И. П. Котляревский: жизнь и творчество

Подробности: Просмотров: 749

Волынский Петр Константинович. И. П. Котляревский: жизнь и творчество.

Подається за виданням: П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість // П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — Київ : Держ. вид-во худож. літ., 1951, 175 с.

Джерело: Електронна бібліотека «Культура України».

Переведення в html-формат: Борис Тристанов.

ЗМІСТ

Вступ	3
Біографія	13
«Енеїда»	59
Поезії	127
«Наталка Полтавка»	133
«Москаль-чарівник»	162
Значення творчості Котляревського	168

П. К. Волинський

І. П. КОТЛЯРЕВСЬКИЙ

Життя і творчість

ДЕРЖАВНЕ ВИДАВНИЦТВО
ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ
КИЇВ-1951

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 2

Пуста сторінка

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 3

ВСТУП

Твори Котляревського, що з неослабним інтересом сприймаються радянськими читачами, виходять новими і новими виданнями. Радянських людей чарує «Енеїда» своїм гумором — часом добродушним, а часом і ущипливим. «Наталка Полтавка» захоплює свіжістю і теплотою чуття.

Щирим словом озвався на смерть Котляревського молодий Шевченко на зорі своєї літературної діяльності. Він перший передбачив невмирущу славу автора «Енеїди»:

... Слава
Сонцем засіяла;
Me вмре кобзар, бо навіки
Його привітала.
Будеш, батьку, панувати.
Поки живуть люди;
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть!

Про Котляревського писали багато, оцінки його творчості давалися різноманітні. Буржуазно-націоналістичне літературознавство, трактуючи діяльність Котляревського в світлі облудної теорії «єдиного потоку», оголошувало його «батьком» нової української літератури, як літератури «мужицької». Водночас з того ж табору, починаючи від Куліша, підносились голоси, ніби творчість Котляревського була лише «бурлацьким юродством», насмішкою з свого народу, розвагою для панів, підлесливим слугою яких, мовляв, письменник був.

Такі оцінки не мають нічого спільного з наукою. Вони

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 4

продиктовані реакційними політичними тенденціями, і ні в якій мірі не спираються на серйозне наукове вивчення фактів.

Єдиний науково-правильний критерій для вивчення культурної спадщини дає наука марксизму-ленінізму. «Є дві нації в кожній сучасній нації, — вказував В. І. Ленін. — Є дві національні культури в кожній національній культурі. Є великоруська культура Пурішкевичів, Гучкових і Струве, — але є також великоруська культура, яка характеризується іменами Чернишевського і Плеханова. Є такі ж дві культури в українстві, як і в Німеччині, Франції, Англії, у євреїв і т. д.» ¹.

Ленінське вчення про дві національні культури вказує нам справжній науковий шлях вивчення літератури минулого. Лише з'ясувавши лінії розвитку класової боротьби епохи, розглянувши конкретну історичну обстановку і вивчивши в зв'язку з нею життя і літературну діяльність письменника, показавши історичні коріння ідейного змісту його творів, місце його в класовій боротьбі того часу, ми зможемо правильно визначити суспільно-історичне значення його творчості.

«В кожній національній культурі, — вчив В. І. Ленін, — є, хоча б не розвинені, елементи демократичної і соціалістичної культури, бо в кожній нації є трудяща і експлуатована маса, умови життя якої неминуче породжують ідеологію демократичну і соціалістичну. Але в кожній нації є також культура буржуазна (а здебільшого ще чорносотенна і клерикальна) — притому не у вигляді тільки «елементів», а у вигляді пануючої культури» ².

З ким ішов Котляревський у класовій боротьбі свого часу, ідеологію якого класу відбиває його творчість, — це питання мусимо розв'язати, розглядаючи його літературну діяльність, з марксистсько-ленінських позицій. Не можна обминути і питання про те, яке значення мають його твори для нас. Розв'язуючи його, необхідно виходити з вчення Леніна про те, що для нас є цінним у культурній спадщині минулого, «... ми з кожної національної культури беремо тільки її демократичні і її соціалістичні елементи, беремо їх тільки і безумовно на противагу буржуазній культурі, буржуазному націоналізмові кожної нації» ³.

¹ В. І. Ленін, Твори, т. 20, стор. 15.

² Там же, стор. 8.

³ Там же стор. 8.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 5

Чи можемо ж ми щось узяти із спадщини Котляревського як демократичні елементи культури минулого і, якщо можемо, то що саме, — таке питання перед нами стоїть, і на нього мусимо дати науково обгрунтовану відповідь.

Твори Котляревського — надбання української літератури. Необхідно вивчити їх у їхніх специфічних особливостях в історико-літературному плані і з'ясувати їхнє місце в літературному процесі на Україні. Й. В. Сталін у своїх геніальних працях з мовознавства писав: «Справа в тому, що у суспільних явищ, крім цього спільного, є свої специфічні особливості, які відрізняють їх одне від одного і які більш за все важливі для науки» ¹. Ці вказівки нашого вчителя і вождя мають особливо велике значення для літературознавства.

Радянське літературознавство чітко визначило роль Котляревського у творенні нової української літератури, вважаючи його найбільш талановитим із попередників великого основоположника нової української літератури Т. Г. Шевченка. Він спрямував українську літературу на шляхи, якими йшла література братнього російського народу.

Порівняно до своїх попередників, він вносить у літературу новий ідейний зміст (певну і важливу частину тих ідей, якими жили передові люди того часу), розробляє нові форми (зокрема, жанри), послідовно запроваджує народну мову.

Перед радянським літературознавством стоїть завдання — керуючись марксистсько-ленінською теорією, дати докладну наукову характеристику творчості письменника, розглянути його твори в конкретній історичній і історико-літературній обстановці.

Роки життя й діяльності Котляревського (1769-1838) охоплюють значний час. В останню чверть XVIII ст. провадиться на Лівобережній Україні ліквідація гетьманщини і юридичне оформлення кріпацтва.

¹ И. В. Сталін. Марксизм і питання мовознавства К., 1950, стор. 33.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 6

Виданням у 1783 році указу, яким скасовувалось для українських посполитих право переходу, юридично санкціонувались кріпосницькі права українських поміщиків. «Жалованная грамота российскому дворянству», видана в 1765 році, зрівняла в правах з російським дворянством і українське шляхетство, в тому числі і військову козацьку старшину і потомків старшини. Новонароджене дворянство кинулось захоплювати козацькі і військові землі. Цей процес продовжувався ще на початку XIX ст. Мало того, що селяни, які жили на землях козацької старшини, стали кріпаками, в «ревізькі сказки» ¹ було записано багато козаків. Боротьба козаків проти закріпачення виливалась часом у повстання, як це було в с. Турбаях на Полтавщині (1789-1793 pp.). В 1796 році юридично оформлено кріпацтво на півдні України введенням подушної податі.

Царизм і поміщики все більше посилювали гноблення народних мас. В першій чверті XIX ст. становище селянства ще погіршилось.

В Росії, отже й на Україні, панували феодально-кріпосницькі відносини. Проте вже почали розвиватися елементи капіталістичного укладу, відбувався розклад кріпосного господарства. Розвиток товарно-грошових відносин штовхав поміщиків на збільшення продукції товарного хліба, на створення кріпосних мануфактур. Продовжується зростання ремесла, помітний і розвиток промисловості. Переважало, правда, феодально-кріпосне господарство, розвиток нових, капіталістичних елементів був ще недостатнім, але цей розвиток означав розклад старого, кріпосницького ладу.

Величезні селянські війни — повстання 1773-1775 років, очолене Пугачовим, в Росії і «Коліївщина» (1768-1769 pp.) на Україні — завдали серйозного удару кріпосницькому ладу, показали світові, що цей лад має бути знищений.

Як відомо, з кінця XVIII ст. розпочалася нова історична епоха. Це була, як зазначає В. І. Ленін, «епоха буржуазно-демократичних рухів взагалі, буржуазно-національних зокрема, епоха швидкої ломки феодально-абсолютистських установ, які пережили себе» ².

Посилення кріпосницького гніту викликало численні ви-

¹ Так звалися списки кріпаків, які періодично складались для оподаткування поміщиків.

² В. І. Ленін. Твори, т. 21, стор. 119.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 7

бухи протесту з боку селян, селянські рухи — великі виступи селян на Катеринославщині в 1799 і 1824 роках, заколоти в маєтках Кочубея на Полтавщині й Херсонщині в 1815 році та ін. Особливо великий розмах мало повстання на Дону й на півдні України в 1818-1820 pp., що охопило десятки тисяч селянства.

Понад два десятиліття (1812-1835 pp.) боровся із своїм загоном проти панів Поділля та Волині уславлений в піснях і переказах народний месник Устим Кармелюк.

З цими вибухами протесту зв'язані і виступи селян у війську. Так, у 1807 році виник заколот серед київських селян-ополченців, що брали участь у Молдавському поході проти Туреччини. Заколот охопив 3-ю бригаду Київської міліції. Ополченці сподівались, що після війни їх звільнять від кріпосної залежності і зроблять козаками. Коли ж виявилось, що ці надії марні, серед них почались заворушення. В 1817 році повстало Бузьке козацьке військо на Херсонщині, не підкоряючись царському наказові про переведення його на становище військових поселенців. У 1819 році відбулись заколоти серед військових поселенців Чугуївського уланського полку на Харківщині.

Характерними рисами цих виступів є, по-перше, те, що селяни борються проти свавілля поміщиків і царських чиновників, але в самому цареві вбачають свого захисника, і по-друге, прагнення здобути козацькі «вольності».

Сергій Тучков, який від імені уряду вів переговори з київськими ополченцями, так характеризував основну причину їх виступу: «ці стали мріяти, що нагорода їх буде в тому, що вони назавжди звільняться від залежності своїх панів, а після війни підуть додому... Я збагнув у цьому бажання і мету їх бути так, як предки їх, козаками» ¹. Це прагнення підносилось і в інших селянських виступах. Козацького ладу домагалися селянські маси, піднімаючи відомі гайдамацькі повстання.

Адже і Пугачов у маніфесті від 31 липня 1774 року «жалував» кріпаків «вільністю і свободою вічно козаками».

Виступи селян проти поміщиків були стихійні, неорганізовані і не могли мати успіху. «Селянські повстання, — як зазначає Й. В. Сталін, — можуть приводити до успіху тільки в тому разі, коли вони поєднуються з робітничими повстаннями і коли робітники керують селянськими пов-

¹ «Русская старина», 1895, № 7, стор. 190.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 8

станнями. Тільки комбіноване повстання на чолі з робітничим класом може привести до мети» ¹.

Проте стихійні селянські виступи проти поміщиків збуджували думки передових людей дворянського класу.

М. І. Калінін так характеризував вплив селянських повстань на російських просвітителів XVIII ст.:

«На противагу вузькоегоїстичній моралі дворянсько-монархічної верхівки зароджувалися основи нової моралі: ненависть до експлуататорів, любов до народу, любов до батьківщини. Кращі люди Росії віддавали всі свої сили, саме життя, щоб допомогти селянам визволитися від кріпосної залежності. Повстання Степана Разіна, Омеляна Пугачова змушували замислюватись найбільш освічених людей дворянського класу, спонукали їх до критичної оцінки становища селянства і сваволі поміщиків» ².

Для діяльності російських просвітителів XVIII ст. характерні були, як відомо, такі основні риси: заперечення кріпосницького гноблення, співчуття до народних мас, ідея природної рівності станів, визнання освіти засобом розв'язання суспільних питань. Звичайно, поміж окремими діячами просвітительства XVIII ст. були наявні певні розходження.

В той час, як Радіщев і його однодумці виступали з вимогою революційного повалення самодержавства і кріпосництва, більшість дворянських просвітителів того часу (Фонвізін, Капніст і навіть Новиков) домагалися розв'язання суспільних протиріч шляхом поширення освіти і доброю волею «освіченого монарха», тобто монарха — прихильника просвітительських ідей.

В кінці XVIII ст. помічається піднесення вільнолюбних настроїв передових людей. Герцен писав про ці настрої: «Ніколи людські груди не були повніші надіями, як у велику весну дев'яностих років: всі чекали із схвильованими серцями чогось незвичайного; святе нетерпіння тривожило уми і змушувало самих строгих мислителів бути мрійниками». В кінці XVIII і на початку XIX ст. передові визвольні думки піднесені були послідовниками Радіщева з кола дворянських радикалів і різночинців, якими були

¹ Ленін і Сталін. Збірник творів до вивчення історії ВКП(б), том. ІІІ, стор. 541.

² М. І. Калінін. Про комуністичне виховання. Вибрані промови та статті. Укрполітвидав, 1948, стор. 211.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 9

поети-радіщевці — Пнін, Попугаєв, Борн. Коло цих «вільнодумців», за тодішньою термінологією, було вузьке. Але важливо підкреслити, що вони успадкували від Радіщева демократичні погляди і проводили їх у своїх творах, не підносячись, правда, до революційності свого великого вчителя ¹.

Вторгнення Наполеона в Росію в 1812 році підняло народні маси проти окупантів. На Україні було сформовано ряд полків, які взяли активну участь у народній війні. Український народ, охоплений загальною хвилею гніву проти іноземних загарбників, ішов спільно з братнім російським народом. «Дубина народной войны, — писав Лев Толстой, — поднялась со всею своею грозною и величественною силой..., поднималась, опускалась и гвоздила французов до тех пор, пока не погибло все нашествие».

Після перемоги над Наполеоном виникає ряд політичних організацій, скерованих проти самодержавства і кріпосництва. Найвизначнішими з них були організації декабристів («Союз спасения», потім «Союз благоденствия», нарешті, «Южное общество» і «Северное общество») і «Общество соединенных славян», яке зрештою теж приєдналось до декабристів.

Діяльність декабристів у великій мірі, а «Общества соединенных славян» цілком, протікала на території України. І хоч ці дворянські революціонери не орієнтувались на народні маси, і через те царизм легко розправився з ними, проте їх діяльність знайшла відгук у масах. Так, повстання Чернігівського полку викликало співчуття серед українського селянства.

Визвольні ідеї проникли і в деякі масонські ложі. Це можна сказати зокрема про полтавську ложу «Любви к истине» (1818-1819 pp.), членом якої був Котляревський. На чолі цієї ложі стояв М. М. Новиков, правитель канцелярії малоросійського генерал-губернатора, активний діяч раннього декабризму.

Більша частина українського поміщицтва підтримала політику царського уряду і виявила велику симпатію «до чинів, а особливо до платні», як писав Румянцев, але в колах дворянства розвивалась і опозиція, яка прагнула до відновлення гетьманського ладу і повернення собі колишніх привілеїв козацької старшини.

¹ Про них див. книгу Вл. Орлова «Русские просветители 1790 — 1800-х годов». 1950.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 10

Ці прояви дворянського «націоналізму» були явищем аналогічним до того, яке мало місце тоді в Грузії і яке яскраво характеризував Й. В. Сталін:

«Існувало, наприклад, у нас так зване дворянське «національне питання», коли — після «приєднання Грузії до Росії» — грузинське дворянство відчуло, як невигідно було для нього втратити старі привілеї і могутність, які воно мало при грузинських царях, і, вважаючи «просте підданство» за приниження своєї гідності, побажало «визволення Грузії». Цим воно хотіло поставити на чолі «Грузії» грузинських царів і дворянство і передати їм, таким чином, долю грузинського народу! Це був феодально-монархічний «націоналізм» ¹.

Аналогічні настрої і прагнення мали місце і серед деякої частини українського дворянства в перші десятиріччя XIX ст. В основі цих сепаратистських прагнень лежало бажання повернути собі давні привілеї, держати в своїх руках безроздільно владу над українським народом і вирішувати його долю.

Ці «націоналістичні» настрої українського дворянства знайшли вияв у відомій «Истории Русов», в різних виступах окремих представників українського дворянства, але передова інтелігенція поставилась до них неприхильно, для мас українського народу вони були чужі, ворожі.

Дитинство і юнацтво Котляревського припадають на той час, коли стара українська школа й стара література вже відживали. Своїм змістом вони вже не задовольняли нових вимог. Не випадково українське шляхетство, подаючи в 1764 р. Катерині II прохання про відновлення давніх прав, клопочеться про організацію в Києві університету. Не випадково чимало молодих людей з України їдуть здобувати науку до Москви та Петербурга.

В містах на початку XIX ст. відкриваються повітові школи і гімназії для підготовки чиновників. Засновуються і вищі школи: Харківський університет (1805 p.), «Гімназія вищих наук» у Ніжині (1820 p.), Київський університет (1834 p.).

¹ Й. В. Сталін. Твори, т. І, стор. 31.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 11

Разом із старою освітою відживає і стара літературна мова та стара українська література. Шкільна драма, яка в першій половині XVIII ст. була представлена такими зразками, як «Владимир» Ф. Прокоповича, «Милость божія», п'єси М. Довгалевського, «Воскресеніе мертвых» Г. Кониського, в другій половині століття занепадає цілком і зникає, нарешті, з шкільного побуту. В галузі віршової літератури на місце панегіриків висуваються оди за класичними зразками (напр., оди М. Козачинського, І. Малицького, видані Київською академією 1796 року в брошурі «Радостныя чувствованія муз»), і набуває значного поширення поезія любовна, побутова, бурлескна і сатирична (напр., «Сатира 1764 року», «Плач киевских монахов», «Суплика або замысл на попа», «Плач дворянина», «Вірша про попа Негребецького», вірша про Кирика, твори І. Некрашевича і т. п.).

Г. С. Сковорода в значнішій мірі, ніж його попередники, відходить від старої книжної мови. Головна цитадель старої мови й освіти, Київська академія, з восьмидесятих років перебудовувалась на зразок російських вищих шкіл. В академії стали пильно вивчати російську мову й літературу, зокрема твори М. В. Ломоносова. Нові вимоги висунуто й до літературних вправ студентів академії: їм рекомендувалось додержуватись «гостроти в епіграмах, ніжності в мадригалах, простоти в байках, приємності в піснях, страждання в елегіях, щирості в сатирі, захоплення в оді, жаху й жалю в трагедії, сміху й обманів в комедії» ¹. Г. С. Сковорода, наприклад, уже в 50-х роках XVIII ст. в Переяславській семінарії, а пізніше в Харківському колегіумі викладав поетику не за старими схоластичними підручниками, а за зразками Ломоносова.

Отже, виступ Котляревського в літературі належить до того часу, коли традиції старої української літератури вже завмирали.

Ріст української культури зв'язаний з розкладом кріпосницьких відносин і процесом зародження та розвитку капіталізму. Цей процес позначався загалом, як указує В. І. Ленін, «пробудженням національного життя і національних рухів» ².

З початком формування українського народу в націю

¹ М. Сухомлинов. История Российской академии, СПБ., 1875. стор. 186.

² В. І. Ленін. Твори, т. 20, стор. 11.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 12

зв'язана і творчість Котляревського. Вона органічно поєднується з такими явищами розвитку національної культури, як наукове вивчення української мови, історії України, етнографії, збирання усної народної творчості. Важливо і показово, що творчість Котляревського за своїм змістом була виявом передової національної свідомості.

В шкідливих писаннях критиків-космополітів твори Котляревського відривалися від тих історичних умов, в яких вони виникли, від розвитку національної культури українського народу. «Енеїда», наприклад, розглядалася в потоці травестійних переробок поеми Вергілія, «Москаль-чарівник» вивчався в плані історії сюжету про зрадливу жінку. Цим літературний план вивчення творчості письменника відривався від історії суспільства, історії народу, тобто грунтувався на ідеалістичних засадах.

В кінці XVIII — на початку XIX ст. на Україні починає розвиватися нова література на основі народної мови й народної творчості, в тісному зв'язку з культурою братнього російського народу. Українські письменники й культурні діячі (Котляревський, Гулак-Артемовський та ін.) знаходять у своїх починаннях щиру підтримку з боку передових діячів російської культури, їх твори друкуються в російських журналах і альманахах, в своїй творчій роботі вони орієнтуються на зразки російської літератури.

Незважаючи на намагання царського уряду використати російську мову й культуру лише як засіб русифікації, історичний і культурний процес пішов іншими шляхами: російська мова стала могутнім засобом єднання передових верств української і російської інтелігенції, засобом єднання їх у спільній боротьбі проти реакції. Зв'язок між культурами двох братніх народів усе міцнішав і міцнішав. Передові діячі української культури росли й розвивались під благотворним впливом російської культури. Цим шляхом пішов і Іван Петрович Котляревський.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 13

БІОГРАФІЯ

Більше ста років минуло з дня смерті Котляревського, чимало праць вийшло за цей час про його життя і творчість. Проте біографія письменника розроблена ще не повно: про деякі періоди його життя є дуже мало відомостей. Утруднює справу й те, що деякі літератори XIX ст., наприклад, Н. Сементовський, В. Савінов, спираючись нібито на друзів і очевидців, пустили в ужиток ряд сумнівних анекдотів про Котляревського, які неодноразово після них повторювались.

З ранніх біографій Котляревського, безумовно, найціннішою є складена С. Стеблін-Камінським. Степан Павлович Стеблін-Камінський (1814-1886) був сином близьких друзів Котляревського — члена Полтавського приказу громадського піклування Павла Степановича Стеблін-Камінського і його дружини — Олександри Григорівни ¹. Біограф досить близько знав письменника сам. Некролог Котляревського, надрукований ним у газеті «Северная пчела» (1839, № 146), складено як на підставі особистого знайомства, так і на підставі документів покійного письменника, листів до нього різних літераторів і спеціально підготовленої «записки» батька біографа ². Пізніші спогади

¹ Батьки С. П. Стеблін-Камінського належали до тих приятелів Котляревського, яким письменник перед смертю залишив на пам'ять частину свого майна: батькові — Павлові Степановичу дісталася частина бібліотеки, а матері — Олександрі Григорівні була відписана велика левада, недалеко від письменникової садиби.

² Див. уривки із щоденника С. П. Стеблін-Камінського. «Киевская старина», 1897, № 4, стор. 69-71.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 14

С. П. Стеблін-Камінського про Котляревського («Воспоминания об И. П. Котляревском. Из записок старожила», Полтава, 1869 і 1883, «Полтавские губернские ведомости», 1866, № 45—47) подають деякі нові, засновані на документах і вірогідних джерелах, матеріали. Проте і в роботах Стеблін-Камінського знайшли місце деякі непевні відомості про письменника. Крім того, при публікації спогадів Стеблін-Камінського, в них було зроблено деякі пропуски, які заховали від читачів дещо дуже важливе з життя письменника ¹.

На фактичних даних написав біографію письменника «Иван Петрович Котляревский» («Основа», 1861, № 2) відомий російський етнограф того часу Ол. Вл. Терещенко. Слід згадати ще нарис І. Ф. Павловського «И. П. Котляревський», надрукований в його кн. «Полтава» (1910) [див. ще И. П. Котляревский. Биографический очерк с рисунками - Т.Б.], в збірнику «Пошана» (X., 1909) і окремою брошурою в українському перекладі (Полт., 1918),. Використавши місцеві архівні матеріали, автор подав багато нових фактів з життя письменника.

Чимало цікавих і цінних відомостей про життя Котляревського, розкиданих по різних періодичних виданнях, заповнюють ряд сторінок з його біографії. Проте деякі періоди і в цілому життя письменника висвітлені ще не цілком достатньо.

Автор цього нарису ставить завдання на підставі біографічних матеріалів і даних історичного життя показати життєвий і творчий шлях Котляревського повніше, ніж це було зроблено попередниками.

1769 року, 29 серпня (за старим стилем) в сім'ї канцеляриста Полтавського магістрату Петра Котляревського народився син Іван. Обстановка, серед якої ріс майбутній письменник, була близька до сільської. Скромне місто Полтава мало чим відрізнялося тоді від села.

¹ Написаний в 1860 році Стеблін-Камінським «Биографический очерк жизни Ивана Петровича Котляревского» був надрукований в «Полтавских губернских ведомостях» (1866, № 45-47) і окремо, з досить значними відмінами під рукопису, який зберігається в Державній публічній бібліотеці УРСР. Деякі пропущені з цього нарису місця були подані в журналі «Киевская старина» (1888, № 11), але не всі.

Нижче ми будемо цитувати спогади Стеблін-Камінського за рукописом.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 15

Тут в одному з невеличких дерев'яних будиночків ¹ народився й провів більшу частину свого життя український письменник Котляревський. Будиночок цей був збудований в 1705 році. Він стоїть на горі, звідки відкривається перед очима досить красива панорама: зелені ліси й луги, серед яких повилася невелика річка Ворскло.

В той час Полтава ще була «полковим» містом, потім стала повітовим містом Новоросійської губернії, а з 1802 року — губернським і резиденцією малоросійського генерал-губернатора. З цього часу Полтава починає рости і набувати обличчя культурного міста.

Родина батьків Котляревського належала до тієї групи, яка мусила доводити й обстоювати своє привілейоване становище, побоюючись, як би не попасти в ревізію і не стати кріпаками якого-небудь Кочубея, Безбородька, Потьомкіна. Відомо, що вона була дуже незначних достатків, хоч батько займав посаду, яка вважалась серед чиновників прибутковою. В біографії, складеній Ол. Вл. Терещенком, так характеризуються умови раннього дитинства майбутнього письменника: «Нерідко доводилось йому (малому Іванові Котляревському — П. В.) вдовольнятися одним шматком хліба й ходити босим; але жива й весела вдача допомагали йому переносити домашні нестатки. З дитячих років виявилась у нього охота до читання і старанність у заняттях» ².

Де здобув Котляревський початкову освіту, невідомо. Перший біограф його С. Стеблін-Камінський висловлює здогад, що, мабуть, за тодішнім звичаєм, письменник ходив у школу до дяка. Це цілком можливо, бо приходська школа існувала в Полтаві ще з XVII ст. З численних історичних і літературних матеріалів добре відомо, якими були ці школи. Церковнослов'янська «граматка» (буквар), часослов і псалтир були підручними книгами для поступового опанування нескладною наукою, яка, проте, була досить важкою і гіркою; подавали її у формі зубрячки, приправляючи дошкульними способами примушування до навчання, зокрема відомою «субіткою».

В 1779 році в Полтаві була відкрита семінарія, яка, за назвою єпархії, звалася — Катеринославською (з 1786 p.).

¹ Є гарний малюнок цього будинку, виконаний Т. Г Шевченком.

² «Основа», 1861 № 2, стор. 164.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 16

В цій семінарії Котляревський вчився з 13 лютого 1780 року до літніх канікул 1789 року, але, як показують архівні дані, не закінчив її.

Про перебування письменника в семінарії С. Стеблін-Камінський писав: «...ще в юному віці мав особливу пристрасть до віршів і вмів до всякого слова мистецьки добирати дотепні рими, за що товариші звали його рифмачем».

Якою ж була та школа, де виховувався майбутній письменник і де, очевидно, у нього пробудились перші пориви до літературної творчості?

Заснована в останній чверті XVIII ст. Полтавська семінарія не була вже подібною до тих шкіл, в яких учились такі попередники Котляревського в українській літературі, як Г. Сковорода, І. Некрашевич, не кажучи вже про М. Довгалевського, В. Лащевського та ін. В освіті, яку вона давала, було вже чимало нового, порівнюючи до науки в Київській академії та інших духовних школах на Україні в середині XVIII ст.

Хоч навчання в духовних семінаріях кінця XVIII ст. в Росії і не було регламентоване єдиним уставом, а кожна з них була підпорядкована місцевому єпархіальному начальству, яке і визначало програму та організацію навчання, проте ці школи мали більш-менш єдиний тип. Реорганізація в 1780-х pp. українських єпархій за загальноросійським зразком поширила цей тип школи і на Україну.

Навчання в семінарії продовжувалось тоді звичайно від 10 до 12-13 років і включало такі класи: нижчий російський або заправний (ще звався інформаторія), граматичний нижчий (фора), граматичний вищий (інфіма), піїтика, риторика, філософія і богослов'я (навчання в деяких класах, зокрема в класах риторики, богослов'я тривало не менше двох років). Названі класи мала і семінарія в Полтаві в часи перебування там Котляревського.

Наука в семінарії була ще схоластичною. Проте в неї почали вже проникати деякі нові віяння. Дуже багато часу приділялося на вивчення латинської мови (в обох граматичних класах, а також у класах піїтики, риторики), учнів примушували розмовляти між собою латинською мовою. Чи не відгуком семінарських вражень в «Енеїді» є сцени вивчення троянцями латинської мови і їх спроби розмовляти латинсько-українським жаргоном?

Разом з тим чимало уваги приділялося вивченню ро-

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 17

сійської мови. Вже в нижчому російському класі семінарії при навчанні початкової грамоти й письма з 1780 року введено було замість церковнослов'янського гражданський шрифт. Навчання граматики, піїтики й риторики провадилось не тільки на зразках латинських (серед яких дуже значне місце посідав Вергілій), а й російських. В наказі по семінарії на 1787 рік учителеві піїтики пропонувалось вивчати з учнями оди Ломоносова, Сумарокова, а також робити переклади російськими віршами творів Вергілія, Овідія, Горація. Прийнятий у семінаріях підручник піїтики «Правила пиитические» Аполлоса Байбакова подавав насамперед приклади з російських авторів, приділяючи, правда, спеціально увагу і Вергілієві. В «Правилах пиитических» учні знайомилися з уривками і з невеличкими творами Кантеміра, Ломоносова, Тредіаковського, Сумарокова, Петрова та інших російських поетів XVIII ст. Хай подані уривки і твори і не давали багато матеріалу для читання учнів, проте вони збуджували безсумнівний інтерес до творів російської літератури, тим більше, що підручник у багатьох місцях рекомендував учням звертатись до тих чи інших творів «славних російських віршописців».

Нові віяння в духовних семінаріях в другій половині XVIII ст. виявлялися також у введенні деяких світських наук і зокрема у вивченні іноземних мов — французької та німецької. Керівники семінарії в Полтаві намагалися не відставати від інших.

В 1780 році, як указують документи, відкрито в семінарії і додаткові класи грецької, французької і німецької мов. Товариш Котляревського по семінарії Ів. Ів. Мартинов, пізніше видавець журналів «Северный вестник» (1804-1805) та «Лицей» (1806), згадує про своє навчання в Полтавській семінарії (1780-1788): «Проходячи ординарні класи від фари до богослов'я, звичайним тоді для семінарії порядком, крім головних предметів навчання, якими вважаються латинська й російська граматика, поезія, риторика, філософія й богослов'я, я навчився тут грецької, трохи німецької мови й арифметики; інших наук і мов у цій семінарії тоді не навчали». Окремі з цих курсів охоплювали різні галузі, як свідчить той же Мартинов: «я закінчив курс філософії, тобто логіки, метафізики, фізики і моралі» ¹.

¹ «Русская мысль" 1903, № 10, стор. 127-128.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 18

Котляревський був одним з кращих учнів свого класу і восени 1788 року був намічений в числі чотирьох інших учнів для вирядження в Петербурзьку Олександро-Невську семінарію, але його «не могли відшукати, тому що його на цей раз не було в місті» ¹. Можна гадати, що Котляревський був десь «на кондиціях» у поміщиків, тобто навчав дітей, що було тоді для семінаристів звичайним явищем у зв'язку з досить убогим забезпеченням.

Численні мемуарні і літературні матеріали свідчать, що семінаристам або бурсакам того часу доводилось бути не тільки вчителями у поміщиків по кілька місяців, а також півчими в церквах і монастирях, городниками, сторожами, гуртом збирати подаяния, співаючи канти, та ін.

Ця давня традиція українських шкіл була ще жива в той час. Ось що, наприклад, розповідає один з сучасників про побут учнів Чернігівської семінарії початку XIX ст. «Разом з заходом сонця в ці дні (в суботу — П. В.) ходять бувало по дворах чоловік 15 семінаристів від 18 до 8 і 7-літнього віку. Їх називали бурсаками. Ставши в кружок посеред двору, співають вони дружним хором:

Боже, зри мое смиренье,
Зри мои плачевны дни!

По закінченні жалібного канта з середини цього гурту виривається різкий тремтячий голос: «Борщику!» Щедро наділені господарями, співці йшли собі з низькими поклонами» ².

Показово, що Котляревський, описуючи ігрища в Сіцілії, поряд з танцями циганок, музикою сліпців-кобзарів, згадує і школярів. «У вікон школярі співали». Відгуком давньої школи звучить і та «рація» (згадаймо давні вірші — орації), яку старший з троянських послів сказав Латинові:

Енсус ностер магнус панус...

Добре відомі були тоді бурсаки як спритні в наскоках на сади, городи, лотки базарних перекупок тощо. Невипадково Котляревський, описуючи спритність Низа і Евріала в рутульському стані, порівнює їх до школярів:

Як, добре врем'я угодишии
І сіркою хлів накуривши,

¹ «Русская мысль», 1903, № 10, стор. 129.

² П. Знаменский. Духовные школы в России до реформы 1808 года, Казань, 1881, стор. 654.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 19

Без крику крадуть слимаки
Гусей, качок, курей, індиків
У Гевалів і Амаліків...

Так у семінарській науці і побуті часів Котляревського поєднувались своєрідно елементи нового й старого, схоластичні традиції й деякі нові віяння.

В 1789 році він залишив семінарію. Як це сталось? Чому вийшов він з семінарії? Правдоподібно, що Котляревський хотів ухилитися від духовної кар'єри.

Після виходу з семінарії юнак пішов дорогою, якою йшли сотні людей його стану, — працювати канцеляристом. Після «Установлення про губернії» в 1775 році і введення намісництв в 1780-х роках багато семінаристів було взято для праці в канцеляріях. Котляревський опинився в штаті новоросійської канцелярії, яка містилася тоді в Полтаві. На жаль, відомостей про життя письменника в цей час майже нема. Архівні матеріали показують, що в січні 1793 року він був протоколістом полтавської дворянської опіки і клопотався про затвердження своїх дворянських прав.

Невідомо, коли і з яких причин покинув Котляревський чиновницьку службу. Далі був домашнім учителем у поміщицьких родинах, як свідчить Стеблін-Камінський, переважно в Золотоноському повіті на Полтавщині. Нелегкою була ця робота, як показують спогади сучасників.

Запрошеного на «кондиції» вчителя поміщики використовували також для виконання різних інших обов'язків, наприклад, для догляду за садом, праці в конторі, господарських доручень тощо. Траплялися випадки, що поміщики після кількох років праці записували цих домашніх учителів своїми кріпаками.

В паперах Котляревського збереглось свідоцтво повітового маршалка від 1793 року про те, що він (Котляревський) є дворянином Полтавського повіту. Чи не було часом це свідоцтво охоронною грамотою, яку здобув молодий домашній учитель, щоб захистити себе від можливих зазіхань на його свободу з боку запопадливих наймачів?

Деяке уявлення про умови, в яких працював Котляревський домашнім учителем, можна скласти і з статті В. Савінова

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 20

«Первая любовь Котляревского» ¹. Золотоноський поміщик С-ський, привізши Котляревського вчителем до себе, влаштовує сніданок, під час якого просить учителя заспівати.

«Ну, пан Іван, валяй, тільки чувствительную, про яку-небудь билиночку, сиротиночку... або що!

Іван Петрович підстроїв скрипку, приловчився, піччикатою без смичка торкнув струну і заспівав... повік не забуду... От наче все серденько розмокло, плаче сльозою, плаче і співає:

Ой, бачиться, не журюся, в тугу не вдаюся,
А як вийду за ворота, од вітру хилюся;

і т. д. Не видержав і дядюшка, глянув разів два на ключницю, кліпнув очима та й заридав, як мала дитина.

— Важно, — каже, — дуже важно, пан Іван! Цілуй мене, каторжний! Важно, що хочеш, роби, що знаєш, проси од мене, а я уже не пущу тебе од себе. Учи моїх сиріт-хлопчаків, утішай мене, і от тобі панське слово: життям не поскучаєш! З цього часу пан Герасим С-кий дає вам, пане Котляревський, стіл з нами і тридцять мідних гривен у місяць!.. Або що, цілуй мене!»

Надзвичайно мало відомостей збереглось про те, як пройшли роки вчителювання Котляревського, проте один факт, дуже важливий для формування його як письменника, відзначають усі біографи. С. Стеблін-Камінський пише: «В цю епоху свого життя (в часи вчителювання у поміщиків — П. В.), вивчаючи малоруську мову, за словами сучасників його, він спостерігав звичаї, повір'я і перекази українців, бував на зборищах і забавах простолюдців і сам, переодягнений, брав участь у них, уважно слухав і записував слова малоросійського наріччя. Час показав, що це було наслідком поетичної діяльності, для задоволення якої Котляревський обрав поему Вергілія» ².

В цей період Котляревський почав писати свою «Енеїду». Початок цієї творчої праці можна визначити на підставі листа письменника до Гнєдича від 27 грудня 1821 p.,

¹ «Северная пчела», 1863, № 80.

Названа стаття В. Савінова взагалі є дуже непевним джерелом до біографії Котляревського. Проте вона вірно подає деякі риси поводження поміщиків з домашніми вчителями.

² «Северная пчела», 1839, № 146.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 21

в якому він називає «Енеїду» плодом «двадцятишестирічного... терпіння і посильних трудів» ¹.

Коли взяти на увагу, що в одному з найдавніших списків «Енеїди», який звичайно звуть Болховітіновським, на титульній сторінці стоїть дата «1794 года, октября 11 дня», можна гадати, що «Енеїда» розпочата Котляревським в 1794 році.

Дуже показово, що перші кроки серйозної літературної діяльності Котляревського проходили в умовах певних етнографічних занять, вивчення народної мови і зближення з народом (адже ходіння його на зборища селян не можна зводити до одного етнографічного інтересу). Наскільки глибокими були етнографічні заняття письменника в цей час, невідомо, проте картини життя, змальовані вже в перших частинах «Енеїди», свідчать, що народне життя було йому добре знайоме. Поема також показує добре оволодіння письменником багатствами народної лексики і фразеології.

1796-1808 роки письменник перебуває на військовій службі. Служив Котляревський у Сіверському карабінерному (потім драгунському) полку, пройшовши тут службові ранги від кадета до штабс-капітана. Сіверський карабінерний полк належав до тих, які в 1783 році організував Румянцев на базі українських козацьких полків, стояв він деякий час на Полтавщині. Отже, перебуваючи на військовій службі, Котляревський не був відірваний від місцевого життя. Живим відгуком його на місцеві події була «Пісня на новий 1805 год князю Куракіну», написана в 1804 році.

З 1798 до 1806 року Котляревський був прикомандирований як інспекторський ад'ютант до генерала Дотішампа, інспектора Дністровської і Кримської інспекції. Атестат, виданий Котляревському цим генералом, відзначає його «відмінну ретельність і старанність» і рекомендує як хорошого офіцера, вартого «уваги начальства до його здібностей».

В 1806 році розпочалася війна з Туреччиною, в якій взяв участь і Сіверський полк. Котляревський був у цей час

¹ «Литературные портфели, І, Время Пушкина», вид. «Атеней», Пет., 1923, стор. 37.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 22

ад'ютантом командира корпусу генерала Мейєндорфа, і за його дорученням вів «Журнал военных действий 2-го корпуса». На війні виявив себе як сміливий офіцер і вмілий виконавець складних доручень: відзначився при здобутті Бендер та при облозі кріпості Ізмаїл, успішно діяв у переговорах з Буджацькими татарами, схиливши їх мирно приєднатися до Росії, за що одержав різні нагороди, зокрема орден Анни 3 ступеня. Це дані службового списку.

Поза ним теж слід дещо згадати. Є переказ про те, що запорожці, які жили на Дунаї, запрошували Котляревського до себе за «старшого», коли довідались, що він «той, що скомпонував «Енеїду» ¹.

Що в цьому переказі належить до галузі анекдотів, а що має під собою певну фактичну основу, трудно сказати. Розповідає про цей випадок Стеблін-Камінський і посилається на самого Котляревського. Отже, ніби джерело певне. А разом з тим в цьому оповіданні є і явні недоречності. Біограф називає гребців, які перевозили Котляревського через Дунай, некрасовцями. Але ж некрасовці, які жили в Добруджі, не запорожці, не українці, а великороси і старообрядці. Котляревський під час Молдавського походу близько зустрічався і з тими і з другими, і сплутати одних з другими ніяк не міг. Не зовсім переконливим, звичайно, здається і мотив, чому запорожці запрошують Котляревського за «старшого» (мовляв, автор «Енеїди»).

Проте факт зустрічі Котляревського з запорожцями під час Молдавського походу можна вважати безсумнівним. При яких же обставинах могла відбутись ця зустріч?

Серед тієї частини запорожців, яка після ліквідації Запорозької Січі оселилася на Дунаї, в Туреччині, невгавав потяг до повернення в Росію, зокрема з 1790-х років до переселення на Кубань. Коли в 1806 році розпочалася війна Росії з Туреччиною, запорожці з Задунайської Січі масами стали переходити на бік росіян, у Бессарабію.

Командуючий російською армією в Молдавії генерал Міхельсон прийняв козаків і утворив з них Усть-Дунайське Буджацьке військо. Після цього вийшло з Задунайської Січі понад 1000 чоловік. Як свідчить генерал Ланжерон (командир однієї з дивізій російської армії), загони запорожців брали участь у воєнних діях. Усть-Дунайське Буджацьке військо існувало недовго (менше року). Олександр І

¹ Стеблін-Камінський пише, що він чув про це від самого письменника.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 23

наказав припинити організацію Січі і скасувати все, що було зроблено, оскільки через це в Новоросії «виникли між селянами різні занепокоєння, непокірність і втечі в Молдавію» ¹.

Звичайно, що Котляревський, як ад'ютант генерала Мейєндорфа, не міг не бачити цих запорожців, тим більше, що влітку 1807 року командуючий армією генерал Міхельсон захворів і його обов'язки виконував генерал Мейєндорф. Мало того, воесни 1807 року Котляревський, за дорученням генерала Мейєндорфа, розшукував в Буджаку підходящі місця, щоб оселити козаків Усть-Дунайського війська. Отже, письменникові довелося бути в числі тих, хто безпосередньо клопотався долею запорожців, які вийшли з Туреччини в Росію в 1806-1807 роках. В таких умовах не виключена була можливість запрошення з боку запорожців, щоб російський офіцер-українець став у них за «старшого».

В цей час письменникові довелося також бути близьким свідком іншої важливої події, що сталася в Молдавії, — повстання київських селян-ополченців, яке відбулося під знаком домагання козацьких прав і про яке вже йшла мова.

Наприкінці 1807 року Котляревського звільнили з посади ад'ютанта командира корпусу і призначили до Псковського полку, що стояв у Литві. Прибувши на місце нового призначення, письменник 23 січня 1808 року пішов у відставку.

На жаль, нам невідомі причини переводу Котляревського у Псковський полк і, отже, його відставки. Проте ясно, що тут мало місце якесь ускладнення у взаємовідносинах з начальством, можливо навіть (оскільки саме перед тим померли генерал Міхельсон, а потім генерал Мейєндорф) з новим командуючим російською армією в Молдавії генералом Прозоровським.

Перебуваючи на військовій службі, Котляревський хоч і мало, але все-таки займався літературною роботою. Очевидно, продовжував писати «Енсїду». Адже перше видання її вийшло в 1798 році, друге в 1808 (в обох було тільки по 3 перших пісні), а в 1809 році вийшло в світ третє, підготовлене самим автором, в якому вже була вміщена і четверта пісня.

Першим видавцем поеми був Максим Парпура — помі-

¹ «Русская старина», 1900, № 3, стор. 768.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 24

щик з Конотопу на Чернігівщині, що служив у Петербурзі в медичній колегії, його видання вийшло в Петербурзі з посвятою «любителям малороссийского слова». Друге видання вийшло в Петербурзі в друкарні І. Глазунова і є передруком першого. Обидва ці видання вийшли без згоди автора. Письменник був незадоволений ними, що відзначив і в передмові до свого видання, і у відомій строфі третьої частини «Енеїди»:

Якусь особу мацапуру
Там шкварили на шашлику,
Гарячу мідь лили за шкуру
І розпипали на бику.
Натуру мав він дуже бридку,
Кривив душею для прибитку,
Чужеє оддавав в печать;
Без сорома, без бога бувши
І восьму заповідь забувши,
Чужим пустився промишлять.

Проте дослідники правильно вказували, що Парпура виходив не з комерційних мотивів, що ініціатива видання «Енеїди» становить заслугу Парпури.

До речі, перше видання «Енеїди» було справою не одного лише Парпури. Матеріали бібліотеки Академії наук СРСР свідчать, що працю видання з ним, без сумніву, поділяв земляк і товариш по службі Й. Каменецький.

Капітан у відставні, з орденом і відзнаками, вирядився Котляревський до Петербурга шукати посади на цивільній службі. Але нагороди й відзнаки без протекції і зв'язків мало допомагали, а до того ж, очевидно, мала значення й відставка, справжніх причин якої ми не знаємо. Даремно тинявся письменник по приймальнях високопоставлених осіб. Йому доводилось сидіти напівголодним, жити в вогкій і холодній кімнаті; фризова шинеля була йому і одежею, і постіллю. Займався в цей час письменник також виданням «Енеїди», яка саме тоді друкувалася в Петербурзі.

Не діставши посади у Петербурзі, з нездійсненими мріями повернувся письменник у рідну Полтаву. Тут в 1810 році він одержав скромну посаду наглядача (одного з помічників директора) «дому для виховання бідних дворян».

Але на ділі Котляревському довелося вести всі справи дому. Зразу ж після призначення на посаду йому було

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 25

передано дім, штат, усі речі й книги, гроші й матеріали. Невипадково, повідомляючи міську думу про одержання коштів на утримання дому, Котляревський завжди зазначав: «для дорученої мені установи».

На цій посаді Котляревський відзначився любовним ставленням до дітей і піклуванням про них: він дбав, щоб діти були добре одягнені, вчились у позанавчальний час, збудував лікарню. Генерал-губернатор Лобанов-Ростовський помітив це незвичайне піклування і в листі до Котляревського (в 1815 році) відзначив «печность... о порученном... деле», обіцяв домагатися, «чтобы доброе попечение мое (Лобанова — П. В.) исправило нужду и... послужило бы к удовлетворению лиц, подобно вам (Котляревському — П. В.) звание свое отправляющих» ¹.

В серпні 1812 року, за дорученням Лобанова, Котляревський сформував 5-й козачий полк у м. Горошині (Хорольського повіту). Це доручення успішно виконав письменник за 17 днів, замість призначеного місяця. Успіхові справи, безумовно, сприяло патріотичне піднесення мас. Народ, як свідчив сам Котляревський, вступав «в козаки с удовольствием, охотностью и без малейшего уныния» ². До того ж, генерал-губернатор Лобанов-Ростовський, згадуючи традиції давнього козацтва, клопотався про увільнення козаків від рекрутської повинності і про встановлення для них служби в місцевому козацькому війську.

Цей факт пізніше послужив приводом до створення сенсаційної вигадки, ніби під час війни 1812 року письменник, як пише один і ного біографів Н. Сементовський, «залишає штатську службу і знову вступає на військове поприще. В найкоротший час за дорученням він відмінно сформував 5-й козачий полк, командуючи яким, весь час протягом війни з Наполеоном, став відомим, як непереможний козак і великий патріот. Я чув від багатьох тодішніх товаришів по службі Івана Петровича, що він силою простого малоросійського слова, зверненого до козаків, робив зразкові подвиги хоробрості» ³.

Насправді ж участь Котляревського у війні полягала лише в формуванні 5-го козачого полку і у виконанні інших

¹ І. Ф. Павловський. І. П. Котляревський, Полт., 1918, стор. 5. [Див. Павловский И. Фр. И. П. Котляревский. Биографический очерк с рисунками. (Из XVIII т. Сборника Харьковского Историко-филологического Общества, изданного в честь проф. Н. Ф. Сумцова). Харьков. Типография "Печатное Дело". Клочковская улица, д. № 5. 1908].

² Там же.

³ Н. Сементовский. И. П. Котляревский, «Северная пчела». 1846, № 82.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 26

військових доручень (весною 1813 року, за дорученням того ж Лобанова-Ростовського, він їздив з депешами в головну квартиру російської армії в Дрезден, наприкінці 1813 року і літом 1814 двічі їздив у Петербург).

Перебуваючи в Горошині, Котляревський турбується про своїх вихованців: «Бедные дети, до сего пользовавшиеся отеческими нашими попечениями, теперь оставленные без должного призрения, потерпеть могут», — писав він Лобанову. Його хвилює думка, що вихованці залишаться без зимової одежі.

Таким же дбайливим і люблячим вихователем змальований Котляревський і в листі М. Новикова (декабриста) до Нікітіна (1818 p.). M. Новиков пише: «Чиновник цей в колі вихованців є поважливим і строгим батьком, нагорода трудів його відбита завжди на обличчі його, задоволення внутрішнє і схвалення совісті видно у всіх рисах його. І він, оскільки строгий в управлінні вихованцями, остільки дбайливий про доставляння їм приємності» ¹.

Котляревський як педагог обстоював гуманність у поводженні з дітьми, виховання в них високих моральних начал. В уривкові з листа письменникового зятя С. Скоробогача, опублікованому В. Горленком, читаємо: «З Володею (син Скоробогача і сестри Котляревського — Анни — П. В.) хотів було повестися жорстоко, зовсім всупереч до умов поважного листа вашого. Але ви мене напоумили, і я дійсно згоден, що совість, якщо вона панує в людині, скоріше може виправити незастарілі пороки, ніж страх нерозважливої влади» ².

В біографії Є. П. Стеблін-Камінського (другого сина П. С Стеблін-Камінського) зазначається, що великий вплив на нього мав Котляревський, який «майже щоденно говорив про любов до людства, про обов'язок неухильної справедливості» ³. Письменник прищепив, пише біограф Є. П. Стеблін-Камінського, цій молодій людині також глибоку любов до літератури.

Із спогадів М. С. Щепкіна відомо, що після переїзду його сім'ї до Полтави в 1818 році його молодшого брата

¹ В. Срезневский. К биографии И. П. Котляревского, «Киевская старина», 1905, № 6, стор. 241.

² В. Горленко. Из бумаг И. П. Котляревского, «Киевская старина», 1883, № 5, стор. 154.

³ Лицей князя Безбородко, СПБ, 1859, стор. 88.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 27

Абрама улаштовано було в гімназії за клопотанням Котляревського.

Невипадково в повісті «Близнецы» Шевченко виводить Котляревського саме як діяча на ниві освіти, гуманного наставника вихованців, чутливого до всього благородного, готового щиро допомогти тим, хто прагнув освіти, знання. Видно, слава про Котляревського як прекрасного вихователя, довго жила на Полтавщині, і Шевченко змалював його образ на цьому поприщі не внаслідок довільної гри фантазії, а на підставі певних, відомих йому, матеріалів.

Незабаром після війни розгорнулась театральна діяльність Котляревського. Стеблін-Камінський свідчить, що письменник брав участь у домашніх виставах у Лобанова-Ростовського і «прегарно виконував комічні ролі», особливо в п'єсах Княжніна — «Сбитенщик» і «Кутерьма». На новий 1816 рік Котляревський організував спектакль із своїми вихованцями.

На початку 1818 року Рєпнін запросив у Полтаву з Харкова трупу Штейна, в складі якої був молодий актор М. С. Щепкін. Трупа грала в Полтаві до весни 1821 року, виїжджаючи на тривалі гастролі до Харкова, Кременчука, Ромнів.

Щепкін швидко став улюбленцем полтавської публіки. З перших же днів перебування майбутнього знаменитого артиста в Полтаві починаються турботи щодо викупу його з кріпацтва. 26 липня 1818 року була влаштована вистава «в нагороду таланту актора Щепкіна для заснування його долі» із спеціальною підпискою на крісла.

У цій справі, як видно із спогадів самого М. С. Щепкіна, брали участь Новиков, як правитель канцелярії Рєпніна, і Котляревський, як директор театру.

Проте, оскільки значну частину викупної суми вніс сам Рєпнін, купча була складена на нього, і М. С. Щєпкін з осені 1818 року став кріпаком Рєпніна. Цілковите звільнення Щепкіна від кріпосної залежності відбулося лише в 1821 році за допомогою історика Д. Бантиш-Каменського.

Котляревський був одним із директорів Полтавського театру (другим був чиновник канцелярії генерал-губернатора Рєпніна — Імберх, що вів фінансові справи театру).

Ретельно віддався Котляревський турботам про театр і мусив займатися навіть і грошовими справами. 15 жовтня 1818 року він писав до Рєпніна: «Сборы по театру здесь так малы, что жалованье за сентябрь не всем еще актерам

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 28

выдано. В один вечер в театр пришли только четыре зрителя, взносу сделали 14 р., и я принужденным нашелся отказать в спектакле. Теперь у нас и погода прекрасная, хотя с холодным ветром; что же будет с нашим театром, когда сделается ненастье?» ¹. Для цього ж театру Котляревський написав свої п'єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чаріниик», які в 1819 році і були поставлені тут на сцені.

Біографи свідчать, що Котляревський сприяв розвиткові акторського таланту М. С. Щепкіна і для нього створив ролі у своїх п'єсах. С. Стеблін-Камінський зазначає, що «... чудовий комічний талант М. С. Щепкіна зобов'язаний першим розвитком своїм впливові Котляревського; для нього саме була написана роль Виборного».

А про появу «Москаля-чарівника» Котляревського на сцені О. В. Терещенко писав: «Цей «Чарівник» знаменний ще як п'єса, в якій блискуче виявлявся талант народного артиста М. С. Щепкіна. Багато з полтавців пам'ятають, як Щепкін у бідному театрі приводив усіх в захоплення. Розкриттям свого хисту в виконанні ролей з народного життя він зобов'язаний Котляревському, який бачив у ньому першокласного артиста; передбачення його виправдалось».

Турботи Котляревського про театр, безумовно, сприяли його зростанню і знайшли визнання з боку громадянства. «Піклування, яке ви виявили про тутешній театр, — писав Рєпнін до письменника в травні 1820 року, — здобуло йому схвалення публіки і доконче потрібне для його благоустрою» ¹.

Кінець другого — початок третього десятиріччя XIX ст. надзвичайно важливий час у житті і творчій діяльності Котляревського, значення якого досі в літературі про нього не було розкрите. Факти з життя письменника, що стосуються цього періоду, досі ще не вивчались в зв'язку з історичними обставинами. Мало того, окремі факти навіть не пов'язувалися один з одним, не вивчалися в усій їх сукупності, і значення їх не з'ясовувалося (маємо на увазі насамперед дружні зв'язки Котляревського з Мих. Мик. Новиковим).

¹ И. Ф. Павловский. Заботы кн. Репнина о полтавском театре, «Киевская старина», 1904, кн. 11, стор. 222.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 29

А між тим саме в цей період творчість Котляревського досягла найвищого ідейно-художнього розвитку: саме тоді письменник працював над закінченням «Енеїди» і написав свої п'єси.

В 1818 році Котляревський вступив у Полтавську масонську ложу «Любви к истине», а також у біблейське товариство. В обох цих організаціях письменник був активним членом: в ложі вітією (промовцем), в Полтавському відділі біблейського товариства — бібліотекарем. Що ці факти означають?

Живучи в провінціальному губернському місті з недосить численною дворянською інтелігенцією, Котляревський у своїй службовій і громадській діяльності мусив мати зв'язки з різними її колами.

Біографи, починаючи з Стеблін-Камінського, підкреслювали, що Котляревський був близькою людиною до малоросійських генерал-губернаторів Лобанова-Ростовського, а потім Рєпніна, що його запрошував до себе, приїжджаючи в Диканьку, міністр внутрішніх справ В. П. Кочубей, що його приймали в усіх домах Полтави і т. п., отже, що він був своєю людиною в вищих урядових колах Полтави. Порівнюючи чимала кількість фактів і листів з одного і другого боку дає достатній матеріал, щоб судити про характер цих взаємовідносин.

Ще будучи на військовій службі, Котляревський звернувся з піснею-одою до тодішнього малоросійського генерал-губернатора Куракіна, вітаючи його з новим роком і нагадуючи разом з тим про нужди трудящих. Далі письменник, як уже зазначалось, виконував важливі службові доручення спочатку Лобанова-Ростовського, а потім Рєпніна. Бував у них в домах, користувався з боку їх увагою (згадаймо листи до письменника Лобанова-Ростовського і Рєпніна, уривки з яких ми наводили). Службовими успіхами й відзначеннями Котляревський, безумовно, зобов'язаний близькості своїй до правителів краю. З них слід згадати надання йому чину майора і пенсії 500 карб. на рік зверх платні в 1817 році.

На грунті цих фактів виникло обвинувачення Котляревського в прислужництві. Проте слід глибше проаналізувати відповідні факти. Які доручення генерал-губернаторів виконував Котляревський? Формування 5-го козачого полку, виконання інших важливих військових доручень, організація театру і т. п. — все це не дрібні особисті, а значні

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 30

суспільні справи. Виконуючи їх, Котляревський виступав не в ролі провідника реакційних урядових заходів, а в ролі людини, що служить суспільному благу.

Беручи до уваги, що в своїй суспільній діяльності Котляревський, як зазначають усі біографи, виступав як заступник трудящих, скривджених панами, чиновниками, зрозуміло, що він намагався в цьому напрямі використати і прихильність до себе з боку правителів краю. До того ж він, очевидно, був прихильником їх ліберальних дій. Адже були випадки, коли Рєпнін заступався за селян, над якими знущалися поміщики, його промова на відкритті дворянських зібрань у Полтаві й Чернігові в 1818 році, де він закликав поміщиків «забезпечити добробут селян і на майбутні часи», була сприйнята місцевими поміщиками з незадоволенням. Пестель згадував про значне враження, яке зробила ця промова. Сам Котляревський був «маленькою людиною» тогочасного світу. Він не був здатний до конфліктів з високими урядовими колами, але прислужником теж не був.

Очевидно, що й суспільні погляди письменника не ставили його в ряди прямих ворогів урядової політики.

Звернемось ще до фактів. Почнемо з тих, в яких виявилася близькість Котляревського до правителів краю. Це, насамперед, належність його до Біблейського товариства.

Заснування Біблейського товариства (1813 р.) і його відділів на місцях було виявом наступу урядової реакції. Товариство користувалось особливою прихильністю Олександра І. В його склад залучаються придворні кола, духовна й світська провінціальна бюрократія, збори його розцінюються як справа державної ваги. Відкриття відділу Біблейського товариства в Полтаві в 1818 році відбулося завдяки заходам генерал-губернатора Рєпніна. При такій політиці уряду і його представників на місцях членство в Біблейському товаристві значною мірою ставало актом благонаміреності перед начальством. Зв'язки з Рєпніним деякою мірою спонукали і Котляревського підтримати заходи генерал-губернатора щодо відкриття в Полтаві відділу Біблейського товариства.

Біблейське товариство, як зазначає історик Полтави І. Ф. Павловський, «слабо прищепилося на полтавському грунті». Зокрема, мало розходилася біблія. Можливо, що самі організатори й керівники його в Полтаві не виявили особливої запопадливості, а намагалися лише показати свою

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 31

благонаміреність і підтримку заходів уряду. Щодо Котляревського, то, очевидно, і він не виявив у поширенні біблії того завзяття, яке звичайно виявляв в інших справах.

Правда, перший біограф письменника підкреслює його релігійність. З сім'ї Стеблін-Камінських поширюється думка, ніби високі моральні якості Котляревського як людини випливають з його належності до Біблейського товариства. Біограф Котляревського — С. П. Стеблін-Камінський — сам писав релігійні вірші і друкував їх у «Полтавских епархиальных ведомостях». Називаючи Котляревського «щирим християнином», «пильним слугою царя й батьківщини», Стеблін-Камінський пише про це з замилуванням, виявляючи, насамперед, свої погляди й симпатії.

Проте біографія Котляревського, складена самим же Стеблін-Камінським, викликає сумніви щодо деяких пунктів даної письменникові характеристики. Наведемо одне важливе місце із складеного Стеблін-Камінським в 1860 році біографічного нарису за автографом, про який ми згадували.

Саме це місце біографії друкувалося з пропусками, які спричинились до серйозних перекручень змісту.

«Розповівши про службу і літературні заняття Котляревського, не можна не згадати знову в загальному нарисі про приватне його життя, про особистий його характер не як письменника, а як людини (тим більше вважаємо це за потрібне, бо, як чути, про нього склалася невигідна і зовсім помилкова думка, ніби він був вільнодумцем і аморальною людиною). Під скромною простотою українця в Котляревському приховувалася найблагородніша душа, доступна всім благородним почуванням і на диво добре серце. Якщо він мав слабкості, спільні для всіх людей, то свої помилки він спокутував сумлінним виконанням людських обов'язків. Він був ревним християнином і побожним, неухильно виконував усі постанови церкви, додержував постів, часто відвідував церковну службу, ніколи не кощунствував над святинею, хоч і трактував Вольтера, більше з повчальною метою для інших, заражених єрессю вільнодумства».

Як бачимо, Стеблін-Камінський змушений був полемізувати з тими, хто вважав Котляревського «вільнодумцем і аморальною людиною», і виправдувати письменника, що він «ніколи не кощунствував над святинею, хоч і трактував Вольтера».

Проте деякі факти життя і певні місця з творів Котляревського

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 32

змушують думати, що не зовсім були неправі ті, з ким полемізував біограф.

Сам же Стеблін-Камінський повідомляє, що у Котляревського «замість ікони висіла копія з відомої Марії Магдаліни (здається Лампі)». Про бібліотеку письменника він же зазначає, що вона «складалася з кількох латинських авторів, французьких книг псевдокласичної епохи і філософів XVIII ст., Вольтера та ін.» ¹.

Згадавши, наче випадково, про знайомство Котляревського з декабристом Новиковим, біограф, проте, не спиняється на з'ясуванні цих зв'язків ².

Ці факти не випадкові. Котляревський був зв'язаний у своїй діяльності не тільки з Лобановим-Ростовським і Рєпніним, а і з декабристом Новиковим. І нехтувати цей факт не можна, він дуже важливий.

Відома річ, що склад масонських лож в Росії в першій чверті XIX ст. був неоднорідний за своїми політичними прагненнями. Якщо, з одного боку, в масонстві переважає напрям консервативно-аристократичиий, то з другого боку, різко виявили себе і діячі політичного радикалізму, які надали діяльності окремих лож прогресивне спрямування. Через такі ложі, як «Избранного Михаила», «Des amis réunis» («Соединенных друзей»), «Трех добродетелей», «Соединенных славян» проводили свою діяльність таємні політичні товариства, зокрема в складі всіх цих лож були декабристи. Пестель, Рилєєв, С. Муравйов-Апостол, С. Волконський, С. Трубецькой і багато інших декабристів брали участь у діяльності масонських лож, провадячи через них пропаганду своїх ідей, вербуючи через них нових членів у склад таємних товариств.

Ложа «Любви к истине» заснована була в 1818 році в Полтаві правителем канцелярії малоросійського генерал-губернатора Рєпніна Михайлом Миколайовичем Новиковим, який і був у ній керівним майстром. Ложа ця належала до союзу «Астреї», в складі якої були також ложі «Избранного Михаила» і «Dеs amis réunis» («Соединенных друзей») — в Петербурзі, «Соединенных славян» — в Києві та ін.

¹ С. Стеблин-Каминский. «Биографический очерк...» Тут при друкуванні нарису знову було зроблено дуже показовий пропуск.

² До того ж і це місце при друкуванні нарису було випущене і стало відоме тільки після подання його в журналі «Киевская старина» (1888, № 11).

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 33

Ложа «Любви к истине» існувала недовго. Весною 1819 року її, за царським розпорядженням, було закрито. Папери ложі були знищені після смерті Новикова, отже, відтворити повністю спрямування її роботи, завдання, які ставили перед собою члени її, неможливо. Проте і ті уривчасті відомості, які є про цю ложу, певною мірою характеризують її.

Ложа «Любви к истине» знову випливла на світ під час слідства над декабристами. Матеріали слідства і проливають певне світло на її діяльність.

В січні 1826 року військовий міністр Татіщев повідомив Рєпніна про розпорядження царя заарештувати і надіслати в Петербург, як колишніх членів ложі Новикова, Лукашевича В. Л., Тарновського В. В., Кочубея С. М. та Алексєєва. Рєпнін розіслав чиновників для арешту названих осіб і окремо призначив чиновника для трусу в с. Тагамлик, де мали бути папери Новикова. Але виявилось, що ці папери загинули.

Самого Новикова під час слідства над декабристами в живих уже не було, проте ім'я його слідчим довелося не раз чути і згадувати. Відомий «Алфавіт декабристів», складений у 1827 році керівником справ «Слідчої комісії» Ол. Д. Боровковим, подав про нього такі відомості: «Новиков. Бувший правитель канцелярії малоросійського генерал-губернатора князя Рєпніна. Умер. Він був у числі перших, що подали думки про заснування в Росії таємного товариства і заснували таке. Матвій Муравйов-Апостол показав, що Новиков заснував у Полтаві масонську ложу, яка служила розсадником для таємного товариства, до неї приймав він малоросійських дворян і найздібніших з них вводив у «Союз благоденствия». Пестель додає, що першу думку про республіканське правління подав проект конституції Новикова» ¹.

Вже ця стисла характеристика показує, що Новиков був однією з найвизначніших фігур серед членів таємних товариств у Росії в другому — на початку третього десятиріччя XIX ст. Проте є можливість доповнити цю характеристику ще деякими цікавими фактами. І це дуже важливо, тим більше, що в літературі про Котляревського, починаючи з біографії, складеної І. Ф. Павловським, повторювалась лише згадка про Новикова, мимохідь кинута

¹ Восстание декабристов. Материалы. Центрархив, т. VIII, 1925, стор. 138. Далі позначаємо скорочено: В. Д.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 34

в спогадах І. І. Сердюкова ¹. Сердюков, що служив у канцелярії Рєпніна з 1824 року, згадував про Новикова: «Правителі перебували при мені багато які: 1. Микола Михайлович Новиков, надвірний совітник, розумник і декабрист, якого спіткала б доля Пестеля й інших нещасних, коли б не помер». З цієї лаконічної згадки видно, що в Полтаві вважали Новикова одним з головних діячів декабризму і ставили його поряд з Пестелем. Сердюков, який почав служити в канцелярії малоросійського генерал-губернатора фактично після смерті Новикова, все ж намагався згадати про нього в своїй автобіографії як нібито про свого першого начальника; пишучи ж через кілька десятків років, переплутав ім'я й по батькові.

Михайло Миколайович Новиков (1777-1822) — син двоюрідного брата Мик. Ів. Новикова — Мик. Вас. Новикова. Служив на військовій службі, в 1802 році вийшов у відставку. Під час Вітчизняної війни був сотенним начальником Пензенського кінного ополчення. В 1815 році вступив на службу в департамент Міністерства юстиції. 1816-1822 р. був правителем канцелярії малоросійського генерал-губернатора.

Новиков був одним з найактивніших членів таємних товариств свого часу. Після Вітчизняної війни 1812 року він ввійшов у зв'язок з таємним республікансько-аристократичним товариством «Орден русских рыцарей». В 1816 році, зразу ж після виникнення «Союза спасения», Новиков вступає в це товариство і виявляє тут значну активність. Переїхавши в Полтаву, він все ж був одним із засновників і активних діячів «Союза благоденствия».

Пестель на допиті показував: «В кінці 1816 року, чи на початку 1817, я довідався про таємне товариство від п. Новикова, правителя канцелярії к. Рєпніна, і ним був у це товариство прийнятий» ².

Новиков був одним з активних членів масонської ложі «Избранного Михаила», яка була організаційно зв'язана з «Союзом спасения» і «Союзом благоденствия». Фед. Мик. Глінка, активний діяч обох названих товариств, на допиті в справі декабристів показав, що він познайомився з Новиковим

¹ Автобиографическая записка И. И. Сердюкова, «Киевская старина», 1896, кн. 11, стор. 183.

² В. Д., т. IV, 1927, стор. 80. Мова йде, звичайно, ще про «Союз спасения».

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 35

у ложі «Избранного Михаила», і той залучив його в «Союз спасения», зазначивши, що в «масонстві тільки теорії», а, мовляв, «є інше товариство вибраних молодих людей» ¹.

Новиков виступає і як активний учасник периферійних органів «Союза благоденствия», т. зв. «вільних товариств». Не бувши літератором, він, проте, обирається в 1818 році членом-кореспондентом «Вольного общества любителей российской словесности». Серед засновників, що підписали «Проект устава общества учреждения училищ по методе взаимного обучения Беля и Ланкастера» 29 липня 1818 року, є підпис і Михаила Новикова ².

Новиков був не звичайним рядовим членом таємних товариств, а автором першого серед декабристів республіканського проекту конституції. Пестель у зізнаннях на допиті зазначив: «Першу думку про республіканське правління подав проект конституції Новикова» ³. На це ж указувало і «Донесение Следственной комиссии». В період свого захоплення ідеєю конституційної монархії Пестель мав суперечки з Новиковим, якому вдалося його схилити до визнання республіки, про що на допиті Пестель показав: «Новиков говорив мені про свою республіканську конституцію для Росії, але я ще сперечався тоді на користь монархічної, а потім став його міркування собі пригадувати і з ними згоджуватися» ⁴.

Природна річ, що, заснувавши в Полтаві масонську ложу, Новиков діяв у тому ж напрямі, що і в «Союзе благоденствия». Відомий декабрист Матвій Муравйов-Апостол, що був ад'ютантом малоросійського генерал-губернатора Рєпніна в роки 1818-1822, говорив про свій приїзд у Полтаву, що тут він «знайшов Новикова, що належав до «Союза благоденствия» і заснував у Полтаві масонську ложу для підготування там людей, здібних для вступу в товариство» ⁵.

Розслідуючи діяльність ложі «Любви к истине», слідча комісія головним чином намагалася розкрити діяльність

¹ М. Нечкина. Союз спасения, «Исторические записки», 1947, випуск 23, стор. 142.

² «Русская старина», 1881, кн. І, стор. 183.

³ В. Д., т. IV, 1927, стор. 101.

⁴ Там же, стор. 91.

⁵ М. И. Муравьев-Апостол. Воспоминания и письма, Петр., 1922, стор. 6.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 36

так зв. «Малороссийского общества» як сепаратистської організації українського дворянства. В цьому напрямі і провадилось слідство над Лукашевичем, Кочубеєм, братами Алексєєвими [С. І. та Д. І.]. Але зібрані матеріали здались слідчій комісії недостатніми для певності, що таке товариство існувало в дійсності. В «Алфавіті декабристів» висновки комісії сформульовано так: «Деякі з членів «Южного общества» показали, що в Малоросії існує численне таємне товариство, яке має метою незалежність свого краю і знаходиться в зв'язках з поляками, і що управа його в Баришполі, а начальник її Лукашевич. Потім виявилось, що Пестель і Волконський були тими, від яких це другим стало відомо... Розвідуваннями комісії знайдено, що товариства цього в Малоросії не існувало» ¹.

Автор «Алфавіту» Боровков пізніше прив'язав до цієї справи і Новикова, зазначаючи в своїх спогадах: «Малороссийское общество» мали намір створити з масонських лож: в Полтаві, бувший правитель канцелярії військового губернатора Новиков і в Чернігівській губернії маршалок Лукашевич і визначили за мету незалежність Малоросії, але залишилися при спробах, і товариство не здійснилося» ². Цю думку некритично повторили В. Семевський, В. Маслов та І. Павловський ³.

Таким чином створилося хибне уявлення про ложу «Любви к истине», як про організацію, де культивувався український дворянський сепаратизм під керівництвом Новикова. Уважний аналіз навіть тих уривчастих відомостей, які до нас дійшли, підстав для такого висновку не дає.

Категорично піднесено це хибне твердження в спогадах Боровкова, але це є не більше, як одна з неточностей, які властиві багатьом мемуарним джерелам. До того, це твердження спогадів зовсім не сходиться з висновками, зробленими тим же самим Боровковим в «Алфавіті декабристів».

На підставі даних слідства над декабристами, діяльність Новикова в ложі «Любви к истине» уявляється зовсім

¹ В. Д., т. VIII, 1925, стор. 117.

² Автобиографические записки А. Д. Боровкова, «Русская старина», 1898, кн. 11, стор. 345.

³ В. И. Семевский. Политические и общественные идеи декабристов, Петербург, 1909, стор. 299-301.

В. Маслов. Литературная деятельность К. Ф. Рылеева, Киев, 1912, стор. 265.

И. Ф. Павловский. Массонская ложа в Полтаве, «Труды Полтавской ученой архивной комиссии», випуск 6.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 37

інакше. В зізнаннях членів «Южного общества» (Пестеля, С. Волконського, Трубецького, С. Муравйова-Апостола) ложа Новикова ніде не пов'язується з «Малороссийским обществом». Про ці дві організації говориться як про різні.

Так, Пестель на допиті показував: «Новиков завів у Малоросії ложу масонську, але таємного товариства не встиг заснувати; принаймні я не мав про це ні разу ні найменшої звістки. Товариство ж, засноване, як я чув, Лукашевичем, є те саме, яке помишляло, за словами поляків, про незалежність Малоросії і готове було віддатися під протекторат Польщі... Більше нічого про це товариство не знаю і не чув» ¹.

С. Муравйов-Апостол зазначав, що «Малороссийское общество» не було ні сильним, ні численним і зводилось лише до гуртка Лукашевича, вказуючи разом з тим на зв'язки його з польським таємним товариством ².

А діяльність Новикова в Полтаві Пестель характеризував у плані виконання завдань «Союза благоденствия»: «Новиков мав доручення заснувати управу (тобто побічну управу «Союза благоденствия» — П. В.) в Малоросії, але в цьому не мав успіху» ³. Про це ж свідчив і інший член «Южного общества» Трубецькой.

Показові також дані про розходження Новикова й Лукашевича. Лукашевич був спочатку членом Полтавської масонської ложі і, як сам показав на допиті, «за незгодою з Новиковим, з яким особливої приязні не мав, перейшов у Київську ложу» ⁴.

Таким чином і ці і наведені раніше дані про ложу «Любви к истине» свідчать, що Новиков, заснувавши цю ложу, дав їй цілком певний напрям — готувати членів для «Союза благоденствия», маючи доручення закласти побічну управу «Союза» на Україні. Виконати повністю це доручення Новикову, очевидно, не вдалося. Можливо, що сепаратистські настрої мали місце серед окремих членів ложі «Любви к истине». Але приписувати їх Новикову, як членові «Союза благоденствия», нема ніяких підстав. Скоріше всього, що Новиков, як потім Пестель і інші члени

¹ В. Д., т. IV, 1927, стор. 117.

² Там же, стор. 258-263.

³ Там же, стор. 139.

⁴ В. И. Семевский. Политические и общественные идеи декабристов, СПБ., 1909, стор. 298.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 38

«Южного общества», негативно поставився до цих сепаратистських настроїв деяких груп українського дворянства.

Всі нитки в свідченнях про «Малороссийское общество» вели до переяславського маршалка Лукашевича, який і був заарештований разом з деякими іншими українськими дворянами, їх запідозрили, що вони є членами цього таємного товариства.

Лукашевич В. Л. в час діяльності декабристів був маршалком Переяславського повіту, членом «Союза благоденствия», членом ложі «Любви к истине», а потім ложі «Соединенных славян» у Києві, до якої входило ряд діячів польського таємного товариства, а також деякі декабристи (Трубецькой, С. Волконський).

Як показало слідство, Лукашевич був зв'язаний з «Польським патріотичним товариством», знав про «Южное общество». Ще в 1807 році його притягли до слідства в справі, ніби він «за обідом пив за здоров'я Бонапарте» ¹.

Отже, це була фігура виразна, показова і декабристам відома. Але опозиційність його щодо російського царизму мала зовсім інші джерела й іншу спрямованість, ніж у декабристів. Для декабристів взагалі ті сепаратистські прагнення, з якими вони зіткнулись у деяких українських дворян, були чужими й неприйнятними. Правда, Рилєєв ідеалізував історичну постать Войнаровського під очевидним впливом своїх знайомих з кола сепаратистськи настроєних українських дворян. Слід, проте, зазначити, що Рилєєв, оспівуючи Войнаровського як патріота і мученика за свободу, ідеалізує його на свій лад. Пестелеві ж і іншим членам «Южного общества» довелося не раз виступати проти сепаратистських прагнень, які вони зустрічали серед деяких кіл українського дворянства. Розповідаючи про свою зустріч з діячами польського таємного товариства, під час якої провадились розмови і про «Малороссийское общество», Пестель зазначив: «При цьому я казав полякам, що «Малороссийское общество» ніколи не буде мати успіху в своїх завданнях, бо Малоросія навіки з Росією залишиться нерозривною і ніяка сила не відірве Малоросію від Росії» ².

Для декабристів виступ проти самодержавства і кріпосництва означав спільну боротьбу передових людей Росії й

¹ И. Ф. Павловский. Дела о государственной измене и нарушении общего спокойствия в Малороссии в 1807 году, «Киевская старина», 1903, кн. 12, стор. 137.

² В. Д.. т. IV, 1927, стор. 117.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 39

України. «Там, де мова йде про щастя народне, всі повинні бути одного племені», казав Лукашевичеві С. Муравйов-Апостол. Таку лінію боротьби вели і Пестель («Русская Правда»), і ті численні українські дворяни, які були в лавах декабристів (Муравйови-Апостоли, Лорер, Корнілович і зокрема та група декабристів, що входила спочатку в товариство «Соединенных славян»).

Показовим є факт дружніх стосунків Котляревського з Новиковим. Біографи-мемуаристи спочатку замовчували цей факт. Наприклад, С. Стеблін-Камінський в некролозі Котляревського («Северная пчела», 1839, № 146) не згадував про зв'язок його з Новиковим і тільки в біографічному нарисі, підготовленому в 1860 році, сказав про це знайомство та й то при друкуванні нарису це місце було випущене ². Проте деякі дуже цікаві матеріали, що проливають світло на ці стосунки збереглись. Це — 1) лист Новикова до секретаря «Вольного общества любителей российской словесности» А. О. Нікітіна і 2) уривок із спогадів Стеблін-Каміиського.

Лист Новикова написано в листопаді 1818 року, тобто в ті часи, коли зв'язки його з Котляревським могли бути особливо близькими через спільну діяльність в ложі «Любви к истине». Дякуючи за обрання його членом-кореспондентом, Новиков запевняє, що, «беручи найживішу участь у благові й честі... батьківщини», буде «старанно виконувати всі доручення цього товариства». Як початок здійснення тих завдань, які він може виконати для товариства, Новиков подає деякі загальні відомості про виховні заклади в Малоросії (включаючи сюди Полтавську і Чернігівську губернії), і, виділяючи з них Полтавський дім для виховання бідних дворян, значну частину листа присвячує дуже прихильній і теплій характеристиці Котляревського як вихователя, як людини, що виконує свої службові обов'язки із «зразковим усердям» ³.

Не випадково Новиков у своєму листі писав про Котляревського. Як член «Союза благоденствия», він вважав службу служінням батьківщині. Одним із завдань членів

¹ И. Ф. Павловский. Из прошлого Полтавщини. К истории декабристов, Полт., 1918.

² Про це стало відомо лише при публікації випущених місць із спогадів Стеблін-Камінського в ж. «Киевская старина», 1888, кн. 11.

³ В. Срезневский. К биографии И. П. Когляревского, «Киевская старина», 1905, кн. 6, стор. 239-242.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 40

«Союза благоденствия», за уставом, було приносити користь справі виховання молодого покоління.

Лист Новикова дає підстави вважати, що Котляревський-педагог своєю діяльністю якраз і становив зразок втілення тих вимог, які висувались «Союзом благоденствия» по лінії освіти. Крім того, цілком ясно, що Новиков прагне звернути увагу своїх петербурзьких друзів на Котляревського, як на людину, яка може бути корисною для їх спільної справи.

Про близькі стосунки Котляревського з Новиковим на політичному грунті свідчить факт, який зберіг для нащадків Стеблін-Камінський. Цей біограф передає, що Котляревський, як член масонської ложі, знав від Новикова про таємницю престолоспадкування. В той день, коли присягали Костянтину Павловичу, ввечері він сказав батькові біографа: «Сьогодні ми присягали Костянтинові, а через тиждень будемо присягати Миколі». Коли це збулося, він признався, що давно знав про це від Новикова...

Коли ж відбулася подія 14 грудня 1825 року, Котляревський радив мойому батькові позакидати і сам позакидав всі масонські значки, зірочки якісь та ін.», — зазначає Стеблін-Камінський ¹.

У нас немає ніяких даних, щоб судити, як глибоко Новиков ввів Котляревського в таємниці декабристів, і як письменник сприйняв те, що чув від Новикова. Із слів Стеблін-Камінського в усякому разі видно, що письменник протягом кількох років зберігав довірену йому політичну таємницю. Деякі побічні факти дають підставу вважати ймовірним, що Новиков познайомив Котляревського і з уставом «Союза благоденствия». Лукашевич у своєму показанні на допиті зазначав, що Вол. Глінка, прийнявши його в «Союз благоденствия»» дав йому устав «Союза», привезений Новиковим з Москви; Новиков же, мовляв, «через значний час оголосив йому, що його членство в «Союзе» не відбулося» ². При таких обставинах, очевидно, не може бути сумніву, що устав «Союза благоденствия» був відомий Котляревському, як активному членові, вітії Полтавської ложі.

Устав «Союза благоденствия», відомий під назвою «Зеленая книга», висуваючи як основну мету товариства —

¹ «Киевская старина», 1888, кн. 11.

² В. И. Семевский. Политические и общественные идеи декабристов, СПБ, 1909, стор. 299.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 41

благо батьківщини, підкреслював, що ця мета не може бути противною прагненням уряду, що допомога окремих громадян потрібна урядові, і «тільки, щоб уникнути нарікань злоби й ненависті» товариство буде провадити свою працю таємно ¹.

Самі члени «Союза благоденствия» по-різному ставились до його уставу. Ліва група, до якої належав разом з Пестелем та іншими й Новиков, складала проекти державної конституції, обстоювала республіканську форму управління, обговорювала питання про вбивство царя.

Прагнення ж правої групи спрямовані були на те, щоб проповіддю добра, моральності, боротьбою проти пороків усунути зло в суспільстві і розв'язати соціальні суперечності. Ця група не ставила завдання скасувати монархічну форму державної влади і тільки вважала, що Олександра І треба замінити на царському престолі його дружиною Єлизаветою Олексіївною, зробивши це одним з пунктів своєї агітації. В такому дусі і характеризували «Союз благоденствия» ряд його членів. Наприклад, М. Фонвізін так визначив його завдання:

«Союз» мав наміри впливати на російське суспільство моральними і науковими засобами, по можливості викорінюючи неуцтво і зловживання переконуванням і благими прикладами, давати добре спрямування вихованню юнацтва, домагатися скасування кріпосного рабства і ревно сприяти урядові в його добрих намірах» ².

«Союз благоденствия» покладав великі надії на пропаганду своїх поглядів. 1818-1819 роки були часом розквіту їхньої пропаганди. І. Д. Якушкін у своїх спогадах свідчить: «В цей час головні члени «Союза благоденствия» сповна цінили представлений їм спосіб дії шляхом слова істини, вони вірили в його силу і орудували ним успішно» ³.

Наведені дані не залишають сумнівів у тому, що Новиков, як один з найактивніших діячів декабризму, і в Полтаві вів пропаганду поглядів «Союза благоденствия».

Якою ж мірою були прийнятні для Котляревського ідеї

¹ А. Н. Пыпин. Общественное движение в России при Александре I, изд. 5, Петр., 1918, стор. 396.

² Общественное движение в первую половину XIX в., СПБ, 1905, т. I, стор. 186-187.

³ М. В. Нечкина. А. С. Грибоедов и декабристы, М., 1947, стор. 332-333.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 42

«Союза благоденствия»? Факти службової та суспільної діяльності його, які ми розглядали, і погляди на службу, висловлені в його творах (про це буде нижче), показують, що програма «Союза благоденствия» в тій частині, яка була відбита в писаному уставі, була близькою для письменника, що він наближався до правого крила «Союза благоденствия».

Літературні зв'язки Котляревського в кінці другого і на початку третього десятиріччя XIX ст. теж ведуть у декабристські кола.

Таємні товариства приділяли велику увагу в агітаційній своїй роботі літературі. Устав «Союза благоденствия» висував вимогу шляхом мистецтва облагороджувати і підносити моральну істоту людини, збуджувати почуття високі, пориви до добра.

Декабристські організації, зокрема «Союз благоденствия», багато уваги приділяли як заснуванню, так і діяльності літературних товариств. Працями радянських дослідників — П. Щеголєва, Б. Мейлаха, В. Базанова, цілком доведено, що такі літературні об'єднання, як «Вольное общество любителей российской словесности», «Зеленая лампа», були свого роду периферійними відгалуженнями «Союза благоденствия», в яких декабристи мали школи політичного виховання молоді, з одного боку, і через які поширювали свої ідеї, з другого боку.

29 серпня 1821 року «Вольное общество любителей российской словесности» в Петербурзі обрало Котляревського своїм почесним членом, «поважаючи відмінні знання його в науках і вітчизняній словесності», як зазначало повідомлення в журналі товариства «Соревнователь просвещения и благотворения» (1821, ч. XVI, стор. 109.). Одержавши диплом почесного члена «Общества», Котляревський 28 жовтня 1821 року надіслав голові його, Ф. М. Глінці, листа, в якому висловив свою подяку. Після цього він надіслав до «Общества» 40 примірників «Енеїди».

Обрання Котляревського, провінціального письменника, людини, що посідала зовсім незначне службове становище, почесним членом «Общества» (а не членом-кореспондентом, якими були в більшості непетербурзькі літератори) свідчить про значну повагу, якою він користувався в керівних колах товариства. І ця повага не була випадковою. Обрання Котляревського почесним членом «Общества» теж стано-

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 43

вило одни з важливих фактів зв'язку його з колами «Союза благоденствия».

«Вольное общество любителей российской словесности» — літературна організація, заснована в Петербурзі в 1816 році, розпалась з розгромом декабристів. Якщо в перші роки існування «Общества» досить активно виступала, поряд з прогресивними літераторами, консервативна група товариства (В. Каразін, М. Цертелєв, Б. Федоров та ін.), то вже в 1819 році провідна роль у ньому цілком переходить до лівої групи, що складалася переважно з членів «Союза благоденствия» і людей, ідейно близьких до нього [головою «Общества» з 1819 року був Фед. Мик. Глінка, помічником його М. І. Гнєдич (1821-1823 pp.). керівні пости з 1822 року посідають: Мик. Ол. Бестужев, Ол. Ол. Бестужев, К. Ф. Рилєєв, А. О. Корнілович].

Звичайно, живучи поза Петербургом і навіть не наїжджаючи до нього в цей час, Котляревський не міг бути активним учасником життя «Общества» і тієї боротьби, яку воно провадило і яка провадилась в ньому самому. Проте справа не обмежилась тільки формальною належністю письменника до товариства. 28 листопада 1821 року на засіданні «Общества» були прочитані два уривки з п'ятої частини «Енеїди».

В кінні 1821 року в листі до Гнєдича, Котляревський зазначає: «Ежели отрывки из продолжения «Энеиды» моей годятся для «Соревнователя», то их можно иметь впродолжение целого года и более».

В XVII частині «Соревнователя» за 1822 рік надруковано було уривок з п'ятої частини «Енеїди», з такою приміткою від редакції: «Доставлений в «Общество» відомим автором І. П. Котляревським. Подаємо його читачам журналу, сподіваючись, що зробимо приємність любителям цього твору, сповненого незвичайної веселості, дотепності і в багатьох відношеннях вельми оригінального. Вони напевно зрадіють, довідавшись, що п. Котляревський недавно написаними двома піснями зовсім закінчив «Малоросійську Енеїду» і незабаром має намір видати її».

Після цього уривки з «Енеїди» ще двічі читалися на засіданнях «Общества» — в 1822 і в 1823 роках ¹.

Отже, в «ученых упражнениях» товариства до твору провінціального автора, який сам до того ж не бував на

¹ В. Базанов. Вольное общество любителей российской словесности, Петрозаводск, 1949, стор. 381-389.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 44

засіданнях, було виявлено досить велику увагу. Цей твір, який членами «Общества» оцінювався як веселий, дотепний і в багатьох відношеннях вельми оригінальний, очевидно, своїми ідейно-художніми якостями відповідав вимогам «соревнователей». З другого боку, політична і літературна діяльність товариства могла мати вплив на твори Котляревського.

Але в оточенні, в якому жив і діяв Котляревський, крім названих двох суспільних течій (урядово-реакційної і декабристської) була і ще одна, хоч і значно кволіша, — це течія українського дворянського «націоналізму».

Нема ніяких підстав вважати Котляревського прихильником цієї течії.

Правда, при слідстві в справі декабристів ім'я Котляревського фігурувало серед членів «Малороссийского общества». В «Алфавіті декабристів» про нього зазначено:

«Котляревський. Малоросійський дворянин».

Матвій Муравйов-Апостол між іншим назвав Котляревського в числі членів «Малороссийского общества». Але за розвідуваннями комісії виявилось, що товариства цього ніколи не було, а тому показання про Котляревського залишено без уваги» ¹.

Показання М. Муравйова-Апостола, який, як ми вже згадували, був кілька років ад'ютантом малоросійського генерал-губернатора Рєпніна і жив у Полтаві, безумовно, свідчить про певні знайомства і зустрічі Котляревського, про зв'язки з людьми того кола, які могли складати назване товариство, якщо воно існувало в дійсності. Проте ці знайомства ні в якій мірі не означають ще наявності однакових ідейних поглядів.

Найкращим показником відповідних поглядів Котляревського є його твори. І в «Енеїді», і в обох п'єсах письменник виступає як патріот загальноросійський, як співець подвигів українських козаків, що діють спільно з москалями, підносить любов до України, як невід'ємної частини Росії. У водевілі «Москаль-чарівник» своєрідну суперечку москаля й Михайла Чупруна про росіян і українців Котляревський розв'язує словами Тетяни про братерську єдність обох народів. Будь-яких проявів ідей українського сепаратизму, національного антагонізму в творах Котляревського нема.

¹ В. Д., т. VIII. 1925. стор. 101.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 45

Так само і факти службової та громадської діяльності Котляревського показують його як патріота Росії, як людину, далеку від будь-якого сепаратизму. Спроби українських буржуазних націоналістів (Грушевського, Єфремова, Барвінського та ін.) оголосити Котляревського носієм ідей національної ворожнечі до російського народу були побудовані на явних перекрученнях творів письменника, на підтасовках при цитуванні, на тенденційно-невірному тлумаченні текстів.

Отже, можемо зробити деякі висновки.

Котляревський був близький за своїм службовим становищем до урядових кіл, був зв'язаний зокрема з генерал-губернаторами Лобановим-Ростовським, а потім Рєпніним і в громадській діяльності. Зустрічався він в колі полтавського дворянства і з людьми, які виявляли український дворянський «націоналізм». Адже саме серед полтавських дворян уряд шукав представників так зв. «Малороссийского общества».

Безперечними є зв'язки та зустрічі Котляревського і з діячами декабризму. В Полтаві служили Новиков і Матвій Муравйов-Апостол, бували тут С. Волконський, Лорер. Листувався письменник з людьми, ідейно близькими до декабристів (М. Гнєдич, О. Сомов).

Серед тих різнорідних ідейних впливів, яких зазнавав Котляревський в кінці другого — на початку третього десятиріччя XIX ст., найдужчим, проте, був вплив декабризму, і його в більшій мірі відбив письменник у своїй творчості (докладно про це нижче).

Проте в світогляді письменника, в силу специфічних умов, були наявними певні суперечності.

Так, ряд відомих нам фактів службової діяльності Котляревського, а також ті погляди на службу, які проводяться в творах його, показують, що ідеї про службу, які підносив «Союз благоденствия» і які, очевидно, доходили до письменника через Новикова, були ним сприйняті і знайшли в ньому прихильника. Він щиро співчував трудящим і прагнув до поліпшення їх становища. Проте шлях до усунення суспільної неправди він вбачав не в революційному перетворенні суспільства, а в певних реформах, які мають бути проведені згори, в діяльності освічених правителів, які мають творити добро, викорінювати зловживання. Він поділяв, очевидно, погляди тих російських просвітителів XVIII — початку XIX ст., які розв'язання основ-

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 46

них суспільних питань часу покладали на «освіченого монарха».

Далі. В його світогляді помітні виразні прояви релігійного вільнодумства, зокрема негативне ставлення до служителів релігії, і разом з тим були й елементи релігійності. Хоч Котляревський і не був ретельним членом Біблейського товариства, проте, протягом багатьох останніх років життя (з 1823 року і майже до смерті) перекладав з французької мови книгу Дюкеня «L'Evangile, médité et distibue» під заголовком «Размышления о расположении, с каким должно приступить к чтению и размышлению о св. евангелии Луки». Біограф зазначає, що цей переклад було зроблено за дорученням кн. Рєпніної і що він призначався для вихованок Полтавського дівочого інституту.

Перші роки після переїзду в Полтаву Котляревський, зайнятий службою і виконанням громадських доручень, очевидно, міг мало віддаватися літературі. Правда, живий інтерес його до мистецтва, до літератури виявлявся і при виконанні службових обов'язків. Так, їздивши в 1813 році в Петербург за дорученням Лобанова-Ростовського, він власноручно списав копію з забороненої до друку жартівливої трагедії І. Крилова «Трумф» («Подщипа») ¹. Він бере також активну участь в театральних виставах. В 1817 році перекладає російською мовою вірш грецької поетеси Сафо «Счастлив, кто близ тебя и о тебе вздыхает».

Особливо ж інтенсивну літературну діяльність розгортає Котляревський з кінця 1810-х років. Крім «Наталки Полтавки» і «Москаля-чарівиика», поставлених на сцені в 1819 році і, очевидно, тоді ж і написаних ², письменник працює над «Енеїдою».

Росте його популярність в літературних колах. Крім «Вольного общества любителей российской словесности» в Петербурзі, Котляревського ще раніше обирає членом «Харьковское общество любителей изящной словесности». Зав'язуються близькі стосунки письменника з літераторами, зокрема столичними.

¹ Копія ця зберігається зараз в Інституті української літератури AM УРСР, відділ рукописів.

² Про «Наталку Полтавку» Котляревський в 1829 році зазначив, що вона написана в 1819 році (лист до Полтавського поліцмейстера з приводу порушення авторських прав).

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 47

Насамперед бачимо дружні зв'язки його з М. І. Гнєдичем, земляком (теж учився в Полтавській семінарії, тільки пізніше), перекладачем «Іліади» Гомера на російську мову, людиною близькою до декабристських кіл. Між ними зав'язується листування. Котляревський надсилає Гнєдичеві нові уривки з «Енеїди». Зв'язки між цими письменниками посилювались, очевидно, і завдяки тому, що Гнєдич теж займався деякою мірою питаннями української культури.

Так, він мав доручення від Російської академії працювати над складанням словника української мови, разом з Капністом і Цертелєвим. В передмові до виданої ним книги «Простонародные песни нынешних греков» (1825 р.) є ряд згадок про твори української народної поезії. Є відомості, що Гнєдич пробував писати українською мовою.

До нього звертається Котляревський з проханням допомогти в налагодженні зв'язків з видавцями. В грудні 1821 року, повідомляючи М. Гнєдича про одержання відзиву від «Вольного общества любителей российской словесности» ¹, Котляревський пише про п'яту і шосту частини «Енеїди» (про п'яту як закінчену, а щодо шостої, висловлюється менш ясно) і просить допомогти домовитись із столичними видавцями про видання поеми в цілому.

Коли поет закінчив свою «Енеїду», невідомо. С. Стеблін-Камінський вказує 1824 і 1825 роки як час написання п'ятої і шостої частин поеми (цілком покладатися на це свідчення не доводиться: щодо п'ятої частини, названа дата відпадає). В усякому разі, в 1827 році письменник просив молодого літератора Мик. Ол. Мельгунова домовитись з московськими видавцями про видання всіх шести частин поеми.

Подорожуючи по Україні, Мельгунов заїхав у Полтаву, був у Котляревського. Це знайомство з відомим письменником справило на нього велике враження. В листі до М. П. Погодіна (від 7 серпня 1827 року) Мельгунов докладно розповідає про своє знайомство з Котляревським і виявляє великий інтерес до «Енеїди».

«Він (Котляревський — П. В.) просив мене запропонувати книгарям московським, чи не побажають купити повну його перелицьовану «Енеїду» на одно видання або в вічне і спадкове володіння... Поема ним доведена до кінця; до неї додано словник малоросійських слів і виразів, які зустрічаються в ній; за все це ² він просить 2000 карбованців...

¹ З приполу обрання Котляревського почесним членом «Общества».

² За одно видання.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 48

Тут у Малоросії знайдеться багато на неї охочих: малоросіяни читають її завжди з новою особливою приємністю, а додання двох або, можна сказати, трьох ще невідомих пісень (маючи на увазі і четверту — П. В.) викличе в них нове зацікавлення і успіх з цього боку вірний. Я також певен, що і всякий освічений росіянин не залишиться рівнодушним до цього єдиного твору малоросійської словесності» ¹.

Проте в кінці 20-х років не вдалося видати «Енеїду», незважаючи на спроби Мельгунова знайти для неї видавців у Москві. Про ці спроби Мельгунов повідомляв Котляревського в листі від 12 червня 1828 року ². «Я декілька разів запитував тутешніх книгарів, чи не захочуть купити «Енеїду» вашу, з додатком двох останніх пісень і яку призначать їй ціну. Але багато від неї зовсім відмовлялись, кажучи, що в Росії мало знайдеться охочих до цієї книги, що не інакше, як у Малій Росії слід було видати... Чи не попробувати харківських книгарів? Нового видання вашої «Енеїди» чекають в Малоросії; тому я маю численні докази...» ³.

Так і не вдалося Котляревському до самої смерті побачити надрукованою в повному вигляді свою «Енеїду». Лише десь перед смертю він знайшов видавця для «Енеїди» в Харкові: це був Волохінов, який і видав уперше всі шість частин поеми в 1842 році. За життя ж письменника друкувалися з п'ятої і шостої частин «Енеїди» лише уривки: з п'ятої, як ми зазначали, в журналі «Соревнователь», а з шостої в альманасі «Утренняя звезда» (X.. 1833, кн. 2).

Нелегко було і з виданням п'єс. Після перших постановок вони ввійшли в репертуар трупи Штейна і були показані в різних містах України. Котляревському, як раніш з приводу видання «Енеїди», і тут довелося скаржитися на порушення його авторських прав. В 1829 році автор звернувся з листом до полтавського поліцмейстера, в якому скаржився:

¹ Ю. Оксман. К истории опубликования «Энеиды» И. П. Котляревского. «Атеней». «Историко-литературный временник», кн. 3, Лен., 1926, стор. 153-154.

² Лист був надрукований вперше в журналі «Киевская старина» (1883, № 5) і помилково датований 1820 роком, що спричинилося далі до непорозумінь.

³ В. Горленко. Из бумаг И. П. Котлярсвского. «Киевская старина», 1883, № 5, стор. 151.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 49

«Содержатель странствующей труппы, иностранец Иван Штейн, разъезжая по ярмаркам, бывающим в разных городах разных губерний, с подвижною своей труппой играет на театрах сочиненную мною в 1819 году малороссийскую оперу в двух действиях под названием «Полтавка» без моего согласия и позволения. Мне неизвестно, как и откуда он ее достал, но я удостоверен в том, что он пользуется непозволительно чужим добром, и моя опера Штейном не благоприобретена». Пославшись далі на устав про цензуру 1822 року, Котляревський просив:

«остановить содержателя труппы иностранна Штейна от нанесения мне и на дальнейшее явной обиды... оперу «Полтавку» и музыку к ней привязанную, отобрав у Штейна, выдать мне. Обязать его роверсом, чтобы он ни на каком театре оперы «Полтавки», ни другой какой-либо моего сочинения не играл и не выпустить его, Штейна, из Полтавы, пока не разочтется со мной за представление в разных городах моей оперы около 10 лет».

Після написання п'єс Котляревський домагався надрукувати з них деякі уривки. Так, у згаданому листі до М. Гнєдича від 27 грудня 1821 року, він не тільки пропонував для «Соревнователя» уривки з «Енеїди», а й дещо з своєї опери: «Есть у меня и песенки малороссийские из сочиненной мною оперы «Полтавка», принятой довольно хорошо в Полтавской, Черниговской и Харьковской губерниях. Ежели в журнал входят и песни, то я мог бы вам доставлять их даже с нотами для фортепиано; ибо и у нас виртуозы есть на сем инструменте и композиторы...» ¹.

Надруковано було дещо з «Наталки Полтавки» пізніше О. Сомовим, з яким у Котляревського теж були дружні стосунки.

Орест Михайлович Сомов писав повісті, вірші, критичні статті. Він — активний член «Вольного общества любителей российской словесности», мав зв'язок з декабристами, притягався до слідства в їх справі, але був звільнений. Автор відомих у 20-30-х роках XIX ст. повістей на українські теми (друкувалися під псевдонімом «Порфирий Байский»).

Видаючи (разом з А. Дельвігом) альманах «Северные цветы», кращий альманах того часу, Сомов залучив до

¹ «Литературные портфели, І. Время Пушкина», вид.. «Атеней», Пет., 1923, стор. 37.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 50

участі в ньому і Котляревського. В цьому альманасі (на 1830 рік) вміщено було пісню Наталки з опери «Наталка Полтавка»: «Ой мати, мати, серце не вважає».

В листі до М. Максимовича від 23 червня 1829 року Сомов, повідомляючи про свої літературні заняття, зазначав:

«Приємний ваш лист порадував мене тим, що знову запевнив у втішній увазі, з якою освічені земляки мої приймають «Гайдамака» й інші малоросійські билиці й небилиці Байського... Ваша добра думка і схвалення І. П. Котляревського (від якого цими днями одержав я листа) дуже його підкріплюють у цьому намірі. До речі про Котляревського. Він писав мені, що ви хочете вмістити його арії з «Полтавки» й «Москаля-чарівника»; повідомте, чи справді це, бо він і мені хотів їх надіслати» ¹.

Як бачимо, письменники ділилися думками про твори, знайомили один одного з своїми творчими планами і надсилали свої твори один одному. 29 жовтня того ж року Сомов повідомляв Максимовича: «одержав листа від І. П. Котляревського, разом з уривком з «Малоросійської Енеїди» — вельми забавним» ².

Сомов допомагав також своєму приятелеві дістати літературні новини, які виходили в столиці. Зберігся цікавий лист Сомова до Котляревського від 26 травня 1830 року. Починається він так: «Письмо ваше от 19-го апреля получил я назад тому дней десять: бо ніколи було до почти чвалати, а при листі була п'ятидесятна гнація, то треба було самому взяти і лист і гроші» ³.

Котляревський просив приятеля купити й надіслати кілька книжок, зокрема «Монастырку» А. Погорєльського. Сомов надіслав Котляревському «Монастырку», а разом з тим приклав деякі свої твори. Далі розповів новини літературного світу, зокрема про одруження О. С. Пушкіна.

У 1829 році, подорожуючи з Щепкіним по Україні, був у Полтаві історик М. П. Погодін. Він відвідав Котляревського і «розмовляв з ним про малоросійську історію і народ», зазначає його біограф ⁴.

¹ Из писем О. М. Сомова к М. А. Максимовичу, «Русский архив», 1908, № 10, стор. 257-258.

² Там же, стор. 258.

³ В. Горленко. Из бумаг И. П. Котляревского, «Киевская старина», 1883, № 5, стор. 153.

⁴ Ник. Барсуков. Жизнь и труды М. П. Погодина, кн. 2, СПБ, 1889, стор. 317.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 51

В 1830 році в журналі «Отечественные записки» (квітень) з'явився нарис «Полтава. Из живописного путешествия по России издателя «Отечественных записок». Тут можна було прочитати:

«Чай пив у Котляревського, який живе в дідівському домі, досі дуже міцному, незважаючи на те, що давній... З бесіди з цим єдиним малоросійським поетом можна одержати багато нових і цікавих відомостей відносно духу й характеру його земляків».

Видавцем «Отечественных записок» був тоді П. П. Свиньїн, отже, нарис ішов від його імені. Проте в літературі про М. В. Гоголя підносилась думка, що автором цього твору був Гоголь. Спеціальне дослідження, присвячене цьому питанню (В. В. Данилов, Следы творчества Н. В. Гоголя в очерке П. П. Свиньина «Полтава», «Сборник статей к сорокалетию ученой деятельности академика А. С. Орлова». Лен., 1934), показує, що в названому нарисі Сниньїн справді використав дещо з нотаток Гоголя про Полтаву, але цитоване місце, очевидно, належить самому видавцеві «Отечественных записок». М. В. Гоголь не тільки в дитинстві, коли деякий час учився в Полтаві, а і дорослим не раз бував у Полтаві (в 1828, в 1832 роках), але будь-яких даних про відвідування Котляревського в листах його не знаходимо. Правда, С. Стеблін-Камінський називає Гоголя в числі тих літераторів, які бували у Котляревського.

В 1837 році відвідав Котляревського етнограф В. Пассек і підніс йому свою працю «Путевые записки» (М., 1834).

«Він прийняв мене дуже привітно, і, незважаючи на хворобу, яка помітно не давала йому спокою, жартував і розпитував про мої подорожі» ¹, — писав потім Пассек у статті про Котляревського.

Того ж 1837 року письменника відвідав І. Срезневський. Мабуть, при цьому знайомстві Котляревський передав Срезневському свої п'єси для видрукування. «Наталку Полтавку», надруковану в альманасі «Украинский сборник» (X., 1838), Котляревському, як свідчить С. Стеблін-Камінський, вдалося побачити незадовго до смерті.

«Москаль-чарівник» виданий уперше в альманасі «Украинский сборник» (Харьков, 1841) Срезневським. Участь у цьому виданні брав і М. С. Щепкін, як видно з одного

¹ В. Пассек. Котляревский и его «Энеида», издаваемая в Харькове». «Москвитянин», 1841, ч. II, № 4, стор. 567.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 52

листа Срезневського. В 1839 році, коли готувалось видання п'єси, Срезневському довелося виїхати за кордон. І от у листі до матері він розповідає: «Щепкін пристрасний любитель усього малоросійського. Я передав йому «Москаля-чарівника». Він видає його як другу книжку «Украинского сборника», і Гоголь буде держати коректуру, а видавши, поставить на малоросійському театрі» ¹. Щодо участі Гоголя в виданні п'єси, то справа, очевидно, обмежилась тільки наміром, оскільки під час свого приїзду в Росію з-за кордону в 1839-1840 pp. письменник був хворий і мав багато родинних та цензурних клопотів.

Деякі відомості, хоч і уривчасті, показують, що Котляревському властиві були серйозні наукові інтереси. С. Стеблін-Камінський свідчить: «Знання Котляревського в історії Малоросії і взагалі в усьому, що стосується народного побуту України, були дуже широкі; багато з письменників російських при складанні творів, які стосуються до малоросійського краю, заводили з ним листування і одержували від нього повні й вірні відомості та пояснення на свої питання». Як приклад він указує історика Бантиш-Каменського.

Відомості про наукові заняття Котляревського знаходимо і в біографії, складеній О. Терещенком: «Розробляючи південно-руську мову, Котляревський трудився також над збиранням народних пісень і мав великий запас їх. Куди це поділося — невідомо».

Крім цих свідчень, є ще деякі цікаві матеріали про наукову компетенцію Котляревського в питаннях української мови, етнографії, усної народної творчості. М. Мельгунов під час своєї подорожі на Україні збирав відомості про життя й побут народу. Крім тих матеріалів, які він збирав сам, йому довелося звернутися за підмогою до знайомих, зокрема до Котляревського «відносно мови і звичаїв малоросійських». Записи Погодіна, замітка Свиньїна, які ми наводили, теж свідчать про глибоку обізнаність Котляревського з етнографією й історією України.

Цікаві відомості про наукові інтереси письменника подав І. Срезневський. Прибувши до Полтави, він поставив собі

¹ «Живая старина», 1892. вип. 1, стор. 66.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 53

питання: "Чого я в Полтаві?» І відповів: «Могила (шведська — П. В.) і Котляревський, ніщо інше не могло мене привабити». Котляревський прийняв гостя дуже привітно. Спочатку розмова йшла про історію України. Котляревський, видно, уважно слідкував за розробкою матеріалів про минуле України. Ще більше оживився письменник, коли перейшли до теми про народну словесність. Непохвально оцінивши підхід до збирання фольклору як моду, Котляревський змінився зовсім, коли почув про плани й захоплення Срезневського. «Погляд його, до того спрямований на мене якось неймовірно, якось холодно, оживився, слова полились рікою, й декілька разів поважний дід відкашлював свій сміх, свої промовисті періоди» ¹.

П. Єфименко повідомляє, що І. Снєгирьов, вміщаючи у своєму виданні «Русские в своих пословицах» (1831 p.) українські прислів'я, користувався, крім граматики Павловського, матеріалами, надісланими І. Котляревським» ².

Д. Бантиш-Каменський, готуючи до нового видання «Историю Малой России», звернувся з рядом питань до Котляревського. В листі до І. Котляревського від жовтня 1829 року він висловлює письменникові щиру подяку, за подані цікаві відомості і знову просить його подати відомості щодо вимови деяких українських слів, весільних звичаїв тощо.

Надрукована потім О. Терещенком «Заметка о некоторых народных обычаях» і є тією відповіддю, яку надіслав Котляревський на запитання Бантиша-Каменського.

Ця замітка подає: 1) Відомості про вимову деяких слів (кінь, віл, ніж, кіт, поділ, міст — коня, вола, моста, на подолі) в Полтаві та суміжних містах і в Чернігівській губернії (кунь, вул, нуж та ін.). 2) Про автора пісні «Ой біда чайці, чайці небозі». Котляревський заперечує, ніби її склав запорозький кошовий Калниш (Кальнишевський). Вважає, що автор її невідомий. 3) Ряд відомостей про весільні звичаї (про світилок, про звичай молодих за обідом не їсти, пояснення приказки молодого: «Покидай батькові», про продаж братом сестри ³.

Примітки до «Истории Малой России» (т. III, гл. 46) Д. Бантиша-Каменського наочно показують використання

¹ Знакомство И. И. Срезневского с И. П. Котляревским, «Киевская старина», 1899, кн. I.

² «Основа», 1862. № 10, стор. 40.

³ «Основа». 1861, № 2, стор. 172.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 54

автором порад Котляревського. В примітці 268 наводяться уривки з листа Котляревського про учасників весільного обряду (світилку, свашку). Примітка 272 наводить думку письменника про етимологію слова — мавка. Примітка 277 дає пояснення Котляревського про кунтуші з усами і безусні. В примітці 294 подано виписку «Из Словаря И. Котляревского о некоторых немецких и латинских словах, вкравшихся в малороссийский язык» ¹.

Художні твори Котляревського теж дають уявлення про його заняття в галузі мови, етнографії, народної поезії, історії України.

«Енеїда», «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник» становлять багату скарбницю народної лексики і фразеології. Зокрема щедре використання синонімічних виразів, спеціальних назв в «Енеїді», безумовно, свідчить про те, що твердження біографа (С. Стеблін-Камінського) про збирання письменником слів, виразів для своєї поеми не є порожньою фразою.

До того ж маємо випадки, коли поет використовує і такі слова, що в його часи вже вийшли з ужитку, і дає до них відповідні пояснення. Так, пояснюючи у виданні «Енеїди» 1809 року вираз «ухо прехехе», Котляревський назначав: «неупотр., означающее остроту и проворство». Вживши в шостій частині «Енеїди» слово «карвасар», поет пояснив: «Словесний суд на ярмарку, були колись в українських містах».

І в поемі, і в п'єсах використано велику силу прислів'їв, приказок, казок, пісень тощо. Нема даних про те, чи збирав спеціально Котляревський твори народної поезії, в усякому разі широкі знання його в цій галузі сумніву не підлягають. Не випадково сучасники вважали його людиною високої компетенції в цій галузі.

Твори Котляревського так само показують певну обізнаність його в питаннях історії України. В них є чимало згадок про події минулого, про відомих історичних осіб.

Автограф «Наталки Полтавки», який зберігається в відділі рукописів Інституту української літератури АН УРСР, показує, що письменник працював над уточненням своїх знань у цій галузі. До слів Петра: «Там і Іскру почитують» дано було примітку автора: «Искра с Кочубеем

¹ Д. Бантыш-Каменский. История Малой России, ч. III, вид. 3-е, М., 1842.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 55

казнены в 1703 году»; пізніше автор цифру «3» виправив на «8». Відповідно змінено і вислів возного: «...пострадав вмісті з Кочубеем за п'ять літ до Полтавської баталії» на «мало не за год».

Ці всі дані свідчать, що Котляревський серйозно вивчав українську народну творчість, студіював мову, етнографію й історію України. Крім того, вони показують нам письменника, як людину високого рівня освіти для свого часу.

З 1827 року, крім попередньої посади, Котляревський займає ще одну: він стає попечителем «богоугодных заведений» у Полтаві (цими закладами були: лікарня, «родильный, или госпитальный приют», богадільня, дім для психічно хворих, «смирительный дом»).

Службове листування за часів керування Котляревського цими закладами показує нам його, як оборонця трудящих, скривджених, як людини, що веде боротьбу проти поліції та міської думи, проти зловживань.

Ось він просить поліцмейстера розслідувати справу про знущання жінки «частного пристава» Комаровського над служницею Тимошенко, яка втекла з дому хазяїна, «где проводила... мучительную жизнь». Ось він подає докладну записку губернаторові про однодворця Зінов'єва, якого надіслали в «смирительный дом», «за пьянство, ссоры, драки», обвинувачуючи також в підпалі. Довідавшись від потерпілого, що це справа рук волосного писаря, Котляревський взявся клопотатись за нього. Ось Котляревський заступається за кріпачку М. Мойсиху, яку пані її, Родзяніна, хоче заслати в Сибір.

Сутички з поліцією на грунті її сваволі характеризує такий уривок з одного листа Котляревського, датованого 1828 роком: «Оная полиция без всякой надобности причиняет приказу общественного призрения беспокойство и излишнюю переписку... Полиция в таких случаях поступала неосновательно, поверхностно, опрометчиво, присылала иногда в больницу для пользования здоровых, требующих в болезни пособия к принятию в богадельные, в родильный гошпиталь небрюхатых, глухих и немых (тобто тих, що насправді не були глухими і німими — П. В.), говорящих, лишенных ума называла больными горячкою и, наконец, беспокоила приказ о таковых людях, кои вовсе не имеют нужды в пособии».

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 56

Не вище за поліцію ставить він і суд. Наприклад, коли суд повернув хвору кріпачку Фенічову з вироком, що гроші за її лікування платити не слід, Котляревський у відповіді підкреслив, що суд виявив «сверх своих обязанностей особенное покровительство осиротевшему имению» (йдеться про поміщицький маєток).

Скаржиться Котляревський на міського голову Ворожейкіна, що «стесняет его (богоугодное заведение — П. В.) неотпуском денег»; «по произволу» бере асигнації для своїх комерційних справ, а відпускає для закладу мідні гроші. При цьому письменник натякає на зловживання міського голови.

Незвичайним для свого часу чиновником був Котляревський і в піклуванні про побут хворих з «богоугодных заведений». Наприклад, доглядачеві Сущинському він пише: «Ожидаю от вас ревностного и усердного смотрения за больными, чтобы им лекарства и пища доходили в свое время и надлежащей доброты, также чтобы постель и белье были чисты и переменялись в свое время, т. е. каждую субботу». Це було в ті часи, коли «турботи» попечителів «богоугодных запедений» не йшли далі турбот про «чисті ковпаки» на час приїзду ревізора, а звичайно хворі одягом своїм більше схожі були на ковалів (згадаймо «Ревізора» М. В. Гоголя).

Навіть П. Куліш, надто неприхильно настроєний щодо письменника, все ж мусив зазначити: «Котляревський, за переказами, не раз заступався за скривджених сутягами козаків полтавських, і домик його в Полтаві був відомий убогим чолобитникам...» ¹.

Цей відзив Куліша цілком сходиться з тим, що писали про Котляревського С. Стеблін-Камінський і О. Терещенко. Очевидно, пам'ять про Котляревського як заступника за трудящих і скривджених довго жила в Полтаві та на Полтавщині.

Не випадково Шевченко, ввівши Котляревського в число персонажів повісті «Близнецы», показав його людиною гуманною, чутливою до прохань «маленьких людей». Розповідаючи про його сердечне ставлення до домашнього вчителя Степана Мартиновича, великий поет зазначає, що «автор знаменитой пародии» любив «все благородное, в каком бы образе оно ни являлось». Біографічно-побутові

¹ «Основа», 1861, І, стор. 245.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 57

деталі, яких чимало розкидано в повісті, показують Котляревського як людину скромну і просту в поведінці і в зовнішності. Це був, — пише Шевченко, — «высокий худощавый старичок в белом полотняном халате и в соломенной простой крестьянской шляпе». Звичайно, «Близнецы» — художній твір, а не збірка документальних матеріалів, проте очевидно, що Шевченко змалював тут образ Котляревського на підставі дійсних фактів. Адже великий поет бував у Полтаві, змалював будинок свого визначного попередника в українській літературі і, безумовно, цікавився свіжими ще спогадами сучасників про його життя.

Котляревський був близько зв'язаний з трудящими. Він любив бувати в сім'ях полтавських козаків і міщан. Його добре знали трудящі Полтави і вітали на вулиці словами: «Здоров був, пане Іване Петровичу!» або «Здоровенькі були, добродію куме!». І він спинявся і розмовляв з кожним.

У 1835 році Котляревський через хворість вийшов у відставку, при чому йому було встановлено пенсію 600 крб. на рік. Останні роки життя письменник хворів і зовсім мало виходив із свого дому, але його відвідували приїжджі гості.

Помер Котляревський 29 жовтня 1838 року. Ховали його урочисто. Вся Полтава, як згадують сучасники, була на його похоронах. Незадовго до смерті він відпустив на волю дві родини своїх кріпаків.

Родини не мав, але, як зазначає С. Стеблін-Камінський, «у нього були побічні діти, яких він забезпечував і виводив у вільний стан» ¹.

Жив поет скромно й просто. Любив бувати в товаристві. «Був душею всякої бесіди, особливо дружньої, мав чудовий дар розповідати розумно — часто серйозні речі, весело, жартував без усякої глумливості, вживав у розмовах алегорій, завжди до речі і з загадковістю наводив прислів'я і різні вирази з книг, умів надзвичайно захоплююче розповідати прочитане, іноді цілий роман... цитував багатьох письменників» Всі мемуаристи одностайно відзначають гумор, гострий розум і доброту письменника.

Відомості про бібліотеку Котляревського, які подав С. Стеблін-Камінський у друкованих спогадах і які зви-

¹ С. Стеблин-Каминский. Биографический очерк...

² Там же.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 58

чайно цитуються на підставі автографа складеного ним біографічного нарису Котляревського слід значно виправити. В автографі на першому місці вказано, крім латинських авторів і французьких книг класичної епохи, твори філософів XVIII ст., Вольтера та ін. Мемуарист, друкуючи свої спогади, утримався від згадки про твори «вільнодумців», як і про «вільнодумство» письменника і подав досить широкий список авторів перекладних романів: А. Лафонтена, Дюкре-Дюменіля, Коттень, Жанліс, Радкліф, пізніше В. Скотта, Ф. Купера і ін. Були тут «Дон-Кіхот», «Жільблаз» Лесажа. З періодичних видань біограф назвав альнамахи 20-30 pp., «Северную пчелу», «Сын отечества», «Вестник Европы», «Благонамеренный», «Библиотеку для чтения», але проминув «Соревнователь», де друкувалися твори самого Котляревського. Не згадав він у цьому місці і романи Нарєжного, про які в автографі нарису зазначив: «частина книг дісталася мойому батькові — більшою частиною романи В. Скотта і Нарєжного» ¹. Не називає Стеблін-Камінський і інших книг російських авторів, які, наприклад, згадувалися в наведених листах. Отже, Котляревський був освіченою людиною свого часу.

Біографи письменника одностайно свідчать, що він був незрівнянним оповідачем, міг, як ніхто інший, розказати влучний анекдот, але, очевидно, сміх його оповідань, як і сміх «Енеїди», поряд з елементами безтурботної розмови, сповнений був сатиричних стріл. Світогляд письменника розвинувся під впливом прогресивних течій в суспільному житті Росії та України кінця XVIII — початку XIX ст. Хоч у поглядах автора «Енеїди» й «Наталки Полтавки» і не було яскраво виявленого політичного радикалізму, проте він був близький до правого крила «Союза благоденствия». Близько також стояв до трудящих мас.

¹ С. Стеблин-Каминский. Биографический очерк...

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 59

«ЕНЕЇДА»

«Енеїда» Котляревського давно набула великої популярності. Вже в кінці XVIII ст. перші частини її поширювались у рукописних копіях. За одним із таких списків і видав її М. Парпура о 1798 році під назвою «Энеида на малороссийский язык перелицованная И. Котляревским». Деякі давні списки поеми були видані або описані пізніше дослідниками (П. Житецьким, М. Дашкевичем, М. Сперанським та ін.). У відділах рукописів Державної публічної бібліотеки УРСР і Інституту української літератури АН УРСР є ще кілька давніх списків «Енеїди». І. Франко свідчить, що деякі рукописні копії поеми Котляревського «заблукали також до Галичини». Поширювалась вона в рукописних копіях протягом довгого часу після її надрукування.

Про величезну популярність «Енеїди» свідчать також біографи, мемуаристи, журналісти, письменники. В. Пассек в біографії Котляревського писав: «Енеїду» було прийнято в Малоросії з захопленням, всі стани читали її, від грамотного селянина до багатого пана». Про це ж писали С. Стеблін-Камінський, О. Терещенко, Я. Головацький, журналіст М. Мельгунов та ін.

Т. Шевченко в повісті «Художник», яка є в значній мірі автобіографічною, розповідає від імені головного героя: «Давно, очень давно, еще в приходском училище, украдкою от учителя читал я знаменитую перелицованную «Энеиду» Котляревского».

Поема знайшла багатьох читачів і серед російського

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 60

громадянства. Максимович згадував про популярність поеми в перші десятиріччя XIX ст.: «Знало тоді багато великоросіян «Енеїду» Котляревського, навіть його оду князю Куракіну».

Про захоплення «Епеїдою» свідчить і відомий журнал «Отечественные записки» (1839, № 3): «Корінні росіяни, що читали «Енеїду» Котляревського, хоч і наполовину розуміли її, все ж милувалися і чудовою мовою, і дотепністю автора, між тим як переробка «Енеїди» на великоруську мову Осипова, цілком їм доступна, наганяла глибокий сон. Така сила таланту!»

Але не однаково оцінили «Енеїду» різні групи читачів, письменників і критиків. Поміщики, «любителі малоросійського слова», сприйняли її як пустий, але невичерпно забавний жарт. Певна частина реакційної критики, очевидячки перекручуючи справжній смисл змальованих Котляревським картин, зокрема сатиричних, оголосила, що предметом насмішок в поемі є нібито селянин, мужик. Наприклад, журнал «Библиотека для чтения» (1843, кн. VI), відомий як оплот реакційної думки, кваліфікував «Енеїду» як один із зразків «малоросійського гумору», який «любить вибирати своїм героєм і своїм опудалом місцевого мужика». Цю ж думку, хоч і з новою аргументацією (буржуазно-націоналістичною), висловив пізніше (в 60-х pp.) Куліш, засуджуючи поему Котляревського як карикатуру, як глум панів з народних мас, називаючи її «бурлацьким юродством».

Але читачі з народних мас сприйняли «мужичу колючу правду» поеми Котляревського і зрозуміли її гумор та її викривально-сатиричні елементи. Поема навіть передавалась усно і зазнала народної обробки. Високо оцінили поему Котляревського Шевченко, Франко, Коцюбинський, Короленко, Горький.

Своїй «Енеїді» Котляревський сам дав назву «Вергилиева Энеида, на малороссийский язык переложенная...».

Щодо переробки «Енеїди» Вергілія в травестійному дусі у Котляревського було кілька попередників. Найбільш відомими травестійними переробками «Енеїди» були італійська «Перелицьована Енеїда» («Kneidc travestita») Лаллі, Французька «Перелицьований Вергілій» («Virgile travesti») Скаррона, німецька — «Вергілієва Енеїда, або пригоди

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 61

благочестивого героя Енея» («Virgil's Aencis, oder Abenteuer des frommen Helden Aeneas») Блюмауера, російська «Вергилиева Энеида, вывороченная наизнанку» Осипова.

Виходячи з цієї обставини, буржуазне літературознавство багато возилося над зіставленням текстів різних травестійних переробок «Енеїди», шукаючи «запозичень» у висловах, мотивах, образах, прагнучи зробити Котляревського «наслідувачем» того чи іншого з названих письменників.

Так, проф. М. Дашкевич («Малорусская и другие бурлексные Энеиды») ¹, розглянувши поему Котляревського в плані широкого порівняльного вивчення, прийшов до висновків, що український пост був знайомий з деякими попередніми травестійними переробками «Енеїди» і зокрема де в чому нібито наслідував Скаррона.

Буржуазному націоналістові І. Стешенкові докладне зіставлення текстів бурлескних «Енеїд» потрібне було для того, щоб піднести тенденційну думку, ніби поема Котляревського зв'язана з російською літературою тільки зовнішньо і чисто формально, а за ідейним змістом відмінна від неї. Спостерігши на підставі зіставлення текстів, що «Енеїда» Котляревського зв'язана з травестією Осипова, Стешенко поспішив зробити тенденційний висновок, ніби зв'язки українського поета з російською літературою і обмежуються цим твором.

Застосування порочних прийомів компаративізму (буржуазного порівняльного літературознавства) до вивчення «Енеїди» Котляревського мало місце і в радянські часи.

Виходячи так само з націоналістичних позицій, М. Марковський у книжці «Найдавніший список «Енеїди» І. П. Котляревського й деякі думки про генезу цього твору» (К., 1927) намагався різними хитромудрими ходами довести, нібито Котляревський написав свою поему раніш за Осипова і не користувався «Энеидой, вывороченной наизнанку». Подібність двох творів автор пояснював тим, що Осипов використав рукописний текст поеми Котляревського. В такій трактовці питання знову виразно виявилась націоналістична тенденція, спрямована на заперечення зв'язків української літератури з російською.

На протоптані компаративістами стежки пішов і І. Стебун в своїх космополітичних роботах, знову розглядаючи

¹ «Киевская старина», 1898, № 9.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 62

«Енеїду» Котляревського в потоці травестійних поем Лаллі, Скаррона, Блюмауера, Осипова, відриваючи ідейний зміст її від тих історичних умов, в яких вона виникла.

Ми не ставимо завдання робити огляд літератури про поему Котляревського ні взагалі, ні тим більше компаративістської писанини. Ми хочемо цією невеличкою довідкою ще на одному прикладі показати, до якої плутанини і яких довільних висновків веде облудний шлях компаративізму, які нікчемні «здобутки» ідеалістичного вивчення явищ літератури.

Наука марксизму-ленінізму, ленінська теорія відображення дала нам єдино вірну наукову зброю для вивчення явищ літератури. Стосунок літератури до життя, вивчення літературного твору в зв'язку з основними, посутніми суспільними явищами даної епохи — ось основне питання, яке нам треба розглянути. Але аналізуючи ідейний зміст літературного твору, з'ясовуючи його коріння в дійсності, в суспільно-історичних умовах, ми ні на хвилину неповинні забувати про його художню специфіку і водночас маємо вивчати цю специфіку в її історико-літературних зв'язках.

Конкретний частковий висновок, який випливає із зіставлення текстів травестійних переробок «Енеїди» Вергілія, полягає в тому, що Котляревський не використовував переробок ні Скаррона, ні Блюмауера, хоч, може, і знав їх, а травестію Осипова і закінчення її, виконане Котельницьким, мав у певній мірі для себе за зразок.

Питання про використання Котляревським російських бурлескних переробок «Енеїди» Осипова та Котельницького на сьогодні вже можна вважати розв'язаним остаточно. Котляревський, безумовно, знав і використовував травестії Осипова й Котельницького, проте не став їх наслідувачем, а створив свою оригінальну поему, цілком відмінну щодо ідейного змісту і незрівнянно вищу щодо художності.

Наводимо для довідки дати виходу в світ цих поем. «Вергилиева Энеида, вывороченная наизнанку» М. Осипова виходила в такому порядку: перша і друга частини — 1791 року, третя частина — 1794, четверта — 1796, а «Окончание Энеиды» О. Котельницького надруковано в 1802-1808 роках. Три перших частини «Енеїди» Котляревського

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 63

вийшли в світ в 1798 році, четверта з'явилась при виданні 1809 року, а п'ята й шоста були закінчені десь у 1820-х роках.

Котляревський узяв із своїх зразків — поеми Вергілія і її травестійної переробки Осипова та Котельницького — сюжетну схему. Але ж жанр травестії і вимагав іти за запозиченим сюжетом і творити на його фоні свої образи. Це ми і бачимо в «Енеїді» Котляревського. Поет не раз зазначав, що йому треба відступати від поеми Вергілія. Це взагалі характеризує ставлення його до своїх оригіналів.

Розглянемо на деяких прикладах, як письменник поводиться із своїми зразками. Використання Котляревським російських травестій Осипова й Котельницького помітне в загальному плані розповіді, а також у побудові деяких епізодів і в деяких окремих деталях. Наприклад, Вергілій починає свою поему із зазначення теми твору («Співаю про війни і мужів») і звертання до музи, яке стало на довгий час зразком для класицистичних поем ¹.

Осипов починає безпосередньо з характеристики героя:

Эней был удалой детина
И самой хватской молодец.

За його прикладом пише і Котляревський:

Еней був парубок моторний
І хлопець хоть куди козак.

Або, за Вергілієм, приводом до початку війни між латинцями й троянцями було те, що троянці на полюванні поранили прирученого оленя, який належав одному з латинців. У Осипова ж і Котляревського історія з оленем перетворена в сатиричне оповідання про цуценя. В ряді інших епізодів (Юнона і Еол, буря на морі, Еней у Дідони, поминки Анхіза в Сіцілії, зустріч з Сівіллою, троянське посольство у Латина й інші) Котляревський теж наближається до Осипова.

Можна зазначити навіть окремі текстуальні запозичення Котляревського у Осипова. Наведемо деякі з них:

¹ Ось для прикладу початкові рядки класицистичної поеми:

Пою от варваров Россию свобожденну,
Попранну власть татар, их гордость низложенну.
(Херасков, «Россиада»).

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 64

У Осипова:

Троянцы все тряслись, дрожали
И делать что, совсем не знали...
А ветры между тем трубили
В затылок сильно кораблям...
А в бурю морем ехать склизко...

У Котляревського:

Троянці з страху задрижали
І, що робити, всі не знали...
А вітри ззаду все трубили
В потилицю його човнам...
А морем в бурю їхать слизько,
Човнів ніхто не підкує...

Але таких запозичень мало: Котляревський не йде сліпо за Осиповим та Котельницьким і дає не переклад і не переказ їх травестії.

Ось деякі характерні приклади зовсім інакшого стосунку Котляревського до твору своїх попередників.

Бурю на морі втихомирює Нептун. У Осипова Еней обіцяє принести в жертву Нептунові козла. Котляревський цілком самостійно створив тут образ Нептуна — чиновника-дряпічки.

Чимало відійшов Котляревський від Вергілія і Осипова у розробці епізоду — Еней у Дідони.

Письменник дуже багато скорочує: вилучає сцени зустрічі Енея з Венерою перед приїздом у Лівію (у Осипова вона з'являється синові в образі циганки); нема у Котляревського мотиву про те, що Венера обкутала Енея хмарою на березі в Карфагені і цим зробила його невидимим; нема сцени, в якій Венера просить Амура закохати Дідону в Енея; нема розмови Дідони з сестрою про кохання до Енея; викинуто епізод про Ярба, що раніш сватався до Дідони, а тепер поскаржився Зевсові і цим звернув увагу царя богів на затримку Енея в Карфагені (у Котляревського: «Колись Юпітер ненароком з Олімпа глянув і на нас»); нема у Котляревського і епізоду звертання Дідони до ворожки, щоб та допомогла їй після втечі Енея.

Проте Котляревський не тільки скорочує ряд сцен і епізодів, а й розгортає окремі коротенькі згадки своїх попередників у ширші картини. Наприклад, у сцені зустрічі Дідони з троянцями Осипов від себе характеризує цих «голодных пришлецов»:

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 65

Все наги были те и босы,
Оборваны, простоволосы,
В лохмотиях и лоскутах.
(ч. 1)

В своїй промові троянці тільки між іншим зауважують:

Ты зришь, мы наги, босы стали.

Котляревський вводить промову Дідони, складену із запитань до троянців. У цій промові рядом дотепних епітетів поет створює яскравий образ волоцюг-троянців:

Відкіль такі се гольтіпаки?
Чи рибу з Дону везете?
Чи, може, виходці-бурлаки?
Куди, прочани, ви йдете?
Який вас враг сюди направив?
І хто до города причалив?
Яка ж ватага розбишак! ¹
(ч. І)

У відповіді троянці значно більше, ніж в Осипова, спиняються на змалюванні свого бідування, чим, цілком природно, в більшій мірі себе характеризують: «Ми всі, як бач, народ хрещений...» і т. д.

Мотивування просьби троянців у Котляревського не тільки яскравіше, але й природніше; воно характерне для реалістичної манери письменника. Живі, реалістичні картини творить Котляревський і в багатьох інших випадках. Так, наприклад, по-різному змальовують відвідування Венерою Нептуна Осипов і Котляревський. В Осипова образ Венери блідий і неконкретизоваиий; невмотивований її виїзд на поштових, нема картини виїзду, зустріч і розмова з Нептуном має загальний характер. У Котляревського подано картину виїзду пані. Ридван, баскі коні, кінні провідники, козаки, машталір у білій свиті, ляскання батога — все важливі й цілком конкретні деталі, все показує урочистість виїзду, а, крім того, квапливість. Реалістичним продовженням поспішного виїзду є прибуття до Нептуна (звернімо увагу на такі деталі його, як «загримотіла», «в хату влетіла», «і, не сказавши ні півслова», «як навіжена, прискакала»; і Венера не абстрактна прохачка, а племінниця, що приїхала до свого дядька й хрещеного батька).

Розгортає Котляревський у живу картину і загальну згадку Осипова про співи троянців у дорозі:

¹ Підкреслення наше.— П. В.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 66

На палубе гребцы рассевшись
И будто белены объевшись.
Кричали песни, кто что знал.
(ч. III)

У Котляревського: «кургикали пісеньок» і т. д.

Ще більш самостійний Котляревський у змалюванні пекла і раю: тут він використав канву, яку знайшов в Осипова, але дав цілком оригінальні картини.

Осипов, перелічуючи грішників, що мучаться в пеклі, називає нешлюбних дітей, чоловіків, яких зраджували жінки, самовбивць, поганих віршописців, жінок, що з кохання вчинили ті чи інші злочини. Котляревський же поперед самовбивць, розпусників вміщає в пеклі панів, які знущалися з своїх кріпаків, і відводить значне місце також чиновникам-хабарникам, духовенству, шахраям-купцям. Правда, далі в списку грішників ідуть «пани і мужики», «шляхта і міщани», «багаті і убогі», «штатські і воєнні», «панські і казенні», «миряни і попи». Але характерно, що ці категорії грішників дано лише в загальному переліченні і то після рядків, в яких засуджені

Паливоди і волоцюги,
Всі зводники і всі плути;
Ярижники і всі п'янюги,
Обманщики і всі моти,
Всі ворожбити, чародії,
Всі гайдамаки, всі злодії...
(ч. III)

В раю у Осипова теж — вміщені просто «люди честны», а не ті чи інші соціальні групи. Отже, ці картини показові, як вияв певних суспільних поглядів автора «Енеіди».

Що ж таке поема Котляревського — переклад, наслідування чи переробка? В якій мірі вона має право називатися оригінальним твором?

Всяка травестія є переробка, особливість якої полягає в своєрідному використанні запозиченого сюжету для зображення явищ іншого, ніж в оригіналі, життя, а також у внесенні в запозичений сюжет своїх епізодів і в оригінальному змалюванні образів.

Отже, в опрацюванні сюжету поеми письменник не сліпо йде за попередниками, а вносить у розповідь численні зміни. Він скорочує чимало епізодів ¹, змальовує на фоні

¹ У скороченні Котляревський виявив чуття художника. Його попередники о травестійних переробках «Енеїди» дали дуже довгі твори (Скаррон — понад 20000 рядків, Осипов і Котельницький — близько 22000). «Енеїда» Котляревського має всього 7300 рядків.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 67

запозиченої сюжетної схеми картини місцевого життя й побуту, цілком самостійно створює образи.

При більш-менш однаковій сюжетній схемі спрямованість «Енеїди» Котляревського інша, ніж поеми Вергілія і Осипова.

Справді, «Енеїда» Вергілія є прославленням подвигів видатних предків, оспівуванням величних подій старовини. Поет славить фантастичного предка ролу Юліїв — Енея, оспівує завойовницьку політику Рима. Переробки Вергілія в травестійному жанрі ставили зовсім інші завдання. Осипов осміював неосвіченість, грубість і виступав проти класицизму. Тон його пародії — «кабацький», або, як говорили наприкінці XVIII — на початку XIX ст. ст., «бурлацький», комізм грубий.

Котляревський у значній мірі іде шляхом свого попередника Осипова, намагаючись будь-що розважити читачів, але звертається до джерел народного гумору і в загальну розважальну тканину вплітає сатиричні мотиви, які мають виразне соціальне звучання. Поет глузує з українського панства і чиновництва XVIII ст., показує паразитичний зміст їх життя. Він показує і деякі сторони народного життя, оспівує патріотизм народних мас, підносить козацьку доблесть, переходячи часом на героїчний тон. В ряді місць при описі подій поет додержується народних поглядів.

Різниця в завданнях, які ставили перед собою письменники, найяскравіше виявилась в образах.

Величними рисами змалював Вергілій героїв своєї поеми. В образі Енея він втілює дві особливості характеру стародавніх римлян, що підносились його сучасниками як ідеальні: virtus (доблесть) і pietas (побожність). Еней у нього — благочестивий, мужній, твердий, величний, палкий, добрий.

Осипов показує Енея «щеголем», що навіть у пеклі «поступки модны сохраняет», і разом з тим робить з нього «удалого детину», «кабацкого» гуляку.

Герой поеми Котляревського — «парубок моторний і хлопець хоть куди козак»; пани в образах богів і царів змальовані поетом у сатиричному плані.

Все це свідчить про письменницький хист і такт Котляревського, про його прагнення до реалізму й народності. І головне те, що в змальованих у поемі картинах і образах поет порушив важливі суспільні питання свого часу і розв'язав їх з прогресивних позицій.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 68

«Енеїда» писалась близько тридцяти років. За цей час відбулося чимало важливих суспільно-історичних подій, зокрема Вітчизняна війна 1812 року і визволення російськими військами народів Європи від поневолення; сталися певні зрушення в розвитку літератури (маємо на увазі, насамперед, російську літературу, розвиток якої дуже багато важив для творчого зростання письменника); чимало подій і відповідних змін відбулося і в житті самого Котляревського. Цілком природно, що ці обставини позначилися як на ідейному змісті «Енеїди», так і на способі змалюнання автором образів і картин життя.

Коли точно були створені окремі частини «Енеїди» Котляревського, нема можливості зараз установити, але можна гадати, що робота над поемою проходила таких три етапи: а) перші три частини були написані в кінці XVIII ст.; б) четверта частина — десь у першому десятиріччі XIX ст.; в) п'ята і шоста частини були закінчені в 1820-х роках.

Вже в перших трьох частинах «Енеїди», розповідаючи про блукання Енея й троянців перед прибуттям їх у латинську землю, Котляревський захопив своїм мистецьким пензлем досить широке коло явищ тогочасної дійсності.

З перших рядків поеми, характеризуючи відносини між людьми і богами — вершителями людської долі, за античними міфологічними уявленнями і за Вергілієм, — Котляревський пародіює міфологічне пояснення подій. Як основа цих відносин у нього показані інтриги і хабарництво. Олімп нагадує тогочасну бюрократичну канцелярію, де на чолі з самодуром і п'яницею Зевсом возсідають «дряпічка» Нептун, ласі до хабарів Еол та мати богів Цібелла, інтриганки Юнона і Венера і т. п. Виводячи посередницю між людьми й богами, жрицю Сівіллу, Котляревський узагальнює порядки царської Росії, викриває хабарництво, характерне для феодально-кріпосницького ладу.

Мені дай зараз за роботу,
То я приймуся мусувать.
Як нам до пекла довалитись
І там на мертвих подивитись;
Ти знаєш — дурень не бере:
У нас хоть трохи хто тямущий,
Уміє жить по правді сущій,
То той, хоть з батька, то здере.
(ч. III).

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 69

Автор змальовує бюрократичний світ у типових його проявах, як свавілля, знущання з людей, система здирства, корупції, взаємного недовір'я, інтриг і т. п., і уїдливо осміює його.

Розповідаючи про блукання Енея та троянців, про відвідання Карфагена, Сіцілії, Кумської землі, прибуття в Латію, поїздку в Аркадію (два останніх епізоди, правда, не входять у склад І-III частин поеми), письменник показує в сатиричному плані зміст життя і відносини, головним чином, помісного панства.

Широку панораму суспільних взаємовідносин свого часу розгорнув Котляревський у III частині поеми, змальовуючи пекло і рай. Тут він піднісся до розкриття протиріччя між владущою верхівкою і трудящими, між експлуататорами і експлуатованими. Це протиріччя розкривається, насамперед, в протиставленні «грішників», засуджених на пекельні муки, і «праведників», що заслужили щастя в раю. Особливо виразно виявляється це протиставлення в описі раю («не думай, що були чиновні...» і т. д.).

Котляревський населив пекло і рай, відбиваючи в значній мірі думки й прагнення народних мас. Тому в пеклі й поставлено на першому плані панів-кріпосників.

Панів за те там мордували
І жарили зо всіх боків,
Що людям льготи не давали
І ставили їх за скотів.

Так починається опис пекла. Тут ясно говориться про кріпацтво.

І коли далі зустрічаємо в пеклі, зокрема, хабарників-суддів, здирщиків-попів, обманщиків-купців, крамарів, відьом тощо, то нам ясно, що поет висловлює тут не консервативні, а прогресивні погляди. Пани попали в пекло за те, що вони гнобили людей, чиновники — за те, що брали хабарі, попи — за користолюбство. Чиновники, які ще не попали в пекло, очевидно, попадуть в нього. Наприклад, суддя, який ще серед неосуджених, признається у своїх гріхах:

Суддя там признавався сміло,
Що з гудзиками за мундир
Таке переоначив діло,
Що може б навістив Сибір.

Котляревський не тільки осуджує панів, чиновників, попів, а й виявляє симпатію до народних мас. В описах

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 70

пекла і раю маємо досить гостру громадську сатиру. Змальовані поетом картини заперечують також ряд релігійних тверджень про «рай» і «пекло» і мають антирелігійний смисл. До того ж, вони показують, що Котляревський у своєму творі відбив народні погляди.

Описуючи пекло і рай, письменник використовує народні перекази. Наведемо тематично й ідейно близький до уривка про пекло народний переказ про зустріч мужика і пана.

«Іде бідний мужик дорогою, а пан їде шістьма кіньми та питає його:

— А звідки ти, чоловіче? А він каже:

— З тамтого світу.

— А що ж там наші батьки роблять?

— А що ж, вельможний пане. Панам всюди добре: в котлах сидять, люльки палять, а бідний мужик дрова рубає та під них підкидає».

Або ось народні приказки:

«Пани в світі блукають, та з правдою не знаються. Як будеш з правдою кохаться, то не будеш паном зваться.

Добрий був пан: бог його взяв та чорту й подарував».

Так само є чимало народних переказів і пісень про хабарництво чиновників. Відомі народні перекази і пісня про засідателя чи станового. Є обробка й Руданського:

Гнався постом засідатель
На чиюсь біду, —
Серед ставу заломився
На тонкім льоду.

Люди б'ються, щоб витягти його з води. Іде єврей, люди просять допомогти, а він і каже:

«... Нащо то шукати
Людської біди, —
Лиш карбованця наставте —
Вийде сам з води».

Між іншим у Руданського співомовка на цьому закінчується, а відповідна народна пісня має продовження:

Кинулися по кишенях,
Знайшли грошей три, —
Показався становий
Трохи із води.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 71

Кинулися по кишенях,
Знайшли грошей п'ять, —
Показався становий
Із води уп'ять.
Кинулися по кишенях —
Знайшли грошей сім, —
Показався становий
Із води зовсім.

Читаючи уважно III частину «Енеїди», не можна не помітити, що Котляревський аж у чотирьох місцях показує різні категорії «грішників»: 1) описуючи вулицю, що вела у пекло; 2) в картині пекельних мук; 3) в описі раю, називаючи суспільні групи, що не могли попасти до раю; 4) малюючи загін тих, хто ще не пройшов суду.

В картині вулиці, що вела в пекло, де йде мова про хвороби, мирянські лиха, катів, розпусників, автор виділяє представників влади.

Се все десятські та сотськії,
Начальники, п'явки людськії ¹
І всі прокляті писарі,
Ісправники все ваканцьові,
Судді і стряпчі безтолкові,
Повірені, секретарі.

В числі тих, хто ще не був перед судом, розповідають про свої вчинки багатий, скупий, плут-сутяга, хабарник-суддя, лікар, що «людей морив», ті, що «дівок охочі бить» і різні категорії розпусників.

Між іншим, в різних місцях, перелічуючи «грішників», письменник називає значну кількість всяких розпусників — «мартоплясів», «ласощохлистів», лигоминців, «піддурювали що дівок», «мандрьох, хльорок і діптянок», зводниць, «придзигльованок», «панночок фільтифікетних» і т.п. В свій час Житецький звернув увагу на те, що тут Котляревський картає не стільки загальні, скільки станові пороки ² тобто пороки дворянства. Але, зробивши це вдале спостереження, Житецький невірно переніс пояснення його в сферу моральну. Позиція автора, коли він засуджує розпусників, не абстрактно-моральна, а та ж сама, з якої він виходить при змалюванні пекла й раю взагалі. В цих же картинах Котляревський теж відбив народні погляди. Народні маси не тільки були сповнені гніву проти панівної верхівки крі-

¹ Підкреслення наше. — П. В.

² П. Житецкий. «Энеида Котляревского...», 1900, стор. 160.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 72

посницького суспільства, як проти експлуататорів, а й з огидою та презирством засуджували моральну розпущеність цієї верхівки.

Досить промовистими є ті рядки вже перших трьох частин поеми, які зв'язані з релігійними справами. Серед «грішників» у пеклі відводиться помітне місце представникам духовенства.

Тут:

Ченці, попи і крутопопи,
Мирян щоб знали научать;
Щоб не ганялись за гривнями,
Щоб не возились з попадями
Та знали церков щоб одну;
Ксьондзи до баб щоб не іржали...

Перелічуючи тих, хто не попадає в рай, письменник не забуває вказати і попів та вище духовенство.

Пізніше, в VI частині автор характеризує духовенство як здавна «халтурний рід». Осміює Котляревський служителів релігійного культу і в побутовому плані. Описуючи релігійну службу у троянців, поет зазначає: «харамаркали дяки». Виводячи в картині похорону Палланта невдалого промовця (VI ч.), в автографі ¹ Котляревський називає його «соборний протопоп», а не «якийсь їх філозоп», як у виданні поеми 1842 року.

Облудність релігії, хоч і посередньо, викривається в образах ханжів і святош, яких виведено в картині пекла. Це — «святі понури», «чесні пустомолки», скромні при людях і розпусні насправді.

Негативно змальовує духовенство і усна народна поезія. Є багато народних творів про жадність попів, наприклад, про попа, що ходив із старцем лікувати хворих, пісня-вірша про Кирика та ін.

Відбиття народних симпатій виявляється і тоді, коли Котляревський зазначає, хто не був у раю. Це заперечення дуже цікаве:

Не думай, що були чиновні, —
Сівілла сей дала одвіт, —
Або, що грошей скрині повні,
Або, в яких товстий живіт.
Не ті се, що в цвітних жупанах,
В кармазинах або сап'янах;
Не ті ж, що з книгами в руках,
Не рицарі, не розбишаки;

¹ Автограф початку VI ч. «Енеїди». Зберігається в відділі рукописів Інституту української літератури АН УРСР.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 73

Не ті се, що кричать: «І паки»,
Не ті, що в золотих шапках.

Отже, в раю не пани, не попи, не чиновники. Правда, Котляревський далі зазначає, що деякі пани були в раю.

Тут также старшина правдива, —
Бувають всякії пани;
Но тільки трохи сього дива,
Не квапляться на се вони!

Цим підкреслюється, що, змальовуючи жорстокість, здирство, розпусту і подібні риси панів, автор вважає їх типовими, а не випадковими. Навпаки, «правдиве життя» для панського середовища розцінюється як виняток.

Змальовуючи життя тих, хто попав у рай, Котляревський виявляє симпатію до народу.

Ні чванились, ні величались,
Ніхто не знав тут мудрувать,
Крий боже, щоб не догадались
Брат з брата в чім покепкувать;
Ні сердилися, ні гнівились,
Ні лаялися і не бились,
А всі жили тут люб'язно...
Було вобще все за одно.

Народні маси, провадячи боротьбу проти панів, мріяли про такий лад, де не буде багатих і бідних, де буде «вобще все за одно». Тут письменник відбив прагнення трудящих мас.

Картини пекла і раю, як не раз зазначали дослідники, нагадують релігійні картини та апокрифи, такі як «Сон богородицы», «Хожденіе богородицы по мукам». Так, Котляревський справді деякою мірою використовує схему релігійних картин на тему «страшний суд». Але, по-перше, визначаючи самі категорії «праведників» і «грішників», він зовсім мало відтворює традиційні релігійні картини. Він згадує серед «грішників» брехунів, злодіїв, ворожбитів, розпусників, але обминає тих, кого церква вважала найбільше «грішними» — так званих боговідступників, єретиків, вільнодумців тощо. Автор вміщає в «раю» бідних, але не згадує про «святих угодників» тощо. По-друге, Котляревський зовсім мало використав апокрифи при змалюванні картин пекла й раю. Адже, наприклад, в «Хожденіи богородицы по мукам» основні категорії «грішників» це ті, що не вірили в бога, язичники, боговідступники, ті,

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 74

що чуже добро шарпали, порушували приписи релігії, не молилися, не постили і т. п. Представників релігії апокриф засуджує, насамперед, за порушення волі божої і різних правил виконання церковних служб. Значно в меншій мірі вміщає апокриф у пеклі можновладців тодішнього світу, які не мали «змилування до убогих», знущалися з бідних, не по правді судили ¹.

Котляревський добре знав становище народу, чимало думав над його долею, над тими протиріччями, які йому доводилось спостерігати.

Обурення проти гнобителів-панів, волелюбні мотиви, що звучать уже в перших частинах «Енеїди», збуджені у автора, насамперед, дійсністю, фактами, з одного боку, жорстокого гноблення, і з другого — протесту, боротьби мас проти поміщиків. Учителеві в домах панів, Котляревському довелося близько зіткнутися з такими численними фактами.

Разом з тим цілком очевидно, що протипанський виступ поета, симпатії його до народних мас не можна вважати явищем, ізольованим від розвитку суспільної думки того часу.

Не випадково Стеблін-Камінський почував себе змушеним полемізувати проти тих, хто вважав письменника «вільнодумцем». Не може бути, щоб письменник, людина досить освічена, не знав нічого про видатних «вільнодумців» свого часу. Стеблін-Камінський відзначав, що в бібліотеці Котляревського були твори філософів XVIII ст., Вольтера та ін. Не слід цього ігнорувати. Проте в оточенні, в якому жив письменник, передові ідеї, насамперед, поширювались через російську літературу, через твори російських просвітителів XVIII ст. Це були люди, які діяли в тих же самих умовах, що й письменник, боролись за поліпшення долі народу, виступали проти того зла, яке було ворожим і йому. Деякі з них діяли в самому близькому для письменника оточенні. Так, видатний публіцист і учений, просвітитель XVIII ст. Яків Павлович Козельський, після служби в Петербурзі, з 1793 року жив на батьківщині (в с. Крутий Беріг коло Полтави) ². В ті часи ці місцеві зв'язки могли мати особливо велике значення.

¹ А. Назаревский. «Хождение богородицы по мукам» в нових українських списках XVII-XVIII вв., К., 1908.

² И. Ф. Павловский. Краткий биографический словарь ученых к писателей Полтавской губернии с половины XVIII в., Полт., 1912.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 75

Просвітительські ідеї підносились на сторінках російських сатиричних журналів другої половини XVIII ст. ¹. В них часто звучить співчуття до безправного, пригніченого селянина-кріпака, обурення з нелюдської поведінки поміщиків. В журналі «Трутень» (1769 р.) розповідається, наприклад, про поміщика Безрассуда, який «болен мнением, что крестьяне не суть человеки» («Рецепт для г. Бсзрассуда»), журнал «Живописец» (1772 р.) змальовує «жестокосердного тирана, отъемлющего у крестьян насущный хлеб и последнее спокойство» («Отрывок из путешествия в*** И*** Т** автором якого був О. М. Радищев).

«Почта духов» (1789 р.) дає образ «разумнейшего помещика», який розорив кріпаків своїх, «чтобы истребить зайцев» («Похвальная речь в память моему дедушке»).

Тема нападок на кріпосництво розробляється в комедії («Недоросль» Фонвізіна) і навіть в оді. Якщо в журналі «Смесь» (1769 p.) з незадоволенням зазначалось: «Я никогда не читал похвальной оды крестьянину, так же, как и кляче, на которой он пашет», то пізніше бачимо оди, що трактують теми кріпацтва («Ода искусству увеселяться красотами природы» Болотова, «Вольность» Радіщева; остання говорить про кріпацтво в зв'язку з питанням політичної волі взагалі).

Хабарництво чиновників, суддів теж гостро картається в журналах Новикова, Крилова й ін. Наприклад, в листах до Фалалея («Живописец») бачимо образ хапуги, що «попался было однажды под суд, однако дело-то пошло иною дорогою и... очистился, как будто пи в чем не бывал».

Яскраво-сатиричну картину паразитичного життя панства зображає, наприклад, «Живописец»: тут ми бачимо

¹ Піднесена нами думка про зв'язок «Енеїди» Котляревського з російськими сатиричними журналами Новикова и Крилова (ст. «Котляревський і російська література», журнал «Радянська школа», 1946, № 6 і «Наукові записки Київського державного педагогічного інституту», т. VII, філол., серія № 2. 1948) зазнала недавно заперечення з боку дійсного члена АН УРСР М. К. Гудзія («Энеида» Котляревского и русская травестированиая поэма XVIII в.», «Вестник Московского университета», 1950, № 7). Ми, проте, не можемо погодитися з М. К. Гудзієм, ніби «Енеїда» — не є сатирою на сучасне письменникові панство (звичайно, «Енеїда» — травестійна поема, але бурлеск у ній часто поєднується з сатирою), отже, не бачимо підстав відмовлятися від думки про ідейну спорідненість її з передовою російською літературою XVIII ст., зокрема з прогресивними сатиричними журналами.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 76

багачів, що проводять час в «веселии и пированиях», «волокит и щеголих», що скачуть на побачення; стряпчих, суддів і «подьячих», що «сделали прибыток своєму карману и пролили новые источники невинных слез» ¹ і т. п.

Ще сильнішими і різкішими були виступи підпільної політичної літератури, яка поширювалась у формі нібито царських і сенатських указів, маніфестів, у формі листів, промов, записок і т. п. ².

Отже, якщо вже в перших трьох частинах «Енеїди» Котляревського знаходимо досить сильні сатиричні виступи проти владущих того світу, то їх можна повноцінно зрозуміти лише в зв'язку з передовою російською літературою XVIII ст. З обуренням відкидаємо нахабну брехню українських буржуазних націоналістів, начебто в «Енеїді» все дихало протестом проти тогочасних літературних зразків російських.

Звичайно, сатиричні мотиви поеми зв'язані органічно і з попередньою українською літературою.

Побутова і сатирична поезія мала велике поширення в XVIII ст. Кращі зразки її підносили теми громадського значення, виявляли критичне ставлення до феодальної дійсності. Відома сатира 1764 року із співчуттям змальовує долю селян-кріпакін, легенда про Пекельного Марка має елементи сатири на поміщиків і урядову верхівку (до речі, в ній досить сильно звучить бурлескний тон), ряд творів («Плач киевских монахов»; «Вірша про попа Негребецького», «Суплика або замысл на попа», вірші І. Некрашевича та ін.) осміює духовенство. В інтерлюдіях, складених за словами сучасника, «во вкусе площадном», до того ж використовувались народні казки, анекдоти, народна мова.

В ті роки, коли ріс Котляревський, ще мандрував по Україні Сковорода. Великий філософ з народу і у філософських творах, і в піснях, і прикладом власного життя підніс ідею народолюбства. Борючись проти влади імущих феодального світу, Сковорода вдавався до зброї сміху, сатири. В його памфлетах і піснях є багато сатиричних стріл, спрямованих проти тиранії, насильства, кріпосників, проти їх розкішного і розпутного життя, проти зловживань чиновників, обману попів, купців тощо. Особливо відзначається

¹ Див. «Русские сатирические журналы XVIII в.» Избран. статьи заметки под ред. проф. Н. К. Гудзия, М., 1940.

² К. В. Сивков. Подпольная политическая литература в России в последней трети XVIII в.. «Исторические записки», 1946. в. 19.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 77

сатиричним спрямуванням знаменита пісня «Всякому городу нрав и права», яка поширилась у народних масах, ввійшовши в репертуар кобзарів і лірників.

Мріючи про прекрасне майбутнє, про «новий мир», Сковорода уявляв його собі, як «землю живих, страну і царство любві», де нема «вражди і роздора. Нема в оній республіці ні старості, ні статі, ні разнствія. Все там общее» («Жена Лотова»).

Отже, сатиричні мотиви вже перших частин «Енеїди», в яких виявляється ворожнеча автора до панів і різних породжень кріпосницького ладу, до представників чиновницько-бюрократичиого світу, неприхильність до духовенства, а також гуманістичні виступи поета за соціально пригнічених, наближають Котляревського до просвітителів XVIII ст. Мрії поета про такий лад, де люди будуть жити, як брати ¹, де буде «вобще все за одно», теж ставлять його в ряди просвітителів (ці думки Котляревського зокрема дуже близькі до наведених нами висловлень Сковороди).

Проте не слід переоцінювати радикалізм Котляревського. Як у критиці різних явищ кріпосницького суспільства, так і в позитивних своїх твердженнях він пішов шляхом таких російських просвітителів, як Новиков, що давали кріпосництву моральну, а не політичну оцінку, що засуджували зловживання і жорстокість поміщиків, прагнули виправляти «пороки», але не підносились до виступів проти кріпосницького ладу в цілому, як Радіщев.

Вже в перших частинах поеми, змальовуючи Енея і троянців, Котляревський виявляє певну симпатію до козацтва. Проте суспільний зміст цієї симпатії розкривається повністю пізніше, зокрема в п'ятій частині поеми, тому це питання ми і розглянемо нижче.

В IV частині «Енеїди» Котляревський не тільки змальовує соковиті картини побуту (школа, прибирання до свята та ін.), але і відгукується на політичні події свого часу.

Писалася ця частина, очевидно, в перше десятиріччя

¹ Описуючи життя в раю, Котляревський називає жителів його «братами». Перше видання «Епеїди» (1798 р) і деякі рукописні копії поеми — рядок в описі раю: «А всі жили тут люб'язно» — подають у редакції: «А всі жили тут, як брати».

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 78

XIX ст., тобто тоді, коли Європу потрясали завойовницькі війни Наполеона, в які була втягнута й Росія. З 1806 року Росія, крім того, вела війну з Туреччиною, безпосереднім учасником якої довелося бути самому письменникові.

В галузі внутрішньої політики — це час показовий грою в лібералізм Олександра І. Проведені царизмом заходи в галузі управління, селянського питання, освіти спрямовані були на те, щоб певною мірою «обновити» тільки зовнішні форми самодержавно-кріпосницького ладу, але повністю зберегти і навіть зміцнити його основи. Проте різні ліберальні обіцянки царя збудили певні політичні надії і викликали деякі ілюзії у представників передової думки (І. Пнін, В. Попугаєв та ін.). В дні цієї т. зв. «олександрівської весни» просвітителі схильні були саме в Олександрі І вбачати «освіченого монарха», волею якого будуть здійснені їхні прагнення.

Написана в цей час IV частина «Енеїди» зв'язана з цими питаннями дня. Розповідаючи про острів чарівниці Цірцеї і про підготовку латинців та рутульців до війни, письменник порушує важливі політичні питання. Звичайно, бурлескна форма дещо завуальовує трактування цих питань, зводить висвітлення їх до більш чи менш прозорих натяків, проте відповідні рядки написані не для одної бездумної розваги.

Троянцям загрожує небезпека попасти на острів Цірцеї і бути обернутими в звірів. Це дає привід Котляревському зробити ряд характерних уваг про народи Європи. Ці уваги вкладено в уста поромщика-пронози, форма їх бурлескно-алегорична, деякі з них (наприклад, про росіян, італійців та ін.) зроблено в побутовому плані, але деякі містять виразні політичні натяки.

Поромщик-проноза, визначаючи, в яких звірів Цірцея може обернути той чи інший народ, каже про троянців:

Пропали! Як сірко в базарі,
Готовте шиї до ярма!
По нашому хохлацьку строю
Не будеш цапом, ні козою,
А вже запевне що волом:
І будеш в плузі походжати,
До броваря дрова таскати,
А може, підеш бовкуном.

Хіба не ясно, що тут письменник говорить про закріпачення, якого заїзнали посполиті і значна частина козаків

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 79

у кінці XVIII ст. на Україні? Марними були спроби тих, хто виступав у кінці XVIII і на початку XIX ст. ст., домагаючись добитися звільнення від кріпосної залежності, здобути під тим чи іншим приводом «козацької вільності». Свідком такої невдалої спроби київських селян-ополченців був сам Котляревський під час Молдавського походу в 1807 році.

В'їдливо характеризує поет дворушницьку політику пруського короля Фрідріха-Вільгельма III після Тільзітського миру в 1807 році, порівнюючи його з лисом: бодай би, мовляв,

Прус хвостом не завиляв,
Як, знаєш, лис хвостом виляє.

Виразний натяк на покірність австрійців після поразки під Аустерліцом і служіння їх політиці Наполеона відчувається в словах:

Цесарці ходять журавлями,
Цірцеї служать за гусар
І в острові тім сторожами.

Порівнюючи турка з ведмедем, який танцює за наказом того, хто його водить на ланцюгу, автор осміює несамостійну політику турецького султана, який ішов на поводі французького посла Себастіані і виконував волю Наполеона, зокрема в війні з Росією.

Про позбавлення поляків політичної волі говорять слова:

Лях цвенькати уже не буде,
Загубить чуйку і жупан
І «не позволям» там забуде.

Тут же виявляє Котляревський негативне ставлення до французької буржуазної революції кінця XVIII ст.:

Французи ж, давнії сіпаки,
Головорізи-різники,
Сі перевернуті в собаки,
Чужі щоб гризли маслаки.
Вони і на владику лають,
За горло всякого хватають,
Гризуться і проміж себе:
У них хто хитрий, то і старший,
І знай всім наминає парші,
Чуприну всякому скубе.

Як бачимо, при досить сильних елементах демократизму в світогляді, Котляревський був людиною досить помірко-

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 80

ваною в поглядах на питання, як позбутися суспільного зла, як домогтися волі і щасливого життя для трудящих, яким він співчував. Вихований на поглядах просвітителів XVIII ст., він, очевидно, цілком поділяв їх віру в «освіченого монарха». На грунті таких поглядів у ньою, як і у деяких інших передових людей того часу, наприклад, поетів-радіщевців ¹, розвинулось негативне ставлення до французьких революціонерів кінця XVIII ст.

В IV частині поеми Котляревський показує панство того часу не тільки в побуті, а і в ставленні до суспільних та державних справ. В гротескному плані змалював він Латинових вельмож, їх бундючність на прийомі послів («все були в параді, надувшись всякий з них, як йорж»), їх нікчемність перед своїм нікчемним царем («на йолопів були похожі, ніхто з уст пари не пустив»). Письменник різко засуджує політичну злочинність панства, показуючи, як Амата і вельможі в своєкорисливих цілях намагаються розв'язати війну. Навіть незадачливий Латин розуміє, що для вельмож війна — це, насамперед, справа власної наживи нечесними засобами:

Хто буде з вас провіантмейстер,
Або хто буде крігсцальмейстер.
Кому казну повірю я?
Не дуже хочете ви битись,
А тільки хочете нажитись...

Цими питаннями підкреслюється, що завідування постачанням і грошовими справами на війні для вельмож означали казнокрадство і зловживання. Не дивно, що письменник, засуджуючи вельмож, пише:

Вельможі царство збунтували,
Против царя всіх наущали;
Вельможі! лихо буде вам.
Вельможі! хто царя не слуха,
Таким обрізать ніс і уха
І в руки всіх оддать катам.

Хай цей осуд і наведена сентенція і виявляють визнання автором царської влади, що взагалі властиве було просвітителям того часу, але основне спрямування всього епізоду, який цими словами завершується, — це викриття антидержавних дій вельмож. Та чи далеких від сучасності,

¹ Вл. Орлов. Русские просветители 1790-1880-х годов, 1950, стор. 144, 318-319.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 81

давніх латинських вельмож мав на увазі автор, викриваючи злочинну політику і казнокрадство цієї верхівки царства? Скоріше це був прозорий натяк на сучасників поета.

В цій картині зокрема могли відбитися свіжі враження поета від того, що він спостерігав під час Молдавського походу, будучи ад'ютантом генерала Мейєндорфа. Сам генерал Мейєндорф, як згадує його товариш по службі генерал Ланжерон, реквізуючи продовольство у населення, присвоював собі відпущені на нього гроші. Його найближчі помічники (таємна рада його) були найодчайдушнішими грабіжниками.

Про командуючого одним із загонів корпусу генерала Мейєндорфа під Ізмаїлом генерала Засса Ланжерон пише: «Засс захоплював усі продукти (у жителів — П. В.), а в рапортах писав, що він їх купував, але оскільки він сам був старшим начальником цього загону, то сам же він і призначав ціни, які були цілком довільними і доходили до жахливих розмірів. Провіантська комісія, з якою він ділився частиною свого зиску, виплачувала йому які завгодно ціни, а сам він і командири полків, одержували величезні суми на ці уявлювані покупки» ¹.

Правда, тут письменник не перекидає ніякого містка безпосередньо в сучасну йому дійсність з античного світу, але далі він це робить, знову торкаючись теми злочинності і нікчемності вищого урядового панства. Розповідаючи про підготовку латинців до війни, Котляревський робить відступ і згадує про «златії дні Астреї» ²:

Були златії дні Астреї
І славний був тоді народ:
Міняйлів брали в казначеї,
А фіглярі писали щот.
К роздачі порції — обтекар;
Картьожник — хлібний добрий пекар,
Гевальдигером ³ — був шинкар,
Вожатими —сліпці, каліки,
Ораторами —недоріки,
Шпигоном — з церкви паламар.

Коли згадати, що численні автори вірнопідданських од, поем, комедій, комічних опер, журнальних статей вихваляли правління Катерини II як «вік Астреї», «царювання Астреї»,

¹ Записки Ланжерона. «Русская старина», 1907, кн. 6, стор. 595-596.

² Астрея — богиня справедливості в грецькій міфології.

³ Гевальдигер — офіцер, що мав поліцейський нагляд за військом.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 82

«златії дні Астрсї», то наведений уривок набуває виразно сатиричного звучання. Показово, що в відповідному місці поеми Осипова (ч. IV, пісня 7) зовсім нема згадки про «дні Астреї», а просто характеризуються різні службовці в латинському війську.

В замасковано-іронічній, але недвозначно ясній формі дав тут Котляревський їдку, злу характеристику не тільки державних діячів і чиновників, а й усього управління Катерини II. Показавши «славний народ» імператриці, тобто її вищих урядовців як казнокрадів (міняйлів і фіглярів), шинкарів, недорік і т. п., автор разом з іншими передовими письменниками зривав маску «величності» і з самої Катерини II, яка доручала керувати державними справами подібним злочинцям і крізь пальці дивилась на їх дії.

Коментарем, який свідчить, що натяки письменника вказували на певні факти, типові для часів царювання Катерини II, можуть служити «Записки» Державіна. Він, наприклад, розповідає про справу банкіра Сутерланда, який «був з усіма вельможами в великому зв'язку, бо він їм позичав державні гроші, які приймав з державного казначейства для переводу в чужі краї, для потреб міністерства, які траплялись там» ¹. Виявилось, що переведених нібито в Англію 2 міл. нема. Коли Сутерланд оголосив себе банкрутом, розслідування показало, що всі гроші забрали Потьомкін, Безбородько, Остерман, Вяземський, Морков.

У нього ж розповідається про обкрадання казни при відкупах без закладу купцем Логіновим, в чому покривав його Потьомкін, про розкрадення 600 тис. карб. директорами позикового банку Завадовським, Зайцовим і касиром Кельбергом.

Ось вони — прототипи міняйлів, фіглярів, шинкарів, які обкрадали державну казну і несли народові погіршення становища, посилення гніту в часи «златих днів Астреї».

Натяк на Катерину II тим більш природним був для Котляревського, що під час Молдавського походу командував російською армією один з колишніх вельмож її царювання генерал Міхельсон. Поет міг чимало знати про життя командуючого армією, зокрема і про ті факти, про які Ланжерон записав у спогадах: «Міхельсон мав велике багатство; злі язики мали підозру, що воно було набуте незаконно».

¹ «Русская беседа», 1859. IV стор. 333-334.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 83

Ось той реальний грунт, на якому виникли образи вельмож з їх антидержавними вчинками, зажерливістю, казнокрадством і т. п. Політичні натяки Котляревського, хоч і приховані алегоричною формою, були, проте, досить показовими.

В V і VI частинах «Енеїди» Котляревський, по-перше, підніс ряд нових важливих питань сучасності і, по-друге, завершив розгляд деяких суспільних проблем, порушених у попередніх частинах поеми.

Основні питання ідейного змісту цих частин зв'язані із змалюванням образів Енея та троянців. Якими ж вивів письменник ці центральні постаті в своїй поемі і що нового вніс у них в V та VI частинах?

В перших частинах поеми Котляревський змальовує Енея в дусі тієї характеристики, яку дає йому на початку твору. Серед бурлак-троянців, яким довелось «волочитися без талану», він «завзятіший», він «хоть куди козак». Відповідно до давніх козацьких звичаїв, жодне діло його не обходиться без горілки, і разом з тим в усіх складних ситуаціях він, як козацький ватажок, звертається до громади, «просить собі у ней поради».

Він бувалий у взаємовідносинах з богами (з начальством, що вершить долю його і його ватаги), вміє вчасно дати «базаринку», але знає, що покладатися на них не можна.

У взаєминах з Дідоною Еней «на всеє зле проворний», поводиться, як один з тих «ласощохлистів», «лигоминців», яких виводить Котляревський у картині пекла. Тікаючи від Дідони, він «мізерії наклав дві скриньки». Після її смерті висловив лише побажання, «щоб друга вдова знайшлась».

Автор певною мірою любується, як Еней без міри хлище горілку, як женихається з Дідоною. Його критика в цьому разі дружня, бо Еней козак. Звідси зауваження:

Бо — хрін його не взяв — моторний,
Ласкавий, гарний і проворний
І гострий, як на бритві сталь...
(ч. І)

Або:

Боровсь з своїм, сердега, горем,
Слізьми, бідняжка, обливавсь.
(ч. II)

і т. п.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 84

В останніх же частинах поеми Енея виведено хоробрим ватажком, величним воїном, Аркадському цареві він себе рекомендує:

Я — кошовий Еней троянець,
Скитаюсь по миру, мов ланець,
По всім товчуся берегам.
(ч. V)

Давно відзначили дослідники, що Еней і його ватага нагадують запорожців, і в змалюванні їх автор переходить іноді на героїчний тон.

Характерними симпатичними рисами змальовує Котляревський Енея — ватажка козацького війська:

Він зна воєнне ремесло;
Умом і храбростю своєю
В опрічнеє попав число.
(ч. V)

Як досвідченого, бувалого воїна характеризує його автор:

Еней пройдисвіт і не промах,
В війні і взріс і постарів...
(ч. VI)

На полі бою він виступає
Прямий, як сосна, величавий,
Бувалий, здатний, тертий, жвавий...
(ч. VI)

Навіть вороги його називають богатирем і люблять, бо він великодушний до переможених, «лежачих не займає», «правдивий чолов'яга», «к добру з натури склонний». Еней готовий пощадити навіть пораненого Турна і вбиває його тільки, щоб помститись за глум з Палланта.

Так само й троянці в перших частинах «Енеїди», — «ватага розбишак», п'яниці. Але в останніх частинах поеми Котляревський показує їх хоробрими воїнами, козаками, що виявляють свою доблесть на полі бою.

Особливо відзначаються з них два патріоти — Низ і Евріал. Це — рядові бійці, відважні юнаки, що гинуть за батьківщину. В цих образах автор оспівує патріотизм, готовність для блага батьківщини на героїчні вчинки. Котляревський стверджує, що ніяка ворожа сила не може встояти перед людьми, перейнятими любов'ю до вітчизни.

Любов к отчизні де героїть
Там сила вража не устоїть,
Там грудь сильніша од гармат,

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 85

Там жизнь — алтин, а смерть — копійка,
Там лицар — всякий парубійка,
Козак там чортові не брат.
(ч. V)

Їхніми вчинками керує свідомість громадського обов'язку, підпорядкування йому особистих інтересів людини:

Де общее добро в упадку,
Забудь отця, забудь і матку,
Лети повинність ісправлять, —
(ч. V)

каже Евріал Низові.

Знаменною є їх бойова дружба, і взаємна виручка в бою.

З тобою рад в огонь і в воду,
На сто смертей піду з тобой, —

говорить Евріал Низові, коли той збирається на вилазку. Низ готовий пожертвувати собою для врятування друга, який попався в руки ворогів. Називаючи їх «вірними козаками», «козарлюгами», Котляревський підкреслює й їх вірність героїчним заповітам батьків. Показові слова Евріала:

Мій батько був сердюк опрічний,
Мовляв (нехай покой му вічний):
Умри на полі, як герой.

Ось ті високі якості, що характеризують їх як носіїв народного патріотизму і які підніс письменник.

Не можна не звернути уваги і на ті протиставлення, в яких виводить автор основні персонажі «Енеїди». Вже на початку поеми, змальовуючи троянців і Юнону з її клевретами, як ворожі табори, Котляревський по-різному показує ці табори в їх взаємовідносинах. Юнона — «суча дочка», носителька зла, інтриганка. Такі ж і її помічниці — «сука Геба», «хитра, як біс», Ірися. Таке ставлення поета до Юнони, ворога троянців, зберігається протягом усієї поеми. В автографі шостої частини «Енеїди» знаходимо такий вираз: «Юнона сука невгомонна». Правда, поет цей вираз викреслив, але він показовий в плані ставлення автора до Юнони. Навпаки, до Енея і троянців він виявляє певні симпатії як до завзятих козаків, бурлак.

Ще більшою мірою показове протиставлення Енея і Турна, яке розгортається в останніх частинах твору. «Правдивий чолов'яга», великодушний до переможеного противника, Еней протиставляється жорстокому і віролом-

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 86

ному Турнові. Війна Енея і троянців з рутульцями й латинцями показується державною справою і захистом своєї свободи. Для Турна ж війна — справа особистого порядку. Заохочуючи до бою троянців, Еней закликає:

Доми, жінок, батьків спасайте,
Спасайте любо що для вас.
(ч. VI)

А Турн «о поживі всім товче». Характерно, що в автографі поеми спочатку було: «о побіді всім товче», але тут же автор вніс поправку, поставивши «о поживі», і підкреслив цим грабіжницькі прагнення рутульського війська в противагу патріотам троянцям. Захищаючись від рутульців, троянці готові

до останньой каплі крові
свою свободу боронить.

Не менш показове протиставлення героїв з народних мас Низа і Евріала Латиновим вельможам у відношенні до війни. Адже, коли вельможі Латина домагаються війни для власної наживи, то хоробрі воїни з народних низів виконують свій обов'язок перед батьківщиною, жертвують собою за «общее добро».

В цих образах і протиставленнях яскраво виявились ідейні позиції самого автора, його погляди на війну, на любов до батьківщини і громадський обов'язок. Правильне трактування і оцінка цих позицій поета можливі лише в світлі історичних і біографічних даних.

V і VI частини «Енеїди» написані в кінці другого — в третьому десятиріччі XIX ст. В ідейному змісті їх знайшли виявлення ті зрушення, які відбулися після Вітчизняної війни 1812 року і визволення російським військом народів Європи з-під тиранії Наполеона.

Війна 1812 року викликала історичні зрушення в свідомості мас. Декабрист Якушкін зазначав: «Війна 1812 року збудила народ російський до життя і становить важливий період в його політичному існуванні. В рядах навіть між солдатами не було вже безтямних знарядь; кожний почував, що він закликаний допомагати у великій справі» ¹.

Велике патріотичне піднесення мас, викликане війною і щасливим її закінченням, посилило почуття національної гордості в учасників її і в усьому народі. Разом з тим війна 1812 року показала, що справжніми патріотами, які

¹ И. Д. Якушкин. Записки, вид. 7. 1926, стор. 11.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 87

жертвувати собою за честь і свободу батьківщини, були, насамперед, широкі народні маси.

Котляревський був свідком виявлення народного героїзму, високої патріотичної свідомості народних мас. На цьому грунті, очевидно, він і підніс образи Низа та Евріала, як представників мас і протиставив їх Латиновим вельможам, користолюбцям, для яких війна є засобом наживи. Очевидно, що сукупність тих високих громадянських якостей, які характеризують Низа й Евріала, показує розуміння патріотизму самим письменником. І в цьому розумінні не можна не бачити відбиття ідей «Союза благоденствия».

«Ми були діти 1812 року», — говорили про себе декабристи. «Нова Росія почалася з 1812 року», — писав пізніше О. Герцен ¹.

Звичайно, не варто шукати в патріотичних висловлюваннях Котляревського революційності, прагнення силою зламати перешкоди на шляху до кращого майбутнього батьківщини і народу. До цього він не піднісся. Проте його розуміння патріотизму протилежне офіціальним реакційним декламаціям про батьківщину і про відданість їй.

Для Котляревського любов до вітчизни означає боротьбу за її свободу, за «общеє добро», підпорядкування особистих інтересів загальним, боротьбу за честь, вірність присязі. Котляревський протиставляє війну, яка ведеться з метою захисту вітчизни, війні в особистих інтересах, війні з метою наживи. Він прославляє героїчні подвиги, виконані в ім'я захисту батьківщини. Він підносить боротьбу за правду і втілення цієї правди вбачає, насамперед, серед народних мас.

Мужича правда єсть колюча,
А панська на всі боки гнуча, —
(ч. VI)

словами посла Венула передає поет свою думку.

В усьому цьому полягає прогресивний зміст патріотизму Котляревського.

Звичайно, не слід закривати очі на те, що про «общеє добро», «общеє благо» говорили не тільки передові кола, а й реакційні, урядові, вкладаючи в ці слова свій зміст. Так, Катерина II в указі від 4 липня 1763 року закликала

¹ А. И. Герцен, Полное собрание сочинений и писем, под редакцией М. К. Лемке, т. XX, стор. 24.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 88

громадян Росії в ім'я «общого добра» кожному утримуватися «від непристойних званню його тлумачень і розумувань».

Інший зміст вкладає в цей вираз Котляревський. Звичайно, в його розумінні «общого добра» нема тієї революційності, яка була у Радіщева, Рилєєва, Пушкіна, але і в нього це поняття має прогресивний, патріотичний зміст.

Важливою складовою частиною ідеології передових людей перших десятиріч XIX ст., дворянських революціонерів, було нове поняття про честь і службу. Радянська дослідниця М. В. Нєчкіна на великому матеріалі розкрила суть декабристського тлумачення цих понять. «Честь, — пише вона, — це, насамперед, розуміння своєї високої мети, утвердження її... Новий передовий табір по-новому зрозумів і своє місце в житті, свою високу мету» ¹.

Служба стала справою служіння батьківщині, а не справою особистої вигоди. У декабристів поняття честі розійшлося з поняттям служби цареві і присяги йому. «Честь дорожча за присягу» (О. Раєвський) ².

Поняття про честь і службу, як їх трактує Котляревський, хоч і не тотожні з декабристськими, проте мають з ними чимало спільного. Поет ставить честь вище за особисті інтереси, вище за найдорожче в особистому житті. Змальовуючи виступ аркадського війська на допомогу Енеєві, він пише:

Пішли, розвивши короговку,
І сльози молодіж лила;
Хто жінку мав, сестру, ятровку,
У інших милая була.
Тоді найбільш нам допікає,
Коли зла доля однімає,
Що нам всього миліше есть.
За милу все терять готові:
Клейноди, животи, обнови,
Одна дороже милой — честь!
(ч. V)

Честь, як самовіддане служіння батьківщині, керує вчинками «вірних козаків» Низа и Евріала. Але Котляревський не протиставляє честь присязі, як декабристи, а поєднує їх. Низ і Евріал виконують мужній подвиг «за честь і к князю (Енею — П. В.) — за любов»; служба,

¹ М. В. Нечкина. А. С. Грибоедов и декабристы, М, 1947, стор. 248.

² Там же, стор. 276.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 89

повинність, боротьба за «общее добро», у їх розумінні, поєднуються з присягою. Так само й аркадці мужньо б'ються на війні, виявляючи любов підданців.

Високе поняття про службу, як чесне виконання обов'язків, як служіння батьківщині, піклування про «общеє добро» обстоюється і в п'єсах Котляревського, в гострій критиці чиновників типу возного, Финтика, які є втіленням поняття про службу реакційного табору. Та і службова діяльність самого Котляревського, як ми бачили, відзначалась чесністю, піклуванням про добробут мас, боротьбою проти зловживань.

Очевидно, ті поняття про службу і честь, про які Котляревський не раз чув від Мих. Мик. Новикова ¹, які підносились «Союзом благоденствия», були сприйняті поетом як священні й заповітні. Очевидно, його погляди на службу ще раніше почали розвиватися в цьому напрямі ². Але він поєднував служіння батьківщині з відданістю підданця. В цьому виявились ті протиріччя, які були властиві його особистості.

Змальовуючи Енея й троянців як хоробрих і завзятих козаків, Котляревський підкреслив їх патріотизм, неприховано виявив свої симпатії до них. В «Енеїді» сильно й піднесено звучать патріотичні мотиви, які у поета поєднуються з теплими згадками про козацтво. Описуючи війну троянців з рутульцями, Котляревський захоплюється мужністю і доблестю козацького війська.

Одчайдушні гуляки-троянці виступають як герої, коли йдеться про батьківщину. Любов до батьківщини — заповітне почуття для героїв «Енеїди». Навіть описуючи підготовку латинців до війни, поет підкреслює, що вони з великим піднесенням

Оддавали все на рать:
Посуду, хліб, одежу, гроші
Своєй отчизні для сторожі,
Що не було де і дівать.
(ч. IV)

Показово, що в IV і в дальших частинах «Енеїди» поет все частіше згадує про козацтво (про «славнії полки козацькі», про пісні, що оспівують козацьке військо, про

¹ На цю думку наводить лист Новикова до секретаря «Вольного общества любителей российской словесности» Нікітіна, який ми розглянули в попередньому розділі.

² Див., напр., «Пісню на новий 1805 год князю... Куракіну».

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 90

запорожців-чуприндирів, про участь козаків у боротьбі проти шведів, про Залізняка та ін.).

Не випадково Шевченко писав, що Котляревський

Всю славу козацьку за словом єдиним
Переніс в убогу хату сироти.
(«На вічну пам'ять Котляревському»).

Проте симпатії Котляревського до козацтва аж ніяк не можна ототожнювати з націоналістичним «козакофільством» українського дворянства. По-перше, він не підносить ідеї козацького автономізму. У нього захоплення минулим козацтва поєднується з загальноросійським патріотизмом. Поет славить такі події, як Полтавський бій 1709 p., тепло згадуючи участь у ньому українських козаків:

Було полковник так лубенський
Колись в Полтаві полк веде,
Під земляні полтавські вали...
Полтаву-матушку спасать.
(ч. IV)

І Котляревський ще від себе додає оцінку нападникам шведам: «Пропали шведи тут — прочвари».

«Націоналістично» настроєне українське дворянство початку XIX ст. ідеалізувало і підносило Мазепу та його однодумців, пов'язуючи з ними спогади про свої особливі привілеї. Відгуки цих симпатій бачимо на сторінках «Истории Русов», в різних виступах, листах тощо. Історик і поет Мик. Маркевич, дякуючи спеціальним листом Рилєєва за «Войнаровского» і уривки з поеми «Наливайко», так характеризував настрої цієї групи дворянства: «Ви ще знайдете в нас живим дух Полуботька» ¹.

Але народні маси в своїх піснях і переказах називали Мазепу не інакше, як «пес», «зрадник», «проклятий» і протиставляли йому Палія, як виразника прагнень мас, як вірного друга російського народу. Так само оспівав і Котляревський перемогу над шведами і Мазепою під Полтавою і в «Енеїді», і в «Наталці Полтавці».

По-друге, симпатії поета спрямовані не на верхівку гетьмансько-феодального ладу, а головним чином на козацькі низи. Отже, і в цьому Котляревський близький до народних мас України, які, борючись проти гніту з боку поміщиків, свої вільнолюбні прагнення втілювали, як ми зазначали, в домагання козацьких «вільностей».

¹ «Русская старина», 1888, кн. 12, стор. 599.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 91

І взагалі коріння симпатій поета до козацтва в його близькості до народних мас. Події, свідком яких поет був, посилювали в ньому ці симпатії. В його часи козацькі маси завзято боролися проти панів, колишніх козацьких старшин, що намагалися різними хитрощами й неправдами обернути козацькі низи в кріпаків. Він мав близькі стосунки з козацькими низами під час війни з Туреччиною і ще ближчі в 1812 році, формуючи 5-й козачий полк.

В часи діяльності Котляревського ще й ще відновлювались в пам'яті сучасників славні події Полтавського бою й участі в ньому козацького війська, що залишилось вірним батьківщині (в 1817 році збудовано було пам'ятник на місці бою). І зовсім свіжою була пам'ять про участь запорожців в боях проти турків в 1774 році під командуванням великого полководця Суворова, а також у Другій турецькій війні і здобутті Очакова в 1788 році. Очевидно, що й проекти малоросійських генерал-губернаторів Лобанова-Ростовського і Рєпніна про відновлення козацького війська на Україні знаходили співчуття з боку Котляревського.

Вивчити суть творчого методу письменника значить — у першу чергу розкрити ті принципи, якими він керувався в зображенні дійсності, як відносяться до дійсності змальовані ним у творах образи й картини життя. І далі це означає — з'ясувати характер тих засобів, за допомогою яких письменник здійснював свої задуми.

Ясна річ, що всі ці питання мають бути вивчені не в якійсь замкненій у собі системі, не іманентно, а в тих зв'язках і опосередкуваннях, які випливають з історичного аналізу життя й літературної діяльності письменника.

Стереотипною фразою в роботах про Котляревського повторюється твердження про реалізм і типовість змальованих в «Енеїді» образів і картин життя. Проте це загальне твердження, без конкретного з'ясування, в чому полягає ця типовість, має характер догматичний, не може вважатися науково обгрунтованим. Отже, виникає необхідність у світлі історичних даних з'ясувати, якою мірою реалістичні й типові образи й картини, змальовані письменником; розглянути, якими засобами письменник створив ці образи й картини.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 92

В «Енеїдї» Котляревський виявив себе як сатирик і блискучий побутописець. Широке полотно сюжету поеми (численні пригоди і зустрічі під час блукання троянців, розповідь про різні загони війська обох воюючих сторін) дало письменникові змогу вивести цілу галерею образів тогочасного життя, змальованих то в сатиричному, то в побутовому плані.

Типовими рисами в сатиричному плані змалював Котляревський в образах олімпійських богів, головним чином, чиновне панство свого часу.

Олімпійські боги, за виразом Зевса, «на сутяжників похожі і раді мордувать людей». Для них характерні хабарництво, знущання з людей, інтриги, кумівство, бенкетування. Втручання богів у долю і пригоди Енея викриває бюрократичний лад тих часів в його типових проявах.

П'яниця і самодур Зевс, хабарники Нептун, Еол, Цібелла, зубоскалки та інтриганки Юнона й Венера — такими виводить поет основних представників цього світу.

Відповідно до античної міфології, богів виведено в «Енеїді» як вершителів людської долі. Хід подій, удача і нещастя людей у Котляревського, як у Вергілія, визначаються волею богів, їх симпатіями, інтригами, сварками. Домагаючись їх прихильності, люди приносять їм жертви, виконують приписи релігійного культу. Але взаємини між богами, а також між богами і людьми Котляревський змальовує в плані бурлеску з виразним відтінком сатири. Жертви богам у нього часто зображаються як хабарі, а самі боги позбавлені тих рис величності і святості, з якими їх виведено у Вергілія.

Богів в «Енеїді» осучаснено також і в побутовому плані. Вони діють в українській обстановці другої половини XVIII ст. Наприклад, Юнона, виряджаючись до Еола,

Сховала під кибалку мичку,
Щоб не світилася коса;
Взяла спідницю і шнурівку
І хліба з сіллю на тарілку...
(ч. I)

Фурія Тезіфона прибуває до Юнони на перекладних, Меркурія, що ввесь ремінцями обв'язався, має на грудях з бляхою ладунку, а в руках нагайський малахай, переодягнено в поштаря. Вулкан на щиті, викованому для Енея, зображає епізоди з українських народних казок. Зевес кружає

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 93

сивуху, заїдає оселедцем, скликає богів «в Олімпську карвасар», загрожує послати богинь в Запорозьку Січ і т. ін.

В образах Дідони, Латина, Евандра та ін. Котляревський показав, головним чином, побут українських поміщиків кінця XVIII ст. В цьому середовищі, як і серед бюрократичних верхів, життя зводиться до непробудного пияцтва, обжерливості, сварок, інтриг і т. д. В «Енеїді», як у вірному дзеркалі життя, насамперед панського життя, життя експлуататорів, дармоїдів, багато сцен пияцтва, бенкетів, сварок.

У всіх цих картинах нема перелицювання Вергілія, а є зображення тогочасного життя, є змалювання огидних рис тогочасного панства. Котляревський бере тут у Вергілія лише фабулу, але образи римського поета використовує для змалювання явищ сучасності.

Дідона — «пані працьовита», яка проводить час лише в бенкетах та «жениханні»; Латин — «старий скупиндя»; дочка Лавіся — світська панночка, що після смерті матері

Одежу всю цвітну порвала,
А чорну к цері прибирала,
Мов галка нарядилась вмах;
В маленьке дзеркальце дивилась,
Кривитись жалібно училась
І мило хлипати в сльозах.
(ч. VI).

Авентій — «добродій песиків і сучок і лошаків мінять охоч», — все це типові образи тогочасного панства. Типовим панським недоростком вивів Котляревський аркадського царевича Палланта. Це молоде «паруб'я», що «уміє і склади читать» і до виступу з військом «грав у паці», ганяв з дівками, крав голубів.

Навіть у широкій, схематично змальованій панорамі пекла поет вивів типові персонажі, окресливши їх виразно за допомогою характерних деталей. Такі, наприклад, святі понури, чесні пустомолки, лигоминці, старі баби, що все «ворчали», суддя, що «з ґудзиками за мундир... переоначив діло» та ін.

Образи панів, чиновників, виведені письменником в «Енеїді», змальовані типологічно: в них зібрані характерні риси панівної верхівки кріпосницького суспільства.

Проте сатиричні образи «Енеїди» змальовані в грубо-комічному дусі, подібно до викривальних образів літератури XVIII ст. як російської, так і української.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 94

Еней і його ватага були сприйняті як образи запорожців, власне, рештки запорожців, яким після скасування Січі довелося чимало поблукати, як і виведеним у поемі троянцям, поки вони осіли на Кубані. Троянці виведені як бурлаки, одчайдушні козаки, які відзначаються молодецтвом як у гулянках, так і на полі бою. Козацька маса змальована Котляревським у тих типових проявах, в яких її показують народні перекази і пісні та думи.

Наскільки типовим є образ Енея як запорозького ватажка? В останніх частинах поеми Котляревський змальовує Енея хоробрим, досвідченим ватажком, бувалим і могутнім воїном, здатним до великодушності в ставленні до переможеного ворога. Він свідомий відповідальності за свою ватагу і того державного завдання, яке перед ним поставлено. І в перших частинах поеми в його образі представлено козацького ватажка, завзятого, проворного, одчайдушного. В дусі народної пісні про запорозького ватажка, що «проміняв жінку на тютюн та люльку», він легковажно зводить з ума Дідону і так само легковажно залишає її.

Отже, в образі Енея Котляревський відтворив чимало типових рис козацьких ватажків. Проте цей образ не дотриманий в деяких деталях. Не пізнати завзятого козацького ватажка в сцені втечі під Дідони в тому, кого вона схопила за чуб і загрожує:

От задушу, як злу личину!
Ось ну лиш тільки завертись!

А далі зневажливо йому каже:

Як дам ляща тобі я в пику,
То тут тебе лизне і чорт!
І очі видеру із лоба
Тобі, диявольська худоба.
Трясешся, мов зимою хорт!

Він же, випущений Дідоною,

...від неї одступався,
Поки зайшов через поріг,
А далі аж не оглядався,
З двора в собачу ристь побіг.
Прибіг к троянцям, засапався,
Обмок в поту, як би купався,
Мов з торгу в школу курохват.
(ч. I).

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 95

Зовсім «плохуткою» показано його в картинах пекла. Ще тільки побачивши Сівіллу, він «не знав із ляку, де стояв». І далі він все «од страху... трусився» і ховався за Сівіллу.

Не такими виводять козаків у пеклі народні анекдоти і жартівливі вірші (напр., відома вірша «Пекельний Марко»).

Не цілком дотриманий в окремих деталях і образ Венери. Вона послідовно змальована люблячою матір'ю, яка піклується на Олімпі про свого сина Енея, вдаючись до хабарів і інтриг, відповідно до умов панського життя. Це показано в характерних епізодах її звертання до Зевса, Нептуна, Цібелли.

Її образ теж цілком осучаснено як показом обставин, зовнішності, так і з'ясуванням взаємовідносин з іншими персонажами. Так, виряджаючись до свого батька Зевса «на ралець», вона

Умилася, причепурилась
І, як в неділю, нарядилась,
Хоть би до дудки на танець!
Взяла очіпок грезетовий
І кунтуш з усами люстровий...
(ч. І)

Це — зовнішність української пані кінця XVIII ст., що додержується ще старовини в одежі. «Мов сотника якого пані» виїжджає вона в гостину до Нептуна

Із кінними провідниками,
З трьома назаді козаками.
(ч. II)

з колоритно вбраним машталіром. Тут в її побуті з'явилися вже риси нового і, замість старовинного кованого воза, вона їде в ридвані.

Але в фривольній сцені відвідання Вулкана (ч. V) вона виведена скоріше мудрою в любовних справах коханкою, ніж дружиною.

А в VI частині Котляревський подає про неї такі деталі:

Венера молодиця сміла,
Бо все з воєнними жила,
І бите з ними м'ясо їла,
І по трактирах пунш пила;
Частенько на соломі спала,
В шинелі сірій щеголяла,
Походом на візку тряслась;

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 96

Манішки офіцерські прала.
З стрючком горілку продавала,
І мерзла вніч, а вдень пеклась.
Венера по-драгунськи — сміло
К Зевесу в витяжку іде,
Начавши говорити діло,
Очей з Зевеса не зведе...
(ч. VI)

Нічого й казати, деталі дуже колоритні. Вірно зауважив ще Житецький, що тут Венеру «сміливим помахом пензля переодягнув пост у браву маркітантку, яка слідує за військом» ¹. Але ці колоритні деталі ніяк не в'яжуться з тим загальним образом Венери, що дано у Котляревського, — з образом пані старовинного складу. Образ виходить внутрішньо не погодженим.

Згадаймо ще характеристику Дідони. Спочатку автор рекомендує її читачам:

Розумна пані і моторна,
Для неї трохи сих імен:
Трудяща, дуже працьовита,
Весела, гарна, сановита...
(ч. І)

Що ж робить «трудяща, дуже працьовита» пані? Читач, не бачить інших занять Дідони, крім бенкетування й женихання, хоч Еней у Карфагені «годів зо два... просидів». Отже, дана на початку характеристика Дідони не конкретизується змалюванням її поведінки, її вчинків, а навіть заперечується.

Можна сприйняти дану автором пряму характеристику Дідони як іронію, хоч поет не дає цього безпосередньо відчути. Але вірніше, нам здається, тут бачити емпірично-реалістичне змалювання дійсності.

Приклади деякої внутрішньої непогодженості, які спостерігаємо в змалюванні образів Венери, Дідони, Енея, не є випадковими. Вони характерні для творчого методу Котляревського. Автор з великою майстерністю добирає і вимальовує колоритні реалістичні деталі. Але, старанно виписуючи їх, поет в деяких випадках не враховує загальну спрямованість образу. І часом деталі можуть у нього набирати ніби самодостатнього значення, не узгоджуватись

¹ П. Житецкий. Энеида Котляревского..., 1900, стор. 139.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 97

з деталями інших епізодів, в яких виступає певний персонаж (Венера, Дідона, Еней).

Справа тут не тільки в індивідуальних особливостях таланту Котляревського, а також і в характері реалістичних тенденцій того літературного оточення, в якому формувався і творив поет. В розвиткові цих тенденцій на той час (кінець XVIII — початок XIX ст. ст.) в російській літературі, зокрема в реалістично-сатиричному струмені, мали місце елементи емпіричного описування деталей без художніх узагальнень.

Взагалі ж значною заслугою Котляревського є те, що він в «Енеїді» змалював чимало типових образів, вивів героїв у типових для певної соціальної групи рисах. При цьому поет вміло, майстерно добирає характерні деталі, дає реалістичні описи зовнішності дійових осіб і обстановки, в якій вони діють.

Характерною особливістю «Енеїди» є широке реалістичне відтворення тогочасного побуту. Великий інтерес становлять і чимало образів, виведених у побутовому плані, і багато соковитих картин давнього побуту.

У вузько-побутових виявах змальовані, наприклад, Дідона, Лавінія, Евандр, в значній мірі Латин та ін. Не менш характерні й інші образи, змальовані в побутовому плані, Меркурій, Аматина нянька, троянці Ентелл, Невтес, машталір, що віз Венеру, «лазаретний цилюрик» Япід, ворожка в картині пекла та ін.

Аматину няньку показано в житті на старості. Вона — «наушниця і щебетуха». Маючи «на одльоті хуторок» із «щуплим будуванням», вона дає до панського двора чинш:

Ковбас десятків з три Латину,
Лавінії к Петру мандрик,
Аматі в тиждень по алтину,
Три фунти воску на ставник;
Льняної пряжі три півмітки,
Серпанків вісім на намітки
І двісті валяних гнотів.
(ч. IV)

Цією статистичною довідкою поет відтворює характерну деталь економічних відносин кріпосницького часу. Чинш складають в основному вироби натурального господарства, але з обов'язковою наявністю певної кількості

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 98

грошей, яких особливо потребувало панське господарство кінця XVIII — початку XIX ст.ст.

Розповідаючи про припадки і гістерику няньки і т. д., поет відтворює способи тодішнього лікування:

Під ніс їй клали асафету
І теплую на пуп сервету,
Іще клістир з ромну дали.

В добродушно-гумористичному тоні, з елементами гіперболізації розповідає письменник про Ентелла, що

...був тяжко смілий, дужий,
Мужик плечистий і невклюжий.
(ч. II)

Його шукають, щоб він виступав на ігрищах у кулачній бійці. Знайшли його сонного.

Всі голосно над ним кричали,
Ногами всилу розкачали,
Очима він на них лупнув:
«Чого ви? що за вража мати,
Зібрались не давати спати».
Сказавши се, опять заснув.

Але його таки розбудили, і, коли він довідався, чого від нього хочуть, зажадав горілки.

Примчали з казанок сивухи,
Ентелл її разком дмухнув.

Образ дуже колоритний. Не випадково Гоголь епіграфом до одного з розділів повісті «Сорочинская ярмарка» використав слова Бахуса про Ентелла.

Не менш колоритною є постать ворожбита Невтеса. Котляревський показує його шляхом прямої характеристики:

Це був пройдисвіт і непевний...
Упир і знахур ворожить,
Умів і трясцю одшептати,
І кров христьянську замовляти,
І добре знав греблі гатить,
Бував і в Шльонському з волами,
Не раз ходив за сіллю в Крим;
Тарані торгував возами,
Всі чумаки братались з ним.
Так він здавався і нікчемний,
Та був розумний, як письменний.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 99

Слова так сипав, як горох.
Уже в чім, бач, порахувати,
Що розказать — йому вже дати ¹.
Ні в чім не був страхополох.
(ч. II)

В цій розповіді відтворено побут і склад думок і понять українського селянина давніх часів. Ступінь опанування Невтесом таємниці ворожить характеризується такими деталями, як уміння «трясцю одшептати», «кров христьянську замовляти», «добре греблі гатить». Не менш характерні деталі мають підкреслити, що це бувала і знаюча людина (бував у Шльонському, в Криму, торгував возами тарані, бувалі люди — чумаки — шукали його дружби). В цих деталях відтворено як забобонні уявлення давніх часів, так і характерні побутові деталі справді бувалих людей.

Від дійсності йшов Котляревський, визначаючи названі деталі. Широко відома річ — подорожі чумаків у Крим по сіль. З тогочасного життя взята і згадка про поїздки до «Шльонського з волами». Один з сучасників вказує таку характерну обставину: «З Полтави відправляється чималий торг биками в Сілезію» ².

Для оцінки реалістичності цих характеристик троянців дуже показово, що вони збігаються з тими уявленнями про запорожців, які довго жили серед народних мас. В народних оповіданнях запорожці неодмінно виступають як сміливці й силачі, як «вихватні» й «знаючі» люди, великі вояки, подібні до давніх богатирів, а також великі змахурі ³.

Художня сила Котляревського виявилась також у відтворенні суцільних картин життя XVIII ст. Численні бенкетування (у Дідони, Ацеста, Латина, Евандра, богів) змальовують нам життя панства XVIII ст., для якого, як зазначив великий критик В. Бєлінський, «пишнота, розкіш, бенкети, здавалось, становили мету й розгадку життя» ⁴.

¹ Підкреслення наше. — П. В.

² В. Рубан. Краткие географические, политические и исторические известия о Малой России, СПБ., 1773.

³ Д. И. Эварницкий. Запорожье и остатках старины и преданиях народа, СПБ., 1888; зокрема т. I, стор. 13-14, 254-255, т. II. стор. 12-14, 58, 152-153, 155.

⁴ В. Г. Белинский. Собрание сочинений о трех томах, т. II, М, 1948, стор. 524.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 100

Їдкою сатирою є показ Котляревським так званого «громадського» життя тодішнього панства. Ми бачимо численні сварки й суперечки за дурниці (за няньчиного цуцика, за бійців і т. п.). Латинові бояри перед своїм нікчемним царем «на йолопів були похожі», а коли стали готуватись до війни, то, наче діти, влаштували велику гру. Крім глузування з примітивного ладу і спорядження давнього війська гетьманщини, ми не можемо в цій картині не бачити й глузування з нехитрого порядкування вельмож. Адже в ті часи дворянство саме одержало ряд привілеїв.

Реалістично змалював Котляревський і конкретні умови життя своїх героїв, причому знов виступає перед нами в живих, картинах Україна XVIII ст., а не Карфаген, не Сіцілія, не Латія.

Надзвичайно яскраві картини старої школи з учителями — дяками, з підручниками — культовими книгами, з методом навчання — «субіткою»; готування Латина до зустрічі гостей (клечання, шпалери, «малювання роботи первіших майстрів», одежа); збір війська, кулачки, розваги тощо.

Вся «Енеїда» рясніє побутовими деталями свого часу як-от: описами одягу, їжі, звичаїв і т. п.

Венера носить «очіпок грезетовий і кунтуш з усами люстровий». Амата, жінка царя Латина, ходить «в єдимашковому шушоні, в караблику із соболей». «Дочка ж Лавіся чепуруха в німецькім фуркальці була».

Картина вирядження Венери до Нептуна відтворює поважний, парадний виїзд пані. Не так виїжджає фурія Тезіфона, коли треба з'явитись на Олімп негайно. «Приказ» велить.

Щоб ні в берлині, ні в дорсезі,
І ні в ридвані, ні в портшезі,
А бігла б на перекладних;
Щоб не було в путі препони,
То б заплатив на три прогони.
(ч. IV)

Це нагадує виїзд кур'єра.

Показав себе Котляревський в «Енеїді» визначним майстром у змалюванні побутових деталей, які в ряді випадків є цілком закінченими картинками і становлять чималий інтерес самі по собі, поза розвитком сюжету поеми.

Характерно, що в «Енеїді» знайшли широке відобра-

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 101

ження народні звичаї, повір'я, народне мистецтво тощо. Картини вечорниць (ч. III), похорону (ч. VI), поминок (ч. II), ворожіння (ч. III) і численні характерні уваги (про весільні рушники, про понеділкування, забобонне лікування і т. п.) наближаються за своєю точністю до етнографічних записів. Це свідчить про те, що поет збирав і записував народні звичаї, повір'я, назви речей і т. ін., що він вивчав і добре знав народне життя, зокрема побут.

В поемі сила-силенна побутових деталей: описи їжі, напоїв, одягу, хатньої обстановки і т. д. З неї можна одержати, між іншим, значно ширші уявлення про давню їжу й напої, ніж подає спеціальна книжка одного із старих етнографів — Мик. Маркевича «Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян» (К., 1860). Звернувшись до цієї книжки, ми не знайдемо в ній згадок про багато страв і напоїв, названих у поемі, як: потапці, рябко, зразова до ріжків печінка, печена з часником свинина, лубенський коровай, ніжинські і гречеські ковбаси, просільне з ушками, телячий лизень, ягни, до софорку кури, ахтирський мед, айвовка, сикизка, деренівка, грушевий квас та ін.

Поема подає відомості про давні гри, як: «у свинки», «у панаса», «в журавля», «в хрещика», «в горюдуба», «в джгута», «у ворона», «в тісної баби», «в кітьки крашанками», «в паці» та ін.

Або про танці й пісні до них, як: горлиця, зуб, по балках, санжарівка, третяк, гоцак, гайдук, журавель, дудочка, вегеря, халяндра та ін.

Характерний перелік давніх лубочних картин подано в IV частині поеми:

Ось привезли і малювання
Роботи первіших майстрів,
Царя Гороха панування,
Патрети всіх богатирів:
Як Александр цареві Пору
Давав із військом добру хльору;
Чернець Мамая як побив;
Як Муромець Ілля гуляє,
Як б'є Половців, проганяє, —
Як Переяслів боронив;

Бова з Полканом як водився,
Один другого як вихрив;
Як Соловей-харциз женився,
Як в Польщі Желізняк ходив.
Патрет був француза Картуша,
Проти його стояв Гаркуша,

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 102

А Ванька-Каїн впереді.
І всяких всячин накупили,
Всі стіни ними обліпили:
Латин дививсь їх красоті.

М. Сумцов, досліджуючи відображення давнього побуту в «Енеїді», звернув увагу на те, що тут маємо «очевидно цілий каталог картин, які прикрашували стіни в старовинних українських поміщицьких домах» ¹. І, звернувшись до капітальної праці Д. Ровінського «Русские народные картинки», Сумцов знайшов там описи більшості згаданих поетом лубочних картин XVIII ст.: про Іллю Муромця, Солов'я-розбійника, про битву Олександра Македонського з індійським царем Пором, про Бову й Полкана, Картуша, Ваньку-Каїна. Наведений перелік цікавий ще й тим, що в ньому поєднуються картини, поширені у всій Росії, з місцевими (про Желізняка, Гаркушу). Очевидно, таке поєднання мало місце в побуті населення України.

Наскільки точний Котляревський в своїх описах, в подачі деталей, можуть показати такі приклади.

В характеристиці чиншу, який давала Аматина нянька до двора, говориться про «мандрики к Петру». Етнограф М. Маркевич наводить таке пояснення з відповідного повір'я: «Петрівка закінчується, до цього дня печуть коржі з сиру з мукою та яйцями, і цим розговляються. Зозулі крадуть їх, жадібно їдять і, подавившись ними, перестають співать. Ці коржі називаються «мандрики» ². Або ось пояснення про медовий шулик з маком: «На Маковія... збирають мак, який поспіває до цього часу, і печуть «шулики». Це коржі з пшеничного тіста, облиті густою медовою ситою з домішкою розтертого маку» ³.

Широке й точне відтворення побуту надає «Енеїді» народного колориту. Цікаві приклади щодо цього подає автограф початку шостої частини «Енеїди». Так, у четвертій частині поеми зазначається, що Зевс, рятуючи троянські кораблі від пожежі, перетворив їх у сирен. В автографі шостої частини спочатку виступали німфи, але потім

¹ Н. Сумцов. Бытовая старина в «Энеиде» И. П. Котляревского, «Сборник Харьковского историко-филологического общества», т. XVI. X., 1905. стор. 154-155.

² Н. Маркевич. Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян. К., 1860, стор. 15.

³ Там же, стор. 17.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 103

поет відкидає цей античний образ і заміняє його відповідним з української міфології — мавками. Або: спочатку в автографі серед подарунків, які збирається надіслати Латин Енеєві, називались «сап'янці добрії новенькі», потім поет виправив, внісши характерну деталь місцевого колориту: «сап'янці із Торжка новенькі». Так само виправив поет означення «Мезентій герцог Тірренський» на «ватажок Тірренський».

Звичайно, в літературі були попередники Котляревського у відтворенні побуту і зокрема в певному використанні при цьому фольклорних джерел. Адже навіть у шкільних драмах (Ф. Прокоповича, В. Лащевського, Г. Кониського) зустрічалися живі побутові риси, ще більше було їх в інтермедіях, вертепній драмі, в бурлескних віршах і діалогах, в жартівливих і сатиричних оповіданнях (зокрема в таких творах, як «Плач киевских монахов», сатира невідомого селянина, «Замысл на попа», вірші Некрашевича та ін.).

Попередниками Котляревського в увазі до опису речей предметного світу, в змалюванні побутових деталей були також російські письменники XVIII ст., як В. Майков, Ніколєв, Чулков і особливо Державін, оди якого сповнені надзвичайно яскраво виписаних рис побуту російського дворянства XVIII ст. Не випадково В. Бєлінський так захоплювався побутовими картинками в одах Державіна (стаття «Сочинения Державина»).

Проте в реалістичному відтворенні побуту Котляревський пішов значно далі за своїх попередників. Він змалював реалістичні картини побуту, цілком побудувавши їх на місцевому матеріалі, використавши широко народні звичаї, повір'я тощо. Це був виступ новатора в даній галузі. Правдиве змалювання побуту становить одну з характерних рис реалізму Котляревського.

«Енеїда» Котляревського — травестія. Вона продовжила традиції бурлескних поем в російській літературі (В. Майкова «Елисей, или раздраженный Вакх»; М. Чулкова «Стихи на качели», «Стихи на семик»; М. Осипова «Виргилиева Энеида» та ін.), а також традиції бурлескних віршів в українській літературі.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 104

Стиль «Енеїди» загалом травестійний. Котляревський додержує встановлених тогочасною літературною теорією правил бурлеску, які вимагали дати в травестії «опис жартівливим і навіть низьким стилем тих самих подій, які раніше за важливістю своєю були описані стилем високим» ¹. Про цього роду поеми Сумароков в «Эпистоле о стихотворстве» писав:

Он в подлу женщину Дидону превращает,
Или нам бурлака Энеем представляет,
Являя рыцарьми буянов, забияк...

Стиль бурлескних поем Майкова, Чулкова, Осипова — стиль взагалі «низький», за термінологією того часу, «бурлацький», і ним вони користуються однаково при висміюванні як античних богів, героїв, так і поліцейських чинів, відкупників, візника Єлисея і т. п. Котляревський теж використовує жартівливий бурлескний стиль, розповідаючи і про поважні, і про неповажні речі.

Вже перші строфи поеми досить добре знайомлять читача з бурлескною письменницькою манерою автора, з його веселим сміхом. Коли перед читачем виступають античні герої й боги в українській одежі, українській обстановці і характеризуються рисами місцевого життя, то вже від одного такого переодягання він не може не сміятися. Проте, наш маючи Енея парубком моторним, козаком, Нептуна дряпічкою, Дідону панею і т. д., показуючи богинь у спідницях, кунтушах і очіпках, поет не тільки хоче смішити, а й переносить уяву читача в українську обстановку кінця XVIII ст. Чимдалі сміх поглиблюється: Ацест, Латин, Турн та інші одразу сприймаються, як «знакомые все лица», образи з місцевого оточення, і читач сміється з картин життя XVIII ст., сміється з болячок і потворного життя панства та чиновництва.

Цей засіб комізму вдався Котляревському значно більше, ніж іншим представникам бурлеску. Вдале застосування цього засобу піднесло «Енеїду» від рівня інших травестій до реалістичної картини життя. Бурлеск у письменника часто переростає в сатиру.

Для «Енеїди», як травестії, характерні також комічні ситуації. Їх теж чимало в поемі (збір Еолом вітрів до двору, втихомирення Нептуном бурі за хабар, втеча Енея

¹ Н. Остолопов, Словарь древней и новой поэзии..., т. II, СПБ., 1821, стор. 342.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 105

від Дідоии, прибуття троянців у Латію і нерозуміння латинської мови, сварка через цуцика і ін.); особливо багато таких ситуацій у картинах пекла і раю.

В створенні цих ситуацій Котляревський часом іде шляхом своїх попередників (зокрема Осипова), але частіше використовує джерела народного гумору. В картині збору вітрів Котляревський відійшов від своїх попередників і коли читаємо:

Еол, оставшись на господі,
Зібрав всіх вітрів до двора,
Велів поганій буть погоді... —

то нас не дивує натяк на українську обстановку (господа), адже ми сприйняли вже відповідні образи вітрів: «Борей недуж лежить з похмілля...» і т. д.

Образними виразами народної мови змальовує Котляревський стан Енея після поминок Анхіза:

Напали з хмелю перелоги,

Опухли очі, як в сови,
І ввесь обдувся, як барило,
Було на світі все не мило,
Мисліте по землі писав ¹.
(ч. II)

А коли читаєш про начальників, п'явок людських, що «жували все в зубах папір», про панів, що в пеклі дрова возили, про старшин, що їм давали «по заслузі, як котам» і т. д., згадуєш народну творчість.

Котляревський вдається до опису в зневажливому тоні, «низьким стилем», за термінологією того часу, предметів і осіб, про яких прийнято було говорити з повагою і навіть високим стилем. Вже з перших строф поет показує руїни Трої як «скирту гною», розгнівану Юнону як «сучу дочку», що «розкудкудакалась, як квочка»; Нептуна, що «вирнув з моря, як карась»; Енея, що, збентежений бурею, «увесь подрався, на тім'ї начесав аж струп» і т. д. Цей бурлескний тон проймає всю поему, автор намагається його дотримуватися всюди і в шостій частині пише:

... Я ж до жалю не мастак,
Я сліз і охання боюся.

Автор майже весь час розповідає зневажливо; особливо різко це виділяється в промовах і розмовах персонажів, коли промовець несподівано звертається до співбе-

¹ Підкреслення наше — П. В.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 106

сідника чи говорить про себе. Така, наприклад, сцена зустрічі троянців з Дідоною:

Дідона:

Відкіль — такі се гольтіпаки?..

і т. д.

Троянці:

...Еней пустив на нас ману:
Дали нам греки прочухана
І самого Енея пана
В три вирви вигнали відтіль.
(ч. I)

А ось Еней вітає Дідону, зустрівшись з нею в підземному царстві:

«Здорова! — глянь... де ти взялася?
І ти, сердешна, приплелася
Із Карфагена аж сюда?
Якого біса ти спеклося,
Хіба на світі нажилася?
Чорт мав тобі десь і стида!
(ч. III)

Персонажі «Енеїди» розмовляють, як бачимо, в грубо-карикатурних тонах. Автор підкреслює смішні риси їх становища, переживань, карикатурно перебільшуючи їх, вдаючись до зневажливої, лайливої і фамільярної лексики, взятої з джерел народного словникового фонду.

Різко виступає зневажливий бурлескний тон у порівняннях і метафорах, коли поет використовує для зіставлення предмети з далеких одна до одної, зовсім різних сфер. Наведемо характерні приклади. Троянці «охляли, ніби в дощ щеня» (І); Меркурій «прискочив, мов котище мурий, до сирних в маслі пирогів» (II); боги «із неба виткнули носи, дивитись на бійців хватались, як жаби літом із роси» (II); богині «з нудьги скакали так, як кози» (V); «Зевес сам був, мов винокур» (V).

Ось опис бурі: «Все море зараз спузирило, водою мов ключі забило»... (І).

Або ось душі мертвих домагаються перевозу в підземне царство:

Як гуща в сирівці іграє,
Шиплять, як кваснуть, буряки,
Як проти сонця рій гуляє,
Гули сі так небораки...
(ч. III)

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 107

Ось ще опис досвітку:
Уже світовая зірниця
Була на небі, як п'ятак
Або пшенична варениця,
І небо рділося, мов мак.
(ч. VI)

Такого ж характеру і гіперболічні порівняння в поемі, наприклад: Харон розсердився, «як бик скажений заревівши» (III); «простягся Турн, як щогла, долі» (VI); Асканій від плачу «губи так собі задрипав, що мов на його сип напав» (V).

Між іншим, уважний читач не може не помітити, що в «Енеїді» взагалі дуже багато порівнянь, що вони становлять одну з характерних ознак стилю поеми. Це явище цікаве для нас не само по собі, не в плані формальних спостережень, а в плані історико-літературному: Котляревський в цьому відбив літературні смаки свого часу. Наприклад, Державін вважав порівняння надзвичайно важливим засобом поезії («Рассуждение о лирической поэзии»).

Але нерідко Котляревський посипає свої дотепи сатиричною сіллю, глузує з панів і з певних явищ кріпосницького ладу. Справді, коли Еней в біді звертається до богів з «молитвою», в якій «олімпських шпетить на всю губу», то його нападки мають уже глибше значення, ніж бурлеск в інших місцях поеми. Адже тут Еней бажає «проклятому стариганю» Зевсові, щоб тому «на очах більма поробились»; дорікає «старому шкарбунові», Нептунові, що «базаринку любить брати», але не поспішає «людям в нужді помагати» і т. д. Разом з тим, називаючи «молитвою» серію добірних лайок, пост надає даному епізодові виразного антирелігійного звучання. Тут є оте саме кощунство над релігійною святинею, наявність якого намагався заперечити С. Стеблін-Камінський.

Переростають в сатиру й образи духовенства в пеклі (всі оці «ченці, попи і крутопопи», що «ганялись за гривнями»), так само як загалом «хаптурний рід» жерців і служба богам («харамаркали дяки», «вічну пам'ять заквилили»).

Картини ж пекла і раю різко відрізняються від бурлескного стилю інших місць поеми, їх тон переважно сатиричний, сміх — викривальний, картаючий. Згадаймо кар-

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 108

тини мук панів, яких у пеклі «мордували і жарили зо всіх боків»; царських начальників — «п'явок людських», хабарників; духовенства, розпусників різного роду, або характеристику населення раю і т. д. Отже, сміх автора досить часто спрямовується проти верхівки тогочасного суспільства і набирає важливого суспільного значення.

Особливостями бурлескного стилю треба пояснити наявність у поемі і певних елементів грубості, що давно вже підкреслили дослідники. Можна вказати також на вживання лайок, лайливих епітетів, вульгаризмів тощо: «душка полетіла к чортам», «суціга, паливода і горлоріз», «прокляті вітри», «гадів син». Особливо багато лайок чуємо від Дідони, саме коли Еней зібрався тікати; не поступаються перед нею Юнона і Венера в сцені сварки.

В плані історико-літературному це вживання зневажливо-лайливої та фамільярної лексики і знижувальна манера розповіді пов'язує поему Котляревського з творами «ірої-комічного» жанру в російській літературі XVIII — початку XIX ст.ст., і з українськими бурлескними віршами «мандрованих дяків». Не слід забувати, що в літературі того часу в творах комічних загалом (а тим більше в бурлескних) вважалися цілком природними мовні вульгаризми, лайки і фривольні сцени (це вважали за ознаку комічного).

Фривольних сцен, згадок і висловів у поемі Котляревського знаходимо чимало. Це є не лише властивістю «Енеїди»: таких сцен взагалі багато в гумористичних і навіть у сатиричних творах XVIII — початку XIX ст.ст. Рясніють такими сценами та виразами не тільки бурлескні твори, як добре відомий Котляревському «Елисей» В. Майкова, а й романи та повісті (напр., М. Чулкова «Пересмешник», «Пригожая повариха», І. Крилова «Ночи» та ін.).

Поет і сам це зрозумів і в листі до Гнєдича писав: «Я сам чувствую, что есть много нескромности или вольности в «Энеиде»... — впрочем нет, кажется, ничего открытого, а предоставляется догадке и толкам, что уже не моя беда» ¹.

Бурлескний стиль, як стиль, за термінологією того часу, «низький», повинен був мати багато елементів розмовної мови. І це позитивно позначилося на поемі Котляревського, який вдало використав джерела народної лексики та фразеології і образні засоби народної поезії.

¹ «Литературные портфели, І. Время Пушкина», вид. «Атеней» 1923, стор. 36.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 109

Бурлескний тон розповіді, потреба про ті чи інші «високі» речі розказати невідповідними словами штовхали поета на вишукування синонімів для вислову певних думок, змалювання образів тощо. З нього погляду «Енеїда» Котляревського становить багатий мовний скарб, вартий дослідження. Для прикладу наведемо деякі синоніми з поеми:

Йти, прийти: Еней по берегу попхався... слонявся... і в город причвалав. Побрів до хати. До моря швендяйте. Пора чимчикувать. До пекла поплелися. У пекло ввалився. Дитина припленталась.

Бігти, тікати: Тягу дав. П'ятами з Трої накивав. Уплітає і Рима строїти чухрає. Ну всі драла до нори. Дать драла. Дав відтіль дропака.

Пити: Зевес тоді кружав сивуху. Пінної так нахлистався. І кухля сирівцю не втер. Бахус пінненьку лигав.

Часом Котляревський сипне зразу кілька синонімів, наче грається ними. Ось, наприклад, опис того, як пили й їли зголоднілі троянці:

І страву всякую, без мови,
В голодний пхали все куток.
Тут з салом галушки лигали,
Лемішку і куліш глитали,
І брагу кухликом тягли,
Та і горілочку хлистали...

Або:

Бандура горлиці бренчала,
Сопілка зуба затинала,
А дудка грала по балках...

Голосний, розкотистий сміх «Енеїди» відчувається в усіх тих засобах комізму, до яких вдається пост. Характерні з цього погляду і приклади іронії, які можна знайти в поемі.

Ось епізод пожежі. Троянський флот горить. «Еней од страху з плигу збився» і «шпетив на всю губу» і Зевса, і Нептуна, і Плутона, і Венеру. Навівши лайки Енея, Котляревський несподівано для читача, начебто переходячи до серйозного тону, зазначає:

Тут тільки що перемолився Еней...

Змалювавши портрет Сівілли («бабище старая, крива, горбатая, сухая...» і т. д.), поет далі говорить:

Еней, таку узрівши цяцю...

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 110

Одним із гумористичних прийомів, до якого вдається Котляревський, є латинсько-український жаргон («Енеус ностер магнус панус і славний троянорум князь...» — рація старшого з Енеєвих послів; «Пеккатум робиш, фратер милий», — кричить Низ до латинця Волсента; «Латинус рекс єсть невгомонний...» — каже Еней латинським послам та ін.). Цей прийом, правда, в меншій мірі, бачимо в травестії Осипова. Зв'язує він Котляревського і з гумористичною українською літературою XVIII ст., зокрема з творчістю «мандрованих дяків».

В одній різдвяній вірші знаходимо, наприклад, такі рядки:

Віршувати не вмію,
Тілько по-латині:
Centoria aremus,
Saeculorum bembemus.
Більше не знаю.

«Мандровані дяки», згадуючи неприємні моменти навчання в бурсі, зв'язані з вивченням латинської мови, якою їх примушували там розмовляти, на свободі пізніше глузували: «Стоїть латина, прив'язана під тином». Мабуть, і Котляревський ішов від живих вражень свого навчання в семінарії, вживаючи цей макаронічний жаргон.

Цікаво також відзначити вживання Котляревським слов'янізмів з гумористичними цілями, коли він осміює представників духовенства. Зразком такої архаїчної мови є промова «якогось філозопа» (за автографом, як ми зазначали, соборного протопопа):

Се мертвий і не дишеть,
Не видить, то єсть, і не слишить,
Єй, єй! уви! он мертв, амінь!
(ч. VI)

Або характеристика попів: ті, що кричать: «І паки»» «ізконебе халтурний рід».

До цього прийому вдався потім Котляревський у «Наталці Полтавці», характеризуючи возного як представника старої вченості, бачимо його і у Квітки-Основ'яненка (Пістряк з «Конотопської відьми»), а також у багатьох російських письменників.

У вживанні перекрученої мови («Борщів як три не поденькуєш») Котляревський іде за Осиповим. («Как едки трои не посутчишь...»), а також за народними жартами. Пор. приказку: «Добривечір, кума! ти не телила моїх ба-

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 111

чок?» — «Телила, телила! Під моїм ночом стогували, мої брехи засобачили» ¹.

Звичайно, в художніх засобах «Енеїди» можна знайти дуже багато спільного з бурлескними поемами Майкова, Чулкова, з творами «мандрованих дяків» та ін., що були його попередниками у вибраному жанрі. Котляревський, як майстер травестійного стилю, виріс на грунті російської і української літератури XVIII ст. Не спиняючись на цьому докладно, наведемо деякі приклади. Еол

рыкнул ей ² так, как добрый вол...
Горшок у бабы как со щами
Бурлит в растопленной печи,
Так точно сильными полками
Кипело море в той ночи...
(М. Осипов).

Юнона не в венце была, но в треухе,
А Зевс — не на орле, сидел на петухе...
Вдруг брат мой в помощь нам, как ястреб налетел,
Смутил побоище, как брагу он в ушате...
(В. Майков).

В одній різдвяній вірші читаємо:

Хлопці, дівки навпередки бігають під хатки
І, як вовки або свинки, скиргичуть колядки...

Інша вірша описує царя Ірода так:

Побілів, як глина,
Тече з рота слина...
Поопав без вісті,
Мов у ярмарку собака,
В пекло попхався...

Українська бурлескна вірша мала чимало побутових елементів. Наприклад, в одній різдвяній вірші так змальовано радість людей:

Родивсь Христос, Адам гуляє,
Є нова свитка і кожух,
І Єва в плахті походжає,
І знов радіє дух.

Інша вірша (великодна) змальовує гуляння праведників під час великодних святок:

¹ М. Номис. Українські прислів'я, приказки і таке інше, 1864, стор. 253.

² Юноні — П. В.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 112

Старики всі сіли вкруг,
Посідавши, розмовляли,
Дещо, бач, про старину,
В Січі як колись гуляли...

Ряд місць «Енеїди» із згадками про Січ є ніби ілюстрацією до цих рядків.

Ми навели всі ці уривки не для того, щоб трактувати їх як безпосередні джерела відповідних образів, картин і висловів «Енеїди», а як ілюстрації зв'язку «Енеїди» Котляревського з попередньою літературою XVIII ст.

Не можна не згадати, що в українській літературі перед Котляревським була вже спроба бурлескної переробки античного зразка. Автором цієї спроби був О. Лобисевич. У листі до Г. Кониського (1794 р.) О. Лобисевич писав: «Посылаю при сем Вергилиевых пастухов, мною в малороссийский кобеняк переодетых» ¹. Очевидно, мова йде про переробку еклог з «Буколік» Вергілія. На жаль, цей твір не зберігся чи не знайдений досі. Проте факт написання його свідчить, що у «Енеїди» Котляревського були в українській літературі попередниці значно ближчі, ніж сатиричні вірші, твори «мандрованих дяків», вертеп, інтермедії.

Не можна проминути тієї важливої обставини, що в бурлескних віршах крізь безтурботний регіт пробивалися часом сатиричні мотиви. Наприклад, в одній великодній вірші так змальовуються наслідки визволення Христом людей з пекла:

Зараз тая серед рая свобода засіла.
Тут тишина, вся старшина не має к нам діла.
Тут сіпуга, війт-п'янюга нам не докучає,
І в підводу тут ізроду ніхто не хапає.
Всі подубли, що нас скубли, сельськії
Подеречі, колотнечі всі уже пропали.

Утік кураж, здирства нема ж, пропали всі драчі,
Щезло лихо, живуть тихо, не дають подачі.
Погибла власть і вся на рясть вилізла голота;
Війт не ворчить, і не стучить десятник в ворота.

Тут бачимо сатиричне зображення сільської адміністрації, її здирства і зловживань.

Твори «ірої-комічного» жанру в російській літературі представляли собою не «високу» лінію класицизму, а були

¹ Н. Петров. Один из предшественников И. П. Котляревского в украинской литературе XVIII в. «Сборник по славяноведению», СПБ, 1904.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 113

певною мірою його запереченням. Дослідники вбачали в них вияв розкладу класицизму. Характерно, що кращі з них (як «Елисей» В. Майкова і «Трумф» І. Крилова) мають виразно сатиричний характер. У творах цього жанру чітко виявлені також реалістичні тенденції.

Але «Енеїда» Котляревського не тільки продовжила традиції «ірої-комічних» поем, але й збагатила їх, незрівнянно в більшій мірі за «Елисея» В. Майкова, надбаннями (темами, мотивами) того реально-сатиричного струменя в російській літературі XVIII ст., який становив її найбільше досягнення.

Жартівливий, бурлескний тон поеми своєю простодушністю, а частіше зневажливим ставленням до змальованих персонажів і сцен створює враження розповіді від імені добродушного, трохи наївного, але дотепного і лукавого оповідача-жартуна. Це оповідач-простак, що сміється, насамперед, з панів, чиновників, попів і т. п. Це — людина, близька до народних мас, стилем яких зневажливо змальовується життя панівної верхівки тогочасного суспільства.

Маска наївного оповідача-простака, жартуна знайшла пізніше застосування в повістях Гоголя, в повістях і романах Квітки-Основ'яненка, Гребінки та інших письменників першої половини XIX ст. Дослідники не раз вказували, що з гумором Котляревського має спільні риси гумор М. В. Гоголя.

Характерні епіграфи з «Енеїди» в «Сорочинской ярмарке», в яких зіставляються персонажі повісті Гоголя з персонажами поеми Котляревського. При створенні деяких інших повістей («Майская ночь», «Вечер накануне Ивана Купала», «Пропавшая грамота») Гоголь теж, як доводить радянський дослідник проф. В. В. Гіппіус ¹, зв'язаний був з Котляревським. Замітки Гоголя в рукописній «Книге всякой всячины», розпочатій в 1826 і перерваній в 1831 р., містять 21 епіграф з «Енеїди» й інші записи, зв'язані з поемою Котляревського.

Аналізуючи зв'язок «Вечеров на хуторе...» з «Енеїдою», Гіппіус приходить до висновку, що «в своїх художніх шуканнях Гоголь спирався на своєрідний експеримент Котляревського».

¹ В. В. Гиппиус. «Вечера на хуторе близ Диканьки» Гоголя, «Труды отдела новой русской литературы Института литературы (Пушкинского дома) Академии наук СССР», т. I, 1948.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 114

Дослідник стилю Гоголя, І. Мандельштам, писав: «Аналіз гоголівського гумору приводить до висновку, що головна сила його полягає в своєрідному поєднанні понять, ідей, що не мають нічого спільного з погляду звичайного розуміння. Гоголь відкриває яку-небудь ознаку схожості, робить її ймовірною, внаслідок чого встановлення взаємин поміж ними набуває вигляду зовсім логічного судження в застосуванні до умов життя з негативного боку» ¹.

Справді, у Гоголя знаходимо чимало порівнянь, в яких зіставляються предмети з різних сфер, що не відповідають одна одній, наприклад: «Я готов вскинуть на себя петлю и болтаться на этом дереве, как колбаса перед рождеством на хате, если мы продадим хоть одну мерку», — каже Черевик («Сорочинская ярмарка»), «Казаки наши ехали бы, может, и далее, если бы... в поле не стало так же темно, как под овчинным тулупом» («Тарас Бульба»). «На душе было так тяжело, как будто на тебя взвалил кто дохлую корову» («Тарас Бульба»). А ось таке гіперболічне порівняння: «...Как полоумный бежал (Черевик — П. В.) по улицам, не видя под собой земли... Сердце его колотилось, как мельничная ступа...» (Підкреслення наше — П. В.).

Гоголь про свої ранні твори пізніше (в «Исповеди») писав, що в них виявилася «сама потреба розважати себе невинними безтурботними сценами» і що вона «закінчилась разом з молодими роками». У певній мірі така характеристика може стосуватись і «Енеїди» Котляревського: в перших частинах поеми намагання розсмішити відчувається досить часто, в останніх — значно рідше. Проте, в цілому в «Енеїді», особливо починаючи з третьої частини, звучать сильні струмені іншого сміху, «не того порожнього сміху, яким осміює людина людину, але сміху, що народився від любові до людини» (Гоголь, «Мертвые души»). Цією рисою сміху Котляревський відрізняється від інших представників бурлескної літератури, особливо від «мандрованих дяків».

«Енеїда» — травестія, але не одні тільки розважальні завдання ставив поет, пишучи її. Він мав на меті не тільки переодягнути Вергілієвих героїв в українську одежу, а і змалювати образи й картини тогочасної дійсності.

Еней у поемі, як козацький ватажок, — кошовий, зав-

¹ И. Мандельштам. О характере гоголевского стиля, СПБ., Гельсингфорс, 1902. стор. 363.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 115

зятіший од всіх бурлак. Троянці — козаки, бурлаки. Дідона — пані благородна. Авентій — попадич. Паллант — отаман аркадців. Сівілла — ясного Феба попадя, відьма. Мати богів Цібелла — яга і т. д.

Такі найменування переводять античних героїв у коло життєвих уявлень українських читачів. Ця реалістична настанова вдало втілюється в осучасненні персонажів у їх діях, в осучасненні і реалістичному змалюванні обстановки дії.

Видатний майстер реалістичного змалювання побуту, Котляревський надзвичайно широко використав у своїй поемі живі джерела народної побутової лексики, його «Енеїда» є багатою скарбницею цієї лексики; користуючись поемою, можна скласти широкі реєстри назв чоловічого й жіночого вбрання, їжі, напоїв, предметів обстановки, ігор, звичаїв, повір'їв і т. д. часів Котляревського.

Подамо деякі приклади.

З лексики чоловічого вбрання: сорочка, штани, галанці, сіряк, каптан з китайки, цвітний жупан, свита, кожух, пояс, чорний шовковий платок, постоли, шкапові чоботи, сап'янці та ін.

З лексики жіночого вбрання: спідниця, шнурівка, запаска фаналева, свитка, кунтуш з усами люстровий, червона юпочка баєва, корсет шовковий, охвота, дульєт, кибалка, очіпок грезетовий, караблик бархатовий, дробушки, стьонжки, намисто, ковтки, ланцюжок, червоні чоботи та ін.

З назв їжі і напоїв: галушки з салом, лемішка, куліш, свиняча голова до хріну, локшина, з підливою індик, каша, зубці, путря, кваша, шулик, тетеря, буханці пшеничні, горілка, сивуха, варенуха, чикилдиха, пінна, пінна горілка з імбером, слив'янка, перегінна, третєпробна, тютюнкова горілка, калганка, брага, пиво, мед, сита із меду, грушевий квас, сирівець та ін.

З назв речей домашнього вжитку: мітелка, ліжник, ветушка, вагани, полив'яні миски, кленові тарілки, казан, пуздерко, кубок, філіжанка та ін.

Характерною особливістю розповіді Котляревського в «Енеїді» є рясне оснащення її народними прислів'ями, приказками, ідіоматичними висловами української мови. Розповідь поста часто нагадує казку, народний анекдот, переказ. Але ця розповідь не наслідування, не стилізація казки, анекдота, а притаманний поетові його оригінальний голос.

Розглянемо деякі приклади. Наведена нами вище ха-

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 116

рактеристика знахаря Невтеса відбиває, як ми бачили, коло понять українського селянина давніх часів. Цю характеристику дано в дусі простакуватої розповіді. З позиції нсосвіченого простака підносяться розумові здібності Невтеса: «розумний, як письменний», «слова так сипав, як горох», умів добре «порахувати», «розказати».

Склад думок і понять селянина давніх часів також відчувається, коли поет описує «по правді панський дворець» підземного царя, будинки Латина, прийом послів та ін. Особливо показові картини пекла й раю, в яких значною мірою знайшли відбиття суспільні симпатії і антипатії тогочасного селянства.

В дусі фольклорних творів передає поет розмову Невтеса з Енеєм:

До його зараз підмостився,
За білу рученьку івзяв...
Таку Енею річ сказав:
«Чого ти сильно зажурився
І так надувся, як індик?
Зовсім охляв і занудився,
Мов по болотові кулик?
Чим більш журитися — все гірше,
Заплутаєшся в лісі більше,
Покинь лиш горе і заплюй,
Піди вкладися гарно спати,
А післі будеш і гадати...» ¹
(ч. II)

Тут бачимо використання постійних народних епітетів, приказок, типових казкових зворотів. Широке застосування художніх засобів усної народної творчості взагалі характерне для «Енеїди».

В поемі можна знайти чимало постійних народних епітетів, наприклад: синє море, чисте поле, жовтий пісок, рученьки біленькі, ясні очі, сльози гіркі, тіло біле, меч булатний, святая правда, брови соболині, очі ясні соколині, русі кудрі та ін. Еней «ішов, ішов аж з русих кудрів в три ряди капав піт на ніс». Навіть карфагенянка Дідона «з білого свого лиця платочком сльози витирала».

Мати Евріала голосить за ним у дусі народних голосінь.

О, сину! світ моїх очей!
Чи я ж тебе на те родила,
Щоб згинув ти од злих людей?.
....................................
На вічний вік осиротив.

¹ Підкреслення наше — П. В.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 117

Моя ти радість і одрада,
Моя заслона і ограда...
....................................
Тепер до кого прихилюся...
(ч. V)

Багато в поемі казкових образів.

Виводячи пророчицю Сівіллу, Котляревський використовує казковий образ баби-яги і навіть називає її ягою. Живе вона в хатці на курячій ніжці, вміє ворожити на зорях, шептати од заушниці, одганяти уроки, виливати переполох, замовляти гадюк.

Описуючи у V частині облогу рутульцями кріпості троянців, поет говорить про ці події, як про «чужу казку». Та і свою розповідь він теж називає часом казкою («казку мні скажи такую, якой іще ніхто не чув», звертається він до музи в IV частині).

Казкові образи використовує Котляревський, описуючи подарунки, які надіслав Еней Латинові. Це — килим-самольот, скатерть-самобранка, сап'янці-самоходи. Розповідаючи, які малюнки було зображено на чудесному щиті, виконаному Вулканом для Енея, поет використовує героїв і епізоди з казок (Телесика, Котигорошка, Івана-царевича, дурня із ступою, Кащея та ін.).

Не випадково він вплітає в розповідь казкові звороти, як наприклад:

Не так то діється все хутко,
Як швидко кажуть нам казок...
Пером не можна написати,
Не можна і в казках сказати...
Піди вкладися гарно спати,
А послі будеш і гадати...
А ось кілька приказок і прислів'їв:
Охляли, ніби в дощ щеня...
Не до солі промовлявши...

(Пор. приказку: «Тепер мені не до солі, коли грають на басолі»).

Приїхала, загримотіла,
Кобиляча мов голова.

(Пор. приказку: «Стукотить, грюкотить... А що там? Кобиляча голова лізе»).

Пропали, як Сірко в базарі.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 118

(Пор. прислів'я; «Пропав, як собака в ярмарку»).

...військо убирало,
Аж поза вухами лящало...

(Пор. приказку: «Оце їсть! аж поза вухами лящить»).

Зрозуміла річ, що деякі вислови з «Енеїди» перейшли в народ і стали прислів'ями та приказками. Це зауважив уже О. В. Терещенко і навів ряд прикладів, які йому вдавалося чути:

«Він, взявши торбу, тягу дав» (говорить про мнимого сміливця). «Хіба ріжна ти захотів?» «Кому не жаль своїх зубів». «Пили, іграли, женихались, — ніхто без діла не сидів». «Надувсь, мов на огні лопух» та інші ¹.

Народний колорит розповіді створюється певною мірою і завдяки ідіоматичним виразам, яких чимало можна знайти в поемі, наприклад: верб'я золоте, слухати чмелів, нема пуття, збити з пантелику, ляпас дать, взяти чвирк, точити баляси, убити грінку, хати холодити, хрін його не взяв, з плигу збився, посадити на лід, веремію підняти, берега пуститися, в три вирви вигнати і т. п.

В ряді місць поеми Котляревський відступає від простацької бурлескної розповіді і переходить на поважний виклад. Героїчний тон звучить у тих рядках, де оспівується військова могутність і доблесть.

Описуючи велику «збірницю» війська союзників Турна, яка «валилась» йому на допомогу, поет у дусі народних героїчних пісень і билин пише:

Не хмара сонце заступила,
Не вихор порохом вертить,
Не галич чорна поле вкрила,
Не буйний вітер се шумить:
Се військо йде всіма шляхами,
Се ратне брязкотить збруями...
.......................................
Стовп пороху під небо в'ється,
Сама земля, здається, гнеться...
(ч. IV)

В іншому місці поеми могутність троянського війська змальовано таким порівнянням:

А військо — в лотоках як води
Ревуть, все дном наверх вертять...
(ч. VI)

¹ «Основа», 1861, II, стор. 174-175.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 119

Для характеристики навальності Низа після розправи ворогів з Евріалом вживається таке порівняння:

Як блискавка проходить тучу,
Він так пробіг врагів між кучу
І до Волсента докосивсь...
(ч. V)

Могутнім у бою і в гніві змальовано в останніх частинах поеми Енея: «Як вихри на пісках бушують...» і т. д.

Еней, вступивши в єдиноборство з Турном, кинув у нього спис. Поет, ніби в захваті силою героя, пише:

Гуде, свистить, несеться піка,
Як зверху за курчам шульпіка.
(ч. VI)

Характеризуючи могутність Енея, Котляревський вдається до джерел народної поезії:

Махне мечем — врагів десятки
Лежать, повиставлявши п'ятки.
(ч. VI)

Так казки, билини, історичні пісні змальовують богатирів (згадаймо пісні про Нечая, про Перебийноса, думу про козака Голоту, билини про Іллю Муромця та ін.).

В героїчному дусі характеризує поет подвиг Низа та Евріала і взагалі троянців та аркадців на полі бою. Його, видно, захоплює військова доблесть, — і він від жартівливо-бурлескного тону переходить на героїчний.

Про запорожців поет зазначає: «Ні сто не вдержить їх гармат».

Народно-епічний героїчний тон поєднується з елегійним у згадках про козацьке військо і деяких його ватажків.

Так славнії полки козацькі
Лубенський, Галицький, Полтавський
В шапках було, як мак цвітуть...
(ч. IV)

Було полковник так Лубенський
Колись к Полтаві полк веде...
(ч. IV)

Перефразуючи відому народну пісню «Ой на горі та женці жнуть», згадує поет Сагайдачного.

Читаючи ці ліричні вставки, не можна не помітити тут певної ідеалізації козацтва.

Ці вставки створюють характерне поєднання гумору з ліризмом, яке помічаємо в українській усній народній творчості, а також у творах Гоголя на українські теми, що від-

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 120

значив ще Бєлінський («О русской повести и повестях Гоголя»).

До урочистої лексики і патетичного тону вдається Котляревський, коли йому треба писати про високі громадянські чесноти, які були священними для нього, про любов до батьківщини, честь, «общее добро», «мужичу правду», його думки й почуття виливаються в формі відточених афоризмів піднесено-урочистого звучання.

Любов к отчизні де героїть,
Там вража сила не устоїть,
Там грудь сильніша від гармат...
Де общеє добро в упадку,
Забудь отця, забудь і матку,
Лети повинність ісправлять...
Умри на полі, як герой...
Одна дороже милой — честь...
Мужича правда єсть колюча,
А панська на всі боки гнуча...

Відмовлятися під бурлескного тону і знижувальної лексики доводиться пестові і тоді, коли йому треба висловити в певних місцях співчуття до своїх героїв.

З цього боку особливо показовий епізод, в якому змальовано подвиг Низа і Евріала. «Милий Евріал» був «молоденький», у нього на губі «пушок м'якенький», «біленька шкура». Прощаючись з Іулом і троянцями, він згадав матір і просльозивсь. Він «чулий», «добрий». Коли ж Низові і Евріалові треба тікати від полку Волсента, автор називає їх «бідними», порівнює з «парою горличок невинних», які тікають «од злого кібчика». Про смерть Евріала поет пише в зворушливих виразах: «Уста коральні посиніли...» і т. д.

Навіть Еней прощається з убитим Паллантом, вдаючись до лексики і виразів, характерних для сентиментальної літератури того часу:

Прости, приятелю любезный,
Оддячу я за вид сей слезный...
(ч. VI)

При висловленні сумних почуттів, симпатії до персонажів Котляревський вдався, як бачимо, до виробленої сентименталістами лексики і образності. Проте ці образні засоби у Котляревського вжиті для передачі справжнього співчуття тим, чиїми героїчними подвигами захоплений поет. Дійсність, на основі якої виникли сумні почуття Котляревського, цілком протилежна тій, за висловом Бєлінського,

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 121

«аркадській» дійсності, в якій «невинне мекання баранчиків, воркування голубків, поцілунки пастухів і пастушок і солодкі сльози чутливих душ переривалися лише не менш невинними вигуками: співаю або: о ти, священна доброчинність!» і т. п. ¹.

Отже, основною і найголовнішою рисою стилю «Енеїди» є тісний органічний зв'язок з усною народною творчістю. Фольклорна стихія є найсильнішою в поемі.

Звичайно, звернення автора до багатих джерел усної народної творчості виросло на грунті близького знайомства з життям народу і його поезією. Разом з тим його не можна відривати від відповідних явищ в тогочасному житті й літературі.

В творах української літератури XVIII ст. зв'язок з фольклором є досить помітним. Навіть у шкільній драмі «Милость божія...» відчутні відгуки народних дум. В інтермедіях використано народні анекдоти, прислів'я, приказки. Лірична поезія пов'язана з народними піснями. Російська література XVIII ст., на підміну від літератури французького класицизму, була зв'язана з фольклором. Наприклад, уже Тредіаковський, під впливом російських народних пісень, розробив основи російського тонічного вірша. Сумароков у своїх піснях («В роще девки гуляли», «Отчего трепещет сердце», «Прости, моя любезная» та ін.) наслідував пісенний фольклор. Зв'язок з фольклором відчувається також в дотепному реалістичному слові Фонвізіна. Журнали і твори Чулкова рясніють народними приказками, прислів'ями, описами звичаїв, обрядів, свят. Чулков відомий також як видавець різних фольклорних матеріалів, як «Собрание разных песен» (1770-1774), «Русские сказки» (1780-1783), «Абевега русских суеверий» (1780). Хай пісні і казки, видані ним, не стільки справді народні, скільки підновлені й «реставровані», проте вони будили інтерес до народної поезії, і в цьому безперечна заслуга Чулкова. За його збірниками з'явились інші, як «Собрание русских народных песен с их голосами, положенными на музыку Иваном Прачем» (1790 р. — упорядником цього збірника вважають Львова), «Собрание русских простых песен с нотами» (В. Трутовського, 1794), «Молодчик с молодкою на гулянье» (1790), «Новый русский песенник»

¹ В. Г. Белинский. Собрание сочинений в трех томах, 1948, т. III, стор. 441.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 122

(1791), «Избранный песенник, или собрание наилучших старых и самых новейших... российских песен» (1792), «Карманный песенник, или собрание лучших светских и простонародных песен» (вид. І. І. Дмитрієва, 1796). Окремим виданням В. Трутовського вийшла «Малороссийская песня «На бережку у ставка» (1794).

В російських пісенниках кінця XVIII — початку XIX ст. ст. вміщалися в чималій мірі українські пісні ¹.

Про інтерес до життя України і українського фольклору в кінці XVIII ст. свідчить і видане в 1777 р. в Петербурзі Гр. Калиновським «Описание свадебных украинских простонародных обрядов», а також вміщення в 1774 р. в першому в Росії музичному журналі «Музыкальные увеселения» нот українського танцю «Дергунець» та пісні «Ой, під вишнею, під черешнею».

Наведені факти відтворюють ту атмосферу зацікавлення народною поезією, яка сприяла розвиткові відповідних інтересів і в Котляревського.

Заслугою його є те, що вже з перших пісень поеми він пішов значно далі за своїх попередників. Він не збився на шляхи умовно-літературної «народності», яка властива багатьом творам кінця XVIII — початку XIX ст. ст. Він звернувся безпосередньо до джерел народної творчості — пісень, казок, прислів'їв тощо, і в цьому зверненні виявилось його прагнення до реалістичного змалювання життя, до відтворення дійсності в народному дусі.

Котляревський послідовно використовує народну лексику й фразеологію у відміну від Сковороди, авторів шкільних драм і йде в цьому напрямі далі навіть від авторів сатиричних віршів та інтермедій XVIII ст.

Своєю поемою Котляревський поклав початок новій українській літературі, тісно зв'язаній з великою літературою братнього російського народу, і дав перший зразок побудови художнього твору на народній основі.

В «Енеїдї» досить широко відтворено життя різних верств населення України в кінці XVIII — на початку XIX ст. ст. Як передова людина свого часу, як гуманіст

¹ Див. М. Сперанский. Малорусская песня в старинных русских печатных песенниках. «Этногр. обозрение», 1902, № 2-3.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 123

Котляревський гостро осміяв поміщиків, чиновників, духовенство і з симпатією змалював трудящих, бідних та покривджених, виступив поборником «мужичої колючої правди», відбиваючи незадоволення мас кріпосницьким гнітом. Разом з тим поет підніс ідею патріотизму, змалював героїзм народних мас у боротьбі за батьківщину. Поема оспівує патріотичну гордість російського і українського народів, що розгромили напасників-шведів під Полтавою; в останніх частинах вона відбиває національне піднесення, викликане Вітчизняною війною 1812 р. і розгромом Наполеона. Поема пройнята оптимізмом, вірою в народ. Побудувавши свою поему як переробку «Енеїди» Вергілія. Котляревський сприйняв її міфологічну основу як казку і в образах богів осміяв українське панство, а в образах жерців — християнське духовенство. Через це його «Енеїда» набрала і антирелігійного звучання.

Травестія — розважальний жанр, але Котляревський подекуди перемагає традиції жанру. «Енеїда» — не чисто літературна травестія, яка осміює риси оригіналу. Котляревський сміється не з Вергілія і його героїв, а із своїх сучасників. Значення «Енеїди» не тільки в зниженні високопоставлених «героїв», а і в реалістичному змалюванні життя кінця XVIII — початку XIX ст. ст.

І це піднесло його твір над іншими бурлескними творами, що відзначив уже сучасник Котляревського, критик декабристських кіл О. Сомов. Розглядаючи «Комическую Энеиду» Невєдомського, критик зазначав: «З усіх попередніх Енеїд, Язонів і Прозерпін навиворіт уціліла тільки малоросійська пародія «Енеїди» Котляревського, тому, що автор її умів приправити свою поему малоросійською сіллю і живо вивести в ній, замість троянців, карфагенян і латинян, земляків своїх малоросіян з їх домашнім побутом, звичками й приказками» («Обзор российской словесности за 1828 год» ¹.

«Енеїда» Котляревського — твір значно вищий за всі інші зразки бурлескного жанру. Поетові вдалося показати, що в окремих випадках бурлескні твори можуть підноситись до змалювання реалістичних картин життя і виконувати важливі сатиричні завдання.

О. М. Горький, високо цінуючи поему Котляревського, вказував саме на сатиричну функцію його бурлеску. На

¹ «Северные цветы на 1829 год», СПБ, 1828. стор. 53.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 124

нараді письменників 10 квітня 1935 р. він рекомендував українським радянським письменникам створити бурлескну поему на зразок «Енеїди», щоб висміяти ворогів:

«Чому б вам не написати такий веселий бурлеск, як, скажімо, «Енеїда», про наших ворогів? Зібралися буржуазні дипломати десь на острівці і думають, що вони рятують увесь світ... Комічні люди... А хіба петлюрівська еміграція не дає скільки завгодно матеріалу для такого бурлеску?» ¹.

Говорячи про реалізм Котляревського, не можна забувати, що не не є критичний реалізм, як у творах Пушкіна, Гоголя, Шевченка. Проте в реалістичних тенденціях Котляревського помітні викривальні елементи і прагнення до соціальної характеристики персонажів. Поет намагається вказати на належність персонажів поеми до певних соціальних груп. Цими своїми рисами реалізм Котляревського наближається до реалістичних творів російської літератури кінця XVIII — початку XIX ст. ст.

Разом з тим Котляревський звернув велику увагу на відтворення в поемі тогочасного побуту, змальовуючи його картини, подаючи деякі образи чисто в побутовому плані, наповнюючи розповідь численними побутовими деталями. Широке відтворення побуту є теж однією з характерних рис реалізму «Енеїди». Продовження цієї традиції бачимо згодом у багатьох українських письменників (Гулака-Артемовського, Квітки-Основ'яненка, Гребінки та ін.).

В «Енеїді» яскраво виявився дужий і оригінальний талант Котляревського, проте це не знімає необхідності вивчати творчість письменника в зв'язку з явищами його епохи. Ідейний зміст поеми Котляревського, стильові і жанрові особливості її можуть бути з'ясовані на фоні суспільного і культурного життя літературного руху того часу.

Питання про зв'язок «Енеїди» Котляревського з попередньою літературою порушувалось уже давно на сторінках критики. І тут багато нашкодили й наплутали українські буржуазні націоналісти. Скільки було ворожих спроб за допомогою всякої хитромудрої плутанини заперечити цілком очевидний факт використання Котляревським бурлескних переробок «Енеїди» Осипова і Котельницького. Були й інші ворожі ходи. Деякі буржуазні націоналісти

¹ «Комуніст» 22.IV.1935 р.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 125

намагалися зв'язок «Енеїди» Котляревського з російською літературою обмежити лише переробками Осипова й Котельницького. Ці націоналістичні махінації заважали розкриттю літературного генезису поеми Котляревського і з'ясуванню початків історії нової української літератури.

«Енеїда», безперечно, продовжує традиції української літератури XVIII ст., зокрема сатиричних і бурлескних віршів, проте за жанровими ознаками вона ближча до відомих в російській літературі бурлескних поем, ніж до віршів «мандрованих дяків». Разом з тим образи, змальовані Котляревським, наблизились до російської сатиричної літератури XVIII ст. Зовсім невірно, на нашу думку, зводити її значення до опозиції класицизмові, вважати її пародією на класичну поему, як це робили деякі дослідники й критики (О. Котляревський, Онишкевич та ін.).

Не можна проминути й того, що віршовою будовою поема Котляревського близька до відповідних російських зразків. «Енеїда» написана чотиристопним ямбом, укладеним у десятирядкові строфи з таким порядком рим: аб аб вв гд дг. Це звичайна строфа урочистих од (її бачимо у Ломоносова, Державіна й ін.). Загалом же ямб був найпопулярнішим розміром у російській літературі кінця XVIII ст. О. М. Радіщев про це писав: «Парнасе окружен ямбами, и рифмы стоят везде на карауле. Кто бы ни задумал писать дактилями, тому тотчас Тредиаковского приставят дядькою, и прекраснейшее дитя долго казаться будет уродом...» ¹.

Котляревський взяв ямбічну десятирядкову строфу від свого попередника в травестії — Осипова. Поеми в російській літературі XVIII ст. писалися звичайно шестистопним ямбом, т. зв. александрійським віршем. Приклади порушення цієї традиції дали Богданович («Душенька»), а потім Осипов («Вергилиева Энеида...»). Правда, в старовинних українських віршах (напр., віршах «мандрованих дяків») ми зустрічаємо вже спроби переходу від силабічного вірша до силаботонічного — до хорея, ямба, зокрема чотиристопного, як от у різдвяній вірші:

Пішов же вон, Адаме, з раю!
Об'ївся яблук, аж сопеш!
Це так ти доглядаєш гаю —
Без попиту, що хоч, і рвеш?

¹ Н. А. Радищев, Путешествие из Петербурга в Москву (гл. «Тверь»).

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 126

Зв'язки Котляревського з російською літературою такі ж природні, як і з українською, бо Котляревський виховався і зріс як людина української і російської культур (школа, інтелігентне середовище і коло читання поета переважно були російські). Та й сама «Енеїда» видавалася не тільки для українських, а й для російських читачів — з російським заголовком і із словником українських слів, які можуть бути незрозумілі, звичайно, насамперед, російському читачеві.

Такими рисами своєї поеми як реалізм, народність Котляревський більше зобов'язаний російській літературі XVIII ст., ніж своїм попередникам в українській літературі.

Величезне значення має тісний зв'язок «Енеїди» з усною народною творчістю. І основне не в тому, що троянці, наприклад, співають народні пісні, виконують народні танці, що на щиті Енея зображені епізоди з казок (хоч це теж важливо, бо надає «Енеїді» народного колориту), а в тому, що Котляревський для оцінки зображуваних явищ, осіб, подій вдається в ряді випадків до народної поезії. Дуже показові з цього погляду картини пекла й раю. Сміх поеми пов'язаний з джерелами народного гумору й сатири. Звернення поета до усної народної творчості поєднувалось з його прагненнями до реалізму й народності.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 127

ПОЕЗІЇ

Деякі старі біографи Котляревського (Сементовський, Савінов) зазначали, що він у молодості писав чимало віршів, які або розходилися в рукописному вигляді, або залишалися у поета, але потім загинули. Стеблін-Камінський повідомляв, що Котляревський перекладав українською мовою байки Лафонтена. Трудно сказати, скільки правди і скільки вигадки в цих повідомленнях. В усякому разі із віршової спадщини Котляревського під його ім'ям до нас дійшло дуже мало: «Пісня кн. Куракіну», «Ода Сафо». Йому ж, очевидно, належить і вірш «Малороссийских губерний общий хор». Були спроби приписати Котляревському авторство деяких анонімних од, присвячених боротьбі проти Наполеона, проте ніяких певних даних для обгрунтування цієї думки не наводилось, отже, приєднатись до неї нема підстав.

«Пісня на новий 1805-й год пану нашому, батьку, князю Алексію Борисовичу Куракіну» надрукована була вперше в Галичині в журналі «Пчола», який видавався Я. Головацьким. Далі була вміщена П. Кулішем у журналі «Основа» (1861, № 1). Проте вона і до того була досить відомою на Україні, поширюючись у рукописних копіях з ім'ям і без імені автора. Про це писав М. Максимович. Згадує цей твір і Т. Шевченко в повісті «Близнецы».

Поширеність її характеризують певною мірою і рукописні копії, які збереглись до наших днів. І. Айзеншток знайшов ранні списки пісні-оди у двох рукописних збірниках харківських архівів. В одному з них пісня-ода вміщена поряд з документами родини Куракіних, а також паперами про Куракіна як малоросійського генерал-губернатора.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 128

Другий «Севский сборник 1800-1812» містить віршові і ораторські спроби севських семінаристів, поезії Сумарокова, Державіна й інших поетів XVIII ст. та ін.

Цікаві копії пісні-оди зберігаються у відділі рукописів Державної публічної бібліотеки УРСР. Неповну копію твору без імені автора п. з. «Поздравление на новый год от малороссийских козаков князю Алексею Борисовичу Куракину» знаходимо в одному збірнику першої половини XIX ст. (папір із знаками 1808 року). З підписом автора і в повному вигляді подає оду зошит п. з. «Собрание малороссийских песен и других стихотворений на малороссийском наречии, 1846 года, составленное в городе Каневе, Киевской губернии, т. сов. И. Ск.».

В копії середини XIX ст. твір має нову відміну в заголовку «Песня на новый 1805 год пану нашему и брату князю Алексию Борисовичу Куракину».

За цю пісню-оду на Котляревського було, починаючи з Куліша, чимало нападок, обвинувачень у прислужництві. Неодноразово доводилась і безпідставність цих обвинувачень.

Правильне розуміння твору може дати лише розгляд його в конкретних історичних і історико-літературних умовах.

Пісня-ода оспівує Куракіна, як правителя краю, діяльність якого принесла багато користі суспільству, який робить «всім добро» і то робить «з доброї волі, не за гроші і срібло». Про які ж групи суспільства говорить автор?

Вказавши на невтомну діяльність Куракіна, поет, насамперед, підкреслює справедливість генерал-губернатора і суворі вимоги його до панів:

...Крутенькую загадку
Нашим ти задан панам;
Бо щоб мали чисті душі,
Щоб держали строго уші;
Ти собой їх учиш сам.

Далі в творі звучать антипанські і античиновницькі мотиви. Описуючи приймальну Куракіна, Котляревський, характеризує знущання панів з народу:

Хто чолом бив на сусіда,
Хто на пана-людоїда,
А по-просту — на суддю,
Що за цукор та за гроші

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 129

Ізробив суд нехороший,
Цілу розорив сім'ю...
І таких було доволі.
Що прохали на панів,
Що пани, по їх злій волі,
Не дають пахати нив;
Що козацькими землями,
Сінокосом і полями
Вередують, мов своїм.
Суд у правду не вникає,
За панами потакає
Щоб було йому і їм.

Змальована в останніх рядках картина нагадує початок відомої турбаївської історії. Загалом в наведених словах поет сміливо говорить начальникові краю про «мужичу колючу правду».

Далі Котляревський вихваляє заступництво Куракіна за скривджених:

Скільки удовам ти бідним,
Скільки сиротам посліднім,
Скільки, скільки сліз утер.

Крізь увесь твір виразно проходить думка про службу, як чесне виконання обов'язків, як працю на благо народу. Поет прославляє Куракіна як заступника за право трудящих, зокрема козаків, яких кривдили пани.

Дослідник історії Полтави І. Ф. Павловський навів у свій час чимало фактів діяльності Куракіна, які Котляревський міг мати на увазі, вихваляючи його турботи про населення. Це — відкриття лікарень, родильного притулку, богадільні, гімназій, ремісничого училища, турбота про будівництво та ін.

Зокрема слід ще згадати заходи, вжиті Куракіним для певного поліпшення стану козаків. Як відомо, в кінці XVIII — на початку XIX ст. ст. українські поміщики, особливо з колишніх козацьких старшин, часто захоплювали козацькі землі і самих козаків намагалися записати в кріпаки. Куракін виступив проти цих зазіхань. В липні 1803 року сенат на підставі подання Куракіна видав указ, який підтверджував «положення про дозвіл козакам розпоряджатися нерухомим їх майном» ¹. В пісні-оді Котляревського

¹ Н. С. К истории малороссийских козаков в конце XVIII и в начале XIX века. «Киевская старина», 1897, № 5, стор. 466.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 130

саме і говориться про захист Куракіним козацьких земель під захоплення їх панами.

Не позбавлена також переконливості увага І. Павловського, що Котляревський, пишучи оду, не служив при Куракіні і не залежав від нього, отже, не мав підстав запобігати перед ним. І разом з тим генерал-губернаторам Лобанову-Ростовському і Рєпніну, при яких поет служив і які дуже прихильно ставились до нього, він «не присвятив... жодного рядка» ¹.

В пісні-оді князю Куракіну, безумовно, знайшли виявлення просвітительські погляди автора, обстоювання ним інтересів трудящих і разом з тим віра в освічених правителів, діями яких ці інтереси нібито можуть бути забезпечені. Не можна забувати і тієї обставини, що в літературі XVIII ст. (наприклад, у творах Ломоносова, Новикова, Фонвізіна, Державіна та ін.) формою піднесення певних позитивних ідеалів часто було зображення відповідних явищ як нібито реально існуючих. Так, Ломоносов і Державін писали про царів і вельмож, Новиков про «поміщиків-батьків», кріпаки яких нібито зазнають щастя і т. п. Продовження цієї традиції «реалізованого ідеалу» можна певною мірою вбачати і в оді-пісні кн. Куракіну.

Подавши в цьому творі «високий» зміст у жартівливій формі, Котляревський поєднав тут традиції російської і української літератур XVIII ст. Вірно, на нашу думку, зауважив І. Айзеншток, що для Котляревського і його сучасників пісня-ода Куракіну була не пародією, а цілком серйозним твором, в якому автор зробив «спробу поєднати традиційну українську різдвяну або новорічну віршу з російською одою часів розквіту класицизму». Під маскою простака, як і в «Енеїді», автор підніс тут серйозні думки.

На той час, коли писав свій твір Котляревський, традиції високої оди вже значною мірою занепадали (показником цього може бути хоч би сатира І. Дмитрієва «Чужой толк», що вийшла в 1795 році). Крім того, деякі автори од самі не в усьому додержували класицистичних канонів. Навіть Сумароков поряд з «торжественными одами» писав і пародії, або «вздорные оды». Державін вніс в оду елементи середнього і навіть низького стилю, що навіть

¹ И. Ф. Павловский. Очерк жизни и деятельности малороссийского генерал-губернатора князя Куракина, Полт., 1914, стор. 123.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 131

пізніше приводило в ніяковість Мерзлякова. Гоголь зазначав, що Державін допускав «незвичайне поєднання самих високих слів з самими низькими і простими» («В чом же, наконец, существо русской поэзии, в чем ее особенность»). Мова його од має деякі риси, що ріднять їх з прозою сатиричних журналів.

Жанр пісні-оди, що його дав Котляревський у цьому творі, теж був відомий у російській літературі. Державін в статті «Рассуждение о лирической поэзии» висловив про це таку думку: «В оді і пісні так багато спільного, що обидві мають право на присвоєння собі обопільної назви».

Можна назвати ряд творів російських поетів XVIII ст., що належать до цього жанру, наприклад, ода Державіна «На взятие Измаила» в першому виданні мала назву «Песнь лирическая Россу на взятие Измаила» (1790). Свою оду «На рождение на севере порфирородного отрока» (1779) сам Державін відніс до анакреонтичних віршів на тій підставі, що вона «легкістю форми і грацією сильно різниться від урочистих од» ¹.

«Пісня... кн. Куракіну» написана чотиристопним хореєм, що об'єднаний в 10-рядкові строфи з порядком рим — аб аб вв гд дг.

Цей розмір зустрічається в одах Державіна, Сумарокова та ін.

Показовою є спроба Котляревського творити російською мовою, спроба, про яку давно відомо, але на яку дослідники майже не звертали уваги.

В альманасі «Молодик на 1844 гол» було надруковано переклад І. Котляревського із Сафо. Наведемо текст його:

Ода Сафо

Счастлив, кто близ тебя и о тебе вздыхает!
Кто сладостью твоих пленяется речей;
Кого приветствуешь улыбкою своей!
Бессмертных тот богов в блаженстве превышает.
Увижу лишь тебя, жар в теле ошущаю,
Палящий льется огнь по жилам всем моим:
Душа смущается, предавшись чувствам сим,
Язык немеет мой и слова дар теряю!
Темнеет свет в глазах; слух ничему не внемлет;
Пот хладный на челе, бледнею — чуть дышу.

¹ Русская поэзия. Собрание произвед. русских поэтов, под ред. С. Венгерова, в V, СПБ., 1895, стор. 122.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 132

В смятении страшусь, в беспамятстве дрожу,
И представляется, что смерть меня объемлет ¹.

Полтава, Апреля 8 дня 1817 г.

Вірш грецької поетеси «Fainetai moi kenos» був дуже популярним у перекладній літературі. Російські поети другої половини XVIII і першої половини XIX ст. дали коло 20 перекладів його. Серед перекладачів його бачимо Сумарокова, Державіна, Жуковського, Рилєєва. Переклад Котляревського своїм стилем примикає до російських зразків другої половини XVIII ст.

Котляревський, очевидно, є також автором оди чи кантати Олександрові І на щасливе закінчення війни з Наполеоном «Малороссийских губерний общий хор». Цей твір має підпис «С. И. Котляревский», що, можна гадати, означає «Сочинил И. Котляревский». На другій сторінці автографа є підпис «Ф. Ф. Сплитсессер»; це художник-полтавець, якому належав і автограф перекладу оди Сафо і який передав його до «Молодика».

¹ Цей рядок подаємо за факсиміле автографа, вміщеним в альманасі.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 133

«НАТАЛКА ПОЛТАВКА»

Величезну популярність здобула п'єса «Наталка Полтавка». Сам Котляревський в листі до Гнєдича (1821 р.) писав про те, що вона була «прийнята досить добре в Полтавській, Чернігівській і Харківській губерніях».

Сценічна історія її розпочинається з 1819 року, коли вона вперше була поставлена в Полтаві. Полтавська трупа, як ми зазначали, виїжджала на гастролі до Чернігова, Харкова і різних міст Полтавщини, незмінно зберігаючи в своєму репертуарі нову п'єсу місцевого полтавського драматурга. В 1821 році «Наталка Полтавка» була поставлена М. Щепкіним у Києві. Рецензент «Отечественных записок» з захопленням зазначав, що «грали її в полтавському театрі не раз, не десять, не сто разів, і театр завжди був повний, захоплення загальне, оплескам не було краю» ¹. З великим успіхом ішла «Наталка Полтавка» і на столичних сценах. В. Бєлінський у рецензії на виступи М. Щепкіна в Петербурзі в 1844 році писав, що коли «нарешті в останній раз піднялася завіса і почалися сцени з «Наталки Полтавки», захоплення публіки доходило до найвищого ступеня».

Як видно з листів Котляревського до М. Гнєдича (1821 р.) і до полтавського поліцмейстера (1829 р.) до «Наталки Полтавки» була відразу ж написана й музика (правда, письменник не називає її автора). В альманасі «Утренняя звезда» (кн. 2, Харків, 1833) надруковано

¹ «Отечественные записки», 1839, № 3.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 134

було ноти трьох пісень з опери, покладених на музику О. М. Барцицьким. Пізніше відома була до неї музика чеха Ал. Єдлічки, далі Ів. Ляндвера, Оп. Маркевича, Васильєва. Нарешті, прекрасна музика М. В. Лисенка завершила музичне оформлення «Наталки Полтавки». Надрукована тільки в 1838 році, п'єса ще в 20-х роках XIX ст. стала поширюватись в рукописних копіях. З копій, які збереглись до наших часів, декілька відносяться до років перед надрукуванням п'єси ¹.

Сюжет п'єси має певну соціальну спрямованість. Пан возний, користуючись своїм привілейованим становищем, намагається примусити бідну селянську дівчину Наталку вийти за нього заміж. Допомагає йому здійснити ці наміри «старший у селі» — виборний Макогоненко. Це — одна важлива соціальна ситуація. Друга — не менш характерна. Наталка любить Петра — бідного парубка, сироту, що служив наймитом в її батька, потім пішов бурлакувати, бо старий Терпило (що був колись багатий) вигнав його, не погодився на одруження з ним своєї дочки. Отже, основні вузли розвитку дії — соціальні перешкоди на шляху до одруження закоханої пари.

Сюжет п'єси відбиває реальні відносини села. Стеблін-Камінський навіть зазначав, що «Наталку Полтавку» написано на основі дійсного життєвого факту. Проте головне не в цьому, а в правдивому узагальненні письменником дійсності. Конфлікт, який лежить в основі сюжету п'єси, дало життя. Справді, мотиви, які є основою для розвитку сюжету п'єси, — віддання дівчини заміж за багатого, нелюбимого, розлучення з коханим парубком, бідняком, — зустрічаються часто в народних піснях.

Кохав мене батько, як білу тополю,
Дала ж мене мати в тяжкую неволю.
Мати, мати, що ж ти гадала,
Що за нелюбом світ завязала, —

співається у відомій лірично-побутовій пісні.

¹ Характерно, що копії, які зберігаються в Державній публічній бібліотеці УРСР та в Інституті української літератури АН УРСР, подають текст, підмінний від першого видання п'єси, але близький до автографа, який теж знаходиться в Інституті української літератури (у відділі рукописів).

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 135

В пісні «Ой не сама, не сама та билиночка в полі» дочка скаржиться на матір, що видала її за нелюба: «Ти мене, моя мати, та навіки затопила» ¹.

Зворушливо звучить подібна скарга в іншій пісні:

Десь ти мене, мати, на місті купила,
Що ти мене, мати, навіки втопила!
.................................
Лучче мені, мати, гаряч пісок їсти,
Ніж із нелюбом вечеряти сісти!
.................................
Лучче ж мені, мати, тяжкий камінь зняти,
Ніж за нелюбом та вік коротати ².

Мотив віддання за нелюба оспівується і в багатьох інших лірично-побутових піснях, наприклад: «Ой оддала мене мати за нелюба заміж...», «Да й у лузі калиночка, да на воду схилилася...», «Брала дівка льон да забула пов'язать». Мотив цей проник і в обрядові пісні. Веснянки «Віночок», «Розлилися води на чотири броди» передають плач дівчини, яку мати видала за нелюба. В купальській пісні «Чорна хмаройка наступає», виведено дівчину, яка вбиває себе, щоб не йти заміж за нелюба. Баладні пісні, як відома «Лимерівна», «Що за слава в світі стала», теж оспівують трагічні наслідки віддання дівчини за багатого, нелюбого.

Про багатство, як перешкоду до одруження, співається в пісні: «Ох, я нещасний, що маю діяти?» Парубок, прощаючись, каже дівчині:

Прощай же, мила, я смерть собі зроблю,
Принаймі ти мня не забудь в гробі.

Дівчина відповідає йому:

Ах волю сама собі смерть зробити,
Як в багатстві з нелюбом жити ³.

Силу кохання (як кохання до смерті) змальовують ряд пісень. Наприклад, у пісні «Піду я в ліс на мішкання» співається:

¹ Народные южнорусские песни, издание Амвросия Метлинского, К., 1854. стор. 262-263.

² Там же, стор. 274.

³ Труды этнографическо-статистической экспедиции в западно-русский край, т. V. 1874, стор. 116-117.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 136

Піду ж бо я утоплюся,
Або в камінь розіб'юся,
Нехай теє люди знають,
Що з кохання умирають ¹.

Той же мотив звучить і в пісні «На розсвіті добре спання». В чумацьких піснях «Ой, поїхав чумаченько», «Горе мені на чужині» розповідається про одруження дівчини з іншим під час розлуки з милим. Мотив одруження з іншим, нелюбом, зустрічається пізніше і в Шевченка («Мар'яна-черниця»), і у Гребінки («Українська мелодія»), і у Марка Вовчка («Данило Гурч», «Чумак»), і в інших письменників.

В обробці сюжету п'єси Котляревський і йшов насамперед від життя й народної поезії. Проте тут є певний зв'язок з літературною традицією.

В драматичній літературі XVIII ст. можна назвати ряд п'єс, в яких головною перешкодою до одруження виступає соціальна (станова або економічна) нерівність закоханих, наприклад, «Бобыль» Плавильщикова, «Анюта» Попова, «Розана и Любим» Ніколєва й ін.

В сентиментальній російській драмі початку XIX ст. селяни виступають як позитивні персонажі, наділені добрим серцем і чутливістю. Сильний у цій драмі також мотив боротьби проти станових упереджень, проти станової і майнової нерівності. І часто ця боротьба відбувається саме в сфері моральній.

В «Наталці Полтавці» Котляревського теж висвітлено соціальний конфлікт, і селяни теж перемагають своєю доброчинністю пана.

Особливо виразно відчувається зв'язок Котляревського з російською літературою XVIII — початку XIX ст.ст. в розв'язці п'єси. Перетворення в добру людину возного, черствого чиновника, що, як сам зазначає, «расположен к добрим ділам, але за недосужностію по должності і за другими клопотами доселі ні одного не зділав», нагадує розв'язки багатьох творів XVIII — початку XIX ст. ст. Наприклад, у п'єсі Ніколєва «Розана и Любим» поміщик Щедров під впливом батька і нареченого Розани відмовляється від свого мерзенного наміру насильно оволодіти нею. В п'єсі «Великодушие, или рекрутский набор» Ілліна

¹ Труды этнографическо-статистичсской экспедиции в западно-русский край, т. V. 1874, стор. 34.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 137

гидкий крутій бурмістр розкаюється під впливом великодушних вчинків персонажів.

Багато спільного має закінчення «Наталки Полтавки» з закінченням популярної комічної опери Я. Княжніна «Сбитенщик», в якій, як відомо, сам Котляревський виступав з чималим успіхом. Купець Волдирьов закоханий у свою годованку Пашу і намагається примусити її вийти за нього заміж. Паші ж подобається офіцер Ізвєд, теж закоханий у неї. За допомогою збитенщика Степана і робітниці Волдирьова Власьївни закохані одружуються. Бачачи своє безсилля, Волдирьов змушений визнати, що «пришло простить, когда нельзя наказать» (це нагадує вимушену згоду возного на одруження Петра й Наталки). Співи в кінці комічної опери Княжніна нагадують прикінцеві пісні з «Наталки Полтавки».

Традиція щасливого закінчення і нагородження добрих утвердилась в російській комедії і комічній опері другої половини XVIII — початку XIX ст. ст. Так закінчуються комедії Сумарокова, п'єси Хераскова, «Недоросль» Фонвізіна, комедії Княжніна, Лукіна, Плавильщикова, Ілліна, Федорова та ін.

Характерні слова знаходимо в кінці п'єси Хераскова «Гонимые»: «Добродетель рано или поздно награждение свое получает, и... гонимых людей в обличение злых и неправедных рука божия нечаянным благоденствием увенчивает».

Подібне закінчення було також однією з основних вимог поетики сентименталізму:

И при конце последней части
Всегда наказан был порок,
Добру достойный был венок.
(О. Пушкін).

Перетворення возного в добру людину зв'язане і з відповідними філософськими поглядами. Просвітителі XVIII ст. взагалі додержувались погляду, що людина від природи добра.

Взагалі, розробляючи сюжет п'єси, Котляревський іде слідами російської просвітительської літератури XVIII — початку XIX ст.ст., яка обстоювала показ конфліктів, що виникають насамперед внаслідок суспільних стосунків.

У розвитку сюжету письменник загострив соціальний момент, відбиваючи життєві взаємини і конфлікти. Викори-

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 138

ставши надбання попередньої драматургічної традиції, письменник проте п'єсою «Наталка Полтавка» зробив значний новаторський крок уперед і поклав початок новій традиції, традиції реалізму й народності у змалюванні життя українського села.

Живо й реалістично змалював Котляревський образи п'єси. Наталка — не тільки образ чесної, доброї, працьовитої, шанобливої до старших селянської дівчини. В ній Котляревський підкреслив і інші дуже важливі риси: розум, енергійність, наполегливість у боротьбі за своє щастя. Діалог її з возним у першій дії показує її розумнішою за нього хитрого «юристу», розмова її з матір'ю про женихів показує її здатність до глибокої критичної оцінки людей. Ситуація — селянин чи селянська дівчина розумніші за пана — це ж улюблена ситуація фольклорних творів (казок, пісень; згадаймо, наприклад, казку про дівку-семилітку, народну баладу про Бондарівну або казки «Розумна жінка — сонцева сестра» ¹, «Хитра дівка і пан» ² та ін.).

Наталка зворушує відданістю своєму коханому Петрові. Батько не погоджувався видати її за бідняка. Пішов Петро бурлакувати, заробляти гроші. Чотири роки жде Наталка свого милого, відмовляє всім женихам, які сватаються до неї.

Вона готова на самопожертву, щоб заспокоїти стару матір, і погоджується вийти заміж, зважаючи на її сльози та благання. «Добра дитина», каже про неї Терпилиха. Про її «добре серце» говорить і виборний. Разом з тим Наталка здатна до сміливих, рішучих дій. З особливою силою виявляється її рішучість, коли повертається Петро. Вона сміливо відкидає традиційні звичаї і відмовляється йти за возного, хоч і подавала вже рушники. В цьому образі Котляревський підніс кращі моральні риси селянської жінки.

Відданим та здатним на самопожертву виступає й Петро. Він — бурлака, заробітчанин, живе у злиднях, «в дальніх сторонах трудився чотири годи» для Наталки,

¹ И. Рудченко. Народные южнорусские сказки, в. II, К., 1869, стор. 155.

² М. Драгоманов. Малорусские народные предания и рассказы, К., 1876, стор. 347-348.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 139

для того, щоб одружитися з нею. Але він не наважується, як Наталка, поламати давні традиції і виступити проти авторитету й волі старших навіть тоді, коли це загрюжує розбити його щастя. В ньому є певна пасивність, готовність покоритися лихій долі, коли несприятливо складаються обставини.

В його образі письменник підніс такі риси трудящих, як відданість, любов до праці, доброту, великодушність. Підкреслюючи його терпеливість і покірливість старшим, автор виявив свою благонаміреність. Характеризуючи доброту і великодушність Петра, Котляревський деякою мірою йшов за традиціями сентименталізму. В дусі цих традицій його називають «добрий Петро», він нагороджується за великодушний вчинок, дає обіцянку «вірною любов'ю і порядочною жизнію бути приміром для других».

Взагалі образи Наталки й Петра змальовано з ліризмом.

Мова їх у деяких місцях нагадує народні пісні, наприклад:

«Наталка: ...Вернися ж до мого серця!.. Нехай глянуть очі мої на тебе іще раз і навіки закриються...» (Дія І, ява І).

«Трудно, мамо, викинути Петра з голови, а ще трудніше із серця» (Дія І, ява 5).

«Страшно й подумати, як з немилим чоловіком увесь вік жити... як нелюба милувати, як осоружного любити!..» (Дія І, ява 7).

«Петро: ...Серце моє замирає: чує для себе великого горя... Нехай буду один горювати і сохнути з печалі». (Дія II, ява 4).

«О, злая доле! Чому ти не такая, як у других?..» (Дія II, ява 8).

Ліризм образів Наталки й Петра посилюється рядом пісень.

Здатність до боротьби з багатими, солідарність з іншими бідняками характерні для образу бурлаки Миколи. «Сирота без роду, без племені, без талану і без приюту», він не може знайти собі роботи, «скрізь опізнивсь», але не впадає у відчай, збирається мандрувати на Тамань, до чорноморців. Не можна не звернути уваги на його розум і дотепність. Адже саме його устами Котляревський характеризує возного і виборного.

Не випадково з його уст чуємо патріотичну пісню

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 140

про Ворскло, про славну перемогу над шведськими загарбниками під Полтавою. Ця пісня сповнена почуття національної гордості за «козаченьків і москалів», які дружно й спільно

Добре бились за Полтаву,
Всій Росії в вічну славу.

Мотив братнього єднання козаків і москалів увів Котляревський і в першу пісню, з якою виступає Микола на сцені, — «Гомін, гомін по діброві». Автограф «Наталки Полтавки» (а за ним і рукописні копії) подає цю пісню з таким закінченням, якого нема в виданні п'єси 1838 року:

У москаля, у москаля добре жити,
Будем татар, турків бити, будем татар, турків бити ¹.

Дуже показово, що тексти пісні «Гомін, гомін по діброві», відомі за різними виданнями, зокрема і досить старими, інакше розвивають тему і не мають куплетів, де говориться про єднання козаків з москалями ². Отже, слід вважати, що кінець цієї пісні створений самим Котляревським.

Письменник-патріот і в «Наталці Полтавці» підніс ідею любові до батьківщини, показав представників трудящих мас як носіїв патріотичних традицій.

В сатиричному плані змальовано в п'єсі образи возного й виборного. Возного Микола характеризує як «юристу завзятого і хапуна такого, що і з рідного батька злупить». Коло його інтересів — скарги й позови «об обидах, спорах, грабежах», з чого може поживитися хабарник. У п'єсі показано, як возний збирається одружитися, і як він намагається «любов Наталки» «виїграти», ніби судову справу. Вже на початку XIX ст. смішно звучала його застаріла канцелярська мова, рясно пересипана слов'янізмами. Особливо комічною через це стає сцена його зустрічі з Наталкою (дія І, ява 2).

¹ Автограф (чернетки з поправками) зберігається у відділі рукописів Інституту української літ. АН УРСР, п. з. «Полтавка. Опера малороссийская в 2-х действиях». Автограф досить ранній (водяні знаки на папері «1817»).

² Ал. Павловский. Грамматика малороссийского наречия, СПБ, 1818. стор. 89-90. Малорос. песни, изданные М. Максимовичем. М., 1827, стор. 5-6.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 141

Не дивно, що вислухавши і пісню і прозову реляцію возного про кохання, Наталка каже, що не розуміє його.

«Возний. Не в состоянії поставить на вид тобі сили любові моей!.. Когда б я иміл — теє-то, як його — стільки язиків, скільки артикулів у статуті ілі скільки зап'ятих в Магдебурзькім праві, то і сих не довліло б на восхваленіє ліпоти твоєй!.. Єй, єй! люблю тебе... до безконечності!

Наталка. Бог з вами, добродію!., що ви говорите! Я річі вашої в толк собі не візьму...»

Подібну ж сценку бачимо і в комедії Я. Княжніна «Неудачный примиритель, или без обеду домой поеду». Студент Сінекдохос, закоханий у служницю Марину, так висловлює перед нею свої любовні почуття: «Купидон сердце мое, как всадник коня лозою, подстрекает, и оно к очам моей возлюбленной стремится, летит, парит». Марина відповідає: «Это для меня тарабарская грамота, нельзя ли на словах попросту изъяснить, чего вы хотите?» ¹.

Невдале залицяння возного викликає сміх. Його претензії на те, щоб «без отсрочек, волокити, проторів і убитків получити во вічноє і потомственное владеніє Наталку», «движимое і недвижимое іменіє для душі... з правом владіти... спокійно, беспрекословно і по своїй волі... розпоряжать»,— не поетизують, а знижують його кохання.

Але сміх з возного набирає соціального звучання, коли цей образ розкривається далі. Сатирично зображене його хабарництво. Спочатку він одверто зітхає, що йому і подібним «трудно становиться жити на світі», бо «взяточок, сиріч, — винуждений подарочок, весьма-очень іскусно у істця ілі отвітчика треба виканючити». Далі, в пісні «Всякому городу» він цинічно виявляє мораль хабарництва, обману, пригнічення слабших.

Таке одверте висловлювання своїх огидних поглядів і трактування своїх пороків як нормального явища було поширене і в сатиричних журналах XVIII ст., а також у комедіях.

Наприклад, у комедії Я. Княжніна «Чудаки» бачимо образ судді, який, вийшовши у відставку, хвастається:

Пускай в отставке я; однако же в судах,
Доныне лишь приду, на всех я страх пускаю,
Овчинки добрые по векселям сдираю.

¹ Сочинения Я. Княжнина, т. II. изд. А. Смирдина, СПБ., 1848, стор. 384-385.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 142

Виборний «хитрий, як лисиця»» «де не посій, там і вродиться», «де й чорт не зможе, то пошли Макогоненка, зараз докаже» — так характеризує розумний, дотепний Микола Макогоненка. Виборний тягнеться за возним і іншими чиновниками. Без труднощів намовляє його возний «хожденіє іміти по... сердечному ділу». Він, правда, «малий грішник» і боїться, що йому скоріше завдадуть «бешкету», ніж «неликим грішникам».

Характерна мова Виборного. Він у своїх хитрощах то вдається до багатослів'я, щоб заговорити затуркану Терпилиху, то навмисне не докінчує думки, щоб співбесідник сам сказав те, чого він хоче.

Ось, наприклад, він хоче переконати Терпилиху, що Наталка безпідставно відмовляє женихам: «Час би, Наталко, взятись за розум: ти вже дівка, не дитя. Кого ж ти дожидаєшся? Чи не з города ти таку примху принесла з собою? О, там панночки дуже собою чваняться і вередують женихами: той не гарний, той не багатий, той не меткий; другий дуже смирний, інший дуже бистрий; той кирпатий, той носатий, та чом не воєнний, та коли і воєнний, то щоб гусарин... А од такого перебору досидяться до того, що опісля на їх ніхто і не гляне». Він добре знає, що за змістом його слова не можуть бути в повній мірі застосовані до Наталки, але зливою їх він намагається змалювати становище так, як йому хочеться (показати Наталку надзвичайно перебірливою).

В інших випадках він то навмисне тягне слова, то ставить запитання, наприклад: «Воно так, конешно: всі люди грішні; однако ж....» (Дія І, ява 3). «...Мені здається, якби чоловік належний трапився, то б не треба ні для себе, ні для матері йому одказувати; ви люди не багаті...».

Коли Терпилиха згадує про Петра, виборний, начебто нічого не знаючи (хоч він про це розказував возному), запитує: «Петро? Де ж він? А скільки років, як він пропав?».

Гумор Котляревського набирає рис сатири в змалюванні образів возного й виборного. Ми рішуче відкидаємо ворожі твердження буржуазних націоналістів, які всілякими способами заперечували наявність сатири в п'єсі, перекручували очевидні факти, намагаючись довести, начебто Котляревський прихильно показав возного й виборного. Перекручування доходили до того, що возного намагалися оголосити сковородинцем, позитивним образом

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 143

(О. Русов). Але чи треба доводити, що полною протилежністю людям, в яких «совість, як чистий хрусталь», є возний — людина, яка свої мерзотні вчинки виправдує аргументом, що «всі грішні... І один другого так обманюють, як того треба!..» Пісню, перші слова якої взято у Сковороди («Всякому городу нрав і права»), в устах його так перероблено, що вона має цілком протилежний зміст:

Всякий хто вище, то нижчого гне,
Дужий безсильного давить і жме.

Здирщиків-чиновників, «п'явок людських», Котляревський гостро висміяв, крім того, в «Енеїді» і в п'єсі «Москаль-чарівник». Не любив він їх і в особистих стосунках, як показують наведені вже дані його службового листування.

Життєвим є й образ заляканої Терпилихи, люблячої матері, що піклується про долю своєї дочки.

Реалізм образів п'єси не порушується тим, що Котляревський де в чому йшов від літературної традиції.

Петро, а в розв'язці й інші персонажі виступають у певній мірі людьми чулого серця, але між ними і типовими персонажами модних сентиментальних творів є істотна різниця. Герої Котляревського не подібні до героїв «Бедной Лизы» Карамзіна, п'єс Ніколєва, Ілліна, Федорова. До них не можна прикласти такої, наприклад, характеристики, яку дав пізніше (в 1829 р.) сентименталістам журнал «Московский телеграф»: «Тоді знаходили насолоду в тому, щоб плакати, і коли плакали, то були веселі». Герої Котляревського плачуть з горя, що має соціальні підстави, а не просто під чулого серця.

Коли п'єси Ілліна, Федорова, вірші Карамзіна і т. д. оспівували «щасливу долю» селян під егідою «добрих» поміщиків, Котляревський цим шляхом не пішов: Наталка зазначає, що становище кріпачки гірше, ніж наймички, говорить про кріпацтво, як про найбільше поневіряння. Справді, незначні елементи сентименталізму не порушують загального реалістичного характеру твору.

Слід звернути увагу і на протиставлення образів у «Наталці Полтавці». Два претенденти прагнуть одружитись з Наталкою: пан возний і бурлака Петро. Возного вразила краса бідної дівчини. Кохання його, черствого чиновника, має грубий характер. Згадаймо, як він сам характеризує свої почуття в пісні: у нього «Наталки вид ясний»

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 144

Утробу всю потряс...
Кров взволновалась...
Безмірно, ах! люблю тя, дівицю,
Как жадний волк младую ягницю...

Життя з коханою йому уявляється солодшим, ніж «з медом мак». І він за допомогою виборного зав'язує інтригу.

Не таке є кохання Петра, який спочатку «любив Наталку без усякої надії», потім самовіддано для неї «одважував жизнь свою на всі біди», нарешті, здатний був для її щастя пожертвувати особистим щастям. Кохання Петра Котляревський змальовує поетичними рисами.

Протистоять один одному і образи виборного та Миколи (посередників возного й Петра). Хитрощі й крутійство виборного, стимульовані корисливими цілями, стають ще більш несимпатичними, коли бачиш дотепну і спритну допомогу Петрові та Наталці з боку бурлаки Миколи.

Це протиставлення позитивних героїв негативним має важливий ідейний зміст, показуючи, наскільки вищими у своїх почуттях, вчинках, моралі були бідняки від панів та їх прибічників, представників сільської верхівки.

Аналіз образів «Наталки Полтавки» приводить до деяких дуже важливих висновків.

По-перше, образи п'єси розкривають зміст народолюбства автора. Змальовуючи саме представників народних мас як носіїв високих моральних якостей, Котляревський цим самим висловив свою віру в моральні сили народу, в його майбутнє, відбив народний оптимізм. Хоч у цьому і не було ще революційних думок про політичну волю для народу, про необхідність скасування кріпосницького гніту, проте такий показ народних мас мав для свого часу прогресивне значення.

Зокрема в образах Наталки і Миколи письменник підніс високі розумові якості представників народних мас, низів тогочасного суспільства. Це було, безумовно, наслідком близькості Котляревського до трудящих, його зв'язків з життям народу. Характерно, що ці ж якості народних мас підносили в ті часи й інші передові люди. Так, Грибоєдов писав про «розумний і добрий наш народ». Декабристи теж відзначали розум селянина. Наприклад, Каховський, відвідавши селянські громадські сходки, був вражений саме цими якостями селян: «Серце квітло

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 145

в мені, бачачи розум і просте переконливе красномовство доброго народу російського. О, як добре вони розуміють і обслуговують потреби свої!.. Не лопочуть наші красномовних нісенітниць; але в міркуваннях розум російський ясний, гнучкий і твердий» ¹. Те ж зазначив і інший декабрист Митьков, роблячи разом з тим відповідний політичний висновок: «Бувши в селі і розмовляючи з селянами своїми, помітив я в них стільки здорових думок і істини в судженнях, що коли тільки зважати на їх мову, то вони швидко й легко зрозуміють як права, так і обов'язки вільного селянина» ².

Котляревський не ставив прямо питання про політичні права народних мас, проте, підносячи в образах п'єси розум і високі моральні якості трудящих, ішов разом з передовими людьми того часу.

Дуже показові симпатії Котляревського до бурлак, виведених в образах Миколи й Петра. Бездомні бурлаки, Микола й Петро з їх високими моральними якостями протиставляються возному й виборному (панові і представникові заможної верхівки села).

Ці образи близькі до того образу бурлаки, який змальовано в народних піснях. Крім того, вони розкривають симпатії самого автора, який, як і народні маси, в цій найбільш волелюбній, своєрідно протестуючій проти гноблення і свавілля панів, частині селянства вбачає носіїв душевного благородства, великої моральної сили народу.

По-друге, цей аналіз розкриває важливі риси творчого методу автора. Котляревський — реаліст як у створенні таких позитивних персонажів, як Наталка, Микола, так і в показі возного й виборного, яких він змалював у сатиричному плані. Він звертає увагу на розкриття переживань героїв, життя їх серця. І в цьому письменник спирається деякою мірою на досвід сентименталістів. Проте на противагу школі Карамзіна, яка змальовувала персонажів поза реальною суспільно-історичною дійсністю, Котляревський показує думки й почуття своїх героїв на певному соціальному фоні. В такому плані розкривав психічне життя людей Фонвізін, а ще в більшій мірі Радіщев.

¹ М. В. Нечкина. А. С. Грибоедов и декабристы. М., 1947, стор. 318.

² Там же, стор. 318-319.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 146

Образи «Наталки Полтавки» є значним досягненням у створенні українського реалістичного мистецтва. Реалізм автора тут у меншій мірі, ніж в «Енеїді», соціально-побутовий і в більшій мірі соціально-психологічний.

Першорядне значення має і те, що основними героями автора тут виступили представники народних низів. Правда, тема селянства й образи селян, зокрема в антидворянському трактуванні, були подані в кращих російських комедіях і комічних операх XVIII ст., в статтях передових сатиричних журналів, у творах Радіщева, проте в перші десятиріччя XIX ст. ще часто й сильно звучали голоси реакційних дворянських літераторів проти звернення письменників до зображення мас. Наприклад, І. Дмитрієв писав у «Вестнике Европы» в 1802 році: «Правило коміка є забавляти й приносити користь. Яку ж насолоду знайде добре вихована дівчина, слухаючи сварку однодворця з його жінкою, лайку дурного з дурною, яких кожне слово нестерпне для ніжного слуху?.. Для нас незрівнянно приємніше і корисніше бачити на сцені наших знайомих, ніж тих, кого ми не знаємо і не хочемо знати».

Автор критичної статті про драму Ілліна «Великодушие, или рекрутский набор», вміщеної в журіналі «Патриот» (1804, т. II), теж виразно говорить, чому дворянство неприхильно ставилось до селянської тематики: «Головний порок Ілліна був донині той, що він виводив на сцену тих людей, яких стан є останній у суспільстві, яких думки, почуття сама мова дуже обмежені і яких діла не можуть служити нам ні повчанням, ні прикладом». Драма, на думку критика, повинна «черпати зразки з того кола суспільства, де є більше цікавих облич, більше різноманітних пристрастей, більше предметів, вартих пензля митця». Таким він вважає клас дворянства, а не селян.

Звернення О. Пушкіна в поемі «Руслан и Людмила» до джерел усної народної творчості викликало хвилю обурення в реакційних літературних колах.

Котляревський у «Наталці Полтавці» всупереч цим антинародним течіям проводить кращі традиції передової літератури останніх десятиріч XVIII — початку XIX ст. ст., яка поставила тему селянина, яка піднесла народне начало в мистецтві і втілення його вбачала в змалюванні життя народних низів.

Нарешті, величезне значення має той факт, що образ

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 147

Наталки є першим позитивним, реалістично змальованим образом жінки-селянки в новій українській літературі.

Овіяний теплотою, цей образ продовжив традиції усної народної творчості і знайшов свій дальший розвиток в жіночих образах Т. Шевченка, Марка Вовчка, Панаса Мирного, І. Франка, М. Кропивницького, М. Старицького, І. Тобілевича та ін. Спроби Г. Квітки-Основ'яненка відобразити в своїх повістях цей життєвий тип, завдяки консервативним поглядам письменника, привели здебільшого до ідеалізації патріархальності (Маруся, Галочка). Тільки в повісті «Козир-дівка» (образ Ївги) в певній мірі вдалося письменникові показати деякі важливі риси цього типу.

Вплив цього чарівного образу на глядачів переконливо схарактеризував видатний майстер українського театру й драматургії І. Тобілевич у статті «Наталка Полтавка. Сторінка з споминів». Панас Мирний, уславлюючи пам'ять свого земляка, відзначав, що він «до кону... проти закону, не панну шляхетну подав, а просту дівчину... вивів і диво! Її, як живу, змалював (вірш «На пам'ятник Іванові Котляревському»).

Перша п'єса нової української літератури, «Наталка Полтавка», є визначним драматичним твором. Будова п'єси теж розкриває реалістичні тенденції автора.

Дія розвивається швидко й природно. З перших слів Наталки глядачеві й читачеві відомо, чому її розлучили з коханим Петром: на перешкоді стала його бідність. Важливий вузол інтриги показаний. Друга ява розкриває наміри пана возного одружитися з Наталкою (зав'язується другий вузол п'єси). Третя ява намічає дальший розвиток інтриги: виборний береться висватати Наталку за возного.

Друга картина першої дії й показує початок здійснення цього наміру. Дія в цій картині доходить до значного напруження в двох гостро драматичних ситуаціях: а) в сцені, коли мати добивається від Наталки згоди вийти заміж за возного; б) в кінцевому монолозі Наталки: «За нелюбом коли буду, то мушу пропасти» (пісня «Чого ж вода каламутна?»).

Читач і глядач відчувають, що так просто у вказаному напрямі дія розв'язатись не може. Повернення Петра знов загострює ситуацію. Намір Наталки відв'язатись від воз-

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 148

ного натрапляє на великі перешкоди: сила звичаїв (Наталка подавала рушники), погрози возного, страх матері перед паном возним і в певній мірі примана мати багатого зятя. Наталка сміливо розрубує цей вузол: коли не можна добитися згоди на одруження з Петром, то й за возного відмовляється йти (тут дія досягає кульмінаційної точки). Але зворушлива добрість і самопожертва Петра приводять до щасливої розв'язки.

В розвитку дії є умовності, які можуть здаватися наївними, але в драматургічній техніці часу написання п'єси вони були звичайними. Це, по-перше, деякі елементи експозиції, а саме: ознайомлення читача й глядача з Наталкою і її матір'ю. Ці відомості автор вкладає в уста виборному, який розказує про Наталку й її матір возному (дія 1, ява 3). Дивно, звичайно, чому це возний не знає нічого про минуле Наталки, про те, як вона з матір'ю з'явилась у село, хоч вони живуть тут уже три роки і, до того ж, возний закоханий у Наталку. По-друге, автор вводить у п'єсу відгук про постановку п'єси Шаховського «Козак-стихотворец». Це місце не зв'язане з розвитком дії і затримує його, але воно має значний інтерес, як вияв літературно-естетичних поглядів автора.

В «Наталці Полтавці» позитивні і негативні персонажі різко протистоять одні одним, проте таке розмежування їх нема підстав зводити до традицій класицизму. Це протиставлення позитивних персонажів негативним відбиває життєві обставини.

Цікаво вказати в п'єсі деякі прийоми комічного. Автор примушує сміятися, насамперед, з пана возного, показуючи його в відповідних ситуаціях. Комічна ситуація створюється, коли возний за допомогою канцелярського жаргону висловлює свої ніжні почуття — і Наталка його не розуміє. І тут, і в наступній ситуації, коли невдалий залицяльник залишається з виборним, сміх драматурга має добродушний характер. Але, коли возний скаржиться на труднощі діставати хабарі, сміх автора набирає сатиричного звучання.

Ряд комічних ситуацій створюється в п'єсі через різні непорозуміння, при яких дійові особи вкладають різний зміст у ті чи інші вирази й слова. Наприклад, виборний, вказуючи, чому Наталка відмовила попереднім женихам, зазначає: «...Наталці треба не письменного, а хазяїна доброго, щоб умів хліб робити і щоб жінку свою з матір'ю

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 149

годував і зодягав». Возний наївно заперечує: «Письменство не єсть преткновеніє ілі поміха ко вступленію в законний брак». Можна ще згадати розмову про театр і запитання виборного: «А що се таке театр — город чи містечко?»

Зустрічається і такий прийом, як неодноразове повторення одного й того ж виразу; наприклад, возний весь час повторює вираз — теє-то, як його. Особливо смішною є розмова виборного й возного, коли виборний сім разів підряд повторює то «А ви ж їй що?», то «А вона ж вам що?»

В мові виборного зустрічаємо й непотрібне вживання підряд кількох синонімічних виразів, як-от: «Що ж вона говорить? Чим одговорюється і що каже?», «Викинь лиш дур з голови; удар лихом об землю; мовчи та диш» і ін.

Є випадки неправильного, але дотепного вживання того чи іншого слова; наприклад, виборний змінює почуте від возного слово лицедійство на лицемірство (це для таких крутіїв, як названі персонажі, дуже до речі). Або, розказавши виборному про своє кохання до Наталки, возний запитує: «Як ти думаєш? Як совітуєш в таковом моїм припадці?»

Інакше, ніж з возного і виборного, сміється читач і глядач з дотепів Миколи. Згадаймо ті влучні характеристики, які Микола дає возному й виборному, або його звернення до своїх друзів: «Кріпись, Петре, і ти, Наталко! Наступає хмара і буде великий грім». В цих дотепах відчуваються симпатії самого автора, його гуманні погляди, його любов до народу і разом з тим його зв'язок з джерелами народного гумору.

Реалізм п'єси виявився і в живій, сповненій то ліризму, то гумору, мові. В ній чимало народних прислів'їв, і приказок, наприклад: «Знайся кінь з конем, а віл з волом» (каже Наталка возному); «На здогад буряків» (возний); «Лучче синиця в жмені, як журавель у небі» (возний); «От живемо і маємося, як горох при дорозі: хто не схоче, той не вскубне!..» (Наталка); «На нас, бідних, безпомощних, як на те похиле дерево, і кози скачуть» (Терпилиха).

Отже, реалістичні тенденції поєднуються в п'єсі з її народним колоритом. У створенні цього колориту особливо значну роль відіграють пісні.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 150

В п'єсі Котляревського багато пісень. Деякі з них взяті автором з джерел усної народної творчості, деякі написані ним самим у народному дусі. Дослідники творчості письменника досі мало займалися цим питанням. Проте його не можна вважати другорядним. Розгляд його має значення як для розуміння деяких питань ідейного змісту п'єси, так і для характеристики рис творчого методу автора. Розглядаючи пісні «Наталки Полтавки», натрапляємо на ряд таких, які в часи Котляревського були відомі не тільки в усній традиції, а і з різних друкованих джерел. Так, пісні «Ой під вишнею, під черешнею», «Та йшов козак з Дону» зустрічаються в друкованих пісенниках кінця XVIII — початку XIX ст.ст. ¹; пісню «Гомін, гомін по діброві» в 1818 році надрукував О. Павловський в «Грамматике малороссийского наречия».

Порівнюючи тексти цих пісень в п'єсі з текстами їх в інших друкованих джерелах (не тільки тих, які вийшли до написання п'єси, а й пізніше), помічаємо одне дуже важливе явище. Так, пісня «Гомін, гомін по діброві» має в п'єсі, як ми зазначали, кінцівку про єднання козаків з москалями. Ця кінцівка, очевидно, створена самим автором, оскільки в інших варіантах пісні вона не зустрічається.

Те саме бачимо і в пісні «Та йшов козак з Дону». Різні її варіанти, вміщені як у старовинних співаниках, так і в пізніших фольклорних збірниках ², при різних відмінах містять скаргу на долю. Але жоден з цих варіантів не має того закінчення, яке вніс Котляревський у пісню:

Не спасибі долі, коли козак в полі,
Бо коли він в полі, тоді він на волі.
Ой, коли б ти, доле, вийшла ко мні в поле,
Тоді б ти згадала, кого обижала ³.

¹ М. Сперанский. Малорусская песня в старинных русских печатных песенниках. «Этнографическое обозрение», 1909, № 2-3. Пісня «Ой під вишнею, під черешнею» була також надрукована в журналі «Музыкальные увеселения» в 1774 році.

² М. Сперанский. Малорусская песня...; М. Максимович. Украинские народные песни, ч. I, М., 1834, Труды этногр.-статист. экспедиц. в зап.-рус. край. т. V.

³ Наведене закінчення подає автограф п'єси, який зберігається в відділі рукописів Інституту української літератури АН УРСР, а також рукописні копії її. В тексті видання 1838 року його нема.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 151

Внесення письменником такої кінцівки в пісню не випадкове. В біографії Котляревського, складеній О. Терещенком, згадується, що одним з улюблених виразів письменника був такий: «Коли козак в полі, тоді він на волі» ¹. Як саме прислів'я, так і факт внесення його в пісню бурлаки Петра є показником вільнолюбності письменника, яку він неодмінно пов'язує з козаками і бурлаками.

Симпатії до козаків знайшли відбиття і в обробці пісні-нісенітниці виборного «Дід рудий, баба руда». Взагалі цей вокальний номер опери складено з уривків різних пісень (це ж нісенітниця!). Початок третього куплета («Ішли ляхи на три шляхи») зустрічається в різних піснях, як: «Відкіль ідеш? — Од Дунаю!» (М. Максимович, Малороссийские песни, М., 1827, Укр. народные песни, ч. І, М., 1834), «Ой вийду я на могилу» («Русалка Дністровая», 1837) та інших. Усе це пісні про «рубаних козаків», про смерть козака. Але Котляревський, взявши для початку цитату з пісень про «рубаних козаків», додав до неї свій кінець, в якому оспівується могутність козацтва:

Козак в лузі окликнувся, —
Швед, татарин, лях здригнувся, —
В дугу всякий ізігнувся.

Пісні «Чого вода каламутна», «У сусіда хата біла», «Вітер віє горою» теж, очевидно, народного походження. Більшу чи меншу кількість варіантів кожної з них можна знайти в різних фольклорних збірниках. Правда, можливе було і засвоєння народом пісень, складених Котляревським, проте в даному разі це, на наш погляд, виключається. Ці пісні в варіантах, поданих у фольклорних збірниках, значно ширші і різноманітніші. Ось, наприклад, деякі варіанти до пісні «Чого вода каламутна».

Близький до тексту Котляревського варіант її подає А. Метлинський:

Чому в ставу вода руда, мабуть, хвили збила?
Чом дівчина невесела, мабуть, мати била?
Мене ж мати вік не била, самі сльози ллються:
Од милого людей нема, од нелюба шлються.
Пришли ж, пришли ж, мій миленький, хоть нароком люди;
Нехай мені од матусі наруги не буде.
Од матусі наруженька, од батенька друга;

¹ «Основа», 1861, № 2, стор. 165.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 152

Нема ж мого миленького, нема ж мого друга.
Шумлять верби в кінці греблі, що я насадила:
Нема ж мого миленького, що я полюбила.
Нема ж мого миленького, нема ж мого сонця;
Ні з ким мені розмовляти, сидя у віконця.
Нема ж мого миленького, що карії очі;
Ні з ким мені розмовляти, сидя до півночі ¹.

З варіантів, поданих П. Чубинським, один має такий же початок, як і тільки що наведений, але інше закінчення:

Ой не пускають мене погуляти,
А ще ж бо я молодая.
Пусти, мати, мене погуляти —
Я не забаруся.
Ой первий півень заспіває.
Додому вернуся.
Піють півні, піють другі,
А дочки немає —
А десь сука, а десь ледащиця
З хлопцями п'є, гуляє ².

Другий варіант із цього ж збірника майже тотожній з текстом пісні в п'єсі ³.

Порівнюючи подані варіанти з текстом пісні в п'єсі, можна зробити такий висновок: в основі тексту, поданого в п'єсі, очевидно, є народна пісня, яку письменник міг деякою мірою скоротити або й дещо змінити. Останній, згаданий нами варіант, міг перейти з п'єси в народ.

Так само, мабуть, створена й пісня про Петруся, варіанти якої, відмінні від поданого в п'єсі, зустрічаються в різних збірниках. Пісня «У сусіда хата біла», як і згадана раніш «Ой під вишнею, під черешнею», є просто скороченням відповідних народних пісень ⁴.

До пісні Петра «Сонце низенько» фольклорні збірки дають багато зразків з таким же початком, але з іншою темою, наприклад:

¹ Народные южнорусские песни, издание Амвросия Метлинского, К., 1854. стор. 113.

² Труды этиогр.-статист. экспед. в зап.-русск. край, V, стор. 141.

³ Там же, стор. 126.

⁴ Див. варіанти першої у М. Максимовича «Малороссийские песни», М., 1827, стор. 136-138; в «Трудах этногр.-статист. экспед. в зап.-русск. край, т. V, стор. 232-233, а також И. Кулжинский. Малороссийская деревня, М., 1827, стор. 128-130. Щодо другої, то старовинні співаники (див. згадану статтю М. Сперанського) і нові її записи дають текст ширший, ніж у п'єсі.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 153

Сонце низенько, вечір близенько:
Вийди до мене, моє серденько!
Ой вийди, вийди, да не барися:
Моє серденько розвеселиться.
Через річеньку, через болото
Подай рученьку, моє золото!.. ¹

І т. д.

Ми вважаємо, що тут письменник, взявши початок народної пісні, дав далі свій варіант, який безпосередньо передає почуття героя і є, таким чином, своєрідним пісенним монологом.

Такий же органічний зв'язок з розвитком сюжету п'єси мають і пісні Наталки «Віють вітри» та «Ой мати, мати!» Тексти їх подані були в фольклорних збірках: перша — в збірнику M. Максимовича («Малороссийские песни», М., 1827) і ще раніше в альманасі М. Погодіна «Урания» на 1826 рік; друга — у Метлинського («Народные южнорусские песни», К., 1854) і у Чубинського («Труды этногр.-статист. экспед.» т. V, стор. 228). Проте нам здається, що вони складені самим письменником і потім перейшли в народні маси. Крім того, що вони є ніби пісенними монологами Наталки, за це говорять, на наш погляд, і такі обставини: варіантів їх записано дуже мало і ті дуже близькі до текстів, поданих у п'єсі. Між іншим, Максимович пізніше («О стихотворениях червонорусских», «Киевлянин на 1841 год») називає Котляревського автором пісні «Віють вітри».

Так, пісня «Віють вітри», надрукована в альманасі «Урания» як народна (доставлена видавцеві Д. Ознобішиним), має такі головні відміни від тексту її в п'єсі:

Самі сльози ллються...
Чахну, сохну.
Все горюю,
Всяк час умираю...
Тілько ж мені
Легше стане,
Як трошки поплачу.
Не поможуть
Горю сльози...
Нещаслива
Та билинка...
Тяжко жити

¹ Малороссийские песни, изд. М. Максимовичем, М., 1827, стор. 87-88.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 154

Без милого
На чужій сторонці ¹.

Крім того, тут змінено порядок куплетів і випущено деякі рядки. Текст пісні, поданий у збірнику Максимовича, теж має незначні відміни від тексту Котляревського. Найголовніші з них:

Самі сльози ллються!..
Тільки мені й легше стане,
Як трошки поплачу!
Не поможуть сльози щастю...
Тяжко жити без милого
На чужій сторонці!
Як без тебе я горюю,
Прийди подивися!..
Коли нема того тута,
Який мене любить...
Сохну, чахну я без тебе,
Всяк час умираю.

В цьому варіанті в текст додано такий куплет:

Всі милого долі нема,
Стане світ тюрмою:
Без милого щастя нема
Нема і покою!.. ²

Отже, вводячи в п'єсу пісні, Котляревський ішов своєрідним творчим шляхом, скорочуючи деякі з них, а в інші вносячи певні зміни, щоб передати відповідні почуття й думки персонажів. Він ішов таким шляхом, яким ідуть звичайно складачі фольклорних творів, вносячи в свій текст деякі вирази, куплети й цілі частини з інших відомих пісень, пристосовуючи їх до своєї теми.

В п'єсі є ще ряд вокальних номерів. Деякі з них теж зв'язані з народними піснями (як «Ворскло річка невеличка», «Ой, доля людськая»), інші є типовими куплетами дійових осіб, дуетами, тріо, обов'язковими для обраного письменником жанру. Основне місце в музично-вокальній частині «Наталки Полтавки» посідають пісні — народні та складені автором у народному дусі. Наталка, Петро, Микола — герої з народного середовища — для передачі

¹ Урания. Карманная книжка на 1826 г. Для любительниц и любителей русской словесности, изданная М. Погодиным. М., стор. 148-150.

² Малороссийские песни, изданные М. Максимовичем, М., 1827, стор. 47-48.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 155

своїх задушевних переживань вдаються до пісень. В піснях Наталка виливає свій сум за милим, відданість йому і своє глибоке горе, коли виникла загроза одруження з нелюбом. З глибоким ліризмом передають пісні почуття Петра, його любов до Наталки, його скарги на свою бурлацьку злую долю. В піснях Миколи («Гомін, гомін по діброві», «Ворскло річка невеличка») письменник показує його як носія патріотичних традицій народу. В сатиричному плані змальовується возний у піснях, вкладених в його уста.

Отже, пісні є важливим засобом драматурга в змалюванні образів і розкритті ідейного змісту твору. Вони вносять у п'єсу сильний струмінь ліризму, надають їй народного колориту. В них теж виявляються реалізм і народність, як творчі принципи автора.

Показово, що пісні з «Наталки Полтавки», створені самим автором («Віють вітри», «Ой мати, мати», «Сонце низенько» та ін.), ще до надрукування п'єси стали поширюватись і жити також незалежно від неї. І давніша і нова критика високо оцінила їх як зразкові ліричні твори.

Традиція введення в п'єсу пісенного матеріалу після Котляревського широко утвердилась в українській драматургії, її продовжили Квітка, Шевченко, далі Кропивницький, Старицький, Тобілевич, Франко та ін. Внесення народних пісень у п'єсу і тісне їх пов'язання з сюжетом надало українській класичній драматургії своєрідного колориту.

Вже йшла мова про зв'язки «Наталки Полтавки» в розробці сюжету, образів з драматичною літературою того часу. Однак, це питання потребує і окремого розгляду. П'єса Котляревського в історії української літератури посідає визначне місце, отже, з'ясування її історико-літературних зв'язків становить одне із важливих питань радянського літературознавства.

Наклепницький характер мають спроби буржуазно-націоналістичних писак, якщо не відкинути, то применшити, обмежити факт зв'язку «Наталки Полтавки» з російською драматургією кінця XVIII — початку XIX ст.ст. Неправильно те, що ніби «Наталка Полтавка» зв'язана тільки з давно забутим водевілем Шаховського «Козак-стихотворец». Зв'язок між цими двома п'єсами справді є,

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 156

але він суто зовнішній (Котляревський у «Наталці Полтавці» полемізує з Шаховським); по лінії ж творчих завдань і засобів їх втілення Котляревський іде шляхом кращих російських драматургів того часу.

Комічна опера О. Шаховського «Козак-стихотворец» (1812 р.) як своїм сюжетом, зв'язаним з подіями славного Полтавського бою, так і використанням українських народних мотивів («Їхав козак за Дунай», «Як казала матуся») безумовно викликала великий інтерес у Котляревського. Мала вона успіх і на сцені протягом сорока років. Проте Котляревський, як видно з «Наталки Полтавки», негативно поставився до цієї п'єси.

Поява «Наталки Полтавки» зв'язана з історією полтавського театру, директором якого був письменник. Репертуар трупи, яка грала в Полтаві, був різноманітний. Він включав, з одного боку, такі п'єси, як «Недоросль» Фонвізіна, «Ябеда» Капніста, «Богатонов или провинциал в столице» Загоскіна, «Дон Жуан» Мольєра, з другого боку, модні тоді сентиментальні п'єси «Великодушие или рекрутский набор» Ілліна, «Русский солдат» Федорова, «Наталья, боярская дочь» С. Глінки, кілька п'єс Коцебу. Значне місце посідали в ньому комічні опери, зокрема «Мельник-колдун, обманщик и сват» Аблесімова, «Сбитенщик», «Несчастье от кареты» Княжніна, «Добрые солдаты» Хераскова, «Козак-стихотворец», «Крестьяне или встреча незванных» Шаховського, «Днепровская русалка» Краснопольського, «Удача от неудачи» та ін.

Звичайно, репертуаром полтавського театру не можна обмежувати знайомство Котляревського з драматургією попередньою і тогочасною. Проте, вивчаючи історико-літературні зв'язки його п'єс, не можна обминути цей репертуар.

«Наталку Полтавку» автор назвав оперою (подібні п'єси в ті часи часто називали ще й комічними операми). Комічні опери XVIII — початку XIX ст.ст. складалися з тексту, який вимовлявся, і з музикальних номерів (арій, дуетів, хорів тощо).

Російська комічна опера характерна тим, що в ній широко розроблялися сюжети із селянського життя (такою, наприклад, була вже перша комічна опера в російській літературі «Анюта» Попова — 1772 p.). Відомі зразки її — Княжніна «Несчастье от кареты», Ніколєва «Розана и Любим», Аблесімова «Мельник-колдун, обманщик и сват», Крилова «Кофейница», — піднесли важливі суспільні

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 157

питання, зокрема в плані критики явищ суспільного життя (перші дві в ліберально-дворянському спрямуванні, останні дві — в демократичному). Показово, що російська комічна опера була жанром, в якому знайшло велике місце змалювання народного побуту. Такі опери, як Аблесімова «Мельник...», Матінського «Санктпетербургский гостиный двор», сповнені виразного національно-побутового колориту. Першу з них В. Бєлінський оцінив як «прекрасний народний водевіль..., твір, такий любимий нашими добрими дідами, який іще й тепер не втратив своєї вартості» ¹.

Характерно, що автори комічних опер звертаються до народних пісень і більшою чи меншою мірою вводять їх у свої твори. Так, уже в «Анюте» М. Попова знаходимо пісні: «Белолица, круглолица красная девица» і «Кабы да на цветы не морозы». Особливо багато народних пісень і обрядів подали О. Аблесімов і М. Матінський. В третій дії опери «Мельник...» на сцені показано було дівич-вечір з піснями.

Проникли в комічну оперу й елементи українського побуту та українського народного мистецтва. Журнал «Вестник Европы» в 1810 році (№ І, стор. 71) повідомляв, що в Москві на різдвяні свята була поставлена улюблена російська опера «Старинные святки» і додавав при цьому: «Автор музики вдало використав голоси деяких пісень малоросійських; ця руда ще недавно відкрита і обіцяє театральним композиторам багатющу поживу, якщо тільки вони звернуть на неї свою увагу. А не можна не побажати цього: в Малоросії пісні мабуть чи не кращі за французькі водевілі». Українські куплети пісенного складу були внесені в популярну на початку XIX ст. оперу «Днепровская русалка».

Успіх опери Шаховського «Козак-стихотворец» обумовлений був, насамперед, використанням мелодій народних українських пісень, про що є ряд свідчень сучасників.

Опера Шаховського виставлялась довгий час і на Україні, зокрема в Полтаві. Місцеве населення і критика негативно поставились до потворного калічення української мови автором. Зокрема різка рецензія на постановку опери з'явилася в журналі «Украинский вестник» (1817, № 12). Проте і автор цієї рецензії, нападаючи на неправдиве зма-

¹ В. Г. Белинский. Собрание сочинений в трех томах, 1948, т. I, стор. 39.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 158

лювання Шаховським українського життя і калічену мову, відзначав у п'єсі «чудові тоном і почуттям малоросійські пісні».

В літературі про Котляревського не раз висловлювався здогад, що постановка опери «Козак-стихотворец» наштовхнула нашого автора написати «Наталку Полтавку» і «Москаля-чарівника». І це цілком імовірно, не випадково ж у «Наталці Полтавці» автор критикує п'єсу Шаховського.

Пишучи «Наталку Полтавку», Котляревський використав традиції кращих російських комічних опер. Але пішов значно далі за своїх попередників у жанрі комічної опери: він значно рішучіше за них ступив на шлях реалізму й народності. Можна вважати, що він використав не тільки надбання комічної опери, а й комедії, яка на цей час була вже представлена творами Фонвізіна і Капніста, Лукіна, Плавильщикова, Крилова. Комедії Фонвізіна і Капніста зокрема ставилися полтавською трупою. До п'єс Крилова у Котляревського був значний інтерес, і жартівливу трагедію «Трумф» («Подщипа») він списав для себе, будучи в Петербурзі в 1813 році.

Радянське літературознавство розкрило органічний зв'язок російської комедії і комічної опери XVIII ст. з народним театром, відбиття в них важливих суспільних питань епохи. «Сила російської комедії XVIII ст., — зазначає дослідник П. Берков, — в її зв'язку з народним життям, в її сміливому зверненні до болючих сторін народного життя. Оригінальність її — в її соціально-сатиричному побутовому реалізмі, в тому, що вона відбивала стихійно-революційні настрої російського кріпосного селянства» ¹.

Котляревський писав «Наталку Полтавку» (а також і «Москаля-чарівника»), спираючись на ті творчі принципи, які розвинулись в передовій російськім драматургії XVIII ст. Сила «Наталки Полтавки» саме і полягає в її зв'язку з народним життям і народною поезією, в її соціально-сатиричному і побутовому реалізмі. Котляревський, як і кращі російські драматурги XVIII ст., також використав надбання народного театру.

Деякі літературознавці і дожовтневого і радянського часу відкидали будь-які зв'язки «Наталки Полтавки» з ук-

¹ П. Н. Берков. Вступна стаття до збірника «Русская комедия и комическая опера XVIII века», М. Л., 1950, стор. 65-66.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 159

раїнською драматургією XVIII ст. Проте з цим ніяк не можна погодитися. Звичайно, шкільні драми і зв'язані з ними інтермедії на час діяльності Котляревського вже віджили. Крім того, шкільні драми і змістом і формою надто далекі від п'єс Котляревського і шукати тут якихось зв'язків і не варто. Проте до інтермедій у часи Котляревського інтерес жив. Так, О. Лобисевич, який переодягав «Вергілієвих пастухів у малоросійський кобеняк», в 1794 році мав намір видати деякі інтермедії, вважаючи їх визначними комічними п'єсами, що стоять нарівні з комедіями Плавта і Мольєра. А вертепна драма жила (між іншим, про неї згадує Котляревський в «Енеїді») і з кіл «мандрованих дяків» перейшла в народ (в XIX і навіть на початку XX ст. вона ставилась не тільки в ляльковому театрі, а й живими виконавцями).

У вертепній драмі, а також у кращих інтермедіях саме і зустрічаємо деякі риси, що дозволяють їх назвати попередницями п'єс Котляревського. По-перше, в них народне життя змальовано з помітними елементами реалізму, відбито в певній мірі народні погляди, дано веселі сцени з народного побуту. По-друге, в них, особливо, у вертепній драмі, використовуються елементи народної поезії. Так, сюжети багатьох інтермедій взято з народних переказів і анекдотів. Образи запорожця, російського солдата, польського пана та ін. змальовані тут тими ж рисами, що й у фольклорі. Вставлено в них і уривки чи цілі твори народної поезії (наприклад, пісня «Ой під вишнею, під черешнею» у вертепній драмі). Нарешті, гумор і сатира інтермедій і особливо вертепної драми мають народний характер: вони спрямовані саме проти тих явищ життя, проти яких виступає і фольклор (панська сваволя, обдурювання темних мас тощо).

Давно порушено питання про зв'язок «Наталки Полтавки» з сентиментальною літературою. Деякі критики і дослідники намагалися поставити її в один ряд з повістями Карамзіна і його школи, з п'єсами Ілліна, Федорова та ін. Звичайно, на ці питання можна відповісти тільки негативно. «Наталку Полтавку» ніяк не можна зближати з сентиментальними творами карамзінської школи, можна лише вказати, що Котляревський відбив вплив сентименталізму в розв'язці і використав досягнення російського сентименталізму в «прагненні змалювати реальний внут-

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 160

рішній світ людини в усій його складності й різноманітності», змалювати «життя серця» ¹.

Отже, основне, що дала Котляревському попередня література, це прагнення до реалістичного змалювання народного життя. І він не тільки здійснює в своїй художній практиці цей принцип, а обгрунтовує його також теоретично. В критичних зауваженнях дійових осіб «Наталки Полтавки» про п'єсу Шаховського «Козак-стихотворец» Котляревський висуває вимогу правдивості історичної й побутової, знання народної мови (вірно передавати історичні факти, знати звичаї і повір'я, знати життя і мову народу). П'єса засуджується за відступи під життєвої правди і за спотворення драматургом української мови.

Проте реалізм «Наталки Полтавки» має виразні елементи дидактизму в розв'язці і кінцівці п'єси. Це виявляється в поведінці Петра, який прагне бути «приміром для других», в переродженні возного, який, нарешті, таки вчинив одне «благоє діло»; в дружньому вихвалянні добрих полтавців; в заключних словах хору:

Коли хочеш буть щасливим,
То на бога полагайся,
Перенось все терпеливо
І на бідних оглядайся!

Та моральна наука, яку підніс тут автор, виявляє його поміркованість і благонаміреність.

Отже, з «Наталки Полтавки» починається нова українська драматургія, що йде тими шляхами, які вказала ця невмируща п'єса. Ці шляхи — народність і реалізм. «Наталка Полтавка» продовжила кращі традиції російської драматичної літератури XVIII — початку XIX ст. ст., використала глибокі джерела народної поезії, зв'язана вона також з народним театром.

В той час, коли Котляревський писав свою п'єсу, в літературі зростав інтерес до народу, до його мистецтва, до його побуту. Цей інтерес особливо оживився в зв'язку з національним піднесенням після Вітчизняної війни 1812 року. Національні теми вже підносили і боротьбу за самобутність літератури розгортали декабристські кола. В журналах «Соревнователь» і «Сын отечества»

¹ Д. Благой. История русской литературы XVIII в., М., 1946, стор. 417.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 161

з'явилися статті про народну поезію, які відбивали погляди цих кіл. На час написання п'єси припадають особисті дружні зв'язки Котляревського з Михайлом Новиковим і Гнєдичем, які могли сприяти дальшому розвиткові цих інтересів у письменника.

До того ж розгортався й інтерес до українського народу, його поезії, його побуту й минулого. Цей інтерес підтримував журнал «Украинский вестник», що виходив у Харкові в 1816-1819 pp. Показником його була «Грамматика малороссийского наречия» Ол. Павловського, що вийшла в 1818 році, та «Опыт собрания старинных малороссийских песней» М. Цертелєва. Статті про Україну друкував і «Соревнователь». В Полтаві працював над складанням історії України Д. Бантиш-Каменський.

Котляревському вдалося краще, ніж багатьом з його сучасників, розв'язати питання про показ на сцені справжнього життя.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 162

«МОСКАЛЬ-ЧАРІВНИК»

Великий успіх мав колись і «Москаль-чарівник». Написаний, очевидно, слідом за «Наталкою Полтавкою», він був поставлений на сцені полтавського театру теж у 1819 році.

Сценічна історія його, як і «Наталки Полтавки», зв'язана протягом кількох десятиліть з діяльністю М. С. Щепкіна. Роль Чупруна була однією з найулюбленіших ролей великого артиста. Щепкін зберіг роль Чупруна в своєму репертуарі до кінця своєї сценічної діяльності. Він ставив цю п'єсу на свої бенефіси в Москві в Малому театрі, виступав в ній під час численних гастролей по всій Росії.

Описуючи прощання великого артиста з петербурзькою публікою під час гастролей у 1844 році, В. Бєлінський зазначає:

«... Щепкін, зворушений і схвильований, як би зрозумівши сумне почуття публіки, затримав ще на мить хвилину розставання і заспівав ці чудові своєю простотою і грацією куплети з п'єси «Москаль-чарівник», якими протягом свого перебування в Петербурзі постійно захоплював публіку... Неможливо описати захоплення вдячних глядачів».

О. І. Герцен, чекаючи в 1853 році приїзду Щепкіна в Лондон, згадує його в ролі Чупруна і цитує в листі до М. К. Рейхель приспів до пісні:

Чук-чук, Тетяна,
Чорнобрива, кохана.

Приїхавши в 1858 р. у Нижній Новгород відвідати свого приятеля Т. Г. Шевченка, Щепкін виступив там

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 163

у «Москалі-чарівникові». Бєлінський у своїх листах називав Щепкіна — «знаменитий Москаль-чарівник» (лист до Герцена від 26.1. 1845 p.).

В основу сюжету п'єси взято побутовий конфлікт, який відбився в ряді народних оповідань, казок і пісень. До жінки чумака під час його відсутності ходить полюбовник. Раптом несподівано повертається чоловік з подорожі, застає у жінки полюбовника і розправляється з ним та з жінкою.

Котляревський вніс у цю сюжетну схему деякі важливі зміни. До жінки чумака Михайла Чупруна Тетяни залицяється дрібний чиновник Финтик, але Тетяна залишається вірною чоловікові і не стає любовницею Финтика. В прикінцевій сцені, коли все з'ясувалося за допомогою солдата-постояльця, і Финтик виліз з-під печі, Михайло не карає, а прощає його. Невдалий залицяльник розкаюється.

Сюжетна схема, яку використав Котляревський для свого твору, зустрічається в фольклорі різних народів і в творах різних письменників. Буржуазні літературознавці чимало займалися зіставленням «Москаля-чарівника» з творами, що мають у більшій чи меншій мірі подібний сюжет (маємо на увазі, насамперед, праці М. Дашкевича). Ці «розшуки» літературних джерел п'єси Котляревського завели Дашкевича надто далеко. Перетрусивши силу середньовічних фабльо, комічних опер XVII-XVIII ст.ст. і народних казок та пісень, він зробив висновок, що джерелом «Москаля-чарівника» була п'єса французького письменника другої половини XVIII ст. Ансома «Le soldat magicieri» («Солдат-чарівник»). Радянське літературознавство відкинуло ці псевдонаукові «здобутки» компаративізму. Їх облудність відривала вивчення п'єси від того життєвого джерела, з якого вона виросла.

В ряді народних пісень і казок розробляється мотив залицяння до жінки, під час відсутності її чоловіка, дяка, писаря чи когось із сільського начальства. Дослідники (Петров, Сумцов, Франко, Перетц та ін.) назвали багато творів фольклору на цей сюжет. Для прикладу можна згадати чумацьку пісню «Святий боже, святий кріпкий». В ній розповідається про чумакову жінку, яка під час відсутності чоловіка запрошує до себе дяка. Але от прийшов чумак з Криму і питає:

«Ой здорова, моя мила,
Чи все гаразд дома?

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 164

— Ой все гаразд, ой все гаразд,
Тільки одно нінащо:
Виглядає вражий дячок
Із запічка часто...

Чумак вийшов надвір, начебто розпрягати воли, але насправді не для того, а вхопив од воза «бичину» і побив дяка, щоб той не ходив «до чужих жінок» ¹.

Відомий в багатьох записах і варіантах народний анекдот «Піп та чужа жінка» розповідає про розправу чоловіка з коханком зрадливої жінки — попом — за допомогою спритного і розумного наймита ².

Оповідання, що стоїть ще ближче до сюжету п'єси Котляревського, можна знайти в популярній в XVIII — на початку XIX ст.ст. книзі Курганова «Письмовник». Це — «Повесть о удалом молодом солдате», що є обробкою народного анекдота, в якому В. Перетц вбачав джерело «Москаля-чарівника» ³.

В цьому анекдоті на першому плані поставлено спритного солдата. Попавши на постій до одного міщанина, солдат помітив, що хазяйка під час відсутності чоловіка приймає полюбовника. Аж тут несподівано повернувся чоловік додому — і хазяйка заховала й гостя, й вечерю. Солдат, назвавши себе чарівником, нібито за допомогою демонів показує, де вечеря, а після частування виганяє із схованки полюбовника. С. Стеблін-Камінський у своєму щоденнику зазначив, що «Москаль-чарівник» написаний на сюжет відомої народної казки ⁴.

Не може бути сумніву в тому, що подібні народні оповідання й пісні були відомі Котляревському і що якась із них або якісь з них послужили основою для сюжету «Москаля-чарівника». В ті ж, примірно, часи на підставі подібних народних оповідань і В. О. Гоголь написав свою п'єсу «Простак».

Народний анекдот про зрадливу жінку зазнав під пером Котляревського значних змін: автор відкинув такі риси персонажів і елементи розвитку дії, як невірність жінки і недоумкуватість чоловіка. Його Тетяна і Михайло —

¹ И. Рудченко. Чумацкие народные песни, К., 1874, стор. 232-233.

² И. Рудченко. Народные южнорусские сказки, т. I, К., 1869.

³ В. Перетц. Историко-литературные исследования и материалы, т. I, СПБ., 1900, стор. 278-279.

⁴ «Киевская старина», 1897, № 4, стор. 70.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 165

вірне подружжя, розумні й працьовиті люди, отже, образи позитивні. Залицяльником він виводить чиновника Финтика, в образі якого осміюється не тільки моральна зіпсованість, а і мнима освіченість, відрив від рідних і народного життя.

В образі Тетяни автор підкреслює не тільки гострий розум, а й мистецькі здібності — прекрасне виконання пісень. В образі Михайла відображено риси добродушності й народного гумору. В дусі народних анекдотів і оповідань подано образ меткого, спритного і дотепного солдата, який вдало розплутує дуже неприємну ситуацію. Автор з симпатією виводить цих персонажів у противагу зіпсованому, відірваному від народного грунту Финтикові. В змалюванні їх відчувається теплота, ліризм, а в змалюванні Финтика виразно виявляється сатира.

Але і Финтик розкаюється, визнає свої «дурные поступки» і обіцяє прикласти всі сили, щоб довести ділами своє «исправление». Устами москаля автор під кінець п'єси підносить читачеві й глядачеві думку, що «шутка, кстати сделанная, больше делает иногда пользы, чем строгие наставления». А всі дійові особи роблять повчальний висновок:

Треба дружно з людьми жити,
Треба так жінок любити,
Щоб од бога не гріх,
Щоб і людям не в сміх.

Така розробка сюжету і образів має підкреслено дидактичний характер. Риси дидактизму виявились у цій п'єсі значно сильніше, ніж у «Наталці Полтавці».

Проте Котляревський підніс у своїй п'єсі не стільки скромну прикінцеву мораль, скільки ряд значно важливіших питань.

Змалювавши Тетяну, Михайла, солдата як носіїв певних благородних рис характеру людей з народу і протиставивши їх морально зіпсованому паничеві-чиновникові Финтику, автор цим висунув думку про моральну вищість народних низів над чиновниками — представниками панських кіл. Цим «Москаль-чарівник» примикає до «Наталки Полтавки», адже в основі протиставлення образів селян образові возного покладено ту ж саму думку.

Смисл і спрямованість цієї думки повніше розкривається в зв'язку з іншими піднятими в п'єсі питаннями, зокрема: про народну гідність і взаємовідносини українців

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 166

і великоросів. Автор подає характерну суперечку між персонажами «Москаля-чарівника» на цю тему.

Наведене москалем прислів'я: «хохлы никуда не годятся, да голос у них хорош», — викликає гостру відповідь з боку Михайла: «Ні, служивий, така ваша пословиця нікуди тепер не годиться. Я тобі коротенько скажу. Тепер уже не те, як давно було, іскра дотепу розжеврілась. Ось заглянь у столицю, в одну і в другу, та заглянь в сенат, та кинься по міністрах, та тоді й говори — чи годяться наші куди, чи ні?..».

Докази про значні посади, які, мовляв, займають українці в держані, мають переконливість і для москаля. Проте головне в цій суперечці — її завершення, яке дається в дуже показовій репліці Тетяни: «Годі вам споритися. Тепер чи москаль, чи наш — все одно: всі одного батька, царя білого, діти. Тільки в тім і разниця, що одні дуже шпаркі, а другі смирні...» Отже, в словах Тетяни суперечка розв'язується в дусі єднання братніх народів, історичної їх нероздільності. Цим Котляревський давав відсіч «націоналістично» настроєним українським дворянам типу Лукашевича і подібним. Письменник вірно показав, що в народних масах України живе як почуття своєї народної гідності, так і розуміння братнього зв'язку з російським народом. Ці почуття особливо розвинулись після Вітчизняної війни 1812 року.

Показове для п'єси Котляревського також обстоювання народного начала на противагу панському. Воно виявляється в тій критиці, якій піддає Тетяна дії Финтика.

Тетяна гостро вказує Финтикові на його неповагу до матері і засуджує те, що він протиставляє себе їй: «Ви думаєте, що паньматка ваша вже й гірше од вас затим, що ви письменний, нажили якийсь чинок, що одежа коло вас облипла і ви причепили, не знаю для чого, дворянську медаль?»

Отже, Котляревський поставив тут питання про взаємовідносини, народних мас з чиновниками, панами і про роль мас у формуванні української нації, яке вже розпочалось, і розв'язав це питання в демократичному дусі. Носіями кращих рис українського національного характеру драматург вважає народні низи.

Таке висвітлення національної теми показує Котляревського, як людину, близьку в своїх симпатіях до народних

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 167

мас, як людину, що підносила це питання з прогресивних позицій.

Порушує разом з тим драматург і проблему народності мистецтва. В цьому плані показове протиставлення різних груп пісень.

Підносячи пісні народного складу — «Ой був, та нема», «Ой не відтіль вітер віє», «Больно сердцу мила друга не иметь» — Котляревський осміює чиновницький романс «Тобою восхищенный», в якому Финтик висловлює ніжні почуття в специфічних канцелярських виразах. Не знаходять прихильності автора й інші пісні, які Финтик рекомендує як «славні»: «Склонитеся веки», «С первых весны», «Все забавы», «То теряю», «Почто, ах, не склонна», «Не прельщай меня, драгая!». Остання є віршем Сумарокова, який в XVIII ст. був у широкому обігу як романс. Інші теж зустрічаються в старовинних пісенниках.

Це протиставлення народних і складених у народному дусі пісень поширеним у дворянських колах романсам показує Котляревського, як людину, що навчилась цінити справжню народну поезію й її носіїв. Не випадково Тетяна виведена як майстерна виконувачка пісень.

Виводячи москаля, Котляревський висміяв перекручення ним української мови і українських пісень. Беручи до уваги, що «Москаль-чарівник» був написаний і поставлений вслід за «Наталкою Полтавкою», ми вважаємо, що і в цій п'єсі Котляревський продовжував полеміку проти «Козака-стихотворца». Деякі місця «Москаля-чарівника» каліченням української мови і спотворенням пісень, очевидно, повинні були сприйматися полтавськими глядачами, як пародія на недавно перед тим поставлену п'єсу Шаховського.

Звичайно називають «Москаля-чарівника» водевілем, проте сам автор назвав його оперою. І справді ця п'єса, як і «Наталка Полтавка», продовжує традиції російської комічної опери щодо жанру і його властивостей. Разом з тим слід зазначити, що «Москаль-чарівник» ще більше, ніж «Наталка Полтавка», зв'язаний з народним українським театром.

Отже, «Москаль-чарівник», як бачимо, становить своєрідне поєднання поважних думок, народного гумору, народної пісенності з вузьким моралізаторством, яке знизило ідейно-художній рівень п'єси.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 168

ЗНАЧЕННЯ ТВОРЧОСТІ КОТЛЯРЕВСЬКОГО

В особі Котляревського ми маємо письменника, творчість якого знаменувала собою перехід від літератури XVIII ст. до літератури нової. Його творчість стоїть на самому початку того, шляху, яким пішли прогресивні українські письменники XIX ст. Котляревський надав своїм творам рис народності, зумів реалістично показати деякі важливі сторони сучасного йому життя, сповнив свої твори народним гумором, що високо оцінив у його творчості О. М. Горький.

У творах Котляревського ми знаходимо широку картину життя українського суспільства кінця XVIII — початку XIX ст.ст., яка охоплює різні верстви. Життя панів, чиновників, духовенства (хоч останнє і мало фігурує в його творах) змалював письменник у сатиричному плані.

Хай Котляревський критикує не самі основи кріпосницького ладу, а лише характерні явища його — знущання панів з селянства, паразитизм їх життя, моральну розпусту, політичне недоумство, користолюбство, протиставлення своїх власних інтересів державним, дикунство звичаїв і т. п., — все ж ного критика мала важливе суспільне значення. Вона картала типові явища в житті дворянства як панівного класу і набувала таким чином цілком певного політичного спрямування.

Позиція письменника в критиці явищ кріпосницького життя просвітительська. Як просвітитель, Котляревський висунув ідею народолюбства і гасло рівності, що мало прогресивний зміст, спрямований проти феодального поділу суспільства на стани, що відбивало прагнення народних мас. Письменник близько стояв до народу, талановито зма-

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 169

лював картини його життя, співчував його стражданням під гнітом кріпосників і прагнув поліпшити його становище.

Те загальне піднесення народної свідомості і патріотичного почуття, яке було викликане Вітчизняною війною 1812 року і визволенням народів Європи російською армією, особливо виразно відбилося в творах Котляревського, написаних після цих історичних подій (V і VI частини «Енеїди», п'єси). Він тут підносить представників народних мас як справжніх носіїв любові до батьківщини, уславлює честь, боротьбу за «общеє добро», оспівує високу моральність народу. Письменник виступає перед нами як патріот і гуманіст.

В творчості Котляревського ми бачимо початок реалізму в українській літературі. Справді, він змалював правдиві картини з життя й побуту кінця XVIII — початку XIX ст.ст. В зображенні персонажів він іде шляхом соціальних характеристик, показує соціальну природу дійових осіб, при чому симпатії його на стороні народних мас.

В реалізмі Котляревського виразно виступає критичне начало. В цьому він пішов слідом сатиричного напряму в російській літературі XVIII ст., в якому Бєлінський вбачає підготовчий етап розвитку «натуральної школи», тобто реалізму. Велику увагу приділив письменник змалюванню побутових картин, побутової обстановки, і це є однією з характерних особливостей його реалізму. Проте в картинах, змальованих Котляревським, помітні й елементи натуралістичного відтворення життя («Енеїда»).

Питання про естетичне відношення літератури до дійсності Котляревський розв'язав у плані реалістичних прагнень.

Дуже важливо, що реалістичні тенденції автора поєднуються з інтересом до народності і творчим використанням усної народної творчості. Показово, що п'єси Котляревського займали помітне місце в репертуарі М. С. Щепкіна і відіграли певну роль в його боротьбі за утвердження реалізму й народності на сцені ¹.

У визначенні суспільної ролі літератури Котляревський, як і інші письменники кінця XVIII — початку XIX ст.ст., стояв на грунті дидактизму. В теоретичних

¹ Див. кн. А. Дермана «Московского Малого театра актер Щепкин», «Московский рабочий», 1951, стор.106-107, 117, 119, 156.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 170

основах своєї творчості письменник ще був зв'язаний з літературними теоріями XVIII ст. І це обумовило межі його досягнень.

Твори Котляревського знаменували собою злам в історії української літератури. Цей злам характеризується подоланням тих естетичних концепцій, на основі яких творилися шкільні драми, інтермедії, шкільні вірші, і виробленням нових естетичних поглядів. Котляревський спрямував українську літературу на ті шляхи, якими йшла тогочасна література братнього російського народу.

В українській літературі XVIII ст., оскільки вона представлена відомими нашому часу пам'ятками, Котляревський не мав зразків ні такого широкого охоплення дійсності, ні такої ідейно-художньої глибини в реально-сатиричному зображенні життя, ні остільки виробленої літературної мови, ні нових жанрів, ні остільки виробленого віршування, як у російській. Зразки сатиричних, бурлескних і інтимно-ліричних віршів, інтермедії, твори Некрашевича і навіть Сковороди не могли дати письменникові того, що він знаходив у творах Ломоносова і Державіна, Новикова і Крилова, Фонвізіна і Капніста.

Проте Котляревський використав водночас надбання і російської й української літератур XVIII ст. В комічних сценах «Наталки Полтавки», а ще більше «Москаля-чарівника» не можна не відчути зв'язку з народним театром, зокрема з вертепною драмою. Письменник широко звертається до джерел народного гумору, використовуючи народні прислів'я, приказки, не боячись грубого слова і зовнішнього комічного ефекту.

Проте утвердження критичного реалізму в новій українській літературі було здійснене Т. Г. Шевченком. Він підніс у своїх творах ряд найважливіших проблем дійсності, відбив ряд «істотних сторін революції», що є ознакою справді великого митця, як зазначив Ленін в статті про Л. Толстого. В поезії Шевченка українська література досягла «єдності блискучої художньої форми і глибокого змісту» (Жданов). У творчості Шевченка знайшли поетичне втілення найзаповітніші прагнення народних мас, з величезною художньою силою змальовано життя українського народу. Завдяки всьому цьому Шевченко став основоположником нової української літератури, зокрема родоначальником її революційно-демократичного напряму.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 171

Творчість Котляревського мала помітний вплив на дальший розвиток української літератури.

Певною мірою шляхом Котляревського пішли вже автори українських віршів про боротьбу з Наполеоном, поєднуючи бурлеск з народним гумором. Разом з тим це були відгуки на події сучасності, як показують навіть самі назви: «Ода, сочиненная на малороссийском наречии, по случаю временного ополчения» (1807 р.) Гр. Кошиць-Квитницького, «Ода на случай выигранной Бенигсеном над французами победы 1807 года, января 27 числа» невідомого автора, «Ода малороссийского простолюдина на случай военных действий при нашествии французов в пределы российской империи в 1812 году» Петра Данилевського, «Стихи малороссийские на случай известия, что Наполеон сослан на остров Эльбу» невідомого автора. Останній вірш, осміюючи Наполеона, закінчується висловленням радості з приводу закінчення війни:

Авось війна скінчиться хутко,
І сонце з неба возсіяє,
Біда в трістя одійде прудко,
А свій свого оп'ять пізнає.
Брати, свати, дядьки, родина
Прийдуть в доми, а тут дитина
Припре батькам кабзу з грішми.
Той був в хранцузькії столиці,
Смоктав вино, їв варениці.
Ходім нап'ємся водиці й ми. ¹

«Енеїда» поклала початок ряду травестійних поем в українській літературі, як «Горпинида» П. Білецького-Носенка, «Жабомишодраківка» К. Думитрашка та ін. Ці наслідування «Енеїди» нагадують лише стиль поеми Котляревського, та й то утрирують його, посилюють елементи натуралізму і грубості. Але ні з ідейного, ні з художнього боку вони не піднеслися до високого рівня і є типовою літературою епігонів.

Якщо в «Енеїді» ми маємо сполучення бурлеску з більш глибокими думками, то твори наслідувачів її ідейно консервативні і з художнього боку нікчемні. І це треба сказати не тільки про травестії в прямому розумінні, а й про такі твори, написані загалом у дусі «Енеїди», як «Вечорниці» П. Кореницького, «Вовкулака» С. Олександрова,

¹ Державна публічна бібліотека УРСР, відділ рукописів.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 172

«Харько, запорожський кошовий» Я. Кухаренка та ін. Ці і подібні твори тільки профанували традиції першого класика нової української літератури.

Але традиції Котляревського продовжувались не тільки по лінії наслідування бурлеску. Антипоміщицькі мотиви «Енеїди» та «Пісні... кн. Куракіну» знайшли вже на початку XIX ст. продовження в ряді сатиричних творів. Ода «Малороссийский крестьянин» К. Пузини, вірш невідомого автора «Вояж по Малой России г. генерал от инфантерии Беклешова» своїми критично-викривальними тенденціями спрямовані на захист покріпачених мас. На жаль, ця опозиційно-викривальна література українською мовою не була в свій час надрукована, а поширювалася лише в рукописах, отже, до нас з неї далеко не все дійшло.

Шляхом, який проклав Котляревський, пішов і Гулак-Артемовський у кращих своїх байках. «Пан та Собака» продовжує викривальну лінію «Енеїди» та «Пісні... кн. Куракіну». Та і повісті Квітки, який заперечував хибне тлумачення традицій «Енеїди», виникли на грунті, підготовленому творами Котляревського.

Драматичні твори Котляревського вплинули на розвиток української драматургії кількох десятиріч.

Оперети «Чорноморський побит на Кубані» Я. Кухаренка, «Купала на Йвана» С. Писаревського, «Любка, або сватання в с. Рихмах» (анонімна), п'єса К. Тополі «Чари» — всі вони навіяні Котляревським. Та й п'єса «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ'яненка стоїть на грунті комічної опери і, очевидно, зв'язана з п'єсами Котляревського.

П'єси Котляревського рано проникли в Галичину. «Наталка Полтавка» була перероблена і видана в 1848 р. в Станіславі І. Озаркевичем п. з. «Дівка на відданню, або на милування нема силування». Переробка полягала в пристосуванні до місцевих умов. Дія була перенесена в Галичину і Наталка, наприклад, замість «Видно шляхи полтавськії» співала: «Видно шляхи коломийські». Вплив «Москаля-чарівника» помітно в опері Ст. Петрушевича «Муж старий, жінка молода».

Традиції «Наталки Полтавки» і «Москаля-чарівника» (особливо першої) були досить сильні і в другій половині XIX ст. Драматургія М. Кропивницького, М. Старицького, І. Тобілевича багато чим завдячує п'єсам Котляревського. Цікаве й авторитетне свідчення про це дає стаття

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 173

I. Тобілевича про «Наталку Полтавку» («Літературний збірник на спомин О. Кониського», К., 1903).

Оригінальний талант Котляревського мав значний вплив на розвиток української літератури дошевченківського періоду.

Високо оцінили творчість Котляревського Шевченко (хоч і вказував деяку обмеженість «Енеїди» щодо народності), Франко, Панас Мирний, Коцюбинський, Леся Українка. Вони підносили саме прогресивні сторони творів, його зв'язок з народним життям.

Твори Котляревського ще в дожовтневі часи цікавили народні маси. Пісні з «Наталки Полтавки» увійшли в фольклор. Окремі вирази з «Енеїди» поширились як народні прислів'я. Читачі з народних мас, переказуючи зміст «Енеїди», склали «казку», яку записав перед Великою Вітчизняною війною тов. М. Є. Сиваченко в с. Ямполі, недалеко від Звенигородки від 60-літнього колгоспника Є. І. Чернюка. Чернюк її чув в 90-х роках XIX ст. з уст діда Івана Редченка. Редченко ж, мовляв, чув її в містах Катеринославі та в Одесі. Записаний тов. Сиваченком твір є обробкою в дусі народної казки першої частини «Енеїди».

Традиції «Енеїди» позначилися і в ряді творів російської літератури. Дослідники вбачають їх у побутовому колориті і в гуморі романів В. Нарєжного, в «Вечерах на хуторе близ Диканьки» М. Гоголя, в повістях О. Сомова.

Знайомство з творчістю класиків української літератури збудило думку у великого пролетарського письменника О. М. Горького про видання їх творів. «Дуже хотілося видати Гулака-Артемовського, Основ'яненка, Котляревського — особливо», — писав він про це в одному листі.

Радянські письменники, творці соціалістичного мистецтва, не тільки високо цінять і шанують пам'ять Котляревського, а й використовують традиції його творчості, зокрема в галузі гумору й сатири, що базується на народній основі. Вони присвятили пам'яті видатного українського письменника ряд творів.

Радянська громадськість тепло вшанувала ювілейні дати Котляревського (100-річчя з дня смерті письменника в 1938 році і 150-річчя виходу в світ першого видання «Енеїди» в 1948 році), його ім'ям названо ряд громадських і культурно-освітніх закладів. В Полтаві відкрито меморіальний музей його імені.

В день сторіччя з дня смерті письменника в 1938 році

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 174

«Правда» зазначала» що «Енеїда» анітрохи не застаріла». Радянським читачам близький і «Енеїди» владний сміх» (М. Рильський) і задушевний ліризм «Наталки Полтавки».

В багатющій скарбниці вітчизняної класичної літератури твори Котляревського посідають видатне місце. «Наталка Полтавка» не сходить із сцени радянських оперних театрів, робітничих та колгоспних клубів і користується любов'ю наших глядачів. В 1936 році під час декади українського мистецтва в Москві ця невмируща п'єса була поставлена у Великому театрі. «Нас слухав великий Сталін», — згадують незабутній день артисти Київського державного театру опери та балету ім. Шевченка.

Творчість І. П. Котляревського — першого класика нової української літератури — високо цінують народи Радянського Союзу, що прямують під проводом партії, великого Сталіна до сяючих вершин комунізму.

П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — 175

ЗМІСТ

Вступ	3
Біографія	13
«Енеїда»	59
Поезії	127
«Наталка Полтавка»	133
«Москаль-чарівник»	162
Значення творчості Котляревського	168

Ссылки на эту страницу

И. П. Котляревский
И. Я. Айзеншток. И. П. Котляревский. // Котляревский, Иван Петрович. Сочинения. Вступит. статья и примеч. И. Я. Айзенштока. [Пер. с укр.]. Л., «Сов. писатель», Ленингр. отд-ние, 1969. 363 с.; 1 л. портр. (Б-ка поэта. Основана М. Горьким. Большая серия. 2-е изд.). Стр. 5-42.

Создатель бессмертной "Энеиды" и вечно живой "Наталки Полтавки"
Є. П. Кирилюк. Творець безсмертної "Енеїди" і невмирущої "Наталки Полтавки" // Іван Котляревський. Твори. Вступна стаття Є. П. Кирилюка. — К., Держ. вид-во художньої літератури, 1963. 349 с. з іл. Стор. 3-25.

История Полтавы

И. П. Котляревский: жизнь и творчество

Ссылки на эту страницу