Полтава. Исторический очерк

Подробности: Просмотров: 95565

Полтава. Історичний нарис

УДК 93 (477.53)
ББК 63.4 (Укр — 4 Пол) л6
Пол 49

Полтава. Історичний нарис. — Полтава: Полтавський літератор, — 280 с, іл. + 24 с. вкл.

ISBN 966-7462-22-6.

Книга є першою спробою об'єктивного і всебічного дослідження історії Полтави від сивої давнини до наших днів і відображає сучасні досягнення історичної науки та громадсько-політичної думки. Автори послідовно і по-новому висвітлюють основні етапи долі 1100-літнього міста, яке займає особливе місце в історії української нації та держави і по праву вважається духовною колискою Україні

РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ:

Г. П. Білоус, В. А. Войналович, О. П. Єрмак, В. Н. Жук, В. К. Кикоть, В. Є. Лобурець, О. О. Нестуля, В. О. Пащенко (голова), В. І. Посухов, П. П. Ротач, В. М. Санжаровський, П. С. Стороженко (відповідальні секретарі), К. Г. Скалацький, М. І. Степаненко, Л. В. Ходурська, М. А. Якименко.

АВТОРСЬКИЙ КОЛЕКТИВ:

В. Є. Лобурець (керівник), А. Т. Кукоба (Слово до читача), О. Б. Супруненко (Археологічні пам'ятки на території Полтави), В. Н. Жук (VII ст. — 1654 рік), 3. П. Яненко (1654 — 1700 роки), Н. Я. Цехмістро (1701 — 1801 роки), Т. Є. Оглезнєва (1802 — 1860 роки), Н. І. Гончаренко (1861 — 1900 роки), В. В. Коротенко (1901 - 1917 роки), В. Я. Ревегук (1917 -1920 роки), І. І. Діптан (1921 — 1928 роки), О. П. Єрмак (1929 — 1941 роки), О. П. Самойленко, М. І. Назаренко, П. А. Кравченко (1941 — 1945 роки), М. В. Бака, М. І. Лахижа (1945 — 1965 роки), М. А. Якименко, О. Г. Бажай (1965 — 1985 роки), П. В. Киридон, Т. П. Пустовіт (1985 — 1998 роки).

АВТОРИ ДОДАТКІВ:

П. П. Ротач, В. М. Ханко (Діячі науки, літератури, мистецтва), Я. Г. Іванюк (Місто-фортеця Полтава), К. В. Гладиш (Архітектура Полтави), Г. Г. Журавель (Пам'ятки історії і культури), С. Л. Кигим (Пам'ятки природи), О. М. Коваленко, К. М. Мироненко (Список літератури та джерел).

НАУКОВІ РЕДАКТОРИ:

О. Б. Супруненко — VII ст. до н. е. — 1654. М. А. Якименко — 1654 — 1917. В. Є. Лобурець - 1917 - 1941. В. А. Войналович — 1941 — 1998.

ЛІТЕРАТУРНІ РЕДАКТОРИ:

Г. А. Антипович, В. О. Волошина, Н. Б. Левін.

У книзі використано матеріали з праць В. М. Батурина, Л. С. Вайнгорта, а також фотодокументи з особистого архіву К. В. Гладиша та надані Полтавським музеєм космонавтики (директор Д. П. Кальний). Книга написана на основі великої кількості архівних джерел та друкованих праць.

[В електронній версії книги зміст перенесено в початок тексту.]

Зміст:

Археологічні пам'ятки на території Полтави - стор. 9-16

Від сивої давнини до визвольної війни 1648 — 1654 років - стор.17-44

Полкове місто (1654 — 1700 роки) - стор.45-56

Бурхливе століття (1700 — 1800 роки) - стор.57-79

Центр губернії (1800 —1860 роки) - стор.80-93

У пореформені роки (1861 — 1900 роки) - стор.94-107

У передгроззя української революції (1901 — 1917 роки) - стор.108-127

Доба української революції (1917 — 1920 роки) - стор.128-139

На шляхах НЕПу (1921 — 1928 роки) - стор.140-154

В період радянської модернізації країни (1929 — 1941 роки) - стор.155-168

Полтава в роки Великої вітчизняної війни (1941 — 1945 роки) - стор.169-189

В роки повоєнної відбудови та "відлиги" (1945 — 1965 роки) - стор.190-210

В умовах наростання протиріч в економічному та соціально-політичному житті країни (1965 — 1985 роки) - стор.211-221

На шляху до незалежності (1985 — 1998 роки) - стор.222-242

Додатки

Діячі науки, літератури і мистецтва - стор.244-252

Місто-фортеця Полтава - стор.253-255

Архітектура Полтави - стор.256-262

Пам'ятки історії та культури - стор.263-267

Заповідна природа Полтави - стор.268-272

Список літератури і джерел - стор.273-280

Полтава. Історичний нарис — 9

О. Б. Супруненко

Археологічні пам'ятки на території Полтави

Освоєння земель сучасної Полтави первісною людиною припадає на добу стародавнього кам'яного віку — пізнього палеоліту (35 — 11 тис. р. до н. е.). Саме цим часом датуються рештки виявленого 1919 року на південній окраїні Полтави, на місці колишнього Щемилівського глиняного кар'єру, короткочасного стійбища первісних мисливців

Полтава. Історичний нарис — 10

пізньомадленської доби. У відслоненнях схилу правого корінного берега струмка Кобищанського на глибині понад 2, 5 метра були знайдені кістки північних оленя та носорога, бізона, вугілля від багаття та оброблені кремені. Підтвердженням діяльності первісних мисливців на території міста є також і знахідки кісток мамонта — головного об'єкта полювання людини доби стародавнього кам'яного віку. Вони знайдені як вздовж схилів високого берега Ворскли від села Патлаївка до мікрорайону Левада, так і в глибині плато — у парку Перемога, в районі сучасного базару, на Яківцях.

Зі зміною кліматичних умов за мезоліту (IX — VI тис. до н. є. ) первісною людиною обживаються надзаплавні тераси рік у межах майбутнього міста. Сліди однієї з таких стоянок знайдені поблизу села Макухівка Полтавського району. Але найбільшою кількістю пам'яток представлені старожитності доби пізнього кам'яного віку — неоліту (V — III тис. до н. е. ). Вони відкриті на перших ы других надзаплавних терасах рік Ворскли та Коломака у складі двох груп: перша — в районі колишнього хутора Марки та села Вакуленці на ворсклянському лівобережжі на північ від Полтави, друга — біля села Макухівка та в урочищі Біла Гора на лівому березі Коломака, на схід від міста. Археологічними дослідженнями виявлений культурний шар пізньонеолітичного поселення в Марках, що сягав товщини 0, 2 — 0, 3 метра. Кілька помешкань стародавніх рибалок, мисливців і збирачів розташовувалися край західного схилу великої дюни, поряд із старицею ріки.

Більш відоме поселення культури неоліту ямково-гребінцевої кераміки в урочищі Біла Гора, за 3 кілометри на схід від Полтави. Воно займало край мису високого піщаного берега річки Коломак площею понад 0, 5 гектара. На поверхні видувів археологами зібрані численні крем'яні вироби: скребачки, різці, ножі, свердла, проколки, сокирки, крем'яні заготовки для їх виробництва — нуклеуси, пластини та відщепи; значна кількість уламків ліпної кераміки, помережаної ямковим та накольчастим візерунком, кам'яні вироби — лощила, "човники", уламки кам'яної посудини тощо, які свідчили про існування тут порівняно довготривалого поселення. Рештки таких же пам'яток виявлені в межах Полтави також на південній околиці села Макухівка, на місці колишнього хутора Триби та Червоній Горі на Коломаку, поряд з гирлом струмка Рижуватого в урочищі Рогізна, біля села Нижні Млини та в ряді місць, в т. ч. поряд з сучасним мікрорайоном Половки на струмку Говтвянчик (правий приток р. Ворскла).

За доби неоліту прискорився процес розвитку продуктивних сил, ускладнилася техніка виготовлення кам'яних і кістяних знарядь з використанням свердління, шліфування та пиляння. Найширше розповсюдження отримали знаряддя для обробки дерева і фунту — сокири, тесла, мотики, ліпний керамічний посуд, набуло поширення ткацтво; серед крем'яних виробів переважали дрібні знаряддя з кременю геометричних форм — мікроліти. Населення приполтавських поселень неолітичної доби підтримувало контакти з більш південними сусідами — племенами сурсько-дніпровської неолітичної культури та культури типу Засухи доби енеоліту, характерні вироби яких знайдені поблизу Полтави.

На межі енеоліту (мідний вік) і доби ранньої бронзи (XXII — XIX ст. до н. е. ) лісостепові простори Поворскля заселили індо-арійські племена ямної культурно-історичної спільноти. Вони займалися скотарством, випасаючи у заплавних луках отари овець, великої рогатої худоби, табуни нещодавно приручених коней. Пізньоямні племена вже знали колесо, освоювали верхового коня, використовували знаряддя праці з міді. Саме вони були будівниками перших величних земляних гробниць на території Полтавщини — курганів, які насипали, відправляючи у подорож до потойбічного світу своїх співплемінників. Недовготривалі поселення та стійбища населення ямного часу знаходилися на надзаплавних мисах біля сіл Крутий Берег, Макухівка, Триби, по сучасній вулиці Південній, на березі Кобищанського струмка. Розкопками вияв-

Полтава. Історичний нарис — 11

лені рештки більш довготривалого поселення в межах хутора Марки, де досліджено кілька господарських ям пізньоямного часу. В межах міста знаходиться і ряд поховальних пам'яток ямної культури — група курганів на захід від села Зінці, кургани біля села Івашки. Знайдено і чимало окремих знахідок цієї доби — кам'яні свердлені сокири-молоти з мікрорайонів Алмазний, Сади і, сіл Рибці, Жуки, Супрунівка.

Майже тисячолітній період бронзового віку (XIX — IX ст. до н. е. ) представлений на території міста досить нерівномірно. Так, у селі Тахтаулове, на північ від Полтави, випадково розкопаний курган з похованням катакомбної культури (XVIII - початок XVII ст. до н. е. ). На західній межі міста, біля села Михайлики, досліджено унікальний "довгий" курган з насипом фалічної в плані форми та похованнями культури багатоваликової кераміки (XVII ст. до н. е.) і зрубної культури (XVI ст. до н. е. ). В одному з перших знайдені рідкісні намистини, виготовлені з давньоєгипетського фаянсу, що свідчить про усталеність зв'язків давнього населення доби бронзи Дніпровського Лівобережжя з центрами світової цивілізації більше 3, 5 тисячі років тому. Селища населення зрубної культури також відомі на межі міста — в урочищі Біла Гора та біля села Зінці. Фінальна доба бронзового віку представлена на території міста залишками селищ і могильника бондарихинської культури (XII — IX ст. до н. е. ), розташованих також вздовж заплав рік — біля сіл Марки, Крутий Берег, Макухівка, Триби (по Ворсклі та Коломаку), Шилівка та мікрорайоні Половки (по Говтвянчику). При розкопках поселення у Марках досліджені рештки великого напівземлянкового житла, господарських ям і частина фунтового некрополя з обрядом кремації, де купки перепалених людських кісток і вугілля накривалися тюльпаноподібними ліпними горщиками, поставленими догори дном.

У цілому для доби бронзи характерне розповсюдження у місцевого населення знарядь зі сплавів міді з іншими металами (бронз), пожвавлення міжплемінних контактів та обміну, збагачення племінної верхівки, жрецтва, поява військового прошарку, заміна скотарства землеробством з елементами відгінного скотарства, освоєння родючих земель річкових заплав. Та остаточне використання території сучасної Полтави людиною стало можливим лише в ранньому залізному віці (VIIl — III ст. до н. е. ).

За ранньозалізної доби (скіфський час) Поворскля займали землеробські племена гелонів та будинів. Тут вони створили ранньодержавне утворення зі столицею на місці сучасного села Більськ Котелевського району — грандіозне Більське городище, яке ряд вітчизняних істориків та археологів вважають за місто Гелон, відоме за описом давньогрецького історика Геродота (V ст. до н. е. ). До широкої сільськогосподарської округи цього городища входила щільна "низка" поселень на Ворсклі, в тому числі й у межах сучасної Полтави.

Полтава. Історичний нарис — 12

Населення скіфської доби займалося землеробством. На луках і вододільних пасмах підвищень випасали худобу. В досить великих селищах працювали ремісники, які вправно обробляли дерево, кістку, шкіру, кольорові метали та залізо. Гончарі виліплювали посуд, іграшки, культові вироби для жертовників і хатніх вівтарів. Було розвинуте прядіння і ткацтво. У V — IV століттях до нашої ери населення Поворскля скіфського часу знаходилося на рівні глибокого розкладу родо-племінного ладу та формування ранньокласових відносин. Необхідність додаткових площ під посіви пшениці, жита, овочевих культур вимагала освоєння нових земель переважно на плато високих берегів рік і струмків, а після їх виснаження — перенесення селищ ближче до нових ділянок з посівами.

Найбільшим поселенням скіфської доби на території Полтави було селище VII — VI століття до нашої ери площею понад 10 гектарів, що займало значну частину Іванової гори, в межах сучасних Соборного майдану (Червона площа), площі Леніна, вулиць Художньої, Панянки, Жовтневої, Братів Литвинових, Леніна. Товщина культурного шару пам'ятки становить до 0, 4 метра. При дослідженнях на Соборному майдані виявлені три господарських ями, в заповненні яких знайдені ліпний горщик, лощена миска, іграшковий і вотивний посуд, бронзовий трилопатевий наконечник стріли. Ще одне селище займало край Інститутської гори, на території сучасного Технічного університету, інше — частину сучасного селища Червоний Шлях. Ряд поселень скіфського часу (VII — III ст, до н. е. ) знаходилося поряд з селищами Шилівка, Пушкарівський Яр, на місці мікрорайонів Сади І та II, Половки, навколишніх сіл — Зінці, Гора, Гожули, Зорівка, Копили, Патлаївка, Супрунівка. Нашарування скіфської доби виявлені і на різночасовому поселенні в урочищі Біла Гора.

Збереглися й курганні некрополі населення скіфської доби: три кургани біля пам'ятника Шведам від шведів у Побиванці, десять — по вулиці Нагірній в Дальніх Яківцях, серед яких є насипи висотою понад 3 метри, більше десятка курганів між селом Патлаївка та Верхніми Яківцями, до 20 курганів нараховувалося в 1920-х роках біля села Гора (нині вони розорані і знаходяться під садовими насадженнями). Один з них, на південній околиці міста, досліджено. В ньому виявлено поховання у склепі під дерев'яним накатником, підлога якого була вистелена дошками, стінки — укріплені деревом. Зі знахідок у кургані — невелика ліпна посудина-кубок, фрагменти горщика, уламки залізних виробів. Із зруйнованого кургану походить залізний кинджал другої половини VI — початку V століття до нашої ери, знайдений поряд Сампсоніївської церкви на полі Полтавської битви.

Свідченням перебування сарматських племен на території Полтави є рештки жіночого поховання з північною орієнтацією, виявленого на Білій Горі, в якому знайдені дрібні склопастові та скляні намистини, бронзова дротова фібула середньо-латенського типу (І ст. до н. е. ). Подібне впускне поховання (І — II ст. н. е. ) було досліджене в кургані поблизу села Мале Ладижене Полтавського району, на лівому березі Коломака. Серед поховального інвентаря в ньому знаходилися ліпні горщик і миска з кістками барана, бронзове люстерко, скляні, склопастові та бурштинові намистини. Обидві пам'ятки датуються сарматським часом і належать до старожитностей роксолан античних авторів.

У другій чверті першого тисячоліття нашої ери територія міста ввійшла до складу величезного різноетнічного масиву племен, об'єднаних у складі Готської

Полтава. Історичний нарис — 13

держави. До нього на Полтавщині входили пізньоскіфські землероби, сармати, слов'яни та готи. Це об'єднання відоме в науці під назвою черняхівської культури. У Полтаві рештки невеликих поселень цього часу відомі поблизу Вакуленець і Побиванки, Біофабрики, на Білій Горі, поряд із селами Андріївка і Зорівка. Чудово виконаний кружальний посуд з лискованою поверхнею, величезний набір виробів з кольорових та чорних металів, пожвавлені контакти з пізньоантичним світом — ось що характеризує розвиток носіїв черняхівської культури — землеробів часу існування царства готів у Північному Причорномор'ї. Як наслідок, у середовище черняхівських племен потрапляла значна кількість срібної римської монети — денаріїв, що забезпечувала обмін, була джерелом ювелірного виробництва і, можливо, стимулювала появу власного грошового обігу, осідаючи з часом у складі численних скарбів. До десятка таких скарбів з монетами І — II століття нової ери було виявлено і в Полтаві та околицях міста.

Пам'ятки пеньківської культури (кінець V — VII ст. н. е. ), що пов'язуються із старожитностями історичних антів, також відомі в околицях Полтави. Це залишки селищ на невисоких підвищених лівих берегах рік Ворскли і Полузір'я біля сіл Абазівка, Андріївка, Безручки, на північ від хутора Марки. На поселенні у селі Андріївка (північна околиця Полтави) знайдена унікальна для Лівобережної України мідна візантійська монета імператора Юстіна II 576/577 років, що слугувала за прикрасу слов'янської красуні.

З околиць Полтави походить одна з відомих багатих знахідок доби Великого переселення народів — комплекс Макухівського кочівницького поховання VII століття. Виявлений у 1882 році набір золотих прикрас поясного набору, деталі інших виробів та золотий візантійський солід імператора Іраклія 637/638 років, певно, належали похованню представника вищого ієрархічного щабля ранньо-болгарської держави.

У VIII столітті Поворскля заселяється слов'янськими племенами роменської культури (VIII — X ст. ). Літописні сіверяни, які повернулися з Нижнього Подунав'я та Балкан, створили цілу низку укріплених поселень на високих стрімких мисах корінного берега ріки. Найбільш південним "малим" племінним центром нижньоворсклянських земель сіверян стало полтавське поселення — порубіжна з кочовим світом фортеця-городище на Івановій горі. До її округи входили менш значні городища та неукріплені поселення у Нових Санжарах, Старих Санжарах та Лукищині. Укріплене поселення займало мис із сучасним Соборним майданом, а навкруги — до Панянки на північному сході та Спаської церкви на півночі, простирався великий посад-селище, з помешканнями хліборобів і ремісників. На захід посад займав край Інститутської гори — від Першотравневого проспекту до сучасних гуртожитків Технічного університету. Свого розквіту поселення досягло на межі X — XI століть. Напевне, сіверянами й була надана назва поселенню — Лтава, що традиційно вважається дослідниками за назву одного з навколишніх струмків, що згодом трансформувалася в "Олтаву" та "Полтаву" протягом XV — XVII століть.

При археологічних дослідженнях на Соборному майдані та на території кондитерської фабрики виявлено п'ять невеликих напівземлянкових жител роменського часу. Їх дерев'яні стіни та дах утримувалися на стовпах внутрішньої конструкції. Підлога мала вигляд долівки, з кількома господарськими ямами, а то й льохами. Споруди іноді мали вирізані в

Полтава. Історичний нарис — 14

материку своєрідні лави-лежанки та споруджену із суглинку піч. Навкруги жител знаходилися численні господарські ями для зерна та іншого збіжжя круглої форми. Серед знахідок у помешканнях стародавніх полтавців — уламки й цілі форми ліпного посуду місцевого виробництва — горщики, покришки, сковорідки, керамічні прясла, привізний ранньокружальний давньоруський посуд початку XI століття, вироби з кістки, заліза, бронзи, рожевого овруцького шиферу. На поселенні знайдено скарб срібних арабських монет — дирхемів IX — X століття, що нараховував понад 300 екземплярів.

Фінальний етап існування сіверянського поселення припадає на перші десятиріччя XI століття, а його загибель, можливо, пов'язана з одним із походів на сіверян дружин князя Бориса Володимировича 1015 року чи боротьбою за великокнязівський престол Мстислава і Ярослава Володимировичів між 1019 і 1024 роками. Підтвердженням цього є виявлений в одному з жител кістяк вбитої жінки, а також знайдений випадково на городищі скарб жіночих срібних прикрас, що складався з шийної гривни, скроневих кілець та браслетів, які датуються кінцем X — початком XI століття. Про придушення повстання сіверських міст князем Борисом йдеться і в "Житіях Бориса і Гліба", де: "Блаженный же Борис... умирил грады вся.. "

Поряд з будинком Полтавського краєзнавчого музею (між кафе "Коровай" та пам'ятником Т. Г. Шевченку) знаходився курганний некрополь Лтави X — початку XI століття, три поховання з якого досліджено. У жіночих могилах виявлені золотоскляне та скляне синє намисто, місяцеподібні бронзові підвіски, бронзові персні та розділювач ремінців.

Про усталені зв'язки сіверян зі східними сусідами — племенами салтівської культури (VІІІ — X ст. ), котрі були під владою Хозарського каганату, свідчать ряд знахідок з городища: кістяна пряжка, бронзове люстерко-підвіска, салтівські сережки, ліпний лощений та ранньо-кружальний посуд, характерні для цієї культури. Поряд з Полтавою, біля села Лаврики, відкрите поселення салтівської культури, а в селі Зінці випадково виявлене салтівське поховання з гончарною флягою VIII — IX століття кримського виробництва.

Впродовж XI — початку XII століття на місці попелища сіверянського "міста" відродилося давньоруське поселення. Його оточували кочовища войовничих сусідів Київської Русі — половців. Як згадка про Дике поле залишилися бовваніти на курганах вівтарі культу половецьких предків — кам'яні "баби", одна з яких знайдена в межах Полтави, інша — походила з її західних околиць.

Полтавське поселення перетворюється на одну із своєрідних "вільних економічних зон", де могли контактувати —

Полтава. Історичний нарис — 15

вести торгові операції, обмін давньоруське населення, половці, інші кочівники — конфедерати Русі. На певному етапі існування такий пункт міг лише номінально залежати від центральної князівської влади.

Починаючи з XII століття переяславські князі Русі створюють систему глибоко ешелонованої оборони проти половців, включаючи до неї й простори межиріччя Псла і Ворскли, на південь від добре обжитого Посулля. Одним з крайніх авангардних південних рубежів Переяславської землі стає річка Ворскла, вздовж якої будуються городища і ділянки "змійових" валів — ескарпів оборонної лінії. У Нижньому Поворсклі ключові позиції починає відігравати колишня сіверянська Лтава, вали якої поновлюються, а посад заселяється вихідцями з Правобережжя і Посулля. Вигідне стратегічне й торгово-економічне розташування поселення на межі зі степом, на перехресті торованих шляхів від Половецької землі до столиці Переяславського князівства і головних центрів Посульської волості, від Переволочинської переправи через Дніпро до Верхнього Поворскля, наявність твердого броду і значної ширини заболоченої заплави ріки виводять невелике укріплення в ряд значних форпостів півдня Переяславської землі. Воно швидко зростає і стає важливим пунктом оборони і розповсюдження державної влади на межі з Диким полем. Імовірно, що Лтава стає сотенним центром. Про значення поворсклянського форпосту для півдня Русі посередньо свідчить і той факт, що згадка про поселення потрапила на сторінки "Повісті минулих літ", куди навіть середні укріплені пункти Подніпров'я потрапляли не завжди. Лтава згадується у зв'язку з походом новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців 1173 року. "... Игорь Святославич поеха противу половцем и перееха Ворскол оу Лтавы... " Виходячи з наявності літописної згадки, укріплений майданчик городища, напевне, мав площу не менше 0,7 — 1 гектара. Щодо розмірів торгово-ремісничого посаду, то його межі за знахідками археологічних матеріалів окреслюються сучасними вулицями Художньою, Панянкою, Леніна, Гагаріна, Першотравневим проспектом, Садовою, з півдня і сходу обмежуючись територією учбових корпусів Технічного університету на Інститутській горі й схилами високого берега Ворскли і нагірною частиною Подолу на Івановій горі. Загальна площа селища становить близько 40 гектарів, товщина культурних нашарувань, враховуючи пізньосередньовічні, знаходиться в межах 1,5 — 2,5 метра.

Серед знахідок, виявлених на території городища (Соборний майдан) і посаду, переважають уламки кружального посуду XII — першої половини XIII століття — горщиків, покришок, корчаг, світильників, виявлені залізні цвяхи, скоби, підківки, кресала, уламки скляних браслетів і перснів, шиферні й керамічні прясла, в тому числі з графіті, залізні наконечники стріл, зубила, плешні, блешні, дужки ручок відер. Розкопками на території кондитерської фабрики досліджене невелике, трохи заглиблене в землю, житло з піччю, звідки походять бронзовий перстень, уламки горщиків, прясла, цвяхи. У керамічному комплексі літописної Лтави поєднуються традиції києво-руського та кочівницького гончарства, що знаходить вираз в орнаментації, своєрідності форм та оформленні деталей посуду, наявності таврування тощо.

Розкопками на Соборному майдані виявлено до десятка господарських ям XII — ХІІІ століття, що використовувалися для збереження зерна і хатніх припасів. Дослідженнями не встановлено наявності будь-якого прошарку пожежі, що може свідчити про відсутність руйнувань за часу навали Батия. Напевне, дізнавшись про наближення загонів нападників, населення Лтави переховувалося в лісистих і заболочених місцинах округи або ж монголо-татари обминули Нижнє Поворскля у своєму поході на Переяслав і Київ (1239 — 1240 pp. ).

Є свідчення про наявність сільськогосподарської округи літописної Лтави — виявлені києво-руські неукріплені поселення XII — ХІІІ століть у Макухівці, на

Полтава. Історичний нарис — 16

Білій Горі, Супрунівці, Богданівці, Падалках, більш дальніх лівобережних ворсклянських селах — Заворскло, Писарівці, Жарках, залишки городищ у Старих і Нових Санжарах, Біликах та інші.

Життя на майданчику городища продовжувалося й у XIII — XIV століттях, що підтверджується численними знахідками кружальної кераміки вказаного часу, бронзовим та шиферним натільними хрестиками, виявленими при розкопках на Соборному майдані. Вірогідно, що в цей час площа посаду Лтави значно скоротилася і поселення існувало тільки на Івановій горі. Цікаво, що знахідки XIII — XIV століть трапляються й поза межами городища. Так, біля села Макухівка знайдено стулку бронзового масивного хреста-енколпіона (складеня). У ході досліджень на вулиці Братів Лигвинових виявлено до десятка господарських ям XIII — XIV століть.

Остаточно полтавське поселення було знищене 1399 року, коли у пониззі Ворскли відбулася битва військ великого князя литовського Вітовта із золотоординцями Тімур-Кутлука.

Найновішими археологічними розкопками відкриті поки що поодинокі уламки керамічного кружального посуду XIV —XV та XVI століть, що свідчать про безперервність заселення полтавських теренів упродовж ІХ — XVII століть.

Археологічні матеріали відображають початковий етап найдавнішої історії міста, що охоплює більше ніж 2,5 тисячі років. Існують всі підстави рахувати історію Полтави з IX століття, а не з XII, коли вона вперше згадується у літопису.

Саме це найвиразнішим чином і показали археологічні дослідження 1997 — 1999 років, здійснені на місці спорудження готельного комплексу по Першотравневому проспекту, на території колишнього Полтавського посаду. Охоронною археологічною експедицією Центру охорони та досліджень пам'яток археології управління культури Полтавської облдержадміністрації (керівник — кандидат історичних наук О. Б. Супруненко) виявлені ділянки забудови посаду літописної Лтави, рештки вулиць і садиб, окремі житлові та господарські споруди IX — X, XI, XII — XIV століть, залишки регулярної забудови форштадту полкового міста Полтави. Розкопками відкриті 20 жител роменсько-давньоруського часу, 4 господарські споруди, понад 100 господарських ям IX — XIV століть, колодязі, зерносховища, ділянки підземних ходів та глибоких льохів, котловани підземних частин житлових будинків доби пізнього українського середньовіччя, виявлені речові свідчення часу оборони Полтави 1708 — 1709 років. Загальна кількість речових археологічних знахідок, колекція яких вивчається, нараховує понад 20000 предметів. Серед них — зразки ліпного та кружального посуду, вироби з кістки, скла, заліза, бронзи, срібла, каменю тощо. Унікальними є кістяний оклад давньоруського лука, ливарна формочка для виготовлення прикрас сіверянської доби, цілі жорнові постави, верхня частина бронзового хреста-складеня, гончарний горщик з тавром у вигляді князівського знаку — тризуба та інші речі.

Матеріали розкопок складають нову яскраву сторінку у вивченні старожитностей порубіжжя Русі з кочівницьким Степом і є важливим джерелом у дослідженні розвитку населення Переяславської землі на межі літописної Окрайни-Украйни-України у IX — XIV століттях.

Розглянувши матеріали цих досліджень, Національна Академія наук України, фахівці інституту археології НАН України і особисто академік П. П. Толочко відзначили в "Історичній довідці" "Про 1100-літній вік Полтави", що: "... сучасна Полтава... — давньоруська літописна Лтава може відзначити не тільки 825-ліття від дня першої письмової згадки, а й 1100-річчя існування поселення за даними археологічних досліджень".

Полтава. Історичний нарис — 17

В. Н. Жук

Від сивої давнини до визвольної війни
1648 — 1654 років

(Не з усіма положеннями статті наукова редколегія
видання погоджується)

Полтава відома під назвою Лтава в давньоруських історичних джерелах XII століття, але, певне, вона веде свій початок ще від скіфсько-сарматських часів. Про це красномовно свідчать, насамперед, географічні назви. Вони дуже живучі, можуть існувати тисячоліттями і є досить переконливою мовою землі, мовою того чи іншого її регіону. Таким прикладом є і назва річки Ворскли, на правому підвищеному березі якої розкинулося місто. Назва явно не слов'янського походження, що змушує нас повернутися до тих далеких часів, коли ще не було Київської Русі, коли у цій частині нашого краю не було ще й слов'ян.

То які ж народи, племена жили в районі сучасної Полтави в сиву давнину? Звідки дізнаємося про це? Як свідчать давньогрецькі, візантійські, арабські, перські письменники та історики, у VII — III століттях до нашої ери на значній території сучасної Полтавщини, на схід від Сули, в тому числі й у районі нинішньої Полтави, мешкали іраномовні скіфські племена (ще скіти, сколоти). Вони входили до складу Скіфії, або Великої Скіфії — різноплемінного політичного об'єднання, в якому панівне становище належало царським скіфам Північного Причорномор'я. На полтавській території жили скіфи-землероби. Хоча дехто вважає, що це було прадавнє туземне населення, колись підкорене скіфами.

Полтава. Історичний нарис — 18

Зі сходу на захід Скіфія займала територію від Дону до Дністра, а іноді скіфські кочів'я сягали й Дунаю; з півдня на північ — від Чорного й Азовського морів — до лінії Середнього Подніпров'я. У III столітті до нашої ери скіфів витіснили інші іраномовні племена — савромати, або сармати, які прийшли зі Сходу. Колись вони кочували в Сибіру, від Тоболу до Уралу, потім під натиском інших племен поступово просунулися до Волги, згодом до Дону, і були східними сусідами скіфів.

Перемігши у боротьбі, деякі з численних скіфських племен савромати витіснили, інших підкорили, частково асимілювавши. На захопленій території, куди ввійшли й колишні скіфські землі, виникає вже нове племінне політичне об'єднання — Савроматія, або Сарматія. Слово "савромат" у перекладі з перської (іранської*) мови означає "опоясаний мечем", тобто той, хто на поясі носив меч. Як і Скіфія, Сарматія поділялася на багато племен, серед яких були алани, арії, язиги, аорси, роксолани (білі алани, руси), пізніше відомі як просто алани, і ця назва згодом поширилася на всіх сарматів. На Лівобережжі, як твердять історичні джерела, жили роксолани — білі алани.

У ІІІ — IV століттях нашої ери, під час Великого переселення народів, сарматів-аланів частково або підкоряють, або витісняють готи — германські племена, які прийшли з північного заходу, від витоків Вісли. Як колись скіфи, так тепер частина сарматів відтісняється готами в різні кінці світу, зокрема на Північний Кавказ, і бере участь у формуванні кавказьких народів. Нащадками скіфів і сарматів нині є осетини.

У IV — V століттях нашої ери територію від Волги та Дону на сході й до Дунаю на заході, від Чорного, Азовського і Каспійського морів на півдні до Середнього Подніпров'я на півночі, де колись кочували та жили іраномовні племена скіфів, сарматів та інші, захопили гунни. Це вже були тюркомовні народи, які вели свій початок від відомих ще в III — II тисячоліттях до нашої ери численних племен хунну, які жили на півночі Китаю та на території сучасної Монголії. Як і попередники, одні з них були кочівниками-скотарями, інші — воїнами, частина займалася ремеслами, промислами тощо. Після ударів, завданих їм у перші століття нашої ери південнокитайськими племенами, хунну поступово просуваються на захід по Південному Сибіру, Казахстану до Уралу, по тій території, де колись кочували савромати-сармати. Останні відтіснялися далі на захід. На шляху свого слідування хунну витісняли одні племена, з іншими асимілювалися. Коли в останні десятиліття IV століття ці тюркомовні племена з'явилися в Європі і напали на аланів, готів та Візантійську імперію, візантійські та інші європейські автори називають їх уже хунні, гунни. Розгромивши на своєму шляху аланів і готів, гунни створили на підкореній території Гуннський каганат, що займав величезну територію від Рейну до Волги з центром у Паннонїї — територія сучасної Угорщини. До гуннського племінного об'єднання увійшла й підкорена територія Сарматії, в тому числі й роксолани — білі алани, які мешкали і на Лівобережжі. Гунни завдали відчутних ударів народам Європи, навіть могутній колись Візантійській імперії, наклали данину на підкорені племена, з якими поступово частково асимілювалися.

У V столітті племенам гуннів завдають ударів європейські народи. А після смерті могутнього хана Аттіли Айбата з роду Дуло (453 р. ) гуннський союз розпався, і вони розсіялися по різних територіях. Частина гуннів залишилася на Дунаї, в Паннонії, інша — в При-

Полтава. Історичний нарис — 19

азов'ї, Північному Причорномор'ї, в Прикаспії, де асимілювалася з місцевим населенням. На землях, що знаходилися під владою гуннської держави, володарюють то одні, то інші з тюркомовних племен.

У VI столітті в історичних джерелах згадуються гунно-булгари, протобулгари, або болгари, ще утургури, кутургури, які згодом займають панівне становище. Протобулгари, або гунно-булгари були нащадками грізних азіатських кочівників гуннів-хунну, які з'явилися в Європі в IV столітті нашої ери, та аланського — північноіранського племені булгар, яке жило в Передкавказзі з II століття до нашої ери. Завдяки цій асиміляції протобулгари успадкували ім'я гунно-булгар, давньотюркську мову гуннів і традиції обох племен, поєднали в собі чимало їх кращих рис. Коли розпалася гуннська держава, прото-булгар очолили нащадки по жіночій лінії останнього гуннського хана (царя) Аттіли.

Деякі вчені вважають, можливо, первісну назву плем'я мало "волгари" (від тривалого проживання побіля гирла ріки Волги), яку європейські автори перефразували на "болгари". Інші дотримуються думки, що був на чолі цього племені хан Булгар, чи Болгар, від якого й народ отримав назву, а від його синів — Утургура й Кутургура племена ще мали в давнину назви утургури та кутургури. Останні жили в Подніпров'ї.

У 80-х роках VI століття протобулгарський хан Органа (ще Юрган) об'єднав усі тюркомовні й аланські племена, які мешкали колись на значній території під владою гуннів, у єдину багатоплемінну ранньофеодальну державу Велику Булгарію. Отже, до цього об'єднання ввійшла й колишня територія Сарматії, в тому числі, за одними даними, частина полтавського краю на схід від Сули й до північних своїх кордонів, за іншими — вся територія майбутньої Полтавщини потрапила до складу Великої Булгарії. Дослідник історії протобулгар Фархад Нурутдінов, посилаючись на зібрання давніх болгарських літописів "Історія Джагфара", окремі дані з якого він вперше ввів у науковий обіг у 1992 році, пише, що в 619 році протобулгарські вожді Органа (Юргана) та його племінник Кубрат (якого автор також називає Кубар, Курбат, інші автори — Крум) заснували гунно-булгарську державу Велику Булгарію з центром на Україні.

Як твердить глибокий дослідник історії тюркомовних народів М. І. Артамонов, посилаючись на давньовізантійські, перські та інші джерела, найбільшого розквіту й політичної ваги Велика Болгарія (Булгарія) набула за хана Крума-Кубрата. З дитячих років він проживав при дворі візантійського імператора, там одержав високу для тих часів освіту і прийняв християнство. З 620 року Кубрат став одноосібним каном (ханом) Великої Булгарії і скоро одружився з донькою візантійського імператора Іраклія, спільно з яким на чолі свого 40-тисячного війська брав участь у війні з Персією. За це, як кажуть давні історики, він отримав від свого тестя-імператора надзвичайно багатий дар-скарб.

Жив і правив хан Кубрат до 60-х років VII століття. Дехто називає датою його смерті 667 рік. Улюбленою літньою ставкою Кубрата з часу його самостійного правління, за твердженнями Ф. Нурутдінова, стало поселення Балтавар на місці нинішньої Полтави, яке одержало назву від слова "балтавар", що на давньобулгарській мові означало "володар". Це не заперечує того, що літня резиденція хана могла бути заснована на місці такого древнього сарматського поселення (про що буде сказано нижче), як Київ (Башту, Шамбатас протобулгари заснували на місці поселення аланського племені Аскал).

Полтава. Історичний нарис — 20

Знаменитий Перещепинський скарб (25 кілограмів унікальних золотих речей і 50 кілограмів срібних — давньогрецьких, візантійських, перських, давньокавказьких IV — VII століть), випадково знайдений у 1912 році поблизу містечка Малої Перещепини Костянтиноградського повіту Полтавської губернії (нині село Новосанжарського району), вважається похованням хана Кубрата. Це і є той дар імператора Іраклія. У цьому скарбі-похованні серед поясних підвісок знайдено і особистий знак володаря Кубрата — балтавар-тризуб, який згодом перейшов до великих князів київських, а пізніше, дещо видозміненим, став державним гербом Української держави.

Після смерті цього високоосвіченого хана-християнина в 70-х роках VII століття почалася міжусобна боротьба між його родичами. У цій боротьбі об'єдналися брат Кубрата — намісник міста Башту (Шамбатаса-Києва) Шамбат-Кий і молодший син Кубрата Аспарух проти старшого Кубратового сина Бат-Бояна. З цього скористалися інші споріднені з протобулгарами племена. Це було об'єднання декількох тюркських племен — алтайських, кипчацьких та огузьких, які відомі в історії під загальною назвою хозари. Вони жили на Північному Кавказі, кочували по північних берегах Каспійського моря.

Як твердять деякі історичні джерела, інший син Кубрата — Батбай (ще Батбак), який зі своїми людьми жив у пониззі Волги і Дону, під натиском хозар піднявся вгору по Волзі і заснував у межиріччі її і Ками Волзько-Камську тюркомовну Булгарію (Волзько-Камську Болгарію). За даними Ф. Нурутдінова, Булгарію на Волзі заснували болгари-бурджани у VIII столітті.

Молодший син Аспарух (ще Ісперіх), який, певне, одержав від батька уділ у Середньому Подніпров'ї, в районі річок Орілі, Самари, Ворскли, під ударами військ хакана (володаря) хозар спочатку відійшов до Києва, де був намісником його дядько, а після смерті Шамбата пішов на південний захід. Спершу осів у Подністров'ї, згодом перейшов Дунай, і, перемігши у війні з Візантією, утвердився уже на новому місці, на Балканському півострові, 1681 року заснував там Болгарське слов'янське царство — Дунайську Болгарію.

Проживаючи тривалий час по сусідству з придніпровськими слов'янами, корені яких тісно перепліталися з аланами-роксоланами, спілкуючись і асимілюючись з ними, протоболгари добре знали мову слов'ян. Тому на Балканах нащадки Аспарухових прото-булгар досить легко асимілювалися з місцевими підкореними ним слов'яно-мовними племенами в одну слов'янську народність — дунайських болгар.

Четвертий син Кубрата — Котраг осів зі своїми людьми десь у Подніпров'ї. Можливо, на території Полтавщини, де проживали білі алани, які близькі були своїми коренями до протобулгар. Як твердить Ф. Нурутдінов, рештки протобулгар, які залишилися на "українській" території (чорні булгари), зберегли своє князівство Кара-Булгар (Чорна Булгарія) з центром у місті Башту-Шамбатас (Київ). Вони потрапили в залежність до Хозарського каганату. Місце кана (хана) Чорної Булгарії посів Бат-Боян.

Так полтавські землі тепер опинилися в складі Чорної Булгарії, залежної від хакана хозар. До Чорної Булгарії належали й землі майбутньої Чернігово-Сіверщини, що у творах давньовізантійських та арабських авторів згадується під назвою Артанія (від тюркських слів "Артані" та "Я" — "Північна земля", звідси "Северская земля", "северь", "северяне", "сіверяни").

На початку IX століття нащадок Бат-Бояна балтавар чорних булгар Айдар проголосив себе незалежним від

Полтава. Історичний нарис — 21

хозар ханом, а близько 820 року з частиною своїх одноплемінників прийняв іслам. У 855 році Айдар помер, а скоро після цього хозари повели наступ проти Чорної Булгарії. 858 року року син Айдара — балтавар Габдулла Джильки був розбитий хозарами, і Чорна Булгарія втратила більшість володінь, скоротилася до меж Лівобережної України. На київських землях на початку 60-х років IX століття плем'я русів при допомозі хозар заснувало Руське князівство (Русь), залежне від Хозарського каганату. Полтавські землі, в тому числі й Балтавар, залишилися в складі невеликої тепер Чорної Булгарії, центром якої було місто Чернігів. Як твердять давньоруські літописи, і ця територія платила данину Хозарському каганатові.

Таким чином, на підставі давньо-булгарських літописів Ф. Нурутдінов робить висновок, що на значній території майбутньої України (в тому числі й на Полтавщині) уже в V — VII та наступні століття внаслідок зближення аланів, протобулгар-северів і слов'яномовних груп утворилася протоукраїнська спільність.

Хозарський каганат розширив свій вплив і наклав данину на протобулгарські і слов'янські племена, які займали територію до Десни та Сейму. У 884 році київський князь Олег захопив Чернігів, звільнив від данини хозарам і підпорядкував його та частину Севрської землі Київському князівству. Поступово до Київської Русі було приєднано землі на захід від Сули, територія ж на схід від Сули аж до другої половини X століття підпорядковувалася Хозарському каганатові. Після того, як великий князь київський Святослав у 965 році завдав поразки каганату, до першої чверті XI століття тут здебільшого господарювали то одні, то інші тюркомовні племена — печеніги, половці (до яких дехто відносив і давніх болгар) та інші кочівники, частина яких з часом поступово ослов'янилася.

Князь Олег, приєднавши до Київського князівства Чернігів, поступово почав об'єднувати навколо Києва й інші сусідні слов'янські та послов'янені племена. Через землі своїх безпосередніх південних сусідів — болгар (колишніх алано-булгар, яких чимало жило на півдні майбутньої України, у Причорномор'ї та Приазов'ї) ходив на хозар і проти Візантії. Спілкування та асиміляція з болгарами посилюються з початку X століття, коли наступник Олега, майбутній великий київський князь Ігор (якого, до речі, давньобулгарська збірка літописів "Історія Джагфара" називає болгарським принцом Угером) 903 року одружився з болгаркою — дочкою тмутороканського (тмутараканського) хана Тмуторкана, яка відома в нашій історії як велика руська княгиня Ольга. Завдяки правкам, внесеним у давньоруські літописи в Північно-Східній Русі після монголо-татарської навали, її стали писати уродженкою міста Пскова замість болгарського (тмутараканського) Плескова. Батько Ольги став васалом київського князя, а після його смерті Тмутараканське ханство-князівство увійшло до складу Київської Русі, і в документах тих часів населення його ще писалося Зовнішньою, або християнською Руссю. Син Ольги та Ігоря — Святослав здійснив багато походів, прагнув об'єднати всі слов'янські та давньоболгарські землі від Волги до Дунаю й самому сісти на престол в улюбленій Болгарії на Балканах, але йому не вдалося цього здійснити.

У свій час чорняві воїни-хозари носили довгі чорні коси, що розвівалися на вітрі, коли вони на конях мчали в бій. Блондини-слов'яни та алано-булгари (протобулгари) називали їх "чернъкъсы" — "чорнокосі" (а європейські письменники та історики — "цірка Азія" — "ті, що кочують в Азії", "ті,

Полтава. Історичний нарис — 22

що прийшли з Азії"). Чимало протобулгар, нащадків аланів та гуннів, — були теж голубоокими блондинами. Інші мали риси своїх тюркомовних предків. Вони були середнього зросту, доброго фізичного загартування. Чоловіки голили бороду, залишаючи лише довгі вуса над верхньою губою; також брили й голову, на якій залишалося тільки довге пасмо волосся — "хохгол", "хохол", що в перекладі з тюркської на нашу мову означає "вершина на голові", "вершина на голій голові".

За свідченнями арабських та інших давніх авторів, протобулгари-болгари добре зналися в сільському господарстві, в тваринництві, ремеслах, виготовляли різні вироби із дерева, металу, шкіри, шерсті, займалися торгівлею, в якій проявляли велику чесність. Як правило, вони не нападали першими на інші народи. Якщо ж виступали в похід, то про це заздалегідь попереджали противника, щоб він міг підготуватися до чесного двобою. Ці риси і зовнішні ознаки були характерні для великого князя київського Святослава, про що розповідали візантійські історики того часу та підверджували наші вчені — дослідники тюркомовних народів. Спілкуючись із Візантією та дунайськими болгарами, їх причорноморські й придніпровські родичі раніш від слов'ян познайомилися з християнством та слов'янською писемністю, які передали потім своїм сусідам — Київській Русі, разом з іншими елементами своєї культури.

У 988 році, в рік хрещення Русі, князь Мстислав — син великого князя київського Володимира Святославича і брат Ярослава Мудрого отримав в уділ від свого батька Тмутараканське князівство. Перемігши касогів (черкесів) і наклавши данину на кавказькі народи, Мстислав пішов проти брата Ярослава. Одні історики вважають, він виступив як претендент на київський великокнязівський престол, інші — що він стояв за федеративне об'єднання князівств, за утвердження своїх князівських прав проти самодержавних тенденцій Ярослава. Між військами братів 1024 року відбулася битва поблизу Чернігова. Мстислав переміг, але погодився, щоб Ярослав сидів на київському престолі та володів Новгородом і правобережною територією Придніпров'я. Сам же зайняв Чернігів і приєднав до своїх володінь Переяславщину та іншу територію на лівому березі Дніпра. Так майбутні полтавські землі потрапили під владу чернігово-тмутараканського князя.

Після смерті Мстислава 1036 року ця територія відійшла до великого князя київського Ярослава, який об'єднав усі давньоруські землі в єдину могутню державу. З 1054 року, коли останній помер, Чернігово-Сіверське князівство відокремилося, і землі на схід від Сули перейшли до нього. Потім на них претендував Олег Святославич, який разом із половцями виступив з Тмутаракані, щоб завоювати Чернігів. У 1083 — 1094 роках він був князем тмутараканським, а пізніше володів Новгород-Сіверським князівством.

На землі полтавського Лівобережжя претендували і тривалий час поперемінно приєднували їх до своїх володінь то нащадки чернігівського князя Олега — Ольговичі, то князі переяславські, які нерідко воювали між собою, використовуючи як союзників тюркомовних сусідів. Але Переяславське князівство фактично сягало до Сули. Землі ж між Сулою та Ворсклою входили до його складу лише номінально. Здебільшого тут домінували степові кочовики (часто союзники чернігово-сіверських князів), яких відтісняли за Ворсклу тільки найсильніші з князів Переяславщини. Щоб закріпити за собою ці землі, князі нерідко за-

Полтава. Історичний нарис — 23

прошували селитися тут своїх союзників — торків, берендеїв, білих та чорних клобуків. Останні назви пішли від того, що одні носили шапки із світлої сірої овчини, інші — з чорної (каракуля). Звідси ведуть свої корені й два специфічні регіони розвитку вівчарства (сокільський і решетилівський), якими потім так славилася Полтавщина.

Нерідко через наші землі ходили в походи руські князі зі своїми дружинами, йшли орди кочівників проти Русі. Історик М. М. Корінний вважає, що древній Хозарський шлях, відомий арабським купцям ще в ранньослов'янські часи, що вів із столиці Хозарії Ітиля в Дніпровське Лівобережжя і досяг свого розквіту у VIII — X століттях в часи Хозарського каганату, йшов лівим берегом Сіверського Дінця до міста Дінця, через верхів'я Ворскли, Псла на Путивль, де розгалужувався на Чернігів та Новгород-Сіверський, мав відгалуження від Сіверського Дінця на сучасну Полтаву (Лтаву) і далі на Переяслав. Цим шляхом, вважають вчені, в 1111 році руські князі під керівництвом Володимира Мономаха здійснили похід на половців.

Про тривале проживання на значній частині нашої території тюркомовних народів свідчать гідроніми та топоніми: Оріль, Сула, Сара, Кагамлик, Коломак, Тагамлик, Омельник, Керменчик (Кременчук), Комишня, Хорол та інші. Річка Ворскла під назвою "Въръскъл", "Вороскол" згадується в літописах з початку XII століття. Назва явно іраномовна. Хоча друга складова частина назви — "кол", "кула" у тюркомовних народів означає "ріка", "озеро", "вода", але це слово має те ж поняття і в осетинській мові, де знаходимо і перший компонент — "орс", "урс", "ворс", що на цій же мові означає "білий". Дослівно назва Ворскла (в осетинській мові "Ворс кула") означає "Біла ріка". Тому вчені відносять її до скіфсько-сарматських часів. І, певне, скіфи чи сармати сягали у сиву давнину й до її витоків, до занадто білих берегів річки. Написання "Въръскъл" властиве для тюркомовних древніх болгар, які лише дещо видозмінили і закріпили стару назву.

Першу згадку про поселення на місці сучасної Полтави під назвою Лтава зустрічаємо в Іпатіївському літопису під 6682 роком за візантійським календарем, що його було запозичено Руссю після прийняття християнства 988 року. Цей календар вів початок від так званого Сотворіння світу Богом й існував у Російській державі до часів Петра Першого (до 1700 p. ). Різнився він із сучасним літочисленням (від так званого Різдва Христового) нашої ери на 5508 років. І рік за ним починався з місяця вересня, тоді як слов'янський рік вів початок від березня. У згаданому літопису говориться: "Того же лета, на Петровъ день, Игорь Святославичь, совокупивъ полкы свои и еха в поле за Воръсколъ, и стрете половце, иже ту ловять языка; изъима е, и поведа ему колодникъ, оже Кобякъ и Кончакъ шле к Пересклавлю. Игорь же слышав то поеха противу половцемъ, и перееха Воръсколъ оу Лтавы къ Пересклавлю, и оузрешася с полкы половецькыми, и бе рать мала, и тем не оутерпеша стати противу Игореви и тако побегоша весь полонъ свой пометавьше, бяхут бо воевали оу Серебряного и оу Беруча; дружина же Игорева постигьше онехь избивше и, а инихь изъимаша".

За березневим і вересневим обчисленням часу 6682 рік від Сотворіння світу в перерахунку на наше сучасне літочислення означає 1174 рік. Цю дату багато істориків помилково вважали і вважають першою згадкою про Полтаву. Але у літопису цей відрізок подій подано за давньоруським — ультраберезневим обчисленням (коли слов'янський рік був старішим від візантійсь-

Полтава. Історичний нарис — 24

кого на півроку), тому правильно вважати першу згадку про Лтаву — Полтаву 1173 року. Отже, в згаданому документі розповідається про те, що того року, на релігійне свято Петра й Павла (за сучасним григоріанським календарем воно відзначається 12 липня) новгород-сіверський князь Ігор Святославич (пізніше герой "Слова о полку Ігоревім"), переслідуючи орди половецьких ханів Коб'яка і Кончака, переїхав Ворсклу біля Лтави і вирушив у напрямку Переяслава, де його дружина завдала поразки половцям. Слід зауважити, що нерідко Ігор, бабуся і мати якого були половчанками, був у приятельських, дружніх стосунках з цими ханами, а потім з Кончаком вони ще стали й сватами. Коли під час невдалого походу в половецькі степи 1185 року Ігор Святославич зі своїм братом і сином потрапили в полон, син Ігоря — Володимир III одружився з Кончаківною — Слободою. Але такі були часи, такі були взаємини між сусідніми народами.

Вважається, що поселення одержало назву від невеличкої річечки Лтави (в давнину, можливо, Олтава) — правої притоки Ворскли. Лтава брала початок на одній із полтавських гір, поблизу Миколаївського спуску, де пізніше було споруджено Миколаївську церкву, і текла Мазурівським яром на Поділ до Ворскли, паралельно нинішній вулиці Леніна, з правого її боку. Ще й на початку XX століття гора була покрита багатовіковим лісом, посередині якого знаходилося озеро з водою дзеркальної чистоти, що живилося підземними джерелами. Від них там брала початок і Лтава. Коли після Жовтневої революції, в перші роки Радянської влади, ліс вирубали для потреб промислових міст і шахт Донбасу, озеро висохло, і стала гинути річечка. У 50-х роках нашого століття її взято в труби, й з того часу вона тече попід землею.

Ряд вчених дотримується думки, що назва Лтава тих же коренів, що й Говтва (Голтав, Голтва), і є тюркського походження. Але цілком імовірно, що вона теж має давньоскіфські чи сарматські корені. У багатьох народів — бурято-монголів, евенків, марійців та інших слова "ол", "ола", "ул", "ула" в одних означають "місто", "гора", "яр", "урвище", в інших — "крутий берег", "оповзень на березі річки" тощо. Слово ж "таві" в грузинській та осетинській мовах означає "виток річки", "вершина", "голова". Отже, корені Лтави теж ведуть до скіфсько-сарматських часів. І, можливо, те перше поселення було на горі, біля озера, побіля витоків річечки. Назва ж на мові першопоселенців могла означати "місто (поселення) біля витоку річки", або "місто (поселення) на крутому березі".

Давньобулгарська назва Балтавар у руських літописах уже не зустрічається.

Слід сказати, назву Говтви вчені виводять від "голт", що в тюркомовних народів означає "трясовина", "болото". Та враховуючи, що прадавнє поселення Говтви існувало на Шар-горі, його теж можна віднести до скіфсько-сарматської епохи й назву перекласти на нашу мову як "місто (поселення) на вершині (на горі)". Тюркомовні народи могли вже перенести назву на річку і закріпити її за нею та поселенням, а старе значення забулося.

Оскільки тюркомовні болгари Лівобережжя, корені яких перепліталися з роксоланами — аланами, протягом віків асимілювалися із слов'янами, і слов'яни взяли багато від болгар і через болгар у розвитку промислів, ремесел, торгівлі, писемність, релігію, то й різниця між ними вже в часи Київської Русі фактично стерлася. Наших далеких предків болгар і слов'ян ріднила єдина православна віра і церковноліте-

Полтава. Історичний нарис — 25

ратурна мова. Аж до XIV століття література болгар (балкамських), сербів і руських людей була єдиною за своїм церковновізантійським характером і за своїм основним змістом.

Але боротьба між нащадками великих князів київських приносила чимало страждань мешканцям нашого краю. З 1078 року Київ перейшов до третього сина Ярослава Мудрого — до Всеволода, який об'єднав головні наддніпрянські землі — Київщину, Переяславщину та Чернігівщину, і ще також мав під своєю владою Смоленськ і Поволжя. Він вів жорстоку боротьбу з позбавленими князівств синами колишнього чернігівського, а потім і київського князя Святослава, насамперед, Олегом Святославичем. Щоб повернути дідівські й батьківські володіння, Олег запрошував на допомогу половців, з якими чернігівські князі були у приятельських і родинних зв'язках. Після смерті Всеволода боротьбу з нащадками Олега — Ольговичами вів син Ізяслава Святополк. Від цієї боротьби страждало мирне населення, яке на лівому березі Сули було ще в той час тюркомовним або зрідка послов'яненим. Нерідко київські та переяславські князі самі нападали на поселення сусідів з метою поживитися. Про це красномовно свідчить напад переяславських володарів 1095 (дехто помилково пише 1096 р. ) року на Голтав (Говтву). Спершу князі підступно вбили в себе в Переяславі говтвянського князька Ітларя та його приятеля Кітяна (Китана) з їх невеликою дружиною, які прибули туди підписати мирний договір, а потім напали на їх володіння, попалили села й хутори, пограбували населення, захопили худобу, що викликало відповідний похід половців на Переяславське князівство наступного року.

Не пройшло й ста років після смерті Ярослава Мудрого, як його могутня держава розпалася на окремі удільні князівства, які вели часто боротьбу між собою. Спершу відокремилася Галичина, за нею Чернігівське князівство, а скоро й Переяславське. Коли в другій половині XII століття почалася боротьба між Мономаховичами, проти Мстиславичів (нащадків сина Володимира Мономаха князя Мстислава) виступають, насамперед, дві княжі лінії — наймолодший син Мономаха Юрій Довгорукий і його син Андрій Боголюбський та Ольговичі — чернігівська династія Олега Святославича, не рахуючи інших князів. Юрій Довгорукий у боротьбі за великокняжий стіл кілька разів захоплював Київ, а син його Андрій Боголюбський 1169 року спалив і пограбував стольний град. Переяславці стали союзниками Юрія та Андрія, і в Переяславі запанували Юрійовичі — князі далекого північно-східного Володимиро-Суздальського князівства. Нерідко кордони Переяславського князівства знову відсувалися далеко на захід під тиском представників чернігівської династії. Край терпів то від однієї, то від іншої з ворогуючих сторін.

Скориставшись міжусобними війнами руських князів, монголо-татарський хан і полководець Батий (ще Бату, або Саїн-хан), онук відомого Чінгісхана, 1236 року розпочав похід проти східних князівств Русі. 1239 року він напав на Лівобережне Подніпров'я, спалив Чернігів і Переяслав, наступного року захопив Київ. Пройшовши з вогнем і мечем через наш край, монголо-татари знищили ті поселення, що чинили опір. Завойовники не терпіли ніяких фортець, укріплень у своєму тилу. Тоді ж, певне, були знищені й древня Лтава, Опішня, Голтав (Говтва), Желді (Жовнин), Воїнь, Керменчик (Кременчук), Лубні (Лубни), Хорол та інші літописні поселення на території краю — і міста-укріплення, засновані колись тюркомовними народами, і слов'янської Посульської оборонної лінії. Частина населення відступила на північний захід,

Полтава. Історичний нарис — 26

у ліси. Тривалий час вище названі поселення в документах не згадуються.

Завоювавши давньоруські землі (крім Білої Русі та Новгорода) і зустрівши опір у Центральній Європі, орди Бату-хана повернули назад і попрямували до Волги. Як твердять полтавські дореволюційні історики М. Арандаренко та О. Грановський, повертаючись із походу в Європу, Батий взимку 1242 — 1243 років розмістив частину своїх військ на зимові квартири по річці Ворсклі, в районі сучасної Полтави та її околиць, у тому числі й на землях нинішнього Новосанжарського району. Звідси й виникла назва Сан-Чарів (Сан-Джарів) брід, а від нього отримали назву поселення Старі та Нові Санжари, що виникли пізніше.

Повернувшись із походу, хан Батий на початку 40-х років XIII століття заснував Золоту Орду — велику феодальну різноплемінну державу, що розкинулася на території Азії та Європи, від басейну річок Обі та Сирдар'ї на Сході до річки Дністра на Заході. В залежність до неї потрапили завойовані землі давньоруської держави, в тому числі й ті, де знаходилася літописна Лтава.

Після розорення Батиєм край довгий час являв собою пустелю. Повновладними господарями були ханські баскаки, які робили наїзди зі своїми загонами. З допомогою місцевих князів і бояр стягували з населення данину й везли її до столиці Орди — Сарай-Бату (поблизу сучасної Астрахані на Волзі). Чернігівські князі Ольговичі зразу ж поспішили в Орду, чим закріпили за своєю династією князівство і залежність від Золотої Орди. Продовжувався процес дроблення уділів. Населення було невдоволене прагненням монголо-татар поневолити його, позбавити власного проводу. Цим і пояснюється те, що коли на північному заході виріс новий політичний осередок — Литовське князівство, то Наддніпрящина досить швидко приєдналася до нього.

У середині XIV століття з піднесенням Литви південно-руські землі майже без боротьби увійшли до її складу. Населення прихильно зустрічало нову владу. Мирне і фактично добровільне приєднання руських земель до Великого князівства Литовського, яке почалося при великому князі Гедиміні й закінчилося при Ольгерді, пояснюється тим, що в дійсності це було визволення від золотоординського іга. А ще й політикою литовських князів, які були в родинних, шлюбних зв'язках з руськими князями. У 1350-х роках великий князь литовський Ольгерд оволодів Чернігівсько-Сіверською землею, в 1362 році зайняв Київ, а наступного року поширив свою владу на Поділля. Займанщина великого князя литовського, що становила половину території колишньої Київської Русі, під назвою Київське князівство на автономних засадах була приєднана до Великого князівства Литовського. Ольгерд, першою дружиною якого була вітебська княжна Марія Ярославна з нащадків Рюриковичів, досить доброзичливо ставився до руських земель, до руської культури. Всі діти його були православні і русичі. Сам він теж був православним, хоча й не рекламував цього. На приєднаних землях, по великих містах, він посадив своїх синів, братів та онуків, теж православних і русичів або таких, що швидко стали ними і своєю мовою, і вірою, і звичаями. На менших волостях залишилися місцеві князі з давньої династії.

Давньоруське Бєльське князівство (пізніше місто Бельз і Белзьке воєводство в Польщі, нині м. Белз Львівської області) Ольгерд віддав своєму синові Юрію, який від міста Бєльська взяв собі прізвище Бєльський і поклав початок цьому князівському роду. За іншими даними, Юрій був племінником

Полтава. Історичний нарис — 27

Ольгерда, сином його брата Нарімунда — Гліба. Землі ж побіля Ворскли, за якою вже фактично були володіння Золотої Орди, дісталися в уділ нащадкам князя Юрія Бєльського.

Полтавський край у ті часи становив південно-східну окраїну Великого князівства Литовського. А оскільки кордон між Литвою й Ордою тут на сході проходив по Ворсклі, а на півдні по Дніпру, то основним завданням князів, які володіли землями, було спорудження фортець для захисту від ворога. У другій половині XIV століття, за великих князів Ольгерда, й особливо Вітовта, відроджуються древні міста-фортеці, створюється система укріплень по Дніпру, в тому числі Гебердеїв Ріг (пізніше Келеберда), в районі Кременчука, сучасного Градизька тощо, а також по Ворсклі. Тут з'являються Великі Будища, відроджується стародавня Опішня, а вище по Ворсклі князями Бельськими споруджується величезна Більська фортеця, за земляними валами якої можна було б заховати не менше 40 — 50 тисяч кавалерії із зброєю та необхідним продовольством на випадок, якби ворог зненацька напав на литовсько-руські землі. Тоді ж, певне, відроджується під сучасною назвою і Полтава, як прикордонна фортеця. Фактично феодального гніту на цих малозалюднених землях побіля кордону тоді ще не було, але населення мусило служити у війську та працювати на спорудженні фортець для захисту країни від ворога.

У відповідності з Кревською унією 1385 року, підписаною між Литвою та Польщею, наступного 1386 року син Ольгерда — Ягайло одружився зі спадкоємицею польського королівського престолу Ядвігою, і, залишаючись князем литовським, був обраний королем Польщі під іменем Владислава (Володислава) Другого. Тоді визволені з-під влади Орди українські землі під давньою назвою Русь об'єдналися разом з Великим князівством Литовським і Королівством Польським на рівноправних і вільних засадах в одну державу. Було визнано три гетьмани з правами королівських намісників і верховних воєначальників під назвою коронного польського, литовського та руського. Руський гетьман, якому підпорядковувалася вся ця територія, знаходився в Черкасах, а Русь була поділена на чотири воєводства: Київське, Брацлавське, Волинське та Чернігівське разом із Сіверією, названою Сіверія Дукатус. Міські та земські урядники обиралися, як і гетьмани, з-поміж лицарства вільними голосами і затверджувалися королем і сенатом. Частина полтавських земель, що прилягала до Дніпра, в тому числі в пониззях Сули, Псла, Ворскли, відносилася до Київського воєводства, решта — до Чернігівського, можливо, безпосередньо до Сіверії Дукатус.

Полтава. Історичний нарис — 28

Об'єднання Литви з Польщею, прийняття Ягайлом католицької віри і прагнення покатоличити народні маси викликали невдоволення як серед литовського, так і руського населення. До цього у Великому князівстві Литовському державною була давньоруська мова, а державною релігією — православ'я. Невдоволення в країні використав двоюрідний брат Ягайла — Вітовт, видатний політик і чудовий воїн, який змусив Ягайла визнати його великим князем литовським, хоча й васально залежним від Королівства Польського. Вітовт правив краєм з 1392 по 1430 рік. Він продовжував політику Ольгерда. Обстоював незалежність Великого князівства Литовського (і руських земель, що були під його владою) від Польщі, але одночасно намагався не допустити на українських землях створення самостійного державного ладу. Тому усунув із Києва Володимира Ольгердовича, удільних князів чернігівських, волинських, подільських — нащадків Гедиміка та Ольгерда, представників литовської династії, які зрусилися (зукраїнізувалися).

Його плани були занадто широкі. Прагнучи розширити межі Великого князівства Литовського на схід, а на півдні аж до Чорного моря, Вітовт використовував незгоди між ханами Золотої Орди. З цією метою він уклав угоду з ханом Тохтамишем, який захопив владу в Орді після поразки на Куликовому полі 1380 року в битві з Дмитрієм Донським золотоординського темника (воєначальника) і фактичного правителя Мамая. Але проти Тохтамиша виступив хан Заволзької Орди Темір-Кутлук (ще Темір-Кутлуй, або Темір-Кульгавий) зі своїм воєначальником Едигеєм (ще Єдигей). Тохтамишу 1398 року довелося тікати зі своїми людьми під захист свого союзника Вітовта, який дозволив йому згодом отаборитися аулом побіля кордонів своєї держави, поблизу Ворскли, неподалік від Полтави.

Темір-Кутлуй, зібравши величезне військо, виступає проти Великого князівства Литовського, щоб відомстити своєму братові Тохтамишу та його союзникові Вітовту. Литовський князь, у свою чергу, збирає проти золотоординських полчищ величезну армію литовських, руських, польських князів, німецьких та інших союзників. Московський літописний звід кінця XV століття розповідає, що Вітовт Кейстутович (і хан Тохтамиш зі своїм двором), "а с Витовтом Литва, Немци, Ляхи, Жемот, Татарове, Волохи, Подоляне. Единих князей с ним бе числом 50 и бисть сила ратних велика зело", ополчився і пішов проти Темір-Кутлуя.

Як свідчать літописи, війська Вітовта і Темір-Кутлуя зустрілися в серпні 1399 року на річці Ворсклі, де відбулася жорстока битва і де великому князеві литовському та його союзникам було завдано страшної поразки. Про це говориться так: "И стретостеся с царем Тахтамишем на реце Ворскле, бисть сеча зла, и одоле Темир-Кутлуй,

Полтава. Історичний нарис — 29

и поплени всю землю Литовскую. Витофт же и Тактамиш с малыми людьми убежаста. А литовских князей побито, се имена их: князь Ондрей Ольгердович полоцкий, да брат его князь Дмитрий брянской, князь Михайла Евнутьевич, князь Иван Дмитриевич Киндаев, князь Ондрей пасвеник (пасинок, — В. Ж. ) Дмитриев, князь Иван Борисович киевский, князь Иван Евлашкович, князь Глеб Святославович смоленский, князь Семен Михайлович, князь Лев Кориодович, князь Михайло Васильевич подберезский з братом князь Александром, князь Михайло Данилович, брат его князь Дмитрий волынский, князь Амон Полунтеевич, князь Иван Юрьевич Вельский, князь Выспытко краковский, ляцких князей и панов, и бояр, и дворян безчисленно множество побито".

Одні літописці називають убитих 20 нащадків великих князів литовських, інші — 50 литовсько-руських князів (у тому числі сини, онуки, племінники великого князя литовського Ольгерда). Треті говорять, що тільки князів загинуло 74, Певне, з польськими, німецькими, волоськими та іншими. А де ж відбувалася ця велика битва? Як свідчать літописці, вона розпочалася поблизу Полтави, край того поля, де на початку XVIII століття буде розбита російськими військами Петра Першого непереможна колись армія шведського короля Карла XII. Поблизу тих місць, там, де нині село Тахтаулове Полтавського району, після втечі із Золотої Орди отаборився зі своїм аулом хан Тохтамиш. Темір-Кутлуй, переправившись давньою переправою побіля нинішнього села Кротенки, яка була добре знайома і хозарам, і половцям, і печенігам, і київським, і переяславським князям, якою пізніше переправлялася армія Петра Першого, спершу наніс удар по Тохтамишу. Останній, не витримавши сильного натиску своїх співвітчизників, утік зі своїм військом, яке лишилося, з поля бою, чим завдав удару союзникові. З того часу місце битви Темір-Кутлуя з Тохтамишем, урочище та річечка, що існувала в давнину, стали зватися однаково — Побиванка. Згодом поблизу тих місць виникло й село, що назвали Побиванкою, перейменоване в XIX столітті від прізвища поміщика в Тарнавщину, а в XX столітті назване Тернівщиною.

Після втечі з поля бою Тохтамиша золотоординці ринулися на Вітовта. Його армія вступила в смертельний бій з переважаючими силами ворога поблизу фортеці Опішні, на полі, де пізніше виникли села Міські Млини, нині Зіньківського району, та Лихачівка Котелевського району (останнє й назву одержало від великого лиха, що там трапилося). А остаточного удару їй було завдано під мурами та в самій Більській фортеці. Там загинув і нащадок великого князя литовського Іван Юрійович Бєльський. Із цієї кривавої січі на Ворсклі, за свідченнями літописців, вдалося втекти лише Тохтамишу та Вітовту з невеличкою частиною своїх військ. Уся ж численна армія великого князя литовського та його союзників залишилася назавжди на величезних братських кладовищах, у групових і поодиноких могилах на приворсклянських полях. Там поліг цвіт литовсько-руського (українського) лицарства. Орда ж пройшла по території від Ворскли до берегів Дніпра навпроти Києва, на півночі до Чернігово-Сіверщини, до білоруських земель. Вороги нищили, палили, руйнували все на своєму шляху, грабували, вбивали людей, багатьох забрали в полон. Це було друге велике розорення нашого краю після нашестя Батия. Тож цілком зрозуміло, що після того страшного побоїща на Ворсклі кінця XIV століття не могла вціліти й Полтава — прикордонна фортеця, що стояла на шляху войовничих золотоординців.

Полтава. Історичний нарис — 30

Однак тяжка поразка не зломила Вітовта. 1410 року він очолює литовсько-руські війська в Грюнвальдській битві, на полях Центральної Європи. А скоро після цього не так зброєю, як своєю дипломатією наносить удари Золотій Орді. Добивається того, чого не вдалося раніш здобути зброєю. Діє як колись давньоруські князі. Він використовує невдоволення Ордою багатьох поневолених нею різноплемінних народів, приймає в свої землі кабардино-черкесів (далекі предки яких колись заснували Черкаси на Правобережжі), татар та інші потатарені племена, які нерідко сварилися, воювали між собою і виступали проти влади Золотої Орди. Вітовт приймає їх у свої землі, дозволяє засновувати нові чи відроджувати старі зруйновані золотоординцями поселення. Одержавши від великого князя литовського уділи для проживання, колонізатори краю один за одним стають його васалами, платять йому гарач (данину), а при потребі висилають військо на допомогу. Завдяки цьому Вітовт оволодів південними землями аж до самого Чорного моря і навіть частиною Криму. В прикордонних містах-фортецях великий князь поселяв бояр з кабардинців, черкесів, татар та інших, зобов'язаних нести військову службу. Під охороною фортець навколо них засновуються сільські поселення. Так у першій чверті XV століття при сприянні литовсько-руської держави почалася колонізація полтавського краю, розореного полчищами Темір-Кутлуя — Єдигея.

У 1430 році Полтава вперше згадується у литовських документах під сучасною назвою. Того року вона разом з Глинськом (нині село в Сумській області) та Глиницею (вважають, що це друга назва Опішні в той час) була віддана великим князем литовським Вітовтом у володіння татарському мурзі Лексаді Мансурксановичу. Дехто називає його онуком Мамая. Новоявлений полтавський поміщик прийняв православ'я, від міста Глинська взяв собі прізвище і став родоначальником великого та багатого українсько-російського роду князів Глинських, згодом родичів московських царів. Про цього першого полтавського поміщика літопис говорить: "... А вотчина у него была Глинск, да Глиница, да Полтава". Та ще, крім цього, величезні простори на Ворсклі й у верхів'ях Сули, що "прилягали" до цих міст.

Лексада, як свідчать літописні згадки, "сруби Полтаву, Глинск да Глиницу". Тобто, спорудив дерев'яні укріплення на існуючих старих валах. Певне, тоді ж, при спорудженні-відродженні фортеці Полтави та інших, відроджуються і їх складові частини — підземні ходи та льохи для схованок людей, запасів зброї і продовольства на випадок нападу ворога. У числі вотчин Лексади — Олександра Глинського дореволюційні історики називають Полтаву, Опішню, Більськ, Куземин, Глиницю, Тахтаулів (Тахтаулове), Диканьку (назва виникла від слова "декхан" — "землероб", яке слов'яни перефразували згодом на "дикань", "дикий", звідки й пішли місцеві прізвища), Глинськ у Поворсклі та Посуллі.

Виходці з Північного Кавказу, які прийшли з кабардино-черкеською княгинею, оселилися в пониззях Орілі, Ворскли, Псла, по Сулі в черкаських уходах. З їх переселенням пов'язано заснування Келеберди на місці зруйнованого золотоординцями Гебердеєвого Рогу, Кишеньки, яку заснував Кешенський юрт, поселень у районі Кременчука, Манжелії, назви річки Булатчик, а від неї й сіл Вищий та Нижній Булатець, поселень Маджари (Маджарів юрт теж прийшов із Кавказу) та інших. Прибулі кабардини та черкеси поступово асимілювалися зі слов'янами, а їх нащадки пізніше з'являються і в Полтаві.

Полтава. Історичний нарис — 31

Татари і потатарені народи, які прийшли з Лексадою, теж поступово асимілюються з сіверянами, вносять чимало своїх слів в українську мову, культуру, що вже формується, запозичають багато від слов'ян. Але ще довго на відміну від сіверян їх зватимуть севрюки, (звідси й назва річки на Дикакщині — Саврюк).

Олександр Глинський володів Полтавою та всіма подарованими йому землями до 1446 року. Потім по 1471 рік це була власність його сина Івана, а опісля, до 1498 року, онука — Федора Глинського. З того року в Посуллі та Поворсклі були вотчини братів Богдана і Григорія Глинських — синів Федора. "Северь-Глинщина и в Ворскле, и Мерла речка съверху до устья", як і "Удой Северь досталось Григорью Глинскому" — наміснику овруцькому. Решта, в тому числі й Полтава, була власністю Богдана Глинського — воєводи путивльського. Так з 30-х років XV століття й до початку XVI століття на значній території Лівобережжя існував великий феод Глинських (Глинщина), в руках яких у той час було "трохи не усе пізніше Київське Лівобережжя" з опорними пунктами на Ворсклі, Сулі та на самому Дніпрі — сучасна Золотоноша мала назву Глинщина. Певне, східну межу цього феоду окреслювала річка Глинський Колодязь у верхів'ях Ворскли. Князі Глинські були черкаськими й канівськими старостами, київськими каштелянами і путивльськими воєводами тощо, відігравали не останню роль у Великому князівстві Литовському.

1482 року Полтава, як і весь край, була розорена кримським ханом Менглі-Гіреєм.

З 1503 року (після смерті Богдана) по 1508 рік Полтавою володів князь Михайло Львович Глинський. Цей нащадок Лексади був високоосвіченою людиною, талановитим дипломатом і полководцем свого часу. Він навчався в Німеччині, служив при дворі цісаря Максиміліана, потім у курфюрста Саксонії Альбрехта. В 1500 році повернувся в свою країну, став маршалом двору великого князя литовського Олександра, в якого користувався авторитетом, але після смерті останнього проти Михайла виступають пропольські й прокатолицькі сили. Михайло Глинський був прихильником самостійності Литовсько-Руської держави, незалежної від Королівства Польського. У 1507 — 1508 роках він очолив повстання проти польського короля Сигізмунда (Жигмонта Першого Старшого), сина короля Казимира Ягеллоновича. Надіявся на допомогу Московського князівства і кримських татар, але ні перше, ні другі допомоги не надалі. Після поразки повстання Михайло разом зі своїми братами Іваном (його король позбавив Київського воєводства) та Василем тікає до Москви, стає на службу до московського князя. Але згодом йому приписують зраду на користь Литви, і в 1514 — 1525 роках він був ув'язнений. Повторне ув'язнення Михайла Глинського 1534 року закінчилося його смертю. Племінниця Михайла, дочка Василя Глинського Олена вийшла заміж за великого князя московського Василя III і була матір'ю царя Івана Грозного.

У 1508 році, після втечі Михайла Глинського до Москви, Полтава була відібрана в нього польським королем Сигізмундом Першим і віддана княгині Марії Юріївні Глинській (онуці Василя Глинського), яка вийшла заміж за дворянина Єльця. Але вже скоро полтавські володіння Глинських бачимо в руках Огрофени Василівни Глинської (по чоловікові Байбуза) — дочки Василя Глинського. 1537 року Полтава, за заповітним листом О. В. Байбузи, дісталася її зятеві — чоловікові її дочки Ганни, Михайлові Івановичу Грибуновичу (ще писався Грибунов і Грибунович-

Полтава. Історичний нарис — 32

Байбуза). Певне, разом із земельними володіннями він одержав у спадок і другу частину до свого прізвища — Байбуза. Якою була залежність від феодала селян, які жили на подарованих йому землях, ми не знаємо, але, як правило, ще невелика. Зберігся запис за 1552 рік, що з села і городища "за Днепром у Сивере, на реце Ворскле, на имя Глинско", Михайло Грибунович-Байбуза брав "дани оттуль 4 кади меду присного". У лісах, на озерах і річках, віддалених від населених пунктів, нерідко повними господарями були промисловики-уходники, або "ухожаї". Хоч територія полтавського Лівобережжя була частково відроджена і заселена в другій чверті XV століття, але край потерпав від частих набігів кримських татар і вже в кінці того століття, в 1482 році, зазнав страшного руйнування під час нападу Менглі-Гірея. Знову потрібен був час, щоб відродити життя на згарищах і руїнах.

Політична обстановка, що склалася в Європі в середині XVI століття, вимагала від Польщі та Литви зміцнення державного союзу. На об'єднаному засіданні сеймів Польщі та Великого князівства Литовського, яке тривало з січня до серпня 1569 року в місті Любліні, було складено угоду і затверджено процес об'єднання двох держав, що розпочався ще в 1385 році укладенням між ними Кревської угоди. Тепер же, за Люблінською унією, Велике князівство Литовське втратило свою незалежність. Настав час необмеженого панування польських магнатів і шляхти на українських і білоруських землях. З 1569 року Полтава і весь полтавський край, як і інші українські землі, що належали до Литви, потрапили під владу Речі Посполитої. Польські королі посилають на задніпрянські землі своїх урядових комісарів для обстеження існуючих там маєтностей. Послані побільше записують їх "пустелями", тобто незаселеними. Спираючись на ці документи своїх урядовців, польські королі щедрою рукою роздають магнатам і шляхті українські "пустелі" — міста, села, хутори разом із населенням, яке на них проживало. На захоплених вірними слугами короля землях з'являються старости та підстарости, воєводи-державці з владою намісника і тіуна. Тепер це були вже люди католицької віри.

У 1571 році при Сигізмунді Августі Поворскля від Санчарівського (Санджарівського) перевозу, вздовж річки Полузір'я і далі було віддано низовому козакові Омеляну Івановичу. У 1576 році король Стефан Баторій поділив усю Лівобережну Україну по земству і по воїнству на полки та сотні. Земство зобов'язане було виставляти на службу і утримувати певну кількість озброєних козаків — військо. На території Полтавщини утворено було три полки: Миргородський, Переяславський і Полтавський. Фортеця Полтава стала центром особливого полку.

Оскільки Полтава була прикордонною фортецею, бо за Ворсклою вже починалося Дике поле і далі — володіння Московської держави, то польський уряд звертав на неї увагу. З початку XVII століття тут розташувався з військом і господарював коронний гетьман (головнокомандуючий військових сил Речі Посполитої) Станіслав Жолкевський. Він відроджує і забудовує її як справжнє місто-укріплення з лабіринтом підземних споруд. Що собою являла наземна Полтавська фортеця першої половини XVII століття, споруджена за Станіслава Жолкевського? Земляними валами, ровом і частоколом було укріплено трикутний у плані мис, що знаходився між двома ярами — Мазурівкою і Панянкою. Тепер це стара частина міста, так зване Городище. Для фортеці воно було найбільш вигідним. Оскільки східний і південний схили мису дуже круті, то їх лише укріпи-

Полтава. Історичний нарис — 33

ли частоколом, а з напільного південно-західного боку по трасі, де тепер площа Леніна, викопали рів і насипали вал. З півдня фортецю омивала річечка Лтава (дехто з істориків помилково називає її Полтавка, тоді як Полтавка — це Тарапунька), що текла з паралельної гори (нині інститутська) Мазурівським яром, вниз до Ворскли. Отже, джерело води знаходилося за межами фортеці, що було її суттєвим недоліком. Тому в 40-х роках того ж XVII століття вже під керівництвом коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського Полтавську фортецю розширили майже вдвічі, включивши до неї яр Мазурівку та частину плато на південний захід від нього. Укріплення являло собою невеликі земляні бастіони напівкруглої та прямокутної форми в плані, що сполучалися валами. На розі мису, приблизно там, де з початку XX століття стояла Біла альтанка, а нині Ротонда Дружби народів, був великий підковоподібний бастіон. Найвідповідальніші ділянки оборони, напевне, посилили рубленими дерев'яними баштами. В'їзна брама знаходилася з північного заходу, приблизно там, де нині вулиця Жовтнева виходить на площу Леніна. Фортеця стала називатися Старою (первісна частина) та Новою Полтавою.

Перше зображення Полтавської фортеці відоме за планом 1641 року французького інженера Гійома Левассера де Боплана, який був на службі у польського уряду і займався будівництвом фортець.

Дехто вважав, що Полтава спершу була поселенням миргородського князька чи багатого козака Масла, до якого 1608 року переселилося кілька сімей із Говтви Миргородського полку. Можливо, відбудовуючи місто-укріплення Полтаву для свого зятя і майбутнього правонаступника Станіслава Конєцпольського, Жолкевський, дійсно, переселив сюди кілька сімей говтвянців. У 1620 році, як говорить Л. В. Падалка, Полтава з приватного володіння перетворюється на "селітряну державу" — особливе державне володіння з адміністрацією для завідування селітряними промислами краю. Справа в тому, що в першій чверті XVII століття на Ворсклі, в околицях Полтави, закладаються "буди" — підприємства для виробництва поташу й селітри, підпорядковані королівським комісарам. У документах того часу Полтава називається "селітряною державою".

У королівській грамоті 1630 року сказано, що "слобода пуста Полтава" того року віддана "на держання" королівському комірникові-адміністратору по нагляду за селітряними підприємствами шляхтичу Бартоломею (Варфоломію) Обалковському. І віддавалася вона йому "з усіма полями, луками, грунтами, лісами, озерами, ріками та іншими приналежностями, з правом заснування сіл і містечок та з умовою держання до волі королівської". Та чому вона названа "слободою пустою", коли відомо, що місто-фортецю Полтаву з початку XVII століття відбудував Станіслав Жолкевський? Тут можна припустити, що пустуючою вона числилася за документами королівських комісарів кінця XVI століття. Але певніше, що в цьому випадку мова йде не про саму фортецю Полтаву, а про купецько-ремісничо-селянське поселення — слободу, яка була за мурами фортеці. Тим більше, що у фортеці стояли війська і мешкала полкова старшина, навіть із сім'ями, хоча вже з початку XVII століття вона засновує навколо Полтави свої села, хутори, пасіки тощо. Їх жителі під час нападів татар тікали під захист Полтавської фортеці. Про це красномовно свідчить той факт, що в самій Полтаві постійно жила сім'я відомого ватажка козацько-селянського повстання 1638 року Яцка Іскри-Остряниці, який служив у Пол-

Полтава. Історичний нарис — 34

тавському полку (був полковником реєстрових козаків), а того року його обрали на Запорозькій Січі гетьманом нереєстрового козацтва, і він очолив повстанців.

За часів Речі Посполитої юридично існувало три стани населення: шляхтичі, холопи та міщани. Шляхта користувалася необмеженими правами як стосовно власної особистості, так і свого державного становища. Холопи були в повній залежності від своїх панів — шляхти. Міщани користувалися обмеженими правами особистої свободи і станової незалежності у тих містах, яким було надано магдебурзьке право. Ним закріплювали привілеї купців і ремісників на землях у містах (та прилеглих до них), де вони поселялися. Прізвища людей, які жили в Полтаві в XVII столітті, свідчать про їх заняття: Броварник, Винник, Вовчарник, Гончар, Гончаренко, Дюгтярь (від дігтяр), Коваль, Коваленко, Колесник, Кравець, Крамар, Коновал, Кушнір, Мазур, Мазуренко, Мельник, Мельниченко, Пушкар, Римар, Рибалка, Різник, Скотченко, Слюсар, Тесля, Торгаш, Цилюрик, Швець, Шинкар та інші. Прізвища також свідчать і про те, з яких країв, міст і містечок були мешканці Полтави XVII століття: Волошин (Волощина — Валахія — історична область у нинішній Румунії між Карпатськими горами та річкою Дунаєм), Волошенко (син Волошина), Говтвянський, Грек (як правило, це були грецькі купці), Донець, Іркліївський, Івашко (товариш низовий — представник запорозької старшини), Канівець, Кишинець, Кобиш, Кобищисенко (виходець із Кобижчі), Козельський, Корсунець, Іскри — Іскренки (нащадки Іскри-Остряниці — виходця з Остра, який після поразки повстанських військ під Жовнином 1638 року втік у межі Московської держави і оселився в Чугуєві, де був убитий 1641 року повсталими проти нього козаками), Кременчуцький, Криловець, Ладижинщенко, Литвин, Литовчин (литвинами називали не лише виходців із Литви, а насамперед з Білорусії), Лубенський, Лукомський, Лях (виходець із правобережної польської території чи з поляків), Мураховець, Омельницький, Переяславець, П'ятигорець (із нащадків кавказьких колонізаторів краю), Санжаровський, Смілянський, Станіславський, Туранський, Черкес, Черніговець, Чигиринець, Чорноморець, Шишаківський тощо. Такі ж прізвища, як Барабаш, Красний Башта, Чамара, Чамаренко, Юсипенко та деякі інші явно говорять про татарське, тюркомовне походження їх власників. Ремісники, які виробляли одні й ті ж вироби, чи торговці одними й тими ж товарами оселялися, як правило, компактно, на певних вулицях, що одержували назви не лише від власників садиб, але й від роду занять населення: Гончарна, Мазурівка, Чоботарська, Різницька тощо. Частина населення займалася рибальством, землеробством, скотарством. Значні площі навколо фортеці-міста Полтави були зайняті під пасовищами, вигонами, левадами.

Козаки не належали до жодного із названих станів. За часів короля Сигізмунда Августа (1520 — 1572 pp. ) невелика частина козаків, зокрема в Київському воєводстві, отримала шляхетські права. Решту ж козаків король прагнув звести до категорії звичайних селян.

З початку XVII століття, певне, з часу відбудови міста-фортеці Станіславом Жолкевським, Полтава одержала магдебурзьке право. Дехто навіть із солідних дореволюційних і радянських істориків заперечує це, відносячи назване право лише до другої половини XVIII століття. Але вони помиляються. Справа в тому, що російський уряд магдебурзького права не надавав українським містам, а лише підтверджу-

Полтава. Історичний нарис — 35

вав тим, хто його мав раніше. Ще Богдан Хмельницький у 1654 році підтвердив за Полтавою це право. До того ж в актових книгах Полтавського міського уряду за XVII століття прямо називається Полтавський магістрат та ті, хто брав участь у його роботі. У відповідності з магдебурзьким правом міщани об'єднувалися у свою громаду з самоуправлінням, власним судом і громадськими землями, якими були поля, луки, ліси навколо міста. Оскільки Полтава знаходилася в прикордонній смузі, то тут особливо було багато вільних земель, незаселених і не зайнятих. Цими громадськими міськими угіддями населення користувалося на свій розсуд, без втручання центральної влади. Міщани звільнялися від деяких податків у скарбницю і підсудності королівським чиновникам.

Органом міського самоуправління був магістрат, який відав адміністративно-господарськими, фінансовими, поліцейськими та судовими справами. Магістрат складався з двох колегій: ради, що займалася цивільними судовими та адміністративними справами, і лави (лавний суд), яка відала кримінальними справами. Очолював магістрат обраний міщанами війт, до магістрату входили його помічники: бурмистри, райці (радники), лавники (засідателі). Таким чином, купці та ремісники — кравці, бондарі, гончарі, ткачі та інші гуртувалися в цехи з виборним началом і одержали суд, який був у руках війта з виборними бурмистрами і райцями.

Полтава була полковим містом. Тому вагому роль у ній відігравало військо, козацька старшина. Козацько-старшинська адміністрація мала великий вплив на міське самоуправління. Це, насамперед, позначалося на діяльності магістратського суду, де поряд з війтом і бурмистрами обов'язково засідали полковник чи наказний полковник, полковий писар, городовий отаман та інші представники козацько-старшинської верхівки.

У "тарифах" та "люстраціях" першої половини XVII століття показано різні групи населення міста: попи (священики), мірошники, різники (скотарі), кравці, шевці, кушніри, ковалі, рибалки, комірники (жильці), огородники (ті, хто споруджував огородження-укріплення, фортеці в новозаселеному краї), дударці (музиканти), уходники (ще ухожаї), севрюки. Останні (асимільовані з сіверянами татари), певне, ще залишалися напівкочовим, напівосілим населенням і займалися скотарством, бо в документах не вказано у них ні димів (хат), ні інших прикмет поселення. Податки на той час сплачувалися такі: священики — від 3 до 24 злотих (злотий, або золотий — польська монета, що дорівнювала 30 грошам), мірошники — від 3 до 6 грошей від млинового кола, шевці, кушніри, ковалі — З — 6 злотих і більше, рибалки — від 18 грошей до 1 злотого 18 грошей, огородники — 1 злотий 15 грошей, севрюки — по 3 злотих 12 грошей кожен на рік.

У 1641 році Полтава, що записана містом, переходить до польського полковника, потім коронного хорунжого

Полтава. Історичний нарис — 36

Олександра Конєцпольського (син великого польського магната і коронного гетьмана), який за дружиною одержав ще й Гадяч. Конєцпольський заселяє околиці Полтави новими слободами, дозаселяє вже існуючі села. Уже тоді були навколо Полтави села Пушкарівка, Жуки, Павленки, Петрівка, Рибці, Супрунівка, Яківці та інші, що належали козацькій старшині. Сам власник у Полтаві постійно не перебував, господарював у місті його намісник Сокольський. За дорученням свого господаря Сокольський настійно добивався перед московським урядом повернення з метою покарання гетьмана запорозьких нереєстрових козаків, одного з керівників селянсько-козацького повстання 1638 року Якова Острянина (Яцька Остряниці), який числився полтавцем.

1646 року Полтаву, що належала коронному хорунжому, переяславському, корсунському і плоскижівському старості 0. Конєцпольському, силою, зі своїм семитисячним військом захопив князь, руський воєвода Ієремія (Ярема) Вишневецький. Оволодівши Полтавою, Гадячем, Зіньковом, Опішнею, Зигмунтовим (Жигмунтов, ще Устивиця), Лютенькою, Кременчуком та іншими населеними пунктами, Е. Вишневецький завершив крупні захоплення земель на Лівобережжі, проведені в різні часи, розпочаті ще його дядьком, канівським і черкаським старостою Олександром Вишневецьким з початку 80-х років XVI століття.

Ієремія Вишневецький по чоловічій лінії був нащадком великого князя литовського Ольгерда, а по жіночій — Рюриковичів, походив з тієї гілки Вишневецьких, які зукраїнилися й були православними. Батько його Михайло Михайлович був великим магнатом, овруцьким старостою. Мати — Раїна (ще Ірина) Вишневецька — двоюрідна сестра відомого українського церковного і культурного діяча Петра Могили, була засновницею кількох православних монастирів на Лівобережжі, в тому числі й Лубенського Мгарського монастиря. Батьки рано померли, а їх син Ієремія, який навчався в Польщі, потім удосконалював освіту за кордоном, зрікся віри батьків, одружився з донькою польського коронного гетьмана Гризельдою Замойською, прийняв католицтво і став гонителем православ'я та найжорстокішим душителем свого народу.

Володіння Ієремії Вишневецького, що складали великий феод — Вишневеччину, з центром у місті Лубнах, тягнулися від міста Домонтова в гирлі річки Супою та Чигирин-Діброви на Дніпрі, в гирлі Сули, йшли через усю Полтавщину, охопивши чимало Засульської полоси з Хоролом і Полтавою включно, вдавалися ще в стару Чернігівщину

Полтава. Історичний нарис — 37

майже до Конотопа, а нижче по Дніпру сягали Кишеньки та Переволочної. Сюди увійшла й значна частина володінь Байбузів (нащадків Глинських), вотчину яких теж силою захопили Вишневецькі. За Ієремією Вишневецьким на Україні числилося 56 міст, містечок і сіл, в яких налічувалося 38857 господарів та підданих (безпосередньо на Лівобережжі йому належало 53 значних населених пункти з 34822 господарями), яким рахунок вівся тоді не по кількості душ населення, а подвірно, по кількості хат (димів), дворів-господарів. Вони давали власникові щорічно доходу 180 тисяч карбованців сріблом, що на ті часи було досить значною сумою. Крім того, Вишневецькому ще належало багато економічних дворів, фільварків, пасік, а на річках за ним числилося 423 млинових кола. Від них платилося близько 1, 5 тисячі карбованців сріблом. Та ще по всіх містах, селах, хуторах існували князівські шинки — це бездонне джерело доходів магната-тирана. З допомогою свого війська під час численних наїздів, шляхом жорстоких екзекуцій він стягував зі своїх підданих різні побори хлібом, борошном, медом, птицею, худобою та іншим.

Деякі джерела говорять, що Вишневецький захопив слободу Полтаву. Тож можна припустити, що саму фортецю-місто він не завоював, а лише поселення, що виникло навколо фортеці з початку XVII століття. В останній же продовжували перебувати королівські війська. За інвентарем Вишневецького 1647 року, в Полтаві налічувалося 812 господарів. Це порівняно не так багато, якщо в Лохвиці за тим же інвентарем за ним числилося 3325 господарів (певно, показано з прилеглими хуторами), у Лубнах — 2646, у Пирятині — 1749, у Хоролі — 1279, у Чорнухах — 944, в Гадячі — 821 тощо.

Становище полтавців, як і інших мешканців українських земель, поневолених польським магнатами, шляхтою та Вишневецьким, можна уявити з універсалу гетьмана Запорозького війська Богдана Хмельницького, посланого ним на початку Визвольної війни 1648 — 1654 років "в усю малоросійську Україну, що лежить обіруч Дніпра, а також у далекі руські міста". Говорячи про завоювання і привласнення Річчю Посполитою достеменно наших "козацько-руських савроматійських земель", Хмельницький писав: "Вони, поляки, не тільки знищили й згладили на згаданих наших землях та провінціях ім'я наше славне козацьке: але, що найгірше й найбільше засмучує, запрягли вони всіх братів наших, роксолан, у невільниче підданське ярмо, відкинули нас від батьківської православної греко-руської душеспасеної віри і приневолили силою, звабили й підкорили гвалтом та багатьма нехристиянськими муками й тиранством до згубної унії та римського блуду. Вони зневажили всі привілеї й мандати перших князів та королів своїх польських, які схвалили й ствердили наше греко-руське благочестя, знищили їх і скасували супроти шляхетної політики і доброго сумління.

Але й цей шкідливий для душі, вабний на погибель, схизматицький і нечистий учинок (що святе благочестя обернули на унію й честь козацьку перетворили в безчестя й невігластво) мало вдовольнив їхню заздрість і гордість. Вони зважилися... вигубити й викоренити значніших людей і козаків із найокраїнніших і останніх напівдиких наших земель (тобто з Чигирина, Терехтемирова, Переяславля, Полтави та інших україно-малоросійських містечок і сіл, що лишилися обіруч Дніпра). А ця земля — предковічна вітчизна наша... Вони хочуть заволодіти й самим простодушним посполитим народом нашим, і не тільки запрягти його в невільниче ярмо, але й навести на нього

Полтава. Історичний нарис — 38

по своїй безбожній волі шкідливу для душі, супротивну правилам священних і святих наших унію... багатьох козаків та міщан, братів наших, пси, людські дозорці, поїли, оскаржуючи їх перед панами, мерзенними своїми фальшивими плітками і силкуючись, щоб їх карали на смерть, аби після того заволодіти добром і їхніми маєтками"...

Полтавські козаки й міщани брали участь у боротьбі проти польсько-шляхетського поневолення. В тому числі й у повстаннях 30-х років під проводом Павлюка (Павла Бута), Якова Острянина та інших. Від сивої давнини збереглися записані в минулі століття письменниками та істориками перекази про урядника Полтавського охочекомонного (добровільного кінного) козацького полку Гордія Чурая, котрий жив неподалік тих місць, де згодом було засновано Полтавський Хрестовоздвиженський монастир. Він був людиною хороброю й чесною, любив батьківщину і ненавидів її ворогів. Не витримавши знущань над українським народом одного з польських шляхтичів, Чурай під час сварки з ним зарубав свого противника. Після цього Чурай тікає на Січ, пристає до гетьмана нереєстрового козацтва Павлюка і разом з ним бере участь у походах проти польських магнатів та шляхти. У бою під Кумейками 1637 року, коли козаки зазнали поразки, Чурай разом з Павлюком та іншою козацькою старшиною потрапив у полон до польського коронного гетьмана Миколи Потоцького. Разом з іншими був привезений до Варшави і там страчений 1638 року.

Гордій Чурай користувався у полтавців великою шаною й любов'ю. Народ склав про нього пісню, яку навів у своєму збірнику українських народних пісень відомий український історик та фольклорист М. Максимович:

Орлику, сизий орлику, молодий Чураю!
Ой забили ж тебе ляхи та в своєму краю...

Та ще більш відома полтавцям його донька Маруся Чурай (Марина Гордіївна Чурай, 1625 — 1653 pp. ) — легендарна українська поетеса, авторка пісень і співачка. Ряд авторів, називаючи Чураївну донькою Гордія Чурая, твердять, що Маруся Чурай історична особа, і приписують їй авторство багатьох популярних пісень, літературно оброблених уже в пізніші століття: "Ой, не ходи, Грицю... ", "Котилися вози з гори", "Засвистали козаченьки" ("Засвіт встали козаченьки"), "Віють вітри" та інші. Пісня "Ой, не ходи, Грицю" пізніше лягла а основу сюжетів багатьох повістей, романів, драм та поем (О. Кобилянської, М. Старицького, В. Александрова, І. Сенченка... ).

Ще до першої половини XVII століття поблизу Полтави не раз з'являлися то Велика, то Мала Ногайські орди, які ходили сюди аж від Дону, від Північного Кавказу і кочували, навіть сіяли хліб на привільних незаселених та неосвоєних степах за Ворсклою. В червні 1648 року татари з-за Дону підійшли аж до Полтави. Полтавці їх побили, а частину взяли в полон.

Полтава. Історичний нарис — 39

Під час Визвольної війни 1648 — 1654 років Полтава була однією із значних резервних баз армії Богдана Хмельницького. Вся Полтавщина тоді стала надійним тилом повсталих: звідси вони отримували військо, тут виробляли порох та інше військове спорядження, звідси постачали коней, худобу, фураж.

У травні — червні 1648 року селянсько-козацькі загони, які діяли на Полтавщині, розгромили польсько-шляхетські війська, ще до Корсунської битви вони визволили Переяслав, а на початку червня штурмом оволоділи Лубнами, розгромили замок Вишневецького. Напередодні Зборівської битви 1649 року, за свідченням російського Рильського воєводи, Хмельницький надіслав у Полтавський полк листа, в якому закликав, щоб "... казаки, пашенные и непашенные крестьяне, бежали наспех в казацкие полки к гетману к Богдану Хмельницкому, у ково есть пищали и те б де шли с пищали, а у ково де пищалей нет, и те б де шли с рогатины и с киями". Відповіддю на цей заклик було велике піднесення серед населення. У травні 1649 року російський каменський воєвода Федір Арсеньєв у своїй відписці до Розрядного приказу повідомляв, що прибулі з литовських порубіжних міст (тобто, з прикордонних українських) син боярський Федір Гнилокіз і козаки розповіли про те, як "из литовских городов из Гадяча, из Миргорода, из Платавы, с Опошни, с Куземчина, из Зинькова, из Лютенки, из Веприка казацкие атаманы и полковники и сотники со всеми казаки пошли к казацкому гетману к Богдану Хмельницкому стоять войною против ляхов". У цьому ж документі повідомлялося, що на допомогу Хмельницькому прийшла також велика кількість кримських і ногайських татар, а поляки запросили собі на допомогу "швецких немец". Польські війська у боротьбі проти повстанців очолили гетьмани — князь Ієремія Вишневецький і князь Януш Радзивіл. В інших документах того часу сказано, що в Полтавському полку, "в черкасских де городах порох делают и сыплют в бочки и возят к Богдану Хмельницкому".

У 1649 році Богдан Хмельницький проводив у Полтаві раду козацьких полковників, де обговорювалися питання подальших бойових дій. За дорученням гетьмана полтавський наказний полковник, потім полковий обозний, син Якова Остряниці — Іван Іскра (ще Іскренко) вів листування з російським каменським воєводою Федором Арсеньєвим, якому повідомляв про бойові успіхи військ Богдана Хмельницького у боротьбі з польськими королівськими військами, про розгром на початку червня 1649 року козаками на чолі з полковником Данилом Нечаєм польських військ під Меджибожем, а також про те, що на боці повстанців воюють проти Речі Посполитої кримські і ногайські татари та Бєлгородська орда.

Полтава. Історичний нарис — 40

На початку 1652 року Хмельницький посилав Івана Іскру разом з військовим суддею Самійлом Богдановичем для переговорів до Москви. Пізніше, після смерті полтавського полковника Мартина Пушкаря, Іскра їздив з козаками до московського царя і повернувся із званням гетьмана. Але на шляху до князя Г. Ромодановського, який у той час перебував у Лохвиці, Іскра був оточений чигиринськими козаками на чолі з наказним полковником Скоробагатьком і татарами і там, під селом Пісками, загинув у битві в січні 1659 року.

У період Визвольної війни на території, що була визволена з-під влади Речі Посполитої і знаходилися під гетьманською булавою, Богдан Хмельницький увів новий адміністративно-територіальний і військовий устрій. Він реорганізував існуючі полки, перетворивши їх в адміністративні та військово-територіальні одиниці. Полки поділялися на сотні, до яких належали міста, містечка, села, хутори, а сотні, у свою чергу, поділялися на курені. На чолі сотні стояв сотник. Сотник з іншою полковою старшиною обирали полковника. Старшина ж із козаками усіх полків на військовій раді обирала гетьмана. На чолі посполитих — простих селян стояв обраний на громаді (на сході) війт.

Полтавський полк охоплював територію в басейні Ворскли, в середній і нижній її течіях, де чимало поселень заснували або дозаселили в першій половині XVII століття втікачі з Правобережжя, особливо з Поділля. У 1649 році, після Зборівського договору, до Полтавського полку була включена територія Гадяцького полку, котра з початку 60-х років XVII століття була виділена в окремий Зіньківський полк. У період Визвольної війни в Полтавському полку налічувалося 17 сотень, центром була Полтава, до якої приписано було три сотні. У 1649 році в Полтавській Першій сотні налічувалося 258 козаків, у Другій — 199, у Третій — 99, а всього — 556 козаків. Сотенними містами та містечками були: Багачка (Велика Багачка), Балаклійка (Балаклія), Веприк, Ґадяч, Зіньків, Келеберда, Кишеньки, Кобеляки, Лукім'я, Лютенька, Маячка, Нехвороща, Опішня, Переволочна, Старі Санжари (Санджари), Царичанка та інші. Всього в полку налічувалося в той час 2000 козаків. Очолював його полковник Мартин Пушкар.

Полтава. Історичний нарис — 41

Козаки Полтавського полку, а також багато селян і міщан, які жили на його території, брали участь у війні 1648 — 1654 років, безпосередньо в облозі Львова і Замостя 1648 року, в битвах під Зборовом 1649, Берестечком 1651, Жванцем 1653 років, ходили з сином Богдана Хмельницького Тимошем у молдавські походи в 1650 та 1652 роках, брали участь в інших бойових операціях. Так, відомо, що в березні 1651 року Мартин Пушкар послав до Хмельницького з Полтави козацьке військо, а для татарського мурзи союзника гетьмана влаштував у місті великий банкет та умовив татарську старшину, щоб, направляючись до Хмельницького під Білу Церкву, татарські війська не йшли побіля Полтави, а степами Кобеляччини. Полковник явно боявся, щоб союзники під час свого походу не пограбували Полтаву. Сам полковник через хворобу тоді не поїхав у похід, а послав замість себе отаманів з козаками.

Протягом усієї війни в Полтаві знаходилися значні козацькі війська, а в її околицях стояли загони татар — союзників Б. Хмельницького. До кінця війни продовжувалися дипломатичні зв'язки через полтавську козацьку старшину з порубіжними московськими воєводами, а через них і безпосередньо з московським царем Олексієм Михайловичем велися переговори про союз із Москвою. У червні 1651 року тисяч зо три татарського війська — союзників Хмельницького перебували в степах поблизу Полтави, про що повідомляв через своїх людей полтавський наказний полковник Петраш Яковенко каменському воєводі Ф. Арсеньєеу, а останній — у Розрядний приказ. Яковенко висловлював побоювання, що (за чутками) татари можуть перейти на бік польських військ і виступити проти Росії. Навесні 1652 року в Полтаві перебував на постої Миргородський полк зі своїм полковником Матвієм Гладким. На початку зими 1653 року за 40 верст від Полтави, на Орелі, стояла орда кримських і ногайських татар. Про це повідомляв у своєму листі полтавський полковник М. Пушкар путивльським воєводам Ф. Хилкову та П. Протасьєву, а ті — у Розрядний приказ.

З кінця XVI — в першій половині XVII століття Полтава відносилася до Миргородського (Миргородсько-полтавського) староства (ще округ, обвід) Київського воєводства, яке охоплювало басейн річки Хоролу, середні течії Псла та Ворскли. Решта території майбутньої Полтавщини входила до Переяславського та Черкаського старосте того ж Київського воєводства. Після введення Б. Хмельницьким нового адміністративно-територіально-військового поділу на зразок Запорозької Січі, сотники у своїх сотнях, а полковники у полку отримали досить велику владу. Оскільки Полтава за магдебурзьким правом мала свою власну управу та суд — магістрат, то звідти лише окремі справи передавалися у відання полковника. Усі важливі військові справи полковник вирішував з полковою старшиною (обозний, суддя, осавул, писар). За якісь провини козаків судив козацький суд, міщан — магістратський, а духовних осіб (церковнослужителів) — духовний (церковний). Але в Полтаві, як полковому місті, полковник і вся полкова старшина були присутні на всіх засіданнях магістрату, розглядали як судові, так і різні справи купівлі-продажу жителями міста своїх садиб, майна та інші.

Ще за часів польського панування місто одержало від королівського уряду свій герб. З початком Визвольної війни, реорганізувавши полки, Хмельницький надав Полтаві новий герб, що був і на печатці Полтавського городового магістрату. Основу цього герба становив геральдичний щит. На блакит-

Полтава. Історичний нарис — 42

ному полі щита, у центрі його (за його центральними осями) розміщено натягнутий золотий лук — символ військової зброї. Тятива лука натягнута стрілою. Але вістря стріли спрямоване донизу, що символізує мир, спокій, відпочинок після бою. З чотирьох боків лук зі стрілою оточують шестикутні золоті зірки, що символізують сторони світу — північ, південь, схід і захід. Сучасне пояснення таке: наші прадіди вірили, що кожна християнська душа має на небі свою зірку, що охороняє її в походах і боях. Тому такі зірки зображали на бойових знаменах Війська Запорозького та на родових гербах окремих українських гетьманів. Але, певніше, частина цієї символіки запозичена від наших далеких предків — алано-булгар. Увінчував композицію герба золотий напис над щитом: "ПОЛТАВА", виконаний стилізованим старослов'янським шрифтом, де центральна літера "Т" зображена у вигляді хреста, що осіняє герб.

І. Вишневецький, захопивши 1646 року Полтаву, надавав їй свій герб. У нього стріла, піднята вгору, пронизує серце.

У першій половині XVII століття в місті вже існувало кілька дерев'яних церков, у тому числі Воскресенська, Пречистої Богородиці та Успення Пресвятої Богородиці. У 1650 році на честь перемоги повстанців над військами польських магнатів і шляхти та визволення Полтави і краю від польсько-шляхетського поневолення поблизу міста, на високій горі, покритій віковим лісом, з дозволу київського митрополита, відомого українського церковного діяча і письменника Сильвестра Косова було засновано Полтавський Хрестовоздвиженський монастир. Очолював будівництво ігумен Лубенського Мгарського монастиря Калістрат. Перші монастирські споруди зводилися з дерева в лісовій гущавині, куди вела лише вузенька стежина. Серед ініціаторів спорудження цієї обителі були полтавський полковник Мартин Пушкар, Іван Іскра, Іван Крамар та інші козаки й міщани, які внесли значні пожертвування на цю справу.

У зв'язку з перебуванням і проходженням через Полтаву в роки війни великої кількості військ стара переправа через річку дубами уже не задовольняла. Тому в 1650 році в місті було збудовано перший дерев'яний міст через Ворсклу. Все це сприяло подальшому розвитку Полтави, в тому числі ярмаркової торгівлі.

Прагнучи визволити український народ від гніту Речі Посполитої й створити незалежну Українську державу, Богдан Хмельницький свої надії покладав на Московську слов'янську православну державу, вступив з нею у військовий і політичний союз. Наслідком Визвольної війни українського народу 1648 — 1654 років стало приєднання України до Росії. 8(18) січня 1654 року в місті Переяславі (нині Переяслав-Хмельницький Київської області) відбулася генеральна рада — Переяславська рада, де було зачитано умови нового договору. Суть його така: вся Україна, козацька земля (приблизно в межах Зборівського договору), що займала територію, де пізніше виникли губернії Полтавська, Київська, Чернігівська, більша частина Волинської та Подільської, приєднувалася під назвою Малої Росії (Малоросії) до Московської держави з правом зберігати свій особливий суд, управління, обрання гетьмана вільними людьми. За гетьманом зберігалося право приймати послів і підтримувати стосунки з іноземними державами (крім кримського хана і польського короля). Зберігалася недоторканість прав шляхетного, духовного і міщанського станів. Кількість реєстрових козаків збільшувалася до шістдесяти тисяч, але дозволялося мати й

Полтава. Історичний нарис — 43

більше охочих козаків. Данина цареві повинна була збиратися місцевими урядовцями і сплачуватися без втручання російських збирачів. Зі свого боку цар обіцяв захищати Україну своїми військами від зазіхань Польської магнатсько-шляхетської держави. Гетьман і козацькі старшини добивалися, щоб московські посли на раді присягли замість свого царя, як це робили польські королі при своєму обранні на престол. Але московські посли відмовилися, мотивуючи тим, що "царське слово непорушне" та що цар не повинен давати клятву своїм підлеглим. Тому, коли московські посли і супроводжуючі їх стольники та стряпчі поїхали по українських містах для проведення присяги, простий народ присягав, надіючись, що союз із братньою православною державою, з етнічно близьким народом принесе йому визволення від польсько-католицького та татарського поневолення, але вищі українські стани і духівництво з деяким недовір'ям і тривогою зустрічали перехід у московське підданство. Київський митрополит Сильвестр Косов і духівництво відмовилися присягати, не допускали до присяги своїх служителів та людей із своїх маєтків. Козацька старшина і православні шляхтичі, які брали участь у визвольній боротьбі, неохоче йшли під "московську протекцію", прагнучи створити незалежну Українську державу.

На Переяславській раді були й представники Полтавського полку. А на початку 1654 року для приведення полтавців до присяги в місто прибув стольник А. І. Спасителев, посланий сюди В. В. Бутурліним, який очолював російське посольство на Переяславській раді. У Полтаві на вірність Московській державі присягали: 2 осавули,

Полтава. Історичний нарис — 44

2 писарі, війт, 468 козаків, 861 чоловік міщан, кравців та чоботарів, а всього — 1335 чоловік. Тут не названо жодного служителя культу, і не вся козацька старшина. Ми не знаємо, скільки козаків і міщан не присягало, але співставлення з іншими містами Полтавського, Лубенського та Миргородського полків дає підставу зробити висновок, що Полтава в той час на території полтавського Лівобережжя була найбільшим містом за кількістю населення. З того часу вона увійшла до складу Російської держави разом з територією Гетьманщини.

Чимало було трагічного і героїчного в історії Лтави-Полтави від часу перших згадок про неї в історичних джерелах і до середини XVII століття. Спершу невеличке, певне, аланське поселення, потім резиденція хана протобулгар, маленьке прикордонне укріплення (за яким фактично починалося Дике поле, або Половецькі степи, пізніше володіння Золотої Орди), важлива прикордонна фортеця Великого князівства Литовського, Польсько-Литовської держави, нарешті фортеця-місто, де навіть розташовувалися війська на чолі з коронним гетьманом. Вона часто зазнавала нападів різких ворогів, не раз знищувалася нападниками і відроджувалася знову з руїн та попелу, мов міфологічний чарівний птах Фенікс. З початку XVII століття відбудовується місто-фортеця з її підземною складовою частиною — з системою підземних ходів, льохів-складів для запасів зброї, пороху, продовольства, схованок населення, що були невід'ємною частиною укріплень тих часів. А поруч фортечних мурів поступово виростає слобода — поселення вільних людей — ремісників, купців, що згодом стає складовою частиною міста, яке виходить за ці мури. У роки Визвольної війни українського народу проти польсько-шляхетського національного, соціального та релігійного поневолення Полтава — один з великих опорних пунктів повстанської армії Б. Хмельницького — стає місцем зосередження значних військових сил і одним із центрів важливих політичних подій.

Полтава. Історичний нарис — 45

3. П. Яненко

Полкове місто (1654 — 1700 роки)

У результаті народно-визвольної війки 1648 — 1654 років Полтава, скинувши пута польського панування, з рядового містечка князів Вишневецьких переходить до рангу полкових міст.

У другій половині XVII століття вона не лише центр торгівлі, ремесла, а, насамперед, військовий пункт, фортеця. За словами М. Я. Рудинського, "розташована на краю високого малоприступного обриву, вона уявляла собою неабияку кріпость".

Підвищену частину міста займав внутрішній город (оборонне укріплення), ця частина Полтави поділялася на райони: Розкат, що розміщався, за сучасними орієнтирами, від Соборного майдану до Білої альтанки; Панянка — від Соборного майдану до площі Леніна та вулиці Панянки; Мазурівка — від Першотравневого проспекту до вулиць

Полтава. Історичний нарис — 46

Леніна та Мазурівської. Внутрішнє місто оточував триметровий вал, на якому були споруджені дубові стіни та вежі. Зовні вал був обведений наповненим водою ровом. Потрапити до внутрішньої частини Полтави можна було лише через підйомний міст і міські ворота. Воріт було декілька: Київські, Курилівські, Мазурівські, Подільські, Сампсоніївські та Спаські. Поза укріпленням знаходилася зовнішня частина міста. Вона теж поділялася на райони: Передграддя — від площі Леніна до вулиць Фрунзе та Шевченка; Поділ — від Мазурівської до вулиці Богдана Хмельницького; Підмонастирський — від Хрестовоздвиженського монастиря до району вулиці Нариманова.

Полтавську фортецю захищали постійне військо і землеробське населення, козаки та міщани. Городові козаки — це військова і водночас осіла промислово-землеробська група населення, яка мала грунт і угіддя, займалася землеробством, промислами і за своїми заняттями мало відрізнялася від селян міщан. Проте міщани теж не були вільні від військових обов'язків. Головна різниця між козаками та міщанами полягала в тому, що козаки ходили в походи, а міщани захищали місто лише при необхідності, коли до нього підступав ворог. Козаки, окрім військової служби, не мали ніяких повинностей, а міщани ще й сплачували податок з кожного диму-двору, податки на утримання органів міського управління, церкву та інше. Звичайно ж, серед козаків і міщан існувала соціальна і майнова нерівність, але народно-визвольна війна певною мірою зрівняла їх, і перші десятиліття по війні населення Полтави належало до вільних станів. Полтавські переписні книги 1666 року загинули, та є свідчення, що в 1654 році в Полтаві було 1333 двори. На картині "Обрання М. Пушкаря полтавським полковником" художник

С. Васильківський зобразив Полтаву XVII століття: майдан перед дерев'яною церквою, подібною до Спаської, будинок, можливо ратушний, а далі хати, хати...

У другій половині XVII століття Полтава була адміністративним центром Полтавського полку, який охоплював значну територію. Пізніше тут були розташовані повіти: Гадяцький, Зіньківський, Полтавський, Кобеляцький, частина Миргородського та Хорольського. Територія полку не була точно визначена, з часом вона змінювалася.

Система управління містом склалася у ході визвольної війни. На той час міста мали магістрати, а містечка з міщанським населенням — ратуші. У містах діяли дві влади: козацька та міщанська.

Органами управління були: полкова канцелярія, полковий суд, міська ратуша, полтавська протопопія. У зв'язку з введенням в українські міста російських військ на чолі з воєводами, певний час снувала полтавська "приказная изба".

Полтава була резиденцією полтавських полковників. Полковник стояв на чолі полкової адміністрації, здійснюючи вищу адміністративну, військову та судову владу на території полку. Разом з ним полковими справами управляла полкова старшина. Полковник офіційно вважався виборним, хоча питання його обрання вирішувалося гетьманом та узгоджувалося з царським урядом.

Зміщення полковників проводилося за наказом гетьмана. Протягом другої половини XVII століття в Полтаві пернач (вид булави, головний атрибут полковницької влади, срібна або позолочена палиця у формі жезла, довжиною до 0, 5 метра з литою визолоченою голівкою і шістьма ажурними перснями (звідси й назва "пернач") тримали: Мартин Пушкар (1648 — 1658 pp. ), Федір Богун (1658 р. ), Хвилон Гаркуша

Полтава. Історичний нарис — 47

(1658 р. ), Кирик Пушкар (1658 p. ), Хвилон Гаркуша (1658 p. ), Марко Пушкар (1658 — 1659 pp. ). Кирик Пушкар (1659 p. ), Федір Жученко (1659 — 1661 pp. ), Дем'ян Гуджол (1661 — 1663 pp. ), Сава Омельницький (1663 — 1665 pp. ), Григорій Витязенко (1665 — 1667 pp. ), Сава Омельницький (1667 p. ), Григорій Витязенко (1667 — 1668 pp. ), Дем'ян Гуджол (1668 p. ), Костянтин Кублицький (1668 p. ), Дем'ян Гуджол (1668 — 1669 pp. ), Костянтин Кублицький (1669 p. ), Хвилон Гаркуша (1669 — 1670 pp. ), Федір Жученко (1670 — 1672 pp. ), Дем'ян Гуджол (1672 — 1674 pp. ), Прокіп Левенець (1674 — 1675 pp. ), Павло Герцик (1675 — 1676 pp. ), Федір Жученко (1676 p. ), Павло Герцик (1676 — 1677 pp. ), Дем'ян Яковенко (1677 p. ), Прокіп Левенець (1677 — 1679 pp. ), Федір Жученко (1679 — 1680 pp. ), Леонтй Черняк (1680 — 1683 pp. ), Федір Жученко (1683 p. ), Павло Герцик (1683 — 1687 pp. ), Федір Жученко (1687 — 1689 pp. ), Леонтій Черняк (1689 p. ), Федір Жученко (1689 — 1691 pp. ), Павло Герцик (1691 — 1696 pp. ), Іван Іскра (1696 — 1700 pp. ).

Як бачимо, полтавці змінювали своїх полковників досить часто. Справа в тому, що Полтавський полк у другій половині XVII століття значно відрізнявся від інших городових полків. Він був прикордонний із Запоріжжям, а звідти віяв дух непокори та волі, тож старшина в Полтаві мусила постійно рахуватися з настроями полчан. Єпископ Мефодій у 1666 році говорив, що "Запорожци с Полтавци живут советно, что муж с женою". Граючи на настроях полчан, старшина постійно вела інтриги за полковничий уряд. Так, Федір Жученко протягом тридцяти років шість разів отримував і втрачав полковницький пернач. Старшинським інтригам присвячений один із універсалів гетьмана Самойловича від 9(20) березня 1676 року: "Сими днями товариство ваше, — писав гетьман полтавській старшині, — прислало нам лист, підписаний Дем'яном Гуджолом,

Полтава. Історичний нарис — 48

Федором Жученком, Павлом Герциком і другими, з скаргою на полковника вашого Прокопа Левенця". Далі гетьман гнівно вичитує скаржників, бо вони не прагнуть справедливого розгляду скарг, а вимагають, щоб гетьман прислав до Полтави представників генеральної старшини для негайних перевиборів Левенця, передачі уряду комусь із тих, хто підписав листа. Самойлович наказує зачекати до Великодня, а на свято все товариство на чолі з полковником має приїхати до Батурина, а там "рідному батькові, не тільки полковникові, чи кому іншому вина не мине дарма".

Згаданий документ підтверджує, що для отримання "полковничого уряду" вирішальне слово було за гетьманом, церемонія обрання на посаду була лише подобою виборів. На міському майдані збирався полк з полковою та сотенною старшиною, прапорами, музикою. Гетьманський представник з'являвся з кандидатом. Їх зустрічала полкова музика, схилялися прапори. Читався універсал гетьмана з приводу обрання полковника. Новообраному вручалися знаки полковницької влади: полковий прапор, пернач, значок і литаври. Вручення полкового прапора означало вступ на посаду, далі правили молебень, і полковник приносив присягу, а потім приймав справи від свого попередника.

Поряд з полковником і під його керівництвом справами полку відала полкова старшина, до складу якої входили: обозний, суддя, писар, осавул і хорунжий. Полкова старшина, як і полковники, обиралася, хоча на заміщення посад значний вплив мала і гетьманська адміністрація, і полковники. Першою особою після полковника вважався полковий обозний, який мав догляд над полковою артилерією. Разом з тим він був першим заступником полковника, який доручав йому командування полком за своєї відсутності. Полковий суддя відав судовими справами полку; вища судова влада на території полку належала полковнику.

Важливе місце серед полкової адміністрації посідав писар. Він керував полковою канцелярією. Писар, як інші полкові старшини, брав участь у військових походах. Він призначався полковником і гетьманською старшиною. Архів Полтавської полкової канцелярії другої половини XVII століття не зберігся, тому нелегко визначити структуру канцелярії, характер діловодства. Напевно, виконувалися нотаріальні дії, обрахунки казни, скарбу, велися козацькі списки та інше.

Значну роль серед полкової старшини відігравав полковий осавул. Він відав козацькими списками, військовою підготовкою козаків, їх спорядженням, озброєнням, відбором і відрядженням козаків для воєнних дій. Обов'язки полкового хорунжого були близькі до обов'язків полкового осавула; на хорунжого покладалася відповідальність за охорону полкового прапора "хорогви", "корогви". Він виконував адміністративно-військові та нші доручення.

Обов'язки полкової влади були досить різноманітні й охоплювали адміністративну, судову та військову сфери. Полковники відповідали за продаж купівлю землі. Вони роздавали і підтверджували земельні володіння на території свого полку. Полковницькі універсали та листи давали дозвіл на спорудження гребель млинів. Полкова адміністрація змушувала полчан виконувати різні повинності у вигляді робіт чи грошових поборів. Вона здійснювала нагляд за виконанням гетьманських універсалів, за боротьбою зі шпигунством і диверсіями, епідемічними захворюваннями і одночасно керувала полком як військовою одиницею під час воєнних дій, а також дбала про охорону території полку, полкового міста від ворожих вторгнень.

Полтава. Історичний нарис — 49

Влада в полковому місті належала не лише полковій старшині. Козацька старшина відала справами козаків, а виборна міська влада — справами міщан та селян.

Міське управління складалося з урядовців і служителів. Перших обирали, і вони становили правлячу верхівку міського управління. До них належали: війт, райці, лавники. На чолі ратуші стояв війт. Посада війта була виборною. Обраний у місті війт затверджувався гетьманом. Краєзнавець М. В. Лятошинський на підставі опублікованих джерел встановив, що війтами в Полтаві були: Семен Сосницький (1650 p. ), Семен Горбань (1660 — 1661 pp. ), Захарій Мудрик (1662 — 1663 pp. ), Семен Горбань (1664 p. ), Петро Карпович (1664 — 1665 pp. ), Семен Горбань (1665 — 1667 pp. ), Федір Андрієнко (1667 — 1668 pp. ), Семен Горбань (1668 — 1669 pp. ), Леонтій Хорощенко (1669 р. ), Лука Даниленко (1669 — 1670 pp. ), Семен Яременко (1670 — 1671 pp. ), Захарій Мудрик (1671 — 1672 pp. ), Семен Яременко (1672 — 1673 pp. ), Захарій Мудрик (1673 p. ), Трохим Зенкевич (1673 p. ), Семен Яременко (1673 — 1674 pp. ), Максим Попенко (1674 p. ), Семен Яременко (1674 p. ), Максим Попенко (1674 p. ), Семен Яременко (1674 — 1675 pp. ), Максим Попенко (1675 p. ), Семен Яременко (1675 p. ), Максим Попенко (1675 — 1677 pp. ), Семен Яременко (1677 — 1679 pp. ), Максим Попенко (1679 — 1682 pp. ).

Вибори міських урядовців проводилися на зборах усього міського населення: "міщан, цехових людей і всього "поспольства", вольними їх голосами".

На міську владу покладалися судочинство, пожежна охорона, нагляд за санітарним станом, торгівлею, порядком у місті.

Цікаві подробиці міського життя тогочасної Полтави доносять до нас "Актовие книги Полтавського городового уряду" XVII століття. Це протоколи судових засідань міського уряду. Саме в цей час суд зазнав значних змін, виникли суди козацькі: сотенні, полкові, суд генеральний при гетьманському правлінні. Ратуші та магістратські суди, що існували раніше, поступово зливаються з козацькими. Більшість справ, записаних до вищеназваних книг, розглядалися у присутності представників полкової старшини та міського уряду. Так, 21 грудня 1670 року суд засідав у складі: Федора Жученка — полковника, Дем'яна Яковенка — отамана городового, Сави Ігнатенка — осавула полкового, Івана Лабузинського, Миколи Стефановича з уряду міського, Семена Яременка — війта, Лева — бурмистра, "при многих общих зацних особах". В описуваний період джерелами права в Полтаві, як і на всій Лівобережній Україні, було звичаєве право, що склалося за попередній період. Судді, ухвалюючи вироки, орієнтувалися на давні права та звичаї, були поширені посилання на юридичні кодекси часів польсько-литовського панування, зокрема, на Литовський Статут. Засідання суду відбувалися в ратуші. Вони могли проходити і в будинку полковника, і в будинку городового отамана. Суд чинили при народі, та приходили полтавці до суду не лише з цікавості, а тому, що мали право голосу в судовому засіданні. Будь-хто з присутніх, без виклику, міг встати і заявити, що йому відомо зі справи, яка розглядалася. Покарання за вбивство було жорстоким. Наприклад, 30 вересня 1668 року судили Хвеська Киктя, який, будучи п'яним, у сварці вбив Семена Крилівця. Суд присудив Хвеська "карності смертельній, четвертуванням". Для виконання смертних вироків у місті був кат, називали його "містр". Більша частина справ, записаних до актових книг, —

Полтава. Історичний нарис — 50

це купчі, які оформляли купівлю-продаж земельних володінь, майнові записи, різні свідчення, що стосуються мешканців міста. Так, в окремий запис від 6 березня 1671 року виділено примирення полтавського полковника Федора Жученка з подружжям полтавців Педосом та Настею, які, за заявою Жученка, "в незвичайних похвалах на дітки мої перехвалялися".

Місто нагадувало сільськогосподарське селище, населення займалося землеробством, але одночасно Полтава була досить значним промисловим і торговим центром. Переважали сільськогосподарські промисли: млинарство, бджільництво, ґуральництво та нші.

Млини були вітряні, водяні та лодейні (влаштовувалися на човнах). Існували ще млини-вишняки, котрі діяли лише під час весняної повені: водяні колеса млинів були основними механічними двигунами. Енергія води широко використовувалася для помолу зерна, дертя круп, проса, для валяння сукна.

Значні прибутки полтавцям приносило бджільництво. Вартість його продуктів (мед, віск та ін.) значно перевищувала вартість продуктів землеробства, тому пасіки тримали майже в кожному господарстві. Досить розвинене було ґуральництво, броварництво та медоваріння. На початку XVIII століття в Полтаві було 170 винокурних казанів, певне, що і в другій половині XVII століття кількість їх була близькою до вищевказаної. Розвинутими були також виробництво поташу та селітри.

Поряд з промислами розвивалося ремесло. Ремісники відігравали важливу роль у житті міста; на той час у Полтаві було їх близько 300. Бондарі, ковалі, кравці, ткачі, шевці та інші майстри виробляли безліч необхідних для життя речей. Ремісники об'єднувалися в цехи за професійною ознакою. У 1662 році полтавський полковник Дем'ян Гуджол універсалом дозволив полтавцям-ткачам об'єднатися в цех, вибрати старшого брата цехмістра, для вирішення важливих питань проводити збори, для загальних потреб вносити податок до "скриньки братської" і т. д. 1665 року в Полтаві було організовано цех кравців, у 1667 році — ковальський, шевський, який об'єднував чоботарів, у 1676 році — бондарський. Цехи — основна форма організації міського виробництва, але кількість їх не була постійною. Цехи могли дробитися. Підпорядковувалися вони ратуші. Поза цехами трудилися монастирські ремісники та "партачі" (так називали нецехових майстрів).

Опис тогочасних ремесел і роботу ремісників подав поет XVII століття Климентій Зіновіїв у своїх віршах. Ось як змальовує Климентій робочий день шевця: вставши вдосвіта, той

Усунеш лучик й железо прицепляет,
І лучину з пенков смольних з огнем розкладеш,
І, розложивши огню, зараз перешивает,
Поти, покуль ж ся ему подобает,
І як, перешиваючи втомився, то шкури стрихует,
І на роспускання на чоботи, колько з котрої пар вийдет, готует,
А потом, покинувши все, пойдет віти збирать;
Бо потреба козлини из ветою вичинять.
І пойдет до гарбовки у човна хитати...

Працювали тогочасні майстри в нелегких умовах. Техніка праці була архаїчною. І все ж вироби відзначалися високою якістю та красою.

Розвиток промислів, ремесел сприяв пожвавленню торгівлі. Полтава тоді була центром південної торгівлі, через місто пролягав торговий шлях: Батурин — Гадяч — Зіньків — Полтава — Переволочна — Базавлук — Кизикермен — Перекоп.

Документи свідчать, що 22 травня, на день весняного Миколи, та 27 вересня, на храмове свято Хрествоздви-

Полтава. Історичний нарис — 51

женського монастиря, у Полтаві проводилися ярмарки, на які приїжджали купці з усієї України, привозилися товари із Литви, Польщі, Криму. Чого тут тільки не продавали: російські тканини, голландське й швабське полотно, австрійські коси, турецький шовк-сирець і перли. Славилася Полтава великим торгом биками. Був попит і на місцеві товари: дерев'яний і глиняний посуд, вози, колеса, мед, віск і т. д.

Розвиток землеробства, ремесел, торгівлі гальмувався військовими усобицями, нападами татар. Великої шкоди завдавали жителям міста стихійні лиха — посуха, морози, град, а також досить часті нальоти сарани, яка знищувала врожай. Значно ускладнювала життя полтавців і політична нестабільність.

По смерті Богдана Хмельницького Полтава стає ареною політичної боротьби. Обраного на гетьманство 1657 року малолітнього Юрія Хмельниченка невдовзі було відсторонено від влади. Його замінив генеральний писар Іван Виговський. Полтавський полковник Мартин Пушкар не змирився з обранням Виговського гетьманом. Він заводить "бунт". До себе на Полтавщину збирає незадоволених — це бездомні, безземельні наймити, гультяї, озброєні киями, косами, рогатинами. З них він формує піхотний полк.

Голота, з якої цей полк складався, називалася дейнеками. Крім цього полку, під командою Пушкаря перебував один з найчисленніших козацьких полків — Полтавський. Запоріжжя теж прислало підмогу "числом до шістсот доброго товариства на чолі з полковником Яковом Барабашем". У січні 1658 року Пушкар розбив загін Виговського, який ішов на Полтаву. Повстання охопило всю Лівобережну Україну. Спроби гетьмана І. Виговського порозумітися з полтавським полковником, застереження, що "чварна неузгода" "погибельна загальному добру", не знаходили відгуку в Пушкаря. 4 травня 1658 року гетьман вирушає з Чигирина проти пушкарівців. Наприкінці травня Виговський взяв Полтаву в облогу. Він розташував свій обоз на видному місці на горі між селами Жуки та Рибці. Штурм Полтави тривав півтора тижні. Вирішальний бій відбувся 1 червня 1658 року. Спочатку доля була прихильною до пушкарівців. Вони захопили гетьманський обоз. Завдали значного удару війську противника. Сп'янілі від успіху, "одні почали тоді грабувати, — пише літописець, — а інші, п'яниці, засіли біля горілчаних куф і вже не сподівались переміни своєму успіхові". Виговський же з'єднав орду з козацьким військом і відновив наступ: "Міцно вдарив на несправне пушкареве військо, що розгостилося в його обозі, і вчинивши велику січу, нарешті зломав його і побив усе до ноги". Загинув у тій січі і Пушкар: відрубану його голову подали гетьманові на списі. Після перемоги Виговський увій-

Полтава. Історичний нарис — 52

шов до Полтави. Фортецю було розгромлено. Місто приведено до "всекінченої руїни". Ліна Костенко позначила ці події рядками:

Влітку 1658 року Полтава згоріла дощенту.
Горіли солом'яні стріхи над Ворсклою,
Плавились бані дерев'яних церков.

Виговський перебував у Полтаві всього кілька днів. Полтавським полковником став Хвилон Гаркуша.

Кінець 50-х — початок 60-х років XVII століття позначені нестабільністю, політичними інтригами, досить частою зміною полкового уряду. В 1663 році Полтавський полк відійшов від наказноного гетьмана Якима Сомка на бік Івана Брюховецького, обраного лівобережним гетьманом. У вересні 1665 року той поїхав до Москви і зробив заяву, що "б'є чолом цареві всіма українськими городами". Це означало, за його роз'ясненням, що скрізь на Україні всі податки з міщан і селян мають збиратися безпосередньо до царського скарбу, туди ж мусили б іти всі українські державні регалії — доходи з продажу горілки й митні збори, та щоб по всіх важніших містах України призначено було царських воєвод з військом. Згідно з цією домовленістю, Полтава повинна була мати 1200 ратних людей на чолі з воєводою Яковом Хитрово. Прибувши до Полтави, воєвода втручався в справи міські, навіть головував на засіданнях Полтавського міського уряду. В його руки перейшов і збір податей. Це викликало обурення серед полтавців. Старшина полку поскаржилася на воєводу; Хитрово відкликали до Москви, а в Полтаві із січня 1667 року воєводою став Михайло Волковинський, а згодом його заступник Петро Сафонов. Зміна воєводи не змінювала суті грабіжницької політики. Воєвода Сафонов доносив у Москву, що в Полтаві велике незадоволення, війт відмовився допомагати в збиранні "государевого мита", заявивши, що "у нас де целовальників (зби-

Полтава. Історичний нарис — 53

рачів податку) никаких нет, пошлину збираю де я (тобто війт) на ратушу".

Незадоволення назрівало по всій Україні. Прагнучи відновити свою популярність, гетьман Брюховецький приймає рішення в 1668 році випровадити московських "ратних людей" за межі України. З Полтави "воєводу з ратними людьми випроваджено до Рублівки і Калантаєва без жодного кровопролиття, в цілості — позабирали від них тільки їх речі".

8 червня 1668 року в таборі під Опішнею був убитий Брюховецький. Гетьманом по обидва боки Дніпра став Петро Дорошенко. Дізнавшися про смерть Івана Брюховецького, полтавці повстали проти його прибічника полтавського полковника Григорія Витязенка, який зловживав своєю посадою, не піклувався про загальне добро і на якого скаржилися полтавці, що "казаков многих напрасно зневажает, а иних же и бьет и безчестит... А город де наш Полтава весь опал и сгнил, и проезжая ворота де городовая башня не накрита и ворот у ней нет, и о том же у него полковника радения нет, что город от приходу неприятельских людей укрепить и построить. А которая де наша братия ему полковнику о том, говорили, чтоб город покрепить, и он де нас не слушает, и о том де ми всем полком хотим бить чолом в. ч. и гетьману — что де ему Григорию Витезенку у нас в Полтаве полковником не бить".

Зловживання службовими правами та обов'язками викликали такий гнів у полтавців, що Григорія Витязенка та осавула Івана Обіденка "гвалтно побрали їх із домів, покували до гармат і незабаром по-тиранському позабивали на смерть, доми їх розграбували дощенту".

Життя полтавців другої половини XVII століття було досить неспокійним. Ось як написав про цей час Василь Стус:

Стенаються в герці скажені сини України,
той з ордами ходить, а той накликає Москву.
Заллялися кров'ю всі очі пророчі.
З руїни вже мати не встане — розкинула руки в рову.

У ході міжусобної боротьби за гетьманську булаву Полтаву захоплювали Петро Дорошенко, Михайло Ханенко. У 1671 році "после Петрова дня на третий день била в Полтаве рада Полтавського полку у черкес. Да на той раде били донские воровские казаки, черкеси и московские люди Стенкини станици Разина, которие вишли с Дону, человек с двести и больше". Документ свідчить, що полтавці були незадоволені втручанням московського уряду в їх життя, підтримували боротьбу разінців проти російського самодержавства.

У першій половині 90-х років XVII століття Полтавщина знову стала аре-

Полтава. Історичний нарис — 54

ною політичної боротьби. Військовий канцелярист Петро Іваненко, або Петрик, використовуючи антимосковські настрої певної частини козацтва і невдоволення покріпаченням багатьох вільних посполитих, підняв повстання в союзі з татарами проти гетьмана й проти Москви. Року 1693 Петрик, маючи при собі татарську орду і кількасот козаків, підійшов до Полтави, але полтавці вчинили йому опір. Полтава не була захоплена, та села під Полтавою і Хрестовоздвиженський монастир, який знаходився за межами міста, були поруйновані.

Полтавські козаки прославилися в Дніпровському поході 1695 року при штурмі однієї з найбільших турецьких фортець — Кизикермену. Із вивезених від Кизикермену турецьких гармат того ж 1695 року набожні козаки замовили дзвін для Успенської церкви в Полтаві. Його вилив київський майстер Опанас Петрович. Дзвін оздобили орнаментом, гербом П. Герцика, віршами. Він був справжнім витвором мистецтва і протягом двох століть скликав полтавців на молитву, та, на жаль, у 1876 році дав тріщину, був знятий із соборної Успенської церкви та перелитий у Москві. Про мистецькі твори, авторами яких були полтавці, про розвиток освіти, культури на Полтавщині збереглося дуже мало сторичних свідчень. З небагатьох же збережених згадок довідуємося про існування початкових шкіл при церквах, де навчалися діти міщан, козаків, духовенства. Основне завдання початкових шкіл полягало в тому, щоб навчити дітей читати, писати, рахувати, співати церковні твори. Учителями були дяки, їх називали дидаскалами, що в перекладі із старогрецької означає "викладач", "наставник". У письмовій мові полтавців досить часто зустрічалися старогрецькі, латинські слова: декрет, контроверсія, квестія (слідство), презентувати і т. д., що свідчить про значний освітній рівень, про знайомство полтавців з латинською та грецькою мовами. Жива, розмовна мова проривається в актах Полтавського міського уряду, але найвиразніше вона звучить у тогочасному фольклорі, зокрема в історичних думах, у піснях соціально-побутової тематики. Визначним українським віршувальником був ієрей Успенської церкви Іван Величковський (рік народження невідомий, помер 1726 р. ). У його віршах філософські роздуми чергуються з побутовими спостереженнями. Відомі його збірки "Млеко от овци пастору належное", "Зегар з полузегарком". Величковському належить майстерний переклад латиномовких епіграм англійського гуманіста Джона Овена, панегірик гетьману Самойловичу. Про розвиток малярства, про полтавців-художників збереглося теж мало відомостей. Знаємо лише, що в 1676 році Герасим Німий написав декілька полотен для Спаської церкви, на яких зобразив сім вселенських соборів.

Полтава. Історичний нарис — 55

Творчі надбання полтавців сповна проявилися в декоративно-ужитковому мистецтві. З великим смаком оздоблювалися вишивками одяг, рушники, скатертини, простирадла і т. ін., дерев'яні речі прикрашалися різьбленням, гончарні вироби — орнаментом. Щоб доповнити образ мешканця Полтави другої половини XVII століття, необхідно подати відомості про житло, одяг, звичаї.

Із розрізнених даних про побут полтавців другої половини XVII століття можна констатувати, що найбільш типовим житлом була хата-мазанка з плетеною чи очеретяною хижею. Заможніші верстви населення будували дерев'яні рублені оселі. Полтавський полковник Витязенко змушував селян возити до його двору будівельний ліс і "устроил де он себе дом такой, что де у самого гетьмана дому і строенія нету".

Звичайна ж хата була невелика (6 — 7 квадратних саженів), малоосвітлена, на три малих вікна. Внутрішнє умеблювання було простим. Лівий куток хати займала піч, до неї тулився піл — дощатий настил довжиною 2 — 2, 5 метри та шириною 1, 5 — 2 метри, на якому вдень робили деякі хатні роботи, а вночі розміщувалася постіль. Над полом, під стелею, на протилежній від печі стіні кріпилася жердка — палиця довжиною до 2 метрів, на якій чіплявся одяг. Від полу в бік до протилежної стіни стояла дерев'яна лава, а від неї до дверей прямим кутом — інша лава. Той куток, де вони сходилися і де стояв стіл чи скриня, називався покуть. На стіні над покуттю висіли ікони, прикрашені рушниками. Стіл чи скриню накривали скатертиною. За лавою, що йшла від покуті до порога, висів мисник — дві-три полички, закріплених боковими дощечками, прикрашеними різьбленням. У миснику зберігали посуд, лівіше мисника була полиця для хліба та великого посуду, ножів. У кутку між вхідними дверима та піччю стояла хлібна лопата, рогачі, кочерги, віник. Звичайно ж, тип хати, внутрішнє умеблювання залежало від заможності господаря. Багатші будували хату з коморою чи дві хати через сіни, мали килими, м'які лави, шафи тощо.

Одяг поділявся на буденний святковий. Буденний одяг жінки бідніших верств населення складався з вишитої сорочки, яка підперезувалася різнокольоровим поясом. До сорочки одягали запаску, зшиту з двох полотнищ домотканого сукна. На головах жінки носили очіпки, обвиті намітками, що мали форму звичайного білого полотнища. Дівчата в прохолодну погоду пов'язували голову хустками, а влітку ходили з відкритими головами, часто прикрашаючи їх квітами. Найбільш поширеним верхнім одягом була свита. Шили її з білого чи сірого домотканого сукна. Буденний одяг рядових козаків складався із сорочки, шаровар, каптана, жупана, черкески, шапки. Взимку жінки та чоловіки одягали кожухи. На ноги взували чоботи.

Полтава. Історичний нарис — 56

Одяг заможніших верств, міщан та козаків, вирізнявся більшою вишуканістю, дорогими тканинами. Поряд з домотканим широко використовувався купований крам: атлас, оксамит, китайка тощо. Найпоширенішим одягом були кунтуші, а взимку різноманітні шуби, улюбленим взуттям полтавців були сап'янові чоботи.

Їли кулеші, галушки, готували рибні страви, вживали сир, молоко, яйця, масло, м'ясо. На святкових обідах, вечерях, весіллях, хрестинах пили мед, горілку, пиво. Чоловіки курили тютюн.

Життя полтавців було освячене вірою в Бога, та побутувала серед них і віра в чаклунство, чародійства. Традиції, побут, звичаї мали своє пряме продовження у наступних століттях.

Загалом друга половина XVII століття не була окремим завершеним періодом у житті Полтави, хоча місто протягом цього часу пережило важливий етап розвитку.

Міське життя могло вільно розвиватися в рамках козацької держави. Дух свободи витав над Полтавою, але війни другої половини XVII століття і особливо смутні часи Руїни, негативно позначилися на житті міста. Внутрішня політика Івана Мазепи, утвердження відносного спокою сприяли накопиченню матеріальних достатків у руках козацької старшини, заможного міщанства, одночасно посилюючи гноблення бідніших верств міста, соціальні антагонізми. Внутрішні незгоди, прагнення старшини використовувати владу для власного збагачення, ігнорування загальних інтересів не дали можливості місту відіграти значну роль у державотворенні. Полтава не стала об'єднуючим осередком державності, навпаки — битва під Полтавою 1658 року між військами полтавського полковника Мартина Пушкаря та гетьмана Івана Виговського започаткувала кривавий розбрат українців, ставши провісницею сумних для України подій 1709 року. Незважаючи на певну політичну обмеженість, провінційність полтавців, вони збагатили матеріальну та духовну скарбницю України досягненнями в розвитку промислів, ремесел, торгівлі. Поезія Івана Величковського, пісні Марусі Чурай стали гордістю полтавців на віки.

Полтава. Історичний нарис — 57

Н. Я. Цехмістро

Бурхливе століття (1700 — 1800 роки)

У 1700 році на Лівобережній Україні проживало близько 1,2 мільйона чоловік, нараховувалося 11 великих міст, 126 містечок і майже 1800 сіл. Основною адміністративною одиницею був полк. Всього їх було десять: Стародубський, Чернігівський, Ніжинський, Прилуцький, Київський, Гадяцький, Переяславський, Лубенський, Миргородський, Полтавський.

Полтава була центром Полтавського полку. Місто розташовувалося на підвищеному правому березі річки Ворскли. Фортеця в плані мала форму багатокутника, подовженого по осьовій лінії з півночі на південь. У ході Північної війни фортецю відбудували. Зовнішні укріплення довжиною близько 2300 метрів включали земляні вали й рови, дубовий частокіл, надовби, 5 бастіонів (Подільський, два Чернецьких, Київський, Мазурівський) і 10 башт (Курилівска, Спаська, Київська, Подільська, Басманівська, Мазурівська та чотири безіменні). Із них п'ять були проїжджими. Перші ворота — Подільські (перетин сучасних вулиць Леніна і Пролетарської), другі — Курилівські розташовувалися зліва (південно-західна частина Красної площі). Далі — Спаські ворота (вулиця Паризької Комуни поблизу Панянського яру). Тут кріпосний вал утворював кут, і навпроти воріт відкривалася перспектива Хрестовоздвиженського монастиря. Четверті ворота — Київські (між сучасни-

Полтава. Історичний нарис — 58

ми Петровським і Сонячним парками). За ними знаходилися Мазурівські ворота (Першотравневий проспект навпроти вулиці Пушкіна). Далі вал ламаною лінією повертався до урвищ і упирався в Подільські ворота. З боку урвищ над Ворсклою фортеця була неприступною. Найменш захищені місця знаходилися на заході та південному заході, між Київськими та Мазурівськими воротами.

Мазурівський яр, що йшов паралельно сучасній вулиці Леніна, та рівчак Лтава ділили фортецю на дві нерівні частини. В основній знаходилися склади, будинок, де мешкав комендант, казарми гарнізону. У цитаделі було три церкви — соборна Успенська, Воскресенська та Спаська. Ця частина міста займала територію від Красної площі до Петровського та Сонячного парків, площі Леніна. Частину території, що прилягала до цитаделі з південно-західного боку, займали житлові будівлі. Внутрішня огорожа між цитаделлю та іншою частиною фортеці довжиною близько 400 метрів була споруджена уже в період облоги міста 1709 року, коли виникла реальна загроза прориву. На цій укріпленій лінії знаходилося п'ять невеликих бастіонів і дві башти. Поза стінами фортеці знаходилася ще одна церква — Стрітенська, що на той час була цвинтарною.

За переписом 1718 року в Полтавському полку записано 12587 козаків і посполитих, із них у Полтаві жило близько 620 осіб чоловічої статі; козаків — 261, міщан і торгових людей — 56, посполитих — 144 (мали тягло 46 чоловік, піших — 98), ремісників, об'єднаних у цехи — 151. Загальна кількість жителів Полтави того часу складала близько 1200 чоловік. На кінець століття населення міста зросло до 7975, із них — 4063 чоловіки та 3912 — жінок.

Полтава в першій половині XVIII століття мала вигляд сільськогосподарського селища, де заняттям населення було переважно землеробство. Навколо розташовувалися села, що пізніше увійшли до складу міста, — Павленки, Кривохатки, Триби та ін. Землі навколо Полтави — чорнозем. Оранка проводилася важким, так званим малоросійським плугом, у який впрягали від трьох до чотирьох пар волів. Спроби деяких господарів впровадити легкі плужки і зменшити тяглову робочу силу не давали бажаних наслідків, бо через вітри та спеку необхідною була глибока оранка, підняти яку малий плужок і слабкі коні не могли.

Населення Полтави навіть у 60-х роках XVIII століття ще володіло певними земельним наділами: ріллею, лісами, сіножатями, а близько чверті полтавських козаків жили з хліборобства у вигляді підсобного господарства. Забезпечення землею козаків Полтави було значно гіршим, ніж у сотнях Полтавського полку, і переважав тип малоземельного господарства. Заможна козацька старшина поступово забирала до своїх рук землі рядових козаків. Про це свідчили донесення в канцелярію гетьмана К. Г. Розумовського від полтавського козака Непутянка, землі якого захопив полковник Левенець.

Академік Гільденштедт, який подорожував по Україні в 1774 році, у вересні відвідав Полтаву і писав, що побіля кожного будинку є фруктові сади, переважно вишневі. Він звернув увагу на гарний фруктовий сад і виноградник, що належали Полтавському Хрестовоздвиженському монастиреві. Тут, крім яблунь, груш, вишень і слив, були ще й абрикоси, персики, волоські горіхи та кизил. "Волоські горіхи, — писав мандрівник, — (вони вже достигли) дуже гарні; персики погані, завбільшки всього з волоський горіх, ще не достигали і вже постраждали від

Полтава. Історичний нарис — 59

морозу. Виноград — досить гарного сорту, ягоди завбільшки з вишню, частково білі, частково червоні". Про заняття полтавців хліборобством, садівництвом, баштанництвом свідчать і подорожні записки академіка Василя Зуєва, датовані 1782 роком.

З середини та другої половини XVIII століття розвиваються характерні риси міського життя. Полтава все більше перетворювалася на центр ремесла і торгівлі. На початку століття у Полтаві нараховувалося до 300 цехових ремісників, але після важких випробувань 1708 — 1709 років кількість їх зменшилася. За переписом 1718 року значився лише 151 ремісник. Вони об'єднувалися у цехи переважно за професією. Існували кравецький, різницький, шевський, ковальський, ткацький, гончарський, бондарський цехи. До складу цеху входили майстри, підмайстри, учні та робітники. Кожен цех очолювався цехмістром, який обирався на цехових зборах. Існував цеховий суд, визначалися повинності і розміри податків "до скриньки братської". Але протягом першої половини XVIII століття цеховий устрій поступово занепадав. Це пояснювалося не тільки процесом майнової диференціації серед ремісників, розвитком товарно-грошових відносин, а й тим, що в Полтаві, як і в деяких інших містах, зростав вплив козацтва. Полтавський магістрат потрапляв у залежність від полкової канцелярії і поступався владою полковнику та старшині. Міське управління втрачало самостійність і перетворювалося на додаток до козацької адміністрації. Це не сприяло економічному розвитку Полтави, бо вона тоді ще не сформувалася остаточно і не зміцніла як центр міського життя, ремесла і торгівлі. Про це свідчать два накази від мешканців міста в Комісію для складання нового Уложення, що скликалася в 1767 році. В одному значне місце займали скарги міщан на утиски з боку шляхти та козацької старшини, вимоги, щоб "полковник, старшина і ніяке інше тут правління стосовно до заведення міських порядків у справи не вступали і не перешкоджали". У 1767 році полтавці писали, що "проживаючи у місті Полтаві: полковник, старшина, володільці і козаки до сього, не додержуючись установлень у правах магдебурзьких узаконених, у всьому генерально магістрат тутешній до додержання за тими правами належної служби не допускали, утискували, перешкоди, кривди і обтяжування робили". Вони з тривогою відзначали, що руйнується фортеця, яка існувала в період Північної війни, відсутні цегляні адміністративні будинки, немає "пристойних місту прикрас". Землі, що здавна належали місту, були розграбовані або привласнені полковником і старшиною. Міщани вимагали монопольного права на торгівлю, заняття ремеслами, обов'язкового об'єднання всіх ремісників у цехи, заснування банку. Вони прагнули організуватися як окремий стан, захиститися від козаків і посполитих, які вели торгівлю, займалися ремеслами і промислами. Але у Комісію попав інший наказ, який, очевидно, з'явився в результаті боротьби шляхти і козацької старшини з міщанами. Пункти цього наказу мають вже багато спільного з вимогами шляхти. В ньому відсутні скарги на старшину. Це свідчить про слабкість міщан Полтави, нездатних захистити свої інтереси.

У другій половині XVIII століття кількість міщан, які жили в Полтаві й займалися ремеслами і торгівлею, поступово, але невпинно зростала. Царський уряд відроджує цеховий устрій міського ремесла. У 1753 році в Полтаві знову діють ткацький, бондарський, шаповальський цехи, у 1772 році — шевський, у 1773 році — кравецький, у 1776 році — різницький, у

Полтава. Історичний нарис — 60

1778 році — шапковий, у 1798 році — кушнірський. Поновили роботу ковальський і гончарський цехи. Від запису в цехи звільнялися тільки землекопи, каменярі, штукатури, прислуга. Організовувалися постійні і тимчасові цехи. У тимчасові цехи мали право записуватися селяни і різночинці на строк дії їх паспортів. Кожен цех обирав старшину, справами всіх цехів відала реміснича управа на чолі з ремісничим головою, якого обирали на три роки.

Крім ремесел, у місті розвивалися промисли. На початку XVIII століття всього на Полтавщині по річці Ворсклі було до 300 млинів. У Полтаві та на її околицях нараховувалося 38 млинів, 83 камені млинарські та 19 ступ, які належали козацькій старшині, Хрестовоздвиженському монастиреві, міщанам. Набуло поширення ґуральництво, яке у першій половині XVIII століття залишалося вільним промислом, що не обкладався податками, і займатися яким дозволялося представникам усіх станів. У 20-х роках у Полтаві існувало 170 винниць і винокурних казанів, із них 109 належало полтавським міщанам, а 61 — козацькій старшині. Ґуральництвом займався Хрестовоздвиженський монастир, але якість вина, що тут вироблялося, була низькою. Відомо також, що монастир поставляв щорічно у Київ "на поклон до митрополита" та "для презенту різним чинам" по два барила горілки і барило слив'янки власного виробництва. Як правило, власники винниць мали по кілька шинків у місті та по селах. Іноді шинки здавалися в оренду. Власниками шинків у місті, крім козаків і міщан, були церковні братства та цехи. Шинки поділялися за характером продукції, що продавалася. Так, у Полтаві було 38 шинків, де продавали мед і пиво, горілчаних куховних було 18, відеркових шинків — 46. Крім того, було 10 бражниць, 11 солодовень і 2 броварні.

Продаж горілки і вина обкладався податком незначних розмірів. Ця торгівля, до того ж переважно власною продукцією, була вигідною. Універсал гетьмана К. Г. Розумовського 1761 року заборонив винокуріння всім, крім поміщиків і козаків, які володіли землями і лісами. Це пояснювалося тим, що "малоросіяни, зневажаючи землеробство і скотарство, вдаються у непомірне ґуральництво, знищують ліси для винних заводів, а потребують для опалення хат, купують хліб дорого і не багатіють, а тільки п'ють". Винокуріння стало монополією шляхти і козацтва. За указом 1783 року і козакам заборонили займатися ґуральництвом. Їм дозволялося лише продавати вино у власних будинках, за що стягувався щорічний податок.

Значного поширення набуло бджільництво. Всього на Полтавщині у 20-х роках XVIII століття було 32640 вуликів. Із них мешканці Полтави мали 4980. Їх власниками були козаки, міщани, посполиті, монастир, церкви. Свої пасіки мали Воскресенська церква — 51 вулик, Миколаївська — 59 вуликів, Стрітенська — 20, Різдва Богородиці — 10, Спаська — 8 вуликів. Найбільша пасіка під Полтавою належала Василю Кочубею. У ній було 538 вуликів. Власників пасік більше як на 50 вуликів нараховувалося близько 15. Такими пасіками відали пасічники, обов'язками яких було виготовляти вулики, розташовувати пасіки на період медозбору, доглядати за бджолами взимку. У полтавських міщан і козаків переважали пасіки на півтора-два десятка вуликів, а бджільництво мало підсобний характер. На основі цього промислу розвивалося воскобійництво. У місті діяло дві воскобійні.

У XVIII столітті поширенним стає тютюнництво. 165 господарств Полтавського повіту вирощували тютюн, і у 1722 — 1723 роках його було виве-

Полтава. Історичний нарис — 61

зено 554 пуди. Існувало виробництво селітри. Особливого поширення воно набуло у період гетьманщини, коли у кожному полку чи навіть сотні були буди, де виробляли селітру. На Полтавщині збереглися назви сіл Буди, Рудні, Гути, що вказують на розвиток цього промислу. Наприкінці XVIII століття у Полтаві залишилася одна селітроварня, були ще 2 салотопні, 2 цегельні та З кахляні майстерні.

У XVIII столітті продовжує розвиватися торгівля. Розрахунки проводилися переважно за російською грошовою одиницею, бо після Полтавської битви на Україні за наказом Петра польська монета була замінена російською.

Щорічно в Полтаві відбувалося 4 ярмарки. Їх обіг складав 500 тисяч карбованців. Найбільшим був Воздвиженський ярмарок, що розпочинався 14 вересня. Велике значення мала торгівля худобою, продуктами тваринництва, вовною, а також тютюном, горілкою, медом, воском. На ярмарки приїжджали купці з інших міст України та Росії. Цьому сприяло те, що через Полтаву в останній чверті XVIII століття проходив державний тракт із Слобідської України на Київ, Білорусь і далі на Петербург. Із Росії везли сіль, металеві вироби, хутра, вовняні та шовкові тканини мануфактурного виробництва. Але полтавські міщани вимагали, "щоб приїжджі з інших міст і сіл великоросійські і малоросійські промисловці і художники ніякими товарами не торгували" у місті, а тільки на ярмарках. Причина цього, як вони пояснювали, полягала в підриві їх торгівлі, бо українські купці за готові товари, що завозилися в Росію, сплачували мито від 10 до 40 відсотків. Російські купці користувалися пільгами. Їх товари, що завозилися в Україну, не обкладалися митом. Користуючись цим, вони активно проникали на українські ринки, полтавські ж купці і міщани не могли конкурувати з ними внаслідок невеликих своїх капіталів.

Продовжувала існувати і чумацька торгівля. Полтавські чумаки їздили по сіль у Крим і Галичину, по рибу на Дон і Запоріжжя. За рік вони встигали зробити по дві-три поїздки. Чумакували, в основному, козаки, іноді посполиті та міщани. Чумаки збували свій товар на ярмарках. Матеріали Румянцевського перепису 1767 — 1769 років вказують, що полтавець Кіндрат Соляник торгував рибою та сіллю, їздив у Крим; Василь Кошовенко їздив торгувати у Запорозьку Січ.

Торгували також у крамницях і лавках. У 40-х роках у Полтаві було 15 крамниць, що належали полковнику Василю Кочубею. У 1774 році академік Гільденштедт писав, що у лавках Полтави "постійно можно знайти все, необхідне для життя, — у мирний час — багато турецьких та кримських товарів, яких зараз зовсім немає. Багато що з європейських товарів, особливо французькі шовкові тканини, тут дешевші, ніж у Москві, що пояснюється, можливо, контрабандним провозом їх через Польщу та Ново-Сербію". Тут Гільденштедт мав на увазі протекціоністські укази уряду про великі мита на імпортні товари, що завозилися через польсько-український кордон. Це по суті призвело до згортання торгівлі за офіційними каналами.

Полтавські купці протягом усього століття досить жваво торгували худобою із Сілезією. Але наприкінці XVIII століття ця торгівля занепадає внаслідок конкуренції з боку російських купців та економічної політики царизму, спрямованої на ізоляцію української економіки від західноєвропейського ринку.

Як бачимо, у XVIII столітті в економіці Полтави значну роль відігравали хліборобство, садівництво, розведення худоби. Але вже з середини та другої

Полтава. Історичний нарис — 62

половини століття зростали характерні риси міського життя, хоча продовжували переважати підсобні, в основному сільськогосподарські, промисли.

У XVIII столітті Полтава була полковим містом, де розташовувалася полкова канцелярія, на чолі якої стояв полковник. З 1696 по 1703 роки полтавським полковником був Іван Іванович Іскра, свояк Василя Леонтійовича Кочубея, генерального судді. Родинний маєток Кочубеїв знаходився в Диканьці. Між Кочубеєм і гетьманом Іваном Мазепою виникла сімейна ворожнеча. Вдівець Мазепа сватався до Мотpi, дочки Кочубея, своєї хрещениці. Батьки були проти їх шлюбу, бо це не відповідало церковним звичаям. Мотря втекла до гетьмана. Мазепа, не бажаючи ославити дівчину, відправив її до батьків. Між ним і Мотрею продовжувалося таємне листування. Кочубей писав Мазепі докори, намагався заподіяти йому зло. Він вирішив звинуватити гетьмана у зраді цареві. У серпні 1707 року через монаха Никонора передав у Монастирський приказ донос на гетьмана, який потім переправили до Преображенського приказу, але відповіді не було. На початку 1708 року Кочубей відправляє до Москви з новим доносом полтавця Петра Яценка. Він звинувачує Мазепу в намірах віддати Україну Польщі. Крім того, Кочубей та Іскра запросили в Диканьку священика полтавської Спаської церкви Івана Світайла і доручили йому повідомити ох-

Полтава. Історичний нарис — 63

тирського полковника Федора Осипова про задум Мазепи. Осипов, за проханням Кочубея та іскри, повинен був передати це київському губернатору князю Голіцину. Охтирський полковник виконав доручення, крім того, відправив ще лист у Москву.

Мазепа довідався про дії Кочубея та Іскри і написав царю листа, де переконував його у своїй відданості. Петро І довіряв Мазепі. Він власноручно написав гетьману два листи, в яких повідомляв, що вважає все наслідком ворожої інтриги і дозволяє Мазепі схопити Кочубея та Іскру.

Кочубей перебував у своєму маєтку в Диканьці. Гетьман відправив туди загін козаків, але миргородський полковник Апостол попередив Кочубея про небезпеку. В свою чергу, Кочубей послав гінця в Полтаву до Іскри з наказом приїхати до Дикакьки. 18 березня Іскра був у Диканьці, а наступного дня вони разом з Кочубеєм переправляються через Ворсклу і в містечку Красний Кут зустрічаються з Федором Осиповим. Сюди ж приїздить посланець від канцлера Головкіна зі звісткою про те, що цар начебто бажає особисто зустрітися з Осиповим, Іскрою та Кочубеєм. 18 квітня вони прибули до Вітебська, де знаходилася походна канцелярія Головкіна. Разом із Кочубеєм, Іскрою, Осиповим були священик полтавської церкви Іван Світайло, сотник Петро Кованько, полтавець Петро Яценко, два писарі, прислуга. Наступного дня почалися допити та тортури.

14 липня 1708 року в містечку Борщагівка поблизу Білої Церкви Кочубея та Іскру стратили. Поховані вони в Києво-Печерській лаврі. Івана Світайла вислали у Соловецький монастир, сотника Кованька та інших відправили до Архангельська і віддали в солдати.

Під час Північної війни козаки, замість того, щоб захищати свою землю від безпосередніх ворогів, за наказами Петра І, вимушені були воювати у далекій Лівонії, Литві та Польщі. На чолі козацьких полків Петро І поставив російських і німецьких командирів, які з презирством ставилися до козацького війська. Війна викликала нарікання українських селян і міщан, які скаржилися на московські війська, що палили села, грабували, оббирали жителів, примушували виконувати різні повинності. "Звідусіль, — писав цареві Мазепа, — я отримую скарги на свавілля російських військ". До того ж Петро І відмовив Мазепі в допомозі, порушив тим самим зобов'язання обороняти Україну від Польщі. Тому 28 жовтня 1708 року, коли Карл XII, який ішов на Москву, повернув на Україну, Мазепа, в надії запобігти спустошенню краю, перейшов на сторону шведів. За ним пішло близько 3 — 5 тисяч козаків. Звертаючись до них, гетьман проголосив: "Браття! Настав наш час. Покористуємося цею нагодою, — віддячимо москалям за їх насильство над нами, за всі нелюдські муки і неправду, що вчинено нам! Ось коли прийшов час скинути ненависне ярмо і нашу Україну

Полтава. Історичний нарис — 64

зробити вільною стороною, ні від кого не залежною".

Полтавський полковник Іван Прокопович Левенець (1703 — 1709 pp. ) отримав звістку про ці події пізніше і не зміг своєчасно підтримати 1. Мазепу. Російський уряд тривалий час сумнівався у вірності полтавського полковника. Причина полягала в тому, що Левенець не поїхав у Глухів для виборів нового гетьмана, а канцлеру Головкіну відповів, що скликає всіх сотників і потім з'явиться разом із ними. При цьому він повідомив, що до Полтави запорожець привозив листа від Мазепи, якого не читаючи переправляє канцлеру. Запорожця ж затримати не вдалося. Слідом за цим до канцлера почали надходити повідомлення про симпатії Левенця до Мазепи. Вдова Кочубея, яку запросили разом із вдовою Іскри у Глухів для отримання царських милостей, писала, що на своєму шляху зустріла перешкоди від полтавського полковника та його старшин, і звинуватила їх у зраді.

Охтирський полковник Федір Осипов, уже визнаний вірним, як особа, що постраждала від Мазепи за наслідком кочубеєвої справи, писав Головкіну, що полтавський полковник Левенець не бажає коритися царю, не їде в Глухів і наказує молитися в церквах не за царя, а за шведського короля: "Полтава здавна нестатечна і тепер з неї добра не сподіватися. Цим недавнім часом полковник збирав у себе старшину, радились, чи їхати у Глухів, і так полковник, чинясь хворим, сам не поїхав, а старшини хоч як чулем і хотіли їхати, заборонив і повідав праве: хто до нас буде скоріше, того маємо за пана. І так те є: бо там знайдуться Мазепині і Орликові приятелі". Далі Федір Осипов повідомляв, що полтавським полковим писарем був рідний брат генерального судді Чуйкевича, прибічника Мазепи. А зять полковника

Левенця, Іван Герцик, з двадцятьма козаками втік з Полтави до Мазепи. Тому за наказом генерала Волконського в Полтаву були введені російські війська, а Левенець змушений був видати універсал, в якому закликав козаків полку вірно служити царю. Але О. Д. Меншиков, невпевнений у вірності полтавського полковника, наказав йому разом із сім'єю з'явитися до Харкова. У квітні 1709 року сини Левенця були віддані у харківські словесні школи і стали свого роду заложниками, що примусило батька вірно служити царю.

Підтримували Івана Мазепу брати Герцики, Григорій та Іван, сини полтавського полковника Павла Семеновича Герцика. Коли сотник Василь Зеленський привіз до міста тривожну звістку, тоді, як свідчив один із сучасників, "почали збиратися у місті мужики із навколишніх сіл і кричати, що ось нарешті прийшла пора обдирати старшин і усіх знатних і багатих". Тому брати Герцики залишили Полтаву і мали намір перечекати небезпечні події у Корсуні, де був їх маєток. Але поблизу Чигирина вони зустріли соратників Мазепи — Гамалію, Кандибу, Мокієвського, які порадили їм повернути до Ромен, де на той час знаходився гетьман. З того часу брати Герцики — серед вірних прихильників І. Мазепи. До Григорія та Івана приєднався і молодший брат — Афанасій, який "для науки" знаходився біля Пилипа Орлика.

Враховуючи вступ шведів на Україну та не довіряючи козакам, Петро І наказав ввести регулярні війська в українські фортеці. 17 січня 1709 року в Полтаву було введено 6 батальйонів піхоти на чолі з полковником О. С. Келіним. Гарнізон Полтави тепер складався із 4182 солдатів і офіцерів, 91 гарматника, 2600 озброєних козаків і місцевих жителів. Артилерія фортеці нараховувала 28 гармат.

Полтава. Історичний нарис — 65

У 1708 — 1709 роках Полтава займала певне місце у планах шведського командування, Карл XII мав намір розквартирувати тут свої війська, поліпшити їх забезпечення, отримати зручні шляхи для зв'язку з Туреччиною, Кримським ханством і Польщею. До Полтави шведи підступили у квітні 1709 року. 2 квітня король оглянув укріплення фортеці, і хоча канцлер граф Піпер не радив Карлові здобувати місто, а відступити за Дніпро, 3 квітня півторатисячний шведський загін раптово з'явився під стінами Полтави і почав штурм. Напад було відбито, у відповідь захисники фортеці 4 квітня провели вилазку, шведи втратили 100 солдатів. 5 квітня була зроблена ще одна спроба оволодіти містом, але і вона виявилася невдалою. Втративши 427 чоловік убитими, шведи відступили. Гарнізон Полтави втратив 62 чоловіки вбитими, 91 було поранено. Вилазки захисників фортеці перешкоджали шведам будувати шанці біля фортечних валів. Не мали успіху і підкопи під укріплені стіни, бо з боку міста прокладалися траншеї (контрміни) і закладені шведами міни не вибухали, а порох поповнював запаси гарнізону. До травня з міста було проведено 12 вилазок, під час яких вбито 1707 і взято в полон 31 шведського солдата. Гарнізон втратив 454 вбитими та 529 пораненими.

25 квітня під Полтаву прибули шведські війська генерала Шпара, а слідом і головні сили, які розташувалися у 2 кілометрах від міста. 1 травня Карл XII перебрався в село Жуки, а Мазепа з обозом знаходився у Будищах. Із травня шведи почали систематичну облогу Полтави, щоб голодом примусити її захисників капітулювати. Місто почали обстрілювати з гармат, "але не занадто жорстоко, за добу бомб по п'ять", — повідомляв Меншиков у одному із листів до царя. Щоб не дати можливості допомогти Полтаві зовні, Карл наказав узяти містечка Решетилівку та Опішню, запорожці, які приєднались до Мазепи, зайняли Переволочну.

14 травня О. Меншиков за наказом Петра 1 підвів російські війська до лівого берега Ворскли, розташував їх навпроти міста. На світанку наступного дня 1200 (за іншими даними, 900) переодягнутих у шведську форму солдатів під командуванням бригадира О. Головіна перейшли Ворсклу, увірвалися у шведські окопи, перебили до 200 солдат, добралися до Полтави і поповнили гарнізон фортеці. Кожен солдат приніс порох і свинець. 18 травня, коли йшла перестрілка між російськими і шведськими військами, Головін із 400 солдатами здійснив вилазку із міста. Але через його необачність дві роти загинули, сам Головін та 40 солдатів потрапили у полон.

Шведи продовжували спроби оволодіти містом. 23 травня під вали було закладено міни і три тисячі солдат пішли в атаку. Але вибуху не сталося, обложеним вдалося розрядити міни. Наступна атака 24 травня принесла тільки нові втрати.

1 червня Карл XII наказав обстріляти місто запальними бомбами. Це викликало велику пожежу. Шведи пішли в атаку, вдерлися на вали, підняли прапор і вдарили у барабани, сповіщаючи про перемогу. В цей критичний час на захист міста встали навіть жінки і поранені. Після двогодинного бою шведи відступили, втративши до 400 чоловік. Втрати гарнізону складали 107 вбитими і 87 пораненими.

2 червня фельдмаршал Реншільд прислав коменданту Келіну ультиматум, погрожуючи у випадку відмови знищити всіх і зруйнувати місто. Але ультиматум, як і попередні сім вимог, було відхилено. У відповідь захисники здійснили вилазку із міста, захопили 4 гармати та 28 полонених. Вночі, під час

Полтава. Історичний нарис — 66

наступної вилазки, було відбито ще дві гармати. З червня півторатисячний загін провів ще одну вилазку, шведи втратили 178 чоловік вбитими, 9 полоненими та дві гармати. Але становище у місті ускладнювалося, реальною стала загроза голоду, не вистачало пороху.

4 червня під Полтаву, у село Крутий Берег, прибув Петро І. Захисникам фортеці про це повідомили у листі, посланому в порожньому ядрі. Петро І дякував офіцерам і жителям міста за хоробрість, стійкість і мужність, обіцяв швидке зняття облоги.

7 червня Карл XII з чотирма кінними, шістьма піхотними та одним козацьким полком перейшов річку Полтавку і став під стінами фортеці. Але і шведи почали відчувати нестачу пороху, до того ж майже всі інженерні офіцери загинули, а запорожці, які копали траншеї, почали залишати земляні роботи під приводом того, що це мужицька робота. Та й сам король 17 червня під час рекогносцировки був поранений у п'яту лівої ноги. Ситуація ускладнювалася. Далі відкладати генеральну битву ставало все більш недоцільно.

Після військової ради 16 червня російські війська почали підготовку до генеральної битви. 18 червня передові частини, а 19 червня основні сили трьома бродами перейшли Ворсклу поблизу села Семенівка (нині Кротенки), де збудували табір.

Карл також готувався до генеральної битви, але він вирішив узяти Полтаву. Штурми фортеці йшли один за одним. Особливо впертими вони були 21 та 22 червня. 21 червня шведи підвели підкоп під вал фортеці, щоб висадити його в повітря. Захисники фортеці зробили свій підкоп і, дійшовши до шведського, вибрали з нього весь порох. Коли почалася атака, вибуху не сталося. Втративши 207 чоловік, шведи відступили. Ввечері почався новий штурм, що тривав усю ніч. Втративши 500 чоловік, шведи знову відступили. Втрати гарнізону складали 192 вбитими і 191 пораненими. 22 червня штурм поновився. Перший натиск був настільки сильним, що у багатьох місцях штурмуючим вдалося зійти на вал і з барабанним боєм встановити там свої прапори. Але бажаного наслідку це не дало. Останній наступ на Полтаву коштував шведам 1670 чоловік убитими. Обложені втратили 278 убитими, 603 пораненими. Взагалі ж від початку облоги і до 23 червня шведи втратили 6176 чоловік, гарнізон фортеці — 1186 убитими, 1728 пораненими.

Карл XII, втративши п'яту частину свого війська, припинив штурми Полтави і почав готуватися до атаки на позиції російської армії.

25 червня Петро І переводить свою армію ближче до Полтави і розташовує її поблизу селі Яківці. Пересічена місцевість виключала для шведів можливість широкого маневру кіннотою, але найкраще могла проявити себе піхота — основна сила російської армії. Збудували новий укріплений табір, що мав форму неправильного чотирикутника, з одного боку захищеного крутим берегом Ворскли, з другого — густим Яковецьким лісом, з третього — невеликою лощиною. Укріплення складалися із земляних валів і реданів у вигляді кута, що виступав. Між валами і реданами були значні проміжки. Завдяки цьому війська, розташовані в таборі, могли не лише захищати його, а й швидко перейти в наступ.

Перед табором було невелике рівне поле, завширшки півтора і завдовжки до трьох кілометрів. Зі сходу воно межувало з Яковецьким, а з заходу — з Малобудищанським лісами. З боку Полтави (район сучасного Зіньківського переїзду) був єдино можливий шлях наступу шведської армії. Тут за наказом Петра збудували шість редутів.

Полтава. Історичний нарис — 67

Відстань між ними дорівнювала гарматному пострілу. Перпендикулярно цим редутам планувалося збудувати ще чотири. Та два із них не встигли закінчити. 26 червня в редутах розташувалася піхота Білгородського полку та артилерія, які повинні були відбити перший напад. Петро намагався врахувати, що Карл перший удар наносить стрімко, раптово і максимальними силами.

За редутами розташували 17 драгунських полків під командуванням Рена і Боура. Загальне командування кіннотою доручили Олександрові Меншикову. 6 полків кавалерії знаходилося праворуч для зв'язку з козаками гетьмана Скоропадського, які стояли поблизу Малих Будищ. Артилерія під командуванням генерала Брюса і піхота перебували в укріпленому таборі.

В ніч з 26 на 27 червня до шведів перебіг унтер-офіцер Семенівського полку, який повідомив про розташування російських військ, про полк новобранців, одягнутих у сірі мундири, який стоятиме в центрі, а також про підхід 29 червня кінноти хана Аюки.

Петро наказав провести зміни в розташуванні полків, новобранцям під командуванням Апраксіна помінятися мундирами із випробуваними у боях солдатами Новгородського піхотного полку.

Напередодні битви Петро І об'їжджав полки і звертався до воїнів. Під'їхавши до дивізії Алларта, в якій було багато українських козаків, він висловив надію, що солдати не пошкодують життя, щоб розбити ворога, "даби супротивник не здійснив свою волю і не відторгнув толь великознатного малоросійського народу від держави нашої, що може бути початком всіх наших неблагополуч".

Карл XII також оглянув свої полки, надихаючи солдат, він пообіцяв, що завтра вони будуть обідати в російському обозі, де їх чекає багата здобич.

Карл виставив до бою 24 батальйони піхоти, 22 полки кавалерії, всього 25 тисяч чоловік, 4 гармати. Решта шведської армії (близько 6 тисяч) брала участь в облозі фортеці та берегів Ворскли. Українське військо охороняло обоз, частина брала участь в облозі фортеці, лінії Ворскли, а також знаходилася в містечках Старі і Нові Санжари, Білики та Кобеляки. Козаки Мазепи стояли в резерві поблизу села Пушкарівка. Хоч козаки не брали безпосередньої участі у битві, вони охороняли шведську армію від можливого обходу із заходу. За російськими джерелами та літературою, кількість шведського війська, яке брало участь у Полтавській битві, становила від 25 до 40 тисяч.

Петро І мав під Полтавою 58 батальйонів піхоти, 17 полків кавалерії, разом 42500 чоловік і 102 гармати. Козацьке військо гетьмана Скоропадського перетинало шведам шлях до Дніпра від Переяслава до Кременчука.

Полтава. Історичний нарис — 68

26 червня до російського табору перебіг поляк і повідомив про приготування шведів. 0 2-й годині ночі 27 червня король наказав вистроїти піхоту в 4 колони по шість батальйонів у кожній, за нею — кавалерію — у 6 колон по шість ескадронів у кожній. О 5-й годині шведська піхота почала атаку редутів. Цар, своєчасно повідомлений розвідкою, вислав кавалерію, яка відкинула шведську піхоту. Тоді вступила у бій шведська кавалерія, яка спочатку з успіхом билася з російською кіннотою, але під сильним вогнем відступила. У бій вступила шведська піхота, яка захопила 2 недобудованих редути, але інші редути взяти не вдалося. Під сильним вогнем шведи відступили.

Карл наказав Реншільду обійти редути, але це не вдалося. Меншиков помітив маневр обходу з півночі на узліссі Будищанського лісу, оточив шведів і примусив відступити.

У цей час на правому фланзі 6 батальйонів піхоти під командуванням генерала Росса безуспішно намагалися захопити російські земляні укріплення. Втративши багато солдат, Росс вимушений був відступити до Яковецького лісу. Реншільд послав йому на допомогу 10 ескадронів кінноти під командуванням генерала Шліппенбаха. Петро І, помітивши це, наказав Меншикову взяти 5 батальйонів піхоти та 5 полків кавалерії і атакувати шведів у Яковецькому лісі. Меншикову вдалося повністю

Полтава. Історичний нарис — 69

знищити кінноту Шліппенбаха, а піхота Росса, зазнавши великих втрат, відступила до Полтави.

Коли Меншиков бився з частинами Росса та Шліппенбаха, цар наказав генералові Боуру відступити з кіннотою за редути. Цим хотів скористатися Карл, щоб захопити 6 поперечних редутів. Але це не вдалося. Тоді шведи вирішили прорватися між редутами. Переслідуючи кінноту Боура, вони пройшли через лінію редутів і потрапили під вогонь російської артилерії і вимушені були відступити до Будищанського лісу.

Між 6 та 8 годинами ранку відбулася перерва в ході бою. Карл привів свої війська у бойовий порядок: 18 батальйонів були вишикувані відповідно з лінійною тактикою" у лінію поставили і чотири гармати. 29 ескадронів кінноти у дві лінії стояли на флангах.

Російські полки вишикувалися перед укріпленим табором. Піхота стала у дві лінії: попереду перший батальйон кожного полку, за ним — другий. Артилерія була розосереджена по лінії фронту. На лівому фланзі стояли 6 драгунських полків під командуванням Меншикова, на правому — 11 полків кінноти на чолі з Боуром. Три батальйони піхоти направлено для зв'язку з гарнізоном Полтави, а шість драгунських полків — у Жуки на допомогу козакам. Очолювати війська доручили Шереметеву. Цар командував дивізією центру, хоча залишав за собою командування всією армією.

Близько 9 години знову почалася битва. Майже одночасно російські і шведські війська рушили назустріч один одному. Як тільки шведи попали в зону артилерійського вогню, російська артилерія посипала на них картеччю. На віддалі 50 метрів почався рушничний вогонь. Згодом сторони перейшли до рукопашного бою. Два шведські батальйони кинулися на перший батальйон Новгородського полку, який їм вдалося потіснити. Петро ввів у бій другий батальйон Новгородського полку, і прорив було ліквідовано. Під час контрудару одна куля пробила царю шляпу, інша попала в сідло, третя влучила в натільний хрест.

Карл XII напередодні битви був поранений, але наказав відвезти себе на поле битви. Коли під його носилками вбили коня, гвардійці понесли свого короля на руках. Але носилки були розбиті, а гвардійці вбиті. В цей час поблизу розірвалася бомба і король упав, знепритомнівши. Серед воїнів пішла чутка, що короля вбито. Натиск шведів слабшав. Меншиков атакував правий фланг шведського війська, відтіснив кінноту, а піхоту поставив під загрозу знищення. На правому фланзі шведи почали відступати. Тактичний успіх Меншикова дав можливість російській армії перейти в наступ. Відступ шведів по всій лінії фронту перетворився на втечу. Біля 11 години Полтавська битва закінчилася поразкою шведів. У битві під Полтавою, за дослідженнями радянських істориків, шведи втратили 9334 убитими та 2874 полоненими. Але втрати шведів у ході битви завищені. Більш точними є дані, наведені істориком з діаспори Т. Мацьківом: вбито шведів 6901, потрапило у полон — 2760.

Російська армія вбитими втратила 1345, пораненими — 3290.

Після бою російські війська вишикувалися біля табору. Знявши шляпу, цар об'їхав ряди, дякуючи за хоробрість. На обіді з приводу перемоги Петро проголосив тост за здоров'я "учителів" у ратній справі — шведів. 28 червня відбувся святковий в'їзд переможців у Полтаву. Петро І приймав поздоровлення, дякував за хоробрість і стійкість, молився в соборному Успенському храмі, а в Спаській церкві було відслужено вдячний молебень за

Полтава. Історичний нарис — 70

перемогу над шведами. Потім Петро І обідав і відпочивав у будинку козака Магденка, де квартирував полтавський комендант полковник О. С Келін.

30 червня залишки шведської армії (16 тисяч) здалися в полон поблизу Переволочної.

Полтавська битва — це переломна битва в ході Північної війни. Шведська гегемонія була зломлена, почалося піднесення авторитету Росії, перетворення середньовічної Московії в Російську імперію. Для України Полтавська битва означала катастрофу. Ліквідація її автономії стала тільки питанням часу. Одним із перших кроків на цьому шляху було розквартирування в Україні 16 російських полків. У Полтаві розташувалася дивізія генерал-майора І. І. Бутурліна. Вона вводилася під приводом захисту від кримських татар, а в дійсності — з метою не допустити зносин між лівобережними і запорозькими козаками. У 1712 році, після невдалого Прутського походу, в Полтаву (а також Глухів, Стародуб, Ніжин, Чернігів, Київ, Переяслав та Лубни) були введені російські війська і залишені тут під назвою "консистенти". Забезпечення цих військ усім необхідним покладалося на місцеве населення. Це було тим скрутніше, що в 1710 році в Полтаві лютувала чума, а майже весь урожай зернових пропав внаслідок нашестя сарани.

Наступним кроком щодо обмеження прав українського народу було призначення у 1720 році в Полтаву та Переволочну комендантом капітана гвардії Б. Скорнякова-Писарева. А в 1722 році при гетьмані Скоропадському була заснована Малоросійська колегія "для того, даби малоросійський народ ні від кого як неправедними судами так і від старшини податками утискуваний не був". Ця колегія складалася із 6 російських чиновників, які постійно перебували в Україні і дістали право ділити з гетьманом владу. Після смерті Скоропадського в 1722 році Петро заборонив вибори нового гетьмана. Всіма питаннями щодо управління відала Малоросійська колегія на чолі з С. Вельяміновим.

У цей час Полтава залишалася опорним пунктом у боротьбі проти набігів кримських татар. Полтавці пізніше писали, що "місто Полтава після шведської війни приведено було як прикордонне місце у добрий стан; і як фортеця порядна, так і інші необхідні міські будови були". Зростала кіль-

Полтава. Історичний нарис — 71

кість населення Полтавського полку. Так, за переписом 1718 року значилося 12587 козаків і посполитих. А у 1724 році козаків і посполитих було вже 18172 особи чоловічої статі.

У 1723 році в місті розквартирувався Пермський полк, який входив до складу корпусу М. М. Голіцина.

З 1731 року щорічно 30 тисяч українських козаків і селян, у тому числі і полтавці, почали насипати земляний вал від Дніпра до Дінця для захисту південних районів від набігів кримських татар. Це була так звана Українська лінія, що складалася з валу і рову. На відстані кожних 30 верст будували невеликі фортеці. На Полтавщині ця лінія брала початок від гирла річки Орелі, проходила через колишній Кобеляцький повіт, далі по річці Берестовій до Харківщини.

Козаки Полтавського полку брали активну участь у діях проти кримських татар. У 1730 році Полтавський полк виходив до Дніпра "для перестороги". У 1731 році з тією ж метою займав позиції на Орелі, у 1733 році виходив до урочища Тагамлик. У лютому 1734 року під час татарського набігу Полтавський полк виходив до Дніпра для захисту Лівобережжя. У 1735 році почалася війна Росії з Туреччиною. Участь у воєнних діях брали і українські частини. Козаки Полтавського, Миргородського, Лубенського і Галицького полків, прикриваючи Українську лінію, відбили напад татар і примусили їх відступити до Перекопу. У 1736 — 1737 роках воєнні дії продовжувалися. Російські війська при підтримці козаків узяли Перекоп, Бахчисарай, Очаків. На зиму російське військо розквартирувалося в Україні, а фельдмаршал Мініх перебував у Полтаві. Війка продовжувалася до 1740 року, територіальних надбань не принесла, а завдала значного розорення Україні.

Полтава. Історичний нарис — 72

У 30-х роках Полтава залишалася невеликим полковим містом, забудованим мазанками та одноповерховими дерев'яними будинками. Лише наприкінці 40-х років у Полтаві робиться спроба розпочати будівництво цегляного храму. Полтавський полковник Андрій Горленко разом з козацькою старшиною в 1748 році укладає договір з архітектором Стефаном Стабанським про будівництво на місці старої дерев'яної соборної Успенської церкви нового цегляного храму. Але будівництво велося вкрай повільно. У 1751 році проводилися роботи по муруванню стін до вікон, а потім роботи взагалі припинилися. Завершити будівництво вдалося лише в 1770 році.

25 серпня 1752 року за універсалом гетьмана Кирила Розумовського в Полтаві було поновлено магістратське правління на основі магдебурзького права. У Полтаві (як і в Києві, Переяславі, Чернігові, Ніжині, Стародубі, Лубнах та ін. ) було відроджено магістрат — орган міського станового управління, що здійснював адміністративно-судові функції. На чолі магістрату стояв війт, якого обирали на три роки. До складу магістрату входили бурмистри, райці (радники), лавники (засідателі). Судочинство здійснювалося на основі давнього Литовського статуту. Міська влада насамперед захищала інтереси міщан, ремісників, об'єднаних у цехи, слідкувала за дотриманням порядку в місті, контролювала торгівлю і ціни, роботу шинків, стан пожежної охорони тощо.

У 1763 році в межах полків запровадили поділ на 20 повітів. Полтава стала не лише полковим, а й повітовим містом. Тут почали діяти земський, гродський і підкоморський суди, що розглядали цивільні та межові (земельні) справи* Земський суд збирався тричі на рік. До його складу входили земський суддя, засідатель, який називався підсудок, земський писар. Всі вони обиралися довічно із шляхти Полтавського повіту. При розгляді питань про землю земські суди відправляли справи у підкоморський суд. Суддя цього суду називався підкоморієм, а помічник — коморником. Для карних справ був гродський суд, полковник у ньому залишався головою, були ще гродський суддя та гродський писар. Але цим реформи щодо вдосконалення управління та суду обмежилися, бо в 1764 році гетьман Кирило Розумовський під тиском Катерини ІІ вимушений був подати у відставку. Замість гетьманського уряду була знов утворена Малоросійська колегія. Президентом колегії і генерал-губернатором України було призначено П. О. Румянцева. У своїй діяльності він керувався настановами Катерини II про те, що "ці провінції слід русифікувати... Коли у Малоросії зникнуть гетьмани, треба зробити все, щоб стерти з пам'яті їх та їхню добу".

Полтава. Історичний нарис — 73

На противагу козацьким полкам почали комплектувати пікінерні полки. Особливо старанно вербували пікінерів у Полтавському, Миргородському та Лубенському полках. Було сформовано 4 пікінерні полки: Єлисаветградський, Дніпровський, Донецький, Полтавський. Щоб заохотити козаків до вступу в пікінери, їм обіцяли звільнення від податків на 7 років. До полків примусово приписували цілі села і містечка. Пікінерів вилучали із відання сотенного правління, на чолі ставили ротмистрів і поручиків. У 1764 році пікінерні полки були приписані до новоствореної Новоросійської губернії. Від Полтавського козацького полку відібрали Старо-Санжарівську сотню, яка увійшла до складу Полтавського пікінерного полку. Це було початком наступу на полковий поділ України. Так, у 1764 році в Полтавському полку було 18 сотень, з них у місті знаходилося три. Територія полку дорівнювала 38820 квадратним верстам, козаків виборних було 12982, козаків-підпомощників — 17738, посполитих, різночинців та ін. — 45779. Серед населення Полтавського полку було 76499 осіб чоловічої статі.

Сотенними містечками Полтавського полку були: Будища, Решетилівка, Старі та Нові Санжари, Білики, Кобеляки, Сокілка, Кишеньки, Переволочна, Келеберда, Нехвороща, Маячка, Царичанка, Китайгород, Орлик. Але вже у 1765 році від Полтавського полку були відібрані майже всі сотенні містечка, їх включили до складу Новоросійської губернії. У Полтавському полку залишилися лише Полтава, Будища та Решетилівка.

За даними Румянцевського перепису 1765 — 1769 років, Полтава входила до складу першої сотні Полтавського полку. До Полтавської сотні були віднесені і хутори в урочищах річок Свинківка, Чорна, Баришівка, Боришполка, Крута Балка, Кустолова, Педасова, Петрівка, Рогізна, Середня Говтва, Тагамлик, У самому місті в цей час було 50 вулиць, 600 дворів, із яких 295 належало козакам.

Населення міста зростало, але кількість міщан зменшувалася. А за умов нечисленності, нестабільності, бідності міщан важливим джерелом міських прибутків було володіння населеними землями. Ще Петром І та гетьманами Полтаві були пожалувані села Івашки, Івончинці, Грабинівка, Османки, Мачухи та деякі інші. У цих селах проживало більше тисячі селян чоловічої статі, з них щорічно місто отримувало по 1 карбованцю з душі. Крім того, населення цих сіл платило щорічно по 50 копійок з кожної хати (подимне), а всього хат було 383. Надходження у міську казну з цих володінь було значним. Магістрат безкоштовно використовував працю селян для міських робіт, "особливо під час розквартирування у місті генералітету та полків", коли селян зобов'язували возити дрова, сіно, воду тощо.

Важливі відомості про Полтаву 70-х років дав академік Гільденштедт, який подорожував по Україні, коли ще існував її поділ на 10 полків. У його щоденнику від 18 — 21 вересня 1774 року є запис, де вказано, що Полтава — це і регулярна фортеця із земляними валами і сухими ровами, розташована на правому березі Ворскли і в діаметрі має 2, 5 версти. Фортечні укріплення він знайшов у занепаді, у місті вже не було артилерії, гарнізону, коменданта. У фортеці знаходилося 5 церков, із них 3 були цегляними, 400 будинків, але тільки 2-3 із них — цегляні. Фортеця з усіх боків була оточена значним передмістям, і будинків тут було вдвічі більше, всі вони мали гарні фруктові сади.

Під час російсько-турецької війни 1767 — 1774 років у Полтаві знаходилася головна зимова квартира команду-

Полтава. Історичний нарис — 74

ючого 2-ї армії, і в 1774 році тут перебував генерал-аншеф князь В. М. Долгоруков. Завдяки цьому, як підкреслював Гільденштедт, почали змінюватися побут і звичаї місцевих жителів. Жінки із багатих родин змінили звичайний український одяг на французький, чоловіки впертіше трималися старої моди, за винятком тих, хто вступив у регулярну армію. З'явилося більше смаку в оздобленні житла, меблюванні.

У 70-х роках у Полтаві ведеться значне, як на той час, будівництво. У місті працювало декілька цегелень, що виробляли цеглу для новобудов. У 1773 році на місці старої дерев'яної Воскресенської церкви на кошти П. Я. Руденка було збудовано новий цегляний храм. У 1770 році закінчили будівництво цегляної соборної Успенської церкви, а 1774 року розпочали зводити її дзвіницю. У цьому ж році завершено будівництво цегляної Миколаївської церкви, замість дерев'яної, що згоріла у 1758 році. Наступного року почесним громадянином Луценком і дворянином Лаврентійовим була збудована церква

Різдва Богородиці, що теж знаходилася на місці дерев'яної, яка згоріла у 1771 році. Ця церква розташовувалася вже поза стінами фортеці, у передмісті — на Подолі.

У серпні 1774 року в Полтаві було неспокійно, реальною стала загроза народних виступів. Командир Дніпровського пікінерного полку послав у місто загін із 100 чоловік для несення караулу. Це пояснювалося тим, що в районі річок Коломак і Кагамлик діяли повстанські гайдамацькі загони, а уряд прагнув не допустити контактів українських козаків з донськими та яїцькими, які повстали під проводом О. Пугачова. Тим більше, що такі спроби вже були. Ще в 1771 — 1772 роках Андрій Полтавченко в пошуках заробітку залишив рідні місця, перебував у загонах О. Пугачова і потрапив у полон.

Небезпека народних рухів, прагнення обмежити автономію викликали нові адміністративно-територіальні зміни. У 1775 році залишки Полтавського полку — Полтавська, Будищанська, Решети-

Полтава. Історичний нарис — 75

лівська сотні — відійшли до Новоросійської губернії. Полтава стала ротним містом Дніпровського пікінерного полку у складі Новоросійської губернії. Штаб полку знаходився в Кобеляках, а у Полтаві розташувалася 8-а рота.

У тому ж році було наказано: "Заснувати в Новоросійській та Азовській губерніях архієпископію з назвою її Слов'янською і Херсонською, а жити архієрею у Полтаві, у Хрестовоздвиженському монастирі". Полтава стала центром Слов'янсько-Херсонської єпархії, а Хрестовоздвиженський монастир — архієрейською кафедрою. У монастирі знаходився великий цегляний храм із сімома банями, збудований ще Василем Кочубеем, і дві менші за розмірами філіальні церкви. Поруч стояв будинок ігумена та келії 66 монахів. Всі ці будови були обнесені дерев'яною огорожею" Поблизу знаходився монастирський фруктовий сад і виноградник. До 1786 року, коли секуляризацію поширили на Україну, монастир залишався великим власником земель і селян. Йому належали села Розсошенці, Буланове (там був скит і водяний млин), Сторожове, Семенівка, Ольшанка та до 2 тисяч монастирських селян.

У 1786 році Слов'янсько-Херсонська єпархія була перейменована у Катеринославську. Місцеперебуванням архієрея до 1798 року залишався Полтавський Хрестовоздвиженський монастир.

Продовжуючи адміністративно-територіальні реформи, царський уряд у 1781 році ліквідував поділ Лівобережної України на полки. Замість них було влаштовано три намісництва: Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське. Полтава залишалася у складі Новоросійської губернії. У 1782 році її визнано повітовим містом. У цей час Полтаву відвідав природознавець академік Василь Зуєв, який подорожував із Петербурга до Херсона. Він залишив записки, в яких є згадка про Полтаву як повітове місто Новоросійської губернії. У Полтавському повіті тоді проживало "34 тис. душ чоловічої статі і дещо менше жінок". Основну масу населення повіту становили козаки і селяни. У місті нараховувалося до 1000 дерев'яних, низеньких, але чисто вибілених будиночків. Серед них тільки два чи три було цегляних, найкращий будинок належав П. Я. Руденку. Будинки розташовувалися на правильно прокладених, але не вибрукуваних вулицях, і під час дощу у місті було брудно. Навіть існувала приказка: "На горі Полтава як пава, а в болоті як жаба". У Полтаві ще зберігалася земляна фортеця, обнесена ровом і валом, але вона вже знаходилася всередині міста, було 9 церков, великий гостиний двір. Порівняно з 1767 роком, коли полтавці скаржилися на відсутність будь-яких прикрас, Зуєв говорить про пам'ятник, споруджений у 1778 році на кошти місцевого жителя

Полтава. Історичний нарис — 76

П. Я. Руденка (помилково називає прізвище Марченка). Це перший пам'ятник, присвячений Полтавській битві, стояв він на площі поблизу Спаської церкви і являв собою цегляний оштукатурений стовп з пірамідальною вершиною. Біля підніжжя були зображені два юнаки в римському одязі, що сидять; зверху прикріплене визолочене яблуко, яке пізніше замінили короною. У п'єдестал вмонтована мідна дошка із зображенням Полтавського бою і віршованими рядками, присвяченими цій події.

У 1784 році Полтаву було віднесено до Катеринославської губернії. У 1785 році відповідно до "Грамоты на права и выгоды городам Российской империи", дія якої поширювалася на Україну, у Полтаві було обрано Загальну міську думу. Вона складалася із міського голови і гласних, обраних від представників різних станів; купців, цехових ремісників, міщан, посадських... Правом обирати користувалися особи, які досягли 25-річного віку і мали капітал, прибуток від якого був не менше 50 карбованців. Дума обиралася на три роки, але в дійсності її робота тривала 1—2 дні, коли проходили збори, на яких обирали посадових осіб — міського голову, членів зібрання, бургомістрів, ратманів, засідателів, старост і суддів совісного суду. Бургомістри і ратмани засідали в міських магістратах, засідателі — у губернських магістратах. Загальна дума із свого складу обирала шість гласних, які складали Шестигласну думу, що безпосередньо займалася міськими справами. Дума була виконавчим органом і відала питаннями благоустрою, санітарної справи, розвитку торгівлі і промисловості, але самостійності не мала, повністю залежала від адміністрації і щорічно повинна була звітуватися перед губернським правлінням і Казенною палатою.

У 1785 році на Україну була поширена дія "Грамоты на права, вольности и преимущества благородного российского дворянства", за якою козацькій старшині і шляхті було надано дворян-

Полтава. Історичний нарис — 77

ство, на Україні засновані загальноросійські дворянські заклади, козацькі ранги перейменовано в чини. Цим уряд продовжив політику уніфікації, ліквідації залишків автономії України і одночасно прагнув залучити на свою сторону козацьку старшину і шляхту.

Коли ж вдалося реалізувати плани щодо ліквідації автономії, Г. А. Потьомкін, якого називали злим генієм України, організував подорож імператриці Катерини II до Криму. 7 червня 1737 року Катерина II на зворотному шляху з Криму відвідала Полтаву, її супроводжували Г. А. Потьомкін, О. В. Суворов, М. І. Кутузов та інші.

Спеціально для зустрічі Катерини II на перетині вулиць Олександрівської і Монастирської збудували тріумфальні ворота. 8 червня на полі Полтавської битви проводилися великі маневри, які відтворювали події 27 червня 1709 року. У маневрах брали участь 70 ескадронів кінноти, 4 батальйони гренадерів, 4 батальйони єгерів, 40 гармат польової артилерії. Граф Сегюр, французький посол при російському дворі, який супроводжував імператрицю під час її подорожі, у своєму щоденнику записав: "Полтавська битва з'явилася перед нами у живій, рухливій, одухотвореній картині, близькій до дійсності. Російська армія розділилася на дві половини, з яких одна зайняла російські окопи, друга — шведські редути. За розпорядженням Потьомкіна надзвичайно злагоджено, чітко і швидко перед очима цариці проведені були всі маневри, які могли зобразити нам схожість цієї рішучої битви". Військами командували О. В. Суворов і М. Ш. Кутузов (за іншими даними — П. О. Румянцев та О. В, Суворов). У цей день Потьомкіну був пожалуваний титул "князя Таврійського", а Суворова нагородили табакеркою з вензелем.

У 1796 році замість трьох намісництв була утворена Малоросійська губернія з центром у Чернігові. До неї відійшла і Полтава зі своїм повітом. Зберігся опис Полтави, що датується 1798 роком; "Місто складалося з двох частин, поділених на сім кварталів: перша частина включала до себе все старе місто, фортецю від Познанської гори до місця, де Стрітенська церква, далі до Подолу і сучасного міського саду і Кобищанів; у цій частині міста залишилися старі вали ліквідованої потім за генерал-губернатора в 1802 році фортеці і залишки п'яти бастіонів, з'єднані між собою ламаними куртинами". Далі перераховуються п'ять бастіонів, башти, ворота, що збереглися ще з початку століття. Друга частина міста — від Стрітенської церкви, з одного боку, "до Панянської гори і монастиря, а з другого — до Тріумфальних воріт, а інша частина міста поза фортецею і валами". Центр міста і краща його частина знаходилися біля Спаської церкви, де був гостиний двір і торгові ряди. У Полтаві проживало 7975 чоловік.

У XVIII столітті продовжували існувати церковні та полкові школи. У середині XVIII століття в Полтавському полку нараховувалося близько 98 шкіл. У місті діяло 6 шкіл. Такі школи, як правило, не мали свого приміщення і влаштовувалися у відповідно пристосованих хатах, найчастіше при церквах. Вчителями були дяки, які мали належну освіту і обиралися громадою. За певну плату хлібом або грошима такий учитель навчав дітей. Навчання починалося із букваря, потім переходили до часослова і псалтиря. Дяки часто переходили від школи до школи, щоб побачити світ, придивитися до науки і людей. Діяльність цих дяків була можливою завдяки свободі пересування та особливому порядку заміщення церковних посад на основі вибору і договору між церковнослужителем і громадою. Поширення кріпосництва на Ліво-

Полтава. Історичний нарис — 78

бережжі з 1783 року привело до поступового занепаду і ліквідації цих шкіл. Особливо негативний вплив мало введення в 1786 році церковних штатів, за якими встановлювалася певна кількість учительських посад. Серед дяків, котрі навчали дітей, виявилося багато заштатних, які спеціальним указом Катерини II були відправлені на військову службу, а школи позакривали. Це призвело до того, що на початку XIX століття на Полтавщині залишилося 87 шкіл, у яких навчалося 738 учнів.

Першим середнім навчальним закладом у місті була Полтавська Слов'янська семінарія, заснована з ініціативи Євгенія Булгариса (1716 — 1806 pp. ). У 1775 році Євгеній Булгарис був призначений архієпископом новоствореної Слов'янсько-Херсонської єпархії з місцем перебування в Полтавському Хрестовоздаиженському монастирі. У 1776 році при монастирі була влаштована школа півчих. До неї набрали 10 хлопчиків, які вміли читати і писати, мали гарні голоси. У школі вивчали катехізис, арифметику, історію, географію, латинську мову. Щоб збільшити кількість учнів, по єпархії розіслали наказ: підготувати списки дітей віком від 8 до 14 років, не хворих, які вміють читати і писати російською мовою. Хлопчиків, котрі мали хороший голос, пропонувалося відряджати до школи терміново. Архієпископ також звернувся з проханням до Синоду відкрити в Полтаві семінарію, а до Кирила Розумовського — пожертвувати для семінарії колишній гетьманський будинок біля Спаської церкви, що потребував значного ремонту. Гетьман дав згоду, але ремонт через обмеженість коштів тривав понад рік. У 1778 році будинок Розумовського поблизу Спаської церкви було відремонтовано, школа переведена із монастиря до міста. Не дочекавшись офіційного дозволу, архієпископ оголосив про відкриття 21 листопада 1778 року замість семінарії поки що училища. На посаду інспектора-наглядача училища Євгеній Булгарис запросив свого земляка, теж уродженця острова Корфу, Никифора Феотокі (1731 — 1800 pp. ). У 1779 році за рекомендацією Булгариса Никифор Феотокі був призначений архієпископом Слов'янським і Херсонським і продовжував очолювати училище та монастир. На клопотання Феотокі Катерина II У грудні 1779 року повеліла видавати щорічно на утримання Полтавської Слов'янської семінарії 2 тисячі карбованців. У розісланих духовенству єпархії грамотах Феотокі наголошував на необхідності направляти дітей на навчання, жертвувати кошти на навчання та утримання бідних семінаристів. Тут же повідомлялося, що учбовий заклад створюється для дітей "всякого звання до навчання здібних".

У 1780 році відбулося урочисте відкриття Полтавської Слов'янської семінарії на базі існуючого училища. Програма була розширена за рахунок вивчення латинської, риторики, математики, малювання, грецької, французької і німецької мов. При семінарії існував сирітський дім. У 1783 році відкривається філософський клас, де викладав Гавриїл Банулеско-Бодоні (згодом призначений архієпископом Катеринославським і Херсонським з місцеперебуванням у Полтавському Хрестовоздвиженському монастирі). У 1786 році Слов'янсько-Херсонська єпархія була переіменована в Катеринославську і Херсонсько-Таврійську. Її архієпископом призначено Амвросія Серебренникова. Полтавська Слов'янська семінарія офіційно стала називатися Катеринославською, але, як і раніше, залишалася в Полтаві. У 1786 році тут відкрився богословський клас. У 1789 році в семінари навчався 271 учень, у 1790 році — 292, в 1793 році — 309, а в 1797 році — 319 учнів.

Полтава. Історичний нарис — 79

Більшість викладачів семінари були випускниками Київської академії і Харківського колегіуму. Випускники семінарії поповнювали ряди духовенства не лише Полтавщини, а й півдня України (Павлограда, Тирасполя, Сімферополя). Чимало колишніх семінаристів займали згодом урядові посади. У семінарії навчалися засновник нової української літератури І. П. Котляревський (1769 — 1838 pp. ), відомий український і російський літератор, перекладач на російську мову "Іліади" Гомера М. І. Гнєдич (1784 — 1833 pp. ), керуючий справами міністерства освіти Росії, перекладач І. І. Мартинов (1771 — 1833 pp. ). Тут отримав першу освіту уродженець Полтави, відомий учений, лікар, ректор і професор Санкт-Петербурзької медико-хірургічної академії С. Ф. Гаєвський (1778 — 1862 pp. ).

У 1798 році семінарія із Полтави була переведена в Мовомиргород, а потім у Катеринослав.

Під тиском економічних потреб у 1782 році за наказом Катерини II була створена комісія, головою якої став П. В. Завадовський. Комісія розробила план організації народних училищ. Цей план було затверджено в 1786 році. Відповідно до нього в Полтаві 15 жовтня 1799 року відкрили головне народне училище. Знаходилося воно в дерев'яному будинку поблизу церкви Вознесіння. Училище мало 4 класи. У 1799 році тут навчалося 56 учнів, а в 1800 році їх кількість зросла до 78. Майже 67 відсотків учнів були з дворян і чиновників, решта — із купців і міщан. За статутом 1804 року училище було перетворене на повітове.

У Полтаві існували приватні школи та пансіони. У 1778 — 1810 роках діяв жіночий пансіон німця Менгеса, у 1798 році — французький жіночий пансіон Жаке. Ученицями в них були виключно діти дворян. Вони вивчали російську, французьку, німецьку мови, історію, географію, арифметику, малювання. Таким чином, у XVIII столітті в Полтаві продовжували існувати школи, що давали початкову освіту, і було засновано семінарію — перший середній навчальний заклад. Але після відомих указів Петра І про заборону книгодрукування українською мовою (1720 р. ) і указу Синоду про вилучення в населення українських букварів і українських текстів із церковних книг (1769 р. ) освіта в Україні була повністю узгоджена з інтересами російського дворянства і політикою царського уряду.

Протягом століття місто продовжувало зростати і розвиватися. Але цей процес проходив у складній обстановці, що була викликана урядовою політикою, спрямованою на ліквідацію автономної України, посилення централізації і уніфікації господарського і культурного життя.

Полтава. Історичний нарис — 80

Т. Є. Оглезнєва

Центр губернії (1800 — 1860 роки)

На початку XIX століття в Полтаві, як і на всій Полтавщині, відбуваються зміни. Створена в 1796 році Малоросійська губернія з головним містом Черніговом указом Сенату від 27 лютого 1802 року була розділена на дві окремі адміністративні одиниці.

Малоросійський військовий губернатор і керуючий цивільною частиною в обох губерніях С. К. Вязьмітінов об'їхав ввірений йому край і вирішив, що одне з губернських міст повинно бути в північній, а друге — в південній частині краю.

До новоутвореної Полтавської губернії відійшли спочатку 10 повітів; Полтавський, Кременчуцький, Хорольський. Золотоніський, Лубенський, Роменський, Гадяцький, Переяславський,

Полтава. Історичний нарис — 81

Пирятинський, Прилуцький, пізніше — Костянтиноградський і Миргородський.

У 1803 році згідно з указом царя від 27 березня кордоном Полтавської і Катеринославської губерній була визнана річка Оріль. Отже до Полтавської губернії відійшли землі між річками Берестовою та Оріллю (територія Зіньківського, Лохвицького та Кобеляцького повітів), чим були відновлені стародавні межі Гетьманщини.

Тепер до Полтавської губернії входили уже 15 повітів загальною площею понад 43 тисячі квадратних верст. Такий адміністративно-територіальний поділ губернії проіснував до середини XIX століття.

На момент утворення губернії Полтава була дуже скромним містечком.

Мабуть, тільки історичні спогади про перемогу Петра і над шведами вирішили справу на користь Полтави, хоча перевага від географічного розташування в центрі губернії була у Лубен.

Численні мандрівники, які побували в Полтаві, характеризували її як невелике містечко з 1000 дерев'яних, низьких, але чисто зовні вибілених будиночків, з яких лише декілька було кам'яних. Як бідне і маленьке містечко, в якому немає ні правильних вулиць, ні гарних будівель. І підкреслювали, що місто є славним тільки своїм історичним минулим.

Дійсно, Полтава того часу більше була схожа на село, ніж на місто. Вона займала незначну площу і потопала в садах і болотах. Будівлі були дуже прості, кам'яних будинків нараховувалося не більше 10. Тротуари та бульвари робилися з крихкого щебеню і набивалися піском, від чого в жару піднімалася велика курява, а весною і восени, у дощову погоду, на вулицях стояла така багнюка, що в ній тонули коні та екіпажі.

У місті мешкало 7975 жителів, з них 4063 чоловіки і 3912 жінок.

Урочисте відкриття губернії відбулося 9 березня 1802 року. Керував ним Полтавський губернатор О. Б. Солнцев. З нагоди цієї події відбувся молебен, обід у губернатора, а ввечері — концерт і вечеря. Цікаво, що міський голова Яків Кищекко, запрошуючи на урочистості місцевих купців і міщан, пропонував їм чисто одягнутися, як цього потребує обов'язок.

Полтава. Історичний нарис — 82

Першою турботою Полтавського генерал-губернатора князя О. Б. Куракіна була побудова будинків для державних установ, приміщення яких були тісні та старі.

Перетворення Полтави на "копію малого Петербурга" розпочалося із забудови круглої Олександрівської площі. Вона була розділена на 8 частин, і за дуже короткий строк (1809 — 1811 pp. ) навколо неї піднялися губернаторський дім, віце-губернаторський дім, будинок дворянського зібрання, корпус для розміщення присутствених місць, поліцейське управління, міська Дума, будинок кадетського корпусу, жіноча гімназія, які і нині (крім будинку поліцейського управління) є окрасою міста.

Крім того, до 100-річчя Полтавської битви в центрі площі встановили монумент на честь перемоги Петра І над шведами. Урочисте відкриття пам'ятника відбулося 27 червня 1811 року.

Забудова велася за планом міста, який був складений у 1803 році за наказом О. Б. Куракіна. Прокладалися прямі вулиці, бульвари, насаджували дерева, поступово почали вимощувати головні вулиці. Щоб зберегти місто від пожеж (а більшість будинків вкривали соломою), Полтаву розділили на 2 поліцейські частини. В кожній з них чергували пожежні команди. Всі полтавці залучалися до гасіння пожеж. У 1850 році вони були розділені на три категорії. Найбільш заможні повинні були з'являтися на пожежу з бочкою, інші з сокирою або вилами, треті — з відром.

Збудували міст через Ворсклу, по якому проходив поштовий тракт на Харків і далі до столиці Російської імперії.

І все ж, незважаючи на значні зусилля адміністрації і місцевої влади, Полтава залишалася невеликим містом.

У 1838 році всього населення в ній було 15521 чоловік, у 1851 — 20819 чоловік, а в 1862 році — 29500 чоловік. За рахунок придбання земель площа міста збільшилася з 376 десятин (одна десятина дорівнювала 1, 0925 гектара) 1680 квадратних сажень (одна сажень дорівнювала 213, 36 сантиметра) у 1836 році до 397 десятин 2248 квадратних сажень у 1855 році У 1848 році місто мало 83 вулиці і провулки, 4 площі, 1 публічний сад і 630 приватних, 905 городів, 2 кладовища. Всього будинків — 1770, з них 46 кам'яних.

Було вимощено лише 6 вулиць, і то не по всій довжині, а лише в головних частинах (біля кадетського корпусу, торгових приміщень та церков). Тільки в 1855 році, виконуючи указ про прокладення в містах мостових, Дума знайшла 10 тисяч карбованців на облаштування вулиць. Тепер на вулицях вже не було знаменитої полтавської багнюки, оспіваної поетом Вяземським, який відвідав місто в кінці 40-х років.

Вулицями блукали зграї собак, які нападали на людей, бродили кози, свині та інша худоба. Поліція відловлювала їх і повертала господарям, з яких брався штраф. Був навіть випа-

Полтава. Історичний нарис — 83

док, коли 2 кози продали, а гроші внесли в міську казну, щоб насадити на Олександрівській вулиці 50 тополь, що їх об'їли кози.

Відсутність необхідних коштів у розпорядженні міських властей не дозволяла місту швидко розвиватися.

На Полтавську губернію поширювалося "Учреждение о губерниях" імператриці Катерини II, згідно з яким головною місцевою владою тут був государів намісник або генерал-губернатор.

Генерал-губернатор призначався, як правило, один на декілька губерній. Йому належали функції нагляду за місцевим управлінням. У результаті реформ, що пройшли в країні на початку 30-х років XIX століття, посада генерал-губернатора стала винятком і вводилася лише в прикордонних місцевостях або у випадках нестабільної політичної обстановки.

Верховна влада на місцях перейшла до губернаторів. Губернатор був безпосереднім господарем у губернії, займався наглядом за установами, благоустроєм, охороною правопорядку і правосуддям тощо. Єдине, чого він не міг зробити, це звернутися безпосередньо до уряду. На це повноваження мав тільки генерал-губернатор.

Першим Малоросійським генерал-губернатором був дійсний статський радник князь О. 6. Куракін, височайше призначений 4 лютого 1802 року, останнім — С. О. Кокошкін, призначений у 1847 році (пробув на цій посаді до 1856 року), доки в Полтавській, Чернігівській і Харківській губерніях ця посада не була ліквідована.

Першим цивільним губернатором був таємний радник О. Б. Солнцев.

У Полтаві, як губернському місті, були створені всі необхідні для управління губернією установи і органи: адміністративні, господарські та судові. Серед них провідне місце належало губернському правлінню, у підпорядкуванні якого були як адміністративні, так і судові питання. До його складу входили загальні присутствені місця та канцелярія, друкарня, архів тощо.

Паралельно з новоутвореними губернськими установами в місті існувала міська Дума. Правом бути обраним до неї користувалися три групи міських обивателів: купці, міщани-ремісники та євреї.

Міська Дума відала всім міським господарством, але про усі прибутки і видатки вона повинна була звітуватися перед губернатором.

У рік утворення Полтавської губернії було скликано і перше дворянське зібрання, яке відкрилося 27 червня 1802 року. З цього приводу князем О. Б. Куракіним був складений спеціальний обряд виборів. Вирішувало воно свої вузько станові питання (ведення родовідних книг, прийом та виключення з дворянського стану, виховання дворянських дітей тощо). Спочатку взаємини між генерал-губернаторами та дворянством були добрі, але дуже скоро вони змінилися. Незважаючи на те, що дворянство в порівнянні з іншими класами суспільства було культурніше, воно залишалося ще дуже консервативним, особливо коли приходилося нести матеріальні збитки.

Вивчення документів з історії економічного життя Полтави першої половини XIX століття дає можливість відтворити процес становлення промисловості, розвитку торгівлі та зародження капіталістичних відносин.

У 1804 році в Полтаві було лише 2 свічкові сальні заводи, 3 борошняні вітряні млини, 2 цегельні, 1 кахляна майстерня. У 1809 році з Німеччини до Полтави переселилися 54 сім'ї ремісників-сукноробів, що було викликано необхідністю розширення цієї галузі промисловості. За рахунок казни їм побудували будинки на північно-східній околиці міста у так званій "німецькій

Полтава. Історичний нарис — 84

колонії" (тепер район вулиць Балакіна та Сковороди). Колоністам було надано ряд пільг: звільнення від податку на 10 років, від воєнної і цивільної служби, повна свобода віри тощо.

Спочатку вони виробляли сукно з казенної вовни. Але вже в 1818 році уряд визнав це невигідним для себе і надав колоністам право "вільних фабрикантів". Втративши гарантований ринок збуту сукна, колоністи змушені були збувати свій товар на ярмарках за вільними, значно нижчими цінами, скорочувати виробіток сукна і розпочати випуск інших матеріалів, вовняних ковдр тощо. Більшість з них поступово розорювалася, і лише окремі стали пізніше підприємцями. Наприклад, у 1814 році в Полтаві іноземець Кіршстен заснував сукновальню, яка поступово зросла і в 1847 році виробляла 910 аршин (1 аршин дорівнював 71, 12 сантиметра) сукна на суму 525 карбованців сріблом.

У 50-х роках найзаможнішими були колоністи Лешке (виробляв 7000 аршин сукна з вовни власних овець), Мельцер, який, крім сукна, виготовляв 250 фланелевих ковдр, і Вільгельм Трепке, котрий мав чудову фабрику з ватними машинами, кінним приводом. На ній працювало 12 робітників, а зразки продукції експонувалися на московській виставці заводських, фабричних і ремісничих виробів.

Незважаючи на те, що ідея залучення іноземних майстрів до швидкого розвитку сукнарства в Російській імперії себе не виправдала, в Полтаві вона дала позитивні наслідки. Фабриканти багато зробили для поширення виробництва сукна в сусідніх поміщицьких маєтках, де відкривалися свої фабрики. Вони навчили сукнарству до 2000 кріпаків. Почалося застосування найманої праці, зароджувалися капіталістичні відносини.

І все ж поступово кількість промислових підприємств у Полтаві зростала. У 1845 році було 2 шкіряних, 4 свічкових, 2 миловарних, 4 цегельні заводи, тютюнова та суконна фабрики, а вже через 15 років загальна чисельність підприємств зросла до 35; працювали й давні ремісничі цехи: кравецький, шевський, ковальський, кушнірський, шапковий, бондарський, гончарський, ткацький і шаповальський.

Справами цехів відала реміснича управа, на чолі якої був ремісничий голова. Його переобирали кожні три роки.

Займатися тим чи іншим ремеслом дозволяла лише реміснича управа. Порушники штрафувалися на користь цеху. Кожен міг залишити цех коли хотів, міг і повернутися до нього. Протягом першої половини XIX століття кількість цехів була, в основному, стабільною. А от кількість працюючих у них постійно зростала. Наприклад, у 1806 році було 447 душ, у 1836 році — 1156, у 1853 році — 1378 душ.

З давніх давен у Полтаві існувало три ярмарки: всеядний, Миколаївський і Хрестовоздвиженський. Вони продовжувалися 15 днів, головними товарами на них були продукти землеробства і тваринництва. На ярмарки з'їжджалося до 5 тисяч народу. За місця на площах під час ярмарків бралася висока плата. Платили також за ресторації, харчевні, трактири, що відкривалися на цей час.

У 1852 році з Ромен до Полтави був переведений знаменитий Іллінський ярмарок. Останній полтавський генерал-губернатор С. О. Кокошкін неодноразово ставив питання про переведення ярмарку до Полтави, бажаючи підняти значення Полтави та збагатити її як губернське місто.

Переведення ярмарку в Полтаву було об'єктивною необхідністю наблизити вагомий торговий центр до Новоросійського краю, Криму, Бесарабії. Південь України був тоді новим ринком і водно-

Полтава. Історичний нарис — 85

час виходом на західноєвропейські ринки. А за офіційними даними, Іллінський ярмарок займав одне з перших місць в імперії. Після Нижнєгородського він був найбільш крупним ярмарком у літню пору (проводився з 12 липня по 3 серпня за старим стилем).

Наскільки своєчасним ї вдалим було це переведення, говорять цифри товарообігу. Якщо в Ромнах у 1651 році (останній рік існування там ярмарку) продано було товару на 3 мільйони 339 тисяч 672 карбованці, то в Полтаві в 1852 році — на 8 мільйонів 970 тисяч 986 карбованців, у 1853 році — на 11 мільйонів 640 тисяч 502 карбованці. Відомий дослідник українських ярмарків І. С. Аксаков вважав ці цифри неточними, посилаючись на неточні статистичні дані того часу.

Велике пожвавлення в торгівлю на цьому ярмарку вносили євреї. "Де євреї, там і гроші", — говорили російські купці. В Полтаві на Іллінському ярмарку завдяки євреям з'явилися, крім західного сукна, іноземні шовкові та камзольні тканини, голландське полотно, віденський галантерейний товар. Великим попитом у покупців користувалася так звана "шпанська" вовна —

Полтава знаходилася поблизу місць, багатих мериносовими стадами. За вовною на ярмарок прибували торговці навіть з Австрії і Пруссії.

На цьому ярмарку продавалося багато товарів, виготовлених і місцевими селянами. З переведенням ярмарку в Полтаву збільшився привод табунів коней з Дону. Вовна і коні — основний товар цього ярмарку.

Жителі Полтави одержували прибуток від наймання в них квартир, кам'яних і дерев'яних лавок, холодних будівель і дворів. До міської казни надходили гроші за користування будівлями, лавками, що належали місту, також за право влаштовувати театри, звіринці і таке інше.

Ярмарок сприяв розвитку міста. З 1852 по 1855 рік включно, крім лавок, було споруджено 31 кам'яний будинок, 6 кам'яних флігелів, 134 дерев'яні будинки.

Під час підготовки до відкриття ярмарку щоразу займалися благоустроєм міста. Слідкував за цим сам генерал-губернатор.

Ярмарок завжди був святом. Відомо, що кількість прибулих у декілька разів перевищувала чисельність самих

Полтава. Історичний нарис — 86

полтавців. Ярмарок давав людям стільки видовищ, зустрічей, розваг, що спогадів вистачало на весь рік, Іллінський ярмарок мав не тільки економічне, а й певне освітнє значення. На ньому велася значка книжкова торгівля. Крім того, він був знаменитий як джерело мод, до якого збиралися представники і представниці вищого стану з усього краю.

З розвитком міста поступово збільшувався і його бюджет. Так, у 1843 році він становив 17781 карбованець, а в 1859 році — вже 60801 карбованець.

Бюджет Полтави в усі часи, крім вищезгаданих, під час ярмарків поповнювався за рахунок використання міських вагів, роботи харчевень, гербергів (заїжджих дворів), свічкового заводу, плати іноземців за право торгувати в місті. Найвагомішим був "винний відкуп", коли в оренду здавалася бочкова або скатна площа під склад бочок з гарячим вином або горілкою. Звідти бочки розвозилися по харчевнях, гербергах і кабаках або там і розпродувалися.

Пізніше до міської казни стали надходити кошти від купалень, візницького промислу. Цікаво, що у випадку з візницьким промислом Дума, здається, вперше проявила свою ініціативу як господар міста. В 1834 році вона зобов'язала всіх візників брати квитки на право їзди. За це візники мали сплачувати Думі податки. Була встановлена такса за проїзд. Всі візники повинні були виїжджати на біржу зі світанком і працювали до 11 години ночі. Пізніше цього часу візник не міг залишатися. Порушників забирала поліція.

Ця постанова цікава для характеристики часу. Уклад життя був патріархальним. Клубів у той час чи розваг, де б засиджувалися до світанку, не було. То й необхідність у візниках у нічний час відпадала.

Дума видала також постанову відносно поведінки візників, відому своєю конкретністю: "трубок не курити, пісень не співати і по вулиці не кричати".

Збільшення бюджету давало можливість Думі звертати увагу на благоустрій Полтави. За рахунок цих коштів була збудована міська лазня, два сховища для живої риби, утримувався міський садівник для нагляду за бульварами та палісадниками, пожежна частина, проводилося освітлення міста. Крім того, у віданні міста був ботанічний сад, закладений ще у 1806 році. Парник, оранжереї, мости на ставках потребували багато коштів" щоб підтримувати їх у належному стані. Овочами, рибою зі ставків користувалися, в основному, міський голова та вища адміністрація, які часто не платили грошей за це. Сад приносив збитки, тому він був переданий на відкуп садівникові Ґуссону з доплатою йому з міської казни за умови, що садом користуватиметься публіка.

Крім цього, з міського бюджету частково фінансувався дитячий приют, заснований у 1839 році для нагляду за дітьми бідних батьків під час їх роботи; відраховувалися гроші на богадільню (лікарню) та утримувався міський лікар.

Громадсько-політичне життя Полтави у 1-й половині XIX століття, як і всієї країни в цілому, знаходилося під впливом двох значних подій того періоду — війни 1812 року та повстання декабристів.

Полтавці взяли активну участь у боротьбі проти французьких загарбників. Влітку 1812 року було сформоване полтавське народне ополчення. Більшість ополченців були селянами та козаками.

У формуванні 5-го козацького полку брав активну участь Іван Петрович Котляревський.

Пробудження національної самосвідомості та гідності українського народу привело до активізації діяльності

Полтава. Історичний нарис — 87

масонських організацій, які ставили перед собою мету "морально облагороджувати людей і об'єднувати їх на основі братерської любові, рівноправності, взаєморозуміння". Цим вони висловлювали свою незгоду з порядками існуючого суспільного ладу.

На початку 1819 року в Полтаві було розкрите існування масонської ложі "Любов до істини". До складу цієї протизаконної, на думку самодержавства, спілки входили відомі на той час у Полтаві люди; політичний діяч і меценат С. М. Кочубей, губернський суддя В. В. Тарновський, полтавський прокурор Горбовський та інші. Відомо, що до складу ложі входив і І. П. Котляревський. Засновником її був відомий діяч-просвітитель Микола Михайлович Новиков.

З 1818 по 1821 рік у Полтаві жив М. І. Муравйов-Апостол, член таємної декабристської організації "Союз благоденства", який був ад'ютантом полтавського генерал-губернатора. Часто бували в місті декабристи, а полтавська організація "Союзу благоденства" була однією з діючих управ товариства.

У 1846 році на Україні виникло Кирило-Мефодіївське товариство, члени якого фактично підхопили визвольні ідеї декабристів. Згідно зі статутом і програмою Товариства, передбачалося визволення слов'янських народів від гніту деспотизму і здійснення корінних соціально-політичних перетворень у слов'янських країнах. Основними завданнями члени Товариства вважали повалення самодержавства, скасування станів, ліквідацію кріпацтва, визволення і об'єднання слов'янських народів у федеративну республіку, запровадження загальної освіти.

Хоч Товариство проіснувало лише 15 місяців, воно помітно активізувало визвольний рух і передову суспільну думку на Україні.

Полтава. Історичний нарис — 88

Серед активних членів Товариства були і полтавці. Це викладач історії і географії кадетського корпусу Василь Михайлович Білозерський, який склав статут Товариства. Був заарештований у Полтаві і засуджений на 10 років заслання до Олонецької губернії. Педагог і громадський діяч Дмитро Павлович Пильчиков, теж викладач кадетського корпусу. Громадський діяч, перекладач і поет Олександр Олександрович Навроцький, підпоручик Микола Християнович Бушен і ряд інших.

З перетворенням Полтави на губернське місто активізувалося і культурне життя. У 1810 році на місцеві кошти в Полтаві збудували перший театр. Цей великий кам'яний триповерховий будинок, зручний й просторий, знаходився на території німецької колонії (тепер провулок Театральний).

Про театр піклувався князь М. Г. Рєпнін, який був Малоросійським генерал-губернатором з 1816 по 1835 рік. Великий любитель сцени, він у 1818 році запросив з Харкова відому тоді трупу І. Ф. Штейна, в якій почав свою артистичну діяльність знаменитий М. С. Щепкін.

Тому ж князю М. Г. Рєпніну Михайло Щепкін зобов'язаний своїм визволенням з кріпацтва. Князь вів листування з володаркою М. С. Щепкіна, поміщицею Курської губернії А. А. Волькенштейн про викуп всього сімейства Щепкіних і досяг цього. Викуп встановили в сумі 8 тисяч карбованців.

26 липня 1818 року відбувся спектакль у нагороду таланту Щепкіна і для вирішення його майбутнього. Зібрали 4 тисячі карбованців, а суму, якої не вистачало, вніс сам Рєпнін.

Крім Щепкіна, у трупі грали видатні актори Барсов, Угаров, Пряженківська, Медведева. Першим директо-

Полтава. Історичний нарис — 89

ром театру був видатний український громадський діяч, письменник І. П. Котляревський.

Репертуар цієї трупи складався, в основному, з комедій, опер і балету. Спочатку справи йшли непогано. Але потім стало ясно, що таке невелике місто, як Полтава, не може задовольнити всі театральні потреби. І в 1821 році трупа розпалася. Пізніше протягом більш як 20 років у Полтаву щороку приїжджала на гастролі трупа з Харкова. Своєї постійної трупи Полтава не мала.

У 1852 році за ініціативою останнього Малоросійського генерал-губернатора С. О. Кокошкіна у зв'язку з переводом у Полтаву Іллінського ярмарку було збудовано в міському саду великий дерев'яний театр. Перша вистава в ньому відбулася 22 липня 1852 року.

Попередній кам'яний театр, збудований з нестійкого і неякісного матеріалу, став непридатним, і його в 1852 році продали на знос.

Другий, дерев'яний театр, був розібраний у 1882 році.

2 квітня 1838 року почали видаватися "Полтавские губернские ведомости". Це перше періодичне видання в Полтаві. Газета виходила щотижня по суботах, була офіційним органом і її обов'язково виписували всі установи, поліцейські справники та ін.

Першим редактором "Полтавских губернских ведомостей" був викладач і інспектор гімназії Іван Григорович Бутков. Газета мала і неофіційний відділ, де вміщувалися статті та замітки з історії Полтавщини, медицини, гігієни тощо. В цьому розділі часто публікувався викладач кадетського корпусу, відомий історик і краєзнавець Павло Ілліч Бодянський, який певний час був редактором цієї газети.

У 30-х роках XIX століття в Російській імперії почали влаштовуватися сільскогосподарські виставки. Знайомство з "Загальним планом губернських виставок" дає можливість бачити, що вони були свого роду прототипами музеїв. Адже виставка повинна була складатися з 4 відділів, у кожному з яких експонувалися зразки копалин, рослинного, тваринного світу, а також предмети мануфактурної, фабрично-заводської і домашньої промисловості. Хоч немало представників адміністрації вважало створення музею непотрібним, все ж його відкрили. Під музей виділили одну кімнату в будинку дворянського зібрання, де було експоновано всього 29 речей: граніт, різні породи глини, гербарій околиць Полтави, льон, гірчиця, цукор, різні трави, мило, свічки, щетина, пір'я, модель грабарського візка, зразки глиняного посуду і інше. Відкрився він у 1837 році, а скільки проіснував, відомостей немає.

У 1859 році в Полтаві почала діяти телеграфна станція з денним обслуго-

Полтава. Історичний нарис — 90

вуванням відвідувачів. Там працювали два апарати Морзе. У 1860 році було відправлено 4443 депеші, одержано — 4256. Поряд з поштою, відкритою на Лівобережній Україні графом Румянцевим-Задунайським у 60-х роках XVIII століття, це був регулярний, зручний і недорогий спосіб спілкування між людьми, що мав дуже важливе значення в культурному й економічному відношенні.

У XIX столітті на Полтаву як губернське місто поширювалися загальні для всієї Російської імперії положення про розвиток освіти. Учбові заклади розподілялися на цивільні, воєнні та духовні. Був також поділ на чоловіче та жіноче, державне та приватне навчання.

Ще в 1782 році згідно з планом розвитку освіти в 25 містах України були відкриті так звані народні училища. В губернських містах це були головні народні училища, у повітових — малі народні училища.

Головні народні училища мали 4 класи, в них вивчали катехизис, історію релігії, арифметику, російську граматику, історію Росії, географію, геометрію, механіку, фізику, природознавство та архітектуру. Для бажаючих вступити до гімназії викладалася також латинська мова.

Загальне керівництво народними училищами покладалося на губернаторів і генерал-губернаторів, а матеріальне забезпечення — на прикази громадського піклування.

У Полтаві головне народне училище було відкрите 15 жовтня 1799 року і проіснувало до 1808 року. В день відкриття Полтавської гімназії 2 лютого 1808 року воно було перетворене на повітове двокласне училище. За іншими відомостями, повітове училище складалося з трьох класів: підготовчого, першого та другого.

Метою створення повітових училищ була підготовка юнаків до вступу в гімназію та надання дітям різного походження необхідних знань, що відповідали їхньому стану. Кращі учні Полтавського та інших повітових училищ зараховувалися до першого класу гімназії.

Полтавська перша чоловіча гімназія заснована у 1808 році. До 1831 року вона була чотирикласною, аз 1831 року — семикласною.

Згідно зі Статутом гімназія готувала юнаків до вступу в університет і навчала тих, хто не мав наміру продовжувати навчання в університеті, але хотів отримати знання, необхідні вихованій людині.

У гімназію приймали учнів, які пройшли курс повітових або інших училищ, і навіть з домашньою підготовкою. Таким чином, гімназія була немовби другим ступенем на шляху оволодіння науками. Підпорядковувалися повітові училища і гімназії Харківському університету.

Вивчення предметів у гімназії починалося з тих, якими закінчилося навчання в училищі.

Гімназія мала бібліотеку, зібрання географічних карт, креслень і моделей машин, різних геометричних фігур тощо.

Серед випускників гімназії слід назвати письменника та театрального діяча М. П. Старицького, письменників Л. І. Глібова та М. В. Гоголя-Яновського, математика М. В. Остроградського, публіциста та історика М. П. Драгоманова.

Але повний курс гімназії закінчувала лише незначна частина учнів. Цікаво, що чим вище був клас, тим менше учнів лишалося в ньому. Так, у 1812 — 1813 навчальному році учнів у гімназії було 113, а закінчило повний курс з атестатом лише 9.

Причина в тому, що ні чиновники, ні городяни не бачили ніякої користі

Полтава. Історичний нарис — 91

від освіти своїх дітей. Крім того, з 1804 року доступ у гімназії був відкритий для всіх. Дворяни і поміщики боялися, щоб їх діти не набули шкідливих звичок від ровесників з нижчих станів. А ще в 1807 році юнацтву панівних класів були встановлені пільги при вступі на військову службу. Тому перевага віддавалася почесній військовій кар'єрі, а не довгому учнівству. У тому ж 1812 — 1813 учбовому році в кадетські корпуси вибули 20 учнів гімназії.

До 1822 року гімназія містилася в дерев'яному будинку на Олександрівській вулиці, а з 1822 року — в приміщенні колишньої Полтавської губернської поштової контори.

Крім повітового училища та гімназії, в 1-й чверті XIX століття в Полтаві був заснований Будинок для виховання дітей бідних дворян. Ідея створення його належала князю О. Б. Куракіну. В Україні було багато знатних, але зубожілих дворянських родів, і Будинок виховання дітей бідних дворян створювався для допомоги неімущим, які не в змозі були самі дати виховання та освіту своїм дітям.

Кошти для нього частково вносили дворяни, частково бралися з міських прибутків. В учбовому плані він залежав від гімназії. Фактично це був своєрідний інтернат при гімназії. У ньому вихованці тільки жили, а вчитися ходили в повітове училище або в гімназію.

Багато років наглядачем закладу працював І. П. Котляревський. За багатолітню сумлінну службу відставний капітан І. П. Котляревський у листопаді 1817 року був пожалуваний чином майора і надбавкою до пенсіону в сумі 300 карбованців на рік.

Проіснував Будинок для виховання дітей бідних дворян до 1841 року.

До 1822 року він містився в будинку П. Я. Руденка на Петровській площі, а потім разом з гімназією в колишньому будинку поштамту. В будинку ж П. Я. Руденка було відкрито в 1823 році школу краснопису.

Ідея створення цієї рідкісної школи (їх було лише дві — в Ярославлі та Полтаві) належала міністру внутрішніх справ В. П. Кочубею. Мотивуючи необхідність відкриття таких шкіл, він писав, що головна їх мета — дати незаконнонародженим дітям можливість отримати професію, працювати і приносити користь державі.

До цього вони виховувалися в будинках громадської опіки і направлялися в Санкт-Петербурзьку аптекарську школу, в школи садівництва, в сади — Катеринославський, Одеський, Кримський, в складачі казенних друкарень і ін. Завданням школи краснопису було підготувати молодих людей на службу для тих губерній, в яких через віддаленість або з інших причин бракувало канцелярських служителів.

Чіткої програми навчання не було. Деякі ходили вчитися або в повітове училище, або в гімназію, зовсім неграмотних навчали грамоті, але всі без винятку займалися писанням, тому що вихованці повинні були писати гарним почерком, правильно t швидко.

Зразки писання випускників направляли в Міністерство внутрішніх справ, яке призначало їх на службу.

За отриману освіту необхідно було відслужити 8 — 10 років.

У 1851 році школу перетворили в училище на 50 чоловік для дітей бідних канцелярських службовців. Проіснувало воно до початку 60-х років XIX століття.

Вищезгадані учбові заклади були чоловічими. В той період жінки і чоловіки навчалися окремо. Тому про жіночі навчальні заклади Полтави 1-ї половини XIX століття слід сказати окремо.

На початку XIX століття дружина С М. Кочубея Параска Яківна Кочубей на власні кошти відкрила пансіон, в якому навчалися 12 шляхетних дівчат

Полтава. Історичний нарис — 92

бідного стану. Він проіснував до 1816 року. Потім подібний пансіон відкрила дружина генерал-губернатора Рєпніна, У грудні 1818 року замість нього урядом був заснований Інститут шляхетних дівчат за рахунок дворянства Полтавської, Чернігівської та Київської губерній. Це був перший середній жіночий учбовий заклад у Полтавській губернії і один з перших інститутів у Російській імперії.

Під інститут С. М. Кочубей передав свій дерев'яний будинок з садом, лісом, сінокосами та городами площею більше 83 десятин. Вартість садиби і будинку була частково сплачена йому полтавським дворянством.

У 1832 році за рахунок казни був збудований новий триповерховий будинок інституту з двома кам'яними двоповерховими флігелями по обидва боки, з'єднаними з будинком двома кам'яними одноповерховими галереями. 4 вересня того ж року в ньому розмістився інститут.

В інституті утримувалися на кошти дворянства. Були також і "своєкоштні" вихованки. Проводився прийом дівчат віком до 13, 5 року. Навчання тривало 6 років, після чого вихованки одержували звання домашніх наставниць. Цікаво, що в інституті вивчали дев'ять різних предметів (з них 3 іноземні мови, а також музику, італійські співи, церковні співи, танці, різне рукоділля та правила ведення домашнього господарства).

Крім Інституту шляхетних дівчат, у Полтаві з серпня 1860 року існувало приватне Маріїнське жіноче училище першого розряду. При училищі діяли підготовчі курси, куди безкоштовно брали дітей тільки знайомих з абеткою або зовсім неграмотних. Містилося воно на Олександрівській площі (тепер на цьому місці між вулицями Лідова та Куйбишева будинок міської школи мистецтв).

З навчальних закладів військового профілю слід назвати Полтавський кадетський корпус. Рішення про його заснування було прийняте ще в 1829 році. Будинок закладено 27 червня 1835 року, в річницю Полтавської битви, а урочисте відкриття корпусу відбулося 6 грудня 1840 року. Цікаво, що назву цьому учбовому закладу дав імператор Микола І: "Корпус цей іменувати Петровським-Полтавським і день заснуван-

Полтава. Історичний нарис — 93

ня його святкувати щорічно в день перемоги, 27 червня..."

Корпус мав 7 класів з однорічним навчанням. Приймали до нього хлопців 10 — 18 років. Поряд із загальноосвітніми предметами тут вивчали спеціальні дисципліни, а також стройову підготовку, фізкультуру, фехтування, плавання, музику, співи й танці.

Таким чином, у Полтаві до середини ХЇХ століття існував цілий ряд чоловічих і жіночих навчальних закладів, державних і приватних, цивільних і військових. Були також і навчальні заклади духовного відомства. Це Полтавська семінарія (тепер приміщення сільськогосподарського інституту), духовне училище, відкрите 7 січня 1818 року, та однокласне чоловіче міське приходське училище" засноване у 1833 році.

Завершуючи короткий екскурс в історію Полтави першої половини XIX століття, слід сказати, що, дійсно, ніколи з моменту заснування розвиток міста не проходив такими швидкими темпами, як з часу присвоєння йому статусу губернського центру. За короткий історичний період Полтава стає неповторним містом. Зароджується промисловість, розвивається торгівля, зростає культурний та освітній рівень. На додачу до славного історичного минулого все це приваблювало до неї численних відвідувачів. До неї приїжджали знатні особи, в ній жили, закінчували її навчальні заклади знамениті, відомі не тільки в нашій країні люди. Вона впевнено вступила в другу половину століття.

Полтава. Історичний нарис — 94

Н. І. Гончаренко

У пореформені роки (1861 — 1900 роки)

Як відомо, у 1861 році в Росії було скасовано кріпосне право. Незважаючи на обмеженість і непослідовність реформ 60-х років, вони створили певні умови для швидкого соціально-економічного розвитку країни.

Позитивні зміни торкнулися і Полтави. За кілька пореформених років місто перетворилося на торгово-промисловий центр губернії. Про зростання ролі Полтави в соціально-економічному розвитку говорить хоча б те, що з початку 60-х років до кінця століття населення міста збільшилося майже вдвічі. Так, якщо у 1863 році в Полтаві проживало 29502 чоловіка, то в 1897 році — 53704 чоловіка.

Поступово виникають нові, модернізуються та розширяються старі промислові підприємства, зростають обсяги їх виробництва. Всього за три десятиріччя їх чисельність, вартість вироблюваної продукції, кількість працюючих робітників зросли в декілька разів. Так, у 1877 році в Полтаві налічувалося всього 29 промислових об'єктів. У місті діяли 4 заводи сальних свічок, 2 воскові, 6 цегельних, 2 шкіряні, 4 пивоварні, горілчаний, миловарний, гончарний, селітряний і механічний заводи. Було також 3 вовняні, 2 тютюнові фабрики, фабрика олійних фарб. У 1879 році на 30 промислових підприємствах працював 441 чоловік. Продукції вироблялося на загальну суму 701247 карбованців. А в 1896 році, за

Полтава. Історичний нарис — 95

відомостями фабричної інспекції, у місті вже було 100 підприємств, на яких працювало 1496 робітників, обсяги виробництва становили 4627000 карбованців.

Та все ж і в цей період Полтавська губернія а цілому продовжувала залишатися, насамперед, сільськогосподарським краєм. Тому більшість підприємств міста займалися переробкою сільськогосподарської продукції. Як за кількістю, так і за обсягом виробництва провідне місце належало борошномельним і хлібопекарним підприємствам. У 1896 році в Полтаві діяло 11 борошномельних і круп'яних підприємств, 15 хлібопекарень. А вартість їх продукції оцінювалася в 2367000 карбованців. На полтавських млинах виробляли до 9 сортів борошна та 2 сорти висівок. З них вищих сортів борошна одержували до 40%.

Серед інших підприємств слід назвати винокурні та цукрові заводи, ковбасні, олійниці, пивоварні, тютюнові, миловарні та інші виробництва.

І хоча, як було вже зазначено, більша частина підприємств належала до харчової і легкої промисловості, все ж з часом з'являються і перші заводи обробної промисловості. У 1889 році, наприклад, був заснований один з таких заводів, який мав назву "Метал". У той час на ньому працювало всього 25 робітників. Вони виробляли повозки, пересувні військово-польові кухні, ремонтували сільськогосподарський реманент. Незважаючи на невеликі обсяги виробництва, ці підприємства започаткували тенденцію майбутнього індустріального розвитку міста. Особливо цей процес прискорився в 90-х роках XIX століття. Лише за один рік (з 1895 по 1896 рік) стали до ладу 11 подібних промислових об'єктів.

Прискоренню економічного розвитку Полтави, як і в цілому губернії, сприяла і діяльність земств, утворених за рахунок додаткового оподаткування населення в 1864 році. Доля виплат губернського земства на економічний розвиток губернії постійно і досить відчутно зростала. У 1875 році на дані цілі було направлено 3672 карбованці, у 1880 році — 7392 карбованці, у 1885 році — 32905 карбованців, у 1890 році — 78499 карбованців, у 1895 році — 147881 карбованець. Таким чином, за 20 років земські витрати на економічний розвиток губернії зросли в 40 разів. Цілком зрозуміло, що значна частина цих сум направлялася на економічний розвиток Полтави — центру губернії.

Прискорений розвиток промисловості, ремесел та кустарних промислів сприяв пожвавленню торгівлі. У 60-х роках значну роль в оптовій і роздрібній торгівлі відігравали ярмарки. У цей час у Полтаві діяло 4 ярмарки — два місцевого і два загальноукраїнського значення (Нікольський та Іллінський). Найбільш відомим у Полтаві був Іллінський ярмарок. За своїм значенням він вважався третім у Росії і першим на півдні імперії. На цьому ярмарку реалізовувалося до 50 — 60% всіх товарів, що пропонувалися до продажу ярмарками Полтавської губернії. Звичайно, переважна частина товарів, що продавалися на цьому ярмарку, — це різні види сільськогосподарської продукції, але у великих розмірах велася торгівля і виробами промислових та кустарних підприємств. Особливо славився Іллінський ярмарок шкіряними виробами, сирими шкірами, кіньми, бавовняними, шовковими, вовняними тканинами. У 1876 році, приміром, на Іллінський ярмарок було привезено товару на 23370050 карбованців, у тому числі 91160 пудів вовни на суму 1141596 карбованців. Причому вся вона була продана.

Але вже з кінця 70-х років значення ярмаркової торгівлі в Полтаві, як і в цілому в Україні, зменшується. Так, як-

Полтава. Історичний нарис — 96

що вартість товарів, що продавалися на Іллінському ярмарку в 1860 році, становила понад 26 мільйонів карбованців, то товарообіг 1893 року знизився до 1635808 карбованців, а в 1895 році — до 1428804 карбованців. І цей процес був цілком природним. По-перше, це пояснювалося тим, що з вступом до ладу Харково-Миколаївської залізниці центр торгівлі даного регіону переміщається до Харкова. По-друге, значне зростання промислового виробництва, поліпшення у зв'язку з розвитком залізничного транспорту сполучення між містами, збільшення кількості міського населення приводили до розширення мережі установ постійної торгівлі, її централізації і, навпаки, до зниження питомої ваги ярмаркової торгівлі.

Економічні перетворення в країні настійно вимагали удосконалення зв'язку між різними її частинами, спорудження нових шляхів сполучення. Будівництво нових залізниць створювало умови для формування єдиного ринку, давало поштовх подальшому індустріальному розвитку. Це стосувалося і Полтави. Прискорення економічного розвитку міста в 70 — 90-і роки пояснюється, зокрема, і значним залізничним будівництвом у цей час.

У 1868 році російське акціонерне товариство розпочало прокладати залізничну колію від Харкова до Кременчука. Будівництво залізниці йшло швидкими темпами, чому сприяли значний приток робочої сили, переважно з розорених селян, а також іноземні інвестиції в різні галузі народного господарства України.

1 серпня 1870 року розпочався рух поїздів на ділянці Полтава — Кременчук, а 15 червня 1871 року — на ділянці Полтава — Харків. Відкриття залізниці стало великою подією для Полтави та губернії, адже це спрощувало сполучення, транспортування вантажів, збільшувало обсяги перевезень.

26 березня 1872 року до магістралі приєдналася лінія від Кременчука до Крюкова, 1 червня — від Крюкова до Єлисаветграда. В серпні 1873 року ще одна ділянка дороги з'єднала Знам'янку з Миколаєвом. Нова залізниця одержала назву Харково-Миколаївської. Вона зв'язала Полтаву не тільки з Харковом і Миколаєвом, а й з Москвою, Петербургом, чорноморськими портами — Одесою і Херсоном.

Залізничне будівництво продовжувалося і після 70-х років. Відкрилися Лібаво-Роменська та Києво-Полтавська залізниці, які також проходили через Полтаву. В результаті активного залізничного будівництва наприкінці XIX століття місто стало тісно зв'язаним з такими індустріальними центрами, як Донбас і Кривбас.

Уже з перших днів експлуатації цих залізниць виникає потреба в ремонті паровозів і вагонів. З цією метою було вирішено побудувати ремонтні майстерні в Полтаві. Спочатку це були зов-

Полтава. Історичний нарис — 97

сім невеликі виробничі приміщення — кам'яний і дерев'яний сараї, — що призначалися для одночасного ремонту 9 паровозів і 8 вагонів. А трохи пізніше було споруджено ще кілька приміщень. Так було започатковане одне з найбільших промислових підприємств тогочасної Полтави — Головні паровозні майстерні Харково-Миколаївської залізниці. Відкриття їх відбулося 15 березня 1871 року.

У 1874 році, коли майстерні повністю зосередилися на ремонті локомотивів, вони мали вже 5 відділень. У паровозоскладальному одночасно розміщувалося 23 паровози та 6 тендерів, решта ж локомотивів ремонтувалася на відкритих коліях.

Російсько-турецька війна, що розпочалася у 1877 році, вимагала значного збільшення перевезень і, зрозуміло, прискореного ремонту паровозів і вагонів. Необхідні були нові робочі руки, особливо якщо зважити на досить примітивне технічне оснащення майстерень. Це визнавало і правління Харково-Миколаївської залізниці, яке в своєму звіті зазначало, що вони забезпечені технічними засобами недостатньо. На той час у майстернях був лише один підйомний кран і гвинтові козли для підняття паровозів. Майже всі роботи виконувалися вручну.

У 80-х роках уряд вирішив викупити дорогу в акціонерів і перетворити її на державну. Це не привело до відчутних змін ні у функціонуванні залізниці, ні а технічному забезпеченні майстерень, ні в економічному становищі залізничників. Але кількість працюючих вже значно збільшилася. Якщо в 70-х роках у майстернях налічувалося трохи більше 40 осіб, то у 80-х роках в них працювало вже кількасот робітників. Майстерні стали найбільшим промисловим підприємством міста.

Але все ж Полтава залишалася і в цей період ще досить нерозвинутим у промисловому відношенні містом. Підприємства, що час від часу виникали, були невеликими і спеціалізувалися, насамперед, на переробці сільськогосподарської сировини. Це підтверджують і дані першого загального перепису населення Російської імперії 1897 року, в якому наводяться статистичні відомості про становий склад жителів Полтави: дворян — 6396 чоловік; духовенства — 1094 чоловіка; купців — 1192, міщан — 21516, селян — 21904, інші стани — 1351 чоловік.

Становлення нових соціально-економічних відносин і в Полтаві не обходилося без суперечностей, виступів робітників, які вимагали поліпшення умов продажу своїх робочих рук. Підприємці, намагаючись одержати якнайбільший прибуток за умов недосконалості законів про соціальні гарантії, збільшували тривалість робочого дня, зменшували заробітну плату, а іноді і просто обдурювали робітників. Звичайно, в останніх це викликало обурення і бажання захистити свої права.

У цей час у Полтаві відбуваються перші страйки. Влітку 1875 року відбувся виступ робітників, які працювали на будівництві духовної семінарії та училища, 60 чоловік припинили роботу через те, що їм несвоєчасно видавали заробітну плату. Вимоги робітників були задоволені.

Але більше всього страйків відбулося в залізничних майстернях, де концентрація пролетарів була найвищою. Перший виступ відноситься до 1883 року. Всі робітники припинили роботу, протестуючи проти затримки виплати заробітної плати. Адміністрація підприємства вдалася до його тимчасового закриття, а 50 осіб було звільнено з роботи.

У квітні наступного, 1884 року, відбувся другий значний страйк у цих же майстернях. У донесенні міністра шляхів сполучення цареві повідомлялося,

Полтава. Історичний нарис — 98

що майже 600 робітників Полтавських залізничних майстерень припинили роботу, зупинили парову машину. Причиною цього знову була затримка з виплатою заробітної плати. Вже ввечері того ж дня гроші були видані, але страйк не припинився. За ініціативою робітників токарного відділення страйкуючі вимагали усунення начальника майстерень і підвищення заробітної плати. За згодою губернатора майстерні були знову тимчасово закриті, близько 40 осіб звільнено з роботи.

У серпні 1891 року на цьому ж підприємстві відбувся ще один страйк" викликаний введенням у дію нових робочих книжок. У них визначалися умови найму, роботи та розрахунків із робітниками. За новими умовами роботи повинні були починатися та закінчуватися на півгодини пізніше. Це створювало незручності для робітників, тому що багато з них жили далеко від майстерень. Найбільше обурення викликало те, що нові правила передбачали обшук робітників при виході з майстерень. Це було особливо принизливим. Робітники також вимагали внести в робочі книжки правила виплати лікарняних грошей та одноразових грошових допомог. На цей раз робітники добилися свого. Адміністрація змушена була відмовитися від цих пунктів правил.

Та соціально-політична атмосфера тогочасної Полтави визначалася не тільки і навіть не стільки першими робітничими страйками. Значний вплив на розвиток громадської думки на початку 60-х років XIX століття справляли гуртки, що пропагували ідеї просвітництва, гуманізму, демократичних прав і свобод людини. Таким був і створений у Полтаві гурток на чолі з О. І. Строніним, куди входили представники ліберально та демократично настроєної інтелігенції, учнівська та студентська молодь. О. І. Стронін, випускник Київського університету, працював викладачем історії в Полтавській гімназії. На його світогляд великий вплив мали погляди та діяльність О. І. Герцена. О. І. Стронін особисто був знайомий з автором "Колокола", зустрічався з ним у Лондоні в 1858 році. Ідеї, що були викладені в творах О. І. Герцена, в "Полярной звезде" та "Колоколе", пропагувалися серед членів гуртка, полтавської інтелігенції,

Та не тільки ідеї західних гуманістів-просвітителів знаходили відгук у гуртківців. Особливе місце в їх діяльності займало розповсюдження творів української літератури, що закликали до досягнення національної незалежності, утвердження державності України.

Про велике значення знайомства з О. І. Строніним згадував відомий усім Михайло Петрович Драгоманов. Він вважав, що воно розширило коло його інтересів, втягло в атмосферу свідомого громадського життя. "Перше оповіданнячко М. Вовчка ("Панська воля"), котре я прочитав у вчителя історії Строніна, котрому Куліш зоставив склад своїх видань для продажу, зробило на мене велике враження і мало для мене велику вагу, положивши початок моєї дружби з цим цінним для Полтавщини чоловіком, а також рішучий початок мого свідомого демократизму", — писав М. П. Драгоманов, О. І. Стронін та інші члени гуртка проводили неабияку просвітницьку роботу в недільній школі при чоловічій гімназії. Вони знайомили слухачів з роботами французьких філософів, соціалістів-утопістів, з творами Т. Г. Шевченка, О. І. Герцена. В 1862 році О. І. Стронін і В. В. Лобода були ув'язнені в Петропавлівську фортецю, а потім відправлені в заслання.

У цей час активну участь у діяльності просвітницької організації брав і Д. П. Пильчиков — широко освічений, талановитий педагог-історик, борець

Полтава. Історичний нарис — 99

проти національного гніту самодержавства. За це він у 1864 році був звільнений з учительської служби в Полтавському кадетському корпусі. Потім він служив у приватних навчальних закладах у Херсоні, в Одесі, в Катеринославі. Та його родина залишалася в Полтаві, де вчився в гімназії його син Микола, тому він досить часто відвідував свою оселю.

У 70-х роках провідною суспільно-політичною течією в Росії стає народництво. На той час було вже досить багато нелегальних гуртків та угруповань народницького характеру. В Україні діяли громади, що своєю практикою були досить близькі до народницько-пропагандистських організацій. "Ніби якийсь могутній поклик, що невідомо звідки виник, пронісся по країні, закликаючи всіх, у кого була жива душа, на велику справу порятунку батьківщини і людства. І всі, в кого була жива душа, відгукнулись і йшли на цей поклик, ... і залишаючи рідну домівку, багатство, почесті, сім'ю, віддавались руху... " — так писав про цей час і рух один з видатних народників-сімдесятників С Степняк-Кравчинський.

Ці ж настрої не минали й Полтави, її молоді. В 1874 — 1875 роках у місті діяв підпільний гурток "Унія", який об'єднував близько 80 осіб. Члени цього гуртка, куди входили і старі громадівці Полтави 60-х років (Д. Пильчиков, С. Шохін), і молодші "українофіли", і гімназична молодь (М. Остапенко, В. Синькевич, Р. Стеблін-Камінський, К. Гриневич та інші), ставили за мету об'єднати національно-визвольні сили з народницьким напрямом. Вони обстоювали ідею незалежності України, популяризували твори українських поетів і письменників, а також народницьку, радикально-демократичну літературу.

Значну роль у діяльності "Унії" відіграв П. Я. Рудченко — майбутній відомий український письменник Панас Мирний. Авторитет Панаса Мирного на 1874 рік серед таємних гуртків Полтави був уже досить високим. Це підтверджують свідчення М. Драгоманова, який, приїхавши влітку 1871 року в Полтаву для вирішення громадівських проблем, вів переговори з "головою лівобережних українофілів" Д. Пильчиковим у присутності "белетриста" Панаса Мирного.

У 1875 році таємне товариство було викрито. З 11 по 13 березня в Полтаві жандармерією було вчинено 15 обшуків у членів цього гуртка. Обшук було вчинено також і у П. Рудченка (Панаса Мирного).

У наступні роки діяльність народників продовжувалася серед полтавських робітників, насамперед, у залізничних майстернях. Так, у повідомленні Полтавського ІІІ відділення міністру юстиції від 30 березня 1878 року вказувалося, що революційну агітацію серед робітників та учнівської молоді

Полтава. Історичний нарис — 100

проводив I. Союзов, Полтавські народницькі організації підтримували зв'язки з київською групою організації "Народна воля", а також із студентськими народницькими організаціями Харкова, Новоросійська, Петербурга.

Кінець 70-х років ознаменувався наступом реакції. Цензурні утиски преси, навіть ліберальної, указ 1876 року про заборону української мови, безкінечні процеси над народниками — характерні риси того часу. Полтава, яка залишалася типово провінційним містом з промисловим виробництвом, що тільки зароджувалося, була перетворена царськими сановниками в місце адміністративного заслання. Сюди висилалися в 80 — 90-х роках народовольці, а згодом і революціонери-марксисти. У 1894 — 1895 роках у Полтаві діяв марксистський гурток на чолі з О. Г. Шліхтером, висланим з Києва.

У 1891 році в Полтаві було таємно засноване "Братство тарасівців" — перша українська політична організація, що стояла на засадах української націоналістичної ідеології. Засновниками його були І. Липа, М. Міхновський і В. Шемет. Членами були відомі пізніше поети і письменники: М. Коцюбинський, Б. Грінченко, В. Самійленко, М. Вороний, М. Кононенко, В. Боровик та науковці: Є. Тимченко, О. Черняхівський, В. Боржковський. Головою братства був І. Липа.

Свої політичні погляди члени цієї організації виклали в політичній декларації "Конфесіон де фуа ("Вірую") молодих українців", опублікованій в українській пресі в Галичині в 1893 році. Ця декларація спиралася повністю на ідеї Шевченка: визнання Росії окупантом України, що поневолює її, вимога повної державно-політичної незалежності України.

Діяльність тарасівців проводилася таким чином, що в кожній українській студентській громаді з членів братства організовувалася таємна група, яка намагалася вести працю громади по лінії політичних вимог братства.

Та в 1893 році поліції вдалося розкрити організацію. Після арештів і судів братство перестало існувати.

Отже, соціально-політичні настрої, що панували в Полтаві в 2-й половині XIX століття, були досить неоднозначними. Тут стикалися різні течії національно-визвольного, ліберально-демократичного та екстремістсько-революційного руху,

У 60 — 90-х роках XIX століття в Полтаві відбувався подальший розвиток освіти, науки та культури. І все ж у цей період у місті значна частина населення не мала освіти. За даними першого всеросійського перепису, в Полтаві письменних було лише 39, 8%, а жінок — 27, 74%. Але з утворенням земств ситуація почала відчутно змінюватися. Губернське земство активно стало займатися будівництвом шкіл, лікарень, створенням народних бібліотек, недільних шкіл і курсів тощо.

У цей час у Полтаві діяло 30 різноманітних учбових закладів — гімназій, реальних училищ, шкіл. У 1861 році було побудоване нове приміщення Полтавської чоловічої гімназії. Тільки на його остаточне обладнання було витрачено 63 тисячі карбованців. У 1897 році при гімназії відкрили і пансіон для 40 вихованців всіх класів. Він був побудований виключно на кошти губернського земства.

Дівчата середню освіту могли здобути в семикласній Марийській жіночій гімназії. При ній був відкритий і підготовчий клас, куди вступали безкоштовно діти, які зовсім не знали грамоти. В 1880 році за пропозицією викладача історії і педагогіки Г. В. Істоміна був організований восьмий, додатковий педагогічний клас, після закінчення якого дівчата могли займатися викладацькою роботою.

Полтава. Історичний нарис — 101

19 вересня 1876 року було відкрито Олександрівське реальне училище, спочатку як двокласне, а згодом — семикласне. Будова обійшлась у 84 тисячі карбованців, з них 72 тисячі виділило місто. У 1897 році при цьому училищі були створені недільні курси креслення, малювання та грамоти для дорослих робітників, ремісників і курси арифметики, фізики, хімії і бухгалтерії для торгового люду. Недільні курси утримувалися лише за рахунок пожертвувань багатьох установ: управління Харково-Миколаївської залізниці, полтавських земств — губернського та повітового, Полтавського купецького старости та інших.

Значну увагу приділяло земство розвитку охорони здоров'я населення полтавського краю. З цією метою вирішено було створити навчальний заклад для підготовки медичних кадрів для свого міста та губернії. 26 грудня 1871 року відбулося освячення Полтавської чоловічої фельдшерської школи. Для неї було відведено кам'яний флігель земської лікарні. Лікарняні палати, що були поруч, служили місцем практичних занять учнів" Спочатку тут навчалося 46 чоловік. З них 33 здобували освіту за рахунок земства, решта — на свій кошт. Поступово контингент школи збільшувався. Так, постановою зборів земства, що відбулися в 1897 році, набір учнів було доведено до 150 юнаків. Першим директором фельдшерської школи був доктор медицини Ф. П. Цитович, котрий багато зробив для становлення цього учбового закладу.

Розвиток промисловості вимагав кваліфікованих робочих рук, підготовку яких здійснювали перші ремісничі училища. V Полтаві таке училище існувало з 1894 року, коли воно було переведено сюди з села Діхтярі Прилуцького повіту. Спочатку воно розміщувалося в пристосованих приміщеннях, а в червні 1896 року відбулася закладка його власного будинку. Вже в грудні наступного року приміщення було освячено і в ньому розпочалися заняття. Були також побудовані майстерні училища. Вартість всього будівництва обійшлася земству в 119825 карбованців 93 копійки.

У ремісничому училищі готували слюсарів, ковалів і ливарників. Було також художньо-слюсарне відділення. Одна з цікавих робіт, що була виконана учнями училища, — це барельєф — ліра та бронзовий хрест до надмогильного пам'ятника І. П. Котляревському.

Восени 1895 року в Полтаві відбулося урочисте відкриття школи садівництва і городництва. Крім основного профілю — садівництва, вихованці одержували тут ґрунтовні знання з хмільництва, тютюнництва, лісництва, бджільництва, шовківництва та рибальства. У школі навчалося 30 учнів. Губернське земство щорічно виділяло майже 7 тисяч карбованців на утримання цього учбового закладу. З 30 учнів 20 здобували освіту за рахунок земства.

Школа садівництва по праву стала центром пропаганди передового сільськогосподарського досвіду, але важлива роль у цьому належала також Полтавському сільськогосподарському

Полтава. Історичний нарис — 102

товариству — одному з найстаріших в Російській імперії. Воно було засноване у 1865 році за ініціативою представника відомого українського аристократичного роду С. В. Кочубея. Маючи широкий діапазон функцій, дане об'єднання здійснювало успішну пропаганду передових агротехнічних знань, активно дбало про підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва, займалося комерційною діяльністю.

У цей період розширюється мережа початкових, церковно-приходських шкіл, єпархіальних училищ, де могли навчатися діти робітників, селян, міщан, представників інших станів. У кінці XIX століття в Полтаві налічувалося 20 таких учбових закладів. Організовувалися також недільні школи та курси, де могли навчатися грамоти і дорослі.

На межі минулого і нинішнього століть Полтава була дуже красивим в архітектурному відношенні містом. На

Полтава. Історичний нарис — 103

фоні пишної зелені рельєфно виділялися ошатні цегляні будинки, позолочені куполи та хрести численних храмів, оригінальні пам'ятники. І хоча будівничий бум, пов'язаний з перетворенням Полтави на губернське місто, закінчився, але і в 2-й половині XIX століття велося досить значне будівництво. Так, в 70-х роках на Колонійській вулиці (нині Сковороди) був побудований ряд приміщень духовної семінарії і духовного училища. Ці споруди були виконані в стилі пізнього класицизму. В 1879 році був споруджений будинок Олександрівського реального училища в мавританському стилі.

Нові часи позначилися на архітектурному обличчі всього міста. Замість окремих садиб з великою кількістю зелені з'являється суцільна периметральна забудова вулиць.

Про розвиток культури в 2-й половині XIX століття свідчить також те, що в Полтаві були свої власні друковані періодичні видання. Через заборону української преси в Полтаві друкувалася по суті одна офіційна газета — "Полтавские губернские ведомости". В ці роки їх редагував П. І. Бодянський — талановитий історик та етнограф, який написав

Полтава. Історичний нарис — 104

безцінні книги "Достопримечательности Полтавы" та "Памятная книжка Полтавской губернии за 1865 год". Спочатку газета виходила раз на тиждень, в суботу, на багатьох сторінках, а згодом стала щоденною. А в середу та суботу видавалася, крім того, ще й офіційна частина.

З 1896 року вже згадуване Полтавське сільськогосподарське товариство почало видавати щомісячник "Хуторянин", який широко висвітлював діяльність губернського та повітового земства, успіхи і проблеми сільського господарства, пропагував навики в цій галузі, подавав поради спеціалістів, рекламував сільськогосподарську техніку, сортове насіння, породи худоби та ін.

Але це було не єдине видання такого напрямку. В місті виходили журнали "Вестник южно-русского животноводства" та "Союз покровительства животным". У першому висвітлювалися питання раціонального ведення тваринництва, другий призначався для дітей та юнацтва, прищеплюючи їм любов до тварин, бажання стати на їх захист від незаслуженої жорстокості з боку людей.

Значною подією в науковому та культурному житті Полтави стало створення в 1891 році природничо-історичного музею. За дорученням Полтавського губернського земства професор Петербурзького університету В. В. Докучаєв у 1888 — 1892 роках очолював експедиції, що в літні місяці досліджували ґрунти, рослинність і геологічну будову Полтавського та Кременчуцького повітів. Учасники експедиції, до складу якої, окрім В. В. Докучаева, входили В. І. Вернадський, К. Д. Глінка, Ф. Ю. Левінсон-Лессінг, склали першу в історії карту ґрунтів Полтавської губернії. Результати цих досліджень були викладені в шістнадцяти томах матеріалів. Саме ці матеріали і заклали основу відкритого Полтавським земством природничо-історичного музею. Музею також були передані колекція корисних копалин, що були знайдені в губернії, геологічні розрізи, що давали уявлення про залягання найважливіших геологічних відкладень на Полтавщині, залишки вимерлих тварин, що колись населяли територію полтавського краю, гербарії полтавської флори та зразки порід дерев, ентомологічні колекції та окремі предмети з зоології, дещо з сільського господарства та невелика бібліотека з природознавства.

Основною метою музею, на думку земства, повинно було стати вивчення природи, історії губернії, а також розповсюдження цих знань серед місцевого населення. В той час річний бюджет Полтавського природничо-історичного музею становив 2000 карбованців.

У 1897 році В. В. Докучаєв передав музею колекцію ґрунтів (23 зразки з різних регіонів Європейської Росії, Кавказу, Туркестану, Індії та Цейлону).

Історія Полтавського краєзнавчого музею також тісно пов'язана з ім'ям видатного українського вченого — В. І. Вернадського. Разом зі своїм вчителем — професором В. В. Докучаєвим він брав участь в експедиціях по дослідженню ґрунтів Полтавської губернії. Ним були зібрані зразки ґрунтів із Кременчуцького повіту. Він подарував також музею археологічну карту Кременчуцького повіту, на якій були нанесені всі кургани з давніми кам'яними скульптурами епохи бронзи, скіфського періоду, печенізьких і половецьких часів — так звані "баби", та рукопис статті "Про палеолітичну стоянку в Гінцях".

У тогочасній Полтаві жили і працювали також інші вчені зі світовим ім'ям. Починаючи з 1871 року, в літні місяці у своєму маєтку в селі Яківці, під Полтавою (тепер Київський район міста), жив із сім'єю видатний російський хі-

Полтава. Історичний нарис — 105

рург, вчений і громадський діяч М. В. Скліфосовський. Тут вік займався і лікарською діяльністю: приймав хворих селян, робив операції в Полтавській земській лікарні. М. В. Скліфосовський брав активну участь і в громадському житті Полтави та губернії: він був губернським гласним, почесним членом Полтавського товариства лікарів, почесним мировим суддею Полтавського повіту, членом Полтавського сільськогосподарського товариства.

М. В. Скліфосовський багато займався благодійною діяльністю. На власні кошти побудував у пам'ять про померлого сина школу для селянських дітей. Він також виділив частину своєї землі під сад, де кавчав дітей доглядати за деревами, вирощувати фрукти. Сам Скліфосовський був прекрасним садівником, вирощував багато цікавих сортів дерев. У 1894 році його яківецький маєток навіть був представлений на міжнародній виставці плодівництва в Петербурзі.

У цей же час у Полтавській земській лікарні працював ще один талановитий лікар — М. П. Коробкін. У 1883 році він здійснив тут першу в Росії операцію на легенях — пневмотомію, що відіграла велику роль у розвитку вітчизняної хірургії.

З 1883 року віце-президентом Полтавського сільськогосподарського товариства працював український вчений, агроном О. 0. Ізмаїльський, який присвятив свої праці історії розвитку степів і боротьбі з посухою.

Починаючи з 80-х років дещо поліпшуються умови для української культури, українського друкованого слова. Почали надходити перші дозволи на українські видання після так званого Емського указу 1876 року про заборону української мови. В цей період у Полтаві творили письменники, що становили славу українського народу. З 1871 року тут жив Панас Мирний (П. Я. Рудченко) — класик української літератури. Тут ним написані такі відомі кожному твори, як роман "Хіба ревуть воли, як ясла повні?", п'єса "Лимерівна" та ін. Своїми творами він стверджував ідеї демократизму, справжнього національного духу. Сам П. Я. Рудченко за часів свого перебування в Полтаві брав активну участь у громадсько-політичному житті міста, входячи до складу просвітницьких та національно-демократичних організацій.

У 1865 — 1866 роках викладачем духовної семінарії працював ще один талановитий український письменник І. С. Нечуй-Левицький. Саме тут він написав повість "Дві московки".

Знаменита Полтава була й музикантами, композиторами. Велику роботу по залученню широких мас до культури, музичного мистецтва проводив відомий композитор, автор опери "Богдан Хмельницький" П. А. Щуровський. З початку 70-х років він керував у Полтаві так званими синодальними ре-

Полтава. Історичний нарис — 106

гентськими курсами. Його учнями були багато полтавських музикантів, зокрема вчитель хорового співу Г. П. Гладкий — автор одного з варіантів музики до безсмертного Шевченківського "Заповіту".

У цей же період у Полтаві жив український музикознавець і композитор А. В. Єдлічка, Це ним була зроблена одна з перших редакцій музики до "Наталки Полтавки". Він проводив величезну роботу по збору творів українського фольклору. Його записами користувався М. В. Лисенко.

Успішно розвивалося на Полтавщині і образотворче мистецтво. З історією цього періоду тісно пов'язані імена таких відомих художників, як Г. Г. Мясоєдов і M. 0. Ярошенко, — організаторів і керівників Товариства пересувних художніх виставок.

У лютому 1889 року Г. Г. Мясоєдов придбав у мальовничому передмісті Полтави (Павленки) садибу, де й оселився. У цьому будинку часто бували художники М. О. Ярошенко, В. К. Менк, М. М. Ге, І. К. Пархоменко, скульптор Л. В. Позен. Особливо дружні стосунки зв'язували Г, Г. Мясоєдова з Ярошенком, якого він надзвичайно цінував за його талант портретиста.

Г. Г. Мясоєдов брав активну участь у культурному житті Полтави. Величезна заслуга його у влаштуванні тут виставок художників-передвижників. Ним була створена і передана в дар місту чудова завіса для нового приміщення театру, що споруджувався в цей час. На завісі він зобразив околиці Полтави. На передньому плані дорога, на ній вдалині чумацький віз, запряжений парою волів. Ліворуч дороги сидить кобзар, в обличчі якого можна вловити схожість з Т. Г. Шевченком. Він грає на кобзі, його задумливо слухає перехожий, в якому легко впізнати М. В. Гоголя. Вдалині, на горі, видніється Хрестовоздвиженський монастир.

Після появи в жовтні 1881 року таємного циркуляра міністра внутрішніх справ про доповнення та пояснення до указу 1876 року, незважаючи на всі суворі обмеження, дещо прискорився розвиток українського театру. Цей процес торкнувся і Полтави. Тут часто гастролювали трупи під керівництвом П. К. Саксаганського, М. Л. Кропивницького, М. К. Садовського. У 1898

Полтава. Історичний нарис — 107

році в Полтаві розпочалося будівництво нового приміщення театру, розрахованого на 1000 місць.

Про активне культурне життя міста свідчить хоча б те, що полтавці свято шанували пам'ять про своїх славних земляків. У 1893 році Полтавське губернське земське зібрання виділило 1000 карбованців на оновлення пам'ятника на могилі І. П. Котляревського. Це пожертвування дало змогу спорудити скромний, але досить-таки охайний пам'ятник на могилі поета з його барельєфом та рядками Т. Г. Шевченка:

Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди;
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть!

Тим часом у суспільстві росла ідея спорудження пам'ятника поетові в центрі Полтави. У березні 1894 року полтавська Дума ухвалила порушити клопотання перед урядом про дозвіл проведення підписки на спорудження пам'ятника Котляревському. В кінці 1895 року дозвіл було одержано, але на підписку тільки в межах однієї Полтавської губернії (очевидно, щоб не надавати підписці загальноукраїнського значення). Однак добровільні пожертвування надходили з різних міст імперії. Всього було зібрано 11798 карбованців 67 копійок. Полтавці ж пожертвували 7558 карбованців.

Таким чином, у 1861 — 1900 роках у Полтаві відбулися певні позитивні зрушення в соціально-економічному розвитку: виникали нові промислові підприємства" велося значне залізничне будівництво, розширялася торгівля. Значну роль у прискореному розвитку міста відіграло земство. Особливо це стосувалося соціальних і культурних проблем: будувалися школи, лікарні, створювалися народні бібліотеки, недільні школи та курси тощо. Різноманітним було духовне життя Полтави.

Полтава. Історичний нарис — 108

В. В. Коротенко

У передгроззя української революції
(1901 — 1917 роки)

На початку XX століття Полтава, незважаючи на деяке економічне піднесення, залишалася малорозвинутим у промисловому відношенні, міщанським, чиновницьким і купецьким містом — "городом відставних генералів", як іноді її називали.

За даними всеросійського перепису 1897 року, в місті проживало 53704 чоловіка, у передреволюційному 1916 році кількість населення зросла до 61458 чоловік (до цього числа входили й призвані до війська). Станом на 1900 рік налічувалося 11992 будівлі (без промислових). Кам'яних будов було небагато (торгових — 171, житлових — 912), більшість будинків були дерев'яними, обкладеними цеглою, або дерев'яними мазаними, багато з них мали солом'яні дахи.

Незадовго до першої світової війни в місті налічувалося (не рахуючи залізничних майстерень, паровозного та вагонного депо) до 53 порівняно великих підприємств, з них 35 мали парові двигуни. Однак станом на 1914 рік тільки на 8 підприємствах (крім залізничних майстерень) працювало більш ніж по 50 робітників. Трохи раніше (у 1904 р. ) на 97 підприємствах міста працювало 747 робітників, у середньому по 7 на кожному. Переважали галузі переробної промисловості, в тому числі переробка сільськогосподарської сировини. Велика кількість працюючих була зайнята у дрібному кустарному виробництві (на 1910 рік — близько 3, 5 тисячі чоловік).

Найбільш розвинутою на початку століття була харчова промисловість. Десятки робітників працювали на макаронній фабриці Б. С. Рофе, пивоварному заводі І. Ф. Сирового, тютюновій фабриці І. А. Сарафа, парових млинах Д. М. Молдавського. У 1910 році існувало 6 невеликих заводів мінеральних і газованих вод, винокурний завод Д. М. Молдавського, кілька невеликих ковбасних підприємств (найбільше з них належало Г. Ф. Кіршу).

Відносно широко було розвинуте виробництво будівельних матеріалів, зокрема цегли. У 1913 році працювали 9 цегельних заводів, з них один міський на 60 робітників, решта приватні.

Полтава. Історичний нарис — 109

Найбільшим серед підприємств металообробної промисловості були майстерні станції Полтава Харково-Миколаївської залізниці (нині Полтава-Південна), де працювало близько 2 тисяч робітників. Існували також механічні майстерні губернської лікарні та різні невеликі приватні. Порівняно значними на той час підприємствами були чавунно-ливарні заводи Е. К. Шаде, М. Е Полякової (на базі останнього згодом виник завод "Метал", нині Полтавський турбомеханічний завод), М. Я. Лебедєва. 36 робітників працювали на міській електростанції.

Більшість поліграфістів Полтави, яких у 1910 році налічувалося до 230, працювала, в основному, в друкарнях губернського правління, І. А. Дохмана (пізніше "Товарищества печатного дела"), Г. Л. Фрішберга.

На початку століття в місті існували невеликі підприємства легкої промисловості: панчішні майстерні, екіпажні (Ефруссі, Степанова), картонажні (Барського), швейні, взуттєві.

Заробітна плата робітників на них була низькою. До революційних подій 1905 — 1907 років вона становила, в основному, не більше 20 карбованців на місяць, тоді як прожитковий мінімум для сім'ї з трьох чоловік, на думку авторів листівки "Спілки робітників друкарської справи міста Полтави", випущеної навесні 1905 року, становив 37 карбованців 75 копійок.

Зростала роль Полтави як центру банкових, кредитних і страхових товариств. Місто залишалося порівняно значним центром торгівлі, чому сприяло щорічне проведення великого Іллінського ярмарку (інші два ярмарки

Полтава. Історичний нарис — 110

мали місцеве значення). Однак з розвитком залізниць ярмарки поступово занепадали. Так, у 1903 році на Іллінський ярмарок було привезено товарів на 2480 тисяч карбованців, у 1904 році — всього на 1350 тисяч карбованців.

Торгові підприємства міста, в основному, обслуговували місцеве споживання. Найбільшими крамницями були бакалійні Ляща, Скриньки, Климка і Губського, ковбасні — Блеха, Кірша, кондитерські — Кандиби, братів Рашкових та інші.

На чолі міського управління Полтави стояла міська Дума в складі 40 гласних, які обиралися на чотири роки. Право обирати гласних мала лише незначна частина населення — власники нерухомого майна. Виконавчим органом була міська управа на чолі з головою. Платню керівництво отримувало досить високу, наприклад, у 1905 році вона становила: у голови — до 3 тисяч, у членів управи — до 1800 карбованців на рік. У складі Думи працювали комісії (станом на 1909 p.); училищна, мостова, садова, бібліотечна, ревізійна, бюджетна, фінансова, лікарська, господарська, технічна, у справі завідування міським цегельним заводом, юридична" оціночна, торгова, театральна, казармена. Міська управа була розташована на розі Поштамтської і Кузнецької вулиць (нині вул. Куйбишева та Пушкіна), після 1903 року — на Сінній площі.

Посаду міського голови займали B. П. Трегубов (1889 — 1906 pp. ), П. І. Кулябко-Корецький (1906 — 1908 pp. ), О. О. Черненко (1909 — 1913 pp. ), C. С. Заньківський (1913 — 1917 pp. ).

Гласними міської Думи обирали таких відомих і шанованих у місті людей, як лікарі О. В. Будаговський і О. О. Несвіцький, історик І. Ф. Павловський, видавець Г. І. Маркевич та інші.

Внаслідок активної діяльності міського самоврядування на початку століття були збудовані міський цегельний завод, водогін, просвітницькі будинки, відкрито близько десяти нових шкіл, амбулаторію, почали з'являтися асфальтові тротуари, та все це становило лише малу частку того, що вкрай необхідно було зробити.

Швидкими темпами будувалися залізниці. У 1901 році відкрито рух поїздів на приватній Києво-Полтавськїй залізниці, у 1903 році збудована залізниця Полтава — Лозова, також приватна. Лінія Київ — Полтава — Лозова пізніше увійшла до складу Московсько-Києво-Воронезької залізниці, що до 1917 року залишалася приватною. Харково-Миколаївська ж стала казенною і ввійшла до складу Південних залізниць.

Механічного міського громадського транспорту місто не мало, незважаючи на постійне обговорення в міській управі необхідності побудови трамвайної лінії. Для візників міська Дума встановлювала таксу за проїзд, що була досить високою і з роками зростала. Так, наприклад, у 1906 році проїзд парокінним екіпажем від станції Полтава-Пів-

Полтава. Історичний нарис — 111

денна до центру міста коштував 60 копійок, однокінним — 40 копійок, у 1912 — 1916 роках — 75 і 60 копійок (денний заробіток багатьох робітників був значно менший).

Полтава, малорозвинена у промисловому відношенні, використовувалася царським урядом як місце адміністративного заслання. Під наглядом поліції тут перебували колишні народовольці М. М. Фльоров, М. П. Орлов, Л. Г. Левенталь, соціал-демократи Л. М. Радченко, родини Завойків і Цедербаумів та інші, а також есери, бундівці, сіоністи, представники інших течій багатобарвного революційного руху перших років століття. Завдяки цьому в місті вирувало бурхливе політичне життя, що завдавало чимало клопоту поліцейським і жандармським чинам.

Навесні 1900 року була створена Полтавська (Південна) група сприяння "Искре", що стала опорним пунктом соціал-демократичної газети "Искра", першим на Україні і одним з перших у Росії. Спочатку групу очолював Ю. О. Цедербаум (Л. Мартов), пізніше Л. М. Радченко, А. І. Штессель, С. О. і В. О. Цедербауми, Л. П. Коршунова. Агенти "Искры" І. С. Блюменфельд, В. П. Чериковер, К. І. Захарова та інші доставляли примірники газети до Полтави. Схованка нелегальної іскрівської літератури знаходилася в книжковому складі громадської бібліотеки просвітницького будинку ім. М. В. Гоголя (нині будинок Державного архіву Полтавської області), яким у 1902 році завідувала Є. І. Власова. Група, під впливом діяльності якої в 1901 році виникли Полтавський, а згодом Кременчуцький комітети РСДРП, діяла до літа 1903 року.

Одним з перших значних виступів революційно настроєної молоді Полтави можна назвати маніфестацію 5 лютого 1902 року в міському театрі, де ставилася п'єса Л. М. Толстого "Власть тьмы". Під час вистави з гальорки полетіли листки з портретом Л. М. Толстого та написом: "Хай живе відлучений від церкви Л. М. Толстой, борець за свободу!". Чулися вигуки: "Хай живе Толстой! Хай живе свобода!". Наступного дня такі ж листівки були розклеєні на парканах. Через кілька днів відбулися масові обшуки, під час яких у запідозрених вилучили досить багато літератури революційного змісту російською та українською мовами. Наприклад, у Аркадія Кучерявенка знайшли брошуру М. Міхновського "Самостійна Україна". Було заарештовано 44 чоловіки, в тому числі Михайло Русов, Лідія Завойко, Олена Трутовська, Леонтій Гомелля та інші.

Напередодні та під час революційних подій 1905 — 1907 років на Полтавщині активно діяли також соціалісти-революціонери, які розповсюджували прокламації і літературу революційного змісту, брали участь у мітингах, демонстраціях. Працювали члени єврейських партій (Бунд, Поалей Ціон). З'явились у цей час також анархісти-комуністи, вся діяльність яких полягала у вилученні грошей (шляхом шантажу та насильства) у представників заможних верств населення. Журнал "Рідний край" повідомляв: "Беруть тільки гроші. Хто сі грабителі, чи справжні анархісти, чи просто злодії — незвісно". До 80 чоловік улітку 1906 року налічувала організація УСДРП у Полтаві, восени її робота пішла на спад. Відомі та шановані в місті особи були членами та прихильниками створеної в 1905 році Конституційно-демократичної партії (Партії народної свободи). Головою Полтавського комітету цієї партії з часу її заснування був Я. К. Імшенецький" начальник відділення Полтавської казенної палати, активними членами — С. Г. Семенченко, Д. Й. Ярошевич (редактор газети "Полтавщина"), близьким до кадетів був письменник

Полтава. Історичний нарис — 112

В. Г. Короленко (поліція приписувала йому керівну роль у партії, хоч він заперечував своє членство).

Українські ліберали, які згуртувалися навколо часопису "Рідний край", утворили полтавську громаду Української радикально-демократичної партії (підтримували ідеї УРДП Г. П Ротмістров, Є. І. Сіяльський, М. А. Дмитрієв та інші).

Соціал-демократи та представники інших партій, які мали на меті повалення або обмеження самодержавного ладу, під час революційних подій виступали разом, спільно видавали листівки, прокламації, влаштовували мітинги, збори, демонстрації.

Досить міцні позиції займали в Полтаві праві монархічні партії: "Союз русского народа" (у 1908 p. налічував близько 150 членів), "Русское собрание" (близько 75 чоловік), Партія правового порядку (до 60 чоловік, у 1906 році стверджували, що нараховують у Полтаві близько 1 тисячі членів), "Союз 17 жовтня" (до 80 чоловік, членами цієї партії були колишній міський голова В. П. Трегубов, голова губернського земства Ф. А. Лизогуб).

Русифікаторська політика царизму на початок XX століття досягла в Полтаві певних результатів. На той час у місті жило багато росіян — купців, промисловців, лікарів, чиновників, юристів, вчителів. Досить великий відсоток (близько 20%) становило єврейське населення — торговці, ремісники, фармацевти, представники вільних професій. Велика частина українського населення міста була зденаціоналізованою. Школа, преса, діловодство в урядових установах були російськомовними. Серед представників інтелігенції, як свідчили сучасники, лише одиниці ясно відчували себе українцями, усвідомлювали національно-культурні й національно-політичні інтереси свого народу.

Суспільно-політичне і культурне життя Полтави початку XX століття свідчило про зростання національної самосвідомості українців. У січні 1900 року в Харкові була заснована Революційна українська партія (РУП), що ставила за мету об'єднання різних поколінь і класів у боротьбі за національні права і соціальну революцію. А вже незабаром осередки партії виникли у Лубнах і Полтаві. Активними членами цих осередків стали майбутні діячі української революції Микола Порш і Симон Петлюра.

Першим виданням РУП була брошура "Самостійна Україна" — текст промови, виголошеної харківським адвокатом Миколою Міхновським на шевченківському святі в Полтаві 19 лютого 1900 року, влаштованому студентською громадою.

Навесні 1902 року в Полтавській духовній семінарії відбулися заворушення, активними учасниками яких стали запідозрені в причетності до РУП вихованці старших класів Костянтин Шаревський, Олександр Мишта, Іван Рудичев, Микола Гмиря, а також виключений з семінарії раніше Симон Петлюра. Петицію з вимогами учнів (у тому числі введення до навчальних предметів українознавства) підписали близько 200 семінаристів. Керівників та активних учасників виступу (близько 50 чоловік) виключили з семінарії. Деякі з них виїхали до рідних сіл, де вели пропаганду національно-визвольних і соціалістичних ідей. О. Мишта писав до К. Шаревського: "Дорогою ціною ми повинні платитися за те, що ми так звані пани. Народ наш не вірить нам і на копійку, а лише глузує з нас. Ти до мужика з добрим словом, він одвернеться і зараз почне з тебе сміятися... " У Полтаві велика група національно свідомої молоді знайомила з виданнями Революційної української партії робітників, селян з навколишніх сіл.

Полтава. Історичний нарис — 113

У 1902 році, під час селянських заворушень, серед селян широко розповсюджувалася революційна література українською мовою. Найпопулярнішими з видань були брошури "Дядько Дмитро", "Чи є тепер панщина" та інші. За розповсюдження забороненої літератури до слідства притягувалися полтавці А. О. Алексенко, О. С, Волкенштейн, Л. П. Гомелля та інші.

4 жовтня 1903 року поліція провела обшук у вчителя другого міського училища Івана Сидоренка. Вилучила велику кількість листівок і літературу українською мовою (близько 2500 примірників), що залишив Микола Гмиря. Більшість складали видання РУП, зокрема часописи партії "Гасло" (268 примірників) і "Селянин" (636 примірників). Знайшли також брошури "Страйк і бойкот", "Народна справа", "Дядько Дмитро", "Чи є тепер панщина", львівське видання "Маніфесту Комуністичної партії", "Поезії Т. Г. Шевченка, заборонені в Росії" (женевське видання) та інші.

Внаслідок цього обшуку та пов'язаних з ним арештів і допитів 8 та 9 грудня 1903 року поліцією була проведена "загальна ліквідація Революційної української партії" на Полтавщині. У всіх запідозрених осіб, у тому числі багатьох колишніх учнів семінарії, провели обшуки. Поліція знайшла заборонену літературу та листування "компрометуючого" характеру у Володимира Фідровського, Миколи Кохановського, Олександра Зайцева, Павла та Євгенії Комличенків, Аркадія Кучерявенка та інших. Велика група молоді була заарештована, та згодом майже всіх звільнили.

Велику просвітницьку діяльність у Полтаві проводила родина Русових. Олександр Олександрович Русов, український земський статистик, етнограф, громадський діяч, завідував у 1899 — 1902 роках статистичним бюро Полтавського земства і мешкав у Полтаві з родиною — дружиною Софією Федорівною, відомою діячкою українського національно-культурного руху, та сином Михайлом Олександровичем. Жандармські чини відзначали у жовтні 1901 року, що діяльність Олександра і Софії Русових спрямована на "повне відділення Малоросії від Російської імперії і створення самостійної держави на конфедеративній основі. Русови брали найдіяльнішу участь в агітації за введення в народних школах Малоросії викладання малоросійською мовою, а також про видання і розповсюдження малоросійського букваря... Олександр і Софія визнають у своїх листах до їхнього сина Михайла Русова існування української партії "Полтавської громади", українських гуртків... " Михайло Русов був одним з засновників Революційної української партії.

30 серпня 1903 року в Полтаві урочисто відкрили пам'ятник українському поетові І. П. Котляревському (скульптор Л. В. Позен, архітектор О. І. Ширшов).

Полтава. Історичний нарис — 114

Це святкування стало, як писала газета "Полтавский вестник", "великим актом культурно-національного розвитку українського народу". Прибули до Полтави М. М. Коцюбинський, Леся Українка, Б. Д. Грінченко, В. І. Самійленко, О. Я. Єфименко, В. С. Стефаник, багато інших діячів культури. Часопис "Рідний край" пізніше повідомляв: "В ці дні Полтава не ділилась на партійних людей, ні на демократів чи радикалів, а була, бодай на перший погляд, цілком українським містом. І на вулицях, і в громадських будинках всі люди говорили однією мовою — українською".

Офіційне святкування почалося 30 серпня панахидою на могилі поета, де було встановлено новий надмогильний обеліск. Після панахиди всі рушили до центру міста. Після урочистого молебню було знято покривало з пам'ятника. Поклали вінки, деякі з них (від закордонних гостей — галичан) прикрашали жовто-сині стрічки.

Увечері відбулося урочисте засідання міської Думи, де з привітаннями виступили представники багатьох українських і російських міст. Після виступів деяких діячів культури, російських громадян, українською мовою міський голова В. П. Трегубое заявив, що згідно з рішенням міністра внутрішніх справ українську мову на засіданні дозволено вживати лише закордонним гостям. Це викликало рішучий протест присутніх. Юрист М. І. Міхновський голосно заявив: "Я — адвокат, у законах Російської імперії не існує жодної статті, яка б забороняла московським підданим розмовляти на рідній мові, до кого вони схочуть і як вони схочуть. Позаяк же всі українські адреси і привітання відкладаються, то дозвольте мені, пане голово, свою адресу забрати, а вам залишити саму палітурку". Так згадувала учасниця цих подій X. Д. Алчевська, відома діячка українського культурно-просвітницького руху.

Наступного дня відбувся літературно-музичний ранок, де М. К. Садовський читав вірш Т. Г. Шевченка "На вічну пам'ять Котляревському", виступав хор під керівництвом М. В. Лисенка, були показані малюнки П. Мартиновича до "Енеїди". Полтавська міська Дума видала на честь свята альбом з цими ілюстраціями. Увечері була поставлена п'єса 1. П. Котляревського "Наталка Полтавка" за участю М. Л. Кропивницького, І. К. Карпенка-Карого, М. К. Садовського, О. К. Саксаганського, М. К. Заньковецької.

На святі відбулася перша в Україні виставка творів українських художників-професіоналів, включаючи старих митців, а також посмертна виставка творів академіка В. Г. Казанцева.

Полтава. Історичний нарис — 115

У зв'язку з забороною читати привітання українською мовою міська Дума надіслала скаргу до Сенату. Лише через три роки, у 1906 році, Сенат постановив заборону відмінити, а міністру внутрішніх справ "поставить на вид неправильность его действий".

Звістка про події 9 січня 1905 року в Петербурзі, де поліція та війська розстріляли мирну демонстрацію на чолі з священиком Георгієм Галоном, колишнім мешканцем Полтави, швидко докотилася до Полтавщини й знайшла тут широкий відгук. 2 лютого в Полтаві застрайкували робітники 7 махоркових і тютюнових фабрик, а також інших підприємств міста (всього близько 900 чоловік), які вимагали 8-годинного робочого дня, обов'язкового страхування від нещасних випадків і при тимчасовій непрацездатності, збільшення заробітної плати. Одним з керівників страйку був Полтавський комітет РСДРП.

1 — 2 травня за містом були проведені маївки. У ці дні припинили роботу робітники депо Полтава-Сортувальна та залізничних майстерень станції Полтава-Південна, Страйкарі побили начальника майстерень Литвинова та жандармського унтер-офіцера Головню. Станція була оточена сотнею викликаних губернатором козаків, після чого робітники відновили роботу. Наступного дня залізничники висунули політичні та економічні вимоги до керівництва залізниці. 2 та 4 травня в місті страйкувало більше 2 тисяч залізничників.

30 травня 1905 року, під час засідання надзвичайного губернського земського зібрання, відбувся виступ революційно настроєної молоді. Колишній гімназист Віктор Зеленський, який сидів на хорах серед публіки, вигукнув; "Ми просимо зброї, припинення кровопролиття!.. Розіб'ємо державу, геть самодержавство, геть царя!.. " Присутні на хорах "політично неблагонадійні", давно відомі поліції своїми поглядами студенти, колишні гімназисти та семінаристи — А. Кучерявенко, О. Шатуновська, сестри Завойко, К. Шаревський, П. Комличенко, М. Кохановський та інші (тут були українці, росіяни та євреї, які симпатизували різним політичним партіям або належали до них), — вигукували: "Геть самодержавство! Хай живе свобода, революція!". Публіка (близько 100 чоловік) зі співом "Марсельєзи" та "Дубинушки" пішла з хорів на вулицю.

Восени 1905 року робітники Полтавщини підтримали Жовтневий всеросійський політичний страйк. До полтавських залізничників, які припинили роботу 10 жовтня, приєдналися згодом робітники підприємств міста, друкарень, телеграфу, пошти, учні середніх навчальних закладів. Залізничники направили делегацію на з'їзд представників страйкуючих залізниць у Харків, але поїзд був затриманий на станції Люботин. 16 жовтня 1905 року відбулося спільне засідання міської Думи і представників громадськості міста, яке тривало до глибокої ночі. Міський голова покинув збори, що набули суто революційного характеру.

У відповідь на царський маніфест 17 жовтня 1905 року, яким самодержавство обіцяло деякі права й політичні свободи, прокотилася нова хвиля мітингів і демонстрацій. 18 жовтня велика група демонстрантів з червоними прапорами зробила спробу визволити силою політичних в'язнів і захопила будинок в'язниці. Демонстрантів розігнали солдати й козаки.

21 жовтня група російських монархістів-націоналістів з портретом імператора влаштувала маніфестації, що ледь не закінчилися єврейським погромом. Запобігли намірам чорносотенців залізничники, які охороняли громадський порядок. Роз'яснювальну роботу серед населення проводили письменник

Полтава. Історичний нарис — 116

В. Г. Короленко, соціал-демократи, представники Партії народної свободи, відомі в місті особи — Я. К. Імшенецький, Є. І. Сіяльський, М. І. Сосновський, С. Я. Оголевець та інші. Внаслідок цього вдалося уникнути жахливого погрому на зразок того, що був у Кременчуці. 24 жовтня політичний страйк було припинено.

9 грудня 1905 року на знак солідарності з московськими залізничниками припинили роботу залізничні майстерні станції Полтава-Південна, Керував страйком комітет, до складу якого входили Арон Сандомирський (один з найактивніших місцевих соціал-демократів, відомий у революційних колах як "товариш Антон", або "Бебель", він повернувся до міста з Берліна в 1902 році), Дмитро Тарасов, Іван Логвинов, Сергій Пудло, Петро Коломієць та інші. Частина членів комітету була заарештована та притягнута до судової відповідальності.

Протягом 1906 року революційний рух на Полтавщині вже не мав такого розмаху, як раніше, хоч страйки, мітинги, маївки, демонстрації відбувалися,

12 січня 1906 року газета "Полтавщина" опублікувала відкритий лист письменника В. Г. Короленка до статського радника Ф. В. Філонова, в якому останній звинувачувався у злочинних діях під час придушення селянських хвилювань у Сорочинцях. У зв'язку з активною громадською діяльністю В. Г. Короленка полтавський поліцмейстер ставив питання про виселення його до віддалених місць Сибіру, лякаючи губернатора тим, що "Росія розділена на вісім революційних округів, і в кожному з них призначено керівника, і таким керівником у даному окрузі є Короленко".

18 січня 1906 року Філонов був убитий у центрі Полтави есером Д. Л. Кириловим. Невдовзі відбувся наступний терористичний акт: 20 січня залізничник П. І. Фрейліх убив начальника залізничних майстерень С. Д. Литвинова.

Діячі різноманітних партій і рухів навесні 1906 року брали активну участь у виборах до першої Державної думи. На виборах від міста до губернського зібрання виборщиків до Думи переміг блок Партії народної свободи, Української радикально-демократичної партії і Спілки повноправності євреїв. Депутатом першої Думи був обраний полтавець Я. К. Імшенецький, видатний діяч кадетської партії, голова її Полтавського комітету. Від губернії до Думи ввійшли також відомі діячі українського національно-визвольного руху П. І. Чижевський, В. М. Шемет та інші.

Посилилася революційна агітація серед солдат військових частин, розташованих на той час у Полтаві. Про наслідки її свідчать виступи солдат двох полків у травні та липні 1906 року.

27 — 29 травня відбулися заворушення серед солдат 33 піхотного

Полтава. Історичний нарис — 117

Єлецького полку, які вимагали вільного виходу з казарм, визволення декількох їх товаришів, заарештованих за революційну пропаганду, звільнення запасних, які повернулися з Далекого Сходу, видачі належного майна. Місцевому командуванню обіцянками вдалося добитися припинення хвилювань, 26 активних учасників було притягнено до судової відповідальності.

15 липня 1906 року відбувся збройний виступ 34 піхотного Севського полку. Солдати, підтримані артилеристами двох батарей 9 артилерійської бригади, вирушили до арештантських рот. Спроба визволити політичних в'язнів була придушена каральним загоном, який відкрив кулеметний вогонь. Вісьмома кулями був убитий канонір Закринський, четверо артилеристів поранені,

У відповідь на придушення солдатських виступів 5 листопада 1906 року терористи вбили генерала Полковникова.

Іноді в політичні виступи перетворювалися навіть циркові вистави. Великий резонанс мав приїзд до Полтави у червні 1906 року відомого дресирувальника А. Л. Дурова, який, за повідомленням пристава, демонструючи глядачам різних тварин, "у віршах присвоював їм назви різних служб та осіб", висміював бюрократів-чиновників і т. д.

У квітні 1906 року учні Полтавської духовної семінарії висунули вимоги скасувати так звані "репетиції" — щоденне повторення попереднього матеріалу, введене, на їхню думку, для того, щоб ніколи було думати про політику. Семінаристи співали "Марсельєзу", зустріли роту солдат на Колонійській вулиці "кошачим концертом". Семінарія була на деякий час закрита.

У 1906 році відбулися страйки фотографів (запеклим реакціонером тоді показав себе відомий далеко за межами Полтави фотограф Й. Хмелевський, який вперто відкидав усі вимоги найманих працівників), робітників механічної майстерні Шаде, аптеки Фіна, інших підприємств.

Востаннє політичні партії розгорнули активну діяльність у Полтаві під час виборів до другої Державної думи (січень — лютий 1907 року). Було створено кілька блоків (ліві — українські та російські соціал-демократи, Бунд; поступовий блок — Партія народної свободи, українські радикал-демократи, Спілка повноправності євреїв; праві — "Союз 17 октября", Партія правового порядку, "Русское собрание", "Союз русского народа"). У Полтаві на виборах виборщиків були обрані кандидати від поступового блоку.

Революція 1905 — 1907 років принесла деяке полегшення українському національно-культурному рухові. У 1905 році Полтавське губернське земство прийняло ряд постанов, що мали на увазі потреби українського народу. Зокрема, земці порушували клопотання щодо скасування указу 1876 року про заборону української мови, добивалися, щоб у бібліотеках були українські книжки, ухвалили видавати двомовну газету, ввести викладання в школах української мови. Внаслідок революційних подій було покладено край урядовій політиці заборони української мови. Українці могли організаційно об'єднуватися, зросла кількість українських журналів і газет. У Полтаві, зокрема, виходив журнал "Рідний край", що був головною трибуною місцевої громади Української радикально-демократичної партії.

Почали з'являтися шкільні підручники українською мовою, полтавський публіцист і громадський діяч Г. Коваленко видав для народних учителів посібник "Оповідання з історії українського народу", а також брошури "Про народні права" і "Як ми боронились од холери". У книгарні видавця Г. І. Маркевича

Полтава. Історичний нарис — 118

продавалися книжки українською мовою. Наприклад, "Пропаща сила" Панаса Мирного, повісті й оповідання І. С. Нечуя-Левицького, драми й комедії І. К. Тобілевича. Український гурток полтавських семінаристів, гучно названий поліцією "кружок Украинско-социал-демократической Полтавско-семинарской партии, примыкающий к партии бундистов", випускав на гектографі журнал "Розсвіт".

Патріотично настроєна українська інтелігенція розгорнула в цей час широку культурно-освітню роботу. 19 березня (12 квітня) 1906 року Полтава відзначала 45 річницю з дня смерті Т. Шевченка. У міському театрі не було вільних місць. З промовою про творчість поета виступив Г. О. Коваленко. У святкуванні взяв участь М. Л. Кропивницький, закінчився вечір живими картинами, що поставили відомі художники В. Г. Кричевський і Г. Г. Мясоєдов.

Таке ж свято відбулося 8(21) вересня 1906 року на честь І. П. Котляревського. Під час святкування в театрі продавалися закордонні газети українською мовою: "Діло", "Громадський голос", "Буковина", "Промінь", навіть американські — "Свобода" і "Канадійський фармер".

Спроби полтавської інтелігенції організувати в місті товариство "Просвіта" виявилися марними. Полтавське губернське присутствіє 21 червня 1906 року відмовило в реєстрації статуту товариства як такого, що "має на меті ширити серед народу національну самосвідомість, а це в нинішній час погрожує громадському спокою". Засновники звернулися зі скаргою до Сенату, що ствердив рішення присутствія. У відповіді було зазначено, що "мета товариства — допомогти культурно-просвітницькому розвиткові українського народу в Полтавщині" є поривання до відрізнення українців, а це вже загрожує спокоєві та цілості держави.

У 1907 році запанувала реакція. Було проголошено надзвичайний стан, заборонено всі демонстрації. Розпускалися українські клуби, закривалися газети, що не були ортодоксально-монархічними. Влітку 1907 року заборонили друкувати українською мовою навіть театральні афіші. Ще у вересні 1906 року була закрита газета "Полтавщина", близька до неї за напрямом "Полтавская земская газета" теж проіснувала недовго. У жовтні 1906 року стали перед судом редактори газет "Полтавские думки" та "Накануне" Е. Гулькевич і Б. Зеленська за "намагання зруйнувати пануючий державний стан"* 1907 року був засуджений В. Дорошенко, член комітету Полтавської громадської бібліотеки, за розповсюдження брошури "Учредительное собрание". Військові суди засуджували до страти революціонерів і повсталих селян. У грудні 1907 року в полтавській тюрмі були страчені батько й син Пилипенки, мешканці містечка Варва

Полтава. Історичний нарис — 119

Лохвицького повіту, які вчинили опір поліції при обшуку в 1906 році і вбили поліцейського урядника. Коли звинуваченим зачитали вирок "до смертної кари через повішення з позбавленням прав", 24-річний Григорій Пилипенко сказав: "Й на той світ відправляють з позбавленням прав".

Восени 1907 року в Полтаві відбувся суд над учасниками селянських заворушень у грудні — січні 1905 — 1906 років у Сорочинцях. До відповідальності було притягнуто 19 чоловік. Завдяки виступам на захист обвинувачених В. Г. Короленка, участі в процесі відомих адвокатів — В. В. Беренштама, Г. Г. Старицького, К. І. Піотровського та інших, вирок був досить м'яким: одного підсудного засуджено до півтора року ув'язнення, шістьох — до одного року, одного — до шести місяців "арештантських рот", інші виправдані.

У роки реакції продовжували культурно-просвітницьку роботу російські та українські демократи Полтави. Традиційно проводилися шевченківські святкування. У святі 1908 року взяли участь М. В. Лисенко, артист О. П. Мишуга, Панас Мирний, російська трупа В. £. Мейерхольда. У книжковому складі Полтавської громадської бібліотеки постійно виявляли заборонені видання соціал-демократів і інших партій. Працювали в бібліотеці та її філіалах — Пушкінському та Гоголівському — особи, давно запідозрювані поліцією в "політичній неблагонадійності". 20 — 21 лютого 1908 року помічник полтавського поліцмейстера виявив у книжковому складі бібліотеки велику кількість книг і брошур К.. Каутського, Ф. Лассаля, К. Цеткін, О. Коллонтай, А. Бебеля, Г. Плеханова, у філіалах — книги Ф. Лассаля, А. Бебеля, В. Короленка, вилучені з обігу.

Вибори до третьої Державної думи (жовтень 1907 року) показали повну байдужість виборців. На Полтавщині були обрані майже виключно депутати від правих партій. Відкрито виступали чорносотенці, які погрожували розправою В. Г. Короленку, Д. Й. Ярошевичу та іншим "жидам та жидівським наймитам, від яких так довго страждав російський народ". Коли в Полтаву привезли заарештованого в Катеринославі Арона Сандомирського, одного з організаторів страйкового руху, залізничники, як відзначили "Полтавские губернские ведомости", "совершенно равнодушно встретили своего бывшего вожака".

Представники української інтелігенції в роки реакції не полишали надії заснувати просвітницьке товариство, на цей раз під назвою драматичного гуртка або Українського клубу. Як доповів агент жандармського управління "Князев", 11 квітня 1910 року в Полтаві "в помешканні присяжного повіреного Є. І. Сіяльського відбулися досить численні збори місцевих українців, де були присутні: Ротмістров, Панченко Георгій, Панченко Павло, Панченко Іван, Осмяловський, Коваленко Лев, Коваленко Григорій, Ганько Михайло, Різенко — вчитель співів у семінарії, вдова присяжного повіреного Дмитрієва, Певний, Падалко, Шаревський, Любарський, "Берко", Кохановський, його дружина і якась особа на прізвисько "Панас Мирний", На зборах вирішене принципово питання про створення згаданого товариства... " Головою створеного в 1913 році Українського клубу став Є. І. Сіяльський, членами — відомі діячі українського культурного та національно-визвольного руху В. Н. Андрієвський, П. П. Макаренко, Г. І. Маркевич, П. І. Чижевський та інші. Діяльність клубу та його членів до революційних подій 1917 року носила досить поміркований характер.

Наприкінці червня 1909 року урочисто відзначалося 200-річчя Полтавської битви. Підготовка до святкування

Полтава. Історичний нарис — 120

почалася заздалегідь. Цього року були побудовані та відкриті кілька пам'ятних знаків і пам'ятників — О. С Келіну, шведам від шведів, шведам від росіян, Біла альтанка та інші. 26 червня 1909 року на полі Полтавської битви та в центрі міста відбулись військові паради, народні гуляння, пишні релігійні церемонії. На святкування до Полтави прибули імператор Микола II з родиною, голова уряду П. А. Столипін, царські міністри та військові чини, серед них — герой російсько-японської війни командир "Варяга" В. Ф. Руднєв. Святкування тривало чотири дні. Під час його імператор відвідав відкритий нещодавно будинок Полтавського губернського земства, побудований в українському стилі за проектом художника та архітектора В. Г. Кричевського, та оглянув представлені йому роботи майстрів народного мистецтва.

Освіта на початку століття розвивалася досить повільно, хоча кількість навчальних закладів, як початкових, так і середніх, значно збільшилася. Вищих навчальних закладів у місті не було. До середніх відносилися гімназії, училища, Полтавський інститут шляхетних дівчат, учительський інститут. У двох чоловічих гімназіях (першій, імператора Олександра І Благословенного, та другій, "дворянській", відкритій у вересні 1907 року) навчалося близько тисячі учнів. У цей період відкриті були п'ять жіночих гімназій (до цього існувала одна — Маріїнська), семикласне комерційне училище, Полтавський учительський інститут, учительська семінарія. Продовжували свою діяльність кадетський корпус, Олександрівське реальне училище, духовна семінарія, духовне училище, інститут шляхетних дівчат, єврейське училище талмуд тора.

Всього в Полтаві налічувалося до 13 середніх навчальних закладів, де навчалося близько 5, 5 тисячі учнів. Становий склад, наприклад, і Полтавської чоловічої гімназії був такий: дітей потомствених дворян — 10%, особистих дворян і чиновників — 23%, духовенства — 6%, почесних громадян, купців — 12%, міщан і цехових — 31%, козаків — 7%, селян

Полтава. Історичний нарис — 121

— 11%, У кадетському корпусі та інституті шляхетних дівчат навчалися, в основному, діти потомствених дворян. Плата за навчання у чоловічих та жіночих гімназіях становила від 67 до 155 карбованців на рік.

Рівень викладання в середніх навчальних закладах Полтави був досить високий. Серед викладачів були люди, відомі не лише в губернії, а й за її межами: історики О. А. Грановський, І. Ф. Павловський, композитори та диригенти Ф. М. Попадич, І. М. Різенко та інші.

Початкову освіту давали міські початкові училища (на 1916 рік їх було тринадцять), церковно-парафіяльні школи, приватні початкові школи, єврейські хедери.

Існувало кілька професійних учбових закладів: ремісниче п'ятикласне училище, фельдшерська школа, училище садівництва, землемірне училище.

Незважаючи на чималу кількість навчальних закладів, значна частина дітей незаможних верств населення лишалася поза школою. Кількість письменних у місті в 1910 році становила 56%. Українських шкіл на державному забезпеченні не було, лише під час революційних подій 1905 — 1907 років робилися де-

Полтава. Історичний нарис — 122

які спроби ввести викладання української мови в школах.

З'явилося декілька нових осередків науки. Земський музей у 1906 році поповнився коштовним дарунком невтомної збирачки старожитностей К. М. Скаржинської, яка передала понад 20 тисяч експонатів, 4000 книг бібліотеки й унікальний архів. 1902 року частина експонатів музею була перевезена до новоспорудженого будинку просвітницького товариства ім. М. В. Гоголя,

Велику роботу по вивченню історії Полтавщини проводила створена 1903 року Полтавська вчена архівна комісія, що видала 15 випусків своїх "Трудів" (1903 - 1917 pp. ). Активними членами комісії були І. Ф. Павловський, Л. В. Падалка, В. О. Пархоменко, В. М. Щербаківський та інші відомі історики та археологи Полтавщини. Члени комісії І. Ф. Павловський, В. Є. Бучневич опублікували ґрунтовні праці з історії Полтави. За 15 років свого існування комісія провела 36 засідань, на яких 32 її члени виступили з більш ніж 100 повідомленнями. Комісія опублікувала також "Актовые книги Полтавского городового уряда XVII в. " і ввела до наукового обігу інші джерела з історії краю.

Указом Синоду від 26 жовтня (8 листопада) 1906 року в Полтаві було створено церковний історико-археологічний комітет з давньосховищем при ньому. До складу комітету входили історики В. О. Пархоменко, І. Ф. Павловський, єпископ Полтавський Іоанн, лікар О. Ф. Мальцев та інші. Давньосховище налічувало сотні цінних предметів старовини, серед яких перше місце посідало "Пересопницьке євангеліє" — визначна пам'ятка староукраїнської мови XVI століття. У 1908 — 1911 роках комітет опублікував три випуски своїх праць.

Тривала активна робота заснованого ще в 1865 році Полтавського сільськогосподарського товариства, де відкрилися відділення бджолярства (1903 р. ) і кооперативне (1905 p. ). Дослідне поле товариства в 1909 році було реорганізоване в дослідну станцію.

Полтава. Історичний нарис — 123

Значний внесок до вивчення історії краю внесло статистичне бюро губернського земства. Земські статистики Я В. Падалка, М. В. Рклицький, Г. Г. Ротмістров готували до друку та видавали наукові праці, статистичні довідники, довідкові та пам'ятні книжки Полтавської губернії.

Охороною здоров'я в губернії завідувало лікарське відділення Полтавського губернського правління. Медичними установами на початку століття були губернська земська лікарня та губернська земська психіатрична лікарня з колонією для психічно хворих. У 1905 році було відкрите інфекційне відділення губернської земської лікарні. На громадські кошти існувало кілька невеликих медичних закладів, у тому числі хірургічна лікарня товариства Червоного Хреста, заснована в 1911 році, єврейська лікарня, амбулаторія при громаді Червоного Хреста. Було в Полтаві близько 55 приватних лікарів, серед них такі відомі, як О. В. Будаговський, В. О. Волкенштейн, О. Ф. Мальцев, О. О. Несвіцький та інші, які поєднували працю в лікарнях з приватною практикою, а також більш ніж 20 дантистів, які мали зуболікарські кабінети. Однак медичне обслуговування, особливо незаможних верств населення, було на невисокому рівні, що й служило однією з причин високої смертності. Наприклад, у 1915 році в Полтаві народилося 2141 чоловік, а померло 2473 чоловіка.

На початку XX століття Полтава набула слави театрального міста. Тут часто гастролювали трупи під керівництвом П. К. Саксаганського, М. Л. Кропивницького, М. К. Садовського. Полтавці знайомилися з творчістю корифеїв української сцени М. К. Заньковецької, І. К. Карпенка-Карого, І. О. Загорського, російських акторів В. Ф. Комісаржевської, О. О. Яблочкіної та інших.

Одночасно з театром розвивалося й музичне мистецтво. Високопрофесійними хоровими гуртками кадетського корпусу та духовної семінарії в Полтаві керував обдарований диригент І. М. Різенко. Після створення на початку століття театрального комітету під головуванням Г. Маркевича активну діяльність розгорнули музично-драматичний гурток ім. Т. Шевченка, тісно пов'язаний з журналом "Рідний край", Товариство камерної музики, а також Полтавський український музично-драматичний гурток, хоровий і оркестровий колектив якого очолив диригент Є. Кисельов. Діяли Полтавське відділення Російського музичного товариства, у розпорядженні якого був симфонічний оркестр під керівництвом Д. В. Ахшарумова, музично-хорове товариство "Боян", хоровою капелою якого керував Ф. М. Попадич. Д. В. Ахшарумов вперше в історії Росії організував гастрольні концерти симфонічного оркестру по містах України, Росії та в інших країнах. У Полтаві з авторськими концертами виступали композитори М. Лисенко,

Полтава. Історичний нарис — 124

А. Рубінштейн, С. Рахманінов, О. Скрябін. У 1902 році при Полтавському відділенні Російського музичного товариства були відкриті музичні класи, через рік реорганізовані в музичне училище. Засновниками й першими його керівниками стали Д. В. Ахшарумов і Н. М. Головня. Протягом 1914 — 1916 років за проектом полтавського архітектора Т. Я. Гардасевича було споруджено нове приміщення музучилища з чудовим концертним залом на 1200 місць. Виникло ще кілька музично-освітніх закладів, кількість викладачів музики за станом на 1914 рік зросла до 25 чоловік.

На 1916 рік у місті налічувалося 9 бібліотек загального користування. Найбільшою з них була громадська бібліотека, що знаходилася в просвітницькому будинку ім. М. В. Гоголя. У 1908 році вона стала міською.

На початку століття в Полтаві виходило досить багато газет різних напрямків. Особливо великим розмаїттям відзначалася преса 1905 — 1906 років. Найдовше й найбільшими тиражами виходили офіційні "Полтавские губернские ведомости" та монархічний "Полтавский вестник". Серед інших газет популярними були такі видання, як близька до кадетів "Полтавщина" (тут активно співробітничав В. Г. Короленко), "Полтавский голос", "Полтавский день". Регулярно виходили журнали "Полтавские епархиальные ведомости", "Хуторянин", "Педагогический журнал для учащих народных школ Полтавской губернии" та інші.

Практично єдиною трибуною для національно свідомої української інтелігенції міста був журнал "Рідний край", заснований у 1905 році Миколою Дмитрієвим і Григорієм Коваленком. Журнал друкував твори Панаса Мирного, Лесі Українки, Олени Пчілки, Івана Нечуя-Левицького, Сергія Бердяева, Миколи філянського, програмні документи Української радикально-де-

Полтава. Історичний нарис — 125

мократичної партії, підтримував національно-визвольний рух українського народу. Окремі номери журналу в 1906 році були присвячені пам'яті Т. Г. Шевченка та І. П. Котляревського.

Навесні 1907 року одна з полтавських друкарень була закрита за друкування "Рідного краю". Через це редакція мусила перенести видання свого журналу до Києва. Спроби видавати українською мовою газети "Рідна думка" та "Українське слово" не увінчалися успіхом. Деякий час виходила газета "Соціал-демократ" — орган Полтавського комітету Української соціал-демократичної робітничої партії.

У Полтаві жили та плідно працювали літератори Панас Мирний, В. Г. Короленко, Г. О. Коваленко, Г. I. Маркевич, Д. О. Іваненко, В. Д. Ахшарумов, художники Г. Г. Мясоєдов, В. Г. Казанцев, В. О. Волков та інші. Автором пам'ятників І. П. Котляревському та М. В. Гоголю (виготовлений у 1913 р., встановлений лише в 1934 р. ) був видатний скульптор Л. В. Позен.

Значно зросла кількість фотомайстерень у Полтаві (до 12 — у 1916 p. ). Найстаршими з них були фотографії Й. Ц. Хмелевського, М. Б. Фріденталя, Р. О. Салітана. Найвідомішим у місті фотографом був Й. Ц. Хмелевський, який неодноразово брав участь у міжнародних виставках, проводив досліди з кольорової фотографії. У червні 1909 року було створене Полтавське фотографічне товариство.

У 1903 році з'явився перший стаціонарний кінотеатр ("оригінал-біоскоп"), влаштований Азраїляном і Холоденком, що працював кілька літніх сезонів. Демонструвалися короткометражні стрічки (близько 3 хв. ), квиток коштував 10 копійок. З розвитком кіномистецтва кількість кінематографів — "електротеатрів" — зростає, з'являються "Рекорд", "Патеграф", "Палас". Всі кінотеатри до 1917 року були приватними, демонстрували до початку першої світової війни здебільшого іноземні розважальні кінокартини, що дало привід одному з авторів часопису "Рідний край" назвати кіно "найдурнішим театром у світі".

Незважаючи на досить швидкий розвиток промисловості, культури, освіти, Полтава, хоч вона дедалі більше набувала характеру промислово-торгового центру губернії, залишалася економічно малорозвинутим містом. Революційні події 1905 — 1907 років не набули тут такого розмаху, як в інших містах держави. Лише перша світова війна та криза в суспільстві, що призвели до революції 1917 року, відкрили перед українським народом перспективи відбудови своєї державної незалежності, а перед Полтавою — можливість зайняти місце серед українських міст, гідне її славного минулого.

21 липня 1914 року полтавські газети надрукували маніфест імператора

Полтава. Історичний нарис — 126

Миколи II про початок війни з Австро-Угорщиною та Німеччиною. "Перший обов'язок для населення, — відзначив "Полтавский вестник", — полягає в тому, щоб на час війни... припинити всілякі внутрішні чвари, — національні, партійні, класові, — і всі народні сили спрямувати до одної мети".

Патріотичні мітинги та маніфестації на підтримку царського уряду відбувалися здебільшого в Корпусному саду, біля пам'ятника Полтавської битви. Сучасниця тих подій Є. Московець згадувала: "Виголошували промови в захист царя та вітчизни. В кінці співали "Боже, царя храни" та лаяли Вільгельма. Під час маніфестації натовп носив великий портрет царя Миколи II".

Значне число полтавців призвали до війська. З районів бойових дій до Полтави були евакуйовані деякі установи: Віленське військове училище, Грубешівська чоловіча та Сувалкська жіноча гімназії, Плоцьке губернське правління та інші. Приміщення Українського клубу, деяких установ міста були віддані під лазарети для поранених солдат.

Заводи та майстерні виконували замовлення військово-промислового комітету. При Полтавському ремісничому училищі була створена майстерня по виробництву ручних гранат. Інші підприємства випускали також бомбомети, різне військове спорядження. Працювали у військових майстернях і військовополонені чехи, які переходили на бік російської армії.

У зв'язку з початком війни, що викликав спалах великодержавної істерії, поліція посилила нагляд за проявами українофільства. У вересні 1914 року був заарештований полтавський літератор Г. 0. Коваленко, редактор журналу "Життя і знання". При обшуку в нього вилучили листи від В. К. Винниченка, карту України з зображенням синьо-жовтого прапора, листування, що "вказувало на його антиурядову діяльність". Трохи пізніше був висланий до Воронежа "за українофільство" полтавський дворянин М. М. Дробиш, який в листі до свого сина, студента Одеського університету, писав: "Вчи у вільну годину українську літературу, тому що час потребує освічених працівників... Не можна знищити 30-мільйонний народ, його культуру, мову й віру... " Під час обшуку в нього знайшли несправний револьвер, українські газети й журнали, карту України, твори Т. Г. Шевченка.

Агітаційну діяльність у дусі "самостійності України", як доповідав агент жандармського управління "Брюнет", проводили в 1915 — 1916 роках галичани-"мазепинці", які оселилися в Полтаві, — колишній директор гімназії в Яворові на Львівщині І. О. Прийма, священик Ф. І. Чайківський та інші. З їх приїздом пожвавилася діяльність Українського клубу та групи українських соціал-демократів. Через українську книгарню, якою завідував на той час вірменин-есер 3. С Залінов, поширювалася "самостійницька" література, в тому числі брошура Дмитра Донцова "Модерне москвофільство". Наприкінці 1915 року у вітрині крамниці фарб Хасіна, на розі Петровської та Стрітенської вулиць, був виставлений великий портрет гетьмана Івана Мазепи.

У роки першої світової війни члени УСДРП створили на Полтавщині філію "Спілки визволення України" під назвою "Центральний комітет Полтавського району". Соціал-демократи — російські та українські — випускали листівки, в яких викривали імперіалістичний характер війни. В цей час у Полтаві перебували під наглядом поліції більшовики А. С. Бубнов, брати В. В. і С В. Косіори, навчався у Віленському військовому училищі майбутній радянський військовий діяч М. О. Щорс.

Полтава. Історичний нарис — 127

У 1915 році на основі харківського студентського соціалістичного гуртка виникла Юнацька спілка (за своїм спрямуванням близька до партії есерів), члени якої діяли в Полтаві. Молодіжні соціалістичні та національно-демократичні гуртки виникли в духовній семінарії, землемірній школі, учительському інституті, ремісничій школі.

Війна та прорахунки царського уряду призвели до поглиблення кризи в суспільстві. V зв'язку з мобілізацією працездатних чоловіків до війська зменшилося виробництво продуктів і промислових виробів, зросли ціни. Почалися продовольчі труднощі. Дорожнеча" поразки на фронті, продовольча криза — все це ще більше революціонізувало трудящих міста. У 1917 році вибухнула революція, що за своєю природою була як національною, так і соціально-економічною.

Полтава. Історичний нарис — 128

В. Я. Ревегук

Доба української революції
(1917 — 1920 роки)

Серед усіх губерніальних міст на Україні Полтава найбільше зберегла своє національне обличчя, українська стихія тут найсильніше виявилася...

Д. Дорошенко. Історія України
1917— 1923 років.

Лютнева революція 1917 року привела до повалення царського самодержавства і поклала початок розпаду багатонаціональної Російської імперії. Осередком згуртування національних сил в Україні стала утворена 3 березня в Києві Центральна Рада.

Після Лютневої революції в Полтаві посилився національно-визвольний рух, активніше запрацювали осередки українських та загальноросійських партій і організацій. Найбільш впливовою була партія українських есерів, активними діячами якої виступали М. Ковалевський, Л. Ковалів, М. Литвиненко та А. Заливчий. В українській соціал-демократичній партії (УСДРП) співпрацювали М. Криворотченко (Тарас Воля), М. Токаревський, С. Косенко, П. Височанський та ін. Число членів партійних осередків у місті було незначним. Не була винятком у цьому і Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП), яка користувалася певним впливом серед російськомовного робітництва, головним чином залізничників Полтави.

Влітку 1917 року серед партійної організації РСДРП намітився розкол на дві фракції — більшовиків і меншови-

Полтава. Історичний нарис — 129

ків. У вересні більшовицька фракція в міській організації об'єднувала 35 чоловік (через декілька днів до них приєдналося ще 60). Невелика група більшовиків виникла і в залізничних майстернях. 1 жовтня більшовики міста і залізниці об'єдналися, утворивши спільний комітет, але їх кількість і до кінця 1917 року залишалася порівняно невеликою. Так, на загальних зборах, які відбулися 8 грудня, були присутні 103 чоловіка. Помітну роль серед них відігравали Я. Дробніс, С. Мазлах, В. Шахрай та ін. Меншовиків міста очолював К. Ляхович (зять В. Короленка), російських есерів — М. Асєв, українських соціалістів-федералістів — К. Товкач і Є. Сіяльський. Провідником старої Полтавської Громади був П. Чижевський.

Найстарішим осередком українського національного руху була Полтавська громада Товариства Українських Поступовців (ТУП), яка з початком Лютневої революції влаштувала Український клуб і книгарню. Налагодила випуск агітаційних листівок, відозв та провела вибори до Національного конгресу, який санкціонував утворення Центральної Ради, визначив її статус та поповнив склад. Від Полтавщини до Центральної Ради ввійшли М. Ковалевський, П. Чижевський, В. Шемет та М. Токаревський.

Українська гімназична молодь гуртувалася навколо Юнацької спілки, осередки якої виникли на Полтавщині ще в кінці 1914 року. У різний час їх очолювали А. Заливчий, М. Петренко, Г. Михайличенко, С. Денисенко, Л. Сідлецький та ін. У червні організаційно оформилася позапартійна студентська соціалістична організація, яка об'єднувала близько 300 членів. Головною метою її було ведення культурно-освітньої роботи серед молоді: влаштування вистав, поширення революційної літератури, організація шкіл ліквідації неписьменності тощо. До активного громадського життя залучалася і учнівська молодь. Центром її гуртування став клуб учнів, в якому здійснювалося інтелектуальне, естетичне та фізичне виховання юнаків і дівчат. При клубі діяли спортивні секції, відбувалися концерти, проводилися бесіди, лекції та ін.

Протягом літа й осені 1917 року боротьба за керівництво молодіжним рухом між політичними партіями набула особливої гостроти. Дедалі помітнішим впливом стали користуватися партії соціалістичної орієнтації, головним чином українські та російські есери. Влітку в місті виникли так звані "групи юнацького руху", які об'єднували як учнівську, так і неучнівську молодь різних ідейних переконань, що в умовах загострення політичної боротьби неминуче повинно було призвести, врешті-решт, до розколу серед членів цих груп. У середині жовтня з них виділився "Об'єднано-соціалістичний гурток молоді", який дотримувався загальнодемократичних засад і не був чітко сформованою щодо політичного змісту організацією.

З початком революції жителі Полтави, як і всієї України, почали пробуджуватися до активного національного життя. Значну роль у цьому відіграли міські осередки "Просвіти" зі шкільними секціями при них, музичне товариство "Боян" та юнацькі спілки. Восени 1917 року з ініціативи інтелігенції в Полтаві відкрилися два народних університети: загальноміський та український, в яких з лекціями виступали професори Петроградського і Харківського університетів та викладачі Полтавського учительського інституту.

Загальноміський університет мав три відділення: соціально-економічне, історико-філологічне і природниче. Повний курс навчання в ньому був розрахований на два роки. Викладання велося трьома мовами: російською, ук-

Полтава. Історичний нарис — 130

раїнською та єврейською. Контингент слухачів університету був різноманітний: дрібні чиновники, торговці, робітники полтавських заводів, ремісники, учні шкіл і училищ. Крім 769 постійних слухачів, протягом 1917 — 1918 навчального року університет відвідувало ще близько 10 тисяч чоловік.

У 1917 в Полтаві було відкрито п'ять українських гімназій: імені І. Котляревського, імені І. Стешенка, імені Полтавського земства, імені Панаса Мирного та в приміщенні колишньої Грубешівської школи.

Значну видавничу роботу проводила Полтавська спілка споживчих товариств, яка утворила одне з найбільших в Україні видавництв і книготорговельне підприємство та першу в Полтаві українську бібліотеку. Лише протягом 1917 року Спілка споживчих товариств видала понад 10 назв книг з української історії та народознавства. Серед них — "Буквар" С. Русової та "Українську граматику", складену О. Курило. Весь тираж останньої (200 тисяч примірників) був закуплений Секретаріатом освіти Центральної Ради для українських шкіл.

Друкарню і видавництво очолював П. Ковалів.

У 1917 році поновилося видання української періодики. "Вісник Полтавського губернського комітету" став виходити українською і російською мовами. Двомовними поступово стали і "Полтавские епархиальные ведомости". Українською мовою виходили газети "Селянська спілка" та "Полтавська громада".

Незважаючи на круговерть революційних подій, у Полтаві було утворено комітет охорони пам'яток історії та культури, який очолив завідуючий земським етнографічним музеєм К. Мощенко, а членами комітету стали завідуючий археологічним музеєм В. Щербаківський, член архівної комісії В. Щепотьєв, товариш голови військової "Української громади" В. Липинський та земський краєзнавець Л. Падалка. За короткий час комітет провів значну роботу по виявленню, вивченню і збереженню історичних пам'яток і джерел Полтавщини.

Яскравим свідченням національного пробудження полтавців стало перше за багато років вшанування 16 квітня пам'яті Т. Г. Шевченка. Тисячі жителів міста та навколишніх сіл, військові частини полтавської залоги, Віленське військове училище і кадетський корпус з національними синьо-жовтими прапорами зібралися на Соборному майдані для проведення урочистої панахиди. У ній взяли участь також учні шкіл у національних костюмах та делегати губернського селянського з'їзду, що проходив у цей час у Полтаві.

Українське національне відродження захопило і офіційну православну церкву, яка протягом віків була опорою самодержавства і провідником великодержавної політики русифікаторства в Україні. Протягом 3 — 6 травня в приміщенні кадетського корпусу працював надзвичайний з'їзд духовенства і мирян Полтавської єпархії, на якому були присутні близько 420 делегатів та 200 запрошених гостей. У числі перших (після Подільського) з'їзд вітав Центральну Раду та її прагнення вибороти автономію України і висунув вимогу автокефалії Української церкви, проведення українізації духовних навчальних закладів та переведення богослужіння на українську мову.

Навесні 1917-го на Полтавщині одночасно виникли дві паралельні владні структури; Ради, здебільшого селянських депутатів, і "Совєти" — робітничих і солдатських депутатів. Проте Полтавська Рада розглядалася робітництвом швидше як представницький класовий орган, а не як владна структура. Не стала Полтавська Рада і суто

Полтава. Історичний нарис — 131

робітничим органом, оскільки серед її депутатів переважали службовці і ремісники. У повідомленні харківської газети "Пролетарий" від 18 березня говорилося, що Полтавська Рада "являє собою сумне видовище" і мало нагадує "організацію робітничого класу". Незважаючи на широкомасштабну пропагандистську кампанію, більшовикам не вдалося завоювати в ній більш-менш впливових позицій. У червні серед 185 депутатів Полтавської Ради есерів було 85, більшовиків — 25, меншовиків — 15, решта вважали себе безпартійними.

Профспілковий рух у Полтаві відбувався значною мірою за ініціативою Полтавської Ради, де була створена відповідна комісія, але він був слабким, порівнюючи з промисловими районами України, внаслідок малочисельності та недостатньої організованості робітничих верств населення. У національному плані робітництво Полтави не було однорідним. Результати анкетування, проведеного в 9 профспілках міста, свідчать, що із 2508 робітників, які відповіли на питання про національність, українців було 45,7 відсотка, євреїв — 28,2, росіян — 20,6, поляків — 4,1, інших — 1,4 відсотка. 5 травня 7 профспілок міста, що об'єднували 4474 члени, утворили центральне бюро профспілок Полтави. У серпні до нього вже входили 22 спілки з 8 тисячами членів. Найчисленнішою була спілка залізничників, яка об'єднувала близько 5 тисяч чоловік, але не входила до Центрального бюро профспілок.

Профспілки обмежували свою діяльність піклуванням про захист економічних інтересів робітників, поліпшення їхніх умов праці, правового становища та культурно-освітнього рівня. З цією метою при центральному бюро профспілок Полтави була створена комісія по керівництву культурно-освітньою роботою з окремою секцією, яка працювала серед молоді. її завданням стала організація шкіл по ліквідації неписьменності, читалень, бібліотек, проведення масових освітніх та культурологічних заходів (лекцій, концертів, спектаклів тощо).

Страйкова боротьба, що почала пожвавлюватися на початку літа, зводилася, в основному, до вимог підвищення заробітної плати, оскільки життєвий рівень робітників постійно знижувався внаслідок поглиблення економічної кризи і спаду виробництва. Так, у 1917 році, ціни, порівнюючи з 1914-м, зросли на 250 — 300 відсотків, а заробітна плата — лише на 35. У серпні відбувся великий страйк панчішників міста, який активно підтримала Рада. Одночасно з ними застрайкували булочники, працівники електростанції. Робітники Полтави підтримали також загальний страйк залізничників Росії, який почався 24 вересня. Загалом же протягом серпня — листопада в Полтаві відбулося 19 страйків, які закінчилися задоволенням вимог робітників. Проте на кінець 1917 року політична активність робітництва Полтави знизилася. У грудні виник лише один конфлікт між робітниками і підприємцями, який закінчився страйком.

Якщо протягом весни і літа 1917 року Тимчасовий уряд поступово втрачав владу в Україні, то позиція Центральної Ради значно посилилася. Тією чи іншою мірою її підтримували небільшовицькі місцеві Ради, а їх було більшість, українські і неукраїнські партії, думи і земства. 30 червня Полтавська Рада на своєму засіданні закликала "всі революційні організації і всіх громадян, що проживають в Україні, підтримати революційні прагнення українського народу". Ще раніше про підтримку Центральної Ради заявила Полтавська об'єднана організація РСДРП.

5 липня Полтавське губернське земство асигнувало для потреб Центральної Ради 200 тисяч карбованців.

Полтава. Історичний нарис — 132

У червні в Полтаві відбулися вибори до міської Думи, на яких українські партії соціалістичної орієнтації виступили в блоці з російськими та єврейськими і провели 32 гласних із 60. Російські соціал-демократи (більшовики і меншовики) одержали 15 місць. Головою міської управи було обрано 25-літнього М. Криворотченка, який, проте, виявився військовим дезертиром, і його довелося замінити кооператором С. Косенком.

Після провалу липневого наступу російської армії в Україні швидко почали ширитися безладдя і анархія. Сотні тисяч деморалізованих солдатів, що самочинно залишили військо, заполонили тил, сіючи на своєму шляху паніку, насильство і погроми. Загальне невдоволення і зневіра до влади, як загальноросійської, так і української, нездатних забезпечити мир і спокій та розв'язати пекучі соціальні питання, захопили і жителів Полтави. Ці настрої підігрівалися екстремістськими закликами більшовиків до насильницьких дій і нетерпимості. Мітинги часто супроводжувалися вигуками "Бий кадетів!" і закінчувалися сутичками і масовими безпорядками.

Спроба генерала Корнілова вчинити державний переворот і встановити військову диктатуру викликала протести з боку всіх демократичних сил, у тому числі і Полтавської міської Думи. 29 серпня в місті був створений Комітет охорони революції, який встановив контроль над телеграфом, заборонив несанкціоновані збори і мітинги та запровадив тимчасову цензуру для періодичної преси.

Відразу ж по отриманню повідомлення про події в Петрограді, 27 жовтня, відбулося засідання міської Думи, яка засудила більшовицький переворот і висловила підтримку Центральній Раді. За цю резолюцію голосувала і більшовицька фракція Думи. С. Косенко повідомив гласних про створення в Полтаві Ради революції з представників усіх демократичних партій і громадських організацій на чолі з Я. Городецьким. Вона мала забезпечити охорону правопорядку і проведення виборів до Всеросійських Установчих зборів.

Рада революції розпустила старі судові установи, реквізувала друкарню газети "Полтавський день" і почала видавати "Известия Полтавского Совета революции".

28 жовтня з подання більшовика С. Мазлаха Центральне бюро профспілок ухвалило, що "єдиним виходом для полтавського пролетаріату є визнання України автономною і підтримка Центральної Ради".

Вибори до Установчих зборів відбулися у листопаді і проходили за 17 партійними списками. У них узяли участь 28173 виборці, з яких за блок партій українських і російських есерів проголосувало 20,4 відсотка, за партію "народної свободи" (кадетів) — 17,2, єврейські партії та організації — 17, більшовиків — 16 (в повіті — 3,3 відсотка) і т. д.

Таким чином, протягом 1917 року в Полтаві, як і всюди в Україні, проходив активний процес національного відродження і державотворення, який супроводжувався боротьбою трудящого люду за поліпшення свого економічного становища і розв'язання нагальних соціальних потреб.

На кінець 1917 року соціально-економічне і політичне становище в Полтаві залишалося складним. У місті зберігалося двовладдя: Дума, яка підтримувала заходи Центральної Ради щодо стабілізації обстановки в Україні, і Рада, в якій верх брали прибічники крайніх протиправних дій. На грунті загального невдоволення демагогічні обіцянки більшовиків дати масам "мир, хліб і землю" завойовували все більше при-

Полтава. Історичний нарис — 133

хильників. На противагу Віденському училищу — єдиній військовій частині, яка ще зберігала дисципліну, більшовики в кінці листопада викликали з Миргорода саперний батальйон, що перебував під їхнім впливом, але він швидко "розтанув" в умовах загального розвалу армії.

10 грудня до Полтави прибула частина українського Богданівського полку під командуванням підосавула Ю. Ластовиченка, який зробив спробу зайняти приміщення Ради і встановити тверду владу Центральної Ради в особі міської Думи. Проте ця спроба успіху не мала: Ю. Ластовиченка вбили, а здеморалізовані богданівці поповнили число вкрай озлоблених солдатів старої армії, які самочинно залишали фронт і розходилися по домівках. Спроба більшовиків створити собі надійну збройну опору в особі Червоної гвардії також не мала успіху: до неї записалося лише 40 робітників підприємств харчової промисловості, з десяток друкарів і по кілька чоловік з решти профспілок міста. Таким чином, на кінець 1917 року в Полтаві панувало безладдя: старий апарат державної влади в умовах існування альтернативних політичних структур Рад був паралізований у своїх діях, а нового Центральна Рада створити не встигла.

У той же час Раднарком РРФСР, незважаючи на формальне визнання незалежності Української Народної Республіки, розпочав, прикриваючись створеним у Харкові маріонетковим "урядом Радянської України", неприкриту агресію проти неї. За будь-яку ціну він намагався повернути Україну під свою владу шляхом її "совєтизації". Полтава була втягнута у вир братовбивчої громадянської війни.

На початку 1918 року більшовицькі війська під командуванням Муравйова розпочали наступ з Харкова в напрямку на Київ і 6 січня вступили до Полтави. Як повідомляв Муравйов до В. Антонова-Овсієнка, він "наказав нещадно вирізати всіх захисників місцевої буржуазії". 7 січня Муравйов мав розмову з членами виконкому Полтавської Ради, які заявили про свій нейтралітет у боротьбі за владу і просили червоні війська якомога швидше залишити місто. У Полтаві встановилася більшовицька диктатура: вся влада фактично перебувала в руках військових комісарів. Полтавська Рада, де більшість депутатів не була більшовиками, змушена була втілювати в життя ленінські декрети соціалістичного експерименту.

Коли австро-німецькі війська згідно з Брестською угодою розпочали спільно з військами УНР наступ з метою звільнення України від більшовиків, останні робили відчайдушні спроби організувати їм відсіч, але на ленінський заклик "Соціалістична Вітчизна в небезпеці" мало хто відгукнувся. Червоні війська відступали майже без опору. З метою стримати просування союзних військ вони спалили в Полтаві міст через Ворсклу і зірвали водокачку на станції Полтава-Південна.

У ніч з 8 на 9 квітня до Полтави вступив кінний полк імені Гордієнка української Залізної дивізії генерала Натієва. На другий день до Полтави ввійшла і німецька кіннота, що наступала від Кременчука. Вступ німецьких військ до Полтави після тривалого періоду політичного хаосу і більшовицької диктатури був сприйнятий жителями з надією, як гарант стабільності і правопорядку, але ці сподівання не справдилися. Уряд гетьмана П. Скоропадського, що прийшов до влади в результаті інспірованого німцями державного перевороту, проводив політику в інтересах поміщиків і капіталістів. Різко погіршилося і без того скрутне становище трудящого люду. Після запровадження карткової системи жителі забезпечувалися лише півфунтом хліба,

Полтава. Історичний нарис — 134

який до того ж видавався нерегулярно. Почалися переслідування профспілок та інших громадських організацій, заборонялися страйки.

Разом з тим певна стабілізація військової і політичної обстановки в Україні сприяла національно-культурному відродженню. Почався швидкий процес українізації освіти, насамперед початкової, який, однак, стримувався тим, що не вистачало вчителів. Перед початком 1918 — 1919 навчального року батьки записали для навчання українською мовою 564 дітей першого класу, а російською — 338. У зв'язку з цим шкільна комісія міської управи перевела 15 початкових шкіл на українську мову навчання, а 11 залишилося на російській. Різко зросла кількість учнів і в українських середніх школах. влітку 1918 року були засновані перша в Полтаві повна жіноча українська гімназія, що перебувала у віданні повітового земства, а також єврейська гімназія Гуревича.

4 липня при 2-й українській гімназії було відкрито одномісячні курси з українознавства, на яких навчалися 372 слухачі, в тому числі 220 з Полтавського повіту, 45 — з інших повітів Полтавської губернії, 9 — з Холмщини і Волині і 98 випускників російських гімназій міста. Курс історії української літератури на них вів В. Щепотьєв, української мови — 3. Курдиновський, педагогічної психології — Г. Ващенко.

Восени 1918 року в Полтаві відкрився історико-філологічний факультет з правами факультетів державних університетів. Наприкінці 1920 року тут навчалося близько 600 студентів. Навчання відбувалося спочатку в приміщенні Українського клубу, а згодом — у приватній гімназії Старицького (нині — середня школа № 6). У липні 1918 року в приміщенні комерційного училища відкрився юридичний факультет, де навчалося до 300 студентів. Факультети мали стати в майбутньому основою Полтавського університету. Утримувалися вони, головним чином, на кошти Полтавської спілки споживчих товариств. Лекції на факультетах читали професори та викладачі Харківського університету Д. Багалій, М. Сумцов, С. Таранущенко, Барвінський, Веретенников, а також місцеві лектори Г. Ващенко, І. Чаленко, В. Щепотьєв, В. Щербаківський, В. Воропай, М. Гавриленко та ін. При Полтавському краєзнавчому музеї був заснований "Історичний архів Полтавщини", очолюваний К. Ляховичем, співробітники якого розгорнули плідну роботу по збиранню і вивченню історичних джерел.

Восени 1918 року загальне невдоволення гетьманським та окупаційним режимами набрало загрозливих форм. Вибухали і ширилися селянські повстання. У Німеччині й Австро-Угорщині назрівали революції. В цих умовах утворена опозиційними силами Директорія оголосила 14 листопада загальне повстання проти гетьмана.

Полтава. Історичний нарис — 135

У ніч на 27 листопада озброєні селяни з навколишніх сіл після нетривалого обстрілу зайняли Красні казарми і вступили до Полтави. Лише офіцерський загін, що засів з кулеметом на дзвіниці Троїцької церкви, ще деякий час продовжував чинити опір. Відразу ж був утворений революційний комітет на чолі з М. Шинкарем, до складу якого ввійшли українські есери-боротьбисти, соціал-демократи та більшовики. Вранці 28 листопада до Полтави прибули козаки 2-го полку Запорізької дивізії (згодом — корпусу) П. Болбочана. Того ж дня в приміщенні музичного училища відбувся масовий мітинг населення міста на підтримку Української Народної Республіки. Відновилася діяльність профспілок, інших громадських і політичних організацій, пройшли вибори до нових органів влади — трудових Рад та міліції, вживалися заходи щодо дальшого розвитку української культури, мови та освіти.

На початку грудня з ініціативи повітових "Просвіт" відділ позашкільної освіти Полтавського земства створив пересувний університет для поширення знань серед народу. Тоді ж у передмісті Полтави Павленках була відкрита ще одна українська гімназія. Міська Дума надала їй грошову допомогу в розмірі 5 тисяч карбованців. Все діловодство в державних установах переходило на українську мову. Від службовців міліції також вимагалося обов'язкове її знання.

Проте політична ситуація в Україні була складною. Багатотисячна армія повстанців, яка повалила гетьманський режим, розтанула з такою ж швидкістю, як і з'явилася: селяни розійшлися по домівках, щоб поділити панську землю. А тим часом більшовицька Росія вдруге розпочала неоголошену війну проти України. Запорізький корпус П. Болбочана був безсилий стримати наступ червоних військ з боку Харкова. Під час запеклих боїв українських військ з більшовиками в районі сіл Божкове і Свинківка злочинні елементи протягом 17 — 18 січня 1919 року вчинили єврейський погром у Полтаві, особливо на Подолі, який супроводжувався грабуванням магазинів і квартир. Під час погрому постраждали десятки людей, а кілька чоловік було вбито.

19 січня о 6-й годині ранку більшовицькі війська вступили до Полтави. Начальником полтавської залоги було призначено Бардачевського, а комендантом міста — К. Матяша. Міська організація КП(б)У, будучи невеликою (у квітні вона налічувала 243 члени), захопила, спираючись на каральні органи ЧК, до своїх рук керівництво всіма ланками державного, господарського і громадського життя. Допомагала їй комсомольська організація, яка організаційно оформилася в січні 1919 року, але її вплив у молодіжному русі був незначним: навіть у червні в ній було лише 37 членів.

Зосередження необмеженої влади в руках окремих осіб викликало невдоволення не лише переважної більшості населення, але й рядових членів КП(б)У. У травні 1919 року збори полтавської районної залізничної більшовицької організації прийняли резолюцію, підтриману згодом і міською організацією, яка звинувачувала партію у відриві від мас, а компартійну номенклатуру — від рядових членів партії. Але такий прояв партійної демократії не вписувався в ленінські канони "демократичного централізму", і рішенням Полтавського губкому КП(б)У від 24 травня міська партійна організація разом з районною були розпущені.

18 лютого були проведені вибори до Полтавської Ради на класовій основі, які забезпечили "перемогу" більшовикам. Із 219 депутатів 143 були комуністами або їм співчуваючими, 16 — "боротьбистами" (українськими лівими

Полтава. Історичний нарис — 136

есерами), решта депутатів були безпартійними.

Розпочата ще на початку 1918 року націоналізація промисловості і торгівлі привела, з одного боку, до їх розвалу, закриття підприємств і безробіття, а з другого — до створення численної армії чиновників-управлінців — зародку майбутньої партійно-радянської номенклатури. Заборона вільної торгівлі хлібом і введення продрозкладки викликали збройний опір селянства і гостру нестачу продуктів харчування. Протягом першого півріччя 1919 року ціни на предмети першої необхідності в Полтаві зросли більш як у чотири рази. Щоб якось прожити, мешканці міста всупереч заборонам займалися самозаготівлями, обмінюючи домашній скарб на хліб. Зрозумівши свою повну нездатність забезпечити мешканців міста хоч би мінімумом продуктів харчування, губернські власті в червні 1919 зняли загороджувальні загони навколо Полтави.

Жителі міста, особливо їх заможна частина, страждали від постійних реквізицій, "надзвичайних революційних податків". Так, у лютому 1919 року на мешканців ("буржуазію") Полтави був накладений одноразовий податок у вигляді предметів першої необхідності, а в червні — надзвичайний податок на суму 25 мільйонів карбованців.

Скрутне матеріальне становище полтавців доповнювалося політичним безправ'ям і терором з боку каральних органів ЧК. Арешти і розстріли без суду мирних жителів під приводом "боротьби з контрреволюцією" стали звичним явищем для Полтави. У листах до А. Луначарського і X. Раковського В. Короленко описав жахливі картини більшовицького терору: "Прийдуть уночі, посадять в автомобіль, відвезуть на цвинтар. Розстріляють у темряві, кинуть, можливо, ще живих, у готові могили та зариють". У червні 1919 року "надзвичайка" пограбувала Хрестовоздвиженський монастир, забрала, крім церковних речей, останнього коня і двох корів, також ковдри, чоботи, білизну і годинники. Ченця отця Ніла розстріляли в Розсошенському лісі. З особливого наказу секретаря губкому КП(6)У Я. Дробніса після виступу в міському театрі було заарештовано і згодом розстріляно відомого співака і режисера 0. Островського.

Влітку 1919 року білогвардійські війська "главковерха юга Росии" генерала Денікіна, які вели боротьбу з метою відновлення "единой и неделимой" Росії, розгорнули наступ у напрямку на Москву і Київ. Із вступом їх 30 липня до Полтави тут був встановлений режим військової диктатури, фабрики і заводи було повернуто попереднім власникам, а землю — поміщикам. Почалося переслідування всього українського, оскільки рух українців до національного самовизначення Денікін розглядав як звичайний прояв сепаратизму. Полтавським міським головою було призначено С. Семенченка.

Полтавщина палала в полум'ї народних повстань різної політичної орієнтації, як національно-патріотичної, так і більшовицької. 4 та 11 — 12 жовтня повстанці вривалися до Полтави, але не змогли її здобути. У відсічі за браком достатньої білогвардійської залоги брали участь добровольці з числа учнів старших класів гімназій, студенти та вихованці кадетського корпусу. В ніч проти 11 грудня Червона Армія при підтримці повстанців вступила до Полтави. 13 грудня з політпрацівників Червоної Армії та більшовицьких лідерів міста було утворено ревком, до якого ввійшли Я. Дробніс, М. Алексєєв, Г. Кондратко, О. Буценко та ін.

Однак керівництво Полтавською губернською і міською організаціями КП(б)У опинилося в руках прибічників демократичних принципів побудови

Полтава. Історичний нарис — 137

партії, так званих "децистів" на чолі з Я. Дробнісом, які стали в опозицію курсу ЦК РКП(б). Тому рішенням ЦК КП(б)У "децистське" керівництво Полтавського губкому партії наприкінці березня 1920 року було замінене. До нового складу губкому КП(б)У були включені Ю. Коцюбинський, Б. Миронов, Б. Пугачевський та ін.

Тотальний терор проти "контрреволюціонерів" (а такими вважалися всі, хто не сприймав влади більшовиків) забезпечив комуністам під час проведених у березні 1920 року виборів абсолютну більшість у Полтавській Раді, яка стала слухняним знаряддям у проведенні їхньої політики. Втілюючи в життя ленінські настанови на побудову безринкової комуністичної економіки, яка згодом дістала назву політики воєнного комунізму, в Полтаві до кінця 1920 року завершили націоналізацію промисловості, аж до дрібних підприємств включно, і тим самим забезпечили її розвал. Із зупинкою підприємств росло безробіття. Холод і голод стали звичним явищем для жителів міста. Не вистачало найнеобхіднішого: солі, гасу, сірників" ліків. Крім того, люди були охоплені страхом, який наводила своїм терором Полтавська ЧК, що розташувалася в приміщенні інституту шляхетних дівчат (нині — Технічний університет).

На початку 1920 року губвиконком підтвердив державну хлібну монополію, заборонивши вільну торгівлю продовольчими товарами, а в ніч з 19 на 20 липня мобілізовані комуністи і "активісти" опечатали всі приватні магазини і конфіскували товари в них. Будь-яка легальна торгівля була заборонена, що дало поштовх до поширення торгівлі нелегальної, шаленого росту цін, спекуляції і появи такого характерного для періоду воєнного комунізму явища, як "мішечництво".

Розруха — наслідок як воєнних дій, так і більшовицьких експериментів — потребувала для відбудови народного господарства значної кількості робочої сили, головним чином некваліфікованої. У зв'язку з тим, що гроші втратили будь-яку вартість, а державне забезпечення через карткову систему було мізерним, до праці стали залучати або ж примусово, шляхом введення загальної трудової повинності, або ж через влаштування масових суботників та недільників. Перший комуністичний недільник у Полтаві було проведено 8 лютого, а всього протягом 1920 року їх відбулося 26.

Небажання селян віддавати хліб Радянській державі за продрозкладкою, тобто фактично без оплати, потребувало збільшення репресивного апарату на селі. Для боротьби із селянством лише протягом травня була послана третина компартійної організації міста і депутатів міської Ради, а у вересні — додатково ще 800 робітників-"активістів".

Незважаючи на існування антиукраїнських режимів — денікінського та більшовицького, в Полтаві продов-

Полтава. Історичний нарис — 138

жували діяти національно-культурні організації. Видавництво Полтавської спілки споживчих товариств спільно з педагогічним бюро Полтавського губернського земства, яке очолював М. Рудинський, протягом 1918 — 1920 років видавало твори українських письменників тиражем від 10 до 20 тисяч примірників, підручники, хрестоматії, букварі, читанки, а також художні твори для дітей різного віку, тираж яких сягав 100 тисяч примірників. Тисячі видрукуваних у Полтаві портретів Т. Шевченка, Лесі Українки, Панаса Мирного, М. Драгоманова, І. Котляревського та інших діячів національного відродження прикрашали селянські хати, школи і приміщення товариств "Просвіта" по всій Україні.

За часів денікінщини з ініціативи української інтелігенції та ПССТ виникла нова громадська просвітницька організація — "Українська культура", управу якої очолили М. Огородній, Г. Ващенко і М. Христенко. Протягом кількох місяців за рахунок добровільних пожертвувань громадян та полтавських кооператорів вона зібрала близько 10 мільйонів карбованців і створила фонд розвитку української культури і освіти. "Українська культура" перебрала і всю видавничу діяльність Полтавської спілки споживчих товариств. При ній існувала також бібліотека-музей, куди до кінця 1920 року було зібрано близько 15 тисяч книг.

Продовжувала діяти заснована в кінці 1918 року з ініціативи В. Короленка громадська філантропічна організація "Ліга порятунку дітей". Її метою була турбота про дітей-сиріт, їх правове і соціальне становище. "Ліга" утримувалася за рахунок пожертвувань з боку громадських організацій та окремих осіб, а також урядових дотацій. Влітку 1919-го "Ліга" взяла під свою опіку близько 7 тисяч дітей, яких більшовики вивезли в Україну з центральних районів Росії і під час відступу кинули напризволяще. У грудні того ж року на пропозицію В. Короленка в селі Триби під Полтавою було відкрито сільськогосподарську колонію для безпритульних дітей. У віданні "Ліги" перебували майстерні — швейна та іграшок, притулки для дітей. З відновленням Радянської влади всі громадські організації були або обмежені в своїх діях, або поставлені під контроль більшовиків. На початку 1920 року "Ліга" змушена була передати Полтавському відділу соціального забезпечення будинок малюка і ясла-притулок та молочну кухню ("Краплю молока") з консультацією для грудних дітей.

Восени 1920 року з числа українських патріотів склався таємний повстанський комітет, який очолив А. Гаращенко. До нього ввійшли керівники кредитної кооперації, директор гімназії імені Котляревського І. Прийма, С. Лойко, С Нінківський та ін. Викриття цього комітету ЧК стало приводом для погрому української інтелігенції та культурно-освітніх організацій і установ. Розгрому зазнали також кооперативи — одні з останніх громадських організацій, які ще залишалися поза контролем більшовиків.

У кінці 1920 були заарештовані правління Полтавської спілки споживчих товариств (К. Божко, Н. Левченко, М. Филипович, К. Хохлич, на чолі з головою Д. Шульгою), спілки сільськогосподарських кооперативів "Хуторянин" (В. Дем'янко, А. Романін, К. Товкач), кооперативу "Організований робітник" (М. Карпенко, С. Косенко, X. Портний, М. Пилинський). Розпущена була і "Спілка працюючих в кооперативних установах", яка існувала з 1918 року і об'єднувала понад 700 членів. Органами Радянської влади була закрита також культурно-просвітницька організація "Українська культура". Її майно і кошти конфіскували. Така ж доля спіт-

Полтава. Історичний нарис — 139

кала і бібліотеку Полтавської спілки споживчих товариств, яка дуже швидко "розтанула", а газетний фонд її було просто знищено. За одну ніч було заарештовано 173 чоловіка, головним чином представників української інтелігенції. Частину з них розстріляли, звинувативши в приналежності до петлюрівської організації, хоча більшість з них не брала участі в антирадянській діяльності, а проводила культурно-просвітню роботу на користь свого народу. Тоді ж загинув і відомий скульптор М. Гаврилко. Він очолив протибільшовицьке повстання в селах від Божкового до Диканьки, але його схопили і розстріляли. Більшість з тих, хто врятувався від розправи в 1920 році, стали жертвами репресій у 30-х. Таким чином, на кінець 1920 року Радянська влада шляхом репресій і терору утвердилася в Полтаві остаточно.

Полтава. Історичний нарис — 140

І. І. Діптан

На шляхах НЕПу (1921 — 1928 роки)

Радянська влада утверджувалася в Україні болісно, в боротьбі з так званим "політичним бандитизмом" — масовим партизанським рухом селянства, обуреного грабіжницькою продрозкладкою і першими спробами примусової колективізації. За розпорядженнями ЦК КП(6)У було створено спеціальний орган — Всеукраїнську нараду по боротьбі з бандитизмом, яку очолив М. В. Фрунзе. Подібні наради діяли в губерніях і повітах.

Полтавський губком КП(6)У протягом квітня — липня 1921 року провів три партійні мобілізації, зорганізував ударні групи і загони самооборони незаможників для придушення селянських виступів. У Полтаві перебував штаб бригади частин особливого призначення, що координував діяльність своїх місцевих підрозділів. Врешті-решт, на кінець 1921 року в губернії, як і загалом у республіці, хребет селянському рухові було зламано.

Все ж саме селянські повстання в поєднанні з військовими виступами та великими робітничими страйками змусили партійно-державне керівництво країни визнати провал політики "воєнного комунізму" й переглянути тактику соціалістичного будівництва. Комплексно неп упроваджувався в Українській РСР починаючи з 1923 року. А 1921 — 1922 роки були часом реалізації окремих його складових і подолання страшного відлуння воєнно-комуністичних методів господарювання — голоду.

Полтава. Історичний нарис — 141

Лихо охопило територію з населенням близько 35 мільйонів, з яких в особливо скрутному становищі опинилися 25 мільйонів, у тому числі 5,6 мільйона в Україні. Голодуючими в республіці були визнані 5 губерній Півдня: Донецька, Запорізька — повністю, Катеринославська, Миколаївська — значною мірою, а також окремі повіти Кременчуцької і Полтавської (в останній губернії — Кобеляцький і Костянтиноградський повіти).

Для координації зусиль у боротьбі з голодом 7 серпня 1921 року була створена Центральна комісія допомоги голодуючим (ЦК Допгол ВУЦВК) під головуванням Г. І. Петровського. При губернських і повітових виконкомах організовувалися місцеві комісії. Зокрема, при Полтавському губвиконкомі така комісія була започаткована 19 серпня. При губпрофраді розгорнула роботу комісія сприяння голодуючим. Активно працювала група Полтавського відділу Всеросійського комітету допомоги голодуючим, почесним головою якої був обраний В. Г. Короленко. Комісії створювали постійні фонди допомоги, евакопункти, інтернатні заклади, організовували суботники та недільники на користь голодуючих.

Полтавці, незважаючи на вкрай скрутне економічне становище губернії, жертовно допомагали голодуючим. Уже на 1 вересня 1921 року в Поволжя було відправлено 90 вагонів зерна, пізніше — понад 1030 тонн городнього насіння, що становило майже половину вивезеного зі всієї України. Полтавські лікарсько-харчувальні загони діяли в 4 губерніях Поволжя. Особливо відзначився загін імені В. Г. Короленка, що рятував голодуючих м. Полтави Самарської губернії. Вдячні самарці присвоїли споруджуваній у той час греблі ім'я В. Г. Короленка, водосховище, створене нею, назвали Полтавським.

Найбільше потерпала від голоду малеча. 30 відсотків дітей Поволжя і Криму вимерло. В Україні в червні 1922 року голодувало близько 1900 тисяч дітей. І в цих екстремальних умовах уряд республіки зголосився допомогти бідолашним дітям Росії шляхом їх евакуації у "благополучні" губернії. За розверсткою Всеукраїнської Ради захисту дітей (РЗД) Полтавщина мала влаштувати 6 тисяч дітей Поволжя. Та дійсність внесла свої корективи, і в губернію прибуло понад 17 тисяч. Із 18 постійних дитбудинків Полтави три обслуговували тільки евакуйованих дітей Поволжя і Півдня України. А загалом у губернії для прибулих було відкрито 59 дитбудинків, колоній і комун. Певну кількість дітей було розміщено в селянських родинах, узято під колективний патронат робітників і службовців. Так трудівники Полтавщини, у межах якої голодувало понад 36 тисяч власних дітей, відгукнулись на лихо в сусідній Росії. Навіть після того, як близько 5 тисяч дітей було реевакуйовано, у дитбудинках губернії перебувало майже 5 тисяч маленьких волжан (із них 460 — у Полтаві).

Нібито задля поповнення валютного фонду боротьби з голодом, який призначався для оплати рахунків за імпортоване продовольство, радянська влада проводила реквізицію церковних цінностей. Ця ударна кампанія здійснювалась у руслі "революційної законності" і мала приховане політичне спрямування: за допомогою репресій позбавити церкву економічної сили й ідеологічного впливу на маси.

Згідно з декретом ВУЦВК від 8 березня 1922 року на місцях створювалися комісії по вилученню та обліку церковних коштовностей. Полтавська губкомісія, очолювана начальником губвідділу ДПУ Е. Лінде, розпочала роботу 22 квітня. Діяла жорстоко, репресивно. Так, ревтрибуналу були піддані

Полтава. Історичний нарис — 142

18 священиків Полтави, чимало віруючих, що протидіяли зухвалим домаганням уповноважених комісій. Великий громадський резонанс мав суд над священиком Троїцької церкви в Полтаві В. І. Зеленцовим. Звинувачений у невиконанні вищезгаданого декрету, він був засуджений до розстрілу. Незважаючи на те, що міра покарання В. І. Зеленцову була замінена згодом п'ятьма роками виправно-трудових таборів, вона засвідчила готовність влади до безоглядного терору інших.

Кампанія завершилася в Полтаві 22 травня, а в повітах — 15 червня 1922 року. За свідченням голови губвиконкому Я. Н. Дробніса, з ризниць церков і монастирів було конфісковано близько 200 пудів золота, срібла, інших коштовностей. У ході цієї кампанії чимало храмів було зруйновано, загинуло багато шедеврів культурно-історичного надбання народу. До того ж, зібрані кошти використовувалися далеко не за призначенням.

Нарешті, десь під осінь 1923 року, голод, що забрав із собою близько 300 тисяч людських доль в Україні, вдалося здолати.

Боротьба з наслідками голоду ще тривала, та розпочалося й господарське відродження краю. Вже в першій половині 1921 року в Полтаві стали до ладу цегельний і шкіряний заводи, закрійні та ливарні майстерні, державний олійний завод, млини і макаронна фабрика, завод "Мило", сірникова фабрика, завершувалося будівництво міської пекарні. З металообробних підприємств працював лише завод "Губметал", який виготовляв цвяхи та деякі інші речі, переважно для потреб сільського господарства.

Поступово відкривалися й інші підприємства. На весну 1923 року державна промисловість Полтави була представлена п'ятьма шкірзаводами, з яких працювали два (101 робітник), вісьмома млинами (286 робітників і 152 службовці), чотирма друкарнями (215 працюючих), сірниковою (102 чоловіка), кондитерською й макаронною фабриками (по 59 працюючих), лісопильним заводом (70 чоловік), електростанцією (116 спеціалістів), штамповим заводом (38 виробничників). Незабаром до категорії державних були віднесені такі підприємства: дві кондитерські, ковбасна, галенова й парфюмерно-косметична фабрики, масло- та оцтовий заводи. Загалом на цей час у Полтаві нараховувалося 224 промислових підприємства, на яких працювало 6242 чоловіка.

Випадково місто стало одним із центрів текстильної промисловості. Справа в тому, що 1915 року до Полтави у зв'язку з наближенням австрійців було евакуйовано 6 віленських механічно-панчішних фабрик. На той час підприємства випускали 240 тисяч дюжин панчіх і шкарпеток на рік. Окрім цього, діяла 81 панчішна майстерня, що продукувала 430 тисяч дюжин панчіх. З'явились і суміжні підприємства — 19 ниткових майстерень, які виготовляли 240 тисяч дюжин 200-ярдових котків ниток (ярд дорівнює 0, 9144 метра).

У 1918 — 1919 роках панчішно-шкарпеткове виробництво через нестачу сировини перебувало в занепаді. 1920 року всі фабрики були націоналізовані, причому ниткові майстерні об'єднали в одну фабрику, з трьох сукальних майстерень зосталась одна, з 6 фабрик удалося відкрити лише одну. Товарів вироблялося мало, та і якість була низька. У 1922 році ситуація дещо поліпшилася: збільшилося сировинне постачання, зріс попит, з'явилися бажаючі взяти підприємства в оренду. За державою залишилася одна фабрика, що перебувала у віданні Текстильпрому. У 1923 — 1924 роках вона зміцніла, запрацювала в дві зміни і випустила 34 тисячі дюжин панчіх.

Полтава. Історичний нарис — 143

На кінець 1926 року всі 6 текстильних фабрик знову зосередилися в руках Текстильпрому, устаткування було розподілене поміж трьома великими фабриками. У 1926 — 1927 році 672 працівники Полтавського Текстильпрому випустили 395 тисяч дюжин панчіх на суму 1, 5 мільйона карбованців. Дещо раніше, у грудні 1924 року, полтавський комітет по боротьбі з безробіттям (комборбез) організував панчішну фабрику "Текстильник" (згодом — фабрика імені 8 Березня), де спочатку працювало 25, а через рік 227 чоловік. У листопаді 1927 року в Полтаві розпочато будівництво нової текстильної фабрики. Так місто стало справжнім осередком не лише панчішно-шкарпеткового, а й більш широкого трикотажного виробництва.

Здавна Полтава відзначалася розвинутою харчовою промисловістю. 15 березня 1926 року стала до ладу беконна фабрика товариства "Бекон" — первісток у системі подібних підприємств України. За перший рік існування вона дала на експорт 165 тисяч пудів бекону вартістю 2 мільйони карбованців. З часом експорт полтавського бекону зріс і в грошовому вираженні сягав 4, 5 мільйона карбованців щорічно. На виставці в Парижі вироби фабрики дістали найвищу оцінку. За весь час роботи фабрики не було жодної скарги на якість її продукції, що експортувалася в Англію, Францію, Голландію. У 1927 році розпочали будівництво важкого м'ясохолодильника, а наступного року було зведено маслозавод. Так у Полтаві створювалась потужна промислова база по переробці сільськогосподарської сировини.

Ще з XIX століття губернія була одним із центрів тютюнництва. 28 травня 1925 року в Полтаві почала працювати тютюнова фабрика, яка на жовтень цього ж року виробила 6850 ящиків махорки вартістю 147700 карбованців. На кінець 1925 року в Полтаві діяли всі підприємства (у попередні роки значна частина їх була законсервована). У 1926 — 1927 роках база місцевої промисловості

Полтава. Історичний нарис — 144

зміцнилася: розширено діючі підприємства, розпочато реорганізацію залізничних майстерень у паровозоремонтний завод; розгорнулася реконструкція ремонтно-механічного заводу "Метал", який обслуговував промисловість і сільське господарство Полтавського округу: ремонтував сільськогосподарську техніку, виготовляв для текстильних фабрик устаткування, що раніше ввозилося з-за кордону.

Промислове піднесення супроводжувалося зростанням робітництва. Проте чимало працездатних людей не мали постійного місця роботи. Так, на 1 січня 1925 року в місті нараховувалося 5710 безробітних, а на 1 червня цього ж року — вже 7500. Із них 37, 7 відсотка — робітники промислових підприємств, 27, 7 — робітники розумової праці, 27, 5 відсотка — некваліфікованї робітники. Безробіття зростало за рахунок вихідців із села та демобілізованих із Червоної Армії.

Державна допомога безробітним надавалася через місцеві відділи Наркомпраці УРСР, а безпосередньо — через біржі праці (у Полтаві така біржа діяла з 1922 року). Вони проводили облік безробітних (по можливості їх працевлаштовували), перекваліфікацію, організовували громадські роботи і трудові колективи, сприяли відкриттю пунктів громадського харчування, гуртожитків, проведенню певної культосвітньої роботи. Соціальне страхування, що здійснювалося спочатку через відділи соцзабезпечення, потім — через відділи праці при відповідних виконкомах, гарантувало безробітним деякий прожитковий мінімум.

Усе ж зазначені заходи не могли радикально вирішити проблему (наприклад, у Полтаві на 1 січня 1927 року налічувалося, за офіційними даними, ще 6629 безробітних). За тими ж офіційними даними, безробіття було ліквідовано в 1930 році.

Але все це буде потім, через кілька років. А в досліджуваному періоді економіка Полтави, як і України в цілому, характеризувалася наявністю різних типів господарювання, вивільненою непом підприємницькою активністю, промисловим пожвавленням. Так, на початку 1925 року в губернії нараховувалося 17135 підприємств, на яких працювало 29847 чоловік. Держсектор охоплював 106 підприємств (0, 6 відсотка від загальної кількості) із 6227 працюючими (20, 9 відсотка від загальної кількості); кооперативний — 271 підприємство (1, 6 процента), що забезпечувало роботою 1938 чоловік (6, 5 відсотка), а приватний — аж 1675В підприємств (97, 8 відсотка) із 21682 (72, 6 процента) працюючими. На перший погляд, приватний сектор у промисловості був домінуючим, але за концентрацією робочої сили і обсягом товарної продукції провідні позиції були не за ним. Так, за перше півріччя 1923 — 1924 господарського року товарообіг одного підприємства склав: державного — 84200 карбованців, кооперативного — 4700, приватного — 600 карбованців. Тобто, хоча промисловість Полтавщини мала переважно кустарний характер (підприємства чисельністю від 1 до 15 робітників складали 99, 2 відсотка усіх існуючих), влада активно сприяла розвитку державної економіки та поступовому витісненню приватного підприємництва.

Цей процес був закономірним, адже стратеги партійно-радянського керівництва майбутнє країни пов'язували із всепоглинаючою регламентацією всіх сфер життя, і неп оцінювався ними як політика перехідного періоду, що несумісна з суспільством побудованого соціалізму. Тож усе більш виразною ставала тенденція до згортання відносної економічної свободи й уніфікації всіх форм власності до єдиної — загальнодержавної.

20-і роки в розвитку національної освіти, науки, літератури і мистецтва

Полтава. Історичний нарис — 145

інколи називають періодом українського культурного відродження, і не випадково. Нова комуністично-тоталітарна держава ще не сформувалася остаточно, а тому мусила забезпечити собі не лише економічне, а й науково-ідеологічне підґрунтя: привабити стару інтелігенцію, доки не породить власну, радянську; поступитися культурницьким домаганням національно свідомого українства, щоби притупити його пильність перед близькою перспективою денаціоналізації.

Серед багатьох невідкладних проблем, що їх мала розв'язати влада: злиденність, неписьменність широких верств населення, нестача кваліфікованих кадрів у галузях освіти, науки, охорони здоров'я, слабкість матеріальної бази цих галузей і т. п. — однією з найболючіших була масова дитяча безпритульність. Це лихо, успадковане ще від царизму, зросло до масштабів соціальної трагедії (в Україні на початок 1921 року — близько 1 мільйона безпритульників), бо живилось руйнівними наслідками світової і громадянської воєн, економічним занепадом, голодом 1921 — 1922 років.

Певний досвід боротьби з безпритульністю існував. Ще 10 березня 1919 року при Наркоматі соціального забезпечення УРСР була організована Рада захисту дітей (РЗД), яка узгоджувала роботу відповідних наркоматів у сфері охорони дитинства. Через воєнні обставини ЇЇ діяльність у квітні 1920 року була припинена. 29 червня 1920 року РЗД, яку очолював голова РНК УРСР X. Г. Раковський, відродилася.

Місцевий орган РЗД при Полтавському губвиконкомі було створено 15 липня 1920 року. Лише за період з 1 січня по 15 квітня 1921 року під її наглядом працювало 75 інтернатів, 108 дитсадків, 2260 шкіл, 7 колоній, 12 дитячих клубів і 6 їдалень. Значною була роль Ради в порятунку голодуючих дітей, що прибули на Полтавщину в 1921 — 1922 роках.

Незабаром відбулася реорганізація органів захисту дитинства, і на зміну РЗД згідно з урядовою ухвалою від 28 листопада 1922 року прийшла Центральна комісія допомоги дітям (ЦКДД) при ВУЦВК на чолі з Г. І. Петровським. На відміну від РЗД, ЦКДД мала ширшу компетенцію, фінансову самостійність і була націлена на остаточну ліквідацію безпритульності.

Полтавська комісія, створена 12 вересня 1923 року при губвиконкомі, піклувалася, насамперед, про безпритульників, які залишилися поза увагою органів освіти і охорони здоров'я. У Полтаві міська комісія в 1923 році частково фінансувала роботу двох дитбудинків, санаторію, дитячої лікарні та будинку малюка.

Комісії дбали про подальшу долю випускників інтернатних закладів. На кошти губкомісії в 1924 році були відкриті тютюнова фабрика, гуртожитки для підлітків, які пішли на виробництво; визначалися додаткові стипендії

Полтава. Історичний нарис — 146

для студентів робітфаків і вузів. Зростала мережа шкіл робітничої молоді і ФЗН, яким надавалася дотація від комісій допомоги дітям. У Полтаві на кінець 1924 року таку допомогу отримували 7 профшкіл, 4 школи фабрично-заводського учнівства, один будинок робітничих підлітків, слухачі 4 довготермінових професійних курсів.

Планову роботу по ліквідації бездоглядності, злиденності та захворюваності дітей проводили наркомати освіти і охорони здоров'я. Так, ще восени 1921 року на Полтавщині нараховувалося 28 установ (із них 10 — у губернському центрі), що надавали лікарську допомогу дітям. Окрім того, діяло ще 49 закладів (8 у Полтаві) охорони материнства і дитинства.

Радикальним засобом подолання безпритульності було створення системи закладів інтернатного типу. Особливо інтенсивно цей процес розгортався в 1921 — 1923 роках. Зокрема, на 1 січня 1923 року в Полтаві функціонувало: 18 постійних дитбудинків, 2 установи для дітей з фізичними вадами, 2 заклади для малолітніх правопорушників, 2 сільськогосподарські колонії, 2 ізолятори, 6 приймальників на 1978 дітей. Окрім цього, допомогу 153 міським дітям надавали 3 денних дитбудинки,

З часом мережа інтернатних закладів звужувалася швидше, ніж відпадала потреба в них. Так, уже на 1 січня 1925 року в Полтаві діяли: 1 постійний дитбудинок, 2 колонії, 2 дитмістечка, 2 установи для дітей із фізичними вадами, 1 — для розумово відсталих дітей, 2 — для неповнолітніх правопорушників і 1 будинок-ізолятор. Вони обслуговували 1291 дитину. Тобто, за два роки кількість інтернатних закладів Полтави скоротилася з 32 до 11. Денні дитбудинки зникли зовсім, натомість відкрилися 5 дитсадків для 175 малят. Зменшення кількості подібних установ зумовлювалося, насамперед, обмеженістю місцевого бюджету, на кошти якого більшість із них утримувалася. Наприклад, до 1923 року левова частка бюджетних асигнувань на народну освіту припадала на потреби дитбудинків. У 1925 — 1926 році витрати на школи становили 71 відсоток, на дитбудинки — 26, 9 відсотка, а в 1926 — 1927 році — відповідно 74,3 і 23,4 відсотка.

За цих обставин нагальною стала допомога громадськості в боротьбі з безпритульністю. При сприянні ЦКДД у республіці в 1924 році виникли осередки "друзів дітей", які в травні 1927 року трансформувалися в однойменне товариство (на Полтавщині в 1925 році 245 осередків об'єднували понад 11 тисяч чоловік). Організація акумулювала активність трудящих у захисті дитинства і була своєрідним підрозділом комдопдітів.

Значну роль у боротьбі з дитячою злочинністю — супутницею безпритульності — відіграли комісії у справах неповнолітніх, засновані ще 1920 року. Вони були органами правового захисту

Полтава. Історичний нарис — 147

дітей і запобігання правопорушенням. При Полтавській губкомісії існували: колектор, колонії імені М. Горького (завідувач — А. С Макаренко) та імені Паризької Комуни. Їх діяльність лише за 1921 — 1925 роки допомогла повернути суспільству понад 4 5 тисячі дітей. У межах Полтави протягом 1923 — 1926 років було порятовано близько 1,2 тисячі маленьких правопорушників.

Наприкінці 20-х років були створені належні передумови для успішного розв'язання проблеми масової безпритульності. Та примусова колективізація, голодомор, репресії викликали нову хвилю безпритульності.

Складною проблемою культурного життя України була ліквідація неписьменності. Нова влада одразу ж звернулася до населення із закликом учитися самим і посилати своїх дорослих синів і дочок до вечірніх шкіл, які відкривалися при трудових школах. Широко пропагувалася необхідність освіти, першим етапом якої було знання елементарної грамоти. До роботи залучалися всі культурні сили міста і села. Відкривалися загальноосвітні школи (у Полтаві їх нараховувалося 1923 року — 21, 1925 — 16, 1927 — 23, 1928 року — 21; учнів у них було відповідно по роках — 5388, 7444, 9127, 9658), гуртки ліквідації неписьменності, школи наймитської молоді. Та багато шкіл працювало спорадично, з половиною записаних учнів. Адже матеріальне становище школярів і вчителів було скрутним.

Учительських кадрів не вистачало по всій губернії, хоча в Полтаві з 1921 року діяв Інститут народної освіти (ІНО). У 1923 — 1924 навчальному році в ньому навчалося 192 майбутніх педагоги, а восени 1924 року до лав студентів було зараховано 69 чоловік. Студентів вузу залучали до ліквідації неписьменності.

Велику роль у боротьбі з неуцтвом відігравало товариство "Геть неписьменність!", організоване в Україні восени 1923 року. Його очолив голова ВУЦВК Г. І. Петровеький. Свою роботу воно будувало на основі добровільного членства і спиралося на освічені верстви міста і села.

На Полтавщині Товариство допомоги ліквідації неписьменності організоване 15 грудня 1923 року. Правління його у складі 11 осіб очолив голова Полтавського губвиконкому О. К. Сербиченко.

Активністю відзначалося Полтавське міське товариство. У Полтаві на 1920 рік письменними серед чоловічого населення були у віці: до 10 років — 14, 1 відсотка, від 10 до 19 років — 89, 5, від 20 до 29 років — 91, 6, від 30 до 39 років — 87, 6, від 40 до 49 років — 79, 3, від 50 до 59 років — 72, 2, старше 60 років — 51, 2 відсотка. На початку 1923 року в місті діяло 20 пунктів ліквідації неписьменності, в 1926 році — 21, а в 1927 році — лише 2. Скорочення мережі пунктів зумовлювалося певними успіхами в подоланні неписьменності. Якщо в 1920 році в Полтаві нараховувалося 20 відсотків неписьменних серед чоловічого населення у віці від 10 до 35 років (із 38265 — 7595 чоловік), то навесні 1927 року їх кількість зменшилася до 11, 5 відсотка (неписьменних залишилося 4503 чоловік). Фактично кожен освічений член товариства навчав одного неписьменного.

Для осіб старшого віку, що здобули елементарні знання і прагнули продовжувати освіту, наприкінці 20-х років у Полтаві працювали вечірній університет, вечірні робітничі курси, реорганізовані у вечірній робітничий факультет, 2-річні курси підготовки до вузів, збільшено було комплекти вечірніх робітничих шкіл. Усе ж ліквідація неписьменності залишалась актуальною ще і в роки першої п'ятирічки.

Полтава. Історичний нарис — 148

Комуністичній партії на початку правління бракувало підтримки неросійських народів. Тому, коли неп заспокоїв селянство, вона розпочала кампанію, спрямовану на завоювання їхньої прихильності. І в 1923 році на XII з'їзді партії її керівництво поклало початок політиці коренізації. Воно закликало спільними зусиллями добитися, щоб у партію та державний апарат ішли неросіяни, щоб службовці вивчали й користувалися місцевими мовами. Український різновид цієї політики називався українізацією.

Перші заходи українізації мали на меті розширити сферу вживання української мови. На Полтавщині, як і в республіці в цілому, цей процес відбувався під контролем компартійних і державних інституцій. На засіданнях губвиконкому періодично заслуховувалися повідомлення про хід українізації. Зокрема, у квітні 1924 року констатувалося, що з 13 відповідальних працівників відділу освіти губвиконкому п'ятеро знають українську мову належним чином, із 15 технічних працівників — дев'ятеро розмовляють нею (з них шестеро — використовують на письмі). З 1 січня того ж 1924 року все діловодство відділу було переведено на українську мову. Губосвіта відкрила в Полтаві для державних службовців курси української мови. І певні успіхи не забарилися: на 1 січня 1925 року 73 відсотки співробітників радянського апарату Полтавщини оволоділи українською мовою.

Та цього було недостатньо, бо ж українізація передбачала знання мови всіма партійними й державними посадовими особами. Тому 23 червня 1925 року губвиконком, згідно з постановою ВУЦВК і РНК УРСР від 30 квітня того ж року, видав наказ, який зобов'язував: запровадити українське діловодство в державних установах Полтавщини до 1 січня 1926 року; для загального керівництва українізацією створити комісії на чолі з головами місцевих виконкомів, заснувати комісії по українізації на державних підприємствах і установах; звільняти тих державних службовців, які ігнорують вимогу вивчення української мови (поновлювати на посаді лише після складання відповідного екзамену).

Однак цей наказ, як і багато йому подібних, виконувався вкрай непослідовно, бо ж саме здійснення українізації відбувалося неоднозначно і суперечливо. Доводилося долати запеклий опір міщанських елементів, які не бажали вивчати "сільську", "мужицьку" мову. Такого характеру настрої та негативне ставлення до її впровадження в повсякденну практику були характерними й для багатьох партійно-радянських управлінців. А якщо врахувати, що близько 95 відсотків працівників радянського апарату України були росіяни чи зрусифіковані представники різних національностей, то неважко уявити, з якими труднощами зустрічалися активні прихильники політики українізації. Чимало партійних і радянських працівників керівної ланки вбачали в ній "петлюрівщину", "контрреволюцію", "націоналізм" та всіляко саботували її проведення.

На Полтавщині, де українці становили близько 96 відсотків населення, українізація, здавалося б, мала проходити успішно. На січень 1928 року в Полтаві проживало 92740 чоловік. За національним складом населення розподілялось таким чином: українців — 62815 {67, 7 відсотка), росіян — 8161 (8, 8), євреїв — 18476 (19, 9), поляків — 729 (0, 8), інших — 2569 (2, 8). Тобто, понад дві третини мешканців міста були етнічними українцями і мали б стати вирішальним чинником відродження української культури взагалі, мови — зокрема. Та фактори гальмування українізації, властиві республіці в цілому, діяли, зрозуміло, і на Полтавщині.

Полтава. Історичний нарис — 149

Наприкінці 1927 року губвиконком підбив попередні підсумки українізації. Були деякі втішні дані: офіційно близько 83 відсотків службовців Полтави володіли українською мовою; проведено велику роботу по ознайомленню з питаннями українознавства широких верств населення; розпочато гурткову українознавчу діяльність на підприємствах, в установах і т. п.

Водночас з'ясувалися значні прогалини в реалізації програми українізації. Зокрема, партійні працівники не поспішали вивчати українську мову. Наприклад, українці складали 70 відсотків Полтавської округової партійної організації, та лише 30 відсотків її членів доповідали рідною мовою. Більшість апаратних працівників бойкотували курси по вивченню і вдосконаленню української мови. Подібний стан справ спостерігався і в середовищі профспілкових активістів, значна частина яких (навіть ті, що відповідали за культурницький сектор роботи) не прагнула опанувати українську мову. Перевірка викрила ряд приписок щодо кількості радянських працівників, які оволоділи українською, факти казенного ставлення до виконання урядових рішень з проблем українізації. Тобто, керівні партійні, радянські, профспілкові працівники сприймали українізацію як чергову кампанію, що незабаром мала скінчитись, і тому не дуже нею переймалися.

Українізація виявилася матеріально і фінансово необґрунтованою. Незадовільно фінансувалося видання української наукової та художньої літератури, підручників і посібників для шкіл і вузів, газет, журналів. Як наслідок — "ножиці" цін на відповідну російськомовну та україномовну друковану продукцію (в середньому книжка українською мовою коштувала втричі дорожче, ніж її аналог російською). Тож цілком закономірними були такі факти; у 1927 році Полтавська центральна книгозбірня видала своїм читачам понад 144 тисячі книжкових одиниць, а з них українською мовою — лише 22 тисячі (близько 15 відсотків); із використовуваних у полтавських профшколах підручників 108 примірників — російською мовою і тільки 39 — українською. За таких умов українізація в царині освіти не могла бути справді успішною.

У Полтаві за переписом 1926 року проживало 23888 дітей у віці до 15 років. За національною ознакою діти розподілялись так: українців — 14763 (62 відсотка), росіян — 1858 (8), євреїв — 6598 (27), інших національностей — 669 (3 відсотки). Чи ж витримувалося співвідношення національної приналежності учнів і шкіл?

На 1 січня 1923 року з 21 полтавської школи викладання українською мовою практикувалось у 12 (57 відсотків від загальної кількості шкіл), російською — у 5 (близько 24 відсотків), інші були змішаними. На 1 січня 1925 року з 16 діючих шкіл незмінною залишилась кількість українських — 12 (та це вже 75 відсотків), російських — зменшилась до 3, з'явилась одна єврейська школа. При цьому потрібно мати на увазі, що скорочення числа російських шкіл відбулось за рахунок збільшення дитячого контингенту в них. У підсумку на грудень 1925 року в Полтаві зберігалась нерівномірність у розвитку шкіл національних меншин (пам'ятаймо, що українізація передбачала культурне відродження не лише українського, а й інших народів на терені республіки). Так, єврейських дітей було 27 відсотків від загалу, а школярів, які навчались у єврейській школі, — 6 відсотків. Навпаки, дітей росіян — 8 відсотків, а школярів у російських школах — 34 відсотки. Характерно, що 21 відсоток єврейських дітей відвідували, головним чином, російські школи. Національний склад учнів російських шкіл був такий: росіян — 42, євреїв — 37, українців

Полтава. Історичний нарис — 150

— 20 відсотків, інших — 1 відсоток. У подальшому — в 1926 — 1927 і 1927 — 1928 навчальних роках — суттєвих змін у співвідношенні національних характеристик шкіл і учнів не відбулося (до того ж і в 1927 році в ряді полтавських шкіл фіксувалося таке ганебне явище, як антисемітизм).

Складною залишалася мовна ситуація у вищих і середніх спеціальних навчальних закладах Полтави. На 1925 рік у місті діяли; Інститут народної освіти (вже згадуваний вище), індустріальний технікум (заснований 1919 року, в якому навчалося 324 учні), землевпорядний технікум (організований 1920 року, навчалося 77 учнів), агрокооперативний технікум (створений 1921 року, освіту здобувало 348 чоловік), музичний технікум (рік заснування — 1922, 100 учнів), трирічні педагогічні курси (започатковані 1920 року, навчалося 229 майбутніх учителів). У 1925 році викладання предметів виключно українською мовою провадилося в Інституті народної освіти та агрокооперативному технікумі, лише російською — в індустріальному технікумі, як російською, так і українською — в інших закладах. На початок 1928 року українізація цих навчальних закладів не завершилася. Зокрема, в індустріальному і музичному технікумах викладання фахових дисциплін і далі проводилося переважно російською мовою. Взагалі, із 164 лекторів полтавських вузів і технікумів українською володіли 103 (62, 8 відсотка), з 211 викладачів профшкіл — 177 (84 відсотки). Причини такого становища мали як суб'єктивний (недооцінка важливості українізації), так і об'єктивний (відсутність відповідної наукової літератури українською мовою, дорожнеча української книжки) характер.

Все ж, незважаючи на справді неймовірні труднощі, втілення в життя ідеї українізації дало певні позитивні результати. Однак зростаючий рівень національної самосвідомості народу в ході здійснення українізації все більше заважав, принципово суперечив процесові формування великодержавної адміністративно-командної системи. Національна інтелігенція, як один з основних носіїв національної свідомості народу, виявилася за своєю природою, суспільним статусом чужою такій системі. Тому вістря сталінських репресій було спрямоване, насамперед, проти неї. "Буржуазний націоналізм" — типове звинувачення тим, хто бажав розквіту в повному, загальнолюдському розумінні великих і малих народів; "націонал-ухильництво" — ярлик тим, хто в лавах КП(б)У прагнув усебічно сприяти українізації. Зокрема, в Полтавському інституті народної освіти ще в 1923 році були "викриті" "буржуазні націоналісти" Р. В. Кутепов — декан ІНО та С. Г. Грушевський — лектор інституту (обох звинувачували в українофільській діяльності в дореволюційний період). У цьому ж році було звільнено з посади завідуючого Полтавським кооперативним технікумом К. Токаревського, бо в його закладі діяла "Нова громада" — студентська організація, не зареєстрована губпрофосвітою, і в бібліотеці містилася література "з питань культурно-просвітницької роботи, яка віддзеркалює погляди ліберальної буржуазії та партії соціалістів-революціонерів". І такі факти були не поодинокими.

У 1924 році за поданням органів ДПУ з посад були звільнені провідні фахівці Центрального пролетарського музею Полтавщини (нині — краєзнавчий музей).

З 1922 року директором його був історик, археолог М. Я. Рудинський, який зумів згуртувати таких самовідданих дослідників рідного краю, як В. М. Верховинець, М. І. Гавриленко, В. А. Грінченко, К. В. Мощенко, Ф. В. Попадич,

Полтава. Історичний нарис — 151

О. К. Тахтай, В. О. Щепотьєв. Але в акті обстеження вказувалося, що "музей під керівництвом Рудинського... не відповідає вимогам революційної освіти... ", а директор характеризувався як "автокефаліст", "прихильник українського руху".

У другій половині 20-х років переслідування "націонал-ухильників" та "буржуазних націоналістів" набрали запеклого характеру. Їх ініціатором в Україні став "найближчий сподвижник" Сталіна Л. М. Каганович, призначений у 1925 році першим секретарем ЦК КП(б)У. Звільнення з посади наркома нородної освіти О. Я. Шумського, боротьба з так званими "шумськізмом", "хвилевізмом", "волобуєвщиною" знаменували згортання українізації і початок розправи з інтелігенцією.

У березні 1928 року серед кращих представників української інтелігенції до кримінальної відповідальності у сфабрикованій справі "Спілки визволення України" був притягнутий В. О. Щепотьєв — знаний у науковому світі філолог, краєзнавець і взагалі людина енциклопедичних знань. З 1917 по 1928 рік його діяльність нерозривно пов'язана з Полтавським учительським інститутом (після реорганізації — Інститут народної освіти), ректором якого він був протягом 1921 — 1923 років. В. О. Щепотьєва спіткала доля багатьох провісників українського Відродження — він був розстріляний у листопаді 1937 року.

Так у республіці ще в 20-х роках, задовго до зловісного 1937-го закрутилося страшне колесо "україножерної інквізиції". Тоталітарний режим утверджувався поступово, зі зміцненням партійно-більшовицького апарату влади, що ставав наддержавним, усепроникаючим і всепоглинаючим, з одержавленням усіх громадських структур.

Формально влада зосереджувалася в руках Рад, і в 1920 році вибори до них проходили ще на багатопартійній основі. Все ж визначальний вплив на характер роботи Рад мали більшовики. Наприклад, вони становили три чверті депутатів Полтавської міської Ради. Використовуючи свою чисельну перевагу, вони вже на перших пленарних засіданнях домоглися виключення з Ради обраних туди меншовиків і правих есерів. У декларації протесту до Полтавської Ради меншовики висунули вимоги; спрощення бюрократичної машини і розвиток місцевого самоврядування; розширення виборчих прав населення; позбавлення Рад права виключати зі свого складу депутатів із політичних мотивів; відмова від націоналізації дрібної промисловості та вільного розвитку кооперативної і приватної торгівлі; незалежність профспілок від державних органів. Цей протест був проігнорований.

А вже з 1921 року, після політичного процесу над партією українських есерів, вибори стали однопартійними. У 1922 році до Полтавської міськради було обрано 76, 5 відсотка членів КП(6)У та 23, 5 — безпартійних. Поступово відсоток комуністів у міськраді став зменшуватись. У 1926 — 1927 роках він становив 51, 2, у 1928 — 1929 роках — 45. Та це не було свідченням демократизації Рад. Вони все більше ставали безсилим придатком партійного механізму влади.

Показовим щодо цього є такий факт. У серпні 1922 року парторганізація Полтавщини при підтримці ЦК КП(б)У засудила "антипартійну" позицію голови губвиконкому Я. Н. Дробніса, який заперечував необхідність партійного керівництва роботою Рад. ЦК КП(6)У прийняв рішення про оновлення складу губвиконкому та губкому. У листопаді того ж року секретарем губкому КП(б)У був призначений Б. Й. Магідов, а головою губвиконкому — О. К. Сербиченко. Тобто, вже в той

Полтава. Історичний нарис — 152

час партійні органи відверто й безпосередньо регламентували діяльність Рад робітничих і селянських депутатів.

Вибори до Рад не були загальними. Наприклад, у 1926 — 1927 роках у Полтаві права голосу було позбавлено 9, 8 відсотка потенційних виборців. До того ж, на відміну від РРФСР, вибори в УРСР були нерівними: один депутат до міськради обирався від 100 робітників і 300 службовців, що забезпечувало більшість робітників у Радах. Співвідношення соціальних груп попередньо планувалося парторганами і суворо витримувалося під час висунення кандидатів. Освітній рівень депутатів був невисоким, і це негативно позначалося на якості управлінських рішень, які приймали Ради. З часом Ради, залишаючись конституційно політичною основою суспільства, фактично стають виконавчими органами відповідних партійних структур.

Звичайно, було б несправедливо пов'язувати 20-і роки винятково з терором і переслідуванням інтелігенції (бо ж маховик сталінських репресій лише набирав швидкості). У ті роки в республіці, а отже, й на Полтавщині, ліквідовувалась неписьменність, зростала кількість шкіл і учнів, удосконалювалася система вищої та середньої спеціальної освіти, підвищувався загальний освітній рівень населення.

Змістовність культурного життя полтавців визначалась наявністю в місті різноступепевих навчальних закладів, клубів, бібліотек, театрів, музеїв. У Полтаві в 20-х роках працювало багато відомих учених. Одні проживали тут постійно, інші приїхали в роки громадянської війни та під час голоду 1921 — 1922 років. Окремих учених запрошували читати курси лекцій. Так, у Полтавському інституті народної освіти (ІНО) читали лекційні курси академік, а згодом віце-президент АН УРСР Д. І. Багалій (викладав історію України в Полтавському інституті народної освіти, очолював у Харкові Науково-дослідний інститут історії України та Інститут історії української культури) і М. Ф. Сумцов — український фольклорист, етнограф і літературознавець, член-кореспондент Петербурзької академії, АН УРСР, Чеської АН та ряду слов'янських наукових товариств; серед перших директорів Полтавського інституту народної освіти був історик-професор І. Ф. Рибаков. Постійно тут працювали відомі вчені — професори В. О. Пархоменко, В. О. Щепотьєв, висококваліфіковані викладачі та лектори Я. Г. Бергольц, Т. О. Богданович, О. М. Васильєва, В. В. Воропай, В. М. Верховинець, А. Ф. Дучинський та інші.

Професори, вчені, педагоги високого класу працювали не тільки у вузах, а й у технікумах (у Полтаві їх було на цей час 4), професійних і трудових школах. Зокрема, з 1920 по 1926 рік колонію імені Горького для неповнолітніх правопорушників спершу в Трибах, а потім у Ковалівці Руновщинського (нині Полтавського) району очолював видатний педагог А. С. Макаренко.

Полтава. Історичний нарис — 153

Осередками культурного дозвілля були клуби Полтави. Ще на початку 1923 року їх нараховувалось 12. Кращими були Центральний робітничий і Клуб радянських працівників. Згодом відкрилися клуби: залізничників (із залою на 1100 глядачів, бібліотекою, різними кабінетами), панчішників (у колишньому будинку дворянського зібрання — зараз кінотеатр імені І. П. Котляревського), спілки радторгслужбовців та ряд інших, які вели багатопланову культосвітню роботу.

Центрами духовного збагачення були бібліотеки міста. На 1925 рік у Полтаві діяло 13 книгозбірень усіх типів. Із них найкращі — при Державному краєзнавчому музеї (50 тисяч примірників), Інституті народної освіти (31, 5 тисячі), агрокооперативному технікумі (36, 4 тисячі), індустріальному технікумі (11,2 тисячі). Найбільша книгозбірня Полтавщини — Центральна громадська бібліотека Полтави — нараховувала 130 тисяч томів. Маленьких читачів обслуговувала дитяча бібліотека міста.

Полтавці мали змогу переглянути художні та документальні кінострічки, вже на квітень 1927 року в місті працювало 10 кіноустановок, 2 кінотеатри.

Значну наукову і культурно-пропагандистську роботу проводив Державний краєзнавчий музей, який мав багату експозицію, фонди, архів, бібліотеку. 27 липня 1928 року, до 75-х роковин з дня народження В. Г Короленка, в будинку, де він із 1903 по 1921 роки жив, працював і помер, було відкрито постійну виставку "Життя і творчість В. Г. Короленка". (У 1940 році на її базі створено літературно-меморіальний музей).

Цим, нарешті, було виконано один із пунктів постанови РНК УРСР від 24 січня 1922 року про увічнення пам'яті письменника-гуманіста. Свою вдячність і шану Т. Г. Шевченкові полтавці засвідчили, спорудивши в 1926 році йому пам'ятник.

На цей час у місті було засновано стаціонарний музично-драматичний театр імені М. В. Гоголя. В ньому розпочинали свою діяльність актори, пізніше народні артисти СРСР М. М. Тарханов, І. С. Козловський, В. С Василько. У місті також працювали такі митці, як В. М. Верховинець, Ф. М. Попадич. На гастролі до Полтави часто приїздили визначні вітчизняні і закордонні музиканти та співаки.

1926 року відбувся перший концерт капели бандуристів, створеної групою співаків-аматорів наприкінці 1925 року. Керував цим колективом відомий композитор Гнат Хоткевич, а диригентом і художнім керівником у перші роки існування капели був талановитий полтавський музикант В. А. Кабачок. (У 1930 році на базі полтавського колективу в Києві організували капелу бандуристів України).

Особливою подією в житті міста стало відкриття 10 червня 1927 року

Полтава. Історичний нарис — 154

радіотрансляційної станції, в системі якої запрацювало 809 радіоточок. Окрім того, функціонувало 6 гучномовців поза системою трансляції.

Свідченням вагомого наукового доробку вчених Полтави стало надання всесоюзного статусу місцевій обсерваторії. У липні 1927 року на цій гравіметричній станції були встановлені два потужні маятники і телескоп, що дало змогу українським дослідникам кваліфікованіше підійти до вирішення ряду наукових проблем.

Отже, у другій половині 20-х років Полтава була не лише адміністративним, господарським, а й культурно-освітнім центром: мала розгалужену систему навчальних закладів, бібліотеки, музеї, театри, а головне, хороші кадри у сферах науки і культури.

* * *

20-і роки в історії Полтави, як і України загалом, були новаторськими. Господарське піднесення, успіхи у ліквідації неписьменності, безпритульності, у розвитку науки та освіти, національно-культурне відродження — все це свідчило про поступ, сповнювало серця вірою в деклароване більшовиками "світле майбуття".

Але нова економічна політика, що стимулювала продуктивність селянського, а за ним і промислового виробництва, українізація, на ґрунті якої відбувався розвій національної культури, були лише черговими ударними акціями комуністичної партії, тактичними маневрами на шляху до повного утвердження тоталітаризму. Тому і неп, і українізація були приречені на згортання, а національна інтелігенція — на винищення. Зі знищенням мозку нації настала черга й українського селянства — її станового хребта, скаліченого голодомором 1932 — 1933 років.

Полтава. Історичний нарис — 155

О.П. Єрмак

В період радянської модернізації країни
(1929 — 1941 роки)

Наприкінці 20-х років політичне керівництво СРСР на чолі зі Сталіним, остаточно відмовившись від непу, взяло курс на створення адміністративно-командної системи — з жорстким централізованим плануванням, різким обмеженням сфери дії товарно-грошових відносин та впровадженням директивних, позаекономічних методів управління економікою. У цих умовах почала здійснюватись форсована індустріалізація країни, покликана привести до переважання в економіці великого промислового виробництва, збільшення чисельності робітничого класу та зростання міст.

Розвиток народного господарства, починаючи з 1928 року, визначався п'ятирічними планами, які диктували економічні показники для кожної республіки, області, району, міста. Перший п'ятирічний план, складений для Полтавського округу та міста Полтави з участю голови окрвиконкому Т.С. Винникова, голови міськради О.І. Верби, голови окрплану М.І. Попова, провідних спеціалістів-економістів, враховував особливості попереднього розвитку народного господарства краю. Оскільки місто мало багато дрібних напівкустарних підприємств із виробництва панчіх, рукавиць, трикотажу, було заплановано розгорнути масовий випуск цієї продукції, але вже на базі високомеханізованого фабричного виробництва. Для забезпечення перероб-

Полтава. Історичний нарис — 156

ки сільськогосподарської сировини Полтавщини намічалось збудувати кілька підприємств харчової промисловості. Відповідно металообробні заводи і майстерні після реконструкції мали перепрофілюватися на виробництво і ремонт обладнання для легкої і харчової промисловості. У капітальне будівництво нових підприємств за п'ятирічку передбачалося вкласти 70 мільйонів карбованців.

У відповідності до планових накреслень у 1928 — 1929 роках у Полтаві стали до ладу панчішна фабрика, де працювало понад 1000 робітниць, та рукавична фабрика імені 1 Травня. За рахунок спорудження нових цехів та приєднання дрібних майстерень ріс завод "Метал". Після переоснащення його новими металообробними верстатами робітники та інженери взялися освоювати випуск складної американської трикотажної машини типу "Томпкінс", яку до того ввозили з-за кордону. При налагодженні серійного випуску машини спеціалісти заводу "Метал" не просто скопіювали американський зразок, але й зробили його значно продуктивнішим. Для цього довелося спроектувати і перерозрахувати технічні характеристики 350 деталей. У 1931 році на заводі також було налагоджено випуск перших радянських плоско-друкарських машин, якими обладнувались районні друкарні.

Одним з найбільших підприємств харчової індустрії в Україні став утворений у 1929 році на базі колишньої холодобійні споживчої кооперації Полтавський м'ясокомбінат. Підприємство було розраховане на забій та переробку щороку до 150 тисяч голів великої рогатої худоби, 100 тисяч свиней, 600 тисяч курей та іншої птиці. Комбінат мав потужний холодильник, цехи по виготовленню ковбас, копченостей, консервів та іншої м'ясної продукції. З інших переробних підприємств, споруджених у першій п'ятирічці, помітне місце займали олійзавод (1928 р.) та комбікормовий (1930 p.).

У 1929 році найстаріше підприємство Полтави — паровозоремонтні майстерні — після капітальної реконструкції одержало статус заводу. Виробничі потужності ППРЗ дозволяли щорічно ремонтувати до 240 паровозів 13 серій. У 1931 році, освоївши новітні технології, колектив встановив два світових рекорди швидкості ремонту локомотивів. Досвід заводчан вивчали всі паровозоремонтні підприємства країни.

У липні 1931 року стала до ладу Полтавська фабрика медичних термометрів — перше підприємство такого профілю в Україні. До цього термометри в республіку завозили з Німеччини. За півтора року в місті була споруджена поліграфічна фабрика, яку урочисто відкрили в жовтні 1931 року. Її виробничі потужності дозволили щомісяця випускати в світ до 1,5 мільйона примірників книжок. Тут же друкувалася газетна продукція, виготовлялися учнівські зошити.

З початку індустріалізації партійні і профспілкові органи міста посилено впроваджували на промислових підприємствах так зване соціалістичне змагання, покликане підняти продуктивність праці робітників без належного матеріального стимулювання. При цьому змагання намагалися видати за прояв трудового ентузіазму мас. Насправді його насаджували директивними методами згори. День 21 квітня 1929 року напередодні відкриття XVI всесоюзної партійної конференції, яка затвердила план першої п'ятирічки, був проголошений днем початку соціалістичного змагання в Полтаві. На фабриках, заводах, у будівельних організаціях, артілях промислової кооперації проводилась кампанія укладання угод про виконання і перевиконання виробничих норм. Все це робилося під гаслом

Полтава. Історичний нарис — 157

"П'ятирічку — за чотири роки!". З 1 жовтня 1930 року стали проводитися дні ударника, під час яких робітників об'єднували у найменовані за військовою термінологією ударні та штурмові бригади. Такі бригади брали на себе підвищені соцзобов'язання. Впровадження ударницького руху велося формально, насамперед йшла гонитва за його масовістю. Вже на кінець 1930 року в ударних бригадах рахувалося 77 відсотків усіх робітників міста, хоча далеко не всі вони могли працювати з високою продуктивністю. Обстеження, проведене 1932 року на 11 великих промислових підприємствах Полтави, показало, що із загальної кількості ударників норми виробітку виконували тільки 43 відсотки. Навіть керівники профспілок міста змушені були констатувати: "Часто ми маємо справу з ударництвом лише на папері".

Звичайно, серед робітників, службовців, інженерно-технічних працівників було чимало людей, які сумлінно ставилися до праці. У даному випадку спрацьовували переважно матеріальні мотиви — бажання мати більшу платню, швидше отримати житло. Певний час, особливо серед молоді, трималася наївна віра, нібито із завершенням будівництва "фундаменту соціалізму" матеріальний рівень життя різко зросте, що в свою чергу живило трудовий ентузіазм людей.

З великими труднощами довелося зіткнутися при освоєнні складної індустріальної техніки. За 1928 — 1932 роки чисельність робітників у Полтаві зросла у 2,2 раза (з 6415 до 13024 чоловік). Переважною більшістю колективи новозбудованих і реконструйованих заводів і фабрик формувалися з робітників дрібних напівкустарних підприємств, а також колишніх селян, що прибули до Полтави, рятуючись від примусової колективізації. Нові промислові кадри мали низьку виробничу кваліфікацію і були, як правило, малописьменними. Питома вага некваліфікованих робітників на паровозоремонтному заводі в 1932 році становила 57, на заводі "Метал" — 50 відсотків. Ще гірша ситуація складалася на м'ясокомбінаті та в інших колективах легкої і харчової промисловості. Тому одночасно з будівництвом підприємств, обладнанням їх промисловим устаткуванням здійснювалась підготовка молоді через систему фабрично-заводського учнівства та технічне навчання робітників безпосередньо на заводах і фабриках. Школи ФЗУ міста в кінці першої п'ятирічки після 6 — 9-місячного терміну навчання випускали близько 2 тисяч робітників. На 20 основних промислових підприємствах 5300 робітників відвідували 172 гуртки технічного навчання. І все-таки цього було явно недостатньо для якісного освоєння техніки. Погано навчені робітники часто псували техніку, через поломки велика кількість її простоювала. Навіть на паровозоремонтному заводі, який вважався на той час передовим підприємством, використання верстатів становило 75 відсотків. Низька заробітна плата, погані умови праці, нехтування технікою безпеки породжували велику плинність кадрів. На підприємства легкої промисловості міста в 1932 році на роботу було прийнято 5500 робітників, а звільнилося — 6646. Прогули досягали 13 відсотків від задіяної робочої сили.

Та, незважаючи на всі ці недоліки, промисловий потенціал Полтави зростав. На кінець 1932 року вартість виробленої промислової продукції дорівнювала 110 мільйонам карбованців проти 33 мільйонів у 1928 році. Бурхливе промислове будівництво викликало попит на робочу силу і в кінцевому рахунку забезпечило повну зайнятість населення. 1929 року у місті нараховувалось 7 тисяч безробітних, на 1 квітня 1930-го — 4,5 тисячі, здебільшого до-

Полтава. Історичний нарис — 158

машніх господарок. У 1931 році безробітних вже зафіксовано не було.

У період другої і перших років третьої п'ятирічок головна увага приділялася не стільки будівництву в Полтаві нових заводів і фабрик, скільки реконструкції вже діючих та освоєнню встановленого там промислового устаткування. У зв'язку з цим безперервне нарощування розміру капіталовкладень у промисловість міста, яке було характерне для кінця 20-х — першої половини 30-х років, поступово пішло на спад. Якщо в 1936 році ці капіталовкладення становили 26,9 мільйона, в 1937 — 14,2 мільйона, то в 1939 році — лише 11 мільйонів карбованців.

Найбільшою новобудовою середини 30-х років стала бавовнопрядильна фабрика на 100 тисяч веретен. Спорудження її почалось у травні 1934-го, а рівно через два роки фабрика дала першу продукцію. На повну потужність підприємство розгорнуло роботу в 1940 році, коли за добу в середньому вироблялось 24,5 тонни пряжі. Своєю продукцією фабрика задовольняла потреби половини всієї трикотажної промисловості України.

Колектив заводу "Метал" одночасно із нарощуванням виробничих потужностей свого підприємства та розбудовою нових цехів різко підвищив випуск складного трикотажного обладнання, в тому числі і верстатів-автоматів. Директор заводу Є.М. Ширяєв, начальник механічного цеху Г.Д. Прудський, конструктор В.І. Дедушевський, інженери О.І. Кононов і К.Г. Сосяк, ливарники В.І. Черевко, П.Д. Гонтаренко, слюсарі Т.І. Пустогородський, Д.П. Іщенко та інші доклали чимало зусиль для впровадження нових технологій. Творча співдружність робітників та інженерно-технічного персоналу дала добрі результати. У 1940 році в порівнянні з 1925 завод у 122 рази збільшив випуск валової продукції, кількість працюючих зросла в 25 разів, а продуктивність праці — в 10.

Зростали потужності і підприємств харчової промисловості. У роки другої п'ятирічки в Полтаві став до ладу новий механізований хлібозавод. Удвічі збільшив випуск своєї продукції м'ясокомбінат У 1936 році при комбінаті почала діяти єдина в СРСР струнна фабрика, а в 1939 м'ясокомбінат освоїв виробництво такого цінного медичного препарату, як гематоген.

Індустріальний розвиток країни в роки другої п'ятирічки теж намагалися форсувати, експлуатуючи віру в краще майбутнє, вишукуючи нові форми соцзмагання. З осені 1935 року в Полтаві, як і в цілому по СРСР, стали пропагувати стаханівський рух. Об'єктивно він був викликаний тим, що поступово росла кваліфікація робітників, вони опановували нову техніку, а після того, як були введені більш прогресивні системи оплати праці, у людей з'явилася і матеріальна зацікавленість у результатах своєї роботи. Перші стаханівці з'явилися на панчішній фабриці, потім у рух включилися робітники м'ясокомбінату та інших підприємств. А в 1936 році стаханівців, до числа яких зараховувались робітники, котрі виконували норми виробітку на 120 і більше процентів, по місту нараховувалось 4960, або 31 відсоток від загальної кількості робітників.

За вказівкою згори адміністрація, парткоми і профкоми підприємств влаштували чергову кампанію проведення стаханівських днів, тижнів, декад, для перших стаханівців створювали особливо сприятливі умови праці, нерідко приписували їм фактично виконану іншими роботу. Все це породжувало "рекордоманію", появу "липових" стаханівців. У той час по всій Полтавщині лунало ім'я машиніста Полтавського паровозного депо Й.М. Яцини.

Полтава. Історичний нарис — 159

1936 року він виступив з почином збільшити середньодобовий пробіг паровозів, знизити час перебування їх у профілактичному ремонті. Спочатку цей почин базувався на вмілому, новаторському використанні техніки, тож давав добрі результати. Завдяки цьому середньодобовий пробіг паровозів депо у вересні 1936 року становив 325 кілометрів при нормі 287, продуктивність праці в ремонтних цехах зросла на 37 відсотків. Блискуче складалася кар'єра і в Яцини. Його призначили начальником депо, обрали депутатом Верховної Ради СРСР. Та незабаром Й. Яцина і його послідовники у гонитві за новими рекордами стали по-рвацьки експлуатувати паровози, що вело до їх передчасного зношення і аварій. Щоб припинити дезорганізацію роботи паровозного депо, без зайвого галасу відмовилися від "стаханівського почину", а Яцину послали до Москви на навчання.

Стаханівський рух дав короткочасний ефект. У 1935 — 1937 роках спостерігався середньорічний приріст продуктивності праці на промислових підприємствах міста до 10 відсотків. Та після того, як на фабриках і заводах ввели, орієнтуючись на показники окремих стаханівців, підвищені норми виробітку для всіх робітників, замість очікуваного зростання виробництва намітилась тенденція до його стагнації. У 1936 році середній виробіток продукції на одного робітника в Полтаві становив 10,8 тисячі карбованців, у 1937 — 11,7 тисячі, в 1938 — 12,0 і в 1939 році — теж 12,0 тисяч карбованців. На підприємствах збільшилися плинність кадрів, прогули, запізнення.

Напередодні війни керівництво країни, не прокладаючись більше на ентузіазм, вдалось до драконівських методів налагодження трудової дисципліни. 26 червня 1940 року був прийнятий указ Президії Верховної Ради СРСР, за яким робітників і службовців, що вчинили прогул чи навіть на 20 хвилин запізнилися на роботу, віддавали під суд. Застосування цього карального указу набуло масового поширення. У другій половині 1940 року на Полтавському паровозоремонтному заводі, колектив якого налічував 3607 чоловік, за цим указом було засуджено 350 чоловік, тобто кожен десятий робітник і службовець, з них 66 працівників потрапили до в'язниці, а решта отримали примусові роботи з відрахуванням на користь держави 20 відсотків заробітку. Подібна картина спостерігалась і на інших підприємствах.

Завдяки зусиллям полтавців їх рідне місто вже в довоєнні роки перетворилося у важливий центр харчової і легкої індустрії України. На початок 1940 року в Полтаві діяло 231 підприємство союзного, республіканського і обласного підпорядкування, де працювали 20159 робітників. У 1939 році випуск валової промислової продуції досяг 266,3 мільйона карбованців, тобто перевищив рівень 1932 року у 2,5 раза. Із загального обсягу випущеної в 1939 році валової продукції 72,4 відсотка вироблялося на підприємствах легкої і харчової промисловості.

17 січня 1939 року був проведений всесоюзний перепис населення, який дав цінні підсумкові відомості і про жителів Полтави напередодні війни. Загальна чисельність населення міста складала 130,5 тисячі чоловік, з них чоловіків 59,9 тисячі (45,9 відсотка), жінок 70,6 тисячі (54,1 відсотка). Питома вага українців серед жителів Полтави становила 78,5 відсотка, євреїв — 9,9, росіян — 9,5, інших національностей — 2,1 відсотка. У результаті індустріального розвитку міста докорінним чином змінилась соціальна структура населення. Панівне становище в ній зайняли представники класів і соціальних груп, пов'язаних з усуспільненим

Полтава. Історичний нарис — 160

сектором народного господарства. Серед жителів міста 49 відсотків були робітниками, 38,4 — службовцями, 5,6 — колгоспниками, 5,4 — кооперативними кустарями, 0,7 — некооперативними кустарями, 0,1 відсотка — селянами-одноосібниками. Соціальна приналежність 0,8 відсотка жителів не була визначена.

Встановлення в кінці 20-х — на початку 30-х років сталінського авторитарного режиму внесло значні зміни у політичну систему суспільства, зокрема, різко знизило і без того обмежену роль Рад. Формально будучи органом народовладдя, Полтавська міськрада мало що вирішувала самостійно, без попереднього схвалення на бюро міськкому КП(б)У. Склад депутатів міськради лід час виборів 1928, 1931, 1934, 1939 років заздалегідь визначався встановленими згори пропозиціями щодо статі, віку, національності, партійності, соціального походження. Висунення одного кандидата на місце, відкрите голосування (до прийняття Конституції 1936 року) дозволяло мати бажаний для партійного керівництва депутатський корпус. Полтавська міськрада 1934 року скликання, наприклад, мала серед депутатів 36,3 відсотка комуністів. Питома вага робітників-депутатів становила 45,7 відсотка, службовців — 38,1, домогосподарок — 13,8, інших — 2,4 відсотка. Як і інші громадяни, депутати були незахищеними від репресій. Досить відзначити, що з 3491 депутата, обраного до складу міськради а 1934 році, до 1939 року 134 втратили свій мандат "за політичними мотивами", тобто за поданням органів НКВС, після арешту, а то й розстрілу "народних обранців".

Бюрократичні методи керівництва всіма сферами життя міста з боку партійно-державної номенклатури вели до байдужості і соціальної пасивності простих полтавців до громадських справ.

Якщо в 1935 році у секціях міськради працювало 765 активістів, то в 1939 — тільки 161, у квартальних комітетах відповідно 1197 і 150 чоловік.

Скасування непу і утвердження антиринкового господарського механізму негативно позначилося на життєвому рівні трудящих. Орієнтація на непомірно високі темпи створення важкої індустрії, жорсткий режим економії, спрямований на збільшення частки національного доходу, що вилучалась із споживання у виробничу сферу, породили інфляцію і зростання дорожнечі, за якими не встигала заробітна плата. У 1927 році річний фонд зарплати по Полтаві в перерахунку на одного робітника становив 550, а в 1939 — 2800 карбованців, тобто за 12 років збільшився у 5 разів, але державні роздрібні ціни за цей же час зросли у 6 — 7 разів.

Інфляційні процеси уже в кінці 20-х років призвели до гострого дефіциту продовольчих і промислових товарів, основну масу яких у 1928 — 1929 роках довелося розподіляти за картками, знизили роль торгівлі як регулятора економічних взаємовідносин між містом і селом.

У кінці 1928 року мережа торговельних закладів Полтави мала 1268 одиниць. Основну роль у реалізації товарів відігравала споживча кооперація, яка 1929 року охоплювала бюджет міського споживача майже на 80 відсотків. Полтавський центральний робітничий кооператив (ЦРК) мав 29,6 тисячі пайовиків і його річний товарообіг складав 19 мільйонів карбованців. Введення карткової системи на основні товари народного споживання в 1928 — 1929 роках змінили суть і функції споживчої кооперації. Торговельні заклади перетворились у розподільники, де споживачам у залежності від їх соціальної категорії відпускався мінімум продовольства і промтоварів. Фактична заборона в 1930 році приватної торгівлі

Полтава. Історичний нарис — 161

призвела до скорочення торговельної мережі в Полтаві на 975 одиниць. У 1932 — 1933 роках у місті було 4 відділи робітничого постачання та 8 окремих закритих робітничих кооперативів, які, в свою чергу, розподіляли товари між підприємствами, установами.

Особливо напружене становище з продовольством у місті склалося в 1932 — 1933 роках. Робітники на день отримували 300 грамів хліба, службовці — 200 грамів. На утриманців видавалася половинна норма. Вільний продаж хліба, навіть за так званими комерційними, непомірно високими, цінами, у Полтаві до осені 1933 року не здійснювався. У зв'язку з проведенням хлібозаготівельної кампанії методом продрозкладки на колгоспи і одноосібників продаж хліба і хлібопродуктів на ринках міста теж був заборонений. 23 листопада 1932 року бюро Полтавського міськкому КП(б)У прийняло постанову "Про посилення боротьби з спекуляцією хлібом", яка фактично заборонила торгівлю хлібопродуктами і зерном на ринках міста.

Зовсім іншим було становище номенклатурних партійно-державних працівників. Вони забезпечувались продовольством у спеціальних розподільниках за цілком нормальними споживацькими нормами. Посилені щомісячні пайки видавались уповноваженим міськкому партії та міськради, надісланим на село для проведення хлібозаготівель. Члени їх сімей теж отримували пайки і харчувались у закритій їдальні.

Під час голодомору 1932 — 1933 років Полтава бачила тисячі вмираючих селян, що добрели до міста в пошуках хліба, але, окрім цілковитої байдужості властей і трагічної смерті під парканом, нічого тут не знаходили. Лише навесні 1933 року в Полтаві почала діяти їдальня на 111 осіб для голодуючих, що, звичайно, було вкрай недостатньо для порятунку великої кількості людей. Полтавські вулиці та вокзали знов, як і в роки громадянської війни, заповнили безпритульні діти, чиї батьки загинули від голоду. Про масштаби цього страхітливого явища скупо говорять рядки постанови Полтавського міськкому КП(6)У від 20 березня 1933 року "Про охорону дитинства", в якій пропонувалося створити нічліжку для дітей не менше ніж на 500 місць, відкрити для безпритульної малечі ясла на 600 місць, а бригадам міліції через 2 — 3 дні робити облави по виявленню "бродячих дітей", яких відправляли до дитбудинків і колоній.

У середині 30-х років, особливо після врожайного 1933 року, збільшення оплати трудодня в колгоспах, дозволу колгоспникам вільно продавати продукцію особистого присадибного господарства і частину натуроплати, одержаної з громадського виробництва, становище з сільськогосподарськими продуктами в місті дещо поліпшилось. У Полтаві функціонувало 5 колгоспних ринків, почали систематично влаштовуватись передсвяткові базари і ярмарки.

З великим полегшенням зустріли трудящі міста скасування в 1935 році карткової системи і переходу до нормальної роздрібної торгівлі. У Полтаві почали відкриватися нові, як на ті часи, торговельні заклади. На Новобазарній вулиці збудували великий універмаг, на Жовтневій — культмаг. У 1939 році місто мало 277 магазинів і 117 яток. Товарообіг державної і кооперативної торгівлі того року становив 210,5 мільйона карбованців. Та, незважаючи на укрупнення магазинів, існуюча торговельна мережа в передвоєнні роки не дозволяла належним чином обслуговувати покупців, особливо на околицях міста, де гостро бракувало магазинів.

Напередодні війни централізовані фонди постачання Полтави хлібом та хлібопродуктами знову були урізані.

Полтава. Історичний нарис — 162

Окрім того, зменшилась оплата трудодня зерном (за підсумками врожаю 1939 року чверть колгоспів Полтавської області видала колгоспникам менше 500 грамів зерна на трудодень). Внаслідок цього значна частина сільських жителів приїздила в місто для купівлі печеного хліба. У листі секретаря Полтавського обкому партії В.С. Маркова в ЦК КП(б)У від 11 січня 1940 року повідомлялося: "В останній час продаж хліба відбувається при наявності величезних черг, які утворюються ще з ночі. Такий стан із забезпеченням хлібом робітників на підприємствах викликав запізнення на роботу та прогули".

Під час здійснення індустріалізації першочергова увага приділялась будівництву споруд промислово-виробничого призначення, а не житла. Державне житлове будівництво в Полтаві розпочалося 1924 року і велося надто повільно. Протягом 1924 — 1931 років житлова площа у місті зросла лише на 24235 квадратних метрів, що при середньорічних темпах зростання населення Полтави на 3 — 4 тисячі було вкрай недостатньо. Найбільш поширеним видом житла для робітників новоспоруджених промислових підприємств у першій п'ятирічці були бараки і гуртожитки.

У роки другої і третьої п'ятирічок житлове будівництво в місті набуло планового характеру, розширились його масштаби. Перший генеральний план реконструкції Полтави був розроблений у 1934 — 1935 роках (автор — інженер-архітектор А.І. Станіславський). У ньому багато уваги приділялося зведенню багатоповерхового житла, споруд побутово-культурного призначення, благоустрою, реконструкції головних вулиць.

22 вересня 1937 року була утворена Полтавська область з центром у місті Полтаві. У зв'язку з цим 1938 року ухвалили другий генеральний план реконструкції міста, який передбачав створення громадських, житлових і промислових зон, з винесенням фабрик і заводів за межі житлових районів, закладення нових парків і скверів.

Інтенсивна забудова велась на колишніх околицях міста — на Павленках, Юрівці, Ліску, споруджувались нові житлові будинки для робітників паровозоремонтного заводу і залізничників на Подолі, житловий масив прядильно-ткацької фабрики на розі вулиць Пушкіна та Артема. Цілий квартал зайняв чотириповерховий будинок для працівників панчішних фабрик на розі вулиці Жовтневої та площі Леніна. Найвищих у довоєнний період темпів житлового будівництва було досягнуто в 1939 році, коли було введено в експлуатацію 14,4 тисячі квадратних метрів житла. Та житлове будівництво не встигало за приростом міського населення, і криза житла рік у рік поглиблювалася. Якщо 1931 року на одного мешканця Полтави в середньому при-

Полтава. Історичний нарис — 163

падало 7,4 квадратного метра корисної житлової площі, то в 1940 — тільки 6,3 квадратного метра. У державних будинках набула масового поширення так звана комунальна квартира, в якій одночасно проживало кілька сімей. Низьким залишався і рівень комфортності житла. Тільки 24,8 відсотка будинків усуспільненого житлового фонду мали водопровід, 15,1 — каналізацію, 13,5 — центральне опалення.

Що ж до партноменклатура кількість якої в Полтаві набагато збільшилась після створення області, то вона житлову проблему розв'язувала просто — займала квартири репресованих у 1937 — 1938 роках громадян. Це беззаконня чинилося настільки брутально, що представник прокуратури СРСР, який прибув до Полтави, заборонив масові виселення сімей репресованих з квартир. Тоді на захист своїх підлеглих став перший секретар Полтавського обкому КП(б)У В.С. Марков. 24 вересня 1938 року він надіслав листа М.С. Хрущову і Г.М. Маленкову з проханням відповідно вплинути на прокуратуру.

Незважаючи на інтенсивне будівництво, тридцяті роки майже не залишили в місті пам'яток архітектури. Навпаки, Полтава в цей період втратила цілий ряд архітектурних шедеврів. Сталінська люта нетерпимість до всього, що не вкладалось у рамки його псевдокомуністичних догматів, вилилась у кампанію руйнування культових споруд. У 1932 — 1933 роках були зруйновані чудові пам'ятки українського барокко — Вознесенська і Стрітенська церкви, через чотири роки спалили дерев'яну Петро-Павлівську церкву. Ці пам'ятки архітектури другої половини XVIII століття напівграмотні чиновники від ідеології цинічно оголосили такими, що не мають культурної цінності. Справжнім святотатством стало зруйнування в 1936 році Успенської соборної церкви. Збудований у 1748 — 1780 роках собор став не тільки перлиною церковного зодчества, але й символом духовності українського народу. З храмом пов'язаний життєвий шлях І.П. Котляревського, його замалював для нащадків Т.Г. Шевченко, з нього полтавці проводжали в останню путь Панаса Мирного.

Збільшення міського населення, промислове і житлове будівництво вимагали істотного поліпшення роботи комунальних служб. У 30-і роки в Полтаві налагодили регулярне автобусне сполучення по єдиному тоді маршруту між Південним і Київським вокзалами, який обслуговували 7 автобусів. Водопостачання Полтави здійснювалось із 12 глибоководних артезіанських свердловин. Збільшувалась довжина водогінної мережі (у 1939 р. вона становила 76 кілометрів). Проте система міського водогону могла подати споживачам лише 6700 кубометрів води при добовій потребі 18000 кубометрів.

Полтава. Історичний нарис — 164

Помітну роль у побуті та культурному дозвіллі полтавців відігравали радіо і кіно. Планова радіофікація міста почалася в 1926 році, коли став до ладу перший радіотрансляційний вузол на 800 абонентів. У 1940 роках таких вузлів уже працювало 8 і вони обслуговували 13519 абонентів. У Полтаві діяло два звукових кінотеатри — імені Короленка та "КІМ" — на 1127 місць і 6 кіноустановок при клубах і будинках культури. Хоча і повільно, але йшла і телефонізація. 1939 року в Полтаві було 1215 телефонних абонентів. Однак телефони встановлювались переважно на підприємствах та в установах. Квартирних абонентів було лише 153.

У довоєнні роки, внаслідок значних витрат на охорону здоров'я, стали загальнодоступними людям медичні послуги. У 1940 році в Полтаві діяло 7 лікарень на 1045 ліжок (без психіатричної лікарні), 6 амбулаторно-поліклінічних установ, 12 здоровпунктів на підприємствах, 2 диспансери, 5 жіночих і дитячих консультацій. Тут працювали 236 лікарів і 414 медичних працівників середньої ланки. Один лікар у середньому припадав на 550 чоловік населення, одне лікарняне ліжко — на 124. Повагою полтавців користувалися гінеколог Л.Г. Березіна, невропатологи М.К. Драгоманов і С.І. Мороз, окуліст Ф.С. Мончик, фтизіатр Б.П. Олександровський, завідуючий обласною лікарнею Г.Г. Симіченко.

Однією із соціальних програм, яку вдалося виконати в той час, було завершення ліквідації неписьменності. У 1930 році у Полтаві проживало 11556 неписьменних і малописьменних у віці 14 років і старше. Навчання їх елементарній грамоті здійснювалось через систему лікнепівських шкіл і пунктів за місцем роботи і проживання. Таких закладів по місту було розгорнуто 415, де одночасно навчалися 2750 чоловік. Для роботи з неписьменними і малописьменними залучили 1300 культармійців, переважно вчителів і студентів. Складність ліквідації неписьменності полягала в тому, що до міста весь час переїздили на проживання селяни, рівень грамотності яких був нижчим, ніж у міського населення. Якщо вірити статистичним даним того часу, то на кінець 1939 року залишилося лише 530 неписьменних, переважно людей похилого віку.

Значні зміни відбулися і в розвитку загальноосвітньої школи. Якщо в роки першої п'ятирічки в місті було завершено перехід до загальної обов'язкової початкової освіти, то в роки другої — до загальної семирічної. Тримаючи курс на перспективне запровадження для переважної більшості дітей середньої освіти, міськрада і міськвно турбувалися, насамперед, про відкриття середніх шкіл. У 1939 — 1940 навчальному році в Полтаві діяло 36 шкіл, з них 3 початкові, 11 неповних середніх і 22 середні. Тут працювало 722 учителі та навчалося 17440 учнів.

Гостра потреба у кваліфікованих кадрах для народного господарства обумовила необхідність відкриття в місті ряду нових вищих і середніх спеціальних закладів. 1929 року був відкритий сільськогосподарський інститут. Через рік факультет інженерів сільськогосподарського будівництва цього інституту перетворено на самостійний вуз під тією ж назвою. З кожним роком більшало студентів в Інституті народної освіти (з 1933 року — педагогічний). У 1940 — 1941 навчальному році в полтавських вузах навчалося 1636 студентів, у 11 технікумах — 2568 учнів.

У 1930 році на базі Полтавської зоотехнічної дослідної станції відкрито Всесоюзний науково-дослідний інститут свинарства. Першим його директором став відомий вчений, професор О.Ф. Бондаренко. Науковці інституту вели дослідження в галузі поліпшення

Полтава. Історичний нарис — 165

породи миргородських рябих свиней, розробляли раціональні способи годівлі і утримання худоби. Тут у 30-і роки розпочав свій трудовий шлях і згодом став доктором біологічних наук О.В. Квасницький.

Надто суперечно відбувався розвиток культури в місті. У сфері літератури і мистецтва особливо нестерпним було некомпетентне втручання номенклатурного чиновництва. Літературне життя Полтави після видання 1932 року постанови ЦК ВКП(б) "Про перебудову літературних організацій" та припинення на початку 1933-го процесу українізації характеризувалося встановленням щонайпильнішого контролю над творчістю письменників. Усі літературні об'єднання і групи, що існували до того, були розпущені. У травні 1932 року в Харкові був утворений оргкомітет Спілки радянських письменників України, до складу якого, крім письменників, увійшли також представники ЦК партії. На оргкомітет покладалося завдання залучити до спілки тільки політично витриманих з точки зору партійного керівництва прозаїків і поетів. Всі митці, що хоча б якоюсь мірою виявляли творчу особливість чи непокору ідеологічному диктату, потрапляли до категорії класово ворожих.

Одним з перших до цієї категорії потрапив полтавець О.І. Ковінька. Співуча народна мова, дотепний гумор перших його книг оповідань "Індустріальна техніка" (1929 р.) та "Колективом подолаємо" (1930 p.), що стали творчим дебютом молодого письменника, зразу ж привабили читачів. Та довго довелося чекати їм наступних творів гумориста. У 1936 році О.І. Ковіньку разом із багатьма іншими митцями заарештували та звинуватили у приналежності до вигаданої контрреволюційної націоналістичної організації, і майже двадцять років письменник змушений був поневірятися по сибірських концтаборах.

Трагічно склалася і доля відомого письменника П.Й. Капельгородського. Його творчий шлях був тісно пов'язаний з Полтавою. Тут ще до революції закінчив духовну семінарію, тут у 20-і

Полтава. Історичний нарис — 166

роки став одним з фундаторів літературної організації "Плуг", активно співпрацював у місцевій пресі. Його фейлетони дошкульно пробирали бюрократів і чинуш. Помітним здобутком української літератури став роман П. Капельгородського "Шурган" (1932 p.). У 1936 році П.Й. Капельгородський за сфабрикованими звинуваченнями був розстріляний енкаведистами.

Справжнім центром національної музичної культури Полтави став музичний технікум (нині училище), який у 1928 — 1933 роках очолював відомий диригент і композитор Ф.М. Попадич. Він же керував і державною хоровою капелою, яка вважалася одним з найкращих мистецьких колективів України. Учень і послідовник М.В. Лисенка, відомий український композитор, диригент, професор Інституту народної освіти В.М. Верховинець у 1930 році створив жіночий театралізований хоровий ансамбль (жінхоранс). За задумом свого керівника, жінхоранс подавав народну пісню в театралізованому плані, і таким чином українська музика і танець прокладали собі дорогу на естраду. У 1935 році жінхоранс перевели до Києва, де він став державним ансамблем. Невдовзі В.М. Верховинця репресували.

Непродумані адміністративні реорганізації в галузі театрального мистецтва призвели до того, що в першій половині 30-х років Полтава не мала свого стаціонарного театру. Тільки в травні 1936-го в місті створили український театр музичної драми імені М.В. Гоголя. Трупу очолив В.М. Скляренко (пізніше народний артист УРСР). Щороку театр давав до 300 вистав. Репертуар його складала українська і світова класика, хоча доводилось робити й постановки кон'юнктурних п'єс, в яких оспівувалось "щасливе життя" радянських людей. У 1939 році малеча міста отримала хороший подарунок — для неї відкрився ляльковий театр.

Художників міста в 1927 — 1930 роках об'єднувала Полтавська філія Асоціації художників Червоної України. Члени філії Д. Ангельський, М. Брукман, П. Горобець, В. Магденко, С. Розенбаум, І. Орлов, А. Федоренко, розвиваючи традиції свого земляка художника-передвижника М. Ярошенка, теж влаштовували виставки на підприємствах Полтави, у містах Слобожанщини і Донбасу. Розквіту народних талантів сприяла діяльність Полтавського технікуму промислової кооперації (1928 — 1933 pp.), де готували висококваліфікованих ткаль, килимарниць, вишивальниць, різьбярів, меблярів і керамістів. Твори різьбярів-полтавців В. Гарбуза і Я. Халабудного, ткалі Г. Тихонової з кооперативно-промислової артілі імені Лесі Українки демонструвалися

Полтава. Історичний нарис — 167

на І виставці українського народного мистецтва (Київ, 1936 р.), на Всесвітній виставці в Парижі (1937 p.).

У 1940 році Полтавська картинна галерея (створена в 1919 р.) після поновлення її творами народної творчості з фондів краєзнавчого музею була перетворена на художній музей. За кількістю експонатів (понад 30 тисяч) перед війною він вважався одним з найбільших в Україні.

Полтавці берегли пам'ять про видатного російського письменника-гуманіста В.Г. Короленка, останні роки життя і громадської діяльності якого минули в Полтаві. 1928 року, до 75-річчя Короленка, краєзнавчий музей спільно з сім'єю письменника організував у будинку, де він проживав у 1903 — 1921 роках, постійно діючу виставку про його життя і діяльність. У 1940 році виставка була перетворена в літературно-меморіальний музей В.Г. Короленка. Того ж року відкрито музей видатного українського письменника-демократа Панаса Мирного (П.Я. Рудченка). Його експозиція розміщувалась у будинку, в якому Панас Мирний мешкав з 1903 по 1920 рік. Організатором і першим директором музею був син письменника М.П. Рудченко.

Далеко не кращими виявилися 30-і роки для краєзнавчого музею, навколо якого з початку його створення гуртувалися наукові і культурні сили міста. Співробітники музею всіляко протидіяли спробам властей перетворити цей заклад у засіб примітивної агітації, намагалися зберегти і примножити кращі традиції вивчення рідного краю. Міськком партії, вважаючи музей "вогнищем буржуазного націоналізму", починаючи з 1928 року, провів кілька чисток його колективу. У різний час були позбавлені роботи і репресовані завідуючий відділом природи М.І. Гавриленко, завідуючий відділом етнографії Н.X. Онацький, заступник директора з наукової роботи Я.О. Риженко, археолог О.К. Тахтай, історик і етнограф М.Г. Філянський, директор музею Т.В. Чернявський.

У 30-і роки життя полтавців, як і всього народу, залишалося соціально незахищеним. Під час масових сталінських репресій будинок колишнього земського банку по вулиці Жовтневій

Полтава. Історичний нарис — 168

перетворився у найжахливіше місце в Полтаві, Тут у приміщенні обласного управління НКВС слідчі жорстоко катували невинних громадян, заарештованих у Полтаві та інших містах і селах Полтавщини, вибиваючи зізнання в найтяжчих "контрреволюційних" злочинах, тут позасудова "трійка" штампувала вироки за фальсифікованими справами і тут же, в підвалі, засуджених до смертної кари розстрілювали.

Пік кривавої вакханалії припадає на другу половину 1937-го — першу половину 1938 року, коли УНКВС очолювали А.О. Петерс-Здебський та О.О. Волков. Тоді на території області було заарештовано 12469 чоловік. Фальсифікацію справ по звинуваченню полтавців у шпигунстві, терорі, диверсіях, створенні "контрреволюційних організацій" було поставлено на конвейєр. За свідченнями самих енкаведистів, протягом 3 — 4 днів "готувалося" до 15 — 20 і більше справ. Один з відповідальних працівників УНКВС Чернявський власноручно написав: "Немає такого оперативного працівника в обласному управлінні, який би не бив заарештованих". Між слідчими йшло "соцзмагання": хто викриє більше "ворогів народу". Рекорди ставив Фішман, в якого за ніч "розколювалось" по три ув'язнених.

Виконуючи волю вищого партійного керівництва і накази своїх безпосередніх начальників з Луб'янки, полтавські енкаведисти "викривали і знешкоджували" ними ж вигадані обласні штаби "Всеукраїнського націоналістичного центру", "Священного союзу партизан", "Російського загальновійськового союзу", "Українського право-троцькістського центру", "Польської організації військової", "білої повстанської", "бундівської", "сіоністської", "церковної" і ще багатьох міфічних "контрреволюційних організацій". І по кожній груповій справі заарештовували в місті сотні людей. Лише в справі "Російського загальновійськового союзу" в Полтаві заарештували 170 громадян. Вироки відзначалися винятковою жорстокістю. Так, у сфабрикованій справі "Українського національного центру" в Полтаві й області заарештували понад 1000 чоловік. Більше половини з них "трійка" засудила до розстрілу, решту — до тривалих строків ув'язнення в північних концтаборах, що теж фактично означало смерть.

Серед численних жертв енкаведистського терору в Полтаві були представники різних соціальних верств: священик І.М. Богданович, студент педінституту І.Г. Головко, домогосподарка П.Й. Дунаєвська, бухгалтер І.Ф. Інзик, складач поліграфічної фабрики В.Г. Казнодій, директор паровозоремонтного заводу А.В. Лозовий, технік телефонної станції Т.І. Марченко, ректор сільськогосподарського інституту І.В. Сердюк, машиніст паровозного депо О.Я. Ткачук, учень залізничного технікуму С.О. Трухін, секретар обкому партії О.Г. Удовиченко, голова міськвиконкому Ф.П. Шелестюк, відомий фольклорист, етнограф, літературознавець, професор В.О. Щепотьєв... Чоловіки і жінки... Українці, росіяни, євреї... Молодь і люди похилого віку... Всі вони були розчавлені бездушною репресивною машиною тоталітаризму.

Тридцяті роки... Полтава стала одним з культурних, індустріальних центрів України. Разом з тим остаточне утвердження адміністративно-командної системи не дозволяло належним чином матеріально стимулювати виробничу діяльність людей, що вело до низької продуктивності праці і в кінцевому підсумку до неефективної економіки в цілому. А сталінський політичний режим, режим тоталітаризму, закріпив правову і соціальну незахищеність громадян, відібрав життя в тисяч полтавців.

Полтава. Історичний нарис — 169

О. П. Самойленко, М. І. Назаренко, П. А. Кравченко

Полтава в роки Великої вітчизняної війни
(1941 — 1945 роки)

Війна увірвалася в життя полтавців у неділю 22 червня 1941 року. В заяві уряду тодішнього СРСР стверджувалось, що ворог вчинив віроломний і раптовий напад. Та віддамо належне істині: у народів Радянського Союзу давно жила тривога: буде війна! І всі сподівалися, що до захисту країна готова. Більше того — офіційна пропаганда і воєнна доктрина СРСР запевняли: ворог буде розбитий на його власній території і до того ж малою кров'ю. Обман виявився швидко. І саме керівна верхівка тодішньої комуни стичної партії, радянської держави несе повну відповідальність за жертви, яких не пам'ятає історія воєн, за горе людське, що лягло на плечі народу і відчувається й досі.

Розпочиналася широка кампанія мобілізації сил і засобів для захисту країни. Партія намагалася будь-що кинути в бій більше людей, аби створити видимість організації надійної оборони. Пізніше" знову ж таки з ініціативи партії, війну назвуть Великою Вітчизняною, всенародною. А тоді, в перші дні жахливого лиха, партія намагалася якось осягнути його, насамперед у своєму середовищі. Про це переконливо свідчать партійні документи. 30 червня 1941 року Полтавський обком прийняв постанову, у відповідності з якою в містах і районах області мали відбутися закриті збори первинних парторганізацій, а в малих організаціях

Полтава. Історичний нарис — 170

— кущові партійні збори для ознайомлення комуністів з директивами вищих партійних органів з цього питання.

Та все ж, врешті-решт, довелося звернутися до народу, який у більшості своїй був позапартійний. Саме серед народу, якому тодішньою системою було завдано стільки лиха, КПРС шукала підтримки, а згодом переклала на його плечі весь тягар війни. По області прокотилася хвиля мітингів. Організовані вони були добре. Це партія вміла робити, і цього разу вона провела їх успішно. Вони пройшли у містах і селах. Працівники транспорту, промислових підприємств, будівельники на мітингах заявляли про своє обурення з приводу нападу гітлерівських військ на нашу тодішню Батьківщину, закликали до пильності, підвищення продуктивності праці, зміцнення виробничої дисципліни. В особистих заявах сотні і тисячі жителів області висловлювали готовність стати до лав Червоної Армії.

"Маючи 40-річний стаж роботи на транспорті, добре знаючи профіль колій наших залізниць, — писав, наприклад, у заяві машиніст Полтавського паровозного депо С. Т. Кохан 22 червня 1941 року, — я готовий піти на перший-ліпший подвиг для слави любимої Батьківщини". Подібний мотив звучав у листі одного зі студентів Полтавського педагогічного інституту Я. Матійченка: "Перебуваючи в інституті, я набув дві військові спеціальності і тепер в першу-ліпшу хвилину готовий вступити в ряди Червоної Армії, готовий замінити книжки на рушницю і з гордістю буду захищати нашу прекрасну щасливу батьківщину до останньої краплі крові".

Одним із найскладніших завдань, які довелося розв'язувати полтавцям уже в перші дні війни, була мобілізація людей на фронт. 22 червня 1941 року, коли стало відомо про початок мобілізації (першим днем вважалося 23 червня), бюро Полтавського обкому партії прийняло постанову "Про проведення мобілізації". Постанова зобов'язувала секретарів міськкомів, райкомів партії та голів виконкомів міських і районних Рад під їхню персональну відповідальність провести мобілізацію чітко й організовано, в установлені строки, забезпечити стопроцентну явку мобілізованих та повне і якісне виконання всіх нарядів щодо поставок Червоній Армії автомашин, возів, коней тощо. У постанові наголошувалося на необхідності забезпечити безперебійну роботу всіх промислових об'єктів та їх охорону. Безумовно, це вплинуло на чітке проведення мобілізації, надало їй більш організованих форм.

На превеликий жаль, час і події не зберегли багатьох документів, котрі допомогли б детальніше проаналізувати і висвітлити процеси, які відбувалися в Полтаві під час війни та особливо на її початку. Це стосується і документів та матеріалів про мобілізацію на фронт. Однак можна стверджувати, що завдання розв'язувалося успішно. Так, уже на 26 червня 1941 року до Полтавського міського військкомату надійшло 900 заяв з проханням зарахувати добровольцями до лав Червоної Армії. Показово, що 600 з них подано від жінок та дівчат. Заяви надходили і пізніше. Зокрема, 1 липня 60 юнаків та дівчат Полтавської прядильної фабрики заявили, що хочуть іти на фронт. Загалом станом на 12 вересня 1941 року в області (у тому числі і Полтаві) було призвано і пішли добровольцями 76260 чоловік. Природно, що серед них було багато робітників промислових підприємств, будівельних організацій, транспорту. На їхнє місце війна покликала інших, здебільшого пенсіонерів, які мали певну кваліфікацію, а також жінок, підлітків, дівчат. Більшість з них змушена була вперше оволодівати новою справою. Це, безумовно, не

Полтава. Історичний нарис — 171

могло не позначитись на рівні виробництва і якості продукції.

28 червня 1941 року бюро обкому партії прийняло постанову "Про введення мобілізаційного плану по боєприпасах". Передбачалося ввести найсуворіший контроль за використанням на заводах розброньованих мобзапасів матеріалів, спецобладнання та інструментів, котрі мали бути використані лише за призначенням. Постанова зобов'язувала також начальників Полтавського і Кременчуцького відділків Південної залізниці і Гребінківського відділку Південно-Західної залізниці забезпечити позачергове надання вагонів під матеріали та обладнання, призначені для виготовлення боєприпасів. Крім того, керівникам підприємств, що працювали на оборону, дозволялося впроваджувати обов'язкові надурочні роботи до трьох годин на зміну, а також обов'язкову роботу в недільні дні. Так, колектив заводу РЕМЗ перейшов на 11-годинний робочий день, а котельний цех Полтавського паровозоремонтного заводу — на 12-годинний. Подібним чином була організована робота і на інших виробничих об'єктах.

7 серпня 1941 року вийшла постанова про розташування виробництва предметів озброєння і спорядження для частин Червоної Армії Південно-Західного напрямку. Незважаючи на численні труднощі, колективи промислових підприємств розгорнули (згідно з можливостями) випуск продукції, необхідної для фронту. Наприклад, Полтавський паровозоремонтний завод розпочав випускати міни "82", ливарно-механічний — міни "52", панчішна фабрика — спрощені зривники, а завод РЕМЗ виготовляв корпуси авіабомб "А-2,5" та мастилонагрівачі необхідні для роботи морської авіації. Полтавська струнна фабрика, продукція якої була відома далеко за межами країни, налагоджувала випуск кетгуту — матеріалу, який використовувався в медицині, особливо в умовах війни. На лікеро-горілчаному заводі протягом короткого часу було налагоджено виготовлення спеціальних ампул для пляшок із запалювальною сумішшю. Продукцію, необхідну для фронту, випускали також Полтавська музфабрика, деревообробна та меблева фабрики, решта підприємств міста.

Слід відзначити, що виробничі колективи, як правило, з розумінням справи і глибоким почуттям відповідальності ставилися до виконання своїх обов'язків. Вони освоювали нове обладнання, набували нових професій, опановували нову технологію. Наприклад, працівниці промартілі "Трикотажник" ставали багатоверстатницями, виконуючи виробниче завдання на 150 — 170 процентів. Шпулярки Шеландович, Ковальова, Бондаренко та інші виконували норми виробітку на 130 — 170 відсотків. Взагалі, колектив артілі не мав зривів у виконанні виробничих завдань. Якщо за 23 червня 1941 року завдання було виконано на 108, то у наступні дні — на 124 проценти.

З перших днів роботи в надзвичайних умовах сумлінною працею відзначалися сотні полтавців. На виготовленні воєнної продукції робітники паровозоремонтного заводу токарі Рудь і Золотайко, слюсар Раменський та інші виконували по 3 — 4 змінні норми. А в День залізничника колективи паровозного депо виконали свої завдання на 260 — 400 відсотків. Слюсарі Бабенко, Ревека виконали норми на 500 — 520, токар Комісаренко — на 480 відсотків. Зароблені в цей день гроші колектив передав у фонд оборони країни.

Організовано та ритмічно працювала прядильна фабрика. У вихідний день 29 червня 1941 року колектив вартерного цеху загалом справився із завданням на 102, а окремі працівники

Полтава. Історичний нарис — 172

фабрики — на 115 — 130 відсотків. Від колективу підприємства цього дня у фонд оборони надійшла тисяча карбованців.

Виготовляючи складну оборонну продукцію, бригада ковалів паровозоремонтного заводу під керівництвом Кравченка виконувала виробниче завдання на 200, а бригада Манджари — навіть на 395 відсотків. Значних успіхів досягли формувальники заводу "М'ясомолмаш". Багато робітників виконували і перевиконували норми виробітку, зокрема Клочко і Борисов на 340 і 244 відсотки. Колектив Головметалзбуту справлявся із завданнями на 120 відсотків. 12-а взуттєва фабрика лише 24 червня виготовила понад план 552 пари взуття, що становило 114 відсотків.

Колективи промислових підприємств Жовтневого району червневий план випуску продукції' виконали на 103, а лікеро-горілчаного заводу — на 144 відсотки.

Аналіз документів і матеріалів, які вдалося розшукати, показує, що на 23 серпня продукцію, необхідну для фронту, випускала більшість промислових підприємств. Крім боєприпасів, виготовлялися інші необхідні для фронту речі: фуфайки, маскувальні халати, кавалерійські куртки, гімнастерки, медичні халати, солдатські шаровари, рукавиці, шапки-вушанки тощо.

На жаль, у ті важкі для всіх роки далеко не все гаразд було в роботі промислових підприємств міста. Брак виробничих потужностей, необхідної сировини, надто низький професійний рівень значної кількості робітників найнегативнішим чином позначалися на результатах діяльності виробничих колективів. Подібні фактори ставали особливо відчутними в умовах зростаючих планів випуску продукції, скорочення термінів її виготовлення, підвищення загальної виробничої напруги. Із зрозумілих причин подібні явища, як і ті негативні наслідки, до яких вони призводили, досить вперто замовчувались. Та навіть ті незначні документи і матеріали, що збереглися в архівах, переконливо засвідчують складну ситуацію, яка склалася в промисловості міста в перші місяці війни.

Так, артіль "РЕМЗ", яка спеціалізувалася на виготовленні корпусів до авіабомб, за планом на липень 1941 року мала виробити 10 таких корпусів, а виготовила лише 4. Давалися взнаки перебої з постачанням коксу, каліброваних мітчиків, карбіду, необхідних верстатів. Водночас у зв'язку з переведенням підприємства на випуск нової продукції розпочалося додаткове будівництво необхідних об'єктів, що відволікало робочі руки, так само як і спорудження оборонних рубежів, зокрема під Новими Санжарами.

Як не дивно, але і керівник підприємства Сатановський виявився не на тому рівні, якого вимагав час. Саме з його вини в колективі мала місце паніка, настрої передчасної евакуації. Це деморалізувало людей. Заступник Сатановського Начаєвський, начальник цеху Галкін ще до 9 — 10 серпня зупинили роботу автогужевого транспорту і почали готувати його до евакуації. З відома Сатановського Начаєвський вночі з 10 на 11 серпня 1941 року утік з Полтави разом з сім'ями Сатановського і Галкіна. Колективу ж Сатановський відповів, що "він поїхав у відрядження до Харкова за карбідом". Дисципліна в колективі була розлагоджена. Робітники відмовлялися працювати надурочно, бо їм не платили обіцяних грошей. У той же час виплачували гроші майстрам та начальникам цехів. Начальник цеху № 3 Беренштейн пиячив, використовуючи спирт, призначений для виробництва, і майже щодня в п'яному вигляді з'являвся на роботу, бешкетував, заважав працювати. Однак, попри те, "керівника" преміювали

Полтава. Історичний нарис — 173

двома тисячами карбованців. Всі ці обставини і призвели до зриву плану випуску необхідної для фронту продукції. Але навіть та, що була виготовлена, залежувалася на складі. Одного разу її зібралося на цілих 10 вагонів, а також боєприпасів на 2 вагони. Проте станція Полтава-Південна вагонів для відправки цих вантажів усе ніяк не виділяла. І це тоді, коли на фронті не вистачало навіть звичайних гвинтівок і набоїв до них.

Серед техніки, виготовленої для фронту на підприємствах Полтави, заслуговує на увагу бронепоїзд "Маршал Будьонний". Його збудували трудівники паровозоремонтного заводу. Замовлення надійшло від командування Південно-Західного напрямку на початку липня 1941 року.

Екіпаж було укомплектовано в основному робітниками, службовцями та інженерно-технічними працівниками паровозоремонтного заводу. Командиром був капітан Яблонський. 18 серпня 1941 року бронепоїзд вийшов на виконання бойових операцій. Спочатку він був у розпорядженні головнокомандуючого Південно-Західним напрямком маршала С.М. Будьонного, а потім прикривав від нальотів ворожої авіації залізницю на ділянках Кобеляки — Галещина та Ганнівка — Потоки. Також вів бої з військами ворога в районі залізничних станцій Ганнівка, Потоки. В одному з боїв його підбила ворожа артилерія, і він вийшов з ладу. Команда була вимушена підірвати бронепоїзд.

Ті, що залишилися в живих, пішли на з'єднання з Червоною Армією.

8 серпня колектив паровозоремонтного заводу одержав завдання виготовити ще три бронепоїзди, але воно залишилося невиконаним.

Для боротьби з ворожими десантами, диверсантами та розвідниками 1 липня у місті було сформовано винищувальний батальйон № 341. У своєму складі він мав близько 300 бійців і командирів. Командиром було призначено Василя Карповича Гринька, начальником штабу — Харитона Васильовича Бондарева. Батальйон мав два станкових та 10 ручних кулеметів, 300 гвинтівок, 6400 тисяч патронів. Розташовувався він у приміщенні клубу "Октябрь" по вулиці Гоголя, 1.

Під керівництвом міськради у Полтаві було сформовано також команди міс-

Полтава. Історичний нарис — 174

цевої протиповітряної оборони (МППО) — всього більше десяти команд. В їх складі налічувалося близько 350 чоловік. Командний пункт МППО був розташований у напівпідвальному приміщенні будинку по вулиці Фрунзе, 30.

У вересні 1941 року ворогові вдалося відтіснити далі на схід війська Червоної Армії, форсувати Дніпро в кількох місцях, у тому числі і південніше Кременчука. Бої точилися безпосередньо на території Полтавської області. За таких умов у Полтаві було сформовано зведений полк Полтавського тракторного училища, командиром якого призначено полковника Черенкова. У першій половині вересня особовий склад полку відзначився у боях з ворогом у районі Нижньодніпровська та Ломівки (Дніпропетровська область). 57 бійців і командирів полку було нагороджено бойовими нагородами. 28 серпня 1941 року в обласному центрі було організовано полк народного ополчення, а також батальйон у складі трьох рот. Командиром батальйону спочатку призначили Костенка, а пізніше Ускова. Батальйон виїздив на бойові операції в район села Абазівка, Булаківського лісу, на залізницю поблизу міста. З наближенням фронту до Полтави він відбув до Харкова, де його розформували. Особовий склад Харківський облвійськкомат розподілив між різними військовими частинами діючої армії.

Війна змусила розгорнути у місті мережу госпіталів. Уже 28 липня госпіталь на 600 ліжок розгорнувся в приміщенні міської лікарні. Евакогоспіталь № 346, розрахований на 100 ліжок, розширили до 300 ліжок. Госпіталі було розташовано в приміщенні технікуму технології м'яса, середньої школи №27, психіатричної, фізіотерапевтичної лікарень. Фактично приміщення усіх шкіл і вузів міста протягом червня — липня 1941 року переобладнали під госпіталі. Однак і в цій важливій справі мали місце істотні недоліки. Так, у приміщенні сільськогосподарського інституту (червоний корпус) роботи по переобладнанню його під госпіталь були виконані лише на 43 відсотки. Не вистачало медичних кадрів, різного майна, перев'язувального матеріалу тощо.

Не все гаразд було і в інших госпіталях, і це зрозуміло: адже йшла війна, яка виявила непідготовленість країни до важкого випробування. Війна оголила також недоліки в організації оборони країни. У засобах масової інформації того часу говорилося, як правило, лише про успіхи Червоної Армії на фронтах, надвисокий рівень патріотизму працівників міста й села. Насправді далеко не завжди було так. Героїзм наших людей на фронті і в тилу, аж до самопожертви, розбивався об адміністративно-командну систему, яка хворіла всіма болячками бюрократії. Однією з таких хвороб був неписаний закон видавати бажане за справжнє, приховувати правду від народу, обманювати його. Цим хворіли всі структури тодішньої держави. Вистачало і безладдя. І навіть в армії, що видко хоча б з такого прикладу. 9 липня у листі Полтавського обкому КП(б)У до Голови ДКО (Державний Комітет Оборони) говорилося: "У Полтаві 340-й зенітний дивізіон 132-ї стрілецької дивізії, повертаючись з польових занять, "забув" на кладовищі три ящики з приладами і формуляр до гармат. Протягом трьох діб про це ніхто не знав. І лише після того, коли сторож кладовища знайщов це майно і повідомив комендантові Полтави, майно забрали військові". Безумовно, з такою організацією, дисципліною, ставленням до державного майна, тим більше в умовах війни, домогтися якихось успіхів було важко.

Слід віддати належне жителям міста, котрі від щирого серця і з повним

Полтава. Історичний нарис — 175

розумінням намагалися зробити хоча б щось корисне для зміцнення армії. 29 червня колектив прядильної фабрики вніс у фонд оборони кілька тисяч карбованців, колектив панчішної фабрики у серпні передав у цей же фонд 13 тисяч карбованців. 9 тисяч юнаків і дівчат, кадрових робітників міста, працювали на недільнику і зароблені 30328 карбованців також передали у фонд оборони. Пожертвування надходили від усіх колективів, а також від окремих жителів міста.

Багато полтавців виявили бажання стати донорами. На середину липня 1941 року вже було подано заяви від працівників міжобласної школи міліції, обласного статистичного управління та інших державних установ.

Дружини робітників та інженерів паровозоремонтного заводу, відмовившись від плати, виявили бажання працювати в одному з госпіталів Полтави до кінця війни. Колектив обласного театру з початку війни до 26 липня дав для воїнів Червоної Армії 22 шефські концерти,

У зв'язку з наближенням бойових дій до Полтави за вказівкою штабу Південно-Західного фронту було розпочато зведення оборонних рубежів навколо міста. Протитанкові рови (довжиною 6 кілометрів), окопи споруджувалися в районі села Головач. Тут з початку вересня щодня працювало близько 6 тисяч полтавців. Вісім тисяч жителів Полтави зводили оборонні рубежі біля села Демидівка Решетилівського району, понад тисячу — копали окопи, траншеї біля станції Мала Перещепина. До виконання цих робіт було залучено значну кількість міського транспорту (автомашини, кінні підводи тощо). Часто роботи проводилися під бомбардуванням та обстрілом ворога. Долаючи численні труднощі, жителі міста звели кілька смуг оборони загальною довжиною 200 кілометрів.

Щодня місто жило тривожним, напруженим життям. До нього не раз проривалися ворожі літаки. Особливо масовим і сильним був наліт 30 серпня 1941 року. Цього дня п'ять ворожих літаків Ю-88 почали бомбардувати місто о 20 годині 45 хвилин. Всього на Полтаву було скинуто близько 35 бомб. Найбільше їх припало на територію Київського району. Загинуло 22

Полтава. Історичний нарис — 176

місцевих жителі і 28 було поранено. Крім того, зруйновані шість житлових будинків. Подібного удару ворог завдав і 16 вересня 1941 року.

Невдовзі бойові дії розгорнулися зовсім близько від Полтави. Сили були нерівні. Війська Червоної Армії відходили. Найдовше трималися бійці і командири мотострілецького батальйону 132 танкової бригади, командиром якого був капітан О. Семенов. Навіть тоді, коли ворог вдерся до міста, батальйон утримував оборону по річці Ворсклі до 28 вересня, даючи можливість відійти тим, хто ще не встиг відірватися від гітлерівців.

В умовах наростання загрози окупації розпочалися роботи по евакуації всього, що можна було евакуювати. Як правило, вивозилося найнеобхідніше — важливі промислові підприємства, залізничне господарство, а також кваліфікована робоча сила, спеціалісти. В основному, майно і люди вивозилися до Росії. У серпні до міста Горького (нині Нижній Новгород) виїхала 12 державна взуттєва фабрика, до Саратова відійшов перший ешелон з обладнанням заводу "Метал", у кінці серпня — на початку вересня до Семипалатинська відбула прядильна фабрика, до Свердловська евакуювався музей В. Г. Короленка, до Кірова відійшли ешелони з майном рукавичної фабрики, 17 вересня до Тюмені виїхав колектив педагогічного, до Кургану — сільськогосподарського інститутів. До Красноярська було вивезено паровозоремотний завод.

Однак не все вдалося евакуювати — не вистачало транспортних засобів. лише частково були евакуйовані матеріали та документи обласного краєзнавчого музею та державного архіву. Залишилися на станції Полтава-Південна вагони з майном фабрики термометрів, а з обласної друкарні вдалося евакуювати лише 8 тонн шрифтів.

18 вересня 1941 року ворог окупував Полтаву. Настали найжахливіші часи для міста і його жителів. З перших днів фашисти встановили режим військової диктатури, грабежів, насильства, приниження гідності людини. Почалися арешти, катування і винищення безвинних людей. Протягом двох років і п'яти днів окупації гітлерівці з допомогою

Полтава. Історичний нарис — 177

зрадників-поліцаїв знищили 18 тисяч 200 чоловік, з них 5 тисяч 87 дітей. Широких масштабів набули грабежі. Окупанти вивозили все, що вдавалося: промислове обладнання, різноманітну техніку, культурні цінності, для цього з центра міста було прокладено залізничну колію.

Частину промислових підприємств або ж цехів окупанти намагалися використати у своїх, насамперед, військових цілях. Зокрема, їм вдалося частково налагодити роботу трьох цехів паровозоремонтного заводу, ремонт пошкодженої техніки на заводі "Метал". Однак усі роботи в основному зривалися місцевими патріотами та військовополоненими, праця яких використовувалася. Та й обладнання не вистачало, адже значну кількість його було евакуйовано до приходу окупантів.

Великий злочин вчинили окупанти щодо духовних цінностей Полтави. За наказом гебітскомісара Маттера і його заступника Руша були знищені всі заклади освіти: школи, технікуми, вузи, пограбовані і спалені науково-дослідні інститути, відома у всьому світі гравіметрична обсерваторія. З 12 технікумів не вціліло жодного. Були спалені всі театри, кінотеатри, клуби міста, краєзнавчий музей, Покровська церква тощо.

Особливо лютував ворог, коли відступав, розуміючи, що втрачає Полтаву назавжди. Тому винищував з лютістю і ретельністю все. Протягом короткого часу були знищені 83 промислові підприємства (усі, що були у Полтаві), електростанція, водогін, каналізація, лікувальні заклади і т. п. Збитки, завдані ворогом місту, становили 1 мільярд 137 мільйонів карбованців (у довоєнних цінах). Думається, що ця сума значно більша — не все тоді враховувалося, бралося найголовніше.

Немеркнучою сторінкою в історії міста була боротьба його жителів у тилу ворога. Щоб мати більш-менш чітке уявлення про умови, в яких вона відбувалася, необхідно дати хоча б коротку характеристику становища, що склалося в Полтаві на час окупації. Захопивши місто, а в кінці вересня — на початку жовтня 1941 року і територію всієї області, гітлерівці були зупинені на харківському напрями Вийшло так, що Полтава стала центром скупчення значних сил ворога. Певний час тут були розташовані штаби групи армій "Південь", шостої німецької армії й інших великих військових з'єднань ворога. До того ж тут сконцентрувалися значні каральні сили, метою яких було забезпечити спокій у тилу. Невдовзі, а точніше з перших днів окупації, розпочався небачений терор проти місцевого населення. Серед тих, кого схопили, розстріляли чи ув'язнили, було чимало і патріотів, які залишилися для бороть-

Полтава. Історичний нарис — 178

би з ворогом. Одна з причин цього — у Полтаві не існувало ядра, яке б скеровувало цю боротьбу. Щоправда, у місті напередодні ворожої окупації було створено підпільний міськком партії (адже саме комуністична партія оголосила себе головною керівною силою, і за розпорядженням її керівних органів формувалося партійне і позапартійне підпілля). Довгий час про цей орган не згадувалося. А тим часом він був створений. Очолював його перший секретар міськкому партії А. С. Черченко. Він одержав для потреб боротьби і певну частину різних речей і коштів. Та справа в тому, що А.С. Черченко евакуювався в тил, не повідомивши зв'язкових. Безумовно, це завдало патріотичним силам відчутного удару. І ще одне. Документи і матеріали свідчать, що загалом підготовка до антифашистської боротьби у місті велася. Однак її результати були низькими. Як правило, ті, кого залишали в тилу ворога, проходили короткотермінову підготовку. Вона тривала кілька днів. Безумовно, цього було не досить. Чимало людей, зовсім не маючи ніяких навичок опору ворогу, фактично були кинуті напризволяще. Підпільний же обком партії на чолі з С. Ф. Кондратенком і Г. Ф. Яценком розташовувався на території Гадяцького району і зв'язку з містом не мав, отож допомогти патріотам не зміг.

І все ж боротьба проти гітлерівських окупантів у місті розгорнулася і тривала певний час. Вже з перших днів на паровозоремонтному заводі почала здійснювати диверсії група, якою керував інженер М.І. Широбоков. Патріоти зривали строки ремонту паровозів, виводили з ладу різне обладнання, а 8 жовтня 1942 року пошкодили залізничне полотно біля селища Кривохатки. Внаслідок цього рух поїздів було перервано на шість годин. На території м'ясокомбінату розгорнула антифашистську роботу підпільна група на чолі з Я.М. Мисецькою. Крім диверсій на виробництві, група створила грошовий фонд, який використовувався для викупу з гестапо заарештованих людей. Діяла вона до визволення міста від ворога. З осені 1941 до травня 1942 року в Полтаві діяла підпільна організація, якою керувала Ляля Убийвовк. До її складу входило 20 молодих патріотів. Група проводила антифашистську агітацію серед жителів, допомагала звільнятися з полону воїнам Червоної Армії, готувала збройний виступ. Ворогові вдалося заарештувати і стратити головних її учасників.

У різний час діяли підпільні групи Баяна — Лімова, В. М. Панченка, Г. Г. Калиниченка, Т. П. Сіриченка, Т. П. Токаря, Ф. К. Крестовського, Марченка — Соколенка. Аналіз документів і матеріалів, що стосуються антифашистського руху, свідчить: патріоти міста завдали чимало збитків ворогові. Гітлерівці змушені були виділяти значні сили для боротьби з ними. Але найголовніше — боротьба ця вселяла в людей впевненість і віру в неминуче визволення. І воно прийшло.

Полтава. Історичний нарис — 179

У вересні 1943 року війська Степового фронту під командуванням І. С Конєва зав'язали бої на лівому березі Ворскли. Особливого напруження вони набули в напрямку Полтави. Ворог уперто оборонявся. Та все ж наші воїни просувалися вперед. Частини 5-ї армії під командуванням генерала О.С. Жадова та 53-ї під командуванням генерала І.М. Манагарова після вдалого форсування річки Ворскли почали охоплювати вороже угруповання з півночі і сходу. Після дводенних боїв 22 вересня розпочався штурм ворожих укріплень. Першими увірвалися до міста частини 84-ї Харківської стрілецької дивізії. А в ніч з 22 на 23 вересня 1943 року війська Степового фронту повністю визволили Полтаву від окупантів.

У жорстоких боях за визволення міста особливо відзначилися 9-а гвардійська повітряно-десантна дивізія, 13-а гвардійська Червонопрапорна ордена Леніна стрілецька дивізія, 66-а гвардійська стрілецька дивізія, 95-а, 97-а гвардійські стрілецькі дивізії, 42-а легкоартилерійська бригада, 301-й винищувальний протитанковий артилерійський полк, 57-й танковий полк, 431-й інженерний батальйон, 294-а винищувальна авіаційна дивізія, 266-а штурмова авіаційна дивізія. Всім їм було присвоєно найменування Полтавських.

У боях за місто відзначилися також Герої Радянського Союзу — уродженці Полтави і Полтавської області О.О. Баленко, М. 3. Бондаренко, І. Н. Степаненко. Герой Радянського Союзу Микола Леонов у боях за Полтаву збив 6 німецьких літаків.

Згодом Володимир Сосюра про ці події скаже так:

Усе вперед знамена слави
Ми несемо крізь бурі злі,
Ми знов під мурами Полтави
Схрестили з ворогом шаблі.
Й перемогли.

Дорогою ціною дісталася перемога. З найжорстокішої в історії війни Полтава вийшла зруйнованою і знекровленою, її продуктивні сили було підірвано. За роки окупації і під час відступу гітлерівці перетворили місто в руїни. Температура від розпечених пожежами

Полтава. Історичний нарис — 180

приміщень була настільки висока, що неможливо було йти тротуарами, і люди ходили лише по проїжджій частині вулиць.

Письменник Іван Цюпа писав у газеті "Зоря Полтавщини": "Я був у Полтаві в перші дні визволення і довіку не забуду дотліваючих головешок, їдкого диму, кривавих плям на бруку. Довіку не забуду, як в дні золотого вересня не одна Наталка зустріла довгожданого Петра, пригортаючи його до свого серця, як не одна посивіла від горя Терпелиха знайшла в хороброму простому воїнові свого сина..."

Протоколи Нюрнбергського процесу рясніють фактами злочинних дій гітлерівців в українських містах і селах. Лише у вступному слові головного звинувачувана від СРСР Р. А. Руденка 8 лютого 1946 року тричі наводилися факти неймовірної жорстокості окупантів на Полтавщині.

Одразу ж після визволення обласного центру від німецько-фашистських загарбників трудящі Полтави взялися за відбудову міста. 30 вересня 1943 року РНК УРСР і ЦК КП(б)У прийняли постанову "Про заходи першої необхідності по відновленню господарства і організації харчування населення Полтави". Вона об'єднала зусилля наркоматів республіки, партійних, радянських і господарських органів міста та області по відродженню Полтави. Матеріальні ресурси виділялися для міста відповідно до партійно-урядової постанови "Про невідкладні заходи по відбудові господарства в районах, звільнених від німецької окупації" (серпень 1943 p.).

Відродження Полтави почалося з відновлення роботи партійно-радянських органів, профспілкових, комсомольських організацій, які зазнали в роки війни великих втрат.

Міськком КП(б)У, який приступив до роботи 24 вересня 1943 року, розпочав добирати кадри, відновлювати місцеві органи влади, проводив заходи по нормалізації життя в місті.

30 жовтня 1943 року відбулося перше засідання міськвиконкому. На той час він уже прийняв 10 важливих для міста рішень. На 16-й день після визволення були відновлені всі органи радянської влади, запрацювали державні установи. Було зареєстровано 226 установ, підприємств і організацій, які нараховували 16 тисяч працюючих. Але діючих підприємств було ще мало.

25 вересня почала видавати продукцію швейна майстерня, наступного дня — вагоремонтний завод. На четвертий день на станцію Полтава-Південна прибув з Харкова перший військовий ешелон, а через шість діб поїзди почали перевозити вантажі до Кременчука. Протягом 19 днів був відновлений рух на дільниці Полтава — Дарниця.

28 вересня приступив до роботи колектив механічного заводу "М'ясомолмаш" і машинно-тракторної майстерні. На 15-й день після визволення

Полтава. Історичний нарис — 181

на ПРЗ було відремонтовано паровий кран, почав видавати продукцію ливарний цех. Завод виконував військові замовлення. Того ж дня почав діяти міський водогін. Через 18 днів запрацював шкірзавод, а через 25 — артіль "Ремтрикотаж" і міськмолокозавод. На 35-й день почала видавати продукцію панчішно-трикотажна фабрика. На середину листопада м'ясокомбінат повним ходом відправляв продукцію фронту, постачав її лікувальним установам і їдальням міста. На кінець 1943 року в Полтаві вже працювало 40 підприємств, 15 з них — облпромради, 6 — облкоопспілки, 4 — облмісцевпрому, 3 — обллегпрому та 20 — інших відомств. Асортимент їхньої продукції був зорієнтований на забезпечення життєво необхідних потреб полтавців. Це були відра, духовки, бочкотара, збруя, лопати, фарби, колісна мазь, мило, панчохи, цегла, взуття тощо.

Характерно, що першими відновлювали свою роботу, в основному, дрібні і середні підприємства. Так, в 15 артілях облпромради працювало 617 чоловік, або в середньому понад 40 на одному підприємстві.

Гостро стояло питання енергозабезпечення міста. Спершу було відновлено роботу малопотужних електростанцій на 18 кіловат, закінчувалася відбудова електростанції на 50 кіловат. Розроблялися заходи відбудови електростанцій на 300 і 1500 кіловат. А полтавцям потрібен був струм, а не заходи.

Кошти, що відпускалися на відбудовні роботи, освоювалися повільно. Так, у 1943 році на прядильній фабриці було освоєно лише 252 тисячі карбованців, на олійзаводі — 132 тисячі, на лікеро-горілчаному — 60 тисяч, на Малобудищанському цегельному — 46 тисяч, на хлібозаводі № 1 — 24 тисячі. Жодного карбованця за цей час не освоїли на ливарно-механічному заводі, панчішній фабриці, засолзаводі та інших підприємствах. Стихійно йшла відбудова місцевої промисловості.

Однак життя поступово входило в місто. На кінець 1943 року Полтава мала телефонний і телеграфний зв'язок з 39 районами області, а також із Києвом і Харковом. Наприкінці року в місті було змонтовано радіовузол потужністю 500 ват, встановлено 2411 радіоточок, у тому числі 105 загального користування і 5 вуличних гучномовців. Відновила роботу пошта. Полтавців обслуговували б поштових відділень.

Відновлювалися назви вулиць, площ, скверів, провулків і номерів будинкоуправлінь, визначалися межі районів.

Водночас із відбудовою промисловості і міського господарства в Полтаві відроджувалося суспільно-політичне і культурно-мистецьке життя, відкривалися навчальні заклади, ставали до ладу торговельні, медичні та інші соціальні установи. До середини листопада 1943 року в семи школах вже навчалося понад 10 тисяч учнів. Розпочалося навчання в інститутах: педагогічному, інженерів сільськогосподарського будівництва і сільськогосподарському. Були відбудовані кінотеатр на 500 місць і Будинок культури. У відповідності до рішень уряду республіки в Полтаві відновлювалася робота плодоягідного та землевпорядчого технікумів, астрономічної обсерваторії АН УРСР, музеїв історико-краєзнавчого та Панаса Мирного.

Наприкінці листопада на розі вулиць Леніна і Комсомольської було відкрито книжкову крамницю. У торговельну мережу надійшло до 12 тисяч підручників для шкіл міста, близько 4 тисяч примірників художніх творів.

2 грудня міськвиконком прийняв рішення про відкриття в районі Кобищанів, Київського і Південного вокзалів ощадних кас першого розряду.

На кінець року в місті вже діяло 2 дитячих ясел, 5 лікарень на 800 ліжок,

Полтава. Історичний нарис — 182

3 поліклініки, 4 молочні кухні, станція швидкої допомоги та інші медичні установи. Однак це далеко не задовольняло потреб населення міста. Частина лікарень приступила до роботи в невідремонтованих приміщеннях, не була забезпечена паливом, коштами. Траплялися факти байдужого ставлення медичного персоналу до хворих, випадки черевного та сипного тифу.

Санітарний стан міста був незадовільний. Ряд адміністративних установ розміщувався в житловому секторі (обком партії, облвиконком, міськвиконком, міськкомунгосп та інші організації).

У цій ситуації досить складним завданням, що постало перед полтавцями, була відбудова закладів охорони здоров'я, культури і народної освіти. Причому, з огляду на війну, що тривала, першочерговою метою була термінова відбудова об'єктів оборонного значення. Союзний уряд не мав змоги виділити Полтаві достатні кошти, а також необхідне обладнання, будівельні матеріали, автотранспорт тощо.

1943 рік став роком корінного перелому в роботі тилу як матеріальної основи для перемоги в збройній боротьбі. В основному були ліквідовані диспропорції, які виникли в перші роки війни між потребами промисловості в металі, паливі, електроенергії та їх виробництві. Це дало можливість полтавцям в умовах війни вести відбудову міста.

Успішними бойовими діями на Дніпрі і Керченському півострові закінчилася літньо-осіння кампанія 1943 року і другий період війни, в ході якого військово-політична ініціатива перейшла до СРСР. Проте на початок 1944 року країна і її збройні сили все ще стояли перед серйозними труднощами. Ворог продовжував окуповувати значну територію. Все це вимагало від тилу додаткових зусиль для допомоги фронту.

Ще в ході боїв за Полтаву сотні її мешканців добровільно влилися в діючу армію. Після визволення військкомат міста мобілізував тисячі полтавців. Станом на 15 лютого 1944 року з початку війни було призвано в Червону Армію 37 тисяч чоловік. Життя підказувало і такі форми патріотичного руху, як збір коштів на побудову військової техніки, донорство, відправка на фронт посилок тощо. У місті активно проходила реалізація 3-ї військової позики. Станом на 7 січня 1945 року полтавці внесли коштів на суму 14230000 карбованців, що становило 144 відсотки контрольного завдання. По 4-й грошово-речовій лотереї одержано 3181600 карбованців. На танкову колону "Визволена Полтавщина" було зібрано 2882974 карбованці, за що трудящі міста одержали подяку від Верховного головнокомандуючого.

Допомога фронту проходила також по лінії шефських зв'язків з Полтавськими дивізіями, шляхом збору подарунків для воїнів, посилання делегацій на фронт. У свою чергу, воїни Полтавських дивізій теж відвідували місто.

Набрало розмаху шефство трудових колективів над тиловими госпіталями. На кінець 1944 року в місті перебувало 4 евакогоспіталі. Виділені для них приміщення були своєчасно відремонтовані, оснащені інвентарем та меблями. Полтавці зібрали для госпіталів до 2000 ліжок, майже 6000 одиниць різного посуду, передали чимало столів, стільців тощо. Над пораненими взяли шефство робітники ПРЗ, м'ясокомбінату, ПТК. Масовим було шефство школярів. Кожна школа прагнула встановити такі зв'язки, діти збирали й передавали воїнам книги, обладнували кімнати відпочинку, випускали стінгазети, читали книги, газети та журнали, виступали з концертами художньої самодіяльності. Всього за роки війни в Полтаві діяло понад 30 госпіталів.

У місті намагалися дбати про працевлаштування, побутове, медичне і

Полтава. Історичний нарис — 183

торговельне обслуговування інвалідів війни. На кінець 1944 року 89 інвалідів другої та 285 третьої груп було влаштовано на відповідну стану здоров'я роботу. 49 з них займали керівні посади, 20 — стали бухгалтерами, 15 — народними суддями, 4 — фотографами, 15 — шоферами. 55 інвалідів навчалися в профтехшколі, здобуваючи спеціальність агронома, зоотехніка, шофера. Інвалідам було видано 1057 метрів тканин, 348 пар взуття, 2650 одиниць трикотажних виробів, завезено 250 складометрів дров, видано 36000 карбованців грошової допомоги, 32 інваліди скористалися послугами курортів.

Певних заходів було вжито щодо матеріально-побутового забезпечення і працевлаштування сімей фронтовиків. Наприкінці 1944 року по місту було взято на облік 7059 сімей військовослужбовців рядового і сержантського складу, 3025 з них — для виплати державної допомоги, 602 — для виплати пенсій. Крім цього, взято на облік 2140 сімей офіцерського складу. Сім'ям військовослужбовців було видано 3978 тисяч карбованців державної допомоги і 864447 карбованців пенсій. Сім'ї фронтовиків одержали 93 тонни овочів, 10 тонн картоплі, 757 пар відремонтованого взуття, 5371 одиницю трикотажних виробів, 1600 метрів тканин. Окрім цього, були виділені індивідуальні городи 5319 сім'ям. Вживалися й інші заходи матеріально-побутового забезпечення. Однак і проблем залишалося чимало. Так, лише за півріччя виконкоми розглянули 5626 скарг і заяв від сімей військовослужбовців.

Неймовірно важкими були будні прифронтової Полтави, повсякденний побут населення. Спустошення сільськогосподарських районів та великої кількості підприємств легкої і харчової промисловості, скорочення витрат на соціальні потреби, а також переведення практично всіх потужностей на воєнне виробництво різко знизили життєвий рівень населення: жили в бараках, наметах та нашвидкуруч відремонтованих гуртожитках. Переважна маса проживала в підвалах зруйнованих будинків, землянках тощо. Через відсутність житла повернення евакуйованих відбувалося повільно. Право на в'їзд до Полтави надавав лише міськвиконком.

Низькокалорійним було харчування в їдальнях на підприємствах. З місяця в місяць зростав контингент населення Полтави, який обслуговувало міське карткове бюро. Так, у березні 1944 року на обліку було 48 тисяч осіб, а в серпні вже нараховувалося 84 тисячі. Все це спричиняло серйозні перебої в організації обслуговування населення.

24 березня 1944 року міськвиконком прийняв рішення про відпускні ціни на електроенергію та воду. Один кубометр води, що відпускався через водоміри, коштував 6 карбованців 75 копійок, а через водозабірні колонки — 8 карбованців. За одну кіловат-годину електроенергії плата становила 6 карбованців. Поступово ціни знижувалися. Так, у квітні ціна однієї кіловат-години вже становила 3 карбованці 75 копійок.

Гостро бракувало одягу, зокрема спецодягу, взуття. За цих умов позитивну роль відігравала планово-розподільча функція органів влади. Розподіл продуктів харчування, предметів одягу був суворо нормований відповідно до карткової системи. Першорядна увага приділялася забезпеченню ними виробничників. Але тогочасне постачання — найчастіше це тарілка так званої затірки, тобто звареного у воді борошна, мізерна пайка хліба, цибулі, одна-дві картоплини в "мундирах" — могло забезпечити лише напівголодне існування.

Робочий день тривав 12 годин на добу, профспілкові відпустки були фактично відмінені, вихідні дні випадали рідко.

Полтава. Історичний нарис — 184

Складним залишалося продовольче постачання населення. І тому промислові підприємства організовували підсобні господарства. Дальшого розвитку набувало колективне та індивідуальне городництво. Для цього було виділено 3122 гектари угідь. Однак всієї землі освоїти не вдалося. У підсобних господарствах було зібрано 11660 центнерів зернових, 34500 центнерів картоплі, 16380 центнерів овочів.

23 тисячі сімей у 1944 році були забезпечені індивідуальними городами, для яких виділялося 1018 гектарів землі. На початок року 2600 дворів мали 1227 голів ВРХ, 144 — свиней, 27 — овець, 1784 — кіз, 604 голови робочих коней.

Дещо поліпшилось торговельне обслуговування населення Полтави. Зростала мережа магазинів. На кінець року їх нараховувалося 33 (13 хлібних, 7 продовольчих, решта змішаних). З часу визволення Полтави і до кінця 1944 року в місті діяло 20 їдалень на 6500 місць. Крім цього, працювало 23 їдальні на підприємствах, в установах і організаціях, де харчувалося 11300 чоловік. 3 натугою виконувався план товарообігу. Асортимент товарів був обмежений. Багато недоліків існувало в обслуговуванні населення міста.

Таким чином, у місті чимало робилося для нормалізації життя трудящих. І все ж матеріальний стан населення залишався тяжким.

Ще повним ходом ішла війна, а в новоствореному управлінні головного архітектора міста розроблялися проекти проспектів, площ, бульварів. Республіканський інститут Діпроміст (м. Київ) розробив у 1944 році схему нового генплану і проект першочергових архітектурно-планувальних заходів на найближчі 2 — 3 роки (автор — архітектор О. О. Малишенко, співавтор — архітектор Л. С Вайнгорт, за участю старшого економіста І. Е. Ярославського та архітекторів В. К. Троценко, М. Ф. Конопльової). На місці зруйнованих кварталів поступово з'являлися площі, бульвари, вулиці.

У 1944 році полтавці продовжували працювати над введенням у дію нових підприємств. 1 січня почали випускати продукцію металоштампувальний завод і меблева фабрика.

У квітні 1944-го до рідного міста повернувся паровозоремонтний завод. Суцільні руїни застали робітники на місці свого заводу. Очолив колектив і невтомно керував відродженням заводу В. Т. Гайовий. За короткий час були відремонтовані провідні цехи, і завод приступив до ремонту паровозів. День і ніч кипіла робота на території паровозоремонтного. Завод відроджувався і виконував завдання фронту, подаючи приклад всім трудовим колективам Полтави.

З квітня того ж 1944-го відновилася робота трестів водоканалізації, очистки міста, зеленого будівництва та комунальних підприємств міста. Помітною подією для Полтави було відновлення дерев'яного мосту через Ворсклу, довжиною понад 180 метрів, загальною вартістю 500 тисяч карбованців.

"За рік вільного життя, — писали полтавці з нагоди річниці визволення Полтави воїнам Полтавських дивізій, — відбудовані і вступили в дію паровозоремонтний завод, м'ясокомбінат, кондитерська, панчішно-трикотажна, поліграфічна фабрики, електростанція та інші підприємства. Працюють промартілі. Відбудовано залізничний вузол Полтава-Південна. Працює станція Полтава-Київська. Відбудовано 43,3 тисячі квадратних метрів житлової площі, водогін, пральню, лазню, готель..." У 1944 році були частково відбудовані і працювали 77 підприємств. Більшість підприємств державної промисловості зуміли перевиконати річні плани. Однак декотрі не видавали продукції. Струнна фабрика, завод наочних по-

Полтава. Історичний нарис — 185

сібників, механічна пекарня № 1, авторемонтна майстерня, взуттєва фабрика № 12, хлібозавод № 2, які в роки окупації працювали на німців і ними ж були зруйновані при відступі, лежали в руїнах.

Найбільші труднощі випали на долю транспорту, зокрема залізничного. Працівники Полтавського відділка вирішували два важливих завдання — обслуговували народне господарство і фронт. За сумлінну працю, швидке відновлення роботи залізниці і безперебійне забезпечення військових перевезень Полтавський відділок Південної залізниці у 1944 році було нагороджено перехідним Червоним прапором Державного Комітету Оборони.

Гостро стояла проблема забезпечення підприємств міста кадрами. До того ж полтавці надавали допомогу у відродженні Донбасу, підприємств Криворіжжя, їх посилали в західні області України. Тому часто доводилося вдаватися до залучення "неорганізованого" населення. Так, для підготовки до зими на 5 листопада 1944 року підприємства та установи Київського району замовили до 2000 чоловік "неорганізованого" населення, Ленінського — 2510, Жовтневого — 1620 чоловік.

Постійними були суботники і недільники. 1944 року в місті було проведено 70 недільників, в яких взяли участь 242 тисячі чоловік.

Спостерігалися порушення трудової дисципліни. Так, лише за 11 місяців 1944 року було зафіксовано 231 прогул, 553 запізнення та 523 випадки дезертирства. Це викликало застосування відповідних заходів впливу до порушників. За друге півріччя нарсуд першої дільниці Жовтневого району розглянув 76 справ згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 червня 1940 року і по 66 з них застосував заходи покарання за самовільні запізнення та прогули (від 25 хвилин до 10 днів): 7 чоловікам примусові роботи до трьох місяців, 9 — до чотирьох, 14 — до п'яти, 36 — до шести місяців. За самовільне залишення роботи 17 чоловік засуджено до 4 місяців тюремного ув'язнення.

Полтава. Історичний нарис — 186

Одночасно з відродженням народного господарства відновлювалася діяльність закладів культури, народної освіти, охорони здоров'я. На кінець року у вузах міста вже навчалося 1548 студентів, у технікумах і спеціальних школах — 2613, у 22 загальноосвітніх школах — близько 11 тисяч учнів. У Полтаві працювало 4 школи ФЗН, 2 ремісничих і 1 залізничне училище, в яких навчалося понад 1300 учнів. Гостро стояла проблема матеріально-технічної бази. Майже всі учбові заклади не були забезпечені навчальними приміщеннями, гуртожитками. Не вистачало парт, стільців, іншого інвентаря та обладнання. У класах і аудиторіях було холодно, бракувало спецодягу і взуття.

За складних умов починали роботу заклади культури. 16 березня з Казахстану, куди він був евакуйований у 1941 році, повернувся колектив театру імені М. В. Гоголя. У Полтаві гоголівці поповнили творчий склад театру, поновили його репертуар. Однак працювати доводилося в пристосованому приміщенні. Колектив обласної філармонії (104 чоловіки, 98 з них — творчі працівники) також арендував приміщення. У 1944 році філармонія дала 305 концертів і обслужила понад 87 тисяч глядачів. 197 концертів було влаштовано в евакогоспіталях і військових частинах. Ляльковий театр теж не мав свого приміщення. Попри те, за рік колективу вдалося показати 350 спектаклів, на яких побувало 57 тисяч юних глядачів. На цей час у Полтаві працювала обласна бібліотека для дорослих з книжковим фондом понад 101 тисячу примірників, обласна бібліотека для дітей, що нараховувала понад 5 тисяч книг. Три бібліотеки працювали при профспілкових клубах. Відновлювали роботу музейні установи.

З 25 листопада 1944 року розпочало передачі міське радіомовлення. Полтавці передплачували 2335 екземплярів газет і 420 журналів. У місті було влаштовано 126 газетних вітрин, випускалося 354 стінгазети, було оформлено 29 фотовітрин, влаштовано 50 Дошок пошани, 66 дошок показників, на яких висвітлювалися підсумки роботи підприємств.

Поліпшувалося медичне обслуговування населення. За рік після визволення Полтави 5758 чоловік побувало на стаціонарному лікуванні, 15897 надано медичну допомогу вдома, 250317 — у поліклініках і амбулаторіях. В умовах війни більшого досягти було важко. У лікарнях не вистачало хірургів, інших спеціалістів. Постійні перебої були з медикаментами.

Культурне будівництво, як і в попередні роки, фінансувалося за залишковим принципом. Установи культурного профілю, особливо клуби і школи, нерідко споруджувалися не за рахунок централізованих капіталовкладень, а методом народної будови.

Відновлювали роботу масові громадські організації. На кінець 1944 року в місті нараховувалося понад 15 тисяч членів профспілок, які здебільшого займалися організацією соціалістичного змагання в трудових колективах, поліпшенням матеріально-побутових умов членів спілок.

Активну участь у нормалізації життя в місті брали комсомольці і неспілкова молодь. Їх діяльність починалася з відновленням комсомольських органів і первинних організацій ЛКСМУ. На кінець 1944 року в місті вже зафіксовано 116 первинних комсомольських організацій. 31 з них діяла на виробництві, 18 — у школах, 67 — в установах і організаціях. У них нараховувалося 2942 члени ЛКСМУ.

На цей час у місті нараховувалося 198 первинних організацій Червоного Хреста, які об'єднували понад 12 тисяч чоловік. Ними було підготовлено понад

Полтава. Історичний нарис — 187

6 тисяч значківців "Готовий до санітарної оборони" І ступеня, понад 2,5 тисячі — за програмою "Будь готовий до праці і оборони", організовано 339 санпостів, підготовлено 60 медичних сестер, 45 з них добровільно виїхали на фронт.

Набуло поширення донорство. Після визволення міста 4057 чоловік здали для потреб фронту 1467 літрів крові. Робітник млина № 8 П. Дробиш давав кров 28 разів і здав її 13 літрів. Домогосподарка Т. Гирченко — 20 разів — усього близько 9 літрів, друкарка обласного суду В. Смолянинова за 12 разів — майже 5 літрів.

15 березня 1944 року розпочав роботу міський комітет у справах фізкультури і спорту. А на кінець року вже діяло сім ДСТ, які об'єднували понад 4600 спортсменів у 53 колективах фізкультури. У місті нараховувалося 18 штатних спортивних працівників. Центром усієї фізкультурно-масової роботи стали поспіхом відремонтовані стадіон "Динамо", 10 спортивних майданчиків і 5 гімнастичних "містечок". Незважаючи на вкрай бідну спортивну базу, активісти провели за рік 36 значних спортивно-масових заходів, у яких взяло участь близько 8 тисяч чоловік.

297 первинних організацій Тсоавіахіму на цей час нараховували понад 17 тисяч членів. Вони зібрали понад 30 тисяч карбованців членських внесків, 711 тисяч — на спорудження танкової колони. Через курси і школи товариства пройшли підготовку понад 2 тисячі чоловік військового резерву і 21 тисяча — за нормативами "Будь готовий до ППХО".

Полтава. Історичний нарис — 188

Війна відкочувалася все далі на захід, але бомбардування міста тривали. У 1943 році штаб місцевої протиповітряної оборони зафіксував 18 днів бомбардування Полтави, 24 нальоти і 194 скинутих авіабомби. Було зруйновано 10 приміщень і зареєстровано 55 жертв. Але найбільшої шкоди завдано 22 червня 1944 року. Тоді було скинуто на місто 248 авіабомб, постраждало 102 чоловіка, 20 з них загинули. Під час нальоту загинули військові кореспонденти П. О. Лідов, С. М. Струнников, О. О. Кузнецов. Цього ж дня згоріло 89 американських і радянських літаків (44 повністю і 45 — частково), які виконували або забезпечували "човникові операції" для бомбардування Німеччини та Італії і базувалися на Полтавському аеродромі. Але це був останній успіх німців. Усі подальші спроби зірвати "човникові операції" і вивести з ладу полтавську базу зазнали невдач.

У 1944 році Збройні Сили СРСР майже повністю визволили радянську територію. Бойові дії були перенесені за межі країни. У січні 1945-го почався наступ наших військ на фронті, який простягнувся вже від Балтики до Карпат на 1200 кілометрів. У результаті проведення ряду важливих стратегічних операцій на середину квітня від ворога були звільнені Польща, Верхньосілезький промисловий район, Угорщина, частина Чехословаччини й Австрія. Ворогові було завдано великих втрат. Наші війська зайняли вигідні позиції для завершального удару по фашистських угрупованнях.

У середині квітня 1945 року почалася Берлінська операція. Через десять днів ціною життя понад 100 тисяч радянських воїнів було подолано, здавалося б, непохитну твердиню ворога. Берлін упав. 8 травня 1945 року підписанням Акта про беззастережну капітуляцію фашистської Німеччини війна в

Європі закінчилася. 9 травня стало всенародним святом — Днем Перемоги. Його урочисто відзначили і полтавці. Сп'янілі від почуття радості, що охопило тоді всіх — від солдата до генерала, вони були овіяні переможними мелодіями, які віщували радість мирної праці. З вдячністю згадували всіх, прославлених і безіменних, хто лежав у розсипаних війною могилах по всій нашій українській землі і далеко за її межами.

За мужність і відвагу, виявлені в боях проти фашистських загарбників, тисячі полтавців були нагороджені орденами і медалями, а 12 удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

У боях за Дніпро стали Героями командир 3-ї стрілецької роти 1035-го стрілецького полку 280-ї Конотопської Червонопрапорної стрілецької дивізії лейтенант М. М. Геращенко, командир 21-го окремого понтонно-мостового батальйону старший лейтенант М. М. Стадничук. У повітряних боях під Києвом загинув відважний повітряний розвідник молодший лейтенант В. М. Ніколаєнко. На Вітебському плацдармі відзначився генерал-майор М. І. Кучерявенко і його бійці. За зразкове виконання завдання командування і виявлену при цьому мужність та відвагу командиру 16-го гвардійського Прутського окремого мотоциклетного батальйону гвардії майору Г. В. Дикому було присвоєно звання Героя. Сталося це вже на території фашистської Німеччини. Відзначився наш земляк і в боях за взяття Любліна, Варшави, Лодзі, при форсуванні Одера і штурму Берліна.

Багато полтавців брали участь у партизанському русі і підпільних формуваннях у країнах Європи. По війні в Полтаві проживали колишній командир партизанського загону у Франції В. С. Слєпоглазов, учасник руху макі В. А. Каменев. Брав участь у легендарному повстанні в "блоці смерті" табору Маутхау-

Полтава. Історичний нарис — 189

зен полтавець В. М. Шепетя. Г. П. Трегуб воював в інтернаціональній бригаді імені Гарібальді в Італії.

Героїчно діяли в тилу ворога партизани і підпільники Полтави.

Значний і трудовий внесок полтавців у Перемогу. Батьківщина високо оцінила їхню працю. Лише медаллю "За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941 — 1945 pp." було нагороджено близько 5 тисяч чоловік. Серед нагороджених — коваль м'ясокомбінату М.О. Садовський, машиніст депо Полтава М.Й. Яцина, машинарка 12-ої державної взуттєвої фабрики В. В. Лук'янова, муляр прядильно-трикотажної фабрики І. Г. П'ятак, лікар швидкої допомоги К. Г. Убийвовк, вчителька СШ №4 М. І. Яроновська, медична сестра евакогоспіталю № 6057 Є. Д. Золочевська, актор театру імені М. В. Гоголя Є. А. Золотаренко, директор олійзааоду В. М. Додін, начальник ПРЗ В. Т. Гайовий.

Крізь вогонь і кров, страждання і смерть, гіркоту поразок і радість перемог, долаючи нелюдські випробування, що їх принесла війна, полтавці разом з усіма народами антигітлерівської коаліції прийшли до всесвітньо-історичної перемоги над фашизмом.

Полтава. Історичний нарис — 190

М. В. Бака, М. І. Лахижа

В роки повоєнної відбудови та "відлиги"
(1945 — 1965 роки)

Від полтавців вимагалися нелюдська сила і велика воля, щоб скалічене, зруйноване чужинцями, знекровлене місто ожило, запрацювало, заговорило.

З перших днів відбудови першорядне значення надавалося відродженню промислових підприємств, що відповідало стратегічній лінії політики союзного і республіканського центрів. Це мало на меті забезпечувати зростання індустріальної, а отже і військової могутності країни, утвердження її міжнародного впливу. В той же час відбудова об'єктів, що стосувались безпосередньо життєвих інтересів людини, її сьогоденних потреб, відсувалася на другорядний план. У цьому полягали корінні причини всіх майбутніх проблем радянської економіки.

Екстремальні умови як війни, так і повоєнного часу диктували необхідність жорстких адміністративних методів керівництва господарським і політичним життям, бо дозволяли енергійно, без зволікань мобілізувати і концентрувати всі сили на відбудову. За таких умов пріоритети віддавалися не компетентній розсудливості, а вольовим діям. Тому й склад полтавських обласної та міської Рад депутатів трудящих повоєнного часу формувався значною мірою за формальною ознакою, тобто дотримувався принцип "справної цифри" щодо представництва від робітничого класу, інтелігенції. Відтак і в сформованих відділах викон-

Полтава. Історичний нарис — 191

комів Рад працювати зі знанням справи не завжди було кому.

Уявлення про кількісний та якісний склад Полтавської міськради, яку в різний час після війни очолювали С.Т. Бондаренко, М.В. Векленко, Г.3. Уманець, дають результати виборів 1947 року. Тоді до Ради було обрано 299 депутатів, у тому числі 185 чоловіків та 114 жінок. За національним складом у Раді переважали українці (218). Решта були росіяни (59), білоруси (7), євреї (14), вірмени (1). У Раді було 120 робітників, що й ілюструє сказане вище. 210 депутатів мали урядові нагороди за ратні подвиги. А.І. Якушев, Н.І. Жуган, Д.П. Глущенко були Героями Радянського Союзу, а М.Ф. Грицаєнко — Героєм Соціалістичної Праці. Отже, у Полтавській міськраді працювали віддані народній справі люди, але не кожен з них мав достатньо знань та досвіду політичної і господарської діяльності. Тоді ж були сформовані районні Ради, чий якісний склад мало чим відрізнявся від міської. Проте районні структури влади проіснували недовго: згідно з указом Президії Верховної Ради УРСР у серпні 1948 року ліквідовувався районний поділ міста, і райради припинили роботу.

Організатором відбудовчих робіт стала міська організація комуністичної партії. В її рядах у 1945 році нараховувалось 2235 членів партії і кандидатів. Вони об'єднувалися в 142 первинні організації. У наступні роки ряди партії зросли, особливо за рахунок кандидатів з числа кращих робітників промислових підприємств. У травні 1947 року число первинних партійних організацій зросло до 220, тобто більше, ніж у півтора раза. На початку 1948 року міська парторганізація нараховувала 5176 членів і кандидатів. Вони об'єднувалися 236 первинними, 23 цеховими організаціями та 20 партгрупами. Помітний внесок у справу відбудови міста вносила комсомольська організація. На 1 червня 1947 року вона налічувала в своїх рядах 6554 члени. На підприємствах і будовах міста працювало 138 комсомольсько-молодіжних бригад, 7 молодіжних змін.

Післявоєнна Полтава підводилася з руїн і згарищ у новій міській мережі. Освоєння цієї мережі мало відбутися ще в 1940 — 1941 роках згідно з постановою Президії Верховної Ради УРСР від серпня 1939 року. Але перешкодила війна. Лише в березні 1946 року виконком міськради прийняв рішення про адміністративне і господарське підпорядкування місту окраїнних Якіців, Рибців, Браїлок, Тернівщини, Огнівки, Малої Рудки та Дальніх Кривохаток. Після цього ще тривалий час господарство міста носило змішаний промислово-сільськогосподарський характер. У 1950 році у зв'язку з включенням до мережі Полтави земель радгоспу імені Шевченка, Горбанівської експериментальної бази, колгоспу імені Чапаєва площа сільгоспугідь, якими розпоряджався міськвиконком, розширилась. Міські організації й заклади одержали для створення підсобних господарств 1021 гектар землі, в тім числі інститут свинарства — 324 гектари, сільськогосподарський технікум — 87, контора санітарної очистки міста — 28, дитбудинок № 1 — 16 гектарів і т. д. Всього на 1948 рік у Полтаві існувало 83 допоміжних сільських господарства, в розпорядженні яких перебувало 4460 гектарів землі, з них 3791 — орної. На ній вирощували зернофуражні культури (1308 гектарів), картоплю (70), овочі (687), зернобобові (320), олійні (246 гектарів). Немалі можливості мало ставкове господарство: в місті нараховувався 31 ставок, у тому числі 11 у Рибцях, 5 — у радгоспі імені Шевченка. Проте небагато з них були доглянутими, зарибненими.

Зважаючи на наявність у структурі господарства міста сільськогосподар-

Полтава. Історичний нарис — 192

ського виробництва, при виконкомі міськради діяв відділ сільського господарства.

Характерною рисою життя Полтави періоду відбудови було напівнатуральне господарювання, особливо тих, хто мешкав на околицях. Люди тримали корів, кіз, свиней, домашню птицю, займались, крім основної роботи на підприємствах, городництвом, садівництвом. Зважаючи на все це, міська Рада в червні 1945 року постановила закріпити за мікрорайонами неугіддя для випасу корів, кіз. Монастирська гора (35 гектарів) відводилась як пастівник для Кривохаток, Червоного Шляху та вулиці Радянської. Район Рогізної (20 гектарів) закріплявся за дворами вулиці Рогізної та частини Подолу, ліворуч від Пролетарської. Інститутська гора була випасом для худоби дворів Подолу, праворуч вулиці Пролетарської. Район Кулики (10 гектарів) закріплявся за Жовтневим районом. Виділялися пастівники в районі Шпортівки, Герово-Климівки, Червоного містечка, Шведської вулиці, Ліска, на Дублянщині. Крім того, в ті повоєнні роки щорічно виділялось по 200 — 270 гектарів землі під городи приватного сектору.

Меншою мірою було розвинуто тваринництво. У 1947 році в індивідуальному секторі міста, переважно на околицях, нараховувалося 1207 голів великої рогатої худоби, в тім числі 1109 корів. Найбільше їх було у Ленінському районі (446 голів), найменше — у центральному Жовтневому (285 корів). Через три роки поголів'я худоби в індивідуальному секторі дещо зросло. Господарі володіли 30 кіньми, 1888 коровами, 1561 козою та вівцею, 3416 головами свиней. Картина розвитку тваринництва в місті стає повнішою, якщо до сказаного додати, що мав державний та кооперативний сектор. У ньому на 1950 рік нараховувалось 789 коней, 344 корови, 28 кіз та овець і 1701 свиня. Отже, за винятком коней, решта домашніх тварин перебувала переважно в приватному секторі. Траплялися випадки, коли окремі господарі тримали свиней у своїх комунальних квартирах на других поверхах будинків.

Але, зрозуміло, не сільське господарство, питома вага якого була незначною, визначало виробничий і соціальний профіль міста. Згадка про нього потрібна лише для повнішого уявлення про строкатість Полтави перших повоєнних років. Місто відроджувалось як індустріальний центр. Основний обсяг усіх відбудовчих робіт випав на 40-і — початок 50-х років. Одне за одним підприємства підводилися з руїн. Швидкими темпами, зокрема, відбудовувався паровозоремонтний завод. Згідно з постановою Державного Комітету Оборони від 27 лютого 1944 року його колектив уже навесні повністю перейшов на відбудовчі роботи. Наприкінці 1945 року ППРЗ досяг 75 відсотків рівня довоєнного виробництва. За успіхи в соціалістичному змаганні колектив заводу в лютому 1946 року був відзначений перехідним Червоним прапором НКШС. Подальшій відбудові і нарощенню його виробничих потужностей сприяв Закон про п'ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства СРСР на 1946 — 1950 роки (березень 1946 року) та відповідний закон УРСР (серпень 1946 року).

Для відродження народного господарства Полтавщини держава виділила на 1946 рік 47198 тисяч карбованців, а всього на п'ятирічку області було асигновано понад 262 мільйони. Частина виділених коштів вкладалась у відбудову полтавських підприємств, особливо таких, як ППРЗ. Протягом 1946 — 1947 років на цьому заводі були повністю здані в експлуатацію ковальський, колісний, механічний, тендерний, електромонтажний, інструментальний цехи.

Полтава. Історичний нарис — 193

Дала струм заводська електростанція. У 1948 році за досягнуті успіхи колективу заводу присудили перехідний Червоний прапор Ради Міністрів СРСР, який перебував там майже два роки. 25 листопада 1949 року Указом Президії Верховної Ради СРСР за досягнуті успіхи по ремонту паровозів і виробництву запчастин для залізниці ППРЗ був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. Тоді йому присвоїли ім'я Жданова. Орденом Леніна нагородили слюсаря В.А. Балеєва, старшого інженера І.Б. Рибкіна. Кавалерами ордена Трудового Червоного Прапора стали начальник заводу В. Т. Гайовий, машиніст І.Т. Сандулін, формувальник Д.В. Панфілов, секретар партійної організації А.І. Гаврось.

У січні та липні 1953 року завод відвідали делегації паровозоремонтних заводів країни, вивчали досвід технологічних процесів виробництва з метою його впровадження в себе. Нарешті 1 січня 1954 року Державна комісія прийняла завод у цілому. Відбудовні роботи тут закінчились.

Подібний шлях відбудови проходили й інші підприємства, що мали всесоюзне значення.

Одним з великих відроджуваних підприємств міста була бавовнопрядильна фабрика, що споруджувалася на пустирях обабіч Решетилівського шляху ще в довоєнні роки. Відбудова підприємства обійшлася в 45 мільйонів карбованців. Завдяки самовідданій праці полтавців уже в травні 1946 року фабрика дала країні першу продукцію.

У січні 1946 року на виконання постанови виконкому обласної Ради депутатів трудящих про переведення Кременчуцького мотороремонтного заводу в Полтаву по вулиці Зіньківській на площі 6 гектарів розпочалося будівництво нового підприємства. Для цієї мети Міністерство землеробства УРСР асигнувало спочатку 280 тисяч, а в четвертому кварталі ще 200 тисяч карбованців. Згідно з генпланом завод мав бути побудований у 1950 році, але невчасне виготовлення всієї технічної документації, нестача будівельних матеріалів не дозволили вкластися в заплановані строки.

Навесні 1946 року по вулиці Радянській на місці руїн панчішної фабрики розгорнулось будівництво взуттєвої фабрики.

На початку 1948-го вступила в дію перша черга електроремонтного заводу Міністерства електропромисловості СРСР.

Серед потужних підприємств союзного значення, які почали ритмічно давати продукцію уже в 1945 році, був полтавський завод "Метал".

Поступово відбудовувався ливарно-механічний завод. Його перші цехи вступили в дію в 1947 році.

Серед підприємств, що відбудовувались та будувались заново, було 8 — союзного, 12 — республіканського, 5 — обласного, 2 — міського підпорядкування і 10 артілей промкооперації. Підприємства союзного значення уже в 1945 році дали продукції на 37,3 мільйона карбованців. 1947 року 67 підприємств, розміщених у місті, виробили товарної продукції на 372,9 мільйона карбованців. У підсумку це становило четверту частину того, що вироблялось на підприємствах інших міст області. У загальному обсязі виробленої продукції найбільшою була частка тієї, яка вироблялася на підприємствах державного підпорядкування. На цих підприємствах відповідно було зосереджено 36,8 відсотка всієї робочої сили.

Серед підприємств міського і обласного підпорядкування, які швидко налагодили післявоєнне виробництво, виділялись машинно-тракторна майстерня (Бульварна, 37/6), МТС (Великорешетилівська), паротурбінна електростанція

Полтава. Історичний нарис — 194

(Пролетарська, 83), водогін (Гоголя,19), ліспромгосп (Інститутська, 4), енергопоїзд № 86, дві хлібопекарні та ін.

Масштабність завдань періоду відбудови не можна осягнути, обмежившись лише показом становища в промисловому та сільськогосподарському виробництві. У дуже важкому становищі перебував транспорт. Якщо порівняно швидко налагоджувалися залізничні перевезення, то далеко не задовольняв потреб автомобільний і навіть гужовий транспорт. Наведемо кілька статистичних даних. Наприклад, зримо зростає вантажообіг полтавського залізничного вузла. У 1948 році було обслуговано 32026 товарних вагонів, а в наступному — 36126. У ці ж роки полтавською продукцією завантажили відповідно 8360 і 11637 вагонів, які відправлялись у різні куточки країни. Що ж до міського пасажирського автотранспорту, то він складався в 1947 році з двох трофейних автобусів, які виконували перевезення за нарядом. Лише в 1949 — 1950 роках, коли автопарк пасажирських машин зріс до 9, з'явилися три перші маршрутні лінії. Вони зв'язували залізничні вокзали, Південний вокзал з рибзбутом та центр міста з аеропортом. Дещо в кращому стані перебував вантажний транспорт. На обліку державної автоінспекції міста в 1947 році стояло 94 вантажні автомобілі. Переважно вони були власністю великих промислових підприємств. Що ж до міської автотранспортної контори, то вона мала лише 4 вантажних таксі.

У сумному становищі залишалося вуличне господарство. Асфальтного покриття доріг практично не було. З 209 кілометрів вулиць міста під бруківкою перебувало в 1946 році 116,8 кілометра. Під час злив дороги на глиняних крутосхилах вулиць Шолом-Алейхема, Панянки ставали непрохідними, так само, як піщана Сакко перетворювалась у пастку для малопотужного автотранспорту. Навіть центральні вулиці Радянська та Шевченка були важкопрохідними. Лише 3 кілометри міських вулиць мали нічне освітлення. У занедбаному стані перебували містки й місточки, яких нараховувалось у ті роки 59.

Не задовольняли потреб виробництва й побуту служби комунікації. Телефонна станція і на 1950 рік не досягла мережі абонементних точок довоєнного часу. Краще працювала поштова контора. Вона мала 7 відділень зв'язку — стільки, як і в довоєнні роки. Успішніше здійснювалась і радіофікація. На 1950 рік у місті налічувалось 17,2 тисячі радіоточок (до війни — 13 тисяч).

Тривалий час критичною залишалася ситуація з центральним водопостачанням. Лінія водогону (3,5 км) не могла задовольнити ні виробництва, ні побутових потреб. Тому черги за колодязною водою, як, наприклад, на території цукротресту, були типовою картиною.

Відчутною залишалась проблема функціонування таких комунальних служб, як готелі. Перший готель післявоєнного часу (на вул. Котляревського) та будинок селянина (в пристосованих приміщеннях старої в'язниці) могли вмістити лише 80 осіб. Одинадцять лазень у напівпристосованих приміщеннях мали малу пропускну здатність. Лише в липні 1950 року було закладено будівництво нової просторішої лазні, але просувалось воно дуже повільно.

Одним з невідкладних завдань було відкриття і забезпечення нормального функціонування дитячих дошкільних закладів, загальноосвітніх шкіл, середніх спеціальних навчальних закладів та вузів. До війни в місті працювала 31 школа, де навчалося 13526 учнів. Крім того, було дві школи робітничої молоді з контингентом 1207 учнів. Функціонувало 10 дитсадків Міністерства освіти на 800 місць. У 1943 —

Полтава. Історичний нарис — 195

1944 навчальному році відновили навчання 3 початкові, 10 семирічних та З середніх школи. Основний контингент шкіл того часу складався з учнів І — IV класів. Їх нараховувалось 3185. Вдвічі менше учнів було в V — VII класах і всього 309 — у VIII — X класах. Останній показник став наслідком війни: багато переростків не стали ходити до школи. До того ж середня освіта тоді не була обов'язковою.

На відбудову шкіл держава виділяла певні кошти та фондові матеріали, яких, проте, не вистачало. На початок 1946 року в місті працювало вже 19 шкіл (6 чоловічих, 6 змішаних і 7 жіночих) і в них навчався 9871 учень. У 1946 — 1947 навчальному році відкрилась ще одна змішана школа, і кількість учнів зросла до 10660. На початку 1947 — 1948 навчального року було відбудовано 4-у чоловічу та 10-у жіночу середні школи. Заново відкрили 3-ю середню чоловічу, 6-у семирічну школи. Початкові 13-а та 9-а школи були перетворені в семирічні, а 24-а семирічна — у середню.

Крім 22 загальноосвітніх шкіл, які працювали на той час, було відкрито також 3 школи робітничої молоді на 700 учнів та 3 спецшколи (для глухонімих, сліпих та розумово відсталих). Останні школи відкрилися згідно з розпорядженням міськвиконкому та міського комітету партії від 5 липня

1945 року з контингентом в 75, 40 і 60 учнів. У 1950 — 1951 навчальному році кількість денних шкіл не змінилась (22), але учнів у них навчалося 14743. Виникла ще одна школа робітничої молоді. Учительський корпус нараховував 723 спеціалісти. З них заслужених вчителів — 2, нагороджених орденами та медалями — 132 і відзначених значком "Відмінник народної освіти" — 23. Дошкільнята виховувались у 6 дитсадках Міністерства освіти (550 місць) та в 12 відомчих (730 місць).

До середини 50-х років усі школи були в основному відбудовані. Але умови їхньої роботи залишалися важкими. Не вистачало підручників, зошитів, навчальних приладь. Класи були переповненими. Навчання проходило в дві зміни, а в середніх школах №№ 1, 4, 5, 8, 10 та в 9 початковій — навіть у три зміни. В осінньо-зимовий період у зв'язку з нестачею палива класні приміщення промерзали, діти сиділи в них у верхньому одязі. Нерідко скрута повоєнного часу у багатьох сім'ях позбавляла дітей можливості відвідувати школу — не вистачало взуття, одягу. З цієї причини восени 1945 року 467 дітей віком від 7 до 15 років залишалися вдома. Та ж причина змусила 302 дітей у 1949 — 1950 навчальному році залишити школу посеред року. Слід мати на увазі й те, що в повоєнні роки навчання було платним.

Вимушені пропуски занять, відсутність підручників зумовлювали велику неуспішність. Лише в першій чверті 1948 року невстигаючих нараховувалось 2121, а в 1950 — 2277 учнів.

Після війни повернулися з евакуації і розпочали навчання педагогічний, інженерно-будівельний, сільськогосподарський та учительський інститути. У 1946 — 1947 навчальному році в педінституті навчалося 567 студентів, в учительському — 183, у будівельному — 370 і в сільгоспінституті — 457. Два останні були вузами союзного підпорядкування.

У 1948 році в місті працювало 11 технікумів. 1945 року згідно з постановою виконкому обласної Ради на базі школи ковалів виникла школа сільського господарства. Восени того ж року на виконання постанови РНК СРСР та РНК УРСР "Про підготовку інженерно-технічних кадрів для сільського і колгоспного будівництва УРСР" засновано технікум сільськогосподарського будівництва. У 1945 році відчинили двері

Полтава. Історичний нарис — 196

для навчання фельдшерсько-акушерська, зуболікарська, фармацевтична школи. Відновило навчання музучилище, якому в 1952 році присвоїли ім'я М. В. Лисенка. Більшість середніх спеціальних навчальних закладів була республіканського підпорядкування, а механіко-технологічний та залізничний технікуми — союзного.

У 1948 році в місті працювало три науково-дослідні установи союзного значення: інститути кормів, свинарства та гравіметрична обсерваторія. Їхня діяльність розгорнулася в міру відбудови міста. Ще 5 червня 1945 року виконком облради та бюро обкому КП(6)У прийняли спільну постанову про сприяння в будівництві приміщень для встановлення астрономічних приладів.

Невідкладним завданням цього періоду було відновлення роботи установ охорони здоров'я. До війни в місті діяло 6 лікарень на 952 ліжка, будинок дитини на 100 ліжок, 20 лікарських і фельдшерських пунктів на підприємствах, станція швидкої допомоги, санепідемстанція. Після війни перші лікувальні установи доводилось організовувати в пристосованих приміщеннях. Станом на 1947 рік у місті працювало 5 лікарень на 665 місць, 5 амбулаторій і поліклінік, 23 лікарські пункти на підприємствах, малярійна станція, санепідемстанція, швидка допомога. У лікувальних установах працювало 190 лікарів, 422 середні медичні працівники.

У травні 1947 року було відкрито цілодобові ясла № 7, які прийняли дітей-сиріт. Ясла ці стали фактично дитбудинком. Протягом трьох наступних років ввели в дію будинок немовляти № 2, першу чергу зруйнованого будинку першої лікарні, приміщення для реєстратури першої поліклініки. Мережа лікувальних установ складалася з обласної лікарні (200 ліжок), інфекційної (200 ліжок), дитячої (75 ліжок) лікарень, пологового будинку (80 ліжок), фізіотерапевтичної лікарні з амбулаторією (100 ліжок), ліксанупру із стаціонаром (20 ліжок), тубдиспансеру із стаціонаром (50 ліжок), онкологічного та дитячого кістково-туберкульозного диспансерів, трьох поліклінік і амбулаторій, двох лікарських здоровпунктів на підприємствах, 14 фельдшерських здоровпунктів, психоневрологічного та лікарсько-фізкультурного диспансерів, сан- і малярійної епідемстанції, станції швидкої допомоги та переливання крові, станції санітарної авіації, рентгенстанції, госпіталю інвалідів, психіатричної лікарні.

Одночасно відбудовувались і відновлювали роботу установи духовного і культурного життя. У 1946 році відкрився кінотеатр імені Котляревського. Відновили діяльність драмтеатр, філармонія, клуби залізничників, глухонімих та промкооперації. На підприємствах

Полтава. Історичний нарис — 197

та в установах запрацювали 39 червоних куточків. В установах, навчальних закладах відкрились 54 бібліотеки. Наказом по Комітету в справах культурно-освітніх установ УРСР від 30 червня

1949 року Полтавській обласній бібліотеці було присвоєно ім'я Котляревського, а дитячій бібліотеці — ім'я Панаса Мирного. У місті діяло 85 гуртків художньої самодіяльності. У 1948 році в Полтаві працювали чотири музеї: історико-краєзнавчий, художній, Короленка та Панаса Мирного. 1950 року відчинив свої двері для відвідувачів музей Полтавської битви, організація якого, як воєнно-історичного заповідника, з ініціативи міських радянських і партійних органів розпочалася в травні 1945 року. У 1950 році художньому музею було передано реставроване приміщення, в якому він працював до війни.

У квітні 1947 року виконком обласної Ради та обком КП(б)У прийняли спільну постанову про відновлення будівництва в Полтаві пам'ятника Леніну, розпочатого ще до війни. Для цього міські власті просили уряд України виділити 700 тисяч карбованців. Протягом 1948 — 1950 років у місті побудовано й відкрито ряд монументів, скульптур, пам'ятників. Серед них пам'ятники на могилі Панаса Мирного, на братських могилах воїнів Радянської Армії, пам'ятник Петру І біля музею Полтавської битви, монумент Сталіну на виставочній площі. Було розпочато будівництво пам'ятника генералу Зигіну.

Стало традицією, починаючи з 1949 року, проводити свято пісні. У зведеному хорі брало участь від З до 5 тисяч чоловік.

У роки війни в Полтаві відновилися і, при терпимому ставленні до релігії в перше повоєнне десятиріччя, діяли: Хрестовоздвиженський жіночий монастир з двома церквами, Покровська церква з кафедральним собором, Всіхсвятська (цвинтарна), Спаська і Макарівська церкви, кілька молитовних будинків. Та за їхньою діяльністю і поведінкою віруючих уважно стежив уповноважений у справах релігійних культів при Раді Міністрів СРСР по Полтавській області. Антире-

Полтава. Історичний нарис — 198

лігійна політика, спрямована в першу чергу на молодь, нічого не додавала — швидше шкодила справі виховання в дусі гуманізму і високих моральних якостей.

Що ж до фізичного виховання і загартування молоді, то цьому питанню приділялась постійна велика увага. До війни в місті діяли стадіон "Харчовик", 5 спортивних майданчиків з футбольними полями та необхідним комплексом спортснарядів ("Динамо", "Педінститут", "Локомотив", "Мукомол" і Палацу піонерів). Функціонувало 6 спортзалів, в т. ч. педінституту, який мав республіканське значення. Крім того, діяли 4 водних станції, 8 лижних баз, центральний мотоклуб. 1947 року в місті працювало 14 добровільних спортивних товариств, які охоплювали 87 низових фізколективів та 5625 спортсменів. Лише в згаданому році було проведено змагання фактично з усіх видів спорту, і в них взяло участь 16 тисяч спортсменів. Підготували 690 значківців БГПО та 1900 — ГПО першого ступеню.

Відбудова міста неминуче зачіпала його історичне коріння, первісний архітектурний ансамбль. Враховуючи потреби сьогодення та дбаючи про майбутнє, водночас необхідно було зберегти неповторне самобутнє обличчя міста, історичну значимість пам'яток минулого. Певною мірою це вдалося. Цьому сприяло й те, що Полтава рішенням Управління у справах архітектури при Раді Міністрів УРСР від 27 грудня 1946 року була занесена до списку старовинних історичних міст республіки, в яких проведення проектно-планувальних і будівельних робіт повинно проходити під особливим контролем. Робота головного архітектора Полтави спрямовувалася на збереження архітектури минулого міста і водночас на його модернізацію. Згідно з новим плануванням належало вивести з центру частину підприємств, складських приміщень. У зв'язку з цим у районі Київського вокзалу, вулиці Зіньківської розгорнулись основні роботи по будівництву нових промислових підприємств. На місці зруйнованих кварталів і пустирів виникли нові парки, сквери. Так з'явилися парк по вулиці Фрунзе, сквер на Червоній площі. На місці поліграффабрики та вугільних складів з'явилися нові площі. Зате центральна частина міста, його споруди, як пам'ятники минулого, були відбудовані у первісному вигляді Цьому сприяла допомога, надана ленінградськими архітекторами.

Велика увага приділялась озелененню, що проводилося зеленбудом, громадськістю міста. У 1946 році був закладений парк Перемоги. На його території зашуміли молоді деревця, заграли барвами квіти. На площі в 10 гектарів виник парк імені Дзержинського. Справжнім лісопарком стала Інститутська гора з її 55 гектарами молодих насаджень. Всього на 1948 рік у місті було посаджено 80582 дерева та 28846 кущів.

У 1949 році на благоустрій міста витратили 847,9 тисячі карбованців. Було вимощено 13932 квадратних метри бруківки, відремонтовано 10566 квадратних метрів тротуарів по вулицях Сінній, Жовтневій, Леніна, Пушкіна, Пролетарській. Відремонтували міст через річку Коломак та 52 пішохідних місточки. На площі в 5 гектарів було закладено розсадник. Великий обсяг робіт виконано по розчистці місць після розбору зруйнованих будівель та по спорудженню стадіону імені Дзержинського. Організовувалися місячники благоустрою.

У роки наступної п'ятирічки в основному було завершено відбудову міста. То був час, коли робилися перші, хоч і непослідовні, кроки до відмови від адміністрування й волюнтаризму в

Полтава. Історичний нарис — 199

суспільно-політичному і господарському житті. Рішення вересневого (1953 р.) та липневого (1955 р.) Пленумів ЦК КПРС орієнтували на надання соціалізму більшого динамізму, на впровадження в дію стимулів, пов'язаних з особистим зацікавленням у результатах праці. Однак якісно нові політичні завдання залишалися нереалізованими, бо їх виконання гальмувалося старими політичними і економічними механізмами. Тому й надалі основними факторами організації виробництва, соціально-економічного і суспільно-політичного життя залишались директивні плани, соціалістичне змагання, жонглювання поняттями демократії, пріоритетних інтересів держави.

Нову п'ятирічку полтавські підприємства почали, судячи з тодішніх офіційних повідомлень, добрими виробничими показниками. Підприємства союзного значення виконали план 1951 року на 104,6 відсотка, республіканського — на 102,4, обласного — на 109,1 і місцевого — на 111 відсотків. Колектив прядильної фабрики виборов у всесоюзному соціалістичному змаганні перше місце і був відзначений перехідним Червоним прапором Ради Міністрів СРСР.

Зразково працював колектив ППРЗ. У 1952 році на заводі було освоєне і широко застосовувалося стикове електрозварювання, впроваджувалось швидкісне різання металу та рацвинаходи, які дали підприємству 647 тисяч карбованців економії.

Знаменною подією культурного життя міста стало відкриття наприкінці вересня 1952 року літературно-меморіального музею І. П. Котляревського. У масовому урочистому мітингу взяли участь працівники виконкому міськради, полтавські письменники, викладачі педінституту.

У березні 1953 року помер Сталін. До честі полтавців, ця подія не стала трауром на весь рік, хоча ставлення до неї у багатьох громадян було далеко неоднозначним. В усякому разі, навіть партійні і радянські документи надалі не згадували його імені в усіх випадках (так, як це робилося за його життя). Продовжувався узятий ритм відбудови, були успіхи, були труднощі, але була й віра народу в краще завтра.

Впродовж перших двох кварталів 1953 року Полтава виходила переможцем соціалістичного змагання серед міст області. За перехідним Червоним прапором виконкому обласної Ради депутатів трудящих і обкому компартії стояли колективи 42 промислових підприємств, які достроково виконали свої плани. В цьому ж році тривало спорудження 76 великих об'єктів, у тому числі 32 жилих будинків і гуртожитків, 9 шкіл та інших навчальних закладів. Були здані в експлуатацію залізничний технікум, нові цехи ливарно-механічного заводу, м'ясокомбінату. Відчинила свої двері студентській молоді їдальня сільськогосподарського інституту, частина навчальних корпусів інженерно-будівельного. Було закладено фундамент дитячої лікарні. Будувалися комбікормовий завод і цегельний завод сухого пресування. Започаткувалось спорудження першого номерного заводу — поштовий ящик 20, піднімалися агору риштування навколо будинків краєзнавчого музею, музично-драматичного театру, клубів прядильної фабрики та машинобудівного заводу.

Поступово поліпшувалось дорожнє господарство. На вулиці Сакко при активній участі громадськості було проведено висипку земельного полотна та зроблено тверде покриття протяжністю майже 2 кілометри.

Звичайно, не все заплановане було виконано. Залишалося чимало нерозв'язаних питань, які стосувалися, в першу чергу, задоволення потреб полтавців. Досить сказати, що з 15 проми-

Полтава. Історичний нарис — 200

слових підприємств і артілей, які не справилися з виробничими завданнями, 9 були тими підприємствами, що випускали предмети народного вжитку. Це означало, що населення міста позбавлялося можливості одержати у потрібній кількості найнеобхідніші товари легкої промисловості та харчі. Залишалося значним відставання житлового будівництва. При плані введення в експлуатацію в 1953 році 150 тисяч квадратних метрів житла було здано лише 32 тисячі — фактично тільки п'яту частину запланованого.

1954 року промислові підприємства виробили надпланової продукції на 48,3 мільйона карбованців. В авангарді йшли ППРЗ, машинобудівний завод, взуттєва та прядильна фабрики. Стругальник ППРЗ Прихода виконав 8, а токар Приходько — 6 річних норм.

1954 рік проходив під знаком широко пропагованої в офіційній пресі, по радіо, у лекційній роботі політичної події — 300-річчя возз'єднання України з Росією. Тоді оцінка тієї події була тенденційно однозначною: возз'єднання несло свободу і возвеличувало Україну.

У травні до Полтави прибули представники паровозоремонтного заводу, прядильної та взуттєвої фабрик з Ленінграда. Вони взяли участь в урочистих зборах споріднених підприємств Полтави. Полтавський машинобудівний завод Міністерства електростанцій приймав посланців із Саратова. Подібні акції мали одну позитивну сторону: під час зустрічей відбувався обмін досвідом роботи.

На початку червня 1954 року в улюбленому місці відпочинку полтавців, на Івановій горі, була урочисто відкрита 8-метрова напівкругла ротонда — альтанка "Дружби народів".

В останній, підсумковий рік п'ятирічки було завершено відбудову і введено в дію навчальний корпус педінституту, 19-у школу, закінчувалось будівництво дитсадка по вулиці Паризької Комуни на 100 місць, поліклінічного відділення дитячої лікарні, навчального корпусу сільськогосподарського технікуму, гуртожитку технікуму м'ясної промисловості.

Успішно йшло будівництво на Подолі моста через Ворсклу. На його спорудження держава асигнувала 13,4 мільйона карбованців, у тому числі 1,7 мільйона використали на ажурне архітектурне оформлення.

Наполегливість і сумлінність були притаманні багатьом полтавцям, де б вони не працювали. У промисловості міста налічувалось 17 тисяч передовиків і новаторів, з яких майже 12 тисяч свої плани виконали достроково, а 135 виконували подвійні річні корми. Серед них коваль ППРЗ Ю. Ф. Кононенко, токар машинобудівного заводу Д. М. Маслій, мотальниця прядильної фабрики Т. Д. Мотійченко та ін.

У цілому із виконанням п'ятирічки трудові колективи Полтави справились до 1 листопада 1955 року. В цьому ж році розпочалась підготовка до газифікації міста.

Поступово входила в нормальну колію робота навчальних закладів і культурних установ. У місті працювало 144 бібліотеки. Було встановлено більше 23 тисяч радіоточок, функціонувало 520 радіоприймачів. Почав активно діяти один з найкращих в Україні краєзнавчий музей, який за останні два роки відвідало 100 тисяч чоловік.

У трьох вузах Полтави навчалось 3615 студентів, а в 13 технікумах та спецучилищах — 4710 учнів. Усіма формами навчання було охоплено 45 тисяч юнаків і дівчат.

Поступово поліпшувалось медичне обслуговування населення, зменшувалася захворюваність, але в цій галузі залишалося ще чимало проблем, пов'язаних із слабкою матеріальною базою,

Полтава. Історичний нарис — 201

відсутністю достатньої кількості медпрацівників. Так, у місті, крім обласної лікарні, не було жодного відділення для лікування неврологічних, вушних і очних захворювань. Друга міська лікарня залишалася без водопроводу, каналізації й центрального опалення.

На шляху відбудови і налагодження мирного життя доводилося долати багато перешкод і труднощів, які мали найрізноманітніший характер. Так, 8 червня 1946 року в північно-західній частині міста стався величезної сили вибух авіабомб, після чого протягом 5 годин не вщухали вибухи боєприпасів на інших складах. Підземні поштовхи струснули землю майже по всьому місту, особливо відчутно — в радіусі 6 кілометрів. Вони викликали пошкодження 1333 жилих будинків, 63 підприємств, 28 лікарень та дошкільних дитячих закладів. 10 осіб загинуло, 56 отримали важкі поранення. Всього постраждали 444 громадяни міста. Загальна сума збитків, завданих вибухом, становила 3630 тисяч карбованців. Зазнавало матеріальних втрат місто і від таких стихійних лих, як пожежі, що часто виникали то в одному, то в іншому районі. Лише в 1946 році було зареєстровано 42 випадки загорання. В основному, ці лиха ставали результатом користування залізними пічками або саморобними нагрівальними приладами. І все це траплялось тоді, коли відбудова тільки-тільки налагоджувалась, і на зраненому тілі міста з'явилися перші рубці загоювання.

Всупереч негараздам, стихійним лихам та перегинам у політиці місто підводилося з руїн, трудилось до самозабуття, жило надіями на кращий завтрашній день. Було трудове піднесення і навіть героїзм. Але були й владні маніпуляції діями людей, спрямовані на вироблення певних стереотипів мислення та утвердження віри в абсолютну непогрішимість існуючої суспільно-політичної системи. Офіційні документи того часу, як правило, переповнені інформаціями про блискучі успіхи на трудових фронтах п'ятирічок, і набагато рідше зустрічаються в них свідчення про те, якою ціною це давалося. Взяти, наприклад, такі понятійні рефрени, як ударна праця, стаханівськйй рух, дострокове виконання п'ятирічок. Фактично за деякими дійсними успіхами, досягнутими імперативними методами, приховувалась фальсифікована картина реальності. На ХЕ міській партконференції (січень 1948 року), наприклад, прозвучало визнання, що на ряді полтавських підприємств виробничі норми виконуються на 215 відсотків, у той час як продуктивність праці становила лише 96 відсотків довоєнного рівня.

Усна й письмова пропаганда того часу багато сил витрачала на прославлення трудових буднів ППРЗ. Але вона мовчала про 3 мільйони збитків у результаті перебоїв у роботі заводу в 1947 році. У першому кварталі згаданого року вся промисловість міста виконала планові завдання лише на 65 — 70 відсотків. Причина такого відставання в устах тодішнього лідера міської парторганізації зводилась до "вкрай незадовільної роботи нашої електростанції". Інші фактори, пов'язані з катастрофічними наслідками внутрішньої і зовнішньої політики тодішнього уряду країни і відповідною діяльністю місцевих органів влади, не називалися. Так, у повоєнні роки в цілому успішно і у визначені строки виконувалися плани введення в експлуатацію промислових об'єктів і ніколи — по будівництву житла. На XVI міськраді (лютий 1947 року) зазначалось, що програма житлово-комунального будівництва за попередній рік виконана лише на 32 відсотки. 1950 року на капітальне будівництво в Полтаві було асигновано 9900 тисяч карбованців. Освоєно з них 80 відсотків, а

Полтава. Історичний нарис — 202

програма введення в експлуатацію житла реалізована лише на 47 відсотків. Житлова проблема тривалий час залишалась однією з найгостріших. На кінець 40-х років з майже повністю зруйнованого у війну комунального житлового фонду була відремонтована лише п'ята частина.

Акценти в господарській і соціальній політиці не на прямі інтереси людини ще більшою мірою визначались при розв'язанні продовольчого питання. Звичайно, був важкий, засушливий 1946 рік. Безумовно, країна недобрала тоді великої кількості хліба, скоротилось поголів'я худоби. Але незаперечним є той факт, що саме тоді мільйони тонн зерна та інших продовольчих продуктів вивозилися за кордон для підтримки васальних режимів. Зимово-весняні місяці 1947 року виявилися найважчими в продовольчому постачанні, і особливо — що є парадоксальним — для села. За деякими даними, у 1946 — 1947 роках на Україні померло з голоду майже 800 тисяч колгоспників. Прямих документальних свідчень про голодну смерть у Полтаві тих років не виявлено. Але цілий ряд посередніх фактів засвідчують картину життя в місті з іншого, не офіційно-благополучного боку. Насамперед, катастрофічно не вистачало хліба. 2 серпня 1946 року на виконання постанови виконкому обласної Ради депутатів трудящих вийшла обов'язкова постанова виконкому міськради "Про заборону продажу і обміну зерна, борошна і печеного хліба на базарах та інших місцях Полтави до виконання плану здачі зерна державі з урожаю 1946 року". Це звузило можливості поповнення хлібних запасів міста, а зданий під примусом у державні засіки колгоспний хліб потік на Захід.

Вимальовувалися зримі риси нового голодомору, тому потрібні були якісь заходи, аби попередити катастрофу.

30 січня 1947 року міськком партії та виконком міськради змушені були прийняти постанову про затвердження ліміт-контингентів на отримання пайкового хліба на лютий для 96810 жителів міста, в тому числі на 52,3 тисячі працюючих, 17,8 тисячі утриманців, на 26,5 тисячі дітей. Але хліба, отримуваного по картках, не вистачало. Сім'ї жили надголодь, особливо страждали діти. У березні 1947 року міські власті розпорядилися створити мережу громадського харчування шляхом відкриття спеціальних комерційних їдалень з контингентом 2 тисячі осіб, в тім числі на 1000 в Жовтневому, 600 — у Київському і 400 — у Ленінському районах. Такі їдальні видавали на дім по 100 грамів хліба та 500 безплатних обідів. Райвиконкомам і райздороввідділам доручалось визначати контингенти та видавати довідки на право користування згаданими їдальнями.

У травні 1947 року на виконання постанови Ради Міністрів УРСР від 26 лютого виконком обласної Ради прийняв свою постанову про надання допомоги населенню харчуванням. У ній, зокрема, мова йшла про виділення для тресту їдалень 2500 кілограмів круп та 250 кілограмів арахісової олії з того фонду продуктів харчування, який визначався Радою Міністрів УРСР для області. 28 травня вийшла нова постанова виконкому облради "Про використання сушеної картоплі". Картопля виділялась українським урядом у розпорядження Полтавщини. Про глибину продовольчої кризи свідчать ті відпускні норми на людину в місяць, які схвалювала постанова. Так, на одного вихованця полтавського дитбудинку № 1 виділялось по 750 грамів хліба, а на одну дитину дитсадка Міністерства освіти — лише 400 грамів.

Зате в привілейованому становищі перебували представники керівної номенклатури, про що свідчить липнева

Полтава. Історичний нарис — 203

постанова міськради та міського комітету партії. Цією постановою затверджувався ліміт додаткових видів харчування для 24 посадових осіб першої категорії, 58 — другої і 120 — третьої категорії.

Важке продовольче становище всіляко замовчувалось у пресі та опублікованих офіційних документах. Навіть у неопублікованих документах під грифом "таємно" слово "голод" старанно обминалось. Та непрямі свідчення таких документів мають жахливу картину політики голодомору. Так, лише у квітні 1947 року в лікарнях Полтави було розгорнуто 300 додаткових ліжок для хворих на дистрофію, в тому числі 150 при першій міській лікарні, 100 — в приміщенні стрілкової охорони станції Полтава-Південна. Всього було госпіталізовано 626 дистрофіків. Майже стільки ж залишилось не госпіталізованими. Загострилась проблема дитячої безпритульності та бездоглядності. У вагонах поїздів приміського сполучення знаходили холодний притулок десятки голодних бездомних, яких виловлювала міліція і влаштовувала в дитячі приюти. З січня до листопада 1947 року дитбудинки Міністерства народної освіти прийняли 167 дітей, а дитбудинки Міністерства охорони здоров'я — відповідно 301 безпритульного. Крім того, було взято під опіку 155 та усиновлено 87 сиріт.

У 1946 — 1947 роках спалахнули епідемічні захворювання. Було зареєстровано кілька смертних випадків від черевного тифу. В містах області, зокрема і в Полтаві, померло 39 дітей віком до 5 років від дифтерії. Причиною 40 дитячих смертей стала дизентерія. Показовими щодо голодування є й такі демографічні дані. У січні 1947 року в місті зареєстровано 254 новонароджених та 197 дитячих смертей. Але вже в лютому — інша картина: 184 народжених і 238 померлих дітей. У березні дитяча смертність зросла до 291. Всього протягом року в місті народилось 1883, а померло 2302 дитини. У дзеркалі цієї жахливої статистики чітко видно пік найтяжчого становища полтавців. Він припадає на зиму і весну 1947 року. В усі інші повоєнні роки такої демографічної ситуації місто не знало. Причиною її було одне — голодне існування людей. Їх буквально морили голодом, тисли податковим пресом, оббирали державними позиками. Оподаткуванню підлягало все — земля, худоба, садки, човни і навіть велосипеди.

Одіозними для народу ставали акції збору коштів у рахунок державних позик. Так, наприклад, 7 квітня 1947 року виконком міськради і бюро міськкому партії ухвалили постанову "Про підготовку до розміщення другої державної позики відбудови і розвитку народного господарства СРСР по м. Полтаві". У ній ішлося про те, що встановлений облвиконкомом та обкомом КП{б)У план реалізації позики в сумі 21800 тисяч карбованців "прийнято до неухильного виконання". Стовідсоткове охоплення населення підпискою, говорилось у постанові, повинно здійснитися "протягом однієї доби".

І в наступні роки оббирання народу шляхом податкової політики та державних позик робилося з тим же методичним розмахом і відвертим цинізмом. У звіті голови Полтавської міськради за 1948 — 1950 роки повідомлялося, що в 1949 році при плані податкового збору в 34418 тисяч карбованців було зібрано 35264,4 тисячі, а за 9 місяців 1950 року при плані 26791 тисяча — зібрано 29520,7 тисячі карбованців. Аналогічною була картина збору коштів у рахунок позики. У 1949 році при плані 21585 тисяч карбованців було зібрано 24899 тисяч. Перевиконані плани зборів коштів позбавляли багатьох полтавців звичайного шматка

Полтава. Історичний нарис — 204

хліба. У квітні 1950 року за умов, коли ще не всі підписчики внесли кошти в рахунок четвертої державної позики, їм "до неухильного виконання" була встановлена нова сума — 23 мільйони в рахунок п'ятої державної позики.

Командно-адміністративна влада регламентувала все до дрібниць. 1947 року було не лише накладено вето на торгівлю хлібом, але й заборонявся продаж тютюнової і махоркової сировини. Порушників постанови чекав штраф, а то й кримінальна відповідальність. Симптоматичним було й те, що кінець 40-х — початок 50-х років став часом рецидивів нових політичних процесів. Сталінська теза про загострення класової боротьби в умовах просування до комунізму була реанімована і взята знову на озброєння ідеологами партії. Нездатність або не бажання подолати соціально-економічні проблеми життя затулялися вигаданим жупелом ворожих дій. Важкої зими й весни 1947 року було сфабриковано "справу професорів Московського університету Клюєвої і Раскіна", а в Києві викривали "політичні помилки" Інституту історії АН УРСР. Директиви з центру зобов'язували партійні та радянські органи на місцях загострювати політичну пильність і закликали боротись проти "ворогів народу" в особі "носіїв українського буржуазного націоналізму". Саме тоді 9 разів перевіряли стан викладання історії України в Полтавському педінституті. Кілька його викладачів потрапили в опалу, будучи звинувачені в націоналізмі та космополітизмі.

1948 року великого розголосу набрала кампанія проти морганістів, менделістів та вейсманістів, якій дала старт сумнозвісна IV сесія Всесоюзної академії сільськогосподарських наук і не менш відома доповідь на ній про становище в біологічній науці нашого земляка академіка Т. Д. Лисенка, в якій проголошувалась анафема генетиці — "буржуазній лженауці" і, відповідно, вченим-генетикам. Ряд викладачів Полтавського сільськогосподарського інституту було звинувачено в теоретичній плутанині та ідеологічних збоченнях. З бібліотеки інституту вилучили до 500 книг, які оголошувались антинауковими і шкідливими.

Справа доходила до абсурдів. На XII міській партконференції (січень 1950 року) працівниця міськкому партії була звинувачена в агітації за запозичення "західництва" лише на тій підставі, що з її санкції під час підготовки до відзначення 240-річчя Полтавської битви біля Жовтневого парку був вивішений лозунг з відомими словами Леніна про те, що Петро І прискорив перенесення "західництва" варварською Руссю, викорінюючи варварство варварським шляхом. В умовах чергової кампанії "проти підступних дій ворогів народу" почалися масові вигнання з партії "громадян", які "не виконали своїх обов'язків, не вели боротьбу з ворогами".

Спростуванням тенденційного висвітлення в офіційних джерелах трудових буднів як винятково праці на піднесенні є правдивий показ методів організації виробництва та використання трудових ресурсів. У перші повоєнні роки, як і під час війни, основною формою залучення мас до трудової діяльності була не добровільна участь на основі економічних інтересів, а мобілізація як своєрідний примус. Тільки гасло стало іншим — "Все для відбудови!". Завдяки мобілізації протягом кількох післявоєнних років Полтава одержала по лінії трудових резервів 3305 молодих кваліфікованих робітників, які за рознарядками готувалися в 4 школах та 3 училищах міста. Набори у ФЗУ проводились методом обов'язкових поставок юнаків з районів. З боку останніх нерідко зустрічався опір.

Полтава. Історичний нарис — 205

За свідченням секретаря парторганізації ФЗУ № 5 Полтави, Миргородський район свою рознарядку на 16 учнів "виконав" сімома "дезертирами", Великобагачанський район замість 20 юнаків направив лише 4. У самій Полтаві з 20 запланованих було командировано 5 учнів. Аналогічно складалася ситуація з підготовкою трудових ресурсів в інших училищах. Показовою в цьому відношенні була постанова виконкому обласної Ради депутатів від 30 жовтня 1945 року. В ній, зокрема, наголошувалося; тих, хто ухиляється від обов'язкової трудової участі, "притягати до судової відповідальності згідно указу Президії Верховної Ради СРСР від 15 квітня 1945 року". Це стосувалося як міста, так і села, і послідовно виконувалось. Робочу силу міста змобілізовували за рознарядками на розчищення руїн, будівництво доріг, земляні роботи тощо.

На відбудові в примусовому порядку — і це зрозуміло — використовували німецьких військовополонених, яких нараховувалось 3100.

Крім мобілізаційних, примусових форм залучення до праці, використовувався також громадський заклик. Відгукнувшись на нього, гвинтівку на лопату й кельму поміняло багато демобілізованих солдатів і офіцерів, яких у травні 1947 року повернулося в місто понад 7 тисяч.

До відбудовчих робіт у місті залучались і українські переселенці, що прибули навесні 1946 року з Польщі.

Нарешті, на громадський заклик відгукувалася сільська молодь, яка тікала від нестерпних умов життя на селі. З 25,5 тисячі, що прибули до міста протягом 1948 — 1949 років з різних причин, 24 відсотки, тобто 6,1 тисячі, мотивували своє переміщення бажанням працювати в місті.

У середині 50-х років тривав розвиток Полтави як значного промислового центру. На 1956 рік у місті діяло 76 промислових підприємств із загальним річним планом випуску валової продукції 1295584 тисячі карбованців. 15 підприємств мали союзне підпорядкування, 26 — республіканське, 4 — обласне, 3 — місцеве. Діяло також 27 підприємств кооперативної промисловості. Полтавці виробляли паровозні котли, пряжу, трикотаж, преси, здійснювали капітальний ремонт паровозів, вантажних вагонів, моторів тощо. Майже половина підприємств займалася переробкою сільськогосподарської продукції.

На початок 60-х років внаслідок будівництва нових заводів і фабрик таке співвідношення дещо змінилося. Значно зросла частка металообробних підприємств — 29 відсотків продукції, та заводів будматеріалів — 9 відсотків. Частка ж вироблюваної продукції харчової промисловості скоротилася порівняно з 1956 роком майже вдвічі і становила 23 відсотки. Усього в 1961 році в Полтаві було 67 промислових колективів, які постачали свою продукцію у 23 країни світу.

У середині 50-х років кількість фабрик і заводів міста внаслідок укрупнення дещо скоротилася. У звітах писали, що всі 56 підприємств міста виконали план 1956 року. Вони дали надпланової товарної продукції майже на 25 мільйонів карбованців, знизили собівартість на 3 мільйони. Але варто відзначити, що 32 колективи, тобто більше половини, не виконали плану в натуральному обчисленні.

Важливі зміни були проведені в організації управління виробництвом. У 1957 році здійснено перехід до територіального принципу управління промисловістю і будівництвом. Полтавські підприємства ввійшли до складу Харківського раднаргоспу, якому передавалися функції планування і безпосереднього керівництва ними. Це сприя-

Полтава. Історичний нарис — 206

ло поліпшенню їхньої роботи. Якщо протягом 1956 року щомісяця не виконували планів 10 — 15 колективів, то наступного року їх кількість скоротилася до 3 — 4.

У травні 1960 року було утворено Полтавський раднаргосп, до якого було передано 113 підприємств. Проіснував він до січня 1963-го. У раднаргоспі було утворено такі функціональні відділи: планово-економічний, виробничо-технічний, капітального будівництва, відділ кадрів та навчальних закладів, відділ праці і заробітної плати, фінансовий та адміністративний відділи, центральна бухгалтерія і арбітраж. Раднаргоспу підпорядковувалися всі підприємства, що працювали на його території. Галузеве управління здійснювалося за комплексами взаємозв'язаних галузей (наприклад, управління паливної, нафтової, газової і хімічної промисловості). Це давало можливість координувати їх розвиток та ефективно маневрувати ресурсами. Така форма управління позитивно впливала на розвиток кооперації в рамках регіону. Здійснення плану поставок суворо контролювалося. План вважався невиконаним, якщо не були здійснені поставки, і премія в такому випадку не виплачувалася.

Раднаргосп спеціалізував кілька підприємств, ліквідував дублювання виробництва однотипної продукції. Виходячи із міркувань економічної доцільності, вирішувалося питання про об'єднання ряду підприємств легкої і харчової промисловості. З метою забезпечення доступності і можливості передачі науково-технічної інформації було організовано Центральне бюро технічної інформації. Розглядалося питання про створення інструментального і модельного заводів для потреб всього економічного району. Отже, у раднаргоспі повніше використовувалися місцеві ресурси, йшло прискорене формування виробничої і соціальної інфраструктури. Але фактично при створенні раднаргоспів одна система централізації лише змінювалася іншою, не менш жорсткою. Демократизації управління виробництвом не відбулося, як і демократизації самого виробництва на місцях. Не було оптової торгівлі. Низькою залишалася роль місцевих Рад.

Слід відзначити і те, що в 1960 році почався перехід промисловості та установ міста на 7-годинний робочий день.

Традиційно тісним був зв'язок із сільським господарством. Так, наприклад, постійно здійснювалося шефство колективів Полтави над колгоспами області. Тільки в 1961 році до посівної кампанії полтавці відремонтували 220 борін, 55 плугів, 39 сівалок, 21 культиватор, 22 автомашини та трактори, 22 автопричепи і 20 моторів. Колгоспам було передано багато деталей та надіслано 35 ремонтних бригад. Крім того, проводилася і культурно-освітня робота.

Багато городян у середині 50-х років мали підсобне господарство. Але саме у 1956 — 1957 році почався процес його різкого скорочення. (Див. табл. № 1).

Таблиця № 1. Наявність худоби у підсобних господарствах
жителів Полтави в 1956 і 1958 роках

Назва тварин

1.10.1956

1.01.1958

Велика рогата худоба

3021

1410

в т. ч. корови

2328

443

Свині

878

176

Кози

1663

864

Більшість підсобних господарств ліквідували свою худобу у зв'язку з постановою Ради Міністрів СРСР про зростання податків на неї та введенням обов'язкових поставок м'яса і молока. До того ж 1957 рік був неврожайним, і жителям міста було важко знайти фураж. Але ця тенденція збереглася, що

Полтава. Історичний нарис — 207

пояснюється політикою керівництва країни на скорочення будь-якого індивідуального виробництва. Необгрунтованими і несвоєчасними були рішення про зменшення присадибних ділянок у колгоспників та заборона жителям міст тримати свиней і велику рогату худобу. Відповідним чином була сформована і громадська думка. У той час офіційно засуджувалося прагнення до поліпшення особистого добробуту. Наприклад, на зборах інтелігенції Полтави у вересні 1960 року мова йшла про використання насамперед моральних стимулів праці, різко засуджувалися не лише такі "потворні форми приватно-власницьких пережитків як користолюбство і казнокрадство", а й колективне садівництво.

Наслідком цього стало падіння життєвого рівня населення. Якщо у першому півріччі 1956 року ціни на колгоспному ринку значно знизилися: на масло — на 34,5, на молоко — на 27,4 відсотка, олію — на 25, цибулю — на 80, овочі — на 63,7 відсотка, то на початку 60-х років вони знову почали зростати. У середині 60-х років порівняно з серединою 50-х завезення сільськогосподарських продуктів на ринки Полтави відчутно скоротилося: м'яса — на 24, молока — на 60, масла вершкового — на 88, зерна — на 48 відсотків. Це призвело до зростання цін: на масло — на 58, м'ясо — на 50 відсотків, молоко і зерно — більш як удвічі.

Торгівля на колгоспному ринку залишалася важливою для міста, але у вказані роки активного розширення зазнала мережа державної торгівлі. На початку 1956 року вона мала 229 магазинів, 247 кіосків, 150 їдалень, ресторанів, кафе та буфетів. Але до 70 відсотків їх було розміщено в центрі міста. Тому нові торгові точки відкривалися переважно на околицях. Лише за 1961 рік у Полтаві було введено в дію понад 60 торгових точок, у тому числі універмаг, 22 магазини, 5 овочевих базарів. Продовжувалася спеціалізація магазинів та встановлення в них касових апаратів.

Та все ж торгівля задовольняла попит населення далеко не на всі товари. Об'єктивно не вистачало м'яса і масла, але траплялися перебої навіть у продажу таких продуктів, як сіль, цукор, гірчиця, які були на складах і не потрапляли на прилавки тільки через нерозторопність торгових працівників.

Фактично до початку 60-х років тривала відбудова Полтави. У той час перевага віддавалася капітальному будівництву. За 1956 — 1957 роки в нього вклали 170 мільйонів карбованців. Були введені в експлуатацію вокзал Полтава-Київська, тарний завод, дитяча поліклініка, будинок міськкому КПУ, міський Будинок культури, залізобетонний міст через Ворсклу та невеликий міст через Тарапуньку. У 1958 — 1959 роках було закінчено будівництво музично-драматичного театру, споруджено автобусну станцію, обласний архів, шляхопровід через залізницю. У цей час створено полігон залізобетонних виробів, перетворений пізніше на завод залізобетонних конструкцій. 1960 року почалося будівництво, а в травні 1963 року стала до ладу перша черга заводу газорозрядних ламп. Швидкими темпами споруджували завод штучних алмазів та алмазного інструменту і завод хімічного машинобудування.

Складніше йшло житлове будівництво. На початок 1956 року населення Полтави становило вже 131771 чоловік. Розширення промислового будівництва викликало приплив сільського населення, водночас багато промислових колективів (паровозоремонтний завод, м'ясокомбінат, бавовнопрядильна фабрика, машинобудівний завод тощо) зовсім не споруджували квартир. Давалися взнаки і наслідки війни. У середи-

Полтава. Історичний нарис — 208

ні 50-х років житлофонд Полтави не досяг навіть довоєнного рівня, тоді як населення зросло у півтора рази.

На початок 1956 року в місті було 2366 житлових будинків. Лише один з них був п'ятиповерховим, 11 — чотириповерховими. Переважно ж Полтава лишалася одноповерховим містом. Представники місцевої влади добре усвідомлювали цю проблему. Питання про житлове будівництво дуже часто порушувалося на засіданнях різного рівня, але не вистачало коштів. Основним лишалося відомче будівництво. Так, у 1957 році було здано 8 експлуатацію 24,9 тисячі квадратних метрів житла, у тому числі відомчого — 16,3 тисячі, індивідуального — 5,2 тисячі, комунального — лише 3,5 тисячі квадратних метрів. За два наступні роки було введено в дію 68,8 тисячі квадратних метрів житлової площі. Переважно це були індивідуальні будинки та будинки з малогабаритними квартирами, що змусило навіть вести мову про випуск полтавськими фабриками малогабаритних та компактних меблів. Дуже низькою виявилася якість будівельних робіт; димоходи та вентиляційні канали забиті будівельним сміттям, каналізаційні, опалювальні та водогінні трубопроводи протікали в місцях з'єднань, підлоги настелені нерівно. Попри те, малогабаритні, напівготові квартири сприймалися як велике благо. На той час у місті було понад 180 аварійних будинків, в яких проживало 800 сімей. Понад 200 будинків потребували капітального ремонту.

Виникли і проблеми з місцями забудови та комунікаціями. Підприємства прагнули зводити своє житло поблизу основного виробництва. Але на 1959 рік всі пустирі в центральних районах міста вже були забудовані, тому головний архітектор міста Л. С. Вайнгорт вніс пропозицію добиватися концентрації житлового будівництва, вести його кварталами і за типовими проектами, щоб знизити собівартість робіт.

Важкою була проблема інфраструктури. У 1956 році лише 28,8 відсотка полтавських будинків були обладнані водогоном, 22,7 — каналізацією, 20,1 — центральним опаленням, 5,6 — газом, 13,6 — ванною або душем, 99,7 відсотка — електрикою.

Джерелом водопостачання служили 12 артезіанських свердловин, розміщених у долині Ворскли, їх загальна потужність дорівнювала 14 тисячам кубометрів на добу. Вулична мережа водогону досягала в 1956 році 91 кілометра. Полтавці брали воду із 118 колонок.

Почалася і газифікація Полтави на базі Радченківського родовища газу, що на Миргородщині. Вже через три роки в місті було прокладено 66 кілометрів труб, газифіковано 7,5 тисячі квартир і 138 котельних.

На початку 60-х років, коли почалося спорудження заводу штучних алмазів, житлове будівництво перемістилося в основному на південь міста, де виростав новий мікрорайон — Алмазний. Але багатоповерхове будівництво і в цей час ішло повільно, а забудова деяких близьких до центру вулиць одноповерховими будинками, очевидно, була помилкою. Навіть у 1966 році 600 сімей полтавців жило в аварійних будинках і понад 500 сімей — у підвалах і напівпідвалах.

Незважаючи на труднощі, увага зверталася і на наведення порядку та благоустрій міста. 1958 року в Полтаві було організовано ДНД (добровільні народні дружини), і на вулицях разом з міліцією вперше з'явилися дружинники. У березні 1961 року було затверджено розроблений управлінням головного архітектора та міськкомунгоспом трирічний план озеленення обласного центру. На 346 гектарах планувалося посадити 533,4 тисячі дерев і 1205 тисяч кущів. Нарешті було приведено в

Полтава. Історичний нарис — 209

порядок і десять міських фонтанів, які раніше майже не діяли.

Втім, проблем лишалося багато. Хоча в 1960 році в місті працювало 200 двірників, навіть новоасфальтовані вулиці були брудними. Часто населення лишалося байдужим до цих проблем. Так, восени 1959 року було проведено велику роботу по очищенню від сміття, яке збиралося роками, вулиці Шолом-Алейхема. Та вже навесні вона була такою ж забрудненою.

Складною залишалася екологічна ситуація. Через малу спроможність існуючого каналізаційного колектора грунт псували стічні води м'ясокомбінату, прядильної фабрики, олійжиркомбінату та інших підприємств. Повітря забруднювали промислові викиди, не вистачало води.

Нагадувало про себе і відлуння далекої війни. Так, у червні 1960 року було розміновано великий склад боєприпасів і зброї на стадіоні "Динамо".

У зв'язку з розбудовою міста дедалі важливішою ставала проблема транспорту. На початок 1957 року в міст] було вже 1567 вантажних автомобілів, 330 — легкових, 90 автобусів і 115 автомобілів спецпризначення. Багато домоуправлінь, дитсадків та інших закладів ще мали своїх коней, яких вони передали на утримання візникам, котрі вважалися працівниками цих закладів. Візники кілька днів на тиждень використовували коней у своїх цілях, заробляючи таким чином не лише собі на життя, а й на фураж коням.

У 1959 році замість дрібних, малорентабельних створено великі автогосподарства загального користування. Це дозволило на чверть збільшити вантажообіг транспорту. Але лишалася проблема перевезення пасажирів. Частково вона була вирішена з пуском у 1962 році першої тролейбусної лінії, яку обслуговували 8 тролейбусів.

Важливою подією для полтавців стало і налагодження приймання телепередач. У 1958 році збудовано телевежу, а 23 вересня 1960 року відбулася перша передача полтавського телебачення. На той час жителі міста вже мали 300 телевізорів і 32611 радіоточок.

Полтава традиційно залишалася одним із провідних культурних центрів України. 1956 року тут створено обласну філію Спілки письменників СРСР, у складі якої було 11 членів, 7 з них — полтавці. Та місто не мало свого видавництва, досить сірою виглядала обласна газета "Зоря Полтавщини". Вона майже не порушувала проблем, пов'язаних з розвитком міста. Переважали тріскучі, заполітизовані передруки з центральних газет.

У 1959 році місто мало 9 клубів і Палаців культури, 2 кінотеатри, 6 музеїв, 4 кіномайданчики та понад 150 бібліотек. Але багато з них містилося у пристосованих приміщеннях, а переважна маса книг обласної бібліотеки зберігалася штабелями.

Середина 50-х років відзначалася терпимим ставленням до церкви. В області було відкрито ряд релігійних громад. Але починаючи з 1958 року різко загострюється атеїстична пропаганда. Тоді ж припинено діяльність Всіхсвятської церкви, що містилася на території колишнього старого цвинтаря біля школи № 27. Будівлю передали школі під виробничі майстерні.

8 липня 1960 року закрито Хрестовоздвиженський жіночий монастир. Цим була завершена дворічна кампанія, яка почалася з прохання ректора педінституту про передачу приміщень монастиря під житло студентів. Згадаємо тут, що з 1923 року, після першого закриття монастиря, і по 1941 інститут теж використовував його приміщення як гуртожиток для студентів та під квартири для викладачів. Після другого закриття обителі 48 монашок пере-

Полтава. Історичний нарис — 210

везли до Миколаївського жіночого монастиря в Лебедин на Черкащині, а ще 39 — роз'їхалися на проживання до родичів. Але всі житлові корпуси передали не педінституту, а обласній допоміжній школі-інтеркату для розумово відсталих дітей.

У березні 1961 року прийнято рішення про закриття Покровської церкви. У ньому зазначалося: "На прохання трудящих міста та області на території Центрального колгоспного ринку розпочато будівництво критого ринку. На території центрального базару находиться садиба Покровської церкви (в цій функціонує кафедральний собор), яка заважає будівництву критого ринку, а також нормальній роботі базару. Відвідувачі церкви затрудняють роботу таксомоторного парку, що знаходиться проти церкви, і створюють небезпеку для вуличного руху".

Кафедральний собор було перенесено до Макарівської церкви, а гарну Покровську церкву, побудовану ще у 1800 році з цегли, було знесено у 1962 році. Слід відзначити, що на ці дії місцеві власті одержали не лише дозвіл з центру, але і згоду полтавського єпископа Аліпія. Тоді ж у Полтаві перестали існувати громади іудейського сповідання та адвентистів сьомого дня.

Та незважаючи на активну атеїстичну пропаганду і акти вандалізму, населення ще міцно трималося звичаїв. Так, 1961 року в місті було охрещено 1206 дітей, або більше половини народжених. 236 похоронних ритуалів відбулося із священиком. Тому власті вжили і економічних санкцій. Міський фінансовий відділ посилив контроль за тим, щоб релігійні общини не займалися добродійністю, не подавали пожертвувань і не розподіляли їх серед служителів культу та церковного активу.

Наприкінці 50-х — початку 60-х років в основних рисах склалося обличчя сучасної Полтави як промислового і культурного центру області.

Полтава. Історичний нарис — 211

М. А. Якименко, О. Г. Бажай

В умовах наростання протиріч в економічному
та соціально-політичному житті країни
(1965 — 1985 роки)

Останнє перед горбачовською "перебудовою" двадцятиріччя було часом, коли практично завершився процес формування сучасної території міста. Інтенсивна міграція населення із сільської місцевості в промислові центри, що була викликана природним в умовах науково-технічного прогресу зростанням попиту на робочу силу в містах і звуженням сфери її застосування на селі, зумовила інтенсивну забудову окраїн Полтави, включення до її меж земель сусідніх колгоспів і радгоспів. Під впливом згаданих обставин на рубежі 70 — 80-х років загальна територія міста зросла до 82,03 квадратного кілометра, з яких 57,7 квадратного кілометра — площа, на якій знаходилися житлові будинки, промислові об'єкти і т. п. Однією з відмінних рис Полтави кінця 60-х — початку 80-х років було те, що значна частина її території знаходилась під зеленими насадженнями — лісопарками, скверами та іншими місцями громадського користування, які займали 619 гектарів; під садами було 357 гектарів. До цього слід додати зелену зону в адміністративних межах міста — 447 гектарів. У цілому ж на одного жителя припадало 17,4 квадратного метра площі зелених насаджень, чим можуть похвалитися лише окремі міста Європи.

Згідно з розробленим у 1965 році проектом забудови міста промисловість концентрувалася в трьох районах:

Полтава. Історичний нарис — 212

а) Супрунівському (північно-західна окраїна); б) Південному (район вулиць Фрунзе, Кагамлика і передмістя Розсошенці); в) Затуринському (південно-східна окраїна). Особливо швидко промислове будівництво здійснювалося в другій половині 60-х — на початку 70-х років. Так, у 1965 році стали до ладу завод штучних алмазів і алмазних інструментів, пивоварний завод, новий корпус бавовнопрядильної фабрики. У 1966 році в новому приміщенні склозаводу почав діяти цех виготовлення склодроту. У 1971 році на базі заводу хімічного машинобудування (збудований 1967 року) і науково-дослідного конструкторсько-технологічного інституту "Емальхіммаш" було створене об'єднання "Полтаваемальхіммаш". Майже одночасно (1971 рік) був побудований молокозавод, а в 1973 році на базі шкіряного комбінату № 5 було відкрито експериментальну взуттєву фабрику, яка щорічно повинна була виробляти 2,7 мільйона пар взуття. До 800-річчя Полтави (1974 рік) був споруджений стадіон "Колос" на 30 тисяч посадочних місць. У 1975 році стали до ладу нові приміщення заводу газорозрядних ламп, завершено будівництво нового хлібозаводу потужністю 135 тонн продукції за добу. Через кілька років запрацювали нові корпуси трикотажної (1979 рік) і швейної (1984 рік) фабрик. Серйозні роботи по розширенню виробництва були проведені майже на всіх підприємствах міста, загальна чисельність яких на 1985 рік досягла 70.

У 60-х роках були визначені, а згодом і реалізовані плани забудови північно-західного житлового масиву, який одержав назву Алмазного. Через відсутність доброякісної цегли, стінових блоків і панелей забудова Алмазного була здійснена майже виключно 5-поверховими будинками, що не відповідало задумові архітекторів, які передбачали зведення тут не лише п'яти-, але й дев'ятиповерхових будинків.

У 1973 році починається будівництво нових житлових масивів — Половки і Браїлки, де на середину 80-х років проживало вже майже сто тисяч мешканців.

Недоліки в плануванні розвитку Полтави були настільки очевидними, що в 1975 році був проведений Всесоюзний конкурс на розробку проекту планування і забудови історичної частини міста, яка в 60 — 70-і роки виявилася вкрай занедбаною. Перше місце посіла робота колективу Харківського інституту Укрміськбудпроект, яка повністю узгоджувалася з генеральним планом забудови міста 1965 року. На жаль, у проекті харківських архітекторів було проігноровано традиції міста, що привело, врешті-решт, до ліквідації деяких старовинних будівель, що були важливою складовою частиною старої Полтави.

Одночасно з будівництвом зростало і населення міста, причому надзвичайно високими темпами, що стало повною несподіванкою для тогочасної влади. Так, якщо у 1965 році в Полтаві проживало дещо більше, ніж півтораста тисяч мешканців, то згідно з генерального планом (того ж таки 1965 року) станом на 1980 рік місто повинно було мати 260 тисяч. Фактично ж на 1 січня 1980 року в Полтаві налічувалося 281,8 тисячі, тобто на 22 тисячі більше плану. До такої кількості жителів виявилися не готовими практично всі служби, особливо комунгосп, відділи охорони здоров'я і народної освіти. І справа тут не тільки в тому, що в місті "зайвими" виявилися 22 тисячі осіб. Ті служби, від яких залежить життєдіяльність кожної людини, з року в рік не виконували своїх планів, значно погіршуючи, таким чином, застарілу проблему з дитячими яслами, лікарнями, житлом тощо. Скажімо, згідно з генераль-

Полтава. Історичний нарис — 213

ним планом 1965 року в 1980 році місто повинно було мати 3889 тисяч квадратних метрів житла, фактично житловий фонд склав 3691,6 тисячі квадратних метрів. Іншими словами, в розрахунку на одного жителя припадало 12,7 квадратного метра, тоді як планом передбачалося 15 квадратних метрів.

Цікаво, що не тільки автори генерального плану 1965 року, але й економісти міськвиконкому в дев'ятому п'ятирічному плані, складеному у 1975 році, не змогли розрахувати очікувану кількість населення. За їхнім прогнозом, у 1980 році чисельність мешканців міста повинна була досягти 292 тисяч осіб. Помилка, як ми бачимо, склала 10 тисяч осіб, правда, на цей раз у бік завищення очікуваної цифри.

Якщо аналізувати динаміку зростання населення міста: 1965 рік — 170,1 тисячі; 1970 рік — 220,0 тисяч; 1975 рік — 263,1 тисячі; 1980 рік — 282 тисячі; 1985 рік (31.ХІІ) — 304,8 тисячі, то виявиться, що найбільше чисельність його мешканців зростала в 1965 — 1969 роках, тобто в період масової міграції сільської молоді в міста. Висновок про те, що саме мігранти були основним джерелом поповнення населення Полтави, підтверджується такими цифрами: протягом 1965 — 1985 років природній приріст складав у середньому 30 відсотків щорічно, тоді як механічний — 70 відсотків, причому з року в рік питома вага природного приросту в цьому процесі зростає.

Основна частина населення концентрувалася в Жовтневому районі (46,3 відсотка), друге місце посідав Київський (38,4 відсотка), третє — Ленінський (15,3 відсотка).

З точки зору перспектив розвитку міста демографічна ситуація в ньому була типовою для аналогічних обласних центрів України. Дітей до 14 років було 24 відсотки, тоді як пенсіонерів старше 60 років — більш ніж удвічі менше. Основну ж частину складали особи віком від 26 до 55 років (34,8 відсотка).

За переписом населення 1970 року, в місті проживали представники 71 національності і народності, з яких абсолютну більшість складали українці — 79,3 процента. На другому місці чисельно стояли росіяни (17 відсотків) і на третьому євреї — 1,9 відсотка. Питома вага представників усіх інших етнічних груп разом узятих не перевищувала і двох відсотків. Звертає на себе увагу значне зростання чисельності росіян (порівняно з переписом 1956 року, їх питома вага підвищилась на кілька пунктів), що пояснюється, головним чином, оселенням тут пенсіонерів-військовослужбовців (по області росіян було 5,1 процента), які однозначно віддавали перевагу Полтаві перед тією ж Вологдою чи Тамбовом.

Перепис 1979 року зафіксував у Полтаві представників 79 етнічних груп, причому питома вага українців за дев'ять років зменшилася (79,1 відсотка), тоді як росіян зросла більше ніж на один пункт (18,1 відсотка). У зв'язку з масовою еміграцією до Ізраїлю кількість євреїв скоротилася до 1,3 відсотка.

На формування чисельності населення міста у 1965 — 1985 роках значний вплив мала динаміка народжуваності, смертності і розлучень, адже в одних випадках згадані фактори урівноважують демографічну ситуацію, тоді як в інших порушують її. Протягом 1965 — 1985 років на кожну тисячу мешканців міста припадало в середньому 16 немовлят. При цьому якоїсь тенденції до зниження чи зростання народжуваності не зафіксовано, чого не можна сказати про смертність. Так, якщо в 1965 році вона складала 6,8 осіб на 1000 мешканців, то через десятиріччя цей показник зріс майже на цілий пункт. Відмічена тенденція мала

Полтава. Історичний нарис — 214

місце і в наступні десять років (1976 — 1985). Рік у рік зростала і кількість розлучень, склавши в середньому за двадцятиріччя близько 5 осіб на кожну тисячу полтавців.

Таким чином, назване двадцятиріччя було періодом інтенсивного як промислового, так і житлового будівництва, що привело до небувалого в історії міста зростання населення (за 20 років на 123 тисяч осіб). Ця обставина наклала свій відбиток на життя і діяльність сотень тисяч полтавців. У поєднанні з неефективною економічною і культурною політикою тогочасних можновладців вищезгадане явище додало нашим землякам немало таких проблем, яких при іншій внутрішній політиці можна було б уникнути без особливих зусиль органів державної влади.

Перед тим як аналізувати соціально-економічний розвиток міста, слід зауважити, що після зняття з усіх посад М. С. Хрущова керівники КПРС тривалий час не могли визначитися щодо своїх подальших дій. У ЦК сформувалися три групи високопоставлених функціонерів, кожна з яких відстоювала свій варіант розвитку країни. Одна з груп, лідером якої був голова Ради Міністрів О. Косигін, відстоювала безумовний пріоритет економіки в процесі соціального розвитку, що на практиці означало відсування політичних проблем на другий план. Прямо протилежну позицію захищали сталіністи (Д. Полянський, А. Шелєпін), які корінь зла вбачали в надмірній, на їх думку, демократизації суспільства. Проте найбільше прихильників виявилося в так званих центристів (Л. Брежнєв, М. Підгорний, В. Щербицький), які всілякі зміни в державі вважали шкідливими. У вересні — жовтні 1965 року Пленум ЦК прийняв постанову "Про поліпшення управління промисловістю, удосконалення планування та посилення економічного стимулювання промислового виробництва", в якій знайшли своє відображення косигінські ідеї лібералізації господарської системи. Віднині держава поверталася до галузевого принципу керівництва (замість раднаргоспів), одночасно надавши підприємствам право встановлювати прямі зв'язки, розпоряджатися на власний розсуд частиною прибутку тощо.

Проте слідом за хрущовськими реформами пішли в небуття і косигінські. Як вже зазначалося вище, більшість членів ЦК на чолі з першим (пізніше — генеральним) секретарем Л. Брежнєвим тільки на словах виступали за реформацію створеної ще В. Леніним і його вірним учнем Й. Сталіним неефективної командно-адміністративної системи, в якій все — від виробництва та розподілу продукції до виховання дітей — скеровувалося з одного центру.

Такою була загальна обстановка в країні, яка прямо чи посередньо впливала на життя нашого міста періоду "застою". Застосування господарської реформи на підприємствах Полтави наприкінці 60-х років дало змогу підвищити ефективність промислового виробництва порівняно з попередньою семирічкою, коли 37 з 64 підприємств Полтави так і не спромоглися досягти наміченого планом випуску продукції в натуральних показниках. Так, якщо в 1965 році валова продукція промисловості міста становила 268,5 мільйона карбованців, то в 1968 вона разюче зросла (до 445,2 мільйона карбованців). При цьому середньорічна кількість промислових робітників зросла за цей же час всього на 7 тисяч осіб, що при майже 50-тисячкій кількості робітників було незначною цифрою.

Проте пожвавлення економічного розвитку виявилося короткочасним, бо лібералізація господарської системи йшла врозріз з жорстким диктатом планових органів, які поступово посилювали адміністративний тиск. Місцеві

Полтава. Історичний нарис — 215

органи влади практично були безсилими щодо впливу на функціонування десятків промислових підприємств. Цікаво, що коли на 1 січня 1965 року валова продукція промисловості союзного підпорядкування складала всього 5,9 відсотка, республіканського — 93,1 відсотка, а місцевого — 1 відсоток, то в 1985 році союзні міністерства контролювали випуск 95 процентів продукції полтавських заводів і фабрик.

Знайомство з протоколами XXVI — ХХХІІ міських звітно-виборних партійних конференцій показує, що вже на початку 70-х років ціла група промислових підприємств з року в рік не виконувала планових завдань. Так, у 1973 році 4 підприємства не виконали планів реалізації продукції, 6 — із продуктивності праці, 16 — із собівартості промислової продукції. Причому мова йде не про другорядні, а і великі підприємства (заводи "Електромотор", металовиробів, деревообробний завод тресту "Полтавсільбуд", бавовнопрядильна фабрика, меблевий комбінат та ряд інших). Показовою в цьому плані є історія заводу "Електромотор", який у свій час брав участь у Виставці досягнень народного господарства СРСР за освоєння випуску нової серії електродвигунів. Як зазначалося у звітній доповіді першого секретаря міськкому КПУ 19 січня 1974 року, "в даний момент завод працює дуже погано, не виконує директивні завдання п'ятирічки по росту обсягів продукції і продуктивності праці, заборгував підприємствам країни 36 тисяч електродвигунів". За останні кілька років завод не спромігся виконати плану з впровадження нової техніки, хоч більше 60 відсотків робітників були зайняті важкою ручною працею.

Причину такого становища тогочасні партійні функціонери вбачали не в об'єктивних умовах, породжених певною соціально-економічною системою, а в недостатньому керівництві виробництвом з боку директора і головного інженера, які "погано займалися виробництвом, не здійснювали відповідної технічної політики, послабили вимоги до інженерно-технічних працівників". Але як можна було рядовим інженерам і навіть керівникам заводів і фабрик впливати на технічну політику, коли жорстке планування на п'ятирічку не давало достатніх можливостей для своєчасного технічного переоснащення виробництва? Ось типовий приклад.

У 1971 році в Полтаві було споруджено міськмолокозавод. Коли будівництво підійшло до кінця, виявилося, що частина встановленого обладнання морально застаріла. Тому одразу виникло питання про необхідність реконструкції з повною заміною всього обладнання. Винуватця такої нечуваної безгосподарності знайти не вдалося. Не знайшли його й у випадку з домобудівельним комбінатом, який став до ладу у 1976 році. Яких тільки зусиль не докладали органи державного управління, а очікуваного результату не вийшло. Навіть газета "Правда" 31 травня 1978 року піддала критиці стан справ на Полтавському ДБК. І що ж? У 1979 році ДБК досяг тільки 40 відсотків проектної потужності, у 1985 році — трохи більше половини. Такою була ефективність роботи цього "соціалістичного" підприємства. Про якість його продукції годі й говорити.

Відсутність зацікавленості у випуску продукції високої якості в робітників та інженерно-технічних працівників була однією з найважливіших причин падіння продуктивності праці на промислових підприємствах Полтави. У 1971 році, скажімо, її ріст по місту складав у середньому 7,3 відсотка, тоді як у 1972 році — 6,5 і 1973-му — 4,4 відсотка. На початку 80-х років ріст продуктивності праці майже припинився. Дослідження відповідних джерел показують, що

Полтава. Історичний нарис — 216

продуктивність праці була низькою як з об'єктивних, так і суб'єктивних причин. Типовий факт у цьому зв'язку навів у своєму виступі на ХХХІІ міській партійній конференції (7.ХІІ.1985 р.) секретар парткому тепловозоремонтного заводу Ю. А. Нечеса. Колектив одержав завдання відремонтувати 60 дизелів, а запчастин для їх ремонту завезено не було. "Ми зверталися, — говорив оратор, — у відповідності із законом про трудові колективи до міністерства з проханням збалансувати план. Проте на всі наші звернення поки що співчутливо кивають головами, погоджуються, що завод не зможе нормально працювати, але питання не вирішують. У 1981 — 1985 роках через подібну незбалансованість завод втратив близько 100 тисяч карбованців фонду матеріального заохочення".

Окрім вищезгаданої, були і причини суб'єктивного порядку, тобто, були машини і механізми, була сировина і кваліфіковані робітники, а високоякісної продукції суспільство майже не одержувало. У 1973 році, наприклад, втрати від браку склали по місту 2,4 тисячі карбованців, а у 1985 році — в кілька разів більше. Саме через брак продукція заводів газорозрядних ламп, металовиробів, бавовнопрядильної фабрики неодноразово заборонялася до реалізації. Швейній фабриці у 1973 році потрібно було цілий рік розв'язувати проблему реалізації своєї продукції, яка "пішла" тільки після зниження її ціни. За словами колишнього секретаря міськкому КПУ, у 1985 році тільки близько 2 відсотків промислової продукції полтавських фабрик і заводів відповідало вимогам експортного товару. Коментарі, як кажуть, зайві.

На заводах і фабриках масового явища набрали запізнення на роботу, прогули, п'янство в робочий час. Багато шкоди виробництву приносила висока плинність кадрів.

Тільки протягом 1981 — 1983 років на підприємствах Полтави було втрачено 150 тисяч людино-днів, у тому числі прогули, невиходи на роботу через п'янство склали 44 тисячі. Іншими словами, було недодано продукції на 12 мільйонів карбованців. Щорічно до медвитверезника потрапляло близько 7 тисяч полтавців. Коли порівняти втрати робочого часу в 70-х і у 80-х роках, то очевидною є тенденція до зростання згаданих втрат у середньому на 20 відсотків кожної п'ятирічки. Що ж до плинності кадрів, то в 70 — 80-х роках вона становила близько 25 процентів, а на окремих підприємствах (харчосмакова фабрика) щорічно звільнювався кожен третій робітник.

Особливо незадовільне становище склалося в будівництві, де з року в рік зростали обсяги незавершеного будівництва. Станом на 1 січня 1974 року, наприклад, вони склали суму понад 30 мільйонів карбованців, а в 1985 році ця цифра сягнула 39 мільйонів карбованців, хоч і намагалися керівники міста (і не тільки міста) покінчити з таким ганебним явищем, коли заводи і фабрики будувалися роками. Вкрай незадовільна робота будівельних організацій, окрім всього іншого, пояснювалася не тільки розпорошуванням коштів, а й значною мірою поганими побутовими умовами, важкою фізичною працею робітників, про що рік у рік говорили без якогось конкретного результату керівники всіх рангів.

Загальна картина втрат робочого часу на промислових підприємствах і в будівельних організаціях міста у 1976 — 1979 роках була такою:

Людино-днів цілоденних, простоїв — 16 730; Людино-днів неявок на роботу з дозволу адміністрації, — 109 142, Людино-днів прогулів, — 46 199, Людино-днів внутрішньо-змінних простоїв, — 16213, Всього людино-днів втрат робочого часу — 188 284.

Полтава. Історичний нарис — 217

При таких величезних втратах робочого часу звичайним явищем були надурочні роботи, так звана штурмівщина, коли наприкінці місяця виконувалося до 70 відсотків планового завдання, що не могло не позначатися на якості продукції, умовах праці і відпочинку робітників.

Якщо не повне безсилля, то незначну ефективність командно-адміністративної системи 60 — 80 років у розв'язанні конкретних народногосподарських завдань епохи науково-технічної революції дуже добре видно на прикладі роботи колективу бавовнопрядильної фабрики. Це підприємство на початку 70-х років піддав критиці в одному з своїх публічних виступів тодішній перший секретар ЦК КПУ В. Щербицький. Виконуючи його вказівки, місцеві партійні керівники протягом кількох років чотири рази слухали директора і секретаря парткому фабрики на засіданні бюро міськкому і два рази на бюро райкому КПУ. Та фабрика, як і раніше, не виконувала планових завдань, зменшуючи в окремі роки обсяг продукції на 3,5 відсотка, замість планового зростання її виробництва на 10,8 відсотка.

З усього сказаного вище можна зробити висновок, що трудові колективи промислових підприємств і організацій Полтави у 1965 — 1985 роках зіткнулися з тими ж труднощами, що їх переживала вся країна. Низька ефективність суспільного виробництва так і не була подолана в роки так званого "розгорнутого будівництва комунізму". Як наслідок — низький життєвий рівень людей, злиденне існування тих, хто жив на одну лише зарплату. Щоб якось підтримати показники п'ятирічних планів про зростання добробуту народу, керівники країни вдалися до широкої торгівлі сировиною (нафтою і газом), беручи в західних бізнесменів все нові і нові кредити на закупівлю товарів широкого вжитку.

Одночасно керівники ЦК КПРС і ЦК КПУ на своїх пленумах і з'їздах розробили цілу систему ідеологічного тиску на трудящі маси. В її основу була покладена теза комуністичного будівництва в умовах ворожого оточення "країн соціалістичного табору". Будучи слухняними виконавцями директив ЦК, керівники полтавської міської партійної організації витратили немало зусиль для ідеологічного забезпечення "комуністичного будівництва". Ще в 1962 році міськком КПУ від імені трудящих Полтави започаткував рух за перетворення обласного центру в "місто комуністичної праці і побуту". На практиці цей рух реалізувався в ремонті тротуарів, розчистці звалищ, озелененні, проведенні нових тролейбусних ліній. Хоч в усіх заходах не було, по суті, нічого комуністичного, у 1969 році Рада Міністрів України вручила Полтаві перехідний Червоний прапор разом з грошовою премією в розмірі 2800 карбованців. До 800-річчя міста, яке святкувалося в 1974 році, Полтава була нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора.

І все ж ефект від численних суботників, мітингів, демонстрацій і урочистих зборів з нагоди тієї чи іншої революційної дати не давав бажаних для партійних функціонерів наслідків, У середовищі студентської молоді, інтелігенції, робітників міста, як і по всій країні, зростало невдоволення своїм становищем. Обіцяний XXII з'їздом КПРС у 1980 році комунізм так і не настав. Більше того, трудящі в своїй основній масі не могли розв'язати навіть елементарних побутових проблем. Так, хоч з року в рік місто нарощувало житлове будівництво, та черга на одержання квартир не зменшувалася, а навпаки, зростала, що пояснюється як інтенсивними міграційними процесами,

Полтава. Історичний нарис — 218

так і зростанням розлучень і створенням нових сімей. Ще на початку 70-х років була визначена потреба Полтави у 200 тисяч квадратних метрів житла щорічно, але фактично будувалося вдвічі менше. Скажімо, протягом 1981 — 1985 років збудовано було тільки 438 тисяч квадратних метрів житла замість одного мільйона. У будівництві житла за XI п'ятирічку виявилося неосвоєними 10 мільйонів карбованців, що означало втрату понад 3 тисяч квартир. На черзі ж у місті в 1985 році перебувало понад 16 тисяч сімей (у 1973 році — 12 тисяч). Щоб одержати квартиру, рядовому полтавцю потрібно було чекати до 15 років, хоч для партійних і радянських керівників і членів їх сімей ніякої черги практично не існувало. Більше того, окремі керівники за хабарі миттєво давали як квартири, так і місця під гаражі.

Незадоволені своїм життєвим рівнем, який був одним з найнижчих в Європі, трудящі нашої країни не могли вдатися до активних форм протесту через суворі репресії КДБ до порушників встановленого КПРС порядку. Розгалужена система нагляду за тими, хто думав не так, як того хотілося партійним можновладцям, давала можливість придушувати в самому зародку бажання протестувати в тій чи іншій формі.

Як про надзвичайну подію на одній з партійних конференцій міста повідомлялося, що ряд студентів інженерно-будівельного інституту час від часу слухають "передачі закордонних антирадянських радіостанцій, допускаючи під їх впливом націоналістичні та інші судження, причому не тільки в студентському середовищі". Тут же перший секретар міськкому партії визнав, що студенти в своїй основній масі не вірять комуністичній пропаганді, більше того, засуджують теорію і практику атеїзму. У тому ж таки інженерно-будівельному інституті ряд викладачів відкрито відмовлялися брати участь у пропагандистській роботі, заявляючи своєму партійному секретареві, що основне завдання викладача навчати студентів відповідній спеціальності, а не "якась там суспільно-політична практика". Така позиція викликала невдоволення керівництва, що в свою чергу вело до репресій щодо непокірних.

У 1972 році, скажімо, КДБ збирало в педагогічному інституті компрометуючі матеріали на колишнього асистента кафедри української літератури Євгена Сверстюка. Тавро "українського буржуазного націоналіста" тривалий час носив літературознавець і поет Петро Ротач, якому не давали роботи за спеціальністю, наказуючи виїхати з Полтави і піддаючи моральному терору в засобах масової інформації. Більше того, його ім'я потрапило до списку авторів, чиї твори не мало право друкувати жодне з видавництв України. Виручала закордонна українська преса, де наш земляк у 70 — 80-ті роки опублікував немало цінних літературних праць.

У так званий "застійний період" в історії міста траплялися події, які з позицій сьогодення взагалі важко зрозуміти. Так, у 1972 році партійні органи заборонили відзначати двадцятирічний ювілей музею І. П. Котляревського, батька нової української літератури. Наступного, 1973 року виповнювалося 175-річчя славетної "Енеїди". Окрім заборони відзначення нового ювілею, обласний комітет КПУ заборонив видання наукових записок, підготовлених на цей час працівниками музею і науковцями педагогічного інституту. Зараз важко сказати, хто був ініціатором цієї дикунської акції. Можна лише з абсолютною впевненістю твердити, що вся національна політика формувалася в кремлівських кабінетах. Побічним підтвердженням цієї тези є публікацій в друкованому органі Верховної Ради

Полтава. Історичний нарис — 219

СРСР "Известия" (№ 275 за 1967 рік) програмної статті цілого сонму власних кореспондентів: Е. Алієвої, В. Байдеріна, М. Буренкова, В. Михайлова, В. Калніна та П. Філімонова під недвозначною назвою: "Такие музеи не нужны". У ній мова йшла саме про полтавський літературно-меморіальний музей І. П. Котляревського. На думку згаданих вище "комуністїв-інтернаціоналістів", Міністерству культури СРСР слід негайно видати розпорядження про закриття подібних музеїв на території всієї країни, забезпечивши фінансування тільки тих, "які ведуть велику роботу по комуністичному вихованню трудящих". Автори статті безсоромно заявляли про відсутність у згаданому музеї документів і особистих речей самого Котляревського, хоч 90 відсотків архіву, комод і люстра славетного митця зберігаються саме в полтавському літературно-меморіальному музеї.

Ідеологічний диктат і жорсткі рамки творчості, в які були поставлені діячі науки і культури, традиційна (ще з ленінських часів!) недооцінка значення інтелігенції в духовному розвитку суспільства, зумовили, врешті-решт, ігнорування підростаючим поколінням загальнолюдських цінностей. І це закономірно, бо важко чекати гуманізму, взаємоповаги, співчуття там, де вся культурно-масова робота побудована на основі чітко визначеного ідеологічного спрямування. Чого варті самі тільки назви позакласних заходів, які в 70-х роках мали місце в полтавських загальноосвітніх школах: "Радянська Конституція — найдемократичніша у світі", "За компасом Жовтня", "Рішення XXV з'їзду в дії", "Героїчні звершення радянського народу — патріотичне втілення ідей Леніна", "Права, гарантовані Великим Жовтнем", "Великий Жовтень і прогрес людства", "Етапи великого шляху", "Від перемоги до перемоги" і т. п. У 1978 році завідуючий міським відділом народної освіти у своєму звіті бадьоро доповів керівництву, що в основу "формування комуністичного світогляду у школярів покладено високу організованість і дисципліну, революційну (?) пильність і непримиренність до ворогів". Практичні ж результати такого виховання були далекими від очікуваних: станом на 1985 рік кожен другий підліток області, що зловживав алкоголем, був жителем Полтави.

Вкрай незадовільне виховання підростаючого покоління мало своїм прямим наслідком постійне зростання злочинності, джерела якої керівники міської комсомольської організації за підказкою своїх старших товаришів вбачали у "відсутності чіткої координації зусиль ідеологічних кадрів" міста. Цікаво, що на жодній з партійних конференцій міста Полтави протягом 1965 — 1985 років не було акцентовано увагу присутніх на такому, скажімо, факті, як відсутність пристосованого приміщення для обласної наукової бібліотеки, що привело, врешті-решт, до втрати десятків тисяч унікальних видань XVIII — XIX століть. Аж до початку 80-х років керівники полтавської міської і обласної партійної організації так і не змогли (чи не схотіли?) відстояти перед Держпланом СРСР ідею побудови нового приміщення обласної наукової бібліотеки.

Коштів у тогочасного керівництва не вистачало не тільки на фінансування об'єктів культури, але й життєво необхідних — поліклінік, лікарень і дитячих дошкільних закладів. У 70-х роках Полтава мала в середньому 30 лікарів і 67 осіб середнього медичного персоналу на кожні 10 тисяч жителів, що було нижче, ніж у ряді інших обласних центрів України. Згідно з висновком одного з секретарів обкому КПУ, в Полтаві протягом 70-х років "систематично не виконувалися плани держав-

Полтава. Історичний нарис — 220

них капіталовкладень на будівництво медичних установ". У роки IX п'ятирічки було недоосвоєно 333 тисячі карбованців, через що полтавці не одержали своєчасно кількох лікарень і поліклінік. Суд історії — чи не єдиний неупереджений суд. Минув час, і сьогодні ми запитуємо: як же так сталося, що в орденоносному місті, керівники якого у свій час претендували на звання зразкового, у 70 — 80-і роки створилася реальна загроза життю людей? Ось тільки деякі факти.

Завод газорозрядних ламп десятиліттями не будував необхідних очисних споруд, викидаючи шкідливі для живого організму пари ртуті в повітря. На комбінаті будівельних матеріалів ще в 1979 році, тобто після кількох років його функціонування, навіть не розпочали будівництва пилоочисних споруд, а на меблевому комбінаті не організували передбачене проектом брикетування тирси. Турбомеханічний завод не забезпечив оборотної системи промислових відходів з екологічно шкідливого цеху турбозапчастин, скидаючи їх у річку Тарапуньку, яка впадає у Ворсклу недалеко (!) від міського пляжу. За даними спеціальних обстежень повітряного басейну Полтави, у 1975 році він був переобтяжений парами ртуті в 10 — 12 разів вище допустимих норм, а сполуками фтору в окремих місцях — у 100 разів.

Байдуже ставлення до здоров'я людей і небажання керівників міста гостро поставити перед союзними міністерствами проблему охорони навколишнього середовища привело, врешті-решт, у квітні 1980 року до масових захворювань гострими кишковими інфекціями. Тільки після цього ганебного для кожної цивілізованої країни факту в Полтаві розпочалося будівництво нових очисних споруд у районі Супрунівки. Та ще довго промислові і каналізаційні води поступали в басейн ріки Ворскли, на берегах якої аж до Санжар знаходилися десятки таборів відпочинку дітей. Годі й говорити, як відбивалося на їх здоров'ї купання в брудній воді.

Зауважимо, що всі дані, які стосувалися стану навколишнього середовища, як, між іншим, і ряду інших життєво важливих для людей питань, трималися в глибокій таємниці не тільки від рядових трудівників, але й від 25 тисяч комуністів і 55 тисяч комсомольців міста. Час від часу міськком партії проводив наради працівників свого апарату, на яких обговорювалися шляхи посилення режиму таємності. В одній із постанов — від 22 липня 1971 року читаємо: "Вжити конкретні заходи по недопущенню просочення інформації при телефонних переговорах, відправці телеграм і телетайпограм". Була розроблена спеціальна пам'ятка, в якій фіксувалися правила ведення відповідних переговорів.

Наполегливість і цілеспрямованість партійних керівників, якої так не вистачало в тих же питаннях охорони навколишнього середовища, знайшла свій вияв не тільки в жорстокому переслідуванні своїх ідеологічних противників, але й у послідовній русифікації міста. Звичайно, ця політика визначалася далеко за межами Полтави, але хто з колишніх високопоставлених керівників міськкому КПУ чи міськвиконкому, працівників районної чи якоїсь іншої ланки виступив на захист української культури? Таких людей, на жаль, не виявилося. Наприкінці 60-х — початку 80-х років поступово переводилися на російську мову дитячі садки, школи і навіть педагогічний інститут, який готував учительські кадри переважно для українських шкіл. При цьому відповідні органи державного управління посилалися на бажання батьків, які, в свою чергу, мотивували таке рішення тим, що практично в усіх середніх і вищих

Полтава. Історичний нарис — 221

навчальних закладах викладання предметів велося російською мовою. Діловодство в партійних і державних установах міста, не кажучи вже про заводи і фабрики, здійснювалося виключно російською мовою.

Практична реалізація постанови ЦК КПРС про посилення вивчення та викладання російської мови ("Брежнєвський циркуляр" 1978 року) привела до особливого становища в школах вчителів російської словесності, яким платили на 15 відсотків більше за ту ж саму, що і в їхніх колег, кількість годин. Нормою вважалося те, що немало високопоставлених керівників, таких, наприклад, як колишні другі секретарі обкому КПУ А. Якубов, А. Ночовкін, завідуюча відділом народної освіти Т. Толстоносова і ряд інших взагалі не знали української мови і відкрито це демонстрували широкому загалу. Не бажаючи попасти в розряд "націоналістів", немало керівників українського походження, що добре знали рідну мову, відмовлялися використовувати її в спілкуванні з людьми, як робив, скажімо, колишній перший секретар міськкому, а невдовзі і другий секретар обкому КПУ А. Ковінько, батьківщиною якого є село Плоске Решетилівського району.

Останнім у Полтаві перейшов на ведення діловодства російською мовою в 1983 році міськвиконком. Це був рік, коли ЦК КПРС прийняв чергову постанову ("Андроповський указ") про посилення вивчення російської мови в школах, що означало, фактично, чергове підштовхування процесу русифікації національних окраїн СРСР. На цей час вже близько 80 відсотків дітей полтавців відвідували класи, де навчання велося російською мовою.

Відлучення українців від своєї мови, а значить і від культури, формувало у них почуття меншовартості, що тільки посилювало нігілізм серед основної частини населення. Суспільство деградувало не тільки економічно, але й морально, хоч і будувалися нові заводи і фабрики, лікарні, школи, середні і вищі навчальні заклади, кінотеатри, спортивні зали і будинки відпочинку. В цьому і полягав один з парадоксів епохи "застою", кінець якому поклала в 1985 році "ера Горбачова".

Полтава. Історичний нарис — 222

П. В. Киридон, Т. П. Пустовіт

На шляху до незалежності
(1985 — 1998 роки)

У другій половині 80-х років на суспільно-політичне життя Полтави значною мірою впливали ті глибокі кризові явища, які були характерні для всієї України. Проголошений КПРС курс на так звані "перебудову", "прискорення", "гласність" і "демократизацію" бажаних його ініціаторам наслідків не давав. На очах руйнувалися основи, закладені колишньою імперією, а потім закріплені тоталітарним режимом СРСР. Піднімалася хвиля непередбачених подій, хаосу, зневіри у "світлому майбутньому",

З одного боку, ламалися застарілі форми виборчої системи, до Рад народних депутатів на альтернативній основі почали висуватися "неузгоджені" кадри, свіжий струмінь гласності вривався через засоби масової інформації. З другого боку — швидко падала дисципліна виробництва, у цілому ряді регіонів спалахували конфлікти на міжнаціональному грунті. У Полтаві з'явилися біженці з інших республік, наростав розгул злочинності та спекуляції.

Розчарування в перебудові та невпевнених діях Президента М. С Горбачова проникало в трудові колективи, партійні організації, радянські органи, профспілки, у середовище військових, ветеранів і молоді.

І хоча компартійні органи продовжували проводити свої з'їзди, пленуми,

Полтава. Історичний нарис — 223

науково-теоретичні і практичні конференції, різного роду семінари, було видно, що і в самій комуністичній партії настала глибока криза. Наприкінці 80-х років загострилися суперечності між первинними партійними організаціями і комітетами, наростало непорозуміння між обкомами, міськкомами, райкомами партії та ЦК КПРС і його Політбюро. На багатьох підприємствах міста комуністи вимагали надати їм більше прав, можливості розпоряджатися частиною партійних внесків. Ряд первинних парторганізацій Київського району Полтави (ПТМЗ, "Хіммаш", "Укрсхіднафтогазбуд") на початку 1990 року виступили з політичною заявою і вимогою про відставку бюро Полтавського міськкому та бюро обкому партії. Висувалися також вимоги відставки персонально окремих працівників партапарату.

Полтавський міськком та Київський райком міста в січні 1990 року під гаслом перебудови партійних структур виступили з пропозицією ліквідувати в Полтаві всі три райкоми партії, зміцнивши за рахунок реорганізації апарат міськкому. Ця ідея сприймалася неоднозначно. Окремі партійні організації пропонували на противагу міськкому залишити райкоми партії, а ліквідувати міськком. Після тривалих дискусій гору взяла пропозиція міськкому.

У липні 1990 року всі райкоми партії міста Полтави припинили своє існування. Та ні реорганізація партійних структур, ні кадрові перестановки, ні позачергові пленуми та численні засідання бюро Полтавського міськкому не могли зарадити кризовим явищам. Кожна спроба партійного комітету якось вплинути на ситуацію закінчувалася невдачею.

Одразу після квітневого (1985 року) пленуму ЦК КПРС, який наголосив на необхідності прискорення соціально-економічного розвитку країни, полтавські власті на вістрі політичних заходів поставили проблему технічного переозброєння народного господарства. Завдання науково-технічного прогресу актуалізувалися внаслідок їх багаторазового обговорення на пленумах міськкому, райкомів КПУ, партгоспактивах Полтави. Спочатку саме прискорення видавалося як довготривала стратегія. До цього ж спонукали й оприлюднені непривабливі факти справжнього стану справ у господарстві. З'ясувалося, наприклад, що на міськмолокозаводі з 1971 року практично не оновлювалося устаткування, на головному підприємстві об'єднання будматеріалів зношення основних фондів становило в 1985 році 53 відсотки. Кожне п'яте підприємство Полтави за обсягом продукції і кожне шосте за продуктивністю праці знизили в середині 80-х рівень, досягнутий у попередні роки.

Але компартійні структури замість пошуків економічних методів розв'язання складних завдань зберігали традиційний стиль, продовжувалося командно-адміністративне керівництво економікою, розвитком соціальної' сфери. Властиві комуністичним керівникам бюрократизм і диктат нерідко переходили будь-які межі. Лише за шість місяців 1986 року директора заводу штучних алмазів і алмазного інструменту 97 разів викликали в керівні інстанції. Тоді ж на автоагрегатний завод надійшло понад б тисяч різних циркулярів, розпоряджень, командних телеграм. "Паперовою круговертю" зловживав і Полтавський міськвиконком.

Як правило, на пленумах міської організації комуністів політична ситуація в Полтаві не аналізувалася, дослідження суспільних настроїв не велося. Наголос (причому цілком свідомо) ро-

Полтава. Історичний нарис — 224

бився на народногосподарській діяльності компартії як пріоритетному напрямку політики. Ідеологічна робота зводилася переважно до розробки численних заходів, проведення нарад. Майже 30-тисячний загін комуністів міської партійної організації в складній політичній ситуації не міг вирішити жодної життєвої проблеми.

На початку 1989 року розпочалася чергова політична кампанія виборів до Верховної Ради СРСР. Здавалося, все йшло" як завжди: відкривалися агітаційні пункти на виборчих дільницях, створювалися клуби виборців, заздалегідь добиралися кандидатури майбутніх депутатів. Та запрограмована акція на цей раз не спрацювала. Бурхливі політичні події, які відбувалися, зокрема, в Києві, Львові, Чернігові, широко подавалися в пресі, по радіо, телебаченню і викликали значний резонанс на місцях.

Полтава не була винятком. Стрімко зростала політизованість та активність її мешканців. З'явилися так звані "неформальні" громадські об'єднання, хоч вони були малочисельні, але спільна боротьба проти комуністів, тоталітарного режиму, а згодом проти СРСР єднала їх і додавала їм сил...

Не маючи доступу до засобів масової інформації, "неформали" певний час влаштовували дискусії та політизовані зібрання на вулицях і майданах міста. Як правило, такими гарячими місцями ставали Сонячний та Корпусний парки, майдани біля пам'ятника Т. Г. Шевченку, кінотеатру імені І. П. Котляревського.

Перший несанкціонований мітинг в обласному центрі з часів встановлення радянської влади відбувся 26 червня 1988 року в Корпусному парку (під час святкування в Полтаві Дня радянської молоді).

Із самого початку такого виходу "в народ" розмови носили антикомуністичне та національне спрямування. Зокрема, демократичні сили міста на порядок денний неодноразово ставили питання скасування статті Конституції, що закріплювала керівну роль КПРС, про ліквідацію привілеїв працівників партапарату (медичне обслуговування, їдальні, готелі, путівки та ін.). Ці мітинги завершувались, як правило, покладенням квітів до пам'ятника Кобзареві, співом національних гімнів "Ще не вмерла Україна", "Ой у лузі червона калина", "Заповіт".

Незважаючи на те, що на таких політизованих майданчиках кількість людей спочатку була незначною, зміни у світогляді полтавців ставали все помітнішими, резонанс навколо був досить сильним. Зростанню суспільно-політичної активності людей наприкінці 80-х років також сприяло вдосконалення виборчої системи, певна альтернативність кандидатур під час виборів народних депутатів.

Демократичним силам не вистачало досвіду, необхідної матеріально-технічної підтримки. І все ж стрілка на терезах протиборства з кожним днем усе більше схилялася у бік "неформалів". Внаслідок політичних сутичок напередодні перших демократичних виборів (багатотисячних мітингів на центральному стадіоні "Колос", пікетування адміністративного будинку на Жовтневій, 45) не такою вже несподіванкою виявилася поразка деяких офіційних кандидатів у народні депутати СРСР у травні 1989 року: В. П. Мартиненка, І. А. Зязюна та ін.

Боротьба політичних сил у місті ще більше загострилася під час підготовки до проведення виборів народних депутатів республіки, обласної, міської та районних Рад. Скажімо, по Ленінсько-

Полтава. Історичний нарис — 225

му та Київському виборчих округах у Полтаві по виборах народних депутатів України у березні 1990 року балотувалося по 8 кандидатів. За першим голосуванням ніхто з них не набрав достатньої кількості голосів. І тільки під час повторного до республіканського парламенту було обрано інженера-електронника заводу штучних алмазів В. В. Носова, начальника тепловозоре-монтного заводу Є. М. Васіна, начальника Вищого військового командного училища зв'язку Ф. С. Кипариса.

Обновився майже повністю депутатський корпус міської Ради. Із 146 депутатів 136 було обрано вперше. Мандати місцевого рівня (міської та районних Рад) поряд з комуністами одержали і лідери нових політичних течій та угруповань — М. Г. Кульчинський та В. І. Покась (від Руху). Однак вибори навесні 1990 року не принесли очікуваного спокою та злагоди. Лише після тривалих дебатів на перших сесіях оновленої міськради, очолюваної А. Т. Кукобою, поступово відбувалося зближення поглядів народних обранців, найбільш гострі питання розв'язувалися компромісно.

Тим часом одна за одною на Україні виникали громадські та політичні організації — почався процес розбудови демократичного громадянського суспільства. У Полтаві значну роль у формуванні та становленні політично-демократичних сил відіграло просвітницьке товариство "Рідне слово" (згодом — Товариство української мови імені Т. Г. Шевченка "Просвіта"), яке заявило про себе ще в жовтні 1987 року (зареєстроване при обласному управлінні культури в лютому 1988 року).

У вересні 1989-го з ініціативи Київської організації Спілки письменників України та Інституту літератури АН УРСР було утворено суспільно-політичну організацію "Народний Рух України за перебудову" (НРУ). А згодом, 24 лютого 1990 року, установчі збори крайової організації НРУ відбулися і в Полтаві. Тоді було затверджено керівну раду (голова — О. І. Келим).

Протягом 1988 — 1998 років у Полтаві зміцніли й набули офіційного статусу осередки (філії) й інших політичних громадських організацій: асоціації "Зелений світ" (липень 1988); Партії зелених (жовтень 1990); Спілки незалежної української молоді (березень 1990); Української спілки демократичної молоді (травень 1990); Союзу українського студентства (травень 1991); Української республіканської партії (травень 1990); Партії демократичного відродження України (травень 1991); Демократичної партії України (червень 1991); Всеукраїнського об'єднання солідарності трудівників (лютий 1992); Соціалістичної партії України (лютий 1992); Комуністичної партії України; Селянської партії (листопад 1993); Соціал-демократичної партії України; партії "Нова Україна" (квітень 1992); "Міжрегіональний блок реформ" (1994); Християнсько-демократичної партії (листопад 1994); Української консервативно-республіканської партії (1994); Ліберальної партії України, Партії праці, Спілки робітників Полтавщини та ін.

Особливо помітно активізувалося політичне життя міста після прийняття Закону про вибори народних депутатів у вересні 1997 року. Внаслідок цих змін, за повідомленням Полтавської міської виборчої комісії, у виборах 29 березня 1998 року лише офіційно взяли участь 22 міських осередки політичних партій і громадських організацій. Вибори показали, що найбільшою підтримкою (і, відповідно, популярністю) у мешканців Полтави користуються та-

Полтава. Історичний нарис — 226

кі політичні партії, як КПУ, Рух, СПУ, Партія зелених.

Відстоюючи своє право на існування, за умов активної протидії комуністичних сил, крайова (міська) організація Руху та інші демократичні сили виступали організаторами масових політичних акцій. Були серед них і свої, сказати 6, місцевого колориту. Зокрема, почався рух навколо подій і наслідків Полтавської битви 1709 року, значення якої для України викликало різні оцінки, часом протилежні. Неодноразово за "круглим столом" з цього приводу збиралися для дискусій науковці, музейні працівники, краєзнавці, представники громадських організацій.

Одна з перших багатолюдних акцій крайового Руху навколо особи Петра І відбулася 8 липня 1990 року під час чергових роковин Полтавської "вікторії". Цей день увійшов в історію міста як "Сув'язь пам'яті". Тисячі полтавців літнього недільного дня вийшли на вулиці, щоб утворити живий ланцюг пам'яті по всіх безвинно загиблих і закатованих антинародними режимами українцях. Він витягся через усе місто і з'єднав дві кінцеві точки — поле Полтавської битви та урочище Триби, де покояться численні жертви сталінських репресій. У ході цієї акції, в якій узяли участь народні депутати України Левко Лук'яненко, Олесь Шевченко, Іван Заєць, представники Руху із західних областей України, було проведено багатотисячний мітинг на стадіоні "Колос" і панахида на Червоній (Соборній) площі поблизу Успенської дзвіниці по невинно убієнних, яку відслужили священики Української автокефальної православної церкви. Місцева влада, яка санкціонувала проведення "Дня пам'яті", закликала населення Полтави, а також гостей міста дотримуватися необхідної витримки і обачливості.

Численні політичні суперечки виникали також навколо особи опального земляка, головного отамана військ УНР Симона Петлюри. Нетерпимість до іншої думки та тенденційність поглядів, зокрема офіційно-комуністичних, призводила нерідко до непередбачених дій і навіть до сутичок. Так, 13 травня 1990 року під час спроби відзначити пам'ять С. В. Петлюри біля пам'ятника Т. Г. Шевченку охоронці правопорядку затримали окремих учасників цієї акції, а прибулих з інших міст на вокзалах зустрічав наряд міської міліції. Про це свідчить і доповідна записка з обласного управління внутрішніх справ. У ній, зокрема, говориться, що цього дня (13 травня) було затримано 156 чоловік, які прибули до Полтави з інших областей України різними видами транспорту; вилучено 836 самвидавчих газет, 2018 "націоналістичних" значків, 34 синьо-жовті та 15 червоно-чорних прапорів, іншу "націоналістичну" атрибутику.

Дуже бурхливою на політичні події виявилася осінь 1990 року. На цей період вже досить чітко визначилася розкладка сил — демократичних (Руху, УРП, СНУМу) та офіційно-комуністичних. У багатьох містах Західної України на адміністративних будинках і майданах вже майоріли синьо-жовті прапори. Перша вселюдна спроба встановити національний прапор відбулася 27 вересня 1990 року і в Полтаві. До цієї акції демократичні сили готувалися ретельно, заздалегідь. Збирали в перехожих підписи про відродження національно? символіки, розповсюджували перші демократичні газети, а напередодні власними силами зварили високу металеву щоглу для прапора. На жаль, цивілізованого підняття не вийшло, для компромісу не вистачило здорового глузду. Після того, як група працівни-

Полтава. Історичний нарис — 227

Світлини не наводяться

Полтава. Історичний нарис — 228

кїв міліції в день запланованої акції силою вилучила виготовлену щоглу, відкрите протистояння "рухівців" з органами місцевої влади та громадянами, що не поділяли погляди Руху та УРП, виникло на центральних майданах Полтави (вулиці Жовтневій, біля міськради, згодом — кінотеатру імені І. П. Котляревського). На тривалий час було заблоковано рух транспорту на площі Луначарського, почався стихійний мітинг (близько 5 тисяч чоловік). І все ж цього дня, 27 вересня, національні прапори затріпотіли в обласному центрі, три синьо-жовті полотнища було встановлено на кінотеатрі імені І. П. Котляревського.

Незабаром сталася ще одна неординарна політична подія. З 12 по 22 жовтня 1990 року в Полтаві на майдані перед адміністративним будинком на вулиці Жовтневій, 45 стояли намети голодуючих. Почали акцію одинадцять представників демократичних організацій міста (Рух, УРП, ДемПУ) на підтримку студентів, які голодували в Києві.

Вимоги полтавців були сформульовані так: припинити переслідування членів окремих громадських об'єднань за політичними мотивами, повернути вилучену працівниками міліції щоглу, на якій мали підняти синьо-жовтий прапор, а також відмінити рішення обласної Ради народних депутатів від 26 вересня 1990 року, де йшлося про недопустимість дій на території області політизованих організацій, груп і окремих осіб, у тому числі з інших регіонів країни та республіки, спрямованих на дестабілізацію суспільно-політичної обстановки і правопорядку. Свое ставлення до цієї акції висловило і полтавське студентство. 16 жовтня архітектурний факультет інженерно-будівельного інституту провів страйк на підтримку вимог голодуючих, а наступного дня група студентів будівельного та педагогічного інститутів (близько 200 чоловік) провела біля наметів мітинг солідарності.

У цей період боротьба навколо пам'ятників та символіки вже мала чітку поляризацію. Представники одних політичних поглядів тривалий час не мирилися з іншою точкою зору. У листопаді 1990 року було облито фарбою пам'ятник В. І. Леніну. А згодом варварську акцію вчинили стосовно національного прапора, 16 липня 1991 року (в річницю прийняття Декларації" про суверенітет України) біля пам'ятника І. П. Котляревського було піднято синьо-жовтий прапор, а на ранок на щоглі лишився тільки клаптик тканини. Через рік (у червні 92-го) злодійський вчинок скоєно на Пананському бульварі: викрадено хреста, встановленого на честь українських козаків, які боролися за незалежну Україну.

Були зафіксовані й інші подібні випадки злочинного ставлення тих чи інших осіб до пам'ятників історії та культури, культових споруд, цвинтарів.

Компартійні органи, які до останнього часу зберігали розгалужену систему організаційних та пропагандистсько-агітаційних структур, не могли вже володіти ситуацією. До того ж діяли вони шаблонно, старими методами тиску, вольовими підходами, що нерідко викликало зворотний ефект. Внаслідок загострення суспільно-політичної ситуації частина комуністів заявила про свій вихід з КПРС. Лише за перше півріччя 1991 року з міської партійної організації було виключено та вибуло 2090 чоловік, у тому числі добровільно — 1564. На початок липня 1991 року в парторганізаціях Полтави залишалося 26065 комуністів.

Полтава. Історичний нарис — 229

На очах загострювався конфлікт між офіційною владою і громадськістю. Причиною цього була нерішучість властей у здійсненні кардинальних змін в усіх галузях життя, їхнє небажання прислухатися до вимог народу.

19 — 21 серпня 1991 року послідовники твердого комуністичного курсу здійснили у Москві відчайдушну спробу державного перевороту з метою зберегти, наскільки можливо, старий порядок. Та роки гласності не були марними. Вслід за сумнозвісними офіційними заявами Державного комітету з надзвичайного стану в Полтаві 20 серпня з'явилися листівки, що кликали до його повалення. Полтавські організації Руху, УРП, ДемПУ, ПДВУ, Партії зелених прийняли звернення, в якому назвали дії комітету протизаконними, антинародними та авантюристичними, закликали боронити суверенні права України. І першою ознакою, що повернення назад нема, була поведінка працівників КДБ, які не квапилися хапати за руку тих, хто розповсюджував такі листівки.

21 серпня дії ДКНС засудили у своєму зверненні ряд депутатів міської Ради та керівники районних Рад Полтави, а 22 серпня голова Полтавської міської Ради А. Т. Кукоба вийшов зі складу обкому КПУ та бюро міськкому партії.

Спроба путчу мала далекосяжні наслідки. 24 серпня 1991 року республіканський парламент майже одноголосно схвалив Акт про незалежність України. За співучасть у перевороті діяльність комуністичної партії була припинена. Після цих рішень Верховної Ради України політична напруга в Полтаві спала, утворилась якісно нова ситуація.

Національний прапор України вперше став повноправною атрибутикою залу міськради, вільно затріпотів над Полтавою. Національні синьо-жовті прапори було урочисто піднято 7 вересня 1991 року над будинком міськради, а наступного дня у сквері біля кінотеатру імені і. П. Котляревського (останній було доручено підняти молодому активістові Товариства "Просвіта" Романові Кульчинському). І присутнім полтавцям, а серед них було чимало народних обранців, інтелігенції, молоді, стало зрозуміло: закінчилася одна історична доба, почалася нова.

Бажання йти шляхом свободи і незалежності висловила більшість полтавців і під час Всеукраїнського референдуму та виборів Президента України, які лише прискорили падіння влади центру, поховали будь-яку надію на повернення до старого курсу. У референдумі 1 грудня 1991 року взяли участь 204843 виборці обласного центру. Підтвердили Акт про незалежність України 92,7 відсотка, або 189841 чоловік. "Ні!" відповіли 11078 чоловік, або 5,4 відсотка. У виборах Президента України взяли участь 204771 чоловік, з них проголосували за Л. М. Кравчука — 136209 (66,5 відсотка) виборців.

Сталася подія величезного історичного значення. Проголошення Україною своєї незалежності викликало в населення надзвичайно позитивну реакцію. Поступово відбувалися зміни в суспільно-політичному житті, розвитку української мови, взаємовідносин між владою і церквою, зростанні національного самоусвідомлення.

Протягом січня — лютого 1992 року присягу на вірність народові України приймали військові: солдати і офіцери місцевого училища зв'язку, особовий склад обласного управління внутрішніх справ, льотчики Полтавського авіаполку {хоча останнім довелося долати сильну протидію своїх ко-

Полтава. Історичний нарис — 230

мандирів). А 25 січня того ж року таку клятву дали сотні полтавців — воїнів запасу та у відставці. За покликом серця на Театральний майдан міста прийшли ще молоді люди і посивілі ветерани, щоб поклястися завжди бути вірними народу України, непохитно стояти на варті незалежності. У військових квитках резервістів було зроблено відповідні відмітки...

Як і вся Україна, у серпні 1992 року Полтава відзначила першу річницю здобутої свободи. У приміщенні обласного театру імені М. В. Гоголя відбулося урочисте засідання, присвячене Дню незалежності, біля пам'ятника Кобзарю пройшов святковий мітинг. Та слід відзначити ще одну подію, що сталася тими серпневими днями. Депутати міської Ради напередодні свята прийняли рішення про перейменування кількох вулиць Полтави, зокрема і центральних. Віднині вулицям Ленінградській і Дзержинського були повернуті старі назви — Сінна і Спаська, а площа Дзержинського перейменована в майдан Незалежності.

На жаль, у подальшому діяльність міської комісії по перейменуванню вулиць і площ міста виявилась неефективною.

Економіка Полтави, як і України в цілому, в середині 80-х років нагадувала тяжкохворого. На жаль, справжнього діагнозу недуги керівні органи і не прагнули поставити. Натомість розроблялися різного роду програми; "Прискорення", "Інтенсифікація", "Якість", "Житло-2000". Однак вони більше нагадували пропагандистські заходи, далекі від реальних проблем економіки.

У місті, як і раніше, питання виробництва активно обговорювалося на партійних пленумах і сесіях міської Ради, на партійно-господарських активах, влаштовувалися різні семінари, узагальнювався досвід окремих колективів. Та зрушень на краще ці заходи не давали. Падали темпи виробництва, продуктивність та дисципліна праці. Однак ніхто в офіційних матеріалах не називав речі своїми іменами. Говорилося про окремі недоліки, прорахунку порушення договірних поставок, але не про глибоку кризу в усіх сферах виробництва.

У доповідях, звітах керівники прагнули перш за все називати цифри і факти позитивного плану. Зокрема, наводилися дані про те, що протягом 1985 року на промислових підприємствах Полтави комплексно механізовано п'ять цехів та дільниць, понад 700 чоловік переведено з ручної на механізовану працю. А за період 1986 — 1988 років введено в дію 27 механізованих і 26 автоматизованих потокових ліній.

Проте це не давало очікуваного ефекту. У 1987 році не працювали кожна сьома автоматична лінія на автоагрегатному заводі, жоден з трьох роботів на "Хіммаші". Рівень ручної праці на підприємствах Полтави залишався досить високим і на початку 1988 року становив 38 відсотків. У цей період різко поглибилася диспропорція в розвитку виробничої і невиробничої сфер. У 1988 році виробництво товарів народного споживання на 1,5 відсотка відставало від рівня 1985-го. За цей же час кількість робітників зросла з 167,2 до 190,1 тисячі чоловік.

Деяке підвищення народногосподарських показників досягалося екстенсивними методами, і рішучого переходу до технічної інтенсифікації в Полтаві не відбулося. В умовах гласності були виявлені вражаючі факти безгосподарного витрачання паливно-енергетичних ресурсів. Так, на м'ясокомбінаті міста на одну голову худоби, що перероблялася, витрачалося до 3,5

Полтава. Історичний нарис — 231

кубометрів води, 40 кіловат-годин електроенергії.

У місті вівся перехід підприємств на дво- і тризмінну роботу. Одними з перших його почали об'єднання "Продмаш", заводи "Хіммаш" і турбомеханічний. Але часто цей процес сприймався керівниками негативно, оскільки волюнтаристське впровадження ідеї гальмувалося слабким технічним забезпеченням, іншими об'єктивними причинами. Як констатували збори міського партгоспактиву, присвячені підсумкам 1987 року, в переході на багатозмінність зрушень на краще не відчувалося.

Тоді ж на промислових підприємствах міста почалося впровадження ще одного нововведення, покликаного поліпшити стан справ. Услід за рішенням пленуму ЦК Компартії України обком висунув завдання активізувати роботу з керівними кадрами. У лютому 1987 року вперше в Полтаві відбулися вибори на посаду начальника міського домобудівного комбінату. Проводилися вони на занедбаному підприємстві, де напередодні через недбалість керівництва загинув монтажник, і колишнього начальника ДБК було за це увільнено з посади. Пройшли вибори і в інших колективах. Уже в першому кварталі 1987 року таким чином було призначено 19 керівників і головних інженерів, 25 начальників цехів і дільниць та 99 майстрів і бригадирів. Та, попри це, нововведення не прижилося в Полтаві.

Ще однією спробою вилікувати хвору економіку було намагання перебудувати управління народним господарством. Партійні лідери міста неодноразово наголошували на тому, що політика перебудови в Полтаві поглиблюється" наполягали на успішному виконанні галузями міста накреслених планів. Але дедалі очевиднішим ставало зниження темпів економічного і соціального розвитку. Промисловість не справлялася з обсягами договірних поставок, із завданнями зі зниження собівартості продукції. Надзвичайно низькою залишалася питома вага виробів вищої категорії якості. Все це, а також незадовільний науково-технічний потенціал полтавських заводів та фабрик характеризували відсталість і глибоко кризовий стан промислового розвитку. І намагання запровадити госпрозрахунок і самофінансування в 1988 році на підприємствах міста не змінили ситуацію на краще. Промислове господарство Полтави не лише не долало раніше допущене відставання, а навіть збільшувало його загрозливими темпами.

Політика обкому та міськкому компартії базувалася на хибних уявленнях про їх роль в управлінні народним господарством. Вони підміняли господарників на всіх рівнях, а відтак і ставали відповідальними за кризу, що охоплювала всі галузі. Це відбувалося в час, коли КПРС розпочала перегляд своєї ролі в суспільстві, і політбюро партії вимагало від місцевих керівників зосередитися на політичній сфері діяльності. Та теза ця залишалася на папері. На ділі ж стиль партії і його керівництва мало змінився. На пленумі міськкому в грудні 1987 року промовці наголошували, що секретарі перетворилися у виконробів і постачальників.

Промисловість Полтави в другій половині 80-х років працювала неритмічно, зривалися договірні поставки, знижувалися темпи зростання виробництва і продуктивності праці. Оптимізм і активність, властиві полтавцям на початку перебудови, швидко спадали. Порожні полиці міських магазинів усе частіше зустрічали роздратованих споживачів, а ціни на всі товари продовжували зростати до тривожного рівня. Не дивно, що значна частина

Полтава. Історичний нарис — 232

людей, менш освічені робітники і вчорашні селяни, були готові схвалити повернення до старого курсу. Однак зупинити радикальні процеси, що відбувалися, уже було не під силу. Період гласності привів до докорінних змін у суспільстві. Дедалі більше людей, особливо інтелігенція, визнавали, що комуністична ідеологія зазнала остаточного краху. Це ставило під сумнів правомірність претензій компартії на керівну роль у суспільстві, а ідея ринкової економіки ставала все популярнішою.

Значним кроком на цьому шляху було прийняття в серпні 1990 року Закону про економічну самостійність України. Але і після цього ринкові засади вводилися дуже повільно, методом спроб та помилок, а деякі керівні органи більше заважали, ніж сприяли економічним процесам.

У цей нелегкий час лише окремим підприємствам міста з величезними труднощами вдавалося не допустити спаду виробництва, забезпечувати своє фінансове становище. Складна економічна ситуація, нестача готівки примушували колективи самостійно шукати порятунку в хаосі, знаходити собі ділових партнерів.

З початку 1989 року Полтавський завод ГРЛ у розрахунках із зарубіжними замовниками повністю перейшов на конвертовану валюту. Курс на Захід брали й інші підприємства. Так, на швейному об'єднанні "Ворскла" майже весь 1990 рік переобладнували головне підприємство устаткуванням із ФРН, Швеції, Іспанії. Монтували його німецькі спеціалісти. Обійшлося колективу це в чималу суму — 6 мільйонів інвалютних карбованців. Зате відразу витрати виправдалися, продуктивність зросла на 24 відсотки. Вироби "Ворскли" швидко розкуповували. І не лише через зростання дефіциту на товари широкого вжитку.

Два з половиною мільйони карбованців (значну частину в інвалюті) сплатив Полтавський турбомеханічний завод за придбану ним автоматизовану лінію для випуску компресорних корпусів і лопаток. На великі витрати колектив наважився після всебічного аналізу і з прицілом на перспективу. Лінію, гнучку виробничу систему, можна було швидко переналагоджувати на інші технології.

Міська Рада прагнула якось пом'якшити загострення кризових явищ в економіці. Зокрема, прийняла у 1990 році Концепцію переходу на функціонування в умовах ринкових відносин. Нею передбачалося всебічне заохочення та сприяння на території міста підприємницькій діяльності, яка дала б змогу розширити можливості в насиченні ринку товарами та послугами.

Робота в межах положень Концепції проводилася двома основними напрямками. По-перше, реалізовувалися заходи щодо мобілізації фінансових ресурсів для соціального розвитку міста; розроблялися та впроваджувалися положення про відшкодування збитків, заподіяних підприємствами та організаціями за забруднення навколишнього середовища шкідливими викидами і скидами, що передбачало дати щорічно 5 — 7 мільйонів карбованців на соціальний розвиток; активно вівся продаж квартир з фонду міської Ради (очікувалася виручка 1,5 мільйона на рік); проводилася підготовка до інвентаризації землі міського фонду та обчислення орендної плати за користування нею; встановлювалася матеріальна відповідальність підприємств, організацій, посадових осіб та громадян за забруднення міста, руйнування доріг, тротуарів та знищення зелених насаджень. По-друге, формувалася еко-

Полтава. Історичний нарис — 233

номічна база ринкових відносин: розпочалося роздержавлення власності; впроваджувалася програма "Екологія-95", відкориговувалися програми "Житло-2000", "Продовольча програма", "Здоров'я", "Турбота".

Призначення в січні 1991 року замість голови Ради Міністрів СРСР М. І. Рижкова прем'єр-міністром В. С. Павлова ще більше загострило становище в країні. Відбувався дальший спад виробництва, продовжувалася емісія грошей, яка призвела до їх знецінення. Підвищення роздрібних цін та мізерні компенсаційні виплати у квітні 1991 року поставили на грань зубожіння малозабезпечені категорії громадян. "Павлівська реформа" створила вкрай напружену обстановку на підприємствах та в установах Полтави, для багатьох трудівників виявилися недоступними навіть звичайні їдальні. Тому трудові колективи підприємств самі були змушені вишукувати кошти на соціальний захист працівників.

Так, на заводах "Хіммаш", газорозрядних ламп, турбомеханічному, автоагрегатному вирішено було ввести доплату на харчування в заводських їдальнях в розмірі 20 карбованців на місяць, вводились компенсаційні виплати офіційними органами влади.

Однак, незважаючи на зусилля окремих підприємств, міської Ради, спад промислового виробництва тривав. Через критичну економічну ситуацію у першій половині 1991 року тимчасово припиняли роботу фабрики "Реммеблі", трикотажна, окремі підрозділи заводів "Електромотор" та "Знамя". Головною причиною в погіршенні ситуації було, передусім, порушення економічних зв'язків (на 1991 рік у місті значилося 15 підприємств союзного підпорядкування), зниження трудової дисципліни, брак сировини, нестача пакувального матеріалу та посуду.

Підприємства міста протягом того ж року недопоставили споживачам продукції на 32,4 мільйона карбованців. Кожне п'яте виробництво не виконало договірних зобов'язань. Серед них — "Електромотор", ПТРЗ, "Легмаш", завод медичного скла, експериментальний ливарно-механічний завод, бавовнопрядильна фабрика. Загальний обсяг промислового виробництва знизився в 1991 році на 0,2 відсотка, що становило близько 5 мільйонів карбованців. В цілому на 20 підприємствах міста суттєво знизилась продуктивність праці, а 24, що виготовляли товари широкого вжитку, скоротили виробництво. Це, в першу чергу, алмазний завод, фабрика "Ритм", мехзавод, ПТРЗ, заводи ЗБВ, "Авангард" та інші.

Проголошення Акта про незалежність України, введення на місцях інституту представників Президента, державних адміністрацій та прийняття Верховною Радою ряду законів України, спрямованих на стабілізацію в економічній сфері, не внесли відчутних змін у виробництві.

Полтавська міська Рада народних депутатів у відповідності з новими вимогами вдосконалювала вплив на економічне життя міста. У грудні 1991 року і вересні 1992-го були створені відділи прогнозування, приватизації та земельних ресурсів. У жовтні 1992 року з ініціативи міськвиконкому було проаналізовано хід реалізації Концепції переходу Полтави до ринкових відносин. Відзначалося, що в міську комунальну власність вже прийнято майно торгових і побутових підприємств, заклади культури та охорони здоров'я, об'єкти по наданню населенню комунальних послуг. Протягом 1992 року створено самостійні житлово-експлуа-

Полтава. Історичний нарис — 234

таційні дільниці, управління готельного господарства, кілька міських торгових центрів та мережу комерціалізованих магазинів, ремонтно-будівельних управлінь, кафе, перукарень.

Однак і протягом 1991 — 1998 років економічна реформа в місті проходила важко через постійні збої у виробництві. З одного боку, відчувалася гостра нестача найнеобхідніших промислових товарів. З іншого — неймовірно зростали ціни на ці товари, що, звичайно, викликало незадоволення населення. Збільшувалася також плата за користування транспортом і комунальні послуги.

Зазначені негативні тенденції, зрештою, вдалося дещо загальмувати завдяки зусиллям уряду і місцевої влади. З середини 90-х років майже припинилося зростання цін, призупинилася інфляція. Дефіцит необхідних товарів перетворився на протилежну ситуацію, коли ринок перенасичений, а купівельна спроможність населення дуже низька.

Показники в галузях народного господарства Полтави протягом 3 — 4 останніх років засвідчили ледь помітні елементи покращення ситуації. Було введено ряд нових виробництв, почали давати певну віддачу іноземні інвестиції, повільно, але відчутно ведеться приватизація в економіці, торгівлі, банківській системі. Можна відзначити певні здобутки в соціальній сфері, а саме в активізації житлового будівництва, розвитку засобів зв'язку, поліпшенні роботи транспорту. Так, завдяки реалізації міської програми "Транспорт", протягом 1997 року Полтава одержала тролейбусів і автобусів більше, ніж усі обласні центри України разом узяті.

Поряд з цим найболючішою проблемою кінця 90-х років залишається наростаючи" спад виробництва. Цим і далі спричиняється невпинне зниження життєвого рівня населення. Через часту зміну складу уряду, політичні суперечки у Верховній Раді, непорозуміння між вищими владними структурами та Президентом нагальні життєві проблеми вирішуються незадовільно. Натомість політики та урядовці часто перекладають відповідальність за поганий стан справ на органи місцевої влади. За таких обставин вкрай нелегко утримувати комунальне господарство, міський транспорт, забезпечувати постачання водою, теплом, газом, електроенергією.

Закономірно, що з року в рік падає рівень виробництва. Темпи його зниження в промисловості Полтави склали відповідно за роками (відносно попереднього): у 1994 році — на 22,5 відсотка, у 1995 році — на 17, 1996 році— на 5,4. Крім окремих (ВАТ "Алмазний завод", AT "Полтавахіммаш", ВО "Знамено", AT "Ворскла" та ін.), більшість підприємств переживає спад (в 1996 році 65 із 75). Відповідним чином знижується випуск товарів народного споживання. Іноземні товари майже безроздільно панують у міській торговельній сфері.

Гострою проблемою середини 90-х років залишається дефіцит бюджету міста. Він зумовлений неплатоспроможністю багатьох підприємств, обмеженістю коштів від приватизації об'єктів комунальної власності (в 1995 році з намічених 150 одиниць приватизували лише 51), спадом виробництва. Збіднюють міський бюджет і хронічні порушення у веденні бухгалтерського обліку підприємствами й організаціями (такими виявилися 50 відсотків об'єктів, що ревізувалися).

На цьому фоні, ніби острівки, з'явилися і позитивні приклади. Це підприємства, які в нових умовах зберіга-

Полтава. Історичний нарис — 235

ли випуск конкурентоспроможної продукції. Серед них — люмінесцентні лампи, електродвигуни, швейні вироби фабрики "Полтавчанка", фарфоровий посуд в експортному виконанні. У 1991 році завод "Електромотор" експортував продукцію в 15 країн світу, найбільше в Італію — 60 тисяч двигунів, 42 тисячі — в Таїланд, 40 тисяч — у Сингапур, 11 тисяч — в Австралію...

Наприкінці 1991 року, коли в банках не вистачало готівки, ряд заводів Полтави, що випускали товари масового попиту (автоагрегатний, "Електромотор"), самі продавали свої вироби за готівку, проінкасовували гроші і виплачували зарплату робітникам.

Найвідчутніш им наслідком кризи в економіці став занепад соціальної сфери міста. У першій половині 80-х років будівельні організації освоїли капітальних вкладень у цю галузь на 90 відсотків менше, ніж це передбачалося. Житловий фонд Полтави накопичувався незадовільними темпами, а зводилося будинків з року в рік менше. Якщо в 1987 році було здано житла загальною площею 158,3 тисячі квадратних метрів, то в 1988 — лише 132,8 тисячі. Хронічно відставав домобудівний комбінат. У 1986 рік він взагалі вступив без жодної змонтованої коробки будинку. J це відбувалося в час швидкого зростання міського населення. Якщо в 1975 році у Полтаві мешкало 263 тисячі чоловік, то в 1988 — понад 315 тисяч.

Втрати робочого часу в будівельних організаціях міста набули загрозливого характеру. Починаючи з 1986 року, вони стабільно повзли вгору. Третина цих втрат припадала на прогули.

Треба сказати, що органам влади так і не вдалося якоюсь мірою систематизувати управління житловим будівництвом, об'єднавши потужності міста у вирішенні важливої проблеми. Практично на жодному підприємстві не було розроблено збалансованої програми забезпечення житлом кожної сім'ї до 2000 року. Через відсутність об'єктивних можливостей Полтава, як і більшість міст України, фактично бойкотувала цю волюнтаристську ідею М. С. Горбачова. Хоча щороку в місті майже 3 тисячі сімей поліпшували житлові умови, черга на житло невпинно зростала.

Помітних новобудов в обласному центрі за останні роки з'явилося небагато, їх можна легко перелічити. Так, у мікрорайоні Левада 1989 року було закінчено будівництво комплексу дитячої міської лікарні на 360 ліжок (99 відсотків устаткування поставила угорська фірма "Медікор"), введено в експлуатацію кінотеатр "Алмаз" (1990), побудовано приміщення автовокзалу (1987), спорткомплекс на Ворсклі (1992), Будинок науки і техніки (1994), банк "Україна", нові школи по вулиці Пушкіна та у мікрорайоні Левада. У 1991 році також було введено в дію обласну стоматологічну поліклініку, прибудову другої міської лікарні, гастроном та дитсадок на Леваді, водопровід від Абазівки до Полтави, газопровід у селищі Івонченці, каналізаційний колектор Затуринських очисних споруд. Як позитивний здобуток у будівництві можна характеризувати темпи спорудження житла. Тут у середині 90-х років вдалося подолати спад. Якщо в 1994 році за рахунок державних, кооперативних і приватних коштів було збудовано житла майже на 60 відсотків менше, ніж у 1993-му, то вже в наступні роки намітилося поліпшення ситуації. Порівняно з попереднім роком будівельники здали житла в 1995 році більше на 15,5 відсотка. Але поряд з тим яскравим прикладом будівельного безсилля можна назвати багаторічне спорудження обласної нау-

Полтава. Історичний нарис — 236

кової бібліотеки (приміщення здано в грудні 1992 року), видавничо-газетного комплексу (майдан Зигіна) та інші.

Не відповідало вимогам і торговельне обслуговування. Неодноразово на різних рівнях наголошувалося на незадовільній організації торгівлі на ринках Полтави, проблемах в обороті магазинів та споживчої кооперації. Про неблагополучия в цій сфері свідчить зниження обсягу роздрібного товарообігу, що стало особливо відчутним на кінець 80-х років. Деяке пожвавлення в міську торгівлю внесли перші кооперативи, які почали діяти у березні 1987 року. Спочатку частка їх у загальноміській торговій мережі залишалася мізерною. Потім за досить короткий час вони все ж заявили про себе. На 1990 рік у місті діяло вже 245 кооперативів, з яких 33 займалися виробництвом товарів народного споживання та будматеріалів, а 112 — наданням різних послуг населенню. Кооперативи в 1990 році виробили товарів на суму б мільйонів карбованців. Надали послуг (разом з ремонтно-будівельними) — на 54 мільйони. Податок тільки з прибутків кооператорів становив 2,5 мільйона карбованців.

Великим попитом почала користуватися продукція полтавського кооперативу УНІТ (електрокоптильні, електровафельниці, масляні електрорадіатори, універсальні кормоподрібнювачі, дачні куточки відпочинку і т. п.). У 1990 році кооператив випустив продукції майже на 4 мільйони карбованців. Кооператив, до речі, використовував обладнання, яке не знаходило застосування на інших підприємствах, а деяке вже було в металобрухті.

Полтава. Історичний нарис — 237

І все ж зростання роздрібного товарообігу державної та кооперативної торгівлі (а також послуг) було досягнуто загалом не за рахунок вищої продуктивності праці, а за рахунок високих цін.

До незвичних явищ, що з'явилися в торгівлі, треба віднести також і повсюдне відкриття комісійних магазинів "Люкс", переведення торгових точок на оренду, в тім числі великих: "Холодок" (1992), ЦУМ (з 1 жовтня 1990); відкриття магазинів спільних підприємств ("Мінолта-Трейдінг-Україна").

Нові ринкові структури все гучніше заявляли про себе. Економічні відносини врешті почали набувати більш цивілізованого регулювання. Цілком закономірним було створення у місті Полтавської агропромислової біржі. Засновниками її у березні 1992 року виступили 20 великих сільськогосподарських та промислових підприємств області, російські концерни "Російський ліс", "Вологдаліспром", "Екопромкомєрція". На перших торгах біржі, які відбулися 22 квітня 1992 року, серед інших показав себе Полтавський комерційний центр. Співвідношення купівлі і продажу у нього склало відповідно 782 та 300 тисяч карбованців.

Нові відносини породжували як нові, так і давно забуті проблеми. На вулицях міста з'явилися спекулянти, поодинокі жебраки, у серпні 1991 року біржа зареєструвала перших безробітних полтавців.

На початку 1994 року в службі зайнятості міста зареєструвалося понад тисячу чоловік. Наприкінці 1997 року цей показник сягнув майже 5 тисяч чоловік. Фактично ж на той час роботи не мали щонайменше 10 тисяч полтавців, оскільки з року в рік зменшується кількість працюючих. Тільки протягом 1997 року по місту було скорочено 479 працівників освіти, 66 міліціонерів, 65 працівників культури, на неповну ставку перевели більшість медиків.

Соціальну обстановку вкрай загострює хронічна заборгованість у виплаті зарплати працівниками, як з центрального, так і з місцевого бюджетів. Наприклад, бюджетне фінансування медицини в Полтаві складало в 1997 році тільки 20 відсотків від потреб. Загалом потреби соціальної сфери протягом останніх років задовольняються фінансами лише на 25 — 30 відсотків, що й зумовило її кризовий стан. На жаль, закономірним наслідком цього виглядає скорочення тривалості життя полтавців, зменшення населення міста. Так, на початку 1995 року в Полтаві мешкало 323,6 тисячі чоловік, а станом на 1 січня 1997 року — на 7 тисяч чоловік менше. Чисельність новонароджених і тих, хто прибув у Полтаву, суттєво поступається кількості померлих і вибулих.

Таким чином, на середину 90-х років Полтаві у спадок лишилося небагато рентабельних підприємств, зате безліч економічно невирішених проблем як старих, так і новопридбаних. На жаль, сьогодні вони дають знати про себе ще гостріше і болісніше.

Друга половина 80-х років стала часом, коли культуру формували дві основні тенденції. З одного боку, тривало офіційне культивування досягнень так званого "соціалістичного реалізму" з властивими йому класово-революційними пріоритетами. Іншим чинником духовного життя стало повільне відродження перших паростків національної української культури.

Всупереч прагненню компартійної влади підпорядковувати національне соціалістичному, радянському, що особливо характерно для 1985 — 1989 років, народні традиції виявилися могутнішими. Вони хоч і нелегко, але

Полтава. Історичний нарис — 238

послідовно завойовували першість у культурному розвої народу.

З початком перебудовчих перетворень виникли певні умови для національного відродження, розвитку української мови, проблема якої набула в цей час особливо гострого характеру. Національно-мовні процеси поступово охопили полтавців, до участі в них залучалося все більше політично й національно свідомих людей. Значна заслуга в цьому належала полтавському товариству "Рідне слово" (згодом — Товариство української мови імені Т. Г. Шевченка "Просвіта"), яке почало діяти ще в жовтні 1987 року. Ідея національного відродження, любов до рідної мови об'єднала в Товаристві людей незалежно від соціального стану та професії. Біля витоків Товариства стояли робітник комбінату "Полтавпромбуд" М. Кульчинський, письменник П. Ротач, студент-філолог С. Пасішний, викладачі педінституту О. Ганич та Н. Жигилій.

Найважливішими акціями просвітницько-культурного напряму, в яких Товариство "Просвіта" брало безпосередню участь, стали: встановлення на Панянському бульварі пам'ятного знака українським козакам, які полягли за незалежну Україну (липень 1991 року); створення в Полтаві університету українознавчих студій імені В. Кричевського (березень 1992 року), Петлюрівські читання, в яких взяли участь і представники уряду УНР в екзилї Микола Плав'юк та Микола Степаненко із США, голова Всеукраїнського товариства "Просвіта" Павло Мовчан (серпень 1992 року), професор Валентин Мороз (листопад 1994 року).

Крім цього, "Просвіта" активно розпочала книговидавничу діяльність (станом на 1 березня 1998 року Товариство своїм коштом видало 13 книжок), провадила торгівлю літературою, розгорнула вивчення української мови, влаштовувала концерти, бесіди, дискусії, розповсюджувала листівки, щорічно організовувала Пластунські оздоровчі табори у мальовничих куточках Полтавщини, подорожі дитячої спортивної команди "Просвіта-Баскет" на традиційні турніри до Франції.

Протягом останніх років у Полтаві було створено й інші товариства подібного напряму; "Меморіал" (червень 1989), Союз українок (грудень 1990), започатковано усний літературно-музичний журнал "Полтавська родина" (жовтень 1989), Український клуб (січень 1995), створено Фонд відродження міста (1991). На початку 1992 року в Полтаві почали діяти товариства єврейської та німецької культур, головною метою яких стало відродження духовних здобутків цих народів.

Прогресивні кроки в справі розвитку національної мови були зроблені офіційною владою. У вересні 1991 року виконком міської Ради прийняв Програму розвитку української мови та інших національних мов на період до 2000 року. Внаслідок зростання національної самостійності українська мова частіше залунала в державних і громадських організаціях, установах культури, на промислових підприємствах. Зміни відбувалися у вищих і середніх навчальних закладах міста.

Так, з 1 вересня 1992 року на базі середньої школи № 1 було створено міський національний ліцей імені І. П. Котляревського, а середня школа № 15 у селищі Вороніно була перетворена на українську національну. Перші українські класи відкривалися в російських школах №№ 10, 25, 29, 30, 31.

І все ж це були досить скромні кроки на шляху утвердження української мови як державної. Бо загалом у місті відчутних змін поки що не відбу-

Полтава. Історичний нарис — 239

лося. Особливо це відчувається на вулицях, у громадському транспорті. Взагалі Закон про мови в Україні (прийнятий на державному рівні наприкінці 1989 року) практично всюди гальмувався, особливо на побутовому рівні.

Своє ставлення до питань національного відродження висловили представники інтелігенції обласного центру. 5 жовтня 1991 року народні депутати України, письменники, науковці, журналісти, представники культурно-просвітницьких товариств і організацій, різних партій і Руху зібралися на форум інтелігенції у міському культурному центрі. Незважаючи на різні (навіть полярні) політичні погляди багатьох присутніх, учасники зібрання сходилися в головному: продовжувати відбудову духовних твердинь, повернути місту імена його славних пращурів, іти до вкрай зденаціоналізованого народу, активніше працювати з ним. Після відвертої розмови учасники форуму проголосували за 30 пунктів першочергової програми відродження Полтави.

У березні 1992 року відбулася ще одна значна подія в культурному житті міста: при Полтавському краєзнавчому музеї почав діяти університет українознавчих студій імені В. Кричевського. Засновниками нового просвітницького закладу виступили краєзнавчий музей, товариства "Просвіта", "Україна", МП "Заповіт".

У вересні 1991 року полтавці вперше гідно вшанували пам'ять свого великого земляка М. П. Драгоманова, а навесні 1992-го широко відзначили 150-річчя від дня народження засновника української класичної музики М. В. Лисенка. Ціла низка заходів була присвячена цьому ювілеєві. Зокрема, у Полтавському музичному училищі відбувався Всеукраїнський конкурс піаністів. Одним з лауреатів конкурсу стала і полтавка Олена Уткіна.

Полтава. Історичний нарис — 240

У святкові дні обласне управління культури встановило стипендію імені М. В. Лисенка для учнів Полтавського музучилища, яка і була вперше вручена 23 березня 1992 року. Цього ж дня на будинку музучилища відкрито меморіальну дошку його засновникові, композиторові Д. В. Ахшарумову.

Великого резонансу в Полтаві та й в області набуло відзначення 270-річчя від дня народження Г. С Сковороди (грудень 1992), 225-річчя від дня народження І П. Котляревського (вересень 1994), а також відкриття пам'ятника-Хреста на честь козакам, які полягли в боротьбі за незалежну Україну (вересень 1994) та пам'ятника Ю. Кондратюку (червень 1997).

Одержала продовження традиція проводити в Полтаві наукові конференції республіканського і міжнародного значення. Тут відбулася перша Всесоюзна наукова конференція з історичного краєзнавства (жовтень 1987 року, понад 300 учасників). Полтава стала місцем проведення науково-практичної конференції, присвяченої 100-річчю від дня народження українського археолога М. Я. Рудинського (квітень 1987), конференції до 100-річчя від дня народження Ю. В. Кондратюка, одного з основоположників-теоретиків ракетної техніки (червень 1997). Багато науковців, діячів культури, педагогів зібрала конференція з нагоди столітнього ювілею А. С. Макаренка (січень 1988).

Завдяки копіткій праці науковців над історичними першоджерелами та архівними документами, закритими до недавнього часу, з'явилися ґрунтовні наукові розвідки та дослідження. Переосмислювалися історичні події, піднімалися (для широкого загалу) з небуття славні імена земляків. Особливо значну науково-краєзнавчу роботу проводили викладачі Полтавського державного педагогічного інституту імені В. Г. Короленка, працівники краєзнавчого музею, Державного архіву Полтавської області. На дискусійних трибунах, наукових конференціях лунали виступи науковців В. Є. Лобурця, В. Я. Ревегука, В. Н. Жук, К. В. Гладиша, П. П. Ротача, О. Б. Супруненка, В. М. Ханка, О. О. Нестулі та інших. У 1989 — 1998 роках було започатковано об'єктивний підхід до особистостей Ю. В. Кондратюка (О. Шаргея), С. В. Петлюри, Г. Г. Ващенка, В. М. Щербаківського, М. І. Гавриленка, К. В. Мощенка, В. О. Щепотьєва, М. Г. Філянського, Н. X. Онацького, Л. В. Падалки та інших, були підготовані до друку унікальні видання "Реабілітовані історією", енциклопедичний довідник "Полтавщина", брошури "Наш рідний край". Слід відзначити, що скоординованою та плідною робота науковців-істориків стала лише після створення в Полтаві в жовтні 1990 року наукового товариства краєзнавців.

Протягом останнього часу Полтава небезпідставно набула статусу одного з важливих наукових центрів республіки.

А певну довершеність у науково-культурному плані місто отримало після затвердження своєї власної символіки (герб, гімн та прапор Полтави було прийнято відповідно в 1993 та 1996).

У розглянутий період у Полтаві почали видаватися нові газети, зокрема "Полтавський вісник" (листопад 1990), "Трудова Полтава" (жовтень 1990), "Демократична Полтавщина" (грудень 1990), самовидавчі демократичні — "Гомін" (липень 1990), "Воля" (травень 1990), "За волю" (травень 1990), "Січ" (серпень 1990). Восени 1994 року в Полтаві значилося більше десятка обласних, міських та відомчих газет: "Зоря

Полтава. Історичний нарис — 241

Полтавщини", "Молода громада", "Село полтавське", "Демократична Полтавщина", "Край", "Полтавський вісник", "Полтавщина", "Полтавська Думка", "Трудова Полтавщина", "Жовта газета", "Довір'я", "Дача", "Сигнал", "Літературна Полтавщина", "Полтавочка", "Цілком відверто", "Секрети довголіття", літературний часопис "Криниця", історико-правовий журнал "Астрея", літературно-краєзнавчий "Добромисл", духовний "Полтавські єпархіальні відомості", дитячий — "Журавлик", засновані інформаційно-видавниче агентство правоохоронних органів "Астрея" (червень 1990), державне видавництво "Полтавський літератор" (квітень 1993). З вересня 1991 року в Полтаві почало діяти міське телебачення.

Після встановлення в 1988 році дружніх відносин Полтави з містами Німеччини Фільдерштадтом, Ляйнфельден-Ехтердінгеном і Остфільдерном почали міцніти і набувати різних форм партнерські і ділові зв'язки. Особливо корисними вони ставали для полтавців. Відбувався не тільки обмін туристичними та культурними групами. Фахівці з Німеччини відвідували підприємства нашого міста, з-за кордону надходила економічна та гуманітарна допомога. Німці з розумінням ставилися до складнощів і проблем полтавців. Так, у травні 1989 року група туристів з міст Фільдерштадта, Ляйнфельден-Ехтердінгена і Остфільдерна вручила голові міськвиконкому на потреби міста дві тисячі західнонімецьких марок.

Протягом 1990 року колектив полтавського виробничого швейного об'єднання "Ворскла" за участю західнонімецької фірми "Уніонматекс" здійснив переоснащення виробничих приміщень. У швейних цехах за короткий проміжок часу було встановлено високопродуктивне обладнання та швейні машини фірми "ПФААФ" з мікропроцесорним управлінням, що забезпечило випуск продукції, конкурентоспроможної на світовому ринку.

У січні 1991 року з Німеччини до Полтави прибув перший транспорт з вантажем для лікарень. Майже 30 найменувань найрізноманітніших ліків (антибіотики, жарозгамівні засоби, вітаміни, одноразові шприци) отримала дитяча лікарня. Частину вітамінів від цієї гуманітарної допомоги було передано школі-інтернату для глухонімих дітей.

У травні 1991 року полтавським дітям надійшло 58 тонн вантажу (продуктів та одягу), а в лютому 1992-го до лікарень Полтави прибула гуманітарна допомога з німецьких міст на суму 1,7 мільйона марок (головним чином медикаменти).

Така допомога відтоді стала постійною для лікарень міста, шкіл-інтернатів, ветеранів війни та праці, найменш забезпечених верств населення Полтави.

Разом з офіційними контактами міцніли зв'язки "позавладні" і навіть приватні, зокрема з українцями західної діаспори. Чимало полтавців-земляків, які з різних обставин опинилися за кордоном, знову прагнули до рідної домівки. І кожен такий приїзд ставав неординарною подією для мешканців обласного центру. Особливо значними стали перебування в Полтаві Патріарха Київського і всієї України Мстислава (травень 1991, грудень 1992), письменників Дмитра Нитченка (травень 1991) та Володимира Старицького (травень 1992), бізнесмена Юрія Сиволапа (травень 1992), історика, професора Миколи Степаненка (серпень 1992), директора бібліотеки імені С. Петлюри в Парижі Василя Михальчука (травень 1994) та інших. Майже всі вони робили посильні внески у фонд відродждення міста, культурним та науковим закла-

Полтава. Історичний нарис — 242

дам. Особливо значні пожертви було передано на відбудову краєзнавчого музею. Відзначимо також допомогу полтавцям представників української громади міста Рочестер (США), Товариства "Полтавщина", Суспільної служби українців Канади.

Радикальні зміни в цей період відбувалися в релігійному житті. На рубежі 90-х років це стало особливо відчутним. Після втрати позицій комуністичної ідеології релігійне життя швидко відроджувалося. Усім миром почалася відбудова Пушкарівської церкви у мікрорайоні Половки (з 1990 року). До духовного слова потяглися не тільки люди середнього і похилого віку, але й діти.

Так, 1990 року при Спаській церкві після тривалої перерви почала діяти перша недільна школа. Щотижня тут кілька десятків хлопчиків та дівчаток слухали вічні рядки з Євангелія, знайомилися з церковним співом. У квітні 1991 року в Полтаві була зареєстрована релігійна громада Української автокефальної православної церкви, а вже 13 жовтня представники цієї громади та численні віруючі полтавці між мікрорайонами міста Сади-1 та Сади-2 встановили хрест на місці забудови храму Покрови Пресвятої Богородиці, освяченого восени 1996 року. Цього ж року при Сампсоніївській церкві (на Шведській могилі) почалися богослужіння, відкрився молитовний будинок у Розсошенцях.

Суспільно-політична обстановка в Полтаві в другій половині 90-х років розвивалася стрімко, у руслі тих подій, які відбувалися в Україні. Боротьба за незалежність України, зруйнування компартійної тоталітарної системи проходили в гострих політичних сутичках, але без кровопролиття, як це було в 1917 — 1919 роках. Повільно, в умовах спаду виробництва, зростання цін, соціального розшарування, зростання спекуляції та злочинних елементів відбувався перехід до ринкових відносин. Одночасно, як у весняній повені, набувало розмаху очищення духовних джерел і відродження національних традицій — запорука збагачення культурного життя на Полтавщині і в самій Полтаві.

Полтава. Історичний нарис — 243

Додатки

Полтава. Історичний нарис — 244

П. П. Ротач, В. М. Ханко

Додаток.

Діячі науки, літератури і мистецтва

У Полтаві народилися

ВЧЕНІ:

Василь Балясний (1862 — 1911), астроном; Семен Брауде (н. 1911 — ?), радіофізик, академік; Сергій Висоцький (н. 1923), історик, археолог; Микола Гавриленко (1889 — 1971, Полтава), орнітолог, краєзнавець; Семен Гаєвський (1778 — 1862), лікар; Валентин Герман (1904 — 1957), ветеринар; Микола Гришко (1901 — 1964), ботанік-селекціонер, академік; Дмитро Іваненко (н. 1904 — ?), фізик-теоретик; Віктор Коган-Ясний (1889 — 1958), терапевт і ендокринолог; Юрій Кондратюк (справжні ймення і прізвище — Олександр Шаргей, 1897 — 1942), знаменитий вчений-теоретик у галузі освоєння космічних просторів; Петро Мазанов (? — 1911, Полтава), краєзнавець; Анатолій Носів (1883 — 1941?), антрополог і археолог; Василь Омелянський (1867 — 1928), мікробіолог, академік; Микола Пильчиков (1857 — 1908), фізик; Георгій Писаренко (н. 1910 — ?), вчений у галузі механіки; Вадим Пінчук (н. 1930), онколог; Володимир Пічета (1878 — 1947), історик; Федір Почерняєв (1929 — 1987, Полтава), фізіолог, академік; Володимир Тимофеєв (1858 — 1923), хімік; Іван Францевич (н. 1905 — ?), фізико-хімік, матеріалознавець, академік; Лев Хінчук (1869 — 1938), економіст, один з батьків "непу"; Пилип Цитович (1814 — 1886), лікар; Марія Щепотьєва (1893 — 1974), мистецтвознавець.

ПИСЬМЕННИКИ:

Олександр Боровиковський (1845 — 1905), поет, фольклорист, судовий діяч; Паїсій Величковський (в миру — Петро Іванович, 1722 — 1794), філософ і письменник; Володимир Гайдаров (1893 — 1976), кіноактор, мемуарист; Микола Гнідич (Гнєдич, 1784 — 1833), поет, перекладач; Олександр Дунаєвський (1909 — 1985), письменник; Яків Жарко (1861 — 1933), поет, перекладач, актор; Оксана Іваненко (1906 — 1997), письменниця; Іван Котляревський (1769 — 1838), поет і драматург, перший класик нової української літератури; Борис Лазаревський {1871 — 1936, Париж), письменник; Микола Лазорський (1885 — 1970, Австралія), письменник; Борис Ларін (1893 — 1964), мовознавець, академік; Анатолій Луначарський (1875 — 1933), російський драматург, мистецтвознавець, освітній і політичний діяч; Леонід Манько (1863 — 1922), драматург, актор; Іван Мартинов (1771 — 1833), письменник, книговидавець; Андрій Пашко (1918 — 1991), поет; Симон Петлюра (1877 — 1926), письменник, військовий і політичний діяч, перший президент УНР в екзилі; Леонід Платов (1906 — 1979), письменник; Трохим Романченко (1880 — 1930), поет; Степан Стеблін-Камінський (1814 — 1885), письменник, перший біограф І. Котляревського; Іван Стешенко (1873 — 1918), поет, літературознавець, міністр освіти в уряді УНР; Андрій Страшко (1916 — 1969), поет, журналіст; Інна Христенко (н. 1919), письменниця; Маруся Чурай, легендарна піснетворка XVII ст.; Володимир Щепотьєв (1880 — 1937), літерату-

Полтава. Історичний нарис — 245

рознавець і фольклорист, розстріляний у Полтаві.

ДІЯЧІ МИСТЕЦТВ:

Алла Акищенко (н. 1937), архітектор; Павло Бобровський (1861 — 1944, Ліван), меценат, фундатор зібрання Полтавського краєзнавчого музею; Євдокія Верховинець-Костева (Доля-Верховинець, уродж. Волошко, 1885 — 1988, Полтава), актриса; Олександра Герцик (1886 — 1964, Полтава), актриса; Вадим Гопкало (н. 1917), архітектор; Захарій Голубовський (1736 — 1810), іконописець [За іншими джерелами народився у с. Келеберді - Т.Б.]; Павло Захаров (1906 — 1980, Полтава), актор; Павло Горобець (1905 — 1974, Полтава), маляр і графік; Тамара Кислякова (н. 1925), актриса; Георгій Козаченко (1858 — 1939, Полтава), диригент і композитор; Володимир Костенко (1937 — 1990), кінорежисер; Олександра Кочман-Дяченко (н. 1936), художниця-керамістка; Сергій Литвиненко (1898 — 1961, США), скульптор; Варвара Любарт (уродж. Колишко, 1898 — 1967), актриса; Всеволод Максимович (1894 — 1914), маляр; Валерій Мозок (н. 1940), маляр; Костянтин М'ясков (н. 1921), композитор; Іван Негребецький (1896 — після 1950), піснетворець; Дмитро Перепелиця (1903 — 1981, Полтава), народний маляр; Катерина Осмяловська (н. 1904 — ?), актриса; Володимир Павлюченко (н. 1920), маляр і графік; Данило Піка (1901 — 1941), бандурист; Саша Путря (1977 — 1989, Полтава), юна художниця; Всеволод Рождественський (1918 — 1985), композитор і диригент; Соломон Розенбаум (1885 — 1941, Полтава), маляр; Лев Сабінін (справжнє прізвище Теплинський, 1874 — 1955), актор і режисер; Ігор Седак (н. 1923), архітектор; Михайло Семикін (1893 — 1975), архітектор-художник, дослідник архітектури; Андрій Сербутовський (н. 1923), маляр; Олексій Тацій (1903 — 1967), архітектор; Юрій Тимошенко (сценічний псевдонім — Тарапунька, 1919 — 1986), артист естради і кіно; Євген Трегуб (1920 — 1984), маляр; Єлизавета Трипільська (1881 — 1958, Азербайджан), скульпторка; Михайло Фісун (1909 —1994) диригент, педагог і засновник музею "Музична Полтавщина"; Віра Холодна (уродж. Левченко, 1893 — 1919), кіноактриса; Тамара Шеффер (н. 1909 — ?), музикознавець; Юлія Шостаківська (1871 — 1939), актриса; Микола Ярошенко (1846 — 1898), маляр, колекція творів якого стала основою Полтавської картинної галереї.

У різний час у Полтаві жили

ВЧЕНІ:

Зінаїда Аксентьєва (1900 — 1969, Полтава), геофізик; Микола Арандаренко (1795 — 1865, Полтава), історик, статистик, географ; Дмитро Ахшарумов (Акшарумов, 1823 — 1910, Полтава), лікар; Павло Бобровський (1816 — 1879, Полтава), лікар і перекладач; Олександр Бондаренко (1884 — 1937), зоотехнік; Євгеній Булгаріс (справжнє імення Єлевферій) (1716 — 1806), вчений-енциклопедист і церковний діяч; Василь Бучневич (1860 — 1928, Полтава), краєзнавець; Віктор Василенко (1839 — 1914), етнограф, статистик, дослідник художніх промислів; Сергій Велецький (1864 — ?), статистик; Віктор Воропай

Полтава. Історичний нарис — 246

(1892 — 1944), математик-методист; Панас Грановський {1871 — 1913), історик церкви; Микола Дмитрієв (1867 — 1908, похований у Полтаві), правник, громадський діяч; Василь Докучаєв (1846 — 1903) природознавець; Микола Думитрашко (1829 [1830] - 1878), педагог і журналіст, церковний діяч; Настасій Зайкевич (1842 — 1931), агроном, організатор Полтавського дослідного поля; Іван Зарецький (1857 — 1936), археолог, дослідник художніх промислів; Олександр Ізмаїльський (1851 — 1914), агроном; Володимир Ілляшевич (Єляшевич, 1876 — 1915, похований у Полтаві), авіатор і вчений; Віра Ільченко (н. 1937) — перший на Полтавщині доктор педагогічних наук, член-кореспондент АПН України; Олексій Квасницький (1900 — 1989), фізіолог, академік; Дмитро Квітка (1862? — 1909, Полтава), агроном і журналіст; Павло Клепацький (Клепатський, 1885 — після 1938, репресований), історик; Микола Кулябко-Корецький (1846 — 1931), статистик; Микола Курдюмов (? — 1917), ентомолог; Олександр Мальцев (1855 — 1926), лікар-психіатр; Іван Мельник, автор першого географічного опису Полтави за 1710 p.; Наталя Мірза-Авак'янц (уродж. Дворянська, 1889 — 1938, репресована), історик; Костянтин Мощенко (1876 — 1963, Німеччина), етнограф, архітектор і музейний діяч; Валентин Ніколаєв (1889 — 1973), біолог; Михайло Олеховський (1855 — 1909, Полтава), біолог; Олександр Онищенко (н. 1934), вчений-конструктор, засновник школи механізації ручної праці в будівництві, академік; Олександр Орлов (1880 — 1954), астроном, академік; Михайло Остроградський (1801 — 1862), математик, академік; Іван Павловський (1851 — 1922, Полтава), історик-архівіст; Лев Падалка (1859 — 1927, Полтава), історик, статистик; Володимир Пархоменко (1880 — 1942), історик; Юрій Побєдоносцев (1907 — 1973), вчений в галузі ракетно-космічної техніки; Яків Риженко (1892 — 1974), мистецтвознавець і етнограф; Михайло Реклицький (1864 — 1927), краєзнавець; Григорій Ротмистров (1864 — 1940), статистик; Олександр Руденко (н. 1938) — вчений у галузі фізики та астрономії, академік; Михайло Рудинський (1887 — 1958), археолог і мистецтвознавець; Олександр Русов (1847 — 1915), статистик, етнограф і фольклорист; Галина Сидоренко (1918 — 1984, Полтава), археолог і краєзнавець; Франц Симашко (1918 — 1992), педагог і математик; Микола Скліфосовський (1836 — 1904), лікар-хірург; Микола Скрипніков (н. 1938) — лікар, академік; Олександр Стронін (1826 — 1889), історик-соціолог і педагог; Микола Терешкевич (1857 — 1889), статистик; Сергій Третьяков (1872 — 1918, Полтава), агроном; Володимир Челомей (1914 — 1984), вчений у галузі ракетно-космічної техніки, академік; Вадим Щербаківський (1876 — 1957, Англія), археолог, етнолог, історик мистецтва; Памфил Юркевич (1827 — 1874), філософ.

ПИСЬМЕННИКИ:

Андрій Багмет (1887 — 1966), словникар і фольклорист; Павло Бодянський (1809 — 1867), історик і краєзнавець, журналіст; Левко Боровиковський (1808 — 1889), поет-байкар і фольклорист; Іван Бунін (1870 — 1953), російський письменник; Петро Ванченко (1898

Полтава. Історичний нарис — 247

— 1937), письменник; Григорій Ващенко (1883 — 1967, ФРН), педагог, письменник; Іоанн Величковський (? — 1701), поет стилю барокко; Федір Гарін (1914 — 1998), поет; Леонід Глібов (1827 — 1893), поет і байкар; Микола Гоголь (1809 — 1852), письменник; Петро Гулак-Артемовський (1790 — 1865), поет і перекладач; Михайло Драгоманов (1841 — 1895, Болгарія), історик, етнограф, видавець; Юрій Жилко (1898 — 1937), поет, розстріляний у Полтаві; Григорій Епік (1901 — 1937), письменник; Пилип Капельгородський (1882 — 1938, Полтава), письменник, журналіст, розстріляний; Олександр Ковінька (1901 — 1985), письменник-гуморист; Григорій Коваленко (1868 — 1937, Полтава), письменник і художник, розстріляний; Олександр Кониський (1836 — 1900), письменник і громадський діяч; Володимир Короленко (1853 — 1921), письменник і громадський діяч; Андрій Кузьменко (1914 — 1991), літературознавець; Василь Кулик (1830 — 1870), поет; Борис Левін (н. 1919), письменник; Микола Лорер (1795 — 1873, Полтава), російський поет і декабрист; Григорій Майфет (1903 — 1975), літературознавець і критик; Антон Макаренко (1888 — 1939), педагог і письменник; Григорій Маркевич (1849 — 1923), письменник і книгознавець; Панас Мирний (1849 — 1920), письменник-класик; Петро (Петар) Митропан (1891 — 1988, Белград), сербський перекладач і літературознавець; Михаїл Нуайме (1889 — 1988), ліванський письменник; Никанор Онацький (1875 — 1937, Полтава), поет, художник, мистецтвознавець, розстріляний; Олександра Псьол (1817 — 1887), поетеса; Олена Пчілка (1849 — 1930), письменниця, етнограф; Феодосій Роговий (1925 — 1992), письменник; Володимир Сосюра (1897 — 1965), поет; Дмитро Соловей (1888 — 1966, США), письменник-публіцист; Михайло Старицький (1840 — 1904), письменник-романіст і драматург; Євген Тимченко (1866 — 1948), перекладач, мовознавець; Микола Філянський (1873 — 1938), поет, художник, розстріляний; Борис Харчук (1931 — 1988), письменник; Варвара Чередниченко (1896 — 1949), письменниця; Тарас Шевченко (1814 — 1861), поет, автор "Кобзаря", художник; Любов Яновська (1861 — 1933), письменниця.

ДІЯЧІ МИСТЕЦТВ:

Михайло Амвросимов (1780 — 1825), архітектор; Дмитро Ангельський (1898 — 1938), графік; розстріляний у Полтаві; Дмитро Ахшарумов (Акшарумов, 1864 — 1938), диригент, композитор і педагог; Дмитро Балацький (1902 — 1981, Полтава), диригент; Василь Безуля (н. 1940), художник театру; Степан Бутник (1873 — 1951, Полтава), графік; Микола Бутович (1895 — 1961, США), маляр і графік; Сергій Васильківський (1854 — 1917), маляр-класик; Олександра Великодна (н. 1914), вишивальниця; Василь Верховинець (справжнє прізвище — Костів, 1880 — 1938), композитор, хоровий диригент, хореограф; Іван Віцько (н. 1930), художник порцеляни; Василь Волков (1842 — 1907, Полтава), маляр і педагог; Михайло Гаврилко (1882 — 1920, закатований у Полтаві), скульптор; Василь Гарбуз (1882 — 1972), різьбяр; Герасим Німий, іконописець XVII ст.; Володимир Геращенко (н. 1924), театральний художник; Гордій Гладкий (1849 — 1894, Полтава), композитор; Петро Головченко

Полтава. Історичний нарис — 248

(1898 — 1938, Полтава), архітектор; Павло Горбенко (1914 — 1979, Полтава), маляр; Тит Гордасевич (1870—1961, Полтава), архітектор; Григорій Давидовський (1866 — 1952, Полтава), диригент і композитор; Іоанн Діатолович (1827 — 1879), священик і композитор; Алоїз Єдлічка (1821 — 1894, Полтава), музичний педагог, піаніст, композитор і фольклорист; Олександр Єрофеєв (1884 — 1968), оперний диригент; Іван Зайцев (1805 — 1890, Полтава), маляр і педагог; Євген Золотаренко (1889 — 1955, Полтава), актор; Андрій Іванченко (1893 — 1966, Полтава), актор; Володимир Кабачок (1892 — 1957), бандурист і диригент; Раїса Кириченко (уродж. Корж, н. 1943), співачка; Іван Козловський (1900 —1993), оперний співак; Омелько Ковпак (1888 — 1972, Полтава), гончар; Павло Комашко (1878 — 1925, Полтава), різьбяр; Василь Конопацький (н. 1918), актор і режисер; Василь Кричевський (1873 — 1952, Каракас, прах перенесено до США), знаменитий архітектор-художник, творець українського архітектурного стилю, маляр, графік, художник театру і кіно; Олександр Левадний (н. 1948), художник гобелену; Микола Лисенко (1842 — 1912), основоположник української класичної музики; Леонід Лісовський (1866 — 1934), композитор і музикознавець; Никифор Манжола (1898 — 1961), різьбяр; Лев Маркосян (н. 1948), художник; Єлизавета Милорадович (уродж. Скоропадська, 1832 — 1890, Полтава), громадська діячка, добродійниця, одна з фундаторів Наукового Товариства ім. Т. Шевченка у Львові; Петро Милорадович (1858? — 1930), актор; Валентин Міщенко (1922 —1994), диригент і композитор; Ілля Моровщик (н. 1910), актор; Григорій М'ясоєдов (1834 — 1911, Полтава), маляр; Іван М'ясоєдов (1881 — 1953, Аргентина), маляр; Катерина Нальотова (1787 — 1869), актриса; Олександр Немировський (1859 — ?), композитор, музикознавець; Іван Новобранець (н. 1939), народний маляр; Сергій Носов (1861 — ?), інженер-архітектор; Опанас Петрович, людвисар XVII — XVIII ст.; Павло Петрашів (1738 — 1772), іконописець і портретист; Микола Подгорний (н. 1944), маляр; Леонід Позен (1849 — 1921), скульптор; Федір Попадич (1877 — 1943), диригент і композитор; Іван Різенко (1846 — 1932, Полтава), диригент; Федір Рожанківський (1891 — 1970, США), графік; Самуїл (? — після 1769), ієромонах, іконописець і портретист; Євген Сердюк (1876 — 1921), архітектор; Михайло Стасюків (1868 — 193?, Полтава), архітектор; Василина Старостинецька (1888 — 1972), співачка; Дмитро Степовий (справжнє прізвище Настенко, 1900 — 1983, Полтава), актор; Ганна Тихонова (1906 — 1990, Полтава), вишивальниця; Йосип Хмелевський (1849 — 1924, Полтава), фотохудожник; Микола Християнович (1828 — 1890), музикознавець, диригент і композитор; Григорій Цисс (1869 — 1934, Полтава), маляр-портретист; Олександра Шабатура (1913 — 1989, Полтава), народна малярка; Сергій Шевченко (1898 — 1985), музикознавець, піаніст і педагог; Олександр Ширшов (1869 — 194? Полтава), архітектор; Петро Шуровський [Щуровський] (1850 — 1908), композитор і диригент; Михайло Щепкін (1788 — 1863), актор; Анатолій Щербак (1939 — 1994), художник-експозиціонер, графік; Петро Юзефович (1920 — 1980, Полтава), актор; Прокіп Юхименко (1870 — 1931, Полтава), різьбяр; Олександр Якименко (1919 - 1985), різьбяр.

Полтава. Історичний нарис — 249-252

Фотографії не публікуються

Полтава. Історичний нарис — 253

Я. Г. Іванюк

Додаток.

Місто-фортеця Полтава (XVII — XVIII ст.)

Перші відомості про фортечні укріплення Полтави подає план, що його склав французький військовий інженер Ґільйом-Левассер де Боплан, який у 1630 — 1647 роках перебував на польській службі, займався будівництвом фортець і топографічними зйомками на Україні. Повернувшись у Францію, Боплан написав і в 1650 році видав книгу "Описание Украины или областей королевства Польского, которые находятся между границами Московии и Трансильвании", до якої було прикладено картографічний матеріал, виготовлений за кресленнями автора. Російською мовою цей твір вийшов з друку 1832 року в Санкт-Петербурзі стараннями відомого історика Миколи Герасимовича Устрялова.

Подальша згадка про Полтавську фортецю зустрічається в доповіді міського голови Павла Кочубея урядовій комісії в серпні 1770 року, де йшлося про географічне, економічне, політичне і культурне становище міста і, зокрема, говорилося: "...В городовых книгах имеется выписка, что г. Полтава осажена в 1608 г. казаком полку Миргородского, прозываемым Маслом, и когда умножилось жителей, то в то время и крепость земляную сделано", (ЦДАСА СРСР. — ф. 16, оп. 1., стр. 894, арк. 1 — 5 зв.).

1649 року Полтава стає військово-адміністративним центром новоутвореного українського козацького полку. Його першим полковником був Мартин Пушкар — соратник Богдана Хмельницького у визвольній війні народу України проти шляхетської Польщі. У місті-фортеці стояли 1-а та 2-а сотні полку. Не раз заступала фортеця шлях кримській орді, що вторгалася на українські землі.

Фортеця стояла на узвишші правого берега річки Ворскли, була оточена, окрім північно-західного боку, стрімкими схилами, що спадали в сильно заболочену в ті часи долину з притоками Ворскли Коломаком, Полтавкою, Рогізною, Бистрівкою та іншими.

План Боплана свідчить, що фортеця мала загальну захисну огорожу навколо міста й внутрішню — цитадель, найбільш важливу ділянку, де був адміністративний центр. У ті роки на зовнішній огорожі стояло дев'ять бастіонів, на внутрішній — чотири. Ці фортифікаційні споруди в більшості мали п'ятикутну форму, були обведені земляними валами, а з північно-західного напольного боку и ровами. Бастіони виступали вперед за захисну лінію, що давало змогу вести з них як фронтальний, так і фланковий обстріл підходів до міста.

У 1700 році почалася Північна війна між Росією й Швецією за східні прибалтійські землі, яка тривала 21 рік. Після того, як восени 1708 року армія короля Карла XII ввійшла в межі України, і до ЇЇ розгрому в червні наступного року під Полтавою, територія полтавського краю була головним театром воєнних дій.

До картографічних джерел, що містять зображення фортеці періоду Північної війни та наступних років XVIІІ століття, належать плани "Старой и новой Полтавы", "Полтавской баталии", т. з. "План Петра I", "Боевых порядков русской и шведской армий в сражении под Полтавой", виготовлені в 1709 році, план де Фера 1714 року, "Чертеж города Полтавы" 1722 року кондуктора (помічника військового інженера) Івана Бішева, плани інженера-прапорщика Василя Кутузова кінця 1720-х років, план 1748 року та інші. Шведським генеральним штабом вида-

Полтава. Історичний нарис — 254

но в 1918 році атлас карт походів Карла XII. Частина цих карт має зображення полтавських укріплень.

Серед розпису планів значну цінність становить "Чертеж города Плотав" І. Бішева, який показує в подробицях фортифікаційні споруди, адміністративні й інші будівлі, церкви, міські комунікації, мости, називає розміри зовнішньої огорожі, подає найменування багатьох об'єктів. Плани В, Кутузова з доданими до них описами знайомлять з реконструкційними роботами у фортеці наприкінці 1720-х років.

Тема фортифікації Полтави знаходила своє відображення і в наступному столітті в працях вітчизняних істориків М. І. Арандаренка "Записки о Полтавской губернии" (Полтава, 1852), Г. П. Данилевського "Полтавская старина в отношении ко времени Петра Великого" (В "Журнале Министерства народного просвещения". — СПб., 1856, № 2), О. 3. Мишлаєвського "Крепости и гарнизоны Юго-Западной России в 1718 году" (СПб., 1897) та інших.

Полтавська фортеця XVIII століття мала в плані вигляд замкнутого багатокутника, видовженого по осі з півночі на південь. Складалася, як і раніше, з двох частин, розділених між собою глибоким і широким Мазурівським яром, що проходив зі сходу на захід. Головна частина фортеці з цитаделлю була розташована у північно-східному напрямі від Мазурівського яру. Інша, менша за площею, — в південно-західному за яром.

Зовнішня огорожа фортеці (близько 2300 м) навколо міста проходила по лінії сучасного Першотравневого проспекту (Мазурівський вал), Інститутському прорізу, пересікала в районі Подолу вулицю, якій у радянські часи було дано ім'я Леніна, далі йшла уздовж вулиць Мазурівської, Художньої, частково гори Марата, потім повертала на Панянський бульвар, прямувала по території парків Сонячного й Петровського до площі, названої тепер ім'ям Леніна, де сполучалася з Мазурівським валом.

Внутрішня огорожа (близько 400 м) починалася на території сучасної площі Леніна, де з'єднувалася з зовнішньою, проходила по крутих схилах понад вулицею Леніна й закінчувалася в пункті розташування музею-садиби І. П. Котляревського.

Захисні огорожі включали в себе земляні вали, а з напольного боку й рови з ескарпами й контрескарпами — укосами, що затруднювали нападникам спуск і вихід з рову. Земляні укріплення були посилені частоколом із дубових паль.

Артилерія розміщувалася переважно на фортечних бастіонах. На зовнішній огорожі їх було п'ять. Мазурівський бастіон розташовувався на сучасному перехресті Першотравневого проспекту, вулиць Садової й Шевченка, Чернецький — поряд з колишнім Покровським монастирем, що існував з 1676 року по 1721 рік, Подільський — де Біла альтанка, ще один Чернецький — на кутовому стрімчаку Панянського бульвару в зоні прямої видимості Хрестовоздвиженського монастиря, звідки й назва бастіону, Київський — навпроти будинку Національного банку по вулиці Жовтневій, де в ті часи починався шлях на Київ. На внутрішній захисній огорожі було п'ять невеликих безіменних бастіонів.

На лінії зовнішньої огорожі стояло 10 фортечних веж: 5 ворітних (брам) — Басманівська, котра, ймовірно, отримала назву від тюркського слова "басма" — степ, бо стояла з напольного боку на сучасній території площі Леніна; Мазурівська — поряд з однойменним бастіоном; Криловська, або Курилівська — з північно-східного боку Соборного майдану (нині Червона площа); Спаська — поблизу церкви

Полтава. Історичний нарис — 255

Спаса; Київська — поряд з бастіоном такого ж найменування. Подільська вежа в пункті однойменного бастіону мала вихід у бік північно-східного відрізка фортечного валу над сучасною вулицею Художньою. Інші вежі зовнішньої огорожі були глухими — непроїжджими. На внутрішній огорожі було дві вежі — ворітна й глуха. Там, де лінія зовнішньої огорожі пересікала сучасну вулицю Леніна, стояли Подільські міські ворота, що сполучали меншу частину фортеці з Подолом.

Обороні фортеці сприяли два редути — оточені земляними валами чотирикутні замкнуті укріплення, збудовані вже під час облоги Полтави в 1709 році: один стояв з північно-східного боку фортеці, другий — з південно-східного. Пороховий погріб був влаштований із зовнішнього боку Подільського бастіону. На північно-західному відрізку зовнішньої захисної огорожі існували три таємні проходи крізь фортечні стіни для здійснення вилазок гарнізону проти ворога за межі міста.

У головній частині фортеці містилися адміністративний та торговельний центри міста, правління козацького полку, казарми гарнізону, соборна церква Успіння й приходські — Спаса й Воскресіння, в іншій частині — церкви Св. Миколая й Св. Георгія, Покровський монастир. Там же по Мазурівському яру протікали струмки — головні джерела питної води, бо криниць у місті не вистачало.

Територія міста вздовж північно-західного й західного відрізків зовнішньої захисної лінії була щільно забудована, що посилювало обороноспроможність фортеці на випадок прориву укріплень.

Фортеця мала численні підземні ходи. Уперше їх огляд провів наприкінці минулого століття місцевий археолог, відомий дослідник древніх городищ Поворскля Іван Андрійович Зарецький. Підземні ходи були прокопані на глибині 6 — 12 метрів від поверхні, мали внутрішню висоту від підлоги до стелі 1 — З метри, ширину — від 1,5 до 5,8 метра. Стіни й стеля деяких підземних споруд обкладені цеглою, виготовленою в XVII столітті, в інших — кріпилися дубовими балками й дошками.

Деякі відомості про місто-фортецю Полтаву другої половини XVIII століття повідомляє "Румянцевская опись Малороссии" 1765 року, де говориться, що на той час у головній частині поблизу соборної церкви Успіння було "...казенное место... на котором лежат ядра и бомбы артиллерийского ведомства да близ оного пороховой погреб один". В іншій частині фортеці був "...артиллерийский цейхгауз, в нем три амбара... для поклажи артиллерийских припасов".

Після успішної для Росії війни з Туреччиною 1768 — 1774 років, коли була ліквідована загроза для південних кордонів імперії, Полтавська фортеця поступово втрачає своє значення як військовий об'єкт і на кінець XVIII століття перестає існувати. Про неї зараз нагадують залишки земляних валів і бастіонів, що збереглися подекуди в давньому районі міста. З архітектурних пам'ятників часів існування Полтавської фортеці дійшли до наших днів ансамбль Хрестовоздвиженського монастиря й церква Спаса.

Полтава. Історичний нарис — 256

К. В. Гладиш

Додаток.

Архітектура Полтави

Архітектурне обличчя Полтави має неоднорідний характер. Кожна історична епоха розвитку міста накладає свій відбиток на зовнішність і об'ємно-планувальне рішення окремих споруд. Найстарішими пам'ятками архітектури є Спаська церква та комплекс будівель Хрестовоздвиженського монастиря. Всі монастирські споруди з часу його заснування в 1650 році були виконані з дерева. З початком побудови у монастирі кам'яного храму перша дерев'яна церква була перенесена в Полтаву в 1705 році. Рештки цієї споруди дійшли до нашого часу у вигляді невеликої Спаської церкви, навколо якої в 1845 році було створено кам'яний футляр за проектом архітектора К. Тона. Архітектура церкви відповідає пізньо-російському стилю. Будівництво кам'яного собору монастиря, почате в кінці XVII століття на кошти генерального судді В. Л. Кочубея, після страти останнього продовжив його син, який і добудував собор у першій половині XVІІІ століття Собор, а також дзвіниця, побудована 1786 року, мають стиль українського барокко.

У другій половині XVІІІ століття Полтава збагачується рядом кам'яних культових споруд. 1762 року в передмісті Пушкарівка в Покровському жіночому монастирі була збудована однокупольна Вознесенська церква тетраконхового плану. Зов-

Полтава. Історичний нарис — 257

нішність цієї церкви є зразком переходу від стилю барокко до класики.

На головній площі Полтавської фортеці 1770 року побудовано Успенський собор за проектом Стефана Стабанського, у стилі барокко. Собор, як і інші культові споруди Полтави, зруйновано в 30-і роки нашого століття. Збереглася дзвіниця собору, побудована 1801 року, що має стильові елементи барокко і класики. Поблизу колишньої Мазурівської башти фортеці 1774 року зводиться тетраконхова цегляна Миколаївська церква в стилі барокко. У 1773 році навпроти Спаської церкви була побудована ще одна бароккова церква — Воскресенська. Стиль барокко був завершений у Полтаві побудовою Стрітенської церкви в 1787 році.

До відвідин Полтави імператрицею Катериною II на терені садиби поміщиці Стороженкової, де згодом буде засновано інститут шляхетних панн, було споруджено кам'яну альтанку у візантійському стилі. За даними істориків того часу, в цій альтанці імператриця під час відпочинку у відведеній резиденції пожалувала Григорія Потьомкіна титулом князя Таврійського за приєднання Криму до складу Імперії. На жаль, ця унікальна для Полтави споруда була розібрана в 1870 році.

Полтава. Історичний нарис — 258

Після утворення 1802 року Полтавської губернії місцевою креслярнею під керівництвом архітектора Михайла Амвросимова був підготований план перебудови міста. Він впорядковував стихійну систему вулиць та майданів у так званий "регулярний" план.

За 700 метрів від земляного валу фортеці з Київськими воротами нова центральна вулиця, яка називалась тоді Пробійною, закінчувалась Круглою площею, що мала спочатку торговельне призначення.

Після встановлення в центрі цієї площі монумента Слави виникає необхідність розмістити навколо всі губернські адміністративні будинки. Кругла площа стає адміністративним центром Полтави. Забудова міста за новим планом і починається з Круглої площі. Тут з 1805 по 1811 роки було споруджено сім адміністративних будинків. Для забудови архітектор Амвросимов приймає так звані "апробовані", по-теперішньому, проекти санкт-петербурзьких та московських зодчих.

За проектами петербуржця Адріана Захарова споруджено Будинок губернських присутствених місць (1810), Старо-губернаторський будинок (1810), Віце-губернаторський будинок (1810) та Повітові присутствені місця (1809, не збереглися). На місці їх в 1958 році побудовано Будинок зв'язку — сучасний поштамт. 1808 року за проектом архітектора Єгора Соколова, також з Петербурга, споруджено будинок Малоросійського поштамту. Всі ці будинки виконані у класичному стилі. А от архітектурне рішення Дворянського зібрання (1810) повністю відповідає проектам московського архітектора Матвія Казакова.

Забудова кварталів навколо Круглої площі за єдиним архітектурним стилем створила чудовий ансамбль, який є унікальною сторінкою в історії містобудування початку XIX століття.

Водночас із забудовою центру проводиться впорядкування вулиць за новим планом. У різних частинах Полтави споруджуються громадські будинки, особняки заможних мешканців та будиночки козаків і міщан. Традиції класичного стилю продовжуються до другої половини XIX століття.

Полтава. Історичний нарис — 259

1832 року завершується будівництво головного корпусу інституту шляхетних панн за проектом архітектора Людвіга Шарлеманя. У грудні 1840 року архітектор Микола Бонч-Бруєвич завершує будівництво Полтавського Петровського кадетського корпусу в стилі класицизму пізньої доби. Продовжується зведення культових споруд різних конфесій. Так, у 1850 році споруджується перша кам'яна синагога, а 1856 року — велика хоральна синагога на канівській (Гоголя) вулиці. На Стрітенській (Комсомольській) вулиці будується католицький костьол Воздвижения. На міському цвинтарі по вулиці Кобеляцькій (Фрунзе) 1864 року споруджено цегляну Всіхсвятську церкву. До Миколаївської церкви 1856 року прибудовано двоповерхову частину, на другому поверсі створено теплу Георгієвську церкву. В архітектурі перелічених споруд використані форми та деталі класичного стилю.

Великим поштовхом для будівництва в середині минулого сторіччя було переведення із Ромен до Полтави великого оптового ярмарку, так званого Іллінського, який збирався у червні-липні. До червня 1852 року в торгових рядах між вулицями Іванівською (Гоголя), Ново-Полтавською (Шевченка), Протопопівською (Котляревського) та Олександрівською (Жовтнева) та на інших вулицях і майданах було споруджено біля 500 крамниць та лабазів. У міському саду, нині це парк "Перемога", за проектом міського архітектора Споряжинського був

Полтава. Історичний нарис — 260

побудований стаціонарний театр, зал для глядачів якого вміщував до 2500 осіб. Архітектура споруд того часу носила еклектичний характер. На жаль, споруд часів Іллінського ярмарку в Полтаві не залишилось.

Кінець XIX століття збагачує Полтаву ще рядом культових споруд: це — Преображенська церква на Новому базарі (1870) в стилі еклектики, Троїцька церква в стилі романтичного модерну (1894) на Сінній площі та романтичного ж модерну — церква Різдва Богородиці (1899) на Подолі.

1883 року на Протопопівському бульварі (вулиця Котляревського) за проектом архітектора Ф. Животовського побудовано капличку пам'яті імператора Олександра II. Величний Покровський храм на Павленківській площі в псевдо-російському стилі був завершений 1903 року.

Виникнення в кінці XIX століття в архітектурі напрямку, що дістав назву "нового" стилю, або модерну, знайшло свій відбиток і в забудові Полтави того часу. Полтавські архітектори О. Ширшов, Т. Гордасевич, М. Стасюков, В. Весселі, О. Зиновьев, П. Клейн та інші виконують ряд проектів громадських та житлових будинків у стилі модерн з елементами ренесансу, готики, національних українських форм та деталей. Кращими будинками того часу вважаються: колишній Земельний банк (1901 p.), а нині аграрний коледж управління і права, земська бібліотека і музей (1901 р.), зараз обласний архів, музичне училище Ф. Базилевич (1894 p.), тепер

Полтава. Історичний нарис — 261

клуб юних техніків та телевізійна кампанія ЮТА, Російський селянський банк (1909 p.), нині адміністративна установа, Будинок для просвітительських цілей (1901 p.), тепер кінотеатр "Колос" і казино, та ряд інших. Зараз понад 140 будівлям стилю еклектики та модерну надано статусу пам'яток архітектури місцевого значення.

Найвидатнішим творінням у стилі українського модерну є споруда губернського земства (1908 p.), тепер це Полтавський краєзнавчий музей. Автори цієї споруди — архітектор О. Ширшов та архітектор-художник В. Кричевський.

У післяреволюційні роки в Полтаві почалося промислове будівництво. 1929 року побудований один з найбільших у країні м'ясокомбінат, зводяться корпуси потужного прядильного комбінату, панчішної фабрики, заводу легкого машинобудування "Метал", розширено млинкомбінат та інші підприємства.

Масове будівництво житла розпочинається після становлення Полтави обласним центром 1937 року і затвердження Діпромістом УРСР Генерального плану розвитку міста, виконаного 1938 року архітектором А. Станіславським. За короткий час було споруджено 25 багатоповерхових будинків. Серед них такі, як житловий будинок залізничників на Подолі, житловий комплекс-квартал прядильно-ткацького комбінату по вулиці Пушкіна, житлові будинки заводу "Метал" на Павленках, будинок першого в історії Полтави житлового робітничого кооперативу на Сінній площі. На Комсомольській вулиці архітектор М. Євтушевський споруджує приміщення будівельного технікуму з елементами конструктивізму, а скульптор І. Кавалерідзе символічними новаторськими засобами створює бетонний пам'ятник Т. Г. Шевченку у формах кубізму.

Мирну працю полтавчан перервала війна. Відступаючи з Полтави у вересні 1943 року, фашистські загарбники зруйнували та спалили місто. За післявоєнні роки Полтава, по суті, відродилася заново. Ансамблевий принцип, покладений в основу планувального рішення міста на початку XIX століття, творчо осмислюється і розвивається сучасними зодчими. Створено ряд ансамблів на нових площах міста. Це, насамперед, площа Слави, візитна картка міста біля залізничного вокзалу Полтава-Південна. Тут побудовано ансамбль будинків з рисами класичного стилю: пасажирський вокзал, автор — архітектор Е. Лимар; Палац культури залізничників, автор — архітектор Г. Мацкевич; технікум залізничного транспорту, автор — архітектор В. Явников, залізнична лікарня і приміщення приміського вокзалу та білетних кас.

Ансамблями сучасних будинків оформилися площі — Незалежності, Театральної, генерала Зигіна. Вздовж головної вулиці і прилеглих скверів зведено ряд громадських споруд та житлових новостворень. Серед них треба відзначити; будинок об'єднання Полтавбуд, автор — архітектор В. Пасічний; театр імені Гоголя, автори — архітектори А. Крилова та О. Малишенко; Будинок Рад, автори — архітектор В. Пасічний та інженер Ф. Таран; Палац культури ПТК, автор — архітектор Й. Шмульсон. У сучасних архітектурних формах на майдані Незалежності споруджено готель "Київ", автор — архітектор О. Лобода; кооперативний інститут, автор — архітектор В. Жданов, і за його ж проектом — будинок обчислювального центру облспоживспілки; на розі Жовтневої вулиці — Будинок техніки, автор — М. Жданов. Архітектор М. Деренько виконав проекти музичного училища імені Лисенка на Жовтневій вулиці та Будинок політосвіти по вулиці Фрунзе. На вулиці Шевченка архітектором А. Розовою та інженером О. Андрейко створено будинок медичного стоматологічного

Полтава. Історичний нарис — 262

інституту (Українська медична стоматологічна академія).

У Київському районі міста зведено широкоформатний кінотеатр "Полтава" за проектом архітектора Л. Хвана та інженера П. Мороз; на вулиці Ванцетті — будинок міжколгоспного управління капітального будівництва за проектом архітектора М. Карюка. Спорудження житла ведеться у восьми районах Полтави, з яких головними є Левада на Подолі та Сади-3.

У трьох районах міста були ще за генпланом 1965 року відведені території для промислового будівництва, де споруджені нові заводи, куди виноситься промисловість із житлової зони центру.

У новому генеральному плані розвитку Полтави, що складений 1992 року, велика увага приділена збереженню та використанню пам'яток історії та культури Полтави як міста з особливо цінною історичною спадщиною. Полтавський міськвиконком прийняв рішення про складання програми культурного та духовного відродження Полтави, одним із важливих заходів якої є надання старовинній частині міста статусу історико-культурної заповідної території, а основним завданням є — збереження містобудівної спадщини, дотримання існуючої масштабності простору міського середовища, збереження неповторної своєрідності і колориту Полтави. Заповідна територія буде створена на базі всього комплексу пам'яток історії, археології, природи, архітектури.

Полтава. Історичний нарис — 263

Г. Г. Журавель

Додаток.

Список пам'яток історії та культури Полтави

Умовні скорочення:

арх. — архітектор

вул. — вулиця

інж. — інженер

мем. — меморіальний

пл. — площа

пр. — проспект

ск, — скульптор

худ. — художник

Балакіна вул., № 10. Будинок, в якому навчався А. С. Макаренко, Мем. дошка — 1989 р.

Володарського вул., № 6. Будинок, в якому в 1917 — 1918 pp. жив і працював радянський вчений, академік В. І. Вернадський. Мем. дошка — 1988 р.

Виборзька вул. Могила хірурга М. В. Скліфосовського — 1904 p., пам'ятник — 1975 р.

Гоголя вул. Пам'ятник письменнику М. В. Гоголю, ск. Л. Позен, 1934 р. Скульптура бронзова, постамент залізобетонний, фігурний. Виготовлений і подарований місту в 1915 р. Висота пам'ятника 6 м.

Гоголя вул. № 22. Будинок колишнього Просвітительського дому ім. М. В. Гоголя, де проходили урочистості, присвячені відкриттю пам'ятника І. П. Котляревському в яких брали участь Леся Українка, М. М. Коцюбинський, М. П. Старицький, Панас Мирний, В. С. Стефаник, В. І. Самійленко, Олена Пчілка, 1903 р. Мем. дошка — 1974 р.

Дзержинського вул. Місце відпочинку Петра І після Полтавської битви, пам'ятник 1849 р., арх. А. Брюллов. Після перемоги над шведами Петро І зупинявся в домі коменданта фортеці О. С Келіна. В 1817 р. на місці будинку був споруджений обеліск, а в честь 140-річчя Полтавської битви його замінено на бронзову чотиригранну піраміду на гранітному постаменті, на вершині якої — щит, меч, шолом і лаври полководця, а на фасаді постаменту — горельєф герба, відпочиваючий лев — символ сили і спокою після бою.

Зигіна пл. Пам'ятник генерал-лейтенанту О. І. Зигіну, 1957 р., ск. Л. Кербель, В. Цигаль. Загинув у 1943 р. при визволенні Полтавщини від фашистських загарбників. Бронзова статуя на циліндричному залізобетонному постаменті. У середній частині постаменту — бронзовий фриз з барельєфами, які відображають епізоди Великої Вітчизняної війни. Біля підніжжя — бронзовий лавровий вінок з пам'ятним написом. Висота пам'ятника 7,65 м.

Короленка вул., № 1. Садиба-будинок, в якому жив письменник В. Г. Короленко (1903 — 1921). Мем. дошка - 1946 р.

Котляревського вул. На розі вул. Леніна: пам'ятник письменнику І. П. Котляревському, 1903 p., ск. Л. Позен, арх. О. Ширшов.

Бронзовий бюст на високому, складної форми, постаменті, в нижній частині якого, в нішах — горельєфні зображення на теми творів письменника, персонажів п'єс і українського пейзажу. У верхній частині — у бронзі відлиті дати 1798 — 1898 — сторіччя "Енеїди", текст з "Наталки Полтавки" та слова Т. Г. Шевченка. Споруджений у 1903 р. за ініціативою і на кошти прогресивної громадськості України. Висота пам'ятника 5,7 м.

На розі вул. Пушкіна: пам'ятник "Нескореним полтавцям", 1967 р., ск. Л. Жуковський, К. Посполітак, Д. Сова, арх. В. Пасічний.

Гранітний бюст керівника комсомольсько-молодіжної підпільної групи "Нескорена полтавка" Героя Радянського Союзу Лялі Убийвовк, встановлений на постамент із блоків сірого граніту, на якому висічені прізвища шести

Полтава. Історичний нарис — 264

учасників підпільної групи, які загинули у фашистському гестапо. Висота пам'ятника 6,3 м.

Красна пл., № 3. Садиба письменника І. П. Котляревського — комплекс (хата, комора, сарай, колодязь), арх. В. Тертичний, інж. А. Малиновська, 1969 р.

Пам'ятний знак на честь 200-річчя з дня народження І. П. Котляревського, 1968 р., арх. Л. Вайнгорт.

Пам'ятник І. П. Котляревському, 1971 р., ск. Г. Кальченко.

Комплекс відновлений за малюнком Т. Г. Шевченка, який приїздив до Полтави в 1845 p., і за планом садиби, що зберігся в архівах. У реставрованому одноповерховому чотирискатному дерев'яному будинку залишились деталі старого будинку, спорудженого в 1705 р. Поруч з садибою знаходиться пам'ятний знак на честь 200-річчя з дня народження письменника, овальної форми, висота 1,5 м.

Пам'ятний знак на честь 800-річчя заснування Полтави, 1974 р.

Ротонда дружби народів, 1954 р.

Дзвіниця Успенського собору, 1774 — 1802 pp. (пам'ятка архітектури.) Поселення і городище VII — V ст. до н. е. — VIII — XIII н. е. (пам'ятка археології).

Куйбишева вул., № 4. Мем. дошка в пам'ять перебування в Полтаві Т. Г. Шевченка в 1845 p., 1957 p.

Приміщення колишньої гімназії, в якій навчалися видатні діячі науки, культури: М. В. Остроградський (1809 — 1816), Л. І. Глібов (1835 — 1842), М. П. Старицький (1847 — 1854), М. Д. Пильчиков (1864 — 1871), Г. П. Руднєв (1910 — 1918). (пам'ятка історії та архітектури).

Куйбишева вул., № 3. Місце будинку школи, в якій навчалися Герой Радянського Союзу М. М. Стадничук (1921 — 1928), український поет Е. Кривенко. Мем. дошки — 1985 p., 1990 р.

Комсомольська вул., № 14. Будинок, в якому народився і жив Ю. В. Кондратюк (О. Г. Шаргей) — учений, теоретик космічних польотів (1897 — 1915). Мем. дошка — 1987 р.

Крутий Берег. Братська могила воїнів і пам'ятний знак воїнам-землякам, які загинули у Великій Вітчизняній війні 1941 — 1945 pp. Поховано воїнів 28. Скульптура залізобетонна, прізвища земляків — 108 — на мармуровій дошці, 1953 р.

Леваневського вул., № 17. Будинок, де жив Герой Радянського Союзу С. О. Леваневський (1930 — 1934). Мем. дошка — 1991 р.

Леніна пл. Пам'ятний знак воїнам частин і з'єднань, які звільнили м. Полтаву від німецько-фашистських загарбників. Стела гранітна, висота 2,55 м. 1967 р.

Леніна пл., № 2. Приміщення колишнього губернського земства, нині краєзнавчого музею, заснованого вченим-ґрунтознавцем академіком В. В. Докучаєвим. 1903 — 1908 pp., арх. В. Кричевський, О. Ширшов, худ. С Васильківський, Н. Самокиш.

Один із кращих зразків неоукраїнського стилю в архітектурі початку XX ст. Двоповерхове, цегляне, оздоблене керамічними і майоліковими плитами, покрівля з різнокольорової глазурованої черепиці, цоколь облицьований гранітом. На фасаді керамічні герби міст Полтавщини. Музею приміщення передано в 1920 р. Ініціатором створення краєзнавчого музею в 1891 р. був В. В. Докучаев, який в 1888 — 1892 pp. керував науковою експедицією по дослідженню грунтів Полтавщини. Передав музею 4168 зразків грунтів, 500 — гірських порід, 862 — гербарію. Музей спочатку розміщувався в 3-х кімнатах флігеля на території земства, згодом, у 1908 р., — на третьому поверсі земства. У 1901 р. у музеї побували В. Докучаєв, В. Вернадський.

Полтава. Історичний нарис — 265

Леніна пл. Пам'ятник В. І. Леніну, 1960 p., ск. Л. Кербель, арх. О. Душкін, Л. Вайнгорт.

Петровський парк. Могила борців за Радянську владу, 1919 р. Плита гранітна — 1945 р.

Леніна вул., № 20/8. Будинок, в якому жив диригент і композитор Г. П. Гладкий (1870 — 1894). Мем. дошка — 1971 р.

К. Лібкнехта вул. Могила письменника Панаса Мирного, 1920 р., перепохований у 1937 p., пам'ятник — 1949 p., ск. В. Хома, арх. Д. Гольдінов. Збудований до 100-річчя з дня народження Панаса Мирного. Обеліск із сірого граніту з барельєфом і написом. Висота пам'ятника 2,5 м.

К. Лібкнехта вул., № 66, Приміщення школи, в якій навчався Герой Радянського Союзу О. В. Кошовий, 1933 р. Мем. дошка — 1981 р.

Р. Люксембург, парк. Братська могила жертв фашизму 1941 — 1943 pp., Пам'ятник гранітний, 1970 р., ск. А. Чернецький, арх. І. Фомін, П. Гуміч, Л. Вайнгорт.

Мясоєдова вул., № 27/29. Будинок, в якому жив художник Г. Г. Мясоедов (залишки садиби), 1889 — 1911 pp. Мем. дошка — 1974 р.

У цьому будинку в гравіметричній обсерваторії працював учений-астроном О. Я. Орлов (1926 — 1951). Мем. дошка — 1984 р.

Могила художника Г. Г. Мясоєдова, 1911 p., пам'ятник — 1912 р.

Жовтнева вул. Ансамбль Круглої площі, арх. М. Амвросимов.

Монумент Слави, 1805 — 1811 pp., арх. Тома де Томон, М. Амвросимов, ск. Ф. Щедрін.

Жовтнева вул., № 31. Дворянське зібрання (нині кінотеатр), 1810 р., арх. М. Амвросимов.

Жовтнева вул., № 35. Поштамт (нині школа мистецтв), арх, Е. Соколов,

Жовтнева вул., № 36. Присутствені місця (нині міськрада), 1810 p., арх. А. Захаров. У 1871 — 1917 pp. тут працював письменник Панас Мирний, в 1922 р. виступали на зборах Г.І. Петровський, М. І. Калінін, у 1924 р. — В. Коларов.

Жовтнева вул., № 37. Будинок генерал-губернатора (нині обласна рада профспілок), 1810 р., арх. А. Захаров. Тут у службових справах бували революціонери-декабристи П. Г. Пестель, М. П. Бестужев-Рюмін, С. Г. Волконський, М. Л. Лорер, М. С. Лунін, С. І. Муравйов-Апостол, М. М. Муравйов та ін. У канцелярії генерал-губернатора Н. Г. Рєпніна з 1818 по 1821 р. служив ад'ютантом М. І. Муравйов-Апостол, директором канцелярії був М. М. Новиков. У період революційних подій тут проходили різноманітні збори, у 1917 — засідання Полтавського комітету РСДРП(б).

Жовтнева вул., № 38. Будинок віце-губернатора (нині житловий), 1810 р., арх. А. Захаров. Мем. дошка — 1958 р.

Жовтнева вул., № 40. Старогубернаторський будинок (нині трест Укрнафтогазрозвідка), 1810 р., арх. А. Захаров.

Жовтнева вул., № 42. Приміщення колишнього кадетського корпусу, в якому навчалися М. А. Ярошенко, Б. П. Жаданівський, В. Л. Ельшевич, А. Г. Пащенко, М. Ф. Ватутін та ін., 1840 р., арх. М. Бонч-Бруєвич. Мем. дошка на честь М. Ф. Ватутіна — 1968 р.

Будівництво ансамблю Круглої площі завершено до 100-річчя Полтавської битви. Розмір площі — 10 га. Стала центром міста. Від неї розходиться 8 вулиць. У центральній частині — монумент Слави, який увічнює перемогу над шведами 1709 р. Це тріумфальна колона на ступїнчатому гранітному постаменті, увінчана позолоченою скульптурою орла з вінком Слави

Полтава. Історичний нарис — 266

в дзьобі і стрілами в кігтях, оздоблена бронзовими рельєфними зображеннями воєнних трофеїв. Будинки розташовані по центру площі за типовим проектом зодчого А. Д. Захарова.

Жовтнева вул., № 42. Пам'ятник Герою Радянського Союзу генералу М. Ф. Ватутіну, 1971 р., ск. М. Китаулін і М. Авраменко (територія технічного університету).

Остроградського вул., № 2 — будинок колишнього дворянського пансіону, чоловічої гімназії, учительського інституту (нині педінститут), де навчалися і працювали: Ю. В. Кондратюк, 1910 — 1916 pp. (мем. дошка — 1982 p.); A. С. Макаренко, 1914 — 1917 pp. (мем. дошка — 1966 p., реконструйована 1983 р.); композитор В. М. Верховинець, 1922 — 1932 pp. (мем. дошка — 1966 p., реконструйована 1983 р.); педагог, Герой Соціалістичної Праці B. О. Сухомлинський, 1934 — 1938 pp. (мем. дошка — 1982 p.).

Панаса Мирного вул., № 56. Будинок-садиба, в якій жив письменник Панас Мирний (1903 — 1920). Мем. дошка — 1949 р.

Пам'ятник Панасу Мирному, 1952 p., ск. А. Олійник, М. Вронський, В. Крачмер.

Першотравневнй пр. Пам'ятник захисникам Полтави і коменданту фортеці О. С Келіну, 1909 р., ск. А. Обер, арх. Більдерлінг. Споруджений на місці, де 21 — 22 червня 1709 р. шведи вели жорстокі атаки на кріпосну стіну і Мазурівські ворота. На гранітному постаменті у формі куба встановлено чотиригранний обеліск, у підніжжі якого — бронзова рельєфна фігура лева, готового до нападу на ворога, — символ мужності і стійкості захисників фортеці. У верхній частині обеліска — старовинний герб Полтави. Висота пам'ятника 8,8 м.

Першотравневнй пр., № 18. Будинок, в якому жив письменник В. В. Капніст, 1805 р.

Першотравневнй пр., № 22. Школа садівництва (нині міська інфекційна лікарня), 1820 p., у 1943 — 1944 pp. розміщувався військовий госпіталь № 1445ЕГ. Мем. дошка — 1991 р.

Петровський парк. Пам'ятник Т. Г. Шевченку, 1926 р., ск. І. Кавалерідзе. Являє собою постамент у вигляді нагромадження геометричних об'ємів, увінчаний могутньою фігурою Кобзаря, який сидить у задумі. Пам'ятник виконаний з бетону. На постаменті напис — слова з "Заповіту". Висота 5 м.

Парк "Перемога". Могила письменника В. Г. Короленка, 1921 р., перепохований у 1936 р. Пам'ятник 1962 p., ск. Н. Крандієвська, арх. В. Пасічний, Л. Вайнгорт. Вертикально поставлена гранітна глиба з бронзовим барельєфом письменника, під ним — автограф В. Г. Короленка. Висота 2,5 м.

Пушкіна вул., № 18/24. Будинок губернської бібліотеки, книжкового складу, музею, де була явочна квартира по збереженню газети "Іскра" і нелегальної літератури (нині облдержархів), 1902 р. Мем. дошка — 1974 р.

Пушкіна вул., № 20. Приміщення школи, в якій навчалися Герой Радянського Союзу Ляля Убийвовк (1927 — 1937), Герой Соціалістичної Праці В. М. Челомей (1922 — 1926). Мем. дошки — 1959 p., 1991 р.

Пушкіна вул., № 30. Приміщення музичного училища (нині Палац дитячої та юнацької творчості), в якому відбувалися засідання Рад робітничих і солдатських депутатів на підтримку революції 1917, 1918, 1919 pp.; тут працювали першим директором музичного училища диригент і засновник Полтавського симфонічного оркестру Д. В. Ахшарумов (1916 - 1917), В. М. Попадич (1925 -1929), педагог О. Г. Єрофеєв, хормейстер оперного театру О. В. Свешников, виступав І. С Козловський (початок 20-х років). Будинок збудовано в 1914 — 1916 pp., арх. Т. Я. Гордасевич (за ін. ві-

Полтава. Історичний нарис — 267

домостями В. Весселі), пам'ятка історії та архітектури.

Пушкіна вул., № 83а. Будинок індустріально-технічної школи, в якій навчався вчений Ю. О. Победоносцев (1922 — 1924). Мем. дошка — 1981 р.

Сковороди вул., № 1/3. Приміщення колишньої духовної семінарії, в якому навчалися ліванський письменник М. Нуайме (1906 — 1911), у Віленському юнкерському училищі М. О. Щорс, (1916), розміщувався уряд України (1918) (нині сільськогосподарський інститут). Мем. дошка — 1967 р.

Сковороди вул., № 7. Будинок, в якому жив і працював М. В. Остроградський (1861 — 1862). Мем. дошка - 1985 р.

Місце розстрілу і братська могила жертв фашизму 1941 — 1943 pp., пам'ятник — 1989 р.

Фрунзе вул. Парк ім. Котляревського. Могила письменника І. П. Котляревського, 1838 p., пам'ятник — 1898 р., ск. Л. Позен, худ. В. Волков. Чотиригранний обеліск на гранітному фігурному цоколі. На граніті бронзовий барельєф письменника, декорований лавровими гілками і стрічкою. Під ним — рядки з вірша Т. Г. Шевченка. Висота 4,5 м.

Меморіальний комплекс Солдатської Слави 1941 — 1945 pp., пам'ятник — 1969 р., ск. Е. Кунцевич, І. Мезенцев, арх. Г. Кислий, Л. Вайнгорт: братські могили воїнів і партизан (19), братська могила жертв фашизму, могили воїнів (17), могили підпільників С. Ф. Кондратенка, Г. Ф. Яценка, командуючого армією О. І. Зигіна, кореспондентів газети "Правда", "Известия" А. Кузнецова, П. Лідова, С. Струнникова, Героя Радянського Союзу М. П. Кучеренка, командира партизанського загону Ф. Е. Поліщука.

Тригранний 22-метрової висоти гранітний обеліск нагадує багнет гвинтівки, поруч 6-метрова фігура воїна, біля підніжжя якої Вічний вогонь. Справа, вздовж алеї і півколом за пам'ятником розміщені могили воїнів, гранітні плити з прізвищами полеглих.

Шведська могила вул., № 86. Будинок дослідної станції, де працював М. І. Вавілов, 1910 р. Мем. дошка — 1977 р.

Будинок НДІ свинарства, де працював учений О. Ф. Бондаренко (1930 — 1933). Мем. дошка — 1976 р.

Заповідник "Поле Полтавської битви" — комплекс пам'ятників.

Братська могила російських воїнів, 1709 p., пам'ятник 1894 р., арх. Н. Никонов, А. Баринов.

Другий укріплений табір російської армії, 1709 р.

Пам'ятник шведським воїнам від російських воїнів, 1909 р.

Пам'ятник шведським воїнам від шведів, 1909 р.

Пам'ятний знак на місці командного пункту Петра І, 1973 р.

Пам'ятник Петру І. 1915 p., реконструйований 1950 р., ск. А. Адамсон, арх. Д. Вероцький.

10 обелісків на місці російських редутів 1709 p., пам'ятник 1909 р.

У 1709 р. на цьому місці відбувся бій між російською і шведською арміями. Тут розміщені музей історії Полтавської битви, перед фасадом якого стоїть пам'ятник Петру І. На місці переправи російських військ встановлено обеліск. На місці редутів — 10 обелісків. Один з редутів реставровано.

Сампсоніївська церква, XIX ст.

Шевченка вул., № 23. Будинок благодійних лікувальних закладів (нині обласна лікарня), де працювали письменник І. П. Котляревський, (1827 — 1835), мем. дошка — 1963 p., лікар М. П. Коробкін (1883), який здійснив вперше операцію на легенях. Мем. дошка — 1988 р.

Пам'ятник хірургу М. В. Скліфосовському, 1979 р., ск. А. Чернецький.

Шевченка вул., № 25. Пам'ятник медикам, які загинули у Великій Вітчизняній війні, 1977 р., ск. В. Соколов, арх. В. Губар.

Полтава. Історичний нарис — 268

С. Л. Кигим

Додаток.

Заповідна природа Полтави

Природно-заповідний фонд Полтави включає 33 території та об'єкти загальною площею близько 200 гектарів. Це парки, сквери, бульвари, гаї, вікові дерева, які тісно переплітаються з пам'ятками історії та культури і становлять немов другу архітектуру міста,

ПАРКИ — ПАМ'ЯТКИ САДОВО-ПАРКОВОГО МИСТЕЦТВА

Полтавський міський парк — єдиний в обласному центрі природоохоронний об'єкт загальнодержавного значення. Розташований на полі Полтавської битви поблизу селища Яківці на площі 124,5 гектара, він поєднує елементи ландшафтного і дендрологічного парків. Заклали парк у квітні 1962 року. До нього увійшла частина Яківчанського широколистяного лісу, поруч з яким створені ділянки "Лісостеп", "Українська діброва", "Російський ліс", "Крим та Кавказ". Прикрашає парк каскад із ставків, уквітчаних вербами.

Колекція деревних і чагарникових порід парку нараховує понад 200 видів. Основу насаджень складає місцева флора: дуби, берези, липи, клени. З екзотичних видів та реліктів тут зростають бархат амурський, аралія маньчжурська, ялина колюча, сосна Веймутова, туя західна, ялиця біла та кавказька, гарно квітучі чагарники — дейція, форзиція, гортензія та інші. Дендрофлора парку включає рідкісні види; ліщину ведмежу, платан східний, тис негній-дерево (останній вид занесено до другого видання Червоної книги України).

На території парку стоїть будиночок — у минулому дача М. В. Скліфосовського, поруч з яким росте тополя канадська, посаджена вченим.

Корпусний сад (Олександрівський сад, Жовтневий парк) — визначний зразок міської садово-паркової архітектури. Парк має форму правильного кола і займає площу близько 6 гектарів. Виникнення парку пов'язане з утворенням на початку XIX століття Круглої площі — нового адміністративного центру Полтави. Тоді у 20-х роках площу розбили на чотири сектори, утворивши палісадники з квітковими клумбами. У 30-х роках, коли будували приміщення Петровського Полтавського кадетського корпусу, на майдані розбили сквер і обсадили його тополями пірамідальної форми. У 1852 році сквер передали у відання відкритого 1840 року кадетського корпусу. Звідси сквер одержав назву Корпусний сад.

Після того, як у 1880 році сад було передано місту, його обвели огорожею з дроту, а 1886 року почали всуціль засаджувати деревами* Поступово тут виріс парк з об'їздом навколо нього.

Корпусний сад має значну дендрологічну цінність — у ньому зростає близько 60 видів дерев і чагарників: клени, липи, горобина, каштан, груша, садовий жасмин звичайний, з екзотичних — бархат амурський, катальпа бігнонїєвидна, модрина європейська, глід п'ятистовпчиковий, гледичія колюча, ялівець звичайний та козачий, магонія падуболиста, самшит вічнозелений.

На центральних алеях — багаті клумби з тюльпанів, троянд, примул. Оксамитові газони та квітникові килими займають майже 1,5 тисячі квадратних метрів. У парку є чудовий витвір природи — горобина, що росте із стовбура білої акації.

Петровський парк (Ботанічний сад). Закладено в 1905 році на пустирі, на межі старого і нового міста. Відкрито сад 1909 року до 200-ї річниці Полтавської битви.

Петровський парк займає площу близько 3 гектарів. На кінець 30-х ро-

Полтава. Історичний нарис — 269

ків XX століття тут налічувалось близько 100 видів дерев і чагарників. На початку 70-х років було проведено реконструкцію парку — розчищені насадження, стара огорожа замінена гранітним парапетом, посаджено нові види дерев. Зараз нараховується близько 50 видів дерев і чагарників. Серед них декоративні групи ялини колючої — сріблястої і голубої, бархат амурський, бундук дводомний, дуб червоний, алеї і групи із лип — широколистої та серцелистої, каштан кінський, горобина звичайна та дуболиста. З чагарників — бузок, барбарис, кизильник, ліщина, форзиція. Біля пам'ятника Т. Г. Шевченку та центрального входу парку ростуть плакучі верби.

Окраса парку — квітникові килими. Ранньої весни квітують тюльпани, їх змінюють троянди, сальвія, чорнобривці.

Парк "Перемога" (Полтавський міський сад) закладено на початку XIX століття на пересіченій місцевості у долині річечки Чорної (права притока Ворскли). Виникнення парку пов'язане з утворенням 1802 року Полтавської губернії: тоді архітектор М. Амвросимов запропонував виділити для міського саду землі на південно-східній околиці Полтави.

Парк створено на місці природної діброви, що належала поміщику С. М. Кочубею. Згідно з проектом М. Амвросимова, площу обгородили, висадили дерева, побудували альтанки, оранжереї, де вирощували цитрусові культури, квіти. Важливим художнім елементом парку були ставки, які постійно зариблювались.

У 1820 році в одному з куточків міського саду засновано школу садівництва, яка проіснувала до 1841 року.

У 1849 році сад віддано на відкуп садівнику І. Гуссону. Через три роки там споруджено приміщення для міського театру. Після 1917 року міський сад носив ім'я І. Франка. У довоєнні роки для робітників міста тут діяв одноденний будинок відпочинку.

Під час фашистської окупації були вирубані столітні дуби та інші дерева саду. У річницю визволення Полтави, а потім у рік Перемоги полтавці знову засадили парк і назвали його парком культури і відпочинку "Перемога". Були споруджені літній театр, атракціони. 1987 року в міському парку побудовано Співоче поле Марусі Чурай.

У парку "Перемога" на площі 47 гектарів ростуть дуби, ясени, клени, берези, каштани, ялини, соски, шовковиці.

Ботанічний сад Полтавського педагогічного інституту імені В, Г. Короленка (вул. Крупської, 6) розташований на схилах балки з притокою річечки Тарапуньки (права притока Ворскли). Займає площу 5,25 гектара.

Історія ботанічного саду починається з 1914 року, коли з Архієрейського саду, який славився своїми декоративними насадженнями, було виділено територію для створення колекції рослин для навчальної бази учительського інституту. У 1948 році ботанічний сад перейменований на агробіостанцію, а 1992 року йому знову повернуто статус ботанічного саду.

Дендропарк ботанічного саду нараховує 134 види декоративно-паркових дерев і чагарників, рідкісних для Полтавщини. Це бархат амурський, бундук дводомний, гінкго дволопатеве, сумах коротковолосий, тис негній-дерево, ялівці, садовий жасмин звичайний, форзиція плакуча, самшит вічнозелений.

Серед трав'янистих рослин багата колекція ефемероїдів — проліски, підсніжник, тюльпани, ряст, гіацинтик, шафран, гадюча цибулька та інші. Значна частина саду відведена під колекцію рослин закритого ґрунту. Це оранжерея, де розводять представників тропіків, субтропіків, пустель; теплиці, в яких вирощують розсаду квітів та різноманітні сорти троянд. Є невели-

Полтава. Історичний нарис — 270

кий альпінарій — штучно створена ділянка, що імітує куточок природи альпійського поясу.

У верхній частині саду розташовані дослідні ділянки, де вирощують різні сорти сільськогосподарських культур.

Ботанічний сад — навчальна та наукова база природничого факультету педагогічного інституту.

Парк на садибі Панаса Мирного (вул. Панаса Мирного, 56).

На мальовничій околиці Полтави — Кобищанах, у кінці Третьої Кобищанської вулиці (нині вул. Панаса Мирного) була розташована садиба, де письменник жив з 1903 по 1920 рік.

Нині навколо будинку-музею Панаса Мирного — сад, де збереглися дерева, посаджені письменником, який любив природу, майстерно описував її у творах. Тут ростуть груші, яблуні, сливи. Сад поступово переходить у парк, розміщений на схилі, де по днищу балки невеликий ставок, обсаджений вербами. Тут ростуть і два велетенські вікові дуби, під якими відпочивав Панас Мирний, Більшість дерев і чагарників парку посаджені сином письменника — М. П. Рудченком у 40 — 50-х роках. Серед них і дуб звичайний, посаджений в 1953 році на честь Панаса Мирного.

Парк сільськогосподарського технікуму Полтавського державного сільськогосподарського інституту (вул. Менжинського, 7). Заснований 1904 року школою садівництва та городництва в передмісті Полтави — Павленках. Тут у 1891 році губернське земство придбало для школи садовий заклад І. Гуссона.

На площі 2,5 гектара ростуть дуб, клен, модрина. Через парк протікає річка Тарапунька. У парку росте дуб — живий пам'ятник Т. Г. Шевченку, посаджений 6(18) травня 1861 року, в день похорону поета на Чернечій горі в Каневі. 1964 року до 150-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка на металевій огорожі біля дуба встановлено табличку "Дуб Шевченка — перший у світі пам'ятник Т. Г. Шевченку, посаджений громадськістю міста 18 травня 1861 року".

Парк імені І. П. Котляревського. Розташований по вулиці Фрунзе (колишній Кобеляцькій) на площі близько 5 гектарів.

Парк насаджено на місці старого міського кладовища у післявоєнні роки. Порідний склад дерев — тополі, клени, ялина колюча.

БОТАНІЧНІ ПАМ'ЯТКИ ПРИРОДИ

Березовий сквер (Білухи-Кохановського сквер) (вул. Пушкіна, 2) розбитий на площі, яка носила назву М'ясної і виникла на початку XIX століття під час прокладання Кузнецької вулиці (нині Пушкіна). Сквер на початку заснування одержав ім'я Білухи-Кохановського — предводителя полтавського дворянства в 1826 — 1829 роках.

Березовий сквер має форму кола близько 100 метрів у діаметрі і займає площу 1 гектар. Насадження складаються з двох видів дерев — берези повислої, або бородавчастої і ялини колючої та поодиноких чагарників — бирючини, шипшини, бузини.

Під час закладання на початку XX століття сквер був суто березовим. Пізніше почали досаджувати ялину, чагарники, і він став мішаним.

У 1987 році, в рік відкриття пам'ятника О. С Пушкіну, проведено благоустрій скверу — замінено огорожу, встановлено ліхтарі, лавки в стилі Пушкінської епохи.

Парк Полтавської обласної клінічної лікарні імені М. В. Скліфосовського (вул. Комсомольська, 50). Ростуть близько 50 дубів віком 150 — 200 років та дубова алея.

Полтава. Історичний нарис — 271

Виникнення парку пов'язане з відкриттям у 1804 році благодійного закладу. На території, що обмежувалась вулицями Новополтавською (Шевченка), Єгорівською (Кобеляцька, Фрунзе), Стрітенською (Комсомольська), при благодійному закладі було створено ботанічний сад, де вирощували лікарські рослини для першої в Полтаві аптеки. Всього на території цього закладу за наказом генерал-губернатора О. Б. Куракіна закладено три сади — фруктовий та два ботанічних. Навесні 1806 року висаджували фруктові дерева, чагарники. Пізніше тут досаджували каштани, липи, клени, акацію білу, ялину колючу.

До кінця 1980 року на території парку ріс дуб, посаджений у 1810 році на честь 25-рїччя діяльності наглядача благодійного закладу М. Ф. Максимова (причина загибелі дерева — удар блискавки).

Парк сільськогосподарської дослідної станції імені М. І. Вавілова (вул. Шведська, 86) — це ландшафтний парк у долині річечки Тарапуньки. Закладений у 20-х роках на площі 1,5 гектара. Ростуть дуби, липи, ясени, клени, сумах коротковолосий, кущі бузку утворюють алею.

Бульвар І. П. Котляревського. Закладений після відкриття 30 серпня (12 вересня) 1903 року пам'ятника І.П. Котляревському.

Для облагороджування Протопопівського бульвару (вул. Котляревського), де розміщувались торговельні та ремісничі ряди, між вулицями Мало-Петровською (Леніна) та Кузнецькою (Пушкіна) були посаджені дуби.

Бульвар займає площу близько 1 гектара і складається з дворядної посадки дуба звичайного пірамідальної форми. Спочатку, очевидно, було посаджено 86 дерев, зараз росте 66. У різні роки на місці загиблих дерев досаджували молоді. В останні роки тут з'явився новий вид — один екземпляр дуба червоного.

Бульвар М. В. Гоголя (від вул. Жовтневої до вул. Пушкіна) складається з посадки липи серцелистої площею 1,5 гектара. Частина бульвару від вулиці Леніна до вулиці Пушкіна, що нараховує 92 дерева, була насаджена на початку XX століття.

Алея з лип біля музично-драматичного театру імені М. В. Гоголя створена в 1955 році. Тут висаджувалися дерева 15 — 20-річного віку.

Каштанова алея простяглася від вулиці Сінної до площі О. І. Зигіна. За однією версією, вона посаджена навесні 1909 року на честь 200-річчя Полтавської битви. За іншою — алея створена в 1913 році на відзнаку 300-річчя Дому Романових.

Чотирирядна посадка каштану кінського площею 4 гектари неодноразово досаджувалась молодими деревами.

Дубовий гай на території Полтавської обласної клінічної психіатричної лікарні імені О. Ф. Мальцева (вул. Медична, 1) — це залишки природної діброви, де стояла частина армії Петра І під час Полтавської битви.

На площі 4,2 гектара росте 50 дубів, з них 10 — віком понад 300 років.

МЕМОРІАЛЬНІ ДЕРЕВА

Каштан М. І. Вавілова (вул. Шведська, 86).

Названий ім'ям М.І. Вавілова в 19S7 році на честь 100-річчя з дня народження вченого. Зростає на колишньому "Старому хуторі" Полтавської сільськогосподарської дослідної станції імені М. І. Вавілова (зараз відділ захисту рослин).

Столітнє дерево каштана кінського — свідок перебування в Полтаві М. І. Вавілова. Під каштаном він відпочивав під час практики 1910 року, фотографувався у 1912 і 1923 роках, коли приїздив на станцію.

Полтава. Історичний нарис — 272

Дуб Лялі Убийвовк (вул. Фрунзе, 43).

Дуб звичайний, пірамідальної форми, посадив у квітні 1954 року батько підпільниці, лікар станції швидкої допомоги К. Г. Убийвовк.

Саджанець дуба привезено з Диканського лісництва і посаджено на території станції швидкої допомоги. Зараз поруч з пам'ятним деревом розташований морфологічний корпус Української медичної стоматологічної академії.

Дуб звичайний (вул. Загородня, 43).

Посаджено в 1975 році на честь 30-річчя Перемоги.

ВІКОВІ ДЕРЕВА (дуб звичайний, або черешчатий)

Вул. Садова, 3. Найстаріше дерево міста, вік — близько 500 років. Є залишком старого дубового пралісу, що простягався суцільною смугою від стін Полтавської фортеці до села Буланове.

Вул. Радянська, 9а (територія школи-інтернату № 1). Двоє дерев віком 150 і 300 років.

Вул. Жовтнева, 37. Двоє дерев віком 150 років.

Вул. Жовтнева, 32 (дитяча спортивна школа № 2). Дерево віком 120 років.

Вул. К. Маркса, 4 (територія гарнізонного військового госпіталю). Трос дерев віком 200 років.

Проспект Першотравневий, 22 (територія міської клінічної інфекційної лікарні). Дерево віком близько 300 років.

Проспект Першотравневий, 17. Дерево віком 150 років.

Проспект Першотравневий, 10 (територія аграрного коледжу управління і права). Троє дерев віком 150 років.

Вул. Мясоєдова, 27/29 (територія гравіметричної обсерваторії Інституту геофізики ім. С. І. Суботіна НАН України). Дерево віком понад 250 років.

Вул. Гоголя, 20 (біля кінотеатру "Колос"). Дерево віком понад 250 років.

Вул. Пушкіна, 127. Дерево віком понад 250 років.

Провулок М. Вовчка, 9а. Дерево віком понад 300 років.

Майдан Слави, 3 (територія відділкової лікарні). Дерево віком понад 150 років.

Проспект Першотравневий, 10. Дерево віком 120 років.

Вул. Алмазна, 16. Дерево віком 60 років.

Полтава. Історичний нарис — 273

О. М. Коваленко, К. М. Мироненко

Додаток.

Список літератури і джерел

Література

Актовые книги Полтавского городового уряда XVII века. Справы поточныя 1664-1671 годов / Под ред. Модзалевского В. Л. — Чернигов: ПУАК, 1912. — Вып. 1.

Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией. — К., 1868 — Т.ІІ.

Арандаренко Н. Записки о Полтавской губернии, составленные в 1846 году: в 3-х ч. — Полтава, 1852.

Більське городище в контексті вивчення раннього залізного віку Європи. — Полтава: Археологія, 1996.

Береговая Н. А. Палеолитические местонахождения СССР // Материалы и исследования по археологии СССР, — М., Л., 1960. — № 81.

Бережков Н. Г. Хронология русского летописания. — М.: Наука, 1963.

Богданович А. В. Сборник сведений о Полтавской губернии. — Полтава, 1877.

Бодянский П. И. Памятная книжка Полтавской губернии за 1865 год. — Полтава, 1865.

Бондар А. Д. Розвиток суспільного виховання в Українській РСР. — К., 1968.

Борисковский П. И., Праслов Н. Д. Палеолит бассейнов Днепра и Приазовья // Свод археологических источников. — М.: Наука, 1964. — Вып. А1-Б.

Бучневич В. Е. Записки о Полтаве и ея памятниках. — 2-е изд. — Полтава, 1902.

Бюджет м. Полтави на 1940 рік. — Полтава: Вид. Полт. міськфінвідділу, 1940.

Василевский В. Л. Полтавская гимназия с 1808 по 1831 год, (Очерки по архивным данным) // Труды ПУАК. — Полтава: ПУАК, 1907. — Вып. 3.

Величко Самійло. Літопис. / Перекл. з кн. укр. мови Шевчука В. — К.: Дніпро, 1990 — 1991. — Ч. I, ІІ.

Величковский I. Твори. — К.: Наук. думка, 1972.

Вернер Й. Погребалната находка от Малая Перешчепина и Кубрат-хан на Българите. — София: Изд-во БАН, 1988.

Визволена Полтавщина: До річниці визволення Полтавщини. — Полтава: Зоря Полтавщини, 1944.

Владимирский-Буданов М. Ф. Полтавские цехи в конце XVII и начале XVIII века // Киевская старина. — 1893. — Декабрь.

Власюк А. И. и др. Казаков. — М., 1957.

Воловик С. І. Пам'ятки малобудківського етапу бондарихинської культури у басейні Ворскли // Пам'ятки археології Полтавщини, — Полтава, 1991.

Волосков В. Ф. Полтава. 100 памятных дат: Путеводитель. — Харьков: Прапор, 1987.

Воссоединение Украины с Россией: Док. и материалы в 3-х т. — М.: Изд-во АН СССР, 1954.

Восстание декабристов: Материалы. — М., 1950 — Т. IX.

Вся Полтава и губерния: Адрес.-справ. кн. на 1913 год. — Полтава, 1913.

Вся Полтавщина за 1930 рік. — Полтава: Вид. т-ва "Культзмичка", 1929.

Гавриш П. А., Супруненко А. Б. Археологические памятники г.Полтавы и окрестностей // Археологические открытия 1986 г. — М.: Наука, 1988.

Генеральний опис Лівобережної України 1765-1769 pp. Показчик населених пунктів. — К.., 1959.

Геродот. История в девяти книгах / Пер. Стратановского Г. А. — Л.: Наука, 1972. - Кн. IV.

Гетьмани України: Іст. портрети: Збірник — К.: Журн. "Україна", газ. "Вечірній Київ", 1991.

Гладыш К. В. Архитектура и памятники Полтавщини. — Харьков: Прапор, 1982.

Гладиш К. В. Свідки давнини і сьогодення: Пам'ятки архітектури Полтавщини. — Харків: Прапор, 1972.

Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. — К.: Політвидав України, 1990.

Голод и помощь УССР: цифровые данные по материалам ЦК ВУЦИК на 1 мая 1922 г. — Харьков, 1922.

Полтава. Історичний нарис — 274

Гордон Л. А., Клопов Э. В, Что это было? Размышления о предпосылках того, что случилось с нами в 30 — 40-е годы. — М.: Политиздат, 1989.

Города Полтавской губернии по оценочному описанию. — Полтава, 1909.

Грановский А. Полтавская епархия в ее прошлом и настоящем. — Полтава, 1901.

Григорьев А. В. О датировке Полтавского клада // 100-річчя Полтавського краєзнавчого музею: Матеріали ювілейної наук. конф. — Археологія Полтавщини. — Полтава, 1991, — Ч.ІІ.

Григор'єв О. В., Кулатова І. Н. Нові матеріали археологічних досліджень давньоруської Лтави (за розкопками 1990 р.) // Полтавський археологічний збірник — 1999. — Полтава: Археологія, 1999.

Грицюк Н. Федір Миколайович Попадич. — К., 1987.

Грушевський М. Історія України. — К.: Либідь, 1991.

Грушевський М. С. Історія України-Руси: В 11-ти т., 12-ти кн. — К.: Наук. думка, 1992. — Т.2.

Данішев С. О. Великий Жовтень на Полтавщині. — Харків, 1969.

Денисовец П. М., Лобурец В. Е. Здесь слава русского оружия взошла. — Харьков: Прапор, 1984.

Дівчина з легенди Маруся Чурай / Упоряд., підг. текстів та післямова Кауфмана Л. С. — К.: Дніпро, 1967.

Дорогой рабочей чести. Очерк истории Полтавского турбомеханического завода. — Харьков: Прапор, 1974.

Дорошенко Д. Історія України. 1917-1923 pp. — T.I // Прапор. — 1990. — №12; Березіль. — 1991, — № 11.

Дорошенко Д. І. Нариси історії України. — Львів, 1991.

Драгоманов М. П. Літературно-публіцистичні праці: У 2-х т. / Упоряд. Романченко І. С., Лисенко В. В. — К.: Наук. думка, 1970. - Т.2.

Ежегодник Полтавского губернского земства на 1895 год. — Полтава, 1895.

Ежегодник Полтавского губернского земства на 1896 год. — Полтава, 1896.

Ежегодник Полтавского губернского земства на 1897 год. — Полтава, 1897.

Ємець П. Н., Самойленко О. П. Полтавщина в роки Великої Вітчизняної аійни. — Харків: Прапор, 1965.

Жук В. Н., Кундіренко Н. Є. Пам'ятники і меморіальні дошки Полтави: Нариси. — Харків: Прапор, 1978.

Жук В. Н., Пустовіт П. М. Наш рідний край: Полтавська область. Іст.-стат. нарис. — Полтава, 1991. — Вип.10.

За мужество и отвагу: Док. очерки о Героях Советского Союза — уроженцах Полтавы и Полтавской области. — 2-е изд., перераб. и доп. — Харьков: Прапор, 1984.

Збірник узаконеннь і розпоряджень Робітничо-Селянського уряду України. — 1919. — № 27; 1921. — № 16.

Зіновіїв К. Вірші. Приповісті посполиті. — К.: Наук, думка, 1971.

З порогу смерті...: Письменники України — жертви сталінських репресій. — К.: Рад. письменник, 1991. — Вип. І.

Іванис В. Симон Петлюра — президент України. 1879-1926. — Дрогобич, 1991.

Іванюк Я.Г., Ростовський А. М. Заповідник "Поле Полтавської битви". — Харків, 1986.

Ігнаткін І. О., Вайнгорт Л. С. Полтава: Іст. - архіт. нарис. — К.: Будівельник, 1966.

Итенберг Б. С. Движение революционного народничества. — M., 1965.

Итоги борьбы с голодом в 1921-1922 гг. - М., 1922.

Историко-культурное наследие Полтавщины. — К., 1987.

Історія міст і сіл Української РСР. Полтавська область. — К.: УРЕ, 1967.

Історія Української РСР. — К.; Наук. думка, 1979. — Т.2.

История СССР с древнейших времен до наших дней: В 2-х сер., 12-ти т. — М.: Наука, 1966.— 1-я сер. — Т. 1-6.

Кавалеридзе Иван. Сборник статей и воспоминаний. — К.: Мистецтво, 1988.

Казаки Полтавского полка по материалам Румянцевской описи. — Полтава, 1913-1914. — Ч.1-2.

Касьянов Г. В., Даниленко В. М. Сталінізм і українська інтелігенція. — К., 1991.

Полтава. Історичний нарис — 275

Кистяковский К. Права, по которым судится малороссийский народ, суд. — К., 1879.

Кирило-Мефодіївське товариство. — К., 1990. — Ч. 1.

Коваль М. В. борьба населения Украины против фашистского рабства. — К.: Наук. думка, 1979.

Ковпаненко Г. Т. Племена скіфського часу в басейні Ворскли. — К.: Наук. думка, 1967.

Козаченко А. Історичні часи на Полтавщині // Полтавщина: Збірник / Упоряд. Філянський М., Риженко Я. — Полтава, 1927. - Т.Н.

Кониський Г. Історія русів / Укр. пер. Драча. І. — К.: Рад. письменник, 1991.

Кооперативний сектор економіки. — Полтава, 1992.

Корнілко Л. М., Симоненко О. В. Сарматське поховання на Полтавщині // Археологія. — К., 1982. — Вип.37.

Коринный Н. Н. Переяславская земля. Х — первая половина XIIІ века. — К.: Наук. думка, 1992.

Корзухина Г.Ф. Русские клады IX-XIII вв. — Л.: Изд-во АН СССР, 1954.

Короленко С. В. Книга об отце. — Ижевск, 1968.

Костенко Л. Маруся Чурай. — К.: Дніпро, 1982,

Костомаров М. Богдан Хмельницький: Іст. нарис. — К.: Веселка, 1992.

Котляр В. Ф. Память о павших в сердцах живых: Путеводитель. — 2-е изд. — Харьков: Прапор, 1988.

Крип'якеаич I. П. Історія України. — Львів: Світ, 1990.

Кропоткин В. В. Клады римских монет на территории СССР // Свод археологических источников. — М.: Наука, 1961. — Вып. Г4-4.

Кулатова І. М. Кургани на території Полтави // Пам'ятки археологи Полтавщини. — Полтава, 1991.

Кулатова I. М., Супруненко О. Б, Археологічні дослідження І. А. Зарецького в Полтаві // Охорона і дослідження пам'яток археології Полтавщини: Третій обл. наук. - практ, семінар. — Полтава, 1990.

Кулатова І. М., Супруненко О. Б. Знахідка візантійської монети VI ст. у Поворсклі // Пам'ятки археології Полтавщини. — Полтава, 1991.

Кулатова І. М., Супруненко О. Б. Пам'ятки археології на території заповідника "Поле Полтавської битви" // Збірник іст.-культ. заповідника "Поле Полтавської битви": Північна війна та її наслідки для України. — Полтава, 1992.

Лазаревський О. М. Очерки малороссийских фамилий: Материалы для истории общества в XVII и XVІІІ вв. // Русский архив. — СПб., 1875. — Кн.1.

Лазаревский А. Полтавщина в XVII веке // Киевская старина. — 1891. — T.XXXIV.

Левицкий Ор. Очерки народной жизни в Малороссии во второй половине XVІI века // Киевская старина.— 1901. — Февраль; Октябрь.

Летопись по Ипатьевскому списку. — СПб., 1876.

Ломакін О. О., Ломакіна С. М. Нові пам'ятки поблизу мікрорайонів Половки і Сади у Полтаві // Археологічний збірник Полтавського краєзнавчого музею. — Полтава, 1992.— Вип.1.

Луговая Л. Н., Шилов Ю. А. Михайликовский курган раннесрубного времени // Археологические исследования на Полтавщине. — Полтава, 1990.

Ляпушкин И. И. Итоги полевых изысканий 1945 г. и некоторые выводы из них // Советская археология. — М., 1951. — Вып. XV.

Ляпушкін І. І. Старослов'янське поселення VIII — XIII ст. на території міста Полтави // Археологічні пам'ятки УРСР. — К., 1949. — Вип. 1.

Макаренко Н. Материалы по археологии Полтавской губернии: Находка 1905 г. в Полтаве // Труды ПУАК, — Полтава: ПУАК, 1908. - Вып. 5.

Максимович Г. А. Материалы, относящиеся к учреждению почты в Малороссии при гр. Румянцеве-Задунайском // Труды ПУАК. — Полтава: ПУАК, 1914. — Вып. 11.

Мальцев А. Ф. Устройство больничного дела при учреждении Полтавской губернии (в первые годы XIX века ) // Труды ПУАК. — Полтава: ПУАК, 1913. — Вып.10.

Полтава. Історичний нарис — 276

Мацьків Т. Гетьман Іван Мазепа в західноєвропейських джерелах (1687-1709). — Мюнхен, 1988.

Мироненко К. М. Ранньокружальна кераміка з літописної Лтави (за розкопками 1997-1998 pp.) // Полтавський археологічний збірник — 1999. — Полтава: Археологія, 1999.

Модзолевский В. Л. Материалы для [изучения] истории Полтавского полка // Труды ПУАК. — Полтава: ПУАК, 1906. — Вып.2.

Моргунов Ю. Ю. Динамика формирования и развития Посульской оборонной границы // Охрана и исследование памятников археологии Полтавщины: Второй обл. науч.-практ. семинар. — Полтава, 1989.

Моргунов Ю. Ю. Функциональное назначение пограничных городищ Юго-Восточной Руси // Археологические исследования на Полтавщине. — Полтава, 1990.

Мурзаев Э. М. Словарь народных географических терминов. — М.: Мысль, 1984.

Нариси історії Полтавської обласної партійної організації. — Харків: Прапор, 1981.

Народне господарство Полтавської області: Стат. збірник — Харків, 1966.

Наш рідний край: Сторінки з історії Полтавщини в запитаннях і відповідях. — 2-е вид., перероб. і доп. — Полтава: Астрея, 1992. — Вип. 1.

Наш рідний край: Сторінки історії про розвиток освіти на Полтавщині. — Полтава, 1990.— Вип.З.

Наш рідний край. — Полтава, 1992.— Вип. 13.

Наше Отечество: Опыт политической истории / Кулешов С. В., Волобуев О. В., Пивовар Е. И. и др. — М.: Терра, 1991. — Ч.1.

Непріна В. І., Післарій І. О. Неолітичні пам'ятки поблизу Полтави // Археологія. - К., 1972.- Вип.7.

Неприна В. И., Зализняк Л. Л., Кротова А. А. Памятники каменного века Левобережной Украины. — К.: Наук. думка, 1986.

Николайчик О.Д. Ильинская ярмарка в период ее существования в Ромнах. — Полтава, 1907.

Німецькі окупанти на Полтавщині (1941-1943 pp.): Збірник док. — Полтава: Зоря Полтавщини, 1947.

Н. М. Левобережная Украина в XV - XVII ст. // Киевская старина. — 1896. — Май.

Новицкая В.Н. К вопросу о происхождении названия города Полтава // Охрана и исследование памятников археологии Полтавщины: Второй обл. науч.-практ. семинар. — Полтава, 1989.

Норберт Мюллер. Вермахт и оккупация (1941-1944): О роли вермахта и его руководящих органов в осуществлении оккупационного режима на Советской территории. — М.: Воениздат, 1974.

Нюрнбергский процесс: Сборник материалов в 8-ми т. — М.: Юрид. лит., 1987.

Отчет правления общества Харьково-Николаевской железной дороги с 1 августа 1870 г. до 1 января 1872 г. — СПб., 1872.

Отчет правления общества Харьково-Николаевской железной дороги за 1878 г. — СПб, 1879. — Ч.Н.

Отчет Центральной комиссии по борьбе с последствиями голода при ВУЦИКе. — Харьков, 1923.

Павловский И. Ф. Битва под Полтавой 27-го июня 1709 года и ее памятники. — Полтава, 1908.

Павловский И.Ф. К биографии И.П. Котляревского // Труды ПУАК. — Полтава: ПУАК, 1915. — Вып. 13.

Павловский И.Ф. К истории Малороссии во время генерал-губернаторства кн. Н. Г. Репнина // Труды ПУАК.— Полтава: ПУАК, 1905. - Вып. 1.

Павловский И. Ф. Немецкие колонии в Полтавской губернии в XIX ст. (1808-1867) // Труды ПУАК - Полтава: ПУАК.1913. — Вып. 10.

Павловский И.Ф. Очерк деятельности Малороссийского генерал-губернатора князя А.Б. Куракина (1802-1808 гг.). — Полтава, 1914.

Павловский И. Ф. Полтава в начале XIX века. - К., 1902. - Вып.1.

Павловский И. Ф. Полтава в XIX столетии // Киевская старина. — 1905. — №11-12.

Павловский И.Ф. Полтава в XIX столетии // Труды ПУАК. — Полтава: ПУАК.1907. — Вып. 4.

Павловский И. Ф. Полтава. Исторический очерк ея как губернского города в

Полтава. Історичний нарис — 277

эпоху управления генерал-губернаторами. 1802-1856. — Полтава, 1910.

Павловский И.Ф. Учреждение Полтавского института и постройка для него здания Приказом общественного призрения // Труды ПУАК. - Полтава: ПУАК, 1909. — Вып. 6.— Ч. 1.

Падалка Л. В. По вопросу о времени основания города Полтавы // Чтения в Историческом Обществе Нестора-Летописца. - К., 1898. - Кн. X.

Падалка Л.В. Прошлое Полтавской территории и ее заселение. — Полтава: ПУАК, 1914.

Падалка Л. В. Что сказало население Полтавской губернии о своем старинном быте // Труды ПУАК. — Полтава: ПУАК, 1906. — Вып. 2.

Памятная книжка Полтавской губернии на 1912 год. — Полтава, 1912.

Памятная книжка Полтавской губернии на 1916 год. — Полтава, 1916.

Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР. — К., 1985. — Т.З.

Первая всеобщая перепись населения Российской империи 1897 года. — Т. XXXIII. Полтавская губерния.— СПб., 1904.

Микола Дмитрович Пильчиков: Опис докум. матеріалів особистого фонду 783. (1871-1908). — К.: Наук. думка, 1970.

Полтава: Книга для туристов / Антипович Г. А., Буряк И. Д., Волосков В. Ф. и др. — 2-е изд, дораб. и доп. — Харьков: Прапор, 1989.

Полтаві 800 років. 1174 - 1974: Збірник док. і матеріалів. — К.: Наук. думка, 1974.

Полтавский естественно-исторический музей // Киевская старина. — 1894.— № 11.

Полтавский земский календарь на 1909 год. — Полтава, 1908.

Полтавский тепловозоремонтный завод имени А. А. Жданова: Очерк истории. — Харьков: Прапор, 1971.

Полтавское губернское экономическое совещание. Отчет на 1-е октября 1921 года. — Полтава, 1921.

Полтавщина: Збірник / Упоряд. Філянсь-кий М., Риженко Я. — Полтава, 1927. — Т. 2.

Полтащина: Енциклопедичний довідник / За ред. Кудрицького А. В. — К.: Укр. Енциклопедія, 1992.

Полтавщина у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу. 1941-1945: Збірник док. і матеріалів. — К.: Наук. думка, 1977.

Поляков Ю. А. 1921-й: Победа над голодом. — М., 1976.

Польовий Л.П. Нарком Григорій Гринько // Про минуле заради майбутнього. — К., 1989.

Празднование 200-летия Полтавской победы в Полтаве. — Полтава, 1910.

Приймак В.В. Давньоруське місто Вир. — Білопілля, 1997.

Приймак В.В. Деякі аспекти історії Дніпровського Лівобережжя Х-ХІ ст. в світлі досліджень літописної Лтави // Полтавський археологічний збірник — 1999. — Полтава: Археологія, 1999.

Приймак В.В. Роменська культура в межиріччі Десни і Ворскли: дискусійні питання, нові матеріали. — Полтава-Суми, 1997.

Приймак В.В. Територіальна структура межиріччя Середньої Десни і Середньої Ворскли VIII - поч. IX ст. — Суми, 1994.

Приймак В.В., Супруненко О.Б. Полтаві 825 / 1100 років // Археологічний літопис Лівобережної України. — Полтава, 1998. — Ч.1-2.

Пустовіт П. М. Меморіал Солдатської слави в Полтаві: Нарис — Харків: Прапор, 1986.

Пустовіт П. М. У серцях, у бронзі, у граніті: По місцях бойової слави на Полтавщині. — Харків: Прапор, 1979.

Путешественные записки Василия Зуева от С.-Петербурга до Херсона в 1781 и 1782 году. — СПб., 1787.

Рабочее движение в России в XIX веке: Сборник документов. — М., 1950. — Т. II.— Ч. 2.

Реабілітовані історією. — К., Полтава: Рідний край, 1992.

Репресоване краєзнавство (20-30-ті роки). — К.: Рідний край, 1991.

Революционные события 1905-1907 гг. на Полтавщине: Док. и материалы. — Харьков, 1957.

Россия. Полное географическое описание нашего Отечества: Малороссия / Под ред. Семенова В. П. — СПб., 1903. — Т. VII.

Ротач П. П. Матеріали до українського біографічного словника "Літературна Полтавщина" // Наук.-інформ. бюл. Архівного управління. — 1965.— № 2.

Полтава. Історичний нарис — 278

Рудинський М. Архітектурне обличчя Полтави. — Полтава, 1919. — Вид. 2-е., репринтне — Полтава, 1992.

Рудинський М. Матеріали до вивчення неолітичної доби сточища р. Ворскла. Стація в урочищі Біла Гора під Полтавою. — К.: ВУАК, 1926.

Санжаревський Д. М. Землею полтавською. — К.: Реклама, 1979.

Семенов А. И. К реконструкции состава Макуховской находки // Сообщения Государственного Эрмитажа.— Л.: Искусство, 1986. — Вып. 51.

Сидоренко Г. О., Махно Є. В., Телегін Д. Я. Довідник з археологи України. Полтавська область. — К.: Наук. думка, 1982.

Соловей Д. Разгром Полтави. Спогади з часів визвольних змагань українського народу. 1914 — 1921. — Вінніпег, 1974.

Соціалістичне будівництво на Полтавщині (1921 - червень 1941 pp.): Збірник док. і матеріалів. — Харків: Прапор, 1984.

Справочная книжка Полтавской губернии на 1906 год. — Полтава, 1906.

Статистика Украины. Серия VII. Статистика народного образования. Народное образование Украины на 1 января 1923 года. Учреждения социального воспитания. — Харьков, 1924. — № 46.— Т. III. — Вып. 1.

Статистика України. Серія VII. Статистика народної освіти. Народна освіта на Україні на 1 січня 1925 р. Установи професійної та політичної освіти. — Харків, 1925. — № 76. — Т. V. — Вип. II.

Статистика України. Серія VII. Статистика народної освіти. Народна освіта на Україні на 1 січня 1925 р. Установи соціального виховання. — Харків, 1925. — №71. — Т. V. — Вип. І.

Статистический справочник по Полтавской губернии на 1909 год. — Полтава, 1909.

Статистический справочник по Полтавской губернии на 1913 год. — Полтава, 1912.

Статистический справочник по Полтавской губернии на 1914 год. — Полтава,1913.

Статистический справочник по Полтавской губернии на 1915 год. — Полтава, 1915.

Статистический справочник по Полтавской губернии на 1917 год. — Полтава, 1917.

Степняк-Кравчинский С. Сочинения: В 2-х т. — М.: Госполитиздат, 1958. — Т. 2.

Стецюк К. Народні рухи на Лівобережній і Слобідській Україні. — К.: Вид-во АН УРСР, 1960.

Стрижак О. С Назви річок Полтавщини. — К.: Вид-во АН УРСР, 1963.

Стус В. Дорога болю. — К., 1990.

Субтельний О. Україна. Історія. — К.: Либідь, 1991.

Супруненко О. Б. Археологічне зібрання К. М. Скаржинської // Археологія. — 1990. — № 4.

Супруненко А. Б. Археологические исследования Полтавского краеведческого музея // Археологические исследования на Полтавщине. — Полтава, 1990.

Супруненко А. Б. Археологические памятники территории г. Полтавы и окрестностей: Каталог. — Полтава, 1988.

Супруненко О.Б. Літописна Лтава (до 1100-ліття міста Полтави за даними археологічних досліджень) // Полтавський археологічний збірник — 1999. — Полтава: Археологія, 1999.

Супруненко О. Б. Матеріали до археологічної карти Нижнього Поворскля // Пам'ятки археології Полтавщини. — Полтава, 1991.

Супруненко О. Б. На землі Полтавській: Пам'ятки археології Полтави і околиць. — Полтава: Археологія, 1998.

Супруненко О. Б. Перший графічний документ у історії Полтави // 100-річчя Полтавського краєзнавчого музею: Матеріали ювілейної наук. конф. — Краєзнавство Полтавщини. — Полтава, 1991. — Ч. III.

Супруненко А. Б. Работы в Нижнем Поворсклье и Поорелье // Археологические открытия 1986 г. — М.: Наука, 1988.

Супруненко А. Б. Экспозиция по археологии Полтавщины: Путеводитель. — Полтава: Облполиграфиздат, 1988.

Супруненко О. Б., Кулатова І. М., Левченко Д. І., Мироненко К. М., Приймак В. В. Розкопки в Полтаві // Археологічні відкриття в Україні 1997-1998 pp. — К., 1998.

Сухобоков О. В. Славяне Днепровского Левобережья. — К.: Наук, думка, 1976.

Тези доповідей і повідомленнь першої Полтавської наукової конференції з історичного краєзнавства. — Полтава, 1989.

Тези доповідей і повідомлень другої Полтавської наукової конференції з історичного краєзнавства. — Полтава, 1991.

Тітков О. В. До питання про існування на Русі спеціалізованих зброярських майстерень // Полтавський археологічний збірник — 1999. — Полтава: Археологія, 1999.

1905 рік. Профрух на Полтавщині: Збірник док. — Полтава, 1926.

Полтава. Історичний нарис — 279

Толочко П. П. Про 1100-літній вік Полтави // Полтавський археологічний збірник — 1999. — Полтава: Археологія, 1999.

Труды Полтавской ученой архивной комиссии (1905 — 1917): Библиогр. указ./ Сост. Супруненко А.Б. — Полтава, 1991.

Трудящиеся Полтавщины в борьбе за установление и упрочение Советской власти (1917 — 1920). Сборник док. — Полтава, 1957.

У братерському єднанні: Док. і матеріали. 1917 — 1977. — Харків: Прапор, 1982.

Україномовна преса Росії 1905 — 1907 pp.: Анот. покажчик періодичних видань. — К., 1987.

Черкаський В. М. Панас Мирний. — К.: Наук, думка, 1973.

Шрамко Б. А. Археология раннего железного века Восточной Европы. — Харьков: Изд-во ХГУ, 1983.

Шрамко Б. А. Бельское городище скифской эпохи (город Гелон). — К.: Наук, думка, 1987.

Энциклопедический словарь Ф. А. Брокгауза и И. А. Эфрона. — Т. XXXVI. — СПб., 1902.

Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків: У 3-х т. — К.: Наук, думка, 1990. Якименко М. А. Сорочинська трагедія. — К., 1990.

Періодичні видання

Археологічний літопис Лівобережної України (Полтава) 1997. — Ч. 1-2; 1998. — Ч. 1-2.

Архітектура Радянської України (Київ) 1938. — № 3.

Березіль (Харків) 1991. — №№ 1, 11; 1992. — № 1.

Більшовик (Полтава) 1920. — 24 липня; 1927. — 1, 5 — 7, 12 листопада, 15 грудня.

Більшовик Полтавщини (Полтава) 1929.

— 21 квітня; 1930. — 24 травня, 1, 5 жовтня, 1 листопада; 1931. — 11 липня, 3 вересня, 22 жовтня, 5 листопада; 1932. — 12 квітня, 6 липня; 26 грудня; 1934. — 24 травня.

Вільне життя (Хорол) 1918. — 24 травня.

Вільний голос (Полтава) 1918. — 23 червня, 2 липня.

Голос Юга (Харків) 1919. — 20 жовтня.

Гомін (Полтава) 1990. — № 1. — Липень; № 3. — Жовтень.

Демократична Полтавщина (Полтава) 1990 — 1992.

Звезда (Ленінград) 1983. — № 3.

Зоря Полтавщини (Полтава) 1944. — 14 травня, 11, 30 липня; 1946. — 18 січня; 1948. — 20 червня; 1952. — 30 вересня; 1954. — 30 травня, 5 червня; 1973. — 1 лютого, 1 березня, 10 грудня; 1986. — 19 квітня, 20 липня; 1987. — 15 лютого, 6 березня, 24 квітня, 30 травня, 31 грудня; 1988. — 9, 10, 28 січня; 1989. — 4 лютого, 19 березня, 16, 25 травня; 1990. — 27 лютого, 7, 21 березня, 26 серпня.

Известия Полтавского губисполкома (Полтава) 1919. — 26 лютого, 8, 21 червня.

Известия Полтавского Совета революции (Полтава) 1917. — 19 листопада.

Комсомолець Полтавщини (Молода Громада) (Полтава) 1973. — 7 жовтня; 1974. — 10 січня; 1986. — 14 січня; 1990. — 29 березня, 13, 27 листопада; 1991. — 22 серпня.

Край (Полтава) 1991 — 1992.

Лівий берег (Кременчук) 1992. — 18 квітня.

Полтавська громада (Полтава) 1918. — 19 грудня.

Полтава (Полтава) 1992.

Полтавские губернские ведомости: Часть неофициальная (Полтава) 1848. — 1 січня. — № 4; 1862. — 24 октября. — №43; 31 октября. — № 44; 1897. — № 18.

Полтавский вестник (Полтавський вісник) (Полтава) 1903 — 1904; 1990. — 28 листопада, 8 грудня; 1991. — 19, 25 січня,

23 лютого, 15 березня, 4 травня, 8, 21 червня, 19 липня, 23 серпня, 13 вересня, 18 жовтня; 1992. — 10, 24, 31 січня, 21 лютого, 13, 27 березня, 10, 17, 24 квітня, 19 червня, 31 липня, 16 жовтня.

Полтавский день (Полтава) 1917. — 28 жовтня; 1919. — 19 серпня.

Полтавские новости (Полтава) 1918. — 29 жовтня, 26 листопада, 11, 21 грудня; 1919. — 21 січня.

Полтавское дело (Полтава) 1906.

Полтава. Історичний нарис — 280

Полтавские епархиальные ведомости: Неофициальная часть (Полтава) 1897. — №№ 17, 18, 26, 28.

Полтавщина (Полтава) 1906.

Постметодика (Полтава) 1993. — № 2, 3; 1994. — № 4.

Прапор (Харків) 1990. — № 12.

Рідний край (Київ-Полтава-Гадяч) 1905-1908; 1918. — 11 вересня, 14 червня, 1 серпня.

Робітник (Полтава) 1926. — 13 січня; 1927. — 14 липня.

Наша віра (Київ) 1992. — Квітень.

Село полтавське (Полтава) 1991 — 1992.

Соціал-демократ (Полтава) 1907.

Соціалістична Градижчина (Градизьк) 1948. — 25 січня.

Старожитності (Київ) 1992. — № 11.

Трудова Полтава (Полтава) 1990 — 1991.

Український історичний журнал (Київ) 1973. — № 6; 1991. — № 10; 1992. — №№ 9, 10.

Архівні матеріали

Архів СБУ по Полтавській області (Полтава) Спр. 3365-С. — Т.1; Спр. 38700. — Т.Н.

Науковий архів Інституту археології НАН України (Київ) Ф.е. — 1976/23; 1979/94.

Державний архів Полтавської області (Полтава) Фонди: 2. — Оп. 10. — Спр. 2408; 7. — Оп. 1. — Спр. 20, 25, 28, 29, 30, 33, 35, 47, 48, 66, 100; 363. — Оп. 1. — Спр. 290; 3938. — Oп. 1. — Спр. 107, 108, 117, 190,317,319; — Oп. 2. — Спр. 295; II. — 5. — Oп. 2. — Спр. 34; II. — 12. — Оп. 1. — Спр. 12, 13, 17, 34,176, 206, 207,260; II. — 15. — Oп 2. — Спр. 13, 56; П. — 12. — Oп. 1. — Спр. 1, 56, 167, 218, 255, 257, 260, 267, 280, 314, 375, 376, 377, 381, 399, 427, 428, 533, 553, 554, 656, 710, 743, 790, 807, 808, 817, 825, 831, 847,1379; Оп. 5. — Спр. 156; Оп. 6. — Спр. 5; Оп. 12. — Спр. 847; Оп. 35. — Спр. 18; П. — 15.— Оп. 1. — Спр. 1, 6, 69, 260, 1735; Оп. 2. — Спр. 82, 84, 112, 113,370; Оп. 7. — Спр. 42; Оп. 9. — Спр. 1; Оп. 15. — Спр. 182,225; П. — 18. — Оп. 38. — Спр. 2; П. — 105. — Оп. 1. — Спр. 6, 69; Р.— 362. — Оп. 2. — Спр. 8; Р. — 363. — Оп. 1. — Спр. 52, 139, 149, 166, 630; Р.— 1503. — Оп. 1. — Спр. 50, 64, 163, 267, 328; Р. — 1792.— Оп. 5. — Спр. 2, 8, 18, 19, 26, 28, 30, 34, 54, 55, 74 78, 153, 156; Оп. 5. — Спр. 27, 47, 74; Оп. 6. — Спр. 2, 6,74, 77, 78; Р.— 1795. — Оп. 5. — Спр. 156; Р. — 2181. — Оп. 3. — Спр. 72; Р. — 3873. — Оп. 1. — Спр. 186; Р. — 3938. — Оп. 2. — Спр. 536, 742; Оп. 2.— Спр. 3, 449, 538, 596,742; Р. — 3998. — Оп. 2. — Спр. 6; Р. — 4085. — Оп. 1. — Спр. 5; Оп. 9.— Спр. 46; Оп. 10.— Спр. 201, 202, 205; Р. — 4110. — Оп. 2. — Спр. 19; Р. — 4139. — Оп. 1. — Спр. 8; Р. — 4193. — Оп. 1. — Спр. 9, 18, 45; Оп. 2.— Спр. 95, 115, 123; Р. — 4906. — Оп. 1. — Спр. 15; Р. — 7054. — Оп. 1. — Спр. 19, 43; Р. — 7133. — Оп. 1. — Спр. 49; Р. — 8831. — Оп. 9. — Спр. 4, 6,7.

Полтавський державний міський архів (Полтава) Ф.1. — Оп. 1. — Спр. 333, 334; Ф.2. — Оп. 1. — Спр. 26, 30, 333, 1124.

Російський державний архів давніх актів (Москва) Ф. 2110. — Бєлгородський стіл.— Стлб. 153, 445.

Російський державний військовий історичний архів (Санкт-Петербург) Фонд ВУА. — Спр. 22369.

Центральний державний архів вищих органів державної влади і органів державного управління України (Київ) Ф. 2. — Оп. 2. — Спр. 888; Ф. 340. — Оп. 1. — Спр. 439.

Ссылки на эту страницу

1	Библиография [Бібліографія] - издания о Полтаве
2	Вайнгортовские чтения - 2003 [Вайнгортівські читання] - материалы второй научной конференции "Вайнгортовские чтения"
3	Война, каузалгия и революция в Полтаве: эпизоды из жизни врача Михаила Доброхотова С. Б. Манышев, К. Б. Манышева. Война, каузалгия и революция в Полтаве: эпизоды из жизни врача Михаила Доброхотова. // Acta Neurologica Daghestanica. Сборник статей к 110-летию со дня рождения В.А. Лихтенштейна / Глав. ред. Б.А. Абусуева. – Махачкала: ПБОЮЛ «Залумханова», 2019. – 216 c. Стр. 27-64.
4	Записки и труды [Записки і праці] - пункт меню
5	Исторические и краеведческие издания [Історичні та краєзнавчі видання] - пункт меню
6	Исторические очерки [Історичні нариси] - пункт меню
7	Книги [Книги] - пункт меню
8	Литература о памятниках древнейшего прошлого Полтавы [Література про пам'ятки найдавнішого минулого Полтави] - Титков Александр Владимирович, Маликова Лариса Рудольфовна
9	Пустовит, Тарас Павлович [Пустовіт, Тарас Павлович] (1959), историк-архивист, краевед
10	Указатель книг и статей по названиям [Покажчик за назвами] - пункт меню
11	Украинское национально-освободительное движение на Полтавщине в начале XX века (1900-1916 гг.) [Український національно-визвольний рух на Полтавщині на початку XX століття (1900–1916 рр.)] - Ревегук В. Я.

Назва тварин	1.10.1956	1.01.1958
Велика рогата худоба	3021	1410
в т. ч. корови	2328	443
Свині	878	176
Кози	1663	864

История Полтавы

Полтава. Исторический очерк

Ссылки на эту страницу