История Полтавы

Котляревский и его школа

• 

Подробности

Просмотров: 1886

Сергей Ефремов. Котляревский и его школа.

Подається за виданням: Сергій Єфремов. Котляревський та його школа // Історія українського письменства / С. О. Єфремов. – Київ: Femina, 1995. – 685, [1] с. Друкується за виданням: Єфремов С. Історія українського письменства. — Київ — Ляйпціґ. 1919 (Вецляр 1924). Стор. 276-304.

Джерела: Електронна бібліотека "Україника",  University of Toronto.

Переведення в html-формат: Борис Тристанов.

Єфремов О. Котляревський та його школа — 276

Котляревський та його школа

Перед Котляревським. — Впливи на Котляревського і підстави до його діяльності. — Котляревський і попередники. — Ідея оновлення. — Зміст і мотиви творів Котляревського. — Свідомість Котляревського. — Сатиричні заміри. — Стосунки до народу. — Вага Котляревського в історії письменства. — Наслідування Котляревському віршем. — Лузина, Макаровський, Рудиковський і інші наслідувачі. — "Котляревщина". — Наслідування в драматичному письменстві: Гоголь-батько, Тополя й Кухаренко.

1. Бувають в історії народів дати, які немовби розривають на двоє їхнє життя і кладуть межу високу посеред рівного шляху історичних подій. Минувшина осталась по той бік межі, майбутність стелиться по цей, і хоча генетичні зв'язки між ними очевидні для кожної людини, проте зразу ж видно, що історія тут круто звертає з свого попереднього шляху й починає якусь нову путь, дає початок новому напряму. Немов у фокусі збираються тут, на цьому повороті, тенденції довгих віків, потайна виявляється робота багатьох поколінь. Ті самі тенденції, що не зовсім ясно стояли навіть перед своїми творцями, та сама робота, яка йшла, здавалось, тільки по інерції — враз виступають у зовсім новому світлі від однієї якоїсь події, що за одним разом робить немов підрахунок попередньому й надає глибокої ваги тому, в чому сучасники бачили свою звичайну буденщину. Такі історичні дати вічно стоять живим "указующимъ перстомъ" на дорозі поступу, незломним нагадуванням про те, що назад до старого нема вороття, що народ мусить іти все вперед од критичної події і в той бік, у який вона показує.

Ми маємо таку історичну дату, — це пам'ятний в історії України рік 1798-й. Того року прилетіла перша ластівка українського національного відродження — невеличка книжка, од якої не тільки початок нового українського письменства рахуємо, а й новий етап позначаємо в історії українського народу. Вона, та книжечка, завершила собою попередню еволюцію національного життя на Україні й стала вихідним пунктом для дальшої; закристалізувавши в художній формі минуле, вона разом із тим стала зерном для майбутнього, і з неї в українському письменстві почи-

Єфремов О. Котляревський та його школа — 277

нається той потужний дух свідомого демократизму й людяності, боротьби за право людини й нації, простування до добра і волі, який озивався й раніше, але з цього часу зробився вже домінуючою нотою в нашому письменстві. То була "перелицьована" на українську мову "Енеїда" Івана Котляревського (1769–1838), перший твір нового письменства, що знайшов широкий відгук на Україні.

Цілу низку питань ставить перед нами цей факт, а насамперед — які матеріальні, моральні й психічні мотиви привели Котляревського до думки писати народною мовою, де коріняться причини його впливу на сучасне й пізніші покоління, яке його місце в історії українського письменства. Без відповіді на ці питання перед нами не зовсім ясно стануть ні заслуга й вага Котляревського в історії нашого письменства, ні його місце серед діячів українського відродження.

На літературну ниву Котляревський виступає в самому кінці XVIII століття — століття, як ми вже знаємо, може, найтяжчого в історії українського народу за все його колишнє життя. Попередні часи страшенного напруження усіх сил народних у національній боротьбі з Польщею, коштом величезних жертв давали — так здавалося — українському народові надію на добрий розвиток його матеріальної й духовної культури під одною державною стріхою з північним сусідом і родичем. З'єднавшись на основах цілковитої незалежності й автономності щодо своїх хатніх справ, українці неначебто забезпечували себе Переяславською згодою і з міжнародного погляду й могли вже безборонно дбати про свій розвиток, розробляючи далі зародки того ладу, що позначився був на Україні за Хмельницького. На жаль, сталося інакше. Під однією стріхою було неможливо вжитися двом сусідам з неоднаковою вдачею, хіба один із них мусів поступитися собою, найістотнішими свого національного буття потребами. Поступилась Україна. Дальша історія її після Хмельниччини виявила насамперед цілковите банкроцтво політичне "командующихь классовь", а це було на руку централістичній політиці Москви. Починається вкорочування "старожитніх прав і вольностей", що довело до таких трагічних подій, як Шведчина, скасування гетьманщини, зруйнування Січі, до розкладу соціально-громадських сил на Україні, до нового "исхода" вищих класів громадянства, що знову погналися за ласкою центрального уряду — за чинами, жалуванням, ланками та нивками, кріпацькими душами... На українському ґрунті знову самотою лишилось саме простолюддя.

Єфремов О. Котляревський та його школа — 278

Не було вже за ним, як знаємо, навіть тієї дрібно-міщанської верстви, що після зради панства в XVI ст. стала була на сторожі національних інтересів: політично-громадські обставини давно вже знищили той клас, як зруйнували вони і козацтво. Не з народом було й духовенство, цей найбільш того часу освічений елемент, бо нові порядки не зачіпали самої основи його життя — православної віри, і погравшись недовго і мляво в опозицію, мало не все вище духовенство й собі начепило централістичні окуляри, крізь їх дивлячись на свою рідну сторону. Покинувши на всяких непоправних ідеалістів турботи про народне добро, українське панство й духовенство XVIII ст. затямили добре одно — що, мовляв, "наше солнце вокругъ насъ ходитъ", і справді, неначе ті соняшники на городі, потяглись вони головами й серцями до того сонця, сподіваючись звідти "великія и богатыя милости" або "панства великого, лакомства нещасного", по спинах свого рідного народу до нього доходячи.

З письменством на Україні сталося те ж саме. Як у громадському житті народ під рукою петербурзького уряду стрівся з добре організованим поліцейсько-державним механізмом, що цілком віддав його напоталу вищим класам, так і письменство місцеве підпало під державний догляд, який погіршив його становище й звів зрештою ні на що. Польша хотіла сполонізувати Україну, та на це сили не мала, — Росія не тільки хотіла обрусити, але й мала на це, здавалось, досить засобів; Польща проти власної волі все ж таки лишала деякий простір місцевій самодіяльності, принаймні кидала поле для боротьби, — Росія ж і цього не давала, здушивши до краю всяку самодіяльність і все на централістичному млинку перемелюючи. Не дарма ж народ одзначив це в своїй пісні:

Ой наступила чорна хмара,
Та й стала вже синя:
Була Польща, була Польща,
Та й стала Росия.

Я вже подав факти того невблаганного перемелювання, якому підпало "особое нарѣчіе" українців, їх вимова, письменство, школа, друкарні, навіть стиль архітектурний. Утиски ці з одного боку, денаціоналізація освіченого громадянства на Україні з другого — погнали українську інтелігенцію до російського письменства; серед російських письменників другої половини XVIII ст. знаходимо цілу вже метку українців з роду, як Рубан, як Богданович, як Капніст, як Наріжний та інші. З притьмаренням своєї літературної традиції — традицією робиться участь у єдиному

Єфремов О. Котляревський та його школа — 279

(офіціально) письменстві; під кінець XVIII ст. це стає звичайним явищем, а російська мова — літературною мовою й на Україні. Там, унизу, серед народу та близьких до нього кіл, снуються, як ми знаємо, й далі нитки літературного розвитку, але під тиском державного принципу —українською мовою "книгь никакихъ не печатать", вони наверх не виходять і тон у письменстві задають ті, що свою воду погнали на чужий млин. Здавалося так, згори дивлячись, ніби українська мова живе тільки в устах народу та ще недовчених і малоосвічених кіл і то тільки через те, що інакше вони не вміють говорити; вона робиться через те синонімом неуцтва, епітет — "мужицька" щільно до неї приростає. Знаючи, як у ті часи на мужика дивились, ми зрозуміємо, на яку страшну пробу виставила була доля українську мову. "Доборолась Україна до самого краю" — можна б про ті часи справді сказати словами Шевченка і, здавалось, прудкою ходою йшла вона до загибелі, до останньої втрати свого національного обличчя. Принишкло й затихло все живе, поховавшись по своїх кутках, і тільки самі "ташкентці" голосно озивалися — ті, що на українських степах робили добрий інтерес для своєї кишені; національній справі не було звідки виглядати порятунку.

Коли раптом — "веселий зневажливий сміх серед мертвої тиші почувся". То сміявсь Іван Котляревський і дошкульним бичем свого сміху гостро вдарив по совісті земляків. Совість заговорила...

Котляревський народився р. 1769-го. За п'ять років до того (1764) скасовано тінь гетьманського уряду на Україні й організовано перші на українській території губернії — Слобідську та Новоросійську. Як минуло Котляревському шість років, зруйновано Січ Запорозьку (1775); на тринадцятому році його життя (1782) "губернскими учрежденіями" заступлено на Україні стародавні козацькі порядки; за рік (1783) козацькі полки реорганізовано на загально-імперський зразок; ще за два роки (1785) з'явилась знаменита "жалованная грамота дворянству", з якою благополучно з козацької старшини вилупилась жменя "благороднаго дворянства" й померли мільйони вільних людей, з цього часу зовсім у кріпацтво повернутих... Поруч цієї заливи реформ, безперечно, ще жили в пам'яті людській відгуки старих традицій, споминів і таких однодушних рухів, як домагання українського громадянства в наказах депутатам до так званої "Комиссіи о составлении проекта новаго уложенія" (1767), коли не тільки старшина, а й просте козацтво, духовенство та міщанство — всі подали голос за те, щоб Україні повернути давні права, на яких "гетманъ

Єфремов О. Котляревський та його школа — 280

Богданъ Хмельницкій со всѣмъ малороссийскимъ народомъ приступилъ подъ державу всероссійскую". Як бачимо, вдумливому та допитливому розумові матеріалу для міркування було більше, ніж досить. Дитячий та парубочий вік Котляревського минав серед таких подій, що в пам'ятку бувають на ціле життя, а надто в тих громадських, од панства до поспільства переступних сферах (дід поета — диякон, батько — маленький канцелярист в магістраті), в яких зростав Котляревський. Так само й наука (досить за тих часів звичайна — спочатку у дяка, потім у демократичній духом та складом семінарії) не могла його одірвати від інтересів тієї сфери. Одне слово, ті літа, коли з дитини формується людина, коли перші зародки свідомості прокидаються й озивається "первый младенческій крикъ въ человѣкѣ родившейся мысли" — у Котляревського минали за таких обставин, які руба ставили питання: за кого руку тягти — чи за свіжовипечене на Україні "благородное дворянство", чи за свіжо-поневолений "подлый народъ"?

Котляревський рішуче пристає до останнього. Народ був тією матеріальною підвалиною, на якій заснував свою діяльність батько нового українського письменства; ґрунтом для неї була попередня література — чи то в формі напрочуд багатої народної поезії, чи в інтермедіях та інтерлюдіях відомих авторів попереднього періоду, з їх несвідомим демократизмом; чи в віршах отих — імена їх же ти, Господи, назви — "мандрованих дяків", цих невідомих співців, що юродствуючи, несвідомо робили великої ваги діло, підновляючи традицію власного письменства; чи то, нарешті, в історичних творах, як от літопис Величка й інших, з їхньою любов'ю до рідної землі, та в етичній науці самостійного філософа Сковороди з його вже принциповим демократизмом та свідомою прихильністю до "чорного народу". Надто ідейний вплив Сковороди позначився на творах Котляревського, всю літературну діяльність якого можна вважати практичним прикладом теоретичної тези Сковороди, що наука й письменство не повинні обмежувати свого впливу самими верхами нації, а мусять служити цілому народові, усім тим, "кто имѣетъ право сказать: и я человѣкъ, і МНѢ, что человеческое, то не чуждо". Народолюбний та українолюбний дух українського філософа витає над життям і творами першого письменника нових часів, і без великої труднації можна вишукати чимало паралельних думок з творів Сковороди й Котляревського. Наука філософа додала поетові ідейного оправдання й теоретичних підстав до невиразної, суто стихійної любові до рідного краю, яка жевріє у кожної людини, аж поки великим огнем

Єфремов О. Котляревський та його школа — 281

спалахне від враження кривдою, батьківщині заподіяною. Філософічні абстракції Сковороди вилились у Котляревського в конкретну форму літературної діяльності мовою рідного народу.

Як бачимо, Котляревський не постав отак собі несподівано, як Венера з шумовиння морського, а міцним корінням держиться весь у минулому, замикаючи собою цілу фалангу попередніх літературних діячів, та разом і нову починаючи течію в нашому письменстві. Твори його попередників, цікаві з літературного боку як пам'ятки тодішньої творчості, тільки такими пам'ятками й зостаються в наших очах, бо автори їх не мали ще сили цілком порвати з традиційною формою й одверто і свідомо стати на службу народним масам. Котляревський же — волею чи неволею, свідомо чи несвідомо, це ми зараз побачимо — піднявся на висоти, кажучи словами Куліша, соціального реформаторства, ставши за той primus movens, що дає почин цілій течії в громадському житті й надовго визначає її напрям. Коли з'явився Котляревський, нива українського письменства була вже впорана й прочищена, та лежала вона поки що облогом, дожидаючи того, хто б прийшов до неї з добрим знаряддям, доклав рук своїх та праці, зорав цілину й зерном добірним засіяв її на користь рідному краєві. Ця остання робота була вже індивідуальною заслугою Котляревського. Через те твори його не саму тільки літературну ціну мали й мають, а зробились фактором громадської ваги, стали тим зерном, з якого однаково росте і письменство українське, і громадський рух на Україні, як певний комплекс ідей, що кладуть свій знак на всій національній справі.

2. Котляревський і сам не відмежовував себе гостро від своїх попередників, навпаки — зв'язував свою літературну діяльність з їхньою, кладучи таким способом нитку непорваного розвитку літератури. Цікаві з цього погляду свідчення знайдемо в самій "Енеїді". Довівши свого героя до пекла, Котляревський ніби спиняється, роздумуючи:

Тепер же думаю, гадаю -
Трохи не годі і писать:
Ізроду пекла я не знаю,
Нездатний, далебі, брехать.
Хіба, читателі, пождіте,
Вгамуйтесь трохи, не галіте,
Піду я до людей старих.
Щоб їх о пеклі розпитати,
І попрошу їх розказати,
Що чули од дідів своїх (III, 41).

Що під "людьми старини" не Вергілія тут розуміє автор, бачимо з дальших слів, що "не так тепер і в пеклі стало, як в

Єфремов О. Котляревський та його школа — 282

старину колись бувало і як покійник описав", і через те Котляревському інших доводиться шукати джерел. Вергілія, — каже він, —

Я може що-небудь прибавлю,
Переміню і що оставлю, —
Писну, як од старих чував (III, 42).

І читаючи у Котляревського про пекло, бенкет на Олімпі, пригоди Троянців і т. ін., мимоволі згадуєш оту літературу різдвяних та великодних віршів інтермедій та інтерлюдій, відгуки якої безперечно дійшли до нього: тон, манера, стиль, лад і спосіб віршування, навіть подробиці деякі — на все це мав автор першої української поеми гарні зразки в творах своїх попередників. Але разом з тим була безперечно у нього думка і про нові методи творчості, про новий зміст, — він-бо не йшов наосліп за попередниками. Згадуючи "старих муз", яких до смутку знайдеться "у всякім городі, в повіті", Котляревський додає:

Я музу кличу не такую;
Веселу, гарну, молодую, —
Старих нехай брика Пегас (V, 118), —

і в словах цих можна, коли хочете, бачити ту ідею оновлення, з якою брався Котляревський до своєї справи. На готову літературну ниву прийшов він з добрим знаряддям, засіяв її новими літературними формами, дав їй свіжий зміст і чисту народну мову, прищепив їй виразно народолюбний, глибоко-демократичний напрям і справив молодий паросток на ту дорогу, на якій він міг зродити багате й ідейно чисте письменство. Це власне й було тим новим словом, що сказав Котляревський, і воно справді таки скидається на соціальне реформаторство, бо самим літературним полем вплив його не обмежився, а глибоко зачепив, як далі побачимо, і сферу громадських стосунків на Україні. Читаючи талановиту пародію Котляревського, сучасники не тільки реготалися з автором із волоцюг-троян, з богів та півбогів, яких сміливою рукою постягав він з недосяжного Олімпу. Взявши богів тих на посміх, вони побачили заразом, що мова, якою в устах простого народу гордувало вельможне панство та всі ті, що до нього пнулися й тяглися, мов до сонця — що та мова в руках у справжнього майстра слова обертається в чарівне знаряддя краси та глибоких думок. Не до сміху, мабуть, було їм і тоді, коли враз після вибухів веселого реготу перегорталися сторінки і бриніли з них тихо, щирим смутком та жалем глибоким оповиті, спомини про вільну старовину, про незабутнє минуле. А їх по всій "Енеїді"

Єфремов О. Котляревський та його школа — 283

чимало порозкидано, отих теплих згадок про твори народної поезії, про історичні події, про невмирущих осіб — про Сагайдачного, про Січ, про те,

Як в пікінери набирали,
Як мандрував козак всю ніч;
Полтавську славили Шведчину,
І неня як свою дитину
З двора провадила в поход,
Як під Бендер'ю воювали,
Без галушок як помирали,
Колись як був голодний год (III, 3), —

про все, одне слово, як "вічной пам'яті бувало у нас в Гетьманщині колись". І оці теплі згадки повинні були соромом пекти душі легкодухим забудькам і навівати симпатії до незахололої ще бувальщини рідного краю.

Та й не саме минуле ставив перед очі сучасному громадянству Котляревський. Пробував він показувати шляхи й у майбутнє, даючи підстави для нового світогляду, навчаючи, що

Тоді найбільш нам допікав.
Коли зла доля однімає,
Що нам всього миліше єсть.
За милу все терять готові —
Клейноти, животи, обнови;
Одна дорожче милой — честь (V, 39).

І що найважливіше — оту честь поет бачить у любові до рідного краю та в праці на користь загальну. Адже це з "Енеїди" діди наші вичитали, що

Любов к отчизні де героїть.
Там сила вража не устоїть.
Там грудь сильніша од гармат.
Там жизнь — алтин, а смерть — копійка,
Там лицарь — всякий парубійка,
Козак там чортові не брат (V, 94);

або ще —

Де общее добро в упадку,
Забудь отця, забудь і матку —
Лети повинність ісправлять (V, 97).

І дивною новиною здавались такі речі серед сучасного поетові покоління, що "любов к отчизні" проміняло на "желаніе къ чинамъ, а особливо къ жалованію", що "общее добро" заступило одвертим гарбанням того добра у власну кишеню... І такі речі тим більше повинні були робити враження на сучасників, що веселий звичайно автор у таких місцях не сміється. О, ні — не сміється він: тугою, докором живим бринять його згадки про старовину та нагадування сучасникам про забуту повинність до рідного краю. І думку не одного, певне, з тодішніх "малоросіян" задержали на собі оці гіркого й тужливого почуття повні слова веселого автора. Цьому допомагав ще надзвичайний хист Котляревського конкретизувати свої думки, виразно означати свої ідейні заходи. Не тільки в абстрактних формах говорить він про повинність, не тільки абстрактну Людину, модну тоді Людину з великої літери, ставив він перед очі

Єфремов О. Котляревський та його школа — 284

сучасникам — ні, не забував він і конкретної людини, людини з маленької літери, тієї людини, що саме тоді під панськими канчуками йшла панщину робити, — і сміливо кинув у вічі "благородному шляхетству":

Панів за те там мордували
І жарили зо всіх боків,
Що людям льготи не давали
І ставили їх за скотів (III,70).

Цілком конкретне лихо, видиму кожному болячку — кріпацтво має тут на увазі автор. І характерно, що з панів-кріпосників починає він подорожування свого Енея по пеклу: не мимохіть, видно, й не випадково зірвалась у нього ота колюча строфа про панів, а як результат того, що глибоко було на серці. Взагалі, опис пекла й раю — це, можна сказати, центральні місця в "Енеїді", центральні з погляду громадських симпатій та антипатій автора і його світогляду — гуманного й широкого, що не спинявся перед гострим словом, щоб заплямувати огидну, на його погляд, кривду ("і всякі тут були кати") і мав теплі нотки в голосі для всіх "униженныхъ и оскорбленныхъ". На Енеїв запит, хто до раю дістався? —

"Не думай, щоб були чиновні, —
Сивілла цей дала одвіт, —
Або що грошей скрині повні,
Або в яких товстий живіт.
Не ті це, що в цвітних жупанах,
В кармазинах, або в сап'янах,
Не ті ж, що з книгами в руках;
Не лицарі, не розбишаки,
Не ті це, що кричать: "і паки",
Не ті, що в золотих шапках.

Це бідні нищі, навіженні,
Що дурнями счисляли їх;
Старці, хромі, сліпорожденні,
З яких був людський глум і сміх;
Це — що з порожніми сумками
Жили голодні під тинами,
Собак дражнили по дворах;
Це ті, що "біг-дасть" получали,
Це ті, яких випровожали
В потилицю і по плечах" (III, 122—123).

Буває, правда, в раю і з старшини дехто та з панів,

Но тільки трохи цього дива,
Не кваплються на це вони, —

додає зараз же Сивілла. Як бачимо, соціальні симпатії та антипатії Котляревського так гостро окреслені, що не можуть ніякої викликати непевності, і коли ще першим деяку трафаретність можна б закинути, то для антипатій знайшов він таку потужну мову й такі фарби блискучі, які надають його образам ціну громадського документа. За ними чутно широкий розмах певних ідеалів, що керували поетом у житті й вели його шляхом соціально-громадського реформаторства. І цим найбільше, а не самими літературними прикметами, й можна пояснити величезну популярність "несравненной", на погляд сучасників, "Енеїди". Її сотні списків ходило по Україні ще до першого друкованого видання, а друковані примірники розбирали люди зараз же по виході

Єфремов О. Котляревський та його школа — 285

в світ; її всюду стрівали "съ восторгомъ: всѣ сословія читали ее отъ грамотнаго крестьянина до богатаго пана"; про неї знають недобитки запорожців за Дунаєм; її Наполеон І вивіз, як варту уваги пам'ятку, із свого нещасливого походу в Росію... Така популярність добре показує, що не марно пролунав у повітрі голос Котляревського, а зачепив якісь-то струни в душах у сучасників.

В попередніх рядках почасти вже є, мені здається, відповідь і на друге питання щодо Котляревського — про психічні мотиви його діяльності, інакше кажучи, про його свідомість. "Сам Котляревський не знав добре, що він творить", — писав Куліш у "Хуторній поезії", вже позбувшись своєї колишньої зневаги до автора "Енеїди". "Він, — каже далі Куліш, — покорявсь недовідомому велінню народного духу, був тільки знаряддям українського світогляду". Але ж, — одкажемо, — це ж психологічно неможливо: бути несвідомим знаряддям чужої свідомості, що в певному світогляді виявляється. Та й як чиєсь веління може бути недовідомим, якщо воно на новий скеровує шлях, ініціативу даючи й почин думці та ділу? Справа такої величезної громадської ваги несвідомо не робиться, а тим більше, коли людині йти доводиться першій, доводиться шлях прокладати по запущених нетрях, таку справу розпочинаючи, яка в корені суперечить звичайним і звичним поглядам. Несвідомо можна тільки протоптаною стежкою йти, а не топтати її іншим. З Котляревського був не якийсь волоцюга дяк-пиворіз, на зразок отих невідомих творців "компліментів блудних", які просто не могли говорити інакше, як простою мовою, і які все ж на котурни пнулись і силкувались іноді з-письменна закидати, бо у письменного, мовляв, "особний політичний звичай" має бути. Між бідним пиворізом, що заробляв своїми "кунштами", та блискучим офіцером дистанція таки чималенька. З другого боку, й освітою своєю, хоч і не дуже великою, Котляревський належав до тих перших кадрів української інтелігенції, перед якими стелилась широка дорога — в російське письменство, і тією дорогою таки й пішли його старші і молодші сучасники, як Богданович, Капніст, Наріжний, навіть приятель і мало не товариш шкільний Гнідич. Чому ж Котляревський, замість цієї добре вже протертої стежки, вибрав собі іншу — таку, на якій ще хто-зна що могло його спіткати? Знову кажу — без намислу, без свідомості, і свідомості зовсім не примітивної, до таких справ не беруться люди. Та й поминувши такий психологічний здогад, маємо й фактичне свідчення про те, що коло праці своєї заходивсь Котляревський "по

Єфремов О. Котляревський та його школа — 286

долгомъ обдуманномъ приготовленіи" і, отже, ставився до неї серйозно "По окончаніи курса наукъ въ семинарии, — пише один з найперших біографів поета, — Котляревскій нѣсколько времени занимался въ частныхъ помѣщичьихъ домахъ обученіемь и воспитаниемъ дѣтей; бывать онъ на сходбищахъ и играхъ народныхъ и самъ, переодѣтый, участвовалъ въ нихъ, прилежно вслушивался въ народный говоръ, записывали пѣсни и слова, изучалъ языкъ, нравы, обычаи, обряды, поверья, преданія украинцевъ, какъ бы подготовляя себя къ предстоящему труду". Звичайно, оте "какъ бы" цілком не до речі, якщо справді Котляревський мав оту широку етнографічну програму, про яку говорить біограф, а що інакше й бути не могло, тому маємо найоб'єктивнішого свідка — самі твори Котляревського, повні таких побутових деталей і такого докладного знання й розуміння народного життя, яких з ґанку панської оселі або з віконця старомодної карети не добудеш. Одне слово, у Котляревського бачимо той самий серйозний і живий інтерес до української народності, який його молодшого сучасника Ходаковського послав "ходити в народі" й який опісля дав такі блискучі результати в працях українських етнографів, — а про їх же свідомість ніхто й мови не здіймає; та й сам метод його "хожденія въ народъ" був точнісінько такий, що й у якого-небудь Костомарова наприкінці 30-х років XIX ст. Не дарма ж Котляревського часто звуть першим українським етнографом: одно це вже показує, за яке серйозне етнографічне джерело має наука етнографічна його твори.

Але щоб дійти певного ладу в питанні про національну свідомість Котляревського, нам не треба й до сторонніх свідків звертатись: він сам про це занадто виразно говорить, щоб можна було його слова нехтувати. З творів Котляревського видно, що з нього був свідомий український народолюбець, свідомий — одно це тільки й треба пам'ятати — не на теперішню мірку, а так, як можна було тоді бути свідомим. Деякі згадки з "Енеїди" про минуле рідного краю, перейняті наскрізь щирим чуттям та сердечною елегійністю тону, я вже подав вище. Що це не випадком якимось трапилось, а було висновком з усього світогляду Котляревського, показують надто виразно й пізніші його твори, як "Наталка-Полтавка" та "Москаль-Чарівник". Вже й те дуже характерно, що обидві п'єси Котляревського — тенденційні, бо написав він їх на те, щоб у художній формі дати апологію українського народу перед недотепною карикатурою й образливими вигадками Шаховського та інших писак, що не цурались, писав проф. Дашкевич, "моднаго въ

Єфремов О. Котляревський та його школа — 287

то время осмеивания малороссовъ". Сліди обурення авторового проти такої дивовижної моди знаходимо і в самих п'єсах Котляревського. Кожне пам'ятує мабуть сцену з невмирущої "Наталки-Полтавки", де Петро розказує про "лицедійство", яке бачив у Харкові і в якому не важко вгадати ту популярну тоді в столицях нісенітницю, що звалась "Казакъ-стихотворецъ".

Петро. Мені полюбилась наша, малоросійська, кумедія. Там була Маруся, був Климовський, Продиус і Грицько...

Виборний. Роскажи ж мені, що вони робили, що говорили?

Петро. Співали московські пісні на наш голос; Климовський танцював з москалем, а що говорили, то трудно розібрати, бо цю штуку написав москаль по-нашому і дуже поперевертав слова.

Виборний. Москаль? Нічого ж і говорити! Мабуть, вельми нашкодив і наколотив гороху з капустою.

А коли свідомий рідної історії Возний кількома зразками показав, якого справді гороху з капустою наколочено в тій п'єсі, що про неї розповідав Петро, то Виборний ще й свого слова докинув:

Отто тільки нечепурне, що москаль взявся по-нашому і про нас писати, не бачивши зроду краю і не знавши звичаїв і повір'я нашого. Коли не піп... (Дія II, ява 7).

У "Москалі-Чарівнику" знайдемо ще виразніші думки автора про українську національність, — знов цікаво, що в формі змагання між українцем та великоросом.

Москаль. Да спой ка ты, хохлачъ, хотя одну русскую пісню. Ну, спой! Э, братъ, сталъ!

Михайло. Вашу? А яку? Може, соколика або кукушечку? Може лапушку або кумушку? Може, рукавичку або подпоясочку?... Убирайся з своїми піснями! Правду сказати — єсть що й переймати!... Жінко, заспівай лишень ти по-своєму ту пісню, що москаль співав.

Після співу Тетяниного цікавий диспут тягнеться далі.

Москаль. Ну, что и говорить! Вѣдь вы природные певцы. У нас пословица есть: хохлы никуда не годятся, да голосъ у нихъ хорошъ.

Михайло. Нікуди не годяться? Ні, служивий, така ваша пословиця нікуди тепер не годиться. Я тобі коротенько скажу. Искра дотепу розжеврілась. Ось загляни у столицю, в одну і в другу, та заглянь і в сенат, та кинься по міністрах — та тоді й говори, чи годяться наші куди, чи ні.

Москаль. Спору нѣтъ, что ныньче и вашихъ много есть заслуженныхъ, способныхъ и отличныхъ людей даже (!) и въ арміи, да пословица-то идетъ, вишь ты.

Михайло. Пословиця? Коли на те пішло, так і у нас есть їх про москалів не трохи. Так, напримір — "з москалем дружи, а камінь за пазухою держи". Од чого ж воно вийшла, сам розумний чоловік — догадаєшся. (Ява 7).

Єфремов О. Котляревський та його школа — 288

Наївно на теперішню мірку — правда? Може, але все ж скажу: так говорити могла тільки з глибокою національною свідомістю людина. Звичайно, аргумент од сенату й міністрів тепер мимоволі викликає усмішку на уста; та будьмо ж справедливі до краю і зважмо й на те, з яким супротивником довелось Михайлові споритись, пригадаймо оту дотепну моду глузувати з українців — і може тоді аргументація Котляревського не здасться вже такою, як на свій час, і наївною. В ній виявився, може, перший протест проти національного пригноблення, яке прокляттям лежало на українцеві, вперше піднімає тут голову ображена людська натура в поштурханому "хохлачеві", вперше озвалось і заговорило гнівно свого людського достоїнства почуття... Ну, а це не так то вже й мало важить з кожного погляду, бо тільки той, у кому озвавсь отакий елементарний голос гніву і протесту, може домагатись задоволення й вищих людських прав, може зважитись і на боротьбу за них стати.

Отже, можемо за певний прийняти факт, що Котляревський зовсім свідомо ставився до своєї діяльності і свідомо ж таки сподівавсь од неї тих, а чи інших результатів. "Это былъ, — каже П. Житецький, — умъ трезвый, наблюдательный, сознательно направлявшій орудіє сатиры противъ соціальнаго зла, тяготѣвшаго надъ его современниками". Не треба тільки, ще раз кажу це, переоцінювати ту свідомість і міряти її на теперішній аршин, не треба вимагати неможливого і забувати, що Котляревський, як і кожна людина, сином свого часу й тодішніх обставин повинен був бути. І як на свій час, він виявив свідомості досить. Він міг помилятись щодо кінцевих наслідків своєї праці, міг не зовсім добре уявляти перед собою, що вийде з його заходу, міг, нарешті, спотикатися в тому або іншому окремому випадкові, — але він знав, що робить.

3. Ще кілька слів про способи творчості і зміст творів Котляревського.

Перечитуючи "Енеїду", мимоволі згадуєш слова Гоголя про "Ревизора". "Странно, мнѣ жаль, что никто не замѣтилъ честнаго лица, бывшаго въ моей пьесѣ. Да, было одно честное благородное лицо, дѣйствовавшее въ ней во всѣ продолженіе ея. Это честное, благородное лицо былъ — смѣхъ".

Не знаю, чи можна кращу знайти характеристику, яка б так влучно стосувалася й Котляревського "Енеїди", як оце — "это честное благородное лицо былъ — смѣхь". Але цю благородну особу давно вже оцінено в поемі Котляревського.

Єфремов О. Котляревський та його школа — 289

"Въ юморѣ заключается, основное настроеніе Котляревскаго, — справедливо зауважує Житецький, додаючи до цього, що українська громада "находила въ его произведенияхъ правдивое изображеніе жизни, приправленное здоровымъ честнымъ смѣхомъ". З перших же рядків "Енеїди", з того кожному відомого початку — "Еней був парубок моторний", і до останніх спотичок Троянських ланців з Рутульськими гульвісами — сміх, чесний, здоровий і благородний сміх, лунає з кожної сторінки, вивершується над усім, оповиває собою всі деталі, виводить на глум та публіку загально-людські гріхи, вживлені в таких рідних нам українських фігурах, або хоч і чужих національно, та добре знайомих на Україні з обставин її політичного життя... Сміх покриває собою все, нікого не милуючи й ні до якої вади жалю не маючи; гострим жалом коле він усіх і все, не минаючи часом і власної самого автора особи. Але під сміхом тим глибока туга таїться, елегійний смуток, що от-от вирветься розпачливим стогоном того ж таки Гоголя: "скучно на этомъ свѣтѣ, господа!" Таке значення має хоч би оця веселенька перспектива, натяк на недавнє поневолення народу:

Попали, як сірко в базарі!
Готовте шиї до ярма:
По нашому хохлацьку строю.
Не будеш цапом, ні козою,
А вже запевне, що волом;
І будеш в плузі похожати,
До броваря дрова таскати,
А може підеш бовкуном (IV, 10),

Але цей настрій тільки хмаркою прудкою набіжить — промайне і стогоном не прорветься: не така була вдача у нашого автора, як сам він каже про себе; коли дійшла до сумної сцени черга:

А я ж до жалю не мастак:
Я сліз і охкання боюся
І сам ніколи не журюся (VI, 89), —

і зараз же знову лунає його здоровий, благородний сміх.

З цього погляду часто оцінювано "Енеїду", але, мені здається, всієї глибини його сміху та влучності його недоціновано якраз там, де сам Котляревський найбільшої йому ваги повинен був надавати. Говорено багато про висміювання в "Енеїді" всяких побутових гріхів, як пияцтво, розпуста, пащекування і т. ін., і занедбувано громадсько-політичний бік цієї сатири, — той бік, що ним вона й по цей день для нас не перестарілась. А тим часом Котляревському, може, менш усього цікаві були самі по собі дрібні вади й особисті гріхи людські, коли перед очима він мав цілий лад державного життя, цілий соціальний устрій, вартий уваги такого серйозного, вдумливого сатирика, яким був

Єфремов О. Котляревський та його школа — 290

Котляревський. Особисті вади бере він тільки як наслідок ширших причин, як вимовну ілюстрацію отого соціального й політичного ладу, що так йому добре в тямки дався і з вражень дитячого віку, і з обставин військового життя, і з служби по бюрократичних установах. Придивіться-но тільки з цього погляду ближче до героїв невмирущої сатири і ледве чи вдержитеся, щоб уголос не промовити: "ба, знакомыя всѣ лица!" Бо соціально-політичний лад наш до останніх, можна сказати, днів зберіг був нам препарати в тих типів, що були моделями Котляревському.

Ось перед нами усього світу володар — Зевес із усім своїм олімпським штатом. Ви бачите царство організоване цілком з відомих кожному бюрократичних зразків петербурзької деспотії. Десь там, далеко внизу, як комашня, ворушаться, мучаться, страждають, шукають утіхи й гинуть, сваряться, б'ються й миряться собі люди. А тут, на олімпських високостях, серед вічного бенкетування, хіба коли-не-коли легенькою все це озивається луною, і то тільки через те, що високим небожителям "при сей вѣрной оказіи" кортить звести між собою власні і не зовсім чисті, треба сказати, рахунки. Егоїстичні понад усяку міру та себелюбиві — ці боги та напівбоги наділені в людських очах тими ж людськими вадами, тільки в більшому масштабі, бо силу мають більшу, а через те й жадання та апетити надмірні. Вони так само пиячать, так само в розпусту вкидаються, так само женихаються й інтригують, сваряться й одне одному дошкуляють, як і ті маленькі люди на далекій грішній землі, — говорить автор:

Богині в гніві так же баби
І так же на утори слабі.
З досади часом і брехнуть
І як перекупки горланять,
Одна другу безчестять, ганять
І рід ввесь з потрухом кленуть (VI, 17).

І так само, додаймо, й хабарі — теє то як його, винужденні подарочки, як каже Возний — вони луплять і за них готові в своїй небесній канцелярії все переінакшити, ніби й перший-ліпший секретар нижнього земського суду, на тій далекій землі, — як казала досвідчена в цих справа Сивілла:

Ти знаєш — дурень не бере:
У нас хоть трохи хто тямущий.
Уміє жить по правді сущій,
То той, хоть з батька, то здере (III, 26).

І натурально, що смертні з далекої тієї землі ані трохи своїх володарів не поважають, а тільки-но бояться, і якщо цей страх переможе, то й станеться те, що з Енеєм, який, без сорома казка, "Олімпських шпетив на всю губу", скоро не по його сталось. Одне слово, ця бюрократична "небес-

Єфремов О. Котляревський та його школа — 291

них діл канцелярія", як варто б назвати Олімп Котляревського, ані трохи не краща за всякі земні, сьогосвітські департаменти та "временные комитеты" та комісаріати, тільки що більшою мірою всмоктала й увібрала в себе гріхів людських. Більшою — бо, кажу ж, і сила тут більша, власть ширша, а бажання та примхи неситі й необмежені. Боги у Котляревського такі занадто земні, що безпомильно можна вгадати, де бачив автор прототипів їхніх, у якій стороні живуть вони. Чудовою з цього погляду картиною починається VI пісня "Енеїди", де грізний Зевес-самодержець "моргнув як кріль усами", струснув небом і землею та на всю, мовляв, губу вишпетив свій рід богівський за те, що

Поступки ваші всі не божі:
Ви на сутяжників похожі
І раді мордувать людей (VI, 2).

Але така прикра мова тільки в розпалі гніву мовиться, а за звичайних обставин він сам не то потурає, а ще й допомагає своїм підручним. І в боротьбі з такими сферами для звичайних людей сміх буває часто єдиною, але найдужчою зброєю: адже, казав Герцен — "заставить улыбнуться надъ богомъ Аписомъ — значить разстричь его изъ священнаго сана въ простые быки". І влучно орудуючи цією потужною зброєю — сміхом, Котляревський справді таки порозстригав недосяжних богів з самодержавного Олімпу на хабарників, сутяжників та перекупок...

Позначивши сміливою рукою такий широкий малюнок сучасного громадського ладу, давши типовий образ абсолютистично-бюрократичної зверхності, Котляревський по-ряду присвячує увагу свого сміху тим шарам людськості, що найближче до тієї зверхності стоять і часто її вчинки просто копіюють. З тим більшою охотою це він робить, що йому любіші наші земні і звичайних людей справи.

І я прощаюсь з небесами,
Пора спуститься до землі (VI, 20), —

каже він, описавши згадану сцену на Олімпі.

"На землі", власне кажучи, те ж саме діється. Як там, так і тут вегетативні процеси, "животна" сторона життя переважає, дрібненькі свари та втіхи, часто під маскою громадських інтересів, гомеричного набирають вигляду. Частенько дорікала Котляревському критика за те, що він ніби милується в описах якраз оцієї "животної" сторони, малюючи здебільшого пияцтво, розпусту та чвари, — дорікання, мені здається, принаймні, недоречні, бо й тут справу треба брати в історичній перспективі, а не з теперішнього

Єфремов О. Котляревський та його школа — 292

погляду та мірки. Всі, кому доводилося спинятись на побутовому житті тогочасної України (та й не самої України: згадаймо-бо — побут у Шекспіра, Мольєра, Рабле) в один голос зазначають, яке величезне місце серед дармоїдної частини людності займали вади, списані в "Енеїді" — оте пияцтво безпросипне, волоцюзтво, цинічне женихання, сварки. Котляревський сміливо міг би відповісти на ці закиди відомою примовкою про дзеркало, що об'єктивно показує скривлену твар. А що "Енеїда" була справді добрим дзеркалом сучасного життя, попробую показати це на одному тільки загальному прикладі, минаючи всякі дрібниці побутового характеру.

Як відомо, більшу половину всієї "Енеїди", останні три частини, присвячено війні Енея з Турном. Ви пам'ятаєте причину їхнього ворогування: два князьки зчепились, бажаючи кожен за себе взяти Латинову дочку Лависю; в пам'ятку мабуть вам, що дало й призвід до війни: це була смерть біленького цуцика старої няньки Латинової, якого ненароком звели з світу Троянці. А в результаті оці в повному того слова розумінні масляні вишкварки дали величезне бойовище, що довгі часи тягнеться, руйнує цілі царства й господарства і забирає жертв незліченну силу, що головами наклали "для прихми", підкреслює Котляревський, своїх князьків. До того ж треба де мати на увазі, що кожен з привідців того лихого діла людина сама по собі не зла: Еней — так навіть "к добру з натури склонний", а Тури просто собі гульвіса необачний, тип немудрого гусарина старих часів, — і от таку колотнечу збили через особисті свої справи. І в pendant до цього пригадаймо всі ті війни заради династичних, особистих і інших таких вишкварок, які прошуміли над людськістю хоча б за останнє тільки століття, всією вагою своєю лягаючи не на заінтересовані тими вишкварками голови, а на цілком сторонніх людей. Пригадаймо, що в ті часи, коли писано "Енеїду", дзюрком бігла людська кров, і Наполеон, а згодом "Священний Союз" самодержців, по-своєму перекроювали політичну карту Європи... І сміхом, гірким уразливим сміхом, окселентує Котляревський громові гармат і всім військовим виправам своїх героїв. Він тямить, що "крови веселѣе течь въ жилахъ, чѣмъ по травѣ и по песку", бо сам з власного досвіду знає, що то війна:

Війна в кривавих ризах тут;
За нею рани, смерть, увіччя,
Безбожність і безчоловіччя
Хвіст мантії її несуть (IV, 114).

З глибокою огидою автор і сам може проказати слова, що вклав Латинові в уста:

Єфремов О. Котляревський та його школа — 293

Не звірь я — людську кров пролити,
І не харциз — людей щоб бити:
Для мене гидкий всякий бій (IV, 90).

Та не має, опріч сміху, наш автор іншої зброї, щоб воювати і з цим, і з подібними гріхами сучасного укладу людського на землі. І з тим більшою безощадністю пускає Котляревський у діло цю єдину свою зброю й не милуючи картає він людську натуру, що до такого страхіття доводить. Інтелігент свого часу, сковородинець і масон, член біблійного товариства й просто гуманний демократ, який знає, що

Мужича правда єсть колюча,
А панська на всі боки гнуча (VI, 97) —

Котляревський обертає оту "мужичу правду" — колючий сміх свій з погляду народних інтересів — проти кривд панського ладу. Результатом цього була "Енеїда" і, почасти, "Ода до князя Куракина". І мені здається, що зацікавившись в "Енеїді" "малороссійскимъ жартомъ", або в кращому разі "умною шалостью", не зрозуміло справжньої ваги цієї сатири вельможне панство, з самим державним фельдфебелем на чолі. "Умная шалость!" — кажуть, промовив Микола І, досхочу нареготавшись з Олімпу Котляревського: він і в думках собі не покладав, що "de te fabula narrat" — про тебе байку тую складено... За класичним убранням героїв "Енеїди", за стародавніми прізвищами не розібрало тодішнє панство розмов із сучасним змістом; за греко-римськими аксесуарами не зауважило того дзеркального поверху, в якому одбились власні обличчя його заступників; за сміхом не розчуло тієї мужицької правди колючої, що пройняла всю поему і — реготалося... з себе самого реготалось. Зате видно добре все це зрозуміли ті, напр., задунайські січовики, що запрошували Котляревського на старшого до себе, дізнавшись, що перед ними автор "Енеїди": їм-бо якраз найбільше люба й дорога була ота мужича правда в сатирі Котляревського, як вираз їх власних думок та змагань.

Показавши в "Енеїді" та в "Оді до князя Куракина" мужичу правду з її, скажу так, колючого боку, обернутого до чужих класів, Котляревський згодом підходить до неї ж таки вдруге, щоб показати її ще й тією стороною, якою вона сама для себе живе. Це зробив він у драматичних творах. І — дивне діло — тут не регочеться вже наш веселий сміхотун. Живими, поважними образами показує він, що доброго єсть та принадного в житті народу, якою правдою керується він у своїй власній хаті й як ту правду можна вишукати й розглянути під сірою свитиною та вбогою сіль-

Єфремов О. Котляревський та його школа — 294

ською стріхою. Гумор Котляревського повернувся тут другим своїм боком і інші вже фарби кладе автор на палітру, збираючись щиронародне життя малювати. Навіть єдиний тут заступник панства — отой курйозний Тетерваковський, з якого теж не трохи сміху було — і він принаймні не всюди смішний, якщо тільки смішний. Зійшовшись віч-на-віч з колючою правдою непопсованого життя, панство та бюрократія в особі Возного мусіли капітулювати перед нею, не знайшовши в собі сили встояти за свою примху проти тієї потужної правди життя. Навпроти панської правди, що виявилась була до Котляревського афоризмом про "особний політичний звичай" письменного люду, автор "Наталки Полтавки" поставив мужичу правду: "зате нам, простому народові, буде добре, коли старшина буде богобоязлива і справедлива, не допускатиме письменним п'явкам кров із нас смоктати". Іншим способом, але ту ж таки мужичу правду, що й "Енеїда", показують і невмируща, поважна "Наталка-Полтавка", і "шутка кстати сделанная" — "Москаль-Чарівник". П'єси Котляревського демонструють другий бік тієї самої медалі, що ми бачили в "Енеїді", і служать їй за безпосередній протяг та додаток.

4. Не багато й написав Котляревський, особливо, коли взяти на увагу його досить довгий вік, але те, що написав, злютовано міцно одним настроєм, цілим, не розколеним світоглядом, тверезим поглядом на світ і його події. Вельми для творчості Котляревського характерно, що кожну з чотирьох його відомих речей можна приточити до якогось літературного факту, знайти почин і джерело їй у сучасних літературних змаганнях. Ідея та навіть і виконання саме "Енеїди" стоять у тісній залежності й зв'язку з російською травестією класичної цієї поеми Осипова і Котельницького; "Наталка-Полтавка" та "Москаль-Чарівник" являють собою ніби полеміку й протест проти невдалих екскурсів у сферу українського побуту російських письменників, зокрема кн. Шаховського; "Ода до князя Куракина", вся цілком виросла на тодішньому літературному ґрунті. Все це немов принагідні одгуки на сучасні літературні теми та потреби. Але саме така літературна манера, з одного боку, ще подає свідчення про свідомі заміри Котляревського, з якими вступав він до літератури, а з другого — характеризує виразно його художні засоби та літературні способи. Не був це письменник, що до своїх створінь доходить шляхом безпосередньої інтуїції — того, що звуть звичайно натхненням. Елемент розсудливості, намислу, прикладання до літератур-

Єфремов О. Котляревський та його школа — 295

ної роботи наслідків своєї гострої спостережливості та методів повільної обробки — ось що насамперед впадає у вічі в творах Котляревського. Він не захоплює вас одразу самим бурхливим імпетом свого натхнення, високим пафосом творчості, як це робить, напр., Шевченко, — він поволі привертає до себе детальною розробкою, майстерним малюнком, умінням викликати у вашій душі відповідні враження силою й свіжістю зібраного спостережливим розумом життєвого матеріалу, зачепити вас влучним, гострим слівцем, несподіваною комбінацією образів. Не випадково сталося, що Котляревський узявсь до травестії й дав у ній гостру сатиру на сучасність: чужий сюжет він умів органічно перетопити в здобутках пережитого, а воно ж саме й напрошувалось на сатиру, не маючи іншого бича на себе. Од чужої думки виходячи, Котляревський власним іде до своїх висновків шляхом, — мало того, вміє силою таланту свої літературні взірці перевершити, забити в далекий кут і одсунути в затінок літературні свої прототипи. Залежність формальна не заважала йому бути глибоко оригінальним у самій речі. Те ж саме треба сказати і про ідейні його здобутки. Котляревський і тут надає живої реалістичної складки чужим формулам та абстракціям, зодягає їх у ясні й прозорі шати зверхнього одягу: його мораль не глибока звичайно буває, од гонить загальниками, зате образи завжди живі і події самі за себе говорять глибше, ніж потрапив би те сказати автор од себе. Діставши од кращих заступників старшого українського покоління, найбільш од Сковороди, гуманітарно-демократичну спадщину, Котляревський і їй зумів дати живу плоть і кров мовою живого народу, убрав у колоритні образи й ними сіяв насіння добра, правди та гуманності. "Нравственное величіе Котляревськаго, — справедливо зазначив П. Житецький, — въ томъ и состоитъ, что онъ решилъ эти (новыя) задачи, какъ поэтъ-идеалистъ, не потерявшій гуманныхъ чувствъ въ тотъ вѣкъ, когда негуманныя чувства находили поддержку въ крѣпостномъ рабстве, которое водворялось въ краѣ, искажая здравыя общественныя понятія и лучшія благожелательныя настроенія".

З Котляревським до літератури нашої увійшов народ і сів у ній на покуті, остаючись там і по цей день бажаним гостем. Народ був матеріальною підвалиною сміливого почину Котляревського; моральні основи давала йому попередня літературна традиція, нарешті психологічним мотивом була любов до рідного краю, що не пустила його на шлях дизертирства од своєї батьківщини. Через щасливу комбінацію цих обставин Котляревський і став першим живим мотором українського письменства и громад-

Єфремов О. Котляревський та його школа — 296

ського життя, єдиним на свої часи теоретиком і практиком основ демократичного національного руху на Україні, — і в тому його неминуща перед рідним краєм заслуга. Тим-то для нас ніякісінької ваги не має те, що форму своєї сатири Котляревський позичив у такого-от Осипова чи когось іншого: з нас досить факту. А факт такий, що коли того ж таки Осипова навіть не згадують історики російського письменства і вже напевне самі спеціалісти не читають, то Котляревського твори виходять усе новими виданнями й ледве чи знайдеться письменна людина на Україні, що б не чула про нього; та й самого Осипова ім'я коли й виринає часом із небуття, то тільки через Котляревського і в зв'язку з ним. Бо, як влучно сказала О. Єфименкова — "его "Энеида" относится къ "Энеидѣ" Осипова, какъ живой цвѣтокъ къ жалкому тряпичному издѣлію" [див. Ефименко О. Котляревский в исторической обстановке - Т.Б.]. Та й не тільки про Осипова можна це сказати, а і взагалі я не знаю, чи знайдеться що-небудь з російського письменства XVIII ст., що б так читалось до нашого часу, як твори Котляревського. Не бувши, як справедливо зауважують, генієм, коли міряти світовим масштабом, Котляревський для свого народу зробив величезної ваги, просто таки геніальне наслідками діло, давши свідомий почин молодому, свіжому письменству й громадському рухові наново відродженого народу. До Котляревського українське письменство не було народним, бо не прийняло ще до себе найпотрібнішого для всякого щиронародного письменства елементу — народної мови, а коли й приймало, то спорадично і не додержувалось твердо й непорушно. Тільки з Котляревського почавши, народна мова увіходить у письменство, як неодмінна складова його частина, якої вже не можна вилучити з того, що ми розуміємо під письменством. Так само і щодо змісту. У вік "високого штилю", пишних од та манерних пасторалів, за часів, коли самі письменники на поезію дивились як на забавку — "какъ лѣтомъ вкусный лимонадъ", — вийти тоді з реальною, живою сатирою та поважним і глибоким розумінням народного життя — це значило цілою головою перерости свій вік та сучасників і зробити сміливий ступінь у вічність, до потомних поколінь промовляючи. Котляревський дав тон нашому письменству, а відомо ж, що le ton fait la musique, принаймні щодо настрою, і це основний тон народних інтересів, тон демократизму й гуманізму на національному ґрунті, додержався в нашому письменстві до останнього часу й певне довго ще в ньому озиватиметься. Такі заслуги не забуваються, і правду писав Шевченко про славу, що навіки вкрила першого письменника — батька нового нашого письменства:

Єфремов О. Котляревський та його школа — 297

Будеш, батьку, панувати.
Поки живуть люде;
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть.

Правду казав і не дуже-то до Котляревського прихильний Куліш, показавши, що саме з "Енеїди", з цієї, мовляв, "малої й одрубаної собі речі судилось народитись такому, що зрослось із нашою долею навіки, чого не мусимо забути, чого не занапастить ні панський егоїзм, ні государня політика: народилась українська література" [див. Куліш П. Зазивний лист до Української Інтелігенції, стор. 124 - Т.Б.].

Народилась і пішла в свою тяжку, але на здобутки багату путь.

5. Літературна діяльність Котляревського, а надто величезна популярність його творів, розбуркали інтелектуальні сили, що дрімали до того часу серед українського громадянства. Як ми знаємо вже, такі сили безперечно були. Про їх існування, коли б навіть і забути літературну продукцію попередників Котляревського, нагадало перше ж друковане видання "Енеїди" отією красномовною посвятою од видавця М. Парпури: "любителямъ малороссійскаго слова усерднѣйше посвящается". Очевидно, серед тих "любителів", до яких належали і Парпура, і сам Котляревський, жили традиції старої України й українського письменства та любов до рідного краю і всього його національного добра, — існували може більш як невиразний, неусвідомлений настрій, як побутове явище, ніж як певні переконання. Твори Котляревського вдарили по тому настрою, зогріли його надіями й викликали ту внутрішню роботу національного усвідомлення, що виявилася, насамперед, у літературній розробці рідного слова. Так з'явилася ціла низка письменників, що не тільки писати по-українському почали під впливом Котляревського та його прикладом заохочені, але й буквально його наслідували, копіюючи не тільки його манеру літературну, а й запозичаючи у нього деталі. Всі вони, разом з Александровим Степаном, могли б проказати й про себе:

Як Котляревський у Полтаві
"Енейду" гарно написав,
Тоді із щирости к тій славі
І з нас писати дехто став ("Вовкулака").

Та тільки талановитіші з них, як Артемовський-Гулак, Гребінка, Боровиковський та інші і на свою власну набігли тропу, бо зустрілись незабаром з новою течією, що йшла до нас із Заходу — з впливом романтичного напряму й романтичним рухом у сусідніх літературах — польській та російській та з повсюдним інтересом до народності, що вже

Єфремов О. Котляревський та його школа — 298

коло 20-х років XIX ст. почав дуже пробиватися в перших етнографічних працях. В зв'язку з зазначеними течіями ця група письменників витворила в українському письменстві новий напрям, з перевагою романтичних рис, які в зародку були вже й у самого Котляревського, напр., у його "Наталці-Полтавці". Лишаючи на далі огляд цієї групи, як більш самостійної, тут спинюся на самих тільки найближчих наслідувачах Котляревського, на його школі в тіснішому й буквальному розумінні.

Насамперед треба зазначити, що діяльність Котляревського викликала до життя чимало зразків, скажу так, обивательської анонімної літератури на всякі "злоби дня" та біжучі справи. Як і раніше близькі до народу письменні круги не кидали без уваги тих подій, що так або інакше одбивались на народному житті, і висловлювали свої думки у всяких віршах, сатирах, навіть "пашквілях", так і тепер обиватель брався за перо, скоро що-небудь виводило його з рівноваги. Тільки що тепер, маючи перед очима такий популярний зразок, як "Енеїда", анонімні творці вже більше дбають про зовнішню літературну форму своїх спроб і, натурально, позичають фарби у того ж Котляревського. Ця анонімна література початку XIX ст., на жаль, не діждалась де уваги дослідників, навіть як сировий матеріал, і тільки випадком дещо дісталось до друку, хоч ще Павловський у своїй граматиці 1818 року надрукував уперше один такий твір ("Вакула Чмирь"). Тим часом вона безперечно могла б не одну цікаву рису виявити, коли вже не літературною своєю вартістю, то хоч показуючи, як літературні течії, напрями й змагання одбивались там, серед рядового обивателя, як він приймав їх і чим з свого боку озивався. Як зразок досить численної, треба думати, обивательської літератури, згадаю тут анонімного вірша "Вояжъ по Малой Россіи г. генерала отъ инфантеріи Беклешова", написану складом "Енеїди" і з очевидними позичками з неї. Беклешев був генерал-губернатором малоросійським і року 1799-го об'їздив лівобережну Україну, викликавши своєю подорожжю великі надії в поспільстві. Селяни кинулись були до нього з своїми скаргами на панські знущання та утиски. Становище покріпаченого селянства у вірші змальовано просто таки безпросвітним: пани

... мудрують.
Колотять, мов в кошарі вовк,
Із брата нашого глузують, —
Хіба б його лихий умовк
Такую роблять злу годину,
Що чоловіка як скотину.
Або ще гірше за собак
За всяку всячину грунзюють,
Мов непотрібного ганьбують.-
Ще не було ніколи так.

Єфремов О. Котляревський та його школа — 299

Цей і інші тогочасні твори обивательської музи показують, що література в своїй оновленій формі викликала зразу ж таки великий інтерес до себе серед громадянства й була, може, останньою інстанцією, куди воно оберталося з своїми жалямя й потребами. І це було цілком натурально, зважаючи на ті міцні зв'язки, що виявилися в перших же творах українських письменників між письменством та життям.

До тієї ж власне обивательської літератури належать іноді твори досить значної літературної вартості, але такі, що з'явились якось випадково: написав чоловік одну-другу річ та й кинув, не зробивши ніяких навіть заходів, щоб поширити їх друком, не кажучи вже про те, щоб до пуття свій хист літературний використати. Таким був земляк Котляревського, Костянтин Пузина (1790–1850), вихованець Петербурзької духовної академії, що згодом загинув десь марно в ченцях. Діяльність його, дуже коротка й маловідома сучасникам (твори його не були надруковані), дає тим часом цікаве свідчення, як ідеї Котляревського сприйнято серед громадянства. Пузина — автор кількох вітальних віршів та од, між якими літературну вартість має тільки одна: "Ода — малороссійскій крестьянинъ"; вона показує, що насіння реалізму та демократизму батька українського письменства на добру землю падало. Пузина гостро ставить низку питань, які свого часу були занадто сміливими. Він не може зрозуміти того "що всі нас нехтують і за посміття мають", тоді як Бог однаково і пана й мужика шанує; для нього не варт нічого те,

Що ми белькочимо так сквапно по-французськи,
Що по-московському ми цвенькаєм, по-руськи, —

тобто, що інтелігентне панство вивищується над простим народом поверховою освітою, коли не бачить у ньому брата. "За що ж це так, — питає він, — що брат глузує з брата", —

Що той, хто дужчий з нас, у пику б'є цього,
Що той, у кого не мальованая хата,
Не має талану і лають всі його;
Що мне, небіжчик він, хліб із остюками яшний,
Із здором коли є, їсть борщ позавчорашній;
Що пан і по вискузаїде крестянина,
Як коней він його не вміє поганять,
Або як нехотя налає паненят, —
І певне — звідусіль лиха йому година?

Питання ці були для автора тільки формою, ніби facon de parler; він і не шукає на них відповіді, — його діло було поставити руба питання од кріпаків: "хіба ж ми нелюди,

Єфремов О. Котляревський та його школа — 300

хіба які звіряки?» — і вже самі питання ці виявляють протест проти поневолення, бо відповідь могла тільки одна й бути. Вже й те вельми характерно для Пузини, що кріпакові присвячує він оду, ту форму поезії, з якою плазували тоді перед вищими облесні та масні на язик панегіристи, довівши це до тієї міри, що чесному вухові не можна було й чути про оду. Кріпак і ода — це було сміливе поєднання думок. З другого боку, Пузина пише по-українському через те, що почуває себе українцем, або, як каже він у передмові до одного з своїх віршів, — "истиннымъ малороссомъ", і хоче показати, що й на чужині українці не цураються свого рідного слова і "не только чувствуютъ, но и пишутъ по-малороссийски". Самий тон віршів Пузини показує, як він поважно ставився до рідної мови, заведеної до літературного вжитку.

Так само поважний матеріал літературний лишивсь од Михайла Макаровського (1783–1846) — сучасника й земляка Пузининого, на жаль до письменства причетного тільки за останні вже роки свого життя. Він написав поему "Наталя або дві долі разом", віршовану повість "Гарасько або талан і в неволі" (обидві опубліковані в 1848 р. в "Южномъ Русскомъ Зборникѣ" А. Метлинського) та ще кілька віршів, надрукованих ще пізніше. Таким чином усенька літературна Макаровського спадщина була по-смертною і це вже одно показує, що був з нього випадковий гість, дилетант у письменстві, й не поспішався зайняти в ньому яке-небудь власне місце. Своїм вихованням, поглядами й літературною манерою Макаровський належить цілком поколінню Котляревського, і хоча писав півстоліття по тому, як з'явилася "Енеїда", і хоча зазнав на собі й інших впливів (сюжет "Гараська" нагадує "Кавказскаго плѣнника" Пушкіна), але вся літературна манера його примушує вбачати в ньому учня найбільш таки Котляревського. Українська критика завжди ставила Макаровського досить високо: Метлинський, напр., бачив у ньому можливого "творца замечательной народной эпопеи"; Куліш згадує його зараз після Квітки й Шевченка, отже далеко вище ставить від Котляревського навіть, — оцінка безперечно надміру переборщена. З Макаровського не був поет, навіть версифікатор з нього абиякий; його сила — в знанні народного побуту, в умінні малювати картини простого трудящого життя українського селянства ("Наталя"), дати образ ідилічних стосунків серед екзотичних навіть обставин ("Гарасько"). З Макаровського міг би виробитись справді путящий повістяр, якби чари Котляревського не захопили були його так міцно й не примусили віршувати з шкодою

Єфремов О. Котляревський та його школа — 301

для власних творів. Це, та ще дилетантизм Макаровського не дали розгорнутись тому досить цінному матеріалу на письменника, який у ньому був безперечно, але, не використаний, пропав марно.

Що під вплив автора "Енеїди" потрапляли люди, самі того не помічаючи й навіть полемізуючи з ним, показує літературна спадщина Остапа Рудиковського (1784–1851), автора кількох віршованих байок та казок, опублікованих теж, як історичний матеріал, за наших уже часів. Його твори так само носять на собі сліди впливу Котляревського, хоча автор ставиться дуже критично до свого вчителя. Ось, напр., думки Рудиковського про "Наталку-Полтавку" :

Там нісенітниць тьма, там пісні все та пляски!
Стара, дочка, Петро і Возний — всі ревуть,
Один по одному — як ті джмелі гудуть;
Та пісні ж всякому приточені до шмиги,
Як ніби на вербі порозтикав хто фиги.

Але тим часом навіть полеміка проти Котляревського своїм тоном і манерою дуже нагадує — того ж Котляревського. Взагалі всі письменники, що силкувалися наслідувати автора "Енеїди", найбільш переймали його зовнішню манеру й не дбали цілком про внутрішню вартість. Ще перші з них, Пузина та Макаровський, і найкраще засвоїли собі дух і думки свого навчителя; інші ж далі за форму не пішли й, копіюючи її по-рабському, скомпрометували були цілком "котляревщину" й довели незабаром українське письменство до такої вульгарності, що серйозно могло б постати питання про будуччину й навіть можливість його, як би ці письменники самі вже не були очевидним анахронізмом і не одійшли на задній план перед романтичним напрямом 20–30 років.

Не спиняючись детально на письменниках школи Котляревського, зазначу тільки деяких із них.

Типовий дилетант, Павло Білецький-Носенко (1774–1856), своїми численними творами, як "Горпинида", "Приказки", "Гостинець землякам" і т. ін., показав тільки, як зле зрозумів він "Енеїду", що їй брався наслідувати. Спочатку (року 1804) він заявляв навіть, що ненавидить "духъ малоросіянизма", та й потім, коли дух часу вже вигоїв його від тієї чудної ненависті, дивився на свої літературні праці тільки як на "забаву од безділля". Олександер Корсун (1818–1891), видавець збірника "Сніп" (1841), замолоду дав кілька зразків віршованої прози, в яких виявив величезний роялізм та цілковите нерозуміння ні завдань поезії, ні вимог часу. Порфир Кореницький

Єфремов О. Котляревський та його школа — 302

з його поемою "Вечерниці" й приказкою "Панько та верства", Степан Писаревський (Стецько Шереперя, помер 1839 p.), автор популярних і досі пісеньок "За Немань іду" та "Де ти бродиш, моя доле", і другий Писаревський, його син Петро, з віршованими поемами й байками, Степан Александров з незграбним "Вовкулакою", Костянтин Думитрашко (Копитько, 1814–1886) з своєю "Жабомишодраківкою" та іншими віршами — нарешті відомий перекладач євангелії українською мовою Пилип Морачевський (народ. 1806 р.) з його патріотичною поемою "До чумака або війна Ягло-французсько-турецька" (1855) — всі ці письменники були занадто скороминущим, випадковим явищем у нашому письменстві, щоб варто було говорити про їхню діяльність докладніше. Зв'язки з Котляревським, та й з усім українським письменством, у них тільки формальні; не зрозумівши духу й напряму "Енеїди", не маючи літературного хисту, а саму лишень сверблячку до писання, вони копіювали тільки зовнішню сторону поеми Котляревського і вкинулись у надзвичайну утрировку й безглузду карикатурність. Своїми невдатними спробами ці письменники довели були до того, що витворився був на все українське письменство погляд, як на грубе варнякання, просторікувату забавку, пристановище "малоросійських жартів", і справжні письменники тоді ж таки не жартома мусіли доводити, що українська мова здатна й до серйозної творчості та поважних творів. Необачні наслідувачі кинули, нарешті, й на самого Котляревського темну пляму, хоч він найменше винуватий був за ту безглузду "котляревщину", що пустили під його прапором непрохані та нетямущі ученики. Був час гострих нападів на Котляревського, психологічно цілком зрозумілих через ту пошесть "котляревщини", що прикинулась була до нашого письменства, і аж новішим уже часам у певній історичній перспективі — видно стало, що одно — Котляревський, а інше — "котляревщина". Вона була тільки ненормальним збоченням і може подати дуже виразний приклад того, до якого занепаду можна всяку путящу й серйозну справу довести, не зрозумівши її до пуття та не розвиваючи духу її, а в самій формі закисаючи.

Другим боком своєї діяльності Котляревський дав початок драматичному письменству на Україні. І тут доводиться зазначити насамперед декілька анонімних творів, напр., віршовану оперету "Любка", яку вважала публіка навіть за твір самого Котляревського, хоч це тільки досить невдале наслідування "Наталки-Полтавки". З драматичних письмен-

Єфремов О. Котляревський та його школа — 303

ників першої половини XIX ст. найвиразніше одбилась манера Котляревського на творах В. Гоголя, К. Тополі та та Якова Кухаренка. Од Василя Гоголя (помер 1825 р. ), батька геніального російського письменника, дійшла до нас цілою одним-одна одноактова комедія "Простак". Змістом вона скидається на "Москаля-Чарівника", хоч можливо, що ця схожість залежала тільки од спільного джерела, а не од наслідування самого сюжету, — не кажу про вплив манери Котляревського, бо ледве чи можна його одкинути. Комедія Гоголя, безпретензійний малюнок українського життя, показує, що в авторі загинув чималий художник, який міг би бути не тільки батьком геніального сина, а і власною особою зайняти визначне місце в письменстві. Далеко слабша теж єдина п'єса Кирила Тополі "Чари или несколько сценъ изъ былей и разсказовъ украинскихъ" (Москва, 1837), хоч українська критика ставила колись її дуже високо за етнографічну правдивість. "Чари" дають побутові малюнки в суміші з фантастикою, взятою з народного повір'я. Яків Кухаренко (помер 1862), приятель Шевченка, лишив нам одну п'єсу "Чорноморський побит" (написана р. 1836) й кілька літературно-етнографічних нарисів, як "Пластуни" й "Вівці і чабани въ Чорноморії", та переробку народної казки "Вороний кінь". "Чорноморський побит на Кубані між 1794 і 1796 роками", незважаючи на деяку наївність композиції, все ж дає ряд живо написаних сцен із життя чорноморського козацтва та кілька цікавих типів з того часу, коли на Кубані жили ще традиції давніх січовиків. Більше ця п'єса відома в переробці Старицького під заголовком "Чорноморці", бо й досі її виставляють на нашій сцені.

Більшість згаданих тут письменників зв'язує з Котляревським не так духовна спорідненість, як спільність літературної манери, на якій позначились форми, що завів у нашому письменстві Котляревський. Ще драматурги, маючи перед очима поважну "Наталку-Полтавку", зуміли вдержатися в межах літературної пристойності, а вже що віршописці, то зовсім пустились були берега, окарикатуривши по саме нікуди сатиричну сторону "Енеїди". Писали вони здебільшого в 30-х та 40-х роках, коли в українському письменстві зачулися вже нові пісні, коли буйно розрісся романтизм і Квітка вже дав зразки художньої повісті, коли залунали вже навіть перші співи Шевченкової музи. З своїм наївним етнографізмом, узятим до того ж у грубій, карикатурній формі, наслідувачі Котляревського навіть для свого часу були вже анахронізмом, і виявляють тільки живий образ того хитання, яке довелось одбути молодому письмен-

Єфремов О. Котляревський та його школа — 304

ству раніше, ніж вийти на биту дорогу невпинного розвитку. Першим ступенем його по Котляревському був романтичний напрям, що на українському ґрунті дає цікаве перехрестя самостійних, з народної основи взятих мотивів з чужими впливами. З цього перехрестя, перетворюваного на національній основі, й склався в 20–40 роках XIX ст. наш літературний набуток передшевченківської доби.