Дневник (1907-1917)

Євген Чикаленко. Щоденник (1907-1917)

Публікується за виданням: Євген Чикаленко. Щоденник (1907-1917). – К.: Темпора, 2011. – 480 с.

Опубліковано у форматах .djvu та .pdf на сайті Електронна бібліотека «Чтиво».

Переведення в html-формат та складання зведеного іменного покажчика — Борис Тристанов. Передмова та примітки не публікуються.

ЗМІСТ

Передмова

15

1907 рік

16

1908 рік

27

1909 рік

45

1910 рік

91

1911 рік

144

1912 рік

195

1913 рік

261

1914 рік

307

Від 1914 року до 1917

333

Є. Чикаленко. Щоденник. 1907 р.15

ПЕРЕДМОВА

Я вже казав у передмові до моїх "Спогадів", що в щоденнику своєму я записував тільки частину того, що я переживав, а головного, чому я поза справою видання "Ради" віддав найбільше уваги і праці – діяльности нелегального Товариства українських поступовців (ТУП), я не міг записувати, боячись, щоб щоденник мій не попав у руки жандармів і не нашкодив людям і мені. Так само не записував я майже нічого, що траплялося втішного, позитивного в нашому житті і поза діяльністю ТУПу, а сідав за щоденник тільки тоді, коли мене щось обурювало або наводило на мене сум, а тому щоденник мій вийшов однобічний. Тепер, друкуючи його, я вже не можу відновити в своїй пам'яті в деталях діяльности ТУПу і взагалі тодішнього нашого життя і залишаю щоденник без змін, так, як він у мене записаний, тільки додаю подекуди пояснення, друковані стислішим шрифтом [у публікації виділено фоном - Т.Б.]. Записане мною за той час тепер видається мені дрібним у порівнянні з тим, що я записав після 1917 року, але з того дрібного зернятка виросло велике дерево Української Державности.

Ота дрібна праця для відродження української нації нагадує легенду про будування Києво-Печерської дзвіниці: що збудують майстри за день, те вночі впірне в землю; і так осідало їхнє мурування скілька років. Аж коли скінчили будувати дзвіницю по плану і поставили хреста, то за одну ніч вся вона раптом вийшла з землі.

Отак було і з українським національним рухом: і діди наші, й батьки, і ми працювали по мірі наших сил, але наслідків тої праці не видно було, вона впірнала в глибину народних мас. Аж за революції 1917 року ота праця скількох поколінь раптом виявилася на світ, як Києво-Печерська дзвіниця з надр землі.

Є. Чикаленко

Є. Чикаленко. Щоденник. 1907 р.16

1907 рік

Грудень, 1907 року, Київ,
Маріїно-Благовіщенська вул., ч. 56

З 1907 року почав я провадити щоденник. Записував я переважно те, що торкалося газети "Рада". Описавши життя першої щоденної української газети за перший рік її існування, я постановив собі записувати, коли буде змога, головні події з мого життя й далі. Натурально, при сучасних обставинах не все можна записувати, що робиш і навіть що думаєш, а все-таки буду записувати хоч те, що можна. Може, воно здасться будучому історикові відродження української нації.

Життя газети за цей рік пройшло тихо, мирно, без особливих інцидентів, коли не рахувати того, що редакцію нашу трусили і штрафували стільки разів, що я вже й лік загубив. А це відбивається головним чином на внутрішнім стані газети – на відносинах з співробітниками. Доводиться дуже фільтрувати, цензурувати статті, а автори ображаються, гадаючи, що чим гостріше написані їхні писання, тим вони цікавіші, і не думають про те, що це лягає тяжким "бременем" на фінансове становище газети, яка їм дає заробіток.

Склад постійних співробітників підібрався такий, що майже ніяких сварок, інтриг, ворожнечі в редакції не було, крім дрібних суперечок про термінологію, правопис тощо, бо тоді ще все це тільки вироблялося редакційним гуртом.

Фактичним редактором газети став М. І. Павловський, людина урівноважена, спокійна вдачею, надзвичайно працьовита і не менший знавець української народньої мови, як Ф. П. Матушевський, але, на жаль, менше освічений за нього, бо по скінченні Київської духовної семінарії пробув тільки два чи три роки в Харківському ветеринарному інституті.

Секретар С. В. Петлюра, партійний соц.-демократ, трохи не пасував до решти членів редакції, тим більше, що разом з тим він був і редактором соц.– демократичного тижневика "Слово", з яким часом полемізувала "Рада", а це викликало непорозуміння, в результаті яких він мусів вийти з "Ради" і його заступив В. К. Королів.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1907 р.17

По освіті В. К. Королів теж, як і Петлюра, полтавський семінарист, потім ветеринарний лікар, який під час революції попав у тюрму і не міг дістати посади по своєму фаху. Завжди бадьорий, веселий, діловитий, з головою раз у раз повною всяких проектів, за що придбав репутацію "американця", він робить вражіння особливо талановитої, обдарованої природою людини і гаряче відданої відродженню української нації.

Відділ "З газет і журналів" складав студент О. М. Хотовицький, не вважаючи на свій молодий вік, людина солідна, спокійна вдачею і сумлінно працьовита.

"По Україні" вів Д. І. Дорошенко, студент-історик, дуже гарний на вроду, добре вихований, справжній український аристократ, потомок славного гетьмана Петра Дорошенка, дипломат у поводженні з людьми і чомусь соціал-демократ по партійній приналежності. Має надзвичайну пам'ять, пише легко, гладко і скоро, а тому для щоденної газети дуже цінний співробітник.

Відділ "По Росії" провадила якийсь час Л. М. Старицька-Черняхівська, дочка відомого нашого письменника і громадського діяча Михайла Старицького, теж вже відома письменниця та енергійна громадська діячка, що одна тільки зо всієї родини Старицьких одідичила письменницькі здібності свого славнозвісного батька.

Закордонний відділ вів Михайло Лозинський, дуже здібний галицький публіцист, анархіст за світоглядом, а тому й стояв у Галичині одиноко, поза всякими галицькими угрупованнями, а через те охоче, на заклик Грушевського, переїхав до Києва.

Польський відділ провадив Богдан Ярошевський, українець-католик, польської культури, гарячий послідовник світогляду, ідеологами якого були: В. Антонович, Т. Рильський, а пізніше В. Липинський – правобережні українці-католики. Стоячи близько до Польської соціалістичної партії (ППС), Ярошевський заходився в початку 1900-х років коло організації такої соціалістичної української партії, що виразно стала на ґрунті самостійности України, яка потім з'єдналася з Українською революційною партією (РУП). Захворівши на туберкульоз, він утратив всю свою попередню енергію і всеціло віддався заробіткові в "Раді" та "Літ.-Наук. Віснику".

Завідуючим конторою і всією фінансовою стороною газети з самого початку був Максим Синицький, на якому охоче спинюся трохи довше. Подільський семінарист, бувши студентом Дерптського університету, попав у тюрму, а коли вийшов звідтіля, то. вже назад в університет його не прийняли і він за рекомендацією свого товариша по університету Ф. П. Матушевського, як людина з практичними та комерційними здібностями, став керуючим конторою першої щоденної української газети на Великій Україні. І треба сказати, що газеті він віддав всю свою нещоденну енергію, час і хист, і не його вина, що наша газета не стала на свої ноги; про причини цього я вже не раз казав у своїх спогадах. Коли, вже бувши завідуючим конторою "Ради" він витримав державні іспити і записався в помічники

Є. Чикаленко. Щоденник. 1907 р.18

присяжного повіреного (адвоката), то голова суду, довідавшись, що він сидів у тюрмі, не хотів його затвердити. Довго патрон Синицького просив, умовляв голову суду і нарешті таки впросив наочно поглянути на Синицького, тоді він, мовляв, сам упевниться, що це людина далека від соціалізму. І дійсно, коли голова суду побачив перед собою тоді вже добре-таки кругленького, з гарненьким обличчям, елегантно вдягнутого і взагалі буржуазного вигляду Синицького, з милою усмішкою на губах, то зараз згодився його затвердити. Взагалі Синицький на всіх робив дуже приємне вражіння, але мене відштовхувала від нього улесливість його, нудна солодкість, що були, як я казав, і в М. Коцюбинського і які мені раз у раз здавалися нещирими. Проте час довів, що Синицький був людиною щирою, добросердою, завжди охочою всякому допомогти.

Тоді, коли Синицький став адвокатом, то на посаді керуючого конторою "Ради" його заступив Григорій Шерстюк, колишній учитель, автор відомої української граматики, що саме тоді випущений був з тюрми і сидів без заробітку. Шерстюк – людина щиро віддана українській справі і газеті, дуже працьовита, але хвора на туберкульоз, хоч того на його вигляді й непомітно.

А коли його знов посадили в тюрму, то його на якийсь час заступив Прокіп Понятенко, партійний соц.-демократ, людина педантично акуратна, навіть бюрократична; ця риса його викликала невдоволення та нарікання співробітників, що за Синицького та Шерстюка звикли набирати авансів, яких багато з них не відробили, покидаючи редакцію по скінченні науки по вищих школах і виїжджаючи на службу в провінцію.

Постепенно відділоводи газети, коректори та конторщики мінялися: поки вчиться в університеті, політехніці, комерційному інституті, то заробляє на життя працею в "Раді" та "Л.-Н. Віснику", а як скінчить науку, сяде десь у провінції на посаду, то в більшості зовсім відривається від газети, навіть перестає дописи писати; одні – "страха ради іудейська", інші через брак часу, а більшість – просто, по московській приказці – "з глаз долой і з сердца прочь!" і рідко-рідко хто через зміну переконання, як напр. Леонід Пахаревський, що, мабуть, під впливом своєї жінки-польки перейшов у російський – ворожий нам табір. За цих два роки відділоводами були: два брати Квасницькі, Юхим та Григорій (Трейман), обидва дуже милі люди, працьовиті; перший з них скільки разів сидів у тюрмі, а потім, щоб не муляти очей тутешній поліції, переїхав на далеку Кубань на службу в кооперації, а другий перевівся до Харківського університету.

Тоді ж працював відділоводом та писав від рядка Максим Гехтер, з якого постепенно виробився справжній журналіст-професіонал; завжди пунктуальний, акуратний у роботі; пише складно, скоро, на всякі теми, але пише трохи сухо; проте для щоденної газети це дуже цінний співробітник.

Таким же корисним співробітником був і Олександр Кузьминський (Вечерницький), що згодом став професійним газетярем, який працював і в російських часописах.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1907 р.19

Дуже відданий нашій газеті був студент політехніки Павло Сабалдир, що писав фейлетони та оповіданнячка під псевдонімом Майорський. Спочатку він був коректором, потім став секретарем редакції і працював "не за страх, а за совість". По перших оповіданнях думалось, що з нього виробиться першорядний повістяр, але, на жаль, він не виправдав наших надій.

Коректорами та конторщиками газети за цей час перебувало багато людей; дехто з них, як я казав, переходив на відділоводів, секретарів редакції, а дехто, як П. Гай, С. Шишківський, Олекса Коваленко, К. Хохлич, Прохор Воронин, Катерина Голіцинська, П. Ксьонзюк, Тележинський, Осінський та інші, менш помітні, виходили з газети і примощувались десь-інде на службу, але про одного нашого коректора треба розказати докладніше.

Якось, не пам'ятаю якого саме року, прийняв я на посаду коректора Микиту Шаповала, колишнього офіцера, за освітою лісового кондуктора, недавно випущеного з харківської тюрми, який був у той час без усякого заробітку. Не пам'ятаю, як довго він пробув у нас коректором, але товариші його по праці часто скаржились мені, що не можуть з ним працювати через його нервову вдачу. Нарешті, не кажучи нічого Шаповалові, я пішов до свого приятеля Володимира Лозинського, головного лісничого в маєтках Терещенка, і впросив його прийняти на службу Шаповала, кажучи, що він людина ідейна, чесна, працьовита, але дуже знервувався; в лісовій тиші та на повітрі він піддужає, заспокоїться і буде йому корисний. Так і сталося, і Лозинський мені потім казав, що він дуже вдоволений Шаповалом, як людиною діловитою, ініціативною та енергійною.

Нарешті треба згадати редакційного сторожа, що замітав редакцію, бігав на пошту тощо і прописаний був по чужому паспорту на ім'я Пилипа Бака, якого всі називали Філіппо Бако, бо він вчився есперантської мови, а коли вивчився, то емігрував до Бразилії, де вибився на посаду окружного інспектора метеорології і зостався свідомим українським діячем.

З цих коротеньких характеристик редакційних робітників видно, що майже всі вони сиділи по тюрмах, а тому й не могли собі найти поплатнішої посади. Я часто, жартуючи, казав деяким талановитим українцям, що сиділи на добрих урядових посадах:

– От якби вас посадили на короткий час в тюрму та вигнали б з посади, то газета придбала б цінного співробітника, а український рух талановитого громадського діяча.

Передовиці в газеті писав звичайно С. Єфремов, рідше Ф. Матушевський, зрідка Д. Дорошенко, М. Павловський та інші.

Гумористичні фейлетони та оповіданнячка спочатку писав д-р М. Левицький, а коли він виїхав з Києва, то писали Майорський, пізніше С. Черкасенко, С. Пригара та інші.

З позаредакційного життя відмічу такі факти, що виразно свідчать про умовини нашого існування.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1907 р.20

Не пам'ятаю вже, якого місяця і дня, приходить до мене околодочний * і якось таємничо каже, що пристав ** наказав, щоб я негайно звільнив свого двірника ***.

– За що, з якої причини? – здивовано питаю.

– Я й сам не знаю, але пристав строго наказав мені допильнувати, щоб його не було.

– А коли я його не звільню?

– То поліція вишле його адміністративним порядком з Києва, без права вертатися.

– Але зараз я не маю нікого на заміну, – кажу.

– Поговоріть з приставом, а я нічого не можу зробити.

Коли околодочний пішов, я розказав двірникові, Петрові Штанькові, про наказ пристава і почав допитуватись в його, що таке трапилося, що за причина.

Переляканий, побілілий Петро оповів, що скілька ночей підряд коло наших воріт, на лавочці, сиділи якісь люди і, лускаючи насіння, насмічували коло воріт. Він їх почав нагонити, але вони не слухались, тоді він узяв та й зняв лавочку. Побачивши це, вони, погрожуючи, сказали йому: "Попомниш ти нас!"

– Це, певне, були шпиги, – додав стурбовано Петро.

З приставом нашого участку (бецірку) Ворончуком я знайомий ще з 1905 року.

Цікаво, як сталося це знайомство.

Коли Левко мій **** піддужав після операції простреленої руки, товариші його гімназисти зробили з приводу того вечірку. Тільки що вони зібралися в квартирі товариша Богонкевича, як поліція, оточивши будинок, почала дзвонити і стукати в парадні двері. На той стук вибігли в передпокій товариші Левкові, а з другої кімнати – компанія студентів, незнайомих їм, що теж зібралися в другій кімнаті, за якими, як потім виявилося, стежила поліція. Так і заарештовано було обидві компанії разом, душ, може, з тридцять. Сполошився я дуже, коли мене сповіщено про арешт Левка, бо рана його ще не зажила; йому треба було ще ходити в клініку на перев'язки, а в бруднім участку він ще може заразити рану. Приїхав я в Старокиївський участок саме тоді, коли всіх арештованих привели в канцелярію участку. Не бачачи Левка в тому натовпі, я гукнув:

– Ти тут, Левку?

– Тут, батьку! – обізвався на всю канцелярію Левко, що викликало веселий сміх арештованих, а помічник пристава, усміхаючись, каже мені потихеньку:

– Це нагадало мені сцену, як Тарас Бульба вигукнув до свого сина Остапа на площі у Варшаві *****.

* Поліційний офіцер. – (Тут і далі зірочками позначено примітки автора).

** Комісар.

*** Дворового сторожа.

**** Син мій.

***** З оповідання М. Гоголя.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1907 р.21

І, довідавшись про справу, пораяв мені розказати її по телефону Молчановському, правителю канцелярії генерал-губернатора. Я так і зробив, пояснивши, що тут випадково разом заарештовано дві компанії – студентів і гімназистів, які між собою нічого спільного не мають. Через скілька годин, переписавши, випустили Левка з товаришами.

Оцей помічник пристава і був Ворончук, теперішній пристав нашого Либідського участку. Знаючи, що він уважно читає "Раду" я, поздоровкавшись, звернувся до нього українською мовою з запитанням про причину його наказу за двірника. Він, зачинивши щільніше двері свого кабінету, майже пошепки відповів мені теж по-українському:

– Сьогодні вранці влетів сюди Кулябка, начальник охранки, і, запінившись як скажений, почав кричати, щоб у 24 години не було вашого двірника в Києві, а яка причина – не сказав.

Я розказав про сутичку мого двірника за лавочку з невідомими людьми.

– Так я й догадувався, – каже Ворончук, – що, певне, він чимось не догодив шпигам!

– Та які ж це дурні шпиги, – кажу, – що сидять коло воріт...

– Ви думаєте, що то ваші? Ні, ті, що стежать за вашим будинком, не будуть сидіти коло ваших воріт. Ці, певне, стежать за протилежним будинком, – відповідає, осміхаючись, Ворончук.

– Ну що ж мені робити з двірником? – питаю. Не можу ж я зараз взяти якогось незнайомого чоловіка. Цього я знаю і можу йому довірити будинок, коли ми всі виїздимо на літо в село.

– Знаєте що? Нехай він виїде з Києва тижнів на два, а я донесу, що ми його вислали. А через два тижні, коли шпиги перейдуть собі на другу вулицю і справа з вашим двірником забудеться, він знов може вернутись.

Обурила мене до краю ота самоволя, оте нахабство, з яким охранка вмішується в наше життя, але що зробиш?

Мусів я Петра відпустити на два тижні додому, а на заміну взяв його меншого брата, що вчився кравецтва тут у Києві.

Другий факт.

Одної ночі, коли я тільки що роздягнувся лягати спати, чую дзвінок, один, другий, третій... Що за лихо? Ніхто, крім поліції, в такий час і так нетерпляче дзвонити не буде! Стурбувався я. Питання – чи до мене, чи до кого-небудь з дітей?

І справді, поліція. Входить околодочний з городовими і з понятими * – нашим двірником та нічним вуличним сторожем і, подаючи мені писаний наказ, каже мені одягатись.

Дивлюся – в наказі написано: зробити трус і арештувати мене, не вважаючи на результати трусу.

"Звідки це мені і що за причина?" – думаю собі, одягаючись, а тим часом околодочний взявся переглядати в шухлядках мого стола.

* Свідками.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1907 р.22

Одягнувшись, я сказав жінці дати мені подушечку, ковдру, набрав цигарок і почав прощатися з жінкою та переляканими дітьми, що повискакували напіводягнуті.

А двірник Петро, як побачив це, та як заголосить на весь дім, наче на похоронах батька чи матері.

Стисло мені коло серця, і я та вся родина ледве його заспокоїли.

Вийшов я на вулицю, оточений поліцією, а тут околодочний каже:

– Може, ви пішки з городовим підете в участок, а я піду за Грінченком.

Що ж це, думаю, за справа, що й Грінченка арештовують? Значить, не газетна. І мені, признаться, легше на душі стало, що не сам сидітиму.

В канцелярії участку дежурний околодочний відібрав у мене ніж, годинник, гроші, а тим часом привезли Б. Д. Грінченка та В. Страшкевича. Коли ми дивимося, городовий пхає в двері здоровенний клунок, в якому замотано в ковдру матрац з подушкою, і тарабанить прив'язаний бляшаний чайник, а за клунком два городові майже несуть попід руки нашого книгаря В. П. Степаненка, бо він, хорий на табес, не міг сам ходити. Побачивши нас, він весело вигукнув:

– А! І ви тут? От і добре! Разом веселіше буде!

Ми теж жартома відповідаємо йому:

– Ви, певне, й зимувати тут збираєтесь, що з собою стільки майна набрали!

– Я запасливий, не тільки постелю, а й коробку араґацу маю від блощиць, я й вас зарятую.

Але коли пристав довідався, що Степаненко мешкає не в нашому, а в Бульварному участку, то його туди й направили. І знов два городові понесли його до візника, а третій поніс клунок.

А нас трьох повели в сутерени і там замкнули всіх трьох разом в одній досить просторій, але страшенно брудній камері, з широкими, на всю стіну, дерев'яними нарами. Лампа мало освічувала, то ми ще засвітили свічку, що приніс з собою Грінченко і, посідавши на нарах, почали обмірковувати – що за причина нашого арешту? Гадали й так і сяк і все-таки не розгадали.

– Ну, нехай ми з Грінченком – виборці в Думу, але чого ж і Страшкевича арештовано?

Найбільше з нас журився Страшкевич, що по скінченні Духовної академії з великою трудністю добув собі посаду учителя духовної школи в Києві і тепер боявся, щоб начальство не викинуло його з посади.

Пробували ми лягати спати, але коли побачили, яка сила блощиць лазить по стінах та нарах*, то у нас і охота відпала і ми дуже жалкували, що Степаненка з його порошком перевезли до іншого участку; так ми й просиділи до світу.

Цілу ніч ми чули, як замикали в камери п'яних, а з жіночої половини чулися верески проституток. Аж другого дня довідалися ми, що туди посадовили й стареньку Людмилу Михайлівну, вдову Драгоманова, і хвору на туберкульоз костей письменницю Лесю Українку та її молодшу сестру.

* Причах.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1907 р.23

Вранці я дав городовому карбованця, щоб він заніс додому цидулку в якій я просив прислати порошку від блощиць. Годин у 8 двірник Петро приніс мені сніданок та газети, але в них про наш арешт нічого не було надруковано; ще вони про те не довідалися. Сидячи, я все турбувався за "Раду", бо певний був, що заарештовано і всю редакцію і що на завтра наша газета не вийде. Приніс мені Петро і обід, так само принесли й Грінченкові, а Страшкевич жив самотньо і за ним нікому було поклопотатись, то ми обідали втрьох разом. Надвечір Петро приніс араґацу *, але нам не довелося ним користуватися, бо ввійшов дежурний околодочний і сказав, щоб ми забирали свої речі і йшли в канцелярію, бо нас всіх звільнено з арешту.

Другого дня виявилося, що в ту ніч було арештовано до півсотні українців і не молоді, а все поважного віку людей, але тому, що ні в кого нічого протизаконного не знайдено, то з наказу генерал-губернатора, зробленого під впливом правителя канцелярії Н. В. Молчановського, всіх арештованих випущено.

З усіх арештованих найбільше обурювався М. В. Лисенко, кажучи:

– Пережив я благополучно режими трьох самодержавних імператорів – Миколая І, Олександра II, Олександра ІII, а от за конституції Миколая II дурнісінько посадили! Ну й конституція! Якби нам така конституція, як в Австрії, хоч і свинська, як каже Франко.

А я, наче ображений в найліпших своїх почуваннях, пішов у жандармське правління з докорами:

– Що ж це таке, – кажу полковникові, – ви робите? Ви ж нас соромите перед дорослими нашими дітьми: перше ми, батьки, клопоталися за арештованих дітей та картали їх, а тепер вони сміються з нас!

Він, якось зніяковівши, виправдувався тим, що такі тепер часи неспокійні настали. Але, як я довідався потім, він і не знав про ті арешти, а то все робив Кулябка, начальник охранки, тайної поліційної інституції, яка залежить безпосередньо від міністра внутрішніх справ і ніде, ніколи офіційно не виступає.

Через якийсь час поліція вернула забране у мене листування, але, на жаль, пропав десь зшиток недрукованих ще байок Левка Боровиковського, які мені дали в Полтаві.

Може, околодочний, а може, який жандарм "малорос" зацікавився тими байками і присвоїв їх собі; так я й не міг допитатися, бо околодочний запевняв, що такого зшитку не було в моїх паперах. Та як і доведеш йому, коли поліція не робить реєстру забраних паперів. Так само у мене пропали в Харкові 1884 р. цінні листи Карпенка-Карого.

* * *

Найспокійніше нам, українцям, в Києві жилося за небіжчика генерал-губернатора М. І. Драгомирова. Кожний з нас певний був, що коли кого-небудь

* Порошок від блощиць.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1907 р.24

безпричинно арештують, то проф. В. Антонович чи П. Житецький, приятелі Драгомирова, виручать.

Драгомиров, як я вже згадував у своїх спогадах, хоч не був активним українцем, але, безперечно, мав великі українські симпатії, з якими і не крився ніколи, а хитромудро, наскільки дозволяло йому високе становище, проводив їх у життя. Він, як я вже казав, напосівся, щоб солдати співали українських пісень; виклопотав "Київській Старині" дозвіл на друкування української белетристики; клопотався про дозвіл на видання науково-лопулярних книжок на українській мові для народу і страшенно обурювався, що уряд душить український культурний рух.

Пам'ятаю, що коли в 90-х роках українці врядили в Петербурзі святкування ювілею Д. Мордовця і запросили на те свято М. І. Драгомирова, що саме тоді приїхав до Петербурга, то він ухилився, сказавши:

- Мені, як світському, придворному генералові, треба на це височайшого дозволу, а вони там змішали "єдинодушіє з єдинообразієм" і хотять всі народи Росії підвести під один ранжир.

Багато про Драгомирова оповідають і багато надруковано всяких анекдотів, правдивих і вигаданих. Хочеться й мені записати один факт з його життя, що я чув від І. Л. Шрага і якого ще, здається, нема в друку.

По освяченню поставлених в Чернігові разом двох пам'ятників – царям Олександру II і Олександру III, на урочистому обіді, після всяких офіціальних тостів і промов, М. Драгомиров, своїм звичаєм добре підпивши, почав, плутаючи язиком, говорити в такому тоні:

– От ви, панове, поставили пам'ятники, правда, поганенькі, двом імператорам... царю Освободителю, незабутньому Олександру II, що освободив селян, ввів знамениту реформу судових інституцій, завів самоурядування земське й міське і т. д. Одним словом, відновив Росію... і я розумію, що він заслужив на пам'ятник... Ну, а що зробив його синок, Олександр III? Він усе те поруйнував...

Присутні завмерли з переляку, а губернатор Андрієвський, щоб перервати Драгомирова, наче ненароком, перевернув свою склянку з вином і скочивши, шарпнув умисне обрус так, що тарілки з брязком посипались з стола додолу.

Всі поскакували і тим скінчився обід.

Драгомирова відвезли на двірець до поїзда, а Андрієвський зібрав нараду присутніх, архирея та вищих чинів, щоб обміркувати, що робити?

На нараді постановили, що цього не можна замовчати і треба швидше попередити міністра, бо жандармський полковник все одно донесе. Нарада скінчилася тим, що губернатор Андрієвський того ж дня поїхав у Петербург.

Через якийсь час викликано до Петербурга і київського генерал-губернатора Драгомирова.

Що там було – невідомо, але всім було відомо, що Драгомиров людина дуже розумна і хитра і що його у високих сферах дуже поважають і рахуються з ним, то він якось викрутиться. Так і сталося.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1907 р.25

З Петербурга Драгомиров поїхав у свій маєток Конотопського повіту на Чернігівщині, і губернатор, як завжди, виїхав на двірець його стрінути.

На запитання Андрієвського, як здоров'я генерал-губернатора, як йому їздилось до Петербурга, Драгомиров, заклавши руки назад, відповів:

– Дякую, в Петербурзі наказано мені вам руки не подавати!

Сів в екіпаж і поїхав у свій маєток.

Андрієвський мусів покинути посаду чернігівського губернатора.

Колись всемогучого начальника київської жандармерії Новицького Драгомиров так приборкав, що той мусів податись у відставку. Взагалі він припинив самоволю адміністрації в своїм генерал-губернаторстві і нам жилось спокійно.

А от коли я жив в Одесі, то там щодня можна було сподіватись всього найгіршого від самоволі самого градоначальника.

Градоначальником Одеси тоді був адмірал Зелений. Він перше командував панцерником, на якому їздив цар Олександр III, бувши наслідником, і придбав у нього велику ласку, а тому правив Одесою як самостійний сатрап. Будучи на старості літ напівбожевільним, він наганяв страх на всіх жителів Одеси. Про його самодурство ходило багато анекдотів; розкажу один з них, про котрий говорили як про факт, що яскраво характеризує самоволю тодішньої царської адміністрації.

Одного разу, коли Зелений був у гастрономічному магазині (крамниці делікатесів) Дубініна, туди зайшов якийсь добродій аристократичного вигляду і звелів дати собі найліпшого кав'яру. Покуштувавши того кав'яру, добродій сплюнув і, скривившись, сказав:

– Какая гадость! (Яка гидота!)

– Як! – визвірився на нього Зелений. – У мене в найкращому магазині продають гидоту?

– А вам яке діло? – завважив звисока добродій.

– Я – Зелений! – підступаючи до нього, прошипів від гніву градоначальник.

– Ну, так дозрійте (достигніть)! – згорда відповів добродій.

– Арештувать його, сякого-такого сина! – заверещав несамовито Зелений, затупавши ногами.

А треба сказати, що мову свою він раз у раз густо пересипав московською лайкою.

Раптом з'явився околодочний (поліційний офіцер) і, посадивши добродія на візника, повіз в участок (постерунок).

Добродій не протестував і спокійно дався арештувати.

В участку, коли почали списувати протокол і на запитання дежурного околодочного – хто він такий, добродій подав свою візитову картку, на якій стояло – граф Шувалов, камергер Двора його Величности.

Околодочний зблід, скочив на ноги і тремтячим голосом промимрив:

– Ваша світлість, вибачте, я зараз!.. і побіг у кабінет до пристава (начальника постерунку).

Є. Чикаленко. Щоденник. 1907 р.26

Через хвилину там задзвонив телефон, почулась розмова і звідтіль вибіг пристав і стривожено-почтиво промовив:

– Ваша світлість, ви вільні...

– Як вільний? Я арештований!..

– Я, ваша світлість, говорив тільки що по телефону з його Превосходительством (ексцеленцією); вийшло непорозуміння, – відповів ввічливо пристав.

– Яке непорозуміння? Мене звелів арештувати сам градоначальник, і я зостанусь тут. Садовіть мене в буцегарню разом з п'яницями та злодіями!

Пристав побіг у кабінет, знов почувся дзвоник телефону, розмова, і знов вибіг пристав:

– Ваша світлість! Ви вільні... У мене жінка, діти, не губіть їх, ваша світлість! – молив пристав, низенько кланяючись.

– Ну, Бог з вами! – сказав, подумавши, Шувалов і поїхав на телеграф.

На другий день по телеграфу прийшов до Зеленого з Петербурга наказ – просити вибачення у графа.

Вдягнувши парадну форму, Зелений, зціпивши зуби, поїхав у Лондонську гостинницю, але графський камердинер міністерського вигляду сказав йому, що графа нема вдома, хоч Зелений від швейцара знав, що він вдома... Другого дня камердинер сказав, що його світлість сьогодні не приймають.

На третій день Зелений, стоячи в коридорі, чув, як граф голосно вигукнув до камердинера:

– Гони його в шию!

Найбільше Зеленого лютило те, що це чули слуги гостинниці, а значить, знатиме все місто. Це так його знервувало, що він заслаб і подав у відставку, а на його місце градоначальником призначено Шувалова.

Може, через півроку чи більше питаю я одного жида, комерсанта:

– Ну, що? Легше вам тепер живеться, як за Зеленого?

– Що легше, то да! Але тепер дорожче стало і часу більше витрачаєш.

– Як саме? – питаю.

– Тепер, коли є справа і подаси прохання до градоначальника, то він посилає тебе до поліцмейстера, той – до пристава, пристав до околодочного, а надзиратель, коли не даси хабара, посилає к сякій-такій матері. А Зелений, було, відразу пошле тебе к сякій-такій матері і кінець!

Є. Чикаленко. Щоденник. 1908 р.27

1908 рік

20 січня 1908

Сьогодні стрів у трамваї В. П. Науменка.

– Що, – питаю, – цькує вас "Кіевлянин"?

– Еге, хотять з'їсти. Книжний склад "Общества Грамотности" закрили. Вирішили й саме общество закрити, а тепер "Кіевлянинъ" агітує, щоб і гімназію мою закрили. Та-ак, дожилися!

– Справді, дивні часи, – кажу, – настали, коли й ви попали в крамольники (ворохобники)!

– Знаєте, – каже Науменко, – мені тепер згадується анекдот, що колись розказував М. Садовський про бабку, що весь вік чесно дівувала, а в рай опороченою попала.

В. Науменко, як я вже писав у своїх "Споминах" завжди був лояльний, далекий від опозиції урядові і раз у раз намагався бути в добрих відносинах з начальством, за що й придбав собі в українських колах репутацію "дипломата". Він був директором приватної гімназії, а разом з тим і головою російського "Общества Грамотности" яке між іншим видало і скілька книжок українською мовою. "Общество" те адміністрація закрила, а майно його, в тім числі Народний дім з театром на Троїцькій площі, перейшли у власність міста Києва.

Отак, – каже Науменко, – і я! Весь вік старався жити в злагоді з начальством, а на старість попав у "неблагонадежні".

3 лютого

Сьогодні був у С. О. Єфремова. Він лежить хворий. Просив його написати статтю про 1-й том Драгоманова, що оце тільки вийшов під редакцією Б. Кістяковського.

Сергій згодився.

Статтю про "Щаблі життя" Винниченка теж обіцяє дати, як тільки видужає.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1908 р.28

Слава Богу, наче відносини його до "Ради" знов налагоджуються.

Треба завважити, що він, з самого визволення свого з тюрми якось холодно ставиться до "Ради". Соромно йому покинути її; мабуть, шкода рвати зо мною приятельські відносини, що тягнуться вже більше 12 років.

З другого боку, як побачиться з Грінченком, поговорить, то у нього відпадає охота писати до "Ради". Грінченко і йому, як і всім, розказує, що ми його виперли з газети, що ми й реорганізацію завели в "Раді" умисне, аби позбутись його та Марії Миколаївни, його жінки; що я цілком підпав під вплив М. С. Грушевського, а М. І. Павловський * просто раболіпствує перед п. професором. Само собою, що це не надає йому охоти ставати ближче до "Ради". Він увесь 1907 рік писав до газети якось неохоче. Багато разів мені доводиться ходити до нього, налагоджувати відносини. Часом нічого з того не виходить і я йду засмучений додому. Сергій того ж дня, гляди, й прийде до мене. Очевидно, його мучить те, що доведеться порвати відносини зо мною. Бо я йому кажу:

– Я себе від газети не відділяю – хто ворог нашій газеті, той ворог і мені. Я вважаю газету тепер найпекучішою справою нашою і вимагаю, щоб усі, хто думає так, як і я, піддержували її чим можуть.

Він теж визнає газету найважнішою справою, але каже, що в "Раді" робити не може, бо вона ведеться не так, як треба. Я на це кажу йому:

– Я ж пропонував вам взяти на себе редактування, коли ви вийшли з тюрми, але ви не згодились.

Він каже, що не згодився і не згодиться, бо він мене посварить з багатьма людьми, та й газету поведе так, що її закриють.

– Але ми самі й без вас потрапимо це зробити, а тут ходить про те, щоб газета жила, щоб з'єднала всі елементи однакового світогляду. Я не вимагаю від есдеків, есерів, щоб вони сприяли "Раді", бо вони іншого світогляду, а не розумію, як можуть однодумці байдуже або вороже ставитись до газети через те, що вона ведеться не так, як слід. Я сам знаю, що їй багато бракує: мало робітників, редактор – не досить широко освічена людина, нема виробленої літературної мови і т. д. Але треба всім дбати про поліпшення газети, бо це тепер найактуальніша наша справа!

Після таких розмов він знов почне писати. А там, гляди, побував у Грінченка, то знов набрався ворожого духу.

Яка ж причина, що серце його не належить до "Ради"? Почасти мені це роз'яснив цими днями В. Дурдуківський. Він каже, що Сергія страшенно обурив огляд преси, зроблений І. Франком в "Раді". Франко в цьому огляді сказав, що "Н. Громада" велась погано, не придбала симпатій публіки і тому вмерла.

Я кажу:

– Та Франко ж говорив про покійника!

– А вам приємно було б, якби вашу покійну дитину лаяли? А "Нова Громада" була любимою дитиною Сергія!!

* Редактор «Ради»

Є. Чикаленко. Щоденник. 1908 р.29

– От де собака закопана! Значить їх – Грінченка і Сергія – одна причина відвернула від "Л.-Н. Вісника" але у Сергія ще нема духу покинути "Раду", бо соромно і шкода рвати відносини зо мною.

З "Л.-Н. Вісником" він порвав офіційно через те, що М. С. Грушевський не помістив його статті, направленої проти І. Франка; скрита ж причина та, що буцімто "Л.-Н. Вісник" своїм переходом сюди убив "Нову Громаду". Але "Л.-Н. Вісник" і Грушевський в смерті "Нової Громади" не винні. Вона нам дала за рік більше 10 тисяч карб. дефіциту і ми вирішили далі її не видавати. Грінченко організував пайове т-во, але Сергія не було (він тоді сидів у тюрмі) і діло не вигоріло. Дивуюся – чого вони обвинувачують Грушевського і бойкотують "Л.-Н. Вісник".

Тим часом я всю енергію вживаю, щоб привернути Сергія до газети. Не тому, що ми без нього не можемо обійтись, а жаль, що мій найближчий приятель з молодшого покоління, з яким стільки літ марилося про газету, тепер відстає. Він тепер не пише, бо каже, що на політичні теми не можна в "Раду" писати, бо вона його черкає, боячись штрафів. На літературні теми теж не можна писати, бо я не даю "разделывать" "Л.-Н. Вісника".

Як тільки вийшов "Дзвін", я поніс його Сергієві і попросив написати критику на "Щаблі життя" Винниченка. Мені дуже хочеться відвернути Винниченка від таких тем. Він талановитий белетрист і бозна-який філософ, а береться в белетристичній формі проводити думки, які він вважає розумними і корисними. Я знаю, що Сергій такої ж думки про Винниченка, як і я, от тому я й напосівся на Єфремова, щоб він написав статтю про цю нову п'єсу Винниченка. Може, Винниченко переконається доводами Сергія і надалі писатиме як артист, а не як мораліст та ще й Бог зна який. Шкода таланту, він міг би виробитися на справжнього белетриста, яких у нас ще не було. Сергій охоче згодився й почав писати. Тепер він захворів. Я отеє пішов його відвідати; він обіцяв кінчити статтю про "Щаблі життя".

6 лютого

Переглядаючи І том Драгоманова, що оце тепер вийшов, я здумав, що добре було б дати в "Раді" серію фейлетонів* про Драгоманова. Досі про його не можна було писати і громадянство зовсім не знає цього письменника, який після Шевченка більше зробив для свідомости національної, як хто інший. Пішов я до Сергія і висловив йому свій план. Треба подати біографію Драгоманова, бо широкому громадянству він зовсім невідомий, а потім дати низку статей, приблизно на такі теми: Драгоманов і польське питання і т. д. Одно слово, загадав Єфремову давати про Драгоманова хоч щотижня по фейлетону. Він охоче згодився. На прощання я сказав, що певне він так захопиться

* Статей. – (Прим. ред.)

Є. Чикаленко. Щоденник. 1908 р.30

Драгомановим, що у нього відпаде охота писати полемічну брошуру на Грушевського. Я й перше відмовляв його від писання такої брошури. Сам же він перший в № 1 "К. Вѣстей" за 1908 рік назвав Грушевського "наївним і самодовольним". Грушевський написав відповідь. Я довго відмовляв Грушевського, щоб не друкував цієї статті, бо це не відповідь по суті, а виказування мотивів, з яких Єфремов написав гостру критику на "Л.-Н. Вісник", але жінка та брат Грушевського [Грушевська (Вояківська) Марія Сильвестрівна та Грушевський Олександр Сергійович] стояли на тому, щоб він друкував. Він послухав їх і в І кн. ЛНВ за 1908 рік помістив цю статтю. Тепер Єфремов хоче написати у відповідь йому брошуру, бо в "Раді" я не хочу цієї братоубийчої полеміки, а в російській газеті йому вже соромно друкувати статті, направлені проти українських діячів.

Одним словом, бозна-що! Тепер я жду з нетерплячкою статей про Драгоманова. Вони мені цікаві з багатьох причин, а найбільше через те, що нам раз у раз докоряють, що газета не пише на українські теми, а все на загальноросійські.

7 лютого

Сьогодні стрівся в книгарні "К. Старини" з О. І. Бородаєм. Розговорилися про "Раду". Він дуже шкодував, що мало передплатників, каже, що треба щось рішуче робити, аби земляки піддержували. Я йому кажу, що приятелі не прикладають ніякої енергії, щоб ширити або збирати гроші, бо певні, що видання в моїх руках не загине. Розказую йому приклад з Комаром. Він торік обіцяв дати на газету тисячу рублів. Потім написав, що його спільник, Громашевський, відмовився і тепер він дасть тільки 500 р. Але й тих не дав; 300 рублів я видер у нього з гонорару за купчу (контракт), коли продавав землю в Тираспільському повіті. На цей рік він обіцяв передплатити 100 примірників "Ради" на свій кошт для розповсюдження між "просвітянами" одеськими. Але так і не передплатив, а на мої скарги, що тепер важко добувати грошей на "Раду" і, може, вона помре, пише, що він і думки не може припустити, щоб газета померла, бо вона "в таких певних руках". Красненько дякую! Я затрачаю гроші, та й не з прибутків, а продаю землю та вкладаю гроші; затрачаю своє здоров'я, енергію, а однодумці ставляться байдуже або вороже, а про неоднодумців я й не кажу... Більшість "славнозвісних" зовсім байдужі, окрім двох, трьох – от як М. О. Богуславський в Єкатеринославі, що зібрав до 200 передплатників, та Л. М. Жебуньов, який дав 100 душ. На це Бородай каже, що справді, треба б енергійніше взятися за земляків. На це я, сміючись, кажу йому:

– От ви раз у раз кажете, що не вмрете, поки не омочите рук у кацапській крові. Кацапи нам не так шкодять, як наші перевертні. От якби ви "омочили руки в крові" тих земляків, що не передплачують "Ради", то, може, нагнали б на їх страху.

На це Бородай відповідає:

Є. Чикаленко. Щоденник. 1908 р.31

– От колись я візьму оцю палицю, якою колись бив москвофіла у Львові, та піду на збори "Просвіти". Я поспитаю там кожного: а чи виписуєш "Раду", "Рідний Край", "Слово" "Л.-Н. Вісник"?! Я їм покажу, падлюкам!

23 лютого

Вчора вийшов у редакції такий інцидент, що рознервував мене вкрай. Прийшовши вранці до редакції, я сказав Павловському, що треба на завтра з приводу прощального бенефісу Садовського написати статтю, в якій зазначити, що завдяки енергії і талантові Садовського організувалася найкраща трупа українська; що Садовський перший зробив спробу заснувати в Києві, українському центрі, постійну українську трупу і т. д. Павловський питає, на скільки рядків? Я кажу, що треба рядків на 150, щоб стаття була помітна.

На виході з редакції, коли вже номер був зложений, Павловський каже мені, що він не може писати статті, нехай хтось інший напише, бо йому ніяково. Виявилося, що проти Садовського ведеться ціла кампанія.

Він, як людина, що живе більше почуттям, як розумом, нажив собі силу ворогів. Одні сердяться на його за те, що він під час ювілею М. К. Заньковецької порозпродував зарання всі білети, а за місця для приїжджих депутатів правив гроші. Людям хотілось, щоб це було дарове національне свято, а він ним скористувався, щоб полагодити свої справи, які до Різдва були досить поганенькі. Грінченко і його присні незадоволені на його, що він не ставить п'єс Грінченкових та тих, що він поперекладав. Садовський доводить, що вони не дають зборів і каже:

– Якби я дістав субсидію від українців, то ставив би п'єси відповідно до їхнього смаку, а тепер ставлю – на смак публіки, яка ходить в театр.

Есдеки обурені на Садовського за те, що він пообіцяв редакторові "Слова" побити морду за те, що той його оббрехав в № 6 "Слова" за 1908 рік і не схотів надрукувати спростування, яке в "Слово" прислала вся трупа і яке ми вже надрукували в № 47 "Ради". Родина Старицьких незадоволена Садовським за те, що він не хотів ставити п'єси "Остання ніч", бо справді, вона таки досить нудна.

Наші редакційні ображені за те, що якось театральна адміністрація продала місця, відведені для редакції.

І от усі вороги Садовського змовилися демонстративно під час його ювілею привітати актрису Борисоглібську, якої Садовський не закликав на будущий сезон. Склали їй адрес, зібрались на якийсь дарунок і рішили їй це подати в день бенефісу Садовського. Виявилося, що й Павловський підписався на цьому адресі і вважає, що йому ніяково писати статтю та таки й усі в редакції не хотіли б, щоб у "Раді" з'явилася привітна стаття в день прощального бенефісу Садовського.

Мене це страшенно обурило.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1908 р.32

Я доводив, що Садовський не зробив нічого такого, що б понижало український театр, на чолі якого він стоїть, що він ставить раз у раз найкращий репертуар, не зводить нашого театру до балагану, як це роблять інші трупи, окрім, правда, ще Саксаганського. Що нам нема діла до того, що Садовський замінив Борисоглібську, другорядну актрису, другою та, на мою думку, не менш талановитою С. В. Тобілевичкою (жінкою Карпенка-Карого). Що нам треба піддержувати Садовського, бо він на сцені робить те саме національне діло, яке "Рада" робить друкованим словом; врешті пішов у редакцію "Л.-Н. Вісника" до Грушевського, умовився з ним післати Садовському вінок від "Ради" та "Л.-Н. Вісника" і просив його піти умовити Павловського написати статтю, бо в противному разі ми мусимо з ним розійтись: коли співробітники його піддержать, то між нами буде повний розрив, а в результаті, може, й смерть газети.

Весь вечір я хвилювався, вночі мало що й спав і аж тоді заспокоївся, коли другого дня прочитав у "Раді" статтю Павловського, правда, досить холодно написану.

Після цього інциденту настала у відносинах наших якась терпкість. Досі я більше вірив у такт Павловського. Протягом 1907 року він сам собі не довіряв, раз у раз радився зо мною і з іншими з приводу всяких статей, а коли під кінець року ми одержали багато листів від солідних людей, що газета ведеться тепер краще, ніж в 1906 році, то він став більше самовпевненим і наробив немало помилок у газеті, правда, не дуже значних, на мою думку. Коли я йому про це завважив, то він став ображатись, кажучи: то шукайте собі другого редактора. А теряти його шкода, бо він, безперечно, найсовісніший робітник в редакції і найкраще знає українську мову.

17 марта

Вчора заходжу в книгарню "К. Старини". Степаненко – ґвалт, шукай йому помічника, бо вже несила йому.

Я давно йому кажу, щоб шукав сам собі такого, який міг би його заміняти, на якого можна довірити книгарню, а самому поїхати на якийсь час у село на відпочинок. Але Степаненко такої вдачі, що з ним важко жити хоч трохи інтелігентній людині. Я пробував раз найти йому помічника, і той втік з книгарні. Та й з хлопцями він не вживається, раз у раз їх міняє, що й жадного не вишколив собі на помічника. Я й кажу Степаненкові:

– Шукайте собі самі, бо у мене стільки того клопоту, що й голова моя не зносить. На мене поначіплювано стільки тих торбинок, що не знаю, за яку хапатись! Ви кажете – шукати вам помічника, Павловський каже – шукати редактора; з Кононівки пишуть, що бугай пробився, треба шукати бугая; в Перешорах розпився до краю управитель, треба шукати нового; з усіх боків пишуть, щоб шукав для "Ради" гумориста, бо газета занадто вже серйозна! Як бачите, страшенна розмаїтість торбинок! А найбільше мене гнітить те,

Є. Чикаленко. Щоденник. 1908 р.33

що нема де взяти гумориста! Нація вславилася своїм "хохлацьким" гумором, а гумориста нема! Або краще сказати – ми всі гумористи, але той гумор сидить у нас всіх під вусом. Як розказує що-небудь українець, то у нього раз у раз з-під вуса виглядає гумор, а коли дійде діло до того, щоб вилити його на папері ... то й ба! Я знаю багатьох гумористів у розмові, а як возьмуться писати, то нічого не виходить.

– Випишіть Вашого улюбленчика – Винниченка, – каже сміючись Степаненко, – то він правитиме за що схочете...

4 вересня

Пройшов серпень, пора б уже напевне знати, як бути з "Радою" на той рік; треба вже й оповістку давати до календаря, бо його кінчають друкувати, а я й досі нічого напевно не знаю. Дефіциту і цього року буде до 20 тисяч руб.; напевне, й на той рік буде такий самий, хіба, може, на якусь тисячу менший, а я не знаю, чи схоче В. Ф. Симиренко помогти й цього року.

Писав до В. Леонтовича, просив його розвідати – чи можна рахувати від В. Ф-ча субсидію в тій сумі, що й цього року, тобто 12 тисяч, але від нього нема ні вісти, ні чутки.

В Києві багато людей жде Леонтовича як довіреного В. Ф. Симиренка, але він заклопотаний будуванням цукроварні на Ромодані й забув про всі громадські справи.

Обібрано його головою старшин новозаснованого Українського клубу в надії, що він добуде від В. Ф. Симиренка грошей на початок діла; тепер викликають його в Київ починати діло, нагадують йому обіцянку добути грошей, а він і вухом не веде. Жебуньов аж заслаб з досади, бо грошей нема, а тут скоро всі найвигідніші під клуб квартири люди порозбирають.

Грушевський приїхав зі Львова, буде починати дім тут будувати, а разом з тим думали ми з ним почати діяльність новозаснованого товариства "Українське т-во для підмоги науці, літературі і штуці", та нема Леонтовича.

Треба розказати про це товариство хоч коротенько. В. Леонтович не раз висловлювався, що В. Ф. Симиренко вважає свій маєток громадською власністю і по смерти хотів би його вжити на якесь велике громадське діло. Якось обчисляли ми з Леонтовичем цей маєток і налічили готовими грішми щось коло 2½ мільйона руб., не рахуючи цукроварні, землі й будинку в Києві.

Грушевському й прийшла думка, що добре було б заснувати нам Інститут українознавства, проект якого він виложив в "Л.-Н. Віснику" 1907 р., № 12. Коли ми пішли до Леонтовича і Грушевський розказав свій проект, то Леонтович почав всі свої доводи викладати проти цієї думки.

Але Грушевський спокійно доводив вагу такого інституту – доводив, що він матиме незрівнянно більшу вагу, ніж українська гімназія, про заснування якої говорив торік Леонтович.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1908 р.34

Ми просили улаштувати нам побачення з В. Ф. Симиренком в надії, що на цю мету той зараз дасть з мільйон рублів.

Нарешті Леонтович обіцяв нас звести з В. Ф. Симиренком, але так і зима минула, а ми й не бачили його. Покійний Антонович обіцяв теж побалакати з В. Ф. Симиренком, але обидва вони не виходили цілу зиму з хати і теж не бачились, так Антонович і вмер, не сказавши йому. Весною 1908 року, коли приїхав Грушевський і зробив докір Леонтовичу, що він не виконав обіцянки, то він засоромився і обіцяв зробити цими днями. Нарешті він нам сказав, що В. Ф. Симиренко хворий, не може нас прийняти, що він цілком спочуває думці заснувати Інститут українознавства, але таких великих грошей не дасть, а дасть 100 тисяч руб., щоб тільки користуватися % з них. Хоч сума ця була далеко менша за сподівану, але все-таки ми розміркували, що можна з них мати в рік % тисяч 5 руб., а значить, можна починати справу.

Рішили ми, що найкраще заснувати таке товариство, яке б розпоряджало цими грішми. Леонтович висловив бажання В. Ф. Симиренка, щоб це т-во складалося тільки з тих людей, яким він довіряє, і таких набралося 8 душ*. Склали ми статут і уповноважили Леонтовича подати і боронити його в "Губерніяльному Присутствії" і, раз у раз нагадуючи йому, добилися, що він виклопотав затвердження уставу. Треба було зібратись, щоб починати діло, вибрати намічених членів, але Леонтович несподівано виїхав. Грушевський не міг довше ждати, і довелося відкласти діло на осінь.

Тепер Грушевський приїхав у кінці серпня і йому пощастило довідатись, що Леонтович має приїхати в Київ у неділю 31 серпня.

Довідавшись, що він напевне буде в клубі, ми попрохали П. Я. Стебницького, що тоді приїхав з Петербурга, піти на засідання клубу і привезти його звідтіля до мене, а я вже скличу всіх.

Але Леонтович відмовився тоді поїхати до мене і обіцяв другого дня бути в редакції "Ради".

Коли він приїхав у редакцію і привітався зі мною і ми поцілувались, то я не втримався від жарту, та й кажу:

– Ну й солодкі ж ви стали, просто аж губи злипаються. Чи є у вас тепер хоч містина, не просякла цукром? За тою цукроварнею ви забули вже все на світі.

Його це, очевидно, неприємно вкололо.

Коли це входить Грушевський і від несподіванки у нього вирвалося:

– Чи це ви, Володимире Миколайовичу, чи це ваш "призрак"? (привид). Леонтович, якось криво осміхаючись, почав цілуватися з Грушевським, а той, сміючись, вигукнув вірш з Одисеї: "О призрак, обіймаю тебе, а ти ускользаєш!"

Поговорили трохи, умовились, що в 11 годин другого дня зійдемося у мене, і Грушевський пішов. Тоді Леонтович завважив якось з образою:

* Власне, з тих, яким завіщав своє майно В. Ф. СимиренкоМ. Комар, М. Лисенко, В. Науменко, Іл. Шраг, П. Стебницький, В. Леонтович, М. Грушевський і я.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1908 р.35

– Хіба я один займаюся своїми ділами, адже ж і професор приїхав будувати дім.

На це я кажу:

– Бачте, професор не забуває й громадських справ, бо вже придбав собі тим славу.

– А я її не придбав, – гірко завважив Леонтович. Справді, його страшенно гнітить те, що в йому критика не признала белетристичного таланту. Коли якось Франко в своєму огляді проминув його, то він аж захворів, і я напросив Грінченка направити цю помилку Франка, що той і зробив у "Київській Старині".

Коли це входить Стебницький, привітались, і цей знов сказав:

– А ви, Володимире Миколайовичу, кажуть, по саме горло засипались цукром.

Леонтович аж підскочив і нервово почав:

– Панове, я серйозно хочу запитати, що це за шпигання таке...

Але Стебницький і я почали його умовляти, що це вдача українська така, що ми перш усього починаємо самі з себе, що ми ж усі перше всього робимо свої діла, а потім громадське. Він заспокоївся і почав просити вибачення за різкий тон і проч. Посиділи ще трохи і розійшлись, умовившися зійтись другого дня у мене в 11 годин ранку.

Дорогою, коли ми йшли з Леонтовичем, я запитав його, чи він довідався від В. Ф. Симиренка – чи дасть той знов піддержку "Раді" на 1909 рік?

Леонтович відповів, що він не знає ще, не балакав, але певен, що В. Федорович не може дати такої суми, бо у його цього року були екстраординарні видатки, та я не допитувався які.

Другого дня (3 вересня), коли зійшлись у мене фундатори т-ва Грушевський, Лисенко, Стебницький, то ждали Леонтовича години півтори і вирішили, що треба його добути хоч "посредством привода". За це взявся Стебницький, а я написав листа Синицькому, щоб він безпремінно розшукав Леонтовича і нагадав йому, що ми зібралися і ждем його.

Але тільки Стебницький поїхав, як приїхав Леонтович з вибаченням, що спізнився, бо у його цілу ніч боліла голова. Певне, він таки рознервувався від наших шпигань, бо вчора вийшло так, наче ми умовились його по черзі шпигати...

Почалися розмови про всячину і врешті дійшли до т-ва. Коли ми завважили, що пора б починати його, що треба, щоб В. Ф. Симиренко дав обіцяних 100 тисяч, то Леонтович каже:

– Я ж, панове, вам казав, що Василь Федорович дасть тоді, коли й інші дадуть, бо на яких-небудь 4-5 тисяч руб. не варто починати такого великого діла.

Ми почали йому пригадувати, що він сказав, що 100 тисяч руб. вже асигновані.

Леонтович став запевняти, що це очевидне "непорозуміння", бо він говорив зовсім інакше.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1908 р.36

Тоді ми почали умовляти його поговорити з Вас. Федоровичем, але він відповів, що йому ніяково говорити про це, наче нагадувати, що старий вмре і нехай краще за життя передасть майно т-ву. Може, каже, ви, панове, більш "іскусні", то поговоріть з Василем Федоровичем про це самі.

На це я йому відповів:

– Але для цього треба бути якимсь гіпнотизером, щоб впливати на віддалі, бо ми два роки просимо вас улаштувати нам побачення з В. Ф., а ви все-таки цього не зробили.

Грушевський нагадує йому, скілька разів він це обіцяв зробити, але нічого не зробив.

Тоді Леонтович каже:

- Ну, от я вам це тепер улаштую. Є чудовий випадок! Після Покрови він буде у мене на освяченні дому, то тоді приходьте й ви, панове; добре, п. професоре?

- Я трохи задалеко живу! – відповів іронічно Грушевський (у Львові).

Тим часом настала пора йти на панахиду по Карпенкові-Карому. Ми всі вирішили йти разом.

Дорогою, йдучи на панахиду, я кажу Леонтовичу:

– Як ви думаєте, чи молитись мені і за упокой "Ради"?

– Ну, а почім я знаю? – відповів він мені роздратовано.

– Ви ж краще освідомлені про фінансовий стан Василя Федоровича і можете ліпше вгадати, ніж я, – кажу йому.

На це він відповів, що він нічого певного сказати не може, а поїде до Василя Федоровича і дізнається. Тоді я кажу:

– Коли ж ви байдужий до "Ради", ви не вживете ніяких заходів, щоб умовити Вас. Федоровича. Ви не скажете йому, що от російські газети "К. Вѣсти", "Страна", "Русь", "Рѣчь" доплачують сотні тисяч...

– Видавець "Рѣчи" навіть повісився, – вкинув Леонтович.

– Що ж ви хочете, щоб і я повісився? – сміючись кажу йому. – Цього не буде, а все-таки, коли "Рада" вмре, то жертви будуть – от Жебуньов напевне повіситься!

Коли я потім розказав про це Жебуньову, то він, з сльозами на очах, відповів:

– А що ви думаєте? Я серйозно недалеко від того.

Підходячи до собору, Леонтович каже мені:

– Я страшенно стісняюсь говорити з В. Ф. Симиренком про фінансові діла, як же ж я йому буду показувати на приклад "Руси", "Ограни", це ж наче докір йому робити.

Так ми й розійшлись і я все ж таки не знаю, чи дасть В. Ф. Симиренко щось на газету, чи ні. А тим часом треба якось рішати, бо видавці календаря вимагають оповістки.

Обмірковуючи, радячись з людьми, переконався я, що треба побільшити ціну на газету. Грушевський радить визначити ціну 12 руб., але всі в один го-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1908 р.37

лос кажуть, що тоді не буде й половини теперішніх передплатників і дефіцит буде не менший. Я схиляюся до думки побільшити ціну до 8 руб., це передплатників не злякає і не віджене, бо ми дамо додатком 3-рублеву "Історію" Аркаса, якої він нам подарував 1500 примірників, та побільшимо розмір газети, власне, число букв буде те саме, а побільшимо шрифт і папір, тоді газета виглядатиме значно поважнішою.

Рішив я на 5 вересня скликати у себе на нараду найбільше заінтересованих у газеті співробітників. Порадимось і щодо ціни, розміру, а найбільше про зміст та про спосіб і розповсюджування газети.

4 вересня

Сьогодні зайшов сповістити про це Грушевського. Кажу йому: – Приходьте ж.

А він мені на це:

– Знаєте, Євгене Харламповичу, без надобності воно. Я думаю, що треба вже розбити ту ілюзію, що я, мов, близько стою до газети, впливаю на неї, бо в суті діла, "Рада" ведеться більше під впливом Грінченка. Він хоч і удає з себе випертого з "Ради", але через своїх приятелів, співробітників "Ради" впливає на неї. Ліпше й мені зайняти позицію "випертого" з газети, може, я на тім більше виграю. Аякже!

– Ви мене дивуєте, пане професоре, – кажу.

– Чого дивую? А справді воно так є. "Рада" сповіщає про найменшу дрібницю з життя Грінченка, навіть про те, що він мов думає перекладати якусь драму Зудермана чи Ібсена, але ще не рішив яку. Все, що не випустить Грінченко, возноситься "Радою" до небес, а я ніяк не допрошуся рецензії на "Записки", "Вісник" і проч. А потім оця історія і з "Історією" Аркаса. Це ж сором: написав чоловік "подарок молодим хазяйкам", і "Рада" бере його в оборону проти мене і устами всяких младенців (Піснячевського) доказує, що наука, мов, наукою, а Аркасова книжка "пречудеснѣйшая". Аякже!

– Постойте, – кажу, – пане професоре, це ж виходить якось і чудно: всі кажуть, що Грушевський осідлав Чикаленка та й їздить як хоче, а ви кажете, що газета знаходиться під впливом Грінченка.

– Газета йде помимо вас, – каже Грушевський. – Ви то виїздите, то не маєте часу; Павловський редагує тільки половину газети, завідує, сказати б, першим департаментом, який вправді до мене благосклонний, а в другому департаменті всякі "столоначальники", приятелі Грінченка, "пущають" всякі звісточки, які роблять газету просвітянським, власне Грінченківським органом.

– Значить, мене ви, пане професоре, обвинувачуєте в "бездѣйствіи власти"? (безчинности влади).

– Не тільки, а навіть і в "попустительстві", бо статейка Піснячевського, як ви самі кажете, пішла з вашого благословенія... Аякже, аякже!

Є. Чикаленко. Щоденник. 1908 р.38

– Це ж, – кажу, – вже починаються між нами "тренія" (тертя). Пам'ятаєте, пане професоре, нашу конвенцію, коли в 1905 році зайшла між нами розмова – чи скоро ми посваримось, то я сказав, що поки ви не будете ставити своїх власних інтересів вище громадських, то ми не посваримось. Я ще не бачу причини для сварки.

– От, може, скоро помре "Рада", – каже Грушевський, – тоді щезнуть "тренія" між нами.

– Як помре "Рада" то і я сам щезну з.українських горизонтів (обрію), я це кажу серйозно, – відмовив я.

На тім і скінчилась наша розмова.

5 вересня

Зійшлося і з'їхалося до мене душ двадцять найбільш заінтересованих співробітників, щоб порадитись за "Раду" на 1909 рік*.

Я вже казав раніше, що партійне життя Української демократично-радикальної партії в 1907 році зовсім завмерло. Праця по легальних установах, як "Просвіти", клуби, редакції газет захопила всю увагу членів партії, а на партійну роботу не ставало ні людей, ні часу, та й через столипінську реакцію політична робота стала неможливою.

Але всі ми почували, що без організації обійтися не можна, що треба хоч вряди-годи з'їхатись, порадитись, щоб одностайно виступати по тих інституціях, в яких кожний з нас працював.

Найвпливовіший член нашої партії І. Шраг, коли приїздив в судових справах з Чернігова, то завжди напосідався на тому, що треба відновити нашу партію, бо в цей час, коли російська інтелігенція майже вся організована в партії, тільки ми, старші українці, живемо без всякої організації, бо й молодь наша згуртована в соціал-демократичну партію і намагається заснувати українську есерівську партію.

Те ж саме раз у раз твердив і енергійний Л. Жебуньов, що переїхав з Полтави на стале житло до Києва. Він доводив мені, що партія могла б значно допомогти поширенню газети, якби я оголосив "Раду" партійним органом.

Цей аргумент видався мені серйозним і вартим, щоб над ним поміркувати, і я схилився до того, що нам треба поновити діяльність Демократично-радикальної партії і почав за це агітувати серед своїх близьких.

Нарешті постановили ми скликати восени з'їзд делегатів від наших громад.

На провінції теж почувався брак організації, а тому на з'їзд той прислали своїх делегатів мало не всі наші громади і всі одноголосно прийшли до думки,

* З'їзд ТУПу: з конспіративних причин делегатів назнано "співробітниками".

Є. Чикаленко. Щоденник. 1908 р.39

що треба відновити не партію, яка нас розбила і розсварила, а давнішу безпартійну організацію, що була у нас до 1904 року.

Всі наче повеселішали, зраділи, що напали на таку щасливу думку.

По ініціативі, пам'ятається, петербурзького делегата О. Г. Лотоцького назвали організацію "Товариством українських поступовців", в скороченні ТУП.

– От і добре, – сказав хтось з нас, – будем собі помаленьку тупати, як і перше!

З того дня зникла Демократично-радикальна партія, а почало існувати Товариство українських поступовців, котре прожило до революції 1917 року і з ради якого витворилась Центральна Рада, наш перший парламент.

Я розказав зібраним, що мало надії на те, щоб ми знов мали таку субсидію, як торік. Тільки певних 5 тисяч, які маю дати я, а треба ще не менше 12 тисяч рублів. Де їх узяти? Рішено, що кожний з присутніх буде шукати таких людей, щоб дали грошей. Гроші повинні бути зібрані до 1 листопада.

Щодо форми і ціни газети, то більшість висловлювалась за те, щоб газета зосталась такого самого розміру і такої самої ціни, тобто 6 руб.

Дехто висловлював бажання побільшити шрифт і відповідно папір, але щоб число букв було те саме, що й тепер, і користуючись тим, що Аркас подарував 1500 примірників своєї історії, назначити ціну 8 руб.

Я піддержував цю думку.

Ще була пропозиція призначити ціну 12 руб. на рік, у тій надії, що коли у людей вистачало патріотизму на 6 руб., то вистачить і на 12 руб. Більшість запевняла, що це значить убити газету, бо не знайдеться і половини теперішніх передплатників.

Врешті зупинилися на тому, що коли присутні зберуть до 1 листопада 10 тисяч руб., то зберемося і визначимо ціну на газету. Коли старі видавці знов дадуть торішню субсидію, то газета буде побільшена, і ціна буде 8 руб. А я заявив:

– Коли ж грошей не добудемо, то я на свої 5 тисяч рискну видавати газету сам, визначивши ціну 12 рублів. Як не стане грошей, то закрию газету і зникну з українського обрію; переміню одну літеру в своїм прізвищі з Чикаленко на Чикалеско (румун).

27 вересня

Цей місяць пройшов у мене в великому клопоті, багато було особистих турбот і горя, про які не буду говорити.

З газетою вийшло несподівано добре, і це для мене велика радість.

Стебницький, приїхавши до Петербурга, написав до Леонтовича листа, в якому висловив свій жаль, що всю тяготу з газетою звалено на мене, що Леонтович відійшов, а тепер віддалився і Грушевський, образившись, очевидно, що рішено дати додатком "Історію" Аркаса. В кінці Стебницький просить

Є. Чикаленко. Щоденник. 1908 р.40

Леонтовича піддержати мене чим може. Лист цей, очевидно, вразив Леонтовича і він, приїхавши до Києва, забіг до мене, показав листа Стебницького і, як мені здалося, зовсім щиро обіцяв підтримати мене морально і матеріально, тобто поговорити з В. Ф. Симиренком щодо субсидії газеті.

Особливо він напирав на інцидент з Грушевським, йому наче радісно, що професор віддалився від "Ради"

Треба знати, що Грушевський його просто придавлює, гнітить морально. Він раз у раз добивається від В. Ф. Симиренка субсидій на всякі громадські справи, і це все робиться через Леонтовича, бо сам В. Ф. Симиренко нікого не приймає.

Леонтович каже мені, що В. Ф. Симиренко замовчує майже все, що йому він переказує від Грушевського, а Грушевський напирає на його так, наче це від його залежить.

Дійшло вже до того, що Леонтович просто тікає від Грушевського, а коли це не вдається йому, то він перед Грушевським звивається, як в'юн на сковороді. Він пасує перед його авторитетом, не може встояти проти логіки Грушевського, але не каже йому, що В. Ф. Симиренко замовчує всякі проекти Грушевського і таким робом виходить, наче Леонтович сам їх освітлює перед В. Ф. так, що той не дає на їх грошей.

Взагалі я не можу розібрати – чи він спочуває проектам Грушевського, бо раз у раз обіцяє поговорити з В. Ф-м, а нарешті тікає від Грушевського. Я раз у раз піддержував Грушевського і напирав на Леонтовича, то він і від мене віддалявся. Тепер, довідавшись, що Грушевський відстав від газети, а значить, і від мене, Леонтович гаряче обіцяв мені піддержати мене всіма силами. І справді, він поїхав до В. Ф-ча і другого дня радісно сповістив мене, що В. Ф-ч згоджується і на цей рік дати тисяч 10 на газету. Прощаючись, Леонтович запевнив мене, що коли він знайде вільну хвилину, то навіть буде писати до "Ради" і взагалі постарається стати ближче до газети і облегшити мене.

Але обіцянок своїх не виконав, хоч я йому навіть тему дав: "Жидівське питання" яке тепер знялося в нашій пресі.

25 грудня

Вчора приїхав з Чернігова М. М. Коцюбинський і ми з ним ходили "колядувати"; побували у М. В. Лисенка, М. С. Грушевського, у Л. М. Драгоманової, у О. П. Косачки, Л. М. Черняхівської, у В. П. Степаненка, а ввечері пішли до В. М. Шемета. Одним словом, обходили всіх знаменитих українців.

Пчілка трохи пожалила мене за те, що "Рада" виступила в оборону жидів проти "Рідного Краю". Скаржилася, що тепер бойкотують її журнал, що мало хто його передплачує.

Я радив їй зробити з "Рідного Краю" або чисто селянський журнал, або родинний, на кшталт російської "Ниви". Давати ілюстрації, взори, викройки,

Є. Чикаленко. Щоденник. 1908 р.41

якісь перекладні романи і освідомлення з політичного життя. Але вона відповіла, що вона хоче якраз такого журналу, яким є він тепер. Їй кортить полеміки. З проф. Перетцем завела таку баталію, що публіка й приказки склала: "Пчілку й медом не годуй, а – Перцем", або "Пчілка – баба з Перцем". А тепер завелася з жидами, розпинає їх і свариться, коли "Рада" каже, що нетактовно і не по-лицарському боротись із зв'язаною людиною.

Єфремов аж кипить, щоб зчепитися з нею, але я просив Д. І. Дорошенка полемізувати з Пчілкою, бо він тактовніший, видержаніший і не впаде в особисту лайку.

Ввечері пішли ми, як кажу, до В. М. Шемета. Його недавно випустили з тюрми на поруки. Висидівши в тюрмі більше року, він дуже вихворів. Казали, що у нього була там навіть манія переслідування, яка минулась тільки після тяжкої форми тифу. Мучився він страшенно, і не диво. Мирного націоналіста обвинувачують в організації повстання в Лубнах та інших революційних вчинках, а він навіть виступав раз у раз противником всяких ексцесів.

Це страшна історія!

Майже те саме було в 1905-1906 році зо мною. Адміністрація вважала мене за революціонера, певна була, що в мене нелегальна друкарня, що я привожу в Кононівку нелегальну літературу і т. под. Робили у мене кілька трусів.

Шемет бувало раз у раз мені каже, щоб я скаржився міністрові, щоб не давав спокою місцевій адміністрації, що якби він не огризався, то його давно з'їли б.

Але нарешті він так допік адміністрації, що та познаходила підставних свідків і засадила його в тюрму. А я не протестував, не мозолив поліції очей, не приїздив у Кононівку, то мене й не зачепили.

І так пішли ми до Шемета.

Там застали М. І. Міхновського. Не вспіли й поздоровкатись, як Міхновський почав розмову про те, що О. Пчілка в "Ріднім Краю" висловлює істинний погляд на жидів, а "Рада" курить їм фіміям *. Потім почав обвинувачувати мене за те, що я помістив статтю Єфремова у відповідь на його лист у "Раду" про жидівське питання. Потроху-потроху він входив у азарт і нарешті просто, аж до ніяковости, натискав на мене, кричачи на все горло:

– Ви устами свого Буреніна** (Єфремова), ославивши мене юдофобом, відбили від мене практику!

Я намагався все повернути в жарт і доводив, що нема й двох місяців, відколи було уміщено статтю Єфремова, але він так роз'ярився, в очах його горів такий огонь, що мені аж моторошно стало. Ну що, думаю, як він піде слідом за своїми двома братами –вони вмерли божевільними! Ну що, як і третій брат

* На одному з наших з'їздів Міхновський гаряче переконував нас у тому, що нам треба йти проти жидів та російської демократії, разом з націоналістами на чолі з Столипіним і що тільки такою тактикою ми доб'ємося пільг для українського слова від уряду, а ми доводили йому, що московський націоналізм виключає український, що Столипін пізніше й довів своїми циркулярами проти українського руху.

** Буренін – співробітник "Нового Времени", що брудно нападав на все поступове.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1908 р.42

саме оце зараз збожеволіє! А він же здоровий як кат, та ще й дикий якийсь. Він же прилюдно за теоретичними змаганнями зацідив по пиці вельми порядній людині Б. А. Камінському. Оце все пролітало у мене в голові, коли він визвірявся на мене, і я сміючись сказав:

– Господи! І на що ти сотворив мене видавцем української газети? Мене тільки що не бито за газету, але я щодня сподіваюся, що хтось увійде в редакцію і спитає: "Ви Чикаленко, видавець?"

– Я.

– Ну, так от тобі! – і лясь мене по пиці!

З другого боку, заспокоювало мене те, що Міхновський по суті актор і позер. Він і одного слова і руху не зробить натурального – все у нього комедіантство. Раз у раз він грає ролю, аби зробити вражіння на слухачів.

Коли Міхновський особливо напирав на мене, кричачи: "Верніть мені те, що я втратив через вашу "Раду"!" то я, сміючись, сказав йому:

– Ну, візьміть за свою шкоду скілька акцій на "Раду". Це найвигідніше підприємство для поміщення капіталу.

Саме тоді надійшов О. І. Бородай. Я зараз до нього:

– Рятуйте, бо мене тут розпинають!

А Бородай на це:

– Вас ще й живцем треба на сковороді смажити!

– Побійтесь Бога, пане Бородаю, за що?

– За ведення "Ради".

– Та чим вона вам не до смаку?

Бородай потроху теж розпалився, почали вони вже вдвох з Міхновським насідати на мене. Бородай гукає:

– У вас там кліка зібралася, яка що хоче, те й робить, а ви потураєте. Склали собі редакційку з двох коновалів (ветеринари – Павловський та Королів), Буреніна (Єфремова), та парикмахера (не знаю вже хто), та й більше нікого не пускаєте.

– Побійтесь Бога, пане Бородаю, та в "Раді" приймають участь майже всі письменники українські. Назвіть мені хоч одно відоме ім'я, якого ми не пустили до "Ради".

– От ви п. Міхновського вилаяли устами Єфремова, спровокували його і не даєте йому виправдатись.

– Пане Міхновський, хіба ж я вам не давав місця? Коли ви мене питали, чи поміщу я вашу відповідь, то я сказав, що з охотою, але мушу знов Єфремову дати місце на відповідь вам, а ви мене просили не давати місця Єфремову. Я на це не згодився. Тоді ви сказали, що надрукуєте відповідь у "Ділі" і просили мене дати Єфремову відповідати вам у "Раді" і я навіть це обіцяв вам, але ви ніякої відповіді не написали. Так чого ж ви кажете, що я не дав вам місця для відповіді Єфремову?

Міхновський замнявся, а потім голосно почав завіряти, що начеб я його умовляв не відповідати Єфремову в інтересах громадських, а він ці інтереси ставить вище особистих і тому не відповідав Єфремову.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1908 р.43

Перед таким нахабством я тільки плечима здвигнув, а Міхновський перевів розмову на щось інше.

Неприємно я себе почував, особливо тому, що господар ні разу навіть проби не зробив спинити Міхновського і ввести його в границі пристойності, та й Коцюбинський ухилявся від розмови з Міхновським і не рятував мене.

Правда, раз вкинув слівце і В. М. Шемет.

Коли Міхновський і Бородай сказали, що вони не будуть вже читати "Ради", то я їм відповів:

– Можете бойкотувати. Я вважаю, що в інвентарі українства повинна бути щоденна газета, і хоч би передплатників було не 2 тисячі, як тепер, а 200, то й тоді я буду її видавати.

– Я виписувати буду, але читати не буду, – відказав на це Бородай.

А Міхновський встав і, якось театрально уклонившись мені, сказав:

– Я й не думаю бойкотувати, я знаю, яка це трудність – догодити єдиною газетою всім. Я преклоняюся перед вашим тактом, енергією, умінням з'єднати співробітників, хоч напрямку газети я не можу поділяти, бо "Рада" – занадто юдофільський орган. Але я певен, що тепер ніхто не зумів би видавати газети, я знаю це з власного досвіду, бо й я ж видав один номер "Слобожанщини".

Тут В. М. Шемет і вкинув слівце:

– І посварився майже з усіма співробітниками!

Бородай і собі почав вихваляти мою "надзвичайну енергію", мої заслуги перед історією, але дорікав, що я занадто багато волі даю отій "редакційній кліці".

Те ж саме пише мені в листі і С. П. Шелухин. Дорікав мені, що я мало впливаю на газету, а свистуни Єфремов і К° зробили з "Ради" "шабесгоя", себто жидівського попихача.

Характеристично, що й М. К. Садовський дорікає мені:

– Я б з ними не так поводився, як ви. Я б держав їх у руках, отих "паперопсувателів", "скрипоперів", так, як видавець колишнього "Московського Листка". Якось познайомився я з ним, Пастухов він на прізвище, у предсідателя Московської судової палати, який мене дуже любив і рекомендував Пастухову.

Не бачачи в "М. Листку" рецензій на мою трупу, поїхав я до Пастухова з скаргою.

Він зараз подзвонив і велів покликати театрального рецензента.

– Что ж ти, братец, ничего не написал до сих пор вот про них? – спитав він у молодого чоловіка, що увійшовши, став коло порога.

– Я напишу-с на завтра.

– То ти смотри у меня, чтоб на завтра рецензия была про моего друга, вот про них, что ни на єсть первосортная!

А коли рецензент вийшов, він каже до мене:

– Я, брат, ледахтур стро-огай. Я, брат, тех бумагомарак во как держу!

– От як треба правити газетою, а ви кожному даєте волю писати посвоєму, а вони й пишуть чорти-батька зна що. Пишуть, що треба раз у раз ставити європейський перекладний репертуар. Та якби я ставив отой

Є. Чикаленко. Щоденник. 1908 р.44

репертуар, то навіть по контромарках не набралося українців на повний театр. Вони тільки блягузькають, а в театр не ходять, навіть на редакційні місця. Збір мені дають міщанство та жиди, то я й ставлю любий їм репертуар. Але само собою, що я не буду принижувати театру нашого до балагану, як це робить всяка шантрапа. От якби у нас був історичний репертуар! Ото було б діло! Коли ж нема драматургів!

– Це правда, – кажу, – є у нас один талановитий письменник – Винниченко, коли ж, на жаль, хоче бути "чесним з собою". Пише пренудні розправи на цю тему в белетристичній формі. Я вже йому радив у листі бути "розумним з собою" і покинути цю тему, а взятися за писання от таких сцен з життя, як, наприклад, Андреєва "Дни нашей жизни", тоді він мав би і заробіток, і славу.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р.45

1909 рік

12 січня 1909 року

Винниченко прислав до "Л.-Н. Вісника" драму "Мементо" й просив мене в рукопису прочитати її й написати йому свою щиру думку. Драма ця зробила на мене якнайгірше вражіння. В двох актах герой умовляє свою колишню жінку зробити аборт, бо будуча дитина напевне буде дегенератом через те, що він і вона неврастеніки. Героїня не хоче, боїться, бо вже ходить на сьомому місяцю, але він загрожує, що вдушить дитину. Вона обурюється, загрожує йому тюрмою, каторгою, тоді він, злякавшись, удає, що не зробить нічого, а тим часом в останній дії виставляє дитину на мороз у вікно, і дитина помирає.

Я в прикрих, навіть образливих виразах написав свою думку авторові. Вже добре не пам'ятаю, що й писав, але коли прочитав того листа в редакції, то всі сказали, що не слід його посилати, бо порвуться відносини між нами. Пам'ятаю, що писав про те, що це не художній твір, а публіцистика, одягнута в одежу красного письменства. Що правду Гоголь сказав: коли у нас з'явиться талановита людина, то або п'яниця непросипенна, або такі "рожі" (морди) корчить, що хоч святих винось. А ви, кажу, навіть і "рожі" корчите не оригінальні, бо ще спартанці нищили хворих дітей, а у вікні простудив дитину Ґабрієле д'Анунціо, правда, з іншого приводу.

Я певний був, що Винниченко навіки розсердиться на мене, але сьогодні я дістав від нього коротенького листа, який і списую тут дослівно.

"Бачите, Євгенію Харламповичу, я Вас слухаюсь і написав уже п. професору, щоб п'єси не друкував. Знищу її. Я вірю Вам найбільше. Жалію дуже, що раніше не послав Вам і боюсь, що вже дана до друку й не можна взяти назад. На Вас не серджусь, навпаки дуже дякую за щире слово. Одповіді критикам писать не буду. Постараюсь свій досвід і те, що бачу в житті, малювать без вкладання поученія. Так, може, й справді краще буде. Спробую. Упертости в мене немає, тільки починаю бачить, що мені треба виступать інакше. Послухаю Вас, подивлюсь".

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р.46

Якби ж то справді він узявся за розум. Якби ж то він покинув проповідувати на всі лади бути "чесним з собою", а став "розумний з собою" і писав, не мудрствуючи лукаво.

У відповідь на цього листа я написав йому, що можна писати і не як "птичка божья", а як громадянин з виразною фізіономією; можна, чи й треба навіть вкладати тенденцію, любу авторові, але треба це робити так, щоб твір був справді художній і по змісту, не тільки по назвиську; щоб він захоплював, цікавив читача, а не був нудотою. Якби він справді замість "Молоха" "Щаблів життя" і "Мементо" написав ряд п'єс на кшталт "Дни нашей жизни" Андреєва, то оживив би наш театр і сам жив би в достатках, а не на "жебрацькім" хлібі, як тепер. П'єси з життя, талановито написані, навіть і українські, можуть давати авторам добрий заробіток. Вдова К.-Карого за його п'єси відбирає щороку до 4 тисяч рублів, так само й Старицька та, певне, й Кропивницький.

13 січня

Вчора, тільки що я заснув добре, коли це будять мене: поліція! От уже ніяк цього не сподівався, але, очумавшись, схопив портфель (теку) з оцим щоденником і пхнув його в чемодан (валізку). З практики попередніх трусів я помітив: у чемодан, як у дорожню річ, не заглядали.

Так вийшло і тепер. Переглянули у мене все, позабирали з шухлядок цілий оберемок листів, зшиток з піснями, що я записував ще в юних літах, написали протокол, що нічого "преступного" не найдено, і пішли.

Трус цей не знервував мене зовсім, досадно тільки: почуваєш себе таким приниженим, беззахисним, ображеним.

А от якось літом я, ждучи трусу, так знервувався, що аж заслаб.

Годин у дві ночі будить мене двірник:

– Вставайте, пане, до нас поліція йде! Тікайте через сад на Ботанічеську!

– Бог з вами – чого я буду тікати? Нехай ідуть.

– Та, може, знов вас посадять, як позаторік.

– Ну, та вже побачимо. Де ж поліція?

– Та я був коло воріт, – каже Петро, – коли це приходить городовий* та й питає нічного сторожа – чи вже прийшли з обиском в 56-й номер, бо його сюди з участку прислано на підмогу.

Заходився я роздумувати – чи нема у мене чого "преступного" (злочинного) – здається, нема. Побудив дітей, почав їх розпитувати, чи не мають вони чого – кажуть – нема нічого. Жду, жду, а поліції нема. Мабуть, десь забарилися. Погасив світло – лежу. Коли це чую – торохтять візники і саме коло наших воріт стали. Ну, думаю, це приїхали старші, а городові пішки прийшли. От-от зараз задзвонять. Ні, не чуть. Певне, городові спізнились. Надворі почи-

* Поліцай.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р.47

нає світати. Підходжу до вікна, ворота видко ясно, але коло воріт нікого нема. Певне, вже в дворі. Жду. Тихо, нема нікого. Лягаю. Починаю дрімати. Коли це виразно чую ступні багатьох людей. Скакую. Ну, це вже прийшли. От-от задзвонять. Вже наче й дзвінок чую. Ні, це в ушах дзвенить. Сиджу на ліжку готовий скочити і відчиняти. Але минає кілька хвилин, чверть години – нема нікого. Скрізь тихо. Коли це чую, знов наче йдуть. Підбігаю до вікна. Коло воріт і надворі нема нікого, а вулицею справді вже біжать люди, хто на роботу, хто на базар.

Поліції нема. Лягаю спати, але не спиться. В грудях кипить злість: хоч би вже прийшли швидше та не мучили! От проклята країна! Щоб вона завалилася! Ні, треба тікати кудись за границю. Коли ж не можна газети кинути. Хоч би газети закрили, тоді з спокійною совістю виїхав би з цього азіятського царства. Не можу заснути, все курю, курю. А далі згадав, що у нас є лавровишневі краплі. Пішов, напився, ліг, але не можу заснути. Отак перевертався аж до 8-ми годин ранку. Подали самовар, принесли газети, повставали діти, встав і я.

Почали ми міркувати, що воно за знак, що не було трусу. По скільки разів заставляли двірника розказувати, як він чув розмову городового з сторожем – виходить, наче подобає на правду.

Я так рознервувався, що аж захворів, ледве ноги волочив.

Аж другого дня роз'яснилась оця притча. В газеті читаю, що був трус у № 56 по Жилянській вулиці. Це городовий помилився вулицею, зайшов до нашого дому і роз'ятрив мені нерви, попсував здоров'я. Отаке-то життя в конституційні часи! За Плеве, їй Богу, було легше!

Вчорашній трус, кажу, не знервував мене, а тільки здивував і обурив.

Вранці я написав в жандармське управленіє листа, в якому кажу, що "теряясь въ догадкахъ о причинѣ обыска, прошу личнаго свиданія для объясненія". Справді, і не здумав, що дало привід для трусу.

Може, те, що у мене вчора було "незаконне" зібрання десяти співробітників "Ради"? Але ні, бо тоді вони поспішили б переписати їх.

В редакції довідався, що трусили нашого співробітника Л. Пахаревського та Олену Пчілку.

Тепер уже зовсім нічого не розумію. Певне, Ольга Петрівна (Пчілка), не знаючи, що й у мене був трус, подумала, що це "жидівська інтрига" підвела її під трус.

15 січня

У відповідь на мій лист до жандармського управління дістав повістку прибути в участок за "полученіем вещей".

Очевидно, листів і не переглядали, такої думки і околодочний для секретних справ, але чого ж вони у мене шукали?

Сьогодні прийшла від секретаря цензурного комітету цидулка про те, що "Раду" збираються тягти до суду за карикатуру В. Різниченка в № 8.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р.48

Здається ж, там нічого "преступного" нема: "Почаівскія Извѣстія" (монах), "Новое Время" (свиня), "Кіевлянинъ" (треуголка) кричать: "Бей жидовъ!" "Рідний Край" (дитина) й собі пищить: "І я хоцу!"

А може, це так тільки, хотять зірвати хабара помимо усталеної данини. Побачимо.

Є чутка, що начальника цензурного комітету Сидорова переводять кудись, а на його місці буде відомий професор Т. Флоринський; мабуть, тоді вже і відкупитись не можна буде, бо це свідомий заїлий українофоб.

А тим часом і тепер відкуп мало що й помагає, бо тепер найбільше штрафує нас адміністративно губернатор, помимо цензурного комітету.

Цензурний комітет тільки до суду позиває, але суд не такий страшний, як адміністрація. На суді все-таки розбирають справу, можна якось виправдатися, виговоритись, а з адміністрацією діло просте: зробить постанову "взыскать" з такої-то газети стільки-то рублів штрафу за таку-то статтю і околодочний здере. Ну просто як експропріатори: "Руки вверхъ!" і край! Ніякі виправдування, прохання не помагають, а скаржитись нікому!

18 січня

Зустрівся вчора в книгарні "К. Старини" з Пчілкою. Сердиться за карикатуру.

– Отже вас, – каже, – Господь Бог покарав за мене! Так вам і треба!

– Так, – кажу, – прислав архангелів та й конфіскував той номер.

– Та ще, Бог дасть, і оштрафують вас. Знатимете тоді, як глузувати з свого ж таки брата через отих паршивих жидів.

– А на що ж їх, – кажу, – обижаєте?..

– Я й буду боротись з ними, бо це наші найлютіші вороги...

Не схотів я з нею полемізувати та й пішов собі.

На засіданні Наукового т-ва вона знов завелася з проф. Перетцем.

Голова медичної секції, д-р Галин, оповів, що вони мають звертатись до фершалів, земських лікарів, щоб присилали їм народні анатомічні терміни, назвиська хвороб і між іншим вжив слово "хвороби черева".

Пчілка встає і каже:

– Нащо ж вживати грубі, коновальські терміни? Хто ж скаже: у мене болить черево?

На це голова відповідає, що це з непривички здається грубим. І поросійськи ніхто не каже "у мене болить брюхо", а тим часом прийнято терміни брюшина, грудобрюшна преграда, брюшний тиф.

На це Пчілка, поглядаючи на проф. Перетца, уїдливо завважила:

– Нащо ж нам брати приклад з кацапів і заводити грубі терміни!

На це Перетц порадив, повикидавши "грубі кацапські" терміни, позаводити "делікатні жидівські".

Пчілка промовчала, але коли на відході Перетц висловив думку, що тре-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р.49

ба вишукувати багатих українців, які піддержували б Наукове т-во грішми, то Пчілка знов уїдливо обізвалась:

– Щоб розвинути діяльність нашого товариства, треба, щоб члени його не працювали по кацапських товариствах, як це робить наш член професор Перетц.

Тоді Перетц, натякаючи на юдофобські статті в "Ріднім Краю" відповів:

– Мені здається, що для поліпшення фінансів нашого т-ва годилося б "устроить маленький погромчик"...

Вийшла ніяковість. Пчілка, одягаючись, роздратовано кинула Перетцеві:

– Я вам цього ніколи не забуду!

І, певне, не забуде, тим паче, що Перетц жидівського походження.

* * *

Треба розказати ще про одну суперечку Пчілки з Перетцом, свідком якої я теж був.

Обмірковувалося в Науковім т-ві під головуванням проф. Грушевського питання, чи привітати Л. Толстого в день його 80-ліття, чи ні.

Пчілка довго й гаряче стояла на тому, що не треба, бо Толстой не вартий того.

Перетц, навпаки, відстоював думку, що треба привітати – і чи умисне, щоб вколоти Пчілку, чи невмисне вжив у розмові такої фрази: "Хотя мне часто говорят, что я страдаю женскою болтливостью".

Пчілка встає і, здержуючи своє роздратовання, звертається до Грушевського з такими словами:

– От наш пан професор ніколи собі не дозволив би в присутності дам сказати таку неделікатність, яку сказав, – показуючи на Перетца, – кацапський професор...

Грушевський, переводячи це у жарт, підбіг до Перетца і почав його пошепки заспокоювати, а Стешенко на вухо докоряв Пчілці. Присутні не знали, що їм робити, але швидко Перетц вивів усіх з ніякового становища. Він почав розмову про те, що він тепер студіює українські приказки.

– И єсть весьма меткія, например "Це та баба, що їй чорт на махових вилах черевики подавав".

На це Пчілка кинула:

– Еге, є дуже влучні, наприклад: "Покірливе телятко дві матки ссе", натякаючи цим, що Перетц працює в українськім Науковім т-ві і в російськім Т-ві "Лѣтописца Нестора".

Грушевський, боячись, щоб не вийшло чого гіршого, поспішив закрити засідання.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р.50

3 лютого

Цими днями був я в Одесі і бачився майже з усіма тамошніми українцями. По відносинах до "Ради" вони поділились на два табори. Одні, з Шелухиним на чолі, обурюються на її юдофільський напрямок, за те, що буцім вона жидівські інтереси ставить вище українських, а через те "Рада" швидше робить шкоду українському рухові, ніж користь; що якби не я, то в Одесі заснувалася б друга – щиро українська газета. Виходить, що я найбільше шкоджу українським інтересам.

– Чим же я вам заважаю? – питаю я. – Видавайте собі істинно український орган, може, він матиме більший успіх.

– Не вважаємо можливим вступати в пагубну конкуренцію, – каже Луценко.

Інші, з Комаром на чолі, кажуть, що "Рада" цілком їх задовольняє, що вона видається не гірше російських газет, напрямком її вони зовсім задоволені, а про Шелухина та К° кажуть, що вони пробували вже видавати в Одесі газету, але ніхто її не читав і вийшов тільки "шкандаль" для українства.

Признатись, я помітив, що й "Раду" уважно читають тільки Шелухин та Комар, а решта так тільки, переглядає, та й то не завжди, бо не дуже взагалі виявляє цікавости до українського руху. А Комар та Шелухин читають пильно, бо обидва вони – найінтенсивніші українці в Одесі.

Шелухин, обурившися на "Раду" за полеміку з "Р. Краєм" з приводу жидівського питання, навіть загрожував, що зорганізує в Одесі бойкот "Ради", але заходи ці скінчилися тим, що й сам він виписав її, бо тільки в "Раді" можна знайти все, що стосується до українського руху, а рухом цим він глибоко захоплений.

6 лютого

Вчора приїхав у Кононівку за "данями", але тяжко їх збирати, бо минулий рік був неврожайний. Прийдуть арендатори-дядьки, поздоровкаємось, то я й питаю:

– Чи з грішми, чи з добрим словом?

– Та з словом, та й то для вас "недобрим", бо просим підождати до осени, або поки свині попродамо.

Ввечері прийшли до мене посидіти, побалакати мої приятелі, кононівські селяни Павло Малинка та Роман Кобізький. Обидва вони виписують "Раду" з самого початку. Обидва вони люди середнього віку, років під сорок, многосімейні і добрі хазяїни, хоч і не з заможніших. Замолоду вони дуже бідували по чужих роботах, але, навчившись рукомеслу, трохи стали на ноги. Павло – найкращий у селі кравець, має швейну машину і зимою заробляє кравецтвом, а Роман – добрий тесля і заробляє немало на залізній дорозі, а діти, за його приводом, дома хазяйнують. Обидва вони самоучкою вивчилися грамоти, багато прочитали з моєї бібліотеки книжок, переважно історичних та сільськогосподарських і дечого

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р.51

навчились з книжок, бо хазяйство ведуть у порівнянні з іншими далеко прогресивніше. Вони ж одні з перших обізвались, коли я заходився коло заснування Кредитового т-ва: і досі Малинка там касиром, а Кобізький головою ради.

Під час визвольного руху вони нічим не визначалися, охоче читали літературу, що привозили всякі агітатори, і бували на мітингах, але не переховували, не розвозили по селах ні літератури, ні агітаторів і не виявляли охоти брати участь в аграрних розрухах.

Такими ж помірковано-поступовими зосталися вони і досі, тоді як мало не всі колишні революціонери поробилися шпигами та експропріаторами.

Не знаю, як по інших селах, а в Кононівці найжвавішими, найенергійнішими революціонерами під час визвольного руху поставали колишні звичайні злодії. Це "публіка" справді рухлива, бувала, звикла до конспірації, до риску. Нудне життя хлібороба її не могло задовольнити, вона завжди по-своєму боролася з існуючим укладом життя. Вони систематично палили сусідніх землевласників Абросимових, палили і селян, з якими мали особисті рахунки; обкрадали всіх, кого могли: панів, залізну дорогу, проїжджих селян і таки своїх. Мене не займали, бо я був для всіх незвичайним паном: не хазяйнував, всю землю здавав селянам по недорогій ціні, з усіма обходився по-людськи, за що мене і сусідні пани, і поліція вважали за революціонера і дивилися скоса.

Коли настав визвольний рух, то під впливом літератури і живого слова всяких ораторів, ця "публіка" з головою кинулася на боротьбу з старим ладом, але боротьба ця велася такими ж способами, як і перше, тільки тепер вже з нею ніхто не ховався, навпаки, всі вважали за лицарство боротися з "буржуазією": крали, грабували всіх, кого можна було, майже прилюдно, не розбираючи, чи то "буржуй", чи "пролетарій". Крали – з вагонів кабанів, крали у панів скот та різали, у селян поросят, курей, одежу, все, що попадалось під руки, і все те пропивали, а горілки було досхочу, бо майже через хату був шинок, в якому продавалась "монополька".

Петро Оправхата, кононівський сільський писар і бухгалтер Кредитового т-ва, людина надзвичайно кебетлива і талановита, описав це поводження селян у книжечці "Сільські масовки" і вживав усіх заходів, щоб навернути їх на ідейну боротьбу. Він заснував "Селянську спілку" ("Крестьянскій (український) союз"), умовив селян не робити розрухів, організував змову не платити ніяких податків, ні викупних, ні банкових, ні орендних грошей. На це охоче пристали за малим не всі селяни, позаписувались у "Союз" і перестали платити всі платежі, але злодійства не припинились.

Коли почалася ліквідація визвольного руху і за пристава (комісара) поставлено якогось башибузука Гедройца, то він з козаками-інгушами в короткий час повибивав з селян усі недоїмки (залеглості).

Оправхату і ще декого, більш-менш ідейних, вислано на заслання в Вологодську губернію, а революціонери-злодії зараз же поробились шпигами, приятелями пристава і провадили свою "боротьбу" так само й далі, але вже не з "буржуазією", а з тими, на кого скоса дивилася поліція. Вони обкрадали селян, яких

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р.52

пристав уважав неблагонадежними, але не мав зачіпки для висилки їх адміністративно. Побачивши, що поліція робить у мене труси і вважає мене за першопричину визвольного руху в Кононівці, ці "добродії" на чолі з Петром Малинкою та Петром Дзигуром почали й мені робити капості, правда, дрібні: випасали у мене сінокіс, хліб, крали рибу, овоч у саду, псували лісові посадки і т. п.

Коли я їм почав дорікати за це, вони нахабно відповідали:

– То заведіть собі інгушів, тоді ніхто шкоди не робитиме.

Я звертався листами до всієї громади, просив спинити свавільців, але пристав забирав собі мої послання до громади, вишукуючи в них хоч яку зачіпку, аби причепитися до мене і обвинуватити мене в агітації тощо. Нарешті селяни постановили були вислати з села найгіршого злодія і розбишаку, а разом з тим і шпига Петра Малинку (він же по-вуличному Мотузка, Козубенко), але більшість не підписала приговора, боячися пристава, а тих, хто підписав приговора, Малинка бив прилюдно мало не до смерти, а інших пристав карав, причепившись до чого-будь*.

І Павло Малинка, і Роман Кобізький пережили ці роки, як віл під обухом, дбаючи тільки про те, як би не розгнівити чим-небудь колишніх революціонерів, а теперішніх приятелів пристава.

До чого вони залякані, видно з того, що навіть боялися зняти голос на загальних зборах Кредитового т-ва про жертву на пам'ятник Шевченкові, аж поки земська управа не прислала книжечки для збору. Коли дехто завважив, що за жертву цю пристав з світу зжене, то вони, показуючи книжечку, сказали, що це земська управа закликає, а не вони. Кінчилося тим, що збори постановили оплатити всю книжечку, щось на 10 р. 50 к.

Бояться вони навіть навідуватися до мене, як я приїжджаю, бо шпиги зараз донесуть приставу, що вони ходять на "совіт нечестивих".

Та, по правді кажучи, я й сам тепер ухиляюсь від зносин з селянами, бо боязно поліції та таки й упевнився, що ніяких інтересів, окрім чисто матеріальних, у більшости з їх нема і про якусь етику й мови нема; зробити доноса на сусіду, обікрасти його тепер не вважається гидким, неморальним вчинком, а почуття гріха вважається вже казочкою для малих дітей.

Після того, як відкрили Кредитове т-во, задумали ми з Оправхатою, Павлом Малинкою та Романом Кобізьким заснувати споживче т-во. Добув я нормальний устав і напосівся, щоб живіші елементи зібралися, обміркували устав, підписали і послали в Губерніяльне присутствіє.

Через кілька день приходять до мене душ двадцять, що підписались на уставі, і просять, щоб я прийшов на сход на раду і увійшов у склад управи товариства, бо без мене не буде ладу, розкрадуть крамницю тощо. І хто ж найбільше говорить? Той, що перед тим написав доноса на дяка, буцімби той вихвалював перед селянами убивство сербського короля і казав, що по-

* Під час революції 1917 року селяни на сході гуртом убили Петра Малинку, який тоді вже був завзятим большевиком, а Петра Дзигура убито 1926 року.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р.53

ра і нашому таке зробити. На дякове щастя, свідки не підтвердили доноса. Вчинок цей нікого не обурив, не відвернув від нього, навпаки, в розмові зо мною його висували наперед як одного з найповажніших і діяльних членів будучого т-ва. А на місце бухгалтера намітили такого, що перед тим на бесіді, п'яний, вкрав у Андрія Кравченка з кишені три карбованці грошей і піймався на вчинку.

Мене це так обурило, що я роздратовано сказав:

– Не піду я до вас на сход і не хочу бути в управі т-ва, бо бува хто-небудь з вас викраде у мене гроші з кишені або напише доноса на мене.

І рішучо заявив, щоб вони самі організували т-во, а я буду брати крам для економії (двора) з їхньої крамниці. З тим вони й пішли.

Коли послали устав товариства в губернію, пристав викликав усіх до себе в стан і почав допитуватись, чи не я ініціатор цього діла і чи не був на сході, коли обмірковувалася справа? Тупотів, кричав на всіх, загрожував усіх посадити за незаконне зборище, бо сход той був зроблений без дозволу земського начальника. Тим поки що й скінчилися наші заходи про споживче товариство, бо устава не затвердили.

Взагалі, "нема лиха без добра". Коли в 1905 році почалися скрізь аграрні розрухи, то Оправхата писав до мене і приїздив просити, щоб я приїхав у Кононівку помогти йому заснувати Селянську спілку і тим відвернути селян від розрухів, від крадіжок. Я охоче поїхав би, збирав би селян, умовляв би їх добиватись собі прав законним шляхом, а не захватним порядком і... напевне був би за це десь на засланні, як Оправхата, або сидів би в тюрмі, дожидаючи суду, як Шемет. Але мене врятувало те, що саме 19 жовтня Левка (сина) прострелили на вулиці і я невідступно був коло нього.

Правду приказка каже: "Не було б щастя, та нещастя помогло!"

Адміністрації дуже хотілося встановити, що я бував у Кононівці під час організації "Крестьянского союза" але я не був там з осени 1905 до весни 1906 року.

Правда, адміністрація певна була, що хоч я сам у Кононівці не бував, зате туди їздили мої знайомі з молодих, але й того кононівські шпиги не могли підтвердити.

Прийшовши вчора до мене, Павло Малинка та Роман Кобізький почали розмову, як водиться, з "земельки".

Чи можна сподіватись, що Дума ухвалить законопроект, складений селянами про землю й зданий у комісію?

Я, признаться, й забув за той законопроект правих селян та священиків, а вони, виходить, думають про його, сподіваються.

Потім перейшла розмова на "Раду", про яку я думаю не менше, як селяни про земельку.

Виявилось, що вони статей в "Раді" не читають, бо вони писані "не про нас", як вони висловились, а читають тільки про Думу, "По Росії", "По Україні", "Останні вісті"; про те, що робиться по селах, та ще як буває яке оповідання.

– Ну, а звикли ми так до газети, що як якого дня нема її, то наче щось загубив, – каже Малинка.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р.54

– А сусіди читають, беруть у вас? – питаю.

– Та беруть, читають. А вже як трапиться номер із баєчкою якою, то він по селу й ходить, що потім і не одпитаєш.

– Які ж такі баєчки так цікавлять людей?

– Ото про бабу Горбулиху* була найкраща та ще як ото суддя не розуміє по-нашому та перекручує (д-ра Модеста Левицького), то ті номери аж по сусідніх селах десь позачитували.

– Ну, а як вам подобається "Історія одного селянина" (Еркмана-Шатріяна)?

– О! То дорога штука. Ми її по-руському читали та й тепер ні одного номеру не пропустили, – каже Малинка.

– А я часом хоч і промину номерів скілька, а все-таки читаю залюбки, – каже Кобізький. – Так воно написано, наче у нас діялось...

– Еге, – каже Малинка, – закривилось було і у нас на те, та що ж? Темнота наша...

– Ну, а чи багато народу читає "Раду", мабуть, вже не докладаєте? – питають дядьки.

– Та де там, – кажу. – Торік доклали більше 20 тисяч, та певне, й цього року докладем не менше.

– Ой-йо-йо! Не жалієте ви грошей, щоб просвітити нашого брата...

– Та й другі не жаліють, щоб не дати йому просвітитись, – завважив Малинка: становий загрожував, що й касу нашу (Кредитове т-во) закриє, коли ми знову випишемо "Раду", то ми й побоялись, мусіли по його наказу виписати "Росію". Він і на мене напавсь, щоб я не виписував, та я сказав, що Чикаленко дурно посилає, то він і відчепивсь. Отак воно, видно, скрізь робиться, через те мало й виписують її, бо тепер народ скрізь заляканий.

Ще треба записати свою розмову про "Раду" з кононівським панотцем Максимом Чернишевським, стихійним "малоросом", що раз у раз говорить українською мовою.

– Коли я, – оповідає о. Максим, – переїхав у Кононівку, то щоб зазнайомиться з новими своїми парафіянами, обійшов усіх селян з молитвою. У Павла Малинки я вперше побачив вашу "Раду" і попросив її почитати. Прийшовши додому, заходився читати, і що Ви думаєте? – майже нічого не зрозумів. Писана вона, думаю собі, чи по-болгарському, чи по-словацькому, тільки не понашому; та й спитав Назара (сусіду): "Чи Ви, Назаре, розумієте що-небудь з цієї газети?" –"Я, – каже Назар, – неграмотний, а от хлопець мій, що скінчив школу, бере її з каси (кооперативи), то часом читає вголос, то й я слухаю, як маю час. "А ну, – кажу, – пришліть його до мене." Приходить Назарів син, хлопець літ п'ятнадцяти – шістнадцяти. "Ти, кажуть, читаєш «Раду», а чи ти її розумієш?" – питаю. "Зразу, – каже, – не все розумів, а тепер залюбки читаю про те, що в світі діється, або яку баєчку." – "Ану, розкажи мені, що воно оце значить", – та й почав йому читати статтю, якої не розумів. – "Ви не так, батюшко,

* Дуже талановитого, але, на жаль, невідомого автора.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р.55

читаєте" – перебиває він мене. – "Як не так? Я читаю так, як тут напечатано." – "Треба, – каже, – вимовляти по-простому, по-нашому, ось дайте мені..." І що Ви думаєте? Засоромив мене хлопець: як став читати, то й я почав розуміти. Я, знаєте, бувши в семінарії, читав "Кобзаря" тільки Шевченко писав не так, як "Рада" пише: Ви повикидали для чогось і і скрізь ставите и, а тому й трудно попервах читати Вашу газету.

Хоч панотець і вивчився читати "Раду" і начебто зацікавився нею, – але не передплатив її, певне, боячись свого начальства, як селяни – пристава, бо новий учитель був доніс на нього за те, що він у табельний (царський) день не дзвонив до церкви і не служив молебна, і ледве панотець виправдався тим, що лежав у той день хворий.

За той донос я вчителя добре провчив. Приїхавши з Києва; я стрівся з ним у конторі Кононівського начальника станції, і коли учитель у присутності нашого земського лікаря та скількох залізничників підійшов до мене поздоровкатись, я, заклавши руки за спину, сказав: "Досі я чував, що попи доносять на учителів, а оце вперше на своїм віку бачу учителя, що зробив доноса на попа" і, відвернувшись від нього, завів розмову з доктором. Не знаю, може, через те, що я, попечитель школи, не подав йому публічно руки, він незабаром випросив собі в інспектора перевід до іншої школи. Замість нього, мабуть, навмисне, інспектор назначив нам такого учителя, що зовсім не знав української мови.

Я саме був у Кононівці, коли він приїхав і прийшов до мене разом з помічником попечителя школи Андрієм Кравченком з візитою. Я висловив йому жаль, що він не знає мови своїх учнів. Він зніяковів і пояснив це тим, що він хоч і селянин родом, але виріс і вчився в Києві. Андрій Кравченко, дуже розумний і дотепний дядько, на це завважив: "Люди виучуються і по-французькому і по-німецькому говорити, аби охота; то коли вони схотять, то вивчаться і по-нашому". І дійсно, новий учитель, беручи з моєї бібліотеки українські книжки і розмовляючи з селянами, за якийсь час вивчився говорити по-українському. Взагалі всі кононівські учителі, буваючи літом у нас і бачачи, що вся наша родина і наші гості говорять по-українському, переставали соромитися своєї мови і читали у мене "Раду" та українські книжки з моєї бібліотеки і ставали свідомими українцями.

А от у Перешорах, куди я, купивши Кононівку, приїжджаю тільки на короткий час, я мало маю змоги впливати на учителів; тим більше, що панотець Миколай Зеленкевич, брат відомого українського педагога Я. Чепіги, – безоглядний обруситель, хоч раз у раз хвалиться, що він по матері (Чепіга) походить з запорозького роду. Як не намагаюся я, показуючи на його брата, навернути і його до українського світогляду, він уперто не хоче навіть на самоті зо мною говорити по-українському, хоч попадя говорить зо мною чистою українською мовою. Я пояснюю цю упертість теж страхом перед начальством, бо він, можна сказати, переобтяжений цілим десятком малих дітей. Під його впливом і залежний від нього учитель парафіяльної школи, селянський син Бондаренко теж уперто намагається говорити чистою московською мовою, але говорить

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р.56

якоюсь кумедною мішаниною. Натурально, ні "Ради", ні українських книжок він не читає і школярам не дає; я, як попечитель школи, роздаю школярам після іспитів українські книжечки сам або через свого управителя.

Ще треба сказати, як ставляться до "Ради" і взагалі до українства кононівські та мардарівські жиди, яких багато живе по тих станціях і з якими я розмовляю виключно українською мовою. Прості неосвічені жиди говорять зо мною, як і з усіма, доброю народньою мовою і себе називають "жидами", а більш-менш інтелігентні ("цибулізовані") уперто говорять по-російському і себе називають "євреями".

Вони розуміють, що я український націоналіст, але вважають це за примху, за "чудачество" з мого боку. А я їм часто кажу:

– Дивуюся, чому правительство тіснить вас і обмежує в правах, коли ви єсте його агентами по обмосковленню; без жидів правительство не змогло б отак обмосковити українські міста і містечка, як обмосковили їх жиди.

Вони це вислухують з приємністю, як похвалу собі за культуртрегерство. Купивши 1900-го року Кононівку, я подарував Пирятинській міській бібліотеці по примірнику майже всіх українських книжок, що тоді були в нашій книгарні "Київська Старина". Цей досить коштовний дарунок пирятинські жиди так, як і члени "Русского Союза", прийняли з "кислою міною" і навіть не позаводили цих книжок у палітурки, як російські бібліотечні книжки. Точнісінько так само поставилися мардарівські жиди до українських книжок, подарованих мною в їхню бібліотеку, а "Ради" ніхто з них не передплачує, хоч знають, що це газета не юдофобська, бо видаю її я, якого вони жартом називають своїм (жидівським) "батьком". Певне, їх ображає, що "Рада" їх називає по-українському "жидами".

Але коли б ми назвали їх з російська – "євреями", то цим ми признали б, що Т. Шевченко та всі наші класики були юдофобами, бо вони їх називали "жидами". Тому я запропонував нашій редакції компроміс: коли говориться про жидів з похвалою, то називати їх "жидами", а коли з ганьбою, то – "євреями"; жидів-націоналістів, яким ми симпатизуєм, називати "жидами", а асиміляторів, яких гудимо – "євреями".

14 лютого

Пробувши оце тижнів зо два в дорозі, розмовляючи з багатьма людьми всяких станів, всякої освіти, переконався я, що в близькім часі не можна сподіватись, щоб щоденна українська газета стала на свої ноги, існувала б без сторонньої допомоги.

Тепер ясно видко, що нема читача для такої газети. По городах нема ще інтелігенції, яка говорила б по-українському вдома, в родині, на вулиці і взагалі скрізь, вона ще тільки народжується. Про сільський народ я й не кажу, бо він або зовсім неграмотний, або покалічений російською школою і не може, а то й не хоче читати української газети, яка пишеться мовою, виробленою хоч і на

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р.57

народній основі, але з масою слів і виразів не народних і чужих народові, бо він їх не чує ні в школі, ні в суді, ні в житті.

Правда, народжуються тепер і між сільським народом елементи свідомі національно, що читають українські книжки, газети, але їх мало, бо політична атмосфера не сприяє розвиткові цих елементів. Сваволя адміністрації душить їх, вони бояться виписувати газету, бо в очах адміністрації це "крамола", з якою треба боротись. Поки не зміняться обставини, поки не запанує законність, доти газета наша не може мати широкого розповсюдження в селі, не тільки серед народу, але й серед сільської інтелігенції. Учитель, священик, дяк, фершал, писар та інші бояться її виписувати, щоб не втратити посади. Треба бути вже дуже зацікавленим українським рухом, треба бути ідейною людиною, щоб тепер виписувати газету, будучи людиною залежною від начальства. Само собою, що такі ідейні люди між сільською інтелігенцією знаходяться і виписують українську газету, коли можна, на своє ім'я, а то на ім'я якоїсь незалежної людини. Але газета не може держатись на самих передплатниках-героях, бо взагалі героїв скрізь мало, мало їх і у нас по селах.

По містах обставини інші. Тут адміністрація і взагалі всяке начальство не так гнітить обивателя в його приватному житті, бо взагалі: чим більший центр, тим вільніше живеться людині, та й начальству у великому городі трудніше простежити, що людина читає, передплачує собі додому.

Поліція та охранка не забороняють у городі обивателям виписувати, скажемо, "Раду", чи навіть соц.-демократичне "Слово", і не чути, щоб коли вони видирали ці часописи, як це мало не скрізь робить сільська поліція. Начальство у городі не вигонить з посади чиновників за ці часописи, хіба вже тоді, як "Союз русского народа" почне людину ту цькувати і зверне на неї увагу начальства.

З цього боку, кажу, городському обивателеві вільніше, ніж сільському.

Але міста наші так змосковлено, що дуже, дуже малий процент людности проявляє якийсь інтерес взагалі до українства. І тут українську газету виписує тільки людина національно свідома.

Звичайний городський обиватель, який так-сяк уміє говорити селянською українською мовою, не випише нашої газети, бо він краще розуміє газету російську, та й та дасть йому більше новин, – новини ті будуть свіжіші. Всяке більш-менш велике провінціальне місто має свою російську газету, з якої обиватель швидше вичитає новини, одержані по телеграфу, ніж з української газети, яка ще має приїхати поїздом з Києва. Таким робом, єдина українська газета не може конкурувати свіжістю новин з газетами одеськими, харківськими, катеринославськими та іншими. В Києві вона ще могла б конкурувати з київськими свіжістю новин, але якби вона пішла на цю конкуренцію, то з'їла б увесь свій роковий бюджет в один місяць і загинула б, бо вона не мала б навіть і половини такого тиражу, який мають "К. Вісти", котрі через "К. Місль" ледве-ледве дихають.

Отож нашу газету передплачують тільки люди, що цікавляться українським національним рухом, і все завдання в тім, щоб число таких людей

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р.58

збільшилось, щоб ширше розлилася ця свідомість серед усіх верств, станів, кляс людности.

Але школи, цього найдужчого чинника, у нас нема, нема й ніякого широкого національного життя, зостається один чинник – преса.

Виходить так зване зачароване коло: щоб існувала преса, треба свідомого громадянства, щоб було свідоме громадянство, треба, щоб існувала преса!

Преса повинна ширити національну свідомість і, очевидно, вона це робить, бо щодня більше як у двох тисячах примірників наша газета розсилається по Україні, її люди бачать, читають, говорять про неї.

Але все-таки свідомість ця шириться так пиняво, число передплатників так поволі прибуває, що якби так прибувала сила у хворого, то лікар давно визнав би його безнадійним і тільки з обов'язку лікарської присяги мусів би щось робити, а родичі само собою сподівалися б якогось чуда, що врятує його.

Отак і я сподіваюся тільки чуда, яке вирятує нашу пресу.

Якби продержатися нам з нею, поки настануть такі часи, що громадянство не боятиметься передплачувати українську газету, поки у нас не з'являться такі таланти, які звернуть на нашу пресу увагу і звичайної, несвідомої людности.

Тепер наша газета ведеться так і такими ж силами, як російська яка-небудь газетка якогось провінціального міста, і відрізняється тим тільки, що найбільшу увагу звертає на наше національне життя і видається українською мовою.

Наш передплатник-герой одержить її, прочитає, згорне й покладе, а побожніший в кінці року заведе її в палітурки і заховає для нащадків.

А якби якимсь чудом з'явились у нас такі сили, щоб передплатник, отримавши газету, зібрав сусідів і читав їм, скажемо, поезії, написані таким генієм, як Шевченко, оповідання такого таланту, як М. Вовчок, фейлетони, написані з таким гумором і силою, як писав Стороженко. Якби інтелігентний передплатник читав у газеті статті, написані такою особою, як Драгоманов, щоб він з приводу цих статей дебатував, змагався з приятелями та знайомими. Одним словом, якби про нашу газету говорили люди, щоб навіть учились мови, аби читати її, тоді свідомість ширилась би не так, як тепер, тоді число передплатників не прибувало б так спроквола, як тепер.

Я певний, що якби у 80-х роках не з'явилися на нашій сцені такі таланти, як Кропивницький, Заньковецька та брати Тобілевичі, то хіба наш театр зробився б таким голосним? Якби на сцені були самі Суслови, Колісниченки та інші Гаркуни-Задунайські, чи можна було б ставити вряд по сотні разів "Наталку Полтавку" чи "Сватання на Гончарівці"?

Напевне, театр наш з такими силами не прожив би до наших днів і не зіграв би тої ролі в нашому національному житті, яку він грав протягом 25 років, він помер би, не проживши і п'яти років.

От через що боюсь я за нашу пресу, боюсь, що вона при теперішніх обставинах, з теперішніми силами не проживе й п'яти років.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р.59

З такими силами можна вести газету російську, польську, литовську, латиську, естонську, себто у тих народів, у яких ніхто й мови не здіймає, чи потрібна своя газета.

А у нас, у нації, яка навіть назвиська всіма признаного не має, коли ще своїм треба доводити потребу національної газети, такими силами газети на ноги скоро не поставиш.

Очевидно, що ще багато років газета мусить жити субсидіями, але питання в тім – чи надовго стане віри, охоти і снаги у "дающих" субсидію?

В перший рік легко було найти людей, що охоче давали гроші на українську газету, на другий рік таких людей уже було трудніше найти, на третій ще трудніше, а на четвертий ледве-ледве я умовив дати ще на один рік. А на п'ятий, то я вже не знаю, що буде. Коли не знайду собі помочі, то пропало діло, бо я не в стані потягти газети самотужки.

Тим часом смерть газети від анемії – це друге Берестечко, величезний удар нашому національному рухові.

Це буде "радость велія" ворогам нашим і "скорб велика" друзям нашим. Не скоро очумається наш рух від такого удару.

Правда, мине кілька років і, певне, хтось знову зробить спробу видавати щоденну газету. Може, до того часу з'являться нові сили, може, керманичі нової газети зуміють ліпше повести її, може, й публіка, скучивши за кілька років за українською газетою, буде щиріше підтримувати її і т. д. Одним словом, може й те, може й це, але все-таки я певний, що поки не буде своєї школи, доти й преса наша не зможе стояти на власних ногах, бо в нас нема інтелігенції.

Але тут виникає знов "зачароване коло": щоб добитися своєї школи – треба, щоб широко розлилась свідомість національна, а щоб вона широко розлилась, треба преси, а щоб могла існувати преса, треба школи і т. д.

Чорт його знає, що й робити?

Одно можна сказати, що я завжди й кажу: "А ти, Марку, грай!"

Треба вживати всіх заходів, добувати грошей, аби тягнути, тягнути і дотягнути до кращого часу. Само собою, що часи чудес минулись і нема чого сподіватися на те, що враз з'являться генії і звернуть увагу всього суспільства на газету. А треба і можна сподіватись, що настануть часи, коли передплачувати українську газету не буде геройством, а що кожний, хто нею зацікавиться, безкарно зможе собі її виписувати.

Коли тепер знайшлося дві з половиною тисячі героїв-передплатників, то можна думати, що тоді їх буде вдвічі більше, а при такому числі передплатників газета вже зможе існувати і без великих дефіцитів.

Якби число передплатників тепер зменшувалось або стояло на одній мірі, то й тоді не можна було б вважати справу безнадійною, але ми бачимо, що з кожним роком число їх, хоч помалу, а все-таки збільшується: отож надія на кращу долю є і сміливо можна сказати: "А ти, Марку, грай!"

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р.60

16 лютого

Сьогодні до мене на понеділковий журфікс завітав відомий артист (маляр) П. Ю. Сластьон, що на короткий час приїхав з Миргорода.

Я зараз послав добути хоч гітару і умовив Панаса Юрійовича заспівати думу.

Довго він відмовлявся тим, що давно не співав, все позабував, але я таки упросив його спробувати.

Коли він заспівав думу "Невольницький плач" то всі присутні були надзвичайно зворушені. Ніхто з них не уявляв собі, що можна так високоартистично виконувати кобзарські думи.

Сластьон у 70-х роках жив у с. Вереміївці над Дніпром, по сусідству з знаменитим кобзарем Крюковським*, від якого й вивчився співати думи.

Багато я на своєму віку чув кобзарів, але жоден з них не робив на мене такого вражіння, як Сластьон. Він співає на голос і по манері так, як співали колишні кобзарі, так, як співав і Вересай, якого я чув у 80-х роках, але Сластьон, як інтелігент, виконує далеко артистичніше. Спів його захоплює душу і мимоволі викликає у слухача сльози**.

20 лютого

Сьогодні нас оштрафовано на 30 руб. за звичайну передову Єфремова. Нічого в ній нема різкого; такі статті щодня пишуться по російських газетах і їм нічого, а нам – зась! Адміністрація думає, що наша газета читається найбільше селянами, а через те її й тиснуть гірше, ніж російські. Вже ми доводили губернаторові, що наші передплатники – це переважно українська інтелігенція, а не селяни, але він не вважає на те й штрафує.

Я й так переживаю страшенну кризу безгрішшя, а тут ще й штрафи! Торік хліб майже зовсім не вродив; пшениці продав я надзвичайно мало, орендатори теж не мають чим платити, а видатків усяких у мене сила.

Гроші, зібрані з переплати на "Раду", пішли майже всі на покриття торішнього дефіциту та на платіж за рік на пошту, на купівлю паперу, а тепер на біжучі платежі (друкарню, гонорари) нема з чого потягнути.

Писав до В. М. Леонтовича, щоб дав з асигнованих В. Ф. Симиренком. Але він тепер заклопотаний хворобою жінки, то йому не до того.

Лежить моїх 1000 рублів застави у жандармів за О. Квасницького; його вже посадили, а грошей ніяк не вирву.

Теж саме з заставою за Шеметів. Справу їхню скінчено, але через касацію, певне, ще доведеться ждати. Якби швидше скінчилася їхня справа, то

* Від якого П. Куліш записав багато дум.

** Його спів перейняв Ф. Колесса на фонограф і видрукував у "Записках Наукового т-ва ім. Шевенка" у Львові, та нотами не передаси голосу.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р.61

можна було б заставити "Свидѣтельства" Крест. банку, що я за їх заклав, і дістати грошей на обиходку до нового врожаю.

Оце безгрішшя найбільше псує мені настрій, бо без грошей, як без рук.

Всякий вважає мене за страшенно грошовиту людину, всякий при потребі звертається до мене, а я тепер рішучо не можу нічим запомогти, а люди не вірять, що у мене нема грошей. Всякий думає, що коли я трачу на "Раду" тисячі, то, певне, у мене є міліони. Люди не знають того, що я систематично відриваю від себе, від дітей, обрізую свої видатки до крайності, щоб не дати померти газеті. Всім відомо, що у мене багато десятин землі, а не знають того, що ці маєтки позаставлювані в банк і що мені за їх доводиться щороку платити великі проценти.

В спадщину я дістав маєток у Перешорах, заставлений у банку, потім ще його заставив і купив Кононівку, прийнявши на себе і борги, що були на ній. Якби реалізувати всі мої маєтки, то справді був би великий капітал, який давав би (в інших руках) втроє більше, ніж я маю тепер прибутків з землі. Але я вважаю обов'язковим передати землею дітям стільки, скільки я дістав від своїх батьків. Придбане ж мною я з спокійною совістю трачу і за життя свого вже витратив тисяч біля сотні на всякі громадські справи. Одним словом, майже все, що я придбав – витрачено.

А тим часом видаткам на "Раду" й кінця не видно, а з біжучих прибутків у мене не вистане на все. От тут і "заковика". З "Радою" не знаю, що й робить, – "чи покинуть, чи любить?"

Та "якось воно буде", мовляв Куперян.

Або як Левко каже в листі до мене: "Крутись, батьку, мотай головою, а "Ради" не покидай, бо це єдина плата нації за наше паразитичне існування на її організмі".

Хороші слова. Радісно мені було їх читати. Це мені моральна піддержка від старшого сина.

Та я не покину її, поки не загину, але коли покине В. Ф. Симиренко, то сам я не в силі її видавати.

22 лютого

Ідея покійного В. Б. Антоновича, що поляки на Україні повинні перестати бути "вельможними кольоністами", а стати щирими синами того народу, серед якого вони живуть, – не вмерла.

Потроху з-межи поляків з'являються люди, що приєднуються до української культури, а останніми роками з'явилася межи ними вже ціла течія культурно-українська.

З ініціативи вельми талановитого молодого історика нашого В. Липинського надумали вони заснувати для ширення українства серед польського суспільства тижневий орган на польській мові і виявили бажання особисто познайомитись з українськими культурними діячами.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р.62

Заходами В. Липинського зійшлося нас вчора душ зо двадцять в ресторані. Нас, українців, співробітників "Ради", було 6 душ, а решта – поляки.

Виявилося, що між ними є елементи двох відтінків: одні з них називають себе українцями польської культури, вважають себе по походженню за українців, діди-прадіди яких змінили віру й мову, поробились поляками-католиками. Ці елементи добре ознайомлені з українською літературою і зовсім добре говорять по-українському. Другі вважають себе поляками з діда-прадіда, але, живучи серед українського народу, вважають своїм обов'язком допомагати культурному розвиткові цього народу. Ці елементи не вміють говорити по-українськи й говорили з нами по-польському.

Один з них попросив вибачення, що вони не рішаються говорити з інтелігентами по-українському, а що "з людом" вони раз у раз говорять по-українському.

На це я, осміхаючись, відповів йому:

– То ви, панове, уявіть собі, що ми "люди".

Вони засоромились, але все-таки не рішились говорити з нами по-українському, а цілий вечір говорили по-польському.

Вечір минув досить жваво: багато було промов, в яких одні одним говорили компліменти, а чи вийде щось з цього практичного – не знаю.

Взагалі треба сказати, що така течія серед польського громадянства на Україні дуже для нас корисна.

Ці елементи можуть розповсюджувати українські книжки і газети, засновувати по селах бібліотеки, читальні. А коли буде земство в "Юго-Западном краю", то вони ще більше зможуть зробити корисного дня народу.

Все польське панство, напевне, ставитиметься до всього українського або байдуже, або вороже навіть. Вони пороблять добрі шляхи в краю, добре зорганізують медичну, ветеринарну справу, а ще краще сільськогосподарську: позаводять зразкові поля, агрономів, щоб навчити мужика жити і на своєму моргові землі, аби він не зазіхав на їхні маєтки. А щодо народньої освіти, то польське панство напевне нічого корисного для народу не зробить. Якби можна було завести польську школу, то вони її поставили б якнайкраще, а російську вони, напевне, передадуть духовенству, аби нічого або якнайменше на неї витрачати земських грошей. До української школи польське панство буде ставитись навіть вороже, бо воно бачить, які наслідки дала національна школа в Галичині. Національна школа приведе до національної свідомості, а ця свідомість не на руку польському панству.

Оцю шкідливу ролю польського панства зможуть хоч трохи паралізувати ті елементи, які вважають обов'язковим допомагати розвиткові української культури.

Вони вкупі з українцями можуть робити опозицію в земстві елементові польському та "істинно-русскому", які, напевне, йтимуть вкупі проти української школи тощо.

Коли земство демократизується, тоді ворожий українству елемент зменшиться, бо він представлений тільки панством, а демос увесь український, хоч тепер ще й несвідомий національно.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р.63

Але з поширенням в народі освіти напевне пошириться і свідомість національна, і цьому значно може прислужитись та частина польського суспільства, яка прихильно ставиться до українського культурного руху.

Чим більше буде такого елементу серед польського громадянства, тим для руху українського корисніше.

Український друкований орган на польській мові повинен би значно поширити число таких елементів, але не знаю, чи здійсниться він. Щось не віриться мені, щоб між польським панством знайшлось багато людей, які захопляться українством не тільки до глибини душі, а й до глибини кишені!

Дворянство, здається, ніде не грало великої ролі при відродженні націй. Принаймні у нас воно для цього нічого не зробило.

Наші письменники і взагалі діячі національного відродження – переважно все так звані різночинці чи підпанки, а найбільше діти духовенства. Це й не диво, бо це одинока інтелігентна верства, що з юних літ близько стоїть до народу, знає його мову, його життя і т. ін.

Дворянство, хоч з юних літ і живе переважно в селі, але воно не переймається інтересами народу, воно з пуп'янка тягнеться до службової кар'єри. Заможніші, родовитіші елементи з пієтизмом поглядають до джерела всяких "милостей"*, марять про камер-юнкерство, камергерство, а дрібніші готуються до кар'єри повітової, губерніяльної.

Раболіпіє нашого дворянства доведене до такого гидкого приниження, далі якого вже не можна йти.

Не диво, що наше дворянство не дало майже ні одного українського патріота, бо на цьому полі вони не могли сподіватись на "великія й богатыя милости".

Інколи показують на Тарновського, кажучи, що цей український магнат багато зробив для українства, зібравши великий і цінний український музей в Чернігові, але робив він це не як патріот, а просто як аматор рідкостей. Він навіть і говорити не вмів по-українськи і з таким же інтересом, а може, й більшим, збирав би рідкості французькі або німецькі, якби жив у тих землях, бо мови тих народів та історію їх він, напевне, знав безмірно краще, ніж свого народу.

Навіть матеріально наше дворянство не підтримувало українського культурного руху, його піддержували раз у раз так звані "буржуа", що самі або батьки їх вийшли з низів.

Так само не сподіваюся я, щоб рух наш підтримала наша польська шляхта.

Правда, очі польських дворян не звернені до джерела "милостей", бо там їм нема ходу, але вони живуть ілюзіями, вони все-таки марять про Річ Посполиту від можа до можа, хоч і для цього наша польська шляхта реального нічого не робить і ні для яких ілюзій не поступиться своїми маєтками.

Трудно припустити, що вона принесе якісь жертви для українського руху, чужого їй або й ворожого.

* Царських.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р.64

Вона ясно бачить, що коли український демос дійде до самосвідомости, то польським ілюзіям на Україні прийде край!

Але що було, те ми бачили, а що буде, те побачимо!

14 березня

Почалися Шевченківські дні, і по всій Україні служать панахиди, уряджують концерти, вистави, вечерниці для збору грошей на пам'ятник.

В Києві було вже зо скілька концертів і ще буде. Я беру білети на всі вечірки, але не ходжу ні на одну, бо всі вони уряджуються по нашому національному девізу: "Хоч погано, зате довго".

Але скільки не зарікався, а таки пішов 10 березня в клуб на вечірку. Причепився Жебуньов і таки умовив мене. Докоряв мені, що я начебто держусь того принципу, що українство повинно жити "підспудним" життям і не виходити на широку арену:

"Старі українці раз у раз виступали привселюдно, молодші теж намагаються, а отся середня верства – ЧикаленкоМатушевськоЄфремовська раз у раз пріє "в собственном соку".

Старі справді виступали прилюдно, але так, що ніхто в їх того українства і не помічав.

Ми, середня верства, намагались, не роблячи ґвалту, працювати на українському ґрунті, а не виступали привселюдно найбільше через те, що не було привселюдного життя. А тим часом під час виборів мусіли й ми приймати участь в нарадах з кадетами*, поляками та євреями і "держати високо знамя".

Під час виборів у третю Думу ввійшли в блок з іншими і за делегата від українців вирядили Ф. П. Матушевського, і коли він безпомічно розводив руками і казав:

– Що ж я там робитиму, коли у нас зовсім нема українців з виборчим цензом? – то ми його заспокоювали, кажучи жартома:

– Ідіть, Федоре Павловичу, та "держіть там високо наше знамя"!

Кінчилося тим, що він, купно з усім блоком, попав в участок (під арешт) і просидів там скілька день, а в депутати так-таки ні один від блоку не попав, а самі чорносотенці.

Але я збочив. На Шевченківську вечірку 10 березня запросили скілька душ кадетів та поляків і урядили вечерю на 100 осіб.

Вечеря почалась тільки в 12 годин, а за вечерею як почали наші говорити, то так тягли, що аж сором було слухати, а старий Михальчук побив рекорд так, що публіка почала розходитись. Садовський вже поривався сказати йому, як той церковний староста (титар) попові:

– Нате вам, батюшко, ключ від церкви, як закінчите, то замкніть церкву.

* Російська Конституційно-демократична партія.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р.65

Не міг я досидіти до кінця і пішов додому, щось коло 3 години ночі, а вечірка ще тягалась годин зо дві.

Ми таки й тут виконали наш національний девіз: "Та й погано ти, дівко, співаєш!" – "Хоч погано, зате довго".

18 березня

Вчора приїхав з Кононівки, куди їздив за "данями" (за орендними грішми).

Ввечері зайшли Павло Малинка та Роман Кобізький, розговорились, я й кажу:

– От був у мене сьогодні Андрій Боровик та розказував, як люди п'ють по селах.

– А справді п'ють, як ще ніколи не пили. Багато є таких, що вже босяками поробились. От Андрій Кравченко, який розумний чоловік, а пропав: дав собі волю і допився до того, що вже нічого не має: землю продав, город теж, осталася сама хата. Відкрив крамничку, почав горілкою торгувати і все перевів.

– Правду приказка каже, що нашому братові, мужикові, можна тільки білою глиною та дьогтем торгувати, бо не з'їси і не вип'єш.

– Він ще й грамофона купив та по копійці від пісні брав, поки в п'янстві і грамофона того не побили. Пропав зовсім чоловік, а який чоловік!

Справді, Андрій Кравченко надзвичайно розумний і дотепний чоловік. Він бував на ювілеї Лисенка, Нечуя-Левицького і всіх дивував своїм розумом.

– Чому ж ви приговора не зробите, – кажу, – щоб припинити оте п'янство? От Андрій Боровик прохав мене, щоб я поклопотався.

– Бо Андрій сам п є, а ми не п'єм і не торгуєм, то нам байдужки.

– Оце то й горе, – кажу, – що у нас вдача така: "Моя хата скраю". У німців в Херсонщині я бачив, що як сказиться собака, то вони верхи за нею женуться, поки не вб'ють, бо знають, що вона десь наробить шкоди. А як у нашого чоловіка сказиться, то він тільки від хати нажене, щоб дітей його не покусала, а про сусідських йому й байдуже; він знає добре, що скажена собака додому не вернеться. А не здумає того, що його собака покусає чужу, а та може покусати його власних дітей. Отак і ви, міркуєте: "Ми самі не п'єм, то нам байдужки, що робиться на селі", а не здумаєте того, що коли нема ладу в селі, то й вам же самим погано. Як отак міркувати, як ви міркуєте, то ніколи не можна дождатись кращих часів. Зі злом треба боротись, винищувати, бо воно на нас же самих може обернутись, як скажена собака. Німці це добре розуміють, а через те в їх і порядки не такі, як у нас.

Ні, що не кажи, а таки треба німця, щоб навчив нас жити по-людськи, щоб поробив з нас свідомих людей, щоб вніс культуру в маси. Зробили ж німці людей з чехів. Вони заводили культуру для своєї вигоди, а чехи перейняли її, поробились національно свідомими і почали боротьбу з своїм гнобителями. Та

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р.66

не диво, що чехи стали свідомими, там інші умовини політичні, але поглянути на наших латишів та естів, що весь вік жили при таких умовах, як і наш народ, а може, й гірших, тільки пани та городяни у них були німці. Латиші, ести, визволені з кріпацтва без землі, здається, повинні були б загинути рабами, але завдяки німецькій культурі вони стали свідомими національно, у них нема неписьменних, у них широко розвинулася своя преса, хоч школи національної їм ніколи не дозволяли ні при німецькому, ні при російському пануванні. Теж саме зробилося і з фінами під шведським пануванням, а під російським вони, певне, й досі були б такими, як тепер їхня рідня, тобто мордва, чуваші, череміси та інші.

21 березня

Розіслали ми до передплатників "Ради" запитання (анкету), і от тепер надходять відповіді, вже є більше за 300.

Цікавий це матеріял, але дуже різноманітний: одному хочеться, щоб "Рада" була селянською газетою, другому – щоб була чисто інтелігентською, третій цілком задоволений теперішньою "Радою", і так само по всіх запитаннях.

В анкеті тій були такі запитання: яке соціальне становище передплатника; який його вік; звідкіля довідався про нашу газету; чи читає всі відділи газети; чи все розуміє; які відділи найбільше його цікавлять; про що, на його думку, треба більше писати; які відділи розширити; чи задовольняє його взагалі зміст газети, мова і т. д. Пам'ятаю, що всіх (анонімних) відповідей прийшло більше п'ятисот і робити з них висновки взявся М. Порш, але нічого не зробив. Після нього заходився обробляти відповіді В. Малевич, але його арештовано і відповіді невідомо де поділися.

Взагалі цікаво і приємно читати відповіді людей неупереджених, що пишуть про свої вражіння від газети. Але боляче читати відповіді, засновані не на вражіннях від газети безпосередньо, а засновані на плітках, добутих з заднього ходу.

Ображені бездари пишуть, що наша газета ведеться гуртком "сватів та кумів", що ми не пускаємо в газету свіжих, молодших сил і т. д. (Відповідь демонстративно підписана О. Мицюком).

Господи! Та коли нам пришле чи принесе хтось статтю чи якийсь твір хоч з краплею таланту, то ми незвичайно радіємо такій появі нової сили, нової надії і всіма силами намагаємось підтримати нового кебетливого автора, заохотити до писання, часом прибільшуючи його хист і часто навіть на шкоду йому.

Правда, багато безталанних писань за цих три роки довелося відкинути, багато прийшлося образити бездарних писак, але й жадної талановитої сили ми не відкинули, не тільки з давніших письменників, а й з молодших, навпаки, ми намагаємось з'єднати всі хоч трохи кебетливі сили коло "Ради".

І тому закиди, що ми не пускаємо до "Ради" свіжих сил, безпідставні і досадні.

Хіба Олесь, Майорський, Гай, Ніковський, Піснячевський, Пригара, Гехтер, Чупринка (імовірно Чупринка Григорій Аврамович), Черкасенко та інші з молодих кому-небудь з нас куми,

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р.67

брати, свати, а ми з радістю прийняли їх до гурту робітників "Ради" і сердечно раді привітати всяку талановиту людину чесного напряму.

10 квітня

Несподівано приїхав до Києва славнозвісний Іван Франко і оселився у мене. Сумно дивитись, як такий великий і глибокий розум помутився. Про все він говорить, як здорова людина, а коли зайде мова про його паралізовані руки, то тут і виявляється його божевілля: він запевняє зовсім серйозно, що то Драгоманов покрутив йому руки і що й тепер їх крутить. Він відганяє дух Драгоманова тільки тим, що раз у раз мочить руки в креозоті. Весь будинок засмердів креозотом так, що й витримати тяжко.

Прожив у нас Франко днів з десяток і наморочив нас усіх немало, бо руками він не може нічого робити – його треба роздягати, одягати, вмивати й годувати. Дивно, як він сам зі Львова приїхав сюди. Тут він багато ходив сам по знайомих та на Поділ, де купував собі багато раритетних книжок. Гроші він держить у кишені піджака і, коли треба платити, то він каже продавцеві лізти до себе в кишеню і брати грошей скільки йому слід, а здачу класти назад.

Певне, таким чином у його багато забирають зайвих грошей, хоч він запевняє, що ніхто не зловживає.

Додому не хотів їхати, поки син не приїхав і не забрав його.

Страшенно сумно і болюче, що загинула така талановита та працьовита сила. Кажуть, що нема надії, щоб до його вернувся здоровий розум. А коли справді так, то краще вже йому вмерти.

24 червня

Наближаються "торжества" з приводу "Полтавской побѣды" і почалося справжнє "народное бѣдствіе" (лиха година)*. Недавно я був у Кононівці і довідався, що вночі у нас там був трус. Арештували садовника мого, Степана Овражчика, якого поліція мала давно на підозрінні. При трусі у нього найдено в скриньці мої "Розмови"; пристав забрав "Розмову про мову" і між ним та Степаном вийшов такий діалог:

– Та це ж книжечка нашого пана!

– А ти думаєш, твого пана не можна посадити?

– Вона ж дозволена цензурою, її приложено було до газети "Рада".

– "Рада" – газета заборонена.

– Як же так, коли й сьогодні вона получена (одержана) з почти.

– Ну, не розпатякуй багато! Це твоєму пану, як видавцеві, можна, а тобі ні.

* У зв'язку з приїздом у Полтаву царя.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р.68

Діалог скінчився тим, що Степана відвезено в стан (поліцію).

Кажуть, що всіх підозрених, що живуть ближче трьох верств від залізниці, потрушено і наказано, щоб виїхали в другу губернію на два тижні, або їх на цей строк посадять.

Під такий час приїхав на вакації син мій Левко, що вчиться в Лозаннському університеті в Швейцарії.

На границі його трусили з особливою увагою, найшли шматочок першомайської червоної стрічки, яка якось попала в книжку, і допитувались, чи дійсно він той, що стоїть у пашпорті.

Розказував Левко, що його допитували, хто в Києві генерал-губернатор, хто губернатор, митрополит, але він відповів, що не знає, бо з ними діла ніякого не мав, а удостовірив свою особу листами на своє ім'я.

– А ви належите, очевидно, до української партії, – завважив жандармський ротмістр, коли перечитав мої листи, писані українською мовою:

– Себто ви хочете сказати, до української нації, – відповів Левко.

– Ні, я тоже малорос по національності, але не розмовляю і не листуюсь з своїм батьком по-малоруськи.

Тим діло, здавалось, і скінчилось, і Левко щасливо приїхав до Києва.

В Києві він не хотів засиджуватись, поспішав у Кононівку, як він казав, щоб виспатись і відгодуватись.

Я провів його на двірець, а по дорозі ми ще зайшли до В. П. Степаненка в книгарню, бо до відходу поїзда було ще багато часу.

У Степаненка розмова вся була на тему "о народном бєдствії".

Левко оповідав про свою комічну розмову з жандармом на границі; Степаненко розказував, що з нього взято підписку, що книгарня буде замкнена і запечатана 27, 28 і 29 червня* і що ніхто не повинен виглядати з вікна книгарні, а коли хто вигляне, то в того стрілятимуть без попередження; в книгарні, в підвалі (сутеренах), на горищі (стриху) і в дворі будуть розставлені стражники.

Я згадав оповідання покійного проф. В. Б. Антоновича з його студентських років. Він ходив з товаришами по селах та придивлявся до селянського життя. Якось сіли вони над шляхом відпочивати, коли бачать – іде якийсь чоловік і, держачи шапку високо на палиці, щось вигукує, а женці понад шляхом почали метушитись. Коли він наблизився, то вони почули, що чоловік той гукає:

– Люди добрі, тікайте, хто куди бачить, бо губернатор їде!

З тих часів минуло вже більше сорока років, вже люди не тікають від губернатора, а от нам тепер довелось тікати "хто куди бачить"**.

– Я, – кажу, – виїду завтра в Херсонщину, щоб бува не посадили на цей час у тюрму, а Степаненко, сміючись, каже:

* У зв'язку з приїздом у Київ царя.

** Від царя.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р.69

– А я дав підписку, що три дні буду сидіти головою ниць у подушку, то, може, мене не займуть.

А Левко каже:

– А я поїду в Кононівку і там завалюсь висиплятись.

– Глядіть, щоб часом не довелося вам висиплятись в участку*, – завважив Степаненко. – В Полтаві вони позасаджували всіх хоч трохи поступових людей і кажуть, що продержать, поки не скінчаться "торжества". На всякий випадок купіть собі араґацу від блощиць та чайник. Всяка порядна людина повинна тепер мати в себе про запас чайник та порошок на блощиці.

Степаненко справді запаслива людина: він має напоготові не тільки чайник та порошок, а й спеціальний матрац, який лежить у сараї**, щоб не наносити в помешкання блощиць.

Побалакавши про всякі пригоди, попрощались ми з Степаненком і поїхали на двірець.

Взяли білета (карту) до Кононівки, носій поніс пакунки у вагон, а я, попрощавшись з Левком, поїхав у редакцію, сказавши, що в Кононівку приїду, вже як мине "народное бєдствіє" (лиха година)***.

В годин три, коли я усів удома обідати, приходить носій, той, що вносив Левкові пакунки, і каже, що його в вагоні арештовано і відвезено в Бульварний участок.

Зараз я поїхав туди. Приїздю. Справді, кажуть, є, та й пакунки його лежать тут же в дежурній кімнаті.

От, думаю собі, спішив хлопець додому та й вскочив у обійми "любезнаго отечества" (милої батьківщини).

– По чиєму наказу, – питаю, – арештовано?

З паперу видно, що по наказу Охоронного відділу, – відповідає по-українськи надзиратель.

– А чи не можна мені побачитись?

– Боже сохрани!

– Хоч мінут п'ять?

– Ні одної мінуточки.

– Від кого ж це залежить?

– Від охранки. Поїдьте туди, хоч там, мабуть, тепер уже нікого нема.

Сказав мені адресу – Велика Житомирська, 34.

Приїздю. Ходжу, роздивляюся – ніде ніякої вивіски****. Зайшов у двір. На домовій таблиці теж нічого не написано. Коли дивлюся, до мене придивляється якийсь добродій в цивільному піджачку; по очах я зараз пізнав, що то шпиг.

* Арешт при участку (канцелярія бецірку).

** Хижа, повітка.

*** Поки вже проїде цар.

**** Шильду.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р.70

Я до нього (розмова велась по-московському):

– Мені треба бачити начальника охранного відділу.

– А вам нащо? – перелякано питає той добродій.

– Та от сина мого арештували там і там при таких і таких обставинах.

– Тепер нікого нема. Приходьте завтра о 12-ій. Начальник вас не прийме, а може помічник або урядовець. Тільки дурно будете клопотатись: поки "торжества" не кончаться, то його не випустять. Наше бюро тепер так завалене, що до 30-го і справи вашої розглядати не будуть.

– Та, може, хоч побачитись дозволять, – кажу.

– За цим зверніться в жандармське управління в прийомний день – в понеділок і четвер, від першої до другої. А наше бюро не має права давати побачення.

– Ваше бюро може тільки арештовувати, а побачень не може давати?

– Так точно, по інструкції так.

– Сьогодні, – кажу, – понеділок, але вже пізно, а до четверга чотири дні ждати. Добитися в жандармському управлінні в неприйомні дні не можна, це я знаю з досвіду добре вже.

Вертаюся в участок. Знов прошу, щоб дозволили побачитися. Не можна.

– Ну, то хоч запитайте, що йому прислати!

– Я й сам вам скажу, що йому треба, – каже надзиратель,– перше всього порошку на блощиці, чайник, подушечку й обід.

Знаючи, що камери Бульварного участку дуже вогкі, брудні, я попросив, щоб Левка перевели в Либедський участок "по місту моего жительства". Надзиратель обіцяв переговорити з приставом (комісаром).

Коли через годину двірник поніс Левкові обідати, то його справді вже перевели в наш, Либедський участок.

Другого дня вранці побіг я в наш участок побачитись там із знайомим околодочним для секретних справ Мельником. Він разів кілька бував у мене за справками, коли мені треба було "свідоцтво про благонадійність" для права мати револьвер та при переході до мене книгарні "Київської Старини" і т. д. В розмовах зо мною він виявляв великий інтерес до українства, а коли я подарував йому повного "Кобзаря" а потім "Історію України" Аркаса, то він був несказанно радий і вдячний мені.

Я розказав йому, що трапилось з Левком і спитав, чи не можна з ним побачитись. Він пораяв мені побувати в охранці і просити дозволу на побачення, а тим часом, моргнувши мені, вийшов з кабінету.

Через кілька хвилин увійшов і каже:

– Зараз ми його викличем наче для об'явлення постанови про арешт, але недовго розмовляйте, щоб не звернули увагу канцеляриста та щоб не довідався пристав, бо буде лихо.

Справді, через якийсь час городовий привів Левка. Він, радісний, почав розказувати, що попав в участок, де стрінув одного політичного, якому знайомі емігранти просили передати поклін з заграниці. Поговорили хвилин скіль-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р.71

ка і Левка повели. Я заспокоївся, побачивши, що самопочуття у Левка добре і що він здоровий.

В 12 годин пішов в охранку. Подав свою карточку вчорашньому шпигові і, сівши на лавочку, жду надворі.

Коли це вискакує з охранки якийсь пан, а за ним два добродії з шпигівськими пиками. Пан роздратовано гукає, звертаючись до публіки, що сиділа на лавочці:

- Я не розумію, що це за "учрежденіє" (установа) таке? Я приходжу, рекомендуюсь – дворянин такий-то і питаю, за що арештували мого сина, а якийсь пан у піджаку нечемно мені заявляє, що це не моє діло. Та я піду до губернатора з скаргою, я вам покажу, як поводитись з дворянином.

Один з шпигів теж роздратовано відповідає йому:

– Можете йти хоч до генерал-губернатора, а тут прошу не кричати. А коли панок відійшов, він, звертаючись до публіки, каже:

– От чудак, наче маленький, не знає, в яке "учрежденіє" попав.

А другий завважив:

– Він хотів, щоб до нього в генеральському мундирі вийшли.

Тут мене покликали і ввели в прийомну. Увійшовши, я аж звомпив, як кажуть, аж дух мені сперло! Де ж таки – мало не третину невеличкої кімнати займає кіот з величезним образом благословляючого Спасителя! Господи! Яке блюзнірство – таке "учрежденіє" і образ Спасителя! По стінах портрети царя, цариці, Плеве і колишнього начальника охранного відділу Спиридовича з написом: "Дорогому Кіевскому Охранному Отдѣленію, полковник А. Спиридович". І є ж, думаю собі, люди на світі, яким "Охранное Отдѣленіе" може бути "дороге".

Через чверть години вийшов до мене якийсь добродій воєнної виправки, але в цивільному піджаку і спитав, чого мені треба.

Я розказав у чім діло.

Він відповів, що у них про це ще нема відомостей, певне, будуть завтра або післязавтра.

Розказуючи справу, я сказав, що син мій політикою не займається і, очевидно, це яке-небудь непорозуміння і просив дозволу побачитися з ним. На це добродій мугикнув, а потім, якось граючи очима, завважив:

– Поки не закінчиться слідство, бачитись з ним не можна. А у вас недавно був трус теж через непорозуміння?

– Теж через непорозуміння, і я просив жандармське управління пояснити мені причину, але відповіді не дістав.

Так ні з чим я й пішов з охранки.

Другого дня вранці знов таємно бачився з Левком, а в 12 годин знов пішов в охранку просити офіціального побачення.

До мене вийшов з моєю карточкою в руках високий, сухорлявий, середнього віку добродій у цивільній одежі, з закрученими вусами і гостренькою борідкою, і між нами виникла така розмова (звичайно, московською мовою):

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р.72

– Что угодно (чого бажаєте)?

– Сина мого арештували...

– Знаю. Так чого ж ви хочете?

– Хочу просити вас, щоб його звільнили...

– Ми тепер нікого з закордону не пускаємо на полтавську залізницю.

– Він туди не поїде, він залишиться в Києві або я пошлю його на Херсонщину.

– Ні, нехай посидить в участку...

– Але, помилуйте, за що ж? За ним ніякої вини нема.

– У нього на кордоні в речах знайдено революційну стрічку (бинду).

– Та стрічка попала до нього випадково, він політикою не займається...

– Він ще гімназистом був арештований, я дуже добре пам'ятаю. Євгеній Харлампійович Чикаленко та його син Лев далися мені взнаки...

– Помилуйте, чим же я вам досадив, я політикою ніколи не займався і не займаюсь.

– А це ваше українство, а ця ваша "Рада"?..

– Справді, я цікавлюсь українським національно-культурним рухом і "Раду" видаю з дозволу начальства.

– Оце тепер найголовніше...

– Але ж там нема нічого нелегального, протизаконного.

– Оце саме говорить і Грушевський.

Тут йому очі заіскрились і він якось роздратовано вигукнув:

– Грушевському давно місце в тюрмі! Я таки коли-небудь його посаджу. Скажіть, будь ласка, чого він сюди їздить?! Не подобається тобі в Росії, сиди собі в своєму Львові і кричи скільки хочеш, а не приїзди сюди...

– Грушевський тутешній уродженець, має свій дім у Києві, – кажу, – українець родом і теж, як і я, цікавиться українською культурою...

– Ніяких тут українців нема.

– Ну, "малороси", – кажу.

– Ніяких малоросів нема, всі ми "русскіе"...

Не бажаючи вступати з ним в полеміку, я перевів розмову на сина:

– А як же з сином моїм? Мене, як батька, це найбільше цікавить.

– Я розумію. У мене нема справи про нього, я дістав тільки телеграму. У всякім разі, якщо й нема нічого злочинного, то все-таки днів кілька доведеться його подержати.

З тим він вийшов з прийомної.

По тону, яким цей добродій "в піджаку" говорив зо мною, я упевнився, що це був начальник Київського охранного відділу, та й прикмети кажуть, що це всесильний тепер у Києві прапорщик запасу Кулябка.

Кулябка подав міністрові записку, в якій доводив, що український рух небезпечніший для цілости Росії за всякі соціалістичні, про що я кажу в своїх "Спогадах". Справді всесильний.

Розказував мені покійний Н. В. Молчановський, правитель канцелярії генерал-губернатора, що сам ген.-губернатор Сухомлинов, теперішній

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р.73

військовий міністр, був у Києві під доглядом у цього "прапорщика" Кулябки, принаймні є всі дані, що він перечитував листи, адресовані Сухомлинову. Знаючи це, Сухомлинов діставав і писав всі інтимні листи на "конспіративну адресу".

Отака-то влада у начальника "Охранного Отдѣленія"! Ні генерал-губернатор, ні директор Департаменту поліції нічого не важать у порівнянні з прапорщиком Кулябкою!

Отеє і є те негласне правительство, про яке говорив у Думі член її, князь Урусов, бувший товариш міністра внутрішніх справ.

29 червня

Вчора, в день проїзду царя, я не міг добитись побачення з Левком, бо в участку не було ні одного околодочного надзирателя, навіть і городових* не було, окрім одного старезного діда.

Само собою, що й в охранці нікого не було – всі пішли "охранять" царя. Але, щоб не забути за Левка, я, за порадою М. Садовського, пішов до його знайомого, прокурора Горового, племінника небіжчика Драгомирова, який з Кулябкою на "ти", і попросив його, щоб він замовив словечко за Левка.

– Бо вони, – кажу, – можуть забути за нього. Тепер їм ніколи, а коли випровадять царя, то будуть відпочивати, радитись, яка кому вийде нагорода, а хлопець мусить сидіти і ждати.

Горовий обіцяв поговорити з Кулябкою.

Сьогодні вранці забіг я в участок; там повно околодочних надзирателів, всі гудуть, як бджоли, очевидно, діляться вчорашніми вражіннями.

Мій знайомий околодочний, завівши мене в свою кімнату, каже:

– Вчора, при стрічі государя, трапився такий випадок, що ми всі й досі до пам'яти не прийдемо. Ви, може, були і бачили, що по вулицях стояли у два ряди солдати лицем до государя, третій ряд солдат – лицем до тротуару, а четвертий ряд – поліція, яка перебігала по мірі того, як двигався екіпаж государя. Окрім того, сила філерів та членів усяких монархічних партій, щоб нікого не допустити до государя... І все ж таки на розі Жилянської і Безаковської якась стара жидівка умудрилась підійти до екіпажа государя і піднесла йому хліб. Ви ж подумайте собі! Таким способом можна було в хлібі і бомбу піднести, і ніхто не спинив! Що ж після цього значать всі охрани дороги, мостів і проч.? Вчора до вечора я возився з тою жидівкою: стара чулочниця з Солом'янки**. Вона каже, що в них у законі сказано, що коли піднести хліб цареві, то прибавиться 10 літ життя. То вона й піднесла. Звісно, жиди, комерчеський народ!

– Ну, що ж їй буде за це? – питаю.

* Поліцаї.

** Передмістя Києва.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р.74

– Та хто його знає, чи їй буде що, чи ні, а поліції нагорить. Вірите, що коли ми побачили, що государ припинив екіпаж і прийняв від неї хліб, то мало не повмлівали.

Ну, думаю, віддячать вони тій жидівці! Вона, бідна, сподівалась, що їй прибавиться віку, а поліція, напевне, вкоротить їй життя на 10 років: буде вона пам'ятати приїзд царя!

– А подумайте, – каже надзиратель, – який сором усім київським монархічним партіям, що у святому Києві перша піднесла хліб царю жидівка!

Коли цар виїхав, я знов побачився на хвилину з Левком і побіг в охранку, але там мене не прийняли, бо сьогодні Петра і Павла.

Ввечері Левка звільнили. Очевидно, Кулябкові нагадав про нього Горовий.

Отак висидів хлопець дурнісінько цілий тиждень, а скільки попсувалося здоров'я у мене, а особливо у матері. І скільки таких випадків!

За старання Кулябко дістав ротмістра і "прикомандирован к отдѣльному корпусу жандармовъ", як сьогодні оповіщено в газетах. Певне, й стара жидівка проживе зайвих 10 років, бо "сверху" не звернуто уваги на її вчинок, і пристав того участку, нарівні з іншими, дістав у дарунок золотий годинник.

6 серпня

Знов мені довелося мати діло з охранкою. Левко мій рішучо сказав мені, що він не поїде вчитись в Лозанну, а хоче вступити в Петербурзький університет і студіювати антропологію та етнографію під проводом проф. Ф. К. Вовка, з яким він цього літа робив розкопки могил.

Я доводив йому, що ліпше вже кінчати університет за кордоном, а потім тут тримати державні іспити, бо в Росії не можна спокійно вчитись; тут раз у раз можна вскочити в якусь халепу, бо тут майже безперервно тягнуться студентські розрухи, страйки і т. ін. Але він каже, що за два роки вчення в Швейцарії він так занудився за рідним краєм, що не може вже там довше витерпіти. Я все-таки його умовляв, показуючи на сестер його, що вчаться за кордоном і не нудяться, і казав, що навряд чи поліція видасть йому свідоцтво "благонадійності", без якого в Росії не можна ні у вищу школу вступити, ні жадної посади одержати. Але він просив мене попробувати і я нарешті згодився подати губернаторові прохання. Через скілька день, коли я прийшов в канцелярію губернатора за відповіддю, то чиновник мені сказав, що охранка так атестувала Левка, що йому не можна видати свідоцтва "благонадійності", і пораяв піти самому в охранку та поговорити особисто, може, вона змінить свою атестацію. В охранці всі нижчі служачі стріли мене, як старого знайомого і так привітно віталися зо мною, що якби хто з сторони побачив, то подумав би, що я – якийсь агент охранки.

До мене вийшов помічник, той самий добродій, що не дозволив мені побачитись з арештованим Левком, хоч з ласки околодочного (дрібненького чоловічка) я з ним бачився щодня.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р.75

Я звернувся до нього з словами:

– Я прийшов просити охранний відділ, щоб синові моєму було дозволено вчитися в Петербурзькім університеті.

– Ми цього не можемо дозволити, бо він неоднократно сидів під арештом...

– Та кожний, – кажу, – мусить сидіти, коли його посадять...

– Ми нікого дурно не арештовуєм...

– Але ж його зараз же й випускали, значить, не находили за ним провини, бо він готується до ученої кар'єри і політикою не займається.

– Всі батьки так кажуть, бо або покривають своїх дітей, або не знають їх.

– Та ліпше ж для держави, коли молодий чоловік вчитиметься тут, на очах влади, ніж десь за границею.

– Дозвольте це нам ліпше знати! – відповів той і, кивнувши мені головою, вийшов з прийомної.

Обурений і роздратований прийшов я в редакцію і розказав там свою пригоду.

А В. К. Королів каже мені:

– Не журіться, а асигнуйте 10 карбованців на вечерю, то, може, пощастить здобути свідоцтво і без дозволу охранки.

Я, натурально, згодився.

Через скілька день Королів каже мені, що все обійшлося добре і без видатків: знайомий губернаторський чиновник обіцяв видати свідоцтво.

Коли я через тиждень прийшов у канцелярію губернатора, то чиновник, усміхаючись привітно, сказав, що свідоцтво вже послано в Петербурзький університет і син мій сміливо може туди їхати.

Не знаю, що буде, коли про це довідається охранка.

25 серпня

Все літо провів я в поїзденьках, мало що й сидів у Києві.

Побував у Ялті, Севастополі, Одесі, Катеринославі, Чернігові.

Скрізь радився про "Раду". Всі в один голос кажуть, що газета обов'язково потрібна, що без неї жити не можна, всі обіцяють підтримувати її, але мало не всі висловлюють незадоволення "Радою". Особливо незадоволені критичними статтями Єфремова. Одні дорікають йому, що він різко, пристрасно нападає на молодих письменників. Інші вважають, що Єфремов почав писати нецікаво, нудно, а тим часом колись були сподіванки, що з нього виробиться блискучий публіцист. Навпаки, всі з захопленням говорять про В. Піснячевського (Горленка) і сподіваються, що з нього буде журналіст, яких мало і в російській пресі.

Нарікають і на редактора, що він не вміє зробити газети цікавою, живою. Це саме раз у раз говорять у нас і співробітники. Мало не всі незадоволені Павловським, кажуть, що він не має жвавости, бистроумности, яка потрібна редакторові.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р.76

Я раз у раз заступаюся за Павловського, кажучи, що за редакторства Ф. П. Матушевського та часового Єфремова газета, як усі визнають, не була цікавішою, ніж за редакторства Павловського.

Багато з співробітників казали мені, що якби за редактора був Д. І. Дорошенко, то газета, напевне, покращала б.

Коли на липень місяць цього літа Павловський виїхав в Крим, то за редактора став Д. Ів. Дорошенко. Всі страшенно зраділи.

Але пройшов тиждень, другий, і всі упевнились, що Павловський незамінимий редактор. Він людина спокійна, розсудлива, тактовна, дуже добре знає мову, а головне, надзвичайно добросовісна і працьовита. Дорошенко за місяць редагування через недосвідченість свою нажив собі ворогів серед співробітників і, нарешті, підвів газету під штраф в 300 рублів.

Тепер усі упевнились, що навіть янгола з неба посади у нас за редактора, то ним будуть незадоволені і співробітники, і передплатники, і видавці, і газета не покращає.

Загальні умовини нашого життя такі, що не виробилося у нас ще ні талановитих співробітників, ні публіки, яка могла б оплатити газету.

Взагалі газетна справа у нас тепер стоїть дуже, дуже кепсько, майже безнадійно, як з літературного, так найбільше з фінансового боку.

Два постійні наші журналісти Ф. П. Матушевський та Д. Ів. Дорошенко, не можучи прожити з газетної праці, пішли на посади і віддалилися від "Ради"; тепер з постійних співробітників остався один Єфремов, бо решта має якісь посади і пише в газеті випадково.

Фінансова сторона склалася ще гірше. Думалося, що цього року дефіцит буде не більше 15 тисяч руб.; В. Ф. Симиренко дасть 10 тисяч і на мій пай, думалося, впаде 5 тисяч рублів. Я сподівався, що цього року буде добрий урожай і що німці, які купили у мене землю, віддадуть мені 5 тисяч рублів і я внесу свій пай. Тепер виявилось, що дефіциту буде поверх 20 тисяч, таким робом, на мене впадає заплатити більше 10 тисяч рублів.

Урожай вийшов кепський і німці не віддають грошей. Врожаєм цього року ледве покрив тільки свої борги в Ссудному (Позичковому) банку, що зробив на цей рік.

Всі отсі фінансові комбінації відбиваються на існуванні "Ради", бо у мене нема змоги надалі платити по 10 тисяч рублів дефіциту, навіть і по 5 тисяч надзвичайно тяжко, а окрім мене та В. Ф. Симиренка, нема нікого, хто б піддержував "Раду". Симиренко міг би дати і втроє більше, ніж дає, але він, очевидно, не вірить у живучість нашої преси і неохоче дає й цих 10 тисяч.

Якось давно в розмові зо мною він висловився, що на 100 тисяч передплатників не шкода було б доплатити і 100 тисяч руб. на рік, а на півтори тисячі шкода і 10 тисяч, і дає він їх через те тільки, що я даю, аби підтримати мене.

При таких умовах мені соромно просити його, щоб він збільшив пай. Та й просити доводиться через В. М. Леонтовича, бо В. Ф. Симиренко тепер ніко-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р.77

го до себе не допускає, а Володимир Миколайович ставиться до "Ради" коли не вороже, як перше, то зовсім байдуже.

Раз у раз доводить мені, що не варто затрачати стільки грошей на газету, коли вона має так мало передплатників, що краще ці гроші затрачати на видання книжок.

Жебуньов та інші щирі прихильники "Ради" напосідаються, щоб я добивя-таки сам до В. Ф. Симиренка і умовив його побільшити асигновку, коли я не можу покривати дефіцитів.

Але що ж сказати В. Ф-чеві? Хіба так, як казав той дядько, якому віл у дорозі пристав:

– А що, пристав у вас підручний? – питають його.

– А пристав, бідняка. А от борозний здоровий чортяка, везе добре! – та батогом його, батогом...

Я вже зовсім пристав: ну, а підогнати В. Ф-ча у мене язик не повернеться, а Леонтовичу нема охоти говорити про це з ним.

Є у нас з свідомих українців зо скілька таких, що могли б підтримати газету, от як катеринославський Хрінников або петербурзький проф. Пелехин та в Харкові Бойко та інші, але не хотять витрачати грошей на громадські справи. Пелехин хоч дав 40 тисяч руб. на львівське Наукове товариство, а міліонер Хрінников одкидається якоюсь десяткою і край!

27 серпня

Вчора був у мене Іван Данилович Яневський, таращанський дідич. Батько його, простий селянин, торгуючи скотом, нажив міліонове багатство, так що на п'ятеро дітей його припадає мало не по півтисячі десятин на кожного і то в найурожайнішій частині України, в серці Київщини.

Завів до мене Яневського д-р Туркевич, товариш його по університету.

Яневський зробив на мене вражіння доброго, симпатичного провінціального пана, що, крім свого господарства та повітового міста, нічого не знає, хоч він і скінчив років 15 тому юридичний факультет.

Він, без сумніву, має стихійну любов до українства, але у відродження нашої нації, очевидно, не вірить та й ніколи над цим не думав.

Він бридиться літературною українською мовою, вважає її каліченням милої його серцеві народної мови; він хотів би, щоб газета писалась мовою Шевченка, Котляревського, а коли вже не стає своїх слів, то, на його думку, треба брати всім відомі вже російські слова. Довго ми говорили на цю тему і взагалі про український національний рух.

Я доводив, що рух наш ніколи не вмре, а коли й іде пиняво, то через те, що у нас нема буржуазії своєї. Панство наше давно покинуло народ і приєдналося до російської або до польської культури, а народ зостався сам з своєю некультурністю. Рух наш держиться майже виключно тільки поповичами,

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р.78

а матеріально підтримується двома-трьома капіталістами, що вийшли з низів. На дворянство, очевидно, нам треба махнути рукою, ми вже його не навернемо, а треба покласти всю надію на буржуазію, що випливає наверх з народних мас.

Не знаю, чи вийде що реальне з нашої розмови, але прощаючись, Яневський обіцяв бувати у мене.

Очевидно, бактерія українства оселилась в ньому і починає потроху реагувати, бо, як казав мені сьогодні д-р Туркевич, дорогою, йдучи від мене, Яневський висловлювався, що й він почуває за обов'язок допомагати українському національному відродженню.

Побачим! Але в розмові з ним я й словом не натякнув, що сподіваюся від нього запомоги на "Раду", щоб не залякати і не відштовхнути його з першого ж знайомства. Нехай пізніше, коли познайомимося ближче. Він обіцяв заходити до мене, коли буде в Києві, і мене запрохував до себе в село Фетюківку, Таращанського повіту. Треба буде обов'язково поїхати до нього, треба зблизитися з ним. Помимо того, що він дуже симпатична людина і одного зо мною землевласницького стану, а таки треба його використати для української справи. Він вже немолодий "кавалер", то шкода, коли по його смерти майно його перейде його братам та їхнім дітям. А здоров'я його немудре! Та й д-р Туркевич казав, що він туберкульозний. Треба подбати, щоб і він, як В. Ф. Симиренко, відписав своє майно на українські справи.

14 жовтня

Давно я умовляю В. К. Винниченка, щоб писав п'єси для театру. Я доводив йому, що це тепер одинокий рід української літератури, що дає забезпечення авторові. Коли п'єси ставляться на сцені, то за них іде авторові поактна плата. Труп у нас українських сила, і якби вони ставили п'єси Винниченка, то він міг би міг мати дуже добрий заробіток. Те саме я раз у раз кажу й Олесеві.

Винниченко, здавалося, зовсім переконався моїм доводами і обіцяв писати для театру. Олесь теж. Але обидва вони висловились, що не вважають можливим писати п'єси такі, аби їх тільки ставили на сцені; обом їм хочеться писати п'єси, непохожі на теперішній український репертуар, їм хочеться сказати щось нове, зробити епоху в українському театрі.

І от Винниченко написав цілий ряд п'єс, і справді вони несхожі на теперішній український репертуар, але ж і для сцени вони зовсім непридатні. Помимо того, що всі вони трактують всім уже обридле полове питання, вони зовсім нехудожні і несценічні. Ніяка трупа їх не поставить, та певне, й цензура не дозволить.

Нарешті в цім році написав він п'єсу, про яку сам висловився, що вона вже і цензурна, і сценічна. Але я, прочитавши її у "ЛНВіснику", прийшов до переконання, що й ця п'єса не побуває на сцені.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р.79

Хоч вона, справді, і сценічніша за попередні, але по ідеї і по виконанню якась ненатуральна і просто гидка.

Більшість персонажів і герой – босяки і розмовляють вони таким жаргоном, що гидко читати.

Герой п'єси – босяк, очевидно, симпатія автора, щоб помститись, умисне заражує себе сифілісом і потім заражує зрадницю-милу і розлучницю-панну.

Безперечно, це оказія, якої не бувало і не може бути. Цілком натурально, коли хворий на сифіліс з якихось мотивів чи й без усяких мотивів заражує когось, але ніяк не можна уявити собі, що хтось навмисне сам себе заразив, аби заразити когось іншого. Це вже просто комізм, і справедливо М. Садовський іронічно каже, що Винниченко, очевидно, розробив у ці п'єсі відомий анекдот:

Гімназист звертається до знайомого лікаря з проханням прищепити йому сифіліс. Лікар, страшенно здивований, але зацікавлений, розпитує: нащо, для якої потреби?

– Я хочу помститись учителю математики. –Але як саме?!

– Я заражу нашу покоївку. – Ну?

– А вона тата, а тато – маму, а мама – учителя.

Отаке комічне вражіння робить і остання п'єса Винниченка. А шкода! Як би він не мудрствував лукаво, то міг би писати хороші п'єси для театру. Але, очевидно, він пропав для сцени; тепер одна надія на Олеся.

Олесь написав трьохактову, дуже поетичну символістичну п'єсу "По дорозі в казку". Вчора він читав її у Садовського деяким артистам. Всі висловились, що коли цензура дозволить, то певно п'єса матиме успіх.

А п'єс нових треба, ох як треба! Старі п'єси вже обридли публіці, бо вона їх всіх бачила й перебачила. Перекладний репертуар теж не приваблює глядачів, бо всі перекладні п'єси вона вже давно бачила на російській сцені.

Хочеться мені Олесеву "По дорозі в казку" надрукувати в "Раді", займе вона не більше трьох фейлетонів* і, певне, читачі не будуть ремствувати.

Кажуть, що О. Пчілка дає йому 300 руб., щоб надрукувати в "Р. Краю" і зробити три тисячі відбиток.

Доведеться й собі дати на таких умовах 300 руб., може, яку сотню вернемо з продажу відбиток.

* Підвалів сторінки. – (Прим, ред.)

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р.80

7 листопада

Сьогодні повернувся з Одеси. Сумно тепер там. Просив М. Ф. Комара скликати Громаду, але він каже, що тепер нема ніякої змоги зібрати, бо всі чисто розсварилися.

І справді. Об'їхав я майже всіх, хто був ще в доісторичній Громаді, себто до 1905 року.

С. П. Шелухин та І. М. Луценко страшенно лають М. Ф. Комара, а особливо Ф. Г. Шульгу, кажуть, що він "почотний кадет", з яким ніякої української справи робити не можна.

А Шульга каже, що Шелухин явно "тайний союзник"*, з яким соромно бути в якій-небудь справі.

Але в дійсності воно не так, С. П. Шелухин надзвичайно енергійна, гаряча людина і дуже щирий українець. По своїй вдачі він не може поводитися в громадських справах так, як щоденник якийсь, він віддається їм з жаром, від усієї душі, і всякий українець, що не робить нічого для українства, виводить його з рівноваги, і тоді він впадає в крайність, його справедливо обурює, наприклад, Шульга, який, на його думку, більше уваги надає кадетській партійній праці, ніж українству.

С. П. Шелухин страшенно обурюється на одеських кадетів за те, що вони ігнорують українців, а через те впадає в крайність і всім та скрізь доводить, що кадети ще гірші вороги наші, ніж "союзники"; от через що він сам придбав собі славу "тайного союзника", а коли додати, що він ще й страшенний ненависник жидів, російських асиміляторів, то й справді можна подумати, що він чорносотенець, хоч у дійсності воно не так, бо з сіоністами він у дуже добрих відносинах.

Був я і в проф. І. М. Бондаренка та в А. В. Ніковського, що пише в "Раді" під псевдонімами Василька та А. – я обох їх просив писати частіше до "Ради". Обіцяли обидва, хоч обидва вони дуже переобтяжені.

Справа українська в Одесі зовсім не посувається. Досі в "Просвіті" можна було збиратися, читати реферати, давати концерти, а тепер напівбожевільний градоначальник Толмачов все те заборонив; тепер у "Просвіті" можна ставити тільки аматорські спектаклі та танцювати. Правда, торгують вони в "Просвіті" українськими книжками, але дуже мало, бо вона не цілий день відчинена і міститься в глухім кутку города, куди треба хіба навмисне йти за книжкою.

* Член чорносотенного "Союза Русского Народа".

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р.81

8 листопада

Нарешті вияснилася доля "Ради" на 1910 рік.

Давно, ще 15 серпня, як я був у В. М. Леонтовича, то прохав його побалакати з В. Ф. Симиренком, чи згодиться він і надалі субсидувати "Раду" і в якій сумі і чи не добавить тисячі дві на цей рік, щоб було 12 тисяч, як в 1908 році. Через місяць написав до нього листа, знов просив про те саме, але відповіді не мав.

Потім уже писав я в Петербург до П. Я. Стебницького і просив, щоб він вплинув на В. М. Леонтовича, щоб той прохав В. Ф. Симиренка. Одно слово, живучи з Леонтовичем в однім городі, я зносився з ним via Петербург.

Нарешті, вже числа 25 жовтня, Леонтович написав мені цидулку, що хоче зо мною бачитись, але не має змоги заїхати до мене, а через те просить до себе.

Я приїхав. Він повідомив, що В. Ф. Симиренко згодився дати на цей рік ще дві тисячі рублів. Потім почалась у нас звичайна розмова: він дивується моїй "хахлацькій упертості", доводить, що не варт видавати далі газету, бо вона дає тільки дефіцит, а користі з неї ніякої, що краще ці гроші затрачати на видання книжок і т. ін.

Я, в свого чергу, відстоюю всіма силами потребу газети.

Нарешті він каже, що, певне, В. Ф. Симиренко дасть і на той рік 10 тисяч, бо коли він просив у нього додати 2 тисячі, то В. Ф. Симиренко сказав:

– Ну, що ж, треба дати, може, вони з нас на той рік возмуть менше.

А під кінець В. М. Леонтович так розмняк від моєї відданости газеті, що обіцяв і від себе дати тисячу рублів.

Тепер "Рада" має на 1910-й рік обезпечених 11 тисяч рублів, а решту, себто коло 9 тисяч, я мушу сам дати, як не найдеться ще охотника. А тим часом справи мої такі погані, що я вже набрав у борг більше 9 тисяч руб. для "Ради" в цім році, а до врожаю ждати майже цілий рік.

Може ж, ще І. Д. Яневський дасть обіцяних на цей рік півтори тисячі руб., то якось обійдемось. А може, й проф. П. П. Пелехин дасть тисячу, бо сам набився, хоч вже й починає крутити.

Він написав мені листа з докором, що "Рада" друкує оповістки якихось шахраїв, що буцімбито вигадали спосіб проти глухоти, що треба медичні оповістки давати якому-небудь лікареві на цензуру.

Я відповів йому, що оповістки дають нам гроші і цензури "Лікарської управи" з нас досить. Якби наші патріоти не складали грошей на фантастичні мрії, а підтримували нас, то ми не гонилися б за оповістками. Цим я натякав на те, що Пелехин хвалився мені, що думає заснувати при Чернівецькому університеті катедру українознавства. Далі я писав, що "ложка дорога до обіду, а не після обіду". Що тепер можна зробити тисячами, того не зробиш потім, коли народ обрусіє, й міліонами. От, кажу, я не знаю, чи матиму змогу видавати газету на той рік, бо й цей нічим кінчити.

З цим листом моїм Пелехин пішов до П. Я. Стебницького і, порадившись з ним, написав мені, що дасть тисячу рублів з умовою, щоб я видавав газету і в 1910 році, а коли газети не буде, то я повинен вернути гроші.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р.82

Я згодився вернути йому цю тисячу, коли не видаватиму газети в 1910 році.

На це він відповів мені, щоб я визначив у Петербурзі посередника, бо П. Я. Стебницький "людина недбала". (Це про Стебницького так!)

Я відповів, що ніяких посередників не треба, а можна просто прислати гроші в редакцію, як це роблять інші люди.

Видно, старий щось крутить. Він, давши 40 тисяч руб. Львівському Науковому товариству ім. Шевченка на заснування при університеті катедри хірургії імені свого батька, так його викрутив, що Т-во раде було б вернути йому ті гроші, якби вони не пішли на купівлю будинку.

10 листопада

Сьогодні дістав від Пелехина через П. Я. Стебницького 300 руб., обіцяє дати ще 700 руб. з умовою, що коли газета "затвердиться", себто стане давати прибутки, то я повинен вернути йому капітал з 5 % на капітал і на проценти.

Оптиміст! Він сподівається, що "Рада" даватиме колись прибутки! Нехай жде!

Коли вже четвертий рік газета дає по 20 тисяч руб. дефіциту щороку, то коли ми діждемось, що вона даватиме прибутки?

Певніше всього, що вона помре, проіснувавши 5 років, бо коли й на 1910 рік мені доведеться докласти 9 тисяч руб., як цього року, то я влізу в невиплатні борги і муситиму покинути її.

А поки ще треба тягнути, хоч віра у мене зовсім упала, бо число передплатників у цім році зменшилося проти торішнього на 300 душ.

Не знаю, чим це пояснити.

Очевидно, це загальне явище, бо й "Рідний Край", і "ЛНВісник" теж мають менше передплатників, ніж торік.

На це саме скаржиться й російська преса, так що цього не можна закидати самій тільки "Раді".

Хоч я й не дивуюсь "Раді", бо вона справді страшенно нудна.

Нема ні статей цікавих, ні веселих, дотепних фейлетонів, а сама хроніка. Люди, що могли б писати, з яких могли б виробитися добрі журналісти, всі заробляють хліб службою, бо ми не можемо оплатити їхньої праці.

З-поміж українських письменників тільки С. О. Єфремов живе виключно літературною працею, але й виробляє він 50-75 руб. на місяць, не більше. Добре, що він нежонатий, живе аскетом, а чоловікові з родиною на такі гроші прожити не можна.

При таких заробітках, очевидно, нікого не приваблює праця на письменницькій ниві і вона держиться всякими випадковими дилетантами, які уділяють їй лиш свій зайвий час.

Я не кажу про молодь, про студентів, що ведуть в газеті хронікальні відділи і якось перебиваються на 30 руб. місячного заробітку. О. Пчілка купила

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р.83

в Олеся для "Р. Краю" його нову п'єсу на три акти "По дорозі в казку" за 300 руб. з правом зробити 3000 відбиток.

Такий заробіток письменника українського випадковий. Пчілка сподівається і "Р. Край" підвеселити цим твором, і щось виручити за нього з продажу відбиток.

Але важко на це сподіватися, бо 1-й том Олесів, виданий в 1906 році, досі не розійшовся і наполовину.

Взагалі кепські наші справи.

Л. М. Жебуньов розказував учора, що "Просвіта" зовсім занепадає. Вся діяльність зупинилася не від утисків, заборони, а просто від упадку енергії, діяльности членів комісій.

Б. Д. Грінченко, що віддавав увесь свій час і хист "Просвіті", знесилився в боротьбі з "лекційною" комісією, яка вимагала для себе ширшої автономії, і виїхав за кордон, а комісія, поборовши і скинувши Грінченка, сама розлізлась і розпалась. Тепер навіть на голову "Просвіти" нікого вибрати: служачому на урядовій службі – не можна бути головою в "Просвіті", бо втратить службу, а людей з вільною професією нема підходящих, і настало в "Просвіті" – безголов'я, безлюддя і безгрішшя.

Не знаю, як вона переживе цю кризу.

Зате в Клубі справи йдуть досить добре. Народу буває, особливо в суботу на танцях, така сила, що на цей рік мусіли розширити помешкання. По середах на рефератах буває менше публіки, але це публіка інтелігентна, по неділях на концертах теж буває всякого народу, теж досить багато. Взагалі, добре, що є своя хата. Для загальних зборів "Просвіти", для засідань наукового товариства і для всяких зборів є своє помешкання і не треба проситись кудись у прийми. Клуб – це поки що одинока українська інституція, що не вимагає сторонньої допомоги. Правда, ще книгарня українська "Київської Старини" дає навіть деякий прибуток, а то всі українські заклади живуть з ласки, на випрохані гроші.

Хто знає, доки воно так буде, коли ми вже вилюдніємо?

11 листопада

З С. О. Єфремовим знов у нас вийшов конфлікт, і він не пише до "Ради" вже більше місяця. Конфлікт стався з такої причини. На зібранні комітету для збудування пам'ятника Шевченку ми, представники українських інституцій, які зібрали більше як по 1000 рублів, скористувавшись тим, що в те засідання була нас більшість, вибрали журі з самих українців, при тім число їх визначили аж 28 душ у надії, що коли чорносотенці схотять додати в журі своїх людей, то вже нікуди буде.

Єфремов написав до "Ради" статтю про постанови комітету і між іншим висловився, що даремно комітет вибрав в журі так багато людей і притім зовсім нікому не відомих. Я завважив, що місце про журі треба

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р.84

викинути, бо провели його в такому складі ми, українці: М. С. Грушевський, представник від Наукового товариства у Львові, В. Г. Кричевський – від львівської "Просвіти", В. П. Науменко – від бувш. "Кіев. Старини", А. Г. Вязлов – від київської "Просвіти", я – від редакції "Ради" та І. І. Щитковський, наперекір чорносотенним членам комітету, і ніяково буде, коли "Рада" виступить проти представників українських інституцій, наче в оборону чорносотенців.

С. О. настоював, щоб таки надрукувати статтю за його підписом, що за зміст відповідає він сам, а не редакція. Я відповів йому, що практичного нічого доброго ця стаття вже не зробить, а як ми її надрукуємо, то багато совісніших людей ще й відмовляться бути в журі, а лишаться гірші.

– Ви, – кажу, – можете когось ще додати в своїй статті в члени журі, а гудити цих я не можу допустити, бо як я себе буду почувати тоді посеред членів, з якими я умовлявся вибрати якраз цих людей.

М. І. Павловський цілком згодився з моїми доводами, але С. О. Єфремов не дозволив викинути того місця з своєї статті і забрав її, і з того часу нічого до "Ради" не пише.

Я певний, що згодом він знов почне писати, а тепер він має дві спішні роботи – реферат про Олеся для просвітянського вечора і статтю, що йому замовив журнал "Русское Богатство" про становище української преси і взагалі українського руху.

14 листопада

В Кононівці з деякими селянами мав я розмову про пам'ятник Шевченкові, яку треба занотувати.

– Який же той пам'ятник буде, чи такий, як ото Бобринському, чи як царю Миколаю? – питає один.

– А то вже які гроші зберуть: як збереться тисяч сто, то буде такий, як Миколаю, – відповідаю.

– Ну, а як він буде, в шапці, чи без шапки? – питає другий.

– А як по-вашому, – питаю, – краще?

– По-нашому, Шевченкові личить стояти в кожусі та в шапці, от як на цьому портреті, – показуючи на десенієрівську фотографію, каже Іван Грицай.

– А мені більше подобається отсей портрет, що без шапки, – показую я на портрет, рисований Красицьким з рєпінського.

– Може, на обличчя цей і кращий, – каже Грицай, – а на пам'ятнику треба, щоб Шевченко був у шапці.

– Чого ж так? – питаю.

– Та бачите, коли поставити отсей, без шапки, то люди подумають, що це так, якийсь собі пан стоїть, скажемо, от як Бобринський, чи що. А коли Шевченко стоятиме в шапці та кожусі, то всякому видно буде, що це наш брат, мужик. От як по-нашому, по-простому.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р.85

Що стосується до місця, то селяни вважають, що коло Михайлівського монастиря справді найкраще місце для пам'ятника Шевченку, бо тут багато народу простого ходить, "хоч не молиться, так подивиться".

17 листопада

Вчора, в понеділок, у мене на журфіксі був М. Садовський. Скаржиться, що кепські його справи. За літо мав дефіциту до дев'яти тисяч руб. Тут, в Києві, серйозний репертуар теж не дає ніяких зборів, тільки субота та неділя сяк-так виручають. Доводиться підладжуватись під смак публіки і ставити якісь дурниці, аби веселі. Тепер найбільше вабить публіку фарс-дурниця "Пан Штукаревич", забув якого автора, здається, якогось Зіневича. П'єса це давня, але перше порядні трупи її й не ставили, бо вважали її за балаганщину, та вона таки й зборів ніяких не давала, а тепер буває так, що й білети всі порозкуповують. Те ж саме, кажуть, робиться і по російських театрах і не тільки в Києві, а по всій Росії. Дають збори хіба якісь сенсаційні п'єси або фарси, а серйозний репертуар не вабить нікого.

Очевидно, після всього пережитого за останні роки громадянство шукає розваги і відпочинку від усього ідейного, серйозного і з великим захопленням дивиться по кінематографах всяку веселу небувальщину.

23 листопада

Сьогодні вранці зайшов до Жебуньова; він хворий, лікарі посилають його куди-небудь у теплий край на зиму, але він каже, що лучче йому тут умерти, ніж жити без українських справ десь у Криму чи Єгипті.

Клопочеться він тепер, щоб знайти голову в "Просвіту", бо там тепер повне безладдя.

Я поскаржився йому, що нічим "Ради" дотягнути до кінця року, що я вже набрався боргу вище голови. Тоді Жебуньов каже:

– Знаєте що? У мене є 500 рублів, які я держав на подорож у Крим; тепер я рішив нікуди не їхати, то я вам дам ці гроші, бо смерть "Ради" уб'є мене швидше, ніж моя хороба.

Зворушила мене ця чулість Жебуньова, бо я знаю, що великих грошей він не має, а має тільки на життя, і я йому подякував від щирого серця, але взяти гроші відмовився.

В редакції застав д-ра Юркевича, він приніс для "Ради" оповіданнячко. Розговорились з ним про дім, що він будує; д-р Юркевич розповів, що дім буде йому коштувати більше ста тисяч рублів і буде давати тисяч десять прибутку в рік, а далі й каже до мене:

– Чому б вам не збудувати великого і доходного будинку, у вас же місце чудове, далеко краще, як моє.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р.86

– Я будую дім "нерукотворний" – кажу, – вкладаю гроші в "Раду", це будівля буде коштовніша і дасть колись стільки морального прибутку що й не змірять його грішми. Шкода тільки, що нема в мене грошей, а ніхто не хоче помагати.

І нагадав йому що й він обіцяв на цей рік дати 500 рублів. На це Юркевич, помнявшись, відповів, що він обіцяв дати 500 рублів в тім разі, коли В. Ф. Симиренко не дасть, а коли той дав, то він не вважає своїм обов'язком давати, тим паче, що йому тепер потрібні гроші на будівлю дому, і, хутенько попрощавшись, пішов з редакції.

Якось вже відвертається моє серце від нього. Так він гарно говорить, така у нього щирість, сердечність на словах, а коли доходить діло до кишені, то він зараз круть-верть – і зникне. Аж гидко, бо хто-хто, а він міг би давати грошей на громадські справи, людина він таки добре заможна.

Що ж. зробиш? Багато таких людей є, що захоплюються українством до глибини душі, а не до глибини кишені!

26 листопада

Вчора в клубі стрівся з С. О. Єфремовим. Виявилось, що він написав для вечірки реферат про Олеся.

– Ну, – питаю, – дасте його в "Раду"?

– Ні, – відповідає, – не дам.

– Значить, – кажу, – розпрощаємось навіки...

– Що ж, розпрощаємось, – каже, почервонівши.

Я мовчки повернувся і пішов від нього, бо боявся, що тут же, прилюдно, можу наговорити йому такого, що потім самому буде соромно.

Раз у раз, коли доводиться через цензурні або тактичні умови бракувати йому статтю або викидати з неї якесь місце, він так ображається, що я не раз навіть радію, що за його статтю цензура оштрафувала нас. Тижнів зо два після штрафу він почуває себе винуватим і мовчки згоджується на всякі зміни в статтях.

Але найбільше лихо з полемічними статтями Єфремова.

Часто між нами виникають непорозуміння, коли я або Павловський не даємо йому вилаяти когось, і він перестає писати, але через якийсь час ми миримось, а вчора, в клубі, він наче обірвав зо мною відносини.

Тим часом це дуже тяжко. Помимо того, що шкода теряти давнього приятеля через дурниці, а таки й трудно обійтись без С. О-ча.

Ф. П. Матушевський та Д. І. Дорошенко, що перше близько стояли до редакції і раз у раз писали передові та інші статті, тепер взяли посади і рідко коли пишуть до газети. "Рада" та й взагалі українська преса не може так оплачувати літературної праці, щоб люди з неї жили. Ще молоді, студенти то так, а люди, що мають родину, повинні шукати якоїсь посади, бо з газетної роботи не проживеш.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р.87

Один С. О. Єфремов живе виключно з літературної праці, переважно в "Раді" та інколи в "Русскому Богатстві".

Згубити нам такого освіченого, з тверезим розумом і літературним хистом робітника дуже тяжко.

Д-р М. П. Левицький теж повинен був узяти посаду аж у Радзивилові й, живучи далеко від Києва, не може раз у раз писати фейлетонів, як колись, а працює тільки над перекладом "Історії одного селянина" Еркмана Шатріяна, В. І. Самійленко (Сивенький) теж не міг у Києві прожити і дістав посаду нотаря в м. Добрянці на Чернігівщині і тепер бідує там без заробітку, без людей і без книжок і зовсім не має змоги писати до газети.

Взагалі українській літературі не щастить: Б. Д. Грінченко та В. М. Доманицький доживають, можна сказати, останні дні свої за кордоном. З'явився недавно у нас талановитий гуморист М. Голобородько, що пише під псевдонімом С. Пригара, але й цей туберкульозний і день біжить, а тиждень лежить.

27 листопада

Сьогодні прийшов у редакцію С. О. Єфремов. Каже, що не спав цілу ніч: очевидно, мучило його, що вчора відповів мені так рішуче.

Довго говорили і прийшли до такої згоди: коли ми з Павловським не ухвалимо до друку якоїсь з його статей, то даємо її на суд Ф. П. Матушевського та Л. М. Жебуньова, і як вони рішать – так і буде.

Ну, слава Богу! Принаймні є кому писати передові і є з ким порадитись в сутужну годину, бо тепер у редакції нема й одного солідного робітника, сама молодь. Якраз сьогодні нас зачепила "Кіевская Мысль" з приводу юдофільської статті Григорія Коваленка-Коломацького, дорікаючи нам за антисемітизм, і С. О. Єфремов написав дуже гарну відповідь, довівши, що "К. Мысль" не розібрала, про що писав Коваленко і юдофіла обвинувачує в юдофобстві.

30 листопада

Вчора "Просвіта" улаштувала у великій залі Народної авдиторії вечір у честь Олеся. Народу зібралась сила, але, як і завжди на українських урочистостях, цілком виконали наш національний девіз: "Хоч погано, так довго".

Кузьминський цілу годину читав реферат Єфремова про Олеся. Читав так нудно і нерозбірливо, що публіка прирівняла це читання до читання Псалтиря над покійником, або "Діяній" перед Великоднем.

Потім почалися декламації поезій Олеся та співи на його слова, скомпоновані Лисенком та Стеценком. Лисенко написав чудову музику на "Айстри", а Стеценко – якусь нудоту. М. Садовський про композиторство Стеценка висловився так:

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р.88

– Скомпонував чоловік триголосе "Господи помилуй" і вважає вже себе за композитора.

Я не міг діждатися кінця вечірки і пішов в 12 годин ночі додому.

Публіка дуже гучно вітала Олеся, але вже занадто часто його викликала і тим ставила його в ніякове становище, бо він не знав, що йому робити на сцені, і все кланявся та кланявся, прикладаючи руки до грудей.

6 грудня

В Одесі закрили "Просвіту", а у Варшаві Український клуб, мотивуючи, що ці інституції вносять "раздвоеніе в единый русскій народъ".

Черга тепер за Києвом. Поліція цими днями взяла статут "Просвіти" і записала, хто голова та члени ради. Нащо це їй, коли в Губерн. присутствії є ж статут, а про склад т-ва в поліцію подаються відомості після кожних виборів.

Кажуть, що націоналісти на чолі з цензором проф. Флоринським збирають матеріали і хотять подати, а може, вже й подали начальству "докладну" записку про те, що ці інституції сіють ідеї сепаратизму серед "русскаго" населення.

Нема нічого дивного, що записка ця може мати успіх. Після Київського з'їзду націоналістів закрито польське просвітнє товариство "Освята", закрито "Просвіту" в Одесі та клуб у Варшаві, можливо, що позакривають ці інституції і в Києві.

Само собою, ніякого сепаратизму ці інституції не сіють, а що вони потроху розбуджують національну свідомість, то це факт.

Тепер, за часів реакції та підйому російського націоналізму, ця роль українських інституції може здатися небезпечною урядові і він не завагається позакривати їх. Тоді єдиним проявом національного життя зостанеться преса, але й пресу легко знищити або так приборкати, що вона сама зникне. І тепер багато людей боїться передплачувати українські газети, а коли начальство одверто стане до них вороже, то число передплатників ще зменшиться і преса наша щезне.

А може, знов з'явиться тайний циркуляр, як у 1876 році, яким заборонять українську літературу. Певне, зостанеться тільки театр, але театр наш, можна сказати, і так вже втратив ту роль, яку грав у ті часи, коли у нас не було преси та всяких інституцій. Через цензурні умови та через брак талановитих драматургів театр наш не грає тепер ніякої ролі в національному житті. Може, по селах він ще має якесь значіння, а по великих містах – ніякого.

Напевне, вдасться добитись, що опозиція підійме питання в Думі з приводу знищення українських інституцій та преси, але, напевне, воно не пройде, а хоч би й пройшло, то уряд не зверне на його ніякої уваги, як і взагалі не звертає ніякої уваги на дорікання Думи.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р.89

7 грудня

Сьогоднішні телеграми принесли звістку, що кадети підняли голос за дозвіл вживати в суді місцевої мови. Дд. Мілюков та Лучицький виступили оборонцями спеціально української мови, але праві підняли такий гам, навіть бійку, що довелося причинити засідання.

Напевне, ця поправка не пройде. Такої долі треба сподіватись і для української мови в школі, тим паче, що підкомісія вже признала українську мову за "нарѣчіе" російської і відкинула її, хоч допустила вірменську, грузинську і татарську.

Хоч би вдалося провести в цій Думі закон про заснування катедр українознавства по університетах, і то був би величезний успіх. Певне, Державна рада відкине і катедри українські, але, принаймні, була б велика моральна побіда, був би прецедент для будучих Дум.

Тяжко проламати кригу, а тоді плисти вже легше!

14 грудня

"Українська Хата" оголосила в оповістці на 1910 рік, що по особливій згоді з Олесем всі його нові вірші друкуватимуться тільки в "Українській Хаті".

З цього приводу у мене на журфіксі виникли веселі балачки, від яких Олесеві було трохи невесело.

До мене підійшов Олесь і, очевидно, щоб компенсувати "Раду", сказав, що в 1910 році він буде конкурентом Пригарі і писатиме фейлетони в "Раді".

Я, сміючись, кажу:

– Ну, добре: "Українська Хата" має монополію на ваші вірші, а "Рада" матиме на фейлетони.

Тут хтось підійшов і завважив:

– А "Рідний Край" на п'єси, – натякаючи на те, що "По дорозі в казку" запродане О. Пчілці.

А Ю. Сірий, почувши це, каже, що треба придбати у Олеся монополію для "ЛНВісника" на оповідання, а для "Села" на "ветеринарні поради".

Олесеві стало якось ніяково і він, якось ніби винуючись, почав говорити, що йому ні за що було перевезти в Київ жінку, а "Українська Хата" йому дала 100 рублів, от він і улаштується тепер з родиною.

Справді, гірка доля українського письменства, коли найкращий наш поет, наша краса, продає себе за якихсь нещасних сто рублів, це ж гірше, як за "чечевичну" юшку (з сочевиці).

Є. Чикаленко. Щоденник. 1909 р.90

20 грудня

Виявилося, що записка про український рух справді написана, але ще невідомо ким і для кого, певне, до міністра, бо звертається на "Ваше Высокопревосходительство".

Починається вона доносом на польський рух, але мені принесли прочитати ту частину, що стосується до українського руху.

Невідомий автор (кажуть, що писав по загаду Кулябки урядовець особливих доручень Щоголєв) говорить у записці, що досі адміністрація дивилась крізь пальці на "українофільство", вважаючи цей рух наївним і нешкідливим. Але з 1906 року цей рух вже стає настільки серйозним, що на нього треба звернути найбільшу увагу. Коли польський рух в Юго-Западнім краю не має ґрунту, то український загрожує роз'єднати "русскій народъ" і зробити Росії величезну шкоду.

"Главарі" (проводирі) українофільства добиваються спочатку народної школи на "выдуманномъ украино-галицкомъ жаргонѣ", потім будуть вимагати середньої та вищої школи. За культурним "обособленням" піде політичний сепаратизм.

"Главарі" українофільства з'єднались в товариства: Наукове, "Просвіта", Т-во для підмоги науці і літературі і ведуть свою сепаратистичну політику. Для ширшого кола заснували український клуб, куди музикою та танцями приваблюють публіку і тут її українізують; навіть для дітей роблять щось на кшталт "дѣтскаго сада", бажаючи змалку прищепити їм українофільство.

Всі оті інституції вкупі з пресою кінець кінцем внесуть, на думку автора записки, "раздвоеніе в русское населеніе", загальмують розвиток народу і нароблять Росії більше лиха, ніж усякі крамоли та інородчеські рухи.

Невідомо, яку резолюцію покладе на цю записку міністр і взагалі яка буде її доля.

Поживем – побачим!

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р.91

1910 рік

3 січня 1910 року

Є чутка, що ген.-губернатор Трепов не схотів післати цієї записки в Петербург, тоді Флоринський склав записку про шкоду від української преси і післав безпосередньо своєму начальству, себто в "Главное Управленіе по дѣламї печати".

6 січня

На свята приїхав у Київ депутат від міста Києва проф. І. В. Лучицький і 3-го січня зібрав нас, щоб розповісти про те, що діється в Думі з українською справою.

Своїм звичаєм, Лучицький більше розповідав про себе, ніж про справу, бо справи він до пуття не знає. П. І. Чижевський, депутат першої Думи, теж приїхав на свята в Київ до сім'ї і теж був на цьому зібранні.

Спочатку він вставляв деякі подробиці в оповідання Лучицького, а потім і зовсім заволодів увагою слухачів, що страшенно не сподобалось Лучицькому, він хмурився, нервувався, а потім попрощався і поїхав додому.

В передпокої, як його виряджали, він роздратовано вигукнув: – Этот Чижевский так пропах (просмердівся) кадетизмом, что я прямо чуть не задохнулся; нет сил дальше слушать его... даже голова разболелась!

Ця його увага так нас усіх розсмішила, що ми реготались до упаду. Де ж таки!

Сам Лучицький є типовий кадет, який українським питанням ніколи глибоко не цікавився і майже незнайомий з українським рухом, навіть незнайомий досконально з тим, як справа з українською мовою в школі стоїть в думській комісії, а попрікає "кадетизмом" Чижевського, людину глибоко перейняту українством, яка з неослабною енергією стежить за всіма проявами цього руху і яка безмірно краще освідомлена, ніж Лучицький, про те, як справа з мовою в школі і суді стоїть у підкомісіях та комісіях і в Думі. Ця освідомленість Чижевського і роздратувала так Лучицького. Сам він робив доповідь поверхово, фейлетонно, без знаття діла, а Чижевський, навпаки, познайомив слухачів з найменшими подробицями справи, бо він за нею невсипущо стежить.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р.92

З оповідань Лучицького та Чижевського ми зробили висновок, що справа української школи в 3-ій Думі безнадійна.

Очевидно, я правду казав, коли висловлювався, що за свого життя я не сподіваюся почути української мови в школах.

10 січня

Нарешті позавчора відбулися перші збори українського Товариства підмоги науці, літературі та штуці.

Коли справді закриють "Просвіту", то буде кому передати просвітянську бібліотеку та інші її маєтки.

Нещодавно заходив у "Просвіту" управитель графа Михайла Тишкевича і повідомив, що граф Тишкевич має на думці подарувати "Просвіті" 200 десятин землі з умовою, щоб "Просвіта" заснувала і содержувала українську школу.

От просвітяни й заклопотались про те, щоб мати запасне товариство на той випадок, коли "Просвіту" закриють, і попрохали нас здійснити Т-во підмоги.., на яке дано дозвіл вже більше року тому.

Зійшлось нас четверо фундаторів Т-ва: В. М. Леонтович, М. В.Лисенко, М. С. Грушевський та я; вибрали ми ще в члени В. Ф. Симиренка та його дружину, І. Л. Шрага, М. Ф. Комарова та П. Я. Стебницького.

Головою Т-ва вибрали В. М. Леонтовича, мене – за секретаря, М. В. Лисенка за скарбника, а в ревізійну комісію В. Ф. Симиренка та І. Л. Шрага.

Поки що рішили більше членів не вибирати.

Коли справдяться наші сподіванки (на капітали В. Ф. Симиренка), то це Т-во може колись мати величезний вплив на наше життя.

20 січня

Вчора, в понеділок, на журфіксі у мене читали нову п'єсу Винниченка "Дорогу красі!" Я раз у раз доводжу йому, що треба написати низку п'єс для сцени, і тоді він матиме ренту, з якої й житиме, але він все "мудрствує лукаво": пише п"єси, в яких тенденція не випливає з обставин живого натурального життя, а обставляється штучно видуманими обставинами, а через те п'єси його роблять вражіння публіцистичних трактатів у діалогах, а не сценічних п'єс, а до того ще й нецензурні або з політичного боку, або з морального.

На такий же копил пошита і п'єса "Дорогу красі!"

Поет Остап пише надзвичайно гарні вірші, але не має за що їх надрукувати, навіть їсти не має чого і не має чим платити кімнату в дешевих номерах.

В тих же номерах проживає з своєю сестрою безнадійний психічно хворий, на якого сестра збирає гроші, щоб повезти його в заграничну санаторію. Жінка Остапова проти його волі таємно бере ці гроші і видає на них твори свого чоловіка. Книжка робить фурор, газети пишуть, що такий талант наро-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р.93

джується хіба раз у століття. Про близьких і знайомих і казати нічого: вони не знаходять слів для возвеличення поета.

Але коли довідались, на які гроші видано книжку, то мало не всі одноголосно признали вчинок неморальним, а коли Остап-поет почав каятись у своєму вчинку, то його покинула й жінка, яка саме й орудувала всією справою. Оце, в коротких словах, зміст п'єси.

Багато було дебатів з приводу п'єси, та й народу було багато – душ двадцять.

Одні вітали Винниченка, як борця супроти старої моралі, інші доводили, що така мораль виправдує крадіжку, експропріацію.

Перші завважали, що стара мораль велить підтримувати кволих, слабих, а Винниченко проповідує нову мораль, по якій дорогу повинно давати красі та силі і в тому його заслуга, але всі одноголосно признали, що п'єса несценічна і не матиме успіху на сцені.

М. К. Садовський сказав, що це не п'єса, а якась філософія.

Я доводив, що тенденція обставлена видуманими нежиттьовими фактами.

Авторові добре відомо, що для видання книжки не треба відразу всіх грошей, досить невеличкого задатку.

Книжка, яка зробила такий фурор, легко може знайти гуртового покупця з скидкою хоча б 50%, то й нема потреби брати чужих грошей на видання. Взагалі в п'єсі цій сила умисне вигаданого, аби тільки провести тенденцію.

Певне, й ця його п'єса не побачить сцени. А шкода!

В листі до мене він пише, що коли й ця п'єса не піде на сцені, то він зрікається вже писати п'єси, а буде писати тільки оповідання.

Але з самих українських оповідань він не проживе, а через те мусить перейти в російську літературу.

Побачимо. Він уже пробував це, але йому не поталанило. Горький обіцяв видавати в збірниках "Знаніе" його давніші оповідання, але не видав. Посилав він, здається, три невеличкі оповідання кудись у російські журнали, але їх не надрукували. Два він переробив і видає по-українськи: "Ланцюг" і "Щось вище за нас", а третє таке недотепне, що я не схотів надрукувати в "Раді", так воно і досі не надруковане. Тепер він написав по-російському велике оповідання, але не знаю, куди він його пошле.

21 січня

Як погано, що авторське право на видання творів переходить після смерти письменника до його дітей! От яскравий приклад. Коли в продажу була вже невелика кількість І-го та ІІ-го тому "Драм і комедій" небіжчика К.-Карого, я звернувся до його синів – Назара та Юрка з проханням видати ці два томи, а коли вони не схотять клопотатись, то нехай передадуть це право книгарні "Київської Старини".

Юрко відповів мені, що він порадиться з Назаром і напише, на яких умовах вони передадуть право, бо самі вони видавати не будуть.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р.94

Через якийсь час приїхав Юрко і почав зо мною торг.

Він не сказав спочатку своїх умов, а вимагав, щоб я сказав свої.

Я попрохав С. О. Єфремова зробити детальний розрахунок – що буде коштувати видання всіх п'єс вкупі в двох томах по 1 тисячі примірників кожного тому і по 5 тисяч кожної п'єси окремо і скільки можна заплатити за право видання, вважаючи на наш книгарський ринок.

Єфремов, зробивши розрахунок, сказав, що найбільше можна заплатити по 500 руб. за том, бо коли заплатити більше, то це ляже тягарем великим на видання, тоді доведеться назначити високу ціну на книжки, а через те вони не підуть широко в народ і на довгий час залежаться по книгарнях.

Я так і сказав Юркові.

Він почав сам рахувати і нарахував, що ми з цього видання матимем величезні зиски, а через те вони не дадуть права на видання менше, як по 1500 р. за том.

Я доводив, що Іван Карпович перше видання продавав по 1000 руб. за том, а це ж вже друге видання і пропонував йому видати самому, коли він вважає, що ми матимем великі прибутки.

Він відмовився, бо в їх нема на це грошей і нема часу клопотатись.

Тоді я запропонував дати право на таких умовах: ми видамо на свої гроші, а коли виберемо свої трати на видання, то чистий прибуток будемо ділити по половині.

Він на це не пристав, бо не скоро дійде до прибутків, та й морока буде рахуватись з книгарнею, а може, через якийсь час і книгарні не буде, тоді шукай книжок.

– Ну, то приставайте на наші умови, – кажу.

– Ні, дуже дешево. Ми підождемо, коли розпродадуться всі книжки, тоді охітніше куплять у нас право.

От як діти ставляться до праці свого батька! Замість того, щоб поклопотатись, щоб твори батькові були в кожній хаті на Україні, вони гальмують поширення батькових творів. Тепер, коли ще нема в нас кращого драматурга за К.-Карого, звідусіль просять книгарню вислати ту або іншу його п'єсу, а їх нема. Поневолі ставляться п'єси Тогобочних та Суходольських.

По великих містах п'єси К.-Карого вже сходять з сцени, хоч на заміну йому нема ще талановитого драматурга.

Незабаром настане час, коли він перестаріється уже й для села. Хто поручиться, що не з'явиться новий талановитіший драматург і тоді К.-Карий матиме тільки історично-літературне значіння і сини його не дістануть і тих грошей, що їм тепер дають за право видання творів батька.

Сумно!

Лучче б К.-Карий подарував це право якійсь інституції або дозволив усім видавати свої твори, тоді вони широко розлились би по Україні.

Сьогодні я сповістив Юрка, що I-й том вже зовсім вичерпався, а II-го зосталось дуже небагато. Я прошу його видавати якомога швидше і притім кожну п'єсу окремо, щоб вони могли широко піти в село.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р.95

Сам він, певне, не візьметься видавати і шукатиме покупця. Коли хто купить за дорогу ціну, то п'єси К.-Карого не підуть широко в народ. А шкода!

19 лютого

І так, записка "націоналістів" таки досягла мети.

Столипін видав циркуляр губернаторам, в якому говориться, що "среди инородческих элементов, населяющих Россію, стало наблюдаться особое движеніе к культурно-просвѣтительному развитію отдѣльных народностей на почвѣ пробужденія узконаціонально-политического самосознанія й образованіє цѣлого ряда обществ, имѣющих цѣлью объединеніе инородческих елементов на почвѣ исключительно національних интересов", а тому треба "впредь" не регіструвати інородчеських, а в тому числі і українських товариств, а "приступить к тщательному ознакомленію с дѣятельностью существующих инородческих обществ и в подлежащих случаях возбуждать вопрос об их закрытіи".

Цей циркуляр буквально оглушив усіх. Вже коли "культурно– просвѣтительная дѣятельность" вважається крамольною, то вже далі йти нікуди!

Навіть за часів Сіпягіна і Плеве така діяльність вважалася "громоотводом" від усякої революційної діяльності і нікому не ставилась у вину; тепер за часів конституції міркують інакше.

"Рада" відмовилась навіть обмірковувати цей циркуляр, настільки він красномовний сам по собі. Та що ж рівноцінного скажеш, коли за всяку більш-менш яскравішу статтю загрожує як не судовий процес, то штраф, а через те ми й рішили надрукувати замість передової столипінський циркуляр з приміткою, що редакція відмовляється його обговорювати.

Російська преса майже вся так чи сяк обізвалася з приводу цього циркуляра.

Прогресивна доводила його беззаконність, бо він, минаючи законодавчі інституції, обмежує закон про "общества і союзи"; права преса зустріла його радісно, а крайня чорносотенна завважала, що він ще досить толерантно ставиться до інородців.

"Кіевлянинъ" устами землячка Савенка визнав за циркуляром велику державну мудрість і своїм звичаєм почав писати донос на українські інституції. Він доводив, що український рух шкідливіший для Росії за всі інородчеські рухи, бо коли ті загрожують російській державі, то український рух намагається роз'єднати "єдиний русскій народъ", а через те треба позакривати всі українські інституції, не виключаючи й клубу.

На ці статті "Рада" відповідала тільки гумористичними фейлетонами С. Пригари, в яких висміювався похід чорносотенців проти українських інституцій.

Але все київське українське громадянство прийшло "в уныніе". На кожній вечірці в клубі збирається сила народу і кожний спішить до гурту почути, чи

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р.96

нема чого нового з адміністративних сфер. Всякий думає находитися в клуб, бо, може, не сьогодні-завтра його закриють.

А чуток тих сила!

Розказують, що ген.-губернатор Трепов дуже ображений цим циркуляром, бо видано його без його відома й поради.

Кажуть, що записки націоналістів він не ухвалив, а повіз її Столипінові губернатор Гірс, щоб довести цим свою адміністративну дбайливість, здатність і освідомленість з тутешніми справами.

Досі щодо Києва адміністрація держалася політики, яку завів покійний ген.-губернатор Драгомиров. Він доводив, що в Південно-Західнім краї не треба гнітити "коренного русскаго" населення, себто українського, щоб не підсилювати польський рух.

Такої тактики держався й Сухомлинов, а за ним і Трепов. Гірс же, будучи під впливом націоналістів і бажаючи зарекомендувати себе перед Столипіним, повіз записку і наче розкрив йому очі на те, що діється в Києві.

Тепер адміністрація, кажуть, збирає наради: як і до якого товариства "примінить" циркуляр.

Взагалі завзялись на нас.

Особливо лютує проти українства головний цензор проф. Т. Флоринський, давній принципіальний наш ворог. Він не тільки допікає нам судовими процесами, а ще й підмовляє губернатора через свого помічника Щоголєва, що разом з тим служить і чиновником особливих доручень при губернаторі, і той штрафує нас за всяку дрібницю.

Окрім того, Флоринський під'юджує націоналістів і, як найосвіченіший між ними, впливає на них, а вони охоче цькують українців, пишучи доноси і приватні, і на сторінках "Кіевлянина", напевне, не без участи самого Флоринського.

Але, окрім принципіальної ворожнечі проти українства, Флоринський зводить і особисті рахунки з українцями.

Недавно він балотирувався в члени Петербурзької академії наук, але його провалили майже одноголосно, "с треском", як кажуть. Опозиція мотивувала свою агітацію проти нього тим, що не личить академікові виконувати поліційні функції; що хоч колись академік Никитенко і був цензором, але він тим служив на користь літературі, а Флоринський всячеськи її гнітить.

Приятелі Флоринского розказали йому, що агітація ця проти нього йде з Києва, особливо від Грушевського, який начебто їздив спеціально для цього в Петербург.

Правда, Грушевський в розмовах з Шахматовим, певне, не милував Флоринського, але агітувати проти нього спеціально їздив до Петербурга проф. Перетц. Але Флоринський цього не знає, а всю вину складає на Грушевського і намагається помститись на "ЛНВіснику", на "Селі" – конфіскує числа, притягає до суду, але так безпідставно, що прокуратура не находить "состава преступленія" і знімає конфіскату.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р.97

Це ще більше лютить Флоринського.

Нещодавно трапився і в редакції "Ради" з Флоринським інцидент.

В № 25 петербурзької кадетської "Рѣчи" видрукувано статтю д-ра М. Левицького, в якій між іншим сказано, що таким ученим, як Флоринський, хоч кіл на голові теши, а вони запевняють, що чужий язик зрозуміліший українському народові, ніж свій. Ми надрукували в "Раді" переклад цієї статті. Флоринський образився і прислав нам відповідь, в якій каже, що він цього ніколи не казав, а раз у раз доводив, що російський язик зрозуміліший для малороса, ніж видуманий український язик, і вимагав, щоб ми надрукували цю його відповідь, не міняючи язика. Ми відповіли, що охоче надрукуємо в перекладі на українську мову і що коли його відповідь буде надрукована в "Рѣчи", то ми її по-українському надрукуємо в "Раді".

Флоринський, розлютований, написав, що він нас судом примусить надрукувати цю відповідь по-російському.

Секретар цензурного комітету Опатовський переказував, що Флоринський звернувся з скаргою до прокурора Суд. палати, але той довів йому, що з цього нічого не вийде, бо "Рада" не відмовлялась надрукувати відповідь, а тільки не схотіла друкувати на російській мові. Флоринський відповів, що він не хоче, щоб його відповідь друкувалась на якомусь видуманому жаргоні. На це прокурор відповів, що цензура дозволяє на цьому жаргоні друкувати навіть царські слова, то чому ж редакція повинна відповідь його, Флоринського, друкувати непремінно на російській мові.

Тоді Флоринський відповідь Левицькому і свою переписку з редакцією "Ради" видрукував у "Кіевлянинѣ".

Коли і "Рѣчь", на основі 139 ст., надрукувала відповідь Флоринського, ми передрукували її в перекладі на українську мову.

Здається, інцидент скінчився, але, напевне, він нам дорого обійдеться, бо Флоринський буде мститись судовими процесами та штрафами.

Той же секретар цензурного комітету розказував, що тепер вони роблять статистику штрафів та судових процесів, якими "обуздывалась" київська преса, і на основі їх Флоринський складатиме записку для Головного "Управленія по дѣлам печати" і тоді вже не помилує української преси.

Напевне, в записку цю він вкладе весь свій хист, все своє завзяття, щоб довести начальству, що українська преса шкідливіша за все і що її неодмінно треба знищити.

Зважаючи на успіх записки про "українські інституції", треба сподіватися, що й ця записка досягне мети і українську пресу так або інак приборкають або й зовсім знищать.

Від Столипіна можна всього сподіватися. Він навіть уже октябристів зрадив* і видав губернаторам циркуляр, щоб на будучих земських виборах піддержувати націоналістів, а не октябристів.

* Партія 17 жовтня (октября). (День опублікування маніфесту про конституцію.)

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р.98

Тепер очевидно, що Сіпягін та Плеве – "мальчішкі" і "щенкі" в порівнянні з Столипіним, це справжній російський Метерніх, як не Бірон...

Старий режим знайшов собі в особі Столипіна справжнього спасителя, хоч чорносотенці чомусь вважають його за конституціоналіста.

27 лютого

Вчора в клубі на вечорі в пам'ять Т. Г. Шевченка зібралася сила народу, кажуть, що було 150 душ. Поприїздили навіть з інших міст.

У всіх такий настрій, що, може, це остання товариська вечеря в клубі; на цьому вертілися і всі промови, що виголошувались за вечерею.

Головою вечері, як і в попередні роки, вибрано д-ра М. А. Галина. Добрих промов було мало: гарно сказали С. Ф. Русова та Л. М. Старицька та ще по-білоруському добре говорив білорусин Бульба, якому за його промову наскидали цілий оберемок квіток.

На вечерю запрохано і поступових людей інших націй: були великоруси, поляки, які на своїх мовах вітали нас з Шевченківським святом.

Мало не всі промовці завважали, що у всіх народів є свої геніальні поети, але пам'ять ні одного з них не святкують так, як ми Шевченка.

Воно й зрозуміло, бо культ Шевченка – це культ не особи, а культ ідей, що лежать в основі нашої національної свідомості і служать нам провідною зорею.

1 марта

Вчора на понеділковім журфіксі у мене зібралось несподівано так багато народу, що не було де й сісти.

Поприходили й люди з ріжних міст, що поприїздили до Києва під час Шевченківських свят.

Редактор "Української Хати", а разом і наш коректор М. Шаповал приніс нову п'єсу С. Черкасенка, але публіка нудилась і виходила в другі кімнати і там, голосно розмовляючи, заважала читати. Взагалі, якби не спів, який організували артисти з Садовським на чолі, то вечір був би нудний.

Всіх дивував своєю ріжнородною й страшенною талановитістю М. К. Садовський. Як чудово-велично він співає українських пісень, особливо історичних! Всі з захопленням висловлювались, що обов'язково треба записати його спів на фонограф, щоб потомки могли собі уявити найтиповіше виконання українських пісень. Само собою, бувало і є багато співців з далеко кращим голосом, але такого типового, характеристичного виконання українських пісень у нас ніхто ніколи не чув.

Добре колись співав М. Л. Кропивницький, добре співає Саксаганський, але жаден з них не співає так гарно української пісні, як Садовський.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р.99

На жаль, він чомусь не схотів заспівати в грамофон, коли якась велика московська фірма пропонувала йому років з десять тому; тепер він уже таки добре підупав на голосі, а все-таки співає надзвичайно гарно.

Вчора він розходивсь і дуже влучно характеризував спів білорусів, великорусів, доводячи бідність поетичности їх пісень в порівнянні з українськими.

Іншими вечорами Садовський захоплює всіх страшенно цікавими народніми анекдотами або дивує всіх надзвичайною своєю пам'ятливістю – він може напам'ять говорити цілі сторінки з Шевченка, Гоголя та інших своїх улюблених письменників.

Вчора я сподівався на журфіксі О. К. Саксаганського, бо саме тепер він у Києві, але він не прийшов, певне, через те, щоб не стрінутись з Садовським.

Шкода, що два такі талановиті брати не тільки не можуть бути в одній трупі, а навіть стрічатись не хотять.

16 марта

В. К. Винниченко, вважаючи себе хворим, вирішив вступити до санаторії, в якій лікують голодом. Він пише, що чув від багатьох, що за 40 діб голодування в цій санаторії у людей обновляється цілком організм і вони стають зовсім здоровими.

Я не знаю, може, тепер Винниченко справді хворий, а в 1906 році, коли ми з ним були в Женеві, він теж увесь час скаржився, що хворий нервами, а тамошні лікарі не знаходили у нього ніякої нервової хвороби.

Як там не є, а він тепер уже голодує в санаторії в Сальфельді в Тюрінгії. Пише, що їсти дають потрохи сухарів, а пити зовсім нічого не дають; спершу переносити це було дуже тяжко, а тепер уже звик і почуває себе добре. Особливо його тішить думка, що тепер уже буде зовсім здоровий. Сідаючи в санаторію, обіцяв писати веселі оповідання для "Ради", а тепер каже, що ніяка веселість в голову не йде, бо ледве ноги волочить і настрій у нього зовсім не веселий.

Вчора я відібрав від нього листа, в якому він пише, що його обставини склались так, що йому тепер треба більше грошей на життя, ніж перше, а через те просить підвищити йому гонорар; каже, що з таким листом звертається до всіх своїх видавців, себто до "ЛНВісника" та до "Української Хати".

Досі "Рада" платила йому по три копійки за рядок, та ще я доплачував йому по 3 коп., так що йому виходило по 6 коп. за рядок. Тепер я написав, що можна буде йому платити по 10 коп. за рядок, а більше ніяк не можна, І справді, "Рада" й так дає нам щороку більше 20 тисяч дефіциту, то з чого ж побільшувати платню авторам? Але й Винниченкові треба з чогось жити, бо тепер він, пишучи досить багато по наших журналах, заробляє всього не більше 50-60 рублів на місяць, на які ледве можна прожити самому, а вже коли чоловік схоче завести сім'ю, то хоч з голоду помирай.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р.100

Я знов, здається, вдвадцяте написав йому, що одинокий для нього спосіб вийти з скрутного матеріального становища – писати п'єси для сцени.

На ці мої поради він раз у раз відповідає, що не хоче писати п'єс для втіхи публіки, не хоче підроблятись під її смак, а хоче своїми п'єсами боротись з старими, вже віджилими установами громадянства, хоче проводити нові ідеї, нову мораль. Але п'єси ці виходять не художніми, а якимись публіцистично-філософськими трактатами в діалогах.

В останньому листі я радив йому боротись з старою мораллю, взагалі з старими установами громадянства – сміхом. Висміять у комедії все, проти чого він повстає в громадянстві. Люди охоче дивляться на сцені веселі комедії, і ніщо так швидко не звалює старих богів, як сміх, але талановитий сміх. По деяких оповіданнях Винниченка, як-от "Гаркун-Задунайський", "Щирий та Поміркований", можна сподіватись, що він міг би написати хорошу комедію.

22 марта

Dчора М. І. Павловський, наш редактор, сів у тюрму на 2 місяці по приговору суду за статті С. О. Єфремова про вище духовенство.

Бідний М. І. Павловський мусить відсиджувати за чужі гріхи: він не насмілився забракувати статтю С. Олександровича і вскочив.

Я просив С. О. Єфремова, щоб заступив Павловського, поки він відсиджує, але Сергій Олександович саме тепер дуже запрацьований – пише "Історію української літератури", то редактувати газету тим часом, спасибі, згодився Ф. П. Матушевський, а підписувати буде наш співробітник В. А. Галевич.

Якби не Матушевський, то хто його зна, що й робили б з газетою.

Під доглядом міг би якось вести діло наш секретар Г. П. Шерстюк, але він захворів, та крім того, завідуючий конторою П. Д. Понятенко на літо хоче виїздити з Києва і вже попередив про це. На його місце нікого посадити, крім Шерстюка.

Не знаю, чи потягне довго Федір Павлович Матушевський, бо скаржиться, що багато робити, а йому треба дещо робити по службі в страховому товаристві і по адвокатській практиці у свого патрона. Вже я стараюсь більше читати рукописів, щоб його облегшити, але настала весна і мені доводиться часто виїздити то в Перешори, то в Кононівку.

10 квітня

8-го квітня закрили "Просвіту"! Хоч після столипінського циркуляру всі цього сподівались, але все-таки це зробило страшенне вражіння на всіх.

Коли "Присутствіе" забрало на розгляд видання "Просвіти", то Жебуньов, бувши у губернатора, просив його, щоб викликали й делегатів від "Просвіти", коли справа її розглядатиметься в "Присутствіи".

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р.101

Напередодні закриття "Присутствіе" справді повідомило "Просвіту", що завтра розглядатиметься справа "о допущенных неправильностях в дѣйствіях украинского общества «Просвита», явка представителя общества необязательна".

Рада "Просвіти" післала в "Присутствіе" голову Л. А. Яновську, та М. С. Синицького, як юриста, щоб довідались, про які "неправильності" йде і коли треба, щоб попрохали дати строк (термін) для пояснення.

Але виявилося, що "Присутствіе" вже вирішило закрити "Просвіту", не вислухавши й пояснень делегатів.

Коли вони з'явились, то губернатор звернувся до них з питанням:

– У вас єсть книжный магазин?

– Нет, нету, – відповіли йому.

– Ну, склад?

– И склада нет, а єсть только издательство...

– Ну, так вот, в этом вашем издательстве замечена Присутствием тенденциозность...

Тоді звернувся до членів "Присутствія":

– Никто не имеет задать вопрос?

Всі мовчать.

– В таком случае Присутствіе остается при своем решении закрыть "Просвіту".

І кінець. Не дали змоги делегатам і висловитись.

Записка неодмінного члена Щоголєва, на основі якої закрили "Просвіту", надрукована потім у "Кіевлянинѣ" і передрукована в перекладі в № 85, 86 "Ради". Автор її, підтасувавши цитати з видань "Просвіти", доводить, що вона вела соціал-демократичну пропаганду і проповідувала ворожнечу до російської держави, мріючи про самостійну Україну.

Так скінчилося життя "Просвіти"!

Тепер Савенко на сторінках "Кіевлянина" та "Московскихъ Вѣдомостей" цькує вже Наукове товариство, кажучи, "Просвіта" – "только агенты, а фабрикант украиноманской идеи самостийной Украины – есть Кіевское Литературно-Наукове Товарищество имени Шевченка, перенесенное из Львова главарем мазепинцев М. Грушевским и которое издает вреднѣйший журнал «ЛНВістник»".

Він дивується "непослѣдовательности правительства, которое, закрыв Просвіту в Кіевѣ, терпит такія же Просвіти в Харьковѣ, Полтавѣ и др. городах", а найбільше, що терпить "Литературно-Наукове Т-во с его «ЛНВістником»".

Навіть близько не ознайомився вражий "землячок" з справою і з назвою інституцій, які цькує, бо ні в Харкові, ні в Полтаві "Просвіт" нема і не було, бо їх не дозволили там. Наукове т-во ім. Шевченка не переносилося зі Львова, а в Києві заснувалось самостійне Наукове т-во і видає "Записки", а "ЛНВісник" нічого спільного з Науковим т-вом не має.

Але Савенкові це байдуже, він, напевне, доб'ється того, що закриють і Наукове т-во, а тоді візьметься за клуб і т. д.

*  *  *

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р.102

18,19, 20 квітня. Великдень

На перший день їздив у Боярку до Матушевського. Там підібрався гурток і скілька годин грали в скраклі. Люблю я цей моціон: так гарно розминаються всі члени тіла. Восени наша редакція частенько по неділях та святах грала в скраклі на ріжку Житомирської та Володимирської, де зимою був каток під вивіскою "Україна". Тепер уже на цім місці будують величезний дім; а шкода, бо в городі такого двору не знайдеш, доведеться шукати десь по околицях.

В Кононівці, коли поз'їздяться приятелі, ми часто граємо в скраклі на галяві в парку; найліпше з нас грають С. Єфремов, В. Винниченко, а особливо старий П. Саксаганський.

В Перешорах ми ніколи не граємо, бо там нема захищеного від людей пляцику (кону), а на людях я закаявся грати після такого випадку.

Якось, коли я гостював в Оріхівщині у В. Леонтовича, за вечерею зайшла мова про спорт і я висловився, що я так люблю гру в скраклі, що нехай мене посеред ночі збудять і покличуть грати, то я з охотою піду.

– Ну, глядіть! – каже інженер В. Павленко. – Я вас завтра збуджу раненько та й пограємо трохи, бо я цілий день зайнятий на цукроварні і не маю часу вдень, а я теж страшенно люблю скраклі. Та й пішов собі спати.

Довго ми сиділи звечора, розмовляли і пізно порозходились спати.

Тільки що, здавалося, я заснув, коли це, чую: хтось стукає знадвору у вікно. Скочив я переляканий – думав, може, пожар або поліція.

– Хто там? Що таке? – питаю.

– Це я, Павленко.

– Що ж трапилось? – питаю.

– Та ви ж обіцяли зо мною в скраклі пограти...

– Що ви, – кажу, – збожеволіли? Ще ж ніч надворі!

– Вже світає, а мені вже незабаром треба буде на цукроварню їхати, а хочеться трохи пограти. Я вже все наготував... Ви ж обіцяли...

Нічого робити: коли обіцяв, то треба вставати. Хутенько вдягнувшись, я вийшов, і ми почали грати.

Надворі вже розвиднілось, і я помітив, що коло тину, який відділяв парк від дороги, починають спинятись люди, йдучи в поле з косами та граблями. Дівчата хіхікають, а один дядько гукає:

– Що це ви, Василю Петровичу, так спозаранку почали?

– Та хочеться трохи кости розімняти, – відповідає засоромлено Павленко.

– То взяли б по косі, то не тільки кости розімняли б, а й чуби понагрівали!

– Сказано, пани! – завважив хтось з юрби. – Нема чого їм робить, то вони граються, як діти. Добро панам, та не нам...

З того часу я в селі ніколи не граю в будень у скраклі.

*  *  *

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р.103

Вчора навідав у тюрмі М. І. Павловського. Насилу допустили. Зрадів він мені страшенно. Дуже дякував за паску, що я післав йому в суботу. Побув я у нього годин зо дві. Змарнів він за місяць сидні в одиночці: пожовк, якось обрезк, обріс бородою, взагалі має вигляд нездоровий, та й не диво, бо сидить весь час у вогкій камері, без сонця та повітря, бо тільки на годину пускають на прогуляння в дворі.

Весь час розпитував мене про редакційні справи: які статті надруковані, які прислані, чи пише той або інший... Каже, що як вийде з тюрми, то поїде днів на три до батьків, а тоді знов візьметься за редактування, тільки вже сидіти в тюрмі не хоче, а через те й газети підписувати не буде.

Ну, слава Богу, що він знов вернеться до газети, бо Ф. П. Матушевський згодився тільки тимчасом редактувати, і якби М. І. Павловський відмовився, то хоч газету закривай.

Аби тільки тюрма не попсувала йому здоров'я, а то он секретар наш Г. П. Шерстюк посидів рік, а тепер захворів, кажуть, на туберкульоз. Може, це й не від тюрми, бо звідтіля він вийшов на вигляд дуже здоровий, а все-таки, очевидно, в тюрмі ця хвороба у нього розвинулась на ґрунті недостачі чистого повітря, сонця та доброї їжі.

1 травня

Не встигли замовкнути надгробні промови над могилою батька українського театру М. Л. Кропивницького, як прийшла сумна звістка, що в Італії помер Б. Д. Грінченко. Хоч ні для кого не було це несподіванкою, бо виїхав він за кордон ледве живий, а всетаки звістка ця розбудила все сонне українське громадянство.

Всім відоме значіння Б. Д. Грінченка в ділі культурного відродження України. Такої упертої праці, такої енергії ніхто досі з українських діячів не виявляв. В найглухіші часи, коли, здавалося, український рух зовсім згас, він, мало чи не єдиний чоловік на Україні, не згубив віри у відродження України і всю свою велику енергію і працьовитість вжив для того, щоб розбудити громадянство. Сидячи в глухому провінціальному місті Чернігові, він зорганізував таке надзвичайно широке на ті часи видавництво українських книжок для народу, що звернув на себе увагу всієї України. Дивлячись на працю Грінченка, у всіх свідомих українців заговорила совість. Без грошей, зайнятий службою (він тоді був секретарем Чернігівської земської управи), він сам з жінкою написав і видав за короткий час більше, мабуть, книжок, ніж їх видало все українське громадянство після 1876 року. Якої треба було енергії, праці і впертости, щоб при тодішніх цензурних умовах видати таку силу книжок. Просто не віриться, що це зробила одна людина. Але цього мало: без систематичної освіти, він самотужки став ученим-етнографом та філологом, признаним не тільки своїми, а й російською Академією наук. Одночасно він став популярним белетристом, написавши скілька тенденційно-ідейних повістей, які захоплювали в свій час

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р.104

молодь і тепер ще читаються з великим інтересом селянською інтелігенцією. Вже за старших літ він вивчився французької, німецької та італійської мов настільки, що міг читати на цих мовах і дав цілий ряд перекладів з європейських мов і цим значно збагатив українську літературу.

Маючи здоровий, тверезий розум і володіючи добре пером, він написав безліч публіцистичних статей по всяких журналах та газетах..

Взагалі, він зробив для української літератури стільки, що його праці подостатком було б принаймні на трьох душ і Україна цього йому ніколи не забуде.

Але в громадянськім житті, як я вже не раз згадував у своїх мемуарах, це був надзвичайно тяжкий чоловік. Правду про нього колись сказав М. В. Лисенко: "Грінченка треба було б посадити десь на необитаємий острів, обкласти його книжками і він зробив би втроє більше, ніж зробив".

Це правда. Багато його надзвичайної енергії та здоров'я пішло на боротьбу за "булаву" то з В. П. Науменком, то з М. С. Грушевським та іншими "конкурентами", навіть з такими, які й на думці не мали "гетьманування".

Але про мертвих, як каже латинське прислів'я, треба говорити тільки добре або зовсім нічого не казати.

20 травня

9 травня поховали Б. Д. Грінченка.

Україна зробила йому бучний похорон. Здається, досі ще нікому такого не зроблено. Коли винесли труну з Володимирського собору, Ол. Русов каже мені:

– Я, як статистик, люблю мати діло з цифрами. Подивіться, тут зібралося, певне, не менше трьох тисяч народу. А ви знаєте, скільки було народу, коли тіло Т. Г. Шевченка везли через Київ? – Всього-на-всього 80 душ! Відкиньте те, що тут зібралось, може, половина "зівак" і зважте те, що коли ховали Шевченка, то в Києві не було й жодної газети, значить, не було широко відомо про похорон, то все-таки видно, що свідомість українська поширилась за ці 50 років надзвичайно. А д-р Галин завважив:

– І все це наробила преса. Якби адміністрація була розумніша, то вона в першу голову закрила б "Раду", бо це вона підготувала такий пишний похорон... Тепер нехай Столипін знає, що нас, "інородців", у Києві не купка...

Справді, до самої могили йшла за труною маса народу, везли безліч вінків від всяких інституцій і земляків з усієї України. Над могилою говорено багато промов, які, правда, мало хто й чув, але потім вони всі друкувались в "Раді". Взагалі, зо скілька чисел "Ради" були заповнені статтями про Грінченка, про його життя, діяльність, похорон, звістками про панахиди, що правились по йому по всіх містах України.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р.105

23 травня

Вчора вийшов з тюрми М. І. Павловський, відбувши два місяці, і сьогодні приступив до редактування.

Він страшенно журиться, що тепер нема ніякого матеріялу. Літом люди роз'їздяться з Києва та й з інших міст, і взагалі літом менше пишуть.

Я, жартуючи, кажу:

– От Матушевському повезло: за тих дві місяці, що він редактував, стільки подій трапилось: закрили "Просвіту", помер Кропивницький, за ним Грінченко. Не треба було клопотатись про матеріял, його надсилали звідусіль.

Може, ще виникне в газеті дискусія про ушанування Грінченка, тоді буде про що писати. Одні хотять на зібрані гроші видати збірник ім. Грінченка, інші – заснувати стипендію його імені, а треті кажуть, що найкраще ці гроші (досі зібрано 1000 руб.) вжити на заснування видавничого фонду ім. Грінченка при Петербурзькому видавничому товаристві і т. д.

Певне, ця думка переважить, бо за неї стоїть більшість.

24 травня

Вчора ходив у міську думу оглядати проекти пам'ятника Т. Г. Шевченкові. Справді, жодного нема такого, на якому можна було б спинитись і сказати – оцей можна поставити. Але журі зробило необачно, що не преміювало ні одного. Можна було дати третю премію (500 руб.) М. Гаврилкові, хоч його проект – швидше проект пам'ятника якомусь повстанню, напр. Хмельниччині, ніж Шевченкові, а все-таки річ артистична і варта, щоб її було відмічено. Крім Гаврилкового, ще є зо три непоганих, а решта, штук 60, просто бозна-які, а деякі то навіть карикатурні. Один француз, наприклад, виставив Шевченка з гостренькою борідкою і проділом на голові, з пишною шевелюрою, а другий, теж заграничний скульптор, виліпив Шевченка в циліндрі, у смокінгу, з тросточкою в руках. Деякі проекти зроблені, очевидно, простими гончарями.

А шкода, що нема підходящого проекту, що не можна вже тепер приступити до будування пам'ятника, бо хто знає, що буде далі. Тепер такі часи, що все можливе. Савенко, а за ним і "Собраніє націоналістів", вже почали похід проти пам'ятника Шевченкові, принаймні проти того, щоб його ставити в старім Києві, де, на їх думку, місце тільки пам'ятникам Олегові, Ользі та іншим князям київським, а Шевченка рекомендують випхати кудись на окраїну мало чи не на Деміївку. Тепер такі часи, що можна сподіватись, що зовсім не дозволять ставити пам'ятника Шевченкові, бо "вокруг его имени обїединяются все украиноманы-сепаратисты".

Розказують, що генерал-губернатор Трепов, оглядаючи в Думі проекти пам'ятника Олександрові II, демонстративно відвернувся від проектів Шевченкові, а міський голова Дьяков завіряв нас на зібранні Шевченківського комітету, що Трепов, певне, виклопоче у воєнного міністерства старих

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р.106

гармат на бронзу для пам'ятника Шевченкові. Рік тому Трепов, може, й взявся б клопотатись, а тепер, після столипінського циркуляра про українців, не схоче рискувати, а особливо після того, як Савенко в "Кіевлянинѣ" надрукував Шевченкові вірші про "коронованих осіб" і виставив його лютим ворогом не тільки Росії, а "всего русскаго"... Звичайний читач "Кіевлянина" знав досі, що Шевченко написав "Думи мої, думи мої" та "Кохайтеся, чорнобриві" і прочеє "грає-воропає", тепер, з статті Савенка довідався, що Шевченко "необычайно дерзко кощунствовал в своих стихотворениях" і що такому "дерзкому мазепинцу" "непозволительно ставить памятник, да еще вблизи русских древнѣйших святынь", як висловлюється "землячок" Савенко. Поживемо – побачимо!

25 травня

Вся наша редакція ходила фотографуватись. На жаль, не було Ф. П. Матушевського, що поїхав у Золотоношу боронити Павловського, якого обвинувачує якийсь фершал у клеветі в печаті. Та не було ще й секретаря нашого Г. П. Шерстюка: він поїхав на місяць додому на Констянтиноградщину, бо зовсім охляв, вийшовши з тюрми.

Неприємно, коли редакцію позиває цензура за якусь статтю, а ще неприємніше, коли позивають приватні особи за клевету (наклеп), що виключно трапляється за дописи з провінції. Такі обвинувачування принижують газету в очах громадянства, але редакція в цих випадках винна хіба в тому, що довірилась дописувачеві. А між ними часто трапляються люди з мало розвиненим етичним почуттям, які зводять в друку свої особисті рахунки з своїми ворогами або суперниками на амуретнім ґрунті, користуючись тим, що дописи друкуються без підписів і що по всіх редакціях встановилась така традиція, що імена дописувачів не розкриваються навіть на суді, а провину за них приймає на себе відповідальний редактор.

В перший рік, коли ще видавцем-редактором нашої газети значився В. Леонтович, студент Широцький (як пізніше виявилось) написав у допису з Кам'янця-Подільского про авантюри одного студента на амуретному ґрунті. Той образився і подав у суд за наклеп (клевету). Леонтович, натурально, страшенно обурився, що має відповідати, а може, й сидіти за наклеп, в якому він зовсім не винний. Я цілком поділяв його обурення і ми обидва вимагали оголосити ім'я дописувача, нехай він сам відповідає на суді за свій вчинок. Але секретар редакції В. Козловський та завідуючий конторою М. Синицький, обидва кам'янчани, бажаючи, мабуть, покрити свого земляка, сказали, що не знають автора допису, бо він, як виявилось, підписаний особою, якої в Кам'янці нема; що підпис, очевидно, вигаданий. Довелось Леонтовичу їхати до Кам'янця, брати адвоката, витрачатись і взагалі перетерпіти силу неприємностей за чужу вину. Таке саме трапилось і тепер за редакторства М. Павловського. Дописувач О. Мицюк написав у допису з Золотоноші

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р.107

про одного земського фершала (лікарського помічника), що той недбало ставиться до своїх обов'язків, грубо поводиться з пацієнтами-селянами, вимагає від них хабарів і т. д. Фершал той написав до редакції, що коли йому не назвуть автора того брехливого допису, то він позиватиме редакцію за наклеп. М. Павловський, знаючи від нашого коректора М. Шаповала, що той дописувач, людина ідейна, свідомий українець, напевне, не зводить в допису особистих рахунків, а написав правду, відмовив фершалові назвати автора. Минуло скілька місяців, і от раптом викликають нашого редактора в золотоніський суд по обвинуваченню в наклепі в друку на фершала. Павловський заметушився, зараз написав дописувачеві листа, прохаючи його найти свідків і самому, як свідок, приїхати в суд, що той і обіцяв зробити. Ф. П. Матушевський, як адвокат, повірений нашої редакції, поїхав на суд у Золотоношу, але, на своє диво, дописувача там не застав; мало того, золотоніські українці, знайомі Матушевського, пояснили йому, що то справді неправдивий допис, зроблений, очевидно, на особистому ґрунті, бо фершал той людина порядна, свідомий українець і т. д. Скінчилось тим, що Матушевський мусів перепросити фершала, сказавши, що редакція одержала той допис від невідомого дописувача і обов'язався, що редакція надрукує в газеті, що вона була введена в блуд і надрукувала неправдиві відомості про того фершала. Редакція так і зробила, а добродій дописувач О. Мицюк не обізвався на це й слівцем, наче не про нього й річ, і ми даремне сподівались, що він підтвердить свій допис уже за своїм підписом.

* * *

Вчора, в неділю, ми гуртом їздили на цілий день в Межигір'я. Гарно там дуже, але старовини там не зосталось ніякої, навіть ніхто тепер і не знає, що там був колись запорозький шпиталь для інвалідів; зосталася тільки Палієва криничка.

На завтра Український клуб уряджує подорож на могилу Шевченка. Па роход вийде у 8 годин вечора, прибуде на могилу вранці, а в 2 годині дня вирушить назад. Треба поїхати, бо я, сором признатись, ще ні разу не був на могилі.

Торік, коли Український клуб урядив подорож на могилу з музикою, наша редакція запротестувала і зробила обструкцію і я не поїхав, хоч в останню хвилину старшини клубу рішили музики не брати, але я того не знав.

Другий раз зібрався я на могилу з галичанами, але саме в той день арештували Левка, і я не поїхав.

Коли б хоч тепер вдалося поїхати.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р.108

26 травня

Подорож на могилу не склалася, бо пароходне т-во дало якийсь поганий маленький пароход. Відклали на 29-те.

Щось не везе мені з поїздкою на могилу. Боюсь, що знов щось переб'є і я так-таки не поїду. Або мені особисто щось стане на перешкоді, або клубові.

Л. М. Жебуньов боїться, що от-от закриють клуб – вчора прийшла звістка з міністерства, що закрили київську польську кав'ярню на паях.

Ніхто не розуміє, з якої причини, бо це ж просто комерційне підприємство, а ходять туди пити каву не тільки поляки, а й всякі люди, а особливо жиди.

Ця звістка справді може навести на сумні думки.

Коли вже такі інституції закривають, то про клуб і думати нічого.

В клубі люди збираються, гуртуються: одні танцюють, інші приходять слухати реферати. В клубі бувають збори ріжних товариств: Наукового т-ва, покійної "Просвіти".

До речі, недавно було в клубі ліквідаційне зібрання "Просвіти". Перед зборами приватно йшла велика суперечка – куди передати просвітянську бібліотеку. Жебуньов і дехто з ним напосідалися, щоб передати книжки в городську бібліотеку, з умовою, щоб там був заведений окремий український відділ і окремо друкувався каталог: кажуть, що городський голова і комісія городської бібліотеки згодилась на ці умови.

Інші, і таких більшість, стояли за те, щоб передержати цю бібліотеку в приватних руках, поки не зміняться часи і не оживе знову "Просвіта".

Бачачи таку пристрасність в змаганнях, я не пішов на ліквідаційні збори і умовляв Ф. П. Матушевського, як редактора, не приймати участи в змаганнях, бо, певне, вони перейдуть в пресу, а нам треба бути безсторонніми.

На зборах постановили не передавати бібліотеку городові, а часово перенести її в клуб.

До полеміки в газетах не дійшло, але багато людей пересварилось, наче навіки.

Тепер ті, що хотіли передати бібліотеку городові, запевняють, що коли клуб прийме бібліотеку закритої "Просвіти", то й його закриють, бо це значить, що частина шкідливої діяльності "Просвіти" переноситься в клуб.

Все можливе в наші часи, бо тепер усе робиться не по суду, не по закону, а по "усмотрѣнію" адміністрації.

Якось за передову статтю М. Грушевського в "Селі" адміністративно посадили номінального редактора, пані Ямпольську, на місяць під арешт. Для судового процесу в тій статті не було даних, і прокуратура, певне, й не позивала б за неї, а через те губернатор посадив її своєю властю.

Коли доведено було губернаторові, що п. Ямпольська вже два місяці, як подала йому заяву, що вона зрікається редакторства і передає Маличу, то губернатор її випустив, але на редакцію наклав штраф у 300 рублів.

Я саме їхав у тюрму до М. І. Павловського, коли дивлюся – коло Старокиївського участку садять на візника пані Ямпольську. Треба знати, що ця пані

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р.109

генеральська дочка, вже літня людина, звикла вдома до комфорту, а тут довелося сидіти в брудній камері щось зо п'ять день. Родичі її так були збентежені і шоковані цією подією, що аж послабли.

Я привітався з нею, поздоровляючи її з визволенням з Вавилонського пліненія, а вона від радости й хвилювання і слова не могла вимовити.

Йду далі до тюрми, дивлюсь – ведуть М. І. Павловського два озброєні шаблями солдати. Виявилось, що його водили на суд у справі за надрукування в "Раді" замітки про "Передвиженіе войск", за що оштрафували його на 25 рублів, а за надрукування царських слів без дозволу міністра двора присудили в тюрму на 1 місяць або 50 рублів штрафу і три дні арешту.

Само собою, що штрафи я поплатив, бо він і так два місяці висидів за статтю про вище духовенство.

М. І. Павловський каже, що боявся, що його через увесь город вестимуть в наручниках, як і інших арештованих за літературні справи. Я на це кажу йому, що навпаки, треба було цьому радіти та ще й фотографію зняти з себе і розсилати знайомим, особливо за границю – нехай люди бачать, як гарно в Росії бути редактором.

27 травня

Цими днями, проїздом з Чернігова за границю, прожив у мене зо скілька день М. М. Коцюбинський.

Він так подався, змарнів за цей рік, що я його не бачив, що аж боляче дивтись! У нього грудна жаба на нервовім ґрунті і дефект серця.

Наше Т-во підмоги дало йому на подорож за границю 500 руб., на які він зможе прожити місяців зо три. Їде він на Капрі, бо торік йому там подобалось і він там підкріпився за місяць так, що зміг рік потягнути свою службу в статистиці і ще спромігся написати чудове оповідання – другу частину "Fata Morgana".

Я з великим захопленням прочитав це оповідання з часів аграрних ексцесів і напосідався, щоб він писав третю частину – "успокоеніе"; якщо Бог дасть йому здоров'я, то, певне, напише.

Подорож на могилу Шевченка таки склалася. Поїхало душ 120. Виїхали у 8 годин звечора і мало не всю ніч їхали з співами, а вранці, годині у 5-ій, пристали до берега коло могили. Могила не зробила на мене того вражіння, якого я сподівався: вона не на найвищій горі, а на нижчій терасі, а через те хрест відбивається не на тлі неба, як я собі уявляв, а на фоні вищої тераси гір і через те його здалеку не видко.

На могилі ждало вже багато людей з сусідніх сіл та з Канева, а також панотець, викликаний телеграмою.

Приїжджі з Києва прочани зібрались на могилі і, вислухавши коротеньку промову О. О. Русова, в якій він порівняв могилу Тараса з могилою Магомета, дуже урочисто відспівали "Як умру, то поховайте". Двоє вже літніх

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р.110

селян так були зворушені співом, що заплакали; я теж, дивлячись на них, мало не розплакався.

Потім священик відслужив панахиду, співав сільський хор і приїжджі з Києва, хор склався дуже гарний. В промові, сказаній по-українськи, священик завважив, що могила Шевченка – місце святе, а через те не годиться на ній пиячити, як це часто роблять канівчани та приїжджі з інших місць, малосвідомі люди.

Після панахиди знов проспівали "Як умру, то поховайте", порозписувалися в книзі, що лежить в хаті, і порозходились групами по горі.

В годину дня знов зібрались всі на пароході і рушили в Київ. Всю дорогу був спів, так що й заснути не можна було. В Київ приїхали в 12 годин ночі.

Взагалі подорож зробила на мене дуже гарне вражіння, але зморився я дуже, бо не міг спати дві ночі.

31 травня

Сьогодні нас оштрафували на 200 руб. за незначну статтю С. Єфремова про знищення автономії Фінляндії. "Село" та копієчну російську газету "Огни" теж оштрафували за "тенденциозно подобранную хронику" про Фінляндію.

Просто біда! Та ще дали знати з цензурного комітету, що будуть штрафувати за всяке негативне відношення до діяльності уряду. Виходить, що про уряд, як і про покійника, можна говорити тільки добре або зовсім нічого не говорити.

Кажуть, що тутешній цензурний комітет (тобто Флоринський з Щоголєвим) виробляють проект нових приписів спеціально для української преси.

Все можливе! А тим часом і при теперішніх обставинах просто нема змоги видавати далі газети.

Громадянство так стероризоване, що буквально боїться виписувати українські газети, щоб не попасти в неласку начальства. Це найголовніша причина того, що за п'ять літ видання ми маємо всього до двох тисяч постійних передплатників. Вище цієї цифри ніяк не перейдемо, а при такому числі передплатників доводиться докладати щороку більше 20 тисяч рублів.

М. С. Грушевський вже наміряється припинити "Село", бо воно, наперекір надіям, має великий дефіцит. Редакція з самого початку видання взяла дуже гострий тон, сподіваючись тим придбати багато передплатників, але помилилася. Громадянство наше таке вибагливе, таке вередливе і полохливе, що покладати на нього надій не можна. Не маючи своєї школи і не знаючи літературної мови, народ вимагає, щоб книжка чи газета писалися мовою його села, і коли він наткнеться на незрозуміле йому слово, то вже вважає, що ця мова йому чужа, незрозуміла, а через те й не хоче підтримувати того видання. А до того ще й боїться, бо начальство вважає українське друковане слово небезпечним для цілости Росії; такий погляд на українство підтриму-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р.111

ють і розповсюджують наші ж землячки, співробітники "Кіевлянина" з своїм видавцем Піхном на чолі.

Мало не по всій Україні казенні та громадські інституції передплачують "Кіевлянина" з обов'язку і місцеве начальство, читаючи в кожнім номері доноси на український рух, тільки дивується петербурзькому урядові – чому він разом не знищить цієї гідри, а дозволяє її через книжки та пресу поширюватись і, користуючись децентралізацією влади, само з своєї ініціативи душить наш культурний рух як хоче і як може.

З усіх кутків України пишуть нам, що пристави або й урядники забороняють передплачувати українські газети; роблять труси і конфіскують українські книжки; навіть по книгарнях в невеликих городах та містечках, як-от недавно в м. Баришполі*; навіть начальники поштових контор по глухих кутках не хотять приймати від селян грошей, адресованих на редакцію української газети.

Все це робиться по власній ініціативі, але знаючи, що від вищого начальства за це кари не буде.

Я раджу М. С. Грушевському перемінити назву "Села", бо воно вже намозолило начальству очі, і змінити програму – побільшити сільськогосподарську частину газети, щоб газета була переважно сільськогосподарською. Начальство тоді не штрафуватиме і не так страхатиме передплатників. Та таки й громадянство наше завжди більше цікавиться новим виданням, то, може, й передплатників побільшає. Певне, Грушевський так і зробить.

5 червня

Несподівано здибався на ст. Хвастові з В. Винниченком. Виявилось, що він познайомився за кордоном з І. Д. Яневським, і коли той довідався, що Винниченко хоче пожити якийсь час у селі на Україні, щоб набратися вражінь, так мовити, доторкнутись до землі, то запросив його до себе, і от він тепер їде до нього.

Я сказав, що давно збираюся віддати візиту Яневському і незабаром приїду до нього, то там ми побачимось і наговоримось.

Через якийсь час я написав до Яневського, що збираюся до нього з сином і просив у назначений час вислати за мною коні.

Коли ми приїхали на ст. Ольшанку, то там нас вже ждали коні. Їхати довелось довгенько. Погода була чудова, околиці розкішні, екіпаж добрий, спокійний, то їхати було б дуже приємно, якби не такі дороги, яких я собі ніколи і уявити не міг в цивілізованій державі: вибої, ями, калабатини такі, що вода сягає в екіпажі до ніг. А коли довелося переїздити греблею через Рось, то я від страху не міг дивитись і закрив очі: гребля та зроблена з хмизу, хворосту, крізь який протікає вода, і вся гребля двигтить, наче плаває на воді. З незвички набрався я страху!

* Борисполі. – (Прим. ред.)

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р.112

Яневський стрів нас дуже привітно і ми весь день, розмовляючи про всячину, ходили всі разом по великому й доброму його господарству.

Ввечері, коли я збирався лягати спати, прийшов Яневський до мене і запропонував мені тисячу рублів для "Ради", але я рішучо відмовився, кажучи:

– Це виглядало б, наче я до вас за грішми приїхав, коли мені просто хотілося побачити вас і ваше господарство. Колись будете в Києві, то передасте гроші в контору "Ради", а тепер я нізащо не візьму.

Він засоромився, але це йому, видно, сподобалось, і він почав просити мене не від'їздити завтра, а погостювати довше. Він запропонував завтра поїхати до церкви в м. Охматів, де щонеділі співає хор його зятя д-ра Демуцького; а може, він зможе зібрати свій хор і до себе, то ми приємно проведемо там час. Я охоче згодився. Поснідавши, ми всі виїхали двома екіпажами, але в Охматів приїхали, коли вже люди з церкви вийшли, і нам не пощастило послухати церковного співу.

Заїхали ми до матері Яневського, що живе окремо в своїй садибі з одним з своїх синів. Виявилось, що вона зовсім проста собі жінка, та й небіжчик чоловік її був зовсім неграмотний селянин, з так званих однодворців, що походять з шляхти і не були панськими кріпаками. Очевидно, старий Яневський був незвичайних здібностей людина, бо, бувши неграмотним, купував на Херсонщині щороку для графів Браницьких на десятки тисяч рублів сотні волів до роботи та на брагу і, кажуть, пам'ятав, скільки за кожного вола заплачено. За багато років торгу волами він придбав величезний маєток. Всі чотири сини його покінчали університет, але характеристичне те, що родинною мовою у них зосталась українська. Старий сам раз у раз нею говорив і вимагав, щоб і сини в родині говорили тою мовою. Але свідомости української ні в старого, ні в синів його не було: вони не цікавились ні літературою, ні пресою українською, ні взагалі відродженням української нації. Тільки старший, Іван Данилович, оце тільки почав зацікавлюватись, а зять їхній д-р Демуцький, талановитий музика, захоплювався тільки піснею українською.

По обіді зійшовся, хоч далеко не весь, хор у велику залу величезного будинку Демуцького, куди запрошено й нас. Спів того хору зробив на нас величезне вражіння. Це справжній народній хор, що співає пісні своєрідною гармонізацією, а не європейською, якою співають хори по наших театрах і як гармонізував народні пісні М. Лисенко.

Я в музиці людина неграмотна, але змалку чую, як народ співає, і знаю, що він співає хорові пісні не так, як їх співають інтелігенти. В інтелігентських хорах мелодію (мотив) ведуть тенори чи жіночі дисканти, а інші голоси їм вторують, в українських народніх хорах мелодію ведуть нижчі голоси – баритони, альти, а тенори чи дисканти, так звані підголосники, виводять варіації горою. От чому селяни, чуючи, як співають інтелігенти, кажуть, що пани співають, наче панахиду правлять, тобто на церковний лад.

Хор д-ра Демуцького співає отим народнім способом, бо Демуцький дає волю своїм співакам самим гармонізувати, підбирати голоси, він тільки ви-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р.113

учує з ними під фісгармонію або під скрипку мелодію пісні, а потім керує всім хором. Спів його хору робить чаруюче вражіння своєрідністю, оригінальністю і неподібністю до європейського чи нашого інтелігентського та церковного співу.

Велике діло робить д-р Демуцький; шкода, що він на цілу Україну майже одинокий. А тим часом тепер, коли просвітньої роботи не можна робити на селі, хоровий спів та театральні вистави багато можуть прислужитись до національного відродження нашого народу.

Колись у Перешорах священик о. Антоній Трехбратський та учитель О. Пилькевич по моїй намові повиучували з нот М. Лисенка школярів гарних стародавніх народніх українських пісень. Те ж саме в Кононівці робив і дяк Станіславський, і стародавня українська пісня з цих сіл переймалася іншими селами і випирала московсько-солдатські пісні, занесені з війська.

8 червня

Багато вчора радились про "Раду" з приїжджими людьми*. Л. М. Жебуньов виступив з гарячою промовою, в якій розказав, що матеріальний стан "Ради" дуже непевний, бо у видавців уже не стає снаги, а тим часом смерть одинокої щоденної газети так тяжко обізветься на українському житті, що цього тепер і зважити не можна, тільки напевне можна сказати, що життя це тоді замре на довгі часи. Помимо того, що газета є прапор, який всім – і ворогам, і приятелям показує, що ми ще живемо, вона освідомлює українське громадянство, підбадьорює його і гуртує; що тепер, коли українські інституції зникають під тягарем Столипінського циркуляру, преса – одинокий прояв нашого життя, а через те громадянство повинно попіклуватись, щоб одинока газета наша не вмерла.

Всі цілком згоджувались, що без щоденної газети тепер вже нам не можна бути і почали кожний подавати свої поради.

М. Ф. Комар доводив, що треба поменшити розмір газети, викинути телеграми, вістки закордонні та з російських газет, бо передплатники все це знають з російських газет. Окрім того, на його думку, треба газету зробити цікавішою і писати її зрозумілішою мовою.

Я та С. О. Єфремов відповідали на це, що з відповідей анкетних видно, що більшість передплатників вимагають, щоб газета була більша розміром, щоб у ній писалося про все, що діється на світі, бо вони не мають змоги виписувати двох газет, і тільки невелике число передплатників, які читають і російські газети, вимагають, щоб у "Раді" писалося тільки про українське національне життя.

Щодо мови, то тут теж помітно дві течії – лівобережці кажуть, що газета пишеться малозрозумілою галичансько-польською мовою, а правобережці нарікають, що мова в газеті занадто вже змосковлена.

* На з'їзді нелегального Товариства українських поступовців (ТУП).

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р.114

Редакція і сама незадоволена і мовою, і сухістю змісту, але безсильна поправити це, бо нема відповідних ні матеріальних, ні літературних сил; з цим треба рахуватись і обмірковувати стан такої газети, яка є.

Л. М. Жебуньов пропонував звернутись до кожного передплатника з відозвою, щоб кожен з них найшов ще одного передплатника або нехай заплатить за газету вдвоє, тобто 12 рублів. Просити, щоб усі обізвалися до 1-го жовтня, тоді видно буде, як громадянство ставиться до газети і чи є надія на те, що буде змога видавати газету.

Всі згодилися, що це треба зробити, бо хоч і не всі передплатники обізвуться, а все-таки це повинно оживити передплату.

М. Ф. Комар висловив думку, що треба б оголосити паї на видання газети, рублів по сто пай, і що він сам охоче візьме п'ять паїв, і, напевне, таких охочих знайдеться багато.

Я дав справку, що ми вже робили таку спробу, але охочих найшлося дуже мало.

Хтось запропонував, щоб присутні, як роз'їдуться по своїх місцях, шукали охочих підтримати газету чим зможуть.

Не думаю я, щоб з усіх цих проектів виникла певна забезпека "Раді", але сподіваюся, що ці заходи повинні зворушити наше громадянство і, може, на якусь сотню-другу душ передплата побільшиться. Взагалі люди неохоче дають гроші на справу громадську, а тут ще всі певні, що я газети не покину, не дам їй пропасти. Одно слово, хто везе, того й поганяють, така вже людська вдача.

Дуже шкодить ще й те, що багато свідомих українців незадоволені газетою. Всі свідомі українці – письменники і хотіли б поміщати свої писання в своїй одинокій газеті, але редакція, при всім бажанні, не може друкувати всього надісланого, бо воно буває або зовсім неграмотне, або нудне, або не відповідає демократично-національному напрямкові газети; крім того, в рецензіях доводиться зачіпати та ображати багатьох письменників чи артистів.

Такі незадоволені, ображені люди не тільки не помагають газеті, а ще й інших відмовляють помагати їй; багато є свідомих людей, що через такі образи та незадоволення навіть не хотять передплачувати газету, а не то, щоб ще ширити її.

Натурально, що одна газета не може задовольнити всіх, але наше громадянство ще не доросло до багатьох газет, воно не може забезпечити навіть і однієї, бо нема в нас почуття національної честі, нема національної дисципліни, ми – нація анархістів, і такими ми були протягом всієї нашої історії і тому ми не змогли збудувати своєї держави. Причина цього, на мою думку, в кліматичних та географічних умовах нашого краю.

Клімат та ґрунт нашого краю такі сприятливі, що не вимагають тяжкої праці від населення, а через те й не виробили у нього самодіяльності, працьовитості та енергії. Цей благодатний клімат та ґрунт завжди вабили до себе сусідів, а тим часом не було у нас таких натуральних границь, які захищали б нашу країну, а через те народ наш не міг оборонитись від сусідів, що з усіх

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р.115

сторін сунулись на нього, і раз у раз підпадав під їхню владу, не змігши виробити в собі відпорної сили і витворити своєї власної держави. На протязі майже всієї історії він мусів комусь коритись, бути чиїмсь рабом, а через те виробилась і рабська у його вдача: всім незадоволена, зрадлива, між собою сварлива, без самоповаги, без національної гордости. Справедливо Куліш висловився, що ми "народ без чести і пуття".

Ми збагатили і збагачуватимем сусідів, але самі, без сторонньої запомоги ніколи не станемо нацією...

Хіба наші брати галичани вибились би на світ Божий, якби їх після розділу Польщі не підтримав австрійський уряд, щоб ослабити польський елемент у Галичині?..

9 червня

Нарада наша* тяглася два дні; вона, певне, скінчилася б і за один день, якби не було між нами вже занадто велеречивих суб'єктів. Особливо вимучив і надокучив усім О. Ф. Степаненко (імовірно Степаненко Олександр Федорович) з Харкова. Він по всякому приводу і без приводу говорить, говорить, говорить без кінця: недурно ми його прозвали харківським кулеметом**, а д-р М. Левицький з серйозним виглядом завіряв, що Степаненко хорий незлічимою хворобою – недержанням мови.

Про цього О. Ф. Степаненка вже склались анекдоти. Кажуть, що раз, бувши в Петербурзі, він виступив з промовою в українськім клубі і говорив так довго, що публіка почала гукать: "Годі, буде, довільно", але він не вважав на це, а все говорив, говорив... Тоді дежурний старшина почав його сіпати за поли, але він, відбиваючись від того руками, все говорив та говорив і перестав тільки тоді, коли вже вся публіка встала і почала гукати: "Давайте пожарний насос!" (сикавку).

А то, розказують, що коли він на початку свого знайомства з М. І. Міхновським зайшов до нього, то той, не маючи часу його слухати, покликав по телефону О. І. Бородая, який теж славиться надзвичайною велеречивістю.

Бородай, приїхавши, сказав, що він спішить, а через те забіг на одну хвилину і навіть пальта скидати не буде.

Міхновський познайомив їх, а сам поїхав у суд. Він у той день виступав як оборонець, а через те пробув у суді майже цілий день. З суду поїхав з товаришами обідати в ресторан і вже ввечері вернувся додому. Входячи в кватирю, він завважив, що в його кабінеті світиться і там хтось розмовляє. А коли заглянув у кабінет, то незвичайно здивований побачив, що там посеред кімнати стоїть О. І. Бородай і щось палко доводить Степаненкові, а той сидить з посоловілими очима і вже зовсім спустив уха.

* З'їзд ТУПу.

** Машиновий ґвер.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р.116

Напевне, це гіпербола, але характеристична для них обох.

Характеристично, що коли Винниченко написав на цю тему веселе оповідання в "Раді", то багато українців обурилося, думаючи, що то він їх повиставляв.

13 червня

Сьогодні в редакції довго ми шукали виходу з безвихідного становища. Павловський, вимучившися в тюрмі, вирішив з 12 червня виїхати на місяць у село на відпочинок, а заступити його давно обіцяв Д. І. Дорошенко. Потім Д. І. Дорошенко сказав, що він може бути в Києві тільки до 1-го липня, а з 1-го липня до 12-го згодився редактувати Ф. П. Матушевський.

Але на превеликий жаль, у Ф. П. Матушевського з'явилися ознаки туберкульозу, він страшенно ослаб і мусить виїхати в Крим. Дорошенко рішуче сказав, що 30 червня він, не вважаючи ні на що, мусить виїхати з Києва. С. О. Єфремов теж виїздить і ніяк не може приїхати 1-го липня, я теж виїжджаю. Становище просто безвихідне – нема кому редактувати газети від 1-го до 12-го липня, поки вернеться Павловський. Секретар наш В. К. Королів, як звичайно, виступив з веселою вигадкою. Він рекомендує літом друкувати газету тільки з двох зовнішніх сторін: на першій сторінці поміщати телеграми, хроніку, а середні дві сторінки газети намазувати клеєм для мух. Тоді не треба буде редактора і багато співробітників; все зможуть зробити два чоловіки, а головне, що всі будуть задоволені – і передплатники, і видавець, бо передплата на літні місяці побільшиться в скілька десятків разів, а на клей він має чудовий рецепт.

Посміялись ми, а все-таки не прийшли ні до якого виходу.

10 липня

Вчора я вернувся у Київ.

Їздив у Перешори, а відтіль поїхав у Алупку робити купчу (контракт) на участок землі, який я на позичені гроші сторгував торік, бувши в Криму.

Торік мені так подобалась кримська природа, що я піддався умовам І. М. Присецького і вирішив придбати собі коло нього клаптик землі, щоб мати на старість куточок у теплім краю. Я міркував собі, що коли не стане "Ради", то зимою я заховаюсь на своїй дачі (віллі) і буду копатись собі серед камінного хаосу, який займає майже три чвертки мого участку, а літом буду в Перешорах чабанувати.

Але за цей рік я так багато наробив боргів, що вже думав покинути завдаток і не купувати дачі за позичені гроші.

А тим часом, коли приїхав туди, пополазив по тих каміннях, то шкода мені стало покидати цей гарний своєю дикою красою клапоть. На йому можна буде

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р.117

збудувати дачку, в якій, після моєї смерти, хворі українські письменники матимуть де відпочити і поправитись, бо природа розкішна: гори, море, екзотичні рослини і близько пошта, лікарі, всякі крамниці, базар, одно слово, як у культурному центрі.

Я й дітям сказав, що я по духовній відпишу цей клапоть для хворих українських письменників, але тепер не знати, кому доручити завідувати цією санаторією, бо всі наші інституції на волоску висять. Може, згодом конституція зміцниться, то можна буде відписати Науковому товариству або Товариству підмоги науці, літературі і штуці.

Перешорську садибу і сорок десятин при ній я заповідав у своїм заповіті земству на організацію там якоїсь сільськогосподарської інституції – школи або зразкового поля.

11 липня

В редакції застав усе гаразд. Справа з редактором улаштувалась так, як ми розміркували в останній день мого від'їзду. Д. І. Дорошенко редактував до 1-го липня, а тоді його заступив Шерстюк, що приїхав з відпустки, а 7-го липня приїхав Єфремов і взяв на себе редактування, а 15-го вернеться Павловський.

Ніяких штрафів, ні судових процесів за цей місяць не було, все обійшлось щасливо.

Тепер клопочемось про кватирю: теперішня дуже холодна, темна і тісна; вже скілька день шукаємо гуртом, але нічого підходящого за 800 руб., як ми тепер платимо, не можна знайти. Нам треба обов'язково п'ять кімнат, а за такі кватирі тепер правлять по 1200 руб. та ще й не хотять здавати під редакцію.

Мабуть, доведеться остатись на цій, але треба напосістись, щоб переробили груби і взагалі трохи причепурили нашу кватирю.

15 серпня

Цілий місяць я прожив у Перешорах і почував себе дуже добре, так що не хотілось вертатись у Київ, бо тут знов почнеться клопіт по всяких справах, як особистих, так і громадських, а я так уже ними втомився, що радий би десь безвісти забігти, аби не чути й не бачити нічого.

Про особисті справи не пишу, бо вони громадського інтересу не мають, а з громадських найбільше мені клопоту завдає газета.

З цим виданням я дійшов, як кажуть, вже до нікуди.

Якби якось викрутитись до 1913, а в цім році німці повинні віддати мені 30 тисяч рублів за куплену у мене в 1907 році землю, то тоді я позбудусь боргів.

Та я таки твердо вирішив побільшити з будучого року ціну на "Раду" до 10 руб., а на роздріб до 12 руб. Нічого не поробиш: треба йти слідом за

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р.118

львівським "Ділом". "Діло" – найдорожча в світі газета, бо коштує вона 18 гульденів, а розміром не більша за "Раду". Тепер "Діло" маючи три тисячі передплатників, вже стоїть на своїх ногах і в порівнянні добре оплачує працю газетних робітників.

Може, згодом і "Рада" стане на свої ноги, хоч поки що мало на це надії, бо в Галичині є, хоч "свинська", як сказав Франко, а все-таки конституція, а в нас тепер ще важче жити, як за старого режиму.

І уряд, і всякий обиватель признає логічність існування преси для всіх недержавних народів, а для українців своя преса зовсім не потрібна, бо "всѣ малороссы прекрасно понимаютъ по-русски", а значить, українську пресу видають і передплачують тільки люди з тенденцією, "сепаратисти". Преса ця тільки терпиться законом, а практика вже вертається до порядків "старого ладу". Цими днями мені розказував С. П. Шелухин, що в с. Деньгах Золотоніського повіту пристав конфісковує у поштаря "Раду", адресовану селянам, і дозволяє її привозити тільки "панам", а внук Т. Г. Шевченка, Петро з с. Керелівки, розказував, що начальник Ольшанської поштової контори кинув йому в лице переказ на "Раду" і розлютований кричав, що не можна виписувати українських газет. Коли ми пообіцяли опублікувати цей факт, то оповідач перелякався і просив не писати про це, бо пристав, приятель начальника пошти, з світу його зжене.

І так воно робиться скрізь по Україні. Ну як же при такій конституції може розвиватись наша преса і коли-то вона зможе стати на свої ноги?

Багато ще Державних Дум минеться, поки-то настане справжня конституція і коли обиватель зможе виписувати газети по своєму смаку, не оглядаючись на начальство і не вважаючи на сусіду-ворога, який раз у раз може його втопити доносом за його "сепаратизм".

20 серпня

В редакції починають звикати до думки, що ціна на "Раду" з будучого року буде 10 рублів. Завідуючий конторою Г. П. Шерстюк навіть завіряє, що число передплатників значно не зменшиться, а я думаю, що останеться їх не більше тисячі.

Правда, ми у вересні розішлемо передплатникам відозву, в якій розкажемо, що становище газети небезпечне і будемо прохати, щоб розповсюджували газету. Цим ми підготуємо передплатників і вони не здивуються і не обуряться на нас за побільшення ціни, то, може, не багато з них і відпаде.

Та хоч би їх і осталась тисяча душ, то й то доведеться менше докладати, як тепер, бо коли передплатних грошей збереться не більше, як перше, то зате на папері буде економія, на друку та поштових видатках.

Треба напосістись та виторгувати у друкарні хоч скілька рублів на номері. Тепер за склад і друк, без паперу ми платимо за кожне число по 36 рублів; кажуть, що це дорого дуже, хоч у 1906 році ми платили за менший номер по 40 рублів.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р.119

Якби вдалося збити ціну до 30 руб. за номер, то це дало б економії у рік (тобто за 300 чисел) 1800 рублів та на папері дещо можна буде виторгувати. Окрім того, треба зректись агентських телеграм, за які ми платимо 1500 на рік. Телеграм у нашій газеті ніхто не читає, окрім тих передплатників, що читають тільки одну нашу газету. До таких належать тільки сільські передплатники, до яких у більшості пошта приходить тільки двічі на тиждень, то для їх нема ваги, коли ті вістки будуть друкуватися в газеті на другий день, а нам це дасть 1500 рублів економії.

Може, так-сяк пощастить зменшити видатки і побільшити прибутки, то тоді зменшиться і дефіцит.

В. Ф. Симиренко, напевне, підпомагатиме "Раді" і надалі такою самою сумою, тобто 12 тисяч рублів, то, може, мені доведеться доплачувати трохи менше, все ж полегкість, все ж я на меншу суму буду влазити в борги.

Мені вже самому перед собою соромно, що я раз у раз усім і на словах і в листах скаржусь, що не маю чим тягнути далі "Раду", але, здається, мені не вірять, що я вже другий рік позичаю гроші, щоб оплатити дефіцити по виданню газети.

Здається, Жебуньов таки повірив мені, бо коли я просив добути мені десь на льготних умовах 10 тисяч руб. до 1913 року, коли я одержу від своїх німців 30 тисяч рублів, то він звернувся до харківського капіталіста Радакова з проханням позичити мені ці гроші по 6 %, але ще відповіді нема.

Був я цими днями у Леонтовича в Ромодані, скаржився й йому, але він на це почав мене корити, що я веду себе і сім'ю свою до "разоренія", що не можна так безоглядно вести діло, коли інші тільки збоку дивляться та критикують. Напосідався, щоб я закрив "Раду", бо це безнадійне діло, але після моїх доводів знов обіцяв дати свою тисячу, яку обіцяв ще торік та не дав. О. Г. Лотоцький в листі з Петербурга теж радить перевести "Раду" на тижневик.

Від Леонтовича заїздив у Олександрівку до Шеметів, скаржився і там Володимирові Михайловичу, але він після справи з місцевою адміністрацією, після тюрми став змучений, інертний, та й матеріальні справи їхні такі, що вони не можуть нічого уділити на громадські потреби.

Казав В. М. Шемет, що М. І. Міхновський охотиться видавати щоденну газету, але боїться конкуренції "Ради". Я на це відповів, що, мабуть, я припиню "Раду", коли не добуду грошей, тоді з охотою передам Міхновському адреси та інвентар, хоч він і поганенький. Але Шемет завважив, що цього мало: якби й субсидію передали Міхновському, тоді до газети він сам нічого не докладав би; газета його була б консервативного напрямку, то адміністрація не дивилась би на неї скоса, та й публіка не боялась би її передплачувати.

Якби довелось справді Міхновському видавати газету, то він вів би її на кшталт Локтевого "Кіева". Воював би з жидами, з поляками, з російськими поступовцями та "истиннорусскими", а кадив би фіміами Столипіну та октябристам; він не раз радив мені підтримувати політику Столипіна.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р.120

Може б, справді така газета мала б більше розповсюдження, ніж прогресивна, але вона навіки скомпрометувала б український рух, як у Росії, так і в Європі. Де ж таки! – Українське громадянство не спромоглося утримати поступової, порядної газети, а консервативна, майже чорносотенна пришилась йому якраз до смаку.

Якби поряд з поступовою існувала й консервативна, то це свідчило б, що український рух значно поширився і обхопив усі верстви нашого громадянства. Тоді консервативна газета не компрометувала б українського руху, а ще й, можна сказати, була б корисною: вона привертала б до українства обрусілі заможні елементи, які б обстоювали українську школу, суд і т. д.

Така газета оживила б і прогресивну, раз у раз давала б теми для полеміки з нею і т. п.

Є чутка, що буцім М. С. Грушевський висловився, що якби "Рада" перестала існувати, то він узявся б видавати щоденну газету.

По напрямку, очевидно, та газета не відріжнялась би від "Ради", вона була б поступовою і цілком порядною, але це була б газета Грушевського, а не громадська.

Він писав би в ній чудові публіцистичні статті, яких тепер ніхто не напише, бо він, безумовно, стоїть головою вище всіх нас, але мова його така тяжка, що широка публіка його статей не читає, а через те вони й мало значіння мають.

В 1907 році він часто писав у "Раді" надзвичайно цікаві статті, але публіки не привабив; тепер у "ЛНВіснику" він майже в кожній книжці пише, і статті його талановиті у високій мірі, але знов-таки публіки не захоплюють, як повинно б бути, бо публіка наша не може уловити всіх тонкостей мови західноукраїнської і навіть якось бридиться нею. З російських українців тільки люди, народжені в західній частині України, можуть вільно читати писання Грушевського і розуміють всю надзвичайну цінність цих статей. І так, близьке співробітництво Грушевського в газеті мало поліпшило б її, а хазяйнування його в газеті, може, ще пошкодило б їй, як шкодить у "ЛНВіснику" та в "Селі".

При всіх своїх майже геніальних здібностях, він має в своїй вдачі щось таке, що відвертає від себе людей. У Львові він вже не має жадного приятеля і більшість робітників слова працюють з ним тільки з патріотизму і переносять його вдачу тільки з поважання і вдячности йому за те, що він зробив і робить гігантську роботу для України. Коли він перевів "ЛНВісник" у Київ і зорганізував тут Наукове товариство, то, не вважаючи на агітацію Б. Д. Грінченка і скептичну холодність В. П. Науменка, до нього пристали всі літературні і наукові сили і щиро взялись працювати з ним укупі, але потроху, потроху у його настала холодність майже з усіма видатнішими людьми, а з деякими навіть зовсім порвались як особисті, так і літературні стосунки.

Я, розуміючи велике значіння Грушевського для України, всіма силами сприяю йому і намагався привернути до нього цінних робітників, напр. С. О. Єфремова, Ф. П. Матушевського, В. М. Доманицького, Д. І. Дорошенка та інших, але мені не пощастило, і мало-помалу між ними виробилась прірва.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р.121

Тим часом між мною та Грушевським в останні часи теж настала, на великий мій жаль, холодність, а з його боку навіть якась ворожість. Очевидно, йому хотілось, щоб і я порвав відносини з цими людьми; він не раз докоряв мені, що я находжусь під ворожим для нього впливом і що "Рада" ворожа до його, а тим часом "Рада" раз у раз ставиться до його з великим поважанням, але не вважає можливим раз у раз курити йому фіміам, як це роблять ті дрібненькі людці в Галичині і тут, що оточують його і пишуть дрібненькі статейки в його часописах.

Якби й щоденна газета була в руках Грушевського, то й вона стала б його лейб-органом, в якім дрібненькі, підлесливі людці курили б йому фіміам і зробили б газету такою ж нудною, як і "ЛНВісник".

Який би геніальний чоловік не був, а при тій колосальній науковій та адміністративній праці, яку робить М. С. Грушевський, сам він не може наповнити журнал, тижневик, два органи наукові, у нього повинні бути помічники. Але, на жаль, якось виходить, що талановитіші, самостійніші люди не можуть ужитися з ним і або відходять зовсім, або, здушивши серце, працюють якось без запалу, без енергії і душею далеко стоять від свого керманича, а всяка мізерія, бездари, підлещуючись до його, стають йому близькими.

Не знаю, може, я помиляюсь, але мені здається, що, незважаючи на всю талановитість, надзвичайну енергію та ерудицію М. С. Грушевського, газета в його руках стала б гіршою, ніж тепер "Рада"; на ній відбивалися б симпатії та антипатії видавця, як це помітно тепер на "ЛНВіснику" та "Селі".

Наприклад, недавно з Харкова до нашої редакції прислано для друку протест проти редакції "ЛНВісника", підписаний більше десятка людьми, за те, що "ЛНВісник" досі ні слова не сказав про Б. Д. Грінченка, хоч зо дня його смерти минуло вже більше 4-х місяців, і нічим не обізвався з приводу 15 роковин смерти М. Драгоманова, тоді як навіть по російських газетах відмічено цей день.

Справді, це така нетактовність з боку М. С. Грушевського, що аж просто дивно. Він наче боїться, що згадки про видатних українців впадуть тінню на його заслуги, інакше й з'ясувати не можна його поводження. Ну, нехай з Грінченком у нього було багато особистих непорозумінь. Грінченко справді, як я вже казав у цих спогадах, боячись, що до М. Грушевського перейде першенство в українських сферах, агітував проти нього, ну, а Драгоманов же нічого йому не шкодив, бо вмер раніше, ніж Грушевський визначився на українській роботі.

А тим часом у М. Грушевського раз у раз всі помічають якусь заздрість до Драгоманова; він навіть і хворого Франка благословив написати препаскудну передмову до листів Драгоманова, що вийшли в двох томах. Йому не досить того, що все громадянство признає його третім по величині з найбільших синів України: Шевченко, Драгоманов та Грушевський, йому хочеться, щоб він стояв другим за Шевченком або й навіть першим. Як Куліш не міг переносити, коли українських шістдесятників перелічували в порядку: Шевченко, Костомаров, Куліш, йому хотілось стояти першим, а через те він і обливав друкованими помиями не тільки Костомарова, а й Шевченка.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р.122

Харківського протесту проти редакції "ЛНВісника" я не допустив до друку, а тільки послав його Грушевському, хоч і у нас у редакції багато людей настоювало на тому щоб надрукувати цей протест, щоб громадянство бачило, що "Рада" безсторонньо ставиться до всіх, бо їй редактори "Української Хати" навіть у друку дорікають, що вона преклоняється перед "сильними міра сего" і замовчує їхні хиби. Само собою, це брехня, бо коли "Рада" "замовчує", скажім, хиби Грушевського, то не через преклонення, а через те, що заслуги його перед Україною безмірно більші за його хиби; виявляти ж публічно його хиби – значить принижати його. Так само не писали ми нічого поганого і про Грінченка, а я і тому і другому говорив про їхні хиби їм самим у вічі, через те й відносини з Грінченком у мене стали погані, через те й холодність у відносинах у мене з Грушевським настала. Я Грушевському докоряв за його безтактну рецензію на "Історію України" Аркаса у "ЛНВіснику" а Ф. П. Матушевський за цю рецензію написав йому навіть такого гострого листа, що між ними порвались відносини. Матушевський занадто вже різко висловився в листі, кажучи, що Грушевський своєю рецензією добиває хворого В. М. Доманицького, як нововременський Буренін добивав Надсона.

Широкій публіці невідомо, що М. Аркас написав свою "Історію України" не тільки ненауково, але й неграмотно, і Доманицький, взявшись редактувати, майже всю її наново написав, аби тільки українське громадянство мало популярну історію України, і незаслужено гостра критика Грушевського на цю працю болюче вразила Доманицького. Матушевський особливо докоряв Грушевському за те, що він пішов до хворого Доманицького і навмисне забув у нього коректуру своєї рецензії. Коли Доманицький її прочитав, то в нього пішла кров горлом і він з того часу вже не міг поправитись.

Коли я докоряв Грушевському за цю рецензію, то він виправдувався тим, що він ненавмисне забув її у Доманицького і писав її по "долгу науки", але всім очевидно, що рецензія написана необ'єктивно, з роздразненням, наче з заздрости, що праця Аркаса-Доманицького придбала собі таку велику популярність.

Певне, у великих людей і велике славолюбіє, а Грушевському цю хибу треба вибачати більше, ніж кому іншому, бо за свій великий хист, за свою колосальну працю він не одержує ні платні, ні чинів, а тільки славу. На жаль, він не розуміє, що слава його була б ще більшою, якби він не принижав своїх попередників та сучасників і віддавав кожному по їх заслузі.

Тоді б він приваблював до себе талановитих, щирих працівників, а не підлесливих бездар, як тепер. Тоді й газета в його руках була б кращою за "Раду", а тепер, напевне, кращі сили, як С. Єфремов, Ф. Матушевський, В. Доманицький, Д. Дорошенко та інші відійдуть від газети Грушевського, а налізуть всякі підхлібники, що переведуть газету нінавіщо.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р.123

1 вересня

Помер В. М. Доманицький! Нема у мене й слів, щоб висловити той жаль, що лежить у мене на серці... Хто особисто знав цю чисту і святу людину, цього безкорисного і дійсно невтомного робітника на нашій ниві, той мене зрозуміє...

Треба вжити всіх заходів, щоб не покинути його тіла на чужій стороні, в якомусь Аркашоні, про який ніхто не знає й де він.

Це була б така невдячність, такий сором самим українцям перед собою, що й здумати боляче. А тут якраз грошей у мене нема, та так нема, що на весь би голос кричав – рятуйте, люди!

Правда, батько його, кажуть, заможний піп, має власної землі добрий кавалок у кращій частині Київщини, але покійний Василь Миколайович з ним був не в добрих відносинах, навіть не хотів і брати що-небудь від батька. Останній рік, коли громадянство вже знесилилось утримувати його за границею по санаторіях, Ф. П. Матушевський та М. М. Требинська умовили В. М. Доманицького не цуратись запомоги від батька, але поміч та була незначна, і Ф. П. Матушевському та М. М. Требинській раз у раз доводилось організовувати збір грошей для Василя Миколайовича.

Отак і для перевозки його тіла частину доведеться взяти у батька, а решту зібрати серед громадянства, а таки перевезти Василя Миколайовича на Україну. Певне, батько вимагатиме, щоб його поховано було в с. Колодистім, де він родився, виріс і багато попрацював серед народу, але краще було б поховати його в Києві та справити йому бучні проводи, якщо начальство не заборонить, боячись демонстрації на похоронах політичного засланця.

13 вересня

Л. М. Жебуньов скілька день умовляв мене їхати в Катеринослав і таки умовив, бо там під час виставки улаштовано з'їзд сільських хазяїнів і там можна буде познайомитись з багатьма степовими поміщиками (дідичами) і, може, можна буде знайти якогось мецената для "Ради".

Подорож на пароході могла б бути приємною, якби не те, що всю дорогу мрячив дощик, а через те більше доводилось сидіти в каюті (кабіні).

В Катеринославі через великий наплив публіки ніде по гостиницях не було номерів і я заїхав до Д. І. Яворницького.

Він дуже радо прийняв мене, і я почував себе зовсім добре, тим паче, що Яворницький, пробуваючи в Києві, кватирював у мене.

Виставку улаштовано гарно; багато на ній цікавого. Мене особливо цікавила виставлена сіра українська скотина, якої тепер, крім Катеринославщини, мало де й є. Скрізь тепер заводять заграничну худобу, а вона в нас скоро переводиться нінащо, і люди потім жалкують за своєю сірою скотиною.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р.124

Найрозумніше було б, як я це й писав у своїй книжечці "Розмова про худобу" з нашої скотини виробити таку, щоб вона підходила до вимог теперішнього господарства, але на це треба багато часу, треба зо скільки поколінь скотини викохувати та добирати, а нашим хазяїнам хочеться зараз мати молочну або м'ясну расу, а через те вони й беруть заграничні породи.

Публіку найбільше цікавив збудований посеред виставки "український хутір". Справді, поряд з усякими розкішними павільйонами стоїть собі найзвичайнісінький селянський двір, до найменших дрібниць вірний дійсності: хата з повним убранням, навіть з кочергами; криниця з журавлем; город з картоплею, соняшниками і т. ін., обгороджений звичайнісіньким плотом з лози. Одним словом, повна ілюзія.

З обіду на цей хутір приходив сліпий кобзар Пасюга, сідав на призьбі, а кругом нього збиралось народу, наче на весілля в селі.

Кобзар цей надзвичайно гарно співає старинних дум. Почувши його, я страшенно був зворушений і здивований тим, що він співає думи на мотив, яким співає П. Ю. Сластьон, який вивчився їх співати від відомого колись Крюковського у с. Вереміївці Полтавської губ. в 70-тих роках.

Виявилося, що Д. І. Яворницький, побачивши, що у Пасюги гарний голос і слух, послав його в Миргород до Сластьона, який і вивчив його співати думи.

І справді, заходи Яворницького не пропали марно, бо Пасюга так гарно вивчився співати, що мимоволі сльози проймають, як він співає думи про Марусю Богуславку, Самійла Кішку та інші.

Ходили ми з Л. М. Жебуньовим на скілька засідань сільськогосподарського з'їзду, але нічого цікавого там не знайшли і цікавих для нас людей не бачили.

Катеринославські земляки на наше прохання скликали зібрання (громади). Ми умовились, що я звернусь до зібрання з передмовою, а Л. М. Жебуньов з промовою. Я собі надумав розвинути таку думку: колись приїздили з Гетьманщини козаки на славне Запоріжжя з скаргами на те, що пани наші поляшились, покатоличились, віра наша православна християнська загибає, так і ми тепер приїхали з Києва з скаргою, що загибає наша преса. Але побачивши, що на зібрання не поприходили заможні катеринославці, як В. М. Хрінников та А. Ф. Куліченко, а зібралась сама голота, я втеряв усяку охоту до скарг, а Л. М. Жебуньов у гарячій промові розповів про вагу щоденної преси, про те, що треба вжити всіх заходів, аби не дати пропасти "Раді", бо у видавця вже не стає снаги.

Земляки відповіли, що вони нічим не можуть допомоги, бо в їх нема грошей, але Д. І. Яворницький доводив, що навпаки, можна помогти і без грошей, аби була охота: кожен з присутніх може зібрати по десятку нових передплатників і треба заходитись, щоб назбирати таке число. Якби громади всіх городів узялися за це, то можна було б назбирати нових тисячі дві передплатників і тоді газета давала б значно менший дефіцит, а згодом стала б і на ноги.

Побачимо, що з цього вийде, але мені не віриться, щоб громадянство гаряче взялося за цю справу – може, на сотню-дві прибавиться передплатників, а на більше я не сподіваюсь.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р.125

15 вересня

Тіло В. М. Доманицького їде вже на Україну.

Коли прийшла звістка з Аркашона від якогось Іваницького, що В. М. Доманицький помер, то М. М. Требинська сказала, що батько його висловлювався колись, що нічого не пожаліє, аби побачити сина живим чи мертвим, то, певне, він дасть грошей на перевозку тіла, але треба телеграфувати, яка потрібна на це сума.

Зараз ми телеграфували Іваницькому в Аркашон, щоб приготував тіло для перевозки, а я пішов до М. М. Грінченкової довідатись, що коштувало перевезти Бориса Дмитровича.

Виявилось, що перевозка його тіла обійшлась, як сказала М. М., більше двох тисяч рублів; так ми й телеграфували батькові Василя Миколайовича.

Він відповів, що таких грошей не може дати, а Платон Доманицький, брат Василя Миколайовича, сказав, що одну тисячу батько настягає.

Тим часом прийшов лист від д. Іваницького. Виявилось, що це київський домовласник. Він пораяв звернутись у київську транспортну контору Вейе, який вже не раз перевозив мерців у Росію.

Справді, Вейе згодився перевезти труну за 900 рублів. Але батько В. М. Доманицького міг дати тільки 600 рублів, бо післав 400 руб. недавно Василеві Миколайовичу на дорогу і тепер ці гроші пішли на металеву труну і на всякі видатки для перевозки тіла на Україну. Треба було зібрати грошей на доплату Вейе і на похорон. М. М. Требинська дала 300 руб., "Рада" – сто, та ще, певне, щось збере похоронний комітет, який ми вибрали, зібравшися в клубі.

Там же, на зібранні в клубі, ухвалено прохати батька дозволити поховати Василя Миколайовича в Києві на наш кошт.

Справді, в Колодистому, в глухому закутку, не слід ховати його: селян з сусідніх сіл поліція не пустить, а з Києва теж ніхто не поїде, бо це не близько, а всі люди зайняті, та й могилу його ніхто не буде там відвідувати і, певне, ніхто на ній і пам'ятника не поставить, а в Києві зовсім інша річ.

17 вересня

Сьогодні Д. І. Яворницький прислав гроші за десятьох передплатників, яких він розшукав у Катеринославі. Значить, вже мої видатки на подорож до Катеринослава повернулись. Я щиро подякував Д. І. Яворницькому і прохав його, якщо він вважає можливим, розіслати від Катеринославської громади заклик до всіх громад, як колись Запорожжя розсилало універсали по Україні.

Може, й інші громади заходяться збирати передплатників, а до поодиноких людей ми самі, від редакції, порозсилаємо жалібну відозву, щоб кожний передплатник знайшов ще одного нового, а коли це зможе, то нехай заплатить удвоє. Може, такі заклики зворушать громадянство і справді набереться скілька сот нових передплатників.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р.126

Л. М. Жебуньов гаряче взявся за писання такого заклику, але в нього виходить якось холодно, то він прохав С. П. Шелухина (одеського) та Г. А. Коваленка (полтавського), щоб вони склали проект такої відозви до передплатників, але так палко, щоб вона зачепила за серце кожного і розв'язала кишені. Я дивлюся на успіх такого заклику дуже скептично.

Свідомих людей у нас мало, у всякім разі, не більше двох тисяч душ, і вони не дисципліновані так, як це бувало в інших націй під час відродження. Вони не вважають за обов'язок підтримувати одиноку щоденну газету, навіть не всі визнають її потребу! Я вже не кажу про есдеків, які вороже ставляться до буржуазної газети, а навіть багато націонал-демократів через ті або інші причини вороже настроєні проти "Ради" а найбільше через особисті причини. Всі наші свідомі українці – письменники або хотять ними бути, як колись всі хотіли бути козаками. Але всім поміститися в "Раді" не можна, і от той, кому якусь статтю редакція забракувала або написала неприхильну рецензію на його писання, той вже ворог "Раді" і щиро бажав би їй смерті. Наприклад, недавно Є. К. Тимченко доводив публічно в Катеринославі, що "Рада" так погано ведеться, що читаючи її, можна "одичать", як він висловився, а все через те, що в 1907 році, коли він добивався вести в "Раді" який-небудь відділ, я, знаючи його надзвичайно самолюбну вдачу, не дав йому тої посади. З того часу він страшенно вороже ставиться до "Ради". Або ось другий приклад. І. М. Стешенко теж недавно казав одверто в Старій громаді, що не варто видавати "Ради", бо вона нікому не потрібна, а все через те, що "Рада" умістила досить гостру рецензію на редактований ним словарик Дубровського.

Окрім того, багато людей, що гуртуються коло "Української Хати", страшенно ворогують з "Радою", бо в "Раді" містяться часом неприхильні рецензії на цей місячник. Про "Рідний Край" я й не кажу, бо він ведеться одною О. Пчілкою, яка теж сердиться на "Раду" за полеміку з нею про жидівське питання.

Таким робом, багато, багато свідомих українців раді були б, якби загинула "Рада" бо вона чи так, чи сяк їм ненависна. Велика частина свідомих людей знов зовсім байдужа – їм все одно, чи є газета, чи її нема, а може, й вони раділи б її загибелі, бо тепер все-таки соромно її не передплачувати, а тим часом через неї доводиться бути у начальства на оці і теряти на службовій кар'єрі.

І дуже, дуже малий процент свідомих людей, які щиро бажають, щоб газета жила, бо розуміють її вагу.

Про співробітників "Ради" я не кажу, бо вони особисто заінтересовані існуванням "Ради".

І так, на 30 міліонів українців, може, знайдеться 300 душ, яким справа "Ради" справді болить і вони щиро сприяють їй. Небагато!

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р.127

17 вересня

Цими днями В. К. Винниченко* дав мені прочитати свою нову комедію "Співочі Товариства".

Читаючи її, я зараз пізнав цілий ряд живих людей, як от: В. М. Леонтович, д-р Юркевич, С. О. Єфремов, О. П. Косач, В. П. Степаненко, у їх у всіх є властиві їм риси або вирази, по яких можна пізнати всіх. Себе я не пізнав, може, інші пізнають мене.

Ні фабула, ні колізія, ні виставлені дійові особи нічого типового, характеристичного не являють і, прочитавши комедію до кінця, я, як то кажуть, не знав, де треба сміятись. Може, на сцені артисти оживлять її, зроблять цікавою, а в читанні вона досить нудна і навіть не кортить швидше дочитати її до кінця, хоч усі дійові особи – мої добрі знайомі й приятелі.

А щодо виведеного в комедії Хаскеля, безпринципного кар'єриста жида-українця, то мені аж до болю ніяково було читати ті сцени, в яких він виступає. Коли в інших дійових особах можна пізнати то того, то іншого з знайомих людей, то це ще не біда, бо таких людей у нашім громадянстві багато і можна подумати, що виставлені в комедії не фотографії з живих персон, а типи. Що ж до Хаскеля, то того не можна сказати, бо між нами є поки що тільки один жид. Я доводив Винниченкові, що якби між нами було зо скілька жидів, то тоді нічого не можна мати проти того, щоб він вставив в комедію жида-українця в такому паскудному освітленні, а коли між нами є тільки один жид, то виставляти його не годиться, бо це вже буде пасквіль. Винниченко обіцяв викинути деякі характеристичні риси, але жида-українця не схотів викинути з комедії.

Коли п'єса поставиться на сцені, то, може, між своїми людьми вона матиме успіх скандалу, але для широкої публіки, на мою думку, вона не матиме ніякого інтересу.

Я казав авторові, що він мало нас знає, бо якби знав, то міг би написати чудову комедію з нашого життя.

Друга п'єса "Брехня", яку недавно написав Винниченко, мене дуже зацікавила.

Фабула така цікава, що я прочитав п'єсу до кінця не відриваючись, але як скінчив, то задав собі питання: чого ж героїня отруїлась? Чи через те, що її милий зацікавився другою, чи через страх, що незабаром виявиться її брехня? Героїня мені здалася якоюсь видуманою особою, а кінець п'єси несподіваний, взагалі ж п'єса, на мою думку, може мати успіх на сцені.

Певне, цензура дозволить обидві ці п'єси і ми матимем в цім сезоні дві нові п'єси Винниченка. Слава Богу!

Якщо вони матимуть успіх, то, певне, він тоді напише багато, бо він страшенно плодючий письменник.

Олесь теж написав два водевілі, один уже дозволила цензура, і незабаром його поставить трупа Садовського. Якби публіка прийняла їх, то й Олесь взявся б за писання п'єс.

* Він тоді нелегально проживав у Києві.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р.128

В початку цього місяця, коли Олесь вернувся з Криму, я зайшов до нього і застав його страшенно схвильованим.

У нього трапився цілий ряд неприємних конфліктів з начальством в різницях і він рішив покинути різниці і їхати в Уманщину на посаду участкового ветеринара.

Він каже, що служба на різницях так йому псує нерви, відносини з начальством так його дратують, що він не може нічого писати, у нього ніколи не буває поетичного натхнення. Справді, служба паскудна, але посада сільського ветеринара ще паскудніша. Тут він віддижурив свої години і вільний, ніхто його вже не потурбує до другого дижурства, а в селі, як справедливо казав Винниченко:

– Тільки що у вас з'явилося натхнення, ви сіли писати, коли раптом якийсь дядько викликає до свині, яка неблагополучно пороситься.

Окрім того, проміняти городський центр на якийсь глухий закуток, в якому нема ні людей, ні книжок, ні клубу з паннами, а сама горілка – це вже було б безглуздям. Насилу цими доводами збили Олеся, і він вирішив остатися в Києві.

Я знов казав йому, що якби він написав зо скілька п'єс для сцени, то тоді не треба було б служити на тих осоружних різницях, бо за постанову п'єс на сцені він мав би, може, втроє більше грошей, як тепер відбирає.

Але вічно втомленій службою людині з попсованими нервами неможливо творити, хоч яка б та людина не була талановита.

20 вересня

"Рада" переживає тепер не тільки матеріальну кризу, але й літературну.

Ф. П. Матушевський зовсім оплошів і впав у таку прострацію, що рішучо нічого не може робити; він збирається на зиму в Сухум, в санаторію. Туберкульозних бацил у нього не знайдено, але він так ослаб, що ледве може вийти на другий поверх і то так захекається, що мусить ставати та відпочивати.

С. О. Єфремов ще держиться, але він підрядився видавництву "Український Учитель" написати до Різдва історію української літератури і тепер буквально безвихідно сидить і пише.

І так, обидва наші передовики вийшли з строю і тепер нікому писати передових статей. Та взагалі, тепер страшенна бідність на всякі статті.

В. О. Піснячевський, один з найталановитіших газетних робітників, зовсім замовк. Вже я до нього писав скільки разів, запитував його, чи не образився він чим, умовляв не звертати увагу на особисті дрібниці, а підтримувати одиноку газету. Він відповів, що нічим не ображений, а держав випускні екзамени, потім захворів на тиф, як був епідемічним лікарем, а коли зовсім одужає, то буде писати.

Це було в початку літа, а тепер вже осінь, а від нього ні словечка: писав до нього знов, але відповіді не маю.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р.129

Д. І. Дорошенко, як виїхав з Києва в Катеринослав, то так і пропав для "Ради" Перше хоч присилав огляди "ЛНВісника", а тепер, коли взявся за редагування "Дніпрових Хвиль", то зовсім покинув "Раду".

Коли ми оце недавно були в Катеринославі, то Жебуньов гаряче доводив, що не слід видавати отих "чортячих хвиль", як їх називає він, бо це значить розбивати і матеріальні, і літературні сили. Мало того, це вносить деморалізацію в наш рух: "Слобожанщина", "Добра Порада", "Запорожжя" та інші видання не змогли довго продержатись і щезали як бульки на воді, показуючи громадянству його власне безсилля, вносячи апатію й безнадійність у свої сили, в міць українського національного руху і марнуючи багато грошей.

Нема-таки у нас громадської дисципліни, ми нація анархістів-індивідуалістів!

Я читаю тепер спомини А. Пипіна з його подорожі до Праги в 1858 році, що оце недавно вийшли.

Як страшенно багато в нашім національнім русі спільного з чеським рухом; але чехи вишколені були німцями, у них виробилася національна дисципліна, а через те вони й виборсались, а ми...

У них так само, як у нас, інтелігенція і городяни зовсім були зденаціоналізовані, чеська мова збереглась тільки по селах.

Коли після конституції 1848 року почалося національне відродження, то так само, як і в нас, його почали одиниці з-між учених людей, які почали збирати чеські етнографічні матеріали і доводили (по-німецькому), що чеська мова має право на існування.

А коли почалась література і преса, то вони дуже, дуже мало розповсюджувались, бо інтелігенція не хотіла їх знати, а народ нічого про них не відав, знов-таки зовсім так само, як тепер у нас.

Але борці за відродження чеської нації не губили енергії, вкладали працю і гроші в надії, що вони не йдуть марно, і справді, тепер чехи, як відомо, порівнялись з поляками, а де в чому перегнали навіть росіян.

3 жовтня

Вчора знов була нарада з приїжджими громадянами*. Багато часу уділили "Раді".

Всі майже одноголосно висловились, що підвищувати ціну на газету рішучо неможливо, бо це дасть ще більший дефіцит. Кажуть, що число передплатників зменшиться більше ніж утроє, а значить, і моральне значіння газети зменшиться. Щоб воно не зменшилось, доведеться учителям та селянам посилати газету по пониженій ціні, тобто рублів по 6, а пошта братиме плату за всіх однаково не по 1 р. 20 к. з передплатника, а по 1 р. 60 копійок.

Всі напосідаються, щоб швидше розіслати передплатникам і взагалі громадянам заклик, щоб кожний передплатник дав ще одного нового, бо інакше

* З'їзд ТУПу.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р.130

газета не буде виходити з 1911 року. Всі запевняють, що цей заклик побільшить число передплатників не менше, як на тисячу душ; окрім того, представники різних громад обіцяли, що їх громади візьмуть на себе обов'язок постачити нових передплатників, теж не менше, як на тисячу душ. Таким робом, сподіваються, що "Рада" матиме в 1911 році не менше 4000 передплатників.

Не сподіваюсь я на таке число, не віриться мені, щоб громадянство наше могло відразу подвоїти число передплатників; дай Боже, щоб число їх побільшилось хоч на 500 душ, то й то добре було б. Це б дало нам 3000 руб. Та може, сяк-так нам пощастить зменшити видатки тисячі на три: телеграми з агентства ми вже не берем, це зменшить видаток в рік на 1500 руб. Та, може, в друкарні виторгуємо тисячу рублів, та ще на папері 500 руб., то все це вкупі зменшить дефіцит на 6000 руб., а це вже була б велика полегкість на мене.

Обіцяли ще приїжджі громадяни подбати, щоб добути оповісток для "Ради" по своїх городах. Окрім того, ми рішили з нового року не друкувати дурно оповісток про нові книжки, нехай видавці хоч що-небудь платять нам за оголошення, то й на цьому набіжить якась сотня рублів.

Взагалі, треба вжити всіх засобів, щоб побільшити прибутки і зменшити видатки на газету, тоді дефіциту менше буде.

Про закриття "Ради" ніхто й слухати не хоче. Кажуть, що смерть щоденної газети – це величезне нещастя для нас усіх, а через те треба вжити всіх заходів, аби вона жила.

Коли Л. М. Жебуньов заговорив про те, що як не спроможемось підтримати щоденної газети, то треба перевести її на тижневу або два-три рази на тиждень, всі висловились, що це було б однаково, що й зовсім її припинити.

Жебуньов доводить мені, що я не повинен розтрачати своїх достатків до краю, бо, може, треба буде грошей на інші громадські потреби, а їх у мене не буде. Я відповів йому, що коли перестане існувати щоденна газета, то я ліквідую всі свої справи в Києві і виїду в село, а зимові місяці буду жити в Криму. Тоді я зречусь всякої участи в громадських справах і впірну знов у сільське господарство, яким я можу цілком задовольнитись.

Знов тоді напишу, може, дві-три книжечки з своєї практики і тим прислужуся громадянству. Книжечки мої досі розійшлися майже в 500 тисячах примірників; їх розповсюджують земства, сільськогосподарські товариства, самі селяни купують, то все-таки з цього повинна бути якась користь не тільки для сільського господарства, а й для національної справи.

З книжечок своїх я маю і моральне задоволення, бо дістав уже за них дві великі срібні медалі, а з газети маю самі тільки клопоти, втрати, лайки всяких критиків і байдужість громадянства.

І так, коли не спроможусь далі видавати газети, то візьмусь знов за сільське господарство на практиці і в літературі.

Але все-таки газета має незмірно більше значіння в ділі національного відродження, ніж сотні брошур по сільському господарству, а через те треба держатись за неї до самого краю.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р.131

Може, справді громадянство наше, побачивши, що для газети настала небезпека, розворушиться і щось зробить, аби не дати їй померти.

Коли це здійсниться, то за це треба дякувати Л. М. Жебуньову, бо він, можна сказати, одинокий з-між нас з запалом, не докладаючи рук, працює, щоб звернути увагу громадянства на небезпечний стан газети.

4 жовтня

В Петербурзі, літаючи на дирижаблі (аероплані), з страшенної висоти упав і розбився морський інженер Лев Мацієвич, свідомий українець, есдек, один з організаторів РУП (Української революційної партії).

Смерть його викликала надзвичайне спочуття всього російського громадянства і уряду. Поховали його на державний кошт, родині видали пенсію, великий князь Олександр Михайлович послав на похорон вінок. Тепер збирають гроші на постановку пам'ятника – першій в Росії жертві авіації.

Ми в "Раді" намагаємось якнайгучніше заявити, що цей російський герой-авіатор, до якого примазуються і нововременський Меншиков, і кієвлянинський Савенко, – наш рідний, свідомий українець, "мазепинець" і "сепаратист", як називають свідомих українців панове чорносотенці.

Шкода тільки, що на похоронах Мацієвича поряд з промовами придворних осіб не пролунало українське слово, а між сотнями вінків був тільки один з українським написом, правда, гарним:

І скільки вас в борні розбилось об ґраніти,
І скільки вас сконало серед мук,
Але і смерть була безсила вас спинити
І вбить ваш вільний дух.

10 листопада

27 жовтня транспортна контора Вейе сповістила нас, що тіло В. М. Доманицького прибуло морем у Лібаву і треба рішучо сказати, куди везти, чи в Київ, чи в Звенигородку.

Ми телеграмою просили старого Доманицького, щоб він телеграфно ж просив губернатора дозволити ховати в Києві. Губернатор відповів старому, що "в виду данного разрешенія хоронить Вашего сына в с. Колодистом", він не дає дозволу ховати його в Києві.

Очевидно, бучні похорони голови першої Думи Муромцева в Москві, а перед тим похорон Б. Грінченка в Києві нагнали на адміністрацію страху і вона боялась, що похорон Доманицького, політичного засланця, буде демонстрацією проти уряду.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р.132

Одержавши таку відповідь від губернатора, старий Доманицький сам приїхав у Київ.

Ми пораяли йому; що коли вже губернатор не дозволить ховати в Києві, то нехай дозволить хоч відслужити над труною панахиду на київськім двірці.

Старий Доманицький доводив губернаторові, що він хотів би поховати сина в Києві через те, що тут могилу його доглядатимуть родичі і друзі, а в селі після його смерти нікому буде доглядати, але губернатор не згодився.

Тоді старий попрохав дозволу везти труну через Київ і тут на двірці відслужити панахиду, але губернатор і на це не згодився, мотивуючи тим, що такий наказ дано з Петербурга.

Тоді старий гірко завважив:

– Что ж там й мертвих боятся...

– Не мертвых, а его живых друзей, – відповів губернатор.

Таким чином, довелось труну направити на Звенигородку, минуючи Київ.

Зібравшися в клубі, ми довго радились і міркували – хто поїде з Києва на похорон Василя Миколайовича.

Я заявив, що ми від редакції "Ради" пішлемо делегата з вінком; С. О. Єфремов сказав, що він поїде з вінком від видавництва "Вік", членом якого був небіжчик. Але від громадянства ніяк не могли найти делегатів; нарешті згодились поїхати Л. Яновська, М. Синицький, М. М. Требинська та громада теж обіцяла післати делегата з вінком.

Таким робом всіх киян набралось 7 душ, а вінків щось з дванадцять. Нам хотілось, щоб делегатів-інтелігентів зібралось якомога більше, щоб селяни бачили, що їхнього Василя шанує все українське громадянство. Якби була гарна погода, то, певне, поїхало б більше народу, а то погода стояла пасмурна, холодна і весь час мрячив не то дощ, не то сніг, то нікому й не хотілось їхати, не маючи кожуха.

3-го листопада контора сповістила нас, що труна вже прибула на ст. Звенигородку, і коли ми виплатимо всі гроші, то одержимо накладну. Виявилося, що контора нарахувала багато зайвих грошей за приставку труни, і Синицькому та п. Требинській багато довелося прийняти мороки, поки якось викупили накладну.

Ремствували ми дуже на контору, що вона не довіряла нам і не післала накладної разом з труною на Звенигородку, боячись, що там візьмуть труну і не заплатять грошей.

Але потім виявилося, що контора добре зробила, що не післала накладної на Звенигородку, бо, як нам розказував старий Доманицький, поліція, довідавшись, що труна прибула на станцію, почала вимагати, щоб зараз же й ховали Василя, поки не поприїздили люди з Києва.

Але без накладної не можна було одержати труни. Тоді поліція почала напосідатись на старого, щоб він телеграфував у Київ – нехай вишлють швидше накладну і щоб ніхто з Києва на похорон не приїздив, бо тут можливі всякі неприємності.

Старий відповів, що накладну привезуть, а спинити приїзд киян він не має можливости, бо не знає, хто саме має приїхати. Характеристично, що ди-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р.133

ректор гімназії М. Стороженко не пустив на похорон найменшого брата Доманицького, гімназиста Віктора.

Коли ми приїхали на ст. Звенигородку, то побачили, що весь перон був заставлений стражниками на чолі з помічником справника, приставами та околодочними.

Начальство зараз кинулося цензурувати написи на стрічках коло вінків, і коли упевнилось, що нічого "крамольного" нема, то трохи заспокоїлось, але все-таки попередило нас, що ніяких промов воно над труною не дозволить. В № 352 "Ради" за суботу, 6 листопада 1910 року, С. Єфремов в подробицях описав проводи і похорон Василя Миколайовича; я додам тільки, що сильне вражіння на нас зробив величезний натовп селян, що проводив свого дорогого порадника і учителя з шаною і побожністю від самого двірця, коло 15 верстов, до місця вічного спокою.

Вночі перед похороном поліція зняла в церкві стрічку з вінка від колодиських селян з написом: "Дорогому порадникові, незабутньому вчителеві, славному борцеві за долю рідного краю – з незмірним жалем Колодиські селяни" і арештувала чотирьох селян. Одного обвинувачують в тому, що він їздив по селу і збирав жертву селян на вінок, яку вони давали пашнею; другого за те, що дав на це підводу; третього – що їздив купувати вінок; четвертого – що передержував вінок у себе, а всіх разом за те, що підмовили селян на такий крамольний вчинок і склали такий революційний напис на стрічках.

Тої ж ночі потомлених, голодних селян, які пройшли з корогвами на вокзал (двірець) і з вокзалу 30 верстов, погнали пішки за 10 верстов у стан, а потім у Звенигородську тюрму.

Цим бідолахам буде довго пам'ятний день похорон "борця за долю рідного народу", як справедливо назвали селяни незабутнього Василя Доманицького.

11 листопада

Я вже писав, що на нараді* всі напосідалися, щоб ми розіслали від редакції заклик до передплатників з проханням підтримати "Раду", бо видавці вже виснажились і не мають змоги платити такого великого дефіциту.

Заклик цей взялися написати Ф. П. Матушевський та С. О. Єфремов. Федір Павлович захворів і виїхав у Сухум, а Сергій Олександрович написав не заклик, а звичайну холодну передову статтю.

Я, не вірячи в успіх заклику, вже покинув був і думку про нього, але Л. М. Жебуньов заходився сам писати і написав досить гарячий, але дуже довгий лист до передплатників. Довелось його вкоротити, дещо змінити, нарешті надрукували і розіслали такий заклик:

* З'їзд ТУПу.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р.134

Лист до передплатників і прихильників газети "Рада".

З кінцем цього року минає п'ятий рік видання на Україні щоденної української газети. На протязі п'яти років витрачено було на неї багато праці, завзяття, турботи, грошей і особливо – морального напруження. Видавати всяку газету – трудно і клопітливо, а щодо української, то треба було надзвичайної упертости й переконання в необхідности цієї справи, щоб витерпіти усе, що нам доводилось терпіти на протязі п'яти років... Що ж нас примушувало до того?

Коли прокидається який народ до свого національного життя, то йому необхідно мати такий засіб, що зв'язував би між собою окремі свідомі одиниці, подавав би звістки про те, бо по глухих кутках на самоті і не відають того, що робиться в людніших осередках. Такий засіб дає змогу окремим одиницям, розкиданим на просторі України і поза Україною, подавати свої думки до відомости громадянства про наші національні справи. У нас нема прилюдного життя, і тільки,через газети люди перемовляються між собою, – то яким же способом ми можемо обмірковувати українські біжучі справи, коли б ми позбулись нашої національної преси? – Газети на російській мові не цікавляться нашими справами, а деякі з них вороже ставляться до них, і через те з російських газет не можна довідатися про життя українського громадянства. Правда, є в нас ще книгарська справа, себто складання книжок, видавання їх і розповсюдження; але ж з книжок не можна довідатися про ті біжучі справи, що виникають в ньому, і книжки доходять до рук читачів випадково, а не щоденно, як газета. До того ж треба додати, що сама книгарська справа і поступ її наперед в значній мірі залежить од преси: газета гуртує коло себе людей, вони вчаться писати на своїй мові (бо в сучасній школі не навчишся тому!), вона підготовляє діячів на полі літератури, заохочує до тієї праці, ширить звістки про нові книжки, і таким способом розповсюджує їх. Коли б ми збулись щоденної преси – занепаде наша література. Колишній досвід в цій справі переконує нас в тому.

Оце все ми доводимо нашим читачам для того, щоб з'ясувати їм те, що примушує нас терпіти увесь клопіт видавання газети, який завдає нам чимало горя, турботи і доводить іноді трохи не до одчаю... Клопоти про технічну газетну справу не страшать нас, бо всяке діло вимагає клопоту, а доводить нас до одчаю відношення громадянства до нашої справи, нерозуміння значіння її, і через те – неохота підтримати її. Закидають нам іноді про те, що наша газета не задовольняє читача тим, що не подає ширших відомостей про всякі новинки, як-от велика російська газета, пишеться незрозуміло для тих людей, що знають тільки народню мову; трапляються в "Раді" всякі помилки і т. інш. Але ж коли б панове критики придивились ближче до нашої справи та пам'ятали про те, що наша преса недавно ще народилася на світ, що ми не маємо попереднього досвіду в цій справі, не виробився ще тип газетного українського робітника, сама наша літературна мова тільки виробляється, ще не встигла

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р.135

пристосуваться до народньої і знаходиться в такому стані, як у всіх народів бувало, котрі ще не дійшли до вищого культурного розвитку. Щодо помилок, то вони раз у раз виникають навіть в старшій од нас, більше досвідченій пресі, і ніхто того не завважає, ґвалту не підіймає, бо не помиляється тільки той, хто нічого не робить... Коли б наші критики прийняли оце все до уваги та зглянулись на тяжку справу видавання української газети при сучасних, умовинах, то не дорікали б тим, хто не покладаючи рук дбає про поліпшення її...

Держання української газети, при умовинах нашого національного життя є річ принципіяльного значіння, бо вона є гасло нашої національної справи, і тому яку-небудь недотепність щодо подробиць змісту газети треба вважати дріб'язком, а критики "Ради" висувають той дріб'язок наперед усього... Однак не всі так ставляться до нашої газети. Більшість передплатників щиро дякують нам за видавання її, і ми задовольнились би тим, що догоджаємо їм, коли б наші грошові засоби дозволили нам видавати газету й надалі. П'ять років "Рада" видається з дефіцитом щорічно, себто передплата на газету не покриває видатків на неї, п'ять років докладаємо; попереду докладали більше, а тепер – трохи менше, але все-таки докладаємо. Порівнюючи з попередніми роками, число передплатників побільшилось, і це побільшення морально підтримує нас, але ж усе-таки це побільшення передплатної суми не вистачає на видавання газети без дефіциту. Щорокові доплати на цю справу знесилили нас з матеріяльного боку до кінця. Ми не в силах видавати газету надалі, коли наші передплатники не прийдуть нам на поміч, не знімуть з наших плечей хоч частину того матеріяльного тягаря, що обтяжує нас. Ми думаємо, що наші читачі цілком розуміють, яким великим соромом впаде на все українське громадянство смерть єдиної щоденної газети на Україні, і на довгі часи заплямує його перед іншими народами. Мало того – без газети, в великій мірі, тяжче буде досягти успіху в інших справах, як-от, наприклад, заведення своєї школи, української мови в судах або чого іншого, потрібного для нашого культурного розвитку, бо сторонні люди вказуватимуть на те, що українці не визнали своєї преси потрібною, то, значить, їм не треба і нічого іншого. Повсякчасно нам затикатимуть рота пригадуванням втрати щоденної газети...

Невже ж таки наше громадянство допуститься того, щоб в історії нашого національного відродження його було заплямовано за байдужість і короткозорість? Не ймемо віри тому і сподіваємось прихильної уваги до нашого повідомлення про справу "Ради". – Ми довго вишукували зручнішого і легшого для передплатників способу допомогти нам. Спочатку була думка побільшить передплату газети коли не подвійно, то хоч до 10 карбованців за рік, але ж висока ціна дуже обтяжала б передплатників, а для заможніх людей така поміч газеті була б занадто дрібною. Ми визнали несправедливим цей спосіб і беремось до іншого.

Нехай кожний передплатник нахилить до передплати "Ради" на 1911-й рік ще кількох, а найменше одного, або, коли не зможе вишукати між своїми знайомими спроможніх до того, то нехай сам заплатить за одного нового

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р.136

передплатника чи пришле од себе подвійну плату за газету. Коли ж люди, нахилені нашими старими передплатниками і читачами "Ради" до передплати її на 1911 рік, зможуть заплатить тільки в розсрочку (ратами), то нехай ті, що вишукали нових передплатників, напишуть до контори про те, скількох передплатників вони знайшли, назвуть їх і обов'язково подбають про те, щоб нахилені їми передплатники прислали передплатну суму в указані в газеті строки за цілий рік. Тоді з'ясується нам число передплатників, старих і нових, і коли при такому числі ми зможемо видавати "Раду" надалі, вона видаватиметься. Коли ж наші передплатники залишать цього листа без відповіді, то ми з великим жалем на серці мусимо припинити "Раду" з кінцем 1910 року.

Прохаємо відповісти на цього листа до 15 ноября, бо з числа відповідів і числа сподіваних передплатників визначиться, чи буде змога видавати газету в 1911 році, чи ні.

Видавництво газети "Рада".

Через кілька день після розсилки цього заклику почали надходити до редакції листи від передплатників, повні благання не припиняти "Ради" з обіцянками допомогти хто чим може.

Той обіцяє добути передплатників, той – грошей, аби тільки не загинула газета. Майже у всіх листах передплатники гаряче доводять, що без газети нам не можна бути, а деякі то й кажуть, що тоді й жити не варто.

Один передплатник з хутора Оржицького Пирятинського повіту оповідав, що коли диякон їхнього села прочитав наш заклик, то обімлів і його довелось водою відливати. Таке страшенне вражіння зробила на нього звістка про можливість смерти газети.

Коли у нас є хоч сотня таких передплатників, як цей диякон, то навіть і для цієї сотні треба видавати "Раду"!

Але тепер очевидно, що таких передплатників багато. Досі ми маємо обіцяних нових щось поверх 700, а може, набереться і до тисячі, як не більше.

Студентську молодь наш заклик так зворушив, що вона збирається, обмірковує, агітує, щоб збирали передплатників, робили вистави, концерти для збору грошей на підмогу виданню "Ради".

Громади майже всіх великих міст на Україні обіцяли загалом скласти щось до 4 тисяч рублів і декотрі вже починають присилати свій пай.

Коли справдяться всі обіцянки, то, може, справді, в 1911 році не доведеться нічого докласти до "Ради" або зовсім мало.

Якби ж то!

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р.137

14 листопада

11 листопада несподівано помер д-р О. В. Юркевич.

Ще недавно я бачився з ним; він був, як завжди, веселий, говіркий, і от раптом вмер, можна сказати, наглою смертю, бо хворів усього два дні.

Смерть ця дуже вразила мене.

Треба якось впорядкувати свої грошові справи, щоб не покинути їх заплутаними, якщо й мені доведеться отак нагло вмерти.

Мабуть, доведеться продати дім та розплатитись з короткореченцевими боргами; про банкові борги під заставу землі я не кажу, бо то я й не вважаю за борги.

Д-р Юркевич помер без духовної, але у нього діла в порядку, навіть, як каже М. С. Синицький, повірений наслідників, після нього зосталося 48 тисяч покладних* грошей в банку. А як покійник бідкався, коли бувало заговориш з ним про те, щоб допоміг "Раді"!

12 грудня

Коли в Думі почалися дебати про мову в школі і в оборону "інородчеських" мов виступили представники всіх націй, крім української, то київське громадянство заворушилось і післало Лучицькому телеграму з проханням виступити з промовою в оборону української мови, але Лучицький, своїм звичаєм, не звернув на українців ніякої уваги.

Тоді ми настренчили кадетів, щоб вони від себе післали йому телеграму. Кадети охоче виконали наше прохання, бо вони тепер, перед виборами, клопочуться, щоб не псувати відносин з українцями і взагалі з усіма нечорносотенними елементами.

В редакції у нас теж знялася мова про те, що треба б написати в "Раді" докір Лучицькому за його мовчанку, але по газетах пройшла чутка, що він окривів на ногу і не буває в Думі.

Якось у мене на журфіксі в понеділок знялася про це розмова, то М. К. Садовський гаряче напався на Лучицького і, як артист, мальовничо сфантазував, сказавши, що якби це хто інший, а не Лучицький, то звелів би себе на носилках принести в Думу, як Карл ХІІ перед військо, і сказав би гарячу промову в оборону української мови, тоді був би справжній ефект.

Тим часом через кілька день виявилось, що Лучицький читає лекції по історії французької революції в Москві. Це так усіх обурило, що ми вилаяли його в передовій, а П. Гай написав гумористичний вірш у № 247, в якому говориться:

* Відкладених про запас. – (Прим. ред.)

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р.138

Ой ти пане, ти Лучицький, українець зроду,
Занехаяв рідну школу нашого народу.
Прийде черга, ти тікаєш до чужої хати
Десь в Москву або ще й далі лекції читати.

Кінчається вірш так:

Отакі в нас депутати, – славні, що й казати:
Тільки й вміють мовчки в Думі гроші заробляти!

Вірші ці дуже не до смаку прийшлися всім прихильникам Лучицького.

Тим часом Лучицькому почали надсилати цей номер "Ради" і, кажуть, прислано щось зо 20 примірників.

Лучицький так образився, що написав до київських кадетів, що він зречеться депутатства, коли вони стерплять те, що українці обвинувачують його в тім, що він "ворует (краде) народныя деньги".

Кадети почали радитись, що робити? Написати протест боязно, бо всі піднімуть їх на сміх, що вони звертають увагу на якийсь гумористичний віршик, якого російська публіка не читала й не чула. А тим часом треба й Лучицького заспокоїти, бо він лютує і загрожує скласти свій мандат, а тут на два роки нікого замість його не знайдеш.

Нарешті почали умовляти нас як-небудь заспокоїти "старика" і його прихильників, бо тепер, мовляв, не час роз'єднуватись і т. інше, а тим паче, що на Лучицького даремне напались, бо він записався в свій час, але захворів і пропустив чергу, а тоді поїхав у Москву, бо давно обіцяв. А коли видужав, то виступив з промовою, коли питання про мову в школі обмірковувалось постатейно.

Я відповів, що Лучицького справді не можна обвинувачувати в тім, що він в Думі "гроші заробляє" і сміючись згоджувався зробити поправку: "Отак наші депутати славу заробляють".

Після багатьох розмов і суперечок помирились на тому, щоб А. Г. Вязлов, який недавно вернувся з Петербурга, написав у редакцію листа, розказавши, що Лучицький був хворий, пропустив чергу і т. інше.

Лист цей з приміткою редакції надруковано в № 282.

Так, здавалось, справа залагодилась. Але ось вийшов 1-й номер "Рідного Краю" за цей рік. Досталося в цьому номері "Раді" за те, що зверталась за допомогою до передплатників, досталось "Селу" за старі кліша, а Садовському за жидівський репертуар, досталось і Лучицькому.

Розказуючи про змагання в Думі про мову в школах, про Лучицького сказано, що нарешті, після підштурхування телеграмами, виступив і він з промовою, але "у свинячий голос"!

Не знаю, чи здійметься знов гармидер, чи, може, ніхто не зверне на Пчілку уваги.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р.139

16 грудня

Знов починаються студентські розрухи, і в мене вже душа не на місці, як у всякого, мабуть, хто має дітей по вищих школах. Невже знов почнуться часи, які пережились так недавно з такими великими жертвами і з такими малими результатами? Щось похоже на те, бо всі верстви людности незадоволені.

Я не кажу про крайні елементи, бо їх фантастичні мрії розбилися, може, гірше, як коли бувало на світі, а навіть мирні, буржуазні елементи, як і аз многогрішний, страшенно незадоволені сучасним становищем.

Замість того, щоб захопити увагу громадянства реформами, як це було в 60-х, уряд узявся мститися всім, хто його залякав під час визвольного руху 1905 року. Тоді уряд мовчки йшов на уступки, бо з переляку перебільшував сили противника, поступове ж громадянство, знов перецінивши свої сили, все більше й більше насмілювалось і почало вимагати уступок не тільки від уряду, а й від заможніх кляс.

Коли домагання першої Державної Думи не обмежились політичними правами, а торкнулись інтересів землевласників, то ті перейшли на сторону уряду, поставали націоналістами або й чорносотенцями і вкупі з бюрократією розбили надії не тільки крайніх елементів, а й октябристів. Коли перед земельними власниками стало питання – чи добувати політичних прав і позбутись своїх маєтків, а чи остатись при старому режимі і зберегти маєтки, то земельні власники вибрали останнє і перейшли вже міру. Вони вирішили помагати урядові заводити "успокоєніє", за яким потім уже мали йти "реформи".

Але уряд почав заводити не "успокоєніє", а знущання над подоланими, почав мститися за своє минуле часове приниження, а за реформи й забув.

Тим часом, якби почали вводити реформи місцевого земського і городського самоврядування, волосне земство, новий, або ліпше сказати – відновити старий суд, реформи народньої освіти, і взагалі якби почалось нове життя, то це захопило б усі верстви суспільства і тоді настало б справжнє "успокоєніє".

Якби українцям дали рідну мову хоч перших два роки в школах, то це захопило б і на якийсь час задовольнило б українську інтелігенцію.

Тепер же нема того "успокоєнія", а є пригнічення і таємне незадоволення всіх верств громадянства. Про крайні елементи нічого й говорити, але всі мирні прогресивні елементи незадоволені поворотом до старого бюрократичного ладу.

Селянство, яке дістало найбільше користи від визвольного руху, як хто, теж незадоволене. З селянства скинули обмеження в правах на державну службу, скинули викупні платежі, поменшили проценти по позичках з селянського банку, до них перейшли казенні та удільні землі і велика частина приватних земель через селянський банк; на селянське господарство звернуто увагу і організується надзвичайно енергійно агрономічна допомога, яка згодом повинна таки підняти агрокультуру, а значить, і добробут селянства. Само собою, що селянство, яке марило про всю землю, глибоко незадоволене тими

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р.140

полегкостями, які йому дісталися, і мріє все-таки про стару мрію, але вже не на старий лад. Тепер уже ніхто в селі не вірить словам стародавньої пісні про Катерину, що пороздавала панам запорізькі землі:

Ой рада б я вам, миле браття, теє зробити,
Та не можу через панів у Синод ступити*.

А найбільше незадоволений городський пролетаріят, бо він нічогісінько не дістав, навіть фактично відібрано у нього право гуртуватися в професійні союзи.

А молодь – як молодь.

Похорон Муромцева, смерть Толстоґо, нарешті катування політичних на каторзі і смерть Сазонова** розворушили молодь, і почалися студентські розрухи... Страшно, що знов поллється кров...

Якби уряд схаменувся і хоч тепер захопив увагу громадянства реформами, то все заспокоїлося б і взялося за творчу працю, а тепер, коли навіть реформочки октябристів вважаються "несвоевременними" і касуються Державною радою, то чого ж можна доброго ждати? Чого можна сподіватись від націоналістів, які тепер всім керують, коли вони добиваються пригнічення всіх і вся гірше, ніж того бажає сама бюрократія.

27 грудня

Лучицькиий таки образився на Пчілку і викликав її на третейський суд. За суддю обрав А. Г. Вязлова, який вже обіляв його своїм листом в "Раді"

Лучицький доручив довести, що він виступив з промовою в Думі не "після підштурхування телеграмами" з Києва, як пише Пчілка, а сам записався ще задовго до того, як йому телеграфували.

Але Пчілка рішучо відмовилась від суду і не схотіла надрукувати від редакції вибачення, кажучи, що нехай сам Лучицький виправдується. До того завважила, що коли він зачепить її в російських газетах, то вона напише про нього все, що знає:

- Як "воно" й професури добилось, як "віддячило" Драгоманову, виступивши опонентом, коли Драгоманов обороняв докторську дисертацію і т. ін.

Коли Лучицькому переказали відповідь Пчілки, то він був вражений, що не знав, що відповісти. Заходився було писати листа в газету, потім роздумав і сказав, що він потягне Пчілку до мирового за образу:

– Какой же у меня такой свиной голос?!

А коли йому роз'яснили, що "у свинячий голос" значить по-народньому "занадто пізно", то він заспокоївся, сказавши:

* А тепер обвинувачують царя, що підтримує поміщиків.

** Що вбив міністра Плеве.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р.141

– Ну, єто другое дело! – і залишив справу.

Не знаю, чи справді він не знав значіння цього народнього виразу, чи тільки удав так, щоб не зачіпати Пчілки, певніше – останнє.

29 грудня

Ходили ми з Л. М. Жебуньовим до М. С. Грушевського вітати його з ювілеєм, як уповноважені від громадянства*, бо від прилюдного голосного святкування він відмовився.

Він дякував за честь, але досить холодно, і нарешті почав висловлюватись, що українське громадянство, як він помічає, відокремлює себе від нього і від того діла, яке він провадить у Києві. Що його вважають за галичанина і його видання – "ЛНВісник" та "Село" – за галицькі і протиставляють свої – тобто "Раду" і "Світло".

Ми завіряли його, що громадянство однодушно високо цінить його заслуги, що ніякого протиставлення між його виданням та нашими нема.

Але він доводив, що між цими виданнями люди помічають навіть ворожнечу, що проти нас особисто він нічого не має і не помічає ворожого до себе відношення, але серед нашого громадянства є багато людей, що не переносять галицької мови і обвинувачують його, що він обгаличанює справжніх українців.

Ми завіряли його, що нічого подібного ми не помічаємо, але він роздратовано казав, що в "Раді" раз у раз відмічається, що галицька мова і правопис незрозумілі селянам; що дехто з киян голосно протестує проти огаличанення, яке вносить він, Грушевський; що це тягнеться ще з тих часів, коли він переніс зі Львова "ЛНВісник" і коли проти цього різко виступили дехто з українців, натякаючи цим на Грінченка.

Я доводив, що це вже відійшло в історію, що тепер цього нема, але він різко відповів, що це не "історія", а "географія", бо дехто з українців, як, наприклад, Д. І. Дорошенко, і поза Києвом агітує проти нього, навіть зробив заходи, щоб його видання не дістали медалі на Катеринославській виставці, а дістали тільки українські видання.

Я доводив Грушевському, що це плітки, що Дорошенко не міг цього робити і що йому, людині з таким великим розумом, зовсім не личить звертати уваги на плітки, що він повинен бути вище цього.

З тим ми й пішли. Йдучи до нього, ми думали, що, може, між ним і "Радою" стануть кращі відносини. Вони попсувались тоді, як ми дали додатком до "Ради" "Історію" Аркаса. Тепер же ми надрукували в трьох фейлетонах прислану з Петербурга О. Г. Лотоцьким надзвичайно хвалебну оцінку його діяльности, написану студентом Ф. Слюсаренком, і вважали, що тепер він примириться з "Радою", але вийшло, що ми помилились.

* Від з'їзду ТУПу, який вибрав Грушевського своїм почесним членом.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р.142

Дивно, що такий майже геніальний чоловік слухає всяких підбрехачів і надає вагу дрібницям.

Жебуньов запевняє, що вся причина оцього непорозуміння виникла через те, що в контору "Ради" перейшов Малич, що завідував книгарнею "ЛНВісника". М. С. Грушевський прийняв це близько до серця і розсердився ще гірше на "Раду" і на тих, що близько стоять до неї, а проти нас особисто Грушевський нічого не має.

Почасти воно Малич причиною, а почасти дав привід сам Жебуньов.

Коли вийшов № 50 "Села", в якому Грушевський докоряє, що дехто з українців гостро ставиться до галицької мови і до правопису, навіть жбурляє прилюдно книжками, в яких ся пишеться окремо, то виявилось, що це Жебуньов згарячу кинув якоюсь книжкою в книгарні "ЛНВісника" і завважив, що вони тільки галичанять українців. Хтось, очевидно, це й розказав Грушевському.

Я вибачаю цю нетактовність Жебуньову, бо він хвора, нервова людина, але не можу вибачити тому, хто це переказав Грушевському, а ще більше не можу вибачити Грушевському, що він з таких дрібниць виводить, що між нами й ним є якась ворожнеча і ще гостріше ставиться до "Ради", як перше.

Замість того, щоб загладжувати ту антипатію до галичан і всього галицького, що помічається у лівобережних українців, він ще більше її загострює.

А антипатія ця справді є, і я боюся, як би вона не розвинулася ще більше.

В минулий понеділок, коли у мене зібралась майже вся редакція "Ради", я, прочитавши статтю Грушевського, надруковану в № 50 "Села", висловив свій давній афоризм: "Щоб нам з галичанами не ділитися, треба нам відділити ся" і запропонував з нового року писати в "Раді" ся окремо. Господи, що знялось! Всі рішучо гостро виступили проти, доводили, що це не має ніяких наукових підстав, що нехай галичани переймають наш правопис, а не ми їхній, бо нас 30 міліонів, а їх 3 і т. д.

Я доводив, що наукові підстави є, що у всіх народів, крім росіян, "ся" пишеться окремо; що нам усі дорікають за те, що у нас нема одностайного правопису, що це умаляє значіння нашої літератури, преси, що ми повинні йти на об'єднання, а не галичани: щоб змінити в Галичині правопис, треба великих заходів, а ми можемо порадитись між собою, купка людей, і завтра завести який схочемо правопис у "Раді", "Світлі", "Ріллі", а "Село" та "ЛНВісник" і так друкуються галицьким правописом. Остається один "Рідний Край" поза нашим впливом.

Але публіка так гаряче повстала, що дехто вже почав гарячитись і говорити мені образливі вирази.

Якби я певний був, що від заведення такого правопису не зменшиться передплата, то я таки напосівся б, тим паче, що С. О. Єфремов та М. І. Павловський в принципі нічого не мають проти відділення ся, але я певний, що між передплатниками найшлося б багато таких, що об'явили б "Раді" бойкот за "галичанський" правопис.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1910 р.143

У нас знайшлося б багато таких "хуситів" "старовірів" що з цього зробили б розкол. Наприклад, коли Жебуньов довідався про мою пропозицію відділити "ся", то висловив свою щиру подяку редакції за те, що вона однодушно запротестувала проти цієї "галичанщини".

Українська нація – це нація анархістів-індивідуалістів: вона не здатна сама до організації, до державності, не здатна навіть одного правопису завести. У нас досі практикується зо скілька правописів; у Галичині є три: фонетичний, етимологічний і зближений до російського. В Україні російській теж зо три: ярижний (романівка), заведений указом 1876 р., фонетичний ("радянський"), вироблений у 1905 році, третій – яким друкується "Рідний Край" та видання Добродійного товариства, з деякими відмінами від "радянського", та ще дехто вживає, правда, тільки в листах і дуже вихваляє герцоговинський, чи драгоманівку, з йотами.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р.144

1911 рік

3 січня 1911 року

Вчора познайомився з В. П. Обнінським, який прожив у Києві два дні. (До цього короткого запису подаю тепер ширше пояснення).

В першій Державній Думі заходами українців, головним чином М. С. Грушевського, зорганізувалася досить велика (150 послів) фракція автономістів-федералістів на чолі з В. П. Обнінським, великоросом, але щирим федералістом.

Після розгону Першої думи Обнінський та князь С. Д. Урусов, бувший товариш міністра внутрішніх справ за прем'єрства Вітте, заходилися коло організації нелегального Товариства автономістів-федералістів. Вони завели зносини з поляками, білорусами, латишами, естонцями, литовцями та кавказькими народами, а через М. С. Грушевського і з українцями.

Щоб увійти в ближчі стосунки з українцями, Обнінський приїхав до Києва. Саме тоді у нас відбувався черговий (нелегальний) з'їзд Товариства українських поступовців (ТУП), на якому було душ двадцять делегатів київських громад та з десяток приїжджих делегатів з ріжних міст України. Ми постановили присвятити один вечір Обнінському.

Для прийняття московського гостя дав своє помешкання В. М. Леонтович, бо воно було найбільше і найпарадніше за всі наші помешкання. Ми запросили Обнінського на 8 годин вечора, а самі постановили зійтися в 6 годин, щоб попереду зговоритись і виступати одностайно при Обнінському. І добре що так зробили, бо М. С. Грушевський на цьому підготовчому зібранні почав розвивати думку, що нам треба заснувати спеціяльне Товариство автономістів-федералістів, яке увійшло б на автономних основах в загальноросійське товариство. Чернігівський делегат І. Л. Шраг та полтавський П. І. Чижевський, які були членами фракції автономістів-федералістів у Першій думі, відповіли йому, що наше Товариство українських поступовців цілком відповідає бажаній організації і нема потреби засновувати аналогічного нового товариства. Але

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р.145

Грушевський, який взагалі раз у раз вороже ставився до всякої організації і до всякої справи, не з його ініціативи зорганізованої, почав доводити, що ТУП не обхоплює всіх бажаних елементів на Україні, а тому таки треба заснувати спеціальне Товариство автономістів-федералістів. Тоді я питаю його:

- Які ж такі елементи не входять в ТУП?

- А от брат мій, Олександр Сергійович, та Павло Пилипович Сірий, – каже Грушевський.

Ми здивовано переглянулись між собою, а я й кажу:

- Брат ваш входить в Петербурзьку громаду, а П. П. Сірий – в громаду "ЛНВісника", обидві ж ці громади входять в наше Товариство українських поступовців, таким чином, обидва вони входять і в наше товариство.

Грушевський зам'явся, очевидно, шукаючи в голові ще когось, крім названих, і все-таки й далі доводив потребу заснування окремого товариства автономістів-федералістів, щоб об'єднати ті елементи, що не входять в наше товариство.

Тоді І. Л. Шраг, всіма поважана людина, довів, що в такому товаристві не тільки нема потреби, а що воно навіть буде шкідливе, бо розіб'є сили; а коли є на Україні такі українці автономісти-федералісти, що не входять в існуюче наше товариство, то треба подбати, щоб вони увійшли.

Всі зібрані погодились на тому одноголосно, мусів погодитись і Грушевський.

Коли прийшов Обнінський, то М. С. Грушевський, як голова зібрання, привітав його від Товариства українських поступовців, яке організовано на принципах федеративного устрою Росії та автономії України. В кожному губерніяльному і в багатьох повітових містах на Україні є організації цього товариства, так звані громади, делегатів від яких він тепер перед собою бачить.

Обнінський відповів, що він завжди був певний, що така організація на Україні повинна була бути, бо українці, починаючи з Богдана Хмельницького, від самого приєднання до Московської держави, були автономістами, а в наші часи Кирило-Методіївське братство високо підняло прапор федералізму.

Він (Обнінський) і товариші його великороси прикладають старання, щоб організувати такі товариства серед великоросів та серед інших народів, що входять в склад Російської держави. З Києва він має їхати до поляків у Варшаву, потім до Вільна до литовців та білорусів, а потім у Ригу та Дорпат до латишів та естів. Далі запропонував вибрати від нашого товариства делегатів на майбутній установчий з'їзд автономістів-федералістів у Москві, на якому має бути вироблений статут організації і обміркована справа з виданням місячного журналу Товариства автономістів-федералістів.

Пізніше наша організація (ТУП) вибрала делегатами М. С. Грушевського, І. Л. Шрага та П. І. Чижевського на той з'їзд, на якому й засновано організацію автономістів-федералістів народів, що складають Російську державу, і постановлено видавати місячник на російській мові під назвою "Области и Народи". Журнал той під назвою "Національнія Проблеми" почав виходити вже аж під час війни, в 1915 році, і вийшло його 4 числа.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р.146

12 січня

Вчора приїздив з Одеси В. Е. Жаботинський, відомий сіоністський публіцист. Приїхав він навмисне, щоб порозумітись з керманичами української преси.

На зібранні в Українському клубі в довгій і чудовій промові він доводив, що дезидерати жидів-сіоністів і взагалі жидів-націоналістів цілком ідентичні з дезидератами українців і у них поки що однакові завдання і однакові вороги. Як у нас, так і в них питанням дня є національна школа; як у них на черзі боротьба з обрусителями та полонізаторами, так і в нас, а через те нам треба координувати нашу діяльність.

Тепер, коли поляки хотять обмежити жидів у правах при заведенні в Польщі самоврядування, треба нам спільно в нашій пресі доводити, що поляки скрізь, де вони мають силу, гнітять всі слабші нації; так було в старій Польщі, де вони гнітили українців, білорусів, литовців, так і тепер у Галичині вони гнітять українців і тих жидів, що хотять бути жидами, а не поляками "Мойсеєвого визнання".

Жаботинський обіцяє, що сіоністська преса, яка ведеться жаргоном та старожидівською і російською мовою, буде проводити думку, що жидам треба звернути увагу на українців та на український рух і не бути обрусителями, бо український рух має будуччину і колись настане час, коли жиди пожаліють, що йшли разом з обрусителями.

15 січня

Не помирив нас з паном професором Грушевським Лотоцький, приславши статтю Ф. Слюсаренка, то помирив Г. Хоткевич.

У львівськім "Ділі", в № 10 Г. Хоткевич написав дуже гостру критику на "ЛНВісник". Він говорить у тій статті, що хоч "ЛНВісник" є власністю Видавничої спілки, тобто орган громадський, але Грушевський самовладно став господарем його і зробив з нього свій індивідуальний орган. З того часу він розгубив давніх талановитих співробітників, а придбав тільки бездар і втеряв інтерес для громадянства. Колись, коли редакція складалась з кількох душ, неможлива була б така стаття, яку Грушевський написав про "Історію" Аркаса і яка вкоротила життя Аркасові. Далі Хоткевич висловлює натяки, що стаття, підписана в "Ділі" Обсерватором, в якій вихваляється "ЛНВісник", походить з джерел, близьких до Грушевського.

Цікаво, що редакція додала до цієї статті примітку, що стаття Хоткевича давно прислана, але залежалася, і що редакція охоче дасть місце для обговорювання з цього приводу. Видно, редакція "Діла" не хотіла її друкувати, поки Грушевський був у Львові, а надрукувала тоді, коли він виїхав у Київ.

Стаття Хоткевича зробила сенсацію. Хоч усякий знає, що Хоткевич – людина глибоко особиста, самолюбна, сварлива, але, видно, у Львові Грушевського

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р.147

дуже не люблять, коли "Діло" зважилось надрукувати таку статтю. Я певний, що з тактичних причин редакція ніколи не помістила б такої статті, якби вона була написана галичанином, і охоче, навіть з радістю, дала місце статті українця з російської України.

Грушевському ця стаття причинила, очевидно, великий удар, бо він тепер шукає спочуття у нас, наче жде, щоб "Рада" виступила в його оборону.

Але про це й мови не може бути, бо редакція охоче б переказала статтю Хоткевича, якби я на це згодився.

Не знаю, чи задовольниться Грушевський тим, що "Рада" замовчала статтю Хоткевича, чи таки вимагатиме від мене, щоб редакція гостро осудила її.

Тепер він наче помирився з радянами і зовсім не ставиться до нас вороже, але коли редакція "Ради" відмовиться його обороняти, то наші відносини порвуться назавжди. А шкода! Бо для справи надзвичайно важно, щоб така високоталановита людина не була самотньою, а йшла на чолі всього українського громадянства по обидва боки кордону.

19 січня

Позавчора Сірий, завідуючий всіма справами п. професора в Києві, запропонував мені підписати протест у "Діло" з приводу статті Хоткевича.

На запитання моє, в якій компанії я буду виступати і хто ініціатор цього протесту, він відповів, що не має права називати ініціатора, а гадає, що протест цей підпишуть всі "видатні" українці з російської України, як-от Шраг, Коцюбинський, Лотоцький, Стебницький та інші.

Коли я прочитав той протест, то побачив, що Хоткевич матиме право сказати, що ми не виступаємо з критикою на його критику, не обороняємо "ЛНВісника", а голослівно ганьбимо його (Хоткевича).

Всі ці доводи я й висловив Сірому і відмовився підписати, сказавши, що я замовив для "Ради" Лотоцькому статтю, в якій виступиться з обороною "ЛНВісника" та пана професора. Я справді писав Лотоцькому і Стебницькому і сьогодні одержав звістку, що Лотоцький має написати статтю, як добуде "Діло". На жаль, у Києві того номера тепер не добудеш, бо й редакційний, і клубний номери пішли по руках і, напевне, пропадуть. Люди взагалі охочі до скандалів, то передають цей номер з рук в руки.

Не знаю, які будуть наслідки того, що я не підписав протесту, бо це ж, напевне, відомо буде Грушевському. Якщо Лотоцький справді виступить в оборону "ЛНВісника" в "Раді", то, може, все обійдеться добре, а коли статті в "Раді" не буде, то тоді, напевне, відносини з п. професором у мене попсуються до краю.

Але що робить?

Він ремствує, що "Рада" замовчує "ЛНВісник" та "Село" і нічого про них не пише. А що ж робити, коли ніхто не хоче писати? Хвалити все підряд ніхто

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р.148

не хоче, а коли чогось не похвалити у "ЛНВіснику" або в "Селі" то п. професор ображається і вважає, що то написав його особистий ворог.

Була, наприклад у "Раді" надзвичайно хвалебна рецензія на його книжечку "Богдан Хмельницький", тільки в кінці автор (Д. Дорошенко) додав, що, на жаль, вона дорога для селян. Грушевський страшенно обурився і, дорікаючи мені, сказав:

– Рецензент не знав уже чим згудити книжечку, то сказав, що дорога! Аякже, аякже!

А коли появилася в "Раді" рецензія на календар "Села", в якій, наряду з похвалами, сказано було, що не слід було друкувати "ся" окремо, коли в самім журналі "ся" пишеться вкупі, то Грушевський дорікав мені, що я дозволяю містити рецензії його особистих ворогів, а рецензію написав В. Королів, близький співробітник того ж "Села" і зовсім не ворог Грушевському.

Виходить, що хоч хвали, хоч мовчи, то однаково йому не догодиш, і він однаково вороже ставитиметься, то лучче вже мовчати.

Дехто охоче взявся б писати огляди "ЛНВісника" по щирости, але тоді повстане така ворожнеча, що не доведи Господи! Мало того – посиплються протести, дорікання від громадян за "братоубійчу" війну і т. інше.

Лучче вже мовчати!

20 січня

Вчора губернатор викликав голову українського клубу М. В. Лисенка, розпитував, з кого складається комітет, що влаштовує Шевченківське свято, і твердо "порадив" не запрошувати на свято галичан, бо це матиме характер політичної демонстрації. Казав, очевидно, з статей Меншикова та Савенка, що галичани ніякого відношення до Шевченка не мають і коли вони приїдуть на свято, то результати можуть бути сумні. Звелів швидше подати йому детальну програму академічного вечора і концерту, тобто хто і що буде промовляти на так званій академії і що співатимуть на концерті.

Комітет рішив, що коли обчикрижать програму або заборонять виступати з промовами галичанам, то зовсім зректися всякого святкування. Очевидно, це був би найкращий вихід, найкраща демонстрація. При сучасних обставинах не можна гучно відсвяткувати 50-ліття з дня смерти Т. Г. Шевченка і навіть скромне святкування може повести до закриття клубу або заборони ставити пам'ятник Шевченкові. То краще вже зовсім відмовитись від всякого святкування, а зробити його в широкім масштабі тоді, як поставлений буде пам'ятник.

Хоч би й не дозволили ніяких промов під час відкриття пам'ятника, але не змогли б заборонити приїзду тисяч народу в Київ, а це могло б взагалі зробити величезне вражіння. Тепер з Галичини збираються наші земляки наймати цілий поїзд, а тоді приїхало б зо скілька поїздів та нашого народу наз'їздилась би сила.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р.149

Взагалі краще було б, щоб тепер відмовитись від святкування, скористувавшись причіпками адміністрації, й організувати грандіозне святкування в день сторіччя народження Тараса, під час відкриття пам'ятника. Може, тоді, тобто в 1914 році, і часи будуть інакші, та тоді вже не знесуть поставленого пам'ятника, а тепер можуть і не дозволити ставити, можуть і клуб закрити, а це буде велика втрата.

До 1914 року і преса наша розрослась би, і свідомість поширилася б, то можна було б гучно відсвяткувати відкриття пам'ятника.

Відозва наша до передплатників таки значно підсобила: торік у цей час ми мали коло 1700 передплатників, а тепер вже маємо 3330, мало що не вдвоє.

Правда, з лютого відпадає багато місячних, потім відпаде багато з тих, що передплатили на рік в розстрочку (ратами) і поприсилали по 1 рублю, але все-таки, може, нижче трьох тисяч до кінця року число передплатників вже не спускатиметься. А восени знов треба буде звернутись з відозвою до передплатників, щоб знов кожний з них приєднав по одному новому, то на 1912-й рік знов число передплатників збільшиться, хоч на сот скілька і таким чином, може, до 1914 року "Рада" матиме тисяч п'ять передплатників, тоді й число оповісток збільшиться, і вона зможе обходитись без дефіциту.

Отак, кажуть, дурень думкою багатіє.

А Меншикови та Савенки як дізнаються, що число передплатників вже занадто, на їх думку, велике та як почнуть лементувати та ґвалтувати про небезпеку для цілости держави, то, чого доброго, і накличуть лиха...

Тепер вони раділи, як дізнались про нашу відозву до передплатників, бо сподівались, що ніхто на неї не обізветься і газета сама помре "от худосочія" (недокровности). А як почне розвиватись наша преса, тоді й "прогресивні" російські газети на Україні, боячись конкурента, теж заговорять про "шовінізм" "сепаратизм" і т. інше. А поки що вони нас не помічають і не висловлюються ні за нас, ні проти нас.

25 січня

В "Новому Времені" Меншиков, а за ним землячок Савенко в "Кіевлянині" що видає Пихно, заходились цькувати українців-"мазепинців" з приводу святкування 50-ліття смерти Т. Г. Шевченка.

Обидва пишуть, що тоді, як Австрія почала побільшувати армію проти Росії, українці запросили на Шевченківське свято депутатів австрійського парламенту – Романчука, Цегельського, Колессу, щоб вони наелектризували, підбадьорили українське громадянство і взагалі настроїли його до помочі австрійському війську, як воно вступить на Україну.

Взагалі ці обидва публіцисти – "клікуші" (біснуваті, причинні) наговорили такого страхіття, що справді, аж страшно стає. Страшно, само собою, не за цілість Росії, а страшно, що "вищі сфери" можуть дечому повірити з цих

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р.150

доносів і тоді почнуться репресії. Не завадить розум заборонити святкування 50-літніх роковин смерти Т. Г. Шевченка, не завадить припинити справу будування пам'ятника.

Але з практики, на протязі довгих років історії, ми знаємо, що можна зробити багато гаток, гребель насипати, можна спинити на якийсь час рух живої води, але навіки затамувати все-таки не можна – вода знайде якусь щілину, буде сльозити, а потім проробить ширший хід і все-таки буде текти...

Ні заходи Валуєва в 1863 році, ні указ 1876 року не знищили українського руху, то не знищать його ніякі репресії і в 1911 році, але наробити шкоди можуть багато.

Оцими заборонами рідного слова зроблено те, що народ наш і неписьменний, і некультурний, а через те і бідний без міри...

Хто його знає, коли-то вже в Росії настане справжня конституція, коли-то вже перестануть гальмувати освіту народу на його рідній мові. Мабуть, ще довго психопати Меншикови та зрадники Савенки та Пихни будуть впливати на хід російської урядової політики...

26 січня

Вийшла по-російському в збірнику "Земля" велика повість В. Винниченка "Честность с собою".

В листі своєму до "Ради" він пише, що йому докоряють за те, що він не написав її по-українському. Але, каже він, вона була спочатку написана по-українському, та редакція "ЛНВісника" не схотіла друкувати її, бо передплатники і так докоряють редакції, що вона містить аморальні твори на сторінках свого журналу. Таким робом, він мусів надрукувати її по-російському і, додам від себе, дістав за неї 2500 рублів, тоді як "ЛНВісник" заплатив би йому, може, четверту частину цієї платні.

М. С. Грушевський, як казав мені, справді написав з приводу цієї повісти Винниченкові – чи не можна вже перемінити тему, бо "прочія части тіла ображаються".

Прочитав я цю повість. Дійові особи її все знайомі люди: герой – сам автор, потім фігурують: М. Порш, С. Петлюра, Піщанський, Юркевичі, батько й син, а жінок не знаю, – та й думаю, що це не живі люди, а видумані автором, бо про таких я й не читав і не чув, хоч прожив уже півсотні років.

Господи! До чого може дописатись людина!

Всі жінки в повісті тільки й думають, тільки й роблять, що віддаються любимим і нелюбимим і просто навіть незнайомим молодим і здоровим мужчинам у номерах; по грубому, але справедливому вислову В. П. Степаненка, всі жінки в повісті Винниченка рвуться "до бугая".

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р.151

28 січня

Сталося те, чого я так боявся.

По університетах почалися розрухи, забастовки (страйки), і вчора я дістав телеграму з Петербурга, що арештували Левка (старшого сина).

Поїхав би зараз клопотатись або хоч побачитись, бо тут собі й місця від нудьги не знайду, але треба скілька днів підождати, бо в Івася (меншого сина) вчора була т. 40,1°. Як виясниться хвороба Івася, то зараз поїду в Петербург, може, що й пощастить зробити для Левка.

Не щастить йому, та й годі!

Хоч сам він каже, що навпаки.

А може й так, бо під час жидівських погромів 1905-го року йому тільки руку прострелили, а товариша його Буслова навіки вбили.

На вечері в Літературно-артистичному товаристві на рефераті Водовозова розганяла поліція публіку шаблями, то Левко відборонився стільцем, а товаришеві його Страшевському шаблею викололи око навіки.

Щоб він не вскочив у якусь халепу в університеті, післав я його вчитись за границю, але він занудився там і через два роки рішив поступити тут в університет. На повороті з заграниці, якраз під час святкування Полтавської "вікторії" його арештували і продержали з тиждень в участку.

З великими труднощами здобув я йому, помимо охранки, свідоцтво "благонадійності" і він вступив у Петербурзький університет, можна сказати, без дозволу поліції, де захопився наукою – етнографією та антропологією під керуванням професора Ф. К. Вовка. Два літа їздив по Україні, збирав антропологічні та етнографічні матеріяли; мало не вбили його селяни під час холерної епідемії, запідозривши, що він розвозить "халеру". Мріяв хлопець, що як скінчить університет, то візьметься за науку при київському Науковому товаристві. І на тобі! – арештували і, чого доброго, виженуть з університету або ще й зашлють, як інших висилають, в якусь Вологодщину або Тобольщину і розіб'ють хлопцеві життя.

Арештовано його, певне, як голову українського університетського гуртка українознавства. Хоч гурток цей і легалізований, збирається в університеті в присутности професора, але, очевидно, рішено "изъять" всіх впливових студентів.

Поїду – дізнаюся. А тим часом телеграфував і писав усім, на кого маю надію, що зможуть йому запомогти. Телеграфував П. Я. Стебницькому, щоб просив П. М. Саладилова, який має зв'язки у високих колах. Лісника В. Лозинського просив, щоб упрохав В. І. Ковалевського, бувшого міністра, замовити словечко. В. М. Леонтовича просив настренчити брата, члена Державної ради, щоб той поклопотався. Та не знаю, чи візьметься хто і чи пощастить. Побачимо!

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р.152

30 січня

Почав виходити спеціально сільськогосподарський журнальчик "Рілля".

Ще торік студент Петровсько-Розумовського інституту Є. Архипенко, що досі видавав "Бджільництво" звернувся до мене з пропозицією організувати спеціально сільськогосподарський журнал, але я відмовився, бо по Києву вже пішла чутка, нібито я організую такий журнал для конкуренції з "Селом" тобто на підрив Грушевському.

Я порадив Архипенкові умовитись з редакцією "Села", щоб вона відвела скілька сторінок для сільськогосподарських статей, бо поки що не стане передплатників для обох журналів. Архипенко запропонував редакції "Села" дати йому місце для автономного ведення сільськогосподарського відділу в "Селі", але редакція, тобто Грушевський, на цю пропозицію не згодились. Тоді Архипенко, Терниченко та інші студенти Київського політехнікуму рішили заснувати свій окремий журнальчик і випустили зо скілька чисел, але поки що діло йде дуже пиняво.

Коли я побачив, що журнал вже виходить, то рішив, що треба його підтримати, бо багато людей допитуються і в мене, і в редакції – чого я не приймаю участи в журналі і роблять висновок, що, мабуть, бозна-який журнал, коли я не хочу в ньому писати. Мусів я заходитись і оце написав цілих вісім статейок для "Ріллі" під заголовком "Як найкраще впорядкувати хазяйство в полі". Випускати окремою книжечкою, як радить редакція, не думаю, бо тут багато того самого, що я писав у своїх "Розмовах", тільки трохи систематичніше і з добавкою нових висновків "опьітных полей" (дослідних). Доведеться в новому виданні "Розмов" пододавати те, чого там нема, та й край.

Сьогодні був у мене фактичний редактор "Ріллі" А. Терниченко, дуже симпатичний молодесенький, безвусий студент-політехнік, що скінчив Харківську середню сільськогосподарську школу, і хвалився, що вони вже мають 300 передплатників і як набереться ще стільки, то видання окупиться вже, бо вся літературна робота виконується дурно. Каже, що багато студентів розібрало книжечки для збору передплати і сподіваються повідшукувати багато передплатників. Щасти Боже!

А 300 передплатників на 30 міліонів українців-хліборобів – це вже занадто скромна цифра!

Побувавши в редакції "Ріллі", на Тургенєвській, № 9, в старенькому, малесенькому будиночкові, я всім розказував:

– Тепер я глибоко певний, що наша праця над відродженням України не пропаде марно. Коли на заміну нам, старшим, приходять молодші з такою відданістю, як редактор "Ріллі" А. Терниченко, то справа наша не вмре, не загине. Уявіть собі, що редакція та міститься в кімнатці редактора розміром не більше кубічного сажня (два метри) і замість ліжка складено паки нерозпроданих чисел "Ріллі" на яких і спить редактор, і сидять відвідувачі його.

Шинеля (плащ) у редактора, в якій він ходить і вкривається, видно, ще з 4-ої кляси середньої школи, з обірваною підшивкою і зовсім потерта.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р.153

Я наказав завідуючому нашою конторою, що коли прийде Терниченко і скине свою шинелю, то вкрасти її, щоб під тою прикривкою купити нову йому. Але, на жаль, приходячи до "Ради" він шинелі ніколи не скидав.

10 березня

Рівно п'ять тижнів прожив я в Петербурзі, виручаючи Левка з "Вавилонського плінення".

Збирався їхати кудись у санаторію, бо за зиму в Києві так рознервувався, що нерви в мене наче не покриті шкурою – ледве хто доторкнеться, хоч ненароком, то мене вже болить і я реагую, як хвора, ненормальна людина та роблю людям болючі прикрості. А як ляжеш спати, то цілу ніч гризеш себе, що не вдержався і зробив прикрість чи образу тому або іншому.

Одно слово, я побачив ясно, що треба мені відпочити хоч з місяць, щоб полагодити свої нерви і затамувати біль під грудьми, бо невроз шлунка робить мене зовсім неможливою людиною.

А тим часом замість санаторії довелося опинитись в отім пеклі, з якого направляється життя всієї Росії. І дивна річ: у клопоті, в біганині по отих митарствах від Понтія до Пілата і від Пілата до Понтія у мене перестало боліти під грудьми і я значно поздоровшав.

Спробую розказати, поки ще не позабував, хоч коротко і про те, що мені довелося пережити в Петербурзі за тих п'ять тижнів.

Приїхавши в Петербург 1-го лютого, від Левкового товариша Шульгіна я довідався, що Левко сидить у "Домі предварительнаго заключенія" на Шпалерній вулиці, в одиночці вже якраз тиждень.

Саме в той день, як я приїхав, пускали на побачення до політичних. Зупинившись на квартирі у Левка, я зараз же з Шульгіним поїхав у "предварилку".

А там у прийомній народу, народу! Та все більше жінота: матері, сестри, жінки, наречені, що поприходили на побачення або поприносили арештованим одежу, постелі. Я з собою привіз усякі ласощі, що передала Левкові мати, але виявилося, що, крім цукру та чаю, ніякої їжі не приймають.

Тут же виявилося, що на побачення мене не пустять без дозволу градоначальника. Почав я розпитуватись, як мені добути найшвидше той дозвіл. Одні кажуть, що треба подавати прохання до градоначальника і тижнів через півтора дадуть дозвіл, інші кажуть, що, подавши в охранку, можна швидше добитись дозволу, а одна метка панна, наречений якої сидить вже скілька місяців, перебиваючи всіх, порадила мені звернутись городською телеграмою з оплаченою відповіддю до начальника охранки, і він зараз дасть відповідь. І справді – на мою телеграму ввечері вже я дістав телеграфну відповідь – з'явитись на другий день в 12 годин дня в охранку (Александровський проспект, № 2), за дозволом на побачення.

Таку швидку відповідь я собі з'ясовую тим, що коли подати прохання градоначальникові, то він передає його в охранку, а охранка вже через градоначальника дає дозвіл, і це затягається надовго. Якщо подати прохання

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р.154

в охранку; то там пришивають його до "дѣла", потім дають відповідь через поліцію і на це йде багато часу, а коли перед ними лежить заплачений бланк на відповідь, то вони зараз і відповідають.

Коло 12 годин під'їхав я на візнику до охранки, коло якої стоїть городовий * з рушницею. Я підходжу до нього і кажу йому, що маю діло в охранку. Він відповідає, щоб я "погуляв" по вулиці, до мене вийде дижурний, а коло воріт стояти "не дозволяється,,. Що робити? Починаю на 23° морозу "гуляти" по вулиці. Нарешті підходить до мене якийсь панок, якого городовий викликав через "вовчок" (віконце) в залізній брамі. Показав я йому телеграму з охранки, і він з нею пішов у хвіртку, сказавши мені "погуляти" по вулиці. Довго я "гуляв" (проходжувався), поки той добродій не виніс мені дозволу на побачення з сином від імені градоначальника. Само собою, градоначальник і не знав про той дозвіл, а охранка тільки прикривалася ним.

Другого дня знов був прийомний день у "Предварилці": в тиждень політичним дають побачення всього двічі – у вівторок і в четвер, по 10 хвилин, а коли набирається багато люду або не всі жандармські офіцери поприходять, що сидять на побаченнях, то дають всього п'ять хвилин. За такий короткий час не вспієш і розпитатись, а бідні жінки, то, бува, й слова не скажуть, а проплачуть всі п'ять хвилин і, розхвилювавши в'язня, так і йдуть собі до другого побачення.

На побачення доводилося приходити годин в 9 ранку, щоб записатися в чергу і тоді дожидати аж до 1-шої години, з якої починають давати побачення. Оці дожидання страшенно мене мучили і нервували. Скільки там горя наслухаєшся, прокльонів! Скільки там сліз проливається

дівочих, ...
А матерніх гарячих сліз,
А батьківських старих, кривавих...

Оці сльози найбільше мене розтривожували і на побачення я вже прийшов зовсім стомлений і змучений. І на диво, Левка я побачив веселого, бадьорого! Він з радісним усміхом почав казати мені, що Стебницький все допитувався його – яким би способом викликати батька в Петербург, от він тепер і викликав. Далі почав розказувати, що він тут, у "предварилці", понаходив такі книжки по етнографії, яких він ніде не бачив; тепер він читає з захопленням збірники П. Чубинського і почав просити мене, щоб я не турбувався за нього, а їхав собі додому, бо йому тут добре: і тепло, і харч дозволяють купувати, а найцікавіше те, що є чудова бібліотека. Про арешт, про справу жандарм не дозволив нам говорити; так тоді я не довідався, в чім його обвинувачують.

Від товаришів його я довідався, що Левко ніякої участи в забастовці (страйку) не приймав, а весь час з захопленням працював в антропологічнім кабінеті над тими матеріалами, що позбирав літом у Херсонщині та на Кубані, і арешт його на вулиці здивував товаришів своєю несподіваністю.

* Поліцай.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р.155

Робилися здогади, що коаліційна рада студентська мала скликати на нараду голів усіх університетських гуртків, легальних і нелегальних, але тої наради ще не було. Певне, зроблений був список, який і попав у руки охранці, або якийсь Азеф* тут замішався.

Другий розказував, що гурток українознавства мав святкувати 25-літній ювілей свого патрона проф. Вольтера і в їдальні (мензі) до Левка підходили студенти і розпитували, як іде справа з організацією цього ювілею.

Очевидно, якийсь шпиг помітив, що до молодого парубка, мабуть, не студента, бо Левко не носив уніформу, підходили студенти і він їм давав якісь директиви, і коли Левко відійшов далеченько від їдальні, то його арештували шпиги і повезли в охранку

Пізніше син зробив таке пояснення:

"Арештовано мене, а потім і виключено з університету за «подстрекательство къ забастовкѣ». Організували виступи і видавали заклик до забастовки російські с.-р.**. Мій приятель Н. Лебедєв, ученик Ф. К. Вовка, був у цьому забастовочному комітеті і від нього розходилась література, дотична цієї забастовки (прокламації). Про це все я знав і, спочуваючи забастовочному комітетові, діставав від Лебедєва прокламації і роздавав їх серед українців. В день свого арешту я був в університеті і на коридорі вів досить необережну розмову, яка згодом перейшла в сварку, з К. Широцьким, Балицьким та іншими уміркованими культурниками з нашого гуртка українознавства. Коли почалися зривання лекцій, я, вважаючи свою місію закінченою, бо прокламації були вже роздані, агітація, яка на мене припадала, була переведена, пішов додому по Тучковому переулку. Назустріч мені йшов якийсь пан, що на мене дуже уважно дивився. Не пізнаючи його, але бачачи, що він, очевидно, признає мене за когось іншого, я звернув йому з дороги і відвернув лице. Коли я порівнявся з ним, він відразу обхопив мене збоку руками так, що руки мої, як були в кишені закладені, так і лишились. Я інстинктовно хотів оборонятись, але він лагідно проговорив кілька разів: «Вы арестованы, вы арестованы» і почав гукати на візника. Картина була декілька хвилин досить кумедна: навколо нас почав збиратись натовп. Візника близько не було, так що ми вже мусіли йти його шукати і найшли коло кватирі Лотоцького. Коли він мене нарешті посадив на візника, то я дорогою встиг порвати і викинути однією рукою ті прокламації, що були в мене в кишені, на моє щастя, в пальті, бо якби в костюмі, то було б гірше. Коли він мене привіз у Василеостровський участок, то у мене вже нічого в кишені не було. В участку все начальство, як виявилось, українці і між собою говорили чистісінькою українською мовою. Мене трактували як «земляка», бо помічник пристава був полтавець.

* Відомий провокатор.

** Соціалісти-революціонери.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р.156

Пізно увечері мене останнього з сили арештованих студентів відвезли в охранку. Там мене допитували, але видно було, що арештовано мене було не по вказівках з якогось центру, а просто з ініціативи того самого «філера», котрий слідкував за мною в університеті і чув мої «подстрекательства», направлені до К. Широцького, Балицького, Голоскевича, Пелехівського та інших".

Товариш Левків, О. Шульгін, ще до мого приїзду добув від професорів Вовка, Вольтера та Шахматова посвідчення, що Левко ніякої участи в забастовці не брав, а старанно вчився, і це посвідчення поніс до знайомої свого батька п. Небольсиної, родички директора Департаменту поліції Зуєва, і вона обіцяла попрохати, щоб Левка випустили.

Пам'ятаючи пораду Щедріна шукати в таких випадках якусь "Кароліну Івановну" [напевно мова йде про Кароліну Карлівну з оповідання "Жених" - Т.Б.] і сподіваючись, що ця "дамочка" таки щось виходить, я й калоші їй надівав, і в руку цілував, і купував білети на її концерти (вона співачка), хоч сам на ті концерти й не ходив. Але нічого з тих заходів не вийшло, Зуєв не схотів навіть і прийняти мене. Довелося шукати інших ходів.

Мати Шульгіна, що ставиться до Левка, як до рідного сина, пішла до свого родича І. М. Леонтовича, члена Державної ради, але той побоявся сам клопотатись за Левка, думаючи, що це може пошкодити йому, бо, по його словам, у нього самого репутація "лѣвѣе кадета" і запропонував попрохати Пуришкевича*, жонатого з його кузиною (Альбрандт). (Я й не знав, що Леонтовичі рідня Пуришкевичу! Вол. Мик. Леонтович ніколи мені про це не хвалився). Л. М. Шульгіна відповіла, що поговорить зо мною.

Само собою, що я на це не згодився, сказавши, що можна звертатись до начальника охранки, до директора Департаменту поліції, до міністра та інших таких, але просити виборних чорносотенців я не вважаю можливим.

Те ж саме я відповів О. Лотоцькому та В. Піснячевському, коли вони запропонували мені просити їхніх знайомих попів-депутатів, та "таких чорних, що аж в роті в них чорно", як висловився О. Лотоцький.

Коли я на другому побаченню розказав про Пуришкевича Левкові, то він закрив очі рукою і з мукою на лиці вимовив:

– Господи, ще такої ганьби бракувало!

Це, очевидно, обурило нашого "соглядатая" жандармського офіцера, бо він зараз же заявив, що побачення скінчилось, хоч воно тяглось не більше п'яти хвилин. Коли я про це йому завважив, то він відповів, що сьогодні дуже багато людей поприходило на побачення. Сперечатись не можна, бо жандарм тоді не віддасть білета (картки), і на друге побачення зовсім не пустять: так було з одною панною, яка наговорила прикростей жандармові за те, що той не дав їй законних 10 хвилин.

Другого дня пішов я до одного найпрогресивнішого і найпоряднішого з полтавських депутатів, Лукашевича, до якого мав рекомендацію від

* Відомий чорносотенець.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р.157

В. П. Науменка. Лукашевич охоче згодився поклопотатись у Курлова*, але за результати не ручався.

Взагалі, потім мені освідомлені люди розтлумачили, що уряд зовсім не зважає на заступництво виборного елементу щоб не зробити виборним у суспільстві репутації ходатаїв і заступників за покривджених. Тому треба шукати руки посеред опричнини, себто бюрократії.

Порадили мені звернутись до відомого адвоката В. В. Беренштама, який добре знає всі ходи.

Я розказав йому все, що знав про арешт Левка, і просив порадити – де мені довідатись хоч про те, в чім його обвинувачують. На це Беренштам відповів мені так:

– Як зараз побачите, у мене є немалий хід і я користуюсь ним тільки в крайніх випадках. Але для вас, як приятеля мого покійного батька-друга, я зараз до нього звернусь по телефону, а ви станьте так, щоб вам було чути, але й згуком не подавайте знаку, що тут у кабінеті ще хтось є, окрім мене.

По телефонній книзі він показав мені, що дзвонитиме до особистого секретаря товариша міністра і шефа жандармів Курлова.

Після звичайних привітань добре знайомих людей почалася між ними така розмова (звичайно, по-московському):

– Вчора був у мене приятель мого батька і просив довідатись про долю його сина студента такого-то.

Той відповідає, що справи про це у нього ще нема.

– А хто буде доклад робити? – питає Беренштам.

– Я, розуміється...

– Чи не можна, дорогий такий-то, полегшити долю молодого чоловіка, притому цілком непричасного до страйку?

– Це залежатиме від того, який звіт складе Зубовський.

– Ну, а чи не можна при докладі зм'якшити скільки можливо...

– Постараюсь.

– Будьте ласкаві. Ви мене цим дуже зобов'яжете. На тім і скінчилась у них розмова.

– Тепер, – каже мені Беренштам, – ви повинні піти до цього віце-директора поліції, Зубовського. Позичте собі хороший сурдут, бо не можна ж до нього йти у вашій сюртучині, надягніть крохмальну сорочку і замовте порядні, неодмінно літографовані картки, їдьте о 2-ій годині в департамент, не з Фонтанки, а з Пантелеймонівської вулиці і швейцарові скажете, не називаючи прізвища Зубовського, що ви до Михайла Івановича. Дозвольте, коли у вас поганенький кожух, то я позичу вам свій, а то швейцар не пустить.

Поглянувши в передпокою на мій кожух, каже:

– Нічого, хоч і потертий, але комір бобровий. Далі вас зустріне секретар і на запитання, що вам потрібно, ви скажете, що ви до М. І. Зубовського

* Товариш міністра внутр. справ.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р.158

в особистій справі. Зубовський, діставши вашу картонку подумає, що, може, він вас зустрічав десь у знайомих і прийме, а ви тоді йому й розкажете. Але почніть неодмінно так: "В. В. Беренштам мені порадив звернутись до вас, хоч ви й суворі, але завжди стоїте на законному ґрунті". Неодмінно скажіть "сурові" (строгі), тому що вони дуже бояться придбати славу "доброї" людини, бо це шкодить кар'єрі. Та уникайте величати його "превосходительством" (ексцеленцією), бо це міщанство.

Я мнявся, вагався і кажу Беренштамові, що, може, краще подати дижурному чиновникові прохання, а не ходити мені до Зубовського. Але Беренштам відповів:

– Прохання ми зараз складемо, це само собою, але необхідно, щоб ви особисто подали його Зубовському. Бо бачите, бувають обличчя, які можуть пошкодити справі, я знаю це з своєї адвокатської практики, але ваше обличчя, і це не комплімент, я певен, зробить на нього добре вражіння. Коли він писатиме доклад про вашого сина, то син ваш не буде якимсь абстрактним студентом – Зубовському зараз же пригадається обличчя "почтеннаго" батька і т. д. Словом, вам неодмінно треба побувати особисто у Зубовського...

Ну що робити?

Позичив я у Стебницького сюртук, купив крохмалеву сорочку, замовив дорогі картки і поїхав у Департамент поліції.

Зубовський мене прийняв, стоячи перед столом і, сівши, дуже привітно попрохав і мене сісти. Я почав так, як мене навчив Беренштам, але коли я сказав, що сина мого арештовано, то він нахмурився, спустив очі і вже не дивився на мене і нарешті відповів, що це від нього не залежить, бо ці справи рішає сам міністр. Подавши йому прохання, я й пішов, не покладаючи ніяких надій на цю візиту.

Того ж дня прибіг до мене В. О. Піснячевський і каже, що треба знайти хід до редактора "Вѣдомостей градоначальства" Кривошлика, а він, як схоче, то може через градоначальника помогти визволити Левка.

Виявилось, що з Кривошликом знайомий Я. П. Забіла, який і дав мені до нього картку.

В прийомній редакції подав я кур'єрові картку Забіли і свою і мене ввели в кабінет до редактора.

За столом сидів середнього зросту добродій з типовим обличчям полтавського селянина, який, попросивши мене сісти, заговорив до мене теж типовим полтавським акцентом, вимовляючи м'якенько "л" і твердо "не".

– Я вообще "нэ" люблю ходатайствовать, но так как этот хахол-земляк пишет, что и вы земляк наш, то я охотно помогу, если ваш сын не стоит на пути "заблюжденій"... А ви какого будете уѣзда? (Я взагалі не люблю клопотатись, тільки от цей хохол-земляк пише, що й ви земляк наш, то я охоче поможу, коли ваш син не стоїть на блудному шляху... А ви якого будете повіту?)

– Пирятинського, – кажу.

– А я переяславський. Ви в Переяславі бували?

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р.159

– Ні, – кажу, – але в мене є там рідня по жінці.

– А хто вони?

– Священики, – кажу.

– А... Це дуже добре, дуже добре!

Подзвонив і звелів покликати урядовця "особливих доручень" і сказав йому, щоб він повів мене, його земляка, до правителя канцелярії градоначальника і розпитав про справу, від кого вона залежить, а потім щоб привів мене знов до редакції.

Урядовець промовив: "Слушаюсь" і повів мене в канцелярію градоначальника.

Там виявилось, що справа Левкова ведеться ще в охранці і його нема в списку 400 студентів, яких мають вислати з Петербурга і що прохання треба подавати градоначальникові.

Дорогою я розпитуюсь того урядовця – який, власне, вплив може мати мій земляк, коли він тільки редактор.

– Помилуйте, – відповідає той, – редактор завжди може пустити в газеті маленьку замітку, яка може пошкодити по службі і великій людині, а тому до Михайла Григоровича всі ставляться з великою пошаною і увагою...

От воно в чім вплив Кривошлика.

Довідавшись від чиновника про справу мого сина, Кривошлик сказав, щоб я написав прохання і другого дня прийшов до нього.

П. Я. Стебницький склав прохання на ім'я градоначальника, розказавши докладно, але не розтягаючи, що син мій не приймав участи в розрухах, принципово був проти забастовки і з захопленням працював в антропологічному кабінеті, готуючись до наукової кар'єри, і приклав нотаріальну копію посвідчень професорів.

Кривошлик почав читати прохання потихеньку, потім упівголоса, нарешті на весь голос, навіть з "чувством", а скінчивши, спитав:

– Це ви самі складали?

– Сам, – кажу.

– Тоді він встає і, простягаючи мені руку, говорить з театральним патосом:

– Дозвольте висловить вам мою приємність, що я мав честь познайомитись з "большимъ человѣкомъ!" (великою людиною).

І, піднявши вгору палець, многозначно промовив:

– От наші хохли! Та синові такого батька гріх не дати дороги в професори! Я всіх сил прикладу, щоб вашого сина звільнили. А тепер дозвольте вам дати на спомин це число журналу, щоб ви знали, з ким ви познайомились, а після Масниці приходьте до мене, я вам скажу, чим скінчились мої заходи для вашого сина.

Коли я вдома розгорнув те, що дав мені Кривошлик, то побачив, що це був номер найчорносотеннішого журнальчика "Кронштадтскій Маякъ", в якому поряд з портретом Іоанна Кронштадтського видрукувано портрета мого "земляка" Кривошлика з підписом: "Посаженний сынъ й другъ Іоанна Кронштадскаго, второй Ломоносовъ, М. Г. Кривошликъ".

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р.160

Далі оповідається, що 17-літній пастух, переяславський міщанин, сам вивчившись читати, пішки прийшов у Лубни і впросився у 2-гу клясу гімназії. Скінчив гімназію з золотою медаллю, вступив у Петербурзький університет, діставши репетицію (інструктора дітей) у градоначальника фон Валя.

Коли захворів його батько, то він поїхав у собор, де правив І. Кронштадтський, і навколішках гаряче молився. Побачивши це, І. Кронштадтський одного його сподобив "принятія Св. Тайнъ и предсказалъ ему многоплодную литературную дѣятельность". З того часу Кривошлик став найближчим другом І. Кронштадтського.

Прочитавши біографію цього добродія, я загубив усяку охоту з ним бачитись, але все ж таки вирішив "перетерпіти чашу" до кінця і пішов до нього в призначений день.

Він прийняв мене якось сконфужено і сказав:

– Знаєте, не могу я нічого зробити для вашого сина, не можу. Пошукайте собі інших шляхів, бо це не від градоначальника залежить.

Уклонившись, я вийшов із якоюсь полегкістю на душі, але, проклинаючи батьківську долю, рішив не ходити ні до кого за протекцією, а добиватись просто в офіціальних інституціях.

Познімав у нотаріуса зо скільки копій з посвідчення професорів і почав розсилати прохання у всякі інституції, доводячи, що сина мого, очевидно, арештовано "по недоразумѣнію", а через те прошу його випустити. Післав прохання: в охранку, градоначальникові, в Департамент поліції, попечителю (кураторові) учебного округу, міністрові освіти, товаришеві міністра Курлову і наче заспокоївся на якийсь час, думаючи, що повинні ж звернути увагу, коли не на мої прохання, то хоч на посвідчення професорів.

Але, ходячи двічі в тиждень на побачення до Левка, я в прийомній (почекальні) упевнився, що мало не всі родичі 400 арештованих так само подають скрізь прохання з посвідченнями то професорів, то ректорів чи проректорів тих шкіл, в яких вчились їхні студенти. Там же я довідався, що дехто добився до охранки і дізнався там, у чім обвинувачують їхніх арештованих.

Післав я знов телеграму в охранку з оплаченою відповіддю, просячи дозволити мені побачитись з начальником. Того ж дня по телеграфу мені призначили день і годину, коли прийти в охранку.

Знов городовий сказав мені "гулять" по вулиці перед охранкою, знов вийшов до мене суб'єкт, і коли я йому сказав, що хочу побачити начальника, то він перелякано і здивовано вимовив:

– Начальника?! Та їх ніхто не може бачить!

Я йому розказав, що післав телеграму в охранку, в якій прохав побачення з начальником і дістав відповідь, щоб я саме в цю пору сьогодні прибув.

Він взяв у мене телеграму і пішов. Через якийсь час вернувся і повів мене в двір, в якийсь сарай, де навіть і сісти не було де. Ждав я там більше півгодини, ходячи, щоб нагріти ноги, бо мороз був страшенний. Кожних п'ять хвилин заходив якийсь суб єкт, кожен раз новий, оглядав мене пильно і виходив,

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р.161

нічого не сказавши. Нарешті прийшов якийсь панок і повів мене через двір у якийсь наче льох. Довго ми йшли якимось покрученим темним коридором, ледве освіченим маленькими електричними лампочками; під кожною лампочкою мене озирав якийсь суб'єкт з рисячими очима. Нарешті сказано мені роздягтись і підождати. Роздягаючись, я помітив, як мій провідник постукав у велике дзеркало: воно відчинилось і впустило його в кімнату. Через скілька часу в ті дзеркальні двері впущено й мене.

Посередині кімнати за столом сидів якийсь жандармський офіцер, а коло нього стояло два добродії, нахилившись, ніби шукали чогось між паперами на столі. Офіцер попросив мене сісти і розказати, за чим я прийшов.

Я й кажу, (звичайно, по-московському), що просив телеграмою дозволити мені побачитись у справі мого сина, студента такого-то.

– Що ж вам, власне, потрібно? (угодно).

– Я просив би, пане начальнику, повідомити мене, в чому обвинувачують мого сина, чи довго він сидітиме і яка доля чекає його?

– Насамперед я не начальник, а тільки дижурний, а по-друге, нічого про справу вашого сина не знаю.

– Але ж я в телеграмі просив побачення в справі мого сина і мені призначено саме цей день і годину.

– Так, але ні начальника, ні офіцера, який веде справу вашого сина, саме тепер нема.

– Коли ж я можу їх бачити?

– Потрудіться завтра о другій годині і спитайте підполковника Волкова. Від нього ви й довідаєтесь, що вас цікавить.

Питання – нащо ж вони мене викликали і призначили день, коли не було Волкова? На це питання я дістав відповідь знов-таки в прийомній "предварилки": там мені розказали, що деякі батьки, щоб вигородити своїх дітей, показують на інших, а через те в охранку охоче пускають родичів арештованих.

Другого дня знов я таким ходом добився до підполковника Волкова, але в іншій кімнаті.

На моє запитання Волков відповів:

– В чому обвинувачують вашого сина, я вам сказати не можу, а кару накладаємо не ми, а особлива нарада, до якої вже й перейшла справа вашого сина.

– Але дозвольте, я ж батько і маю, здається, право знати, в чому мого сина обвинувачують.

– Я можу вам сказати тільки загальною фразою – його обвинувачують у справі студентських розрухів, а більше нічого вам сказати не можу.

З тим я й пішов з охранки.

Ну й "учрежденійце"! (установа).

Згадалось мені, що якось перед виборами в Думу їхав я залізницею з покійним П. А. Косачем, тоді вже генералом у відставці. В Миргороді підсів до нас Смагин, член Полтавської губернської управи, і почав голосно мріяти про ті радикальні реформи, що зробить Дума, в якій він сподівався бути членом.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р.162

– Якби Дума, – спокійно завважив Петро Антонович з своїм білоруським акцентом, – змогла скасувати охранку, то це була б найбільша реформа. Але багато ще Дум минеться, а охранка, напевне, зостанеться.

Тоді ми з Смагиним якось презирливо глянули на нього і нічого не відмовили.

Що, мов, говорити з людиною, яка такий пустяк вважає за найбільшу реформу.

Тепер же я упевнився, що П. А. Косач казав щиру правду.

На побаченні в сина, коли коло нас сидів якийсь смирний жандармський офіцер, Левко сказав мені, що його обвинувачують в належности до есерівської університетської фракції, яка організувала забастовку. Підстав у них нема і ніяких і не може бути, але вони кажуть: "Доведіть, що ви не належите". Само собою, що нема ніякої змоги довести, що він не належить не тільки до есерів, але й анархістів, чи якої іншої партії.

На основі цього обвинувачення Левко попередив мене, що йому треба буде грошей на кожух, валянки (повстяні чоботи) і для всього потрібного в холодну країну. Але я ще не тратив надії.

Правда, коли він виїздив з Києва і коли вже почалися розрухи, то я йому говорив, щоб купив собі "романівського полушубка", бо його, напевне, зашлють, але він не вірив.

Тепер він уже певний був, що його зашлють, я ж тішився надією, що мої прохання зроблять же що-небудь, не дурно ж Кривошлик мене так розхвалив за прохання до градоначальника.

Та прочитавши в "Новом Времени" серед 26 "подстрекателей і организаторов забастовки" прізвище Левка, я втратив усяку надію на те, що його випустять.

Діло про цих 26 душ передано на розгляд "особаго совѣщанія" при міністрі внутрішніх справ. А Столипін, як чутно було, страшенно лютував на студентів за те, що вони розбили ілюзію "полнаго успокоенія", яке він завів, і подали привід його ворогам підкопуватись під його становище прем'єра, щоб самим зайняти його пост.

Не страшило мене заслання кудись в Архангельську губернію, але боязно було тих пересильних тюрем з тифами та іншими хоробами*, боязно було п'яних конвойних, з якими можуть бути конфлікти, що часом кінчаються "примѣненіем оружія"; боязно, що, може, рішать всі гуртом втікати і Левко не схоче відстати від товаришів і зробить цю дурницю. Та мало чого не приходило в голову?! Але що робить? Куди вдатись?

Саме коли я про це міркував, сидячи в трамваї, до мене несподівано підсів бувший київський агроном Сазонов і, коли я йому розказав пригоду з сином, він гаряче радив мені звернутись до графа П. Ігнатьєва, бувшого київського губернатора, а тепер директора Департаменту хліборобства.

* Петрусь, другий син, помер у пересильній тюрмі в Курську від стрептококової ангіни (як сказало молодшому синові Іванові тюремне начальство) 19-го липня 1928 року по дорозі на заслання на Соловецькі острови. Разом з ним вислано Данила Коваленка, бувшого перешорського управителя, енергійного кооператора і свідомого активного українця.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р.163

В перший же прийомний день поїхав я в Департамент хліборобства за півгодини до прийому і дав кур'єрові свою візитну карточку Він провів мене в прийомну і, глянувши на карточку радісно звернувся до мене:

– А яка погода тепер у нас в Києві?

З дальшої розмови вияснилось, що він служив у графа, як ще той був головою Київської земської управи, а потім губернатором, а коли граф переїхав до Петербурга, то взяв і його з собою.

Знаючи, що справа Левкова залежить від Курлова, я спитав кур'єра, чи не знає він, в яких відносинах граф з Курловим.

– Нічого собі, – відповів кур єр. Коли граф був у Києві головою земства, а Курлов заступав губернатора, то вони бували один у одного і тут бачаться. Тільки то ж ідіот! – каже він про Курлова.

Навіть кур'єри не помиляються в оцінці таких осіб, як Курлов!

Через півгодини по департаменту пішла метушня і шепіт: "Його сіятельство приїхали! Його сіятельство!" і за хвилину перед зачиненим кабінетом графа стовпилось душ п'ять поважних, лисих, сивих і огрядних чиновників з паперами в руках і, на диво, я побачив, що вони по черзі заглядають у провірчену в дверях графського кабінету дірочку.

Я не можу переказати того вражіння, яке зробило на мене оце заглядання! Мені здалося, що я ще малим школярем бачу, як товариші мої заглядають в учительську кімнату крізь замочну дірочку, і мені стало якось обидно, боляче і гидко за цих поважних людей...

В ту хвилину у мене промайнула думка в голові: піти собі додому, бо нічого, крім образи для мого самолюбія, з цієї візити не вийде. Ігнатьєв раз тільки мене бачив, коли запросив мене на агрономічну нараду при Київській земській управі. Правда, він тоді сказав мені кілька компліментів з приводу моїх "Розмов", але потім, будучи губернатором, не раз здорово штрафував мене за "Раду" і взагалі вважав мене за елемент позиційний... Тепер настали ще гірші часи, він став ще більшим бюрократом, це видно вже з того, з яким страхом і трепетом йдуть до нього на доклад підвладні йому чиновники (урядовці).

Поки я оце все міркував, всі вони перебували на докладі, а кур'єр-земляк підійшов до мене і весело промовив:

– Пожалуйте, їх сіятельство просять.

Коли я вступив крізь відчинені кур'єром двері у величезний кабінет, Ігнатьєв встав з крісла і, радісно усміхаючись, простягнув мені обидві руки і весело почав говорити до мене, наче до свого добре знайомого, напівукраїнською мовою:

– Какими судьбами? Садитесь, пожалуйста! Здоровье Ваше как? Що вас занесло до нас?

Від несподіванки я змішався і, сідаючи, відповів на останню фразу:

– Лиха година, граф! Я до вас, як до нашого бувшого губернатора, за захистом і обороною.

Він, з ще веселішою усмішкою, питає:

– А що таке?

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р.164

– Сина мого арештували; студента тутешнього університету.

Він трохи похмурився, але наче зовсім з щирим спочуттям і готовністю допомогти, розпитував в подробицях: де, як, за що, з якого приводу? Я все йому розказав.

– Ну, а він у вас взагалі дуже опозиційного настрою? – питає.

– Який може бути революціонер з археолога, що захоплюється розкопками могил? – відповідаю я. – Він із захопленням займається антропологією, а щоб не бути голослівним, от дозвольте, посвідчення його професорів.

Вів почав знов перепитувати мене і записувати на папері, а потім розшукав якийсь портфель, вкинув туди той папірець і каже:

– Цими днями я буду у Курлова в своїх справах і спробую зробити для вашого сина все, що можливо, але за успіх не ручуся.

Подякувавши йому, я встав, попрощався, а він, проводжаючи мене, знов сказав:

– Але за успіх я не ручуся. Знаєте, такі тепер часи... але все-таки постараюсь.

Радісний я вийшов з кабінету і поїхав додому.

Таке щире, привітне відношення до мене я собі з'ясовую тим, що ми часто радіємо на чужині і такому землякові з рідного, милого краю, з яким там, у ріднім краю, і розмовляти не схотіли б. Інакше нічим не можна з'ясувати, бо я ж майже незнайомий з ним і зовсім іншого кола людина. Хоч, кажуть, він взагалі людина сердечна і зовсім не злоблива, як наприклад, Курлов, котрого навіть кур'єр схарактеризував так влучно.

На побаченнях я не розказував Левкові про свої заходи та візити, бо він сердився на мене за те, що я ходжу по всяких канцеляріях та бюрократах, і вичитував мені:

– Знаєш добре, що це не європейська держава, нащо ж лазити, принижатись?

– Добре, – кажу, – тобі так говорити. А що б сказала мені твоя мати, якби я не робив оцих всіх заходів. Будеш мати дітей, то побачиш, що у всіх батьків зовсім зоологічна психологія.

Потім ми багато говорили на цю тему. Він наводив приклади з історії стародавніх греків та римлян, у яких віками виховалась перевага суспільних, громадських інтересів над особистими, індивідуальними, і вони радіють навіть, коли їхня дитина кладе навіть життя своє "за друзі своя". Все воно так, а як попаде твоя дитина в пащу звіра, то все зробиш, аби вирвати!

Коли нарешті я довідався в Департаменті поліції, що Левка висилають не в Архангельську чи Олонецьку губернію, як я сподівався, а додому на два роки, то я увійшов у прийомну "предварилки" з таким радісним лицем, що всі звернули на мене увагу, а один добродій завважив:

– Що це ви сьогодні такий радісний?

На це я голосно відповів:

– Помилуйте, як не радіти? Я тепер ходжу і благословляю начальство за те, що воно надзвичайно як уміє робити приємності обивателю. Схопили тебе на вулиці, ти думаєш – ну, пропав! А дивись, начальство помняло, помняло трош-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р.165

ки, а потім змилостивилось і випустило. Як тут не благословляти начальство? Дай Боже і їм, і дітям їхнім відчувати такі радощі!

Коли я, прийшовши на побачення, з радістю розказав Левкові, що все скінчилося добре, що його покарали тільки висилкою додому, він, невдячний, не тільки не зрадів, а вимовив:

– Краще було не робити ніяких заходів, нехай би вже було те, що й іншим. Що громаді, мовляв, те й бабі.

Я заспокоїв його, сказавши, що з 26 душ не його одного так легко покарано, а аж дев'ять душ, інших же висилають в Архангельську губернію на три роки.

– Ну, добре, – каже Левко, – а я вже певний був, що мене вишлють в Архангельську губернію і рішив проситись в Соловецький монастир, бо мені здається, що Яворницький не обійшовся без фантазії, коли описував могилу Калнишевського. От я склав список книжок і речей, які мені потрібні були в північний край. Ну, а коли додому, то це ще краще. Я хоч і певний був, що вишлють мене на північ, а все-таки, ходячи по камері, з надією тихенько співав собі: "Ой бре, море, бре, – сип, шинкарко, ще, єсть у мене та рідний батько – викупить мене!" Але от що мене турбує: чи не візьмуть мене в солдати, як виключеного з університету?

Пішов я знов у Департамент поліції розпитатись про це.

Там мені сказано, що хоч ліві і добивались в Думі, щоб піднадзорних брали в солдати, але "благоразумна" більшість рішила не допускати "неблагонадежного елементу" в "воєнную среду" і закон цей вже увійшов у силу.

Там же я довідався, що Левка з "предварилки" переведуть в пересильну тюрму, а відтіля повезуть прямо на двірець. Я почав доводити, щоб його пустили хоч на день скласти своє збіжжя, ліквідувати кватирю.

– Ні в якім разі, – каже чиновник.

– Змилуйтесь, – кажу, – у нього є "казьонні" (скарбові) речі, які необхідно здати в університет.

– Які ж то речі?

– Антропологічні інструменти для міряння людей.

– Ну, ви самі й поздавайте.

– Я не можу, це треба йому самому, особисто.

– Ну, добре, я напишу до градоначальника, щоб йому дозволили побути днів зо два в Петербурзі для здачі казьонних інструментів.

Через скілька день Левка справді випустили з умовою, що він через три дні виїде, взявши попереду в охранці "проходное свидѣтельство".

Всі три дні я не розлучався з Левком, а ходив скрізь за ним слідом, боячись, щоб знов який-небудь шпиг не арештував його.

Побували ми з ним на прощання в театрі у Садовського, що саме тоді грав у Петербурзі, у П. Стебницького, О. Лотоцького та у професора Ф. К. Вовка, який наставляв Левка, що треба за літо зробити по етнографії та антропології, бо він певний, що восени Левка знов пустять в університет.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р.166

Побували і в Українському клубі, а після реферату зібралися в ресторані зо скілька Левкових товаришів та моїх приятелів, всього з півтора десятка душ, які зробили нам прощальні проводи.

Треба завважити, що стара українська традиція, "потяг до горілки", як каже Нечуй, далеко в більшій мірі заховалась в нашій петербурзькій колонії, ніж у київській метрополії, а через те ми, у веселій і цікавій бесіді, за "яствієм і питієм" просиділи мало не до світу.

Весь час розмова вертілася коло студентських забастовок (страйків) та коло "Ради". Більшість старих і частина молодих висловлювались, що забастовка як форма протесту вже перестарілась і ніякої користи не дає. Щодо "Ради", то виявилось, що тут зібрались все люди так або інак причетні до неї. Одні з них – постійні співробітники "Ради", інші зрідка тільки подавали до неї якісь дописи, відомості, а декотрі збирали передплатників посеред студентів.

Всі гаряче цікавились становищем газети, розпитували про все до найдрібніших подробиць. Я охоче відповідав, ілюструючи стан "Ради" листами Г. П. Шерстюка, М. І. Павловського, С. О. Єфремова про те, що діється тепер у редакції та конторі. Тільки листів Л. М. Жебуньова не зважився читати, бо в них таке страхіття понаписувано про "Раду", що люди, які не знають Л. М. Жебуньова, могли б повірити, що "Рада" от-от загине... і не від "незалежних обставин", а від байдужости, безталанности людей, що її ведуть.

В тоні Жебуньова пробував говорити про "Раду" на нашій бесіді і В. О. Піснячевський, але більшість доводила, що "Рада" ведеться зовсім непогано, а як здумати, що це перший досвід ведення української газети в Росії, коли ще не виробилось потрібного числа фахових газетярів, коли й всі умови не сприяють газеті, то навіть треба дивуватись, що "Рада" ведеться так добре. Навіть випили за здоров'я всіх редакційних робітників та співробітників.

Потім на пропозицію Піснячевського випили спеціально за здоров'я видавця і побажали йому і надалі такої ж терпеливости і упертости, з якою він, не вважаючи на "вопіющі" обставини, несе цей тяжкий хрест.

Піснячевський признався, що після одного літа, проведеного в редакції "Ради", він вирішив був зовсім зректись українства, навіть говорити по-українському перестав, але потім, коли переїхав далеко від редакції, то знов прийшов до пам'яти.

Я, сміючись, відповідав, що доля видавця одинокої української газети – справді тяжкий хрест. От, недалеко ходити, приїхав я в Петербург і сподівався від земляків запомоги в своєму особистому клопоті, а опинився тут у становищі того байкового вовка, якого лиха година загнала в село. Кинувся я, кажу, до одного земляка, щоб порадив мені – куди вдаритись, а він почав мені вичитувати, що "Рада" не надрукувала його статей. Я до другого, а цей почав докоряти, що "Рада" устами якогось безглуздого "опошнянського гончаря" спаскудила поважне Петербурзьке товариство ім. Шевченка ні за що, ні про що. Третій почав габзувати мене, що "Рада" систематично підпускає йому "гадючки"; навіть коли він відкривав Український клуб промовою, то в "Раді" промову

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р.167

його розхвалили, але замість його прізвища надрукували інше. Четвертий теж найшов цілий ряд претензій до видавця "Ради" і так мало не всі. Так що я мусів покинути земляків і шукати помочі у людей, які не знають, що я видавець.

А тим часом, лазячи по петербурзьких канцеляріях і проклинаючи централістичний лад, я заприсягся, що до кінця днів моїх, до останньої десятини землі моєї я буду тягнути газету з останнього, відстоюючи, як каже Сенат, "устройство Малорусскаго края на автономныхъ, національно-территоріальныхъ началах".

Оце, можна сказати, єдиний раз, що я був у гурті земляків за всі п'ять тижнів, що прожив у Петербурзі.

Правда, я бував в Українському клубі, де читались по неділях реферати на всякі теми. Реферати ті малоцікаві, бо складають їх молоді хлопці-студенти. Видимо, нецікаві вони студентам, бо слухачів кожен раз збиралося дуже мало. Перше, кажуть, їх збиралося далеко більше, а коли почались студентські розрухи, молодь гаряче захопилася політикою, то кому цікаво слухати реферата, наприклад, на таку тему: "Форми надмогильних хрестів на кладовищах на Україні" або "Про малюнки та візерунки на обкладинках поминальних книжечок, що приносяться селянами на панахиди".

З старими я теж мало бачився. В клуб вони майже не ходять, і за цих п'ять тижнів я й жадного з них не бачив там. Побачив їх усіх разом тільки в Казанському соборі на Шевченківській панахиді та в Академії мистецтв і наук на святкуванні 50-ліття смерти Тараса Григоровича. Всі вони прибиті тепер конфіскатою "Кобзаря" і тим судовим процесом, що має бути за видання і розповсюджування його. Під гнітом цього вони не живуть, а тільки сновигають, як восени мухи. Я, сміючись, заспокоював декого з них, кажучи, що коли посадять їх у кріпость, а потім повигонять з посад, то в "Раді" для них раз у раз найдеться місце відділоводів рублів на 30 на місяць.

Але, напевне, справа з "Кобзарем" обмежиться тільки конфіскатою, а до відсидки діло не дійде, бо перше видання "Кобзаря" дозволила цензура ще в 1905 році на прохання сенатора Марковича, який, напевне, не читав "Кобзаря", бо інакше не рішився б за нього клопотатись. Та взагалі, окрім селян, ніхто, мабуть, у нас з несвідомої публіки не читає "Кобзаря", бо чим же інакшим з'ясувати собі, що вийшло три видання книжки, в якій є такі місця про "особ" (царів), що аж страх бере. П'ять років безборонно ширився "Кобзар" у десятках тисяч екземплярів і адміністрація думала, що там, крім "Думи мої..." та "Кохайтеся, чорнобриві", нічого крамольного нема, аж поки не розтлумачив "землячок" М. Ф. Лободовський, знаменитий перекладчик "Тараса Бульби", що на старість вже зовсім з глузду зсунувся.

Він обурився на уміщену в "Кобзарі" поему "Марія", почав доводити, що це не Шевченкова поема, а підроблена, і для доказу сам підробив і видав "Марію" начебто написану Шевченком. Коли його висміяли і вилаяли за фальсифікацію, то він, ображений, звернув увагу Харківського архієрея на блюзнірську поему "Марія", надруковану в "Кобзарі". Архієрей зараз написав у Синод і попрохав харківського губернатора, щоб той, з свого боку, довів до відома Столипіна

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р.168

про "возмутительныя" місця в "Кобзарі". В результаті "Кобзаря" сконфісковано, а проти видавців – Товариства ім. Шевченка* та Видавничого ведеться судова розправа.

Петербурзькі земляки бояться, щоб за це не позакривали тих товариств. Тепер усе можливе. Коли Столипін не посоромився закрити на три дні Думу та Державну раду, аби провести куріяльне земство на Правобережжі, то хіба він зупиниться перед товариствами, які своєю культурною працею "угрожают сбщественному порядку и безопасности".

18 березня

Потроху починаю входити в курс київських справ.

Після того, як київські українці відмовилися через причіпки адміністрації святкувати 50-ліття смерти Шевченка, а Петербург та Москва гучно відсвяткували цей великий день, то місцева адміністрація наче засоромилась і не чіпляється до українців; не сиплються ні штрафи, ні конфіскати, як це було перед днем 50-тих роковин смерти Тараса Григоровича.

Тоді сконфіскували цілий ряд найневиннішх видань, зв'язаних з іменем Шевченка, з яких потім суд познімав конфіскати і тим трохи вгамував цензуру.

А тим часом "разъясненіе" Сената ясно говорить, що адміністрація вважає всяку культурну українську роботу "угрожающею общественному порядку" і буде з нею боротись.

В останньому засіданні 1-го департаменту Сенату розглянено протест проти постанови московського особливого "По деламъ объ обществахъ присутствія" з 1-го березня 1910 року, яким зарегістровано устав товариства "Українська Хата".

Постанову цю опротестував московський градоначальник. Свій протест основував він на "разъясненіях" Сенату з 13-го липня 1908 року в справі українського товариства "Просвіта" і з 4 вересня 1909 року в справі польського товариства "Освята", а також циркуляром міністра з 20 січня 1910 року, в яких зазначалася невідповідність російським державним завданням утворення товариств, які мають вузькі національно-політичні цілі тому, що об єднання на ґрунті таких національних інтересів веде до "усугубленія" засад національної окремішности і ріжниці і може викликати наслідки, "угрожающія общественному спокойствію и безопасности".

З свого боку, міністр внутрішніх справ подав рапорт, в якому наводить такі міркування.

Хоч найближчою метою товариства є матеріальна піддержка, але очевидно – каже міністр внутрішніх справ, – що головними цілями суть культурні.

* Т-во підмоги студентам, рожденим на півдні Росії.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р.169

"Тим часом така мета українського товариства, з погляду російської державної влади, надзвичайно небажана і суперечить всім заходам, які уряд робить щодо «бывшей Украйни». Виходячи з тої засади, що три головні галузі східного слов'янства Велико-, Біло– і Малоросія по походженню і по мові «не могут не составлять одного целаго», наш уряд, починаючи з 17 віку, постійно боровся проти руху, відомого в наш час під іменем українського і «олицетворяющаго собою идеи возрожденія прежней Украйны и устройства Малорусскаго края на автономныхъ, національно-территоріяльных началах». Після «добровольнаго возсоединенія Украйны» з Московською державою згаданий рух, не маючи під собою твердого ґрунту та історичних причин, втратив свою силу, даючи місце природному злиттю (сліянію) споріднених і близьких між собою слов'ян і зберігся лише серед окремих «непримиримих слоев малорусскаго населенія»".

В наші часи сепаратистичний рух став знов зростати і підтримується головно з Австрії, з Галичини. Впливові проживаючих у Львові "непримиримих сепаратистов" слід приписати помітне з 1905 року у нас стремління засновувати товариства, які під формою культурно-просвітніх цілей, може, й самі того не свідомі, сприяють відродженню українського сепаратистичного руху (товариства "Просвіта", "Громада" та інші).

Національні й політичні стремління в українському русі так тісно між собою зв'язані, що розмежувати їх є цілком неможливо і в наші державні завдання не може ні в якім разі не входити усунення всіх обставин, особливо штучної ріжниці (окремности) серед цілком "одноплеменных народностей".

Згідно з цими міркуваннями, визнаючи заснування товариства під назвою "Українська Хата", яке має завданням "укрепленіе сепаратизма", з погляду державних інтересів недопустимим, міністр внутрішніх справ гадає, що заснування у Москві товариства "Українська Хата" "не подлежит разрешенію, как стремящееся к достиженію узко-національных целей и потому угрожающее общественному порядку и безопасности".

Сенат згодився з московським градоначальником і з міністром внутрішніх справ.

Побачимо.

Поки "Рада" мала небагато передплатників і дихала на ладан, на неї не звертали уваги, а тепер, коли число передплатників подвоїлось і вона не думає вмирати своєю смертю, може, адміністрація схоче вжити способів, щоб вона не жила довго.

Все можливе!

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р.170

20 березня

За тих півтора місяця, що просидів я у Петербурзі, в редакції виробилась якась неприємна атмосфера.

Ще в Петербург писав мені Г. П. Шерстюк, керуючий конторою, що редакційна братія незадоволена Павловським за те, що той, бажаючи більше заробити, заповнює часами майже всю газету своїми перекладами російських статей, фейлетонів та відділом "З газет та журналів", що веде сам. Я відповів йому, що статті В. Жаботинського* я сам просив Павловського друкувати в "Раді", хоч вони й довгі, бо вони мають для нас велике значіння: в тих статтях Жаботинський талановито обороняє проти Струве** народню мову в школі. Інші перекладні речі, що за цей час Павловський надрукував у "Раді", теж дуже цікаві, у всякім разі далеко цікавіші за оригінальні писання наших доморослих публіцистів. Ця моя відповідь, очевидно, неприємно вразила редакційну братію, бо Шерстюк каже мені, що обов'язково треба найти замість М. І. Павловського авторитетнішого редактора, бо редакційна братія ставиться до нього майже вороже і незадоволена, що я так уперто його обороняю.

Л. М. Жебуньов, з властивим йому запалом і здатністю прибільшувати все, писав мені в Петербург, що обов'язково треба змінити редактора, бо Павловський розжене співробітників і погубить газету. Само собою, що на слова Жебуньова нічого було б звертати увагу, але біда в тім, що він усім з запалом оповідає й пише, що Павловський такий нікчемній редактор, що от-от доведе газету до загибелі, і таким робом сам Жебуньов підриває становище газети, про яку щиро дбає.

Я заспокоюю його, кажучи, що Павловський вже 6-й рік редагує газету і число співробітників не зменшується, а навпаки, збільшується: тепер ми маємо вже 3500 передплатників, а торік було всього 1800. Хоч Павловський не ідеальний редактор, хоч він має багато мінусів як редактор, але має багато й плюсів, а головне те, що ліпшого редактора ми не знайдемо.

Я знаю, що він малорухливий, мало має ініціативи, але чоловік розсудливий, спокійний, надзвичайно роботящий, дуже добре знає українську мову і щиро відданий справі. Але Жебуньов з пасією доводить, що він ні до чого не здатний.

Взагалі, коли Жебуньову хтось спротивіє, то він не бачить у тій людині жадних плюсів і навпаки – коли людина йому подобається, то він у ній не бачить ніяких мінусів. І характеристично, що у нього це трапляється періодично з тою ж самою людиною – то він її лає без міри, то через якийсь час без міри вихваляє. Тепер йому спротивів Павловський і він і мені, і всім доводить, що треба шукати другого редактора, а не то загине газета.

Я прошу, щоб він сказав – хто може заступити Павловського?

Спочатку він називав П. І. Чижевського. Я згоджуюсь, що П. І. Чижевський далеко освіченіший, рухливіший за Павловського, але він зовсім не знає

* Відомого сіоніста.

** Відомий централіст-українофоб.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р.171

української мови. Та й сам Чижевський, коли Жебуньов йому якось сказав про це, відповів, що від української газети читач вимагає перш усього чистої української мови, а він її зовсім не знає.

Я, кажу Жебуньову, знаю двох людей, які були б кращими редакторами за Павловського: С. О. Єфремов та Ф. П. Матушевський, але обидва вони не підуть.

С. О. Єфремов сам признається, що він ніяк не розуміє меж цензурних, а через те газету під його керуванням раз у раз будуть штрафувати і можуть зовсім закрити. Окрім того, він дуже любить полеміку, а через те посварить газету з багатьма українцями. І це справедливо. Найбільше нас штрафують і позивають за статті С. Єфремова, а через його полемічний запал у нас з ним часто виходять непорозуміння.

Ф. П. Матушевський був би найкращим редактором, але він зовсім хворий і навряд чи згодиться, бо редактування "Громадської Думки", а потім "Ради" в 1906 році далося йому взнаки.

Правда, тепер у нас, слава Богу, нема "парламенту", тепер, як треба щось рішати, то я збираю тільки "сеньйорен-конвент" з редактора, секретаря та керуючого конторою, а через те у нас тепер рай у порівнянні з 1906 роком, коли на нараду збирались усі співробітники і мало не кожен раз так сварились, що аж боязно було, що через сварки закриється газета.

Жебуньов не хотів би, щоб Єфремов був за редактора, бо тоді, на його думку, газета придбає багато ворогів та ще таких пасіонних, як С. П. Шелухин, В. Шемет, М. Міхновський, X. Алчевська та інші. Він гаряче обстоює за Ф. П. Матушевського і збирається умовляти його, щоб він згодився, а я запевняю, що він не піде, бо жінка його, Віра Олександрівна, як лікарка, певна, що тоді він підірве своє здоров'я навіки і швидко піде слідом за В. М. Доманицьким.

21 березня

М. С. Грушевський, довідавшися, що Павловським незадоволені в "Раді", закликав його до себе і почав умовляти його перейти на керуючого редакцією "Літературно– Наукового Вісника".

Діло в тім, що в "Ділі" галичани руками українців Хоткевича, І. Липи та С. Шелухина почали цькувати "Літературно-Науковий Вісник".

Правда, М. С. Грушевський відвернув своєю вдачею багато талановитих людей, як-от С. О. Єфремова, Ф. П. Матушевського, що могли б помагати йому редактувати "Літературно-Науковий Вісник", а сам він зовсім не має змоги віддавати багато часу цьому виданню, бо на руках у нього сила роботи, а через те "Літературно-Науковий Вісник" за останні роки почав занепадати, що й дало привід нападати на слабкі сторони "Літературно-Наукового Вісника" та на його керманича.

В нападах цих є дещо справедливе, але багато дрібного, особистого, а тим часом образливого для М. Грушевського і шкідливого для репутації журналу.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р.172

О. Лотоцький виступив на сторінках "Ради" в оборону "ЛНВісника" і М. Грушевського, але стаття його написана холодно, коротко, а окрім того, в ній сказано, що "ЛНВісник" справді має багато хиб, але про них треба писати серйозно, спокійно, а не в такім особистім тоні, як це зробили Хоткевич та Липа. Стаття ця не задовольнила, очевидно, М. Грушевського, а ворогів його обурила, бо С. Шелухин вилаяв у "Ділі" Лотоцького за оборону "ЛНВісника".

В результаті М. Грушевський побачив, що до редактування "ЛНВісника" треба поставитися пильніше і ото почав умовляти М. І. Павловського, щоб він узявся помагати йому вести "ЛНВісник".

Та зробив він це не досить зручно, бо сказав Павловському, ніби я їздив до Петербурга шукати редактора... Не знаю, може, йому брат його, Олександр Сергійович, писав з Петербурга, що я пропонував П. Я. Стебницькому взяти на себе редактування "Ради". Але я казав це Петрові Януарійовичу сміючись. Він журиться, що за видання "Кобзаря" його посадять у тюрму і виженуть з посади, а я його потішав тим, що тоді він зможе бути редактором "Ради". Хоч платні він буде відбирати тільки сто рублів, себто вп'ятеро менше, як тепер, але в Києві і життя дешевше коштує, і клімат кращий, як у Петербурзі, а це теж коштує грошей.

Коли почув про це Жебуньов, то зрадів, що Павловський піде з "Ради" і що тоді я запрошу другого редактора.

Але кого?

Павловський сказав мені, що він відповів Грушевському, що не вірить, щоб я шукав редактора, не повідомивши його про це, і що він так зріднився з "Радою", що йому тяжко буде покинути її...

Я відповів М. І. Павловському, що крім С. Єфремова та Матушевського, я не знаю людей, які могли б заступити його, але вони не підуть, а через те я не хотів би, щоб він покинув "Раду"; тільки треба якось налагодити відносини з співробітниками.

Перш за все краще йому зовсім не вести ніякого відділу і не робити ніяких перекладів, щоб не давати приводу редакційній братії запідозрювати його в бажанні заробити більше грошей, а що він через те менше буде заробляти, то я йому додам ще 25 руб. на місяць; досі він діставав 75 руб. платні і заробляв перекладами рублів 30, а тепер діставатиме 100 на місяць і, крім редактування, нічого не робитиме в газеті. На тім і погодились.

Пропозиція Грушевського, очевидно, підняла фонди Павловського, і в редакції наче ущухли всякі ремствування проти нього.

Не знаю, що буде казати Жебуньов, як приїде з Кам'янця, куди він поїхав на Великдень.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р.173

8 квітня

Шостого вночі арештували нашого відповідального редактора, студента В. А. Малевича, на кватирі у редактора "Літературно-Наукового Вісника" С. Веселовського; там же арештовано ще зо скілька студентів і курсисток. Газети оповістили, що арештовано есдецьку конференцію, але це помилка, бо багато арештованих студентів завідомо не есдеки.

Вчора на вулиці арештували і нашого секретаря Л. Пахаревського, що цими днями скінчив університет, але сьогодні випустили, бо він справді, крім редакції, ніде не бував. Допитували його за лист, адресований у редакцію "Ради" на ім'я якогось арештованого студента, але виявилось, що Пахаревський нічого спільного не має з тим студентом і змісту листа не знав.

В редакції у нас потрусили столи Галевича та редактора, але "явно злочинного" нічого не витрусили.

Насилу знайшли ми нового відповідального редактора – сина Любови Олександрівни Яновської [Яновський В. В.], що згодився підписувати газету, і я подав про це губернаторові заяву.

Ніхто не хоче бути номінальним редактором, бо боязно, що позиватимуть, а то й посадять за якусь статтю, якої він і змісту не знає.

10 квітня

З пам'ятником Шевченку виходить щось неподобне!

Журі другого конкурсу дало премію в тисячу рублів за проект Балавенського, але проект цей такий нікчемний, що проти нього повстають одноголосно мало не всі, тільки "ЛНВісник" його вихваляє.

Знов з місцем вийшла колотня: на визначенім Думою місці, на Михайловській площі, націоналісти надумали поставити пам'ятник св. Ользі і вжили всіх заходів, щоб адміністрація зробила пресію на Думу, в результаті тепер Шевченкові відвели місце на Караваєвськім пляцику.

Ми, порадившись, рішили агітувати, щоб комітет відкинув проект Балавенського і визначив третій конкурс, зазначивши умову, щоб Шевченко був у національній одежі.

Щодо місця, то ми напосідаємось, щоб пам'ятник поставити коло Золотих воріт або на Бібіковському бульварі, навскоси проти пам'ятника Миколаю І, чи проти Критого ринку.

Вісімнадцятого збирається комітет, а до того часу ми пустимо передову в "Раді", написану С. Єфремовим, в якій висловлюємося проти проекту Балавенського і проти місця на Караваєвській.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р.174

18 квітня

Тільки що вернувся я з зібрання Шевченківського комітету, страшенно обурений на земляків. Здається ж, умовились і постановили одноголосно держатися вироблених на нараді умов, а як довелося голосувати в комітеті, то самі ж пішли одні проти одних.

В результаті постановлено згодитися на місце на Караваєвському пляцику, хоч проти цього місця протестує все громадянство і Полтавське земство, кажучи, що воно лежить "в чертє осєдлості", тобто в жидівському гетто.

Тільки один пункт з умовлених пройшов – відкинуто проект Балавенського і вирішено визначити новий конкурс, але не зроблено умови, щоб Шевченко був обов'язково в національному вбранні.

А це означає, що знов будуть проекти, на яких Шевченка виставлять якимось півінтелігентом – лакеєм чи відставним унтер-офіцером, або й пшютом з англійським проділом на голові, у фраку, з тросточкою в руці, чи в циліндрі, з закрученими вгору вусами та французькою борідкою, як це було на першому конкурсі.

Не хотять люди зрозуміти, що Шевченко, як народній поет, повинен звертати увагу прохожого народу перше всього народнім убранням, шапкою і кожухом, в якім Шевченко сам любив фотографуватись і в яких уже звик бачити його народ. Видно, Шевченко сам надавав значіння своєму національному убранню, бо навіть на групі, де всі фотографовані без пальт* і без шапок, він сидить в кожусі і в шапці.

10 червня

Л. М. Жебуньов таки добився свого. Зняв проти М. І. Павловського таку агітацію, що той нарешті мені рішучо сказав, щоб я на його місце шукав редактора.

Всяку дрібницю, всяку помилку або недогляд Павловського Жебуньов роздуває перед усіма, хто тільки цікавиться справою "Ради"; пише про це людям по інших містах, і люди під впливом цих повсякчасних скарг на Павловського справді думають, що він доведе газету до загибелі.

Нарешті, становище Павловського справді стало тяжким: здається, я один у редакції щиро відстоюю його, так що Жебуньов якось висловився, що я видаю "Раду" для Павловського!

Під впливом такого загального незадоволення Павловським я мусів згодитися на те, щоб він покинув редактування "Ради", але з умовою, коли Ф. П. Матушевський його заступить. Павловський згодився сам умовляти Матушевського, щоб той узявся за редактування "Ради" і справді говорив з ним і з жінкою його Вірою Олександрівною. Коли я сказав про це Жебуньову, то він поспішив побачитися з Матушевським і умовити його, щоб той не відмовлявся.

* Плащів.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р.175

Матушевський, довідавшися, що "Рада" лишиться без редактора, згодився взяти часово на себе редактування. На довший час він не обіцяє, бо 100 руб. платні не можуть його задовольнити і він мусить шукати посаду, яка б давала йому 150-200 руб. в місяць.

Жебуньов радіє, бо певний, що Матушевський іншої посади не знайде і буде редактувати "Раду", навіть обіцяв своїх 25 руб. в місяць доплачувати Матушевському, щоб він діставав по 125 руб. і не шукав іншої посади.

Не знаю, як воно буде. Боязно, щоб колись не зостатися зовсім без редактора. Павловський піде у "Літературно-Науковий Вісник" або найде іншу посаду, а Ф. П. Матушевський поредактує з місяць, і в нього почнуться рефлекси, як завжди.

Коли після редактування "Ради" в 1907 році він вступив на службу у Страхове (асекураційне) товариство, то спочатку був дуже задоволений, а потім почалися рефлекси і він почав мучитися й скаржитись: хіба на те він у зрілих літах, вже титулярним, чи надворним совітником (російські урядові ранги в цивільній службі), вступив до університету і скінчив його, щоб тепер, як якийсь жидок-агент, їздити в страхових справах, тобто робити зовсім не інтелігентську роботу.

Нарешті покинув цю посаду і записався помічником повіреного (адвоката). Він оселився тоді у мене і мріяв, що зробить собі ім'я в адвокатурі, матиме добру практику, тоді жінка його, Віра Олександрівна, покине службу земського лікаря в Боярці і переїде до Києва, бо й дітей незабаром треба вчити в гімназії, і таки тяжко Вірі Олександрівні їздити по своєму участку і в дощ та в хугу, і вдень і вночі.

Та швидко знов почалися рефлекси. Патрон лишав кращі справи собі, а Федорові Павловичу давав дрібні і непевні.

Часто бувало приходить Федір Павлович радісний і хвалиться, що приніс з собою "діло". Сидить, читає; нарешті, його бере сумнів, що це "діло" непевне. Розказує мені його зміст, питає моєї думки. Другого дня встає якийсь нервовий, каже, що допізна читав діло, до світа не спав – все думав і нарешті прийшов до ясного переконання, що позов несправедливий, що він не має морального права братися за таку нечисту справу, потурати якимсь шахраям. Нарешті з обуренням відмовляє своєму клієнтові...

І так за всю зиму він не взявся ні за жадне "діло" і нарешті так розхворівся, що ледве на ногах ходив і мусів виїхати в Сухум до санаторії.

Тепер він уже підправився трохи і знов рветься до роботи, але, на жаль, "Рада" не може дати йому такої платні, щоб його задовольнила, і в нього, напевне, знов будуть рефлекси.

Він буде мучитися тим, що число передплатників не побільшується, буде сердитися на себе, що згодився на редактування, коли він нездатний зробити газети цікавою, буде сердитися на тих, що умовили його взяти цю посаду і т. д. Почне мучити себе і всіх, що працюють з ним...

Тим часом побачимо – якось воно буде!

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р.176

Може, якось перебудемо цю зиму, а на весну А. В. Ніковський скінчить державні іспити, попрактикується трохи в редакції на відділах, а потім зможе бути й редактором, якщо в нього не проявиться якихсь неможливих рис.

Досі ми всі знаємо його за освіченого, кебетливого і акуратного газетного робітника, за дуже симпатичну, солідну людину. Правда, ми його знаємо здалеку, а може, в товаристві у нього проявляться такі риси характеру, з якими не можна бути редактором.

Як поживем, то теж побачим!

Перечитав я всі 26 оповідань, присланих на конкурс, оголошений "Радою". Половина з них зовсім нездатні до друку. Вісім таких, що не варті премій, але можуть бути надруковані, особливо під літній час, коли у нас буває мало матеріалу. П'ятеро путящих, але не знаю, як між ними розподілити премії. Коли нікому не дати першої премії, то будуть нарікати, що пожаліли грошей.

Ми з Жебуньовим думаємо з'єднати першу і другу премію й поділити між двома оповіданнями. Обидва згоджуємось, що половину з'єднаних премій треба видати авторові "Вентиляції". Це оповідання варте було б і першої премії, але воно мало гумористичне, а так взагалі твір талановитий і мистецький.

Другу половину я раджу видати авторові "Справжніх людей" і третю премію – авторові "Про зуби", а Жебуньов, згоджуючися зо мною щодо третьої премії, другу половину з'єднаних премій хоче дати авторові "Слухайся свого серця". Приїде третій член журі – С. О. Єфремов, то й вирішить своїм голосом.

Цікаво знати, чи вгадаю я, хто автори цих найкращих оповідань. "Вентиляцію", на мою думку, написав Васильченко, "Справжні люди", напевне, написав Черкасенко, а "Про зуби" – Гр. Коваленко. В кожного з письменників своя вдача, манера писати, по якій можна пізнати автора, але можна й помилитись!*

С. О. Єфремов поїхав у Петербург випускати свою "Історію української літератури". Він сам і ті, що знають його працю, кажуть, що її, напевне, сконфіскують, та може, й автора засадять.

Скільки разів казав я Сергієві Олександровичу, щоб він уявив собі, що пише не в 1911 році, а в 1901-му і щоб писав відповідно до тодішніх умов. Але С. О. Єфремов не знав межі між цензурним і нецензурним, йому все здається цензурним.

А шкода, коли сконфіскують цю працю. Така історія літератури мала б великий інтерес, бо досі ми мусимо користуватись Петровим [напевно мова йде про "Нариси історії української літератури XVII і XVIII ст." Петрова Миколи Івановича - Т.Б.]. Може, її врятує дорога ціна, бо до книжок дорожчих, як два рублі, не так чіпляються, бо вони не так широко розходяться, як дешеві.

Коли б швидше С. О. Єфремов випускав свою книжку та вертався до Києва, щоб рішити справу з преміями за гумористичні оповідання, бо я маю виїздити в Кисловодськ, куди мене виряджають лікарі, а Жебуньов виїздить в санаторію Лямана коло Дрездена.

* Щодо "Вентиляції", то я не вгадав: її написав С. Пригара (Голобородько).

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р.177

15 червня

Не знаю, як буде літом з "Радою". М. І. Павловський хоче відпочити і просить на місяць відпустку.

Г. П. Шерстюка, керуючого конторою, лікарі посилають на лиман принаймні місяців на півтора.

Замість Павловського згодився бути Д. І. Дорошенко, людина в редагуванні досвідчена і надійна, отже, з цього боку можна бути спокійним за газету.

А от Шерстюка ніким заступити! Замість себе він лишає свою жінку, але боязно, що вона не зуміє додержати заведеного ладу і може наробити помилок, які поведуть коли не до втрат, то до зменшення прибутків. Але нічого не поробиш, бо все одно замість Шерстюка не знайдеш відповідної людини, та ще й часово. Шерстюк – надзвичайно корисна, цілком віддана справі газети людина; він усіма силами дбає, щоб поменшити видатки на видання і побільшити прибутки і багато вже зробив у цьому напрямі.

В подяку за це я йому асигнував 300 рублів на лікування на лимані; коли б тільки домоглося, бо він якийсь золотушний, трухлявий, хоч на вигляд дуже здоровий і надзвичайно працьовитий чоловік.

10 жовтня, с. Перешори

Після поради з лікарям вирішив я поїхати в Кисловодськ, щоб підправити трохи своє серце, яке вже починає давати про себе знати.

Спочатку думав я поїхати з книгарем В. П. Степаненком, якого лікарі посилають у П'ятигорськ, в надії, що він там ж трохи затримає свій табес, але випало так, що мені треба було заїхати на якийсь час у Перешори. Степаненкові я знайшов попутника, лікаря А. М. Варавку, а сам з Перешор поїхав в Одесу, щоб їхати морем до Новоросійська, а звідти вже залізницею в Кисловодськ.

В Одесі у Ф. Г. Шульги стрівся я з професором Жіночих курсів І. М. Бондаренком, який не знав, куди йому подітися з нудьги. З жінкою він розійшовся, на професуру в університет не пустила адміністрація, і він так занепав духом, що ходив мов п'яний.

Почали ми з Шульгою умовляти його, щоб їхав зо мною подорожувати; він і не перечив і не згоджувався, а все питав: "Так невже ж їхати?" Жінка Шульги, сама родом з Кавказу, почала вихваляти свою країну і порадила їхати морем до Батума, а відтіля залізницею до Тифліса, а там кіньми через гори по Воєнно-Грузинській дорозі до Владикавказа, а звідтіля вже залізницею в Кисловодськ.

Я охоче згодився, а Бондаренкові наче однаково було – чи їхати, чи зоставитися в Одесі. Справу вирішив Шульга, спитавши Бондаренка – чи є у нього гроші, і коли той відповів, що є, то Шульга поліз до нього в кишеню, вийняв гроші і післав по білет на пароплав; здавалося, Бондаренко наче повеселішав, коли за нього вирішили інші.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р.178

Але дорогою напав на нього знову сум. Хоч їхав він морем уперше, але море його не загойдувало, фізично він почував себе добре, але сидів наче прибитий. Пробував я його розважати, просив вдивлятися в кримські та кавказькі краєвиди і описати цю подорож для "Ради", як він описав свою подорож по Дніпру. Він почав робити замітки в записній книжці, але, очевидно, його це мало цікавило, бо він все пробував скаржитися мені на свою долю, розповідав своє життя з жінкою, що вона його проміняла на іншого. Я намагався відвернути його від цього напряму думок, починав розмову на громадські теми, але він, як сам признався, зневірився у всьому.

Коли ми доїхали до Ялти, то Бондаренко раптом вирішив, що далі не поїде, що нема рації отак без діла їздити. Я умовив його поїхати зо мною з Ялти в Алупку, бо я маю заїхати на свою садибу.

Переночували ми у мого давнього приятеля І. М. Присецького, в розмові з яким Бондаренко трохи оживився, але вночі, видно, мало спав або й зовсім не спав, бо вранці був наче гірший, як звечора. Присецький умовляв нас ще погостювати у нього, бо йому самому нудно без людей, але Бондаренко намагався швидше їхати.

Коли ми розмовляли втрьох, то мені й в голову не спадало, що незабаром обох їх не буде на світі. Хоч, дивлячися на хворого Присецького, я наче передчував, що він недовго проживе, бо гаряче умовляв його написати свої спогади, особливо з тих часів, як він в 1883-4 році їздив з покійним В. Г. Мальованим до М. П. Драгоманова в Женеву виробляти програму Українського федералістичного товариства, результатом чого з'явилася відома брошура Драгоманова "Вільна Спілка". Присецький обіцяв заходитися коло своїх мемуарів, коли трохи піддужає, але не судилось... Почалося в Ялті "народное бѣдствіе"*, Присецького, як "неблагонадійного", почали виселяти з його власної вілли, хворе серце не витримало того хвилювання і він помер!

А Бондаренко, приїхавши до Батума, не схотів їхати далі і вернувся в Одесу. Звідтіля поїхав побачитися з дітьми, а на повороті в Одесу, на ст. Карпово, ліг на шини і поїзд відрізав йому голову.

Яка шкода і велика! Людина ще молода, освічена, розумна, свідомий українець, але в житті як дитина – без няньки не міг прожити: покинула нянька, і він загинув.

В Кисловодську пробув я зо два тижні і так занудився, що зрадів листу управителя, який мене кликав у Перешори на молотьбу.

По дорозі заїхав я на скільки день до Києва.

М. І. Павловський подавав прохання скрізь, де тільки була відповідна посада, але безрезультатно. Одна лишились надія на Храневича, який обіцяв йому посаду в дрібному кредиті, але чи здобуде Павловський свідоцтво "благонадійності"? Тепер без цього свідоцтва ні на службу, ні в школу, нікуди не можна й поткнутись, а тим часом навряд чи київська адміністрація видасть йо-

* З приводу приїзду туди царя.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р.179

му "благонадежність", бо Павловський, хоч і "не замѣчен ни в чем предосудительном", але двічі сидів у тюрмі за літературні справи: відсиджував, яко редактор, за чужі гріхи, обидва рази за статті С. О. Єфремова.

А Жебуньов репетує, що Павловський і досі редактує "Раду" і запевняє, що він навіть і не хоче кидати редакції, бо це для нього синекура.

Шкода мені бідного Мефодія Івановича. Завзялися на нього всі. У редактора раз у раз багато ворогів і зависників. Багатьом він не догодив, забракувавши або скоротивши їхнє писання, або не пустив у друк того ж дня. Багато письменників, що дістають за свою літературну працю копійки, завидують, що М. Павловський бере по сто рублів на місяць. Інші ремствують на нього, що газета нецікава, а через те й мало розповсюджена. Нарікають і на мене, що я обороняю М. Павловського, бо він "удобный" (вигідний) для мене редактор.

Але я певен, що нехай буде геніальний редактор, а газета все-таки при сучасних обставинах не пошириться значно.

Поки не зміцніє в Росії конституція, поки не настане законність, доти газета наша не може поширитись.

Як вона буде ширитись, коли урядник* відбирає навіть від священика підписку, що той не буде передплачувати української газети?! Здається, далі вже не може йти "произвол" (самоволя).

Досі ми знали, що на пошті у волості нищать газету; не допускають її до передплатника, доносять на передплатників їхньому начальству, трусять їх, не дають спокою, залякуючи за те, що виписують українську газету. А це вже й підписки відбирають!

А низькоока публіка винує редактора, а мене за те, що я буцімбито не хочу розлучитися з М. І. Павловським. Але не можу ж я взяти нового редактора, поки М. І. Павловський не знайде собі посади!

Якби я був певний, що за редактування Ф. П. Матушевського газета значно покращає і пошириться, то я давно запросив би його, а Павловському платив би по 50 руб. на місяць протягом півроку, як ми з ним колись умовились, поки він найде собі службу. Але я добре знаю, що від зміни редактора не зміниться тираж газети з причин, про які я вже не раз казав. Та й даремне таки Жебуньов і К° нападають на М. І. Павловського, бо за редактування Ф. П. Матушевського в 1906 році газета велася не краще, як тепер, а навіть гірше, бо тоді ні в кого ще не було досвіду, це діло тоді було для нас усіх нове. Правда, у Павловського менше ініціативи і освіти, як у Ф. П. Матушевського, і він у перший рік існування газети, певне, не зумів би повести її так, як повів Ф. П. Матушевський, а по готовому, вже виробленому шаблону він редактував її протягом п'яти років зовсім не кепсько.

А може, мені це так лише здається, бо за п'ять років я звик до М. І. Павловського, та ще й до того за весь цей час у нас з ним ніяких гострих непорозумінь не бувало, бо він людина вдачі спокійної, розсудливої.

* Поліційний унтер-офіцер.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р.180

Як-не-як, а шкода мені Мефодія Івановича, але мушу рахуватися з громадським голосом, хоч певний, що його в великій мірі фальшує Жебуньов: тобто громадянство не так винує Павловського, як це здається Жебуньову, особисто упередженому проти Павловського.

* * *

В Перешорах я вмить забув за всі редакційні і взагалі київські справи і з головою пірнув у господарські інтереси.

Не знаю, чи я вже втомився від того громадського заколоту, чи просто на старість тягне до тієї обстановки, в якій проминула молодість моя, але мене все більше й більше тягне в село до господарства.

Левко дивувався, що я можу цілі години проводити на кошарі, сидячи посеред овець і розмовляючи з напівдикими чабанами.

Левко з професором Ф. К. Вовком розкопували в Перешорах могили, знайшли десятків півтора передісторичних кістяків, а при них зо скілька горщичків, виліплених примітивно руками. І Левко так захоплюється цим копанням, що з досвітку до смеркання риється з робочими в могилах, а мені дивується, що я можу захоплюватись господарством. Кому – що!

З Левка зняли гласний* догляд поліції і дозволили виїздити з Кононівки, от він і приїхав у Перешори копати могили, а тепер поїхав у Петербург клопотатись, щоб прийняли на університет. Рветься хлопець вчитись, хоче піти по ученій дорозі, а нерозсудливе начальство слухає охранки, яка склала собі про нього думку, як про соціаліста-революціонера. Біда та й годі!

Скінчивши молотьбу, я мав у кінці серпня їхати в Київ, але вирішив не їхати, поки не скінчаться урочистості освячення пам'ятника Олександрові II-му, бо охранка вважає мене за неблагонадійного, то вона й мене може посадити на той час, як Левка посадила під час полтавських святкувань.

Тепер, після того, як охранник (Багров) убив у Києві Столипіна, може, хоч перейменують цю славну інституцію, бо виявилось, що вона складається з експропріаторів, злодіїв та душогубів. Самі вони й експропріації організують, і бомби роблять, і людей убивають, і все для того, щоб виправдати своє існування, щоб довести, що "крамола" живе і що їм потрібні великі суми грошей в безконтрольне розпорядження для боротьби з революцією.

Господи, чого тільки тепер не пишеться про охранку в "Новом Времени", в "Гражданині" кн. Мещерського, а поки охранник не вбив Столипіна, то всі мовчали. Незабаром почнеться сесія Державної Думи, всі партії вносять "запрос" (інтерпеляцію) про охранку. Ото наговорять!

А охранка останеться така, як і була – хіба, може, перейменують та декого з урядовців змінять в надії, що вже ці будуть певніше "охранять".

* Явний.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р.181

Кажуть, що убивство Столипіна інспірував товариш міністра внутрішніх справ Курлов (він же начальник поліції), щоб догодити цареві, а особливо цариці, які не могли вже далі зносити диктатури Столипіна, бо він, врятувавши їх від революції, тероризував їх.

Відомий націоналіст В. Шульгин оповідає в своїх споминах, що царі дуже тяготилися диктатурою Столипіна. Коли якось розказали цариці, що Столипін завів і в себе такий самий етикет, як при царському дворі, то вона уїдливо завважила:

– Ну, що ж? Досі було дві цариці (вона і мати царева), а тепер буде три!

Кажуть, що Кулябка запевнив свого агента Багрова, що коли він уб'є Столипіна, то охранка вивезе його таємно за границю, а коли не пощастить цього зробити, то суд над ним буде тільки про людські очі.

Але коли суд приговорив його до смерті, то приятелі Столипіна, націоналісти на чолі з А. Савенком, стежили, щоб охранка не перепровадила Багрова за кордон, і добились права присутності при виконанні кари, щоб часом не повішали кого іншого замість Багрова.

Та, мабуть, охранка не дуже й дбала про визволення Багрова, боячися, щоб він потім, за кордоном, не оголосив всієї історії того убивства.

Після убивства Столипіна Кулябку начебто звільнено за недогляд, а в дійсності його перенесено на службу в Саратов.

20 жовтня, Київ

Страшенно мені не хотілося виїздити з Перешор. Погода гарна, тепла, а в Херсонщині в теплу вогку осінь – рано весною дуже гарно. Але треба було покидати овечок, саджання лісу і їхати в Київ.

Левка не прийняли до університету, незважаючи ні на які заходи впливових осіб, бо охранка вважає його одним з організаторів студентської забастовки і тепер його тягнуть до війська. Я певний того, що його не приймуть на службу через прострелену руку, а все-таки треба бігати, клопотатись.

Крім того, Жебуньов репетує, що я "благодушествую" собі на хуторі, а тут треба радитися про долю "Ради" на той рік.

Громади, хоч і обіцяють підпомогти грішми, як підсобили цього року, але на це мало надії. На цей рік обіцяли зібрати 4 тисячі рублів, а дали тільки коло 3 тисяч, а на той рік, дай Боже, щоб зібрали хоч з тисячу рублів. Треба напосідать, щоб громадянство агітувало за поширення передплати, бо без нагадування, без агітації число передплатників понизиться.

Весною цього року завдяки агітації ми мали передплатників більше трьох з половиною тисяч, та літом ця цифра понизилась до двох тисяч, а тепер ледве дійшла до трьох тисяч. Коли не вживати ніяких заходів, то й в тім році матимемо не більше трьох тисяч.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р.182

А тут ще клопіт з завідуючим конторою Г. П. Шерстюком. З Євпаторії приїхав, здавалося, здоровий, але згодом почала боліти у нього рука. Лікарі спочатку рішили, що це у нього невралгія, потім малярія, потім тифоїд, нарешті виявилось, що у нього туберкульоз в кістці. Довелося робити операцію. Після операції йому значно покращало і думалось, що він скоро встане, а оце йому знов погіршало. От нещастя чоловікові!

29 жовтня

Несподівано, 24 жовтня, Г. П. Шерстюк помер. Просто не віриться! Так і ввижається він за столом в конторі, заклопотаний якимсь новим планом для збільшення прибутків або зменшення видатків "Ради".

Це така втрата, що й висловити важко!

Чисто якась кара Господня на нас. Тут і так мало людей, щирих працівників, і на тобі – ще й ті передчасно сходять у могилу. Не знаю, що тепер буде з "Світлом" та "Українським Учителем", бо Шерстюк там був не тільки душею справи, а можна сказати, одиноким робітником, на якому лежали всі справи.

Просто сум бере, не можу з думками зібратись і слів не найду!

Але живий – живе й гадає: треба шукати керівника конторою; треба запитати П. Д. Понятенка, який колись керував конторою.

10 листопада

Вчора, проїздом з Чернігова за кордон, був М. М. Коцюбинський.

В. М. Леонтович ще торік водив Михайла Михайловича по лікарях і всі визнали, що він хорий на грудну жабу і йому зовсім не можна жити в холодному кліматі. Щоб підправити його, наше Товариство підмоги літературі, науці і штуці видало Коцюбинському 500 рублів на подорож за кордон, щоб він там підправив своє здоров'я. Він справді приїхав бадьорий, набрався на Капрі сил, і думалось, що він уже підкріпився надовго, але в Чернігові, за роботою в земстві, знов підупав на здоров'ї.

В. М. Леонтович, що раз у раз з захопленням ставиться до Коцюбинського, почав клопотатись, щоб знайти йому посаду в якійсь теплій країні – в Криму або десь за кордоном у консульстві, але нічого з його заходів не вийшло. Певне, брат його, член Державної ради, не схотів клопотатись за якогось "мазепинця". Тоді В. М. Леонтович заходився коло В. Ф. Симиренка і умовив його видавати Коцюбинському по тисячі рублів щороку, аби він покинув службу і жив собі десь у теплім краю. В. Ф. Симиренко згодився та В. М. Леонтович від себе даватиме щороку по 500 рублів. А наше Товариство з свого боку зафіксувало ту асигновку в 500 рублів, що давало Коцюбинському вже скілька років. Таким робом, він матиме тепер до смерти пенсію в 2000 рублів від імені Товариства підмоги літературі, науці і штуці.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р.183

Коли я сповістив про це Коцюбинського, то дістав від його листа, який списую дослівно:

"Ваша звістка так оглушила мене, що я ще й досі не можу прийти до себе. Сталося щось таке дивне, як казка, як сон. Я весь переповнений тільки одним: я зможу працювати, всі сили душі віддати тій праці, для якої тільки і жив, робити не прихапцем, з вічним незадоволенням і соромом за роботу, а так, як слід, серйозно. Два дні блукав я, як у сні, безсилий щось думать і щось робить, нездатний навіть на те, щоб Вам відписати. І от тепер тільки отямився трохи. Замість подяки словами, на що я зараз сил не здобуду, міцно цілую Вас, дорогий, за радісну звістку.

Щоб зрозуміти, яке це для мене щастя, довелось би багато сказати. Але я певний, що Ви зрозумієте це і без пояснень. Розуміється, я й зайвого дня не буду служити, бо розумію ту відповідальність, яку накладає на мене прекрасний, благородний вчинок тих, хто дав мені волю. Волю не для самої волі, а для роботи. Я тепер переповнений співом, все в мені співає – не можу інакше назвати свого почуття. Така радість мені навіть не снилась, це була мрія життя. Позвольте мені ще раз обняти Вас міцно".

Але я тут не при чім, бо все це улаштував, як я вже казав, В. М. Леонтович.

Здається, таке добродійне діло повинно було зробити найкраще вражіння на наше громадянство. Де ж таки! Ми дожили вже до такого становища, що даємо пенсії заслуженим письменникам нашим; це взагалі, а зокрема, що наш найталановитіший белетрист не повинний вже буде заробляти на шматок хліба десь у канцелярії, а всі сили зможе віддати письменству! Але ні! Багато людей почали докоряти нашому товариству, що воно видало занадто велику пенсію, що можна було поділити її надвоє, начетверо; інші казали, що ці гроші краще було б ужити на якусь іншу мету:

А один видатний письменник, не хочу називати його прізвища, так обурився, що навіть знайомство перервав зо мною.

Звернувся він до мене з проханням, щоб наше Товариство дало йому грошей на подорож за границю. Я відповів, що кошторис у нас робиться за рік уперед, а деякі асигновки зроблено навіть на скілька років уперед і тепер грошей зовсім нема. Він спересердя вигукнув:

– А для Коцюбинського знайшлися?! Він такий лагідний, що всім може подобатись.

Я відповів на це, що Коцюбинському вже асигновано, та й рівнятися до нього не може, бо він хворий і заслужений письменник, а ви здоровий і тільки починаєте. Сказав я це, здається, лагідно, бо люблю цього письменника, але він так обурився, що перестав вітатися зо мною.

Деяка публіка теж висловлювалась, що краще б цю пенсію дати починаючим силам, а не тій, що вже кращого нічого не дасть.

Само собою, що добре було б забезпечити і Винниченка, і Олеся, але у нас нема грошей: якби не В. Ф. Симиренко, то й Коцюбинському ми не могли б давати більше 500 рублів на рік.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р.184

Тепер Коцюбинський поїхав на зиму в Італію, а весною вернеться додому. Він хоче оселитися з родиною десь у Криму або на Кавказі, де нема зими, бо незручно на всю зиму виїздити за кордон.

У Львові Коцюбинський, певне, побачиться з В. К. Винниченком, який тепер оселився там. Він взяв у мене адресу його, щоб побалакати про видання збірників на кшталт "Знанія", бо у "ЛНВіснику" вони не потовпляться. Коцюбинський тепер матиме більше часу для писання, як перше, то й писатиме більше. Винниченко завів родину, то й йому треба заробляти більше, а "ЛНВісник" багато місця відвести їм не може, а другого журналу у нас нема. Є "Українська Хата", але вона не зможе платити так, як платить "ЛНВісник". Власне, і "ЛНВісник" платить мало, але Товариство підмоги вже кілька років доплачує за писання Винниченка, Кобилянської, Коцюбинського, Олеся так, щоб вони діставали по сто рублів за аркуш.

Але Винниченко, що живе виключно з літературної праці і по такій ціні не може заробити більше тисячі рублів на рік, через те й добивається місця в російській літературі, бо на таку суму з родиною за границею не проживеш.

Кортить мене переписати сюди останнього листа Винниченкового, але трохи ніяково, бо там він говорить мені великі компліменти; з другого боку хочеться, щоб лист цей якось не загубився.

1911 р. 30.Х. Львів.

Давненько я вже не писав до Вас, Євгене Харламповичу! Ви, десь, певне, про мене вже й забули. А я про Вас не забуваю. Не дивлячись на ріжні непорозуміння, згадуючи Вас, я завжди маю таке чуття, немов згадую про батька. Може, Вам неприємні ці "ізліянія", але, по щирости, не можу інакше схарактеризувати свого відношення до Вас. Крім того, оселяючись в Галичині і входячи в стосунки з тутешніми людьми, що стоять на чолі національного і громадського руху, я проти волі рівняю їх з Вами, і це порівняння примушує мене ще більше цінити і поважати Вас, хоч ми й стоїмо на позиціях "батьків" і дітей.

Я сказав, що оселяюсь в Галичині. Це через те, що я вже перейшов у нову стадію свого життя: маю сім'ю і хочу, щоб моя сім'я була зв'язана з життям мого народу. Женився я, себто зійшовся з тою женщиною [Лівшиць Розалія Яківна], від котрої хочу мати дітей, вже більше як півроку, але до цього часу не міг нічого певного сказати, бо цей час був часом пробного шлюбу. Ми ще не знали одне одного і не могли сказати, чи зможемо заснувати сім'ю. Тепер це більш-менш вияснилось. Жінка моя – жидівка, але ми погодились, що сім'я буде українською і будемо мати дітей тільки тоді, коли мати їх підготується остільки, щоб вони могли бути виховані українцями, Поки що я цілком задоволений тим способом будування сім'ї, який вибрав. А життя покаже, в чому помиляюсь. Я знаю, Євгене Харламповичу, Ви будете посміхатись, читаючи цього листа. Що робити: на щастя чи на горе я – українець, а "хахли", відомо, дуже упертий народ. Не

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р.185

дивлячись на ґвалт, глум, на поховальні статті і некрологи моїм "проповідям", я, хотячи бути чесним з собою, все-таки стараюся ці проповіді перш усього сам здійснити. Я хочу збудувати собі таку сім'ю, щоб вона відповідала своєму природньому призначенню, а не приписам моралі й законів. Я хочу, щоб вона давала і мені і громадянству, в якому я живу, користь і благо. І поки що я особисто це й маю. Я можу працювати, я став здоровіший, а значить, і більш корисний для других. Моя свобода нічим не зв'язана, і тому я чую себе зрідненим з своєю дружиною. Коли в мене будуть діти, то я зможу свідомо і щиро сказати: ми зробили все, що могли, щоб дати громадянству корисних членів. Це є завдання сім'ї, на мою думку, а тому приплітати до неї все те, що уродує її, я не зможу вже. Так я тепер думаю, а що буде далі, не беруся передрікати. Життя більше за нас, таку несподіванку може підсунути, що тільки рота роззявиш. Як же Ви ся маєте? Як Ваше здоров'я? Як справа з "Радою"? І взагалі, чим там згори потягає на Україну?

Я відповів йому, що не тільки не посміхаюсь, а радію його щастю. Справді, щастя того в житті людини так мало, що треба радіти, коли воно завітає хоч на короткий час. Дай-то, Боже, щоб воно у нього протяглося як можна довше, хоч не така в нього вдача, бо "в нього натура, як у того тура", як у пісні співається.

25 листопада

Насуваються знов над нами хмари. Завзялися знов на нас націоналісти, а само собою розуміється, найбільше свої земляки. Савенко мало не щодня пише в "Кієвлянині", що мазепинство розвивається, що воно вже набрало такої сили, що загрожує цілості Російської держави. Він же, під псевдонімом Запорожець пише те саме в "Свєті" і в "Новом Времени". Вигадав, що українці хотять заснувати незалежне, самостійне королівство під протекторатом Габсбургів і таку нісенітницю оповіщає скрізь.

Клуб тутешніх націоналістів, після рефератів А. Стороженка та москвофіла галичанина Ю. Яворського виніс таку резолюцію, яку післано прем'єр-міністрові:

"Клуб русских націоналістів у Києві, присвятивши два загальні зібрання українсько-мазепинському рухові, постановив звернути увагу уряду і громадянству на такі безперечні обставини: 1) мазепинський рух, опираючись на неуязвиму для нас австрійську базу, поширюється по всій Україні і набирає грізних розмірів. 2) В той час, коли Австрія веде рішучу, без всякого жалю боротьбу з русскою партією в Галичині, у нас з мазепинською пропагандою і викликаним нею рухом не ведеться ніякої боротьби. 3) Мазепинський рух є найгрізніший і найнебезпечніший від усіх течій, направлених проти

Є. Чикаленко. Щоденник. 1911 р.186

єдинства і цілости Російської імперії, бо рух цей намагається зруйнувати ґрунт цілости і величчя Росії – єдність русского народу.

(Рада, 1911, № 268).

Господи, чого тільки не наговорили! Чи вони справді так думають, чи умисно брешуть? Хіба вони не знають, що українці, навіть у найфантастичнішій програмі своїй, далі автономії не пішли?

Правда, в Харкові з'явилася була коло Міхновського купка "самостійників", але їх свої ж засміяли, а люди, що керують нашою пресою, нічого спільного з ними не мають.

А тим часом отакі брехні, отакі цькування можуть накликати на нас біду. Савенко писав недавно в "Кієвлянині", що вони з Юзефовичем подали Столипіну "по особому заказу" написану записку про мазепинство, а оце знов клуб пошле Коковцеву. Чого доброго, уряд і почне душити український рух.

Хоч історія показала, що ніякі утиски не могли його задушити і не задушать, але вони задержували і можуть задержати на якийсь час підйом культури нашого народу, навіть просту грамотність.

10 грудня

Л. М. Жебуньов звернувся до С. П. Шелухина, прохаючи його написати брошуру про виборчі права, щоб познайомити виборців перед виборами в 4-ту Думу. Шелухин відповів йому величезним листом, в якому каже, що з киянами ніякого діла не хоче мати, бо вони його зганьбили своїми "пасквілями" в "Раді".

Не знаю, чи я писав про те, що Шелухин, Липа та Хоткевич підняли в "Ділі" похід проти М. С. Грушевського, а Леонтович та Черняхівська відповідали їм у "Раді"*. Редакція, помістивши фактичні поправки, прислані Липою, зробила примітку, що вважає полеміку закінченою і вже не буде містити статей з цього приводу. Справді, треба було припинити цю полеміку, бо кому-кому а Грушевському від неї було найгірше: ім'я його волочили по всіх смітниках.

І от тепер Шелухин проклинає "Раду", що вона дала місце Леонтовичу і Черняхівській і на тому припинила полеміку. Що "Рада" зганьбила його і тим попсувала йому здоров'я так, що у нього тепер бувають такі сердечні припадки, що загрожують йому смертю. Дивна людина! Сам зганьбив Грушевського, як останнього блазня, а коли