История Полтавы

Щепотьев, Владимир Александрович

• 

Подробности

Просмотров: 110185

Щепотьєв, Володимир Олександрович (25.09.1880, м. Полтава – 1937) – вчений, літературознавець, педагог.

Походив із родини дрібного службовця. Закінчив Полтавське духовне училище, Полтавську духовну семінарію (1900), С.-Петербурзьку духовну академію (1904). З 1904 до 1917 викладав російську мову в Полтавській дівочій єпархіальній школі та у музичній школі Полтавського відділення Російського музичного товариства, з 1917 до 1927 – українську мову та л-ру в середніх і вищих навчальних закладах Полтави. З 1909 – дійсний член ПВАК. У зб. ПВАК опублікував свої перші статті, присвячені релігійно-пісенній творчості українців у християнський період, суспільним поглядам поета І. П. Котляревського та ін. Згодом друкувався у наукових і науково-популярних часописах Києва, Харкова, Полтави «Україна», «Етнографічний вісник», «Червоний шлях», «Зоря», «Записки Полтавського ІНО» та ін. Брав участь у складанні «Систематического указателя журнала «Киевская старина» (1882–1906)» (Полтава, 1911); видав «Народні пісні Полтавської губернії (з нотами)» (Полтава, 1915).

У 1917–1918 активно підтримав процес українізації освітніх закладів Полтави. Разом із ректором Полтавського учительського інституту О. А. Левитським брав участь у відкритті 1918 у Полтаві Іст.-філологічного факультету та Українського народного університету. У 1920 очолив Православне церковне братство, яке поставило собі за мету організацію на ґрунті «православной восточной церкви» української автокефальної церкви. Брав участь в українізації церкви, підтримував зв’язки з єпископом Парфенієм, священиками Феофілом (Булдовським), Костянтином (Кротевичем). Діяльність Братства, зареєстрованого в адм. відділі губвиконкому, тривала до 1922, коли в місті організувалася автокефальна церква з формальними органами управління. Братство ж розкололося на автокефалістів-липківців і автокефалістів-булдовців. Щ. розцінював автокефалію як політичне явище, релігія ж, на його переконання, «повинна бути вище політики і поза політикою», тому через надмірну політизацію від автокефалії відійшов.

У 1917–1918 співробітничав у журн. «Вільна українська школа», у 1918–1919 разом із М. Рудинським видавав газ. «Рідне слово». У 1920-х друкувався в журн. «Наше слово» (Полтава, 1928).

З 1917 до 1928 науково-педагогічна діяльність Щ. була нерозривно пов’язана з Полтавським учительським інститутом та Іст.-філологічним факультетом, об’єднаними 1921 і реорганізованими в Полтавський інститут народної освіти (ІНО). Водночас з 22.08.1922 Щ. обіймав посаду зав. відділом історії революції губ. історичного архіву, а згодом – і посаду директора Центрального історичного архіву Полтавщини. Коли 04.11.1925 у зв’язку з перевантаженістю викладацькою роботою в Полтавському ІНО Щ. подав заяву з проханням про звільнення з архівної установи, зав. Полтавським окружним архівним управлінням Іващенко у наказі написав зворушливо і неказенно: «З почуттям великого жалю доводиться мені задовольнити прохання Вельмишановного Володимира Олександровича, і тільки повна неможливість, повна відсутність у Володимира Олександровича часу для праці в Архіві, примусили мене це зробити. Він положив початок збиранню, влаштуванню й обробці того всього величезного архівного матеріалу, що в цей час знаходиться в Історичному Архівові. Кожна кімната архіву, кожний стелаж, кожна клітка, кожна в’язка і кожна окрема справа знають свого приятеля – Володимира Олександровича, знають його тому, що він їх любив…». У найскладніший період становлення Полтавського ІНО, що супроводжувався запровадженням більшовицьких експериментів та жорстким партійним контролем, Щ. з 1921 до 1923 був ректором цього навчального закладу. Йому вдалося зберегти не лише досвідчені педагогічні кадри, але й дух академічної школи з її культом інтелекту і класичних методик. Він був переконаний, що в навчальному процесі ключову роль відіграє особистість викладача, тому до його фахового рівня мають застосовуватися найвищі критерії, а постійне самовдосконалення – запорука якісних знань студентів.

Без Щ. неможливо уявити мистецьке і театральне життя Полтави 1920-х. Маючи витончений літ. і музичний смак, він багато зробив для становлення художніх і театральних колективів, аматорських гуртків міста тощо. Для Полтавського оперного театру переклав п’єсу Е. Золя «Париж», лібрето опер Гуно «Фауст» (1919), Леонковалло «Паяци» (1919), Монюшко «Галька» (1920), Феррарі «Мадоннине намисто» (1925); з французької переклав майже всю поезію Беранже.

У берез. 1928 Щ. був заарештований у «справі СВУ». Містом пройшли чутки, ніби причиною арешту стало те, «що в одній з своїх лекцій торкнувся Троцького і троцькістської опозиції». Але слідчі звинувачували вченого у зв’язках з акад. С. Єфремовим у Полтаві 1923 та участі в організації «Братства української державності» – попередниці СВУ. В адміністративному порядку Щ. було вислано у м. Славгород (Алтайський край). Звідти восени 1929 привезено до Харкова на судовий процес у справі СВУ і засуджено до 3 років заслання. У 1934 повернувся в Україну і поселився у с. Веприк Гадяцького р-ну. На запрошення сільбудівців готував співаків для вистав, акомпанував їм на сцені. Завдяки його допомозі, 1935–1936 були поставлені п’єси «Москаль-чарівник», «Наталка Полтавка», «Запорожець за Дунаєм», 1937 – «Пошилися в дурні».

Вдруге заарештований 21.09.1937 за звинуваченням у висловлюванні контрреволюційних настроїв з націоналістичним ухилом та переховуванні й поширенні контрреволюційно-націоналістичної л-ри. Відповідно до витягу з протоколу № 4 засідання Особливої трійки УНКВС у Полтавській обл. від 17–19.11.1937 засуджений за ст. 54-10 ч. 1 КК УРСР до вищої міри покарання. Реабілітований Президією Полтавського обл. суду 05.07. 1958.

Іменем Щ. названо бульвар у новому мікрорайоні м. Полтава, вченому встановлено меморіальну дошку на фасаді Полтавського державного педагогічного університету ім. В. Г. Короленка, створено музейні експозиції у цьому вузі та у музичному училищі ім. М. В. Лисенка.

Пр.: Про песиголовця та коваля // КС. – 1903. – № 10; Народные песни, записанные в Полтавской губернии (с копиями) // Издание Полтавской губернской архивной комиссии. – Полтава, 1915; Главные темы религиозно-песенного творчества украинского народа в христианский период // Тр. ПУАК. – Вып. VII. – Полтава, 1910. – С. 1-45; Демократические симпатии И. П. Котляревского (К 50-летию со дня освобождения крестьян) // Тр. ПУАК. – Вып. VII. – Полтава, 1912. – С. 37-44; Книжный вариант одного из народных рассказов А. Л. Стороженко // Тр. ПУАК. – Вып. VII. – Полтава, 1912. – С. 46-48; Будищанець В. Славний музика Микола Лисенко. – Полтава, 1913; Тарас Григорович Шевченко – національний пророк України // Нова школа. –1918. – № 2. – С. 1-19; Розмови про українських письменників. – Ч. 1. Від найдавніших часів до 60-х років ХІХ ст. – Полтава: Просвіта, 1918; Тривога над свіжою могилою Т. Г. Шевченка // Україна. – 1925. – Кн. 1–2. – С. 148-153; До питання про вплив народної словесності на Шевченкові поезії // Зап. Полтавського ІНО. – 1926. – Кн. 2. – С. 155–172; Анонімні вірші доби революції 1905 року // Зап. Полтавського ІНО. – 1926. – Кн. 1. – С. 144-151; Шевченкова «Калина» як балада на світові тему // Зап. Полтавського ІНО. – 1927. – Кн. 4; Звичаї, словесна творчість та мова населення Полтавщини та його побут // Полтавщина. – Т. ІІ. – Полтава, 1927.

Літ.: Державний архів СБУ. – Спр. 67098, у 237 томах. – Т. 222; Архів УСБУ ПО. – Спр. 5179-С. – Т. 1; Спр. 15125-С.; Спр. 6595-С.; Архів музею «Музична Полтавщина» Полтавського музичного училища ім. М. В. Лисенка; Ротач П. Матеріали до бібліографічного словника «Літературна Полтавщина» // Архіви України. – 1971. – № 3. – С. 127-128; Граб В. Під пресом 37-го…// Зоря Полтавщини. – 1989. – 10 жовт. – С. 4; Ротач П. Фольклорист, музикознавець, перекладач // Друг читача. – 1990. – 13 верес.; Бабенко Л. Велетень літературного краєзнавства. В. О. Щепотьєв // Репресоване краєзнавство: 20–30 роки. – К., 1991. – С. 80-84; Бабенко Л. Блискучий талант. Щепотьєв Володимир Олександрович // Реабілітовані історією. – К.-Полтава, 1991. – С. 64-69; Ротач П. П. Уточнення і доповнення до біографії проф. В. О. Щепотьєва // Архівний збірник до 80-річчя ДАПО. Мат. наукової конференції. – Полтава, 1998. – С. 68-83; Пустовіт Т. П. Матеріали до біобібліографічного слов-ника «Архівісти Полтавщини» (20–30-і рр. – 29 чол.). Документи ЦДАВО України про архівне життя Полтавщини у 1-й пол. 20-х рр. // Архівний збірник до 80-річчя ДАПО. – Полтава, 1998. – С. 276-304. Дяченко А. Демократизм Котляревського вивчає В. Щепотьєв // Українська мова і література в середніх школах, гімназіях, ліцеях, коледжах. – 1990. – № 3. – С. 207-210; РІ-5, 2007. – С. 696-708.

Л. Л. Бабенко

Джерело:

Полтавіка. Полтавська енциклопедія. Том 12. Релігія і Церква.— Полтава: «Полтавський літератор», 2009 - http://history-poltava.org.ua

 

Щепотьєв, Володимир Олександрович (псевдонім – Будищанець В.; 25.10.1880, Полтава – 09.11.1937, Полтава) – літературознавець, історик, етнограф, фольклорист, краєзнавець, архівіст, педагог, композитор, перекладач.

Закінчив Полтавську духовну семінарію (1900) та словесний відділ Петербурзької Духовної Академії (1904). У 1904–1917 викладав у середніх навч. закладах Полтави (Полтавській єпархіальній дівочій школі, музичній школі Полтавського відділу Російського музичного т-ва), 1917–1928 викладав у Полтавському вчительському ін-ті (з 1921 – ІНО), у 1921–1923 – його ректор. Одночасно у 1918–1921 викладав на історико-філологічному ф-ті Харківського ун-ту та у багатьох середніх навчальних закладах Полтави, зокрема у 1917 брав участь в організації і був першим директором 1-ї Полтавської української гімназії ім. Котляревського. 1926 отримав звання професора української та зарубіжної літератури і мовознавства.

З 1909 – член Полтавської губернської архівної комісії., виконував обов’язки бібліотекаря губернського архіву. У 1917 був одним із засновників Українського наукового товариства дослідження пам’яток старовини й мистецтва на Полтавщині (з 1924 – Полтавське наукове при ВУАН т-во), виконував обов’язки його секретаря, у 1924–1928 був його головою, очолював секцію мови і термінології та літературно-етнографічну підсекцію. У 1920 брав участь в організації Пролетарського музею (згодом Полтавський державний музей), був завідуючим Кабінету фольклору та мови історико-етнографічного відділу. Одночасно у 1922–1925 очолював відділ історії революції Полтавського окружного архіву, а потім – і сам архів.

У 1920-х активно працював у ВУАН: був членом Етнографічної комісії та Постійної комісії для видання пам’яток новітнього письменства. Науковий співробітник Харківської каф. історії української культури ім. акад. Д. І. Багалія.

1929 заарештований у сфабрикованій справі “Спілки визволення України” і засланий до м. Славгорода Алтайського краю (РСФРР), де працював учителем російської мови у Славгородському сільськогосподарському технікумі. 1934 повернувся в Україну.

Через заборону проживати у Полтаві оселився у с. Веприк Гадяцького р-ну Полтавської обл., де займався перекладацькою діяльністю, керував постановками сільського драматичного гуртка.

22.09.1937 повторно заарештований і звинувачений у проведенні контрреволюційної націоналістичної агітації, переховуванні націоналістичної літератури, участі у контрреволюційній організації. Розстріляний. Реабілітований 1958.

Автор більше 100 наук. праць, 108 музичних творів (пісні, романси, хори, лібрето опери “Семінаристка”).

Тв.:

Главные темы религиозно-песенного творчества украинского народа в христианский период // Труды Полтавской ученой архивной комиссии. – Вып.VII. – Полтава, 1910;

Демократические симпатии И.П.Котляревского (К 50-летию со дня освобождения крестьян) // Там само. – Вып.VIII. – Полтава, 1912;

Народные песни, записанные в Полтавской губернии (с нотами). – Полтава, 1915;

Славний музика Микола Лисенко. – Полтава, 1919;

Етнографія і архівні матеріали // Етнографічний вісник. – 1926. – № 2;

Мова наших школярів // Там само. – 1927. – № 3.

Літ.:

Наука и научные работники СССР. – Часть VІ. Научные работники СССР без Москвы и Ленинграда. – Л., 1928; Бабенко Л. Велетень літературного краєзнавства (В.О.Щепотьєв) // Репресоване краєзнавство (20-30-і роки). – К., 1991; Іваненко Л. Володимир Щепотьєв // Родовід. – 1995. – № 2 (11); Ротач П. Щепотьєв Володимир Олександрович // Українські архівісти: Біобібліографічний довідник. – Вип.1 (ХІХ ст. – 1930-і рр.). – К., 1999.

Оксана Юркова

Джерело:

Українські історики ХХ століття: Біобібліографічний довідник / Серія "Українські історики". — Київ: Інститут історії України НАН України, 2006. — Випуск 2, частина 3. — 315 c. Стор.259-261 - Інститут історії України НАН України