История Полтавы

Котляревский

• 

Подробности

Просмотров: 1501

Сергей Ефремов. Котляревский.

Подається за виданням: Сергій Єфремов. Котляревський // Твори Івана Котляревського з портретом автора, ілюстраціями В. Корнієнка, заставками Ів. Бурячка та іншими малюнками. К., «Вік», 1909, XXX, 395 с., іл., портр.

Переведення в html-формат: Борис Тристанов.

Висловлюю подяку Полтавському літературно-меморіальному музею І. П. Котляревського за надані матеріали.

Стешенко C. Котляревский — V

КОТЛЯРЕВСЬКИЙ.

I.

Вічно-пам'ятний, на-віки незабутній в історії України рік 1798, — рік, яким датується нарождения на світ нової української літератури. Того-бо року в Петербурзі з'явилась на світ невеличка книжечка, що виразно починає собою потужний рух до відродження українського народу, що на довгі часи позначила шлях розбурканій думці українській, дала зміст, напрям і форму українському письменству і вперше загадала українському громадянству — та не тільки загадала, а й порішила — велику загадку: кудою йому йти і де ідеалів народнього визволення шукати.

Перед мене зараз лежить та книжечка, така далека своїм старосвітським виглядом — своїм товстим та лихеньким папером, незграбним шрифтом, шкуратяними палятурками з кольоровою спідкою — од наших теперішніх виданнів. І заразом така близька своїм духом — змістом та думками — до українського життя, де вважаючи на чудну форму свою, на оте трояно-латинське вбрання, в яке пристроїв їх автор.

Еней був парубок моторний
І хлопець хоть куди козак,—

з перших же слів читаємо ми, але знаємо добре, що не троянці, не старий Рим і не давня давнина лежали на серці авторові, а рідний народ український, і не назад, у ті одвічні часи минулого, дивився він, а вперед — у майбутність, викликаючи нову долю щасну рідному народові. „Любителямъ малороссійскаго слова усерднѣйше посвящается" ця книжечка і вже сама посвята оця промовляє до нашого серця голосніш од велеречивих передмов та бучних фраз, переносючи нас просто до того моменту, коли вперше

Стешенко C. Котляревский — VI

засяла на українському небі нова зоря народнього відродження. Так — з "малороссійскаго слова" почалось воно тоді, як невблаганне життя розбило, здавалось, на дрібні скалочки всі сподівання українського народу за попередніх часів, як усі надії на кращу долю прахом пішли і не видко було нігде просвітку, ні способу боротись проти видимої смерти народнього организму. Доброго собі пам'ятника поставили — справді нерукотворного — тією малою книжечкою "любителі" рідного слова...

XVIII-й вік — страшний був вік в історії українського народу, найстрашніший може за все його довге історичне життя. Це вік похорону автономичних замірів, вік формування нового життя, вік ще одного поголовного зрадництва серед усього інтелігентного громадянства, що не тільки покинуло знов свій народ на поталу злидням та кріпацтву, а навіть само запопадливо працювало коло того, щоб вони посіли рідний край. Могучий бюрократичний механизм петербурзької імперії зробив те, що не під силу було московському царству. Він до решти, здавалось, роздушив "самопроизвольное нѣкоторыхъ мнимыхъ привиллегій и вольностей узаконеніе", як узивала українські старожитні вольности цариця Катерина II, і позаводив на Україні той одномастний лад, що мав привести до знищення національних форм життя на Україні. Час од часу спалахуючи и підживлюючись, мрії українських автономистів на прикінці віку мало не зовсім пригасають. Коли перед українськими "командующими класами" того часу на вибір стало — чи політична незалежність разом з рівністю і волею для всього народу, чи соціяльно-економичне панування разом з кріпацькою неволею для народу, то не вагаючись води, в особі старшини козацької, вибрали останнє. А вибравши, наперебій кинулись загортати до себе ланки та нивки, повертати в кріпацтво сусідів та підсусідків і випрохувати маєтности разом з кріпацькими душами. Кровію та сльозами поневоленого народу записано в нашій історії ту сторінку, на якій стоїть нещасливий XVIII вік, справедливо у Куліша названий віком "расхищенія національной собственности всѣми благовидными и неблаговидными способами". Народ, якого на роздоріжжі історичного процеса кинуто самотою і позбавлено своїх інтелектуальних сил, та ще й у кріпацьку повернуто неволю, — героїчно, але несвідомо й більш інстинктивно пробував був не раз скинути з себе кріпацьке ярмо — дарма: новий державний механизм давав більше гарантій старій неволі і дужчу їй оборону міг забезпечити. Народні протести захлинулися ще раз в крові бідолашних жертв нового ладу і кріпацтво все в більшу та більшу вбивалося силу. "Доборолась Украї-

Стешенко С. Котляревский — VII

на до самого краю" — можна про ті часи сказати словами Шевченка; принишкло й затихло все і здавалось — не було їй вже звідки сподіватись порятунку. Коли раптом —

Коли раптом веселий зневажливий сміх
Серед мертвої тиші почувся...

То сміявся Іван Котляревський. І під гомін того зневажливого сміху померла стара Україна, з її повною дезорганізацією по всіх сферах життя, і народилася нова — повна надій на кращу будущину, свіжа й молода, як сама молодість. Лунав той сміх — і з ним рушила в свою тяжку путь нова українська література, взброєна і забезпечена

Дім Котляревського в Полтаві. З малюнку Т. Шевченка.

живим народнім словом, — тим словом, якого сцілющу ролю в житті українського народу чудово спостеріг і сформулував Шевченко:

        Возвеличу
Малих отих рабів німих:
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово...

Почесну ролю вартового, що стоїть на сторожі народніх інтересів, переймає з цього часу на себе українське письменство. Коли офіціяльно українське життя вже нічим не позначалось, коли один за одним, як непотрібні пережитки далекої і в безвість одкинутої старовини, нищи-

Стешенко С. Котляревский — VIII

лись усі національні ознаки українського народу, коли раділи цьому одні і в безкрайнюю тугу вдавалися другі, не знаходючи способу на иншу стежку повернути неминучий, здавалось, "хід історії" — одна література українська помалу, але певною ступою йшла вперед — все вперед і далі; одна вона шукала кращої долі своєму народові, одна вона невтомно кликала "живих і мертвих і ненарожденних земляків, в Україні і не в Україні сущих" — під сільську стріху, до забутого скрізь народу. Одна вона будила оспалі душі й навертала їх до праці на ниві народній, одна вона лунала по Україні дзвоном гучним на сполох. І як що тепер український народ стоїть на порозі того становища, коли вже ясно свінуло йому на свідомість національну — найперша заслуга в тому належить нашому письменству.

Річ то історії письменства виясняти ролю кожного поодинокого працьовника на літературній ниві й призначати кожному місце по заслузі в загальній еволюції письменства. Цю повинність свою історія нашого письменства певне виконає, як буде написана. А поки що, мені хочеться тут зазначити, що рямцями самого письменства вона жадним способом не повинна себе обмежувати, инакше не історією вийде, а більш чи менш дотепною номенклатурою, яку ми вже й маємо в "історії" небіжчика Огоновського. У нас письменство ніколи не було тільки письменством, а справляло разом і величезної ваги громадську роботу. Тієї принадної, хоч і легенької позиції, коли, мовляв за Державиним —

Поэзія тебѣ любезна,
Пріятна, сладостна, полезна,
Какъ лѣтомъ вкусный лимонадъ —

не знало наше письменство, призначене для спожитку не тим, хто про "лимонады" дбав, а тим, кому хоч би погожею водицею засмаглі уста одволодити. І більше, ніж де инде, письменник був у нас, та й досі єсть, не тільки письменником, а і громадським діячем і може ним більше навіть, ніж письменником. Адже ж публічне життя українське поки що цілком увійшло в письменство і, не маючи ніякої иншої арени для себе, виявляється тільки в йому; письменство у нас ще й досі служить єдиною формою взаємин між народом та інтелігенцією. І через те вагу кожного письменника у нас треба міряти найперше тим, чи спричинилась і як саме та скільки діяльність його до розвитку громадського руху, а не обмежувати його вплив вузькою сферою самого письменства. Коли б ми до таких письменників, як, скажемо, і Котляревський, підходили тільки з самою літературною міркою, то ми б дуже й дуже не доцінили його заслу-

Стешенко С. Котляревский — IX

ги, лишили б у затінку цілу величезну смугу, що проложили його літературні твори: проминули б глибоку борозну, що проорав він своєю літературною діяльністю — то правда, але на громадському полі. Справді — хто такий Котляревський, коли держатися в його оцінці тільки літературних меж? Талановитий автор однієї сатиричної поеми, такої ж самої однієї оди й двох театральних пієс. Твори все безперечно чималої літературної вартости, але все ж і не такі, що становлять самі по собі, самою літературною своєю стороною, епоху в житті народів. А тим часом фігура Котляревського в історії громадського руху на Україні справді епохальна, — така, що може з'явитись тільки на критичному переломі всього громадського життя, на межі двох епох, як синтез минулого й підвалина для майбутнього. Не одбившись од чисто літературного ґрунту, ніколи нам би не зрозуміти ні самої фігури цього письменника, ні оцінити його діяльність та заслуги, як вони того варті. Ото ж з міркою громадсько-літературною й повинні ми приступати до оцінки діяльности першого нашого письменника новітніх часів.

Так — першого письменника і творця та батька новітнього українського письменства, та й не самого письменства. Правда, після дослідів Пипіна, Петрова, Дашкевича, д. Ефименкової, а найпаче вельмизаслуженого ученого нашого П. І. Житецького зробилося просто трюїзмом, що Котляревський не повстав отак собі, немов якась Венера з піни морської, а міцним корінням держиться ввесь у минулому. Правда, навіть у сфері вживання народньої мови перший друкований твір народньою мовою належить не йому ¹⁾. Все це правда, проте епітет творця і батька українського письменства належить не кому иншому, як тільки Котляревському. Твори попередників його, цікаві з літературного боку, як пам'ятники сучасної творчости, тільки такими й лишаються в наших очах, бо не мали широкого впливу на громадянство; тоді як Котляревський — вольно чи невольно, свідомо чи несвідомо, це ми побачимо незабаром — знявся на високости, мовляв виразом Куліша 80-х років, "соціального реформатора", як той primus movens, що дає почин і напрям цілій течії в громадському житті. З обставин тодішнього життя на Україні твори Котляревського не саму тільки літературну ціну мали, а зробились фактором громадської ваги, стали зерном, з якого однаково ро-

¹⁾ Маю на увазі пісню Антона Головатого "Ой годі нам журитися", яку співали козаки на чорноморському святі р. 1792; тоді ж таки її й надруковано.

Стешенко С. Котляревский — X

сте і література українська, і громадський рух на Україні, як певний комплекс ідей, що кладуть свою познаку на цілій національній справі. От через віщо було б несправедливістю високої марки міряти Котляревського тільки самим літературним масштабом, не зважаючи на його громадські заслуги; та масштаб такий нічого, опріче помилки, й не може в результаті дати. В історії української критики ми навіть маємо блискучий приклад такої несправедливости, і як-раз до Котляревського, — в парадоксальній про його статі Куліша в "Основі". Не розваживши добре громадської ваги Котляревського, Куліш через те тільки в "Енеїді" й знайшов "признаки глубокаго упадка народнаго чувства самосознанія и самоуважения", поставив у вину Котляревському те негативне літературне з'явище, яке од його й прозвав "котляревщиною", і тільки в кінці поблажливо кинув, що все-таки не треба бути, мовляв, "слишкомъ строгимъ" до Котляревського, бо то був "одинъ изъ тѣхъ немногихъ украинцевъ, которые прямо или косвенно повели насъ еще съ того времени къ нынешнему нашему самосознанію". А тим часом у цьому саме й лежить центр усього питання про Котляревського, і це геніяльною інтуїцією своєю далеко краще, ніж велико-учений Куліш, зрозумів неучений Шевченко, що поглянув на батька української літератури з погляду його громадської ваги. Двома рядками про Котляревського, що він

Всю славу козацьку, за словом єдиним,
Переніс в убогу хату сироти,

Шевченко глибше й ширше оцінив діло Котляревського, ніж у цілій статі Куліш, що з односторонністю та причепливістю педанта силкувався широке громадське з'явище покласти на Прокрустове ліжко самого-но літературного значіння.

Щоб до ладу зрозуміти, чого варт Котляревський в історії громадського руху на Україні, повинні ми як найбільшу увагу звернути на три моменти в його творчости, а саме — стосунки Котляревського до того ґрунту, на якому зародилась його діяльність, силу його свідомости і, нарешті, наслідки її та вплив на формування національної ідеї й руху на Україні. Характеристика цих моментів і дасть нам відповідь на питання про самостійність, свідомість та вплив Котляревського.

 

II.

Котляревський, як згадано вже, не був чимсь цілком несподіваним, — новатором, що не має ні ґрунту в минулому, ні своїх попередни-

Стешенко С. Котляревский — XI

ків, що сам собі був предком. Навпаки, і ґрунт, і попередники були — чи то в формі багатющої народньої поезії, чи в інтермедіях та інтерлюдіях відомих авторів тогочасних, чи нарешті в творах отих невідомих "мандрованих дяків", цих українських бардів, що юродствуючи, несвідомо робили великої ваги діло, кладучи перші підвалини народнього письменства. Одно слово, нива української літератури, коли з'явився Котляревський була вже готова й добре угноєна,

Могила Котляревського (старий надгробок).

та лежала вона поки що облогом, дожидаючи того, хто прийде до неї з добрим знаряддям, докладе рук своїх, з'оре цілину й зерном добірним засіє її на користь людську. Це останнє було вже індивидуальною заслугою Котляревського. Проте він сам не одділяв себе гостро від своїх попередників, навпаки установляючи зв'язок між ними та собою. Цікаві з цього погляду посвідчення знаходимо в самій ж

Стешенко С. Котляревский — XII

таки "Енеїді". Дійшовши до опису пекла, Котляревський спиняється, роздумуючись:

Тепер же думаю, гадало —
Трохи не годі і писать:
Ізроду пекла я не знаю.
Нездатний, далебі, брехать.
Хиба, читателі, пождіте,
Вгамуйтесь трохи, не галіте. —
Піду я до людей старих,
Щоб їх о пеклі рос питати,
І попрошу їх росказати,
Що чули од дідів своїх (III. 41).

Що під "людьми старими" не Виргилія розумів автор, доводять це зараз же дальші слова, що "не так тепер і в пеклі стало, як в старину колись бувало і як покійник написав", і через те Котляревський инших мусить собі шукати й джерел: проти Виргилія — каже він —

Я може що-небудь прибавлю.
Переміню і що оставлю,
Писну — як од старих чував (III, 42).

Але разом з тим у Котляревського безперечно була думка і про нові методи творчости. Згадуючи "старих муз", яких до смутка єсть "у всякім городі, в повіті," він додає:

Я музу кличу не такую:
Веселу, гарну, молодую, —
Старих нехай брика Пегас (V, 118),

і в цих словах, коли хочете, можна бачити ту ідею оновлення, з якою Котляревський захожувався коло готової літературної ниви. До неї прийшов він з добрим знаряддям, засіяв її новими формами літературними, дав їй новий зміст, прищепив їй виразно народолюбний, глибоко демократичний напрям і направив молодий наросток на ту дорогу, на якій він дав добрий урожай — в образі багатої та ідейно чистої літератури. Це й було тим новим словом, що сказав Котляревський, і воно справді таки скидається на соціяльне реформаторство, бо вплив його не обмежився на літературному полі, а глибоко зачепив, як побачимо далі, сферу й соціальних стосунків на Україні. Читаючи твори Котляревського, власне "Енеїду", сучасники не тільки реготалися з автором з волоцюг-троян, з богів та півбогів, яких сміливою рукою, зважливо постягав Котляревський з недосяжного Олимпа. Вони побачили заразом, що мова, якою в устах простого народа гордувало вельможне панство й усі ті, що до його пнулись та горнулись, годяща до творів високої вартости в руках талановитого художника. Вони читали ті тихим смутком та жалем оповиті спомини про старовину, що роскидані по всій "Енеїді", ті теплі згадки про твори народньої словесности та історичні події й особи — про Сагайдачного, про Січ, про те,

Стешенко С. Котляревский — XIII

Як в пікінери набірали,
Як мандрував козак всю віч;
Полтавську славили Шведчину,
І неня як свою дитину
З двора провадила в поход;
Як під Бендер'ю воювали,
Без галушок як помірали,
Колись як був голодний год (III, 3), —

одно слово про те, як "вічной пам'яти бувало у нас в Гетьманщині колись" (IV, 101). І легкодухим забудькам українським ці теплі згадки безперечно повинні були наливати в душі симпатії до недавньої минувшини рідного краю.

Та й не самі згадки про старовину ставив перед очі сучасному громадянству Котляревський. Вій пробував давати і підстави для нового світогляду, навчаючи, що

Тоді найбільш нам допікає,
Коли зла доля однімає,
Що нам всього миліше єсть.
За милу все терять готові:
Клейноти, животи, обнови.
Одна дорожче милой — честь (V,39)

І що найважніше — ту честь поет покладає в любові до рідного краю та праці на користь загальну. Адже це з "Енеїди" діди наші вичитали, що

Любов к отчизні де героїть,
Там сила вража не устоїть,
Там грудь сильніша од гармат
Там жизнь — алтин, а смерть — копійка,
Там лицарь — всякий парубійка,
Козак там чортові не брат (V, 94);

або, що

Де общее добро в упадку,
Забудь отця, забудь і матку—
Лети повинність ісправлять (V, 77).

І дивною новиною здавалися такі речі серед сучасного поетові покоління, що "любов к отчизні", як знаємо, приміняло було на "желаніе къ чинамъ, а особливо къ жалованію", що "общее добро" заступило одвертим гарбанням того добра у власну кишеню... І такі речі повинні були робити вражіння на сучасників, тим більше, що веселий звичайно автор у таких місцях вже не сміється. О ні, не сміється він — бо тугою, докором живим бренять його згадки про старовину та нагади сучасникам про повинність до рідного краю. І не одного з тодішніх "малоросіян" увагу задержали певне на собі ці повні горечі й смутку слова веселого автора. Цьому помагало ще надзвичайне вміння нашого автора конкретизувати свої образи. Не тільки в абстрактній формі говорив про "повінність" Котляревський, не тільки абстрактну Людину, модну тоді Людину з великої літери, ставив він перед очі сучасникам — ні, не забув він і конкретної людини, людини з маленької літери, що саме тоді під панськими канчуками йшла панщину робити — і сміливо кинув у вічі "благородному шляхетству":

Панів за те там мордували
І жарили зо всіх боків,
Що людям льготи не давали
І ставили їх за скотів (III, 70).

Стешенко С. Котляревский — XIV

Цілком конкретне лихо, усім видиму болячку — кріпацтво має тут на думці автор. І характерно, що з панів-кріпостників nq4H-н а є він подорожування свого Енея по пеклу: не мимохіть, видко, не випадково вирвалась у його ця колюча строфа, а як результат того, що було на серці. Взагалі опис пекла й раю — це, можна сказати, центральні місця в "Енеїді", центральні з погляду громадських симпатій автора та його світогляду — гуманного й широкого, що не спинявся перед гострим словом, щоб покарати гнобителя ("і всякі тут були кати", — III, 46), і мав теплі нотки в голосі для всіх "униженныхъ" и оскорбленныхъ": На питання Енеєве, хто в рай дістався —

"Не думай, щоб були чиновні",
Сивилла цей дала одвіт:
"Або що грошей скрині повні,
"Або в яких товстий живіт.
"Не ті це, що в цвітних жупанах,
"В кармазинах, або в сап'янах;
"Не ті ж, що з книгами в руках,
"Be лицарі, не розбишаки;
"Не ті це, що кричать: "і паки",
"Не ті, що в золотих шапках.

"Це бідні нищі, навіженні,
"Що дурнями счисляли їх,
"Старці, хромі, сліпорожденні,
"З яких був людський глум і сміх;
"Це — що з порожніми сумками
"Жили голодні під тинами,
"Собак дражнили по дворах;
"Це ті, що "біг-дасть" получали,
Це ті, яких випроважали
"В потилицю і по плечах". (III, 122-123).

Буває, правда, тут і з старшини дехто та з панів,

Но тільки трохи цього дива.
Не кваплються на це вони —

додає, зараз же Сивилла. Як бачимо, симпатії Котляревського лежать в означеній виразно соціяльній площині і слова його про "бідних нищих, навіжених" — не присоложене та удане сентиментальничання: за ними бо чутно широкий розмах певних ідеалів, що керували поетом у житті й вели його шляхом соціяльно-громадського реформаторства. І цим тільки, а не літературними прикметами, й можна пояснити величезну популярність "несравненной" на погляд сучасників "Енеїди". Її сотні списків ходило по Україні, її всюду стрівали "съ восторгомъ: всѣ сословія читали ее, отъ грамотнаго крестьянина до богатаго пана"; про неї знали недобитки Запорожців за Дунаєм; її Наполеон I-й вивіз, як варту уваги річ, із свого нещасливого походу в Росію... Чи не забагато було б усього цього, як би міряти "Енеїду" самою літературною міркою?..

В попередніх рядках почасти знаходимо вже відповідь і на друге питання що-до Котляревського — про його свідомість. "Сам Котляревський не знав добре, що він творить", — писав Куліш у "Хуторній поезії", вже зрікшись колишнього свого при-

Стешенко С. Котляревский — XV

зирства до Котляревського. — Він, — каже далі Куліш, — покорявсь недовідомому велінню народнього духа, був тільки знаряддям української свідомости". Але ж, одкажемо, це психологично неможливо. Діло такої величезної громадської ваги несвідомо не робиться, а тим більш, коли людині першій доводиться йти, щоб проорювати глибоку борозну національної самосвідомости. Перед Котляревським лежала широка дорога — в російське письменство і тією дорогою таки й пішли його старші й молодші земляки, як Богданович, Капніст, Наріжний, навіть приятель і товариш його з семинарії, Гнідич. А Котляревський, замість тієї добре вже уторованої стежки вибірає собі иншу — таку, на якій хто зна, що могло спіткати його. Знов кажу — без намислу, без свідомости, і свідомости зовсім ясної, не беруться до таких діл люде. Та опріч цієї психологичної догадки, ми маємо й фактичні посвідчення про те, що до праці своєї Котляревський узявся "по долгомъ обдуманномъ приготовленіи" і серіозно до неї ставився, — так серіозно, що не одному із сучасних діячів міг би добрим зразком стати. "По окончаніи курса наукъ въ семинаріи, — пише один з найперших біографів нашого поета [див. Степан Стеблин-Каминский. Биографический очерк жизни Ивана Петровича Котляревского - Т.Б.], — Котляревскій нѣсколько времени занимался въ частныхъ помѣщичьихъ домахъ обученіемъ и воспитаніемъ дѣтей; бывалъ онъ на сходбищахъ и играхъ народныхъ и самъ, переодѣтый, участвовалъ въ нихъ, прилежно вслушивался въ народный говоръ, записывалъ пѣсни и слова, изучалъ языкъ, нравы, обычаи, обряды, повѣрья, преданія украинцевъ, какъ бы подготовляя себя къ предстоящему труду". Одно слово, у Котляревського ми бачимо той серіозний інтерес до української народности, який опісля дав такі блискучі результати в працях українських етнографів, про яких свідомість і мови ніхто вже не здіймає. Не дурно ж Котляревського мають за першого українського етнографа, і справді по його творах, не кажучи вже просто про цілі уривки з народної словесности, повно таких деталів, яких без пильного і серіозного студіювання не здобудеш.

Але щоб дійти ладу в питанні про силу свідомости Котляревського, нам не треба навіть і до сторонніх людей обертатись: він сам про це виразно говорить. По творах Котляревського щедро розсипано вказівки на те, що з його був уже свідомий український народовець, — свідомий, певна річ, не на теперішню мірку, а так, як тільки можна було тоді бути свідомим. Деякі згадки з "Енеїди" про минуле України, переняті сердечною елегійністю тона, я вже подав вище. Що це було не якимсь випадком, а тільки висновком

Стешенко С. Котляревский — XVI

з усього світогляду Котляревського, показують надто виразно й пізніші його твори, як "Наталка-Полтавка" та "Москаль-Чарівник". Вже й те вельми характерно, що написав він ці свої пієси з думкою дати апологію українського народу од карикатурних вигадок Шаховського та инших російських письменників, що не цурались, як каже проф. Дашкевич, "модного въ то время осмѣиванія малороссовъ". Сліди авторового обурення проти такої "моди" знаходимо і в самих пієсах. Кожне мабуть пам'ятає сцену з "Наталки-Полтавки", де Петро росказує про "лицедійство", яке бачив у Харькові.

Петро. Мені полюбилась ваша малоросійська кумедія. Там була Маруся, був Климовський, Продиус і Грицько...

Виборний. Роскажи ж мені, що вони робили, що говорили?

Петро. Співали московські пісні на наш голос; Климовський танцював в москалем, а що говорили, то трудно розібрати, бо цю штуку написав москаль по нашому і дуже поперевертав слова.

Виборний. Москаль? Нічого ж і говорити. Мабуть вельми нашкодив і наколотив гороху з капустою.

А коли возний показав, якого справді гороху з капустою наколочено в тій пієсі, про яку росказував Петро ("Козакъ-стихотворецъ" Шаховського), то виборний ще й од себе додає:

Отто тільки нечепурно, що москаль взявся по нашому і про нас писати, не бачивши зроду края і не знавши звичаїв і повір'я нашого. Коли не піп... (Дія II, ява 7).

А в "Москалі-Чарівнику" знаходимо ще виразніше виложені думки автора про українську національність — цікаво, що в формі змагання між українцем та великоросіянином.

Москаль. Да спой-ка ты, хохлачъ, хотя одну русскую пѣсню. Ну, спой! Э, брать, сталъ!

Михайло. Вашу? А яку? Може соколика або кукушечку? Може лапушку або кумушку? Може рукавичку або подпоясочку?... Убірайся з своїми піснями! Правду сказати — єсть що й переймати!... Жінко, заспівай лишень ти по своєму ту пісню, що москаль співав.

Після співу Тетяниного диспут далі тягнеться.

Москаль. Ну, что и говорить! Вѣдь вы природные пѣвцы. У насъ пословица есть: хохлы никуда не годятся, да голосъ у нихъ хорошъ.

Михайло. Нікуди не годяться? Ні, служивий, така ваша пословиця нікуди тепер не годиться. Я тобі коротенько скажу. Искра дотепу розжеврілась. Ось заглянь у столицю, в одну і в другу, та заглянь і в сенат, та кинься по міністрах, та тоді й говори, чи годяться ваші куди, чи ні.

Москаль. Спору нѣтъ, что ныньче и вашихъ много есть заслуженныхъ, способныхъ и отличныхъ людей даже (!) и въ арміи, да пословица-то идетъ, вишь ты.

Стешенко С. Котляревский — XVII

Михайло. Пословица? Коли на те пішло, так і у нас есть їх про москалів не трохи. Так напримір : "З москалем дружи, а камінь за пазухою держи". Од чого ж вона вийшла, сам розумний чоловік — догадаєшся. (Ява 7).

Так говорити могла тільки з глибокою національною самосвідомістю людина. І проти яких думок, до того ж модних, тобто широко росповсюджених думок, доводилось їй виступати, видко з москалевих реплік. Хоча — правду сказавши — і теперішні "москалі-чарівники" не далеко від свого прототипа одбігли...

Отже, не вагаючись, з певністю можна приняти, що Котляревський цілком свідомо ставився до своєї праці і свідомо ж таки чекав од неї тих чи инших результатів. "Это былъ, — каже д. Житецький, — умъ трезвый и наблюдательный, сознательно направлявшій орудіе сатиры противъ соціальнаго зла, тяготѣвшаго надъ его современниками". Не треба тільки міряти тієї свідомости міркою теперішніх часів, не треба вимагати неможливого й забувати, що Котляревський, як і всяка людина, сином свого часу і своїх обставин повинен був бути. А час тоді такий настав, що "имеющему уши слышати да слышитъ" багато дечого назбіралось для розбуркання і загально-соціяльної, і спеціяльно національної свідомости. До першого спричинились обставини політичного життя на тогочасній Україні, до другого — ті розумові течії, що прокинулись були тоді серед кращої української інтелігенції.

 

III.

Котляревський народився, як відомо, р. 1769. За п'ять років до того (р. 1764) скасовано гетьманський уряд на Україні й организовано перші губернії — Слобідську та Новоросійську. Коли Котляревському минуло шість років (1775) зруйновано Січ Запорозьку; на тринадцятому році його життя (р. 1782) запроваджено на Україні "губернскія учрежденія", що заступили стародавній козацький лад; за рік (р. 1783) козацькі полки реорганизовано по імперському зразку; ще за два роки (1785) появилась знаменита "жалованная грамота дворянству", з якою народилась жменя "благороднаго дворянства" з козацької старшини і померли миліони вільних людей, з цього часу у кріпацтво повернутих... Як бачимо, вдумливому та допитливому розумові для міркування матеріалу було більш, ніж досить. Дитячі й парубочі літа Котляревського минали серед таких перемін, які на цілий вік не забуваються, а надто в громадських кругах (дід поета диякон, батько — маги-

Стешенко С. Котляревский — XVIII

стратський канцелярист), переступних од панства до поспільства, в яких зростав Котляревський. Далі йде наука у дяка, ще далі демократична цілком і духом, і складом своїм семинарія ¹⁾, яку зовсім даремно потріпував так Куліш. Одно слово — ті літа, коли з дитини формується людина, коли прокидаються перші зародки свідомости й озивається "первый младенческій крикъ въ человѣкѣ родившейся мысли", у Котляревського минали за таких обставин, що руба ставили йому питання: з ким він — чи з свіжо-випеченим на Україні "благороднымъ дворянствомъ", чи з свіжо-поневоленим на Україні "подлымъ народомъ"? І Котляревський рішуче пристає до останнього. Шлях туди проказала йому одна глибока течія, що проявилась саме тоді на Україні.

Я вже згадував, що на Котляревському позначився вплив од попередників його на ниві письменства — од тих, що їх хоч наймення лишилися в історії старого нашого письменства, і од тих нікому невідомих, імена ихже ти Господи вѣси, "мандрованих дяків" або "дяків-пиворізів", яких воскресив перед нашими очима П. І. Житецький у науковій праці, а небіжчик Карпенко-Карий в живих образах Шкварковського й Мичковського ("Чумаки"). Принаймі один з-межи таких дяків заложив молодому парубкові, мовляв опісля возний Тетерваковський, "позов на вічнії роки" і спершу може несвідомій прихильності Котляревського до рідного народу дав цілком певні й виразно окреслені форми. На ім'я того мандрованого дяка звали — Григорій Сковорода.

Тепер, коли Сковороду знають тільки з прізвища і, в кращому разі, з популярних про його статій, і уявити собі важко той вплив, що мала ця глибоко оригінальна особа, цей философ у сірій свиті, на сучасне громадянство. Досить сказати, що сучасники прикладали до його епітет — "мандрована академія" і вважали його самого вартим за цілий університет; досить згадати, що коли треба було тоді знайти на Україні ідейну, чесну та чисту людину — її шукали поміж "сковородинцями", тобто учениками цього мандрованого дяка та прихильниками його науки. І от цей на диво впливовий тоді чоловік, що власними ногами сходив не тільки цілу Україну, а й західню Європу — був, як на той час, досить

¹⁾ Розбіраючи питання, в якій семинарії вчивсь Котляревський, звичайно не беруть на увагу його власного посвідчення в "Енеїді". А тим часом, обертаючись до своєї музи, говорить він:

Ти, музо, кажуть всі, письменна,
В Полтавській школі наученна (VI, 23), —

біографична вказівка досить виразна.

Стешенко С. Котляревский — XIX

свідомим українцем і такої ж свідомости безперечно й своїх учеників навчав. "Мати моя — Малороссія і тітка моя — Україна", — говорив і писав не раз Сковорода, бажаючи означити міру своєї любови до рідного краю. І це не було фразою в устах цього ворога всякої фрази та людини, що ніколи не поступалась переконаннями своїми й над усе ненавиділа нещирість та компроміси. Так само над усе любив Сковорода рідний край свій, на чужині пропадав з туги за

Могила Котляревського (новий надгробок).

ним і вмерти бажав тільки там, де жив та добра навчав. Не абстрактну Україну любив цей самосійний философ, а ту, яку так чудово знав: з її природою, мовою, звичаями, піснями — словом, з народом, з яким сходився він скрізь, де трапиться: і по хатах, і на дорогах, і по ярмарках, і під церквами. Принявши на себе й увесь зверхній вигляд народній, не одріжняючись од його ні одежою, ні

Стешенко С. Котляревский — XX

способом життя, ні матеріяльними потребами, перебуваючи у повсякчасних зносинах із ним, Сковорода і словом, і ділом доводив, який дорогий для його той народ. "Барская умность, — писав вій своєю оригінальною мовою, — будто простой народъ есть черный, видится мнѣ смѣшная, какъ и умность тѣхъ названныхъ философовъ, что земля есть мертвая. Какъ мертвой матери рождать живыхъ дѣтей? И какъ изъ утробы чернаго народа вылонились бѣлые господа?... Мудрствуютъ: простой народъ спитъ — пускай спитъ, и сномъ крѣпкимъ, богатырскимъ; но всякій сонъ есть пробудный и кто спитъ, тотъ не мертвечина и не трупище околѣвшее. Когда выспится, такъ проснется; когда намечтается, такъ очутится и забодрствуетъ". "Надо мною позоруются (глузують) — пускай позоруются; о мнѣ баютъ, что я ношу свѣчу предъ слепцами, а безъ очей не узрѣть свѣточа — пускай баютъ; на меня острятъ, что я звонарь для глухихъ, а глухому не до гулу — пускай острятъ: они знаютъ свое, а я знаю мое и дѣлаю мое, какъ я знаю и моя тяга мнѣ успокоеніе". Звичайно, що скоро такий був у Сковороди теоретичний погляд на народні маси, то він повинен був робити з його й відповідні практичні висновки. Їх він і робив прикладом усього життя свого, та й инших навчав так робити. "Знаніе, — писав Сковорода, — не должно узить своего изліянія на одних жрецовь науки, которые жрутъ и пресыщаются, но должно переходить на весь народъ, войти въ народъ и водвориться въ сердцѣ и душѣ всѣхъ тѣхъ, кои имѣютъ право сказать: и я человѣкъ, и мнѣ, что человѣческое, то не чуждо". І от те, чого живим словом навчав народ Сковорода на улицях, на майданах та ярмарках — те сковородинець Котляревський задумав зробити шляхом письменства. Бо ж і воно повинно "переходити на ввесь народ, увійти в народ", а для цього мусять насамперед бути своєю формою йому зрозумілим, тобто його рідною мовою йому подаватись.

Так уявляю собі я той шлях логичних міркуванів, що ним дійшов Котляревський до думки писати свою "Енеїду" українською мовою. До смутної та неясної, чисто стихийної любови до рідного краю, що жевріє у кожної людини, а надто прокидається під впливом кривди йому заподіяної, наука Сковороди додавала ще ідейного оправдання й теоретичних підстав. В особі Котляревського, який змалку на власні очі бачив той процес руйновання, що вихрем пронісся над рідним краєм, народолюбна наука Сковороди знайшла добрий ґрунт і засіяне зерно прийнялося.

Стешенко С. Котляревский — XXI

Ідейному впливу мандрованого дяка повинні ми подякувати за те, що не пішов Котляревський, слідом Богдановичів, Капнистів та Гнідичів. Безперечно, народолюбний та українолюбний дух "старчика" Сковороди вітає і над життям, і над творами Котляревського і довести це дуже легко. На жаль, я не маю змоги подати тут стільки паралелів з життя і творів одного й другого, скільки хотів би, але де-кілька прикладів таки згадаю.

Характерно, що скінчивши семинарію, Котляревський не йде тим простим шляхом, що стлався перед ним до духовної карієри, а чомусь вибірається на села ніби-то панських дітей учити, а сам тим часом у найближчі входить стосунки з народом, вчиться у його та й йому певне уділяє де-що з того, що сам знав. Чи не єсть це той шлях, який проказав Сковорода, теж зрікшись духовної — можна сподіватись — високої карієри, цієї, як казав він, пастки для душі, за-для вільного вчителювання та пропаганди своїх поглядів? Так само Сковородине нехтування позверхових релігійних обрядів та його своєрідне відношення до біблії знайшло собі відгук у масонстві Котляревського та його раціоналізмові в релігійній сфері. І я певен, що як би внутрішнє життя Котляревського було нам краще відомо, а не тільки уривками, ми тих слідів Сковородиного впливу далеко більше могли б росшукати, на які тепер тільки натяки маємо в убогих біографичних данних. Зате лекше дошукатись слідів сковородинства в творах Котляревського, де їх розкидано таки рясненько. Цілі промови возного в "Наталці-Полтавці", цілі пісні там же, окремі уступи в "Енеїді" легко можна пояснити відповідними тирадами з творів Сковороди. Чи ж, наприклад, читаючи у цього про "бѣдности нашей причины", що ми, мовляв, "погрузивъ все наше сердце въ пріобрѣтеніе міра и въ море тѣлесныхъ надобностей, не имѣемъ времени вникнуть внутрь себе: очистить й поврачевать самую госпожу тѣла нашого, душу нашу" — не згадаємо зараз же знаменитого признання Тетерваковського — "що од рожденія моего росноложен к добрим ділам, но за недосужностію по должности і за другими клопотами доселі ні одного не зділав"? Чи ж у кінцевих рядках "Енеїди", після опису смерти Турна:

Живе хто в світі необачно,
Тому нігде не буде смачно,
А більш, коли і совість жметь —

не почуємо відгуку Сковородиного ж таки вірша:

Кто ж на ся (смерти) плюетъ острую сталь?
Тотъ, чія совѣсть — какъ чистый хрусталь.

Стешенко С. Котляревский — XXII

Або ж сентенція:

Буває щастя скрізь поганцям,
А добрий мусить пропадать (III, 6)

не єсть просто скорочена Сковородина пісня "Ой доля людськая", вложена в уста возному? Кінцева пісня з "Наталки Полтавки":

Нехай злії одні плачуть,
Бо недобре замишляють,
А Полтавці добре скачуть
І на зло другим гуляють —

знов же таки нагадує уривки одного листа Сковороди: "облещимся въ одежду новыя нетлѣнныя надежды, въ утробу братолюбія! Тогда намъ вся тварь просвѣтится; весь міръ взыграетъ и возскачетъ. Будетъ намъ всякъ день — великдень". Та й сам возний, що з благородними гордощами промовляє: "по благости Всевишнього єсмь чоловік", не показується хиба, як дотепно довів О. О. Русов, таким же сковородинцем, яким був і сам автор "Наталки-Полтавки"? Характерно, що навіть прізвище возного — Тетерваковський — може бути, взято у того ж таки Сковороди. "Да не соблазнить тебе, друже, то, — пише Сковорода до одного свого приятеля, посилаючи йому свого "Убогого жайворонка", — что тетервакъ названъ Фридрикомъ. Если же досадно, вспомни, что мы всѣ таковы. Всю вѣдь Малороссію Великороссія нарицаетъ тетерваками. Чего же стыдиться? Тетервакъ вѣдь есть птица глупа, но незлобива. Не тотъ есть глупъ, кто не знаетъ (еще все перезнавшій не родился), но тотъ, кто знать не хочетъ". А з другого боку чи з цієї тиради не чуємо відгуку в наведеному вище змаганні Михайла Чупруна з москалем ("Москаль-Чарівник")? І як би заходитись підбірати паралелі між Сковородою та Котляревським, то ще чимало б можна цікавого матеріялу набрати, але думаю, що й цього тут досить буде.

"Міръ ловилъ меня, но не поймалъ" — такий напис сказав Сковорода зробити на своїй могилі. Цьому правда, але не зовсім. Не зовсім цьому правда що-до одного пункту. Зерно, яке засівав Сковорода по Україні прикладом власного життя і творами, знайшло добрий, родючий ґрунт в серці у Котляревського, а через його зійлшо вже і дало добрий урожай в українському письменстві та цілому громадському рухові, що увесь перенятий тими гуманними й демократичними ідеалами, які виславляв перед сучасниками й яких навчав Сковорода. Його етична наука, його принципи демократизму, любови до рідного краю та гуманности, через Котляревського перейшовши, міцно вкоренились на Україні і рідний

Стешенко С. Котляревский — XXIII

край, своїм письменством засвоївши суть їх, можна сказати, таки "впіймав" свого незабутнього, багатьма сторонами не оціненого мандрованого философа...

 

IV.

Тепер на закінченні ще кілька слів про спосіб творчости і зміст творів Котляревського.

"Странно, — писав Гоголь про "Ревизора", — мнѣ жаль, что никто не замѣтилъ честнаго лица, бывшаго въ моей пьесѣ. Да, было одно честное, благородное лицо, дѣйствовавшее въ ней во все продолженіе ея. Это честное, благородное лицо былъ — смѣхъ".

Я не знаю кращих слів, що так влучно прийшлися б до Котляревського "Енеїди", як оці: "это честное, благородное лицо былъ — смѣхъ". "Въ юморѣ заключается основное настроеніе Котляревскаго", — справедливо зазначає д. Житецький, додаючи до цього, що українська публіка "находила въ его произведеніи правдивое изображеніе жизни, приправленное здоровымъ, честнымъ смѣхомъ". З першого ж слова "Енеїди", з того кожному відомого початку "Еней був парубок моторний", і до останніх спотичок Троянських ланців з Рутульськими гульвісами — сміх, чесний, благородний сміх з кожної виглядає сторінки, панує над усим, оповиває собою всі деталі, виводить на глум та публіку загально-людські гріхи, вживлені в таких добре відомих нам, рідних українських фігурах, або хоч і чужих національно, та добре знайомих на Україні з обставин політичного її життя... Сміх покриває все собою, нікого не милуючи й ні до чого жалю не маючи; гострим жалом коле всіх і все, не минаючи, як де-коли, і власної самого автора особи. Сміх — і глибоко туга під ним, елегійний смуток, що от-от прорветься роспачливим стогоном того ж таки Гоголя: "скучно на этомъ свѣтѣ, господа!", — бо хоч би оця веселенька перспектива, натяк на недавнє поневолення народу:

Пропали, як сірко в базарі!
Готовте шиї до ярма:
По нашому хохлацьку строю
Не будеш цапом, ні козою,
А вже запевне, що волом:
І будеш в плузі похожати,
До броваря дрова таскати,
А може підеш бовкуном (IV, 10).

Але цей настрій тільки хмарками прудкими набіжить — промайне і стогоном не прорветься: не в натурі у нашого автора було це, як сам він каже про себе, коли дійшла черга до сумної сцени:

А я ж до жалю не мастак:
Я сліз і охання боюся
І сам ніколи не журюся (VI, 89), —

і зараз же знову лунає його здоровий, чесний та благородний сміх.

Стешенко С. Котляревский — XXIV

З цього погляду часто оцінювано "Енеїду", але, мені здається, всієї глибини його сміху та влучности його не доведено до міри як-раз там, де сам Котляревський найбільшої йому уваги надавав. Говорено багато про висміювання всяких особистих гріхів, як піяцтво, роспуста, пащекування і т. и., і в затінку занедбувано політичний бік його сатири, той бік, яким вона ще й до цього часу для нас не перестарілася. Найближче підійшов до цього був проф. Смаль-Стоцький у своїй ювилейній статі про Котляревського, але як йому практично не знайомий той лад, що висміяно у Котляревського, то спроба вийшла не конче виразна. А тим часом Котляревському менше всього цікаві були дрібні вади й гріхи людські, коли перед очима у його стояв цілий лад державного життя, цілий соціальний устрій, вартий уваги такого серіозного, вдумливого сатирика, яким був Котляревський. Особисті вади бере він тільки за наслідок ширших причин — отого соціального і політичного ладу, який добре він знав і з вражіннів своїх дитячих літ, і з служби по бюкратичних інституціях, і з обставин військового життя. Придивиться-но ближче з цього погляду до героїв невмірущої сатири і ледве чи вдержитесь ви, щоб не сказати: "ба, знакомыя все лица!". Соціяльно-політичний лад і по сей день зберіг нам препарати з тих типів, з яких малював своїх героїв Котляревський.

От перед вами усього світу володарь — Зевес із цілим своїм олимпським штатом. Ви бачите царство организоване цілком по типу бюрократичному. Десь там, далеко внизу, ворушаться, мучаться, страждають, шукають утіхи, сваряться, б'ються і миряться люде. А тут, на олимпських високостях, хиба де-коли слабенькою луною все це озивається, і то тільки через те, що небожителям кортить "при сей вѣрной оказіи" звести між собою власні рахунки. Егоїстичні, себелюбні — ці боги та півбоги наділені в людських очах тими ж людськими вадами, тільки більшою мірою, відповідно до більшого масштабу їхньої сили, а через те й жаданнів. Вони так само піячать, так само в роспусту вдаються, так само женихаються, інтригують і сваряться, як і ті маленькі люде на далекій землі, — мовляв автор:

Богині в гніві — так же баби
І так же на утори слабі,
З досади часом і брехнуть
Одна другу безчестять, ганять
І як перекупки горланять;
І рід ввесь з потрухом кленуть (VI, 17).

І так само вони хабарі луплять і за них готові все переиначити, як і перший-ліпший секретарь нижнього земського суда на тій далекій землі, — як мовляла досвідчена в цих справах Сивилла:

Ти знаєш — дурень не бере:
У нас хоть трохи хто тямущий
Уміє жить по правді сущій,
То той, хоть з батька, то здере (III, 26).

Стешенко С. Котляревский — XXV

І натурально, що смертні з далекої тії землі ані трохи не поважають своїх володарів, а тільки бояться, і як що цей страх переможе, то й станеться те, що з Енеєм, який, без сорома казка, "олимпських шпетив на всю губу", коли не по його щось робилось. Одно слово — ця бюрократична "канцелярія по небесним ділам", як варт було б назвати Олимп Котляревського, ні трохи не краща за всякі земні департаменти, тільки що більшою мірою всмоктала й

Пам'ятник Котляревському в Полтаві.

увібрала в себе гріхів людських. Більшою — бо й сила тут більша, власть ширша, а бажання неситі та необмежені. Боги у Котляревського такі занадто земні, що без помилки можна сказати, де бачив автор прототипів їхніх. Чудова картина з цього погляду на початку VI-ої пісні "Енеїди", де грізний самодержець — Зевес

Стешенко С. Котляревский — XXVI

"моргнув як кріль усами" і струснув і небом, і землею та на всю, мовляв, губу шпетить свій рід богівський за те, що

Поступки ваші всі не божі:
Ви на сутяжників похожі
І раді мордувать людей (VI, 2).

Але така мова тільки в роспалі гніву мовиться, а за звичайних обставин він сам їм ще й допомагає.

Назначивши сміливою рукою такий широкий малюнок політичного ладу, давши типовий образ абсолютистично-бюрократичної зверхности, Котляревський по-ряду присвячує свою увагу тим шарам людскости, що найближче стоять до тієї зверхности і часто просто копіюють її вчинки. З тим більшою охотою це він робить, що йому любіші наші земні і звичайних людей справи.

І я прощаюсь з небесами,
Пора спуститись до землі (VI, 20), —

каже він, списавши зараз згадану сцену на Олимпі.

"На землі", власне кажучи, те саме діється. Як і там, так і тут животна сторона життя переважує, дрібненькі свари та втіхи під покровом громадських інтересів набірають гомеричного вигляду. Котляревському частенько критика дорікала за те, що він ніби милується в описах як раз цієї животної сторони, малюючи здебільшого піяцтво, роспусту та чвари, — дорікання, мені здається, принаймні недоречні. Всі, кому доводиться спинятись на побутовому житті тодішньої України (та й не тільки України) в один голос зазначають, яке величезне місце серед дармоїдної частини людности займали вади, описані в "Енеїді" — піяцтво безпросипне, волоцюзство, женихання, сварки. Котляревський сміливо міг відповісти на ці закиди відомою примівкою про зеркало, що об'єктивно показує скривлену пику. А що "Енеїда" була тільки добрим об'єктивним зеркалом сучасного ладу, я покажу це зараз на одному тільки загальному прикладі, минаючи всякі дрібниці побутового характеру.

Як відомо, більшу половину "Енеїда" — останні три частини — присвячено війні між Енеєм та Турном. Ви пам'ятаєте причину їхнього ворогування: два князьки счепились, бажаючи кожен за себе взяти дочку Латинову; в пам'ятку вам, мабуть, що дало й привід до війни: смерть біленького цуцика старої няньки Латинової, якого невмисне згубили троянці. А в результаті оці — в повнім того слова розмінні масляні вишкварки дали величезне побоїще, яке тягнеться довгі часи, руйнує цілі царства і забірає силу жертв, що головами наложили "для примхи" (V, 144), мовляв Котляревський, князьків своїх. І майте на увазі, що кожен з при-

Стешенко С. Котляревский — XXVII

відців того лиха люде сами по собі не злі: Еней "к добру з натури склонний" (VI, 84), а Турн просто собі гульвіса необачний, тип гусарина старих часів, — а тим часом таку колотнечу збили через особисті свої справи. І в pendant до цього пригадайте всі ті війни та чвари за-ради династичних, особистих і инших таких дрібних інтересів, які прошуміли над людскістю хоча б за останнє тільки століття, всією вагою своєю лягаючи не на заінтересовані голови, а на инших, цілком сторонніх людей... І сміхом — гірким, уразливим сміхом окселентує Котляревський громові гармат і всім військовим виправам своїх героїв, тим більше, що автор з власного досвіду знає, що то війна:

Війна в крівавих ризах тут;
За нею рани, смерть, увічча,
Безбожність і бсзчоловічча —
Хвіст мантії її несуть (IV, 114).

З глибокою огидою автор і сам може проказати ті слова, що вложив Латинові в уста: "

Не звірь я — людську кров пролити,
І не харциз — людей щоб бити:
Для мене гидкий всякий бой (IV, 90).

Та не має, опріч сміху, наш автор иншої зброї, щоб боротися і з цим, і з иншими гріхами сучасного укладу людського на землі. І з тим більшою безощадністю пускає автор в діло цю єдину свою зброю й не милуючи картає він людську натуру, що до такого лиха доводить. Інтелігент своїх часів, сковородинець і масон, член біблейського товариства і просто гуманний демократ, який знає, що

Мужича правда єсть колюча,
А панська на всі боки гнуча (VI, 97) —

Котляревський пускає в діло оту "мужичу правду" — колючий сміх свій, з погляду народніх інтересів, над хибами панського ладу. Результатом цього була "Енеїда". І мені здається, що зацікавившися в ній "малороссійскимъ жартомъ" або в кращому разі "умною шалостью", не зрозуміло дійсного змісту цієї сатири аристократичне панство і між иншим той заступник його, що "многихъ удостоилъ обѣщаній высокаго покровительства своего, особливо извѣстнаго дарованіями своими автора Виргиліевой Енеиды на изнанку на малороссійскомъ языкѣ, капитана Котляревскаго, и изъявилъ желаніе имѣть у себя два экземпляра оной". За класичним убранням героїв "Енеїди" за стародавніми прізвищами не розібрало панство розмов з сучасним змістом; за грецькими та римськими аксесуарами не завважило воно того зеркального поверху, в якому одбились власні його заступників обличчя; за сміхом не розчуло тієї

Стешенко С. Котляревский — XXVIII

мужицької правди колючої, що проняла всю "Енеїду", і — реготалось... з себе самого реготалось. За те добре її зрозуміли ті, напр., запорожці, що запрошували Котляревського на старшого до себе, дізнавшись, що перед ними автор "Енеїди": їм бо рідна і дорога була саме ота-от мужича правда, втілена в "Енеїді", як дорогі для народу й досі теж мужичою правдою колючі сатиричні вірші Сковороди.

Показавши в "Енеїді" і в "Оді до князя Куракина" мужичу правду з її, скажу так, колючого боку, обернутого до чужих класів, згодом Котляревський підходить до неї ж таки вдруге, щоб показати її ще й тією стороною, якою вона сама для себе живе. Це зробив він у своїх пієсах. І тут не регочеться вже наш веселий сміхотун. Живими образами він показує, що єсть доброго та принадного в житті народа, якою правдою живе він у своєму власному житті і як добро те можна розглянути й вишукати під сірою свитою та вбогою сільською стріхою. Юмор Котляревського повернувся тут другим своїм боком і инші фарби кладе він на палітру, збіраючись малювати щиро-народнє життя. Навіть єдиний заступник панства — отой возний, з якого так багато сміху було — принаймні не всюди смішний, як що тільки смішний. Зійшовшись віч-на-віч з колючою правдою не попсованого життя, панство та бюрократія, в особі возного, мусіли капитулювати перед нею, не знайшовши в собі сили встоювати за свою примху проти тієї потужної правди життя. Иншим способом, але ту ж саму мужичу правду, щой "Енеїда", показують і невміруща поважна "Наталка-ІІолтавка" і "шутка кстати сдѣланная" — "Москаль-Чарівник". Пієси Котляревського оборотну сторону дають тієї ж медалі, що показав автор в "Енеїді", і служать їй просто за безпосередній протяг та додаток.

Не багато написав Котляревський, коли взяти на увагу його довгий вік, але те, що написав, споєно міцно одним настроєм, цілим і не росколеним світоглядом, тверезим поглядом на світ і його події. І ясно, що не в самій літературній вартості його творів лежить вага Котляревського, а далеко більше в громадських його ідеалах, яких літературні твори були тільки влучним виразом. Діставши од кращих заступників старого покоління, найбільше ж од Сковороди, гуманно-демократичну спадщину, Котляревський дав їй живу плоть і кров, убрав у живі образи і ними сіяв те саме насіння добра, правди та гуманности, що його вчитель цілим життям своїм. "Нравственное величіе Котляревскаго, — каже д. Житецький, — въ томъ и состоитъ, что онъ рѣшалъ эти (новыя) задачи,

Стешенко С. Котляревский — XXIX

какъ поэтъ-идеалистъ, не потерявшій гуманныхъ чувствъ въ тотъ вѣкъ, когда негуманныя чувства находили поддержку въ крѣпостномъ рабствѣ, которое водворялось въ краѣ, искажая здравыя общественныя понятія и лучшія благожелательныя настроенія". З Котляревським увійшов у нашу літературу народ і сів у ній на покуті, остаючись там і по сей день бажаним гостем. І що Котляревський після Сковороди був першим живим мотором українського громадського життя, теоретиком і практиком на свої часи основ демократичного українського руху — в тому його невміруща перед рідним краєм заслуга. Не затемнили тієї заслуги перед нами, далекими нащадками Котляревського, і його нерозумні та необачні наслідувачі, що витворили були на Україні безглузду "котляревщину". Котляревський у ній не виноватий, бо ж ніяка визначна людина не застрахована од того, що з'являться непрохані ученики та наслідувачі з породи дрібненьких людців і, не зрозумівши духової спадщини, під її стягом пустять гуляти по світу власні недотепні вигадки, що відбивають на собі їхню дрібненьку натуру, а не велику спадщину вчителя. Приклади таких велетнів духа, як Дарвин або Маркс, що мусіли од деяких дарвинистів та марксистів одрікатись, можуть бути з цього погляду просто класичними. І безперечно що Котляревський — одно, а "котляревщина" в нашому письменстві — зовсім инше. Це те, про що сказав великий російський поет:

Художникъ-варваръ сонной кистью
Картину генія чернитъ, —

не генія за це маємо обвинувачувати. До того ж ми знаємо, що на самій "котляревщині" Котляревського вплив не обмежився: в його сферу безперечно входить і Шевченко, а цього одного наймення досить було б, щоб зняти з Котляревського нарікання за переборщування його нікчемних наслідувачів. І що нижче впали творці "котляревщини", то вище здіймається перед нами постать самого Котляревського.

Для нас не має ваги й те, чи сам Котляревський напав на думку перелицювати "Енеїду", чи у Осипова позичив її. З нас досить факту. А факт такий, що коли Осипова не читають навіть спеціалісти історії письменства, то Котляревського твори виходять либонь оце тридцятим вже виданням і нема певне грамотної людини на Україні, що б не чула про Котляревського, тоді як про Осипова коли й згадає хто, то хиба через того ж таки Котляревського і в зв'язку з ним. Бо, як влучно сказала д. Ефименкова —

Стешенко С. Котляревский — XXX

"его "Энеида" относится къ "Энеиде" Осипова, какъ живой цвѣтокъ къ жалкому тряпичному издѣлію". Не бувши, як справедливо завважають, генієм, коли міряти світовим масштабом, Котляревський зробив проте величезної ваги, просто таки геніяльне діло, давши свідомий почин молодому свіжому письменству і громадському рухові на-ново відродженого народу. А такі заслуги не забуваються, і коли український народ кладе й свого щось в загальносвітову скарбницю духового надбання, то треба пам'ятати, що почалось у нас це з Котляревського.

Сергій Ефремов.

8-10.VI.909.
У Київі.