Три громады. Воспоминания из 1885-1917 гг.

Віктор Андрієвський. "Три громади".

Публікується за виданням: Віктор Андрієвський. "Три громади. Спогади з 1885-1917 рр." // Львів. 1938. Видавець Іван Тиктор.

Перша частина книги надана Тарасом Павловичем Пустовітом.

Друга частина книги надана Центральною науковою бібліотекою Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна (з колекції Івана Світличного). Автор сайту висловлює щиру подяку директору бібліотеки Ірині Казимирівні Журавльовій.

Переведення в html-формат і складання покажчика імен — Борис Тристанов. Текст подається без будь-яких виправлень.

ЗМІСТ

 

 

Стор.

 

ПЕРЕДМОВА

5

I.

ДОШКІЛЬНІ РОКИ

7

II.

ПОЛТАВСЬКА ҐІМНАЗІЯЛЬНА ГРОМАДА

39

ІІІ.

КИЇВСЬКА СТУДЕНТСЬКА УКРАЇНСЬКА ГРОМАДА

3

IV.

ПОЛТАВСЬКА "СТАРА" ГРОМАДА

70

 

ПІСЛЯСЛОВО

121

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 1

 

"УКРАЇНСЬКА БІБЛІОТЕКА"
Ч. 61.

 

ВІКТОР АНДРІЄВСЬКИЙ

 

ТРИ ГРОМАДИ

СПОГАДИ 3 1885-1917. PP.

 

ЛЬВІВ 1938

ВИДАВЕЦЬ ІВАН ТИКТОР

 

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 2

  

СІЧЕНЬ 1938

Друковано 5.000 примірників

Copyright by Editor Printed in Poland

Обгортка рисунку Ю. Кирієнка

Друк. Ст. Ін. в ар. Івана Тиктора, Львів, Бляхарська 9.

  

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 3

Highslide JS

ВІКТОР АНДРІЄВСЬКИЙ

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 4

Пуста сторінка

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 5

ПЕРЕДМОВА

Автор цих споминів, Віктор Андрієвський, це один із перших орґанізаторів протисоціялістичного напрямку й ідеольоґії на Україні. Член-основник партії Хліборобів-Демократів, співробітник Міхновського, братів Шеметів і Вячеслава Липинського, в 1917-19. pp. був ґуберніальним комісаром освіти при Центральній Раді, а відтак при гетьмані П. Скоропадськім. Після того переїхав на еміґрацію, був членом Республиканської Капелі О. Кошиця, відтак директором ґімназії і орґанізатором культурного життя в українській станиці в Каліші. Згодом переїхав до Львова, де й живе по сьогодні.

На журналістичне поле виступив іще в 1909. p., поміщуючи свої речі в "Рідному Краї" Олени Пчілки, в "Снопі" М. Міхновського, а згодом пізніше в-тво "Українське Слово" в Берліні видало в 1921. р. його брошуру "До характеристики правих українських партій". В цьому ж самому видавництві в 1921-23. pp. вийшли спомини В. Андрієвського "З минулого" в двох томах  [див. "1917-ий рік на Полтавщині" та "Від Гетьмана до Директорії" - Т.Б.]. В 1937. р. написав Андрієвський розвідку про М. Лисенка. Співпрацював у давньому "Літературно-Науковому Вістнику", "Вістнику" та американських христіянських часописах, як "Америка", "Канадійський Українець" (роки 1922-23) та б. інших.

В своїх споминах В. Андрієвський описує просто й безпретенсійно ці події, що були передвісником пробудження української державности. Перед нашими очима виринають

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 6

як живі постатті, фільмовою лентою вються обставини, серед яких кристалізувалася українська самостійна думка. Все це описано щиро, дуже спокійно, так, що "Три громади" стають просто документом того часу, документом, що його не може поминути ніякий історик цих часів.

Редакція

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 7

ДОШКІЛЬНІ РОКИ

" ... В пісні твоїй ллється туга
І сміх дзвінкий і жалощі кохання,
Надій і втіхи світляная смуга..."

Коли на формування мого світогляду та вдачі, а тим самим і на дальше моє поступовання у житті мали вплив зовнішні умовини, то, думаю, що ці умовини були не так пізніші, як найраніші — на самім світанку мого життя, в перших роках мого дитинства. Тому я дозволю собі трохи спинитися на тій добі, бо переживання мого найранішого дитинства врізалися найглибше мені в память і в немалій мірі кермували мною у пізнішому віці.

Народився я в Полтаві, а мої дитячі роки аж до часу, коли я вступив до полтавської ґімназії, прожив я або в повітовому місті Кобеляках на Полтавщині, або на хуторі мого батька в кобеляцькому-ж повіті.

Батько мій, Ніканор Андрієвський, по його власним переказам, походить зі старого попівського українського роду, котрого сучасні його представники ще й досі носять (або носили) ряси на Полтавщині та Чернігівщині. Ще батьків дід — Прохор був священником і, як казав батько — поважним і заможнім. Але вже мій дід — Семен покинув стан своїх батьків: доля занесла його в Крим, де він мав посаду доглядача над соляними складами й де в початку пятидесятих років минулого століття народився мій батько. Отже його дитинство проминуло серед кримських українців і татар, а у великій мірі ще й серед українських чумаків з широких просторів цілої України, що їздили у

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 8

Крим по сіль, і мали з його батьком, а через те і з ним самим, найближчі звязки. Від чумаків мій батько переняв чимало пісень та переказів. Був досить обзнайомлений і з татарськими звичаями, знав навіть трохи татарську мову.

Десь у шістьдесятих роках мій дід покинув службу, купив собі хутір у кобеляцькому повіті, недалеко від села Маячки (сім верст) і перебрався туди разом із сімєю. По його смерти незабаром застрілився його старший син Віктор, дочки були віддані, тому хутір перейшов у спадщину до мого батька, який покинув свою службу дрібного урядовця при полтавській скарбовій палаті й переселився у хутір хазяйнувати. Був жонатий два рази. Від першої жінки не мав дітей, а друга його жінка і є моєю матірю.

Вона походить з роду Маковських. Її батько — Михайло Маковський, що є кревняком відомих малярів Маковських, мав хутір в шости верстах від хутора мого батька. Цей хутір мого діда перейшов у спадщину моїй матері.

Мій батько мав демократичні погляди, а з уваги на те життя й порядки в нашій сім'ї були також демократичні. Я не знав ні бон, ні ґувернанток, яких пізніше мали мої сестри, а виховували мене, крім моїх батьків, ще няньки — моя та моїх сестер, покоївки та куховарки — усі селянки з кобеляцького повіту та візник, також наш хутірський парубок.

В сім'ї у нас панувало двоязичіє. Зі службою батько й мати розмовляли по українськи, а між собою і з дітьми залежно від настрою. Коли батько був у доброму гуморі, то говорив до нас і до матері по українськи, а коли переходив на поважний тон, або на поважні теми, або як сердився, то говорив по московськи, хоча в дійсності не можна було уважати його московщини за "чистий русскій

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 9

язик": це був звичайний русско-малоросійський жарґон, яким говорила провінціональна інтеліґенція на Україні в ті часи.

Першою справжньою школою української мови для мене була в місті найбільше кухня, а на хуторі, куди наша сімя виїзджала на літо — вигін, стерня, толока, де пасли худобу мої приятелі та всі наші хутірські люди разом, які иншої мови не вживали.

В тіж часи зробила найбільше вражіння на мене і лишила найбільшу відбитку на моїй душі українська пісня.

Мій батько кохався у співах всякого роду. Знав досить пісень московських, церковних, оперових мельодій і опереткових, а вже найбільше — українських пісень.

Вже зранку можна було знати, в якому настрою він прокинувся, бо, коли в доброму, то ще в ліжку він починав свій ранок піснею: у свята нераз тропарем, коли його знав, часто мельодією, яку вчора чув десь на концерті, або на виставі, або найчастіше — українською піснею з його репертуару, що й досі вражає мене своєю обширністю. Вже на що багато пісень знали мої приятелі та приятельки з кухні, стайні та з вигону, але вони не могли дорівняти мойому батькові. Він співав усі ті, які співалося у нас довкола та іще свої спеціяльні, що ділали на мою дитячу уяву як красою своєї мельодії, так і своєрідним, часто таємничим і траґічним змістом. До таких належали в першу чергу пісні про чумака, що, вертаючися з Дону, викликає із води свою долю, або про бідну дівчину, що тужить за чумаком, або ще багато ріжних, що їх він виспівував із великим чуттям своїм приємним баритоном і яких зміст, не вповні мені приступний,

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 10

я доповняв і прикрашував моєю дитячою фантазією.

Слухаючи таких пісень, я журився і плакав над нещасним чумаком, якого я малював собі таким, яким нераз представляв батько у своїх оповіданнях: чорний від сонця, у засмарованій дьогтем грубій полотняній сорочці і широких пістрьових штанях везе він із Криму додому сіль і рибу у своїх високих чумацьких возах. Він є дуже добрий і лагідний, дуже любить своїх волів, пасе їх та напуває водою з криниці. Взагалі чумака усі люблять за його щиру й добру вдачу — як ота дівчина у пісні, що каже своїй матері:

"Купиж мені, моя мамо, золотії пяльця,
Я вишию, вималюю чумакові рукавця.
Шовком шила, шовком шила — золотом рубила
Всеж для того чумаченька, що я вірно любила"...

Чумацька-ж (чи козацька — бо в той час я ще не розріжняв тих двох понять) доля уявлялася мені якоюсь мітичною істотою, що живе у воді, подібна до отаких пів-жінок, а пів-риб, які я бачив на образках в ілюстрованих журналах. Що тій долі недобре живеться, видно хочби і з другої пісні, яку частенько співає батько:

"Та вже літ за двісті, як козак в неволі,
Понад Дніпром ходить, виклинає долю:
"Гей, гей! Вийди, доле, із води,
Визволь мене, серденько, із біди!"
"Не вийду, козаче, не вийду, соболю:
Ой, радаб я вийти, так сама в неволі,
Гей, у неволі — у ярмі
Під московським каравулом у тюрмі!..."

Ця доля уявляється мені цілком нещасною: її витягли з води мабуть волоком і тепер у Москві

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 11

бідна, старенька жінка сидить у тюрмі. На шиї в неї таке саме ярмо, в яке запрягають у нас волів, а по боках і по спині її бє і знущається над нею якийсь мені невідомий, але страшний, злий і поганий погонич, що зветься "каравул".

Пізніше, коли я пізнав походження цієї пісні, зрозумів її зміст і точно знав, що це значить "московський каравул", моя уява всеж законсервувала мені давнє моє уображення української долі, і, колиб я був малярем, так, здається мені, що цей образ я переніс би на полотно як живий. І кожний, дивлячися на нього, зрозумів би його правильно — так, як я його розумів, коли мав яких чотири роки!...

Коли батько співає, то всі в хаті мають добрий настрій і кожний підспівує щось своє. Мати шиє або вишиває і співає про пяницю або про сиротину, котру "ніхто не пригорне при лихій годині, не пригорне батько, не пригорне мати"... А я слухаючи її, уявляю собі і того гіркого пяницю, що вернувшися додому пяний, бє свою молоду й гарну жінку і ту бідну сиротину, маленьку дівчину у подертій сірячині, яких я бачив у хуторі, що пасли овечок. І мені дуже жаль тієї гарної молодиці, а ще більше бідної сиротини.

Зворушували мене ті українські пісні своїми образами, не говорю вже про мельодії, котрі так відразу припали мені до серця, що опісля ніякі інші, що чув я їх у житті, не зворушували мене і не торкали так моїх почувань, як оті мельодії нашого народу.

Коли у вечорі траплялося, що батько разом із матірю десь виберуться із хати, от тоді для мене наступало справжнє свято! Ціле населення нашого дому зі мною на чолі зараз же перебирається до кухні.

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 12

Кухарка й покоївка співають, сміються та оповідають мені казки, аж поки надійде візник Ілько, упоравшись коло своєї роботи. По вечері починається головна забава: Ілько і Сохвія (наша кухарка) жартують, дівчата співають, а потім ми танцюємо усі гуртом під загальний спів та сміхи.

Колиж до нас із хутора приїзжають наші хутірські люди, то мої розваги стають ще цікавіші. Ільків брат Василь, що живе у нас "у сусідах" та ще другий наш "сусіда" Штехван — наперед парубки, а потім жонаті люблять мене, а я їх іще більше. Вони оповідають мені про хутірські новини, роблять для мене ріжні цікаві забавки і цілком поважно входять в курс моїх діточих інтересів. Ніколи вони не лишають без відповіди хоч на як дурні мої питання, добродушно зносять мої дурні жарти, які не все дозволяють мені мої батьки. Отся доброта, делікатність повсякчасна готовність прийти мені на поміч, розуміння мене і моїх справ, якіб дрібні вони не були (я це й сам відчував) — все відзначали тих людей, яких у нас у родині звали "простими".

Таке відношення до мене нашої служби, наших "сусідів" і всіх "простих" на хуторі дало в моїй душі перші парости вдячности і любови до наших людей. Далі, в більше свідомих моїх літах ці почування зміцніли, окріпли і розрослися у мене у свідомість моїх обовязків тай моєї кревної приналежности ні до кого ж иншого, як до того шляхотного по своїй вдачі українського мужика, що називався, як я довідався пізніше — "українським народом".

Але що значать усі оті мої міські забави супроти мого життя у хуторі? Сама лиш думка про те, що надходить літо і ми разом усі з Ільком, із Сохвією і з нашим спільним приятелем і загаль-

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 13

ним улюбленцем — собакою Гектором маємо виїхати на степи, до ставу, у садок, де ростуть такі смачні грушки — самі ті спомини тішили мене цілу довгу зиму і весною приводили у бурливо-радісний настрій.

От довгі наші попередні приготування до виїзду нерешті скінчено. Ми снідаємо абияк, раніше, ніж звичайно і батько звертається до Ілька:

— Ну, Ільку, запрягай, тай будемо з Богом рушати! — Ілько запрягає коней до нашої "нетичанки" і ми вкладаємо рештки нашого дрібного баґажу, бо головний відряжено хутірськими підводами ще напередодні. Перед дорогою по батьковому наказу ми всі разом сідаємо на хвилину, "щоб усе добре сідало", а тоді розміщуємося на нетичанці: батько й мати на сидінню позаду, а я по спеціяльно випрошеному дозволові поруч із Ільком на козлах. Чисті й ситенькі, викохані коні рушають. Батько знімає капелюх і хреститься:

— "Господи благослови!"

Всі ми, в тім числі і я, хрестимося, і наш повіз викочується на вулиці славного міста Кобеляк.

Широка небрукована дорога (вибруковано її вже за моєї памяти) курить хмарами пороху, який осідає на листях акацій, що ними обсажено бульвар головної Кременчуцької вулиці. "Поліцейський" (стара провінціяльна назва російського "городового"), що стоїть коло бульвара на стійці, салютує батькові, бо "поліцейських" у нашому місті усього два і вони знають кожного громадянина так само добре, як і він їх. За бульваром виїзжаємо на гору, обїзжаємо собор, велику гарну церкву з круглою банею і, лишаючи за ним єдиний на ціле місто двоповерховий будинок, в котрому містяться усі повітові установи, беремо вліво. Через ши-

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 14

року ярмаркову площу виїзжаємо в поле над глибокі яри. Шість верст рівної степової дороги, і ми прибуваємо на крутий беріг Ворскли - ріки в село, що зветься Горішні Кручі.

Відразу перед очима відкривається чудова панорама.

Під правим, крутим, обривчастим і дуже високим берегом мідяно-сріблястим блиском виблискує проти сонця Ворскла. Наліво ховається вона за високу гору, обмиваючи її підніжжа, а направо пливе просто в сторону міста. Лівий низький беріг, укритий лісом, кидає темну тінь на воду, і ціла ріка здається ніби зшитою з двох стрічок: темно-зеленої від прибережних лісів і мідяно-червоної від червоної глини з правого обривчастого берега. А як вітрець повіє — ґен по середині ріки нерівною плямою знімаються сріблясті хвильки, що, не дійшовши до берега, розтають серед широкого плеса. Десь у гаях на узбіччі гори ховається невидиме село, а просто перед очима блискучу водяну дорогу перетинає груба кодола, на котрій ходить пором.

Кремезний поромщик, засукавши вище ліктя рукави грубої полотняної сорочки і не випускаючи з рота люльки — "зіньківки"*) з химерним мідяним півником на покривці і з таким же довгим мідяним дротом, що висить при ній для прочистки, тягне грубу линву, перехилившися усім своїм тілом в один бік, і пором поволи причалює до берега.

От кінчиться і наша водна подорож: пором, перепливши ріку, причалює до другого берега. Поромщик, діставши від батька "гривеника" (десять копійок), відсуває дрючок і наш повіз викочу-

*) Повітове місто Зіньків славне не тільки на Полтавщину своїми мистецького виробу люльками.

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 15

ється на вогкий прибережний пісок. Дорога лісом іще досить небезпечна. Батько звертає Ількови увагу на "бакаї" (ями, наповнені водою на дорозі), положення і глибину котрих він добре знає віддавна. Часто буває, що еквіпаж або фіра, за стрягши в такім бакаї, сторчить там і пів дня, аж поки проїзжаючі не допоможуть витягнути її безпорадному фірманові.

Та от проїхали ми й ліси з усіма їх бакаями, тепер починаються піски. Ознакою їх початку є стара, напів розвалена хата-пустка, що стоїть край дороги і наводить на мене сум своїм голим димарем і запалою соломяною стріхою. Оті піски часто зустрічаємо у нас на берегах Ворскли і Псіолу і, як я думаю, певно уявляють собою давні корита ріки. Як коли на кілька кільометрів тягнеться полоса чистого кварцового піску, так ніби серед зелених піль і сірого чорнозему дороги випав білий блискучий сніг. На тих пісках не росте ніяка ростина. Лише глибокі колії від колес та сліди від кінських копит і волових ратиць у суміш із широкою стопою чоловіка свідчать про те, що тут є дорога і до того ще тяжка дорога, яка мучить і людину і скотину. Обабіч дороги, де пісок не такий глибокий, росте запашний чебрець, а ще далі за ним ріденьке низкоросле жито. Нічого більше пісок не родить, тому отся земля має дуже малу ціну і люди неохоче витрачують на неї свій труд.

Аж ось проїхали ми й піски. Копита коней вдарили в тверду землю і почалася рівна дорога серед розлогих нив, серед широких степів.

Степи!... Рідні, одинокі й незрівнянні українські степи! Хто зможе дати достойний образ вашої величі, роскоші ваших фарб, симфонії ваших тонів, аромату вашого дихання? Треба великого маляра й музики, щоби міг він збагнути незмірні розкоші,

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 16

які таїте ви у своїм лоні, а ще більшого мистця слова потрібно, щоби зміг він ту красу перенести на папір!

До чого прирівняти ваші розлогі лани? Чи не до безмежних морських просторів? Так ви кращі, миліші, рідніші, близчі! Бо ж морські хвилі спокійно каламутні, чи бурливі й грізні — з одноманітним шумом і плесканням, стогоном і ревом переливаються по безбережному просторі і нема де окові стати, спинитися на тій сумній морській рівнині, а вухо не спічне від того незмінного плескоту й реву.

Ваші ж оксамитні хвилі сіро, ясно й темнозелені, аж сині, як той старий туркус, відливають ріжнобарвним шовком. Сніжно білі плями гречаного цвіту, немов клуби шуму грають на хвилях, а мрійливому ледви чутному шелестові їх супроводить щебетання зануреного в небесну блакить жайворонка, пристрастю здушена пісня перепела, дальнє деркотання деркача, кування зозулі, одуда, або ледви чутне скрекотіння кібчика, що тріпоче крильцями у висоті, визираючи гострим оком свою здобич і зненацька, мов та чайка, поринає серед оксамитової зелені хвилюючих просторів.

Срібні осики ледви тріпочуть білою підшивкою ясно-зеленого листячка по межах козачих хуторів; старенькі покручені бабусі-верби, похилившись дрімають над ставами, а за осиками темніє тернина й вишневі садки. Високі стрункі тополі, мов чепурні хазяйські доньки, стоять у ряд коло воріт, показуючи дорогу до рубленого ґанку, а хата потонула в кучерявих яблунях і грушах.

Ген-ген на обрію видніє низьке узгіря, а на ньому новенькі вітряки у ряд весело вимахують крилами.

Немає тут високих понурих гір, що великою масою своєю закривають небосхил, а чорною тін-

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 17

ню лягають на душу мов хмара і гнітять, як важким камінням. Веселі горбочки перебігають коротким ланцюгом між балками, а віддалік самітня виринає з зелених хвиль степова могила. Той стародавній свідок слави й дідівщини мріє про давнину і в дрімоті своїй з вітром розмовляє про минуле й про сучасне: про давніх, предавніх завзятих скитів, що їх славного князя кости вона стереже і про диких дітей степу — татар, про козаків, що колись списами скородили їй боки і про тих, що тепер скородять ралами та плугами

Із-за далекої громади берестів, осик та осокорів виглядає гострий вершок клуні, а в широкім гнізді на ньому стоїть самітній лелека. Здається, що й він потонув у мріях, перенятий загальним настроєм степу.

Півтонові акорди співу жаб із невидимої балки, переливаючися з цвіріньканням степового цвіркуна і мельодійним дзеленьканням далекого дзвіночка наближаючоїся гарби, фурґона або біди*) творять мінорну ніжно-спокійну симфонію, що тихою гармонією пестить слух і заколисує слухача.

Важкий медовий запах від придорожніх будяків, дух деревію, полину, березки, горошку і тисячі ріжних видимих і невидимих степових квіток змішується з ледви чутним запахом далекого диму від кирпичу**), що на ньому варять хазяйки обід або ранню вечерю та з близьким запахом кінського поту і все те разом витворює своєрідний аромат так само милий і такий характеристичний для українського степу, як і симфонія його звуків та фарб.

Та серед цілої тої розкоші мало де видно й

*) Двоколесна повозка.

**) Зпресований і сушений кізяк, котрим палять головне з недостачі иншого палива.

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 18

чути того пана, господаря й дитину степу — українського хлібороба. Поважний і повільний ступає він розміреним кроком десь при возі, за плугом, або з косою.

Ціле своє життя віддав він цьому степові — любить і леліє його, як мати дитину, шанує й доглядає, як покірний син улюбленого батька, пестить і голубить як парубок кохану дівчину, журиться й радіє, як чоловік вірною дружиною. Степ — свята земля дає йому прожиток — усе, що він потребує для себе і для свого щастя. В ньому його мрії, його радости, надії, його турботи й горе. За свого життя цілу свою душу віддав він степові, а як скінчить свою життєву дорогу, ніхто ж як він, той степ-батько прийме у свої теплі обійми десь серед тернового гайочку і його спрацьоване тіло.

Та тепер серед зелено-оксамитних хвиль лише денеде блисне жовтий широкий бриль, червоний очіпок, або заквітчана дівоча головка. І тільки тоді, як степові простори візьмуться тяжким злотом — як повний колос зігне додолу зісохле стебло, коли від гарячого подиху степових вітрів замість тихо-мрійкого шелесту по блискучих вогняних хвилях пройде сухий тріск — тоді серед золотого моря купами й рядами забіліють людські постаті; жалібним звоном коси заспівають свою смертельну пісню, виполохуючи переляканих тяжких перепілок; білі постаті низько схиляться до сірого груддя сухої землі, віддаючи їй — матері, вдячний поклін за її плодовитість. Тоді, в ту страдну й містичну пору, що має чарівне для хлібороба імя "жнива", якої він зі страхом і надією чекав цілий рік, — тоді складає він свому божищу тяжку жертву своєї праці: — від ледви сірого світанку до чорної ночі серед розпаленого невблаганим сонцем золотого пекла скроплює він рясними краплями поту благословенне

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 19

лоно своєї землиці-неньки, свого степу-батька. Тоді шпичаста стерня укриється рядами присадкуватих полукіпків. Тай їх незабаром перевезуть на хазяйські токи сірі круторогі воли-побратими. Степ почорніє від залізних плугів, рал та борін і по тяжкій праці спочине на зиму, яка вкриє його мов пухом білою сніжною пеленою...

Під вражінням оточуючої нас краси усі мовчать. Мовчу і я, приголомшений силою ріжноманітних вражінь. Хіба зрідка насмілюсь перервати загальну мовчанку яким запитанням:

— Ільку, що отой лелека*) на клуні робить?

— Спати зібрався...

— А що він їсть?

— Жаб та гадюк.

— А де він їх бере?

— А он дивіться один ходить по балці та ловить.

— От якби його з рушниці — бах!...

— Е, не можна, бо лелека мудрий — він тому біду зробить, хто його не шанує...

— Яку біду?

— Хату запалить, або клуню.

— Якже він запалить?

— Він уже знає як: — возьме десь жарину або сірник... —

По довгій мовчанці я знов:

— А он глянь, пташки летять як ниточка!... —

— То дикі качки —

— А якби їх з рушниці?

— То добре б на вечерю, так далеко: до них рушниця не дострельне...

— А де качки живуть?

— На болоті.

*) бузько, чорногуз

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 20

— А де болото?

— Далеко — он там ген-ген за лісом...

Серед таких розмов і не зчуємося, як ізза придорожніх гаїв вирине високий журавель нашого колодязя.

— А от і хутір уже!... Но, коники — вже дома!

Хутірське життя для мене це безпереривний ряд розваг, забав, радости і втіхи. Але з тих розваг і забав я одночасно дістав собі практичний життєвий досвід, корисну науку й відомости, котрі мої міські товариші часто не без труду мусіли добувати у школі, або й не мали їх зовсім.

Прокинувшись рано, я перш за все придивляюся до віконних щілин, через які рівними смужками падає світло на підлогу. Коли смужки на підлозі ясні і над ними стовпчиком іскряться дрібненькі порошинки, значить надворі сонце і не слід гаяти часу. Тоді негайно, ледви убравши панчішки та черевики, я вискакую надвір, щоб глянути, де Карпо сьогодня пасе товар: чи коло старого колодязя, чи на толоці?

Гостре хутірське повітря вдаряє мене в лице. Запах румянку, полиню й конюшини, якими вкритий весь наш великий двір і вигін, перемішується із запахом жовтої акації, якою обсаджено сад і солодким ароматом троянд, що їх цілі зарослі оточують попід вікнами наш дім. А свіжа вогкість від близького ставу, старого колодязя і вкритого густим мохом довгого корита при ньомy, додає до того запаху ще чогось такого міцного, веселячого, що здається не їв би, не пив, а все лиш дихав би тим божеським повітрям. Сонце ріже й сліпить очі так, що я мушу довго держати руку перед очима, аж нарешті їх розплющу і гляну на вигін до ставу.

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 21

Коло клуні за ровом ходить товар, значить і Карпо (наш пастух, менший Ільків брат) там.

Наскоро довершивши конечні формальности з туалєтою і сніданком я стрілою лечу до Карпа.

— Здоров, Карпе!

— Здорові й Ви!

— А що чувати?

Карпо флеґматичний і на перший погляд мало рухливий, відповідає вяло, так ніби його зовсім не обходить мій прихід:

— Та що?.. Нічого!...

Хвилина мовчанки. Але Карпові не терпиться, я бачу, що він уже має щось нового для мене. Нарешті він рівнодушно кидає:

— А в мене щось є!...

— А ну, покажи!

— А що дасте?

— А ти що хочеш?

— Так у Вас однаково нема нічого! А гей, сірий, куди ря?!!

Він як блискавка зривається і кидає ковінькою на сірого, котрий потаємці хитро добирається до баштану, щоби смикнути молоде бадилля буряків або пшонки*). Сірий, побачивши, що його хитрість не вдалася, підтюпцем вертається до своєї громади, а разом із ним і Карпо до мене.

— Так не покажеш?

Він поволи витягає зза пазухи коротку вербову свиставку.

— Що це?

— А ну, подміть!... Я дму. Чути мягкий свист.

— Чиба?... Хто то зробив?

— Я!

*) кукурудза, у нас зветься "пшеничка", або "пшонка".

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 22

— Бре?

— Їйбо!

— А ну, зроби ще!

— А за скотиною хто доглядатиме? Он знов телиця в жито лізе! А куди лиса?... А бодай тебе хорти розірвали! Ач яка!...

— Я догляну, а ти зроби!

— Ну, добре: от Вам ковінька, а я піду до ставка.

Я перебираю від нього ознаку його влади, а він біжить на беріг ставу, де ростуть верби і за хвилину приносить кілька зелених вербових прутів.

— Тепер наробимо багато!

Він робить свиставки, пояснюючи мені кожну свою операцію:

— Треба оббити кору, щоб легко знялася... А тепер вирізати "серце"...

Він вирізує скісний глибокий ровець угорі.

— А тепер знімаю шкурку.

Легко надрізавши шкурку внизу, він знімає її, підстругує вгорі голу паличку, надіває шкурку назад і подає мені готовий інструмент. Я дму — свистить.

— А ти, Карпе, маладця...

— Авжеж!

— Чом же вона не так свистить, як отся?

— Бо довша.

— А якби коротша?

— Та тоньше свистітиме.

Карпо був моїм першим професором не тільки з фізики. Пізніше я нераз пригадував його лекції коло ставу.

Часто до нас підходять інші пастухи, що пасуть поблизу: Оксентіїв Михайло і глухого Йвана Семен. Тоді починається спільна забава. Ми свищемо у свиставки сольо й орхестрою, бігаємо на-

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 23

випередки, граємо у "горидуба" (хто довше вистоїть на голові), або в цурки. Робимо качечки із сухого осітнягу та пускаємо їх на став, або "дідом переводимо бабу". (Камінець, або грудка, кинута рівнобіжно до поверхні води, має, ледви черкаючи воду, перебігти на другий беріг, в той час, як до неї приговорюється: "Діду, діду — переведи бабу, бо як не переведеш, той сам пропадеш!..."), або зручно пускаємо скакати по землі гнучкі лозини — чия далі поскаче. Як у полуднє скотина перестає пастися, то граємо у свинки, в опуки тощо. Яких тільки ігор та забав не навчили мене Карпо з товаришами!

Награвшись досхочу, ми лягаємо черевом на землю і дивимося просто поперед себе, не спускаючи очей з наших волів, коров та овець. При тому йдуть ріжні розмови: загадки, приказки, шутки, казки переплітаються, а я від того вчуся — усе беру собі в тямку.

От над зеленим тлом збіжжа я бачу, ніби, як вода у ставку, хвильками переливається повітря.

— Що то таке? — питаюся я в моїх товаришів.

— То святий Петро вівці жене.

— Куди-ж він їх жене?

— Пастися.

— А як він їх пасе?

— Батіжком.

З жита мені приносять довге стебло ростини з ясноблакитними квітками.

— От і "Петрів батіг"*).

Святий Петро вівці підганяє, а вони і біжать...

Цілком задоволений таким поясненням, я продовжую свої дальші запити. Он ізза клуні виглядає бліде обличчя місяця.

— А що то на місяцеві?

— То Каїн Авеля на вилах держить.

*) Сіс horium lnticus.

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 24

— Як то так?

То так було: в Адама було два сини: Каїн та Авель. От вони усе сварилися, а Каїн був старший і хотів брата зо світу звести. Та тільки за ним Адам наглядав. Аж ось раз Каїн та Авель пішли громадити сіно. Каїн замісць сіна та Авеля на вила підняв і хотів об землю вдарити. Коли тут іде Бог, та як крикне: "стій!" Каїн так і став із вилами догори. А Бог і каже до нього: "Ти думав, ще вбєш брата так, що ніхто й не бачитиме? То нехайже цілий світ дивиться на тебе!" Та оттак їх разом узяв тай іскинув на місяць.

Розмови в тім же дусі йдуть далі:

— Паничу, а ви загадки відгадувати вмієте?

— Вмію!

— Ану відгадайте: "Лежить Гася — простяглася, як устане, то й неба дістане"?...

Скільки я не напружую свою уяву, відгадати не можу.

— Ану, скажи ти!

— Дорога!

Справді, відгадка знаменита: дорога так далеко простяглася, що й неба дістати могла б, якби встала.

— А мою відгадаєте?

— Кажи й ти!

— "Пливе щука з Кременчука, куди гляне — трава вяне".

Знову ті самі наслідки: виходить, що це коса, бо куди вона гляне, там вяне скошена трава.

— А от таку: "Стоїть дід над водою, коливає бородою"?

Це очерет над болотами. Я дивуюся спритно-сти загадок і влучности відповідей.

— Паничу, ану, кажіть, та тільки швидко, швидко:

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 25

"Ходить піп коло кіп, счита копи по три снопи — одна копа копаком, друга копа копаком"...

Мені дуже трудно вимовити, що дуже смішить ціле товариство.

Тимчасом скотина перестала пастися. Овечки збилися докупи, воли поховалися під верби. Карпо зпід руки дивиться на сонце і каже:

— Вже напувати... Пора на обід.

Він жене скотину до колодязя, стає обома ногами на цямрину, тягне журавлем воду з колодязя й наливає до довгого корита. Воли й корови занурюють до свіжої, прозорої води свої широкі чорні писки і пють, жмурячися від задоволення, а потім поволі відходять, ліниво відмахуючися від дрібненьких прозорих мушок, що обліпили їм боки і спини. Значить пора й мені на обід.

По обіді найліпша пора для забав. Усі старші від батьків і до служби, лягають відпочивати. Тепер я можу собі дозволити на пригоди більше ризиковні. Я біжу до ставу, спихаю до води двері з комори, які тут лежать, бо на них хтось прав недавно. Озброївшися довгим кілком, відпихаюся від берега й випливаю на середину ставу. Або вилажу на вербу і роздивляюся звідти довкола.

Тимчасом Карпо по обідному відпочинку знову виганяє череду й ми продовжуємо далі наші забави. Ми робимо лук і цілимо тонкими очеретняними стрілами у вербу; вгору, хто вище стрілить. Або робимо таку пращу, якою колись Давид забив Голіята й кидаємо камінчики — хто кине далі.

Та не всі Карпові вигадки любив я однаково. Не подобалося мені наприклад, як Карпо скаже:

— Ходімо драти горобців!

— Нащо?

— А так!

Це значить, що хтось із хлопців лізе під стріху

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 26

клуні, або комори і з горобячих гнізд викидає горобят. Нещасні жовтодзюбі пташенята пищать, а наша чорна сука Мушка ковтає їх. Мені їх дуже жаль.

— Та покинь бо! Подивись, як за ними мама журиться!

Бідна горобчиха жалібно цвірінькає, кидаючися то до гнізда, то до своїх безпомічних дітей на землі.

— Хай пропадають, бо горобці Христа мучили!

— Як мучили?

— Коли Христос висів на хресті розпятий, то жиди хотіли його зняти та тільки не знали, чи він живий ще, чи вже помер. От горобець літає коло хреста тай усе каже: "Жив, жив!..." А ластівка говорить: "Умер, умер!" Тому ластівок гріх драти, а горобців і сам Бог велів...

Так багато довідуюся я ріжних леґенд про ростини, про звірят. В подробицях довідуюся й про лелеку, як він може помститися за свої кривди. Він має якесь таємниче відношення до вогню, бо він або сам принесе вогонь під стріху, або грім ударить і спалить.

— А що то грім?

— То святий Ілля по небі їздить. Пара білих коней, а віз із залізними колесами. От як колесо вдарить об хмару, або кінь копитом, то іскри й посипляться, так і загремить. Ото й грім та блискавка...

Тому грім і блискавка святі, як і взагалі вогонь є святий. На вогонь гріх плювати, бо на губах вискочить "вогник". І вода свята: в колодязь гріх плювати. А найбільше святий хліб. Не можна їсти хліб, або пити воду у шапці. Цього правила я строго держуся й до сьогодні. У піст не можна їсти скоромного. Я з журбою думаю про те, що мене чорти пектимуть у пеклі за те, що я в Петрівку та Спасівку їм скоромину, тоді, як мої приятелі замісць

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 27

молока й сира їдять цибулю та огірки. Я знаю добре й коли в нас який піст, або свято. На Йвана Купайла в лісі розцвітає червона квітка папороти. Хто її знайде, той знатиме, де в землі скарби позакопувано. А увечері під те свято у нас на вигоні діти скачуть через багаття й співають:

— "На Йвана Купайла купавсь Іван та в воду впав Купайла на Йвана" —

Роблять ляльку Маренку і бігають з нею та співають.

На Петра — розговіни. Кінчиться Петрівка, а по ній, коли скажеш: "Що?", то відповідають: "Тепер тобі не Петрівка, щоб по двічі те саме говорити"... Бо в Петрівку дні найдовші. Після Полупетра починаються жнива — косять жито. На Паликопи не можна в полі робити, бо грім копи попалить. Як прийде Ілля, то вода в ріках та ставах стане зелена, бо він у воду напакостить. На Іллю великий "Ілинський" ярмарок у Полтаві. На Спаса святять мед, яблука та груші й по тому їх можна їсти, а до того — гріх. На Моковія їдять коржі з маком, на Першу Пречисту, або Успєніє ярмарок у Кобеляці, на Другу Пречисту я їстиму пиріг, бо мати імениниця, а після Покрова повернуться заробітчане, що десь далеко у німців наймаються "у строн" — до Семена, або до Покрови. Десь перед Покровою звичайно й ми виїзджаємо з хутора до міста.

В таких розвагах, поясненнях та науці минає мій день. Сонце хилиться за соняшники, Ілько веде напувати коні, а Карпо жене до колодязя череду — значить час вечеряти.

Вечір ціла наша сімя докінчує звичайно на ґанку нашого дому. Батько бере свою велику італійську гармонію і сідає з нею на рундучку, а ми з матірю на другім. Батько добре грає, і незабаром по наших хутірських просторах лунають рит-

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 28

мічні звуки вальсу "Дунайські Хвилі", польонез Оґінського, журливі мельодії з "Травіяти", або веселі з "Прекрасної Олени". З-під рундука чути наперед тихий і несмілий, а далі все голосніший супровід цвіркуна, а з саду голосне тьохкання соловейка. За "Травіятою" слідує трохи не ціла "Наталка Полтавка", "Вечерниці" Ніщинського і дальші довгі попурі з безконечного батьківського українського репертуару.

Як коли замість музики батько в цей час веде ділові розмови зі сусідами селянами. По денній роботі часто приходять до нього сусіди умовитися про жнива, чи про молотьбу, позичити волів, гарби, машини, а то й грошей. З тих розмов я багато дечого навчився. А найбільше — довідався про наших людей та економічні умовини нашого життя. Знаю, наприклад, що батьків кум Оксентій найбагатший господар в околиці. А глухий Іван знаменитий тесляр, та тільки страх який скупий: Іваниха тільки в неділю варить борщ, а цілий тиждень вони їдять хліб та цибулю, хоч і працюють обоє тяжко: він складає гроші на землю, що десь має купити, вибірається кудись, де дешевше земля. А наш Ілько майстер на всі руки: він і косар добрий, і подавальщик до машини, і механік. Батько згоджується позичати, або винаймати свою молотілку тільки під тією умовою, щоб Ілько подавав і доглядав за нею. Батько-ж боронить і Ількові інтереси: Ілько за роботу має діставати три рублі денно, в той час, як звичайний робітник дістає півтора, або й руб-двадцять. Довідуюся я й про цьогорічні умови роботи на жнивах: чи жатимуть з пятого, чи з шостого снопа й скільки бере денно косар, вязальниця, чи косар і вязальниця у парі. Або від якої коробки мають молотити та віяти в кого. Батько відступає свою мо-

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 29

лотілку, а за неї відробляють сусіди волами, або кіньми при молотьбі у нас.

Все те я слухаю й бачу, що всі ті розмови тільки й обертаються коло того "хліба": чи ще зеленого, чи достиглого, сіяного, чи віяного, а мірилом людської поваги й багатства, громадського значіння людини взагалі — є її "хліб" та земля, на котрій він росте. І бачу я, що за ту землю наш чоловік усе зробить: і ожениться зі старою та поганою, аби в неї землі багато, і ціле життя їстиме хліб із цибулею, і ходитиме до німців на далекі заробітки, аби лиш заощадити гріш і прикупити тої "святої" земельки, що ніби якась чарівниця причарувала його до себе й нема на світі ніякої сили, ніякого зілля-відвороту, щоб оті чари з нього змогли зняти!

Коли чоловік не має своєї землі, то й то не біда: аби лише він її любив, бажав її, як усі довкола, то й усі його розумітимуть і шануватимуть. Але, коли чоловік землі не любить, коли не має до неї того непереможного гону, що палить усіх довкола, не дає про ніщо інше думати, як тільки про неї, нічого хотіти, як тільки її — єдиної його володарки — святої земельки, то такого люди не то що не люблять, але не розуміють, як на світі взагалі може жити отаке ледащо. От, до нас як коли заходить один такий чоловічок із Чорбівки. У нього є хатина, та він у ній мало живе. Землі не має й не хоче мати, хоч грошенята у нього й водятсья. Він по ярмарках купує й перепродує коні. І кожний звертається до нього за порадою й допомогою, коли треба купити, або продати коня. На ярмарку всі його шукають і тільки там і поважають, або краще сказати, цінять його, бо потребують. А у звичайному житті кожний скаже про нього хіба:

— От так собі чоловік!... Бог зна що, а не хазяїн отой Колодочка!...

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 30

Тієї пошани до хазяїнів, до хазяйських синів набрався і я від наших людей вже відтоді й ніколи ніякі теорії й ідеольоґії, які розвивали пізніше переді мною оборонці пролетарського світогляду, не могли в мені тої пошани захитати, або викликати любов до т. зв. "пролетарів" тільки за те саме, що вони пролетарі...

Так на хуторі минають мої дні за днями. Я живу спільним із усіма життям, інтереси й турботи старших і мене обходять у великій мірі, бо з ними є звязані й мої особисті інтереси.

От минають жнива. За кілька днів степ за клунею й за глинищем покривається копами й Карпо жене череду на стерню. Починається для нас інше життя, інші розваги. Я ловлю степових коників і вчуся по зовнішньому їх вигляді розпізнавати, котрий має сині, а котрий рожеві крильця. Тепер ми маємо більше спокою, бо скотина не піде робити шкоди у збіжжя. Тому ми більше просиджуємо тепер під копами. Я приношу карти, а для хлопців нема веселішої забави, як грати в карти. Ми граємо у воза, у свиню, у пяницю, у короля, а нарешті я навчаюся грати й стаю їм достойним партнером в грі, що являється вінцем усіх наших гор — я граю у "хвильки"!

Скільки то радощів, яка краса, коли противна партія дістане "ріжок"!*) Ті, що виграли, підсувають під ніс програвшим зігнутий великий палець, ніби з табакою:

— Ану, потягни табаки!... Потягни з рогу!...

— А ти давно нюхав?

— Нюхав, не нюхав, а тепер твоя черга. Ох, тай

*) "Ріжок" — єдина "взятка" ("лева"), "Тринчик" — три взятки за гру.

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 31

міцненька-ж табачка! А пчих!!... Будьте здорові, куме! Призволяйтеся ще!...

— А ти недавно "триньчик" мав?...

— То було, та загуло!...

І знову рух, ніби пальцями по табакерці.

— Де купуєте, дядьку Семене? Чи самі трете? Чом людям не даєте?

— От дам і тобі: матимеш зараз!...

Тимчасом сірий, або половий пішов чухатися до полукіпка. Він з приємністю тре боком, аж снопи розсипаються від його рухів. Переможець раптом міняє тон:

— А ти де?... А бодай тебе лиха година чухала зраня й до вечора!... Ач який!...

Він пускає ковінькою на сірого, скаче по стерні, направляє шкоду, а тоді партнери сідають знов і партія продовжується.

По жнивах іде возовиця. Степ поволі пустіє, а на токах ростуть високі скирти зі шпичастини шапками. Та й їм недовго стояти. От загули по токах машини, розляглося мірне ритмічне ляпання ціпів, скирти помалу розтають, як крига на сонці, а замість них ростуть високі ожереди соломи. А там заторохкотіли віялки, знялися вгору за вітром коробки та широкі лопати і повне, тяжке, запашне зерно, радуючи очі господаря, як той золотий пісок пересипається до його скарбниці: до рублених закромів у коморах, до плетених кошниць у хижках, а то й просто до широких лантухів та груботканих мішків.

Тепер і моїм розвагам у полі кінець. Воли йдуть у роботу до машин, Карпо за погонича. З ранього раня я ледви прокинуся, а вже чую: "жуу... так, так... жу..." — це гуде молотілка в нас коло клуні. Всі наші люди тепер коло машини. Ілько подає, сам батько, запорошений, як і всі, бігає коло

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 32

машини з "маслянкою", поливаючи з її гнутого носика густий олеонафт, а коло проводу, в який запряжено кілька пар волів та коней, чути раз-у-раз вигуки погоничів:

— "Но!!..." "Гей, волики!..." "Гей, воли!..." — Тільки у вечері, коли люди повмиваються та посходяться на вечерю, я знов пізнаю й Ілька, і Василя, і Штехвана та Йвана Максименка, що скидає снопи до машини. З суворих, сердитих і закурених порохом до непізнання вони стають знову тими самими добродушними й веселими, як і завжди. Всі збираються дожидати вечері на другому дворі за фліґелем. Дивись, де не взялася скрипка й решето і пішли співи та танці. Голі пяти вибивають такт по сухій утоптаній землі. Хлопці ніби й не по тяжкій цілоденній праці, навприсядки коло дівчат. Сміх, жарти, дотепи, пісні:

"Тиж мене піддурила,
Тиж мене підвела,
Тиж мені молодому вечеряти на дала.

*        *
*

А хоч і дала, так не дала ложки,
Насипала в черепок, як собаці трошки..."

Що й казати: наші люди чи до роботи, чи до танців, чи до співів — усе однакові!...

Аж ось Сохвія виносить із кухні величезну миску галушок. Запах цибулі й вареного сала приємно вдаряє в ніс — здається, що немає в світі ліпшої страви, як оті наші галушки! Кожний вистругує собі довгу шпичку, бере деревяну ложку і, перехрестившися, усі сідають довкола миски, чи двох, з уваги на кількість людей. І мене бере до себе на коліна якийсь із моїх приятелів. Я ловлю величезну

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 33

галушку на свою шпичку і заїдаю запашною юшкою, аж поки з дому не залунає осоружний голос:

— "Паничу, а вже спа-а-а-ти пора!..."

За молотьбою йде віянка. Але віянка не має того піднесеного нервового настрою як молотьба. Великі купи непровіяного зерна в клуні спокійно лежать, не боячися дощів. Кілька ручних віялок (тоді "парові" машини, що молотять і віють заразом, зустрічалися ще досить рідко, хіба по великих економіях) торохкотять крилами. До них не треба багато людей: один крутить колесо до крил, а другий (звичайно дівчата) підсипає зверху непровіяне зерно. Третій (звичайно хлопята) відгрібає чисте, провіяне зерно. Цю роботу дуже люблю і я. Мені дуже подобається, коли чисте, тяжке зерно перебігає в мене поміж пальцями й я нагрібаю довкола себе таку велику купу його, що й самого мене з неї не видно. Я себе почуваю таким як і всі довкола, повноправним робітником і дуже гордий, коли мої товариші по роботі говорять до мене як до рівного:

— Ну, старайтеся, старайтеся, паничу, — он уже й до обіду недалеко!

Та от і віянка скінчилася. Зерно лежить по амбарах та коморах, починається оранка. Повітря набирає цілком иншого запаху: з поля тягне розораною землею і ще якимсь специфічно осіннім духом, а з баштанів — достиглими динями. Тепер я більше просиджую в садку, збиваючи з нашої великої груші жовті грушки для себе, для Карпа та інших моїх товаришів. За обідом обїдаюся червоними як кров кавунами та запашними динями-"дубівками", що ростуть у нашім же садку.

На оранку годі мені ходити, бо я не зійду за плугом і тільки здалека доноситься до мене знайоме:

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 34

— "Та гей волики!... Гей воли!..."

А увечері, як плуги вертаються додому, я любуюся лемішами і череслами, що блищать, як чисте срібло. З цю пору в нас уже мало роботи і ми як коли вибіраємося в гостину до діда.

Хутір мого діда, званий Маковщина, віддалений від нашого на шість верстов. Він мені подобається більше і в кожному разі більше імпонує як наш. Мій дід добрий "хазяїн", як то кажуть у нас. У діда став більший і не пересихає як наш. В ньому водяться карасі, яких він сам розплодив. Він уміє провуджувати шинку від свиней власного хову. У нього величезний сад, а коло самого ґанку росте велика "дуля". З неї грушки, як мала диня завбільшки. З них дід варить у меді свої знамениті цукати і настоює славну дулівку. А перед самим його домом стоїть пасіка, з якої він збирає прозорий і запашний мед.

У великім дідовім домі, де він мешкає сам (він овдовів іще до мого народження) мене найбільше цікавлять дві речі: перш за все револьвер у довгім деревлянім футералі, що висить у нього над ліжком, а вдруге — два малюнки в рямцях у його вітальні.

У вітальні на передній стіні в рямцях висіли два образки — додаток до якогось ілюстрованого журналу й дуже добрі олеоґрафії з малюнків художника Зічі. Вони, хоча й малозрозумілі для мене, та проте дуже цікавлять і розворушують мою фантазію. На однім гарна бліда жінка обнімає високого хлопця з довгими, як у цигана, чорними кучерями. Він убраний у червоний жупан, а при боці в нього гарна довга шаблюка. На другім малюнку в центрі стоїть дуже грізний дідуган з довгими сивими вусами, а зпід шапки за вухо йому спадає сива заплетена кіска. Зпід довгого червоного жупана

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 35

видно широкі, як спідниця, шаравари та такі ж червоні, як жупан, чоботи. Зза пояса визирають два великі пістолі. Опертий на довгу рушницю, він суворо дивиться на гарного молодого лицаря, що, видно вбитий, лежить горілиць перед ним коло його ніг. Лицар закутий у блискучий панцир, а обличча в нього біле-біле, як крейда. За ними обома видно постаті вершників. Все мене цікавить на тих малюнках, особливо ж зброя, одежа і суворий вигляд старого. Я з острахом і цікавістю питаюся матері:

— Мамо, хто се?

Але вона дає дуже коротку відповідь, яка мене мало задовольняє:

— То — Тарас Бульба!

Я не можу збагнути, що ж власне робить отой Тарас, але бачу, що тут мало статися щось надзвичайне: про те мені говорить і дуже сердитий вигляд старого і мертве тіло молодого прекрасного лицаря, уся якась надзвичайна обстанова і настрій, котрим пересякнуто ті малюнки. Пізніше, коли я довідався, що то за Тарас Бульба, збагнув я ідею й душу тих образів. Вони й досі здаються мені одинокими і найбільш достойними тих невмирущих постатей, які намалював мій ґеніяльний земляк із Сорочинець і над котрими я пізніше пролив стільки щирих моїх напів діточих, а напів юнацьких сліз іще несвідомого громадянина-українця!

Мій дід великий хлібосол. У нього ми перепробуємо і його знаменитих старих наливок, і маринатів усякого роду, від грибів починаючи й ріжними овочами кінчаючи, його годованих гусей, качок та індиків і його славної шинки тай зробимо честь його варенням, а я особливо — цукатам і набравши досить із собою того добра, вертаємося до дому в супроводі його побажань та запросин не забувати та частіше до нього навідуватися. Ніколи не

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 36

забуду отих його принять: кожний, кому тільки доводилося заїзжати на хутір до старого Маковського, довго памятає його щирість і гостинність!...

*
*         *

Отак на хуторі минали щасливі дні мого дитинства. Але, як відомо, ніяке щастя не є довговічне.

Одного прекрасного літнього вечора, сидячи на рундучку, почув я нараду моїх батьків. А з тої наради виходило, що я вже досить великий хлопець, бо в осени маю докінчити сьомий рік, що вже час почати моє навчання, а за два роки, як Бог дасть, то може я складу й іспити до ґімназії. Наслідки тої наради були такі, що за кілька днів мій батько вибрався у Кобеляки і звідти привіз спеціяльно для мене дві книжки. З азбукою я познайомився з одної із тих книг, котра так і звалася: "Азбука".

Були в ній понамальовувані всякі образки, а внизу під кожним стояв знак. Сей знак і мав я собі затямити, бо він означав літеру, з котрої починалося слово, що ілюстроване було образком. Ті образки являлися для мене здебільшого загадкою і декотрих із них не міг розгадати не тільки я, але й сам мій батько. Ну, скажемо, по довгім напруженні моєї фантазії і сумлінних поясненнях батька я міг припустити, що якийсь чудно закручений шнурок, не то ковбаса і кавалок носа над ним — усе те разом має означати "ус". Або рівна чорна продовгаста дірка, огорожена білими квадратовими дощечками, мала означати "зуби", але от задача: що означає отой химерний образок, під котрим стояла літера "Ю"? Правда, підпис говорить, що се є "юла" і я можу вже той підпис прочитати й без батька, але ні я, ні він, не можемо дати ніяких пояснень про той таємничий предмет, що так зветься.

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 37

Сам же рисунок виконано так, що треба хіба дуже буйної фантазії, аби в ньому пізнати нашу дзиґу.

Чергового літа я приступив уже й до другої книги, на котрій написано "Городская Школа" і яка містить у собі багато мудрих річей. Я без великого труду розумію й навчаюся тої премудрости, але вона наводить на мене тяжку нудьгу.

"Деті в школу сабірайтєсь,
Пєтушок прапєл давно.
Паправорней адєвайтєсь,
Смотріт солнишко в акно..."

проказую я напамять вивчений нудний, пренудний вірш із тої книги. А перед очима в мене Карпо. Десь із Семеном вони тепер коло ставу. Чи дістав він сопілку, що вчора мені обіцяв? Мабуть дістав і, дожидаючи мене витинає "санжарівки", або якої іншої. А Семен танцює, приспівуючи:

"Ішли дівки санжарівки,
А за ними три парубки.
А собаки з маківок:
Гав, гав! на дівок..."

З вікна, проти якого я сиджу тягне чудовий солодкий аромат троянд. Ластівка щебече над вікном, де в неї маленькі у приліпленому під дахом гнізді і так любо та мило на божому світі, що, здається, кинув би об землю "Городскою Школою" тай подався б чимскорше із батькового кабінету. Але в мені міцно вкорінена свідомість обовязку: переказавши вірші, я читаю неменш нудне оповідання, а потім беруся до переписування. Тонка продовгаста "пропись" містить у собі виписані гарними літерами якісь дикі слова, які я списую, не

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 38

розуміючи їх і не турбуючи батька зайвим розпитуванням.

"Астрахань, Царицин, Виндава" — виводжу я сумлінно на зошиті в три лінії, аж поки не запишу до кінця положену мені сторінку. Та "Астрахань" уявляється мені посудиною, як "лохань", лоханка, або помийниця по нашому. "Царицин" — се мабуть царевич у блискучому однострої і з еполетами та з шаблею при боці, яких я бачив на образках в ілюстрованих журналах. А "Виндава" — се мабуть така велика довга гадюка, що давить людей...

По науці в мого батька я перебув іще рік науки в Кобиляках у навчительки, що мала офіціяльне імя Антоніна Степановна Черноґлазова, а скорочено й по простому звалася Чорноглазка. Ся мила й добра жінка навчила мене писати диктат, числити усно й вираховувати на письмі знані "стовпчики" із задачника Євтушевського і молитов із "Краткого молитвослова", так що в серпні 1894 року я без великого труду зложив вступні іспити до приготовної кляси полтавської ґімназії і мою голову увінчав давно і з нетерпінням очікуваний синій, з білими кантами кашкет, прикрашений на чолі двома срібними дубовими листочками, між якими красувалися дві срібні літери: П. Г., що означало: "Полтавська ґімназія".

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 39

II. ПОЛТАВСЬКА ҐІМНАЗІЯЛЬНА ГРОМАДА.

"...В слові твойому іскряться
І сила й мягкість, дотеп і потуга
І все, чим може вгору дух підняться..."

Щоб читачеві ясно представилися умови, в яких оснувалася полтавська ґімназіяльна громада, в яких умовах вона існувала і припинила своє існування, думаю, не буде зайвим, коли я опишу життя полтавської ґімназії того часу взагалі і моє зокрема.

Перші мої вражіння по моїм переселенню в Полтаву були потрійного роду: від самого міста, від мого помешкання і від ґімназії, куди я ходив на науку.

Сама Полтава вразила мене так своєю великістю супроти наших маленьких Кобеляк, як і своєю красою. Перший раз до Полтави ми з батьком приїхали в ночі. І хоч ніч була темна — без місяця, тай я був уже сонний, я всеж не міг надивуватися красою міста. Насамперед, Ворскла тече хоч і під горою, як і в нас, але, здається, ніби у самім місті, бо близько коло неї розкинулися яточки, що ведуть свою торговлю головно серед подорожуючих селян. Крута гора, на якій стоїть місто, здаля оточена ніби загравою від вогнів, та самого міста не видно через гущу дерев, в яких воно потопає. Сади, садки, садочки, йдуть весь час вздовж дороги, по котрій повільним ходом угору везе нас наша "фурка"*). Ми їдемо вгору — Новопроложеною вулицею. Ясні зорі Воза й Молочний Чумацький Шлях у темно-синьому небі, зелень садів довкола, а між ними ледви видно доми, хати, хатки — се все

*) Однокінний фаєтончик.

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 40

ніби є й у нас, тільки що садів більше. Але стук кінських копит об каміння бруку показує, що ми вїзжаємо у місто і що те місто має ліпшу дорогу, як наші Кобеляки. На другий день, ідучи в ґімназію на іспит, я дивуюся великим двоповерховим будинкам на Олександрівській вулиці, цікаво розглядаюся по "Корпусному садові", а найбільше дивуюся великій кольоні — памятникові серед нього. Таку будову я бачу вперше, тому й не можу зрозуміти її призначення. Батько мені пояснює, що вона не має ніякого практичного застосовання, а стоїть на память про те, що колись під Полтавою російський цар побив шведів. Самий будинок ґімназії ділає на мене своєю величністю зокола і в середині, але про нього пізніше.

Взагалі ж Полтава, хоча й велике місто, а не здалося мені чужим, або непривітним. Правда, на вулицях не видно, як у Кобеляках, селян, не видно возів, запряжених волами, зате їздять усе пани, "файтонами". Але далі, обжившися, я побачив на Сінній площі, куди виходили вікна мого мешкання, ті ж таки наші кобеляцькі вози й гарби, запряжені такими ж волами, а при них таких самих, як у нас, дядьків, що так само і говорять між собою, а ще пізніше, на Воздвиження, як я з моїми товаришами вийшов на ярмарок, що розташувався на тій же площі перед нашими вікнами, то аж серце мені заграло з радощів: я почув типові наші кобеляцькі ярмаркові розмови. Зачув знайомий запах "сластьонів*), побачив і наші типові пірники у формі червоних коників та півників, глиняні свистуни, сопілки, купи кавунів — усе чистесенько так, як у нас! Придивляючися й прислухуючися довкола, я прийшов

*) "сластьони" — то варене на олії тісто в формі склеєних між собою кульочок.

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 41

до висновку, що Полтава також мила й рідна мені, як мої любі Кобеляки, тільки що більша й краща.

Але всеж ріжниця у мойому житті тут настала величезна. Не говорячи вже про те, що я ходив до ґімназії, яка наводила на мене священий страх і трепет, саме моє домашнє життя цілком відмінилося.

Батько віддав мене на найліпшу "квартіру" (інтернат) — до Вікторії Михайловни Гродзинської. Се була немолода вже панна, яка перед кількома літами зявилася у Полтаві й відкрила пансіон для ґімназистів. Ніхто докладно не знав її життєпису. Те, що вона добре знала по польськи і звалася Вікторія, давало причину думати декому, що вона полька. Але вона була православної віри. Крім того вона дуже добре й охоче говорила по українськи, — а по московськи не гірше, коли не ліпше, як всі інші. В той час, як я жив у неї, вона наймала долішній поверх великого дому полтавського міського голови — Віктора Павловича Трегубова, і в семи покоях її мешкання все було повно хлопців: як коли число їх доходило до сімнадцяти-вісімнадцяти душ. Як господиня й доглядачка була вона незрівняна. Порядок і чистота в наших покоях були такі, що я не тільки дома, а й ніде і ніколи не бачив. Годувала нас дуже добре. Стежила також пильно за нашими успіхами в науках, а менших то й сама перепитувала.

Не можу сказати з певністю, чи любили її вихованці та мушу зазначити, що її пансіонери все були в числі найліпших учеників і відзначалися найліпшим вихованням. Деякі, а між ними і я, завдячують їй звичку до порядку, почуття обовязку і любов до праці, трудового життя, котрих ми навчилися під її впливом, її повсякчасної науки і під її чисто батьківським доглядом. Свідомо кажу "батьків-

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 42

ським", а не материнським, бо вона ціла скорше подобала на мужчину. По мужеськи енерґічна, вона вміла сказати різке слово, не дуже перебираючи у термінах, уміла побити непокірного пальцем по лобі, або при потребі й по плечах ремінцем, а за роботою кожного наглядала так, що з нею не зрівняється ніякий доглядач!

Рано о шостій годині вона вже на ногах і йде нас будити. А як хто не спішить вставати, то дістане по плечах або й нижче, замашною дубовою паличкою, котрою вона з допомогою шматки чистить скла нафтових лямп. Перед сніданком ми повторюємо задане, о пів осьмої чи в осьмій снідаємо й вибираємося до ґімназії. До ґімназії на велику "переміну"*) приносить нам покоївка — гарненька Оришка другий сніданок, а в пів третьої вертаємося по науці на обід. По обіді пів години на прохід, а від четвертої аж до вечері наука. Строга наука під її невблаганним і всевидячим оком. О восьмій вечеря, а о девятій ідуть спати менші. Старшим дозволено сидіти й до десятої, а матуристи ті поза законом сидять як хочуть довго. Коли задання приготовлено і вона або старші ученики перепитають менших і провірять писемні завдання, тоді для нас наймолодших приходить диктат. Ґрупа чотири-пять хлопчиків з приготовної й першої кляси сідає до столу, а вона диктує нам із книжки. Й отут я вперше пізнав вигоду мого знання української мови.

Як подолати непереможні закони писання "ять"? По московськи скрізь вимовляється однаково "є". Наприклад, як написати "сєбє"? Вона дає нам дуже просте правило:

— Переверни слово, як у вас кажуть прості

*) Півгодинне перерва від 12 до 1/21-ої години.

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 43

люди, тай там, де вони вимовляють "і", став сміло ять.

Отже, тому, що в нас треба сказати собі, я сміло пишу друге ять, а перше е. Це правило знаменито придається мені в усіх підозрілих щодо "ять" випадках і робить зайвим для мене затямлювання спеціяльних правил з граматики та вчення напамять отого дурного ряда слів, у середині котрих "ять" мусить писати кожний "просвєщонний росс":

"Єда, єсть, обєд, обєдня, бєда, бєлий, бєґу" і т. д.

Навіть і те для мене самособою зрозуміле, що "ґньозда, сьодла, цвьол" і т. д. таки мусять мати в собі те зрадливе "ять", бо ж ми з Карпом сказали б: "гнізда, цвів".

Коли "Викторія", як ми звали між собою нашу господиню, в доброму настрої, то вона розмовляє по українськи. Тоді стає так мило і привітно, наче дома. Так у душі у мене поволи, але твердо вкорінюється поняття про українську мову, як щось інтимне, любе, рідне, приємне й дороге. Українську мову люди вживають тільки у виключно гарні хвилини свого життя, а для повсякчасного звичайного вжитку та лайки служить їм мова офіціяльна й груба — та, що з нею звязане було у мене стільки прикрих спогадів при "пєтушку" й при "Виндаві", а тепер не менше в ґімназії.

Там, у ґімназії нам усім катеґорично і строго заборонено вживати сієї мови. В ґімназії усе строго й офіціяльно. Рано, прийшовши до клясної кімнати, чистої, ясної, високої й холодної, де пахне терпентиною від мастики, що нею натерто чисті дубові дошки підлоги, хлопчина не сміє піднести голосу, а має сісти на тяжку дубову лаву й тихо повторювати завдання, аж поки не позвонять на мо-

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 44

литву. Ще перед молитвою приходить провірити, чи хто не спізнився, господар і гроза приготовної кляси Василій Ісідоровіч Мандро-Апродов. Се високий грубий мужчина, з різким голосом і рижою бородою. Він викладає у нас майже всі предмети, а то: московську мову, рахунки й краснопис. Крім нього до нас заходить зрідка ще пара педаґоґів: на Закон Божий добряга священик отець Григорій Гамалія, на ґімнастику офіцир і на рисунки учитель, котрого ніхто інакше не називає, як Штрик, хоча справжнє його прізвище Прокофєв. Але всі вони нас мало цікавлять. Єдиний, грізний власник наших душ і тіла є Мандро.

От звонить звоник на молитву й усі ми, хутенько ставши в пари, йдемо до великої салі. В салі кожна кляса має своє окреме місце, по порядку. Ми — найменші, стоїмо напереді, майже коло самої стінки, на котрій висить портрет на цілий зріст чергового російського імператора, а тепер Олександра III. Зараз таки проти нього, закриваючи його майже до пояса стоїть висока тесана катедра, з котрої читає нам священник уривок євангелії, а на врочистих актах секретар педаґоґічної ради виголошує промову. На стінах салі скрізь розвішано портрети померших царів, а в лівому кутку за кахлевою грубою стоїть ґімнастичне приладдя: дві високі драбини, бруси подвійні й одиничні та велика шкуряна подушка до скакання. Заки почнеться молитва, дехто ґімнастикується, а інші повитягали зза пазухи книжки й зошити та повторюють завдання. Коло самої катедри стає хор аматорів, бо наш фаховий церковний хор звичайно в сей час відбуває співанку в "пєвческом класе". От коло вхідних дверей збирається педаґоґічний персонал, нарешті приходить і директор. Тоді хтось із учеників-диріґентів, або наш добряга інспектор, якого кли-

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 45

чуть "Махомай" (справжнє його імя Микола Лукич Павлович) задає тон по камертону, або і з фантазії і ми цілою ґімназією співаємо молитву "Царю Небесний". По ній наш ґімназіальний парох і навчитель закону божого отець Дмитрій Щедродаров відчитує з катедри уривок євангелії, а по нім тим же порядком співається "Спаси Господи". Далі один ученик виходить перед ікону і голосно читає молитву: "Преблагий Господи". Тоді учителі розходяться, а директор робить цілій ґімназії свої чергові уваги, або держить черговий виклад із гиґієни, котрий ми маємо уважно вислухати. Як коли, захоплений своєю красномовністю, на той виклад директор забирає пів першої години, на превелику нашу радість. По директорському викладі кожна кляса по порядку, починаючи з приготовчої, дефілює перед директором, котрому ученики кланяються, а він оглядає кожного: чи ученик убраний по формі, чи не має вусів, довгого волосся, цвікера на носі, виставлених маншетів і ковнірця та усяких инших заказаних річей. Розходимося по клясах і починаються години.

У нас першою все буває на переміну або московська мова, або рахунки. Василій Ісидорович заходить до кляси з клясовою книгою під пахою. Усі як по команді підносяться і хтось призначений читає, вийшовши перед катедру: "Преблагий Господи". Тоді сідають. Починається перекличка, а за нею найстрашніше: перепитування заданого. Один визваний виходить до таблиці, а решта з трепетом стежить за ним, щоб не бути спійманим на неувазі. Не можна сказати, щоб наш учитель був злий педаґоґ. Але він має такий грізний вигляд і цілу поставу, що кожний тріпоче, як лиш зачує його голос. По переказуванню заданого, йдуть задачі на завтра, аж ось ударить і спасенний дзвінок. На пав-

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 46

зу ніхто не сміє вибігати далі коридору, а вже надвір, то боронь Боже! Усі двері з будинку на двір замкнені і при кожних стоїть свій вартовий "служітєль", як звуть у нас за директорським прикладом, ґімназіяльних возьних. Тай нікуди і ні для чого йти нам бідним приготовельникам, що ще не маємо навіть повного титулу і повних прав справжнього ґімназиста. Декотрі з нас, в тім числі, на моє горе, і я, носять навіть не належну справжньому ґімназістові сіру "шинель" із білими блискучими ґузиками, а цивільне пальто, а я синій кожушок. Нас усі мають за щось нижче і дражнять нас образливою кличкою "кишки". "Приґотовішкі — свинячі кишки"! Так соромно слухати оту дурну назву і так би хотілося скорше добути почесний титул "первоклассніка", разом із сьому титулові присвоєними блискучими ґузиками на сірій шинелі!

За рахунками іде "русскій язик". Хоч я і досить знаю сей предмет і розумію всі належні до нього ґраматичні правила, розбори і т. д., та проте не лежить він мені до душі. Все може трапитися якась несподіванка, що, дивися, зробить тобі яку прикрість. Наперед переказується прочитане на сьогодня, тоді йде розбір прочитаного. При тому бувають ріжні випадки, от хочби в роді такого:

— Что такоє "корито"? — питає Мандро.

— Ето, ґдє лошадєй напувають, — слідує відповідь.

— Нє "напувають", а "наповают"! Ти как ґаваріш — на базаре ти чтолі? Какоє корито єщо биваєт?

Того не знає запитаний. Учитель наводить:

— А бєльйо (білизну) — в чом моют?

— В ночвах, — іде простодушна відповідь.

— Что такоє за "ночви"? А может бить в "мазнице"? Ти ґдє — среді пастухов, ілі в ґімназії?

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 47

На дотеп учителя хтось голосно хіхікнув. Се його приводить у лють:

— Так ти усмєхаєшся? — грізно підходить він до винуватого і бере його за рамена: — так ти на урокє (на лекції) усмєхаєшся? — Він починає трясти хлопчину, усе голосніше вигукуючи: "Так ти усмєхаєшся??!!"

Бідоласі душа в пятках. Від переляку він стає блідий, а від сильного трясення голова йому хитається, як у ґумової лялечки. А Мандро трясе й трясе, приговорюючи на ріжні лади:

— Я тебе покажу, как улибаться! Ти у меня улибньошся!...

Як коли буває, що по такій трясці хлопці потім блювали, а коли то з переляканою дитиною бувало ще гірше.

Оця система трясення, котрою він уславився на цілу ґімназію, робила його для нас найбільше страшним. Мене не тряс він ні разу. Я був досить добрий ученик. Але усіх нас підчас такої сцени брав неймовірний жах. Тимбільше, що, якби він звернувся і до мене із тим фатальним питанням: де миють білизну? — то і я не міг би йому инакше відповісти як тільки, що в "ночвах", а значить і дістав би оту образливу назву "пастуха", або "свинопаса". Не можу навіть сказати, щоб сама назва була для мене така образлива. Аджеж і я пас отару з моїми друзями, але хіба вони заслугують на образу лише за те, що вони пастухи? Вони ж добрі, чесні й порядні хлопці, ніхто їх за те у нас не лає, їх роботу так само шанується, як котру іншу. А мазниця таки нічого злого з себе не уявляє: в ній держать густий чорний дьоготь, котрого запах я дуже люблю. Але я відчуваю моїм діточим серцем, що тут не шанують ні мови, ані самих тих людей, що по степах пасуть отари та ходять із возами, мастять їх із маз-

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 48

ниць і самі пахнуть дьогтем. А я люблю тих людей, бо вони розумні, мають добре серце і мене люблять. Тай взагалі я не можу зрозуміти, чом їх мову, таку милу, дорогу й рідну мені, тут уважається за щось гідне призирства, паскудне і навіть злочинне?.. Отак крапля по краплі на серці мені наростає біль, образа і злоба на той порядок і на таких людей, що без ніякої, здавалося б, причини ганьблять усе те, що для мене є близьким, рідним і дорогим.

Правда, таких строгих учителів як Мандро, ми більше не маємо у нашій клясі. Отець Гамалія — добряга. Він і сам не ліпше знає говорити як ми. Він зовсім по нашому вимовляє, не сердиться й не кричить на нас. Тому Закон Божий для нас година відпочинку. Нашого ж господаря кляси ми до того боялися, що бували такі випадки: перед його годиною ми ґрупою, колективно і на колінах молилися перед іконою, щоб Господь Бог утишив його гнів! Се, правда, не перешкоджало молитовним душам в хвилину розпуки і злости виговорювати на свого деспота:

— От, чортяка, бодай ти здох! Мандро-Апродов — штани попродав!...

Але се говорилося серед своїх і тихо-тихо, щоб не почув хто, боронь Боже, та не доніс!

Штрик — людина тиха, нас не займав і ми його не боялися, сумлінно вирисовуючи на годині прямокутники, квадратики й зірочки у довгих, предовгих зошитах.

Та от чергова денна мука скінчилася. Читаємо молитву: "Благодарим Тебе Создателю" і розходимося по домах. Приготування завдань дома не є великим трудом для мене. Дещо я роблю навіть з охотою. Так охоче і з інтересом перечитую я черговий уривок із "Гадкого утьонка" (казка Андерсена), або "Приключеній малодой бєлкі — Бобочкі".

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 49

Се, можу по совісти сказати, одинокі уривки із цілої "російської" літератури, які в школі визивали мій інтерес і задоволення з прочитаного (не говорю про Гоголя, якого, як побачуть читачі нижче, я не уважав за російського письменника). А вже декотрі літературні зразки то визивали в мені прямо досаду й сміх. От хочби читання уривків із "Дєтства Баґрова внука" С. Аксакова, чим мене мучили у першій клясі. Сам отой "мальчик Сєрьожа", як ми мусіли звати героя оповідань, видавався мені якимсь пришелепуватим маменькиним синком, а всі його розваги й пригоди, в котрих неодмінно брала участь або його мамаша, або "дядька — Савєльіч", такими дурними й нецікавими, що хіба підкреслювали його велику безпорадність та глупоту. Я не раз ставив собі таке питання:

— Що, якби отсього дурника, та до нас у нашу компанію на хутір? Чи він би з нами міг заграти хоч у свинки, не говорю вже про хвильку? Або чи вистояв би на голові хоч стільки, як я? Мабуть би заплакав та й побіг до мамуні, або до "дядька"! То-то нам було би сміху з отакого паничика!

Отже ні "велікая русская література", ані "прекрасний русский язик", котрі, як виявилося пізніше, я мусів любити й шанувати та ще й бути гордим із того, що вони належать мені, як велика спадщина і ніби є рідними для мене — вже з самого початку мого шкільного життя не робили на мене ніякого вражіння. Що тому є виною — не знаю. Одначе факт є фактом: "русскім" я себе ніколи не почував — ні в дитинстві, коли мені ту "русскость" вбивали силою, зневажаючи мої природні почування й любов до мого рідного, ні пізніше, коли я зрозумів, що те робиться над усіма нами по виробленому згори плянові і має свою певну ціль...

Моїх шкільних товаришів і співмешканців, зда-

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 50

ється, мало цікавило те питання, яке стало відразу переді мною, а власне: чому у нас у ґімназії так зневажливо ставляться до простих людей і їх мови? А декотрі з них віднеслися відразу скептично і з насмішкою до моїх романтичних поривів, що охопили мене трохи пізніше, коли я уперше неясно відчув, що ця мова є не тільки мовою людей простих, але й таких, до котрих кожний мав би почувати пошану — що ця мова була колись звичайною й офіціяльною у лицарів козаків.

Якось уже у другій клясі ґімназіяльній, коли я не мав що робити по приготовленні завдань, Вікторія дала мені до читання книжку, на котрій було написано: "Тарас Бульба".

Я нераз бачив її між іншими книжками, але вона не викликала в мені інтересу до цього часу, бо я досі захоплювався романами Купера, Майн-Ріда і Жюля Верна. Як і усі мої однолітки, я був певен, що з тими авторами ніхто інший не може навіть стати до порівнання. Тому я дуже неохоче взяв книжку і, по правді сказати, не думав, що дочитаю її до кінця. Але з першої ж сторінки я захопився сюжетом, а чим далі, то моє зацікавлення ставало все більше: я вже й спати не хотів іти, так що Вікторія силою мусіла виривати книжку з моїх рук. Те саме повторилося й на другий і на третій день, а коли я дочитав книжку до кінця, то не хотів її віддати, з міркувань, які читач побачить далі. Мене захопили не тільки розвій подій і характери дієвих осіб, але і ще щось инше, щось надзвичайне, чого я досі не бачив ні в одній прочитаній мною книжці і що нагадувало мені вражіння від батькових пісень, від наших людей, від нашого хутора — все те, що творило взагалі найліпшу, найінтімнішу сторону мого життя. Описані у повісти люди не були такі самі, як тепер; инші були й історичні обста-

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 51

вини цілої події, і робилося усе десь не в нас на Полтавщині, а мабуть далеко-далеко, але вчинки героїв — головно самого Тараса, його вдача, вдача Остапа — це все було для мене таке знане, таке близьке, ніби батько оповідав що з давніх чумацьких пригод. Нарешті я зрозумів, що значать і оті слова "козак", "запорожець", які я так часто чув у наших піснях. Тай сама природа — той степ, могили, балки — це ж наша природа — наш таки степ, а не майнрідовські прерії; кручі, ріки й ліси — наші, а не американські, чи африканські. Також і Дніпро, яким я сам їздив — усе нагадує мені, що це писано нашим чоловіком про наших людей, а головне, що автор дуже любить тих людей і уболіває над їх долею, так само, як я уболівав свого часу над долею бідного чумака. А доля героїв надзвичайна: особливо мене вразила зрада Андрія, вбивство його власним батьком. Доля Остапа ще страшніша: ціла героїчна постать його чарує мене, а найбільше той образ, коли при тортурах тріщать Остапові кости, а він у свідомости виконаного обовязку і в палкій відданости й любови до своїх братів-козаків, до свого народу охоче віддає молоде життя за оте своє, рідне, а, конаючи у страшних муках, звертається до одинокого чоловіка, котрий може його найбільше зрозуміти — до свого товариша по зброї й по ідеї, до свого побратима, що їх спільне життя освячено стильними лицарськими подвигами — до свого вчителя, порадника і нарешті — батька, чиї заповіти він свято й непохитно доніс до передчасної могили — до того чоловіка, котрий тоді став, є і все лишиться для мене ідеалом людини, громадянина і батька:

— Батьку, чи ти чуєш мене?...

І зненацька дістає несподівану відповідь, яка містить у собі й палку батьківську любов, останнє

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 52

благословення на кріваву жертву і разом підпору та втіху від друга-побратима, що тую жертву він не дурно складає, що за неї, хоч у могилі, але тішитиметься він належною й страшною пімстою:

— Чую!...

Це одиноке слово: "Чую!..." справляє на мене таке вражіння, що я нишком утираю сльози, над книжкою, щоб хто не побачив. Лігши, я не сплю пів ночи і в голові строю пляни, якби я помстився за оту святу Остапову душу? Мене бє гарячка і я не можу піддержувати звичайної розмови зі своїми товаришами. Прочитавши про траґічну смерть самого Тараса, я вже тоді у своїй душі складаю присягу, що буду ціле своє життя іти слідами Остапа й Тараса, почуваючи, що вони зложили свої жертви за щось дуже велике і святе. Я не можу ставити до порівнання героїв повісти Гоголя з такими ж у прочитаних мною романах: "Вершник без голови", або "Діти капітана Ґранта", чи навіть самого "Капітана Немо" — так маленькими вони здаються мені в порівнянні з отими величніми козацькими постатями. Мені приходять на память малюнки на стіні у вітальні мого діда і тепер я їх дуже добре розумію: і ту панну, що в обіймах своїх губить козацьку душу, і велику, могутню постать батька, що власними руками забив сина-зрадника за те, що він осмілився переступити святі, скроплені кровю таких мучеників, як Остап, дідівські заповіти! Разом із Тарасом і разом із автором я уболіваю й над долею Андрія. Справді: "Чим не козак?" І лицем білий, і постать козацька і славного роду — він міг би, як і Остап бути втіхою для батька і зразком для инших у службі своїй батьківщині, але принада панської краси, принада лакомства нещасного — ота страшна спокуса власної втіхи, хоч і від ворогів, хоч би й коштом запродання своїх кревних, кош-

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 53

том зради батьківських традицій, зробила з нього нікчемного запроданця, що соромом укрив шляхетну сиву батьківську голову і змусив його на останню траґічну жертву: власною рукою вбити такого сина, аби хоч почасти спокутувати свій гріх: — що він породив оттакого на світ! А вже ховати його то не козацьке діло: найде він своїх плакальщиків, що за його зраду справлять йому бодай пишний похорон!

Яка це невміруща алєґорія для цілого українського народу! Чи не стоїть вона від тринадцятого століття й досі перед духовними очима українського громадянства? Скільки отаких Андріїв продавали й продають свою душу й свою Батьківщину ради отого лакомства нещасного, оправдуючи свої вчинки й власну нікчемність моральну чи величчю й красою пишної панни — сусідської культури, чи добром своїх "темних" братів, що ніби ради них то робиться, або навіть — добром цілого людства? Скільки отих "татарських людей", "потурнаків", яничарів, "презрєнних малоросіян", "мадяронів", румуно-, чехо-, словако-, москво-, навіть ґермано- й анґльо- і т. д. -філів кидаються в обійми прекрасних сусідок, запродуючи за скороминучу користь, чи втіху, те, що нормальному чоловікові всіх часів і всіх народів повинно бути найсвятіше — власну свою совість?...

Ці питання про мораль, про обовязки національні, про відданість ідеї та про запроданство, що тисячу разів у тисячах обставин ставали і щодня стають серед українців — уперше, хоч може і в не зовсім ясній формі, стали передімною — дванадцятилітнім хлопцем тоді, коли я оплакував долю нещасного Андрія, благородного Остапа і їх величнього батька...

Одно лише мені було трохи незрозуміле —

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 54

чому цілу повість, хоч у ній і зустрічалися окремі наші слова і фрази, писано не нашою, а офіціяльною мовою? Відповідь приходила проста й самозрозуміла: бо ж такі поважні речі, як писання книг, треба робити і в мові поважній — офіціяльній. Але моє почуття не годилося із тою відповіддю і підсказувало мені, що в нашій мові ця повість про наших людей вийшла б іще кращою — їй годиться бути так писаною, аби ще ближче дійшла вона до серця нашим же людям. І в мене повстало моментальне рішення — перекласти книжку на українську мову. Тому я попросив у Вікторії гривенник (10 копійок) на грубий зошит (ми не мали наших грошей у себе на руках, а у неї) і негайно ж узявся до перекладу. Першої пів сторінки вийшло у мене досить скоро, але далі пішло тяжче і нарешті по кількох пробах я мусів признатися собі, що ця праця не під силу мені.

За Тарасом Бульбою слідували в читанню у мене "Страшная месть", "Пропавшая грамота" і взагалі оповідання з "Вечорів на хуторі близь Диканки". А далі, перечитавши і їх з таким же захопленням, я хватав що тільки попадалось під руку, аби лише Гоголя. Але тут чекало мене розчаровання. Даремно намагався я збагнути суть "Носа", або "Шинелі", а "Женитьба" та "Ревізор" здалися мені такими нудними й дурними що я не міг зрозуміти, як такий автор "Тараса Бульби" міг написати отаку нісенітницю? Всі герої тих творів видавалися мені божевільними придуркуватими, або злодіями і навіть страшними. Це подвійне вражіння від творчости Гоголя не розвіялося в мене й далі. Навіть, коли я вже зрозумів у чім полягала суть російських творів його — я не міг не бачити, що їх писав чоловік дійсно із двома душами: ніжною і люблячою до своїх і насмішкуватою і призирливою — до тих, що

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 55

близькими і своїми йому ніколи не були. Був час, коли й Гоголя я уважав за свідомого відступника в роді Короленка, але потім, уже в зрілому мойому віці, здавалося мені, ніби я зрозумів його душевний біль і пізнє його розкаяння. У тім факті, що він під кінець життя палив свої російські твори — зрозумів я, що Андрій став Остапом, а за старі свої гріхи: за дві письменницькі душі заплатив своєю власною душею, — душею чутливої людини-українця і цілим своїм життям...

В кожному разі тоді, читаючи Гоголя, я був сам не свій. В розмовах із моїми співмешканцями, а найчастіше з моїми найближчими приятелями — Целларіусом та Івицьким, я не міг утаїти мого захоплення.

Але моя любов до запорожців визвала з боку моїх приятелів насмішливе до мене відношення: вони в насмішку звали мене "запорожцем", рисували широкі штани та козацькі люльки, щоб мене подражнити і т. д. В наших спорах вони старалися представити мені козацькі постаті як старі, відживші, архаїчні, а зате висували переді мною переваги модерної культури, головне — технічної.

— Ну, що значать твої запорожці з їх кремянками супроти теперішніх військових "вінтовок"? От, якби їх поставити тепер з їх гарматами та камяними кулями! Тікали б так, що і в штанах позаплутувалися б!...

— Запорожці не знали, що то значить тікати. Вони або перемагали ворога, або вмирали! А проти їх сили та завзяття хіба встояли б ваші теперішні гнилячки?...

— Куди там їх сила проти теперішньої зброї? Тепер машина дужча від людей!

Такі розмови повторялися з ріжними варіяціями дуже часто. Ті ж самі спори тільки в иншій фор-

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 56

мі повторилися у мене з моїми противниками і в старшому віці, і все проти моїх посилань на почуття обовязку і любови до Батьківщини я чув арґументи від модерної культури: починаючи від артилерії аж до науки історичного матеріялізму включно!...

Отже українські твори Гоголя мали на мене такий вплив, що вони — це я можу сміло сказати, — зробили перелом у мойому житті: як я їх прочитав, то ніби очі мені відкрилися і я став бачити те, що мені досі не було видне. Цікаво, що ті ж твори при офіціяльному їх читанні й студіованні в ґімназії не робили й не могли зробити на учеників, в тому числі й на мене, ніякого вражіння, або лише — відворотне. Ця обставина була залежна зовсім від наших учителів. Уперше уривки з "Тараса Бульби" ми читали на третьому році. Наш учитель "русского язика" Николай Павлович Ізволенскій, а по нашому ґімназіяльному — "Лисий", — старий, сивий і зовсім лисий чоловік (звідки він мав і своє прізвище), видно колись мало чого сам навчився, а що знав, то забув, тому його вчення було взагалі дуже просте: він давав завдання з книжки "от сіх до сіх пop" (звідси й доси) і по книжці ж і перепитував учнів. Викликав він до катедри, і розставляв по обидва боки заразом душ десять учнів, а сам, сидячи на середині, ніби на троні який цар, держав у руках розгорнуту книжку, по котрій і слідив за переказом завданого. Хто став з обох боків першим коло нього, той мав усі шанси на добру ноту, бо заглядав і відчитував собі з його книжки. Це по його власному вислову звалося "запускать ґлазєнапа". За ці два місця по обох боках від професора у викликаних як коли зчинялися сварки. Вони штовха-

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 57

лися, аби заняти вигідне місце, що викликало увагу старого:

— Ну, ну не сваріться!... А то от зачиню книжку, та й нічого не побачите!...

Але книжку він не зачиняв, хіба переставляв кого куди й тоді йшло перепитування в той спосіб, що один починав, а инші продовжували по черзі. Цей педаґоґ мав дуже мале поняття про науки взагалі, що не перешкоджало йому авторитетним тоном давати своїм учням пояснення нпр. в такому роді:

— Як сказати по грецьки "я грек"? — питається він — і тут же сам відповідає: — "Грекос еймі".

— Геллен еймі! Не знаєш, лисий, — поправляють його ученики.

— А от, я ліпше знаю, — мовчи там, дурню, коли тебе не питають!..

Він був щиро переконаний, що кашалоти це людське племя, яке живе на далекій півночі, а ми мусіли йому вірити на слово, хоч і знали, що це великий морський звір.

Отже він був перший, при котрому ми почали студіювати російську літературу, власне з Гоголя. Нема що й говорити — він не то, що не розумів самого твору, але навіть не міг вимовити правильно українських слів.

Згідно з тодішньою русифікаційною системою на Вкраїні, навчителем "словесности" не смів бути українець, тільки чистокровний москаль, аби вчити своїх учнів правильно вимовляти по московськи і давати їм і відповідний напрям думання. Отже він не мав поняття про українську мову, а українські слова, які зустрічались у тексті, він вимовляв по свойому. Так, замість Андрій — він вимовляв Ан-

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 58

дрій (з наголосом на А). Ми пробували його поправляти, але що зробиш з чоловіком, котрому згори дано всі права на авторітет? Він свого не перестав, і більшість учеників за ним стали так само вимовляти.

Його пояснення до тексту викликали в мені відразу до нього самого і до його неуцтва. Щастя моє, що з "Тарасом Бульбою" я познайомився передтим сам і незалежно від нього!

Його наступник — Михайло Азбукин, так само вимовляв як і він і майже не спинявся на українських творах Гоголя. Нам досить було сяко-тако знати їх зміст. Головну увагу при толкованню й розборі було звернуто на "Мьортвия душі" й "Ревізора". Цей Азбукин прийшов до Полтави просто з університетської лави. Людина хора, жовчна, злопамятна, придирчива — він вимагав від нас поза підручники ще те, що він нам оповідав, навчившися сам до лекції по ріжних джерелах, і горе було тому, хто насмілювався виявити свою, незгідну з його диктатом, думку! Такого — незалежно від нічого, чекала низька нота з його предметів: — "русскаго язика" і льоґіки. Цікаво, що наша ґімназія, яка при Ізволенському, не зважаючи на його "грекосів" і "кашолотів", стояла з писемних праць учеників в цілій Київській окрузі на одному з перших місць, при Азбукині заняла одно з останніх. Ми се поясняли тим, що Лисий як-ні-як розбуджував самостійну думку в учнях, заставляв читати, з ним можна було не згоджуватися, сперечатися, а в Азбукина треба було знати лише його власну і при тому досить вбогу думку. Та зрештою йому не довго довелося учити полтавських ґімназистів: ледви довівши нас до матури, він по чотирьох чи пяти літах служби помер.

Взагалі серед усіх педаґоґів нашої ґімназії

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 59

українців не було. Або ліпше сказати, були українці "ґенте", котрі старалися не показати того, або може й самі не були того свідомі. Правда, один лиш рік учив мене чоловік, у котрому ми всі бачили щось інше, як у других наших ґімназіяльних учителів. Здавалося мені, що і я відчув у ньому рідну душу, але це не був постійний ґімназіяльний учитель і вчив нас тільки співу і то лиш у першій клясі. Звався він Іван Миколаєвич Ризенко.

Вже цілим своїм зовнішнім виглядом він різко ріжнився від наших ґімназіяльних педаґоґів: високий на ріст, із довгою по пояс чорною бородою і предобрими сірими очима, він носив чорний сурдут, а не звичайний урядовий синій віцмундір наших учителів. Говорив, як і усі, по московськи, але з таким виразним українським акцентом, який відразу давав пізнати, що московська мова йому чужа. Навіть закидав часто й українські слова, а як коли давав власні означення, що нам були зовсім зрозумілі власне тому, що були українські. Його година співу — то час відпочинку і радощів для нашого першого року.

Наперед іде теорія. Ми махаємо за ним руками і підспівуєм хором, ним самим зложене правило. Відспівавши те правило ґамою з долини вгору і навпаки, помахавши руками наперед на чотири, а далі на дві й на три четверті, ми по тому співаємо пісні. Ріжних пісень учив нас Іван Миколаєвич, а були серед них московські й українські. З великим одушевленням ми маршеруємо було по клясі і виспівуємо у такт ходу:

Вийшли в поле косарі,
Косить рано на зорі,
Гей нуте косарі,
Ви косарики мої!

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 60

Хоть нерано почали,
Так багато утяли!

При тому тупаємо ногами й розмахуємо руками, чи цілою пятернею, чи зложивши в кулак, ніби грозимо невідомому ворогові. Так минає лекція в повному спокою й порядку. Ніяких пустощів — загальна увага.

Кожний боїться розсердити Івана Миколаєвича, бо у гніві він страшний. Він одразу спалахне як вогонь, мов пірце піднесе катедру і з усеї сили трісне нею об підлогу тай гукне голосом гнівним і грізним, в якому чути разом з тим образу й жаль:

— Діточки, а що ж це таке?

А в очах йому стоять сльози... і тому необережному хлопцеві, що його розгнівив, стає соромно й жаль заразом Івана Миколаєвича. Він спішить перепросити його, а той уже одійшов і ласкаво говорить знову:

— Ну, ну, нічого! Поводься надалі добре!

Івана Миколаєвича ми боготворили. Певно, що й дирекція школи знала його переконання і його вплив на учеників, бо він учив нас лиш один рік: видно, що на загальнім тлі наших відносин для нього не могло бути місця у нас в ґімназії, хоч — от що дивно: в Кадетському Корпусі, де його впливів мали би ще більше побоюватися, він учив усе і там був навіть штатним навчителем! Не говорю вже про духовну семинарію, де його учні любили таксамо як і скрізь і де він на них мав найбільший вплив. Цей чоловік був одиноким українцем, що не крився із тим, а навіть більше: декотрим із своїх учеників, в тім числі й мені, пізніше він потаємно роздавав українські брошурки-книжечки, от як: "Твори Нечуя-Левицького", "Думи Кобзарські", "Малий Кобзар Шевченка", "Розмови про сільське хазяйство Є. Чикаленка" й інші. Давав і радив так:

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 61

— Прочитай тай людям дай читати. Може знаєш кого з мужиків грамотних, так йому й дай, або сам прочитай!...

Це була неабияка сміливість із його боку. В ті часи роздавати ученикам українські книжки було щось в роді державного злочину!

Не знаю, чи кому ще з моїх товаришів ґімназистів він давав українські брошурки, а мені давав кілька разів і я, прочитавши їх сумлінно, усі передав до нас на хутір нашим людям.

Наука співу провадилася у нас у приготовчій і перших двох клясах, як обовязковий предмет, а крім того в нас було два церковні хори, звані правий і лівий "крилоси". Для правого крилоса існував спеціальний діріґент, він же звичайно й навчитель співу в ґімназії і штатний псаломщик при нашій церкві. Перший, кого я застав на цій посаді, був Лавр Петрович [Коваленко - Т.Б.], а прізвище його я забув, бо всі його звали по простоті "Лаврік". Сей "Лаврік" уявляв тип семинариста, що лізе в паничі. Він на кожному кроці поводився так, щоби показати своє панство: носив франтівський сурдут і блискучі черевики та колірові краватки, умивався запашним милом і вживав багато інших подібних способів для піднесення своєї особи на панський стан. Говорив він тенорком, розтягуючи слова й таким же солоденьким тенорком підспівував у хорі. Діріґент із нього був вялий без темпераменту і досить злий. Отже під його проводом був наш головний хор, котрий співав на правому крилосі і виступав при всіх урочистих випадках нашого ґімназіяльного життя. Для того хор, очевидно, мусів мати часті проби. Відбувалися вони до початку навчання від 8-ої до 9-ої години рано в уже згаданій мною "пєвческій", або инакше "французькій" клясі. "Французькою" звалася вона тому, що там збиралися ті ученики, котрі не вчилися

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 62

якоїсь нової мови — французької, або німецької підчас години тої мови у їх клясі. Ходити на оті проби було обовязком тих учеників, кому доля судила бути хористом. Ця хорова повинність була досить тяжка, як через діріґента, так і через те, що хористові треба було прийти до школи на цілу годину раньше, як іншому звичайному ученикові, бо в разі спізнення, його чекала кара — звичайно карцер. Все би то можна було терпіти, коли б був бодай цікавий репертуар, бо серед нас було багато аматорів хорового співу. Але здебільшого співалося все те саме: для церкви повторювалися херувимські, по обіходах, гласові співи та рідко який новий концерт, а для світського вжитку незмінні дві пісні: "Івушка" та "Берьоза". Цілу годину по голосам і разом усі було мучимо ми оту нещасливу "Івушку":

"Івушка, Івушка, зельоная мая,
Что же ти івушка не вєсєла стаіш?..."

Більшість із нас, в тім числі і я, не мали поняття, що то за "Івушка" і тільки тому, що далі говориться про те, як "єхалі бояре із Нова-Города, срубілі івушку над самий карєшок" — догадуємося, що се має бути якесь дерево. Мене бувало нудить від тої "Івушки" і думається мимохіть: от якби вшкварити якої такої нашої: "Ой у лузі тай при березі" або що!... Тимбільше, що українські пісні знає ціла ґімназія і підчас свобідної години, на великий страх і обурення нашим "Держиморді" або "Шмаровозові" (помічники господарів кляс, на яких обовязку є дозирати за учнями), дивись — ціла кляса і гряне якусь таку хором. Але в офіціяльних відносинах ґімназистам навіть думати заборонено було про "малороссійскія пєсні", а не то поміщати їх у наш репертуар — це був би нечуваний злочин! (Через те й Ризенка було усунено, як у нас говори-

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 63

ли, що він давав ученикам співати українські пісні). До того ж і взагалі наш репертуар вибирає й одобрює сам директор. Правда, один раз наступила була зміна у звичайній нашій проґрамі. З округу прийшов наказ, щоб із якихось вищих міркувань скрізь по школах звертали увагу на славянські пісні. В наслідок того разом із "івушкою" ми заспівали ще пісню про чеха. Про що власне говорилося в тій пісні, точно я вже не пригадую, лише тямлю, що цілими годинами ми на всі лади почали виспівувати:

"О старий чех, всєґда ґатов,
На зов друзей, на зов враґов,
На славний пір, на страшний бой!
На страшний смє-е-е-ртний бой!"

Ніяких пояснень ні щодо змісту пісні, ні навіть про те, що значить оте слово "чех", ми не дістали. Тому, виповняючи волю начальства, ми віддавали належне славянській ідеї, на московське перелицьованій, не відаючи навіть, яку велику місію ми виконуємо...*)

Коли я перейшов до четвертої ґімназіяльної кляси, моя господиня Гродзинська виїхала з Полтави, тому її мешканці мусіли переселятися в інші інтернати. Мені довелося поселитися в нашого учителя німецької мови, чеха таки — Авґуста Осиповича Рибаржа. У нього жити було далеко гірше: сам він, занятий шкільними справами, не втручався в домашнє життя, яким цілком завідувала його жінка Дарія Савична. Вона дбала головне про заробітки і позатим своїми мешканцями інтересувалася мало.

*) Історію ми починали студіювати щойно з третього року, так само, як і ґеоґрафію Европи, де могли зустрінутися з назвою словянських народів, а в наших читанках тих назв також не було.

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 64

Тому ми мали більше свободи дома й поза домом. Щодо мене, то я цю мою свободу використував головне на читання ріжних книжок, бо в той час до читання набрав уже досить смаку. В тім же році помер наш добряга інспектор, він же й наш навчитель грецької мови — Махомай, а замість нього прийшов новий інспектор і наш "грек" — Іван Елеазарович Тимошенко.

В четвертій же клясі у паралельному відділі, я догнав кількох товаришів, з котрими доля звела мене ближче на довший час, а це були Б. Устименко, В. Жаботинський, С. Коваленко й О. Червоненко. Були це хлопці розумні і спритні. Не знаю, через що їм довелося повторяти курс — хіба може через глуху опозицію, котра відчувалася в них до більшости наших педаґоґів, а тому, що я сам поділяв те їх відношення, то ми скоро зійшлися ближче. Це мало й практичне значіння, бо ми помагали один одному в науці. Я знав досить математику і взагалі був добрим учнем. Устименко помагав нам усім діставати добрі ноти з грецької мови. Наш милий учитель Павлович-Махомай сам не дуже то знав грецьку мову і тому на усних переказах не строго брав нас, але от біда, як бути з писемними "екстемпораліями"? Він давав нам фрази із одної книжечки, що мала ключ, яким старий видно і сам користувався. Цю ж книжечку мав і Устименко. Перед писемною задачею, Микола Лукич напередодні диктував нам невідомі слова, які прийдуть, щоб ми навчилися. По цих словах із книжечки Устименко без труду угадував фрази і ми готовили кілька моделів завдань: для ліпших на 5 або 4, для гірших на 3. Кожний діставав свій листок, а на завтра точно списував, що йому належало. Думаю, що й наш учитель знав як ми пишемо, але що робити? Він удавав, ніби того не знає, так що, як я колись забув

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 65

у зошиті записку, з котрої списав, то він так і повернув її мені назад, заховану через один листочок: не знаю, чи він її справді не бачив, чи не хотів бачити?...

Учні дуже любили й поважали Павловича за його порядну й добру вдачу, тому, коли на весні 1899. року він помер, то ціла ґімназія щиро оплакувала його. Ми-ж тимбільше, що не думали з нашими знаннями грецької мови виказати такі добрі успіхи і в нового професора. Незабаром стало відомо, що інспектором призначили Тимошенка. Він був уже колись перед тим учителем у полтавській ґімназії і про нього збереглися перекази, що це людина поважна і знавець клясичних мов настільки, що деякі переклади його з клясичної літератури уважаються за найліпші. Стара кличка його, яка перейшла й до нас, була "Таракан" (тарган). Незабаром цей Таракан появився у нас. Відразу він зробив на учнів вражіння незвичайного й в усякім разі мало подібного до решти наших педаґоґів. Коротко стрижена шпакувата голова, такі-ж коротко над губою підрізані вуса, завернуті в середину стопи ніг і розумні сірі українські очі, якими він усміхався глумливо й рівнодушно заразом. Довгий, приписаний тоді по формі, синій сурдут із квадратовими золотими наплечниками, робив його фіґуру поважною і в той же час від цілої його істоти почувалося щось таке, ніби він говорив: "я дуже добре розумію, що тут твориться, але що робити — стіймо вище того!" Його відношення до учнів ріжнило його також від інших наших професорів: коли над рештою ми насміхалися в грубший, чи делікатніший спосіб, то він сам глузував із нас і робив то так розумно, спритно й тонко, що ми мусіли признати його перевагу над нами. Не кричав, а тим більше не лаявся ніколи, але цілою своєю системою приму-

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 66

шував працювати, а у декого, в тому числі й у мене, умів пробудити велике зацікавлення — навіть любов до того його предмету, який тоді серед цілого громадянства уважався за "мертвий", непотрібний і доживав по російських ґімназіях свої останні роки. От починається його година. Спокійний, холоднокровний і насмішкуватий, визиває він учня до катедри. Той бідака має дуже віддалене поняття про предмет.

— Ну, Пане X. (він усіх зве "Паном"), читайте! Визваний, хвилюючися й зупиняючися на кожному складові ледви-ледви вимовляє, придивляючися до тонко порисованих і йому самому лиш видних наголосів та інших поміток у тексті:

— Тен д'епамейбоменос прозефе нефелеґерета Дзеус...

— А дивіться-но — здається він уміє читати — піддає відваги учневі Таракан.

— А якже, якже, він учора до півночі вчився та все грецької мови — відповідаємо ми гуртом.

— Ну, ну, читайте далі!...

— О пай, пойон ті епос екзепато еркос одонтон... — ледви домучує той, змучений зі страдницькою міною.

— Цілком добре, прекрасно!...

— Та він учора до півнів учився та все грецької мови — піддержуємо ми далі товариша.

— Дуже радий, дуже радий, що Пан X. такий пильний — кидає професор, ледви усміхаючись самими очима. — Ну, тепер перекладайте!

— А їй у відповідь... їй у відповідь...

— Так, так...

— Їй у відповідь, відказав... відказав...

— Зовсім правильно — іменно: "відказав"...

— Відказав збірач хмар Зевес.

— Прекрасно! — Отже він таки добре знає...

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 67

немов ні до кого не звертаючись, говорить Іван Елеазарович.

— Та він і спати не лягав, — так просто від грецької книжки й до ґімназії прийшов! То знаменитий знавець!... гукаємо ми один перед одним.

— Ага? Справді? Ну, скажіть, будь ласка?!... І хто-б то подумав?... Ну, продовжуйте далі, що-ж там Зевес відказав?

— Дитино!... Дитино!... дитино...

— Здається, що Зевєс лише один раз казав "дитино"?...

— Дитино!... яке слово...

— Ну, ну?...

— Яке слово вийшло тобі з уст — хутенько докінчує, придивившися до своїх значків ученик.

— Знаменито! А як другий відмінок від Дзеус? Мовчанка. Тимчасом з лав чути голосний шепіт: "Діос"!

— Он пан іґрек каже, що "Діос"! А вам, як здається? — вихоплює він від бідолахи підсказане слово.

— І мені те саме здається...

— Добре, а ще ліпше було б, коли б пан іґрек не перешкаджав вам — ну, до чого то, коли ви й самі знаєте? От від цього "Діос" — походить пізніше латинське "Deus" і з певністю той старославянський "Див", що предрікав недолю Ігореві з його дружиною. Пригадуєте в "Слові о полку Ігоревім"? А від "паіс" — другий відмінок?

— Паідос — відповідає непевно ученик.

— Дуже добре — від цього походить і слово "педаґоґ" — це значить той нещасний чоловік, якому доля судила навчати премудрости молодих людей... А що значить "Одонтон"?...

— Зуб...

— Та ні ж бо, який то відмінок і число?

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 68

— Зубів....

— Ну, дивіться бо, та він же таки знає!...

— Та він уже й дома інакше но розмовляє, як тільки по грецьки — беремо ми далі "на бас" нашого професора.

— Ну, добре, добре, сідайте: три з двома мінусами (нота, найближча до двійки) — та дивіться, учіться мені далі, а то матимете двійку!... — закінчує він несподівано цей діяльоґ, і червоний та зіпрітий герой дня хутенько біжить сідати на своє місце, радий, що на цей раз позбувся тої халепи.

Очевидно, що учитися в нього мусів кожний, бо не було способу його піддурити — він чув і бачив нас наскрізь. Думки кожного з нас він знав, поки ми їх успівали висловити.

Чи підчас переказу заданого, чи підчас його пояснень годі було щось інше робити, бо він відразу спіймає й не кричатиме — борони Боже — а якось так припечатає тебе словом, що радий би був, аби він тебе ліпше вилаяв, ніж ота його поважна й делікатна розмова.

От він ходить по клясі, ніби занурений у книжку й пояснює нам лекцію на завтра. Тимчасом сусід просить у мене списати альґебраічну задачу. Тихенько, одним оком позираючи у книгу, лізу я рукою під лаву, дістаю зошит і обережно передаю сусідові, ловлячи вухом останні слова професора:

— " ... бо, коли богам властиво не потребувати нічого, то чим менше потребує людина, тим більше наближається вона до богів..." — А вам, як здається, пане Андрієвський?... — зненацька перериває він свій переклад.

— Мені здається, що це є одна з найґеніяльніших думок, яку видало людство — відповідаю я так само хутко.

— Справді?...

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 69

— Мабуть Діоґен на основі подібної фільософії покинув свій кухоль, коли побачив, що можна пити воду й просто з пригоршні...

— Гм, дуже мені приємно, що ми з вами зовсім погоджуємося щодо питань фільософічних, а ще приємніше, що ви так уважаєте на мої пояснення... — При тому лукава посмішка сірих очей, мовляв: "пожди, хлопче, зловлю я й тебе колись"!

Я дуже полюбив Тимошенка і грецьку мову. Він не тільки добре поясняв і втолковував учням свій предмет, але умів пробудити цікавість до нього, бо все давав прекрасні порівнання зі сучасности, не проходив над самим перекладом без того, щоби не спинитися над висловленою думкою, пояснити, а як коли, то й посперечатися цілком по товариськи з учнями. Тому я скоро полюбив і гомерівських героїв, став розуміти красу стилю старогрецької мови, став думати над Плятоном і за простими словами перекладаних речінь шукати глибокої думки, або поетичної краси. Досить сказати, що в 6-7 клясі крім заданого я сам добровільно поза школою читав в ориґіналі Плятона, Гомера й Геродота. У Тимошенка я був одним із найліпших учнів і певно, що якби у нього здавав матуру, то мав би найвищу ноту з грецького, як і все мав, але доля судила так, що у 8 клясі прийшов до нас новий учитель і я перестав учитися, бо той не міг нам нічого дати, крім того, що він сам узяв із ключа, або, як ми звали, "подстрочніка".

Чи Тимошенко знав українську мову, чи розумів, що деякі його учні цікавляться українською справою і як він сам до того відносився? Того не знаю, бо його обережність не давала ніяких підстав на ту, чи іншу відповідь. Один епізод може характеризувати його відношення. Якось на годині він

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 70

поясняв нам значіння часточок "ті", "мен" і "де" та подібних у гомерівській мові:

— Ці слова власне нічого не значать, їх часто вживається просто для того, щоб вийшли відповідні наголоси, або склади віршу, бо ж ті вірші колись співалися.... —

— Це так, як у наших народніх піснях часточки: "ой", "же", "тай", "гей" — вставив я голосно.

Він глянув на мене уважно і, ніби не чуючи моїх слів, продовжував далі. Хоч взагалі він усе охоче робив усякі порівнання і з певністю не минув би такого випадку, щоб на нім зупинитися, але видно з обережности не хотів починати про "наше"...

Мої відносини з цим чоловіком, якого я з усіх найбільше поважав і досі маю за зразок педаґоґа, були завжди дуже добрі, але якась іронія долі хотіла, щоб він був хоча й не безпосередньою причиною моєї першої чвірки з поведінки й того, що я надалі опинився під пильним дозором самого нашого директора. Справа була така: Коли я був у пятій клясі, то в пресі обговорювалося питання про зміну проґрами науки в ґімназіях і між іншим обговорювалися проекти про усунення клясичних мов, а в першу чергу — грецької. Всі говорили про те довкола, тому я з цікавости й осмілився якось на лекції запитати Тимошенка про те й то, як зараз пригадую, в такій досить незручній редакції:

— Чи то правда, що ми незадовго маємо перестати "ізясняться" по грецьки?

Він відказав щось незначуче в тім роді, що нічого позитивного ще не знає, і ми забули про цю розмову. Тільки перед Різдвом я дістаю ноти за другу чверть року й очам своїм не вірю: з поведення мені стоїть 4 з такою ляконічною припискою, що мені знижено ноту "за дерзость"... Що таке?

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 71

Яка така "дерзость"? Я, поскільки пригадую, не можу собі згадати, щоб я коли грубо говорив із ким. Нарешті господар кляси пояснює мені, що то була розмова з Тимошенком. Я до нього. Він сумно мені відказав, що, зовсім не бажаючи, зробив мені таку прикрість, бо якось серед професорів він згадав про нашу розмову, ілюструючи, як тим питанням цікавляться учні. Припадково почув це й директор. Цього було досить, щоб він на педаґоґічній раді знизив мені ноту з поведення, не зважаючи на протести Тимошенка. Причина була та, що я вже почав думати й цікавитися життям поза школою, а цього наш директор не міг допустити в учня, уважав це за небезпечне для нього й для школи, тому й старався таке вільнодумство присікти в самому корені.

Наш директор, Іван Дмитрієвич Марков — це була фіґура видна і знана на цілу київську округу. Багато з учнів із-за нього переводилося з Полтави до інших ґімназій, багатьом він зіпсував життя, а ще більшій кількості — вдачу і, здається, не було такого чоловіка чи то між учнями, чи то й серед педаґоґів, щоб відносився до нього бодай байдуже — всі його боялися й ненавиділи. Дехто уважав його ненормальною людиною, хоча в суті річи він небагато чим переступав рівень тодішніх директорів-службистів і робив усе лише так, щоб виконати якнайліпше волю свого начальства. Мужчина великого росту, масивної будови з бородою по пояс і довгою густою шевелюрою, яку він, як і бороду, фарбував на чорно, з маленьким носиком і золотими окулярами на ньому — він цілою своєю постатю у франтівському форменому убранню і наперфумований найліпшою анґлійською перфумою — робив подвійне вражіння: великої фізичної сили й чудака заразом, він буа старий кавалер і може тим

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 72

дасться пояснити деякі його дивацтва. Дуже скупий, як у приватному житті, так і у видатках на школу — він не знати куди тратив гроші, бо не жалував їх лише на убрання. Був хоробливо охайний і навіть, як говорилося, помішаний на гіґієні. Тому носив спеціяльні черевики на замовлення з широчезними передами, помешкання раз-у-раз провітрював, скрізь усе велів чистити, мити і годинами мучив нас своїми добровільними викладами з гіґієни. Чистий по крови москаль із знаменитою московською вимовою — він був і щиро московської вдачі. Деспот, що негайно виконував усі накази свого начальства й того ж вимагав від собі підлеглих. Він міг з повним правом сказати: "полтавська ґімназія — це я", бо нічого не робилося без, або всупереч його волі. Коли на педаґоґічній раді хтось насмілювався висловитися проти його думки, то він хіба глумливо підсміхався, бо все мав забезпечену більшість. Коли ж бували випадки (правда дуже рідкі), що більшість була не по його боці, тоді він уживав таких способів: — звертається, нпр., до цілої конференції та каже: "подумайте ще над цим питанням", а сам іде до себе в директорську кімнату пити чай. Вертається й питає: "ну, що подумали?" Чуючи стару думку, вертається назад і так держить цілий склад учителів, як коли, й до третьої години ночі, аж, нарешті, втомлені і розлючені, декотрі йдуть додому, інші, проклинаючи його, пристають до нього й питання проходить у бажаному йому дусі. Або він відкладає конференцію на другий день і ще, і знову ще, поки не вийде на його бажання. Сперечатися з ним годі, бо він мав руку десь, здається, навіть у Петербурзі, тому, хто не міг знести його вдачі, мусів кидати полтавську ґімназію — чи то учень, чи то вчитель однаково. До учнів, поки вони були маленькі, він ставився з батьків-

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 73

ською увагою, але коли вже підростали до 15-16 літ, тоді він їм стався за мучителя. Не можучи знести чогось свобідного, самостійного, особливо ж в учневі, він знущався над ним і стремів довести хлопця до того, щоб він не мав ні своєї волі, ні думки, ні бажань, дивися на світ його очима, а робив і думав так, як велять ґімназіяльні приписи, його власні поради й розпорядження. Щоб спіймати учня на неслухняності, він чіплявся до найбільших дурниць. Чи учень має ковнірець, чи трохи задовге волосся, чи цвікер на носі, або прийде без священого "ранца" (заплечна торба для книг), чи навіть і з "ранцем", та не на плечах, як то є положено по припису — то все злочини, за які негайно кара — звичайно карцер. А вже, боронь Боже, зустрінути його на вулиці! Хочби і все було в найбільшому порядку — і до 5-ої години у зимі, чи до 7-ої у літі, він уже знайде якусь провину. То плащ ("шинель") защіпнуто не на всі ґудзики, то учні ходять юрбою — бо по його приписах разом може ходити не більше як двоє, або коли навіть ідуть удвох, то з тим, з яким не дозволено. Він сам строго стежив за тим, хто до кого з хлопців має симпатію і, раз побачивши дружбу, яка йому не подобалася, відразу її "пресікав". У висліді кожна зустріч з ним кінчилася карцером для учня. Тому, як тільки його побачив хто навіть із посторонніх на прогульці десь коло Корпусного саду, або на Олександрівській вулиці, то зараз попереджав ґімназистів: "Марков іде!" І цього маґічного слова "Марков" було досить, щоб вони, наче переполохані мурашки, вмить поховалися десь у бічні вулички, або у ворота.

"Помощнікі класних наставніков" мусіли помагати Маркову в ловленню на гріхах ґімназіяльних душ, але тому, що рідко котрий умів задовольнити строгого директора, то вони й не держалися в ґім-

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 74

назії довго: звичайно два-три роки такої справді каторжної служби вистарчало для них і кожний міняв її на якусь іншу посаду, хоч би навіть поліційного надзирателя, як це зробив уже згадуваний "Шмаровоз". Але траплялися й аматори цього фаху, що служили Маркову не за страх, а за совість, маючи самі для себе своєрідне задоволення від того ловецького спорту. До таких належав зненавиджений за свою безоглядність і моральну брудоту один з найбільш уславлених наших ловителів, званий "Ракло". Ця кличка катеринославських босяків, яку хтось влучно дав нашому мучителеві так принялася, що він під тим іменем був славний на цілу Полтаву. Не було такого найтаємнішого притулку, щоб він не знайшов ґімназіста. Спіймати і донести на когось директорові, це було, здається, найбільшою радістю для нього. Він нишпорив по виходках, по темних вулицях і переулках, навіть під містками, визираючи собі жертву. Ніякі прохання не ділали на нього: він із підлуватою і радісною усмішкою ще скорше летів, щоби не датися упросити, на доклад до Маркова, котрий хоч і цінив його за собачу службу, одначе ставився настільки призирливо, що кричав на нього публично, як на слугу і звертався до нього не раз на "ти". Він же виконував найбрудніші доручення Маркова і знав, як зложити донос, щоб йому приподобатись.

Очевидно, що його ненавиділа з цілої душі ціла ґімназія, де він держався на службі найдовше з усіх знаних мені надзирателів.

Але ґімназісти мали досить сприту, щоб помститися над своїми ворогами — навіть над Марковим. От хоч би і такі епізоди можуть дати деяку ілюстрацію.

На спільній молитві при співі декотрі з басів стали ударяти на слові "крестом". Маркову це не

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 75

подобалося і він наказав того не робити. Тоді усі, хто лише міг, стали гукати "крестом", що приводило його в лють. Він наказав Раклові, щоби той ставав серед учнів і дослухався, хто це вигукує. От серед загального співу зненацька розлягається підлий тенорок Ракла:

— Андрієвський "крестом"!... Жаботинський "крестом!..." — і Марков одразу призначає кому скільки побувати в карцері.

Тоді ми, старші умовляємося і передаємо по цілій ґімназії наказ — не співати молитви. Прочитається молитва. Диріґент задає тон, махне рукою і чути гробову мовчанку: співає лише директор та пара педаґоґів. Розлючений Марков наказує: "Пойтє всє!" Знову задається тон, і знову без висліду. Так повторюється кілька днів. Нарешті він наказує хорові приходити з проб і співати молитву, що дає нам свідомість нашої перемоги і визволяє хор від дурної і мало цікавої роботи на співанках. Або от друга пригода.

По молитві Марков держить чергову лекцію з гіґієни про вухо. З того викладу виходить, що вухо небезпечно чистити гострими предметами, що треба старатися, аби не вдарити в ухо, і т. д., бо коли вдарити десь інде — то нема такої небезпеки. По викладі йде перепитання прочитаного. Він питає, а учні гуртом відповідають:

— Нє кавиряй ухо (Не довбай у вусі...) чєм?

— Білкою (видельцем) — слідує хорова відповідь.

— А чєм слєдуєт прочіщать ухо?

— Шилом!... — гукає ціла кляса.

— Нє ґаварітє так — строго взищу — сердиться директор і продовжує перепитування:

— Нє бєй куда?...

— В ухо!... — голосна відповідь.

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 76

— Правільно... А можеш біть куда?...

— По уху! — розлягається знову на цілу салю.

Марков лютий, що нема на кого накинутися, припиняє дальші розпитування і, сердито розкудойчивши довгу шевелюру, розпускає по клясах своїх питомців, котрі чемненько, ніби й не вони оце вигукували, кланяються свойому суворому повелителеві.

Раклові учні старалися допекти шумом, криками, співами і т. д. От його дижурство у старшому коридорі. По павзі, поки ще професори не поприходили до кляс, головний обовязок надзирателя стежити, щоб учні сиділи на місцях і заховувалися тихо. Він бігає довгим коридором аж за ріжок, де міститься сьома кляса.. Коли завернув туди, з шостої зненацька лунає хорове "форте стакато": "Моря чермную пучину невлажними стопа — а — ами древле пішешествова Ізра — а — а — іль..." Він повертає і як стріла летить до шостої кляси, де нараз усе стихає, всі, як один, учні усердно занурились до книг, а тимчасом із сьомої кляси голосно відповідає другий хор: "Колеснице гонітеля фараона погрузи, чудотворя — а — а — ай іногда — а — а — а —". Він як божевільний летить до сьомої, де та сама картина найбільшої пильности, а за його спиною з осьмої кляси розлягаються мельодійні акорди: "Ти моя кріпость, Господи, ти моя і си — и — ила..." Злий, з перекривленим від лютости обличчям, він записує на записнику перших кілька найбільш нелюбих йому учнів, для більшої кари додає, що вони "пєлі малоросійскія пєсні" і летить на доклад до Маркова. Винні, чи невинні, вони відсиджують своє "под арестом" до чергової нагоди. Між іншим цікаве явище: як не був строгий наш директор, але він не міг завести того порядку, щоб разом із дзвінком учителі заходили до клясів: —

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 77

вони все лишалися на яких десять, а коли й двадцять мінут у професорській кімнаті, бо, видно, мали таку ж охоту нас вчити, як і ми їх слухати. Тоді він завів такий порядок: як лиш наш педель продзвонить усім на години, тоді приходить із дзвінком під двері професорської, стоїть там і дзеленькає, нагадуючи, що час уже й професорам на години. Але й то нічого не помагало, і часто наш поважний "швайцар" — Чорномаз, добродушна постать, із довгими чорними козацькими вусами, видзвонює флеґматично з пів години, перешкоджаючи тим професорам, що вже сидять по клясах, бо другі їх товариші, маючи свобідну годину, розмовляють собі у професорській, а Чорномаз у службовій ревності хоче і їх звідти вигнати...

Так минають одноманітні й нудні години, дні й місяці нашої науки. Але от наближається щасливий день, званий "розпуск" — значить день відпустки на Різдвяні або Великодні свята. Вся ґімназія приймає інший вигляд: інші настрої, інші картини. Вже перед останнім щасливим днем розпуску усі вираховують, коли який професор має останню лекцію — і в усякий спосіб йому про те нагадують, щоби не забув. Звичайно на таблиці з ріжними прикрасами вимальовується стародавнє традиційне речення:

"Весь классъ
просить Васъ
послѣдній разъ
не спрашивать насъ",

або то саме в якій іншій з чотирьох знайомих нам мов, в залежности від учителя, а то й на всіх пяти мовах разом. Традиція, якої свято тримаються усі наші учителі, наказує бодай не ставити нот за відповідь на останній лекції перед розпуском.

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 78

В самий день розпуску по клясах шум, галас, писк, співи — тим більше, що директор, занятий із родичами, які поприїзжали до дітей, роздачею "четвертей" (свідоцтв за чверть року), має багато иншого клопоту, інспектор до наших справ не втручається, а трьом надзирателям не можна розірватися на два поверхи і чотири коридори. Але от директор по черзі приходить до кожної кляси, роздає "четверті", читають молитву і він забирається, побажавши нам і нашим батькам веселих свят. Тоді знімається пекольний вереск: книги й цілі "ранці" летять до гори, з подертих зошитів і "дневників" робиться "віхалу"*), котра грубою верствою укриває підлогу, і наш храм науки порожніє на два — три тижні... Тим часом ті, що виїзжають, спішать на постоялі двори, до готелів, де їх чекають кревняки, а, коли їх ніхто не чекає — просто на залізничну станцію. Залізницею їдуть ґрупами разом і в останнє разом розважаються. Окремий, спеціяльний для учнів ваґон потягу видно по тому, що вікна його геть запотіли, а з дверей, як їх відчинити, валять клуби тютюневого диму. Тут уже нема ні Ракла, ні Маркова і кожний, чи він звичайно курить, чи й не курить, купує пуделко папірос "Ландиш", чи яких "студентських", і чадить хоть для самого протесту проти заборони. А у ваґоні за димом не видно нічого: ледви маячать сірі постаті і блискають вогники папірос. Шум, сміх, жарти, радісні вигуки... Аж ось і потяг рушає. Бувай здорова, Полтаво, аж на два тижні! Де Коморний? Ей, Юрочка, задавай тон!... Коморний — він же і Юрочка, грубий восьмиклясник, глухий бас і субдиріґент правого крилоса, стає на лавку або на ва-

*) метіль, метелиця. "Віхала" — слово часто уживане в кобеляцькому повіті.

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 79

лізу, дзвонить камертоном і за хвилю в задушній атмосфері лунає стройний хор: "Закувала та сива зозуля!...", "Ой, у лузі та щей при березі", "Ой, у полі криниченька" і дальше всякі заборонені в ґімназії пісні з "малоросійського репертуару". Українські пісні ми всі дуже любимо, і може тому, що їх заборонено, вони находять аматорів навіть серед таких, для котрих усе українське взагалі є чужим. Продовж двох — двох з половиною годин, поки я доїзжаю до моєї стації "Кобеляки", пісні не перестають, хоть гурт співців поволи й меншає на стаціях — Санжари, Перещепина, Білики... Ці гуртові поїздки, коли в перспективі мається пара тижнів вакацій, найприємніші з цілих вакацій, бо вакації минуть часом одноманітно й непомітно — не оглянешся, як уже треба й назад до холодної клясової кімнати, де все начисто вимите й вибілене — таке урядове, непривітне, а підлога вишарувана й натерта мастикою, що пахне терпентиною...

Серед описаних обставин і людей прийшло до засновання, на скільки мені відомо, першої й останньої української громади серед учнів полтавської ґімназії в осени 1900-го року. До того часу ніяких орґанізацій, чи явних, чи тайних серед учнів не було, бо в наших умовах на триста учнів провінціяльної ґімназії таку орґанізацію зразу ж відкрило б наше начальство. Правда, було щось в роді ґімназійної каси взаїмної допомоги, але вона існувала тільки серед учнів восьмої кляси, передавалася від матурантів до матурантів і якраз в 1901-шім році це все виявилося, а учасників покарано. Між іншим згаданий вже мій приятель Целларіус поніс найбільшу кару — йому довелося повторяти рік у восьмій клясі. В кожному разі ми — ті, що засновували українську громаду в полтав-

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 80

ській ґімназії, не мали ніякого поняття про які-небудь орґанізації не тільки серед наших полтавських товаришів, але й не знали, чи існували такі орґанізації серед ґімназистів взагалі. Наскільки й сама наша громада заслугувала на таку гучну назву, як "орґанізція" — особливо в перші часи, хай судить сам читач.

Серед ґімназистів, як пильно не назирало за нами око директора і наших педаґоґів — все були гуртки хлопців, що дружили між собою, або навіть гуртки самоосвіти, що збиралися напів тайно і читали книжки, хоч не заборонені цензурою, але й не рекомендовані начальством. Наше начальство не дуже терпіло великорозумних, особливо ж із нахилом до критики учнів. Але, коли хто читав книжки із старинньої фільософії чи критику Бєлінського, чи якусь історію цивілізації Ліперта, Бокля, чи Дрепера, то це навіть одобрялось. Щодо критичних нарисів Писарева, або творів Добролюбова, то офіціяльно ці книжки стояли на індексі заборонених, і горе тому, у кого таку книжку найшли б! Але всі педаґоґи і в тім числі Азбукін, котрий з уряду навчителя в першу чергу мусів знати, хто і що читає — знали, хто читає Писарева потаємці і не робили з того квестії — однаково книжки вільно продавалися по книгарнях, дома кожний батько чи мати могли сказати, що книжка належить їм, а в ґімназію такої літератури ніхто очевидно не приносив. Наших мудреців, що зачитувалися високими матеріями, усі знали, а декому давали зараз же відповідну кличку. Але такі мудреці зустрічалися у нас досить рідко. Звичайно ж дехто дещо почитував, а начальство знало і помовчувало. Колиб же воно довідалося, що існують гуртки, які роблять щось поза читанням, або читають таке, що може мати вигляд не звичайної, загальноосвітньої лектури,

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 81

то такий гурток, очевидно, уважався би за нелєґальну орґанізацію і учнів чекали, само собою зрозуміло, найтяжчі кари — аж до вигнання з ґімназії включно.

Отже наша громада мусіла держатися дуже обережно, і справді ми були мудріші від зміїв, бо продовж більш як двох літ нас не могло спіймати начальство. Лише на третій рік ми піймалися, тай то не зовсім. Катастрофа настигла нашу громаду аж при кінці третього року її існування.

Українців т. зв. "свідомих" серед учнів у нас не було. Старші мої товариші по ґімназії, як от Олекса Соколовський (котрий нам привозив і українську літературу з Києва), або Борис Юрєв-Пековець, заявилися такими вже як студенти першого курсу київського університету і вже на третій рік існування нашої громади; а до того часу члени нашої громади нічого не чули про них — певно, що й вони не знали про нас. До заснування тої орґанізації найбільше спричинилися наші літні розривки в Кобеляках літами 1899 — 1900 — 1901 року.

В ті часи у Кобеляках перебував на практиці студент харківського технольоґічного інституту Юрій Жерардович Коллард, котрого ініціятиві й енерґії завдячуємо у великій мірі не тільки ми, ґімназисти Кобелячани, свою українську свідомість, але в тому напрямі має йому дякувати й ціле місто. Він був орґанізатором і головним актором в українських аматорських виставах, що процвітали тоді в Кобеляках і робили велике культурне й національне діло. Нас було троє ґімназистів-товаришів наперед 5-ої, потім 6-ої і 7-ої кляси, що йому енерґійно допомагали — а то: крім мене і вже згаданого мого приятеля поляка Івіцького, це мій однорічник Олекса Червоненко. Був ще й четвертий, на прізвище Олександер Колчевський, але його мало

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 82

захоплювали наші розваги. З найбільшим жаром узялися до роботи я з Івіцьким. Коллард або "Юрко", як ми його звали по просту, виявляв надзвичайну енерґію і орґанізаційний хист. По цілоденній своїй інженірській праці, увечері, часто запорошений дорожною курявою, просто з "бігунків", якими він вернувся з роботи, являвся він у міський сад в храм нашої Мельпомени, що уявляв собою великий дощатий сарай, чи не його ж заходами й побудований. Тут відбувалися наші театральні й хорові проби. Він сам був за режисера, за диріґента і за актора, і за адміністратора. Своїм небуденним талантом артиста-коміка він позискав загальне признання і захоплення серед кобеляцької публики, а ми, його співробітники, не могли надивуватися його талантові, енерґії й тактові, якими він держав сам один дуже хитку будівлю провінціонального аматорського гуртка.

Бувало, як тільки зявиться Юрко з футералом до клярнета під пахою — усе зараз оживає. Кожний до нього горнеться, кожний чекає його наказів і розпоряджень. Утихають сварки й суперечки — приступаємо до проби. Як іде проба драми, то він артист і режисер, а як збирається хор, то Юрко з режисера перетворяється на хормайстра. Він грає на клярнеті першу партію сопран, я свищу на флєті дугу — альтам — і справа хутенько посувається вперед: "Вечерниці" Ніщинського гладенько співає жіночий хор. Далі спільна чотирьохголосова проба. Юрко дме в клярнет, співає тенором і басом заразом, махає руками, просить панночок і лає хлопців.

— ... "А ми коляди не дамо, не дамо! А ми коляду завтра самі поїмо!..." вигикує чоловічий хор.

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 83

Ґрупа студентів Харківського Технольоґічного Інституту в р. 1900.

По середині Юрій Коллард. Зліва Лев Мацієвич (пізніше інженір-механік на "Потьомкині" підчас його повстання в 1905. році). Зправа (руку положив на плече Коллардові) Олександер Коваленко (згинув у катастрофі аеропляна в Петербурзі в 1910. p.). Всі три основополжники Р.У.П.

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 84

— Тенори, тенори! Там яка нота? Соль, мі, ре, мі, до — а ти що співаєш?...

— Баси отам наперти: "на снідання курку, а на обід гуску!..."

— Сопранчики голубочки, ану: "Гей ну всі разом боріться до мішка-а-а-а — до мішка... видира-а-а-а-а-а — й те..."

Клярнет аж хрипить, моя флєта свище на всі лади, а далі я й сам стаю до басів і піддержую з усієї сили мого голосу: — ... "на вечерю порося, тай поділимося!..."

І всі задоволені, всі мають свідомість виконаної спільної праці і велику втіху від осягнених вислідів. Так із нічого неграмотні і не маючі поняття про ноти, наші кобеляцькі "паничики" й "баришні" назнаються слівати трудні хорові партії і виконують так, що хочби і з фаховими хорами, то не стидно стати поруч. Юрко вміє всім догодити: коли посваряться дві прімадони, він знає якій ручку поцілувати, яку по репетиції провести додому й шепнути на вухо пару ніжних слів, і дивись, усе сходить "благополучно": — на завтра, здається непримиримі вчорашні вороги, знову мирно грають і співають. Хлопцям уміє промовити до совісти, а коли й чарку поставити — і всі його шанують, а панночки так обожають цього єдиного на ціле місто кавалера: де ж таки студент-інженер, персона на нашому обрію не аби яка, а кожній так солодко вміє промовити, кожну так припросить, приголубить, що не в одної серденько заграє:

— Ах, Юрію Жерардовичу, та ну бо, який ви!...

А добути дозвіл на виставу? Та це ж у наших умовах справа не абияка — треба великого дипльомата, щоб його видерти від нашого "ісправніка" — славнозвісного Якова Степановича Овсієвського. От, як був ісправником Рева — то з ним добре бу-

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 85

ло: він чоловік добрий і сам аматор вистав — той підписує, не дивлячися на афішу, а з Овсієвським ціла біда. Треба, щоб на примірнику книжки, по якій іде вистава, була не тільки звичайна, але й театральна цензура, або щоб у його спеціяльних списках дозволених до вистави річей було помічено той самий рік і місце видання й навіть та сама друкарня, бо в іншому разі дозволу не буде. Фактом є, що один раз він не дозволив до вистави "Наталку Полтавку", яка при ньому ж самому у нас ішла щороку доти, поки не знайшли йому спеціяльний примірник — видання якогось Губанова чи що. На всі переконання він твердо й коротенько відповідав:

— Не можу нічого проти закону, так вимагається — я мушу за тим доглядати....

Але от усі труднощі вже подолано й на парканах нашого міста висять афіші. Коли хто з місцевих аборіґенів їх прочитає, то лиш усміхнеться від тих таємничих прізвищ, що мають артисти: тут і Ларін, і Волґін, а мій театральний криптонім найгучніший: "Свідок-Понурий". Під тими усіма псевдонімами криються ґімназисти, бо якби дійшло до нашого Маркова про подвиги його вихованців, то для аматорів драматичного мистецтва з лав полтавської ґімназії відкрилася б перспектива, в якій зівянули б їх артистичні лаври.

Аж от приходить і сама вистава. Кожний виконує свій обовязок з повною свідомістю поваги справи. Юрко дириґує орхестрою, тоді хутенько переодягається й ґримірується до ролі. З нас кожний на свойому місці: крім артистичної роботи виконує ще й обовязки рєквизитора, сценаріуса, суфлера, навіть фризієра. Орхестра з пяти душ під проводом властителя театру й арендатора саду, старенького Меєра Розенфельда, знаменито справ-

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 86

ляється зі своєю задачею. Хор співає добре, артисти знають ролі, а декотрі, от хочби і сам наш режісер, то грають так, ніби фахові актори. Зі сцени маленького провінціяльного аматорського театру лунають сольоспіви, дуети, тріо, квартети, добрий хор, а вже щодо танків, то й говорити нема чого: танцюристи наші хоть куди! Чого ж іще бажати? Майже ціле доросле населення нашого містечка в театрі, бо рідко доводиться мати гарні розваги, та й цікаво побачити своїх знайомих і кревняків у ролі аматорів. Успіх матеріяльний і моральний здебільшого такий, якого лиш можна собі бажати. І по кожній такій виставі в артистів-учасників почуття задоволення. А Меєрові жива копійка з того. Отже всі задоволені, всі дякують виновникові того добра — Юрієві Жерардовичу і всі до нього з ґратуляціями і запитаннями:

— Юрію Жерардовичу, а коли ж чергова вистава? — Що йде далі?

Поза матеріяльними й моральними успіхами ті вистави мали для декого й практичні наслідки: неодна панночка знайшла собі при них давно бажаного мужа. Тому наше місто певно ще й досі згадує вдячно давно минулі наші вистави: золоті були часи!...

Саме драматичне мистецтво ніколи мене не захоплювало, а хорові співи я полюбив і люблю з того часу. Тут уперше я познайомився з українською музикою — головно з творами М. Лисенка. Вони вже тоді зробили на мене таке вражіння, що й досі з усіх компоністів цілого світу я найбільше люблю й розумію Лисенка. В тій незрівняній Лисенковій гармонізації я відчув симфонію нашого степу, його рідний, незрівняний аромат. Я відразу відчув серцем, що ці пісні укладав наш чоловік, якому та музика нашого народу така рідна, така близька,

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 87

дорога — така само собою зрозуміла, що він орґанічно не може зробити якого хибного кроку недописати, або переписати хоч одної нотки! Познайомившися пізніше докладно з творами Лисенка, я тільки укріпився у моїм переконанню: крім Лисенка, лише Ґріґ, Шопен та Моцарт і почасти Верді (в Аїді) робили на мене таке чаруюче вражіння. Що ж і говорити, коли я згадував наші ґімназіяльні "івушки" та "бєрьози": — які мізерні спогади вони визивали в мені! І як могла представлятися перед нами і з цього боку та "русская культура", якої величність наше дбайливе начальство хотіло всуґерувати нам своїми примітивними засобами?...

Тут іще зайвий раз переді мною само собою ставало порівнання між офіціяльною культурою, яку нам силою навязували в ґімназії і перед величністю якої нам наказувано згори хилити свої голови, та забороненою українською, і це порівнання доводило мені з очевидністю, що перша не тільки чужа мені, але й незрівнано менше варта — бо ж московська пісня не дорівняється до нашої, а музика славних московських композиторів, от хочби Римського-Корсакова, Бородина, Мусоргського, з якими я познайомився пізніше, хоч і вражала мене своєю величністю й красою, але ніколи не доходила так до мого серця, як навіть музика Чайковського, бо може по тій її своєрідній теплоті, отій нашій задушевності, українському ліризмові я відразу інтуїтивно пізнав у ньому рідного мені по крови земляка, так само, як у малюнках таких "русских" малярів, як Маковскій і Репін, я відчув ту саму рідну мені кров і захоплювався ними нарівні з Пимоненком, Красицьким, Ждахою та Куриласом.

То саме і з драматичною літературою: перші драматичні твори, з якими мені довелося познайомитися, були: Котляревського "Наталка Полтавка",

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 88

"Невольник" — Кропивницького, "По ревізії" — його ж, "Бурлака", "Хазяїн", "Сто тисяч" — Тобилевича, "Назар Стодоля" — Шевченка та і ще деякі твори тих же наших письменників. Закони російської держави веліли, щоб разом із тими творами неодмінно виставлялася якась московська пєса. У нас звичайно це був одноактовий водевіль. Щоб виконати вимоги закону, ставилося щось найпростіше, найлекше й тому найдурніше: "Жілєц с трамбоном", "Дачний муж", або зрідка "Медвєдь" Чехова. Само собою зрозуміло, що поруч із нашим, українським репертуаром, оті "трамбони" та придуркуваті мужі виглядали дуже мізерно і в кожному разі не могли заімпонувати нікому величністю "русской культури".

На нас усіх впливало наше окруження й поза виставами. Сам наш ментор говорив виключно по українськи. Так само робили і всі. Коли ж яка з "баришень" і намагалася піддержати вищий тон нашим знаменитим кобеляцьким русско-малоросійським жарґоном, то це звучало дико, і вона хоч-не-хоч мусіла робити так, як і всі інші довкола. Тому між нами само собою вироблялася пошана до української мови, як мови культурної, бо ж студент-інженер, та ще й француз із походження, як це видно з його імени й цілого типу — цей француз по крови волів чомусь українську мову, українські пєси, українську музику, а не "панську" мову, або пєсу й музику "русскія". Сам він на своїй візитівці виписав також по українськи: "Юрко Коллард, студент-технольоґ", що визивало наше загальне захоплення таким ориґінальним і смілим на ті часи вчинком. Про нього на тому тлі ходили цілі леґенди: говорилося, що він настільки забув московську мову, що навіть перед професорами складає іспити по українськи! В кожному разі це могло хоч кого захопити

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 89

своєю ориґінальністю! А більш інтеліґентні й чутливі з тих аматорів драматичного мистецтва мусіли відчути, що в тій ориґінальності лежить велика правда. Справді, чим наша мова гірша від загально уважаної за "культурну"? Коли нею писано такі прегарні твори, коли нею можуть розмовляти культурні люди та ще й уперто маніфестувати до неї свою більшу, ніж до якої іншої, пошану, то чому вона не може стати для нас, інтеліґентів, мовою для повсякчасного вжитку, замість силоміць накидуваної нам мови, чужої народові, який ми собі маємо за наш, за рідний?...

Отак і в мені, крім давньої моєї любови до "простих" людей, до їх "простої" мови тепер чим далі укріплялася свідома й глибока до них пошана, а разом із тим росло почуття протесту проти силою накидуваної мені і, як я бачив, усім нам довкола, мови й культури, що мали за собою лиш ту перевагу, що вони могли боронитися хіба фізичною силою, яка стояла їм кожної хвилини до послуг. Оці перші, коли можна так висловитися, свідомі "революційні почування", почування протесту проти пануючого насильства у мене виникли й набрали певних форм на ґрунті національному. Дальше вони лиш росли й міцніли, майже не міняючи своєї сути.

Мої товариші Івіцький і Червоненко учащали на проби разом зі мною і, здається, що переживали бодай почасти то саме, що і я. Івіцький, хоч сам поляк, мав малу свідомість своєї національности. В той час його захопила романтика нашої роботи. Він захопився крім співу ще й драматичними виставами, бо незле грав на сцені й діставав через те поважні ролі. Червоненко, хоч і чистої крови українець, мав тиху вдачу й найспокійніший темперамент. Він задовольнявся скромною ролею суфльора та хориста. Ми з Івіцьким старалися роздути

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 90

в ньому любов до цих вистав, бо кожна сила, особливо ж така культурна як ґімназист старшої класи, дуже багато значить в таких гуртках як наш. Поволі-поволі крім любови у нас витворювалося ще й почуття обовязку до нашого діла, а зразком для нас і в тому напрямі служив усе той же Коллард. Дедалі, то ми з ним усе ближче сходилися. Десь по пробі при вечері йшли розмови на широкі теми. Говорилося, очевидно, по укранїськи, а головне про справи українськи, і ми почали бачити й розуміти, що десь є ширше українське життя, що Коллард не сам, а має ще й подібних собі товаришів-студентів, та й поза студентами є старші люди таких самих думок і поглядів, як він — словом ми довідалися, що існує українська інтеліґенція, яка хоче йти разом із народом, піддержувати його й плекати його, або нашу власну культуру. В той спосіб Юрко без шуму й крику, без голосних зборів і віч та без "літератури" (бодай у перших часах) робив велике діло освідомлення провінціяльного громадянства. Тож і не диво, що по двох, чи трьох роках його культурної роботи в Кобеляках уже існувала орґанізація РУП (до неї я не належав, бо мені вже тоді був противний соціялістичний душок, яким вона припахала) і найшлися навіть донощики з кола тих-же наших колишніх аматорів драматичного мистецтва. Вони своїми доносами зробили багато неприємностей самому Юркові і декотрим членам його орґанізації, але ні зруйнувати її, ні знищити вже раз посіяного зерна не могло ніщо.

Під вражінням одного такого гарного літа, з році 1900-му вернулися ми троє: Червоненко, Івіцький і я, як учні шостої кляси, до Полтави у ґімназію. Спогади й мрії про минуле літо все лучили нас докупи. Тим більше, що з Олексою Червоненком я сидів на одній лаві. Думалося й хотілося го-

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 91

ворити про Юрка, про наших друзів, які лишилися в Кобаляках, про те, що вони роблять, чи згадують про нас — словом, нашими думками від промов Ціцерона, або обчислень обсягів граняків і остриць линули ми до Меєра у його сад і театр.

Крім того у мене в памяті все стояли розмови з Юрком і тому моя думка шукала якогось виходу, щоб літні наші настрої і наша робота не припинялися — не пропали марно, щоби був такий орґанізований осередок, який міг би їх підтримувати й при нагоді продовжувати. Хоч точно собі формулувати того, що мені хотілося я й не міг, але я відчував, що мені хочеться зберігти нас для нашого народу, щоб нас не захопила загальна російська течія і що цю мою думку й наші настрої ми мали би поширювати й між нашими шкільними товаришами, щоб і їх зберегти від обрусіння, як то робив Юрко Коллард серед малосвідомих кобелячан. Довго я думав і міркував сюди й туди, аж нарешті по ваганнях і надумуваннях рішився предложити моїм двом приятелям такий проект: ми заложимо собі такий гурток, чи громадку, щоб нам разом сходитися, читати українські книжки, розмовляти про прочитане й говорити між собою по українськи, так, як ми це робили в Кобеляках. Хоч українських книжок взагалі трудно було роздобути, але все-ж у полтавській громадській бібліотеці було дещо. В книгарні при ній же продавалися деякі українські книжки, головне видання київські й петербурзькі. На видатки по купівлі можна складати від особи якісь щомісячні вкладки. Якраз цього року мій батько з Кобеляк переїхав із родиною до Полтави і я став жити дома, так що в дні свят можна би сходитися й у мене. А якби сходитися показалося небезпечним, то книжками ми могли би мінятися та обмінюватися при нагоді думками про перечитане.

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 92

Очевидно, усе мало робитися, з уваги на ґімназіяльне начальство, у строгій конспірації. По короткій дискусії мій плян приняли й на мене вложили обовязки скарбника і бібліотекаря. Разом з Івіцьким ми звичайно оглядали вітрину книгарні й обговорювали потім на другий день у трьох, які книжки маємо купувати. Тут треба замітити, що Івіцький разом із Целларіусом у той час жили у нашого учителя математики К. Трофимова, а Червоненко в інтернаті при ґімназії і тому не мав свободи на прогульки по місту. Як тепер пригадую, перші куплені нами книжки були: І. том "Віку", альманах "Пальмове гилля", а далі йшли два томи "Русско-українского словаря" Тимченка. В міру того, як побільшувалися наші вкладки, що виносили пів-рубля місячно на особу, росла й наша бібліотека. Крім того я записався до громадської книгозбірні і брав звідти книжки, які можна було дістати. Цю літературу ми прочитували звичайно кожний по черзі, а як коли у свята збиралися у мене на Єкатериненській вулиці недалеко від цвинтаря, де в той час ми винаймили помешкання в домі Стеценка. Я дуже дбав про реґулярність наших вкладок і тому у мене в шафі кількість книг усе більшала. Ця лєктура інтересувала нас не в однаковій мірі. Я книжки відразу проковтував, Івіцький читав досить повільно, але з цікавістю, а Червоненко найповоліше. Може почасти це було тому, що він мусів критися від начальства, що було те саме у нього в інтернаті, що і в ґімназії, а почасти може й тому, що давав книжки ще декому з інтернатських товаришів, а ця обставина тішила нас усіх в однаковій мірі.

Ця лєктура відкрила мені цілий новий світ. Я побачив, що українською мовою написано вже багато творів і не тільки з життя простого народу, як це мені траплялося читати досі, але і з життя інте-

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 93

ліґенції — є навіть переклади і з світової літератури — ба, я довідався навіть про переклади самого Гомера! Коли якось я побачив на виставі маленькі рожевенькі книжечки перекладів Іліяди й Одисеї Ніщинського зі знаками на них "В.С.", то в мене аж серце забилося від радости. Негайно ж я їх купив і з утіхою, яку трудно навіть описати, читав рідною мовою звучні строфи того гексаметру, в якому засмакував уже в ориґіналі і зі свого боку мусів признати йому титул "божественного". Не менш божественним видавався мені й гексаметр перекладу. Де-ж до нього міг дорівнятися якийсь переклад Гнєдіча, чи Жуковського! Що могло у московській мові заступити хочби самих отих незрівнаних наших "богорівного Ахиля Пелієнка" та "Атрієнка" Аґамемнона, що так близько підходили до грецького духу мови? Я пишався тепер "простою" мовою наших мужиків, що така звучна, гнучка і в руках майстра така придатна для вислову найвищих думок, для надання їм так прекрасної поетичної форми!

Отже тут іще Бог зна в який раз я переконувався, що вона мені є милою не лише тому, що нагадує мені моїх приятелів дитячих років, але й через те, через що мила й дорога вона є багатьом високоосвіченим людям: що поза субєктивною вартістю для кожного з нас, вона має і свою обєктивну вартість, бо нею можна висловити високі людські думки й почування, що в ній прекрасно звучать твори ґеніїв людства, деякі з певністю ліпше, як в отій офіціялньій мові, в котрій я мушу вчитися.

Обставини потрохи нам сприяють. Ми разом із Червоненком сидимо в передостанній лаві. Коли я приношу й передаю йому книжки, або коли ми читаємо підчас лекції, то ізза наших спин товариші з останньої лави можуть бачити свобідно книжки

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 94

й навіть читати їх. Доносів ми не боїмося, бо товариські традиції в ґімназії стоять дуже високо. За нами в останній лаві сидів тихенький і мовчазний учень Іван Цегельський. Одного дня я був дуже здивований, коли він звернувся до мене по українськи:

— Будь ласка, позичте мені ту книжку, що ви маєте, а я за те вам принесу дещо з української літератури, що я маю.

Мою радість описати годі! Природно, що Цегельський дістав від мене, що хотів, а на другий день він приніс мені дві тонкі книжки у жовтій оправі, на яких угорі було химерними літерами виписано:

"Літературно-Науковий Вісткик".

Прочитавши негайно-ж у школі дещо з тих книжечок, я довідався про такі цікаві й досі невідомі мені речі: перше, що українці стоять так високо, що мають навіть свій місячник; друге, що існує власна українська ортоґрафія, а третє — що українці живуть не тільки в Росії, але є вони і в Австрії, в краю, що зветься Галичина. Перше відкриття піднесло мене самого в моїх очах — мені приємно було, що я можу виказатися перед моїми товаришами по громаді літературним дорібком нашого народу й показати, що ми недурно заснували нашу громаду, бо маємо спроможність, як і культурніші наші товариші загально-російського напряму, почитати щомісяця книжку журнала, а при тому ще й закордонного, писаного по нашому. Друге — що ми маємо незалежний від московського український правопис — зродило в мені почуття якоїсь неясної радости: от, мовляв, ми можемо обійтися і без вашої високої допомоги, маємо власний правопис, що і зручніший і модерніший, а головне — ріжнить нас від вас так, що кожний культурний чо-

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 95

ловік мусить побачити, що ми — не ви, а чиє ще краще буде представлятися в світі, то покажеться надалі, аби лише широкі світові кола культурного громадянства пізнали нас ближче! Але найбільше заімпонувало мені третє відкриття. Досі я не знав, що крім "Малоросії" існує ще десь на світі такий край, у якому живуть ті-ж таки люди, що й у нас. Мої учителі історії та ґеоґрафії ніколи мені не відкривали тої тайни, а тимбільше не міг я того вичитати з наших ґімназіяльних підручників.

Від того ж Цегельського я дістав і першу нелєґальну книжку. Я чув уже про існування нелєґальної літератури й почував до неї крім цікавости, яку може викликати щось заборонене, ще й свого роду пієтизм: аджеж у тих книжках можна було найти свобідну людську думку, не звязану ніякими цензурними путами! Що така думка не може бути иншою, як тільки найшляхотнішою, не підлягало для мене ніякому сумнівові, бо для чого ж тоді існує й цензура та ще російська, коли не для того, щоб не пускати на божий світ правди, істини, світла, що їх родить незвязаний ніякими обмеженнями свобідний людський розум? Тож можна собі уявити, з яким страхом і трепетом та з яким набоженством я брав від Цегельського тоненьку брошурку, на якій стояв заголовок "Дядько Дмитро"!

Тому, що брошурку треба було передати до читання іншим і повернути йому якнайскорше, та й дуже небезпечно було мати у себе нелєґальщину, я рішив її прочитати негайно ж, на годині нашого "Келени".

Тут уважаю за потрібне познайомити читача з цею найдобрішою й найпростодушнішою людиною, яку я колинебудь зустрічав у моїм житті. "Келена" — він же Николай Петрович Ковалевський — наш старий учитель латинської мови. Він не тільки

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 96

найстарший педаґоґ, але певно, що й найстарший чоловік у ґімназії, бо в той час, як він мене вчив, він кінчив четвертий десяток літ свого учительства і виховував у нашій ґімназії вже третє покоління. Ніхто не міг би подумати, що він так довго трудиться на педаґоґічному полі. Клясично гарна голова з довгим не зовсім сивим волоссям і такою ж довгою бородою надавала б йому вигляд Юпітера, коли б не мала його постать і дуже добрі сірі очі та цвікер на носі. Добродушність цієї людини справді не мала меж, рівнож, як і його наївність. Учив він по старій системі: задавав, числячи рядки, "звідси і досі" і не давав ніяких пояснень. Нам того й не треба було, бо учився кожний по "підстрочнику" і вираховував із точністю до двох-трьох годин, коли мав відповідати "Келені", а коли б могла статися якась несподівана пригода і хтось міг бути викликаний проти розрахунків, то на те існували ріжні способи асекурації. Насамперед, коли починалася година, то один ішов по довгу полицю на вентилятор, бо старий найбільше боявся перестуди. В коридорі вийшовший вичікував аж поки хто буде викликаний до катедри, тоді входив до кляси, зачиняв вентилятор і передавав палицю іншому, який її відносив і чекав знову, аж буде викликаний черговий. Інколи учні ховалися під лаву й пересиджували там цілу годину. А найбільше уживаний спосіб в разі "внезапного" визову полягав ось у чому: визваний наскоро витягає хустку, обмотує горло й так виходить до катедри. Тоді шепотом, хриплячи, починає читати латинський текст, а товариші кричать зі своїх місць:

— Він хорий!... Він є дуже хорий, Миколо Петровичу!

— А що-ж вам є? — питає той.

Учень щось невиразне хрипить, а товариші пояснюють далі:

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 97

— У нього тяжка анґіна. (Або діфтерія, або запалення легенів — що кому в голову прийде).

— Чому ж ви прийшли до школи?

— Бо він дуже пильний, він не хоче пропускати пояснень... — слідує відповідь.

Тоді Микола Петрович жалісливо говорить до "хорого":

— Сідайте вже, та не ходіть до школи, бо так можете собі нажити тяжку хоробу; ліпше відпросіться додому!...

Такі випадки повторялися зпоконвіків, наскільки лише памятають "Келену" — і він усе вірить у ті хороби. Як коли, то доходило й до смішного. От, наприклад, перед самим Різдвом, в тріскучі морози він несподівано викликає учня С. Той виходить з обвязаною шиєю і хрипить, а з лав гукають: "він є тяжко хорий!..." "у нього гарячка сорок два ступєні!... він умирає!..." і т. д.

— Що у вас болить?...

Тоді один з найбілших шалопаїв дає таке пояснення:

— Ми з ним учора до ріки ходили купатися, от він і скупався, а я не хотів, бо був мороз, та й його відговорював, тільки він не послухав, а тепер от мабуть помре!

"Келена" блідніє з переляку й дріжачим голосом промовляє:

— Що ви — бійтеся Бога! Хіба ж можна купатися в таку погоду?... Так же справді померти можна!... Сідайте, та не ходіть більше ніколи купатися в зимі!...

Перестуди сам він боявся найбільш усього на світі. Він носив теплу шубу, кутав собі горло, наказував підчас години зачиняти вікна, двері, вентилятор — усе, що лиш давалося зачинити. Тому зимного повітря уживался часом як міри, щоб його

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 98

залякати. Інколи йому обридне сидіти коло катедри і він стане проходжуватися між лавками. Учням це не вигідно, бо на латинській годині кожний робить свою чергову роботу, або й читає собі щось. Щоб примусити його вернутися до катедри, хлопці дують йому ззаду в спину і на шию.

— Звідки то так тягне? — перелякано питає він.

— Зпід підлоги! Тут, Миколо Петровичу, скрізь страшні протяги, годі висидіти! — відповідає йому в тон кілька голосів, і він чимскорше біжить до катедри.

Не можна сказати, щоб учні хотіли насміятися з нього — навпаки його дуже шанували, а тих, хто йому докучав, просто били саміж товариші, але пожартувати при нагоді, просто побавитися собі зайвий раз — це дозволялося. От, нпр., по Різдві в шостій клясі він цілу першу свою годину пояснює, що ми будемо читати твір письменника Верґілія — Енеїду. Вкінці говорить, яку книжку кожний має купити собі й навіть показує свій примірник. А під кінець години, по всіх тих поясненнях, Бразоль [можливо Володимир Сергійович - Т.Б.], син полтавського ґуберніяльного маршалка [Бразоль Сергій Євгенович - Т.Б.], питає його поважно, навіть не моргнувши оком:

— Так кажете, Миколо Петровичу, що на завтра ми маємо принести Енеїду Котляревського?...

— Та ні, Боже мій, я-ж говорю вам, що латинський текст — старий латинський письменник Верґілій написав колись по латинськи Енеїду...

— Ах, Господи, Бразолю, який же ти нетямущий! Енеїду Верґілія принось, говорять тобі, а перекладом Котляревського можеш користуватися, як помічним текстом — поясняють йому довкола товариші зі зовсім поважними мінами.

На лекцію кожний учень має вибрати невідомі собі слова і записати в окремий зошит. Але й того

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 99

труду забагато для нас. На цілу клясу існує всього кілька зошитів, а робиться звичайно так: поки визваний відказує при катедрі, на один із зошитів робиться нова обгортка з паперу й на ній підписується імя й призвище відповідаючого. Та й тут не без жартів. От у нашій клясі Келена якось перепитує князя Мещерського. Той приносить йому по відповіді, не подивившися, "свій" зошит.

Келена здивовано дивиться на надпис і говорить до нього:

— Аджеж ви зветеся Ігор?

— Ігор — відказує той.

— А чому ж тут на зошиті написано Калістрат? Бідняга ні в сих, ні в тих, і з ніяковости не може

дати відразу відповіди. Товариші йому допомагають: — То він, Миколо Петровичу, помилково так надписав! — Тоді й він сам приходить на ту спасенну думку:

— Так, то я помилково!...

На тім і кінчиться ціла справа. В той спосіб знаменитому нашому басові Лейбинові підписувано зошит: Гелікон Лейбин, а одному з наших приятелів і превеликому ледареві — небіжчикові Олексі Діателовичу писали "Сосіпатор" і обіцяли, що, як він не заведе власного зошита, то підписано буде — "Аліґатор"...

Так отож, як я вже згадував, на годинах Келени найбезпечніше було полагоджувати всякі свої справи, на його ж годині мені й довелося прочитати першу нелєґальну книжку — отого "Дядька Дмитра". Приступав я до неї з найбільшою цікавістю і свого роду набоженством, і яке ж було моє розчарування в міру того, як я її читав! Замість високих думок, чогось такого, що мало піднести мій настрій, замість голосного протесту-призиву до вищих людських почувань, що я сподівався там знай-

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 100

ти, я зустрінув нудну балаканину про якихось робітників, про штрайки, про те, як робітники мають робити ріжні пакости і шкоди фабрикантам та поміщикам і т. п. По прочитанні цеї брошури в мене лишилося почуття непорозуміння, ніяковости й навіть стиду: мені ніяково було передавати її далі для прочитання моїм товаришам, що я мусів зробити по нашій попередній умові. Ті самі почуття пробуджувалися в мені й далі, коли я знайомився з аґітаційною українською, чи московською літературою. Читаючи такі брошурки, як "Штрайк і бойкот", "Чи є тепер панщина?", "Павуки та мухи" й інші до них подібні, я бачив, що вони кличуть до нищення людського майна, до творення безладдя й непорядків. Чогось позитивного-будуючого я не міг вичитати в них, а того роду руїнницькі думки, мені, хазяйському синові, що виріс серед таких же, заімпонувати не могли. Крім того я бачив у них злобу, яка кермувала авторами при писанню, і яку вони за всякий спосіб хотіли викликати і в читача. Все це було мені неприємне. Щодо самої суті брошур, то деяку, але дуже малу рацію, я міг їм признати, але й то з багатьома застереженнями. В них раз-у-раз говорилося про бідних людей — фабричних і сільських робітників. Підкреслювалося, що їм дуже тяжко живеться і радилося, щоб вони робили штрайки й нищили майно ненависних фабрикантів та поміщиків. Фабричних робітників я не знав зовсім, не знав і умов їх життя. Раз якось у Кобеляках на мості я бачив ґрупку хлопців у "піджаках", блискучих чоботях і глибоких ґумових кальошах. Вони грали на гармонії, курили цигарки і зачіпали прохожих, насміхалися з них, лаючи поганою московською лайкою. Хтось із наших хутірських хлопців пояснив мені, що це "робочі" з Катеринослава. Місцеві кобеляцькі хлопці мали піти туди на фабрику,

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 101

а тепер прибули "на побивку". По словам мого сопутника, їм велося дуже добре — настільки, що вони могли по панськи вбиратися, навіть носили срібні годинники, а що вже до горілки, то що свята пяні! "Тільки з ними годі заводитися — такий зараз витягне ножа та й у бік — там такі розбишаки, що страх!"

Така рекомендація "робочих" не могла визвати в мене до них ні пошани, ні любови, скорше хіба почуття відрази й страху. Але я допускав, що це могли бути виїмкові типи, а взагалі робітникам на фабриках могло поводитися й гірше. Лиш я не бачив ніякого виходу в тих штрайках, до яких раз-у-раз їх накликували, так само, як і сільсько-господарських робітників. Умови життя і праці цих останніх я знав із власного досвіду і представляв собі справу конкретно. От хочби й у нас. Батько договорився з робітниками, скажемо, за шостий сніп. А вони серед жнив заштрайкували. То це ж не було б насамперед чесно. Нащо ж було тоді так договорюватися? Підчас штрайку зерно висипеться й потерпіли б обидві сторони, а робітники, то може й більше, бо в батька все було досить хліба в запасі, а в них у декого не було б чого їсти на зиму. А на черговий рік батько взяв би інших, а наші не мали б де заробити. Правда, що інших, по вказівкам брошур, малося б не пустити, але можна було в усякий спосіб подолати штрайкарів, так що програли б вони, а не поміщик. Та й до чого те все? Чи наші люди, от хочби й Ілько, Василь, Іван та інші, погодилися б на ті рецепти? Я з певністю міг сказати, що ніколи. Чи справді мій батько є таким їх непримиримим ворогом, як то представлялося у брошурах? Я вже мав настільки холодного критичного розуму, щоб розібратися у фактах, а настільки почуття справедливости, щоб осудити мого батька.

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 102

Це я часто робив і говорив йому у вічі, коли уважав, що він щось недобре робить, або коли я не сходився з ним у поглядах, що бувало у нас досить часто. Але в даному випадку я не міг знайти ніякої його вини. Навпаки, я бачив, що за допомогою мого батька декотрі наші наймити поставали хазяйнами. От хочби й Ілько — перший. Ще заки я вступив до ґімназії, мій батько на толоці поставив три хати. В ті хати пішли до нього жити "у сусіди" Ілько з Сохвією, з якою він перед тим одружився, його брат Василь і глухий Іван. Я не знав, на яких умовах вони жили у батька. Пізніше батько віддав усю свою землю в аренду мужикам і вибрався до Кобеляк, а потім до Полтави. Отже за 7-8 літ Ілько доробився до того, що крім тої землі, яку він арендував у батька, мав уже своєї власної три, чи чотири десятини, мав корову, коня й кілька овечок. То само й глухий Іван. Мій батько нераз казав із гордістю, що в нього люди "хазяйнами поставали". У Василя справи йшли гірше, бо, як поясняв сам Ілько, він із жінкою були ледачі: пізно вставали і взагалі не любили робити. Але й вони не бідували й не голодували ніколи. А в Ілька, що з жінкою не знали відпочинку, водилися й грошенята — він прасолував потрохи і збирався ще прикупити земельки. Під кінець, коли батько продавав свою землю нашим же таки мужикам, Ілько мав своєї власної землі кільканадцять десятин, крім живого й мертвого інвентаря — отже був багач. Я знаю, що він був вдячний батькові, як і взагалі наші люди ніколи не сварилися з батьком: вони навіть не хотіли вийти з "сусідів", а жили весь час у батькових хатах. Значить, що рецепти брошур до наших обставин вже не підходили. Так само і довкола: були поміщики й багатші ніж ми, були й бідніші, але про них у нас говорилося або з пошаною: "от то "добрий

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 103

хазяїн" — значить, що він уміє господарювати, працює і сам стежить за господарством, або — з призирством: "ет, який там із нього хазяїн — тільки батьківське пропускає!" До таких ставилися призирливо всі — в першу ж чергу мужики. А були й такі поміщики, що, пропустивши велике батьківське майно, зійшли до стану "босяків". Одного такого я бачив часто пяним коло шинків у Кобеляках і він до мене усе заговорював по француськи.

Отже життєва правда багато де в чому розходилася з тим, що писалося в нелєґальних брошурах. Видно, що біда бідою, але багато залежить ще й від чоловіка, як він ту біду подолати вміє, чи хоче. А що багатьом людям недобре жилося, я й сам бачив. Я не був настільки сліпий, щоб не розуміти тої "соціяльної кривди", як вона звалася, лише я не думав, щоби штрайками та руйнуванням поміщиків можна було її позбутися. Я хотів би, щоб усі наші мужики мали собі землю і хазяйствечко, але в тих брошурах нічого не говорилося власне про те, не говорилося взагалі, як робітникові стати багатшим, чого всі хотіли у нас і що було для мене цілком природним бажанням, — лише говорилося про те, щоб руйнувати багачів, себто зводити їх в стан бідаків.

Та й ще одна річ дивувала й навіть сердила мене. Як таки в нелєґальній українській брошурі, де все можна говорити, не говорилося нічого про національний гніт нашого народу? Ні слова, ні звука — так, ніби це цілком нормальне й оправдане, проти чого нема потреби протестувати, кричати, освідомлювати темний нарід, для якого власне такі книжки, як видно, писано. Я знов образно представляв собі: припустимо, що наші люди зроблять так, як то писано у брошурах — штрайкуватимуть і дістануть замість шостого третій сніп, або замість двох — три

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 104

рублі денно — певно, що зароблять більше. Ну, а далі? Знов усе буде по старому? Вони все лишаться "мужиками" — "мазницями", їх мова, одежа, звичаї — все то буде просте, мужицьке, з чого можна й далі глузувати, так, як тепер?

В кожному разі та очевидна життєва неправда, свідома брехня, сіяння ненависти між синами того самого народу мене дуже прикро вразили в тих перших нелєґальних брошурах, які я прочитав і які пропаґували соціялістичну доктрину, як я про те довідався пізніше.

А в той час, як я читав першу нелєґальну брошуру — того "Дядька Дмитра", то її життєву неправду і злі наміри в ній висловлені, ніби ще відтінювала й підкреслювала переді мною найдобріше обличчя нашого Келени, на якого я зрідка кидав оком — це втілення доброти, справедливости й людяности...

Цими моїми думками і настроями я не ділився з моїми співгромадянами, щоб не знеохочувати їх. Яке вражіння зробило на них читання тих нелєґальних брошур, я не знаю. Івіцького захоплювала тоді більше зовнішня сторона — таємничість нашої орґанізації, досить романтична обстановка наших сходин, читання та й сама фабула прочитаного. Червоненко мав якийсь роман, вдарявся було в мелянхолію і я піддержував та розважав його як міг. В кожному разі ми міцно держалися разом, а в мене все росла надія й на поширення нашої громади. По нараді з иншими я запропонував і Цегельському приєднатися до нас. Але він чомусь відмовився. Ділився з нами й далі літературою, яку мав, а під кінець року відкрив нам, що дістає книжки від семинаристів, і що тут же в четвертій клясі у нас є хлопчик на прізвище Комліченко, котрий може вразі потреби бути нам для звязку зі семинариста-

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 105

ми. Здається, що і сам цей Комліченко вже знав про існування нашої громади, бо Червоненко в інтернаті давав до прочитання наші книжки досить широко, а в той спосіб вони йшли і поза інтернат — найбільше в молодші кляси. В цілях конспірації ми рішили, що я сам познайомлюся і буду перебирати книжки від Комліченка, щоб нам не пійматися. Так і робилося. Він приносив і передавав мені, а по прочитанню відбирав знову від мене і передавав семинаристам. Не знаю, чи вони знали про склад нашої громади, а ми про них на перших часах не знали нічого: Комліченко свої обовязки виконував дуже сумлінно. Тільки чергового року, коли ми були вже в сьомій клясі, у нас налагодилися постійні звязки зі семинаристами, ми познайомилися з ними й особисто. Тоді ж і значно розрослася наша громада.

Першою ознакою довірря до нас із їх боку було те, що вони стали передавати нам нелєґальну літературу і то не тільки для прочитання, а деякі книжки ми могли й купувати від них для нашої книгозбірні. Пригадую, як тепер, що першими нелєґальними книжками, які мені передав покищо до прочитання від них Комліченко, було три: "Поезії Шевченка, заборонені в Росії", згадана вже брошура "Чи є тепер панщина" і досить груба книжка "Соціялізм і соціяльний рух у Евролі в XIX. століттю" Зомбарта. Історія Зомбарта навела на мене таку нудьгу, що я покинув книжку, ледви прочитавши десяток сторінок. Міркування про сучасну панщину визвали в мені з вищезгаданих уже причин несмак. Зате "Поезії Шевченка" запалили мене. Я, не випускаючи з рук, проковтнув книжечку і рішив, що ми мусимо мати її в нашій книгозбірні. Але, тому що сєминаристи не хотіли її нам відступити, то я сидів ночами цілий тиждень і власноручно пе-

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 106

реписав книжечку. Не можу сказати, щоб усі ті вірші Шевченка зробили на мене однакове вражіння —  деякі з них, як нпр. "О, люди, люди небораки", або деякі уступи зі "Сну" вражали мене вульґарністю. Зате "Кавказ", "Розрита могила", перерібка псалмів Дазидових зворушували мене до глибини серця. Тут у них я знайшов уперше те, чого вимагав від нелєґальної літератури; вогненний призив до боротьби за високі людські ідеали, за волю поневолених народів, в них я почув голос пророка, що мертвих пробуджує з гробів, а не нужденні міркування про підвищення заробітної платні на кілька копійок, або призив до боротьби за якийсь восьми-чи ще менше годинний робочий день — питання для нас хліборобів не цікаве і не актуальне. Поезії Шевченка на соціяльні мотиви мене так само глибоко зворушували, в першу чергу тому, що в них я бачив знані мені з досвіду малюнки сільських злиднів, а вдруге ще й тому, що Шевченко умів промовити до людського серця словом палкої любови до мого народу, чи ненависти до його ворогів, а не намагався взяти читача на розум міркуваннями, переповненими дрібною злобою проти людей, що винні тільки у тому, що мають якесь майно —  землю чи гррші, як це роблено було у брошурках.

Отже наша книгозбірня доповнилася двома нелєґальними книгами: Забороненими Поезіями Шевченка мого рукописьма і згаданою вже брошурою Зомбарта. За ними слідували "Рай і Поступ" Драгоманова, "Русь Україна, а Московщина Росія" Л. Цегельського, "Підземна Росія" Степняка і ще пара брошур, назв яких тепер я вже не пригадую. Разом усіх нелєґальних книг, коли я передавав нашу книгозбірню мойому наступникові, було, як я не помиляюся сім, а всього ми мали книг щось біля пів

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 107

сотні назв, з них деякі досить цінні, як нпр. вже згаданий мною "Вік" — усі три томи, словник Тимченка два томи, грубі альманахи: "Дубове листя", "Пальмове гілля" — майже ціла збірка творів І. Нєчуя-Лєвицького, усі чотири книжки творів О. Кониського, його ж життєпис Шевченка й інші. Цю книгозбірню ми придбали виключно щомісячними вкладками наших громадян. Комліченко, хоч він був лише у четвертій клясі, силою річей увійшов у склад нашої громади, а крім нього ми приняли ще по особистій його рекомендації його товариша Віктора Перцовича. Цей Перцович, несповна пятнадцятилітній хлопець, гарний на вроду, глибокого розуму і дуже широкої, як на свій вік, ерудиції, був великий ідеаліст і палкий ентузіяст. Своїм ентузіязмом зєднав мене він відразу, а за його щиру отверту вдачу я полюбив його так, як покищо не любив нікого з моїх товаришів в орґанізації. Він цілий горів від любови до нашої справи, любив наш народ і ненавидів наших ворогів, а що був єдиним моїм товаришем, який мав волю до акції, а не пасивно піддавався моїм намовленням, як інші мої співгромадяни, то я його тимбільше цінив як єдиного, на котрого я міг спокійно передати почате нами діло: він його понесе на своїх раменах і не покине ніколи, хіба разом із життям, в тім я був певен! Перед його начитаністю всі ми неварті були нічого. Він віддавна захопився історією, читав силу історичних книжок і вже тоді мав свою власну цінну бібліотеку, на котру йому не жалів грошей його батько, заможний чоловік, один із найпопулярніших адвокатів у Полтаві [Перцович Петро Олександрович - Т.Б.]. Одна лише біда була з ним: він був хорий на сухоти і знав про це. Батько, що дуже любив його, робив усе можливе, щоб його вилічити: посилав його в Крим, кликав найліпших лікарів, але мало що помагало — бідний хлопець був свідомий, що його

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 108

чекає може недалекий кінець. Може та його хороба робила його ще більше пристрасним, ще більшим ентузіястом, що тим більше причаровувало мене до нього. На жаль, мені мало довелося бути з ним: в ті часи він часто їздив у Крим на лікування, а незабаром передчасна і траґічна смерть перервала його молоде життя... Під його впливом було ще кілька його товаришів однолітків, в тому числі розумний і енерґічний хлопчина Шевченко, крім того — Семиренко, Ющевський, опріч них виявляв інтерес до читання наших книжок — Микола Чеботарів і ще деякі з його товаришів. Отже наша громада починала мати добрі вигляди. Лише з огляду на те, що хлопці були щойно в четвертій клясі — майже діти, ми старші боялися принимати їх прямо до орґанізації з уваги на конспірацію, а рішили давати їм літературу і виховувати, а разом і слідити за ними через Перцовича та Комліченка. В той спосіб і йшла наша робота: вони діставали від нас літературу, не знаючи звідки і від кого вона, а ми почувалися безпечніше і мали разом із тим собі людей до вибору, бо рішили, що раніше як із пятої кляси не можна принимати до громади, а першими й останніми виїмками були тільки ці двоє: Комліченко та Перцович. Пізніше й решту принято до орґанізації, а за ними і ще декого — то вже було без мене, коли я скінчив ґімназію.

В ті ж часи, коли я був у сьомій клясі, десь на самому початку 1902 року довелося мені познайомитися й особисто з членами громади семинаристів, з першим студентом університету — українцем, котрим був Борис Мартос і в деякій мірі навіть із заступниками полтавської "старої" громади, а чи орґанізації Р.У.П.

Семинаристи вже кілька разів переказували через Комліченка, що нам варто би зійтися і пого-

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 109

ворити разом. Ми згожузалися, але справа була за тим лише де зібратися, бо в мене з уваги на мале помешкання тай на мої сімейні обставини годі було умістити яких десять або й більше душ. Врешті семинаристи переказали, що вони мають де, й одного недільного ранку по Службі Божій Комліченко повів нас через новий базар за Богоугодне Заведення до парового млина Виноградових. В їх же домі й відбулися перші наші спільні сходини і знайомство.

Самі господарі — стара пані та її доньки, приняли нас дуже привітливо, а семинаристи, як видно, були тут і частішими гостями. Не можу вже тепер точно пригадати хто з них був тоді на тих наших сходинах, але, коли память мене не зраджує, то були приявні такі семинаристи: Гмиря, Симон Петлюра, Фідровський, Шаревський і, здається, ще Панащатенко та старший брат Комліченка. Розмови велися більш орґанізаційно-практичного характеру. Говорилося про спосіб перебирання і купівлю нами від них книжок, а другою важною справою була орґанізація подібних громад серед учнів полтавської реальної школи та серед учениць Маріїнської ґімназії. Першу справу ми полагодили скоро і практично так, що потім усе мали книг подостатком. Що ж до другої, то виникали деякі труднощі і сумніви. Ми не мали знайомств серед реалістів, а семинаристи хоч мали, так не досить певні. В кожному разі вони приобіцяли нам, що самі полагодять справу і тоді дадуть нам вістку.

Пригадую мою дуже характеристичну розмову зі Симоном Петлюрою. Я звернув йому увагу, що в тих школах нам буде трудно мати однодумців, бо їхні вихованці вже сильно змоскалізовані і, наскільки я знаю, хиляться більше до російських партій та орґанізацій. На те він мені відповів:

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 110

— He журіться: нехай знайдемо одного, він до себе прилучить другого, а як заведеться хоч маленьке кубельце, то вже не загине — розростеться у велике кубло, яке потім вивести буде трудно!

Але до того не прийшло, бо незабаром вибухли заворушення в семинарії і, здається, чи не всіх наших знайомих зі семинарії викинули.

З представниками реальної школи в особі Курдюмова, Павловського і ще деяких, котрих прізвища я забув, я познайомився пізніше, незалежно від семинаристів і, хоч я пробував декого з них навернути на українську дорогу, так мені то не вдалося, бо серед них непохитний авторитет мав Курдюмов — москаль з походження і свідомий ворог усього українського. Він пізніше став російським соціял-демократом-меньшевиком.

З ґімназістками Маріїнської ґімназії я мав знайомства, але серед них не могли ми поширити наших ідей з тої самої причини: їх симпатії були на боці Курдюмова, що імпонував їм своєю показною ерудицією і власною особою, бо він був гарний на вроду і знав, як обходитись з паннами.

Тоді — при першому нашому знайомстві, семинаристи зробили на мене гарне вражіння: розумні, енерґічні, знаменито говорять по українськи і, здається, що дуже віддані справі. В кожному разі старші і багатші на досвід, ніж ми. Дуже завидно нам було, що вони не мають уніформів (тоді ще семинаристи ходили в цивільному: чорні сурдути були офіяльним убранням для них, а форму "под студентов" дпя них завели років два пізніш). Вони мали більше свобои, ніж ми — бідні ґімназисти, що їх все і всюди, хочби через їх сірі шинелі й блюзи відкривало дбайливе й гостре око Ракла, або й самого нашого директора.

Найбільше з усіх моїх знайомих робив на мене

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 111

вражіння Гмиря. Здавалось, що цього чоловіка ніщо не в силі було спихнути з раз наміченої дороги. Він усе був зрівноважений, веселий, але в цілій його постаті чулося силу, твердість, впертість. Якось пізніше, вже по семинарськім погромі, коли їх усіх викинули із семинарії, зайшовши чогось до Комліченка, я побачив в останнє Гмирю. Було над вечір і він прийшов просто з лекцій, якими заробляв собі на прожиток. Він приніс зі собою велику десятикопійчану паляницю. На столі кипів самовар, і він жадібно став пити чай, заїдаючи його паляницею, котру різав великим кривим кинжалом, що висів у нього при поясі. При тім добродушно підсміхувався і розмовляв знами про всячину:

— Оце працюю справді в поті лиця мого — кінчу самовар і паляницю... Не дивуйтеся, бо це мій обід і вечеря заразом. Чоловік мусить якось жити... Ну, та Бог не без милости, козак не без долі!... Бережіть, пане-добродію, свою громаду, бо ми — семинаристи дяківські та паламарські діти і тому більше пристосовані до життя, а Ваш брат — ґімназист то здебільшого панські синки... Нам от паляниця на прохарчування вистарчить. Ми в крайнім разі підемо на крилос читати, або на дзвіницю у дзвони дзвонити, а Ви куди?...

По цій розмові я його вже не бачив ніколи. Чув, що він виеміґрував до Галичини і там помер. А його заповіт я беріг: доки був у ґімназії справді нашій громаді нічого не сталося і бодай двоє членів нашої громади добилися до університетської лави, а третій — Івіцький у сьомій клясі покинув ґімназію добровільно.

З Борисом Мартосом познайомився я при таких обставинах. Якось ранньою весною 1902-го р. Перцович сказав мені:

— Чи Ви знаєте, що до Полтави приїхав один

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 112

відпоручник від харківської громади? Сьогодні у вечері він буде читати доклад. Як хочете, то ходіть. Інших не варто брати, бо нас можуть вислідити і піймати — підемо вдвох, а потому перекажемо нашим що і як.

На тому ми й погодилися.

— А куди ж іти, Ви знаєте? — запитав я його.

— Тут є один студент із Харкова, Борис Мартос, мій знайомий. Він казав, щоб ми зайшли до нього, а він уже нас відпровадить.

В умовлений час у вечорі я зайшов до Перцовича і разом із ним ми направилися на Сінну площу. Там недалеко від церкви він завів мене до одної хатки, де в просторім і слабо освітленім покої зустрінув нас високий чорнявий студент. Він говорив з нами баском, звисока, і видався мені дуже бундючним та самопевним. Я це пояснив тим, що деж таки нам, скромним ґімназистам, рівнятися до такого великого пана, як харківський студент, та ще й такий, котрого, як переказував мені Перцович, вислано в Полтаву за студентські розрухи? Десь видно славний діяч серед студентів! Мені було приємно, що от такий значний чоловік є українцем!...

По короткій розмові, в котрій пан студент пояснив, що приїхав товариш "Муха", який і буде сьогодні держати доклад, ми всі троє помаршерували темними вулицями на передмістя, де в помешканню знайомого мені з кобеляцьких театральних вистав Осмяловського, що служив статистиком у полтавськім земстві, зібралося вже багато незнайомих мені людей. Між ними й моїх знайомих було двоє: Понятенко та Кучерявенко. Це були либонь збори полтавської організації Р.У.П. Незабаром низенький панок з гострою борідкою і в сірій студентській "тужурці", почав і свій

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 113

доклад. Говорив він досить гладко, але з такою манерою, ніби щось йому в горлі заважає говорити. Мені пояснили, що це відомий український діяч, син знаного українця, професора Антоновича, а "Муха" це лише конспіративна його кличка. Не пригадую вже точно сутті докладу — здається, це був інформаційний доклад від Р.У.П. Великого вражіння на мене не зробив ні доклад, ні сам прелєґєнт, але до його особи я відчув належну пошану: адже ж це був справжній український діяч, та ще й син славного українця!...

Вертаючися до дому по докладі, ми з Перцовичом обговорювали наші справи і я пропонував увійти через Мартоса у ближчі звязки зі студентством. Він одобрював мої предложення і взявся за посередництво, але з того щось і не вийшло нічого — мабуть нас уважали за мало поважну орґанізацію, щоб із нею варто було зачинати таким великим панам як студенти університету. Так по тому я й не бачився з Мартосом, аж доки я не скінчив університет і був уже учителем в полтавській комерційній школі, а він став завідуючим якимось кооперативним відділом, чи що, словом служив у кооперації в тій же Полтаві.

Взагалі мені незабаром прийшлося дуже скоротити мою політичну діяльність, бо мені самому загрозило мало не виключення з ґімназії, а причин тому було досить. Я вчився добре і був усе в числі найліпших учнів, але лиш успіхами в науках, тільки не з поведення. Мене не любив ще з пятої кляси директор за моє, як він поясняв, "вільнодумство" та й з інших педаґоґів я міг похвалитися до себе симпатіями хіба нашого пан-отця Дмитра Щедродарова та нашого інспектора — вже згаданого Тимошенка. Решта ж дивилася на мене очима директора. Мій свобідний час і мої симпатії

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 114

я поділяв на три частини: перша і найбільша належала нашій громаді, друга нашому потаємному гурткові освіти, про який мова йде нижче, а третю віддавав особистим моїм приятелям — Івіцькому та Целларіусові. Наша дружба, що звязувала нас із перших кляс ґімназії не переривалася ніколи. Івіцького мені з часом вдалося навернути й на мою українську віру, а Целларіус, хоч і лишився байдужим, але мав добре серце, товариську вдачу і дуже любив співи, що лучило нас. Якраз тоді в Полтаві перебувала італійсько опера, її премієр, знаменитий тенор Ґамба, чарував полтавську публику, а Целларіус, що відкрив у себе тенор, намагався його наслідувати. Отже ми ходили разом до театру, потім Целларіус із Івіцьким переспівували популярні італійські арії, а я посміювався і критикував їх. Крім того нас лучила ще велика любов до спорту у виді гри на білярді. Тому що білярди були лише по клюбах, до яких ми не мали доступу, та по "пивних", то ми вишукували собі таку скромненьку "пивную" на Стрітенській вулиці, недалеко від Мало-Петровської, куди ми й заходили щодня по обіді на партію або дві "в пирамідку". Народу там у той час звичайно не бувало, тому властитель пиварні, на прозвище "Сєрьожка", дуже радо вітав нас. Тільки один раз, саме в розгарі нашої партії вбігає до білярдової салі "Сєрьожка" і переляканим голосом кричить нам:

— Сюди йде Ваш учитель!... Ховайтеся десь!...

Ми відразу збагнули страшну небезпеку: за вступ до "пивної" нас чекала не аби яка кара від начальства! Щож було робити? Целларіус поліз під білярд, а ми з Івіцьким ледви сховалися в другу хату, коли двері з вулиці відчинилися і в білярдну вступив ніхто инший, як сам Ракло! Відразу ж він нас знайшов у сусідньому покої, а Целларіуса витяг із під білярда.

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 115

— А що ви тут робите? — запитався нас із своєю звичайною підлою усмішкою.

— Зайшли на білярді партію заграти — була коротка відповідь.

— Забирайтеся звідси негайно!

— Ми й самі бачимо, що треба забиратися!...

Що його робити? Целларіус уже повторяє рік у восьмій клясі і побіг просити Ракла, щоби той на нього не доносив, а ми з Івіцьким рішилися на інший спосіб: ми рішили попередити Ракла, написавши самі на себе донос, щоби він не мав бодай тої сатисфакції, що він на нас доніс та, щоб не дуже перебрехав подію. Знаючи, що наш Марков дуже любить всякого роду почести, і що саме недавно він дістав ґенеральський чин, ми, титулуючи його "Вашим Превосходітєльством", з усякими іншими ознаками найбільшої перед ним пошани і свідомости нашої провини, смиренно признавалися до неї, перепрошували та обіцяли, що вже ніколи наша нога не переступить через поріг білярдної. Нашу цидулу передали ми директорові через ґімназійного возьного і зі страхом стали очікувати ранку. На молитві Марков був у доброму настрої і замість лекції з гіґієни присвятив свої виклади небезпекам, які можуть стрінути тих молодих людей, що ходять грати на білярді. Справа стала на тому, що він нам трьом приобіцяв не робити з цього факту ніяких консеквенцій, коли ми до кінця кварталу не будемо мати ніяких гріхів. Здавалося б, що умова дуже вигідна для нас. Але це може тому здаватися, хто не знає наших ґімназіальних умов! Як я не берігся, але уберегтися не міг. На годину Азбукіна я не взяв до кляси грубої хрестоматії Галахова, котрої майже ніхто не носив. Він причепився до мене, чому я читаю з чужої, а своєї не маю? На чергову годину я, знаючи його,

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 116

приготовився як найліпше. Справді він мене викликав, але причепитися до мене годі було: я знаменито продєклямував уривок із "Горя от ума" — і знав усе поза тим найліпше. Не зважаючи на те, що по загальному присудові моїх товаришів я відповідав знаменито, я дістав від нього лише двійку з плюсом. Обурений такою несправедливістю, я пішов апелювати до директора, але той на всі мої доводи і прохання лише посміявся й відповів мені так:

— Заспокойтеся! А тоді, як будете спокійні, візьміть і прочитайте про те, як посварилися Іван Іванович з Іваном Нікіфоровичом! Знаєте, є така повість Гоголя?

І на Великодні Свята я приніс до дому "четверть", в котрій з поведення мав три. Було це в сьомій клясі, отже ще одна така пригода, і я міг вилетіти з ґімназії. А причин до того моє начальство могло знайти скільки хоч. Досить було, наприклад, накрити наш самоосвітній гурток при читанню Писарева, або що, і справа готова.

Цей гурток заложили ми — найліпші учні сьомої кляси, а разом із тим і найбільші вільнодумці та протестанти. Душ пять-шість нас збіралося в Устименка, аж за Полтавою, де він жив, близько залізничого шляху Київо-Полтавської дороги. Тут, далеко від міста і в більшій чи меншій безпеці від Ракла, читали ми разом критику Писарева і ще дещо з забороненої в ґімназії літератури. Читалося, обговорювалося, а між ділом попивали ми і смачну сливянку, що гуртом настоювали для наших сходин. Нехай читач не подумає собі, що ми піячили, або збиралися навмисне для сливянки! Нічого подібного! Чарка-дві слабої, але запашної сливянки лише підбадьорували нас і пробуджували думку. В тім гуртку були, крім уже згаданих Устименка та

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 117

Жаботинського, ще мої приятелі Олександер Байєр та Олексій Полонський. Мушу признатися, що цих моїх товаришів я любив і шанував як за їх розум, так і за щирість, чесність та інші товариські прикмети. Щодо Писарева, то ми всі захоплювалися ним. Спритна й їдка критика творів Пушкина, блискучий стиль, сила переконання імпонували нам, тимбільше, що він представляв у зовсім іншому як офіціяльне освітлення твори російських ґеніїв. На мене самого його твори мали такий вплив, що власне через нього я вибрав собі й природничий факультет, бо про природознавство ми в ґімназії моїх часів не мали ніякого поняття. Розбір Писаревим Тургенівського твору "Батьки й діти" і постать Базарова в його освітленню рішили напрям моїх дальших студій, а може й мою карієру.

Очевидно, що, дуже люблячи цих моїх товаришів "общеросів", я намагався прищепити хоть декому з них мою віру. І тут я натрапив на дивне і незрозуміле мені з початку явище: здавалося розумні, чесні й шляхотної вдачі юнаки рішуче не розуміли мене. Мої історичні докази, апеляції до почуття людяности, навіть та українська література, яку я інколи давав їм, не лишали на них ніякого вражіння. На всі мої арґументи чув я байдужу відповідь:

— До чого то все? Що було колись, то тепер не вернеться, для чого воскрешати мерців?...

— Але ж зрозумійте, що український народ є живий, що він має такі ж права до життя, що й інші, чому ви не хочете їх йому признати?

— Він має ті самі права і те саме горе, що й усі народи в Росії: як упаде царський режім, тоді всім буде свобідніше, а значить і йому!

— Таж і тоді, як і тепер, ви йому не признаєте того, що має московський народ?...

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 118

— А навіщо тобі це? Не все одно по якому вчитися?...

— Тоді вчімося по французьки, або по анґлійськи!

— Ми тих мов не знаємо, а якби знали, то чому б ні?

— А я волів би французьку мову як мову пів-диких москалів.

— Не говори, бо вони мають свою високу культуру!

— Чому ж ви відмовляєте права мойому народові на його власну культуру?

— Ніхто не відмовляє, хай собі творить, тільки починати тепер, у ці часи вже запізно — є досить інших і досить високих, щоб українці могли з ними конкурувати.

— Так ми ж могли би мати вищу — ніж наші сусіди, якби не історичне наше лихоліття, якби не татари, від котрих ми своїми грудьми оборонили захід, тай Москві дали спроможність вирости на наших трупах.... Москва нас пограбувала, вона й тепер нас грабує матеріяльно і духово — її культура це є грабована наша!...

— Те, що було минуло, а тепер є, як є, а хіба не все одно, хто творив ту культуру, аби вона мала свою ціну, свою вартість, а штучно виплекувати ще нові народи, а за ними, очевидно, й нові держави, немає рації: людство стремить до обєднання, а не до роздроблення...

Спори в такому роді повторялися у нас чим далі, то все рідше, бо я бачив усю даремність моїх намагань: доказувати розумово мені було годі, бо мої розумові докази розбивалися об їх холодну льоґіку, а доступити до їх серця я не міг, може тому, що було вже запізно, а може ще й тому, що серце й розум мають свої закони і що я не міг апе-

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 119

лювати до тих почувань, котрих вони не мали, не знати з чиєї вини...

Не раз наші отакі балачки йшли так далеко і так послідовно, що льоґічно доходили до останнього слова: "ренеґат"!... Я не хотів їх ображати тим словом, але воно нераз зривалося з уст мого одного товариша, що носив щиро українське прізвище, якого старий батько і кум мого батька инакше ніколи й не розмовляв зі мною як тільки по українськи.

— Значить, ти уважаєш мене за ренеґата? Нехай і так! А я уважаю твої думки і погляди за дурний романтизм, за цілковите Дон-Кіхотство і непристосованість до сучасних умов життя. Ти хочеш повертати назад колесо історії, але такі операції є шкідливі для громадянства — отже й такі його члени як ти є шкідливі для нього — їх треба усувати!...

Отакі докази доводилося чути мені від моїх найближчих приятелів і то української крови! Ці їх думки були провозвістниками тої доктрини "історичного матеріялізму", з котрою нам усім прийшлося пізніше зустрінутися, котрої прихильниками в більшій чи меншій мірі вони й стали всі як один і котра мені стала чужою й ворожою вже через те саме, що я бачив на власні очі й розумів, як вона віднімає від нашого народу його дітей, як нищить їх морально, зводячи ціль усього життя лиш до матеріяльних вигод, вбиваючи в людей любов до свого рідного, почуття обовязку, крови простими матеріяльними розрахунками.

Захитати мене в моїх переконаннях тоді вже годі було. Тоді я мав зовсім готовий і послідовний світогляд, а до остаточного довершення й укріплення його спричинилися твори, які я прочитав в той час. Це були "Русь — Україна, а Московщина — Росія" Л. Цегельського й "Україна ірредента" Ю. Бачинського

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 120

та — трохи пізніше "Самостійна Україна" Міхновського. Бувають лектури, що творять епоху в життю чоловіка, що раз і на все дають форму його неясним думкам і почуванням, або й пробуджують нові та підводять для них трівку й непорушну основу, якої не можуть зруйнувати потім ніколи найдужчі потрясення. Такою лектурою була для мене в першу чергу згадана "Русь-Україна" Л. Цегельського. З тої невеликої, дрібно друкованої брошури, з обгорткою, на якій намальована була жінка, що розсипає довкола книжки, я не тільки навчився нашої історії, не тільки пізнав, хто ми, чиї сини, "яких батьків" — але я пізнав усю тяжку історичну кривду, заподіяну нашому народові його "братом", пізнав і зрозумів, що цеї кривди він ніколи нам не направить, а головне не схоче направити, навпаки — з найбільшою безоглядністю робитиме то само з нами й далі й що годі нам надіятися на його ласку або на справедливість історії! — Ні, для нас є одинокий вихід: тяжка, уперта і послідовна боротьба, боротьба або до нашої перемоги, або до нашої національної смерти, до котрої з тою ж упертою і послідовною безоглядністю впродовж віків провадить нас наш "брат"! Маленька брошурка Бачинського тільки доповняла думки Л. Цегельського. А "Самостійна Україна" палила мозок, від неї в мені кипіла кров!

Читаючи ті книжечки, я почував, як в мені народжався і ріс новий чоловік. Я цілою істотою моєю переживав і переболівав ті думки і висновки, я дякував і молився перед авторами, що вміли так ясно і просто виложити ідеї, які мусять колись запанувати серед цілого нашого народу, а в першу чергу серед його інтеліґенції, а дотепер неясно шумували в мені самому.

Не знаю, чи це є добре, чи зле для мене, але

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 121

те, що я прочитав у Цегельського, у Бачинського та Міхновського сімнадцятилітнім юнаком, зробило з мене відразу того самого чоловіка, котрим я без ніякої зміни остався й до сьогодні. Жалую, що єдикою моєю подякою, котру я міг зложити д-рові Л. Цегельському, являється недоладне перевидання його дорогоцінної книжки для науки тим моїм братам, які ще не прозріли. Цей наклад з великим трудом удалося мені випустити у Полтаві в літі 1918-го року.

Щоб там не було і як би там не було, не зважаючи на розбіжність наших поглядів, я поважав товаришів, а до деяких мав і глибоку привязаність, бо я незабаром зрозумів людську психольоґію: більшість людей хилиться перед фактичною силою обставин, або перед силою традицій і навіть моди. Те саме і з ідеями. Красу, високість і силу ідеї спосібні розуміти хіба її творці, решта ж пересічних і вище пересічних людей приймають ідею постільки, поскільки на неї є тепер мода, або поскільки вона вже має за собою силу традиції. А що мода є велика пані і деспотка, то ізза неї і для неї люди не тільки носять чудернацькі одяги, але часто спосібні піти й на плаху. Це я зрозумів досить добре пізніше, коли сам ходив на студентські "сходки" й усякі рисковні маніфестації не тому, що вони інтересували мене, або я їх уважав за потрібні й корисні, але лише тому, бо цього вимагав добрий тон модерного юнака-радикала й революціонера! Отже ми усі були постільки вільнодумні, поскільки тоді це було в моді і більшість моїх товаришів — власне на той спосіб, якого тоді вимагала мода, а що українців було мало, що вони не встигли ще витворити тої української "моди", не говорю вже про традицію, тож і годі було вимагати від маси, щоб вона була

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 122

революційна на український манір. Але пізніше, коли українці вже могли заімпонувати дечим і від себе, дехто з тих моїх товаришів став цілком щиро на українську роботу. А у згадані часи ми жили дружньо, разом боролися проти деспотії нашого ґімназійного начальства і разом трусилися, щоб нас не викинули зі школи. Якраз в ті часи (1902-гий рік) вибухли заворушення в семинарії, славнозвісні аґрарні розрухи і страйки в константиноградському повіті та й по університетах було неспокійно, в повітрі чулася недалека гроза. Тому само начальство попереджувало нас. Директор заходив все до старших кляс і говорив, хоч езопівською, але дуже прозорою мовою: "Стережіться, бо тепер скрізь тверді мітли, — вони добре шкребуть і вимітають!..." І ми стереглися усі як могли. Особливо тяжко було мені з нашою українською бібліотекою. Я ділив її на части і давав на переховок по товаришах, або сам ховав у себе нелєґальщину скрізь поза ікони, під килими та у фортепян, чекаючи от-от ревізії у себе. А тимчасом повставали для мене ріжного роду небезпечні спокуси.

От афішами оголошено, що дня 7-го грудня 1902-го року відбудеться етноґрафічний концерт ґрупи кобзарів під проводом Гната Хоткевича. Хоч ці виступи і мають цілком наукову рекомендацію від самого харківського археольоґічного з'їзду*),

*) Фотоґрафічну знимку тих кобзарів, що співали під час харківського археольоґічного зїзду (відбувався від 15-го до 27-го серпня 1902-го року) і завітали пізніше до нас у Полтаву, вміщено в книзі Ф. Колесси: "Українські народні думи", І. повне видання, Львів, 1920 р. на ст. 48). В Полтаві ж тоді (у грудні 1902-го року) відбувалися Ґубернські Земські Збори, на яких мав бути прочитаний доклад про заснування Земством кобзарської школи. Концерт кобзарів і влаштовано як живу ілюстрацію земським радникам до докладу.

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 123

хоч на другий день ті ж кобзарі на запрошення корпусного директора [Потоцького Олександра Платоновича - Т.Б.] співали навіть для кадетів — хоч декотрі з батьків спеціяльно просили нашого директора дозволу для своїх дітей на цей концерт, він лишився невблаганим: у ґімназії проголошено, що коли хто піде на цей концерт, то буде виключений. Що його робити?... Моє становище дуже непевне, але й спокуса тяженька! Де ж таки не побачити й не почути співців нашої слави, нащадків славетніх творців дум, наших рапсодів, що зберігають як ту святиню давню нашу славу і передають її від покоління до покоління? Ні, це понад мої сили! Я потаємці пробираюся на концерт і ховаюся по кутках, щоб гостре око якого ґімназійного цербера не відкрило мене. Слухаю і дивлюся і не знаю, чи я на землі — у салі "Второго общественного собранія", а чи на небі між праведними душами мучеників-запорожців, яким у нагороду за їх земні подвиги Господь післав оцю ангельську музику!

Самі думи, їх зміст і їх мельодія, вигляд та мельдійні звуки бандур, які я чую й бачу вперше, захоплюють і несуть мою думку на сотки літ назад у минуле. І бачу я, як серед народу сидить отакий кобзар і співає ті самі пісні й думи, що оце перед нами: про Морозенка, про трьох братів Озівських, про Богдана Хмельницького, а люди побожно слухають, а дехто закрив очі рукою тай утирає непрохану сльозу, саме отак, як оце переді мною Іван Миколаєвич Ризенко... І в мене самого котяться сльози з очей і я свято постановляю придбати собі бандуру і навчитися грати. Щасливі і святі хвилини! Не сам я їх пережив тоді, і поневолі приходить мені тепер, як і тоді, на думку: а чи бувають подібні у житті холодних і розмірковано вирахуваних "історичних матеріялістів", отаких як

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 124

мої бідні духом товариші общероси? Ні — для них такі хвилини недоступні, бо по словах улюбленого мого поета, Олексія Толстого:

"Они звона не терпят гуслярнаго,
Подавай им товара базарнаго!
Всe, чего им не взвѣсить не смѣряти,
Все, кричат они, надо похѣрити!..."

Цей концерт, що лишиться мені в памяти на ціле життя, минувся щасливо для мене: з ґімназистів я був сам один, ніхто мене не побачив і начальство не знало про моє велике согрішення.

Або от другий концерт, котрий я також повік не забуду.

До Полтави прибув разом із М. М. Старицьким [Михайло Петрович - Т.Б.] сам Микола Віталієвич Лисенко. Він оголосив концерт у тій же салі "Второго общественного собранія" і того концерту не міг я пропустити. Він потряс цілою моєю істотою. Я почув таку тонку, благородну і таку рідну, таку близьку мені музику, що цілий вечір був я у сні. Марія Михайлівна Старицька деклямувала під супровід рояля строфи з невиданої опери Лисенка "Сафо", і я переконувався ще Бог зна в котрий раз, що нічого так гарного в офіціяльній мові я ще не чув. Саля переповнена головно семинаристами, бурлила як у кітлі від захоплення. Визивом на повторення не було кінця... Старенький Микола Віталієвич невтомно виходив і грав: і прекрасну свою рапсодію і чудову баркаролю й "гарбуза". От нарешті вийшов в останнє, вдарив клявішами і нараз могутніми акордами залунало по салі:

"Ще не вмерла Україна!..."

Трудно навіть описати, що вчинилося серед слухачів! Наперед усі ніби заніміли, тоді ціла саля

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 125

підвелася, і нарешті по кінці ще якась мить мовчанки, а тоді громові оплески, крики, цілий рев овацій, безконечний гук, і старого нашого кобзаря, нашу національну гордість і славу, нашого дорогого земляка-полтавця, слухачі на руках виносять зі салі аж до вестибюля.... І я, опянілий від загального захоплення, біжу з усіма разом, забуваючи, що я ж тільки ґімназист "русскої" ґімназії і що за такі мої пориви завтра можу скінчити в ній курс моєї науки! Але й на цей раз якось минулося... Тоді в Полтаві тай чи не на цілій Україні, уперше з естради пролунали звуки українського гимну! Вперше і я його почув і то в такому виконанні, якого, зрозуміло, більше не чув і вже не почую ніколи! Трохи пізніше відбиті на гектоґрафі ноти цього гимну дістали ми від семинаристів і я передав нашим співакам, які й співали його потаємці під проводом уже згаданого мною Михайла Лейбина.

Так щасливо перебралися ми з Червоненком до восьмої кляси, а Івіцький до сьомої. Нещастя чокало нас при кінці ґімназії.

В ті часи, себто при кінці 1902-го і початку 1903-го року, діставала наша громада від семинаристів журнальчик "Гасло". На мене цей журнальчик справляв марне вражіння: убогий змістом і думкою, він містив вісти головно про революційні розрухи серед селян, робітників і студентської молоді. Але тому, що це був український орґан та ще й нелєґальний я його беріг як тільки міг. Тим більше, що на кожному числі стояла червона кругла печатка: "Полтавська Громада Р.У.П." Отже я докладно прочитував кожне число від першої до останньої літери і передавав до прочитання моїм теваришам в громаді. Перечитані числа зберігав дома у нас у фортепяні та за іконами на випадок

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 126

трусу, аж поки Комліченко не забирав їх назад до семинаристів. У мене все було в порядку, але попався з ними Червоненко в інтернаті. Необережно він лишив кілька чисел "Гасла" у себе в столику, а директор наказав зробити ревізію, при якій їх і найшли. Ми перелякалися не на шутку: справа загрожувала не тільки розкриттям нашої громади і виключенням нас усіх із ґімназії, але й державним судом із його неминучими консеквенціями: тюрмою, або й ще чим гіршим. Та тут виявилася порядність (а може і страх перед наслідками для нього самого і для цілої ґімназії) нашого директора: він заховав цю справу на скільки міг у тайні. Поза ґімназію вона не вийшла, і, хоч Червоненко дістав з поведінки три, за переховання "недозволеної літератури", але в матуральному свідоцтві було пояснено цей вислів так: "Твори Чернишевського". В кожнім разі перше півріччя 1903-го шк. року наша громада перебула в страсі-трепеті і ми з Комліченком мали багато клопоту, щоби переховати нашу бібліотеку, головно ж нелєґальні книжки. Тому, що він був більше загрожений як я (поліція стежила за його братом і їх мешканням, де збиралися семинаристи), то нелєґальщину переховував я у всіх можливих криївках нашої хати, аж до самого кінця моїх матуральних іспитів. Коли ж ми вже мали матуральні свідоцтва в руках, то й тоді передав я моїм молодшим товаришам по громаді лише леґальну частину нашої досить великої книгозбірні. А нелєґальні книжки в числі щось коло десяти я узяв зі собою на літо в Кобеляки, щоб дати їх в оправу. Може бути, що ця моя любов до книжки і стремління зберігати її перед злими людьми і знищенням пошкодила далі нашій громаді.

В червні 1903-го року (здається 9-го числа), на-

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 127

решті ми дістали наші матуральні свідоцтва. Прощай, ґімназіє, навіки! Прощай джерело наших терпінь, предмет щирої нашої ненависти! Цю хвилю, коли, скинувши сині ґімназійні однострої в перший раз вийшли ми на вулиці Полтави в цивільному убранні, не забудемо ніколи: вони творили переломову епоху в нашому житті. В цій хвилі у перше почули ми себе громадянами, що мають якісь людські права на особисте життя й особисті погляди. Думаю, що тепер ніде в світі, навіть вийшовши з тюрми, людина не відчуває тої радости, яку відчували тоді абітурієнти звичайної середньої російської школи тих часів, коли дістали до рук цей так довго і з такими муками очікуваний документ!

За нами перейдені найтяжчі роки — перед нами принадні перспективи громадського повноправного життя, повного боротьби, пригод і конечної перемоги світлої правди, котру кожний з нас уявляв собі по свойому, але її жрецями усі однаково уважали цю академічну молодь, що віддавна високо тримає у своїх руках прапори цеї боротьби — цю ідеалістичну і віддану святим заповітам свободи російську академічну молодь, якої ряди ми маємо наповнити своїми свіжими силами!...

З моїх молодших товаришів уже всі крім Комліченка порозїзжалися на літні ферії. Отож я покликав Комліченка, передав йому громадські гроші, книжки, умовився з ним щодо нашої кореспонденції і пересилки літератури з Києва, куди в осени мав виїхати до університету, передав йому як найстаршому й найдосвідченішому з наших громадян цілу нашу громаду. Обняв і поцілував його:

— Бережіть же нашу громаду!... Оглядайтеся довкола на жандармів і на ґімназійне начальство тай на нових товаришів! Маємо їх уже досить: по-

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 128

чали були з трьох, тепер маємо коло десятка. Не набирайте багато, та беріть певних. Бережіть Перцовича — цей найщиріший. Чеботарів найтвердіший, Шевченко найспосібніший, але Ви — найбільш досвідчений, тому на Вас буде й найбільша відповідальність за всіх...

Бувай здорова полтавська ґімназійна громадо! Перша орґанізація, котру я творив як умів, в котрій у перше почав жити свідомим громадянським життям і яку любив першою, юнацькою, навіть дитячою любовю! При тобі росли і кріпли мої погляди на світ і людей, мій світогляд і політичні переконання! Тебе беріг я і леліяв, при тобі лишився кусник мого серця!...

Кінець І. тому.

В. Андрієвський. "Три громади". Частина I — 129

 

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 1

 

"УКРАЇНСЬКА БІБЛІОТЕКА"
Ч. 62.

 

ВІКТОР АНДРІЄВСЬКИЙ

 

ТРИ ГРОМАДИ

СПОГАДИ 3 1885-1917. PP.

 

ЛЬВІВ 1938

ВИДАВЕЦЬ ІВАН ТИКТОР

 

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 2

 

ЛЮТИЙ 1938

Друковано 5.000 примірників

Copyright by Editor Printed in Poland

Обгортка рисунку Ю. Кирієнка

Друк. Ст. Ін. в ар. Івана Тиктора, Львів, Бляхарська 9.

 

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 3

ІІІ. КИЇВСЬКА СТУДЕНТСЬКА УКРАЇНСЬКА ГРОМАДА

"Невже по вік уділом буде твоїм
Укрита злість, облудлива покірність
Усякому, хто зрадою й розбоєм
Тебе скував і заприсяг на вірність?"

Ще заки я переступив поріг Київського Університету св. Володимира, судилося мені в самій Полтаві побачити вперше моїх товаришів по студентській громаді. Сталося це на відкриттю памятника Ів. Котляревському 30-31. серпня 1903. року. Я вже згадував, що українську літературу з Києва привозив нам студент Київського Університету Олексій Соколовський, який скінчив нашу таки ґімназію на рік раніше від мене. Коли він був іще в ґімназії, то до українців не признавався і через те в нашій громаді його не було. Але вже студентом він зявився у мене, заговорив до мене по українськи й передав для нашої громади кілька літоґрафованих листків і брошурок від Київської Студ. Громади. Очевидно, про існування нашої орґанізації він довідався вже будучи студентом, або в той лише час став сам свідомим українцем.

Він був небожем відомого в Полтаві старого українського діяча Григорія Іпатовича Маркевича, котрий у той час був членом полтавської міської управи. Отже він і запросив мене в імені свого дядька до них у льожу на врочисту академію, яка мала відбутися в перший день свят. Був я і на самому відкриттю памятника, що зробило на мене надзвичайне і незабутнє вражіння. Не буду докладно описувати самого відкриття, бо то зроблено вже не раз і без мене, рівнож як і не раз го-

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 4

ворено про вагу того факту для пропаґанди української ідеї.

Наперед полтавський архиєрей Іларіон відслужив панахиду на могилі поета. Потім він же в сослуженні численного полтавського духовенства відправив молебень і посвятив памятник.

Завісу відслонив полтавський віцеґубернатор Фонвізин. На те свято прибуло понад стопятьдесять делеґатів, переважно з російської України, девять делеґатів з Галичини і два з Буковини. Вінків було від України російської десь коло півсотні і кожний австрійський делеґат привіз вінок від тої інституції, котру представляв. Після посвячення памятника (кінчилось десь коло 4-ої години пополудні) делеґати віднесли ті вінки до театру, де ввечері мало відбутись урочисте засідання полтавської Міської Думи.

Не можу повздержатися, щоб не навести тут зразків тих розмов, які мені самому доводилося чути. Я навмисне прислухався до тих розмов, що вели між собою найтемніші обивателі-міщани полтавських окраїн Павленок, Кобижчанів, Підманастирря тощо.

Коли наші люди побачили галицьких делеґатів, то придивлялися до них і до їх розмов прислухувалися з особливим інтересом. Самі їх незвичайні для полтавців постаті ділали на уяву наших обивателів, тимбільше їх українська мова. Серед ґруп і купок наших людей чулися такі розмови:

— А он той, дивися — в білих рукавичках і в циліндрі — то хто?

— Та тож і є з Австрії...

— Хто ж він?

— Либонь їхній адвокат, чи що...

— А он той другий?

— Кажуть, що посол до парляменту — велика, брат, риба...

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 5

— Ну, дивися — пани на всю губу, а розмовляють так, як у нас на селі!...

— І де вони навчилися отак говорити, ну таки чистісенько, як наші мужики...

— А вбрані так, що де нашим панам до них!

— А по якому він говорить у парляменті?...

Тут у розмову встряваю я:

— Там вони говорять по німецьки.

— Та що ви кажете? Такі освічені?

— А якже ви думаєте — професори, адвокати, там кожний по кілька мов знає...

— А по московськи (мої співбесідники, очевидно, кажуть "по руські", у тій мові йде й наша розмова) — вміють?

— Ні, по тому не вміють...

Бідні полтавці не можуть з дива вийти, що такі освічені люди, які говорять навіть по німецьки, тут промовляють низькою мовою і не знають так потрібної кожному інтеліґентові, найзвичайнісенької літературної мови.

— Ну, слухайте, а з яких же вони людей будуть — з німців, чи що?

— Чого з німців? Вони з того самого народу, що й ми з вами...

— З якого?

— З українського...

— Значить, малороси — радіє мій співбесідник, якому нарешті розвіявся туман у голові.

— У них із тої назви сміються.

— Чом?

— Бо то дурна назва!

— А як вони себе звуть?

— Так, як і ми себе маємо звати — "українці"!

Починається ширша розмова: згадують, що й Котляревському памятник поставили власне за те, що він тою мовою писав. Дехто каже, що його

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 6

батьки або діди, то й зовсім іншої не знали й не вживали. Ставиться питання й ширше:

— А що ж хіба можна тою мовою, скажемо, вчити у школі?

— А у них же он вчать навіть в університетах!

— Та що ви кажете?

На мене дивляться недовірливо.

— А те, що ви чуєте: і в школах, і в суді, а по церквах проповіди говорять навіть їхні архиєреї... Колись і в нас так було...

— Я думаю, що тепер, то вже минулося — мабуть люди не схотіли б...

— Чом би не схотіли?

— Ну, де ж таки отак по мужицькому?...

— Хіба вам "панська" мова більше до смаку?

На мене дивляться здивовано, навіть підозріло. Я чую шепотіння сусідів:

— Та покинь його — це ж видно з тих "українців", що проти правительства: "соціялісти" вони, сказать...

Тоді, та ще й далеко пізніше, для звичайного громадянина російської держави, кожний, хто думав незгідно з приписами начальства, охрещувався тою таємничою і, як для кого, повною погорди й ненависти, назвою "соціаліст".

Ввечері я прийшов на академію до льожі Маркевича, цілком не знаючи про те, що мала бути демонстрація, що були потаємні збори українців, на яких обговорювалася та справа, бо Соколовський, чи сам про те не знав, а чи не вважав за потрібне з якихось причин мене інформувати. Саля полтавського театру вщерть переповнена. Публика незвичайна: поміж інтеліґентними сурдутами, селянські чумарки й студентські "тужурки". Багато вишиваних сорочок із стрічками. Видніють мальовничі українські вбрання дівчат, а, що найбільш не-

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 7

звичайно — скрізь на салі лунає сама українська мова.

В першім ряді партеру засіли закордонні делеґати, далі — делеґати з російської України. В ґубернаторській льожі — віцеґубернатор і архиєрей, в льожі міського голови — родина Трегубова.

О годині восьмій на прикрашену зеленню і великим портретом І. Котляревського, сцену, виходить і засідає при столі повний склад полтавської міської думи під проводом міського голови Віктора Павловича Трегубова. Наш голова відчиняє засідання урочистою промовою. Далі член управи Маркевич читає записку-справоздання про будову памятника. Потім виступає з рефератом наш таки полтавець — Стешенко і з промовою гадячанка О. Пчілка. Після промови відомої дослідниці української історії — п-ні Єфименкової [в тексті - Єфрименкової], починаються привітальні промови. Першими говорять закордонні делеґати, їх промови, особливо ж першого — Романчука, викликають бурю оплесків, бо вони повні вогню, а головно виголошено їх по українськи. Чути вигуки: "Слава галичанам! Ще не вмерла Україна!"

По кількох промовах по московськи, промовляє М. Коцюбинський по українськи. За ним виходить якась панна — і несміло починає читати привіт по українськи.

— Панна Андрієвська — від чернигівців, — пояснюють мені.

Але не вспіла вона промовити і кількох слів, як підвівся Трегубов. Блідий, руки йому трусяться, він дзвонить і схвильованим голосом звертається до панни:

— На основі розпорядження пана міністра внутрішніх справ (Плеве, — В. А.), я не можу дозволити вам промовляти в іншій мові, крім московської ("русской").

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 8

І тут в салі раптом спинився страшний галас: крики, свист, тупання ногами, публика встає, чути крики: "Просимо читати!".

Зза лаштунків показується кольосальна фіґура у фраку.

— Міхновський?... Микола Міхновський, адвокат із Харкова!... — чую довкола голоси. На салі стихло.

Різким, грімким, як труба, голосом звертається Міхновський до Трегубова, приблизно з такими словами:

— Наскільки мені відомо, не існує такий закон, котрий забороняв би українцеві говорити в його рідній мові. Прошу про вчинок Голови і мою заяву занести до протоколу засідання і видати мені виписку, аби я те поступовання Голови міг оскаржити в сенаті... Мені доручено з Харкова передати полтавцям привіт у тій мові, якою писав наш батько, котрому памятник нині відкрито в цьому славному місті. Коли ж мені не вільно говорити в тій мові, то й привіт я повезу назад із собою, а вам от лишаю обгортку з нього...

З тими словами витяг папір із обгортки, а її передав Трегубову. В салі після його слів зчинився пекельний галас. Наперед Міхновського вітають гучними оплесками і криком: "Слава!". Далі за криками, гуркотом годі розібрати слова окремих вигуків. Всі повставали з місць. От близько від нас бачу студента із червоною стрічкою на вишиваній сорочці і довгими рудими козацькими вусами. Він щось кричить пронизливим голосом. З "гальорки" лунають погрози, крики: "Геть!", "Ганьба!"...

Трегубов загрожує закрити засідання, але виходить іще кілька делеґатів. Вони виходять самі без викликування, кожний складає протест і передає саму оправу без тексту привітання. Письменник Борис Грінченко на очах у всіх витяг і подер свій при-

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 9

віт. Відмовляються читати всі — навіть ті, що мають привітання в мові московській.

Нарешті чути клич: "Ходім звідси!"... і всі як один тихо і без дальших криків виходять із салі. Трегубов оголошує засідання Думи замкнене. Урочисту академію на честь батька української літератури у славному місті Полтаві закінчено... Завіса спускається... Серед публики чути розмови, що Трегубов зомлів — його відливають водою.

На другий день рано о годині першій відбувся музичний поранок у театрі.

Пригадую, яке величезне вражіння зробив М. Старицький своєю деклямацією уривків із "Енеїди" та своєї "Ниви". Бурею оплесків і оваціями вітало полтавське громадянство свого старого, заслуженого на українській ниві, земляка. Це був його останній виступ у Полтаві. А от і другий наш земляк, заслужений робітник на українській ниві: за дириґентським пультом займає місце Микола Лисенко, якого саля зустрічає оваціями. От він підносить паличку, і зі сцени лунають наші народні пісні у виконанні великого мішаного хору, а накінець уперше його на це свято написана кантата: "Сонце гріє, вітер віє з поля на долину", — співає сольо мягкий, приємний баритон. Це студент київського університету Шило, пізніше зять старого композитора і мій товариш по київській Студ. Громаді. Тоді він був і співав у Полтаві разом із своєю молодою — донькою М. Лисенка — Мариною (вона співала альтову партію в терцеті).

Ввечері о годині восьмій урочиста вистава: безсмертна "Наталка Полтавка" йде при участі батьків нашого театру: М. Кропивницького (Виборний), І. Карпенка Карого (Возний), Софії Тобілевич (Терпелиха), Садовського (Микола), (Петро — Жулинський), Ліницької (Наталка), а дириґує батько української музики і творець безсмертних її мельодій

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 10

сам Микола Віталевич Лисенко. По виставі апотеоз і знов повторення кантати.

Незабутні й одинокі в історії української культури хвилини: батька української літератури — полтавця, у тій самій славній Полтаві, яку так увіковічнив він у своїх творах, достойно вшанували його достойні нащадки-земляки полтавці, котрих він так щиро любив і так тепло згадував!...

Не від речі тут буде згадати, що й самий памятник Славному Полтавцеві, як то було зазначено у справозданні про його будову, поставлено на складки, які в 70% зложили дрібні жертводавці з Полтавщини: полтавські козаки, селяни й міщани.

На закінчення ще треба згадати, що за тиждень Трегубов призначив докінчення засідання Думи для прочитання адрес. Але делеґати відмовилися їх і там читати. Тоді Дума постановила внести скаргу до Сенату і прочитати їх аж по одержанні відповіди з Сенату. Тої відповіди, наскільки мені відомо, так і не дочекалися.

Пізніше виявилось, що ту заборону російський міністр Плеве дав для всіх і полтавський ґубернатор сам дозволив галичанам промовляти по українськи.

Після тих свят я був аж слабий від захоплення. Думаю, що ніякі "Гасла", ані сотні революційних брошур — ціла дальша робота Р.У.П. не зробила для України, для української ідеї стільки, як оте свято, що його влаштували "старі" українці, свідомі свого обовязку перед Батьківщиною, перед її від батьків перебраною традицією!

На другий день увечері я виїзджав у Київ. На стації Полтава-Харківська у куточку серед тиску людей, побачив я того самого студента з рудими вусами й у тій самій вишиваній сорочці, з червоною стрічкою, якого бачив підчас демонстрації в салі нашого театру. Накинувши стареньку подерту сту-

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 11

дентську шинелю, сидів він на валізці й солодко спав. Це був Семен Оміцинський, пізніше мій приятель і, здається, чи не єдиний однодумець у старій студентській громаді.

Київ!... Давня мрія моїх юнацьких днів!

До нього линув я думками останніх два роки. Колиска нашої давньої слави, теперішній осередок нашого культурного життя, де живуть і працюють для України найбільші, найславніші її діти. Київ — скарбниця нашого духа, київська свята земле, зрошена слізьми й кровю минулих поколінь, невже ж нарешті приймеш ти й мене, повного завзяття юнака, який у мріях ціле своє життя наперед посвятив служенню тим ідеалам і заповітам, що лишили кожному українцеві борці й мученики за волю народу нашого, за славні заповіти наших дідів? Чи здолаю я винести на своїх плечах той тягар, що судила мені доля? Чи повернуся я, озброєний силою знання й науки на служення мойому народові, а чи, подібно до тих борців, що впали в нерівній боротьбі з московською владою, поїду і я десь міряти безмежні простори холодного Сибіру? Нехай буде й так, але близька прийдешність — близька можливість знайтися серед громади тих сміливих борців, тих рідних мені по крови, по духові, по переконаннях і стремліннях людей — сама та можливість стати хоч на короткий час у їх лавах, можливість разом піти у боротьбу, а потім хоч і загинути зі славою за улюблену ідею — та сама солодка мрія переповнювала вщерть мене щастям!

От за Дарницею потяг звільняє свій хід — зараз великий міст через Дніпро. Сонце зійшло й обсипає промінням береги, сиві хвилі й далеку зелень київських гаїв. Подорожні повставали з лав і тиснуться коло вікон, любуючися красою краєвиду. Тихо вкочується потяг на міст. Рікою пливуть паро-

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 12

плави й сплави, а від міста вже чути далекий приглушений шум. Ось блиснули золотом бані Володимирського собору, серед темно-зеленої гущавини ніби кривава рана зачервоніли мури університету... Розкішна панорама пестить зір і вабить душу...

— Ах, Київ!... Одиноке у світі місто!... — чую коло себе захоплений голос. Немолодий уже панок перехилився через відчинене вікно і жадібно вдихає свіже повітря. Вогкими очима обводить він довкола і, не можучи стримати своїх почувань, звертається до незнайомих йому людей:

— Знаєте, я не є киянин, не тутешній навіть. Я чужий, цілком чужий. За моє життя об'їздив я Европу, Азію й Америку і, вірте мені, ніде у світі не бачив такої краси, як оцей Київ! Є багаті, є величні міста, є й розкішні, але тої розкоші, того тепла, тої пишности не має жадне! Божий рай, а не місто!...

Лише пізніше, проживши кілька років у Києві, зрозумів я вповні правду його слів. Я на власні очі бачив киян, що виїхавши на довший час із Києва, сумували й нудилися, не можучи знайти собі заспокоєння. Знаю таких, що кидали ліпші посади й поверталися на гірші, аби в Києві! Я на собі самому відчував той сум за ним, ту нудьгу, сам хворів тою хворобою, що іншого їй імені дати годі, як тільки — туга за Києвом!

У перші дні мого перебування у нашій столиці я не міг отямитися від захоплення: я оглядав памятники, ходив по церквах, манастирях, пересиджував у київських розкішних садах і парках та блукав по коридорах університету. У Києві я бував і раніше, але тепер, коли я став напів городянином його, коли в моїх думках свідомого громадянина українця він набув значіння не тільки мальовничого старого історичного міста, але міста нашого українського, столиці нашої — усе в нім здавалося мені подвійно цікавим, подвійно милим і дорогим.

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 13

Поселився я на розі Рейтарської і Малої Володимирської, так що кожного дня ішов до університету побіля Софійського Собору, а у свята будив мене оксамітний, повний містичної краси, густий і могутній гул софійського дзвону. З Лаври доносилися хвилі лаврського дзвону, їм вторували передзвони Михайлівського манастиря, і серед тої симфонії, що пестила слух, милувала душу, затихали нераз болі, никла журба: — ця чудова музика вже сама витворювала ті настрої, що пізніше непереможною силою відбивалися на людській уяві і лишали тугу за Києвом! Один із багатьох складових елементів багацтва фарб і звуків, що витворюють душу киян! Тепер для мене зрозуміло, чому сучасні червоні володарі нашої бідної Батьківщини так ретельно винищують дзвони і руйнують церкви: вони добре знають, яку силу мають оті, здавалося би дрібниці, на виховання людини, на творення її душі, якими тонкими, делікатними, невидимими нитками привязують до даного краю, народу й епохи. Не дурно ж вони намагалися замінити вплив тої симфонії дзвонів своєю пролетарською симфонією фабричних гудків! Даремні спроби! Як колись тая лагідна й містична музика дзвонів відбивала шляхотній відбиток на лагідній і музикальній вдачі колишніх киян, так сучасна культура нинішніх свідомих вандалів на душі їх нещасних підданців вибє хіба понуре тавро Каїна!

* * *

Розглянувшися добре по Київу, звикши трохи до університету і його порядків, став я нетерпеливо дожидати, коли ж мене нарешті приймуть до того "святая святих", куди линув я мріями і вступу до якого чекав зі священним трепетом — до української студентської громади. Рекомендувати мене туди мав уже згаданий Соколовський, а крім того

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 14

я зустрівся в університеті ще з одним моїм старшим товаришом по полтавській ґімназії, студентом медицини Барбаром, в котрому з радістю пізнав українця і члена громади, що мене знав і міг рекомендувати. Я ж за собою тяг і хотів увести туди й мало активного та млявого мого приятеля Олексу Червоненка.

Нарешті та довго ждана хвиля наступила. Одного дня Соколовський повідомив мене, що сьогодні відбудуться збори громади, на котрі й ми маємо прийти. Ввечорі з набоженством чистив я свою сіру студентську "тужурку" і вибирав найліпшу вишивану сорочку, щоби зявитися як належить серед моїх товаришів по громаді, котрих я собі уявляв такими милими, привітливими, такими сердечними, як мій старий приятель студент і член харківської студентської громади, Юрко Коллард.

На перших же зборах, при першому мойому знайомстві чекало мене розчарування. До вказаної нам хати (на Фундуклієвській вулиці, десь у дворі) явилися ми з Червоненком в точно призначеній годині. У великій кімнаті із звичайною студентською обстановкою, сиділо кілька студентів, котрим нас представив Соколовський. Прийшлося довгенько чекати, поки посходилося ще трохи людей, так що всіх нас назбиралося душ двадцять. Здебільшого мало привітливі, вбрані як і звичайно в університеті в московські "косоворотки" під студентськими "тужурками". Розмовляють між собою по українськи, але цілком не на українські теми: про біжучі справи студентські, про постанови "обєдіньонаво совєта студенческих землячеств і орґанізацій", в котрому рівнорядним членом є наша громада, тощо. По відкриттю зборів, на яких представлено як нових членів нас і ще кількох молодих, мені невідомих студентів, обговорюється в першу чергу якась особиста справа одного з членів нашої громади,

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 15

старого студента, що недавно перевівся до Києва з варшавського університету. Справа нецікава і досить брудна. Нетерпеливо чекаю я, коли ж прийде до справжніх наших українських справ. Адже ж мають бути такі, що захоплять нас усіх: підуть гарячі розмови, постанови, доручення кожному з нас якоїсь роботи, котрої я прагну цілою моєю істотою. Але нічого такого нема... Як нема і таких українців, яких я сподівався бачити в роді Юрка. Всі холодні, чужі не тільки убранням, але й духом. Хоча неправда: є тут крім наших двох з Червоненком вишиваних сорочок ще одна третя й остання: це того самого студента з довгими рудими вусами й добрими хорими очима, якого я бачив в нашому театрі у Полтаві на святі Котляревського і на стації, як він спав на валізці. "Семен Оміцинський" — представляється він мені, і я з мимовільним довірям і симпатією дивлюся на його миле, лагідне обличчя, сідаю коло нього і стараюся навязати з ним ближче знайомство. Згадуємо про полтавські свята (на зборах громади він робив про них доповідь). Розмова наша щира і цікава для нас обох. Оце єдиний студент українець такий, яким я собі уявляв усіх. Українець душею, серцем, а не розумом, з холодного розрахунку, яких на мій жаль, я пізнав більше і з якими я не міг зійтися в дальшій моїй роботі! *)

По цих зборах громади верталися ми з Червоненком додому, криючися один від одного зі своїми думками... Великого ентузіязму вони в нас не викликали.

Але мій новий знайомий дуже припав мені до серця. На чергових зборах ми знову сиділи разом

*) Вже по написанні цих спогадів довідався я від Д-ра Л. Чикаленка, що С. Оміцинський був родом поляк і навіть римо-католик.

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 16

і розмовляли про справи, що цікавили нас і не цікавили решти громадян. Нарешті я йому признався, що ота невтрально-революційна робота громади мене не задовольняє, що я прагну якоїсь національної роботи, що чим далі, то мене все менше обходять ті справи, якими занимається наша орґанізація.

Він признав мені рацію.

Не дорікаючи нікому, він делікатно натякнув мені, що чекати чогось іншого, якоїсь такої роботи, якої я хочу — годі. Але все-ж він старався піддержати мене на дусі, і я відчув, що його болить оте моє розчарування, що йому було би жалко, щоб наша громада стратила хоч і таку одну душу, як моя.

— Я оглядаюся довкола. Ми з вами не самі, єможе ще двоє-троє таких, як ми. Щось може зробимо...

Дійсно, приглядаючися до наших товаришів, я побачив, що не сам я незадоволений. Між такими, як я, знайшовся один на призвище Дуда-Дудинський, що сказав мені майже те, що я думав. І от нас кілька під проводом Оміцинського виділилося ніби в окремий гурток, що поставив собі на ціли тимчасом пропаґанду національного самоосвідомлення. Для того малося читати реферати на відповідні теми, вести дискусії, тощо. З повною посвятою приступили ми до роботи. Я перший взявся відчитати підходячий реферат. Саме в той час галицькі українці вели боротьбу за українські ґімназії в Станіславові та Тернополі. Вістки про те друкувалися в "Київській Старині" та деяких київських щоденниках. Деякий матеріял постарчив мені і сам Оміцинський. І от за пару тижнів відбувся перший мій виступ з рефератом, тільки не в громаді, але серед гуртка з 8-10 душ молодих громадян, на чолі з молодим душею Семеном Оміцинським.

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 17

В конторі якоїсь пральні на Львівській вулиці, серед пакетів свіжого білля, при щільно зачинених вікнах і замкнених дверях, відчитав я цей реферат серед загального одушевлення моїх слухачів і мого власного. Так почалася моя робота в київській студентській громаді... Більш активної роботи в ній мені не довелося виявити. Я точно ходив на загальні збори, слухав і принимав до відома їх постанови, ходив на студентські віча й демонстрації, участь в котрих брали члени усіх обєднаних студентських орґанізацій, отже і наша громада, але усе те я робив із обовязку — серцем я був далеко і від тих виступів і від більшости моїх товаришів, що самі ставилися до своєї роботи досить холодно. Крім того мене відпихала від них їх непривітливість, холодна самопевність, якась удавана ніби вищість над усіми іншими, котрі їх думок не поділяють — властивости, що так виразно виявилися пізніше на таких відомих наших діячах з українських громад, але марксівського світогляду, як В. Винниченко, М. Порш, Б. Мартос (останній з харківської) і багато інших. От уже через те саме я відчував тоді інстинктове недовіря до заступників того світогляду, а пізніше свідому відразу й до самої доктрини, коли з нею ближче познайомився. Далеко більше моє серце належало до партії Соц.-Революціонерів (російської, бо української в той час іще і в початку не було). Вже сама відвага її членів, що раз-у-раз наражали на небезпеку своє життя, сміливі терористичні акти С.-Р-ів мусіли імпонувати кожному, не то, що холодна теоретична балаканина, у великій мірі підперта просто демаґоґією і спекуляцією на несвідомості темних мас С.-Д-ів. Коли ж я прочитав "Записки Революціонера" кн. Кропоткина, "Підземну Росію" Степняка, то мене цілком захопила з одного боку сміливість, завзяття й відданість ідеї і своїм товаришам С.-Рів, а з другого

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 18

— велика інтеліґентність і шляхетність вдачі членів їх партії (самого кн. Кропоткина в першу чергу) — властивости, котрі, на жаль, мені дуже рідко доводилося спостерігати серед членів партії С.-Д-ів російської, чи української, а тим менше серед пізніше народженої, сумної памяти, партії українських С.-Р-ів. От через що, маючи мале застосування для моєї енерґії в українській студентській громаді, я допомагав моїм товаришам-полтавцям з російського табору при друкуванню на гектоґрафі деяких відозв і брошур того самого кн. Кропоткина, до якого моя пошана і пієтизм усе більше зростали в міру того, як я знайомився з його життям і творами. Тою ж моєю пошаною власне до нього пояснюю я й мої дальші симпатії до анархістів, з якими я познайомився трохи пізніше і які свою ґенеальоґію у великій мірі починали від нього, признавалися до нього й шанували.

Тимчасом мене все більше затягувало і вабило академічне життя. Самий наш університет з його затишними авдиторіями, довгими коридорами, "курилками" при них, розкішний ботанічний сад з одного його боку, куди виходять вікна авдиторій, чудовий Миколаєвський парк перед самою фасадою — з другого, два широкі двори: "північний" і "полудневий", усе його господарство, ніби де в доброго дідича на селі, приваблювали кожного господарського сина. Наш милий і привітний університет дійсно був не одному з нас справжньою "альма матер", за якою не раз сумно мені було на серці і яку тепер я згадую з найщирішою любовю і великим жалем над тою долею, що їй уготовили теперішні її володарі.

Наш університет, хоч порівнуючи з іншими ще й молодий (відч. в 1833. p.), мав свої традиції: і революційні, за які, як переказувала лєґенда, ніби з наказу Миколи Першого його вимальовано на

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 19

червоно, і народницькі, якими вславились його професори й учні, от як проф. В. Антонович, М. Драгоманів, М. Грушевський, Михайло Старицький, Микола Лисенко й багато інших. Мав він навіть своїх "бувших людей": в мої часи коло "Южного двору" щодня можна було бачити його колишнього вихованця й абсольвента, а тепер алькоголіка, жебрака й поета — Пучкова. З довгою рижою бородою з університетським знаком на подертім і бруднім пальті і часто пяний, він при брамі продавав друкований збірничок своїх поезій під наголовком: "Увядшій букетик", говорив до нас — студентів по латині і по грецьки, а ми купували його книжечку, або й так давали на шкалик. Добрячої душі людина, він жив на утриманні студентів, коли ж бачив біду, то своєю жебракиною й сам ділився з голодним товаришем. Так і помер на вулиці десь у 1908 чи 1909 році.

Наші професори (я вступив на природничий факультет і скінчив його, не міняючи ні факультету, ні університету, як це часто траплялося тоді серед російських студентів), хоч не всі може відзначалися блискучими здібностями, одначе цілком задовольняли не тільки мене, але, наскільки я знаю, і більшість моїх товаришів. Анатомію людини викладав нам тодішній ректор і відомий професор зоольоґії Бобрецький. Ботаніку — С. Невашин і молодий професор Пурієвич (Баранецький — старий заслужений професор, був тоді останній рік деканом нашого факультету). Дуже інтеліґентний і милий проф. Коротнев викладав зоольоґію безхребетників, не менше милий і симпатичний О. Сіверців — зоольоґію хрєбтовців. Може найслабшими були проф. П. Армашевський — мінеральоґ, пізніше наш декан і, здається, член Союзу Русского Народу, та проф. Барзиловський, який викладав нам неорґанічну хемію. Зате прекрасний лєктор, знаний

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 20

в Київі професор Сергій Реформатський був моїм учителем хемії орґанічної, в котрого я робив і писав мої дипльомові роботи. З моїх професорів я був цілком задоволений, як задоволений був і з товаришів. З неукраїнців я особливо дружив із грузинами і поляками. Серед останніх мав кілька добрих приятелів, з котрими трохи пізніше, коли ми заснували вже другу громаду, мав я і звязки на політичному полі: я запрошував їх на наші українські віча і виступав як офіціяльний представник від українців на польських вічах. Ворожих відносин між українцями й москалями тоді також не помічалося, бо питання національне, як таке, тоді студентів мало цікавило. Студентським життям керували такі партії, як російські С-Д і С-Р, жидівський Бунд, Польська Партія Соціялістична, пізніше ще орґанізації сіоністів. Крім того студенство було обєднане в т. зв. "землячествах" — себто безпартійних громадах, що лучили в собі абітурієнтів із ґімназій певних земель, переважно українських. Отже були земляцтва — полтавське, київське, подільське, чернигівське, волинське. Я з моїми товаришами по ґімназії були досить діяльними членами земляцтва полтавського. Але незабаром, коли політичні партії стали все більше вимагати від своїх членів активної роботи, коли ріжниця політичних світоглядів зробилася настільки гострою, що одночасно перебування у партії і земляцтві стало все трудніше, а ще трудніше — обєднати на невтральному ґрунті представників ріжних світоглядів, земляцтва почали завмирати і вже при мені зліквідувалися.

Найбільше улюбленою моєю роботою і розвагою заразом поза лекціями і працею в лябораторіях були хорові співи. Ще з тих часів, коли ми з Ю. Коллардом орґанізували аматорські хори в Кобеляках, полюбив я співи й привязався до тої ро-

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 21

боти. Отже, коли на стінах у коридорі університету побачив я, що набіраються хористи до "старого" студенського хору, зявився я сам на конкурс і потяг туди моїх товаришів полтавців, які мали голоси. Принято нас трьох і я став з них найбільш ретельним і совісним співаком. Зауваживши, що репертуар нашого хору складається в дуже невеликій кількості з українських пісень, став я підбивати товаришів по хорові, аби вимагали від нашого дириґента і хорової управи розширення українського репертуару. При тій нагоді познайомився ближче і з деякими українцями, яких мало зустрічав у громаді. Між іншими із моїм земляком, пізніше близьким приятелем Михайлом Злобинцем із Золотоноші. Він, так само як і я, був більш ретельним хористом, ніж членом громади — думаю, що з тої ж причини, що і я. Ми стали налягати все більше на нашого діріґента — Зорина, щоби внести українські пісні, головне на кошт московських. Він, хоч сам білорус, не дуже мав нахил до української музики, тому ми стали впливати в тому напрямі, щоб змінити діріґента. Вкінці Зорин відмовився і наш "старий" хор злився з "новим", під проводом діріґента Якова Яциневича, він же і діріґент студенського церковного хору. Треба сказати, що перед тим, ще до мого вступу в університет, був один хор, який через деякі незгоди, здається щодо діріґентів, а також і репертуару розколовся на два: старий либонь із ліпшим діріґентом Зорином, і новий з Яциневичом. Але тому, що власне Зорин не охоче співав українські пісні, ми його й примусили уступити і знову обєднали хор, поставивши при тім умову Яциневичові, щодо українського репертуару. От тут уперше почулася і незгода між товаришами студентами на національному ґрунті: деякі москалі стали енерґічно протестувати проти переваги українських пісень і навіть декотрі виступили з хору.

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 22

Тим міцніше стала позиція наша — українська. Наш студенський хор був славний тоді не тільки на самий Київ: він виїзжав із концертами й на провінцію і скрізь користувався цілком заслуженою славою, бо складався з понад сто добрих співаків. Отже не можна було випустити нам із рук такого поважного засобу пропаґанди, тому я, Злобинець і ще кілька товаришів-хористів українців старалися задержати українські впливи, що нам і вдалося, аж поки на чолі обєднаного студенського хору не став відомий діріґент О. Кошиць (уже пізніше, коли я скінчив університет). Крім того я вступив також і до церковного студенського хору, а пізніше (в 1906 р.) до хору київського "Бояна". Отже хорові проби, концерти, ріжні орґанізаційні справи забирали в мене цілком ті рештки часу, що лишалися поза лекціями й лябораторіями.

Не можу й тепер згадати без захоплення тих наших виступів на студенських чи яких інших концертах.

При початку кожний раз, як тільки відсунулася завіса, з сотні молодих грудей лунало могутнє й урочисте: "Віват академія!"...

Так співати тую пісню, як співав наш київський студенський хор, навряд чи ще хто коли денебудь співав. Це справді був студенський гимн, гимн пошани й любови до тої "академія", що мала бути й була для нас, для більшості з нас студентів-хористів (я в тому певний) "музарум седес, убі дульці кантілєна атрія ет едес ресонабант"... Дійсно, коли згадаю тую нашу восьму авдиторію, де ми сходилися на хорові проби, де наша "дульціс кантілєна" тішила, захоплювала нас і збирала в коридорах купи слухачів, коли згадаю, як ми співали, скільки душі вкладали ми в тії поважні строфи Лістового твору, якими величними акордами лунала тая пісня в стінах нашої "альме матріс", — коли пригадаю ті

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 23

високі й солодкі хвилини нашого натхнення, то певно не погрішу проти правди як скажу, що для нас студентів-киян це був справжній наш гимн, а не буршівська застольна пісня, яку мало чутливі й настільки ж мало інтеліґентні європейські бурші, а чи колишні російські "маладци" пяними голосами звикли вигукувати при бомбі європейського пива, або при чарці російської водкі! Тому, коли й тепер почую я де дурний початок: "Ґаудемус іґітур..." (чому власне оте "іґітур" — звідки воно без попереднього величного привіту до академії "Віват! віват! віват!"? і т. д.), то мене бере жаль за моєю київською "альма матер", за її вихованцями і взагалі за тим давнім нашим київським інтеліґентним і музикальним громадянством, котре спеціально любило наш хор і про котре колись той самий Ліст мав сказати:

— "Два міста в Европі дійсно люблять і розуміють музику: це Відень і Київ..."

Далі на студентських концертах співали ми ріжні хорові пісні: уривки з опер, ориґінальні твори й народні пісні — переважно українські. Для грузинських вечорів, що не обходилися ніколи без нашого хору, ми співали грузинські пісні. Досить сказати, що в ті часи участь нашого хору в концерті вже забезпечувала успіх концерту, що наш хор виступав разом із артистами такої слави, як М. Лисенко, О. Мишуґа й ми чули від них лише слова похвали!

А такі речі, як напр. "Іван Гус", або "Ой нема, нема ні вітру ні хвилі" М. Лисенка за його власною оцінкою ніхто не виконував так гарно як наш хор...

Друзі, студенти-хористи, де ви тепер? Чи багатьом із вас попаде до рук отсе моє може запізнене слово любови і похвали для нашого хору? А як прочитаєте отсі мої спогади, то скажіть, озвіться де, чи правду я кажу за себе й за вас, за нас усіх членів тої орґанізації, що дала нам стільки насоло-

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 24

ди, втіхи й радости в ті щасливі дні нашої молодости?...

В кінці 1903 року записався я і до того хору, що мав під проводом К. Стеценка співати на ювілейному святі Миколи Лисенка (тридцятипятилітній ювілей його діяльности). Був я на кількох пробах того хору десь на Кадетському шосе, але в самому ювілейному концерті, на жаль, мені не довелося взяти участи, бо на той час я мусів виїхати до Полтави.

Не забував я і про нашу полтавську ґімназіяльну громаду. При виїзді умовилися ми, що писати одно до одного не будемо без потреби в цілях конспірації, але я збирав для неї літературу і мав привезти на Різдво. Пригадую, яку радість справило мені тоді видобути галицьке повне видання Шевченківського Кобзаря. Я вже уявляв собі радісні обличча моїх молодших товаришів ґімназистів, як я їм поміж іншими вручу для нашої книгозбірні й цю дорогоцінну книгу. Але та радість не судилася нам. Якось в падолисті дістав я з дому листа, в котрім між іншим повідомлялося мене і про те, що в Корпуснім саду застрілився Віктор Перцович. Виявилося, що нашу громаду розкрило наше ґімназіяльне начальство (директор Марков), але цілком самостійно, без участи поліції. Як мені пізніше оповідали, справа була така: директор дістав анонімний допис, в котрому були точно перечислені всі учасники-ґімназисти, переказано було, що робила наша громада, яку мала бібліотеку і взагалі давалося точні інформації про неї. Казали мені, що директор показував декому того листа і на ньому мали пізнати почерк одного нашого товариша кобелячанина К. Йому власне давав я в літі 1903 р. для оправи нелєґальні книжки нашої громади. Він роботу зробив, книжки мені віддав і був добре в курсі справ цілої нашої орґанізації. В громаді він зай-

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 25

мав непевне становище: він був членом якийсь час, але справами її не цікавився. Поки я ще був у громаді, то він видно не насмілювався на той огидний вчинок, бо мене він шанував і може побоювався: ми були не тільки давні товариші, але я його і вчив на переіспити, взагалі, здається, мав здержуючий вплив на його лихі і нетовариські нахили. Але, з того часу, як я вийшов, він почав ставитися неприязно до інших товаришів, вони платили йому недовірям, що й довело його до того юдиного кроку. Наслідки були дуже сумні: директор, хоч не повідомив поліцію про нашу орґанізацію, одначе ужив своїх мір. Він декому порадив перевестися до інших ґімназій, а Перцовичові наказав сісти на окремій лаві і заборонив товаришам розмовляти з ним, а сам мав його під отвертим пильним доглядом. Це так вплинуло на вразливу й делікатну вдачу нашого друга, що він довго не витримав такого життя й пустив собі кулю в серце. В Полтаві ходили чутки, що причиною його смерти ніби є безнадійна любов до панни З. Але, наскільки мені відомо, ті чутки не мали мінімальних (або може й ніяких) підстав. Зате справа ліквідації нашої громади, котрій віддавав усю свою душу, очевидно, мусіла вплинути на нього дуже тяжко. Його смерть справила велике вражіння не тільки в ґімназії: цього милого хлопця всі любили за його отверту лагідну й щиру вдачу і шанували за глибокий не по літах розум. Його батько на пошану памяти сина передав цінну його книгозбірню до полтавської міської бібліотеки, а на могилі на полтавськім цвинтарі поставив великий ґранітний надгробок, що уявляє собою молодий зламаний дуб. Пізніше нераз ходив я сам один на ту могилку і втирав гарячу сльозу. Спи спокійно, любий пане-брате! Краплина твоєї шляхотної гарячої крови певно заважила й заважить іще на історичній вазі нашого народу! Тепер, по тридцяти літах, моїм

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 26

щирим бажанням було би знайтися в товаристві хоч одного члена нашої полтавської ґімназіялньої громади, щоб згадати незлим тихим словом того дорогого товариша! На жаль усіх я загубив з овиду: по розгромі ґімназіальної громади вони розбрелися хто куди. Декого, як нпр. Чеботарева, доля занесла потім аж до Америки. Лиш із ним одним довелося мені зустрінутися вже пізніше, підчас існування української держави і на еміґрації. І його не минула звичайна доля нашого покоління: він також став марксистом і укр. с.-д. Чув я і про Ющевського, навіть бачив в 1917-18 роках у Полтаві. Але він утратив свої колишні українські переконання і, здається, навіть ясність розуму: виглядав на душевно хорого, цурався не тільки своїх колишніх товаришів, але й людей взагалі. З Червоненка пізніше не вийшов ніякий українець. Тепер він живе, здається, там же в Кобеляках. Чув я, що він мав службу в якихось большевицьких установах і навіть сидів у тюрмі за якісь розтрати чи що. Івицький пізніше виїхав із батьком до Мінська і я про нього не чув нічого. Що сталося з Комліченком, Шевченком і іншими, мені невідомо.

Початок 1904 року врізався мені в память трьома подіями: оголошення російсько-японської війни, виставою на сцені київського оперового театру "Різдвяної Ночі" М. Лисенка і смертю Михайла Старицького.

Може декому здається дивним, що я ставлю поруч події так нерівнорядної ваги. Що ж, оцінка фактів є річчю індивідуальних відчувань! А на мене особисто вистава "Різдвяної Ночі" зробила більше вражіння, як, наприклад, проголошення війни. Коли в кінці січня японці зненацька напали на російські воєнні кораблі і потопили, між іншим, "Полтаву", котрої модель кілька років перед тим урочисто вручила нашому міському самоврядуванню делєґа-

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 27

ція моряків, то серед старшого полтавського громадянства, як і російського взагалі, запанувало обурення й вибух патріотизму: мовляв, ми "шапками закидаєм маканів". Та це були настрої одної частини громадянства. Їдучи до Київа по різдвяних вакаціях, я на одній із стацій зустрінувся з воєнними ешелонами, що їхали на Далекий Схід. Прислухався я до розмов "запасних", наших "дядюшок", що їхали на війну і почув, що в них настрій далекий від патріотичного: вони кляли уряд, який посилав їх у далеку Сибір, на війну, що почалася не знати задля кого і для чого. Видно було, що в народі війна не була популярна, відчувалися селянські настрої недавнього 1902 року, можливо, що давалася в знаки і пропаґанда Р.У.П. Щодо нас — студентів, то можу сказати, не боячися помилитися, що ми всі тільки й чекали вістей про поразки, які приймали з великою радістю: від програної Росією війни сподівалися ми хоч не революції, так бодай ліберальних реформ. Пригадую з яким задоволенням і злорадством ширили ми відбитки карикатури з якогось закордонного гумористичного журналу. Ця карикатура представляла японського головнокомандуючого Ойяму, що цілий обвішаний був зброєю, а проти нього виходив наш Куропаткин, обвішаний іконами.

Коли адмірал Макаров затонув разом із "Петропавловськом", то між російським громадянством ходила зла сатира-шутка:

"Россію постигло тройное несчастье:
Погиб Петропавловск, Макаров не всплил,
Спасся зачѣмто Романов Кирилл.
Глад і огонь, і царей самовластье —
Не раз постигали Россію несчастья,
Народная ж мудрость вѣщает давно,
Что золото тонет, всплывает...

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 28

Чим далі, то вигляди на побіду Росії ставали з очевидною ясністю все менші, але, щоб Росія потерпіла аж таку велику поразку, щоб в наслідок її вибухли заворушення, близькі до революції, здається найбільші оптимісти з нас того не сподівалися.

Вернувшися до Київа з Полтави по Різдвяних вакаціях, з радістю побачив я на афішах в репертуарі київської опери "Різдвяну Ніч", яку виставлялося з нагоди 35-літнього ювілею Миколи Віталєвича. (Була це вже позаювілейна вистава, — ювілей відсвяткувано було в грудні 1903-го року).

З великою нетерпеливістю дожидався я того дня і коли почув перші акорди увертюри у виконанні прекрасної київської оперевої орхестри, то годі навіть уявити моє захоплення: я сидів як зачарований і ніби прокинувся від неземного сну, коли завіса впала в останнє. Чудова музика, прекрасні убрання й декорації, рідні мельодії, рідна мова, що вперше залунала на київській оперовій сцені, захопили мене своєю красою: мені здавалося, що ця вистава спонукає і самого ювілята, та може і ще кого з компоністів, не тільки українських, писати далі опери на українські теми, розвивати українськи оперову й симфонічну музику. На жаль, мої сподівання не сповнилися. "Різдвяну Ніч" по двох чи трьох виставах знято з репертуару, і нових українських опер я більше не чув. Правда, кілька років пізніше довелося мені почути у Купецькім саді, у виконанні київської симфонічної орхєстри "Козака-Шумку" того ж М. В. Лисенка. Здається, що її відіграли з ініціятиви славного київського контрабасиста Воячека. Але українських опер я вже більше не чув тільки на сцені: навіть дивно, що пізніше театр Садовського ставив такі опери, як "Галька" Монюшка й "Продана Наречена" Сметани, але виставити "Різдвяної Ночі" таки й не спромігся. Сам М. В. Лисенко опер після цього

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 29

також не писав, а за ті дальші девять літ, що нам ще судилося мати його, написав для сцени оперету "Енеїду" та "оперу-хвилинку" "Ноктюрн". Зате видав друком свого славного "Тараса Бульбу", котрого за часів української держави також ніодин уряд виставити не спромігся. Чи не дивне з нашого боку недбальство і гріх супроти нашої культури? Тим більше, що на самому початку революції 1917-го року того ж "Тараса Бульбу" виставили в московській мові на сцені "Народнього Дому" в далекім Петербурзі.

В середині квітня (14-го) 1904-го року помер Михайло Петрович Старицький. Декому з нас — студентів-українців, прийшла думка зробити з цих похоронів українську демонстрацію, але нас було мало й мляві були тоді члени студентської громади. Одно, що вдалося нам — це зібрати на похорони (16-го квітня 1904-го року) багато студентів, без ріжниці їх національности. Співав великий студентський хор. Були й деякі київські професори. Домовину з тілом небіжчика несли ми, студенти-українці, на своїх раменах від самої Маріїнсько-Благовіщенської церкви аж до Байкового цвинтаря. Коли ж над відкритою могилою, у короткій промові прощався зі своїм другом, свояком і побратимом, М. Лисенко, згадалося мені, скільки вони разом перетерпіли на життєвій дорозі, скільки зробили для добра нашого, і я, слухаючи його щирі слова, плакав сльозами вдячности перед душевною силою й красою цих двох людей.

Коло відчиненої домовини плакали його доньки — співробітниці, повиті в жалобу, і ми — молодь, що принесли його на своїх раменах до місця вічного спочинку, побожно і вдячно схиляли голови перед ним і його великим ділом...

— Щасливий, Ти, дорогий Небіжчику! Бо так жити і вмерти на праці для рідного краю, для

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 30

нього ж виховати своїх дітей — оцих ідеалів, заповіджених іще з часів шляхотної Гелляди, досяг Ти вповні!.,.

В той день, як і досі, я був гордий і щасливий, що мені довелося нести на своїх плечах тлінні останки одного з тих славних заслугами мужів, якого нащадки мають назвати "батьком народу"!...

В січні цього ж 1904-року припало 250-ліття прилучення України до Московщини. Наша громада не спромоглася ніяк відзначити цей сумний ювілей. Лише в студентській їдальні, вже пізніше, продавалася листівка, видрукована в Галичині. На цій листівці нарисовано московського царя, що тримає кайдани і боярина, що подає руку козакові і написано: "1654—1904". "Волимо під царя московського православного — тільки нехай і ваш цар присягне" і далі: "Якой ти хахол нєобразованний, развє ти не знаєш, что аднаво слова нашево батюшкі царя достаточно?"...

Оцю листівку я придбав собі на память. — Вона, єдиний мій спогад про це, як Україна святкувала чвертьтисячліття цєї своєї фатальної політичної унії!...

Трохи пізніше зрозумів я, чому цього роду факти й події взагалі мало інтересували нашу громаду — в кожному разі менше, як наприклад студентські віча в честь студента-терориста Каляєва*), або ще які там факти мірила мовляв би "всеросійського": в нашій громаді панували симпатії загально-революційні, а не "вузько-націоналістичні", з цеї причини, що величезна більшість її членів уже встигла ясно здекларуватися як марксисти й українські соціял-демократи. Довідався

*) В р. 1904-ім брав участь в убивстві міністра внутрішніх справ, Плєве. В році 1905-ім убив великого князя Сергія Олександровича.

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 31

я про це, можна сказати, цілком несподівано. Якось одного похмурного дня осени 1906-го року Соколовський повідомив мене, що сьогодні мають відбутися дуже важні й цікаві збори громади і подав мені адресу десь на Великій Васильківській вулиці. Прийшовши в призначений час на збори, я був здивований надзвичайною їх обстановкою: в грубі горів вогонь, коло дверей на зовні виставлено спеціяльну сторожу, чого досі не бувало. Очевидно, це були міри на випадок, колиб явилася поліція. Секретарем зборів (і в громаді — здається) був цей самий Соколовський, а головою, коли не помиляюся, чи не Барбар (або може, Порш?). Промова голови була коротка і проречиста. Він заявив, що властиво вже від давна серед членів нашої громади усі схиляються до програми Української Соц. Демократичної Робітничої Партії, згадав, що колишня Р.У.П. вже приняла цю програму, так що прийшов час і нам остаточно оформити цю справу. Сьогодні ми маємо проголосувати і занести в протокол формально про перетворення нашої громади у відділ У.С.-Д.Р.П. Хто за цим, нехай піднесе руку. Піднеслися усі руки, крім двох: моєї і студента Голобородька. На запит, чому ми не підтримуємо загального бажання, він відповів, що не досить познайомлений з програмою У.С.-Д.Р.П., а я до заяви прилучився. Я був так вражений цею несподіванкою, що навіть не встиг зібрати думок, щоб відказати щось таке, що більше відповідалоб мойому настроєві. Та розводитися з довшими розмовами не було коли: голова поспішив закрити бо, видно, мешкання не було досить певне. Нам із Голобородьком предложили в найкоротшому часі познайомитися з програмою У.С.-Д.Р.П., а тоді зголосити своє остаточне рішення.

Пізніше я висловив Соколовському своє обурення за це, чому він не попередив мене зазда-

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 32

легідь, яке власне таке важливе питання мало стояти на денному порядку. Думаю, що, знаючи моє до цього відношення, він не попередив мене навмисне. Після того на збори студентської орґанізації У.С.-Д.Р.П. я вже більше не ходив і ніякого свойого рішення не зголошував, тим більше, що події пішли вперед дуже швидким темпом, бо цеж були пореволюційні часи після жовтневої революції 1905-го року.

З фронту йшли мало втішні вісти: російські війська терпіли одна з одною поразки. Порт Артур упав у грудні 1904-го року. Фльоту Рождественського розторощено в травні 1905-го року. Запасні не хотіли йти на війну. Портсмутський мир не задовольнив нікого. Робітники свої революційні настрої виявляли страйками. Нарешті у жовтні оголошено загальний страйк. В нашому університеті безпереривно відбувася віча, наперед студентські, а далі на них стало все більше зявлятися посторонніх людей. Професорська рада постановила припинити навчання в університеті, але самого університету не зачинили, так, що він перетворився в притулок для всякого роду революціонерів і просто зброду з вулиці. Зранку до пізньої ночі по коридорах вешталися маси "революційного" народу. По стінах і на дверях авдиторій висіли відозви революційних партій і орґанізацій та заклики на їх збори й мітінґи. Найбільш численні віча відбувалися в актовій салі. Університетська управа зрештою робила практично, що не замикала дверей у-ту, бо "революційний нарід" їх однаково виламав би і тільки ушкодив би університетське майно. А так ішло все досить мирно. На мітінґах, помимо улюблених тоді студентських промовців (серед них у славу увійшов молодий студент-українець Микола Залізняк), зявлялися навіть і професори, а професор князь Евген Трубецкой, як дехто з сту-

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 33

дентів сміявся — навіть позичав собі на цей випадок десь старі подерті штани. Але безподільним господарем над думами "революційного народу'' був тоді жидок Шліхтер, що з університету буквально не вилазив. Він був постійним головою більших віч, кричав та репетував на них скільки міг. Він відразу став видною персоною у Київі. Крім нього російські С.-Д. виписали на ґастролі знаного тоді "товариша Антона". (Також жидок і абсольвент полтавської ґімназії на прізвище Сандомирський). Жаль було дивитися на той бруд і паскудство, що позаводили ріжного роду "товариші" в колись таких чистих і затишних авдиторіях і коридорах нашого університету. А на цю публику, що вчащала на мітінґи, дивитися було в кожному разі цікаво. Серед ріжного роду "товаришів" і "товаришок" нераз можна було побачити представників вищої київської аристократії (переважно пань), що на ці збори ходили, як на цікаві видовища. Бували й офіцери, і то навіть в одностроях. Поліції не було видно (бодай у мундурах) — взагалі відчувалося, що адміністрація тратить, чи втратила голову. Серед усіх цих революційних поривів революційного народу було й досить гумористичного елєменту. Так, наприклад, оповідали, що в одній з авдиторій зібралися на віче курсистки акушерських курсів Нейштубе. Вони пів дня дискутували, кого вибрати на голову, і не мігши розвязати цеї справи, так і розійшлися ні з чим. Бувало й таке, що збори оголошувала якась ґрупа "революційного народу": якісь "товариші перепльотчики" або що. По відкритті зборів виявлялося, що нікому і ні про що говорити і голова, чи хто інший, пропонував зборам іти влитися в якусь другу ґрупу. Під кінець хвилі "революційного народу" вилилися й на вулицю. Пригадую собі одну таку вуличну маніфестацію, на чолі з тим же Шліхтером, який їхав на білому коні. Коня

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 34

урочисто вели за поводи "товариші", а юрба народу ішла Фундукліївською вулицею на Хрещатик. Перед дівочою ґімназією спинилася і, ставши на коліна, співала "вічную память", згадуючи, що тут колись вбито кількох маніфестантів підчас якоїсь демонстрації. З цеї нагоди ходив по Київі такий дотеп:

"Колись Христос у супроводі народу на осляти увійшов в Єрусалим, а тепер на шкапині їздить осел в супроводі ослів".

Я з моїми товаришами студентами-полтавцями не мали нічого до роботи і з цікавости вешталися по цих зборах, мітінґах і маніфестаціях. Таких, як і я, безпартійних і скептично настроєних, було ще троє: — мій співмешканець Олекса Полонський, Сергій Розів і Дмитро Лейвин. Всі ми були природники й приятелі ще з ґімназійної лави у Полтаві. Розів до того співчував з українцями. Його дядько, Трегубів, до котрого він часто заходив, належав до київської старої громади. Розів мешкав у Павла Житецького, і я намагався навернути його до активної праці на українському полі. Але він був завеликий скептик і сибарит. Про нього мова буде ще далі. Полонський і Лейвин і до українства не хилилися і революційних настроїв не мали. Отож то з тим, то з тим, я й ходив на ріжні збори, чи на маніфестації. З таких найцікавіших були: Українське віче в університеті і мітінґ коло київської міської думи, котрий скінчився історичним київським погромом.

Одного дня у коридорах університету між іншими оповістками зявилося оголошення, що такого-то дня відбудеться в найбільшій чотирнадцятій авдиторії українське віче.

— Нарешті то й наші заворушилися — сказав я до Розова.

— Аякже: ліпше пізно, як ніколи! — відповів

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 35

він, і ми, як і звичайно, вирушили зарання, щоб заняти найліпші місця, сподіваючися, що буде сила народу. Дійсно, людей набралося досить — майже повна авдиторія. Склад вічовиків досить ріжноманітний: серед студентських тужурок видно робітничі блюзи й цивільні вбрання інтеліґентів. Після революційного звичаю, більшість вічовиків не скидає шапок. Ми сіли з Розовим на першій лаві в куточку з лівого боку від катедри. Місце тим вигідне, що чути добре промовців, а через близьке вікно видно, що робиться на коридорі. По досить довгім (як у нас звичайно) чеканні побачив я на катедрі того самого Антоновича-"Муху", котрого ми з Перцовичом бачили в Полтаві в Осмяловського. Він відчинив збори короткою, нічого не говорячою промовою, а за ним виступив досить відомий тоді серед студентів, як промовець, студент-правник В. Садовський. У довжезній промові він, як і звичайно, нудив слухачів довгими цитатами з творів Кавтського по брошурі, яку витяг з кишені своєї тужурки. Після нього на катедру виступив з досить спритно зложеною, повною гумору й дотепів промовою невідомий мені промовець, котрий рекомендував себе, як "полтавський міщанин". Підчас його промови двері відчинилися і в авдиторію вступила ґрупа відомих "старих" діячів-українців. Серед них добре пригадую М. В. Лисенка, Ольгу Петровну Косач, здається, з ними були ще Сергій Єфремів і чи не Борис Грінченко? Серце мені радісно забилося:

— Наші, "старі" — шепнув я Розову, котрий не знав їх з обличчя.

Я думав, що авдиторія якось привитає їх, або в імені зібраних привитає славних робітників на українській ниві бодай голова зборів. В тих надіях чекало мене гірке розчарування: ніхто на них не звернув уваги, і вони скромно протиснулися серед натовпу й заняли місця десь на задніх лавах. Чим

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 36

далі, то було не ліпше: після "полтавського міщанина", виступив якийсь невідомий субєкт, що в досить різких висловах став громити роботу старих— "українофілів", як він їх називав, призиваючи молодь порвати з ними, з їх традиціями та стати на шлях революційної боротьби за соціальні блага народу.

— Що за хамство! — звернувся я до Розова. — Вигнати б його геть звідси!...

— А, от голова може його спинить, почекай!

Але голова і не думав переривати цього потока революційної красномовности, що помиями обливав роботу цілих поколінь, роботу людей, які посвятили для України ціле своє життя, не говорячи вже про їх матеріальні жертви!... Наше обурення чим далі росло. Коли це здалека залунали звуки "варшавянки":

"Віхрі враждєбниє вєют над намі..."

це з актової салі коридором наближався натовп по скінченні якогось великого мітінґу. Пісня все наближалася до нас. От, перед вікном побачив я й перші лави: купа "товаріщей" несла на руках Шліхтера. За ними виступав розпатланий офіцер в офіцерськім плащі, але без шаблі. Він ніс у руках свій кашкет, повний паперових грошей, зверх яких лежав револьвер і стирчала, написана грубими буквами записка: "На зброю для повстанців". Похід співав:

"На бой крававий, святой і правий,
Марш, марш впєрьод, рабочій народ!...'

І от, раптом ціла наша авдиторія піднеслася. Наші вічовики, що були в кашкетах, зняли їх і збори заспівали зустрічне:

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 37

"На бой крававий, святой і правий
Марш, марш впєрьод, рабочій народ!..."

Розів за всіми хотів піднестися. Я силою його посадив:

— Сиди! Надінь кашкет!...

І ми вдвох, хоч досі були баз кашкетів, демонстративно їх убрали і лишилися сидіти підчас цілої цеї демонстрації.

— Дивись буде скандал; присікаються до нас — каже Розів.

— А матері їх сто чортів; будемо бити просто по мармизі! Держись, Сергію Олександровичу!

Ми приготовились до всяких евентуальностей. Розів, хлопець величезної сили — якби хто тільки сунувся до нас, то був би мав памятку: Віче скінчилося би бійкою, а ми б не здалися скоро, бо злість і обурення розпирали нас. Але на нас не звернули уваги, або може на обличчях наших прочитали, які в нас думки і настрій; нас не заняв ніхто. Похід пройшов і наше віче продовжувалося. Не пригадую вже, яку постанову воно винесло, тай ні ця постанова, ні ті промови, що виголошувалися далі, мене вже не цікавили. Насилу досидів я до кінця цього "українського" віча. Такої зневаги, такої образи для моїх найсвятіших почувань ще не зазнав я досі в мойому житті! Коли з одного боку я хотів би кинутися дійсно у бій, то тільки проти провідників "нашого" віча — оцих "рабів", "підніжків", оцих "няньок атєчества чужого": оцих інтернаціоналістів, соціалістів, безбатченків — як хочете їх назвати, тільки не українців! Але з другого боку, мені, як учасникові цього "українського" віча, хотілося кинутись на коліна, перепросити наших "старих", що їх так ображувано прилюдно оцим молодим їх поколінням, на котре вони так необачно у своїй простодушності покладають "свої

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 38

найкращі думки, свої сподіванки єдині!..." Хіба такі мають бути "борці за щастя України?" Хіба їм на серці лежить її честь, її слава, як колись лежала їх дідам і батькам? Де там:

"Пєчной ґарщок тєбє дароже:
Ти піщу в ньом себе варіш..."

Оцими словами поета можна характеризувати їх ідеали, їх юнацькі пориви, тії мрії, що складають вони на вівтар свого "рабочого" народу!

На цьому вічу в перший раз яскраво, як досі ніколи, я зрозумів, яка глибока прірва між світоглядами розділяє мене від сучасного зі мною покоління і тут же я твердо й остаточно раз на все постановив, що не буду цеї прірви засипати!...

Революція "углублялася" далі: Оголошено загальний страйк залізничників, у Київі застрайкували всі підприємства. Склепи зачинено, а потрібні харчеві продукти діставалими від тих же самих крамарів, тільки з задніх дверей. І от, цілком несподівано для багатьох, в тому числі й для мене з моїм товариством, на київських вулицях одного дня (18-го жовтня ст. ст.) розляглися пронизливі голоси хлопчиків-ґазетчиків:

— Канстітуція! Екстренноє добавлєніє к "Кієвской ґазетє"! Царскій маніфест — цєна пять капєєк!...

Ми читали й очам своїм не вірили: дійсно конституція! Так давно жадана, вимріяна конституція — з парляментом, з виборами, зі свободами й усякими іншими до неї приналежними акцесоріями! Слава Богу! Нарешті!... Радість наша була поправді велика. Правда, в цьому маніфесті, багато дечого не договорено, чогось ніби бракувало, а в першу чергу — щирости. Багато було й неясних місць, але тоді не про це думалося: вірилося, бо

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 39

хотілося вірити в це, що російська конституція є таки конституцією справжньою, такою, як і в інших європейських державах. Незнайомі між собою люди на вулицях Київа цілувалися, вітаючи себе з конституцією — така була загальна радість! Тим гірше розчарування було в декого пізніше!

Вже на другий день по оголошенні маніфесту, зявилася й перша ґазета "явочним порядком", що носила назву "Кієвскіє Отклики". Перший лєґально друкований папір, без осоружного надпису: "Дозволено цензурою". Редактором підписаний професор І. Лучицький — земляк-полтавець і радник полтавського ґубернського земства. Я чув його промови в Полтаві на земських зборах і лекції в університеті. Ми його мали за українця. В першому ж числі є й перша стаття по українськи, справжнім українським правописом, підписана С. Єфремовим. Яка радість! Я тикаю кожному з моїх товаришів "общеросів" цю статтю: а що — мовляв — бачите, он які ми! Хоч, по правді, у глибині серця я дуже був розчарований цею статтею — щось розпливчасте, загально демократичне й мало національне — таке, як і взагалі виходило з-під пера першого публіциста "Громадської Думки" і пізніше "Ради".

Хоч революції тимчасом "углублять" здавалося й нікуди вже було, одначе вожди революційного народу ще не складали зброї, бодай словесної. Віча перенеслися на вулицю, під отверте небо. Тепер промовці мали перед собою ширшу авдиторію. Здебільшого мітінґи відбувалися на маленькій площі перед будинком міської думи, а трибуною для промовців був думський балькон. І тут найбільше виступав "любимєц публіки" — Шліхтер. Якось на другий чи третій день по оголошенні маніфесту, довідалися ми з моїм співмешканцем і нерозлучним приятелем (хоч общеросом) Олексою

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 40

Полонським, що на думській площі відбувається велике віче.

Було саме по обіді. Ми верталися зі студентської їдальні, а тому, що погода була добра, рішили ми піти подивитися, що там робиться на тій площі. Дорогою по Фундукліївській і по Хрещатику все тіж маси святочно настроєної публики. Панночки причіпляють бажаючим червоні стрічечки. Ці стрічечки видно на кожному, навіть на погонах офіцерів і поліцейських, хоч останніх видно дуже рідко. Коли ми з Полонським наблизилися до думської площі, то побачили, що з гори з вулиць В. Житомирської, Софійської й Михайлівської спускається кілька відділів війська — піхоти. На це не звертаємо уваги — десь ідуть мабуть на вправи. Народу на площі не дуже багато — дехто підходить, дехто відходить, кому вже набридли ці промови, так, що між площою й шосою Хрещатика є досить свобідний прохід. Промовляє на думському бальконі якраз Шліхтер. Він викрикує, махає руками і зневажливо бє по зломаному відігнутому залізному царському ініціялові "Н. II.", який уміщено на бальконі і освітлюється електричними лямпочками в царські дні. Ми з Полонським станули з самого заду і не так слухаємо вже набридлих його промов, як розглядаємося довкола. Скрізь усе та ж святочна публика, з червоними кокардами. Весело розмовляють між собою, де коли плещуть промовцеві, або підсміхуються іронічно. З гори й далі спускаються малими відділами різні частини війська. На це ніхто не звертає уваги. Ось із Михайлівської вулиці спускається відділ кавалеристів і вистроюється довкола площі за публикою. Тому що ми стоїмо з самого заду, то морди коней майже лежать у нас на плечах. Я чую на шиї тепле дихання коня, але не відсовуюся, бо люблю звірят взагалі й коней. І на цей відділ кавалерії ніхто не

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 41

звертає уваги: — десь мабуть хочуть держати порядок, щоб публика не перешкоджала рухові на вулицях! Офіцер, видно начальник, підносить прутик, дає знак і зненацька над головою я чую сальву. Серед публики почулося тільки: "Ах!..." А далі крики і стогін ранених. Зчинилася страшна метушня. Кинулися усі до входових дверей у будинках думи і до молочарні, що під самою думою. Шліхтер моментально зчез із балькону. Я глянув довкола — Полонського нема: десь видно рушив у метушні разом за народом. Ціла ситуація мені стала ясна за якісь дві — три секунди. Я зрозумів у чому діло, а зрозумівши, ні на мить не стратив холодної крови: — як стояв, так і приліг на бруку. Розрахунок мій був ось який: в такому положенні куля поцілити мене не зможе, бо я дуже близько коло самих стрільців. А як кінь і наступить на мене, то шкоди великої не буде. Зрештою я числив на шляхотність цеї звірини, знаючи, що на лежачих вона не наступає свідомо. В моїх розрахунках я не помилився: по кількох хвилинах безпереривної стрілянини відділ кавалерії рушив на Хрещатик в погоню за масою людей, яка кинулася вростіч на всі сторони. З Хрещатика чути було гуркіт скорострілів. Здається, що це саме з В. Житомирської вулиці: стрілянину чути було скрізь довкола. Думська площа моментально опустіла. Залишилися забиті й ранені, що стогнали. Як тільки зник останній кавалерист із площі, я негайно підвівся і рушив на Михайлівську вулицю, котра мені здавалася вільною. Не встиг я пройти яку сотню кроків, як побачив, що з гори спускається сотня козаків. Я моментально сховався у ворота і був свідком, як козаки розстрілювали цих утікачів, що бігли з-за думи. Як тільки проїхав цей відділ, я негайно вибіг із воріт і сунув далі, числячи, що вспію вибігти на Софійську площу, заки зявиться новий відділ. Але за кілька мінут знову

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 42

побачив свіжу сотню козаків. Я знову сховався у ворота. Тут позиція була вже гірша: вийшов дворник із ним кілька баб, і звертаючися до мене та ще таких самих кількох бідаків, що тут надіялися перечекати яку хвилинку, стали кричати:

— Геть, забирайтеся звідси! Бити вас треба, сукиних синів студентів, жидів і всяку революційну сволоч!... Забирайтеся, бо замикаю ворота!

Нічого було робити: вилізли ми зі захистних воріт, і я знову хутенько побіг угору. Вже на самій горі, як я досяг Михайлівського парку, показався ще відділ козаків. Я присів у куточку за огорожою і вони проїхали, не зауваживши мене. Тоді хутенько скочив я й перебіг через Софійську площу у бокові вулички, якими вже без перешкоди досяг до моєї — Станиславівської, де тоді жив. Забігши в кімнату, я відчинив кватирку у вікні і знеможений сів коло нього. Тепер щойно я почав приходити до себе від несподіванки: он воно як починалася в Росії нова конституційна ера! Недавні радісні вигуки святочного народу змінилися зойками ранених, радісні поцілунки — на останні цілуванія, над Київом замість привітних і веселих облич панночок із червоними стрічками засміялася чорним беззубим ротом кощава смерть!... Які контрасти! Зрештою, як і все в житті! Звичайна життєва фільософія: "Гдѣ стол был яств, там гроб стоит"...

А з двору ніби назустріч моїм думкам залунали мирні звуки катеринки і хриплий голос заспівав під її супровід:

"Ах зажіґай же скарєй лампаду,
Всьо аттаво, что скоро я умру,
Но я маґіли нє іспуґаюсь,
Всьо оттаво, что я єво люблю!..."

Через відчинену квартирку у хату потяглися пасмуги диму: десь хтось варив вечерю, але з ним чути і ще один запах — специфічний запах пороху.

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 43

Здаля з міста чути окремі стріли й гуркіт скорострілів. А незабаром до них долучилися й нові звуки: тріск розбиваних дверей, брязкіт шкла і дальші крики юрби. Починався погром...

Я даремне прочекав мого співмешканця цілу ніч. На рано мене охватила тривога: може його забито? Адже ж я на власні очі бачив, як учора передімною падали трупи людей! Я пішов у місто на розшуки. Відразу здивувала мене тиша і безлюдність на вулицях. Подібно до вчорашнього, чути було лише тріск, глухі удари і дальші крики юрби. Нарешті десь уже на Фундукліївскій я побачив таку картину: сокирами й ломами купи людей розбивали залізні завіси й двері крамниць. Юрби темних індивідуумів, здебільшого пяних, вривалися потому в склепи й викидали на вулицю товари, що валялися купами на хідниках і на бруку. Другі забирали й несли їх хто куди. Потім компанії погромщиків переходили до других крамниць і робили то само. Деякі носили перед собою ікони або портрет царя — це були патріотичні маніфестації. На вулицях було багато поліції — постові поліціянти тепер скрізь стояли на перехрестях вулиць. Вони салютували перед маніфестантами, коли ці співали "Боже, царя храні". Також їздили роз'їзди козаків душ по 5— 8. Але на моє здивування ніхто не перешкоджав погромщикам. Більше того — я бачив, що за сідлом у деяких козаків лежали сувої сукна. Страх і огида опанували мною. Я вперше бачив погром та щей під охороною поліції!

Насамперед я подався до анатомічного театру, куди звичайно звозилися трупи з вулиць. Там уже було багато людей, але в середину до будинку не пускали нікого. Натомість довідався я, що десь на Фундукліївській вулиці є орґанізовано спеціальне бюро, де даються справки про ранених і забитих.

— Та чого ви ходите в студенській формі —

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 44

хіба ж ви не знаєте, що студентів бють так само, як і жидів?

Якась добра душа радила мені якнайскорше вбратися в цивільну одежу, і я почув кілька оповідань про випадки побиття студентів на вулицях.

— От воно що: так отсє помста з боку поліції й тих "патріотів", яких громили, правда, на словах, іще перед кількома днями студенти й ріжнородні революціонери в університеті та на міських майданах! Помста крівава й безглузда, бо тих революціонерів вона в дійсності не досягає, але яку тяжку кривду робить цілком неповинним людям!

Сумні думки насунулись мені, поки я перебігав вулицями, уникаючи підозрілих індивідуумів, що ходили купами.

Знайшов я й те бюро і там не довідався нічого. Так з нічим повернувся й до дому. Дома господарі оповідали страхіття про кріваву різню на В. Васильківській на Жидівськім базарі і на других вулицях, де жили жиди.

— А наша кухарка, бачили, яку штуку шовку принесла?

Я заглянув у кухню. Дуже мила наша кухарка, дівчина літ 18, весело поралася коло столу, а на лаві коло нього лежав великий сувій шовкової матерії.

— Нащо ви то взяли, то ж чуже?

— Та там така сила накидано просто на бруку, що аж жаль дивитися: всі, хто хоче бере — взяла й я! А то ще? Дурно пропадатиме? Пошлю в село до дому, пошиємо сукні з сестрами. Хто там знатиме?

Проста психіка простих людей: вчора такі кухарки наповняли салі й авдиторії нашого університету, творячи кадри "революційного народу"! Серед них була й наша дівчина не раз. Сьогодні цей самий "революційний народ" в ліпшому разі зби-

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 45

рав розгромлене майно, а хто знає скільки з тих "товаришів", що вчора носили на руках Шліхтера, сьогодні ходять із сокирами й ломами, громлячи майно "буржуазії"? Бо ж ненавистю проти неї — проти отих купців і всякого роду "капіталістів" — увесь час напоювали їх душі ті вожди "революційного народу", перед якими з такою превеликою пошаною знімала шапки кілька днів тому й громада українців-юнаків, "борців за щастя України"!...

На другий день, вбраний уже в цивільний плащ і дворянський кашкет, сміливо продовжував я по місті свої розшуки. Погром тривав далі. Але на найбільш розгромлені жидівські вулиці піти не стало в мене відваги: занадто боліла в мене душа при виді людського горя і сліз! Пізніше я надивився на них мимоволі при другій, уже справжній "соціялістичній" революції!...

При кінці третього дня погром нарешті скінчився. Як видно по спеціяльному плянові й дозволу він тривав рівно три дні! А на четвертий день я поїхав трамваєм до Лукіяновської тюрми, щоб там довідатися, чи нема серед забраних під думою і мого приятеля? Дійсно, на мою радість, він там був: його приарештували разом із багатьома в молочарні під думою, куди він сховався підчас загальної паніки. На другий день я йому повіз до тюрми подушку і харчі, перший і останній (покищо) раз побував у російській тюрмі і розмовляв із ним через подвійну дротяну загорожу. А ще кілька днів потому він вернувся до дому, оповідаючи мені про свої пригоди і життя, зрештою досить веселе, в Лукіяновській тюрмі царських часів. Ще кілька тижнів прожили ми у Київі, чекаючи відчинення університету. Але в цілій державі було неспокійно. Погроми відбулися не тільки в Київі і скрізь по однаковому пляну — видно, що орґанізовано їх було зі згодою урядових чинників. Уряд боявся держати в цей час

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 46

відкритими такі гнізда революції, як вищі школи. І от, одного дня на дверях університету ми побачили оповістку ректора, котрою повідомлялося "г.г. студентов", що наш університет закрито покищо до кінця року, а про час відкриття буде оповіщено у свій час. Отже ми зібралися і, як я добре памятаю, 11. падолиста 1905. р. виїхали до дому в Полтаву.

В Полтаві, щоб не тратити марно часу, бо наші мимовільні ферії після всіх правдоподібностей мали скінчитися не раніше осені чергового року, взялися ми з моїми приятелями за доповнення нашої освіти. Я в першу чергу взявся за політичну економію і, хоч не маю великого нахилу до того роду вельми неточних наук, сумлінно перестудіював два університетські підручники. Далі, щоб бути цілком "чесним із собою", перестудіював я маніфест комуністичної партії і перший том "Капіталу" Маркса. На том другий в мене не вистарчило терпцю, бо й тих студій, що я вже мав, мені було досить, щоб цілком "чесно" і на підставах наукових утвердитися у моїй інстинктовій відразі до соціялізму взагалі й до марксистської його течії зокрема. Мої деякі товариші були противної думки, і двоє з них після тих наших студій утвердилися у своїх марксівських переконаннях. В кожному разі сказати мушу, що вони мали досить для того підстав, бо мали ширшу ерудицію, ніж рядова маса російської соціалістичної інтеліґенції, вихованої після дотепного вислову П. Струве на "пятикопійкових брошурах". Перечитав і я тих брошур чимало, бо саме в той час книговий ринок був ними завалений. Перестудіювавши тую літературу, прийшов я до висновку, що соціалізм не є ніякою науковою теорією, в дуже малій мірі фільософічною доктриною, а тільки свого роду вірою — реліґією, опертою на певних доґматах, під

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 47

котрі, як і кожна реліґія, він стремить підвести пояснення ріжних явищ життя. З огляду ж на примітивність психіки її російських адептів, ця реліґія в Росії набирає своєрідних форм — форм упертого, заїлого сектанства. Ріжні її секти нагадували мені по свойому неуцтву й упертости, а головне — вірі у свою непогрішимість такі чисто російського духу витвори, як нпр. секти скопців, хлистів, самосожигателів і т. п. Ці мої "єретичні" думки висловлював я нераз у суперечках моїм приятелям. Чи ті погляди, до речі двадцятилітнього юнака, виправдувало дальше життя, нехай судить читач. Але повне їх підтвердження я знайшов через чверть віку у думках солідних мужів європейської науки, що в тому глибоко переконалися після дослідів над життям, практикою і звичаями тої російського походження соціялістичної секти, що нині зветься комуністичною партією і свою реліґійну практику по цілому світі провадить давно відомими й випробуваними засобами кожної "воюючої церкви" — в тій церкві, що носить нині назву "Третього Інтернаціоналу"... Тодішні події повсякденного життя лиш утвердили мене в тих моїх переконаннях. От нпр., хочби й відношення російських соціялістів до виборів у російський парлямент. Коли розписано вибори до першої думи (у квітні 1906 p.), всі політичні партії стали жваво до них готовитися, крім соціялістів: більшість їх обявила бойкот.

— "Бояться потрефитися від ближчих звязків із буржуазією" — так означив я їх тактику перед моїми товаришами.

Дійсно, пізніше вони прийшли до висновку, що зробили "тактичну помилку" і стали до виборів у другу думу, де їхня робота і перебування, на мою думку, теж були помилкою, неменшою, як і взагалі їх існування на світі!

Але ті політичні партії, що не були під впливом

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 48

соціалістичної доґматики, стали до виборів. В тому числі і "старі" українці, що гуртувалися тоді в Радикально-Демократичній Партії, яка заключила бльок із партією російських К.-Д. Вони згодилися тоді підтримувати в думі українську програму мінімум. Від нас кандидатами ішли Володимир Шемет і Павло Чижевський. Їх імена особливо ж перше, для мене говорили більше, ніж ціла українська соціялістична інтеліґенція, тому я зараз же рішив усю свою енерґію віддати для допомоги передвиборчій роботі. Треба сказати, що імена братів Шеметів я чув уже не раз, рівнож як і імя Миколи Міхновського, їх приятеля й однодумця. Його брошура "Самостійна Україна", що вийшла як перше число накладу Р.У.П., була для мене євангелією, як "Україна ірредента" Ю. Бакинського та "Русь — Україна, а Московщина — Росія" Л. Цегельського. В моїй побожній пошані й любові до В. Шемета я ще більше утвердився, коли по приїзді в Полтаву прочитав перше і дальші чотири числа тижневика "Хлібороб", що вийшов у Лубнях, і на котрому, як редактор і видавець був підписаний В. Шемет. Отсе був дійсно український орґан! Його мова мені відразу промовила до серця, не то, що мова Сергія Єфремова у "Київських Откликах"!

Перечитавши "Хлібороба", я спакував його негайно і передав до наших людей у хутір разом із транспортом нових українських брошур, чого ніколи не робив і не зробив би з такими виданнями, як "Дядько Дмитро", "Чи є тепер панщина?", або їм подібними і то зовсім не через те, що вони суперечили моїм "клясовим інтересам" — ні, я це свідомо і чесно міг тоді і тепер можу сказати — лише, з тої причини, що мені було би стидно перед нашими людьми, що в нашій українській, так дорогій для мене мові, друкується така нікчемна, повна злоби й брехні література!...

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 49

Отже на перший заклик наших полтавських українців я став до передвиборчої роботи (в березні 1906. p.). Головне виборче бюро містилося в мешканні відомого українського діяча полтавця адвоката Миколи Андрієвича Дмитрієва на Петровській площі. Його дружина, Ганна Тимофієвна була моїм ментором і керовником у моїй роботі. Я розносив летючки, розліплював афішки, бігав по людях і виконував ріжні дрібні доручення. В самий день голосування, коли зранку я прийшов до театру, де мали зїхатися виборці (до думи було двохступневе голосування: наперед вибірали виборців, а вони вже вибірали депутатів), якийсь із моїх співробітників передав мені для роздачі пачку часопису "Слобожанщина". Прочитав — і дух мені захопило: ще ліпше, ще міцніше, ще ясніше, ніж у "Хліборобі"!

— Звідки Ви взяли? Хто то видає, хто то написав? — закидав я питаннями Ганну Тимофієвну.

— Хто ж, як не Микола Міхновський: сам приїхав із Харкова!

Як я його хотів тоді побачити! Познайомитися й промовити до нього, почути від нього хоч пару слів було би для мене щастям! Але я мусів бігати і робити своє діло. Так його й не побачив. Пізніше мені оповідали, що він, хоч стороннім був вступ заборонений, якось хитрощами пробрався на збори виборців і виступив перед ними з промовою. Та з такою промовою, що вони плакали! В результаті тої промови пройшли всі як один члени нашого бльоку.

Я згадав його виступ на святах Котляревського, теперішній, його "Самостійну Україну", "Слобожанщину" і мене охопило почуття не то що пошани, — це дуже бліде слово, ні — якогось обожання до цієї людини: діяча, що мав помимо великого розуму, велику душу й щире, гаряче серце. Мені

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 50

потім не раз приходило в голову: а що воно було б, якби на тому київському українському вічу, де "борці за щастя України" співали варшавянку та був приявний Микола Міхновський?...

Маніфест про конституційні свободи з 17. жовтня 1905 року не задовольняв нікого з російського громадянства, бо повсякденна практика показувала щось цілком інше. Деяка свобода слова і преси тільки дала вихід почуванням до того часу прибитого поліційним режімом російського обивателя. В самій Полтаві раз-у-раз вибухали при всякій нагоді і без видимої нагоди спонтанні збори-протести проти тодішнього вже "конституційного" режіму. Незабаром по моїм приїзді на Різдвяні свята 1905. р. мені довелося бути на одній цілком лєґальній вечірці в тім же "Другім Громадськім Зібранні". Ця вечірка під кінець перетворилась в імпровізований мітінґ. По концерті й підчас танців у сусідній салі виступали з промовами студенти й сивоголові громадяни з промовами, що кінчалися кличем, тепер більш ніж коли популярним: "Долой самодєржавіє!..." Поліція, що з обовязку служби була на вечірці, мовчки дивилась на все і слухала оті промови. Та не все кінчилося так мирно.

Перед Різдвом 1905. р. у Сорочинцях, миргородського повіту, зчинились кріваві селянські розрухи. Підчас їх усмирення смертельно поранено помічника повітового поліційного справника Барабаша. Тоді до Сорочинець прибув із карним відділом козаків старший радник полтавського губернського правління Филонів. Він жорстоко розправився з селянами: катував, не розбираючи полу й віку. Підчас тої екзекуції вбито й поранено двадцять селян. Відомий російський письменник В. Короленко, котрий тоді вже жив у Полтаві, у січні 1906. р видрукував з тої нагоди у щоденнику "Полтавщина" отвертий лист до Филонова. Весною 1906. р. Филонова

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 51

вбив на вулиці в Полтаві член партії російських С-Р-ів і син полтавського священника Кирилів. В осени ж 1906. р. (4. XI.) також на вулиці в Полтаві вбито ґенерала Полковникова та військового писаря Петрова. Перший ніби був засуджений на смерть за жорстокість при усмиренню бунту в Сєвськім полку, котрий тоді стояв у Полтаві. У звязку з тими вбийствами тай так просто в Полтаві відбувалися масові арешти, жертвами котрих було й чимало українців. Так у жовтні 1906 р. на Павленках в мешканні Євгена Гребінки арештовано одинадцять душ, а між ними й мого товариша по київській студенській громаді і по полтавській ґімназії Бориса Юрєва Пековця, прибувшого до Полтави як член лубенської орґанізації Р.У.П., Михайла Деркача й інших. Тодіж на київськім двірці було арештовано й М. Чеботарева, якого адміністрація пізніше виселила з Полтави. У звязку ж з вбивством ґен. Полковникова арештовано цілу ґрупу полтавських мирних горожан, котрі, очевидно для всіх, не мали ніякого відношення до того вбивства. В числі арештованих між іншими були й прибувші до Полтави мій товариш по київській студентській громаді Микола Троцький та студент московського університету Володимир Дорошенко, котрий мав посаду в статистичнім бюро полт. губ. Земства.

В осени 1906 року відчинили вищі школи й я вернувся до Київа сам, бо мій приятель і співмешканець Олекса Полонський перевівся до Москви в Петровсько-Розумівську сільсько-господарську академію.

Мій другий приятель — Сергій Олександрович Розів також вернувся до Київа. Я поселився вже сам, а він також жив сам. Він мав у той час мешкання у Павла Житецького. Багато він мені оповідав про життя й звички старого. Між іншим до-

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 52

відався я від нього про такий мало кому відомий факт: В той час П. Житецький робив коректу відбиток євангелії українською мовою перекладу Морачевського, що російський синод дозволив до друку під редакцією еп. Партенія, полтавця родом, котрий побудував чудову церковцю в українськім стилі в селі Плішівцях під Гадячем. Еп. Партеній передав коректу, а властиво редакцію П. Житецькому, який і робив своє діло дуже пильно і сумлінно. — Ся робота тоді цілком забирала його час.

Мені треба було багато працювати в університеті й дома, бо перед Різдвом мав я складати поважні іспити так зв. тоді "півкурсовку". Отже я цілком віддався студіям. Але не міг я встояти проти спокуси, коли на стінах університетського коридору прочитав, що потрібні хористи до хору київського т-ва "Боян". Дирігентами того хору мали бути Олександр Кошиць, Кирило Стеценко і сам М. Лисенко. Тож я негайно став до конкурсу і мене приняли як хориста. В той час у школі М. Лисенка студіювали гармонію і композиції у професора Любомирського К. Стеценко й О. Кошиць — пізніше обидва відомі українські компоністи й диріґенти. Крім того по моїй раді вступив на ту науку і мій товариш по полтавській ґімназії і приятель Віктор Кривусів. Дуже здібний до науки й до музики, він схилявся й до українства, але мав мрійну мягку вдачу. Отже я постановив собі зробити його активним українцем і для того подбав увести його в українське товариство. Він щойно перевівся з петербурського університету до київського на історично-фільольоґічний факультет. Я порадив йому записатися на науку гармонії до школи М. Лисенка, що він і зробив по деяких ваганнях. Коли він познайомився ближче з людьми, то дістав від Миколи Віталєвича призначення на посаду адміні-

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 53

стратора хору "Бояна", який відбував тоді свої проби в школі Лисенка. В кінці Кривусів захопився наукою й хором і став активним українцем робітником на музичнім полі. Він закінчив школу разом із Кошицем і Стеценком. Пізніше був співробітником артистичного журналу "Сяйво" і неодмінним акомпаніатором на українських вечірках.

Київське товариство "Боян" (в московській транскрипції "Баян") було заложено ґрупою київських українців на чолі з М. Лисенком. Як мені доводилося чувати, ініціятором і душею його був власне наш музика. Він мав на ціли плеканням клясичної музики зєднати в тім товаристві усіх аматорів музики — киян без ріжниці національностей. Він мріяв про те, як київський "Боян" стане сильним, багатим, матиме власну симфонічну орхестру й камерний ансамбль, свій хор і т. п. А що українці творилиб серед членів і управи більшість, то малиб широкі вигляди й на плекання своєї музики... але в дальших перспективах. Завданням часу було зєднати коло нього як найбільше впливових людей. Серед членів новиків були отже крім самого М. Лисенка (голова Управи й т-ва) О. Мишуґа, який викладав в його школі спів (помічний директор т-ва) Марія Старицька і згаданий уже мною Г. Любомирський (обоє професори його школи), О. Косач (О. Пчілка), П. Житецький, симпатизуючий з українцями професор університету Перетц. З артистичного світу були в ньому відомі київські артистки Е. Мусатова-Кульженко, М. Зотова, нарешті з київської знаті — князь Репнін і ґраф Іґнатєв.

Хор "Бояна" був гарно орґанізований. Невеликий по числу хористів (щось, здається, 40 душ) мав він добрий підбор голосів. Між іншими співала в ньому тоді й Марія Іванівна Машір, пізніше досить відома артистка-сопраністка і партнерка по

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 54

концертах не меньш відомого в Київі баритона українця Карлаша. Вони обидвоє пройшли школу самого небіжчика Лисенка, тож деякі речі Лисенка співав Карлаш так, як ніхто. В той же час М. Машір співала як солістка і в нашім студенськім церковнім хорі. На перші часи репертуар боянського хору складався цілком із творів світової клясичної музики: ми співали хори Гайдна, ("Осінь" із його "Яресцайтен", Сен-Санса (хор із опери "Самсон і Даліля") в українських перекладах Л. М. Старицької-Черняхівської) — співали по московськи ("Анчар" Аренского, "Утро в ґорах" Ґречанінова) і по польськи (хори з опери Монюшка), але українські твори стали співать вже по першім концерті, котрий відбувся 9.XII.1906 р. Між останніми пригадую дуже цікаві перші гармонізації О. Кошиця його пісень, зібраних ним на Кубані, котрих великий зошит-брульйон він мені тоді показував. Я точно ходив на проби з самого початку, співав на першому концерті в Київськім Купецькім Зібранні під проводом М. Віталєвича і О. Кошиця, але на Різдво поїхав у Полтаву, а незабаром наші реґулярні проби припинилися. Я чув, що Микола Віталєвич доложив до тих концертів своїх грошей, бо його співробітники виявили так мало енерґії й охоти його піддержати, що київський "Боян" тихенько умер, не лишивши помітного сліду ні в музичних сферах Києва, ані в історії української культури, супроти котрої він прогрішив, думаючи закорінитися на інтернаціональному ґрунті.

Так от в осені 1906 р. я був занятий в першу чергу моїми академічними справами, а як відпочинок дозволяв собі співи в наших студенських хорах і в хорі "Бояна". Але сталася одна подія, котра мене знова кинула у вир політичного українського життя. Десь в половині жовтня довідався я, що мало відбутися віче студентів українців у справі за-

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 55

ведення викладів предметів українознавства в нашому університеті. Ініціатором віча була власне стара наша громада, або тепер студенська орґанізація У.С.Д.Р.П. Але ініціатори скромно замовчували своє імя. На таке віче й такі домагання в Київі була крайня пора, бо анальоґічні побажання вже піднесли студенти українці одеського університету і петербурських вищих шкіл. В самім нашім університеті вже відбулося всестуденська віче у справі засновання катедр польонознавства. Але наша стара громада видно переживала медові місяці своєї злуки з с.-д-ами і тому досі про те не дбала. Нарешті видно і в наших с.-д-ах заговорила українська совість. Чому вони себе не назвали справжнім своїм іменем я не знаю, але догадуюся, що то могла бути й правовірна соціалістична цнотливість: деж таки хіба такій поважній і пуританській орґанізації випадало цікавитись такими "дрібно-буржуазними" справами, як справа якихось там викладів не правовірно-соціялістичного толку? Я передчував, що на тому вічу станеться щось таке, як на вже описаному загально-українському вічу. Тому я змобілізував усіх моїх однодумців полтавців-українців, і ми (хоч нас було душ пять не більш) рішили поставити опір, коли би і на сих зборах запанував занадто інтернаціональний дух. Збори призначено на 16 жовтня 1906 р. о четвертій годині по обіді.

Людей зібралося досить: повна девята авдиторія. В тому числі була й "студенська орґанізація УСДРП в повному складі. Головою і докладчиком на Зборах був студент істор. фільольоґ. факультету Дмитро Дорошенко. По докладі предложено на голосування зборів вже готову написану резолюцію. Резолюція ся занимала майже цілий аркуш паперу, а зложено її в чисто марксівсько-соціалістичному й революційному дусі. Починалася вона із загаль-

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 56

них положень — про становище пролетаріату на цілому світі взагалі й на Україні зокрема. Далі йшли видержані в тім же дусі виводи з того положення, а на кінці, як остаточний результат волі і стремлінь того пролєтаряту до боротьби з буржуазією і остаточної над нею перемоги, виходила конечність заведення викладів предметів українознавства на катедрах київського університету. Коли я слухав сю резолюцію, то мені стало смішно. Глянув я на Розова і його душив сміх.

— Іди щось відкажи їм, та тільки не соромся — піддай перцю, ми піддержимо — звернувся він до мене.

Я забрав слово перший і дійсно не перебирав у висловах, критикуючи предложену резолюцію.

— "На городі бузина, а в Київі дядько — оттака льоґічна послідовність і в предложеній резолюції. При чому тут пролєтаріят із його боротьбою? По мойому справа далеко простіша: в Київі мають бути виклади по українськи з такої причини, з якої у Берліні нпр. викладають по німецьки, в Парижі по французьки, а в Пекині по китайськи. В такому роді і на таких підставах побудовану я пропоную зложити нову резолюцію". —

Я думав, що голова не дасть мені говорити, на стільки я глузував з тої резолюції, але він терпеливо вислухав мене, потім виступив Порш з короткою відповідю і голова поставив резолюцію на голосування. Проти піднеслися руки зорґанізованої мною ґрупи, але було і ще кілька.

Серед них рука незнайомого мені студента, котрого я вперше побачив тут на зборах. Він брав слово і в обороні моєї арґументації. Самим виглядом своїм відріжнявся він із загальної студенської маси. Вбраний у студенський сурдут, перероблений як видно з офіцерського, бо коло ковніра видно по дві дірочки для припинання погонів і постава

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 57

в нього чисто військова. Чисто виголений з коротко підстриженим темно каштановим вусом. Під час моєї промови він мене піддержував вигуками: "правда!", "Цілком справедливо!", "Авжеж так!" А коли я скінчив і сходив з катедри, то він демонстративно привітав мене оплесками.

Після приняття резолюції і зачинення зборів не всі відразу розійшлися. Згаданий незнайомий студент підійшов до мене з такими словами:

— Дозвольте Вам зложити подяку за мудре і сміливе Ваше слово! З тими панами — він кивнув у сторону ґрупи членів УСДРП, що між собою розмовляли, посміюючися видно з мене — давно пора заговорити таким тоном як ото Ви сьогодні говорили... Позволю собі представитися — Поливанів.

Можна собі уявити мою радість: я мав іще одного однодумця! І то, як видно, досить активного, не такого млявого і нерішучого як мої товариші-полтавці. Ми стали розмовляти також у купці. До нас прилучився ще один старшого вже віку студент, що представився мені так:

— Андрій Лещенко з Зінькова — Ваш земляк.

Він також одобрив мій виступ, хоч не хвалив мене за різкий тон і зайве, на його думку, глузування. Я оправдувався тим, що мені с.-д-и вже досить у печінках сидять, що я не можу рівнодушно вислухувати їх правовірні дурниці. —

— А знаєте що? — каже Поливанів, от нас тут є кілька, здається не соціал-демократів — давайте заложимо свою орґанізацію, свою громаду? Аджеж не можна на далі допустити, щоб вони були єдиними репрезентантами усіх студентів-українців нашого університету, а в тому числі говорили і в нашому імені, коли ми їх на те не уповноважували, а дехто, то й просто їх терпіти не може!...

Його пропозиція знайшла загальну піддержку:

— Добре! Нас оттут є коло десяти душ, з пев-

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 58

ністю далі знайдемо ще з десяток однодумців. Починаймо сміливо!

Стали нараджуватися, кого можна приймати до громади. Я висловив думку, що вона має бути цілком безпартійна, загально-українська. Поливанів обстоював думку, щоб не пускати до неї соціялістів. Але я був іншого погляду.

— От Ви знаєте Залізняка Миколу? Він, хоч і соціяліст, але признається до с-рів і вже тим є добрий, що терпіти не може с.-д-ів. Він дуже спосібний й активний і якраз може нам придатися для поборювання с-д-ів.

З тим погодилися, бо й А. Лещенко, як він признався, має нахил до с.-рів. Постановили ще зібратися й обговорити докладніше ту справу. На другий же день ми зібралися, і я запропонував такий проект орґанізації нової громади: вона має бути цілком безпартійна, себто кожний українець, що задовольняє елементарним вимогам порядности може бути до неї принятий. Більше того: я предложив, щоб на голову нашої громади вибрати студента математика Сергія Веселовського с.-д-а, старого студента й українця. Його знав особисто, (рекомендував його мені як доброго українця С. Оміцинський), частіше з ним зустрічався ніж з іншими колишніми моїми співгромадянами й шанував його вже хоч би за меньшу його пиху і самопевність як у других його однопартійників. Його кандидатура не у всіх викликала симпатії (деякі висували мене на голову з уваги на те, що я є цілком непартійний), але я настояв на тій кандидатурі, і перша управа нашої нової громади зложилася, оскільки память мене не зраджує так: Голова — С. Весоловський, я — заступник голови, члени: Поливанів, Лещенко й Михайло Полонський — студент медик. З них лише я та Поливанів були ясно окреслені антисоціялісти, Лещенко, як він казав, мав на-

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 59

хил до с.-р-ів, а М. Полонський поцтива людина, взагалі ніякого відношення до ніяких партій не мав. Отже, після моїх міркувань така управа не могла мати собі докорів в однобічности, а що найголовніше — "стара" громада, а тепер с-д-ти не сміла ставитися до нас ворожо, бо за голову мали ми її члена. А моєю ціллю було зпершу уникати ворожнечі, поки наша нова орґанізація не окріпне на стільки, щоб мати спроможність сміло виступити проти якої инако мислячої. Слава Богу нам того і не довелося! Мої сподіванки на С. Весоловського мене не завели: він по короткому надумуванню згодився взяти на себе головування і мав на стільки такту, що за весь час нашої спільної роботи у нас не було ніколи ніяких суперечок і непорозумінь.

Власне цілу роботу вели ми — решта, він же хоч не дуже нею цікавився, але й нам не перешкоджав. На публичних виступах він нас не вирікався (як се пізніше робили його однопартійці) навіть більше того: він до нас приєднав із своїх товаришів нпр. Я. Міхуру і ще декого.

Робота в нас закипіла. В першу чергу ми стали збирати серед студентів підписи на загально-українську петицію до університетської ради професорів про заведення українських катедр.

Власне ще на згаданих студентських зборах 16 жовтня вибрано делеґацію, котра мала віднести ректорові приняту резолюцію. В склад тої делеґації увійшли: Голова зборів — студ. Дмитро Дорошенко*), студент правник Яків Міхура і я (студент природник). Але нести її в імені так малої (відносно) кількости студентів-українців збори уважали мало імпозантним. Тому постановлено було зібрати під нею можливо більше підписів серед нашого студен-

*) Оці відомости, як і деякі факти про перебіг зборів 16.X.1906 р. пригадав мені голова тих зборів проф. Д. І. Дорошенко, за що складаю йому мою щиру подяку. В.А.

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 60

ства незалежно від партійної чи національної приналежнести підписаних. Ми занялися збиранням підписів і за два-три тижні понесли до ректора Цитовича нашу петицію вкриту підписами 1431 студентів нашого універстету (всього студентів у той час було понад три тисячі).

Ректор приняв нас сухо і не обіцяв нічого. Так практично з тої петиції нічого й не вийшло. Тільки моральне значіння наша маніфестація мала величезне: потім ще кілька місяців у київській "Раді" друкувалися сотнями листи з усіх кінців російської держави, де тільки жили українці. В тих листах нам висловлювалося подяку за наші заходи в обороні прав українського народу. Далі в коридорах університету ми відчинили крамничку з українськими книжками, куди на продавця я попросив С. Розова. Він своє діло робив дуже сумлінно. Ми випустили також підписні листи на памятник Т. Шевченкові. Крім того, кожна подія, що так чи сяк могла торкати українських справ находила відгук у нашій орґанізації. Так нпр., по смерти професора Голубовського (в 1907 p.), що викладав у нашому університеті стару руську історію, зайшло питання про те, щоб вакантну катедру обняв проф. М. Грушевський. Але, з уваги на цілком чорносотенний склад професури історично-фільольоґічного факультету тай мало чим ліпший склад цілої нашої професури, виглядів на вибір відомого "мазепинця" не було. Проф. М. Грушевський, як нам стало відомо, не хотів ставити своєї кандидатури. Тоді ми зібрали з тої нагоди збори студентів українців, на котрих постановили попросити проф. Грушевського, аби він виставив свою кандидатуру. Нас поза всім обходило, аби мати притоку до публичних виступів з нашими домаганнями. Вибрано делеґацію, яка мала просити проф. Грушевського. В тій делеґації був і я. Пригадую, що він приняв нас дуже привітно і признався,

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 61

що не має охоти кандидувати, але після того, як ми йому представили наші побажання й міркування, він згодився і подав прохання. Очевидно, що його кандидатуру відкинули, а натомість запросили як доцента з Харкова п. Василя Данилевича.

Тому що фактична репрезентація нашої громади лежала найбільше на мені, я мав нагоду, залагоджувати справи нашої орґанізації, познайомитися з деякими із видних старих київських українців, а власне: з І. Нєчуєм-Левицьким, з С. Єфремовим, з О. П. Косач (О. Пчілкою), з Б. Грінченком, О. Шульгином, Л. М. Старицькою-Черняхівською, Евгеном Харламповичом Чикаленком і іншими.

Нашу Громаду вдалося нам лєґалізувати перед університетською владою як "Історично-етноґрафічний Гурток" і вона під тим іменем лєґально відбувала свої збори в авдиторіях університету. За дозволом до проректора я сам ходив кілька разів. До речі він (професор хірурґії Морозів і мій земляк з кобеляцького повіту) якось при однім такім побаченню сказав мені, що він "сам малорос" і ніколи в дозволі нам не відмовляв.

Отак ми й жили у повній згоді дві українські орґанізації: з одного боку с-д-ти думали, що вони керують нашою громадою через нашого голову, свого представника, з другого ж боку нас не с-д-ів була така поважна більшість, що ми в дійсності робили, що і як хотіли. Сам же Веселовський був настільки тактичний, що ніколи ні до якого конфлікту в нас не дійшло. В кожному разі, ціла робота в новій громаді лежала на нас — несоціялістах, а кілько с-д-ів, які робили нам як коли честь своєю присутністю на зборах крім двох-трьох (з них Д. Дорошенко і Я. Міхура) до ніякої допомоги нам ніколи не ставали. На зразок наших взаємовідносин наведу нпр. такий епізод. Десь, здається на початку 1907 року, в університеті мав відбутися доклад від

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 62

"Спілки". ("Спілка" — с-д-на орґанізація, котра національних постулатів не виставляла і якої члени українці підлягали загально російській СДР. партії). Докладчиком мав виступити Меленєвський ("Басок"). За якоїсь пів-години перед самим докладом зустрінув я в коридорі Міхуру, котрий мене про нього поінформував, а також і про те, що з себе уявляє "Спілка".

Я був дуже обурений:

— Як так і ви — українські с-д-и терпите тут отаких панів? Хто від вас має виступити проти докладу?

— Ніхто!

— Чому ж то так?

Виявилося, що вони взагалі тим виступом мало цікавляться, в кожному разі те питання у них "не обговорювалося"...

— Зрештою, знаєте що? Коли Вам так залежить на посрамленію "Спілки", то підіть пошукайте Порша — він особисто терпіти не може докладчика і, коли довідається про доклад, то покине все й прибіжить! — Таку пораду дав мені Міхура.

Хоч я сам терпіти не міг Порша, одначе взяв від Міхури адресу і подався його шукати. Дійсно Порш, якого я застав дома за роботою, покинув її й негайно прибув на доклад. Він виступив із різкою критикою і на превелике моє задоволення (також і малої купки присутніх на докладі У.С.-Д.-ів) мав успіх серед слухачів більший ніж докладчик.

З моїх нових співробітників моє серце лежало найбільше до Поливанова через те, що він єдиний був ясно здекларований антисоціяліст, а значить (по теперішньому) "націоналіст" і рідкий, як на ті часи, зразок українця самостійника. Решта членів нашої громади була менш здекларована в тім напрямку. Отож ми з ним часто сходилися й робили щось у двох, ставлячи решту перед доконаний

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 63

факт. На зразок тодішніх наших настроїв наведу одну дуже характеристичну нашу розмову.

Здається, в тім же 1907 p., або в 1908 р. в Галичині було якесь сокільське свято-здвиг, чи що. Поливанів рішив туди поїхати сам і власним коштом. Ми умовилися, що він привезе звідти по можливости літературу і крім того ріжних національних відзнак: жовтоблакитної стрічки, жетонів тощо. — Дійсно він поїхав, виступав там із привітом від київського українського студенства і привіз трохи того матеріялу. Зайшов до мене поділитися своїми вражіннями. Годі описати з яким ентузіязмом оповідав він про українські національні маніфестації, що він там бачив! Жовто-блакитний дармовіс з метальовим соколом, що висів у нього з кишені був предметом мого захоплення й заздрощів. Коли я слухав його ентузіястичні оповідання, то мимохіть у мене якось вирвалося:

— Ах, чого б я тільки не дав, щоб у нас тут у Київі десь на Софійськім майдані перейтися в маніфестації під жовто-блакитним прапором!...

— А потім, хоч умерти!

— Хоч і вмерти!...

Ми довго розмовляли на ту тему і в тім же роді:

— Здається, що ми з Вами народилися або трохи зарано або може запізно! Не ті часи тепер: червоні прапори, ото тепер емблєма боротьби за народні ідеали наших сучасників!

— А може настане ще час, що таких, як ми з Вами, буде більше, що той дух, який панує тепер серед української молоді в Галичині, запанує й у нас отут?

— Тоді червоні прапори будемо "драти тай в онучах топтати"!...

Не знати, на скільки ми помилилися у наших проґнозах: за яких десять літ замаяли й у Київі

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 64

жовто-блакитні прапори, ходили й ми під ними, під ними умер не один із наших пізніших однодумців, аж іще пізніше замаяли в Галичині червоні прапори, а носили їх чи не ті самі носії, перед котрими ми схиляли побожно юнацькі чола чверть віку тому?...

Не знаю, яку думку мали про нас із Поливановим наші товариші по громаді, а від "старих" я дочекався для себе несподіваної і тим більше зворушливої оцінки. Десь уже незадовго перед скінченням університету запросив мене до редакції "Ради" Евген Харлампович Чикаленко. Я думав, що те запрошення було, як і звичайно, у справах громадських, але виявилося, що то була справа напів особиста.

—  Ви знаєте Хведора Кіндратовича Вовка? — спитав він мене на початку нашої розмови.

— Чув, що є такий український антропольоґ і етноґраф, але особисто його не знаю.

— Так от у чім річ: це наш старий заслужений діяч і громадянин. Ціле своє життя він збирав і назбирав силу наукового матеріялу, який не використаний і в половині. Він потребує собі спадкоємця, що мав би перебрати здобутки його многолітньої праці. Людина ця має бути певна: в першу чергу певний і твердий українець, молодий і енерґійний. Чи згодитеся Ви бути тою його довіреною людиною? По скінченні тут університету Ви маєте вступити до петербурського університету і спеціялізуватися в антропольоґії. Як ученик Вовка, Ви дістанете у спадщину його науковий дорібок, бібліотеку й катедру при університеті.

Я був зворушений: таке довіря до мене видавалося мені незаслужене, але позатим я боявся взяти на себе таку відповідальність перед українським громадянством і перед незнайомою мені

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 65

людиною. Я висловив ті свої думки Евгенові Харламповичеві.

— Не бійтеся й не сумнівайтеся: я знаю, що роблю. Хвед. Кіндратович не має сам в Петербурзі відповідних людей і доручив мені вибрати тут. Із усіх юнаків, що я тут знаю, я можу поручитися за двох: за Вас і за мого сина Левка. Але Левко молодший від Вас, а Хведір Кіндратович хотів би як найскорша дістати собі учня, аби мати ще час його вивчити, бо ж він людина вже стара, не знати скільки йому лишилося жити. Зрештою, подумайте. Як дасьте свою згоду, то побачитеся зі старим, познайомитеся й обговорите справу обоє докладніше.

Ця пропозиція трохи заскочила мене. Хоч я й кінчав природничий факультет, але спеціалізувався в орґанічній хемії у проф. С. Реформатського. Я цікавився й етноґрафією, й історією, і порівнюючим язикознавством, але хемію — мою спеціяльність любив із запалом першої юнацької любови. Я мав намір або спеціалізуватися далі в хемії, або приложити мої знання в хемії фізіольоґічній, а для того вступити на медичний факультет, очевидно тут-же в Київі. Але з другого боку почуття мого національного обовязку, як і почуття вдячности "старим" за їх довіря до мене спонукали мене поступитися, і я, по короткому надумуванні, рішився предложення приняти. Свідоцтво про укінченння університету дістав я на весні 1908-го року, цілий рік працював, щоби зложити якнайліпше іспити в державній комісії, маючи на увазі мою будучу наукову карієру. В травні 1909-го року скінчив я й іспити з дипльомом першої степені і поїхав до дому в Полтаву. Десь у кінці травня дістав інформації від Е. X. Чикаленка, що за кілька днів мене чекатиме для особистого побачення в Чернигові Хв. Вовк. Отже я вирядився у Чернигів через Київ, де

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 66

дістав деякі інформації й доручення до Чернигова. Між іншим мав я якісь доручення і до Михайла Коцюбинського. (Здається у справі його виїзду на курацію).

Чернигів не справив на мене великого вражіння: хоч і лежить він при Десні, але немає того чепурного мальовничого вигляду як наша Полтава. Зате величезне вражіння справив на мене музей Тарнавського з його неоціненими збірками козацької старовини. З Хведором Кіндратовичом ми розмовляли недовго. Здається, що прийшлися один одному до вподоби. Він дав мені деякі вказівки, а в першу чергу — що треба крім французької й німецької мови, які я сяко-тако знав, навчитися ще й англійської, що я й робив продовж дальшого літа.

— Та поспішайтеся до Коцюбинського, бо він сьогодні має виїхати — додав мені на кінці розмови Хведір Кіндратович.

Я поспішив по даній мені адресі. Дуже цікаво мені було побачити письменника, котрого я дуже любив особливо ж за його "На камені", "Пятизлотник", а найбільше за його незрівняне "На крилах пісні".

Перед маленьким домом, де жив Коцюбинський у садочку гралися опукою двоє дітей літ 10—12: хлопчик і дівчинка. На моє запитання про тата, хлопчина відказав жваво: "дома, дома, хоч і неубраний, але заходьте, він зараз убереться!"...

Чи міг я тоді предбачити, що сей милий хлопчина, за вісім літ отак збезчестить імя свого славного батька: що з нього вийде большевицький комісар?!...

В їдальні я застав дуже привітну дружину письменника, а за кілька хвилин вийшов і він сам весь голений з вусами до гори і папіроскою котру майже не випускав з рота:

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 67

— От маю пристрасть до курення, хоч і знаю, що шкодить, та що вдієте — не можу подолати.— Виявилося, що те доручення яке я йому передав із Київа він рішив розвязати особисто сам і тій ціли сьогодня виїзджає туди.

— От і гаразд, що Ви вже покінчили свої справи з Хведором Кіндратовичом — поїдемо разом, до речі зо мною їде др. Черняхівський. Їдемо пароплавом правда? —

Мені така подорож дуже усміхається, тож у призначений час ми всі троє зійшлися в кабіні пароплава. Обидва мої спутники показалися надзвичайно милими й веселими співбесідниками. Серед ріжних розмов, пригадую з яким гумором др. Черняхівський оповідав про ті часи, коли іще сватався до теперішньої своєї дружини Людмили Михайлівни Старицької. Думаю, що високоповажане подружжя не будуть на мене в претензії, коли я приведу те оповідання хочби в науку для сучасної молоді.

— В ті часи я не вмів ще добре говорити по українськи, але Людмила Михайлівна заставляла мене вчитися. На кожне наше побачення я мусів щось прочитати й переказати з Шевченка, М. Вовчка чи якого іншого автора. Доводилося й Ваші твори студіювати, Михайле Михайловичу...

— Ото десь проклинали!... Ну, а що ж, як задання не виконано було?

— Побачення наше кінчалося зараз же по привітанню!

— Та не може бути: така строга професорка?

— О, дуже строга!

— І ніколи ніякої полекші, ніяких виїмків з того правила?

— Ніколи! Зате я скоро навчився і тепер добре знаю мову!...

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 68

Ми довго ще розмовляли, і мої співбесідники оповіли багато дечого цікавого.

Ранком я ще міцно спав, коли мене збудив Михайло Михайлович. Виголений, напарфумований, елєґантно вбраний став переді мною і сміявся привітно:

— Ну тай спите ж! Вийдіть-но на чердак, гляньте на Київ, яка краса!

Я поспішив виконати його раду. Дійсно, краса не до описання! Сонце вже давно зійшло. Тихе, прозоре й тепле повітря, аромат від річної води й прибережних ростин, ритмічний шум колес пароплава і нараз густі хвилі лаврського дзвону... А на горі у віддалі сліпуче-золоті бані київських церков у темній блакиті небес, червоні й білі узбіччя далеких дніпрових берегів у чудовому пишно-зеленому обрамованню київських садів...

— Яка роскіш! Що за краса, що за Божа благодать!

Коцюбинський, мов зачарований, припав до поручнів, а очима до чудової панорами... Серед окликів подиву й захоплення наш пароплав тихо приплив. Розчулений попращався я з нашим дорогим письменником, щоб ніколи більше вже його не побачити! Чи доведеться ще коли мені побачити мого другого сопутника? Дай Боже, щоб йому вистарчило сил знести тяжку московську неволю, яку дола судила йому за його віддану службу Україні!...

На сьому кінчу мої спогади про Київську студенську громаду. З основоположників "нової" громади пізніше зустрічався я часто з Андрієм Лещенком. — Бував він у мене в Полтаві і я в нього в Київі в 1918 році, коли він був начальником департаменту середніх шкіл в українськім міністерстві

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 69

освіти. Він помагав мені чим міг в орґанізації середнього шкільництва, як я був комісаром освіти на Полтавщині. З Поливановим я зустрічався раз в часи директорії в Київі. Сергій Олександрович Розів траґічно покінчив своє життя (застрілився) в Полтаві в 1908 році. Михайло Полонський тепер є десь лікарем на Полтавщині.

Про нашу нову громаду мав я вістки ще перед війною, що вона дуже розрослася з часом. Малотого — під її впливом пізніше заложено анальоґічні орґанізації у всіх вищих школах Київа, сі громади працювали й виступали спільно. Після тих інформацій, що я мав, київські обєднані студентські громади мали перед початком віійни понад сімсот орґанізованих членів — число, про яке ми колись не сміли й мріяти! Ми — то є купка українців студентів, що не схотіли скоритися й доповнити собою ряди київської студентської орґанізації УСДРП, яка мала лишитися одинокою заступницею українського студентського руху в 1906 р. й пізніше, коли б не оті студентські збори з "пролетарською" резолюцією М. Порша.

Яка доля спіткала далі київську орґанізацію УСДРП я не знаю. Зрештою я тим і не цікавився...

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 70

IV. ПОЛТАВСЬКА "СТАРА" ГРОМАДА

"...Задармо стільки серць горіло
До тебе найсвятішою любовю?..."

Ціле літо 1909 року присвятив я відпочинкові по іспитах і студіям над анґлійською мовою, як то мені порадив Хв. Кіндратович. В кінці літа подав я подання про зачислення мене на природничий факультет петербурзького університету, післав оплату за навчання і навіть уже на-пів зложився у дорогу. Але доля хотіла видно в інший спосіб розпорядити мною. На передодні мойого відїзду я занедужав. Ще перед тим мені кілька разів робив пропозиції директор Полтавської Комерційної Школи, Олександер Оттович Баєр, щоб я обняв у його школі посаду навчителя хемії й товарознавства.

Його я дуже добре знав, бо його син разом зі мною учився в полтавській ґімназії і був моїм найближчим приятелем, власне один із тих, з котрими я в ґімназії читав Писарева, а в студентських часах разом студіював Марксову науку, якої він і став адептом. Сам небіжчик старий Баєр, людина надзвичайно милої вдачі і дуже добрий педаґоґ, був мені дуже симпатичний. Крім того мої батьки відраджували мені їхати власне до Петербурґу. Сестра мого батька вмерла там на сухоти і тому батько мій був сердитий на те "болото". За рік 1908—1909, коли я приготовлявся до державних іспитів, я дуже підупав на здоровлю, тож батьків не тішила така перспектива, щоб й я набув сухоти в тім болоті. Отже на родинній раді, за намовою батьків, я рішив лишитися в Полтаві і надалі не продовжувати моєї освіти. Хоч як мені було прикро й ніяково перед Хв. Кіндратовичом,

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 71

одначе мусів я його перепросити, що не можу прибути до Петербурґа. Натомість я вступив за научителя до комерційної школи А. О. Баєра.

Перший рік моєї служби я майже цілком присвятив школі і з полтавськими українцями мав не більше звязків, як і до того, — то є співав у хорі під час Шевченкових свят, брав участь в ріжних українськиїх виступах, тощо, не підозріваючи, що всім тим керує певна орґанізація, а не зложені "ад гок", для людського ока, комітети. Не пригадую, в якім власне році: чи в 1910, чи в 1911, мали бути вибори управи полтавського кредитового товариства ("Общества Взаимнаго Кредита"). Перед ними я дістав запрошення зайти до Миколи Анідрієвича Дмитрієва. Пригадую, що запрошення я дістав на ранок — було якесь свято, чи що. У вітальні Дмитрієвих застав я чималеньке товариство. Миж іншими був і Панас Якович Рудченко, з котрим я і познайомився тут. Були тут, крім господарів — подружжа Дмитрієвих Павло Іванович Чижевський, Григорій Григорієвич Ротмистрів, новий мій знайомий — інженер Павло Макаренко, секретар міської управи Грицько Коваленко, Бахир — секретар повітової земської управи і ще дехто. Лишень тут мене повідомив Павло Макаренко, який мене запросив до Дмитриєвих, що це власне має відбутися засідання Полтавської Громади, до котрої мене вже принято в члени, а він мене про те раніше не повідомив з тої причини, що в моїй згоді не сумнівався.

В той день головною точкою денного порядку були недалекі вибори до управи кредитового товариства. Українці, хоч не мали сили взяти відразу цілком до рук цеї установи, одначе мали на цілі поволі заволодіти, а покищо в управу провести бодай Павла Чижевського. Треба було напружити усі сили, щоби подолати противну партію Ка-Де-

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 72

тів, на чолі з відомим полтавським їх членом Яковом Імшенецьким, що був їхнім кандидатом. Мені доручено в першу чергу взяти членський пай товариства, а далі стати до активної роботи. На цьому ж засіданні виявилися для мене цікаві й не зовсім зрозумілі подробиці українського життя в Полтаві. Отже деякі старі й поважні українці, як напр. Падалка, той же Григорій Іпатович Маркевич, хоч і підпомагали нашу громаду в її роботі, виступали разом, але її членами в той час не були.

Українці тоді таки провели до цього ж товариства двох своїх членів: П. Чижевського і Демяновського до управи, і Григорія Ротмистрова до надзірної ради. Правда й Імшенецький також пройшов, навіть, як голова управи, але українці від того часу набрали стільки сили, що надалі їх вплив на товариство тільки побільшувався. Віцепрезесом управи був беззмінно той же П. Чижевський аж до останніх днів, то є до 1919-го року, коли це товариство, як і всі громадські установи, зруйнувала друга московська навала.

Наша громада, хоч складалася з невеликої кількости дійсних членів (число їх під час мойого в ній перебування не перевищало яких двох десятків), мала одначе немалий вплив на полтавське життя взагалі, не говорячи вже про це, що вона керувала українським життям. Хоч, як це не дивно, були в Полтаві українські орґанізації, котрі їй не підлягали. Одною з таких був у першу чергу Музично-Драматичний Гурток, на чолі котрого стояв уже згаданий Григорій Маркевич. Я й досі не знаю, що власне спричинилося до його виступлення з громади. Мені переказували, що якісь особисті непорозуміння. Мушу тут зазначити, що цей старий і свідомий українець, хоч і на власну руку, але робив багато в українській справі. Крім цього гуртка, котрим він фактично керував, він мав і кни-

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 73

гарню з великим українським відділом при ній, що являлася конкуренткою нашій громадській книгарні, але ця конкуренція нам не шкодила, хіба навпаки — виходила нам на обопільну користь, бо кожна сторона стреміла поставити якнайліпше свою книгарню, з чого користувалися покупці в першу чергу, а тим самим ширилася й українська книжка. Так само з Музично-Драматичним Гуртком. Він являвся конкурентом громадській орґанізації "Боян". Але ми поставили справу так, щоб не сперечатися і не шкодити одно одному — себто лишили для "Гуртка" драматичну частину, а "Боян" перебрав на себе в першу чергу — музичну. Говорю "ми", бо власне "нас", що фактично керували "Бояном", було двоє: я й інженер Павло Прокопович Макаренко. Взагалі робота в нашій громаді велася так: громада рішала про відкриття якоїсь орґанізації або установи а керування цею установою передавали двом — трьом своїм членам, що інформували громаду про свою роботу й діставали директиви для дальшої.

Таких активних робітників-орґанізаторів було нас троє: Павло Чижевський, Макаренко й я. Громадських орґанізацій також троє: "Боян", "Українська Книгарня" й "Полтавський Український Клюб". Очевидно, що ми мусіли напружувати всі наші сили й доложити усього нашого орґанізаційного хисту, щоби притягнути людей з боку, які мали би свідомо, чи несвідомо, робити по нашому плянові. На скільки це нам удавалося, читач побачить далі, але вже тут уважаю за потрібне зазначити, що ніколи і ніяким способом, не зважаючи на всі наші старання, нам не вдалося приєднати до цеї праці українських соціялістів. Ні СД-и, ні пізніше С-Р-и не були в тих орґанізаціях членами. Правда двоє із пізніших С-Р-ів — власне Микола Ковалевський і Григорій Сиротенко (потім обидва міністри

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 74

У.Н.P.) були членами Громади, а другий навіть субординованим і активним, але лише короткий час, коли ж орґанізувалася партія С-Р-ів, то Громада наша вже перестала існувати, так, що можна сказати, що С-Р-ів у громаді все ж таки не було. С-Д-ти також не брали ніякого уділу в громадській роботі, а в Полтаві вони мали досить сильну орґанізацію. Мушу тут сказати, що один С-Д таки був у нашій Громаді, але власне тому й був він, що фактично, чи, так би мовити, психольоґічно, не був він С-Д-ом, хоч офіційно і признавався до цеї партії. Це давний мій знайомий, ще з київської студентської громади, Вадим Михайлович Щербаківський. Його, зрештою як і усіх інших свідомих українців, приділено на службу заходами нашої Громади, і він мав посаду помічника управителя при полтавськім природничо-археольоґічнім музеї. Другий завідуючий церковно-етноґрафічним відділом музею, В. Мощенко [напевно К. Мощенко - Т.Б.], був також членом нашої Громади і в нього у музеї над полтавською громадською книгозбірнею, наша Громада відбувала звичайно свої загальні збори. Обидва вони були активними робітниками і не відмовлялися від роботи, що, на жаль, нераз дозволяли собі інші члени Громади під претекстом хороби (К. Товкач або Ротмистрів), родинних обставин, або браку часу. На тому ґрунті у мене нераз виходили гострі суперечки, головно з П. І. Чижевським, головою нашої Громади. Я йому дорікав або і публично говорив на зборах, що не можна так нерівномірно розділювати громадські обовязки, але він не менш уперто боронив у першу чергу свого старого приятеля Ротмистрова і волів навалити ще роботу на себе, ніж його обтяжувати, бо Г. Г. Ротмистрів був хорий. А робітник з П. І. Чижевського був дійсно на рідкість. Я дивувався, й досі дивуюся, де бралося стільки сили й енерґії у цього вже старого чо-

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 75

ловіка? Він увесь свій вільний час поза службою в день, а часто цілу ніч віддавав громадській роботі. Працював дійсно не за страх, а за совість! Я в тім певний, що ця надмірна робота причинилася до його хороби й передчасної смерти. Велика й незамінима втрата! Але й наука для наших громадських установ: не можна надуживати до безконечности одною людиною, бо в громадській економіці таке використовування шкідливо відізветься пізніше!

Як велася робота в наших орґанізаціях, читач побачить із дальшого мойого оповідання.

В 1911. році Громада дістала затвердження статуту для товариства "Боян". Раніше музичне українське життя в Полтаві обмежувалося головно Шевченківськими святами, для яких збирався хор аматорів. У нас виникла думка поставити справу ширше: орґанізувати постійний хор, влаштовувати частіші виступи не тільки з концертами, але і з прилюдними відчитами на полі української музики, літератури, етноґрафії, археольоґії і т. п. Громада мене призначила (потім офіційно вибрано на зборах "Бояна") головою музичної комісії. Головою самого товариства "Боян" був член нашої Громади і член ґубернської земської управи Г. Данковський. Але він ніколи на зборах Громади не бував, як не брав ніякої участи і в житті "Бояна". Одно, що він робив — це підписував офіційні папери і в разі потреби заступав наше товариство перед адміністрацією. Цього для нас цілком вистарчало. Ми з Макаренком вели решту роботи, а в разі потреби нам допомагали своїми виступами як прелєґенти головно В. Щербаківський, Володимир Щепотів (навчитель у Полтавській епархіяльній дівочій школі і пізніше член нашої Громади), Григорій Коваленко і інші. Головну енерґію направлено на орґанізацію хору. Справді наш боянський хор користувався

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 76

у Полтаві заслуженою славою. У його склад входило пересічно 80 — 100 членів. Як його дириґент уславився відомий у Полтаві Хведір Миколаєвич Попадич. За постійний акомпаніямент вдалося нам зєднати ученицю московської консерваторії, п-ну С. Сорензон, що з рідкою посвятою працювала цілком безкорисно ввесь час існування хору. Старостою хору був добрий співак і пізніше член нашої Громади студент Л. Кузнеців. Крім цього кожна голосова партія мала свого старосту, якого першим обовязком було слідити за порядком у хорі й за нотами. Я був і бібліотекарем і збирачем нот, а Макаренко і Попадич переписувачами. За сім літ існуванння хору нам удалося зложити таку бібліотеку (виключно українських творів), що нею ми могли би похвалитися і перед старшими від нас того роду орґанізаціями. Досить сказати, що в нашій бібліотеці були не тільки майже всі друковані твори М. Лисенка, Степового, Сениці, Стеценка, Кошиця (тоді лише кілька його, певно нікому невідомих романсів), але й багато рукописних — таких напр. як М. Лисенка "Хор із опери Сафо" з орхестровою партитурою, його ж: "Гей, не дивуйте" з орхестрою, його ж орхестрований "Козак — шуліка", орхестрові уривки з опери "Остання ніч", орхестрові партитури кантат: "Бють пороги", "На вічну память Котляревському", кантата "На 50. роковини смерти Шевченка" на слова В. Самійленка: "Умер поет", орхестрова партитура "Івана Гуса" й інші. Крім цього мені вдалося добути деякі невидані твори М. Лисенка, як напр. його марші: "Запорожський" і "Обозозий", деякі ніде недруковані його романси, як напр. "Східня мельодія", "Осінню віє", тріо: "Сонце ся сховало" на слова Воробкевича, записані ним в Криму й уложені на фортепян татарські мельодії й багато інших. Мали ми й деякі тоді ще недруковані пісні розкладу Кошиця. Одна

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 77

з них, по мойому, рідкої краси твір: "Не співайте півниченки" і досі, на жаль, не вийшла друком. Коли я виїхав із Полтави, я залишив вісім грубих тек із нотами "Бояна". Яка їх стрінула дальше доля під большевиками — не знаю.

Крім великих концертів, з якими виступав хор нашого "Бояна" — пізніше, як відчинєно "Український Клюб", виступав у ньому на наших "суботниках" і зменшений хор. Звичайно по суботах у клюбі відбувався якийсь короткий відчит наших громадян, от як В. Щербаківського, Г. Коваленка, В. Щепотєва й інших, по ньому короткий концертовий відділ, а потім танці. В цей спосіб зєднували ми собі й українізували мало свідому полтавську молодь. Цілу культурну роботу "Бояна" й інших наших інституцій ми були що хвилини готові перевести на політичні рейки, що й сталося само собою в бурхливі 1917-1918 роки (про це докладніше, див. у моїх спогадах "З минулого'' [див. "1917-ий рік на Полтавщині" та "Від Гетьмана до Директорії" - Т.Б.]). Але деяких особливо цікавих виступів не можу отут не згадати.

В 1912. році (31-го серпня) "Боян" разом із "Музично-Драматичним Гуртком" урядили величавий вечір памяті І. Котляревського. Щороку він уряджував дуже імпозантні свята на честь Т. Шевченка. Ті свята набули собі такої слави, що білети на них звичайно розкуплювалися задовго до концертів.

На початку 1912-го року вибрано почесним членом нашого "Бояна" Миколу Лисенка. Мощенко виписав йому гарним старовинним письмом почесний дипльом, а мені доручено його відвести і вручити у Київі. Памятаю, як сьогодні, це наше побачення. На передодні (це були саме мясниці) був я на діточій українській забаві, де під спровід двох фортєпянів (грав сам М. Лисенко й його старша донька К. Масляникова) виставлено оперку "Снігова Краля".

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 78

Тут я й повідомив його про мою місію і дістав запрошення прибути до нього до дому на другий день по обіді. В призначений час, убраний в офіційний чорний сурдут, явився я в нього. Приняв він мене також офіційно у вітальні. Але, коли я йому відчитав цей дипльом, він був так розчулений, що сльози йому стояли в очах. Обняв мене, поцілував і просив сідати. Видно було, що ця наша пошана до нього особливо його зворушила. В розмові виявилося й чому власне:

— Мені так приємно, що мене не забули власне мої земляки-полтавці! Від своїх усе миліше...

Він розпитував мене про орґанізацію нашого "Бояна" і дуже був задоволений з мойого звіту та просив передати подяку за роботу усім нашим боянцям.

— А от, у нас, у Київі не пішло з "Бояном"...

Я пригадався його памяті і висловив свої думки, чому наша полтавська орґанізація стала відразу на міцні ноги, а київський "Боян" цього не міг.

— Може й Ваша правда — треба було з неї зробити, як ви, відразу українську орґанізацію... То була наша помилка, що ми думали обєднати усіх аматорів музики: видно, що своя пісня ближче до серця...

— Як і своя сорочка до тіла... Розмова стала інтимнішою: згадували спільних знайомих у Полтаві. Я пригадував йому його полтавські концерти, а він розповідав про подорожі з хором. Довідавшися, що я абсольвент природи, він іще більше зрадів:

— Так ми ж із вами товариші по зброї — я також природник! І "альма матер" у нас спільна, тільки що мені не довелося у житті користати з мого університетського фаху...

— Слава Богу, Миколо Віталієвичу, — україн-

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 79

ський нарід дякує долі, що випровадила вас на цей інший шлях!...

Подали нам чаю з вишневою конфітурою. Він оповідав мені про свою останню ювілейну подорож до Галичини, котрої один із багатьох трофеїв побачив я у нього над фортепяном: великий його власний портрет, обрамлений деревляною лірою чудової гуцульської роботи.

Розмова зійшла на останні його твори. Я жалував, що мені не довелося почути його "Енеїди", котру мав право виставляти лише Садовський, бо набув від автора право монополю. Тут я, на моє здивування, почув гіркі скарги на Садовського:

—  Ви знаєте, я вже не ходжу до нього на "Енеїду". Не можу чути! Коли я йому передавав право на вистави, то одною з найголовніших умов було, щоби при виставах супроводила повна орхестра по партитурі. А в нього брак мідних інструментів! Не можу слухати тай годі! Чи ви думаєте, я маю які заробітки з цих вистав? Ніякісеньких, а за те він навіть кілька рублів жалує, щоб маняти зайвого музику!

Далі мова пішла про виконання його творів. Він був здивований, що я так знаю й люблю його музику. Я між іншим звернув увагу, що його прекрасну річ для скрипки чи чельо: "Moment de deses роіr", яке мене просто за серце хватає своєю щирістю, не вміють якслід заграти артисти...

— Ваша правда! Я також не чув, щоб її хто виконував якслід. Взагалі для деяких річей треба спеціяльного темпераменту. От, скажемо, чех або німець: він вам заграє чисто, гарненько, виконає усі ремарки, а тільки не те! Не те, бо в нього кров не та — холодна, спокійна. Для такої речі треба, щоб її заграв циган, жидок або румун: у них кров гаряча — той захопить вас не технікою, а чуттям!...

Я не раз пригадую собі оці слова Небіжчика

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 80

і жалую, що його твори так мало відомі поза межами України. А є серед них перлини світової вартости! Та тепер, чим далі, то все трудніше їх почути навіть з української естради. Більше того: самі їх друковані примирники стали вже бібліоґрафічними рідкостями.

Ще довго розмовляли ми з ним про його життя, про родинні обставини, про умови його праці, і я дивувався: де ще беруться сили у цієї старої людини для великої праці-служби рідному мистецтву? Досить того, що, як я почув від нього, усю свою артистичну роботу він виконував головно ночами, бо в день на те не мав часу!

— Позачиняю двері, щоб не будити наших, та отут коло фортепяну як коли й до рамку просиджу!...

Оповідав про своїх двох синів: Остапа та Тараса, на котрих покладав великі надії в ділі продовжування початої ним роботи.

Пізно у вечері попрощався я з тим надзвичайним чоловіком, котрого ціле життя, праця і кришталевої чистоти шляхетна вдача можуть бути зразками для патріотів усіх народів і всіх часів. Попрощався, щоб не побачити його вже ніколи! Чи буде ж коли що у нас на Вкраїні другий Лисенко?...

24-го жовтня того ж 1912-го року як грім вразила нас телеґрафічна вістка, яку одержала наша Громада в ночі про смерть нашого музики. Почувши цю вістку, я був так вражений, так гірко плакав, як не плакав за рідним батьком.

На похорони в імені "Бояна" і полтавського громадянства наша Громада вирядила В. Щербаківського. Приїхав він і оповів нам про таку величну маніфестацію, якої досі ще ніколи не бачив наш старий Київ! Годі мені тут про неї оповідати докладно. А на спогад привіз наш делєґат квіточку з одного із вінців на могилу нашого Вели-

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 81

кого Земляка-полтавця. Цю квіточку ми як святощі схоронили. На другий рік, коли відкрився у нас український Клюб, у салі над фортепяном повісили ми великий портрет М. Лисенка, а за шклом цього портрету в куточку лежить суха квіточка — спогад з його святої могили...

Память свого почесного члена постановив полтавський "Боян" вшанувати в належний спосіб: ми рішили видати життєпис М. Віталєвича і влаштувати великий концерт виключно з його творів, де було би представлено цілу його ріжноманітну творчість. Для того, щоб зібрати потрібні для життєпису й концерту матеріяли, виїхав я в літі 1913-го року до Київа. Користаючи з особистого знайомства зі старшим сином небіжчика — Остапом, був я кілька разів у їх хаті і в кабінеті, де працював Небіжчик. Остап Лисенко показував мені кілька пак із артистичними трофеями історичних ювілейних подорожей батька в роках 1903 — 1904, а також його ще недруковану спадщину. Серед тих трофеїв, помимо їх матеріяльної ціни, є речі великої артистичної вартости. А недрукованих ріжних творів, здебільшого чисто переписаних і готових до друку, було в той час шість шуфляд. От із цеї скарбниці я й користувався для переписки вже згаданих нот для нашої боянської бібліотеки. Не знаю, що сталося з усією цею спадщиною? Пройшла була чутка, що большевики уряджують музей із мешкання М. Лисенка і мають видати усі його твори. Але я певний, що це є їх звичайний демаґоґічний маневр: щось у роді будування памятника Шевченкові, котре вони голосно реклямували у свій час. З дотеперішньої їх практики можна хіба вивести, що коли вони познайомляться з тою неоціненої вартости спадщиною Україні її Великого Сина, то вони хіба вкрадуть або подбають знищити її "в ударном порядкє", як уже й не один

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 82

із таких скарбів вони знищили, бо ж ото власне і є найстрашніша наша зброя проти нашого поневолення! Це вони добре розуміють, а що у своїй безоглядній жорстокості й послідовності у боротьбі проти всього, що є українського, вони далеко лишили за собою усі царські уряди, то можна думати, що світ ніколи не побачить цього безцінного національного дорібку, що він загине разом із проклятої памяти пануванням сучасних вандалів — червоних володарів нашої нещасної Батківщини!

Зібрані мною матеріяли для життєпису передав я Володимирові Щепотєву, котрий мав його писати, а нотний матеріял у нашу боянську бібліотеку, і ми почали енерґійно приготовлятися до урочистого свята з нагоди першої річниці смерти М. Лисенка. Саме свято відбулося 14-го вересня 1913-го року.

До того дня вже вийшла накладом нашої таки книгарні і перша книжка — його памяти, його життєпис, що й продавалася на концерті. На обгортці портрет композитора в чорному вінці, автор же захований під криптонімом В. Будищанець*). Реферат: "М. Лисєнко і його музична діяльність" виголосив навчитель семинарії Н. Фіялковський. Для влаштування концерту наш боянський хор зєднався з великою симфонічною орхестрою полтавської музичної школи під проводом її директора Д. Ахшарумова. Ми програму виробили так, щоби слухачі мали всебічне поняття про творчість нашого музики. Отже, крім романсів, хорових співів, уривків на фортепян (рапсодія й суїта) були представлені чельово сольо (той са-

*) В. Будищанець: "Славний музика Микола Віталієвич Лисенко". Виданя Полтавської Української Книгарні. Полтава 1913 року. Ст. 46.

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 83

мий "Moment de desespoir") речі хорові в супроводі орхестри й чисто орхестрові. Пригадую такі: Хор із опери "Сафо" ("Світає"), "Іван Гус", "Гей на дивуйте" (всі в супроводі орхестри), а з чисто орхестрових: Увертюра до "Різдвяної Ночі", увертюра до опери "Остання ніч" і "Козак-Шуліка". Останній викликав, можу сказати, небувалий ентузіязм, як серед слухачів, так і серед виконавців. У соліста орхестри (жид — професор школи) аж струна трісла при виконанню, з таким завзяттям він дійсно "тнув" того козака, і мені мимохіть прийшли на память слова Небіжчика:

— От, якби циган або жидок заграв — у них кров гаряча!...

Мушу зазначити, що віддати честь нашому компоністові зійшлися дійсно, як на те, представники ріжних народів. Помимо солістів українців: Карлаша і М. Машір, що приїхала на наше запрошення з Київа, дириґент орхестри — чистокровний родовитий москаль, соліст челіст — чех (професор музичної школи — Копецький), піяністка його жінка і, коли не помилюся, друга солістка — пані Рутковська, жінка місцевого аптикаря поляка, сама з походження вірменка, що дуже часто виступала як солістка на наших боянських концертах. Крім того на концерт прибули із Київа почесні гості: Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська і Остап Лисенко. Велика концертова саля полтавської музичної школи була вщерть повна. Всі були задоволені, всі були раді з цього нашого концерту, а від киян ми дістали й подяку за те, що ми спромоглися на такий багатий виступ, на який не міг собі позволити навіть Київ. Але найбільш раді, найбільш горді були таки ми самі, бо ми перші так ушанували память нашого земляка-полтавця, як пізніше аж до цього часу не вшанувала ніде ніодна

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 84

орґанізація на широких просторах українських земель, навіть за часів Української Держави.

Влітку ж у 1913-тім році, коли я жив у Київі, довелося мені бути приявним на похоронах Лесі Українки. Тому що, як мені здається, ніхто ще не згадував про них, дозволю собі їх описати так, як я бачив.

В початку серпня довідався я з "Ради", що з Сураму на Кавказі, де вона померла, прибуде домовина до Київа і похорони відбудуться на Байковському цвинтарі. З Небіжцицею я, на превеликий жаль, не був знайомий особисто, але я мав особливу любов до авторки "Орґії", "Боярині", "Руфіна й Присціли". — Це була, мало сказати, пошана або любов, ні — пристрасне обожання, пієтизм — свого роду фанатична відданість — так само, як і до М. Лисенка. — Тож, коли я почув про її смерть, хоч на неї чекалося вже давно з дня на день, тяжкий і щирий жаль огорнув мене. Я поспішив віддати бодай останню пошану мойому божищові, якому при житті не міг зложити жертви моєї любови...

В призначений час поспішив я на стацію, коли вже з Безаківської вулиці побачив більше, ніж скромний похід: чорний караван, запряжений парою чорно вкритих коней і невелику купку людей за ним. Ні священика, ні хору, ні хоругов... ні хреста!... Ніде не видно було цеї емблеми християнської любови й покори! Навіть на каравані!

Я зрозумів значіння тієї мовчазної маніфестації. Хтось із приявних підтвердив мої здогади:

— Остання воля Небіжичці... Вона взяла слово з матері, що на її похоронах не буде нічого, що нагадувало б реліґійний обряд.

І всеж Ольга Петровна (О. П. Косач — Олена Пчілка — мати Лесі Українки) не була в силі додержати цього приречення. Перед самою цвинтар-

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 85

ною брамою вона віддалилася від походу і, при вступі на цвинтар, домовину зустрінув разом із нею священик із хрестом у руках. Короткі слова молитви над відкритою могилою і останнє прощання і благословення непокірної доньки символом цеї христіянської покори й незлобивости, проти яких вона так боролася в житті... Ні співу, ні промов, бо коло могили стеріг "усілєний наряд поліції", якої не менш "усілєний" — проводжав домовину й цілу дорогу від стації до цвинтаря.

Стережуть, щоб з цеї скромної, погнутої далекою дорогою домовини не вибух вогонь, щоб не запалив душі прияввих і не запалахкотів в їх останніх словах прощаня... Даремні страхи!... Тихо лунає з грудей невеликої купки приявних "Вічная память", глухо гремлять об віко грудки рідної землі, і тихо та спокійно розходяться льояльні російські обивателі, що прийшли віддати тут останнє цілування тлінним останкам немічної жінки. Але що в душі своїй понесли з цієї скромної могилки, які заповіти Пророчиці заховали в найглибші тайники свого серця свідомі громадяни Української Землі?...

На це відповіли пізніше Крути й Базар і ще не раз дасть відповідь грядуча історія України!...

* * *

В осені 1913-го року наша Громада святкувала у Полтаві відкриття ще одної своєї інституції — "Полтавського Українського Клюбу". При нашій роботі вже давно наспіла конечна потреба для нашої Громади мати місце, де ми могли би зустрічатися зовсім лєґально — свого роду інформаційного осередку і штаб-кватири. Такі завдання положили ми на цю установу і мушу сказати, що наш клюб навіть понад наші сподівання виконав ці

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 86

завдання. Особливо ж це виявилося в часи революції 1917-1918 років.

Як і звичайно, в числі основоположників і керовників клюбу було лише кілька наших громадян — решта ж співчуваючі, більш або менш свідомі своєї ролі робітники. Серед останніх були три видні полтавські адвокати: Евген Сіяльський, Іван Хоменко і Данило Своєхотів. Крім них мій батько — старий клюбмен і ще дехто. Хоч усі наші громадяни вписалися в число членів, але навіть повних паїв усі не могли знести. На початку наш основний паєвий і позичений капітал виносив усього сімсот карбованців. А за пять літ існування наш клюб мав, крім дуже цінного урядження й книгозбірні, готівкою, зложених в тім же згаданім мною кредитовім товаристві, понад тридцять тисяч рублів. На ті часи це був капітал, за який можна було придбати порядний маєток у такім місті, як Полтава, що ми й мали на меті зробити, коли б не всеруйнуюча большевицька навала.

Урядовий дозвіл на відкриття клюбу й його формально затверджений статут дістали ми ще на весні. Ціле літо 1913-го року пройшло в підшукуванні й приладженні помешкання, яке ми наняли на Стрітенській вулиці майже на розі Пушкінської, в будинку-осібняку Гальченка. Відкриття ж ми пристосували до урочистого святкування 75-тих роковин смерти Івана Котляревського, котре ми призначили на неділю 10-го (ст. ст.) листопада. На цей день мали до нас приїхати гості з Київа й Харкова, мала бути урочиста панахида перед памятником, в театрі концерт і вистава, а на передодні відкриття нашого клюбу.

Ті свята минули дуже пишно. Офіційно ініціятива свята Котляревського лежала ніби на міськім самоврядуванні. Були представлені на ньому повітове й ґубернське земські і міське самовряду-

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 87

вання, було багато полтавських громадських орґанізацій, але за їх спинами крилася орґанізаційна робота мало кому відомої нашої Громади. Від киян приїхали на це свято, а головно на відкриття нашого клюбу, Ніковський і проф. М. Грушевський, а з Харкова прибули: М. І. Міхновський та Пономаренко. Я мав надію, що нарешті зустрінуся і представлюся Міхновському, бо ми вже трохи зналися неофіціяльно. Власне я написав був до "Снопа", який виходив у минулому році в Харкві під його редакцією, статтю-відповідь на один лист і цю мою відповідь вміщено в кінці червня 1912 р.*). За моєю статтею пішли інші в тім роді, так що в "Снопі" розгорілися досить жвава полеміка на актуальну не тільки в ті часи тему — про відношення українців до національної роботи. Отже нам лишилося тільки довершити наше знайомство. Але ж він, на превеликий жаль, не міг прибути на відкриття клюбу. Ніби якийсь фатум не давав нам зійтися! Представив мене йому С. Шемет вже по революції, десь в осени 1917-го року в Полтаві, коли ми орґанізували разом партію Хліборобів-Демократів.

Відкриття клюбу відбулося досить скромно.

В суботу девятого листопада в годині четвертій пополудніі зійшлася старшина. Священик о. Болдовський [Федір Іванович Булдовський - Т.Б.] відправив молебень, покропив нашу хату, і голова ради старшини, Евген Сіяльський, оголосив клюб відчинений. Потім відбувся обід для членів і наша хата, якій судилася велика роля в історії Полтави, широко відчинила свої двері для полтавських українців.

А на другий день відбулося головне свято — по офіційних урочистостях з нагоди 75-ліття смерти

*) "Сніп" ч. 23-24 (15-28.VI.1912 p.). "Віктор А. "одна з відповідей на лист п-на С. Р-ка в ч. 22 "Снопа".

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 88

І. Котляревського ми вітали в клюбі прибувших до Полтави гостей.

Самі свята Котляревського (10.XI.1913 р.) складалися з двох частин: в день при памятнику відправлено урочисту панахиду, по якій коло нього зфотоґрафувалися всі делєґати разом із зложеними вінцями. Потім відбулася дефіляда їх з вінцями до міського театру. У восьмій годині вечера в театрі відбулася урочиста вистава "Наталки Полтавки". Перед виставою Г. Коваленко прочитав відповідний реферат про творчість І. Котляревського. У виставі взяли участь і приїзші з Києва артисти: Литвиненкова (Наталка), Саксаганський (виборний) і Маряненко (Микола). Але на головне свято — по виставі, вже неофіційне, зібралися всі до нас у клюб.

Наша невелика клюбна саля була ціла заставлена столами, за якими засіло численне товариство.

В імені старшини клюбу промовив голова нашої ради старшини, він же й голова полтавської ради адвокатів, Евген Сіяльський. Далі слово належало мені (я був у складі старшини). Мені припала честь витати від нашого клюбу київських гостей і найповажнішу особу серед наших гостей — професора М. Грушевського. Від щирого серця вітав я як рівноправний громадянин тут у нашій хаті того, до кого колись ходив у делеґації ще студентом, того поважного професора, якого всі ми тоді за загальною, хоч і мовчазною згодою уважали представником Українського Народу. Чи могло тоді нам кому в голову прийти, що цей наш некоронований король колись так "спролєтаризується"?...

Далі промовляв П. І. Чижевський, заступник голови і відповідали нам гості. Наша вечеря пройшла так тепло, так мило, як рідко коли буває на офіційних урочистостях. При столі ми всі співали

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 89

під проводом Саксаганського. А закінчилася вона загальною метелицею, котру ми під звуки новенького клюбового фортепяну танцювали, господарі й гості — усі разом з нашим головою — старим Сіяльським і найповажнішим нашим гостем — професором М. Грушевським! Я спеціяльно був приділений до професора, щоб йому показати нашу хату і дати пояснення. А показувати дійсно було що! Нашу хату ми прибрали й причепурили, як лялечку. Головну салю розділено на стелі сволоком, на якім, по старому українському звичаю, замість тексту св. письма вирізано не менш святі слова Кобзаря: "В своїй хаті своя правда і сила і воля". Стіни салі прибрано портретами українських князів і гетьманів, а в кутку коло фортепяну спеціяльна громада полтавців: на чільному місці великий портрет М. Лисенка з засохлою квіточкою з одного із вінців на його домовині, потім портрети М. Драгоманова, М. Старицького, М. Гоголя і Григорія Сковороди. Усі портрети прибрано рушниками. Рушники ж, гарно стилево гаптовані, висять над вікнами. У кутку спеціяльно мальована ікона святителя українця, також полтавця — св. Іоасафа (Горленка), білгородського єпископа. У буфетній кімнаті по вказівках В. Мощенка [напевно К. Мощенко - Т.Б.] зроблено великий і різьблений мисник, на якому опошнянських виробів посуда й два великих черепяних барани. Пізніше фотоґрафічні знимки цих двох наших світлиць були вміщені в "Ілюстрованій Україні" (ч. 3., з дня 15-го липня 1914-го року). В бібліотечній кімнаті на накритім вишиваним обрусом столі усі українські видання, які можна було здобути на Вкраїні в той час. На стінах портрети видатних українських письменників і вчених, а на чільному місці гарний портрет самого проф. Грушевського, на який він і звертає свою особливу увагу. Гарно різблені в українському стилю шафи, повні книжок. Взагалі такої

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 90

затишної і так гарно, згідно з нашими народніми звичаями прибраної хати, як наш полтавський клюб, не бачив я ані перед ним, ані по ньому ніколи більше. Але помимо зовнішньої сторони, мав він дещо цікавого й небуденного для інтеліґентного українця. Від одного старого українця-бібліофіля в Полтаві (учителя П. Залозного) вдалося мені набути його книгозбірню, котру він збирав ціле своє життя, усього за двісті рублів. Книг було понад дві тисячі томів і серед них такі як: Енеїда Котляревського, першого видання, "Історія Русов", "Історія України" Маркевича, проф. М. Грушевського й Бантиш-Каменського, "Байки й прибаютки" Л. Боровиковського, повний комплєт "Основи" й "Київської Старини", й багато річей в тім же роді. Тому, що видання книгозбірнею було доручене мені, а я крім того був і скарбником клюбу, то в дальшому я не жалував грошей на книжки. Так, в одну зі своїх подорожей до Львова привіз нам В. Щербаківський повний комплєт "Записок Наукового Т-ва ім. Шевченка", крім того я слідив і купував кожну нову українську книжку, що зявлялась на ринку. Тож нема нічого дивного в тому, що наша книгозбірня послужила першим джерелом для науки в Полтавськім університеті, який відкрито пять літ пізніше. Крім того ми мали досить коштовне урядження. В нашім клюбі був один з найліпших у Полтаві білярдів, чудовий фортепіян, фабрики Мюльбаха, гарні українські килими, українські ґравюри й т. п. Читачеві певно цікаво буде знати, з яких коштів придбано оте все? Аджеж не з тих 700 карб. на половину позичених грошей, а ні з певністю не з членських вкладок, бо в дійсності при не великій членській оплаті (шість рублів на рік) і при кількости наших членів, що в найліпші часи (1917-1918 рік), не перевищала числа 120 душ, очевидно, годі було

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 91

те все набути, оплатити мешкання й службу та щей зібрати понад тридцять тисяч готівки за так короткий час. Дійсно те все майно нажилося від трудів не дуже "праведних". Ті гроші заробили ми на картах і то на грах газардових, в першу чергу на шмен-дефері. Коли ми тільки відкрили наш клюб, то стало питання: чи з нього зробити чисто культурну установу, а чи недуже перебирати в засобах і поставити його так, як стояли всі інші клюби в Полтаві, то є дозволити й газардові гри. Першу точку погляду заступав Г. Ротмистров, а я без ніяких застережень — другу. На сьому ґрунті було в нас не мало суперечок. Пробували ми й так, і так. Отже при першому, цілком культурному способі наш клюб стояв цілком порожній. Хіба дві-три особи прийшли почитати ґазети за цілий вечір. Коли ми побачили, що горимо, то дозволили грати в шмен-де фер. Відразу клюб став повний. Але тут була чимала й небезпека, крім того, що газардові ігри офіціяльно були заборонені, треба було забезпечити й нашим відвідувачам, що здебільшого з українством не мали нічого спільного, чисту гру й безпеку від набігів поліції. От у тому й полягала найтяжча робота нашої старшини. Щоб слідити за порядком і безпечністю наших гостей, черговий старшина мусів перебувати у клюбі цілу ніч, часто до 9—10 години ранку, а як коли то й до вечора другого дня. Отся робота коштувала нас найбільше нервів і здоровля тим більше, що деякі з призначених громадою її членів — старшини клюбу від чергування незабаром відмовилися. Лишилося нас троє (П. І. Чижевський, Макаренко та я). Отже приходилося передавати ті обовязки іншим старшинам — негромадянам, котрі й виконували їх більш-менш сумлінно. В числі тих старшин негромадян, що понесли велику працю і зложили нам великі услуги при карточних столах були: мій

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 92

батько, син байкара Боровиковського, відомий на всю Полтаву клюбмен — Лев Левович Боровиковський, Віктор Петрович Храпко, Борис Мамаєнко і ще дехто.

В той спосіб орґанізований наш клюб, стояв дуже добре матеріяльно (як коли наші заробітки з карт досягали до двохсот—трьохсот рублів на добу), з другого ж боку тих грошей, зібраних здебільше з людей, що з українством нічого спільного не мали, ми не жалували на українські справи, а в першу чергу на пропаґанду. Ми орґанізували "суботники", де виступали (від "Бояна") прелєґенти з викладами на українські теми, а потім були співи й танці, що приваблювало нашу молодь. Наша книгозбірня також робила своє діло, бо ми не жалували грошей на ґазети, брошури й відповідну белєтристику. Вкінці ми досягли своєї ціли: наш клюб став лєґальним осередком українського життя в Полтаві, щоб підчас революції перетворитися в нашу фортецю й ґенеральний штаб. Зрозуміло, що й полтавська адміністрація не спускала з нього ока, але ми вели свої справи так чисто, що придертися до нас було годі. Одначе, вже по революції, коли одному з членів і старшини нашого клюбу (Д. Своєхотову) довелося розібрати архив "Полтавського жандармського отделенія", він там знайшов доклад тайної аґентури ґубернаторові зі списком усіх членів клюбу і відповідною характеристикою кожного з нас. Цікаво, що про нашу Громаду в тих матеріалах не було згадки: очевидно, що полтавська розвідка до неї не докопалася.

Велика користь з нашого клюбу полягала в тому, що він був осередком інформацій і для всіх українців, які прибували зпоза Полтави. Мені самому з приємністю доводилося показувати його декотрим селянам, котрі нас відвідували й дивувалися та раділи, що ми так гарно влаштували нашу

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 93

хату. Бували в нас гості з Київа, Харкова, Катеринослава, Кубані — майже з цілої України. В літку 1914 року мав я приємність гостити в ньому й Хведора Кіндратовича Вовка, котрий висловив мені своє велике задоволення з нього. Бували в нас гості й неукраїнці і чужоземні ізза кордону. З них у першу чергу уважаю за потрібне пригадати відомого жидівського діяча-сіоніста В. Жаботинського, котрого ми принимали вечерою і до котрого я говорив в імені українців привітну промову. Він дуже щиро й сердечно дякував нам, запевняючи, що зробить усе, аби направити жидівські відносини на дорогу українсько-жидівського порозуміння й приязни, які він уважав за дуже корисні й конечні особливо ж на Україні. Я дуже жалую, що мені не довелося зустрінутися з ним у Парижі підчас процесу бл. п. С. Петлюри, а то я пригадав би йому наші розмови в Полтавськім Українськім Клюбі!... До речі буде сказати, що наші відносини з полтавським орґанізованим жидівством, а в першу чергу зі сіоністами все були дуже добрі.

На початку війни завітав до нашого клюбу якийсь видний сербин. Він представився нам як член скупщини і делєґат від Сербії, якого ціллю є скрізь шукати матеріальної і моральної допомоги для його народу. Ми приняли його як могли чемно, але з наших розмов він зрозумів, що на матеріальну допомогу від нас йому трудно числити з уваги на наш тоді ще не дуже блискучий стан, що ж до моральної, то відразу нам далося відчути його московські симпатії, як певно ж і він відчув, що серед нас в тім напрямі він співчуття не знайде. В кожному разі ми попрощалися без особливої теплоти і більше його не бачили.

Третьою орґанізацією нашої Громади в Полтаві була "Українська книгарня". Заложена вона пізніше як "Боян" і трохи скоріше як клюб. Паєвого

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 94

основного капіталу зібрали ми небагато. Але київська громадська книгарня уділила нам у кредит книжок на тисячу рублів і з того почали ми наше діло. В невеликім льокалю на Мало-Петровській вулиці близько Европейського Готелю розложили ми зпочатку убогенький наш крам. За продавця взяли людину енерґійну (В. І. Вікторенка), який добре повів наш інтерес. Незабаром до книжок і канцелярійного приладдя долучили посуд і кустарні вироби полтавського земства. Ще далі стали ми діставати в кредит і в комісовий продаж книжки й гуцульські деревляні вироби та посуду зі Львова. Діло йшло чим раз ліпше. Під кінець ми стали думати про підшукання більшого льокалю, бо той уже не міг містити нашого краму. Нарешті занялися ми й видаванням книжок. Першою вийшов уже згадуваний життєпис М. В. Лисенка, а другою оповідання Мачтета "Заклятий козак". Переклад з московської мови зробив усе той же Макаренко (під криптонімом "Павло Сиротенко"), я виправив і зредаґував. Книжка мала такий успіх, що за два роки ми її надрукували другим накладом. Крім того вже в р. 1918 випустили ми книжку Льонгина Цегельського "Русь Україна, а Московщина Росія". Ініціативу й цілий труд (коректуру й інше) взяв я на себе. Над виданням сієї книжки мушу трохи спинитися, бо її вихід у світ може бути цікавою ілюстрацією до тодішніх наших відносин і настроїв.

Як тільки в р. 1918. настав більш-менш вільний рух між нами і Галичиною, прийшов єдиний її примірник до нашої книгарні. Коли я його побачив, то схватив до рук і вже не випустив: се ж була та євангелія, котра просвітила мою душу в pp. 1901-2. Я завзявся за всяку ціну видати її і поширити між наших людей, бо вірив, що вона зробить велику місію. Свої пляни я відкрив перед нашими старими громадянами, в першу ж чергу перед П. І. Чижевським.

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 95

Але вони, на моє здивування, не виявили великого захоплення: стали відговорюватися тим, що грошей нема, що нікому працювати над накладом тощо. Всю орґанізаційну й технічну працю я взяв негайно на себе. Але грошей мені не дали. Тоді я кинувся шукати грошей. Був у нас у Полтаві союз кооператив, що звався "Спілка споживчих товариств", на чолі якого стояв с-д. М. Токаревський і взагалі провід у ньому вели наші с-д. Тому, що великою інтеліґентністю наші с-д. не відзначалися і, як виявилося, сього твору з них не ніхто не знав, а з другого боку їм імпонувала культурна робота, я підмовив їх дати грошей на наклад. За те на книжці мала стояти їх марка. Вони погодилися і я почав роботу. По правді сказати, вона була дуже тяжка. Насамперед у Полтаві, як виявилося, не можна було дістати деяких літер, яких треба було в тексті. Довелося мені замінити їх якимись старими словянськими чи що. Вдруге мої грошодавці поставили мені неодмінну умову, щоб я так переробив текст і правопис, аби книжка була зрозуміла для широких мас полтавського населення. З жалем сердечним, не спитавшися на те дозволу автора (а де його було шукати в ті гарячі часи?) став я калічити його твір, дбаючи про те, щоб як найменше віддалятися від ориґіналу. Але за мною пильно приглядали все ті ж мої грошодавці: я їм носив кожний аркуш моєї коректи до перегляду. Переглядаючи коректу вони розшолопали, що ся брошура мало підходить до їхньої віри. Отже, коли вже відбито більшу половину книжки, Токаревський мені зненацька заявив, що вони не можуть випустити її під своєю фірмою. Мені було все одно під якою, аби лиш дали грошей. Але вони й грошей не хотіли давати. Я запротестував. Токаревський, своїм звичаєм, сховався і післав мене до товаришів, що завідували тим відділом кооперації, який видавав книжки,

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 96

В тій справі я вів пертрактації зі старим Ковалевим. Наша розмова виглядала більш-менш так:

— Ми не можемо випустити такої книжки...

— Чом?

— Бо се ж чистісенький шовінізм!...

— Який там шовінізм?

— Та Ви тільки подумайте, що автор говорить про Москву й москалів?

— Правду!

— То є чоловіконенависництво, а нашою ціллю є противитися його поширенню.

— Не плетіть дурниць! Книжка розкриває українцям очі на дійсний стан річей, а коли то не є вигідно для Москви, не наша в тім журба. Нам вона корисна, бо виховає нам наших громадян-патріотів Української Землі.

— Нашим завданням є обєднувати робітничу клясу всіх народів, а не сіяти національний антаґонізм.

— Ну то й обєднуйте собі на здоровля! А мені дайте обіцяні гроші, я поставлю на книжці своє імя як видавець...

— Не дамо!

— А ті кошти, що вже понесено?

— Ми покриємо, а наклад знищимо.

— Ну, того то я вам уже не дам!

Я заговорив із ним круто, обіцяв їм зробити скандал і вкінці ми приняли якесь половинчасте рішення. Але я бачив, що з того пива не буде дива. Тоді я метнувся у другий бік: я познайомився з В. Отаманівським, головою видавництва і книгарні "Вернигора", котрий і закупив у мене весь наклад. Він дав потрібні гроші на докінчення друку і так докінчена книжка побачила світ. При особистій зустрічи з Л. Цегельським я перепросив його за самовільне видання і оповів йому цілу пригоду. Він, спасибі йому, не ремствував на мене.

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 97

Цікава й доля того накладу: ті кілька сот примірників, що ми мали в Полтаві на складі моментально розпродано. З решти накладу в Київі успіли дещо розпродати, а те, що лишилося, по своїм приході зараз же сконфіскували і знищили большевики.

В р. 1918. у літі ми видрукували "Відозву до Німців" Українського Національного Союзу. Цей наклад (10.000 примірників) розпродали за кілька днів. Збиралися друкувати брошуркою-"метеликом" і український переклад відомої статті єпископа Єнісейського і Красноярського Нікона (Безсонова) — "Орли й ворони", але чомусь (вже не пригадую причин) не видрукували.

Крім книжок пробували ми видавати й ноти. Се вже була цілком моя власна ініціатива. Робив я се за свій страх і риск під фірмою "Бояна". Цікаво, що почав я буквально без одного шага в кишені. Літоґрафія Дохмана перший наклад згодилася надруковати мені в кредит, дала паперу також у кредит. Писав ноти каліґрафічним письмом один мій приятель землемір безплатно. Він же робив і мистецькі прикраси на обгортці. Першу тисячу першого нашого накладу "Заповіту" для мужеського хору ми розпродали за кілька тижнів. З тою одержаною від продажу готівкою видали ми другим числом "Не пора" й третім — пісню про "Козака Софрона" в укладі М. Лисенка. Не більше як через пів року ми мали коло тисячі рублів готівки у спеціяльному видавничому фонді "Бояна". Якби не всеруйнуюча большевицька навала, то думаю, що на сьогодні ми мали би велику накладню нот.

До речі хочу тут подати до ширшої відомости історію дуже популярної мельодії "Заповіту" Т. Шевченка, яку пізніше на мішаний хор уложили К. Стеценко й О. Кошиць. Підчас переписування вже згаданого мною нашого накладу "Заповіту", зу-

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 98

стрінувся я з Миколою Ризенком [можливо мається на увазі Іван Миколайович Ризенко - Т.Б.]. У розмові я йому пояснив, що друкую вперше повний текст "Заповіту": лєґальний на загальнопоширену мельодію, а "поховайте та вставайте" — ориґінальна й досі невідома гармонізація, яку співає в Київі студентський хор і яку я звідти дістав і влучив до старої.

— А чи Ви знаєте, хто є автором тої старої популярної і всім відомої мельодії?

— Ні, не знаю.

— Так знайте, що то є дуже скромна людина, наш таки полтавець — народній учитель Іван Гладкий. Він настільки скромний, що й досі не хоче, аби люди знали, що він є автором. Він, бачите, — ділєтант. Написав на мужеський квартет. Далі його підхватили полтавські семинаристи і рознесли по Полтавщині, а тепер — співає хором ціла Україна. Он Григорій Іпатієвич Маркевич випускає друком також той його "Заповіт", але й на нім Гладкий не дозволив виставити свого повного прізвища... [Тут Андрієвський щось наплутав. Музику до "Заповіту" написав Гордій Павлович Гладкий, але він помер у 1894 р. і не міг не дозволити виставити свого повного прізвища - Т.Б.]

Дійсно, майже разом із нашим накладом вийшов і наклад Маркевича, на якому автор фіґурує в скороченню як І. Г-ий [у своїй статті про Гладкого П.П. Ротач пише: "Ноти вперше опублікував полтавський видавець Г. Маркевич 1909 з позначкою: «Слова Т. Шевченка. Музика Григорія Гладкого»" - Т.Б.].

Крім продажу книжок у Полтаві і в Полтавщині наша книгарня старалася поширити свою роботу і поза її межами. Так ми взяли участь у виставі українських художніх виробів, що відбулася в 1913 році на Великодні свята у Єлисаветграді. Мене вислали туди в цілях не тільки розпродажі, але й навязання звязку з єлисаветградськими українцями. Пригадую, що по дорозі до Єлисаветграду, саме в Кременчуці, дігнала мене вістка про смерть М. Коцюбинського (вмер 12.IV.1913 p.). Ся вістка засмутила мене дуже, але настрій мій покращав від величезного успіху, який мали наші експонати: — меньш як за три дні я розпродав увесь мій крам, мало того — дістав замовлення й навязав деякі торговельні й культурні звязки з єлисаветград-

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 99

ськими українцями. Між іншими познайомився я там із з відомим "артільним батьком" Миколою Левитським. Він був приємно здивований моїми інформаціями про нашу торговлю і взагалі про нашу роботу в Полтаві.

Очевидно, що й наша книгарня була сіллю в оці полтавській адміністрації. Вона шукала всякої причіпки, щоб нас зліквідувати. Але й ми були дуже обережні. Якось удавалося нашому Вікторенкові так вести справу, що формально причепитися було ні до чого. Навіть про заборону деяких книжок чи карточок удавалося нам довідуватися раніше, ніж про це довідувалася поліція, яка являлася до нас іх конфіскувати, і ми зарання розпродували між нашими знайомими такий товар.

Ще до вибуху революції 1917-го року якось через Штокгольм умудрився прислати до нашої книгарні В. Степанківський з Льозани свою "L' Ukraine". Ми радісно витали цей орґан. З нього я черпав матеріял для моїх перших аґітаційних докладів і виступів, як тільки на це настала спроможність, то є вже на весні 1917-го року.

Сама вивіска нашої книгарні колола очі поліції. Але і з нею вона нічого не могла зробити, бо наше торговельне товариство носило формальну назву фірми "Українська Книгарня", що й було великими літерами зі стилевими прикрасами виписане на великій бляшаній таблиці. Для того ж, щоб не причепилися, що вивіску зроблено в неофіційній мові, Мощенко накрутив у горі над українськими словами, як міг нерозбірними літерами й фарбою, що не різнилася від тла: "Книжная торговля". Таким способом, перші слова, яких не міг прочитати звичайний покупець, мали служити нам обороною перед поліцією. Але й це не помогло. Вже підчас війни зявився у нас пристав і в імені ґубернатора наказав зняти вивіску. Ніякі арґументи правного ха-

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 100

рактєру не помогли. Тоді Вікторенко просто відмовився зняти:

— Коли хочете знімайте самі, а ми будемо скаржитися!

Дійсно, поліція явилася і зняла вивіску. Але на короткий час. Незабаром нам дозволено її вивісити знову. Те діло, що так делікатно почала російська царська поліція, пізніше докінчила з безпощадністю, на яку тільки вона сама здібна, російська соціялістично-большевицька поліція!

Отак жили ми й працювали, лявіруючи між ріжними Сцилями й Харибдами, коли зненацька цілком несподівано для нас застала нас війна. Не можна сказати, щоб ми були дезорієнтовані: навпаки — інстинктовий страх перед небезпекою злучив нас усіх, більше як коли. Хоча, мушу тут сказати, що в нашій громаді за ввесь час мого перебування ніколи ніяких поважних суперечок і ріжноголосиць не було.

Декого з наших тішив надіями маніфест Миколи Миколаєвича* щодо Польщі. Але виявилося незабаром, що Україні годі було чекати на такий маніфест, хіба якраз навпаки: чекати на операцію скоршого чи повільнішого закручування в "бараній рог". Українську періодичну пресу припинено з перших же днів. Незабаром у російських ґазетах зявилися з відповідними коментарями відомости про "Союз Визволення України". Коли ж зявилася в "Українській Жизні" відома декларація льояльности супроти Росії, то на декого з нас зробила вона пригнічуюче вражіння. Більшість членів нашої Громади була тої думки, що такою декларацією може вдасться що врятувати з нашого доробку. Марні надії! Скрізь в Україні відразу далося від-

* Обращение Верховного Главнокомандующего (20.07.1914-23.08.1915) Великого князя Николай Николаевича Романова к полякам (доповнення моє - Т.Б.:

«Поляки, пробил час, когда заветная мечта ваших отцов и дедов может осуществиться.

Полтора века тому назад живое тело Польши было растерзано на куски, но не умерла душа её. Она жила надеждой, что наступит час воскресения польского народа, братского примирения её с великой Россией. Русские войска несут вам благую весть этого примирения. Пусть сотрутся границы, разрезавшие на части польский народ. Да воссоединится он воедино под скипетром Русского Царя. Под скипетром этим воссоединится Польша, свободная в своей вере, в языке, в самоуправлении.

Одного ждет от вас Россия: такого же уважения к правам тех национальностей, с которыми связала вас история. С открытым сердцем, с братски протянутой рукой идет к вам великая Россия. Она верит, что не заржавел меч, разивший врага при Грюнвальде. От берегов Тихого океана до северных морей движутся русские рати.

Заря новой жизни занимается для вас. Да воссияет в этой заре знамение креста, символа страдания и воскресения народов.

Верховный Главнокомандующий Генерал-адъютант Николай.

1-го (14-го) августа 1914 года».

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 101

чути тиснення петербурзького (або по тодішньому патріотичному "петроградського") преса. Хоч, мушу признати, що всеж порівнюючи з іншими місцями, у Полтаві, ми той гніт відчували найменше. Правда, зараз же ми ужили профіляктичних засобів. Не лізли у вічі з виявленням нашої льояльности, але намагалися навіть її видимість використати в наших цілях. Так, на перших же порах стали скрізь орґанізуватися комітети допомоги раненим. Орґанізували й ми такий при клюбі. Усі шили й посилали на фронт білля — посилав і наш комітет. Але на нашому біллю стояла українська печатка. Ми подбали про виразність українського напису і про те, щоб фарби були міцні... Може бути наївна, а всєж пропаґанда української ідеї! В той час, коли київський український клюб віддав своє помешкання на лікарню для ранених, ми зробили хитріше: наш клюб урядив лікарню на два ліжка в сепаратній кімнатці в тому будинку, де жив П. І. Чижевський. Гарно, з усяким можливим комфортом, обставили нашу лікарню, а ранених до неї вибірали спеціально українців. Між усякими дарунками давали їм головно українські книжки, носили читати українську літературу (лєґальну очевидно!) і т. п. Незабаром адміністрація розкусила в чому річ і нашу лікарню закрила. Тоді, щоб нам дали спокій, ми зобовязалися покривати кошти утримання двох хориїх при загальній лікарні в "Богоугоднім Заведенні" (велика лікарня Губернського Земства у Полтаві) і в такий спосіб зберігли наше джерело прибутків і осередок нашої роботи — наш клюб.

На мою долю в той час випало багато роботи. Ще за два роки перед війною, з доручення нашої громади виставив я свою кандидатуру при виборах до міської ради ("Городская Дума"). Ми бльокували тоді з К-Д-ами і я вийшов на кандидата. Коли ж деяким нашим радним прийшлося вступати

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 102

в ряди війська, то прийшла моя черга заняти крісло радника. Цікава була моя служба на тому полі! Наш міський голова того часу С. Заньковський, людина незла, тиха, що всіма способами держався за свою посаду (задля гонору, а не грошей, яких він мав досить) і, як годиться, льояльний російський громадянин-патріот дуже не хотів мати мене в числі радних. Та нічого було робити: прийшла моя черга, і він, хоч як кривився, мусів запросити мене до виконування моїх функцій. Виявилося, що він був досить хитрий і зручний дипльомат. Він приняв мене так мило, так ласкаво, що я здивувався. Далі його відношення до мене ставали чим раз ліпші.

Отже моя робота, як радника, забирала в мене не мало часу. Я приняв обовязки голови думської комісії по завідуванню міськими різницями, потім під моїм доглядом поставили при них же миловарний завод. Через мої руки проходило сила різних матеріялів і сотки тисяч грошей і, хоч моя служба була цілком гонорова і безплатна, або власне через те в першу чергу, я мав багато клопоту, аби мої підвладні робили свою роботу як найдобросовісніше. Про дрібниці тут не буду згадувати (докладніше з т. І. "З минулого"), лише трохи пізніше згадаю, як мені довелося використати мою посаду радника. В кожному разі це була моя робота з припоручення громади і громада ж давала мені деякі вказівки і припоручення. На домагання громади я зрікся головування в комісії пізніше, коли по революції, мене вжили до політичної роботи.

Коли російські війська взяли Львів, серед нас запанували сум і журба, бо вже з перших кроків російського війська в Галичині для кожного стало ясно, як має виглядати маніфест Миколая Миколаєвича в застосованні до українців взагалі і до галичан зокрема. Коли ж ґраф Бобринський з єпископом Евлоґієм розвинули свою дальшу діяльність,

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 103

коли до нас дійшли вісти про закриття українських шкіл, про знущання над уніятськими священниками, нарешті про арешт і вивіз до Росії митрополита Андрея [Шептицького], то ми зовсім упали духом. Ми зрозуміли, що останній нашій культурній твердині грозить загибель. Не було людини серед членів нашої громади, котра тепер мала би про те іншу думку, але реаґували ми ріжно. Пригадую такий епізод. Якось П. І. Чижевський сповістив мене, що з Київа одержано від київської громади пропозицію висловити наше відношення до російської політики в Галичині. Малося на увазі зібрати думки всіх громад і навіть від кожної проект протесту, який в імені українців заходами наших більших політиків мали винести десь за кордоном перед очі цілого культурного світу. Дрібниць цієї справи я вже не пригадую. Отже П. І. Чижевський запропонував мені написати проект такого протесту від нашої громади. Я був переобтяжений роботою, одначе просидів ніч і зложив такий протест-відозву. Наша громада зібралася в музеї Мощенка. Я був змучений від неспаної ночі, а головне мені краялось серце від тої кривди, яку роблять нашому нещасному народові по обох боках кордону. По відкритті засідання мені предложено прочитати мій проект. Я почав читати. Коли ж дійшов до того місця, де я малював, як сам наш народ розуміє і представляє свої історичні кривди у відомій пісні про Морозенка такими словами:

"Вся ти наша Україно славою покрита —
Лютим горем та сльозами та горем полита!
Скубли Тебе з усіх боків й з усієї сили
І хрещені й нехрещені сусідоньки милі"... —

то мої нерви не видержали: я вибух риданнями. Стало ніяково... Я не міг продовжувати читання. За-

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 104

кінчив за мене хтось другий. Не знаю, яке вражіння справила моя відозва на інших, але Г. Г. Ротмистров висловив свою думку, що вона хоч і добре написана, та тільки не для європейської публики — для неї, мовляв, потрібно арґументів до розуму, а не серця. Ту відозву він і пропонував переробити у такому напрямі. Мене ж опанувала така депресія, що я не перечив і передав їм рукопис. Що вони з ним зробили, як переробили і чи послали куди, я не знаю. Мені прикро і ніяково було згадувати про ту хвилю моєї душевної слабости.

Коли ми довідалися про те, як обходиться російська влада з митрополитом Андреєм [Шептицьким], виникла була думка прийти на допомогу цьому Мученикові за нашу справу. Можу сказати, не боячися помилитися, що всіх нас без різниці віку й переконань, однаково боліла Його доля. Але що могли зробити ми — полтавці, яких розділяли великі простори від Його вязниці? Ми мали відомости, що київські українці вживають заходів, аби чим можна полегчити Його долю і що дещо вдалося вже зробити в тім напрямі. Одиноке, що могли зробити ми — полтавці — це заманіфестувати в якийсь спосіб нашу найглибшу пошану перед історичною постаттю Митрополита, котрого ми уважали нашим, не менш, як наші закордонні брати. Це ми й зробили пізніше — вже по революції, як тільки до того трапилася нагода і за це мене трохи не відлучили від церкви як "поширювателя унії". (Докладніше про те в II. томі "З Минулого").

Та, на щастя, російська окупація Галичини була лише часовою окупацією, а не остаточним її прилученням до Росії, як то ми зпершу думали і чого так боялися. Незабаром почався відступ із Галичини російського війська з усіма його жорстокостями, а в тім числі і з забором т. зв. "закладників". Десь у жовтні року 1915. одного вечора при-

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 105

біг до клюбу заклопотаний П. І. Чижевський і сказав мені таке:

— Щойно я бачився з Короленком (відомий російський письменник Володимир Галактіонович Короленко жив у ті часи в Полтаві). Знаєте, що в Полтаві у тюрмі сидять галичани закладники? Адміністрація думала пересилати їх дальше в Сибір, але Короленко звідкись про них довідався і випросив, щоб їх лишили у Полтаві. Тепер він передає їх під нашу опіку. Треба щось робити!

Ми умовилися, що крім негайної допомоги, кожний подбає, щоб добути їм роботу. Я взявся пристроїти кількох на службу у Полтавській Міській Управі. На другий день явився я до Заньковського, представив йому справу і просив приміщення на роботу скільки можна. Заньковський прирік мені, що будуть приняті. І дійсно негайно принято двох чи трьох, а в тому числі небіжчика директора Івана Прийму з Яворова.

А ввечері Чижевський привів нам до клюбу і трьох наших земляків. Були це директор ґімназії Іван Прийма, адвокат др. Іляріон Боцюрків і священник о. Теодор Чайківський. Бідно вбрані, виснажені переїздом і перебуванням у тюрмі, але, на наше диво, веселі й бадьорі. На всіх нас справили дуже добре вражіння — головно ж заімпонували нам тою своєю бадьорістю, рожевими поглядами на будуччину і патріотизмом того спеціяльно галицького типу й виховання, котрий ми з Поливановим колись так подивляли. Цих троє людей пізніше стали для нас рідними. Вони жили з нами одним життям, помагали нам де тільки і як могли в нашій роботі, а що найголовніше — були для нас самих зразком громадських робітників. Д-ра Боцюркова пристроїли ми до старшини нашого клюбу, а пізніше на роботу до члена громади адвоката І. Хоменка, о. Чайківський найшов собі працю в коопе-

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 106

рації, а директор І. Прийма став одразу моїм щирим другом, однодумцем, а пізніше і помічником в орґанізації українського шкільництва в Полтаві.

З д-ром І. Боцюрковим і о. Чайківським у нас були також найліпші дружні відносини. Вони щиро стали до громадської роботи і помагали нам, особливо ж уже по революції на прилюдних виступах, коли ми вели боротьбу з нашими ворогами з табору всеросійського.

Допомагали ми не тільки своїм. Пригадую нпр., що в 1915 році, коли німці заняли Варшаву, до нас у Полтаву докотилася хвиля утікачів із Польщі. Декотрі з них лишилися буквально без нічого — ледви чим тіло було прикрити. В Полтаві орґанізувався поза іншими й громадський комітет допомоги. З доручення нашої громади увійшов я в той комітет. Мені випало орґанізувати допомогу харчову. Незабаром арендували ми у мого доброго знайомого реставрацію "Версаль", де й урядили першу їдальню для втікачів. Пізніше, як уже все було зорґанізоване, уважав я за можливе зложити свої обовязки на руки самих втікачів-поляків (власне одної старушки польки і її доньки, яким передано завідування їдальнею) та нашим полтавським дамам-полькам (з них памятаю паню Желіховську).

Взагалі наші відношення з місцевою польською кольонією й до того були найліпші, а потім і ще покращали. Не знаю, чи доведеться мені коли де зустрінутися з тими поляками — тоді втікачами, які мене запросили до себе на кутю на Різдво, а в мене про ту вечерю у "Версалі" лишилися найліпші спогади!

Формально, як орґанізація, наша громада перестала існувати зараз же по революції в перших днях квітня 1917 року. Більшість її членів заявилися як радикали-демократи. Я ж лишився "диким". П. І. Чижевський, Ротмистров і К. Товкач уговорю-

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 107

вали мене вступити до Р-Д, доводячи мені, що моя робота як окремої одиниці пропаде даремно в такий час, коли кожний українець багато може принести користи своєю особою в орґанізованій роботі. Але я по правді їм признався, що мене відштовхує від Р-Д-ів хоч неясний, та досить проте помітний соціалістичний душок тої партії. Вони доводили мені, що це настрої в кожному разі меншости, що от незабаром має бути в Київі партійний зїзд Р-Д, на якому остаточно здекларується програма.

— У Ваших же інтересах, щоб Ваші думки запанували в партії. Ви можете домагатися того своїм впливом!...

Я дався намовити і навіть один раз виступив в імені Р-Д прилюдно.

Делеґатами на перший Всеукраїнський З'їзд у Київі, що відбувся 7-9 квітня 1917 р. послали ми П. Чижевського і К. Товкача. Вони ж були й нашими делеґатами на з'їзд Р-Д, який мав усталити остаточно програму партії. Перед від'їздом були у нас партійні збори, на яких ми дали вказівки нашим делеґатам. Пригадую, що я, П. Макаренко, Грицько Коваленко і ще дехто поставили ультимативне домагання, щоб програма Р-Д ясно відмежувалася від соціалізму. По тому всьому наші делєґати, вернувшися привезли нам програму партії "соціялістів" та щєй "федералістів"!... Обурений таким кінцем справи я негайно зголосив свій виступ із партії і намовив до того ще й П. Макаренка. Не прилучився до С.-Ф. і Коваленко.

До речі: по орґанізації Центр. Ради у Київі тимчасовими членами її на Полтавщину в Київі призначено такі чотири особи: П. І. Чижевський, Г. Ротмістров, Володимир Шемет і К. Товкач, з них троє члени нашої полтавської громади, а В. Шемет

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 108

лубенської. (В моїх споминах "З минулого" т. І. я згадував тільки про двох).

Найти собі притулок у партії вдалося мені пізніше — вже в кінці літа 1917 року, а було це так.

Якось до мене звернувся мій добрий знайомий Вячеслав Липинський, котрий жив у Полтаві вже близько року і з яким мені приходилося працювати разом, але поза громадою (до нашої громади він не входив) з пропозицією вступити в орґанізацію хліборобів-демократів. Партії ще орґанізованої не було, але вона була в стадії орґанізації, а я власне мав бути одним із членів основоположників, бо В. Липинський знав добре мої погляди й уважав, що вони цілком підходять до такої партії, яку малося заснувати для обєднання хліборобських, а тим самим нєсоціялістичних елементів нашого суспільства. Справа з орґанізацією покищо стояла так: В. Липинський разом з С. Шеметом уже орґанізували ґрупу Х-Д. в Лубнях, а тепер при моїй допомозі мали би орґанізувати таку ґрупу в Полтаві і в її околицях. Програми партії ще не було і Липинський предложив мені написати проект такої програми. Його пропозиція зводилася до того: він, я і С. Шемет напишемо кожний свій проект. Тоді на ширших зборах наших однодумців представимо на обговорення усі три проекти. Ті збори мають вибрати якийсь один, або найліпше з кожного і в той спосіб зредаґуємо програму нової партії. Ми з Липинським призначили речинець, на коли мають бути готові обидва наші проекти, і в призначений день зійшлися у мене, щоб прочитати й обговорити обидва. Кожний із нас по призначеному планові, написав передмову до свого проекту, а потім ішла сама програма. Я в моїй передмові давав для програми обосновання більше натур-фільозофського характеру, а він, як історик — історичного. В тому ми доповняли один другого і розбіжности в нас не

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 109

було. Але ріжниця засадничого характеру була у нас щодо розвязання земельного питання, найосновнішого в той час для програми кожної політичної партії. Мій проект виглядав так:

А) Щодо зібрання земельного фонду. Від землевласників держава примусово викупляє лишки землі понад призначену в кожній місцевості трудову норму. При тому мається забезпечити землею зразкові господарства і такі, яких продукція в найбільшій мірі забезпечує державні потреби. Натомість усі землі що набуто приватними власниками як дарунок від російських царів у порядку монаршої ласки, як нагорода за заслуги (власне здебільшого за зраду України — от як маєтки Кочубеїв, Ґалаґанів тощо), мають бути конфісковані в земельний фонд України без викупу.

Б) Щодо розподілу того фонду. Бажаючі користуватися з земельного фонду можуть або:

а) цілком безплатно (за мінімальною оплатою податків державі), але в такому разі земля не є їх власністю, а дається в користування хліборобові до кінця життя з правом передачі на користування його нащадкам, але без права продажу і з правом держави підвищувати арендну платню при потребі.

б) або земля розпродується бажаючим у повну власність на корисних для них умовах і з довготерміновою виплатою.

в) хлібороби катеґорії "а" можуть в кожній хвилі і в бажаній для них мірі землі перейти до катеґорій "б".

Моєю земельною програмою я хотів задовольнити усіх, в тім числі навіть соціялістів, яким давалася земля "без викупу" й не обмежувалося права комунального господарства на державній землі. "Викупати" для себе землю могли ті, що хотіли.

Липинському мій проект не дуже припав до вподоби, головне щодо точки А. Він мені казав, що

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 110

взагалі годі ставити принціп примусового відібрання землі, щож до конфіскати земель безплатно в тих, кого я зву "зрадниками", то в цей час буде дуже трудно знайти критерій для тих, які такими власне не є. Зрештою він не дуже перечив проти цілого мого проекту. Зате у своїм проекті реальне й практичне розвивання розподілу землі він якось обминав. Ми погодилися на тому, що наші проекти буде видруковано обидва і предложєно на орґанізаційних зборах. Його проект і вийшов у Лубнях друком перший, як відомий проект партії Х-Д, мій же мав бути друкований за ним (Липинський забрав у мене для того рукопис). Але мій проект із причин мені невідомих не побачив світа.

Коли я вже почав про партію Х-Д, то уважаю, що буде не від речі подати ще деякі мало відомі ширшим колам факти, щодо історії й еволюції цієї пертії. Отже до Х-Д у Полтаві я приєднав уже згаданого інженіра П. Макаренка і ще декого. Наша полтавська ґрупа виступала при орґанізації Національного Союзу, посилала делєґатів на національний конґрес, що не відбувся у Київі в листопаді 1918 року і взагалі виявляла у Полтаві досить енерґійну діяльність. Коли в 1919 Липинський вертався до Відня зі своєї подорожі на фронт і після відвідання С. Петлюри (в березні 1919 p.), то радився зі мною як із єдиним членом-основоположником партії Х-Д, якого тоді мав під рукою, про свою димісію. Я наперед йому відрадив. Але по смерти Балбачана він удруге заявив своє катеґоричне бажання залишити пост посла У.Н.Р. в Австрії, і передав свої функції віденського посла В. І. Полетиці.

Літом року 1920. в Берліні завітав до мене С. Шемет, котрий повідомив мене, що до Берліну прибула ґрупа Х-Д, в тім числі Липинський і Скоропис-Йолтуховський для переговорів із бувшим гетьманом П. Скоропадським. С. Шемет запросив і мене

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 111

на нараду. Але у призначений час я застав лиш його самого. Я гаряче відмовляв його від того кроку. Вже під вечір зійшлася решта, але тому, що за яку годину мало відбутися побачення з П. Скоропадським, нараду нашу перенесено до ресторану, де ми мали перекусити, бо ще не обідали. Підчас перекуски я звернувся до самого Липинського, відговорюючи його від того кроку. Він мені доводив, що це єдиний вихід із положення. Що ж до П. Скоропадського, то ґрупа вже не Х-Д, а Монархистів-Гетьманців (я до неї офіціяльно не прилучався) тому ставить власне його на чолі свого руху, бо іншого ліпшого немає.

— Так П. Скоропадський обдурить же вас, як і досі дурив, — кажу я на те Липинському.

— Я його поставлю в такі умови, що він того не зможе!

— Коли досі зміг, то й далі зможе! Огляньтеся назад, не робіть цього кроку, бо будете каятися!...

— Я знаю, що роблю і прошу мені не перечити!

Коли розмова набрала такого характеру, то я образився і замовк. Липинський видно зрозумів, що зайшов задалеко.

— Вибачте, Вікторе Никаноровичу, я не хотів Вас образити, але мене дратує Ваша упертість! Ви побачите, що все буде гаразд!

— Дай Боже, Вячеславе Казимировичу, щоб я помилився! Від щирого серця того бажаю!

На тому наша розмова скінчилася. Я попрощався з моїми співбесідниками, які поїхали до П. Скоропадського, щоби докінчити той акт, що всеж таки набув значіння історичного. З Липинським після того я більше не бачився ніколи. Але його писаннями й роботою колишніх моїх сопартійників не переставав я цікавитися. І от що мене вразило: Липинський,

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 112

підводячи основи для своєї партії монархістів-гетьманців, спочатку ніде й ні разу не згадував імени самого майбутнього гетьмана. Це мене дивувало, тим більше, що в Америці цей рух ріс на силі. Мені починало здаватися, що ціла справа набирає до деякої міри характеру містифікації. Тоді, на весні 1925 року написав я статтю до "Америки"*), в якій ставив питання просто руба і нагадував, про попередню, на мою думку, злочинну роботу П. Скоропадського на Україні. Щоби не розмазувати внутрішніх брудів, підписав я статтю криптонімом "Гетьманець із Наддніпрянщини", але дав зрозуміти Липинському, в чому річ і він пізнав автора. Тільки тоді — вперше за пять літ, відповідаючи на мою статтю, він назвав П. Скоропадського як їх кандидата на гетьмана і, різко критикуючи й обвинувачуючи анонімного "гетьманця", котрого він добре знав, давав пояснення своїй дотеперішній мовчанці.**) Я йому на те відповів у тій же "Америці".***) Коли через пять літ потім у "Ділі"****) я прочитав останні слова покаяння В. Липинського щодо цілої його акції з П. Скоропадським, то мимоволі згадав я нашу розмову у берлінській реставрації, нашу із ним переписку в "Америці". Згадав і гірко мені стало: чому аж тепер він повто-

*) "Америка" ч. 17. з дня 14.II.1925 р.

**) Його відповідь мені видруковано в його книжці "Листи до братів хліборобів"... Відень, 1926, ст. 520-521. На жаль у книжці він не згадує нічого про мою відповідь.

***) "Америка" з 7.V.1925. р. ч. 51: "Ще про гетьмана Скоропадського. Вимушена відповідь на лист В. Липинського в ч 36. "Америки".

****) В. Липинський: "Розкол серед Гетьманців", "Діло" рік 1930, чч. 216-224. (30. вересня — 9. жовтня 1930 p.).

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 113

рює мої думки, за котрі так колись нападав на мене, тільки висловлює їх далеко катеґоричніше і в більш різкій формі, ніж то колись робив я?...

Таким чином, хоч наша громада перестала формально існувати вже перед кількома місяцями, фактично перестала вона існувати тоді, коли її члени розбрелися по партіях — головне Р-Д і Х-Д, то є в середині й кінці літа 1917 року. Але всеж старі громадяни ніколи не тратили між собою звязку і часто виступали разом, де того вимагали обставини. Крім того величезні позитивні наслідки попередньої, орґанізаційної роботи громади давалися раз-у-раз відчувати на кожному полі. Не можу тут спинятися докладно на політичній роботі наших громадян в 1917-18 роках (про те докладніше писав я в І. і II. т. "З минулого"), але уважаю за потрібне хоч коротко згадати про орґанізацію українського шкільництва, в котрому немалу участь брали колишні члени громади й до якого я особисто стояв дуже близько.

В перших числах квітня 1917 року відбувся в будинку повітового земства зїзд учительства полтавського повіту. Я дістав доручення від "спільного комітету" привітати той з'їзд і, вже з власної ініціативи, спробував пустити його на українські рейки. Це вдалося мені як найліпше, без огляду на досить числення російську опозицію, на чолі з колишнім інспектором народніх шкіл Овсієвським і В. Г. Короленком, який також прийшов привітати зїзд. Результатом моєї перемоги було те, що зїзд послав привітну телєґраму моєї редакції Центр. Раді й мене обрали головою самого з'їзду. Цей зїзд положив початок орґанізації спілки учителів на Полтавщині. По деякій боротьбі на делеґатському з'їзді учителів

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 114

з цілої Полтавщини, пізніше вибрано мене й головою спілки. Хоч лишалася ще ґрупа учителів, переважно середніх шкіл, у Полтаві, на чолі з учителями Бєльським і Щиголевим, які до нашої спілки не пристали. Ми прилучилися до всеукраїнської спілки учителів з осередком у Київі, а вони до всеросійської — з централею у Москві. Між нами ішла ввесь час тиха, але вперта боротьба. На учительських зборах вони виступали противниками не тільки повної українізації всіх шкіл на Україні, але і взагалі проти української мови, яко викладової, доводячи її непридатність, а головне непотрібність:

Навіщо, мовляв, тратити так багато енерґії для витворення наукової термінольоґії, коли російська вже є готова, усталена і досить для всіх зрозуміла? Тай сам народ тої мови, якою ми хочемо вчити, не розуміє, не хоче її і воліє московську! —

Наша ґрупа, головне в особах В. Щепотєва, Голобородька (іншого, не того, про якого я згадую з часів студентської громади) й моїй боронила завзято свої позиції. Очевидно, що з тої боротьби було досить розголосу, а в першу чергу в місцевій пресі. Несподівану моральну піддержку дістав я собі від старого полтавського педаґоґа, чеха, на прізвище Коваржика. Він щось коло 25 літ викладав у полтавській реальній школі, а в той час був директором константиноградської ґімназії. Був він учителем найменше двох поколінь, довголітнім радником ("гласним'') полтавської міської думи, людиною в кожному разі старою, поважною й льояльним російським громадянином. Отже, коли мене призначено від Центральної Ради комісаром освіти на Полтавщину, якось до моєї канцелярії в губ. земській управі зявився він перший і єдиний з директорів середніх шкіл на Полтавщині, щоб зложи-

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 115

ти мені офіціяльну візиту. При тому сказав мені так:

— Вітаю Вас і бажаю Вам від щирого серця успіху у Вашій завзятій боротьбі! Не складайте зброї, не зважайте на можливі часові поразки і вірте мені, що Ви переможете. Коли б Ви були знайомі з історією боротьби за нашу рідну школу у нас — чехів, то Ви побачили би, що ті самі арґументи, навіть у тих самих словах уживали колись супроти нас німці. І одначе ми вже перемогли. Переможете й Ви!...

Оті слова старого учителя-чеха ніколи я не забуду і хочу їх пригадати його й моїм компатріотам, яким історична доля судила тепер орґанізувати шкільну справу на Закарпаттю!

Наші ж змагання у Полтаві й Полтавщині дали нам можливість незабаром зібрати й овочі нашої роботи: вже в осени 1917 року відкрив я в Полтаві першу полтавську (на Україні вона була, здається, другою по укр. ґімназії ім. Т. Шевченка у Київі) українську ґімназію ім. славного полтавця і батька української літератури Івана Котляревського. А ще рік пізніше 23.IX. с. с. року 1918. мені випала й друга честь: відкрити в Полтаві першу високу українську школу — український університет.

Вже в початку літа 1917 р. стали ми думати про відкриття української ґімназії. Матеріальні засоби удалося нам для того роздобути в першу чергу від громадських самоврядувань: ґубернського і повітового земства та полтавської міської думи. Крім того зобовязалася нам допомагати й згадана вже "Спілка споживчих товариств". Приміщення тимчасом випросив я в дівочій Маріїнській ґімназії. Педаґоґічний склад удалося мені підібрати як найліпший. Крім уже згаданого директора яворівської ґімназії Івана Прийми вдалося нам через нашого ґуберніяльного комісаря (тоді комісаром Полтавщини був

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 116

Андрій Лівицький) видобути дозвіл у тимчасового уряду, щоб до нас у Полтаву присилали з Сибіру галичан, яким ми обовязувалися дати притулок і роботу. З них прибуло два фахових педаґоґів: Дмитро Ліськєвич із Красноярська та Теодозій Ставничий. Люди надзвичайно милої вдачі, високо інтеліґентні, а що найголовніше — галицького виховання: сумлінні робітники й тверді українці. Я зараз-же приділив їх на роботу де можна було, а коли відкрилися наші ґімназії (була ще одна — на Павленках, де директором був Голобородько), то й до ґімназій разом із кількома нашими педаґоґами полтавцями. (Ті самі В. Щепотєв, його сестра, Голобородько, брат і сестра Рудинські, пані Коротевич і священик Булдовський — учитель реліґії).

В один гарний осінний день у початку вересня в залі дівочої Маріїнської ґімназії відбулося відкриття нашої української ґімназії. В залі, прибраній портретом батька української літератури й жовтоблакитними прапорами зібралося небагато людей: три-чотири десятик дітей, кілька робітників, міщан і міщанок з Полтави та ще кілька селян з окружних сіл, колєґія педаґоґів з І. Приймою, що його я призначив директором, і майже ціла наша стара громада. Отець Булдовський править молебень і читає євангелію по українськи. Далі по многолітію належить мені відкрити ґімназію в імені Української Центральної Ради як її відпоручникові і як представникові від полтавського українського громадянства заразом, бо комісаром освіти мене властиво наперед вибрали представники ріжних полтавських українських орґанізацій, а потім уже й призначив ґенеральний секретар освіти Центральної Ради, небіжчик Іван Стешенко. Твердим і урочистим голосом починаю я свою промову, але не можу її продовжувати в тому ж тоні: на мене

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 117

ділає єдина в своїм роді урочистість і надзвичайна обстанова цього свята.

Переді мною стоять ті перші, яким історія судила промовити те слово в середній школі. Хто ж вони? Купка ідеалістів-мрійників з обох боків кордону, що має передати свої мрії й заповіти батьків оцьому новому поколінню, оцій малечі, яка презентується переді мною в убогих убраннячках, в гаптованих сорочечках, а половина з них то й босі, бо їх батьки не мають за що їм справити обувя!.. Замість довгої і урочистої промови, котру я приготовив, я кількома словами вітаю присутніх і виголошую слова, які мають перейти в історію:

"Оголошую першу українську імени Івана Котляревського ґімназію в Полтаві відчиненою!"

Принимаю кілька здержаних слів привіту від присутніх офіціяльних осіб, в тім числі й від начальниці Маріїнської ґімназії. А місяців два пізніше в цій же салі від тої ж начальниці чую захоплені слова похвали нашій ґімназії:

— Як Ваші діти виховані! Як учаться! Де ж нашим до них, хоть ми маємо за собою вже й десятки літ! Ваш директор надзвичайний педаґоґ: це мусимо признати усі без виїмку!

Ця похвала з компетентних уст для наших мужицьких і пролетарських дітей та їх директора, це порівнання їх до "панських'', котрих батьки тай сама пані начальниця ще не так давно не зволяли навіть знизитися до "грубої мужицької" мови — були для мене першою і великою нагородою за мої труди по орґанізації ґімназії і за мою твердість у виборі їй директора "не нашого"...

Історію засновання українського університету в Полтаві я докладно описав в альманаху "Дніпро" за 1938 p. (cтop. 97—102).

Сам акт відкриття відбувся з великою урочи-

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 118

стістю та пишнотою в салі полтавського театру. Зібралися представники усіх українських і багатьох неукраїнських громадських орґанізацій, представники від міського й обох земських самоврядувань, хор нашого "Бояна", полтавські лєктори-члени професорської ради і перші слухачі. З Харкова приїхав проф. Багалій, який виступив з промовою-лекцією. З великим піднесенням виголосив я інавґураційну промову і оголошуючи відкриття першої вищої української школи в Полтаві, зложив їй у традиційних словах побажання довгого життя і розцвіту: Vivat! Creskat! Floreat!

Мої слова заглушив спів "Ще не вмерла!" Оцю хвилю уважаю за одну з найщасливіших у мойому життю!

Була у мене ще така хвиля — коли я уперше виступив з українською промовою на засіданні полтавської міської думи. На перше засідання думи по зреченню царя — десь у середині березня 1917 року, ішов я з твердим рішенням промовляти по українськи, не зважуючи на всі евентуальні перешкоди. — Моїх кілька друзів і однодумців, а в тім числі мій близький приятель і пізніше секретар І. Горіздра, обіцяли мені в разі чого моральну підтримку і явились на те засідання орґанізованою ґрупою. Зійшлися не тільки усі радні в повнім комплєті, але й публики набилася повна саля по береги — таки цікаво, як відбудеться перше засідання при новому порядку! Отже, як прийшла моя черга промовляти у якійсь справі й коли Заньковський назвав моє імя, серце мені забилося...

— Високі Збори! Насамперед мушу заявити, що від сьогодні я буду тут промовляти мовою того мого народу, серед якого ми живемо й котрий мене послав сюди до Вас!...

Глибока тиша запанувала в салі. Серце мені

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 119

ледви не вискочить з грудей. Я спинився на хвилю, щоб перевести дух і глянув на Заньковського. Той не ворухнеться, лиш оглядає занепокоєними очима радників і цілу салю. Усі радники мовчать і уважно дивляться на мене. Тоді заспокоєний я продовжую й кінчаю без ніяких інцидентів промову. Вийшло так, ніби мій виступ є цілком природний. На другий день в місцевій пресі було зазначено, що я вперше промовляв по українськи і надалі я сам і пізніше ще ті з українців, що поповнили склад нашої думи, промовляли на зборах і приватно у наших розмовах з іншими радниками лише по українськи. В той спосіб розвязано у нас "язикове" питання: "явочним порядком".

З того засідання я вийшов щасливий тою свідомістю, що мені випала історична місія офіціяльно промовити в славному місті Полтаві від полтавських громадян у їх мові, в тій мові, якої вони не сміли чути від віків у себе дома, за яку карано їх батьків і за яку ми всі, що сповняли їх чесний заповіт боролися аж до цієї хвилі!...

* * *

На цьому кінчаю мої спогади про три громади, в котрих я працював як умів у міру сил моїх і в свідомості, що виконую так, як належиться мій обовязок супроти мого народу. Тої свідомости я не втратив до цього дня і можу щиро признатися перед самим собою, що, якби мені довелося знову починати моє громадянське життя, то я робив би те саме і так само як я то робив у трьох громадах. Багато розчаровань і горя від чужих і від своїх зазнав я. Багато взаємних нерозумінь і неперезумінь пережили ми з моїми товаришами по роботі. Може і я своїм поступуванням не раз сприкрився ко-

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 120

му. Може робив я й помилки, але несвідомо і свідомости моїх помилок не набув я й досі, так само до цього часу болять мене ті рани, що завдали мені свої й чужі по волі, а чи поневолі. Не нарікаю за те ні на кого, бо уважаю, що за мою роботу я вже дістав собі велику нагороду понад мої заслуги, коли я їх мав: за мою працю у трьох громадах я мав і три хвилини дійсного щастя у мойому житті. Це — коли я перший офіціялньо промовив у моїм ріднім місті — у славній Полтаві перед його репрезентантами і моїми земляками моєю і їх рідною мовою і коли я тою ж мовою в імени мого народу відкрив для нього дві школи: першу середню і першу вищу!...

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 121

ПІСЛЯСЛОВО

LE SOCIALISME Religion nouvelle appelee, parait-il, a regenerer 1'humanite, nous la voyons courbant l'homme sous le joug de l'Etat et le rabissant au rang d'un esclave dont la pitance est le scul objectif.

Nous la voyons tueuse de jeunesse, d'nitiative, d'independance et d'ideal, rondamnant l'sncividu a cette vie beftiale, sans horizon, sans espoir, sans lutte, qui ne vaut plus la peine d'etre vecue.

Henri de Kerillis*).

" ... Вірю в силу духа
І в день воскерсний твойого повстання"...

З поданого матеріалу терпеливий читач зробить свої висновки. Нехай буде дозволено й авторові зробити також свої.

Здається мені, що наша того часу інтеліґенція являлася продуктом ділення двох сил: з одної сторони української стихії, що ділала на неї, на її серце, так би мовити, знизу із другої сторони — специфічної російського ґатунку культури, яка ділала згори — на її інтелект.

Ті два фактори не в однаковій мірі клали свій відбиток на кожного з нас: одні цілком підлягали впливам тої культури, що імпонувала їм своєю позірною величчу, бо іншої вони не знали. Це цілком втрачена для нас частина зросійщеної інтеліґенції. Другі намагалися знайти рівнодіючу між тих двох сил і стали українськими соціялістами, бо переважаючим світоглядом російської інтеліґенції того часу був світогляд матеріалістичний. Нарешті третя катеґорія, найменша — це люди, до котрих причи-

*) Соціалізм — нова віра, котрої призначенням ніби є відродити людство. Тимчасом бачимо, що вона нагинає людину під ярмо держави, знижує її до ролі раба, для котрого їжа є одинокою метою життя. Ми бачимо, що вона вбиває молодь, ініціятиву, незалежність та ідеал — засуджує чоловіка на таке звіряче життя без виглядів, без надії, без боротьби, що воно не варто навіть того труду, аби жити.

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 122

сляю себе і я, яких перла сама українська стихія. Цю стихійну силу не могла подолати російська культура, а в нашій любови до тої стихії ми не шукали рівнодіючих, не знали конфліктів із своєю совістю, бо тая стихія керувала цілою нашою істотою, а в першу чергу — серцем, а не інтелектом. Отже, люди того ґатунку засвоїли собі світогляд скорше ідеалістичний, що не може знайти компромісу з тим першим — навпаки є йому цілком противний аж до непримиримости.

В нашому житті і в роботі для народу нашого скрізь на кожному кроці відбивалися й досі відбиваються ті два світогляди. Кожний з нас любить свій народ, але любить його по свойому. Матеріалісти звертають усю свою увагу на його матеріяльний стан, бо вони є певні, що в першу чергу піднесення того стану дасть можливе щастя народові, що ці матеріяльні інтереси є головним двигуном у житті людськости, що вони є тим рушієм, який творить поступ в усіх галузях життя. Це, так би мовити, ідеольоґи повної кишки, які плачуть і уболівають, коли в кого та кишка не є повна. Вони ж свій світогляд прищеплюють і тому народові, тому сліпому меншому братові, над якого долею вони уболівають. Їх наука говорить до нього дуже зрозумілою йому мовою:

— Ти маєш право на повну кишку!

Друга катеґорія любить український народ по іншому: не через те, що він бідний та голодний і не для того, щоб він став багатим та ситим, не вбачаючи в першому єдиного зла, а в другому так великого і остаточного щастя. Ми, коли мені дозволено причислити до людей мого світогляду бодай тих, кого я уважав і уважаю за своїх, — ми любимо наш народ за те, що в наших жилах тече його кров. Любимо його за ті духовні скарби, що він зібрав і передав нам: за його мову, що нам є наймило-

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 123

звучнішою у світі, за його пісню, що зворушує нам серце, за його одежу, яка нам здається найкращою, за його шляхетну вдачу, лагідну і щиру, за той хліб, яким він нас вигодував, за те повітря, яким ми дихали разом із ним, за ту землю — нашу землю, яку спільно робили, боронили й любили наші батьки, яку ми топтали разом і в якій разом хочемо спочивати вічним сном. Ми любимо наш народ серцем, а не розумом — стихійною, звірячою любовю. Нам здається, що ліпшого над наш народ немає в світі, а в кожному разі, коли так і не є — ми хочемо, щоб так було!

І ми хочемо щастя нашому народові. Але ми думаємо, що його й наше щастя лежить у тім, щоб ті, може й вимріяні нами, його шляхотні якости він мав повну спроможність для себе зберегти, розвинути й показати перед цілим світом! Як то говорять банальними словами: "ми хочемо, щоб і він вложив у світову скарбницю частку свого духа", який ми уважаємо великим. Очевидно, що й ми хочемо, аби народ наш був ситий. Але ми не ставимо цеї умови як перший і останній ступінь до його щастя, бо ми думаємо, що, коли ми осягнемо хоч мінімум із того, до чого ми стремимо, то наша земля прогодує його. Ту же проґраму мінімум — формулював нам знаменито Т. Шевченко:

— "В своїй хаті своя правда і сила, і воля!" —

І дарено матеріялісти хочуть нас переконати в хибности тої формули, в помилковости наших думок! Даремно інтернаціоналісти доводять нам, що існує якась вища, світова, одна для всіх "загальнолюдська" правда: — ми тому не віримо! Ми бачимо, що тільки у своїй хаті є своя правда, що правдою вона може бути тільки тоді, коли власна хата забезпечена, що тоді та правда набуває сили і в очах інших — тоді вона може стати і правдою світовою. Але поки своєї хати нема, немає й тої прав-

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 124

ди! Хто-ж того не бачить, той для нас є сліпцем незрячим! Тому наше гасло, з яким ми йшли і йдемо до нашого народу, є може й не для кожного зрозуміле:

"Ти маєш обовязок вибороти собі свою правду у своїй хаті!"

Ми знаємо, віримо й бачимо, що наш девіз обнімає собою гасло наших противників з українського табору. Більше того — раніш ми відчували інстинктом, а тепер із практики побачили на власні очі, що гасло наших противників, кинене безоглядно серед нашого народу, деморалізує його, ослаблює його духові сили, зводить його на нижчий щабель — на щабель свідомої лише своїх дочасних кишкових інтересів звірини. Ще далі практика показала, що якраз той матеріялістичний клич, послідовно переведений у життя, довів наш нарід до того, що він тепер вимірає з голоду і мусить мандрувати зі своєї плодючої і теплої землі у північні болота й пущі, бо, не вдержавши своєї правди, не забезпечивши своєї хати, віддав він разом із своїми духовими й усі матеріальні скарби своєї землі чужинцям, що тепер, ограбувавши його, ще й сміються з нього і плюють йому в душу! Отак не в перший уже раз карається наш нарід за свою сліпоту, матеріалістична ж його інтеліґенція несе на собі вину за те, що виреклася своєї стихії, бо думала, що голос крови можна заглушити бурчанням порожнього шлунка!

Був гріх і по нашій стороні: ми не мали досить завзяття, щоб боронити наші ідеали і наші погляди проти наших противників. Ми були занадто толерантні до них, ми помагали їм, часто проти наших переконань, думаючи, що ми робимо спільне діло. Життя покарало нас жорстоко за цей наш гріх! В критичну хвилю наші брати по крови пристали до наших ворогів, а нас виреклися, як заступників

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 125

"буржуазного світогляду", ми ж не вспіли поширити наших думок, утвердити нашої віри серед народу. Тепер, коли почата будівля наша лежить в руїнах, коли нам доводиться знову починати роботу, нехай давня наука не мине для нас марно! Любов є тою підвалиною, тим ґрунтом, на якому ростуть пишні квіти других чеснот: віри й надії. Коли на ґрунті, напоєнім ненавистю до багачів розпустилися болотяні квіти віри в перемогу соціялізму й надії на його скорий прихід, то на ґрунті, напоєнім любовю до цілого народу, ростуть тепер свіжі й здорові квіти нової віри, що носить вже здавна зненавиджене нашими противниками імя "націоналізм"! Ця віра окрилює нас, дає вам надію на світлу будуччину нашого народу незалежно від соціяльного укладу його життя!

Девять літо тому*), коли я писав останні рядки моїх перших спогадів ("З минулого" р. 1923), думав я, що висловлені там погляди здадуться віджилими, єретичними, що не знайдуть ґрунту і співчуття серед нашого громадянства. Боюся, щоб не судили мене за самопевність, але з радістю констатую факт, що багато дечого, що я тоді передчував, про що міг хіба мріяти, здійснилося за цей короткий час на моїх очах. Нехайже судять мене, як хочуть за те, що й сьогодні я скажу дальше слово, яке випливає з усього, що я написав, сказав і зробив досі і яке, на мою думку, муситься перевести в діло, хочемо ми, чи не хочемо і чим скоріше, тим ліпше.

Коли наш гріх полягав у тому, що ми були толерантні до наших противників, то ми його мусимо

*) Ці спогади докінчено ще в 1932 році, а почав я їх у р. 1925. Не уважаю потрібним зміняти щось у моїх думках чи висновках, тим більше, що повсякденні події доводять чи я помилявся, а чи писав правду?

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 126

спокутувати! Не може поруч бути двох вір, коли вони є активні. І не може бути віри неактивної, бо без діл віра є мертва! Отже, коли на дорозі до української держави стоять два світогляди — матеріялістичний, якого виразником є віра соціалістична, й ідеалістичний, якого виразником є віра націоналістична, то один із них мусить упасти. На сході вже блідне заграва червоної пожежі, яку запалили фанатики соціалістичної віри. А з заходу сходить нове сонце, під якого промінням ростуть і кріпнуть кадри оборонців нової віри. Добровільно ніхто не відступить, коли ж хто впаде, то раз і на все! Але горе тим, що в серці своїм замість вогню любови й ненависти ховають гнилу надію на компроміс! Вони стануть погкоєм для переможців, як уже й стали раз ті, що шукали середньої дороги. Те, що ми перед двадцятюпятю роками передчували, до чого стреміли цілою душею, тепер на очах наших переводить життя у щасливіших народів, які дійшли холодним розумом до того, до чого ми стреміли колись гарячим серцем: вже сьогодня червоні прапори летять на шмати, вже сьогодня росте й кріпне всесвітня ліґа боротьби не тільки з комунізмом, але і з соціялізмом, як такими, бо між ними немає суттєвої ріжниці — це одна й та сама реліґія, яка має лише ріжні секти. Горе ж нам, коли ми будемо останніми, що прилучимося до тої ліґи! Сьогодні далекозоріші люди у світі вже прийшли до висновку, що соціялістична віра то є рід психічної хороби, яка розїдає і приводить до упадку й смерти навіть здоровий орґанізм старих, міцно орґанізованих держав і що — чим більше ослаблений є державний орґанізм, тим сильніше кидається на нього та хороба. Якже ж ми можемо її свідомо прищеплювати або терпіти, коли кволий і ослаблений безпереривною боротьбою орґанізм нашого народу стремить випростуватися, зажити нормаль-

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 127

ним, здоровим життям? Коли тую хоробу прищеплюють, терплять і штучно підтримують серед нас наші вороги, то не робімо того самі ми, на даваймо їм помочи у тій для нас смертельній роботі! Колись наша соціялістична інтеліґенція виправдувала своє поступування тим, що наш нарід пішов би за інонаціональними соціялістами, якби не було своїх. Наївне оправдання! Хіба ж можна оправдуватися тим, що, як мати не дасть дитині отруї власною рукою, то їй дасть тую отрую хтось інший?... Бо другий, чи третій, або який там іще інтернаціонал, отруївши нас наперед принадною наркотикою надій на повну кишку, потім через своїх пахолків однаково якої — української чи й іншої крови диктуватиме нам свою волю так, як і тепер диктує, поки ми разом із усіма нашими одновірцями не повалимо всі "інтернаціонали" раз і на завжди!

Що переможе — яка віра? Я хочу вірити, вірю й надіюся, що подолає віра моя, наша, що вже недалекий той день, коли гряне дійсно останній і рішучий бій, що в тому бої переможе здорова стихійна сила нашого народу, а не холодні розумування спантеличеної і відірваної від рідного ґрунту його соціалістичної інтеліґенції. І лише по тій остаточній перемозі свого духа над голодною кишкою народ наш, подерши на онучі червоні прапори, гляне дійсно "як хазяїн домовитий по своїй хаті й по своїм полі", бо тоді в його власній хаті запанує і його правда і сила і воля!

Каліш, 17.IX.1932. в день св. мучениць Віри, Надії, Любови й матері їх Софії.

Почато в липні 1925 р. у Рахові.

В. Андрієвський. "Три громади". Частина II — 128

НАГОЛОВНІШІ ДРУКАРСЬКІ ПОМИЛКИ
[помилки у тексті виправлені - Т.Б.]

Том І: стор 7, рядок 17 надруковано: брата — мав бути: батька; стор. 83 під образом надруковано: зліва Олександер Коваленко... зправа Лев Мацієвич — має бути: навпаки; стор. 122, останній рядок надруковано: радником — має бути: радникам.

Том II:

Стор.

Рядок:

Надруковано:

Має бути:

19

28

Пурієвін

Пурієвич

30

2

влади

Гелляди

32

2

думаючи

думаю

51

14

що прибув

прибувшого

53

12

поняттям

плеканням

53

19

питання

плекання

53

20

загальних

дальших

53

29

в школі

в ньому

66

9

старшини

старовини

66

25

онукою

опукою

68

31

В основоположників

З основоположників

71

20

подружина

подружжа

72

2 і 14

Ілішинецький

Імшенецький

76

9

А. Кузнеців

Л. Кузнеців

76

21

романів

романсів

81

останній

удярном

ударном

82

26

вшанування

влаштування

83

18

М. Матір

М. Машір

84

15

пристрасти

пристрасне

84

23

Безанівської

Безаківської

86

8

Свояхотів

Своєхотів

89

23

Горниха

Горленка

90

7

Валозного

Залозного

90

14

прибаюшки

прибаютки

90

14

о. Боровиковського

Л. Боровиковського

 

   Покажчик імен   

Азбукин Михайло: ч.I – 58, 80, 115

Аксаков С.: ч.I – 49

Андерсен: ч.I – 48

Андрей [Шептицький]: ч.II – 103, 104

Андрієвська: ч.II – 7

Андрієвський Віктор: ч.I – 8

Андрієвський Ніканор: ч.I – 7

Андрієвський Прохор: ч.I – 7

Андрієвський Семен: ч.I – 7

Антонович Володимир Боніфатійович: ч.I – 113; ч.II – 19

Антонович-"Муха": ч.II – 35

Аренский: ч.II – 54

Армашевський П.: ч.II – 19

Ахшарумов Дмитро Володимирович: ч.II – 82

Багалій Дмитро Іванович: ч.II – 118

Баєр Олександр Оттович: ч.II – 70, 71

Бакинський Ю.: ч.II – 48

Байєр Олександер: ч.I – 117

Балбачан [Болбочан Петро Никифорович]: ч.II – 110

Бантиш-Каменський Дмитро Миколайович: ч.II – 90

Барабаш: ч.II – 50

Баранецький: ч.II – 19

Барбар: ч.II – 14, 31

Барзиловський: ч.II – 19

Бахир: ч.II – 71

Бачинський Ю.: ч.I – 119, 120, 121

Бєлінський: ч.I – 80

Бєльський Микола Володимирович: ч.II – 114

Бобрецький: ч.II – 19

Бобринський: ч.II – 102

Бокль: ч.I – 80

Боровиковський Левко Іванович: ч.II – 90, 92

Боровиковський Лев Левович: ч.II – 92

Бородин: ч.I – 87

Боцюрків Іляріон: ч.II – 105, 106

Бразоль [можливо Володимир Сергійович]: ч.I – 98

Бразоль Сергій Євгенович: ч.I – 98

Будищанець В.: ч.II – 82

Булдовський Федір Іванович: ч.II – 87, 116

Верґілій: ч.I – 98

Верді: ч.I – 87

Верн Жюль: ч.I – 50

Веселовський (Весоловський) Сергій: ч.II – 58, 59, 61

Винниченко Володимир Кирилович: ч.II – 17

Виноградови: ч.I – 109

Вікторенко В. І.: ч.II – 94, 99, 100

Вовк Федір Кіндратович: ч.II – 64, 66, 67, 70, 93

Вовчко Марко: ч.II – 67

Воробкевич: ч.II – 76

Воячек: ч.II – 28

Гайдн: ч.II – 54

Галахов: ч.I – 115

Гамалія Григорій: ч.I – 44, 48

Геродот: ч.I – 69

Гладкий Іван [Гладкий Гордій Павлович]: ч.II – 98

Гмиря: ч.I – 109, 111

Гнєдіч: ч.I – 93

Гоголь Микола Васильович: ч.I – 49, 52, 54, 55, 56, 57, 116; ч.II – 89

Голобородько (Київ): ч.II – 31

ГолобородькоПавло Григорович: ч.II – 114, 116

Голубовський: ч.II – 60

Гомер: ч.I – 69, 93

Гребінка Євген: ч.II – 51

Ґречанінов: ч.II – 54

Ґріґ: ч.I – 87

Гродзинська Вікторія Михайлівна: ч.I – 41, 50, 54, 63

Грінченко Борис Дмитрович: ч.II – 8, 35, 61

Грушевський Михайло Сергійович: ч.II – 19, 60, 87, 88, 89, 90

Губанов: ч.I – 85

Данилевич Василь: ч.II – 61

Данковський Г.: ч.II – 75

Демяновський Володимир Васильович: ч.II – 72

"Держиморда": ч.I – 63

Деркач Михайло: ч.II – 51

Діателович Олекса: ч.I – 99

Дмитрієв Микола Андрійович: ч.II – 49, 71

Дмитрієва Ганна Тимофіївна: ч.II – 49

Добролюбов: ч.I – 80

Дорошенко Володимир: ч.II – 51

Дорошенко Дмитро: ч.II – 55, 59, 61

Драгоманов Михайло Петрович: ч.I – 106; ч.II – 19, 89

Дрепер: ч.I – 80

Дуда-Дудинський: ч.II – 16

Евлоґій, єп.: ч.II – 102

Євтушевський: ч.I – 38

Єфименко Олександра Яківна: ч.II – 7

Єфремов Сергій Олександрович: ч.II – 35, 39, 48, 61

Жаботинський В.: ч.I – 64, 75, 117; ч.II – 93

Ждаха: ч.I – 87

Желіховська: ч.II – 106

Житецький Павло Гнатович: ч.II – 34, 51, 52, 53

Жулинський: ч.II – 9

Жуковський: ч.I – 93

Залізняк Микола: ч.II – 32, 58

Залозний Петро Федорович: ч.II – 90

Заньковський Сергій Степанович: ч.II – 102, 105, 118, 119

Злобинець Михайло: ч.II – 21, 22

Зомбарт: ч.I – 105, 106

Зорина: ч.II – 21

Зотова М.: ч.II – 53

Івіцький: ч.I – 55, 81, 82, 89, 90, 92, 104, 111, 114, 115, 125; ч.II – 26

Іґнатєв: ч.II – 53

Ізволенскій Микола Павлович: ч.I – 56, 58

Іларіон, єпископ: ч.II – 4

Імшенецький Яків Кіндратович: ч.II – 72

Іоасаф (Горленко): ч.II – 89

Кавтський: ч.II – 35

Каляєв: ч.II – 30

Карлаш: ч.II – 54, 83

Карпенко-Карий Іван Карпович: ч.I – 88; ч.II – 9

Кирилов: ч.II – 51

Ковалев: ч.II – 96

Ковалевський Микола Петрович ("Келена"): ч.I – 95, 96, 97, 98, 99, 104; ч.II – 73

Коваленко Григорій (Грицько) Олексійович: ч.II – 71, 75, 77, 88, 107

Коваленко Лавр Петрович: ч.I – 61

Коваленко Олександер: ч.I – 83

Коваленко С.: ч.I – 64

Коваржик Федір Йосипович: ч.II – 114

Колесса Філарет Михайлович: ч.I – 122

Коллард Юрій Жерардович: ч.I – 81, 82, 83, 84, 85, 86, 90, 91; ч.II – 14, 15, 20

Колчевський Олександер: ч.I – 81

Комліченко: ч.I – 104, 105, 107, 108, 109, 111, 126, 127; ч.II – 26

Коморний: ч.I – 78

Кониський Олександр Якович: ч.I – 107

Копецький Карл Францевич: ч.II – 83

Короленко Володимир Галактіонович: ч.I – 55; ч.II – 50, 105, 113

Коротевич: ч.II – 116

Коротнев: ч.II – 19

Косач Ольга Петрівна (Олена Пчілка): ч.I – 5; ч.II – 7, 35, 53, 61, 84

Котляревський Іван Петрович: ч.I – 87, 98; ч.II – 5, 77, 86, 88, 115

Коцюбинський Михайло Михайлович: ч.II – 7, 66, 67, 68, 98

Кошиць Олександр: ч.I – 5; ч.II – 22, 52, 53, 54, 76, 97

Красицький: ч.I – 87

Кривусів Віктор: ч.II – 52, 53

Кропивницький Марко Лукич: ч.I – 88, 88; ч.II – 9

Кропоткин: ч.II – 17, 18

Кузнеців Л.: ч.II – 76

Купер: ч.I – 50

Курдюмов: ч.I – 110

Курилас: ч.I – 87

Куропаткин: ч.II – 27

Кучерявенко: ч.I – 112

Левитський Микола: ч.II – 99

Лейбин Михайло: ч.I – 125

Лейвин Дмитро: ч.II – 34

Лейбин: ч.I – 99

Лещенко Андрій: ч.II – 57, 58, 68

Липинський Вячеслав Казимирович: ч.I – 5; ч.II – 108, 109, 110, 111, 112

Лисенко Микола Віталійович: ч.I – 5, 86, 87, 124; ч.II – 9, 10, 19, 23, 24, 26, 28, 29, 35, 52, 53, 54, 76, 77, 80, 81, 84, 94, 97

Лисенко Остап: ч.II – 83

Литвиненко Марія Іванівна: ч.II – 88

Лівицький Андрій Миколайович: ч.II – 116

Ліницька: ч.II – 9

Ліперт: ч.I – 80

Ліст Ференц: ч.II – 22, 23

Ліськєвич Дмитро Ількович: ч.II – 116

Лучицький Іван Васильович: ч.II – 39

Любомирський Г.: ч.II – 52, 53

Майн-Рід: ч.I – 50

Макаренко Павло Прокопович: ч.II – 71, 73, 75, 76, 91, 94, 107, 110

Макаров: ч.II – 27

Маковскій: ч.I – 87

Маковський Михайло: ч.I – 8

Мамаєнко Борис: ч.II – 92

Мандро-Апродов Василій Ісідоровіч: ч.I – 44, 45, 46, 47, 48

Маркевич Григорій Іпатійович: ч.II – 3, 6, 7, 72, 98

Маркевич: ч.II – 90

Марков Іван Дмитрович: ч.I – 71; 73; 74; 75; 76, 78, 85, 115; ч.II – 24

Мартос Борис Миколайович: ч.I – 108, 111, 112, 113; ч.II – 17

Маряненко [Мар’яненко, Іван]: ч.II – 88

Масляникова К.: ч.II – 77

Мацієвич Лев: ч.I – 83

Мачтет: ч.II – 94

Машір Марія Іванівна: ч.II – 53, 54, 83

Меєр: ч.I – 91

Меленєвський: ч.II – 62

Мещерський: ч.I – 99

Микола Миколайович: ч.II – 100, 102

Мишуґа Олександр Пилипович: ч.II – 23, 53

Міхновський Микола Іванович: ч.I – 5, 120, 121; ч.II – 8, 48, 49, 50, 87

Міхура Яків: ч.II – 59, 61, 62

Монюшко: ч.II – 28, 54

Морачевський: ч.II – 52

Морозенко: ч.I – 123

Морозів: ч.II – 61

Моцарт: ч.I – 87

Мощенко В. [Мощенко Костянтин Васильович]: ч.II – 74, 77, 89, 99, 103

Мусатова-Кульженко Е.: ч.II – 53

Мусоргський: ч.I – 87

Невашин С.: ч.II – 19

Нейштубе: ч.II – 33

Нечуй-Левицький Іван Семенович: ч.I – 107; ч.II – 61

Ніковський: ч.II – 87

Нікон (Безсонов): ч.II – 97

Ніщинський: ч.I – 28

Ніщинський: ч.I – 82, 93

Овсієвський: ч.II – 113

Овсієвський Яків Степанович: ч.I – 84, 85

Оґінський: ч.I – 28

Озівські, брати: ч.I – 123

Ойяма: ч.II – 27

Олександр III: ч.I – 44

Оміцинський Семен: ч.II – 11, 15, 16, 58

Осмяловський Олександр Матвійович: ч.I – 112; ч.II – 35

Отаманівський В.: ч.II – 96

Павлович Микола Лукич ("Махомай"): ч.I – 45, 64, 65

Павловський: ч.I – 110

Падалка Лев Васильович: ч.II – 72

Панащатенко: ч.I – 109

Партеній [Парфеній (Левицький Памфил Андрійович)]: ч.II – 52

Пековець Борис Юрійович: ч.II – 51

Перетц: ч.II – 53

Перцович Віктор: ч.I – 107, 108, 111, 112, 113, 128; ч.II – 24, 25, 35

Перцович Петро Олександрович: ч.I – 107

Петлюра Симон Васильович: ч.I – 109; ч.II – 93, 110

Петров: ч.II – 51

Пимоненко: ч.I – 87

Писарев: ч.I – 80, 116, 117; ч.II – 70

Платон: ч.I – 69

Плеве Вячеслав Константинович: ч.II – 7, 10, 30

Полетика В. І.: ч.II – 110

Поливанів: ч.II – 57, 58, 62, 63, 64, 69, 105

Полковников Петро Васильович: ч.II – 51

Полонський Михайло: ч.II – 58, 59, 69

Полонський Олекса (Олексій): ч.I – 117; ч.II – 34, 40, 41, 51

Пономаренко: ч.II – 87

Понятенко Прокіп Дмитрович: ч.I – 112

Попадич Федір Миколайович: ч.II – 76

Порш Микола Володимирович: ч.II – 17, 31, 56, 62, 69

Потоцький Олександр Платонович: ч.I – 123

Прийма Іван: ч.II – 105, 106, 115, 116

Прокофєв Сергій Васильович ("Штрик"): ч.I – 41, 48

Пурієвич: ч.II – 19

Пучков: ч.II – 19

Пушкин Олександр Сергійович: ч.I – 117

Пчілка Олена – див. Косач Ольга Петрівна

"Ракло": ч.I – 74, 75, 76, 78, 114, 115, 116

Рева: ч.I – 84

Репін Ілля Юхимович: ч.I – 87

Репнін: ч.II – 53

Реформатський Сергій: ч.II – 20, 65

Рибарж Авґуст Осипович: ч.I – 63

Рибарж Дарія Савична: ч.I – 63

Ризенко Іван Миколайович: ч.I – 59, 60, 123; ч.II – 98

Римський-Корсаков: ч.I – 87

Рождественський: ч.II – 32

Розенфельд Меєр: ч.I – 85, 86

Розів (Розов) Сергій Олександрович: ч.II – 34, 35, 36, 37, 51, 56, 69

Романчук: ч.II – 7

Ротмистрів Григорій Григорович: ч.II – 71, 72, 74, 91, 104, 106, 107

Рудинські [Рудинський Михайло Якович, Євгенія і Марія]: ч.II – 116

Рудченко Панас Якович: ч.II – 71

Рутковська: ч.II – 83

Садовський В.: ч.II – 35

Садовський Микола Карпович: ч.II – 9, 28, 79

Саксаганський Панас Карпович: ч.II – 88, 89

Самійленко Володимир Іванович: ч.II – 76

Сандомирський Арон: ч.II – 33

Своєхотів (Своєхотов) Данило: ч.II – 86, 92

Се: ч.I – 49

Семиренко: ч.I – 108

Сениця: ч.II – 76

Сен-Санс: ч.II – 54

Сергій Олександрович: ч.II – 30

Сиротенко Григорій: ч.II – 73

Сиротенко Павло: ч.II – 94

Сіверців О.: ч.II – 19

Сіяльський Евген Іванович: ч.II – 86, 88, 89

Сковорода Григорій Савич: ч.II – 89

Скоропадський Павло Петрович: ч.I – 5; ч.II – 110, 111, 112

Скоропис-Йолтуховський: ч.II – 110

Сметана: ч.II – 28

Соколовський Олексій Никанорович: ч.I – 81; ч.II – 3, 6, 13, 14, 31

Сорензон С.: ч.II – 76

Ставничий Теодозій: ч.II – 116

Старицька Марія Михайлівна: ч.I – 124; ч.II – 53

Старицька-Черняхівська Людмила Михайлівна: ч.II – 54, 61, 67, 83

Старицький Михайло Петрович: ч.I – 124; ч.II – 9, 19, 26, 29, 89

Степанківський В.: ч.II – 99

Степняк: ч.I – 106; ч.II – 17

Степовий: ч.II – 76

Стеценко: ч.I – 92

Стеценко Кирило: ч.II – 24, 52, 53, 76, 97

Стешенко Іван Матвійович: ч.II – 7, 116

Струве Петро Бернгардович: ч.II – 46

Тарнавський: ч.II – 66

Тимошенко Іван Елеазарович ("Таракан"): ч.I – 64, 65, 66, 67, 69, 70, 71, 113

Тимченко: ч.I – 92, 107

Тобилевич [Карпенко-Карий, Іван Карпович]: ч.I – 88

Тобілевич Софія: ч.II – 9

Товкач Костянтин Іванович: ч.II – 74, 106, 107

Токаревський Михайло Дмитрович.: ч.II – 95

Толстой Олексій: ч.I – 124

Трегубів: ч.II – 34

Трегубов Віктор Павлович: ч.I – 41; ч.II – 7, 8, 9, 10

Трофимов К.: ч.I – 92

Троцький Микола: ч.II – 51

Трубецкой Євген: ч.II – 32

Українка Леся: ч.II – 84

Устименко Б.: ч.I – 64, 116

Филонов: ч.II – 50

Фідровський: ч.I – 109

Фіялковський Назарій Федорович: ч.II – 82

Фонвізин Сергій Іванович: ч.II – 4

Хмельницький Богдан: ч.I – 123

Хоменко Іван: ч.II – 86, 105

Хоткевич Гнат: ч.I – 122

Храпко Віктор Петрович: ч.II – 92

Цегельський Іван: ч.I – 94, 95, 104

Цегельський Льонгин: ч.I – 106, 119, 120, 121; ч.II – 48, 94, 96

Целларіус: ч.I – 55, 79, 92, 114, 115

Цитович: ч.II – 60

Цицерон: ч.I – 91

Чайківський Теодор: ч.II – 105, 106

Чеботарев: ч.II – 26

Чеботарів Микола: ч.I – 108, 128; ч.II – 51

Червоненко Олекса: ч.I – 64, 81, 89, 90, 92, 93, 104, 105, 125, 126; ч.II – 14, 15, 26

Чернишевський: ч.I – 126

Черняхівський: ч.II – 67

Черноґлазова Антоніна Степановна: ч.I – 38

Чижевський Павло Іванович: ч.II –  48, 71, 72, 73, 74, 88, 91, 94, 101, 103, 105, 106, 107

Чикаленко Євген Харлампович: ч.II – 61, 64, 65

Чикаленко Левко: ч.II – 15, 65

Шаревський: ч.I – 109

Шевченко Тарас Григорович: ч.I – 88, 105, 106, 107; ч.II – 67, 77, 81, 97, 123

Шевченко: ч.I – 108, 128; ч.II – 26

Шемет Володимир Михайлович: ч.II – 48, 107

Шемет Сергій Михайлович: ч.II – 87, 108, 110

Шемети, брати: ч.I – 5; ч.II – 48

Шило: ч.II – 9

Шліхтер Олександр Григорович: ч.II – 33, 36, 39, 40, 41, 45

"Шмаровоз": ч.I – 63, 74

Шопен: ч.I – 87

Штрик: ч.I – 48

Шульгин О.: ч.II – 61

Щедродаров Дмитро Олександрович: ч.I – 45, 113

Щепотьєв Володимир Олександрович: ч.II – 75, 77, 82, 114, 116

Щербаківський Вадим Михайлович: ч.II – 74, 75, 77, 80, 90

Щиголев Костянтин Григорович: ч.II – 114

Юрєв-Пековець Борис: ч.I – 81

Ющевський: ч.I – 108; ч.II – 26

Яциневич Яків: ч.II – 21

 

Ссылки на эту страницу


1 Андриевский, Виктор Никанорович
[Андрієвський Віктор Никанорович] - пункт меню
2 Национально-освободительное движение
[Національно-визвольні змагання] – пункт меню
3 Указатель книг и статей по названиям
[Покажчик за назвами] - пункт меню