История Полтавы

Перелицованный мир Ивана Котляревского: текст - интертекст - контекст

• 

Подробности

Просмотров: 1710

Нахлик Евгений Казимирович. Перелицованный мир Ивана Котляревского: текст - интертекст - контекст.

Подається за виданням: Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського: текст - інтертекст - контекст / Євген Нахлік ; Наук. ред. В. Панченко ; НАН України. ДУ «Інститут Івана Франка». - Львів, 2015. - 543 с. - (Серія «Літературознавчі студії»; вип. 21).

Джерело: Електронна бібліотека "Чтиво".

Переведення в html-формат: Борис Тристанов.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 5

Зміст

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 6

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 7-8

Із «Прологу» Івана Франка

(Див. Великі роковини. Пролог, говорений перед ювілейною виставою "Наталки Полтавки" в пам'ять столітніх відродин українсько-руської народності)

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 9

Потреба комплексної студії про творчість
Івана Котляревського

Іван Котляревський належить до тих письменників, без яких неможливо уявити нову українську літературу. Його поема «Енеїда» завершувала староукраїнську писемну традицію й започаткувала нову, а від п'єс «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» бере початок нова українська драматургія. З'явившись на рубежі літературних та історичних епох, твори Котляревського їх специфічно поєднували й водночас роз'єднували. З цими творами пов'язані не лише національно-естетичні коди, дальше мистецьке входження українського письменства в європейський культурний простір, а й формування національної свідомості українців і модерної української нації. Ідейно-художнє новаторство та високий художній рівень цих творів забезпечили їм не лише етапне значення у вітчизняному історико-літературному поступі, статус безумовної національної літературної класики, а й читацьку популярність і сценічне життя практично до сьогодні, незважаючи на те, що первинне захоплення змінилося з часом неоднозначним сприйняттям. Навколо цих творів, особливо «Енеїди», проблем їх новаторства, джерел, зв'язків із різними передтекстами, попередніми традиціями (літературною та фольклорною, вітчизняною та загальноєвропейською), з національним менталітетом, художніми напрямами й течіями, а також навколо трактування образів-персонажів, природи сміхової культури, мови, авторської свідомості та й самої ролі цих творів у зачині нового українського письменства, живучості їх стильових тенденцій не раз виникали ідеологічні та літературознавчі дискусії, які не вщухають і досі. Кожне нове дослідницьке занурення у художній світ цих творів — це чергова спроба розгадати літературний феномен Івана Котляревського.

За часів незалежної України, тобто в цілковито інакших, вільних умовах, з'явилися нові монографічні дослідження про Котляревського, переважно літературознавчі — Євгена Нахліка ¹, Валерія Шевчука ², Віктора Неборака ³,

¹ Нахлік Є. Творчість Івана Котляревського: Замовчувані інтерпретації, дискусійні проблеми, спроба нового прочитання (з погляду літературних напрямів і течій): До 225-річчя від дня народження письменника. — Львів, 1994. — 68 с.

² Шевчук В. «Енеїда» Івана Котляревського в системі літератури українського бароко: Розмисел. — Львів, 1998. — 62 с.; Перевидання: Шевчук В. Вершинний твір українського бароко: Літературознавче дослідження «Енеїди» І. Котляревського. — К., 2003. — 38 с.; Шевчук В. «Енеїда» Івана Котляревського в системі літератури українського бароко // Шевчук В. Муза Роксоланська: Українська література XVI-XVIII століть: У 2 кн. — К., 2005. — Кн. друга: Розвинене бароко. Пізнє бароко. — С. 649-669.

³ Неборак В. В. Перечитана «Енеїда»: Спроба сенсового прочитання «Енеїди» Івана Котляревського на тлі зіставлення її з «Енеїдою» Вергілія. — Львів, 2001. — 283 с.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 10

Миколи Ткачука ⁴, Ігоря Лімборського ⁵, Тетяни Панасенко ⁶, а також етнографічні — Віталія Закладного і Максима Закладного ⁷; розділи про письменника в історико-літературних монографіях Володимира Полєка ⁸, Олександра Борзенка ⁹, Тетяни Бовсунівської ¹⁰, статті Рікардо Піккіо ¹¹, Марка Павлишина ¹², Григорія Грабовича ¹³, Віктора Коптілова ¹⁴, Ростислава Чопика ¹⁵, статті й розділ монографії Тамари Гундорової ¹⁶, низка статей Віти Сарапин ¹⁷, розділи із сучасною інтерпретаці-

⁴ Ткачук М. Творчість Івана Котляревського: антропологічний та естетичний дискурси. — Суми, 2009. — 215 с.

⁵ Лімборський І. Творчість Івана Котляревського: Авторська індивідуальність, європейські паралелі, порівняльна поетика. — Черкаси, 2010. — 95 с.

⁶ Панасенко Т. Іван Котляревський. — X., 2010. — 86 с.

⁷ Закладний В. П., Закладний М. В. Чого не їли предки наші: Українська кухня за «Енеїдою» І. П. Котляревського. — Полтава, 2005. — 182 с.; Закладний В. П., Закладний М. В. Старі полтавці, хто вони? Побут давніх українців за «Енеїдою» І. П. Котляревського. — Полтава, 2005. — 175 с.

⁸ Полєк В. Українська література у зарубіжній критиці і перекладах. — Івано-Франківськ, 1998. — Перша частина. — С. 98-197. Розділи: VII. Іван Котляревський: Бібліографічний покажчик [рецензія на покажчик 1969 року, укладач — М. Мороз]; VIII. Твори І. П. Котляревського у чехів та словаків; IX. І. Котляревський у світлі польської критики XIX — поч. XX ст.; X. Твори І. Котляревського у франкомовному світі; XI. Творчість І. Котляревського у німецькій критиці.

⁹ Борзенко О. І. Сентиментальна «провінція»: Нова українська література на етапі становлення. — X., 2006. — С. 66-145. Розділ II. Письменник «на перехресті»: (Іван Котляревський і особливості нового етапу літературного життя).

¹⁰ Бовсунівська Т. В. Українська бурлескно-травестійна література першої половини XIX століття: (в аспекті функціонування комічного). — К., 2006. — С. 21-56, 77-84.

¹¹ Піккіо Р. Від Лаллі до Котляревського: про еволюцію однієї поетичної формули // Вісник Міжнародної асоціації україністів. — К. 1991. — <Вип.> 2. — С. 3-12. Передрук: Українське барокко: Матеріали І конгресу Міжнародної асоціації україністів (Київ, 27 серпня — 3 вересня 1990 p.). — К., 1993. — С. 177-188.

¹² Павлишин М. Риторика і політика в «Енеїді» Котляревського // Сучасність. — 1994. — № 4. — С. 159-168. Передрук: Павлишин М. Канон та іконостас: Літературно-критичні статті. — К., 1997. — С. 294-307.

¹³ Грабович Г. Семантика котляревщини // Сучасність. — 1995. — № 5. Передрук: Грабович Г. Семантика котляревщини // Грабович Г. До історії української літератури: Дослідження, есе, полеміка. — К., 1997. — С. 316-332.

¹⁴ Коптілов В. В. І. П. Котляревський — реформатор українського віршування: (Рима і ритміка «Енеїди») // Мовознавство. — 1998. — № 6. — С. 12-21.

¹⁵ Чопик Р. Пролог на тлі епілогу // Чопик Р. Переступний вік: Українське письменство на зламі ХІХ-ХХ ст. — Львів; Івано-Франкіськ, 1998. — С. 6-11.

¹⁶ Гундарова Т. Перевернений Рим, або «Енеїда» Котляревського як національний наратив // Сучасність. — 2000. — № 4. — С. 120-134; Гундорова Т. «Малоросійський маскарад»: колоніальний дискурс в «Енеїді» Котляревського та навколо неї // На щедрий вечір: Збірник на пошану Євгена Сверстюка. — Луцьк, 2004. — С. 41-65; Гундорова Т. «Котляревщина»: колоніальний кітч // Гундорова Т. Кітч і література. Травестії. — К., 2008. — С. 92-122.

¹⁷ Сарапин В. Онтологія українства кінця XVIII ст. в «картині пекла» «Енеїди» Івана Котляревського // Література. Фольклор. Проблеми поетики: Збірник наукових праць. — К., 2004. — Вип. 18. — С. 361-371; Сарапин В. Апеляція «основоположника» до «зачинателя»: Тарас Шевченко про Івана Котляревського // Рідний край: Науковий публіцистичний художньо-літературний альманах. — Полтава, 2005. — № 1 (12). — С. 101-107; Сарапин В. Типологічні сходження бурлеску (анонімне віршове оповідання «Пекельний Марко» та «Енеїда» Івана Котляревського) // Філологічні семінари. — К., 2005. — Вип. 8: Художня форма. — С. 170-176; Сарапин В. «Енеїда» Івана Котляревського: компаративний дискурс // Філологічні семінари. — К., 2006. — Вип. 9: Національні моделі порівняльного літературознавства. — С. 238-245; Сарапин В. Поняття про пародію, бурлеск, травестію, переклад у літературознавстві XVIII — першої третини XIX ст. (до проблеми жанрово-стильової специфіки «Енеїди» І. Котляревського) // Філологічні семінари. — К., 2007. — Вип. 10: Понятійний апарат сучасного літературознавства: «своє» й «чуже». — С. 296-301; Сарапин В. Відгуки християнської культури XVII-XVIII ст. в «Енеїді» Івана Котляревського // Рідний край: Науково-публіцистичний художньо-літературний альманах. — Полтава, 2007. —

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 11

єю творчої спадщини Котляревського: Михайла Яценка і Петра Хропка у підручниках з історії української літератури перших десятиріч XIX ст. для студентів-філологів ¹⁸, Миколи Бондаря і Ростислава Пилипчука в академічній «Історії української культури» ¹⁹, збірники різнопланових статей на матеріалах конференцій, присвячених знаменитому полтавцеві ²⁰. Джерелознавчу книжку з епістолярних матеріалів (листів Котляревського та листів до нього, згадок про письменника в інших листах) видав Петро Ротач ²¹. Однак ці монографічні студії, окремі розділи та статті або присвячені частковим аспектам і творам (переважно «Енеїді»), або мають надто стислий оглядовий, а то й популярний характер (як ось книжечка Тетяни Панасенко). Назріла потреба створити комплексне синтетичне дослідження, у якому було б переосмислено, узагальнено й підсумовано основні дотеперішні (двохсотлітні!) здобутки у перцепції та рецепції літературної спадщини Котляревського.

Поштовхом до створення цієї монографії стало замовлення написати розділ «Іван Котляревський» до «Історії української літератури» у 12 томах, що готується в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Задля цього я заново вивчив основну літературу про життя і творчість Івана Котляревського, у процесі чого довелося прискіпливо розібратися у багатьох дотеперішніх напрацюваннях, передусім фактах та інтерпретаціях. Завдяки цьому на основі моєї попередньої монографії створено нове дослідження, значно ширше за обсягом і багатше за проблематикою та аспектами розгляду. Систематизовано дотеперішні набутки у пізнанні творчості Котляревського, докладно висвітлено вузлові питання і факти, знання яких потрібні для розуміння того, коли і як з'явилися його твори, на основі яких джерел вони виникли. Послідовно застосовано компаративістичний підхід у контактно-генетичному і типологічному зрізах, завдяки чому розгляд творчості письменника поставлено в широкий західно-, центрально- і східноєвропейський контекст. Я ретельно перевірив імовірні літературні та фоль-

№ 1 (16). — С. 74-81; Сарапин В. «Пісня на Новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну» Івана Котляревського в контексті бурлескно-травестійного одописання першої третини XIX ст. // Слово і Час. — 2008. — № 4. — С. 64-72; Сарапин В. «...По-нашому і про нас писати...»: «Наталка Полтавка» Івана Котляревського як національна художня опозиція до водевілю «Казак-стихотворец» Олександра Шаховського // Рідний край: Альманах Полтавського державного педагогічного університету. — Полтава, 2009. — № 2 (21). — С. 124-133; Сарапин В. В. «Вне Полтавы не могу...»: Топос міста у творчості Івана Котляревського // Актуальні проблеми слов'янської філології. Серія: Лінгвістика і літературознавство. — Бердянськ, 2010. — Вип. XXIII. — Част. 1. — С. 14-25.

¹⁸ Яценко М. Т. Іван Котляревський (1769-1838) // Історія української літератури XIX століття: У 3 кн. — К., 1995. — Кн. 1: Перші десятиріччя XIX ст. — С. 68-90 [нова редакція розділу з вид.: Яценко М. Т. І. П. Котляревський (1769-1838) // Історія української літератури: У 2 т. — К., 1987. — Т. 1: Дожовтнева література. — С. 175-185]; Хропко П. П. Іван Котляревський (1769-1838) // Історія української літератури (Перші десятиріччя XIX століття). — К., 1992. — С. 47-122.

¹⁹ Бондар М. П. Розділ 1. Українська літературна творчість. 1.1. Становлення нової української літератури. Іван Котляревський // Історія української культури: У 5 т. — К., 2005. — Т. 4. — Кн. 2: Українська культура другої половини XIX століття [чому другої — не зрозуміло, адже в томі йдеться про українську культуру всього XIX ст. — Є. Н.]. — С. 7-16; Пилипчук Р. Я. Розділ 3. Український театр // Там само. — С. 292-300 та ін. (див. «Іменний покажчик»).

²⁰ І. П. Котляревський — перший класик нової української літератури: Збірник наукових статей / Відп. ред. О. М. Ніколенко. — Полтава, 1998. — Частина І. — 158 с.; Частина II. — 154 с.; Літературознавчі та історичні студії: Матеріали конференцій / Відп. ред. О. Купчинський. — Львів, 2002. — С. 38-82.

²¹ Ротач П. Іван Котляревський у листуванні. — Опішне, 1994. — 313 с.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 12

клорні джерела творів Котляревського, розшукавши доти невідомі або не введені у науковий обіг можливі передтексти «Москаля-чарівника», що дало змогу дійти нових висновків, скоригувати вже наявні, адже з'ясування джерел зупинилося практично на тому, що зробили наприкінці XIX — першої третини й почасти в середині XX ст. Микола Петров, Микола Дашкевич, Микола Сумцов, Іван Стешенко, Іван Франко, Михайло Грушевський, Володимир Перетць, Михайло Кочубей, Ярослав Гординський, Микола Зеров, Михайло Марковський, Кость Копержинський, Петро Рулін, Леонід Біленький, Сергій Дурилін та ін. Більшу увагу, ніж доти, звернуто на національну проблематику творів Котляревського, їх політично-історичний контекст. Заново осмислено дискусійні питання про «Енеїду» як твір, що започаткував нову українську літературу, про Котляревського як її першого класика. Загалом, це дослідження творчості Котляревського має багатоаспектний і системний характер. Систематизація набутків попередників поєднується із критичним підходом до їхніх спостережень та висновків, принагідними уточненнями та власними новаторськими інтерпретаціями, скрупульозна фактографія — з осмисленням та переосмисленням фактів і явищ, занурення у деталі — з концептуальними узагальненнями.

Чому монографія називається «Перелицьований світ Івана Котляревського»? Та тому, що, як спробую довести, не лише «Енеїда», а й майже вся творчість цього письменника є своєрідним перелицюванням чиїхсь творів, сюжетів, образів-персонажів або принаймні риторики поширених жанрів. Давній дослідницький висновок Миколи Зерова про особливість літературного таланту Котляревського: «Такий уже був у нього дар — спеціально до лицювання та переробки» ²² — може слугувати епіграфом до цієї книжки.

Це синтетичне дослідження про Котляревського — фактично чергова з'ява у здійсненні неформального наукового проекту, що природно склався на основі згаданої академічної «Історії української літератури» та з ініціативи окремих авторів самочинно реалізується як серія монографій про наших найвизначніших письменників. У цьому ряді вже вийшли такі літературні портрети, як «Тарас Шевченко: Життя і творчість» Івана Дзюби (2005, 2008), мій «Пантелеймон Куліш. Особистість, письменник, мислитель» (2007, у двох томах), «І ката, і героя він любив... Михайло Коцюбинський: літературний портрет» Ярослава Поліщука (2010), «Іван Тобілевич (Карпенко-Карий): Нарис життя і творчості» Василя Івашкова (2011), «Із покутської книги буття. Засади художнього мислення Василя Стефаника, Марка Черемшини і Леся Мартовича» Романа Піхманця (2012).

Пропонована книжка може слугувати підручним путівником по творах Котляревського, науковою монографією для їх поглибленого студіювання і, водночас, навчальним посібником у викладанні курсів історії української, російської та центрально- і західноєвропейських літератур, історії української літературної мови, українського театру, української фольклористики, порівняльного літературознавства, театрознавства. Книжка побудована таким чином, щоб стати у пригоді університетським викладачам, студентам, учителям, зацікавити всіх, хто хоче зануритися у художній світ Котляревського, більше і глибше пізнати його мистецьку самобутність.

²² Зеров М. Нове українське письменство: Історичний нарис // Зеров М. Українське письменство. — К., 2003. — С. 28. Лицювання — «перелицовывание» (Словарь української мови / Зібрала редакція журнала "Кіевская Старина"; Упорядкував, з додатком власного матеріалу Б. Грінченко. — К., 1908. — Т. 2. — Передрук фотомеханічним способом. — К., 1958. — С. 365).

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 13

Робота над цієї монографією була для мене захопливою, цікавою і приємною, хоча й копіткою, бо потребувала пошуків багатьох джерел. Її полегшили в різний спосіб старші й молодші колеги, тож радо складаю щиру вдячність:

академікові НАН України Іванові Дзюбі, який іще 1994-го — тепер уже далекого — року, бувши тоді Міністром культури України й головою Оргкомітету з відзначення 225-річчя від дня народження Івана Котляревського, підтримав видання моєї попередньої книжечки про творчість цього письменника;

професорові кафедри літературознавства Національного університету «Києво-Могилянська академія», академікові Академії наук вищої школи України, головному редакторові інтернет-видання «ЛітАкцент» Володимирові Панченку — за фахове та доброзичливе наукове редагування; цьому ж ученому і директрисі Наукової бібліотеки Києво-Могилянки Тетяні Ярошенко — за допомогу в пошуку раритетних книжок, конче потрібних для цього дослідження;

польським колегам із Ягеллонського університету в Кракові — директорові Інституту східнослов'янської філології, керівникові кафедри україністики професорові Адамові Фаловському та асистентці кафедри Катажині Ґлінянович, завдяки яким мені вдалося роздобути електронну копію рідкісного краківського видання п'єси «Nie każdy śpi, со chrapi», яке зберігається у бібліотеці цього університету;

завідувачеві кафедри української фольклористики імені академіка Філарета Колесси Львівського національного університету імені Івана Франка, професорові Василеві Івашкову — за допомогу в поясненні деяких слів з «Енеїди» Котляревського; цьому ж фахівцеві, а також завідувачеві кафедри української літератури Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка, академікові Академії наук вищої школи України, професорові Григорію Клочеку — за консультації щодо джерел та окремих фактів з історії українського театру;

доцентові кафедри світової літератури Львівського національного університету імені Івана Франка Яремі Кравцю — за допомогу в перекладі назв та висловів із французької мови, аспірантці факультету іноземних мов кафедри класичної філології цього університету Ориславі Івашків-Ващук — із грецької мови, науковому співробітникові Інституту Івана Франка НАН України Юрієві Прохаську — з німецької мови;

професорові факультету слов'янських мов і літератур Торонтського університету Тарасові Кознарському — за електронну копію першої — четвертої частин «Енейды» Миколи Осипова (Санкт-Петербург, 1800);

доцентові кафедри педагогіки, культурології та історії Полтавського університету економіки і торгівлі Віті Сарапин — за надіслані статті й електронні копії статей, присвячених І. Котляревському;

науковцям Полтавського літературно-меморіального музею І. П. Котляревського: провідній науковій співробітниці Євгенії Сторосі та старшій науковій співробітниці Валентині Кріль — за відомості про деяких осіб з оточення письменника та його дослідників;

завідувачеві відділу рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України Галині Бурлаці та провідному архівістові (фотографу) цього відділу Сергієві Гавришкевичу — за надіслані електронні копії окремих аркушів з автографів творів Котляревського;

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 14

моїм колегам з Інституту Івана Франка НАН України: старшому науковому співробітникові Вікторові Небораку та заступникові директора з наукової роботи Аллі Швець — за уважне прочитання книжки в електронному варіанті й висловлені цікаві міркування та побажання, а моїй дружині, старшій науковій співробітниці цього інституту Оксані Нахлік — ще й за вправне літературне редагування;

рецензентам розділу «Іван Котляревський» до третього тому «Історії української літератури» — завідувачу відділу української класичної літератури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України Миколі Бондарю, завідувачеві кафедри історії української літератури Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка, професорові Миколі Ткачуку — за вдумливі зауваги й поради;

фотографу Sergey UA — за люб'язний дозвіл використати для обкладинки його світлину пам'ятника І. Котляревському в Полтаві;

моєму синові Ярославу Нахліку — за майстерно виконаний макет і дизайн книжки.

Особлива дяка — спонсорові видання — директорові ПАТ «Троттола», громадському діячеві Ярославу Рущишину.

*     *
*

Кілька пояснень щодо оформлення покликів, деяких правописних моментів і зазначення дат.

У покликах на «Енеїду» Котляревського римською цифрою зазначаю частину поеми, арабською — строфу (за виданнями: Котляревський І. П. Повне зібрання творів / Підготовка текстів та коментарів Б. А. Деркача. — К.: Наукова думка, 1969. — С. 39-234). Строфи нумеровано також у виданні: Котляревський І. Енеїда: Поема / Коментар уклав О. Ф. Ставицький. — К.: Радянська школа, 1989. — 285 с.

Поклики на драматичні твори Котляревського подаються у тексті із зазначенням римською цифрою — дії, арабською — яви («Наталка Полтавка») або лише яви («Москаль-чарівник») за виданням: Котляревський І. П. Повне зібрання творів / Підготовка текстів та коментарів Б. А. Деркача. — К.: Наукова думка, 1969. — С. 246-317. За цим самим виданням (С. 237-242) покликуюся у тексті на оду Котляревського «Пісня на Новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракину» (із зазначенням строфи).

У покликах на травестійну «Енеїду» Миколи Осипова й Олександра Котельницького римською цифрою зазначаю частину поеми, арабською — сторінку, за виданнями:

<Осипов Н.> Виргиліева Енейда, вывороченная на изнанку. Н. О. — Въ Санктпетербургѣ, иждивеніемъ І. К. Шнора, 1791 года. — Часть перьвая. — 134 с.; Часть вторая. — 138 с.; 1794 года. — Часть третія. — 127 с. Під присвятою «Его Высокородію Милостивому Государю моему Ивану Степановичу Шешковскому» підпис: Николай Осиповъ. (Часть перьвая. — С. 12).

<Осипов Н.> Виргиліева Енейда, на изнанку. — Въ Санктпетербургѣ, иждивеніемъ І. К. Шнора, 1796 года. — Часть четвертая. — 115 с.

Виргиліева Енейда, вывороченная на изнанку Александромъ Котельницкимъ. — Санктпетербургъ, печатана съ дозволеній указнаго въ типографіи Шнора, 1802 года. — Часть пятая. — 161 с.; Въ Санктпетербургѣ. Въ Типографіи Ивана Глазунова, 1808 года. — Часть шестая. — 201 с.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 15

Цими раритетними (надто ж в Україні) виданнями я користувався у відділі рідкісної книги (вул. Лисенка, 14) Львівської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника НАН України. Каталожний шифр: II Ст-2913/1-6.

На «Енеїду» Вергілія (із зазначенням книги та віршових рядків) покликуюсь за виданням: Вергілій Марон, Публій. Енеїда = Aeneidos: В дванадцяти книгах / Переклав з латинської Михайло Білик; Переклад звірив і зредагував Борис Тен; Передмову написав, коментарі та словник власних імен склав Йосип Кобів. — К.: Дніпро, 1972. — 353 с.

Зберігаю авторське написання імен античних та інших персонажів у творах Котляревського (Анхиз, Дидона, Сивилла та ін.; Куракин), у травестійній «Енеїді» Осипова й Котельницького (в українському відтворенні: Анхіз, Дідона, Сивілла та ін.), в «Енеїді» Вергілія (за сучасним українським перекладом М. Білика). Назва травестії Осипова (перші чотири частини) у друці російською мовою подавалася так: «Енейда», відповідно центральний персонаж мав ім'я «Еней». Оскільки голосний звук э в російській мові уживається, за вийнятком кількох питомо російських слів (это, эта тощо), лише в іншомовних словах (на початку їх або після голосних), буква э в тодішній писемній та друкарській практиці використовувалася рідко. На її місці зазвичай вживалася літера е. Звідси в російську орфоепію увійшла неправильна вимова Ева замість Эва, Евгений замість Эвгений, Европа замість Эвропа, Еврипид замість Эврипид, Евфрат замість Эвфрат, евнух замість эвнух тощо (така тенденція почасти поширилася й на українську наддніпрянську вимову, залежну від російської). Назву травестії Осипова та ім'я її титульного героя сучасники прочитували двояко: «Енейда» або «Энеида», «Еней» або «Эней», тобто або буквально, або мавши на увазі, що російська буква е на початку іншомовних словах читається як голосний э. Хоча Осипов, очевидно, розрізняв російську вимову імені персонажа як «Еней» і латинську як «Эней», бо послідовно друкував «Еней», і лише у сцені прийняття при дворі Латина Енеєвих послів, «В латинских риторствах отборных» і охочих похизуватися своїм знанням щойно вивченої латини, у «рации» одного з них, помережаній кількома латинізмами, двічі надруковано «Энеус» і ще раз — «об Энее» [IV, с. 46-47]. Котельницький у назві своїх п'ятої та шостої частин зберіг попереднє написання («Енейда»), проте в тексті ім'я героя друкував уже інакше: «Эней» (поряд із цим у виданні п'ятої частини послідовно надруковано «Евріалъ», що також відчитувалося двояко: «Евриал» або «Эвриал» — така подвійність у написанні й прочитанні імені цього античного героя збереглася в російській мові до сьогодні). Цитуючи Осипова й Котельницького, зберігаю їхнє написання назви травестії та імен персонажів, а в своєму тексті їхніх героїв називаю звично: Еней, Евріал.

Букви ё Осипов не вживав, відповідний звук зрідка передавав буквосполученням з об'єднувальним діакритичним знаком іе («как робіонка» [IV, с 72], «молодіожи» [IV, с 78], «сліозы» [IV, с 81]) або буквосполученням їо («Въ перїодъ!» [IV, с 95], тобто «Вперёд!»). В інших випадках там, де в сучасній російській мові вимовляється звук ё, звичайно писав о (після шиплячих: «щочки» [IV, с 18], «чорствый» [IV, с. 32, 33], «жоны» [IV, с. 98]) або е («еще», «напередъ» [IV, с. 21]), але й читалася буква е теж як е, про що свідчить відповідне римування: идет::свет [IV, с. 21], роднею::землею, предопределен::плен [IV, с 22], хоча етимологічно ці слова розрізнялися: «идетъ», «свѣтъ»; «предопредѣленъ», «плѣнъ». Ще приклади: «Свое

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 16

троянское все племя», «всѣмъ прилежно», «всѣ поизучились», «всѣ явились» [IV, с. 38]. Тому букву ё у тексті Осипова зберігаю тільки там, де її передано буквосполученнями іо, їо.

У Котельницького вже інакше — крім використання букви о («жонокъ» [V, с. 109], «жоны» [VI, с. 156], «пришолъ» [VI, с. 48], «щолкъ» [VI, с. 65], «чорной» [VI, с. 162], «чортъ», «мечомъ» [VI, с. 180]) та буквосполучення іо («рубліовъ» [V, с. 136], «ребіонку» [V, с. 142], «іожъ» [V, с. 149], «не въ терпіожъ» [VI, с. 36], «лепіошку» [VI, с. 139], «утіокъ» [VI, с. 177], «льіоть» [VI, с. 179], «еіо» [VI, с. 180]), трапляється вживання букви ё («кишёкъ» [VI, с. 145], «всё» [VI, с. 146], «вёлъ» [VI, с. 175], «окровавлёнъ» [VI, с. 181], «пошёлъ» [VI, с. 182]) і помітні вияви читання е як ё: содомъ::умремъ [V, с. 160], «Все войско поручивъ ребенку, / Ну долго ль выдавить пискліонку, / Кишки всѣ внучку твоему?» [VI, с. 15]; лбомъ::киселемъ [VI, с. 29], гуднею::тобою [VI, с. 201]. У тексті Котельницького букву ё зберігаю там, де її передано цієї самою буквою та буквосполученням іo. He вважаю за потрібне замінювати о на ё після шиплячих, оскільки вживана в таких випадках у тодішньому російському правописі буква о могла фіксувати тверду вимову під впливом української мови.

Паралельні в російській травестії ненаголошені закінчення на -ой та -ый прикметників у називному або (для похідних від неістот) у знахідному відмінку однини в чоловічому роді («Желѣзный жаркой дождь» [VI, с. 179]) уніфікую до нормативного -ый (за вийнятком римованих місць).

Усі дати до кінця 1917 року подаються за старим стилем, якщо не обумовлено інакше.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 17

Пролог

Зачин Івана Котляревського і мовна ситуація в Україні
на зламі XVIII-XIX століть (староукраїнська літературна,
слов'яноукраїнська, українська народна, російська
літературна мови)

Переходові на народну мору як літературну в українському письменстві кінця XVIII — початку XIX ст. сприяв занепад у підросійській Україні (на Лівобережжі разом із Києвом) другої половини XVIII ст. двох літературних мов:

1) «простої», або книжної української, чи староукраїнської літературної (первісно мови юридичних документів, яка поширилася також на конфесійну, полемічну та художню літературу; ця штучна мова становила довільне поєднання елементів церковнослов'янської мови з численними українськими словами, зокрема розмовними, з граматичними формами народної української мови, завдяки чому зближувалася з нею; містила також полонізми, богемізми, латинізми, германізми, мадяризми, а починаючи від 1730-х pp. у ній частішали лексичні та граматичні русизми) ¹;

2) «слов'яноруської», або слов'яноукраїнської (значною мірою церковнослов'янської — з лексикою, фонетичними та морфологічними особливостями церковнослов'янської мови, але з українською народною вимовою слов'янських та спільноруських слів і — особливо у XVIII ст. — з домішками українських слів та форм ²).

Слов'яноруська мова була своєрідною модифікацією церковнослов'янської — такої собі офіційної «латини» для православного церковно-схоластичного світу, хоча в традиційну культову форму слов'янорущини вливався і світський зміст.

¹ Павло Житецький називав її «книжной малорусской речью» (Житецкий П. «Энеида» Котляревского и древнейший список её в связи с обзором малорусской литературы XVIII века. — К., 1900. — С. 56), Павло Плющ — книжною українською мовою, а також традиційно — «простою мовою», як це траплялося ще з XVI ст. (Плющ П. П. Історія української літературної мови. — К., 1971. — С. 238-240, 246, 248). У сучасному авторитетному виданні вона фігурує як «староукраїнська літературна мова» (Русанівський В. М. Староукраїнська літературна мова // Українська мова: Енциклопедія. — К., 2000. — С. 593-596; до цієї статті відсилає гасло «Проста мова»: Там само. — С. 497).

² На підставі цього П. Житецький називав її «славяно-малорусскою речью» (Житецкий П. «Энеида» Котляревского и древнейший список её в связи с обзором малорусской литературы XVIII века. — С. 8-9, 14), доводячи, що «славянорусская речь» розвивалась «на юге России в народном малорусском направлении» (Там само. — С. 38). П. Плющ розрізняв поняття «слов'яноруська мова» і «слов'яноукраїнська мова» (Плющ П. П. Історія української літературної мови. — С. 238, 242, 244). Книжну українську та слов'яноукраїнську П. Житецький розглядав як два різновиди староукраїнської літературної мови (Житецкий П. «Энеида» Котляревского и древнейший список её в связи с обзором малорусской литературы XVIII века. — С. 128), П. Плющ — як два типи старої української літературно-писемної мови (Плющ П. П. Історія української літературної мови. — С. 238, 244), а В. Русанівський — як окремі мови (Русанівський В. М. Староукраїнська літературна мова — С. 593-596).

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 18

До занепаду староукраїнської літературної та слов'яноукраїнської мов призвела імперська політика російського царизму та православної церкви, спрямована на рішучу русифікацію вищих, привілейованих верств української суспільності. Процес русифікації підневільної України мав і примусовий, і добровільний характер: він закріплювався царськими законодавчими актами й заохочувався наданням певних суспільних переваг та самої можливості робити кар'єру в Російській імперії тим, хто опановував російську мову.

Спочатку староукраїнську літературну мову витіснила слов'яноруська, внаслідок указу Петра I 1720 року про те, що в друкарнях Києво-Печерського та Чернігівського монастирів старі церковні книжки мають передруковуватися лише такою мовою, яка нічим не відрізняється од церковної мови великоросійських видань ³, а також унаслідок указів Синоду російської православної церкви:

1721 року (про надсилання раніше виданих книжок із цих друкарень у Синодальну контору для виправлення їх та завірення клеймом цензора і про заборону друкувати книжки без веління Синоду),

1724-го (про накладення штрафу на архімандрита Києво-Печерської лаври за надрукування церковної книги «Тріодь» з розбіжностями проти російського видання, а також — за таку ж провину — на Чернігівську друкарню),

1726-го (з вимогою весь правопис церковних книжок у буквах і наголосі зробити відповідним до російських видруків і жодних церковних книжок, крім видаваних у Санкт-Петербурзькій та Московській друкарнях, без відома Синоду не випускати),

1769-го (про заборону Києво-Печерській лаврі друкувати і використовувати українські букварі та заміну українських книжок по церквах російськими).

Підлягаючи такій імперській політиці Російської держави і церкви, єпископ білгородський і обоянський Йоасаф Горленко вилучав із церков єпархії богослужбові книжки львівського друку, а згодом преосвященний Володимир Ужинський навіть розпорядився потопити їх у Сіверському Дінці ⁴.

Позаяк окремі книжки й далі виходили без дозволу петербурзької духовної цензури, синодальними указами 1766-го і 1775 років Києво-Печерській та Чернігівській друкарням знову було рішуче наказано передруковувати слово в слово лише останні видання Московської друкарні, а для перевидання власних книжок надсилати виправлені тексти на розгляд Синоду; 1786 року зобов'язано київського митрополита Самуїла Миславського контролювати Лаврську друкарню, щоб не було жодних відмінностей од московських видань. Унаслідок цього, церковна література в підросійській Україні видавалася вже слов'яноруською мовою. Ба більше, царський указ 1729 року зобов'язував переписати з книжної української на російську всі державні постанови й розпорядження, а царський указ 1740 року насаджував російську мову в діловодстві Гетьманщини. Книжна

³ «<...> вновь книг никаких, кроме церковных прежних изданий, не печатать. А и оные церковные старые книги, для совершенного согласия с великороссийскими, с такими же церковными книгами справливать, прежде печати, с теми великороссийскими печатми, дабы никакой розни и особого наречия во оных не было» (Лизанчук В. В. Навічно кайдани кували: Факта, документи, коментарі про русифікацію в Україні. — Львів, 1995. — С. 53).

⁴ Святитель Иоасаф Горленко, єпископ Белгородский и Обоянский (1705-1754): Материалы для биографии, собранные и изданные Н. Д. Жеваховым. — К., 1909. — Т. 1. — Ч. 3. — С. 594, 596. Володимир Уманський (світське ім'я: Василь Кононович Ужинський, 1777-1855) — у 1831-1836 pp. — преосвященний архієпископ Чернігівський і Ніжинський.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 19

українська мова перестала бути в Лівобережній Україні та Києві мовою друкованого тексту і ще лишалася в ужитку на Правобережній Україні, поки та перебувала у складі Польщі, тобто майже до кінця XVIII ст. (Київщина, Східна Волинь, Поділля і Брацлавщина перейшли до Російської імперії за другим поділом Польщі — 1793 року, а Західна Волинь — за останнім, третім, — 1795-го). Простою мовою тут видавалися греко-католицькі книжки релігійного змісту для простолюду ⁵. Ще довше — протягом XIX ст. — староукраїнська літературна мова (у вигляді так званого язичія) функціонувала в Галичині, котра внаслідок першого поділу Польщі (1772 року) опинилася під Австрією, а також у Підкарпатській Русі й на Буковині, які ще раніше належали до габсбурзької імперії.

Унаслідок синодальних та царських указів у підросійській Україні загальмувався розвиток староукраїнською мовою не лише церковної, а й навчальної та художньої літератури. У драматичних творах викладачів Києво-Могилянської академії книжну українську поступово змінює слов'яноруська ⁶. «Оскільки в Росії в XVIII ст. панувала церковнослов'янська мова, українські письменники із староукраїнської мови переходили на слов'яноруську, щоб їх розуміли і в Росії» ⁷. Віталій Русанівський також зазначив:

«Залишалася тільки рукописна укр<аїнська> л<ітерату>ра, представлена колядками, різдвяними віршами, виголошувана спудеями й мандрованими дяками, а також традиц<ійні> ділові документи, діаріуші, різноманітні госп<одарські> й лікар<ські> довідники та порадники. Друкована ж л<ітерату>ра писалася слов'яноруською мовою. <...> І слов'янорус<ька> мова і мова Г. Сковороди витісняли з ужитку вже освячену двома століттями с<тароукраїнську> л<ітературну> м<ову>. Таким чином, обидві літ<ературні> мови — слов'яноруська і російська об'єктивно відігравали деструктивну роль щодо староукраїнської мови» ⁸.

Та й сама слов'яноруська, а точніше, слов'яноукраїнська мова вимушено русифікувалася в церковному та світському користуванні та поступово усувалася з навчального й літературного вжитку.

1784 року Катерина II наказала правити службу Божу по всіх православних церквах імперії російською (русифікованою церковнослов'янською) мовою. Того ж року, виконуючи розпорядження петербурзького Синоду, київський митрополит Самуїл Миславський звелів, щоб в усіх церквах священнослужителі читали молитви та правили службу Божу «голосом, свойственным российскому наречию». Відтак архієпископ на українсько-російському помежів'ї Феоктист Мочульський забороняв священикам вимовляти під час виконання церковних обов'язків ы, и та ять «несообразно великороссийскому выговору» ⁹.

⁵ Житецкий П. «Энеида» Котляревского и древнейший список её в связи с обзором малорусской литературы XVIII века. — С. 56-69.

⁶ Там само. — С. 30-38.

⁷ Русанівський В. Історія української літературної мови. — К., 2001. — С. 130.

⁸ Русанівський В. М. Староукраїнська літературна мова. — С. 595.

⁹ Лебедев А. Феоктист Мочульский, архиепископ Белгородский (1787-1799 г.) и Курский (1799-1819 г.). — X., 1896. — С. 25. Ще в нотатках з подорожі до Полтави, написаних у квітні 1830 року, російський письменник Павло Свиньїн зробив висновок, що «мова малоросійська <...> до церковнослов'янської значно ближча, ніж російська» [Свиньїн П. П. Полтава (З мальовничої мандрівки по Росії. Видавця О. З.) // Іван Котляревський у документах, спогадах, дослідженнях / Упорядкув., підготовка текстів, вступ, ст. та прим. Анатолія Залашка. — К., 1969. — С. 76]. Отже, тоді ще виникало таке враження, а згодом церковнослов'янська мова, унаслідок русифікації її вимови, стала сприйматися як ближча до російської.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 20

Другої половини XVIII ст. слов'яноукраїнська мова в Києво-Могилянській академії та у вжитку вищого українського православного духівництва поступово переводилася на російську вимову і вбирала російські лексичні та граматичні елементи (ними рясніють і твори Григорія Сковороди), чим фактично готувався ґрунт для заміни цієї книжної мови тогочасною російською літературною. Освічені українці у приватному листуванні, мемуарах та історичних хроніках переходили на російську мову ¹⁰. Починаючи від 60-х років XVIII ст. до нас не дійшло жодного історичного твору, написаного книжною українською («простою») мовою ¹¹.

У грамоті імператриці Анни Іоанівни з нагоди відкриття Харківського колегіуму 1731 року приписувалося викладати в ньому «на собственном российском языке». Тож відповідна інструкція архієпископа Самуїла Миславського, який під тиском царського уряду й Синоду провадив русифікацію церковно-релігійного життя Київської митрополії, наставляла насаджувати у Харківському колегіумі «общеупотребительный язык» ¹². 1748 року Синод розпорядився запровадити в Києво-Могилянській академії та всіх українських школах викладання російської мови. Згідно з указом Катерини II 1763 року про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянської академії, у навчальний процес почала запроваджуватися російська мова. 1784 року Синод наказав київському митрополитові карати студентів та звільняти викладачів академії за вживання «сільського діалекту», тобто книжної української мови, а наступного року — негайно запровадити в цьому закладі систему навчання, узаконену для всієї імперії. Унаслідок цього, академію у 1780-х pp. було переведено на російську мову викладання. Здійснене на кшталт російських вищих духовних шкіл реформування академії призвело до того, що розвиток слов'яноукраїнської мови в ній припинився.

За наказом Катерини II, 1784 року в усіх школах України запроваджено російську мову. Щоправда, на початку XIX ст. на Лівобережжі й далі існували народні дяківські школи, утримувані коштом батьків, але їх кількість проти другої половини XVIII ст. значно зменшилася через витіснення їх новими російськими початковими школами. А згідно зі шкільним статутом, що його запровадило Міністерство народної освіти 1804 року, навчання українською мовою в Російській імперії взагалі було заборонено ¹³.

Таким чином, за висновком Павла Житецького, два різновиди староукраїнської літературної мови — книжна українська та слов'яноукраїнська — повинні були зникнути в загальноімперському русифікаційному потоці літературного руху, що його започаткував Петро І ¹⁴. Ці мови збереглися у XIX ст. лише в Галичині, на Буковині та Підкарпатській Русі, де іх не було заборонено.

¹⁰ Житецкий П. «Энеида» Котляревского и древнейший список её в связи с обзором малорусской литературы XVIII века. — С. 38, 39, 55.

¹¹ Згідно з пошуками, що їх провів іще П. Житецький: Там само. — С. 84.

¹² <Миславский С.> Инструкция Харьковского училищного Коллегиума ректору и богословия учителю Иову да префекту и философии учителю харьковскому протоиерею Михаилу Шванскому с учителями о том, как и чему именно в оном Коллегиуме учить // Чтения в Императорском Обществе истории и древностей российских при Московском университете. — 1885. — Октябрь/Декабрь. — С. 60-90.

¹³ Див. зокрема: Лизанчук В. В. Навічно кайдани кували. — С. 52-79.

¹⁴ Житецкий П. «Энеида» Котляревского и древнейший список её в связи с обзором малорусской литературы XVIII века. — С. 128. Див. також: Плющ П. П. Історія української літературної мови. — С. 238-253.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 21

Тож за часів, коли почав вправлятися у складанні віршів Іван Котляревський, перед ним відкривалося два шляхи: або писати українською народною мовою, себто живою, розмовною, за якою до того ж стояла багатюща фольклорна традиція, а також часткова апробація у так званих низьких жанрах попередньої літератури, або ж послуговуватися російською літературною мовою, якою друкувалася тодішня світська преса і на яку, внаслідок насильницьких заходів царизму, переходили вищі верстви української суспільності. Цими двома шляхами він і пішов у своїй довголітній літературній діяльності: спочатку першим, звичнішим для нього, а потім пробував іти також другим.

У ранній статті «Розмова про бароко» (1943), побудованій у формі дискусійного діалогу, Іван Лисяк-Рудницький піддав сумніву загальноприйняту схвальну оцінку літературного зачину Котляревського, зауваживши:

«Що більше думаю про те, то частіше прокидається в мені сумнів, чи небіжчик Іван Котляревський зробив таку велику послугу українській літературі. Була в нас до другої половини 18 століття вироблена літературна мова з устійненими традиціями. Ця мова спиралась на церковнослов'янщину та відбігала досить далеко, це правда, від поточної мови. Але біди тут не було ніякої. Чи не краще було відсвіжити книжну мову, впровадивши до неї поступово живі розмовні елементи, як це в себе зробили москалі? Раптовий перехід до народної мови означав розрив з великою культурною традицією, добровільне зречення багатої спадщини нашого бароко» ¹⁵.

Очевидно, мова йде про книжну українську («просту») мову. Проте робити такі закиди Котляревському та його послідовникам означає зовсім не розуміти тої культурно-історичної ситуації, що склалася в Україні на зламі XVIII-XIX століть (як підросійській, так і підавстрійській). Книжну українську мову усунули з літературного вжитку не наші поети, які заповзялися писати народною мовою, а русифікаційні заходи царизму, що замінили так звану просту мову російською літературною (для світських потреб), як і замінили слов'яноукраїнську — на слов'яноруську в російському варіанті (для церковного вжитку). Зі зникненням носіїв українських штучних мов зникла й потреба звертатись до них. За таких умов новим українським письменникам не залишалося нічого іншого, як послуговуватися живими мовами, що мали численних носіїв: російською літературною (для входження в загальноімперський літературний процес) або/та українською народною (для зображення буття рідного народу). Не Котляревський відкинув староукраїнську літературну мову — на час його травестування «Енеїди» (починаючи від 1790-х pp.) вона вже практично зникла, точніше, була усунута з активного вжитку в підросійській Україні. Він застав лише уламки тої книжної (писемної) мови, з яких і насміхався в комічній опері «Наталка Полтавка», відтворюючи канцелярський жаргон возного.

¹⁵ Лисяк-Рудницький І. Розмова про бароко //Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: В 2 т. — К., 1994. — Т. 1. — С. 63. Цю ревізіоністську думку автор повторив у статті 1951 р.: «Для культурного загалу все, що старше від Котляревського, фактично лежить потойбіч інтелектуального горизонту. Либонь, навіть наша сучасна літературна мова — це щойно продукт 19 ст. На відміну від росіян, що розвиток їхньої модерної літературної мови відбувся через влиття народніх мовних елементів в церковнослов'янські рамки, успадковані від попередньої доби, — батьки українського т. зв. "літературного відродження" свідомо сперли книжну мову виключно на розмовну бесіду сільського люду Подніпров'я. Вислідом цього було, м. ін., те, що ми загубили вироблену в попередніх віках українську наукову термінологію (юридичну, політичну, богословсько-філософську) <...>» [Лисяк-Рудницький І. Формування українського народу й нації (Методологічні завваги) // Там само. — С. 20].

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 22

За тодішніх суспільно-політичних умов, коли русифіковані «верхи» української нації розбудовували російську культуру й літературну мову, національно свідома письменницька еліта, яка вийшла з народу або принаймні була близька до нього й хотіла триматися свого національного мовно-культурного коріння, могла спиратися хіба що на народ, його мову, культуру, фольклор, де зберігалася національна мовно-культурна ідентичність, а не продовжувати плекати вже мертву книжну мову, вкраплюючи в неї елементи народної. Таке можливе було б хіба що тоді, коли б Україна мала свою державність або хоча б адміністративно-культурну автономію. Показово, що влиття українських народних, а також — і то більшою мірою — російських слів, виразів та зворотів у старокнижну мову зробив Григорій Сковорода, утворивши власну своєрідну, ледь чи не індивідуальну літературну мову (В. Русанівський кваліфікує її як «спільносхіднослов'янську мову Г. Сковороди» ¹⁶), але його зачин не прижився в українській літературі — примхливе перемішування елементів різних мов (своєрідного літературного суржику) виявилося непридатним для вжитку іншими мовцями через неможливість унормувати таку стихійну суміш (суржик, хоча й досить живучий у побутовому мовленні, не надається до нормативного функціонування, бо повсякчас спонтанно змінюється).

Сковорода вибрав, чи, точніше, виробив собі ту літературну мову, яку уможливили йому обставини. Російською він писати не міг, бо не знав її аж так добре. До того ж він не претендував на те, щоб публікувати свої неординарні літературно-філософські тексти в російській пресі, а тому потреба досконало вивчити російську мову відпала. Самобутній філософ задовольнявся тим, що поширював свої ідеї й твори усно та у списках. Писати ж суто народною українською мовою він не міг, бо її не лише треба було добре знати, а й самому виробляти для висловлення філософських понять, роздумів, обґрунтувань тощо. Ні фольклорна, ні розмовна мова для цього ще не була придатна. І Сковорода зіперся на ту мовну базу, що в нього заклала освіта: книжну українську мову та латинську, причому до книжної української додав російські елементи. Вийшла індивідуальна літературна мова як суміш слов'яноруської, російської та української лексики. Вона надавалася до вжитку того слобідського оточення, в якому перебував Сковорода, проте досить швидко застаріла, ставши на початку XIX ст. фактично мертвою навіть для освітянських та освічених кіл, оскільки слобідський та наддніпрянський люд або тримався своєї предківської української мови, або переходив на російську.

В умовах перебування в єдиній імперії розбудовувати українську літературну мову на основі старокнижної із поступовим влиттям у неї народних лексичних і стилістичних елементів не мало перспективи, бо загрожувало злиттям урешті-решт із панівною російською літературною мовою, близькою саме через те, що вона поставала на основі впровадження у церковнослов'янщину іншої народної мови — російської (так зрештою сталося в Галицькій та Підкарпатській Русі, де тутешнє язичіє як суміш церковнослов'янської мови з місцевими діалектами та щораз частіше вживаними русизмами поступилося місцем у москвофільській писемності російській літературній мові). Тож для окремішнього ста-

¹⁶ Русанівський В. Історія української літературної мови. — С. 132. При цьому «мова Г. Сковороди — це не пряме продовження старої української, а якісно нове явище, покликане репрезентувати собою єдину східнослов'янську літературну мову» (Там само).

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 23

новлення й розвитку української літературної мови потрібно було якомога більше відрізнити її від російської, а це можна було зробити шляхом щонайширшого вживання народної мови, розмовної та фольклорної.

У становленні нової української літератури й формуванні сучасної української літературної мови відбувався інакший, навіть протилежний процес, якщо порівнювати з російською писемністю: спочатку літературна мова вироблялася суто на основі народної, а потім до народної мови як літературної вкраплювалися лексичні елементи староукраїнської літературної мови попередніх століть, зокрема церковнослов'янізми (почасти вже в Котляревського та Квітки-Основ'яненка, відтак у Шевченка й особливо у пізнього Куліша ¹⁷).

¹⁷ Нахлік Є. Пантелеймон Куліш: Особистість, письменник, мислитель: Наукова монографія: У 2 т. — К., 2007. — Т. 2: Світогляд і творчість Пантелеймона Куліша. — С. 384, 386-388. Також див. за «Предметним покажчиком» термінопоняття «церковнослов'янізми» (с. 461).

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 24

Літературні попередники

Задовго до Котляревського в українській літературі XVIII ст. вже були численні спроби писати народною мовою у творах низького стилю:

• піснях Семена Климовського;

• віршованих відгуках на актуальні історичні події;

• піснях Антона Головатого «Ой Боже наш, Боже, Боже милостивий...», «Ей годі нам журитися, пора перестати...»;

• інтермедіях (інтерлюдіях), доданих до шкільних драм високого стилю (релігійного чи історичного змісту);

• церковних колядах;

• творах Івана Некрашевича на сюжети із селянського та попівського побуту, у яких автор звернувся до народної мови північноукраїнських говірок;

• анонімних сатирично-гумористичних віршах та віршованих оповіданнях;

• «піснях свіцьких», «піснях світових» та інших піснях інтимного характеру;

• гумористичних любовних піснях мандрівних дяків-пиворізів;

• бурлескних різдвяних і великодніх віршах-ораціях та віршах-травестіях;

• травестії Опанаса Лобисевича «Виргилиевы пастухи, в малороссийский кобеняк переодетые».

До найраніших ліричних віршів літературного походження, написаних у народнопоетичному стилі, належить відома пісня «Їхав козак за Дунай», що її склав харківський козак, поет і філософ Семен Климовський (між 1690-1700 — кінець XVIII-го або початок XIX ст.). Найраніша згадка про цю пісню належить орієнтовно до 1768-1775 pp.: бувши в тих роках придворним композитором Катерини II, італієць Томазо Траєтта на концертах у Петербурзі виконував музичні варіації на тему цієї пісні ¹. «Твір міг постати після російсько-турецької війни 1735-1739 pp., що менш імовірно, бо тоді змагалися здебільшого за Крим, або 1768-1774 pp., тоді змагання йшли неподалік Дунаю» ². Уперше текст її з нотами надруковано у третьому числі (за 1796 рік) петербурзького часопису «Journal d'Airs Italiens, Francais et Russes avec Accompagniment de Guitarre par J. B. Hainglaise» («Журнал італійських, французьких і російських пісень з акомпанементом для гітари. Видає Ж. Б. Генґлез»), удруге — у збірці «Песенник, или Полное собрание старых и новых российских народных и прочих песен для фор-

¹ Нудьга Г. Козак, філософ, поет. — Львів, 1999. — С. 48.

² Шевчук В. Семен Климовський та його політично-публіцистичний поетичний трактат // Шевчук В. Муза Роксоланська: Українська література XVI-XVIII століть: У 2 кн. — К., 2005. — Кн. друга: Розвинене бароко. Пізнє бароко. — С. 467.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 25

тепиано, собранные издателями» (Санкт-Петербург: У Герстенберга и Дитмара, 1797-1798. — Часть 2), утрете — у другому виданні збірки Івана Прача «Собрание народных русских песен с их голосами» (Санкт-Петербург, 1806). Щоправда, у першій та другій публікаціях текст пісні був фонетично наближений до російської вимови, а прізвища автора в жодній із трьох перших публікацій не зазначено, тож акцент робився не на письменницькій творчості, а на усній, народній. Водночас про Климовського як автора пісні «Їхав козак за Дунай» писали російські літератори Микола Новиков у своєму «Опыте исторического словаря о русских писателях» (Санкт-Петербург, 1772), Микола Карамзін у періодичній серії «Пантеон российских авторов, или Собрание их портретов с замечаниями» (Часть первая. Тетрадь третья. — Москва, 1801), Микола Греч у своему «Опыте краткой истории русской литературы» (Санкт-Петербург, 1822). Інший російський письменник, Олександр Шаховський, на основі статті Карамзіна зробив Климовського героєм лібрето «анекдотичної опери-водевілю» «Козак-стихотворец», уперше поставленої в Петербурзі 1812 року. П'єса починається піснею «Їхав козак за Дунай» у виконанні героїні, Марусі, котра каже, що цю пісню створив для неї її милий, Климовський. Про цей водевіль Котляревський негативно відгукнувся у «Наталці Полтавці», закинувши авторові-росіянину перекручення українських слів та історичних фактів, але важливо, що вустами Петра згадано й зображення «козака-віршувальника»: «Климовський був письменний, компонував пісні і був виборний козак <...>» [II, 7]. Таким чином, за життя Котляревського поширена серед народу й освічених кіл пісня «їхав козак за Дунай» сприймалася як авторська, її творцем вважався козацький поет Климовський. Це давало змогу сприймати цей твір як народний за поширенням і літературний за походженням. А це вже був імпульс до наслідування письменницького прикладу Климовського, тобто до творення віршів у народнопісенному стилі, що, власне, й зробив Котляревський у «Наталці Полтавці».

Свої дводенні гостини у старезного Климовського в його хаті на хуторі Припутнях описав Микола Левицький у подорожньому нарисі-спогаді «Деревня Припугни (Херсонской губ., Елисаветградского уезда)» (Украинский вестник. — 1818. — Часть X. — № 4), засвідчивши, що той «в своём уединении пишет простые, но нежные стихи», до яких «принадлежит песня, исправленная и улучшенная, "Ехал козак за Дунай"», навчає співати його пісень пастушків і дарує свої вірші дівчатам (нарис датовано 1817 роком, а коли відбулася зустріч, на жаль, не вказано). Про те, що ім'я «незабвенного Климовского» як «сочинителя малороссийских песен», зокрема популярної «їхав козак за Дунай», «славится в Малороссии», писав у статті «Некоторые замечания касательно истории и характера малороссийской поэзии» Іван Кулжинський (Украинский журнал. — 1825. — № 1-3; увійшла до його книжки «Малороссийская деревня», Москва, 1827). Пісню «їхав козак за Дунай» умістив у своїх збірках «Малороссийские песни» (Москва, 1827) та «Украинские народные песни» (Москва, 1834) Михайло Максимович, зазначивши в першій із них, що цю пісню склав козак Семен Климовський, а в другому — що в процесі побутування серед народу її доповнено іншими строфами. Завдяки цим публікаціям, а особливо водевілю «Козак-стихотворец», постать Семена Климовського як автора пісень у народному стилі, передусім знаменитої «їхав козак за Дунай», стала відомою українським літераторам першої половини XIX ст. Пізніше у другому випуску альманаху «Молодик» (на 1843 рік: Харків, 1843) оприлюднено вірш

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 26

Якова Щоголева «На згадованнє Климовського», де того уславлено як «нашого лицаря». Так протягувався зв'язок між Семеном Климовським як поетом XVIII ст. і творцями й теоретиками нової української літератури першої половини ХІХ-го: козацький піснетворець у народному дусі виявлявся близьким зачинателям нової поезії, котрі писали народною мовою і взорувалися на народнопісенну стихію, обстоювали національний і народний характер письменницької творчості, уявлявся їм їхнім попередником. Знав про Климовського (з водевілю Шаховського та історико-літературного нарису Греча) і Тарас Шевченко, який згадав його в повісті «Близнецы».

Варто зауважити, що народнопісенними в тексті «Їхав козак за Дунай» є поетичні мотиви (від'їзд козака на війну, прощання з милою, її туга і плач за коханим, суперечність між козацьким войовничим характером і жіночим домашнім), а також образність («козак», «дівчина», «коник вороненький», «білі ручки», «сірі очка», воєнна «слава», «мій миленький» тощо), а ритміка має книжний характер, котрий, утім, можна трактувати по-різному: як семискладовий силабічний вірш із правильною строфою, уживаний у старій силабічній поезії (так вважав Володимир Перетць), 14-складовий (7+7) і 13-складовий (8+5) «силабічний вірш цікавої строфічної будови <...>: перший і третій рядок із внутрішньою римою, другий і четвертий зв'язані між собою і розміром, і римою» (Валерій Шевчук) ³ або як чотиристоповий хорей (Григорій Нудьга) ⁴. З цього погляду точніше буде сказати, що версифікаційний лад твору має перехідний характер — од силабіки до силабо-тоніки (останній сприяло музичне опрацювання, яке вимагало зміщення наголосів задля ритмічної хореїзації). Отож іще до «Енеїди» Котляревського в українському віршуванні було фактично апробовано силабо-тонічний розмір, за допомогою якого висловлювався народнопісенний зміст.

Від кінця XVIII ст. романс «Їхав козак за Дунай» набув величезної популярності, якої не втратив і досі, зажив навіть світової слави ⁵. Популярність цієї пісні, яка стала народною й водночас пов'язувалася з конкретним автором, була такою великою і вплив її на народнопісенну фольклоризацію нового українського письменства був таким значним, що вона цілком може претендувати на те, щоб також вважатися одним з перших творів нової української літератури, а уславлений автор, Семен Климовський, — одним із її зачинателів.

У трьох збережених історичних віршах (піснях) про різанину в Умані 1768 року, написаних українською народною мовою («В славнім місті до Уманя з'їхали народи», «На Україні в Жаботині свивольнії козаки», «Ей у місті при лісочку, да славнім Гумані»), правобережні автори засуджують гайдамаччину зі шляхетських позицій («князів», «панів цілої України»), схвалюють придушення Коліївщини царським військом («На другий день всіх гультяїв Москва пов'язала, /А пригнавши до обозу, ляхам в руки дала») ⁶. Котляревський в «Енеїді» також піддасть осудові гайдамаччину.

³ Шевчук В. Семен Климовський та його політично-публіцистичний поетичний трактат. — С. 467-468.

⁴ Нудьга Г. Козак, філософ, поет. — С. 47.

⁵ Про численні публікації пісні й відгуки про неї та її автора у пресі див.: Нудьга Г. Козак, філософ, поет. — 207 с.

⁶ Цит. за: Махновець Л. Є. Віршова література. Історичні вірші // Історія української літератури: У 8 т. — К., 1967. — Т. 2: Становлення нової літератури (друга половина XVIII — тридцяті роки XIX ст.). — С. 44.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 27

За здогадом Павла Житецького, якийсь грамотний чоловік, очевидець (мабуть, краще сказати — сучасник) знищення Запорозької Січі 1775 року, який брав близько до серця сумний смисл цієї події, відгукнувся на неї піснею віршового походження, складеною народною мовою, «Ой під городом Єлисаветом много орлів ізліталось...»:

Ой під городом Єлисаветом много орлів ізліталось:
В Москві-городі, в засіданному місці, панів-сенаторів збиралось.
Ой зібравшись вони в одне місце, стали способ собирати,
Як би з війська запорозького всі вольности одібрати:
«Ой коли б же нам, пани сенатори, у них вольность одібрати,
То будем ми і потомки наші в їх отчизні поживати».
<...>
Приказали вони по всій землі їх слободи заселяти.
<...>
Ой да приказали запорозьку землю всю кругом мірять,
А розмірявши запорозьку землю, на плани знімали,
А щоб запорожці того не дізнали, казани їм в Січ прислали ⁷.

До віршової піснетворчості Павло Житецький відніс і протестний відгук на закріпачення правобережних селян за Катерини II, складений народною мовою, на його думку, наприкінці XVIII ст., після того як Правобережну Наддніпрянщину, яка доти перебувала у складі Речі Посполитої Польської, приєднано до Російської імперії (за другим поділом Польщі, 1793 року), внаслідок чого соціальне становище селян значно погіршилося («Що настало тепер в світі, трудно спогадати...»). Невідомий автор вустами обурених селян тужить за давніми часами і гнівно осуджує правобережну польську шляхту, яка зрадила свою батьківщину і вступила у змову з російським царизмом задля визиску українського простолюду:

Що настало тепер в світі, трудно спогадати.
Не маш за чим, а відробляй, хоч би умирати.
Наші діди і прадіди того не зазнали,
Чого ж ми ся із батьками тепер дочекали.
Ніхто ж тому так не винен, як пани зробили,
Запродали душі наші, а свій край згубили.
Пан Потоцькій і Браницькій — тих-то рада стала,
Щоби Польска в руках Москви назавше зістала.
Пан Ржевускій і Пулавській ради додавали,
Щоб нас, бідних, із душами назавше продали.
Катерина тому рада, вірне присягає,
Щоб край взяти без війни од них зажелає.
<...>
Ми ж все бідні, нещасливі, на те ся вродили,
Щоб в неволі, як віл в ярмі, щоденне робили.
Ви, прокляті, спогадайте, що ся з вами стане,
Ми в роботі не погинем, а вас всіх не стане ⁸.

Відомі два вірші народною мовою, що їх склав один зі старшин Чорноморського козацького війська Антон Андрійович Головатий (1744-1797). Першо-

⁷ Житецкий П. «Энеида» Котляревского и древнейший список её в связи с обзором малорусской литературы XVIII века. — С. 118-119.

⁸ Там само. — С. 120-121.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 28

го вірша «Ой Боже наш, Боже, Боже милостивий...» він написав невдовзі по смерті, що сталася 5 жовтня ст. ст. 1791 р., так званого великого гетьмана чорноморських козаків — головнокомандувача російською армією Григорія Потьомкіна, на якого вони мали надію щодо одержання вільних земель для постійного поселення. Цей твір із двадцяти віршових рядків одбиває тривожні настрої та нарікання запорожців, яких царизм спочатку вигнав із ліквідованої Нової Січі (1775), а потім, коли вони поселилися на вільних землях між Дністром і Бугом (Богом), виселяв і звідти, обіцяючи переселити їх на Таманський півострів:

Ой Боже наш, Боже, Боже милостивий,
Що ми народилися в світі нещасливі.
Служили вірно в полі і на морі,
Та остались убогі, босі й голі;
Старались землю заслужити,
Щоб в вольності нам віку дожити.
Да й дав же гетьман од Дністра до Богу,
Границя по Бендерську дорогу,
Дністровий і Дніпровий обидва лимани,
В них добувати рибу, справляти каптани.
Прежнюю взяли да й сю одбирають,
А нам дати Тамань обіщають.
Ми б туди пішли, аби б нам сказали,
Аби не загубить козацької слави.
Устань, батьку, великий гетьмане!
Будь милостивий, вельможний наш пане!
Устань, Грицьку, промов до нас слово,
Проси цариці, все буде готово:
Дасть грамоту на вічність нам жити,
А ми і їй вірніше будем служити ⁹.

А незабаром Антон Головатий склав нового вірша «Ей годі нам журитися, пора перестати...», у якому вже висловлював радість з приводу того, що Катерина II 1792 року надала запорожцям у вічне користування землі на Кубані, а тим, хто був закріпачений, повернула волю:

Ей, годі нам журитися, пора перестати,
Дождалися од цариці за службу заплати:
Дала хліб-сіль і грамоти за вірнії служби,
От тепер ми, милі браття, забудем всі нужди.
В Тамані жить, вірно служить, границю держати,
Рибу ловить, горілку пить, ще й будем багаті.
Да вже ж треба женитися і хліба робити,
Хто прийде к нам із невірних, то, як врага, бити ¹⁰.

Цей поетичний твір із 12-ти римованих рядків написано народним 14-складовим (коломийковим) розміром. За кілька років до публікації перших трьох частин «Енеїди» Котляревського текст цього вірша оприлюднив петербурзький часопис «Новые ежемесячные сочинения» — у листопадовому числі 1792 року, під

⁹ Головатий А. Ой Боже наш, Боже, Боже милостивий... // Українська література XVIII ст.: Поетичні твори. Драматичні твори. Прозові твори / Вступ, стаття, упорядкув. і прим. О. В. Мишанича. — К.,1983. — С. 86.

¹⁰ Головатий А. Ей годі нам журитися, пора перестати... // Там само.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 29

назвою «Песня Черноморского войска, по получении на землю Высочайших Грамот сочинённая». Це була перша публікація літературного твору, складеного народною українською мовою (близька до фольклорної публікації, хоча й у літературному часопису). Вірш став популярною народною піснею, яка зазвичай входила до російських друкованих пісенників кінця XVIII — початку XIX ст. І перша, і друга пісні поширювалися на Кубані, Лівобережжі та Правобережній Наддніпрянщині у списках, багато разів записувалися з уст народу.

Обидва преромантичні вірші Головатого і народною мовою, і народнопісенною віршовою формою, й ідейним спрямуванням, у якому почуття козацької доблесті, честі і слави поєднується з вірнопідданськими щодо російського царизму настроями, типологічно близькі до тих віршотворів, що їх українські автори склали з нагоди чи то війн і битв з Наполеоном 1806-1807 pp. і 1812 року, чи то Кримської війни 1853-1856 pp., а отже, за своїми ідейно-естетичними ознаками стоять в одному ряду з деякими творами нової української літератури. Інша річ, що ні за змістом, ні за художніми якостями, ні загалом за своєю ідейно-естетичною, суспільною значливістю вірші Головатого не могли стати аж такими вагомими, загальновизнаними творами, щоб започаткували нову українську літературу. Невеликі ліричні вірші не мали ні тої змістової глибини, ні того образного та мовного багатства, що поема Котляревського. Хоча вірші й набули поширення як пісні, до них не могла бути прикута постійна увага читачів та літераторів, вони не мали такої мистецької чіткості й влучності, сугестивної сили, по-дивугідного новаторства, щоб стати культовими творами, взірцями для наслідування, активно впливати бодай на початок і становлення нової літератури, писаної народною мовою. Та все-таки деякі поштовхи до її зародження вони давали, зокрема могли викликати чи посилити в молодого Котляревського бажання віршувати народною мовою. Зрештою, визначальні ознаки віршів Головатого (як і повищої пісні невідомого автора «Ой під городом Єлисаветом много орлів ізліталось...») — народна розмовна мова із вкрапленнями народнопісенних образів, мотивів та висловів («ми народилися в світі нещасливі», «в полі і на морі», «босі й голі», «козацька слава», «хліб-сіль», «милі браття», «невірних бити»), порушення актуальних проблем козацької долі, туга за козацькими вольностями, колізії між козацькими та російсько-імперськими інтересами, український побутовий етнографізм, історично-географічний колорит — зближують ці твори з «Енеїдою» Котляревського, де такі риси виявлено значно виразніше.

Показово також, що Григорій Квітка-Основ'яненко присвятив завзятому козацькому отаманові історико-белетристичний нарис «Головатый (Материал для истории Малороссии)» (Отечественные записки. — 1839. — Т. 6. — № 10), написаний на основі родинних спогадів, і в ньому повністю навів обидві пісні Головатого, зазначивши, що першу з них той склав у червні 1792 року в Петербурзі, а другу — в липні-серпні того-таки року, повертаючись із Петербурга й гостюючи на Харківщині. А Тарас Шевченко, ознайомившись із преромантичним нарисом Квітки-Основ'яненка, оспівав Головатого у первісній (ще без Кулішевого втручання) редакції послання «До Основ'яненка» (1839), а також у поемі «Сліпий» (1845): [сліпий кобзар Степан:] «Тепер, кажуть, Головатий, / Останки збирає / Та на Кубань підмовляє, / Черкеса лякає. / Нехай йому Бог поможе <...>» ¹¹. Без сумніву, вжитий у вірші Головатого «Ей годі нам журитися, пора перестати...» коломий-

¹¹ Шевченко Т. Сліпий // Повне зібрання творів: У 12 т. — К., 2001. — Т. 1. — С. 312.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 30

ковий розмір додав свій імпульс до культивування цього розміру в Шевченковій поезії. А влітку 1846 року під час Шевченкової подорожі по Україні хтось записав до його подорожнього альбому один із народних варіантів тексту пісні Головатого «Ой Боже наш, Боже, Боже милостивий...». Так обидва письменники — основоположник нової української прози та основоположник нової української літератури — засвідчували національно-патріотичну спорідненість між собою та Головатим, який домігся права козаків на окреме поселення та збереження їхнього військового формування, утверджували спадкоємність традицій між козацькою та козакофільською епохами, виявляли ідейно-естетичний зв'язок між літературним зачином козацького старшини та своєю творчістю.

Живу народну мову вжито в інтермедіях (інтерлюдіях) до драм професорів піїтики Києво-Могилянської академії Митрофана Довгалевського (різдвяної — «Комичеськоє дійствіє», 1736, та великодньої — «Властотворний образ человіколюбія Божия», 1737) і Георгія Кониського («Воскресеніє мертвих», 1747). У цих інтермедіях (по п'ять до кожної з драм) відтворено колоритний народний типаж, диференційований за мовою: запорозький козак, селяни-хлібороби, війт, сільська баба говорять розмовною українською мовою, пиворізи — книжною українською, шляхтич, лях, ксьондз — польською, астроном — мішаниною польських і латинських слів, литвини — білоруською, москаль, ярига (солдат) — російською, циган і циганка — українською розмовною із вкрапленням циганських слів. До такого розрізнення мов дійових осіб вдасться Котляревський у «Наталці Полтавці» та «Москалеві-чарівнику». На тлі інших персонажів, виписаних, відповідно до вимог комедійного жанру, шаржовано або й навіть глузливо, вирізняється поетичний і героїчний образ козака, який виходить на сцену з піснею, стилізованою в запорозькому дусі (інтерлюдія третя до «Комичеського дійствія») ¹².

Крім популярних серед українського народу уснословесних світських колядок і щедрівок, які мають аграрно-магічний характер і своїм корінням сягають язичницького святкування дня зимового сонцестояння (їх тому й назвали в народі «старосвітськими»), з'являлися й літературні за походженням зразки цього обрядового жанру — церковні коляди, частина з яких зазнала впливу народних колядок і була писана народною мовою. Згідно з розвідкою Романа Кирчева, процес творення духовних колядок християнського змісту відомий у Європі з Середньовіччя, а в Україні релігійні (різдвяні) коляди (або колядки) знані з XVII ст. Вони поширювалися й усно, й у рукописних збірках — так званих кантичках, а від кінця XVIII ст. — й у друкованих збірках, як ось у Почаївському «Богогласнику» ¹³. До цієї першої у східних слов'ян друкованої антології набожних віршів і пісень з нотами XVII-XVIII століть, що її видали василіяни у греко-католицькій друкарні Почаївської лаври в 1790-1791 pp. (перевидали — без змін — 1825 року), ввійшли (без зазначення авторства) коляди «Бог предвічний народився», «Виді Бог, виді Сотворитель», «Дивная новина», «Небо і земля нині торжествують», «Нова радість стала, яка не бувала», «Новая радость світу ся з'явила», «Предвічний родився пред літи». У листі до М. Драгоманова від 23 листопада 1889 р. Іван Франко зазначив, що більша частина церковних пісень з «Богогласника» «зложена язиком церков-

¹² Ці інтермедії та інтерлюдії див. у вид.: Українські інтермедії XVII-XVIII ст. — К., 1960; Українська література XVIII ст.: Поетичні твори. Драматичні твори. Прозові твори. — С. 360-379.

¹³ Кирчів Р. Українські колядки і щедрівки // Колядки і щедрівки / Упорядкув., вступ, стаття, прим. М. С. Глушка. — К., 1991. — С. 8-9. Розгляд українських церковних коляд див. у цій-таки передмові: Там само. — С. 20-28.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 31

ним, але деякі майже чистим народним, і оці-то головно ввійшли в народ, витискають з уст його стародавні колядки <...>» ¹⁴.

Одну таку духовну колядку — «Бачить же Бог, бачить Творець» — співають козаки в Шевченковій драмі «Назар Стодоля» (1843), дія в якій відбувається у середині XVII ст. (після Хмельниччини) поблизу Чигирина в козацькій слободі. Під час виконання цієї пісні один із персонажів — «сват» — захоплено повторює: «Гарно колядують наші козаки!» Щодо цієї сцени І. Франко зауважив, що колядники-козаки «під вікном сотника співають звісну пісню з "Богогласника", що починається словами "Виді Бог, виді Сотворитель", тільки перешліфовану на народний язик» ¹⁵. Імовірно, Шевченко чув цю колядку з народних уст і подав у п'єсі фольклоризований варіант першої строфи, який йому сподобався і запам'ятався:

КОЛЯДКА

Бачить же Бог, бачить Творець,
Що мир погибає,
Архангела Гавриїла
В Назарет посилає.
Благовістив в Назареті —
Стала слава у вертепі.
О, прекрасний Вихлієме!
Отверзи врата Едема ¹⁶.

І хай Шевченкове віднесення цієї колядки, похідної з канта, до середини XVII ст. є анахронізмом, усе ж важливо, що її органічним вкрапленням у свій художній текст він, властиво, пов'язував у плані мистецької наступності феномен фольклоризованої книжної колядки зі своєю драмою як явищем нової української літератури. Доказ того, що «Шевченко, бувши сільським школярем, списував і співав колядки з "Богогласника"» і що «ті пісні мали деякий вплив» на його «поетичну творчість», Франко знайшов у посланні «А. О. Козачковському», в якому поет згадує, що під час навчання в дяківській школі переписував собі «Три царіє со дари» (жанр Шевченко не уточнює). На Франкове переконання, то була «звісна прекрасна колядка» «Радость нам ся являє», друга строфа якої починається словами «Триє царі со дари / Христу поклон оддали» ¹⁷ (утім, Шевченко міг перефразувати відомий вертепний кант «Шедше тріє царі / Ко Христу со дари» або згадувану колядку «Виді Бог, виді Сотворитель» із «Богогласника», у якій є слова: «От Перейди тріє цари / Ідуть ко Христу со дари»).

Показово й те, що в «Енеїді» Котляревського «дівки та молодиці» на вечорницях «Співали <...> колядок» [III, 131]. Автор не уточнює, яких саме — світських чи церковних, хоча, найпевніше, тих і тих ¹⁸. Так «набожні коляди», що виникли

¹⁴ Франко І. Зібрання творів: У 50 т. — К., 1986. — Т. 49. — С. 220.

¹⁵ Франко І. Наші коляди // Там само. — К., 1980. — Т. 28. — С. 8.

¹⁶ Шевченко Т. Назар Стодоля: Малороссийская дия Тараса Шевченка // Повне зібрання творів: У 12 т. — К., 2003. — Т. 3. — С. 32.

¹⁷ Франко І. Наші коляди. — С. 8-9.

¹⁸ Заувага О. Ставицького про те, що «треба розрізняти колядки і коляди. Колядки мають обов'язково тільки світський зміст, коляди присвячені духовно-релігійним темам <...>. Тому в пеклі співали саме колядки, а ні в якому разі не коляди» (Коментар до «Енеїди» Івана Котляревського та його історія // Котляревський І. Енеіда: Поема / Коментар уклав О. Ф. Ставицький. — К, 1989. — С. 252), видається щодо опису вечорниць в «Енеїді» надуманою. Котляревський описує те, що діється на земних вечорницях, які тривали від зимового Миколая до Великого посту і де, відповідно до церковного календаря, зазвичай співали різдвяних пісень і світського,

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 32

в середовищі греко-католицьких церковників та вірних і «становлять безперечно найцінніший вклад, який внесли в нашу літературу уніати в XVII і XVIII віках», набули поширення серед українського народу не лише в Галичині, де збереглася греко-католицька церква, а й на Волині, Поділлі, Наддніпрянщині ¹⁹.

На думку І. Франка, творцями церковних коляд були «прості братчики та послушники монастирські, світські, духовні та дяки», «малограмотні, але тим ближчі до народу» ²⁰. Франко дав високу оцінку тим зразкам цього жанру, в яких автори виходили поза вплив «риторичної і догматичної хитроумності» церковних і богослужбових книг, переважно візантійських (стихирів, писань отців церкви, житій, акафістів, апокрифів тощо):

«Тільки в немногих случаях, де колядка наша черпала зміст прямо з оповідання євангельського, а форму з пісні народної і де надто правдиво релігійний настрій і глибоке чуття автора здужали перетопити ті далекі від себе елементи в одну органічну цілість, там тільки ми одержали пісні справді взірцеві, твори високої поетичної стійності, яких не повстидалась би жодна література на світі і котрі сміло можуть видержати порівняння з найкращим, що тільки є на полі християнської гімнології, твори, котрі справедливо і по заслузі здобули собі серед народу так широку популярність і не стратять її доти, доки серед того народу тривати буде тепле чуття релігійне і прив'язання до своїх гарних та поетичних звичаїв і обрядів» ²¹.

Серед «коляд церковних» «найвартнішою» Франко вважав невелику групу «коляд типу наївного», а «найкращою з них і найкращою з усіх наших пісень церковних» — «звісну коляду "Бог предвічний"», «правдиву перлу поміж нашими піснями церковними», що в ній «автор здужав піднятися до того чистого і високого релігійного настрою, яким відзначається оповідання євангеліста Луки о Різд-

і церковно-релігійного змісту, тобто також християнських колядок; до того ж вечорниці, як покажу далі, відбуваються у його поемі не в пеклі у християнському розумінні цього слова (місце покари), а в підземному царстві тіней, тобто у потойбіччі. Та й Шевченко, як видно з «Назара Стодолі», називав духовні різдвяні пісні колядками.

І. Франко також іменував «наші коляди церковні» «колядками» (Франко І. Наші коляди. — С. 8, 19, 21-23, 26, 30, 32, 35). Спорадична заувага в листі до М. Драгоманова від 5-7 березня 1890 р.: «В більшій часті Галичини (крім гір) коляди книжні або зовсім витиснули давніші "колядки" (у нас їх інколи звуть навіть "сабадашками", т. є. піснями світського, легкого характеру в протиставленні до поважних пісень релігійних), або значно частіше від них співаються» (Франко І. Зібрання творів: У 50 т. — Т. 49. — С. 232) — ще не дає підставу вважати, що Франко розмежовував жанроназви колядка і коляда. То більше, що в розвідці «Колядка про св<яту> Софію в Києві» (фрагменти друкувалися 1889-го і 1891 року, ширший варіант — 1907 року, повністю — 1913 року) духовну християнську пісню, створену першої половини XVII ст., Франко послідовно називає «колядкою» (Франко І. Колядка про св<яту> Софію в Києві // Там само. — К., 1984. — Т. 42. — С. 238-247, 249, 255, 256, 261, 266). Можливо, у статті «Наші коляди» Франко часто вживав словосполучення «церковні коляди» тому, що жанроназва «коляда», крім того, що здавна побутує в народі, засвоєна й церковнослов'янською мовою (коллда), офіційною мовою тодішньої не лише православної, а й греко-католицької церкви, у середовищі якої, власне, й прищепилися та розвивалися в Україні християнські пісні-коляди.

Не робить різниці між словами колядка й коляда, вживаючи їх паралельно, і Р. Кирчів (Кирчів Р. Українські колядки і щедрівки. — С. 5, 8, 9 та ін.). І слушно, бо первісна українська назва народних календарно-обрядових пісень, приурочених до зимового сонцевороту, і сама назва цього язичницького обряду все-таки була коляда (так само або подібно — колєда, колєнда — і в інших слов'янських мовах, від праслов'янського колєнда) (коляда // Етимологічний словник української мови: У 7 т. — К., 1985. — Т 2. — С. 526-527), а вже від неї в усному мовленні наших пращурів виникла звична для нас зменшено-пестлива форма колядка, яка частіше й побутує серед народу.

¹⁹ Франко І. Наші коляди. — С. 7-10.

²⁰ Там само. — С. 16.

²¹ Там само. — С. 22.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 33

ві Христовім <...>» ²². Ця коляда починається знаменитою строфою, нині вже знову широко знаною:

Бог предвічний народився,
Прийшов десь із небес,
Щоб спасти люд свій весь,
І утішився ²³.

Докладно розглядаючи «знаки правдивої поезії» у цій коляді, Франко звернув особливу увагу на строфу:

Іосифу ангел мовит:
З дитятком і з матков,
З бидлятком, з ослятком
Най ся хоронит.

За Франковим спостереженням, у цій строфі «автор, помимо крайньої скупості на слова і браку всяких прикрас риторичних, самими натуральними способами нашого язика народного, отими здрібненнями, зумів придати колорит теплий, що так і хапає за серце» ²⁴.

До «гарних пісень» Франко зараховував також коляди «Вселенная, веселися», «Радость нам ся являє», «Новая радость світу ся явила», «Марія Діва» і «Дивная новина», «уложену чисто народним складом (перший вірш 6+6, другий коломийка)», а насамкінець уперше опублікував повний текст «гарної пісні про гріх Адама» — «Ходить Господь по раю», до того часу (1889 року) співану «як колядку в повіті Дрогобицькім». Урешті, попри «риторичність», «надмірну штучність форми при браку мелодійності та граціозності» мови значної частини «наших коляд церковних», Франко визнав «чималу їх вартість яко творів літературних» ²⁵. У них він слушно розгледів «несмілі, але все-таки замітні кроки в тім напрямі, котрий був єдиноспасаючим — до народу, до народної мови» ²⁶. Крім згаданих, до найвідоміших українських коляд авторського, книжного походження належать також «Бог ся рождає», «В Вифлеємі новина», «По всьому світу стала новина» ²⁷.

У тривалому пісенно-обрядовому побутуванні під час різдвяних свят церковні коляди, надто ж складені народною мовою, з народнопісенними елементами, виконувалися поряд із фольклорними світськими колядками ²⁸, адаптувалися, ставали імперсональними і не сприймалися як літературні тексти. Замість їх церковнослов'янської (писемної, книжної) назви — колАда (коляда) — звичайно вживалася народна: «колядка». Таким чином, у процесі творення церковних коляд, що проходило під впливом народних колядок, відбувався рух уперед — од фольклору до літератури, а в процесі їх функціонування рух набував зворотного напрямку: від індивідуальної писемної творчості до безавторського уснословесного поширення. Загалом, то був своєрідний рух по колу, який не переростав у зачин нової української поезії.

²² Там само. — С. 32.

²³ Колядки і щедрівки. — С. 146.

²⁴ Франка І. Наші коляди. — С. 33-34.

²⁵ Там само. — С. 34-36.

²⁶ Там само. — С. 14.

²⁷ Див. їх, а також ті, що виокремив Франко («Бог предвічний», «Дивная новина», «Новая радість світу ся з'явила»), у вид.: Колядки і щедрівки. — С. 145-210.

²⁸ Зрештою, світськими їх можна назвати хіба що умовно, бо функціонально вони виникли як частина язичницького аграрно-магічного дійства.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 34

Одним із попередників Котляревського у зачині нової української літератури був Іван Некрашевич (1742- після 1796), випускник Києво-Могилянської академії (1763), священик у рідному селі Вишеньках на Київщині, а від 1796 року — намісник і благочинний київського митрополита. Зі збереженої його рукописної збірки (автографа) кінця XVIII ст. видно, що, крім церковних проповідей, промов, поетичних діалогів та інших творів слов'яноруською, староукраїнською та латинською мовами, він складав у 1790-х pp. також віршовані тексти народнорозмовною мовою (із північноукраїнськими діалектними особливостями): гумористичні діалоги, жартівливі дружні послання. Так, сценка з натури, чи то пак інтермедія «Ярмарок» (1790) — це побутовий діалог між селянами Хвилоном і Хвеськом з приводу купівлі-продажу пари волів. Вправно завіршовано характерні ярмаркові вислови та звичаї селян, з гумором передано їхні хитрощі, до яких вони вдаються, щоб дешевше купити, а дорожче продати, та й загалом примітивний рівень простолюдної торговельної культури. Так, Хвесько вагається: «Та продать не даруга, коли б без утрати, / Щоб не гризли голови ма жінка ке мати» ²⁹. Сторгувавшись, Хвилон попонує запити купівлю-продаж традиційним могоричем:

Спасибі ж тобі, куме, нумо ж пить горілку,
Та ще треба землею стерти волам спинку.
Випий же, свату, до дна, щоб воли орали.

Хвесько

От так свату, вгору хвись, щоб тобі брикали! ³⁰

У морально-побутовому діалозі «Ісповідь 1789 года февраля дня» (1789) висловлювання «духівника» подано староукраїнською мовою (з численними вкрапленнями народної лексики та граматичних форм), а селян — народною. Піп вимагає од чоловіка, жінки, дівиці й малолітніх дітей щиро висповідатися у скоєних гріхах, навіть гріховних помислах, бо всі люди небезгрішні, але «сліпі» селяни твердять йому, що не мають гріхів. Поважний, патетичний тон, що його силкується надати сповідному діалогові правовірний священик, повчаючи парафіян: «Ви йдіть за духовником, а не он за вами» ³¹, у вустах наївних селян переходить не лише у простакуватий, а й у комічний. Так, жінка мовить:

Разві ти, панотченьку, по собі се знаєш,
Що ти у мене гріхів так довго питаєш?
Іще ж хіба за те гріх, що брехнеш, панотче,
Губою немитою? Се ж діло охоче!
Я ж таки не все брешу, я чесна собою!
Десь ти по злобі почав так крутити мною ³².

Незадоволені селяни нарікають на непоступливого щодо релігійних приписів духівника («Да аби були люде, а піп у нас буде» ³³), проте йому вдається переконати їх, що пізнавши Ісуса, можна пізнати й гріхи, а покаявшися, жити в єднос-

²⁹ Некрашевич І. Ярмарок // Українська література XVIII ст.: Поетичні твори. Драматичні твори. Прозові твори. — С. 240.

³⁰ Там само. — С. 241.

³¹ Некрашевич І. Ісповідь 1789 года февраля дня // Там само. — С. 244.

³² Там само. — С. 243.

³³ Там само. — С. 244.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 35

ті з Ним, тож селяни приймають це і підкоряються священикові, пробуючи все ж виторгувати для себе якісь поблажки:

Коли ж так, дак ми тебе всі будемо слухать.
Да позволь сивуху пить, да табаку нюхать.
<...>
Єй-Богу, покаємся, жінки й чоловіки,
Щоб у небі зо Христом царствовать навіки ³⁴.

На підставі зіставлення стилю і змісту з цим релігійно-моралізаторським твором Некрашевича йому приписують іще гумористично-сатиричний полілог, або інтермедію, «Супліка, або Замисл на попа» (написано 1798 року), проте остаточно його авторство не доведено. Цей твір складено доброю народнорозмовною мовою, із використанням народних прислів'їв та приказок («тепер без віна вже й ні до порога» ³⁵, «їхать легко, як віз підмажеш» ³⁶, «не сипати против сили піском» ³⁷), традиційних висловів («наші батьки і діди не чували», «досі згадує великий і малий» ³⁸, «перше старих людей послухай» ³⁹), фразеологізмів («в шори вбрати», «крутить веремію» ⁴⁰, «надіть на попа залізне путо» ⁴¹, «самого попа до рук прибере», «за шкуру сала заливати» ⁴²), а до того ж у ньому зі стилістичною функцією — задля комічного ефекту — вжито слов'яноруську мову (цим шляхом піде Котляревський у «Наталці Полтавці», наситивши церковнослов'янізмами мовлення возного).

Селяни, незадоволені новим попом, який поставив до них надто суворі, як їм здається, морально-релігійні вимоги, прийшли до дяка з проханням написати на нього скаргу («супліку») самому «хурхурею» (архиєреєві). Їхні звинувачення, однак, є досить кумедними:

Хвесько

Пиши, пандяче, що піп нам не велить іграти в карти
І що відняв у дітей усі дітські жарти.
Дівкам не велить ходить на вечорниці,
Хіба ж їм, небогам, постригтися у черниці?
Парубкам не велить з дівками гуляти,
По чім же їм буде молодість згадати?
Наказав празників, що з півкопи буде,
І щоб кожне свято до церкви ходили люде ⁴³;

Сергій

Та й Хомі-нетязі причастя не дав,
Що, ідучи до служби, горілку куштував.
<...>
А Ісько у п'ятницю скорому наївся,

³⁴ Там само. — С. 245.

³⁵ Некрашевич І. Замисл на попа // Там само. — С. 253.

³⁶ Там само. — С. 254.

³⁷ Там само. — С. 255.

³⁸ Там само. — С. 249.

³⁹ Там само. — С. 255.

⁴⁰ Там само. — С. 249.

⁴¹ Там само. — С. 250.

⁴² Там само. — С. 253.

⁴³ Там само. — С. 251.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 36

То і за те в куні добре насидівся.
А Кирик Левченко не втік того сорома,
Що женився на Стесі, а вона йому кума.

Яцько

Та й Левко Хутепа три дні в куні сидів,
Що люльку тяг тоді, як говів ⁴⁴.

Педько

Пиши ще й се, пандяче, що не велить челяді колядувати.
На улицю ходити і на купалах скакати.
Дівкам не велить вінка робити,
Щоб не грати в карти, а в шинк не ходити ⁴⁵.

Миряни сподіваються, що «хурхурей» провчить крутого попа і дасть їм іншого, поблажливого — такого, яким був старий піп, «небіжчик», котрий «парафіян своїх так не мордував» ⁴⁶ («добре ж і людей у хаті напував» ⁴⁷, «не раз в шинку і хрестив / Дитину, на Купалах скакав і колядувати ходив», по весіллях не лише старостував, а й дружкував, «А вінчав небіжчик не тільки з кумою, — / Хоть би хто десь прийшов — із рідною сестрою!» ⁴⁸). На основі висловлених скарг дяк склав звичною для церковного діловодства слов'яноруською мовою «єпархії Новоглядинськой архіпастирю Іуару Своєвольському от православних села Нерушмене парафіян» «Слезное прошеніє», у якому зокрема так виклав претензії мирян до нового попа:

«пресвітер Януарій Славолюбський много нам содіяв пакості, удручаше-бо великими наказаніями тілеса наша, <...> яже тунеядец сей пребеззаконний ізнуряєт плоть нашу постом і молитвою. Найгорше діяше — повелі-бо не бити піснославленію, яже єсть коляда, в пресвятий день Рождества Христова, также і прославленію честного пророка і мученика предтечу Крестителя Іоанна скакати юношам і дівам чрез огонь, обливаніє в пресвітлий день Воскресенія Христова, істребив сплетеніє вінцев, акі мученичеських во врем'я П'ятидесятниці» ⁴⁹.

Таким чином, гумористично-сатиричне вістря твору наведено передусім на самих мирян та їхнього попереднього попа, які пристосували релігію й церкву до залишків язичницьких традицій, своїх побутових потреб і гедоністичних, тілесних бажань.

Водночас цей полілог із трьох сцен спрямований і проти зловживань у соціальних відносинах, у суспільній, зокрема церковній, ієрархії. По-перше, селяни усвідомлюють, що для задоволення прохання треба дати хабара архиєреєві та крутопопові (себто протопопові, або протоєреєві): «Коли б <...> хоть по шостаку зложили, / Та підсунули хурхуреєві, щоб до його доступили. / <...> / Та й крутопопові треба щось дати, / Бо <...> без грошей ні до пана, /Як без сукна до гетьмана» ⁵⁰. По-друге, «люди старіші» ⁵¹, з життєвим досвідом, відрадили односельчан подавати «супліку» на попа, бо ж нею вони «самі себе зв'язали», позаяк піп «не сам се крутить, / А все його пан сотник наш учить», який і привів сюди цього попа, від-

⁴⁴ Там само.

⁴⁵ Там само. — С. 252.

⁴⁶ Там само.

⁴⁷ Там само. — С. 249.

⁴⁸ Там само. — С. 252.

⁴⁹ Там само. — С. 254-255.

⁵⁰ Там само. — С. 253-254.

⁵¹ Там само. — С. 254.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 37

давши за нього «свою годованку». Тож, аби не позбутися ґрунтів, один із тих «старіших», кум Демко, радить «перше сотника схвасувати, / Та тоді <...> і на попа прохати». Другий «старіший», Наум, застерігає «не сипати против сили піском», бо, мовляв, «через позов будемо ходити пішком». Селянин Тиміш робить гіркий висновок: «У їх грошей багато, та вони розумні люде, / Куди піди, то їх право буде» ⁵². Врешті селяни вирішили піти «лучче могоричу пити», аніж «чорт знає що робити» ⁵³. Так «замислом на попа» усе й закінчилося.

Твір є сатирою на тогочасні соціальні відносини, на селян, старшину й духівництво. Конечність хабара для задоволення прохання, право, суд і владні структури та урядовці на боці тих, хто має гроші, сила тих, хто при владі, — усі ці суспільні несправедливості значно ширше буде показано в «Енеїді» Котляревського.

Віршовані жартівливі листи побутового характеру — «Письмо, писанеє к гнідинському священику Іоанну Филиповичу, і к його сину Петру, і к дячку Стефану Криницькому» (1791), «Письмо, писанеє к гнідинському священику Іоанну Филиповичу во врем'я його іменин» — Некрашевич складав принагідно для приятельського вжитку — «Щоб не було скуки», як зазначено на конверті першого з названих листів ⁵⁴. Це запросини на гостини з нагоди Різдвяних свят, побажання щодо частувань, вітання з іменинами. Інтонаційно ці віршовані епістоли передували веселій поетизації гастрономічних утіх та непомірних апетитів в «Енеїді» Котляревського й, хоча ще не мали її неймовірних перебільшень і шаржованості у зображенні споживання усілякого їства й питва, усе-таки вже підтримували таку атмосферу в суспільстві, за якої естетизація святкових гулянь і непомірного попивання хмільних напоїв сприймалася як бажане потішне явище. Запрошуючи колег разом зі своїми дружинами «Приїхать святками», Некрашевич малює прості приваби життя сільських попів і дяків, невимушеного приятельського спілкування їхніх сімейств за не надто багатим, але й не бідним святковим столом:

⁵² Там само. — С. 255.

⁵³ Там само. — С. 256.

⁵⁴ Некрашевич І. Письмо, писанеє к гнідинському священику Іоанну Филиповичу, і к його сину Петру, і к дячку Стефану Криницькому // Там само. — С. 248.

⁵⁵ Там само. — С. 245-247.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 38

В іншому листі, привітальному, Некрашевич також звертався до свого «возлюбленного тезка», іменинника Івана Филиповича зі словами, що теж викликають на згадку гедоністичні застілля в «Енеїді» Котляревського:

Добренькою почастуй великим стаканом,
То будем ми тебе звать милостивим паном,
Варенушку между тим добру на потуху,
Хоть бокалом, щоб було здорово у брюху.
А ми скажем: «Здоров був, отче пане Йване!»
Тільки частуй, аж поки горілочки стане ⁵⁶.

Звісно, такі вірші з неглибоким змістом не могли претендувати на те, щоб започаткувати нове письменство, проте вони призвичаювали до віршування народно-розмовною мовою, збільшували кількість її літературних апробацій, яка мала перерости в якість.

Поетичні твори Некрашевича прикметні афористичними висловлюваннями, змалюванням не лише побуту, а й психології селянства. В описі побутових подробиць помітні риси просвітницького реалізму. Із традицією старої української літератури ці твори пов'язує вживання силабічного вірша (переважно 13-складового з цезурою після сьомого складу і з наголосом на передостанньому, а також 14-складового з поділом першого — 8-складового — піввірша римами на дві 4-складові частини з наголосом на передостанньому або останньому складах — так званого леонінського вірша).

Серед анонімних сатирично-гумористичних віршів вирізняється написаний народною мовою твір «Доказательства Хама Данилея Кукси потомственні», що становить ображено-претензійний монолог претендента на дворянство, побудований таким чином, що в ньому висміюється сам-таки вискочка, котрий, як каже, «З казенного мужика зробився <...> паном». Аргументи, що їх наводить Кукса, аби «дворянство по свойому гербу доказати», насправді розвінчують його як не гідного звання дворянина:

Он у мене герб який — в дерев'янім цвіті,
Що ні в кого не було в Остерськім повіті:
Лопата, написана держалном угору
(Побачивши, скаже всяк, що воно без спору),
Усередині граблі, вила і сокира,
Якими було роблю, хоть якая сквира;
Так же ціпом молотив, скажу правду-матку,
Що аж скинеш було шапку;
Взявши косу на плечі, ходив в косовицю,
А щоб не голодний був, брав і молодицю <...>.

Кукса виводить свій родовід од біблійного Хама і просить затвердити за ним батькове прізвище Данилей та герб, сподіваючись таким робом стати визнаним дворянином:

Щоб я Хамовим був внуком
І Данилеєм прозивавсь,
Щоб так горілку пив кубком,
Як батько мій впивавсь,

⁵⁶ Некрашевич І. Письмо, писанеє к гнідинському священику Іоанну Филиповичу во врем'я його іменин // Там само. — С. 248.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 39

Щоб мені добре пани зробили,
І так щоб герб мій утвердили,
Як єсть в гаї столітній дуб,
Щоб гербовим Хамом звався <...> ⁵⁷.

Зрозуміло, що ця віршова сатира, яка збереглася у списку кінця XVIII — початку XIX ст., відбиває станову позицію козацької шляхти, яка не бажала допускати до свого середовища вихідця із селян.

Анонімна сатирично-гумористична вірша «Отець Негребецький», створена українською народною мовою силабічним 10-11-складовиком десь наприкінці XVIII ст. на Поділлі й поширювана також на Полтавщині та в Галичині, цікава, зокрема, критикою хабарництва серед вищого духовенства та відтворенням народних уявлень про небесний рай — тобто тими художніми явищами, яким знайдеться місце також в «Енеїді» Котляревського. У цьому віршованому оповіданні «піп-бідняка, / Хоч не старий і розумний», та «трохи гуляка», який «не міг доробитись, / Бо частенько і гульненько любив веселитись», «раз якось» укотре захотів «погуляти», задля чого вимантив у громади села Негребки, що «на Подоллі» (реальне село Негребка на Брацлавщині), сто злотих нібито для того, щоб у біскупа (єпископа), «а як буде треба», то й на небі, виробити для парафіян «привілей» на «такий самий празник» (храмове свято), як у Почаєві. Прогулявши гроші, піп-дурисвіт складає мирянам вигадливий звіт зі «свого посольства». Начебто «секретар біскупа» заявив йому, що «сто червоних, і то єще мало», бо

«То в консисторії, также до печаті,
Канцеляристам также треба дати.
А біскупові? Он не возьме мало.
<...> кожному треба їсти, пити.
З чого ж би вони в консисторії жили,
Щоб милосердність на вас положили?
Милосердія нема, тільки в небі;
Тут кождий о свей думає потребі».

Так піддається сатиричному викриттю своєкорисливість, здирство і хабарництво серед єпархіальної управи. У дальшій частині оповідки про свої вигадані пригоди отець Негребецький переходить до розповіді про подорож на небо. З його слів вимальовується образ раю, знижений і комічно травестований відповідно до простолюдних уявлень і приземлених бажань селян задовольнити насамперед власні харчові потреби, та й загалом жити по-панськи — у палацах, в достатку, сито й безтурботно: святий Петро

запросив мня до свого фільварку,
Казав горілки налляти ми в чарку...
Там-то розкішно всі живуть небяни!
Вони багаті, як на світі пани!
Тут ми допізна собі учтували,
Аж поки всі в небі спати полягали.
<...>
І я там, доволі наївшись, напившись,
Ліг спати під стропом, в солому зарившись.
<...>
Там-то весело у небесах, браття!

⁵⁷ Доказательства Хама Данилея Кукси потомственні // Там само. — С. 211-212.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 40

Такі палаци, що хата на хаті!
<...>
Іду в палаци, де Боже мешкання —
Свята Параска просить на снідання,
Свята Кулина Табаков частує, —
Аж ми ся серце од всього радує.
Другі знакомі также запрошають,
Що душі мило — всього досить мають.
<...>
Вивели мене в пекарню, сів я на припічку,
Дали мені їсти пшеничну паляничку,
І схаб свинячий упечений, тлустий,
І поставили на мисці капусти.
Так заїдаю, аж не знаю годі,
Аж мені смалець тече по бороді,
А тії кості на землю скидаю,
І ангелики ними забавляю ⁵⁸.

Хоча щасливці в раю «Що душі мило — всього досить мають», насправді лакомий піп не виказує хтозна-яких забаганок, його їстівні смаки досить невибагливі, близькі до народних уявлень про ситну й здорову їжу, переважно святкову: традиційний міцний алкогольний напій (горілка), білий хліб, запечений шматок свинини з ребрової частини туші, де він досить жирний та особливо смачний (схаб), нарешті, тушкована капуста — звична селянська страва. Та й спати сільському попові, чиї умови життя небагато чим відрізнялися од селянського, найсолодше не в панських палацах, а під стропом у соломі (стріп — будь-яка покрівля, зокрема з невеликих снопів обмолоченого жита). Тож образ раю у цій вірші набуває приземлених рис, адекватних пансько-селянським обставинам тогочасного українського села.

Центральний у творі образ меткого на вигадки попа-гуляки з його фантазерством, викрутасами й дурисвітством можна типологізувати як варіант поширеного у світовій міфології, усній народній творчості й літературі образ крутія та шахрая (архетип трикапера). Такий образ не підлягає однозначній етичній оцінці й покликаний радше розвеселити, розсмішити читачів-слухачів, потішити їх вигадливими пригодами, аніж викликати в них беззастережний осуд. Водночас у цьому творі вчувається й самодостатнє глузування з простакуватого сільського попа та його наївних, обмежених мирян, яких він дурить нехитрими оповідками про життя «небян», відповідними селянським уявленням про небесний рай.

Народно-розмовною мовою складено так звані «пісні свіцькі» та «пісні світові», у яких ліричний суб'єкт (парубок чи дівчина) висловлює свої інтимні, переважно любовні, почуття, тугу за коханою людиною, нарікає на самотність, невлаштованість і нещасливу долю ⁵⁹. У рукописній збірці кінця XVIII ст., що належала дякові у містечку Погребищі на Вінничині, міститься любовний вірш Якова Семержинського «Піснь світова», у якому ліричний герой народно-розмовною мовою виливає свій жаль з приводу того, що йому не дозволяють побратися з коханою. Із тексту видно, що закоханий парубок досить заможний, але хто й чому

⁵⁸ Отець Негребецький // Там само. — С. 224-229. Віршу про отця Негребецького опублікував І. Франко за трьома копіями (однією скористався у бібліотеці Оссолінських у Львові, дві інші одержав із Петербурга) (про це див.: Там само. — С. 665).

⁵⁹ Див. розділ «Пісні та вірші невідомих авторів»: Там само. — С. 89-125.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 41

перешкоджає йому одружитися з уподобаною красунею, про яку він захоплено мовить: «Очі ж мої каренькії, чорні брови, / Уста мої коралеві, вдячні мови», — не пояснено. Він готовий оддати за неї що завгодно, навіть свою худобу (мабуть, батьківський спадок), переступити через якісь людські умовності, в очах свого оточення согрішити, аби лиш повінчатися зі своєю обраницею:

Ой, хоч би мав воли, коні позбувати,
Аби мені позволили тебе взяти.
<...>
Пораджуся Махновського протопопа,
Ах, хоч гріх, хоч два, хоч і копа!
Нехай же мні позволить тебе взяти,
Із твоєї красоти користовати.
Ах, як же нам позволить сам Бог з неба,
Любімося, кохаймося, бо так треба.
Ах, я тебе поцілую, бо-сь ти того годна,
Щоб моя душенька не була голодна ⁶⁰.

У вірші піднесена народнопісенна образність у змалюванні коханої, поширені патетичні вислови («Любімося, кохаймося, бо так треба», «бо-сь ти того годна») сусідять із побутовою лексикою та простолюдними ідіомами («хоч два, хоч і копа»), з буквалізмами, щире висловлення любовного почуття — з такими висловлюваннями, що скидаються на мимовільну автопародію («Із твоєї красоти користовати», «Щоб моя душенька не була голодна»). Котляревський підсилюватиме такі контрасти і двозначності для створення якомога більшого комічного ефекту.

Іншого характеру — гумористичного — були пісні дяків-пиворізів про їхні залицяльні пригоди, веселі чи прикрі, про скрутні ситуації, що в них їм доводилося потрапляти під час любовних зальотів. Оскільки глибоких почуттів до своїх пасій, обраних принагідно й не надовго, у таких зальотників не було, то завіршовували вони власні походеньки й навіть халепи з гумором, наче звіряючись і хвалячись у тісному чоловічому колі, як ось у пісні «Добре чужую жінку любити»:

Ах, біда мені з чужою жоною,
Що мужик гонить за мною!
Ой, з дубиною
Сукуватою
По плечах мірить!
Я присягаюсь,
В ноги кланяюсь,
Він не вірить! ⁶¹

На середину і другу половину XVIII ст. припав розквіт бурлескної поезії — віршів-орацій та віршів-травестій, що їх складали живою народною мовою ті ж таки мандрівні дяки, студенти з нагоди Різдвяних та Великодніх свят. У призначених для декламування «нищенських» віршах-ораціях, жанр яких побутував іще в XVII ст., радісний різдвяний настрій виливався у жартівливі поздоровлення з Різдвом, що поєднувалися з дотепним випрошуванням гостинців, з гумором мовилося про завершення шеститижневого посту й довгоочікувану можливість знову ласувати м'ясними стравами, а також «тим, що пред ковбасою п'ють

⁶⁰ Семержинський Я. Піснь світова // Там само. — С. 74.

⁶¹ Цит. за: Махновець Л. Є. Віршова література. Гумористично-сатиричне віршування // Історія української літератури: У 8 т. — Т. 2. — С. 75-76.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 42

люди», як-от у різдвяній вірші «Слава Богу, того ми тепера дождались...» з рукопису XVIII ст., знайденого в Гадяцькому повіті:

Слава Богу, того ми тепера дождались,
Що за шість неділь з ковбасою вп'ять повидались.
Я ж казав: «Шутка, що позавчора свині галасали!»
Аж то люди ік святкам все ковбаси дбали.
Лиш почули, що Різдво вже не за горами —
Не схотіли більш сидіти над огірками.
Зараз стали шататись між скоромним крамом:
То з гусьми, то з курми, то з битим товаром.
А іншії по хуторах начали махати,
Щоб доброї і багато к празнику придбати ⁶².

В іншій вірші — «Хочу вас, панове, чогось іспитати...» (з рукопису близько 1829 року, знайденого також на Полтавщині) — школяр оповідає свій солодкий різдвяний сон:

Мені сеї ночі вві сні приверзлося,
Що з небес у школу сало приплелося,
Ковбаси около як в'юни вертяться, —
Тії-то потрави і для нас годяться!
Коли мене щастя одарило,
Що стоїть край сала сивухи барило!

Пробудившись і, за його словами, гірко заплакавши (бо «нема ковбас, ні кусочка сала»), школяр вирішив «піти межи люди»:

Ви, чеснії люди, мене порятуйте,
Ковбасу і сало мені наготуйте <...>
Коли ж на сало неспроможність ваша.
Так дайте у кошик хоть кусок м'яса:
Хоть воно примерзлось, та можна роздрати,
Бо далебі, як не дасте, то не піду з хати.
А ви щоб здорові того году дождали,
По чотири кабани на сало годували ⁶³.

Жартівливими привітаннями молоді сміхуни мали на меті розвеселити господарів і схилити їх поділитися з ними своїми достатками.

Поетизація усіляких страв і напоїв в «Енеїді» Котляревського випливала з народної традиції по змозі щедрого празникового частування та естетизації гастрономічних утіх у віршотворах низького стилю, авторами й читцями яких були, зокрема, напівголодні студенти, віншувальники-прохачі.

Окремий і, як виявилося, найперспективніший шлях до використання народної мови в українській літературі пролягав через травестійну традицію бароко та класицизму. У різдвяних та великодніх віршах-травестіях, що розвивалися в руслі бароко із середини XVIII ст., старозавітні, євангельські та апокрифічні персонажі й перекази перелицьовувалися на український лад, величання Христа, Діви Марії та Иосифа й натомість осудливе, нещадне висміювання їх переслідувачів набувало приземленого простолюдного характеру, з'являвся нату-

⁶² «Слава Богу, того ми тепера дождались...» // Українська література XVIII ст.: Поетичні твори. Драматичні твори. Прозові твори. — С. 143.

⁶³ «Хочу вас, панове, чогось іспитати...» // Там само. — С. 144-145.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 43

ралізм у зображенні побутових ситуацій та емоцій не лише звичайних, а й міфологічних і навіть сакральних осіб, твори відбивали насущні потреби, невибагливі бажання, вітальні потяги пересічних людей. Так, у «Різдвяній вірші» («Христос народився, / Щоб мир веселився...»), поширеній на Лівобережній та Правобережній Наддніпрянщині, «тріє царі з востока» просять Христа:

«Будь ласкав, благослови нас так,
Щоб жито родило
І війни не било,
Нехай би ми пожили всмак!»

А «їсько старенький» од них «Гостинці прийняв» та й як хлібосольний господар пригощає:

«Сідайте в нас,
Почастуєм вас,
Чим Бог нам дав!»
По кухлику варенухи,
По каганцю сивухи
Зараз їм підсулив <...> ⁶⁴.

Уявлення про Христа і його заповіді в цій вірші також спрощені, сказати б, одомашнені — вони зводяться до усвідомлення людьми конечності шанувати Спасителя і сподіватись за це віддяки у вигляді задоволення їхніх земних потреб:

Христову Рождеству
І його божеству
Тепер поклонімся.
А він нам із неба
Дасть, чого треба.
Бо Батько не скупий.
Хто до його,
То й він до того —
От він який! ⁶⁵

Зображення сфери сакрального, притім християнського, у віршованих травестіях стає аж надто приземленим. Рух до цього помітний уже в колядах, що їх різдвяні вірші також травестують. Сакральне і профанне, високе й низьке, величне й комічне сусідять одне з одним і переплітаються. Почасти вони й розрізняються: Найсвятіша Родина незмінно змальована зі щирою прихильністю, шанобливо; Адам і Єва, які згрішили в раю, — із дошкульним, але все ж доброзичливим гумором; на Ірода спрямовано знищувальний сміх. Водночас подекуди й Найсвятішу Родину подано у зниженій веселій тональності відповідно до життєрадісного народного світосприйняття. Замість священного трепету у ставленні до сфери сакрального, як того вимагала церква, з'являється звичний побутовий підхід: божественне олюднюється. Простодушні веселі учасники Різдвяних та Великодніх свят не підносяться до небесного — навпаки, опускають його до свого земного світосприйняття, роблять ближчим, звичнішим і зрозумілішим собі. Як проникливо зазначила про різдвяні та великодні вірші Олександра Єфименко,

«Всякий, кто знакомится с ними впервые, — особенно не малорус по происхождению, — неизбежно повергается в недоумение, так как не может понять, с чем имеет дело: наив-

⁶⁴ Різдвяна вірша («Христос народився, / Щоб мир веселився...») // Там само. — С. 150-151.

⁶⁵ Там само. — С. 154.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 44

ность ли это невежества, ещё не додумавшегося до того, что для известных высоких предметов необходим тот особый словесный ореол, в какой облекает их наше благоговейное чувство? — или злой умысел, сознательно ставящий себе целью профанацию священных образов? И только дальнейшее углубление в предмет приводит к убеждению, что здесь нет ни того, ни другого. Мы просто-напросто наталкиваемся на своеобразное проявление малорусского юмора, который так глубоко проникает духовную природу малорусского человека, что допускает, без оскорбления чувств, слияние комического даже с высоким, даже с святым» ⁶⁶.

За слушним спостереженням дослідниці, авторів таких віршів (дяків і спудеїв) та автора української «Енеїди» пов'язує «непосредственное духовное родство»:

«Всё, чем обусловливается её [поеми Котляревського. — Є. Н.] неувядающая жизненность: яркие картины простонародной малорусской жизни и та особая юмористическая складка, какая придаётся образам сочетанием этого простонародного с высоким, — всё это мы находим уже в виршах, конечно, лишённых той законченности, какая явилась у талантливого и культурного автора "Энеиды"» ⁶⁷.

У різдвяних та великодніх віршах-ораціях і віршах-травестіях панує тотальна атмосфера життєствердного, всепереможного сміху. Не випадково у «Вірші на Великдень» («Кажуть, будто молодиці...») «Засміявся сам і Бог!» (тут: Бог-Син, Христос, який визволив Адама і Єву та їхніх нащадків із пекла та привів до Раю) ⁶⁸. Так веселі студенти на свій лад «виправляли» Біблію та її церковну інтерпретацію.

За версією іншої «Різдвяної вірші», яка починається рядком «Чи чули ви, панове, зроду...» (вона також поширювалася на Лівобережжі та Правобережжі), Адам сп'яну, гуляючи з чортом, що перетворився на змія, необачно «яблука з ним укусив», а до того ж той поцупив Адамову сорочку та інше вбрання. За простолюдним здогадом, утратити місце в Раю можна було хіба що в нетверезому стані. Та й не міг простолюд повірити, що Адам і Єва від самого початку створення їх жили голими, — це суперечило звичним уявленням XVIII ст. Під Господнім натиском Адам зізнається: «Прости мені і Єві, Боже, / Бо ми сорочку пропили». Розгніваний Бог прогнав легковажну парочку з Раю:

«Пішов же вон, Адаме, з Раю!
Об'ївся яблук, аж сопеш!
Се так ти доглядаєш Раю?
Без попиту що хоч і рвеш!
І ти іди, небого, прясти!
Адам тебе щоб наглядав!
А щоб не сміла яблук красти,
Адаму я нагайку дав».

Спасительна ж місія Христа полягала начебто в тому, щоб порятувати Адама і Єву та їхніх нащадків усього-на-всього від незручності жити голими:

А щоб Адама й Єву голу
Одягнути, родився сам,
Родивсь Христос: Адам гуляє.
Є нова свита і кожух,

⁶⁶ Ефименко Александра. Котляревский в исторической обстановке // Вестник Европы. — 1900. — Кн. 3: Март. — С. 331.

⁶⁷ Там само. — С. 332.

⁶⁸ Вірша на Великдень («Кажуть, будто молодиці...») // Українська література XVIII ст.: Поетичні твори. Драматичні твори. Прозові твори. — С. 168.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 45

І Єва в плахті походжає,
І знов радіє дух.
Тепер і в вас жупани нові,
Бо ви Адамова рідня, —
Так будьте ж з празничком здорові,
Гуляйте, пийте хоч щодня! ⁶⁹

Так невідомий автор переписує біблійну оповідку, примітивізуючи її в дусі патріархальних традицій, повсякденних уявлень і потреб.

У різдвяних та великодніх віршах-травестіях із церковного християнського вчення часто актуалізувалося те, що відповідало вітальним поривам і тілесним утіхам. Наприклад, у «Великодній вірші», що починається рядком «Нуте лиш беріте яйця!», із задоволенням та потішною іронією обіграно звичай християн цілуватися на Великдень:

І піп казав: «Обнімайте
Хлопців, дівок, молодиць,
Тілько ж, — казав, — не минайте
Старців, сирот і вдовиць».
Щоб хто встряне — то й цілуйся,
Чи погонич, чи панич,
Чи там Феська, чи Маруся,
Чи багатий, чи вдович.
Бог святий велить — сьогодні
Всякий щоб тепер був брат <...> ⁷⁰.

У вірші висловлено простолюдні мрії про сите життя, яке, в авторській уяві, асоціюється із земним раєм:

От тепер же поцілуймось,
За віршу — кишку дай,
Тоді з пляшкой полюбуймось,
То й на землі зробим рай ⁷¹.

Бурлескно-травестійна традиція в опрацюванні різдвяних та великодніх тем полегшувала Котляревському потішну профанацію сакральної античної сфери, то більше, що вона була язичницькою і для християн доби Просвітництва уже давно втратила свій священний ореол, залишаючись лише культурним явищем (міфологією) Стародавнього світу.

Інша важлива риса віршів-травестій, як і віршів-орацій, — їхній стихійний етнографізм, побутовизм. Так, Адам і Єва та їхня сучасна авторові «рідня» вдягнені в український одяг — свиту, кожух, плахту, жупани [«Різдвяна вірша» («Чи чули ви, панове, зроду...»)], а опис лікування Ірода, якого Бог покарав хворобами [«Різдвяна вірша» («Христос народився, / Щоб мир веселився...»)], відбиває поширені в Україні XVIII ст. методи й засоби професійної та народної медицини:

Дохтори приїжджали,
Кров йому пускали,
Каплі в горло лили,
Клістири давали,

⁶⁹ Різдвяна вірша («Чи чули ви, панове, зроду...») // Там само. — С. 154-155.

⁷⁰ Там само. — С. 162.

⁷¹ Там само. — С. 165.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 46

Живіт направляли,
Та й нічого не помогли.
Баби шептали,
Уроки проганяли,
До пупа клали біль,
Соняшниці виливали,
Лихоманку проганяли,
Покинули митусь на піл ⁷².

Травестовані біблійні (старозавітні) персонажі пускаються в українські народні танці, грають на українських музичних інструментах, бавляться в українські народні ігри та, звичайно ж, споживають українську горілку: у пеклі Адамові нащадки, одержавши від Бога добру новину, що Христос порятує їх, на радощах

У «Різдвяній вірші» («Христос народився, / Щоб мир веселився...») «Пастухи із степу», які «Прибігли к вертепу», «На дудки грали» ⁷⁴. У «Великодній вірші» («Нуте лиш беріте яйця!..») український культурно-історичний колорит, либонь, найбільш акцентований та конкретизований: по дорозі в Рай «І грішнії, і святії» зупинилися на зеленому лугу; «старики»,

У цій вірші-травестії задля створення комічного ефекту вперемішку з автентичними біблійними іменами подано українізовані простолюдні:

⁷² Різдвяна вірша («Христос народився, / Щоб мир веселився...») // Там само. — С. 153. Митусь (митусём, митьма) — сяк-так, урізнобіч (Словарь української мови / Зібрала редакція журнала "Кіевская Старина"; Упорядкував, з додатком власного матеріалу Б. Грінченко. — Т. 2. — С. 429).

⁷³ Вірша на Різдво Христове // Українська література XVIII ст.: Поетичні твори. Драматичні твори. Прозові твори. — С. 159-160.

⁷⁴ Різдвяна вірша («Христос народився, щоб мир веселився...») // Там само. — С. 150.

⁷⁵ Великодня вірша («Нуте лиш беріте яйця!..») // Там само. — С. 163-164.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 47

Біля їх сів і Аврам,
Дальше з якимсь чоловіком
З Євою сидів Адам;
Яків, Ісаак, Ревекка,
Мусій, Ярема і Міхей
Тут же сіли недалеко,
Харко, Лисько і Овдій,
А там Ной сидів з синами ⁷⁶.

У поширеній на Лівобережжі та Правобережжі «Вірші на Великдень», що починається словами «Кажуть, будто молодиці...», старозавітні персонажі бенкетують у «Райському саду» по-українському:

Там посіли всі за стіл,
Подали їм хліб і сіль,
Кожному по чарці пива.
Наробив Давид тут дива:
Приударив в гуслі так,
Що пішов скакать усяк.
Сара кинула і ложку,
Піднімала гарно ножку,
А за нею і Рахіль,
<...>
І Ревекка вийшла з мочі —
Ударила гопака <...> ⁷⁷.

Традиційний мотив великодніх віршів-травестій — перебування Адама і Єви та їхніх нащадків у пеклі, звідки їх визволяє Христос. У цій-таки «Вірші на Великдень» подано амбівалентний опис грішної пари, яка мучиться у пеклі, — смішний і водночас спочутливий. Христос питає «куцу сатану» ⁷⁸:

«Де старенька баба Єва,
Що в Раю вкусила з древа?»
Куций кочергу узяв
І у пеклі помішав.
Вилізає Єва з печі, —
Обгоріли вельми плечі;
А за нею і Адам —
Аж Христос злякався сам! —
Бачив, бідний, добру кару:
Обпалився ввесь од жару,
Ввесь нагайками ізбит,
З голоду запав живіт ⁷⁹.

Ще страшніші муки, що їх терпіли Адам і Єва у пеклі, описано (також не без комічного ефекту) у травестії «Вірша, говореная гетьману запорожцями на світлий празник Воскресеніє Христово 1791 года» (інша назва — «Пасхальна вірша»):

Єва згнута
Була тута
Од злого шайтана;
Сей покуса —

⁷⁶ Там само. — С. 163-164.

⁷⁷ Вірша на Великдень («Кажуть, будто молодиці...») // Там само. — С. 167.

⁷⁸ Там само. — С. 165.

⁷⁹ Там само. — С. 166.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 48

Крім грішних перших осіб людського роду, в пеклі мучаться й персоніфіковані дні тижня — Понеділок і П'ятниця, які спрадавна вважаються важкими днями (до того ж п'ятниця — день хресної смерті Ісуса Христа):

Ця травестія поширювалася на Лівобережжі (у різних списках її датовано 1786-1787, 1791, 1795 pp., хоча вона може бути й давнішою).

А найдетальніше зображення пекла подано в гумористичній обробці легенди про Марка Проклятого — віршованому оповіданні «Пекельний Марко», що постало в запорозькому середовищі, правдоподібно, незадовго до зруйнування Січі. Твір близький до бурлескно-травестійних віршів великоднього циклу (перелицьовано на український лад апокрифічне оповідання «Про збурення пекла»). У цій, за авторським визначенням, «казці» розповідається про «козарлюгу» Марка, «ледаря завзятого», який «все тільки пив та гуляв», «На вулицю до дівчат першим поспішався», «З чужими жінками женихався», але, за спонукою святого Петра, пішов на покуту до пекла і визволив звідти розкаяних грішників-козаків, які «у Господа милості просили» і «з відьмами не женихались», та чортів так налякав, що вони «від козаків втікають», «А запорозький як дух почують, / То зараз в тартари мандрують!» Так іще до Котляревського пекло з християнської міфології було ототожнено з подібним поняттям у давньогрецькій (Тартар — віддалені місця царства мертвих, де перебувають-мучаться лиходії). Неабиякий гультяй, а водночас відчайдушний і кмітливий «хлопець-молодець», «козак-ярига» ⁸¹ Марко, здатний не лише на джиґунство, а й на героїчні вчинки (одна з українських версій архетипного образу трикстера), став своєрідним попередником козакуватих троянців Котляревського.

Ця оповідка прикметна також тим, що в ній омовлено суперечність між моралістичними церковними настановами та потягом людей до плотських утіх — гуляння, пияцтва, тютюнокуріння, що трактуються як гріховні, чортячі. Люципер каже до Марка: «Тобі ще черга на світі жити / Та горілку коряками пити», начеб у цьому — головна принада життя. Люципер виправдовує існування чортів у людському житті тим, що вони надають йому хмільних веселощів:

⁸⁰ Вірша, говореная гетьману запорожцями на світлий празник Воскресеніє Христово 1791 года // Там само. — С. 174-175.

⁸¹ Ярига — тут: п'яниця, гультіпака, безпутна людина.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 49

Якби чорти людей не звеселяли,
То вони досі усі б пропали!
Якби не чорти, чи була б у вас горілка,
І цимбали, бубни та сопілка?
Чи ви вміли б танцювати,
Весілля гаразд справляти?

«Козацькі гріхи» саме й полягають у неспромозі встояти перед тілесними спокусами, передусім жіночими принадами. Святий Петро нарікає на чортів:

У багло жінок напускали,
Щоб козаків на нові гріхи скушали.
Вже деякі почали женихаться,
Щоб у пеклі навік позостаться.
А інших стали горілкою частувати,
Щоб тільки спасения перестали прохати.

Люципер вказує на непослідовність запорожців: «По празникам то нас ладаном ганяють, / А цілий тиждень тютюном закликають» ⁸². Людську схильність до гедоністичних розваг вербалізовано у більшості творів низького стилю XVIII ст. — то як природну потребу, що вимагає задоволення, то як церковну й моральну проблему. Назагал, тогочасна українська писемна поезія низького стилю була досить гедоністична, життєрадісна, потішна, здатна смішити й веселити.

У «Доповненні до Великодньої вірші», яку виголосили запорожці перед гетьманом (Потьомкіним, записаним у козаки під ім'ям Грицька Нечеси), прозвучали нарікання на соціальну експлуатацію, зловживання місцевої влади («сільських нахалів» «війта-п'янюги», десятника та інших «сіпак» і «драчів»), законні й незаконні побори, висловлено соціальні сподівання трудящих. Рай тут уже не зводиться до ситості, матеріального достатку, хоча й їх традиційно не оминається («Манна з неба, / Все, що треба — / Їж, пий, веселися!»), а все ж насамперед мовиться про насолоджування волею, наголошується на відсутності суспільних болячок, остогидлої державної бюрократії. Вічне безжурне життя громади в Райському саду мислиться без суспільної структури — сказати б, за моделлю «ідеальної спільності», до якої схилятиметься згодом Тарас Шевченко:

За словами Михайла Драгоманова, у цій вірші «рай малюється як антитеза

⁸² Пекельний Марко // Там само. — С. 185-192.

⁸³ Доповнення до Великодньої вірші // Там само. — С. 176-177. Оскільки в жодному зі списків «Великодньої (Пасхальної) вірші» цього «Доповнення» не трапляється, то вважається, що автором його був інший поет, див.: Нога Г. «Звичаї тії з давніх школярів бували...»: (Український святковий бурлеск XVII-XVIII століть). — К., 2001. — С. 167.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 50

соціально-політичному порядкові на Вкраїні в к<інці> XVIII ст.» ⁸⁴. Ці нарікання і мрії «голоти» закінчуються молитвою, за моделлю якої Котляревський розбудує в «Енеїді» суспільну картину раю, помістивши в ньому переважно тих, хто за життя належав до соціально упосліджених:

Ти, Боже, бач
Кривавий плач
І гірке ридання,
За теє нам
Покажи там
Вічне панування! ⁸⁵

Це все, проартикульоване у різдвяних та великодніх віршах-травестіях, згодом з'явиться (і, звісно, ширше) в «Енеїді» Котляревського (згадки про лікувальний досвід українців, народні пісні, танці, їх кокетливе й не зовсім цнотливе виконання, ігри, музичні інструменти; алюзії на Січ, запорозькі пісні; українізовані імена; комічний опис пекла та ідилічний — раю, за простолюдними уявленнями; протест проти соціального гноблення; вживання зниженої лексики, народних фразеологізмів).

Істотною ритмічною особливістю повищої «Різдвяної вірші» («Чи чули ви, панове, зроду...») є майже послідовне дотримання чотиристопового ямба з перехресним римуванням рядків (AbAb). Це той силабо-тонічний розмір, яким пізніше Котляревський напише «Енеїду». Очевидно, він мав би знати цю «Різдвяну віршу» і скористатися її версифікаційним досвідом, коли створював поему. «Вірша на Великдень» («Кажуть, будто молодиці...») складена чотиристоповим хореєм із парним римуванням рядків. Так іще другої половини XVIH ст. в українській поезії відбувалося спорадичне освоєння силабо-тоніки.

Зв'язок «Енеїди» Котляревського з гумористичними різдвяними та пасхальними віршами спостерігається у мовних засобах комізму. Деякі висловлювання із різдвяних та великодніх віршів знайшли ремінісцентний відгомін у поемі Котляревського, наприклад:

⁸⁴ Матеріали до історії віршів українських / Зібрав і впорядкував М. Драгоманов. А. Вірші про речі церковні // Житє і Слово. — 1894. — Т. 1. — С. 453.

⁸⁵ Доповнення до Великодньої вірші // Українська література XVIII ст.: Поетичні твори. Драматичні твори. Прозові твори. — С. 178.

⁸⁶ Різдвяна вірша («Христос народився, щоб мир веселився...») // Там само. — С. 151.

⁸⁷ Вірша на Великдень («Кажуть, будто молодиці...») // Там само. — С. 166.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 51

У Котляревського був навіть попередник-травестатор — Опанас Кирилович Лобисевич (1732-1805), який походив із козацько-старшинського роду, навчався у Києво-Могилянській академії та Петербурзькому (академічному) університеті, служив перекладачем і фельдмаршальським секретарем при гетьмані Розумовському, з яким, між іншим, подорожував по Західній Європі, відтак вийшов у відставку в чині полковника й, бувши поміщиком, повітовим та губернським маршалком Новгород-Сіверського намісництва, став активістом Новгород-Сіверського патріотичного гуртка 1780-1790-х pp., у якому об'єдналися українські автономісти. Раніше — у 1750-1770-х pp. — він публікував у петербурзьких журналах свої російські переклади з латинської мови, а перед 1794 роком у бурлескно-травестійному стилі переробив з латинського оригіналу українською мовою Вергілієві еклоги (з «Буколік»), давши своєму творові назву «Виргилиевы пастухи, в малороссийский кобеняк переодетые». На жаль, цей травестійний твір не зберігся. Надсилаючи його список Георгієві Кониському, Лобисевич у листі від 30 вересня 1794 р. просив навзаєм вислати йому для публікування копії написаних народною мовою інтерлюдій до трагедокомедії «Воскресеніє мертвих» і з цього приводу зізнавався, що й раніше знав про них з відгуків інших, із чиїх уст чув і окремі уривки, але не надавав цим творам значення, і лише коли «познание доброт цену оным открыло», зрозумів їхню художню цінність, котра полягала, на його переконання, у тому, що їх складено народною мовою (щоправда, він сплутав інтерлюдії до трагедокомедії Кониського з великодньою «Віршею, говореною гетьману запорожцями на світлий празник Воскресеніє Христово 1791 года», також написаною розмовною мовою, — з цієї вірші він пам'ятав деякі шматки: змалювання Великодня, втечі сатани і смерті, покари Юди, яких захоплено назвав «прекрасными описаниями»). За твердженням Лобисевича, «во всяком наречии языков есть своя красота» і «воня благоухания мыслей отечественных есть наисладчайшая», тому він береться здійснити видання згаданих інтерлюдій «для чести нации, матери нашей, всегда у себя природою и учёностию великих людей имевшей, <...> для любителей своего отечества, для знающих под корою просторечия находить драгоценности мысли» ⁸⁹.

Збережений лист свідчить принаймні про дві важливі речі в літературному розвитку Лівобережжя: по-перше, серед тутешніх віршувальників виявлялася схильність до бурлескного травестування римських першотворів, передусім Вергілія, а по-друге, до окремих письменників приходило усвідомлення, що літературні твори народною мовою мають непроминальну художню цінність та естетичну перспективу, а отже — тут назрівав перехід до вживання народної мови в літературі: Лобисевич сам-бо «перевдягнув» «Вергілієвих пастухів» в український «кобеняк» і задумав видати чужі твори, складені народною мовою (на жаль, здійснити цей задум йому не вдалося). Тож можна припустити, що на той час у Лобисевича вже визрівала ідея української літератури, писаної народною мовою.

⁸⁸ Вірша, говореная гетьману запорожцями на світлий празник Воскресеніє Христово 1791 года // Там само. — С. 169.

⁸⁹ Петров Н. Один из предшественников Ив. Петр. Котляревского в украинской литературе XVIII века Афанасий Кириллович Лобысевич. — СПб., 1904. — 7 с.; Оглоблин О. Опанас Лобисевич (1732-1805). — Мюнхен; Нью-Йорк, 1966. — 99 с.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 52

Лобисевич був чи не найосвіченіший, найерудованіший із літературних попередників Котляревського, з найширшим культурним кругозором (поряд з ним можна згадати хіба що Климовського). Збережений лист до Кониського засвідчує високий рівень національної свідомості Лобисевича й демократизм та народність його естетичних поглядів. Він розумів назрілу потребу творити українську національну літературу простолюдною мовою і для поширення цієї думки вважав за потрібне популяризувати зразки відповідних текстів, уже наявні в тодішньому українському письменстві. Таким чином, дальший розвиток української літератури, народної за мовою і змістом, він мислив як продовження тих паростків, що вже зародилися у попередній вітчизняній традиції.

Показово також, що у своїй «Грамматике малороссийского наречия» (Санкт-Петербург, 1818) Олексій Павловський як зразки способу мислення, художньої вигадки та живої народної мови українців назвав, поряд з «Енеїдою» Котляревського, інші відомі йому «малороссийские сочинения»: «Діалоги різдвяний та великодній», «Віршу, говореную запорозькому гетьману на Великдень», «Замисл на попа», анонімне віршоване оповідання «Вакула Чмир», яке в тій самій книжці й опублікував, разом із фольклорними зразками української словесності (воно складене звичним для української силабічної поезії XVIII ст. леонінським віршем, тобто 14-складовиком із внутрішніми римами у першому — 8-складовому — піввірші, і за змістом трагікомічне — розповідається про бідолашного козака, який повертався з корчми, «напившись доп'яна», потрапив під завірюху, блукав і врешті замерз у полі) ⁹⁰. У післямові («Общих замечаниях») упорядник зазначив, що названі літературні твори («Енеїду», «Діалоги...», «Віршу...», «Замисл на попа», «Вакулу Чмира») об'єднує українська мова («малороссийский язык»), правдиве зображення характеру українського («малороссийского») народу (особливо в «Енеїді»), приємність і корисність для читання, віршова форма, жартівливий підхід ⁹¹. Звідси видно, що Павловський розглядав перелицьовану поему Котляревського в одному ряді з написаними розмовною мовою літературними творами другої половини XVIII ст. Він не відмежовував «Енеїду» від них, а лише вивищував над ними за рівнем змістовності й художньої майстерності.

Віршотворів, написаних народною мовою, в українській літературі XVIII ст. було, звісно, більше, ніж тут розглянуто. Живою українською мовою складено також фабульну сатиру на попа «Вірша про Кирика», дія в якій відбувається «на Волині в Овруцькім повіті» ⁹² і яка поширювалася також на Поділлі та Київщині. Про такі твори, як «Вакула Чмир», «Вірша про Кирика», «Отець Негребецький», «Пекельний Марко» тощо, І. Франко зазначив, що «сі віршовані новели та сатири складалися на вироблення того епічно-гумористичного тону, що творить характерну прикмету "Енеїди" Котляревського», і стали «попередниками сього твору, пам'ятного як початок нашого національного відродження» ⁹³.

⁹⁰ Вакула Чмир // Павловский А. Грамматика малороссийского наречия. — СПб., 1818. — С. 93-106. Див. також передрук: Вакула Чмир // Українська література XVIII ст.: Поетичні твори. Драматичні твори. Прозові твори. — С. 231-237.

⁹¹ Павловский А. Общие замечания // Павловский А. Грамматика малороссийского наречия. — С. 111.

⁹² Вірша про Кирика // Українська література XVIII ст.: Поетичні твори. Драматичні твори. Прозові твори. — С. 199.

⁹³ Франко І. Історія української літератури. Часть перша. Від початків українського письменства до Івана Котляревського // Зібрання творів: У 50 т. — К., 1983. — Т. 40. — С. 360-361. Перша редакція — 1907 року.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 53

Повище насвітлено лише твори, що з'явилися насамперед на Лівобережжі, а також, почасти, на Правобережній Наддніпрянщині, та й то ті, у яких виявилися ознаки, що знайшли потім продовження у творчості Котляревського. Та вже й ці твори доводять, що «Енеїда» Котляревського з'явилася не на порожньому місці, а була закономірним продовженням процесу періодичного звернення віршарів до народної мови. На кінець XVIII ст. такі спроби почастішали. За слушним спостереженням Наталі Кістяківської, упродовж XVIII ст. спостерігається певна тяглість і закономірність у впровадженні народної мови до літературного вжитку з посиленням інтенсивності й нарощуванням кількості творів: «українська народня мова» «на початку XVIII в. випадково вдиралася до письменства як елемент комічний, а наприкінці його повільно перетворилася в очах авторів-українців на щось позитивне, постійне, звичайне» ⁹⁴. Тож перехід до народної мови аж ніяк не був ані несподіваним, ані раптовим, як здавалося Іванові Лисяку-Рудницькому, — він був назрілим, навіть досить плавним і органічно випливав як з історико-культурних умов на зламі XVIII-XIX століть, так і з усього попереднього розвитку українського письменства та фольклору.

Оскільки жива народна мова теоретично й практично допускалася і в староукраїнській писемності, і в російській літературі для використання у низьких жанрах класицизму, творах бурлескного стилю, для грубого побутового зображення, то Котляревському як творцеві бурлескно-травестійної поеми народною мовою не треба було ламати традиції, долати чийсь опір, вдаватися до естетичної маніфестації, то більше дискусії, доводити правомірність свого почину, домагатися літературного визнання — навпаки, його поема сприймалася читачами з різних верств, навіть різних національних спільнот (української, російської та білоруської) як природне художнє явище, безперешкодно поширювалася у списках і залюбки читалася. Її навіть було видано без відома і згоди автора. Як зазначив Павло Житецький, Котляревський

«вовсе не имел в виду вмешиваться в борьбу с псевдоклассическим направлением, возникшую в конце XVIII в. в русской литературе, — точно так же, как вирши-пародии, пользовавшиеся библейскими и евангельскими сказаниями, вовсе не имели в виду подрывать авторитет этих сказаний. С этой точки зрения "Энеида" Котляревского есть органическое продолжение местных виршей, которыми богата была малорусская литература в XVIII веке» ⁹⁵.

Віршотвори низького стилю класицизму підносили гедоністичні насолоди (ситне харчування, життя в достатку, любовні втіхи тощо). Зрозуміло, що «Енеїда» Котляревського виростала не так із цих творів (хоча з них також), як із загальної атмосфери в тодішньому українському суспільстві, що сприяла естетизації та поетизації плотських мрій, бажань, потягів тощо.

З мовного боку, традиційним в «Енеїді» було використання народної мови як гумористичного засобу, вживання церковнослов'янізмів без спеціальної семантичної та стилістичної функції, використання макаронічної мови — суміші українських і латинських чи псевдолатинських елементів (про це далі). Як і в творчості мандрівних дяків, народна мова використовується в «Енеїді» переважно в комічному ключі.

⁹⁴ Кістяківська Наталя. Іван Некрашевич і його твори // Кістяківська Наталя. Твори Івана Некрашевича, українського письменника XVIII віку: (Розвідка й тексти). — К., 1929. — С. V.

⁹⁵ Житецкий П. «Энеида» Котляревского и древнейший список её в связи с обзором малорусской литературы XVIII века. — С. 143.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 54

Багато з того, що було в «Енеїді» Котляревського, траплялося уже в попередніх творах (вживання народної мови, освоєння народних прислів'їв, приказок, ідіом, звернення до інших фольклорних скарбів, використання макаронізмів та інших мовних грашок, жанр віршованих травестій, навіть спроба травестування Вергілія, практикування бурлескного стилю, травестійний етнографізм, осуд гайдамаччини й туга за козацькою минувшиною, мрія про збереження козацьких військових формувань, ідея українського автономізму, вияв суперечності між національними та імперськими інтересами й водночас готовості їх погодити, весела героїзація козацтва, уславлення його незнищенного й непереможного духу, сатиричне викриття соціальної несправедливості, експлуатації, зловживань урядовців, гумористичне зображення людських слабкостей, моральних вад, гріхів, весела гіперболізація гедоністичних утіх, гумористичний опис пекла, українізація чужонаціональних імен, апробація силабо-тоніки, зокрема чотиристопового ямба, та ін.). Але те, що залишалося розкиданим по окремих, дрібних і часто малодоступних віршах, у Котляревського було зосереджене в одному творі, досконалому за формою і значному за обсягом (навіть якщо мати на увазі лише перші три частини його поеми, видані 1798 року). «Енеїда» синтезувала здобутки українського письменства XVIII ст., ставши на вершині попередньої літературної традиції, з якої органічно виросла.

Можна з певністю говорити про безперервний розвиток української літератури на рубежі XVIII-XIX століть. Якщо одні її гілки зачахли (з відходом у небуття книжної української та слов'яноукраїнської мов), то інші, навпаки, розросталися. Водночас відбувалося якісне оновлення вітчизняного письменства.

Прикметною особливістю читацького сприймання розглянутих творів було те, що з ними ніхто не пов'язував зачин (початок) нової української літератури. Утім, не робив цього й Котляревський щодо своєї «Енеїди» (принаймні на перших порах). У світлі існування віршотворів, написаних народною мовою ще до Котляревського, який знав принаймні частину з них, зрозуміло, що він не міг вважати себе за зачинателя нової української літератури, бо творив «Енеїду» як продовження попередньої традиції вживання народної мови в літературі. Започаткувати можна те, чого раніше не було. Котляревський не започатковував, а продовжував: узявшись травестувати Вергілієву «Енеїду» народною мовою, він розвивав традиції вітчизняного письменства XVIII ст. і, без сумніву, усвідомлював це, бо знав принаймні різдвяні та великодні вірші-травестії, а також, очевидно, й інші віршотвори, складені українською народною мовою. У XVIII ст., коли Україна ще не була так сильно зросійщена, як першої половини ХІХ-го, такі вірші не були дивиною. Їх поширювано у списках та усному мовленні (декламуванні та співах). Усупереч упередженим уявленням перших двох третин XIX ст., в Україні XVIII ст. була досить розвинена література народною мовою. Однак її функціонування залишалося обмеженим через відсутність українських періодичних (чи бодай продовжуваних) та альманахових видань. Це не давало змоги налагодити літературний процес, активно впливати на нього, спрямовувати його в певне ідейно-естетичне русло. Літературний процес розвивався стихійно. Твори, написані народною мовою, ще не мали естетичного й літературно-критичного супроводу, який би пропагував їх як зразки для дальшого розвитку літератури. Для цього у XVIII ст. ще не визріли умови.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 55

«Енеїда» Котляревського не була навіть першим друкованим твором українською народною мовою — як вище зазначено, раніше вже з'явилися у пресі церковні коляди (у Почаївському «Богогласнику», 1790), пісні «Ей годі нам журитися, пора перестати...» (1792) та «Їхав козак за Дунай» (1796). Щоправда, кілька опублікованих церковних коляд народною (або близькою до неї) мовою губилися у збірці, де переважали коляди, а надто канти і псальми, складені книжною українською або й навіть церковнослов'янською (в українській редакції) мовою, а оприлюднення (також анонімне) пісень Головатого та Климовського зливалося з народнопісенними публікаціями, від чого ефект зачину нового письменства знижувався. Пісні Климовського й Головатого, книжні коляди, поширювані у списках та в усному вжитку, сприймалися переважно як фольклорні твори (інша річ — «Енеїда», складена суто літературними розміром і строфою — ямбом та децимою). Загалом же українська література другої половини XVIII ст. була майже повністю рукописною. Утім, більшість різдвяних і великодніх віршів-орацій та віршів-травестій, а особливо сатирично-гумористичних віршотворів навряд чи могли бути надруковані за тих суспільно-політичних умов (Павловському вдалося опублікувати лише трагікомічне оповідання «Вакула Чмир», у якому викривальний сміх спрямовано суто на моральні вади осілого козака-п'янички). Зате призначені для поширення у списках та усному мовленні тексти були досить вільнодумними, розкутими та сміливими у вияві природних людських жадань і тавруванні суспільних болячок. На творах позначився демократичний дух Просвітництва.

Завдяки певному збереженню в них традицій народної сміхової культури, гумор був здебільшого не лише простацький, а й грубий, «во вкусе площадном», як висловився Опанас Лобисевич про таке віршування у цитованому листі до Георгія Кониського. Інколи знижена лексика переступала межі пристойності, й у твори, навіть сценічні, потрапляли нецензурні слова. Так, у віршованому оповіданні «Пекельний Марко» ті з наляканих козаком чортів, «котрі по кутках поховались, / З переляку усі......» ⁹⁶. В інтерлюдії третій до драми Митрофана Довгалевського «ярига» (тут: солдат-росіянин) кричить до українського хлопця:

Не ври много, хахол! Рожу растаскаю,
І з ґалави валаса всє те позриваю!
Прийми єво харашо, бл...о сина,
Штоб он вєдал, ск...ой син, каков я детина! ⁹⁷

У тій-таки інтерлюдії «мужик» лається: «О, ск...асинска з блазням» ⁹⁸; обсценну лайку вкладено в уста дійових осіб і четвертої інтерлюдії: «пиворіза» («О, курва ма, <...> із його крупами!») та «мужика» (про пиворіза: «І йон, ск...ий син, подняв сміх з нашого брата!») ⁹⁹.

Позаяк вірші-орації та вірші-травестії були призначені не для друку, а для виголошення у приватній, домашній обстанові з нагоди Різдвяних та Великодніх свят, то їх творці не цуралися обсценних слів, що ними висміювали негативних

⁹⁶ Пекельний Марко // Українська література XVIII ст.: Поетичні твори. Драматичні твори. Прозові твори. — С. 188.

⁹⁷ Інтермедії до драми Митрофана Довгалевського «Властотворний образ». Інтерлюдія третя // Там само. — С. 366.

⁹⁸ Там само. — С. 367.

⁹⁹ Там само. — С. 371, 372.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 56

персонажів, як-от «смерть-шлюху», якій «Ісус <...>/ На все тіло / Наслав злії рани: / Всю пи...цю / І гузицю / Обпала короста, / Крутить гузном, / Прийшло зо злом, / Бо болізнь не проста» ¹⁰⁰. Тож наплив непристойної лексики в українську літературу 1990-2010 pp. мав прецедент у рукописному письменстві XVIII ст., хоча, звісно, не залежав од нього.

Першої половини XIX ст. увагу літераторів і фольклористів більше приковувала усна народна творчість, аніж писемна спадщина попередників, розкидана й переважно забута по малодоступних і занедбаних рукописних збірках. Із письменницьких віршотворів XVIII ст. у поле зору потрапляли переважно ті, що набули фольклорного поширення: їх записували з уст народу і сприймали як народні. Так, окремі тексти різдвяних і великодніх віршів-травестій записали Микола Гоголь, Аполлон Скальковський, зберігав у своєму архіві Михайло Максимович.

Починаючи від 1830-х pp., письменники заговорили про потребу нової української літератури, твореної народною мовою, як про свідоме завдання, котре вони ставили перед собою та своїми колегами. Народною мовою складали вже не просто окремі тексти, як у XVIII ст., а й усвідомлювали, що цим творять нову літературу, відмінну від старої (Григорій Квітка-Основ'яненко, Євген Гребінка, Амвросій Метлинський, Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш та ін., у Галичині — «Руська Трійця»: Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький). Змінилася — поглибилася — літературна самосвідомість.

Водночас в уяві письменників та критиків другої третини XIX ст., уже мало або й зовсім не обізнаних із тими спробами творити народною мовою, що передували «Енеїді» Котляревського, вималювався розрив між так званими старою і новою літературами. Така необізнаність значною мірою сприяла містифікації його як першого зачинателя нової української літератури. У його «Енеїді» наступники побачили зразок для наслідування і твір, од якого почалася нова традиція і нова епоха. Та все ж, правди ради, треба сказати, що за ідейно-естетичною значливістю усі попередні спроби літературних творів народною мовою не йдуть у жодне порівняння із поемою та п'єсами Котляревського, бо не були остільки художньо довершеними й резонансними, щоб викликати численні наслідування, масове бажання творити народною мовою. Жоден з авторів XVIII ст., які писали народною мовою, не мав такого потужного літературного таланту, як автор «Енеїди» і «Наталки Полтавки».

Тож має рацію Валерій Шевчук, твердячи, що «Енеїда» Котляревського «не почала» «процес засвоєння народної мови»,

«а завершила його, бо виходила із засад низового бароко, яке широко користувалося народною мовою, починаючи з першої половини XVII століття (а спорадично — з другої половини XVI) із значним засвоєнням цієї мови як літературної у другій половині XVII і в усьому XVIII ст. Інша справа, що "Енеїді" І. Котляревського судилося стати епохальним твором, що посприяло суспільно-естетичній традиції, у нас трохи й запізненій: засвоєнню народної мови як основної літературної <...>. Із цього погляду "Енеїда" й справді стає твором не давньої, а таки нової літератури, <...> вона завершила в собі літературу давню й породила нову <...>» ¹⁰¹.

¹⁰⁰ Вірша, говореная гетьману запорожцями на світлий празник Воскресеніє Христово 1791 года // Там само. — С. 171,172.

¹⁰¹ Шевчук В. «Енеїда» Івана Котляревського в системі літератури українського бароко // Шевчук В. Муза Роксоланська. — Кн. друга. — С. 649.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 57

Кажучи про літературні явища, котрі передували Котляревському, треба конче згадати й ті твори українських авторів, що були написані книжною мовою, наближеною до російської, або й російською мовою, але в них висловлювалися думки, що знайшли продовження у новій українській літературі, передусім в «Енеїді» та «Наталці Полтавці». Це насамперед «Разговор Великороссии с Малороссией)» (1762) Семена Дівовича, лірична поезія та байки Григорія Сковороди ¹⁰², «Ода на рабство» (1783) і комедія «Ябеда» (1798) Василя Капніста, «История русов» невідомого автора ¹⁰³. Кожен із творців цих творів посвоєму поєднав старі козацькі традиції часів Гетьманщини з новими культурними віяннями і став літературним попередником Котляревського, але не мовним, а національно-ідеологічним (Дівович, Капніст та автор «Истории русов»), соціально-викривальним, повчальним і моральним (Сковорода, той-таки Капніст).

¹⁰² Див.: Нахлік Є. Григорій Сковорода як поет-преромантик // Записки Наукового товариства імені Шевченка. — Львів, 1995. — Т. 229: Праці Філолог, секції. — С. 29-45; Нахлік Є. Роль Г. Сковороди у становленні просвітительського реалізму в українській літературі // Спадщина Григорія Сковороди і сучасність: Матеріали читань до 200-річчя з дня смерті Г. Сковороди. 21-22 грудня 1994 р. — Львів, 1996. — С. 61-65.

¹⁰³ З цього погляду про «Разговор Великороссии с Малороссиею», «Оду на рабство», «Ябеду» й «Историю русов» див.: Козак С. Український преромантизм: (Джерела, зумовлення, контексти, витоки). — Варшава, 2003. — С. 82-86, 99-171, 185.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 58

 

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 59

 

«Енеїда»

 

Світова вершина національної адаптації
жанру бурлескно-травестійної поеми

 

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 60

 

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 61

Стосунок до римського першотвору та попередніх травестій.
Жанр.
Хронологія написання і прижиттєвих публікацій.
Перше повне видання

Уже своєю назвою («Виргилиева Энеида, на малороссийский язык переложенная <...>») поема Івана Котляревського відсилає обізнаного читача до першотвору — «Енеїди» римського поета І ст. до Р. X. Публія Вергілія Марона, який нею свідомо розбудовував за давньогрецькими (гомерівськими) зразками національний римський епос. У його незакінченій поемі, що складається з дванадцяти книг, ідеться про діяння благочестивого (побожного) Енея (pius Aeneas), за міфом — троянського героя, сина царя Анхіза та богині Венери, родоначальника римського народу і предка імператорської династії, до якої належав сучасний Вергілієві римський правитель Октавіан, прозваний Августом. Волею богів Еней з уцілілими троянцями залишає зруйновану греками Трою й потрапляє до Італії, де йому судилося заснувати Римську державу. У перших шести книгах римської епопеї розповідається — за взірцем Гомерової «Одіссеї» — про Енеєві мандри, а в інших шістьох — за взірцем «Іліяди» — про війну, що її йому довелося вести в Італії проти одного з місцевих племен. Епопея звеличувала світову великодержавну місію Риму — повновладно правити народами, давати суспільству закони, милувати підкорених і силою приборкувати непокірних, а до того ж утверджувала божественне походження імператорської влади Августа. Та все ж, попри цей римський місіонізм, суть Вергілієвого твору полягає в міфопоетичному осмисленні залежності людського життя од недовідомої трансцендентної долі, у зображенні намагань героя збагнути волю судьби, в усвідомленні неминучості для людини прийняти напередвизначену місію, покладену на неї найвищими силами, у змалюванні в долі Енея та долях інших персонажів утіх і злигоднів людської долі як такої. Сюжет Вергілієвої епопеї побудований на міфологемах викорінення і вкорінення, воєнної поразки й перемоги, втрати предківської землі і здобуття нового життєвого простору, вимушеної еміграції, поневіряння чужиною і вольової натуралізації на здобутих землях.

Український же твір за жанром — це героїчно-комічна поема, в основі якої лежить невідповідність стилю зображеним подіям та персонажам, унаслідок чого виникає пародійно-комічний ефект. У європейських літературах героїчно-комічна поема розвинулася у двох різновидах: у першому високий героїчний сюжет подається низьким стилем, простими словами (так звана травестійна поема), а в другому, навпаки, — високим стилем, характерним для героїчної поеми, описуються низькі простолюдні персонажі та побутові події. Травестійний різновид хронологічно розвинувся значно раніше: його джерела сягають іще грецького комічного епосу «Батрахоміомахія» («Війна мишей і жаб»). Другий же різно-

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 62

вид виник на противагу першому: Скароновій поемі «Перелицьований Вергілій» французький поет і теоретик класицизму Ніколя Буало полемічно протиставив свою героїчно-комічну поему «Налой» (1674-1683), у якій зображення дрібної побутової сварки між звичайними людьми — церковним скарбником і півчим — витримано у пишномовному стилі героїчної епопеї. Якщо бурлеск Поля Скарона мав антиаристократичне спрямування, то новий вид бурлеску, що його пропонував Буало, зводився до іронічного насміхання з побуту простолюду.

«Енеіда» Котляревського належить до першого жанрового різновиду: вона становить травестію (перелицьований текст) античної епопеї, що стала її фабульною основою (за тодішньою теоретико-літературною термінологією, травестія, від італ. travestire — перевдягати, є виворотом оригіналу). Травестія може бути переробкою твору з тої самої мови або з чужої. Прикладом першого типу є «Батрахоміомахія» — старогрецька пародія на основні моменти героїчної поеми, репрезентованої «Іліядою» Гомера. Приклади другого типу — інонаціональні травестії «Енеїди» Вергілія або й переробки її попередніх іншомовних травестій.

В українській літературі, як показано в попередньому підрозділі, практика травестування вже існувала до Котляревського, притім, як зазначив Валерій Шевчук,

«Бароко знало два види травестіювання <...>: серйозне та гумористичне. При серйозному на мотиви відомого класичного твору писався новий, хоч сюжетна структура, ба й образи, а часом і стилістика архетипу зберігалися — класичними зразками такої травестії можуть бути "Про блаженного Олексія" Т. Прокоповича <...> або ж том перший "Літопису" С. Величка чи "Купідон, або крилатий амур" І. Ярошевицького. Травестія ж гумористична чи й сатирична, була, на мою думку, реакцією на серйозне травестування, тобто ця літературна поетика по-своєму осмішувалася» ¹.

Котляревський травестував «Енеїду» в бурлескному стилі (високу тему, героїчний зміст викладено знижено простолюдною тональністю, жартівливою, буфонадною мовою; франц. burlesque, від італ. burlesco, буквально — жартівливий, від burla — жарт). Згідно з жанром травестії, богів та героїв першотвору перевдягнено в українське вбрання, і, хоча місце дії загалом не змінено, їх поміщено в український побут та, по суті, замінено місцевими персонажами з різних станів і верств, зокрема досить часто простолюдними.

До Котляревського Вергілієва поема вже не раз піддавалася бурлескному травестуванню, найвідоміші зразки тих героїчно-комічних поем такі:

• «Перелицьована Енеіда» (1633) італійського поета Джованні Батиста Лаллі, що мала антиязичницький характер і була спрямована на утвердження католицизму;

• «Перелицьований Вергілій» (1648-1653) французького поета Поля Скарона, твір зорієнтований на висміювання римської героїчної епопеї, античних богів та героїв, а водночас насичений елементами соціальної сатири (викликала у французькій літературі близько десятка наслідувань);

• «Вергілієва Енеїда, або Пригоди благочестивого героя Енея» австрійського поета, колишнього єзуїта, відтак франкмасона Алоїза Блюмауера, котра становила сатиру вже на католицьке духівництво, передусім добре знаних йому єзуїтів (написана у 1782-1786 pp., видана у Відні протягом 1782-1788 pp.: перші

¹ Шевчук В. «Енеїда» Івана Котляревського в системі літератури українського бароко // Шевчук В. Муза Роксоланська. — Кн. друга. — С. 651.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 63

дві книги — 1782, перша частина, що охоплювала чотири книги, — 1784, друга частина — 1785, третя частина — 1788) ².

Травестія Блюмауера була не переробкою Скарона, а самостійним перелицюванням «Енеїди», створеним за його зразком. Свого часу вона набрала значного розголосу, спричинилася до кількох наслідувань у німецькомовних літературах, була перекладена угорською мовою, а 1834 року у Кракові вийшов її польський переклад-переробка ³. Такому поширенню Блюмауерової поеми сприяло те, що її було створено в дусі реформ проти світської влади церкви, що їх провадив австрійський імператор Йосиф II як освічений монарх. До 250-річчя від дня народження Алоїза Блюмауера (1755-1798) травестію перевидано у Відні (2005) ⁴, того ж року в Лінці випущено присвячений йому збірник під промовистою назвою «Алоїз Блюмауер, забутий австрійський письменник», а два роки по тому в німецькому місті Бохумі з'явився ще один збірник «Алоїз Блюмауер і його час» ⁵. Ці факти свідчать, що автор травестії залишився непроминальним явищем в історії австрійської літератури, проте не став її класиком.

На основі австрійської антикатолицької травестії, ідеологічно прийнятної для православної Росії, петербурзький літератор Микола Осипов (1751-1799), який знав французьку та німецьку мови і перекладав з них, склав перші чотири частини своєї ірої-комічної поеми «Вергилиева Енейда, вывороченная наизнанку», переважно знявши сатиричний елемент, спрямований проти римського духівництва, а отже, масонський характер твору (перші дві частини опубліковано окремим виданням у Петербурзі 1791 року; третю — 1794-го, четверту — 1796-го). Про те, що Осипов користувався травестією Блюмауера, свідчить уже хоча б той факт, що перед кожною піснею російського тексту подано її дуже стислий виклад, який повторює такий самий виклад перед відповідною піснею у німецькому тексті. Водночас деякі місця Осипов запозичив безпосередньо з Вергілієвої поеми, через що епізодів у нього вийшло більше, ніж у Блюмауера. Переробку витримано в низькому стилі класицизму, причому піддано осмішуванню не лише пригоди Енея, а й самі основи великодержавної воєнної епопеї, якою була, наприклад, «Россияда» Михайла Хераскова, видана 1779 року (ці твори не вкладалися в одне літературне сприйняття: хто зачитувався «Енейдой», не міг діставати задоволення од читання «Россияды») ⁶. Створюючи травестійну поему, Оси-

² Blumauer. Virgils Aeneis travestiert. — Wien, 1784. — Erster Band; 1785. — Zweyter Band; 1788. — Dritter Band.

³ Див., зокрема: Гординьский Я. Причинки до студий над "Енеїдою" І. Котляревського. I часть // Звіт Дирекциї ц. к. ґімназиї з руским викладовим язиком в Коломиї за рік шкільний 1906/1907. — Коломия, 1907. — С. 32-38; Гординьский Я. Причинки до студий над "Енеїдою" І. Котляревського. II часть // Звіт Дирекциї ц. к. ґімназиї з руским викладовим язиком в Коломиї за рік шкільний 1907/1908. — Коломия, 1907. — С. 6. Також див. окремі відбитки з тою самою нумерацією сторінок.

⁴ Blumauer Aloys. Virgils Aeneis, travestiert. — Edition Praesens. — Wien, 2005.

⁵ Aloys Blumauer, ein vergessener osterreichischer Dichter / Ludwig Pullirsch (Hrsg.). — Linz, 2005; Aloys Blumauer und seine Zeit / Franz M. Eybl, Johannes Frimmel, Wynfrid Kriegleder (Hrsg.). — Bochum, 2007.

⁶ H. П. Осипов; Примечания // Ирои-комическая поэма / Редакция и примечания Б. Томашевского. — Л., 1933. — С. 261-266, 720-722.

Ще Микола Мінський (псевдонім Миколи Віленкіна) спостеріг: «Что Осипов переворачивал наизнанку не столько Виргилия, сколько Блумауэра, не остаётся ни малейшего сомнения по сравнении обеих поэм. За исключением некоторых длиннот, заимствованных у Скаррона или у Виргилия, Осипов шаг за шагом искажает Блумауэра, даже буквально переводя "содержа-

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 64

пов спирався на традицію російської класицистичної ірої-комічної (героїчно-комічної) поеми ⁷ другого різновиду (зображення високим стилем простолюдних персонажів та побутових подій), що хронологічно раніше розвинувся в російській літературі — у 60-70-х роках XVIII ст. (твори Василя Майкова, Михайла Чулкова) ⁸, а також на російський прецедент переробки високого сюжету низьким стилем, простолюдними словами та висловами, фольклорними фразеологізмами, зведення епічного стилю до рівня звичайного побутового мовлення (як-от у популярній свого часу жартівливій казковій поемі Іполита Богдановича «Душенька», виданій у Санкт-Петербурзі 1783 року) ⁹. Щоправда, у поемі Майкова «Елисей, или Раздражённый Вакх» (Санкт-Петербург, 1771) було змішано два типи комічних поем, бо в ній, з одного боку, вчинки простолюдних персонажів з міських низів (ямщиків, купців, поліцейських) сміхотворно уподібнювались до дій античних героїв та богів, а з другого — діяли й міфологічні персонажі, подані у зниженому, травестованому насвітленні ¹⁰. Та, власне, саме «Енейда» Осипова стала першим у російській літературі прикладом перелицьованої комічної поеми в чистому вигляді ¹¹.

Блюмауер не закінчив травестії, переробивши тільки дев'ять пісень (книг) Вергілієвої «Енеїди», а Осипов ще менше — сім. По смерті Осипова його травестію повністю дописав Олександр Котельницький (1770-ті pp.-?): п'ята частина вийшла 1802 року, шоста — 1808-го (обидві також у Петербурзі). Котельницький близько йшов за Вергілієвою поемою, лише подекуди виявляючи обізнаність зі Скароном, рідше — деякі збіги з Блюмауером, адже французька травестія закінчується на перелицюванні — та й то неповному — восьмої книги Вергілія, а німецька — дев'ятої ¹². Очевидно, Котельницький заповзявся завершити травестію Осипова, заручившись вигідним контрактом із видавцем, на що є натяк на початку переспіву дванадцятої книги: «Идем мы по скарронску тракту / Не доброволь-

ние", помещённое в начале песен» (Н<иколай> М<аксимович> В<иленкин>. Иван Петрович Котляревский: Критико-биографический очерк // Новь. — 1884. — Т. 2. — № 4. — 15 декабря. — С. 707). Що Осипов наслідував Блюмауера і завжди, коли творив свою переробку, мав перед собою німецьку пародію і лише подекуди майже перекладав Вергілія, уперше на конкретних прикладах показав Іван Стешенко (Стешенко И. И. П. Котляревский и Осипов в их взаимоотношении // Киевская старина. — 1898. — Кн. 7/8: Июль/Август. — С. 37-44). Щоправда, зауважу, Осипов міг користуватися і російським перекладом Вергілієвої поеми, що його здійснив Василь Петров (видано в Петербурзі, т. 1 — 1781, т. 2 — 1786).

Цікаво, що в списку передплатників, доданому до австрійського видання поеми Блюмауера 1793 року, зазначено «одну особу, яка не назвала себе», у Санкт-Петербурзі, — на цій підставі І. Стешенко зробив обережний висновок, що «Блумауэра "Энеида" в Петербурге была известна непосредственно» (Там само. — С. 37). Згодом Борис Томашевський припустив, що цією особою міг бути Осипов, який жив із перекладацької праці (Н. П. Осипов; Примечания. — С. 722). Діставши видання німецькомовної травестії, що вийшло 1793 року, Осипов міг на його основі підготувати третю частину свого твору, що з'явилася друком наступного року.

⁷ Рос. ироикомическая (ирои-комическая) поэма (укр. ірої-комічна поема; від франц. poème héroï-comique) — героїчно-комічна поема.

⁸ Серман И. З. Ироикомическая поэма // Краткая Литературная Энциклопедия. — М., 1966. — Т. 3. — С. 178.

⁹ Стенник Ю. В. Поэты кружка М. М. Хераскова (Майков, Богданович, Херасков) // История русской литературы: В 4 т. — Л., 1980. — Т. 1: Древнерусская литература. Литература XVIII века. — С. 615-619.

¹⁰ Там само. — С. 611.

¹¹ Серман И. З. Ироикомическая поэма. — С. 178.

¹² Стешенко І. «Енеїда» Котляревського і Котельницького в порівнянні з иншими текстами // Записки Українського Наукового Товариства в Київі. — К., 1912. — Кн. 9. — С. 56-64.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 65

но — по контракту / <...>, / Раскроем римску "Энеиду", / Пойдет опять у нас трезвон» [VI, с. 160]. Вважається, що відсутність поетичної фантазії у Котельницького змушувала його по-рабському дотримуватися розвитку епізодів у Вергілієвій «Енеїді», останні пісні якої до того ж менш вдалі, ніж попередні, а загалом обидва тексти — й Осипова, і Котельницького — досить громіздкі й одноманітні ¹³. Російські травестатори надали своїй переробці не ідеологічного, а загальнолюдського моралізаторського характеру (висміювання неуцтва, хамства) та балаганного, корчемного («кабацького») ухилу, цілковито відсутнього у Скарона та Блюмауера (натуралістичні описи гулянок богів та героїв, їх карикатурне зображення, вживання вульгаризмів) ¹⁴.

Чому саме Вергілієва епопея була найчастіше травестована? Та тому, що вона не лише вивчалася в навчальних закладах, слугувавши посібником для студіювання класичної латини, а й вважалася за ідеальну «національну епопею» і завдяки цьому стала взірцем для численних наслідувань, творення національно-державницьких епосів у європейських літературах порівняно недавнього часу («Лузіяда» Луїша ді Камоенса, «Звільнений Єрусалим» Торквато Тассо, «Франсіяда» П'єра де Ронсара, «Генріяда» Вольтера, «Россіяда» Михайла Хераскова та ін.). На противагу цій поважній, надто ж схоластичній традиції з'являлося плебейське бажання осмішити закостенілий канон, отож усупереч національній епопеї — найвищому жанру в генологічній системі XVI-XVIII століть — виникла травестія. Вдалим об'єктом для травестійних переробок латинська «Енеїда» стала й тому, що в ній наявні зручна сюжетна схема, задана однолінійність образу центрального персонажа, придатні для пародіювання сцени, стильові суперечності (урочистість, трагедійність тону подекуди збивається зниженим зображенням окремих епізодів). До того ж гумористичним осмішуванням окремих вчинків богів Вергілій сам провокував дальше висміювання своїх персонажів.

Простежуючи типологічний ряд травестій Вергілієвої «Енеїди» в європейських літературах, треба мати на увазі, що ці травестії з'являлися різного часу (їх розділяють десятки, а то й сотня-дві років), у різних національних обставинах, на різних етапах суспільного, зокрема літературного, розвитку, з різних причин та з різними авторськими намірами й завданнями (про що вже щойно стисло сказано). Це не синхронний, а діахронний ряд. Кожна з цих травестій відіграла свою роль в історії національного письменства та європейських літератур.

Котляревський читав Вергілієву «Енеїду» в оригіналі ще під час навчання у Катеринославській семінарії у Полтаві (1780-1789), де посилено вивчали латинську мову, піїтику та студіювали твори римських класиків, учили їх напам'ять і вправлялися у перекладах російською мовою та в імітуванні вибраних уривків ¹⁵. Як семінарист, Котляревський мав би робити окремі російські переклади

¹³ Александр Котельницкий; Примечания // Ирои-камическая поэма / Редакция и примечания Б. Томашевского. — С. 467-468, 724-725.

¹⁴ Н<иколай> М<аксимович> В<иленкин>. Иван Петрович Котляревский: Критико-биографический очерк // Новь. — 1884. — Т. 2. — № 4. — 15 декабря. — С. 707.

¹⁵ У семінарії Котляревський «изучил в совершенстве латинский язык <...>» [Стеблин-Каминский С. Биографический очерк жизни Ивана Петровича Котляревского // Стеблин-Каминский С. Воспоминания об И. П. Котляревском (Из записок старожила). — Полтава, 1869. — С. 15]. Також див.: Кирилюк Є. Живі традиції: Іван Котляревський та українська література. — К., 1969. — С. 21-29. Питання про поширення в Україні латинського оригіналу «Енеїди» у XVIII-XIX століттях іще потребує докладного вивчення (де й у якому форматі видавалася, якими накладами, звідки привозилася, як і серед кого поширювалася, де використовувалася під час на-

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 66

з «Енеїди». Міг він читати і її російський літературний переклад Василя Петрова: «Еней. Героическая поэма Публия Виргилия Марона. Переведена с латинского г<осподином> Петровым» (Санкт-Петербург, т. 1 — 1781, т. 2 — 1786). У кожному разі, спокусливо було під час семінарських студій скористатися з готового перекладу та й пізніше при нагоді звертатися до нього (звичайно, якщо вдалося його дістати). «Енеїда» Котляревського виявляє деякі (щоправда, не дуже переконливі) сліди його обізнаності з польським перекладом Вергілієвої поеми (про це далі). Можна допустити, що Котляревському як доброму знавцеві французької мови ¹⁶ міг бути відомий і французький переклад Вергілієвої «Енеіди».

А проте Котляревський написав свою «Енеїду», заглядаючи не так у латинський оригінал чи якийсь переклад, як у російську травестію. Ще Олександр Котляревський, український шляхтич родом із Крюкова біля Кременчука, випускник Полтавської гімназії, у якій навчався протягом 1846-1853 pp., а на той час студент історико-філологічного факультету Московського університету ¹⁷, у статті «По поводу сочинения г. Данилевского об Основьяненке» (Московские ведомости. — 1856. — № 41. — 5 апреля; під псевдонімом: Скубент Чуприна) висловив

вчання і якою мірою, за якими виданнями). Як відомо, у Шевченковій повісті «Близнецы» описано вигаданий епізод: Котляревський як куратор навчальних закладів у Полтаві — гімназії та кадетського корпусу (яким насправді він ніколи не був) нагороджує найкращого випускника гімназії коштовним виданням («в изящном переплёте») Вергілієвої «Енеїди» в латинському оригіналі (Шевченко Т. Близнецы // Повне зібрання творів: У 12 т. — К., 2003. — Т. 4. — С. 60). Зрозуміло, що це — умовно-символічний літературний хід, але оскільки він правдоподібний? Чи таке дарування взагалі було можливим? Скільки могло бути в бібліотеках полтавських навчальних закладів та в розпорядженні їхнього куратора прегарних, а отже, дуже дорогих видань «Енеїди» в латинському оригіналі? Чи міг собі дозволити куратор або директор гімназії чи кадетського корпусу дарувати латинську «Енещу», якщо вона потрібна була новим і новим поколінням учнів? Чи міг він бути аж таким багатим і щедрим, щоб дарувати зі своєї бібліотеки? Та й чи використовували учні в навчанні таку дорогу «Енеїду»? Інша річ, що Шевченко знав, очевидно, таке розкішне видання Вергілієвої поеми з часу свого навчання в Академії мистецтв. Ці книгознавчі аспекти ще чекають свого дослідника. Хоча практика нагороджувати найкращих учнів ужитковими в навчанні книжками тоді існувала. Так, за спогадами товариша Котляревського по класу в Катеринославській семінарії у Полтаві Івана Мартинова (згодом, у 1804-1805 pp., видавця петербурзького місячника «Северный вестник», який наступного року виходив під назвою «Лицей»), єпархіальний архієпископ Никифор подарував йому Новий Завіт грецькою та латинською мовами за успіхи в їх вивченні, та Баумейстерову фізику російською мовою за успіхи у філософії (Іван Котляревський у документах, спогадах, дослідженнях. — С. 142-143).

¹⁶ «<...> по-французски он объяснялся свободно <...>» [Стеблин-Каминский С. Воспоминания об И. П. Котляревском (Из записок старожила). — С. 11], «<...> хотя с заметно неправильным акцентом» (Стеблин-Каминский С. Биографический очерк жизни Ивана Петровича Котляревского. — С. 15). На замовлення дружини кн. М. Рєпніна княгині Варвари Олексіївни Рєпніної, кураторки Полтавського інституту шляхетних дівчат, Котляревський переклав із французької на російську «Размышления о расположении, с каким должно приступать к чтению и размышлению о св. Евангелии Луки» абата Дюкена (Duquesne). Переклад цих роздумів, обсяг яких чималий, тривав од жовтня 1823 року до 17 червня 1838 р. Див.: Стеблин-Каминский С. Воспоминания об И. П. Котляревском (Из записок старожила). — С. 11; <Терещенко А. В> Иван Петрович Котляревский // Основа. — 1861. — № 2: Февраль. — С. 171-172. Три томи цього рукописного перекладу зберігаються у Полтавському літературно-меморіальному музеї І. П. Котляревського (Ротач П. Іван Котляревський у листуванні. — Опішне, 1994. — С. 292; Полтавський літературно-меморіальний музей І. П. Котляревського // Архівні установи України: Довідник. — Т. 2: Наукові установи, музеї, бібліотеки. — Кн. 2: Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська області, міста Київ та Севастополь. — К., 2012).

¹⁷ Власова З. И. Котляревский Александр Александрович // Русские писатели. 1800-1917: Биографический словарь. — М., 1994. — Т. 3. — С. 109.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 67

думку, що український поет запозичив ідею перелицьованої «Енеїди» в Осипова. Щоправда, небавом у новій замітці «Дополнение к статье. По поводу сочинения г. Данилевского об Основьяненке» (Московские ведомости. — 1856. — № 46; під криптонімом: Ск. Ч.) ¹⁸ Олександр Котляревський, покликуючись на запевнення якихось обізнаних людей, спростовував своє попереднє твердження, кажучи, що українська «Енеїда» в рукопису дійшла до Осипова, якому й заманулося перекласти її російською мовою й опублікувати під своїм ім'ям, через що Котляревський, роздратований таким «літературним хижацтвом», умістив винуватця поміж грішниками у пеклі як «якусь особу мацапуру» [III, 82]. Та знаємо, що ця «особа мацапура» є авторським натяком на першовидавця української «Енеїди» й до Осипова не стосується. Очевидно, Олександр Котляревський переказав місцеву легенду (додаток до статті написаний, як засвідчує авторське датування, у Кременчуці 15 березня 1856 p.).

Згодом Микола Петров подавав уже як доконаний факт, що Котляревський «написал свою "Энеиду" по образцу пародированной "Энеиды" Осипова и Котельницкого» ¹⁹. Щоправда, дослідник не навів аргументів для такого твердження, а лише натякнув на них: «Мы имеем основание полагать, что самая идея перелицованной "Энеиды" не принадлежит Котляревскому и заимствована у "Энеиды, вывороченной наизнанку" Осипова и Котельницкого <...>» ²⁰.

Уперше на разючих подібностях між російською та українською травестіями акцентував російський письменник Микола Мінський:

«Стоит только бросить беглый взгляд на "Энеиды" Котляревского и Осипова, чтобы убедиться, что один из этих писателей имел перед собою работу другого и пользовался ею: тот же размер (четырехстопный ямб строфами в десять строчек), то же расположение рифм в строфах, та же канва рассказа, тот же колорит, те же подробности, а местами те же слова, выражения и даже целые стихи — всё это, несомненно, убеждает нас в том, что мы имеем дело с оригиналом и подражанием. Вопрос лишь в том, кому принадлежит оригинал и кому подражание» ²¹.

Урешті Мінський дійшов висновку, що 1791 року, коли з'явилися друком перші дві частини «Енейды» Осипова,

«Котляревскому было всего 21 год; он был ещё в бурсе, но ни один из его товарищей по бурсе не упоминает, чтобы он уже тогда писал свою "Энеиду". Принимая же во внимание, что "Энеида" Осипова представляет искажённую копию с переделки Блумауэра, мы приходим к неопровержимому выводу, що первенство по времени принадлежит поэме Осипова, которому, несомненно, подражает Котляревский» ²².

Здійснене Мінським порівняння опису обіду, що його влаштувала Дідона, в поемах Блюмауера, Осипова й Котляревського навіч показує, що Осипов ішов

¹⁸ Цього доповнення не зареєстровано у вид.: Іван Котляревський: Бібліографічний покажчик. 1798-1968 /Уклав М. О. Мороз. — К., 1969. — С. 51.

¹⁹ Петров Н. И. Очерки истории украинской литературы XIX столетия. — К., 1884. — С. 21.

²⁰ Там само. — С. 30.

²¹ Н<иколай> М<аксимович> В<иленкин>. Иван Петрович Котляревский: Критико-биографический очерк // Новь. -1884. — Т. 2. — № 4. — 15 декабря. — С. 708. Скорочений передрук у вид.: Минский Н. Две перелицованные «Энеиды» // Русская поэзия: Собрание произведений русских поэтов частью в полном составе, частью в извлечениях, с важнейшими критико-биографическими статьями, библиографическими примечаниями и портретами / Издаётся под ред. С. А. Венгерова. — СПб., 1895. — Вып. 5. — С. 806-810.

²² Н<иколай> М<аксимович> В<иленкин>. Иван Петрович Котляревский: Критико-биографический очерк // Новь. — 1884. — Т. 2. — № 4. — 15 декабря. — С. 708.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 68

за австрійським травестатором, одкинувши сатиру на зажерливість католицького духовенства і запозичивши деякі страви й напої (печеню з цілого бика, паштети й вина) та «приправив своё описание кабацкими словечками», унаслідок чого вийшло «нечто балаганно-стихотворное, не имеющее никакой художественной цели», а «Котляревский, сохранив отчасти бесцельно-смехотворный тон Осипова, придал всему описанию колорит чисто малорусский», завдяки чому «это описание малороссийской пирушки следует назвать образцовым по верности и яркости красок» ²³. Крім того, виявивши «чувство меры», Котляревський «отбросил, как ненужные, длинные повествования Энея о погибели Трои, удержанные Осиповым в подражание Блумауэру, и вообще сократил много других длиннот» ²⁴.

Опісля Іван Стешенко, докладно порівнявши латинський оригінал, травестії Блюмауера, Осипова й Котляревського і знайшовши багато «спільних місць» (текстуальних подібностей) між російською та українською переробками ²⁵, переконливо аргументував вплив першої на другу:

«Сильное подражание Осипова Блутмауеру, извлечение недостающих у Блумауера мест из Вергилия, наконец, отсутствие в украинской "Энеиде" нескольких песен, имеющихся в русской "Энеиде", — всё это вместе говорит о полной независимости Осипова от Котляревского. <...> Котляревский сильно подражал Осипову, а не наоборот» ²⁶.

За посередництва Осипова Котляревський запозичив ряд місць і з травестії Блюмауера, яких немає у Вергілія. Що ж до, здавалося б, суто українських слів у російській «Енейде», то вони є часто спільними для обох мов — це підтверджується тим, що їх зафіксовано у Далевому словнику російської мови. Крім того, І. Стешенко геть-чисто заперечував безпосередній зв'язок перших чотирьох частин української «Енеїди» з латинським першотвором:

«<...> хотя наш поэт и знал римскую "Энеиду", однако следы последней в украинской переделке совершенно отсутствуют, и, нам кажется, понятно почему: нашему поэту нужны были существенные эпизоды, которые все он и нашёл в русской переделке. <...> у Котляревского нет ни одного эпизода, который был бы у Вергилия и отсутствовал у Осипова».

Водночас І. Стешенко наголосив на індивідуально-творчій та національній самобутності «Енеїди» Котляревського:

«Несмотря на то, что Котляревский в некоторых местах просто почти переводит Осипова, однако и в этих местах виден самостоятельный колорит, сообщаемый им украинским поэтом, и большая свежесть и остроумие, отсутствующие у Осипова. <...> всей обстановке и внешности самих персонажей "Энеиды" придан чисто украинский национальный и народный характер <...>. Особенно самостоятельность Котляревского видна в массе диалогов, переработанных им иначе, чем у Осипова. <...> Котляревский держался фабулы или канвы рассказа Осипова, перерабатывая, однако, эпизоды его "Энеиды" совершенно оригинально и самостоятельно <...>»,

завдяки чому «создал совершенно оригинальный мир украинских образов и обстановки» ²⁷.

I. Стешенко детально порівняв також тексти Котельницького і п'ятої та шостої частин «Енеіди» Котляревського з відповідними місцями латинського оригі-

²³ Там само. — С. 710, 711.

²⁴ Там само. — С. 711.

²⁵ Стешенко И. И. П. Котляревский и Осипов в их взаимоотношении. — С. 25-33.

²⁶ Там само. — С. 49.

²⁷ Там само. — С. 79-81.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 69

малу та переробок Скарона і Блюмауера й на підставі цього дійшов висновку, що український травестатор користувався латинським текстом «безперечно. Про се свідчать місця, спільні латинському і українському текстам, яких немає в переробці великоруській» ²⁸. Так, «подробиці промови Латина до Турна» є «лише у Котляревського», і взагалі в його переробці дванадцятої книги (пісні) натрапляємо на «особливо багато місць, що взято з Вергілія», до того ж наявні вони лише її українській травестії (досить «вказати на кінець герця Енея з Турном», де в Котельницького, на відміну від Котляревського, є чимало пропусків проти латинського тексту). Водночас український поет іде за російським, повторюючи не раз навіть його висловлювання ²⁹. Однак «здебільшого Котляревський бажав бути самостійним і у вислові, і в римах» ³⁰.

За здогадом І. Стешенка, в Котляревського «мусив бути і французький текст Скарона» ³¹; дослідник навіть знайшов в українській «Енеїді» «натяк» на знайомство автора з французькою травестією, але не помітив, щоб воно відбилося на його поемі. До того ж Скарон не закінчив своєї переробки, остання з перелицьованих пісень у нього — восьма, та й та незавершена (вона відповідає восьмій книзі Вергілієвої поеми), а п'ята й шоста частини травестії Котляревського відповідають восьмій — дванадцятій книгам Вергілієвої «Енеїди» ³². Що ж до німецькомовної травестії (доведеної, нагадаю, до кінця дев'ятої книги римського оригіналу), то ніякого впливу її на українській переробці Стешенко знову не виявив ³³.

Зрозуміло, що коли Котляревський вдавався подекуди до переспіву та й ледь чи не дослівного перекладу висловлювань Котельницького, явних ремінісценцій з його частин, то те саме він робив і з текстом Осипова.

З висновком І. Стешенка про безсумнівний вплив Осипова на Котляревського погодився Ярослав Гординський ³⁴. А порівнявши частину першу «Енеїди» Котляревського з відповідними місцями латинського оригіналу Вергілія і перелицюваннями Лаллі, Скарона, Блюмауера, Осипова та ще деяких маловідомих травестаторів, а також сцени споживання наїдків і напоїв у цих текстах, Я. Гординський дійшов самостійного висновку, що Котляревський

«держиться досить невільничо (змінюючи тільки дуже мало) схеми Вергілій — Осипов. Великоруська "Енеїда" відіграла дуже важну ролю в генезі нашої. Осипов, а не Вергілій був першорядним взірцем Котляревського. Доказом того — місця, які находимо тільки в Осипова, а деінде (і у Верґ<ілія>) їх нема. Вплив Вергілія, а може, і Скарона — очевидний також» ³⁵.

Іван Франко не вдавався до власного порівняння текстів, а, приставши на здогади й доводи попередніх дослідників (спочатку, мабуть, М. Петрова та М. Мінського, за яким, до речі, пішов також Омелян Огоновський ³⁶), дотримував-

²⁸ Стешенко І. «Енеїда» Котляревського і Котельницького в порівнянні з иншими текстами. — С. 65.

²⁹ Там само. — С. 68. Конкретні приклади див.: Там само. — С. 69-77.

³⁰ Там само. — С. 80. Приклади переінакшених висловів і рим див.: Там само. — С. 78-79.

³¹ Там само. — С. 56.

³² Там само. — С. 59, 60.

³³ Там само. — С. 64.

³⁴ Гординьский Я. Причинки до студий над "Енеїдою" І. Котляревського. І часть. — С. 44.

³⁵ Гординьский Я. Причинки до студий над "Енеїдою" І. Котляревського. II часть. — С. 58.

³⁶ Огоновскій О. Історія літератури рускої: Части 1—4. — Львів, 1889. — Часть II. — 1 відділ. — С. 195-197. Франко знав працю Огоновського, а з покликів у ній — і те, що порівняльну розвідку Мінського надруковано в «Нови», та й самі аргументи Мінського в переказі Огоновського, хоча, можливо, Франко міг і раніше безпосередньо ознайомитися зі статтею Мінського.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 70

ся думки, що «"Енеїду" Осипова, перекладену з німецької мови, взяв собі Котляревський за основу» ³⁷. Після появи в «Киевской старине» (1898. — Кн. 7/8: Июль/ Август) спеціальної розвідки І. Стешенка Франко в цьому питанні уже покликувався на нього ³⁸. Тож в енциклопедичній статті «Южнорусская литература» (1904) Франко вже констатував як незаперечний факт: «Теперь известно, что Котляревский для своей поэмы воспользовался готовой канвой и даже стихотворной формой великорусской "Энеиды" Осипова <...>» ³⁹. Згодом цю тезу Франко повторив в іншій енциклопедичній статті — «Українці» (1906) ⁴⁰, а також у «Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 р.» (Львів, 1910) ⁴¹. При цьому Франко неодмінно підносив «українську самобутність» і «національний характер» «Енеїди» Котляревського, її немеркнучу привабливість і мистецькі переваги над травестіями Осипова та Блюмауера.

Доводи І. Стешенка щодо залежності Котляревського від Осипова повністю прийняв і Микола Зеров, також зіставивши три тексти (Вергілія, Осипова та Котляревського), хоча, на жаль, не виклав конкретних порівнянь. Варто навести ширше його проникливі міркування, оскільки вони дають ключ розуміння українського тексту, хоча дещо абсолютизують його залежність од російського травестійного передтексту і применшують роль Вергілієвого першотвору (очевидно, під впливом категоричних висновків Стешенка, зроблених у статті «И. П. Котляревский и Осипов в их взаимоотношении»; з недоступною йому розвідкою Я. Гординського М. Зеров не був обізнаний):

«Котляревський в основу свого твору покладає план Осипова і далі всі головні епізоди Вергілієвої поеми переказує за поемою Осипова: нема ні одної Вергілієвої риси, яку б він вніс у своє оповідання незалежно від російської "Енейды". Всі картини Котляревський подає нам у тій версії, в тому гумористичному освітленні, яке він знайшов у Осипова. В Осипова він запозичає і велику частину характеристик. І не тільки характеристики, не тільки гумористичні коментарі з приводу тих чи інших епізодів, але й вирази, порівняння, влучні афоризми, кмітливі спостереження, веселі "словоизвития", макаронічні промови — багато дечого, що ставиться на кошт стилістичного хисту Котляревського, часто-густо є звичайним собі перекладом з Осипова. <...> Віршова техніка <...>, вплив її, безперечно, позначається й на Котляревському. Але, наслідуючи Осипова, переказуючи і перекладаючи

³⁷ Франко І. Українсько-руська (малоруська) література // Зібрання творів: У 50 т. — К., 1984. — Т. 41. — С. 82. Першодрук: Slovansky pfehled. — 1898. — № 2.

³⁸ «<...> д. Стешенко <...> переводить порівняння текстів обох творів. З того порівняння виходить ясно понад усякий сумнів, що Котляревський користувався "Енеїдою" Осипова, що багато віршів Осипова майже живцем або в вільнім перекладі ввійшло до твору Котляревського, що загальний план "Енеїди" взятий також у Осипова, хоча декуди повкорочуваний, що навіть деякі русизми в мові укр[аїнської] "Енеїди" треба покласти на карб російського взірця» (Франко І. И. Стешенко. И. П. Котляревский и Осипов и их взаимоотношения // Додаткові томи до Зібрання творів у п'ятдесяти томах. — К., 2011. — Т. 54. — С. 104-105); «<...> думка проф. Дашкевича, немовбито Котляревський, пишучи свою "Енеїду", мав перед очима Скаррона, а не Осипова, не видається мені правдоподібною. Д[обродій] Стешенко вказав досить детально не тільки на те, чим близький Котляревський до Осипова, але також те, чим оба вони близькі до Блюмауера, а далекі від Скаррона» [Франко І. Н. Дашкевич. Малорусская и другие бурлескные (шутливые) «Энеиды» // Зібрання творів: У 50 т. — К., 1981. — Т. 31. — С. 317]. Першодрук обох рецензій: Записки НТШ. — 1898. — Т. 26. — Кн. 6.

³⁹ Франко I. Южнорусская литература // Зібрання творів: У 50 т. — Т. 41. — С. 119.

⁴⁰ «Як травестія "Енеїда" певною мірою наслідує форму майже одночасно з нею написаного твору призабутого російського поета Осипова <...>» (Франко І. Українці // Там само. — С. 180).

⁴¹ Котляревський почав «свій перший поетичний твір ще на шкільній лаві під незаперечним впливом російської травестії "Енеїди", написаної Осиповим <...>» (Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. // Там само. — С. 260).

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 71

його, Котляревський не стає слугою свого літературного зразка, а де в чому навіть і перевищує його.

В одних випадках, де його зразок занадто багато слів витрачає на фактичне оповідання, Котляревський стискає його. У других випадках, де осиповська канва дає простір його уяві, він поширює рамці оповідання, вносячи в нього силу живих конкретних подробиць. У третіх — він цілком покидає свій зразок, віддаючися потужній течії власної образотворчості, і тоді складає свої найяскравіші, найталановитіші сторінки. Взагалі Котляревський — більший художник, ніж Осипов.

<...> Котляревський дає яскраві образи, і, підсилюючи епітетами, робить їх більш рельєфними та пластичними. У виразах Котляревського більше іронії, що підсилює враження й дає розмаїтіший вислів. <...> Але головна перевага Котляревського над Осиповим та, що він зумів надати своїй "Енеїді" характер широкої побутової картини, єдиним замислом освітлити гумористичні епізоди бурлескної поеми» ⁴²;

«Котляревський яскравіший од Осипова в побутових картинах, багатший на живі деталі її оповіданні, правдивіший у психології <...>» ⁴³.

Осипов поділив свою травестію на частини (їх у нього чотири) і для зручності в кожній із них зазначив, яку пісню з Вергілієвої «Енеїди» перелицьовує. Котляревський зберіг поділ на ті частини, але без зазначення травестованих пісень (книг). В Осипова у частині першій перелицьовано першу, другу й третю пісні, а в частині другій — четверту і п'яту. У Котляревського частина перша відповідає книгам першій та четвертій Вергілієвої поеми (через те у Котляревського перебування Енея в Дидони зображено в частині першій, а не другій, як в Осипова), а книги другу й третю (малоцікава розповідь Енея Дідоні про розорення Трої) випущено; частина ж друга співвідноситься із книгою п'ятою. Далі частини та пісні (книги) в Осипова й Котляревського збігаються: частина третя — пісня шоста, частина четверта — пісня сьома. У п'ятій частині Котляревського, як і Котельницького, перелицьовано восьму й дев'яту книги Вергілієвої поеми, а в шостій частині обох травестаторів — десяту, одинадцяту і дванадцяту книги Вергілія. При цьому українська «Енеїда» коротша від латинського першотвору, а особливо від російської травестії. За підрахунками дослідників, Вергілієва «Енеїда» налічує 9897 рядків, Осипова й Котельницького — близько 22 тисяч, а поема Котляревського — лише 7300 ⁴⁴.

Щоправда, Михайло Марковський, знайшовши численні подібності між російською та українською травестіями Вергілієвої епопеї, на основі найдавнішого списку «Енеїди» Котляревського, що зберігся під назвою «Перецыганенная Енеида с руского [так! — Є. Н.] языка на малороссийский <.> 1794-го года — октября 11 дня» і містив її першу і третю частини, формально подані як «часть 1-я» та «часть 2-я» (Марковський назвав його «болховитиновським» на тій підставі, що його знайдено серед паперів київського митрополита Євгенія Болховитинова), спробував довести, що не Осипов правив за зразок для Котляревського, а навпаки, Котляревський для Осипова. За припущенням Марковського, «болховитиновський» список зроблено не з автографа, а з якогось попереднього списку, і дата на «болховитиновському» списку вказує на час, коли виконано цей по-

⁴² Зеров М. К. Українське письменство XIX ст. // Твори: В 2 т. — К., 1990. — Т. 2. — С. 11-12.

⁴³ Зеров М. Нове українське письменство: Історичний нарис // Зеров М. Українське письменство. — К., 2003. — С. 28.

⁴⁴ Волинський П. К. Іван Котляревський: Життя і творчість. — 3-тє, доп. і переробл. вид. — К., 1969. — С. 93.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 72

передній список. Складати ж свою поему Котляревський почав ще за семінарських часів і наприкінці 1780-х pp. написав першу редакцію трьох її частин, а до 1796 року створив їх нову редакцію, скориставшись де в чому з виданих частин Осипова. Поширювані у списках перші три частини української «Енеїди» наштовхнули Осипова на думку перелицювати античну епопею, вдавшись при цьому до наслідування й навіть часто копіювання текстів Котляревського та Блюмауера, хоча користувався він також текстами Вергілія та Скарона. Котляревський, ще тільки починаючи перелицьовувати «Енеїду», теж послуговувався різними джерелами — насамперед травестією Блюмауера, частково Скарона, «брав дещо» з латинського оригіналу Вергілія та його польського перекладу (за виданням 1754 року), а пізніше, ознайомившись із травестією Осипова, поробив з неї додатки та поправки в своїх уже написаних чотирьох частинах (четверту спочатку також писав без будь-якого впливу Осипова), а далі у своїй п'ятій та шостій частинах користувався завершенням травестії у Котельницького і тільки вряди-годи — Скароном і Блюмауером, та й то такого виразного збігу у висловлюваннях між Котляревським і Котельницьким, як між Котляревським та Осиповим, уже немає ⁴⁵.

Заперечуючи надто категоричне твердження М. Зерова, М. Марковський небезпідставно зауважив: «<...> в жадному разі не можна сказати, що в Котляревського нема ні одної Віргілієвої риси, яку б він уніс у своє оповідання незалежно од російської "Енеїди"» ⁴⁶. Як приклад, М. Марковський навів окремі збіги, наявні лише в поемах Вергілія та Котляревського (у деяких назвах персонажів та переліку народів, що прийшли на допомогу Турнові), а також у польському перекладі «Енеїди» та українській травестії (найпромовистіші: імення Юпітера Jowisz — Йовиш [VI, 64]; зображення Котляревським «посполитого рушення» в Латина на польський кшталт — як загального ополчення шляхти) ⁴⁷. До слова, Котляревський, за свідченням Степана Павловича Стебліна-Камінського, учителюючи замолоду (від осені 1793 року до весни 1796-го) [загальнопоширена помилка, яка виникла з припушення І. Стешенка, що І. Котляревський перебував на службі у Новоросійській канцелярії у 1789-1793 рр., а не у 1779-1783 рр., як це зазначено у Формулярних списках. У 1789-1793 рр. Новоросійської губернії не існувало. Т.Б.] у поміщицьких маєтках Золотоніського повіту (на теперішній Черкащині), вивчив тут польську мову ⁴⁸. Щоправда, ім'я Юпітера на польський лад (Йовиш) Котляревський міг узяти з початку тієї-таки шостої частини травестії Котельницького, де вжито вислів «Йовишевых слов» [VI, с. 46].

Гіпотезу Михайла Марковського про залежність травестії Осипова від перших трьох частин «Енеїди» Котляревського як упереджену й сумнівну перекон-

⁴⁵ Марковський М. Найдавніший список «Енеіди» І. П. Котляревського й деякі думки про генезу цього твору. — К., 1927. — С. 3-103; Марковський М. І. Котляревський. Енеїда. Редакція і статті І. Айзенштока. VII-XLVI+3-251. Літературна бібліотека. Книгоспілка, in 16, тираж 4000, ціна 1 кар. 30 к. // Записки Історично-Філологічного відділу / Всеукраїнська академія наук. — К., 1928. — Кн. 19. — С. 316-328; Марковський М. До початків нового українського письменства // Україна. — 1930. — Липень/Серпень. — Загального числа кн. 42. — С. 8-34. Здійснивши текстуальне порівняння «Енеїди» Котляревського з усіма цими можливими її передтекстами, М. Марковський чомусь оминув ще один — російський переклад Василя Петрова.

⁴⁶ Марковський М. Найдавніший список «Енеїди» І. П. Котляревського й деякі думки про генезу цього твору. — С. 63.

⁴⁷ Там само. — С. 42-47; Марковський М. До початків нового українського письменства. — С. 26-27.

⁴⁸ Стеблин-Каминский С. Биографический очерк жизни Ивана Петровича Котляревско-го. — С. 15-16. У Полтавській семінарії, як і в інших православних семінаріях Російської імперії, польської мови не вивчали (Марковський М. І. Котляревський. Енеїда. Редакція і статті І. Айзенштока... — С. 319).

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 73

ливо спростував той-таки Микола Зеров, слушно зауваживши зокрема, що «легше було "Енейде" Осипова, друкованій 1791 року, дійти з Петербурга на провінцію і стати зразком для наслідування, аніж рукописові провінціального семінариста дістатися з провінції до Петербурга і там послужити за зразок досвідченому літераторові» ⁴⁹. Що ж до українізмів у травестії Осипова, то, за здогадом М. Зерова, вони могли бути в нього не від Котляревського, а завдяки тому, що тогочасні російські письменники охоче вводили в низькі жанри українські анекдоти і слова. За правдоподібним припущенням М. Зерова, саме українські побутові деталі й українізми в "Енейде" Осипова, використані задля комічного ефекту (Еней «по-казацки ус погладя» [II, с 83]; «Трояны, запорожским кругом / Сидевши за одним столом» [IV, с 34], та ін.), навели Котляревського на задум переробити «Енеїду» цілковито по-українському ⁵⁰.

Головний же аргумент М. Зерова полягає в тому, що сам Котляревський у листі до Миколи Гнідича від 27 грудня 1821 р. зазначив, що писав «Енеїду» 26 років ⁵¹, отже, почав її не раніше кінця 1794-го або початку 1795 р. З цим узгоджується й дата на найдавнішому списку «Енеїди» Котляревського («1794-го года — октября 11 дня»), яка може означати рік і день закінчення першої частини поеми або рік і день першого заходу Котляревського коло своєї праці ⁵².

Зерова підтримав Павло Филипович, також відкинувши припущення Марковського як суб'єктивні, необґрунтовані або попросту хибні й закинувши йому нечутливість до образних засобів у багатьох текстуальних зіставленнях. Зокрема, Филипович вказав на ігнорування того факту, що сама назва найдавнішого списку «Енеїди» Котляревського містить вказівку на її переклад із російського джерела («Перецыганенная Енеида с руского языка на малороссийский»); зауважив, що немає доказів того, що Котляревський вивчав у семінарії німецьку мову й хоч трохи знав її (як припускає, але не доводить Марковський), та й навіть якби «трохи знав», то цього було б не досить, щоб читати в оригіналі Блюмауера й травестувати його, а головне — навряд чи міг Котляревський наприкінці 1780-х pp. ознайомитися у провінційній Полтаві з Блюмауеровою «Енеїдою». До того ж важко уявити, як міг Осипов до 1791 року роздобути рукопис перших частин української «Енеіди» (якби вони вже тоді були написані) й дати собі раду з їх досить багатою лексикою. Филипович нагадав старе спостереження Миколи Мінського про те, що так званий «кабацкий элемент», зовсім непомітний у Скарона та Блюмауера, властивий лише Осипову та Котляревському ⁵³; притім Осипов для цього вже мав у російській літературі травестійний зразок — поему Василя Майкова «Елисей, или Раздражённый Вакх», витриману в тому ж корчемному стилі. Що ж до наявності в поемі Осипова — творі з народним колоритом — окремих українізмів, то Филипович не бачить у цьому нічого дивного, бо це явище було непоодиноке в російській літературі XVIII ст. (у російських співаниках охо-

⁴⁹ Зеров М. К. Українське письменство XIX ст. — С. 15.

⁵⁰ Там само. — С. 17.

⁵¹ «<...> плоды двадцатишестилетнего моего терпения и посильных трудов», — так висловився Котляревський про свою поему й далі повторив: «Я над малор<оссийской> Энеидою 26 лет баюшки-баю <...>» (Котляревський І. П. Повне зібрання творів. — К., 1969. — С. 330).

⁵² Зеров М. К. Українське письменство XIX ст. — С. 17. Також див.: Зеров М. М. Марковський. Найдавніший список «Енеїди» І. П. Котляревського й деякі думки про генезу цього твору // Зеров М. Українське письменство. — С. 637-644.

⁵³ Н<иколай> М<аксимович> В<иленкин>. Иван Петрович Котляревский: Критико-биогра-фический очерк // Новь. — 1884. — Т. 2. — № 4. — 15 декабря. — С. 707, 709.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 74

че вміщували українські пісні). Те, що в Осипова троянці сідають «запорожским кругом» [IV, с 34], Филипович пояснював тим, що запорожці не раз бували у Петербурзі й дотримувалися тут своїх звичаїв ⁵⁴.

Від себе додам, що прізвище Осипова — українського походження (Осип — українська народна форма церковнослов'янського імення Іосиф, яка виникла внаслідок занепаду початкового голосного і та звичної заміни відсутнього в наддніпрянських говорах звука ф на п). Тож правдоподібно, Осипов мав українське етнічне коріння і від свого найближчого родинного оточення міг чути українську мову та знати принаймні окремі українські слова.

Майже всі поважні дослідники «Енеїди» Котляревського, які писали про її стосунок до «Енейды» Осипова (Леонід Білецький, Юрій Шевельов, Дмитро Чижевський, Агапій Шамрай, Євген Кирилюк, Петро Волинський, Олександр Білецький ⁵⁵, Ієремія Айзеншток, Григорій Нудьга, Петро Хропко, Михайло Яценко, Олексій Гончар, з найновіших — Олександр Борзенко ⁵⁶), погодилися з аргументами Стешенка, Зерова та Филиповича. Сучасний дослідник Зерова Михайло Москаленко також поділяв його думку про те, що «Енеїду» Котляревського перелицьовано за переробкою Осипова ⁵⁷. Ба більше, йдучи за Зеровим, М. Москаленко в «Нарисах з історії українського перекладу» прийшов навіть до надто категоричного висновку, буцім «Енеїда» —

«цей могутній пролог до українського письменства наступних віків — не що інше, як поетичний переклад. Безсумнівні ознаки переробки-травестії, які зумовили всім відоме художнє обличчя "Енеїди" Котляревського (римські герої Вергілія "травестовані", "перевдягнені" в наших козаків, римська реальність двохтисячолітньої давності — в українське життя XVIII ст., римський героїчний державний епос перетворився на українську національну епопею), часом змушують забути, що стосовно безпосереднього джерела української "Енеїди" — "Энеиды, вывороченной наизнанку" російського поета Миколи Осипова <...> шедевр Котляревського — це саме переклад у прямому значенні цього слова. Залежність Котляревського від Осипова (зразком для якого був австрійський автор травестії "Енеїди" — Алоїз Блюмавер) простежується на різних рівнях» ⁵⁸;

«Літературний жанр "Енеїди" Котляревського не надається до однозначної дефініції: стосовно "Енеїди" Верґілія — це травестована поема, травестія (це саме можна, звичайно, сказати і про "Энеиду" Осипова); це водночас і поетичний переказ фабули Вергілієвого твору, зроблений не з оригіналу, а з досить далекої від нього переробки, травестійного переказу, одного в ряду інших новоєвропейських поетичних переказів-переробок. Стосовно ж "Энеиды" М. Осипова, закінченої О. Котельницьким, — це передусім скорочений вільний переклад з яскраво вираженими травестійними елементами» ⁵⁹.

⁵⁴ Филипович П. Нові праці про І. Котляревського: (З нагоди 90-х роковин смерти Котляревського) // Филипович П. Літературознавчі студії. Компаративістика: Статті, рецензії. — Черкаси, 2008. — С. 49-63.

⁵⁵ Гіпотеза М. Марковського не видалася О. Білецькому доведеною, притім він шляхетно застерігся, що «ніякої націоналістичної тенденції» у ній не побачив (див. уривок із його відгуку 1945 р. на кандидатську дисертацію М. Марковського «І. П. Котляревський»: Білецький О. І. Котляревський і Осипов // Білецький О. І. Письменник і епоха: Збірник статей, досліджень, рецензій з питань української літератури. — К., 1963. — С. 437-441).

⁵⁶ Борзенко О. І. Сентиментальна «провінція»: Нова українська література на етапі становлення. — X., 2006. — С. 92-93, 98-99, 104-105.

⁵⁷ Москаленко М. Микола Зеров: доля і доробок // Зеров М. Українське письменство. — С. 1248.

⁵⁸ Москаленко М. Нариси з історії українського перекладу // Всесвіт. — 2006. — № 1/2. — С. 172.

⁵⁹ Там само. — С. 174. При цьому М. Москаленко слушно зауважив: «Взагалі залежність Котляревського від твору, сказати б, далеко не першорядного російського поета не повинна бентежити, адже подібні приклади в історії світового письменства — далеко не рідкість: досить

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 75

Безперечно, ознаки й місця перекладу в «Енеїді» Котляревського щодо «Енейды» Осипова (меншою мірою — Котельницького) наявні, але Котляревський користувався не лише російською травестією, а й іншими «Енеїдами» — латинським оригіналом і/або його перекладами та травестіями, чого М. Москаленко, обмежуючись працями Зерова, не враховував. Загалом текст поеми Котляревського дає більше підстав говорити про творчу переробку першоджерел, аніж про їх переклад ⁶⁰.

Гіпотезу ж Михайла Марковського як нібито доведений факт підтримав лише Валерій Шевчук, приставши на його доводи й навівши деякі з них, котрі, одначе, аж ніяк не є переконливими ⁶¹.

Отож хронологія створення «Енеїди» така. Котляревський почав писати її орієнтовно десь під кінець 1794 року, коли до нього потрапили видання перших трьох частин «Енейды» Осипова. Їх український відповідник він створив досить швидко: за кілька років перші три частини його «Енеїди» вже поширювалися у списках (збереглося два з них: найдавніший, так званий болховитиновський, що складається з першої та третьої частин і міститься у зошиті, папір якого має клеймо 1796 року, і список 1798 року, до якого входять уже три частини). Після останнього рядка в найдавнішому списку написано «конец», а це може означати, що ці дві частини — першу й третю, формально подані як перша та друга, — автор вважав завершеним твором. З огляду на це Агапій Шамрай дійшов висновку, що Котляревський спочатку створив першу і третю частини, а потім — після 1794 року — другу ⁶². Схоже, він спершу не мав наміру перелицювати всю «Енеїду», а обмежився пробною україномовною переробкою спочатку двох (першої та третьої), а потім трьох осиповських частин, ба навіть не призначав перелицьованих частин для друку (на такий здогад наштовхують наявні у перших списках поеми деякі нецензурні вислови у ній, а особливо подані у примітках простацькі нецензурні пояснення російською мовою нецензурних же українських

згадати, що джерелом для Шекспірового "Гамлета" була давньоскандинавська сага про напівлеґендарного принца Амлета, який жив у дохристиянські часи, в основі "Короля Ліра" лежить середньовічна легенда, а "Макбет" має у своєму генезисі укладені Р. Голіншедом "Хроніки Англії, Шотландії та Ірландії", що містять чимало архаїчних легендарно-міфологічних мотивів. Якщо ж говорити про вершинні явища близьких нам літератур, то, наприклад, чимало творів О. Пушкіна мають французькі, рідше — інші західноєвропейські джерела і в низці випадків являють собою переклади у прямому розумінні цього слова» (Там само. — С. 173).

⁶⁰ На відміну від перекладу, переробка «не має інформаційно-репрезентативного характеру, автор переробки не твердить, що репрезентує читачеві іномовний твір <...> не має на меті дати адекватне <...> уявлення про першотвір»; у переробці завжди наявні «зміни на змістовому та стилістичному рівнях», майже завжди — «на рівні образів-персонажів», можливими є й «жанрові зміни»; «Перероблений твір <...> — якісно новий літературний факт», який «є імпульсом для створення нової мистецької структури»; «Настанова митця — створення нового твору» (Волков А. Р. Форми міжлітературних взаємозв'язків // Традиційні сюжети та образи /Автор проекту та упоряд. А. Р. Волков. — Чернівці, 2004. — С. 30). З огляду на ці ознаки розрізнення переробки й перекладу «Енеїда» Котляревського — таки переробка, а не переклад, навіть вільний (це буде показано в наступних підрозділах).

⁶¹ «Як переконливо доказав М. Марковський (в "Енеїді" М. Осипова трапляються українізми й українські позначки військових чинів, а сам Осипов з Україною аж ніяк не був пов'язаний), М. Осипов напевне покористувався списком "Енеїди" І. Котляревського [ще до 1791 року. — Є. Н.]» (Шевчук В. «Енеїда» Івана Котляревського в системі літератури українського бароко // Шевчук В. Муза Роксоланська. — Кн. друга. — С. 651).

⁶² Шамрай А. П. До тексту «Енеїди» // Котляревський І. П. Повне зібрання творів: У 2 т. — К., 1952. — Т. 1. — С. 340.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 76

слів ⁶³ — такі речі справляють враження, що травестія писалася — принаймні місцями — для того, щоб потішити суто чоловіче товариство).

Ще поширюючись у рукописних списках, незакінчена українська «Енеїда» викликала захоплення у читачів-слухачів із різних верств. Дійшло навіть до того, що знайшовся ентузіаст, який із власної ініціативи видав її перші три частини своїм коштом (у Санкт-Петербурзі 1798 року, під назвою «Енеида, на малороссийский язык перелицёванная И. Котляревским»). Це був багатий і освічений конотопський поміщик зі старовинного козацько-старшинського роду, колезький асесор Максим Парпура (1763-1828), який навчався у Київській академії і якого доля закинула на службу до Петербурга, де він вступив до Медико-хірургічного інституту, а потім завідував друкарнею Медичної колегії, чим і скористався, у захваті розтиражувавши улюблений твір краянина для «любителей малороссийского слова» ⁶⁴. Відтоді наддніпрянці ще не раз змушуватимуть столицю Імперії оддавати данину загарбаній Україні: на невських берегах до революції виходитимуть резонансні українські видання, що тою чи тою мірою схилятимуть козацьких нащадків до національного відродження поневоленої Батьківщини. Хоч автор поставився до самовільного, не погодженого з ним видання його твору зі зрозумілим обуренням, усе-таки «Енеїда» започаткувала нове українське письменство саме завдяки небайдужості, безкорисливості, заповзятливості й оперативності її першого видавця. Йому допомагав інспектор фізикату Медичної колегії, надвірний радник Йосип Каменецький (1754-1823), родом із Чернігівщини, випускник Чернігівської семінарії та петербурзького Медико-хірургічного інституту, — він редагував текст, читав коректуру, уклав словник українських слів, наглядав за друком.

Через десять років після першого видання української «Енеїди» вийшло друге — знову-таки тих самих трьох частин, під тією ж назвою, але заходом іншого видавця, Івана Глазунова, у його петербурзькій друкарні й також без відома автора. Обидва факти самі по собі дивовижні й показові: не так часто нашим пізнішим письменникам вдавалося одразу знайти видавців і меценатів для своїх творів, серед яких не раз траплялися й шедеври. А тут видавці самі, без авторського прохання та переконування, а навпаки — без його відома й згоди, власним коштом пускають у світ ще тільки перші частини твору. Сумнівів у них не було: спопуляризована у списках, перелицьована по-українському «Енеїда», якщо її видадуть окремою книжкою, матиме попит, набуде розголосу і стане подією на ринку друкованої продукції (мабуть, не обійшлося й без того, що видавців надихнув успіх російської «Енейды» — так, 1800 року в Імператорській друкарні коштом того-таки Івана Глазунова було перевидано чотири частини травестії Осипова). Справді, перше видання «Енеїди» Котляревського «быстро разошлось и с восторгом читалось в Украине» ⁶⁵. Тим часом сталося щось незрівнянно більше: це ще піратське видання поеми започаткувало відлік нової української літератури, ознаменувало рік її народження.

У Петербурзі-таки 1809 року в тій самій Медичній друкарні, де побачив світло денне Парпурин першодрук української «Енеїди», з'явилося її перше автор-

⁶³ Там само. — С. 339, 340.

⁶⁴ «Любителям малороссийского слова усерднейше посвящается» — такий напис міститься на окремій сторінці видання «Енеїди» 1798 року.

⁶⁵ Стеблин-Каминский С. Биографический очерк жизни Ивана Петровича Котляревского. — С. 23.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 77

ське видання під назвою: «Виргилиева Энеида, на малороссийский язык преложенная И. Котляревским», з необхідним — з огляду на попередні піратські видання — уточненням: «Вновь исправленная и дополненная противу прежних изданий». Книжка містила заново зредаговані автором і виправлені три перші частини поеми, вже двічі опубліковані без його відома й догляду, а також четверту частину, а насамкінець — словник українських слів (передрук тексту словника з попередніх видань і в додатку — авторське доповнення до нього). Видання здійснено коштом мецената Семена Михайловича Кочубея (у 1803-1805 pp. — полтавського губернського маршалка), за що автор оддячився йому присвятою поеми на окремій сторінці (після звороту титульної): «С. М. К....ю усерднейше посвящает сочинитель». Можливо, видаванням опікувався князь Віктор Павлович Кочубей, тоді міністр внутрішніх справ, який зустрічався із Котляревським у своєму маєтку Диканьці.

В «Уведомлении», що передувало тексту поеми, Котляревський зазначив про неї: «<...> ежели она принесёт удовольствие читателям, то я поспешу преложить и пятую часть» ⁶⁶. Таким чином, продовження травестії він узалежнював од читацького сприйняття і попиту.

Четверта частина «Енеїди» Котляревського могла бути створена не раніше 1796 року (коли вийшла четверта частина «Енейды» Осипова) й не пізніше 1809-го, коли з'явилося авторське видання української «Енеїди» з уміщеною в ньому четвертою частиною. Можливо, четверту частину складено після 1798 року, позаяк вона відсутня у здійсненому того-таки року першодрукові перших трьох частин української поеми.

Достеменно невідомо також, коли завершено п'яту частину. Знаємо лише, що на кінець 1821 року вона вже була готова (27 грудня того-таки року Котляревський сповіщав Миколу Гнідича: «<...> я как кончил её, то перекрестился»). Водночас можна вважати, що на той час Котляревський активно перекладав чи й завершував — або навіть завершив — шосту частину, бо в тому-таки листі висловив задоволення її травестуванням («Что же касается до 6-й, то будет чем полюбоваться»), домовлявся про друк усієї поеми і зазначав, що вона є плодом його двадцятишестирічної праці (при цьому не уточнював, що ця праця триває) ⁶⁷. А наступного року, публікуючи з подачі Миколи Гнідича уривок з п'ятої частини «Енеїди», редакція петербурзького журналу «Соревнователь просвещения и благотворения» (органу «Вольного общества любителей российской словесности», у якому Гнідич був віце-президентом) повідомила, що «И. П. Котляревский вновь написанными двумя песнями совсем кончил малор<оссийскую> "Энеиду" и в скором времени намерен издать её полную» ⁶⁸. Таким чином, не пізніше 1822 року останню, шосту, частину було завіршовано. Після завершення поеми Котляревський по змозі удосконалював текст — авторедакторська робота над ним тривала ще роками.

Згодом московський літератор Микола Мельгунов, одвідавши Котляревського в Полтаві у червні 1827 року, 7 серпня того самого року повідомляв Михайла

⁶⁶ Котляревський І. П. Повне зібрання творів. — К., 1969. — С. 366.

⁶⁷ Там само. — С. 329.

⁶⁸ Отрывок из 5 части малороссийской «Энеиды» / Сочинение И. Котляревского // Соревнователь просвещения и благотворения. — 1822. — Часть 17. — Кн. 1. — С. 98. Заходами М. Гнідича «Соревнователь просвещения и благотворения» оприлюднив ще один уривок із п'ятої частини (1823. — Часть 24. — Кн. 11).

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 78

Погодіна про те, що полтавський поет пропонує московським книгарям купити його «Енеіду», яка «доведена до конца», з доданням двох нових частин (проти авторського видання 1809 року) або трьох нових (проти видань 1798-го та 1808 років) ⁶⁹. Однак домовитися з московськими, а потім петербурзькими видавцями про друк усієї «Енеїди» Мельгунову не вдалося — ніхто не погоджувався заплатити авторові гонорар у сумі двох тисяч карбованців, що його той просив (давали щонайбільше тисячу) ⁷⁰. Це був своєрідний парадокс: спочатку незавершену поему похапцем випускали у світ без відома автора, а потім він довго не міг знайти видавця на її повний текст. Одна з причин цього — зміна естетичних смаків у Москві та Петербурзі: за доби романтизму столична публіка втрачала інтерес до низького стилю класицизму, до бурлескних травестій з їхнім грубим комізмом. У листі до Котляревського від 12 червня 1828 р. Мельгунов порадив звернутися до харківських видавців, мотивуючи це тим, що книжку доцільно видати в Малій Росії, де на неї очікують із нетерпінням ⁷¹. Завдяки авторським зусиллям уривок шостої частини опублікував харківський альманах «Утренняя звезда» (1833. — Кн. 2).

Ще 16 вересня 1837 р. в листі до петербурзького книгаря Івана Лисенкова Котляревський пропонував йому видати «Енеїду» повністю («<...> я "Энеиду" кончил вполне до тех мест, как и Виргилий написал; она у меня в 6-ти частях переписана и исправлена, только печатать <...>») і просив гонорар у сумі двох тисяч карбованців асигнаціями та 25 авторських примірників («<...> я почти отдаю Вам даром "Энеиду"») ⁷². Відпис Лисенкова (пізніше видавця Шевченкового «Чигиринського Кобзаря») невідомий, а вже незабаром, незадовго до смерті, Котляревському нарешті пощастило домовитися з харківським видавцем, родом із Полтави, Осипом Антоновичем Волохіновим, якому він і передав (точніше, продав) повністю викінчений, готовий до друку рукопис поеми із заново укладеним, виправленим і доповненим «Словарём малороссийских слов, содержащихся в "Енеїді", с русским переводом».

25 березня 1840 р. петербурзький цензор, професор кафедри російської словесності Петербурзького університету Олександр Никитенко (українець родом зі Слобідсько-Української губернії й до того ж син кріпака) дав дозвіл на друкування «Енеїди» Котляревського, і її перше повне видання (з авторським словником) вийшло в Харкові 1842 року, в університетській друкарні, вже по смерті автора, проте, як доводить Агапій Шамрай, у його редакції («Виргилиева Энеида, на малороссийский язык переложенная И. Котляревским») ⁷³. Аналіз списків та видань поеми дав підстави зробити висновок, що всі три варіанти її назви належать авторові, який із часом міняв їх у процесі роботи над твором. Перша назва, не призначена для друку, — жартівлива: «Перецыганенная Енеида с русского языка на малороссийский», друга, також не призначена для друку, ще має вказівку на травестійний жанр: «Енеида, на малороссийский язык перелицёван-

⁶⁹ Ротач П. Іван Котляревський у листуванні. — С. 184, 255.

⁷⁰ Див. листа М. Мельгунова до Котляревського від 12 червня 1828 p.: Там само. — С. 121-122.

⁷¹ Там само.

⁷² Котляревський І. П. Повне зібрання творів. — К., 1969. — С. 337.

⁷³ Хіба що видавці усунули парне об'єднання десятирядкових строф, до якого навіщось удався Котляревський у виданні 1809 року та збережених у повному списку поеми й автографі її шостої частини, і поділили його двадцятирядкові строфи на десятирядкові, якими вони й були насправді (Шамрай А. П. До тексту «Енеїди». — С. 359-361).

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 79

пая», третя — остаточна, для друку ⁷⁴. В усіх трьох варіантах назви Котляревський використовує підзаголовок для вказівки на жанровий різновид своєї рецепції чужого твору: жанровизначальні означення «перециганена», «перелицьована» сигналізують про такий вид рецепції, як наслідування-відштовхування, притім перше означення («перециганена») підкреслює наявність у творі ознак травестії, пародії та бурлеску, друге («перелицьована») вказує лише на його травестійний характер. Натомість третє й остаточне означення («переложенная», тобто «перероблена», «переспівана») найзагальніше — воно визначає твір як переробку. Так автор від найконкретнішого підзаголовку (із вказівкою навіть на мову передтексту, з яким безпосередньо мав справу) йшов до найзагальнішого. Цілком слушно Котляревський співвідносить свою поему не з травестійним текстом Осипова — Котельницького, який слугував йому лише посередником між українською версією та латинським оригіналом, та й то виявився не єдиним джерелом, а з класичним Вергілієвим першотвором, який дав фабулу, персонажів і загалом античний антураж ⁷⁵. Щоправда, внаслідок такого співвіднесення вийшла своєрідна літературна містифікація: українська «Енеїда» подається і зазвичай сприймається як безпосередня травестія Вергілієвої «Енеїди». Тим часом треба мати на увазі, що між текстом перших чотирьох частин «Енеїди» Котляревського і Вергілієвим першотвором, який правив Котляревському за спомагавче джерело, лежать два проміжні джерела: безпосередньо — відповідні частини «Енейды» Осипова, опосередковано — пісні «Енеїди» Блюмауера, на основі якої Осипов творив свою травестію; а між текстом п'ятої та шостої частин Котляревського й останніми книгами латинського оригіналу безпосередньо вклинилися відповідні частини «Енейды» Котельницького.

Узявши від «Енейды» Осипова задум травестувати Вергілієву поему українською мовою й саму форму твору, Котляревський складав наступні частини своєї «Енеїди» в міру того, як з'являлися російські частини, котрі слугували йому основним джерелом травестування. Робив це він не одразу, а з різною інтенсивністю: спочатку швидше, згодом — повільніше, залежно від умов та обставин свого життя, поетичного натхнення. Так, п'ята частина «Енейды» Котельницького була надрукована 1802 року, а Котляревський 1809 року ще тільки обіцяв перекласти п'яту частину своєї «Енеїди», та й то — якщо попередні матимуть успіх у читачів. Урешті свою п'яту частину він завершив майже через двадцять років, а шосту — майже через п'ятнадцять після виходу відповідно п'ятої (1802) та шостої (1808) частин Котельницького. Попервах, очевидно, Котляревським керувало бажання створити український відповідник лише перших трьох частин «Енеїди», що їх травестував Осипов. Закінчивши ж четверту частину, Котляревський уже, мабуть, вважав справою честі та обов'язку повністю завершити травестійний переклад «Енеїди», хоча з роками віршування йому давалося не так легко, як замолоду.

⁷⁴ Там само. — С. 341; Кирилюк Є. Живі традиції... — С. 105-106. Автограф усієї поеми невідомий, збереглося лише більшість строф (118) автографа частини шостої під робочою назвою «Малороссийская Энеида, часть шестая» (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка HAH України. — Ф. 52. — Од. зб. 2).

⁷⁵ Осипов теж співвідносив свою травестію не з «Енеїдою» Блюмауера, а з твором Вергілія: «Не я Дидону умерщвляю, / Но Марону в том подражаю; / Он смерть такую положил. / А я лишь ту его погудку, / Переверня в смешную шутку, / На руский [так! — Є. Н.] лад поворотил» [II, с.69].

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 80

Перелицьовуючи «Енеїду» за Осиповим та Котельницьким, Котляревський якоюсь мірою заглядав у римський першотвір (у латинському оригіналі чи в російському або й польському перекладах), надто ж, коли писав п'яту й шосту частини, бо текстуальних збігів із російською травестією у них уже значно менше, натомість трапляються місця, наявні лише у Вергілія та Котляревського. Із текстом Осипова, наділеного поетичним талантом і здатного не раз на дотепне, жваве бурлескне травестування ⁷⁶, Котляревському було цікавіше мати справу, ніж із текстом Котельницького, який таким талантом не володів, а тому виявився лиш епігоном більш-менш вигадливого на жарти Осипова. Травестійний текст Котельницького читається досить нудно — йому бракувало сміхотливого блиску свого попередника. Тож перелицьовуючи п'яту і шосту частини «Енеіди», Котляревський, мабуть, змушений був більше заглядати в римський першотекст ⁷⁷. Утім, щось (навряд чи багато) він міг пам'ятати зі своїх семінарських студій над латинським оригіналом «Енеїди», заучування уривків з неї, коли ще його пам'ять була свіжа й міцна. Жартівливу вказівку на цей зв'язок власної творчої пам'яті зі шкільним студіюванням Вергілієвої поеми автор залишив у тексті травестії:

Ти, музо, кажуть всі, письменна,
В Полтавській школі наученна,
Всіх [союзників Енея. — Є. Н.] мусиш поіменно знать. [VI, 23]

Усе-таки назагал у процесі творення своєї героїчно-комічної поеми Котляревському зручніше було користуватися уже адаптованою до цього перелицьованою «Енеїдою» Осипова й Котельницького, яка налаштовувала на відповідний бурлескно-травестійний стиль, аніж поважною і фактографічно надто громіздкою, хоча й меншою обсягом, епопеєю Вергілія.

Що ж до інших можливих джерел української «Енеїди» — травестій Скарона та Блюмауера, то певності в тому, що їх використовував Котляревський, немає. До того ж, якщо, крім латинської, він володів також французькою і польською мовами, то про його знання німецької нічого достеменно невідомо (про це йшлося вище). Звідси наявні в «Енеїді» Котляревського збіги з «Енеїдою» Блюмауера є одним із найважливіших доказів залежності Котляревського від Осипова, котрий, як відомо достеменно, у своїй травестії переспівував Блюмауера. Водночас деякі збіги в тексті Котляревського з поемами Скарона та Блюмауера могли мати не контактно-генетичний характер (безпосередній чи опосередкований), а типологічний, тобто виникнути внаслідок творчого травестійного опрацювання тих самих подій, ситуацій, персонажів, образних деталей, окремих висловлювань тощо.

⁷⁶ Послухаймо авторитетного Зерова з його витонченим естетичним смаком і чутливим слухом на версифікаторську довершеність: «<...> був з Осипова не безталанний версифікатор, а середньої руки майстер, в якого окремі сцени й характеристики дано блискуче. Віршова техніка йому дається дуже легко <...>» (Зеров М. К. Українське письменство XIX ст. — С. 11).

⁷⁷ Степан Стеблін-Камінський згадував: «Библиотека Котляревского состояла из нескольких латинских и французских авторов классической эпохи, а русские книги были большею частик) переводные романы <...>» [Стеблт-Каминский С. Воспоминания об И. П. Котляревском (Из записок старожила). — С. 6]. Звідси випливає, що книжки латинських (римських) класиків і французьких класицистів були в оригіналі. Можливо, серед них зберігалася й Вергілієва «Енеїда». Латинським оригіналом поеми Котляревський міг користуватися і в бібліотеці Будинку виховання дітей бідних дворян, доглядачем (завідувачем) якого був від 3 червня 1810 р. до 31 січня 1835 р.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 81

З огляду на наявність в інтертекстуальному полі «Енеїди» Котляревського кількох передтекстів постає проблема з'ясування того, що в ній узято з першоджерел (насамперед травестії Осипова — Котельницького та першотвору Вергілія), а що є власне авторське. Почасти це зробили Іван Стешенко, Ярослав Гординський та Михайло Марковський, котрі єдині докладно порівняли з українською «Енеїдою» майже всі можливі її передтексти, відтак Михайло Яценко, який простежив подібності й відмінності між «Енеїдою» Вергілія та «Енеїдою» Котляревського в плані художнього узагальнення і створення образів-персонажів ⁷⁸, а згодом Людмила Скорина, дисертація якої стосувалася до проблемно-тематичних і композиційно-сюжетних подібностей і відмінностей між «Енеїдами» Вергілія, Скарона, Осипова — Котельницького та Котляревського (усіх текстів — в оригіналі) ⁷⁹. Не так давно Віктор Неборак найдетальніше зіставив «Енеїду» Котляревського з сучасним українським перекладом Вергілієвої поеми ⁸⁰. Пересічний читач зазвичай не задумується над запозиченнями й авторськими нововведеннями — він сприймає текст перелицьованої по-українському «Енеїди» як єдине ціле, не заглиблюючись у походження фраз і не знаючи достеменно, що в ньому є від Вергілія, Осипова, Котельницького та, можливо, інших травестаторів, а що від самого Котляревського. Бачить перед собою цілісний твір, який уявляється синтезом елементів античних (імена, міфологія, сюжет, фабула, сцени й епізоди) та українських (мова, зображення українського побуту, алюзії на козацьку історію, українську ономастику, певною мірою типаж, натяки на тогочасні соціальні відносини в Російській імперії, на політичне становище України тощо). Тим часом щоразу, коли ми хочемо на основі якихось зображень і висловлювань в «Енеіді» Котляревського зробити певні висновки чи бодай припущення і здогади щодо його поглядів та переконань, треба насамперед з'ясувати, чи придумав він ці зображення і висловлювання сам, а чи запозичив їх од попередників. Лише визначившись із цим, можна говорити не тільки про міру оригінальності українського травестатора, а й про світ його думок і почуттів. Ба більше, без зіставлення із передтекстами неможливо пояснити деякі невмотивовані висловлювання, своєрідні «темні місця» в українській «Енеїді».

За спостереженням Миколи Зерова, травестії Блюмауера, Осипова — Котельницького та Котляревського мають три основні спільні жанрові риси. По-перше, травестатори цілковито ігнорують патріотичний стрижень Вергілієвої поеми ⁸¹. Зокрема те, що в латинському першотворі «є специфічно римського, що становить її римську душу — її патріотична ідея, археологічні екскурси, її генеалогічні догадки — все це у Котляревського жодного відгуку не знаходить» («В Осипова часами виявляється») ⁸². По-друге, нехтуються або пародіюються епічні умовності, звична для Вергілієвої «Енеїди» й гомерівських поем епічна манера (так, ігноруються багатослівні й докладні, так звані епічні порівняння). Традиційне для епосу звертання до муз Котляревський переводить із високого стилю в низький, пародійний. Культивоване

⁷⁸ Яценко М. Т. На рубежі літературних епох... — С. 146-151, 157, 158, 165, 167, 187, 188, 190, 198 та ін.

⁷⁹ Скорина Л. П. Котляревский и Вергилий (Проблемно-тематические и композиционно-сюжетные связи «Энеид» Котляревского и Вергилия) /Автореферат дисс. ... канд. филол. наук. — К., 1987. — 22 с.

⁸⁰ Неборак В. В. Перечитана «Енеїда»: Спроба сенсового прочитання «Енеїди» Івана Котляревського на тлі зіставлення її з «Енеїдою» Вергілія. — Львів, 2001. — 283 с.

⁸¹ Зеров М. К. Українське письменство XIX ст. — С. 13.

⁸² Зеров М. Нове українське письменство: Історичний нарис. — С. 30.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 82

в античному епосі подвійне мотивування подій: одне — природне, психологічне, друге — надприродне (втручання у людські справи богів) — згадані травестатори переважно оминають, обмежуючись лише природним. У тих же випадках, коли втручання богів зберігається, «характер йому надається різко гумористичний» ⁸³. Тож навіть коли на позір дотримано неодмінних засобів епічної манери («втручання богів, закликання муз, широкомовні, картинні порівняння»), «тон взято діаметрально протилежний: де у Вергілія — драматизм, героїзм, урочиста мова, зворушливі сцени, там у Котляревського — фарс, весела легковажність і влучні, хоч не завжди високої проби, дотепи» ⁸⁴. Третьою характерною рисою травестійної манери зазначених чотирьох авторів є надання творові «більшого або меншого національного забарвлення» ⁸⁵ (почасти в Осипова й особливо у Котляревського, який накладає «на вчинки Енея й троянців [та й інших персонажів. — Є. Н.] густий український колорит» й осягає ефекту етнографічного реалізму) ⁸⁶. Натомість Блюмауер надає травестії «певних соціальних устремлінь» ⁸⁷. А Котляревський, додам, — національних (про це далі). Зауважу також, що надто вільно, ба навіть пародійно повівшись із наскрізною у Вергілієвій поемі ідеєю римського місіонізму, Котляревський, проте, зберіг виявлену в римській епопеї думку про залежність людської долі од трансцендентної найвищої сили: у тексті травестії він не раз говорить про таку залежність із трепетом звичайної смертної людини, яка її мимохіть відчуває у своєму житті й допускає у своїх роздумах.

Порівнюючи пропуски в «Енеїді» Котляревського тих місць, що наявні в «Енейде» Осипова, Агапій Шамрай дійшов висновку, що

«Котляревський беззастережно викреслював те, що у Вергілія було зв'язано з античною міфологією і не мало прямого відношення до основних подій, або в крайньому разі переключав її на типові мотиви українського фольклору, як це зроблено, наприклад, в епізодах зображення пекла».

Друга докорінна відмінність поеми Котляревського від поеми Осипова полягає у тому, що російський поет на перше місце висуває пародію, а в українського, поряд з елементами пародії, далеко більше уваги приділено травестії, тобто «перевдяганню», що надало його творові більше українських ознак, та й загалом зумовило місцеве забарвлення його «Енеїди» як її найхарактернішу рису ⁸⁸.

Головне ж у тому, що силою потужної творчої індивідуальності Котляревського в інтертексті його «Енеїди» органічно переплавилися численні літературні, а також фольклорні елементи, завдяки чому його травестійна поема вирізняється яскравим і загалом єдиним авторським стилем. Засвоєння інонаціональних, іншомовних художніх творів відбулося шляхом бурлескно-травестійної переробки, найхарактерніші ознаки якої — українізація, почасти перенесення місця дії в Україну (етнотериторіальна локалізація), національне сміхотворення, осучаснення, ідейна трансформація ⁸⁹.

⁸³ Там само. — С. 30-32; Зеров М. К. Українське письменство XIX ст. — С. 13.

⁸⁴ Зеров М. Нове українське письменство: Історичний нарис. — С. 33.

⁸⁵ Зеров М. К. Українське письменство XIX ст. — С. 13.

⁸⁶ Зеров М. Нове українське письменство: Історичний нарис. — С. 33-34.

⁸⁷ Зеров М. К. Українське письменство XIX ст. — С. 13.

⁸⁸ Шамрай А. П. Проблема реалізму в «Енеїді» І. П. Котляревського // Котляревський І. П. Повне зібрання творів: У 2 т. — К., 1952. — Т. 1. — С. 14-15.

⁸⁹ Про такі різновиди переробки, як ідейна трансформація, осучаснення, онаціональнення, перенесення (локалізація), див.: Волков А. Р. Форми міжлітературних взаємозв'язків. — С. 31.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 83

Етнографізм. Етологічний жанр

Жанр травестії (дослівно: перевдягання) чужомовного твору — це щось середнє між перекладом та оригінальним твором: спираючись на чужий передтекст, травестатор надає йому не лише інонаціонального мовного оформлення, а й нових образних, жанрово-стильових та сюжетно-композиційних особливостей. Тож «Енеїда» Котляревського — це, з одного боку, за формою, своєрідний переклад Вергілієвої поеми (почасти з латинського оригіналу, а переважно опосередковано — з російської травестії), а з другого — це її перевдягання, тобто розбудова нової літературно-мистецької, насамперед образної, реальності, істотно відмінної од першоджерела, а точніше, першоджерел, бо Котляревський, фактично, перелицьовує не лише римську епопею, а й російську травестію. Він послідовно українізує свій твір. За словами Михайла Максимовича (у начерку статті «Полемическое обозрение малороссийской словесности», 1860), «в комической поэме Котляревского те сановитые боги и герои зажили и загуляли запросто, как щирые, старосветские украинцы <...>» ¹.

Антична етнографія майже відсутня в «Енеїді» Котляревського, за вийнятком згадки про традицію звернення за віщуванням до Феба [III, 18-20], зображення обрядів жертвоприношення тварин богам та віщування за тваринними нутрощами [III, 34-36], а також звичаю спалювати мертвих [VI, 90-93]. Натомість майже все інше стосується до України кінця XVIII — початку XIX ст., зокрема й ті закордонні реалії, які так чи так потрапили в ужиток або принаймні в поле зору тогочасних українців.

Травестія Вергілієвої поеми набула під пером Котляревського ознак етологічного жанру (такого, що описує звичаї й соціально-побутову поведінку певного часу). Завдяки всебічній (хоч не тотальній) українізації латинського та російського текстів, вийшла ледь чи не енциклопедична картина української старожитності, хоча й, звісно, не вичерпна (Іван Франко слушно зауважив, що Котляревський своїми творами «не вичерпав, одначе, ані змісту свойого часу, ані багатства української народної вдачі та традиції» ²). Микола Дашкевич зазначив, що в «Енеїді» Котляревського «впервые в художественной литературе предстала со своею резко обозначавшеюся индивидуальностью вся Малороссия» ³ (тоб-

¹ Цит. за першодруком: Науменко В. К пятидесятилетию со дня смерти Ивана Петровича Котляревского // Киевская старина. — 1888. — Кн. 11: Ноябрь. — С. 389. Про цей начерк див.: Там само. — С. 380.

² Франко І. Огляд української літератури від найдавніших часів до кінця XIX віку // Додаткові томи до Зібрання творів у п'ятдесяти томах. — К., 2011. — Т. 54: Літературознавчі, фольклористичні, етнографічні та публіцистичні праці. 1896-1916. — С. 907. Першодрук 1904 року.

³ Дашкевич Н. Малорусская и другие бурлескные (шутливые) «Энеиды» // Киевская старина. — 1898. — Кн. 9: Сентябрь. — С. 185.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 84

то Лівобережжя і Правобережна Наддніпрянщина) і що поему можна назвати «обширной картиной малорусской общественности в рамках травестии и бурлеска», притім «народность <...> поднимает её над уровнем травестии» ⁴. Павло Житецький мовив про етнографічний і психологічний (за його терміном — «поетичний», стосовний до зображення душевних порухів і поведінки персонажів) реалізм в «Енеіді» ⁵. За спостереженням Миколи Сумцова, у ранніх письменників нової української літератури, особливо в Котляревського й навіть Шевченка, «этнографические изучения введены в литературные произведения и разлиты по ним повсеместно и в таком обилии, что поэт сливается с этнографом» ⁶. Котляревського навіть називали «першим українським етнографом» ⁷. Агапій Шамрай уточнював, що наявне в «Енеїді» «етнографічне висвітлення народного життя — це відображення застиглих і традиційних форм народного побуту без проникання в динаміку суспільного життя, без глибшого розкриття соціальних процесів» ⁸.

Дмитро Чижевський також визнавав, що «"Енеїда" не лише перший широкий словник української народної мови, але й перша енциклопедія української етнографії» ⁹. Йдеться про широке етнографічне зображення у поемі культури й побуту українців: простолюдних і шляхетських звичаїв, обрядів, свят, церковно-народного календаря, етикету, народних вірувань і прикмет, ворожінь, народної медицини, розваг, ігор, танців, харчування, посуду, одягу, житла, інтер'єру поміщицьких покоїв і селянських хат, господарських споруд, реманенту, засобів пересування, предметів церковного вжитку, зброї, ліків, грошових одиниць, мір довжини, відстані, ваги, рідини тощо. При цьому поема, яка вирізняється речовою предметністю, насичена етнографічною лексикою. Котляревський дивовижно тримав у пам'яті безліч народних назв предметів довколишнього світу. Його «Енеїда» стала своєрідною художньою пам'яткою українського побуту XVIII-XIX століть, зафіксувала чимало його архаїчних деталей, що поступово вийшли з ужитку.

За влучним спостереженням Юрія Шевельова над мовою «Енеїди», «конкретна лексика — її сильна сторона». Котляревський зазвичай вибирає слова не з загальнородовим, а з конкретно-видовим значенням, навіть без потреби для деталізації образу. Так, Паріс дав Венері не просто яблуко, а «путивочку» [І, 3], Анхиз помер не від пияцтва як такого й навіть не від якоїсь горілки, а конкретно — від «чикилдихи» [II, 9], триголовий пес у пеклі — «бровко», Сивилла заткнула йому рот не лише «хлібом», а конкретніше — «глевтяком» [III, 66-67], мацапуру шкварили в пеклі не хтозна на чому, а «на шашлику» [III, 82], Еней курив не який-небудь, а «роменський тютюнець» [IV, 17] ¹⁰. У всіх цих випадках Котляревському йшлося не

⁴ Там само. — С. 186.

⁵ Житецкий П. «Энеида» Котляревского и древнейший список её в связи с обзором малорусской литературы XVIII века. — С. 134-141 (розділ «Этнографический и поэтический реализм в "Энеиде" Котляревского»).

⁶ Сумцов Н. Ф. Бытовая сторона в «Энеиде» И. П. Котляревского // Сборник Харьковского Историко-филологического Общества. — X., 1905. — Т. 16: Труды Харьковской комиссии по устройству XIII Археологического съезда в г. Екатеринославе. — С. 149.

⁷ Ефремов С. Історія українського письменства. — К., 1995. — С. 286.

⁸ Шамрай А. П. Проблема реалізму в «Енеїді» І. П. Котляревського. — С. 50.

⁹ Чижевсъкий Д. Історія української літератури від початків до доби реалізму / Літературна редакція Ю. Шереха-Шевельова. — Нью-Йорк, 1956. — С. 343.

¹⁰ Шевельов Ю. В. Традиція і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського // Учені записки / Харків. держун-т ім. О. М. Горького. — № 20. — Збірник праць Кафедри мовознавства. —

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 85

тільки про етнографічну мальовничість, а й про посилення комічного ефекту, а зробити це здатні були саме слова з конкретно-видовим значенням, які увиразнювали травестійний характер переробки. Одна річ — дати яблуко, а інша — місцевої «путивочки»; чи опрягтися не від горілчаного напою як такого, а від «чикилдихи» (горілки гіршого ґатунку).

Інша прикметна риса, яку спостеріг Юрій Шевельов, полягає в тому, що

«для Котляревського основне — не живописання предметів, а називання їх, перелік самих назв, <...> аромат самої мови. <...> подаючи назви різних ігор, звичаїв, ворожінь і т. д., Котляревський здебільшого не розкриває їх суті й змісту, а обмежується лише на переліку їхніх назв»; «З нахилом до переліку замість опису зв'язана і не раз відзначувана дослідниками більша стислість "Енеїди" Котляревського проти його першовзорів — Осипова і Котельницького» ¹¹.

В «Енеїді» згадано багато традиційних українських наїдків та напоїв (простолюдних і панських). Серед них, звичайно, найуживаніші, які до сьогодні вважаються найприкметнішими для української народної кухні та слугують її маркерами: «хліб-сіль», «борщ» [V, 18], «з салом галушки» [I, 13], «лемішка», «куліш» [I, 13, 27; V, 60], «сало з сухарями», «пшоно, ковбаси, коржі» [V, 34], «Варенички пшеничні, білі», «сластьони» [III, 118], «локшина» [І, 27], «мандрики» [IV, 76], «Печена з часником свинина» [IV, 53]. Немало є й таких, що вийшли з ужитку або стали рідковживаними: «книші» [II, 12], «рябко», «тетеря», «саламаха» [IV, 29], «первак грушевий квас» [IV, 19], «гарячий» [III, 78], або «збитень» [V, 61, 62], різноманітні «ласощі», як-от «стовпці» [III, 118], та ін. ¹²

№ 1. — X., 1940. — С. 142-143. До уваги біографів і текстологів Ю. Шевельова: у фонді М. Возняка Львівської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника зберігається примірник цього збірника (шифр: В-3236/20) з дарчим написом у верхньому правому куті титульної сторінки:

Вельмишановному академікові
Михайлу Степановичу Возняку
від Л. Булахов<ського>
і Ю. Шевельова. 24.1.1941.

Від початку до підпису Леоніда Булаховського та сполучника і — все писано його рукою, далі — власноручний підпис і датування Ю. Шевельова. На звороті титульної сторінки збірника зазначено, що його відповідальним редактором був «акад. Л. А. Булаховський», а до складу «редакції» (у числі всього трьох осіб) увіходив також «канд. філолог, наук доцент Ю. В. Шевельов».

Розвідку Ю. Шевельова перевидано окремою книжкою: Шевельов Ю. Традиція і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського / Упоряд. Л. О. Тарновецька. — Чернівці: Рута, 1998. — 79 с. Оскільки цей передрук не авторизовано, далі покликуюсь на першодрук.

¹¹ Шевельов Ю. В. Традиція і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського. — С. 145.

¹² Рецепти давніх страв української кухні, згадуваних в «Енеїді» Котляревського (гарячих та других страв, закусок, страв із борошна, овочів, фруктів та приправ, а також напоїв), див.: Закладний В. П., Закладний М. В. Чого не їли предки наші: Українська кухня за «Енеїдою» І. П. Котляревського. — Полтава, 2005. — 182 с. На жаль, у списку використаної літератури відсутні два дуже важливі джерела, з якими автори, очевидно, не були обізнані: Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян, извлечено из нынешнего народного быта и составлено Николаем Маркевичем. — К., 1860. — Репринтное изд.: К., 1992. — С. 150-171 (розділ «IX. Простонародная кухня, дессерт и напитки», у якому подано рецепти багатьох наїдків і напоїв, назви яких трапляються на сторінках «Енеїди» Котляревського); Коментар до «Енеїди» Івана Котляревського та його історія // Котляревський І. Енеїда: Поема / Коментар уклав О. Ф. Ставицький. — С. 207-284 (це досі найповніше пояснення «енеїдних» реалій, зокрема страв).

Лемішка — кашоподібна борошняна страва, зготована в горщику. Куліш — густа юшка з пшона, зварена з олією, маслом або салом. Сластьони — млинці з пшеничного борошна, пря-

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 86

Широким є асортимент народного алкогольного питва, серед якого подибуємо і поширені, й рідкісні трунки: «слив'янку», «брагу» [І, 28] ¹³, «варенуху» [І, 31] ¹⁴, «сивуху» [І, 15, 26] і лагідно: «сивушку» [II, 14], «горілку просту і калганку» [І, 28], «чикилдиху» [II, 9], «мокруху» [II, 26] ¹⁵, «оковиту» [V, 33], «пальонку» [V, 91] ¹⁶, «під-

жені на маслі або олії. Локшина — різновид макаронних виробів (тонкі вузькі смужки пшеничного тіста, замішаного на яйцях; зварені у воді з маслом або в молоці). Мандрики — коржі з сиру з мукою і яйцями. Книш — кругленька паляничка із житнього тіста, замішаного гречаним борошном, змащена смальцем (або олією); краї, розплескані у вигляді коржів («пелюсток»), завертають наверх до половини книша. Тетеря — страва з розведеного у підсоленому квасі гречаного борошна та пшона, на олії або маслі, з додаванням цибулі. Саламат — також пісна страва з рідкого гречаного тіста або житнього чи пшеничного борошна на олії, а то й без засмажки. Грушевий квас — зі спечених лісових груш (дичок), вистояних у погребі в бочці з водою два місяці. Стовпці — печиво з гречаного борошна на олії. Описи цих страв див.: Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян, извлечено из нынешнего народного быта и составлено Николаем Маркевичем. — С. 15, 154-158, 161, 163, 170.

«РЯБКО — страва на зразок кулешу, яку готували з пшона і заправляли рідким гречаним або житнім тістом. Готова страва мала сіро-жовтий колір (звідки й назва за аналогією до сіро-рудих домашніх псів-рябків). Засмачували її товченим із цибулею та часником салом або засмажкою з цибулі та олії. <...> Ця страва була широко розповсюджена в козацькому і селянському побуті» (Закладний В. П., Закладний М. В. Чого не їли предки наші: Українська кухня за «Енеідою» І. П. Котляревського. — С. 52). Здогад О. Ставицького, ніби «в назві вгадується іронічний підтекст — для Рябка, мовляв» (Коментар до «Енеїди» Івана Котляревського та його історія // Котляревський І. Енеїда: Поема / Коментар уклав О. Ф. Ставицький. — С. 258), — надуманий і хибний.

Гарячий, або збитень — солодкий напій з води, паленого меду і прянощів (кориці, кардамону, духмяного перцю тощо), який споживався гарячим. «Його готували, як правило, на базарах, ярмарках, на храмових та інших церковних святах для миттєвого споживання. Напій варили в куренях із пічкою, звідки його продавали або розносили у спеціальних збитньових баклагах» (Закладний В. П., Закладний М. В. Чого не їли предки наші: Українська кухня за «Енеїдою» І. П. Котляревського. — С. 152-153).

Різні трактування викликає страва «Пухкі з кав'яром буханці» [III, 118]. Коментаторів збиває спантелику пояснення, яке дав у своєму зібранні кулінарних рецептів Микола Маркевич: «Буханци с ковьяром. Отваривают говядину с солью, а между тем учиниваются ржаные с гречневою мукою лепёшки, и это подаётся вместе. Буханци не должны быть помазаны ничем» (Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян, извлечено из нынешнего народного быта и составлено Николаем Маркевичем. — С. 150-151). Прийнявши в цілому Маркевичеве пояснення, О. Ставицький з приводу його зауважив: «Неясно, чому страва називається "з кав'яром"», адже кав'яр — це ікра, а тому висловив припущення: «Можливо, щось пропущене в описі Маркевича. Ікрою, або кав'яром <...>, називають також страву з дрібно посічених овочів, грибів. Можливо, яловичину поливали якимось соусом, приправою» (Коментар до «Енеїди» Івана Котляревського та його історія // Котляревський І. Енеїда: Поема / Коментар уклав О. Ф. Ставицький. — С. 251). Позаяк цей наїдок згадано в «Енеїді» поряд із делікатесними хлібними стравами, якими насолоджувалися праведники в раю:

І ласощі все тілько їли,
Сластьони, коржики, стовпці,
Варенички пшенишні, білі,
Пухкі з кав'яром буханці [III, 118], —

то, очевидно, буханці з кав'яром — це все-таки хліб з ікрою. Віталій і Максим Закладні дають таке правдоподібне пояснення: «БУХАНЦІ — невеликі пшеничні хлібці з борошна високого ґатунку. Подавали до столу як делікатесний хліб (до кав'яру, шинки тощо)» (Закладний В. П., Закладний М. В. Чого не їли предки наші: Українська кухня за «Енеїдою» І. П. Котляревського. — С. 77).

¹³ «Брага — алкогольний напій із солоду та зерна» (Закладний В. П., Закладний М. В. Чого не їли предки наші: Українська кухня за «Енеїдою» І. П. Котляревського. — С. 149).

¹⁴ «Варенуха — горілка, настояна на сухофруктах і травах» (Там само. — С. 150).

¹⁵ «Мокруха — тут: «низькосортна, погано очищена горілка» (Там само. — С. 162).

¹⁶ «Пальонка (паленка) — запіканка на ягодах, яку потім настоювали на прянощах» (Там само. — С. 163).

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 87

пінок» [VI, 64] ¹⁷, просто «пінну» [II, 8] ¹⁸, «з імбером пінну горілку» [II, 17], «горілочку тютюнкову» ¹⁹ і найкращу — «третьопробну перегінну, / Настояную на бодян; / Під челюстями запікану / І з ганусом, і до калгану», з перцем і шафраном [III, 117]; окремо «ганусну» [VI, 21] (анісову), «З стрючком горілку» [VI, 6], тобто з перцем, а ще — «пивце, винце, медок» [IV, 49]. Для екзотики згадано деякі привізні напої: вино «ренське з курдимоном», «пиво чорнеє з лимоном» [IV, 39], армійський «пуншт» [V, 47]; домашні настоянки на привізних фруктах: «сикизка» (настоянка на сикизі, тобто інжирі ²⁰), «деренівка» (настоянка на дерені, себто кизилі), «кримська дулівка» (інакше — «айвовка», настоянка на айві ²¹) [IV, 54].

¹⁷ «Підпінка — звичайна, як правило, невисокого гатунку горілка» (Там само. — С. 167).

¹⁸ «Пінна — горівка з жита (піниться)» (Додаток перекладчика // Єнзен Альфред Р. Перелицьована Енеїда Котляревського / За згодою автора з німецької мови переклав Павло Волянський. — Перемишль, 1921. — С. 28). «Пінна — горілка, настояна на ялівці (джин)» (Закладний В. П., Закладний М. В. Чого не їли предки наші: Українська кухня за «Енеїдою» І. П. Котляревського. — С. 167).

¹⁹ «Тютюнкова — горівка з бочки, під котру кладуть листя з бакуну» (Додаток перекладчика // Єнзен Альфред Р. Перелицьована Енеїда Котляревського / ... переклав Павло Волянський. — С. 29). Бакун — сорт міцного простого тютюну. «Тютюнкова — горілка невисокого ґатунку, настояна на тютюні», для «міцності»; «20 г тютюну на 0,5 л горілки» (Закладний В. П., Закладний М. В. Чого не їли предки наші: Українська кухня за «Енеїдою» І. П. Котляревського. — С. 175).

²⁰ За поясненням О. Ставицького (Коментар до «Енеїди» Івана Котляревського та його історія // Котляревський І. Енеїда: Поема / Коментар уклав О. Ф. Ставицький. — С. 262). Назва настоянки походить од грецьких слів σνκον — інжир (фіга, смоква), плід інжиру; σνέα, звичайно скорочено σνκή) — фігове дерево. У церковнослов'янській мові школой або шкалой (від грецького слова σνκάϛ — смоківниця) — це фінікове або фігове дерево, а сикомора (від грецького σνκοϻορέα) — фіга [Полный церковно-славянский словарь (с внесением в него важнейших древне-русских слов и выражений) / Составил священник магистр Григорий Дьяченко. — М., 1900. — С. 596].

Віталій і Максим Закладні запропонували інакше пояснення:

«СИКИЗКА — настоянка червоних ягід (вишень, терну, кизилу) на міцній горілці. Назва походить від церковного слова "сіккер", що означає "хмільний, п'янкий, зброджений напій" (крім вина).

Через відсутність у старі часи в Україні солодких червоних вин у церквах використовували секкарії — червоні ягідні настоянки для причастя парафіян.

В "Енеїді" йдеться про солодкі настоянки з ягід» (Закладний В. П., Закладний М. В. Чого не їли предки наші: Українська кухня за «Енеїдою» І. П. Котляревського. — С. 171-172).

Справді, за Володимиром Далем, «Сикер м., [греч. σίκερα], црк. хмельной, пьяный, брожёный напиток, кроме вина» (Толковый словарь живого великорусского языка Владимира Даля. — Третье, исправленное и значительно дополненное издание / Под редакциею И. А. Бодуэна де Куртенэ. — СПб.; М., 1909. — Т. 4. — С. 151). За етимологічним словником Макса Фасмера, «сикер "хмельной напиток", церк., др.-русск., ст.-слав, сикера <...>, сикеръ. Из греч. σίκερα от арамейск. šikrä». У Біблії сикер (сикéра) — алкогольний напій невиноградного походження у стародавніх євреїв. Пор. у Шевченковій поемі «[Царі]» «Раби вечерю принесли / І кінву доброго сикеру... /<...>/ До Божого царя-пророка / Сама Версавія прийшла, /І повечеряла, й сикеру / З пророком випила <...>» (pp. 72-73, 77-80). У Давній Русі сикéра — міцний алкогольний напій зі зброджених фруктових соків або квасу з додаванням меду й етилового спирту (Википедия: Свободная энциклопедия. — Режим доступу: http://ru.wikipedia.org/wiki/Cикepa). «Краткий церковнославянский словарь» подає таке пояснення: «сикера — всякий хмельной напиток, кроме виноградного вина, от которого можно опьянеть, например наливки, настойки, пиво, мёд» (Академик. — Режим доступу: http://old_church.academic.ru/). Словом сикер (сикéра) називали й фінікове вино (Полный церковно-славянский словарь... / Составил священник магистр Григорий Дьяченко. — С. 595). З огляду на те, що в «Енеїді» Котляревського про сикизку мовиться в іронічному контексті «заморських вин» (насправді — місцевих, але настояних на привізних фруктах) — «деренівки», «айвовки», напрошується висновок, що сикизка — це настоянка на фігах (або фініках). До речі, в «Енеїді» згадується маринований інжир: «із оцтом фиґи» [III, 25]. Б. Грінченко дав таке пояснення: «Хвиґа» — «винная ягода» (Словарь української мови / Упорядкував, з додатком власного матеріалу Б. Грінченко. — Т. 4. — С. 391).

²¹ Звичайна дулівка — настоянка, яку виготовляють із груш-дуль (Закладний В. П., Закладний М. В. Чого не їли предки наші: Українська кухня за «Енеїдою» І. П. Котляревського. — С. 157).

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 88

Не оминув автор і пристрасті українців до тютюну: Еней користується «кабакою» (тютюном для нюхання, розтертим у порошок) [І, 50].

Треба сказати, що Котляревський у житті не цурався гастрономічних утіх і любив товариське застілля. Його біограф і мемуарист Степан Стеблін-Камінський згадував:

«Жил Котляревский очень скромно, любил бывать часто в обществах и у себя принимал маленький кружок гостей — близких приятелей; он курил и нюхал табак, любил хороший стол из национальных блюд и доброе вино. Обыкновенно на масляной он бывал на блинах у своих знакомых, а к себе приглашал всегда в понедельник Великого поста, как он выражался, "полоскать зубы" — и тут подавалось всё постное, большею частию малороссийские кушанья: пампушки, блины с луком, осетрина, щука фаршированная по-еврейски и проч., всё это орошалось обильными возлияниями наливок, а к концу осушивали несколько бутылок венгерского, любимого его вина (шампанское тогда было ещё мало употребляемо)».

Під час гри у віст «главное угощение состояло в обычном тогда лёгком пунше» ²².

Помірна схильність до кулінарних насолод, охоче споживання розмаїтого їства й питва української кухні та привізних продуктів, завдяки чому поет розумівся на них та міг їх належно оцінити, допомагали йому природно й смаковито розбудувати гастрономічну топіку «Енеїди», де сцени застілля, відповідно до вимог жанру бурлескно-травестійної поеми, підлягають комічній гіперболізації.

В окремих випадках Котляревський робив топонімічну прив'язку тих страв, напоїв, продуктів і свійських тварин, а також тютюну, що славилися, очевидно, місцевим виробництвом або вирощуванням:

Латин по царському звичаю
Енею дари одрядив:
Лубенського шмат короваю,
Корито опішнянських слив,
Горіхів київських смажених,
Полтавських пундиків пряжених
І гусячих п'ять кіп яєць;
Рогатого скота з Лип'янки,
Сивухи відер з п'ять Будянки,
Сто решетилівських овець. [IV, 55]

До цього варто додати «гречеські ковбаси» з Ніжина [IV, 22], ті ж «ніжинські ковбаси» [VI, 3], «охтирський мед» [V, 47].

Порівнявши «усі сцени їди й пиття» в «Енеїді» Котляревського, латинському оригіналі Вергілія і травестіях Лаллі, Скарона, Блюмауера, Осипова — Котельницького та деяких інших, менш відомих, Ярослав Гординський дійшов широко ілюстрованого прикладами й добре аргументованого висновку, що хоч як ці сцени

«оригінальні, бо чисто українські, все-таки опираються по більшій часті на взірцях, які піддавали українському поетові чи то загальний тільки мотив, чи навіть деякі деталі. Зовсім независимих від попередників сцен їди й пиття у Котл<яревського> дуже мало. Се чей же характеристичне, що і в етнографічних, схоплених із свого окруження картинах Котл<яревський> не зовсім свобідний від впливу взірців — цікава річ, що й вичислення поодиноких страв находить часами живу аналогію у попередників».

²² Стеблин-Каминский С. Воспоминания об И. П. Котляревском (Из записок старожила). — С. 8.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 89

При цьому найбільше збігів трапляється з травестією Осипова — Котельницького, хоча рівночасно впадають у вічі й разючі відмінності од неї:

«Їда і напій не всюди мужицькі — противно, вони навіть у переважній часті панські. Але Котл<яревський> не знає таких чужинецьких страв, як, пр<иміром>, Осипов або Блюмауер, — страви Котл<яревського> різко відбивають своєю національною окремішністю від тих страв, які бачимо в його попередників, а які не мають такого виразного національного характеру. З того, що їда Котл<яревського> і українсько-панська, і мужицька, і козацька, і чумацька, можемо вносити, що Котл<яревський> хоче нам змалювати у своїй поемі не одну верству сучасних йому українців, а цілість тодішньої нашої суспільности. Особливе замиловання у вичислюванні страв і напоїв, велике число таких місць — так сказати б, використовування кождої нагоди до подібних описів — свідчить ясно, як [так! — Є. Н.] велику вагу прив'язував Котл<яревський> до таких місць. Вони дійсно виступають на перший план в його поемі і вони головно надають їй щироукраїнської краски» ²³.

Етнографічні деталі й подробиці подано переважно в жартівливому тоні, особливо описи споживання різних страв і напоїв, до того ж такі сцени набувають не раз гротескного характеру. Водночас деякі картини пияцтва вирізняються такою документальною точністю, що, за спостереженням Павла Житецького, не поступаються світлинам, на яких сфотографовано патологію сп'яніння й похмілля ²⁴.

Котляревський здебільшого весело зображує ненаситне й неправдоподібно надмірне поїдання страв, але вживання алкогольних напоїв у його описах не показується таким потішним. Тут поруч зі смішним сусідить сумне, поруч із комічним — драматичне, а то й трагічне. Не завжди в його «Енеїді», усупереч твердженню дослідниці, «у величезних дозах випитого — свідоцтво здорової тілесної могутності, як і в надмірному поїданні» ²⁵. Так, Енеїв «отець опрягся, / Як чикилдихи обіжрався, — / Анхиз з горілочки умер» [II, 9]. Як каже Еней про батька,

Його сивуха запалила
І живота укоротила,
І він, як муха в зиму, зслиз. [II, 10]

Та й сам

Еней з дороги налигався
І пінної так нахлистався,
Трохи не виперсь з його дух. [II, 8]

В іншому випадку

Енея заболіли ноги,
Не чув ні рук, ні голови;
Напали з хмелю перелоги,
Опухли очі, як в сови,
І ввесь обдувся, як барило,
Було на світі все немило,
Мисліте по землі писав.
З нудьги охляв і ізнемігся,
В одежі ліг і не роздігся,
Під лавкою до світа спав. [II, 16]

²³ Гординьский Я. Причинки до студий над "Енеїдою" І. Котляревського. II часть. — С. 57-58.

²⁴ Житецкий П. «Энеида» Котляревского и древнейший список её в связи с обзором малорусской литературы XVIII века. — С. 146.

²⁵ Бовсунівська Т. В. Українська бурлескно-травестійна література першої половини XIX століття: (в аспекті функціонування комічного). — К., 2006. — С. 25.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 90

Постійна й непомірна пиятика підкошує здоров'я й вітальні сили троянців та їхнього ватажка:

А наші з хмелю потягались,
Вчорашній мурдовав їх чад;
Стогнали, харкали, смаркались,
Ніхто не був і світу рад. [V, 33]

Тож якщо теоретично «надмірне вживання вина та їжі також є ознакою живучості бурлескного тіла» й «у системі бурлеску будь-яка фізіологічна надмірність є позитивною характеристикою, свідченням незнищенності» ²⁶, то практично, всупереч цьому, персонажі Котляревського, перепившись, не раз виявляють ознаки нездужання, перебувають на межі незнищенності та знищенності або й переступають цю межу. Поет-травестатор, відповідно до бурлескного стилю, гіперболізує й осмішує ритуал трапезування, але і вносить у нього тривожні інтонації, коли вже стає не до сміху або принаймні той сміх уже набуває недоброго, гіркого, навіть зловісного звучання.

Досить детально описано в поемі Котляревського асортимент одягу, зокрема взуття, тогочасних українців — жіночого (дівчини та заміжньої жінки), а також, хоч меншою мірою, чоловічого, його частини, матерію, з якої його пошито: «кибалка» [І, 4], «кунтуш з усами люстровий» [І, 14], «постоли» [І, 24], «дробушка», «запаска гарна фаналева» (з фланелі), «ковтки» [І, 28, 29], «кораблик бархатовий», «карсет шовковий», «з вибійки платок», «каптан з китайки», «пояс з каламайки» (лляної тканини) [І, 33, 34], «патинки» (жіночі мешти) [II, 41], «біла свита / Із шаповальського сукна, / Тясомкою кругом обшита» [II, 70], «шкапові чоботи» [III, 40], «дерга» [III, 51], «латані галанці» [IV, 19], «єдамашковий шушон», «кораблик із соболей» [IV, 43], «бриль», «керея» [VI, 27], «свитки» [VI, 92], «верзун» [VI, 153] та ін.

Уже на самому початку поеми автор описує поведінку й зовнішність Юнони, котра вибирається у гості до Еола, як типової української жінки:

Сховала під кибалку мичку,
Щоб не світилася коса;
Взяла спідницю і шнурівку,
І хліба з сіллю на тарілку <...> [І, 4].

Згідно з порівняльним дослідженням, що його провів Ярослав Гординський, «Се вже додаток самого Котл<яревського>, бо ніякий із згаданих поетів не говорить про одяг Юнони в сім місці. Тільки один Скарон згадує перед тим, що Юнона мала шнурівку (як і у Котл<яревського>)». Це перелицьоване зображення богині Ярослав Гординський, покликуючись переважно на центрально- та східноукраїнські етнографічні джерела, прокоментував так:

«Одяг і звичаї — як бачимо — наскрізь українські. Юнона ховає жмутки волосся під очіпок, без якого заміжня жінка на Вкраїні не покажеться між людей <...>. Спідниця — частина убору новіших вже часів, уживана давніше зрідка по селах. Та й тепер уважає її нарід декуди не своєю одіжжю. <...> Шнурівка — се вже одяг панський. Значить, Юнона убрана тут як українська пані з тих старих, що то ще жили життям, зближеним до простого люду <...>. Брати хліб <...> з собою в дорогу і класти його опісля на стіл в гостях <...> — також український звичай <...>.

Так само по-українськи (словом "здоров!") вітається Юнона з Еолом і сідає на ослін» ²⁷.

²⁶ Там само. — С. 24.

²⁷ Гординьский Я. Причинки до студий над "Енеїдою" І. Котляревського. II часть. — С. 19-20. Шнурівка — корсет.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 91

Час од часу трапляються предмети хатнього начиння та господарського реманенту: «пуздерок» (дерев'яна скринька, в якій зберігали напої та харчі в дорозі) [II, 36], «мужчирі» (ступа — пристрій для лущення та подрібнення зерна, тютюну тощо) [III, 71], «тройчатка» (нагай на три кінці) [IV, 34], «чаплія» (залізний гачок з дерев'яним держалном), «рубель» (дерев'яний валик) [IV, 82], «жлукто» (бочка з цілого дерева для зоління білизни), «витушка» (ткацький прилад), «квач» (прикріплена до держална куделя із конопель), «помело» (мітла або ганчірка на довгому держаку для струшування сажі з димарів) [IV, 104], «плуг» [V, 81], «клесачка» (шевське знаряддя) [VI, 22], «потебеньки» (шкіряні лопаті з обох боків сідла) [VI, 103] та ін. Чималу увагу приділено посуду: «восьмуха», «кварта» [І, 15], «полив'яні миски» [1, 27], «филижанка» [І, 31], «вагани» (видовбані з дерева продовгуваті миски-коритця, з яких їли страву гуртом) [II, 14], «Барильця, пляшечки, носатка, / Сулії, тикви, боклажки» [IV, 31], «красовуля», «чепуруха» (великі чарки) [V, 80, 135] та ін.

Авторський зір зупиняється не тільки на хатах і будинках, а й на внутрішніх приміщеннях: «світелка» [І, 12], «світлиця», «піл» [І, 26], «запічок» [І, 64], «хижа» (комора) [II, 42], «сіни» [IV, 42] та ін. Не обходиться без всюдисущої «оренди» (корчми) [І, 33]. У поле авторської уваги потрапляють і будівлі господарського призначення, як-от «бичня» (загін, загорода для волів) [III, 34].

У травестії фігурують різні тогочасні засоби пересування, передусім кінні: «візок», «чортопхайка» (легка бричка) [І, 47], «берлин», «дормез», «ридван» (карети), «перекладні» (змінні кінні екіпажі) [IV, 59], «бендюг» (віз для перевезення колод, мішків із збіжжям чи бочки з водою), «кари» (водовозка) [IV, 104], «проста будка» [V, 59]; зрідка — «вози», запряжені волами [II, 60], «ґринджолята» (дитячі саночки) [І, 4], «портшез» (крісло для носіння) [IV, 59]. Принагідно називаються різні плавальні засоби: «човен» (його найчастіше використовують персонажі «Енеїди»), «пором» [І, 4; III, 59], «каюк» [III, 57; VI, 24], «байдак» [VI, 25, 34], «дуб» [VI, 24], «легкий дубочок» [VI, 26].

Не забуто предметів церковного вжитку: «полуставець», «октоїх» [IV, 30], «ставник» [IV, 76].

Реаліями тогочасного побуту були й різні ліки: «спермацет» (речовина з білої жироподібної маси голови кашалотів) [III, 98], «асафета» (екстракт соку рослин з домішкою смоли, сірки, фосфору, різних солей) [IV, 80], «припарки», «шевська смола», народні засоби на основі різних трав [VI, 136, 137].

Широко оприявнена зброя: «мущирі» (мортири — короткі жерлисті гармати) [IV, 54], «рушниці», «оружжини», «гвинтівки», «гармати» [IV, 103] та ін.

Крім українських народних, згадано й привізні чужинецькі вироби, що траплялися в Україні по панських домах чи були в козацькому, господарському або професійному вжитку: «охвота» (старовинний верхній одяг жінок із заможних верств населення, різновид спідниці), «дульєти» і «капот» (жіночі шовкові плаття з дорогих привізних тканин) [III, 93], «ланцет» (невеликий хірургічний ніж, гострий з обох боків) [III, 98]. Деколи вказано походження таких виробів: «німецьке фуркальце» [IV, 44] (святкова сукня, від фуркало — дзиґа), «Ось скатерть шльонськая нешпетна, / Її у Липську добули» [IV, 49], «тульськії кабатирки» (табакерки) [V, 28], «комлицька бурка» (калмицька) [VI, 52], «сап'янці із Торжка новенькі» (з міста біля Твері) [VI, 103], «нагайський малахай» (довгий батіг) [І, 45]. У цьому ж ряду — й ліки: «гарлемпські каплі» [VI, 137]. З народних промислів згадано, зокрема, чумацькі подорожі в Силезію («Бував і в Шльонському з волами») та в Крим [II, 60].

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 92

Персонажі Котляревського послуговуються тогочасними мірами довжини: «аршин» [III, 78], «півлокоть» [IV, 98]; відстані: «гін» [III, 66], «прогін» [IV, 59], «верства» [V, 132, 139]; ваги: «хунт» [IV, 76]; рідини: «восьмуха», «кварта» [І, 15], «півквартівки» [II, 17], «спуст» [IV, 39]; кількості одиниць: «костер» (тридцять кіп пов'язаного в кулі очерету) [І, 65], «півміток» (20-30 пасів пряжі) [IV, 76], «копа» [VI, 29]. Звичайно ж, і тодішніми грошовими одиницями: «півкопи» (25 копійок) [1, 10], «гривня» [III, 74], «гривняка» [II, 39], «золотий» [III, 17], «шаг» [IV, 4], «алтин» [IV, 19, 76, 83], «півалтина» [III, 66], «копійка» [IV, 117], «п'ятак» [VI, 78] ²⁸.

Травестовані персонажі живуть за християнським церковно-народним календарем: «на Костянтина» [III, 136], «петровська ніч» [IV, 22], «м'ясопуст» [IV, 29], «запуст» [IV, 39], «к Петру» [IV, 76]. Принагідно мовиться про дотримання посту не лише по середах і п'ятницях, а й по понеділках (так зване понеділкування) [1,18]. Ужито народні назви сузір'їв: Волосожар, Віз [VI, 30].

Поема пересипана згадками про різні народні звичаї: наймати музик і, танцюючи, водити їх за собою по селу, місту чи на ярмарку («Водили в городі музики / Моторні, п'яні молодці» [II, 19]; «Мов на торгу музик водили» [V, 95]), нашивати рушники на сватання [IV, 25], кидати монети в народ під час поминок та різних урочистостей [II, 15]. Є натяк і на звичай заміжньої жінки носити очіпок, а в разі якщо хтось його зіб'є чи скине — зазнавати почуття сорому (Юнона до Венери: «Як дам! Очіпок ізлетить!» [VI, 12]). Не оминув автор і звичаю карати за розпусту: «хльорки» (повії) у пеклі стоять голими «З обстриженими головами, / З підрізаними пеленами» [III, 49] (насправді їх голими не виставляли, але голови обстригали й пелену — нижній край одягу: плаття, спідниці і т. ін. — підрізали). Подібною була й кара ревнивого чоловіка зрадливій жінці — виводити її на люди з підрізаною пеленою: піймавши Венеру з Марсом, Вулкан «їй пелену відтяв» [V, 14]. Серед побутових сцен не раз трапляються сварки.

У поемі Котляревського зображено переважно народний побут, але автор наводить і деякі характерні ознаки старовинного поміщицького побуту, як-от: у Дидониній світлиці «куривсь для духу яловець» [І, 28], Венера «аромат пустила: / Васильки, м'яту і амбре» [V, 43] ²⁹, а перед «царським домом» Плутона «мерзенне чудо» (фурія Тезифона) «било під двором в клепало, / Як в панських водиться дворах» [III, 111] ³⁰. Кілька разів описано поміщицькі бенкети, деколи з музикою, танцями, співами (у Дидони, Ацеста, Латина й Евандра), досить розлого — панські поминки із запрошеним простолюдом [II, 11-15], що перетворюються чи то на язичницьку тризну, чи то на звичне для українських поміщиків кількаденне святкове гуляння — зі співочими «бакалярами», що хором виводять канти, циганками-танцівницями, сліпими кобзарями, різними музикантами:

У вікон школярі співали,
Халяндри циганки скакали,

²⁸ Пояснення (почасти проілюстровані рисунками) предметів одягу, взуття, прикрас, зброї, посуду, транспорту, а також різних мір і грошей, згаданих в «Енеїді» Котляревського, див.: Закладний В. П., Закладний М. В. Старі полтавці, хто вони? Побут давніх українців за «Енеїдою» І. П. Котляревського. — Полтава, 2005. — 175 с.

²⁹ Амбре (від франц. ambré — те, що має запах амбри) — сорт найкоштовніших парфумів з есенцією амбри — коштовного воскоподібного відкладення у кишечнику і шлунку кашалотів. Іронічно — насмішкувата назва будь-якого запаху.

³⁰ Клепало — металева дощечка, в яку били, як у дзвін; на селі — дощечка сигнального призначення, в яку стукав нічний сторож, щоб засвідчити свою присутність.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 93

Іграли в кобзи і сліпці;
<...>
Водили в городі музики <...>. [II, 19]

Заразом згадано про старі циганські та поміщицькі звичаї водити дресированого ведмедя, що танцює [II, 40]. Наголошено на давньому звичаї скликати на поминки «старців» (жебраків): по померлому батькові «Еней схотів обід справляти / І тут старців нагодовати, — / Щоб Біг душі свій рай одпер» [II, 9]; «Зробити поминки я хочу, / Поставити обід старцям» [II, 11]; «Старців по улицям шукали» [II, 12].

«Весьма ценными страничками из истории украинского лубочного искусства XVIII ст.» Микола Сумцов назвав перелік лубочних картин у палаці латинського царя, — тут насправді подано своєрідний «каталог картин, украшивавших стены в старинных украинских помещичьих домах» ³¹ (це засвідчив іще Орест Сомов, письменник родом із Харківщини, у повісті «Гайдамак» ³²). Щоправда, у поемі Котляревського це описано в комічному бурлескному насвітленні — лубок видається за «мальовання / Роботи первійших майстрів», унаслідок чого образ царя Латина іронічно знижено до образу пересічного полупанка:

Царя Гороха пановання,
Патрети всіх богатирів:
Як Александр цареві Пору
Давав із військом добру хльору;
Чернець Мамая як побив;
Як Муромець Ілля гуляє,
Як б'є половців, проганяє, —
Як Переяслів боронив,
Бова з Полканом як водився,
Один другого як вихрив;
Як Соловей-харциз женився,
Як в Польщі Желізняк ходив.
Патрет був француза Картуша,
Против його стояв Гаркуша,
А Ванька-Каїн впереді. [IV, 40, 41]

Більшість цих народних картинок належить до російського лубка, що другої половини XVIII — першої третини XIX ст. переживав свій «золотий вік» і набув поширення в Україні. Це популярні лубочні картинки на історичну тематику «Славное побоище царя Александра Македонского с Пором, царём Индийским», «Мамаево побоище» — остання про поединок руського богатиря, ченця Олександра Пересвіта з татарином Челубеєм на початку Куликовської битви (1380). Це й лубки на билинні, казкові та легендарні сюжети — про богатиря Іллю Муромця та його звитягу над Солов'єм-розбійником, про перемогу Бови-королевича над страховиськом (кентавром чи напівлюдиною-напівсобакою) Полканом (хоча в одному з лубочних варіантів образ Бови злився з образом запорозького козака-нетяги Голоти), нарешті, про знаменитого московського злодія, грабіжника і нишпорку середини XVIII ст. Ваньку-Каїна ³³.

³¹ Сумцов Н. Ф. Бытовая сторона в «Энеиде» И. П. Котляревского. — С. 154-155.

³² Байский П. <Сомов О.> Гайдамак: (Отрывок из малороссийской повести) // Северные цветы на 1828 год. — СПб., 1827. — С. 232, 299.

³³ Докладний і ґрунтовний коментар до цих сюжетів і картинок подано у статті: Сиваченко М. Є., Фоменко В. М. «Енеїда» І. Котляревського і народна картинка // Радянське літературо-

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 94

У Вергілія такого епізоду з картинами немає, хоча все ж мистецький екскурс наявний — у вигляді переліку дерев'яних скульптур богів і предків [книга сьома, в. 177-181]. Варіант із картинами Котляревський запозичив у Миколи Осипова, проте переробив по-своєму, відповідно до українських реалій. В Осипова травестійний опис картин у цьому місці відбиває московський міський і ширше — російський колорит:

С Бутырок, Балчуга, Неглинной,
Зацепы, Пресни, Плетешков,
Со Красной площади предлинной,
С Рогожек всех, из-под шатров,
У Троицы на рву с погосту,
Со Спасского из лавок мосту
Набрали разные листы,
На коих лучшие картины
И размалеванны личины
Цветут, как в рощице кусты.

знавство. — 1987. — № 12. — С. 24-28, 31-33; Стисле пояснення див.: Коментар до «Енеїди» Івана Котляревського та його історія // Котляревський І. Енеїда: Поема / Коментар уклав О. Ф. Ставицький. — С. 259-260.

Ванька-Каїн (справж.: Іван Осипов Каїн, 1718-?) був сином кріпака з Ростовського повіту. Привезений підлітком до Москви, обікрав свого пана (купця) і пристав до злочинного світу; відтак подався на Волгу, де приєднався до низової вольниці розбійника Михайла Зарі. 1741 року повернувся до Москви і запропонував карному розшуку співпрацю. Видавав дрібних злодіїв і прикривав крупних, з якими був у змові. На відкупі у нього був весь карний розшук. Щоб знищити організовану злочинність, ватажком якої був Ванька-Каїн, до Москви 1748 року послали військо. Спеціальна комісія змушена була повністю замінити склад карного розшуку, який виявився у змові з Ванькою-Каїним. 1755 року його засудили до страти, яку сенат замінив карою батогами та сибірською каторгою. Другої половини XVI11 — першої половини XIX ст. Ванька-Каїн став героєм російських народних легенд, лубочної літератури та лубочних картинок — потішним народним крутієм, завзятим славним хлопцем із влучним словом, приказкою і піснею (йому приписують, зокрема, російську народну пісню «Не шуми, мати, зелёная дубровушка»). Друком вийшли його життєписи «О Ваньке-Каине, славном воре и мошеннике, краткая повесть» (1775), «Обстоятельная и верная история двух мошенников: первого — российского славного вора, разбойника и бывшего московского сыщика Ваньки-Каина, со всеми его сысками, розысками, сумасбродною свадьбою, забавными разными его песнями и портретом его; второго — французского мошенника Картуша и его сотоварищей» (СПб., 1779), псевдоавтобіографія «Жизнь и похождения российского Картуша, именуемого Каином» (1785), з додатками пісень (Ванька-Каин // Энциклопедический словарь Ф. А. Брокгауза и И. А. Ефрона. — Режим доступу: http://dic.academic.ru/clic.nsf/brokgauz_efron/19127/Baнька). Данило Мордовцев присвятив йому окремий нарис «Ванька Каин. Исторический очерк» (Древняя и новая Россия. — 1876. — № 9-10; також окреме вид.; 2-ге вид.: СПб., 1887; перевидано у книжці: Мордовцев Д. Ванька Каин. Царь Петр и правительница Софья. Царь и гетман. — М.: Планета, 1994).

На підставі того, що після поразки під Полтавою Стефан Яворський написав про гетьмана Мазепу осудливого вірша «Каїн», Микола Ткачук висловив припущення, що в «Енеїді» Котляревського «Ванька Каїн — це Іван Мазепа, портрети якого прикрашали стіни кімнат у багатьох українських панів, незважаючи на анафему <...>» (Ткачук М. Творчість Івана Котляревського: антропологічний та естетичний дискурси. — Суми, 2009. — С. 76). Але те, що Ваньку-Каїна згадано в «Енеїді» в одному ряді з популярними у фольклорі розбійниками, особливо з Картушем, з яким його вже раніше пов'язували, доводить, що Котляревський мав на увазі саме овіяного легендами московського пройдисвіта. Показово, що в повісті про Гаркушу Микола Маркевич навів подібний типологічний ряд розбійників: «Имя разбойника Горкуши в южной России [тобто в Україні. — Є. Н.] так же знаменито, как имя Ваньки Каина или Стеньки Разина в северной, как имена Картуша и Мандрена во Франции» (Маркевич Н. Горкуша, украинский разбойник // Русское слово. — 1859. — № 9. — С. 138). Луї Мандрен (1724-1755) — французький розбійник і контрабандист, про якого ходили легенди.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 95

В одной там небылица в лицах
Чертами изображена;
В другой вся роспись о девицах
В таблицах расположена;
В иной Савоська с Парамошкой
За винною поссорясь плошкой
Друг друга рыцарски тузят;
В иной кота хоронят крысы;
В иной прекрасны Мирикрисы
Бову к себе в любовь манят.

В иной там Семика встречают,
Дежуря дружно в кабаках,
И масляницу провожают
С гудком и дудкой на свиньях,
Досушивая бочки пива.
Коза с бородушкою сива,
Надевши синий сарафан,
Покруче держит кверху роги,
Перед медведем бьет в треноги;
А тот трезвонит в барабан. [IV, с. 41-12]

Народна культура репрезентована в поемі Котляревського також іграми й танцями. У переліку ігор: «в свинки» [І, 15], «у панаса» [II, 36], «в хрещика», «в горюдуба» [II, 37], «у ворона», «в тісної баби» [III, 131, 132], «в паці» [V, 35], «в кітьки крашанками» (котити по землі) [IV, 19]. П'яний Еней на поминках батька за поганським звичаєм «Ігрища вздумав завести» — і не які-небудь, а герць (єдиноборство) «на кулаки», а тому «розкричався, / Щоб перебійців привести». Вустами «молодця Дареса» поет натякає на кулачні бої між школярами: «Сюди, поганці-бакаляри! / Я всякому лоб розміжжу» [II, 19-21]. Сутичку між челяддю Аматиної няньки і троянцями подано як традиційний в Україні командний бій навкулачки — «штурхобочний бой, / Троянське і латинське плем'я / Як умивалося мазкой» [IV, 84]. З поеми дізнаємося, що в тогочасній Україні опановували й чужоземні ігри — популярними були карти: грали «в джгута», «в хлюста», «в пари», «в візка» [II, 37], «в ніска», «у лави», «у памфиля», «в кепа», «в сім листів» [III, 9] ³⁴. Грали й у шашки («в дамки») [II, 37].

Персонажі Котляревського розважаються різними танцями. З народних фігурують «горлиця», «зуб», «санжарівка» [І, 28], «гоцак» (тропак) і «гайдук» [І, 30], «журавель» і «дудочка» [II, 50], «метелиця» [VI, 162], відомі в Україні циганські «халяндри», угорські «вегері» [III, 132] (танець навприсідки, інакше — гайдук). Відбуваються танці переважно в супроводі національних музичних інструментів: бандури, сопілки, дудки. Крім «бенькетів» [І, 38], звичних для українського панства, троянці залюбки шукають розваг і на народних «вечерницях», «досвітках», «весіллях», хрестинах [І, 38; III, 8]. Дійство вечорниць з їхніми «не пустими» забавами, іграми, співами, причепурюваннями, ворожіннями та гаданнями детально змальовано під час Енеєвої подорожі на той світ [III, 131-138].

³⁴ У товариському колі Котляревський сам залюбки розважався грою в карти, зокрема тоді, коли гостинно приймав у себе близьких осіб: «В обыкновенные дни у него собирались два-три приятеля на вист, игра шла по маленькой <...>. Он не прочь был от игры в карты, играл в бостон или вист, а после ужина, навеселе, закладывал иногда маленький банчик, рублей в 5 ассигнациями, называя его, не знаю почему, "курочкой"» [Стеблин-Каминский С. Воспоминания об И. П. Котляревском (Из записок старожила). — С. 8-9].

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 96

Гумористично відтворено пережитки народних язичницьких вірувань у ворожіння й гадання, таку реальність українського села, як існування знахарів, знахарок, ворожок, шептух, ворожбитів, народні уявлення про відьом, до яких, як показано в поемі, прості люди ставилися неоднозначно: за церковними настановами, осуджували (їх поміщено в пеклі), а за поганською звичкою, у глибині душі не відкидали можливої дії їхньої магічної («відьомської») сили, боялися їх, підозрювали й звинувачували у власних бідах, однак принагідно зверталися до них за допомогою. В окремих строфах описано магічні дії, до яких вдавалися знахарки, шептухи, ворожки й ворожбити (одшептування, проганяння вроків, виливання переполохів, замовляння, ворожіння «на звіздах»), а також поширені серед дівчат гадання (на свічках, воді, травах, викликання у комин, виливання воску тощо). Під час «ворожби» використовувано «Відьомських разних-всяких трав», звичних для рослинного світу України: «Васильки, папороть, шевлію, / Петрів батіг і конвалію, / Любисток, просерень, чебрець» [III, 136] ³⁵. З добродушною іронією автор змальовує бентежну поведінку дівчат у сподіванні нареченого:

А в комин сужених питали,
У хатніх вікон підслухали,
Ходили в північ по пусткам;
До свічки ложечки палили,
Щетину із свині шмалили
Або жмурились по куткам. [III, 132]

В одному з епізодів докладно змальовано знахаря Охріма, притім неоднозначно. Спочатку йому дано негативну характеристику:

Се був пройдисвіт і непевний,
І всім відьмам був родич кревний —
Упир і знахур ворожить. [II, 59]

Одначе далі сказано, що він допомагав людям, був шанований у громаді, тому слово «пройдисвіт» тут означає, найпевніш, не що інше, як те, що він бувалий у бувальцях, а «непевним» його названо, мабуть, тому, що він знався з недоступною звичайним людям чарівною силою. Отож він

Умів і трясцю одшептати,
І кров христьянську замовляти,
І добре знав греблі гатить. [II, 59]

А ще чумакував, та так, що «Всі чумаки братались з ним». Як і належить тогочасному знахареві, талант мав вроджений, а шкільної освіти не здобув і грамоти не знав:

Він так здавався і нікчемний,
Та був розумний, як письменний,
Слова так сипав, як горох.
Уже в чім, бач, пораховати,
Що розказать — йому вже дати;
Ні в чім не був страхополох. [II, 60]

Загалом образ намальовано симпатичний, хоча автор дистанціюється од нього: «Мені так люди говорили — / Самому ж незнакомий він» [II, 61]. Натомість «відьма злая» Сивилла, «бабище старая» (характерна українська відьма), постає не

³⁵ Просерень (просерен) — тут: дикий шафран або медунка м'якенька.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 97

те що несимпатичною, а й навіть бридкою і страшною, хоча також амбівалентною, бо стає людям у пригоді:

І людям в нужді помагаю,
І їм на звіздах ворожу;
Кому чи трясцю одігнати,
Од заушниць чи пошептати,
Або і волос ізігнать;
Шепчу — уроки проганяю,
Переполохи виливаю,
Гадюк умію замовлять. [III, 16]

До знахарів прирівняно й лікарів, до яких Котляревський мав нехіть, гадаючи, що вони не так лікують людей од хвороб, як мучать гидотними ліками, а тому також помістив їх у пеклі.

По ходу оповіді Котляревський відтворює (подекуди не без гумору) народний тип та ідеал дівчини на виданні: Дидонина сестра Ганна — «дівка хоть куди»: «Проворна, чепурна і гарна» [І, 29]; Лавися також — «чепуруха, / Проворна, гарна і моргуха» [IV, 20], а ще —

зальотна птиця
І ззаду, спереду, кругом;
Червона, свіжа, як кислиця,
І все ходила павичом.
Дородна, росла і красива,
Приступна, добра, не спесива,
Гнучка, юрлива, молода. [IV, 21] ³⁶

Батько так характеризує свою «одиначку»: «Хазяйка добра, пряха, швачка» [IV, 52]. Є й тип і взірець молодиці: Дидона —

Розумна пані і моторна,
Трудяща, дуже працьовита,
Весела, гарна, сановита,
Бідняжка — що була вдова. [І, 21]

Водночас травестія відбиває тогочасний патріархальний, зокрема народний, погляд на жінок, упереджене ставлення до їхньої повноправної участі у державному, громадському та родинно-побутовому житті:

Коли жінки де замішались
І їм ворочати дадуть;
Коли з розказами втаскались
Та пхикання ще додадуть,
Прощайсь навік тогді з порядком,
Пішло все к чорту неоглядком,
Жінки поставлять на своє! [IV, 112]

Поряд зі збереженням латинських та грецьких власних назв (Бахус, Венера, Геркулес, Дидона, Зевс/Юпитер, Купидон, Меркурій, Парис, Юнона, Карфагена/ Карфаген, Олимп, Парнас та ін.), Котляревський ввів у поему звичні для україн-

-----

³⁶ «Червона, свіжа, як кислиця, /<...>/ Дородна, росла і красива, / Приступна, добра, не спесива» — ремінісценція з Миколи Осипова (при цьому мак замінено на кислицю): «А щочки будто маков цвет; / Росла, стройна, свежа, красива, / Приступна всем и не спесива» [IV, с. 18]. Спесивий (церковносл.) — пихатий, бундючний, надутий.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 98

ців простолюдні імена (Дем'ян, Кузьма, Лаврентій, Омелько, Петро, Хома, Ярема, Яцько), а також місцеві назви міст і сіл (Будища, Глухів, Горбанівка, Івашки, Келеберда, Київ, Лип'янка, Лубни, Мильці, Переяслав, Полтава, Пушкарівка, Решетилівка). Еней у пеклі зустрів псевдотроянців:

Педька, Терешка, Шеліфона,
Панька, Охріма і Харка,
Леська, Олешка і Сізьона;
Пархома, Іська і Феська,
Стецька, Ониська, Опанаса,
Свирида, Лазаря, Тараса,
Були Денис, Остап, Овсій <...> [III, 107].

Вергілієва Анна (Дідонина сестра) й осиповська «Дидоны Аннушка сестрица» [II, с. 13], вона ж Анюта [II, с. 8, 23, 63] стала в Котляревського Ганною [І, 29, 63], Гандзею [І, 30, 63], Ганнусею [І, 60]. Українізовані імена богів та інших персонажів, та й загалом ономастичні алюзії підсилюють український колорит травестійної поеми. З авторською сучасністю й недалеким минулим пов'язують «Енеїду» Котляревського також поширені топоніми Крим, Кубань, Липськ (Ляйпціг), Литва, Москва, Орда, Польща, Сибір. Деякі імена вже своєю простолюдною формою, надто ж вульгаризованою чи, навпаки, пестливо-здрібненою, а, бува, й немилозвучністю здатні викликати в освіченого читача сміх — серед них як чоловічі (Ісько, Педько, Сізьон, Фесько, Харко, Шеліфон), так і жіночі. Наприклад, цар Латин намовляє Турна замість Лавинії пошукати інших місцевих дівчат — у травестованому світі поеми це сприймається як натяк на полтавських:

Ну, взяв би Муньку або Прісю,
Шатнувсь то в сей, то в той куток:
В Івашки, Мильці, Пушкарівку,
І в Будища, і в Горбанівку<...>[VI, 122].

Трапляються навіть клички мисливських собак — пса-шукача (Дойда) і хорта (Чухрай) [IV, 11].

Уподібнюючи Латинове ополчення до городових козаків, статус яких було скасовано царизмом, автор зображує їхню колоритну зовнішність і розпізнавальні знаки відповідно до традиційного серед них поділу на полки, названі за полковими містами. У цьому випадку етнографізм поеми набуває історичного забарвлення. «Бояри» «скомпонували маніхвест»,

Щоб голови всі обголяли,
Чуприни довгі оставляли,
А ус в півлокоть би тирчав;
<...>
По городам всяк полк назвався.
По шапці всякий розлиxався,
Вписали військо під ранжир;
Пошили сині всім жупани,
На спід же білиї каптани, —
Щоб був козак, а не мугир. [IV, 98, 99]

Засобом витворення національно-історичного колориту є, зокрема, історизми — алюзійні згадки певних історичних подій, осіб, міст, текстів, предметів тощо: Литовський статут, що його Котляревський називає «наш Статут» [III, 97],

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 99

Тула як один із центрів виготовлення зброї у XVII-XVIII століттях [IV, 106], «дзвін віщовий» [IV, 114].

Змальовуючи, як Еней навчав «троянське плем'я» «лацини», Котляревський дотепно, кількома напрочуд влучними штрихами, у бурлескному змалюванні подає тогочасну дяківську школу з її підручниками, методами навчання і покарання:

Еней тут зараз взяв догадку,
Велів побігти до дяків,
Купить Піярськую граматку,
Полуставців, октоїхів;
І всіх зачав сам мордовати,
Поверху, по словам складати
Латинськую тму, мну, здо, тло;
Троянське плем'я все засіло
Коло книжок, що аж потіло,
І по-латинському гуло.

Еней від них не одступався,
Тройчаткою всіх приганяв;
І хто хоть трохи ліновався,
Тому субітки і давав.
За тиждень так лацину взнали,
Що вже з Енеєм розмовляли
І говорили все на ус:
Енея звали Енеусом,
Уже не паном — домінусом,
Себе ж то звали — троянус [IV, 33-34] ³⁷

Водночас у цих рядках вчувається натяк і на схоластичне навчання латини в старій школі (добре знайомій Котляревському семінарії, у якій він замолоду вчився).

Епізод зі студіюванням латини у Вергілія також відсутній — Котляревський узяв його знов-таки з Осипова, проте той уподібнює Енеєве навчання троянців до того вивчення мов, яке практикувалося в духовних семінаріях, але зображує це блідіше, ніж Котляревський дяківську школу: Еней

Свое троянское все племя
Скорей на разны голоса
Велел учить латинску складу;
И всем прилежно без откладу
Язык тот в голову вбирать
Не исподоволь по-боярски,

³⁷ Піярсьш граматка — найпоширеніша шкільна граматика латинської мови в Польщі другої половини XVIII — першої половини XIX ст., використовувалася також в Україні та Білорусі; названа на ім'я католицького чернечого ордену Піярів, який мав свої монастирі та школи при них (колегії) для християнського виховання молоді, зокрема в Холмі, Варяжі, Любешові, Золочеві, Львові, Межиріччі та ін. Назва ордену (Чин Побожних Шкіл) походить од школи, яку називали Schola ріа («побожна школа»; scholarum piarum — «побожні школи»).

Полуставець — молитовник з місяцесловом, святці (календарний список християнських святих та свят на їхню честь); октоїх (восьмикласник) — книга з церковними співами на весь тиждень, розписаними на вісім голосів; тму, мну, здо, тло — назви складів із церковнослов'янської мови; тройчатка (трійчатка) — нагай на три кінці. Субітки — щосуботнє покарання учнів у дяківській школі, семінарії за недостатньо вивчений пртягом тижня матеріал під час його повторення щосуботи. Давати (дати) субітки кому — бити, карати кого-небудь.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 100

Но палями по-семинарски,
Чтобы скорей его понять.

Когда же все поизучились
И взяли в толк язык весь тот,
Тогда к Енею все явились.
Без дальнейших Еней хлопот
Экзамен дав на скору руку
И похваля за их науку,
Десяток лучших отобрал;
И с пышностью по царску чину
К латинскому царю Латину
Послами от себя послал. [IV, с. 38]

Цю прісну, інформативну строфу Осипова Котляревський відсвіжує народним звичаєм святкувати кожну добру справу:

Еней троянців похваливши,
Що так лацину поняли,
Сивушки в кубочки наливши,
І могорич всі запили.
Потім з десяток щомудрійших,
В лацині щонайрозумнійших,
З ватаги вибравши якраз,
Послав послами до Латина
Од імени свого і чина <...>. [IV, 35]

Поряд із зображенням традиційного українського народного побуту, козацьких звичаїв, Котляревський передає низку показових деталей з добре відомого йому армійського життя. Пов'язані вони з епізодичним уподібненням Венери до маркітантки, а Турна, Енея і Палланта — до офіцерів російської армії. Так, повідомляючи, що Турн «Хлистав з нудьги охтирський мед. / К Лависі од любви був в горі, / Топив печаль в питейном морі», поет зауважує:

Так в армії колись велось;
Коли влюбився чи програвся,
То пуншту хлись — судьба поправся!
Веселлє в душу і влилось! [V, 47]

Згадано армійський звичай пити чай з горілкою:

Турн, по воєнному звичаю,
З горілкою напившись чаю,
Сказать попросту, п'яний спав; [IV, 66] ³⁸.

Турнів виклик Енея на поєдинок автор передає зниженим бурлескним стилем, замінивши звичні для офіцерів у таких випадках пістолети на киї та кулаки й перевівши ритуал дуелі на народний ритуал кулачного двобою:

І зараз лист послав к Енею,
Щоб вийшов битись сам на сам,
Помірявсь силою своєю,

³⁸ Цю звичку описано й у щоденнику Шевченка, засланого в солдати: «Чаю шклянку и горилки чарку отложил до другого разу <...>», — зазначив про самого себе поет (запис від 29 липня 1857 p.: Шевченко Т. [Щоденник] // Повне зібрання творів: У 12 т. — К., 2003. — Т. 5. — С. 74; див. також запис од 18 липня 1857 p.: Там само. — С. 70-71).

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 101

Достав од Турна по усам;
Хоть на киї, хоть кулаками
Поштурхатись попід боками
Або побитись і на смерть. [IV, 72]

*     *
*

Етнографізм «Енейи» існує в силовому полі оурлескно-травестійжгї поеми, тому етнографічні елементи не раз подано гротескно, гіперболізовано, іронічно, з гумором, із навмисним нагромадженням однотипних речей, чим подекуди деформується етнографічна точність і влучність. Згідно з можливостями, що їх допускає бурлескно-травестійний жанр, Котляревський інколи вдається до механічного скупчення в одній сцені чи епізоді розмаїтих наїдків або напоїв; різних музичних інструментів, які не мали би звучати в рівночассі, та й малоймовірно, що один за одним; танців, котрі не могли виконуватися усі нараз чи й підряд; не раз історично несумісних одних з одними (архаїчних і сучасних) видів зброї тощо. Це все — не що інше, як вияви бурлескно-травестійної художньої умовності, а точніше — один із засобів, яким користується поет для створення сміхового ефекту. Котляревський іще більше, ніж Осипов, потішає читача концентрованим комічним переліченням однотипних предметів, смаковитим демонструванням їх багатства у народній і ширше — національній культурі.

Щоправда, за твердженням Олексія Ставицького, «наїдки <...> у всіх картинах бенкетування троянців автор перелічує в тій послідовності, у якій їх подавали на стіл» самі українці під час застілля ³⁹. Справді, на бенкеті в Дидони, яку можна ідентифікувати як поміщицю середньої руки, страви подають од м'ясних (на переміну з локшиною) до злакових (каші) та десертних (різновиди куті, випічка):

Тут їли розниї потрави,
<...>:
Свинячу голову до хріну
І локшину на переміну,
Потім з підлевою індик;
На закуску куліш і кашу,
Лемішку, зубці, путрю, квашу
І з маком медовий шулик. [І, 27] ⁴⁰

Однак далі йде перелік споживаного питва, у якому годі знайти якусь певну послідовність, сумісність чи відповідність, ба — до алкогольних напоїв потрапив безалкогольний сирівець:

І кубками пили слив'янку,
Мед, пиво, брагу, сирівець,
Горілку просту і калганку <...>. [І, 28]

³⁹ Коментар до «Енеїди» Івана Котляревського та його історія // Котляревський І. Енеїда: Поема / Коментар уклав О. Ф. Ставицький. — С. 223.

⁴⁰ Свинячу голову до хріну... — Хрін — тут: підлива з розігрітого на сковороді масла, борошна, перемішаних з тертим хріном, сметаною, жовтками; заправлена сіллю й оцтом. Зубці — каша з потовченого ячменю, зварена у воді, а потім двічі доведена до кипіння у «молоці» з конопляного сімені. Путря — кутя з ячменю, перемішана з житнім солодом, залита в діжечці солодким квасом і вистояна добу в теплому місці. Кваша — поширена старосвітська страва із житнього та гречаного борошна і солоду, розведених гарячою водою, вистояних для бродіння на печі та зварених у горщику. Шулики — пшеничні коржі, залиті медом разом із тертим маком. Описи цих страв див.: Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян, извлечено из нынешнего народного быта и составлено Николаем Маркевичем. — С. 153, 155-157, 162.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 102

Беручи до уваги лише частину цього довгого ряду напоїв («Мед, пиво, брагу, сирівець»), О. Ставицький трактував його як «перелік по низхідній, від кращого до найдешевшого» ⁴¹. Та перед тим була «слив'янка», певно ж, не ліпша від меду, а далі в переліку йде «горілка проста і калганка», що дає підставу говорити вже про рух по висхідній. Та найпевніш, це аж ніяк не навмисні авторські ходи, а спонтанні комбінації, що склалися у процесі віршування. Неправомірно будь-що шукати етнографічну точність і буквальну правдоподібність у віршованій мові, де зміст висловлювання значною мірою залежить од ритміки та рими й автор змушений вдаватися до вибіркового, економного використання слів. А в бурлескно-травестійному творі етнографічні малюнки підлягали ще й жартівливо-утрируваному, гротесковому зображенню.

Король Сицилії Ацест приймає нежданого гостя Енея спочатку досить просто, як український селянин чи хуторянин, по-старосвітському гостинно виставляючи на стіл те, що є під рукою, — найтрадиційніші народні страви:

<...> попросивши в хату,
Горілкою почастовав;
На закуску наклали сала,
Лежала ковбаса чимала
І хліба повне решето. [II, 7]

А трішки по тому він влаштовує для троянців «бенькети», які виявляють у ньому українського поміщика середнього руки:

І в кахлях понесли пашкети
І киселю їм до сити;
Гарячую, м'яку бухинку,
Зразову до рижків печінку,
Гречаних з часником панпух. [II, 8] ⁴²

Одначе тут кисіль і ситу (розчинений у воді мед або медовий відвар на воді) подають не наприкінці застілля, як би мало бути (для пиття на десерт), а на його початку чи впереміжку між м'ясними та злаковими стравами. Взагалі у цьому переліку важко виявити якусь логіку й усталену послідовність у поданні харчів, то більше, що пампухи з часником пасували б до першої страви, насамперед до борщу.

Після бенкету в Ацеста, влаштовуючи поминальний обід по батькові, Еней, з одного боку, дотримується народної традиції, що приписувала подавати повсякденні страви (варять борщ — головну страву обіду, юшку та галушки), а з другого, всупереч традиції, — велить готувати непристойно багатий обід: «Баранів тьма була варених, / Курей, гусей, качок печених» [II, 13]. О. Ставицький ви-

⁴¹ Коментар до «Енеїди» Івана Котляревського та його історія // Котляревський І. Енеїда: Поема / Коментар уклав О. Ф. Ставицький. — С. 223.

⁴² Пашкети в кахлях — запіканка з гусячих нирок, печінки, м'яса в пшеничному тісті, замішаному з маслом і молоком; через відсутність паштетних форм селяни готували її в кахлях (Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян, извлечено из нынешнего народного быта и составлено Николаем Маркевичем. — С. 157). Зразова до рижків печінка — скручений биток із яловичої печінки, з начинкою, до грибів (рижиків) (Коментар до «Енеїди» Івана Котляревського та його історія // Котляревський І. Енеїда: Поема / Коментар уклав О. Ф. Ставицький. — С. 232). Рецепт гречаних пампухів із часником див.: Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян, извлечено из нынешнего народного быта и составлено Николаем Маркевичем. — С. 152.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 103

знав, що це «гротеск, очевидне для сучасників Івана Котляревського поєднання несумісного» ⁴³.

З інакшим — багатшим — асортиментом продуктів харчування відбувається прийняття у маєтку великого землевласника, супроводжуване до того ж гарматним салютом, музичним тушем у виконанні трубачів та заздоровними співами дяків (Еней у Латина):

Пили горілку до ізволу
І їли бублики, кав'яр;
Був борщ до шпундрів з буряками,
А в юшці потрух з галушками,
Потім до соку каплуни;
З отрібки баба, шарпанина,
Печена з часником свинина,
Крохналь, який їдять пани. [IV, 53] ⁴⁴

Тут страви подано вже в певній послідовності, усталеній в українському застіллі, при цьому великопанська гостина розкішна: спочатку закуска до горілки, потім дві перші страви, кілька других і насамкінець кисіль (крохналь). Далі згадано, що «В обід пили заморські вина»: «сикизку, деренівку /І кримську вкусную дулівку, / Що то айвовкою зовуть» [IV, 54], але насправді це домашні настоянки, приготовані на привізних фруктах, — тут автор переходить до травестійного глу-

⁴³ Коментар до «Енеїди» Івана Котляревського та його історія // Котляревський І. Енеїда: Поема / Коментар уклав О. Ф. Ставицький. — С. 233.

⁴⁴ Шпундра з буряком — свиняча грудинка, підсмажена з цибулею, здобрена борошном і зварена в буряковому квасі разом із буряками, у горщику (Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян, извлечено из нынешнего народного быта и составлено Николаем Маркевичем. — С. 164). Каплуни — півні; крохналь — кисіль.

Що стосується «з отрібки баби» й «шарпанини», то упорядники й коментатори подають їх то як дві страви: «З отрібки баба, шарпанина» (Котляревський І. П. Повне зібрання творів: У 2 т. — К., 1952. — Т. 1. — С. 174; Котляревський І. Енеїда: Поема. — К., 1989. — С. 53), то як одну: «З отрібки баба-шарпанина» (Котляревський І. П. Повне зібрання творів. — К., 1969. — С. 128). Відповідно й пояснення різні. За Гоголем: «Отрібка, печёнка сечёная, набитая в толстую кишку и зажаренная, обыкновенно приготовленная к борщу» (Гоголь Н. В. Лексикон малороссийский // Полное собрание сочинений: В 14 т. — М., 1952. — Т. 9. — С. 498); «Шарпанина, приправленная сушёная рыба» (Там само. — С. 501). За Гоголем пішов О. Ставицький, зазначивши, що «з отрібки баба» — це «бабка з нутрощів тварини чи птиці», й навівши Гоголеве тлумачення «шарпанини» (Коментар до «Енеїди» Івана Котляревського та його історія // Котляревський І. Енеїда: Поема / Коментар уклав О. Ф. Ставицький. — С. 262). Водночас О. Ставицький подав інакше й ширше пояснення «шарпанини», яке належить Миколі Маркевичу (добре відварена тараня або чабак, відокремлена від кісток і запечена у прісному тісті з цибулею), хоча насправді Маркевич назвав описану страву саме «бабою-шарпаниною» (Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян, извлечено из нынешнего народного быта и составлено Николаем Маркевичем. — С. 151). Рецепт Маркевича повторили, по суті (хоча за якимсь іншим джерелом), Віталій і Максим Закладні, ілюструючи народну страву «бабу-шарпанину» (Закладний В. П., Закладний М. В. Чого не їли предки наші: Українська кухня за «Енеїдою» І. П. Котляревського. — С. 13). Ці ж автори пов'язали з «бабою-шарпаниною» «отрібку» як також рибну страву: «м'ясо, відділене від кісток із дуже розвареної риби (тарані, ляща, краснопера та іншої річкової риби з білим м'ясом). Їли і окремо, і як другі холодні та гарячі страви (наприклад, баба-шарпанина, рибні драглі)» (Там само. — С. 43). Якщо взяти до уваги, що в українській та російській мовах утроба означає живіт, черево, нутрощі, а однокореневі слов'янські слова — польське wątroba, wątrobka, сербське та хорватське утробица — це печінка, то логічно припустити, що «з отрібки баба» — це саме «бабка з нутрощів тварини чи птиці», зокрема (або з самої лише) печінки. Тоді виходить, що «шарпанина» в цій строфі «Енеїди» — це інша страва: з висушеної та відвареної річкової риби, обібраної від кісток і запеченої у прісному тісті з цибулею.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 104

зування, чим руйнується етнографічна адекватність великопанського бенкету. Проте які саме наїдки подавали до вин, чи то пак настоянок, — не розкрито. Впадає в око, що їжа й напої, споживані на прийнятті в Латина, не відповідають припасам, раніше наготованим із його розпорядження:

Вродилось ренське з курдимоном
І пиво чорнеє з лимоном,
Сивушки же трохи не з спуст;
Де не взялись воли, телята,
Барани, вівці, поросята; [IV, 39].

Зрештою, у попередньому епізоді Котляревському йшлося про те, щоб гіперболізовано й водночас знижено (дороге рейнське вино припасають разом зі звичайнісінькою місцевою «сивушкою») показати розмах «царських» приготувань («Латин прибравсь, мов на запуст» [IV, 39]). А в описі застілля він уже ситуативно вигадував страви, не оглядаючись на те, що з його авторської волі припас Латин.

Аркадський цар Евандр спочатку запрошує Енея і троянців, згідно з українським народним етикетом, до традиційних національних страв: «Не поцурайтесь хліба-солі, / Борщу скоштуйте, галушок» [V, 18]. Насправді ж він також приймає Енея як магнат, улаштовуючи на його честь пишний обід із вишуканими наїдками. «І тут страви названі в тому порядку, в якому їх подавали на стіл» ⁴⁵. Та насправді автор чітко зазначає, що поки Еней та Евандр вели перемовини, усе зварене й спечене вже подали на стіл:

Готова страва вся стояла,
Спішили всі за стіл сідать;
Хоть деяка позаставала,
Що мусили підогрівать.
Просілне з ушками, з грінками
І юшка з хляками, з кишками,
Телячий лизень тут лежав;
Ягни і до софорку кури,
Печені разної три ґури,
Багацько ласих тож потрав. [V, 19] ⁴⁶

⁴⁵ Коментар до «Енеїди» Івана Котляревського та його історія // Котляревський І. Енеїда: Поема / Коментар уклав О. Ф. Ставицький. — С. 272.

⁴⁶ Просілне — з засолом (прим. Котляревського); ушка (вушка) — невеликі вареники з м'ясним фаршем або грибами; грінки — тут: сухарики; хляки — шлунок корови, теляти; телячий лизень — язик; софорок — масляно-борошняна підлива, розведена юшкою, у якій варилася курка, і заправлена сметаною; три гури — три гори (польс.), тобто дуже багато.

Треба окремо сказати про ягни. Котляревський у примітці дав таке скупе пояснення: «Ягни — род кушанья, из греч.» (Котляревський І. П. Повне зібрання творів. — К., 1969. — С. 386). О. Ставицький уточнив, що цей «вид наїдку» — «печеня» (Коментар до «Енеїди» Івана Котляревського та його історія // Котляревський І. Енеїда: Поема / Коментар уклав О. Ф. Ставицький. — С. 272). У найновішому коментарі подано таке тлумачення: «Ягни (яхнія) — страва, яка була розповсюджена в балканських країнах (Греція, Болгарія), запіканка з грибів та овочів», а також додано рецепт «яхнії по-монастирськи» (Закладний В. П., Закладний М. В. Чого не їли предки наші: Українська кухня за «Енеїдою» І. П. Котляревського. — С. 70). Сучасні Інтернет-джерела дають змогу уточнити, що ягни (грецьк. γιαχνι; болгар, яхния; рос. яхни, яхния; англ. yahni, yahniya; етимологічно слово yakhni походить із перської мови) — це тушкована страва з м'яса (яловичини чи баранини), риби або овочів на цибульній основі з помідорами та маслиновій олії на зразок густих «смажених супів» турецької (східної) кухні, під впливом якої ця страва й набула поширення на Балканах (Wikipedia: The Free Encyclopedia. — Режим доступу: http://en.wikipedia.org/wiki/Yahni; http://ru.wikipedia.org/wiki/Яхния; http://uk.wikipedia.org/wiki/Яxнiя). Оскільки Котляревський згадує ягни в переліку м'ясних наїдок, то, можна гадати, має на увазі м'ясну страву.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 105

Так автор перелічує усе те, що стояло (лежало) на столі.

О. Ставицький намагався також довести, ніби в поемі Котляревського музика (на бенкеті в Дидони [І, 28]) звучить «у певній наступності» — од «порівняно неголосної бандури», до «голоснішої — сопілки, потім ще голоснішої — дудки» і нарешті до «цариці музики скрипки» ⁴⁷. Та більше скидається на те, що в цій сцені автор усе-таки збірно перелічує знані йому музичні інструменти й народні танці, а відповідність є хіба в тому, що кожну з танцювальних мелодій грають на придатному для неї інструменті:

Бандура горлиці бриньчала,
Сопілка зуба затинала,
А дудка грала по балках;
Санжарівки на скрипці грали,
Кругом дівчата танцьовали <...>. [І, 28]

А на іронічно виписаний «строкатий перелік зброї латинського війська» звернув увагу той-таки О. Ставицький: тут [IV, 103] «і архаїчна на той час ручна зброя самопального типу (мушкети, гаківниці), і прийняті в тогочасній армії фузії <...>, і запорозькі булдимки, і тульські флінти, і турецькі яничарки. І вишикувані в одному рядку списи, піки, ратища для людини того часу — не те саме. Певне, не тільки назвою різнилися козацький спис і піка утворених на початку 80-х років XVIII ст. пікінерських полків» ⁴⁸. Така комічна строкатість у переліку однотипних предметів є звичною і природною для бурлескно-травестійного віршування Котляревського. До травестійного обігравання належить, за слушним спостереженням О. Ставицького, і «змішування прикрас на стародавній, середньовічній та тогочасній зброї», де Вулкан обіцяє розмістити «ще й брязкальця та дзвінки, доречні на кінській збруї, дитячих іграшках, але не на спорядженні воїна» ⁴⁹:

Палаш, шишак, панцир зо щитом,
Все буде золотом покрито,
Як тульськії кабатирки;
Насічка з черню з образками,
І з кунштиками, і з словами,
Скрізь будуть брязкальця, дзвінки. [V, 28]

*     *
*

Налаштованість на перелицювання «Енеїди» в бурлескному стилі та загалом на сміхотворення зумовила подекуди відхід від етнографічної вірогідності, що небезпідставно закидав Котляревському Пантелеймон Куліш. Від імені хуторян у третьому з «Листів з хутора» («Чого стоїть Шевченко яко поет народній», 1861) він стилізував: «<...> в його Еней про рідну матір перед громадою такі речі говорить, що хоч втікай із хати; слухайте, як він нашими звичаями ганьбує <...>» ⁵⁰. І справді, як скоїлося лихо (загорівся флот), Еней поводиться зовсім не як взірцевий персонаж української уснопоетичної творчості: у розпачі впадає у богохульство та ганьблення рідної матері — «Олимпських шпетив на всю губу, / Свою

⁴⁷ Коментар до «Енеїди» Івана Котляревського та його історія // Котляревський І. Енеїда: Поема / Коментар уклав О. Ф. Ставицький. — С. 224-225.

⁴⁸ Там само. — С. 268.

⁴⁹ Там само. — С. 272.

⁵⁰ <Куліш П.> Листи з хутора. Лист III: Чого стоїть Шевченко яко поет народній. — Пб., 1861. — С. 5.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 106

і неню лаяв любу» [II, 51], обзиваючи її повією та звідницею і звинувачуючи в тому, що вона з того світу не дбає про нього:

І ненечка моя рідненька
У чорта десь тепер ґуля;
А може, спить уже п'яненька
Або з хлоп'ятами ганя.
Тепер їй, бачу, не до соли,
Уже, підтикавши десь поли,
Фурцює добре, навісна.
Коли сама з ким не ночує,
То для когось уже свашкує,
Для сього тяжко поспішна. [II, 55]

Тут ідеться, звичайно, про Венеру, проте в українізованій травестії реляції Еней — Венера переводяться з антично-міфологічного ракурсу в близький авторові національно-побутовий. Така агресивно-свавільна поведінка персонажа цілковито суперечить поведінці українських фольклорних героїв, котрі потрапляють у біду, як-от у народній думі про Олексія Поповича чи в її варіанті — думі про бурю на Чорному морі. Потопаючи у хвилях розбурханого моря, козаки смиренно моляться, сповідаються Богові й один одному у своїх гріхах, зокрема — у непоштивому ставленні до батька-матері, каються, благають прощення — і хвиля затихає, Господь милосердний рятує їх. Звідси виводиться народно-християнська мораль:

От тим би то, панове, треба людей поважати,
Панотця й паніматку добре шановати;
Бо которий чоловік теє уробляє,
Повік той щастє собі має,
Смертельний меч того минає:
Отцева й матчина молитва зі дна моря виймає,
Од гріхів смертельних душу одкупляє,
На полі й на морі на поміч помагає!

На цих повчальних рядках романтик Куліш побудував свій параболічний роман «Михайло Чарнышенко, или Малороссия восемьдесят лет назад» (1843), узявши їх за епіграф ⁵¹, тож природно, що він сприйняв щойно наведену строфу з «Енеїди» як пародію на народний менталітет.

А досі не пояснена загадка, чому Котляревський подав таке етнографічно неправдиве і невластиве українському народові зображення синового ставлення до матері, розгадується просто: на жаль, український травестатор тут необачно пішов за своїм російським попередником Осиповим, переспівавши його жартівливі слова про те, як Еней

в исступлении великом
Олимпских всех богов бранил
Красноречиво, молодецки,
По-руски [так! — Є. Я.], а не по-немецки,
Витиеватыми речьми;
Как водится обыкновенно
В разбранке всякой непременно
Меж добрыми всегда людьми. [II, с. 123]

⁵¹ Кулиш П. А. Михайло Чарнышенко, или Малороссия восемьдесят лет назад. — К., 1843. — Часть первая. — С. 5; Часть вторая. — С. 5; Часть третья. — С. 5. Куліш скористався з варіанту думи, надрукованого у збірці: Украинские народные песни, изданные М. Максимовичем. — М., 1834. — С. 14.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 107

У цій строфі прострумовує натяк на германізованого Енея Блюмауера, з яким Осипов порівнює свого русифікованого Енея, кажучи, що його герой лається крутіше від німецького. Котляревський же ще більше наситив Енеєві нарікання бурлескно-сороміцькою семантикою, аніж Осипов, який віршував:

«А матушка моя родная,
Конечно, где-нибудь в гульбе;
И, видно, с кем-нибудь гуляя,
Не помнит уж и о себе.
Тепер ей, видно, не до сына;
Но, знать, какой-нибудь детина
Сердчишко и у ней зажег.
Иль может быть, что на досуге
Какой-нибудь своей подруге
Готовит где-нибудь ночлег». [II, с. 125]

І хоча Куліш не порівнював ці (та інші) строфи у травестіях Осипова та Котляревського, усе ж, маючи органічне чуття української національної психології, він безпомильно відчув, що поведінка Енея в цій сцені поеми Котляревського цілковита чужа українським народним звичаям.

*     *
*

За твердженням Ігоря Лімборського, «топоси їжі і напоїв у Котляревського виконують й іншу функцію — це не лише фізіологічний процес прийому їжі, а й важливий ритуал, який об'єднує всіх учасників, ламаючи будь-які соціальні і духовні бар'єри між ними» ⁵². Проте уважне читання тексту української травестії дає змогу переконатися, що зображені бенкети, поминки й інші застілля виявляють, окрім ритуалу певного (але не суцільного) єднання, також і соціальне (станове) відчуження учасників. Картина бенкетування в Дидони ще ієрархічно не виокремлює Енея з ватаги троянців, хоча своїми якостями — «моторний, / Ласкавий, гарний, і проворний» [І, 40] — він виділяється серед них та природно опиняється в центрі авторської уваги. А вже на Сицилії «добрий цар» Ацест частував Енея в себе «в хаті», тоді як інших троянців «відпустили на кватері» [II, 5, 7]. Під час поминок по батькові Еней гоститься не з усіма, а відокремлено, в елітному товаристві — «зо старшиною / Анхиза добре поминав». І лише опісля, як «протверезився, / Пішов к народу» і по-панськи,

З кишені винявши півкіпки,
Шпурнув в народ дрібних, як ріпки,
Щоб тямили його обід. [II, 15]

Далі на бенкеті, що в нього переросли поминки, знову «Еней з панами реготавсь» [II, 39]. В описі поминок в Осипова теж наявне соціальне розмежування — на безкультурну «чернь», ласу до дармових наїдків та напоїв (вина й горілки), і «знать», яка потішається видовищними грищами:

Меж тем как чернь сим забавлялась,
Купаясь по уши в вине,
Вся знать по-барски занималась
Совсем в особой стороне.

⁵² Лімборський І. Творчість Івана Котляревського: Авторська індивідуальність, європейські паралелі, порівняльна поетика. — Черкаси, 2010. — С. 35.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 108

Там для господ и всех придворных
Набрал Еней робят [так! — Є. Н.] проворных,
Чтоб позабавить их борьбой; [II, с. 93].

За таким розмежуванням та дистанціюванням, певно, й пішов Котляревський.

Щоправда, ступивши на Латинську землю, Еней збирає усю свою «ватагу» на спільну трапезу й сам їсть та п'є зі своєю «голотою» — так відбувається ритуальне єднання «троянства» через «потрави» й «горілку» [IV, 27-31] напередодні вирішальних випробувань кровопролитною війною, що випаде на їхню долю. На щедрому прийнятті в аркадського царя Евандра «Еней з своїми» також разом — «гості доказали, / Що жить вони на світі знали: / Пили за жизнь — за упокой» [IV, 20]. Та вертаючись до свого «городка» («нової Трої»), Еней уже не з простими троянцями й даними йому в поміч аркадянами, а «З Паллантом в човні частовався, / Поїв всю старшину, як міг» [VI, 22]. Еней, що фігурує в поемі як «кошовий», «гетьман» і «князь», під час трапези то ритуально зрівнюється з «троянським плем'ям», то так само ритуально (а також за усталеним звичаєм) зберігає дистанцію до своїх підлеглих.

Показовим є «гуляння» «В коротке мировеє врем'я» між латинським і троянським племенами, коли «чарочка пішла кругом»: «Ділились дружно тютюном», разом «пили», «трудились», завдяки чому були «як близькая рідня» [VI, 88].

*     *
*

Як поет-етнограф Котляревський цілком оригінальний. Якщо Осипов насичував свою травестію російськими етнографічними деталями, то Котляревський — українськими (притім обидва змальовували й чужоземні предмети, адаптовані в національній культурі). Досить порівняти деякі зображення тих самих епізодів в обох травестаторів (наприклад, повищі зіставлення навчання троянців латини й опису картин у латинського царя), щоб переконатися, оскільки український травестатор самодостатній, а притім дотепніший, цікавіший, яскравіший і глибший у своїх етнографічних малюнках та екскурсах, аніж російський.

Продовжуючи традицію бурлеску і травестії, популярну в українському та російському письменстві XVIII ст., і спираючись на народну сміхову культуру, «Енеїда» Котляревського небувалою доти мірою розвивала речову предметність української літератури в тому ж комічно-етнографічному насвітленні. Цим шляхом підуть послідовники-сміхотворці (так звана котляревщина), аж поки романтики не нададуть літературній етнографії поважного, навіть ідеалізованого, а то й символічного забарвлення.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 109

Фольклоризм

За відомостями першого біографа Котляревського, його добре знайомого Степана Павловича Стебліна-Камінського, поет залюбки бував на зборищах і забавах простолюду й, відповідно перевдягнений, брав у них участь, слухав і навіть записував народні пісні та слова, вивчав мову, спостерігав за народними звичаями та обрядами, цікавився повір'ями й переказами українців, а відтак сам вживав у розмовах — завжди доречно — прислів'я ¹. «Он знал наизусть бездну пословиц, народных поговорок, сказок, присказок украинских и песен <...>» ².

76 українських прислів'їв та приказок, що їх зібрав Котляревський, увійшли до першої книжки збірки Івана Снєгирьова «Руские [так! — Є. Н.] в своих пословицах: Рассуждения и исследования об отечественных пословицах и поговорках» (Москва, 1831), де їх уміщено серед українських зразків цього фольклорного жанру, разом з тими, що передруковані з «Грамматики малороссийского наречия» Олексія Павловського (Санкт-Петербург, 1818), під заголовком «Малороссийские пословицы и поговорки», усього числом 91 ³, із вказівками від упорядника та коментатора, що доповнення до прислів'їв та приказок, узятих з посібника Павловського, одержано «от Котляревского, творца "Малороссийской Энеиды"» і що це зразки, «заимствованные у гг. Котляревского и Павловского» ⁴.

У розмові з 25-річним Ізмаїлом Срезневським, що відбулася 11 липня 1837 p., 68-річний Котляревський висловив побоювання, що тогочасне захоплення збиранням народної поезії є породженням моди, а тому виявляється поверховим і може швидко минути, через що не вдасться зібрати всіх старовинних пісень і дум, які помітно зникають (забуваються) серед народу. «Коли б то так усі за діло приймались! Та ще коли б не москалі, а наші», — казав він, пожвавившись, Срезневському українською мовою, коли той розповів йому про свої спроби збирання фольклорних скарбів, власні задуми і сподівання. З цієї розмови ⁵, однак, видно, що до фольклорних перлин Котляревський ставився як до пам'яток мину-

¹ Стеблин-Каминский С. Биографический очерк жизни Ивана Петровича Котляревского. — С. 16, 30.

² Стеблин-Каминский С. Воспоминания об И. П. Котляревском (Из записок старожила). — С. 11.

³ Снегирёв И. Руские в своих пословицах: Рассуждения и исследования об отечественных пословицах и поговорках. — М., 1831. — Книжка 1. — С. 104-110.

⁴ Там само. — С. 33, 104. Які саме прислів'я та приказки належать Котляревському, встановив уперше Сергій Якимович, порівнявши їх зразки у збірці Снєгирьова та граматиці Павловського (Якимович Сергій. Приповідки І. П. Котляревського // Етнографічний вісник. — 1928. — Кн. 7. — С. 207-210). Прислів'я та приказки, що їх достачив Снєгирьову Котляревський, передруковано у вид.: Кирилюк Є. Іван Котляревський: Життя і творчість. — К., 1981. — С. 106-107.

⁵ Срезневский Bс. Знакомство И. И. Срезневского с И. П. Котляревским // Киевская старина. — 1899. — Кн. 1: Январь. — С. 7-8.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 110

лого, а перспективу літературного розвитку пов'язував усе-таки з використанням не так уснословесних, як новочасних книжних форм (на практиці вдавався насамперед до жанрових та версифікаційних). При цьому, змалку засвоївши живу народну мову з поточного мовлення, фольклорно-обрядового вжитку, Котляревський у дусі часу залюбки черпав і з уснословесної скарбниці. Так, перелицьовуючи Вергілієву «Енеїду» в бурлескно-травестійному стилі, спирався на багатющий фольклорний досвід, народну естетику, усні оповіді («Писну — як од старих чував» [III, 42]), апробував різні способи фольклоризації.

З різною естетичною та стилістичною метою (переважно, звичайно, для створення комічного ефекту, але також для узагальнювальної характеристики життєвих ситуацій, народно-епічної героїзації зображуваного) в «Енеїді» широко використано народні порівняння, прислів'я, приказки, примовки, ходячі афоризми, голосіння та прокльони, народнопісенні ремінісценції, казкові реалії. Автор не раз вдається до мозаїчного нагромадження в одній строфі усталених народних словосполучень — так виникає явище їх ампліфікації. Найчастіше нанизуються влучні порівняння:

Щодень було у них похмілля,
Пилась горілка, як вода;
Щодень бенкети, мов весілля,
Всі п'яні, хоть посуньсь куда.
Енеєві так, як болячці
Або лихій осінній трясці,
Годила пані всякий день.
Були троянці п'яні, ситі,
Кругом обуті і обшиті,
Хоть голі прибрели, як пень. [І, 38];

Не так-то робиться все хутко,
Як швидко оком ізмигнеш;
Або як казку кажеш прудко,
Пером в папері як писнеш. [1,42];

Напали з хмелю перелоги,
Опухли очі, як в сови,
І ввесь обдувся, як барило <...> [II, 16].

Деякі кухенно-побутові та зоологічно-пейзажні порівняння скидаються на народні, хоч можуть бути авторськими:

Як гуща в сирівці іграє,
Шиплять, як кваснуть, буряки,
Як против сонця рій гуляє.
Гули сі так небораки <...> [III, 57].

Інколи гумористичне порівняння побудоване на основі звичних життєвих ситуацій: Еней «умився і убрався, / Як парубійка до дівок» [І, 34]; «Мутив, як на селі москаль» [І, 40]. З воєнного досвіду автора потрапив до поеми вислів: «воїн без вина — хом'як» [IV, 117].

За спостереженням Юрія Шевельова, для «Енеїди» Котляревського характерною є «конкретність локалізації порівнянь, їхній наочно-матеріальний склад», що «споріднює їх з порівняннями приказково-прислівного фольклору»:

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 111

На ярмарку як слобожане
Або на красному торгу
До риби товпляться миряне,
Було на сьому [перед Стиксом. — Є. Н.] так лугу. [III, 56];

Що не було, все поз'їдали,
Горілку всю повипивали,
Як на вечері косарі. [IV, 29];
Не так розсердиться добродій,
Коли пан возний позов дасть;
Не так лютує голий злодій,
Коли немає що украсть;
Як наш Латин тут розгнівився <...> [IV, 86] ⁶.

Для характеристики персонажів, їхніх психологічних станів, різних життєвих ситуацій в «Енеїді» майстерно завіршовано прислів'я та приказки (дослівно або, частіше, в переінакшеному вигляді). Одні з них мають гумористичне, іронічне забарвлення («Коту гладкому не до мишки» [V, 48]), інші — поважне («Злость, кажуть, сатані сестриця» [V, 56]), хоча в бурлескному контексті поеми й вони набувають переважно сміхових конотацій («Де їсться смачно, там і п'ється» [V, 20], «Ледащо син — то батьків гріх» [V, 35]). Розважливим українським прислів'ям «Нужда закон переміняє (ломить)» ⁷ Котляревський супроводив комічний перелік заходів, ужитих латинцями для підготування до війни й поданих у стилі фольклорних небилиць:

Нужда перемінить закони!
Квачі, помела, макогони
В пушкарське відомство пішли; [IV, 104].

Деякі приказки походять із народних анекдотів як наслідок їх редукції («Не втне <...> Панько Оришки» [V, 48]). В окремих випадках вкраплено російські прислів'я та приказки: «діло краситься кінцем» [IV, 56], «За шаг алтина не проси» [IV, 83], «От на ловця звір наскакав» [IV, 37] ⁸. Це свідчить про те, що Котляревський засвоював паремії з розмовної мови різного свого оточення, не цурався й російських влучних висловів (цим мова «Енеїди» також відбиває процес часткового зросійщення тодішнього українського живого мовлення).

Деякі прислів'я Котляревський запозичив із російської травестії, переробивши їх на український лад або знайшовши їм українські відповідники, як-от у строфі, що в ній бачимо цікаве явище ампліфікації повчальних прислів'їв. З приводу Аматиних сподівань на те, що Турн буде її зятем, автор зауважує:

Коли чого в руках не маєш,
То не хвалися, що твоє;
Що буде, ти того не знаєш,
Утратиш, може, і своє.
Не розглядівши, кажуть, броду,
Не лізь прожогом перший в воду,

⁶ Шевельов Ю. В. Традиція і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського. — С. 145-146.

⁷ Українські приказки, прислів'я і таке інше: Збірники О. В. Марковича та інших; Уклав М. Номис. — К., 1993. — С. 435 (№ 9770).

⁸ Плющ П. П. Мовні засоби гумору в «Енеїді» І. Котляревського: Спецкурс. — К., 1959. — С. 35-36.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 112

Бо щоб не насмішив людей.
І перше в волок подивися,
Тогді і рибкою хвалися;
Бо будеш йолоп, дуралей. [IV, 26]

У цій строфі криються ремінісценції (навіть на рівні римування дієслів другої особи однини: маєш — знаєш) із двох різних (розміщених недалеко одна від одної) строф частини четвертої «Енейды» Осипова. З приводу тих-таки матримоніальних сподівань Амати російський автор удається до резонерства:

Но не хвались на рать пошедши,
Пословица у нас идет,
А с рати похвалися шедши.
Превратен стал весь ныне свет.
Что есть в руках, то только наше;
А в людях видишь хоть и краше,
Но надобно еще достать.
А наперед что загадаешь
И что зараньше полагаешь,
Того никак не окончать. [IV, с. 21]

Далі ворожбит Фавн повчає царя Латина:

«В реке не испытавши броду,
Идти не суйся в быстрину;
Наквасишь, потонувши в воду <...>» [IV, с. 28] ⁹.

Осілу в пам'яті приказку з першої та другої частин Осипова: «Кто чем богат, то тем и рад» [I, с. 49] ¹⁰ — Котляревський відтворив у частині третій: «Хто чим багат, то тим і рад» [III, 124]. Щоправда, є й українська приказка: «Чим багаті, тим і раді» ¹¹, але в Котляревського явно вжито кальку з російської.

Залюбки послуговуючись народними прислів'ями та приказками, Котляревський як вдумливий і віртуозний версифікатор з багатим життєвим досвідом творив не раз власні, авторські афоризми, як ось «знамените», за висловом Д. Чижевського ¹²:

Мужича правда єсть колюча,
А панська на всі боки гнуча <...> [VI, 97].

В афористичних сентенціях поет висловлював свої влучні спостереження над суспільним та приватним життям, людською психологією і долею, піднесені почуття козацького побратимства, національного, зокрема військового, обов'язку, як ось у цих найвідоміших з поеми висловах, що стали крилатими:

Від тебе не одстану зроду,
З тобою рад в огонь і в воду,
На сто смертей піду з тобой. [V, 74];

⁹ В Осипова надруковано Фаун, але для збереження ямбічної метрики треба читати Фавн: «Сей Фаун, Латину бывши дядя», «Не рад был Фаун сему приходу» [IV, с 27], «Как Фаун кудесил чудеса» [IV, с. 30], «Не даром Фаун меня морочил» [IV, с. 50].

¹⁰ У другій частині: «Кто чем богат, тот тем и рад» [II, с. 85].

¹¹ Її вкладено в уста одного з персонажів «малоросійської опери» «Купала на Івана» Степана Писаревського (Стецька Шерепері), виданої в Харкові 1840 року (Писаревсъкий С. Купала на Ивана: Малороссийская опера в трёх действиях // Українські поети-романтики 20-40-х років XIXст. — К, 1968. — С. 481).

¹² Чижевський Д. Історія української літератури від початків до доби реалізму. — С. 339.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 113

Де общее добро в упадку,
Забудь отця, забудь і матку,
Лети повинность ісправлять; [V, 77];

Любов к отчизні де героїть,
Там сила вража не устоїть,
Там грудь сильнійша од гармат. [V, 94]

Тож завдяки майстерно вишліфуваним фразам відбувався зворотній процес: уже в перших десятиліттях поширення української «Енеїди» особливо влучні авторські вислови з неї стали вживатися серед народу як прислів'я та приказки. Деякі з них наведені в опублікованій 1861 року статті полтавця Олександра Терещенка, який чув їх особисто:

«Він, взявши торбу, тягу дав.
(Говорят о мнимом храбреце.)

Чи рибу з Дону везете?
Чи, може, виходці-бурлаки?
Куди, прочане, ви йдете?

Хіба ріжна ти захотів?

Чи се і ти пустивсь в ледащо?

Кому не жаль своїх зубів?

Чим більш журитися — все гірше!

Буває щастя скрізь поганцям.

Пили, іграли, женихались —
Ніхто без діла не сидів.

<...>

Так вічной пам'яті бувало
У нас в Гетьманщині колись!

Жінки! Коли б ви більше їли,
А менш пащекувать уміли,
Були б в раю ви і за се.

Чи дуже спиться,
Як доля проти нас яриться?» ¹³

Унаслідок того, що Котляревський творчо переробляв народні прислів'я та приказки, пристосовуючи їх під ритміку «Енеїди», вдавався до запозичень із російської травестії, а також творив власні афористичні вислови, які відтак набули поширення серед народу, не раз важко достеменно встановити, де народні прислів'я та приказки, а де — авторські афоризми.

Прикметною особливістю «Енеїди» Котляревського є те, що в ній

«щедро і творчо використано незчисленні скарби народного гумору, запаси хвистких виразів, розроблені в сатиричному [точніше сказати: сміховому. — Є. Н.] фольклорі, переважно розмовному, а не пісенному, з усією їх конкретністю і солоністю.

Орієнтація на розмовну усну мову, на відтворення її в поемі виявляється і в тому, що часто в поемі чуємо ніби безпосередньо вихоплену розмовну інтонацію» ¹⁴.

¹³ <Терещенко А. В.> Иван Петрович Котляревский. — С. 174-175.

¹⁴ Шевельов Ю. В. Традиція і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського. — С. 149.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 114

Розмовну інтонацію вкладено у вуста як автора (наратора), так і — ширше — персонажів.

Водночас в «Енеїді» виявлено помітну увагу й до українського пісенного фольклору різних жанрів (історичні, весільні та жартівливі пісні, колядки, думи, голосіння). Троянці співають народних пісень «Козацьких, гарних запорозьких» — «Про Сагайдачного співали, / Либонь, співали і про Січ» та ін. [III, 2, 3]. У першому випадку мається на увазі популярна історична пісня «Ой на горі та женці жнуть...», до якої в поемі Котляревський звертатиметься ще двічі. На вечорницях у потойбіччі «дівки та молодиці» «Весільних пісеньок співали, / Співали тут і колядок», а ще — «Загадовали загадок» [III, 131]. У цьому описі вечорниць [III, 131-132] варто звернути увагу на часте в «Енеїді» Котляревського й характерне для нього в цій поемі нанизування явищ і предметів одного ряду, надто ж пов'язаних якимось ритуалом, навіть коли вони в дійсності не трапляються в одночассі. Автор перелічує те, що загалом відбувається на вечорницях, які тривають від осені до початку Великого посту, й не робить прив'язки до конкретної дати церковно-народного календаря (влаштовують ігри, співають пісень, на різні лади ворожать, загадують загадки, дівчата заплітають коси). Унаслідок цього в одне дійство зведено те, що діється на вечорницях (і то переважно святкових) зазвичай різного часу: весільних пісень насправді співають восени або після різдвяних свят, коли настає пора весіль (на весільних вечорницях), а колядок — на різдвяні свята; дівчата гадають на так званих Андріївських вечорницях — у ніч під святого Андрія (30 листопада ст. ст.) та згодом у ніч проти Нового року (Старого).

Для створення ефекту зниження в бурлескному зображенні військового запалу латинян, що готуються до війни, Котляревський послуговується гротескними засобами народнопісенних нісенітниць і небилиць:

Для куль — то галушки сушили,
А бомб — то з глини наліпили,
А слив солоних — для картеч;
Для щитів ночви припасали,
І дна із діжок вибивали,
І приправляли всім до плеч.

Соснові копистки стругали
І до боків поначепляли
На валяних вірьовочках;
Із лик плетені козубеньки,
З якими ходють по опеньки,
Були, мов суми, на плечах. [IV, 105, 106]

Уже помічено, що в цьому випадку «Котляревський дотримується народної манери висміювання ворожих гope-вояк» ¹⁵, виявної зокрема у пройнятій історичним гумором пісні «Ой був ляшок морквяний, коник буряковий» ¹⁶:

Ой був ляшок морквяний, коник буряковий,
Шапка на нім маковая, жупан лопуховий;
Кунтушина огіркова. Пояс з кукурузи,

¹⁵ Гончар О. І. Українська література передшевченківського періоду і фольклор. — К., 1982. — С. 35.

¹⁶ Житецкий П. «Энеида» Котляревского и древнейший список её в связи с обзором малорусской литературы XVIII века. — С. 153.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 115

Чоботята з ріпи, підв'язка з гарбузи,
А пістолі з качана, кулі з бараболі,
А шабелька з пастернаку, піхви із квасолі <...> ¹⁷.

У такій самій манері Котляревський описує «муштру» латинських новобранців:

Дівки на прутах роз'їжджали,
Ціпками хлопців муштровали,
Старі ж учились кидать в ціль,
А баб старих на піч саджали
І на печі їх штурмовали,
Бач, для баталії в примір. [IV, 109]

Згідно з народним сміховим сприйняттям світу «навиворіт», Котляревський дотепно зображує, як латинці (іронічно: «славний народ»), формуючи «війську должносних» і готуючись до війни, усе робили невідповідно або й навпаки. При цьому, як зауважив Петро Волинський, згадкою про «златиї дні Астреї» «в замасковано іронічній, але недвозначно прозорій формі дав тут Котляревський їдку, злу характеристику не тільки державних діячів і чиновників, а й усього управління Катерини II», адже «численні автори вірнопідданських од, поем, комедій, комічних опер, журнальних статей вихваляли правління Катерини II як "вік Астреї", "царювання Астреї", "златії дні Астреї"» ¹⁸:

Були златиї дні Астреї,
І славний був тогді народ;
Міняйлів брали в казначеї,
А фиглярі писали щот,
К роздачі порції — обтекар;
Картьожник — хлібний добрий пекар,
Гевальдигером — був шинькар,
Вожатими — сліпці, каліки,
Ораторами — недоріки,
Шпигоном — з церкви паламар. [IV, 118] ¹⁹

Літературні джерела образу Астреї, або Астраї (у грецькій міфології — богині справедливості, яка в золотому віці правила світом), сягають «Буколік» Вергілія, де в четвертій еклозі зображено майбутнє настання «золотого віку», пов'язане з появою Діви (Астреї) та народженням божественного дитятка. Пізніше ця картина стала архетипною для змалювання «золотого віку» в поезії та живописі, а ім'я Астреї — одним із титулів Катерини II, оскільки Олександр Сумароков, Василь Майков, Василь Петров, Гаврило Державін в одах міфологізували прихід Астреї-Катерини під знаком встановлення законності й викорінення суспільних вад, оспівували її царювання як «златой век», «златые дни», «златое время». Оддав цьому данину навіть Василь Капніст, відомий український автономіст, борець проти російської колонізації та закріпачення Слобідської та Лівобережної України ²⁰: «А ты, о Росс непобедимый! /<...>/ Дерзай: тебя Екатерина / Ведёт, <...> /

¹⁷ Українські народні пісні в записах Осипа та Федора Бодянських. — К., 1978. — С. 207.

¹⁸ Волинський П. К. Іван Котляревський: Життя і творчість. — С. 117.

¹⁹ Фигляр (фіґляр) — театральний блазень; обтекар — аптекар; гевальдигер — офіцер, який виконував обов'язки поліцейського в тодішній російській армії; недоріка — заїка (останнє слово — за поясненням Котляревського: Котляревський І. П. Повне зібрання творів. — К., 1969. — С. 384).

²⁰ «З метою повернення самостійності Укр<аїнської> д<ержа>ви встановив контакти з антицаристськи налаштованими колами Польщі, 1791 вів переговори з прусським ко-

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 116

И имя кроткия Астреи / Во звёздных светится кругах» («Ода на объявление войны Портою России, 1787^го года августа 5^го дня») ²¹. Вільнодумний поет не втримався од того, щоб вітати «гимн Астрее» у величальних одах Державіна, який оспівував «великие дела / Царицы, что победой громкой / Моря и сушу потрясла» («Ода, Ломоносов», поч. 1800-х pp.) ²². Однак уже Микола Карамзін в оді «Его Императорскому Величеству Александру I, самодержцу Всероссийскому, на восшествие на престол» (1801) і саркастичному вірші «Гимн глупцам» (1802) критично відгукувався про «златой век» Астреї-Катерини, який асоціювався у нього з розпустою, фаворитизмом, нехтуванням законів і безглуздим гедонізмом. Символіка Астреї виявилася надзвичайно популярною серед російських масонів, які вбачали в ній свою заступницю. Масонські ложі, названі ім'ям Астреї, були відкриті у Петербурзі (1775), Москві (1783), причому перші ложі (середини 1770-х) активно використовували «астрейні» конотації образу Катерини. Найвпливовішою стала Велика, керівна ложа «Астрея» (1814) ²³. Відомо, що Котляревський належав до масонської ложі «Любовь к истине», що була організована у Полтаві 1818 року і входила до Петербурзької масонської ложі «Астрея», але це було вже після того, як він склав частину четверту «Енеїди» з її строфою про Астрею.

Піддавши алюзійному гротескно-сатиричному висміюванню царювання Катерини II, Котляревський переходить до самодостатнього сміху над підготуванням до війни в Латії:

І все робили назворот:
Що строїть треба, те ламали,
Що треба кинуть, те ховали,
Що класть в кишеню, клали в рот. [IV, 119]

Утім, поштовх до використання фольклорної поетики нісенітниць і небилиць, художньо-словесного засобу «зображення навпаки» йому дали відповідні місця у травестії Осипова, розписані ширше і строкатіше (але алюзії на Астрею-Катерину в нього немає):

А для зарядов боевых
Из всех контор, архив, приказов

ролем Фрідріхом-Вільгельмом II про можливість підтримки останнім збройного повстання укр<аїнських> автономістів проти царського уряду» (Матих В. М. Капніст Василь Васильович // Енциклопедія історії України. — К., 2007. — Т. 4. — С. 96). Безпосередньо з королем Капніст не зустрічався, а мав аудієнцію у Берліні 24 квітня 1791 р. у пруського кабінет-міністра Герцберга, про що той письмово сповістив короля (Єкельчик С. Василь Капніст // Історія України в особах: IX—XVIII ст. — К„ 1993. — С. 388-389). Про В. Капніста як українського патріота див. також: Оглоблин О. Василь Капніст // Оглоблин Олександер. Люди старої України. — Мюнхен, 1959. — С. 49-114.

²¹ Капнист В. В. Ода на объявление войны Портою России, 1787^го года августа 5^го дня // Собрание сочинений: В 2 т. — М.; Л., 1960. — Т. 1: Стихотворения. Пьесы. — С. 104-105. Першодрук в «Сочинениях» Капніста (СПб., 1796).

²² Капнист В. В. Ода, Ломоносов // Собрание сочинений. — Т. 1. — С. 175-176. Першодрук: Капнист В. Лирические сочинения. — СПб., 1806. — С. 219-220. Про В. Капніста як українського та російського письменника, то «українського патріота, задіяного у політичних конспіраціях», то «бомбастичного хвалителя подвигів російської зброї», про «роздвоєність душі В. Капніста, як це було і в пізнішого М. Гоголя», «національну двоякість» його літературного «я» див.: Шевчук В. Василь Капніст в українському контексті // Шевчук В. Муза Роксоланська. — Кн. друга. — С. 621-629).

²³ Див.: Проскурина Вера. Миф об Астрее и русский престол // Новое литературное обозрение. — 2003. — № 63. Також на сайті: Журнальный зал: Русский толстый журнал как эстетический феномен. — Режим доступу: http://magazines.russ.ru/nlo/2003/63/pros.html.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 117

Набрали кучами указов,
Катать патроны чтоб из них.

Для лучшей в войске дисциплины
И строгости во всех полках
Должны там были все мужчины
У жен своих побыть в руках,
По крайней мере, сутки трои
И страшные от них побои
Со многой бранью претерпеть,
Дабы потом самим собою
И над солдатскою толпою
Как должно властвовать уметь. [IV, с. 94]

Из вил навозных сделать копья
Приказано во всех полках;
А из тряпиц, мочалок, хлопья,
Поразжевавши их в зубах,
Скатали ядра и картечи.
Отняв заслонки все от печи,
Одели латников из них.
Хорунжие верхом с усами
На место знамя — с помелами
Стояли при полках своих. [IV, с. 95]

Петардой сделаны подушки,
А бомбами — с песком мешки. [IV, с. 96]

Конфетчики взялись патроны
И картузы приготовлять;
Колбасничьи отцы и жоны
Их подрядились начинять.
Обойщик делал батареи;
Насосник мастерил фузеи;
Минером выбран могиляк;
Артиллеристом сделан лекарь;
За инженера был аптекарь;
А пушки вычищал скорняк.

Десяцких выбрали в шпионы
<...>. [IV, с. 98]

Харчевники и маркитанты
Казну приставлены стеречь;
Трактирны щоголи и франты
Больных и раненых беречь.
Картежник выбран в комисары,
Проворы, плясуны, фигляры,
Борцы, кулачные бойцы,
Повесы, моты и транжиры
Назначены все в фуражиры;
В урядники же к ним купцы. [IV, с. 99]

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 118

Немає потреби доводити, що порівняння таких місць у текстах Осипова та Котляревського показує оригінальність, власну дотепність і поетичну майстерність українського травестатора.

Народна пісенність увіходить в «Енеїду» Котляревського у вигляді згадок, алюзій, часткового використання її художніх (переважно сміхотворчих) засобів, але також подекуди у формі знижених переробок, пародій і лише зрідка — фольклорних стилізацій (як-от у строфі «Не хмара сонце заступила...» [IV, 122]). Традиційно-фольклорний образ убачав Юрій Шевельов у заперечному порівнянні:

Князь Турн йому війну писав;
Не в пир, бач, запрошав напитись,
А в поле визивав побитись; [IV, 84] ²⁴.

Про пародіювання і стилізації скажу докладніше далі — у підрозділі «"Енеїда" з погляду літературних напрямів і течій», а тут зазначу, що на перешкоді народнопісенним стилізаціям в «Енеїді» Котляревського стояли, зокрема, сам просвітницько-класицистичний жанр травестійної поеми, зорієнтований на розмовну мову, та послідовно вжиті літературні версифікаційні форми — розмір (чотиристоповий ямб) і десятирядкова строфа. Як зазначив Юрій Шевельов,

«Елементи фольклорно-п ісенної мови розкидані по всій "Енеїді", але питома вага їх невелика, і рідко вони скупчуються в одному місці, надаючи цьому місцю пісенного забарвлення. <...> Котляревський <...> в травестованій поемі мислив собі елементи пісенно-фольклорної мови лише як поодинокі вкраплення, а не як основний будівний матеріал» ²⁵.

У цьому — мовностилістична особливість української «Енеїди», а не її вада.

Котляревський відтворює мовні особливості українського народного етикету — традиційно вживані звертання, привітання, побажання, примовляння, слова на прощання: «Здоров, синашу, ма дитятко!» [III, 129], «Пане-добродію», «Здоров, Еоле, пане-свату! / Ой, як ся маєш, як живеш?» [І, 5], «Нехай їй вічне царство, / Мені же довголітнє панство» [II, 1], «Помагай Біг, діти!» [II, 46], «пайматусю» [II, 48]. Поряд з народно-розмовними звертаннями, трапляються фольклорні: «Ганнусю, рибко, душко, любко, / Рятуй мене, моя голубко» [І, 60], «Прощай же, сизий голубочок! / <...> /Прощай, дитя, прощай, синочок!..» [II, 67]. За українським звичаєм, Зевс звертається до матері на Ви: «Та не турбуйтесь, паніматко!» [V, 66].

Водночас в «Енеїді» відбито й таку рису української народної ментальності, як схильність до прокльонів, — дослівно наведено деякі традиційні народні прокляття, лайки і посилання (без російських матюків). Покинута Дидона «Залаяла Енея так»:

Мандруй до сатани з рогами,
Нехай тобі присниться біс!
<...>
Щоб враг побрав вас всіх, гульвіс,
Щоб ні горіли, ні боліли,
На чистому щоб поколіли,
Щоб не оставсь ні чоловік,
Щоб доброї не знали долі,
Були щоб з вами злиї болі,
Щоб ви шаталися повік. [І, 55, 57]

²⁴ Шевельов Ю. В. Традиція і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського. — С. 166.

²⁵ Там само. — С. 165.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 119

П'яний «Ентелл-козак» закричав до троянців, які розбудили його: «Пійдіть лиш ви собі ік кату» [II, 25]. А Бахус «так ісп'яна» сказав Венері: «Пійди лиш ти к чортам, плюгава /<...>/ Нехай ізслизне твій Дарес» [II, 33]. «Сердешні» «троянки», покинуті «чоловіками», що загуляли,

Своїх троянців проклинали,
Що через їх так горювали,
Дівки кричали на весь рот:
«Щоб їм хотілось так гуляти,
Як хочеться нам дівовати,
Коли б замордував їх чорт». [II, 43, 44]

Мати загиблого Евріала істерично проклинає убивць:

Щоб ваш пропав собачий рід!
Щоб ваші ж діти вас побили,
Щоб з потрухом погиб ваш плід! [V, 114]

На думку вкласти прокльони в уста Евріалової матері-страдниці навів Котляревського Котельницький (у Вергілія вона не вдається до проклинань). Однак зміст прокльонів у Котельницького інакший, звичний для російського слововжитку:

«Мерзавцы, курвичи, буяны,
Кого лишили вы меня?
Безжалостные рутуляны,
Не будет белого вам дня:

Раздует пусть того горою
И в три погибели согнет
Со всей его семьей, роднёю,
Пусть глотку тот себе зальет,
Подавится краюхой хлеба
И, как свинья, не видев неба,
Погибнет в аде с головой!
Чтоб вас пострелом ²⁶ расстреляло
И мелким порохом взорвало,
Передушил бы домовой!» [V, с. 137-138]

Лайлива лексика вживається в «Енеїді» Котляревського не лише задля комічного ефекту, а й «в аспекті вербальної магії, зв'язаної з перетворенням. Справжню симфонію прокльонів-заклять обрушує на голову Енея і троянців Дідона в першій частині» ²⁷.

В одному з варіантів української народної картини «Козак Мамай», гумористично підписаному «Козак — душа правдивая, сорочки не має, / Коли не п'є, то воші б'є, / А все ж не гуляє», козак одклав бандуру й веде «війну» з настирними комахами ²⁸. Віддаленою ремінісценцією цього варіанта стала в «Енеїді» картина нічного козацького табору:

²⁶ Пострел (російське обласне) — апоплексія. — Є. Н.

²⁷ Яценко М. Т. На рубежі літературних епох: «Енеїда» Котляревського і художній прогрес в українській літературі. — К., 1977. — С. 98.

²⁸ Марченко Т. М. Козаки-Мамаї. — К.; Опішне, 1991. — С. 51-52; Білецький Платон. Образ, улюблений народом // Хроніка 2000: Український культурологічний альманах. — К, 1997. — Вип. 19/20. — С. 84, 85.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 120

Онучі инчі полоскали,
Другії лежа розмовляли,
А хто прудився у кабиць. [VI, 30] ²⁹

Фольклорно-мистецьке дійство репрезентовано в «Енеїді» згадкою про український ляльковий театр: опівночі в наметі Турн для розваги «дожидавсь тогді вертепа» [V, 47]. Риси вертепного персонажа надано й головному героєві та троянцям-«бурлакам» української травестії: постать «козака-запорожця <...> з українського вертепу — сміливого вояка, який не боїться і самого чорта», «містить у зародку усю амбівалентну структуру образу Енея та його троянців» ³⁰.

Принагідно (в описі Енеєвого щита) Котляревський алюзійно згадує і персонажів з українського, а також російського фольклору: «малий Телешик»,

                    змія,
Крилатая, з сім'ю главами
З хвостом в верству, страшна, з рогами,
А звалася Жеретія.
<...>
Котигорох, Іван-царевич,
Кухарчич, Сучич і Налетич,
Услужливий Кузьма-Дем'ян ³¹.
Кощій з прескверною ягою,
І дурень з ступою новою <...> [V, 44-45].

Трапляються алюзії й на інші казкові образи — персонажі та окремі чарівні предмети зі світу фауни, флори, неорганічного світу та матеріальної культури:

• баби й мороза (Ентелл до Дареса: «Зітру, зімну, мороз як бабу» [II, 27] — приклад інверсійного порівняння) ³²;

• кобилячої голови [II, 71];

• «хатки» «на ніжці курячій», в якій живе «бабище старая, / Крива, горбатая, сухая, /<...>/ Розхристана, простоволоса» (Сивилла) [III, 11,12]. В Осипова, як і у Вергілія, Сивілла зустрічає Енея у храмі Феба;

• килима-самольота:

Се килим самольот-чудесний,
За Хмеля виткався царя,
Літа під облака небесні,
До місяця і де зоря [IV, 48] ³³;

• скатертини-самобранки:

²⁹ Прудитися означає виганяти бліх з одягу на вогні, а також бити воші. Кабиця — похідне польове вогнище (Коментар до «Енеїди» Івана Котляревського та його історія // Котляревський І. Енеїда: Поема / Коментар уклав О. Ф. Ставицький. — С. 281).

³⁰ Яценко М. Т. На рубежі літературних епох... — С. 59.

³¹ Услужливий Кузьма-Дем'ян — казковий персонаж, Божий коваль, також цілитель, знахар. Прототипами цього фольклорного образу, що фігурував то як одна, то як дві особи, стали християнські святі Косма і Дам'ян — лікарі-безсрібники, близнюки, які жили в Сирії (III ст.). Православна і Греко-католицька церкви вшановують їх 14 (1) листопада.

³² Микола Сумцов убачав тут «вказівку на досить цікаву казку про бабу Докію» (Сумцов Н. Ф. Бытовая сторона в «Энеиде» И. П. Котляревского. — С. 157).

³³ «За Хмеля» — не історична прив'язка до Богдана Хмельницького, якого називали Хмелем, а фольклорна алюзія: походить од народної примовки: «За царя Хмеля, як людей була жменя», тобто дуже давно (Коментар до «Енеїди» Івана Котляревського та його історія // Котляревський І. Енеїда: Поема / Коментар уклав О. Ф. Ставицький. — С. 261).

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 121

Найбільше в тім вона прикметна,
На стіл як тілько настели
І загадай якої страви,
То всякі вродяться потрави,
Які на світі тілько єсть [IV, 49];

• «сап'янців-самоходів» [IV, 50];

• «збруї чудної», до якої «що ні доторкнеться, / Все зараз ламнеться і гнеться, / Її і куля не бере» [V, 41, 42], — тобто чудесного обладунку, що вручається казковому героєві його вищими покровителями;

• «зцілющої води» [VI, 127];

• «деревця золотого» [III, 64] — «яблуні» [III, 30] — та чарівної гілки з нього:

На нім кислиці не простиї
Ростуть — як жар, всі золотиї,
<...>
Із сього дерева зломити
Ти мусиш гільку хоть одну;
Без неї бо ні підступити
Не можна перед сатану [III, 27-28].

Хоч образ чудодійного талісмана — золотої гілки з чарівного дерева походить з античної міфології, усе-таки, за спостереженням О. Ставицького, «Еней у пошуках і добуванні золотої гілки зустрічає такі ж перешкоди, як і герої народних казок та легенд у походах за квіткою папороті» ³⁴. Щоправда, у Вергілієвій поемі фігурує гілка омели; яблуню Котляревський запозичив із травестії Осипова:

В лесу густом непроходимом,
На дереве одном, любимом
Мертвеческой земли богам,
Растут отменны наливные
Садовы яблоки большие;
<...>
Знай, те деревья не простые,
Какие в наших здесь садах;
На них все ветки золотые
Растут на гладеньких сучках; [III, с. 25].

Такий золотий сучок і відламав собі осиповський Еней [III, с 38].

До низки казкових алюзій в «Енеїді» Котляревського варто додати згадку про Хому та Ярему — комічних персонажів жартівливих пісень, анекдотів, лубочних картин, казок: у ворожому таборі сплячих рутульців Низ

Ремових <...> воїв
По одному всіх подушив;
<...>
Намацавши ж самого Рема,
Потиснув, мов Хому Ярема,
Що й очі вискочили преч; [V, 88].

На це порівняння кидає світло жартівлива народна пісня про Хому і Ярему як нездар і невдах: «Що Хома та Ярема — то роднії браття». Один до другого каже:

³⁴ Там само. — С. 242.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 122

Ходімо у церкву
Богу молиться.
Хома надів ризи,
А Ярема взяв книзи.
Де не взявсь піп да дяк —
Хома вискочив у двері,
А Ярема у вікно.
Як затис та й затис —
Та й Хому притис ³⁵.

Із народних повір'їв згадано зокрема образ вирію (в українській міфології — раю, куди на зиму відлітають перелітні пташки): Венера в хату до Нептуна «влетіла / Так, як із вирію сова» [II, 71]; Юнона, «Перевернувшися в зозулю, / Махнула в вирій напростець» [VI, 70]. Якщо в першому прикладі явлено порівняння, то в другому — міфологічний, а відтак казковий мотив перетворення людей (богів) на тварин. Із фантастичною казкою «Енеїду» Котляревського зближують і віщі сни Енея, збережені з Вергілієвої поеми (у першому з них йому являється батько, Анхиз, а в другому — «дід очеретяний» з Тибру).

Згідно з дослідженням Михайла Яценка, українська «Енеїда» споріднена з фантастично-героїчною казкою самою композиційно-сюжетною схемою, яку максимально наближено саме до казки (зокрема, замість наявних у Вергілія причиново-наслідкових дій персонажів, дія підпорядковується грі випадку). А також — загальною героїчно-комічною атмосферою, розбудовою образу центрального персонажа (художній обман казкової поетики: спочатку всього-навсього «Завзятійший од всіх бурлак» [1,1], в останніх частинах поеми «казковий Еней немовби віднаходить свою приховану сутність» — героїчну), персонажами-супутниками, обставинами дії (обов'язкова присутність Баби-Яги; зустріч головного героя із померлим батьком, мотивами лікування героя за допомогою цілющої води і трав у поєднанні з вербальною магією, одруження героя на царській доньці, успадкування ним царства, бенкету на весь світ тощо). Ні у Вергілія, ні в Осипова немає Сивиллиного наказу Енеєві не оглядатися, коли він зірве золоту гілку, — цей казковий мотив вводить Котляревський, творячи водночас казковий образ заклятої яблуні, яку охороняє нечиста сила:

«Зломивши ж, зараз убирайся,
Якмога швидше утікай;
Не становись, не оглядайся
І уха чим позатикай;
Хоть будуть голоса кричати,
Щоб ти оглянувся, прохати,
Гляди, не озирайсь, біжи.
Вони, щоб тілько погубити,
То будуть все тебе манити;
От тут себе ти покажи». [III, 29]

Ліс, що в ньому Еней має знайти чарівну гілку, у Вергілія реальний, а в Котляревського — казковий:

³⁵ Коментар до «Енеїди» Івана Котляревського та його історія // Котляревський І. Енеїда: Поема / Коментар уклав О. Ф. Сгавицькии. — С. 275-276; Українські народні пісні в записах Осипа та Федора Бодянських. — С. 269.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 123

Сей ліс густий був несказанно,
І сумно все в йому було;
Щось вило там безперестанно
І страшним голосом ревло; [III, 31].

Казковими є раптова поява (невідь-звідки) і зникнення (невідь-куди) персонажів (на відміну від Вергілія, де їхні дії мотивовані). Так, перед Дидоною «Тут плюсь — Еней, як будто з неба» [І, 23]; «Яга тут чортзна-де дівалась, / Еней остався тілько сам» [III, 30]; Дидона на тому світі, «Сказавши, чортзна-де пропала, / Еней не знав, що і робить» [III, 105] ³⁶.

Вдається Котляревський і до міфологічно-казкових перетворень-перевтілень. Волею Зевса троянські човни, щоб їх не попалив Турн, в українського поета перетворюються на мавок. Якщо «у Вергілія еринія Аллекто з'являється перед Аматою у власному образі і, відірвавши від своєї коси синю гадюку, вкидає її за пазуху Аматі», то «у Котляревського фурія Тезифона перекидається клубочком, котиться з Олімпу на землю і, перекинувшись ще раз гадюкою, заповзає Аматі в серце» ³⁷. Таке перевтілення придумав сам Котляревський, бо в Осипова, як і у Вергілія, Тезифона

Из адского волос убору
Шипящих ядовитых змей,
Одну сорвавши, похитрее
И в аде злобном посильнее
За пазуху впустила к ней. [IV, с. 63]

В «Енеїді» наявні також елементи побутової казки, пов'язані з комічним ефектом (грубі натуралістичні сцени й епізоди, солоні жарти, збіг випадкових обставин, несподіванки) ³⁸. Урешті, як слушно підсумував М. Яценко, «сакральний міф» Вергілія (варто додати: опосередковано, через російську травестію) «був, умовно кажучи, перетворений на профанну казку», в якій «читач з народу впізнавав в Енеєві свого героя, відомого йому з казок, небилиць, анекдотів, з героїчного епосу, — нехай комічного, в ореолі добродушної іронії і жарту, але не дегероїзованого» ³⁹.

Епічну нарацію Вергілія, зважаючи на її міфологічну основу, Котляревський трактує як казку:

Біда троянцям! Що робити?
А муза каже: «Не жахайсь,
Не хист їх Турну побідити,
В чужую казку не мішайсь». [V, 122]

Тож і свою псевдоміфоепічну розповідь він тлумачить як казку — також в уявному діалозі з музою:

О музо, панночко парнаська!
<...>
Нехай твій шепчеть голосок,
Латинь к війні як знаряжалась,

³⁶ Яценко М. Т. На рубежі літературних епох... — С. 91, 94-97.

³⁷ Там само. — С. 96.

³⁸ Том само. — С. 102-103.

³⁹ Там само. — С. 106.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 124

Всі опиши мундири, збрую
І казку мні скажи такую,
Якой іще ніхто не чув. [IV, 97]

У цьому Котляревський іде за Осиповим, який теж називає свою травестію казкою — уже перед її початком, у віршованій присвяті меценатові Іванові Степановичу Шешковському:

<...>я<...>
<...> выбрав древнюю побаску,
Скропал из ней смешную сказку;
По-новому совсем одел;
И, обернувши наизнанку,
Как будто свойскую землянку,
На новый лад в стихах запел. [I, с. 6, 7]

Далі на самому початку частини третьої Осипов знову асоціює свій твір із казкою: «Скоренько сказка говорится <...>» [Ill, с. 4]. А перед тим «любовною казкою» називає любовну історію Енея й Дідони: коли Еней одчалив, «Теперь конец любовной сказки / В Дидониных одних руках» [II, с. 68]. Котляревський підхоплює цю жанрово-стильову гру, розуміючи її умовність і, певно, вкладаючи в жанрове визначення поеми як казки семантику казкової оповіді й довільної вигадки з фантастичними елементами. Впадає в око, що стиль української «Енеїди» також позначений інтертекстуальною інкрустацією казковими зворотами. Одні з них покликані передати тривалість нібито реальної дії на відміну від швидкоплинності казкової оповіді: «Не так-то діється все хутко, / Як швидко кажуть нам казок <...>» [III, 4]. Інші увиразнюють незвичайність зображуваного:

Пером не можна написати,
Не можна і в казках сказати.
Яких було багацько див! [III, 69]

Ще інші сповільнюють дію, наче переривають її, заспокоюючи героя та готуючи його до нових подій і випробувань. Ворожбит Охрім до Енея:

Піди вкладися гарно спати,
А потім будеш і гадати,
Спочинь, та вже тогді міркуй! [II, 62]

Використані в «Енеїді» уснословесні гумористичні прислів'я та приказки, порівняння, засоби народнопісенних нісенітниць і небилиць, різноманітні казкові елементи, комічно забарвлені фольклорні образи Хоми і Яреми засвідчують, що Котляревський розбудовував сміхову культуру поеми не лише на бурлескно-травестійній традиції українського та російського письменства, а й на сміховому потенціалі української народної творчості, зокрема козацького фольклору. Показово, що поряд з назвами літературно-мистецьких жанрів і понять (комедія, ода, опера; книга, книжка, лицедійство — вистава, літопис, муза, персона — персонаж, піїт, стишок, рифма, театр) у творах Котляревського вжито й уснословесні (вертеп, жарт, загадка, казка, кобза, колядка, пісня, пословиця, приговорка).

І все-таки всі твори Котляревського за формою становлять літературні жанри (бурлескно-травестійна поема, комічна опера чи міщанська драма, водевіль, ода), а в «Енеїді» послідовно використано книжну ритміку і строфіку (чотири-

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 125

столовий ямб і десятирядкову строфу). Фольклорні елементи введено в структуру його творів як окремий вагомий складник. Уснословесні стилізації та інкрустації є лише частковим компонентом «Енеїди», «Москаля-Чарівника» і — більшою мірою — «Наталки Полтавки». Фольклорний елемент ніде не набуває самовистачального значення (як пізніше не раз у романтиків), а залишається підпорядкованим розвиткові художньої дії згідно з поетикою літературних жанрів.

Тож зберігає слушність давнє спостереження Юрія Шевельова:

«Котляревський у своїх спробах "серйозної" манери в "Енеїді" не зміг іще використати елементи пісенно-фольклорного стилю. Окремі мовностилістичні елементи пісенно-фольклорного стилю губляться серед інших, не скупчуються більш-менш компактно <...>. Переможцем виходить жива розмовна мова, <...> відібрана під кутом зору травестовано-бурлескного жанру переважно в своїх гумористично-сатиричних, подеколи дещо вульгаризованих проявах <...>».

Водночас Ю. Шевельов перебільшував, твердячи, ніби Котляревський «широко і плідно вніс у літературу, в поезію живу розмовну мову» ⁴⁰. Насправді ж цією домінантною рисою своєї «Енеїди» він продовжив традицію використання розмовної мови в українських бурлескно-травестійних віршах XVIII ст., а до того ж збагатив цю традицію неабияким досвідом російської бурлескно-травестійної поеми, також зорієнтованої на живу мовну стихію. Його «Енеїда» — це літературний твір із виразним наскрізним авторським первнем, вияву якого сприяли розмовна інтонація, властива бурлескно-травестійному стилю, і поширені в жанрі травестійної поеми авторські ліричні відступи, звернені до музи, читачів та персонажів. Просвітницько-класицистична естетична свідомість не дозволяла Котляревському вдатися в «Енеїді» до пісенно-фольклорного стилю, культивованого в преромантизмі й ранньому романтизмі, й таким чином розчинити своє авторське «я» у фольклорній імперсональності. Лише в сентиментально-реалістичних п'єсах письменник частково став на шлях народнопісенних стилізацій, інкрустувавши ними, як і справжніми фольклорними піснями, драматичне дійство з народного життя. Орієнтація переважно на живу розмовну мову й розмовну інтонацію виявилася не лише плідною за часів створення української «Енеїди» (а властиво, за доби вітчизняного Просвітництва), а й перспективною у процесі розвитку української літератури, бо запанувала згодом в епоху позитивізму й реалізму.

⁴⁰ Шевельов Ю. В. Традиція і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського. — С. 169.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 126

Природа сміхової культури

За спогадами сучасників, Котляревський вирізнявся розвиненим почуттям гумору. «Він був душею дружніх бесід, говорив розумно, весело, живо; ніхто краще за нього не передавав народних анекдотів», — читаємо у статті Вадима Пасека ¹. Мемуаристи сходяться на тому, що Котляревський мав славу неперевершеного оповідача анекдотів. Степан Стеблін-Камінський, зауваживши, що Котляревський «весело шутил, без насмешливости», також зазначив: «Никто не мог с таким замечательным искусством рассказывать анекдоты, как он» ²; навіть коли товариство

«состояло больше из дам, он предпочитал <...> занимать дам остроумными рассказами, прибаутками, анекдотами, которые у него лились рекою, и обыкновенно к концу сберегался такой анекдотец, от которого разбегались все слушательницы» ³;

«Вообще его рассказы, пересыпанные солью сарказма или юмора, с уменьем вести разговор, привлекали к нему невольно общее внимание. Само собой разумеется, большая часть анекдотов была взята из быта малороссиян, из родной сферы; иногда он сам вымышлял удачные анекдоты, вставляя французские фразы и слова <...>; но, по преимуществу, действующими лицами в его рассказах были малороссы» ⁴.

У листі до Ізмаїла Срезневського від 10 січня 1839 р. священик Йоан Мазанов, протоєрей Покровської церкви при Полтавському богоугодному (благодійно-лікувальному) закладі, куратором якого працював Котляревський, писав, що поет

«был оригинал в своём роде. Говаривал всегда остро, но нередко и с аттическою солью... Трудно было уберечься, чтобы он к чему не привязался, но всегда резонно; был душою общества, и где он, там всегда было не скучно. Но особенно его анекдоты были всегда преуморительны; даже и тогда, когда он, заболевши, почувствовал близкий конец жизни, то, когда приехал к нему доктор, он ему наотрез сказал: "Не поможе бабі кадило, коли бабу сказило". И решительно не захотел принимать никаких лекарств. Более от него никто ничего и не слышал» ⁵.

Тим часом піклувальництво богоугодною установою (у 1827-1835 pp.) аж ніяк не сприяло веселому, гумористичному світосприйняттю — радше навпаки, зважаючи на обов'язки, неабияку відповідальність і чималий обсяг роботи куратора:

¹ Пассек В. В. Із статті «Котляревский и его "Энеида", издаваемая в Харькове» // І. П. Котляревський у критиці та документах: Збірник статей, рецензій, висловлювань / Упорядкув., вступ, ст. та прим. А. Залашка. — К., 1959. — С. 44. Першодрук 1841 року.

² Стеблин-Каминский С. Биографический очерк жизни Ивана Петровича Котляревского. — С. 30.

³ Стеблин-Каминский С. Воспоминания об И. П. Котляревском (Из записок старожила). — С. 9.

⁴ Там само. — С. 11. Про анекдота з репертуару Котляревського див.: Науменко В. К пятидесятилетию со дня смерти Ивана Петровича Котляревского. — С. 390-394 (витяги зі статті С. Стебліна-Камінського).

⁵ Ротач П. Іван Котляревський у листуванні. — С. 196.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 127

«Під його керівництвом були всі відділи "богоугодных заведений", а їх було аж 6 (лікарня, дім психічнохворих, шпиталь для породіль, дім поправи, богадільня й контора), а лікувалося та служило тут чимало всякого люду різного стану тодішнього суспільства, більшість слабих присилали різні інституції та приватні особи <...>» ⁶.

Але це було вже на схилку життя, коли письменник завершив основні свої твори і взявся за переклад розлогих релігійних роздумів абата Дюкена, на що, мабуть, налаштовувала нова робота.

Котляревський був щедро наділений сміховим талантом не лише як усний оповідач (таких багато), а передовсім як письменник. Його незрівнянний літературний талант сміхотворця — бурлескного травестатора, пародиста, гумориста й сатирика — найповніше виявився в «Енеїді».

Органічна схильність Котляревського до сміхотворства та її розкута реалізація в усному спілкуванні й літературних текстах зумовлювалися такою визначальною ознакою української народної ментальності, передусім наддніпрянської, лівобережної, як гумористичне світосприйняття, котре набирало ледь чи не всеохопного характеру, поширюючись на різноманітні явища суспільно-державного, культурно-освітнього, побутового та релігійно-церковного життя. З приводу цього народного світосприйняття етнограф Тадей Рильський писав:

«Преобладание юмора составляет характеристическую черту мужских разговоров о всяких предметах во время ли отдыха среди работы на поле или в клуне, в беседе ли на сели под корчмой, во время ли праздничных собеседований за столом <...>; даже во время возбуждённых собеседований в общественных потребностях и нуждах удачное юмористическое слово никогда не остаётся без отголоска. В этом отношении Гоголь, Котляревский, Квитка в некоторых своих произведениях — верные представители в письменном слове наклонностей народного малорусского мышления. При данной силе этой наклонности понятна непреодолимость соблазна, представляемого юмористическим отношением к какому бы то ни было предмету» ⁷.

Ще одним сприятливим для Котляревського чинником було те, що низький стиль класицизму допускав вияв сміхотворчої схильності народного світосприйняття у літературі.

Комічний ефект в «Енеїді» Котляревського виникає не так тому, що пародіюється Вергілієва епопея, як тому, що осмішуються реалії сучасної авторові української, а почасти й російсько-імперської та іншої чужоземної дійсності, притім природа сміху в українській травестії полягає в поетовій налаштованості не так на висміювання зображуваного, як на осмішування явищ, створення атмосфери загальних веселощів. Таке трапляється зокрема у різдвяних віршах-травестіях, як-от у «Вірші на Різдво Христове»:

Хлопці, дівки
Навпередки
Бігають під хатки
І, як вовки
Або свинки,
Скиргичуть колядки ⁸.

⁶ Пущинський П. Службове листування І. П. Котляревського (Архів колишніх Полтавських «богоугодних заведений» // Там само. — С. 75-76.

⁷ Рыльский Ф. К изучению украинского народного мировоззрения // Киевская старина. — 1888. — Кн. 11: Ноябрь. — С. 292.

⁸ Вірша на Різдво Христове // Українська література XVIII ст.: Поетичні твори. Драматичні твори. Прозові твори. — С. 156.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 128

Невідомий автор таким зниженим порівнянням не висміює простолюдних колядників, а створює загальну атмосферу народних різдвяних веселощів. Для цього він вдається до осмішувальних (але не висміювальних) порівнянь.

Відмінність же між бурлескно-травестійним опрацюванням євангельських і біблійних сюжетів у різдвяних та великодніх віршах і таким же переосмисленням античного міфологічного сюжету в «Енеїді» Котляревського полягає в тому, що в першому випадку зберігається сакральне ставлення до християнської релігії, а в другому — антична міфологія підлягає цілковитому профанному осмішуванню. Водночас вона не розвінчується (у цьому вже не було потреби), а виступає об'єктом потіхи, життєрадісного сміху, створення веселого настрою та ситуативних алегорій. Не ставлячи собі за мету насміхатися з олімпських богів, себто з язичницького пантеону, Котляревський водночас скористався можливістю у їх образах показати й викрити «олимпську» верхівку сучасного суспільства. Під пером кмітливого поета античні міфеми перетворюються на тогочасний український або російсько-імперський типаж. Антично-міфологічний персонаж стає національним, сучасним: «Бо був Ентелл непевна птаха, / Як чорноморський злий козак» [II, 31]. В епізоді бурі на морі (частина перша) Нептун упізнається як «урядовець, що бере хабарі», а в частині третій «образ Харонів нагадує якого-небудь сердитого українського діда-перевізника» ⁹. У комічному зображенні «війни» челяді Аматиної няньки з троянцями передано в бурлескному стилі сцену сутички між підданими (зокрема двірською прислугою) двох поміщиків, що ворогують між собою.

У своєму бурлескному травестуванні Котляревський дотепно знижує поважне дійство Вергілієвої «Енеїди». Так, задля комічного ефекту він саджає богиню Юнону на «ґринджолята» — дитячі саночки: «Впрягла в ґринджолята павичку / <...> / К Еолу мчалась, як оса» [І, 4] ¹⁰. Карикатурним є зображення того, як «Собі убори добирав» цар Латин, щоб «пристойно» зустріти Енеєвих послів:

Плащем з клейонки обвернувся,
Циновим ґудзем застебнувся,
На голову взяв капелюх;
Набув на ноги кинді нові [повстяні калоші. — Є. Н.]
І рукавиці взяв шкапові <...>. [IV, 42]

Під час прийняття Енеєвих послів цареві Латину та цариці належало б сидіти на троні, од якого до палацової брами мав би простелятися розкішний килим, а на почесній варті треба було би стояти добірному війську, та й зібрати-

⁹ Марковський М. Найдавніший список «Енеїди» І. П. Котляревського й деякі думки про генезу цього твору. — С. 82, 89.

¹⁰ Слово «павичка», наявне в цьому описі, О. Ставицький пояснює двояко: «коняка павиної масті, також — зменшене від пава», й хоча зазначає, що «у римлян пава — птах Юнони», усе-таки гадає, що в Котляревського воно вжито в першому значенні (Коментар до «Енеїди» Івана Котляревського та його історія // Котляревський І. Енеіда: Поема / Коментар уклав О. Ф. Ставицький. — С. 218-219). Тим часом в Осипова у цьому епізоді запряжено таки птахів, а не коней: Юнона «Проворно в праздничну телегу / Своих павлинов запрягла, / И не кормя, и без ночлегу / В Еолию их погнала» [I, с. 16]. У латинському оригіналі Вергілія Юнона просто прибула в землю еольську, без авторського зазначення, на чому; так само й у травестіях Лаллі та Скарона. Осипов запозичив павлинів із переробки Блюмауера (Гординьский Я. Причинки до студий над "Енеїдою" І. Котляревського. II часть. — С. 18). Осиповські «павлины» стали у Котляревського «павичкою», тобто тим самим птахом, але в українській мові у цього слова виявилося ще одне значення. Чи усвідомлював це Котляревський, чи свідомо вкладав він у таку двозначність своєрідну мистецьку гру — важко сказати, але можна бути певним, що «павичку» лише як «коняку» він не трактував.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 129

ся на цю урочистість пасувало б вельможним представникам з усіх теренів царства. Натомість у Котляревського царська пара всідається на вироби селянського вжитку — дзиґлик (стільчик) та ослін (переносна кімнатна лава для сидіння), а псевдоурочисте прийняття відбувається у звичайнісінькій сільській хаті, яку гумористично названо «царською хатою» [IV, 38], а ще — на подвір'ї, до того ж на рівні всього-на-всього повіту:

Царя на дзиґлик посадили,
<...>
Цариця ж сіла на ослоні ¹¹,
<...>

Од дзиґлика ж царя Латина
Скрізь прослана була ряднина
До самой хвіртки і воріт;
Стояло військо тут зальотне,
Волове, кінне і піхотне,
І ввесь був зібраний повіт. [IV, 43, 44]

В окремих випадках гумор в «Енеїді» Котляревського криється за своєрідними «темними місцями», які потребують розгадки. Звідки, наприклад, у його поемі взялася «Келебердянськая верства» [V, 139]? Матвій Симонов зареєстрував такі приказки: «Великий (або: Довгий), мов Пирятинська верства», «Випросталась, як семисотна верства», і додав своє пояснення: «Семисотні верстви були за цариці Катерини. По старих шляхах вони ще й тепер иноді є: дубові, високі. Пирятинська верства теж семисотна, — себто верства, що вони стоять по старому шляху з Переяслова у Лубні» ¹². У цьому поясненні виникла плутанина з семантикою слова «верства», у якому накладаються одне на одне два значення: міри великих віддалей і одного зі стовпів, які ставилися біля дороги на відстані верстви. Семисотна верства — це один зі стовпів, віддаль між якими становить 700 сажнів. Верства на Русі мала різну кількість сажнів (500, 700, 750, 1000). У XVIII-XIX ст. в Росії застосовували зазвичай 500-саженну шляхову верству, тож 700-саженна вважалася задовгу. М. Симонов додає, що семисотні верстви були «високі», тобто крім точної — більшої, ніж звичайно, — віддалі між стовпами, загально зазначає ще й їхню неабияку висоту. Звідси виходить, що в наведених приказках переплелися обидва значення: географічна довжина верстви і висота верствового стовпа. Ці приказки стосуються чогось (когось) довгого й високого, зокрема переносно — довготелесої або надто виструнченої людини.

Тим часом колишнє (до 1764 року) сотенне містечко Полтавського полку Келеберда, від назви якого походить «Келебердянськая верства» Котляревського (тепер це село Кременчуцького району), розташоване на лівому березі Дніпра, нижче гирла річки Псьол, тобто значно південніше від шляху Переяслав — Пирятин — Лубни, та й загалом збоку од верствових шляхів. То чому ж Котляревський ужив вислів «Келебердянськая верства», а не звичніше «Пирятинська верства»? Відповідь на це запитання знаходимо в аналогічному місці російської травестії — наприкінці частини п'ятої. У Котельницького Пандар

¹¹ Згодом Шевченко у поемі «Сон — У всякого своя доля» зневажливо посадив царицю на дзиґлику: «А потім цариця / Сіла мовчки на дзиґлику» (pp. 353-354) — і цією алюзійною ремінісценцією опустив іі до рівня бурлескно-травестованих персонажів «Енеіди» Котляревського.

¹² Українські приказки, прислів'я і таке інше: Збірники О. В. Марковича та інших; Уклав М. Номис. — К., 1993. — С. 384 (№ 8625), 634 (№ 8625).

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 130

кричить до Турна: «Ага, попался к нам ты в лапы! /<...>/ Отведай, сунься, похвальбишка, / Больша Коломенска верста» [V, с. 158]. У Котляревського ці фрази розкидано між обома учасниками поєдинку: «Ага! ти, шибеник, попався, / <...>, — / Пандар до Турна закричав» [V, 138]; «Ану, прилізь! — Турн одвічає, — / Келебердянськая верства!» [V, 139]. Російський фразеологізм «коломенская верста или с коломенскую версту (ростом)» означає «надзвичайно високий», довгов'язий, здоровило («верзила») і походить од верствових стовпів, розставлених по дорозі у палац (літню резиденцію) царя Олексія Михайловича в селі Коломенському, за 18 км од Москви. Ці стовпи (верстви) були значно вищі од звичайних. Котляревському ж у ході українізації російської травестії треба було знайти українські відповідники російським реаліям, і він це дотепно зробив, зокрема, й у цьому випадку, підібравши місцевий топонім бодай із трохи подібним звучанням (коломенська — келебердянська). Для невтаємничених у цю метаморфозу значення вихідного (російського) фразеологізму (довготелесий) утратилося, а значення переінакшеного вислову (таке саме) є незрозумілим. У тих же, хто знає, що означає російська ідіома «коломенська верства», перефразування її на «келебердянську верству» викликає сміх. Таким чином, це мовне травестування має ознаки українізації та сміхогенності. Завдяки «Енеіді» Котляревського вислів «келебердянська верства» став в українській мові ідіоматичним, уживаним в усному мовленні та літературі ¹³.

Михайло Яценко звернув увагу на те, що в четвертій частині «Енеїди» Котляревського «спочатку латинське військо змальовується як організована і навчена грізна сила, що має добру зброю і сильний бойовий дух. <...> І тут же тональність оповіді різко міняється — яскраво виступає комічна ілюзорність цієї сили», передусім у карикатурному озброєнні. Це дало підставу дослідникові зробити узагальнювальний висновок:

«<...> чергування тези й антитези, утвердження й заперечення, змішування високого і низького, навмисне протиставлення змісту і форми проявляється у багатьох інших місцях "Енеїди" <...>. Таким чином, можна говорити не про окремі моменти народної сміхової культури, що, зокрема, проявляються через використання небилиці, а про наскрізну її присутність у художній структурі поеми як елемента стилю <...>, як стихії художнього мислення. Небилиця несе в собі сміхову концепцію казкового "світу навиворіт", де реальні життєві зв'язки і пропорції навмисне порушені» ¹⁴.

Одним із перших життєствердну тональність сміху в «Енеїді» Котляревського збагнув Богдан Лепкий:

«Котляревський, як його земляк і далекий сусід Гоголь, — сміявся. Сміявся, як колишні запорожці, як полтавський хуторянин, то знов як гуморист Ренесансу, або прямо сміявся крізь сльози, але сміх його лунав і лунає на цілу Україну і поза Україну, цей його творчий, а не пустий сміх» ¹⁵.

¹³ Словники реєструють ідіоматичний вислів «верства келебердянська» зі значенням «дуже висока на зріст людина» із покликом на його вживання у химерному романі Олександра Ільченка «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця» (Верства¹. З // Словник української мови: <В 11 т.>. — К, 1970. — Т. 1. — С. 331; Верства // Фразеологічний словник української мови. — К., 1993. — Кн. 1. — С. 73), хоча насправді цей вислів створив і вперше оприлюднив Котляревський в «Енеїді», звідки його й запозичив письменник Ільченко.

¹⁴ Яценко М. Т. На рубежі літературних епох... — С. 114.

¹⁵ Лепкий Б. <Переднє слово> // Котляревський І. Енеїда, на українську мову перелицьована / З переднім словом та примітками Б. Лепкого. — Берлін, 1922. — С. 13.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 131

За пізнішим дослідником, в «Енеїді» виявнюється народно-святковий, «ярмарковий» характер сміху, який має амбівалентну природу й не тільки заперечує, а й очищає, утверджує, оновлює, у якому піднесене й низьке, героїчне й комічне не протиставляються, а співіснують як грані цілісного явища. Такий веселий життєрадісний сміх як вияв народно-язичницького світосприймання типологічно споріднює «Енеіду» з бурлескно-пародійною віршотворчістю мандрівних дяків, українськими інтермедіями, «українськими повістями» Гоголя, романом «Гаргантюа і Пантагрюель» Рабле ¹⁶. Водночас загальною зниженістю лексики і фразеології, гротескною топікою тіла «Енеїда» Котляревського генетично й типологічно споріднена не лише з українською гумористичною традицією, а й з російськими ірої-комічними поемами. Проте Осипов використовує комічне як пародійний засіб для зниженого зображення героїчного, патетичного. В «Енеїді» Котляревського частково це виявнюється також, але в його травестії водночас відбувається органічне поєднання комічного й героїчного, низького й високого на основі вікодавнього народного світосприймання, в якому вони взаємно допускаються й не відокремлюються одне від одного. За героїчно-комічним твором бурлескно-травестійного жанростилю, поширеного у просвітницькому класицизмі, М. Яценко побачив щось незрівнянно глибше, важливіше і значливіше: «народне амбівалентне (героїко-комічне) світобачення, яке забезпечує поемі художню цілісність» ¹⁷. При цьому сміх у травестії Котляревського виходить за межі народної сміхової культури і набуває просвітницького спрямування:

«Котляревський, з одного боку, великою мірою повертає сміхові його амбівалентну сутність, яка почала втрачатися вже у творчості мандрованих дяків, його стихійну діалектичну цілісність світосприйняття, а з другого -<...> як гуманіст і просвітитель <...> ставить свій сміх на службу суспільному прогресові, досягненню гармонії між особистим і суспільним, між людиною і державою в нових історичних умовах» ¹⁸.

Цьому слугують, зокрема, елементи сатири у сміховій стихії «Енеїди». Докладніше про це скажу далі, а тут наведу вельми дотепні рядки про поміщеного в пеклі безчесного суддю-кар'єриста, який, щоб одержати мундир (тобто бути затвердженим на посаді згідно з «Табелем про ранги»), догоджав якомусь можновладцю, переінакшивши, всупереч закону, судову справу на його користь:

Суддя там признавався сміло,
Що з ґудзиками за мундир
Таке переоначив діло,
Що, може б, навістив Сибір;
Та смерть ізбавила косою,
Що кат легенькою рукою
Плечей йому не покропив. [III, 98]

Про природну смерть хабарника й, таким чином, уникнення ним смертної кари через відсічення голови катівською сокирою автор мовить іронічно, вдаючись до усталеного метафоричного коду («смерть ізбавила косою») та оригінального евфемічного вислову («Плечей йому не покропив») і вживаючи зменшено-пестливе слово («легенькою рукою»). Таким чином, про жахливі речі зумисне го-

¹⁶ Яценко М. Т. На рубежі літературних епох... — С. 18-62. Яценко М. Т. Іван Котляревський (1769-1838) // Історія української літератури XIX століття: У 3 кн. — К., 1995. — Кн. 1. — С. 77-78.

¹⁷ Яценко М. Т. На рубежі літературних епох... — С. 168.

¹⁸ Там само. — С. 275.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 132

вориться словами з невідповідними лексичними значеннями («смерть ізбавила [тобто звільнила] косою», «Плечей йому не покропив» — мається на увазі його власною кров'ю, хоча кроплять зазвичай свяченою водою). Використано й неадекватну (зменшено-пестливу) граматичну форму прикметника. Завдяки таким майстерним ходам явлено зразок тонкого, хоча й чорного гумору ¹⁹. Почасти ці високохудожні рядки є віддаленою і, найпевніш, неусвідомленою ремінісценцією зі сказаного в тій-таки третій частині Осипова (але раніше в ній) про жорстокого царевича Геріона, який чинив самосуд так, як йому заманулося: «Без всякой всем вины и дела / Смертельный задавал трезвон; /<...>/ Однако ж в ад сего детину / Столкнула смертная коса» [III, с. 53]. Підхопивши мотив запроторення в пекло несправедливого самосудника й метафоричний традиційний образ смертної коси, український травестатор оригінально розгорнув їх у сатиричний злободенний образ корисливого й облудного судочинця.

У функціонуванні комічного в поемі Котляревського Тетяна Бовсунівська розрізняє сцени й епізоди бурлескно-розважальні (особливо виразні в описах побуту богів) і бурлескно-страхітливі, як-от переживання Енеєм і троянцями «страшного, лякливого, жахного», що «змальовується в плані активізації певних фізіологічних проявів (напр., од страху чи з переляку Еней завжди трясеться, вкривається потом, зіщулюється тощо)» ²⁰. Тож не лише розваги, веселощі, а й почуття страху, переляку, жаху, моторошні стани стають джерелом комізму в бурлескному світі «Енеїди».

Вияви навмисного зниження, здрібніння, опобутовлення, комічного подання того, що зазвичай вважається високим або принаймні поважним, трагічним, трапляються не лише у першій — четвертій частинах, а й у п'ятій та шостій, насиченій переважно батальними сценами. Що Котляревський і в переробці цих частин був налаштований на комічне перелицювання, до чого, зрештою, зобов'язував обраний жанр бурлескно-травестійної поеми, свідчить поетове зізнання у листі до Миколи Гнідича від 27 грудня 1821 p.:

«Признаюсь пред Вами, что 5-я часть очень слаба и натянута; в ней случилась сухая материя, которую надобно было чем-нибудь размачивать; я как кончил её, то перекрестился. Что же касается до 6-й, то будет чем полюбоваться» ²¹.

Вимогливий до свого тексту, Котляревський не мав рації, бідкаючись, що п'ята частина «дуже слаба й натягнута». Взяти хоча б змальовану в ній вилазку Низа й Евріала, яка належить до тих місць в українській «Енеїді», що найбільше привертають увагу. Назагал у п'ятій та шостій частинах продовжено бурлескне осмішування зображуваних подій, що поширилося почасти навіть на переробку плачу згорьованої Евріалової матері, де контраст між трагізмом переживань і бурлескною стилізацією їх вияву найразючіший. Загалом у цих частинах сміхові ефекти виявнюються, як і в попередніх, у діапазоні від гумористичного до трагікомічного, проте виразніше зміщуються до трагікомічної тональності.

¹⁹ «Чорний гумор — гумор з домішкою цинізму, комічний ефект якого полягає в глузуваннях над смертю, насильством, хворобами, фізичними каліцтвами або іншими "похмурими", макабричними темами» (Вікіпедія: Вільна енциклопедія. — Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/ wiki/Чорний_гумор).

²⁰ Бовсунівська Т. В. Українська бурлескно-травестійна література першої половини XIX століття... — С. 50-51.

²¹ Котляревський І. П. Повне зібрання творів. — К., 1969. — С. 329.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 133

Ось приклади переважно гумористичних ефектів. Еней скаржиться Евандрові: «Рутульський Турн, собачий син <...> влучає, / Щоб згамкати мене, як блин» [V, 16]. Коли від підпаленого Турном троянського флоту «Курище к небу донеслось», «Боги в Олимпі стали чхати; / <...> / Богинь напав від чаду дур; / <...> / З нудьги скакали так, як кози» [V, 58]. Сміхопороджувальним є зауваження Венери Зевсові про Прометея: троянці

Терпіли гірше Прометея,
На люльку що огню украв. [VI, 10]

Віта Сарапин звернула увагу на те, що в «Пекельному Марку» епізод «гротескного збивання чортів з дерева залізним "крюком", яким вони хотіли зачепити козака за ребро (виразна паралель з історичною піснею про Байду)»,

«значною мірою ґрунтується на бурлескному зображенні бійки героя з нікчемними ворогами, що мовно передається низкою народних порівнянь та вульгарних висловів. Козак б'є чортів, "як котів", "як собак", ті з переляку падають, "мов груші", розбігаються, "як блохи", а їхні голови тріщать, "як макітри"» ²².

Таке знижене травестування «бійки» ²³, уже апробоване в «Пекельному Марку», знайшло продовження в «Енеїді» Котляревського, де в бурлескному стилі змальовано також «війну і різанину» [VI, 112]:

Враг на врага скакав, мов блохи,
Кусався, гриз, щипав, душив. [V, 131];

Там вороги всі так змішались,
Стіснились, що уже кусались,
Руками ж нільзя і махать. [VI, 145]

В «Енеїді» Низ у «рутульському стані»

Вхвативсь за бороду кудлату
І злому Трої супостату
Макітру одділив од плеч. [V, 88]

Воєнні сутички в «Енеїді» деколи подаються й у стилі фольклорних небилиць: «Лигар ударом макогона / Дух випустив із Емфіона» [V, 127].

На думку Олексія Гончара, в перших трьох частинах «Енеїди» народні «порівняння підпорядковуються бурлескній характеристиці всіх категорій людей і явищ», а починаючи з частини четвертої, «замість бурлескного принципу — сміятися з усього, чіткіше виступає принцип ідейного розмежування в застосуванні бурлескних засобів <...>. Сатирично-бурлескні прийоми тепер вживаються насамперед для змалювання ворогів» ²⁴. Та насправді не все так однозначно. Хто ті вороги? Воюють два ворожі табори: «латинці і рутульці» проти «енеївців» [VI, 154]. Тих і тих автор зіставляє з козаками, а врешті примирює для спільного життя. Уважне вчитування у текст травестії дає підстави зробити висновок, що не-

²² Сарапин В. Типологічні сходження бурлеску (анонімне віршове оповідання «Пекельний Марко» та «Енеїда» Івана Котляревського) // Філологічні семінари. — К., 2005. — Вип. 8: Художня форма. — С. 174. Див.: Пекельний Марко // Українська література XVIII ст.: Поетичні твори. Драматичні твори. Прозові твори. — С. 188,189. Щоправда, порівняння з собаками стосується не до чортів, а до козаків: «Се у вас, — каже Марко [до чортів. — Є. Н.], — такі звичаї, / Щоб козаків <...> за ребра, мов собак, чіпляти?» (Там само. — С. 188).

²³ Там само.

²⁴ Гончар О. І. Українська література передшевченківського періоду і фольклор. — С. 32.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 134

примиренними і незмінними ворогами Енея залишаються тільки рутульський «князь» Турн, якому цар Латин обіцяв свою одиначку і який затято воює з Енеєм за її руку, а також Латинова дружина Амата, яка хотіла мати за зятя лише Турна. Еней до «латинських послів» цілком визначено каже: «Один єсть Турнус ворог меус», тобто мій [VI, 85]; самі ж латинці та рутульці, що рятувалися в осадженому Лавренті, «Про Турна ж всі кричали сміло, / Що за своє любовне діло / Погубить даром ввесь нарід» [VI, 94]. Але й Венера, Енеєва мати, зображена не краще від Юнони, його ненависниці й опікунки Турна. Та й щодо Енея автор і далі допускає знижувальні, бурлескні висловлювання: перепивши, «Еней в керею замотався, / На задвірку хропти уклався», і «хріп Еней од перепою, / Забувши о біді своей» [V, 22, 23]. Бурлескні засоби зображення не перестають поширюватися не лише на ворожих троянцям латинців і рутульців, а й на самих троянців та їхніх союзників аркадян:

А наші з хмелю потягались,
Вчорашній мурдовав їх чад;
Стогнали, харкали, смаркались,
<...>
Потім взялись за оковиту
І скликали річ посполиту —
Поставить, як іти в поход. [V, 33] ²⁵

Після епізодичної перемоги над рутульцями троянці

Пили до ночі та гуляли
І п'яні спати полягали,
Еней був п'яний, єлє жив. [VI, 73] ²⁶

За спостереженням Альфреда Єнсена, у травестії Осипова «верґілівський герой представлений як російський мужик, склонний до піянства» ²⁷. Котельницький продовжив таке чисто російське травестування античного героя, започатковане його попередником, а Котляревський пішов за ними обома, також зобразивши Енея неабияким пияцюгою.

Принагідно Еней та аркадський панич Паллант уподібнюються до сучасних Котляревському офіцерів російської армії, котрі за чаркою любили хвалитися своїми подвигами, усіляко прибріхуючи. Еней

З Паллантом в човні частовався,
Поїв всю старшину, як міг.
В розказах чванився ділами,
Як храбровав з людьми, з богами,
Як без розбору всіх тузив.
Паллант і сам був зла брехачка,
Язик його тож не клесачка,
В брехні Енею не вступив. [VI, 22] ²⁸

У шостій частині, як і в першій, автор знову мовить про троянців знижено як про «ланців, голяків, прочан» [VI, 87].

²⁵ Річ посполита — тут: громада.

²⁶ У Котельницького Еней «всем попойку добру дал: / <...> Хлебали залихватски брагу / И перепились наповал» [VI, с. 66].

²⁷ Єнзен Альфред Р. Перелицьована Енеїда Котляревського. — С. 8.

²⁸ Клесачка — шевський інструмент: міцна коротенька палиця для розгладжування (виклесування) шкіри та швів.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 135

Та не лише в побуті, а й у боях образ Енея постає в бурлескному насвітленні, що не в'яжеться з ореолом лицаря, характерним для епічного героя:

Еней тут добре колобродив
І всіх на чудо потрошив;
Робив він із людей уродів
І щиро всіх на смерть душив. [VI, 42];

Еней совавсь, як навіжений,
Кричав, скакав, мов віл скажений,
І супротивних потрошив <...> [VI, 54].

Неоднозначно — бурлескними та епічними штрихами — змальований і союзник Енея, молодий отаман аркадців у його першому бойовому хрещенні:

Паллант був перший раз на битві,
Кричав, жидки як на молитві,
Аркадян к бою підтруняв;
<...>
Паллант, любесенький хлопчина,
Скріпивсь, стоїть, як твердий дуб,
<...> і зо всього розгона
Вліпив такого макогона,
Що пан Галес шкереберть став.
Паллант, його поволочивши,
Потім на горло наступивши,
Всього ногами потоптав.

За сим Авента, пхнувши ззаду,
Поставив раком напоказ; [VI, 42, 46,47].

Описуючи Енеєві «вербунки», муза «лепече» автору чергові нісенітниці й небилиці. Наприклад, серед його «прасунків» (випадкових найманців) — «Лінтяй, ледащо неробоче», а ще — «шинкаренко», який «вів з собою сто яриг» [VI, 25], а також вояк, що «лежнем в винницях служив» [VI, 25]. Вершиною зображеного абсурду є присутність викінчених дурисвітів:

То Цинарис, цехмистр картьожний,
Фигляр, обманщик, плут безбожний,
З собой всіх шахраїв веде;
Коли, бач, Турна не здоліють,
То картами уже подіють,
Що між старці Турн попаде. [VI, 26]

Мається на увазі (гумористично, звичайно), що завзяті картярі виграють у Турна все його майно.

Ці принагідні добровольці пливуть на каюках, байдаках та барках [VI, 24-25], тобто плавальних засобах, не призначених для воєнних дій. Таке залучення невідповідних осіб до військової служби та воєнних дій і вживання предметів не за призначенням (особливо побутових — для воєнної мети) часто слугує в «Енеіді» бурлескно-травестійному зниженню героїчно-епічного дійства, допомагає домогтися комічного ефекту.

Не втримався Котляревський од того, щоб принагідно висміяти правників, яких недолюблював: «гонить ахинеї, / І спорить о своїх правах» «родом з Глухова юриста», що «має чин канцеляриста». У нього свій інтерес:

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 136

Щоб значкового дослужиться
І на війні чим поживиться,
Вступив в Енеїв легіон. [VI, 27]

Серед волонтерів є ще «брехун сварливий», «вихрест із жидів», який

Недавно на другій женився,
Та, бач, в рахунку помилився,
Із жару в полом'я попав.

Але тонкощі авторського гумору полягають не так у цьому матримоніальному прорахунку бідолашного єврея, як у тому, що невдаха

Щоб од яги як одв'язатись,
То мусив в військо записатись
І за шпигона на год став. [VI, 28]

Раніше в латинському війську зробився «Шпигоном — з церкви паламар» [IV, 118]. Таку переміну паламаря на шпигуна автор задля комічного ефекту поставив в один ряд із навмисно невідповідними призначеннями, коли ставали «Вожатими — сліпці, каліки, / Ораторами — недоріки», тобто заїки [IV, 118]. Виходить, що й паламар, людина публічної мирної професії (служитель православної церкви, який дзвонить у дзвони, співає на кліросі та допомагає священикові під час богослужіння) цілковито не відповідає покладеній на нього функції таємного військового розвідника, яка потребує певного вишколу. В епізоді ж із вихрестом комічна дія посилюється: є в тому й логіка, й неабияка дотепність, що маргінальна особа, відступник, перекинчик з однієї релігії на іншу (в цьому випадку — з юдаїзму на християнство) дістає у навербованому війську службу шпигуна ²⁹.

Про решту Енеєвих «вербунків» «муза» цинічно заявляє:

Іще там єсть до півдесятка,
Но дріб'язок і гольтіпа;
В таких не буде недостатка,
Хоть в день їх згине і копа. [VI, 29]

Урешті всіх навербованих вояків автор зневажливо характеризує як «вся сволоч <...> Енею в помоч» [VI, 36]. Це все є наче симетричною рівновагою до застосування засобів народнопісенних нісенітниць і небилиць у поданому раніше (в частині четвертій) описі загальної мобілізації у Латії, формування і вишколу протиборчої сторони — латинського війська.

У бурлескному стилі трагікомічно зображено «галас і репетування» Евріалової матері за загиблим сином, що перебував на службі в Енея (деколи сміх в «Енеїді» спрямовується навіть на речі, близькі й дорогі авторові):

в груди билась,
Волосся рвала з голови,

²⁹ Володимир Даль дав таке пояснення слову «шпион»: «соглядатай, лазутчик, скрытный разведчик и переносчик» (Толковый словарь живого великорусского языка Владимира Даля. — Третье, исправленное и значительно дополненное издание / Под редакциею И. А. Бодуэна де Куртенэ. — СПб.; М., 1909. — Т. 4. — С. 1469) — підглядач, вивідач, потайний розвідник і донощик (це автентичне пояснення Даля, бо редакторські доповнення і виправлення у третьому виданні подано в квадратових дужках). Перше видання тлумачного словника Даля вийшло в 1861-1867 pp., а працював він над ним майже півстоліття, тож можна вважати, що саме таке значення вкладав Котляревський як офіцер російської армії у слово «шпигон».

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 137

Ревла, щипалася, дрочилась,
Мов ум змішався у вдови:
<...>
То на валу і розпласталась,
Кричала, ґедзалась, качалась,
Кувікала, мов порося. [V, 110]

У цьому місці Котляревський переспівав лемент прибитої горем Евріалової «старухи» в Котельницького, витриманий у бурлескному зниженні:

Слезами с горя окропилась
И стала баба волком выть.

Встает — и, растрепавши косы,
Деря седые волоса,
Дает себе в грудь перечосы,
Бежит, как легкая коза,
Вскарабкалась на вал, на стену,
Кричит, из рта пуская пену —
<...>
Старуха кверху дном летит. [V, с. 135]

Водночас у п'ятій та шостій частинах «Енеїди» Котляревського, де так багато батальних сцен, життєрадісного сміху стає вже менше. Виявний тут героїзм поєднується із досить брутальним комізмом, а бурлеск — із грубим натуралізмом, просто-таки сценами жаху, притім не містичного, а матеріалістичного. У «рутульському стані»

Низ шаблею мазнув по пупу,
Зад з головою сплющив вкупу,
Що із Серрана вийшов рак;
Бо голова між ніг вплелася,
А задня вгору піднялася;
Умер фігурно неборак! [V, 89]

На таке фігурне зображення загибелі Серрана Котляревського наштовхнув, очевидно, Котельницький, який подібно, хоча й блідіше, описав трагічну смерть цього персонажа: «И тот от Низа оглушился / И так, бедняга, искривился, / Что очутился кверху дном» [V, с. 118].

Зображуючи, як троянці обороняли фортецю, Котляревський дияволізує їх та опускає до рівня тварин:

Троянці, як чорти, озлились,
Рутульців били наповал.
Тріщали кості, ребра, боки.
Летіли зуби, пухли щоки,
З носів і уст юшила кров:
Хто рачки ліз, а хто простягся,
Хто був шкереберть, хто качався,
Хто бив, хто різав, хто колов. [V, 126];

Пішли кулачні накарпаси,
В виски і в зуби стусани;
Полізли тельбухи, ковбаси,
Всі пінили, як кабани. [V, 131]

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 138

Знавіснілий Турн так «розприндився» —

То б'є, то пха або рубає,
Із трупів бурти насипає,
Хоть би варить на сто котлів. (VI, 133] ³⁰

Та й його кінь «Не трохи потоптав» — «В крові так, мов в багні, бродив» [VI, 134].

Якщо повища алюзія до Прометея [VI, 10] здатна викликати сміх, то нова — Еней «од рани» «Стогнав жалчіше Прометея» [VI, 135] — схиляє радше до співчуття. Треба мати на увазі, що старожитня міфологема автентичного Енея своєю суттю протистояла міфологемі Прометея:

«Еней був людиною судьби, й у цьому він протилежний і Прометеєві або людині "прометеївського" типу, "поперечній" до світу, яка покладається тільки на себе, нехтує знаками судьби, й Одіссеєві, "людині випадку", й Фаустові та "фаустівській" людині з її активізмом, готовістю шукати порятунку на заборонених шляхах, але позбавленій дару істинної віри в найвищий смисл життя» ³¹.

Комічно травестуючи античний світ «Енеїди», Котляревський фактично зберігає цю протиставну матрицю міфологеми Енея, хоча й не вдається до порівняння його з архетипними образами світової культури.

Оскільки п'ята і шоста частини насичені кривавими воєнними сценами, то героїзм і трагізм, а також бурлескний натуралізм помітно потісняють бурлескний комізм, відчутнішим стає трагікомізм зображуваного.

Якщо в «Енейде» Осипова — Котельницького панує тотальний сміх, який перетворюється на самодостатню сміхотню зі злосливими насмішками, безпардонним глузуванням, самовдоволеним хихотанням, то в «Енеїді» Котляревського сміх набуває серйозного сенсу, від ярмарково-балаганних веселощів автор підноситься до ліричного, поважного тону, його бурлескно-травестійна, героїчно-комічна поема стає живою етнографією, порушує питання людської психології, долі, національної історії.

*     *
*

В «Енеїді» Котляревського переважно смішними й потішними постають також сцени, епізоди й репліки сороміцького характеру. Вони зазвичай викликають сміх або принаймні усміх. Так, уже на самому початку поеми, просячи «старого Еола-діда», бога вітрів, наслати на Енея та троянців, які мандрували морем, «лихо злеє», щоб вони всі «послизли», Юнона обіцяє дати йому «За сеє ж дівку чорнобриву, / Смачную, гарну, уродливу» (можливо, натяк на дарування кріпачок, як траплялося між поміщиками). Така віддяка до вподоби Еолові: «Я все б зробив за сюю плату <...>» [І, 5-7]. Це місце Котляревський переспівав з Осипова, де воно більше зберігає зв'язок з античною міфологією завдяки образові німф:

«Тебе в награду милу другу
Красотку я на выбор дам.
Когда моё ты кончишь дело,
Бери из нимф любую смело
И выбирай, пожалуй, сам». [I, с. 17]

³⁰ Бурт — велика купа (картоплі, буряків, зерна, гною та ін.).

³¹ Топоров В. Н. Эней — человек судьбы: К «средиземноморской» персонологии. — М., 1993. — Часть I. — С. 139.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 139

Хтивий Еол вельми ласий на таку винагороду: «Смотри ж, и ты сдержи мне слово; / Сегодня ж нимфу мне пришли» [I, с. 18]. Осипов ближчий до Вергілія, у тексті якого Юнона обіцяє Еолові пошлюбити за нього найчарівнішу зі своїх німф, Дейопею. У Котляревського в цій сценці виявні більша життєва конкретика та зв'язок з українською дійсністю (обіцяна «дівка чорнобрива» — типово української вроди), завдяки чому його зображення містить сильніший сміхогенний потенціал, ніж в Осипова.

В українській «Енеїді» наратор, уподібнений до потішного народного оповідача, запросто описує гедоністичні, зокрема сексуальні, потреби своїх героїв. Троянці, ступивши на Кумську земельку,

А зараз всі і потаскались,
Чого хотілося шукать:
Якому — меду та горілки,
Якому — молодиці, дівки,
Оскому щоб з зубів зігнать. [III, 6]

Гостюючи в Аркадській землі, вітальні троянці залюбки задовольняють ті самі природні бажання: їдять-п'ють, відтак

Троянці п'яні розбрехались
І чванилися без пуття,
З аркадянками женихались,
Хто так, а хто і не шутя. [V, 21]

Сіль сороміцького дискурсу в українській «Енеїді» криється у тому, що автор вдається не до прямого змалювання еротичних сцен чи їх розгорнутих коментарів, а до лукавих фривольних натяків, зауважень, які спонукують читача доуявляти зображуване.

Та й сам Еней, сподар, і паню
Підмовив паритися в баню...
Уже ж було не без гріха!
Бо страх вона його любила,
Аж розум ввесь свій погубила,
А, бачся, не була плоха. [І, 39]

Щоб заінтригувати читача, всезнаючий ліро-епічний розповідач подекуди навіть перетворюється на оповідача-спостерігача, який веде мову лише про те, що сам бачив:

Еней з Дидоною возились,
Як з оселедцем сірий кіт;
Ганяли, бігали, казились,
Аж лився деколи і піт.
Дидона ж мала раз роботу,
Як з ним побігла на охоту,
Та грім загнав їх в темний льох...
Лихий їх зна, що там робили,
Було не видно з-за могили,
В льоху ж сиділи тілько вдвох. [І, 41]

Така лукава недомовленість була й у тексті Осипова, проте він образно й розлого викривав на цьому прикладі механізм народження пліток і не спромігся на іскрометний гумор:

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 140

В ненастной страшной той тревоге,
Что делали тогда они
В медвежьей лесовой берлоге,
Оставшись от людей одни?
Виргилий то от всех скрывает
И никому не объявляет,
Смекнувши сам лишь про себя.
<...>

Но злая дама Пусторечье
Между людьми никак не спит;
Болтливое бесчеловечье
Неугасимо в нем горит.
<...>

Сия злодейская болтушка
В ту пору как-то мимо шла,
Когда под дождичек пирушка
В берлоге от грозы была.
Тотчас то в быль поворотила,
Любовну басенку склеила,
По свету разнесла всему.
Та весть оттуда как урвалась,
С прибавкою везде помчалась <...> [II, с. 42-44].

У комічному сороміцькому наративі, у натуралістичних зображеннях плоті Котляревський старанно оминає непристойну лексику й уміло добирає слова-евфемізми, займенники, вдається до описових конструкцій. Дидона так описує жалюгідний стан Енея, коли він після морських блукань прибув до неї в Карфаген:

Мав без матні одні холоші,
І тілько слава, що в штанах;
Та й те порвалось і побилось,
Аж глянуть сором, так світилось. [І, 54]

А про улюбленого цуцика Аматиної няньки автор із двозначним натяком зазначає, що той «панії лизав од скуки / Частенько ноги скрізь і руки» [IV, 77]. Це творче перенесення пікантного висловлювання Осипова: «болонска собачонка» «царской мызницы» [IV, с. 72] (тобто доглядачки царського хутора)

Повсюду блох у ней искала;
И, будто молодой супруг,
Ласкала хоть не целованьем,
Но тихим с нежностью лизаньем <...> [IV, с. 73].

Фривольна двозначність простежується і в авторській гумористичній характеристиці «Латина старого», завдяки оригінально обіграному фразеологізмові під ніжкою, — зберігаючи його переносне значення (бути в залежності від кого-небудь, догоджати комусь), поет повертає йому пряме значення, унаслідок чого виникає еротичний підтекст:

Він стичку тілько мав на ліжку,
Аматі як не грав під ніжку,
І то тогді, як підтоптавсь; [IV, 88].

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 141

Цей уривок є прикладом дотепного сороміцького жарту. В Осипова — подібна характеристика Латина, проте без виразної сексуально-орієнтованої двозначності:

Одну имел лишь только ссору
Ночною изредка порой
Со вздорливой своей женою,
Котора сильною рукою
Его под ноготь жала свой. [IV, 82]

Двозначність вкладена й у підтекст висловлювань, що ними Котляревський описує, як

Юпитер, підпивши,
З нудьги до жінки підмощавсь,
І морду на плече склонивши,
Як блазень, чмокавсь та лизавсь. [VI, 60]

А «Щоб більше ж угодить коханці», Юпитер вивищував її над Венерою та обіцяв виконати будь-яку її забаганку:

Венера пас перед тобою:
Од неї краща ти собою,
До тебе всі лапки мостять.

Моє безсмертиє ярує,
Розкішних ласк твоїх бажа;
<...>
Захоч — і вродиться все зразу,
Все в світі ждеть твого приказу,
За твій смачний і ласий цмок... [VI, 60-62]

Далі зроблено натяк на те, що їх охопив любовний шал, та так, «Що світ в очах обох померк» [VI, 64]. Для зображення залицяння та сексуального збудження і зближення Котляревський знаходить вдалі слова та образи, які дають змогу дотепно й без нецензурної лексики змалювати сцену, що в ній угадується тогочасний похітливий поміщик (або царський сановник чи генерал). А відтак саму сексуальну гру, вершину статевого задоволення та засинання розслабленого Юпитера дотепно передано за допомогою дитячої гри «в котика й мишки», що в неї начебто бавилися коханці (мишка втікає, котик її доганяє):

Юнона в котика з ним грала,
А в мишки так залоскотала,
Що аж Юпитер задрімав. [VI, 64]

У поемі де-не-де трапляються простацькі чоловічі висловлювання на адресу жінок, у дусі грубуватого простолюдного гумору. Латин пропонує Турнові «занедбати» Лависю:

Чи трохи в світі панночок?
<...>
Тепер дівчат, хоть гать гати;
Тепер на сей товар не скудно,
І замужню украсть не трудно,
Аби по норову найти. [VI, 122]

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 142

Розгніваний Зевс із безцеремонною сороміцькою погрозою та грубою характеристикою накидається на Юнону:

Чи хочеш, щоб тобі я дав
По пані-старій блискавками?
Біда з злосливими бабами! [VI, 159]

Наратор дозволяє собі іронічно й доволі ущипливо висловитися на тему дівочої незайманості старої діви: на хутірку «Поблизь троянська кочування»

Жила Аматина там нянька,
Не знаю — жінка чи панянка,
А знаю, що була стара <...> [IV, 75].

Та й жінки, з волі автора, можуть відгукнутися про цнотливість одна одної єхидно. Юнона про Венеру:

Невинничаєть, мов Сусанна;
Незаймана ніколи панна,
Що в хуторі зжила ввесь вік. [VI, 16]

За припущенням дослідників, «це порівняння могло бути навіяне авторові "Енеїди" не лише біблійним текстом — XIII главою "Книги пророка Даниіла", яка містить оповідання про невинну красуню Сусанну та двох похітливих дідів, а й лубочними картинками на цей біблійний сюжет» ³².

Деякі сумнівні дотепи Котляревський запозичив в Осипова, а той раніше — у Блюмауера. Такою, наприклад, є досить цинічна заувага Енея про покинуту Дидону, коли він почув, що вона з туги за ним і з розпачу «в огні спеклась»:

Сказав: «Нехай їй вічне царство,
Мені же довголітнє панство
І щоб друга вдова найшлась!» [II, 1]

В Осипова це місце озвучено так:

«Дай Бог, — сказал, — ей память вечну,
За всю любовь ко мне сердечну;
Мне ж свежую вдову достать!» [II, с. 76]

А вперше насмілився (чи посмів) висловити такий простодушний донжуанський дотеп німецький травестатор:

Ег sin ihr End und rief ihr zu:
«Der Herr geb'ihr die ew'ge Ruh,
Und mir — ein ander Weibchen»... ³³

Дослівно це означає: «Він побачив її кончину і гукнув їй: / "Хай дасть Господь їй вічний спокій, / А мені — іншу жіночку"» (або: самичку; слово Weibchen у німецькій мові має два значення). Блюмауерівську «жіночку-самичку» Осипов замінив на «вдову», за ним і Котляревський ужив це поняття і слово, практично однакове у російській та українській мовах (якщо не брати до уваги незначних відмінностей у вимові ненаголошеного звука о). Не віриться, що сам Котляревський міг би додуматися вкласти в уста свого героя, хай і травестованого, таке нетактовне, безцеремонне висловлювання (у Вергілія його немає). Проте артикуляція

³² Сиваченко М. Є., Фоменко В. М. «Енеїда» І. Котляревського і народна картинка. — С. 31-32.

³³ Цит. за: Стешенко И. И. П. Котляревский и Осипов в их взаимоотношении. — С. 53.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 143

цієї фрази у надрукованому творі Осипова (її своєрідна літературна легалізація) відкрили перед ним шлях, яким він також пішов. Тож якщо й робити закид Котляревському за бездушний вигук його Енея про полишену ним і через те загиблу кохану жінку, за фривольне побажання собі, то хіба за те, що Котляревський нерозважно переніс те джиґунське висловлювання з російської травестії у свою (а не за те, що сам його придумав).

Треба мати на увазі й те, що перед тим Котляревський зобразив щирі любовні муки та глибокий жаль Енея за покинутою Дидоною. Щоправда, страждає Еней лише через своє горе, лише тому, що втратив любаску, а не тому, що співчуває їй чи переживає за неї:

Еней попливши синім морем,
На Карфагену оглядавсь;
Боровсь з своїм, сердега, горем,
Слізьми, бідняжка, обливавсь.
Хоть од Дидони плив поспішно,
Та плакав гірко, неутішно. [II, 1]

«Уздрівши» Дидону в підземному царстві мертвих, Еней з любострасного погляду дошкульно і глузливо дорікає їй за заподіяну собі смерть, абсурдну, непотрібну й невиправдану:

Якого біса ти спеклася,
Хіба на світі нажилася?
Чорт мав тобі десь і стида.

Така смачная молодиця,
І глянь! умерла залюбки...
Рум'яна, повна, білолиця,
Хто гляне, то лизне губки;
Тепер з тебе яка утіха?
Ніхто не гляне і для сміха,
Навік тепер пропала ти! [III, 102-103]

При цьому він виправдовується перед нею:

Я, далебі, в тім не виною,
Що так роз'їхався з тобою,
Мені приказано втекти. [III, 103]

Водночас, напевно знаючи, що він перебуває у підземному царстві мертвих тимчасово, Еней дозволяє собі спокушати Дидону, облудно обіцяючи їй не розлучатись більш ніколи:

«Тепер же, коли хоч, злигаймось
І нумо жить так, як жили,
Тут закурім, заженихаймось,
Не розлучаймось ніколи;
Ходи, тебе я помилую,
Прижму до серця — поцілую...» [III, 104]

Цю сцену Котляревський переробляє не за Вергілієм, а знов-таки за Осиповим. У поважній епопеї Вергілія, звісно, жодної фривольності у словах Енея немає, герой щиро жалкує, що Дідона «мечем гостролезим життя» припинила, і, мучачись, що мимохіть став причиною її смерті, клянеться, що проти власної

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 144

волі, лише з наказу богів покинув Дідонині береги й гадки не мав, що, відпливаючи, причинить їй стільки печалі. Вергіліїв Еней намагається розчулити Дідону, кажучи, що доля дала розмовляти їм увостаннє, але Дідона мовчки «з гнівом у серці побігла / Знов до тінистих гаїв, де Сіхей, чоловік її давній, / Відповідає турботою їй і взаємним коханням». Еней же, «пригодою тою уражений тяжко, / Довго сльозами її проводжає й жаліє сердечно» [книга шоста, в. 450-476].

Натомість Осипов опрацьовує цю сцену в корчемному, безтактно-сороміцькому стилі, перетворюючи Енея зі щирого страждальця, змушеного покоритися волі богів, на легковажного зальотника:

Еней, вертя везде глазами,
Нашел свой стародавный клад,
Увидевши вдову Дидону.
По древню щеголей закону
И по манеру волокит
Спешит к красавице проворно,
Являя сердце ей покорно,
И поклоняся говорит:

«Не стыдно ли тебе, красотке,
С отчаяния умереть
И столь молоденькой молодке,
Зарезавшись, в огне сгореть,
Любви несчастной ставши жертвой?
Какая польза в бабе мертвой
На свете том для молодцов?
Возможно ль с нею потешаться
И с восхищеньем дожидаться
Веселых для себя часов?

Мне сказано, что я причиной
Был злобной участи твоей;
Но знай, что строгою судьбиной
Мне было велено скорей,
Не тративши ни мало время,
Троянско взяв с собою племя,
В другую землю уплетать.
Я должен был повиноваться,
Со вдовушкой своей расстаться
И ехать горе горевать». [III, с. 82-83]

Саме від Осипова Котляревський узяв непристойну «некрофільську» пропозицію живого Енея мертвій Дидоні «злигатися» з ним (натяк на злягатися), «заженихатися»:

«Но ведай то, моя драгая!
Что я с тех пор все тосковал;
И часто по тебе вздыхая,
Ни мало глаз не осушал.
Теперь сошедшися с тобою,
Никаковою уж судьбою
Не откачнуся от тебя.
Мы будем жить здесь припевая,
В забавах время провождая,
Друг друга с нежностью любя». [III, с. 83]

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 145

В устах осиповського Енея таке лукавство, ошуканство і лицемірство світського спокусника звучать натурально, проте в Котляревського та ж «некрофільська» пропозиція Енея і його явно нещире запевнення уже ніколи не розлучатися з Дидоною не вписуються у більш симпатичний образ титульного героя. Ситуативний вияв приписаних йому ницих, похітливих жадань дисонує з його загалом привабливим суцільним образом (про суперечність між ситуативним і цілісним підходами до творення персонажів див. відповідний підрозділ).

В Осипова Дідона не повірила Енеєві та злісно йому відрубала:

«Нет, теперь уж поздно;
Ты с лясами не подъезжай.
Хотя в ногах валяться станешь,
Но здесь меня уж не обманешь;
Хоть к чорту в омут побегай». [III, с. 84]

Мало того, вона не просто побігла до свого першого чоловіка Сихея, а з наміром, щоб він одомстив облудному Енеєві:

Чтоб он сейчас сему свояку
Скроил по-свойски перебяку
За всю его к ней бывшу лесть,
И за его притворну ласку
Порядочную задал таску,
Стараясь ребры перечесть. [III, с. 84]

У Котляревського Дидона також люто відповідає Енеєві, але згадки про її першого чоловіка немає:

Йому ж Дидона наодріз
Сказала: «К чорту убирайся,
На мене більш не женихайся...
Не лізь! Бо розіб'ю і ніс!»

Сказавши, чортзна-де пропала <...> [III, 104, 105].

А вже від себе Котляревський додає моралізаторську оцінку негідної поведінки Енея під час зустрічі з Дидоною і цим коментарем реабілітує себе за цинічно-фривольне запозичення з російської травестії:

Еней не знав, що і робить,
Коли б яга не закричала,
Що довго годі говорить,
То, може б, там і застоявся
І, може, той пори дождався,
Щоб хто і ребра полічив:
Щоб з вдовами не женихався,
Над мертвими не наглумлявся,
Жінок любов'ю не морив. [III, 105]

В Осипова такої авторської моральної зауваги до цієї сцени немає. Як автор, він не осуджує зображеного дурисвіта-гульвісу, а його сум за втраченою Дідоною подає як марноту — Сивілла пошепки дорікає Енеєві, що його «Печаль зашибла о пустом» [III, с. 85]. Котляревський як травестатор більше, ніж Осипов, поважає норми суспільної, надто ж народної моралі.

Відлуння епізоду спішної втечі Енея з Карфагену від Дидони мимохідь звучить у п'ятій частині поеми:

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 146

Іул, Енеїв як наслідник,
<...>
Для милого же Евріала
Не пожалів того кинжала,
Що батько у Дидони вкрав. [V, 81]

Раніше, описуючи, як Еней потай Дидони готувався до втечі, Котляревський зазначив, що той нічого не крав — лише «Своє лахміття позбирав; / Мізерії наклав дві скриньки» [І, 51]. Тепер же, за спостереженням Павла Плюща, поет доповнює обставини втечі Енея з Карфагену новою істотною деталлю, яка «додає нову негативну риску до морального обличчя троянського "князька", не наділеного взагалі особливими доброчеснотами», — робить його дрібним крадієм. Звідси подвійний комізм: і від кумедної характеристики кинджала щодо його походження, і від своєрідного «мнемонічного» засобу автора відновити в пам'яті читача комічну ситуацію, що в неї потрапив герой у першій частині твору ³⁴. Варто додати, що ні у Вергілія, ні в Котельницького не йдеться про те, що Іул подарував Евріалові кинджал, та ще й украдений у Дідони. Хіба що у Вергілія Асканій (він-таки Іул) дає Нісові «жбан стародавній, дарунок Дідони з Сідону» [книга дев'ята, в. 266]. Можливо, саме ця згадка наштовхнула Котляревського на вигадку про Дидонин кинджал, а якщо так — то це було б іще одним свідченням того, що український поет, перелицьовуючи п'яту частину, користувався Вергілієвою «Енеїдою».

Раптові переходи від драматизму й навіть трагізму до іронії та комізму й навпаки є характерними для бурлескно-травестійної поеми Котляревського. Це робить її подекуди грубуватою, проте, з іншого боку, вбезпечує від мелодраматизму. Розкидані по всій поемі драматичні й трагічні ноти вносять у неї поважну тональність і спонукують читача перейматися почуттями персонажів та й загалом не лише з гумором, а й серйозно сприймати то бурхливий, то спокійний плин людського життя.

При цьому травестійно закроєний твір назагал залишається у силовому полі бурлескної героїчно-комічної поеми. Кажучи про те, що в «Енеїді» Коляревського героїчний та комічний плани взаємопроникні та взаємодоповняльні, Людмила Скорина твердить, що в його поемі «комический план обычно подчинён серьёзному» ³⁵. Таке твердження видається дискусійним (сама дослідниця визнала далі, що «сюжет античной "Энеиды" во всех травестиях подчинён бурлескному стилю» ³⁶). У перших чотирьох частинах «Енеїди» Котляревського комічне явно домінує над серйозним. У двох останніх частинах вияскравлюється героїчне, але не настільки, щоб превалювати над комічним. Усе-таки Котляревський, ідучи за попередніми травестаторами Вергілієвої епопеї, творив комічну, а не поважну українізовану травестію, хоча й надавав їй, на відміну від інших травестаторів «Енеіди», чимало серйозних акцентів.

³⁴ Плющ П. Фігури мови в «ЕнеіДі» І. Котляревського як засіб гумору // Слава сонцем засіяла: Відзначення 200-річчя з дня народження І. П. Котляревського. — К., 1972. — С. 164.

³⁵ Скорина Л. П. Котляревский и Вергилий. — С. 14.

³⁶ Там само. — С. 18.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 147

«Енеїда» з погляду літературних напрямів і течій

Дослідники пов'язували «Енеїду» Котляревського з різними літературними напрямами і течіями. Дмитро Чижевський розглядав її в руслі класицизму з його «духом просвічености» ¹: зараховував до «певного ґатунку клясичної поетики», класифікував як «героїчно-комічну поему» ² і водночас — як «травестію», що зберігає зв'язок зі старою традицією «бурлескних» творів ³. Водночас, за інтерпретацією Пантелеймона Куліша, виховання Котляревського «совпало с эпохой протеста против деспотического классицизма, — протеста, выражавшегося в европейских литературах осмеянием богов и героев». Тому-то ще в семінарських роках він «начал перелицовывать "Энеиду" Вергилия на карикатурно-украинский язык» ⁴. Своєю бурлескно-травестійною формою «Енеїда» Котляревського справді ословлювала естетичний протест проти високої класицистичної традиції, але не тому, що автор узяв це на думку, а радше тому, що він рухався в річищі такого протесту в європейських літературах, як це влучно й спостеріг Куліш. Водночас поема Котляревського не зводилася до цюхвилинної естетичної злободенності й не так воювала із застарілою художньо-естетичною системою, як відкривала нові літературно-мистецькі обрії, ставши самодостатнім твором, що знаменував початок нового ідейно-естетичного руху в українському письменстві.

В українській літературі класицизм, що виявлявся у низьких жанрах, органічно переходив у просвітницький реалізм. З приводу цього поняття й терміна треба зробити коротеньку довідку. Термінопоняття «просвітницький реалізм» (донедавна: «просвітительський реалізм») запровадили до вжитку щодо української літератури, услід за російськими теоретиками («просветительский реализм»), Ніна Калениченко, Михайло Яценко, Юрій Івакін, Олексій Гончар та інші українські дослідники у другій половині 70-х — у 80-х роках XX ст. ⁵ Цим поняттям характеризували передусім твори Котляревського, Квітки-Основ'яненка, байки Петра Гулака-Артемовського, Левка Боровиковського, Євгена Гребінки, Павла Білецького-Носенка, окремі поетичні тексти та повісті Шевченка. Натомість емі-

¹ Чижевський Д. Історія української літератури від початків до доби реалізму. — С. 332.

² Там само. — С. 335.

³ Там само. — С. 336.

⁴ Кулиш П. Обзор украинской словесности. II. Котляревский // Основа. — 1861. — № 1: Январь. — С. 245.

⁵ Калениченко Н. Л. Українська література XIX ст.: Напрями, течії. — К., 1977. — С. 101-115; Яценко М. Т. Питання реалізму і позитивний герой в українській літературно-естетичній думці першої половини XIX ст. — К., 1979. — С. 10-106 (розділ «Гуманістичний ідеал просвітительського реалізму»), 328-329 (про просвітительський реалізм російських повістей Шевченка); Івакін Ю. О. Поезія Шевченка періоду заслання. — К., 1984. — С. 156-160; Гончар О. І. Просвітительський реалізм в українській літературі: Жанри та стилі. — К., 1989. — 176 с.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 148

граційні вчені дотримувалися традиційного поділу літературних напрямів і розглядали такі твори в руслі класицизму ⁶. На мій погляд, диференціація надзвичайно строкатої літератури Просвітництва на просвітницький класицизм, просвітницький реалізм і преромантизм ⁷ не втратила своєї актуальності й сьогодні, має під собою певні підстави і дає змогу глибше збагнути ідейно-художні тенденції, напрями й течії тієї епохи, що не обмежувалася XVIII ст., а в ряді країн (зокрема Східної та Південної Слов'янщини, у Чехії та Словаччині) сягнула й XIX ст.

Тим часом, розрізняючи в українській літературі лише класицизм і романтизм («романтику») та відкидаючи доцільність виокремлення сентименталізму ⁸, а тому відносячи жанри («гатунки») травестії, байки та комедії до суто класицистичних, Д. Чижевський схематично зазначив:

«<...> ті ґатунки, які розвинулися в українському класицизмі — ґатунки травестійні та ще байка та комедія — якраз сприяли, а то й просто вимагали вживання народної мови. Свідоме та послідовне плекання народної мови як мови літературної принесла з собою лише романтика та романтична думка (пор., зокрема, далі про Куліша)» ⁹.

У цьому назагал слушному спостереженні бракує маркування перехідних ланок од класицизму до романтизму — просвітницького реалізму та сентименталізму. Почасти такий зв'язок із реалізмом завважив і Д. Чижевський, зазначивши, що література українського класицизму, не витворивши високого стилю, «пізніше здавалася близькою деякими рисами до мови "реалістичної", поскільки ця остання прагне якнайтісніше зв'язатися з народною мовою» ¹⁰.

Надзвичайно згущений предметно-речовий світ української «Енеїди» дає підстави говорити про її реалістичну речову предметність, хоча, як слушно зауважив М. Яценко, Котляревський «ще тільки нагромаджує елементи реалістичності» у вигляді «достовірного відбиття видимих форм об'єктів, речей, явищ», але «далеко не завжди» вдається до «розкриття їх внутрішньої суті у межах історичної достовірності» ¹¹.

У бурлескно-реалістичному стилі Котляревський дотепно малює гумористичну картину літнього ранку в тогочасному українському місті. Щоб розсмішити читачів, травестатор звертає увагу передусім на випивак, картярів і хвойд:

І сонце злізло височенько,
Уже час сьомий ранку був,
Уже закушовав смачненько,
Хто добре пінної лигнув;
Уже онагри захрючали,
Ворони, горобці кричали,
Сиділи в лавках крамарі;
Картьожники же спать лягали,

⁶ Чижевський Д. Історія української літератури від початків до доби реалізму. — С. 325-373; Сулима-Блохина Олександра. Европейська клясицистична новеля і Г. Ф. Квітка; Проблеми українського клясицизму і Квітка-Основ'яненко; Клясицистичні риси Квітчиної прози, сентименталізм і реалізм у прозі Квітки // Сулима-Блохина Олександра. Вибране: Поезії. Новелістика. Наукові та публіцистичні розвідки. — К., 1995. — С. 177-208; Гузар Ірина. Шевченко і Ґете. — Торонто, 1999. — 214 с.

⁷ Див.: Наливайко Д. С. Искусство: направления, течения, стили. — К., 1981. — С. 171-223 (розділ «Просвещение и его художественные направления»).

⁸ Чижевський Д. Історія української літератури від початків до доби реалізму. — С. 374-376.

⁹ Там само. — С. 313.

¹⁰ Там само. — С. 314.

¹¹ Яценко М. Т. На рубежі літературних епох... — С. 194.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 149

Фіндюрки щоки підправляли,
В суди пішли секретарі. [V, 32] ¹²

Цей комічно-урбаністичний малюнок соціально-побутового характеру насичений вдало спостереженими реалістичними образними деталями — зоровими, слуховими, смаковими. У Котельницького в травестуванні цього місця і близько немає таких спостережень — його також зумисне знижена, проте надто загальна, із силуваною претензією на сміховий ефект картинка ранку акцентує всього-навсього на тому, що сонце промінням, наче пальцем в очі, розбудило птахів, а ті своїм галасом не дали доспати сонному з перепою Евандрові ¹³.

Водночас в «Енеїді» Котляревського є немало грубого, навіть незрідка відразливого натуралізму, що його допускав низький стиль класицизму, надто ж бурлеск. Це переважно сцени гедоністичного застілля і пияцтва, ненаситного споживання наїдків та напоїв, подані в гумористичному насвітленні, і сцени битв, бойових поєдинків не так із комічним, як із моторошним зображенням жахливого убивання людей.

У працях Михайла Яценка переконливо обґрунтовано, що поема Котляревського — «твір у повному розумінні перехідний від канонічного письма до поетики реалістичного типу»: «в "Енеїді" Котляревський ще стоїть між класицизмом (в його "низькому" бурлескному жанрі) і просвітительським реалізмом» ¹⁴; характерна для просвітницького реалізму подвійність мотивування людської поведінки (суспільною детермінованістю і незмінною людською «природою») «поєднується в поемі з типовою для класицизму раціоналістичною вимогою повного підпорядкування особистих інтересів людини інтересам державним, з утвердженням моральної відповідальності індивіда перед суспільством» ¹⁵. Ці просвітницько-класицистичні вимоги не залишаються в «Енеїді» Котляревського непорушними; «одним з головних факторів», які в цьому творі «руйнували статичність і умовність класицистичного мислення, стала народна сміхова культура» ¹⁶. Вдаючись до її реконструкції та намагаючись у просвітницькому дусі поставити її «на службу суспільному прогресові, досягненню гармонії між особистим і суспільним, між людиною і державою», «письменник об'єктивно протиставляє офіційному світові всезагальних обов'язків, які визначають особисту поведінку індивіда, світ безпосередніх чуттєвих контактів — як саморегулятор людської життєдіяльності без втручання держави, на засадах "природної" народної

¹² Котляревський у своєму поясненні помилково називає онагром кабана й у такому значенні вживає це слово у цитованій строфі (насправді онагр — це дикий осел). Фіндюрка, за поясненням Котляревського, — «потаскуха» (Котляревський І. П. Повне зібрання творів. — К., 1969. — С. 386).

¹⁴ Яценко М. Т. На рубежі літературних епох... — С. 195.

¹⁵ Яценко М. Т. Питання реалізму і позитивний герой в українській літературно-естетичній думці першої половини XIX ст. — С. 32.

¹⁶ Яценко М. Т. На рубежі літературних епох... — С. 195.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 150

моралі» ¹⁷. Унаслідок цього в поемі виникає певна динамічна напруга: стихійні людські взаємини та чуттєві вияви, зокрема в самого Енея, вступають у суперечність із його діяннями, що визначаються обставинами, переважно зовнішніми щодо нього, — в окремих місцях травестії він видається надто несамостійним.

Варто зазначити, що просвітницькому класицизмові була властива не лише ідеалізація ¹⁸, а й деідеалізація — протилежний їй спосіб художнього узагальнення (у творах низького стилю, налаштованих на осмішування, комічне травестування, використання засобів бурлеску). Деідеалізація зримо виявнює себе, відповідно до жанру бурлескно-травестійної поеми, і в «Енеїді» Котляревського, хоча в ній простежуються також риси ідеалізації (в ситуативній героїзації Енея, Низа й Евріала, троянців, принагідному змалюванні естетичного — переважно народного — ідеалу козака, дівчини, молодиці). Що ж до «типізації», то, мовлячи про неї, М. Яценко мав на увазі, по суті, художнє узагальнення, а творчий метод Котляревського небезпідставно зводив до типологізації у розбудові персонажів — переважання загальних, родових рис (тобто пов'язаних із належністю до певної соціальної групи, національності і т. ін.) над індивідуальними ¹⁹.

Рух до просвітницького реалізму в українській «Енеїді» пов'язаний і з тим, що вона набула ознак етологічного жанру. При цьому риси реалістичності в поемі виявляються не тільки в етнографізмі (вище вже йшлося про етнографічний реалізм), а й у тому, що «Котляревський, малюючи побут і звичаї, розкриває станову і класову структуру суспільства як неврівноважену систему різнодіючих сил, спрямованих на задоволення власних егоїстичних інтересів», причому «яскрава картина пекла в "Енеїді" засвідчує загальний занепад моральності серед усіх членів суспільства — від панів до слуг» ²⁰. А все-таки соціальна несправедливість і зло в поемі зосереджені переважно в поміщицько-чиновницькому середовищі ²¹. Однак гумор і сатира в «Енеїді» звернені не лише на панські, бюрократичні кола, а й на простолюдні. Звичайно, поміщикам та урядовцям дісталося найбільше, але Котляревський висміює й вади простолюду (за що йому дорікатиме пізніше романтик-народолюбець Куліш). «Нижчі» верстви не протиставлено однозначно «вищим». Автор лише зауважує, що серед поміщицького та урядовського середовища менше праведників, ніж серед простолюду. Осуд моральних вад автор здійснює переважно із загальнолюдської, християнської позиції. Водночас мужиків і панів протиставлено в соціально-моральному плані:

Мужича правда єсть колюча,
А панська на всі боки гнуча <...> [VI, 97].

Критичній концепції української та ширше — російсько-імперської дійсності в «Енеїді» сприяло те, що в ній за панівного значення гумору, радісного життє-

¹⁷ Яценко М. Т. Іван Котляревський // Котляревський І. П. Поетичні твори. Драматичні твори. Листи. — К., 1982. — С. 26, 21.

¹⁸ Дмитро Наливайко виокремлює три способи художнього узагальнення: ідеалізацію (для класицистичного типу творчості), символізацію (для романтичного) і типізацію (для реалістичного) (Наливайко Д. С. Искусство: направления, течения, стили. — К., 1981. — С. 47-50).

¹⁹ Яценко М. Т. На рубежі літературних епох... — С. 135-207 (розділ «Характер типізації і творчий метод»).

²⁰ Яценко М. Т. Питання реалізму і позитивний герой в українській літературно-естетичній думці першої половини XIX ст. — С. 34.

²¹ Див.: Яценко М. Т. Іван Котляревський (1769-1838) // Історія української літератури XIX століття: У 3 кн. — К., 1995. — Кн. 1: Перші десятиріччя XIX ст. — С. 79.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 151

ствердного сміху наявні й елементи сатири, спрямовані не тільки на висміювання особистих дрібних вад і гріхів людських, а й на соціально-політичну сферу. На цьому наголошував Омелян Огоновський:

«<...> в V і VI часті "Енеїди" звернув Котляревський остру сатиру більше до зноровленого панства, ніж до бідолашного люду <...>» ²²; «<...> автор-патріот зволік на землю богів з Олимпа і зрівняв їх з людьми з-за того, що поставив їх репрезентантами власти й управи земської, <...> під личиною королят-паненят і богатирів класичного світу скрив автор панську велич суспільности російської й української і, проте, під покривкою комічної травестії міг він висказати ті кривди, які терпів люд український від своїх мучителів» ²³.

Свого часу Сергій Єфремов перебільшував занедбуваний, на його думку, дослідниками (за вийнятком, як він вважав, хіба що, та й то почасти, Степана Смаль-Стоцького — його зацитую далі) «політичний бік» сатири в «Енеїді», бо Котляревський «сміливою рукою» назначив «широкий малюнок політичного ладу», дав «типовий образ абсолютистично-бюрократичної зверхності» ²⁴. А все ж є підстави вважати, що в алегоричних карнавалізованих сценах з життя «олимпського потруху» [VI, 1] поет створив «сатиру на самодержавний Олімп» ²⁵, «образами богів-олімпійців <...> недвозначно вказав на дворянсько-аристократичну бюрократію імперії Романових» ²⁶. Досить вчитатися в такі соціально загострені, алегорично-викривальні рядки травестійної поеми:

В се врем'я в рай боги зібрались
К Зевесу в гості на обід,
Пили там, їли, забавлялись,
Забули наших людських бід. [II, 29]

Або ж таку Юпитерову нагінку, звернену до «богів, богинь і півбогів»:

«Чи довго будете казитись
І стид Олимпові робить?
Щодень проміж себе сваритись
І смертних з смертними травить?
Поступки ваші всі не божі;
Ви на сутяжників похожі
І раді мордовать людей <...>. [VI, 2]

Гнівні претензії Енея до Зевса («На землю з неба не зиркнеш» [II, 52]) та інших богів — Нептуна («Ти базаринку любиш брати, / А людям в нужді помагати / Не дуже, бачу, поспішивсь» [II, 53]), Плутона («І в світі нашими бідами / Не погорює ні на час» [II, 54]) та Венери, котра «спить <...> п'яненька /Або з хлоп'ятами ганя» [II, 55], — сприймаються як авторська інакомовна критика самого царя, оддаленого від народу й байдужого до його бід, як завуальоване викриття царських сановників-хабарників, що не клопочуться народними нуждами, зрештою — розпусного царського оточення.

²² Огоновскій О. Історія літератури рускої: Части 1-4. — Львів, 1889. — Часть II. — 1 відділ, — С. 198.

²³ Там само. — С. 199.

²⁴ Єфремов С. О. Котляревський // Єфремов С. О. Літературно-критичні статті. — К., 1993. — С. 135-137.

²⁵ Сверстюк Є. Іван Котляревський сміється // Україна. Наука і культура. — К., 1991. — Вип. 25. — С. 311.

²⁶ Хропко П. П. Іван Котляревський (1769-1838) // Історія української літератури (Перші десятиріччя XIX століття). — К., 1992. — С. 84.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 152

Критичне вістря автора спрямоване й на викриття фінансових зловживань і розкрадання державної (царської) скарбниці у тогочасній російській армії. Натяк на це криється у словах царя Латина, звернених до його «старшин» — «панів вельможних», «чиновних і заможних» [IV, 89]:

Хто буде з вас провіянтмейстер,
Або хто буде кригсцальмейстер,
Кому казну повірю я?
Не дуже хочете ви битись,
А тілько хочете нажитись <...> [IV, 91] ²⁷.

Такі влучні викривальні характеристики можновладців не втратили свого актуального значення й дотепер.

У травестії Котляревського Д. Чижевський знаходив також «небагато стилістичної подібности до творів барокка» ²⁸, а точніше — «запізнені пародії» на «мовні грашки» часів бароко ²⁹: на своєрідний «макаронічний» стиль, «писання двома мовами у сумішку» — українською та латинською (в «Енеїді» є «кілька, та дуже вдалих» «суто макаронічних українсько-латинських місць» ³⁰: «ужиток у римах чужих імен, з якими римуються українські» ³¹, «комічне змішування двох мов в українізації імен» ³²), на «шкільну мову, з переставленням кінців різних слів», «накупчення синонімів або споріднених слів» (наприклад у лайках і прокльонах), «численні перелічення», «каталоги» ³³; за спостереженням ученого, в описі пекла поет виходив з традицій барокової релігійної поезії ³⁴.

На «певні барочні риси» в «Енеїді» Котляревського вказав і М. Яценко («ускладненість форми і вуалювання змісту, поєднання низького і високого, комічного і героїчного», «мозаїчне чергування різної тональності і планів зображення», «зовнішню антитетичність зіставлення далекого минулого і злободенної сучасності», «чергування пункту і контрапункту»), зауваживши водночас, що ця травестійна поема «зв'язана з барочним стилем і світобаченням крутійського роману через своєрідну антитезу, що в дусі амбівалентності народної сміхової культури пародіює та рішуче заперечує трагізм барочного світосприймання» ³⁵. До цього переліку варто додати й мандрівний мотив в «Енеїді», похідний од Вергілія і пізніше широко культивований у письменстві бароко.

У бароковій традиції відбулося примирення християнства й античності на ґрунті сакрального підходу до християнських вартощів і культурно-естетичного підходу до греко-римської спадщини. «Енеіда» Котляревського виникла з української ренесансно-барокової парадигми, для якої визначальними є античні культурні топоси (алюзії, цитати, поклики, переклади, травестії). При цьому героїчно-комічна поема Котляревського своїм травестійним жанром лежить у традиції українського низового бароко, та й мова «Енеїди» продовжує традицію вживання народної мови, характерну для вітчизняного низового бароко.

²⁷ Провіянтмейстер — генерал, який відав постачанням. Кригсцальмейстер — урядовець при війську, що вів фінансові справи, здійснював і постачання армії.

²⁸ Чижевський Д. Історія української літератури від початків до доби реалізму. — С. 349.

²⁹ Там само. — С. 340.

³⁰ Там само. — С. 341.

³¹ Там само. — С. 340.

³² Там само. — С. 341.

³³ Там само. — С. 342.

³⁴ Там само. — С. 347.

³⁵ Яценко М. Т. На рубежі літературних епох... — С. 243.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 153

Нещодавно Валерій Шевчук, розглянувши в спеціальному «розмислі» «Енеїду» Котляревського «в системі структур та мотивів давньої української літератури, зокрема бароко», заповзявся довести, що «перед нами виразно бароковий твір із елементами псевдокласицизму та передромантизму» ³⁶. Дослідник з багатою письменницькою уявою навіть намагався виявити і розшифрувати численні, як йому видається, барокові коди поеми, зумовлені штучним нанизуванням алюзій, асоціацій, підтекстового ряду. Тим часом з огляду на нерозвинутість тодішньої інформаційної інфраструктури, місця перебування Котляревського (переважно Полтава та Полтавщина) і суспільний статус тогочасного письменника дуже сумнівним є припущення про незвичайну (і при цьому на диво точну) поінформованість автора «Енеїди» в недавніх і сучасних для нього історичних подіях.

Перебільшений зв'язок української «Енеїди» з літературою бароко, зокрема у працях Валерія Шевчука, влучно й дотепно спростував Віктор Неборак:

«Якщо Валерій Шевчук має рацію, і Котляревський був обізнаний з літературою українського бароко настільки, що впливи цієї літератури можна простежити в тексті поеми Котляревського, то з цією літературою поема Котляревського співвідноситься приблизно так, як "Дон Кіхот" Сервантеса з рицарським романом. Для Котляревського барокові поети — це "скучні піїти"» ³⁷.

Щоправда, сказане може стосуватися хіба що до високого бароко. Література українського низового бароко аж ніяк не була нудною. Саме у стихії низового бароко процвітала розкута, потішна й життєрадісна сміхотворчість.

Якщо травестія Осипова — Котельницького цілковито витримана в єдиному комічному стилі бурлеску й пародії, тотального сміхотворення, то в травестії Котляревського подекуди звучать серйозні ноти, які дисонують із цим стилем. Пов'язані вони з політичними та історичними алюзіями, сентиментальними та іншими преромантичними виявами (особливо у частинах четвертій, п'ятій і шостій). У царині комізму, що, природно, явно переважає у цій бурлескно-травестійній поемі, трапляються вияви чутливості, драматизму й трагізму. Тож не дивно, що дослідники «Енеїди» порушували питання про наявність у ній ознак сентименталізму. За спостереженням Д. Чижевського, Котляревський не раз виявляє «певну чутливість та навіть сентиментальність» в описі почуттів персонажів (Енея, Низа й Евріала, Евріалової матері, Турна). До «сентиментальних місць поеми» Д. Чижевський залічував вияви ставлення до батьків (Низ зворушливо нагадує Евріалові про його «матір старую» [V, 75], а Евріал прохає Іула Енейовича опікуватись його «паніматкою» [V, 83]), «чутливий плач» Евріалової матері та іншу «сльозливу» топіку твору: після того як втопився п'яний «йому слуга найвірнійший» «поромщик» Тарас, Еней сумував, плакав і навіть ридав [III, 1]; батько й син, Анхиз та Еней, «Прощалися і обнімались, / Слізьми гіркими обливались» [III, 140]; Турн перед смертю згадав «батька рідного, старого й дуже ветхих сил», і попросив одправити до нього свій труп, а зворушений Еней «од речі сей зм'ягчився / І меч піднятий опустив; / Трохи-трохи не прослезився <...>» [VI, 168-169] ³⁸.

³⁶ Шевчук В. «Енеїда» Івана Котляревського в системі літератури українського бароко // Шевчук В. Муза Роксоланська. — Кн. друга. — С. 669.

³⁷ Неборак В. В. Перечитана «Енеїда»... — С. 73.

³⁸ Чижевський Д. Історія української літератури від початків до доби реалізму. — С. 347.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 154

Можна додати й інші такі місця:

• під час бурі на морі Еней «Заплакався і заридався», «Слізьми троянці облилися» [І, 9,10];

• почувши від обідраних та зголоднілих троянців про їхні біди,

Дидона гірко заридала
І з білого свого лиця
Платочком сльози обтирала [І, 25];

• розраджуючи Дидону, покинуту Енеєм, її сестра Ганна

Сама з царицей горювала,
І сльози рукавом втирала,
І хлипала собі в кулак. [І, 63];

• та й Еней, покинувши Дидону, «Слізьми, бідняжка, обливавсь» [ІІ, 1];

• на поминках по батькові, «Як проспівали "со святими", / Еней обливсь слізьми гіркими» [II, 14];

• плаче, зазнавши краху своїх матримоніальних планів, Лависина мати:

Смутна Амата пір'я драла,
Слізки ронила і вздихала,
Що Турн-князьок не буде зять; [IV, 64];

• Венері, яка переживала за Енея, «за душу щипало», «Од жалю серце завмирало», тож як звичайнісінька українська пані, «В жалю, в сльозах і гіркім смутку / Богиня сіла в просту будку» й поїхала «оддать поклон» потрібній людині — старій Цибеллі, матері всемогутнього Зевса [V, 59];

• побачивши на щоглах голови «Нещасних Низа з Евріалом», троянці «Од жалю сльози попускали, / Таких лишившись паруб'ят» [V, 108,109];

• про плач Евріалової матері:

Сей галас і репетовання
Троян всіх в смуток привело;
Плаксивеє з синком прощання
У всіх з очей слізки тягло.
Асканій більше всіх тут хлипав <...> [V, 115];

• над убитим Паллантом

Троянські плакси тут ридали,
Як на завійницю кричали,
Еней зарюмав басом сам <...> [VI, 77].

Розчулено зустрічає Еней свого сина, «коменданта ісправного» фортеці, почуваючи радість і гордість за нього:

Еней Іула вихваляє,
Потім до серця прижимає;
Цілуєть люблязно в уста.
Енея серце трепетало,
Воно о сині віщовало,
Що він надежда не пуста. [VI, 59]

Звичайно, серед бурлескно-травестійної стильової стихії ця топіка сліз набирає подекуди іронічного забарвлення, але все ж не тотально, тож сентиментальні нотки не нівелюються цілковито.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 155

Зображуючи війну, Котляревський вдається до різних стильових тональностей: переважає наскрізний у поемі низький класицистичний (бурлескно-травестійний) стиль, але часом використовуються і ресурси високого героїко-романтичного стилю, а також подекуди й реалістично-натуралістичного та сентиментального. Так, змальовуючи посполиту «рать» із новобранців, що їх дав Енеєві «в поміч» аркадський цар Евандр («Тут скілько сотень одлічили / Аркадських жвавих парубків / І в ратники їх назначили» [V, 34]), автор у сентиментальному дусі виявляє співчуття до них, змушених покинути своїх рідних та близьких і йти воювати за чужі царські інтереси, розуміє їхні приватні, родинно-сімейні жадання і нехіть до воєнних, імперських справ:

Пішли, розвивши короговку,
І сльози молодьож лила;
Хто жінку мав, сестру, ятровку,
У инчих милая була.
<...>
За милу все терять готові:
Клейноди, животи, обнови.
Одна дороже милой — честь!

І так, питейним підкрепившись,
Утерли сльози із очей;
Пішли, марш сумно затрубивши;
Перед же вів сам пан Еней. [V, 39-40]

За словами Д. Чижевського, «хоч і як тихенько, але в "Енеїді" озвалися деякі ноти осібної вдачі Котляревського як людини чулої, сентиментальної, релігійної, та вже не по-старосвітськи, а трохи по-модерному, "просвічено" релігійної <...>» ³⁹.

Водночас Котляревський, з його стійким, міцним чоловічим характером, загартованим суворим життєвим досвідом, численними, зокрема й воєнними випробуваннями, що випали на його долю, готовий посміятися над перечуленістю своїх персонажів (Анхиза, Евріалової матері та ін.). Як влучно спостеріг Д. Чижевський, «поруч таких чулих місць зараз» трапляється в «Енеїді» «якийсь вибрик» ⁴⁰. Справді, прощаючись з Енеєм і плачучи, «Анхиз кричав, як в марті кіт» [III, 140]. Таке порівняння — не так гротескне, як бурлескне. По втраті поромщика Тараса Еней, «Поплакавши і поридавши, / Сивушкою почастовавсь» [III, 1]. Асканій, що «більше всіх тут хлипав», «губи так собі задрипав, / Що мов на його сап напав» [V, 115]. Про себе ж самого автор зізнається:

Тепер би треба описати
Евандра батьківську печаль
І хлипання все розказати,
І крик, і охання, і жаль.
Та ба! не всякий так змудрує,
Як сам Виргилій намалює,
А я ж до жалю не мастак:
Я сліз і охання боюся
І сам ніколи не журюся;
Нехай собі се піде так. [VI, 89]

³⁹ Там само. — С. 348.

⁴⁰ Там само. — С. 347.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 156

Тож Котляревський опускає побивання Евандра за загиблим сином Паллантом, хоча воно зображене й у Вергілія [книга одинадцята, в. 148-181], і в Котельницького [VI, с 84-88].

Сентиментальні вияви в «Енеїді» нечисленні, до того ж не раз позірні, сльозливість Дидони й Венери деколи (але не завжди) постає нещирою, удаваною, тактичною ⁴¹. Понад те, ці вияви дискредитуються стихією бурлеску, ледь чи не всевладною у поемі, а також побутовизмом, натуралізмом, а подекуди заступаються романтичною героїкою сцен. Трапляється навіть пародія на літературний сентименталізм. Коли до царівни Лавинії дійшла звістка про смерть її матері Амати,

То крикнула «уви!» з-письменська,
По хаті ґедзатись пішла.
Одежу всю цвітну порвала,
А чорну к цері прибирала,
Мов галка, нарядилась вмах;
В маленьке зеркальце дивилась,
Кривитись жалібно училась
І мило хлипати в сльозах. [VI, 152]

А проте бурлеск із натуралізмом, знижуючи сентиментальні децентрування, не лише забезпечують загалом стильову єдність травестії, а й утримують її образи-персонажі в рамцях хай і дещо утрируваної, але життєвої правдивості й не дають їм набути ознак самовистачальної сентиментальності — афектації, штучності, манірності, надмірної ідеальності у виявах почуттів. Тому Ієремія Айзеншток перебільшував, коли, беручи за визначальний критерій «реалізму як художнього світогляду» «типізацію персонажів» ⁴² і тому заперечуючи реалізм «Енеїди» (крім «реальності побутових деталей, побутового довкілля, побутових персонажів» ⁴³, «нехибності створюваних ним побутових картин», «побутової точності довкілля, костюмів тощо», «багатства й точності зображуваних ним побутових деталей, сцен, персонажів» ⁴⁴), убачав уній «творчу еволюцію Котляревського-поета» «від класицизму (хоча б у такій формі, як бурлеск) до сентименталізму» ⁴⁵: «Вимушений дотримуватися в поемі вибраного бурлеску, поет усе частіше відходив убік од такої легкої й колись звичної жартівливої манери, усе частіше допускав поєднання елементів бурлескного та сентименталістського стилів» ⁴⁶.

Сентиментальні відосередження наявні й у перших трьох частинах травестії, а в інших трьох не перестають бути не більш ніж відосередженнями.

⁴¹ Ігор Лімборський, доводячи, що «такі персонажі поеми, як Венера і Дідона, сентиментальними не виступають» (як і інші дійові особи), надто категорично вбачає у їхній чутливості лише удаваність: «"сентиментальність" Венери є позірною, удаваною; вона не розгортається до глибокоемоційного виявлення її справжніх почуттів і виявляється цілком у стилі бурлеску. Сльози Венери — тільки засіб для досягнення своєї мети»; Венера і Дідона «лише зовні зближуються з сентиментальними героїнями своєю здатністю до перебільшення своїх почуттів, спробами вдаватися до сліз тоді, коли інші аргументи вже безсилі і не діють» (Лімборський І. В. Творчість Івана Котляревського... — С. 48,49). Материнська чутливість Венери, як і жіноча чутливість Дидони, все-таки природні й непідробні. Розповідач: «Венера, як правдива мати, / Для сина рада все оддати» (хоча в наступному рядку автор іронізує: «З Вулканом рада в кузні жить») [V, 30); Венера до «батечка» Зевса: «Як маєш ти кого карати, / Карай мене, — карай! я мати, / Я все стерплю ради дітей!» [VI, 11].

⁴² Айзеншток И. И. П. Котляревский // Котляревский И. Сочинения. — Л., 1969. — С. 24, 26, 28.

⁴³ Там само. — С. 24.

⁴⁴ Там само. — С. 28.

⁴⁵ Там само. — С. 33.

⁴⁶ Там само. — С. 32.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 157

У літературознавстві порушувалося питання і про риси романтизму в «Енеїді» Котляревського. При цьому висловлювалися різні думки. Петро Волинський убачав у ліричних вставках про Гетьманщину та її полки, про Сагайдачного «романтичне сприйняття минулого України, зокрема козацької слави», і зазначав:

«У згадках поета про козацтво звучать уже характерні для романтиків елементи суму за минулим. Недарма слова "Так вічної пам'яті бувало..." не раз цитували українські романтики першої половини XIX ст. (М. Максимович, О. Бодянський та ін.). <...> До урочистої лексики і патетичного тону вдається Котляревський, коли йому треба писати про високі громадянські чесноти <...>» ⁴⁷; «Героїчно-романтичний тон відповідних місць, як і елегійні згадки про козацтво, передвіщав зародження романтизму в українській літературі» ⁴⁸.

Іван Пільгук, розвинувши тезу П. Волинського, підкреслив, що «І. Котляревський створив передумови для розвитку романтизму в українській літературі» ⁴⁹. До романтичних ознак в «Енеїді» І. Пільгук відніс «риси національно-героїчного характеру народної маси (троянців)», такі риси характеру Енея, як «військова честь, витримка, лицарство, захист козацької гідності», й особливо наголосив на тому, що «в дусі романтики безстрашних подвигів постають учинки Низа та Евріала», котрим властиві почуття «воєнної доблесті і патріотизму», «презирство до смерті, самовідданість, рішучість, незламність присяги, дух козацького побратимства». Свій погляд дослідник пробував аргументувати і лексикою поеми, тим, що «героїчний дух війська передається такими словами, як "гайдамака", "козарлюга". Звертаючись до своїх воїнів, Еней наголошує на честі козацтва: "Козацтво! рицарі! Трояни! Храбруйте!"; "Імення рицарів прославить"». За спостереженням ученого, «в останніх частинах "Енеїди" найповніше використав І. Котляревський героїчні мотиви народних дум та історичних пісень» ⁵⁰.

Думку І. Пільгука про те, що «Енеїда» постала на вісі класицизм — романтизм, повторив польський літературознавець Флоріян Неуважний, твердячи, що в останніх трьох частинах поеми автор вдається до героїчного тону ⁵¹, і розвинув інший польський україніст — Стефан Козак, який запропонував розглядати цей твір не лише як бурлескно-травестійну поему, а й як характерне для багатьох творів тої доби (наприклад «Ґражини» Міцкевича) «схрещення героїчної поеми з поетичною повістю» і впродовж уже чотирьох десятиріч несхитно обстоює й докладно обґрунтовує наявність «преромантичної героїзації в "Енеїді" Котляревського» ⁵². На його погляд, романтичні компоненти «української "Енеїди" — твору наскрізь національного, а почасти й героїчного» ⁵³, випливають із на-

⁴⁷ Волинський. П. К. Іван Котляревський: Життя і творчість. — С. 79.

⁴⁸ Там само. — С. 187.

⁴⁹ Пільгук І. І. І. Котляревський і початки романтизму в українській літературі // Ювілейна наукова конференція, присвячена 200-річчю від дня народження І. Котляревського (Тези доповідей і повідомлень). — X., 1969. — С. 20.

⁵⁰ Там само. — С. 19.

⁵¹ Nieuważny F. «Eneida» Iwana Kotlarewskiego i jej rezonans w literaturze ukraińskiej XIX wieku // Slavia orientalis. — Rocznik XIX. — 1970. — № 2. — S. 136.

⁵² Kozak S. Problem tradycji narodowych і romantyzmu w «Eneidzie» Kotlarewskiego // Slavia orientalis. — 1970. — № 2. — S. 141-154; Козак С. Український преромантизм // Наша культура. — 1977. — № 12; 1978. — № 1-3, 5, 7; Козак С. Український преромантизм: (Джерела, зумовлення, контексти, витоки). — Варшава, 2003. — С. 179, 183, 186, 199-202, 204, 206-211; Козак С. «Енеїда» Котляревського: проблема національних традицій і романтизму // Козак С. Християнство — романтичний месіанізм — сучасність: Статті, розвідки, лекції. — К., 2011. — С. 114-153.

⁵³ Козак С. Український преромантизм: (Джерела, зумовлення, контексти, витоки). — С. 195.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 158

ціональних джерел — народних дум та історичних пісень, козацької історіографії. Цікаво, що сам Котляревський, за спогадами Ізмаїла Срезневського, у розмові з ним погоджувався з думкою, що «история Украины» має бути опрацьована особливо старанно, «потому что Украине принадлежит слава разрешения судьбы и Польши, и России». Письменник із сумом мріяв: «Когда-то мы дождёмся исторического описания Малороссии, её достойного!..» А на слушне зауваження I. Срезневського: «Когда желание понять её будет заменять желание её описать» — відповів: «Ваша правда: теперь она невозможна» (малася на увазі, очевидно, наукова історія України). Котляревський розумів, що збагнути історію України неможливо без вияснення політичних прагнень її еліти, визвольних, державницьких змагань українського народу. Далі в розмові з І. Срезневськиим він сказав про модне захоплення збиранням пам'яток народної словесності:

«А сокровища всё более пропадают, и скоро не над чем будет и трудиться; бывало, десятками, сотнями слышишь старинные песни и думы, а теперь раз в год придётся услышать одну. Пусть бы эти сокровища остались не более как тем, чем стались пирамиды для Египта, всё же б остались памятником народа, стоящего памяти» ⁵⁴.

Ці висловлювання промовисто свідчать про наявність у світогляді Котляревського преромантичних уявлень — історіографічних та фольклористичних. На переконання С. Козака, «літературна нобілітація Котляревським козацько-січової героїчної історії та її фольклорно-літописної легенди є, безперечно, наслідком преромантичних віянь нової епохи, дітищем якої був автор української "Енеїди"» ⁵⁵.

За спостереженням Ніни Калениченко, «романтичні тенденції» в поемі Котляревського «виявляються, зокрема, в романтичній іронії, з якою згадуються часи козацького лицарства, у піднесеному змалюванні образів Низа й Евріала в п'ятій частині "Енеїди" тощо» ⁵⁶. Подібної думки дотримувався Петро Хропко:

«Котляревський часто успішно перемагав обмеженість бурлеску, причому шляхом не тільки реалістичних, а й романтичних узагальнень. Оспівування вірної, готової на самопожертву дружби, підкреслення самовідданого служіння козаків рідній землі (досить пригадати подвиг Низа та Евріала, що свідомо пішли на смерть, тільки б перемогли їхні побратими) були зумовлені характерними процесами у літературному житті початку XIX ст. <...> Автор "Енеїди" згадує часи козацького лицарства з тим іронічним усміхом, за яким приховується гіркий смуток за безповоротним минулим. Це вже були естетичні тенденції нового, преромантичного характеру. Їх прямим джерелом був український героїчний епос <...>» ⁵⁷.

Наявність в «Енеїді» окремих рис романтизму визнавали також Євген Кирилюк і Теофіл Комаринець ⁵⁸. А сьогодні думку про дотичність української «Енеїди» до романтизму обстоює Валерій Шевчук:

«<...> те, що вчинив Іван Котляревський в українській традиції, було нове: його народ не був тільки зібранням ґротесково-пародійованих героїв, з яких можна посміятися та й годі (хоча й це в поемі є), а став передусім носієм високих моральних якостей, бо разом з Ене-

⁵⁴ Срезневский Вс. Знакомство И. И. Срезневского с И. П. Котляревским. — С. 7.

⁵⁵ Козак С. Український преромантизм // Наша культура. — 1978. — № 1. — С. 10. Також див.: Козак С. Український преромантизм: (Джерела, зумовлення, контексти, витоки). — С. 196, 201-202.

⁵⁶ Калениченко Н. Л. Українська література XIX ст.: Напрями, течії. — С. 87.

⁵⁷ Хропко П. П. Іван Котляревський (1769-1838). — С. 82-83.

⁵⁸ Кирилюк Є. Іван Котляревський: Життя і творчість. — С. 129; Комаринець Т. І. Ідейно-естетичні основи українського романтизму (проблема національного й інтернаціонального). — Львів, 1983. — С. 23.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 159

єм після безцільних блукань із бурлескними пригодами підніс відроджувальну ідею української нації, проголошуючи постулата "світлого міста", тобто відновлення української держави в майбутньому. Ось чому цей народ такими яскравими фарбами, так густо етнографічно описаний. Таких речей бароко не знало, подібне належало вже новій епосі — романтизму; саме тому й кажемо: "Енеїда" І. Котляревського — твір яскраво передромантичний. Таємничість, фантастичність викладу, пророцтва, гадання, візи, народний елемент — усе це належить до романтичної поетики» ⁵⁹.

Протилежний погляд мав свого часу Михайло Яценко:

«Поема Котляревського як твір, в якому наявна психологічна деперсоналізація дійових осіб, не тільки не має нічого спільного з романтичним напрямом, а й активно протистоїть романтизмові як мистецтву індивідуальному <...>. В "Енеїді" пізнання дійсності відбувається головним чином через відображення, тоді як у творах романтичного напряму домінуючою є виражальна сторона <...>. В "Енеїді" мірилом доброчинності людини, регулятором її життєвої поведінки є суспільство, ідея "общего добра" (конфлікт протікає в свідомості героя), у романтизмі, як відомо, не існує гармонії між людиною і суспільним порядком. Основу конфлікту становить у ньому опозиція, бунт особистості проти суспільства, його політичних і моральних норм. Світобачення романтичного індивіда не сумісне з самою ідеєю держави як всеохоплюючого і всерегулюючого органу, для якої людина, особистість є тільки деталлю суспільної "машини".

Романтизм відкрив глибокі внутрішні конфлікти людини, багату душевними поривами й емоціональним життям "суб'єктивну" особистість як самоцінну категорію. Тим часом у поемі Котляревського індивідуальне, "приватне" життя людини не має ще самостійного значення» ⁶⁰.

І далі:

«Моральне в "Енеїді" виражається через раціоналістичну категорію обов'язку, честі, які являють собою головну рушійну силу етичної самосвідомості. Служіння честі вимагає самозречення і героїзму. <...> За оціночно-нормативним типом розуміння станової честі як основної пружини і міри оцінки вчинків царів і підданих, як головної категорії, заради якої герої ладні жертвувати життям, за тим, що на перше місце висувається не суще, а належне, Котляревський стоїть ближче до російських класицистів» ⁶¹.

Як слушно зазначив М. Яценко, «ні п'ята, ні шоста частини не витримані в єдиному "героїчно-романтичному" чи "чутливо-сентиментальному" стилі», а образи Низа й Евріала, що служать «опорною тезою» для літературознавців у пошуках в «Енеїді» «ознак романтизму», насправді такі ж «далеко не однозначні», амбівалентні, як і образи інших персонажів поеми, котрим притаманне «роздвоєння у поведінці і характері» ⁶².

Наведені в М. Яценка аргументи, в принципі, переконують, що «Енеїда» не належить до романтичного напряму, хоч окремі судження дослідника надто категоричні, наприклад цілковите відмежування од романтичного образотворення постатей Низа й Евріала, а також деякі теоретичні міркування. Скажімо, вчені, в тому числі М. Яценко, явищами преромантизму, призвістками романтичних віянь у сфері просвітницької художньо-естетичної свідомості, вважають — і цілком слушно — народнопісенні стилізації того-таки Котляревського (в «Наталці Полтавці»), Левка Боровиковського, Ізмаїла Срезневського, Миколи Костомарова,

⁵⁹ Шевчук В. Висновки, або Коли починалася Нова українська література і ще раз про стилістичні епохи // Шевчук В. Муза Роксоланська. — Кн. друга. — С. 687.

⁶⁰ Яценко М. Т. На рубежі літературних епох... — С. 204.

⁶¹ Там само. — С. 206.

⁶² Там само. — С. 161-163.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 160

Осипа Бодянського, Маркіяна Шашкевича, хоча в них теж наявна «психологічна деперсоналізація» ліричного суб'єкта і зовсім мало індивідуальної творчості.

Світобачення романтичного індивіда не завжди несумісне з самою ідеєю держави — згадаймо, наприклад, вияв державницьких ідеалів у мріях Шевченкового Яреми («Оживуть гетьмани» і «в степах Украйни — / О Боже мій милий — блисне булава!» ⁶³), у Кулішевому романі «Чорна рада» (боротьба Сомка та Шрама за українську автономну державу) та його драмі «Байда, князь Вишневецький» (ідея «своєї взброєної хати»), у творчості Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича та й, зрештою, цілу державотворчу програму кириломефодіївських братчиків, найповніше викладену в історіософському творі Миколи Костомарова «<Закон Божий>» («<Книга буття українського народу>»).

Сама по собі ідея держави не була чужою романтичному світогляду; але якщо для класицизму близьким стало служіння феодально-абсолютистській державі, для просвітницького класицизму — освіченій монархії, то романтизмові органічними виявилися національно-визвольні змагання, боротьба за відновлення втраченої національної державності (Адам Міцкевич, Юліуш Словацький у Польщі, Міхай Верешмарті, Шандор Петефі в Угорщині, Діонісіос Соломос, Андреас Кальвос у Греції, Петр Негош у Чорногорії, Добрі Чинтулов, Петко Славейков, Христо Ботев у Болгарії, Карел Гінек Маха у Чехії, Само Халупка у Словаччині, Андрій Мурешану, Васіле Александрі в Румунії та ін.). Покликанням класицизму було захищати і зміцнювати реальну монархію, романтизму — виборювати національну державу. Можна сказати, що романтики підносили національну державу як заповітну мрію; реальної ж держави, навіть національної, якщо над нею не висіла загроза чужоземного поневолення, вони й справді найчастіше не захищали — навпаки, незрідка боролися з її гнітливим нівелювальним тиском на неповторну людську особистість.

Треба сказати й про те, що в романтизмі, крім індивідуалістичної, байронічної течії, розвивалася й інша, так звана народна (фольклорна), в якій — надто ж у фольклорно-історичній — сильними були народно-колективістські, національно-консолідувальні тенденції; у ній особистість знаходила сенс свого буття в героїчному жертовному служінні батьківщині, народові, національно-народному колективові. Ця течія особливо розвинулася в літературах поневолених націй.

*     *
*

Автори російської ірої-комічної поеми протиставляли свій бурлескно-травестійний стиль вітчизняним літературним традиціям — одописній, ліричній та епічній:

Да будет всем чтецам известно,
Что я писачка весельчак,
Свищу на дудочке чудесной,
Лишь громогласить не мастак;
И без меня брюзжат все оды,
Выводят важно эпизоды,
Провал пускай возьмет всех их:

⁶³ Шевченко Т. Гайдамаки // Повне зібр. творів: У 12 т. — К., 2001. — Т. 1. — С. 160. — Віршові рядки 1300, 1302-1303.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 161

Довольно лир уж есть звончатых,
Довольно эпиков пузатых,
А право — смаку мало в них, -

так задерикувато починає свою частину п'яту Олександр Котельницький [V, с. 9]. Для українського письменства таке протиставлення не було актуальним, тож Котляревський у поемі ніде до нього не вдається. Водночас більшість вдумливих дослідників його «Енеїди» сходиться на тому, що в її основі лежить опозиція між російським імперським (загальнодержавним) та українським окремішнім (автономним) дискурсами. Інакше — між просвітницьким класицизмом, що приписував підпорядковувати часткове загальному, регіональне — загальнодержавному, особисте — становій честі, державній повинності, обов'язку перед монархом, і зароджуваним преромантизмом, що заявляв про право етнічних суб'єктів на самобутність та окремішність. Почавши стихійно писати «Енеїду» за доби Просвітництва, коли в низькій літературі класицизму популярними були жанри травестії та пародії, бурлескний стиль, Котляревський завершував поему вже за преромантичної доби, що не могло не позначитися на четвертій, п'ятій та шостій частинах твору.

Справді, крізь просвітницько-класицистичну оболонку «Енеїди» Котляревського прориваються й окремі преромантичні паростки (а для преромантизму характерним є саме таке зародження призвісток романтичного руху всередині просвітницької ідеології, естетики й художньої творчості). Ці преромантичні риси виявляються насамперед у ремінісценціях із часів існування козацько-гетьманської держави, у згадках про її «славні» військові з'єднання:

Так вічной пам'яти бувало
У нас в Гетьманщині колись,
Так просто військо шиковало,
Не знавши: стій, не шевелись;
Так славниї полки козацькі
Лубенський, Гадяцький, Полтавський
В шапках, було, як мак цвітуть.
Як грянуть, сотнями ударять,
Перед себе списи наставлять,
То мов мітлою все метуть. [IV, 101]

У цих, за висловом Пантелеймона Куліша, «віршах зовсім не жартівних» («стихах вовсе не шуточных») ⁶⁴ забруньковується уже романтичний мотив «національної туги», недарма ж перші два рядки Михайло Максимович узяв за епіграф до першої книги своєї фольклорно-романтичної збірки «Малороссийские песни» (Москва, 1827), а Ізмаїл Срезневський — до першої частини своєї фольклорно-романтичної збірки «Запорожская старина» (Харків, 1833).

Хоча рядки «Так просто військо шиковало, / Не знавши: стій, не шевелись» є частковою ремінісценцією з російської травестії:

В церквах, в торжественно служенье
Читалося одно ученье
На место всех проповедей.
Попы кричали: «Стой! равняйся!
Смотри направо! не шатайся!
Вперёд! все разом! не робей!» [IV, с. 95] —

⁶⁴ Кулиш П. Обзор украинской словесности. II. Котляревский. — С. 247.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 162

усе-таки це місце в «Енеїді» Котляревського наочно показує, як балаганний, навіть блюзнірський стиль Осипова український поет переводить у щемливо-поважний, почуваючи тугу за козацьким минулим. Ба більше, тут Котляревський вдається навіть до неявної полемічної репліки Осипову: той акцентує на стройовій муштрі, запровадженій у царському війську за Петра І, і на російських стройових командах, прийнятих згідно з військовим статутом Павла І, підписаним 6 лютого 1796 р. (четверту частину «Енейды» Осипова, нагадаю, видано саме того року). А Котляревський, який почав службу в царській армії (у Сіверському карабінерному полку) також того самого року, з ностальгією говорить про те, що українське козацьке військо не знало обридливої стройової муштри й успішно обходилося без стройових команд. «Ратнеє фиглярство» Котляревський висміяв в описі підготування латинців до війни:

Тогді ну військо муштровати,
Учить мушкетний артикул,
Вперед як ногу викидати,
Ушкварить як на калавур;
<...>
Такеє ратнеє фиглярство
Було у них за регулярство,
<...>
Повсюдна муштра та учення <...> [IV, 108-109].

З боку українського автора це була, своєю суттю, критика стройової муштри, практикованої в російсько-імперській армії за пруським зразком, інакше кажучи — довільний козацький випад проти надмірної регламентації військового вишколу, властивої абсолютистському режимові, що, з погляду художніх напрямів, можна трактувати як преромантичний випад проти класицизму. За приміткою російської перекладачки української «Енеїди» Віри Потапової, у цих строфах «автор натякає на аракчеєвщину, на парадоманію і фрунтоманію російських царів» ⁶⁵.

За словами М. Яценка,

«опис підготовки латинян і рутульців до війни, де так багато натяків на сучасність, крім суто сюжетних завдань, має на меті через амбівалентну структуру (жартома і всерйоз) довести високу боєздатність військових з'єднань козаків. На думку М. Рєпніна, поновлення відносно автономного козацького війська означало, з одного боку, створення постійно готового до воєнних дій військового резерву для боротьби з внутрішніми і зовнішніми ворогами імперії, а з другого — певне полегшення економічного становища приблизно 500 тисяч українського населення, відвернення від нього кріпосної залежності. Можна сказати, що ця ідея була перекладена Котляревським з мови політичної на художню» ⁶⁶.

Цій меті слугує і «своєрідна логічна модель» образів Низа й Евріала, хоч не троянців, «та в службі вірних козаків» [V, 72], що воюють «за чужу отчизну» [V, 76], — модель,

«в якій автор намагається поєднати риси особистої мужності з васальною відданістю», «у формі алюзії-натяку висловлює <...> думку про доцільність збереження для централізованої Російської держави козацьких військових формувань. У зв'язку з цим він підкрес-

⁶⁵ Примечания В. А. Потаповой // Котляревский И. П. Энеида / Перевод с украинского Веры Потаповой. — М.; Л., 1964. — С. 317.

⁶⁶ Яценко М. Т. На рубежі літературних епох... — С. 118-119.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 163

лює хоробрість і боєздатність козацьких військ, наголошує на їх почутті патріотизму, що, зокрема, було засвідчено у Вітчизняній війні 1812 р. <...> ("Яка ж одвага в смутне врем'я! Так не пропало наше плем'я?")» ⁶⁷.

Мрія про відновлення автономного козацького війська довго жевріла на Лівобережжі. Ще на початку 1788 року земляк Котляревського (родом із Миргородщини) надвірний радник Василь Капніст, очоливши в Україні гурток автономістів, склав проект відновлення охочих полків з українського козацтва для боротьби з турецькими військами, які наступали на південні кордони Російської імперії («Положение, на каком может быть набрано и содержано войско охочих козаков»). Проект було подано Катерині II, відтак передано нею на розгляд Олександрові Безбородьку (керівникові зовнішньої політики Російської імперії, українцеві з походження) і на остаточне затвердження Григорію Потьомкіну, схвалено ними обома, проте до реалізації справа не дійшла ⁶⁸. Згодом, 1812 року, коли наполеонівські війська вступили на територію Російської імперії (з українських земель було зайнято лише Західну Волинь), Василь Капніст активно долучився до створення українського козацького ополчення у складі російських військ. Щоправда, на Полтавщині були й тверезі голови, які не піддавалися російсько-імперській пропаганді й мали свою думку й наміри щодо можливого вторгнення Наполеона в Лівобережну Україну, загарбану царизмом. Софія Василівна Скалон (1797-1887), донька Василя Капніста, у спогадах, написаних 1859 року, навела таку розмову свого батька з його рідним старшим братом Миколою Васильовичем:

«Один раз, это было в 1812 году, я чрезвычайно была удивлена суждением дяди Николая Васильевича, который, обратись к отцу моему, пресерьёзно спросил его этими словами:

— Скажите мне, Василий Васильевич, что вы будете делать, если Бонапарт пойдёт на Малороссию? Какие будут ваши планы и куда вы утечёте?

Мой отец отвечал:

— Я никуда не намерен уходить; зная хорошо Малороссию и будучи любим ею, я надеюсь поставить её на ноги и со стыдом изгнать его из наших пределов.

— А я не так думаю, — сказал Николай Васильевич, — я сам пойду к нему навстречу с хлебом и солью, к этому умному человеку.

Можно себе представить удивление моего отца и дяди Петра Васильевича [ще одного із братів Капністів. — Є. Н.] при таком оригинальном суждении и именно в то время, когда все страшились, чтобы Наполеон не пошёл на Малороссию! Но дядя Николай Васильевич всегда отличался оригинальничаньем» ⁶⁹.

І хай тут окремішня позиція Миколи Капніста подана як дивакувата (а як іще могла прокоментувати її в мемуарах Софія Скалон, дружина російського генерала Василя Скалона?!), усе-таки цей випадок свідчить про те, що під час війни 1812 року серед полтавського дворянства частково нуртували настрої аж ніяк не вірнопідданські щодо російського царизму і натомість прихильні до Наполеона. Ба більше, ще раніше під впливом наполеонівської пропаганди маршалок шляхетства Переяславського повіту Полтавської губернії Василь Лукашевич (згодом близький до полтавської масонської ложі «Любовь к истине») плекав надію на

⁶⁷ Там само. — С. 188-189. Цитата з «Енеїди» Котляревського [V, 80].

⁶⁸ Карпович Е. Государственный человек екатерининских времён // Исторический вестник. — 1883. — Т. 12. — № 6: Июнь. — С. 532-533; Корсаков А. Два прожектёра // Там само. — 1892. — Т. 50. — № 11: Ноябрь. — С. 540; Бабкин Д. В. В. Капнист: Критико-биографический очерк // Капнист В. В. Собрание сочинений: В 2 т. — М.; Л., 1960. — Т. 1. — С. 25-26.

⁶⁹ Воспоминания С. В. Скалон (урождённой Капнист) // Исторический вестник. — 1891. — Т. 44. — № 5: Май. — С. 357.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 164

відновлення автономії Гетьманщини ⁷⁰, унаслідок чого на одному з хутірних бенкетів 1807 року виголосив тост «за здоров'я Бонапарте» ⁷¹. Щоправда, як резонно зауважив Стефан Козак, ця надія українських автономістів на Наполеона була «розрахована, по суті, на вичікування» ⁷².

З іншого боку, з-під пера наддніпрянських українців вийшли й антинаполеонівські вірші «Ага! Чи вже ти нахопився, / Катюжий сину, Бонапарт» «запорозького козака Твердовського» (друга половина грудня ст. ст. 1806 року або січень 1807-го, надруковано 1807 року), «Ода, сочинённая на малороссийском наречии по случаю временного ополчения» військового лікаря Григорія Кошиця-Квітницького (написано й надруковано 1807 року), «Ода малороссийского простолюдина на случай военных действий при нашествии французов в пределы Российской империи в 1812 году» Петра Данилевського, анонімна «малороссийская ода» «Мысли украинского жителя о нашествии французов» (обидва твори надруковані 1813 року), анонімний вірш «Стихи малороссийские на случай известия, что Наполеон сослан на остров Эльбу» (написано 1814 або 1815 року) ⁷³. Впадає в око те, що ці вірші були складені після успішних битв російських військ із французькими 14 (26) грудня 1806 р. під польським містом Пултуськом та 26-27 січня (7-8 лютого) 1807 р. під пруським містом Пройсиш-Ойлау (тепер м. Багратіонівськ Російської Федерації), коли вперше за свою воєнну кар'єру Наполеон не здобув рішучої перемоги, а відтак після вигнання наполеонівських військ із Російської імперії та згодом заслання скинутого імператора на о. Ельбу. Це були переважно оди, які риторично уславлювали міць і звитяги російських військ і якими запопадливі автори, царські піддані, засвідчували свою вірнопідданість непереможній царській імперії. Закрадається, однак, думка, що якби переміг і запанував Наполеон, то ті самі чи інші українські віршувальники складали б оди на його честь.

Показово й те, що коли того-таки 1812 року царський уряд зобов'язав одправляти з Чернігівщини та Полтавщини сухарі для російських військ у Польщі, то полтавський губернський маршалок шляхетства Дмитро Трощинський і Василь Капніст у цій ситуації подбали насамперед про місцевий український люд, який ризикував у далекій дорозі втратити волів — неоціненне своє надбання і засіб до життя. За наполяганням Трощинського, Капніст поїхав до Петербурга й виклопотав в уряду дозвіл зробити пожертву не натурою, а грошима. Сам-таки Капніст, за дорученням начальства й усього дворянства, закупив хліба в Житомирі й одправив куди треба. Так чернігівські й полтавські українці дбали насамперед про свої інтереси, власне виживання, а не про порятунок чужого «отечества» ⁷⁴.

⁷⁰ Шип Н. А. Лукашевич Василь Лукич // Енциклопедія історії України. — К., 2009. — Т. 6. — С. 292.

⁷¹ Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII — початок XX ст.). — Львів, 1996. — С. 61; Козак С. Український преромантизм: (Джерела, зумовлення, контексти, витоки). — С. 96.

⁷² Там само. — С. 97.

⁷³ Див.: Бурлеск і травестія в українській поезії першої половини XIX ст. — К., 1959. — С. 77-100, 568-572.

⁷⁴ Воспоминания С. В. Скалон (урождённой Капнист) // Исторический вестник. — 1891. — Т. 44. — № 5: Май. — С. 359. Дмитро Прокопович Трощинський (1749-1829) — російський державний діяч і меценат української культури, один із лідерів конспіративного кола українських консервативних автономістів. Через свого приятеля, уже згадуваного Йосипа Каменецького був одним з ініціаторів першого видання «Енеїди» Котляревського (1798). У 1812-1814 pp. — полтавський губернський маршалок шляхетства, у 1814-1817 pp. — міністр юстиції. Створений ним осередок українського національно-політичного й культурного життя в Кибинцях на Мир-

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 165

Водночас в умовах російсько-французької війни, користуючись тим, що над Російською імперією нависла небезпека розгрому, лівобережні українці та їхні національні провідники робили спроби відновити втрачені під царизмом права й привілеї. Цьому сприяло те, що царська влада під загрозою поразки ставала поступливішою. Доречно нагадати, що на початку війни Котляревський за дорученням тодішнього малоросійського генерал-губернатора Якова Лобанова-Ростовського сформував козацький полк (докладніше про це далі). Генерал-губернатор у своїй відозві од 10 липня 1812 р. до земських комісарів, найближчих начальників козацького стану, обіцяв виклопотати у царя в нагороду за якнайшвидше й успішне формування козацьких полків повне звільнення козаків од рекрутчини, розпуск полків по закінченні війни й повернення козаків додому, а також утворення особливого «украинского войска», старшини якого прирівнювалися б до уланських офіцерів і постійно числилися б на службі, а рядові козаки поверталися б у свої полки тільки при потребі, на перший же поклик. При цьому Лобанов-Ростовський наголосив, що «такое сих полков устройство <...> близко похоже с древним состоянием малороссийских воинов <...>» ⁷⁵. Усу-

городщині, де була численна бібліотека, сучасники називали «Українськими Атенами» (Оглоблин О. Трощинський Дмитро // Енциклопедія Українознавства: Словникова частина. — Т. 9. — Вид-во «Молоде Життя», 1980. — Перевидання в Україні. — Львів, 2000. — С. 3266). Власне, П. Куліш писав про «домашний театр» і «обширную библиотеку» «в знаменитых Кибинцах — этих Афинах времён Гоголева отца» (наголос Кибинці — також за Кулішем, який дуже ретельно позначав наголоси в українських загальних та власних назвах: Кулиш П. Несколько предварительных слов // Основа. — 1862. — № 2: Лютий. — С. 20). Про український патріотизм Дмитра Тро-щинського свідчить такий спогад Софії Скалон. У своєму маєтку в Кибинцях у 1812-1814 pp. він інколи змушував своїх співаків «петь известную малороссийскую песню "Чайку", которая аллегорически представляла Малороссию как птицу, свившую гнездо своё близ дорог, окружавших её со всех сторон. Прекрасная музыка этой песни, а более ещё значение слов её до того были трогательны, что, слушая её, почтенный старик Трощинский часто закрывал лицо своё рукою и проливал слёзы» [Воспоминания С. В. Скалон (урождённой Капнист) // Исторический вестник. — 1891. — Т. 44. — № 5: Май. — С. 364]. Про це є згадка й у Куліша: «Говорят, что старик Трощинский <...> любил слушать украинские народные песни и даже, иногда, прослушав известную Чайку, заливался горькими старческими слезами» (Кулиш П. Несколько предварительных слов. — С. 20). Так серед української шляхти початку XIX ст. жив дух цієї щемливої національно-алегоричної пісні («Ой біда, біда мні, чайці небозі, / Що вивела діток при битій дорозі...»), яку приписували то Б. Хмельницькому, то І. Мазепі, то П. Калнишевському (див.: Погребенник Ф. Наша дума, наша пісня: Нариси-дослідження. — К., 1991. — С. 21-26; проте не можна погодитися зі спробою дослідника заперечити алегоризацію України в цій пісні та звести її ідейний зміст лише до вислову материнської любові; пісня ця функціонувала насамперед як українська патріотична, що й доводить, зокрема, спогад Софії Скалон). Варто нагадати, що Д. Трощинський був нащадком Мазепиного племінника гадяцького полковника Степана Трощинського, якого російський уряд заарештував наприкінці 1708 року як родича і прибічника Мазепи і який відтак помер в ув'язненні у Києві 1709 року. Цікаво також, що в листі від 29 жовтня 1829 р. Дмитро Бантиш-Каменський просив Котляревського надати йому відомості щодо такого питання: «Кто сочинил известную песню: "Ой, беда, беда мне, чаечке небозе" и проч.? Иные (в том числе князь Цертелев) приписывают оную Богдану Хмельницкому; другие Мазепе: но я сомневаюсь в том, особенно в первом. Не помню, кто-то уверял меня, что она сочинена Кошевым Атаманом, забыл фамилию его» (Ротач П. Іван Котляревський у листуванні. — С. 128). На це Котляревський одписав у листопаді-грудні 1829 року: «песню Ой бида чайци, чайци небози неизвесно кто именно сочинил, но многие полагают, что сочинил её последний запорожский кошевый Калниш» (Котляревський І. П. Повне зібрання творів. — К., 1969. — С. 335). Ідеться про Петра Калнишевського.

⁷⁵ Н. С. <Стороженко Н. В.> К истории малороссийских козаков в конце XVIII и в начале XIX века // Киевская старина. — 1897. — Кн. 6: Июнь. — С. 473. Авторство розкрито у вид.: Полієнко М. «Кіевская Старина»: Хронологічний покажчик змісту журналу (1882-1906). — К., 2005. —

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 166

переч Лобанову-Ростовському, який волів надати козацьким полкам загальноросійський характер, Трощинський, за підтримки Василя Капніста, домігся, щоб козацькі полки дістали українські козацько-старшинські назви, а пізніше ще й козацький однострій і щоб «ополченців», мобілізованих із кріпаків з дозволу поміщиків, не лише звільняли з кріпацтва разом із цілою родиною, а й також називали козаками. Тож, за висновком українського історика з Канади Василя Вериги, на поклик царської влади «родове козацтво голосилося до війська не з любови до "отечества", але тому, щоб привернути собі колишні козацькі вольності або вирватися із зненавидженого кріпацтва, в яке їх безправно загнала цариця Катерина II, та тому, щоб боронити свої родини й оселі» ⁷⁶. Однак після наполеонівських війн Олександр І указом від 11 червня 1816 р. розпорядився негайно розпустити козаків по домівках ⁷⁷. Імператорським указом від 25 серпня 1818 р. серед козаків було заведено рекрутчину, указом від 10 грудня 1819 р. їх прирівняно в податках до інших казенних поселян, а 1820 року цар звелів переселити на землі, що належали чорноморському війську (на Кубані), 25 тисяч полтавських і чернігівських козаків — як припускав Микола Стороженко, «с целью <... > удаления из Малороссии наиболее вольнолюбивого элемента, разочарованного в своих ожиданиях» ⁷⁸.

Тим часом, коли вибухнуло польське повстання 1830-1831 pp., Микола Рєпнін, який у 1816-1834 pp. був малоросійським військовим губернатором (Полтавської та Чернігівської губерній), за дорученням нового царя Миколи І сформував улітку 1831 року, за зразком 1812-го, вісім козацьких кавалерійських полків, які три місяці перебували в резерві, поки не закінчилася польська кампанія (до жовтня 1831 року) ⁷⁹. У серпні наступного року два полки були переведені та поселені на Північному Кавказі, на початку вересня ще два передані в митне відомство й нарешті 30 вересня 1832 р. всі полки були розформовані, а козаки з їх складу призначені до переселення на Кавказ ⁸⁰.

4 жовтня 1831 р. генерал-губернатор Рєпнін подав цареві разом з доповідною запискою проект військової організації «малоросійських» козаків («проект положения об обращении малороссийских козаков к первобытному их воинственному состоянию»). Микола І передав проект на розгляд спеціального комітету, який однозначно заявив, що окремі самостійні частини, або федеративні з'єднання, провінцій на особливих правах не можуть бути терпимі для збереження цілісності імперії. У відповідь 13 квітня 1832 р. князь Рєпнін знову умотивовував доцільність «обращения козаков на быт и повинность, более сходные с их нравами и обычаями». Проте Микола І не прислухався до його думок і відхилив проект, остерігаючись запровадження федеративного устрою. Мало того, царським указом від 25 червня 1832 р. було встановлено умови рекрутчини серед козаків починаючи з 1833 року, а указом від 30 вересня 1832 р. затверджено положення

С. 288, 291, 295-297; Палієнко М. «Кіевская Старина»: Систематичний покажчик змісту журналу (1882-1906). — К., 2005. — С. 563; Палієнко М. «Кіевская Старина» у громадському та науковому житті України (кінець XIX — початок XX ст.). — К., 2005. — С. 332-333.

⁷⁶ Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII — початок XX ст.). — С. 67.

⁷⁷ Петренко Є. Д. Козацькі українські кінні полки Російської імперії 1812-1864 // Енциклопедія історії України. — К, 2007. — Т. 4. — С. 429; Н. С. <Стороженко Н. В.> К истории малороссийских козаков в конце XVIII и в начале XIX века // Киевская старина. — 1897. — Кн. 6: Июнь. — С. 477-478.

⁷⁸ Там само. — С. 479-481.

⁷⁹ Там само. — Кн. 10: Октябрь. — С. 115-120.

⁸⁰ Петренко Є. Д. Козацькі українські кінні полки Російської імперії 1812-1864. — С. 429.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 167

про переселення «малоросійських» козаків разом із родинами, челяддю та іншими казенними поселянами до кавказьких козачих лінійних військ і полків ⁸¹. Як зауважив Микола Стороженко, це було зроблено для того, щоб «разредить вольнолюбивый элемент, мечтавший о восстановлении старинных вольностей и обращении козаков в их прежнее воинственное состояние» ⁸². Відтак у зв'язку з проведенням перепису населення для точного обчислення податків і врегулювання військової повинності, що не могло бути прихильно сприйнято волелюбними козаками, для видалення з України неспокійних елементів царським указом від 12 жовтня 1833 р. дозволялось відставним солдатам з «малоросійських» козаків переселятися з сім'ями в Кавказьку область із наданням їм пільги — зарахування синів, народжених на нових поселеннях, до козацького стану (народжені до переселення залишались у званні військових кантоністів) ⁸³.

Миколі Репніну, який співчував українському автономістському рухові, підтримував зв'язки з його діячами ⁸⁴, вдалося домогтися тільки короткочасних незначних пільг для українського козацтва (указом від 8 листопада 1832 р. рекрутчину перенесено на рік пізніше — не з 1833-го, а з 1834-го ⁸⁵, а 17 січня 1834 р. з ініціативи Репніна та за його розробками оприлюднено новий «устав об управлений малороссийскими козаками» ⁸⁶). Та вже 6 грудня 1834 р. Микола І увільнив князя Репніна з впливової посади малоросійського генерал-губернатора, формально призначивши його членом Державної Ради, голос якого вже не мав такого вагомого значення ⁸⁷. Основною причиною усунення Репніна від управління Малоросією послужили його ревне обстоювання інтересів козаків, селян, загалом непривілейованих станів і запідозрення та звинувачення його в українському сепаратизмі ⁸⁸.

⁸¹ Н. С. <Стороженко Н. В.> К истории малороссийских Козаков в конце XVIII и в начале XIX века // Киевская старина. — 1897. — Кн. 10: Октябрь. — С. 120-130.

⁸² Там само. — С. 130. Головним противником князя Репніна був тодішній голова Державної Ради й Комітету Міністрів князь Віктор Павлович Кочубей, який боявся привидів сепаратизму і схиляв царя до заходів, спрямованих на асиміляцію «малоросійських» козаків з іншим населенням Імперії (Там само. — С. 131). У листі до М. Рєпніна від 7 жовтня 1832 р. він одверто писав: «Хотя я по рождению и хохол, но я более русский, чем кто другой и по моим принципам, и по моему состоянию, и по моим привычкам. Моё звание и занимаемый мною пост ставят меня выше всяких мелких соображений; я смотрю на дела Ваших губерний с точки зрения общих интересов нашей страны» (Там само. — Кн. 11: Ноябрь. — С. 146; переклад з французької). З проектом реформ для остаточного злиття Малоросії з Великоросією (тобто інтеграції Лівобережної України у склад Російської імперії), для уніфікації судочинства та залишків гетьманських органів правління з імперськими владними структурами, виступив і колишній меценат Котляревського Семен Михайлович Кочубей (записки «О Малороссии» від 2 лютого 1832 р., «Ещё о Малороссии» від 11-го та 18 лютого 1832 р., лист до М. Рєпніна від 12 лютого 1832 р.). Див.: Галь Богдан, Швидько Ганна. «... Мысли мои о крае моём...»(С. М. Кочубей і його записки про Малоросію) // Схід — Захід: Історико-культурологічний збірник. — X.; К., 2004. — Вип. 6. — С. 101-128.

⁸³ Н. С. <Стороженко Н. В.> К истории малороссийских козаков в конце XVIII и в начале XIX века // Киевская старина. — 1897. — Кн. 11: Ноябрь. — С. 155-156.

⁸⁴ О. О. <Олександер Огло6лин> Рєпнін (нар. кн. Волконський) Микола // Енциклопедія Українознавства: Словникова частина. — Т. 7. — Вид-во «Молоде Життя», 1973. — Перевидання в Україні. — Львів, 1998. — С. 2499; Шандра В., Підкова І. Рєпнін Микола Григорович // Довідник з історії України: А-Я. — Вид. 2-ге, доопрац. і доп. — К., 2002. — С. 653.

⁸⁵ Н. С. <Стороженко Н. В.> К истории малороссийских козаков в конце XVIII и в начале XIX века // Киевская старина. — 1897. — Кн. 11: Ноябрь. — С. 153-154.

⁸⁶ Там само. — Кн. 12: Декабрь. — С. 332-340.

⁸⁷ Там само. — С. 347.

⁸⁸ Там само. — С. 349.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 168

Це все говорить не про що інше, як про те, що висловлена в поемі художньою мовою ідея відновлення автономного козацького війська (хай до пори до часу підпорядкованого Російській імперії) була, властиво, ідеєю відродження мілітарної сили України і, як така, йшла врозріз з інтересами тої ж імперії, потенційно містячи загрозу її цілісності. Тому правомірно вважати цю ідею преромантичною. Вона зближує «Енеїду» з такими явищами українського преромантизму, як історіософський трактат невідомого автора «История русов» (кінець XVIII ст.), у якому обґрунтовувалася доцільність відновлення політичної автономії України у складі Російської держави, історичні нариси Г. Квітки-Основ'яненка «О слободских полках» (1838), «1812 год в провинции» (1843) й особливо «Головатый» (1839), присвячений кошовому отаманові Антонові Головатому, котрий, сформувавши, за дорученням царської влади, Чорноморське козацьке військо — для участі в російсько-турецькій війні 1787-1791 pp., — фактично, врятував рештки національних збройних сил. З його ініціативи військо переселилося на Кубань, де зберегло автономний устрій, деякі козацькі вольності.

На основі Квітчиного нарису Шевченко вславив Головатого в першодруці послання «До Основ'яненка» («Кобзар» 1840 року):

Наш завзятий Головатий
Не вмре, не загине...
От де, люде, наша слава,
Слава України! ⁸⁹

Прикметно, що Шевченко побачив у «завзятому Головатому» не втілення васальної відданості імперії, а «славу України», символ незнищенності серед українського народу військового духу козаччини. Таким чином треба розглядати й висловлену в «Енеїді» ідею відновлення козацьких військових з'єднань — не як класицистичну ідею підпорядкування національної сили чужій централізованій державі, а як преромантичну ідею збереження автономного національного війська, своєрідних ознак і традицій української армії.

До преромантичних рис «Енеїди» належить й авторське захоплення історичними піснями українського народу (троянці співали «пісеньок: / Козацьких, гарних запорозьких» —

Про Сагайдачного співали,
Либонь, співали і про Січ,
Як в пікінери набирали,
Як мандровав козак всю ніч; [III, 2, 3])

і вивищення їх над «московськими», що їх поет зневажливо називає «бриденьками» [III, 2] (тобто безглуздими, химерними за змістом ⁹⁰). Таке захоплення народнопісенною стихією якраз і характерне для українського і загалом європейського преромантизму, в руслі якого й зародився в Україні на початку XIX ст. фольклористичний рух, що реабілітував і популяризував у «верхній» культурі усну народну творчість, готуючи ґрунт для становлення й розвитку фольклорного романтизму (фольклорні збірки Василя Ломиковського, Миколи Цертелєва, вступ до граматики української мови Олексія Павловського).

⁸⁹ Шевченко Т. До Основ'яненка // Повне зібр. творів: У 12 т. — Т. 1. — С. 120, 442, 443, 624-626.

⁹⁰ Від слова «бридня» («бредня») — «безглузді думки; химери» (Бредня, Бридня // Словник української мови: <В 11 т.>. — Т. 1. — С. 232, 234).

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 169

Преромантичними віяннями натхнене і визнання в поемі Котляревського непроминальної цінності й потреби збереження «на вічне врем'я» самоназви, мови, віри та й загалом національної неповторності кожного «племени», зокрема й підкореного чужоземним завойовником. Юнона просить Зевса (Юпитера):

«Нехай Еней сідла рутульця,
Нехай спиха Латина з стульця,
Нехай поселить тут свій рід.
Но тілько щоб латинське плем'я
Удержало на вічне врем'я
Імення, мову, віру, вид».
«Іноси! сількісь! як мовляла» [тобто згоден, гаразд. — Є. Н.], —
Юноні Юпитер сказав. [VI, 161-162]

Натяк тут досить прозорий: мирячись (за принципом «против ріжна не прать» [IV, 64]) із фактом загарбання України Російською імперією, Котляревський торкається питання про надання царизмом українському народові права зберегти свою національну самобутність (мовно-культурну та релігійно-обрядову). На таких умовах автор вимушено погоджується, щоб українці та росіяни будували в єдності спільну державу. З приводу цього місця в «Енеїді» Олександр Кониський зауважив, що коли б Котляревський

«замісто "латинське плем'я" написав "українське", — чи дали б йому напечатати "Енеїду", чи не опинився б він "у хладных финских скал" або де на березі Лени?.. Інак Котляревському не можна було говорити, і ніхто другий з українців тоді не сказав і того, що він» ⁹¹.

За слушним спостереженням Стефана Смаль-Стоцького, в «Енеїді» Котляревський не лише «пропагує гуманність» і «стає в обороні упосліджених і покривджених» (мається на увазі соціально), а й

«стає в обороні національних прав українського народу, за його відрубність і самостійність в мові, звичаях, обичаях і т. п. Багато місць "Енеїди" дає зовсім певну підставу думати, що в ній представлені особливо злидні України, які вона тоді в кождім згляді терпіла від російської адміністрації, як і взагалі відносини України до Москви, хоть, з другого боку, Котляревський виявляє щиро свій державний патріотизм і свою лояльність» ⁹².

У зацитованих рядках з української «Енеїди» Котляревський як травестатор скористався з відповідного місця Вергілієвої поеми, де Юнона благає Юпітера:

«<...> не наказуй
Ти самобутнім латинам зміняти старе своє ймення,
Мову й одежу, стати троянцями й тевкрами зватись».
[Книга дванадцята, в. 824-826] ⁹³

Котляревський у Юнониному проханні додає ще й віру, збереження якої було актуальним для часів православної козацької України, котра боролася проти експансії ісламу та католицизму, та й, зрештою, опиралася спробам московської царської церкви підпорядкувати собі українську громадську церкву. Питання віри у Вергілія зринає у Юпітеровій відповіді («священні обряди»), у якій він заспокоює Юнону:

⁹¹ К. <Конисъкий О.> Відчити з історії русько-українського письменства XIX віку // Сьвіт. — 1881. — Ч. 2. — С. 29.

⁹² Смаль-Стоцький Стефан. Котляревський і єго «Енеїда»: Відчит на науковій академії дня 1-ого падолиста 1898// Літературно-науковий вістник. — 1898. — Т. 4. — Кн. 11. — С. 99.

⁹³ Тевкри — народність, що населяла давню Трою (троянці).

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 170

«Дам, чого хочеш <...>.
Батьківську мову і звичаї рідні задержать авзонці,
Й зватися будуть, як звались. Лиш кровно із ними змішавшись,
Тевкри поселяться тут. Лиш закони й священні обряди
Дам їм усім і в мові єдиних зроблю з них латинян».
[Книга дванадцята, в. 834-838] ⁹⁴

Антична латинсько-троянська ситуація не зовсім відповідала сучасній Котляревському українсько-російській, бо російсько-імперські завойовники нав'язували свої закони, мову, церкву, а прибравши собі з княжої доби етноніми Русь, руський та офіційно запровадивши (за Петра І) грекизований варіант Росія, накидали українцям етноніми Малоросія, малоросійський, малороси. Щоправда, внаслідок реформи московського патріарха Никона, в Руській православній церкві у 1653-1667 pp. відбулася уніфікація церковного обряду з українською та грецькою обрядовою практикою. Чи мав це на думці Котляревський, коли завіршовував повищий діалог Юнони та Юпитера, — невідомо. Та напевно можна сказати, що для Котляревського неприйнятним було, щоб українці стали єдиними з росіянами в мові та народно-релігійних обрядах, бо за тодішніх умов це означало втратити рідну мову й перейти на чужу російську, позбутися національно-релігійної обрядовості та звичаєвості (про разючу відмінність української народної культури від російської письменник чітко висловився у «Москалі-чарівнику»), тож він скорочує довгу пояснювальну тираду Юпітера і вкладає у його вуста лише згоду з тим, чого домагалася Юнона. Про уніфікацію бодай у чомусь в українського поета, на відміну від римського, не йдеться.

Історичні колізії з античної давнини (передусім між троянцями, греками й латинцями) дали змогу Котляревському розбудувати свій текст із натяками на українсько-російські, козацько-імперські відносини. На прикладі воєнного зіткнення, а затим примирення латинців і троянців автор показує, як після епізодичних збройних сутичок і навіть битв між собою українці та росіяни мали б зажити в мирі та злагоді. Він навіть малює ідилічну — хай нетривалу, на час перемир'я — картину такого співжиття:

В коротке мировеє врем'я
Латинське і троянське плем'я
Було як близькая рідня. [VI, 88]

Отож у травестованій «Енеїді», як і в латинському оригіналі, завойовники і підкорені будують спільну державу. Це вітають обидва автори — римський та український. Тільки Вергілій стоїть передусім на боці великодержавника Енея і троянських займанців, а Котляревський у цьому випадкові стає на бік корінних латинців та рутульців, які в нього ситуативно асоціюються з українцями, підкореними російсько-імперською експансією. Так опозиція між російсько-імперським (класицистичним) та українським національним (преромантичним) дискурсом набуває співвідношення на засаді відштовхування — притягання.

Оскільки виразно цей діалог Зевса і Юнони Котляревський наситив алюзіями на актуальні для нього українсько-російські проблеми, засвідчує відповідне місце у травестії Олександра Котельницького, де прохання Юнони викладено досить блідо, без натяків на російську історію:

⁹⁴ Авзонці — перші мешканці Італії.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 171

«Пусть так — троянец торжествует
И Турна душит как скота,
Пусть он над всеми ликовствует,
Готова для него чета;
Пусть будет он могущ и пышен,
Народ им будет пусть возвышен;
Но сделай то лишь мне, мой свет,
Чтоб имя Трои погребенно
Осталось навсегда забвенно, —
Да имя Лации цветет!»

Рекла — и Зевс на все склонился,
Он с ней на мере положил,
Чтобы Эней возвеселился
И Турну голову сломил;
Потом свое рассеяв семя,
Распространил в Лации племя,
Принял названье латинян:
Чтоб прекратив военны муки,
Они стаканы взяли в руки
И сотворили род римлян. [VI, с. 197-198]

Порівняння цих трьох фрагментів — з латинського першовзору, травестій Котельницького та Котляревського — показує, що український автор у цьому випадкові йшов за римським поетом, а не за російським травестатором.

В описі походу латинського та союзного військ Котляревський імітує стиль українських народних дум, використовуючи характерні для поетики цього фольклорного жанру конструкцію заперечного порівняння, традиційні епітети (галич чорна, буйний вітер), субстантивацію епітета (ратне), гіперболу, прикладку родового значення (Ардея-город), добір відповідних слів та образну семантику:

Не хмара сонце заступила,
Не вихор порохом вертить.
Не галич чорна поле вкрила,
Не буйний вітер се шумить:
Се військо йде всіма шляхами,
Се ратне брязкотить збруями,
В Ардею-город поспіша.
Стовп пороху під небо в'ється,
Сама земля, здається, гнеться;
Енею! де тепер душа? [IV, 122]

Тетяна Бовсунівська зауважила, що «первинний пафос» цих рядків, навіяних народними думами, «зазнає зниження, бо вони служать комічному описові війни Енея з латинянами. Дослідники, які бачили в цьому уривку стильові риси романтизму, чомусь проминули яскраво виражену його пародійність» ⁹⁵. Справді, у контексті зображення ратних приготувань латинців і рутульців (у стилі фольклорних небилиць і пародіювання народної пісні «Ой на горі та женці жнуть...», [IV, 126]) зацитована строфа, стилізована під народнопісенну патетику, також набуває пародійного звучання, хоча воно в ній менш відчутне, ніж в обіграванні козацької пісні про Сагайдачного й Дорошенка. Взята ж поза контек-

⁹⁵ Бовсунівська Т. В. Українська бурлескно-травестійна література першої половини XIX століття... — С. 54.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 172

стом, ця строфа не виявляє виразних пародійних ознак. Такі стилізації під героїчний епос (думи) й історичні пісні українського народу стали згодом поширеним явищем в українській преромантичній та романтичній поезії (Ізмаїла Срезневського, Маркіяна Шашкевича, Пантелеймона Куліша та ін.).

У четвертій, п'ятій і шостій частинах травестія подекуди набуває ознак ліроепічної поеми, жанр якої став надзвичайно поширеним у романтизмі. Авторське «я» прямо виянює себе через ліричні запитання, вигуки (як-от в останньому рядку щойно цитованої строфи: «Енею! де тепер душа?»). Авторське «я» солідаризується і співпереживає з Енеєм і троянцями завдяки невласне-прямій мові: «Та ба! Як Турна б нам достать» [VI, 143]. Буває, упереміжку з вигуком нанизуються запитання про начебто невідомого героя, його дії, додаються фольклорні за своїм типом гіперболізовані порівняння з явищами природи, звідси виникає ефект народнопоетичного паралелізму:

Но що за стук, за гомін чую?
Який гармидер бачу я!
Хто землю так трясе сирую?
І сила там мутить чия?
Як вихрі на пісках бушують,
В порогах води як лютують,
Коли прорватися хотять;
Еней так в лютім гніві рветься,
Одмстить Палланта смерть несеться,
Сустави всі на нім дрижать. [VI, 53] ⁹⁶

Воєнний запал латинців автор описує утрирувано, із застосуванням гіпербол та контрастних понять:

Воєнна буря закрутила,
Латинське серце замутила,
Завзятость всякого бере;
«Війни, війни!» — кричать, бажають,
Пекельним пламенем палають
І молодеє і старе. [IV, 116]

Паралелі цим прикладам антитетично-гіперболічної побудови Юрій Шевельов знаходив у поезії російського класицизму XVIII ст. ⁹⁷, але в атмосфері романтичного руху, який зародився в Україні у 1820-1830-х pp., «Енеїда» Котляревського сприймалася аж ніяк не в руслі високого стилю класицизму, та й навіть не тільки в бурлескно-травестійному сенсі (так звана котляревщина), а й частково (в окремих уривках) у романтизованому ореолі. Цьому сприяли знамениті сентенції Котляревського, вкладені в уста чи то «козака лицарковатого» [V, 82] Евріала:

«Ні! перше ти мене удавиш,
Щоб я од земляка одстав.
Від тебе не одстану зроду,
З тобою рад в огонь і в воду,
На сто смертей піду з тобой.
Мій батько був сердюк опрічний.
Мовляв (нехай покой му вічний):

⁹⁶ У Котельницького ця строфа починається лише одним запитанням, яке, мабуть, і підказало Котляревському розвинути такий зачин: «Но что за страшная тревога?» [VI, с. 49].

⁹⁷ Шевельов Ю. В. Традиція і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського. — С. 159-160.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 173

Умри на полі, як герой». [V, 74];

«Де общее добро в упадку,
Забудь отця, забудь і матку,
Лети повинность ісправлять;
Як ми Енею присягали,
Для його служби жизнь оддали,
Тепер не вільна в жизні мать». [V, 77];

чи то «обозного генерального» Сереста:

Куди? — вам сорома немає!
Хто чув! Троянець утікає!
Чого наш славний рід доживсь!

Один паливода ярує,
А вас тут стілько, боїтесь;
В господі вашій вередує
Рутульський шолудивий пес!
Що скаже світ про нас, трояне?
<...>
А князь наш бідний що помислить?
Адже ж за воїнів нас числить,
За внуків славніших дідів! [V, 142-143] ⁹⁸;

чи то висловлені від автора:

Так наші смілиї вояки
Тут мовча проливали кров;
<...>
За честь і к князю за любов.

⁹⁸ У Вергілія до розгублених троянців «Поприбігали Мнестей і завзятий Серест», «тевкрійські вожді», а присоромлює вояків Мнестей:

«Гей, куди ви тікаєте, де ще
Мурів шукаєте, де ще там шанці ви маєте, друзі?
Муж лиш один, громадяни, і замкнений в ваших же мурах,
Зміг заподіяти в місті таку різанину безкарно;
<...>
Ні батьківщини нещасної й древніх богів вам не жалко,
Ані Енея великого вам, боягузи, не сором?»
                               [книга дев'ята, в. 778-787]

У Котельницького до троянців промовляють «Серест удалый» і «бдительный Мнестей»:

«Куда вас чорт несет, скажите?
Вы лучше силы соберите,
И здесь на месте все умрем.

Куда мы пустимся таскаться,
Коль нет других к житью нам стран,
И как не стыдно испугаться?
Один головорез, буян
В пределах наших так бунтует,
Всех крошит, бьет, везде воюет
И так бессовестно шалит». [V, с. 160]

Котляревський вилучає Мнестея й передоручає його усовістительно-підбадьорливе слово Серестові. Апеляція до авторитету «князя» Енея, що лунає з вуст Сереста, засвідчує, що в цьому випадку український травестатор користувався також «Енеїдою» Вергілія, де Мнестей апелює до шани «Енея великого» серед троянців, тоді як у травестії Котельницького це місце випущено.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 174

Любов к отчизні де героїть ⁹⁹,
Там сила вража не устоїть,
Там грудь сильнійша од гармат,
Там жизнь — алтин, а смерть — копійка,
Там лицар — всякий парубійка,
Козак там чортові не брат. [V, 94]

Ці патетичні, афористично завіршовані рядки оскільки класицистичні (бо мова в них, почасти похідних від одописної традиції, іде про підпорядкування особистих інтересів і навіть власного життя обов'язкові перед монархом та його військом), остільки ж потенційно преромантичні, бо в них патріотично налаштовані реципієнти вкладають і самодостатній зміст, пов'язаний з Україною, козацькою історією, запорозькою доблестю тощо. На це наштовхує сам автор образними аналогіями «сердюк», «козак», «обозний генеральний», Енеєвим називанням себе «кошовим» [V, 14], а своєї «ватаги» — «кошем» [II, 75]; а ще Енеїв союзник, аркадський цар Евандр, величає його «гетьманом» [V, 36].

Звичайно ж, в образах покозачених Низа й Евріала, які «Енею присягали, / Для його служби жизнь оддали» [V, 77] і героїчно гинуть «за чужу отчизну» [V, 76], вчувається натяк на службу козаків (у вигляді окремих формувань чи індивідуально) у царській армії (сам автор, як повище зазначено, мав досвід такого вояка). Та все ж «повинність» козакуватих Низа й Евріала не зводиться до вірності суто імперській присязі. Загальновживаній у російській класицистичній поезії XVIII ст. словосполуці «общее добро» (чи «общие блага»), що мала значення переважно державної ідеї, прикметної для доби освіченого абсолютизму, або принаймні сенси суспільно-державної та моральної патетики ¹⁰⁰, Котляревський надає виразного козацького акценту. В його «Енеїді» окремі вияви пишномовної класицистичної героїки меркнуть перед козацьким апофеозом, що стремить до самовистачальності. То ж не дивно, що проартикульовані в поемі героїко-патріотичні, козацько-лицарські — за асоціативними підказками — мотиви, які супроводжувалися раціоналістично-класицистичним проголошенням державно-і військово-монархічного обов'язку, незрідка переосмислюються в романтичному дусі — як ідеї обов'язку перед вітчизною (Україною), рідним народом, що змагає до національного відродження і визволення, збереження своєї самобутності, відновлення власної державності, а також у сенсі лицарського обов'язку перед одностайною військовою «ватагою», котра бачилася національно-народним колективом, згуртованим демократичними почуттями товариськості, побратимства, взаємовиручки.

Позитивним персонажам поеми, які епізодично зображуються у романтичному насвітленні, протистоїть «князь» Турн, що не раз нагадує задерикуватого російського офіцера — п'янюгу [IV, 66; V, 47] і дуелянта [IV, 72], відчайдушного ке-

⁹⁹ «Любов к отчизні» — ремінісценція з відповідного місця в Котельницького, який про Низове та Евріалове кровопролиття у рутульському таборі висловився так: «Вот их к отечеству любовь / Какие дива натворила, / Какие силы сокрушила!» [V, с. 122]. Проте, крім подиву та натуралістичного, не раз зниженого зображення вчинку Низа й Евріала, в Котельницького відсутня героїчна патетика. Ірої-комічна «Енейда» Осипова й Котельницького саме й була спрямована суто на дегероїзацію й пародіювання героїчної епопеї як такої (передусім російської). У російській травестії годі шукати героїчно-преромантичних рис.

¹⁰⁰ Див.: Филипович П. Нові праці про І. Котляревського... — С. 64-66.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 175

рівника воєнними діями [V, 119-121], або як вершник, весь обшитий булатом, вимальовується на середньовічного рицаря чи давньоруського воїна [VI, 48-51], а ситуативно постає також характерним романтичним лиходієм, описаним за допомогою гіперболи та контрастних понять:

Зробився Турн несамовитий,
Ярився, лютовав неситий,
Троянськой крови забажав.
Всі страсти в голову стовкнулись,
Любов і ненависть прочнулись;
«На штурм, на штурм!» — своїм кричав. [V, 50]

Прикметно, що молодий Шевченко, знайомий ще тільки з першими чотирма частинами «Енеїди», вбачав у поемі насамперед віддзеркалення «слави козацької». В елегії «На вічну пам'ять Котляревському» (1838) він просив «праведную душу» автора «перелицьованої» поеми прилинути до нього, сироти, в Петербург «хоч на одно слово» і заспівати «про Україну»:

Нехай усміхнеться серце на чужині,
Хоть раз усміхнеться, дивлючись, як ти
Всю славу козацьку за словом єдиним
Переніс в убогу хату сироти ¹⁰¹.

З цього приводу Петро Приходько резонно зауважив, що

«змальовуючи образ ідеального співця, автор вірша виявляє себе послідовником не стільки самого Котляревського, якому провіщає невмирущу славу, скільки його "противників" в естетиці, тобто романтиків. Справді, Шевченко уславлює видатного письменника-попередника не за безсмертний сміх в "Енеіді", не за утвердження передусім гумористичного жанру й стилю, тобто не за те, чим адресат найбільше заслужив популярність в українській літературі, а за те, що він

Всю славу козацьку за словом єдиним
Переніс в убогу хату сироти <...>,

тобто за героїчні історичні мотиви, які насправді для нього не були типовими. Однак ці мотиви бажані були для автора вірша, їх настирливо висували й захищали в своїх теоретичних працях та висловлюваннях і українські романтики» ¹⁰².

Тож за доби романтизму історико-типологічне та функціональне значення «Енеїди» Котляревського, її сутність і з'явище не зовсім збігалися, позаяк окреслилася тенденція до сприйняття твору почасти в романтичному дусі поетизації козаччини (що фактично триває і досі). Так сприйнята частиною письменників, дослідників і читачів поема зробила певний стимулювальний вплив на зародження українського романтизму.

¹⁰¹ Шевченко Т. На вічну пам'ять Котляревському // Повне зібрання творів: У 12 т. — Т. 1. — С. 91.

¹⁰² Приходько П. Г. Шевченко й український романтизм 30-50-х pp. XIX ст. — К., 1963. — С. 73.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 176

Ситуативний і цілісний підходи до творення
образів-персонажів

Персонажі в «Енеїді» Котляревського поділяються на наскрізні, частинні й епізодичні, а також на фабульні (тобто такі, що впливають на розвиток фабули) і, сказати б, позафабульні (які не мають на неї впливу).

Наскрізними є титульний персонаж, верховода «троянської ватаги» [II, 3] Еней, верховний бог Зевс (Юпитер, Йовиш), його донька й Енеєва мати Венера, Зевсова дружина Юнона. Частинними (тобто такими, що повноцінно діють — або принаймні є важливими для розвитку художньої дії — в окремих частинах) вимальовуються «цариця» Карфагену [І, 63] Дидона, Енеїв батько Анхиз, відьма Сивилла, цар Латин, його дружина цариця Амата, їхня донька Лавинія, рутульський цар Турн, троянські найманці з «бусурман» Низ та Евріал. Наскрізні та частинні персонажі є ключовими для розвитку фабули. Решта — епізодичні (другорядні, які виступають в окремих епізодах, переважно допоміжні, функціональні, тобто позбавлені самостійної сюжетної ролі). Це повелитель вітрів Еол, божество водної стихії Нептун, Зевсів гонець Меркурій, Дидонина сестра Ганна, троянський поромник-балагур Палінур (Тарас), сицилійський цар Ацест, перебійці Ентелл і Дарес, бог виноградної лози, покровитель виноробства «Бахус п'яний» [II, 33], прислужниця Юнони — «олимпська мчалка» [IV, 57] (вісниця) Ірися, знахар Невтес (Охрім), перевізник Харон, безіменна ворожка в підземному царстві, фурія Тезифона, Аматина нянька, Турнові союзники — «сусідні корольки» [IV, 21] Мезентій, Мезап (він-таки Мессап) та ін., «наїзниця» Камілла («До пупа жінка, там — кобила» [IV, 150]), «дід очеретяний» — «Тибр старий» [V, 6, 8], аркадський цар Евандр, його син Паллант, бог вогню «Вулкан-коваль» [V, 25], Цибелла, «Що матір'ю була богів» [V, 60], Енеїв син Іул (або, за латинською вимовою, Юл, легендарний родоначальник Юліїв; у Котляревського він фігурує також як Асканій, за грецькою назвою), латинський ватажок Волсент, Евріалова мати, троянські брати-велетні Битіас і Пандар, «обозний генеральний» троянців Серест, мавки, рутульський воїн Маг, Турнова сестра Ютурна, «цилюрик лазаретний» (тобто лікар і перукар) Япид та ін. До позафабульних належать Марс, сестри Зівота й Дрімота, поетова муза. Усі персонажі міфічні.

У розбудові образів-персонажів Котляревський поєднує ситуативний підхід із цілісним. Його «Енеїда» значною мірою має фрагментарну побудову із ситуативним творенням образів-персонажів, а подекуди й елементів фабули: автор далеко не завжди дбає про послідовний зв'язок і відповідність один одному всіх сцен та епізодів травестійної поеми, усіх виявів того самого персонажа, не конче прагне створити суцільний — чи то індивідуальний, чи то збірний — людський образ. Через те трапляються невідповідності у розгортанні фабули, а особливо

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 177

у зображенні персонажів, надто ж наскрізних, адже в них, за спостереженням Миколи Зерова, окремі характеристичні риси, розкидані по всьому тексту, нелегко складаються «на суцільну постать» ¹.

Деякі суперечності, очевидно, є авторським недоглядом. Так, троянці у Котляревського мандрують без осіб жіночої статі (тому природним є те, що, зібравши «троянську всю громаду», Еней звертається до неї: «Панове, знаєте, трояне» [II, 10]). Та раптом в одному епізоді з'являються їхні «сердешні» «жінки», «молодиці» та «дівчата білолиці», котрих, як виявляється, уже «сім літ, як по морям волочать» мандрівники на чолі з Енеєм. Згорьовані тим, що ті лише п'ють-гуляють та «з другими бахурують», «троянки» вдаються до підпалу «човнів троянських», що їх поставлені були стерегти, — у такий відчайдушний спосіб вони сподіваються змусити своє чоловіцтво нарешті оселитися на тій землі, куди вони пристали (на Сицилії), і хоч «нехотя», та до них «прижаться» [II, 43-48]. Але далі «троянки» знову зникають із фабульної канви «Енеїди» Котляревського; троянцям, прибулим урешті до Латинської землі, за словами автора, тут «показано <...> женитись» із латинянками [IV, 31].

Деякі сюжетні моменти у травестії Котляревського незрозумілі без тексту Осипова. Неясно, наприклад, чому, ступивши на Латинську землю, троянці — після того як «Що не було, все поз'їдали», скрізь, де мали горілку, «Все висушили без остатку», — ще й «Посуду потовкли в шматки» [IV, 31]. Нащо було нищити посуд? Та й що означає «потовкли»? Побили? Така відповідь напрошується найперше. А в травестії Осипова цю ситуацію прояснено: Анхіз пророкував Енеєві, що троянці поселяться там, де з голоду з'їдять посуд (у Вергілія: де захочуть з голоду з'їсти столи [книга сьома, в. 116-129]). Тож в Осипова, щоб прискорити здійснення цього пророцтва, догадливий Асканій по прибутті троянців на Латинську землю сказав:

Чтоб всякий всю свою посуду
Не съеденну не оставлял.
<...>
Свою всю долю всякий съел.
Все ложки, блюды и тарелки,
Как чарка, сгибнули горелки,
Пропали, будто порох стлел.

Еней в конце всей той пирушки,
Встав с важностью из-за стола,
Держа остаток от краюшки,
Вскричал: «Вот наша уж взяла!
Теперь-то вижу я уж ясно,
Что все то было не напрасно,
Мне в аде что сказал отец:
Мы будем голодать до туду,
Что всю свою съедим посуду.
Здесь все свершилось наконец». [IV, с. 35]

Щоправда, задля правдоподібності Осипов перед тим описав, що у троянців, які висадилися на Латинській землі, зовсім не було посуду, й тому кмітливий Еней «Из хлебных корок сделал ложки, / А из краюшек чорствых плошки ², / Из мякиша стаканы смял» [IV, с. 33], тож насправді троянці з'їли у вигляді посуду

¹ Зеров М. Нове українське письменство: Історичний нарис. — С. 36.

² Плошка (рос.) — плоска кругла посудина, звичайно глиняна або дерев'яна (тарілка, блюдечко, миска). — Є. Н.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 178

залишки хлібних припасів. Тим часом у Котляревського виголоднілі, ненасичені троянці так вилизували, висмоктували посуд, що потовкли його в шматки, — таким робом український автор, знявши вигадливе пояснення про хлібний посуд і загалом сюжетний міфологічний хід із пророцтвом (у його «Енеїді» Анхизового пророкування синові щодо з'їденого з голоду посуду немає), надав цій сцені реальнішого, і то суто земного пояснення. З погляду ж літературної ґенези його фраза «Посуду потовкли в шматки» є інтертекстуальним рудиментом, первісне значення якого втратилося і стало незрозумілим без зіставлення з відповідними місцями римського та російського передтекстів.

Під час трапези троянців на Латинській землі Еней спочатку залишив

Було горілки про запас,
Но клюкнув добре по порядку,
Розщедривсь, як бува у нас,
Хотів посліднім поділитись,
Щоб до кінця уже напитись, —

і віддав своїй «голоті» останню носатку. Тож троянці «Барильця, пляшечки, носатку, / Сулії, тикви, боклажки, / Все висушили без остатку» [IV, 30-31]. Та невдовзі після того як троянці «за тиждень» навчилися «лацини», вони з Енеєм «Сивушки в кубочки наливши, / І могорич всі запили» [IV, 35]. Це дало підставу припустити, що «Еней десь дістав сивушки, щоб відзначити успішне закінчення лінгвістичних студій», а найправдоподібніше, усе-таки трохи приховав її й «цілий тиждень» не признавався, що «у нього бодай сивуха ще залишилася в запасі» ³. Насправді ж між цими подіями — трапезою і могоричем — немає ні часового, ні причиново-наслідкового зв'язку — просто український травестатор, дійшовши в ході перелицьовування «Енеїди» до успішного вивчення троянцями латини, вирішив, що було б доречно зробити дотепну вставку про те, що завершення цих студій відзначено, як водиться серед українців у таких випадках, могоричем. Звідки взялася сивуха для могоричу — для автора не має значення, головне, що могорич тут з погляду житейських ситуацій цілком правдоподібний і ситуативно виправданий. Автор травестує обидва епізоди ізольовано один від одного. Таким загалом є його травестійний підхід до розбудови ланцюга подій у долі персонажів та у поемі в цілому. Поетові йдеться про те, щоб, перелицьовуючи, комічно обіграти кожну ситуацію як таку, часто без огляду на інші, навіть фабульно пов'язані між собою, ситуації травестованого художнього дійства.

Творчий підхід Котляревського до зображення травестованих персонажів проникливо розкрив Агапій Шамрай на прикладі Енея, котрий постає то шибайголовою, баламутом і п'яницею, гулякою, бешкетником, то називається «козаком», «князем», «князьком», «кошовим» тощо:

«Ці всі епічні, узагальнені риси показані не як вияв психологічно мотивованого, послідовного в своїх вчинках характеру <.. .>, а щораз підказані ситуацією, в якій перебуває персонаж (коли, наприклад, Еней бере участь у бенкеті, то це дає нагоду авторові показати його "таланти" п'яниці в гомеричних масштабах, воєнна ситуація, навпаки, дозволяє авторові показати його лицарські нахили знов-таки з епічним розмахом)» ⁴.

Назагал образ Енея у Котляревського створено на вісі суперечності між наперед заданим античним сюжетом, якому в процесі травестування мало підпоряд-

³ Неборак В. Перечитана «Енеїда»... — С. 121.

⁴ Шамрай А. П. Проблема реалізму в «Енеїді» І. П. Котляревського. — С. 33.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 179

ковуватися художнє втілення епічного героя (не саморозвиток характеру формує сюжет, а усталений літературний сюжет визначає розгортання образу травестованого персонажа), і ситуативними підказками (можливостями). Перше провадило до того, що Еней урешті-решт мав стати героїчним звитяжцем, а друге протягом усього дійства накладало на його лик різні принагідні «маски». До того ж епічний образ згідно з законами бурлескно-травестійного жанру підлягав зображенню навиворіт, тобто пародіюванню, осмішуванню тощо, через що «маски» часто виявлялися зумисне гротескними та знижувальними. Тож образ Енея то западає в бурлескні низини, то тримається на епічній висоті (як і належить, за розвитком сюжету, у відповідних місцях четвертої, п'ятої та шостої частин).

Окрім епічних, в «Енеїді» Котляревського наявні й авторські «асоціативні характеристики» персонажів ⁵. У «сатирично-побутових портретах», «переосмислюючи по-своєму картини античного першоджерела, автор дає певну оцінку і тим об'єктам, з якими він порівнює своїх персонажів. Саме шляхом таких асоціативних зіставлень Котляревський виводить ряд побутових типів сучасного йому суспільства» (Венера, «незалежно від своєї сюжетної функції», стає ситуативно полковою дамою, Аматина нянька — старою панною, царівна Лавинія — молодою чепурухою, манірницею, начитаною в романах, та ін.) ⁶.

Прикметними є ті несумісні соціальні постави (упереміжку з міфологічними), у яких фігурує в поемі Котляревського, завдяки його творчій вигадці, Венера. В його авторській модифікації її образ зберігає кілька постійних ознак, сказати б, констант: вона богиня, донька Зевса й любляча мати Енея. Усе інше — це її принагідно прибрані, з волі автора, постави, своєрідні ситуативні маски. На початку твору Венера, хоча й, за авторським іронічним зауваженням, «не послідня шльоха», приходить до Зевса-батька просити за свого синка Енея в образі статечної старосвітської молодиці із заможного середовища, міського або сільського:

Умилася, причепурилась
І, як в неділю, нарядилась,
Хоть би до дудки на танець!
Взяла очіпок грезетовий
І кунтуш з усами люстровий,
Пішла к Зевесу на ралець. [I, 14]

У сцені кулачного бою, переживаючи за Дареса під час забави-обіду богів, Венера поводиться як легковажна світська панночка: то просить Зевса-батька за Дареса, то, почувши лайку «Бахуса п'яного» [II, 33] і грубу відмову Зевса,

Слізки пустила із очей,
<...>
І з Марсом у куточку стала,
З Зевеса добре глузувала; [II, 36].

Потім приїжджає «на поклон» до Нептуна

в своїм ридвані,
Мов сотника якого пані,
Баскими конями, як звір.
Із кінними проводниками,
З трьома назаді козаками,
А коні правив машталір. [II, 69]

⁵ Там само.

⁶ Там само. — С. 51.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 180

Згодом, щоб умовити Вулкана викувати «Енеєчкові» непереможну зброю, Венера вміло застосувала хитрощі досвідченої коханки:

Венера без спідниці, боса,
В халатику, простоволоса,
К Вулкану підтюпцем ішла;
Вона тайком к Вулкану кралась,
Неначе з ним і не вінчалась,
Мов жінкой не його була.

А все то хитрость єсть жіноча,
Новинкою щоб підмануть;
Хоть гарна як, а все охоча
Іще гарнійшою щоб буть.
Венера пазуху порвала
І так себе підперезала,
Що вся на виставці була;
Косинку нарошно згубила,
Груднину так собі одкрила,
Що всякого б з ума звела.

Вулкана в губи зараз черк;
На шию вскочила, повисла,
Вся опустилась, мов окисла,
Білки під лоб — і світ померк.

Уже Вулкан розм'як, як кваша,
Венера те собі на ус;
За діло, ну! — бере, бач, наша!
Тепер під його підоб'юсь:
«Вулкасю милий, уродливий!
Мій друже вірний, справедливий!
Чи дуже любиш ти мене?» [V, 23-26]

Відтак Венера «в північ самую глухую» являється Енеєві як антична міфологічна небожителька, приносячи воїнський обладунок — «збрую, що ковав Вулкан». Водночас її уподібнено до заможної української молодиці в розквіті сил:

Побачив хмару золотую,
Свою на хмарі гарну мать.
Венера білолика, красна,
Курносенька, очима ясна
І вся, як з кров'ю молоко,
Духи од себе іспускала
І збрую чудную держала,
Явилась так перед синком. [V, 41]

Нарешті, автор принагідно перетворює Венеру на звичайнісіньку маркітантку, надаючи цьому образові, знаному йому з похідних армійських буднів, натуралістичного забарвлення:

Венера молодиця сміла,
Бо все з воєнними жила,
І бите з ними м'ясо їла,
І по трахтирах пуншт пила;
Частенько на соломі спала,

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 181

В шинелі сірій щеголяла,
Походом на візку тряслась;
Манишки офицерські прала,
З стрючком горілку продавала
І мерзла вніч, а вдень пеклась. [VI, 6]

Тож загартована в офіцерському середовищі, набачившись формальних статутних відносин, «Венера по-драгунськи сміло / К Зевесу в витяжку іде» [VI, 7]. (У Котельницького інакше порівняння: «Как обер-секретарь идет» [VI, с. 6].) Так свій армійський досвід, власні спостереження з військових буднів Котляревський гумористично переносить на зображення олімпських небожителів та стосунки між ними. Проте далі Венера звертається до Зевса вже як антична богиня до верховного божества, а почасти і як казкова царівна до казкового царя:

«О тату сильний, величавий!
Ти всякий помисл зриш лукавий,
Тебе ніхто не проведе;
Ти оком землю назираєш,
Другим за нами приглядаєш,
Ти знаєш, що, і як, і де.

<...>

О Зевс! О батечку мій рідний!
Огляньсь на плач дочки своєй;
<...>
Як маєш ти кого карати,
Карай мене, — карай! я мати,
Я все стерплю ради дітей!
Услиш Венеру многогрішну!
Скажи мні річ твою утішну:
Щоб жив Іул, щоб жив Еней!» [VI, 7, 11]

Далі з Венерою відбувається ще одна метаморфоза: у «перепалці» зі своєю ненависницею «Венера лайки не стерпіла, / Юнону стала кобенить». Ця «перепалка» олімпських богинь скидається на базарну сварку «перекупок» або, як зауважує автор вустами Зевса (Юпитера), «бублейниць» [VI, 18]:

Богині в гніві также баби
І  также на утори слаби,
З досади часом і брехнуть;
І, як перекупки, горланять,
Одна другу безчестять, ганять
І рід ввесь з потрухом кленуть. [VI, 17] ⁷

З приводу таких метаморфоз у змалюванні Венери Ієремія Айзеншток резонно зауважив, що «цей образ творився в кожному окремому випадку самостійно, без озирки на інші згадки [про цей образ. — Є. Н.] в поемі»; «конкретні, живі побутові деталі», які супроводжують ту чи ту видозміну образу Венери в Котляревського, «існують розрізнено, кожна сама по собі, вони не мають найменших

⁷ Слабий (слабкий) на утори — невитриманий, неврівноважений (про людину). Утори — крайня частина клепок бочки, діжки, барила, в якій прорізано паз, куди вставляють дно. У цих рядках частини шостої «Енеїди» Котляревського, особливо перших двох, де навіть збережено римування тих самих слів, учувається віддалена ремінісценція з другої строфи частини першої «Енейды» Осипова: «Но знать, что на Олимпе бабы / По-нашему ж бывают слабы, / И так же трудно их унять» [I, с. 14].

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 182

претензій дати в сукупності якийсь єдиний, суцільний образ, то більше — образ типовий» ⁸. Травестуючи «Енеїду» й накидаючи на неї українські реалії, Котляревський, за слушним спостереженням Олексія Ставицького,

«бере те, що йому в даний момент потрібне, трактує героїв так, як йому зараз треба, зовсім не зважаючи на те, в образі кого вони вже з'являлися або ще з'являться в поемі. <.. .>

Те саме [що й образу Венери. — Є. Н.] стосується образу Енея, інших персонажів поеми. <...> У кожній ролі (женихання з Дідоною, поминки по Анхізові, мандрівка в пекло, гостювання у Латина і т. д.) він живе обособлено [по-українському належало б сказати: відособлено, відокремлено. — Є. Н.], про якийсь суцільний характер, тим більше поданий у розвитку, говорити не доводиться» ⁹.

Цього й не варто було сподіватися, адже поема творилася за законами травестійного жанру, відповідно змінюється і образ Венери — не розвиваючись послідовно, логічно та психологічно переконливо, а прибираючи ту чи ту ситуативну маску (реальний чи міфологічний типаж) залежно від творчої волі автора, який дбає про ситуативну правдоподібність і вмотивованість зображуваного. Як травестатор, розбудовуючи фабулу та образи-персонажі, Котляревський часто мислить не цілісно, а ситуативно. З цього приводу Михайло Яценко влучно зазначив:

«Котляревський пародіює не стільки характер, скільки ситуацію, функціональну поведінку дійових осіб. Ми, отже, бачимо тільки видимість цілісного характеру — той чи інший персонаж не є, приміром, козаком, українським міщанином, провінційною панночкою, а лише у певних ситуаціях поводить себе то як козак (звичайно, в родовому його значенні), то як міщанин, то як панночка. Змінюється ситуація, і поведінка героя набирає інших родових рис, часто протилежних попереднім. В "Енеїді" показані окремі психологічні стани людини, які випливають не з природи саморозвитку цілісного характеру, а підказуються ситуацією» ¹⁰.

Це стосується не лише до Енея, Венери та ряду інших персонажів, як ось царівни Лавинії ¹¹, а й до різних етносів — учасників травестованого дійства, яких автор без розбору й системи, а лише принагідно, ситуативно зіставляє, як буде показано нижче, то з козаками, то з «москалями». Унаслідок цього завойовниками у поемі виявляються не лише троянці, що здобувають Латію, а й місцеві рутульці, які вдерлися у «кріпость», споруджену на їхній землі троянськими загарбниками. Серест, «обозний генеральний» троянців, із докором кричить до них:

В господі вашій вередує
Рутульський шолудивий пес!
Що скаже світ про нас, трояне? [V, 143]

Таке чергове авторське вивертання ситуації характеризує не так корінних рутульців, як троянських займанців: для завойовника загарбана земля і споруди, зведені, щоб закріпитися на ній, стають власними.

⁸ Айзеншток И. И. П. Котляревский. — С. 26.

⁹ Коментар до «Енеїди» Івана Котляревського та його історія // Котляревський І. Енеїда: Поема / Коментар уклав О. Ф. Ставицький. — С. 236-237.

¹⁰ Яценко М. Т. На рубежі літературних епох... — С. 167-168.

¹¹ «Поза функціональною (канонічною) поведінкою Лавінії (ґедзання, рвання одягу, афективні пози і вигуки), яка є тільки варіантом типової реакції інших героїв поеми у подібних обставинах, автор характеризує її як проворну, чепуруху, вона червоновида (що, до речі, зовсім не пасує панночці); "свіжа, як кислиця", "дорідна, росла і красива, приступна, добра, не спесива, гнучка, юрлива, молода". Ця дівчина подобається всім, бо вона, за словами свого батька, "хазяйка добра, пряха, швачка" <...>. Як бачимо, від манірної панночки не лишається і сліду. Лавінія навіть нагадує нам чимось Наталку з "Наталки Полтавки". І разом з тим певні риси манірної панночки все-таки проглядають в образі Лавінії, тобто перед нами немає ще цілісного характеру» (Там само. — С. 163).

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 183

Одначе ситуативне творення персонажів не є тотальним в «Енеїді» Котляревського, інакше кожен з образів розпався б на механічно і слабко пов'язані між собою частини. Правильніше буде сказати, що автор-травестатор поєднує ситуативний підхід до творення персонажів із цілісним.

В «Енеїді» Котляревського від ситуативного творення образів-персонажів треба відрізняти їх психологічну заданість, неоднозначність, а почасти й еволюцію. Ситуативне творення зумовлює відокремлені один від одного, а тому не лише суперечні, а й не раз несумісні одне з одним принагідні авторські перелицювання персонажа, натомість деяких персонажів загалом подано монолітно, зрідка навіть різнобічно, а то й неоднозначно. Досить послідовно змальовано характери Дидони, цариці Амати, рутульського ватажка Турна, а по ходу зображення царя Латина в суцільне творення закрадається часом ситуативне.

Молодиця Дидона — «Розумна пані і моторна», «Трудяща, дуже працьовита, / Весела, гарна, сановита» [І, 21], залюбки гарно наряджається, а що була вдова, то понад усе жадала знайти собі чоловіка. Її любов до прибулого Енея не вдавана, а справжня, проте аж ніяк не безкорислива й не беззастережна, а суто прагматична — Дидона «тяжко сподобала» [І, 35] «моторного, ласкавого, гарного і проворного» [І, 40] парубка, уміло зваблює його й усіляко догоджає йому «всякий день» [І, 38] за неозвученої умови, що він буде її та поки він справді жив у неї, мавши її «мов за жінку» [І, 40]. Коли ж Еней навіть не з власної волі, а з волі богів покидає її, Дидона «посатаніла» і «залаяла» [І, 55] його на чім світ стоїть, витикаючи йому свої щедроти, невдячність «за хліб, за сіль» [І, 53] і проклинаючи його. З утратою уподобаного молодця її корислива любов переходить у ненависть — Дидона готова видерти йому очі й задушити його. Проте пристрасть до Енея виявилася фатальною для неї — вона не змогла пережити його вимушеної втечі: «Бо страх вона його любила, / Аж розум ввесь свій погубила» [І, 39]. Тож Дидона виступає втіленням фатально нещасливої любовної пристрасті: «Енея так вона любила, / Що аж сама себе спалила» [І, 66].

Таким чином, у розбудові образу Дидони застосовано не ситуативний, а цілісний підхід. Щоправда, Дидону зображено в нетривалому й нерозривному ланцюгу подій, сказати би, в окремій віршованій оповідці, присвяченій гостюванню Енея в Карфагені, тому в цьому випадку не було зручних можливостей застосувати ситуативний підхід, що передбачає участь персонажа в різних ситуаціях, найкраще — відокремлених одна від одної. Ще одне місце поеми, де в Котляревського фігурує Дидона (зустріч Енея з її тінню у підземному царстві), є відгомоном першого і нічого не додає до образу Дидони, а лише підкреслює її нездоланну образу на Енея, котрий не виправдав її жіночих сподівань.

Як пройняту єдиним і, як виявилося, згубним бажанням — будь-що-будь оддати доньку заміж за Турна — показано царицю Амату. Хоча вона з'являється у різних, відокремлених один від одного епізодах (ситуаціях), усі вони об'єднані цілісним підходом до творення суцільного, однозначного й досить прямолінійного образу цього персонажа. Та й сам Турн консеквентно постає як функціональний матримоніальний суперник-лиходій, непоступливий у своїй пристрасті до вподобаної дівчини і непримиренний у кривавій боротьбі за її руку.

Переважно цілісний, а почасти й ситуативний підходи застосовано до творення образу царя Латина, змальованого впродовж четвертої, п'ятої та шостої частин із психологічного боку найцікавіше й досить переконливо, хоча його об-

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 184

раз нагадує більше казкового персонажа, ніж типового монарха якогось часу й країни. Спочатку Латин зображений як неймовірно скупий цар, чия скупість стала навіть характерною ознакою мешканців його царства:

Земелька ся була Латинська,
Завзятий цар в ній був Латин;
Старий скупиндя — скурвасинська,
Дрижав, як Каїн, за алтин.
А также всі його підданці
Носили латані галанці.
Дивившись на свого царя;
На гроші там не козиряли,
А в кітьки крашанками грали,
Не візьмеш даром сухаря. [IV, 19]

Другою характеристичною рисою Латина є пихатість, зумовлена його усвідомленням того, що він «хоть не дуже близько, / А все олимпським був рідня» (його походження від бога Фавна й німфи автор розкриває у бурлескному стилі, як поголоску: «Мерика, кажуть, його мати, / До Фавна стала учащати / Та і Латина добула»). Тому-то Латин поводиться зі своїм оточенням і сусідніми правителями незалежно й навіть зверхньо та бундючно: «Не кланявся нікому низько, / Для його все була бридня» [IV, 20].

Як належить цареві, «Латин старий» [IV, 56] вимальовується як патріархальний батько — дбайливий і налаштований вигідно видати доньку заміж за сусіднього «царка нешпетного» Турна, з яким «дуже дружив» і який «Дочці і матері прикметний» [IV, 24]. Однак Латин не зовсім патріархальний чоловік, бо в сімейних справах дружина не слухається його й порядкує на свій лад. Пізніше він зізнається Турнові, чому, спершу запропонувавши Енеєві руку своєї одиначки Лавинії, згодом одмовив йому: «Мене Амата ублагала / І так боки натасовала, / Що я Енею одказав» [VI, 121].

Тим часом ситуація з прийняттям «Енеєвих бояр» [IV, 53] виявляє суперечливі риси в характері Латина. Він велить найкраще прибрати «царськую хату» [IV, 38] і вдосталь «накупить» «розного припаса, / Щоб що було і їсть, і пить», так що врешті для зустрічі Енеєвих послів «Латин прибравсь, мов на запуст» [IV, 39]. Щоправда, з цим щедрим приготуванням дисонує те, що для прикрашання стін закуповують лубочні (тобто дешеві) картини як начебто першорядні мистецькі цінності — «мальовання / Роботи первійших майстрів» [IV, 40], і «Латин дививсь [дивувався. — Є. Н.] їх красоті!» [IV, 41]. Таку підміну можна розглядати як вияв скупості Латина, хоча не конче, бо ця підміна може й не мати прямого відношення до його характеру, а бути просто бурлескним зниженням ситуації як такої, у цьому випадку — ситуації царського прийняття послів (як і те, що під час урочистого прийняття «Царя на дзиґлик посадили» [IV, 43]). Зате далі, у сцені піднесення подарунків од Енея, автор образно передає захланність Латина, а також його сімейних:

Цариця, цар, дочка Лавина
Зглядалися проміж себе,
Із рота покотилась слина,
До себе всякий і гребе,
Які достались їм подарки,
Насилу обійшлось без сварки; [IV, 51].

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 185

Ба більше, спокушений подарунками, солодкими миролюбними словами послів та їхнім вихвалянням Енея, зворушений цар Латин навіть готовий оддати за нього свою доньку-одиначку [IV, 52], і це свідчить про мінливість його намірів та нетвердість характеру. Відтак Латин урочисто приймає і щедро вгощає Енеєвих послів, «по царському звичаю» обдаровує Енея, хоча, знов-таки, в описі «дарів» не обійшлося без їх бурлескного зниження [IV, 53-55]. Тож Латин, хоч і скупий, а все ж — добродушний та охочий до розкішного застілля; він ласий до подарунків, але й сам гостинний господар. Постає запитання: як трактувати скупість і гостинність Латина — як суперечливі риси одного й того самого характеру чи як різні якості, що ними автор принагідно наділяє царя у зв'язку з ситуативним творенням його образу?

В «Енеїді» Вергілія Латин не скупий і не пихатий, хоча веде свій родовід через Фавна від Сатурна, найстарішого родоначальника. Звичайно, його царські ритуали величні, але на його бундючності в епопеї не акцентовано. Під час прийняття Енеєвих посланців його не так ваблять їхні дорогі дари, як «душу тривожить / Фавна старого віщання: чи це саме зять той, якого / Доля судила, з чужої країни?» [книга сьома, в. 253-255]. Він гостинно приймає троянських посланців, але ні приготувань до застілля, ні самого частування Вергілій не описує, хіба що цар люб'язно звертається до троянців: «Не уникайте гостини у мене» [в. 202], що можна розуміти як запросини погостювати на латинській землі та погоститися у нього. Натомість досить докладно йдеться про те, що Латин щедро обдаровує енейців найкращими кіньми, а повіз, запряжений парою коней, передає для Енея. Тож ніякої суперечності між скупістю і гостинністю у Вергілієвому зображенні характеру Латина немає, адже скупість відсутня, а гостинність шаноблива й пристойна. Та й латинський цар признається троянським посланцям, що бажав би мати зятем Енея тому, що це, як йому здається, відповідає «оракулам віщим та чудам небесним», які не дозволяють доньці вийти заміж «у нашім народі» і пророкують, що «з краю чужого / Зять завітає» [в. 268-274]. Далі у Вергілія Латин противиться спробам дружини переконати його дотриматись матримоніальної обіцянки Турнові й оддати за нього доньку, а коли спровоковані Юноною Турн і юрба вимагають війни з троянцями, Латин, не змігши переконати їх у згубності такого кровопролиття, з гідністю самоусувається як правитель і віддає весь провід призвідникам воєнної авантюри.

У травестії Осипова Латин також не скупий, але зверхній, пановитий, позаяк «он был, хотя не близко, / Олимпским жителям сродни; / И для себя считал все низко, / Простые бары где одни / И не юпитерской породы» [IV, 17]. Досить подібно переспівавши слова російського травестатора, який також фривольно висловився про народження Латина ¹², Котляревський і свого персонажа наділив зверхністю, ще більше наголосивши на цій рисі царя.

Ідею про застільну гостинність Латина (як і про прикрашання стін лубочними картинами) Котляревський також запозичив в Осипова, у якого цар так характеризує себе:

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 186

«Готов тянуть хоть до запою;
Ни капельки не промигну.
Бегите все, не тратя время,
Принять енеевско все племя
Чин чином, доброй чередой.
Вы знаете, что я разборчив,
На кус и чарочку приморчив
И в угощенье сам не свой».

Тотчас велел приуготовить
Высокий для гостей терем,
Чтоб с радости поколобродить
До самого повалу в нем. [IV, с. 40-41]

Котляревський, однак, не акцентує на схильності Латина до спиртного.

Таким чином, Котляревський спочатку самостійно зробив царя Латина скупим, а потім за Осиповим зобразив його гедоністично-гостинним, через що вийшла психологічна суперечність. Ці дві риси характеру не пов'язуються в Латина природно, не випливають органічно з його єства, а зумовлені механічним поєднанням, що виникло внаслідок авторського ситуативного й довільного опрацювання двох різних місць. Травестійні переробки цих місць не узгоджені між собою.

В Осипова, як і у Вергілія, Латин також убачає в Енеєві свого зятя, спираючись на віщий сон, що йому приснився, та пророкування ворожбита Фавна ¹³, про що й каже Енеєвим послам ¹⁴. Котляревський же знімає згадки про віщий сон Латина та пророчі знаки щодо його майбутнього зятя, тому в українського травестатора мотивація царевої пропозиції Енеєві пошлюбити його доньку не профетична, а меркантильна. Назагал же, попри збереження римської сюжетної канви, образ царя Латина виписаний у Котляревського не так поважно-схематично, як у Вергілія, і не так пародійно, як в Осипова та Котельницького, а з більш реальними психологічними нюансами. Проти цих своїх попередників, Котляревський дає не міфологічне, а соціальне, побутове пояснення вчинкам Латина, приземлює його образ і робить зрозумілішим тогочасним українським читачам.

Вдало ввійшовши у помпезну й вигідну роль царя в мирних умовах, Латин у Котляревського використовує царську владу для безтурботного життя в достатку й розвагах. Він особливо цінує тих підлеглих, які забезпечують його потрібними продуктами й речами. Так, хоча Аматина нянька була «Скупа, і зла, і воркотуха, / Наушниця і щебетуха», проте вона «Давала чиншу до двора» [IV, 75], тож «Латин од няньки наживався, / Зате ж за няньку і вступався, / За няньку хоть на ніж

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 187

готів» [IV, 76]. Приязний гедоніст, Латин послідовно миролюбний («я <...> з добрими людьми братаюсь» [IV, 37]), але не має не лише войовничої вдачі («жару воєнного» [IV, 92]), а й сильної волі, тому поводиться обережно, щоб не встряти у халепу («В чужеє діло не мішавсь» [IV, 88]). На позір він може розсердитися, «гнів царський свій показати» [IV, 86], але в душі буває боязким («Прийшов Латин в великий страх» [IV, 87], «Од слова "смерть" він, неборака, / Був без душі і мов не жив» [IV, 88]). Як досвідчений і розважливий правитель-бюрократ, Латин здатен зібратися в потрібну хвилину, подолати страх, про що свідчить епізод, коли він перед загрозою війни звертається до запального «виборного боярства» з емоційною викривально-звинувачувальною, переконувальною і погрозливою промовою: «Мої великі кулаки / Почешуть ребра вам і спину; /<...>/ Хто ж о війні проговориться /<...>,/ Тому дам чортзна-що робить» [IV, 92-93]. Цікаво, що у виданні 1809 року було: «Мої царськіє кулаки», й насамкінець: «Того пошлю куниць ловить» ¹⁵ — таким чином, автор уподібнював Латина до російського царя, котрий погрожує своїм підданим засланням до Сибіру (ймовірно, після розгрому декабристського повстання та заслання його учасників надто очевидною стала неочікувана паралель Латина з Миколою І, тож поет із цензурних міркувань її зняв).

Латин у Котляревського відразу після своєї на позір суворої промови пихато й малодушно виходить, боячись, щоб хтось із «пристижених вельмож» не заперечив йому:

Сказавши се, махнув рукою
І зараз сам пішов з ківнат
Бундючно-грізною ходою,
Що всякий був собі не рад.
Пристижені його вельможі
На йолопів були похожі,
Ніхто з уст пари не пустив. [IV, 93, 94]

Цей поспішний вихід Латина в Котляревського психологічно не прокоментований і його значення залишається у підтексті, про який не кожен читач може здогадатися, а Осипов прямо розкриває потаємне побоювання Латина:

Сказав сие, махнул руками,
И с места встав, от них пошел
В сердцах гневливыми шагами,
Бояся, чтобы не нашел
На речь свою от них отказа
И чтоб они его указа
Не вздумали переменить. [IV, с. 86]

Цим тонким психологічним штрихом, що його Котляревський опустив, російський травестатор влучно характеризує латинського царя як удавано-сильного, а насправді — хитро-боягузливого правителя. На якусь мить йому вдалося збентежити вельмож, і вони принишкли:

Бояре от сих слов Латина
Не знали, что и отвечать,
И будто глупая скотина,
Лишь выпуча глаза, молчать
Из всей своей старались мочи; [IV, с. 86].

¹⁵ Котляревський І. П. Повне зібрання творів. — К., 1969. — С. 425.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 188

Цей опис зніяковілого стану бояр, як видно з повищої цитати, Котляревський переспівав.

Тож не дивно, що коли нехитра психологічна атака («грозьба») царя на «старшин» не вдалася і ті, оговтавшись, розпочали війну, «Латин од поєдинків / Сховавсь під спід своїх будинків / І ждав, що буде за кінець» [IV, 113]. Коли ж хан Діомед одмовився виступити союзником латинців і стало очевидним, що їм без нього Енея не перемогти, Латин збентежився: «Здавалось, близька зла година; / На лисині трусивсь вінець» [VI, 100], але швидко опанував себе, «од думки схаменувся, / Олимпським трохи помоливсь; / Наморщивсь, сентябрьом надувся» [VI, 101] ¹⁶, тобто знову набрав насупленого царського виразу обличчя, і розважливо запропонував вельможам помиритися з Енеєм, задобрити його подарунками та присусідити в себе троянців. Коли ж війна тривала далі, то переживання Латина — так, як їх зображує автор, — іще більше виявляють у ньому фольклорного царя-тюхтія або типового тюхтіюватого лівобережного поміщика:

Сердешний каявсь од душі,
Що тестем не зробивсь Енею
І послі б з мирною душею
Лигав потапці і книші. [VI, 112] ¹⁷

Однак у відповідь на злісні слова Турна про Лависю як «навісну» (за авторським поясненням, дівчину, яку нав'язують багатьом женихам) Латин знову прибирає позірно-погрозливого вигляду, хоча — і це так узгоджується із його поміркованим характером — усе-таки пробує примирливо, по-батьківському вгамувати Турна й подоброму переконати його вибрати замість Лависі іншу «панночку» або «замужню»:

«Гай, гай! — Латин тут обізвався. —
Чого ти так розлютовався?
Що ж буде, як розсержусь я?
Уже мені брехати стидно;
А потаїть — богам, обидно;
Святая правда дорога!» [VI, 120]

І тут виявляється цікавий момент: раніше вилучена з розбудови образу Латина міфологема долі таки повертається в його розгортання — цар виправдовується тим, що «судьби єсть воля», щоб він «дочки не оддавав / За земляка, а то зла доля / Насяде, хто злама устав» [VI, 121]. Це пояснення стає зрозумілим тільки тоді, коли прочитувати його крізь призму наявних у сьомій книзі Вергілія та четвертій частині Осипова згадок про дошлюбні віщування та застереження ворожбита, щоб Латин не віддавав доньки заміж за місцевого, а дочекався прибульця із чужих країв. У Котляревського, який не переніс цих згадок у свою четверту частину, несподіване вкраплення міфологічного пояснення у наведених словах Латина (в шостій частині) залишається незрозумілим: що за «воля судьби», у чому вона полягає, коли й кому явлена? Скидається більше на те, що Латин шукає приводу переконати Турна відмовитися од Лавинії, що дало б змогу припинити жорстоку війну. Так у Котляревського новочасна побутово-психологічна мотивація вчинків персонажа вступає у суперечність із даниною міфологічній мотивації.

¹⁶ Ремінісценція з Осипова: «Но небо, брови понахмуря, / Насупилося сентябрём; / Настала вдруг ужасна буря <...>» [II, с. 39].

¹⁷ Потапці — підсушений невеликими шматочками хліб; використовувалися для горохових або квасоляних юшок, борщів тощо.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 189

Під час лютого троянського штурму латинської столиці Лаврента, коли Еней, «на город руки знявши», звинувачував Латина у зраді, тобто розірванні домовленості про перемир'я і поєдинок його (Енея) з Турном («Кричить: "Латин — вина злих діл"»), у місті почалася паніка й частина мешканців «Латина визивали, / На вал полізти принуждали, / Щоб сам спасав своїх мирян» [VI, 149]. Але полохливий Латин не вийшов до троянців, щоб власною жертвою зупинити криваву бійню. Коли ж Амата заподіяла собі смерть,

Латин же, як старий плохутка,
Устояв ледве на ногах.
Тепер він берега пустився
І так злиденно іскривився,
Що став похожим на верзун. [VI, 153]¹⁸

Таким чином, слабовільний, не досить рішучий Латин не зміг ані відвернути, ані припинити війни, хоча й силкувався це зробити. Його слабкі потуги (переконування, вмовляння і нестрашні погрози) не дали бажаного результату, не змінили хід подій. Утім, нам ідеться не про морально-психологічну оцінку Латинового характеру, а про його психологічну послідовність, вірогідність і переконливість. І з цього погляду можна ствердити, що образ царя Латина, попри деякі ситуативні неузгодженості, загалом зображений як суцільний, художньо вивершений, хоча й непривабливий ¹⁹.

*     *
*

У поемі Котляревського подаються авторські характеристики персонажів, а також взаємні характеристики персонажа персонажем у діалогах і монологах. Портрети в українській «Енеїді» вирізняються пластичністю малюнка і психологізмом, на що звернув увагу Павло Житецький: «обладая чутьём душевных движений, управляющих действиями человека», «поэт заглядывает и в душу своих героев» — «ему были доступны не только внешние проявления страсти, но и внутренние движения её». Для прикладу П. Житецький пропонував порівняти описи горя і смерті Дидони в Осипова й Котляревського.

Водночас портретна характеристика персонажів в «Енеїді» Котляревського має переважно бурлескне забарвлення: за спостереженнями Георгія Неділька, поет найчастіше звертає увагу на такі ознаки зовнішності персонажа (незмінні та змінні риси обличчя, одяг, рухи — міміка, жести, хода тощо), які передають його цюхвилинне переживання чи загальний стан і здатні викликати сміх у читача. Звідси — портретні деталі, створені за допомогою знижених порівнянь, побудованих на реаліях і явищах зі світу флори та фауни: «Еней стояв так, мов дубина» [III, 129]; Латин «Надувсь, мов на огні лопух» [IV, 42]; Лавися «Вертілась, як в окропі муха» [IV, 44]; Турн «Реве, як ранений кабан» [VI, 48], «Зубами клацав, мовби пес» [VI, 108]. Якщо в перших чотирьох частинах поеми очі подано в бурлескному зображенні (в Енея «Опухли очі, як в сови» [II, 16]; Лавися «Поставить рогом ясні очі» [IV, 22], «В верцадло очі все п'яла» [IV, 44]; Аматина ненька «очі вип'яла, як баньки» [IV,

¹⁸ Верзун — шкіряний постіл, лапоть.

¹⁹ Я показав подібності й відмінності між Котляревським та Осиповим у творенні лише одного персонажа — царя Латина (та й то частково), а варто порівняти всіх основних персонажів у російській та українській травестіях Вергілієвої «Енеїди», щоб з'ясувати, що Котляревський запозичив у своїх російських попередників, а що вніс своє. Це дасть змогу виявити міру його оригінальності в розбудові образів-персонажів.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 190

79]), то в останніх двох частинах очі поступово починають втрачати бурлескний характер і вже виявляють такі почуття, як гнів, злість, ненависть: в «Енея очі запалали» [VI, 169], коли він побачив у Турна на плечі «Паллантову лядунку» (патронташ) [VI, 169]; до змалювання очей автор додає відповідні поетичні епітети: в Евріала «очі ясні соколині» [V, 112], коли ж той загинув — у нього «Закрилися і ясні очі» [V, 102]. Зрідка використовуються у поемі неіндивідуалізовані народнопісенні образи на позначення частин тіла: «біла рученька» Енея [II, 61], «тіло білеє» Евріала [V, 113], «Рум'яна, повна, білолиця» Дидона [III, 103] тощо. Одяг персонажів характеризує їхню етнографічну традиційність, соціальне, зокрема майнове, становище, професію, повноваження, виконувану роботу, вік, участь у відповідних заходах, подіях, пережиті митарства, особисту охайність чи неохайність. Крім персональних портретів, подано й групові (троянців, троянок, жінок у пеклі) ²⁰.

Щодо цих загалом слушних спостережень варто зауважити, що епітети «очі ясні соколині» (в Евріала) [V, 112] — це насправді дослівні запозичення від Котельницького, з його вербалізації плачу Евріалової матері: «Где очи ясны соколины, / Увы! Где груди лебедины, / Где чернолоснящаясь бровь <...>?» [V, с. 136]. У переспіві Котляревського: «За дивні брови соболині, / За очі ясні соколині» [V, 112]. І ще: захопившись нанизуванням епітетів для зображення зовнішності, й насамперед обличчя, Дидони та Венери, Котляревський в обох випадках поєднує суперечні одне одному означення: «рум'яна» — «білолиця» (Дидона) [III, 103], «Венера білолика, <...> / І вся, як з кров'ю молоко» [V, 41]. Адже рум'яний — це «покритий рум'янцем», тобто такий, що має «природний рожевий або червонястий колір щік, обличчя» ²¹; фразеологізм як з кров'ю молоко також стосується до рум'яної, рожевовидої людини та її лиця ²², тоді як «білолиця» — це та, яка має білий колір обличчя ²³.

*     *
*

На відміну від інших персонажів, лише образ Енея, його характер, хоча й не поданий цілковито як цілісний, усе-таки змальований почасти в розвитку (всупереч повищим надто категоричним твердженням М. Яценка й О. Ставицького). Ні Юнона, завжди однакова у своїх підступах і хитрощах, у гніві, докорах і проханнях, а наприкінці примирена з наперед визначеною долею Енея й Турна, ні Зевс, хоча й показаний у різних психологічних станах і виявах (як могутній володар світу і як приватна особа, звичайнісінький жонатий чоловік із природними плотськими потребами), ні навіть Венера, незважаючи на її щораз нові «маски» (бо то лише ситуативні авторські перелицювання), ні Латин чи Турн, хоча вони переживають різні емоції та приймають різні рішення, — ніхто з них не розвивається, не набуває нових якостей характеру. Єдиний, хто помітно змінився упродовж художньої дії в поемі Котляревського, — від початку вимушеної подорожі до відчайдушного вкорінення на Латинській землі, — це Еней.

Еволюційну матрицю титульного персонажа було задано Вергілієвою «Енеїдою». У ній, згідно з дослідженням Володимира Топорова, «Еней троянських днів і теперішній — майже дві різні людини» ²⁴:

²⁰ Див.: Неділько Г. Я. Портрет у поемі І. Котляревського «Енеїда» // Творчість Івана Котляревського в контексті сучасної філології: Зб. наук. праць. — К., 1990. — С. 51-60.

²¹ Рум'янець. 1; Рум'яний. 1 // Словник української мови: <В 11 т>. — К., 1977. — Т. 8. — С. 907, 908.

²² Кров // Там само. — К., 1973. — Т. 4. — С. 359.

²³ Білолиций // Там само. — К., 1970. — Т. 1. — С. 184.

²⁴ Топоров В. Н. Эней — человек судьбы. — С. 137.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 191

«Ключовий момент, що відділяє Енея колишнього від Енея теперішнього, — зустріч у підземному царстві мертвих з батьком, що відбулася після зустрічі з Дідоною <...>. Ці зустрічі співвіднесені одна з одною за контрастом. Перша — про минуле, про розрив і його наслідки, друга — про майбутнє і про торжество вірності. <...> Перша залишила гіркий осад і свідомість непоправності (навіть суто потенційної) того, що відбулося, після другої не до кінця ще ясні накреслення судьби й воля богів уперше набули цілком конкретних обрисів, і <.. > Еней уперше вочевидь побачив свою мету й знав тепер, що треба робити» ²⁵.

Повне душевне роз'єднання й цілковитий розрив із Дідоною означали й остаточне прощання Енея з собою колишнім, натомість душевно зближувальна зустріч із батьком задала поштовх до «нового» Енея — «італійського», а в перспективі й цілеспрямованості — «римського» (або «перед-римського»), яким він і стає, ступивши на землю Італії ²⁶. У другій половині «Енеїди» (книги сьома — дванадцята) блукання по морю залишається позаду, пошук землі закінчено, настає пора діла, й у цій половині епопеї Еней постає перед читачем зовсім іншою людиною ²⁷: «Енея, "що здогадується", <...> у другій половині "Енеїди" змінює Еней, "що знає" й упевнений у своїх знаннях» ²⁸.

Тож невипадково, що саме з четвертої частини української «Енеїди» (її другої половини) починається епічне звеличення Енея. Герой переживає еволюцію свого цілепокладання. Дедалі глибше і ближче до оригіналу освоєння античного сюжету, саме чуття психологічної переконливості спонукують Котляревського в розгортанні свого псевдоантичного дійства подати вимушеного мандрівника в розвитку. Із завзятого мореплавця-утікача й бентежного блукальця, безтурботного гультяя, ритуального «ярмаркового» персонажа (організатор та безпосередній учасник поминок по батькові, переведених ним-таки, «п'яним» Енеєм, у язичницьке поминальне гульбище з різними розвагами: співами, танцями, «музиками» [II, 19], ведмедями, що танцюють [II, 40], а головне, «ігрищами» [II, 19] — «кулачками» [II, 35], що завершуються сміхом і насмішками над переможеним: «Еней з панами реготавсь, / З Дареса ж дуже глузовали, / Що силою він величавсь» [II, 39]), відтак із казкового героя (виправа по золоту гілку) й, нарешті, міфологічного мандрівника до пекла Еней Котляревського перетворюється на епічного культурного героя, свідомого своєї державотворчої мети й послідовного в її осягненні, відповідального за вкорінення троянського народу на новій, здобутій землі.

М. Яценко трактував образ Енея Котляревського не як еволюційний, вертикальний, а як лінійний, горизонтальний, якому від початку до кінця властива амбівалентність почуттів і поведінки, похідна «від давнього народного світобачення, яке ще не відділяє комічного від героїчного, високого від низького» ²⁹. Та, попри занурення свого Енея в силове поле народної сміхової культури, Котляревський певною мірою зберіг античну матрицю епічного героя, поданого в розвитку.

На початку обридливого плавання-блукання троянці ще зневажливо відгукуються про свого горе-ватажка: «Дали нам греки прочухана / І самого Енея-пана / В три вирви вигнали відтіль» [І, 23]. У перших трьох частинах Енея як верховоду троянців лише раз названо «князьком», і то досить по-простацькому

²⁵ Там само. — С. 31-32.

²⁶ Там само. — С. 34, 35.

²⁷ Там само. — С. 51.

²⁸ Там само. — С. 112.

²⁹ Яценко М. Т. На рубежі літературних епох... — С. 165, 166.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 192

(у «пекельній глуші» потонулі троянці «з Енеєм обнімались, / Чоломкались і ціловались, / Побачивши князька свого» [III, 106]). Тим самим словом у його бурлескному варіанті названо Енея й у четвертій частині, в епізоді, коли «троянці всі з хортами / Збирались їхать за зайцями, / Князька свого повеселить» [IV, 73]. Для побутової ситуації, надто ж, коли цей епізод нагадує виїзд на полювання місцевого «князька», поміщика, таке прикладання до Енея цього вельможного титулу в його зменшено-пейоративній формі цілком доречне.

Проте в поважних сценах четвертої частини (зрозуміло, що поважними в бурлескно-травестійній поемі їх можна назвати хіба що умовно) герой фігурує уже врочисто як «Еней-сподар і князь троянський» [IV, 36], «славний троянорум князь» [IV, 46] ³⁰. У п'ятій частині «смілиї вояки» Енея Низ та Евріал воюють «За честь і к князю за любов» [V, 94], а «обозний генеральний» Серест патетично присоромлює троянців, які «умишляють» «преч із кріпости втікать»: «А князь наш бідний що помислить?» [V, 142, 143]. У шостій частині троянці, у трагічній ситуації, далі потерпаючи у фортеці від облоги рутульців, «уздрівши» Енея, зраділи, «Що князь на поміч к ним іде» [VI, 37]. Умілого полководця і дипломата Енея стали поважати й вороги — старший латинський посол, прохаючи перемир'я для поховання загиблих, звертається до нього: «Нехай князь милость сю явить» [VI, 83], а після мудрої відповіді Енеєвої латинського посла

Дрансеса смілость тут взяла:
«О князю, — крикнув, — пресловутий!
Великим ти родився бути!» [VI, 86]

У шостій частині вивершується певна епічна героїзація постаті Енея, його душевних і духових якостей та зовнішнього вигляду — він тепер уже «к добру з натури склонний» [VI, 84], «Еней, правдивий чолов'яга» [VI, 132], а насамперед — кмітливий і відповідальний воєначальник і правитель:

Еней один не роздягався,
Еней один за всіх не спав;
Він думав, мислив, умудрявся
(Бо сам за всіх і одвічав),
Як Турна-ворога побити,
Царя Латина ускромити
І успокоїти народ. [VI, 31]

За спостереженням Миколи Зерова,

«В Енеєві виявились нові риси: він талановито несе дипломатичне представництво, він уміє в тонкій і вишуканій формі віддати останню шану забитому на війні союзникові (промова над тілом Палланта, VI, 81); в ньому багато самоповаги; тепер він лицар, "к до-

³⁰ Як «князь» фігурує Еней і в тексті російської травестії, притім раніше, ніж в українській: у частині третій «жрец», ворожачи Енеєві перед його подорожжю до підземного царства мертвих, «Троянцам счастливу судьбину / С Енеем князем им сулил» [III, с. 41]. Далі у частині четвертій цар Латин уві сні чує такі «божески веленья»: «Сей князь владеть здесь над землею / Издавна предопределен» [IV, с. 22]; троянці після огляду Латинської землі повертаються «С рапортом к князю своєму» [IV, 37]. У шостій частині той чи той найманець Енея «за князем уплетался» [VI, с. 25]. Тож надуманим є твердження М. Марковського, ніби величання Енея князем Котляревський запозичив із травестії Блюмауера, де князем в одному місці названо Асканія (Марковський М. Найдавніший список «Енеїди» І. П. Котляревського й деякі думки про генезу цього твору. — С. 97; Марковський М. І. Котляревський. Енеїда. Редакція і статті І. Айзенштока... — С. 325).

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 193

бру з натури склонный", він намагається перепинити непотрібну бійку, бо — "про що всіх санґвіс проливать?"» ³¹.

Щоправда, український травестатор аж ніяк не ідеалізує Енея, подаючи його амбівалентно, без суцільної героїзації. У п'ятій і шостій частинах знову наявні моменти бурлескного зниження його образу (про більшість із них мовлено вище), та все-таки, незважаючи на ці обов'язкові складники бурлескно-травестійного жанру, наголошується на зростанні Енея як особистості, мужчини, насамперед відважного, мужнього й досвідченого воїна та полководця, попри його природне фізіологічне старіння:

Еней пройдисвіт і не промах,
В війні і взріс, і постарів;
Привідця був во всіх содомах,
Ведмедів бачив і тхорів.
Дитина хукає на жижу;
Енею ж дур невдивовижу,
Видав він разних мастаків.
На Турна скоса поглядає
І на рутульців наступає,
Пощупать ребер і боків. [VI, 40]

У контексті війни з Турном мовлене у переносному значенні про Енея «пройдисвіт і не промах» означає: той, хто пройшов чимало випробувань, загартувався в них; а «привідця» у «всіх содомах» — це заводій, організатор у всіх воєнних перипетіях, злигоднях, поєдинках і баталіях.

Що ж до авторського вислову: «Наш смутний лицар, пан Еней» [VI, 82], то в ньому криється двозначність: з одного боку, Еней «смутний» тому, що тільки-но попрощався з загиблим Паллантом, «приятелем любезним» [VI, 81], а з іншого — тут вчувається іронічна алюзія на Рицаря Сумного Образу, як напівспочутливо, напівжартома називає Сервантес свого Дон Кіхота Ламанчського. Та все ж помітно, що авторські симпатії на боці Енея і троянців та їхніх союзників. Енея поет-травестатор називає «нашим» [II, 19; III, 4, 44, 108, 137; IV, 56, 120; V, 46; VI, 58, 138], троянців також «нашими» [IV, 18; V, 33], як і їхніх найманців Низа й Евріала [V, 85, 92, 94-96, 98], Паллант — це «наш аркадець» [VI, 43]. Своє переживання за них експліцитний наратор виказує, зокрема, ліричними вигуками: «Енею! де тепер душа?» [IV, 122]; «Біда троянцям! Що робити?» [V, 122]. Щоправда, й Латина і Турна як персонажів своєї поеми Котляревський називає «наш Латин» [IV, 86], «Турн наш» [VI, 48, 158], але це лише умовно-літературні штампи й до того ж вони трапляються зрідка. Натомість субстантивований займенник «наші», вжитий щодо троянців («А наші з хмелю потягались» [V, 33]), свідчить про емоційне, співпереживальне зближення автора з ними. Троянці — наші не лише тому, що про них розповідається у поемі, а й тому, що вони викликають переживання за їхню долю в автора й читачів.

Із переважно позитивною авторською характеристикою Енея контрастує негативна, дана Турнові: «Турн і сам був розбишака» [V, 125]; «Як втопленик, посинів ввесь; / <...> / Зубами клацав, мовби пес» [VI, 108]; «Турн заклятий» [VI, 134]; «Турну, гадовому сину» [VI, 166]. Автор навіть дияволізує його: «Турн біснується,

³¹ Зеров М. Нове українське письменство: Історичний нарис. — С. 35-36. Про що (діалектне) — для чого.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 194

лютує» [IV, 113]; «Од злости Турн те компонує, / Мов сатана йому диктує, / Сам чорт заліз в його кабак. / Од злости Турн осатанівши <...>» [V, 56-57]; «Од злости ввесь осатанів» [V, 135]; «Осатанів і затрусився» [V, 67]; «Скрізь йорзає, як чорт в болоті» [VI, 39]; «Зробився Турн наш бісноватим» [VI, 48]. Урешті, Еней, убиваючи Турна, посилає його: «Іди к чортам, дядькам своїм» [VI, 170].

Впадає в око, що на початку травестії дияволізація, зокрема авторська, стосувалася до Енея: «І море так йому огидло, / Що бісом на його дививсь» [1,19]; Юпитер

Енея лаяв на ввесь рот:
«Чи так-то, гадів син, він слуха?
Убрався в патоку, мов муха,
Засів, буцім в болоті чорт». [І, 43]

Дидона називала Енея «диявольською худобою» і посилала його: «Мандруй до сатани з рогами» [І, 56, 57]. Автор добирав негативні порівняння для характеристики свого героя: почувши од посланця (Меркурія) про гнів Зевса, «Еней піджав хвіст, мов собака, / Мов Каїн затрусивсь увесь» [І, 50]. Та коли Еней із ватажка біженців перетворюється на полководця, такі вкрай негативні означення й порівняння щодо нього зникають. Щоправда, показуючи взаємну ненависть Енея й Турна, поет уподібнює їх обох до юдейського міфічного князя демонів (тобто диявола) Асмодея. Під час випадкової зустрічі в долині

Пізнав пан Турн пана Енея,
А Турна тож Еней пізнав:
Вспалали духом Асмодея,
Один другого б розідрав; [VI, 118].

Авторське перенесення «духу Асмодея» на Турна й Енея, котрі у кривавій борні несамовито б'ються за руку Лавинії, невипадкове, адже Асмодей є демоном (бісом) блуду, ревнощів і водночас помсти, ненависті й руйнування. За юдейською Книгою Товита, що належить до второканонічних книг Старого Завіту, злий дух Асмодей своїми ревнощами переслідує юдейську дівчину Сару, не даючи здійснитися її шлюбу й послідовно умертвляючи в першу шлюбну ніч її сімох чоловіків перед зляганням з нею, і лише благочестивому Товії за спомоги Бога Ягве й архангела Рафаїла вдається прогнати Асмодея і зробити Сару своєю дружиною. В апокрифах «Завіт Авраама» та «Завіт Соломона» Асмодей також виступає ворогом шлюбу ³². Поштовх до зіставлення Турна й Енея з Асмодеєм Котляревському дав Котельницький, у якого Еней під час штурму Лаврента обзиває Асмодеєм Латина: «Дразнил его он Асмодеєм, / Хрычом, в ком зрелся лишь тиран» [VI, с. 190]. Показово, що лютий «дух Асмодея» Котляревський убачає не лише в Турнові, якого зображує закінченим негідником, айв Енеєві, котрому симпатизує: жадаючи будь-що-будь знищити ненависного Турна, Еней у своїй кровожерності уподібнюється до нього. Зрештою, вони обидва є призвідцями зриву шлюбу один одного й у цьому сенсі також можуть вважатися за духових спадкоємців Ас-

³² Аверинцев С. С. Асмодей // Мифы народов мира: Энциклопедия: В 2 т. — 2-е изд. — М., 1987. —

Т. 1. — С. 114; Товит // Там само. — М., 1988. — Т. 2. — С. 516-517. Церковно-канонічний український переклад «Книги Товита» див.: Святе письмо Старого та Нового Завіту: Повний переклад, здійснений за оригінальними єврейськими, арамійськими та грецькими текстами [Перша редакція — о. Івана Хоменка]. — United Bible Societies 1991. — С. 489-504. П. Куліш здійснив український віршований переклад цієї книги («Товитові словеса, переказані старорущиною», Коломия, 1893).

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 195

модея: поява Енея руйнує вже домовлений незабарний шлюб Турна з Лавинією, а збройний опір Турна чинить перешкоди Енеєвому шлюбові з тією-таки латинською царівною.

На самому початку травестії Котляревського Еней — усього лиш «парубок моторний / І хлопець хоть куди козак» [І, 1]. Наступні рядки в характеристиці Енея є своєрідним «темним місцем»: «Удавсь на всеє зле проворний, / Завзятіший од всіх бурлак». Щодо цього висловлювання Віктор Неборак поставив запитання: «Чи означають "моторність" і "проворність" Енея його підвладність злу чи, навпаки, — його приреченість поборювати зло? <...> Хто такий козак, бурлака над бурлаками, Еней? — знаряддя чи поборник зла?» ³³ Переконливу відповідь на це запитання дав глибокий знавець латинської та давньогрецької мов Андрій Содомора, з'ясувавши достеменне значення античних першоджерел та оригінальних слів: «<...> йдеться про людину, яка, вміючи "крутитися", знайде вихід із будь-якої скрути, візьме за барки будь-яку біду, з будь-якого лиха випорсне. <...> Еней був проворний (розторопний, кмітливий, завбачливий...) "на всеє зле"». А ставлячи запитання: «чи "зле" (субстантивований прикметник) — у самому Енеєві як риса його вдачі, схильність до зла, чи воно — поза ним»? — дослідник умотивовано відповів: «те "зле" — поза ним. У ньому ж — різні "викрути" на те зло» ³⁴.

Додам, що в Осипова вислову, подібного до «Удавсь на всеє зле проворний», нема, — його «Енеїда» починається такою характеристикою Енея:

Еней был удалой детина
И самый хватский молодец;
Герои все пред ним скотина;
Душил их так, как волк овец. [I, с. 13] ³⁵

Однак слово «проворний» має у травестії Котляревського не лише позитивний зміст (добра людина уникає зла, що чигає на неї), а й загалом означає спроможність будь-кого (в тому числі людей сумнівної чи й відверто легкої, аморальної поведінки) викрутитися з небезпек, що загрожують йому. Як таку, що здатна викрутитися, автор характеризує Венеру: «Проворна, враг її не взяв» [І, 14]. Про троянців, які, ступивши на берег Кумської земельки, поводилися як «поганці» — «не шановались», а лише пили-гуляли, поет зауважує: «З диявола швидкі, проворні, / Підпустять москаля якраз» [III, 6, 7]. «Моти, картьожники, п'янюги / І ввесь проворний чесний род», — так іронічно перелічує автор тих, хто чекає свого присуду за воротами пекла [III, 100].

Впадає в око, що перед зображенням доленосного поєдинку з Турном автор порівнює Енея із князем Григорієм Потьомкіним, записаним свого часу до реєстру Запорозького війська під ім'ям Грицька Нечеси:

³³ Неборак В. Перечитана «Енеїда»... — С. 13.

³⁴ Содомора А. Чи був наш Еней «на всеє зле проворний»?.. // Літературознавчі та історичні студії: Матеріали конференцій. — Львів, 2002. — С. 64, 65.

³⁵ Подібно й далі автор мовить про Енея: «Еней же хоть куда детина» [І, с. 14], «Еней и без того [Венериного причепурення. — Є. Н.] детина / Был самый хватский молодчина, / Куда ни кинь — так молодцом» [I, с. 38]. Дідонина сестра Аннушка так характеризує Енея: «Еней же хоть куда детина; / Не викидок из сотни вон; / Не промах, бойкий молодчина, / И всякому задаст трезвон» [II, с. 15]. Очевидно, з рядка «Еней же хоть куда детина», а також з інших щойно наведених характеристик в «Енейде» Осипова у Котляревського з'явилася ремінісценція: «Еней був парубок моторний / І хлопець хоть куди козак» [І, 1].

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 196

Прямий, як сосна, величавий,
Бувалий, здатний, тертий, жвавий,
Такий, як був Нечеса-князь;
На нього всі баньки п'ялили,
І сами вороги хвалили,
Його любив всяк — не боявсь. [VI, 155]

Бурлескний елемент («баньки п'ялили») тут стосується не до Енея, а до вояків, які спостерігали за ним перед двобоєм. Така завершальна велична характеристика титульного персонажа показова: з «хоть куди козака» й найзавзятішого від усіх бурлак він насамкінець перетворюється на героя, князя, авторитетного, шанованого й любого ватажка. Таким є фінальний акорд у розбудові образу Енея в травестійній поемі Котляревського.

У стосунку до Енея пейоративні або умовно (потенційно) пейоративні лексеми («на всеє зле проворний», «пройдисвіт», «привідця» у «всіх содомах») набувають позитивних конотацій. Водночас такі авторські означення, а також нарікання троянців («Еней пустив на нас ману; /<...>/ Підмовив плавати з собою» [І, 23]) дають підстави убачати у спритникові Енею риси архетипного образу трикстера. Назагал в образі перелицьованого Енея Котляревського поєдналися культурний герой (ця архетипна постава домінує) і — частково — трикстер, притім постава трикстера — це, властиво, бурлескно-травестійний, з народного світобачення похідний, додаток до Вергілієвого епічного образу Енея як культурного героя ³⁶.

У перших трьох частинах, створених за більш-менш короткий час, Котляревський мав справу з Енеєм як героєм Вергілія та Осипова, тобто, за вихідною ситуацією, героєм творів інших авторів, а отже, чужим героєм. Він його й освоював, травестував як чужого героя. У дальших же частинах своєї поеми Котляревський сприймав Енея уже двояко: як героя чужих творів, але вже й як героя своїх попередніх трьох частин, тобто свого героя. Він уже не просто перелицьовував Енея з інших творів, а й продовжував творити його власний образ. Певна річ, це робило тепер Енея ближчим авторові, ніж раніше. Звідси більше авторської симпатії та поваги у його зображенні. Звичайно, певному зміщенню акцентів від комічних до героїчних у змалюванні Енея сприяв і відповідний зміст Вергілієвих книг, травестованих у п'ятій та шостій частинах «Енеїди» Котляревського. Ще одна причина героїзації Енея у цих частинах криється в тому, що Котляревський складав їх не за травестією Осипова, а почасти за Котельницьким, який спирався передусім на латинський оригінал, та й сам Котляревський під час написання цих частин більше заглядав до Вергілієвого першотвору ³⁷.

³⁶ М. Яценкові доречною видавалася «можливість зіставлення Енея з Одіссеєм, який є не тільки героїчною, а побутово-зниженою (аж до легковажності) постаттю», а «підставою для цього» — «те, що самий погляд на ідеал епічного героя і в Гомера, і у Вергілія, і в Котляревського походить з народного світобачення, що у своїх витоках генетично зв'язане з міфологічним трікстером» (Яценко М. Т. На рубежі літературних епох... — С. 165). Однак якщо Одіссей — визнаний образ трикстера, то пов'язувати з цим архетипом Вергілієвого Енея досить проблематично.

³⁷ Доречно навести слушне спостереження Людмили Скорини: «В первых частях при шутливом замысле Котляревского бурлескный стиль подчиняет себе весь сюжетный материал и поэтому встречается больше всего отклонений от античного сюжета. В последних частях поэмы Котляревский почти не отступает от сюжета "Энеиды" Вергилия, продуктивно используя мотивы героического эпоса» (Скорина Л. П. Котляревский и Вергилий. — С. 20).

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 197

Проблеми двотекстовості і тритекстовості

Одними з дискусійних у трактуванні «Енеїди» Котляревського є проблеми її двотекстовості. Притім двотекстовість української травестії розглядається у двох вимірах і відповідно поділяється на два різновиди. Перший виникає на противазі між двома текстами — античним і травестійним та зумовлюється наявністю в інтертексті української поеми елементів та слідів Вергілієвого першотексту. До них належать такі:

• сюжет, фабула, художній конфлікт (їх подано за античною схемою, зокрема й щодо участі богів у долі героїв);

• персонажі — герої та боги, інші істоти (хоча їх перелицьовано, усе ж за ними прозирають античні прообрази, що передається і збереженими іменами);

• згадки про генеалогічні, родинні та позашлюбні зв'язки античних богів і героїв;

• античні власні назви людей, богів, міфологічних істот, реальних та міфологічних країн, міст, місцевостей, гір, островів, річок;

• назви античних народів (троянці, греки, сицилійці, латинці, рутульці, аркадці, «індійський народ» [V, 38], «фригійське плем'я» [VI, 9], «народ фригійський» [VI, 11]);

• принагідні апеляції до Вергілія;

• частково образ підземного царства мертвих (про це далі);

• оказіональні образи міфічної «діви» («цар Камилла, / До пупа жінка, там — кобила» [IV, 131]) та «діда очеретяного» — «Тибру старого» [V, 6, 8], двох велетнів — Битіаса й Пандара [V, 132-140], поганських «жерців» [VI, 91];

• обряди (віщування Феба [III, 18-20], жертвоприношення тварин богам і віщування за тваринними нутрощами [III, 34-36], поховання-спалення мертвих [VI, 90-93]);

• переказ про те, як Іракл (Геракл, Геркулес) убив «злого Кака» [V, 21];

• вигуки-звертання до язичницьких богів: Дидона: «Боги!» [І, 61], Евріалова мати: «О боги!» [VI, 113].

Формально дійство травестованого твору звелося до запозиченого сюжету й імен. Узагалі сюжет перелицьованої «Енеїди» має сенс тільки як античний: з ним постійно співвідноситься і ним визначається перебіг дійства, а насамкінець і його завершення (незначні композиційні відхилення, пропуски епізодів, хоча й багатьох, ролі не грають). Котляревський не наважився істотно переробити сюжет (прикметно, що «муза» застерігає автора: «В чужую казку не мішайсь» [V, 181]; «казка» тут — те, що розказується, оповідь). Не вдавалися до цього й інші травестатори — естетично вони не допускали такого надзавдання. Античний сю-

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 198

жет є тим каркасом, на якому композиційно тримається поема Котляревського, а античні персонажі — тою оболонкою, у яку він вдихає національний зміст. Старожитній середземноморський каркас травестії наповнюється реаліями новочасного наддніпрянсько-українського світу та почасти його довкілля.

Отож хоча Котляревський перелицьовує античне дійство на український лад, античний сюжет, події, ситуації, та й на позір персонажі переважно залишаються. Щоправда, в українського травестатора подекуди помітна, як зауважив Микола Зеров, «весела неохайність і в іменах, і в генеалогічних тонкощах. Йому однаково назвати Палінура — Палінуром і Тарасом; Луцетій легко перетворюється в нього на Лутеція»; дійшло навіть до того, що троянець Серест («їх обозний генеральний» [V, 142]) ні сіло ні впало опинився у рутульських лавах і загинув од рук троянського ватажка: Еней серед інших рутульців «Убив Сереста» [VI, 56] ¹. Мало того, за спостереженням Віктора Неборака, у Вергілія Іліоней убиває Луцетія, а в Котляревського Лутецій б'є Іліонея ², у Вергілія рутулець Лавс «перемагає троянця Абанта <...> (у Котляревського Авента вбиває чомусь Паллант <...>)» ³. У цих невідповідностях не варто дошукуватися якоїсь умисності — їх у більшості випадків Котляревський просто необачно переніс од Котельницького.

Так, у випадку з Серестом у тексті Котельницького Еней задушив спочатку рутульського жреця (Котляревський перетворив його на «Попа рутульського полку»), а «За ним Сереста он убил» [VI, с 51]. У Вергілія в цьому епізоді також бере участь Сереет, але як троянець: коли Еней мечем заколов жреця, «Зброю його взяв Серест і на плечах поніс для трофея» [книга десята, в. 542].

У Вергілія троянець «Іліоней величезним уламком скали убиває / Ззаду Луцетія, що підпалить уже браму збирався» [книга дев'ята, в. 568-569), у Котляревського ж навпаки, притім у цій його строфі, де накидано загальну картину рутульського штурму троянської фортеці, чітко не означено, хто з вояків, названих на ім'я, троянець, а хто рутулець:

Тут лютость всіми управляла
І всякий до надсаду бивсь.
Лигар ударом макогона
Дух випустив із Емфіона,
І сам навіки зуби стяв.
Лутецій б'єть Іліонея,
Циней Арефа, сей Цинея <...> [V, 127].

Бурлескно-травестійна переробка не вимагала повсюдно уточнень щодо того, до якої з протиборчих сторін належить той чи той вояк, — де-не-де досить було обмежитися героїчно-комічним зображенням того, як «Один другого тасовав» [V, 127]. У поважній же епопеї Вергілія належність кожного воїна можна встановити за деінде поданими поясненнями або ситуативно: «Ематіона — Лігер [рутулець] убив, Корінея — Азілас [троянець]; /<...> Кайней [троянець] убиває Ортіга, / Турн [рутулець] — переможця Кайнея, ще й Ітіса, й Клонія вбив він, / І Діоксіппа, й Промола, й Сагара, вбив також Іданта» [книга дев'ята, в. 570, 572-574]. У Котельницького ця пістрява на імена картина спрощена і дещо змінена:

Лигер, не знающий пророна,
Качал геройски по брылям

¹ Зеров М. Нове українське письменство: Історичний нарис. — С. 30.

² Неборак В. В. Перечитана «Енеіда»... — С. 187.

³ Там само. — С. 196-197.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 199

Удачливо Емафиона,
Но опрокинут был и сам;
Циней Арефа бил — Цинея
От Турна затрещала шея,
А там Илионей мозжит
Лутеция в затылок смело <...> [V, 146].

Досить порівняти зацитовані уривки з творів Вергілія, Котельницького та Котляревського, щоб упевнитися, що український травестатор тут іде за російським (перекручене ім'я Луцетія на Лутеція; Циней б'є Орефа / Арефа — у Вергілія це Кайней та Ортіг). Водночас уже, мабуть, од себе Котляревський, на відміну від Котельницького, перевертає один із двобоїв навпаки: Лутецій б'є Іліонея. У Вергілія та Котельницького Лігер у цьому епізоді залишився живий, а в Котляревського Лигар, поставлений невідомо на чиєму боці, загинув («навіки зуби стяв» [V, 127]); однак у шостій частині цей-таки персонаж уже як рутулець воює далі та ще раз гине:

Лігар з Лукуллом поспішають
І в тарадайці напирають
Енея кіньми потоптать.
Но тут їх доля зла наспіла,
І душі сих братів із тіла
Пішли к Плутону погулять. [VI, 57]

У Вергілія «суворий Абант» веде другий корабель із найманим військом Енея [книга десята, в. 170-171], відтак рутулець «Лавс, ця могутня у битві підпора, / <...> Абанта, що впав йому в руки, долає» [книга десята, в. 426-427]. У Котельницького другим кораблем найманців, що їхали разом з Енеєм і Паллантом, теж «командовал Авант» [VI, с. 23], але далі у бою «Паллант <...> / Как бодрый вдаль петух шагает, / В пути Аванта низлагает» [VI, с. 42]. У Котляревського Авант спочатку також належить до Енеєвих «вербунків» («з Енеєм <...> плили дуби Аванта, / Що був страшнійший од сержанта; / Бо всіх за все по спині стриг» [VI, 24], одначе далі, услід за Котельницьким, у герці «Паллант <...> Авента, пхнувши ззаду, / Поставив раком на показ» [VI, 46-47]. Чи не помітив тут Котляревський неузгодженості й чи не тому змінив ім'я персонажа з Аванта на Авента? Чи така модифікація імені персонажа відбулася випадково унаслідок авторської описки або чийогось помилкового відчитання автографа?

Віктор Неборак дивується, звідки в Котляревського у переліку союзників Енея узявся Цинарис («То Цинарис, цехмистр картьожний, / Фигляр, обманщик, плут безбожний» [VI, 26]), адже «у Вергілія і близько немає ніякого Цінаріса. Щось там стара муза таки прибрехала» (Котляревському) ⁴. Розгадка цього «темного місця» також криється у травестії Котельницького: «Там смелый Цинарис гуляка» [VI, с 24]. Один рядок, відведений цьому персонажеві у Котельницького, Котляревський розгорнув у цілу строфу. Звідки взяв Цинариса російський травестатор — од Скарона, Блюмауера чи з якогось іншого джерела (не конче літературного) — це вже інше питання. Нам важливо з'ясувати джерело цього імені в «Енеїді» Котляревського, а воно — в «Енейде» Котельницького. Звичайно, якби вдалося встановити походження персонажа на ім'я Цинарис, то можна було б з'ясувати його первісне значення. У поемі ж Котляревського наймення Цинарис уже втратило семантичний зв'язок із першоджерелом і перетворилося на інтертекстуальний рудимент.

⁴ Там само. — С. 208.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 200

Від Котельницького Котляревський узяв і деякі перекручені імена античних воїнів:

• так, у Вергілія — Авлест [книга десята, в. 206], Ліхант, Ціс, Фарос [в. 316, 320, 324], Лаг, Гісбон [в. 381, 384], Демодок [в. 413], Магон [в. 521], «із Лігером-братом Лукаг» [в. 576], Дранк [книга одинадцята, в. 121, 220, 336], Діомед [в. 227, 243], Япіг [книга дванадцята, в. 391, 420, 425],

• а в Котельницького — Авлет [VI, с 24], Лихас, Кисей, Фар, Даг, Гибсон, Демоток [VI, с 37-38, 40, 41], Маг [VI, с 50], «Лигер и дерзостный Лукал» [VI, с. 52], Дранес [VI, с. 78, 80, 93, 108], Диомид [VI, с. 98,105], Япид [VI, с. 183-185]

• і в Котляревського так само чи подібно Авлет [VI, 28], Ліхас, Кісей, Фар, Даг, Гібсон, Демоток [VI, 41, 43-45], Маг [VI, 55], «Лігар з Лукуллом» ⁵ [VI, 57], Дрансес [VI, 86, 95,104], Діомид [VI, 96, 97,101], Япид [VI, 135,136].

У Вергілія фігурує тільки Лавс [книга десята, в. 426, 434, 441], син Мезенція [книга сьома, в. 647-650], полеглий у поединку з Енеєм [в. 791-817]; у Котельницького — «Там Лавс спешит к нему [Палланту. — Є. Н.] на сечу, / Там Клавз спирается навстречу» [VI, с. 42], потім од рук Енея гине Лавз [VI, с. 64]; у Котляревського залишається спочатку тільки «Одважний парубійка Клавз» [VI, 47], а далі ще згадується Лавз, якого також убиває Еней [VI, 71], — притому в обох згадках так само, як у Котельницького, немає прив'язки до Мезентія, «ватажка тирренського» [VI, 71]. Латинську форму імені Терон [книга десята, в. 313] услід за Котельницьким (Ферон [VI, с 36]) Котляревський передав через букву ф: Фарон (літера а замість е — це, можливо, описка або друкарська помилка, бо в автографі-чернетці уривку частини шостої було: Ферон ⁶). Деяких воїнів, названих поіменно у Вергілія і відсутніх у шостій частині травестії Котельницького, не знайдемо і в поемі Котляревського, який до того ж зі свого переліку воїнів випустив і декотрі імена, згадані у російського травестатора (наприклад Окн, Минций [VI, с 24]). Зрозуміло, що в бурлескно-травестійній стихії Котельницького і Котляревського воїни (та інші персонажі) з однаковими іменами не цілком відповідають або й далеко не відповідають один одному, а то більше воїнам (та іншим персонажам) з тими самими іменами в героїчній епопеї Вергілія.

Збіги, а надто подібні недогляди в іменах персонажів у Котельницького та Котляревського свідчать, що у п'ятій і шостій частинах український поет тримався тексту російської травестії та не завжди звіряв його з твором Вергілія. Водночас у Котляревського трапляються збіжності в іменах та епізодах з Вергілієм і розбіжності з Котельницьким. Так, у римського поета амазонка називається Камілла [книга одинадцята, в. 499, 535, 563, 648, 796], а рутульський віщун (авгур) — Толумній [книга дванадцята, в. 257, 460], відповідно і в українського: Камилла [VI, 113,116], Тулумній [VI, 130]; натомість у російського послідовно: Урсилла [VI, с. 122, 123, 125-127, 130-132, 136, 137, 142, 143, 146-151, 153], Полумний [VI, с. 178]. У Вергілія рутулець Толумній кинутим списом поцілив одного з дев'ятьох синів Гілліпа-аркадця [книга дванадцята, в. 266-276], у Котляревського Тулумній

⁵ В автографі-чернетці уривку частини шостої було: «Лігар з Лукаллом» (Котляревський І. П. Повне зібрання творів. — К., 1969. — С. 432).

⁶ Там само. — С. 431. Здавалося б, опискою або друкарською помилкою є в Котляревського ім'я Рамент, бо у Вергілія [книга дев'ята, в. 324] та Котельницького [V, с 117] — Рамнет. Однак у Котляревського дещо змінене ім'я заримоване: Низ, «Сказавши, першому Раменту / Головку буйную одтяв, / Не дав зробить і тестаменту» [V, 87]. Це свідчить про те, що Котляревський або механічно, мимохідь змінив ім'я епізодичного персонажа, не помітивши цього, і заримував його, або навмисно переінакшив це ім'я задля рими.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 201

«перший стрелив на троянців, / Гиллипенка на смерть убив; / А сей був родом із аркадців» [VI, 131] (з якої зброї «стрелив» — не уточнено; стріляти можна з лука, рогатки, вогнепальної зброї, використання якої у травестії античного дійства є художньо виправданим і не видається історичним анахронізмом). У Котельницького цей епізод відсутній. Ці збіжності й розбіжності вказують на те, що український травестатор заглядав також у Вергілієву «Енеїду», хоча важко сказати, чи робив він це не спорадично, а за якоюсь логікою.

З деяких місць видно, що Котляревський користувався водночас і травестією Котельницького, й «Енеїдою» Вергілія. Так, в одному з епізодів книги дванадцятої Вергілія Турн убиває «Стенела й Таміра із Фолем» [в. 341], «і Лада, і Главка» [в. 343], Евмеда — «нащадка старого Долона» [в. 346, 347, 353-362, 363], «І Сібаріса, й Хлорея, й Дарета, за ним Терсілоха, / Далі й Тімета» [в. 362-364]. У Котельницького «злой Турн» «Без милосердия всех давит, /<...>/ Трещит троянцов бедных шея» [VI, с. 181], але далі перелічено троянців, загиблих назагал у бою з латанцями, не конче від рук Турна:

Среди латинска легиона
Погиб Стенел тогда и Фол,
И сын тщеславного Долона
С отпускной к Церберу пошёл;
Тогда и буйный вихрь Тамарис,
Хлорей, Ферсилог и Сибарис
Простились с светом навсегда:
Валят всех в груды наповалку <...> [VI, с. 182].

У Котляревського в цьому епізоді «Турн заклятий» «на троянців полетів»:

I перших Філа, Тамариса
На землю махом поваляв;
Потім Хлорея, Себариса,
Мовби комашок, потоптав;
Дарету, Главку, Ферсилогу
Поранив руки, шию, ногу;
Навік каліками зробив. (VI, 134]

Отож Дарета і Главка Котляревський узяв од Вергілія, а Тамариса й Ферсилога — од Котельницького (або з тогочасного російського перекладу Вергілієвої «Енеїди» Василя Петрова; у сучасному українському перекладі вони Тамір і Терсілох).

Далі в цій-таки битві у Котельницького загинули «рутуляны» Сукрон, Танаис, Цетег, Муррон [VI, с 187]. Із цього ряду, що його міг узяти він не лише від російського поета, а й від римського, Котляревський залишає Цетага, Танаїса й Сукрона і додає за Вергілієм Толона, Онита, Гілла й Аміка, притім «Од рук Енеєвих лежали / Порізані: Онит, Сукрон», а «Троянців Гілла і Аміка / Зіпхнула в пекло Турна піка...»; інші ж невідомо з чийого боку просто «На сей баталиї пропали: Цетаг, Танаїс і Толон» [VI, 145]. У Вергілія ж чітко розписано, хто по чиєму боці воював (а часто — й ким був і звідки та з якого роду походив): Еней убиває «рутула Сукрона» [в. 505-508], «Талона, й Таная, й героя Цетега, ще й сумного Оніта» [в. 512-513], Муррана [в. 528-530], а Турн — Аміка [в. 509-510] і Гілла [в. 534-537].

Сліди звернення Котляревського до Вергілієвої «Енеїди» найпомітніші у травестуванні її одинадцятої, а надто ж дванадцятої книги (починаючи від строф 74 і 119 частини шостої української «Енеїди»). Та й саме закінчення травестії

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 202

у Котляревського вивершене за Вергілієм, а не Котельницьким: у російського травестатора немає Турнового прохання одправити його труп до батька, немає доленосного погляду Енея на «Паллантову лядунку» [VI, 168,169], натомість додано те, чого не було у Вергілія й не з'явилося згодом у Котляревського: звістку про Енеєве примирення з Латином, одруження з його донькою, зображення спільного гуляння «латинцев и троянского зброда» зі щедрим застіллям, непомірною пиятикою, ігрищами на площах та братанням, жениханням і родичанням, риторичне звернення автора до Музи й читачів [VI, с. 199-201]. Схоже, Котляревського не задовольняв травестійний текст шостої частини Котельницького, й він звернувся до римського першотвору, або ж міг на той час дістати латинський оригінал «Енеїди» чи її російський переклад.

Не можна сказати, буцім античний «текст» присутній в українській «Енеїді» лише формально, — наш травестатор мусив зважати на епічні сюжетні перипетії, сцени, епізоди, навіть проблематику й ідеологічні та міфологічні коментарі римського поета, проте не так для того, щоб дотепно пародіювати їх, як для того, щоб вигадливо «вичавлювати» з них максимум можливого для смішного, іронічного та актуально-серйозного (історичного та політичного) оприявнення української та ширше — російсько-імперської дійсності. Задля цього він наситив античний сюжет алюзіями на відомі події та явища з історії, культури та побуту України — передусім, зрозуміло, українського народу, а також інших національностей, які її населяють (циган, євреїв, греків), сусідніх новочасних народів (поляків, росіян, турків, кримських татар) та народів, з якими українці мали торгові й культурні зв'язки (французів, італійців, шведів, прусів, австрійців, швейцарців, голландців, іспанців, португальців, данців та ін.). Якщо Котляревський і творить «пародію», то на українські, а принагідно й інші наявні в Україні або за її межами новочасні реалії (повище вже йшлося про пародіювання козацьких пісень). І розходиться йому не лише про те, щоб створити комічний ефект (і аж ніяк не про те, щоб насміхатися), а й про те, щоб привернути читацьку увагу актуалізацією насущних проблем. До того ж не всі алюзії в його «Енеїді» покликані викликати сміх — деякі з них збуджують тугу й сум, особливо ті, що стосуються до козацької минувшини (про це також мовилося вище).

Однак травестія Котляревського не лише є антитезою Вергілієвій епопеї, а й містить складний зв'язок з її основною проблематикою, цілковито проігнорувати яку український травестатор не міг. «Хоч би як різнилися творчі завдання Вергілія і Котляревського, останній все-таки був зв'язаний з структурою епопеї, елементи якої (як змісту, так і форми), до речі, не завжди з протилежним знаком, увійшли до поеми як вихідний будівельний матеріал» ⁷. Ідеться, зокрема, про структурні частини міфу, епосу й казки ⁸, та й «перелицювання» образу Енея не суперечить «його сутнісному параметрові» («втілення загальноетнічної ідеї») і здійснено це «перелицювання» «до певної межі» ⁹. Ідеологеми та міфологеми римського першотексту, виявні на осях троянці — латинці (прибульці — корінні мешканці), держава — народ, суспільство — особа, доля (судьба) — воля (волевиявлення), Котляревський коригує до сучасних йому історичних фактів та світоглядних уявлень. Так між першотекстом і його впізнаваною пародією (травестією) виникає «майже онтологічна дискурсивна напруга», і «тільки в сенсі "переписування" Вергі-

⁷ Яценко М. Т. На рубежі літературних епох... — С. 77.

⁸ Там само. — С. 89.

⁹ Там само. — С. 105.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 203

лієвої "Енеїди" травестія Котляревського набуває своєї особливої сенсовности» як «націє-оповідність, побудована на часовому "подвоєнні-і-розриві"», як «національна нарація», що є «колоніальним дискурсом»:

«Через особливу дискурсивну стратегію, а саме — через іронічне травестіювання й інверсію "високої" телеології імперії, опоетизованої Вергілієм, Котляревський здійснює "вписування" української національної екзистенції в класичну літературну історію, а отже, і в нарацію історичну» ¹⁰.

Водночас розвиток європейського травестування Вергілієвої «Енеїди» поступово йшов до послаблення зв'язків і співвіднесень із латинським першотвором. Італійський славіст Рікардо Піккіо зауважив, що первісна «поетична формула Лаллі означала імпліцитно залежність від іншого тексту» — добре відомої тодішнім читачам Вергілієвої епопеї:

«Тільки читачі, які вивчали напам'ять Вергілія в дитинстві або в ранній молодості, могли повністю насолоджуватись, споглядаючи найвищого поета у кумедному переодягненні, слухаючи, як він говорить простою мовою, стежачи, як сходить із свого академічного п'єдесталу, щоб діяти як реальна людина. Насправді небагато було б утішного у простакуватій, анахроністичній і абсурдній поведінці переодягненого героя, якщо б постійно не думалось про його справжні риси за маскою та його високу мову за грубуватими звуками, проріканими дивною постаттю, яку він удає» ¹¹.

Тим часом другої половини XXIII ст. після видання перелицьованої «Енеїди» Блюмауера

«все чіткішим стає те, що можна назвати поступовою "девергілізацією" травестій "Енеїди", себто тенденція розглядати текст Вергілія лише як "привід" і обмежувати його тлом, щоб висувати на перший план автономний зміст, який передається самим "травестатором"» ¹².

Таким чином, «історичну еволюцію» «поетичних конвенцій» у європейському травестуванні Вергілієвої «Енеїди»

«характеризує насамперед перехід від "двотекстовості" до "однотекстовості". Тоді як читачі Лаллі чи Скаррона не могли тішитися б травестією, не звертаючись постійно до латинського тексту Вергілія, українському читачеві "Енеїди" Котляревського досить було знати, що постаті поеми є тільки літературними машкарами» ¹³.

За такої культурно-освітньої ситуації, коли студіювання Вергілієвої «Енеїди» в оригіналі стало радше інерційним і поверховим, аніж конче потрібним, актуальним та досконалим, цілком допустимо було Осипову травестувати «Енеїду» за Блюмауером, а Котляревському — за Осиповим, бо на перший план виходила не пародія на латинський першотекст (що вимагало б наскрізних і повсякчасних співвіднесень із ним, а заодно й доброї читацької обізнаності з ним), а самодостатній національний зміст створюваної травестії.

Треба брати до уваги й те, що для Котляревського єдиного цілісного першотексту «Енеїди» не існувало: він мав справу з різними передтекстами (латин-

¹⁰ Гундорова Т. Перевернений Рим, або «Енеїда» Котляревського як національний наратив // Сучасність. — 2000. — № 4. — С. 121-123. У статті розглянуто «особливий іронічний контекст двозначности», що «накреслюється через ефект "двотекстовости"» травестії Вергілієвої «Енеїди».

¹¹ Піккіо Р. Від Лаллі до Котляревського: про еволюцію одної поетичної формули // Українське барокко: Матеріали І конгресу Міжнародної асоціації україністів (Київ, 27 серпня — 3 вересня 1990 p.). — К., 1993. — С. 180.

¹² Там само. — С. 185.

¹³ Там само. — С. 186.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 204

ським оригіналом, що для нього не був основним, його перекладами і травестіями), тож хіба що умовно можна говорити про римський «першотекст» української «Енеїди», розуміючи під ним той образ Вергілієвої епопеї, що склався у Котляревського на основі різних передтекстів. Хоча український автор у своїй травестії чотири рази апелює до Вергілія й жодного разу — до Осипова чи Котельницького, все-таки насправді він користувався насамперед російською травестією, за зразком якої творив її український варіант, і в розбудові своєї травестійної версії «Енеїди» змагався з російськими травестаторами. На відміну від античного, російський передтекст присутній в українській «Енеїді» на рівні не явного чи прихованого ідеологічного дискурсу, а текстологічних (лексико-стилістичних) збігів, ремінісценцій тощо. Не помітні на перший погляд, вони все ж дають підставу говорити принаймні про «тритекстовість» української травестії. Притім не раз навіть античні алюзії у ній мають своїм джерелом не Вергілієву поему, а російську травестію. Так, після фатальної ночі, коли Низ (Ніс) та Евріал учинили різанину в рутульському таборі й відразу по тому самі загинули, у Вергілія спочатку «ложе лишила Аврора [римська богиня світанку. — Є. Н.] / Й перша промінням новим усі землі обсипала світу», відтак «сонце зійшло» [книга дев'ята, в. 459-461]. Котельницький говорить про ту саму ранкову зірку, але називає її описово: «светлейшая царица, /<...>/ Подруга Фебова денница [вранішня зоря, церковносл. — Є. Н.], / Взойти успела в горизонт / И солнцу осветить вороты» [V, с. 131]. Котляревський також послідовно описує світанок і схід сонця, але алюзія до Феба показує, що у травестуванні цього місця він іде за Котельницьким: «Як тілько що восток зардівся, / Світилка Фебова взійшла» [V, 106]. Та якщо у Котельницького «Подруга Фебова» — це ранкова зоря, то в Котляревського метафора «Світилка Фебова» — це сонце (Феб — по-грецькому осяйний, бог світла, втілював Сонце).

Назагал читач української «Енеїди» має двояке відчуття, що він перебуває водночас у різних географічних та культурно-історичних координатах: в античному Середземномор'ї та на Наддніпрянській Україні (передусім рідній авторові Полтавщині) XVIII — початку XIX ст.

*     *
*

Другий різновид двотекстовості «Енеїди» Котляревського пов'язаний із гіпотезою про зашифрований у ній підтекст. Уперше припущення про таку двотекстовість були опубліковані 1898 року, тобто через сто літ після появи друком перших трьох частин поеми. Київський літературознавець Микола Дашкевич зауважив, що троянська дружина — це «не только "ватага пройдисвіта", как выразился Шевченко: Эней и его спутники — это как бы козачество, бродившее по свету после разрушения Сечи» ¹⁴. Того ж року подібне спостереження оприлюднив у пресі галицький письменник і літературознавець Михайло Пачовський:

«Блуканина Енея і товаришів єго нагадувала Котляревському ще й судьбу запорозьких козаків, що блукалися по Україні та по наддунайських краях, коли цариця Катерина в р. 1775 веліла зруйнувати Запорозьку Січ так, як колись зруйновали греки Трою» ¹⁵.

¹⁴ Дашкевич Н. Малорусская и другие бурлескные (шутливые) «Энеиды». — С. 182. Відштовхуючись од характеристики Енея у Котляревського: «Еней пройдисвіт і не промах <...»> [VI, 40], — Шевченко в елегії «На вічну пам'ять Котляревському» (1838) алюзійно зазначив, що автор української «Енеїди» «ватагу пройдисвіта / Водив за собою» (Шевченко Т. На вічну пам'ять Котляревському // Повне зібрання творів: У 12 т. — Т. 1. — С. 90).

¹⁵ Пачовский Mux. Сотні роковини народного письменьства Руси-України: Памяти Івана Котляревского. — Львів, 1898. — С. 28.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 205

Справді, в 1806-1807 pp., беручи участь у гирлах Дністра та Дунаю у російсько-турецькій війні 1806-1812 pp., штабс-капітан Котляревський зустрічався із задунайськими козаками-запорожцями, які оселилися в турецьких володіннях після знищення Нової Січі, а під час війни домагалися від російського командування створення у Придунайській Бессарабії Усть-Дунайського Буджацького війська (на землях, покинутих ногайськими татарами, які подалися до турецьких володінь). Про створення такої козацької адміністративно-територіальної одиниці головнокомандувач Дністровської армії генерал од кавалерії Іван Міхельсон, без погодження із царським урядом, 18 лютого 1807 р. навіть видав маніфест, у якому закликав колишніх запорожців долучитися до війни з Туреччиною та обіцяв їм за те зберегти всі козацькі привілеї. За припущенням історика Олександра Рябинина-Скляревського, Котляревський брав участь у перемовинах задунайських запорожців із Міхельсоном і мав вплив на появу та шліфування згаданого маніфесту, що його редагував (або й склав) керівник канцелярії Міхельсона Юрковський (земляк Котляревського). Проте в серпні 1807 року Міхельсон помер, а призначений у вересні новий головнокомандувач Молдавської армії — генерал-фельдмаршал Олександр Прозоровський за погодженням з Олександром І скасував цей маніфест, обернувши козаків на звичайнісіньких колоністів. Відтак частина козаків повернулася за Дунай, а решта перебралися на Кубань або оселилися на Бессарабії ¹⁶. Тож Котляревський був безпосереднім свідком наддунайських

¹⁶ Рябинин-Скляревський Ол. Запорозька козаччина й І. П. Котляревський // Україна. — 1926. — Кн. 2/3 (17). — С. 159-163; Кирилюк Є. Живі традиції... — С. 46-50; Кирилюк Є. Іван Котляревський: Життя і творчість. — С. 38-41. Покликуюсь на обидві редакції монографії Є. Кирилюка, бо в першій містяться посилання на важливі джерела (зокрема статті О. Рябинина-Скляревського, репресованого за радянської влади), а в другій їх чомусь знято (допускаю, що під впливом посилених тоді цензурних утисків української преси); натомість у другій редакції є деякі фактографічні уточнення.

Припущення ж про те, що історія із задунайськими козаками була безпосередньою причиною переводу Котляревського до Псковського драгунського полку, розквартированого аж у Литовсько-Гродненській губернії, а фактично — відставка (Кирилюк Є. Живі традиції... — С. 49), не має ні документального, ні мемуарного підтвердження. У другій редакції своєї монографії, зберігши попередню гіпотезу про причину переводу (нібито фактично відставки) Котляревського (через історію із задунайськими козаками), Є. Кирилюк усе ж застеріг, що «є факти, які говорять, що через хворобу» (Кирилюк Є. Іван Котляревський: Життя і творчість. — С. 41). Насправді переведення Котляревського до іншого полку (в листопаді 1807 року) не було ще ні формально, ні фактично відставкою. Щойно 23 січня 1808 р. Котляревському надано відставку на його власне прохання, і тепер уже справді через хворобу, як він сам згадав пізніше в супліці про відставку з цивільної служби від 16 липня 1834 р. (Іван Котляревський у документах, спогадах, дослідженнях. — С. 49). За припущенням Олександра Терещенка, причиною виходу Котляревського з військової служби могло бути, крім розладнаного здоров'я, також призначення барона Мейєндорфа у Фінляндію (<Терещенко А. В.> Иван Петрович Котляревский. — С. 165). Це припущення видається правдоподібним, але його варто уточнити. Бувши ад'ютантом командувача 2-го корпусу генерала від кавалерії Казимира фон Мейєндорфа, який водночас зберігав за собою посаду фінляндського (виборзького) військового губернатора, Котляревський здобув його прихильність і мав підстави сподіватися на його дальшу протекцію, а тому міг попроситися на продовження служби у Виборзький військовий округ, надто ж у ситуації, коли внаслідок невдачі в дунайській кампанії Мейєндорф змушений був залишити командну посаду в Молдавській армії. Утім, навряд щоб збоку Котляревського це була спроба забратися у «тепле містечко», бо служба у Псковському драгунському полку аж ніяк не була безпечною і мирною — 26-27 січня 1807 р. цей полк у складі російсько-пруського війська брав участь у кровопролитній битві проти французької армії Наполеона під пруським містом Пройсиш-Ойлау (тепер м. Багратіонівськ Калінінградської області Російської Федерації). Найпевніш, ішлося про збереження бойового побратимства двох офіцерів, які воліли й далі служити разом. Котляревський міг числитися

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 206

митарств запорозького козацтва. Щоправда, це вже сталося після того, як він написав першу, другу і третю (або й четверту) частини поеми, але на п'ятій та шостій (а може, й четвертій) частинах таки позначилися його враження від тих воєнних перипетій та наддунайської епопеї запорожців у пошуках кращої долі.

Підстави для зіставлення троянців із козаками дав сам автор травестійної поеми. Уже на самому початку Енея названо «хлопець хоть куди козак» [І, 1], він є отаманом троянського «коша» [II, 75], а під кінець твору навіть «гетьманом» [V, 36]. У його вуста вкладено апелювання до козацької честі й доблесті: «Козацтво! лицарі! трояне! / Храбруйте!» [VI, 75]. Це зіставлення етноніма троянці зі збірною назвою козацтво є особливо показовим, як і поширення на троянців військових звань і характерних назв запорожців. «Я кошовий Еней троянець» [V, 14], — називає себе Еней аркадському цареві Евандру. «Троянці наші чуприндирі» [IV, 18] — такими словами автор ототожнює троянців із січовим козацтвом (чуприндирі — запорозькі козаки, що носили довгий чуб, так званий оселедець). «Кріпость» «нова Троя» [V, 49] на Латинській землі викликає асоціації з Новою Січчю ¹⁷.

Невідомо, чи М. Дашкевич і М. Пачовський висловили подібне спостереження незалежно один від одного, чи один із них запозичив його у другого. Обидва подають це спостереження без поклику, як власне; при цьому в науковій монографії Дашкевича загалом є поклики на попередників, а в науково-популярній книжці Пачовського жодних покликів на джерела немає. Наступні дослідники, ведучи мову про троянсько-січову паралель в «Енеїді» Котляревського, покликуються зазвичай на Дашкевича і не згадують Пачовського. Так, Павло Житецький потрактував думку Дашкевича як «весьма вероятное мнение» ¹⁸, її підтримав Кирило Студинський, додавши, що «самим добором теми до "Енеїди" хотів Котляревський звернути увагу Росії на значіння українського козацтва, що по зруйнованню української Трої, Запорозької Січі, немов ті троянці, блукало по чужих землях» ¹⁹.

Аналогію між мандрами Вергілієвого Енея після зруйнування греками Трої та мандрами запорожців після знищення Січі Катериною II по-своєму розвинув — услід за М. Дашкевичем, П. Житецьким і К. Студинським — Ярослав Гординський:

«<.. > темою поеми Котляревського є життя України після упадку Запорожжя. У виді мандрівок троян-запорожців представлений сей стан України по можності всесторонньо. Що троянці — се запорожці після зруйновання Січі, в тім мусить упевнитися кождий, хто

у складі Псковського драгунського полку, розквартированого в м. Ліді (тепер Гродненської області Білорусі), а служити в канцелярії Мейєндорфа. Проте того-таки 1807 року Мейєндорф пішов у відставку і з посади військового губернатора (у тодішній Фінляндській губернії). Очевидно, це й стало причиною того, що Котляревський зрезигнував з військової служби. Можливо, він плекав надію за підтримки Мейєндорфа зробити цивільну кар'єру в Петербурзі, але спроби Котляревського після відставки знайти посаду в обох столицях імперії не мали успіху — мабуть, відставний генерал Мейєндорф, який оселився у родовому замку Кляйн-Рооп під Ригою (помер 29 січня 1813 p.), вже не міг посприяти столичній кар'єрі свого колишнього ад'ютанта.

¹⁷ Нова Січ, Підпільненська Січ — остання козацька січ на Запорожжі (1734-1775), утворена завдяки тому, що, за царською грамотою від 31 серпня 1733 p., козаки колишньої Олешківської Січі (у межах Кримського ханату) одержали офіційний дозвіл на повернення в рідний край (Панасенко В. В. Нова Січ, Підпільненська Січ // Енциклопедія історії України. — К, 2010. — Т. 7. — С. 437).

¹⁸ Житецкий П. «Энеида» Котляревского и древнейший список её в связи с обзором малорусской литературы XVIII века. — С. 150.

¹⁹ Студиньский К. Козацтво і гайдамаччина в «Енеїді» Котляревского // Студиньский К. Літературні замітки. — Львів, 1901. — С. 14, 18.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 207

тільки застановиться уважніше над самою "Енеїдою"» ²⁰; «<...> коли придивитися ближче троянцям, так вийде, що в основу їх змальовання лягла передівсім характеристика запорозького війська, а хоч малюнок троянської ватаги має в собі й инші елементи, так все-таки переважає в нім запорозький характер» ²¹.

Я. Гординський помітив таку цікаву деталь: троянці на чолі з Енеєм тікають з Трої і мандрують по морю на човнах (в іншому місці їх названо поромами [I, 4]), а це також зближує троянців з козаками, адже «запорожці, яким удалося втічи з Січі, втікали також на човнах. Цікаво, що про човни говориться тільки у Котляревського — инші травестії говорять, згідно з Вергілієм, про кораблі» ²². Щоправда, це спостереження варто уточнити: плавальні транспортні засоби троянців Котляревський справді називає найчастіше човнами, зрідка поромами (крім завваженої Гординським строфи [І, 4], також у строфі: [II, 49]), проте інколи й байдаками [II, 49; VI, 34] (зрештою, це теж різновид човна — великого, яким плавали по річці та по морю). Але в епізоді, коли Турн «Казав троянський флот спалить» і рутульці виконують його наказ («Погибель мчали кораблям» [V, 57]), фігурують уже чомусь кораблі (також див.: [V, 65, 66]), хоча далі мавки розповідають Енеєві, що Турн «байдаки всі попалив» [VI, 34]. Така непослідовність виникла, певно, з того, що Котляревський в описі спалювання «троянського флоту» автоматично пішов за Котельницьким, не завваживши, що тричі вжите слово «кораблі» суперечить тому, як він раніше називав судна троянців. У Котельницького Турну «на мысль приходит, / Троянский флот чтоб весь спалить», і він «Стремится прямо к кораблям» [V, с 89], відтак «От взженных кораблей куренье /<...> домчалось в поднебенье» [V, с. 90].

Я. Гординський навіть знайшов у поемі Котляревського радикальний авторський висновок, а саме:

«Розбите козацтво-січовики — представитель лицарської сили України — добуде колись свій Рим і почислиться з ворогами, а добуде тому, що в нім є животня сила, хоробрість і любов до своєї суспільности. ..<...>. Се відай остаточна ідея "Енеїди". І тому ми назвали би поему Котляревського легальною пробою протесту проти знищення козацтва» ²³.

Для Богдана Лепкого вже не було сумнівів щодо існування у поемі Котляревського троянсько-запорозької двотекстовості: «Вергілієві троянці, що по збуренню рідного городу шукають собі нової вітчини, перемінені тут у наших запорожців, котрі після зруйновання Січі (1775 р.) теж шукали собі нової батьківщини» ²⁴.

Проте згодом сумніви щодо правомірності такого, можна сказати, модернізованого трактування поеми, що його запропонував Я. Гординський, висловив Леонід Білецький:

«<...> в цім інтерпретуванню з иншими спостереженнями автора ховається багато суперечностей: 1. Для такого високого ідейного наміру Котляревський вибирає "форму шутливої травестії", яка була тоді "пануючою формою в українській літературі", — сатира — жарт, — отже, повна суперечність між наміром поета і формою, в яку цей намір укладається; 2. Виконуючи таку високу місію щодо майбутнього відродження України, Еней і його козаки були цілковито байдужі до якнайскоршого здійснення їх стремлінь всупереч навіть свідомому своєї мети Енеєві із "Енеїди" Вергілія. Оці суперечності дуже підривають

²⁰ Гординьский Я. Причинки до студий над "Енеїдою" І. Котляревського. І часть. — С. 17.

²¹ Там само. — С. 19.

²² Гординьский Я. Причинки до студий над "Енеїдою" І. Котляревського. II часть. — С. 12.

²³ Гординьский Я. Причинки до студий над "Енеїдою" І. Котляревського. І часть. — С. 21.

²⁴ Лепкий Б. <Переднє слово>. — С. 12.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 208

спокусливу і цікаву інтерпретацію Я. Гординського. Таким чином, давній спір про те, чи в "Енеїді" Котляревського ця тенденція змалювати українське козацтво була актом національної й ідейної свідомости чи несвідомого безідейного жарту представника українського зденаціоналізованого шляхетства, — цим розділом студії не розрішується остаточно. А цілком ясним може бути лише одне, що висока патріотична ідея в ті часи вкладалася лише в поважну героїчну епопею. Про це докладно знав і сам Котляревський» ²⁵.

Справді, коли Котляревський почав травестувати «Енеїду», відомими йому поетичними жанрами, найвідповіднішими для поважного вираження патріотичної ідеї, були форми високого стилю класицизму: героїчна епопея та ода (а в драматургії — класицистична трагедія). Для Шевченка, Куліша та інших романтиків такими жанрами стали вже ліро-епічна поема, дума, ліричні вірші.

Із сучасних дослідників гіпотезу про свідоме зображення Котляревським в алегоричній формі «Енеїди» мандрів запорожців після зруйнування Січі обстоює Стефан Козак ²⁶, ведучи мову не лише про «своєрідне відображення воєнних походів, мандрів запорожців» у «мандрах Енея і його ватаги» ²⁷, а й про «аналогію поневіряння троянців і запорожців у пошуках вітчизни» ²⁸. На відміну від нього, не приймав свого часу цієї гіпотези Михайло Яценко, на думку якого,

«аж ніяк не можна ототожнювати образи Енея (чи, припустимо, Низа й Евріала) та козака-запорожця. Типологія цих образів не простежується до кінця і не дає підстав розуміти "Енеїду" як суцільне іносказання — тобто мандри запорозького козацтва після зруйнування Січі» ²⁹.

Вважаючи, що «приводом до написання "Енеїди" були знищення Запорозької Січі 1775 р. та й ліквідація козацької автономії у 80-х роках XVIII ст.» ³⁰, Валерій Шевчук, на відміну від попередників, убачає в поемі не лише алегорію дальшої долі січовиків, а й загалом розсипане по різних місцях алюзійне відбиття «певних віх історії українського народу» ³¹, «історії українського козацтва» ³² та й української державності од княжих часів — «після загибелі Трої (Троя — Київ), тобто Київської держави», ³³ — аж до новочасних перспектив. Прочитуючи «Енеїду» крізь призму художніх шифрів анонімного «<Діалогу Енея з Турнусом>» (поважної віршованої травестії за Вергілієвою епопеєю, 1745) ³⁴, дослідник не має сумніву, що в Котляревського

«троянці — українці, але Троя бачиться двоіпостасно. Та, з якої вирушив Еней, — це образ Київської держави <...>. Друга Троя — нова, збудована вже в новому часі, — Козацька держава. Але у своїй візії Еней бачить і третю Трою — Біле місто, Рим, тобто майбутню сильну

²⁵ Білецький Л. Іван Котляревський у світлі студій за останніх 30 років (1898-1928) // Slavia. Časopis pro slovanskou filologii [Прага]. — 1930. — Ročnik IX. — Sešit 2. — S. 425.

²⁶ Козак С. Український преромантизм // Наша культура. — 1978. — № 1. — С. 10; Козак С. Український преромантизм: (Джерела, зумовлення, контексти, витоки). — С. 179, 181.

²⁷ Козак С. «Енеїда» Котляревського: проблема національних традицій і романтизму. — С. 122.

²⁸ Там само. — С. 137.

²⁹ Яценко М. Т. На рубежі літературних епох... — С. 61.

³⁰ Шевчук В. «Енеїда» Івана Котляревського в системі літератури українського бароко // Шевчук В. Муза Роксоланська. — Кн. друга. — С. 652.

³¹ Там само.

³² Там само. — С. 653.

³³ Там само.

³⁴ Текст цієї травестії, написаної українською книжною мовою, див.: Діялог Енеїв з Турном із давнього підручника піїтики, складеного в Чернігівській колегії 1745 р. // Марковський М. Найдавніший список «Енеїди» І. П. Котляревського й деякі думки про генезу цього твору. — С. 103-107.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 209

українську державу. Щодо Турна, то він тут також накладається на російського царя, хоча й легше та обережніше <.. >» ³⁵.

Михайло Марковський, а за ним Валерій Шевчук чомусь називають згаданий драматичний твір діалогом, хоча насправді це полілог, серцевину якого становить суперечка Турнуса з Енеєм, під час якої висловлюються також Антенор, Касандра, Конкурент (примирювач) і Сенатори. На мій погляд, цей травестійний віршований полілог, що його опублікував у своїй книжці М. Марковський без авторського заголовку, під власною описовою назвою «<Діялог Енеїв з Турном>», яку Валерій Шевчук дещо підкоригував («<Діалог Енея з Турнусом>»), краще назвати «<Суперечка Турнуса з Енеєм>» (я б на перше місце поставив саме Турнуса, бо він задає тон у суперечці, виграє словесну дуель, авторські симпатії на його боці). За характеристикою М. Марковського, це складений, «як приклад трагедії, самостійний твір на вигаданий сюжет про те, як Турн вигнав Енея з Італії» ³⁶. Алегорії «<Діалогу Енея з Турнусом>» Валерій Шевчук трактує так: «Троя і троянці — це увіч поетичні образи України та українців» ³⁷, «Еней прямо накладався на Івана Мазепу» ³⁸; водночас «Еней — це козацький провідник, можливо узагальнений, а Троя — це Україна-Гетьманщина, відповідно троянці — українці. Турн же в "Діалозі" виразно подається як російський цар» ³⁹.

Для такого трактування Валерій Шевчук знаходить низку підстав у тексті твору, на яких вибудовує свої аргументи. Проте алегорії цього травестійного полілогу можна розуміти й інакше: Еней і троянці — це російський цар і росіяни, які відродили свою державу після монгольського нашестя і загарбали лівобережну Україну, а Турнус — це український гетьман, який бореться проти войовничих московських зайд, котрі силоміць укорінюються в козацько-гетьманській Україні, та й (у мріях автора твору) проганяє їх з української землі. Сьогодні годі з достатньою певністю сказати, що мав на увазі та приховував за художньою інакомовністю невідомий автор «<Суперечки Турнуса з Енеєм>», а то більше, як розшифровули його алегорію у своїх здогадах користувачі чернігівського підручника піїтики.

Що ж до ототожнення в «Енеїді» Котляревського троянців не лише із запорожцями, а й ширше — з українцями, то треба зауважити, що якщо низовики після знищення Запорозької Січі справді мандрували світами, зазнаючи митарств, у пошуках прийнятного пристановища («нової вітчизни», яку знаходили то в наддунайських краях, то на Кубані), то осілі українці, зокрема й городові козаки, (а це більшість народу) протягом XVIII ст. насправді у ніякі мандри в пошуках нових земель не пускалися (хіба що заселяли відвойовані південні степові простори). Народ у своїй більшості не мандрував. Тож лише символічно можна розуміти, що в поемі закладено ідею пошуку українцями «нової вітчизни» замість утраченої, тобто позбавленої державності. Та чи вдавався Котляревський свідомо до такої інакомовної абстракції, чи творив національний міф про відродження української держави? Радше йому йшлося про речі конкретніші і, як йому здавалося, за тогочасних історичних умов можливі: збереження україн-

³⁵ Шевчук В. «Енеїда» Івана Котляревського в системі літератури українського бароко. — С. 669.

³⁶ Марковський М. Найдавніший список «Енеїди» І. П. Котляревського й деякі думки про генезу цього твору. — С. 103.

³⁷ Шевчук В. «Енеїда» Івана Котляревського в системі літератури українського бароко. — С. 652.

³⁸ Там само. — С. 655.

³⁹ Там само. — С. 669.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 210

ської національно-культурної самобутності та певних ознак автономії (як-от козацького війська) в імперській системі самодержавної Росії.

Інша річ, що його «Енеїда» фактично закладала потужний поштовх до оновлення і відродження нації після козацько-гетьманської трагедії. Показово, що Іван Франко, переосмислюючи травестію Котляревського з погляду свого часу, концептуально порівнював Енея з його місією державотворчого вкорінення одноплемінників-вигнанців на новій, здобутій землі не з українцями, нібито ототожними у поемі з троянцями, а з самим автором і тією роллю, яку відігравала його травестія в долі України:

Се ж він був <як> Еней, недобиток
Великої минувшини Вкраїни,
Один з послідніх свідків того, як
Послідні іскри вольного життя
Помалу гасли, попелом вкривались,
І як Еней із пожарища Трої
Забрав послідні святощі народні
І рушив в світ шукать землі нової,
Нової вітчини, — отак і він
З великого пожару України
Найбільшу спас народну святість — слово... ⁴⁰

Звичайно, без феномену козацтва не було б «Енеїди» Котляревського, яка постала на козацькій старовині й завдяки їй. Козацтво є головним колективним героєм поеми, проте його збірний образ виявляється у різних персонажах і навіть супротивних воїнських формуваннях — троянців та аркадців, з одного боку, і латинців та рутульців — з другого. Так, за козацьким звичаєм, на полки й сотні поділяється військо і латинян [IV, 99], і аркадців [V, 34].

Треба думати, якби Котляревський свідомо зобразив в алегоричній формі «Енеїди» мандри запорожців, то виявив би в поемі особливі симпатії до них. Тим часом автор виступає патріотом насамперед Гетьманщини, котру, як і городове козацтво, організоване в полки, подано в опоетизованих ремінісценціях, і значно меншою мірою — патріотом Запорозької Січі. Якщо згадки про «славнії полки козацькі» Гетьманщини [IV, 101], про полковника Лубенського («Було полковник так Лубенський / Колись к Полтаві полк веде, / Під земляні Полтавські вали <.. >» [IV, 123]) передано піднесеним героїчним стилем, то згадки про Січ і низовиків, за вийнятком хіба що схвального відгуку про «гарні запорозькі» пісеньки [III, 2, 3], за тональністю помітно грубуваті, героїчний зміст у них викладається навмисне зниженою мовою:

Було тут військо волонтирі,
То всяких юрбиця людей,
Мов запорожці-чуприндирі,
Що їх не втне і Асмодей 41.
Воно так, бачиш, і негарне,
Як кажуть-то — нерегулярне,
Та до війни самий злий гад:

⁴⁰ Пролог, написаний Ів. Франком, а виголошений С. Яновичем на ювілейнім представленню русько-народного театру в пам'ять 50-тих роковин смерти Івана Котляревського // Зоря. — 1888. — Ч. 21. — 1(13) листопада. — С. 359. Також див.: Франко І. Додаткові томи до Зібрання творів у п'ятдесяти томах. — К., 2008. — Т. 52. — С. 152.

⁴¹ Тобто не переможе Асмодей (демон, злий дух в юдаїстських легендах). — Є. Н.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 211

Чи вкрасти що, язик достати,
Кого живцем чи обідрати,
Ні сто не вдержить їх гармат. [IV, 102]

При цьому в обох випадках ідеться про латинське ополчення, частину якого автор зіставляє з полками Гетьманщини, а частину — із запорожцями.

Показовим є й бурлескно-пародійне наслідування відомої запорозької пісні «Ой на горі та женці жнуть...»:

Так Сагайдачний з Дорошенком
Козацьким військом величавсь.
Один з бунчуком перед раттю,
Позаду другий п'яну браттю
Донським нагаєм підганяв.
Рядочком їхали гарненько,
З люльок тютюн тягли смачненько
А хто на конику куняв. [IV, 126]

Нарешті, дошкульні шпильки на адресу Січі прострумовують у погрозах Зевса:

Ось як богинь я укараю:
Пошлю вас в Запорозьку Січ;
Там ваших каверз не вважають,
Жінок там на тютюн міняють,
Вдень п'яні сплять, а крадуть вніч. [VI, 4]

«Жінок там на тютюн міняють» — це глузлива алюзія на рядки з тієї ж пісні «Ой на горі та женці жнуть...»: «А позаду Сагайдачний, / Що проміняв жінку / На тютюн та люльку, / Необачний!» ⁴². Прецедент такого гумористичного перелицювання героїчної народної пісенності уже був в українському письменстві XVIII ст. У віршованому оповіданні про «пекельного Марка» Віта Сарапин слушно вбачає бурлескне травестування народних дум та історичних пісень і визначає жанр цього твору як бурлескно-травестійну думу ⁴³.

Ясна річ, наведені приклади з «Енеїди» не варто розглядати як сатиричне висміювання Січі, бо вони не виходять за межі «народного амбівалентного (героїко-комічного) світобачення», яке є організаційним естетичним стрижнем поеми ⁴⁴. А все-таки не можна не завважити, що стосовно до Гетьманщини та її регулярних полків таких знижених згадок у творі немає. На запорозьке кодло Котляревський в «Енеїді» дивиться гордовитим поглядом нащадка городового козацтва, а також просвітника-раціоналіста, який шанує лад у суспільстві, чітку організацію та взаємодію державних структур (звідси туга за національно-державним устроєм Гетьманщини ⁴⁵) і зверхньо ставиться до не досить упорядкованих самодіяльних народних утворень на кшталт «запорозької вольниці», хоча й визнає її певну військову вартість: «То всяких юрбиця людей», «Як кажуть-то — нерегулярне, / Та до війни самий злий гад» [IV, 102]. Тому-то не мав рації Кирило Студинський, двічі висловивши одне й те саме твердження, що «Котляревський об-

⁴² Закувала зозуленька: Антологія української народної творчості. Пісні, прислів'я, загадки, скоромовки. — К., 1989. — С. 160.

⁴³ Сарапин В. Типологічні сходження бурлеску (анонімне віршове оповідання «Пекельний Марко» та «Енеїда» Івана Котляревського). — С. 172-173.

⁴⁴ Яценко М. Т. На рубежі літературних епох... — С. 168.

⁴⁵ Цю тугу можна трактувати як преромантичну (з огляду на протистояння України й Російської імперії) і як раціоналістичну (під кутом зору осі: Гетьманщина — Запорозька Січ).

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 212

няв однаковою симпатією Гетьманщину і Запорозьку Січ» ⁴⁶, «Котляревський так Запорожжя, як і Гетьманщину обіймав однаковою симпатією» ⁴⁷. Мабуть, саме на підставі зверхнього зображення запорожців у поемі І. Франко дійшов висновку, що «"Енеіда" не апотеоз козацтва» ⁴⁸. Очевидно, це була резонна полемічна репліка саме К. Студинському, який, не вбачаючи різниці між зображенням городового та січового козацтва в «Енеїді», твердив:

«<...> мотив: апотеоза слави Гетьманщини — виступає різко в "Енеіді" Котляревського. У поета козацтво гетьманське і запорозьке становить немовби одну цілість, бо він співає нам про його лицарські подвиги, в яких одна і друга сторона протягом віків брала однакову участь» ⁴⁹.

А тим часом Марко Павлишин силкується видати бажане за дійсне, коли, йдучи за К. Студинським, пише, буцім «Енеїда» Котляревського «не тільки реабілітує запорожців; вона зближує їхній образ до вже утвердженого у читача позитивного уявлення про козацьку державу» ⁵⁰ (себто Гетьманщину).

Отож досить сумнівно, щоб Котляревський свідомо зобразив в алегоричній формі бурлескно-травестійної поеми мандри низовиків після зруйнування Запорозької Січі.

Звичайно, в образі Юнони, яка переслідує Енея і троянців, є підстави вбачати Катерину II, з наказу якої знищено Запорозьку Січ. Але «кошовий Еней троянець» [V, 14] хіба що оказіонально, у п'ятій та шостій частинах, вимальовується, за спостереженням Миколи Зерова, як «мудрий та розважний батько козацький, на зразок сучасних Котляревському кубанських та наддунайських отаманів, що так уперто домагались на чужині нових земель для козацької колонізації»⁵¹. Марко Павлишин твердить, що «Котляревський відмовляється алегоризувати ворожнечу між троянцями та латинцями <...> — всі, хто бере участь у війні, <...> мають українські риси» ⁵². Це деяке уточнення думки І. Франка, який вважав, що «Котляревський класичних богів і героїв зробив українськими селянами — і в рамках епосу Вергілія ці боги та герої виступають як українці» ⁵³, а також думки Альфреда Єнсена про те, що «троянці і римляне — се замасковані українці, справжні козаки від голови до ніг, а навіть олімпійські боги, що беруть участь в людській судьбі, є непідроблені земляки Котляревського» ⁵⁴. Звісно, своїх персонажів Котляревський перелицював не лише на селян і козаків, а й на поміщиків, міщан, урядовців, ремісників... Утім, раніше Франко зазначив, що «головним центром в малюнку "Енеїди" не є простий, закріпощений народ, а вольне, заможне козацтво і панство середньої руки <...>» ⁵⁵. Усе ж і думка Павлишина не зовсім точ-

⁴⁶ Студиньский К. Козацтво і гайдамаччина в «Енеіді» Котляревського. — С. 7.

⁴⁷ Студиньский К. Котляревский і Артемовский: (Відповідь д. Iв. Сгешенкови). — Львів, 1901. — С. 5.

⁴⁸ Франко І. Огляд української літератури від найдавніших часів до кінця XIX віку // Додаткові томи до Зібрання творів у п'ятдесяти томах. — К., 2011. — Т. 54. — С. 906. Першодрук 1904 року.

⁴⁹ Студиньский К. Козацтво і гайдамаччина в «Енеіді» Котляревського. — С. 7.

⁵⁰ Павлишин М. Риторика і політика в «Енеїді» Котляревського // Сучасність. — 1994. — № 4. — С. 161.

⁵¹ Зеров М. Нове українське письменство: Історичний нарис. — С. 36.

⁵² Павлишин М. Риторика і політика в «Енеіді» Котляревського. — С. 163.

⁵³ Франко І. Українці // Зібрання творів: У 50 т. — Т. 41. — С. 180. Написано 1906 року.

⁵⁴ Єнзен Альфред Р. Перелицьована Енеїда Котляревського. — С. 11. Німецький оригінал написано і вперше надруковано 1914 року.

⁵⁵ Франко І. И. Стешенко. И. П. Котляревский в свете критики // Додаткові томи до Зібрання творів у п'ятдесяти томах. — К., 2011. — Т. 54. — С. 107.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 213

на, бо хоча суцільної алегоризації немає, але ситуативно автор таки вдається до алегоризації зображуваних подій та персонажів, а учасників війни зіставляє не лише з українцями. Повище вже йшлося про царських сановників в образі «самодержавного Олімпу» та про урядовців-хапуг меншого рангу. Та й Енея гумористично названо «троянський наш султан» [VI, 52], як раніше й Латина — «латинський султан» [IV, 72]. У деяких інших місцях «князь» Еней, котрий із троянцями має збудувати, волею «богів Олимпських» [III, 20], «сильне царство» [І, 17], заснувати всесвітню (Римську) імперію, ситуативно сприймається як уподібнений до «білого царя» (натяк на претензії Москви стати Третім Римом). Юпитер заспокоює свою «доцю» Венеру:

Еней збудує сильне царство
І заведе своє там панство:
Не малий буде він панок.
На панщину ввесь світ погонить,
Багацько хлопців там наплодить
І всім їм буде ватажок. [I, 17] ⁵⁶

Подібне пророкує Енеєві «чоловічий голос» із ворожчиного горщика:

Од його має розплодитись
Великий і завзятий рід;
Всім світом буде управляти,
По всіх усюдах воювати,
Підверне всіх собі під спід.

⁵⁶ Тут Котляревський скоротив розлоге пророцтво Зевса в Осипова:

Еней во всем себя прославит,
Потомство сильное восставит;
<...>
Свой трон он в Латии построит,
Латинско царство там устроит.
<...>

Потом родится забияка,
Отважный Ромул молодец,
<...>
И свет весь так, как будто сайку,
Запрячет в римский свой карман.
Все покорит себе народы,
Прострет на землю власть и воды <...> [I, с. 26-27].

Далі, услід за Блюмауером, Осипов пророкує появу безшлюбного римо-католицького духовенства на чолі з Папою Римським:

Потом явится сильно племя
Одних мужчин все холостых;
С себя те сбросят светско бремя;
<...>
Начальник их, старик не промах,
Воздвигнет трон на царских тронах,
Возьмет под власть свою царей. [I, с. 28]

Натомість Котляревський обмежується фразою: «Багацько хлопців там наплодить / І всім їм буде ватажок» [І, 17]. Це формулювання в українського травестатора незрозуміле, бо невідомо, чому лише «багацько хлопців <...> наплодить», а не також і дівчат. А виявляється, воно є інтертекстуальним «осколком» з травестії Осипова.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 214

І Римськії поставить стіни.
<...>
Великі зробить переміни
Во всім окружнім там краю; [III, 138-139] ⁵⁷.

Або ж, як повище я вже писав, автор зіставляє Енея із князем Григорієм Потьомкіним. Ще раніше в Дидони Еней «Мутив, як на селі москаль!» [І, 40]. Далі у Латії троянці своєю поведінкою нагадують росіян-завойовників. «Ремул рутульської породи» погрожує зайдам, яких зневажливо називає «недогарками троянськими»:

«Ми вас одучим, супостати,
Морити вдов, дурить дівок;
Чужії землі однімати
І шкодити чужий садок.
<...>
«Чого прийшли ви, голодрабці?
Лигать латинськії потапці?
Пождіть — ваш витісним ми дух!» [V, 128, 129]

Котляревський навіть порівнює войовничих троянців із такими ж войовничими «москалями»:

Но у троянського народу
За шаг алтина не проси;
Хто москаля об'їхав зроду?
А займеш — ноги уноси.
Завзятого троянці кшталту,
Не струсять нічийого ґвалту
І носа хоть кому утруть. [IV, 83]

Крім того, в описі «раті», яку «в поміч» Енеєві дав аркадський цар Евандр, міститься натяк на ту військову допомогу, що її не раз надавала автономна Гетьманщина Московській (Російській) державі:

Тут скілько сотень одлічили Аркадських жвавих парубків

⁵⁷ Це пророцтво є переспівом з Осипова (щоправда, у нього віщує «писклявый звонкий бабий голос» [III, с. 125]):

Потомство сильное родится
Енею в скорых временах.
Построят града Рима стены
И преужасны перемены
Наделают во всех странах.
<...>
Всем светом будет обладать
Твое из Латии потомство;
И молодецкое геройство
Везде по всем земли углам
Покажет сильною рукою;
Все попленит везде собою <...> [III, с. 125-126].

У цьому місці Котляревський додав од себе, що рід Енея потрапить у залежність од римо-католицької церкви та Папи Римського: «Там буде жить та поживати, / Покіль не будуть ціловати / Ноги чиєїсь постола...» [III, 139]. Ці слова також є ремінісценцією з Осипова, тільки з ранішого (у частині першій) пророкування Зевса, який каже Венері про римське духовенство: «Их власть дотоле продолжится / И будут все их почитать, / Доколе слепота продлится / И будут ноги целовать» [I, с. 28].

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 215

І в ратники їх назначили,
Дали їм в сотники панів.
Дали значки їм з хоругвою,
Бунчук і бубни з булавою,
Списів, мушкетів, палашів. [V, 34]

Ця історична паралель-ремінісценція була ще одним своєрідним авторським аргументом на користь відновлення козацьких полків.

Натомість рутульців і латинян, урешті-решт підкорених Енеєм, подекуди (ситуативно) зіставлювано з українцями: так, паралель зі «славними полками» Гетьманщини [IV, 101] проведено саме в описі підготування до війни латинян та рутульців. У битві Турн кричить до рутульців: «Дружненько, козаки!» [V, 119] (утім, це може нагадувати й поклик російського офіцера до козацького підрозділу царської армії). Далі Латин називає своє царство «наша Січ» [VI, 97]. У цьому контексті відмова «хана Діомида» піти проти Енея та троянців, про що його просив через послів Латин, а відтак докірлива репліка Латина «вельможам» із приводу цієї відмови («От з Діомидом ви носились, / А він вам фиґу показав» [VI, 96-101]), скидаються на авторський натяк на проблемні історичні стосунки козацьких гетьманів із татарськими ханами, які то вступали у воєнний союз із козаками, то зраджували їх. Насамкінець Котляревський веде мову про необхідність збереження хоча б національної самобутності саме «латинського племени», якщо вже «судеб по волі» випало йому бути підкореним завойовниками-троянцями і втратити свою державність [VI, 161].

Якщо, за здогадом Віктора Неборака, «Лаврент Котляревського асоціюється з Полтавою, а битва під Лаврентом — з Полтавською битвою» ⁵⁸, то логічним продовженням цього асоціативного ряду буде прочитання Енеєвого наказу взяти штурмом «столичний Лаврент» як такого, що натякає на жорстоке знищення царським військом непокірної гетьманської столиці Батурина майже з усіма його мешканцями:

«Моєї мови не жахайтесь
(Бо нею управля Зевес)
І зараз з військом одправляйтесь
Брать город, де паршивий пес.
Латин зрадливий, п'є сивуху,
А ми б'ємось зо всього духу.
Ідіть паліть, рубайте всіх;
Громадська ратуш, зборні ізби
Щоб наперед всього ізслизли <...>» [VI, 147].

Ця строфа Котляревського назагал відповідає текстам Вергілія і Котельницького, хоча в тих поетів в Енеєвому наказі воякам акцентовано на знищенні непокірного міста, а не його мешканців:

«Я місто сьогодні
Знищу, причину війни, саме серце держави Латина
З димом пущу, із землею зрівняю високі будівлі,
Як не захочуть підданцями бути й, покорені, завжди
Бути слухняними».
                       [Книга дванадцята, в. 567-571];

⁵⁸ Неборак В. Перечитана «Енеїда»... — С. 244. Також див.: Там само. — С. 206.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 216

«Лаврент, войны сея причину,
Немедленно во прах низринуть
Нам должно, добры удальцы!
Скорей, скорей огни несите,
Весь город в пламень обратите <...>» [VI, с. 189].

В умовах української дійсності строфа Котляревського з жорстоким наказом Енея набувала особливих місцевих значень, нагадуючи про не надто давню й тому ще не забуту трагічну подію з вітчизняної історії (асоціювання ж Лаврента то з Полтавою, то з Батурином — цілком у дусі принагідних ситуативних зіставлень, до яких часто вдається Котляревський у своєму травестуванні).

Спокусливо було б сказати, що в «Енеїді» Котляревського троянці, які зазнали поразки у війні з греками й покинули рідну землю, асоціюються з козаками, змушеними мандрувати по світу після знищення Запорозької Січі, а троянці, що завойовують Латинську землю, підкорюють латинців і рутульців, — уже викликають асоціації з російсько-імперським загарбанням України. Почасти це справді так, але якоїсь наскрізної аналогії козаків до троянців чи до латинян та рутульців у поемі немає: і тих, і тих автор тільки епізодично (згідно з методом ситуативного зображення персонажів) зіставляє з козаками. Уважний неупереджений аналіз тексту «Енеїди» Котляревського дає змогу переконатися, що поет не мав наміру послідовно перетворити свою травестію на якусь суцільну алегорію, витриману від початку до кінця в єдиному ключі. Наш травестатор ішов насамперед за російською переробкою Осипова — Котельницького, почасти й за Вергілієвим твором (у латинському оригіналі або російському перекладі), дотримувався античної сюжетної схеми, а вже по ходу її перевдягання в українські шати робив подекуди принагідні зіставлення — як йому спадало на думку й виходило. Через те античні події та герої лише епізодично нагадують окремі події та діячів із козацької історії (завдяки навмисним авторським акцентам або самою лише суттю зображуваного), а козаками постають час од часу вояки з протиборчих сторін ⁵⁹.

⁵⁹ Такого ситуативного ототожнення протиборчих сторін то з козаками, то з російськими солдатами, а також ситуативної різноликості окремих персонажів зазвичай не відтворюють художники-ілюстратори «Енеїди» Котляревського. Наприклад, на малюнках Анатолія Базилевича чітко розмежовано: Еней і троянці — то козаки, а Турн, латинці й рутульці — римські воїни. Лише при згадці про полки Гетьманщини [IV, 101] намальовано козаків в одностроях, хоча в цьому місці поеми йдеться про те, як готувалися до війни латинці (Котляревський І. Енеїда / Художник А. Д. Базилевич. — К., 1989. — С. 111). Назагал ілюстрації Базилевича подають «Енеїду» як казкову та героїчну поему, а не бурлескно-травестійну. Сміхотворчо-травестійний характер «Енеїди» передають малюнки Івана Будза, який, ілюструючи кожну строфу, подекуди враховує ті розмаїті уподібнення персонажів, до яких вдавався Котляревський. Зокрема латинців, які готувалися до війни з троянцями, лише зрідка намальовано як римлян, а частіше — як козаків, українських селян і селянок (Котляревський І. Енеїда / Ілюстрації Івана Будза. — К., 2008. — С. 202-210, 212). Проте далі на малюнках Турна, латинців і рутульців традиційно зображено римлянами, римськими воїнами. Знов-таки за традицією, троянці в Будза послідовно намальовані козаками.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 217

Ставлення Котляревського до війни,
гайдамаччини та революції

Якщо до городового козацтва Котляревський ставився з пошаною, до запорозького — зверхньо, то до гайдамаків — як суспільних екстремістів — він не тільки не виявляв симпатії, а й осуджував їх: «Всі гайдамаки, всі злодії <...> / Кипіли в пеклі всі в смолі» [III, 79]. Один із гайдамацьких ватажків — Залізняк (у поемі — Желізняк) згаданий серед інших богатирів-розбійників — Картуша, Гаркуші, Ваньки-Каїна, фольклорного «Солов'я-харциза» [IV, 41] (харциз — по-татарському розбійник). Із Желізняком зіставляється «розбишака» Мезап [IV, 127]. «Я стультус, лятро, розбишака,/ Неквіссімус і гайдамака» [V, 101] («Я дурний, злодій, розбишака, / Найбільший негідник і гайдамака») — так негативно характеризує себе Низ командирові латинського полку Волсентові, жертвуючи собою, щоб урятувати Евріала.

Як пояснював Кирило Студинський, причиною цього осуду гайдамаків ¹ була

«гуманність поета. Свою людяність зазначує поет в IV книжці "Енеїди", де каже:

Коли я тішився війной?
Не звір я — людську кров пролити,
І не харциз, людей щоб бити,
Для мене гидкий всякий бой.

Се високе, гуманне чувство веліло поетові осудити гайдамаччину, що нелюдяностию і убийствами значила свій кровавий терен» ².

Звичайно, зацитоване у К. Студинського антимілітарне, пацифістське висловлювання [IV, 90] одного з персонажів «Енеїди» — «тихенького» і, «як всякого діда старого, слабенького» царя Латина, що «воюватись не любив» [IV, 88], «Далекий бувши од війни» [IV, 89], не можна беззастережно ототожнювати з поглядами на війну самого автора, який одинадцять років і дев'ять місяців, починаючи від квітня 1796-го, перебував на військовій службі. Нагадаю. Спочатку служив кадетом у розквартированому на Полтавщині Сіверському карабінерному полку (згодом перейменованому у Сіверський драгунський). Швидко йому присвоїли військові звання аудитора (1796), прапорщика (1798), підпоручника та поручника (1799). Десь відтоді до початку 1806 року він обіймав посаду інспекторського ад'ютанта генерала від кавалерії маркіза Жана Франка Луїса Дотішампа, інспектора Дністровської та Кримської інспекцій з кавалерії. Щоправда, з тодішньою службою Котляревському пощастило: він мешкав у Полтаві та роз'їжджав по південній Україні, сумлінно і справно виконуючи різні доручення, за що за-

¹ Студиньский К. Козацтво і гайдамаччина в «Енеїді» Котляревского. — С. 23, 30.

² Там само. — С. 31.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 218

служив схвальну характеристику в атестаті, виданому йому цим генералом 15 лютого 1806 р. ³

Відтак у складі Сіверського полку в 1806-1807 pp. Котляревський брав участь у російсько-турецькій війні 1806-1812 pp. У четвертій, п'ятій та шостій частинах поеми він використав свій військовий і воєнний досвід, а можливо, граючись, гумористично відгукнувся і про свою дипломатичну місію, коли у грудні 1806  року, бувши в ранзі штабс-капітана ад'ютантом командувача 2-го корпусу генерала від кавалерії барона Казимира фон Мейєндорфа, з його наказу, як зазначив у воєнному щоденнику сам Котляревський, він і бригадир Ілля Катаржі (виходець зі знатної молдавської сім'ї), «не дорожа собою для пользы своего отечества, без малейшего сомнения» вирушили в татарські села і схилили більшість буджацьких (ногайських) татар до прихильності Російській імперії та привели їхніх аманатів (заручників) ⁴ у російський стан. За успішне виконання цього небезпечного завдання цар Олександр І за поданням Мейєндорфа нагородив Котляревського 10 січня 1807 р. орденом св. Анни четвертого класу ⁵. Правдоподібний натяк на ці перемовини з татарами завіршовано в «Енеїді» так:

Були посли се од Латина,
І всі асесорського чина,
Один армейський копитан;
Сей скрізь по світу волочився
І по-фригійську научився,
В посольстві був як драгоман. [VI, 82]

Щоправда, в «Журнале военных действий» Котляревського зазначено, що він і бригадир Катаржі мали взяти з собою перекладача ⁶ (бо, виходить, не володіли татарською мовою). А що далі у щоденнику про участь тлумача в перемовинах з татарами не йдеться, то, гадаю, не тому, що його там не було, а тому, що то була незначна особа, до того ж із самих татар, тож письменник про нього й не згадав. Насправді Котляревський у цій місії виконував функцію перемовника, а не драгомана (перекладача).

Треба сказати, що позитивні для російської армії наслідки успішної дипломатичної місії Котляревського та Катаржі були тимчасовими (про це українські дослідники біографії письменника зазвичай не пишуть). Уже в середині січня 1807 року почався масовий перехід приблизно трьох чвертей усіх татар Буджака зі своїми стадами та іншим майном на турецький бік. Близько чотирьох ти-

³ Див. цей атестат: Іван Котляревський у документах, спогадах, дослідженнях. — С. 33. Щоправда, за іншими відомостями, щойно 2 листопада 1802 р. генерал Дотішамп був призначений «інспектором з кавалерії Дністровської інспекції», а вже 30 серпня 1804 р. він пішов у двомісячну відпустку, потім іще в таку ж, але вже зі звільненням із посади. Від 20 лютого 1806 р. перебував у відставці (Режим доступу: http://ru.wikipedia.org/wiki/Дотишамп,_Жан_Франк_Луис). Тож виходить, що як інспекторський ад'ютант Котляревський безпосередньо в Дотішампа служив недовго — рік і дев'ять місяців.

⁴ Аманат — історична назва заручників з родоплемінної знаті, що їх брала російсько-імперська влада під час підкорення Сибіру, Кавказу, Північного Причорномор'я.

⁵ Котляревський І. П. Журнал военных действий 2-го корпуса войск под командою господина генерала от кавалерии и кавалера барона Мейєндорфа // Повне зібрання творів. — К., 1969. — С. 345-346; формулярні списки про службу Котляревського: Там само. — С. 352-357; рескрипт (лист) Олександра І до Котляревського від 10 січня 1807 р. (Павловский И. Ф. К биографии И. П. Котляревского // Труды Полтавской учёной архивной комиссии. — Полтава, 1915. — Вып. 13. — С. 136).

⁶ Котляревський І. П. Журнал военных действий... — С. 345.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 219

сяч татарських вояків приєдналися до гарнізону Ізмаїла, решта перейшли на південний берег Дунаю. Спроби російських воєначальників силою зупинити втечу татар не мали успіху. Що ж до заручників, то їх доля мало цікавила татар, то більше, що вони, добре знавши російські звичаї, сподівалися, що їх не вб'ють, адже, хоча Росія запозичила практику аманатства у народів Сходу, християнська мораль та етика не допускали холоднокровного вбивства заручників. Унаслідок цього в зоні досяжності російського командування залишилася тільки менша частина татар — так звані бешлеївські татари з околиць Бендер, а також татари роду Єдисан-Ногай поблизу Дністра ⁷. Поновлена російська облога Ізмаїла тривала від березня до червня 1807 року й була невдалою. Одначе наслідком цієї облоги стала ліквідація Буджацької татарської орди — останнього осколку великої монгольської імперії у Північному Причорномор'ї ⁸.

На військовій службі Котляревський був не тільки вмілим дипломатом, а й хоробрим вояком, бо брав участь у боях і за заслуги під час безкровного взяття турецької фортеці Бендер (у листопаді 1806 року) та в битві за Ізмаїл (у грудні 1806-го — січні 1807 року та в березні — червні 1807-го) був рекомендований до відзнак у рапортах командування, завдяки чому двічі удостоївся від Олександра І «монаршої ласки» (подяки) ⁹. В атестаті Котляревського від 3 листопада 1807 р. генерал Мейєндорф зазначив, що його ад'ютант 17 грудня 1806 p.,

«когда пришли войска наши к крепости Измаильской и открыта была от неприятеля сильная пушечная пальба с крепости, был посылан с приказаниями к начальникам, где и отличил себя неустрашимостью <...>. Вторично при крепости же Измаильской, когда оная окружена была при вылазках неприятеля, послан был от меня с приказаниями к начальникам и оказал в сем случае храбрости <...>» ¹⁰.

Якщо вимагали обставини, Котляревський у критичних воєнних ситуаціях здатен був виявляти хоробрість, мужність і відповідальність. У формулярних списках зазначено, що він «в многих с турками сражениях с 17 декабря 1806 года, чрез всю кампанию 1807 года действительно находился» ¹¹.

До 3 листопада 1807 р. Котляревський служив ад'ютантом Мейєндорфа, після чого був переведений, за власним бажанням, до Псковського драгунського полку (місце розквартирування — м. Ліда Литовсько-Гродненської губернії). На Дунайському театрі воєнних дій Котляревський залишався до 3 грудня 1807 p., коли його відправили до Ліди. А вже 23 січня 1808 р. він із Псковського драгунського полку, знов-таки — за власним проханням («по прошению»), але вже через хворобу, пішов у відставку в чині капітана із правом носити мундир ¹². З Ліди

⁷ Каширин Василий. Вступление русских войск в Бессарабию и ликвидация Буджакской татарской орды в начале русско-турецкой войны 1806-1812 гг. // ИА REGNUM. — Режим доступу: http://pda.regnum.ru/news/1529996.html. — 12.05.2012.

⁸ Каширин В. Б. Русская стратегия в войне с Турцией 1806-1812 гг. и проблема присоединения Бессарабии к России // Российский институт стратегических исследований. — Режим доступу: http://www.riss.ru/doklady_i_vystuplenija/?newsId=479. — 31.10.2011.

⁹ Котляревський І. П. Журнал военных действий... — С. 341-349; формулярні списки: Котляревський I. П. Повне зібрання творів. — К., 1969. — С. 354-357.

¹⁰ Павловский И. Ф. К биографии И. П. Котляревского. — С. 135; Іван Котляревський у документах, спогадах, дослідженнях. — С. 37.

¹¹ Котляревський І. П. Повне зібрання творів. — К., 1969. — С. 354-357.

¹² Формулярні списки про службу Котляревського (Там само. — С. 352-357); відомості з покликами на документи (Срезневский Bс. Записи И. П. Котляревского о первых действиях русских войск в турецкую войну 1806 года // Киевская старина. — 1900. — Кн. 12: Декабрь. — С. 335-336;

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 220

виїхав до Полтави 16 червня (або дещо пізніше) 1808 р. ¹³ А кілька літ по тому, у серпні 1812 року, на початку війни з Наполеоном, Котляревський, за дорученням генерал-губернатора Якова Лобанова-Ростовського, достроково сформував Полтавський 5-й кінний козацький полк із козаків трьох повітів — Хорольського, Кременчуцького та Миргородського (за що також був пізніше — 15 березня 1817 р. — віддячений «монаршою ласкою»), але служити в ньому відмовився, мотивуючи це — в листах до генерал-губернатора від 12-го, 20-го і 27 серпня 1812 р. — своєю бідністю, непідготованістю ні до служби, ні до походу, обов'язком доглядати за старою матір'ю і сиротами в Будинку виховання дітей бідних дворян, доглядачем якого був ¹⁴. Лобанов-Ростовський задовольнив прохання Котляревського. 2 вересня 1812 р. полк без нього вирушив у похід з Горошиного (пункту збору) через Лубни, Пирятин, Прилуки й Борзну до Калуги й Тули, проте через запізнення брати участь у війні з французами 1812 року полку не довелося, і за кілька років його, як і інші кінні козацькі полки, розформували ¹⁵. Та й добре, що «малоро-

Срезневский В. Справка // Киевская старина. — 1901. — Кн. 2: Февраль. — Отдел 2. — С. 84); офіційні листи до Котляревського (власне, посвідки) генерал-фельдмаршала, головнокомандувача російською армією в Молдавії, Валахії та Бессарабії Олександра Прозоровського від 3 грудня 1807 p., командира (шефа) Псковського драгунського полку генерал-майора Федора Корфа від 16 червня 1808 р. (Іван Котляревський у документах, спогадах, дослідженнях. — С. 38-39); супліка (прохання) Котляревського про відставку з цивільної служби від 16 липня 1834 р. (Там само. — С. 49). Є. Кирилюк у двох виданнях своєї монографії помилково подавав, ніби «10 січня 1807 р. Котляревського переведено у Псковський драгунський полк <...>» (Кирилюк Є. Живі традиції... — С. 49; Кирилюк Є. Іван Котляревський: Життя і творчість. — С. 41). Насправді, як чітко видно з формулярних списків про службу Котляревського, 10 січня 1807 р. він став кавалером ордена св. Анни, а щойно в листопаді того ж року його перевели до Псковського драгунського полку (Іван Котляревський у документах, спогадах, дослідженнях. — С. 56-57; Котляревський І. П. Повне зібрання творів. — К., 1969. — С. 354-357).

¹³ Як можна судити з датованого цим числом супровідного листа, що його написав Котляревському для подання полтавській владі барон Корф (Іван Котляревський у документах, спогадах, дослідженнях. — С. 39). Очевидно, на підставі цього документу тим самим числом датував від'їзд Котляревського з Ліди Всеволод Срезневський (Срезневский Bс. Записи И. П. Котляревского о первых действиях русских войск в турецкую войну 1806 года. — С. 336).

¹⁴ Котляревський І. П. Повне зібрання творів. — К., 1969. — С. 321-325, також див. формулярні списки: Там само. — С. 354-357.

¹⁵ Ротач П. Іван Котляревський у листуванні. — С. 208-211. Згідно з дослідженням історика Миколи Стороженка, формування полтавського земського ополчення гальмувалося через економічні чинники, а також невдалі розпорядження Лобанова-Ростовського: «Тяжёлое экономическое положение Малороссии, непосильные требования, предъявленные к населению, и нераспорядительность высших властей были главными причинами того, что набор так затянулся, что малороссийское войско не попало на театр военных действий и по изгнании французов за пределы России было немедленно распущено» (Н. С. <Стороженко Н. В> К истории малороссийских Козаков в конце XVIII и в начале XIX века // Киевская старина. — 1897. — Кн. 6: Июнь. — С. 475-476). Були й інші причини повільного формування чернігівсько-полтавського земського ополчення: недостача старшин і підстаршин, які могли набиратися тільки з дворянського (шляхетського) стану, а в його середовищі бракувало охочих ризикувати своїми головами; зволікання Трощинського, який не поспішав з організацією українських полків, щоб не кидати їх на захист московських земель, і навіть письмово застерігав Лобанова-Ростовського, що в разі походу в Московщину «козаки будуть ремствувати, коли побачать, що їхні найближчі й родина залишаються напризволяще ворогові» без їхньої оборони [Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII — початок XX ст.). — С. 67-68]. Що ж до розпуску козацьких полків, то це сталося вже після закордонних походів російської армії у 1813-1814 pp. (Петренко Є. Д. Козацькі українські кінні полки Російської імперії 1812-1864 // Енциклопедія історії України. — К, 2007. — Т. 4. — С. 429).

За свідченням генерал-майора князя Філіпа Жевахова, який походив із грузинського князівського роду і якого полтавські дворяни обрали губернським начальником полтавського земського ополчення, козацьке військо було сформовано протягом серпня 1812 року, відтак, піс-

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 221

сійські» козацькі полки (їх усього було 15) не встряли тоді у війну, бо пощо було класти козацькі голови за чужу імперію-гнобительку? ¹⁶ То більше, що перемога наполеонівської Франції над самодержавною Росією відкривала б можливості для часткового відновлення української державності, хай і під французьким протекторатом (згідно з політичними планами французького імператора, на Лівобережжі передбачалося створити на території Катеринославщини, Херсонщини, Криму, долини Сіверського Дінця та Дону так звану наполеоніду, а в межах Полтавщини і Чернігівщини та частини російських земель із північним кордоном біля м. Орла — ще одну васальну державу типу «наполеоніди» ¹⁷).

Про пієтет Котляревського до військових звань та одностроїв свідчить те, що в урочисті дні він залюбки вдягав офіцерський мундир ¹⁸ і категорично не хотів міняти свій військовий чин на цивільний, навіть вищий за рангом. Розповідали, що імператор Олександр І під час відвідин у середині вересня 1817 року Будинку виховання дітей бідних дворян у Полтаві, звертаючись особисто до Котляревського, хотів надати йому черговий чин колезького асесора, проте поет сміливо заявив, що краще піде у відставку, ніж позбудеться військового чину (на той час він мав звання капітана). Олександр І добродушно посміхнувся і, всупереч чинному положенню, звелів перевести його в майори ¹⁹.

Треба, одначе, взяти до уваги й те, що характеристику Латина та його «річ старшинам», «панам вельможним» Котляревський значною мірою переспівав з Осипова. «Латин был царь миролюбивый / И драки вовсе не любил» [IV, 82], тож «Велел тотчас <...>/ К себе собраться старшинам» [IV, 83) і сказав їм таке:

<...> никогда еще Латина
Никто не задирал войной.

ля двомісячних військових навчань, 1 листопада вирушило форсованим маршем на кордони Чернігівської губернії, далі в Могильовську губернію; від 1 грудня — через Мінську у Волинську, а в лютому й березні 1813 року просувалося по герцогстві Варшавському, де приєдналося до блокади фортеці у Новому Замісті й перебувало там до її капітуляції 13 листопада 1813 р. Наприкінці 1814 року козацьке ополчення повернулося у Полтавську губернію (лист від 9 вересня 1817 р. до малоросійського генерал-губернатора князя Рєпніна: К истории полтавского ополчения 1812 года / Сообщил И. Ф. Павловский // Киевская старина. — 1904. — Кн. 3: Март. — С. 110-111). Щойно указом від 11 червня 1816 р. імператор Олександр І офіційно приписав командирам полків негайно розпустити козаків по домівках (Н. С. <Сторожежо Н. В.> К истории малороссийских козаков в конце XVIII и в начале XIX века // Киевская старина. — 1897. — Кн. 6: Июнь. — С. 476-478).

А проте Полтавська та Чернігівська губернії потерпали від економічної розрухи, спричиненої не безпосередньо війною, а запопадливими діями військового губернатора: «Участие козаков в снаряжении ополчения, при непосильных требованиях, предъявленных вообще к малороссийскому населению, сильно их разорило, и они долго не могли оправиться» (Там само. — С. 476). Пізніше (в листі до М. Рєпніна від 7 жовтня 1832 р.) навіть голова Державної Ради й Комітету Міністрів Віктор Кочубей визнав, що Лобанов-Ростовський цілковито розорив козаків 1812 року формуванням численного ополчення без будь-якої допомоги з боку уряду (Там само. — Кн. 11: Ноябрь. — С. 145).

¹⁶ Пізніше, у 1813-1814 pp., чернігівсько-полтавське ополчення брало участь у закордонних походах російської армії, під час яких загинуло більше п'яти з половиною тисяч козаків, що належали до особового складу лише кінно-козацьких полків (відомостей про втрати серед земських піхотних полків немає) [Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII — початок XX ст.). — С. 68-70].

¹⁷ Варварцев М. М. «Наполеоніда» // Енциклопедія історії України. — К., 2010. — Т. 7. — С. 170.

¹⁸ Стеблин-Каминский С. Воспоминания об И. П. Котляревском (Из записок старожила). — С. 5.

¹⁹ Стеблин-Каминский С. Биографический очерк жизни Ивана Петровича Котляревского. — С. 18-19.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 222

Лить кровь людскую я боюся;
И ни за что не соглашуся
Ни в шпажный, ни в кулачный бой. [IV, с. 84]

В аналогічних місцях в Осипова та Котляревського [IV, 88-90] не лише лексика і зміст разюче подібні, а й навіть римовані слова ті самі: войной — бой, війной — бой.

Усе ж повище миролюбне висловлювання Латина, переспіване з Осипова, певною мірою таки відбиває гуманність Котляревського, який, поетизуючи козацьке військо, лицарський ратний героїзм, натхнений «любов'ю к отчизні», милуючись дефілюванням козацьких полків, національним одностроєм, усе ж війною як такою не «тішився». Про це красномовно свідчать інші рядки в «Енеїді» (їх немає в Осипова):

Війна в кровавих ризах тут;
За нею рани, смерть, увіччя,
Безбожність і безчоловіччя
Хвіст мантії її несуть. [IV, 114]

Ними Котляревський од себе (від ліро-епічного «власне автора») осуджує війну між троянцями і латинцями, спричинену протиборством Енея і Турна за руку Латинової доньки та войовничістю латинців:

Були латинці дружні люди
І воюватись мали хіть,
Не всі з добра, хто од причуди,
Щоб битися, то рад летіть. [IV, 110];

К війні <...> їх злость веде. [IV, 114]

Тут варто навести цікаве компаративістичне спостереження Людмили Скорини:

«<...> украинская "Энеида" поднимала поставленные Вергилием вопросы войны и мира и решала их в соответствии с идеологией существующего общества. Другие травестаторы не затрагивали этих вопросов с философской точки зрения» ²⁰.

За Котляревським, до війни людей штовхає неприборкана лють, яка спричинює їх емоційну деградацію, уподібнює їх до чортів як міфологічного символу найбільших призвідців зла. «Яхидна фурія» Тезифоня

Махнула швидко до троянців,
Щоб сих латинських постоянців
По-своєму осатанить. [IV, 73]

Про негативне ставлення автора до війни свідчить і його сум за воїнами, загиблими з обох сторін. Хоча в «Енеїді» Котляревського є кілька натуралістичних, навіть відразливих сцен боїв, воєнних поєдинків, та наприкінці травестії автор «без сорома» признається, «Що трудно битву описать», а тому радше «скомпонує панахиду»:

Зроблю лиш розпис іменам
Убитих воїнів на полі
І згинувших тут по неволі
Для примхи їх князьків душам. [VI, 144]

²⁰ Скорина Л. П. Котляревский и Вергилий. — С. 17.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 223

Але «хіть» «воюватись» не «для примхи князьків» чи «од причуди», а «з добра» [IV, 110] (тобто, захищаючи, треба гадати, вітчизну) Котляревський, як видно з його висловлювання, усе-таки схвалював.

Гуманний автор показує, як од воєнних жахіть терпіли біду всі народи, що зіткнулися у збройному протиборстві, і співчуває не лише головним у поемі троянцям, а й латинянам:

В Лавренті сумно тож було;
<...>
Там батько сина-парубійку
Оплаковав і кляв злодійку
Війну і ветхого царя;
Тут дівка вельми убивалась,
Що без вінця вдовой осталась,
Утративши багатиря. [VI, 93]

Ба більше, для автора «всяк горлоріз» [VI, 118], хто бере участь у війні.

Ще Кирило Студинський вказав на неоднозначне зображення Низа й Евріала в поемі Котляревського: з одного боку, цих «молодців» привело у ворожий табір лицарське прагнення «прислужитись князеві і вітчині», а з іншого —

«Се не лицарі, що в боротьбі убивають противників. У Котляревського і Низ, і Евріал — вовки, що дусять смирних овець, тхорі, що висмоктують мозок курятам, злодії, що, накуривши хлів сіркою, крадуть гусей, качок і т. п. Сими порівняннями Котляревський осуджує від себе Низа і Евріала» ²¹.

Порівнявши змалювання Низа й Евріала в латинському оригіналі Вергілія та українській травестії, К. Студинський дійшов висновку, що «слова, які Котляревський вкладає в уста Низові: "ястультус, лятро, розбишака, неквіссімус" і т. п., а також порівняння вчинку Низа і Евріала з вчинком вовка, тхора, злодіїв — оригінальні. З них пробивається глибока гуманність Котляревського» ²². За спостереженням К. Студинського, в зображенні цього епізоду у Вергілія і Котляревського впадають у вічі певні подібності й відмінності:

«<...> всі патріотичні відзиви у Котляревського в оповіданні про Низа і Евріала є лише відгомоном латинського первовзору. <...> І Вірґіль, і Котляревський годяться в однім: вони ідеалізують мотив, який завів Низа і Евріала до табору рутульців, а була ним не лише жажда слави, але й бажання передертися через ворожий табір і звістити Енея, віддаленого від свого війська, про небезпечність, яка грозить його дружині від Турна. Мотивом сього бажання була охота прислужитися вітчині. Коли, однак, Вірґіль апотеозує також їх вчинок, різню, виправлену між сплячими лицарями, — Котляревський іде врозріз з латинським твором. Тут він наскрізь оригінальний», —

позаяк осуджує «не лицарський, але розбишацький вчинок, різню між безборонними, сплячими ворогами <...>» ²³.

²¹ Студиньский К. Козацтво і гайдамаччина в «Енеїді» Котляревского. — С. 25.

²² Там само. — С. 28.

²³ Студиньский К. Котляревский і Артемовский: (Відповідь д. Ів. Стешенкови). — С. 24. Подібне трактування чинові Низа й Евріала, незалежно від К. Студинського, дав Віктор Неборак, стоячи на християнських засадах: «У Вергілія немає і тіні осуду дій Евріала і Ніса у таборі сплячих рутульців. Щоправда, він описує їхні дії як різанину, а не як геройство, як вміле знищення необачного ворога і захоплення здобичі» (Неборак В. В. Перечитана «Енеїда»... — С. 162). А розглянувши цей епізод у контексті «мети Котляревського — дегероїзації війни», дослідник обстоює «негероїчність виправи Низа й Евріала» (Там само. — С. 180) в зображенні українського по-

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 224

Я б, одначе, не казав, буцімто Котляревський осуджує вилазку Низа й Евріала, бо ж трактує її як «славниї услуги» «козарлюг» «на вічность пам'яти своей» [V, 104], а їх самих не тільки називає «харцизами» [V, 92], «одважними нашими розбишаками», «зарізами» [V, 98], а й величає «нашими смілими вояками» [V, 94], «нашими смільчаками» [V, 96], «молодцями» [V, 98]. Доречно, отже, вести мову саме про неоднозначність травестійних образів Низа й Евріала, котру помітив К. Студинський і котра, як і амбівалентність у змалюванні інших дійових осіб в українській «Енеїді», походить, за слушним спостереженням Михайла Яценка, «від давнього народного світобачення, яке ще не відділяє комічного від героїчного, високого від низького» ²⁴. У цьому неоднозначному зображенні «одважної пари» [V, 85] козарлюг окреслюються вже деякі преромантичні риси (уславлення козацького побратимства, здатності на героїчну самопожертву заради друга) ²⁵. Зрештою, у тому, що Котляревський описує подвиг Низа й Евріала в бурлескному стилі, немає нічого дивного, якщо взяти до уваги, що й панегірик князю Куракіну він також склав низьким бурлескним стилем, хоча при цьому справді щиро уславлював полтавського генерал-губернатора. Така вже була схильність поетичного таланту Котляревського: про героїчне, поважне й урочисте висловлюватися комічними засобами.

Михайло Яценко звернув увагу також на

«важливе зіставлення: у таборі сонних, неспроможних дати відсіч ворогів — Евріал поводиться, як вовк з вівцями, а оточений ворогами — "мов між вовків плоха овця". Характер Евріала, отже, вкладається у прислів'я "Молодець проти овець, а проти молодця — сам, як вівця". Побачивши небезпеку, яка загрожує Евріалу, Низ теж не виявляє твердості духу. Серце стає у нього "кулішем"; він називає ворога "милим братом", а себе дурнем, злодієм, розбишакою, найбільшим негідником і гайдамакою. Про які ж романтичні характери або про яке втілення в образах Низа й Евріала дійсних рис народних характерів запорізьких козаків можна тут говорити?» ²⁶

Стосовно до останніх міркувань варто заперечити, що в авторському зображенні, коли Евріал потрапив у полон, «храбрість Низова пропала» [V, 101] не тому, що він боявся за власну шкуру, а тому, що побачив смертельну небезпеку, яка нависла над полоненим Евріалом. Називаючи себе «розбишакою», а Евріала «невинним», Низ хотів ціною власного життя врятувати побратима (прикметно, що після того, як Волсент «одчесав» Евріалові голову, Низ «од ярости осатанів»: «засадив» меча у серце вбивці [V, 103]). Такий одчайдушний виверт, зумовлений почуттям товариськості, й така самовідданість якраз і були характерні для запорозьких козаків. Низова самопожертва та його героїчна помста за вбивство то-

ета, сприймає його супровідну героїчну, як звичайно вважається, патетику як «гірку іронію» (Там само. — С. 178) і робить закиди інтерпретаторам у тому, «що й досі образи Низа й Евріала в "Енеїді" Котляревського не дегероїзовано» (Там само. — С. 181).

²⁴ Яценко М. Т. На рубежі літературних епох... — С. 165.

²⁵ Тетяна Бовсунівська розглядає образи Низа й Евріала як приклад поєднання комічного й героїчного (патетичного), що його допускає бурлеск: «Незважаючи на комічний опис їхнього подвигу, героїка домінує <...>. Патетичне звучання не чуже бурлеску. В описах Низа й Евріала патетика очевидна, лексика втрачає фамільярність і грубуватість, відчутне наближення до стилю од <...>» (Бовсунівська Т. В. Українська бурлескно-травестійна література першої половини XIX століття... — С. 50). Генетичний зв'язок цієї героїчної патетики з класицистичним одописанням і водночас появу в ній преромантичних призвісток я висвітлюю у підрозділі «"Енеїда" з погляду літературних напрямів і течій».

²⁶ Яценко М. Т. На рубежі літературних епох... — С. 163-164.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 225

вариша викликають асоціації зі вчинками романтичних персонажів (згадується, зокрема, жертовна спроба Кирила Тура з «Чорної ради» Куліша врятувати від страти ув'язненого гетьмана Сомка).

У зображенні вилазки Низа й Евріала у травестіях Котельницького та Котляревського є кілька дуже близьких місць. У Котельницького

Низ, урвачь и балагур,
У главных был ворот поставлен;
<...>
В нем кровь текла хоть не троянска,
Иноземельна, бусурманска,
Но был не промах, удалец.
А с ним такого же десятку
Ему друг закадычный стал <...> [V, с. 99-100].

У Котляревського:

У главной башти на сторожі
Стояли Евріал і Низ;
<...>
В них кров текла хоть не троянська,
Якась чужая — бусурманська,
Та в службі вірні козаки.
<...>
Були ж обидва земляки. [V, 72]

У Вергілія Ніс та Евріал — троянці, а з наведеного збігу видно, що їхнє чужинське — не троянське, а «бусурманське» — походження у Котляревського з'явилося під впливом Котельницького. В українській «Енеїді» це була не оригінальна зміна проти Вергілієвої поеми, а повторення того, що вже було в російській травестії. Тож нема підстав дошукуватись у цій відмінності української травестії од латинського оригіналу якогось особливого акценту Котляревського в зображенні Низа й Евріала.

В обох текстах — російському та українському — Низ висловлює свій задум подекуди подібними словами, доводами й навіть римою:

З цього збігу видно, що задум Низа «Забратися в рутульський стан» «I сотню посадить на ніж» [V, 73] Котляревський також узяв од Котельницького — у Вергілієвій поемі такого наміру в Ніса немає, там той зголошується лише бути посланцем оточених троянців до Енея, щоб покликати його негайно повернутися назад

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 226

їм на допомогу [книга дев'ята, в. 190-196]. Щоправда, коли Ніс викладає їхню з Евріалом пропозицію «начальникам тевкрів і вибраній молоді троянській» («Підем Енея шукати»), він має на думці також знищення рутульського табору, але, очевидно, завдяки поверненню Енея із союзницьким військом: «Скоро побачите ви, як із здобиччю він [Еней. — Є. Н.] після січі / Прийде сюди» [в. 236-243]. Та позаяк Нізові та Евріалові довелося пробиратися крізь рутульський стан, то вони самі скористалися нагодою вирізати скількимога сплячих ворогів, щоб прокласти собі прохід:

«Тут, Евріале, рукам є робота; сама нас нагода
Кличе, бо путь саме тут. Ти вважай, щоб рука чия ззаду
Не піднялася на нас, <...>
Простір одкрию я тут і дам тобі стежку широку».
                          [Книга дев'ята, в. 320-323]

У Котельницького ж Низ, доповідаючи «старикам седым» про свою й Евріалову ініціативу, виразно каже про подвійне завдання їхньої вилазки — дібратися до Енея та знищити ворогів: «мы

<...> в бдении своем немалом
Узрели спящих супостат;
<...>
Без задних ног все отдыхают,
От винных повалясь паров.

Почто ж удобностию сею
Нам не воспользоваться днесь?
Позвольте лишь сходить к Энею
В дворец Эвандров — и вы здесь
Как раз желанного героя
Узрите после перебоя
С толпою пленных и с венцем.
Кто после нашего пожара
Лежит бесчувствен от угара,
Не встанет тот — иль мы умрем!.. [V, с. 106]

У Котляревського ж вийшло так, що Низ пошепки поділився з Евріалом кривавим задумом, а перед Іулом та старшиною виступив із посольською ініціативою:

«Вони тепер всі сплять повалом.
Уже огні їх не горять.
Дорожку знаю я окромну,
В нічну добу, в годину сонну
Прокрастись можна поуз стан
І донести пану Енею,
Як Турн злий з челяддю своєю
На нас налазить, мов шайтан.

Коли зваляєтесь — веліте
Нам з Евріалом попитать,
Чкурнем — і поки сонце зійде,
Енея мусим повидать». [V, 79-80]

Навряд чи в цьому варто вбачати зумисне авторське зображення того, ніби Низ та Евріал приховали перед троянцями справжню мету своєї вилазки. Про-

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 227

сто у травестії Котельницького реальну різанину, яку вчинили мимохідь у рутульському таборі Вергілієві Ніс та Евріал і яка виявилася центральною подією їхньої вилазки (бо до Енея вони не дійшли), було перенесено вже у первісний задум цих вояків. Такий сюжетний хід і повторив Котляревський. Водночас далі він зберіг (бо для розвитку сюжету мусив зберегти) кінцеву мету їхньої місії — посланництво до Енея, і ця мета була не фіктивною, а дійсною — після вчиненої різанини «смільчаки» [V, 96] справді намагалися «швидче поспішить к Енею / Похвастать храбростю своєю» [V, 95]. Отож у Вергілія Ніс озвучує Евріалові та перед троянським проводом задум пробратися через рутульський стан до Енея, щоб покликати його на допомогу, а реально побратими прокладають собі путь, вирізуючи сплячих рутульців. У Котельницького Низ повідомляє Евріала та троянських ватажків про подвійний намір: дістатися до Енея та по ходу винищити ворогів; до цього кривавого чину й вдаються сміливці. У Котляревського Низ одкриває Евріалові замір вирізати сплячих рутульців, а старшині говорить чомусь інакше — про спробу «прокрастись» «поуз стан» рутульців до Енея, щоб попросити його повернутись; у рутульському ж таборі «одважна наша пара» [V, 85] влаштувала справжню різанину.

Портрет Евріала, накиданий у Котляревського, семантично й навіть фонетично є ремінісцентним щодо портрета цього персонажа в Котельницького (підкреслення і курсив мої):

В одному місці Евріал у російському та українському текстах відповідає Низові схожим запевненням: «Готов на нож, в огонь и в воду» [V, с. 102] — «З тобою рад в огонь і в воду» [V, 74]. В іншому місці запереченню Низа в Котельницького («Сперва с рассудком ты спросися; /<...>/ При том же ты имеешь мать» [V, с. 103]) вторує Низ Котляревського: «Ти з лицарства глузд потеряв. / У тебе мати єсть старая» [V, 75]. У Котельницького на ініціативу Низа й Евріала «Блестящий лысиной Алет» радісно вигукує: «Мы не совсем еще пропали» [V, с. 107], у Котляревського подібний вигук належить троянській громаді: «Так не пропало наше плем'я?» [V, 80].

У зображенні страхіть війни Котляревському чужа штучна патетика. Сам колишній вояк, він передає психічний стан і вчинки військовиків, що беруть участь у бойових діях, правдиво, в реальному суперечливому переплетенні героїки й малодушності, подвигів і кривавих жахів, звитяг і втрат, військової честі й хитрості, відваги й страху, зворушливого побратимства й нещадності до ворогів. Не лише не уникає показу різних, навіть суперечливих — піднесених і низьких — почуттів, що охоплюють людину в екстремальних ситуаціях воєнних дій, а навпаки — дає змогу природно виявитись таким почуттям, навіть у тих самих персонажів, і то в одночассі:

Троянці в кріпости сидять,
Забилися, мов миші в нору,

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 228

Лукаву кішку як уздрять.
Но дать одпор були готові
І до остатнєй каплі крові
Свою свободу боронить
І нову Трою защищати <...> [V, 107].

У цьому характеристичному образку троянці насвітлені дещо знижено (миші, що тремтять перед котом) і водночас як відчайдушні молодці, та назагал — із психологічною правдивістю ²⁷.

Так само психологічно переконливими є протилежні порівняння Евріала: у таборі поснулих, неспроможних на відсіч рутульців він «поравсь, мов в кошарі вовк» [V, 90], «Як вовк овець смиренних душить, / Коли в кошару завіта» [V, 93], проте небавом і сам «Евріал врагам попався, / Мов між вовків плоха вівця» [V, 98]. Волею незбагненної долі, ситуація перевернулася навпаки. Дослідники, що не враховують життєвої неоднозначності та бурлескно-травестійної специфіки поеми Котляревського, впадають у крайнощі: то підносять Низа й Евріала як опоетизованих у творі ледь чи не романтичних героїв, то, навпаки, зривають із них романтичний ореол, повністю дегероїзують їх, а то й твердять, що автор осуджує їх за різанину, вчинену серед сплячих ворогів. Тим часом Котляревський далекий від однозначного схвального чи осудливого моралізування, від екзальтованості й ідеалізації, властивих чи то героїчним поемам та рицарським романам, чи то пізнішим романтичним творам, — він просто йде за життєвою правдою. У цьому йому сприяє низький (бурлескний) стиль класицизму, що відкриває можливості для реалістичного зображення. При тому Котляревський, услід за Вергілієм, усе-таки схиляється до уславлення близьких йому вояків Низа й Евріала.

В осмисленні людини і світу Котляревський виходить із життя, а не з якихось доктрин. Пізніше — аж дотепер — різні інтерпретатори силкуватимуться приписати йому ті чи ті доктрини, всупереч тому, що авторські коментарі до зображуваного в поемі не доктринальні, а життєві, оперті на власний досвід поета, зокрема — воєнний. Автор в «Енеїді» постає розважливим обсерватором, який керується насамперед тверезим глуздом (така оцінка речей та подій загалом характерна для просвітників). Він не тримається уперто й бездумно засад якихось ідеологічних учень, коли доводиться трактувати розмаїті вияви реального життя, а підходить до них, ґрунтуючись на життєвому досвіді та тверезому глузді (у цьому підмогою йому слугує, зокрема, українська народна спостережливість і мудрість, утілена в прислів'ях та приказках).

Поштовх до деяких не надто привабливих або й знижених порівнянь різних дій і почувань Низа й Евріала, а також троянців із поведінкою тварин Котляревському дали відповідні місця у Вергілія та Котельницького. Наприклад, Вергілій зображує, що Ніс порається у рутульському таборі

Так, наче лев зголоднілий, що в повній вівчарні бушує,
Голод відчувши скажений, — хапає й виносить овечку
Ніжну, з страху онімілу, і грає кривава пащека.
                          [Книга дев'ята, в. 339-341]

²⁷ Почасти ці рядки також є ремінісценцією з Котельницького: «Троянцы из-за стен сурками / Глядели плотно не зевав, / Чтоб не остаться дураками, / Другую Трою потеряв: /<...> / Стараясь к драке быть готовы» [V, с. 132].

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 229

У Котельницького, несподівано нарвавшись на латинський кінний загін Волсента,

наш Низ со Евриалом,
Как раки, сели на мели;
<...>
У нас присказка ведь ведется,
Что скоро очень познается,
Кусочек кошка съела чей. [V, с. 123]

Так російський травестатор фразеологічним порівнянням і приказкою передає невтішну ситуацію, у якій раптом опинилися Низ та Евріал, а також їхній психологічний стан, коли вони відчули, що можуть поплатитися головами за вчинену різанину. І далі ще одне образне порівняння, також узяте зі світу фауни, але вже як спостережувана побутова ситуація, тому викладене розлого:

Коль ежели кому случалось
Войти нечаянно в чулан,
Где мыши две иль три собралось
Набить брюшной свой чемодан,
Какие хитрые уловки!
С каким стремлением плутовки
Вприпрыжку с пиру все бегут,
Куда которая попалась,
В чужую нору хоть урвалась,
Ей нужды до того нет тут!

Друзья так наши закадычны
Летят без отдыха бегом; [V, с. 124-125].

Урешті, загибель полоненого Евріала від рук Волсента дістає таке порівняння:

Так в паутине заунывши,
Страдают мухи средь оков,
Последню мушью кровь проливши,
Терзаются от пауков; [V, с. 129].

Вище вже йшлося про порівняння у Котельницького троянців, засілих у фортеці, із «сурками» (бабаками). Зведення героїчно-трагедійного дійства до побутових ситуацій та знижених порівнянь притаманне для бурлескно-травестійного, героїчно-комічного твору.

Такі порівняння наш травестатор творчо переробив (у тих самих місцях або перенісши в інші) відповідно до традиційної української фольклорної образності та фразеології (вовк у кошарі овець [V, 90, 93]; «між вовків плоха вівця» [V, 98]; миші, що сховались од кішки в норі [V, 107]; «І вас подавимо, як мух» [V, 129], — погрожує троянцям «Ремул рутульської породи» [V, 128]).

Трансформував у свою «Енеїду» Котляревський і наявне у Котельницького уподібнення розлюченого Низа до сатанинської сили:

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 230

Критична оцінка гайдамаччини в «Енеїді» Котляревського випливала, на мою думку, також із того, що він як просвітник поміркованої орієнтації загалом негативно ставився до революційних рухів — наприклад, засудив антимонархічну Французьку революцію з її гільйотиною та громадянською міжусобицею:

Французи ж, давнії сіпаки,
Головорізи-різники,
<...>
Вони і на владику лають,
За горло всякого хватають,
Гризуться і проміж себе:
У них хто хитрий, то і старший <...> [IV, 13].

Від імені ліро-епічного «власне автора» Котляревський загалом висловився проти повалення влади монарха:

Вельможі царство збунтовали,
Против царя всіх наущали;
Вельможі! лихо буде вам.
Вельможі! хто царя не слуха,
Таким обрізать ніс і уха
І в руки всіх оддать катам. [IV, 96]

У цих рядках Михайло Яценко небезпідставно добачав алюзійну оцінку польського визвольного повстання 1794 року проти російського царизму ²⁸. Так натяками на недавні історичні катаклізми поет висловлювався проти революційних повстань в історії України, Польщі, Російської імперії та Західної Європи — народних, шляхетських і буржуазних, національно- та соціально-визвольних.

Ще Осипов у своїй травестії передавав російські політичні жарти над французькими революціонерами («И будь французом без порток» [IV, с. 34]) ²⁹ та в комічному зображенні латинського ополчення натякав на французьке революційне військо (свідченням цього — згадка про клубістів — членів якобінського клубу, тобто партії якобінців — революційних диктаторів):

Всяк сделался тут патриотом,
Похоже на французску стать.
Никто не смел сказать что шоптом,
Но каждый должен был кричать
О наступающем походе,
Приноровляясь к новой моде.
Бурлаки, нищи, кузнецы,
Поденщики и трубочисты
Соделалися вдруг клубисты
И новой секты мудрецы. [IV, 97] ³⁰

²⁸ Яценко М. Т. На рубежі літературних епох... — С. 116.

²⁹ Так російські дотепники іронічно перекладали французьке слово «санкюлот» (буквально: без кюлот, тобто коротких — ледь нижче колін — штанів). Під час диктатури якобінців санкюлотами образно називали революційно налаштованих паризьких бідняків, які носили довгі штани, тоді як мужчини із заможних верств одягали короткі (кюлоти). Див. коментар Бориса Томашевського: Н. П. Осипов; Примечания // Ирои-комическая поэма / Редакция и примечания Б. Томашевского. — С. 723.

³⁰ Коментар Б. Томашевського: Там само. — С. 724.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 231

Та в Осипова це радше данина самодостатньому сміхові, ніж вияв засадничо негативного ставлення до Французької революції, а то більше консервативної ідеології як такої. В Осипова сміх панує над ідеологією, для нього як травестатора годиться ледь чи не все, що смішне, хоча, звісно, він враховував вимоги цензури, духовної та світської, бо призначав свої твори для легального друку. Котляревський же у своїй травестії більше, ніж Осипов чи Котельницький, виявив себе вдумливим письменником і мислителем із визначеними поглядами, переконаннями та переживаннями. Цьому сприяло те, що він, на відміну від цих своїх попередників, освоював, як показав Юрій Шевельов, також риторично-ораторську синтаксичну організацію поетичної мови російського класицизму XVIII ст. (як-от у цитованому застереженні вельможам, з риторичними звертаннями, підкресленими анафористичністю їх вживання) ³¹.

³¹ Шевельов Ю. В. Традиція і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського. — С. 158,160.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 232

Пекло і рай: ґенеза, лексична та образна семантика

Як слушно зазначив Сергій Єфремов, «опис пекла й раю — це, можна сказати, центральні місця в "Енеїді", центральні з погляду громадських симпатій та антипатій автора і його світогляду — гуманного й широкого <...>» ¹.

Картини потойбічного світу в «Енеїді» Вергілія і травестійній «Енеїді» Котляревського не збігаються. Вергілій подає потойбіччя за сучасними йому античними міфологічними уявленнями — як підземне царство, по-грецькому Аїд (у римлян — Орк), що до нього входять через печеру, за якою лежать пустельні простори, далі тече підземна річка, через яку перевізник доставляє човном душі померлих у царство тіней. На його початку перебувають душі тих, кого спіткала насильницька смерть (їм відведено різні пороги, чи то пак смуги, відповідно до різновиду смерті: тіні немовлят; тіні безневинно загиблих; тіні самогубців; тіні загиблих од нещасливого кохання; тіні доблесних воїнів, полеглих у битвах). Це ще не зона кари — радше, зона скорботи. Лише далі, під скелею, бачимо Тартар (місце вічних мук). Там катують тих людей, які згрішили на світі й не відпокутували своєї вини — певного морального переступу (братоненависництва, зневажання батьків, обману, жадібності, перелюбства, хабарництва, кровозмішення, найманої служби в нечестивому війську, зради своїх володарів, батьківщини). У прірві за найтяжчий гріх — богоборство — мордують титанів. Насамкінець лежить Елісій (поля чи долина вічного блаженства, де втішаються душі блаженних та праведних).

Із цією досить складною язичницькою картиною, зображеною у пісні шостій «Енеїди» Вергілія, Котляревський мав справу не так безпосередньо, як у травестійній обробці свого російського попередника Миколи Осипова — у частині третій його «Енейды», виданій у Петербурзі 1794 року. На цю картину наклалися православні християнські уявлення автора української «Енеїди», за якими потойбіччя складається з раю і пекла. До того ж Котляревський і самостійно творив травестійний образ підземного царства мертвих, спираючись на українські писемні джерела, християнсько-фольклорні оповіді, образи та власну уяву. Внаслідок цього в його вербалізації потойбічного світу змішалися поганські та християнські сенси, через що слово пекло він уживає в різних значеннях.

Осипов усе підземне царство мертвих («Плутоново подземно царство» [III, с. 100]) називає «Адом» (з великої букви): Еней у нього мандрує «в Ад к Плутону» [III, с 24, 26], «царю подземному» [III, с. 41], «адскому царю» [III, с. 109], «во Ад со здешня света» » [III, с. 25], в «царство адское» [III, с. 106], а «Плутонов дом» [III,

¹ Ефремов С. Історія українського письменства. — С. 284.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 233

с. 108] — це «адская столица» [III, с. 59], «адский дворец» [III, с. 110], хоча там усе є «для забавы и утехи» [III, с. 110]. Таким чином, античний Аїд в Осипова перетворено на російський «Ад». Утім, етимологічно грецьке слово ад походить од тої-таки міфологічної власної назви Гадес, Аїд (бог підземного світу, володар царства тіней померлих, згодом — саме підземне царство). З грецької мови через церковнослов'янську це слово запозичили сучасні слов'янські мови, зокрема російська, де воно ввійшло до активного вжитку, та українська, де воно сприймається тепер як застаріле ². Водночас інколи Осипов за християнськими уявленнями звужує розуміння підземного царства до місця перебування чортів («Для адского чертовска племя <...>» [III, с. 48]), а крім того, вирізняє у підземному царстві «Елисейские поля», де прилаштовано «честных людей» [III, с. 96].

Ідучи за Осиповим і дотримуючись його сюжетної канви, Котляревський у третій частині «Енеїди» повторив осиповський маршрут Енея у підземному царстві, проте лише зрідка вживав церковнослов'янізм ад, натомість майже скрізь переклав його звичним українським словом пекло. При цьому він, за інерцією російського тексту, усе підземне царство називає «пеклом»:

Як ось Анхиз йому приснився,
Із пекла батечко явився
І синові таке сказав:
<...>
Щоб в пекло ти зайшов до мене,
<...>
І по Олимпському закону
Уже ти пекла не минеш:
Бо треба кланятись Плутону,
А то і в Рим не допливеш. [II, 63, 65, 66];

Йому Плутон та батько снився,
І пекло в голову ввійшло.
<...>
Пішов скрізь по полям шукати,
Щоб хто дорогу показав:
Куди до пекла мандровати <...> [III, 10];

Еней з Сивиллою хватались,
До пекла швидче щоб прийти,
І дуже пильно приглядались,
До пекла двері як найти. [III, 43] ³

У Вергілія шлях через річку Ахеронт пролягає до підземного царства як такого; так само в Осипова, лише з тією відмінністю, що російський травестатор називає те царство «адом»:

Дошли до речки Ахерона,
Котора в Аде у Плутона
Главнейшею течет межой <...> [Ill, с. 59];

Чрез Ахерон во мрачный Ад. [III, с. 73]

² Коломієць В. Т. ад // Етимологічний словник української мови: В 7 т. — К., 1982. — Т. 1. — С. 48; Бурячок А. А. Ад // Словник української мови: <В 11 т>. — Т. 1. — С. 19.

³ Пор. в Осипова: «Потом узрели пред собою <...> / Зловонным дымом всю вокруг / Покрыту щель, иль двери к Аду» [III, с. 45].

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 234

У Котляревського перевіз через річку (не Ахеронт, а Стикс) також веде до пекла, під яким мається на увазі язичницьке підземне царство:

Як ось уздріли пред собою
Чрез річку в пекло перевіз.
Ся річка Стиксом називалась <...> [III, 52].

Повторюючи за Вергілієм пороги потойбіччя, Осипов інколи надає їм значення християнського пекла: слово ад як назва підземного царства тіней вживається й у вужчому значенні — як місце покари (про самогубців: «Во Аде наказанье грозно / Вовеки не оставит их» [III, с. 80]). Але в описах смуг героїв слова ад, адский утрачають семантику пекла, що інколи траплялася в описах попередніх потойбічних теренів:

Пришли в богатые покои,
Где все отменные герои
Сходились для забав своих. [III, с. 86]

Зрозуміло, що герої сходилися до забав у багаті покої аж ніяк не в пеклі (тобто не там, де карають і мучать).

У Котляревського відразу за Стиксом починається не просто царство перебування мертвих, а пекло у християнському розумінні цього слова. Український поет непомітно переходить від уживання слова пекло у поганському значенні потойбічного світу, підземного царства тіней до вживання його у християнському значенні місця, де караються і мучаться грішники за порушення Божих заповідей, християнської моралі:

Тепер Еней убрався в пекло [підземне царство. — Є. Н.],
Прийшов зовсім на инчий світ:
<...>
Смола там в пеклі [місці кари й мук. — Є. Н.] клекотіла
<...>
В смолі сій грішники сиділи
І на огні пеклись, горіли <...>. [III, 68, 69]

Але далі, йдучи за Осиповим (і Вергілієм), Котляревський мусив описати смугу перебування героїв. За інерцією, заданою відповідним місцем у травестії Осипова («Прошедши несколько улусов / По темной Адской той стране <...>» [III, с. 86]), і власним попереднім описом пекла, Котляревський знову мовить про пекельні простори: «Еней з Сивиллою попхався / В пекельную подалі глупі» [III, 106]. На дорозі він зустрівся з душами знайомих троянців, які загинули під час оборони Трої чи потонули в морських мандрах. Як герої, вони не мали б потрапити до пекла, тож у цьому випадку словосполучення «пекельна глуш» (поетичний переклад «Адской страны» Осипова) означає радше «терени підземного царства тіней». Тому-то аж ніяк не можна вважати, що тіні загиблих троянців, з якими Еней зустрівся перед тим, як потрапити у «Плутонів царський дім», перебувають у пеклі як місці покари. Щоправда, Котляревський натякає, що частина з них — утопленики (цього немає в Осипова), проте ж вони утопленики не самохіть, тож це не підстава, щоб послати їх до пекла.

Так само немає жодних підстав вважати, ніби Мусія Вернигору (козака і співця-пророка, послідовника самостійницьких, прозахідних і антимосков-

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 235

ських традицій Мазепи й Орлика) ⁴, Котляревський помістив до християнського пекла, тому що ставився до політичного емісарства Вернигори критично ⁵. Строфа, у якій ідеться про загиблих троянців, завершується стислою згадкою: «Тут був Вернигора Мусій» [III, 107]. Із тексту описаного епізоду видно, що цей персонаж перебуває у підземному царстві тіней серед троянських воїнів-героїв, полеглих у боях або потонулих у морі під час військової служби. Це місце відповідає «ниві героїв» у Вергілія (а також в Осипова, у якого Еней теж опинився «меж геройскими тенями» [III, с. 88]). Таке місцеперебування душі Мусія Вернигори в «Енеїді» Котляревського цілком почесне, воно свідчить не про негативне, а навпаки — про шанобливе, прихильне ставлення автора до цієї легендарно-історичної постаті ⁶. А до «раю» Вернигора не міг потрапити, бо туди, знов-таки — згідно з греко-римською міфологією (і першотвором Вергілія), потрапляли тільки звитяжці, а не загиблі воїни.

У Вергілієвій поемі грішникам завдають мук у тартарійській твердині (фортеці), а в травестіях Осипова й особливо Котляревського — вже почасти у перших смугах підземного царства. У міру заглиблення у нього Енея і Сивілли Осипов натякає на Тартар —

Где адские приставы люты
Изволят грешных плотно дуть.
Столица грозна там Плутона,
Который с тартаровска трона
Умерших судит всех теней:
Достойных щедро награждает,
Плутам же казнь определяет
По адской строгости своей. [III, с. 95]

⁴ Про нього див.: Makowski Stanisfow. Wernyhora: przepowiednie i legenda. — Warszawa, 1995. — 267 s. Див. також рецензію: Нахлік Є. Український Вернигора в польському письменстві та малярстві // Нахлік Є. Творчість Юліуша Словацького й Україна. Проблеми українсько-польської літературної компаративістики. — Львів, 2010. — С. 83-94.

⁵ Пор.: «Мазепинська традиція не знаходила підтримки серед нащадків козацької старшини <...>. Котляревський помістив Вернигору разом з загиблими троянцями у саму "пекельну глуш" (виразний знак, що автор "Енеїди" свідомий був пов'язання Вернигори з орликівською еміграцією) <...>» (Грицак Я. Й. Нарис історії України: Формування модерної української нації ХГХ-ХХ ст. — К., 1996. — С. 25).

⁶ У дослідницьких коментарях до «Енеїди» зазначено, що «Вернигора Мусій — за твердженням сучасників Котляревського, мешканець Полтави, швець, що потонув у Ворсклі» (Котляревський І. П. Повне зібрання творів / Підготовка текстів та коментарів Б. А. Деркача. — К., 1969. — С. 376; те саме майже дослівно: Коментар до «Енеїди» Івана Котляревського та його історія // Котляревський І. Енеїда: Поема / Коментар уклав О. Ф. Ставицький. — С. 250). Однак ця версія не має достатнього підтвердження, ба навіть досить сумнівна, бо побудована на непевних відомостях сучасника пізнього Котляревського, його біографа Степана Стебліна-Камінського (1814-1886), який узяв їх із чужих уст; сам він народився через кілька років після того, як Котляревський у поемі вже завіршував «І сам Вернигора Муйсій» (так опубліковано в першодруці трьох частин поеми 1798 року: Котляревський І. П. Повне зібрання творів. — К., 1969. — С. 419). У біографічному нарисі про життя Котляревського, написаному 1838 року й доповненому 1866-го, Стеблін-Камінський у примітці до зацитованої строфи, що закінчується згадкою про Мусія Вернигору, зазначив: «Действительно существовавшее в Полтаве лицо, кажется, сапожник Котляревского» (Стеблин-Каминский С. Биографический очерк жизни Ивана Петровича Котляревского. — С. 25; датовано: «1866 года июня 10, Полтава»: Там само. — С. 13, 32; першодрук: Северная пчела. — 1839. — № 146). Схоже на те, що Стеблін-Камінський повторив чийсь здогад, а найпевніш — місцеву асоціативну прив'язку до поетової згадки про Вернигору. Тож на підставі цієї версії не можна відкидати іншої, правдоподібнішої, а саме: що Котляревський в «Енеїді» згадав оповитого легендами козака Мойсея Вернигору.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 236

Одначе спочатку Осипов дуже стисло описує втіхи та веселощі праведників на Єлисейських полях і щойно після того докладно — муки, що їх зазнають від Тизифони (богині помсти) покарані грішники перед воротами до Плутонового замку (як це бачить Еней), а потім ширше — всеньке «Адско Государство, / Где люди все горят в огне» [III, с. 100], тобто саме пекло (в розповіді Сивілли). Довкола Плутонового замку «Горящей серой и смолою / Вокруг тек быстро Флегетон» [III, с. 97] і «злые мертвых души» [III, с. 104] «страшна Тизифона» «В реку свергала верх ногами / И потопляла навсегда» [III, с. 98]. Ці душі морально й соціально ніяк не конкретизовані, лише трохи далі показано фізичні муки кількох названих на ім'я персонажів античної міфології, які є втіленням певних гріхів: гордія Салмонея, велетня-ґвалтівника Тітея (Тітія), зухвальця Тантала [III, с. 102-103].

Далі ж, коли Еней і Сивілла входять у «замок адского Плутона» [III, с 106], «дворец Плутонов» [III, с. 108], Осипов повертається до зображення того, як насолоджуються вічним блаженством «умерши [померлі. — Є. Н.] тени» [III, с. 110] (треба гадати, праведні) «в чертогах» «Плутона, адского царя» [III, с 109]. Водночас російський автор виходить за межі замку й палат і показує втіхи праведників на лоні природи:

В реке широкой и глубокой,
Текущей пивом и вином,
Кто хочет, хоть весь день купайся <...> [III, с. 111].

При цьому місця блаженства він семантично пов'язує з «адом» як підземним царством:

Певец на лире многозвучной,
Или по-руски [так! — Є. Н.] на рылях,
Орфей проводит век нескучной,
Во адских живучи странах. [III, с. 113]

У Котляревського дещо інакша «топографія» Плутонового палацу й найближчого довкілля. Він докладно не описує Тартару, навіть не згадує його назви, бо, за християнським уявленням, схиляється до дихотомічного поділу потойбічного світу на рай і пекло, яке він перед тим уже докладно змалював ⁷. Щоправда, у зредукованому вигляді в Котляревського все-таки подано перелік деяких тартарійських мук (як може здогадуватися читач, обізнаний з Вергілієвою «Енеїдою»). Опис тартарійського пекла, який в Осипова займає чотирнадцять строф [III, с. 97-104], Котляревський стиснув до трьох (111-113-тя). У поемах Вергілія й Осипова грішників мучить страшна еринія Тизифона, а в Котляревського — не названа на ім'я «баба бридка, криворота» [III, 111] (проте в четвертій частині вона з'являється до Юнони як «фурія із пекла» Тезифона, «страшна, як чорт», «лютая яга» [IV, 59, 60, 66]). Це «мерзенне чудо» стоїть «під двором» Плутона, перед самими воротами, і там завдає страшних мук «грішним» із людей [III, 111, 112] (як і в Осипова; у Вергілія ж Тизифона стоїть на варті біля Тартарійської брами). На запитання переляканого Енея: «Хто їй так мучити звелів?» — Сивилла пояснила,

Що в пеклі є суддя Еак;
Хоть він на смерть не осуждає,

⁷ Є ще в потойбічному світі Котляревського проміжний «загін» — місце, де душі очікують присуду [III, 94-104], але цей «загін», будучи проміжним пунктом, не набуває самостійного значення, тож нема підстав говорити про тричленну структуру потойбіччя в українській «Енеїді».

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 237

Та мучити повеліває,
І як звелить — і мучать так. [III, 113]

В Осипова цю роль виконує «угрюмый Радамант»: Всех в Аде судит он и рядит;

<...>
Ко смерти он не осуждает
Своим решеньем никого;
Но муки тяжки налагает
Несносней Ада самого. [III, с. 101]

Це пекло у звичному для християн значенні слова міститься в «Енеїді» Котляревського перед Плутоновим двором. Воно є зредукованим образом Вергілієвого Тартару, точніше — його травестійної версії з переробки Осипова. Основне ж своє пекло Котляревський розмістив одразу за перевозом через Стикс, тож перед самим двором він лише стисло змалював образ «баби бридкої» як головної мучительки, описав, яких вона завдавала мук і з чийого присуду, але вже не пояснював кому й за що. Як данина Вергілієвій схемі підземного царства та його модифікації в Осипова, цей лаконічний опис пекла під Плутоновим двором дещо випадає з послідовності і градації потойбічних картин, що їх розгортає Котляревський.

Зате далі український травестатор значно більше уваги приділив зображенню місця вічної насолоди праведних душ, яке в нього розташоване у «будинках» «підземного царя» Плутона — там у «світлицях» «панського двірця» [III, 115] (а не в полях чи на долині, як у Вергілія) ті «душі ликовали, / Що праведно в миру живали» [III, 116]. Самого ж слова рай Котляревський, як і Осипов, при цьому не вживає. Напевно, тому, що цим християнським поняттям, яке стосується до небесної сфери, не випадало називати частину язичницького підземного царства. Проте раніше, зображуючи недавно померлих «багацько душ» грішних, які в очікуванні суду перебували ще не в пеклі, а «в другім загоні» підземного царства («Без суду ж не палив пекельний / Огонь, недавно хто умер») і там «Все думали та все гадали, / Куда-то за гріхи їх впруть» [III, 94, 95], Котляревський іронізує над ними, виходячи з православних уявлень про поділ потойбічного світу на рай і пекло:

Чи в рай їх пустять веселитись,
Чи, може, в пекло пошмалитись
І за гріхи їм носа втруть. [III, 95]

Зате місцеперебування богів на небесах Котляревський уже називає раєм:

В се врем'я в рай боги зібрались
К Зевесу в гості на обід [II, 29];

Як між собой боги сварились
В раю, попившись в небесах; [II, 37].

Та й в інших випадках слово рай (у християнському сенсі) теж використовується, наприклад у традиційному народному порівнянні щасливого земного життя з раєм. Голос із горщика пророкує Енеєві: «І Римськії поставить стіни, / В них буде жити, як в раю» [III, 139]; Дрансес до царя Латина про його Лавинію: «Дочці ж з Енеєм буде рай» [VI, 106]. А ще — в авторському гумористичному повчанні:

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 238

Жінки! коли б ви більше їли,
А менш пащиковать уміли,
Були б в раю ви за сіє. [IV, 112]

Показово також, що палацові приміщення Плутона Котляревський уже не називає пекельними, на відміну від Осипова, у тексті якого фігурує «адский дворец» [III, с. 110]. Отже, Котляревський тяжіє усе-таки до вживання слова пекло у християнському сенсі — як антоніма раю.

У другій частині української «Енеїди» описано, як до річниці трагічної смерті батька «Еней схотів» обідом «старців нагодувати, — / Щоб Біг душі свій рай одпер» [II, 9]. Еней, «син богобоязливий» [II, 9], влаштовує поминки, піклуючись про душу Анхиза, щоб вона потрапила до раю. Одначе з тексту третьої частини не зрозуміло, чому Вергілієвому праведнику Анхизові Котляревський надав право перебувати будь-де: чи то серед блаженних, чи то серед грішних, адже це нелогічно й нічим не виправдано. Справді, у Вергілієвій поемі Анхіс, потрапивши по смерті до царства тіней, Аїду, знаходить гідний притулок в Елісії (чи то пак — Єлисейській долині), де й приймає свого сина Енея, котрого супроводжує Сивілла. Натомість в «Енейде» Осипова тінь Анхіза перебуває «в Аде» [II, с. 134; III, с. 121], куди він і запрошує Енея в гості; туди того й веде Сивілла, там і відбувається зустріч сина з батьком.

У Вергілія дорогу до Анхіса Енеєві вказує Мусей. В Осипова Еней відмовляється од послуг «рифмача Музея» [III, с. 114], котрий брався провести його до батька в «адские палаты» Плутона, а заодно сподівався «Плутону и его супруге / Поклон стихами защипать» [III, с. 115]. Російський віршувальник вдається у цьому епізоді до насмішки над своєю письменницькою братією:

Казалося весьма неладно
Енею вместе с ним идти;
И думал, будет что накладно
Иметь товарищем в пути
Назойлива стихов писаку;
Боялся, не вплестись чтоб в драку,
Вошедши с ним за рифму в спор.
Из опытов он ведал ясно,
Что часто рифмачи напрасно
Приходят за ничто в задор. [III, с. 116]

Котляревський опускає цей випад проти колег-віршарів, який був актуальний для петербурзького літературного оточення Осипова, проте не для провінційного оточення самого Котляревського, і тому зовсім не згадує Музея.

У травестії Осипова, пройшовши «плодовитый адский сад» [III, с. 116] і вибравшись на гору, щоб краще оглянути місцевість у пошуках Анхіза, Еней і Сивілла нарешті побачили його, коли він гуляв «по долине» [III, с 117] (у контексті цієї розповіді — просто по якійсь долині, не пов'язаній із Єлисейськими полями). Зустрівшись із сином, Анхіз узяв його з собою на «святки» (а властиво, «В святочну бабью вечеринку» [III, с. 121], на «святочную ворожбу» [III, с. 122]) — такі «святки» саме випали «в Аде», — тобто загалом у підземному царстві тіней, а не в пеклі у християнському розумінні цього слова. Осипов зазначає:

Святочные во Аде ночи
Текли в гульбах все и пирах;

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 239

Гуляли все что было мочи,
Шумя на разных голосах;
Девичьи шайки многолюдны
Кричали песенки подблюдны <...> [III, с. 121].

Насамкінець виходить «Еней из Ада / Поверх земли на белый свет» [III, с. 127]. Ідеться знов-таки про підземне царство як таке.

Оскільки Котляревський орієнтувався на підземний маршрут Енея у семантичному маркуванні Осипова, це призвело до того, що й Анхиз опинився у пеклі. Сивилла каже Енеєві:

Коли ж сю маєш ти охоту
У батька в пеклі побувать,
Мені дай зараз за роботу,
То я приймуся мусовать,
Як нам до пекла довалитись
І там на мертвих подивитись; [III, 26]

Ходім лиш в пекло — там отець
Нас твій давно вже дожидає <...> [III, 38].

Якщо читати це місце крізь призму осиповського тексту, стає зрозуміло, що тут пекло — підземне царство мертвих як таке в його антично-міфологічному уявленні. Таким чином, Анхиз перебуває в царстві мертвих, а не в пеклі у християнському сенсі. Але в самовистачальному тексті української «Енеїди» слово пекло дістає інакшу конотацію — християнську. Так створюється враження, що праведник Анхиз перебуває не просто в потойбічному царстві, а саме в пеклі, тобто місці, де караються і мучаться грішники. Котляревський помітив цю суперечність (або хтось йому підказав) і вирішив її усунути на власний розсуд. Його домисел, укладений у вуста Сивилли, не спирається на жодні античні джерела. Коли здивований Еней, пройшовши місця мук і місця блаженства, запитав Сивиллу, чому він «досі в вічі не видав» свого батька:

«Ні з грішними, ні у Плутона,
Хіба йому нема закона,
Куда його щоб засадить?», —

та відповіла:

«Він божої, — сказала, — крові
І по Венериній любові,
Де схоче, там і буде жить». [III, 126]

Анхиз Котляревського мовби перебуває між своїм прототипом у Вергілія, котрий помістив Енеєвого батька в підземну країну вічного блаженства, і варіантом Осипова, котрий начебто запроторив його в «Ад», хоча насправді під цим словом мав на увазі підземне царство мертвих (відповідно у травестії Осипова немає ні такого Енеєвого запитання, ні Сивіллиної відповіді). Але далі Котляревський не пояснює, навіщо Анхизові хотіти перебувати в пеклі — найнекомфортнішому місці, хоча така забаганка суперечить тверезому глуздові.

Як і в травестії Осипова, Еней і Сивилла в поемі Котляревського надибали Анхиза тієї миті, коли той походжав «по долині» [III, 127]. Український травестатор також не уточнює, чи йдеться тут про благодатну Єлисейську долину, чи про-

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 240

сто про якусь звичайну долину в підземному царстві тіней (у Котляревського, нагадаю, немає Елісію — у нього праведники перебувають «у Плутона», себто в царському палаці). Скидається на те, що відсутність Анхиза серед праведних і грішних, Сивиллине пояснення («Де схоче, там і буде жить») і його прогулянки невизначеною долиною свідчать про те, що він міг облюбувати собі окреме пристановище у підземному царстві — поза загальними місцями мук і блаженства, десь у гордій самотині. Справді, коли Анхиз запрошує Енея до свого помешкання («Ходім лишень к моїй господі» [III, 129]), то автор не уточнює, де воно міститься: серед Плутонових палат чи десь у місцях пекельних мук. У Вергілія Анхіс ніякого помешкання у підземному царстві не має, а Блюмауер іронічно поселив його в харчевні, трактирі (Wirtshaus).

Далі, як і в Осипова, Анхиз у травестії Котляревського привів Енея також до «пекла» — на вечорниці, щоб дівки «Як знають, так поворожили, / Що стрінеться з його синком» [III, 131, 133] (епізод із ворожінням дівчини Енеєві у пеклі є лише в Осипова та Котляревського ⁸, в оригіналі та інших травестіях майбутнє Енеєві пророкує Анхіз). Потім «із пекла» Анхиз вивів сина «на світ» [III, 140]. У цих завершальних сценах знову зберігається інерція осиповського тексту: підземне царство мертвих називається «пеклом», хоча які можуть бути вечорниці у християнському пеклі, що є місцем покари, а не забави? Зрозуміло, що йдеться про вечорниці просто в підземному царстві, а не в пеклі як місці покари й мук.

Суперечність криється й у словах Енея Котляревського, звернених до Турна, якого він разить на смерть:

«Паллант тебе тут убиває,
Тебе він в пеклі дожидає,
Іди к чортам, дядькам своїм». [VI, 170]

Якщо пекло в цьому випадку — місце мук, то питається: за які такі гріхи Паллант мав би каратися серед грішників? Логічно вважати, що загиблий од руки Турна Паллант дожидає його в підземному царстві тіней як такому (ймовірно, у смузі героїв, де перебувають воїни, полеглі у доблесному бою). Тож пекло тут означає просто царство мертвих. Водночас наступним висловом, характерним для християнської доби («Іди к чортам»), пеклу надається значення місця покари, куди й посилає Турна автор-християнин устами свого українізованого Енея.

У згадуваній травестії «Вірша, говореная гетьману запорожцями на світлий празник Воскресеніє Христово 1791 года» на позначення місця, де караються, згідно з християнською релігією, грішники, вперемішку вжито як синоніми обидва слова — пекло й ад:

«Загнав Ісус / В пекло покус» ⁹; «чорт темний, / Князь пекельний, / З смертю полигався; / Всіх зажерти, / Во ад вперти / Так-то ізмовлявся» ¹⁰; Єва «яблуко трощила, / За той же плод / Увесь народ / В пекло затащила!» ¹¹; «Дав Бог царя Пора, — / Ад розорив, / Чорта стребив» ¹²; «Прадід

⁸ Марковський М. Найдавніший список «Енеіди» І. П. Котляревського й деякі думки про генезу цього твору. — С. 64, 89.

⁹ Вірша, говореная гетьману запорожцями на світлий празник Воскресеніє Христово 1791 года // Українська література XVIII ст.: Поетичні твори. Драматичні твори. Прозові твори. — С. 168. Покуса — спокуса.

¹⁰ Там само. — С. 169.

¹¹ Там само. — С. 171.

¹² Там само. — С. 174.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 241

Адам / І дядько Хам / Давно в пеклі нидів; Уже ж тепер / Пекло одпер, / Як Христа повидів» ¹³; Бог-Син «Ад розорив, / Випустив всі душі» ¹⁴; «Всі ожили / І загули, / З пекла народ, / Як весною мухи!» ¹⁵; «Мусій-пророк / <...> / Ад сплюндрував» ¹⁶.

Котляревський в «Енеїді» також уживає, крім слова пекло, ще й зрідка церковнослов'янізм ад, але у двох значеннях, притім в обох він трапляється у фразеологізмі «послати когось в ад» (тобто на той світ), що значить убити, або в семантичних модифікаціях цієї ідіоми. У випадку з бідолашною Дидоною слово ад означає пекло у звичному християнському розумінні (як і в повищій вірші-травестії):

Енея так вона любила,
Що аж сама себе спалила,
Послала душу к чорту в ад. [І, 66]

В інших випадках це слово використано в осиповському значенні царства мертвих. Так, якби Юнона не підставила себе під камінь Пандара, «Нирнув би Турн навіки в ад!» [V, 139]. А сам Турн, одважившись іти на двобій з Енеєм, каже: «Пошлю Енея до Плутона, / Або і сам в ад копирсну» [VI, 120], тобто піду на той світ, загину. В іншому епізоді «вража, зрадивши, ватага, / Послать фригийців дума в ад» [VI, 132].

Так Котляревський вкладає у слово пекло (варіант: ад) то значення християнського місця покари грішників, то значення язичницького підземного царства тіней. Через те виникає плутанина з розумінням семантики цих слів, особливо у читачів і навіть дослідників, які беруть до уваги лише християнське значення лексеми пекло ¹⁷. Може, Котляревському простіше — і для українського читача звичніше — було б залишити за словом пекло лише його християнське розуміння, а язичницьке підземне царство називати царством мертвих чи царством тіней. Тоді не треба було б пояснювати, чому Анхиз раптом опинився у «пеклі». Але письменник не наважився на таку радикальну заміну осиповського «Аду» (зокрема й, мабуть, тому, що слово пекло легше вплітати у версифікаційну тканину поеми, ніж, скажімо, словосполучення царство тіней). Утім, Котляревський, як і Осипов, творив травестію, жанрові закони якої передбачають змішування понять, різних значень слів і аж ніяк не вимагають, щоб авторські пояснення та мотивації претендували на вірогідність, — головне, щоб було смішно, потішно і хоч трішки правдоподібно...

*     *
*

Перед самим зображенням подорожі Енея із Сивиллою до «пекла» Котляревський алюзійно згадує Вергілія як такого, що свого часу змалював підземне царство мертвих. Алюзія на римського попередника з цього самого приводу є й у травестії Осипова (також у частині третій), хоча висловлено її дещо інакше. В Осипова при цьому фігурує синонімічна пара «Ад» — «подземная» (субстантивований

¹³ Там само.

¹⁴ Там само. — С. 175.

¹⁵ Там само.

¹⁶ Там само. — С. 176.

¹⁷ Так, далекий од розуміння семантичних наповнень і генези слова пекло в «Енеїді» Котляревського автор найновішого дослідження про поему, який, унаслідок цього, досить поверхово трактує образ пекла в ній (Лімборський І. Творчість Івана Котляревського... — С. 30-33). Щоправда, в ранішій статті вже було зауважено, що деколи Котляревський вживає слово пекло не в християнському значенні, а в поганському — як «підземне царство», «потойбічний світ, у якому перебувають душі покійників» (Гриньків К. Сакральні лексеми й вислови у палітрі гумору поеми Івана Котляревського «Енеіда» // Літературознавчі та історичні студії: Матеріали конференцій. — Львів, 2002. — С. 62).

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 242

іменник), «щели подземные», глибокі й темні краї, поет іронічно звертається по допомогу до мертвих володарів підземного царства з числа освічених і наділених бюрократичною владою осіб — урядовців та писарів, котрі, в його зображенні, порядкують там так само, як і на землі, і ставить себе в позицію літературного суперника Публія Вергілія Марона, з яким змагається в описі потойбічного світу: Сивілла Енея

крепко за руку схвативши,
Помчала в Ад его с собой.

О вы, глубоких стран и темных
Бурмистры, старосты, писцы,
Которые в щелях подземных
Владеете во все концы!
Хотя вы все и молчаливы,
Но будьте для меня столь чивы ¹⁸,
И помогите описать
Жилища ваши пояснее.
Неужто Марона умнее
Никто не может написать?

Путем никем не проходимым,
Ни зги в котором не видать,
С героем сим своим любимым
Пошла в подземную гулять. [III, с. 44-45]

За прикладом Осипова перед своїм описом «пекла», до якого шлях Сивилли й Енея пролягав також у підземній темноті («Пішли під землю темнотою» [III, 43]), Котляревський теж робить ліричний відступ і ставить питання про проблематичність такого опису, навіть сумніваючись у власній спроможності скласти його. Він також згадує Вергілія, але, по-перше, відмежовується од його змалювання потойбіччя («пекла»), вважаючи таке змалювання застарілим (а тому й не ставиться до римського поета як до свого конкурента), а по-друге, апелює не до покійних мешканців підземних просторів, а до живих «старих людей» та прижиттєвих оповідей їхніх уже померлих «дідів», тобто до тяглої й доти актуальної фольклорної традиції у зображенні пекла, пов'язуючи таким чином свій наратив з українською національною словотворчістю:

Тепер же думаю, гадаю,
Трохи не годі і писать;
Ізроду пекла я не знаю,
Не здатний, далебі, брехать;
<...>
Піду я до людей старих;
Щоб їх о пеклі розпитати
І попрошу їх розказати,
Що чули од дідів своїх.
Виргилій же, нехай царствує,
Розумненький був чоловік,
Нехай не вадить, як не чує,
Та в давній дуже жив він вік.
Не так тепер і в пеклі стало,

¹⁸ Чивый (тчивый, точивый) — щедрий, великодушний, милостивий (за В. Далем). — Є. Н.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 243

Як в старину колись бувало
І як покійник написав;
Я, може, що-небудь прибавлю,
Переміню і що оставлю ¹⁹,
Писну — як од старих чував. [III, 41-42]

Хоча поштовхом до згадки Вергілія Котляревському послужила не робота з римським оригіналом і не власна творча уява, а відповідна згадка в травестії Осипова, усе-таки риторичні моменти в тексті російського попередника — змагальницьку алюзію на Вергілія та умовно-поетичне звернення по допомогу до потойбічних сил — Котляревський перетворив на оригінальний (хоча й не повний) виклад джерел і творчих засад свого самостійного змалювання «пекла», відмінного, хай і не цілковито, і від Вергілієвого, і від осиповського ²⁰.

¹⁹ Оставлю — тут у розумінні: випущу, викину. Слова «що оставлю» Євген Кирилюк потрактував, навпаки, як авторську вказівку на «збереження елементів попередніх "Енеїд"» (Кирилюк Є. Живі традиції... — С. 122), а Віктор Неборак — як вказівку Котляревського на те, що «в його описі пекла є щось прямо взяте з Вергілія» (Неборак В. Перечитана «Енеїда»... — С. 62). Однак двозначне слово оставляти (залишати) має значення не лише «не змінювати, зберігати в попередньому стані», а й «покидати що-небудь», «відмовлятися від чого-небудь» (Оставляти // Словник української мови: <В 11 т.>. — К., 1974. — Т. 5. — С. 783; Залишати. 4, 6, 7 // Там само. — К., 1972. — Т. 3. — С. 187). Судячи з логіки висловленого у Котляревського, саме в такому значенні він ужив цю лексему в одній із її граматичних форм («оставлю»). Пояснюючи, як він змалює пекло, український автор вказує не загалом на те, як він учинить із Вергілієвим зображенням пекла, а суто на те, які зміни (тобто що нового) внесе у це зображення у процесі травестування: а/ додасть щось своє («прибавлю»), б/ дещо викладе інакше («переміню»), в/ дещо взагалі випустить («оставлю»), бо «Не так тепер і в пеклі стало», як колись описав римський поет. Зрозуміло, дещо залишиться і від Вергілієвого образу підземного царства тіней (на це опосередковано вказує семантика слова «прибавлю», адже додати можна до чогось такого, що зберігається). Котляревському важливо було наголосити на своїх нововведеннях у Вергілієве змалювання пекла, хоча, зрозуміло, цим він не заперечував будь-якого зв'язку з античним першоджерелом. Показово, що в близькому значенні покинути (залишити) слово оставити вжито в тій-таки третій частині «Енеїди» (Еней «Оставивши своїх гуляти, / Пішов скрізь по полям шукати, / Щоб хто дорогу показав: / Куди до пекла мандрувати <...>» [III, 10]), а згодом кілька разів укладено в уста персонажів «Наталки Полтавки»: «Ти був бідним, любив мене — і за те потерпів і мусив мене оставити» [I, 1], — каже Наталка про Петра; «Бог нас не оставить» [I, 6], — заспокоює Наталка матір; «Вони оставили Полтаву зараз по смерті Наталчиного батька» [II, 4], — пояснює Микола Петрові про Терпилиху та її доньку; «Я через тебе оставив Полтаву <...>» [II, 11], — мовить Петро до Наталки. Слова «що оставлю» в «Енеїді» можна розуміти й у сенсі «щось залишу», але не в своєму тексті з Вергілієвого, а просто у творі Вергілія (тобто щось не візьму з нього, не перенесу до свого тексту).

²⁰ Ще одна згадка про Вергілія у травестії Котляревського також іде паралельно зі згадкою у тексті Осипова. З приводу опису численних союзників Турна Котляревський зауважив:

Не можна, далебі, злічити,
Які народи тут плелись,
І на папір сей положити,
Як, з ким, коли, відкіль взялись.
Виргилій, бач, не нам був рівня,
А видно, що начухав тім'я,
Поки дрібненько описав. [IV, 130]

А Осипов, змальовуючи одного з таких союзників — Іполита (його також згадано в Котляревського), зазначив:

Виргилий сплел чудесну сказку
О бойком Ипполите сем;
Скажу и я его прибаску
На руском [так! — Є. Н.] языке своем. [IV, с. 106]

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 244

Котляревський українізує й осучаснює образ пекла, роблячи уявлення про нього відповідними не античній добі та дійству Вергілієвої поеми, а своїй сучасності: до пекла потрапили люди за такі гріхи, за які й мали мучитися там згідно з християнськими уявленнями українців кінця XVIII ст. Модифікуючи сюжетну канву Вергілієвої поеми ²¹, а також травестії Осипова, Котляревський у чотирьох місцях говорить про грішників та їхні гріхи:

1) там, де антично-міфологічну дорогу до підземного царства мертвих трактує фактично як дорогу до пекла (а не на потойбічний світ як такий): «Ся улиця вела у пекло» [III, 44] (строфи 44-51-ша);

2) там, де подає аналог християнського пекла (строфи 68-93-тя);

3) там, де показує розміщений побіч пекла, за «другими воротами» «другий загін», у якому «душі» недавно померлих ще тільки очікували, «Куда-то за гріхи їх впруть» — «в рай» чи «в пекло» [III, 94, 95] (строфи 94-105-та);

4) там, де ототожнює античний Тартар із християнським пеклом (строфи 111-113-та).

Зображену в українській «Енеїді» «улицю» до «пекла» Євген Кирилюк називав «чистилищем» (згідно з римо-католицьким поділом потойбіччя на рай, пекло і чистилище) ²², але це хибне, безпідставне трактування: у тій місцині, як це зображено в поемі Котляревського, душі померлих не очищаються від земних гріхів, а лише «бредуть», «валяться», «йдуть», «стоять» (товпляться) у черзі до Харонового перевозу в «пекло» через підземну річку Стикс. Натомість Олексій Ставицький трактував як «чистилище» «другий загін» ²³. Але в «другому загоні» грішні душі померлих (у бурлескно-травестійному зображенні Котляревського) також аж ніяк не очищаються від скоєних гріхів, ба навіть не каються, а лише очікують «суду», із задоволенням і тугою згадуючи свої земні «прокази» і шкодуючи, що не встигли вповні насолодитися життям («По світу нашому вздихали» [III, 99]).

По дорозі до Харонового перевозу Енея та Сивіллу у Вергілія зустрічають персоніфіковані лиха, так само в Осипова (уособлені різні Зла) та Котляревського («мирянські лиха», «ватага лих» [III, 46, 46]). Але замість Вергілієвого Сну в Осипова фігурує Дрімота:

С зажмуренным Дремота взором,
Зевая и храпя во сне,
Их приняла весьма учтиво <...> [III, 46].

Осиповську Дрімоту, яка позіхає, Котляревський перетворив на дві сестри:

Жила з сестрою тут Дрімота,
Сестра же звалася Зівота,
Поклон сі перші оддали

Енею та Сивиллі [III, 44]. Крім персоніфікованих Зол, Осипов називає і різновиди лихих людей, які бредуть до перевозу, а за ним ледь чи не дослівно, хоч на свій лад, це робить Котляревський. Спочатку йдуть родинно-побутові лиходії:

²¹ Докладне порівняння «структури підземного царства» у поемах Вергілія та Котляревського див.: Неборак В. Перечитана «Енеїда»... — С. 54, 62-87.

²² Кирилюк Є. Живі традиції... — С. 127, 128.

²³ «З пекла Еней з Сівіллою попадають в чистилище, де душі померлих очищаються від гріхів перед тим, як потрапити до раю, або, згідно з іншими релігійними уявленнями, де зважують їхні добрі й благі, праведні й грішні земні діла, щоб відправити у рай чи в пекло» (Коментар до «ЕнеїДи» Івана Котляревського та його історія // Котляревський І. Енеїда: Поема / Коментар уклав О. Ф. Ставицький. — С. 249).

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 245

Сердиты мачихи лихие,
Брюз<г>ливы вотчимы скупые,
Расчотисты опекуны,
Зятья, невестки и золовки,
Свекрови, старые колдовки,
И все земные сатаны. [III, с. 47]

Котляревський дещо ширше розписує членів патріархальної сім'ї, родичів кревних і по шлюбу (як кажуть, рідня і свістня, тобто свояцтво):

валилось
Жінок, свекрух і мачух злих.
Вітчими йшли, тесті-скуп'яги,
Зяті і свояки-мотяги,
Сердиті шурини, брати,
Зовиці, невістки, ятровки —
Що все гризуться без умовки —
І всякі тут були кати. [III, 46]

Далі Осипов сатирично виводить носіїв соціального зла — «прицепливый приказный цех», і за ним, знов-таки, це повторює Котляревський, посилюючи сатиричний струмінь в описі урядовців поліціино-судового апарату — повітового та міського («п'явки людськії»):

Наступна строфа в обох травестаторів присвячена показним богомолкам:

Осипов інкримінує богомолкам лише те, що вони під час посту злісно обмовляли гріхи близьких людей, Котляревський же звинувачує «святих понур» у лицемірно-праведній поведінці, бо на позір вони були побожними вірянками, про людське око дотримувалися церковних приписів, а потай грішили, беручи

²⁴ Десятський, соцький — нижчі поліцейські служителі на селі, яких обирали на сільській сходці; ісправник — начальник повітової поліції; вакащьовий — відставний; стряпчий — у XVIII — першій половині XIX ст. — урядовець при губернських прокурорах, що здійснював судовий нагляд у повітах Російської імперії.

²⁵ Постоянница — жінка, яка поводиться скромно, статечно. Котляревський у своїй версії бурлескної травестії глузливо-викривально перетворює осиповських «постоянниц» на «окаянниць» [III, 49].

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 246

участь у нічних гульбищах, не цураючись усіляких плотських утіх, зокрема й позашлюбних статевих.

Далі Осипов переходить до зображення вітрогонок, блудниць, зальотників і позашлюбних дітей невідь-чийого батьківства:

Насупротив сих богомолок,
К оттенке их и для красы,
Высокий небольшой пригорок
Уставлен был в три полосы:
Красавицами площадными,
Любовницами заводными
И подмастерьями мужей,
С толпами щоголей нахальных,
И кучей девок театральных
И общих даровых детей. [III, с. 48]

Котляревський розширює цю строфу до колоритно й смаковито виписаних двох строф, у яких ідеться про залицяльників, спокусників, блудників, випивак і всіляких жінок легкої поведінки (манірниць, спокусниць, розпутниць, повій, покриток):

Насупротив сих окаянниць
Квартал був цілий волоцюг ²⁶,
Моргух, мандрьох ²⁷, ярижниць, п'яниць
І бахурів на цілий плуг;
З обстриженими головами,
З підрізаними пеленами,
Стояли хльорки наголо.
І панночок фільтіфікетних,
Лакеїв гарних і дотепних,
Багацько дуже щось було.

І молодиці молоденькі,
Що вийшли замуж за старих,
Що всякий час були раденькі
Потішить парнів молодих;
І ті тут молодці стояли,
Що недотепним помагали
Для них сімейку розплодить;
А діти гуртові кричали,
Своїх паньматок проклинали,
Що не дали на світі жить. [III, 49, 50]

²⁶ Волоцюга — тут і далі у цитатах з «Енеіди» Котляревського: той, хто любить волочитися за ким-небудь (Волоцюга. 2 // Словник української мови: <В 11 т.>. — Т. 1. — С. 733). В Осипова далі — «волокита молодой» [III, с. 112].

²⁷ «Мандрьоха — одружена жінка, яка залишила сім'ю і пішла блукати по людях. Так називали й тих, які з незаконно народженою дитиною йшли з рідної домівки ("Катерина", "Наймичка" Т. Шевченка). Мандрьоха не завжди була пропащою жінкою, повією. Часто, зійшовши з дому, вона наймалася десь у чужих людей і жила самостійно. Таке явище було викликане тим, що жінка була в повній залежності від чоловіка і не мала права розірвати шлюб. У "Кайдашевій сім'ї" І. Нечуя-Левицького молодиця Мелашка, не витримавши знущань свекрухи, рушає з односельцями перед Великоднем до Києва, тут відстає від своїх і йде в найми. Таким чином Мелашка опиняється у становищі мандрьохи, хоч письменник і не вживає цього слова. Тільки через рік чоловік (Лаврін) знайшов Мелашку і вмовив повернутися додому» (Коментар до «Енеїди» Івана Котляревського та його історія // Котляревський І. Енеїда: Поема / Коментар уклав О. Ф. Ставицький. — С. 248).

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 247

Щоправда, в останні три рядки Котляревський увібгав не лише завершальний рядок зі щойно зацитованої строфи Осипова, а й цілу його строфу, вміщену далі, вже в описі скорботної смуги, в якій, за Вергілієм, перебували тіні немовлят (тут в Осипова «Ад» — підземне царство мертвих):

Робята малые кричали
На разны в Аде голоса
И отдыху совсем не знали
В своем кричанье ни часа;
Бесперестанно есть просили
И матерей своих бранили,
Которые им на подряд
Жизнь даровали веселяся
И, наказания страшася,
Отправили по почте в Ад. [III, с. 78]

Таке перенесення, до якого вдався Котляревський, було зумовлено тим, що на тому місці, де у Вергілія перебувають душі померлих од насильницької смерти, він розмістив християнське пекло, унаслідок чого виходило, що в ньому опинялися безневинні немовлята, яких одразу після народження умертвили розпутні матері, а це суперечило християнським уявленням про інфернальне. Тож Котляревський переніс цих немовлят до вулиці, що вела у підземне царство мертвих.

Натомість у травестії Осипова зберігається скорботне значення Вергілієвого місця перебування душ загиблих. Після строфи про замордованих немовлят подано строфу про рогатих чоловіків, яких невірні жінки не тільки «обдарували» рогами, а й звели зі світу:

Мужья с ужасными рогами
Без памяти шатались там,
Большими собравшись толпами,
Всех зол и бед своим женам
От сердца чистого желали
За то, что не спросясь послали
Их в Ад к Плутону погостить.
Несчастные от рог сих тени
Женам твердили разны пени,
Не преставая их бранить. [III, с. 79]

Далі у двох строфах описано, яких нестерпних душевних мук зазнають самогубці, невимовно шкодуючи, що самовільно пішли з життя: «По стогнам [по майданах. — Є. Н.] Адской сей столицы / Бродили в горе и слезах» [III, с. 79]. Їх зображення загалом відповідає скорботній язичницькій смузі тіней самогубців у Вергілія, але насамкінець Осипов у християнському дусі моралізує: «Во Аде наказанье грозно / Вовеки не оставит их» [III, с. 80].

Нарешті ради жарту Осипов самочинно не міг не згадати своїх колег по перу, хоча вони випадають із зони загиблих, не вписуючись у жодну з її смуг, зображених у Вергілія. Російський поет одверто насміхається з надокучливих віршарів-графоманів:

Писатели стихов негодных,
Которы, в свете живучи,
Всех слушателей благородных,

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 248

Как ночью мерзкие сычи,
Всегда стихами заглушали
И до зареза досаждали
Читанием парнасских дел,
От всех здесь во презренье были
И никого не находили,
Кто бы послушать их хотел. [III, с. 80]

На цьому в Осипова закінчується, можна сказати, чоловіча частина зони загиблих од нещасних випадків, після чого починається жіноча, бо далі Еней бачить душі міфічних жінок, «В любовном тлели что огне» [III, с. 81], — Федру, Прокрису, Пазифаю, Єрифілу, Лаодамію. Це фатальні жінки, призвідниці й жертви трагічного кохання. «Меж сими женскими толпами, / Томиться сосланными в Ад» [III, с. 82], Еней зустрів і Дідону. В осиповському зображенні ці нещасні зазнають душевних мук, а не фізичної кари, тож ужите тут слово «Ад» не дає підстав сприймати його як пекло; жінок, померлих од нещасливого кохання, послано радше в підземне царство тіней на довічну тугу, душевні страждання (переносно мовиться, що бідолахи в любовному тліли вогні).

В Осипова картини зон померлих од нещасних випадків і від нещасливого кохання не містять таких неодмінних атрибутів пекла, як вогонь (у прямому сенсі), сірка, смола, казани, чорти тощо, звичних для християнських уявлень, немає фактично й опису того, хто, за що і які фізичні муки терпів. В осиповському змалюванні (за вийнятком хіба що повищого зауваження про самогубців) це радше зони скорботи й печалі, тобто душевних мук з приводу пережитої трагедії (як і в поемі Вергілія). Лише насамкінець, коли Еней уже виходив із цих зон, Осипов мимохідь зазначив, що в декількох «улусах» «темной Адской той страны»

храбрых множество и трусов
Купаются всегда в огне,
Терпя не шуточные муки,
За все то, что они от скуки
Понакудесили в живых. [III, с. 86]

Цей натяк на ототожнення згаданих зон із пеклом у його властивому християнському значенні, ймовірно, наштовхнув Котляревського на думку цілком конкретно й визначено змалювати ці зони як пекло.

Насамперед треба сказати про те, що Котляревський зберіг з осиповського зображення цих зон. Переспівуючи осиповську строфу про рогатих чоловіків і поміщаючи їх у киплячі казани, наш автор пояснює, за що їх приречено на таку пекельну кару, — як слабовільні чоловіки, догоджаючи примхам своїх жінок, вони сприяли їхньому гріху:

Жінок своїх, що не держали
В руках, а волю їм дали,
По весіллях їх одпускали,
Щоб часто в приданках були
І до півночі там гуляли,
І в гречку деколи скакали,
Такі сиділи всі в шапках,
І з превеликими рогами,
З зажуреними всі очами,
В кип'ячих сіркой казанах. [III, 75]

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 249

Цій строфі дослідники дали цікаве пояснення, пов'язавши її з російськими лубочними картинками. Серед них трапляється зображення чоловіка, що, як зазначено в супровідному тексті до лубка, «других любить женѣ не возбраняет; он оттого доход великой получает», і зображення його жінки-повії, яка таємно (але з чоловікового дозволу, ради сімейного прибутку) віддається розпусті. Впадає в око, що в «Енейде» Осипова у згадці про рогатих чоловіків не уточнено, що вони з шапками, тоді як у Котляревського вони «всі в шапках» — а саме так їх змальовано на лубочних картинках ²⁸. Але чи мав Котляревський на увазі у цій строфі проституцію як засіб сімейної наживи — годі сказати.

Осиповські дві строфи про самогубців Котляревський стиснув до однієї. Нещасні, «Себе що сами убивали, / Яким остив наш білий світ», не гризуться у нього тим, що необачно у відчаї заподіяли собі смерть, а терплять од чортів страшні фізичні муки за цей свій грішний вчинок — «Щоб не хапались умирать» [III, 71]. Котляревський, отже, посилює християнський осуд самогубства, виявлений уже в Осипова.

Як і Осипов, не помилував Котляревський і колег-літераторів, згадавши їх серед представників різних тогочасних професій, що каралися у пеклі:

Сиділи там скучні піїти,
Писарчуки поганих вірш,
Великії терпіли муки,
Їм зв'язані були і руки [III, 81].

Оце й усе, що творчо, у зміненому вигляді переніс Котляревський з осиповського змалювання «поселенців» згаданих зон до свого образу пекла.

Скориставшись тим, що Вергілієві пороги душ загиблих од нещасних випадків (крім смуги немовлят) і «поля смутку», де блукають тіні померлих од нещасливого кохання, Осипов зобразив відповідно як чоловічу та жіночу частини, Котляревський у своєму перетворенні Вергілієвих та осиповських смуг потойбіччя на християнське пекло утворив у ньому зону грішників і зону грішниць (а далі додав од себе зону померлих, які ще чекають присуду, — за авторським визначенням, «другий загін», і вже там «влаштував» зустріч Енея з Дидоною).

Зображення чоловічої частини пекла починається з тих, що скоїли соціальні гріхи:

Панів за те там мордовали,
І жарили зо всіх боків,
Що людям льготи не давали
І ставили їх за скотів. [III, 70]

Далі коло соціальних грішників розширюється до «всіх старшин <...> без розбору», що безпосередньо панували над простолюдом: до «панів» (треба думати, великих і середньої руки землевласників-кріпосників) додаються «підпанки» (дрібномаєткові поміщики та панські урядники), «слуги» (інші панські прислужники), та й загалом безчесні та корисливі урядовці різних рангів і ледь чи не з усіх тогочасних професійних груп, — їм усім «Давали в пеклі добру хльору, / Всім по заслузі, як котам»:

Тут всякиї були цехмистри,
І ратмани ²⁹, і бургомистри,

²⁸ Сиваченко М. Є., Фоменко В. М. «Енеїда» І. Котляревського і народна картинка. — С. 30.

²⁹ Ратман — радник, член органу міського самоврядування.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 250

Судді, підсудки, писарі,
Які по правді не судили
Та тілько грошики лупили
І одбирали хабарі. [III, 73]

У пеклі «в огні на самім дну» опинилися й ті, що були покликані опікуватися духовною та душевною сферою людини (світоглядом і релігійною вірою), — «всі розумні филозопи, / Що в світі вчились мудровать», і представники чорного та білого духівництва («Ченці, попи і крутопопи»). Філософи (під ними треба розуміти просвітників-раціоналістів) караються в науку іншим, щоб у своїх розумуваннях не западали в інтелектуальну гордовитість і зарозумілість, не надто відривалися од реального земного життя, не підважували основ християнського вчення і не вдавалися до безбожного мудрування («А мудрі звізд щоб не знімали») [III, 74]. Привертає увагу те, що Котляревський із його конкретним, пластичним мисленням не шанував умоглядної, абстрактної науки — кандидатом до пекла є й той «мудрець», що й на тому світі в очікуванні присуду «физику провадив, / І толковав якихсь монадів, / І думав, відкіль взявся світ» [III, 97] (алюзія на вчення про монади — монадологію — Ляйбніца). Зрештою, це відповідало уявленням пересічних читачів, для яких також, якщо не насамперед, була призначена бурлескно-травестійна «Енеїда»: вони зазвичай упереджено та з насмішкою ставилися до вигадливих теорій та незвичних термінів. Тож останні природно виступають предметом авторського осмішування.

Церковників же мучать у пеклі для того, щоб вони не опускалися до мирської суєти, не спокушалися гонитвою за тимчасовими життєвими принадами, не занедбували церковних справ, а виконували належним чином покладену на них духовну місію:

Мирян щоб знали научать;
Щоб не ганялись за гривнями,
Щоб не возились з попадями,
Та знали церков щоб одну;
Ксьондзи до баб щоб не іржали <...> [III, 74].

На думку Олексія Ставицького, вислів «Та знали церков щоб одну» «треба розуміти не в тому значенні, що особи духовного сану не повинні займатися гріховними земними справами, а лише пильнувати церковні діла. Тут маються на увазі священнослужителі, які відходили від православної церкви до католицької» ³⁰ (треба гадати: до греко-католицької). Але це надумане твердження. За часів Котляревського, коли в підросійській Україні повністю панувала Російська православна церква, а греко-католицька зазнавала утисків з боку царизму та імперського російського православ'я і якийсь час іще ледь животіла на Правобережній Україні (1795 року була ліквідована указом Катерини II, але по її смерті деякі греко-католицькі єпархії відновлено; натомість актом Миколи І від 12 лютого 1839 р. їх остаточно злито з православною церквою), такий перехід уже не був актуальним. То більше не було переходу від православної церкви до римо-католицької (польської), які в Російській імперії існували як дві окремі інституції.

Що ж до вислову «Ксьондзи до баб щоб не іржали», в якому Котляревський у ранніх редакціях ужив слово «ченці», то ця заміна вказує на те, що йому тут

³⁰ Коментар до «Енеїди» Івана Котляревського та його історія // Котляревський І. Енеїда: Поема / Коментар уклав О. Ф. Ставицький. — С. 245.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 251

важливо було підкреслити безшлюбність (целібат) певного різновиду служителів культу (її зобов'язані дотримуватися саме православні ченці та римо-католицькі ксьондзи). Заміна «ченців» на «ксьондзів» могла випливати «з міркувань обережності, щоб не викликати обвинувачення в загострих випадах саме проти православного духівництва» ³¹, хоча така заміна дала авторові змогу одним штрихом показати, що в пеклі каралися за переступи представники не лише православного духівництва, а й римо-католицького. Водночас поема Котляревського відбиває звичну критичну налаштованість наддніпрянців щодо попів. За текстологічним спостереженням Агапія Шамрая,

«В чернеткових записах шостої частини латинські і троянські жерці, що фігурують в друкованому тексті, відсутні. Замість них виступають попи й ченці. Навіть недолугий промовець над труною Палланта, що в друкованому тексті фігурує як філозоп ("тоді якийсь їх філозоп"), в рукопису виступає як протопоп ("тоді соборний протопоп")» ³².

Змальовуючи пекло, Котляревський дає широку картину наболілих тогочасних людських кривд, передусім соціальних. Таким чином він, властиво, формує гуманну соціальну мораль, добропорядну етику суспільної поведінки в дусі християнського вчення та поміркованих просвітницьких ідеалів. Як поет, Котляревський займає громадянську позицію, стаючи в обороні простолюду, та й, зрештою, усіх тих, що в суспільних відносинах виявляються тою чи тою мірою скривдженими, експлуатованими, обдуреними, обшахрованими тощо, незалежно від того, до якої соціальної верстви вони належать. За часів Котляревського люди практично всіх станів потерпали від різного роду несумлінних дрібних підприємців, тож їх також поміщено в пеклі:

Були там купчики проворні,
Що їздили по ярмаркам,
І на аршинець на підборний
Поганий продавали крам.
Тут всякії були пронози,
Перекупки і шмаровози,
Жиди, міняйли, шинькарі.
І ті, що фиґи-миґи возять,
Що в боклагах гарячий носять ³³,
Там всі пеклися крамарі. [III, 78]

І далі: «всі злодії, / Шевці, кравці і ковалі» та різні «цехи» [III, 79]. Зрозуміло, що «жиди» потрапили до цієї компанії не через свою національність, а через ту підприємницьку діяльність, яку вони зазвичай провадили в тогочасному суспільстві (орендарі, шинкарі, купці тощо) і яка викликала чимало нарікань у простого народу.

Доповнюють картину морально-соціальних грішників ті, хто ще тільки чекав на свій присуд за воротами пекла: «сутяга» (той, хто займається позовами з корисливих міркувань), «суддя» — хабарник і безчесний кар'єрист, «лікар», що «чванивсь, як людей морив», «моти, картьожники, п'янюги», «Лакеї, конюхи

³¹ Шамрай А. П. Проблема реалізму в «Енеїді» І. П. Котляревського. — С. 44-45.

³² Там само. — С. 45.

³³ Фиги-миги — ласощі. «<...> ті, <...>/ Що в боклагах гарячий носять», — збитенщики. «Гарячий — сбитень» (прим. Котляревського, пояснювальне слово — рос. мовою) (Котляревський І. П. Повне зібрання творів. — К., 1969. — С. 375).

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 252

і слуги, / Всі кухарі і скороход», що «паней і панів дурили», «по шиньках вночі ходили», «з кишень платки тягли», ворожки, що «дурили» «простодушних», «баби», «дівок охочі бить» (себто «наймичок») [III, 97, 98, 100, 101].

Серед морально-побутових гріхів, що їх осуджує Котляревський, вирізняється родинно-побутовий різновид. Уже по дорозі до «пекла» товпляться грішники з морально-психологічними вадами й етико-побутовими переступами, передусім родинними, що, очевидно, було актуальним для авторської тогочасності [III, 46]. У змалюванні пекла до них додано взаємні провини батьків і дітей — занедбане виховання, розпещеність, унаслідок чого виростають ледачі й недотепні синки, які з неповагою й корисливістю ставляться до батьків:

Батьки, які синів не вчили,
А гладили по головах,
І тілько знай що їх хвалили,
Кипіли в нефті в казанах;
Що через їх синки в ледащо
Пустилися, пішли в нінащо,
А послі чубили батьків,
І всею силою бажали,
Батьки щоб швидче умирали,
Щоб їм принятись до замків. [III, 76]

Під «батьками», які каралися «в казанах», треба розуміти лише осіб чоловічої статі, адже ця строфа стосується до опису чоловічої частини пекла (тому, мабуть, згадано лише безпутних синів, а не також і доньок; хоча про пекельні муки таких синів не мовиться, усе ж з опису їхніх провин випливає, що й вони мали би каратися в тій частині пекла).

Піддає осмішувальному осудові Котляревський і переступи супроти загальнолюдської моралі — скупість, брехню, обман, колотнечу, шахрайство, ледарство, пияцтво, марнотратство:

Багатим та скупим вливали
Розтопленеє срібло в рот,
А брехунів там заставляли
Лизать гарячих сковород. [III, 72]

У смолі кипіли «паливоди» (відчайдухи-бешкетники), «всі плути», «всі п'янюги, / Обманщики і всі моти» [III, 79].

Якщо порівняємо, який обсяг тексту відводить Котляревський описам різних переступів, то побачимо, що найбільше місця припадає на зображення сексуально-плотських гріхів. Проти тексту Осипова Котляревський розширює і посилює їх викриття. Це й зрозуміло, адже сороміцький наратив є органічним для жанрів комічної поезії та прози, будучи найпростішим способом розвеселити читача, викликати в нього невимушений, природний сміх. Треба пам'ятати, що вихідною позицією для Котляревського було творення бурлескно-травестійної поеми, в якій сміхова культура мала посісти визначальне місце. Тож він залюбки вдавався до змалювання того, що містило сміхогенний потенціал. А згадки про походеньки чоловіків та жінок надавалися до цього якнайкраще. Поповнювати ряд «скучних піїтів», що їх він присудив на «великії муки» в пеклі [III, 81], Котляревський явно не хотів. Тож іронічні натяки на позашлюбні сексуальні втіхи, осуджувані церковною та громадською мораллю, досить часто й широко, на-

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 253

віть із повторами й авторемінісценціями, трапляються в «Енеїді» Котляревського, який, поза сумнівом, оддзеркалював цим тогочасні життєві реалії, злободенність самої проблеми ³⁴ й водночас орієнтувався на те, що така топіка здатна викликати фривольне пожвавлення і гедоністично-грішний, а притім і осудливий сміх у читачів-слухачів. Автор не лише для потіхи поселяє сексуальних грішників у пеклі, а й осуджує сексуальні пороки. Він рівночасно й потішний сміхотво рець, і суворий моралізатор.

Тему розпусних гріхів, парубоцької та жіночої хтивості, чоловічої безпорадності і слабовільності, подружньої невірності, жіночих хитрощів, обманів, взаємного спокушання розгорнуто в зображенні мук і кар, завдаваних грішникам у пеклі. На відміну від «улиці», що веде до Харонового перевозу, тут осіб чоловічої та жіночої статі уже відокремлено одних від одних за гендерною ознакою — згідно з поділом пекла, як уже сказано, на чоловічу й жіночу частини (в «Енеїді» Вергілія такого розмежування немає). Це змалювання грішників у Котляревського амбівалентне — розкриття гріхів спонукує радше на вітальний сміх, тоді як показ мук викликає переважно відчуття жаху:

Які ж ізроду не женились,
Та по чужим куткам живились,
Такі повішані на крюк,
Зачеплені за теє тіло,
На світі що грішило сміло
І не боялося сих мук. [III, 72]

Поет не обмежується зображенням невиправних парубків-гуляк, а додає строфу про ошуканців-спокусників:

І ті були там лигоминці,
Піддурювали що дівок,
Що в вікна дрались по драбинці
Під темний, тихий вечерок;
Що будуть сватать їх, брехали,
Підманювали, улещали,
Поки добрались до кінця;
Поки дівки од перечосу
До самого товстіли носу,
Що сором послі до вінця. [III, 77]

Дорогою до пекла йдуть «ярижниці», а в самому пеклі киплять у смолі «яриж ники» [III, 79] (пияки, розпусники) — так автор зберігає своєрідну тендерну рівновагу, уникаючи упередженого ставлення чи то до жінок, чи то до чоловіків. А «в другому загоні» «ласощохлисти», «Всі фертики і паничі», яких «рано <...> побрала смерть», шкодували, «Що трохи слави учинили, / Не всіх на світі подурили» [III, 99].

Впадає у вічі, що в описі чоловічих гріхів автор мимохідь говорить і про жіночі. А вже в зображенні жіночої частини пекла (Еней, як «далі трохи одійшов, / <...> / Жіночу муку тут найшов» [III, 83]) зупиняється на них докладніше. Замість

³⁴ У «пекельних» строфах «Енеїди» зафіксовано навіть не всі гріхи, скоювані в тогочасному українському суспільстві на сексуальному ґрунті. Микола Сулима в аналізі єпитимійних справ XVII-XVIII ст. і «єпитимійного дискурсу» тогочасного українського фольклору та позаконфесійного письменства простежує також інші тодішні переступи: двоємужжя, двоєженство, зґвалтування, інцест, мужоложство, лесбіянство, розтління малолітніх та інші статеві збочення (Сулима М. М. Грѣхи розмаитіи: Єпитимійні справи XVII-XVIII ст. — К., 2005. — 256 с.).

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 254

фатальних міфічних жінок, описаних у травестії Осипова, Котляревський виводить різні типи грішниць, характерні для тогочасного українського суспільства. Жіночі гріхи виявляються переважно любострасними, притім не раз ретельно приховуваними за удавано-побожною поведінкою:

Були там чесні постомолки,
Що знали ввесь Святий Закон,
Молилися без остановки
І били сот по п'ят поклон,
Як в церкві між людьми стояли,
І головами все хитали;
Як же були на самоті,
То молитовники ховали,
Казились, бігали, скакали
І гірше дещо в темноті. [III, 85]

Крім жінок, що вдавались до позашлюбного вдоволення хтивих потягів, показано й тих, які торгували тілом:

Були і тії там панянки,
Що наряжались напоказ;
Мандрьохи, хльорки і діптянки,
Що продають себе на час. [III, 86]

На карб ласолюбним шелихвісткам ставиться непристойна, сексуально-провокативна поведінка — їх розпікають за те, що вони «скалили біленькі зуби, / І дуже волочили хвіст» [III, 86]. Звісно, в пеклі місце й тим молодицям, що відправили на той світ невгодних старих чоловіків:

Пеклись тут гарні молодиці,
Аж жаль було на них глядіть,
Чорняві, повні, милолиці;
І сі тут мусили кипіть,
Що замуж за старих ходили
І мишаком їх поморили,
Щоб послі гарно погулять
І з парубками поводитись,
На світі весело нажитись
І не голодним умирать. [III, 87]

Помістив Котляревський у пекло навіть таких не надто грішних жіночок, які, аби причарувати мужчин своєю зовнішністю, дурили їх, роблячи собі ефектні високі зачіски, послуговуючись доступними на той час косметичними засобами та хитро придуманими штучними вставками:

Якіїсь мучились там птахи
З куделями на головах;
Се чесниї, не потіпахи,
Були тендітні при людях;
А без людей — не можна знати,
Себе чим мали забавляти,
Про те лиш знали до дверей,
Їм тяжко в пеклі докоряли,
Смоли на щоки наліпляли,
Щоб не дурили так людей.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 255

Бо щоки терли манією,
А блейвасом і ніс, і лоб,
Щоб краскою, хоть не своєю,
Причаровать к собі кого б;
Із ріпи підставляли зуби,
Ялозили все смальцем губи,
Щоб підвести на гріх людей;
Пиндючили якіїсь бочки,
Мостили в пазусі платочки,
В которих не було грудей. [III, 88, 89]

Не оминув автор і баб-буркотух, які замолоду грішили-блудили, а на старість заздрісно зганяли злість на молодих:

За сими по ряду шкварчали
В розпалених сковородах
Старі баби, що все ворчали,
<...>
А молодих товкли та били,
Не думали ж, які були,
Іще як сами дівовали
Та з хлопцями як гарцювали,
Та й по дитинці привели. [III, 90]

У чоловічому секторі пекла киплять у смолі «Всі зводники і всі плути» [III, 79], а в жіночому — звідниці, про яких автор висловлюється детальніше, ніж про звідників:

А зводницям таке робили,
Що цур йому вже і казать,
На гріх дівок що підводили
І сим учились промишлять;
Жінок од чоловіків крали
І волоцюгам помагали
Рогами людський лоб квітчать <...> [III, 92].

У жіночій частині пекла мучаться «дівки, баби і молодиці» за «всі жарти, вечерниці», за те, «Що через міру мудровали / І верховодили над всім» [III, 84], а також жінки, що змушували чоловіків догоджати їм, — жіноче прагнення до верховенства в сім'ї, маніпулювання чоловіками патріархально налаштований автор відносить до гріхів, вартих «пекельного огню». «В сірці і в смолі кипіли» також ненаситні жіночки, «що жирно дуже їли / І що їх не страшив і піст» [III, 86]; нарешті, «колесовали» тут «відьом» «І всіх шептух і ворожок» [III, 91]. Останні, разом зі звідницями та повіями, тобто жінками, які живуть із професійного надання сексуальних послуг, а також із «перекупками», які чомусь — мабуть, випадково, через авторський недогляд — потрапили до чоловічого сектора пекла [III, 78], — це нечисленні групи жінок у поемі, що караються за соціальні гріхи (сказати би, професійні). Усунуті за часів Котляревського від суспільної діяльності, особи прекрасної статі в його травестії мають за собою переважно приватні гріхи — морально-психологічні, родинно-побутові, любострасні, та й навіть їхні професійні гріхи почасти пов'язані зі статевою сферою (проституція). При цьому серед «грішних жіночок» є «і світські, і черниці» [III, 93].

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 256

Викриття хтивих «кип'ящих мучениць в смолі» [III, 93], як і перед тим «грішників», що «на огні пеклись, горіли» також за сороміцькі гріхи [III, 69], авторові виявилося замало, і він показує статевих грішників також серед тих, хто недавно відійшов і ще тільки чекає в окремій «кошарі» на потойбічний суд, не почуваючи ані найменшого каяття, а лише тужачи за гедоністичними принадами земного життя:

А мартопляс кричав, сміявся,
Розказовав і дивовався,
Як добре знав жінок дурить. [III, 97];

Там придзиґльованки журились,
Що нікому вже підморгнуть,
За ними більш не волочились,
Тут їх заклекотіла путь; [III, 101].

У цьому сороміцькому наративі автор виступає не як занудний моралізатор, а як дотепний оповідач, який нещадно й забавно викриває усілякі людські слабкості та порушення громадської моралі, амбівалентно наводячи жах на читачів і водночас потішаючи їх віртуозним репродукуванням, пародіюванням та утрируванням фольклорних уявлень про пекельні муки. При цьому його сороміцькі пасажі далекі од самодостатньої барковщини ³⁵. Зображуючи непристойну поведінку жінок і чоловіків, молодиць і парубків, дівок та звідниць, поет в остаточному тексті травестії ніде не переступає меж тактовного й допустимого в натяках на плотські гріхи. З багатющої народної мови він грайливо і влучно добирає досить пристойні слова й послідовно оминає нецензурні, вдаючись при потребі до евфемістичних описових називань «грішного тіла» та плотських утіх.

Малюючи загальну картину чоловічої частини пекла, Котляревський підкреслює її конфесійну, станову, майнову, професійну, вікову та антропологічну строкатість, показуючи таким чином, що гріховність пронизувала практично все тогочасне суспільство:

Там всі невірні і христьяне,
Були пани і мужики,
Була тут шляхта і міщане,
І молоді, і старики;
Були багаті і убогі,
Прямі були і кривоногі,
Були видющі і сліпі,
Були і штатські, і воєнні,
Були і панські, і казенні,
Були миряне і попи. [III, 80]

З цього переліку можна скласти уявлення про соціальний склад українського суспільства наприкінці XVIII ст.: поміщики і селяни, шляхта й міщани, службовці світські та військові, кріпаки поміщицькі та державні (царські), духовенство.

³⁵ Барковщина — термін на позначення літературних творів одверто еротичного — аж до непристойності — змісту, рясно всіяних грубим лихослів'ям. Походить од прізвища російського поета Івана Баркова (1732-1768), автора «сороміцьких (жартівливих) од» та подібних творів інших класицистичних жанрів, зокрема травестій, написаних у бурлескному стилі й насичених ненормативною лексикою. Барков одним із перших став віршувати живою народною мовою, використовував простолюдний гумор, вдавався до реалістичної манери.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 257

У протиставленні «всіх невірних і християн» вислів «всі невірні» означає, що в пеклі мучилися гріховні представники всіх нехристиянських віросповідань, а не вся сукупність осіб, що сповідували не християнську, а якусь іншу релігію.

За спостереженням Олексія Ставицького, у пеклі Котляревського (строфи 68-93-тя) «грішники розміщені за певною системою, так би мовити, за значимістю вчинених гріхів. <...> Ранжир послідовно витриманий — від найбільших грішників до дедалі менших» ³⁶. Насправді ж якоїсь чіткої логічної послідовності у зображенні грішників та градації гріхів в українській «Енеїді» не спостерігається. Опис чоловічого кола пекла йде в такому порядку: соціальні грішники (пани-кріпосники) [III, 70]; морально-психологічні — від тих, що скоіли непоправний гріх (самогубство) [III, 71], до тих, чиї гріхи явно легші («скупі», «брехуни») [III, 72]; статеві грішники (неодружені розпусники) [III, 72]; знову соціальні («всі старшини») [III, 73]; духовні грішники (філософи і священнослужителі) [III, 74]; затим грішники морально-психологічні, сімейно-побутові — безпорадні, слабовільні чоловіки, що не давали собі ради з ласолюбними жінками [III, 75], батьки, що потурали синам, і ледачі «синки» [III, 76]; знову статеві грішники (спокусники) [III, 77] та знову соціальні (тепер дрібні підприємці — шахраюваті торговці: купці, міняйли, шинкарі, крамарі тощо) [III, 78]; відтак уперемішку — грішники соціально-побутові, антигромадські (бешкетники, крутії, «п'янюги», дурисвіти, марнотратники, «гайдамаки»-розбійники, «злодії»), статеві («волоцюги», «зводники», «ярижники», тобто розпутники) та соціально-професійні (ворожбити, деякі дрібні підприємці, цього разу — несумлінні виробники: «шевці, кравці і ковалі», цехові майстри) [III, 79]. Далі подано узагальнювальну строфу [III, 80], після якої автор повертається до часткового, підкреслено мовлячи про «скучних піїтів, / Писарчуків поганих вірш» [III, 81], а на завершення, у пізніше доданій строфі, нещадно ганить свого першого видавця, який без його дозволу посмів видрукувати перші три частини «Енеіди» [III, 81]. Логічно було би згрупувати строфи хоча б за певними категоріями грішників (скажімо, підряд дати строфи про феодальних експлуататорів, кріпосників — їхніх прислужників, поліцейсько-судових урядовців — недбалих душпастирів, зарозумілих філософів — дрібних підприємців — інтелігенцію, як ось віршувальників-графоманів, лікарів-нездар, яких згадано «в другому загоні»; або зобразити єдиним блоком усіляких розпусників) — для цього досить було переставити місцями деякі строфи, але Котляревський цього чомусь не зробив, подавши упереміжку строфи з описами різних грішників, хоча цього не було ні у Вергілія, ні в Осипова. Змалювання жіночого кола пекла завдяки своїй меншій строкатості не має таких нелогічних ходів, натомість опис тих, хто очікував суду, повторює химерну пістрявість чоловічої частини пекла.

Назагал опис чоловічих і жіночих гріхів в «Енеїді» Котляревського відбиває старосвітський патріархально-сімейний уклад тогочасного українського суспільства, проте автор дотримується, як уже сказано, тендерної рівноваги, показуючи, що в пеклі і чоловіки, й жінки були практично з усіх верств. Як зазначив Олексій Гончар, «у Котляревського ("Енеїда"), Квітки-Основ'яненка ("От тобі й скарб") розробляється мотив залякування розправою на тому світі в пеклі за експлуататорський спосіб життя, хабарництво, кривосуддя, аморальні вчинки тощо» ³⁷.

³⁶ Коментар до «Енеіди» Івана Котляревського та його історія // Котляревський І. Енеїда: Поема / Коментар уклав О. Ф. Ставицький. — С. 248-249.

³⁷ Гончар О. І. Просвітительський реалізм в українській літературі. — С. 24.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 258

Зайве доводити очевидний факт, що моральні та соціальні гріхи, описані в «Енеїді», поширилися й за нашого часу. Цим безсмертна поема Котляревського нині ще більше викликає інтерес, укотре виявляючи свою актуальність і живучість.

Зіставлення опису підземного царства в Осипова та Котляревського ще раз переконує, що український травестатор ішов за російським, а не навпаки ³⁸. Семантика «Аду» в Осипова трапляється значно частіше, більше й послідовніше опрацьована, Котляревський же в своїй переробці помітно скорочував його текст, додаючи подекуди свій (як ось у зображенні чоловічої та жіночої частин пекла). А водночас — сягав до українських словесних джерел, своєю суттю — християнсько-антропоморфічних. Так, за спостереженням Михайла Марковського, в описі пекла Котляревський скористався, зокрема, з есхатологічного апокрифа «Ходіння Богородиці по муках», відомого у грецьких і слов'янських рукописах іще з XII ст. і поширюваного в Україні у списках протягом XIV-XVIII століть. У цьому апокрифі архангел Михаїл, наказавши розкритися пеклу, показує Пресвятій Богородиці, на її прохання, усі муки пекельні, од яких потерпають душі грішних. У пеклі Котляревського так само мучиться багато людей за загальні гріхи морального характеру. Водночас в апокрифі описано, яким конкретним категоріям грішників призначено певні муки: мука 19 оповідає «о чародіях, ворожках і прочих», мука 27 — «о млатобійцах, ковалях, грішниках», мука 28 — «о ткачах грішних», мука 29 — «о кравцях грішних», муку 25 призначено «злодієм, разбойником, клеветником, ябедником», муку 30 — «кушнірам, шевцям, римарям грішним» (римарі — лимарі, майстри, які виготовляють ремінну збрую).

Цьому відповідає строфа:

Всі ворожбити, чародії,
Всі гайдамаки, всі злодії,
Шевці, кравці і ковалі;
Цехи: різницький, коновальський,
Кушнірський, ткацький, шаповальський
Кипіли в пеклі всі в смолі. [III, 79] ³⁹

В апокрифі «біси <...> злато і сребро варють, во уста їм [грішникам. — Є. Н.] наливают кип'ячоє». В «Енеїді» «Багатим та скупим вливали / Розтопленеє срібло в рот» [III, 72]. Та й загальна картина пекла у «Ходінні Богородиці по муках» та в «Енеїді» також подібна. В апокрифі Богородиця бачить «в аді мучащиєся <...> множество муж і жен, і вопль мног бяше <...> тьма мрачна, і ту лежаше множество муж і жен і клокотаху, яко в котлі»; «Непристанне кипит сіркою і смолою огненною люто, і жуплем страшним клекотит і гремит»; бачить Богородиця «єзеро огненноє клокочущоє, сірка і смола з огнем. <...> в нім душ грішних много». В «Енеїді» це завіршовано так:

³⁸ Варто ще раз наголосити: науковий коментар до «Енеїди» Котляревського треба складати, звіряючи ії текст принаймні з текстом Осипова та Котельницького, — це дасть змогу встановити походження багатьох висловлювань, образів та образних деталей у тексті Котляревського, їхній запозичений чи оригінальний характер і на основі цього — правильно прокоментувати їх, заразом з'ясувавши міру оригінальності нашого поета.

³⁹ Це зіставлення спростовує безпідставне твердження Олексія Ставицького, ніби в завершальних чотирьох рядках строфи гріх представників різних професій «полягає у тому, що вони ігнорують заповідь "не убий" (різники), завдають болю тваринам (коновали, ковалі, які кують, таврують коней, взагалі мають справу з вогнем, що містить у собі магічну, чудодійну силу), виготовляють різні вироби з шкіри та шерсті забитих тварин (кушніри, ткачі, шаповали)» (Коментар до «Енеїди» Івана Котляревського та його історія // Котляревський І. Енеїда: Поема / Коментар уклав О. Ф. Ставицький. — С. 247).

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 259

Там тілько тумани великі,
Там чутно жалобниї крики,
Там мука грішним не мала.
Еней з Сивиллою гляділи,
Якії муки тут терпіли,
Якая кара всім була.

Смола там в пеклі клекотіла,
І грілася все в казанах,
Живиця, сірка, нефть кипіла;
Палав огонь великий — страх!
В смолі сій грішники сиділи,
І на огні пеклись, горіли,
Хто, як, за віщо заслужив. [III, 68, 69] ⁴⁰

До цих спостережень варто додати, що в одній з переробок апокрифа «Ходіння Богородиці по муках» у пеклі спокутують свої гріхи «душі, іж отчую і матерськую клятву преступають», ті, що «отца і матір розгнівали, во прелюбодіистві осквернилися», «чужоє добро шарповали, коториї і пили, і грабили, і розбивали, і невинного до утрати приводили», також ті «душі, іж діти свої породивши, отдавали псом і свиніям поїдати», а ще — «ябедниці, кривосудці, потварці» (наклепники), ті, що «зводять сосіда з сосідом, обмовляють злими словами», а також ті, «коториї дармо кому кленуть, ненавидять, хульниці, клеветниці, кривоприсязці». В образному переліку грішників — представники нижчого духовенства: «душі, же церкви Божия за свідетельством своїм держать, а волі Божей не сотворяють, церковное добро на свої пожитки обертають»; «попи», які, «когда службу Божию служать, тогда всі сили небесния устрашаються, <...> а они не бояться і не страшаться», «попаді, коториї по смерті мужей своїх блуд творять». У пеклі мучаться «п'яниці, лихварі, сребролюбці, коториї несправедливе добро чужоє поживали і коториє справедливе не постили во вся пости, і розлучали мужа із жоною». Також «суть християне, коториї на крещенії обіщалися істині Богу, а потом диявольськиє діла чинили і крещеніє погубили, не кохаючи заповідей церковних і поученія» ⁴¹. В іншій переробці до пекла поміщені «дяки», що «лжут, крадут, блуд творят и иних на тоє приводят», «черноризци, іноци, іже учать людей Закону Божаго, а сами ся прелюбодійством, блудом, нечистотою осквернили, по миру ся за пянством уганяли, волочили», «черниці, мнишки, іже предаша своя на блуд», «грішници немилостивіи, богачі: отпихали убогих от врат своих» ⁴². У різних варіаціях подібних грішників помістив у пекло й Котляревський.

У цьому-таки апокрифі «людіє кленущіися», грішники, що «лжею осуждали, оклеветали людей неправдою <...>, оклеветали попа; и поп аще кого оклеветал,

⁴⁰ Марковсъкий М. Найдавніший список «Енеїди» І. П. Котляревського й деякі думки про генезу цього твору. — С. 77-78. Текст одного зі списків цього апокрифа (з нумерацією мук) див.: Франко І. Із старих рукописів. III. Вандрівка Богородиці по пеклі // Зібрання творів: У 50 т. — К., 1981. — Т. 29. — С. 367-386; Апокріфи і лєґенди з українських рукописів / Зібрав, упорядкував і пояснив Др. Іван Франко. — У Львові, 1906. — Т. IV: Апокріфи есхатольоґічні. — С. 135-153 (також репринтне видання: Львів, 2006). Інші переробки апокрифа див.: Там само. — С. 124-135, 153-172.

⁴¹ Хожденіє Богородиці по мукам: О муках пекельних повість, альбо Історія о людєх грішних, которіє в тих муках зостають // Українська література XIV-XVI ст.: Апокрифи. Агіографія. Паломницькі твори. Історіографічні твори. Полемічні твори. Перекладні повісті. Поетичні твори. — К., 1988. — С. 38-41.

⁴² Франко І. Із старих рукописів. III. Вандрівка Богородиці по пеклі. — С. 370, 371, 375.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 260

а не по правді, іли ближній ближняго, іли сусід сусіда», підвішені в пеклі за язики на вужах залізних і гілках вогненних ⁴³. У Котляревського інша кара грішному язику: «А брехунів там заставляли / Лизать гарячих сковород» [III, 72]. Водночас за аналогією до апокрифічної кари підвішування за грішний орган баболюби в «Енеїді» «повішані на крюк, / Зачеплені за теє тіло, / На світі що грішило сміло» [III, 72].

За спостереженням Віти Сарапин над «Пекельним Марком»,

«На відміну від макабричних пекельних картин із творів "гетьманського" бароко, у бурлескному віршовому оповіданні зображено потойбіччя, де страждають насамперед не душі, а тіла грішників, адже "бідні козаки давно не пили й не їли, / А в запорожців нема ніякої сили, / Бо позоставались одні тільки жили"» ⁴⁴.

Так само в «пеклі» Котляревського грішники зазнають майже вийнятково фізичних, а не душевних мук [III, 68-93]. Душевними муками можна вважати хіба що розпачливі ламентації грішниць, спричинені, однак, фізичними стражданнями:

Дівки, баби і молодиці
Кляли себе і ввесь свій рід,
Кляли всі жарти, вечерниці,
Кляли і жизнь, і білий світ; [III, 84].

Цікаво, що в апокрифі «Ходіння Богородиці по муках» зображено грішні душі «многих мужей і жон», які терпіли муки за те, що вчинили переступ супроти християнського віровизнання: «невірнії поганці, некрещенії», вони не визнавали Ісуса Христа й Божої Матері, «не ісповідували», що з Неї «Христос Господь вийшов». І дещо далі: «А другіє, що стоять, кресту святому безпрестанне кланялися, а потом єго зреклися і приступили до болвана» ⁴⁵. Тим часом у пеклі Котляревського таким грішникам, які не приймали догматів християнської релігії, місця не знайшлося — мабуть, тому, що не випадало в пародійній поемі торкатися поважних духовних тем, міжрелігійних суперечок, та й для християнської України XVIII ст. проблема язичницьких вірувань (на відміну від проблеми язичницьких пережитків) не була актуальною. У поемі прозвучав хіба що осудливий натяк на вільнодумних філософів-раціоналістів доби Просвітництва (про це сказано вище). Немає в пеклі Котляревського й тих, хто згрішив супроти церкви, церковних обрядів та священиків, хоча таких грішників теж згадано в «Ходінні Богородиці по муках»:

«Тії то суть оспалії, лінивії встати до церкви на молитви і на празники урочистиє, яко то на Воскресеніє Христово, і на Рождество, і на Крещеніє <...>»; «Тії то суть, іж не вставали противку священикові, когда он іде з тілом Христовим сакраментовати хорого; также, когда іде літургію отправовати святую, а они пошанованія єму пристойного не давали <...>» ⁴⁶.

Очевидно, із цензурних міркувань оминув Котляревський грішників із числа вищого духовенства і державних та суспільних можновладців, яким в апокрифі приречено мучитися в пеклі: «патріархове, єпископи, ігуменове і вся старшина, коториї оболокшеся во святительський чин, а волі Божой не творили», «царі, королі, князі, <...> гетьманове <...>, коториї не чинили волі Божой і над убоги-

⁴³ Там само. — С. 369 («8-ма мука»). Також «мука 25»: «сія, що висять гаками и удицами за язики, сія сут ябедници и клеветници» (Там само. — С. 379).

⁴⁴ Сарапин В. Типологічні сходження бурлеску (анонімне віршове оповідання «Пекельний Марко» та «Енеїда» Івана Котляревського). — С. 174. Див.: Пекельний Марко // Українська література XVIII ст.: Поетичні твори. Драматичні твори. Прозові твори. — С. 187.

⁴⁵ Хожденіє Богородиці по мукам. — С. 38.

⁴⁶ Там само. — С. 39.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 261

ми не мали змилованія» ⁴⁷. У пеклі «Енеїди» караються представники соціальної верхівки, адміністративної, судової, виборної та церковної влади не вище неконкретизованих «панів» [III, 70, 73] (можна здогадуватися, поміщиків різного достатку), урядовців («всіх старшин» [III, 73]) сільського, повітового та міського рівня — «десятських» і «соцьких», «ісправників», «стряпчих» [III, 47], «ратманів» і «бургомистрів», «суддів» [III, 73], а також «крутопопів» [III, 74], тобто старших священиків, настоятелів храму.

Зауваження Котляревського:

Но «горе грішникові сущу, —
Так київський скубент сказав, —
Благих діл вовся не імущу!» [IV, 74] —

відповідає початкові покаянної псальми, що часто трапляється у рукописних збірках XVIII ст., а також увійшла до згаданого Почаївського «Богогласника»: «О, горе мні, грішнику сущу, / Горе, благих діл не імущу». Котляревський, як видно, пов'язує цю духовну пісню з репертуаром мандрівних дяків, які, певно, її часто виконували, а тим часом це кант Дмитра Туптала з циклу «Кієвокалекскія» («Києвокаліцькі») — «О, горе мні, грішнику сущу...» ⁴⁸.

За здогадом М. Марковського, такі пам'ятки давнього українського письменства, як «Ходіння Богородиці по муках» і згадана покаянна псальма, й були тими оповідками «людей старих», що до них удався Котляревський, аби їх «о пеклі розпитати» і розказати про нього так, як вони «чули од дідів своїх» [III, 41] ⁴⁹. А за слушним припущенням Михайла Яценка, «цих джерел було набагато більше», зокрема Котляревський міг знати книжку Інокентія Гізеля «Мир с Богом человеку» (Київ, 1669), складену за зразком римо-католицьких посібників для священиків, — «розпис гріхів і визначення категорій грішників у поемі Котляревського не тільки близький до класифікації Гізеля, а й у багатьох місцях майже збігається з нею» ⁵⁰. Придався Котляревському й досвід розглянутих повище віршованого оповідання «Пекельний Марко», різдвяних і великодніх віршів-травестій, у яких зроблено простакуваті спроби зобразити рай і пекло ⁵¹. Крім писемних пам'яток, автор української «Енеїди» в описі пекла користав і з уснословесних.

Могла прислужитися Котляревському й україномовна «<Інтермедія про Максима, Рицька і Дениса>» (інша назва: «Найкращий сон») до польськомовної трагедії Якуба Ґаватовича «Tragaedia, albo Wizerunek śmierci przeświętego Jana Chrzciciela, przesłańca Bożego» (окреме вид.: Львів, 1619). У цій інтермедії лісосплавник Рицько розповідає, як йому снилося, що він потрапив до пекла:

⁴⁷ Там само. — С. 40.

⁴⁸ Цю аплікацію в «Енеіді» Павло Плющ трактував як свідчення негативного ставлення Котляревського до «змертвілої церковнослов'янщини», як «їдку сатиру на стиль "рацій", культивованих в старій школі (в цитованому <...> прикладі точно вказано навіть джерело старої схоластичної освіти — Києво-Могилянську академію), з їх мертвою книжною мовою» (Плющ П. П. Історія української літературної мови. — С. 269). Однак насправді в поетовому цитуванні популярної псальми жодної сатири ні на високостильові схоластичні «рації», ні на саму церковнослов'янську (чи, точніше, слов'яноукраїнську) мову не відчувається. Котляревський використовує влучний, на його думку, книжномовний вислів для своїх філософських рефлексій.

⁴⁹ Марковський М. Найдавніший список «Енеїди» І. П. Котляревського й деякі думки про генезу цього твору. — С. 78.

⁵⁰ Яценко М. Т. На рубежі літературних епох... — С. 170-172.

⁵¹ Див., зокрема: Нога Г. Мандрівні дяки та Іван Котляревський // Нога Г. «Звичаї тії з давніх школярів бували...»... — С. 165-168.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 262

Досить імовірно, що одним із джерел змалювання пекла в «Енеїді» Котляревського стали поширені в Україні російські лубки-гравюри на тему Страшного Суду, на яких картинка мала текстуальне пояснення (що Котляревський був обізнаний із російським лубком, свідчить опис лубочних картин у палаці латинського царя). Так, у лубку «Образ Страшного Суда Божия» зображені «судїи неправи, которые неправо и по мзде судили», також «Свщницы, которые недостоинї священство воспрїялї ї недостоинї прїступнїлї ко святої таине, но еще соблазн простолюдїмї творїлї, їдут в муку вечную». На пекельні муки засуджені й «інокї ї инокини, иже точїю во одежде їноческои одеялися, но дел їноческїх не творїлї, безчїнї своїм жїтїєм соблазн людем творїлї». Згадано й невгодних ремісників: «Ремесленные люди, которые неправдою рукоделїе своє дѣлалї, обманом ї клятвою, дорогою ценою продавали, їдут в муку вечную». Не оминув «страшносудний» лубок і «женскїй пол», що «за чары, ї за безчинное убеленїе л<и>ц, ї за прелесное украшенїе риз, и за протчие злобы ї соблазнї їдут в му<ку> вечную». На лубочній картинці «прелюбодеи» й «кощунники» підвішані над вогнем за руки й ноги, а блудники — за ребро.

Крім «страшносудних», чимало й інших російських народних картинок було присвячено темі розпусти, подружньої невірності, вікової невідповідності між старим чоловіком і моторною молодою дружиною. На одній із них спокусниця зваблює «щеголя»: «Я красна, я пригожа, я хороша, в нарядах знаю вкус, по моде живу, со многими ложюсь». I далі своєрідний коментар: «Она с малых лет привычки сей держалась, без денег ни с каким красавцем не вязалась». «А для прибытка» — «со всеми не дика, за деньги будет любить и быка». У низці лубків висміяно схильність жінок низького зросту робити високі зачіски: «навертела платков, колпаков, подвясков и портков» ⁵³. Котляревський, як повище сказано, засудив таких манірниць на пекельні муки: «Якіїсь мучились там птахи / З куделями на головах» [III, 88].

*     *
*

За спостереженням Квітлани Гриньків, спираючись на християнський догмат про рай як винагороду за праведне життя на цьому світі, Котляревський змалював рай радше за Вергілієвим Елісієм (міфічним місцем переселення душ праведників), тому картина раю в українській «Енеїді» відповідає язичницьким уявленням про те, що праведні душі перебувають потойбіч у такому ж, як цей, світі, лише втішаються вітальним блаженством: максимальним достатком, добробутом та соціальним і природним комфортом ⁵⁴. Думається, однак, що в тако-

⁵² [Інтермедія про Максима, Рицька і Дениса] // Українська література XVII ст.: Синкретична писемність. Поезія. Драматургія. Белетристика. — К., 1987. — С. 387-388.

⁵³ Сиваченко М. Є., Фоменко В. М. «Енеїда» І. Котляревського і народна картинка. — С. 28-31.

⁵⁴ Гриньків К. Сакральні лексеми й вислови у палітрі гумору поеми Івана Котляревського «Енеїда». — С. 63.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 263

му зображенні український травестатор ішов не так за античним поетом, як за українськими народними уявленнями про рай, у яких збереглися залишки язичницького світобачення. Так, у повище розглянутих травестіях «Великодня вірша» («Нуте лиш беріте яйця!»), «Вірша на Великдень» («Кажуть, будто молодиці...»), у віршованому оповіданні «Отець Негребецький» травестований небесний рай ототожнюється з уявним гедоністичним земним раєм, який до того ж — у «Доповненні до Великодньої вірші» — позбавлений соціально-адміністративної експлуатації. Насущною й найпершою потребою людини є їсти й пити, й цю життєву потребу народна уява переносила на небесний рай, назагал марячи про повне задоволення в цьому місці вічного блаженства насамперед фізичних потреб, притім не так одягу й житла, як продуктів харчування (як свідчать названі травестії, не оминалися й духові потреби — пісні, музика, танці, ігри, навіть бажання слухати співи «райських птиць» — ластівок, жайворонків, соловейків, але такі потреби не стояли в першому ряді у сподіваннях на потойбічний рай). Раніше простолюдний образ ситого небесного раю було змальовано у щойно згаданій «інтермедії про Максима, Рицька і Дениса>» — у ній лісосплавник Максим, ласий до смачних страв української кухні, розповідає такий свій сон про перебування «в небі»:

Водночас зображення країни вічного блаженства Котляревський частково узяв також від Осипова. Той пародійно змальовує рай як місце безмежних гедоністичних утіх:

Кто в свете до чего охоту
Имел, когда еще был жив,
Тот, не входя совсем в заботу,
Свободно время улучив,
Тем до упаду наслаждался <...> [III, с. 112].

Осипов, зокрема, гіперболізує людське бажання поласувати смачними стравами і не цурається впливу скандально відомого поета Баркова, аж надто розкутого в еротичному дискурсі:

Прожора ел за обе щоки,
Напихивая полон рот;
<...>
А волокита молодой
Везде себе встречал красотку,
Пригожу девку иль молодку
И жар тушил любовный свой. [III, с. 112]

⁵⁵ [Інтермедія про Максима, Рицька і Дениса]. — С. 387.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 264

Котляревський зберігає думку про те, що в потойбічній країні блаженства «Хто мав к чому яку охоту, / Тут утішався тим до поту», але, констатуючи, що «тут було роздолля / Тому, хто праведно живе», мусив бути досить цнотливим і показувати втіхи, які відповідали б репутації праведників, тому про задоволення їхніх сексуальних потреб він говорить тактовніше, ніж Осипов: «Тут всякий гласно женихався. / Ревнивих ябед не боявся» [III, 120]. Якщо в пеклі чоловіки й жінки розведені по різних секторах, то в раю вони залюбки втішаються товариством одне одного, — а інакше що б це був за рай?!

Відштовхуючись од тексту Осипова, Котляревський по-своєму розбудовує сороміцький наратив у своїй травестії, спираючись на тогочасні українські реалії, національний фольклор і поточне мовлення народу. В Осипова Орфей

Наигрывает разны песни
С Бутырок, Балчуга и Пресни ⁵⁶,
Что слышал там по кабакам. [III, с. 113]

А для Котляревського це не актуально, і він знімає згадку про корчемний фольклор. Звісно, в українській усній словесності є свій сороміцький пласт із широкою шкалою пристойності й непристойності ⁵⁷, і Котляревський, бувши близьким до простих людей, якоюсь мірою мав би його знати, але як поет, він дотримується певного літературного такту й рівня, нижче якого не дозволяє собі опускатися.

За спостереженням Дмитра Чижевського, в «Енеїді» Котляревського «картини пекла витримано в цілому в стилі пародії на наївні народні погляди (ще більше спародизований рай) <...>» ⁵⁸. Пародія полягає, зокрема, в тому, що перебування праведників у раю (як і у вірші «Отець Негребецький») перетворюється на «велике безголов'я», котре вважається за гріх у земному житті, зате в плані компенсації за земні страждання дозволене в потойбічному:

Сиділи, руки поскладавши,
Для них все празники були;
Люльки курили, полягавши,
Або горілочку пили,
<...>

І ласощі все тілько їли,
<...>

Велике тут було роздолля
Тому, хто праведно живе,
Так, як велике безголов'я
Тому, хто грішну жизнь веде;
Хто мав к чому яку охоту,
Тут утішався тим до поту;
Тут чистий був розгардіяш:
Лежи, спи, їж, пий, веселися,
Кричи, мовчи, співай, крутися,
Рубайсь — так і дадуть палаш. [III, 117-119]

У пародійному зображенні Котляревського рай почасти виявляється перевернутим земним світом, що зазвичай є грішним через непомірний потяг людей

⁵⁶ Бутирки, Балчуг, Пресня — історичні місцевості Москви. — Є. Н.

⁵⁷ Див., зокрема: Бандурка: Українські сороміцькі пісні / Упоряд. М. Сулима. — К., 2001. — 279 с.

⁵⁸ Чижевсъкий Д. Історія української літератури від початків до доби реалізму. — С. 347-348.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 265

до чуттєвих насолод і схильність до агресії. У раю цей потяг легалізується, але з єдиним обмеженням: задоволення власних гедоністичних потреб, слабкостей, пристрастей не повинно шкодити іншим щасливцям. Допускається й прийнятний вихід агресивної енергії: навіть, якщо вже так сильно хочеш, «Рубайсь — так і дадуть палаш» — і махай собі ним досхочу, тільки не зачіпай інших. Ласолюбство, вербальна і фізична активність неодмінно мають поєднуватися із чемністю, ввічливістю, люб'язністю у стосунках із ближніми:

Ні чванились, ні величались,
Ніхто не знав тут мудровать,
Крий Боже, щоб не догадались
Брат з брата в чім покепковать;
Ні сердилися, ні гнівились,
Ні лаялися і не бились,
А всі жили тут люб'язно;
<...>
Було вобще все заодно.

Ні холодно було, ні душно,
А саме так, як в сіряках,
І весело, і так не скучно,
На Великодних як святках;
Коли кому що захотілось,
То тут як з неба і вродилось;
От так-то добрі тут жили. [III, 120-121] ⁵⁹

Картини раю в поемі не зводяться, однак, лише до пародії на простакуваті народні уявлення і сподівання. Поет соціально диференціює тих, що заслуговують бути в раю, і тих, що цього не заслуговують. Райського спасіння спізнають не «чиновні» (урядовці), не ті, в яких «грошей скрині повні», й не ті, що «в цвітних жупанах, / В кармазинах або сап'янах» ⁶⁰ (поміщики, промисловці, купці); «Не ті ж, що з книгами в руках» (схоластичні вчені) ⁶¹, «Не рицарі, не розбишаки» (за Христовим ученням, тим, хто бере в руки зброю і вбиває, — не місце в раю, тому Котляревський ставить офіцерський корпус царської армії та звичайнісіньких розбійників в одному заперечному ряді); не ті, що «кричать "і паки"» ⁶² (диякони), як і «Не ті, що в золотих шапках» (архієреї) [III, 122]. Натомість співчутливо, без тіні

⁵⁹ Сіряк — старовинний верхній довгополий одяг із грубого сукна. Саме так, як в сіряках (в сіряку) — жартівлива ідіома: тепло, добре.

⁶⁰ «Кармазин — красное сукно»; «Сап'янці — сапоги сафянные» (прим. Котляревського) (Котляревський І. П. Повне зібрання творів. — К., 1969. — С. 377). Сап'ян — тонка м'яка шкіра найрізноманітніших кольорів, виготована з козлячих (рідше овечих, телячих) шкур.

⁶¹ У списках 1794 року («болховитиновському») і 1799 року (П. Житецького) було: «Не ті ж, що з чотками в руках» (І і III пісні «Енеїди» Котляревського за рукописом 1794 р. з варіянтами за виданням Парпуриним 1798 p., Котляревського 1809, за рукописом Житецького 1799 і рукописами 1839, 1817 pp. // Марковський М. Найдавніший список «Енеїди» І. П. Котляревського й деякі думки про генезу цього твору. — С. 175). Чотки, або вервиця (те саме романець) — шнурок із нанизаними більшими й меншими перлами, зернами чи коралями, що ним користуються під час молитов, одчитуючи при кожному зернятку окрему молитву. Котляревський скептично ставився до показової побожності, тому для нього словосполучення «з чотками», вжите в цьому контексті, досить звичне. Замінити ж його на словосполучення «з книгами» він міг або з огляду на духовну цензуру Російської православної церкви, або з бажання висміяти нелюбих йому схоластів та вільнодумних раціоналістів (у нього «всі розумні филозопи» потрапили до пекла [III, 74]).

⁶² Паки (староруське, церковносл.) — знову, ще. І паки — частовживаний у православній богослужбі вигук, що його оголошують диякони.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 266

іронії письменник помістив у раю біологічно й соціально покривджених, навіть найупослідженіших осіб тогочасного суспільства, чим виявив свій щирий християнський гуманізм. Сивилла до Енея:

Се бідні нищі, навіжені,
Що дурнями зчисляли їх,
Старці, хромі, сліпорождені,
З яких був людський глум і сміх;
Се що з порожніми сумками
Жили голодні під тинами,
Собак дражнили по дворах;
Се ті, що біг дасть получали,
Се ті, яких випроважали
В потилицю і по плечах.

Се вдови бідні, безпомощні,
Яким приюту не було;
Се діви чесні, непорочні,
Яким спідниці не дуло:
Се що без родичів остались...
І сиротами називались,
А послі вбгались і в оклад;
Се що проценту не лупили,
Що людям помагать любили <...> [III, 123, 124] ⁶³.

Так од самого початку нової української літератури закладалися її гуманні й демократичні традиції: увага до соціальних низів, незахищених, експлуатованих верств населення, вияви милосердя і співчуття до знедолених. Водночас Котляревський не вдається до різкого станового чи класового протиставлення людей єдиного національного організму (українського), бо в раю «также старшина правдива, — / Бувають всякії пани», хоча поет змушений визнати, що «тілько трохи сього дива, / Не квапляться на се вони!» Та все-таки з власного досвіду він знає, що

Бувають військові, значкові,
І сотники, і бунчукові,
Які правдиву жизнь вели [III, 125], —

і ставить їх за приклад.

Дотримуючись єдиного критерію — морального, поет не ділить людей ні за національністю, ні за вірою. Мавши гуманні почуття, Котляревський вирізнявся і релігійною толерантністю, про що свідчить той факт, що в раю він помістив праведників різних віросповідань:

Тут люде всякого завіту,
По білому єсть кілько світу,
Которі праведно жили. [III, 125]

За Котляревським, праведність людини залежить од її гуманної поведінки, а не від самої по собі належності до тої чи тої конфесії, соціального стану або національності.

⁶³ Біг дасть — так відмовляли жебракам у милостині; вбгалися в оклад — потрапили під грошовий податок, що ним обкладалися люди з непривілейованих станів за власну нерухомість.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 267

Образ автора й авторські маски. Муза

Павло Плющ ідентифікував образ автора в «Енеїді» Котляревського з авторською маскою оповідача — «дяка-пиворіза», на що, за спостереженням дослідника, вказують авторські відступи (з рисами самохарактеристики), сентенції, та й сам виклад з його фамільярним тоном і панібратським ставленням до читачів — цей виклад нагадує інтермедії, великодні та різдвяні вірші, жартівливо-сатиричні поезії «мандрівних дяків» ¹. Петро Волинський також убачав в образі автора української «Енеїди» «маску наївного оповідача-простака»: «Жартівливий бурлескний тон поеми своєю простодушністю, а частіше зневажливим ставленням до змальованих персонажів і сцен створює враження розповіді від імені добродушного, трохи наївного, але дотепного і лукавого оповідачажартуна» ². Подібно і Євдокія Вербицька, за аналогією до бурлескних різдвяних та великодніх віршів, автори й виконавці яких — бурсаки (школярі), гадала, що «й сам оповідач у поемі, — це, очевидно, бурсак» ³. Але, як резонно зауважив Микола Ткачук, «це певною мірою звужений погляд. Наратор в "Енеїді" постає як народний розповідач, але водночас освічена людина, просвітник, гуманіст, громадянин, національно свідомий українець» ⁴. Справді, було б звуженням зводити авторське «я» у поемі лише до молодого парубка, то більше бурсака, «дякапиворіза», та й загалом до «оповідача-простака». Не раз автор од свого імені висловлює такі житейські спостереження і роздуми, в яких відбивається досвід зрілої, вдумливої людини, інтелектуала свого часу.

«Образ автора» в «Енеїді» Котляревського Валерія Смілянська визначає як ліро-епічного розповідача та ліричного «власне автора». Ліро-епічний розповідач виявний у двох іпостасях — загальний і синхронний. Переважає синхронний розповідач (очевидець події). Як і ліро-епічний розповідач, ліричний «власне автор», гумористичний на початку поеми, стає серйозним і навіть патетичним у двох останніх частинах ⁵.

Називаючи серед авторських масок в «Енеїді» традиційні образи народного оповідача-казкаря та ярмаркового баляндрасника-веселуна, Тетяна Бовсунівська виокремлює ще один — іронічного автора як письменника-самоучку. «Ця нова для бурлеску форма комічного» виникає раптово в авторських зверненнях до музи, про-

¹ Плющ П. П. Мовні засоби гумору в «Енеїді» І. Котляревського. — С. 18.

² Волинський П. К. Іван Котляревський: Життя і творчість. — С. 170.

³ Вербицька Є. Г. Елементи гротеску в «Енеїді» Котляревського // Радянське літературознавство. — 1971. — № 1. — С. 38.

⁴ Ткачук М. Творчість Івана Котляревського... — С. 150.

⁵ Смілянська В. Л. Шевченкознавчі розмисли: 36. наук. праць. — К, 2005. — С. 46-48. Про розрізнення форм суб'єктної організації ліро-епічного твору див.: Там само. — С. 112-113, 121-129.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 268

йнятих сумнівами щодо своїх поетичних здібностей, благаннями про творчу допомогу, і «поширюється тільки на внутрішній світ самого автора», не накладаючись «на світ троянців» ⁶ (точніше б сказати: усіх персонажів, учасників перелицьованого дійства). Додам також, що в цих зверненнях іронія автора спрямована не тільки на самого себе, свої творчі спроможності, а й на «музу, панночку парнаську» [IV, 97], «панночку цнотливу» [V, 117], з якої він принагідно кпить.

Впадає в око, що звернення до музи у травестії Котляревського з'являються починаючи щойно з четвертої частини. І це не випадково. Після риторичної згадки про муз у віршованій присвяті «Енейды» своєму благодійникові Іванові Шешковському Осипов звертається до «парнасских сестриц» також у четвертій частині травестії, і то саме тоді, коли йому треба описати підготування латинян до війни. Це звернення підкреслено знижене, глумливо-безцеремонне, хоча автор висловлюється іронічно і про свої віршотворчі потенції:

Девятка пожилых невест!
<...>
Вы любите болтать охотно
И всяку дрянь поподноготно
Читаете по всем углам.
Ко мне на помощь поспешите;
И хоть пылинку уделите
Парнасска смаку сим стихам. [IV, с. 92]

На відміну від Осипова, іронія Котляревського щодо музи спочатку добродушна:

О музо, панночко парнаська!
Спустись до мене на часок;
Нехай твоя научить ласка,
Нехай твій шепчеть голосок,
Латинь к війні як знаряжалась,
Як армія їх набиралась,
Який порядок в війську був;
Всі опиши мундири, збрую
І казку мні скажи такую,
Якой іще ніхто не чув. [IV, 97]

Згодом і в Котляревського авторська іронія, спрямована на музу, стає помітно зниженою, дошкульною, навіть одверто глузливою, але з інакшим змістовим наповненням, аніж в Осипова:

Гей, музо, панночко цнотлива,
Ходи до мене погостить!
Будь ласкава, будь не спесива,
Дай поміч мні стишок зложить!
Дай поміч битву описати
І про війну так розказати,
Мов твій язик би говорив.
Ти, кажуть, дівка не бриклива,
Але од старости сварлива;
Прости! я, може, досадив.

⁶ Бовсунівська Т. В. Українська бурлескно-травестійна література першої половини XIX століття... — С. 51, 54-55.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 269

І в самій речі проступився —
Старою дівчину назвав,
Ніхто з якою не любився,
Ні женихавсь, ні жартовав.
Ох, скілько муз таких на світі!
Во всякім городі, в повіті!
Укрили б зверху вниз Парнас.
Я музу кличу не такую:
Веселу, гарну, молодую;
Старих нехай брика Пегас. [V, 117-118]

Можливо, тому, що травестія писалася надто довго (орієнтовно від кінця 1794 року; частина п'ята була завершена не пізніше, ніж через 27 років), Котляревський у цій частині спочатку мовить про свою музу як про «сварливу» стару діву, а потім міняє її на «Веселу, гарну, молодую». Навряд чи в цьому є підстави убачати, як пропонували деякі літературознавці, свідомий розрив із попередньою літературною традицією і вияв «розуміння нових завдань, які поставали перед письменником на зламі двох століть» ⁷, «свідому настанову письменника на реалістичне змалювання дійсності, обстоювання правди життя», протиставлення своєї музи «старій, класицистичній» ⁸, «заперечення поширеної тоді у мистецтві відірваної від життя класицистичної поетики» ⁹ й маніфестацію нової естетичної якості, просвітницької ¹⁰. Котляревський не пояснює, яку «Веселу, гарну, молодую» музу він має на увазі. «Веселою» була й муза українських мандрівних дяків, тому не було сенсу протиставляти музу, яка надихала автора бурлескно-травестійної «Енеїди», — музі невідомих творців бурлескних різдвяних і великодніх віршів-орацій та віршів-травестій. Більше скидається на те, що Котляревський мав на оці просто справді молоду, веселу, потішну музу, а не стару за віком, як начебто на Парнасі, де Музи за тисячоліття постаріли. Те, що молода муза, яку він кличе, — естетично нова, поет не говорить, це вигадка, домисел інтерпретаторів, які таким трактуванням не відтворювали хід авторських думок, а, розглядаючи поему в історико-літературному контексті того часу, самі вказували на нові художні якості в ній. Та й звернення до музи в «Енеїді» Котляревського риторичні — по ходу сюжету вони повторюють у відповідних місцях звернення до музи не лише в Осипова, а й у Котельницького, який також прохав її про допомогу:

Подай мне, Муза, помощь сильну,
Настрой потуже мой гудок,
Чтоб мог я сечу столь обильну
Складнее положить в стишок <...> [V, 142];

Шепни ж, о Муза, мне по дружбе,
Откуда натащил Эней
Героев к столь тяжелой службе
И сколько было кораблей <...> [VI, с. 22];

⁷ Кирилюк Є. Живі традиції... — С. 121; Кирилюк Є. Іван Котляревський: Життя і творчість. — С. 131.

⁸ Калениченко Н. Л. Українська література XIX ст.: Напрями, течії. — С. 88.

⁹ Яценко М. Т. Іван Котляревський (1769-1838) // Історія української літератури XIX століття: У 3 кн. — К, 1995. — Кн. 1. — С. 71.

¹⁰ Яценко М. Т. На рубежі літературних епох... — С. 134.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 270

Приди, о Муза дорогая!
<...>
Настрой ты мой гудок забавный,
<...>
Коль заварили мы уж кашу,
И нехотя ползешь в Парнасе <...> [VI, с. 159,160].

Ані в частинах Осипова, ні в частинах Котельницького образ іронічного автора у зверненнях до музи (чи муз) не перетворюється на поета-самоучку, хоча вони обидва просять парнаських натхненниць про допомогу, як це назагал характерно для класицистичної поетики. Тож і в травестії Котляревського такі самі риторичні прохання до музи ще не дають підстави вважати жартівливо знижений образ автора в цих ліричних відступах за «письменника-самоучку», то більше, що поет натякає на своє навчання «В полтавській школі» [VI, 23].

Котельницький звертався до музи «сестра» [VI, с 159], проте поза незлобною іронією та розмовними, навіть фамільярними інтонаціями не допускав насмішкуватих висловлювань. Його прикінцеве звернення до неї доброзичливо-одомашнене, приятельське:

Но пусть в восторгах утопает
Воспетый нами, Муза, род;
<...>
Откланявшись, с своей гуднею
Пойдем-ка мы домой с тобою
Свои тож силы подкрепить. [VI, с. 201]

Котляревський же, так само називаючи музу сестрою і виявляючи до неї прихильність, витикає їй, що вона стара, сива й беззуба (в аналогічному випадку, коли просить її допомоги в описуванні Енеєвих «вербунків»):

Ану, старая цар-дівице,
Сідая музо, схаменись!
Прокашляйсь, без зубів сестрице,
До мене ближче прихились! [VI, 23]

I тут, і далі він поводиться з нею фамільярно й безцеремонно: «Читайте ж, муза що бормоче <...>» [VI, 24]. Впадає в око, що після ситуативного виклику в частині п'ятій музи «веселої, гарної, молодої» Котляревський у частині шостій знову звертається до вже досить «старої цар-дівиці», «сідої музи», а це підтверджує здогад про те, що він уявляє собі свою музу такою, яка старіє разом із ним, у процесі його тривалої роботи над перелицюванням «Енеїди» ¹¹.

Котляревський бурлескно пародіює високостильові риторичні апеляції класичних і класицистичних поетів до муз. Усупереч високостильовій традиції, він подає свою музу не як піднесену натхненницю, а як звичайнісіньку жінку, міщанку, яку треба задобрити подарунком:

¹¹ Таку думку вже висловив раніше В. Неборак, щоправда, усе-таки протиставивши молоду музу Котляревського старій, бароковій: «Котляревський теж [як і Вергілій. — Є. Н.] звертається до музи з проханням про допомогу, називаючи її, між іншим, старою дівою. У цьому — самоіронія Котляревського. Його муза служить йому вже доволі довго і тому могла й постаріти разом з ним. Та він одразу ж і виправляє свою зумисну помилку, адже його муза — завжди молода, на відміну від розповсюджених у старій, ще бароковій, Україні застарілих поетичних муз» (Неборак В. В. Перечитана «Енеїда»... — С. 186). Тим часом муза Котляревського не «завжди молода» — навпаки, поет двічі зображує її старою [V, 117; VI, 23] і лише раз — молодою [V, 118]. Далі й сам В. Неборак веде мову про «пристаркувату музу» Котляревського (Там само. — С. 209).

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 271

Купив би музі на охвоту,
Щоб кончить помогла роботу,
Бо нігде рифм уже достать. [VI, 20] ¹²

Іронічним, пародійним топосом музи Котляревський запроваджував авторську розмовну інтонацію у нову українську поезію.

Загалом образ музи у травестії Котляревського відповідно до низькостильового жанру зумисне простакуватий, спародійований, причому по ходу повістування він дедалі більше знижується і, хоча автор пов'язує її зі своєю шкільною (семінарською) освітою («Ти, музо, кажуть всі, письменна, / В полтавській школі наученна» [VI, 23]), все ж насамкінець його муза навіть нагадує досить обмежену, неосвічену сільську шептуху-шарлатанку, яка не те що не вчилася нового способу лічби — на рахівниці, а й не дає собі ради з народними способами рахуби — такими, як на пальцях та карбіж (зарубки на палиці), тому неспроможна полічити Енеєвих «вербунків»:

А скілько ж всіх? — того не знаю,
Хоть муза я — не одгадаю,
По пальцям тож не розлічу;
Бігме! На щотах не училась,
Над карбіжем тож не трудилась,
Я, що було, те лепечу. [VI, 29]

Тож комічний образ музи в «Енеїді» Котляревського цілковито підпорядкований бурлескно-травестійній стихії поеми. Він зближується з фамільярними, пародійними образами музи в російській низькостильовій поезії Василя Майкова, Михайла Чулкова, Миколи Осипова. Наприклад, муза Майкова, розповідаючи про «подвиги» Єлисея так, щоб викликати сміх (ірої-комічна поема «Елисей, или Раздражённый Вакх»), не співає, а «ворчит с похмелья» ¹³.

Назагал ліро-епічний «автор» «Енеїди» поєднує в собі епічного наратора з ліричними формами народного оповідача (під масками «дяка-пиворіза» чи бурсака, ярмаркового баляндрасника, а також подекуди казкаря), літературного розповідача (його характеризує більша міра вияву свідомості самого поета, зокрема в масці іронічного віршара), а також «власне автора» (у ліричних відступах соціально-етичного, філософського, історико-політичного та естетичного характеру).

¹² Охвота — старовинний верхній жіночий одяг, подібний до свитки.

¹³ Деснщкий В. О задачах изучения русской литературы XVIII века // Ирои-камическая поэма. — Л., 1933. — С. 48-49.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 272

Міфологічний топос долі та житейські роздуми автора

Те, що Котляревський травестував визначний твір античності (хай і значною мірою опосередковано, через попередні перелицювання), позитивно позначилося на змісті його поеми: хоча й у бурлескно-травестійному варіанті, а все ж у ній певною мірою зберігся глибокий зміст Вергілієвої поеми, зокрема — філософські роздуми про долю, про людське життя. На відміну від примітивних різдвяних та великодніх віршів-орацій та віршів-травестій з ословленими в них невибагливими бажаннями, недалекими інтересами, світоглядною поверховістю, «Енеїда» Котляревського стала твором із багатим та глибоким змістом. У поемі виявляються різні інтонації, настрої: життєрадісний сміх, часом навіть безпардонний, дещо грубуватий, а деінде — зажура, смуток, сумна задума, туга, ліричні роздуми, філософські міркування. Бурлескно-травестійний стиль аж ніяк не є суцільним, тотальним у цьому творі, адже в ньому частково наявні також патетичний і медитативно-ліричний стилі. «Придивившися уважно до мовностилістичного оформлення останніх частин "Енеіди", ми зможемо виділити, крім поодиноких речень, кілька строф, написаних цілком або частково не в бурлескній манері», — зазначив Юрій Шевельов ¹. Мало того, як влучно спостеріг уже Микола Дашкевич, хоча в поемі Котляревського «забавный тон преобладает», усе-таки «над всем господствует своеобразное общее созерцание жизни», «своего рода философское миросозерцание украинского поэта, основанное на наблюдении жизни» і «проходящее чрез всю поэму».

«Смехотворчество украинской "Энеиды" получает более глубокий смысл, потому что <...> оттеняет присущий нашей натуре контраст воли и бессилия, стремления и исполнения, порывов к созданию чего-то великого в жизни и обрываний и падений <...>» ².

Сміхокреативна «Енеїда» насправді — дуже серйозний твір. Цьому сприяло те, що Котляревський був наділений талантом не лише сміхотворця, а й чутливого, піднесеного, розважливого і морально відповідального письменника, зорієнтованого на певні етичні й естетичні ідеали (цим він вигідно відрізняється від Осипова та Котельницького, схильних до самодостатнього сміхацтва). У світосприйманні Котляревського сміховинний підхід природно поєднався із чутливістю та філософічністю. Степан Стеблін-Камінський згадував про нього: «Под скромною простотою щирого украинца в нём скрывалась самая возвышенная душа, доступная всем благородным чувствованиям, и превосходное, редкое по доброте сердце, готовое на все жертвы» ³.

¹ Шевельов Ю. В. Традиція і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського. — С. 158.

² Дашкевич Н. Малорусская и другие бурлескные (шутливые) «Энеиды». — С. 186, 187.

³ Стеблин-Каминский С. Биографический очерк жизни Ивана Петровича Котляревского. — С. 29.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 273

Тож крім панівної комічної стихії, в «Енеїді» Котляревського виявляються також героїчно-патетичний та екзистенційно-філософський струмені.

Як повище наголошено, основна проблема Вергілієвої «Енеїди» — це людина і доля, підвладність людини долі, напередвизначеність у людському житті, провіденційна місія, котру потойбічні сили покладають на людину. За спостереженням Володимира Топорова, «Вергілій орієнтується на "історичне" й "людське" незрівнянно більшою мірою, ніж на "космологічне" й "божественне", проте розуміє, що перше продовжує друге» ⁴. А за проникливим судженням Михайла Гаспарова, на відміну від Гомерових поем, в «Енеїді» Вергілія

«розширився душевний світ людини, і динаміка дій перемістилася зі сфери вчинків у сферу переживань: слава війн і битв перестала бути самоцінною і стала тільки зовнішнім виявом і підтвердженням волі судьби, а всі сили героя спрямовуються на те, щоб відгадати й осягнути цю волю судьби. Від цього зовні герой здається пасивним, але внутрішня напруга його душі не має подібних у всій галереї його епічних попередників <...>» ⁵.

Цього ще не збагнув Микола Зеров, коли закидав Вергілієві, що «його Еней надто богобійний, апатичний, надто пасивний, як на героя епічної поеми», і протиставляв йому травестований образ в українській «Енеїді»: «Зовсім не те у Котляревського. Перенісши Енея в українську побутову обстановку, український поет оживив цю мертву схематичну фігуру. Його Еней є "парубок моторний / І хлопець хоть куди козак", одважний, веселий, "завзятого кшталту"» ⁶. Мабуть, М. Зеров некритично пішов за поверховою характеристикою Енея у статті російської письменниці та літературного критика Зінаїди Венгерової в енциклопедичному словнику Брокгауза та Єфрона: «Особливо невдалий герой, "благочестивий Еней" (pius Aeneas), позбавлений будь-якої ініціативи, керований судьбою й рішеннями богів, які сприяють йому як засновникові знатного роду й виконавцю божественної місії — перенесення Лар на нову батьківщину» ⁷. Тим часом усупереч такому трактуванню Еней Вергілія бачився В. Топорову взірцем «творчої активності» й утіленням «характерних ментальних структур "середземноморської" людини діла — від фінікійських мореплавців-торгівців до великих трудівників епохи Відродження» ⁸:

«Дух підприємливості, активності, віри в працю своїх рук, оптимізм щодо можливостей самому, без будь-чиєї допомоги влаштовувати життя своїх супутників характерний для Енея <...>» ⁹; «Еней не просто сліпо довірився судьбі, зрікся "свого", підкорив усе в своєму житті судьбі, а довіряючись, зрікаючись, підкоряючись, він, однак, став учасником діалога з судьбою, <... > вступивши з нею у відносини, що провіщають бого-людський діалог» ¹⁰.

Починаючи від шостої книги, у якій зустріч із батьком, Анхізом, у царстві мертвих стала головною з погляду «тексту судьби» в епопеї, Еней вимальовується як «гідний учасник майже рівноправного діалогу з судьбою» ¹¹. В. Топоров мовив про Енея як «людину судьби» в тому смислі, що в троянського героя

⁴ Топоров В. Н. Эней — человек судьбы. — С. 66.

⁵ Гаспаров М. Л. Греческая и римская литература I в. до н. э. // История всемирной литературы: В 9 т. — М., 1983. — Т. 1. — С. 460.

⁶ Зеров М. «Енеіда» Вергілія // Зеров М. Українське письменство. — С. 314.

⁷ Венгерова З. Виргилий, Вергилий // Энциклопедический словарь / Издатели: Ф. А. Брокгауз, И. А. Ефрон. — СПб., 1892. — Т. 6А — С. 510. Лари — у римській міфології душі предків та духи-заступники населених людьми місць; охороняли дім і родинне щастя.

⁸ Топоров В. Н. Эней — человек судьбы. — С. 97.

⁹ Там само. — С. 96.

¹⁰ Там само. — С. 112-113.

¹¹ Там само. — С. 137.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 274

«відмова од власної волі <...> заради повного вручення себе судьбі — не знак покірності, пасивності чи байдужості, а екс-центричний рух співвіднесення своєї самості, свого людського Я з над-людською судьбою, покладення в основу віри в судьбу й вірності їй — і те, й те як результат вільного вибору й аж ніяк не тої духової вузькості, яку називають марновірством» ¹²; «Еней — людина судьби як той, хто обраний і винагороджений нею, але й як той, хто сам, мовби зсередини себе, був готовий стати такою людиною й міг нею стати. Саме в цьому виявляється справжня ініціативність (відкритість до нових починань, готовість до змін) Енея, і в цій-таки його якості — один із провідних складників у структурі цього образу, який робить Енея homo novus'oм у великому тексті середземноморської культури, одним із найраніших проривів у майбутнє, передчуттям типу "європейської" людини Нового часу <...>» ¹³.

Котляревський надав більшої зовнішньої динаміки й напруги образові Енея — у вчинках та безпосередніх виявах почуттів — відповідно до козацької фольклорної традиції. Водночас, зробивши Енея активним учасником епічного дійства, український травестатор почасти зберіг Вергілієву артикуляцію проблеми долі, телеологічну функцію, властиву римській «Енеїді» (ще більшою мірою її підхопили Осипов і Котельницький, на досвід яких і спирався безпосередньо Котляревський). Як і у Вергілія, Еней у Котляревського веде діалог з долею.

Доля Енея і троянців в «Енеїді» Вергілія і травестіях Осипова — Котельницького та Котляревського визначена наперед потойбічними силами, але не в якихось конкретних часткових деталях, а в генеральній лінії: вимушено полишивши Трою, після мандрів і різних пригод вони мають підкорити місцеве плем'я в Італії й заснувати тут Римську державу. Для римського поета така провіденційна місія — це світоглядна язичницько-філософська перспектива, яку він доводить усім текстом епопеї. А для травестаторів це данина античному сюжетові, якого вони назагал не порушують, а лише по ходу перелицьовують ¹⁴. Зображення Енеєвої місії у їхніх травестіях як визначеної наперед є збереженим сюжетним елементом римського першотексту, тому це зображення цікаве хіба що з художнього та психологічного боку, а не світоглядного. Ця місія у Котляревського не раз постає у пророцтвах персонажів (Зевса-Юпитера, Сивилли, попа, шептухи, волею якої «чоловічим голосом» провіщав горщечок, урешті, «діда очеретяного» з Тибру).

При цьому Еней залишається абсолютизованим персонажем, посідаючи вийняткове місце у змальованому міфоісторичному дійстві: тільки Енеєві має відкритися і відкривається воля богів, тільки через нього діють олімпські небожителі, тільки він стає свідомим виконавцем їхнього присуду. Навіть іще не відаючи про своє призначення, він інтуїтивно відчуває, що в його долі є якийсь глибинний смисл, якась наперед визначена доцільність, а тому допитується про неї у ворожбитів, ворожок, у покійного батька на тому світі. Притім Енеєві йдеться не просто про банальне знання своєї дальшої долі, а про її сенс. Троянці ж є лише виконавцями його містичної, недовідомої їм волі, якій вони скоряються, навіть нарікаючи на нього (до Дидони: «Волочимся без талану, /<...>/ Еней пустив на нас ману; /<...>/ Звелів покинути нам Трою, / Підмовив плавати з собою» [І, 23]) чи просто в невіданні покладаючись на нього (після Сицилії «Не знав троянець ні один, / Куди, про що і як швенюють, / Куди се так вони мандрують, / Куди їх мчить Анхизів син» [III, 4]).

¹² Там само. — С. 125.

¹³ Там само. — С. 139-140.

¹⁴ На початку частини четвертої Осипов виправдовувався перед читачем за свою залежність від античного сюжету: «То ты увидишь пред собою, / Что нам предписано судьбою, / И я то не перешагну» [IV, с. 15].

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 275

На Сицилії Еней Котляревського ще не здатний був самостійно приймати рішення, тому, задумавши справити поминки по батькові, «Зібрав троянську всю громаду / <...> / Просить у їх собі пораду» [II, 10]. Там-таки, на острові, ще вагався, що робити, «Чи тут остатись, чи поплити?», а тому «миттю кинувсь до громади / Просить собі у ней поради, / Чого собою не вбагне» [II, 58]. У першому випадку громада радо пристала на думку про застілля, а в другому нічого не врадила, тільки ворожбит пораяв Енеєві виспатися, а тоді міркувати.

Покинувши Сицилію, розтривожений Еней «моря так уже боявся, / Що на богів не полагався / І батькові не довіряв» [III, 1]. Перед війною в Латії Енея охопило ще більше душевне сум'яття — автор поважно і психологічно правдиво передає, як «Терявся в думах молодець»:

Еней ту бачив страшну тучу,
Що на його війна несла;
В ній бачив гибель неминучу
І мучивсь страшно, без числа.
Як хвиля хвилю проганяла,
Так думка думку пошибала;
К олимпським руки протягав,
Надеждою хоть підкреплявся,
Но переміни він боявся,
І дух його ізнемогав.

<...>
Він о війні все сумовав; [V, 1-3] ¹⁵,

¹⁵ Цей бентежний стан Енея у Котельницького передано блідіше, хоча деякі його фрази відлунюють ремінісценціями у Котляревського: «Вертел умом своим богатым», «От мысли к мысли он бродил» [V, с. 25] — «Терявся в думах молодець», «Як хвиля хвилю проганяла, / Так думка думку пошибала» [V, 1, 2]. Пошибати (розм.) — нападати (про плач, хворобу і т. ін.). Думка (дума, гадка) думку (думу, гадку) пошибає (пошибала) — про втрату душевної рівноваги від думок (Пошибати // Словник української мови: <В 11 т.>. — К., 1976. — Т. 7. — С. 482). Це народний вислів — його вкладено, зокрема, в уста «мужика» в першій інтерлюдії до драми Георгія Кониського «Воскресеніє мертвих»: «От тепер бак, кауть, думка думку пошибає, / А із журби тяжкой пердь пердя наганяє!» (Інтерлюдії до драми Георгія Кониського «Воскресеніє мертвих» // Українська література XVIII ст.: Поетичні твори. Драматичні твори. Прозові твори. — С. 373). Водночас, як з'ясував Ю. Шевельов, «така будова фрази з плеонастичним посиленням іменників ("поліптот") дуже типова для серйозних (високих) стилів класицизму, <...> наприклад:

Нам в оном ужасе казалось,
<...>
Что вихри в вихри ударялись,
И тучи с тучами спирались,
И устремлялся гром на гром <...>
             (М. Ломоносов. Ода на день восшествия
             на престол Елизаветы Петровны, 1746).

І навіть у обережнішого в уживанні риторичних заходів Сумарокова:

Вам басня басню производит
И мысли здравые мрачит.
Сим ложь за ложью происходит,
Святая истина молчит.
             (Ода Екатерине II на день её восшествия на престол,
             1772 г.)» (Шевельов Ю. В. Традиція і новаторство в
             лексиці і стилістиці І. П. Котляревського. — С. 161).

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 276

Однак тепер Еней, навчений досвідом, уже не звертається марно до громади, а усамітнюється на березі та, знеможений, укладається спати просто на піску. Побачивши віщий сон і почувши в ньому заспокійливу настанову «діда очеретяного», «Тибра старого»:

Війни кривавой не страшися,
А на олимпських положися,
Вони все злеє оддалять.
<...>
Тут будеть град над городами.
Поставлено так між богами... [V, 6, 8], —

Еней «схопився / І духом моторнійший став; / Водою тибрською умився, / Богам молитви прочитав» [V, 9]. Не громада допомагає Енеєві, а воля богів, яка провадить його по житті, підтримує у всіляких злигоднях, спрямовує до визначеної мети і слугує гарантом її осягнення. Громада, зрештою, тільки засіб у божеських руках. Та й Еней не є самостійним суб'єктом міфологічно-історичного дійства, чи, точніше, псевдодійства (бо його травестовано на бурлескний лад). Хоч у війні з латинянами та рутульцями Еней загартувався і вже «думав, мислив» самостійно [VI, 31], все-таки у вирішальні моменти йому сприяє воля богів, метафізичне втручання трансцендентного світу, завдяки чому герой дістає реальну спомогу й підказки, що робити, куди податися тощо.

Над усією травестією Котляревського загалом тяжіє міфологічне переконання, що людською долею керують найвищі метафізичні сили. Це визнають персонажі (людські особи), готові урешті-решт покоритися божеській волі. Коли загинув Паллант, Еней, плачучи і жаліючи за ним («бо був до бою майстер»), змирився з його загибеллю, допущеною, як гадав, з волі богів: «Угодно, бачу, так богам!» [VI, 77]. Неспроможність людини змінити небажаний хід подій передано відповідним народним прислів'ям: Амата, бачачи,

Що Турн-князьок не буде зять;
Кляла Лавинії родини,
Кляла кумів, кляла хрестини,
Та що ж? — против ріжна не прать. [IV, 64]

Щоправда, смертні, якщо з ними трапляються нещастя, деколи не втримуються од того, щоб клясти тих «несмертних», на чиє заступництво вони сподівалися. Так, рутульський ватажок Турн, вірячи в поміч Юнони, самовпевнено заявляє Енеєві:

Олимпські нами управляють,
Вони на мене налягають,
Пред ними тілько я смирюсь. [VI, 164]

Проте коли «Йому Юнона ізмінила» й «Не та була в нім жвавость, сила», поет зауважує: «Без богів ж людська моч — пустяк» [VI, 165]. (Либонь, це не лише авторська риторична данина античному світоглядові.) Тож Турн, поранений Енеєвим списом, качаючись «од гіркой болі, / Клене олимпських єретик» [VI, 166]. І тут, як часто буває у бурлескно-травестійній «Енеїді» Котляревського, згідно з нормативністю жанру, у трагічну сцену вплітається бурлеск, щоправда, з присмаком гіркої іронії. Автор зауважує, що в той час, як Турн конав і кляв покровителів-зрадників, ті «В Олимпі ж могорич пили» [VI, 167], погодивши між собою умови перемоги Енея над Турном, що допускали загибель затятого рутульця.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 277

Іще приклад претензій до метафізичних доленосних сил: «Волсент утратив воїв пару, / Кленеть невидимую кару» [V, 100]. З докором звертається до античного язичницького пантеону згорьована Евріалова мати, у «галас і репетовання» [V, 115] якої закрадається розпачлива думка про світ як абсурд:

О боги! Як ви допустили,
Щоб і одинчика убили
І настромили на віху
Його козацькую головку;
Десь світ вертиться сей без толку,
Що тут дають і добрим тьху. [V, 113]

Та й «безсмертний» [VI, 159] Еней, коли троянки підпалили його флот,

Олимпських шпетив на всю губу,
Свою і неню лаяв любу,
Добувсь і в рот, і в ніс Зевес. [II, 51]

Енеєва лайка «олимпських» досить розлога: кожному з тих, на кого вона спрямована, — «проклятому стариганеві» Зевсу, уподібненому до «демона» «Панові добродію Нептунові» (іронічно), «Плутонові, поганцю» і «ненечці рідненькій» (Венері), що «десь тепер ґуля» або «спить уже п'яненька», — відведено по цілій строфі [II, 52-55] (як, до речі, і в Осипова [II, с 124-125]). Зрештою, Еней, як «кажуть люди, внук» Зевса [II, 52] (тобто «мажор» по-сучасному), може собі дозволити таку круту, панібратську лайку. Однак у травестії ніде немає відхилення од волі богів, навіть Енеєва лайка на їхню адресу зумовлена врешті-решт його прагненням виконати божественне призначення, а не задовольнити особисті бажання.

Водночас в «Енеїді» Котляревського віддзеркалено елементи не лише язичницького світобачення, а й християнського. Так, Евандр по-християнському заспокоює Енея: «Турбації не заживайте, / Бог милостив для грішних всіх» [V, 17]. А поранений Турн, просячи Енея одправити до батька його «труп дублений», апелює до християнської ідеї спасіння душі: «Ти будеш за сіє спасений» [VI, 168].

Певний час у травестії Котляревського з волею богів дисонує особистий інтерес Енея, його бажання насолоджуватися приватним життям, простими земними втіхами, еротичними та кулінарними. Таке жадання іде врозріз із місією заснувати Римську державу, покладеною на нього олімпськими богами:

От так Еней жив у Дидони,
Забув і в Рим щоб мандровать.
Тут не боявся і Юнони,
Пустився все бенькетовать;
Дидону мав він мов за жінку,
<...>
Еней в гостях прожив немало, —
Що з голови його пропало,
Куди його Зевес послав.
Він годів зо два там просидів <...> [І, 40,42].

Звідси попервах виникає колізія роздвоєння — герой опиняється між тим, що хочеться, і тим, що треба, тобто між бажаним і належним. У тому образі Енея, що його розбудовує Котляревський, приватний герой народної чарівної казки вступає у суперечність з епічним героєм Вергілієвого дійства. Верховний бог Зевс

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 278

суворо стежить за тим, щоб Еней дотримувався визначеного йому державотворчого (епічного) призначення, і насильно змушує його виконувати суджену йому місію. Задля цього, наприклад, посилає свого «гінця» Меркурія:

пару розлучи скажену,
Еней Дидону б забував.
Нехай лиш відтіль уплітає
І Рима строїти чухрає. [1, 46] ¹⁶

Однак веління Зевса викликає сум'яття в Енеєвій душі, бо суперечить його пристрасному потягу до Дидони: «Хоть він за нею і журився / І світом цілий день нудився, / Та ба! бач, треба покидать» [І, 51]. Еней покидає Дидону не тому, що проймається значенням своєї громадянської місії, державницьким обов'язком, нав'язаним йому з Олімпу, а тому, що усвідомлює необхідність покоритися волі богів і марність чинити їм опір. Ставши на якийсь час приватним персонажем, Еней, однак, волею Зевса перетворюється на культурного героя.

А вже в четвертій, п'ятій та шостій частинах приватні інтереси Енея і завойовницька, державобудівнича місія, покладена на нього богами, збігаються: Еней воює і за руку вподобаної Лависі, і водночас за вкорінення троянців на Латинській землі, за «нову Трою» [V, 49], за те, щоб стати господарем, чи то пак царем на захопленій території. Він здобувач і руки дівчини (царівни), і цілого царства, засновник нового царського роду і нової держави, прямою спадкоємицею якої стане Римська імперія. Так відбувається погодження і взамоприйнятне поєднання приватної та міфологічно-історичної сюжетних ліній, завдяки чому колізія роздвоєння знімається. Постава Енея як приватного героя народної побутово-героїчної чарівної казки, що намітилося було в першій частині і тривало в другій і третій частинах «Енеїди» Котляревського, змінюється у четвертій — шостій частинах, відповідно до сюжетно-фабульної канви Вергілієвої епопеї, на поставу культурного героя.

Римська античність знала два поняття, пов'язані з уявленнями про долю: фатум (fatum) і фортуна (fortuna). Обидва вони містили ідею напередвизначеності долі, але перше вказувало на її детермінованість незалежними від людської волі чинниками, а друге передбачало випадковість, непередбачуваність подій (фатум цілеспрямований, а фортуна сліпа). Фатум схиляє очікувати подій переважно злих, фортуна — і злих, і добрих. Котляревський артикулює в «Енеїді» обидва ці античні концепти, хоча саме слово «фатум» вживає тільки раз, і то як

¹⁶ Дворічне гостювання Енея у Дидони Котляревський подає як несподіванку для Зевса-Юпитера:

Колись Юпитер ненароком
З Олимпа глянув і на нас;
І кинув в Карфагену оком,
Аж там троянський мартопляс... [І, 43]

А тим часом любовне зближення Енея з Дидоною пророкував сам Юпитер, кажучи Венері:

Заїде до Дидони в гості
І буде там бенькетовать;
Полюбиться її він мосці
І буде бісики пускать. [І, 18]

З тексту травестії випливає, що боги самі поблажливо допустили флірт Енея з Дидоною, але він затримався у неї задовго.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 279

не іншомовне, адаптоване українською мовою, а як латинське (передане кириличними буквами) — у макаронічній мові Енея, зверненій до латинських послів: «Велять так фата, ут неус / Вам буде екс, Аматі зять» [VI, 85] (тобто: «Велить так фатум [або: Так призначено фатумом], що Еней / Вам буде цар, Аматі зять»). При цьому Еней покладається на волю верховного бога, покірно гадаючи, що від неї залежить його доля: «Чи Турнус буде, чи Енеус, / Укажеть глядіус, вель деус, / Латинським сцептро управлять» [VI, 85] (тобто: «Чи Турн буде, чи Еней / Латинським скіпетром управлять — / Укажеть меч, або [тобто] бог»).

В інших випадках в «Енеїді» Котляревського слова «фатум» не вжито — замість нього фігурує лексема «судьба», що в'яжеться із судовим вироком і виступає східнослов'янським відповідником латинського фатуму. Слово «судьба» вживається й у травестії Осипова — Котельницького (крім нього, російські травестатори послуговуються також словом «рок», звичним для російської мови, а також використовують слово «фортуна» та його російський відповідник — слово «жребий») ¹⁷. Так, у Котельницького Зевс «кисловато / Сказал Юноне»:

На земли
Твоею хитростью все бьется,
Реками кровь народов льется;
Прилично ль зло творить богам?
Коль так назначено судьбами,
Чтобы Энею быть меж нами, —
К чему ж дурить по пустякам? [VI, с. 196]

Це античне упокорення напередвизначеній «судьбі» завіршовано досить майстерно, з художньою виразністю, чому слугують чіткі, ледь чи не афористичні вислови та риторичні запитання, у гуманну патетику яких вкрапилася розмовна фраза («К чему ж дурить по пустякам?»). Котляревський зберігає це місце і наявний у ньому мотив покори судьбоносному присудові, але опрацьовує його простіше, приземленіше, передаючи аргумент верховного божества у дохідливому народному стилі, з побутовою образністю. Зевс «Юноні з гнівом так сказав»:

Уже ж вістимо всім богам:
Еней в Олимпі буде з нами
Живитись тими ж пирогами,
Які кажу пекти я вам. [VI, 159]

По ходу дії Котляревський не раз — то вустами персонажів, то від оповідача чи розповідача — нагадує про метафізичне призначення Енея, котре ніхто не в силі відмінити. Цар Латин виправдовується перед претендентом на руку його доньки рутульським «князем» Турном, кажучи, що чинить не по своїй волі, бо не є вільним суб'єктом земного дійства, а змушений підлягати вироку невблаганної судьби:

Послухай же, судьби єсть воля,
Щоб я дочки не оддавав
За земляка, а то зла доля
Насяде, хто злама устав. [VI, 121]

¹⁷ Про греко-римські та східнослов'янські поняття і слова на позначення долі див.: Нахлік Є. Доля — Los — Судьба: Шевченко і польські та російські романтики. — Львів, 2003. — С. 420-426, 429-430.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 280

Верховним вершителем божих і людських «судеб» виступає у травестії Зевс. Його мати, Цибелла, каже до нього:

Твої уста судьбам веліли,
Були щоб ідські брусся цілі,
Нетлінниї од рода в род. [V, 64]

Подібним чином підносить батька і Венера, звертаючись до нього:

Ти знаєш, для чого троянців
Злим грекам попустив побить;
Енея з пригорщею ланців
Велів судьбам не потопить;
<...>
Ти ж словом що опреділяєш,
Того вовік не одміняєш; [VI, 8].

Щоправда, наприкінці поеми, в останній сцені, у якій фігурує Зевс, прострумовують натяки на те, що цей верховний поганський бог аж ніяк не волюнтарист, а, ословлюючи «судьби» інших, діє з якоїсь незбагненної людям необхідності. Гнівно вгамовуючи Юнону, котра як тільки могла допомагала Турнові, Зевс, якому врешті увірвався терпець, нагадує їй невідворотний метафізичний присуд Енеєві — бути «в Олимпі» з богами:

Безсмертного ж хто ма убити?
Або хто може рану дать?
Про що ж мазку мирянську лити? [VI, 159] ¹⁸

Своїм фінальним втручанням Зевс забезпечує виконання якоїсь найвищої волі щодо Енея і троянців. Складається враження, що Зевс не самочинно вершить людські долі, а лише пильнує їх неминуче вивершення. Він — гарант світового ладу; воля й сила Зевса — запорука того, що світ не перетвориться на хаос унаслідок забаганок і волюнтаристичної дії окремих богів та людей. Антична міфологія будується на противазі ладу й безладу (космосу й хаосу). На противагу первісному хаосові світ упорядковується як космос, притім якісь сили, котрі самі не є учасниками (суб'єктами) світового дійства, установлюють наперед хід його подій, визначають долі окремих людей, а верховне божество пильнує за здійсненням їхнього присуду як неодмінної умови дотримання світового порядку. Такий розподіл є наче міфологічним прообразом майбутньої земної парламентсько-президентської республіки: парламент приймає закони, а президент виступає гарантом їх виконання. Тільки от хто «президент» — зрозуміло: Зевс, а хто «парламент» — неясно.

Домовившись про єднання і мирне співжиття троянського і латинського племен, Юпитер і Юнона

все на шальках розважали,
Ютурну в воду одіслали,
Щоб з братом Турном розлучить;
Бо книжка Зевсова з судьбами,
Несмертних писана руками,
Так мусила установить. [VI, 162] ¹⁹

¹⁸ Про що ж мазку мирянську лити? — Для чого проливати людську кров? Прийменник про вжито в діалектному значенні для.

¹⁹ «Мавка вод Ютурна», «сестриця Турну» [VI, 127], спільно з Юноною рятувала Турна.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 281

Чому мусила і з чиєї волі, яких «Несмертних руками» — автор не розтлумачує, вважаючи, очевидно, що це відтворення античної міфологеми долі як присуду, фатуму не потребує пояснення, та й, зрештою, не варте того, щоб за часів панування християнської релігії та поширення просвітницьких знань приділяти прискіпливу увагу фаталістичному світоглядові, бо ж християнство відкидає ідею фатуму, надаючи особі право вільного вибору й залишаючи за Богом-Творцем остаточне порядкування людськими долями. Ще далі од фаталізму, античного та народно-язичницького, відходило Просвітництво з його раціоналізмом. У Вергілія перед поєдинком Енея й Турна Юпітер вдається до зважування на терезах двох різних доль обох супротивників, щоб дізнатися, «кого бій цей погубить» [книга дванадцята, в. 725-727], — як влучно зауважив Володимир Топоров щодо цього завершального вузла «тексту судьби» в римській «Енеїді», Юпітер не всевідець за своєю природою, і дещо відкривається йому в ході відповідного досліду, дослідження, дізнання ²⁰. У Котляревського від цього вирішального зважування залишився надто загальний, а тому не зовсім зрозумілий інтертекстуальний рудимент: «І все на шальках розважали».

Хоча «судьба», відповідно до Вергілієвого сюжету, загалом прихильна до Енея та троянців і їх чекає щаслива доля, усе-таки не раз у поемі Котляревського таємнича «судьба» виявляє своє зловісне обличчя, характерне для римського фатуму, наприклад, загибель молодого Палланта поет пов'язує з невмолимою волею недовідомих «судеб»: «Ув'яв Паллант, судеб по волі, / Сердега в світі не наживсь!» [VI, 50]. Оскільки міфологема судьби вжита тут у множині (судьби), то ця авторська заувага викликає асоціації з грецькими богинями долі мойрами (римські парки). Водночас на неодноразовому вживанні в «Енеїді» Котляревського множинної форми судьби [V, 64; VI, 8, 50, 162], невластивої українській мові, позначився вплив «Енейды» Осипова — Котельницького, де така форма, звична для російської мови, трапляється не раз ²¹.

Чи не найвиразніше судьба як фаталістичне поняття (точнісінько в античному розумінні) фігурує у коментарі Котляревського до сцени, в якій Низ та Евріал, тікаючи до лісу, «спасались бідні» од Волсента, що несподівано вигулькнув «З полком латинської дружини»:

Так пара горличок невинних
Летять спастись в лісах обширних
Од злого кібчика когтей.
Но зло, назначене судьбою,
Слідитиме скрізь за тобою,
Не утечеш за сто морей. [V, 96, 97]

Рідше вживається в «Енеїді» Котляревського античне поняття «фортуни». Якщо ставлення до «судьби» трепетне, шанобливо-тривожне, то до «фортуни» — фамільярне. Сліпий і непостійний доленосний випадок кращого ставлення у персонажів травестії не заслуговує. Еней хвальковито заявляє аркадському цареві Евандрові:

²⁰ Топоров В. Н. Эней — человек судьбы. — С. 128, 139.

²¹ Наприклад: «Когда б счастливыми судьбами / <...> / На самом деле то сбылось!» [II, с. 27); «Угодно было так судьбам» [VI, с. 9], «О сын Анхизов, что судьбами / На диво послан все живым» [VI, с. 79].

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 282

Фортуна не в його кишені;
Турн побува у мене в жмені;
Дай поміч! — я з ним потягнусь. [V, 16]

Про Азилласа (одного з тих, хто завербувався до Енея воювати проти Турна) «сідая муза», пліткарка, «бормоче» авторові:

Се родич нашій паламарці, —
Недавно з кошельком ходив;
Но, бач, безокая фортуна
Зробила паном із чупруна ²².
Таких немало бачим див! [VI, 25]

З українського фольклору Котляревський узяв народне протиставлення доброї (щасливої) та злої (гіркої) долі. Українське народне поняття і слово «доля» за семантикою посідає проміжне місце між поняттям «судьба», своєю суттю — фаталістичним, і поняттям «фортуна», що є радше «лотерейним» (недарма ж у вуста Енея вкладено вислів про «фортуну в кишені»). Якщо судьба — це те, що людині (при)суджено (беззаперечний вияв чужої волі), а фортуна — сліпий жереб, який їй випав (навмисність чужої волі відсутня), то доля — це те, чим людину наділено (м'якший вияв чужої волі) ²³. Черговим виявом двотекстовості української травестії стало те, що в ній уперемішку вжито основні латинські та українські поняття, пов'язані з дискурсом долі (а якщо взяти до уваги й русизм «судьби», то можна говорити й про тритекстовість). Слово «фортуна», запозичене з латини, напряму співвідносить текст травестії з латинським першотекстом, українська «судьба» не лише містить наявний у цьому слові багатовіковий східнослов'янський світоглядний досвід, а й зберігає смислові значення римської міфологеми фатуму, а українська лексема «доля», подана у звичному для української мови народному фразеологічному вжитку, вносить у переробку елементи суто національної ментальності та фразеології у роздумах про метафізичну залежність людського життя.

Слово «доля» трапляється в «Енеїді» Котляревського навіть частіше, ніж слово «судьба» (відповідно 12 і 10 разів). Дидона кляне «сучих синів» троянців: «Щоб доброї не знали долі» [І, 57]. Батько Анхиз переказує «милому дитятку» Енеєві слова богів:

Щоб ти нітрохи не журивсь,
Пошлють тобі щасливу долю,
Щоб учинив ти божу волю
І швидче в Рим переселивсь. [II, 64]

Так стисло Котляревський передає пророцтво Анхиза, яке в Осипова займає дві строфи. Суть пророцтва в обох травестаторів та сама, тільки осиповські слова «рок», «фортуна» Котляревський «перелицьовує» на українську «долю» (при цьому в український текст автоматично закрадається явна ремінісценція з російського: «чинить» — «учинив»):

Не будет более рок слезный
Тебя тузить вперед никак.

²² «Чупрун — простой мужик» (прим. Котляревського) (Котляревський І. П. Повне зібрання творів. — К., 1969. — С. 389).

²³ Про українські народні уявлення про долю див.: Нахлік Є. Доля — Los — Судьба: Шевченко і польські та російські романтики. — С. 456-459.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 283

Юпитер <...>
Меня сюда к тебе послал,
Нарочно давши повеленье,
Чтоб оному ты исполненье
Чинить скорее поспешал.

Имей надежду несумненно,
Что кончились твои беды;
<...>
Ступай теперь на римски реки
И ново царство созидай.
Фортуна гнать тебя устала;
Счастлива жизнь твоя настала <...> [II, с. 132-133].

Щоправда, вислів «Фортуна гнать тебя устала» аж ніяк не пасує до сліпої, випадкової «фортуни», яка за своєю природою не чинить навмисної дії. Переслідувати можуть «судьба», «рок», «фатум» — поняття і слова одного ряду, наділені інтенцією злого умислу. Тут в Осипова неточне слововживання. Точнішим є вислів «Фортуна — баба своенравна» [II, с. 130], яким підкреслюється її примхливий (а не цілеспрямований) характер.

У язичницькому храмі Сивилла, «Ясного Феба попадя» [III, 15], передає такий його «приказ» Енеєві:

«Така богів Олимпських рада,
<...>
Іще ти вип'єш добру повну,
По всіх усюдах будеш ти;
І долю гірку, невгомонну
Готовсь свою не раз клясти.
<...>
Но послі будеш жить по-панськи <...>» [III, 20-21].

Ці рядки є своєрідним переспівом з Осипова:

Судьба богов неисследима
Сокрыта в участи твоей!
<...>
И прежде сам приготовляйся
Отведать кучу горьких бед.
<...>

Но несмотря на злу судьбину,
Держащую над вами меч,
Вы всю свою тоску-кручину
Свалите будто гору с плеч;
<...>
Начнете припевая жить. [III, с. 18-20]

Перелицьовуючи Осипова, Котляревський замінює його суворі вислови «судьба богов» (тобто присуд богів), «зла судьбина» м'якшими українськими: «богів Олимпських рада» (тобто рішення), «доля гірка, невгомонна», та й навіть «приказ од Феба» [III, 20] — це все-таки не присуд (хоча слово «приказ» ужито тут у значенні повідомлення про колективне рішення олімпських богів й воно в цьому випадку семантично близьке до присуду, проте звучить м'якше).

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 284

Далі по ходу дії «піп» у ролі язичницького жреця, розглянувши «кендюх» (шлунок) забитого вола,

Енею послі божу волю
І всім троянцям добру долю,
Мов по звіздам, все віщовав. [III, 36]

В Осипова «жрец»
разбирая требушину,
Троянцам счастливу судьбину
С Енеем князем им сулил. [III, с. 41]

Нарікаючи на свої поневіряння по світі, Еней звертається до аркадського царя Евандра з проханням по допомогу:

Тепер тебе я суплікую [прошу. — Є. Н.]
Мою уважить долю злую
І постояти за троян. [V, 14]

Утративши єдиного «Свого синочка Евруся» [V, 110], мати з розпуки «диким голосом завила» [V, 111]:

Тепер до кого прихилюся,
Хто злую долю облегчить?
Куди в біді я притулюся? [V, 112]

В іншому епізоді рутульські воїни Лігар з Лукуллом напирали на тарадайці

Енея кіньми потоптать.
Но тут їх доля зла наспіла,
І душі сих братів із тіла
Пішли к Плутону погулять. [VI, 57]

Найцікавішими в «Енеїді» Котляревського є ті ліричні висловлювання на тему долі, в яких український поет виказує власні роздуми, підказані йому самим життям, особистими спостереженнями. Щодо цього вже можна вести мову про авторський дискурс долі. Котляревський зберігає ідею залежності людської долі од недовідомої та примхливої потойбічної сили («судьби» чи «долі»), од Божого порядкування світом, але говорить про це узагальнено й ненав'язливо. Показовим є такий епізод. Коли троянці відпливали з Сицилії, Еней помітив, що його «слуга найвірнійший» «поромщик» Тарас так «нахлистався / Горілочки, коли прощавсь», що, «сидя на кормі, хитався». Аби він не випав, Еней велів його забрати, щоб проспався у безпечному місці. Та не встигли, бо п'яний «поромщик», «розхитавшись, бризнув в воду» й потонув [II, 74]. У Вергілія стерничий Палінур просто від утоми заснув уночі й випав у море. В Осипова цей епізод описано майже так само, як у Котляревського (замість «поромщика» Тараса фігурує безіменний п'яний «кормчий», який на прощання «слишком через край хватил» [II, 137-138]). Але український травестатор додає од себе фаталістичний коментар згідно з уявленнями народної міфології, якого немає ні у Вергілія, ні в Осипова, — про те, що нещасному час перебування на землі був одлічений наперед:

Но видно, що пану Тарасу
Написано так на роду,
Щоб тілько до сього він часу
Терпів на світі сім біду. [II, 75]

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 285

Так Котляревський, продовжуючи загальну тенденцію античного епосу й долучаючи до неї українську народну, творить власний дискурс долі.

В Осипова перед Хароновим перевозом через Ахерон Еней зустрів тінь того-таки «кормщика» Палінура (цього разу його вже названо на ім'я). Тепер Палінур просить перевезти його в човні, потай Харона, на той світ, інакше, як не похований по смерті, він сто років блукатиме у смутку на березі підземної річки, очікуючи остаточного вирішення своєї посмертної долі. Еней уже було погоджується крадькома перевезти свого друга, проте Сивілла грізно осмикує троянського ватажка:

«Скажи: с твоей ли рожей смертной
Устав богов переменять
И рок одним лишь им известной
По-своему перекривлять?
Твое ли человечье дело
Мешаться в их разряды смело?» [III, с. 68]

Котляревський опускає цю філософську тираду Сивилли з античним образом фатуму, присудом богів (а також її пророцтво Палінурові про те, що врешті його поховають у гробниці на сицилійському березі, після чого Харон перевезе його «в Ад» [III, с 69]) і подає натомість м'якший український образ «злої долі», на яку звично нарікати, й далі обмежується лише стислим описом Сивиллиного втручання у зворушливу зустріч Енея з Палінуром (раніше Котляревський назвав безіменного «кормчего» Осипова Тарасом, а тепер услід за Осиповим зберігає його латинське наймення):

Тут Палінур пред ним заплакав,
Про долю злу свою балакав,
Що через річку не везуть;
Но баба зараз розлучила,
Енею в батька загвоздила,
Щоб довго не базікав тут. [III, 59]

З приводу того, що троянці, нічого не відаючи про підступи Юнони й Тезифони, «збирались їхать за зайцями, / Князька свого повеселить» [IV, 73], автор з іронією та гіркотою зауважує:

Хто божії судьби пізнав?
Хто де не дума — там ночує,
Хотів де бігти — там гальмує.
Так грішними судьба вертить! [IV, 74]

Хоча тут Котляревський розгорнув скупе риторичне запитання Осипова: «Но убежишь ли от прорухи / И пакости Судьбины злой?» [IV, с. 72], — однак висловив подібну думку прочутіше і м'якше (у нього судьба не зла, і вона людьми «вертить», тобто грається, а не робить їм пакості, не прирікає на фатальні нещастя).

Осиповський «устав богов» (див. повищу цитату) перетворився у Котляревського на «судьби устав»:

Біда не по дерев'ях ходить,
І хто ж її не скуштовав?
Біда біду, говорять, родить,
Біда для нас — судьби устав! [V, 1]

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 286

Удаючись до ліричного відступу-роздуму на тему долі, Котляревський поєднує у риторичному запитанні два поняття — українське («доля») і латинське («фортуна») (у Котельницького цього відступу немає):

Скажіть! тогді чи дуже спиться,
Як доля против нас яриться
І як для нас фортуна зла? [V, 3]

Співчуваючи «аркадським жвавим парубкам», мобілізованим у «ратники», а тому змушеним покинути своїх жінок, наречених, дівчат, сестер, автор зазначає:

Тогді найбільш нам допікає,
Коли зла доля однімає,
Що нам всього миліше єсть. [V, 39]

До дискурсу долі в «Енеїді» Котляревського належать не лише ті топоси, де фігурують слова «судьба», «доля», «фортуна», а й інші місця — пророцтва, ворожба, прокльони (спроби словесно-магічного впливу на чужу долю), відповідні прислів'я, авторські ліричні роздуми. Так, на невтішне пророцтво Сивилли Еней відреагував народним прислів'ям і примирливо-розважливим міркуванням:

Та вже що буде, те і буде,
А буде те, що Бог нам дасть;
Не ангели — такії ж люде,
Колись нам треба всім пропасть. [Ill, 23]

Прислів'я «Що буде, то буде, а буде те, що Бог дасть» по-філософському виголосив Богдан Хмельницький, розпочинаючи козацьку революцію ²⁴. Може, завдяки цьому воно стало крилатою фразою. Його використовував Тарас Шевченко ²⁵. У формулі цієї паремії закладена, сказати б, психологія фортунного мислення. Прислів'я окреслює й азартну гру з долею, і покору Божій волі, що було характерне для козацької ментальності. Так словами Енея, що виявляють мужню незворушність і викличну непоступливість перед лицем невідомих перипетій власної долі, а також резиґнацію з можливих, навіть небажаних наслідків гри з долею, Котляревський одцзеркалював козацький етос, що певною мірою ліг в основу українських народних уявлень про долю.

За свідченням мемуариста Степана Стебліна-Камінського про Котляревського, «Он был добрый христианин и набожен без ханжества; строго выполнял постановления Церкви, соблюдал посты, часто посещал богослужение» ²⁶. Переконаний і розважливий, але не фанатичний християнин, Котляревський водночас був трохи язичник, як це притаманно українцеві, вихованому на фольклорі та народному світосприйманні, де збереглися залишки давнього міфологічного світобачення. Поганські гадки про незбагненну долю, розкидані по його «Енеїді», не лише риторично трансформуються з античної міфології, що склала світоглядно-

²⁴ «Это было главное правило философии Хмельницкого и девиз восстания его против Польши» (Кулиш П. Михайло Чарнышенко, или Малороссия восемьдесят лет назад. — К., 1843. — Часть первая. — С. 86). У тому самому дусі Хмельницький відповів на погрозу польському коронному гетьманові Міколаю Потоцькому (Яковенко Н. М. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. — К., 1997. — С. 182).

²⁵ Див.: Нахлік Є. Міфологема долі у Шевченковій творчості // Нахлік Є. «І мертвим, і живим, і ненарожденним», і самому собі: Шевченкове ословлення минулого, сучасного й майбутнього та власної екзитенції. — Львів, 2014. — С. 262-282.

²⁶ Стеблин-Камишшй С. Биографический очерк жизни Ивана Петровича Котляревского. — С. 29.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 287

художню основу Вергілієвого сюжету, а й випливають почасти з українських народних уявлень. Наш травестатор не заперечує напередвизначеності людського життя, його залежності од метафізичних сил, але скептично ставиться до спроб людей пізнати і передбачити своє майбутнє. З приводу того, що Низ «Раменту / Головку буйную одтяв. / Не дав зробить і тестаменту», автор іронічно зауважив:

Сей на руках знав ворожити,
Кому знав скілько віку жити,
Та не собі він був пророк.
Другим ми часто пророкуєм,
Як знахурі, чуже толкуем,
Собі ж шукаєм циганок. [V, 87]

Порівняймо стислу авторську заувагу до цього епізоду у Вергілія: «Сам він був цар і віщун, <...>; / Та віщуванням загину від себе не міг відвернути» [книга дев'ята, в. 327-328]. Котляревський мовить про те, що ворожбит не міг передбачити свій вік, а Вергілій наголошує на тому, що віщун не спроможний був відвернути свою загибель. У Котельницького інакший акцент: позаяк у християнській свідомості чаклунство пов'язувалося з диявольською силою, то, за логікою цього травестатора, Низ (дарма що язичник!), убивши чарівника, не побоявся чортів:

Рамнет хоть был мужик мудреный,
Колдун и лоб имел ученый,
Отгадывал всем участь дней;
Но Низ — детина не разборчив,
Он, колдуна в погибель скорчив,
Не побоялся и чертей. [V, с. 117]

Знаменнями, що на підсвідомому рівні сигналізують про майбутнє, можуть бути слова, що вириваються у людей мимоволі чи свідомо, але з якогось іншого приводу. Приклад такого словесного знамення подибуємо в поемі Котляревського. «Ютурна-мавка», проникнувши під виглядом Камерта (Волсентового сина) в рутульський стрій, підбурювала вояків не віддавати свого ватажка на двобій з Енеєм, бо «Стид всім стоять, згорнувши руки, / Як згине Турн, терпіти муки, / Дать шиї в кандали ковать» [VI, 129]. Під впливом її підмовлянь рутульці вирішили зірвати перемир'я з троянцями і самим кинутися у бій:

Все військо сумно мурмотало,
Сперва тихенько, послі в глас
Гукнули разом: «Все пропало!»
Щоб розмир перервать в той час. [VI, 130]

Що мали на увазі рутульські вояки, вигукнувши «Все пропало!»? Пропали їхні сподівання на Турна? Пропало перемир'я («розмир»), що його вони самі заповзялися зірвати? Такого вигуку немає у зображенні цього епізоду ні у Вергілія, ні в Котельницького, але в римського поета є пояснення, здатне кинути світло на те, чому вжив такий вигук український поет: «Ті, що кінця сподівались війні і вбачали у тому / Свій порятунок, вже рвуться до бою, і прагнуть умову / Ту скасувати, і Турна недолі усі співчувають» [книга дванадцята, в. 242-244]. Звідси видно, що пропало сподівання рутульців і латинців на те, що з перемир'ям настане кінець війні, вони залишаться живими і стануть переможцями, бо Турн здолає Енея. У контексті ж дальших подій вигук рутульців «Все пропало!» в українській «Енеїді» сприймається як такий, що

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 288

суґестіює їхню поразку і є підсвідомим передчуттям її. Хоча насправді «все пропало» лише для Турна, тоді як для рутульців і латинців програна війна завершилася, за домовленістю між Зевсом і Юноною, прийнятним компромісом.

«Енеїда» пересипана філософськими рефлексіями, повчальними сентенціями, влучними психологічними коментарями Котляревського, що виявляють його спостережницький хист, досвід і житейську мудрість. У таких пасажах поет враховує чужі міркування (уснословесні та літературні) й робить власні висновки. Психологічні зауваги стосуються до людської природи як такої:

Чим більш журитися — все гірше,
Заплутаєшся в лісі більше,
Покинь лиш горе і заплюй. [II, 62];

Злость, кажуть, сатані сестриця.
Хоть, може, се і небилиця,
А я скажу, що, може, й так. [V, 56]

Завіршовано сумні спостереження поета над незбагненною невідповідністю між мораллю і щастям у земному житті: «Буває щастя скрізь поганцям, / А добрий мусить пропадать» [V, 6]. Автор звертає увагу на звичну улесливу — з корисливим наміром — поведінку дружин, коханок:

А що ж, не так тепер буває
Проміж жінками і у нас?
Коли чого просити має,
То добрий одгадає час
І к чоловіку пригніздиться,
Прищулиться, приголубиться,
Цілує, гладить, лескотить,
І всі сустави розшрубує,
І мізком так завередує,
Що сей для жінки все творить. [V, 29]

Розкривається також типова поведінка закоханих дівчат:

На хитрости дівчата здатні,
Коли їх серце защемить;
І в ремеслі сім так понятні,
Сам біс їх не перемудрить. [VI, 140]

У травестії відбився і воєнний досвід Котляревського:

В війні з врагами не плошай;
Хоть утіка — не все женися;
Хоть мов і трусить — стережися;
Скиксуєш раз — тогді прощай! [V, 70] ²⁷

Еней, прощаючись з убитим Паллантом, сумно рефлектує:

«О жизнь! бурливе море,
Хто цілий на тобі оставсь». [VI, 81]

Серед сміхотворчої стихії твору виділяється елегійний за тональністю ліричний відступ про сон — цей авторський роздум позбавлений бурлеску й комізму (але, на жаль, не деяких русизмів, як-от «ослабівших», «влюблених», «к добру»):

²⁷ Скиксувати — схибити.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 289

О сон! З тобою забуваєм
Все горе і свою напасть;
Чрез тебе сили набираєм,
Без тебе ж мусили б пропасть.
Ти ослабівших укріпляєш,
В тюрмі невинних утішаєш,
Злодіїв снищами страшиш;
Влюблених ти докупи зводиш,
Злі замисли к добру приводиш,
Пропав — од кого ти біжиш. [V, 4]

За Вергілієвим сюжетом, Еней, утікач з рідної землі, яку захопили чужоземні загарбники, насамкінець сам стає завойовником-переможцем. Дотримуючись цього сюжету, російський та український травестатори надають йому різного інтонаційного супроводу. Показово, що сміхогенна травестія Котляревського закінчується не на веселій, комедійній ноті, а застережливим імперативом жити по совісті:

Живе хто в світі необачно,
Тому нігде не буде смачно,
А більш, коли і совість жметь. [VI, 171]

Так завдяки оригінальній авторській сентенції бурлескно-травестійна поема Котляревського перетворюється, згідно з просвітницькою естетикою, на морально-повчальну притчу. Котельницький до цього не підноситься — його травестія, як уже сказано, завершується одруженням Енея з Лавинією, примиренням троянців з латинцями й рутульцями та їхнім спільним карнавальним бенкетом, поданим у бурлескному комічно-гедоністичному насвітленні, а врешті, жартівливим зверненням до Музи й читачів, чим наголошується на розважально-комедійному характері російської перелицьованої «Енеїди». Котляревський же спромагається на завершальний морально-дидактичний акорд, що фінальним апофеозом виповнює довгий ряд серйозних акцентів у його поемі. Почавши свій бурлескно-травестійний життєпис Енея на потішно-гумористичній пародійній ноті, наш поет завершив його на героїчній і трагічно-застережливій.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 290

Мовні засоби сміхової культури.
Роль «Енеїди» у становленні нової української
літературної мови

Художня майстерність Івана Котляревського в «Енеїді» особливо виявилася в доборі мовних засобів сміхової культури. Гумор української «Енеїди» зумовлений не лише жанром бурлескно-травестійної поеми (виклад високої, героїчної теми низьким стилем), а й, за спостереженням Павла Плюща, авторською маскою оповідача — «дяка-пиворіза», якому притаманний виклад із фамільярним тоном і панібратським ставленням до читачів ¹. Комізм образів і ситуацій у поемі Котляревського потужно підсилюється мовним комізмом (уживанням зниженої лексики, вульгаризмів, жартівливих виразів, нагромадженням синонімів), ба більше — «спостерігається гармонійне злиття комізму образів і ситуацій з комізмом чисто мовним» ². Для мови «Енеїди», відповідно до бурлескного стилю, характерним є загальне зниження лексики, фразеології та стилістики. Як стилістичний засіб використовується шаржова гіперболізація подій, інтенсивності дії з іронічним забарвленням слів.

У поемі Котляревського знову виникає міжмовна опозиція, котра виявилася у травестії Лаллі (там була «опозиція між класичною латиною та простою мовою» — італійською ³) і котра зникла в наступних травестіях, зосібна Блюмауера та Осипова — Котельницького, написаних новочасними літературними мовами — відповідно німецькою та російською. У Котляревського це опозиція між класичною латиною та російською літературною мовою, з одного боку, й українською народною, не наділеною статусом літературної, — з другого. Вже саме використання некодифікованої народно-розмовної та почасти фольклорної мови, до того ж часто з простолюдними словами (зокрема власними іменами) та виразами, навіть подекуди з елементами суржику, ставало опозиційним до звичного послуговування літературними мовами серед освічених кіл і створювало комічний ефект.

Згідно зі спеціальним дослідженням Павла Плюща, серед мовних засобів гумору в поемі Котляревського вирішальну роль відіграють лексика і фразеологія. Лексичний склад української «Енеїди» Котляревського багатий і розмаїтий: у ній налічують майже сім тисяч слів, що позначають предмети українського побуту, зокрема одягу (вбрання, взуття, головні убори дівчини, заміжньої жінки та чоловіка), тканин, умеблювання, начиння, продуктів харчування (страви та напої), будівель та приміщень, сільськогосподарських знарядь; зброю, музичні інструменти, грошові одиниці; природні явища, рельєфи; людей за різними ознаками

¹ Плющ П. П. Мовні засоби гумору в «Енеїді» І. Котляревського. — СІ 7-18.

² Плющ П. П. Історія української літературної мови. — С. 264.

³ Піккіо Р. Від Лаллі до Котляревського: про еволюцію одної поетичної формули // Українське барокко. — С. 181.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 291

(зокрема ремесел, спорідненості і свояцтва), рослин і тварин (диких і свійських); народні обряди та звичаї, танці, ігри, гуляння, вірування, людські хвороби, вияви психо-чуттєвої сфери, різні дії, стани, якості, ознаки; суспільно-політичні, військові та інші абстрактні поняття, серед яких чимало запозичених слів, на той час уже пристосованих до стихії української мови. Кількісно значною є безеквівалентна українська лексика, що позначає етнічні реалії, котрі не мають однослівних відповідників в інших мовах. Добір слів та виразів детермінований бурлескно-травестійним жанром, тому помітне місце займає знижена лексика, зокрема маркована (регіоналізми, варваризми, вульгаризми, згрубілі слова).

Комічного ефекту поет осягає маніпуляціями зі словництвом із різних тематичних сфер (етнографічного українського побуту, соціальних відносин та урядової ієрархії, військового побуту — запорозького, гетьманського, сучасного авторові армійського, та ін.). Наприклад, викликати усмішку здатне навмисне «згущення» лексики зі сфери назв різних страв і напоїв [повище цитовані строфи: І, 27, 28]. З часом потішне враження од такого переліку ще більше посилювалося, у міру того як ті наїдки й питва ставали рідкісними й екзотичними.

За мовним походженням багата й строката лексика «Енеїди» Котляревського поділяється на слова української мови (основний масив), русизми, церковнослов'янізми, латинізми (пов'язані, зрозуміло, з античною міфологією та історією), полонізми, германізми, галліцизми. Власне українська лексика складається з розмовно-побутової, народнопісенної та елементів панського слововжитку (як ось «дульєти» [III, 93], «фуркальце» [IV, 44]), архаїзмів та провінціалізмів ⁴. Народну мову використано однобічно — з настановою на гумор (з елементами іронії та сатири), а тому з неї взято головно те, що пов'язане з жартом, дотепом, насміхом, іронією ⁵.

Водночас лексичне багатство української травестії обертається в ній іншим боком — відходом од чистоти народної мови.

Церковнослов'янізмів, за підрахунками Юрія Шевельова, у першій і другій частинах української «Енеїди» «особливо мало», дещо більше їх у третій, присвяченій описові пекла, а тому позначеній ремінісценціями з церковної та апокрифічної літератури; зате «досить різко зростає» їх кількість у четвертій, п'ятій та шостій частинах. При цьому церковнослов'янізми в поемі різного походження: церковного, тобто безпосередньо від церковнослов'янської мови; канцелярського; з живої мови; від староукраїнської книжної мови та літератури російського класицизму ⁶. Як відомо, церковнослов'янізми почасти входять у лексику нової української літературної мови як її органічний складник, а почасти — і то здебільшого — їх використовують зі стилістичною метою. А як в «Енеїді» Котляревського? За спостереженням Ю. Шевельова, церковнослов'янізми в «Енеїді» переважно не виконують певної стилістичної функції, доказом чого є те, що не раз форми церковнослов'янські й українські «вживаються як абсолютно рівноцінні стилістично»: «Тут будеть град над городами» [V, 8]; «Тобі латинці вороги; / <...> / Латинці і мені враги» [V, 14] ⁷. А раз так, то, за висновком Ю. Шевельова, вико-

⁴ Див.: Плющ П. П. Мовні засоби гумору в «Енеїді» І. Котляревського. — С. 19-22.

⁵ Плющ П. П. Історія української літературної мови. — С. 264.

⁶ Шевельов Ю. В. Традиція і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського // Учені записки / Харків. держун-т ім. О. М. Горького. — № 20. — Збірник праць Кафедри мовознавства. — № 1. — X., 1940. — С. 151.

⁷ Шевельов Ю. В. Із спостережень над мовою сучасної поезії. Про мову поезій П. Г. Тичини // Там само. — С. 70-71.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 292

ристання церковнослов'янізмів, крім «кількох органічно засвоєних мовою» певних місцевостей (врем'я [IV, 84], нужда [V, 83], совіт [IV, 38], у кількох випадках враг у сенсі диявола [І, 14, 57, 62; II, 56, 58; IV, 6, 130]), «слід визнати просто даниною старовині», вони в «Енеїді» «частіше засмічували мову, ніж збагачували її», тому Котляревському належить хіба та заслуга, що «він не занедбав слов'янізми остаточно» ⁸. Повторивши своїми словами (дещо м'якше) ці думки Ю. Шевельова, Павло Плющ лише уточнив, що в «Енеїді» вже намічається диференціація вживання церковнослов'янізмів у жартівливо-іронічному («Жерці найбільше тут трудились, / Ізконебє [споконвіку був. — Є. Н.] хаптурний рід» [VI, 91]) або у високому, піднесеному плані («Позволь тіла убитой рати, / Як водиться, землі предати» [VI, 83]) ⁹.

Павло Плющ також запропонував розрізняти в поемі Котляревського, з одного боку, вживання поодиноких церковнослов'янізмів як явище семантично і стилістично переважно нейтральне, а з погляду перспективи і збагачення української літературної мови — позитивне, а з другого боку — «негативне ставлення» автора до церковнослов'янської (слов'яноукраїнської) та й навіть книжної (простої) мов як мертвих ¹⁰. Однак щодо другого положення — про негативне ставлення до штучних мов, — то наведені приклади й аргументи дослідника непереконливі. Про цитування покаянної псальми «О, горе мні, грішнику сущу...», яка належить Дмитрові Тупталу, я вже говорив повище. Викликає заперечення і трактування «надгробного слова» якогось чи то аркадського, чи то троянського «филозопа» над домовиною Палланта як нібито також «їдкої сатири на стиль "рацій", культивованих в старій школі <...> з їх мертвою книжною мовою» ¹¹. Це «надгробне слово» треба розглядати не ізольовано, а в контексті зображення усього поховального обряду, яке автор подає у стилі бурлескно-травестованого пародійного осмішування, відповідно до народно-язичницького подолання смерті сміхом. Так, вислів: «Троянські плакси тут ридали, /Як на завійницю кричали» [VI, 77] — містить комічний натяк на традиційних плакальниць, що брали участь в українському народному обряді похорон. Далі в такому ж тоні змальовано поховальну сцену за участі священнослужителя (у чернетковому автографі замість евфемічного «якийсь їх филозоп» було прямо зазначено: «соборний протопоп» ¹²):

Тогді якийсь їх филозоп
Хотів сказать надгробне слово,
Та збився і почухав лоб;
Сказав: «Се мертвий і не дишеть,
Не видить, то єсть, і не слишить,
Єй, єй! уви! он мертв, амінь!»
Народ від річі умилився,
І гірко-гірко прослезився,
І мурмотав: «Паноче, згинь». [VI, 79]

⁸ Шевельов Ю. В. Традиція і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського. — С. 151-152.

⁹ Плющ П. П. Мовні засоби гумору в «Енеїді» І. Котляревського. — С. 22. У цій монографії, як і в іншій («Історія української літературної мови»), П. Плющ запозичив і розвинув чимало ідей з мовознавчої розвідки Ю. Шевельова про Котляревського (а почасти і з його розвідки про Тичину, в якій здійснено екскурс до мови Котляревського), проте в силу тодішніх цензурних вимог покликатися на автора-емігранта не міг.

¹⁰ Плющ П. П. Історія української літературної мови. — С. 263, 269, 271.

¹¹ Там само. — С. 269.

¹² Котляревський І. П. Повне зібрання творів. — К., 1969. — С. 434.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 293

«Надгробне слово» «панотця» стилізовано слов'яноукраїнською мовою тому, що це відповідало життєвій правді: тодішні священики правили церковні обряди саме цією мовою, а не народною. Тому нема підстав убачати в цій комічній стилізації авторську насмішку над церковнослов'янщиною. Радше це насмішка над змістовою недоладністю риторичної речі промовця, який «збився». Доречно нагадати, що Котляревський пародіював в «Енеїді» й народні пісні, але це не означає, що він негативно ставився до фольклору та народної мови. У бурлескно-травестійній стихії поеми осмішувальному (але не сатиричному) пародіюванню підлягає як схоластичний слов'яноукраїнський, так і народнопісенний текст.

Ще один приклад, що його навів П. Плющ, — прощальне слово Енея над покійним Паллантом — більше скидається на наслідування не старокнижних «рацій» із церковнослов'янізмами, а високого стилю російського класицизму, і то таки наслідування, а не пародіювання:

«О жизнь! бурливе море,
Хто цілий на тобі оставсь.
Прости, приятелю любезний,
Оддячу я за вид сей слезний,
І Турн получить з баришком». [VI, 81]

Те саме можна сказати і про повищий ліричний відступ про сон [V, 4]. Тож скільки-небудь помітного негативного ставлення Котляревського до слов'яноукраїнської та книжної української мов в «Енеїді» не спостерігається.

Інших крайнощів дотримувався Юрій Шевельов, гадаючи, що раз Котляревський в «Енеїді» «запроваджував слов'янізми не з певною стилістичною метою, а як паралельні варіанти українських висловів», то «він ще не цілком збагнув відмінність живої мови від церковнослов'янської» ¹³. Однак можна думати, що Котляревський, який у семінарії вивчав церковнослов'янську мову, таки добре розумів відмінність між нею (а точніше, слов'яноукраїнською) та українською народною мовою. Інша річ, що він іще не мав певних уявлень про те, як формувати українську літературну мову, й робив це творчо і спонтанно.

Русизми ж належать здебільшого до зниженої лексики, внаслідок запозичення слів і зворотів із російських ірої-комічних поем (як ось негодяй, парнище, плут, обманщик, урод, дуралей; «По саме нільзя нахлистався» [II, 74]), хоча деколи русизми позначені й впливом високого стилю російського класицизму та сентименталізму:

Закрилися і ясні очі,
Покрились тьмою вічной ночі.
Навіки милий глас умовк. [V, 102] ¹⁴

Звертання Евріалової матері: «О сину! світ моїх очей!» [V, 111] є калькою російського вислову «свет моих очей», зі збереженням церковнослов'янізму «світ» (світло, загалом усе світле).

В обох випадках вживання русизмів не раз художньо виправдане, спрямоване на створення певного художнього ефекту, переважно комічного, рідше — патетичного, сентиментального. Поряд із тим ріже слух надмірне вживання русиз-

¹³ Шевельов Ю. В. Із спостережень над мовою сучасної поезії. Про мову поезій П. Г. Тичини. — С. 71.

¹⁴ Шевельов Ю. В. Традиція і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського. — С. 155-156; Плющ П. П. Мовні засоби гумору в «Енеїді» І. Котляревського. — С. 8, 22.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 294

мів без жодної стилістичної функції — такі випадки належать до негативних рис «Енеїди»: «Іскорчившуюся в дугу» [II, 45], «щоб <...> / Біда <...> більш не продолжилась» [II, 75], «Не мішкавши в човен зайшли» [III, 65], «Молилися без остановки» [III, 85]; «Тут військо стройними рядами» [VI, 126]; «Хіба, читателі, пождіте» [III, 41] (в останньому прикладі Котляревський просто не знайшов українського відповідника до російського слова «читатель», яке не раз ужито в Осипова також у функції звертання). Трапляються і зайві російські дублети до українських слів: «хвилі» [II, 2] — «у волнах» [II, 77]; «вголос» [II, 48] — «вслух» [VI, 32]; «з хмари» [IV, 7], «хмара» [IV, 122], «хмару», «на хмарі» [V, 41, 43] — «тучу» [V, 2, 55, 103]; «Лінтяй, ледащо» [VI, 24]; «плут» — «шахраїв» [VI, 26]; «краща» [VI, 60] — «лучшая» [VI, 13]; «од надії» [VI, 110] — «надеждою» [V, 2], «надежда» [VI, 59] (запозичене російською мовою із церковнослов'янської). Особливо частими є дублети зі значенням жартувати:

Водночас Котляревському був відомий український відповідник російського шутя — на сміх: «Сказав йому на сміх: "Гай-гай!"» [II, 27].

Як помітив Юрій Шевельов,

«Буває, що російські вирази не переносяться безпосередньо, а підлягають калькуванню, яке, однак, не спроможне їх цілком українізувати: "Чи глузд за розум завернув?" (IV, 90) <...> — пор. російське ум за разум зашёл <...>.

Поодинокі російські вирази вкраплені в "Енеїду" з офіціально-казенних стилів в різних їх виявах, напр<иклад>, традиційне звертання офіцера до солдатів: "Ребятушки! — кричав, — постійте! <...> Одкиньте страх і не робійте" [V, 68], або офіціально-канцелярські формули, формули ввічливості: "Евандр і празник учредив" [V, 21], "А вас, Анхизович, покорно Прошу Палланта доглядать" [V, 37]» ¹⁵.

Цим поема відбиває тогочасний реальний процес українсько-російської інтерференції, засмічення української розмовної мови русизмами, які в умовах поглиблюваної русифікації України ставали звичними й навіть не раз замінювали питому українську лексику. До того ж русизми в «Енеїді» Котляревського з'являлися й під мовним впливом перелицьовуваної ним російської травестії Осипова — Котельницького, наприклад у відповідних місцях: «Вот Тибр, река нам обещанна! [IV, с 14] — «От Тибр перед носом у нас; / Ся річка Зевсом обіщана» [IV, 17]; Турн: «Ура, ребята наши, стой!» [VI, с. 33] — «Реб'ята! бийтесь, не виляйте» [VI, 38]. Зацитоване в Шевельова Турнове звертання до «рутулян»-«утікачів» «Реб'ятушки! <...> постійте!» [V, 68] Котляревський теж запозичив од Котельницького безпосередньо під час переробки його п'ятої частини: «Стой, стой, ребята, не бегите!» — так починається аналогічна строфа, у якій Турн силкується стримати й підбадьорити своїх вояків [V, с. 96]. У шостій частині поеми Котляревського двічі повторено, що Еней був «єлє жив» — раз тому, що «був п'яний» [VI, 73],

¹⁵ Шевельов Ю. В. Традиція і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського. — С. 156.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 295

а вдруге «од рани» [VI, 135]. У тій самій шостій частині травестії Котельницького цар Латин «от страха еле жив» [VI, с. 95].

Уже Пантелеймон Куліш висловив думку (явно перебільшивши) про карикатурне спотворення української народної мови в «Енеїді»: «Самый язык, в начале свободный и верный образцам кабачной украинской беседы, под конец делается неловким и смешивается с книжным великорусским» ¹⁶, позаяк автор вводить «слова, окончания и целые выраженья чисто великорусские» ¹⁷. Справді, за спостереженням авторитетних мовознавців, мова четвертої, п'ятої та шостої частин української «Енеїди», проти попередніх, «взагалі трохи дальша від усної народної, має в собі більше книжних елементів» ¹⁸; «найбільша домішка книжності [тобто книжних слів. — Є. Н.] припадає на 5-ту і 6-ту частини поеми» ¹⁹.

Тож мова «Енеїди» подекуди перетворюється на горезвісний малоросійський суржик, на що не раз звертав увагу Юрій Шевельов, спочатку обережно зауважуючи, що в поемі «мова Котляревського не відзначається особливою чистотою» ²⁰ і що «Котляревський відтворював радше мову бурсаків-семінаристів і дрібних панів, ніж селян» ²¹, а врешті надто категорично, з явним перебільшенням заявивши: «У тому сенсі, як ми тепер говоримо про українську мову, "Енеїда" не була написана українською мовою. Якщо вживати сучасної термінології, вона була написана суржиком» ²². А з приводу Кулішевої зауваги про автора «Енеїди» («він українське слово перековерзує» ²³) Ю. Шевельов зазначив: «Слова суржик ще не було в його [Кулішевому. — Є. Н.] лексиконі. Але під Кулішевим "перековерзуванням" ховається той самий зміст, який ми тепер називаємо суржиком» ²⁴. На мою думку, є підстави говорити лише про окремі вияви суржику в «Енеїді» Котляревського (ілюстративним може слугувати мовний покруч «взійшла» [V, 106] — слово ні російське: «взошла», ні українське: «зійшла»; чи слово «плін» [III, 81] — ні російське «плен», ні українське «полон»), а не про те, що поема всуціль написана суржиком. Показовим у цьому аспекті є міркування Дмитра Чижевського, який також визнав «той факт, що мова Котляревського не завжди чиста» (в сенсі народна), бо в ній, окрім численних церковнослов'янізмів, звичних для мовлення тодішніх школярів та семінаристів, трапляється чимало й русизмів, пов'язаних «з російським побутом або з тими елементами українського побуту, що вже починали русифікуватися» ²⁵. «Не завжди чиста» — це й означає, що лише подекуди засмічена русизмами.

До честі Котляревського, редагуючи поему, він старався заміняти русизми українською лексикою: щекотали, мов сороки» на «скреготали, мов сороки»; при-

¹⁶ Кулиш П. Обзор украинской словесности. II. Котляревский. — С. 247.

¹⁷ Там само. — С. 259-260.

¹⁸ Шевельов Ю. В. Традиція і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського. — С. 151.

¹⁹ Плющ П. П. Історія української літературної мови. — С. 265.

²⁰ Шевельов Ю. В. Традиція і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського. — С. 156.

²¹ Шевельов Ю. Внесок Галичини у формування української літературної мови. — Львів; Нью-Йорк, 1996. — С. 162. Цитата з додатку «Чернігівщина в формуванні нової української літературної мови», датованого 1955 роком.

²² Шевельов Ю. Критика поетичним словом: Молодий Шевченко визначає своє місце в історії літератури та дещо про «білі плями» // Шевельов Ю. Вибрані праці: У 2 кн. — К., 2008. — Кн. II. — С. 92. Вступне слово на Шевченківській конференції 1989 року в Нью-Йорку.

²³ <Куліш П.> Листи з хутора. Лист III: Чого стоїть Шевченко яко поет народній. — Пб., 1861. — С. 5.

²⁴ Шевельов Ю. Критика поетичним словом. — С. 92.

²⁵ ЧижевськийД. Історія української літератури від початків до доби реалізму. — С. 338, 339.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 296

творилась на прикинулась, нельзя на не можна, швирнула на шпурнула, рюмочки на чарочки, сумрачна на похмура; «Різками, кошками, киями» на «Різками, кнуттям і киями»; «Коли б щоб хвилі полегли» на «Аби на морі шторм ущух» ²⁶. На жаль, цю роботу письменник не провів послідовно й до кінця, тому чимало лексичних (а також морфологічних) русизмів без жодної стилістичної потреби залишилося в останній редакції поеми, як ось: «Сей переряжен в обезяну, <...> / І осужден людей смішить» [IV, 12], «А з носа спали і очки» [IV, 79], «Уже із лагеря щасливо» [V, 96], «Твої закони б ісполнялись» [VI, 9], «виполнивши всі обряди» [VI, 96], «кудрі батькови сідиї» [VI, 99], «Очками кирпу осідлав» [VI, 135], «лікарство чудотворне / Боль рани зараз уняло» [VI, 138], «Щоб більше не було хлопот» [VI, 171].

Поодинокі полонізми вжито в кількох планах:

• нейтрально як слова, що прижилися в тогочасній українській мові: «Як циган, смуглой цери був» [III, 53]; «Одежу всю цвітну порвала, / А чорну к цері прибирала» [VI, 152]; «Сивиллі се не показалось [не сподобалось. — Є. Н.], / Що так пахолок застоявсь, / Що дитятко так розбрехалось» [III, 109]; «Для бою їх спіткав прасунок» [V, 72];

• для іронічного підкреслення святкового панського вбрання чепурної Ганни, Дидониної сестри: «Приходила і ся сюди /<...>/ В стьонжках, в намисті і ковтках» [І, 29];

• з гумористичним акцентом: «Печені разної три гури» [V, 19];

• як фонетично ще не адаптований українською мовою полонізм, унаслідок чого виникає навмисний чи мимовільний ефект пейоративності: «Поспульство ж на чім світ ревло» [VI, 93];

• подекуди й у зневажливому сенсі: «хльорка», «діптянка» [III, 86] (сиріч повія); «От тут-то вітри схаменулись / І ну всі драла до нори; / До ляса, мов ляхи, шатнулись» [І, 12]; «До лясу! Турна розбишаки, / Вам більше рясту не топтать!» [VI, 54]; «Кажи: якії там прасунки, / В Енеєві пішли вербунки» [VI, 23] ²⁷.

За припущенням Ю. Шевельова, як засіб комізму (а не лише задля відтворення діалектних рис) використовував Котляревський в «Енеїді» говіркові перекручення і відхилення у вимові іншомовних слів: калавур [III, 45; IV, 108], маніхвест [IV, 98], анахтем [V, 66], цилюрик [VI, 135], шпигон [IV, 118], амуниця [IV, 107], обтекар [IV, 118], копитан [VI, 82] тощо ²⁸.

Крім орієнтації на буденну народно-розмовну мову, «Енеїда» Котляревського, за спостереженням Павла Плюща, має ще одну істотну мовну особливість: фамільярний, інколи фамільярно-інтимізований тон викладу, який є наскрізним засобом, що формує суцільну гумористичну настанову поеми. Цей тон осягається частим авторським перериванням плину оповіді вигуками з різним значенням, безпосереднім втручанням автора у власний виклад, авторськими зауваженнями у вигляді вставних слів і речень («Ішли, і як би не збрехати, / Трохи не з пару

²⁶ Лисиченко Л. А. Семантична структура синонімічного ряду в «Енеїді» І. П. Котляревського // Творчість Івана Котляревського в контексті сучасної філології: 36. наук, праць. — К., 1990. — С. 92.

²⁷ Цера — колір обличчя; пахолок — хлопчина; прасунок (польс. frasunek) — клопоти, біда, нещасливий випадок (у другому епізоді прасунки — випадкові, принагідні найманці); стьонжки — кісники; гура — гора; ляс — ліс (до ляса — польська ідіома, яка означає втечу). П. Плющ спрощував цю картину, твердячи, ніби «полонізми (польські слова) послідовно вживаються в поемі, як правило, у негативному, зневажливому плані», і як приклади наводив «діптянку» та вислів «До ляса, мов ляхи, шатнулись» (Плющ П. П. Мовні засоби гумору в «Енеїді» І. Котляревського. — С. 22).

²⁸ Шевельов Ю. В. Традиція і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського. — С. 154.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 297

добрих гін» [III, 110]), самохарактеристичними звертаннями до читачів, безцеремонними повчаннями («Не йди в дорогу без запасу, / Бо хвіст од голоду надмеш» [III, 39]), уживанням пестливо-здрібнених форм, звичних для народнопісенної культури (вони не лише інтимізують мову «Енеїди», а й почасти вживаються як засіб гумору чи іронії: «А хто на конику куняв» [IV, 126]). Фамільярне ставлення автора до персонажів передається за допомогою відповідно дібраних простакуватих слів-означень, що виконують естетичну функцію гумористичних епітетів: Мезап — «задирака», «рубака», «хлопак» [IV, 127]; Юнона — «козир-молодиця» [VI, 62]; Низ та Евріал — «парубійки» [V, 78], «смільчаки» [V, 96], «паруб'ята» [V, 109], «козарлюги» [V, 104]; Цибелла — «ласуха, говоруха» [V, 62]; Лавинія — «чепуруха» [IV, 20, 44]; Аматина нянька — «воркотуха, / Наушниця і щебетуха» [IV, 75]; Венера — «підтіпанка» [VI, 15]; серед грішників у пеклі — «филозопи» [III, 74]; троянці — «наші чуприндирі» [IV, 18] ²⁹.

Засобом гумору є й змішування різностильових елементів, найчастіше — зниженої чи нейтральної розмовно-побутової мови із поважними елементами фольклорно-пісенної («Поставить рогом ясні очі» [IV, 22], себто здивується), народно-розмовних елементів із книжними. Джерела зниженої та вульгарної мови в «Енеїді» — буденна селянська мова ³⁰, а також мова бурсаків-семінаристів, частково — стихія російської ірої-комічної поеми.

Засобом суто мовного комізму в «Енеїді» виступає деформація слів (морфологічний обмін префіксами, суфіксами, закінченнями й кореневими частинами слів, унаслідок чого утворилися псевдоіменники і псевдодієслова, завдяки чому виникає комічний ефект) ³¹. Ось найпоказовіший приклад такої «вивернутої» мови (так званої тарабарщини):

Борщів як три не поденькуєш,
На моторошні засердчить,
І зараз тяглом закишкуєш,
І в буркоті закендюшить.
Коли ж що напхом з'язикаєш
І в тереб добре зживотаєш,
То на веселі занутрить;
Об лихо вдаром заземлюєш,
І ввесь забуд свій зголодуєш,
І біг до горя зачортить. [IV, 1]

Звичною мовою дослівно це означає: Як три дні не поїси борщу, / На серці стане моторошно, / І зараз кишки стягне, / І в кендюсі забуркотить. / Коли ж що за язик напхаєш, / І в живіт добре стеребиш ³², / То на нутрі стане весело, / Вдариш лихом об землю / І весь свій голод забудеш, / І горе до чорта побіжить.

Структурно такі мовні грашки походять із бурсацького жаргону, усної народної творчості, звідки ця техніка й потрапила до травестій Осипова й Котляревського. Тарабарської мови (перетворення іменників на дієслова, а дієслівних форм та прислівників — на іменники шляхом перестановки коренів, префіксів, суфіксів і закінчень) не було у травестії Алоїза Блюмауера. А в травестії Осипова тарабарщина має такий вигляд:

²⁹ Плющ П. П. Мовні засоби гумору в «Енеїді» І. Котляревського. — С. 22-24.

³⁰ Там само. — С. 24.

³¹ Там само. — С. 25.

³² Стеребити — з'їсти все, зжерти (Словник української мови: <В 11 т.>. — К., 1978. — Т. 9. — С. 687; також див.: Теребити. 4 // Там само. — Т. 10. — С. 84).

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 298

Как едки трои не посутчишь,
Так на тошне заживотит;
На всём нытье ты зажелудчишь
И на ворчале забрюшнит.
А если позубит жевало,
Не засердчит уж тосковало,
И всё уйдило прочь сгрустит;
Сбедятся кучи все в забудку,
Скручинишь всю свою избудку,
И улетило сголодит. [IV, с. 3]

Це треба розуміти так: Если три сутки не получишь еды, / Так в животе затошнит, / Во всём желудке заноет / И в брюхе заворчит. / А если зубы что-то пожуют, / Сердце уж не будет тосковать / И вся грусть уйдёт прочь; / Кучи бед забудутся, / Кручину всю свою избудешь, / И голод улетит.

Наведеними тарабарськими строфами починається частина четверта відповідно в Котляревського й Осипова. З цих прикладів, між якими є явний смисловий і навіть лексичний перегук (три дні без їжі; заживотит — зживотаєш, в забудку — забуд; кальки: посутчишъ — поденькуєш, на ворчале — в буркоті, забрюшнит — закендюшить, семантичні відповідники: позубит — з'язикаєш; те саме слово: засердчить), видно, що Котляревський скористався тарабарською строфою Осипова і по-своєму її переробив, надавши виразнішого національного колориту: в Осипова російський колорит тільки мовний, а в Котляревського український колорит іще й фольклорно-етнографічний (борщ як традиційна національна страва, приказка вдарити лихом об землю).

Ідею ж макаронічного змішування російської та латинської мов Микола Осипов узяв із Блюмауера, який таким чином змішував німецьку та латинську мови. Як і в російського травестатора, в українського також уживано, причому ширше, макаронізми — переважно суміш латинізмів та псевдолатинізмів («троянус» [IV, 34], «циганус» [IV, 46]) з українізмами. Після того як троянці навчилися трохи латинської мови, прибулий від Енея старший посол так починає своє звернення до Латина:

«Енеус ностер магнус панус
І славний троянорум князь,
Шмигляв по морю, як циганус,
Ад те, о рекс! Прислав нунк нас». [IV,46]

Крім лексичної макаронізації, використано й морфологічну: українські слова переінакшуються на латинський лад за допомогою латинських формантів (панус, циганус, ласкам), а латинські аналогічно українізуються за допомогою формантів, властивих українській мові (меценат-ом, Енеус-у, Латинус-а). Трапляються й лексичні дублети (формозус — гарний, лятро — розбишака). Так у поемі знаходить відгомін традиція старобурсацьких пародій на високостильові схоластичні твори. Носій народної мови Котляревський насміхається зі схоластичного студіювання латини ³³.

Спорадично Котляревський вдається до комічного використання професіоналізмів. Так, Вулкан клянеться в любові Венері атрибутами ковальства, тобто найдорожчими для нього знаряддями праці («Люблю, люблю, божусь кліщами, /

³³ Плющ П. П. Мовні засоби гумору в «Енеїді» І. Котляревського. — С. 27-30.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 299

Ковадлом, молотом, міхами» [V, 26]), а в комічній «війні» челяді Аматиної няньки з троянцями в хід пішли посуд і сільськогосподарські знаряддя — «хто що запопав»:

Кухарка чаплію вхопила,
Лакей тарілками шпурляв;
З рублем там прачка храбровала,
З дійницей ричка наступала,
Гуменний з ціпом скрізь совавсь;
Тут рота косарів з гребцями
Йшли битись з косами, з граблями,
Ніхто од бою не цуравсь. [IV, 82] ³⁴.

Надзвичайно широко оприявнена в «Енеїді» українська народна фразеологія, котру Котляревський органічно засвоїв безпосередньо з живого мовлення народу, а тому використовував усталені словосполучення невимушено: «Троянці <...> / На землю [Латинську. — Є. Н.] скіць — як там були!» [IV, 18]. Саме у використанні народної фразеології Котляревський, на думку Юрія Шевельова, сягає «вершин конкретності, ядерності і влучності». Упродовж усієї своєї «чималої на розмір поеми» він «майже зовсім не повторює без змін фразеологічних зворотів, а здебільшого знаходить нові і нові» ³⁵.

Фразеологізми, може, найбільше надають мові «Енеїди» специфічного народного характеру. Понад 70 (за неповними підрахунками) тематичних гнізд ідіоматичних висловів (до того ж у ряді гнізд є численні синонімічні звороти, особливо на поняття бити, тікати, базікати та ін.) ненав'язливо, природно пов'язують мову поеми з народнорозмовною стихією, а гумор твору — з народною сміховою культурою. Образності поеми сприяють ідіоми-метафори, у яких часто фігурують слова з кухенного побуту («Ого! провчу я висікану / І перцю дам йому, і маку» [IV, 58], «І в гречку деколи скакали» [III, 75]), та ідіоми-метонімії, зазвичай із назвами частин тіла («П'ятами з Трої накивав» [І, 1], «Він був страшнійший за сержанта; / Бо всіх за все по спині стриг» [VI, 24]). Крім ідіом, Котляревський послуговується і фразеологемами (мовними кліше), які також надають мові його «Енеїди» питомого народного характеру («А Турн не знав, що і робить» [V, 122], одиничні дієслова типу чубити, заціпити, чкурнути тощо). Для створення комічного враження вправно користується поет і фразеологічними порівняннями, причому лише матеріально-предметного типу (їх усіх узято з предметного, матеріального світу). Компонентами уподібнення в них часто слугують слова, які традиційно набули зниженого метафоричного значення (баран, бик, блоха, індик, кабан, квочка, кіт, коза, кріт, оса, пес або собака, порося; пуп; чорт тощо). Гумористичному оживленню епічної оповіді сприяють зоофразеологізми:

«Еней з Дидоною возились, / Як з оселедцем сірий кіт» [1, 41); «Анхиз кричав, як в марті кіт» [III, 140], «Еней в біді, як птичка в клітці; / Запутався, мов рибка в сітці» [V, 1], «Зарились в землю, мов кроти» [V, 54], «З нудьги скакали так, як кози» [V, 58]; «Враг на врага скакав, мов блохи» [V, 131] ³⁶.

³⁴ Там само. — С. 25-27. Чаплія — залізний гачок із дерев'яним держалном для витягання і ставлення у піч гарячої сковороди. Рубель — дерев'яний валик з ручкою і поперечними зарубками для розкачування намотаної на качалку білизни. Ричка — керівниця, доярка. Гуменний — старший, що організовував роботу на току.

³⁵ Шевельов Ю. В. Традиція і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського. — С. 147.

³⁶ Плющ П. П. Мовні засоби гумору в «Енеїді» І. Котляревського. — С. 31-35.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 300

Задля комічного ефекту Котляревський натякає на глузливі народні жарти і вводить у віршований текст непоетичні, знижені, народно-розмовні вирази: «За кучму сю твою велику / Як дам ляща тобі я в пику» [І, 56] ³⁷.

Особливо вдаряє в очі виявлене в «Енеїді» синонімічне багатство української мови, надто ж у царині зниженої побутової лексики. Явно переважає дієслівна синоніміка (над іменниковою, прикметниковою та ін.). Найчисленніше оприявнені ряди синонімів із значеннями «іти-ходити», «говорити-казати», «бити». Певно, це закономірно для поеми, в якій персонажі мандрують, та й загалом постійно перебувають у русі, на різні лади спілкуються і, звісно, воюють. Серед синонімів із цими найуживанішими значеннями найчастіше трапляються такі, що відбивають жанрово-стильову настанову на комічне зображення. Так, для позначення процесу переміщення поряд із кількома нейтральними (мандрувати, приступити, скитатися), вживається багато синонімічних дієслів з гумористичним забарвленням: волочитися, лізти, пертися, почухрати, приплентатися, сунутися, чимчикувати, чкурнути, швендювати, шлятися тощо (у цьому ж дусі — й синонімічні ідіоми драла дати, п'ятами накивати й т. п.). Те саме — на позначення процесу мовлення: крім говорити, гукнути, розмовляти, розказовати, використовуються емоційно наснажені базікати, балагурити, бормотати, верзти, мурмотати, репетувати, сипати, сокотати, улещувати, харамаркати, цвенькати, шокати, щебетати тощо (а також синонімічні ідіоми теревені правити, точити баляси та ін.). Ясна річ, передати героїчно-комічний характер зображуваного дійства найбільше випадає синонімічному рядові зі значенням биття: зацідити, зім'яти, зітерти, зувічити, косити, кришити, локшити, мазнути, потрошити, почастувати, роздавити, розмізжити, скубтися, тасувати, товкти, тріснути, тузити, шпигнути, штурхати тощо (а ще синонімічні ідіоми вліпити макогона, дати перцю, мордаси втерти та ін.). Вдавався автор і до нагнітання фразеологічних синонімів.

Прикметною рисою поеми Котляревського є самовистачальне вживання синонімів, не раз довільне й невмотивоване, без семантичної чи стилістичної потреби. Автор грайливо нанизує близькі за значенням низькостильові слова, подивляючи і смакуючи розмаїття народної синоніміки й потішаючи цим читача, — в такий спосіб також осягається ефект мовного комізму (синонімами, зокрема синонімічними епітетами, залюбки пересипав свою травестію й Осипов). Як видно з повищих прикладів, деякі слова смішать самі по собі, тож нагромадження їх підсилює сміхопороджувальну дію ³⁸. Проте механічне, подекуди навіть тавтологічне вживання синонімів трапляється зрідка (наприклад у характеристиці Дидони: «Трудяща, дуже працьовита» [І, 21], чи у випадку російсько-українських дублетів: «Бо будеш йолоп, дуралей» [IV, 26]; «Рубай, туши, гаси» [II, 50]). Здебільшого ж добір синонімів конкретизує та нюансує дію:

³⁷ За авторським поясненням, «кучма — насмешка; род шапки» (Котляревський І. П. Повне зібрання творів. — К., 1969. — С. 370). Переносно означає також чуб, чуприну. Народний фразеологізм «зробити велику кучму» випливає, як показав Олексій Ставицький, із насмішкуватого неделікатного жарту, вчинюваного над малими дітьми. Дитину провокативно запитують: «Зробити тобі кучму?» (мається на увазі чуб). Коли та зазвичай погоджується, уточнюють: «Велику чи малу?» На амбітну відповідь: «Велику» — «охочого до великої кучми хапають за голову, боляче куйовдять чуб, з притиском проводять долонями супроти, щоб він стирчав у різні боки. Не пускають, поки не доведуть жертву до плачу» (Коментар до «Енеіди» Івана Котляревського та його історія // Котляревський І. Енеіда: Поема / Коментар уклав О. Ф. Ставицький. — С. 230).

³⁸ Плющ П. П. Мовні засоби гумору в «Енеїді» І. Котляревського. — С. 36-38.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 301

Еней по берегу попхався,
І сам не знав, куди слонявся,
Аж гульк — і в город причвалав. [І, 20]

У цьому бурлескному описі Енеєвого блукання кожен синонім ужито влучно й дотепно для позначення дії в часі та просторі: герой спочатку подався у розвідку вздовж берега, відтак ходив навмання невідь-куди, аж несподівано натрапив на якесь місто.

Котляревський широко користується синонімами переважно для підтримання бурлескного стилю поеми, створення комічного ефекту, хоча вживає і значну кількість синонімів без відтінку зниженості. Як показано в іншій спеціальній розвідці, синоніми в «Енеіді» використано з різними стилістичними функціями:

• заміщення (задля уникнення зайвих повторів та одноманітності): «Чи бачиш, як ми обідрались! / Убрання, постоли порвались» [І, 24];

• передачі тривалості й інтенсивності дії в часі: «Тут з салом галушки лигали, / Лемішку і куліш глитали / І брагу кухлями тягли; / Та і горілочку хлистали» [I, 13];

• уточнення: «Піди вкладися гарно спати, / А потім будеш і гадати, / Спочинь, та вже тоді міркуй!» [II, 62]; «Іди ж та пильно приглядайся, / На всі чотири озирайся» [III, 28];

• підсилення мовного вираження дії, стану чи ознаки, їх наростання, нагнітання (синоніми градуального типу): «Заплакався і заридався, / Пошарпався, увесь подрався» (дві синонімічні пари) [І, 9]; «Еней спросоння як схопився, / Дрижав од страху і трусився» [II, 67]; «І к чоловіку пригніздиться, / Прищулиться, приголубиться» [V, 29]; «Він думав, мислив, умудрявся» [VI, 31];

• протиставлення: «Ні чванились, ні величались»; «Ні сердилися, ні гнівились» [III, 120]; «На штурм їх не веде, а мчить» [V, 51].

Не раз трапляються парні синоніми, властиві усній народній творчості: думали-гадали, гадала-ворожила, туга-печаль, їсти-numu тощо.

Синонімічні ряди в «Енеїді» складаються з двох, а частіше з трьох слів, причому двослівні ряди вживаються для уточнення, а трислівні — для підсилення інтенсивності дії чи міри виявлення (при цьому слова розташовуються в порядку зростання кількості диференційних ознак). Лайливі слова (синоніми, лайки соціально та морально характеристичні) Котляревський уживає переважно в мові персонажів як засіб типізації, виявлення певного ставлення мовця до особи, до якої чи про яку йдеться.

Текстологічне зіставлення видань «Енеїди» 1798-го й 1842-го років та автографів IV і V частин засвідчує, що Котляревський спеціально працював над синонімікою поеми, свідомо добирав слова, замінюючи один із синонімів іншим задля уточнення смислу та стилістичного забарвлення слова, наближення до фольклорного першоджерела, в окремих випадках замість згрубілого слова вводив нейтральне або навпаки, усував невдало вжиті слова. Попри елементи невиправданої згрубілості й зниженості, «Енеїда» вирізняється багатством семантики й різнорідністю стилістичних функцій синоніміки, та й загалом, відповідно до обраного жанру, доречним і влучним слововжитком ³⁹.

³⁹ Лисиченко Л. А. Семантична структура синонімічного ряду в «Енеїді» І. П. Котляревського. — С. 81-95.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 302

За спостереженням Павла Плюща, серед рясно вживаних в «Енеїді» епітетів переважають епітети народно-розмовного походження. Часто трапляються, хоча й менше, постійні народнопоетичні епітети (з пісень, казок, дум): «дівку чорнобриву» [І, б], «білого свого лиця» [І, 25], «дівчата білолиці» [II, 47], «рученьки біленькі» [І, 26], «тіло білеє», «козацькую головку» [V, 113], «ясні очі» [IV, 22], «уста коральні», «рум'яні щоки» [V, 102], «буйні голови» [V, 105], «буйний вітер» [IV, 122], «слізьми гіркими» [II, 14], «сизий голубочок» [II, 67], «голубко сиза» [IV, 71], «друже вірний» [V, 26], «долю злу» [III, 59], «синє море» [І, 2] ⁴⁰, «чорна ніч» [III, 35], «чисте поле» [VI, 81]. Принагідно вставляє автор у свій текст і книжні епітети (церковнослов'янські, а також запозичені із сентиментальних та класицистичних творів, переважно російськомовних — оригінальних і перекладних): «У самих храбрійших троян» [V, 140], «славнійших дідів» [V, 143], «Які се праведні були?» [III, 121], «милий глас» [V, 102], «Війна в кровавих ризах тут» [IV, 114], «пекельним пламенем» [IV, 116], «фортуна зла» [V, 3], «чулий Евріал», «добрий Евріале» [V, 83, 84], «Яхидств і каверз всіх оселя» [VI, 108]. І фольклорні, і книжні епітети безпосередньо не виконують функції засобів гумору, хоча комічний ефект не раз виникає завдяки змішуванню контрастних елементів лексики та фразеології, як-от пестливих і трагічних («Головку буйную одтяв» [V, 87]) ⁴¹.

Ідучи за Юрієм Шевельовим, на думку якого фольклорні епітети в поемі Котляревського здебільшого не вносять жодної характеристичної риси до образу й нічого не додають до розвитку сюжету, а «просто заповнюють певні ритмічні прогалини» ⁴², Павло Плющ твердив:

«Не маючи власного оригінального образно-емоціонального забарвлення, фольклорні епітети перетворюються в своєрідні семантично "німі", так би мовити, порожньотілі слова, якими поет <...> заповнює певні прогалини в ритмічній будові віршового рядка, оперуючи фольклорними епітетами як умовними формулами <...>» ⁴³.

Однак, зауважу, уснословесні епітети виконують в «Енеїді» істотну функцію творення її національно-фольклорного колориту.

Згідно з дослідженням Павла Плюща, на відміну од книжних і фольклорних епітетів, епітети, що походять із побутового мовлення, виконують в «Енеїді» Котляревського зазвичай гумористичну функцію, особливо лайливі, частка яких у поемі найбільша. Поет відтворює просторозмовну лайливу лексику з українського народного та поміщицького слововжитку, в окремих випадках украплює полонізми («діптянка», «хльорка» [III, 86]). Лайливими словами, діапазон яких широкий — од вульгаризмів до незлобиво-жартівливих, пересипано не лише мову персонажів, а й авторську. До розряду лайливих потрапляють у поемі слова на позначення таких категорій осіб, що з соціального та морального погляду підлягають осуду, глузуванню, несприйняттю, відчуженню, перевихованню тощо. Лайка, таким чином, слугує чинником громадського виховання, спонукою на те, щоб люди у співжитті позбувалися ганебних, осуджувальних, неприйнятних

⁴⁰ Цей східнослов'янський фольклорний епітет трапляється і в Осипова: «Пошел Еней на сине море» [І, с 15], «Шатаемся мы в синем море» [II, с. 121].

⁴¹ Плющ П. П. Мовні засоби гумору в «Енеїді» І. Котляревського. — С. 38-43.

⁴² Шевельов Ю. В. Традиція і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського. — С. 168-169.

⁴³ Плющ П П. Мовні засоби гумору в «Енеїді» І. Котляревського. — С. 41. Поклику на Ю. Шевельова, зі зрозумілих причин, немає.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 303

для суспільства рис і набували похвальних, взірцевих. Автор і персонажі «Енеїди» оперують лайливими словами, спрямованими за семантикою:

• проти бідних і безпритульних, які не хочуть чи нездатні дбати про свій добробут («голодрабці» [V, 129], «гольтіпаки» [І, 22], «голяк» [IV, 70; VI, 87], «ланець» [І, 56; IV, 70; VI, 87], «приплентач» [IV, 70]);

• проти кримінальних злочинців та інших суспільно небезпечних осіб («гайдамака» [III, 79; V, 101], «горлоріз» [VI, 118], «злодії» [III, 79; V, 4], «паливода» [III, 79; V, 143], «розбишака» [IV, 127; V, 125], «харциз» [IV, 71, 90], «шибеник» [V, 138]);

• проти розпусників, повій і звідниць («байстрюк» [IV, 124], «бахур» [III, 49], «гульвіса» [І, 56, 57; V, 129], «ваш Еней — жіночий празник» [V, 54], «ласощохлисти», «фертики» [III, 99], «ярижники» [III, 79]; «всесвітня волоцюга, мерзька, / Нікчемна зводниця» [VI, 13], «зубоскалки, / Моргухи, дзиґи, фиґлярки» [VI, 3], «мандрьохи, хльорки і діптянки» [III, 86], «шльоха» [1,14], «підтіпанка» [VI, 15], «сучище» [VI, 12], «сучка» [VI, 14], «фіндюрка» [VI, 12,13], «ярижниці» [III, 49]);

• проти брехунів, шахраїв, нечепур, нероб, чваньків, дурнів, людей скупих і сварливих («брехуха» [VI, 12], «верлань», тобто крикун [V, 123], «горлань» [V, 12, 123], «задрипанці» [VI, 119], «йолоп» [IV, 26, 94], «прескверна пащекуха» [VI, 12], «пройдисвіт» [IV, 71], «пронози» [III, 78], «пустомеля» [VI, 108], «скупиндя» [IV, 19], «хвастун» [V, 128,130], «шмаровоз» [IV, 70] та ін.).

Як лайливі вживаються слова, що позначають іновірців та відступників («кателик», «єретик» [І, 56], «недовірки» [VI, 36], «окаянниці» [III, 49], «проклятиї поганці» [V, 128]), ворогів («супостати» [V, 88, 129]), метафізичного ворога людського роду («зла личина» [І, 53], «диявольська худоба» [І, 56], «чорти» [V, 126]). Зневагу одні до одних персонажі «Енеїди» демонструють за допомогою лайливих епітетів, що в них ненависних, недолюблюваних чи просто неприємних або ситуативно надокучливих людей ототожнено з тваринами та їхнім приплодом: для покинутої Дидони Еней — «гадюка», «свиня» [І, 53]; для Юпитера неслухняний Еней — «гадів син» [І, 43], так само для Юнони [IV, 62], для неї він-таки — «пес троянський» [IV, 61]; для Юнони Венера — «ящірка», «кошеня мерзенне» [VI, 12], «сучка» [VI, 14], Юпитер — «стара лисиця» [VI, 62]; для Юпитера Юнона й Венера — «чортові сороки» [VI, 18]; для Енея «відьма» Сивилла — «суча баба» [IV, 5], Турн — «собачий син» [V, 16], а Латин — «паршивий пес» [VI, 147]; для Сереста, «обозного генерального» троянців, рутулець — «шолудивий пес» [V, 143]. Для посилення ефекту лайливості й комічності Котляревський інколи вдається до згрубілих форм (Юнона до Венери: «сучище» [VI, 12]), вираження найвищого ступеня ознаки у якісних прикметниках (автор про «фурію» Тезифону: «пресуча, лютая яга» [IV, 65, 66]). Деколи лайливий епітет вживається у позитивному значенні похвали: «до війни самий злий гад» [IV, 102]. Використовуються образливі епітети, образно пов'язані зі зношеним взуттям («Бахус п'яний» до Венери: «халява» [II, 33]; Еней до Нептуна: «старий шкарбун» [II, 53]), не повністю зужитими побутовими речами (рутулець Ремул до троянців: «недогарки троянські» [V, 128]).

Звісно, лайка рідко буває об'єктивною характеристикою того, на кого звернена. Радше вона характеризує самого мовця, виявляє суб'єктивне ставлення одного персонажа до іншого (чи автора до персонажа), є свідченням особистого випаду чи поблажливо-іронічного підходу, до того ж задля комічного ефекту не раз вживається у переносному значенні. Персонажі, буває, вдаються до лайки не для того, щоб правдиво означити когось, а задля висловлення власних емоцій, спо-

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 304

нуки інших на певні дії. Неоднозначне застосування лайки створює певну сміхо-емоційну інтригу.

Окремі лайливі епітети висловлено прикметниками, звичними для розмовної мови: «Ірися, цьохля проклятуща» [IV, 57] ⁴⁴, «проклятуща сталь» [VI, 136], «пара скажена» [І, 46], Венера «плюгава» [II, 33], «навісна» [II, 55], Лавинія «навісна» [VI, 20], «гаспидський коханець» [II, 54], «паршивий пес» [VI, 147]. Улюбленим засобом Котляревського є ампліфікація епітетів, надто ж лайливих: «Поганий, мерзький, скверний, бридкий, / Нікчемний»; «пакосний, престидкий, / Негідний» [І, 56]. Прислівниковий епітет «з диявола» (синонім нині частіше вживаного «збіса») або підсилює негативну характеристику зображуваної особи (про дівча, що ворожило в «пеклі»: «Було з диявола лихе» [III, 134]), або в поєднанні з позитивними характеристиками справляє амбівалентне враження: «З диявола швидкі, проворні» [III, 7], «Гребли з диявола всі дружно» [IV, 5].

Крім лайливих епітетів, сміхотворчу функцію у поемі виконують епітети із жартівливим та іронічним забарвленням: «дівка не бриклива» (про музу) [V, 117]; «смачная молодиця» [III, 103], «Венера многогрішна» [VI, 11], «син богобоязливий» (Еней) [II, 9] — цей епітет Вергілія у стильовій тональності травестії набуває іронічного відтінку; «добродій песиків і сучок» [IV, 124] (іронічно-сатирично про поміщика). В епітетах Котляревського іронія виявнюється особливо часто. Загалом поема стала своєрідним контекстуальним словником української лайки, питомої та запозиченої, а Котляревський — визнаним майстром гумористичних порівнянь та епітетів.

Зрідка у стосунку до особи вжито поважні позитивні епітети, як ось у характеристиці Енея-полководця: «Прямий, як сосна, величавий, / Бувалий, здатний, тертий, жвавий» [VI, 155].

Загалом найулюбленішою мовною фігурою Котляревського в «Енеїді» є саме ампліфікація — нагромадження слів (переважно синонімічних або семантично близьких) однієї граматичної та синтаксичної категорії:

• найчастіше дієслівних присудків («Оці то галас ісправляли, / Гарчали, вили і пищали» [III, 83]),

• рідше — означень (епітетів) («Прибігла фурія із пекла, / Яхиднійша од всіх відьом, — / Зла, хитра, злобная, запекла» [IV, 60]),

• іменникових підметів («Боєць, ярун і задирака, / Стрілець, кулачник і рубака / І дужий був з його хлопак» [IV, 127]),

• обставинних слів способу дії («Ввійшла к Юноні з ревом, стуком, / З великим треском, свистом, гуком» [IV, 60]).

Поет одверто потішається народним словниковим запасом, залюбки вдаючись навіть до двочленної ампліфікації здебільшого тавтологічних слів: «Коло Дидони терся, м'явся» [І, 36], «Прочумався, протверезився» [II, 15], «Все думали та все гадали» [III, 95]. Скупчення слів часто вжито з гумористичною метою. Фігура ампліфікації цілком відповідає загальній бурлескній настанові поеми, завдяки чому навіть самодостатнє, ба й тавтологічне нанизування слів сприймається у ній як художньо виправдане ⁴⁵.

За припущенням Юрія Шевельова, до частого застосування в поемі Котляревського двочленної (парної) ампліфікації спричинилося поширення цього

⁴⁴ Цьохля — балакуха, пліткарка.

⁴⁵ Див.: Плющ П. П. Мовні засоби гумору в «Енеіді» І. Котляревського. — С. 38-58.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 305

типу ампліфікацій у пісенному фольклорі. Вдавався Котляревський і до ампліфікаційного сполучення українських слів із подібними за значенням польськими та російськими: «Геть, преч, вбирайтесь відсіль к чорту» [III, 62], «І виславши геть-преч Амату» [IV, 89]; «О всіх спитатись, розспросити» [III, 128]. Загалом в ампліфікаціях Котляревського часто поєднуються два різновиди комізму — образний і суто мовний ⁴⁶.

Вправно послуговується Котляревський у поемі й такою фігурою мови, як антитеза, використовуючи її в основному з настановою на гумор. Побудовані на парах антонімів, влучні мовні антитези трапляються в «Енеїді» поодинці або в розгорненому вигляді — як їх нанизування, відповідно до улюбленого авторського засобу ампліфікації. Приклади одиничного протиставлення: «Не шаблею ж убит і Авель, / Поліно смерть йому дало» [IV, 106]; про хіть латинців до війни: «Пекельним пламенем палають / І молодеє і старе» [IV, 116]. Інколи одиничні протиставлення поєднуються з нанизаними. Так, змістовими й мовними антитезами пересипано звернення Юнони до її служниці — фурії Тезифони:

Ввесь знаєть світ, що я не злобна.
Людей губити не люблю;
Но річ така богоугодна.
Коли Енея погублю.
Зроби ти похорон з весілля <...> [IV, 62].

У першому випадку (нанизані антитези) словам і словосполученням «не злобна», «Людей губити не люблю», «богоугодна» протиставляється протилежне за змістом слово «погублю», а в другому випадку (одинична антитеза) «похорон» контрастує з «весіллям». У зображенні раю нанизані одиничні пари антонімів, ужитих переважно у значенні заперечення, передають стан вічного блаженства:

Ні холодно було, ні душно,
А саме так, як в сіряках,
І весело, і так не скучно.
На Великодних як святках; [III, 121].

У змалюванні строкатої картини пекла (місця мук) автор вдається до антитези, сплетеної із численних пар антонімів, які фіксують контрастні ознаки грішників за вірою («невірні і христьяне»), за соціальним станом («пани і мужики», «шляхта і міщане»), за віком («І молоді, і старики»), за статками («багаті і убогі»), за фізичним станом («прямі і кривоногі», «видющі і сліпі»), за службовим станом («і штатські, і воєнні»), за різновидом кріпацької залежності («і панські, і казенні»), за відношенням до церкви («миряне і попи») [III, 80] ⁴⁷.

Як засіб гумору в «Енеїді» незрідка використовується й така мовна фігура, як комічний перифраз — наприклад до слова «троянці» («Против Енеєвих прочан» [IV, 96], «побити / І всіх троянських бусурман» [IV, 81], «Ми всіх Енеєвих поганців / Поб'єм» [IV, 87], «Уздрів Енеєвих гульвіс» [VI, 117]); до імення «Еней» («троянський мартопляс» [І, 43], «Анхизів син» [III, 4], «Анхизова дитина» [IV, 27], «Чи пса троянського ти знаєш?» [IV, 61], «Венерин сину!» [V, 6], «Де ваш Еней — жіночий празник» [V, 54]).

⁴⁶ Шевельов Ю. В. Традиція і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського. — С. 140-142.

⁴⁷ Міркування про антитезу розвинені на основі спостережень: Плющ П. Фігури мови в «Енеїді» І. Котляревського як засіб гумору. — С. 160-161.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 306

Засобами гумору слугують оклики й запитання в авторських відступах-вигуках: «Що ваші гречеські ковбаси! / Що ваш первак грушевий квас!» [IV, 22], «Жінки поставлять на своє!» [IV, 112], «А що ж, не так тепер буває / Проміж жінками і у нас?» [V, 29], «Ох, скілько муз таких на світі!» [V, 118].

Ще одна майстерно вживана стилістична фігура — диференціація, як умовно назвав її Павло Плющ, мавши на увазі виокремлення із сукупності дій або предметів кожної дії або предмета зокрема. Ця фігура переплітається з анафорою, вираженою зчаста субстантивованим займенником «хто»:

А хто схотів, побрів до хати,
А хто в хлівець, а хто під стіг. [І, 32];

Якому — меду та горілки,
Якому — молодиці, дівки <...> [III, 6].

У латинському війську визначили:
Хто тяглий, кінний, хто же піш,
За себе хто, хто на підставу,
В якеє військо, сотню, лаву <...> [IV, 107].

Помітним явищем авторського викладу в «Енеїді» є деталізація (також за умовною назвою П. Плюща) — уточнення образу чи ситуації необов'язковими, побічними деталями, здатними, однак, викликати комічний ефект: троянські пси «Шарпнули муцика, із'їли / І посмоктали кісточки» [IV, 79] ⁴⁸; «Із лик плетені козубеньки, / З якими ходють по опеньки, / Були, мов суми, на плечах» [IV, 106] (гумористично про військову «амуницю») [IV, 107]; «Махне мечем — врагів десятки / Лежать, повиставлявши п'ятки» [VI, 54]. Останній фрагмент є своєрідним ремінісцентним переспівом відповідного місця у травестії Котельницького: «Махнет где мстительной рукою, / Там тысячи врагов лежат, / Где ступит он своей пятою» [VI, с. 50]. Дотримуючись обраного бурлескного стилю, Котляревський тут знижує героїчну патетику, виявну в зображенні цього епізоду в Котельницького.

Для емоційного наближення читача до зображуваних подій, створення ефекту присутності Котляревський вдається до гіпотипозиса — змалювання минулої події так, ніби вона відбувається зараз перед очима того, хто про неї розповідає. Для цього використовуються форми дієслів теперішнього часу (не раз у супроводі афективних слівець «ось-ось», «якраз», «і на», «ну», «тут» та ін.), а також віддієслівні вигуки, що вказують на моментальність дії («плюсь», «хвись», «цок-цок»), еліпсис, авторські перебиванні власної розповіді вигуком:

«Гуде в Латії дзвін віщовий / І гасло всім к війні дає» [IV, 114]; «Ось! ось! яриться, бісом дише!» [VI, 45]; «І на! через штафет к Плутону / За підписом своїм приказ» [IV, 59]; «Тогді ну військо муштровати» [IV, 108]; «Тут плюсь — Еней, як будто з неба» [І, 23]; «Там крик, тут галас, там клепало» [IV, 114], «Що ваш против його Полкан!» [VI, 48]; «Та де ж троянський наш султан?» [VI, 52] ⁴⁹.

Оказіонально Котляревський вживав самостійно створені українізовані варіанти латинських імен:

• патримоніальні прізвища (Агамемноненко, Анхизенко);

⁴⁸ В Осипова не так дотепно, радше — банально: троянські гончаки собачку колишньої хазяйки царського хутора «С костями всю и с шерстью съели» [IV, с. 75].

⁴⁹ Плющ П. Фігури мови в «Енеїді» І. Котляревського як засіб гумору. — С. 161-167.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 307

• по батькові (Еней Анхизович чи навіть просто — Анхизович, Паллант Евандрович, Іполіт Тезейович, Іул Енейович ⁵⁰, Сатурнович);

• пестливі називання, зокрема звертання (Вулкасю, Еврусь — від Евріал ⁵¹, Енеєчку, Ірися, Лависю, Тезифоню, Харко — від Харон).

Пізніше таким шляхом суфіксальної українізації чужонаціональних імен пішов Пантелеймон Куліш, але, на відміну від Котляревського, який вдавався до цього задля створення фамільярно-жартівливого, комічного ефекту, Куліш апробував такий засіб у перекладах поважної, навіть сакральної літератури — п'єс Шекспіра та Біблії.

До вдалих мовних грашок в «Енеїді» Котляревського Дмитро Чижевський зараховував і вживання у римах чужих імен, з якими римуються українські слова: Трою::гною, троянців::ланців, Дидона::моторна, пес::Зевес, Меркурій::[котище] мурий, Палінур::балагур, Амата::хата, Камилла::кобила, Нептун::шкарбун, доню::Тезифоню, Турн::верзун та ін. ⁵²

Тонке відчуття і філологічно-естетичне смакування слова — це взагалі характерна риса автора «Енеїди». Усілякі мовні грашки свідчать, що Котляревський мав блискучий дар відчувати нюанси й модифікації слова, уміло оперував ним, маніпулював його складовими частинами. Це поет-філолог, вроджений словолюб.

Величезний масив зниженої розмовно-побутової лексики та фразеології в «Енеїді» свідчить, що сміхотворство поеми виростало з народної сміхової культури. Палітра мовних засобів гумору в «Енеїді» постала на українській сміхотворчій традиції, народній та книжній, почасти російській (ірої-комічна поема), заклавши нову традицію, що дістала незабарне продовження в новому українському письменстві (так звана котляревщина) і триває й досі.

*     *
*

У травестійній та комічній стихії «Енеїди» Котляревського свою функцію (не завжди сміхотворчу) виконують і численні християнські сакралізми, що належать до різних груп: релігійно-світоглядні поняття й категорії (Божа воля, восьма заповідь, ласка Божа), назви духовних осіб (Бог, ангел, сатана, диявол, чорт), назви позачасопросторових структур (небо, пекло, рай), біблійні антропоніми (Каїн, Авель, Адам), назви процесів і станів релігійної практики (Богу молитись, перехреститися, душу погубити, піти на прощу, пеститись, співати колядки; хрестини тощо), назви церковного персоналу та членів парафії (піп, панотець, попадя, чернець, крутопоп, ксьондз, кателик, єзуїт, святий, мирянин, вихрест), назви церковних споруд та їх частин (церква, каплиця, олтар), назви знарядь, предметів релігійної практики (ряса, чотки, молитовник, вертеп). Крім того, трапляються алюзії на Святе Письмо, канонічні церковні тексти і фразеологізми («Енею Боже поможи» [II, 11], «Хто в Бога вірує — ратуйте» [II, 50], «Бог милостив для грішних всіх» [V, 17], «помагай Біг» [II, 46], «вічна пам'ять» [IV, 101; V, 76], «крий Боже» [III, 120; IV, 51] та ін.).

Для Котляревського звично було вживати українські народні вислови християнського характеру, але написання травестії, заснованої на античному матеріалі, змушувало автора зображувати язичницькі вірування персонажів, унаслідок чого у творі перемішалися християнські сакралізми та поганські псевдосакра-

⁵⁰ У Котельницького зросійська: Энеич [V, с. 109], Евандрыч [VI, с. 48].

⁵¹ У Котельницького зросійська: Евриалушка [V, с. 138].

⁵² Чижевський Д. Історія української літератури від початків до доби реалізму. — С. 340-341.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 308

лізми. У поемі не раз трапляється природне, ледь чи не автоматичне вживання християнських фразеологізмів, яке, однак, вступає у суперечність із наявністю міфологічних персонажів — олімпських богів — та язичницькими віруваннями античних народів, що про них ідеться у творі. Інколи привнесена автором християнська фразеологія, що виявляє віру в єдиного Бога-Творця, навіть суперечливо сусідить із язичницькими (політеїстичними) уявленнями античних героїв. Так, персоніфікований «Тибр старий», «дід очеретяний», міфологічний персонаж, звертається до Енея: «Вставай і Богу помолись», а далі в дусі античного світосприйняття пророкує: «Тут будеть град над городами, / Поставлено так між богами...» [V, 8]. Еней послухався його поради, але не єдиному Богові, а «Богам молитви прочитав» [V, 9]. Християнське поняття впереміжку з поганськими вкладено й у вуста язичника Турна, який, по-своєму тлумачачи «чудо» з кораблями троянців, силкується переконати своїх воїнів: «Се ж ласка божая для нас; <...>/ То боги все те потопили, <...> / Богів се воля!» [V, 68]. Зрозуміло, що він має на увазі прихильність олімпських богів, хоча оперує християнським висловом «Божа ласка». Не знаним язичникам є й словосполучення «Божа воля» — широковживаний християнський сакральний вираз; а тим часом автор вкладає його в уста Анхиза, який у зверненні до сина пристосовує цей вислів до поганського багатобожжя:

Мене боги к тобі послали
<...>
Щоб учинив ти божу волю
І швидче в Рим переселивсь. [II, 64]

Поширений за його часу вислів спить хрещений весь народ Котляревський переносить на язичницький люд Карфагену:

Ночною се було добою
І самой тихою порою,
Як спав хрещений ввесь народ. [І, 64]

Троянців та інших античних народів — звісно, язичників — у поемі неодноразово названо «народ хрещений» [І, 23; III, 60], «хрещениї миряне» [II, 10], «христьяне» [III, 80] тощо, а троянських жерців — попами й дяками, тобто українськими словами на означення християнських священнослужителів. Нептун Венері — «хрещений батько» [II, 72]. Латинова дружина, язичниця Амата, переживаючи, «Що Турн-князьок не буде зять», «Кляла кумів, кляла хрестини» своєї доньки Лавинії [IV, 64], хоча християнський обряд хрестин не міг бути здійснений за тих поганських часів, задовго до появи християнства. Такі лексичні анахронізми випливають із травестійного характеру поеми — вони покликані наблизити її перелицьоване дійство до авторової сучасності та його читачів. Зрештою, в «Енеїді» Котляревського йдеться все-таки не про троянців, карфагенян чи латинян, а про сучасних авторові українців, тому вислови про хрещених, християн, попів і дяків цілком виправдані.

Зрідка трапляються також чудернацькі поєднання образів із різних міфологій та релігій, а властиво, у дійство, у якому беруть участь персонажі античної міфології, вкраплюється алюзія на юдаїстську та християнську міфології. Енея в одному з епізодів, коли він, загулявши в Дидони й почувши погрози від Зевсового посланця Меркурія, не на жарт перелякався, порівняно з біблійним грішником Каїном: «Мов Каїн затрусивсь увесь» [І, 50]. З Каїном порівнюється і «Ста-

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 309

рий скупиндя» цар Латин у його авторській характеристиці: «Дрижав, як Каїн, за алтин» [IV, 19]. Таке незвичне зіставлення з Каїном як нібито скупарем виникло, мабуть, з того, що той біблійний образ сприймається як втілення егоїстичного грішника, який дбає лише про свою вигоду.

Змальовуючи у стилі фольклорних небилиць підготування латинців до війни, Котляревський, аби гумористично «виправдати» те, що вони замість палашів і шабель «Соснові копистки стругали / І до боків поначепляли», зауважує: «Не шаблею ж убит і Авель, / Поліно смерть йому дало» [IV, 106] ⁵³. Тут — алюзія на біблійну оповідь про те, що Адамів первісток, рільник Каїн, із заздрощів убив свого брата, вівчаря Авеля. Цікаво, що в Старому Завіті не сказано, ні що Каїн, коли Господь покарав його бути втікачем і волоцюгою на землі, затрусився чи в якийсь інший спосіб виявив свій страх, ні що Авель був убитий поліном (подано лише, що Каїн убив Авеля в полі) [Буття 4: 1-16]. Мабуть, ці домисли Котляревський узяв з якихось пізніших, можливо, народних, переказів ⁵⁴ або сам придумав (в Осипова у відповідних місцях нема не лише таких домислів, а й самих згадок про Каїна й Авеля).

Ситуативні порівняння Енея і Латина з Каїном та зауваження про Авеля робить автор-християнин, і в його вустах це не звучить неприродно. Та в іншому випадку біблійну алюзію Котляревський вкладає у вуста троянців: Енеєві посли дарують цареві Латину, за їхніми словами, «сап'янці-самоходи, / Що в них ходив іще Адам» [IV, 50]. Щоб піднести цінність свого подарунка як речі рідкісної та старовинної («Сю вещ, як рідку і старинну, / Підносимо царю Латину» [IV, 50]), троянці називають не імена своїх найдавніших античних богів та міфологічних героїв, що було б для них звично й доречно, а біблійне ім'я першої людини, від якої пішов рід людський. Одначе в українізованій травестії, розрахованій на українських читачів-християн, така чужорідна щодо античних персонажів алюзія також звучить невимушено й надає висловлюванню легкого гумористичного відтінку ⁵⁵.

Ще одну чужорідну алюзію подибуємо в епізоді, коли антична богиня Юнона — звісно, язичниця, — перевтілюючись в Енея, «Присяжного <... > врага» [VI, 67] Турна, щоб змусити останнього погнатися за своїм матримоніальним суперником і відтак поплисти туди, «де жив отець» [VI, 70], і попрощатися з батьком, кличе собі «в поміч Асмодея» [VI, 65] — злого духа (диявола) з чужорідного культурного пласту — монотеїстичних юдаїстських легенд. Триразове використання в тексті української «Енеїди» імені Асмодея на позначення злої сили зумовлено, можливо, тим, що у світлішій, ніж юдаїстська, античній міфології таких лиходіїв наш травестатор не знаходив.

⁵³ Копистка — дерев'яна лопатка на довгій ручці для перемішування тіста, варення тощо.

⁵⁴ У післябіблійних уснословесних та літературних переказах (єврейських, вірменських, ефіопських, у ранньохристиянського письменника й теолога Тертуліана, у європейських середньовічних) є кілька версій щодо того, яким знаряддям Каїн убив Авеля (ударив тупим предметом або заколов гострим, як жертвенну тварину, через горло): каменем, кам'яною зброєю, очеретом, палицею, гілкою дерева пізнання, ослячою щелепою; ще за іншою версією — задушив (Папазян А. А. Каин // Мифы народов мира: Энциклопедия: В 2 т. — 2-е изд. — М, 1987. — Т. 1. — С. 609).

⁵⁵ В Осипова троянці дарують Латинові не Адамові «сап'янці-самоходи», а «нож охотничий булатный / Троянских прежних всех царей» — «Старинну вещь такую редку» [IV, с. 47]. Дотепно замінивши мисливський ніж на щонайдавніші «сап'янці-самоходи», Котляревський, одначе, невдало скалькував останній із цитованих рядків, унаслідок чого вийшла формально українська фраза з лексичними і морфологічними русизмами: «Сю вещ, як рідку і старинну» [IV, 50].

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 310

Храм дволицього римського бога Януса Котляревський жартівливо називає синагогою:

Була в Латії синагога,
Збудована за давніх літ
Для Януса, сердита бога,
Которий дивних був приміт:
Він мав на голові дві тварі,
Чи гарниї були, чи харі,
Об тім Виргилій сам мовчить; [IV, 115].

Водночас в українській травестії йдеться також про «храм» Януса [IV, 115,116]. Осипов мовив лише про «часовню, или храм» «Януса, бога двуличного» [IV, с. 99].

Подекуди словесні анахронізми в «Енеїді» Котляревського навмисно вжиті для того, щоб викликати сміх у читача (на противазі античних язичницьких та українських християнських реалій). Під час бою розлючений Еней

на бігу піймав за рясу
Попа рутульського полку,
Смертельного задавши прасу,
Як пса покинув на піску. [VI, 56]

До речі, у травестії Осипова серед язичників-латинців також фігурують «попы» [IV, с. 44].

«Дяки з попами» в «Енеїді» Котляревського беруть участь у поганських ритуалах жертвоприношення і віщування:

Троянці всі заворушились,
Завештались, закамешились
На жертву приганять биків;
Дяки з попами позбирались,
Зовсім служити всі прибрались,
Огонь розкладений горів.

Піп зараз взяв бика за роги
І в лоб обухом зацідив,
І, взявши голову між ноги,
Ніж в черево і засадив;
І виняв тельбухи з кишками,
Розклав гарненько їх рядами
І пильно кендюх розглядав;
Енею послі божу волю
І всім троянцям добру долю,
Мов по звіздам, все віщовав. [III, 35-36]

Виявом гротеску є те, що православний піп виконує язичницький ритуал і віщує «божу волю». Таким робом Котляревський іронізує над поширеним у тогочасному українському суспільстві позірним християнством, яке зберігало залишки поганських вірувань. Те саме бачимо і в іншому прикладі змішування реалій і понять язичницької античності та християнської сучасності, притім у цьому випадку, малюючи характерний для українського села образ «знахура», поет показує живучість у народній свідомості та культурі поганської віри в магічну силу словесно-духового впливу на предмети і явища матеріального світу:

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 311

Один з троянської громади
<...>
Умів і трясцю одшептати,
І кров христьянську замовляти,
І добре знав греблі гатить. [II, 59]

У тексті поеми українські сакральні слова і словосполучення перемішано з просторозмовною лексикою та язичницькими псевдосакралізмами й достосовано до зображення поведінки античних персонажів — таким чином, християнські сакралізми, використані у невластивому семантичному середовищі й невідповідній настроєвій тональності, опинилися в незвичній для них сміховій стихії. Так, після того як Нептун припинив шторм на морі, Еней «Разів із п'ять перехрестився» [І, 12]. Під час поминок по Анхизові «проспівали "со святими"» [II, 14]. Згодом Еней із Сивіллою «Прямцем до пекла поплелися, / Пішли на прощу до чортяк» [III, 40]. Пропливаючи біля «заклятого острова», Еней з троянцями ухвалили, «щоб всі хрестились і молились, / Щоб тілько острів їм минуть», та ще й «Молебень же втяли Еолу» [IV, 15]. На бенкеті з нагоди прибуття Енеєвих послів до царя Латина «много літ — дяки ревуть» [IV, 54]. З уст верховного античного бога Зевса лунає християнська покара: «Анахтем вічний — Турн пропав!» [V, 66] (анафема або анатема — у християнстві відлучення єретиків або непокаянних грішників од Церкви з оголошенням довічного прокляття). Побачивши дивний хоровод нібито дівчат, а насправді мавок, «Еней здригнувсь, і одступає, / І "Да воскреснеть" вслух читає» [VI, 32] ⁵⁶.

У язичницький семантичний контекст вкраплено лексику на позначення християнських священнослужителів та їхньої рідні. «Відьма злая» (у сенсі: поганська чарівниця) Сивилла — це «Ясного Феба попадя» [III, 14,15], з уточненням: «стара попадя» [III, 44]. Союзник Турна, «сусідній корольок» [IV, 121] Авентій, який, за приміткою Котляревського, «рождён от жрицы Реи и Геркулеса», дістає авторське означення: «Байстрюк Авентій-попадич» [IV, 124]. Пояснення такому трактуванню знаходимо у Вергілієвій «Енеїді», де сказано, що «Гожий юнак Авентін», «гожого син Геркулеса», народжений од його нешлюбного зв'язку зі жрицею Реєю:

Рея-бо, жриця, в гаях Авентіну
Потай під світло небесне його привела, поєднавшись
Жінка з безсмертним, коли тірінтієць убив Геріона
Й через лани лаврентійські йдучи, іберійські корови
В річці тірренській купав.
                [Книга сьома, в. 655-663]

До речі, цей текстуальний перегук між першотвором та українською травестією — неспростовне свідчення того, що Котляревський користувався «Енеїдою» Вергілія, адже у травестії Осипова таких подробиць немає ⁵⁷. До того ж, оскільки мені вдалося з'ясувати, міфологічна згадка про те, що Авентін є нешлюбним сином Геркулеса (у греків — Геракл) і жриці Реї, зачатим, коли той здійснював свій десятий подвиг, убивши триголового Геріона, міститься лише у Вергілієвій

⁵⁶ Частково про це йдеться у статті: Гриньків К. Сакральні лексеми й вислови у палітрі гумору поеми Івана Котляревського «Енеїда». — С. 55-59.

⁵⁷ Стисло зазначено лише, хто батько Авентіна: «Потом пришел большой повеса, / Угар, наездник Авентин, / Сын удалого Геркулеса» [IV, 103]. Угар (рос.) — шибеник, презавзятий гультяй і шаленець.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 312

«Енеїді», через що, очевидно, за браком інших відомостей, авторитетні міфологічні словники також її не подають ⁵⁸. Тож Котляревський міг почерпнути подану в його травестії інформацію про Авентія, Геркулеса та жрицю Рею лише безпосередньо з епопеї Вергілія (з латинського оригіналу, російського чи польського перекладу — це вже інше питання).

Комічний ефект, що виникає подекуди у вживанні християнських сакралізмів, пов'язаний не з християнськими віруваннями як такими і не з божественними особами християнської релігії, а з грішними мирянами та служителями церковного культу (попами, дяками, ченцями, ксьондзами тощо), почасти із церковними обрядами.

*     *
*

«Енеїдою» Котляревський створив пам'ятку української розмовно-побутової, часто зниженої, мови свого часу. Цим поема започаткувала реалістичну традицію у новій українській літературі, щоправда, у бурлескному, гумористично-сатиричному варіанті, що викликало згодом найбільший спротив найвизначніших романтиків — Тараса Шевченка і Пантелеймона Куліша.

Хоча Котляревський, як і його попередники, які писали народною мовою, просто копіював переважно місцеву говірку, йому пощастило, що нею для нього був полтавський діалект, один з основних середньонаддніпрянських говорів, на основі яких поступово утворилася сучасна українська національна мова (насамперед, звичайно, під великим впливом самого Котляревського) ⁵⁹. Пізніше, щоправда, Юрій Шевельов уточнив, що «полтавець Котляревський зовсім не конче мав писати достеменно полтавською говіркою» ⁶⁰ і що «мова Котляревського при своїй виразній полтавській основі ввібрала в себе з літературної традиції чимало чернігівських елементів» ⁶¹. А проте перспектива була за полтавськими. Більшість фонетичних, морфологічних і синтаксичних ознак мови Котляревського, притім саме полтавських, закріпилися як нормативні в новій українській літературній мові, зачинателем якої він і став, започаткувавши процес її формування. Доречно нагадати, що Котляревський уживав, зокрема, такі перспективні мовні форми, які вже давно пора повернути до українського правопису:

• закінчення -и в родовому відмінку однини іменників III відміни з основою на -сть («без милости» [III, 45], «од сей напасти» [IV, 133], «для радости» [V, 21; VI, 155], «наклала злости» [IV, 65], «од злости» [V, 56-57, 135], «од ярости» [V, 103], «од старости» [V, 117] «од храбрости» [VI, 110], «храбрости огонь» [VI, 138]) та в іменниках кров, сіль, смерть («троянськой крови» [V, 50], «не до соли» [І, 30; II, 55], «соли кримки» [IV, 45], «видючой смерти» [VI, 55]);

⁵⁸ Див.: Зайцев А. И. Геракл // Мифы народов мира: Энциклопедия: В 2 т. — 2-е изд. — М., 1987. — Т. 1. — С. 277-282; Тахо-Годи А. Рея // Там само. — М., 1988. — Т. 2. — С. 379; Штаерман Е. М. Рея Сильвия // Там само; Геракл; Рея; Рея Сільвія // Словник античної міфології / Укладачі І. Я. Козовик, О. Д. Пономарів. — 2-ге вид. — К., 1989. — С. 63-65; 177. У вказаних статтях Рея (богиня) і Рея Сільвія (хоча й весталка, тобто жриця богині Вести в Римі, але — донька Енеєвого нащадка) — особи, відмінні од жриці Реї, згаданої у Вергілія. Стаття на гасло «Авентін» у цих виданнях відсутня.

⁵⁹ Шевельов Ю. В. Традиція і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського. — С. 153. Цю думку Ю. Шевельова, зокрема про «копіювання полтавської говірки», повторено (без поклику) в монографії: Плющ П. П. Історія української літературної мови. — С. 271.

⁶⁰ Шевельов Ю. Чернігівщина в формуванні нової української літературної мови. До постави питання // Шевельов Ю. Внесок Галичини у формування української літературної мови. — С. 162.

⁶¹ Там само. — С. 167.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 313

• закінчення -и в родовому відмінку однини іменників IV відміни з суфіксом -ен («од імени» [IV, 35]).

Щоправда, трапляються і паралельні форми «божої крові» [III, 126], «багацько крові» [IV, 132], «хліба-солі» [IV, 52; V, 18]. Подибуємо в «Енеїді» й дієприслівникову форму з постфіксом -ся (замість аломорфа -сь), безпідставно практично вилучену з сучасного українського літературного мовлення, хоча її залюбки вживали Іван Франко, Юрій Шевельов: «Вмішавшися між сю отару» [III, 95].

Мовностильова система Котляревського (особливо в «Енеїді») перебувала на стадії динамічного становлення, стихійного самоутвердження, експериментального слововжитку, звідси її довільність і невпорядкованість у галузі лексики і фразеології та невнормованість у фонетиці, морфології та синтаксисі, про що свідчать численні дублети ⁶². Наприклад:

сирівець [І, 28, 33] — яловець [І, 28];

рід [VI, 91] — род [III, 100];

готів [IV, 76] — готов [VI, 119,124];

храбрість [IV, 96; V, 101], радість [V, 111; VI, 96] — завзятость [IV, 116], хитрость [V, 24], жвавость [VI, 165];

«Народ від річі умилився» [VI, 79] — «Од сей бундючної Турн речі» [VI, 164];

куди [І, 1, 2; III, 4; V, 18, 112, 141, 142; VI, 113, 116, 149] — куда [І, 38; III, 94; IV, 24];

хоч [III, 58], хоча [І, 8; VI, 52] — хоть [1,1; III, 89, 108, 128, 133, 135];

«по всіх повітах» [IV, 98] — «По разним сотням, по полкам» [IV, 99];

«Для сильной армії своєї» [IV, 103], «Своей отчизни для сторожі» [IV, 110], «Без битой голої копійки» [IV, 117], «сильною своей рукою» [VI, 124], «власною своєй рукой» [VI, 128];

Карфаген [І, 21] — Карфагена [1,43,46; II, 1; III, 102] тощо.

У сучасних популярних виданнях поеми частину цих фонетичних і морфологічних дублетів, а також окремих діалектних форм (бенькет, тілько, тоді, єднаково) часто усувають на користь усталених літературних норм, тому відхилення од них не так ударяють в очі.

⁶² Див.: Шевельов Ю. В. Традиція і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського. — С. 152-153. Услід за Ю. Шевельовим, але знов-таки без поклику на нього, П. Плющ констатував: «У мові І. Котляревського відсутні витримані норми — лексичні, фонетичні, морфологічні і синтаксичні» (Плющ її. П. Історія української літературної мови. — С. 271). Варіативність мовних елементів в «Енеїді» засвідчує авторські «характеристичні вагання між північними і південними — чернігівськими й полтавськими — формами» (Шевельов Ю. Чернігівщина в формуванні нової української літературної мови. До постави питання. — С. 166).

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 314

Віршова форма

Котляревський склав свою травестію тим самим віршовим розміром, яким написано «Енейду» Осипова, — чотиристоповим ямбом, скористався й десятирядковою строфою, що її запровадив російський травестатор у комічний епос із російської класицистичної оди (у Блюмауера вжито семирядкову строфу, в якій поєднано чотири- й тристопові ямбічні рядки з такою схемою римування: aBaBccD — останній рядок неримований). Завіршувавши свою пародію одичною строфою, Осипов таким робом навіть формально глузував з одописної традиції у тогочасній російській літературі. Український поет не обтяжував себе ритмічними та строфічними експериментами, новаціями, не варіював ритміку та строфіку, а послідовно йшов версифікаційним шляхом, проторованим у російській травестії, узявши з неї також схему римування: AbAbCCdEEd. З усіх тодішніх і раніших травестій «Енеїди» лише в Осипова (відтак і в Котельницького) та Котляревського вжито строфу з такою схемою, і це ще один аргумент на користь орієнтації автора української «Енеїди» на Осипова: під впливом останнього Котляревському легше було вдатися до силабо-тонічного розміру — чотиристопового ямба, на той час вкрай рідкісного в українському віршуванні; інакше, якби обирав сам, то застосував би радше якийсь силабічний або фольклорний розмір (наприклад коломийковий) — з огляду на тодішні традиції українського книжного та народного віршування це було би звичніше й доречніше. Щоправда, в українському одописанні ще середини XVIII ст. вже було спорадично апробовано таку саму десятирядкову строфу, складену чотиристоповим ямбом за схемою AbAbCCdEEd, — у віршах «Ода на первий день мая 1761 года» Ігнатія Максимовича, учителя поетики в Київській академії, та «Ода про музику» (написана також 1761 року) Киріяка Кондратовича, випускника тої-таки академії, а від 1743 року — старшого перекладача Петербурзької Академії наук. Чи мав нагоду Котляревський ознайомитися з цими давніми поодинокими спробами українських віршувальників освоїти цю строфу (а спроби ці залишалися в рукописах) і чи скористався він їхнім досвідом — невідомо; найпевніше, що ні. Та навіть якби знав ці оди, то це б йому нічого не дало, бо їх мова наближена до російської, адже з чужої одичної традиції обидва версифікатори перейняли не тільки віршовий розмір і строфу, а й почасти лексику та стилістику ¹. Власне, вони й

¹ Див.: Максимович І. Ода на первый день мая 1761 года // Українська література XVIII ст.: Поетичні твори. Драматичні твори. Прозові твори. — С. 56-62; Максимович І. Ода на перший день травня 1761 року / Переклав Вал. Шевчук // Аполлонова лютня: поети XVII-XVIII ст. — К., 1982. — С. 216-225, 305-306; Кондратович К. Ода про музику: На зразок Горація, кн. І, ода 1 / Переклав Вал. Шевчук // Там само. — С. 226-227, 306.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 315

не старалися присвоїти українській версифікації силабо-тонічну ритміку і строфіку, а навпаки, самі для себе силкувалися освоїти з панівної словесності мову й поширену одичну десятирядкову строфу. Тож Котляревський фактично перший застосував цю строфу у віршуванні українською народною мовою.

За спостереженням Петра Хропка, ритмічні засоби «Енеїди» Котляревського

«побудовані за зразками тогочасної російської поезії, часом навіть без достатнього врахування українського наголосу й синтаксичних норм рідної мови. Як і в російських одах, у ямбічних рядках поеми Котляревського широко вживається пірихічна іпостаса на другій стопі. Запровадження ж поетом аномальних іпостас (замість ямбічних іпостас — хореїчні) свідчить про деяку орієнтацію українського поета на норми усного народного вірша» ².

Йдеться про пірихій (відсутність наголосу) на третій стопі. Як з'ясував Микола Зеров, пірихіями на другій і третій стопі («Розжеврілось і загорілось» [II, 49], «Заплакався і заридався» [І, 9], «Поплакавши і поридавши» [III, 1], «З обстриженими головами, / З підрізаними пеленами» [III, 49]) Котляревський зближується з Осиповим («Красавицами площадными, / Любовницами заводными», «Поморщился и почесался»), а крім того, для Осипова такою ж мірою, що й для Котляревського, характерним є вживання сполучників у середині рядка («Но в баньке чтоб замерзлы кости / Распарить добрым чередом» — «Тризубець щоб тобі зломивсь!» [II, 53], «Анхиза щоб не прогуляти» [III, 127]), в обох поетів трапляється навіть такий незвичний порядок слів, як розміщення підмета в середині дієприслівникового звороту, а не перед ним чи після нього (в Осипова: «На палубе гребцы рассевшись» [III, с. 4], у Котляревського: «Послухавши Еней Охріма» [II, 63]) ³. Попри такі незвичності, а також подекуди випадки немилозвучності у словосполученнях Котляревського, Зеров із його витонченим ритмомелодичним слухом визнав, що автор «Енеїди» зумів надати рядкам із пірихіями легкості й мелодійності завдяки тому, що підбирав у рядок двоє основних слів, «довгих, але з однаковою або приблизно однаковою кількістю складів, іноді з тими самими звуками на початку кожного слова», та й «взагалі, в ритмічному відношенні вірш Котляревського багатий і різноманітний», його ямб «легкий та дзвінкий» (хоча після Шевченкового видається «тяженьким»); за технічною досконалістю свого чотиристопового ямба і децими з правильним та усталеним чергуванням рим український поет дорівнявся російським, у яких запозичив цей розмір і цю строфу, його «Енеїда» має «цілу низку прекрасно збудованих, бездоганних щодо ритму строф» ⁴.

Культивування чотиристопового ямба стало ще однією перспективною особливістю «Енеїди» Котляревського, який здійснив доти не практиковану річ: склав велику за обсягом поему не лише українською народною мовою, й силаботонічним розміром. Таким чином, на противагу силабічній системі, вживаній у народному віршуванні та староукраїнській поезії, було започатковано пе-

² Хропко П. П. Іван Котляревський (1769-1838). — С. 71.

³ За уточненням М. Марковського, цей збіг походить од того, що обидва письменники з формального боку виховувалися на російській поезії XVIII ст., надто ж творах Ломоносова, у яких трапляються такі звороти (Марковський М. Найдавніший список «Енеїди» І. П. Котляревського й деякі думки про генезу цього твору. — С. 74-75). Така мовна конструкція була досить звичною для синтаксису письменства XVIII ст., спорадично з'являлася й пізніше. Її подибуємо, зокрема, в «Истории русов»: «Проходя Боярин Ромодановский с корпусом своим далее в Малороссию, известился <...>» (История Русов, или Малой России / Сочинение Георгия Конисского, Архиепископа Белорусского. — М., 1846. — С. 150), у байці Крилова «Ворона и Лисица»: «На ель Ворона взгромоздясь, / Позавтракать было совсем уж собралась...» (1807).

⁴ Зеров М. Нове українське письменство: Історичний нарис. — С. 38-40.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 316

рехід в українській версифікації до силабо-тоніки. За Котляревським пішли насамперед байкарі, які орієнтувалися на літературні першовзори (Петро Гулак-Артемовський, Павло Білецький-Носенко, Євген Гребінка, Левко Боровиковський). І хоча романтики з їхнім освоєнням передусім народнопісенної традиції (наслідування, стилізації тощо) повернулися до силабіки, все-таки в окремих романтичних творах (Маркіяна Шашкевича, Амвросія Метлинського, Олександра Афанасьєва-Чужбинського, Михайла Петренка, Николая Устіяновича, Антона Могильницького, навіть Миколи Костомарова), а особливо в Шевченковій поезії час од часу з'являлися різні силабо-тонічні розміри (у Шевченка — чотиристоповий ямб). Від «Енеїди» Котляревського веде початок українське силабо-тонічне віршування (Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Михайло Старицький, Іван Франко, Леся Українка та ін.). Цю традицію започаткував саме Котляревський «Енеїдою», хоча й до нього траплялися випадки вживання чотиристопового ямба та хорея. Однак спорадичні спроби освоїти силабо-тонічні розміри в українській поезії другої половини XVIII ст. не мали впливу на віршування ХІХ-го, бо залишалися у малодоступних віршотворах, що поширювалися у нечисленних списках. За таких обставин «Енеїда» Котляревського стала тим першим твором, од якого пішла українська силабо-тоніка.

Щоправда, впродовж двох третин XIX ст. в українській поезії ставлення до силабо-тоніки було стриманим, якщо не сказати упередженим: її вважали невластивою питомо українській версифікації. Так, орієнтуючись на народне силабічне віршування, Микола Костомаров як романтичний поет і критик, що взорувався на народнопоетичні твори і вдавався до народнопісенних стилізацій, не сприймав силабо-тоніки, зокрема чотиристопового ямба «Енеїди», вважаючи його даниною класицистичній поетиці й чужим для українського народного віршування (Котляревський «заковал свою пародию» в «чуждый малороссийскому языку четырёхстопный ямб», який «очень мешал <...> лёгкости» його мови). При цьому Костомаров визнавав, що Котляревський застосував цей новий для українського віршування розмір вельми віртуозно, бо навряд чи в кого іншого з розглянутих у статті українських поетів народна мова «достигает такой игривости и непринуждённости» ⁵. Пізніше (1871 року) Костомаров знову повторив, що Котляревський «для своего произведения избрал почти несвойственный малорусской поэтической речи четырёхстопный ямб, каким в обилии писали тогда русские поэты» ⁶.

З думкою Костомарова погодився на початку 1861 року Пантелеймон Куліш, який невдовзі сам став віршувати народнопісенними силабічними розмірами. В одній зі статей, датованій 6 січня того ж року, він критикував спроби запровадження ямба до нової української поезії, вважавши його неорганічним, чужим для неї і протиставивши йому взорування на народнопісенну ритміку:

«Котляревщина отозвалась в Артемовском-Гулаке прежде всего ямбом, несвойственным украинской народной поэзии. Шевченко, поэт иной эпохи и иного полёта, уклонился от ямба при самом начале своего литературного дела, как ни соблазнительно звучал тогда ямб в прекрасных стихах Пушкина. Во всём "Кобзарі", первом блестящем своём опыте [йдеться про "Кобзар", виданий 1840 року. — Є. Н.], не обратился Шевченко к этому размеру. Г<осподин> Артемовский-Гулак раза два, в немногочисленных стихотворениях

⁵ Костомаров М. І. Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке // Костомаров М. І. Слов'янська міфологія: Вибрані праці з фольклористики й літературознавства. — К., 1994. — С. 285. Першодрук в альманасі «Молодик» (1843. — Вип. 3).

⁶ Костомаров М. І. Малорусская литература // Там само. — С. 316.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 317

своих, оставлял ямб, и стих его от одного этого становился ближе к народным песням, которые служили для Шевченка единственным образцом тона и вкуса» ⁷.

Проте пізніше, в листі до Олександра Барвінського від 3 лютого 1876 p., Куліш визнав, що «Шевченко свій стих виробив скільки на українській пісні, стільки ж і на пушкинському стихові» ⁸. Певна річ, в освоєнні чотиристопового ямба Шевченкові придався і досвід Котляревського в «Енеїді».

Неоднозначної думки про ямбічний розмір дотримувався Михайло Максимович, висловивши її в начерку статті «Полемическое обозрение малороссийской словесности», написаному 1860 року. З одного боку, цей дослідник також вважав, що штучний чотиристоповий ямб не властивий українському народному віршуванню, а використання чотиристопового ямба в «Енеїді» Котляревського пов'язано з версифікаційною теорією та практикою російського класицизму, до якого, як відомо, цей ритмічний розмір запровадив Михайло Ломоносов, запозичивши його з німецького віршування. Та з іншого боку, Максимович був переконаний, що запровадження цього розміру до української літературної версифікації стало явищем конче потрібним, назрілим і закономірним, бо збагатило її й усунуло наявну лакуну, і саме Котляревському судилося виконати історично важливу місію успішної апробації чотиристопового ямба в нашому літературному віршуванні:

«Был бы заметный пропуск в новой малороссийской словесности, <...> если бы и самое стихотворное слово наше, так хорошо сложившееся в песнопении народном, не прошло через школу четырёхстопного ямба, сложенного Ломоносовым для русского стихотворства, но не привычного для стихотворения народно-украинского. Вот это была страшная проба нашему литературному новобранцу — выдержать в целой поэме 4-стопный ямб, в определённых строфах и с полными рифмами <...>» ⁹.

Котляревський із честю витримав цю випробу, з успіхом адаптувавши ямбічний чотиристоповик ломоносовського типу, для якого характерним є наявність сильної першої стопи і порівняно часті випадки слабкої другої, позначеної пірихієм. При цьому, за спостереженням і статистичними підрахунками Віктора Коптілова, вживання пірихія на другій стопі в «Енеїді» Котляревського набагато ширше, ніж у російських одах і загалом російській поезії того самого періоду (кінця XVIII — першої третини XIX ст.). Досить часте використання пірихія у строфах (на першій, другій і/або третій стопах) робило вірш Котляревського не лише самобутнім, а й гнучким та інтонаційно багатим. Найменше число пірихіїв у його строфі — чотири, а ритмічно найгнучкіші строфи налічують до 14-ти пірихіїв. Поема вражає розмаїтістю ритмічних малюнків строф, що визначаються розподілом пірихіїв у рядках: у кожній з перших трьох частин жодна строфа інтонаційно не повторює іншу ¹⁰.

Попервах неприхильно налаштований до запозиченої силабо-тоніки і взорований на народнопісенну силабіку, Пантелеймон Куліш невдовзі сам звернувся до дактиля і ямба у двох віршах 1862 року («Заспів» і «Сонет»), а потім широ-

⁷ Кулиш П. Обзор украинской словесности. III. Артемовский-Гулак // Основа. — 1861. — № 3: Март. — С. 85.

⁸ Барвінський Ол. Спомини з мого життя: Частина перша та друга. — Нью-Йорк; К., 2004. — С. 180.

⁹ Цит. за публікацією уривків у статті: Науменко В. К пятидесятилетию со дня смерти Ивана Петровича Котляревского // Киевская старина. — 1888. — Кн. 11: Ноябрь. — С. 390.

¹⁰ Коптілов В. В. I. П. Котляревський — реформатор українського віршування: (Рима і ритміка «Енеіди») // Мовознавство. — 1998. — № 6. — С. 17-18.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 318

ко вдався до освоєння силабо-тонічних розмірів у віршованих перекладах старозавітних книг (1868-1871 pp.) і перекладах Шекспірових п'єс (починаючи від 1880 року). А в 1880-1890-х pp. Куліш заповзявся свідомо запроваджувати силаботоніку в українське віршування оригінальними поетичними творами. Ба більше, у 1890-1896 pp. за зразком «Енеїди» Котляревського він написав чотиристоповим ямбом і децимою поему «Куліш у пеклі». Так через сто років сміхотворча манера та віршова техніка Котляревського виявили свою актуальність і живучість.

За твердженням В. Коптілова, наприкінці XVIII ст. Котляревський «виступив як реформатор українського віршування, показавши багатство та гнучкість чотиристопового ямба і відкривши йому широку дорогу в наступні віки» ¹¹. Насправді процес утвердження чотиристопового ямба, а то більше силабо-тоніки в українському віршуванні розтягнувся ледь не на ціле XIX століття. І реформаторами на різних етапах цього тривалого процесу виступали також Шевченко, пізній Куліш і майже рівночасно з ним Старицький. Версифікаторський зачин Котляревського не призвів одразу до реформи українського літературного віршування. Після реформаторських ямбічних спроб Котляревського, як і згодом Шевченка, відбувався відхід назад, до силабіки. Щойно в останньому двадцятилітті XIX ст. силабо-тоніка остаточно утвердилася в українському віршуванні ¹².

В «Енеїді» Котляревського панує так звана граматична рима, тобто рима, що спирається на тотожність граматичних форм: моторний — проворний, дав — накивав, троянців — ланців [I, 1] тощо. За підрахунками Віктора Коптілова, у першій частині поеми таких рим було 84%, у шостій частині — трохи менше, 82% («в їх складі найбільшу питому вагу мають два масиви рим — дієслівний та іменниковий», притім лише в четвертій частині, найменш динамічній, іменникові рими трохи переважають дієслівні, в інших частинах — навпаки). В. Коптілов убачає кілька причин такого переважання граматичної рими:

• загальна прихильність українських поетів XVIII ст. до граматичних рим (у Климентія Зіновієва їх понад 95%, в Івана Некрашевича та Ігнатія Максимовича — 75%, у Сковороди — близько 73%);

• «відносна простота цих рим: їх не треба було компонувати, бо вони містяться в готовому вигляді у граматичній структурі мови»;

• «граматичні рими панують у фольклорній поезії» ¹³.

Варто б порівняти також римування у поемі Котляревського та її безпосередньому джерелі — травестії Осипова і Котельницького.

Тим часом висновок дослідника про те, що «"Енеїда" Котляревського стояла при початках процесу деграматизації української рими, який охопив період від

¹¹ Там само. — С. 20.

¹² Див., зокрема: Нахлік Є. Роль П. Куліша в оновленні українського віршування // Літературознавство. Бібліографія. Інформатика: Доп. та повідомл. Третій міжнар. конгрес україністів (Харків, 26-29 серпня 1996 p.). — X., 1996. — С. 157-164; Нахлік Є. Пантелеймон Куліш як реформатор українського віршування // Записки Наукового товариства імені Шевченка. — Львів, 1997. — Т. 234: Праці Філол. секції. — С. 48-65; Нахлік Є. І. Франко про оновлення українського віршування пошевченківської доби // Іван Франко — письменник, мислитель, громадянин: Матеріали міжнар. наук. конф. (Львів, 25-27 вересня 1996 p.). — Львів, 1998. — С. 517-523; Нахлік Є. Пантелеймон Куліш: Особистість, письменник, мислитель: Наукова монографія: У 2 т. — К., 2007. — Т. 2: Світогляд і творчість Пантелеймона Куліша. — С. 285-289.

¹³ Коптілов В. В. І. П. Котляревський — реформатор українського віршування. — С. 14-15.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 319

кінця XVIII ст. до середини XIX ст.» (власне, до Шевченкової поезії, у якій настав злам: так, у поемах «Катерина» і — ще виразніше — «Марія» граматична рима поступається першістю неграматичній) ¹⁴, непереконливий, бо вже у поезії Сковороди граматичних рим було менше, ніж у поемі Котляревського.

За влучним спостереженням В. Коптілова, крім традиційної граматичної, «вдається Котляревський до рими вишуканої, яка виступає справжньою окрасою його тексту». До вишуканого римування належать насамперед «своєрідні рими Котляревського, багатство яких полягає в тому, що традиційна прикінцева співзвучність зміцнюється повторенням початкових фонем римованих слів». Так виникають повтори префіксальні (викрутасом — вихилясом [І, 29], посумовавши — поридавши [III, 1], заганяли — заскавучали [IV, 78], перепросу — переносу [VI, 10]) або суто фонетичні (гоцака — гайдука [І, 30], Охріма — очима [II, 63], драла — дрижала [III, 33], себе — скубе [IV, 13], знаю — звичаю [V, 11]). Таких римованих пар В. Коптілов налічив 305, тобто 8% од загальної кількості рим. Знайшов дослідник у поемі Котляревського і «чимало прикладів глибокої рими», в якій одне слово вміщає в себе всі звуки другого слова римованої пари: збрехати — хати [III, 110], буде — забуде [IV, 11], взять — зять [IV, 23], звичаю — чаю [IV, 66], гаківниць — ниць [IV, 103], очі — охочі [V, 69] та ін. Трапляються в «Енеїді» також своєрідні модифікації цього різновиду — рими з переставленими фонемами (рот — чорт [І, 43], підступила — підпустила [IV, 66], Латину — алтину [IV, 76] тощо), рими з розривами всередині груп фонем (пекло — поблекло [III, 68], рада — громада [III, 20]). Вінцем таких багатих рим «Енеїди» є рима омонімічна: перевіз (іменник) — перевіз (дієслово минулого часу, 3-тя особа однини) [III, 52] ¹⁵.

Сотні прикладів вишуканої рими свідчать, що Котляревський тонко відчував милозвучність і суголосся живої української мови.

¹⁴ Там само. — С. 14.

¹⁵ Там само. — С. 15-16.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 320

Поетичні наслідування і протиставлення.
Літературно-критичне, естетичне й ідеологічне сприйняття

Викликаючи й досі жвавий інтерес та функціонуючи не тільки як літературна пам'ятка, а й як живе явище сучасного українського культурного процесу, «Енеїда» Котляревського стоїть на вершині європейської літературної традиції прямого чи опосередкованого травестування Вергілієвої поеми. Може, найпереконливіше про це сказав іще на початку XX ст. швед Альфред Єнсен, неупереджений іноземець, славіст, україніст, а притім літературознавець, добре обізнаний з європейськими травестіями «Енеїди»:

«<...> його [Котляревського. — Є. Н.] українська травестія має під кождим зглядом самостійну й оригінальну вартість, а по моїй гадці, перевищає вона і культурно-історично, і язиково, та й естетично всі свої первовзори в європейській літературі» ¹.

Вартим уваги є й свідчення анонімного літературного критика, який, бувши етнічним росіянином і вихованцем російської культури («Мы, русские люди XIX века <...>», — зазначив він зокрема й про себе), у розгорнутій схвальній рецензії на першодрук «Наталки Полтавки» визнав:

«Коренные русские, читавшие "Энеиду" Котляревского, хоть и вполовину понимали её, однако ж дивились и чудному языку, и остроумию автора, между тем как переделка "Энеиды" на великорусское наречие Осипова, совершенно им доступная, наводила глубокий сон. Такова сила таланта!» ²

Водночас важко знайти якийсь інший знаковий твір у новій українській літературі, який би сприймався так неоднозначно впродовж одного-двох століть. Ставши помітним явищем книговидавничого процесу (а не лише аматорського віршування, чим вона була в поширюваних рукописних копіях), «Енеїда» викликала і стимулювала в наддніпрянських українців бажання писати й друкувати художні твори рідною мовою, і то переважно у бурлескно-травестійному стилі. Цьому сприяли публікації перших чотирьох частин поеми (1798, 1808, 1809), а відтак повне видання усіх її шістьох частин (1842). Кортячку охочих віршувати під Котляревського прямодушно і промовисто висловив Павло Білецький-Носенко, «найвиразніша авторська індивідуальність ранньої котляревщини» ³. У другій вступній строфі своєї бурлескно-травестійної поеми «Горпинида, чи Вхопленая Прозерпина» він звертався з проханням до Музи:

¹ Єнзен Альфред Р. Перелицьована Енеїда Котляревського. — С. 8.

² «Наталка Полтавка», малороссийская опера И. П. Котляревского. Книга первая «Украинского сборника» И. И. Срезневского. Харьков. В универ. тип. 1838. В 8 д. л. 88 стр. // Отечественные записки. — 1839. — Т. 2. — № 3. — Отдел VII: Современная библиографическая хроника. — С. 133.

³ Зеров М. К. Українське письменство XIX ст. — С. 28.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 321

Дмухни в мене той самий жар,
З яким співалась «Енеїда», —

і запрошував читачів:

Хто хоче слухати казок,
Брехеньки старі за новини
На гарній мові України, —
Сідай біля мене в кружок ⁴.

Згодом про те, що приклад Котляревського надихнув до творчості більш чи менш обдарованих шанувальників рідного українського слова, прямо заявив один із них, Степан Александров, у бурлескній поемі «Вовкулака»:

Як Котляревський у Полтаві

«Енейду» гарно написав,
Тоді, із щирости к тій славі,
Із нас писати дехто став ⁵.

Тож у стильовому, а часто й у жанровому та версифікаційному руслі «Енеїди» Котляревського (а також його панегірика «Пісня на Новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракину») з'явилася низка віршотворів українською мовою:

• гумористичні поеми невідомих авторів «Вояж по Малой России г. генерала от инфантерии Беклешова» (написано десь у 1799-1800 pp.), «Малороссийские стихи, в которых описывается погребение преосвященнейшего Виктора, архиепископа Малороссийского, Черниговского и ордена святого Александра Невского кавалера, простыми сельскими разговорами соображённые» (написано наприкінці — не раніше 11 листопада — 1803 р.);

• антинаполеонівські оди «Ага! Чи вже ти нахопився, / Катюжий сину, Бонапарт» «запорозького козака Твердовського» (можливо, псевдонім; інші назви: «Ода на случай выгранной Бенигсеном над французом победы 1807 года, генваря 27 числа», «Ода господину Буонапарте»; написано після 14 грудня ст. ст. 1806 р. або в січні 1807-го, як відгук на перемогу російського війська під командуванням генерала Леонтія Беннігсена над французьким під польським містом Пултуськом 14 грудня ст. ст. 1806 p.; першодрук 1807 року), «Ода, сочинённая на малороссийском наречии по случаю временного ополчения» військового лікаря Григорія Кошиця-Квітницького (написано й надруковано 1807 року), «Ода малороссийского простолюдина на случай военных действий при нашествии французов в пределы Российской империи в 1812 году» Петра Данилевського, анонімна «малороссийская ода» «Мысли украинского жителя о нашествии французов» (обидва твори надруковані 1813 року), анонімний вірш «Стихи малороссийские на случай известия, что Наполеон сослан на остров Эльбу» (написано 1814-го або 1815 року);

• «жартливая поема» «Горпинида, чи Вхопленая Прозерпина» Павла Білецького-Носенка (написана 1818 року; першодрук: Київ, 1871);

• вірш «Об "Наталці Полтавці", мої думки» Остапа Рудиковського (написано 1825 року) — сатира на «Наталку Полтавку» як сентиментальну оперу, ви-

⁴ Білецький-Носенко П. Горпинида, чи Вхопленая Прозерпина: (Жартливая поема в трьох піснях) // Білецький-Носенко П. Поезії / Упорядкув. текстів, вступ, ст. і прим. Б. Деркача. — К., 1973. — С. 38.

⁵ Александров С. Вовкулака: Українське повір'я, розказ в стихах // Бурлеск і травестія в українській поезії першої половини XIX ст. — К., 1959. — С. 310.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 322

конана в бурлескно-травестійному стилі, з висуненням версії, ніби Петро — позашлюбний син Терпила й, отже, рідний брат Наталки;

• «Гараськові пісні» Петра Гулака-Артемовського (дві з них написані 1827 року й тоді ж опубліковані, три складено 1832 року) — бурлескно-травестійні переробки Горацієвих од;

• антипольська поема невідомого автора «Варшава», спрямована проти Листопадового повстання (написана 1831 року);

• «сатирицька поема» «Вечерниці» Порфирія Кореницького (альманах «Сніп», Харків, 1841);

• поема «Жабомишодраківка, з гречеського лиця на козацький виво-рот на швидку нитку перештопана» Костянтина Думитрашка (написана до 1847 року, першодрук: Санкт-Петербург, 1859) — переспів грецького комічного епосу «Батрахоміомахія»;

• поеми «Война» і «Весілля» Рачинського (написані десь у 1842-1844 pp.), — перша є переробкою п'ятої та шостої частин «Енеїди» Котляревського, а в другій сюжет Енеєвого одруження з Лавинією розгорнуто в картину українського сватання і весілля;

• поема «Вовкулака. Українське повір'я» Степана Александрова (написана 1842 року, першодрук: «Южный русский зборник», Харків, 1848);

• поема «Харко, запорозький кошовий» Якова Кухаренка (написана в 1840-х pp.) ⁶.

Деякі з цих віршотворів свого часу були надруковані, інші поширювалися у списках і вийшли друком значно пізніше. Частина з них були спробами нових комічних травестій на зразок «Енеїди» Котляревського («Горпинида» Білецького-Носенка, «Жабомишодраківка» Думитрашка, «Харко, запорозький кошовий» Кухаренка, частково «Вечерниці» Кореницького, прикметні бурлескним травестуванням образу Орфія), в інших автори вправлялися в освоєнні й наслідуванні гумористично-сатиричного, бурлескного стилю Котляревського, його зниженого образного та словесного ряду тощо. Більшість цих творів складено тою ж десяти-рядковою ямбічною строфою і за такою ж схемою римування, що й «Енеїду» Котляревського: анонімні твори «Вояж по Малой России г. генерала от инфантерии Беклешова», «Малороссийские стихи, в которых описывается погребение преосвященнейшего Виктора...», «Мысли украинского жителя о нашествии французов», «Варшава», вірші Твердовського, Кошиця-Квітницького і Данилевського, поеми Білецького-Носенка, Рачинського та Кухаренка. Ще один твір — «Вовкулаку»

⁶ Тексти цих творів та їх докладний розгляд див.: Зеров М. К. Українське письменство XIX ст. — С. 26-49; Українські Пропілеї. — X., 1928. — Т. 1: Котляревщина / Редакція, вступ, статті й прим. І. Айзенштока. — 457 с; Бурлеск і травестія в українській поезії першої половини XIX ст. / Упорядкув., підготовка текстів, передм. та прим. Г. А. Нудьги. — К., 1959. — 599 с; Кирилюк Є. Живі традиції... — С. 184-209; поем «Война» і «Весілля»: Марковський М. Енеїда Рачинського // За сто літ: Матеріали з громадського й літературного життя України XIX і початку XX століття. — К., 1929. — Кн. 3. — С. 5-7. Розгляд од на тему російсько-французької війни (Твердовського, Г. Кошиця-Квітницького, П. Данилевського, анонімних віршів «Мысли украинского жителя о нашествии французов», «Стихи малороссийские на случай известия, что Наполеон сослан на остров Эльбу»), а також гротескної пародії на класицистичну оду — вірша української мовою «Ода — малороссийский крестьянин» Костянтина Пузини, віршара родом із Полтавщини (написано в 1809-1814 pp.), див.: Сарапин В. «Пісня на Новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну» Івана Котляревського в контексті бурлескно-травестійного одописання першої третини XIX ст. // Слово і Час. — 2008. — № 4. — С. 64-72.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 323

Александрова — написано чотиристоповим ямбом, вжитий в «Енеїді» (але замість її десятирядкової строфи автор послуговується чотиривіршами, за схемою римування перших чотирьох рядків строфи Котляревського: АЬАЬ). Уже ці безперечні версифікаційні запозичення свідчать про пряму залежність названих творів од «Енеїди» Котляревського.

Водночас той факт, що переробку «XXXIV ода Горація, книга І» Петро Гулак-Артемовський склав леонінським віршем, вказує на її зв'язок з українським віршуванням XVIII ст., зокрема бурлескним. Назагал українська бурлескна та бурлескно-травестійна література першої половини XIX ст. виростала і з «Енеїди» Котляревського, і з традицій бурлеску й травестії в українському письменстві XVIII ст., на ґрунті яких з'явилася й сама поема полтавського сміхотворця.

Так зародилася і до початку 1860-х pp. протривала так звана котляревщина, що по-своєму лягла в річище нової української літератури. Пантелеймон Куліш, який уперше запровадив це поняття і термін у статті «Котляревский», опублікованій 1861 року, розумів під «котляревщиною» всі українські твори знаменитого письменника, а також їх наслідування:

«<...> его стихи, его простонародные образы <...>, с одной стороны, приучали смотреть на народ как на предмет беззаботной шутки, с другой — придавали его жизни чуждый ей, занесённый из другой сферы искуственный характер <...>, что можно назвать одним словом котляревщина. Комически-карикатурное и идиллически-сантиментальное, эти две крайности произведений Котляревского, сделались Сциллою и Харибдою для живописцев украинской жизни, и только самые сильные из них не были поглощены тою или другою пропастью. <...> котляревщина, с той или другой стороны, отражается до сих пор во многих, по-видимому, совершенно независимых произведениях украинской словесности, не говоря уже о целой массе плохих стихов и прозы, появившихся в печати или не находящих для себя издателя» ⁷.

Варто зауважити, що поема, а то більше п'єси Котляревського привчали не лише дивитися на народ як на предмет безтурботного жарту (хоча таке сприйняття справді виникало в частини освічених, пихатих читачів при ознайомленні з «Енеїдою» та «Москалем-чарівником»), а й викликали співчуття до знедолених простолюдинів.

Знаходячи «влияние или отголоски котляревщины не в одном талантливом произведении украинской литературы» ⁸, Куліш поіменно назвав тільки двох епігонів Котляревського — Андрія Ващенка-Захарченка (автора збірки водевілів і фарсів «Театр», виданої першим випуском у Києві 1857 року), та котрогось із братів Карпенків (найімовірніше, мав на увазі Степана). В уявленні Куліша, літератора, фольклориста й етнографа романтичної орієнтації, письменники такого роду —

«воспитанники Котляревского и исчадия уродливой народописи, которую разнесла его "Енеїда" между армейскими офицерами, чиновниками, помещиками, лакеями, писарями, семинаристами и всяким иным грамотным людом, возвышающимся над неграмотною частью украинского населения, над тою частью, которая своими песнями и обыденною своею речью дала нашим новым писателям истинно народный тон словесности как в комическом, так и в патетическом роде. Они-то мало-помалу остановили влияние котляревщины на литературный вкус публики; они отвергли искуственную юродивость речи, которою проникнута вся "Енеїда", и, заговорив во имя своего народа с сознанием достоинства украинского характера, открыли юной своей словесности беспредельную область развития» ⁹.

⁷ Кулиш П. Обзор украинской словесности. II. Котляревский. — С. 249.

⁸ Там само. — С. 250.

⁹ Там само. — С. 259.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 324

Пізніші дослідники — Сергій Єфремов, Микола Зеров, Ієремія Айзеншток, Михайло Марковський, Євген Кирилюк — під котляревщиною розуміли вже тільки «необачних наслідувачів» «зовнішньої сторони поеми Котляревського», тобто «Енеїди» («аж новішим уже часам у певній історичній перспективі видно стало, що одно — Котляревський, а інше — "котляревщина"», — зауважив С. Ефремов) ¹⁰. За характеристикою М. Зерова,

«Котляревщина ніде не досягає ні ідейної, ні художньої височини Котляревського. Три риси визначають літературне обличчя епігонів Котляревського: 1) провінціально-обивательська природа письменника, 2) грубо-гумористичне трактування народного побуту і 3) образна, конкретна, з нахилом до вульгарності, мова» ¹¹.

Епігонська котляревщина показувала себе суперечливим явищем: нарощувала масив нової літератури, додавала до неї нові штрихи, пов'язані зі спробами освоєння нових тем, проблем, мотивів, сюжетів та образів, спромагалася на окремі художні знахідки та самобутні риси (адже епігонство — не копіювання і не плагіат: наслідувач неминуче вносить щось своє, зумовлене принаймні часом і місцем виникнення твору), проте визначних, якісно нових, справді оригінальних творів не явила, водночас дискредитуючи зароджуване нове письменство самодостатньою сміхотнею, позбавленою ідейно-естетичної глибини та амбівалентної сміхової культури, притаманної першовзірцеві — «Енеїді» Котляревського. Згідно з характеристикою котляревщини, передусім епігонської, у спеціальній статті Тамари Гундорової,

«бурлескний кітч у подібній масовій літературі служить не для підриву офіційного імперського світу, а передусім для вписування себе в імперію (вона — наша, ми — її). Хоча і в специфічній низькій формі, він легітимізує голос "малороса", а також служить вираженню інтересів місцевої еліти <...>» ¹².

Дослідниця вияснює двояку сутність котляревщини, знов-таки — передусім епігонської:

«Поширений в українській культурі бурлеск-як-кітч з усіма відомими формами низького гумору демаскує приховані колоніальні структури мислення — замикання на провінційному, легкість і поверховість самопредставлення, напів'європейську ідентичність, схильність до внутрішньої "малої" мови, своєрідну інфантильність і немодерність. Правда, "малоросійський" кітч на самому початку мав ще одну функцію — з допомогою перевдягання і маскараду легалізувати і пристосувати українську еліту до імперської культури і при цьому ствердити (нехай у низькому вигляді) локальну національно-етнічну своєрідність» ¹³.

Тут треба зробити понятійно-термінологічний відступ. Закликаючи «відмовитись від образливого терміну "котляревщина" у визначенні творчості другорядних письменників дошевченківського періоду», Борис Деркач, однак, називав її представників «наслідувачами і послідовниками І. Котляревського», визнавав, що «багато» з них «вдавалися до зовнішнього наслідування бурлескної манери І. Котляревського», та й, урешті, сам-таки вживав цей термін, хоча й як умовний: «сьогодні твори більшості представників так званої "котляревщини"

¹⁰ Єфремов С. Історія українського письменства. — С. 302; ширше див.: Там само. — С. 297-304.

¹¹ Зеров М. К. Українське письменство XIX ст. — С. 26.

¹² Гундарева Т. «Котляревщина»: колоніальний кітч // Гундорова Т. Кітч і література. Травестії. — К., 2008. — С. 118.

¹³ Там само. — С. 120.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 325

сприймаються переважно як історико-літературні факти» ¹⁴. Це свідчить про небезпідставність і зручність використання цього усталеного термінопоняття, що його культивували, виходячи з високих ідейно-естетичних критеріїв, С. Ефремов, М. Зеров, І. Айзеншток, А. Шамрай та ін. Попри ще одну спробу оголосити цей термін «анахронізмом в істор<ико>-літ<ературній> науці» ¹⁵, він у традиційному розумінні (наслідувачі Котляревського) й далі вживається в українському літературознавстві ¹⁶.

Водночас нового змісту й актуальності надав цьому термінопоняттю Григорій Грабович у розлогій статті під промовистою назвою «Семантика котляревщини» (Сучасність. — 1995. — № 5), в якій оригінально розширив трактування котляревщини тим, що не лише повернув до неї автора «Енеїди», а й долучив Гоголя (про це далі).

Тамара Гундорова поділяє погляди на котляревщину С. Ефремова, М. Зерова й особливо І. Айзенштока ¹⁷ як на «своєрідний український варіант масової літератури» і розглядає її як «малоросійський кітч в імперії» ¹⁸. При цьому зародження «"малоросійського" колоніального кітчу» дослідниця вбачає в «Енеїді» Котляревського ¹⁹, а вияв «ярмаркового "малоросійського" кітчу» — у Гоголевій повісті «Сорочинская ярмарка» ²⁰.

Слушно зазначивши, що ґенеза «Котляревщини» — «не тільки у творчості самого І. Котляревського, <...> а в жанрах української травестії, пародії, в гуморі та сатирі XVIII ст.» ²¹, також розширено (разом із переліченими вище поетичними творами ²²) трактує котляревщину Валерій Шевчук, долучаючи до неї й прозові тексти й розпросторюючи її рамці до кінця радянської доби: «Котляревщина як стиль перейшла у прозу та інші літературні жанри. Творилося грубо-гумористичне оповідання з карикатурним трактуванням народного побуту, зчаста на запозичені й по-своєму переказані сюжети», бурлескний стиль культивувався у літературно-критичних передмовах та післямовах, приватному листуванні письменників («Супліка до пана іздателя», «Салдацький патрет», «Пархімове снідання», «Підбрехач», «На пущання як зав'язано», «Купований розум» Г. Квітки-Основ'яненка, «Супліка до Грицька К<вітк>и», «Дещо про того Гараська» П. Гулака-Артемовського, «Так собі до земляків», «До зобачення» Є. Гребінки, «Передмова» до «Гайдамаків» Т. Шевченка, «Вуси», «Голка», «Не в добрий час» О. Стороженка, «Баба Параска та баба Палажка», «Жовті гуси» І. Нечуя-Левицького), «елементи цієї поетики знаходимо і в пізнішому часі» (твори С. Руданського, Петра Раєвського), «зумисне простацький стиль уживався <...> почасти у творах О. Вишні, О. Ковіньки, С. Олійника, П. Глазового та інших» ²³.

¹⁴ Деркач Б. А. П. П. Білецький-Носенко: Життя і творчість. — К., 1988. — С. 134, 135.

¹⁵ Бондар М. П. Котляревщина // Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1995. — Т. 3. — С. 28.

¹⁶ Див., наприклад: Чопик Р. Пролог на тлі епілогу // Чопик Р. Переступний вік: Українське письменство на зламі ХІХ-ХХ ст. — Львів; Івано-Франкіськ, 1998. — С. 10; Сарапин В. «Пісня на Новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну» Івана Котляревського в контексті бурлескно-травестійного одописання першої третини XIX ст. — С. 65.

¹⁷ Гундорова Т. «Котляревщина»: колоніальний кітч. — С. 110-112, 116, 119.

¹⁸ Там само. — С. 112.

¹⁹ Там само. — С. 107.

²⁰ Там само. — С. 114.

²¹ Шевчук В. Висновки, або Коли починалася Нова українська література і ще раз про стилістичні епохи // Шевчук В. Муза Роксоланська. — Кн. друга. — С. 688.

²² Там само. — С. 689-690.

²³ Там само. — С. 690.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 326

Видання перших частин «Енеїди» формували в освіченої публіки, надто ж російської, хибне уявлення, ніби українська мова придатна лише на те, щоб нею писати сміхові твори. Так, російський літературний критик, професор Московського університету Михайло Каченовський (видавець «Вестника Европы») у примітці до вміщеної у цьому журналі (в російському перекладі) статті польського філолога Георга (Єжія Самуеля) Бандтке зауважив: «Г. Бандтке предполагает в малороссийском языке, по-видимому, богатую литературу, между тем как он <...> при нынешнем своём состоянии способен только к шуточным сочинениям, какова "Энеида" и две или три известные оды» ²⁴. Натомість народження українського романтизму було зумовлено, зокрема, письменницьким бажанням переконатися, чи можливо українською мовою творити й у поважному стилі. Той-таки М. Каченовський у примітці до публікації в «Вестнике Европы» балади Гете «Рибалка» в перекладі Петра Гулака-Артемовського, покликуючись на його листа до редакції, зазначив про автора, що,

«между прочим, и по влечению любопытства захотел он попробовать: нельзя ли на малороссийском языке передать чувства нежные, благородные, возвышенные, не заставляя читателя или слушателя смеяться, как от "Энеиды" Котляревского и от других с тою же целью писанных стихотворений?» ²⁵

Щоправда, як зауважив Д. Чижевський, українські переклади-переспіви балад «Твардовський» (з Міцкевича) і «Рибалка» (з Гете), а також вірша Лєрмонтова «Дума» («Печально я гляжу на наше поколенье!..») — під назвою «Упадок века» — у Гулака-Артемовського «вийшли травестіями», у яких бурлескні мовні елементи подекуди роблять «враження пародії» ²⁶.

В «Енеїді» Котляревський сміючись прощався з добою автономної козацько-гетьманської держави, обережно висловлюючись при цьому за відновлення часткових ознак автономії (козацьких полків) і збереження національного обличчя українського народу. Тим часом зрілий український романтизм, перейшовши свою ранню мовно-літературну стадію (20-30-ті роки) і розбудовуючи новочасну національну ідеологію, мав перед собою значно далекосяжнішу мету: відродження національного духу, національної (якщо не самостійної, то принаймні, федеративної) державності (кириломефодіївці й передусім Шевченко), утвердження самобутньої української культури новоєвропейського типу, осягнення рівноправного становища української нації серед сусідів шляхом національно-культурницької діяльності (Куліш), а тому вимогливіше, ніж це було раніше, поставився до першого твору нової української літератури. Якщо в літературі російського класицизму противагою до бурлескно-травестійної (ірої-комічної) стильової лінії осмішування імперського державо- й культуротворення, тогочасної російської дійсності виступала патетична традиція величальних од та героїчних епопей, то в українському письменстві кінця XVIII — початку XIX ст. високий стиль класицизму не набув скільки-небудь помітного розвитку, бурлескно-травестійна стихія явно переважала, тож противагою до її сміховибудовчої репрезентації українства стала література сентименталізму та романтизму, над-

²⁴ Бандтке Г. Замечания о языках богемском, польском и нынешнем российском // Вестник Европы. — 1815. — Часть 84. — № 22. — С. 123.

²⁵ -й-. Рыбак: Малороссийская баллада. (Из Гёте) // Там само. — 1827. — № 20: Октябрь. — С. 287-288.

²⁶ Чижевський Д. Історія української літератури від початків до доби реалізму. — С. 354-355.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 327

то ж героїко-романтична поезія. Натомість тип народної сміхової культури, що його значною мірою реконструював Котляревський, виявився чужим для романтичного світобачення Євгена Гребінки, а надто зрілого Шевченка й Куліша, які обидва до того ж були демократично налаштовані. Ділячись у листі від 11 лютого 1832 р. до Івана Кулжинського враженнями від «Украинского альманаха», що його видали в Харкові 1832 року місцеві романтики (Ізмаїл Срезневський, Іван Розковшенко та ін.), Гребінка зазначив: «Боровиковский в "Козаке" неподражаем; он облагородил язык малороссийский, представленный на суд публики г<осподино>м Котляревским в трактирно-бурлацких формах» ²⁷. А сам Левко Боровиковський у листі до Ізмаїла Срезневського від 24 вересня 1834 р. так схарактеризував суть своїх романтичних віршів українською народною мовою:

«Нынешняя деятельность земляков моих на поприще украинской литературы — лестная для моего родинолюбия — заставляет и меня издать <...> собственные опыты; в моих, надеюсь, публика заметит и ту новость, которая, кажется, доселе была неприступна для малор<оссийских> поэтов, — это серьёзность, противная несправедливому мнению, что на малоросс<ийском> языке, кроме шуточного, смешного, — писать нельзя» ²⁸.

Не сприймаючи бурлескно-комічного зображення народу і схиляючись до романтичного драматизму і трагізму, Гребінка в рецензії 1837 року зауважив:

«Давно кто-то сказал, что на малороссийском языке можно писать только одно комическое. Перед нами был факт: "Энеида" Котляревского, пародия во вкусе фламандской школы ²⁹, и люди, убеждённые этим фактом, приняли ложную мысль за истину ³⁰. Но стоит прочесть "Историю Малороссии", вникнуть в характеры её героев, прислушаться к её песням, чтоб убедиться, что народ с таким железным характером, с такими глубокими чувствами может и не смеяться» ³¹.

²⁷ Гребінка Є. П. 53. До I. Г. Кулжинського // Твори: У 3 т. — К., 1981. — Т. 3. — С. 560.

²⁸ Українські поети-романтики 20-40-х років XIX ст. — К., 1968. — С. 117.

²⁹ Фламандська школа — назва художньої школи та історико-регіонального стилю мистецтва, що склалися у південній частині Нідерландів XVII ст. Для фламандської школи живопису, про яку йдеться у рецензії, характерними є неприкрашене зображення повсякденного життя, схильність до тілесності, пишних форм, грубих сюжетів і натуралістичних засобів, життєствердні оптимістичні ноти та інші простолюдні вияви, поштовх до чого давали народні фламандські традиції. Розквіт фламандської школи припав на першу половину XVII ст. Її чільним творцем став Пітер Пауль Рубенс (1577-1640), за яким пішли його послідовники Антоніс Ван Дейк (1599-1641), Якоб Йордане (1593-1678) і Франс Снайдерс (1579-1657). — Є. Н.

³⁰ Очевидно, Є. Гребінка мав на увазі примітку М. Каченовського до статті Г. Бандтке. — Є. Н.

³¹ Гребінка Є. П. Малороссийские повести, рассказанные Грицком Основьяненком. Книжка вторая. Москва, 1837, в 8 д. л., 441 стр. // Твори: У 3 т. — Т. 3. — С. 472-473. Першодрук: Северная пчела. -1837. — 16.ХІ. — № 260. Правдоподібно, йдеться про тритомову «Историю Малой России» (М., 1830) Дмитра Бантиша-Каменського. Малоймовірно, що Гребінка вже тоді (1837 року) читав у рукопису розпочату «Историю Малороссии» Миколи Маркевича, п'ять томів якої вийшли друком щойно в 1842-1843 pp. у Москві. З М. Маркевичем Гребінка познайомився 21 квітня 1840 р., про що свідчить щоденниковий запис М. Маркевича: Інститут російської літератури (Пушкінський Дім) РАН. — Ф. 488. — Оп. 1. — № 39. — Арк. 41. У збереженому автографі рецензії останнє із зацитованих речень має таку редакцію: «Стоит прочесть "Историю Малороссии", вникнуть в характеры её героев, прислушаться к её песням, где ропот души изливается в тихих жалобных звуках, как песня степной чайки, как стон матери над могилою сына, — и вы подумаете: неужели народ с таким железным характером, с такими глубокими чувствами может только смеяться, как французы?» (Гребінка Є. П. Малороссийские повести, рассказываемые Грицком Основьяненком. Книжка вторая. Москва, 1837 — Кн. 2, стр. 441 // Твори: У 3 т. — Т. 3. — С. 644). «Песня степной чайки» — патріотично-алегорична пісня «Ой біда, біда мні, чайці небозі...»; «<...> смеяться, как французы <...>» — ймовірно, натяк на Поля Скарона.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 328

Таке ставлення до травестії Котляревського не означало в Гребінчиних очах її повного знецінення та відкидання. Радше йшлося про недостатність, обмеженість і передавненість бурлескного підходу до зображення української старовини та сучасності. Той-таки Гребінка, знайомий з Котляревським, замовив йому український твір для свого альманаху «Ластівка» і збирався опублікувати обіцяний уривок з «Енеїди», проте Котляревський помер, не встигши його надіслати ³². Та все ж у передмові до «Ластівки» (Санкт-Петербург, 1841) Гребінка схвально відгукнувся про українську «Енеїду» як твір, нарівні з українськими повістями Квітки-Основ'яненка, вельми читабельний, потішний і популярний, зокрема серед українського простолюду: «<...> станеш у сто десятий раз читать Котляревського "Енея" або повісті Грицька Основ'яненка — і читаєш, і смієшся, і плачеш...» ³³.

Уже навіть у Шевченковій присвяті «На вічну пам'ять Котляревському» Юрій Шевельов угледів протиставлення «Енеїді» та заперечення її за стилем, світобаченням і мовою:

«Шевченко будує інший поетичний світ — пейзажно-ліричний, географічно визначений за допомогою деталів-символів (українських), черпаних з ліричного ґатунку народної пісні і пройнятих особистим сприйманням, як на нашу теперішню мірку — виразно сантиментальний. <...> У динаміці літературного процесу — це критика й відкинення стилю й світу Котляревського, маніфест іншого стилю, іншої, протилежної літературної школи. У свідомості Шевченко схилявся в пошані перед автором "Енеїди", в підсвідомості і, либонь, таки і в свідомості він діло Котляревського заперечує» ³⁴.

На відміну від «Енеїди», яка, на думку Ю. Шевельова, «була написана суржиком» ³⁵, «мова Шевченка в цій поезії [«На вічну пам'ять Котляревському». — Є. Н.] абсолютно вільна від суржикізації». Хоча Шевченко «не завжди цурався» суржику, «але він обмежував його до функції сатири», як-от у вірші «Умре муж велій в власяниці».

«Але в питанні вибору стовпового шляху для розвитку української мови Шевченко ніколи не вагався і ніколи не припускав компромісів із суржиком. Тут між Котляревським і ним пролягала безодня <...>. Заперечення мовної позиції Котляревського було таке ж послідовне, як заперечення його стилю» ³⁶.

Хоча мова поеми подекуди справляє враження суржикової (про це йшлося повище), та й за образністю, стилем і тональністю романтична присвята Шевченка помітно відрізняється од бурлескно-травестійної «Енеїди», проте не остільки, щоб трактувати вірш «На вічну пам'ять Котляревському» як протиставлення «Енеїді» та її заперечення, хай навіть підсвідоме й таке, що зримо виявнюється щойно в ході історико-літературного поступу. Радше можна говорити про те, що

³² Гребінка до Квітки-Основ'яненка 14 вересня 1838 р. з Петербурга: «<...> у мене є зо дві чи зо три приказки, та є знайомий чоловік Котляревський, та ще, може, зо два таких, що пишуть християнською мовою, та й кажу собі: "А нехай я поклонюсь добрим людям та зберу невеличкий "Збірничок" <...>» (Гребінка Є. П. 74. До Г. Ф. Квітки-Основ'яненка // Там само. — С. 593). До нього-таки 13 січня 1839 р. з Петербурга: «Котляревский умер, да так поторопился добрый старик, что даже не успел прислать мне обещанного отрывка из "Энеиды"» (Гребінка Є. П. 74. До Г. Ф. Квітки-Основ'яненка // Там само. — С. 597). Котляревський помер 29 жовтня (10 листопада) 1838 р. Натомість Гребінка надрукував у «Ластівці» два уривки з «Москаля-чарівника».

³³ Гребінка Є. П. Так собі до земляків // Там само. — С. 490.

³⁴ Шевельов Ю. Критика поетичним словом... — С. 91.

³⁵ Там само. — С. 92.

³⁶ Там само. — С. 93.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 329

молодий Шевченко сприймає українську «Енеїду» в героїко-романтичному ореолі й у руслі саме такої рецепції творить віршовану присвяту авторові українізованої травестії.

Згодом, дивлячись на «Енеїду» вже не так романтично-козакофільськими, як «мужицькими очима», Шевченко закидав їй неглибоке зображення уярмленого народу, а особливо селянської душі, невідповідність патетиці й спрямуванню народних дум і пісень («Прочитали собі по складах "Енеїду" <...>, та й думають, що от коли вже ми розпізнали своїх мужиків. Е ні, братики, прочитайте ви думи, пісні <...>»), урешті — авторське незнання заповітних, затаєних помислів і сподівань українських кріпаків (того, «як вони говорять меж собою шапок не скидаючи, або на дружньому бенкеті як вони згадують старовину і як вони плачуть, неначе справді в турецькій неволі або у польського магнатства кайдани волочать <...>»). А звідси Шевченко робив висновок: «<...> "Енеіда" добра, а все-таки сміховина на московський <к>шталт» (седнівська передмова 1847 року до нездійсненого видання «Кобзаря») ³⁷. Під словами «сміховина на московський <к>шталт» можна розуміти вказівку на те, що поему Котляревського перелицьовано на взірець бурлескної травестії Осипова та Котельницького, а можна вбачати тут і натяк на те, що в «Енеїді» явлено зверхнє, насмішкувате ставлення освіченого автора до «мужиків», яке нагадує звичне зневажливе насміхання пихатих росіян із наддніпрянських українців ³⁸.

Негативна оцінка сміхової культури в «Енеїді» найвиразніше виявилася в літературно-критичних і публіцистичних статтях Пантелеймона Куліша кінця 50-х — початку 60-х років XIX ст., коли він виступав як романтичний і притім національно-демократичний критик, що боровся з бурлескною традицією і в умовах селянської реформи старався якомога вище піднести й переконливіше показати моральні переваги простого народу. Така налаштованість логічно привела Куліша до твердження, буцімто Котляревський у формі травестії Вергілієвої поеми, властиво, травестує українські народні звичаї та народну мову, насміхаючись та потішаючись із них. Від імені хуторян Куліш у третьому з «Листів з хутора» (1861) обурювався:

«<...> увійшов до нашої простої хати чоловічок, по-нашому прибраний, наших ніби й звичаїв, нашої й мови, та й почав якісь вірші про якогось Енея слебезувати. <...> се городянський панок по-нашому прибрався. <...> мовою своєю він тілько нас передражнює і на сміх підіймає. Се він глузує з нашої простоти, що ми, бач, панських присмаків не знаємо, та панських фухів не заводимо, та панських речей солодких цураємось» ³⁹.

Закинувши згодом Котляревському «бурлацьке юродство» ⁴⁰, Куліш зауважив, що через популярність його бурлескно-травестійної поеми на щойно народжену нову українську літературу чигала небезпека потонути в самовистачальному сміхотворенні:

³⁷ Шевченко Т. [Передмова до нездійсненого видання «Кобзаря»] // Шевченко Т. Повне зібрання творів: У12 т. — К., 2003. — Т. 5. — С. 208.

³⁸ Докладніше див.: Нахлік Є. Іван Котляревський у творчому світі Тараса Шевченка // Нахлік Є. «І мертвим, і живим, і ненарожденним», і самому собі: Шевченкове ословлення минулого, сучасного й майбутнього та власної екзистенції. — Львів, 2014. — С. 369-376.

³⁹ <Куліш П.> Листи з хутора. Лист III: Чого стоїть Шевченко яко поет народній. — Пб., 1861. — С. 5.

⁴⁰ Куліш П. Переднє слово до громади: Погляд на українську словесность // Хата / Видав П. А. Куліш. — Типом другим. — Пб., 1860. — С. VIII.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 330

«Як появився Котляревський із своїм Енеєм, усі зареготали щиро <...>, і той регіт був — найстрашнійша проба нашому писаному слову українському. <.. .> Тим реготом над "Енеїдою" мало-мало не згубили самі земляки свого ж новонарождённого слова» ⁴¹,

позаяк «люде поважні судили так, що не можна сею мовою підняти духа вгору, не можна написати нею високого нічого, а хіба сміхотворне» ⁴². Бурлескно-травестійна «Енеїда», що в ній Куліш побачив висміювання «украинской народности», спрощено шаржоване, навіть комічно-потворне змалювання українського життя, ображала його національну гідність, тому він закинув авторові, що той «увлёкся своим карикатурным комизмом» і «обезобразил украинский народ своей пародией» ⁴³. У такому надто категоричному й однобічному погляді Дмитро Чижевський побачив своєрідну історико-літературну логіку, зазначивши, що для Куліша початку 60-х років — «цілком послідовно з погляду романтичної ідеології — "Енеїда" лише пародія на побут та навіть мову селянина, пародія, що показує "відсутність поваги" до свого народу <...>» ⁴⁴.

Інакшу перцептивну стратегію запропонував Михайло Максимович у начерку статті «Полемическое обозрение малороссийской словесности» (1860), заперечивши Кулішеві й резонно вказавши на те, що Котляревський комічно зображує не лише український простолюд, а й панство:

«У нашего поэта-украинца не было одностороннего пристрастия ни к высшему, ни к низшему сословию народа, также точно, как и у нашей народной поэзии, которая потешалась равно над простолюдьем и над панством, надо всем, что попадалось ей под весёлый час песнотворчества» ⁴⁵.

Проте Куліш, на ту пору бувши демократичних переконань, не переймався висміюванням панства, а за сміх над простолюдом, що його він тоді поетизував, йому було прикро.

Покликуючись на спостереження М. Максимовича і М. Дашкевича над природою сміху в «Енеїді», Михайло Яценко вслід за ними вбачав у поемі «не гумористичне ставлення до народу, а народний гумор, сміх народу» ⁴⁶. Правильніше буде сказати, що в «Енеїді» явлено і те, й те (щодо першого — згадаймо пародію на пісню про Сагайдачного та глузливі висловлювання про запорожців).

Сміх «Енеїди» — викривальний, протестний, але й водночас лояльний до царської влади. Це сміх українця у політичний неволі, у чужій державі, яка ліквідувала українську державність, одначе цей сміх розрахований на легальний вияв. Шевченко теж сміявся в умовах бездержавності («комедія» «Сон»), але його сміх був не для друку, не для публічного оприлюднення — поет жорстко, нещадно висміював царизм і його вінценосних осіб. Амбівалетний сміх «Енеїди» почасти нагадує блазенський сміх (невипадковим, якщо йти за фройдистською теорією переміщення/перенесення позасвідомих психологічних імпульсів на об'єкт-замінник, видається авторське порівняння Юпитера: «Як блазень, чмокавсь та лизавсь» [VI, 60]). Блазень себе принижує, прикидається дурником, але за це

⁴¹ Там само. — С. XVII-XVIII.

⁴² <Куліш П.> Нарис історії словесности русько-української // Правда. — 1869. — № 2/3. — С. 12.

⁴³ Кулиш П. Обзор украинской словесности. П. Котляревский. — С. 260.

⁴⁴ Чижевський Д. Історія української літератури від початків до доби реалізму. — С. 349.

⁴⁵ Цит. за першодруком: Науменко В. К пятидесятилетию со дня смерти Ивана Петровича Котляревского // Киевская старина. — 1888. — Кн. 11: Ноябрь. — С. 387.

⁴⁶ Яценко М. Т. На рубежі літературних епох... — С. 44.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 331

йому дозволено висловлюватися вільніше, ніж іншим. Під блазенським сміхом «Енеїди» вчувається туга за героїчним козацьким минулим.

Кулішевою заслугою було, зокрема, те, що він у розвідці «Котляревский» перший глибоко збагнув і блискуче показав, що причини поширення української сміхотворчості на Лівобережжі кінця XVIII — перших десятиріч XIX ст. криються у трагічних наслідках невдалих козацьких повстань проти Російської імперії, політичних домагань гетьманів та козацької старшини зберегти чи відновити українську державну автономію, національне козацьке військо. Позаяк не вдалося обстояти національні інтереси серйозним, гідним чином, пішло блазнювання як засіб і самозбереження, і самозневаги, і набуття бодай більш-менш прийнятного суспільного становища. До Куліша ніхто так різко й навіть нещадно не прояснював соціальної природи малоросійського сміхотворення.

Треба сказати, що в багатьох своїх судженнях про «Енеїду» та сам феномен котляревщини Куліш мав рацію, його доводи здебільшого слушні. А проте популярності поеми Котляревського це, здається, анітрохи не зашкодило (хоча пізніше Кулішеву критичну оцінку «Енеїди» підтримав Микола Євшан ⁴⁷). «Енеіда» стала загальновизнаним першим твором нової української літератури, сторіччя якої врочисто й шанобливо — оскільки давали змогу підневільні умови — одсвятковано 1898 року.

Та й Куліш через двадцять років після зведення своїх порахунків з «Енеїдою», підлягаючи впливові всезагального захоплення поемою Котляревського, сам визнав, що з неї не тільки «народилась українська література», а й «по якомусь таємничому закону воскресения замерших народностей» започаткувався процес проголошення «нової нації між націями, во ім'я рідного слова і самостайного світогляду», і що «велике се діло» Котляревський розпочав хоч і «простодушно, без особливого задуму», та насправді «так радикально, мов соціяльний реформатор» ⁴⁸.

Кулішева критика «Енеїди» на початку 1860-х років була зумовлена актуальною потребою боротьби проти засилля бурлеску та сміхотні в новій українській літературі, проти епігонів уславленого полтавця (так званої котляревщини). Євген Сверстюк слушно спостеріг у «гіркому погляді» Куліша на «Енеїду» Котляревського «плідний імунітет проти прірв — бурлеску і сентиментальності — у які скочується наша література в той час, коли не може триматися на рівні високого лету» ⁴⁹.

Після Куліша ідеологічні порахунки з «Енеїдою» найбільше зводив Евген Маланюк, еміграційний поет акцентованого державницького спрямування, який розвинув Шевченкову й Кулішеву оцінки цього твору, побачивши в них уболівання за долю українського слова та самої нації. Про українську, козацько-старшинську за походженням, шляхту кінця XVIII — початку XIX ст. він писав:

«<...> нащадки великого минулого обернулися в перевертнів, диваків і мочеморд. Герої Трої "козако-руської" травестувалися в героїв "перелицьованої" "Енеїди" <...>. Пародія й комедія робляться в українському письменстві найулюбленішою формою. Осмішування самих себе <...>, висміюванням власної історії, власного народу, його культури й мітів

⁴⁷ Євшан М. Іван Котляревський в світлі сучасного йому російського письменства // Пошана: Сборник Харьковского Историко-филологического общества. — X., 1909. — Т. 18: Издан в честь проф. Н. Ф. Сумцова. — С. 139-140.

⁴⁸ Куліш П. А. Зазивний лист до української інтелігенції // Куліш П. А. Хуторна поезія. — Львів, 1882. — С. 123-124.

⁴⁹ Сверстюк Є. Іван Котляревський сміється //Україна. Наука і культура. — К., 1991. — Вип. 25. — С. 313.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 332

<...>, — це був проклятий психологічний шлях філоросійського ренегатства. <...> "Сміховинка на московський кшталт", як називав "Енеіду" Шевченко, при всій своїй історико-об'єктивній вартості, носила в собі занадто зловісне насіння...» ⁵⁰ (стаття «Три літа», 1935).

Слова різкі й гіркі, але, як на мене, справедливі. Кулішеві висловлювання про «Енеїду» Маланюк прокоментував ось як:

«Так вторує кріпакові Шевченкові — "кармазинник" Куліш, один з небагатьох, що національно врятувалися і стали при Шевченкові як перша когорта політичного відродження серед мертвої тиші летаргу і гоголівських чаклувань» ⁵¹.

У такому багатозначному творі, як «Енеїда» Котляревського, правомірно бачити не тільки амбівалентну (неоднозначну — життєствердну й знищувальну заразом) природу сміху, спрямовану «на утвердження морально-етичних норм поведінки українського етносу у межах нової державної спільності і нової політичної організації суспільного життя», себто російсько-імперської дійсності ⁵², а й своєрідну травестію історії козацької України, колись героїчної і славної, але наприкінці XVIII ст. змушеної зійти зі сцени історичного дійства. За влучним спостереженням Евгена Маланюка, «"Енеїда" Котляревського — це останній пізній цвіт тієї української шляхетчини, що вже сама себе пародіює й травестує» ⁵³. Роблячи такий висновок, Маланюк ішов, очевидно, за Кулішем, який раніше вже висловив подібну думку. Записавши десь у 1843-1844 pp. од колишнього ігумена Мотронинського монастиря народно-гумористичне оповідання «Очаківська біда», що його той чув з уст козацького полковника, Куліш згодом зауважив про сумну долю козацьких загонів у складі російсько-імперського війська, яку козаки намагалися скрасити притаманним їм сміхом: «Вникнув в положение Козаков, представленных в этом характеристическом рассказе, видишь ясно, что им ничего больше не осталось делать, как смеяться над самим собою. Но сколько жалобы и тоски в этом смехе!» ⁵⁴ На думку Куліша, той козацький полковник-оповідач «едва ли сознавал, что, пародируя козацкую службу последних годов существования национального своего войска, он говорит так много горькой правды» ⁵⁵. «Очаківську біду» — «образчик юмора, от которого хочется плакать», — Куліш зараховував до «словесности изустной, потешавшей вельмож XVIII века» ⁵⁶, і припускав, що такі явища пародіювання козацької служби, підпорядкованої інтересам Російської імперії, чужим українському народові, були непоодинокими й могли лягти в підґрунтя «Енеїди» Котляревського.

«Колективне позасвідоме» (за терміном Карла Юнга) козацької верстви під пером Котляревського, одного з її репрезентантів, гірко глузувало з тогочасного становища колись славного «козацького народу», ганебного становища «внуків славнійших дідів» [V, 143] (передвістя протиставлення поколінь, згодом такого характерного для романтичної свідомості Шевченка). Той глум звучав як своєрідний протест пригнобленої нації проти невпинного наступу російсько-імперських сил і водночас був виявом її неспроможності опиратися йому,

⁵⁰ Маланюк Е. Три літа // Маланюк Е. Книга спостережень. Проза: <У 2 т.>. — Торонто, 1962. — <Т. 1>. — С. 52-53.

⁵¹ Там само. — С. 53.

⁵² Яценко М. Т. На рубежі літературних епох... — С. 176.

⁵³ Маланюк Е. Три літа. — С. 51.

⁵⁴ Кулиш П. Обзор украинской словесности. II. Котляревский. — С. 243.

⁵⁵ Там само.

⁵⁶ Там само. — С. 242-243.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 333

а отже — свідченням фіаско козацької історії: у національному плані — втрати українською шляхтою (козацькою старшиною) автономного статусу України, а в соціальному — закріпачення вільного народу:

Пропали, як сірко в базарі! ⁵⁷
Готовте шиї до ярма!
По нашому хохлацькому строю
Не будеш цапом, ні козою,
А вже запевне що волом:
І будеш в плузі похожати,
До броваря дрова таскати,
А може, підеш бовкуном. [IV, 10]

За спостереженням Олексія Гончара,

«Знаючий троянський поромник "прикидає", в кого Цірцея перетворить троянців, тобто українців, виходячи з їхнього статусу (австрійців вона перетворює на журавлів, іспанців — на індиків, шведів — на вовків і т. д.) <...>. Котляревський вкладає в уста поромника ці розмірковування, виходячи з уособлення трудовим народом своєї долі в алегоричному образі вола — вічного, безпросвітного трударя. Ця фольклорна алегорія-узагальнення знайшла широке використання в пізнішій українській літературі (зокрема, у творчості байкарів) для показу важкої долі трудової людини» ⁵⁸.

Гадаю, крім соціального аспекту, є тут і національний: українців уподібнено до волів як народ, уярмлений не лише соціально (закріпачений), а й національно (позбавлений власної державності). Уподібнення росіян до кози («Москаль — бодай би не козою / Замекекекав з бородою» [IV, 11]) є чисто зовнішнім, портретним — воно зумовлено тим, що росіяни носять бороду, а тому схожі на козу чи цапа. Порівняння ж українців із волом має алегоричний смисл, соціальний і національний. Таке порівняння вже траплялося в українській літературі до Котляревського — у повище цитованому віршованому відгуку невідомого автора на закріпачення правобережних селян «Що настало тепер в світі, трудно спогадати...»: «Ми ж все бідні, нещасливі, на те ся вродили, / Щоб в неволі, як віл в ярмі, щоденне робили» ⁵⁹.

Михайло Яценко звернув увагу на те, що уподібнення українців з волами наявне й у листі Миколи Рєпніна до Віктора Кочубея від 27 січня 1833 р. ⁶⁰:

«Ради Бога, будьте совершенно спокойны относительно наших козаков, — это прекрасный народ, у них много общего с их приятелями — волами: им скажут цоб — и они пойдут нале-

⁵⁷ У цьому епізоді в Осипова з уст троянського «кормщика» звучить інакше порівняння: «Пропали мы без повороту, / Как от салдат жиды в суботу [так — з одною буквою б. — Є. Н.]» [IV, с. 9]. Котляревський натомість укладає в уста свого «поромщика» [IV, 8] українську народну приказку.

⁵⁸ Гончар О. І. Українська література передшевченківського періоду і фольклор. — С. 30-31. Гумористично-сатиричне уподібнення різних народів до тварин в епізоді з «заклятим островом», де «цариця Цирцея, люта чарівниця», котрі «їй на острів попадуться, / Тих переверне на звірей» [IV, 9], у Котляревського виписано колоритніше, дотепніше і змістовніше, ніж в Осипова, хоча деякі порівняння український травестатор запозичив у російського: «Французы <...> / Борзыми резвятся щенками» [IV, с. 10] — «Французи <...>/ Сі перевернуті в собаки» [IV, 13]; «Голландец же, забившись в грязь, / Лягушкою в воде клокочет» [IV, с. 10) — «Голландці квакають в багні» [IV, 14]; «Гишпанец, в гордости раздувшись, / Ходил индейским петухом» [IV, с. 11] — «Індиком ходить там гишпанець» [IV, 14]; «Тирольцы <...>/Ползли, оборотясь в черви» [IV, с. 11] — «Повзуть швейцарці черв'яками» [IV, 14).

⁵⁹ Житецкий П. «Энеида» Котляревского и древнейший список её в связи с обзором малорусской литературы XVIII века. — С. 121.

⁶⁰ Яценко М. Т. На рубежі літературних епох... — С. 118.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 334

во, цабе — пойдут направо, и Вы знаете, что волы только тогда становятся упрямы, когда их заставляют тащить свыше их сил» ⁶¹.

Тут українці уподібнюються до волів не лише за становищем, а й за ментальністю. Так генерал-губернатор Малоросії Рєпнін на свій лад, на основі власних спостережень, а можливо, й політичних міркувань (для того, щоб заспокоїти царського сановника, проросійськи налаштованого голову Державної ради, й домогтися відновлення козацького війська), трактує уподібнення українців з волами, безперечно, знане йому з «Енеїди» Котляревського.

Строфа з алегоричним образом підневільного вола («По нашому хохлацькому строю») означає, своєю суттю, віршовану травестію козацьких літописів, витриману в бурлескному стилі. Не випадковим є й розпачливий вигук «Чого наш славний рід доживсь!» [V, 142], що асоціюється зі втратою козацької державності.

Так на рівні позасвідомості теж виявляється двотекстовість «перелицьованої» «Енеїди» Котляревського (травестування козацької історії, реальної та літописної). І Куліш та Маланюк, володіючи глибоким чуттям національної гідності, відчули це позасвідоме самовисміювання трагічної історії, ментальності й культури звичаїв «козацького народу» — і запротестували, бо змагали до національного відродження України. Щоправда, інший український мислитель державницького спрямування, та й, до речі, ідейний натхненник Маланюка у 1920-1930-х pp., Дмитро Донцов тенденційно пропагував — і теж небезпідставно, хоча й однобоко — погляд на «Енеїду» як на «епопею української нації, нації героїв і войовників», утілення героїчного, войовничого і релігійного духу наших предків, «високорозвиненого почуття чести», «невгамованої вітальности нації» ⁶².

А вже за нашого часу дилему: «Чого більше — шкоди чи користі завдав українству дух "Енеїди"?» — вирішував Ростислав Чопик, протиставляючи поемі Котляревського Франкового «Мойсея», а «Наталці Полтавці» — його «Украдене щастя» й показуючи, «наскільки різну модель поведінки пропонували своїм сучасникам Котляревський і Франко» ⁶³.

За інтерпретацією Григорія Грабовича, «основна функція котляревщини» (у тому числі й «Енеїди» Котляревського) з її «пародійно-підривною сутністю» — це «осміяти пихатий, самовдоволении, штучний, холодний і в остаточному рахунку "нелюдський" світ нормативного, імперського суспільства та нормативної, канонічної літератури» ⁶⁴ (мається на увазі російської). Понад те, «котляревщина глибоко проникає в російську літературу в особі і творчості Гоголя», притім таким чином, що «література канону заражається літературою антиканону», позаяк

«ціла ґама гоголівських прикмет і стратегій — пародії, підриву, епатажу, двозначності й відцентровості — випливає із української архімоделі, зафіксованої Котляревським. <...> в екзотичному ключі <...> і в ключі міфу про її відмирання <...> Гоголь впроваджує свою Україну, не суцільно, але з яскравими нотами пародії й бурлеску» ⁶⁵.

⁶¹ Цит. за: Н. С. <Сторожежо Н. В.> К истории малороссийских Козаков в конце XVIII и в начале XIX века // Киевская старина. — 1897. — Кн. 11: Ноябрь. — С. 148 (переклад з французької). У поклику в монографії М. Яценка цю публікацію приписано Миколі Сумцову. Авторство Миколи Володимировича Стороженка зазначено у бібліографічних покажчиках «Кіевской Старины», що їх уклала Марина Палієнко (див. повище).

⁶² Донцов Д. Правда прадідів великих. — Филаделфія, 1952. — С. 49.

⁶³ Чопик Р. Пролог на тлі епілогу. — С. 9.

⁶⁴ Грабович Г. Семантика котляревщини // Грабович Г. До історії української літератури: Дослідження, есе, полеміка. — К., 1997. — С. 324.

⁶⁵ Там само. — С. 331.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 335

Ці досить цікаві міркування потребують певної історико-літературної корекції: коли Котляревський починав перелицьовувати «Енеїду», в тодішній російській літературі в річищі панівного класицизму вже розвинулося своє, внутрішнє, протиставлення низького бурлескно-травестійного, пародійного стилю високому — одичному, героїчно-епічному і трагедійному. Канон і своєрідний антиканон були присутні вже в самому російському класицизмі: на противагу одам, героїчним поемам і трагедіям з їхньою державницькою (а властиво, імперською) патетикою, прикрашеною ілюзією освіченого абсолютизму (Ломоносов, Олександр Сумароков, Херасков, Державін, Василь Петров та ін.) з'явилися зокрема:

• ірої-комічні поеми «Игрок ломбера» (Москва, 1763), «Елисей, или Раздражённый Вакх» (Санкт-Петербург, 1771) Василя Майкова, «Стихи на качели», «Стихи на семик», «Плачевное падение стихотворцев» Михаила Чулкова (надруковані в його літературно-сатиричному журналі «И то и сьо», що виходив у Петербурзі 1769 року, та в додатку до нього);

• комічні «салонні» поеми «Душенька» (Санкт-Петербург, 1783) і «Добромысл» (Москва, 1805) Іполита Богдановича;

• комічна бурлескна поема «Лишённый зрения Купидон» Панкратія Сумарокова (написана 1791);

• бурлескні травестії: «Вергилиева Енейда, вывороченная наизнанку» Осипова, її наслідування «Янсон, похититель златого руна, во вкусе нового Енея» Івана Наумова (Москва, 1794), написана під їхнім впливом бурлескна переробка з Овідія «Похищение Прозерпины» Єфима Люценка й Олександра Котельницького (Москва, 1795; 2-ге видання, випр. і доп., Санкт-Петербург, 1805 — авторства самого Люценка ⁶⁶).

Цікаво, що ще Олександр Сумароков, автор од і віршованих трагедій, став також творцем і теоретиком ірої-комічної поезії. У 1750-х pp. він виступав з пародіями на оди Ломоносова, виявившись одним із зачинателів російської пародії (цикл «Вздорных од»). У літературознавстві ці його комічні оди трактуються і як певною мірою автопародії.

Василь Майков травестував героїчний епос класицизму, зробивши героями поеми «Елисей, или Раздражённый Вакх» ямщика Єлисея, п'яниць і повій, удавшись, таким чином, до комічного зниження високих персонажів і сюжетних подій античної та класицистичної епопеї. Ряд сюжетних епізодів в «Елисее» — це пряма пародія на першу пісню Вергілієвої «Енеїди» в російському перекладі Василя Петрова, що вийшла друком 1770 року під назвою «Еней» і, за задумом перекладача, мала стати алегоричним звеличенням царювання Катерини II, поданої в поемі в образі карфагенської цариці Дідони — засновниці могутнього міста Карфагена (покинута Дідона зазнає краху щойно в четвертій пісні, тоді ще не перекладеної); натомість походеньки ямщика Єлисея пародіють пригоди Енея (Єнея) ⁶⁷. Якщо під цим кутом зору подивитись на Дидону Котляревського, то можна побачити в її образі карикатуру на хтиву правительку Катерину II.

Михайло Чулков висміював улюблені жанри високостильової поезії класицизму, насамперед взірці її провідного жанру — тої-таки героїчної епопеї, а також пишномовність і непомірну масштабність одичної поезії. Іполит Богданович

⁶⁶ Дорофеева Ю. Г. «Похищение Прозерпины»: попытка атрибуции комической поэмы // Известия высших учебных заведений. Поволжский регион. Гуманитарные науки. — 2011. — № 1 (17). — С. 89-96.

⁶⁷ Казакова Л. А. «Елисей, или раздраженный Вакх» В. И. Майкова — как пародия // Русская речь. — 2008.-№ 4. — С. 4, 6, 7.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 336

у поемі «Душенька» (переробці Лафонтенового роману «Кохання Психеї та Купідона», створеного витонченою прозою упереміжку з віршованими ліричними відступами) теж перелицьовував повістувальну парадигму епопеї, але запроваджував не так бурлескно-гротескну манеру викладу (хоча й вдавався до елементів бурлеску в зображенні богів грецького Олімпу ⁶⁸), як жартівливо-іронічну (при цьому, щоправда, його «салонна» поема була своєрідним компромісом між високим і низьким стилем). Загалом до жанроутворювальних компонентів російської комічної поеми належать пародіювання текстів «верхнього» літературного ряду, травестування повістувальної моделі епопеї, пародійне використання її жанрових структур, побутописання, переважно бурлескна стилістика ⁶⁹.

У присвяті «Его Высокородию Милостивому Государю моему Ивану Степановичу Шешковскому» Осипов прямо протиставив свою жартівливу травестію високостильовій поезії класицизму: «И на шутливую погудку / Настроил вместо лиры дудку» [І, с. 5].

За спостереженням Василя Десницького, російського революційного діяча (соціал-демократа) й марксистського літературознавця, який вороже ставився до царського самодержавства (таких бракує в теперішній Росії), комічні поеми Майкова, Чулкова, Осипова й Котельницького, Наумова, Люценка виявляли непоштиве, пародійне ставлення до літературних героїв монархічно-поміщицької держави та загалом героїчного (у російському випадку — імперсько-завойовницького) первня класицизму — своєрідного ідеологічного стрижня, довкола якого формувалася російська дворянська література. Якщо «дворянство создавало свою классовую "национальную" героическую историю в одах, поэмах, трагедиях <.. >» ⁷⁰, то третьостанова поезія з її демократичним спрямуванням із цього всього сміялася:

«"Снижение" образа "героя" — воина, полководца, основателя монархии, пародирование "подвигов", воинской доблести, в которой находили себе оправдание сословные привилегии дворянства, осмеяние борьбы за дворянство — монархическое "отечество" — всё это были моменты несомненного третьесословного развенчивания культуры господствующего сословия» ⁷¹.

При цьому якщо не свідомо й цілеспрямовано, то принаймні імпліцитно формувалася, по суті, низькостильова опозиція високостильовій патетиці, естетичний, а врешті й ідеологічний антиканон:

«Отталкиваясь от эстетических канонов высокой дворянской поэзии, третьесословная ирои-комическая поэма XVIII в. не столько вливается в общий поток литературы дворянского "классицизма", сколько воспринимается в борьбе с ней как ей противопоставленная, как формирующая элементы какого-то нового классового стиля» ⁷².

Як я вже зазначив, навіть серед російських читачів кінця XVIII — початку XIX ст. відбувся поділ по лінії сприйняття чи несприйняття літературного канону та антиканону: той, хто захоплювався дотепними, потішними ірої-комічними поемами, уже не міг діставати естетичного задоволення од нудного читання пишномовних героїчних поем. Художня деідеалізація унеможливлювала естетичне сприйняття ідеалізації.

⁶⁸ Стенник Ю. В. Поэты кружка М. М. Хераскова (Майков, Богданович, Херасков). — С. 617.

⁶⁹ Див. зокрема: Казакова Л. А. Жанр комической поэмы в русской литературе второй половины XVIII — начала XIX вв.: генезис, эволюция, поэтика: Монография. — Псков, 2009. — 448 с.

⁷⁰ Десницкий В. О задачах изучения русской литературы XVIII века. — С. 46.

⁷¹ Там само. — С. 48.

⁷² Там само. — С. 60.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 337

Можуть заперечити, що російські низькостильові твори часто публікувалися в легальній пресі імперії, а це, мовляв, свідчення того, що ідеологічної загрози високій (верхній) культурі у них не вбачали. Проте з дозволу царської цензури були опубліковані й українські бурлескно-травестійні поеми — та ж «Енеїда» Котляревського, «Вечерниці» Порфирія Кореницького («Сніп», 1841), «Вовкулака» Степана Александрова («Южно-русский сборник», 1848), «Жабомишодраківка» Костянтина Думитрашка (Санкт-Петербург, 1859), «Горпинида, чи Вхопленая Прозерпина» Павла Білецького-Носенка (Київ, 1871; побудована, до речі, за сюжетною схемою «Похищения Прозерпины» Люценка й Котельницького, видання 1795 року ⁷³). Ба більше — великий князь Микола Павлович (майбутній імператор Микола І), одвідавши Полтаву 1816 року, виявив увагу до Котляревського як відомого талантами автора «Енеїди» (мабуть, за порадою князя Рєпніна), обіцяв йому протекцію і захотів мати в себе два примірники поеми ⁷⁴. Попри те все, і російські, й українські комічні поеми, позначені рисами бурлеску й травестії, хай не декларативно, а все ж своєю суттю підважували високий канон імперської літератури.

Невипадково у пореволюційній більшовицькій Росії за часів дальшої політичної та ідеологічної боротьби з монархічною державністю і царсько-імперською культурою було зібрано й перевидано найрадикальніші зразки російських комічних поем XVIII — початку XIX ст., у яких автори знущалися з імперсько-героїчного високого стилю. До збірки «Ирои-комическая поэма», випущеної у Ленінграді 1933 року за редакцією Бориса Томашевського, ввійшли поеми Майкова, Чулкова, Осипова, Котельницького, Наумова, Люценка, а також фривольна поема «Опасный сосед» Василя Пушкіна та ірої-комічна поема «Расхищенные шубы» Олександра Шаховського, присвячена літературній полеміці. За задумом упорядника Б. Томашевського й автора передмови В. Десницького, у більшості вміщених текстів російський плебейський, демократичний антиканон протиставлявся в історико-літературному плані російському дворянсько-самодержавному канону.

Отож до протиставної схеми, яку запропонував американський україніст: російський літературний канон — український літературний антиканон (котляревщина), треба додати проміжну ланку: власне російський літературний антиканон, до якого й долучився Котляревський своєю «Енеїдою», створеною завдяки творчому освоєнню досвіду Осипова й Котельницького. Щоправда, в літературному чині Котляревського виявився істотним національний елемент, пов'язаний з українською мовою, історією та культурою, назагал із підневільним становищем нації, підкореної Російською імперією. Цього національного розмежування не було в російській комічній поемі, де протиставлення високостильовому канону здійснювалося в межах одної нації, держави та національної літератури. Тож Котляревський (українською мовою) і Микола Гоголь (російською) сформували окремий — національний український — різновид ідейно-естетичного антиканону в загальному літературному процесі у Російській імперії.

Впадає в око також українське походження деяких творців російської комічної поеми. Так, російський поет Іполит Федорович Богданович (23.ХІІ 1743 / 3.I 1744 — 6/18.I 1803) народився в українській шляхетській сім'ї у містечку Пере-

⁷³ Деркач Б. А. П. П. Білецький-Носенко: Життя і творчість. — С. 115.

⁷⁴ Акимов Е. Пребывание Его Императорского Высочества великого князя Николая Павловича в Полтаве // Украинский вестник. — X., 1816. — № 7: Июль. — С. 93; Павловский И. Фр. Полтава в XIX столетии: (Очерки по архивным данным, с рисунками) // Киевская старина. — 1905. — № 11/12: Ноябрь/Декабрь. — С. 333.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 338

волочній Полтавського полку (згодом село на півдні Кобеляцького району Полтавської області, яке існувало поруч теперішнього села Світлогірського до 1964 року, коли було затоплене у зв'язку зі створенням Дніпродзержинського водосховища). 1761 року Іполит Богданович закінчив Московський університет, після чого зробив урядницьку та літературну кар'єру в Петербурзі.

Ще один російський поет, перекладач Єфим (Юхим) Петрович Люценко (12/23.Х 1776 — 26.ХІІ 1854/7.I 1855) — родом із с Янівки Чернігівського полку (від 1947 року — с. Іванівка Чернігівської області). Народився у сім'ї українського священика, до 1791 року навчався у Чернігівській духовній семінарії, але вже від 1793 року — в Москві, а від 1799-го — у Царському Селі. Працював урядовцем у Царському Селі й Петербурзі, де й помер. Був знайомий з Олександром Пушкіним, який прихильно відгукувався про нього як літератора й людину ⁷⁵. Популярну свого часу травестію «Душенька» Богданович написав близько 1775 року, а бурлескно-травестійну поему «Похищение Прозерпины» Люценко (спочатку у співавторстві з Котельницьким, а потім сам) склав майже рівночасно зі створенням перших частин «Енеїди» Котляревського, проте в силу життєвих обставин (зросійщеної освіти та переїзду до імперських столиць — Москви й Петербурга) Богданович і Люценко виявили свій сміхотворчий літературний талант не рідною українською мовою, а засвоєною російською. Та все ж комічні поеми Богдановича й Люценка варто розглядати в руслі притаманної лівобережним українцям схильності до сміхотворства, що знайшла яскравий вияв у тутешній усній та писемній словесності, народній культурі.

*     *
*

Неоднакове сприйняття сміхової культури в «Енеїді» Котляревського — від захопленого до стриманого й навіть осудливого — зумовлене й особливостями індивідуального світовідчування. Дуже добре це видно на прикладі з Пантелеймоном Кулішем, чиє критичне ставлення до «бурлацького, — за його словами, — юродства Котляревського» випливало не тільки з ідеологічних та естетичних поглядів автора «Чорної ради», а й з того, що він як особистість і письменник не мав схильності до безтурботних веселощів і розкутого, а то більше самовистачального комізму. Це спостеріг свого часу Михайло Погодін, шкодуючи в листі до Петра Плетньова від 18 травня 1846 p., що Кулішеві, у якого «відмінний талант і смисл», «для різноманітності <...> бракує <...> ще веселості» ⁷⁶. Це усвідомлював і сам Куліш іще замолоду, хоча цілковито від сміхотворства не зарікався — на пропозицію П. Плетньова написати комедію у прозі відписав зі здивуванням (16 грудня 1847 р.): «У меня никогда не было позыва на комическое. Я люблю или увлекаться восторгом, или говорить сарказмы. Впрочем, обождём. Каждый год жизни, говорит Гёте, делает нас иными. Я это чувствую» ⁷⁷.

Згодом Іван Франко навіть зауважив, що «в Куліша був цілковитий брак гумору» ⁷⁸. Це, звісно, не так — гумор не був йому зовсім чужий, при нагоді Куліш міг потішити співбесідника дотепними анекдотами (два з них із Кулішевих слів

⁷⁵ Лямина Е. Э., Панов С. И. Люценко Ефим Петрович // Русские писатели. 1800-1917: Биографический словарь. — М., 1994. — Т. 3. — С. 440-441.

⁷⁶ Переписка Я. К. Грота с П. А. Плетнёвым. — СПб., 1896. — Т. 2. — С. 949.

⁷⁷ Куліш П. Листи. — К., 2005. — Т. 1:1841-1850. — С. 200.

⁷⁸ Франко І. Шекспір в українців // Зібр. творів: У 50 т. — К., 1981. — Т. 34. — С. 384. Першодрук 1903 року.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 339

записав у щоденникові Осип Бодянський 4 червня 1853 р. ⁷⁹). Та й у Кулішевому доробку є напівфольклорні гумористичні оповідання «Очаківська біда» (першодрук у його фольклорній збірці «Украинские народные предания», Москва, 1847, відтак передруковано у першому томі «Записок о Южной Руси», Санкт-Петербург, 1856, та випущено там само окремою брошурою 1861 року), «Сіра кобила» (альманах «Хата», Петербург, 1860). Утім, до анекдотичної «Сірої кобили» сам Куліш пізніше поставився критично, зауваживши в листі від 13 червня 1869 р. до Олександра Барвінського, що вона «малює українця дурнем, а вже з його доволі кепко-вано», а в листі від 20 липня 1889 р. до Омеляна Огоновського зазначив, що він лише викінчив чужий текст ⁸⁰. Найяскравіше ж сміхотворчий талант Куліша виявився на схилі його літ, коли він строфою «Енеїди» Котляревського, скориставшись опрацьованим у ній мотивом мандрів у пекло, склав мемуарну поему «Куліш у пеклі» (1890-1896) — гумористично-сатиричну відповідь своїм критикам. Щоправда, за тональністю це вже цілковито інакший твір, позбавлений амбівалетного ярмаркового сміху «Енеїди» і перетворений на артефакт літературно-естетичної полеміки та ідеологічної боротьби, з висміюванням опонентів та інвективами проти них. Але навіть таке, суто кулішівське, продовження традицій «Енеїди» буде значно пізніше, а в 1850-1860-х pp. атмосфера «карнавально-ярмаркової фамільярності, розвінчання й дошкульного осміяння», притаманна поемі Котляревського ⁸¹, відштовхувала надто серйозного за вдачею Куліша, котрий зовсім не сприймав карнавально-ярмаркового дійства. Як видно з його листа до Миколи Даниловича Білозерського від 28 січня 1869 р., «богопротивный», «гнусный карнавал» у Венеції та Флоренції справляв на нього відразливе враження, здавшись «дурацкой карнавальной потехой», «съездом праздных людей с дурным вкусом, питающимся такою пошлостью, как итальянский карнавал». Куліш обурювався:

«Целую неделю ещё флорентийцы будут бессмысленно волноваться. Обидно видеть и слышать, как это дисгармонически! Рассейские балаганные забавы — родные чада здешних карнавалов. Удивляешься, какие толпы дураков на свете! Никто и ничто на них не действует. Пока не очистятся улицы от праздных скопищ, я не могу спокойно видеть города» ⁸².

Італійський карнавал, подібний до російських народних забав на Масницю, викликав у Куліша таке бурхливе несприйняття, що він висловив своє роздратування й у листі до Івана Хильчевського від 1 лютого 1869 p.:

«<...> я переїхав у Венецію. <...> Там дикі люде живуть. <...> під прокляту карнавальну годину — насилу знайшли хатину <...>. А біснуватий карнавал чортячими голосами верещить зо всіх боків! Вирвавшись із сього пекла, насилу я добравсь до Хлоренції, — і тут <...> хата під небом [тобто на верхньому поверсі. — Є. H.], да й туди з землі долітає карнавальське верещання. Нічого в світі нема такого ненавидного, як сей галас і свистання у сто свистків разом. І ні на одну півгодину із 24 годин не замовкне пекельна тривога скаженого народу! Думав, що вмру. Вийти не можна, бо улиця захрясла народом та божевіль-

⁷⁹ Выдержки из дневника О. М. Бодянского // Сборник Общества любителей российской словесности на 1891 год. — М., 1891. — С. 114-115. Їх наведено також у вид.: Нахлік Є. Пантелеймон Куліш: Особистість, письменник, мислитель. — Т. 2. — С. 217.

⁸⁰ Див.: Там само. — С. 129.

⁸¹ Яценко М. Т. Іван Котляревський (1769-1838) // Історія української літератури XIX століття: У 3 кн. — К., 1995. — Кн. 1. — С. 78.

⁸² Інститут рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського НАН України. — Ф. І. — Од. зб. 29055.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 340

ними возами, і куди ні пійдеш — усюди народ скаженіє. Дивувавсь я, що Італія не знає нічого кращого над московські балагани з їх мекекеканнями, писком, верещанням, свистом, диким гиком, реготом, поганими завиваннями і всякою огидою для уха і ока. Тепер бачу, що москалі перейняли свій ледачий гармидер балаганний, своє безумне галасування і передражнювання чортяк на Масниці у сієї ледачої черні, зопсованої римлянами, гунами, оварами і так далі, і т. д. Оце ж, хвалити Бога, зник карнавал, і я трохи очуняв <...>» ⁸³.

Зрозуміло, що така відраза до безтурботних веселощів карнавального дійства перешкоджала Кулішеві естетично насолоджуватися народно-святковим, ярмарковим сміхом «Енеїди» й належно оцінити його.

Куліш не був одиноким у критичному ставленні до автора травестії — аналогічний випадок Альфред Єнсен знайшов у німецькомовному письменстві, зауваживши, що Куліш ставився до «Енеїди» Котляревського «дуже неприхильно (як Шіллер до Блюмавера!)» ⁸⁴. Показово, що серйозний преромантик Шиллер не сприймав австрійського травестатора, як і романтик Куліш, який до того ж шанував Шиллера і наприкінці життя переклав його «Вільгельма Телля» і низку віршів. Для романтиків таке неприхильне ставлення до пересмішників-травестаторів було органічним. До того ж Шиллер і Ґете у 1890-х pp. захоплювалися античністю й поетизували її у своїх творах, убачаючи в ній найвищий взірець людської краси. Зачарування грецькою старожитністю було властиве й Кулішеві ⁸⁵.

Треба мати на оці й те, що Евгенові Маланюку, як одному з яскравих репрезентантів неокласицизму XX сторіччя, чужою в «Енеїді» Котляревського виявилася сама пародія на високий стиль класицизму. До речі, інший поет-неокласик, і то послідовніший та виразніший, до того ж не ідеолог, а радше естет, Микола Зеров, виходячи із суб'єктивних естетичних уподобань і не розуміючи природи сміху в травестійній поемі, ставив «на карб» «Енеїді» суто «художні помилки»: «безперечно невдатний» образ матері Евріала, «антихудожність» сцени її плачу над сином, нібито однієї з «найфальшивіших» у поемі (мовляв, «Неправдоподібно, по-балаганному трагічно звучать і її прокляття рутулам <...>»), «невидержаність характерів» і «загальну недодержаність тону» ⁸⁶, «деяку грубість: його "Енеїда" сміється часом занадто голосно і безпардонно» ⁸⁷. Проте раніше Михайло Драгоманов, прихильник реалістичного зображення, слушно зазначив, що «здоровий гумор український виносив на плечах і крайні карикатури "Енеїди"» ⁸⁸. А не так давно Григорій Грабович слушно вказав на «очевидне текстуальне заперечення його [Зерова. — Є. Н.] тези» в самій «Енеїді»:

«Бо попри надмірність і, здавалося б, суто словесну непогамованість ("Кричала, ґедзалась, качалась" і т. п.), яку Зеров точно помічає, існує ще зовсім відмінний тон і пафос, який він чомусь ігнорує; див. строфи 111-113 (п'ятої частини), що починаються словами матері Евріала:

О сину! світ моїх очей!
Чи я ж тебе на те родила,
Щоб згинув ти од злих людей?

⁸³ Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка ПАН України. — Ф. 92. — Од. зб. 135.

⁸⁴ Єнзен Альфред Р. Перелицьована Енеїда Котляревського. — С. 10.

⁸⁵ Див.: Нахлік Є. Антична спадщина у творчості П. Куліша // Київська старовина. — 2001. — № 1. — Січень/Лютий — С. 62-72; № 2. — Березень/Квітень. — С. 48-62.

⁸⁶ Зеров М. Нове українське письменство: Історичний нарис. — С. 36, 37.

⁸⁷ Там само. — С. 28.

⁸⁸ Драгоманов М. П. Література російська, великоруська, українська і галицька // Драгоманов М. П. Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. — К., 1970. — Т. 1. — С. 146.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 341

Щоб ти мене — стару, слабую,
Завівши в землю сю чужую,
На вічний вік осиротив...» ⁸⁹

І далі:

«Моя ти радість і одрада,
Моя заслона і ограда;
Мене од всіх ти боронив». [V, 111]

Уривки зі строф 112 і 113, які стосуються до дискурсу долі, я цитую у підрозділі «Міфологічний топос долі та житейські роздуми автора», тут же наведу показові рядки зі строфи 112:

«Тепер прощайте всі поклони,
Що получала во дні они
Од вдов, дівчат і молодиць;
За дивні брови соболині,
За очі ясні соколині,
Що здатний був до вечерниць».

Цими словами Котляревський у зворушливій, щемливій, лірично-схвильованій тональності передає горе матері. Це ще один вияв тісного переплетення в його «Енеїді» поважної (у цьому випадку — ліричної) та бурлескно-сміхотворчої тональностей. Таке переплетення у зображенні плачу Евріалової матері було й у Котельницького. Про застосування у цьому випадку бурлескних засобів в обох травестаторів мовилося вище. А ось украплення в тексті Котельницького ліричної тональності:

«О Евриалушка бесценный,
Жизненок, свет мой дорогой,
Мой защититель неизменной,
Моя отрада, мой покой!
<...>

Твои я очи не закрыла,
В последний раз не обняла,
Кровавых ран твоих не смыла,
И прах земле не предала <...>» [V, с. 138-139].

Із зацитованих рядків перші чотири перегукуються з початком і закінченням строфи 111-ї у Котляревського, а чотири інші — з першими чотирма рядками строфи 113-ї:

«Коли б мені твій труп достати
І тіло білеє обмить,
І з похороном поховати,
До ями з миром проводить».

Як бачимо, подібність наявна не лише в загальній трагічно-ліричній тональності, а й в образній семантиці й окремих висловлюваннях (про пряме запозичення із плачу матері «очи ясны соколины» — «очі ясні соколині» йшлося вище).

Щодо закиду в «невидержаності характерів» доводиться констатувати, що Микола Зеров не збагнув і не сприйняв травестійно-ситуативної розбудови ан-

⁸⁹ Грабович Г. Семантика котляревщини. — С. 323.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 342

тичних персонажів, хоча в одній з пізніших нотаток він засумнівався у правомірності цього свого закиду, зауваживши: «Характери в "Енеїді". Чи не навмисне вони не витримані? Чи не є неузгодженість окремих їхніх рис — наслідок бурлескної чи гротескної настанови...» ⁹⁰.

Наприкінці 80-х — на початку 90-х років XX ст. котляревщина знову яскраво спалахнула у сміховій культурі бубабістів (Юрія Андруховича, Олександра Ірванця і Віктора Неборака). Літературне угруповання «Бу-Ба-Бу» (Бурлеск — Балаган — Буфонада) своєю суттю завершувало процес, розпочатий «Енеїдою», — цю тяглість, що визначалася існуванням України в умовах імперського поневолення й сміхової реакції на нього як елементу своєрідного сміхового опору. Творчість «Бу-Ба-Бу» вінчала традицію народного осмішування серйозного імперського дискурсу (тепер уже не тільки російського, а й україномовного), дискредитувала радянський літературний офіціоз, естетичний та художній канон соціалістичного реалізму і водночас навіюванням уявлень про відносність людських вартощів запроваджувала в українську літературу постмодерний дискурс. Якщо котляревщина була химерним породженням колоніального статусу України, то неокотляревщина кінця 80-х — у 90-х роках XX ст. стала характеристичним явищем постколоніального письменства.

⁹⁰ Цит. за: Вербщька Є. Г. Елементи гротеску в «Енеїді» Котляревського. — С. 37.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 343

Проблема визнання «Енеїди» Котляревського першим
твором нової української літератури, а автора — її
зачинателем

«Енеїда» Котляревського пройшла довгий і складний шлях до визнання й визначення її ролі в історії української літератури, поступово утвердившись у статусі, який, утім, і досі уточнюють, з приводу якого й далі дискутують.

Першої половини XIX ст. Котляревський як автор «Енеїди» сприймався серед українських літераторів як такий, що «первый начал писать по-малороссийски», хоча, констатуючи у своїй статті, написаній 1842 року, це вже поширене на той час уявлення, Микола Костомаров у примітці зауважив: «Кто писал до него и что написано, это пока остаётся нетронутым вопросом» ¹. Звідси видно, що Костомаров допускав, що й до Котляревського могли писати твори українською народною мовою, але нез'ясованість цього питання схиляла Костомарова та його колег до того, щоб визнати саме автора «Енеїди» тим митцем слова, який перший став писати українською народною мовою. Отож для Костомарова, не обізнаного з попередніми такими спробами, «Енеїда» — «первое сочинение на малорусском языке» ².

За логікою Костомарова, нова українська література, писана народною мовою, виникла в умовах російсько-імперської колонізації унаслідок прагнення самодостатнього українського народу до розвитку своєї національно-культурної самобутності:

«<...> народность Малороссии есть особенная, отличная от народности великороссийской; <...> как мог явиться на поприще изящной литературы малороссиянин, получивший первые впечатления в Малороссии, лепетавший, может быть, первые слова на родном своём языке? Не иначе, как с своею малороссийскою народностью, с своим народным наречием. Многие из малороссиян чувствовали, что на русском языке нельзя того выразить, что можно на малороссийском, и потому начали употреблять своё родное слово» ³.

У цитованій статті, що з'явилася друком в альманасі «Молодик» (Харків, 1843. — Ч. 3), Костомаров уживає поняття «малороссийская литература» ⁴, але все ж трактує її ще як усього лиш «особенный отдел» «русской литературы» ⁵. У статті прямо не названо Котляревського зачинателем цього «окремого відділу», але самим формулюванням проблеми та обґрунтуванням того, що ця «малоросій-

¹ Костомаров М. І. Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке // Костомаров М. I. Слов'янська міфологія: Вибр. праці з фольклористики й літературознавства. — К., 1994. — С. 283.

² Там само. — С. 284.

³ Талі само. — С. 282.

⁴ Там само. — С. 282, 296.

⁵ Там само. — С. 282.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 344

ська література» з'явилася лише недавно внаслідок закорінення в суспільній свідомості ідеї народності («идея народности, подвинувшая вперёд русскую литературу, произвела в ней особенный отдел — литературу малороссийскую <...>» ⁶), а далі хронологічним оглядом творів, написаних «на малороссийском языке в России» ⁷, Костомаров фактично ставив Котляревського на чільне місце. За Костомаровим, Котляревський — за часом перший автор «малоросійської літератури» як нового, кілька десятиліть тому започаткованого «особливого відділу» «російської літератури». А значно пізніше у статті «Малорусская литература», опублікованій 1871 року, Костомаров, зазначивши, що «малорусская литература в наше время» виникла завдяки тому, що письменники «обратились к живой речи народной малорусской», вказав на першопочаткову роль автора «Енеїди»: «Начало её положено Котляревским в первых годах текущего столетия» ⁸.

Костомаров влучно помітив, що початковий читацький інтерес до «Енеїди» Котляревського мав розважальний характер — поема потішала різноманітну публіку й цим привертала до себе неабияку увагу: «Все читали "Энеиду", даже и те, которые не сознавались в том, вменяя в стыд читать на таком наречии, каким говорят их конюхи. Этому-то смешному обязана "Энеида" своим успехом» ⁹. Хай це було й поверхове сприйняття поеми серед тодішніх читачів (передусім як «пародії»), але воно забезпечило їй незвичайну популярність. Бурлескно-травестійний твір став поширеним потішним читвом. А це сприяло пожвавленню інтересу освічених кіл до української народності, мови та культури (хоча й переважно крізь призму комічного). Попервах це було важливо й потрібно, щоб пробудити емоційний інтерес до простолюду та літератури, писаної народною мовою. Тож сміхокреативність стала найпершим складником успіху «Енеїди» та її поступового визнання як першого твору нової української літератури. За цим першим чинником популярності «Енеїди» виявилися інші, вагоміші.

Появу народної за духом і мовою української літератури Костомаров пов'язував з ідеєю народності, що поширилася в Європі за романтичної доби на противагу класицистичній традиції, що занепадала. З його літературно-критичного погляду, «Енеїда» Котляревського зберігає зв'язок з класицизмом і водночас виходить за його рамці під впливом нових, романтичних, віянь: класичний зміст античного першотвору трансформовано в національно-народний зміст нового літературного явища: «Малороссийский язык — самая романтическая форма, "Энеида" — самое классическое содержание. Вот и явилась "Энеида" в малороссийской одежде <...>» ¹⁰. Звісно, романтик Костомаров, зорієнтований на фольклорні зразки, перебільшував, називаючи українську народну мову «найромантичнішою формою» літературного твору: народною мовою за його часів писалися не лише романтичні твори, а й просвітницько-реалістичні та сентиментальні. Одначе він слушно пов'язував читацький успіх «Енеїди», а головне — її утвердження в ролі першого твору новочасної української літератури — з народною мовою, і ширше — з народністю поеми. Отож Костомаров визначав три невіддільні козирі («неотъемлемые достоинства») «Енеїди» Котляревського:

⁶ Там само.

⁷ Там само. — С. 296.

⁸ Костомаров М. І. Малорусская литература // Костомаров М. І. Слов'янська міфологія. — С. 316.

⁹ Костомаров М. І. Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке. — С. 284.

¹⁰ Там само.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 345

1) «верную картину малороссийского быта», «малороссийской жизни», зокрема те, що «характеры его богов и героев истинно малороссийские в малейших их приёмах»;

2) «неподражаемый юмор, с каким автор изображает пороки и смешную сторону своего народа», причому «все грешники носят на себе черты малороссийские и даже осуждены на муки, которые только придут в голову малороссиянину»;

3) «язык его, правильный, блестящий, народный в высочайшей степени» ¹¹.

Щоправда, Костомаров сам не досить добре володів українською мовою, виявлячи подекуди в її вживанні граматичну невправність, а тому, мабуть, не помітив відхилень в «Енеїді» від народних словоформ (а може, звеличуючи перший твір новочасної української літератури, волів на них не акцентувати).

Пантелеймон Куліш спочатку залічив Котляревського (поряд із П. Гулаком-Артемовським та Є. Гребінкою) до «начинателей новой литературы», вважаючи навіть, що «они далеко художественнее гремевших в своё время начинателей других литератур» ¹². Однак уже за рік у концептуальній статті «Дві мові, книжня і народня», датованій «1858, декабря 17» ¹³, він намагався подолати усталене уявлення, за яким «Енеїда» започаткувала нове українське письменство, й натомість прагнув утвердити Квітку-Основ'яненка як його «істинного батька», а Шевченка, що глибше від Квітки увійшов «в народню душу» ¹⁴, — як вийняткове явище («не має нікого до себе близького, в високій думі народній, не то посеред рідного миру Руського, а й по всій Слов'янщині ні між живими, ні між мертвими») ¹⁵, навіть як недосяжну вершину («Нема й не буде, може, йому рівного між слов'янськими поетами») ¹⁶. При цьому Куліш одмежовував їх обох від попередників-сміхотворців, передусім Котляревського, який перший переніс традицію «сміхотворства» зі старої літератури в нову: «Помиляються тиї, которі думають, що наша словесность українська пішла од "Енеїди" Котляревського. Котляревський був панський писатель і для панів скомпонував "Енеїду"» ¹⁷; «Не од "Енеїди" ж Котляревського ведуть свій рід наші поети» ¹⁸. А невдовзі, називаючи «Енеїду» «первым популярным произведением» «письменной украинской словесности», але вбачаючи в цій «пародии» «признаки глубокого упадка народного чувства самосознания и самоуважения» ¹⁹, «карикатуру простонародного быта» ²⁰, доводив, що сучасний напрям українського письменства не тільки не може вважати Котляревського за «своего родоначальника», а й «ведёт своё происхождение» не від нього (бо, мовляв, «по направлению творчества Котляревского идти далее было некуда»), а «непосредственно» від Квітки-Основ'яненка та Шевченка ²¹. Куліш хотів бачити українську літературу не колоніальним придатком до

¹¹ Там само. — С. 284-285.

¹² Кулиш П. Взгляд на малороссийскую словесность по случаю выхода в свет книги «Народні оповідання» Марка Вовчка // Русский вестник. — 1857. — Т. 12. — Декабрь. — Кн. 2. — С. 230.

¹³ Куліш П. Дві мові, книжня і народня / Публ., приміт. Д. Д<орошенка> // Україна. — 1914. — Кн. 3. — С. 34.

¹⁴ Там само. — С. 30.

¹⁵ Там само. — С. 31.

¹⁶ Там само. — С. 32.

¹⁷ Там само. — С. 29.

¹⁸ Там само. — С. 30.

¹⁹ Кулиш П. Обзор украинской словесности. II. Котляревский. — С. 236.

²⁰ Там само. — С. 258.

²¹ Там само. — С. 262.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 346

імперської російської (у специфічному сміховому варіанті, що закріплював етнічну та культурну меншовартість), а повнокровною і повноправною, поважною і самодостатньою, а тому протестував проти надання бурлескно-травестійному твору перебільшеного, як гадав, значення.

Полемізуючи із твердженням П. Куліша, що «не було» «нашої словесности української» до Котляревського ²², Михайло Максимович у начерку статті «Полемическое обозрение малороссийской словесности» (1860) зауважив:

«Новая словесность малороссийская произошла из прежней прямо и непосредственно, так что не было между ними и десятилетнего промежутка. В тех же девяностых годах, как прославился полтавец Котляревский своею "Энеидою", являлся и последний представитель староукраинской словесности, запорожец Головатый, с своею песнею:

Ой годі нам журитися,
Пора перестати, —

петою на черноморском празднике 1792 года и тогда же напечатанною» ²³.

Проте чому він вважав Антона Головатого за останнього представника старої української літератури, М. Максимович не пояснив. Можливо, тому, що хоча Головатий і віршував народною мовою, однак не його поезії започаткували нове українське письменство. Тому для Максимовича Котляревський — «первоначальник новой нашей словесности» ²⁴. Для доказу того, що «у нас давно была словесность на малороссийском языке, не только изустная, но и письменная», М. Максимович згадав також «давних стихотворцев на малороссийском языке» (тобто тих, що віршували народною мовою) Семена Климовського, Івана Мазепу, львівського епископа Иосифа Шумлянського, який склав пісню на Віденську війну 1683 року «Жалься, Боже, на гетьмана, / Самойловича Івана» ²⁵.

Тим часом і Куліш 1861 року розглядав творчість Котляревського та його наслідувачів (так звану котляревщину) як логічне завершення староукраїнської писемної традиції, як продовження й вершину «бурсащини» — поширених на Наддніпрянській Україні «бурсацьких віршувань про Адама, про пекло і про всяку всячину біблійну ("нікчемні речі!")»: «<...> всіх тих віршомазів заломив Котляревський, прибравши троянського Енея в нашу одежу, панам та полупанкам на регіт <...>. От же всю ту бурсащину і котляревщину за наших часів мов мітлою зметено <...>» ²⁶.

На основі наявних у статті М. Максимовича відомостей про появу й поширення у списках протягом XVII-XVIII століть авторських віршів українською народною мовою Володимир Науменко, першопублікатор цієї статті, назвав Котляревського «начинателем новой украинской словесности» ²⁷ в тому сенсі, що він став автором першого друкованого твору цією мовою: «И до него была украинская словесность, не одна устная, но и письменная, только не попадавшая на печатный

²² Куліш П. Переднє слово до громади: Погляд на українську словесность // Хата / Видав П. А. Куліш. — Типом другим. — Пб., 1860. — С. VII-VIII.

²³ Цит. за першодруком: Науменко В. К пятидесятилетию со дня смерти Ивана Петровича Котляревского // Киевская старина. — 1888. — Кн. 11: Ноябрь. — С. 381.

²⁴ Там само. — С. 380.

²⁵ Там само. — С. 382.

²⁶ Казюка Панько <Куліш П.>. Переднє слово // Українські пісні з голосами / Видав Д. Каменецький. — СПб., 1861. — С. I.

²⁷ Науменко В. К пятидесятилетию со дня смерти Ивана Петровича Котляревского. — С. 375, 379.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 347

станок. <...> И. П. Котляревский прежде всего может быть назван начинателем не новой украинской, а только печатной украинской словесности» ²⁸.

Цю думку підхопила Олександра Єфименко у статті 1900 року, погодившись, що «Енеїда» «есть первое произведение народного малорусского языка, вышедшее в свет из-под печатного станка», і водночас наголосивши, що «Котляревский есть, действительно, первый литературный представитель малорусской народности, и "Энеида" есть, действительно, первая попытка ввести малорусский язык в цикл языков литературных» ²⁹, оскільки раніші проби писемних творів народною мовою, як-от різдвяні та великодні вірші, до такого зачину не надавалися ³⁰. Дослідниця не лише вбачала в Котляревському «родоначальника современной малорусской литературы» ³¹, а й називала його «родоначальником» «духовного движения» новочасних українських патріотів, «альфою і омегою» прагнень і сподівань яких став «украинский народ», до того ж «простой народ» ³², і які стреміли «к очевидной цели: дать корректив тяжёлым урокам истории» ³³.

А проте ще 1894 року Михайло Драгоманов, публікуючи зібрані ним «старі українські вірші», церковні та світські, зауважив:

«Звичайно нову українську літературу починають з Котляревського. Тим часом се невірно: задовго до Котляревського на Україні робились проби писати простою народньою мовою і тією юмористичною манерою, котра служить ознакою "Енеїди" Котляревського, а поряд з тим ще, по крайній мірі, з XVIII в. стали на Україні складатись пісні сентиментальні в духу "Наталки Полтавки". Першими пробами нової української літератури треба признати драматичні інтермедії, з котрих дві, доктора Гаватовича, були навіть напечатані в 1619 р. <...>, а також вірші на всякі теми — церковні і світські. Навіть в печаті вірша Ант. Головатого появилась раніще, ніж "Енеїда" Котляревського!» ³⁴

Тож згодом Микола Гудзій уточнив, що «Енеїда» — це «перший твір українського художнього слова [тобто написаний українською народною мовою. — Є. Н.], що з'явився в друкові окремим виданням» ³⁵, бо, справді, й до «Енеїди» публікувалися літературні твори українською народною мовою (згадані пісні Антона Головатого й Семена Климовського), але в періодиці (петербурзькій).

²⁸ Там само. — С. 383. Цікаво, що тоді ж Трохим Зіньківський збирав твори української літератури XVI- XVIII ст., писані народною мовою (вертеп, інтермедії, інтерлюдії, вірші), щоб довести, що «у нас є традиція літер[атурна]» і що «сьогочасне письменство наше починається не з І. Котляревського, а з XVI віку», тому й звернувся до Б. Грінченка (в листі від 24 вересня 1889 р.) із закликом: «Треба б поспішити спасти сі великоцінні пам'ятники нашого письменства. Мова в їх щиро народна» («...Віддати зумієм себе Україні»: Листування Трохима Зіньківського з Борисом Грінченком / Вступ, ст., археограф, передм., упоряд., комент., приміт., підгот. текстів, покажчики, додатки, добір ілюстр. матеріалу С. С. Кіраля. — К.; Нью-Йорк, 2004. — С. 167).

²⁹ Ефимеико Александра. Котляревский в исторической обстановке // Вестник Европы. — 1900. — Кн. 3: Март. — С. 339.

³⁰ Там само. — С. 331-333.

³¹ Там само. — С. 333.

³² Там само. — С. 337.

³³ Там само. — С. 339.

³⁴ Матеріали до історії віршів українських / Зібрав і впорядкував М. Драгоманов // Житє і Слово. — 1894. — Т. 1. — С. 36. Йдеться про українські інтермедії «Продав кота в мішку» (інша назва: («<Інтермедія про Климка і Стецька>») та «Найкращий сон» (інша назва: («<Інтермедія про Максима, Рицька і Дениса>») до польськомовної віршованої трагедії Якуба Гаватовича «Tragaedia, albo Wizerunek śmierci przeświętego Jana Chrzciciela, przesłańca Bożego» (Львів, 1619).

³⁵ Гудзій M. К. «Енеїда» І. П. Котляревського та російська травестована поема XVIII ст. // Іван Котляревський у документах, спогадах, дослідженнях. — С. 343. Першодрук 1950 року.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 348

За Павлом Житецьким, Котляревський справедливо вважається за батька нової української літератури як творець вільного поетичного слова, що його вимагала незалежна загальнолюдська думка, яка й породжувала здоровий, чесний сміх автора, спрямований на правдиве зображення життя ³⁶.

«Енеїду» Котляревського Іван Франко називав «первопочином нашої нової національно-народної літератури» ³⁷ і так сприймав цю поему незмінно. Ставлячи Котляревського «в одному ряду зі старшими українськими письменниками» — «авторами інтермедій» та «гумористами, авторами віршованих пародій» — і водночас «за рівнем освіти й світогляду» бачачи його «цілком сучасною інтелігентною людиною, серце якої переповнюють спогади про минулу волю України», Франко наголошував, що «видатний літературний талант дає нам повне право називати його батьком нової української літератури» ³⁸.

Як автора «першого твору нового письменства, що знайшов широкий відгук на Україні», Сергій Єфремов також величав Котляревського «першим письменником нових часів» і «батьком нового українського письменства» ³⁹. Так само («батьком нової української літератури») називав Котляревського й такий класичний науковець, не схильний до розведення наукового стилю публіцистичними ефектами, як Дмитро Чижевський ⁴⁰.

В академічній радянській «Історії української літератури» у восьми томах Котляревського визначено як «зачинателя нової української літератури» та її «першого класика» ⁴¹. Павло Плющ влучно писав про Котляревського як про «першого класика нової української літератури, що перший створив народною українською мовою великий твір високої художньої майстерності <...>» ⁴². Петро Хропко уник цих визначень, відвівши натомість Котляревському місце «у ряду тих першовідкривачів, що своєю діяльністю <...> поклали початок новому етапові у розвитку національної культури» ⁴³. Проте Михайло Яценко й далі іменував Котляревського «першим класиком нової української літератури» ⁴⁴, а його «Енеїду» канонізував як її «перший твір» ⁴⁵. Те, що «Енеїда» «давно утвердилася в ролі "першого твору" нової української літератури», констатує Микола Бондар, уникаючи, однак, давати визначення самому письменникові ⁴⁶.

³⁶ Житецкий П. «Энеида» Котляревского и древнейший список её в связи с обзором малорусской литературы XVIII века. — С. 163.

³⁷ Франко І. Н. Дашкевич. Малорусская и другие бурлескные (шутливые) «Энеиды» // Зібрання творів: У 50 т. — Т. 31. — С. 317. Першодрук: Записки НТШ. — 1898. — Т. 26. — Кн. 6.

³⁸ Франко І. Українці // Зібрання творів: У 50 т. — Т. 41. — С. 181. Статтю написано 1906 року, першодрук угорською мовою 1911-го.

³⁹ Єфремов С. Історія українського письменства. — С. 277, 280, 296. Останнє прижиттєве видання, за авторським текстом, — 1924 року. Визначення «батько українського нового письменства» Єфремов дав Котляревському й у брошурі «Шевченко й Котляревський», уперше опублікованій у Києві 1915 року: Єфремов С. О. Шевченко й Котляревський // Єфремов С. О. Шевченкознавчі студії. — К., 2008. — С. 269, 271.

⁴⁰ Чижевський Д. Історія української літератури від початків до доби реалізму. — С. 360.

⁴¹ Шабліовський Є. С. Поезія // Історія української літератури: У 8 т. — К., 1967. — Т. 2: Становлення нової літератури (друга половина XVIII — тридцяті роки XIX ст.). — С. 200.

⁴² Плющ П. П. Історія української літературної мови. — С. 271.

⁴³ Хропко П. П. Іван Котляревський (1769-1838). — С. 120.

⁴⁴ Яценко М. Т. Іван Котляревський (1769-1838) // Історія української літератури. XIX століття: У 3 кн. — К., 1995. — Кн. 1. — С. 68.

⁴⁵ Яценко М. Т. Котляревський Іван Петрович // Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1995. — Т. 3. — С. 24.

⁴⁶ Бондар М. П. Українська літературна творчість // Історія української культури: У 5 т. — К., 2005. — Т. 4. — Кн. 2. — С. 16.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 349

Ретельно розглянувши ці визначення («зачинатель», «перший класик», «основоположник», «батько»), Павло Охріменко у спеціальній статті концептуально обґрунтовував, що Котляревського правомірно величати «найвизначнішим із зачинателів нової української літератури, першим її класиком і одним з основоположників цієї літератури» («фундаторів») ⁴⁷. Перше з цих визначень дослідник мотивував тим, що останньої чверті XVIII ст. «ще до Котляревського виступило немало анонімних і поіменно відомих зачинателів» нової літератури, «таких, як Антон Головатий» ⁴⁸. Тож якщо Куліш «зачинателями нової літератури», поряд із Котляревським, вважав письменників, що дебютували після нього (П. Гулака-Артемовського і Є. Гребінку), то П. Охріменко до таких залічив його попередників. Однак їхні твори ще не започатковували нової літератури, не давали безпосереднього поштовху до її зародження, були малопомітними й не становили етапних віх для перших класиків нової літератури, хоча й нарощували кількість для переростання в художню якість. Більш-менш відомими фактами історико-літературного процесу вони стали щойно починаючи з останньої третини XIX ст., завдяки дослідникам, що їх розшукали і подали як свої відкриття. Тож немає підстав називати авторів цих творів зачинателями нової української літератури. Зачину вони не зробили. Та й шукати таких «зачинателів» можна було би з другої половини XVI ст.

Сумнівним або, щонайменше, дискусійним видається застосовуване до Котляревського визначення як одного з основоположників (фундаторів) нової літератури (не кажучи вже про її «батька», що є публіцистичним, міфологічним, а не науковим). Звичайно, Котляревський, як і П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, Г. Квітка-Основ'яненко, закладав камені у фундамент (основу) нового українського письменства, та все ж його роль не була така фундаментальна, як Шевченка, завдяки якому українська література, писана народною мовою, відбулася і здобула визнання як окрема національна. Образно кажучи, якщо його попередники закладали посильні камені у фундамент нової української літератури, то Шевченко звів ледь чи не весь фундамент.

Найуживанішим і найприйнятнішим є визначення, винесене в назву Всеукраїнської науково-практичної конференції, що відбулася у Полтаві 1997 року, та виданого наступного року за її матеріалами збірника наукових статей: «І. П. Котляревський — перший класик нової української літератури».

*     *
*

Свідомо чи несвідомо творив Котляревський нову українську літературу народною мовою? Цю проблему загострив Пантелеймон Куліш у «Зазивному листі до української інтелігенції» (1882), висловивши думку, що викликала незгоду в частини пізніших дослідників: «Сам Котляревський не знав добре, що він творить. Він покорявсь недовідомому велінню народного духу; був тілько зна-ряддєм українського світогляду» ⁴⁹. Кілька років по тому, замислившись над питанням: «сознательно или бессознательно проявил Котляревский свой литератур-

⁴⁷ Охріменко П. П. Місце І. П. Котляревського в історії української літератури // І. П. Котляревський — перший класик нової української літератури: Збірник наукових статей. — Полтава, 1998. — Частина І. — С. 24.

⁴⁸ Там само. — С. 22.

⁴⁹ Куліш П. А. Зазивний лист до української інтелігенції // Куліш П. А. Хуторна поезія. — Львів, 1882. — С. 123.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 350

ный талант на малорусском языке?» — Володимир Науменко констатував, що «все исследователи до сих пор почти в один голос признавали бессознательное влечение Котляревского к творчеству на родном языке» ⁵⁰, сам же натомість доводив, що Котляревський «совершенно сознательно стремился к воспроизведению на родном языке родной обстановки», тому Науменко обстоював «сознательное отношение Котляревского к творчеству на малорусском языке» ⁵¹. Однак, зауважу, це ще не означає (та й В. Науменко так не твердив), що Котляревський свідомо започатковував нову українську літературу, — те вже виявилося у процесі поширення «Енеїди» у списках, а головне — у надрукованому вигляді, тобто у процесі її перцепції (сприймання) та рецепції (освоєння поетового досвіду, тобто наслідування).

Для Івана Франка як автора «Нарису історії українсько-руської літератури до 1890 р.» (Львів, 1910) не було «сумніву, що, починаючи свій перший поетичний твір ще на шкільній лаві <...>, Котляревський чим далі тим більше почував у себе свідомість своєї національної самостійності» ⁵², але питання про свідомість свого літературного зачину в автора «Енеїди» Франко в цьому нарисі оминув. Визначаючи Котляревського як «першого ініціатора того нового українського письменства» ⁵³, Франко не уточнив, чи Котляревський сам усвідомлював себе таким ініціатором, чи став ним об'єктивно завдяки перцепції та рецепції його «Енеїди». А в ранішій праці, називаючи Котляревського «першим українським новочасним поетом», Франко зауважив, що його «Енеїда», «почата без серйозного наміру, з часом, у тракті роботи, поглиблювалася» ⁵⁴, звідки можемо зробити висновок, що Франко не вважав, ніби Котляревський уже в задумі був свідомим ініціатором творення нової української літератури.

Згодом Сергій Єфремов наполягав на тому, що «Котляревський зовсім свідомо ставився до своєї діяльності і свідомо ж таки сподівавсь од неї тих, а чи інших результатів» ⁵⁵. Однак оскільки свідомо ставився Котляревський до своєї літературної творчості і яких конкретно наслідків сподівався од неї для розвитку українського письменства — про це Єфремов не говорив, тому його дальше твердження про те, що Котляревський дав «свідомий почин молодому, свіжому письменству й громадському рухові наново відродженого народу» ⁵⁶, залишається неаргументованим.

Писати народною мовою для Котляревського не було чимось незвичайним: він знав народні пісні та авторські вірші, писані народною мовою, тож продовжував певну традицію, пов'язувати себе з якою у процесі творення «Енеїди» йому було легше і звичніше, ніж думати про зачин чогось нового (хоча це не означає, що він не снував гадок про своє новаторство — та радше мислив його в рамцях традиції). Та й у жанрово-стильовому плані (травестія, бурлеск) Котляревський розвивав традицію, наявну в українському письменстві. Травестуючи

⁵⁰ Науменко В. К пятидесятилетию со дня смерти Ивана Петровича Котляревского. — С. 383-384.

⁵¹ Там само. — С. 385.

⁵² Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 p. // Зібрання творів: У 50 т. — Т. 41. — С. 260.

⁵³ Там само. — С. 259.

⁵⁴ Франко І. Огляд української літератури від найдавніших часів до кінця ХГХ віку // Додаткові томи до Зібрання творів у п'ятдесяти томах. — К., 2011. — Т. 54. — С. 906, 907. Першодрук 1904 року.

⁵⁵ Єфремов С. Історія українського письменства. — С. 288.

⁵⁶ Там само. — С. 296.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 351

народною мовою «Енеїду», він не був налаштований на переборення якоїсь літературної традиції. Мало того, взявшись потішати читача низьким жанром і стилем та розмовною мовою, Котляревський приєднався до писемної, точніше навіть рукописної традиції низового бароко, бо попервах, очевидно, не ставив собі за мету публікувати написане. Якби не зухвалець Парпура, він би ще довго залишався рукописним автором, що було звичним для більшості українських літераторів XVIII ст., зокрема й для Сковороди. Складаючи наступні частини травестії, Котляревський керувався не свідомим наміром започаткувати чи творити українську літературу народною мовою, а читацьким попитом. Після Котляревського ж віршувати українською народною мовою стало вже метою, доцільністю, фактом долучення до процесу творення нової української літератури. Котляревський починав як черговий автор окремого твору українською народною мовою, як один із творців поодиноких, спорадичних текстів, а став, унаслідок рецепції його «Ене'іди» в українському культурному середовищі, зачинателем нової, безперервної традиції. За Дмитром Чижевським, «поема несподівано для її автора набула серйозного значення як перший твір нової української літератури» ⁵⁷. Ба більше: на думку Івана Лисяка-Рудницького, не лише Котляревський, а й уся «нова українська література, запліднена загальним в європейській преромантичній та романтичній поезії поворотом до простонародности та локального колориту, не мала спочатку претенсій бути літературою "національною" та вступати в суперництво з російською <...>» ⁵⁸. Такі претензії серед наддніпрянських письменників з'явилися щойно у Г. Квітки-Основ'яненка. Проте, як зазначила Олександра Єфименко про Котляревського, «Тот факт, что он руководился в своей деятельности не сознательно поставленной целью, не определённой программой, и могучим инстинктом любви, — конечно, не уменьшает его значения в глазах историка...» ⁵⁹. За резонним зауваженням Євгена Сверстюка, до Кулішевих слів (цитованих повище) про те, що Котляревський

«покорявсь недовідомому велінню народного духу; був тілько знаряддєм українського світогляду», «пізніші літературознавці поставилися критично, не доглянувши в них глибокої істини, яка стосується початків усякої творчості взагалі. Бути голосом народного духу і знаряддям українського світогляду — це не так уже мало, і це єдино можливе, коли навколо нема не то що відповідної атмосфери, але й прикладу» ⁶⁰.

Не бувши зачинателем нової української літератури за своєю естетичною свідомістю (не ставивши собі цього за мету), Котляревський став ним фактично, завдяки перцепції та рецепції його «Енеїди» серед українських літераторів та читачів.

*     *
*

«Енеїда»: пролог чи епілог? Проблему означив, зокрема, Евген Маланюк, за словами якого «мовно-реформаційний чин» Котляревського та й навіть пробуджений ним «поважний літературний рух (харківсько-полтавський)» був «не пролог, а епілог широчезної епохи, пов'язаної з козацькою <...> верствою» (ре-

⁵⁷ Чижевський Д. Історія української літератури від початків до доби реалізму. — С. 340.

⁵⁸ Лисяк-Рудницъкий І. Інтелектуальні початки нової України // Лисяк-Рудницъкий І. Історичні есе: В 2 т. — К. 1994. — Т. 1. — С. 174.

⁵⁹ Ефименко А. Котляревский в исторической обстановке. — С. 339.

⁶⁰ Сверстюк Є. Іван Котляревський сміється //Україна. Наука і культура. — К., 1991. — Вип. 25. — С. 305.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 352

ферат «Українська література в світлі сучасности», 1930-ті) ⁶¹. До аргументованих висновків Валерія Шевчука з цього приводу, наведених повище, варто додати й раніші міркування історика Івана Лисяка-Рудницького. Визнаючи, що «Енеїда» «безперечно творить епоху в історії української літератури» ⁶², бо започаткувала «нову українську літературу, побудовану на народній мові» ⁶³, дослідник водночас зауважив, що «з погляду розвитку національної свідомости вона радше відгомін попередньої козацької доби», та й загалом «весь літературний і культурний рух аж до виступу Шевченка та Кирило-Методіївського Братства в 1840-и роках можна вважати за своєрідний продовжений епілог козацької доби» ⁶⁴. Притім Лисяк-Рудницький назвав Котляревського «родоначальником покоління», яке дало ряд цінних творів «мужичою» мовою, котрі, як і сам факт її легітимування для літературного вжитку, «послужили немов закладовим капіталом для пізнішого росту української національної літератури» ⁶⁵.

Ставлячи творчість Котляревського в ширший літературний контекст — не тільки український (інтермедії, побутові поезії І. Некрашевича, дяків-пиворізів, народні пісні), а й російський (класицизм XVIII ст.), — Юрій Шевельов зазначив, що «Котляревський — завершитель. Він замикає коло традицій, востаннє підносячи їх на видатний рівень». А оскільки «з творчістю Котляревського вперше ⁶⁶ в [українську. — Є. Н.] друковану літературу і в літературну мову входять народність, фольклор, при чому входять міцно, входять назавжди», то «так вимальовується Котляревський — зачинатель» ⁶⁷. Пізніше, однак, Ю. Шевельов зауважив, що в плані літературної мови Котляревський «був більше продовжувач попередньої традиції, ніж новатор» ⁶⁸.

Завершуючи попередню літературну, та й ширше — історичну епоху, «Енеїда» Котляревського водночас відкривала наступну, тобто була й епілогом, і прологом, та все-таки, з огляду на історичну перспективу та безперечний спонукальний вплив на становлення нової української літератури та загалом на українське національне відродження, — більше прологом. Вельми влучною і показовою є назва монографії Михайла Яценка про цю поему — «На рубежі літературних епох: "Енеїда" Котляревського і художній прогрес в українській літературі» (1977), де акцент зроблено на поступі, рухові уперед.

*     *
*

Котляревський не перший став писати українською народною мовою. Але його «Енеїда» найкраще надавалася до сприйняття її як першого твору нової української літератури. Попередні спроби не були аж так вагомими й помітни-

⁶¹ Маланюк Є. Українська література в світлі сучасності // Маланюк Є. Повернення: Поезії. Літературознавство. Публіцистика. Щоденники. Листи. — Львів, 2005. — С. 277.

⁶² Лисяк-Рудницький І. Інтелектуальні початки нової України // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: В 2 т. — Т. 1. — С. 173. Першодрук 1958 року.

⁶³ Там само. — С. 174.

⁶⁴ Там само. — С. 173. Роки 1840-1880-ті Іван Лисяк-Рудницький визначав як «народницьку добу» з двома етапами — «романтичним» (покоління кирило-методіївців) і «позитивістичним» (покоління Старої Громади) (Там само. — С. 177-178).

⁶⁵ Там само. — С. 175.

⁶⁶ Як докладно показано у цьому моєму підрозділі та в ранішому підрозділі «Літературні попередники», не зовсім або й навіть далеко не вперше. — Є. Н.

⁶⁷ Шевельов Ю. В. Традиція і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського. — С. 132.

⁶⁸ Шевельов Ю. Внесок Галичини у формування української літературної мови. — С. 162. Додаток «Чернігівщина в формуванні нової української літературної мови. До постави питання», звідки зацитовано це висловлювання, написаний 1955 року.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 353

ми, щоб започаткувати нову літературу. Поетичний талант Котляревського виявився незрівнянно більшим, ніж у всіх його попередників, які писали народною мовою. Продовживши традицію вживання цієї мови у низьких жанрах, Котляревський уперше взяв за взірець жанр, поширений у багатьох європейських літературах, — героїчно-комічну поему-травестію. Він травестував (хай і за посередництва інших травестій) цілий великий за обсягом і відомий античний твір — епопею, створивши, таким чином, першу в українській літературі поему народною мовою. У віршуванні послідовно й віртуозно вжив найзручніший серед силабо-тонічних розмірів (чотиристоповий ямб, найпоширеніший у тогочасній російській поезії, а згодом у Пушкіна й Шевченка), а також десятирядкову строфу з усталеною схемою римування. Його «Енеїда» стала твором з рясногранним змістом; популярності їй надавала не лише розлита в ній стихія народного сміху, а й особлива діткливість на соціальні, національні та моральні проблеми свого часу, чимало з яких залишаються актуальними й дотепер. Художня умовність цієї героїчно-комічної поеми-травестії виявилася багатою на естетичні коди, що розгадуються й досі (стосунок до напрямів і течій, жанри та їх елементи, освоєння народної сміхової культури, інтертекстуальність, нарація, дискурси тощо). Заважило й те, що «Енеїду» було хоча й не відразу, та все ж невдовзі опубліковано — спочатку окремими частинами, відтак повністю. Особливе значення мав першодрук перших трьох частин поеми окремим виданням 1798 року — так з'явилася точка відліку, яку можна було взяти за дату народження нової літератури.

Хоча й до Котляревського складали художні тексти народною мовою, але тоді ще не настав час для їх сприйняття як початків нової літератури. Їх мали за напівфольклорні, аматорські й не конституювали як повноправні твори літературного процесу. Потрібна була зміна естетичної парадигми, щоб визнати естетичну цінність творів народною мовою — фольклорних, стилізованих та оригінальних. Таку зміну принесла доба преромантичного, а відтак романтичного руху з їхньою чільною ідеєю народності. Тож коли з'явився високохудожній твір народною мовою, він викликав захоплення і наслідування. Котляревський творив наступні частини поеми (четверту, п'яту й шосту), заохочуваний успіхом попередніх частин, поширюваних у списках і друком. Властиво, читацькі, літературні кола підтримали продовження розпочатої «Енеїди», а отже, творення літератури народною мовою. Дух часу потребував таких творів (хоча той-таки романтизм поставився неоднозначно до дітища низького стилю просвітницького класицизму). Завдяки цим головним чинникам «Енеїда» Котляревського стала твором, од якого почався відлік нової української літератури. Від цієї поеми використання народної мови в українському письменстві набуває постійного й безперервного характеру. Відтепер це єдиний тяглий процес, а не окремі, не пов'язані (або слабо пов'язані) між собою літературні твори народною мовою, як було раніше.

Назагал у підвалинах нового українського письменства лежать три етапні літературні явища: лірична поезія та байки Григорія Сковороди, «Енеїда» Котляревського й анонімна «История русое». З них саме «Енеїді» судилося стати визнаною «першим твором» нової української літератури. Цьому сприяли ті особливості та якості, якими поема Котляревського вигідно вирізняється од згаданих творів:

• народна мова;

• народність (на відміну від творчості Сковороди, поширюваної у списках переважно серед освічених кіл, та «Истории русов», списки якої мали обмежене

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 354

розповсюдження, «Енеїда» як мистецький твір задовольняла всі верстви українства і здобула значну ширшу популярність ⁶⁹);

• український дух (не лише за мовою, народною культурою, а й за виявленою національною свідомістю автора «Енеїда» є твором наскрізь українським);

• художність («Енеїда» — це власне художній твір, на відміну від трактату «История русов», також пройнятого національним патріотизмом та духом автономізму).

У політичному сенсі «Енеїда» знаменувала завершення усього попереднього періоду української історії, власне, доби козацької України, що закінчилася повною втратою державності, знищенням Запорозької Січі, ліквідацією гетьманських збройних сил (козацьких полків), окремого адміністративного устрою Лівобережної України, майже повною уніфікацією з Імперією і лише слабкою надією на відновлення козацьких збройних формувань, бодай якоїсь автономії у складі Російської держави та на збереження мовно-культурної самобутності Наддніпрянської України. Водночас «Енеїда» своєю патетикою і тональністю, а властиво, тугою за героїчним козацьким минулим, відкривала (разом із трактатом невідомого автора «История русов») нову сторінку в українській політичній історії — сторінку національного руху за відродження України в новочасну добу. «Енеїдою» Котляревський упроваджував колоніальну Україну в нову епоху, в якій козацькі нащадки мали визволитися од колоніального ярма.

В естетичному сенсі «Енеїда» завершувала традицію старого українського письменства, з якої, власне, й народилася (низький стиль і жанр класицизму, зв'язок з бароко), і водночас відкривала шлях для новочасної літератури, нових напрямів і течій (просвітницький реалізм, преромантизм). Щоправда, просвітницько-реалістичні та преромантичні риси виявили себе вже у байках та ліриці Григорія Сковороди, проте їх писано штучною (книжною) мовою, що стало фактично єдиною перешкодою для того, аби твори харківського філософа започаткували нову українську літературу. Інакше було в «Енеїді». Хоча деяка частка малоросійського суржику в ній і зв'язувала її з мовно-літературною традицією XVIII ст., зокрема тим-таки Сковородою, усе-таки перевага в поемі народної мови відкривала нові перспективи — власне, започатковувала нову українську літературну мову.

Початок новій українській літературі дав твір, написаний у таких жанрах (травестія, пародія) і стилі (бурлеск), що не належать до провідних у європейських літературах, а є лише другорядними. Проте зачин такого роду був не поодинокий у європейських національних літературах. За типологічним порівнянням Олександра Білецького,

«Зачинателі нової літератури нерідко спирались в своїй творчості на готовий зразок або відштовхувались від нього. "Дон-Кіхот" Сервантеса був спочатку задуманий як пародія на рицарські романи. Рабле пародіював феодальну епопею і відштовхувався від популярної народної книжки. Але в процесі створення і "Дон-Кіхот", і сатира Рабле переросли рамки пародії» ⁷⁰.

⁶⁹ «"Енеїду" зустріли в Малоросії з захопленням, всі стани читали її, від письменного селянина до багатого пана» (Пассек В. В. Із статті «Котляревский и его "Энеида", издаваемая в Харькове». — С. 44).

⁷⁰ Білецьтй О. І. «Енеїда» І. П. Котляревського // Білецъкий О. І. Письменник і епоха. — К., 1963. — С. 114-115.

Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського — 355

У тому, що нова українська література почалася з бурлескно-травестійного твору, тобто з низького (і навіть підрядного) жанру і стилю класицизму, були історична зумовленість, логіка і сенс. На той час українська мова й література, та й сама нація були зведені до підрядної ролі в системі чинників і цінностей Російської імперії. Самоосмішувальне (за формою) перевдягання стало (своєю суттю) протестом козацького народу проти імперського натиску. Таким чином відбувалося, з одного боку, начебто переміщення новонародженого явища на периферію російської літератури, як її окремого («обласного») відділу, а з другого, насправді, — народне протиставлення високій класицистичній традиції, панівній у тодішній російській літературі, а отже — протиставлення чужій імперській літературній умовності. Ба більше: підневільна нація протидіяла панівній. Заявляючи про себе низьким (плебейським) жанром, бездержавний народ протестував «Енеїдою» проти патетики високих жанрів класицизму, поширених в імперській літературі. Опозицією низького класицистичного жанру високому (травестія і бурлеск на противагу рафінованій патетиці, героїчно-комічна поема як виворіт героїчної) Котляревський опонував не так далекому Вергілієві, як тогочасній російській героїчній поемі, оді, трагедії. Опонував до такої міри, що твір виходив за рамці класицизму і виявляв ознаки преромантизму.

Звичайно, в «Енеїді» — а то більше в котляревщині — виявляв себе пристосовницький струмінь — спроби прилаштувати українську суспільність до нових імперських умов, але з часом він сприймався переважно як частковий, епізодичний, національно свідома українська громадськість переступила через нього й зіперлася на перспективні цінності «Енеїди» — її українську стихію, націєтворчу й державотворчу патетику. В «Енеїді» вбачали не загальнодержавний імперський патріотизм (якого, втім, у її тексті й не було), а національний, український, не спробу хоч вимушеного, проте якомога вигіднішого підпорядкування українського народу російсько-імперській дійсності, а самодостатність української нації, незнищенний козацький потенціал і порив до відродження втраченої державності.