История Полтавы

Иван Котляревский смеется

• 

Подробности

Просмотров: 936

Сверстюк Евгений Александрович. Иван Котляревский смеется.

Подається за виданням: Сверстюк Є. Іван Котляревський сміється // Сучасність. — 1972. — № 5. — С. 35-59.

Джерело: Електронна бібліотека «Diasporiana».

Переведення в html-формат: Борис Тристанов.

Сверстюк Є. Іван Котляревський сміється — 35

Іван Котляревський сміється

Євген Сверстюк

 

 

На витоптаному пустирі нашої історії раптом сміх Котляревського. Саме в той час, коли начебто й нічого було сміятися... Але сміх заразливий — він одгукнувся луною в народних глибинах. П. Куліш схильний був бачити в цьому «ознаки глибокого падіння народного почуття самосвідомости й самопошани». Можна зрозуміти інтузіяста нашого культурного відродження: йому б хотілося, щоб наша національна трагедія відкрилася в літературі українською «Іліядою». Але глибокий сенс був у тому, що вона відкрилася в запорозькому стилі — веселим прологом — сміхом.

Ніякою логікою не пояснити нам наших відроджень після поразок і самого факту нашого національного існування: ми живемо в стихійно-іраціональному, в глибинах, самим корінням, що вічно пробивається паростками і рідко досягає нормального цвітіння. Лише в глибинних джерелах вільно народжується наша сила, яка на поверхні не має жадної видимо стійкої форми існування. Наші перемоги нагадували нічний бенкет на руїнах чужого палацу. Зате наші поразки кожного разу здавалися остаточними — нас вирубували на пні, забуваючи в кривавому п'яному азарті, що в глибинах недосяжне коріння, а в нашій землі — проростає кинуте в бою зерно.

Вранці сходило нове сонце, на лоно землі падала свіжа роса, і усміхнено вискакували нові памолоді, що за правом живого здобували собі простір. Праця, боротьба, муки — і в дужому тілі народжувався здоровий, головний і віль-

Сверстюк Є. Іван Котляревський сміється — 36

ний сміх. Ми знову сміялись, і це завжди було добрим початком...

Але знекровлена й здеморалізована поразкою в нерівній національно-визвольній боротьбі, гетьманська Україна 18 століття втрачала рештки своєї незалежности і разом з ними, здавалося, тратила свої останні надії.

Украйна глухо волновалась.
Давно в ней искра разгоралась.
Друзья кровавой старины
Народной чаяли войны...
Роптали...
Теперь бы грянуть нам войною
На ненавистную Москву!
        (Пушкін, «Полтава»)

Це було на початку століття. У кінці століття було вже з цим покінчено. Полтавська розв'язка підірвала духову міць України, знищила й розвіяла її кращі сили і повернула її обличчя до грубого й жорстокого ворога — царя, що виступав незмінно під личиною доброго батька і друга. Він втілював у собі принцип сили — те нове право, що прийшло на зміну козацьким правам і вольностям. Темною отарою без пастирів брів народ назустріч новому рабству, потроху звикаючи до цієї личини доброго царя, у котрого лише пани кривдники. Козацька старшина кріпко запам'ятала криваві царські уроки — Батурин, Лебедин, Ромен —

Сулу в Ромні загатила
Тільки старшинами
Козацькими... а такими,
Просто козаками,
Фінляндію засіяла... болота гатила.
        (Шевченко, «Великий льох»)

Тож не диво, що вцілили найплохіші, а їхні нащадки, тримаючися течії, одвернулися від благальних очей свого народу і пов'язували всі свої перспективні надії з Петербурґом, який підшукував «верных и надежных» слуг та прислужників, не гребуючи явними негідниками та запроданцями. Навпаки, зрада стала високо оплачуватися: підкуп, терор і розтління були головними інструментами «исправления народа» і викорінення «умоначертаний прежних времен» (Катерина ІІ).

Отоді в розкладеному національному організмі виступили наші найгірші болячки — відступництво «задля лакомства нещасного» і опущеність до «желания к чинам, а особенно к жалованию».

Монархізм став духом часу, і всі дороги позаростали бур'яном, якщо вони не вели до Петербурґу. Над імперією

Сверстюк Є. Іван Котляревський сміється — 37

лунав жадібний крик: «рабів!» І здавалось, уже ніякий вільний і живий голос не залунає.

Але тут повіяло рятівним вітром з Заходу, і на відродження стало заповідатися знову — з памолодів. То була велика епоха французьких просвітителів і революціонерів, німецьких філософів і поетів. Епоха великих зрушень у соціяльному житті, в умах і сумліннях людей, епоха пробудження розкутого розуму, що розкидав уламки середньовічних пут і лахміття старих догматів. Вітер запилював і запліднював усі вершини...

Тим часом у країні найбільшого у світі неладу й запустіння деспотичною рукою вводилися нові порядки. В Европі революція, а в Росії — «реформи». Тут колесо історії закрутилося назад, навпаки, усупереч голосові всевладного розуму, що заповідав людству нову еру. Солодко посміхалася російська цариця на той голос, улесливо, а імітацією цілковитого розуміння заманювала його у свої будуари, щоб він звідти нікуди не вийшов. І саме в той час, коли Франція була звільнена і розкріпачена, — Україну остаточно поневолено і закріпачено. Коли в Німеччині один за одним виникали нові університети й академії,— в Україні гасилися останні вогники освіти і культури.

У дусі генеральної лінії «введення єдинообразія» граф Румянцев турбувався перед Катериною і за нас: «к обучению юности здесь хотя и есть школы и так называемая Академия в Киеве, однакоже, они отнюдь не на тех правилах основы, каковы Ее Императорскому Величеству угодно подавать к исправлению народа».

Інші народи визволялись — український мав лише «ісправлятись»! На колишню козацьку республіку, перетворену на величезне потьомкінське село, насувалась глуха ніч, «де розум і чуття, все спить в анабіозі». От тільки дратувала Румянцева «небольшая кучка людей», що носилися «со своей собственной нацией» і «при всех науках и в чужих краях обрящениях остались козаками». Тільки дрімучий казенний оптимізм отими споконвічними «есть еще», «небольшая кучка», отими дубово-іронічними «все, что у них есть, то лучше всего» — цей фарисейський оптимізм все ж таки пом'якшував справу. У своїй глибині, в корінні, в істоті вся Україна була за цією «небольшою кучкою». Лише зовні дубово офіційною мудрістю вона була перейменована на Малоросію (за польським зразком, де Україна називалась Малопольщею). «Укриту злість, облудливу покірність» у ту найчорнішу годину носила якраз не «кучка», а весь народ, який всіляко протестував проти нового ладу і кожен акт «державної мудрости» приймав, як нову кару. Кругла самодержавна шапка ніяк не налазила на нечесану голову.

Добрими старими шляхами, обминаючи казенні «стовпи неотесані», але не обминаючи доріг европейської науки, мандрував по Україні Григорій Сковорода i сіяв у людських серцях мудрість любови та самопізнання, радість про-

Сверстюк Є. Іван Котляревський сміється — 38

стоти i щирости, задоволення в правде добрі, сродній праці та «совісті — як чистий кришталь». Правда, він був сином утомленого национальною боротьбою, виснаженого i покореного краю, він носив у грудях «серце грамадянина всесвітнього». (Пориватись у небо, до зip, як М. Петренко, в християнську містику, як Гоголь, у космос, як Кибальчич, Кондратюк, Корольов — давно стало українським варіянтом шукання волі на найширшому ґрунті). Але моральна наука його була виявом такої національної впертости й гідности, що вже з неї було видко, як далеко від уярмлення до «исправления народа». Вперто співали сліпі кобзарі, i на власному духовному утриманні був весь народ.

Тут спадає на думку закон про незнищенність духової енерґії: не можна безслідно поховати ту силу, що вулканила Україну століттями, сходила кров'ю, вкривалась могилами, а потім знову вставала, налітала вихром і зносила тимчасові палаци нових панів та перекривала приниклі чужі голоси українською піснею.

На тих могилах буйно зійшли козацькі літописи — Величка, Граб'янки, Самовидця. Вилежували, переписувались і чекали свого часу. І дивним дивом якийсь талант із згустків нашої крови й болю зіткав «Історію Русів» — неймовірно важку і страшну повість про історичну трагедію України. Заховавшись за іменем архиєпископа Кониського, безкорисний автор цієї книжки, як одержимий, викопав джерело, з якого живилося українське культурне відродження. Він поклав на нього таке закляття, що кожен, хто з нього запричаститься, заражатиметься українським болем — ідеєю автономізму й козацького республіканства — або принаймні, куди б не йшов, обертатиметься до нього. Рилєєв, Максимович, Гребінка, Шевченко, Костомаров, Куліш, Срезневський, навіть Пушкін — усі вони зазнали, хто ідейного, хто більш естетичного впливу цієї високохудожньої правди і вигадки про Україну. Списки її передавалися з рук до рук, аж поки в 1846 році (за Миколи І) її таки видали. Очевидно, завдяки її подвійності: в основі своїй ця історія наскрізь патріотична (як лають наші доктори та кандидати історичних наук — націоналістична), а отже опозиційна: але зверхня її тенденція цілком льояльна, з московською політичною орієнтацією.

Такою подвійністю позначена свідомість усіх дошевченківських, та й пізніших діячів українського відродження. Реальної політичної сили ж ні Україна, ні Польща не мала (це зрозуміли емісари революційної Франції і Наполеон, що слідами Карла XІІ намацували джерела українського вулкану), отже політична орієнтація могла бути лише московською. Зате органічна орієнтація, тобто справжня глибинно-підсвідома позиція — суто українська. Звичайно політична орієнтація для письменника була формальною, другорядною, навіть коли письменник був водночас державним чиновником.

Сверстюк Є. Іван Котляревський сміється — 39

Роздвоєння зміг подолати у co6i мандрівник Сковорода, якого «світ ловив, та не впіймав», зате закріпив за ним репутацію «юродивого». А вже від Котляревського це роздвоєння тягнеться майже через усі біографії українських письменників, що висувалися в життя власними прізвищами, а в літературі жили під псевдонімами — Георгія Кониського, Iєpeмії Галки, Амвросія Могили, Основ'яненка, Дармограя, Іродчука, Мирного, Нечуя, Граба, Українки, Вартового i т. д. Єство письменника в глибинному — i саме для нього потрібний був псевдонім. Що формальніше ставився до громадсько-політичної позиції, то легше було йому плакати в душі стихійну цільність. Гоголь, після спорадичних гострих спалахів національної самосвідомости («Туди, туди, в наш давній Київ — він наш, він не їхній, правда ж...»), зробив одчайдушне зусилля подолати своє єство коштом насильства над природою i логікою («Доминантой для Русских, Чехов, Украинцев и Сербов должна быть единая святыня — язык Пушкина, какою является евангелие для всех християн»). I це насильство коштувало йому трагічного зламу і втрати творчої потенції. Шевченко перший подолав роздвоєння, одверто вступивши на послідовно патріотичний опозиційний шлях, i це йому коштувало волі й життя. Він був поетом без преси (за винятком щасливого випадку з першим «Кобзарем» та окремими творами), а офіційно він був просто художником. Інші трималися в українській літературі, як той мандрівник, що зачепився над прірвою за кущ калини i життєрадісно припав до краплі меду...

І все ж таки якась сила, якась незрима духова енерґія тягла в українську культуру — своїх і навіть чужих. Справді, що було в тих піснях забутого і забитого в кріпацтві народу, коли вся сила, велич і краса — в Петербурзі, який манив холодним відблиском західньоевропейського сонця. А за ними потяглися князь Цертелєв і Срезневський, професори Максимович і Метлинський (який спершу пробував заглушити своє єство, посміхаючися над спробами Костомарова писати по-українському, а потім сам став псевдонімом — Могила). Не інакше, як сама сила обірваного життя, сама вага історичної спадщини пробудила до творчої праці тих людей і водила їхніми помислами. Тільки неуцтво могло врятувати від цього захоплення, що заводило все далі й далі.

Котляревський був першим полоненим української народної культури, і весело, з юнацьким захватом потягся до неї, спершу явно не збираючися надто далеко заходити. Тоді ще не було романтичної моди на український фолкльор, а він припав до нього як незіпсута, багато обдарована натура, яка могла творити на здоровому питомому ґрунті.

«Сам Котляревський не знав добре, що він творить... Він покорявся несвідомому велінню народнього духу, був тільки знаряддям українського світогляду». До цих слів П. Куліша пізніші літературознавці поставилися критично, не доглянувши в них глибокої істини, яка стосується початків

Сверстюк Є. Іван Котляревський сміється — 40

усякої творчости взагалі. Бути голосом народнього духа і знаряддям українського світогляду — це не так уже мало, і це єдино можливе, коли навколо нема не те що відповідної атмосфери, але й прикладу. Це вже, по суті, шлях проти течії, яка відносила інтеліґенцію з рідного ґрунту в столицю, це вже глуха опозиція! Коли він почав вивчати українську мову і звичаї не для того, щоб замуміфікувати для історії «остатки исчезающего наречия, некогда звучавшего на берегах днепровских», а щоб творити народною українською мовою, то це ж було зухвальство, яке свої сприймали із захватом, а чужі, включаючи й самого імператора, прийняли за «умную шалость».

Ніякого сенсу не було в прискіпливому ставленні, зокрема П. Куліша, до способів, які дозволяли І. Котляревському займати при цьому вигідне становище в суспільстві. Особливо, коли зважити, що одностайним свідченням сучасників, його всі мали за людину високої порядности й чести. Котляревський з усіма тримався з великою гідністю, і його добре ім'я значною мірою підтримувало авторитет його такої нечуваної творчости. Він мав хист жити з людьми і добре лагодив з високопоставленими особами, на яких йому на рідкість щастило. Хіба цього в Росії мало, щоб мати найльояльнішу репутацію? Адже навіть Шевченко завдяки особистій привабливості мав найкраще поводження й захист у тих же самих Репніних, у Брюллова, пізніше в родині графа Ф. Толстого і навіть не дуже таївся зі своєю творчістю, коли б не те, що жандарми одразу відкрили його найрізкіші політичні поеми.

У нас і досі силкуються писати біографію Котляревського в тому єлейному стилі, у якому автори звикли писати свої казенні автобіографії: підкреслити всі офіційно-патріотичні моменти, послабити, згладити або виправдати найхарактерніші епізоди внутрішнього життя, над якими начальство могло б насупити брови, і в цілому довести позитивність особи, тобто придатність її до державної служби. Тут, звичайно, літературознавці гнучко відокремлюють особу царя (до якого треба ставитися вороже) від його політичної діяльности (яку треба підтримувати під нинішнім псевдонімом «любови до спільної вітчизни»).

Іронія ситуації полягає в тому, що нам же йдеться не про влаштування Котляревського на службу, а про вияснення загадки, як він став і зумів устояти проти офіційної течії, зіґнорувавши «проґресивне» колесо історії, і зважився писати українською мовою, для українського народу, про український неофіційно живий народ! Адже з такою, як ми вивчаєм з підручників, біографією автор перших трьох частин «Енеїди» міг би закінчити «Одою Куракіну» й спокійно дослужуватись на «вітчизняній службі» до чину полковника...

Велика затишна хата біля церкви, обгороджена від яру дерев'яним тином (малюнок Т. Шевченка) — тут 1769 року народився в сім'ї якогось канцеляриста майже «дворянський»

Сверстюк Є. Іван Котляревський сміється — 41

хлопчик Іван. Змалечку босими ногами він відчув землю рідної Полтави, яка була тоді ще полковим містом і на вигляд скидалася на велике село.

Ми не знаємо і не знатимемо, як перелітали через цей високий тин вісті з чорного світу, в якому доконували гетьманську Україну. На правому березі Дніпра ще кривавились свіжі рани задушеного останнього повстання — Коліївщини; ще чорніли свіжі могили і жевріли в очах жертви цієї трагедії — без могил. Стогоном і сумними піснями на всю Україну рознеслася лиха вість про те, як «летіла бомба з московського поля, та посеред Січі впала»; як російське військо гірше за бусурманів дощенту зруйнувало й пограбувало Запорозьку Січ, як у бусурменський край — під турка, подалися останні нескорені запорожці; як до Петербурґу повезли трофеї — козацькі хоругви і реліквії, а на Соловки повезли вісімдесятирічного отамана Калнишевського, котрий дипломатично уникав конфлікту з властями, але мусів зазнати кари за те, що самою своєю сутністю запорозькою, всім своїм єством був ворогом «нової вітчизни». Здалеку доносились глухі чутки про повстання Пуґачова, якого ув'язнили за участю самого Суворова... Десь на той час Іван Котляревський здобував першу науку в дяка — і лише згодом міг відчути, як наслідок цих подій, гнітючу атмосферу безнадії у відгомоні сумної пісні. Батько зарання подбав, щоб син у цьому непевному світі зажив кращої долі, бо вже з десяти років записав його на службу в Новоросійську канцелярію, щоб у дванадцять років записати в послужному списку дитини вже чин канцеляриста, а в п'ятнадцять років — губернського реєстратора. Такий час настав, що треба було «бомаг» на доказ людської вартости! Ми не знаємо нічого про характер цієї служби майбутнього поета: мабуть, таки служив, а потім епізодично повертався до цієї канцелярії, бо образ державного чиновника навіки в'ївся йому в душу, як щось наймерзенніше, найнікчемніше, як покруч, як финтик, «дурак письменний», що одцурався свого роду, мови, пісні і навіть признатися до власної матері соромиться. Така вже була служба отечеству, що убивала й спотворювала людську природу. Не можна було винести їй гіршого причуду, ніж той, що його проголосив у своїй сповіді возний: «От рожденія моєго расположен к добрим ділам; но за недосужностію по должності і за другими клопотами доселі ні одного не зділав»¹.

Цілком очевидно, що Котляревський навіть не був заражений «духом часу», а твердо тримався моралі, традицій, історичних уявлень, мови й пісні свого народу. Звичайно на його очах все каламутилося, змішувалося, перевиховувалось у напрямку опоганення й знецінення української «старосвітчини», простих звичаїв і взагалі української народної душі,

¹ А наші благонаміренні земляки і досі відкладають всі добрі діла саме на той час, коли схоплять високі ступені й «должності». — Є.С.

Сверстюк Є. Іван Котляревський сміється — 42

розкладеної на «кріпацькі душі». Котляревський ясно займав скрізь і завжди активну опозицію до новомодної пошести і скрізь залишався собою. Щойно заснована Полтавська Духовна Семінарія, у якій він провчився від 1780 дев'ять років, дала йому добрі знання латинської, французької і, очевидно, російської мови, але нових «умоначертаний» не прищепила. Павло Грабовський навчався в Харківській семінарії майже на сторіччя пізніше, але й тоді між семінаристами панувала українська мовна стихія і як тільки закінчувались лекції — слово брав український фолкльор. Тож не дивно, що в семінарії Котляревський прославився «римачем» і, напевно, найкраще з усіх літератур знав народну українську. Ніякого здивування, по суті, не викликає свідчення Стебліна-Каменського, що коли Котляревського намітили на числі п'яти кращих семінаристів відрядити до Петербурзької Олександро-Невської семінарії, то «не могли відшукати, тому що його не було в місті». Звичайно ж не було — і не було кому розшукати... Суто українська фігура відмови од високої чести! Але, здається, вона особливо характерна для Котляревського. Його талановитий земляк Костянтин Пузина трохи пізніше не встояв проти спокуси, його відшукали і — довелося йому марно розгубити сили й згаснути в чернечій келії. Іван Котляревський інколи й ні на що не міняв своєї Полтави. Усе життя він умів залишатися собою і виходити з ситуації так, щоб на перехресті шляхів залишалися виразні непоясненні фігури мовчання, які можна тлумачити, як хочеш. Але при цьому треба дивитись на тонкі риси його виключно інтеліґентного обличчя, сповненого задуми й гідности.

Перша фігура — незакінчена семінарія. Вона йому очевидно, просто набридла і не могла вже більше нічого дати, крім непотрібної атестації. До казенної словесности в семінарії веселий і дотепний юнак, певно, ставився приблизно так, як Михайло Чупрун до пісень москаля-чарівника, який наполягав: «Да спой-ка ты, хохлач, хотя одну русскую песню...»

«— Вашу? А яку? Може, соколика або кукушечку? Може, лапушку або кумушку? Може, рукавичку або підпоясочку? Убирайся з своїми піснями! Правду сказать, єсть що і переймати...»

І пішов «пан Іван» на Полтавщину домашнім учителем, і став там вивчати та записувати рідну словесніть, не минаючи нагоди й самому погратися на забавах та вечерницях з хлопцями й дівчатами. Простувата щирість господарів для його віку, мабуть, не була обтяжливою:

«... Пристроїв скрипку, приловчився, піччикатою без смичка торкнув струну і заспівав... Повік не забуду... От наче все серденько розмокло, плаче сльозою, плаче й співає:

Ой бачиться, не журюся, в тугу не вдаюся,
А як вийду за ворота, од вітру хилюся...

Сверстюк Є. Іван Котляревський сміється — 43

Не видержав дядюшка, глянув разів два на ключницю, кліпнув очима й заридав, як мала дитина.

— Важко, — каже, — дуже важко, пан Іван! Цілуй мене, каторжний! Важно, що хочеш роби, що знаєш, проси од мене, а я вже не пущу тебе од себе. Учи моїх сиріт-хлопчиків, утішай мене, і от тобі панське слово — життям не поскучаєш! З цього часу пан Герасим С-кий дає вам, пане Котляревський, стіл і тридцять мідних гривень у місяць!..»

Все ж таки непевним ґрунтом була ця патріярхальна і сантиментальна атмосфера серед панів, саме підбадьорених «жалуваними грамотами» і «височайшими указами». Вони стали входити в смак влади, розбещувалися, «людям льготи не давали і ставили їх за скотів».

«Пан Іван» про всякий випадок заручився свідоцтвом про дворянство та поновив запис у послужному списку... Згодом він усе ж таки перейшов на військову службу: паперовим дворянством без служби не проживеш... Карабінерський сіверський полк привабив тим, що залишався на Полтавщині, і колись був усе ж таки козацьким полком, а тепер став наче перекрученим, переіначеним і поверхово ніби переученим на нові команди: «стой! не шевелись!» Очевидно, було це і смішно, і сумно...

«Енеїду» Котляревський почав десь під час свого вчителювання. То була весна молодих творчих сил і справжня оргія слова! Відчувається тут перший хміль захвату легким, дотепним, вільним словом, поезією звичаїв і побуту, коли кожен звук і образ іскриться. Відчувається, що поет купався в цій стихії благословенної Полтавщини, як бджола в пилку в пору весняного цвіту, і розкішно струшував тільки цей золотий пилок. Реальний світ, чорний світ був десь далеко, трохи в сумній пісні, може, в тихо-сумних розмовах, але хвилини за «Енеїдою» — то був час, коли існував тільки цей соняшний вулик. У цій священнодії Котляревський був справді «інструментом народного світогляду» і стихійно наповнював цим нектаром рамки Верґілієвої «Енеїди» — великі й незграбні, на чужий кшталт. Зате тільки стільники були наповнені вщерть!

Автор був настільки в полоні української рукописної традиції, що йому й на думку не спало пробувати друкувати свій твір. Він розходився з блискавичною швидкістю серед різних верств української суспільности й припадав до смаку як тим, що хотіли розважатися гумором, так і тим, що почули, нарешті, людське правдиве слово на свій захист:

Мужича правда єсть колюча,
А панська на всі боки гнуча.

Здається, «Енеїда» мала чарівну силу духовно єднати порізнених і духовно відчужених земляків щирою людською усмішкою, спонукала заглядати один одному у вічі і впізнавати себе справжнього під чужим казенним мундиром.

Сверстюк Є. Іван Котляревський сміється — 44

Поміщик — земляк Парпура не втримався, щоб її не надрукувати власним коштом, і щаслива ця дата — 1798 рік — відкрила нову сторінку в історії української культури.

Крім загального національного духу, була в «Енеїді», свідомо чи — підсвідомо, закодована вже з перших рядків, — запорозька історія. Про неї вже навчилися мовчати, а тепер, у книжці, кожен мовчки розумів як свій заглушений голос, своє рідне тепло, виспіване на запорозький лад... У всякому разі, коли капітан Котляревський з військовим дорученням пробирався через Дунай, він не обминув нагоди зустрітися там з запорозькими вигнанцями, а вони, дізнавшися, що то він скомпонував «Енеїду», одразу визнали його своїм і навіть запрошували до себе за старшого. Швидко після цього, у 1807 році, Котляревського позбавили посади адьютанта при командирі корпусу й раптом закинули за межі України — аж до Псковського полку в Литву. Він, зрозуміло, подав у відставку... Очевидно, не в інтересах його було проголошувати причини.

Наші біографи нестримно нагнітають Котляревському «патріотичне піднесення» у 1812 році з того самого казана, з якого одному мемуаристові навіяло казенний сон, що Котляревський нібито «силою простого малороссийского слова, обращенного к козакам, совершает образцовые подвиги храбрости».

Під лиху й непевну годину в російського імператора і справді раптом прокинулася повага до «малоросійських» національних традицій та потоптаної справедливости, і він узявся за демократизацію та організацію козацьких полків, наче забувши, що вони «раз і назавжди» зліквідовані.

Відставний штабс-капітан не виявив того ентузіязму, якого від нього вимагають наші майстри чистої біографії — «Твердо уповаю на уверение вашего сиятельства, — наполегливо нагадує Котляревський у доповідній записці Лобанову-Ростовському, — что я только употреблен Вами до сформирования полка, а не для служения в оном», — і висуває десяток причин... Вперто замовчуючи це місце, майстри з радістю цитують далі з доповідної губернаторові: «Большею частью вступают в казаки с удовольствием, охотностию и без малейшего уныния», — і видають це за патріотичне піднесення! Тим часом Котляревський жадного фальшивого слова не говорить про «вітчизняний патріотизм», зате дає картину, яка говорить сама за себе: «Многие явились без положенных рубах, сапогов, серых шаровар, в старых изношенных кафтанах, без платков для шеи, седла без потников, арчаки ломанные... даже узды с пеньковыми поводами; казаков большая часть без ладунок, без сабель».

Одне слово, «обірвані, як гиря, ланці» — чудове доповнення до «Енеїди»! — але сповнені ілюзій, що, нарешті, спекаються кріпацтва... І вже без сумніву окрилені надією, що все ж таки знов повертаються козацькі полки.

Сверстюк Є. Іван Котляревський сміється — 45

Всю свою історію українці чекали вирішальних змін. Хтозна, чи тут не сподівалися вони потаємно, що Наполеон задушить царизм, розвалить тюрму-імперію, зліквідує кріпацтво. Адже вся Польща сподівалася на визволення від Франції! Не треба забувати, що вірнопідданість в Україні щойно почала прищеплюватися, і то лише зверхньо, тоді як уявлення, традиції і всі «прежние умоначертания» залишалися старими, ближчими до польського ладу. Тим часом царський режим досі нічого не приніс Україні, крім руїни, грубої сваволі, безперервних екзекуцій та заохочень кнутом, придушень, панщини й подушного. А купити «малоросів» можна було лише обіцянками повернення козацьких вольностей: в імператорському портфелі була величезна колекція заяв і прошеній «малоросійського шляхетства» саме на цю тему.

Звичайно, «просте малоросійське слово» було дешеве, і на нього завжди був попит, судячи вже хоча б з появи в Петербурзі у 1807 році отакої книжечки: «Дух россиян, или сердечные чувства сибирскаго плавильнаго мастера Усердова и запорожскаго козака (sіc!) Твердовскаго, изображенные стихами по случаю победы, одержанной над Бонапартием 14 декабря 1806 года». Далі посипалися «патріотичні» оди, та все «знизу» — від «трудящих» — «Козацька пісня про Бонапарта», «Ода малороссийского простолюдина на случай военных действий при нашествии французов» — всі на один кшталт, так наче їх мали зачитувати перед мікрофоном!

Це й була та липка «котляревщина», що брудносірою тінню приставала до високого імени поета; усяка лакейська бездарність, грубо наслідуючи «Енеїду», по суті, пародіювала її народній гумор, простоту зводила на примітивне варнякання «під малороса».

Жадним словом штабс-капітан Котляревський не відгукнувся на «патріотичні замовлення»! Дивовижна то була річ — патріотичний «дух россиян» з уст малороса. У ньому стільки грубого лакейства й запобігливости «перед москалем» та його силою, що на кожнім кроці впадає в око тон слуги, що осторонь підлещується до москаля і гудить француза, ніби все тримаючи в підсвідомості колишню розплату за співчуття шведам... «Ні, ти москаля не здуриш» — простодушно ділиться у своїй «Оді малоросійського простолюдина» П. Данилевський з французьким імператором досвідом своїх упертих предків, які, закликаючи трагічною тінню Мазепи, заповідали йому:

Є в нас батько, цар ясніший:
Він для нас найпредобріший.

З усього їхнього морального реквізиту він зберіг простосердність і невисоку віру в те, що чистосердечне каяття пом'якшує кару:

Сверстюк Є. Іван Котляревський сміється — 46

Лучче руським поклонися
Та й забудь більш воювать,
Кинь ти всі твої затії,
Поклонись царю Росії,
Лучче здайсь йому у плін.

Зрештою в казенно-войовничому тоні «малорос» ненароком признається, що, підтримуючи Москву, стоїть осторонь, і тільки задерикувато під'юджує Бонапарта:

Ось ходи лиш ще до наських,
З'їж гостинчиків козацьких.

У свідомості українців тої пори автономістичні уявлення часів гетьманщини були ще такими органічними, що навіть найвірнопідданіші не засвоїли нових «умоначертаний» про неділиму єдність. Лише у велику війну вони прокидалися з глибокого провінційного сну і белькотіли спросоння:

Як се, братці, прилучилось?
Чутно, француз к нам зайшов?
Що се дурневі зробилось?
Й ще він лиха не найшов?
... Геть, нікчемний, убирайся,
Це не німці — москалі...

Оце й були в основному всі «мысли украинского жителя о нашествии французов».

Пушкінові в столиці згодом ще дозволялося писати романтичні двозначності на честь Наполеона (европейська мода була всемогутньою), щоб потім на належній «державній мові» заатакувати Европу, як «клеветников России». Але з лакейської допускався лише войовничий патріотизм з псовим присмаком — «під народ».

Зате не спросоння заворушився український простолюд під впливом нашестя «нових ляхів», що зібрались у «Москві-граді», у засідальному місці:

Ой коли б же нам, пани сенатори, у них вольность одібрати,
То — будем ми і потомки наші в їх Отчизні поживати...

Такою ж мовою заговорив згадуваний вже поет Костянтин Пузина в «Оді — малороссийский крестьянин».

Що за ярміс такий!
... що нас всі нехтують і за посміття мають...
... За що ж це, хлопці, так, що брат глузує з брата,
Що той, хто дужчий з нас, у пику б'є цього...

Сверстюк Є. Іван Котляревський сміється — 47

... Що ми белькочемо так сквапно по-французьки,
Що по-московському ми цвенькаєм — по-руськи...

Оце був справжній голос народу, коли упало на голову кріпацтво і та класова боротьба, яку сплянували пани сенатори для порізнення козацької нації на взаємно ворожі табори — українських панів, українських селян-козаків, українських кріпаків, і все це, зрозуміло, під пильним наглядом та керівництвом російських держиморд. Тут автор не апелює до царя, а тільки до людського сумління:

Хіба ж ми нелюди, хіба які звіряки,
Хіба і Бога ми не маєм в животі!..

І цей голос актуальний і донині. Коли наші компілятори убогих посібників та підручників, іґноруючи його, дослухаються лише голосу коньюнктури, то їм цілком досить абстрактної сучасної формули про «дружбу двох братніх народів». Вони не завдають собі труду уявити хоча б якийсь прояв «дружби» двох коней, загнаних в одній упряжі, коли одному з них, вже об'їждженому, дозволено кусатися, а другий тільки прикидається свійським і ніяк не звикає до режиму подвійного батога. Досить осмислення слів «гніт», «руйнування», «повстання», «ліквідація», «колонізація», «кріпацтво» — слів, які вживають самі вчені автори, щоб зрозуміти страшну трагедію цього необ'їждженого коня. Кожну військову кампанію йому вчувався дух волі й снилася нагода вирватися з упряжки на волю, де тільки й можлива якась дружба та братання... У війну з Туреччиною 1806 року вмить утворювалось «Усть-Дунайське Буджацьке військо» — і цілі села знімалися зі своїх місць та потяглися за цією примарою волі. Довелось після кампанії скасувати цю нещасну «Січ», придушувати повстання, гасити «(занепокоєння, непокірність і втечі в Молдавію)».

Бог зна, про що думав Котляревський у цей тривожний час, всіляко пояснюючи начальству, що ніяк не може покинути своєї Полтави і своєї старої матері... Адже їздив недавно ще його земляк-патріот умовити прусського короля Фрідріха ІІ, щоб той пішов війною на Росію, розраховуючи на повстання України... Був це той самий Василь Капніст, якого ми знаємо нині як російського письменника-сатирика, (автора «Оды на рабство» і «Ябеды»). Він заснував у Полтаві «Дім для виховання бідних дворян», де Котляревський продовжував у його просвітньому дусі працю, епізодично виконуючи губернаторські військові доручення.

Настало багато змін у свідомості всієї суспільности і у світогляді поета. Російська армія вернулася з Европи духовно побореною і роззброєною, ідейно розкладеною, зараженою республіканськими ідеями. У повітрі носилася конечність соціяльних і національних реформ у напрямі демократизації режиму.

Сверстюк Є. Іван Котляревський сміється — 48

Для живої свідомої частини української суспільности в такій атмосфері настав час вивільнення закутих у мовчання, витіснених, загнаних у підсвідоме потаємних дум і сподівань. Сама Україна стала колискою таємних товариств та об'єднань, що вели до повстання на сенатській площі. Коли ще 1807 року українського дворянина Василя Лукашевича повезли до Петербурґу на сповідь і покуту за тост чи то за французьку республіку, чи то за Наполеона, то не тому, що в Росії прихильники Наполеона були такою вже рідкістю, а тому, що в українських умовах цей тост був «мазепинським», і Лукашевича звинувачували в сепаратизмі... Згодом навколо Лукашевича організувалося «малоросійське товариство», тісно зв'язане з «польським патріотичним товариством» — і — «північним товариством» — з українських та російських дворян.

Усіх цих людей, попри всю розбіжність їхніх переконань і поглядів, єднало високе розуміння чести, свободи, людської і національної гідности. Про їхнє ставлення до ідеї української соціяльної і національної свободи важко судити з тих свідчень, які вони давали жандармам на процесі 1826 року. Але не може бути сумнівів про погляди в цьому питанні російського поета-декабриста Рилєєва, який звеличував трагічний образ Мазепиного послідовника у своїй поемі «Войнаровський». Щонайменше зі співчуттям ставився до цієї ідеї правитель канцелярії малоросійського губернатора кн. Рєпніна Михайло Новиков — головний інспіратор таємних товариств.

Зрештою, сам князь Рєпнін, брат декабриста Волконського й родич останнього гетьмана Розумовського (колишній віцекороль Саксонії!), звинувачувався в українському сепаратизмі — і не випадково. Це ж він замовив Бантиш-Каменському і на власні кошти видав у 1822 році «Историю Малой России», сповнену, коли вірити нашим історикам, «поміщицько-націоналістичних тенденцій». Він пригорнув Котляревського, призначив його директором театру й замовляв йому п'єси. Потім він обіймав, як сина, молодого автора «Сну»... Звичайно, важко запідозрити цього висококультурного російського аристократа і водночас демократа в антиросійських тенденціях: просто, він розумів поняття свободи на рівні своєї культури й порядности, знав, поважав історію і сучасні настрої українського народу і навіть з самим Миколою говорив підозрілою мовою: «Малороссийские крестьяне порабощены происками царедворцев и малороссийских старшин, пожертвовавших счастием Родины (!) для своих выгод». То, звичайно! — він схилявся до автономізму, чи федералізму, чи сепаратизму, тільки не до централізму і деспотизму, за що був позбавлений усіх милостей царських.

У жандармському списку членів сепаратного «малоросійського товариства» було, звичайно ж, ім'я Івана Котляревського.

Сверстюк Є. Іван Котляревський сміється — 49

Для судового переслідування не було, правда, достатніх матеріялів. Але нашим біографам Котляревського це завдає найбільших клопотів. З одного боку, зі списку його не вилучиш!.. З другого боку, треба його ж протиставити В. Лукашевичеві, щоб показати школярам, як треба вчитись у Котляревського «загальноросійського патріотизму»...

Щоб зарадити цьому лихові, мусимо нагадати, як М. Костомаров, одбиваючись од постійних звинувачень у сепаратизмі, цілком слушно доводив, що це суто поліційна термінологія. Вона була потрібна ідеологам російської імперії, які так надійно закопали статті Переяславської угоди, що вже не визнавали українського народу за окрему націю, української мови за самостійну і рівноправну мову і вважали для українців обов'язковим загальноросійський патріотизм. Вони були послідовні: визнання народу веде до визнання його права на свободу й незалежність від будь-якої країни — навіть від Росії. Вони лякали звинуваченням у сепаратизмі, хоча письменник, навіть такий, як Шевченко, у сфері своєї творчости цілком обходився самим поняттям патріотичної любови, оскільки перед ним ніколи не стояло питання практично вирішувати долю свого народу. Костомаров слушно відхиляв цю невластиву діячам культури термінологію. А жандарми логічно її нав'язували.

Але навіщо битися над цим питанням; у країні, де український народ визнаний суверенною нацією, яка навіть має конституційне право на відокремлення, тобто має узаконений сепаратизм. Навіщо зараз «захищати» І. Котляревського, ба навіть Шевченка, від цієї леґалізованої і узаконеної ідеї. Не інакше, як в ім'я найсучаснішого ізму — сервілізму!

Стихійне в Котляревського почуття українського патріотизму ставало дедалі більше усвідомленим і виразним. У міру того в «Енеїді» з'являлись елегійні й героїчні ноти, а ватага троянців щораз більше перетворювалася на запорозьке військо. Але Котляревський не тільки «до жалю не мастак» — він не мастак до деклярацій. Найсвятіші його почуття ховались у глибині грудей, зігрівали й одушевлювали його образи. І гумор, і сатира Котляревського проходить на тій тонкій грані, за якою причаїлось легке юродство і важка соціяльна алегорія. За характером сюжетних ситуацій автор упадає в різкий тон, але з такою ризиковано-широкою гумористичною гамою він весь час усе ж таки втримується на цій слизькій грані. Тільки великим талантам властиве таке чуття міри й такту. В авторові «Енеїди» скрізь присутній співець Наталки-Полтавки, часом надто молодий і трохи легковажно безтурботний, але завжди шляхетний.

Щождо соціяльної алегорії, то її в «Енеїді» не менше, ніж у найкращих сучасних фантастичних повістях Котляревського, здається, ніколи не звинувачували в сатирі на самодержавний Олімп, але важко повірити, щоб такі образи не були темно-прицільними:

Сверстюк Є. Іван Котляревський сміється — 50

Коли Юпітер ненароком
З Олімпа глянув і на нас...

Або:

В се врем'я в рай боги зібрались
К Зевесу в гості на обід,
Пили там, їли, забавлялись,
Забувши наших людських бід.

А вже народні біди виступають тут зовсім неприховано. Так і уявляється, як ми, насильно вибиті з колії европейського поступу, спинилися на заклятому острові, де панувала цариця, «люта чарівниця і дуже злая до людей». Володіла вона єдиним хистом — обертання людей на звірів. Усі народи в атмосфері цього царського острова, як у тюремній клітці, втрачають людську подобу і стають то псами, то лисицями, то козлами, то навпаки... Найтяжча доля, звичайно, українцям!

Пропали! Як Сірко в базарі!
Готовте шиї до ярма,
По нашому хохлацьку строю
Не будеш цапом, ні козою,
А вже запевне що волом...

І все це весело, в національному стилі сумовитої посмішки над самим собою — «з нещастям тісно пообтершись, біду стрічали мов шутя». А хіба це не з уроків української історії батько Анхіз віщує і зичить своєму Енеєві «розплодити великий і завзятий рід», «жити та поживати», але застерігає, що щастя троянців триватиме доти,

Покіль не будуть цілувати
Ноги чиєїсь постола...

Якщо все це писалося підсвідомо, підсвідомість Котляревського була нельояльною.

За великими строфами поеми можна відфільтрувати й елегійні образи неперехідного значення, як от постать жінки:

Ніхто з якою не любився,
Не женихавсь, не жартував.
Ох, скільки муз таких на світі!
У всякім городі, в повіті!
Укрили б зверху вниз Парнас!

Вже тоді —

«У тому царстві, де Юпітер
У правді твердий так, як дуб»!

Надзвичайно проста і легка, «Енеїда» водночас залишається твором завжди проблематичним. Молодий Шевченко

Сверстюк Є. Іван Котляревський сміється — 51

прийняв її цілком. А вже перед засланням вона йому здавалась «все ж таки сміховиною на московський кшталт». Бурлеск відштовхував усіх наших максималістів.

Найчорнішу тінь на Котляревського кинули його епігони. У XІX столітті стриманість у ставленні до Котляревського з'явилася через те, що його стали сприймати крізь призму котляревщини — поширеного в той час недоумкуватого варнякання, нерозумного грубого сміху, дешевого літературного штампу — смішити українською мовою в ролі недорікуватого паяца, який розважає навіть не короля, а просто юрбу міщан. Несмак, графоманія, обивательський примітивізм, зубоскальство знайшли в цьому малоросіянстві тривкий притулок і надійний хліб. Уряд ніколи не чинив перешкод малоросіянству найнижчого ґатунку, навпаки, найдипломатичніші шовіністи охоче дозволяли черствим малоросійським зубоскалам убивати молоду українську літературу.

Ось чому через усю другу половину 19 століття найкращі українські поети, драматурги й артисти проносять ідею нещадної боротьби проти профанації української культури, проти того, щоб представляли її люди мало культурні, у яких за душею лише «три торби сміху». Все молоде, живе й здорове, тримаючись від тих поодаль, за каторжних умов розвитку української культури відвертається від усього українського раніше, ніж устигне розгледіти в цій культурі явища найвищої проби й неповторно національної величі.

Зараз ця боротьба нібито втихла. Зовсім не тому, що з малоросіянством покінчено. Навпаки, малоросіянство і «котляревщина» розмножилась у різних жанрах і чудово розрослась у затхлому повітрі під низькою стелею. Особливо в тридцяті — п'ятдесяті роки. Цю тенденцію можна прослідкувати на інтелектуальній ентропії гумору Остапа Вишні. На еволюції перчанської самоцензурної сатири. На сучасному феномені «Тарапуньки», який гнучко і «общепонятно» розважає куцого і впертого Штепселя. На зливі гумористичних писань, «національний характер» яких сторонні люди ототожнюють з малокультурністю й замшілим примітивізмом, позбавленим елементарної основи гумору — дотепу, зблисків тонкого спостережливого розуму.

Те, що якийсь дрібноперчанський твір має попит серед певних верств суспільства, ще зовсім не виправдує його. Століття неволі й національних поневірянь виробили тип українського обивателя, який сам себе називає зневажливим прізвиськом «хохол», промовляючи: «Хоч горшком назви, тільки в піч не саджай». І він теж має якийсь стосунок до тих прадідів, що в вогонь ішли за честь свого імени. Він має свою етику і мораль, свій гумор, свої приказки і пісні. Уся низькопробна, дрібнокорислива, обачлива — легкодуха і балаганна частка нашого фолкльору вироблена ним і належить йому — хохлові, якому б добре тільки поїсти й випити, хохлові, з якого росте ситий самовдоволений «торжествуючий хам», який уникає вериг честі й обов'язку, а тому й духу

Сверстюк Є. Іван Котляревський сміється — 52

українського не зноситиме. Але після обіду його тягне на бурлеск, грубий і нехитрий регіт над усім (крім влади) і на той шлях, де можна все потоптати і на всьому самостверджуватися без розбору.

На прикладі сучасної «котляревщини» вже цілком очевидно, що вона розмножується самосівом на вітрах часу, а зовсім не йде від кореня Івана Котляревського. Для нас «Енеїда» — твір живий, але значною мірою вже історико-літературного значення. Вона, особливо в надто вільно ілюстрованому виданні, користується нині величезним попитом, і в цьому є щось приємне з гірким присмаком. Нашим школярам і досі наші «перевидані й доповнені» підручники не в силі вияснити своєю суконною мовою, що ж це таке ця бурлескна травестія і чому від неї починається нова доба українського письменства. Мабуть, таки «Енеїду» кожен мусить відкривати собі сам у відповідності до рівня своєї культури, самосвідомости й обізнаности з клясичними джерелами.

Нині легко зрозуміти гіркий погляд Куліша на цей багатозначний твір, сприйнятий в єдності з тим підозрілим букетом, що має особливий нахил горнутися до Котляревського і профанувати звучання його імени. Але є в цьому погляді плідний імунітет проти прірв — бурлеску і сантиментальности, — у які скочується наша література в той час, коли не може триматися на рівні високого лету.

Зараз нам хочеться схопити звук цього імени і ствердити, що воно має тонкий тембр і дає шляхетний резонанс: обличчя Івана Котляревського світиться веселим сміхом, за яким скрізь відчувається органічно високе почуття людської гідности.

Вихваляючи три твори Котляревського, ми залюбки зводимо мову на талант поета. Але щоб бути зачинателем нової української літератури — мало самого таланту: треба мати український хребет. Той хребет, який крізь усі лихоліття й катастрофи знову й знову випрямляється і утверджує вільне людське право — бути собою.

Котляревський мав винятковий вплив на своїх сучасників і на українську суспільність вже півтора століття не завдяки самому талантові й майстерності. І в «Енеїді», і особливо в «Наталці-Полтавці» та «Москалеві-Чарівнику» він утвердив високе почуття гідности, людської і національної гідности, без чого не можна було б і думати про відродження культури пригнобленого й полонізованого краю.

Це розвинене почуття стало хребтом нової української літератури, що в більшій чи менш гострій, одвертій формі завжди послідовно обстоювала добру славу і честь українського імени. Вона боронила це ім'я від безкарно-самовладного чиновництва, що задавало хамський тон і офіційну моду ставитися до українського народу як до тяглової сили, угноєння і ферменту для побудови російської імперії.

Цей тон був настільки самовпевнений, що на твори Котляревського навіть не дивилися серйозно, як на зарод-

Сверстюк Є. Іван Котляревський сміється — 53

ження нової крамоли. Тим більшої сили духу потрібно було письменникові, щоб спокійно, наче нічого не помітивши, прокладати нову дорогу. На вічні закиди вічно начальствующого міщанина: «Єта єшто по-чухонскі, зачем печатать, когда ніхто не розуміє!» — добрий Квітка-Основ'яненко відповідав: «Тривайте бо панове... є ще на світі православне християнство, що вміє і любить по-нашому. Не усе ж для москалів». Може б Котляревський, судячи з нюансів у його творах, відповідав суворіше й радикальніше. Він ніби не був в опозиції до режиму — він про це мовчав. Але жив настільки органічно народним духом і настільки формально приймав нові форми життя та державні ідеї, що вони не позначалися на його творах. Це була єдино можлива на той час уперта стихійна опозиція в сковородинському дусі.

Тим-то й потяглося до слова Івана Котляревського все живе, що принишкло і наче тільки чекало такого слова.

«Писання Котляревського задля їх глибокої національности, простоти і при тім загально-людської доступности й зрозумілости не могли лишитися без впливу на відродження українсько-руського духу не тільки на Україні, але і в Галичині» (Франко).

Струмувала в цьому слові жива не рабська кров і жива сила, що не знає мертвих пут. Ідеться нам зараз не про те, щоб за всяку ціну довести високу національно-політичну свідомість Котляревського — від цього його місце в українській літературі не зміниться. Ми знаємо приклади, коли національна підсвідомість чи навіть національна й політична індиферентність, скажімо, в особі Ґете, дала найсильнішого виразника німецького духу. Понад хмурістю історичного моменту, понад мінливістю обставин і подій Котляревський сягнув живого струменя, у якому пульсувало духове життя народу,— і весело засміявся. Про відлуння його слова справді можна сказати: «З легкої руки Котляревського...»

Котляревський був щедрим батьком, що оддає дитині найкращі свої соки й оберігає її життя, і все ж таки не знає, якою буде його дитина і чи взагалі відкриється для неї місце в непевному світі.

Зі своїм запорозьким бурлацтвом він самовільно влетів у метушливий світ олімпійських маскарадів, його сміх розітнувся голосною луною і наче задихнувся без повітря. Минали довгі роки мовчання, і аж у добу шукань і надій Котляревський наче народився вдруге. На другому диханні він пише свою «Наталку», «Москаля-чарівника», закінчує «Енеїду», і, здається, у ці післявоєнні роки ілюзорної весни та духового розкріпачення він починає відчувати ґрунт під ногами і сам здобувається на те, щоб творити духову атмосферу.

Але той великий спалах його погас у великому чаду, коли кругом навколо почали гасити й ховати всі ознаки пробудження (навіть ховали значки про колишню приналеж-

Сверстюк Є. Іван Котляревський сміється — 54

ність до «біблійного товариства»). Котляревський не відступився, але болісно зав'яв...

Для відродження української культури змісту було не досить ні в «Енеїді», ні в «Наталці-Полтавці» та «Москалеві-чарівникові». Але було щось у цих творах глибше за саму суму закладених у них ідей та образів — була в них розворушена та щиро-народна стихія, та національна безперервність духу, що вічно несе в собі початок і не вичерпується. Коли «на важких терезах вже хиталась доля Вкраїни» (М. Вороний), ці твори утвердили наше право жити саме своєю народною українською мовою. Вона так заясніла своєю неповторною вродою, що самоствердження було самозрозумілим. Народною мовою відкрилась нова історична грань і головне досі незаймане джерело нашого культурного розвитку.

«Енеїда» визначила одну з найхарактерніших артерій нашої літератури — двозначний гумор, що дедалі підноситься до сатиричного осмислення та духового подолання грубих нездоланних сил, що стоять над українським народом і проти нього. Добра, здорова галузь цієї артерії виливається в Шевченківську соціяльну сатиру — сміх безоглядної боротьби. Квола галузь її в нас розростається на ріці часу і влаштовується, як «актор-кріпак в театрі у панів: непевні жарти тне, сміється через силу, поклонами спиняє панський гнів...» (Леся Українка).

Другою артерією від Котляревського пішов в українську літературу етнографічний реалізм. З одного боку, він дав пишну гілку неповторного національного забарвлення. Але ця гілка не вельми обтяжена плодами, і потроху в провінційній глушині стала вона обростати дичкою, завжди буйно зеленою і дикою, і це стало другим боком цього етнографічного реалізму. Під доглядом доброго господаря він служить для прищеплення найактуальніших і наймодерніших гілок.

Основною артерією від п'єс Котляревського пішла в українську літературу добра традиція народности, що розрослась в органічно цільну систему поглядів на народ у його фізичних, духових і моральних потенціях, як надиво здорову, надійну, гідну шани й любови силу, яка протистоїть розкладовій силі загнилих і змертвілих на службі режимові. Ця віра в народ стала головним джерелом, навіть своєрідною моральною нормою українського письменника, якому наче заказано всілякі вияви інтеліґентських резиґнацій. Підозріло звучало б для нього «співчуття народові», а вже зовсім дико вражав тон Бєлінського, не лише в грубій лайці його на адресу Шевченка й Куліша («фамилия какая свинская»), а й у ділових його міркуваннях про «дубоватость крестьянского ума» та тверезих резонах про мужика, який і з панського палацу зробить хлів.

Наша література по-своєму відеалізовує народ, але не зверху і здалеку, а зсередини: вона підносить з глибини його душі перли, вибирає з його гущі обдарованих душевною

Сверстюк Є. Іван Котляревський сміється — 55

красою й силою, вивищує їх, і досліджує їхню долю серед сірих, стертих, скалічених і прибитих убогістю буднів українського життя. Вже Котляревський ніяк не вкладається в схоластичну форму чорно-білої аналізи: кожен персонаж його терпилихівським шляхом несе те, що дало йому життя. І навіть Возний десь у собі затаїв природну схильність до добра та зберіг здоровий людський глузд, правда, перекручено змодернізований, як пісня Сковороди у світі, «де всякого манить к наживі свій біс». Навіть знахабнілий на царській службі москаль зберігає людське чуття справедливости і якесь поняття про чесність. Але характерно, що Котляревському і на думку не спало шукати моральних арбітрів та всіляких «Правідних» серед освічених дворянських верств — Наталка з простого і чесного роду в нього стоїть найвище.

Захоплені сліпою грою в пріоритети, ми й досі полюбляємо хвалитися, що українська література в особі Котляревського та Квітки раніше за російську спостерігла, що під селянською свиткою б'ється гаряче людське серце. Наївна пиха! Якщо російському письменникові справді треба було відкривати ту істину й пробивати крізь непрохідні верстви, то український письменник лише засвідчував, що він ще того не забув. Бо хіба козацька революція 17 ст. не живилася гордим хлопським переконанням, що тільки у простого народу людське серце й живе сумління, а пани — чужі, черстві й бездушні, одне слово «собача кров?». З цієї моралі, з цього втіленого у фолкльорі світогляду й пішла нова українська література, яка вже знизу підносилась до европейських віянь. Російська, навпаки, довго й важко пробивалась під тягарем «чужевластья мод» до простого й щирого слова, хтозна скільки це тривало б, якби не український фермент (Гоголь — у літературі, Щепкін — театрі) — адже період її не випадково називається «гоголівським».

Українська верхня шляхетська верства «сама себе завоювала», самознищилась у часи руїни, виродилась у часи колонізації і не дала ніяких власних плодів. Усе, що було в ній живе, перейняло народну мораль і світогляд, і лише так підносилася до вершин Лесі Українки.

Якою ж мірою Котляревський був виразником самобутности українського духу і наскільки саме від нього упало в землю зерно відродження?! Бо справді, коли б українська література засновувалася на принципі наслідування російської — вона була б навіки приречена веґетувати побічною гілкою від чужого кореня і служити для «домашнього вжитку» тим, хто ще не навчився по-російськи. Однак ні в кого навіть не було сумніву в тому, що Котляревський — органічно українського походження з того багатого народно-поетичного коріння, яке не знає собі суперників у слов'янському світі. Гоголь, Капніст, Гнідич, Рубан, Гребінка, Наріжний, Погорільський, а з ними ціла плеяда художників та артистів — все це гілки, що на російському культурному полі живились соками з українського кореня. З деяких творів цих земляків

Сверстюк Є. Іван Котляревський сміється — 56

та французьких і латинських книжок складалася вся бібліотека Івана Котляревського. Він без сумніву був породженням стихійного козацького духу — незалежного, самодостатнього і необмеженого, а тому в юнацтві стихійно взявся малювати запорожців.

Зараз можна пожаліти стосів списаного паперу про стосунки Котляревського до Осіпова — це по суті лише добре одшліфований деталь з мало вивченої психології його творчости. Навіщо ворушити мертвих, від яких на помості добрих намірів залишився тільки почесний хрест, позначений відблиском слави Котляревського?

Зате й досі десь наче непомітно лежить той факт, що більш біля колиски нової української літератури були вічно свіжі джерела — римські клясики, яких у нас тоді знали, читали в ориґіналах, а бурсаки-семінаристи мали звичай перелицьовувати та пересаджувати їх на український ґрунт. Від цього перелицьовування до художнього перекладу залишався один крок. Однак ця традиція триматися джерел у нас, попри всі зусилля окремих авторів, перевелася настільки, що через півтора століття «неоклясики» мусіли знову прочищати її і закликати до них своїх сучасників. Котляревський без сумніву виробив смак і чуття міри на цих джерелах... В «Енеїді» ще немає вибору на рівні найвищих мистецьких критерії... «Стати на шведську могилу» і писати, «як од старих чував» — це ще не найбільша висота, але безсумнівно перша і своя. Це своє в нього спокійно утверджене скрізь... інколи із спеціяльним акцентом. Впливи, головним чином через російських солдатів, ішли на Україну, і Котляревський не проминув нагоди на них відгукнутися. Троянці в нього співають

Козацьких, гарних, запорозьких,
А які знали, то московських
Вигадували бриденьок.

Автономність національного духу була в Котляревського стихійно сильною, і він захищав її, не зупиняючись навіть перед проблематичністю приказки: «З москалем знайся, а камінь за пазухою держи». Михайло Чупрун носив такі речі напохваті, і його льояльність не пішла далі похвальби, що й наших тепер у столиці багато, в сенаті, по міністерствах, та й то лише для того, щоб утерти нахабному служивому носа.

У відстоюванні національної гідности, культурної незалежности й гордости Іван Котляревський завжди послідовний і, з його інтеліґентною делікатністю, навіть несподівано різкий. У веселій стихії нашого національного самовисміювання, приплетеного із самозвеличуванням, і зрештою, бурлацького розважання, в «Енеїді» такі моменти раптом звучать, як натягнута струна, як голос вартового на вічовій вежі над загулялим товариством.

Сверстюк Є. Іван Котляревський сміється — 57

Котляревського «одиноке гніздечко на калині» виплекало дещо інфантильний, але здоровий організм, у якого закладено виразний характер. Обтяжений різностильовими нашаруваннями, заглиблений по шию в самостійні багатства ніколи не культивованої ниви, позбавлений творчої атмосфери навколо себе, він все ж таки кинув у землю здорове зерно відродження української культури.

Під тягарем обставин поет був задумливо сумний, як український поет. «Коли ж ми дочекаємося історичного опису України, її гідного?» — говорив він Срезневському. «Тепер неможливо», — відповідав чи то Срезневський, чи то сам Котляревський.

«Тепер неможливо» — повторюємо на двохсотріччя з дня народження Котляревського, уквітчане пишними гірляндами «котляревщини».

За той час «чимало літ перевернулось, води чимало утекло». Івана Котляревського давно стали «повністю» видавати, публікувати про нього скупі спогади — чомусь скорочені, — давно стали його засиджувати мухами «котляревщини», звинувачувати й применшувати, виправдовувати і звеличувати батьком, основоположником, зачинателем нової української літератури, першою ластівкою відродження української національної культури. Потім йому першому з українських поетів поставили пам'ятник і освятили ювілеєм.

Незалежно від того, коли і як це робилося, від його імени завжди віяло тихим теплом і особливою симпатією, і життєдайну силу випромінювали його ненабридливі три твори, варті тридцятьох. І завжди автор веселої «Енеїди» здавався таким сумовито вдумливим, що з ним хотілося поговорити про все ще від тих часів, коли

Так вічной пам'яті бувало
У нас в Гетьманщині колись.

Широким селянським морем розлилась Україна, безсмертну душу якої так по-синівському згадав і так голосно оспівав поет. Пішли за луною його пісні з убогих селянських хат навіть з панських будинків щедро обдаровані духом ті, що зважилися на важку долю послів невизнаного й закованого народу перед людством. Важким боєм з навколишньою темрявою та її страхами здобували вони кожну духову висоту, по-лицарському дерлися на крижані скелі. Нерідко, як у довгій «Осінній казці», вже на початку шляху після перших голосних окриків, скочувались і потроху звикали до життєвих свинарників малодушні, бурмочучи втомлено: «Святий цей запал, а проте даремний». І закріплювали свій прапор на вершинах тільки обрані.

Але що за диво — довгим списком проходили драматично-смутні біографії подвижників, але ніколи не бракувало молодих ентузіястів, сповнених снаги й запалених вірою в своє покликання здобувати вершини. Навіть коли верши-

Сверстюк Є. Іван Котляревський сміється — 58

ни було виголошено вигадкою, а на долах розставлено ритуальну вахту службових замінників, за луною живої пісні тяглося все живе...

Широке селянське море бурунилося, каламутилось і очищалося, випаровувалось у контрольоване небо, і, бувало, «безводною хмарою проносився над рідним краєм» його цвіт. А від засмічености рябіли на ньому цілі безплідні острівки. Нині воно скупіше вже на ті багатства, що їх стільки в етнографічній енціклопедії Івана Котляревського. Хоча там квартирує тьма тьменна вчителів, але вони не «мутять» води й не роблять погоди. І живе воно якось рештками своїх запасів без їхньої новітньо-схоластичної мудрости. На різні посади в місто, «теє то як його, де ліпше», потягли возні і, «за недосужностію по должності та другими клопотами» не встигають задуматися, хто вони, якого роду й народу, але як тільки виборний Макогоненко в простоті своїй торкнеться проти шерсти москаля або свого ж таки перевертня, що не пошанував нашого краю і звичаїв, як вони в силу должності виправляють його: «Полно, довольно, годі буде балакати. Не твоє діло...» Масово штампуються і автоматизованим способом відтинаються од «старосвітських традицій» усілякі малодушні, легкодухі й просто нещасні финтики...

Давно вже після царської служби осілим життям живуть Москалі-Чарівники, але й нині їм Михайло Чупрун закидає, коли осмілиться: «Який то у вас, москалів, язик луб'яний. Скільки меж нами вештаєтесь, а й досі не вимовиш вареників». Розважніша Тетяна все згладжує ці гострі кути, а вчені люди пишуть книжки про правильну лінію, «проведену в її образі Котляревським».

По-старому б'ється з бідою стара Терпилиха, і все ж таки на її неогородженому подвір'ї часом заясніє, як соняшник, роботяща й до всякого діла дотепна Наталка, замріяна перспективою іншого життя в місті і вже не дуже слухняна до матері. Зате геть зіпсувався і спився за довге своє бурлакування Петро. За снами про легке життя він навіть не вірить Котляревському, що йому справді траплявся такий добрий сирота-бурлака, що роками зберігав вірність та здобував право на руку дівчини, а потім усім пожертвував задля першого кохання.

Всяк, хто не маже, то дуже скрипить,
Хто не лукавить, той ззаду сидить —

співає своєї возний. «Так воно, так в теперішньому світі»,— примовляють люди без усякого осуду. Ба, навіть, хвалять возного, принаймі за одвертість.

Страшно стає за те широке море, яке мілкішає, вихлюпується на безплідні пустелі, втрачає свій аромат і споконвічно стійкі властивості, а все ще надійно спить своїм віковим сном провінції, яка живиться з газет Петровими те-

Сверстюк Є. Іван Котляревський сміється — 59

атральними враженнями з Харкова і Миколиними занудливо- пісними піснями про минулу війну.

Але широко розлилося по країні селянське море, і дивлячись на його сонне плесо, покрите осугою буденности, часто ми не бачимо його освіжаючих джерел і незмірних глибин, що грайливо викидають дивні перли. Задихаючись від виробничої куряви однакових днів, ми часом забуваємо дивитись у міряну в нас лише віками таємну глибінь. Крізь товщу століть задивляється в ту глибінь поет, що був дитям запорозького сміху, здатного попри всі нещастя, на руїнах рідної Трої утверджувати волю до життя. Море підіймає й окрилює. У ньому невичерпні життєві сили. Іван Котляревський сміється.