История Полтавы

Зазывное письмо к Украинской Интеллигенции

• 

Подробности

Просмотров: 1791

Пантелеймон Куліш. Зазивний лист до Української Інтелігенції.

Подається за виданням: Куліш П. О. Зазивний лист до Украінськоі Интеллікгенціі // Куліш П. А. Хуторна поэзія. У ві Львові з друкарні Товариства імені Шевченка під зарядом К. Беднарського. 1882. Стор. 117-137.

Джерело: онлайн-бібліотека україномовної літератури "Чтиво".

Переведення в html-формат: Борис Тристанов.

Куліш П. Зазивний лист до Української Інтелігенції — 117

ЗАЗИВНИЙ ЛИСТ
до Украінськоі Интеллікгенціі.

I.

Як панувала колись Польща, нашим предкам здавалось, ніби Русь від Карпат аж до Путивля єсть неділима часть Речи Посполитої Польскоі, и ніби-то, не державшись из Ляхом за руки, не можна Русинові пробувати на світі.

Щиро прихилились наші предки до Ляхів, щиро аж натто. Найповажнійші доми в Червоній Русі, на По-

Куліш П. Зазивний лист до Української Інтелігенції — 118

кутті, на Подолі, на Волині и Білорушчині и по обидва боки Дніпра на Вкраіні — нехтували навіть стару віру кгрецьку, щоб не різнитись ні в чім ис польскими панами. Приподоблюючись до приятелів Ляхів, робились римськими католиками, кальвинцями, лютеранами, новокрещенцями, ариянами. Черес приятельство с панами Ляхами, руська интеллікгенція сталась польскою. Рідна мова, мова великих предків, пійшла в неі у занедбаннє. Писали и розмовляли у поважних бесідах по польскі, и хиба тілько лаялись по руські. Оттак-то самохіть полічилась наша вельможна, гоноровита Русь, позираючи чужим оком на шляхту нижчу, як и на всяку иншу руську дрібноту.

Тим часом рушчина жила своім природнім життєм у руському простолюдді, и давала ознаку своеі самобутности незліченними піснями, що дивують этнокграфа своею красою и силою. Та, цвітучи собі и дико буяючи, не робила рушчина прокгрессу, — не робила черес те, що не мала путя перёд собою, ані чести й поваги за собою. У церковні школи іі не прийнято; с церковноі амбони нею не говорено; судове писарство іі нехтувало; розмова про широку світову жизнь и політику іі цуралась; друкована словесність нею погорджувала. Всюди панувала або мертва мова, котру викохано штучно по старосвіцьких чернечих писарнях, або ж та польщизна, котру прийнято в нас між людьми поважними и для громадзького життя, и для розмови в рідних семъях.

Се ж усе сталося тим, що й наші руські пани, и наші руські "владики", звичайно кревні тих же панів, не виробили просвіти в своїм народі, и поривали очі на чужу. Над школою, над церковною амбоною, над судовою трибуною и над літературою царював той же перед-

Куліш П. Зазивний лист до Української Інтелігенції — 119

суд, що й над самим побутом руським. Варязька Русь так стерялась у татарському ярмі, а по Татарах у перелюбках з Литвою та з Ляхвою, що ій здавалось, ніби тілько й світу, що в польскому вікні.

Правда, що в польске вікно свободно ринув світ гуманизма звідусіль, де ёго ще не пригашували давняшні просвітителі Европи. Та приплатилась наша Русь вельми дорого за те, що позирала на європейську культуру у чуже, а не в свое власне вікно. Наслідком братання с панами Ляхами було те, що, як розбуялась у Польскій Речі Посполитій соціяльна усобиця під кінець XVIгo століття, — руське церковне поспільство зреклось единости з руською церковною аристократіею, а під его ревнивим надихом занедбане культурниками поспільство мирське стало взивати Ляхами не тілько руських латинців и прозелитів чесько-німецького нововіретва, да и таких панів, що мурували ёму церкви, споруджували манастирі, підпірали своею повагою церковні брацтва и, держачись из диссидентами за руки, стояли на сеймах опіром против політичнёі системи единости віри в Польщі.

Сим робом соціяльні усобиці в Речі Посполитій Польскій прийняли зловіщу назву боротьби козаків из Ляхами, дарма що козаки боролись из вельможними представителями Русі, Острозькими, Вишневецькими, Сангушками, Четвертинськими, Корецькими и т. д. и т. д.

У цій погибельній для обох націй боротьбі, руських панів піддержали польскі пани, а руських козаків — пани московські, думні люде царя Алексія Михайловича. И сим-то дивним судом вворуженоі сили, древня варягоруська аристократія втеряла территорию, котру осягла була правом оборони від хижого азіяцтва. От як страшенно приплатились наші вельможні предки за те, що

Куліш П. Зазивний лист до Української Інтелігенції — 120

не вхопили своеі національної тропи, що не второпали единости своеі в рідних традиціях и в рідному слові з Руссю простолюдною.

II.

Занедбана своіми церковними и мирськими панами рушчина зоставила багато свого самоцвіту в польскій словесності и, прийнявши в себе доволі польщизни, перейшла під московське пануваннє такою ж просторікою, якою була й під польским. Послі Великоі Руіни, що знівечила всю роботу европейськоі культури на обох берегах Дніпра, — під захистом міцноі своею суцільностю Москви, по залюднених наново городищах и селищах постала так звана по письменські Мала Россія, а по народнёму Украіна.

Тут изнов глибоко закоренилась и буйно проросла та самоцвітна мова, котру, за панування Польщи, не вважав за велику річ ніхто: ні королівська рада, ні панські сейми, ні схолястичня тогочасня интеллікгенція, як польска, так и наша руська. Розлилась вона далеко поза край Украіни обох боків Дніпра, сягонула аж у Курщину и Воронішчину, аж до Волги, Дону, Кубані. И такий розлив просторікуватоі, занедбаноі високими властями и не запоможеноі печатним словом рушчини пророкував ій новий процвіт, нову красу и силу.

Справді, куди ні заносилась наша весела або смутна пісня, наша поважна дума або жартовлива приспівка, всюди по великому Руському Світові слухано іі з уподобою и переймано залюбки. У великих дуків царя Петра Первого,

Куліш П. Зазивний лист до Української Інтелігенції — 121

за трапезою дзвонили в кобзу и співали сліпі козаки, а при дворі цариці Анни Ивановни в царському штаті знаходимо кобзаря украінського. Тілько ж бо наші пани, що постали на Вкраіні з нових народніх дуків, дбали не про те, як би рідну мову підняти до научноі чи хоть громадянськоі поваги, а про те, як би приподобитись до своіх приятелів, панів московських.

Тогді ще було рано давати вагу такому ділу, як простолюднє слово, випечатане найкрашчою печаттю своею по сільских піснях. Наш тілько вік знау, чого стоіть сей орган національного самочуття. Так само, як за панування польского нехтувано рідною мовою задля мови приятелів Ляхів, так само нехтувано нею вдруге задля мови московського панства, помазаного чужоземщиною. З ним бо наші пани своячились и единились; з ним у царській службі и в придворних церемоніях товаришували; до московських дуків, яко людей могучих, лестились; до іх моди и до іх звичаів приспособлювались.

Черес таку похіпливость, опадав у купі с пустоцвітом и найкрашчий цвіт нашого народу. Столичня примана тягла до себе украінських дуків, мов би яким магнитом. Колиб московське панство ходило не до "православноі" церкви, а до католицького костела чи до протестанського збору, — не подивилась би наша аристократія на стародавні руські церкви своі, и певно, ради нового добродія свого, Москаля, сталась би чужовірною.

Сим робом, насліддє незазнаноі старосвіччини, наша кохана мова, зосталась упослідженою вдруге. Держались бо в нас іі по Вкраіні тілько знехтувані столицями доматорі, люде малоі науки, узенького кругозору, панки, підпанки, полупанки, міщане, козаки та посполита чернь, хлібороби. Уся ж интеллікгенція, все що пялось на

Куліш П. Зазивний лист до Української Інтелігенції — 122

світові високості, усе багате, пишне, вельможне, усе освічене якою Бог послав наукою, прихилялись розумом и серцем до великорушчини.

Як бачимо, сталось из нами те ж саме під московським пануваннєм, що було під польским. Самохіть наші мирські и духовні пани, глави поспільства, зреклися рідноі рушчини своеі. Старі передсуди на користь мови государнёі и тогочасня байдужість про закони природи в жизні націі робили те, що ніхто и не догадувавсь, який великий скарб лишали в простолюдній массі ті наші люде, що пялись на "россійський Геликон" або поучали с церковноі амбони рідних братів чужою мовою. Так само, як и в поеднанні с Польщею, нікому було в нас запровадити народню мову в школу, нікому звести на церковню амбону, нікому посадити іі на судовій трибуні. Соромились розмовляти нею серед людей великосвітніх; погорджували тисячолітнім предківським словом у печатнях.

III.

Так наші восточні сусіде, самою перевагою власти, сили, достатку, позбавили нас, у свою чергу, національного верховіття, и впослідили той элемент національноі жизні, котрий у людей наукових уважаецця за найперший. Не роблячи нам ніякого насильства, вони вичеркнули нас из книги живих націй, а давню нашу національну давнину присвоіли собі, яко річ, про котру, за нашим мовчаннєм, ніхто инший не озивався.

Куліш П. Зазивний лист до Української Інтелігенції — 123

Були ми довго наче мертві, були нерухомі в летаргичному сні років ис півтораста послі того, як наш Богдан запродав нас разом у двое рук, а ёго alter ego хотів запродати ще и в трейті. Ис сёго летаргу пробудила нас рідна мова, як то правду сказав великий Лях:

.... dzwięk mowy rodzinnej mię ocuci.

По якомусь таемничому закону воскресеня замерших народностей, у Полтавщині, у Харківщині и, як бачимо, навіть у Черніговщині, мов на тій кобзі струна до струни, озвались один по одному люде чужі й далекі між себе, и, без лишніх орацій, провозгласили нову націю між націями, во имя рідного слова и самостайнёго світогляду.

Велике се діло роспочав простодушно, без особливого задуму, Котляревський, и роспочав так радикально, мов соціяльний реформатор. Постягував з Олимпу богів и богинь с полубогами, а з високих постаментів поспускав на долівку широкославних героів, що можновлацці брали собі за взір, и все те олимпийське та боготворене по великих містах панство повернув у мужицьку простоту. З уподобою прийняли письменні люде "перелицёвану Енеіду" величнёго Римлянина: бо побачили в ній свое поспільство, побачили, хоть и з вивороту, та все ж таки не сліпуючи так, як сліпували, захилившись за чужомовні книжки.

Сам Котляревський не знав добре, що він творить. Він покорявсь недовідомому велінню народнёго духа; був тілько знаряддєм украінського світогляду. Чуючи ж, по своій поэтичній природі, що сміхотворна "Енеіда" торкнула не всі струни в душі у земляків, змалював Котляревський життє народнє идиллічно в своій оперетті

Куліш П. Зазивний лист до Української Інтелігенції — 124

"Наталка Полтавка". Тут уже критика вбачае начерк літератури поважнійшоі.

Не хутко спроможецця яка б ні була початкова громада на змалюваннє себе писаним словом. Се бо вже висока стадія розумовоі культури. Нашим оццям здавалось порожнёю забавкою те, що написав Котляревський. Умер він у своій рідній Полтаві, а з ним наче загинула и ёго проба пера серед невпокою життя громадзького. От же з малоі и одрубаноі собі речи судилось народитись такому, що зрослось из нашою долею на віки, чого не мусимо забути, чого не занапастить ні панський экгоізм, ні государня політика: народилась українська література.

IV.

Література ся сталась демократнёю не тілько по волі, а таки й по неволі. Появилась вона на Божий світ не до панськоі вподоби, а до вподоби и науки тих, котрі не бажають, щоб темні брати ім служили, а бажають самі темним братам послужити.

Прямуючи до такоі мети робом великого Учителя, літературні робітники наші не щадили ні своих сил, ні своіх достатків, аби посіяти серед нарбднёі темноти и бідоти таких проповідників науки, котрі, при нагоді, могли ис приниженоі до землі масси викликати до свого гурту природніх, рукою Божою засіяних "чад премудрости", и вкупі з ними утворити націю еамочутну, саморозуміючу, на своій дорозі видющу, про свою будущину дбайливу.

Не шкодив сей великий задум нікому, опріч тих,

Куліш П. Зазивний лист до Української Інтелігенції — 125

що вважають мир за знаряддє свого экгоізму, — опріч тих, що, допявшись до високих титулів та великих гонорів, забеспечують долю свою діточкам своім и діточкам діточок своих яким би то ні було робом. Не то що не шкодив нічому и нікому, а приспоряв великому Руському Світові велику будущину. Ним бо малося, на підмогу спільному добробутові, видвигнути з народнёі залежи животворню силу, котра тепер иснуе собі німуючи, сліпуючи, бідуючи або гайнуючи.

От же знайшлися в Росіі такі правителі, що позирали скрива на этнокграфичню Украіну, роспростерту широко серед Руського Світу, ніби вона своею мовою робить якийся перекір царському господарюванню. Стали сі люде, сі політичні homunculi, міркувати, яким би робом зупинити росцвіт украінськоі мови, и привели царське правительство до неможливого діла — до угашення духа.

Тут починаецця нова повість про избиеннє младенців...

Було в Росіі таке, що букварі и початкові шкільні книжечки дозволялось печатати по жмудзькі, по самоідзькі, по тунгузькі, тілько заборонено по украінські.

Було таке, що збірати грошові жертви можна було на всяку учту и на всяку світову пустоту; постав тілько заказ Украінцям складатись хоть по вдовиній лепті на наукову запомогу землякам своім.

Було таке, що не боронено видавати всякі кгазети и журнали людям порожнім, ради редакторськоі наживи з людзького недосвіду и легкодумства; украінським же народолюбцям заборонили сповіщати рідний край про все, чим би освітилась ёго темрява.

Куліш П. Зазивний лист до Української Інтелігенції — 126

Було таке, що Боже слово перекладувалось и зирянською и комлицькою мовою, тілько невільно було перекладувати ёго мовою украінською.

Постало наконець уже й таке, що навіть у повістях, писаних великорушчиною, цензора поправляла изба там, де в рукописі стояло хата; вписувала барин там, де автор писав пан, и т. д.; а коли чумак заспівае в автора:

"Пропив воли, пропив вози,
Пропив ярма и занози",

то цензора вичеркувала чумацьке співаннє, яко украінське.*)

V.

Як нам назвати ту безліч усяких мук, що в нас приймали мученики й мучениці за свое рідне слово? Чи то була римська Неронівщина, чи гишпанська Торквемадовщина? Чи то була дальновидна правительственна мудрість, що знайде собі оправданнє у віках грядущих; чи то була така необачність, що скритикуе іі й мала дитина?

*) Знаменитий декрет про украінщину стався 18 мая 1876 року. До сіеі дати, у "Газеті Гатцука" надруковано половину мого оповідання про украінський побут, и дозволено в ній панові зватись паном, хаті хатою и т. д. У другій же половині того ж самого оповідання цензор звелів редакторові печатати вже барин, изба и т. д., и не дозволив чумакам співати про воли, вози, про ярма и занози.

Куліш П. Зазивний лист до Української Інтелігенції — 127

Як іі ні називаймо, а підлягати ій, мов бессловесні звірята, не мусимо. Бо коли ми дивуемось, як се наші предки так необачно збігли піною с кипучоі украінськоі жизні, то нехай же хоть нас наші потомки не докорюють марним шумуваннєм.

Тілько легкодухам здаецця, що наша сила ніщо супротив тіеі сили, котра рине на нас из високості в государнёі власти, мов яка Ніакгара, грімлячи, крушачи, сліплючи и туманячи. Аж два царювання сплямовано вже гашеннєм нашого духа. И хиба ж ёго вгашено? Хиба ж ми злились ув одну націю ис "православним" Московським царством? Не тілько не злились, а стали від нёго, черес те насильство, ще дальше, ніж були колись від Польского католицького королівства.

Черес те насильство и тиранство, ми тілько зрозуміли розумом и побачили очима, скілько ми втратили неоплатимоі сили, піддобрюючись Москалеві.

Ми вже не маемо своих церковних іерархів. Задля государнёі московськоі політики, вони нас израдили так само, як израдили колись задля політики польскоі.

Не маемо вже и своих сановників: бо й сі відбігли нас тим же робом, що й наші Острозькі, Вишневецькі и т. д.

Не маемо ні свого украінського трибуналу, ані свого звичаевого права.

Не маемо ні такоі церкви, котра підлягала б суду громадзькоі совісти, ні такоі школи, котра виховувала б наших дітей згідно з духом націі.

Не маемо навіть рідноі пресси, котра б не давала національній мові миршавіти під напливом чужоі, и освіжала б духа народнёго серед нашого безголівъя.

Куліш П. Зазивний лист до Української Інтелігенції — 128

Одно тілько наше зосталось при нас — живе украінське слово. И тому задекретовано згинути. Побалакають, мовляли, ще трохи сим жаркгоном хлібороби, зійде він тілько на те, щоб розмовляти про вози, воли, ярма пуги, налигачі, и, не опперте ні об церкву, ні об школу и прессу, зникне собі, мов той недорід, що ёму не судилося й на світі жити...

VI.

От же воно не зникне вже черес те саме, що ёго тиснуть и гонять. Наше слово загартоване в устах Олегів, Святославів, Володимерів ище тогді, як Москва й не наклюнулась. Загартували ми ёго и в устах того рицарства, до котрого слалась из зазивами вся Европа, воюючи з ворогами віри Христовоі або свободи релігийноі.

То ж воно служило в боротьбі сили мускульноі з мускульною. Тепер наступив для нёго час боротьби духа з духом. Як ні впосліджують нас ті люде, що озиваюцця представителями Москви, а мусять признатись, що украінський дух виступив на свое діло жизні героічно.

Московське царство давно вже почало зватись Всеросійським. Двадесять язиків, за приводом Наполеона, розбилось об ёго потугу. История ёго діяній стала печататись десятками томів, голосних, мов горлаті гармати. Пишаючись перевагою над боёвими силами Сходу и Заходу, московський самодержець став зупинити політичні бурі в Европі, мов той Нептун у Виргилія, одним погуком: Quos ego! А московська мова обріла для себе та-

Куліш П. Зазивний лист до Української Інтелігенції — 129

кий невмірущий орган, як поэт Пушкин. Величня зробилась Москва не одніею стихийною силою. Здавалось би, нам подобало втонути у тому величчі, зникнути в блискавичному сяеві всеросійськоі слави, стопитись ув один метал из Москвою серед страшенного огню, котрим вона палила землю и воду, перекуватись у щось неодмінне во віки під залізним ціпом тіеі баби яги, що в нашій казці куе москалів на мідяному току, покрепляючи силу решетами картечи.

Москва виросла якимся дивом перед очима в Историі. Про нас, що помогли ій знятись од землі аж під небо, ніхто й не згадував, прославляючи іі царів та героів. Нас мов би ніколи не було й на світі...

Аж ось, саме піт ту велику годину, як засияла повним світом невміруща слава Пушкина, найкраща слава, якою може величатись нація, — у нас на Вкраіні, серед забутих степових могил, мужицька мова піднялась из нечевля до високости всенароднёго жалю, плачу, піднялась до погорджування великою гординею и до погрожування великій потузі.

То правда, що в нових кобзарських співах було багацько сліпого буяння, як и в геройських подвигах тих варягів, що руйнували Болгарщину и Византію, — як и в гайдамацькім завзятті тих козаків, що розбивали по Чорному морі християнське купецтво заодно з бесурменським, а дома плідрували руські своі городи татарським робом. Тілько ж бо славянська интеллікгенція не занедбала піснотворнёго кгенія через его недосвід. Широко від Петербурга до сербського Білграда, а від сербського Білграда до чеськоі Праги розлилась наша нова пісня, и навіть чужомовня Европа довідувалась черес пе-

Куліш П. Зазивний лист до Української Інтелігенції — 130

реклади, у чому сила неторканих ще струн украінської кобзи.

Сила була в пророкуванні новоі боротьби, боротьби за народнє право вже не мечем и огнем, а духом и правдою. Заговорило понад Дніпром німе каміннє; озвались голосно буръянуваті городища, и все живе почуло, що гаряча предківська кров кипіла и бушувала не даремно.

Вхоплено й замчано кобзаря на край світу, між азіяцьку дичу; придавлено ёго й примучено на тілі, ослаблено ёго й скалічено на дусі; а голосна пісня ёго черес те ще поголоснійшала на широкому світі. Усе недодумане и недосвідоме з неі почезло; зосталось тілько саме сяево...

Так у великих проповідників людзькоі віри, чи вони сходили з громохмарнёі гори у юдоль повсяденщини, чи зъявлялись посеред степовоі рівняви з блискучими своіми снами и таемничими призивами, никне марою те, чим вони рівня приземкуватим людям, и сяе невгасимим во віки світлом те, чим вони вищчі над похилу до землі людзьку природу. Так насліддє предківськоі слави чистицця в непроглядних століттях, мов у водах мовчязноі Лети, и зостаецця нам від неі саме геройство духа, що підіймае серце на благодатні задуми и на великі подвиги.

VII.

Оце ж не сумуймо про мизерну долю нашого Украінського народу; не журімось про те сиріцтво, у якому зостававсь и зостаецця він бес первоцвіту свого громадян-

Куліш П. Зазивний лист до Української Інтелігенції — 131

ства и своеі древнёі церкви. Знаючи з историчнёго досвіду, як уставали націі, повержені незгодою або дикою силою в прах, уповаймо духом бодрим, що в нашій давнині затаілася сила невміруща, и що ми тіею силою дійдемо колись до того зросту, який сама природа нам на роду написала.

Не загине те слово, що дало животворящу запомогу аж двом літературам. Велике воно по своій природі; а велике слово свідкуе про величчє того народу, що зачав ёго в глибині свого духа.

Так, ми не малий нарід, дарма що нас не добачають наші сусіде у своім величанні. Не малий уже тим, що докіль стояли ми за Польщу, під пятою в Ляха извивалась Москва; а як почали стояти за Москву, стала тогді Польща пищати під пятою в Москаля.

Не малий и тим, що, давши Польщі и Москві архиереів, вельмож и писателів, не пошились ми в чужоземщину слідом за своіми спокушеними главами.

Найбільше ж величчє Украінськоі націі явне с того, що, зоставшись бес церковнёго, політичнёго, воынського и наукового передовництва, спромоглась вона видати с себе самобутню літературу, и затрівожила не помалу силоміцних единителів Русі.

Памятне бо нам слово московського оракула: що полське повстаннє есть ніщо, як порівняти ёго с повстаннєм літературнёі Украіни. Там, рече, відпала б, може, під лихий час, невеличка провинція від Империі; а тут мужицька мова, ставши літературнёю, росколе Империю на самій серцевині. Так промовила, віщуючи про нас, московська пифия, и се нам не малий прогностик, що ми, літературнёю пропагандою, утворимо собі, скоро чи нескоро, таку церковню іерархию, котра величатимецця

Куліш П. Зазивний лист до Української Інтелігенції — 132

чимсь крашчим, ніж цяцьковані митри, и таке вельможество, котре пишатимецця чимсь достойнійшим, ніж предківське надбаннє, и таку интеллікгенцію, котра буде розумна малоученим людям, як батьки и матірки розумні дітям своім.

Благодатна земля, що зродила вже стілько багатого жнива, лежить облогом перед нами. Зачаровано сей обліг ище тогді, як боролись наші руські козаки з нашими руськими панами, зачаровано й заклято: щоб на сёму облозі поламавсь усякий плуг, котрий не сам нарід-аборикген собі викуе.

Оце ж почали ми его кувати, сёго чудовного плуга, с того часу, як постягали богів з Олимпа, а полубогів из мраморяних постаментів, та поробили громадянами. Дарма що нас так тяжко тіснять и пригнічують необачні государники. Ми и в тісноті и в пригнеты куемо та й куемо собі словесні лемеші та чересла помалу. И прийде той час, що пахатимемо предківське займище бес цензурного дозволу.

А щоб роса не вибивала нам очей, поки зійде наше сонце, сонце духовноі свободи, — треба нам, браттє земляки, заложити літературній кіш у вбезпеченому високою цівилизацію місті.

Шкода нам звати Москаля дядьком. Дякуючи нам и за оружню и за моральню підпомогу, він хоче загладити наше обличчє серед народів; хоче, щоб ми забули, хто ми и яке наше національне право; хоче, щоб ми не мали ні путя, ні чести, ні поваги на світі.

Оце ж, проповідуючи истину, яко источник свободи, мусимо ходити робом тих, котрим великий Учитель роду людзького наказав: що коли гнатимуть іх ув одному місті, нехай утекають до другого. Певно ж бо

Куліш П. Зазивний лист до Української Інтелігенції — 133

знайдецця в культурному світі притулок, звідкіля у всю Руську землю изийде віщаннє наше, на пробуд сонних и на воскрешеннє мертвих.

Роспочинаю се спасенне діло книжкою, котру назвав "Хуторною Поэзіею" на ознаку того, що колиб ні в однім городі и ні в однім селі не знайшлось уже живого зерна до засіву національної ниви, то рука Божа знайде ще ёго в хуторах, и широко позасівае навіть и жидівське поле на Вкраіні, не тілько те, що підлягае нашим перевертням.

VIII.

Виставмо, миле браттє, на високостях науки и літератури наше національне знамено. Не побачить на нёму плями ні один край, опріч хиба тіеі Московщини, що слухає цькування своіх погибельних політиків, своіх сліпих книжників и фарисеів. Чистий стоятиме сей стяг у сяеві гуманітарности. Не стягує він людей на кріваве діло, на гарбаннє чужоі предківщини, на топтаннє під ноги чужоі святині. Стягуе він украінську роспуджену семъю до наслідування предківського надбання — рідного слова, до наслідування правом науки и словесности.

Сим не зупиняймося, миле браттє, що таке велике передвзяттє роспочинаємо малими силами. Усе велике на землі постало з малого, и все потужне з малосильного. Не зупиняймося й моральним занепадом наших Украінців.

Понурились вони тепер у землю німуючи, мов ті воли підъяремні. Прийде ж той час, що вони випростаюцця, и з "німого язика" зробляцця віщателями націо-

Куліш П. Зазивний лист до Української Інтелігенції — 134

нальноі правди. Перелічять вони себе всюди: и на рідній и на чужій землі, и по селах и по городах, и по степах и по морях. Прокинуцця и в столиці, що стоіть на людзьких кістках, викована с самого заліза. Відгукнецця ними й страшенний Сібір, переміряний нашими ногами. Забъецця украінське серце навіть и в иншого перевертня, мов у того "Ляха Потурнака, клюшника кгалерського, недовірка христянського". Плодюща наша полуденно-руська земля. Насищала вона своіми дітьми двое великих царств, та ще й тепер йнші з них живі в чужоядній утробі, мов той пророк у символичному китовім череві. Звергне іх чужа національність, на проповідь рідноі, украінськоі.

До гурту ж, небожата, и великі й малі! До гурту паненята з мужичатами! До гурту рятувати святе насліддє — слово! Воно бо скарбівня нашого духа. Воно — великий завіт незазнаноі нашоі предківщини. Воно — правдиве пророкуваннє нашої будущини.

Мусимо, любі земляки, заходитись укупі всі живі коло тіеі праці, що започали наші предки варяги й козаки. Вони робили свое національне діло буяючи, яко люде віку темного; а ми робитимем свое розмишляючи, яко люде освічені наукою; вони — мечем та кулаччєм, а ми — пером та лагодою. Нехай царі царюють, а великі пани панують. Общі причини привели іх до страшноі переваги; общі причини вкажуть и розумну міру іх перевазі. Не хитаймо високих стольців; не зневажаймо и великих заслуг давніх государників. Нехай старий завіт историі стоіть перед нами в своій повазі. Новий виробить и нове вино, и нові міхи по винотоках.

Куліш П. Зазивний лист до Української Інтелігенції — 135

IX.

От на таких-то основинах треба нам працювати в тих благословенних землях, де над мислячою головою не стоіть из довбнею безголовий цензор, и за плечима в проповідника Христової свободи не притаівся поработитель кат.

Усе те зле й лихе, що заподіяла нам колись нещаслива Ляхва, а тепер останніми часами необачна Москва, сталось черес політйчню темряву, — черес те, що політика не питала дороги в науки, а наука не оппіралась на єдину философию, достойну свого имени, на философию природовідання. Дійшовши, с прокгресом кругосвітнёі наукової праці, тіеі правди, що бескраій и безмірний космос, у величезних и найменших творивах Божих, дае нам закон громадянського життя и розумового прямування, кладемо іі в основину нашого проповідання украінськоі національности и духовноі свободи. Закинене серед чужоі нам громадянщини, серед чужоплемінного и чужоядного натовпу, слово наше ховалось тілько по невмірущих піснях да в тайниках налних семей, — у тайниках, недоступних політичній инспекціі. Викликаемо ёго тепер з останнёго сховища на ширшу просторонь. Досі перепроваджено ёго в нас тілько через віковічні книги Святого Письма. Наступила черги перепровадити ёго черес поэтичні твори великих народів и черес философичню, опперту на природовіданнє науку.

Який ні есть малий собі с початку наш видавничий захід, як ні трудно робити на одшибі те діло, котре народи свободні роблять у себе дома; та, не маючи иншого способу проповідання нашої загнаноі и забитоі правди, му-

Куліш П. Зазивний лист до Української Інтелігенції — 136

симо вважати свое видавництво — не з гордощів, а з гіркого жалю — и за народню школу, котру нам заборонено дома, и за церковну амбону, котроі наше духовенство нам не соблюло и не вповажнило.

Спогадаймо, браттє, про ту годину бідолашню, як, під колотнечу за "духовні хліби", замикали и пустошили церкви по руських наших городах, не тілько иновірці, а й самі ті, що називались "благочестивими" владиками. Занедбане, а часом и роспуджене поспільство виходило тогді в поле и під чистим небом слухало церковнёі науки, на яку спромагались убогі и гонимі благовіствувателі. Ми живемо під однаковим гонительством. Коли ж спасенні душі, у своій науковій темноті, переховали свято віру предків своих, як тогді найкраще можна було іі зрозуміти, то, маючи в руках такі могущі знаряддя до проповідання истини, як наука и література, ми тим паче возможемо переховати предківський завіт національноі свободи и свободноі совісти.

Нехай же наша сила в нашій немощі совершаецця. Нехай з нашого серця рине та велика потуга, що нашим полёвим благовіствувателям не дала підклонитись під замикателів и пустошителів святих церков. Коли завзяті люде меча и поломъя були нашими предками по кипучій крові, то безбоязнені люде Христовоі правди — сіль Украінськоі землі, тихий світ народу Украінського, героі християнськоі любови и самоотверження — були нашими правдивими предками по невгасимому дахові.

Памятаймо, рідне браттє апостольске слово, що поставили ми девизом до сёго Зазивного Листу: Духа не угашайте! Не гасімо ёго самі в собі; тогді ніхто ёго не вгасить и в нашому народові. Нехай наших га-

Куліш П. Зазивний лист до Української Інтелігенції — 137

сителів побъе всёгосвітній сором, а наше знамено нехай сияе своею чистотою и правотою во віки.

Гірка и мов уже безвиходна наша доля, що й казати!..... Споглянувши, який страшенний росплодився на Вкраіні тиск чужомовнёго, нам ворожого панства, яке зрадливе сидить у нас на апостольских сідалищах архиерейство, и як починовничено в нас навіть людей науки; споглянувши на ту жміньку людей, котрих можна у нас назвати оком, ухом и серцем Украіни, тілько зітхнеш, промовивши за Шевченком:

"Обідрана сиротою
Понад Дніпром плаче...
Тяжко, важко сиротині,
А ніхто не бачить, —
Тілько ворог, що сміецця"....

Та нема такоі безодні, с котроі б не викарабкалась нація моральною перевагою над стихійною силою, над силою незапрацёваного чесно багацтва и над силою власти, не оправданої философиею природи.

Поки що, втішатимемось хоть тим, що чуемо в собі доволі снаги на протест перед всёгосвітнёю интеллікгенціею за сліпе и тиранське вбиваннє нашого національного духа.

Кінець.