История Полтавы

Митропан, Петр Андреевич

Подробности

Просмотров: 19413

Митропан, Петро Андрійович (13(01).08.1891 — 0 6.12.1988, Бєлград, Югославія), внук поета В. Кулика, літературознавець, перекладач, мовознавець.

Петро Андрійович Митропан свого часу був відомим югославським критиком, літературознавцем і перекладачем. З волі обставин він з 1920 року жив поза межами України, але духовно ніколи не розлучався з батьківщиною своїх предків і немало зробив добрих справ у налагодженні сербсько-українських культурних зв’язків.

П. А. Митропан народився 13 серпня 1891 року у місті Орлі в сім’ї поштового чиновника. Дитячі та юнацькі роки майбутнього вченого і письменника минали на батьківщині матері, у Полтаві, куди після відставки переїхав його батько. Від матері, дочки українського поета Василя Кулика, Петро Андрійович успадкував любов до української мови, поезії Тараса Шевченка і до фольклору. Навчання в Полтавській гімназії, особливо в старших класах, припало на час піднесення революційного руху, який впливав на мислячих гімназистів. У 1908 — 10 роках юнак брав участь у гімназичному гуртку самоосвіти, виникнення якого було викликане бажанням поповнити свої знання і розібратися в навколишній дійсності та знайти своє місце в житті.

Учасники гуртка (переважно діти інтелігенції — лікарів, чиновників, діячів культури), як могли протидіяли занепадницьким настроям того часу. До цього гуртка належав син доктора Будаговського, в будинку якого мешкав Короленко. Через нього й відбулося знайомство Митропана з письменником-гуманістом, що в майбутньому мало для Петра Андрійовича велике значення.

1910 року члени гуртка самоосвіти Володимир Гайдаров (згодом — відомий актор, автор книги "В театрі і кіно", 1966) і Петро Митропан вирішили зав’язати контакт з молоддю Чернігова. Але в дорозі їх заарештували і посадили до в’язниці. Митропан одержав адміністративну висилку до Кам’янця-Подільського.

Згодом, опинившись у Москві, навчався в університеті і зайнявся журналістикою (хоча друкуватися почав іще в Полтаві). Роки світової війни Митропан провів на фронті. Був поранений. 1915 року в Єсентуках несподівано зустрівся з Володимиром Короленком.

Письменнику імпонувало ставлення молодого прапорщика до фронтових подій. Після цього між ними зав’язалося листування. Ще тіснішими склалися між ними стосунки в 1918 — 19 роках. Петро Митропан виявив в архіві жандармського управління матеріали нагляду за Володимиром Галактіоновичем Короленком і опублікував статтю з цього приводу. Пізніше Петро Андрійович писав: "Зустрічі з Короленком і його сім’єю були для мене... чудовим подарунком долі. Ніде не можна було не згадувати того, що так ясно запам’яталося при цих зустрічах: благородної прямоти ідей, рицарського ставлення до літератури, любові та поваги до людини".

В еміграції Митропан займався педагогічною працею, досліджував російсько-сербські культурні зв’язки, перекладав, писав статті. Окремими виданнями ще в 30-і роки вийшли книги "Матеріали з історії сербського друку в Старій Сербії та Македонії" (1932), "Пушкін у сербів" (1937) та інші. Переклав на сербську цілу бібліотеку російської класики та творів радянського періоду. Також написав кілька підручників для шкіл, шкільну хрестоматію "Я і мої друзі", "Російсько-сербсько-хорватський словник".

Окрема тема — українознавчі зацікавлення вченого. Свого часу "Літературна Україна" віднесла його до помітних україністів закордону, хто своєю працею підносив славу нашої літератури в світі. 1971 року в Белграді вийшла збірка віршів Л. Українки "Ломикамен", до якої він був причетний як консультант, порадник і тлумач окремих віршів української поетеси.

Активно працював Петро Андрійович в галузі україністики в 60 — 70-і роки. Тоді в. Югославії і в Україні з’явились його статті про Т. Г. Шевченка, а в 1969 році в бєлградському видавництві "РАД" вийшла збірка вибраних віршів Шевченка в перекладі на сербську мову під назвою "Кобзар". Ініціатором і упорядником цієї книжки був Митропан. Йому належали також примітки і післямова — стислий, але ґрунтовний нарис про життя і творчість Шевченка. Згодом ця книга була видана вдруге.

Взагалі Петро Митропан ставився до української, літератури винятково прихильно. Завдяки йому в 60 — 70-х роках в Югославії частіше стали говорити про українське письменство, почали відзначати ювілеї Т. Г. Шевченка, І. П. Котляревського та ін. У ці ж роки розширився зв’язок Петра Андрійовича з пресою Росії та України. Про В. Г. Короленка він писав у московських виданнях ("Вопросьі литературы", 1965 та ін.), про Т. Г. Шевченка — в "Літературній Україні" і "Вечірньому Києві" (1964), про творчість Десанки Максимович — у "Всесвіті" (1970), про Івана Котляревського — в "Комсомольці Полтавщини" (1970). "Літературна Україна" опублікувала також його "Спогад про діда" (1965), чим було поширено скупі біографічні відомості про Василя Кулика. Митропан мав думку підготувати українсько-сербський словник.

У ювілейний для І. П. Котляревського 1969 рік Петро Андрійович мовби наново відкрив для себе "Енеїду". Писав: "Котляревський "воскрес" в новому блиску, по-новому зазвучали строфи чудової поеми, викликали гарячий відгук в душі. Тільки тепер я зрозумів і відчув Котляревського. Для цього треба було вирости". На тему Котляревського і "Енеїди" вчений зробив доповідь у Славістичному товаристві.

На схилі років, давно залишивши професорське місце в університеті, Петро Андрійович продовжував, як і раніше, діяльне життя: керував семінаром молодих викладачів-русистів, писав статті і доповіді, перекладав, листувався. На 90-му році життя вийшла остання впорядкована ним книга "Достоєвський у світлі російської критики" (Белград, 1981). В той же час продовжували з’являтись його переклади і статті. Все творче життя Митропана справедливо було б назвати подвигом. Але він заперечував. 2 жовтня 1981 року писав: "Подвигом" своє трудове і трудне життя назвати не можу, тим більше — творчим. У тому, що зроблено, кількість далеко перевищує якість, як я це розумію. Життя було нелегке. І, як для багатьох людей мого покоління, немилосердне: війни, революції, катастрофи, декілька раз доводилося все починати спочатку. Становище ускладнювалося тим, що ні в жодному з станів я не міг бути бійцем... Та й для праці умови найчастіше були несприятливими. Працювати ж я любив і ще люблю. Feci guod potui..." ("Я зробив, що міг...").

Та ще й після цього Петро Андрійович працював понад п’ять років. Читав, перечитував, аналізував, робив висновки. Літературними міркуваннями, враженнями від прочитаних книг рясніли його останні листи. Та поступово вкрадалися в них і сумні ноти. В грудні 1986 року ділився своїми спостереженнями: "Коли читаєш газети, охоплює страх: навколо в світі ворожнеча, кров, зло... Духовні цінності втрачають вартість..." Та вже в той час він тішився змінами, які відбувалися на батьківщині, про яку не переставав думати.

Життя П. А. Митропана обірвалось на 98-му році. Похований у Белграді.

Источник:

Петро Ротач, "Колоски з літературної ниви" - http://www.pollitra.pi.net.ua