Дневник (1918-1919)

Євген Чикаленко. Щоденник (1918-1919)

Публікується за виданням: Євген Чикаленко. Щоденник (1918-1919). – К.: Темпора, 2011. – 424 с.

Опубліковано у форматах .djvu та .pdf на сайті Електронна бібліотека «Чтиво».

Переведення в html-формат та складання зведеного іменного покажчика — Борис Тристанов. Передмова та примітки не публікуються.

ЗМІСТ

Уривок з моїх споминів за 1917 рік

23

1918 рік

47

1919 рік

237

Де вихід?

247

6

СЛОВО ВІД РЕДАКЦІЇ ДО ЧИТАЧА

Спогади і щоденники Євгена Чикаленка не лише цікаві й інформаційно насичені, вони захоплюють і вражають читача емоційністю та безпосередністю викладення матеріалу: події українського життя другої половини ХІХ - початку XX ст. описані людиною, яка пропустила їх через свою долю, попри всякі пережиті лихоліття, зберегла почуття гумору, тверезий і критичний погляд на себе та світ. У пропонованій книзі читач матиме змогу ознайомитися з щоденниковими нотатками Є. Чикаленка за 1918-1919 pp., відчути зсередини атмосферу того часу, уявити розвиток подій, які на багато років наперед визначили долю України.

Текст видання готувався за машинописним списом з рукопису, доля якого досі залишається невідомою... Під час опрацювання матеріалу нами було помічено неточності в написанні деяких прізвищ, географічних назв та ін. Так, загальновідомо, що Є. Чикаленко мав дачу в Алупці, і про це він згадує в щоденнику. У машинописному примірнику ми прочитали: "... нарешті можу поїхати в Америку (5.IV.1918 р.), там у мене є дача..." Село Кононівку, де був маєток Є. Чикаленка, названо в одному випадку Комонівкою (17.IV.1918 p.), в іншому – Романівкою (l.X.1918 p.). Прізвище Кістяківський було передано як Костянівський (6.VII.1918 р.), Ковенко як Квяєнко (29.VII.1918 р.), а газету "Нова Рада" названо то "Народною Радою" (19.Х.1918 р.), то "Народовою Радою" (15.VI.1918 р.). У фразі "...Україна колись розколить Росію..." (31.V.1918 p.), очевидно, має бути розвалить; a 7.V.1918 р. Є. Чикаленко навряд чи написав: "... границя йде на Перемишль, а коли її можна буде передути на схід..."; найімовірніше, було пересунути. Так само незрозуміле слово (виділене курсивом) в запису за 6.V.1918 р.: "...не згинуть гроші, впорені в російські папери..." Редакція переконана, що Є. Чикаленком тут було написано вложені. У вміщеному під 3.VII.1918 р. "Открытом письме" В. Піснячевського читаємо: "А Захарченко поїхав у Малієвку і перепоров усіх писками..." Безсумнівно, в рукопису було різками. Оскільки таких помилок і неточностей ми виявили чимало (понад 50), у текст, наданий видавництву, було внесено правки, які, за глибоким переконанням редакції, зможуть

7

більш точно й коректно передати зміст втраченого рукопису. Всі текстові й археографічні проблеми, які постали перед нами, ми намагалися розв'язати за допомогою наявних матеріалів: тогочасних документів, газет, свідчень інших сучасників тощо. Деякі слова та поняття довелося буквально розгадувати, а правильне написання багатьох географічних назв встановлювати за картами XIX ст. Окремі з цих правок зазначено в посторінкових зносках, ті ж, які видаються цілком очевидними, такими, що не потребують коментарів, не згадуються.

Правопис у "Щоденнику" в основному збережено відповідно до наданого редакції тексту, лише в окремих випадках розділові знаки поставлено згідно з сучасними нормами пунктуації.

Редакція висловлює щире сподівання, що все ж таки коли-небудь рукопис щоденника віднайдеться і читач зможе безпосередньо ознайомитися з його змістом та об'єктивно оцінити нашу роботу. Висловлюємо також глибоку подяку всім, хто сприяв нам у підготовці видання та підтримував нас.

З повагою до читача, редакція

Є. Чикаленко. Уривок із споминів за 1917 рік — 23

УРИВОК З МОЇХ СПОМИНІВ ЗА 1917 рік

І

Початок революції. – Організація Центральної Ради. – Відновлення української газети. – Кооперативний з'їзд і зародок Української Армії. – Життя літом в селі на Херсонщині. – Розвал фронту і деморалізація села.

В кінці лютого 1917 року ст. ст. з'явилися в Києві одна за одною копії телеграм Голови Державної Думи Родзянка в ставку до царя такого змісту:

"19 26/ІІ 17 ст. ст. Основна. Царю. Ставка. Положение серйозне. Столиці анархія. Правительство паралізовано. Транспорт, продовольство (харчі), топливо прийшли в повний розстрій. Улицях безладдя, стрілянина, військо стріляє одно одне. Необхідно зараз доручити особі, що користується довіррєм в державі, скласти нове правительство. Проволікати не можна. Всяке проволікання смерти подібно. Молю Бога, щоб сей час відповідальність не впала на вінценосця".

Але засліплений своїм самодержавієм, цар Миколай Кривавий не послухав щирого монархіста Родзянка, а звелів командуючому Петроградом, ген. Хабалову, залляти кров'ю повстання, але вже було запізно, і Родзянко знов йому телеграфував:

"27/ІІ. Вранці положеннє погіршало. Треба зараз зробити заходи, бо завтра буде пізно. Настав останній час, коли рішається доля держави, дінастії".

Того ж 27/ІІ, о 2-ій годині:

"Великі відділи війська підійшли до будинку Думи, стрічені Чхеідзе, Скобелевим, Керенским. Промови покриті криками ура. Караул (варта) Таврійського Палацу знятий відділами повстанців. В 2½ години приватна нарада Думи доручила Раді Старійшин вибрати Тимчасовий Комітет".

Є. Чикаленко. Уривок із споминів за 1917 рік — 24

Того-ж дня о 5 г. увечері:

"В Думу доставлено Щегловитова. Після короткої наради розпоряженіем тимчасового Комітету Керенскій обявив Щегловитова арештованим. Поміщено сильним конвоєм павіліоні Таврійського палацу. Вдень солдатами, після короткого відпору тюремної сторожі, взято Кресты, Пересильная, Дом предварительного заключенія*. Всіх політичних визволено. Вдень розгромлено Охранное отдѣленіе, Жандармское Управленіе, архиви, діла (справи) політичні знищено. Вдень в Думі зібралося перше засідання організованого Совіта рабочих депутатов".

Після цих телеграм ясно стало, що "самодержавіе" в корені підірване столипінською реакцією, нарешті впало, можна сказати, заходами Распутіна, бо ніхто його так не здискредитував, не втоптав у болото, в помиї, як цей придворний розпутник. Радість опанувала всіма верствами і шарами людности, але я, по своїй скептичній вдачі, казав:

— Отой Совіт рабочих депутатов буде тою ложкою дьогтю, що зопсує всю бочку меду!

Кадети ще вірили тоді, що Дума, ставши на чолі революції, поведе її за собою, і тішилися, що їх мрії здійснюються: "Миколай, зрікшись престолу, передасть всі права братові Михаїлу, який робитиме все по вказівкам "прогресивного блоку"**; в громадянстві, як за часів Великої французької революції, підніметься патріотичний дух, і Росія доведе війну до "побѣдоносного" кінця, об'єднає весь "Русскій народ, під скіпетром Русского імператора, придбає Константинополь і протоки і т. д."

На чолі "Временного Правительства", поки не збереться "Учредительное Собраніе", став безцвітний князь Львов, але "Совіт рабочих й солдатских делутатов" всадив у це правительство свого довіреного есера Керенського і подиктував новому урядові свою програму: повну амністію всім політичним, свободу слова, віри, зібраннів; нові вибори в земські та міські самоврядування на основі "чотирьохвостки".

Скрізь по містах позасновувались "временные исполнительные комитеты", поарештовано або поскидано царську адміністрацію, а по селах сільських старост, старшин, поліцію; до самоврядувань тимчасово додано вибраних на основі "чотирьохвостки" гласних (радних) і позмінювано голів та членів управ.

Все йшло добре, поки не вніс розвалу в життя та дезорганізації в армію "приказ Совѣта рабочих й солдатских депутатов", що вводив виборне начало в командний склад армії, який мусів підлягати у всьому "Солдатским Комитетам". Незабаром, коли вияснилось, що цей приказ зовсім здезорганізував армію, "Совѣт" поспішив скасувати цей свій приказ, а "солдатським комітетам"

* Петроградські тюрми. – Є. Ч.

** Блок помірковано-поступових фракцій Державної Думи. – Є. Ч.

Є. Чикаленко. Уривок із споминів за 1917 рік — 25

надав тільки господарські, а не командні функції, але було вже запізно. Солдати поскидали більшість свого командного складу і на його місце повибирали переважно прапорщиків та бойкіших солдатів, а кадрові офіцери мусіли тікати з армії, бо наражалися на знущання, а то й на смерть. Сей дух анархії передався з армії і на широкі кола міського пролетаріату та селянство. Вже тоді ясно було, що на зміну монархії іде анархія.

В перші ж дні революції ТУПівська рада (Заряд Товариства українських поступовців) (ТУП) постановила вжити всіх заходів, щоб вплинути на "Временное Правительство" аби воно якнайшвидше ліквідувало війну, яка тільки руйнує наш край. Ще 1916 року ТУПівська рада видала і розіслала до всіх російських газет відозву до громадянства, в якій доводила, що війна ведеться наперекір бажанню українського народу і, крім шкоди, нічого не принесе. Але російське громадянство так було захоплене війною до "побѣдного конца", що відозву нашу вважало за зраду державі, за німецьку інспірацію.

Крім того, рада намагалася, щоб якнайбільше українців ввійшло в Київський "Исполнительный Комитет", який захопили в свої руки кадети та меншовики і в свій склад з українців прийняли тільки С. Єфремова та А. Ніковського, а більше нікого не хотіли пускати.

Те ж саме діялося по всіх містах України, бо всі вони були цілком обмосковлені; зате в земствах скрізь взяли гору українські елементи, які підпирав народ.

З першого ж дня революції київське громадянство, як вівці без чабана, безпорадно товклося в задніх кімнатах клубу, бо передні були зайняті військовим шпиталем. Найенергійніші старшини клубу, М. Синицький та В. Королів, запропонували нам, щоб ТУПівська рада, яка збиралася завжди по четвергах у мене, засідала щовечора в клубі, щоб раз у раз було відомо громадянству, про що вона міркує і що вирішує, бо всі почувають відсутність керуючого центру. Рада складалася тоді з таких осіб: А. Вязлова, А. Вілінського, Д. Дорошенка, С. Єфремова, Ф. Матушевського, В. Прокоповича, А. Ніковського, Л. Черняхівської, О. Андрієвської та мене, крім того, на засідання ми запрохували раз у раз дружину проф. М. Грушевського [Марію Сильвестрівну], щоб через неї і він, як почесний член ТУПу, був у курсі справ. Ми раз у раз допитувалися в неї – чи скоро приїде й професор, бо всі ми вважали його тоді за "некоронованого короля України" який, як приїде, то дасть всьому порядок і лад. З того часу засідання ТУПівської ради перенесено було в задню кімнатку клубу, а громадянство наповняло дві перших великих кімнати. По проекту Короліва та Синицькото намічено було секретарів по ріжних галузях діяльности і рішено скликати ТУПівський з'їзд, а потім і Всеукраїнський конгрес. Але не все громадянство признало над собою зверхність ТУПівської ради. На друге ж засідання ради в клубі прийшли: І. Стешенко, Д. Антонович та О. Степаненко, як представники якихось десяти соціалістичних організацій, але на наше запитання не могли перечислити тих організацій, бо очевидно, що тоді ще такого числа соціалістичних організацій не було.

Є. Чикаленко. Уривок із споминів за 1917 рік — 26

Вони рішучо заявили, що вважають свої організації рівноправними з ТУПівською і вимагають, щоб в раду увійшло від кожної їхньої організації по стільки ж делегатів, скільки є членів ТУПівської ради. Незважаючи на наші доводи, що ТУПівська рада є тільки виконавчий орган безпартійної організації, яка має свої громади майже по всіх містах України, в які входять і поодинокі соціалісти, вони стояли на тому, що вони являються делегатами теж від всеукраїнських соціалістичних організацій, і коли ми не згодимось прийняти їх, то вони заснують свою окрему раду, і пішли на нараду до Педагогічного музею. Щоб не розбивати сил і не витворювати двох центрів, ми рішили з'єднатися з тими "делегатами від соціалістичних організацій" і таким чином повстала Центральна Рада. Але співділання з такими безпринципними демагогами, як О. Степаненко та інші, що несподівано поставали соціалістами, мене хворого так знеохотило, що я з того часу перестав ходити на зібрання Центральної Ради.

В такий рішаючий і гарячий момент особливо відчувалася відсутність української преси, яка давала б тон, напрям і до голосу якої прислухалося б громадянство. Всі певні були, що я зараз же відновлю "Раду", але у мене тоді абсолютно не було грошей і в банках ніде не можна було позичити, а незабутнього мого спільника В. Симиренка вже не було на світі, він помер 1915 року. Я подав думку, щоб за видання газети взялося Товариство підпомоги українській літературі, науці і штуці, але в Києві було тоді тільки три члени того Товариства: В. Леонтович, С. Єфремов і я; Ф. Матушевський був на Кавказі, І. Шраг жив у Чернігові, П. Стебницький в Петербурзі, а М. Грушевський був на засланні в Москві; то ми рішили якнайшвидше порозумітись з ними, а тим часом я подав військовому командуванню заяву, що відновлюю закриту 1914 року "Раду".

Саме тоді приїхав з Москви М. Грушевський, і коли я побачився з ним, він уже був освідомлений про заснування Центральної Ради і видимо був дуже задоволений, що його позаочно вибрано головою, тому я й не здіймав питання про це, а сказав йому про думку організувати видання газети під фірмою Т-ва підпомоги. Він нічого принципіяльно не мав проти того, і ми рішили просити В. Леонтовича, як голову Т-ва, скликати зібрання якнайшвидше.

На відході М. Грушевський спитав мене, як я думаю – чи безпечно тепер робити купчу (контракт) на землю, яку він сторгував, щоб мати самостійний ценз по повіту до Державної Думи, щось коло 100 десятин. На це я відповів йому:

— На мою думку, не варто купувати землі, бо Установчі збори, на яких переважатимуть селяне, певне, реквізують поміщицькі землі за ціну дешевшу, як ви за неї заплатите.

Так він землі і не купив.

Перед засіданням Т-ва підпомоги українській літературі, науці і штуці зайшов до мене харківський адвокат М. Міхновський, що тоді служив у Києві товаришем військового прокурора, і почувши, що я не маю грошей на видання газети, запропонував організувати видання на паях (уділах), рублів по 10 тисяч пай, тоді він з своїми однодумцями візьмуть п'ять паїв.

Є. Чикаленко. Уривок із споминів за 1917 рік — 27

— Але ж ви, – кажу, – самостійник, а на нашу думку, ще не на часі підіймати це питання в газеті, бо це переполошить московське й наше зросійщене громадянство і воно нас роздушить, бо з ним боротьба тяжча, як з царським урядом.

На це він відповів, що сам добре розуміє, що ще не пора говорити про самостійність Української Держави, бо маси народні ще не свідомі, але треба їх освідомлювати, а тому йому й ходиться про газету, без якої тепер обійтися не можна.

На зборах Т-ва підмоги одноголосно рішено взятися за видання газети, але готівки у Т-ва не було, то рішено заставити в банку тих 300 тисяч процентових паперів, що йому видала дружина В. Симиренка по його смерті, і купити друкарню, а коли не стане грошей, то привабити до видання ще пайщиків. Я оповів про пропозицію Міхновського, але більшістю голосів проти мого та Єфремова пропозицію Міхновського відкинуто і рішено визначити паї в 5 тисяч руб., тоді один пай візьме ТУПівська організація, один пай візьме видавництво "Час", як сказав М. Синицький; я теж сказав, що візьму один пай, по зборі хліба. Далі ніхто з присутніх не обізвався, а коли очі всіх звернулися на Леонтовича і на Грушевського, то Леонтович одверто висловився, що не рішається тепер ослабляти себе матеріально, бо певний, що Установчі збори відберуть від поміщиків землю. А Грушевський сказав, що у нього немає грошей; я ж не мав сміливості сказати йому, що він же роздумав купувати маєток, то гроші зосталися вільні.

Коли піднялося питання про назву газети, то всі висловилися за те, щоб вона мала зв'язок з "Радою" і спинилися на назві "Нова Рада", але Грушевському, видимо, дуже того не хотілося, і він став доводити, що "Рада" не мала ніякої популярности. На це я прочитав голосно картку, що дістав напередодні від сина з Петрограда, в якій він писав: "Тільки що вернувся з мітингу, на якому було біля 1500 гвардійців-українців; вражіння колосальне; тепер тільки я упевнився в тім, яке величезне значіння мала «Рада», треба зараз, якнайшвидше відновити її". А він же, кажу, раз у раз іронічно ставився до "буржуазної" "Ради".

Після того М. Грушевський замовк.

А. Ніковський згодився взяти на себе редагування і працю зорганізувати видання газети. Це зняло з мене тягар, що лежав на моїй душі, і тепер я з спокійним сумлінням міг виїхати на Херсонщину у свій маєток Перешори, куди щоденно листами й телеграмами викликав мене управитель. Він неодмінно повинен був виїхати додому на Катеринославщину, а тут земство вимагало здачі хліба, а агент Міністерства хліборобства викликав мене для найму землі на випас військової скотини. Я все відтягав свій від'їзд з Києва, поки не налаштується газета, бо всі вважали, що це повинен зробити колишній видавець, і я сам бачив, що без газети абсолютно не можна обійтися.

Напередодні від'їзду пішов я на губерніяльний кооперативний з'їзд, що відбувався в Педагогічному музеї. Всі місця величезної авдиторії, від долу аж до стелі, були зайняті народом; в партері сиділи кооператори, а весь амфітеатр набитий був інтелігентною київською публікою. Промовці говорили не

Є. Чикаленко. Уривок із споминів за 1917 рік — 28

на кооперативні теми, а про те, що настав день воскресіння України, що треба скрізь на всі урядові посади вибирати самих українців, що треба заводити українську мову в школах, засновувати свої гімназії і т. д. Міхновський в гарячій промові закликав до організації української армії і пропонував зараз же заснувати охочекомонний полк і прочитав список старшин, які виявили бажання вступити в склад цього полку; це викликало грім оплесків, хоч наші соц.-демократи, додержуючись своєї програми, тоді, з початку революції, рішучо виступали проти організації української армії. А коли розміщений серед публіки студентський хор заспівав "Ще не вмерла Україна", то всіх охопив невиданий мною в житті ентузіазм: всі цілувалися, деякі плакали з радощів. Я так рознервувався, що не міг здержати голосного ридання і благословляв долю, що мені довелося дожити до такого щасливого дня; я радів в душі, що з молодих своїх років взяв вірний напрямок і йшов, чи добре чи погано, а вірною дорогою і перед смертю не скажу, як казав небіжчик Лесевич, російський філософ, родом українець:

— Як тяжко вмирати, побачивши аж перед смертю, що все своє життя йшов не тою дорогою, якою треба було йти.

Він тільки перед смертю став свідомим українцем.

Після цієї маніфестації дуже мені хотілося лишитися в Києві, щоб побувати ще на урочистій вуличній маніфестації, яку Центральна Рада оголосила на 19 марта, але в мене вже був білет на 17-те, який я з превеликими труднощами добув, та й земству і агентові міністерства я призначив день свого приїзду, то вже не можна було відкладати подорожі.

Про все, що діялося в Києві від 17-го марта до 20-го жовтня ст. ст., я знаю тільки з газет та листів, а тому й розказувати не буду, а розкажу тільки про те, що я переживав і спостерігав, живучи літо 1917 р. в селі на Херсонщині.

Приїхавши в Перешори, я довідався, що замість сільського старости організувався Комітет з А. Куцоперою на чолі. Сей Куцопера, син захожого з Поділля селянина Федора Куцопери, що купив коло Перешор 30 десятин землі і жив собі на хуторі, служив у гвардії, а потім городовим (поліціянтом) в Одесі, потім поліційним урядником в Бессарабії, звідки вигнано його за хабарі, і він, оселившись на хуторі в батька, зайнявся підпільною адвокатурою. Люди розказували, що бувши городовим в Одесі, він у 1906 році виконував обов'язки ката і вішав революціонерів; може, цьому й неправда, але кожному, хто гляне на його одворотну, червону, рябу пику і величезну статуру, приходить в голову, що так повинен виглядати кат.

А що він був без усяких моральних підстав, людиною "безсовісною", як казали люди, то видно з того, що він, виманивши у батька документ на всю його землю, не дав нічого рідним братам і нарешті і самого батька вигнав з хати, і той помер у чужих людей. І от така людина стала керівником нашої громади, найпершим чоловіком її. Коли я завважив це селянам, то старіші тільки плечима знизували або рукою махали, а молодші, що поверталися з фронту, зухвало відповідали:

Є. Чикаленко. Уривок із споминів за 1917 рік — 29

— Він наш брат, мужик, а такий бувалий, на всі боки битий, що не дасться панам обманити.

Не знаю, як по інших місцевостях, а у нас і по сусідніх селах майже скрізь наверх повипливало отаке сміття, такі шахраї, що поверталися з міст, де служили в поліції, жандармами і т. ін. і поставали провідниками народу, бо в щирість інтелігенції народ не вірив. В м. Окнах, напр., вибрано за голову комітету бувшого жандармського вахмістра Моргуся, який обшахраїв громаду на велику суму. В с. Ставровій виплив на самий верх Саблатович, який, бувши делегатом в Києві на селянському з'їзді, украв на ночлізі у сусіда 150 карб. Коли їх у нього витрусили, то, не бажаючи робити розголосу, тільки вигнали його з з'їзду, написавши про його вчинок громаді. Взагалі у нас по селах старіші чесніші селяни притихли перед молодшими, що поверталися з фронту і принесли новий дух, нові етичні поняття; вони майже одверто крали не тільки в панів та жидів, а й у своїх же селян, а коли ті обережненько докоряли їм за се, то вони нахабно кричали:

— Я на фронті кров проливав, а ви тут багатства збирали!

Причім без сорому лаялись по матерщині, кажучи, що тепер "свобода слова".

За скілька років війни вони відвикли від мирної праці, розпаскудились, озвіріли, убиваючи людей і грабуючи з дозволу начальства в завойованім краю, тому-то вони й вибирали на своїх провідників людей, що вміли добре шахраювати здавна і мали на це досвід. "Совісним людям" як казали селяни, "стало тяжко жити на селі".

Мардарівський крамар жид Шафер, вдумливий чоловік, який любить говорити все порівнюючими байками, так характеризував мені теперішній стан на селі:

— Чиста, сира вода не шкодить чоловікові, а варена ще лучча від сирої, але недоварена вже шкодить. Отак і з народом: поки він був сировий-темний, з ним можна було жити, коли він звариться, тобто просвітиться, з ним ще ліпше можна буде жити, а тепер він недоварений – ой, як з ним тяжко жити!

А коли я завважив:

— Зате ви тепер маєте рівноправіє!

— Оте рівноправіє, як оті картки на цукор, що нам подавали: по них цукру не дістанеш, а вони самі не солодкі. Тепер зняли "черту оседлости", тепер є право нам скрізь по Росії їздити й жити, а через безладдя нікуди не можна поїхати – і товару ніде не дістанеш, і ограбують дорогою. То ми тепер торгуємо так, як той чоловік з жінкою торгували горілкою. Продали вони корову та купили барило горілки. От чоловік дає жінці п'ятака, щоб всипала йому чарку. Потім жінка дає чоловікові того самого п'ятака за чарку горілки, то так позбулися й корови, й ґорілки. Отак ми, купці, тепер один у одного тут в Мардаровці купуємо всякий крам, бо свіжого з сторони не можна привезти. Думалося, що після революції краще житиметься, аж воно тепер гірше, як за царя. Тоді я дав приставу (поліційний комисар) хабара і місяць живу собі спокійно, а тепер щохвилини боюся, щоб не ограбували, не вбили. Отаке тепер життя!..

Є. Чикаленко. Уривок із споминів за 1917 рік — 30

Господарювати було безмірно тяжче, як за попередніх років: як людей, так і кращу худобу позабирали до війська, лишилася сама каліч та молодник. Хоч солдати масами тікали з фронту, але робити вони не хотіли, а в більшости провадили комерцію, продаючи селянам чай, цукор, привезені з фронту, військове убрання, взуття, а розпродавши, з'являлися до воїнського начальника, або просто у свою часть, діставали нове убрання і знов приїздили його продавати; таким робом постепенно майже всі селяни повдягалися у військове убрання, бо на базарах справді не можна було докупитися ні чобіт, ні краму на одежу. Багато дезертирів, згуртувавшись у банди, грабували вночі селян, панів, а по хуторах нападали і в білий день. Правда, мені ніхто не робив ніякої шкоди, бо я давно продав селянам скільки їм треба було землі, то у мене з ними були якнайкращі відносини, а се діяло й на сусідніх селян. Коли в Одесі зібрався селянський з'їзд, який постановив забрати всі незасіяні панські землі, то деякі фронтовики підбивали селян забрати і в мене, але більшість не згодилася, кажучи, що треба підождати земельного закону. Взагалі, життя того літа в селі було неспокійне, напружене: робітники в економії (дворі), майже виключно хлопчаки, абсолютно не слухали старших, а робили коли хотіли і що хотіли; в саду не можна було вберегти від них ні ягідки, ні овочу, бо все виривали зеленцем, разом з гілляками. Я поривався виїхати з села і просив листами всіх приятелів, які кликали мене до Києва, найти мені економа; нарешті, під кінець жнив, Ф. Матушевський прислав мені чеха Бедриковського, на якого, як він казав, можна зовсім покластися, бо він людина безумовно чесна. Але виявилося, що він абсолютно не знайомий з місцевими умовами господарювання, і мені треба було зоставатися, поки не зроблено буде озимого посіву. Саме тоді вернулися з фронту два моїх приятелі, заможні селяни, що їздили туди з підводами як погонці, і радили мені не засиджуватися в селі. Вони розказували, що поза фронтом, у запіллі, наші солдати немилосердно грабують і вбивають всіх заможних людей, а справа стоїть так, що незабаром фронт докотиться й до нас; хоч наші селяни, казали вони, мені нічого лихого не зроблять, а фронтові солдати не помилують; не страшно німців, бо вони не знущаються над нашою людністю, а страшно своїх!

Я послухав їх і почав ліквідувати своє господарство: продав хліб своєму Кредитовому т-ву по встановленій ціні, по 6 руб. за пуд, хоч сусіди мої пани та заможні селяни продавали його потаємці по 25 руб. за пуд і вночі вивозили хліботорговцям. Розпродав постепенно коней, худобу, хоч всетаки на риск лишив по десятку кращих завідських коней, скотини, овець, щоб не знищувати заводу, що тягнеться у мене з діда-прадіда. А тим часом приїхала до мене військова комісія і, оглянувши мої порожні стайні, кошари, заявила мені, що у мене буде етапний пункт, в якому буде коло сотні коней та душ 20 солдат. Хоч се була й нахаба, але все-таки оборона від банд, які розберуть самовільно моїх коней, худобу та інше майно; але етапна команда сама покрала у мене кури, гуси, поросята, порозбирала на дрова всі плоти, тини.

Є. Чикаленко. Уривок із споминів за 1917 рік — 31

Чим далі під осінь, тим більше розлазився всякий лад в селі: все більше й більше тікало солдатів з фронту і, оповідаючи про фронтові порядки, вносили повну анархію, деморалізацію в село; "свобода слова" дійшла до того, що й жінки, не соромлячись, стали лаятися по матерщині. Сільський комітет, вибраний з сяких-таких господарів, з Куцоперою на чолі, в очах фронтовиків став "буржуазним" і втратив всяку владу і повагу настільки, що одна безсоромна молодиця на розборі якоїсь своєї справи при всій чесній громаді вигукнула до комітету:

— Я вас всіх чисто о-цю!

Фронтовики весело розсміялися, а члени комітету повставали засоромлені з-за столу, спльовуючи:

— Тьфу на тебе, сатано!

А один підпилий фронтовик, розказують, коли в церкві піп виголосив – "і вас православних христіан", вигукнув:

— Тепер нема хрестян, тепер усі граждане, арештувать його, сякого-такого старорежимця! – і кинувся до попа.

А коли піп став гамувати його хрестом, то він вигукував:

— Што ти виставляєшся своїм хрестом, у мене, видиш, теж є Єгор'євський хрест на грудях, а я плюю на нього!

В Кононівці один солдат, домовляючи шлюб, не схотів, щоб на нього надівали вінець, кажучи, що таку корону цар надівав.

Але о. Максим Чернишевський, взагалі дотепний чоловік, збив його, кажучи:

— Чого ж ти в штанях прийшов, адже ж і цар штани надівав.

Взагалі почалася така анархія, що один старий селянин в розпачі сказав:

— Бачив я на своєму віку холеру, від якої люди, як мухи, мерли, бачив сарану, після якої настав голод, але свободи такої ще не бачив і не чув.

Коли Центральна Рада добилася від уряду Керенського автономії тільки для пяти центральних українських губерній, то заможні селяни і панки висловлювали свій жаль, що й нашу Херсонщину не приєднано до України. Вони певні були, що близький Київ швидше дасть лад і скорше заведе у нас спокій, ніж далекий Петроград. Один з них, заможній панок Іван Розміріца*, почав їздити власними кіньми по повіту та агітувати за те, щоб наше земство постановило приєднатися до України. А багатий землевласник Родзянко, сусіда мій по київському будинкові, по світогляду російський чорносотенець, що, крім "Кіевлянина", не читав жадної газети і знайомства зо мною, як видавцем "мазепинської" "Ради", не вів, після большевицького перевороту в Петрограді зайшов до мене і почав переконувати, на моє диво, що треба ширити думку про відокремлення України від Росії і приєднання її на федеративних основах до Австрії.

— Тоді, – казав він, – ми придбаємо Галичину й Буковину і з'єднаємося з Європою, бо інакше загинемо від азіятсько-московських большевиків, які насунуть на нас, соціалізують землі; будинки, капітали, т. ін., як це вони роблять у себе.

* Розстріляний 1920 року. – Є.Ч.

Є. Чикаленко. Уривок із споминів за 1917 рік — 32

— Ви думаєте, – кажу, – що Центральна Рада не соціалізує землі? [соціалізувала – див. Універсал ЦР від 18.01.1918 р.Т.Б.].

— Я знаю, – каже Родзянко, – що Центральна Рада мусить обіцяти селянам землю, бо інакше за нею не піде військо. Але я цього не боюся, бо знаю, що не ті будують державу, що роблять революцію. Та й соціалізацію землі може завести тільки общинна Московщина, а у нас, на Україні, де кожний володіє окремим шматком землі, ніхто її, принаймні задурно, не відбере. Треба тільки швидше приєднатися до Європи...

Як видно з цього, економічний інтерес вже в перший рік революції штовхав заможні українські елементи до відокремлення України від Московщини в осібну державу, а голота, навпаки, держалася міцно большевицької Росії так само, як за повстання Мазепи вона трималася царської Москви.

Покінчивши всі господарські справи, я рішив виїхати до Києва. Коли 20-го жовтня я, приїхавши на ст. Мардаровку, побачив поїзд весь розгромлений, без вікон, без дверей, наче він видержав обстріл картеччю, то у мене пропала всяка надія на можливість сісти в нього, бо весь поїзд був набитий солдатами, як бочка оселедцями, що заповнили не тільки площадки й дахи вагонів, а й висіли, як рої бджіл, на буферах (розворах) та східцях. Сусіда мій, полковник Главче, підійшов до вагона і попросив "товарищей" дати йому дорогу, але дістав від одного з них такого стусана ногою в живіт, що аж поточився йойкнувши, при загальнім реготі та свисті солдатів. Станційні служачі оповіли мені, що вони бояться виходити до поїзда в уніформі, а тим більше в червоній шапці, бо коли поїзд затримується, то солдати кидаються бити дежурного, а недавно всі служачі мусіли тікати від них в степ, ховаючись по ярах. На моє щастя, до Києва їхала жінка начальника станції, то мене з нею впустила до себе кондукторська бригада і я якось доїхав до Києва, хоч замість звичайних 12 годин поїзд йшов 30. Про сон дорогою чи хоч спокій і думати не було чого, бо на кожній перехресній станції кондуктори ледве відбивали солдатів від свого відділу, які штурмували його з лайками та бійкою. Кондуктори всю дорогу проклинали "свободу", за якої їм життя нема, і вигукували, що для такого народу треба нагаїв та кайданів, бо він свободу розуміє як право всіх лаяти, бити та грабувати, і показували, що поробили вони в вагонах. Там не було жадної шибки, всі мідяні частини були повідкручувані; в клозеті забрані всі рурки, крани, як казали кондуктори, на апарати для "самогонки", бо тепер по селах скрізь гонять горілку не тільки з зерна, а й з цукру, який грабують по цукроварнях. В Київ я приїхав здорожений, змучений безсонною ніччю, зовсім хворий.

Є. Чикаленко. Уривок із споминів за 1917 рік — 33

II

Большевицький переворот в Петрограді і його наслідки в Києві. – Війна з большевиками і настрій українського війська. – Оголошення самостійности України і повстання місцевих большевиків. – Бомбардировка Києва та "исход" Центральної Ради до Житомира. – Фатальні помилки Центральної Ради по повороті з німецькою силою до Києва, що привели до гибелі Української Держави.

В Києві я застав свою родину в бадьорому настрої. Старший син [Левко] був членом Центральної Ради від соціал-демократичної партії і гласним (радним) міської думи; середній [Петро], що недавно вернувся з полону, де учителював в таборах полонених, організованих "Союзом визволення України", тепер був секретарем Голови Секретаріату В. Винниченка.

Від них я довідався про все, що діється в Центральній Раді та Секретаріаті, чого не міг довідатися з газет, сидячи на селі. З свого боку я оповідав про те, що робиться в селі, що всім правлять селянські комітети, котрі поскладалися тепер майже з самих фронтовиків-дезертирів, тобто з самого сміття, яке під час бурління життя вийшло наверх. По оповіданням синів, в Кононівці, на Полтавщині, діялося майже те саме, а коли на сході гуртом селяни вбили збольшевиченого коновода Петра Малинку, що за царських часів був поліційним агентом, то тепер наче ліпше стало.

Відпочивши трохи, пішов я до М. Грушевського, а не заставши його, поїхав до Винниченка. Він в подробицях оповів мені про тепер вже відомі всім переговори і притичини з урядом Керенського за автономію України і скаржився на М. Грушевського, що він кокетує з есерами, раз у раз шепочеться з ними, а есери демагогічними способами приваблюють до себе селян, а тому й мають за собою більшість в Центральної Раді, але влади в свої руки не беруть, а тільки заважають есдекам в роботі над організацією своєї держави, заведення в ній ладу і т. д.

Дійсно, більшість в Центральній Раді була есерівська, бо в сю, суто московську, партію, якої ніде на світі, крім Московщини, нема, записувалися всі, хто не мав виразного світогляду, а Секретаріат, тобто виконавча влада, складався майже виключно з есдеків. Есери не хотіли перебирати влади, бо партія їхня складалася з самих селян та хлопчаків-інтелігентів. Правда, в їхній партії були й такі сивоголові люди, як М. Біляшевський, М. Левицький (артільний), але державним досвідом вони мало чим відріжнялися від таких хлопчаків, як М. Шраг, Севрюк, М. Ковалевський, Христюк та інші, а тому вони, на всі лади трублячи про соціалізацію, боялися братися за переведення її в життя. Селяни тільки називали себе есерами, а в дійсності вони були проти соціалізації. Один з них, Дан. Коваленко, садівник мого сина, дуже порядний та інтелігентний селянин, пояснив мені це, кажучи:

Є. Чикаленко. Уривок із споминів за 1917 рік — 34

— Всі селяни розуміють соціалізацію як відібрання безплатно землі у панів і певні, що коли поділять її, то вже ніхто від них її не відбере і перший же парламент закріпить її за ними, може, й за невелику виплату.

Таким чином, в есерівській фракції Центральної Ради не було навіть однакового розуміння соціалізації.

В соціал-демократичній теж не було єдности, там йшла захована боротьба за вплив між В. Винниченком та М. Поршем, яка зачалася ще з 1905 року. Винниченко не зносив Порша і голосно називав його провокатором, але ніхто йому не вірив, хоч і не перечили, бо Винниченка всі вважали за людину пристрасну, гарячу, непомірковану, а Порша всі мали за розумного, обережного чоловіка, хоч і непереборчивого на засоби. Тепер, щоб не розбивати есдецьких сил, вони наче помирилися – Порш відмовився від суду чести, на який мав викликати Винниченка, а Винниченко перестав обвинувачувати його в провокаторстві, але це примирення було тільки про людське око і не зменшувало внутрішньої ворожнечі, бо вона лежала глибше – в боротьбі за булаву, за першенство.

Від Винниченка пішов я в редакцію "Нової Ради" і, після сердечного привітання з Єфремовим та Ніковським, висловив їм свою незгоду з напрямом, який взяла "Нова Рада". Перед організацією Секретаріату вона висловлювалася проти перейняття Центрального Радою всієї влади на Україні, бо вважала се передчасним; потім взяла під свою оборону командуючого округом Оберучева, який рішуче боровся з організацією українського війська і якого ненавиділо все українське громадянство, вважаючи його за свого лютого ворога. "Нова Рада" зовсім безпідставно і без всякої потреби різко критикувала політику Центральної Ради, тоді як, на мою думку, вона тоді не могла провадити іншої політики і бештити її не було за що. Центральна Рада цілком слушно добивалася автономного урядування на Україні.

На це Єфремов і Ніковський доводили, що Центральна Рада безсильна завести лад, дати всьому порядок, а тому ліпше було б їй і не братися і не добиватися влади.

На це я розповів, що в Херсонщині, яку уряд Керенського не включив у автономну українську країну, ще гірше безладдя, бо в такий бурхливий час ніхто не може дати відразу ладу. Кожний з нас зостався при своїй думці, але з того часу у нас наступила холодність у відносинах, особливо з Ніковським, бо я пророкував, що він своєю політикою розгубить і тих передплатників, що має з весни "Нова Рада". І дійсно, незабаром Ніковський, що був самостійним керівником "Нової Ради", мусів шукати нового видавця, бо Т-во підмоги вже не мало чим покривати її дефіцитів.

Статечна, поміркована частина громадянства незадоволена була соціалістичною пресою, що розплодилася на державні кошти, особливо есерівською, в якій приймав діяльну участь М. Грушевський, і потребувала солідної газети демократично-радикального напрямку, але не могла згодитися і з напрямком "Нової Ради". Видавництво "Час", на чолі якого стояли В. Королів та М. Синицький, близькі співробітники дореволюційної "Ради", виявило охоту

Є. Чикаленко. Уривок із споминів за 1917 рік — 35

перейняти на себе видавництво "Нової Ради", але вимагало права впливати на напрямок газети, та Ніковський на це не згодився і рішив перебиватися сам, будучи певним, що Т-во підпомоги обновленого складу друкуватиме його газету дурно в своїй друкарні.

С. Єфремов, завжди далекий від бажання влади, відмовився від секретарського портфеля, який йому запропонувала Центральна Рада, а працював у газеті "Нова Рада" та зайнявся розбором архіву київської охранки. Він оповів мені, а потім і дав прочитати ціле "Діло" про мене, в якому зібрано "негласні" відомості про те, що начебто я їздив у купі з небіжчиком Євгеном Олесницьким до австрійського ерцгерцога Фердінанда для обміркування справи відділення України від Росії і прилучення її до Австрії. В результаті того "негласного" слідства охранка постановила мене арештувати, але не могла мене знайти, бо я, довідавшись, що про мене допитуються, на протязі трьох років війни проживав у Фінляндії, Петербурзі, Москві, а в Києві бував тільки ненадовго і не прописуючись. Тепер мені стали ясні причини трусів у мене в Києві, Перешорах та Кононівці. Крім того, Єфремов оповів мені, що й уряд Керенського підозрює мене в тому ж самому, бо секретар пошт і телеграфу російський есер Зарубін казав йому, що є розпорядження перлюструвати мою кореспонденцію, а якийсь добродій з контррозвідки, що при новому уряді провадить функції охранки, казав моєму синові, що якби вдалася авантюра Корнілова, то мене, М. Грушевського та давно померлого В. Антоновича мали повішати за зраду державі. Дивувалися ми з Єфремовим такому обвинуваченню, бо ні я й ніхто, здається, з українців, не бажав прилучення України до Австрії; правда, під час війни, коли взято було росіянами Львів і Галичину приєднано до Росії, я висловлювався, що ліпше було б Україну приєднати до Австрії, хоч по Дніпро, щоб підсилити український елемент в Австрії.

Того ж самого дня ввечері зайшов до мене Грушевський віддати візиту. Він був у дуже бадьорому настрої і тримався самовпевнено. Літом він ще писав до мене в Перешори, що особисто дуже відчував мою відсутність в Києві, тепер же він не потребував нікого, бо тішився великою популярністю серед більшости членів Центральної Ради, яка майже вся складалася з дійсних та фальсифікованих есерів. Я пробував остерегти Грушевського від есерівського рішення аграрного питання на Україні, бо воно зробить ворогами Української Держави всіх маючих землі більше трудової норми, і що не можна будувати держави на одній пролетарській клясі. На це він відповів, що держиться більшости: як вона вирішить, то так і буде. Я висловлював побоювання, щоб анархія, яка повстала скрізь, не довела знов до монархії, при якій, дай Боже, щоб нам залишилася хоч школа українська. Він весело розсміявся, як сміється старий, досвідчений чоловік з наївного хлопчика.

На тім наше побачення скінчилося, і я вже не бачився з ним аж до Нового року, бо мені не хотілося одбирати у нього час, тим більше, що я визнавав і тепер визнаю політику Центральної Ради в той період цілком правильною, бо проти московської большевицької пошести тоді ще не було ліків.

Є. Чикаленко. Уривок із споминів за 1917 рік — 36

Через кілька день після мого приїзду до Києва, коли в Петрограді стався 25-го жовтня ст. ст. переворот і большевики захопили владу, то в Києві почалася одверта боротьба за владу між урядом Керенського з одного боку і Центральною Радою та большевиками з другого. Центральна Рада цілком слушно рішила, не виступаючи проти большевиків, захопити всю владу на Україні в свої руки, бо якби вона виступила проти большевиків, в оборону уряду Керенського, як радила "Нова Рада", то від неї відсахнулися б народні маси і вона повинна була б відступити владу місцевим большевикам ще в жовтні 17-го року і не зробила б того, що вона зробила корисного для української справи на протязі трьох місяців, тобто до навали московських большевиків в січні 18-го року. А якби гору взяла над большевиками влада Керенського, то вона так само, як і влада Леніна, прислала б військо завойовувати Україну, бо жадний московський уряд не потерпить України як самостійної одиниці.

Коли Центральна Рада разом з большевиками перемогла в Києві уряд Керенського, арештувавши ненависного всім українцям губерніяльного комисара, російського меншовика Кірієнка та інших, тоді почалася у неї боротьба за власть з місцевими большевиками. "Совет рабочих і солдатських депутатів", в руках якого з перших днів революції був царський палац, намагався всю владу захопити в свої руки; на чолі київських большевиків стояв один з братів П'ятакових [Леонід Леонідович], людина, кажуть, талановита і гаряче віддана большевизмові. Українська контррозвідка раз у раз доносила Секретаріатові, що большевики мають намір арештувати Секретаріат і Центральну Раду, і вимагала дозволу арештувати П'ятакова та інших голів большевицьких, але Винниченко на се не згоджувався, кажучи:

— Я волію, щоб большевики почали війну перші; я певен, що якби большевики пішли війною на Центральну Раду, то у нашого війська підійнявся б такий загальний ентузіазм, що воно розгромило б місцевих і московських большевиків і Україна назавжди позбулася б московської небезпеки.

Я розказував Винниченкові з слів М. Василенка, товариша міністра просвіти в уряді Керенського, що Керенський так само бажав виступу большевиків в певности, що він їх розгромить. Я остерігав Винниченка і пророкував йому долю Керенського, бо чув від свого земляка Гордія Лямки, шофера в київськім броньовім дивізіоні, що вся наша армія збольшевичена і вороже ставиться до "буржуазної" Центральної Ради. Причини лежать в тому, що большевицький уряд, захопивши владу, зараз видав наказ, щоб громади забрали панські землі в свої руки, а Центральна Рада обіцяла виробити закон, на основі якого земля мала перейти в селянські руки. Безземельне і малоземельне селянство зрозуміло це як бажання Центральної Ради відтягнути передачу землі в його руки і всі надії та симпатії перенесло на большевиків, зовсім ігноруючи Центральну Раду. По селах почали забирати та ділити між собою панські землі та інвентар, палити та розтягати по кавалках панські забудовання. Назначених Центральною Радою повітових комисарів ніхто не слухав, бо у них не було ніякої військової сили, яка підтримала б їхню владу. У мене ні в Перешорах,

Є. Чикаленко. Уривок із споминів за 1917 рік — 37

ні в Кононівці селяни нічого не зачепили, а тільки, на основі ленінського наказу, сільські комітети переписали все майно і заборонили його продавати до рішення Установчих зборів. Я вже казав, що я своїм селянам продав скільки їм треба було землі, а тому у нас з ними були якнайкращі відносини і родина моя до кінця 1922 року спокійно жила під захистом селян, поки большевики законом не заборонили поміщикам жити в своїх бувших садибах і не виселили її. А сусідні економії поруйнували, попалили, а за маєток Реміха під Ананьївом, який селяни не могли поділити, зчинився, як я читав у газетах, справжній бій між скількома сумежними селами, бо економія та стояла сама по собі, окремо в степу; дійшло діло до окопів, кулеметів і навіть до гармати, яку привезли з станції Бирзула, взявши її у якоїсь військової частини.

Так само уряд Леніна звернувся з наказом до армії, щоб вона сама зробила фактичний мир на фронті, щоб наші солдати браталися з німецькими, тоді й ті примусять своє правительство до заключения миру. А Центральна Рада доводила, що без згоди з союзниками не можна миритися; натурально, що солдатам-українцям, втомленим війною, більше подобалися слова московського большевика Леніна, ніж "буржуазної" Центральної Ради, хоч і української. Антантські військові агенти, що покинули російську армію і переїхали до Києва, обіцяючи признати Українську Державу, гаряче умовляли український уряд держати свою армію на фронті, хоч і без руху, щоб німці не мали змоги перекинути своєї армії на західний фронт. Секретаріат і без того намагався всіма силами не допустити до розвалу своєї армії, а це ще більше нахиляло наші солдатські маси до большевиків. Самостійники-соціалісти раз у раз піднімали на засіданнях Центральної Ради мову про оголошення України незалежною державою, доводячи, що це підніме в армії патріотичний дух, забезпечить її від большевизму. Але Центральна Рада не одважувалася оповіщати України суверенною державою, зважаючи на змосковщений міський пролетаріат, який загрожував страйком в разі відокремлення України від Росії, і можна було сподіватися большевицького повстання по всіх більших містах України, а на українську армію в боротьбі з большевиками, як я вже казав, покладатися не можна було.

Тим часом контррозвідка без відома Винниченка захопила одної ночі П'ятакова і невідомо де його поділа; потім вже вияснилося, що його вбито десь коло Поста-Волинського і накрито снігом. Цей турецький спосіб боротьби з політичними супротивниками, натурально, страшенно обурив большевиків і вони готувалися тоді ж виступити з зброєю в руках проти українського уряду, але несподівано вночі Богданівський полк арештував всі частини київської залоги, що складалася з московських большевиків, і, посадивши їх в замкнені вагони, вивіз їх за межі України.

Так почалася московсько-українська війна.

Коли перед Різдвом послано було армію проти большевиків, які вже захопили Харків, то по дорозі майже вся армія, в тім числі і Богданівський полк, розбіглася по домах з зброєю й кіньми. Військове начальство держало

Є. Чикаленко. Уривок із споминів за 1917 рік — 38

це у великій таємниці, бо ще сподівалося, що після свят козаки повернуться в свої частини, але даремні були ці сподівання – козаки раді були, що нарешті добилися додому. Широким колам громадянства не відоме було критичне становище України, бо газетам заборонено було писати про справжній стан на большевицькому фронті, а я через синів знав усе, що діється на фронті, і про настрій нашого уряду, і що говориться і рішається в Центральній Раді.

Я радив Винниченкові організувати армію з куркулів-ґросбауерів, вибравши з козаків тих, що батьки їхні мають більше 10 десятин (гектарів), землі, а решту порозпускати по домах; я певен був, що армія, складена з багацьких синів, буде твердо стояти проти большевиків, бо бачив, як мої земляки, сини заможних селян, були рішучо настроєні проти большевиків.

Але Винниченко і слухати про це не хотів, а всю надію покладав на армію, яку Секретаріат мав організувати з міських українських робітників. Потім виявилося, що ця жменька свідомих українських робітників не могла встояти в Києві і супроти місцевих большевиків.

З газет громадянство знало, що одна українська армія поїхала на Харків через Полтаву, а друга – через Конотоп, щоб одрізати большевицьку армію від Московщини, і тішилося тим, що оточені зо всіх боків большевики будуть розбиті і знищені дощенту.

Під таким вражінням сила народу зійшлося в клубі стрічати Новий 1918 рік, перший Новий рік в своїй Державі; був дехто з міністрів, а між ними й Голова Міністерства Винниченко. Коли пробило 12 годин і всі посідали за столи, то очі всіх звернулися на Голову Уряду, сподіваючись, що він перший проголосить тост за Україну і скаже відповідне слово, але він сидів мовчки, нахмурившись, а на прохання старшини клубу сказати хоч коротеньке слово рішучо зрікся, відмовляючись втомою. Тоді звернулися до М. Шаповала, міністра пошт і телеграфу; він довго відмовлявся, вагався, а нарешті, якось наче несерйозно, наче жартома сказав приблизно таке:

— От ви, люди добрі, зібралися веселі, радісні стрічати перший Новий рік у своїй власній хаті і не думаєте і не гадаєте того, що цей перший рік, може, буде й останнім. Я, як міністр пошти і телеграфу, що має найпевніші і найостанніші відомості, певний, що Україні зосталося жити, може, не більше двох тижнів. Незабаром прийдуть сюди большевики і перевернуть все, що досі тут було зроблено, а уряд український повинен буде тікати.

Ця промова зробила на всіх вражіння грому з ясного, чистого неба; на мент всі притихли, причаїлися, мов приголомшені, а потім, наче не довіряючи Шаповалові, тривожно звернули очі на Винниченка, сподіваючись, що він спростує його слова.

Винниченко, бачачи, яке вражіння зробила на присутніх промова Шаповала, і бажаючи підбадьорити громадянство, почав доводити, що справа не така безнадійна, що справді, хоч ми, може, й не вдержимося в Києві, відступимо до Білої Церкви під захист Вільного Козацтва, то, опираючись на озброєне селянство, згодом витіснимо большевиків з України.

Є. Чикаленко. Уривок із споминів за 1917 рік — 39

Винниченко, цей найліпший промовець з-між тодішніх політичних діячів, на цей раз мнявся, запикувався, підшукуючи вирази і, видно, страшенно хвилювався. Не знаю вже, чия промова більше приголомшила присутніх – чи Шаповалова, чи його. Всі сподівалися, що Винниченко рішуче спростує слова Шаповала, скаже, що большевики вже оточені нашою славною армією і погинуть в Харкові, що становище Української Держави якнайкраще, а він покладає надії на Вільне Козацтво, яке організує якийсь авантюрист Полтавець з легковажним д-ром Луценком і яке вибрало за свого отамана невідомого в українських колах російського генерала Скоропадського, який, кажуть, і говорити по-українському не вміє. А що ж наша міліонна армія, яка на двох військових з'їздах через своїх делегатів так гаряче висловлювалася за Українську Державу? Що ж сталося з тим військом, що послане в Харків? Невже розбите? Такі питання були у всіх на думці і на вустах. Громадянство наше й не догадувалося, що в міліонній українській армії свідомих певних українців тоді й було тільки, може, що ті делегати; вони гаряче виступали на мітингах за Україну й інших освідомлювали, то їх і посилали делегатами на з'їзди, а вся решта була мало або й зовсім несвідома, вона тільки рвалася додому, на Україну. Громадянству і в голову не приходило, що отак, раптом по щучому велінню, не може темна солдатська маса вся стати національно свідомою; воно по делегатах судило і про пославших їх. А коли виявилося, що найпевніші козаки Богданівського полку порозходились по домах, тоді всі ясно побачили, що наступає катастрофа, бо на всі оті полки, що стояли в Києві, ніяких надій не можна було покладати. Всім відомо було, що вони займалися вночі грабіжництвом мирних жителів, вдень спали, в ввечері лузали насіння (соняшникові зернята) на Хрещатику і не виявляли жадної охоти воювати з большевиками. Навпаки, вони з нетерпінням сподівалися їх; одні – щоб порозбігатись по домах, а другі – щоб пристати до них для одвертого грабунку "буржуїв". Вони всі були озлоблені проти Центральної Ради, одні за те, що вона не пускає їх по домах, інші за те, що не дозволяє ділити "буржуйське" майно, а всі за те, що Центральна Рада не організувала для них ні приміщення, ні такого удержання, яке вони мали за царського урядування. Вони так рвалися з Петрограда, з північного фронту рятувати "рідну Україну" (власне додому), з величезним напруженням та втратами пробивалися через ряди московської армії до Києва, а тут для них ніхто не заготовив ні казарми, ні харчів, і вони самі мусіли добувати собі помешкання, часом викидаючи хворих з шпиталів, самі мусіли самовільно забирати борошно та інші припаси з інтендантських складів. Виходить, що не большевики їхні вороги, а "буржуазна" Центральна Рада, члени якої м'яко сплять, солодко їдять і зовсім не дбають про козаків та бідний народ, а большевики, навпаки, землю вже віддали народові, солдатам платять добрі гроші та ще й дозволяють "конфіскувати" у буржуїв награбоване ними добро. Справді, наше Військове міністерство, що складалося з цивільних людей та з прапорщиків, людей молодих, недосвідчених, незугарне було організувати для свого війська ні матеріальних, ні духовних харчів, і козаки нудилися, нічого

Є. Чикаленко. Уривок із споминів за 1917 рік — 40

не роблячи, повчалися тільки від большевицьких агітаторів, що Центральна Рада складається з самих буржуїв, а Генеральний секретаріат з самих "генералів", а Ленін дбає про армію і народ і дозволяє "грабить награбленное".

Все це знав Винниченко, бо йому оповідав мій син, що читав лекції козакам по казармах, знав і від мене, бо я розказував йому з слів Лямки та матроса Артюха. Але він сам нічого не міг зробити, а тільки обвинувачував військових міністрів, спочатку Петлюру, а потім Порша; певне, й ті це знали, але й вони нічого не могли зробити з своїм командним складом, що складався майже виключно з прапорщиків, бо кадрові офіцери, за невеличкими винятками, всі були ворогами української держави і воліли большевицьку Росію, ніж Україну. За це вони й поплатились життям своїм, бо коли большевики увійшли в Київ, то розстріляли, кажуть, коло п'яти тисяч російських кадрових офіцерів, яких застали в Києві.

Не покладаючись на своє військо, українське громадянство кинулося організовувати армію з охотників. Заклався комітет, який в газетах та плакатами гаряче закликав усіх, кому дорога Україна, ставати в ряди армії для оборони батьківщини від північних варварів, від московських централістів, що наважилися знищити нашу державу. На цю відозву відгукнулася наша університетська та гімназіяльна молодь; студенти Українського університету постановили закрити університет і всім ставати в ряди армії. Бувший військовий міністр, С. Петлюра, зовсім не військовий чоловік, прийняв головнокомандування над цілою Лівобережною армією. Під його командуванням двинулися дві армії, що складалися з двох жменьок невимуштрованих студентів та гімназистів, скоріше два гайдамацьких загони, бо чомусь вони називалися "гайдамаками"; один поїхав у напрямку на Полтаву, другий – на Конотоп, які вже були зайняті большевиками.

Центральна Рада відклала законодавчу роботу і всю свою увагу звернула на те, як оборонитися і врятуватися від зовнішніх і внутрішніх большевиків. Одні радили увійти в союз з Доном і спільними силами відбиватися від московських большевиків, але соціалісти вважали недопустимим входити в союз з несоціалістичним Донським урядом. Інші сподівалися домовитися з київськими представниками Антанти про допомогу чеським військом, якого тоді багато стояло коло Києва, але надії ці не здійснилися, бо чехи рішучо відмовилися воювати з москалями і рішили держати нейтралітет.

Тоді Центральна Рада, щоб привернути до себе селянську масу, рішила швидше видати земельний закон і оголосити Україну самостійною державою та швидше заключити з Німеччиною мир в Берестю, щоб большевики не заключили його від імені всієї Росії.

Винниченко, бачачи, що наближається катастрофа, і не бажаючи йти, як він казав, проти свого народу*, рішив вийти з уряду, але не зробив цього од-

* Тоді майже все укр. незаможне населення йшло разом з большевиками проти Ц. Ради, як пізніше воно йшло разом з большевиками і проти Директорії. – Є.Ч.

Є. Чикаленко. Уривок із споминів за 1917 рік — 41

верто на засіданні Центральної Ради чи Міністрів, а приватною цидулкою передав головування своєму заступникові, міністрові юстиції М. Ткаченкові і сам виїхав з Києва. Але есерівська більшість Центральної Ради, збувшись Винниченка, рішила нарешті перебрати владу в свої руки; вона провалила земельний законопроект, складений соціал-демократами і внесений міністром земельних справ Мартосом, по якому власникам лишалися незайманими по 50 дес. землі у приватну власність, а коли соц.-демократи, крім Ткаченка і Порша, виступили з кабінету, то міністерство складене було з самих есерів, на чолі з головою Кабінету Голубовичем, нікому до того часу не відомим, але який пізніше придбав собі широку найганебнішу славу.

Варто занотувати, що коли в газетах з'явилося пояснення, що "трудова норма" по інтерпретації наших есдеків, має бути до 50 десятин, то В. Леонтович дуже втішився, кажучи:

— Перед війною я міг би продати своїх 850 десятин по 1000 руб. і мав би 850 000 руб., які лежали б тепер в процентових паперах. А коли мені лишать 50 десятин з садибою, то це коштуватиме тепер більше міліона!

А коли есери провалили есдецький законопроект, то він, зітхаючи, сказав мені:

— Шкода, що ви відмовили Грушевського від купівлі маєтку, тепер би нам есери лишили б, певне, по сто десятин трудової норми, бо ж американський фермер машинами обробляє не менше з своєю родиною.

Можливо, що якби була прийнята норма в 50 десятин, то "куркулі" оборонили б Україну, а голота все симпатизувала більше большевикам, як Центральній Раді, і не тільки не обороняла її, а ще й допомагала большевикам, хоч Центральна Рада давала їй те саме, що й большевики, тільки не казала "грабити награблене". Тоді й голоду Україна не зазнала б.

У відповідь на проголошення самостійності України в Києві зачався загальний робітничий страйк, якому одверто співчувала міська дума, весь суд, університет і т. д., взагалі вся російська інтелігенція. Сталося те, чого так боялася українська інтелігенція, крім купки соціалістів-самостійників. Погасла електрика, перестав функціонувати водопровід, стали трамваї і почалося збройне повстання робітників; весь Київ обхопила паніка, яка побільшувалася ще невідомістю про те, що робиться поза Києвом, бо не виходила й жадна газета. Більшість "славного" українського війська і знаменита матроська гвардія Центральної Ради заперлися в казармах і "держали нейтралітет", тільки окремі свідомі одиниці з них підтримували Вільне Козацтво, що склалося з свідомих українських робітників під командою інженера Ковенка.

Повстанці захопили головну пошту і телеграф і дали телеграму Леніну, що Київ узято місцевими большевиками, але другого дня їх відтіля вибили, і вони сконцентрувалися на Печерську, головним чином у величезних арсенальних забудуваннях. Петлюру, головнокомандуючого Лівобережною "армією", викликано було рятувати Київ від місцевих большевиків, але він прибув з своїми "чорними гайдамаками" тоді, коли саме вже було розгромлено "Арсенал"

Є. Чикаленко. Уривок із споминів за 1917 рік — 42

з гармат і майже покінчено було з повстанням робітників, і він з своїми гайдамаками та з військом, що розгромило "Арсенал" пройшов парадно з музикою через весь Київ з Печерська до Думи*.

Населення Києва почало вже заспокоюватися, виходити на вулиці, коли раптом почулася гарматна стрільба і густа кулеметна тарахкотня на Печерську, на Новому Строєнні з сторони Деміївки, наче швейні машини шиють. Мій двірник спокійно завважив:

— Вже большевики строчать нашим шинелі!

Коли вся родина, тулячись від куль попід стінами будинків, зійшлася на обід, один син з Центральної Ради, другий – від голови Міністерства, то я спитав їх, що означає ота стрілянина, вони відповіли, що се добивають большевиків, і я заспокоївся.

Раптом входить мій перешорський земляк Гордій Лямка, шофер з військового броньовика і, схвильовано хапаючись, оповідає, що большевики захопили Печерськ і все наше військо порозбігалося...

— Коли й як? – стурбовано питаю.

— Зранку, – каже, – наші побачили, що большевики лавою сунуть з-за Дніпра на Печерськ, і відкрили проти них кулеметний вогонь. Ми з броньовиками виїхали проти них, але нам заступили дорогу жінки арсенальних робітників, підкидаючи під колеса всячину, щоб ми не могли двигатись; тоді наші козаки покидали броньовики і повтікали; зосталися тільки полонені галичани, що билися до останку, поки большевики не поперевертали наших броньовиків гарматними снарядами; тепер весь Печерськ в руках большевиків, а незабаром вони й сюди прийдуть, бо вже коло Троїцького народного дому йде бійка.

Виходить, що ні в Центральній Раді, ні в Міністерстві нічого того не знали, всеціло покладаючись на військове командування. Всі так були упевнені, що большевики десь далеко, що навіть на мостах не поставили кулеметних відділів, і большевики, перебивши під Крутами найкращий цвіт нашої молоді, непомітно перейшли міст і посеред білого дня без бою зайняли Печерськ, спинившись коло самого палацу Кабінету Міністрів. На другий день штаб, напруживши всі сили, витіснив большевиків з Києва, але з того дня вони з-за Дніпра почали таку бомбардировку Києва, якої, як кажуть фронтовики, не бачили і на війні. І досадніше всього те, що бомбардировка та велася з гармат, які стояли за Дніпром ще з того часу, як богданівці арештували і вивезли за межі України большевицьки настроєних московських гарматників; ніхто не догадався замки хоч повиймати з тих гармат, коли не можна було перевезти їх до Києва. День і ніч на протязі одинадцяти день летіли 6-ти і навіть 12-ти дюймові снаряди, пробиваючи дахи, мури кам'яниць і трощачи все всередині; мешканці поховалися в льохи (пивниці) від снарядів, що рвалися в будинках, дворах, на вулицях, обсипаючи все кругом скалками та кульками, калічачи й убиваючи

* Спогади учасників бій за "Арсенал" та участь у нім гайдамаків С. Петлюри описують інакше. – (прим. ред. празького вид. 1932 p.).

Є. Чикаленко. Уривок із споминів за 1917 рік — 43

людей, особливо тих, що вибігали шукати десь води або якоїсь їжі, бо рідко в кого були зроблені запаси. Багато людей було покалічено, вбито, багато померло з переляку та збожеволіло від нервового напруження. В мій будиночок не попав жадний снаряд, бо він закритий великими кам'яницями, і тільки дах подірявлено скалками та кульками.

В самий розгар бомбардировки несподівано прибіг до нас схвильований О. Олесь і оповів, що він був у свого приятеля лікаря Хороманського і, коли вийшов у другу кімнату зробити цигарку, то в той час у вікно влетів снаряд і на місці убив Хороманського; не можучи сидіти разом з убитим, він прибіг до нас, рискуючи на вулиці своїм життям.

Большевики цілили в Центральну Раду, в палац Міністерства та у вокзал (двірець), а коли його захопили, то встановили там батарею проти будинку М. Грушевського і стріляли в нього, доки він не взявся полум'ям. Ми вилізли на дах свого будинку і дивилися на море вогню, який часом, коли провалювалася одна з стель шестиповерхового будинку, вибухав аж під хмари. Разом з будинком професора згоріли його величезна бібліотека та розкішна цінна збірка всяких історичних та етнографічних предметів, рукописів і т. ін. Вся московська інтелігенція з приємністю стрінула звістку про знищення будинку Грушевського, якого вона вважала за головного винуватця відокремлення України від Росії. Характерно, що на початку війни графиня Уварова, голова Археологічного товариства, як оповідав мені проф. Кримський, з незахованою радістю читала знайомим лист від свого сина, в якому той писав, що "бажання її здійснилося – і вілла Грушевського в Криворівні спалена".

Під час бомбардировки Києва Центральна Рада наспіх радилася над есерівським законом про соціалізацію землі, а щоб врятуватись від большевиків, постановила послати Скорописа до германського командування з проханням дозволити йому привезти з Німеччини військо з полонених українців для оборони Києва від большевиків. Треба сказати, що саме тоді в Київ приїхав О. Скоропис і ходив від Голови Центральної Ради до Голови Кабінету та до міністра судівннцтва, добиваючись слідства про свою діяльність в Германії по організації українських полонених, бо вся московська преса, а почасти й українське громадянство, обвинувачували його в державній зраді, і він хотів, щоб український уряд упевнився в тім, що та його діяльність не тільки не була ганебною, а навпаки, корисною для Української Держави.

З великими труднощами Скоропис вибрався з Києва пішки через Святошин до першої станції, з якої можна було їхати залізницею на Ковель; ця дорога ще функціонувала, бо по ній тоді верталися солдати з фронту.

Але пізно надумалася Центральна Рада, бо військове командування, бачачи, що не може встояти проти большевиків, вночі непомітно вивело останки свого війська через Святошин в напрямі на Житомир, не попередивши навіть всіх міністрів та членів Центральної Ради.

Другого дня, коли ущухла бомбардировка, багато людей певні були, що большевиків відбито, і багато з них поплатилися за це життям. Коли до міністра

Є. Чикаленко. Уривок із споминів за 1917 рік — 44

земельних справ есера Зарудного, в якого ночував журналіст Пугач, раненько зайшов патруль і спитав, чи нема у них зброї, то Зарудний, думаючи, що це наші козаки, сказав, що він український міністр; тоді обох їх потягли в Марийський парк і там на очах жінки Зарудного обох розстріляли. Так само розстріляли д-ра Орловського, який йшов до шпиталю і мав українську посвідку (легитимацію). Наскільки мені відомо, тоді нікого більше з свідомих українців не розстріляли, бо вони, не довіряючи большевикам, ховалися або добували російські посвідки і не виявляли себе українцями. Найбільше тоді розстріляли російських офіцерів, кажуть, до п'яти тисяч, які не схотіли пристати до української армії, а залишилися в Києві і держали нейтралітет. Багато людей розстріляли під видом "буржуазного генерала Петлюри"; досить було швейцарові, двірникові або куховарці сказати на вулиці большевицькому патрулеві, що в такій-то квартирі живе Петлюра або якийсь український буржуй, як його розстрілювали; кажуть, що отак слуги помстилися над багатьма ненависними їм господарями.

Дуже яскраво і правдиво намалював Винниченко в своїй п'єсі "Між двох сил" оті розстріли і взагалі навалу московських большевиків по великих містах України.

Грабунки з приходом большевиків прийняли такі грандіозні розміри, що большевицький уряд почав розстрілювати грабіжників і дозволив домовим комітетам озброїтись і відбиватись від грабіжників, які вночі величезними озброєними бандами нападали на доми, а вдень по глухих вулицях грабували прохожих привселюдно. Київ мав тоді надзвичайний вигляд: всі ходи на вулицю були замкнені і забарикадовані всячиною, скляні двері позабивані дошками, так само і ґратчасті ворота – брусами або грубою бляхою, щоб могли довше витримати осаду грабіжників. Редакція "Нової Ради", що надрукувала гостру статтю за підписом Єфремова проти керуючого большевицькою навалою Коцюбинського, сина одного з найкращих наших письменників, видержала одної ночі, заваливши двері паками паперу, осаду цілої величезної банди, яка штурмувала її, обстрілюючи з кулемета, але мусіла відступити, бо мешканці будинку, стріляючи з вікон, не допустили її до дверей. Після того редакція вже не рішалася випускати газети, бо большевицька "свобода слова" могла їй дорого обійтися.

Міська дума, як і все московське населення, перестали страйкувати, і в Києві з'явилося світло і вода. Міський голова (бургомистр) російський есер Рябцов радісно вітав большевиків за те, що вони, як він висловився, "возстановили єдиний демократичний фронт", але большевики скасували думу, а функції її передали "Совѣту Рабочих депутатов". У всіх урядах вищі посади позаймали большевики, переважно місцеві жиди, які взагалі енергійно боролися за "Единую Россію", хоч Центральна Рада дала їм персональну автономію, якої вони досі не мали на цілому світі. Жидівська пролетарська молодь приймала дуже діяльну участь в наступі большевиків, стріляючи з вікон ззаду в українських козаків, чим викликала проти себе обурення всього українського громадянства, яке виявилося кривавою помстою пізніше, коли в Київ вернулося українське військо.

Є. Чикаленко. Уривок із споминів за 1917 рік — 45

Командир большевицької армії Муравйов, що приніс Україні, як він висловився, "на штиках свободу" зараз же наклав на "буржуазне" населення Києва величезну на той час, контрибуцію, розпорядився конфіскувати харчові продукти, мануфактуру, взуття і т. ін. В села посилалися частини большевицького війська, які силою забирали у селян хліб, скотину, бо по економіях (дворах) вже нічого не було, там раніше все позабирали селяни, та й економії (двори) рідко де зосталися; все награбоване большевики навантажували у вагони і вивозили в Московщину.

Про український уряд та його військо нічого в газетах не друкувалося, та й газети виходили тільки офіціозні, що друкувалися в друкарні бувшої "Київської Мислі". Ся газета, що за української влади весь час плакала за урядом Керенського та "Всероссійскимъ Учредительнымъ Собраніемъ", як "соглашательська" меншовицька, в перший же день була реквізована большевиками. Цьому дуже раділи всі українці, кажучи, що так треба було з нею зробити і українській владі, а вона церемонилася, щоб не порушити свободи слова, і дозволяла "Кіевской Мысли" на своїх ротаційних машинах випускати десятки тисяч примірників газети, в якій щодня ганьблено, компрометовано український уряд, а сам він не мав у своїм розпорядженню жадної ротаціонки і друкував свої розпорядження на плесковатих машинах, що більше десяти тисяч примірників за ніч не можуть надрукувати.

Ходили чутки, що Центральна Рада засідає в Житомирі, але через якийсь час в большевицьких газетах появилася звістка, що Житомир, як і всі інші міста на Правобережжі, зайняті "славною красною армією". Ми певні були, що уряд наш з жменькою війська підуть на Волинь, зайняту німцями, і відтіля вернуться з армією полонених українців, за якими поїхав Скоропис, але вже не певні були, чи схоче та армія воювати з большевиками і чи не розбредеться вона по домах, як і богданівці, скучивши за своїми родинами.

Настрій у мене був препоганий, тим більше, що я так розхворівся під час большевицької бомбардировки Києва, що весь час пробування большевиків, тобто місяць майже, лежав хворий, не маючи сили ходити. Під кінець місяця почали ширитись чутки, що разом з нашими полоненими йде і німецьке військо. Большевики почали, видимо, непокоїться, але в газетах загрожували смертною карою тим, хто розповсюджує брехливі чутки про наступ німецького війська.

Треба сказати, що весь час пробування большевиків у Києві ніхто з них в наш будинок не заходив, може, через те, що з вулиці він закритий садком; електрики ми не світили в тих кімнатах, що видно з вулиці, а спеціального розпорядження арештувати мене, очевидно, не було; тільки першого дня большевицький патруль добивався до нашої замкнутої хвіртки, але двірник наш, що тоді був на вулиці, догадався сказати, що це не окремий будинок, а садок суміжного великого будинку, то вони туди й пішли. Старші сини мої переховувалися у чужих людей і додому не навідувалися, а тому хвіртка на вулицю майже ніколи не відчинялася. Але одного дня переказали мені, що я заведений у список заложників, яких мають большевики вивезти на випадок евакуації, і я, хворий,

Є. Чикаленко. Уривок із споминів за 1917 рік — 46

ледве дійшов до знайомих, у яких перебув днів три, поки не ввійшло в Київ українське військо, а за ним слідом і німці.

Взагалі, німці в боях з большевиками, не хотячи губити своїх людей, а може, з тактичних причин, пускали наперед українців, самі ж йшли за ними; українське військо, знаючи, що в потребі його підтримають німці гарматами, завзято било втікаючих большевиків. Се мені нагадало Хмельниччину, коли наші козаки, маючи за собою татар, сміливо кидались на ворога, а коли татар не було, то Богдан мусів частину своїх козаків переодягати в татарську одежу, які криками "Аллах" піддавали смілости українському військові і наводили страх на ворога.

Звістка про те, що наш уряд запросив до помочі німців, неприємно вразила мене; я був тої думки, що не годиться закликати чужинців проти свого народу, бо як-не-як, а народ наш в більшости був за большевиків, то тепер буде вороже настроєний проти сього уряду і проти Української Держави. Друге діло, якби большевиків вигнали наші полонені, що придбали в таборах свідомість і вважають національну справу коли не важнішою, то, принаймні, рівною соціально-економічній.

Німці, сподіваючись дістати на Україні стільки хліба та харчових продуктів, що зможуть ще довго протягнути війну, не випустили наших полонених, а самі з радістю, за умовлену кількість пудів харчових продуктів, пішли визволяти Україну проти большевиків. Уряд Голубовича охоче на це згодився, чи ліпше сказати Грушевський, бо після виступлення з уряду Винниченка Грушевський став, можна сказати, самодержавним керівником Центральної Ради. Він, очевидно, певний був, що з допомогою "наємного", як публічно висловився Голубович, німецького війська, можна буде закріпити суверенність України, а соціалізацією землі прив'язати до неї і селянські маси.

А тим часом депутати від заможних селян потягнулися масами до німців з проханням скасувати ту соціалізацію, що загрожує лишити без хліба і їх, і німців. Німці напосідалися, щоб Центральна Рада уважила домагання селян, але проводирі її, засліплені есерством, замість того, щоб погодитися з німцями і будувати демократичну Українську Державу, спираючись на "куркулів-ґросбауерів", казали, що курс Центральної Ради "остається незмінним і що "Україна покаже світові зразок соціалістичної держави" і тим кинули заможніших селян в обійми поміщиків, які давно вже агітували по політичних центрах Європи проти самостійної України і "большевицької" Центральної Ради, яка справді поставилася безглуздо гостро до розпорядження німців про засів землі, яке суперечило законові про соціалізацію.

В результаті німці, вигнавши московських большевиків, розігнали і українських, бо не бачили великої ріжниці між тими і Центральною Радою, і поставили на чолі Української Держави гетьмана Скоропадського. Але його, на превеликий жаль, не підтримало українське громадянство та Січові Стрільці, і він, опершись на російських добровольців та поміщиків, не зміг вдержатись після революції в Німеччині.

Так, не збудувавши "соціялістичної" Української Держави, ми втратили і гетьманську, а як це сталося, я в подробицях розказав у своєму щоденнику.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 47

1918 рік

5 квітня 1918 року

Вчора був я у Андрія Васильовича Ніковського і там застав Д. В. Марковича. Обидва вони напосідались на мене, щоб я друкував свої мемуари. Маркович, який колись чув, як я дещо читав з них, наговоривши мені багато компліментів, вимагав, щоб я обов'язково зараз здавав їх в друк. А я доводив їм, що цього зробить я не можу ось з яких причин. У мене є конспективно написані спомини від дня мого родження (1861 року) до 1885 року, які можна було б зараз друкувати, але вони самі по собі не мають ніякого громадського інтересу. Потім досить у мене щось на кшталт діаріуша починаючи з 1907-го року. Тут єсть багато цікавого для внутрішньої історії українського руху, але друкувати його я не вважаю можливим за свого життя. Мимоволі в цьому писанню я являюсь "цяцею", а будучи по натурі подібним до Гоголівого Собакевича, всіх чи майже всіх своїх знайомих, чи соробітників, змалював "беками". Мені навіть скільки раз приходило на думку кинути все оте писання в грубу. Бо навіщо воно? Наприклад, я описую Грінченка, Грушевського, такими, як я їх знав, розумів з всіми їхніми хибами, яких я не міг супокійно переносити. Але для історії українського відродження це не має ніякого значення і, може, якраз їхні хиби, оте надмірне тщеславіє, славолюбіє, упертість і були тим імпульсом, що примушували їх робить, і в результаті вони зробили колосальну роботу в порівнянні з роботою, зробленою скромними, м'якими, безкорисними діячами нашими.

Так я собі міркую, але от Ніковський та Маркович напосідаються, щоб я оте все зараз друкував. Але друкувати все-таки я не рішаюсь, а писать далі буду, бо мене вже давно кортить знов взятись за свій щоденник.

Я перестав його писати мало не чотири року тому, як почалась війна, а з нею й цькування всього українського і мене особисто. Я боявся, щоб писання моє не попало в руки жандармерії і не наробило лиха людям, про яких я згадую. Правда, я й всі свої мемуари писав так обережно і так не повно, що й на половину вони не похожі на дійсність. Наприклад, я ніде й натяка не роблю на нашу організацію Т.У.П., а про з'їзди, про загальні збори кажу, як про

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 48

зібрання гостей у мене на святах. Коли я, бувало, декому читав свої мемуари, то мені раз у раз казали, що треба писати все чисто одверто і зараз же посилати те все у Львів на схованку. Коли російське військо зайняло в 1914 році Львів, то я раз у раз згадував оті поради приятелів і радів, що не послухав їх, бо російський уряд позаарештовував би, а може б і позасилав всіх отих діячів українських, про яких я згадував. Коли уряд чіплявся до членів Наукового товариства, списки яких він понаходив в Галичині, то що він робив би людям, які організовано дбали про культурно-національне відродження України?

В кінці 1913 року я їздив у Львів виручать Грушевського з того тяжкого становища, в яке він попав, дякуючи своїй вдачі, про що я в свій час і записав в своїх мемуарах. Не знаю, яким способом це дійшло до ушей охранки уже в формі відомостей, що я їздив на нараду до Фердінанда в Конопішт. В ділах охранки Єфремов найшов цілу про це справу, з якої видно, що мене постановлено було арештувати. Але їм не вдалось зробить цього, бо я, почуваючи це, не жив в Києві, а коли приїздив, то не прописувався, а часом і не ночував у себе дома. Зимував я в Фінляндії, Петербурзі, Москві, а літував в Херсонщині, де пристав кожний раз, коли його запитували за мене, одповідав, що мене нема і просив мене на якийсь час виїхать з села, щоб він не попався на брехні. Якось в Кононівці мене допитував пристав, кажучи, що йому доручено встановити моє "містожительство". Я одповів йому, що ось тепер я в Кононівці і тут моє "містожительство"; потім я поїду в Київ – там у мене свій домок і містожительство, потім поїду в Перешори на Херсонщині, там у мене маєток і містожительство; нарешті можу поїхати в Алупку, там у мене є дача, а значить і там моє містожительство. Таке обіліє "містожительств" в 1906 році врятувало мене од висилки адміністративним порядком в Наримський край, що хотів зробити полтавський губернатор Катеринич, як мені розказував його знайомий В. М. Леонтович.

Не знаю, чи зможу я колись описати те, що діялось за цих чотири роки, що я не записував; певніше, що тепер, так між іншим, по дорозі буду про дещо згадувати, бо за часів війни нічого особливо цікавого не переживалось. А от, я дуже шкодую, що не записував нічого вже після початку революції. Хоч я й не брав безпосередньої участі в будуванні держави нашої, але з 25 октября 1917 року я сидів в Києві і бачився з багатьма громадськими діячами, та найбільше я довідувався про події від синів своїх, бо Левко був ввесь час членом Малої Ради, а Петрусь – старшим урядовцем по особливим дорученням при прем'єрі міністрів. Але я фактично не міг тоді писати, бо майже ввесь час я був хворий на свою давню хворобу – неврастенію шлунку і видужав (не знаю чи надовго?) тільки після виїзду з Києва большевиків. Тепер я почуваю себе зовсім здоровим, маю інтерес до всього і знов бере мене охота записувати те, що я переживаю, що спостерігаю в громадському житті України, в центрі якого я стояв з 1900 року, тобто з мого переїзду до Києва.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 49

7 квітня

Вчора був на святкуванні роковин "Н. Ради" в тісно-

му колі редакційному. Всі розмови вертілись коло приходу німців в Україну, коло нового кабінету міністрів. Всі висловлювались, що краще було б, якби німці взяли все в свої руки і самі посадили міністрів, бо наші ладу не дадуть і не заведуть спокою в нашій молодій державі. Наш уряд, на чолі з Грушевським, думав опиратись на сільську голоту, на наших большевиків, думаючи, що вони є сила, на якій можна збудувати державу. Недавно я, бувши в Грушевського, доводив йому, що Україну треба будувати на середньому землевласнику, що має від 15 до 150 десятин землі, бо це єсть найпевніший, найздоровіший елемент в селі. Великі землевласники та городяне, чужі нам, або росіяне, або поляки. От, з-за поляків Грушевський не бачить і наших дрібних власників; бажаючи знищити польське землеволодіння на Україні, він впадає в крайність – в соціалізацію землі, йде вкупі з есерами, які хотять одібрати (дурно) всю землю у всіх, навіть у найдрібніших, власників і передати її державі, у якої вже хлібороби братимуть в оренду по трудовій нормі. Це вносить незадоволення в верстви, що мають більше 10-15 десятин землі, і тішить сільську голоту, бо наче досягає її ідеалу рівності. Але ця рівність погубить нашу державу, бо селяни, живучи на дрібних кавалках, не зможуть розвити сільської промисловості, але й не дадуть робітника для фабричної, бо їм шкода буде теряти оту, хоч мізерну, незалежність на своєму власному господарстві, в результаті наші городяни і селяни муситимуть купувати все за кордоном, не маючи хліба на вивоз навіть в свої городи, бо на такому дрібному хазяйстві буде те, що селяни кажуть: "що Іван зробив, те Іван і з'їв". Дякуючи отому законові про соціалізацію, тепер в селі виходить великий заколот, який гальмує сівбу: у поміщиків все розграбовано або забрано в розпорядження комітетів і вони не мають змоги сіяти. Середні селяни бояться сіяти, бо голота, яка сама не має чим і що сіяти, каже: "сійте, сійте, а побачимо, хто буде збирати". Німці, для яких важно, щоб землі були засіяні, примушують селян вертати поміщикам заграбоване, щоб вони мали змогу сіять і висилають сільських большевиків в свої шахти, щоб вони не заважали сівбі. А уряд наш навпаки, підтримує большевиків і комітети і забороняє вертати награбоване поміщикам, кажучи в своїх універсалах, що все це належить народові. От, через що всі, хто бажає спокою, бажають, щоб німці взяли владу і дали порядок. Але питання – чи схотять німці взять владу, поки не виясняться їхні справи на західнім фронті. Вони тепер, забравши все військо з російського фронту, зробили наступ на Францію і хотять одрізати її від Па-де-Кале й ізолювать від Англії, але чи вдасться їм се? Англо-Саксонська раса уперта, як бульдог, бачучи, що їй загрожує небезпека втерять Британську імперію, певне, напружить всі свої сили і не подасться таки Германії. Справді, британській імперії загрожує доля Росії, якщо подужає Германія. Стоячи на ґрунті "самоопреділенія" Германія одірве Індію, Єгипет, Канаду, Бурів, Ірландію, як одірвала від Росії Польщу, Остзейщину, Фінляндію, Україну і т. д. А коли подужають "союзники",

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 50

в Германії вони нічого особливого зробити не можуть. Ну, нехай порозбивають її знов на самостійні королівства, герцогства такої величини, що по словам Гейне, деякі цілком в мокру погоду прилипнуть до чобіт, але через якийсь час, при сприятливих умовах всі ці державки знов збіжаться в одну міцну державу, бо то все один народ, з одною мовою. А британська імперія та російська, то є різнонародні, то, як справедливо висловився Грушевський, "тюрма народів", в якій замкнуті були всякі нації; от, коли Германію розгромлять, тоді всім отим народам, націям, які поодділялись, буде край! Як тільки германське військо буде розбите, як тільки щезне репутація його непобідимості, то зараз московське військо рушить на Україну "воссоединять" Росію. Росія готує тепер військо, наче б то проти німців, а в дійсності вона його готує проти України, бо без нашого цукру, пшениці, заліза, вугілля, без Чорного моря, вона обійтись не може і при першій змозі, вона піде завойовувати Україну. Тепер, поки на Україні німці, про це й мови не може бути, а коли німці підуть, то тоді Москва під керуванням Мілюкова, чи Маркова 2-го (бо Муравйов навряд чи вернеться), знищить все, що буде свідомого на Україні і заведе таке обрусіння, якого не знала самодержавна Росія і вона так буде винищувати все українське, як колись англічане винищували все ірландське і таки знищили мову, але не добились свого – не знищили патріотизму ірландського. Ми почуваєм себе тепер, як на станції за панування "товарищей" – не знати, чи прийде поїзд, а як прийде, чи вдасться влізти в вагон і т. д. Не знати, чи буде українська держава, чи може знов буде лунати: "Не было, нет и не будет". Треба користуватись цим моментом і надбавувати якомога більше культурних цінностей – книжок всяких, шкіл, просвіт, щоб поглибити свідомість в масах, щоб важче було нас знищити, коли німців розгромлять на західнім фронті.

8 квітня

Сьогодні приїхав з закордону О. Ф. Скоропис і заспокоїв мене, кажучи, що справи німців на західнім фронті зовсім добре стоять і про мішок, про який тут говорять, не може бути і мови. Коли так, то нема чого боятись, що німці вийдуть з України і покинуть нас на поталу москалям та ляхам. Напевне скоро вони візьмуть тут всю владу в свої руки і дадуть всьому лад. Тепер на Україні всі класи так розбестились, що ніхто нічого не робить, а тільки риють проти українського уряду. Про міста й говорить нічого, вони всі вороже ставляться до української держави і готові вітать большевиків, аби вернути цілість Росії. По селах голота теж проти українського уряду, бо він воює з большевиками, які стоять за бідний народ. Цими днями я був з Садовським на його хуторі по житомирському шосе. Там два чоловіки прийшли до нього за порадою – куди скаржитись, що земельний комітет, ділячи панську землю, не дав їм землі за те, що вони були в українських козаках і воювали проти большевиків, тобто йшли проти народу. Хутір Садовського чисто розграбували большевики та чехи, як одступали

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 51

на лівий берег, а місцеві дядьки розібрали все, що було в домі: посуду, білизну і т. п. Тепер, коли прийшли німці і пішла чутка, що будуть карать за грабування, люде зносять все, кажучи, що вони поховали у себе, щоб хтось не порозтягав, а поки німців не було, то вони мовчали.

12 квітня

Цими днями до Києва приїздила депутація в 200 душ з Полтавщини, яку послав з'їзд дрібних власників, організований Шеметами, і що відбувся в Лубнах, кількістю в скілька тисяч душ. Двоє з них, орендатори моєї жінки, ночували у нас три ночі. Один з них має 80 десятин землі, а другий – 120. Багато цікавого розказували про теперішнє селянське життя. Поки не було німців, то заможнім селянам життя не було. Ота голота, ота "пролетарія" знущалась з них, одбирала і землю, і скотину і навіть гроші, "Повірте, – каже один з орендаторів, – ми по токах та під млинами ночували, бо в хаті небезпечно було".

Як прийшли німці, то було припинилось оте грабіжництво, а коли Ц. Рада оповістила, що "повороту назад не буде", що земельний закон не одміниться, то земельні комітети знов взялись за своє і тепер не дають хазяїнам сіяти і самі не сіють, бо не мають чим; насіння награбоване вони перекурили на самогонку, або порозпродали, скотину теж перевели. Депутація ходила до всіх міністрів, до Ц. Ради, але ніхто не хотів їх прийнять та вислухати. Нарешті таки прийняв їх міністр юстиції Шелухин, а потім і міністр хліборобства Ковалевський. Як розказують наші орендатори, Шелухин дуже прихильно до їх поставивсь, а Ковалевський почав їм дорікать, що вони йдуть вкупі з своїми ворогами, з великоземельними власниками. А ми, кажуть дядьки, одповіли, що ми йдемо вкупі з совісними людьми, з чесними...

— А ми, – каже міністр, – мошенники чи що?

— Та хто вас знає? Ми вас не знаємо, а партія, на яку ви спираєтесь, то дійсно складається з мошенників та злодюг, найгірших людей в селі. Ота "пролетарія", з якої складається партія соціялістів-революціонерів та селянська спілка, то все люде, які до революції були конокрадами, злодіями та арештантюгами.

— За такі ваші слова, – каже міністр, – ви одповідатимете перед партією!

— Що ж вони нас будуть підпалювать, чи що? Коли так, то ми підемо у підданство до німців, бо ми не согласні, щоб у нас забирали землю, яку ми мозолями придбали. І дійсно руки у їх наче з старого, корявого дерева.

Кажуть, що депутація ця зробила велике вражіння на уряд. Есери вже підбивають есдеків, щоб вони підняли в Ц. Раді мову про незайманість участків менше 40 десятин, бо їм незручно йти самим проти себе, а вони голосуватимуть за есдецький законопроект. Побачим, що з того вийде. На мою думку, треба зараз дозволити вільний продаж землі, встановивши якийсь максимум, більше якого не можна купувати, а великі маєтності обкласти таким налогом, щоб їм не було вигоди існувати. Тоді земля швидко парцелюється, перейде

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 52

в руки тих, яким вона дійсно потрібна, хто нею дорожить і любить її, а ота "пролетарія" піде собі на фабрики та заводи, бо все одно всім не можна ж хлібопашить. Держава може платити землевласникам довгострочними облігаціями, а з селян брать частину грошей зараз, готівкою, тоді в державну скарбницю потечуть мужицькі гроші, які заховані тепер по скринях, та позакопувані в пляшках в землі. Тоді у казні і гроші будуть, і Україна матиме хліб на продаж. А коли роздать землю дурно, то з господарства буде такий самий толк, як і з чавунки, коли товариші дурно їздили по ній, і вони її так розруйнували, що потім і за гроші нічим було їздить, аж поки німці не полатали. Найкраще було б зараз же поновити діяльність селянських банків, які поряд з приватними покупцями швидко мобілізували б землю в селянські руки, бо великоземельні власники тепер охоче збували б її, бо всі певні, що років скільки зовсім не можна буде хазяйнувати з нашими селянськими большевиками, т. є. с.-господарськими робітниками.

15 квітня

Олександр Філаретович (Скоропис-Йолтуховський. – Ред.) каже, що німці страшенно незадоволені нашим урядом, який не може завести порядку в державі і шукають людину, яка взялася б організувати новий уряд, людина повинна бути широко відомою на Україні, натурально з порядною доброю репутацією; німці гадають, що парламентаризм треба одкинуть років на п'ять-десять, поки народ не стане свідомішим, а тепер повинно бути міністерство, яке правило б республікою самодержавно. Коли такий уряд не складеться, то очевидно німці посадять свого генерал-губернатора, якогось Гальц-отамана, а може й принца якогось "Дурацького Віда"*. Я раю Олекс. Філаретовичу згодитись на посаду диктатора, а я поможу йому скласти міністерство, але він зрікається, бо він має репутацію германського агента, а через те не може мати довір'я до себе в українського громадянства, навіть бувші приятелі дивляться на нього з підозрінням. Він напосідається і все намовляє мене взятись за організацію такого уряду, але я рішуче одмовляюсь з ось яких причин: 1) Я не хочу чи, лучче сказати, по малодушності, не рішусь взяти владу з рук німців, бо це значить стати проти всіх шарів громадянства і народу. Я визнаю, що треба це зробити, але у мене для цього замало духу, не хватить сміливості. 2) Я великоземельний власник і аграрну реформу буду робить (по думці всіх) в інтересах свого класу; 3) Я не звик публічно виступати і т. д. і т. д. Одним словом, я до цього зовсім не здатний, я занадто принципіальний, м'який і т. д., а для цього треба бути без цих ґанчів, чи мінусів.

* Принц Від, який правив Албанією в Дураццо. – Примітка Ф. Погребенника.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 53

17 квітня

Скрізь, скрізь гомонять, що от-от німці розженуть Ц. Раду і візьмуть владу в свої руки. Кажуть, що Ц. Рада вже втекла в Полтаву, що її обороняють тільки синьожупанники, тобто полонені, інші кажуть, що навпаки, полонені йдуть вкупі з німцями, а за Ц. Раду стоять тільки січові стрільці – полонені галичани. Публіка так звикла до сенсацій, що вже сама їх вигадує; вона так розбестилась, що вже не може жити щоденним життям, щоденною працею – все сподівається якихось надзвичайних новин. Меншості не можуть примиритись з думкою, що нема вже "единой, неделимой" дорогой Росії, а замість неї якась "шовинистическая" Україна, яка намагається їх "насильственно українізувати". Село не знає ніякої влади, бо про український уряд нічого не відає і не чує і з страхом дивиться, як суне німець, який відбирає оружжя і заставляє вертати награбоване, а може поверне навіть і кріпацтво. Большевики принесли з півночі "на штиках свободу й равенство", мали встановити і маєткову рівність, а "буржуазна" Рада покликала німців і не дала большевикам завести раю на Україні, яку видумали буржуї. Міський пролетаріат та селянин, що має менше 10 десятин землі – всі большевики, всі вороже ставляться до Ц. Ради. Ось з яких причин: народ марив ввесь час про мир; коли большевики взяли гору над Керенським, то всякому солдатові сказали – "Годі воювать, мирись сам, братайся!", а Ц. Рада казала, що треба ще згоди союзників і не хотіла розпускать війська з фронту

Споконвіку народ прагне землі, і большевики, як тільки дістали владу, зараз оповістили, що вся земля, всі маєтки з живим і мертвим інвентарем належать народові і зараз їх треба одібрати од панів, а Ц. Рада, хоч і каже те саме, але відтягає, вимагаючи, щоб це було зроблено по закону. Очевидно, що большевики стоять за бідний народ, а Рада за панів, а через те Рада і "буржуазна". Хоч Ц. Рада, бажаючи привернути до себе селянство і ввесь пролетаріат, в універсалах оповіщала те саме, що й большевики, а все-таки за нею зосталась репутація "буржуазної". Тепер, здається, вже розкриваються очі у пролетаріата. За панування большевиків тут і в Великоросії виявилось, що раю вони завести не можуть, а рядові большевики то, просто, грабіжники, які грабують і гроші, і хліб і в голоти, а тим часом Ц. Рада твердо стоїть за соціалізацію землі і за всі здобутки революції, хоч німці цьому й не співчувають. Коли фельдмаршал Ейхгорн видав наказ, щоб селяни не заважали економіям сіяти, то Ц. Рада підняла ґвалт, який невідомо ще чим скінчиться. Певніше всього тим, що німці скажуть нашому урядові: "Пошли вон, дураки!"

Характерно, що всі вороги української державності, напр. кадети, агітують проти німців, кажучи, що вони грабують, будуть визискувати, зроблять з України свою провінцію і т. д., а коли рознеслась чутка, що німці, забравши хліб, підуть звідсіля, то ця звістка перелякала кадетів, бо все-таки німці краще за большевиків, які грабували гроші, навіть приватні, мали "соціалізувать" і дома. Всі вони сподіваються, що англо-французи розіб'ють німців і возстановлять "великую Росію", а поляки сподіваються, що ті ж англо-французи

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 54

збудують Польщу від Гданська до Одеси, т. є. по давньому польському ідеалу – од можа до можа! А селяне, як я вже казав, притихли і з страхом дивляться на німців, але цей страх, певне, швидко розвіється, його розвіють наші німецькі полонені – синьожупанники, коли порозходяться до домах. Недавно заходив до мене один з полонених, по прізвищу Ворона. Він родом з Березової Рудки, коло Кононівки, служив у війську в Новогеоргієвську разом з моїм дворником Іваном Пасішником. Коли я якось послав їм українських книжок, то цей Ворона прислав мені подяку, підписану групою солдат, про що я, здається, занотував в своїх мемуарах, бо лист той надзвичайно характерний і я його зберіг, викресливши підписи і город, щоб лист не наробив лиха, коли попаде в жандармські руки. Коли зайшов до мене цей Ворона, то я нарочито почав висловлювати свої страхи з приводу приходу сюди німців. Але він гаряче мене заспокоював – "Не бійтесь, – каже, – це наші приятелі, свати, вони нам лиха не зроблять, а користі багато! Вони навчать, як хліб робить, як впорядкувать державу, бо вони наймудріші і найсовісніші люде в світі. А коли, кажете, що вони по дорозі грабують, то це не вони винні, а наші порядки: людям треба їсти, а наш уряд ніяких запасів по дорозі не зробив і вони примушені реквізувать фураж та харч. Я в полоні спочатку був дуже вороже настроєний проти німців, умовився з товаришами не працювати на роботах, але коли нас німці попобили мало не до смерті, то ми побачили, що треба робить, бо у них ледачих нема; там такий порядок, такий лад, що я прохатиму батька, щоб і менших братів послать на роботу в Германію. По селах електричество, а вулиці такі, що хоч яйце покоти – не розіб'ється, а от в Києві можна ноги повикручувати. Земля у них погана, а мусить родити і родить втроє краще, як наша найлучча в світі земля, а все то робить працьовитість і культурність. Я гадаю, що й нам не землі треба, а такої школи, як в Германії, щоб діти вчились в ній до 16 років і виходили зовсім освіченими людьми. От і пророк наш Шевченко сказав, що колись німці нас навчать і історії і доведуть до розуму істинно так, бо я тільки в Німеччині вивчив нашу історію... Не бійтесь німців, – закінчив розмову Ворона, – правда, нам трудно буде привчаться до німецьких порядків, але потім ми самі будем їм дякувати".

Я з великим інтересом і задоволенням слухав Ворону, бо я раз у раз, нагадуючи стародавню приказку – "Тату, лізе чорт у хату. – Дарма, аби не Москва!" – всім казав, що ж наш чорт, т. є. німці, зроблять з нас через 50 років чехів, найкультурніших людей з-між слов'ян. – "Але подивіться, як чехи їх ненавидять!" – раз у раз кажуть германофоби. Так, ненавидять їх і ести та латиші, але вони під баронським пануванням стали найкультурнішими з народів Росії, а їхні близькі родичі фінські племена: мордва, чуваш, череміс і т. п. під московським пануванням досі ідолопоклонники. Наші т. є. російські карели дикі люде, а ті ж самі фіни під шведською культурою стали зовсім європейцями. Нехай, ми будемо ненавидіти, боротись з німцями, але ми в цій боротьбі переймемо од німців і оружжє для боротьби т. є. культуру, а од кацапів за 260 років що ми перейняли? Поробились злодіями, п'яницями і матерщинника-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 55

ми, мало не до краю загубили свою культуру, попсували мову, а позитивного нічого не придбали, навіть ненависті до кацапа не виробили в собі. При всякій боротьбі нашої інтелігенції за свої національні права, наш народ раз у раз переходив на сторону Москви: так було за Мазепи, так було і за большевиків. Скажуть мені, що Мазепа по теперішній термінології був "буржуй", а цар Петро кого підтримував в державі? Демократ Гордієнко це розумів і хоч ненавидів "буржуя" Мазепу, а таки умовив запорожців виступити супроти деспота Петра. Цар Петро та большевик Муравйов однаковісінькі відозви писали до українського народу, тільки цар казав, що він буде обороняти бідний народ від "своєкористної старшини", а Муравйов писав, що прийшов визволити український народ від "буржуазної Ради", а по суті вони однакові деспоти-централісти московські.

18 квітня

Олекс. Філаретович не дає мені віддиху, все доводить, що мені треба таки взятись за організацію уряду хоч і з німецьких рук, бо інакше німці звернуться до елементів зовсім небажаних або навіть і ворожих нам, бо з цим урядом вони не можуть завести ладу та спокою на Україні. Він каже, що треба себе принести в жертву для блага української держави, що історія мене виправдить та й українське громадянство знає мене, довіряє мені і буде цілком на моїм боці. Але громадянство, кажу, знає, що з моїм ім'ям зв'язується контрреволюція, що я не сторонник соціалізації, яка завелась чи заводиться нашим урядом. Олекс. Філаретович на се відповідає, що всі знають, що контрреволюція неминуча і краще, коли вона зробиться моїми руками, ніж чужими, бо держава тоді зостанеться українською. Але я все-таки упираюсь, одмагаючись своїм нездоров'ям та малодушієм; нарешті почали ми складати можливий кабінет з бажаних людей. З теперішніх міністрів я б нічого не мав проти Прокоповича, Шелухина, Климовича; проти Ткаченка, пересадивши його як есдека на міністра праці, а на міністра внутрішніх справ запросив би В. К. Корольова, якого я давно знаю за людину розумну, чесну і рішучу, а на цю посаду тепер треба сміливого чоловіка, який би не боявся проявити всю "повноту власті". За міністра торгу – Ніковського, залізничого – С. Шемета. Ну, а що робити з Грушевським? Його ж не можна мати в опозиції, бо це значить мати проти себе величезну кількість людей і до всіх трудностей доточити ще й боротьбу за його особу. Найлегше розрішив це питання Левко, який був при нашій розмові, сказавши, що Грушевського треба повісити на Ц. Раді замість українського герба. Але це можна, навіть повинно, записати в мемуарах, але зробити цього – не зробиш. Треба б для його вигадати якусь почесну посаду, наприклад гетьмана, але які будуть його функції? З Парламентом треба було б трохи підождати, а потім скликати Раду з виборних від земських та міських самоврядувань і присвоїти їм права і обов'язки законодавчої Ц. Ради, але це зробити тоді, коли вже все

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 56

заспокоїться, затихне і по селах, і по містах. Думається, що моя аграрна програма – обмеження приватної власності 200-300 десятинами, в залежності від сільськогосподарських умов губернії і розпродажа решти землі селянам, заспокоїла б село, бо землевласники дістали б облігації, а селяни – землю, заплативши якусь частину грошей готівкою, тоді й в скарбниці державній були б гроші і їх не доводилося б раз у раз друкувати, до краю обезцінюючи їх. В містах треба, не дратуючи меншостей, твердо вести справу українізації держави. Все це так легко писать, а взятись за здійснення – нема духу! Ввесь вік чоловік жив під землею, порпаючись там, щось і якось робив і раптом кажуть тобі вилазити на ясний світ на широкий простір, де треба сподіватись одвертої боротьби і таємної інтриги, колосального напруження нервів і тяжкої праці, одним словом, як прадіди наші казали – "до булави – треба праці й голови", а я свою голову не вважаю до того здатною і ненавиджу боротьбу, а люблю спокій, мир і тишину.

19 квітня

Довго я розмірковував, ночей не сплючи, нарешті згодився, але, боячись, щоб німці з австріяками не поділили України, поставив Олек. Філаретовичу таку умову, що ми матимемо діло тільки з германцями, а австріяки повинні вибратись з України, а умовлений хліб вони дістануть. На цьому погодились і він пішов домовлятись з німцями. Пізно ввечері він приходить і каже, що німці не можуть прийняти цієї умови, бо це значило б оголосити війну Австрії. Коли так, що це схоже на те, що розказував В. Піснячевський, приїхавши з Одеси. Йому казали австрійці, зовсім солідні люде, що вони ще спочатку умовились з германцями, які візьмуть собі Північно-Східну Україну, а австрійці – Південно-Західну. Таким робом ніякої самостійності в дійсності у нас не буде, а можливо, що Україну поділено буде, як я й пророкував. Австріяки (розумій – поляки) заберуть собі Правобережну Україну з Одесою, а німці, порозумівшись з кацапами – Лівобережну т. є. Донецький басейн. При таких умовинах брать на себе організацію міністерського кабінету я рішуче не вважаю можливим.

Теперішнє правительство з Грушевським на чолі покликало німців та австріяків, то нехай же воно й відповідає перед історією.

21 квітня

Кажуть, що німці примусили прем'єра загладити вражіння, яке зробили прикрі для них дебати в Раді з поводу розпорядження Ейхгорна, що Голубович і зробив, але якось дуже невиразно. Щодо аграрної реформи, то уряд згоден не займати участків менше 40 десятин і зробити деякі зміни в кабінеті. Петрусь од імені прем'єра зробив мені пропозицію зайняти місце міністра земельних справ, В. М. Леонтовичу – торгу й промисловості, Д. І. Дорошенкові внутрішніх справ, а Скоропису

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 57

закордонних, але вони не змовляючись, одмовились, не знаю, чим мотивували свою одмову інші, бо я з ними ще про це не говорив, а я сказав, що на 40-ка десятинах не помирюсь, бо я твердо стою на земському та думському цензові т. є. 150 дес. в центральній Україні, а в степовій – 250, хоча це можна й поменшити до 200 десятин.

22 квітня

Німці стали м'якші в поводженню з нашим урядом; розказують, що вони тепер клопочуться, аби можна було без суперечок та прикростей побільше вивезти хліба з України. Можливо, що це результат подій на західнім фронті. Там здається, виходить так, як у того коваля з лемешем, з якого нарешті вийшов пшик. Спочатку німці думали зробити прорив на Ам'єн і одрізать трикутник з англійською армією (леміш), потім звузили до Альбера (чересла), потім до Армантьє (істика), потім до Іпра (швайку) і, нарешті, мабуть скінчиться пшиком. В банку мені казали, що в зв'язку з цим і курс на німецькі марки раптом дуже впав. Страшнувато стає, а тим часом поживем – побачим! Певне, в зв'язку з цим німці одкидають всякі пропозиції щодо зміни нашого уряду. Кажуть, що одкинуто пропозицію інженера Демченка, малороса, який брукував київські вулиці і з того збудував собі кілька величезних будинків, який з сахарозаводчиками та фінансистами поляком Щемтовським та жидом Добрим являються представниками великої буржуазії на Україні. Одкинуто пропозицію великоземельної аристократії з князями Голіциним та Кочубеєм на чолі, бо обидві ці течії орієнтуються на "великую, єдиную й неделимую". Делегатові від дрібних хліборобів, Володі Степанківському, сказано, що ще не відомо, якої сили ця течія громадянства. Треба завважити, що всі три отсі течії монархістичні і просять у німців хоч Гогенцоллерна якого-небудь, або хай Габсбурга, але з приданим, з Галичиною та Буковиною, щоб і звався він гетьманом Сьогобочної, Тогобочної України, Галичини й Буковини. Дві перших групи тримаються конспіративно, а партія демократів-хліборобів скликає на 28 квітня з'їзд, в найбільшій в Києві залі, сподіваючись великого наїзду людей співчуваючих, якщо ті не побояться, бо "пролетарія" таки страхає "буржуїв". Наприклад, Шемета, який ходив з хліборобами по міністрах, "пролетарія" спалила до щенту, а коли він в Пирятині хотів скликати маленький підготовчій з'їздик хліборобів-власників, то голова селянської спілки привселюдно йому сказав: "У мене єсть хлопці такі, що по одному моєму слову просто уб'ють вас на тому з'їзді та й край! От, тільки попробуйте скликати". При такій свободі зібраннів треба бути героєм, щоб їхати на з'їзд.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 58

24 квітня

Сьогодні приїхав В. К. Винниченко, якому ми страшенно зраділи. Він як виїхав з Києва в перші дні наступу большевиків, то з того часу й чутки про його не було. Розказували, що большевики його розстріляли, були такі, що це бачили на свої очі, інші розказували, що він уже з ума зійшов, що у нього прогресивний параліч і т. п. Виявилось, що він, переховавшись скілька день в Святошині, поїхав на Крим, але потім звернув з того шляху і подався на Бердянськ, де й пересиджував весь час серед большевиків. Там його й ограбували і не раз хотіли розстріляти, хоч він там проживав по пашпорту городського учителя. При всім тім преса большевицька, яку він там тільки й читав, зробила на нього очевидний вплив, бо тепер він все говорить про необхідність заведення державного соціалізму, про знищення грошей і заведення трудових знаків та іншу нісенітницю. Доводить, що це все можна завести легко і большевики завели б, якби їм не заважали. Жалкує, що Ц. Рада перед приходом большевиків не передала влади своїм большевикам та лівим есерам. Я, знаючи, що Винниченко не може спокійно згадувати прізвища Грушевського, сміючись, кажу йому, нехай він поєднається з своїми однодумцем Грушевським, бо й той казав, що треба перевибрати Ц. Раду, повикидати з неї буржуазні елементи, завести совітську власть і тепер каже, що Україна повинна бути "оплотом соціялізму", що треба твердо провадити соціялізацію землі і т. д., тоді і у нас будуть свої Ленін та Троцький. Але тоді кажу, й проти Вас буде таке обурення в інтелігентно-буржуазних колах, як проти Грушевського, якого деякі його знайомі спокійно і згадувати не можуть. Якось після зібрання Товариства підмоги науці й штуці, на яке не прийшов Грушевський, треба було повідомити його про вибір нових членів, але ніхто не мав охоти йти до нього, а я охоче згодився повідомити його, то В. М. Леонтович, після зібрання, коли ми зостались вдвох, каже мені: "Я дивуюсь, як у Вас єсть бажання бачитись з таким мерзавцем!" А коли я запротестував проти таких епітетів до особи Грушевського, кажучи, що не можна так лаяти людину за те тільки, що він інших переконань, як ми, то Леонтович роздратовано, аж тремтячи і якось підскакуючи, вигукнув: "З якою охотою я б його по морді, по морді; всю бороду йому вискуб би..." На це я сміючись кажу, що Ви раз у раз позаочі отак хвалитесь, а як зустрінетесь, то розцілуєтесь, бо Ви відомий поцілуйко. – "Нізащо!" – одповів Леонтович.

Але через скілька день він, зустрівшись з Грушевським, не рішився виявити йому свого обурення проти нього і розцілувався! А коли я завважив, що вийшло так, як я казав, то Леонтович одповів: "Але я так холодно його поцілував, що він вдруге не полізе цілуватися".

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 59

29 квітня

Три дні тому назад, я виїхав представником від "Старої Громади" з комісією по впорядкуванню могили Т. Г. Шевченка.

Комісія складалася з представників губернського земства – предсідателя Петлюри, члена Сніжного, архітектора, спеціаліста по закріпленню провалів, лісовода, садовода, комісара над могилою В. К. Корольова, всього з десяти душ, а в Каневі ще прилучились до нас член повітової управи та міський голова. Там ми радились про те – як впорядкувати могилу, скільки землі прирізати кругом могили, зробивши її державною, як яри треба закріпити, де розвести парк, кудою зробити виїзд на гору, відкіля провести воду, де поставити літні бараки для приїжджих і т. д.

Всю дорогу на могилу і назад ми обговорювали факт обеззброєння німцями наших полонених-синьожупанників, політичне становище України і висловлювали з цього приводу свої міркування. Всі певні були в тому, що німці розженуть Ц. Раду і заберуть владу в свої руки, а коли Шемети зберуть імпозантний з'їзд дрібних власників-демократів, то німці передадуть їм урядування Україною. Коли ми, вертаючись з Канева, під'їздили до Києва, то капітан звернув нашу увагу на те, що на пристанях замість українських прапорів висять скрізь німецькі, серце якось стислось тривожно і ми всі замовкли, а коли ми вступили на берег, то тут вже довідались, що арештовано Ц. Раду і міністрів, але подробиць ніяких не знали. Коли я коло Ц. Ради побачив великий натовп, то скочив з трамвая і підійшов до есера Стасюка, єдиного там бувшого знайомого, то він мені на моє запитання з серцем коротко сказав, що за поміччю Шеметів сталась німецька окупація, тоді мені якось полегшало на душі. Дома від Левка та Володимира Кириловича я довідався, що арештовано тільки військового міністра, а Раду на засіданні лиш потрушено і одібрано в кого було оружжя. Сталось це все, як кажуть, ось з яких причин. Несподівано хтось украв з дому фінансиста Доброго, про якого я вже казав, як про представника великої буржуазії, який був в товарообмінній комісії, і з'явилось підозріння, що цей арешт зроблено по наказу міністра внутрішніх справ Ткаченка. Потім, в деяких частинах города були напади і убито скілька душ німців; німцям донесено, що військовий міністр Жуковський та Центральна Рада агітують проти них. Тоді Ейхгорн видав наказ про заснування німецьких польових суддів, які будуть судити за всі уголовні та політичні вчинки, а українському суду лишаються дрібні справи та цивільні. Цей наказ страшенно обурив всіх членів Ц. Ради і вони в закритому засіданні постановили звернутись в Берлін з протестом проти втручання тутешнього німецького командування в українські внутрішні справи. Під час цього засідання увірвались в залу німці, потрусили членів Ц. Ради і забрали протокол засідання.

А тим часом з Шеметівським з'їздом українських хліборобів-демократів трапилась така оказія. Київська організація всеросійського союзу землевласників, довідавшись з газет про те, що на 29-те назначено в Купецькому

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 60

зібранні з'їзд хліборобів-демократів, назначила на це число і свій з'їзд в Києві, в цирку, вживши всіх заходів, щоб з'їхалось побільше великоземельних власників та подбавши всякими правдами і неправдами, щоб переманити до себе тих, що приїхали на український з'їзд. Це їм вдалось дуже добре, через темноту та несвідомості наших селян і в результаті на з'їзді всеросійської (чи як вони назвались "всеукраїнської") організації зібралось, кажуть, до 8 тисяч народу, які постановили скинути Ц. Раду; одмінить всі універсали про земельну власність і вибрали і на Софійській площі висвятили на Гетьмана придворного царського генерала Павла Скоропадського, нащадка колишнього гетьмана "Насті" [мається на увазі гетьман Іван Скоропадський, одружений на Анастасії Маркович], який вже має скласти кабінет міністрів і за поміччю німців розігнати Ц. Раду. Виходить, що справа стоїть далеко гірше, ніж мені сказав Стасюк, бо тепер нема певності, що вдержиться українська державність.

30 квітня

Вчора надвечір почали здійснятись плани "Всеросійського союзу землевласників". По німецькому наказу січові стрільці (коло тисячі душ), що стерегли Ц. Раду, мусили перейти в Лук'янівські казарми, а помешкання Ц. Ради зайняли найняті Скоропадським російські офіцери, ними ж зайнято всі міністерства, вони роз'їздять по городу, арештовують міністрів, їх товаришів і видатніших урядовців, між іншим арештовано на одному автомобілі разом з міністром пошти Сидоренком і мого Петруся, якого через якийсь час німці випустили. На допиті Петрусь демонстративно не хотів розуміть російської мови, а через те його допитували французькою мовою, поки не найшли офіцера, що вмів говорить по-українському. Ніяких газет нема, кажуть – всі конфісковано. Всі соціалістичні фракції Ц. Ради зібрались на нараду й постановили зректись універсалів про земельну власність, зоставить незайманими 50 дес, а решту викупить за гроші, розпустить Ц. Раду і звернутись до німців з проханням не давати влади Скоропадському, бо він тримається російської орієнтації, а передать владу свідомій українській буржуазії, яка б дбала про організацію української держави. Кажуть, що германський уповноважений Мумм, вислухавши делегацію, начебто звернув особливу свою увагу на те, що Скоропадський російської орієнтації, але нічого потішаючого не сказав, одмовившись тим, що вони по наказу з Берліна не можуть втручатись у внутрішні справи України, удаючи, наче цей переворот зробили самі українці без участі німців; між іншим Мумм завважив, що вони давно натякали і навіть просто говорили прем'єру Голубовичу, що не потерплять соціалістичних експериментів, які робить український уряд, але на це не звернуто було ніякої уваги, і от тепер ясно видно, що соціалістичний уряд не спирався на життєвий ґрунт, не мав ніякої піддержки в масах, а витав в фантастичних мріях і тепер впав од легкого напору дрібних землевласників. Надвечір по місту розклеєно і порозкидано такий маніфест (Грамоту) Скоропадського на російській і безграмотній українській мові:

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 61

Грамота до всього Українського Народу*

Громадяни України! Всім вам, козаки та громадяни України, відомі події останнього часу, коли джерелом лилася кров кращих синів України і знову відроджена Українська Держава стояла на краю загибелі. Врятувалась вона завдяки могутньому підтриманню Центральних Держав, які, вірні своєму слову, продовжують і по цей час боротися за вільність і спокій України. При такій піддержці у всіх зародилась надія, що почнеться відбудування порядку в Державі й економічне життя України увійде, врешті, в нормальне річище.

Але ці надії не справдилися. Бувше українське правительство не здійснило державного будування України, бо було зовсім не здатне до цього. Бешкети й анархія продовжуються на Україні, економічна руїна й безробіття збільшуються і розповсюджуються з кожним днем, і врешті перед найбагатшою колись Україною стає грізна мара голоду.

При такім становищі, яке загрожує новою катастрофою Україні, глибоко сколихнуло всі трудові маси населення, які виступили з категоричним домаганням негайно збудувати таку державну владу, яка здатна була б забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці. Яко вірний син України, я постановив відкликнутися на цей поклик і взяти на себе тимчасово всю повноту влади. Оцією грамотою я оголошую себе Гетьманом всієї України.

Управа Україною буде провадитися через посередництво призначеного мною Кабінету Міністрів і на остаточнім обґрунтованні приложених при цім законів про тимчасовий державний устрій України.

Центральна і Мала Рада, а також всі земельні комітети від нинішнього дня розпускаються. Всі міністри і товариші звільняються. Всі інші урядовці, що працюють в державних інституціях, зістаються на своїх посадах і повинні продовжувати виконання своїх обов'язків.

В найближчий час буде виданий закон, установляючий порядок виборів до Українського Сойму. До нього я буду твердо стояти на сторожі порядку й законности в Українській Державі, буду домагатися негайного виконання всіх державних розпорядків і буду підтримувати авторитет влади, не спиняючись ні перед якими найкрайнішими мірами.

Права приватної власности, як фундаменту культури й цивілізації, відбудовуються в повній мірі, і всі розпорядки бувшого українського уряду, а так само тимчасового російського уряду, відміняються і касуються. Відбудовується повна свобода по розробленню купчих по куплі-продажу землі. Поруч з цим будуть прийняті міри по вивласненню земель по дійсній їх вартості від великих власників для наділення земельними участками малоземельних хліборобів. Рівночасно будуть твердо забезпечені права робітничого класу. Особливу увагу звернеться на поліпшення правного становища і умов праці залізничників, котрі при виключно тяжких умовах ні на один час не кидали

* Текст грамоти подано за виданням: Д. Дорошенко. Історія України, т II. – К.; Темпора, 2002. – С. 35-36

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 62

своєї відповідальної праці. На економічнім і фінансовім полі відбудовується повна свобода торгівлі й відкривається широкий простір для приватного підприємства й ініціативи.

Передбачаю всю трудність праці, що стоїть передо мною, і молю Бога дати мені силу, щоб достойно виконати те, що я уважаю своїм обов'язком перед рідною Україною в сучасний виключний і критичний для неї час. Мені далекі й чужі які б то не були власні побудки, й головною своєю метою я ставлю користь і добро народу всім дорогої нам України. В цій свідомости кличу всіх вас, громадян і козаків України – без різниці національності і віросповідання – помогти мені й моїм працьовникам і співробітникам в нашім загальнім великовідповідальнім ділі.

Гетьман всієї України Павло Скоропадський.

Кажуть, що Скоропадський ніяк не може скласти кабінету з українців, бо ні одна партія українська не хоче працювать під Гетьманом; з Шеметами ж він розійшовся через інцидент з з'їздом, а тим часом німці не згоджуються на кабінет з росіян, бо бояться російської орієнтації. Сьогодні, довідавшись про це, до головного німецького військового генерала Гренера їздила депутація від есдеків (Винниченко), від соціалістів-федералістів (С. Єфремов), від соц. революціонерів (Салтан) і Макаренко [Олександр Гаврилович] від самостійників, в справі – чи не можна скинуть Скоропадського і організувати ділове українське міністерство. Гренер одповів, що вже пізно; що вони давно говорили Голубовичу, що треба вести іншу земельну політику і не ворогувати з німцями, а Ц. Рада підняла вкупі з Голубовичем ґвалт проти першого наказу Ейхгорна, хоч з Голубовичем німецький уряд радився про цей наказ і він нічого проти того не мав. Нарешті Гренер порадив увійти в контакт з Скоропадським і працювати вкупі з ним, а Голубовичу та Грушевському найкраще було б виїхати на одпочинок в якийсь німецький курорт, бо тут вони не можуть бути певними за їхнє життя, бо так проти них всі обурені. Не знаю, як себе почуває Грушевський; думаю, що йому тепер повинно бути дуже тяжко. Єсть чутка, що навіть на нього був напад, що якийсь стрілець, чи російський офіцер вдарив його на автомобілі штиком, але не попав, а тільки прорвав рукав шинелі, в якій був Грушевський, а Марію Сильвестрівну, кажуть, трохи поранено.

В цій усій справі Грушевський переполітикував, по приказці – "на всякого мудреца – довольно простоты". Я доводив йому, що треба будувать державу на середньому земельному власникові, бо голота елемент не певний і не підтримає Ц. Раду в тяжку годину, як не підтримала в боротьбі з большевиками. Я казав йому, що напевне великоземельні власники, опираючись на німців, розженуть Ц. Раду – "Хіба, кажу, Ви хочете нарешті одійти од політики з червоним прапорцем в руках?" На те він з серцем одповів мені: "То есдеки з Вашим сином одійшли з червоним прапором, не бажаючи підтримувати теперішньої

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 63

політики Ради*; вони вимагають твердої влади, репресій, хотять підписувать смертні приговори, але щоб виконували їх ми. От зберуться незабаром на з'їзд представники спілок і тоді виясниться – чи село стоїть за соціялізацію землі, чи за приватну власність, то таку земельну політику й поведе Ц. Рада". Але есерівський уряд з'їзду спілок не скликав, не довіряючи їм, а замість того Ц. Рада рішила скликать на 12 мая Всеукраїнські установчі збори, в яких було б 75 % соц. революціонерів та большевиків, бо вибори ті робились саме під той час, як почали на Україні брать гору большевики.

Але тепер вже тих зборів не буде, бо настрій селян виявився на з'їзді землевласників розгоном Ц. Ради та міністерства і вибором майже самодержавного гетьмана.

1 травня

Всі наші соціалісти, починаючи з соц. федералістів і до соціалістів-демократів, яким в руки впала з неба українська влада, систематично скрізь спізнялись. Коли самочинно, по ініціативі Міхновського, почалась організація української армії, наші соціялісти рішуче виступили проти неї і взяли під свою оборону Оберучева, який всіма силами боровся з ідеєю української армії. Потім вже сам уряд клопотався про організацію армії, але приступив цього тоді, коли вже вся армія була захоплена большевизмом. Одним словом, спізнились. Армія вимагала негайного миру, а Ц. Рада одтягала, поки большевики не звернулись до кожного солдата з наказом – мирись, і не приступили до мирних переговорів. Тоді й наш уряд пішов на мир і підписав його, хоч большевики і не погодились на німецькі пропозиції, зате тепер все обвинувачують українців за зраду всім союзникам та Великоросії.

Так само спізнився наш уряд і з соціально-економічними реформами, все ніяк не міг догнать большевиків і придбать ласку сільської голоти, а через те мусів звернутись до німців за запомогою проти большевиків і проти своєї голоти, яка йшла за большевиками. Вернувшись з Житомира, Ц. Рада, замість того, щоб шукать ґрунту в середньому землевласнику, все-таки думала спертись на сільську голоту і підтвердила земельний закон про соціалізацію всієї землі. Але німці рішуче стали по стороні земельних власників, т. є. такої форми землеволодіння, яка існує у їх і яку вони вважають за найкращу. Скільки разів вони попереджали уряд, щоб він змінив свою політику аграрну, але уряд все стояв на соціалізації, а Грушевський в своїх статтях в "Народній Волі" навіть демонстративно обстоював соціалізацію землі і доводив, що Україна повинна буть "оплотом" соціалізму. Так наче ота соціалізація землі має щось спільного з соціалізмом. А коли влада попала в руки великих землевласників на чолі

** Левко справді, з частиною с.-д. фракції вимагали, щоб есдеки вийшли з кабінету, але Ткаченко з Поршем умовили партію не одкликать їх і не передавать кабінету в буржуазні руки. – Є.Ч.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 64

з гетьманом Скоропадським, то тепер наші соціалісти, зрікшись соціалізації землі, бігають до німців, щоб вирвати владу од Скоропадського і зберегти хоч українську державність, але німці їм на ці заходи кажуть: "Zu spät", т. є. вже пізно. Вчора й сьогодні В. К. Винниченко та Левко зранку до вечора були на нарадах з соц.-фед., все умовляють їх взять портфелі вже хоч від гетьмана Скоропадського, бо інакше їх заберуть неукраїнці. Але певне нічого з того не буде, бо Скоропадський оголосив вільну продаж землі, т. є. повернув всю землю попереднім власникам, а с. фед. думають обмежитись 50-ма десятинами. Тобто, знов спізняться і вже і Скоропадський їх не схоче взять в кабінет.

3 травняя

Треба зауважить, що я знов захворів від цих подій і три дні лежав, а сьогодні, почувши, що М. П. Василенка назначено за прем'єра, пішов до нього розвідатись. Він розказував мені, що вчора цілісінький день вмовляв с. ф-ів взять портфелі в міністерстві, але вони уперто відмовляються, щоб не закалять свого імені. Я, каже Василенко, доводив їм, що не треба боятись грязі і гною, коли ви хочете посадить якесь плодюче дерево, чи квітку, але вони упираються і поневолі я мушу звернутись до кадетів.

— Але що буде з Україною? – питаю.

— Не клопочіться – Скоропадський і я твердо стоїмо на тому, щоб скрізь проводити українізацію, правда, нерізко.

— Але Ви, – кажу, – кадет, Ви будете тягнуть до єдиної неділимої.

— Коли обставини складуться так, що Україна повинна буде з'єднатись з Великоросією, то це з'єднання я мислю, – каже Василенко, – тільки на федеративних началах і тільки тако мислящих я буду набирать в кабінет, якщо соц.-фед. одмовляться прийнять участь.

3 травня

С.-федералісти таки одмовились і Василенко склав кабінет кадетсько-октябристський, в якому єсть два-три українці, чи, лучче сказать, малороси, а з такими людьми хіба можна будувати українську державу? Натурально, що з перших же днів цього кабінету видно буде, що нічого спільного з Україною він не матиме, а з цього можуть виплинути страшні наслідки. Кажуть, що Грушевський, який втік до січових стрільців в Луцькі казарми, вже благословив їх на повстання проти німців. Селяне нахваляються, що вони вже хліба німцям не дадуть, а соц.-революціонери, певне, за приводом Грушевського дадуть "селянській спілці" гасло на повстання проти німців та запровадження аграрного терору проти панів, які на основі гетьманського маніфесту повертатимуться в свої маєтки. Можливо, що німців будуть потаємці убивать поодинці, а німці будуть

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 65

розстрілювать селян масами і почнеться таке, що врешті приведе на Україну знов большевиків; вже тепер дехто з соц.-революціонерів одверто кажуть, що треба покликать большевиків на поміч проти німців. А сьогодні я чув навіть таку байку про причину розгону Ц. Ради. Ніби Грушевський та Ц. Рада увійшли в зносини з Леніним, щоб разом вдарить на німців, от через що німці й розігнали Ц. Раду. Не знаю, на чому скінчиться нарада всіх українських соціалістичних партій, яка тягнеться оце вже скілька годин в Українськім клубі. Там мають рішить – як ставитись до гетьманського уряду – чи бойкотувать його, чи брать участь в роботі по канцеляріях та в адміністрації, а може й піднімуть питання і про повстання, бо нашим соціалістам розум не завадить і це питання обмірковувать. Не дивуюсь я молоді, але ніяк не можу повірити, щоб Грушевський – старий такий, здавалось, мудрий чоловік, міг благословити на повстання. Невже він не розуміє, що це приведе наш край до повної руїни, і може до приходу Москви, а в результаті знов до поділу України між Москвою та Польщею.

Виявилось, що на нараді постановлено прийняти портфелі в гетьманському уряді в тім разі, коли гетьман буде тільки президентом і скличе парламент. Намічено міністрів і список їх повезено до німців, які, напевне, знов скажуть "Zu spät", бо вони, очевидно, вважають гетьманство Скоропадського за перехідний ступінь до якогось Гогенцоллерна і, мабуть, це буде найкращий вихід, бо свої не зможуть збудувать держави; безпремінно для цього треба "варяга". Але свого короля німці тепер не можуть поставити, бо Австрія вимагатиме собі всю правобережну Україну. А коли німці закінчать побідоносно війну на західнім фронті, то вони з Австрією можуть зробити те саме, що зробили в 1866 році під Садовою, після війни з Данією за Шлезвіг; тоді вони вкупі з Австрією завоювали Шлезвіг, а коли Австрія схотіла й собі дещо з того, то німці розбили і її.

Помітка 20.V.1918 р. Г. Гасенко, приїхавши з Берліна, розказує, що там ходить такий політичний анекдот. Карл після обіду запрошує Вільгельма грать у карти, а Вільгельм одповідає: – Тепер війна, нема часу грати в карти, а після війни ми з тобою заграємо в "66", натякаючи на 1866-й рік, т. є. те, про що я писав 2.V.1918 р.

5 травня

Соц. фед.-ти дозволили своїм членам вступать в теперішній кабінет без всяких умов та обмеженнів, але вже пізно, бо всі портфелі вже роздано. Всі тепер бачать, що держава українська гине, що вона попала в руки російських кадето-октябристів, які її тягтимуть до "єдиної, неділимої Росії", але вже пізно її рятувать. Ще на другий день, після вибору гетьмана, Саша Шульгин прибіг до нас схвильований з звісткою, що вже два українці – Василенко та Леонтович згодились увійти в кабінет, який формує М. М. Устимович по дорученню гетьмана. На це я одповів: "Таки найшлось хоч два розумних чоловіки".

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 66

— А я, значить, дурень, бо я одмовився, – каже Саша, – вступить в кабінет свого дядюшки.

Я одповів на це, що вважаю необхідним, щоб українці зайняли всі місця в кабінеті, таким робом взяли б справу в свої руки, а гетьман лишився б президентом Республіки. Але наші партії, як почали радитись та торгуватись, то й без них кабінет склався. Тепер вони шукають винуватих в погибелі української держави. Тепер і всі соціалісти прийшли до того переконання, що українську державу погубили соц.-революціонери з Грушевським на чолі, ухваливши закон про соціалізацію.

— Але чому ж ви, есдеки, – кажу Винниченкові, – голосували за соціалізацію, а не вийшли демонстративно?

— Мене, – каже він, – тоді вже не було, а фракція наша зробила помилку, рішаючи це питання вже під обстрілом Києва большевиками, думаючи цим привабити на свій бік селянство.

— Добре, – кажу. – Я цілком виправдовую політику Ц. Ради. До большевицького нападу вона мусила все робити, аби не втеряти свого авторитету, а вернувшись з Житомира, щоб врятувать державу, треба було зараз же видати універсал такого змісту: Ц. Рада досі спиралась на селянську голоту та городський пролетаріат, і про них тільки й дбала, але вони не тільки не обороняли Ц. Раду, а ще допомагали большевикам в боротьбі з нею, тому Ц. Рада рішила скасувати земельний закон, одкинуть соціалізацію і опертись на середнього землевласника, що має од 10 до 150 десятин землі і видала б відповідний закон про викуп латифундій. Тоді великоземельні власники не мали б піддержки в заможних селянах і не змогли б зробить того перевороту, який зробили тепер, опершись на німецьку силу.

6 травня

Маса чуток ходить по Києву самого найрізномаїтного змісту. Кажуть, що кадети розірвали зносини з англо-французами, бо ті вже підтримують російських большевиків і увійшли в контакт з німцями, аби ті об'єднали знов Росію хоча б і з Гогенцоллернським імператором на чолі. Кажуть, що фінансово-торгово-промислова партія в Германії не від того, бо їй так зручніше обох визискувати і буде гарантія, що не загинугь гроші, вложені в рос. папери, а військова партія дбає про заснування української держави, аби не витворилась на страх Германії знов велика, дужа Росія. Кажуть, що кадети увійшли в гетьманський уряд, з наміром звідсіля почать збирання Росії. І справді, Василенко, приїхавши в октябрі минулого року з Петрограду, казав, що тепер Росію може зібрать тільки південь, бо північ т. є. Великоросія зовсім розвалилась, деморалізувалась. Злі язики кажуть, що Василенко пішов в гетьманський кабінет, бо дуже хтів бути міністром, але можливо, що теж він взявся формувати кабінет якраз з надією відбудувати "єдиную неделимую Россию", бо він раз у раз був феде-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 67

ралістом російської орієнтації і свідомим противником самостійної України, бо по його думці, Україна не вдержиться суверенною між такими сусідами, як Великоросія та Польща і буде захоплена тою, або другою, або обома. По поводженню німців невідомо, чого справді вони добиваються – чи єдиної Росії, чи розбитої на невеликі держави. Я ні разу ні від кого не чув, щоб німці говорили про "єдиную Росію", а про відбудування України говорять дуже багато німців значного становища. Але вони не хотять соціалістичної України, тому й скинули есерівський уряд і настановили буржуазний, а тим що свідомої української буржуазії нема, то вони склали кабінет з людей, які називають себе українцями, бо Василенко, Лизогуб, Чубинський, Соколовський, Гижицький, Кияницин називають себе українцями, але російської федералістичної орієнтації, хоч вони такі українці, що й мови української не знають.

7 травня

Вчора на понеділку у мене був С. П. Шелухин, бувший міністр в кабінеті Голубовича. Багато цікавого розказував він про той кабінет. Виявилось, що у.с.д. Ткаченко, міністр внутрішніх справ, організував охранку, набравши служащих з бувшого царського "охранного отділенія"; що ця охранка, в незрозумілих цілях, викрала Доброго і перевезла його в Харків; що умови миру з Великоросією Грушевський з есерами та есдеками виробили, криючись від ес.-ефів, і ні Шелухин, ні Прокопович, ні Чопівський так і не бачили тих умов, а тим часом делегація вже виїхала до Курська. Можливо, що звідси й пішли чутки про те, що Грушевський хоче увійти в згоду з Леніним, аби вигнати німців. Ес.-ефи, обурені таким поводженням, рішили й вийти з кабінету, якраз накануні перевороту. Шелухин каже, що він рішуче стояв за те, що треба ес-ефам входити в кабінет Скоропадського. Він казав, що коли маточина не наша, то треба хоч набить свої шпиці, тоді колесо буде наше, що "не треба боятись закалятись, коли мати тоне в калюжі", але соціалісти-федералістити все-таки не дозволили своїм членам увіходити в гетьманський уряд, а тепер вже каються і всім членам своєї партії дозволяють йти в кабінет, але там вже всі місця зайняті. Взагалі, наші ес.-ефи, як і російські кадети, це найсліпіша партія. Вона з Демократично-Радикальної перекрасилась в революційний захисний колір і не хоче вважать себе за буржуазну, а хоче буть соціалістичною, отсе й мене від неї одвернуло, а в Д.-Р. я був з дня її початку. Згодом надійшов Д. І. Дорошенко і розказав, що він, будучи давно знайомий з Скоропадським, того дня був запрошений на сніданок до гетьмана. Скоропадський жалкував, що Дорошенка не було в Києві тоді, коли складався кабінет, а то він запросив би його прийнять якийсь портфель; нарешті сказав, що поговорить з прем'єром Лизогубом, чи не можна замінить кого-небудь. Казав, що він буде рішуче обстоювати самостійну, незалежну Україну і ніякої російської орієнтації не допустить, при чім звернувся до своєї свити, що снідала разом з ним,

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 68

з словами, що він певний в тім, що всі присутні через три місяці вже говоритимуть по-українському. Гетьман дуже жалкує, що українські партії ухилились від участі в його урядові, а тим часом він наміряється триматись демократичного напрямку, думає викупити латифундії і парцелювать їх між селянством. Взагалі, справи стоять не так страшно, як думалось спочатку, але есери, очевидно, замишляють таки якесь повстання, бо розпускають по селах апокрифічний маніфест гетьманський, в якому говориться, що він, будучи сам поміщиком, оборонятиме інтереси покривджених поміщиків, а селян каратиме за ті збитки, що вони наробили панам, захопивши землю та порозкрадавши інвентар. Такий маніфест може справді обурити селянство і воно почне вирізати панів та німецьких солдатів, які їх обороняють; в результаті німці будуть жорстоко розправлятись з селянством і хто знає, до чого це все приведе; у всякім разі це спричиниться тільки до руйнації України, до її ослаблення, яким скористується той, хто буде дужчий з сусідів.

9 травня

Єсть чутка, що німці, підозріваючи Дорошенка в симпатіях до Австрії, не дозволяють доручить йому закордонного портфеля. Дуже шкода, бо Дорошенко мав намір протягнути Шелухина на судового міністра, а О. Г. Лотоцького на міністра релігійних справ, а це було б дуже важно в інтересах одокремлення нашої церкви від великоруської. А німці все кажуть, що вони не втручаються в наші внутрішні справи. Мені переказували розмову з одним німецьким дипломатичним агентом. На докір, що німці по умові обіцяли тільки помагать Україні визволитись від большевиків, а вони розігнали Ц. Раду і скинули уряд, німець одповів, що Ц. Рада та бувший уряд теж були большевицькими і для блага та спокою України треба було її визволити і від цих внутрішніх большевиків! А тим часом це визволення, здається, спокою не принесе, принаймні не скоро він настане. На 12-е травня, як відомо, назначені були (Всеукраїнські. – Ред.) установчі збори, а перед ними з'їзди есдецькі та есерівські. Крім того, скликано з'їзд селянської спілки, і на ці з'їзди вже починають з'їздитись люде. Німці трусять приїжджих на вокзалі та на пристані і всіх делегатів висилають назад по домах, а комітет селянської спілки, кажуть, арештували. Очевидно, це не повинно заспокоїти села, а навпаки. У Грушевського, кажуть, зовсім войовничий настрій і він все шушукається з есерами, наміряючись таки підняти заколот, організувавшись десь на півдні, під захистом нібито австрійського уряду, який дуже кокетує з скинутим урядом. Цими днями приїздив австрійський посол Флейшман до Винниченка, О. Шульгина та інших і висловлював їм жаль з приводу того, що німці скоїли coup d'etat*, і симпатії австрійців до соціалістичного уряду, а з Грушевським, кажуть, австріяки ведуть якісь конспірації.

* Державний переворот. – (Фр.)

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 69

11 травня

Вчора я був у В. М. Леонтовича, який настроєний тепер зовсім бадьоро. Про небезпеку для Української Держави він не турбується, бо його давній знайомий Лизогуб запевнив його, що ніякої російської орієнтації бути не може, що ввесь кабінет твердо стоїть на самостійності України і Леонтович цілком вірить щирості Лизогуба, бо економічний інтерес нашої буржуазії лежить не в об'єднанні з Росією, а в окремій самостійній Україні. Правда, єсть небезпека, що Україна довго буде тільки територіально українською, а національною буде общеросійською, бо українські партії одмовились брати участь у кабінеті, але Скоропадський і в цім смислі не губить надій і хвалиться, що він швидше, ніж Винниченко та Голубович українізує Київ. Як швидко міняються в залежності од обставин і наші ідеали! Ще не так давно ми тільки марили про територіальну автономію України, як далекосяжний ідеал. Ми марили про свій сейм, в якому будуть панувати общероси В. Шульгин, з одного боку та В. Короленко, з другого, а потім, згодом при демократизації виборчого права українська стихія мала б потроху випирать російську і врешті Україна воскресла б. Тепер, після експериментів соціалістичного українського уряду знов доводиться всі надії покладати на українську стихію, яка згодом з територіальної України зробить таки національну.

14 травня

Скільки день тому назад, в Київ приїхав з секретарем Шмідтом відомий німецький економіст, голова німецько-українського товариства проф. Рорбах, який давно вже проводить в німецькій пресі ідею необхідності в інтересах Германії збудувать самостійну українську державу. Вони мали окремі наради з есерами, з есдеками та есефами, знайомились з світоглядом і надіями кожної партії, бажаючи якнайповніше поінформуватись про Україну. По рекомендації О. Ф. Скорописа вони звернулися і до мене, а я їх запросив до себе на понеділок, скликавши людей всяких напрямків, які ще не бачились з ними на партійних нарадах. Рорбах та Шмідт запевняли нас, що німецький уряд ніяких намірів не має знов відбудовувати "єдиную, неделимую", бо добре розуміє, що для Германії в цьому лежить в будущому найбільша небезпека. Через 40 років населення "єдиної" досягло б 300 мільйонів, а Германії – тільки 80, то Росія роздушила б Германію, яка з своєї території не змогла б вже прогодувать свого населення. Германії необхідно треба роздробить Росію і увійти в тісні зносини з Україною, тоді Германії не страшна коаліція Англії з Францією та Великоросією, бо вони не зможуть так блокувать Германію, щоб вона не діставала собі хліба з України, найродючішої країни бувшої Росії. На се ми зауважили:

— Коли так, то нащо ж німці передали владу на Україні людям, що тягнуть до"єдиної?

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 70

Рорбах це пояснює так. Есерівський уряд з своєю соціалізацією землі був абсолютно непереносний для німецького уряду; його треба було скинути – і замінити несоціалістичним, але обов'язково українським. Німецьке командування, яке складається з фонів та баронів, увійшло тут в добрі особисті стосунки з людьми свого класу – з російською аристократією, яка й виставила Скоропадського як українського аристократа на Голову правительства, а він запевнив німців, що утворить самостійну українську державу, бо й сам весь час марив про це – він українізував корпус, яким командував, став потім на чолі вільного козацтва, яке організувалось на Київщині і т. д. Німці, бачивши досі в Україні тільки соціалістів, які й у Германії їм ненависні, дуже зраділи Скоропадському і помогли йому захопити владу. Скоропадський, кажуть, щиро взявся за відбудування України, і думав за поміччю українського чорносотенного поміщика Устимовича скласти кабінет, але ніхто з українців в його кабінет не схотів піти, тоді він доручив М. П. Василенкові набирать хоч з неукраїнців, таких, які стоятимуть твердо на українській державності. Але виявилось, що таких неукраїнців нема і всі нові міністри починають витісняти український елемент з міністерств; всіх комісарів губернських та повітових позаміняли бувшими справниками і приставами; одним словом, пішла повна реакційна русифікація, підготовка до з'єднання з Росією. Ми доводили Рорбахові, що треба якнайшвидше цей кабінет замінить новим, але він сумнівається, чи можливо це зробити зараз, бо це значить, що треба утворить кризис влади, на що німецьке командування не піде, а можливо постепенно частково замінять найбільш небажаних міністрів українцями. Перше всього, каже Рорбах, треба посадити свого міністра закордонних справ, щоб хтось чужий не попсував відносин України з іншими державами. Потім треба свого міністра культу, який найшвидше зробив би автокефалію церкви, незалежність її од Москви, тоді духовенство не тягнуло б до "єдиної, неділимої". На це Винниченко, як есдек, зауважив, що для нас це не має значення, бо народ наш зовсім не клерикальний і т. д., але Рорбах довів йому, що все-таки краще, коли буде своє рідне духовенство, з своєю, а не московською орієнтацією. Потім необхідні свої міністри освіти та судових справ, а решта поки що можуть бути й чужі, аби не мали явного потягу до Великоросії. Треба якнайшвидше взятися за парцеляцію великих земельних участків і передать їх з чужих рук в свої селянські, але це може робить і не український міністр, аби був щирий демократ.

— І так вам, – каже Рорбах, – зараз треба провести отих чотири міністри, і я попробую говорити з тутешніми генералами, а коли не зможу їх переконати, то, може, це пощастить мені зробити вже в Берліні.

Наші соціалісти, натурально, знов поставились негативно до цих компромісних пропозицій, вони все сподіваються, що німці примушені будуть скинуть цей кабінет з гетьманом на чолі і знов покликать до влади соціалістичний кабінет. Досі селяне з'їздяться на з'їзд; їх не пускають в Київ, арештовують, висилають додому, а вони все-таки збираються на наради то там, то там і виносять резолюції, в яких не признають ні гетьмана, ні його кабінету, кличуть

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 71

народ до повстання, але організованого, в певний якийсь час, визначений центральним комітетом. В "Киевской Мысли" надруковано, що бувший міністр земельних справ есер М. М. Ковалевський за день до перевороту получив 5 мільйонів марок за хліб, яких нікуди не передав. Ходять чутки, що він ці гроші взяв для есерівської партії, і на ці гроші тепер ведеться організація повстання. Все можливо! Тим паче, що есери мають моральну піддержку в Грушевському. Цими днями я стрів Марію Сильвестрівну і порадив Михайлу Сергійовичу виїхать за кордон, бо політична кар'єра його вже скінчена, а жить тут йому небезпечно, бо, може, знов якийсь фанатик-москвофіл кинеться на його. А вона одповіла мені, що єсть певність в тім, що німці вже не довго пануватимуть тут, а коли я на се завважив, що німців тут не буде, то насуне на нас Москва, то вона одповіла: "Ну, може, з тим ми якось собі дамо раду". Очевидно, у есерів єсть надія на те, що вони виженуть німців і знов захоплять владу в свої руки. Даремна надія! Революція скінчилась, настала загальна втома і тепер треба клопотатись, аби реакція не пішла дуже глибоко і не потягнула далеко назад і не привела нас знов до "царя, батюшки". Нам треба держатись німця, як реп'ях кожуха, бо доля наша тісно вже зв'язана з Германією.

Коли Рорбах сказав, що німці, завівши порядок, виведуть з України військо, то я одповів йому:

— Не можна виводить з України німецького війська, поки українська держава не стане на ноги; літ через 50, коли ми станемо зовсім культурними людьми, тоді ми вже не будем потребувати німців, а тепер я волів би, щоб німці нам і свого принца дали на короля, то він швидше заведе лад, ніж наш гетьман. На се Рорбах одповів, що всі германські поступові партії будуть рішуче проти, якби Вільгельм справді схотів посадить нам короля, бо німці не хотять, щоб на них нарікала вся Європа.

19 травня

Ходить маса чуток, але всі вони непевні. Кажуть, що гетьман, не знаючи яким способом завести порядок, рішив податись в одставку, але невідомо, кому він буде подавать прохання – чи Ейхгорну, чи Вільгельмові? А по селах, кажуть, справді неспокій: вбивають панів та тих хліборобів, що їздили на вибори гетьмана, палять панські осадьби, випасають озимі хліба, посіяні на панських землях, щоб не досталось німцям хліба. Кажуть, що німці, стурбовані цим неспокоєм, думають змінити кабінет, склавши новий з більш популярних осіб з національного боку, щоб хоч інтелігентні українські круги задовольнить. Сьогодні був у мене В. Липинський і казав, що гетьман закликає на завтра до себе Міхновського, певне, доручить йому скласти кабінет. Міжпартійна організація СУП, т. є. союз українських партій вже склала список міністрів, який має подати гетьманові Міхновський. Липинський прийшов до мене з проханням взяти на себе портфель земельних справ і я рішуче

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 72

одмовлявся, але він доводив мені, що на моєму імені помиряться і великоземельні власники, знаючи, що я не допущу повного ограбування, погодяться і селяне, бо знають мене з моїх статей в "Раді", як ворога латифундій; я запевняв, що широкі кола зовсім мене не знають, а знають хіба українські інтелігентні кружки. Липинський запевняє, що мене широко знають як автора "Розмов", які розійшлись в сотнях тисяч примірників, і як видавця "Ради", що на протязі дев'яти років була єдиною українською щоденною газетою, врешті я сказав, що коли моє ім'я справді поможе досягнути нового кабінету, то я згоджуюсь себе виставить, але напевне через брак здоров'я я не зможу бути міністром і передам портфель при можливості комусь здатнішому за мене. Але мені не віриться, щоб німці разом змінили цей кабінет, певніше всього, то вони зроблять, як казав Рорбах, т. є. будуть по одному поступово заміняти небажаних міністрів. Єсть чутка, що вони таки погодились портфель чужоземних справ дати Дорошенкові. Сьогодні чув, що Скоропадський має їхать з візитом до Вільгельма, це добре, бо це ще більше його скомпрометує в общеросійських колах і тісніше його зв'яже з Германією. Кажуть, що поміщицькі кола, які посадили його на гетьманство, вже незадоволені його українською орієнтацією, його вимогами від свого оточення виучитись українській мові в три місяці під страхом позбутись своїх посад; вони сподівались, як і кадети, що він тягтиме до об'єднання з Росією, а він чи щиро, чи під німецькою пресією підкреслює, що він всіма силами буде працювати над відбудуванням самостійної української держави.

21 травня

Позавчора було відкриття клубу в новому помешканні. Старшина запросила на це свято німецьке та австрійське командування, а коли піднялась мова – чи запрошувати гетьмана, то більшість старшин висловилась проти, але сталось так, що гетьман сам набився, викликавши до себе голову клубу. Може й так, а може прихильники гетьмана нарочито так зробили, аби таки був гетьман на відкритті. Про це свято подаю відомості по газеті "Відродження"

Взагалі враження од вечірки було якесь кисле, хоч всіх потішили слова гетьмана про те, що він стоїть на ґрунті "самостійної незалежної України", про що він говорить скрізь, всім, а тим часом його кабінет веде російсько-реакційну політику.

ОДКРИТТЯ УКРАЇНСЬКОГО КЛУБУ

В неділю 19 травня відбулось урочисте одкриття Українського клубу в новому великому помешканні на Пушкінській вулиці № 1. На відкритті були також чужоземні гості, як болгарський посол проф. Шишманов, австрійський повномочний міністр на Україні Принцінг фон Гервальд, німецький посол Фрайгер фон Мумм,

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 73

а також кілька австрійських і німецьких офіцерів. Був також п. гетьман П. Скоропадський в супроводі свого господаря п. Ханенка та тов. міністра Палтова.

Через присутність згаданих високих гостей відкриття клубу мало політичний характер, – говорились політичні промови і таке інше.

З першою промовою-привітанням виступила п-ні Л. Старицька-Черняхівська, яка, вітаючи всіх присутніх з відкриттям клубу в новому великому помешканні, зазначила ту важну національно-культурну роль, що відігравав старий клуб на Володимирській вулиці, коло якого виховувались кращі молоді українські сили, кращі з яких загинули під Крутами в бою з ворогами України. Зазначивши далі, що новий клуб одкривається в одну з найтяжчих для українського національного життя хвиль, п. Черняхівська висловила побажання, щоб новий український гетьман пішов слідами Богдана Хмельницького, який дав Україні в свій час самостійність, та щоб П. Скоропадський засвоїв собі ті ідеали й вивів Україну на шлях незалежного життя, а також окружив себе щирими патріотами й незрадливими людьми-українцями.

Одповідаючи на слова п. Черняхівської, п. гетьман П. Скоропадський сказав, що він завше думав і мріяв про те, про що говорила п. Черняхівська. "Політика українська повинна бути завше демократичною і щиронародною. На це вказує й історія українського народу й інші дані і я завше буду додержуватись цієї політики, – казав п. гетьман. – Я прийняв гетьманство для того, щоби збудувати вільну, незалежну, самостійну Україну й дати щастя українському народові. Я переконаний, що разом з українським народом і його кращими синами дам Україні вільне життя..."

Після цих промов гості прослухали невеликий концерт, після чого п. Старицька-Черняхівська від імені українського громадянства вітала промовою представників Австро-Угорщини, зазначаючи при цьому, що Австро-Угорщина була тою державою, в межах якої до російської революції тільки й могла розвиватись українська національна культура. Крім того, п. Черняхівська вітала представника дружньої нам держави й рідного болгарського народу – болгарського посла проф. Шишманова.

Далі господарі клубу частували гостей вечерею, під час якої знов було сказано кілька промов.

Від імені старшини клубу вітав чужоземних гостей (по-німецьки) д-р Некрашевич:

— Я маю приємність вітати високих гостей тут у цій одній з небагатьох українських установ, що залишались після злої національної реакції й тепер з повними надіями на краще національне життя вступає на новий шлях, – каже промовець.

Приступаючи тепер до будування державного устрою, ми дуже щасливі бачити представників союзних держав, маючи надію, що ця

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 74

наша зустріч поведе до ближчого обопільного пізнання між нами. Дай же Боже, щоб ця перша зустріч зміцнила наші дружні зв'язки і щоб це перше знайомство було тим найкращим цементом у будові нашого життя. Щиро дякую за ваші милі відвідини й од імени Українського клубу вітаю вас у нашому домі...

Німецький посол барон Мумм також сказав промову в якій зазначив, що він є щирим прихильником молодої Української держави і гадає, що всі дані є для того, щоб Україна була дужою самостійною державою. Крім того, Мумм зауважив, що в складі українського правительства повинні бути справжні українці, а не ті вовки у овечій шкурі, які тільки видають себе українцями, а справді є ворогами України... Треба, щоб серед українського правительства знайшлись люди, які щиро перенялися б українськими інтересами і заходились коло будування незалежної української держави.

Далі виступив ще з невеликою промовою п. гетьман, який в загальних рисах сказав те саме, що й попереду, та деякі інші промовці.

Після вечері високі гості поїхали, а інші довго ще бавились. Були танці й інші забави, в яких брала участь, головним чином, молодь.

З визначніших українських діячів на вечерці мало хто був. Кидалось у вічі, що не було в клубі головніших лідерів українських партій с.-р., с.-д. й навіть с.-ф.

Переважно були самостійники та соціалісти-федералісти, а більшість безпартійної публіки. Есерів майже зовсім не було.

Варт зауважити, що на цій вечірці помирились між собою відомі українські артисти М. Садовський та Саксаганський (рідні брати – Тобілевичі), які майже 15 років не говорили між собою*.

Взагалі перша вечірка в новому Українському клубі пройшла досить гарно й дала чимало приємності гостям.

25 травня

Я знов їздив з комісією на могилу, але, мабуть, з наших заходів принаймні цього літа нічого не вийде, бо ще досі не вияснилось, як до наших проектів поставиться гетьманський кабінет з Лизогубом на чолі. Хоч, може, Лизогуб і поставиться прихильно, бо він ще за самодержавного уряду, бувши головою Полтавського губернського земства, казав, що "Кобзар" завжди буде його настільною книжкою, що він дуже шанує Шевченка, який був особистим приятелем його батька і навіть з заслання листувався з ним.

* Дуже приємно було, що пощастило помирити Садовського з Саксаганським, але дуже неприємно, що якийсь дурний репортер про це протрубив в газеті; так наче це якесь "событіе" громадського характеру. – Є.Ч.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 75

Дорогою ми чули багато всяких неймовірних чуток про бої селян з німцями. Коло Канева давно вже німці оточили польський корпус, що ще за самодержавного уряду перейшов з Польщі в Росію, щоб його обеззброїть. До розгону Ц. Ради селяни допомагали німцям, а тепер вони вже почали підтримувати поляків, які заявили їм, що вони воюють з німцями "за вашу і нашу вольність", на цьому ґрунті, кажуть, виходили у селян сутички з німцями, але врешті німці голодом примусили поляків здать зброю. Така сама річ виходить і коло Золотоноші з цілим рядом сіл: вони, окопавшись, не хотять здавати зброї, а німці оточують їх зо всіх боків артилерією. Кажуть, що в тій околиці селяни убили по одиночці більше десятка німців і не хотять видати ні винуватих, ні зброї. Розказують, що заможні селяни обстоюють гетьманський уряд, бо він розігнав земельні комітети і вернув їм землю, яку захопила "пролетарія", а голота проводить проти них "аграрний" терор – палить, вбиває з-за вугла, псує посіви, німці ж намагаються завести лад, обеззброїти голоту, арештують винуватих, от через що голота й ворогує проти німців. Крім того, німці вивозять хліб з сіл і він страшенно дорожчає, і голота мусить голодувати, бо тепер купить їй ніде. Спілка та есерівська організація підтримують своєю агітацією цей бойовий настрій голоти і підбурюють її до партизанської війни. Не знаю, чим це все скінчиться, але для мене ясно, що багато селян постраждає. Мій управитель з Перешор пише, що австрійське командування одбирає у селян награбоване панське майно і "где находят награбленное, применяют к тем телесное наказание, увеличивая его по количеству и цене награбленного". В м. Окнах, на границі з Подільською губернією, в 20-ти верстах від Перешор, коли селяни відмовились видати зброю і вбили скількох німців, то привезена була артилерія і селяни були "сильно наказанные", але як саме, про те ще управитель не довідався. Хоча у мене ні в Перешорах, ні в Кононівці селяне нічого не пограбували і "наказувати" їх ніхто не буде, але мені зовсім не хочеться туди їхати. Не був я там в самий розгар большевизму, то якось ніяково їхати туди тепер, коли взяла гору реакція. Хоч у мене з селянами раз у раз були добрі відносини, але в такі загострені моменти, як тепер та 1905-й рік, вони вважали мене за свого ворога, як людину, що належить до ворожого їм класу – поміщиків. Правда, і в Перешорах, і в Кононівці єсть зо скілька дядьків з заможніших, які і в найгостріші часи були зо мною в добрих відносинах, приїздили до мене, розпитували, радились про те, що воно тепер робиться і що з того буде. Я казав їм, що всяка революція, як казав мій учитель історії Смоленський, йде по такій схемі: єсть монархія "быть по сему", настає революція, яка, скинувши монарха, оголошує республіку, а з дальшим ходом, республіка переходить в "ріжпубліку" т. є. з монархії вже робиться анархія, а потім знов вертається монархія – і "быть по сему", т. є. починають бити різками по старій пані*. Отож я їх попереджав, що коли революція приведе до анархії, то безпремінно вернеться монархія і настане реакція; я умовляв

* Так у машинописі. – Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 76

їх, застерігав, одвертав від крайніх анархістичних вчинків, щоб потім вони не були биті. Вони мені вірили, бо в 1905 році я їх так само застерігав і їх не били, як сусідніх селян. А коли петроградське большевицьке правительство, а за ним і Ц. Рада узаконили той грабіж, що вчинили скрізь селяне, то й перешоряни і кононівчани перестали мені вірити, та я й сам почав сумніватися в тім, щоб не одібрали землі дурно. Але все-таки я їх потішав і сам потішався тим, що між нами не вийшло ніяких ексцесів і земля перейшла до них по закону, виробленому урядом. Вони все ж таки вважали, що большевицький закон кращий, бо Ц. Рада залишила за землевласниками осадьби, сади, виноградники і т. д., а большевики все це передали народові.

Думаю, що у нас згодом встановляться добрі відносини, бо ні вони мені, ні я їм нічого гострого не зробили, але все-таки не тягне вже мене в село і я охоче все попродам, як тільки можна буде робить купчі; зоставлю собі осадьбу для дачі та шматочок землі кругом неї.

29 травня

Коли вчинився переворот, то всі соціалісти були певні, що це не надовго, що підніметься по селах повстання і тоді німці примушені будуть знов покликать до уряду соціалістів. Потім на основі вісток, які подавав берлінський посол Севрюк, була надія на ліві партії в Рейхстазі, які будуть протестувати проти перевороту. Севрюк так був певний в тому, що не хтів покидать посольства і здавать своєї посади, не дивлячись на скількоразові накази Василенка, який до Дорошенка був тимчасовим міністром закордонних справ. Тепер замість соц.-революціонера Севрюка послом до Берліна їде кадет барон Ф. Р. Штейнгель. Замість різкого, нетактовного хлопчака-революціонера їде солідний, навіть з зверхнього боку авантажний, поміркований та вельми тактовний, делікатний барон. Але всі його плюси будуть нам на мінус, бо Штейнгель, гаряче переконаний прихильник єдиної неділимої, в Германії попаде в кола дипломатичні, які настроєні так само, як і він. До війни він, маючи багатьох українців своїми приятелями, а через те почуваючи себе українцем, належав до української організації Т-ва українських поступовців, хоч разом з тим був і діяльним членом кадетської партії, але таких кадетів в нашій організації тоді було немало: Полторацький, Вязлов, Василенко, Чепурковський, Уляницький (можливо Уляницький Володимир Антонович), Лозинський (можливо Лозинський Володимир Устимович - Т.Б.) і багато інших, менш діяльних. Під час війни, коли в українських кругах почала виявлятись "пораженчеська" тенденція, деякі з наших кадетів, що твердо стояли на лозунгові – "до побєдного конца", почали протестувати проти германофільського напрямку ТУПу, а між ними найгарячіше, найенергічніше виступав Штейнгель, і нарешті обурений вийшов з громади, обвинувачуючи українців в зраді Росії, в сепаратизмі і проч. Коли російський уряд перейшов в большевицькі руки, Штейнгель, кажуть, пом'якшав в відносинах до українців і знов почав говорити про федеративну

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 77

Росію і називать себе українцем. Коли німці прийшли визволяти Україну від большевиків, то Штейнгель страшенно цим обурювався і вважав це за нещастя для нашого краю. Коли ми якось стрілись з ним на вулиці, то він, показуючи на німецький ешелон, з сумом промовив: "Пропала Росія". А коли я одповів на це стародавньою приказкою: "Хоч чорт з багна, аби не Москва", то він одповів, що він розуміє Росію, "конечно, не прежнюю, самодержавную, а свободную федеративную" і в одповідь на це, почувши од мене, що я волію буть краще під німецьким королем, ніж в федерації з Москвою, обурений одійшов од мене.

І от тепер цей гарячий російський патріот буде обороняти в Берліні інтереси "самостійної" України. Коли я про це сказав Василенкові, який призначив Штейнгеля, то він одповів: "Політичні обставини так склались, що ми, т. є. кадети українські, тепер всі стали самостійниками". Не знаю!

Отсі всі теперішні самостійники – Лизогуб, Ржепецький, Гутник, Колокольцов, які говорять публічно, що економічний та політичний інтереси примушують їх тепер будувати самостійну Україну, систематично по міністерствах заводять обрусіння і випирають всі українські елементи. Кажуть, що тепер українські служащі вдержались тільки в міністерствах Дорошенка та почасті у Василенка. Обурені такою ситуацією українські партії склали отсей меморандум і мають понести його гетьманові та німецькому командуванню, а також розіслати в німецькому перекладі членам Рейхстага:*

"29 квітня цього року стався державний переворот, наслідком якого Українська Центральна Рада та її Уряд припинили свою діяльність, і вся влада перейшла до Гетьмана України й поставленого ним нового Уряду.

Україна нині управляється призначеним Гетьманом Кабінетом Міністрів на точній підставі указаних в грамоті законів про тимчасовий державний устрій України.

На призначений Гетьманом Кабінет Міністрів, як це свідчить заява пана Гетьмана з'їздові хліборобів-демократів і офіціяльні акти, видані Урядом в роз'ясненні майбутньої його політики, покладено обов'язок здійснити тверду владу на Україні, завести лад і спокій в Державі, при забезпеченні інтересів як широких працюючих верств, так і всього люду на Україні, проводити тверду національно-державну політику в напрямі скріплення самостійності Української Держави й забезпечення інтересів українського народу, що створив Державу та служить її підвалиною, при повній толерантності до інших народів України.

Але цих завдань і обов'язків утворений Кабінет Міністрів не виконує і виконати не може. Політика й діяльність його йде зовсім в протилежнім напрямку.

Кабінет Міністрів не є українським за своїм складом і по своїй політичній орієнтації. В Кабінет Міністрів не увійшли представники українських партій і українських громадянських груп (українські діячі), які власне творили

* Текст меморандуму подано за виданням: Д. Дорошенко. Історія України. – К., Темпора, 2002. – С. 73-75.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 78

Українську Державу. В новий Кабінет Міністрів увійшли російські кадети, октябристи та взагалі представники тих неукраїнських груп, які завжди вороже ставилися до українського руху й до української державності, поборювали їх з усіх сил в ім'я "єдиної, неділимої Росії". Антинімецька орієнтація цих партій і груп, орієнтація на бік Антанти всім давно й загально відома.

Ці партії та групи вславились на Україні своєю обрусительною, антидемократичною діяльністю, і тому покликання їх до власті, цілком справедливо, утворило повне недовір'я в українськім народі до Гетьманського Уряду в справі належного відношення з його боку до інтересів українського народу. Своєю політикою й діяльністю новий Уряд дає ґрунт і підстави до повного недовір'я і навіть ворожого відношення до нього широких народніх мас.

За нового уряду поширив свою антидержавну й антиукраїнську діяльність "Русский Союз" на Україні, який поставив собі ясну мету: мобілізацію сил для відбудування "єдиної неділимої Росії". В цей Союз входять члени різних російських партій, від демократичних до крайніх реакціонерів, отже, й ті партії та громадські групи, до яких належать і члени сучасного Кабінету Міністрів. Члени "Русского Союза" на Україні притягуються новим Урядом до державної роботи. Завдання завести лад і спокій на Україні не тільки не досягається, а осягаються результати діаметрально протилежні.

Заборона з'їздів земств, міст, а особливо робітничого й селянського з'їздів, розгон останнього навіть з допомогою збройної сили в той час, як дозволяються з'їзди представників капіталу, торговлі і великої земельної власности, тільки може переконати широкі працюючі маси в тім, що новий Уряд стоїть на варті не їх інтересів. Наслідки заборони селянського з'їзду страшні: ця заборона кинула бідніше селянство в розпуку й безпорадність; через те повстала скрізь страшна ненависть до господарів-хліборобів, убивства їх, підпали, знищення, спаші посівів і т. ін. Зміна комісарів і комендантів, а часом їх ув'язнення без суду та слідства й настановлення на їх місце осіб неукраїнської орієнтації, а то й україножерів, часом з бувших жандармів і поліцейських приставів, які замість боротьби з анархією борються з українським елементом громадських і державних інституцій. Разом з тим розв'язуються демократичні органи самоврядування й реставруються старі цензові думи й земства. Така однобічна в інтересах великої земельної власности й капіталу безтактна, а то й жорстоко брутальна діяльність новопоставленої адміністрації обурює всі верстви українського народу, а надто селян.

Нова адміністрація відкрила скрізь поход проти українства й українського руху, припиняє діяльність "Просвіт", українські діячі, а то і просто свідомі українці на провінції переслідуються і арештовуються. Народ має всі підстави переконатись, що йде рішуча й безоглядна реставрація старого ладу в національнім і соціальнім розумінні. Уряд провадить таку політику, як би революції зовсім не було, і цілком ігнорує утворену революцією свідомість народніх мас.

Рішуча й послідовна заміна по всіх міністерствах українського елементу неукраїнським елементом, головним чином великоруським, витис-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 79

нення з ужитку української мови по міністерствах – довір'я новому Урядові не утворять.

В суді знову запанувала російська мова, яка поки що об'явлена рівноправною з українською. Суддями навіть на вищі посади призначаються люди не з громадян Української Держави. Міністр судових справ дбає не про утворення українського суду, а про збереження прав і привілеїв бюрократів бувшої самодержавної Росії.

В Міністерстві освіти, найважнішім для нашої молодої Держави в її будучім розвитку, ми маємо міністра хоч і українця родом, але російського кадета, який ніяк не може відійти від тактики та практики своєї партії, найшкідливішої для нашої державності, і завдяки його розпорядкам державна мова, що потребує в школі найбільшої підтримки, залишається на власні сили в боротьбі з московською, яка досі єдина панувала в школі; увільнення новим міністром всіх директорів та інспекторів шкіл і заявлена ним автономія шкіл, при нових виборах на ці посади шкільними радами, що складаються з денаціоналізованих елементів, вихованих у ворожнечі до української ідеї, наперед забезпечує усунення українських педагогів від керівництва освітою.

Разом з освітою треба звернути увагу на церкву, яка об'явлена паном Гетьманом державною. А проте, за час гетьманства войовничий настрій московської церкви набрав особливої сили: іде поход проти українського собору, заводяться нові митрополії, нагінка на українців духовних збільшується до крайності, наша державність в церкві замовчується або проти неї робляться одверті виступи та взагалі робиться усе можливе, щоб за всяку ціну не допустити до утворення автокефальності нашої церкви.

Наше військо, що відіграло головну ролю в відбудуванні нашої Держави, й серед якого є найбільше патріотів і фаховців всякого роду зброї, зараз свідомо руйнується і заміняється московським елементом, або в кращім разі, цілком байдужим до української справи. Виконуючий обов'язки міністра – людина Україні стороння, а має замінити його генерал, про якого нам відомо лише те, що виложивши торік під Фокшанами два корпуси українців (VII і VIII), вживав потім заходів, аби зашкодити українізації військ дорученої йому армії. Витісняючи скрізь з армії українців, заводиться рядом замість контррозвідки політичний шпіонаж, куди набираються на службу особи, ворожі не тільки українству, але й всякій державності (як, наприклад, большевики).

Морське міністерство, що нам так потрібне, бо гине наша дорогоцінна, [???] зовсім не зорганізоване.

Земельна справа, така болюча й така небезпечна в цей час, яка потребує до себе найбільшої уваги, передається в руки такого "діяча", який підбором собі товаришів (неукраїнців) і відношенням до своїх співробітників по міністерству зразу ж зумів викликати проти себе загальне обурення. Земельні закони Тимчасового російського Уряду й Ц. Ради Грамотою п. Гетьмана скасовані, а нові навіть не намічені, що дуже хвилює українські народні маси.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 80

На чолі міністерства праці також повинна стояти людина з українців, близька до робочих мас, а не фаховець-професор, сторонній дорученій йому справі, через що і в міністерстві ми бачимо відміну попередніх законів і повну недостачу ініціятиви утворення нових.

На чолі міністерства фінансів поставлена людина, добре відома українському громадянству по своїй попередній діяльности в Татіянинськім Комітеті, яко свідомий ворог української ідеї.

На чолі міністерства торгу та промисловості поставлено кадета, добре відомого ворога української державності й біржевого спеціяліста, й зовсім не фаховця дорученої йому справи; чоловіка, який буде тягти (і вже тягне) до забезпечення інтересів окремої класи людей, а не до постановки діла, в державнім розмірі й до самостійності нашого торгу й промисловості й незалежності їх від московської держави; для цього в першу чергу ним проводиться скасування державного контролю над торговлею і портофранко на московському кордоні. Української мови міністр не признає, а тому наказав, щоб усі реферати подавались йому на московській мові.

В міністерстві харчових справ товариш міністра, йдучи проти постанови Всеукраїнського Союзу Земств, дає розпорядок про передачу всього майна Союзу земств і городів центральним московським інституціям.

Міністерство закордонних справ цілком дезорганізоване: нема ні міністра, ні його товаришів, ні закордонного представництва, а справа – наше сучасне міжнародне становище вимагає до себе пильної уваги. Справи з Кримом, Бесарабією, нашими східними сусідами (Південно-Східним Союзом), справа миру з Московщиною, холмська справа й нарешті полагодження непорозумінь по нашим мировим умовам з осередніми державами – все це потребує негайного розв'язання, бо кожний день проволікання несе нашій Державі несчисленні збитки. Найважніша інформаційна організація Уряду – Державне телеграфне Агентство доручено старорежимникові й найгіршим ворогам українського руху – галицьким москвофілам, які роблять офіціяльною мовою Агентства московську мову.

Таким чином, уся політика нового Уряду тільки збільшила анархію і заколоти по селах: швидким темпом стихійно наростає озлоблення селянських мас, які почули себе непевними щодо одержання землі, про що селянство мріяло віки. Большевизм знову почав набирати сили по селах. Почались ексцеси, узброєний опір, пожежі, спас на поміщицькій землі, викошування сходів, жорстока розправа з тими, що на з'їзді хліборобів тягли руку великоземельних власників і т. ін. З'явився і почав ширитися стихійний аграрний терор. При таких умовах ніяка збройна сила в справі запровадження спокою і ладу на Україні допомогти не зможе. При таких умовах Українська Держава не зможе виконати своїх обов'язків по мировому договору з центральними державами.

Все доводить, що сучасний Кабінет Міністрів врятувати Державу від анархії й безладдя, установити тверду владу, оперту на довір'я народу та

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 81

зміцнити самостійну Українську Державу не зможе, і тому нижчепідписані українські партії й організації висловлюють йому вотум недовір'я.

Добрий державний лад може завести тільки національний демократичний діловий кабінет, складений в більшости з відомих українських діячів, взагалі з осіб української орієнтації, які мали б повне довір'я широких українських мас.

Київ, 21 травня 1918 року.

Від імені українських партій і організацій підписали уповноважені:

Української Партії Самостійників-Соціалістів,

Української Трудової Партії,

Партії Демократів-Хліборобів,

Партії Соціялістів-федералістів,

Об'єднаної Ради Залізниць України,

Головної Ради Всеукр. Поштово-Телеграфної Спілки".

Меморандум цей, очевидно, ніякого впливу не зробить ні на гетьмана, ні на німців тутешніх, ні на берлінських, бо складений він дуже непереконуюче, "не убедительно", як кажуть. Гетьман, жонатий, як кажуть, з Ейхгорном на рідних сестрах, на дочках колишнього страшенно реакційного міністра Дурново, спираючись на німецьке командування, почуває себе зовсім спокійним і продовжує оточувати себе генералами та бюрократами скомпрометованими навіть і за бувшого самодержавного уряду голосним хабарництвом як напр., товариші міністрів Воронович, Палтов і безліч інших займаючих менші посади, які добиваються з успіхами всяких концесій і проч.

Німецьке командування чим далі, тим більше ставиться презирливо до українців, нездатних ні оборонити себе од кацапів – большевицьких банд, ні завести якийсь лад; одним, словом, як вони про нас кажуть, держава – без означених границь, народ без інтелігенції, інтелігенція без своєї мови, а уряд без голови. Впрочім, цим урядом німецьке командування задоволене і не вважає його безголовим, бо він і не соціалістичний, а головне такий слухняний, що безпрекословно дозволяє вивозити все, що німцям треба; що він русифікаторський, то те німців не обходить і на це вони не звертають уваги.

30 травня

Я вже писав, що австріяки роблять серед українців якусь інтригу. Розказував мені Саша Шульгін, бувший міністр закордонних справ, що австрійський посол Флейшман скілька разів був у його і все говорить про приязнь Австрії до самостійної України, до бувшого соціалістичного уряду і скаржиться, що Германія хоче відновити, звичайно під своєю протекцією, єдиную неділимую Росію на шкоду Австрії

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 82

і само собою, Україні, а перекладчик Флейшмана, галичанин-українець каже, нібито під секретом, що Австрії дуже ходить о те, щоб Україна вибрала за гетьмана чи за Короля Габсбургського принца Вільгельма, якого звуть галичани Вишиваним Василем, бо він, живучи в Коломиї, раз у раз ходив в вишиваній сорочці і говорив по-українському. І дивно, що Шульгін вагається – яка для України орієнтація вигідніша: чи германська, чи австрійська! А вчора я чув, що цей Вільгельм тепер стоїть з австрійським військом в Олександрівську на Дніпрі і що туди стягають своє військо Болбочан та Натієв, які обурені на німців за те, що вони не допустили українців зайняти Крим і повернули українське військо назад од Перекопу. Розказують, що військо те дуже збільшується обуреними проти німців за обеззброєння стрільцями та синьожупанниками, які з'їжджаються в Олександрівськ зо всієї України і незабаром мають там оголосити Вишиваного Василя Гетьманом України в межах, зайнятих австрійцями. Австрійці розповсюджують чутки, що германців розбито на французькому фронті, що вони тепер забирають потайки туди з України військо, а коли його зостанеться небагато, то тоді легко буде з ним справитись. Що в цьому єсть якась правда, я вивожу от з чого. Син мого товариша О. Ф. Волошина, Костик, учень 7-го класу, вступив під час большевицького нападу до війська і досі воював з большевиками, а тепер вернувся. Я висловив Олександру Федоровичу свою радість з того, що Костик закінчив війну благополучно, бувши тільки трохи ранений, і вже тепер буде кінчать гімназію. На се Ол. Фед. одповів з сумом, що Костик має знов вертатись до війська, що йому наказано (по секрету) через 10 днів прибути до Олександрівська. А на моє запитання – "Чому по секрету і що це значить?" Ол. Фед. одповів незнанням, очевидно, зв'язаний словом держать це все в таємниці.

Ох, страшно, щоб Україну знов не повернули в Руїну.

Німці зробили переворот так легковажно, без знаття дійсного становища і відносин класів на Україні, що обурили проти і себе весь простий народ, все українське військо і всю свідому українську інтелігенцію, навіть і соціалістичні меншості настроєні проти них. А за ними тільки чужі на Україні великоземельні поміщики та російська інтелігенція; та й то не вся, бо в більшості вона англо-французької орієнтації. При такій ситуації Україна з приятеля Германії обернулась в її лютого ворога, як тільки справи германців погіршають на західнім фронті, то в Україні може піднятись проти них повстання, яке таємно буде підтримувати Австрія, якій важно, коли не посадить свого короля на Україні, то хоч Одесу урвать собі з шматочком по Буг, коли не можна буде по Дніпро.

Але на щастя України сьогодні єсть в газетах звістка, що німці знов прорвали французький фронт і забрали багато полонених. Ця звістка напевне зупинить повстання на Україні, а тим часом німці, роздивившись, може, повикидають з уряду ворогів української державності та побільшать кабінет міністрів українським елементом і тим заспокоять хоч українську інтелігенцію, яка тоді перестане агітувати проти німців і не буде спочувати повстанню.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 83

31 травня

Вчора був у мене художник Ф. С. Красицький, внук Т. Г. Шевченка, який цими днями вернувся з своєї батьківщини Звенигородщини, куди їздив за харчами для своєї величезної родини. Царський уряд під час війни безпідставно переслідував Красицького за те, що він був (правда, номінальним) редактором "Л.Н.Вістника" і буцімто мав близькі стосунки з Грушевським, тим часом як Красицький ніякого відношення до політики не мав. На допиті Красицькому ставили в вину те, що він працював вкупі з Грушевським та видавцем "Ради" Чикаленком для відділення України від Росії і нарешті приговорили його до висилки у Вятку і тільки заступництво художників, що мали високі зв'язки, урятувало його од тієї кари. Правда, Красицький раз ураз був переконаним ворогом Росії і дуже зрадів, коли Україна стала самостійною державою. Він радів приходу німців, які мали визволити Україну од большевиків і помогти збудувати свою державу. Тепер, після перевороту і подорожі додому Красицький став гарячим ворогом німців. Він розказує, що новий уряд, доставлений німцями, повернув на селі знов старі царські порядки; звенигородським повітовим старостою поставлено найлихішого хабарника бувшого станового пристава Машіра, який за старих часів власноручно бив селян нагаєм*. Селяни, перше так приязно настроєні до німців, тепер вважають їх своїми лютими ворогами і затаїли проти них велику злобу, яка колись прорветься. Красицький, який любить все узагальнювати, філософствувати, з певністю каже: "Україна – це країна, на якій поламала зуби вже не одна держава. Заволоділа нею колись Литва і сама пропала, так само через Україну загинула і Польща, а на наших очах і Росія; власне, Україна завалила Росію, бо вона перша почала агітувати за федерацію та автономію, за українізацію війська. Отсі слова Красицького нагадали мені мого учителя Смоленського, він 40 літ тому назад говорив про це і пророкував, що Україна колись розвалить Росію, яка тільки зокола здається одним суцільним монолітом. Напевне, Красицький, коли вчився в Одеській художній школі і часом бував у Смоленського, чув од його оті пророкування і тепер вже сам пророкує далі, що Україна й Германію розвалить. Ну, це вже далеко Красицький бере в пророкуваннях, а що германці замість приятеля в українцях придбають собі ворогів, то це правда. Селяни і військо українське та ліва інтелігенція вже готові із большевиками з'єднатись проти німців, а поставлений німцями уряд та ті кола, з яких він взятий, тільки прикидаються німецькими друзями, поки Великоросія в большевицьких руках, а коли там запанують кадети чи чорносотенці і коли захитається становище німців на заході, то вони рішуче з'єднаються з Великоросією і виступлять одвертими ворогами Германії. У вчорашньому числі "Н. Ради" єсть витяги з промови одеського впливового кадета, які я подаю тут, вирізавши з "Н. Ради". "Про що мовчать київські кадети? В Одесі

* 20.VI.1918 р. Сьогодні прочитав оповістку про панахиду по "варварски убитым" Звенигородському старості Машіру і його помічнику Солтису, але не знаю, при яких обставинах убили. – Є.Ч.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 84

народ говіркіший, ніж у Києві і те, що замовчує наш хитрий земляк Д. Григорович-Барський у Києві, викладає вельми довірливо одеський діяч Сергій Штерн. У "Вільному житті" знаходимо уривки з признань кадетської газети "Одесский листок":

"Любовь к родине, к измученной, истерзанной, насильно расчлененной России и оплеванной, униженной и разбитой, но все же великой России – вот ключ к этому, на первый взгляд, загадочному явлению".

"Вы говорите о нарушении идеологии партии, об укреплении позиции самостоятельности Украины, но перед нами задания иного характера. Мы видим Россию, разрезанную на отдельные части, у нас имеются нити к их воссоединению и сплочению и, если это собирание русской земли должно начаться в Киеве, если приходится перескочить через барьер внешней самостийности, то можно ли перед этим остановиться?"

Самостійність – це той бар'єр, який кадетам здається найлегшим, щоби пройти до єдиної неділимої Росії. І справді, з большевиком боротися трудно і небезпечно, а українців варто тільки одурити самостійністю і буде "єдина". "Собираніе русской земли" починається в Києві, і звичайно тільки істинно-руської.

Чи наділи кадети рукавички при їхній чорній роботі?

"Путь к власти, это путь тернистый, усеянный колючими шипами, но члены партии народної свободы храбро пошли на политическую Голгофу! Стиснув зубы, затаив в душе кровное унижение, подавив естественную брезгливость, пошли на черную работу, на укрепление хотя бы части бывшей России, на создание таких условий, которые дали бы нам впоследствии возможность возвысить на мирном конгрессе свой голос в защиту единой, великой России".

Те, чого кадет переварити не може: мусить іти з німцями – "Единственный трагический для партии вопрос – это вопрос об ориентации. Партия, возглавляемая Милюковым, партия духовных и культурных исторических связей с Францией и Англией, партия, жившая Лондоном и Парижем – и вдруг Вена и Берлин... Не трагедия ли это? Но бывшие союзники поймут, что есть священная обязанность перед родиной, перед грядущим поколением. Когда нет России, то не может быть никакой ориентации. Создастся великая Россия, тогда можно будет "позволить себе иметь внешнюю политику".

Ясно, що всі російські партії на Україні, починаючи од самих правих чорносотенців, аж до есерів, а особливо кадети, весь час марять про одбудування великої єдиної Росії. А відбудована Росія, значить, вкупі з Україною колись розгромить Германію, зібравшись знов в якусь коаліцію, і таким способом здійсняються пророкування Красицького. Мене дивує, що Германія, здавалось, така далекозора не бачить, що підтримуючи росіян на Україні, передаючи їм в руки владу, сама своїми руками відбудовує Росію, ворожу собі державу, яка колись наробить їй багато лиха, а може, й справді розвалить її. Хочеться вірити, що німці, роздивившись, посадять чисто український, але не соціалістичний уряд і, таким робом, поможуть витворити приязну собі Українську державу.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 85

А теперішній уряд марить про те, що з Києва почнеться знов "собираніе Руси", як про це говорив мені Василенко, вернувшись восени з Петрограду після розгрому большевиками уряду Керенського, в якому він був товаришем міністра народної освіти.

1 червня

Вчора стрів на вулиці агронома К. Мацієвича, що був в кабінеті Винниченка товаришем міністра земельних справ і вийшов через те, що не визнавав соціалізації землі. На диво і він став страшенним ворогом німців. Коли у нас зайшла розмова про повстання, яке, кажуть, назначене на 25-е і я висловив упевненість, що все обійдеться спокійно, бо удачний прорив французького фронту одіб'є у повстанців всяку надію на успіх, то Мацієвич завважив:

— Невже Ви вірите в отой прорив, в оті звістки газетні? Я певний в тім, що отсей наступ це єсть передсмертні конвульсії германців, що вони отсе зробили останні усилля, які не дадуть ніяких результатів, як і наступ на Ам'єн і скоро їм вже кришка, скоро американо-англо-французи розіб'ють їх, тоді вони й з України муситимуть забиратись.

— А тоді большевики нас задушать, – кажу.

— Австрія того не допустить, оборонить нас. Взагалі нам вигідніше триматись Австрії, бо тоді до нас прилучиться Галичина й Буковина, в якій вже єсть політично виховані люди, які й нас научать державному розуму.

— А я гадаю, що коли німці примушені будуть вийти з України, то й їх союзниця Австрія повинна буде рятувать себе од розділу, тоді вже нами розпоряджатимуться англо-французи з росіянами, які знищать все, що нагадує Україну, тоді й школи не буде української, тоді й за розмову українську каратимуть, як колись поляки, тоді напевне й переселятимуть, перетасують, перемішають українське населення з великоруським, як це робили англічани в Ірландії.

— Невже Ви серйозно так песимістично дивитесь? – питає Мацієвич.

— А так, – кажу.

На тому ми й розійшлись.

Взагалі тепер серед своїх знайомих та приятелів я вже майже не стрічаю людей, які були б доброзичливо настроєні до німців, навіть багато стало таких, що ставляться до них з ненавистю. Я гадав, що це буде років через 50, коли ми вже переймемо німецьку культуру, коли зробимося європейцями, тоді у нас з'явиться бажання увільнитись від опікунів, а коли вони гнітитимуть, тоді з'явиться і ненависть до них, аж виходить, що німці вже тепер обурили проти себе всі шари української людності. Погано!

А я змалку, знаючи німців з суміжних колоній в Херсонщині, привик з повагою ставитись до них. Я не бачив там німців злодіїв, непросипенних п'яниць або ледацюг. Мало того, наші злодії рідко коли зважувались красти у німців, бо вони жорстоко розправлялись з злодіями, кажуть, що навіть живими в землю

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 86

закопували. Коли я рівняв наших селян до німецьких, то раз у раз мені здавалось, що тільки німці змогли б з нашого народу зробить культурних людей. Не пам'ятаю в якім році, але у всякім разі після революції 1905 року, я, обурившись якось некультурністю нашого народу під якимсь враженням, написав П. Я. Стебницькому листа, в якому розвивав думку, що народ наш під московським гнітом загине і єдиним рятунком для нього був би прихід сюди німців, які зробили б з нього те, що зробили з естів, латишів або чехів т. є. культурних людей. П. Я. страшенний германофоб, не бажаючи держать того листа у себе, але шкодуючи його знищити, вернув його мені в 1915 році, а я десь заховав його. Тоді я писав це і не думаючи й не гадаючи, що воно може колись здійснитись. Коли дочка моя, Галя, побралась в Лозанні з вюртенбергцем Зігмундом Келлером, то в листі до неї я щиро благословляв цей союз, кажучи, що я раз у раз вважав найміцнішим союз України з Германією, бо наші інтереси настільки совпадають, що всі вороги українства раз у раз запевняли, що український рух ведеться на германські марки. Не пам'ятаю, в якім році орган московської буржуазії "Утро России", що вівся тоді під проводом відомого Рябушинського, надрукував статтю, в якій доводив, що ввесь рух український ведеться на німецькі гроші і що навіть газета "Рада" видається на гроші з того ж джерела. Прочитавши це, я, як видавець "Ради" послав через адвоката редакції "У. России" заяву, що коли вона не візьме своїх брехливих слів назад, то я її буду позивать. Не маючи натурально ніяких доказів, які б підтверджували "той наклеп" редакція через скілька день надрукувала спростування своїх слів. Інтереси Германії так зв'язані з Україною, що коли б України не було, то Германія мусіла б її видумати, звідси походять і всі наклепи, що український рух підтримували німці. Правда, Бісмарк, як геніальний політик, в своїх мемуарах накреслив план відбудування Київської держави, як спосіб ослабити велику Росію, яка згодом може розгромити Германію, але тоді ще не наспів час для того і Бісмарк, щоб обезопасити себе, заключив союз з Австрією, а потім і з Італією. А тим часом думка, пущена Бісмарком, оживила й окрилила надії українських патріотів. Коли ми падали духом, впадали в безнадійність, то найбільш оптимістичні з-між нас потішали, кажучи:

— Нехай Москва, як хоче нас гнітить, то все-таки не вигубить, а колись по плану Бісмарка прийде німець і визволить нас.

Тепер, коли прийшли німці, я певний був, що вони через скілька десятків років зроблять з нашого народу культурних людей, а тепер боюсь, що німці не зможуть довго у нас вдержатись, бо нема ні жодного класу, жодного шару людності, який ставився б до них приязно. А все це вони нашкодили собі тим, що посадили нам уряд, чужий і ворожий до української державності, якому ніхто не вірить і не сподівається од нього добра ні з соціального, ні з політичного боку.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 87

4 червня

Цими днями приїхав Скоропис і пішов на прийом до прем'єра Лизогуба, щоб ознайомити його з своєю роботою в Холмщині і порадитись про роботу надалі, але Лизогуб його не прийняв, а одіслав до товариша міністра Вороновича, який йому назначив аудієнцію через три дні. Коли в назначений строк Олекс. Філаретович появився до Вороновича, то той, довідавшись, що Скоропис назначив комісаром уряд Голубовича, сказав, що разом зо всіма комісарами і він увільняється і повинен буде здати посаду старості, якого буде назначено в Холмщину. Перед тим, як побувати у Вороновича, Ол. Філ. стрівся з Муммом і в розмові з ним про теперішній уряд сказав, що тепер йде політика, яка орієнтується на "єдиную", а через те напевне цей уряд увільнить його як самостійника германської орієнтації, Мумм одповів, що це неможливо, бо цей уряд дуже діловий, тактовний і зовсім не має ніякої орієнтації на Москву, але все-таки просив його зайти після аудієнції у т. міністра. Після свого увільнення Олександр Філаретович зайшов до Мумма і коли той довідався, що Скорописа дійсно увільнили, навіть не розпитавшись і не ознайомившись з його діяльністю, то був дуже вражений і, підійшовши до телефону, хотів зараз же робить проти цього якісь заходи, але Скоропис просив його підождать, поки звістка про його увільнення не буде надрукована в газетах, бо тепер це виглядало б, що Скоропис пішов і наскаржився німцям на уряд. Певніше всього, що уряд, порадившись, назначить Скорописа старостою в Холмщину і тим інцидент і скінчиться. Але далеко краще було б, якби уряд уперся і не схотів назначать Скорописа, знаючи його давно з російської преси за зрадника Росії, який організовував в Германії лагері полонених і виховував їх на ворогів Росії, на агітаторів за самостійну Україну. Може, тоді почалися б нелади між гетьманським урядом і німецьким командуванням, бо Скоропис має багато прихильників серед українофілів німців, які вважають необхідним відбудувати Україну, бо бачили, які результати дала його безкорисна праця в українських лагерях в Германії. Може, увільнення Скорописа спричиниться до того, що німці нарешті упевняться в тому, що уряд, поставлений ними, поувільняв українських комісарів та взагалі урядовців не через те, що вони соціалісти, а виключно через те, що вони щиро дбали про витворення української держави, бо німці знають, що Скоропис ніякий соціаліст, а щирий український націоналіст, який вважає, що для відбудування України поки що в перші роки навіть зовсім не треба ніякого народоправства і нічого не має проти так званого "просвіщен. абсолютизму", т. є. теперішньої германської конституції.

Тепер, коли гетьманський уряд показав себе з соціального та й національного боку настоящою чорною реакцією, настав час, коли українські помірковані, чи так звані буржуазні елементи стрінуті були б з радістю всіма шарами української людності, бо вони в уряді були б лівими і являлися б борцями з правими елементами, з отою чорною реакцією. Але чи схотять німці усунути цей такий вигідний їм уряд і замінить його щиро національним, якому

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 88

інтереси України не будуть такими байдужими, як теперішньому кадето-октябристському? Сумніваюсь.

5 червня

Вчора приходив до мене М. І. Міхновський і казав, що хліборобсько-демократична партія умовляє С.У.П., т. є. Союз українських партій, куди входять крім неї ще есери, самостійники та трудовики, послати ще делегацію до Ейхгорна і довести йому, що цей кадето-октябристський уряд веде політику обрусіння, збирання Русі коло Києва, що він шкідливий не тільки українським, але й германським інтересам. Каже, що цю делегацію він організує по пораді Любарса, німця-українофіла, який близько стояв в Германії до українських лагерів, а тепер служить в Києві при германській комендатурі. Але я гадаю, що й з цієї делегації користі не буде, як і з попередніх, бо знов кажу, цей уряд вигідний німцям, а про мрії кадетські вони освідомлені добре, бо кадети з цим не криються і друкують в газетах резолюції своїх з'їздів, в яких голосно говориться, що вони вважають потрібним таки триматись Антанти. Ось, подаю вирізку з позавчорашніх "Послідніх новостей".

КОНФЕРЕНЦИЯ К-Д.

Москва. В течении трех дней в Москве происходили совещания партии народной свободы.

Конференция привлекла большое количество приезджих из провинции, преимущественно из центральных, северных и восточных губерний.

В вопросе внутренней политики центральным комитетом партии была выдвинута идея такой общественной платформы, около которой могли бы объединяться разнообразные общественные группы, способные подняться на высоту национальной задачи. Платформа эта должна включить в себя такие начала, как воссоединение России, признание областной автономии, национального равноправия, автономия церкви и необходимость социальных реформ.

В своих положениях о международной политике центральный комитет, не признавая брестского мира, указывал, что единственная ориентация, которой может руководствоваться партия, есть ориентация национальная, имеющая в виду интересы возрождения России. Эта ориентация в настоящую минуту обязывает сохранить верность союза с Францией и Англией и признает недопустимость какого бы то ни было сепаратного соглашения с австро-германской коалицией.

После обмена мнений точка зрения центрального комитета по внутренним и международным делам была единодушно одобрена. Высказано было пожелание напечатать оба доклада центрального комитета для широкого распространения.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 89

Міхновський каже, зі слів Любарса, що досі ходили делегатами молоді люде від лівих партій, а тепер нехай підуть люде солідні від поміркованих партій; але у нас і помірковані партії звуться соціалістами, як есефи "соц. самостійники". Міхновський рішуче вимагав, щоб і я йшов, бо Любарс на цьому напосідається, але я рішуче одмовився, через те, що я не належу ні до якої партії, а значить в делегації був би не вибраним якоюсь партією, а кооптованим делегатом. А що Любарс згадав за мене, то через те, що знаючи в полоні Петруся, чув, що він син поміщика, видавця української несоціалістичної газети, що й висловив мені Любарс, коли нас познайомили в клубі. У цього Любарса Скоропис довідався, що німці задумали для підняття сільського господарства на Україні видавать в кожній губернії агрономічний тижневик і опитали своїх провінціальних комендантів – на якій мові має друкуватись цей тижневик. Коменданти, розпитавшись у своїх знайомих, очевидно, поміщиків та тутешніх німців ковбасників та торговців, донесли, що мова повинна буть російська; може, вони й селян допитували, а ті, думаючи, що німці хотять на німецькій видавать, сказали теж, що по російському, а певніше всього, що селяни, яких питали, й не знають, що вже єсть газети та книжки друковані тою мовою, якою вони говорять і що та мова зветься українською. Скоропис напосідався, щоб Любарс вплинув, аби ці тижневики друкувались українською мовою, але Любарс думає, що можна буде добитись тільки того, щоб паралельно з російською була й українська мова. Але я боюсь, що переклади на українську мову робитимуть якісь галичани і в результаті, справді, російський текст буде зрозуміліший селянам, як український і, після анкети читачів, німці видаватимуть на одній російській мові, бо це значно понизить кошти видання, які, при теперешніх цінах, будуть немалі.

Я просив Скорописа направить німців до т-ва "Агроном", яке видає "Ріллю", то, може, "Агроном" візьметься керувать виданням отих тижневиків по районах.

Якби уряд був в українських руках, то це все легко зробилося б, а тепер, коли міністром земельних справ – Колокольцов, який не визнає української мови, навіть, як кажуть, глузує з неї, справа національна стоїть майже так само, як за самодержавного уряду.

Отсе зараз довідався, що німці послали гетьманському урядові з поводу увільнення Скорописа ноту і уряд зараз же одповів, що це непорозуміння і що виною цьому товариш міністра Воронович, а уряд і в думці не мав вмішуватись в справи Холмщини, яка німцями ще не передана українському урядові. Мабуть, інцидент на цьому й скінчиться і цей уряд таки зостанеться і буде далі вести політику збирання Русі. Повстання, на яке сподівались есери, не вигоріло, правда, місцями ще й досі виникає аграрний терор – палять і вбивають не тільки великоземельних поміщиків, а й дрібних панків, але помітно, що народ вже втомився і бажає спокою, а головне, що село різко розбилось на два ворожих стани – голоту і заможних – і не виступає вже одним фронтом, а через те німці легко його обеззброюють і обезхліблюють. На західному фронті теж німецькі

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 90

діла йдуть добре: от-от заберуть Париж, то їм нема чого дбать про те, щоб у їх за всяку ціну з українським селянством були особливо гарні відносини, вони тепер (...) на свою силу і так "обнагліли" що дбають тільки про те, аби вивезти з України якнайбільше хліба, сала, шкур, мила та всяких продуктів.

6 червня

Вчора, довідавшись від міністра закордонних справ Д. І. Дорошенка, що гетьман запропонував Міхновському занять посаду його особистого секретаря*, але Міхновський вагається, я поспішив до Шемета, у котрого живе Міхновський, щоб умовить його, аби він не одмовився від тої посади, бо я давно кажу, що Міхновському треба було занять пост міністра двора. Виявилось, що я вже спізнився: Міхновський каже, що перше, ніж одмовитись, він зібрав нараду з представників всіх партій, що входять в СУП і на цій нараді рішено, що Міхновському не слід брать тієї посади, бо вона залежить особисто од самого гетьмана і він може через якийсь час й увільнити Міхновського і таким чином він, не зробивши нічого для України, осоромить себе на віки, бо йому поставиться в вину те, що він пішов на послуги до гетьмана в той час, коли уряд гетьманський вів обрусительну політику. На це я завважив, що він міг би впливати на ту політику, повигонивши з гетьманського оточення отой російський елемент, що тепер навертає гетьмана на зближення з Росією. – "Але я зовсім не хочу грать ролю вишибайла при гетьманові, – завважив Міхновський. – Я людина громадська і хочу разом з іншими українцями працювати в українському уряді".

Міхновський, очевидно, сподівається-таки, що йому доручать скласти кабінет або дадуть якийсь портфель, бо гетьман казав С. М. Шеметові, що незабаром мають бути якісь зміни в кабінеті.

В розмовах про гетьманський переворот виявилось два цікавих факти, яких я не знав. По словам Кушніра за скілька часу до перевороту майор Гассе, який служить при тутешній німецькій комендатурі, пропонував есефам зробить переворот за допомогою німців і взять владу від есерів, але есефи не згодились: я про цю пропозицію якось чув од Ніковського, але в той час ходило стільки всяких чуток, ймовірних і неймовірних, що я не надавав цьому серйозного значення. А Міхновський розповів, що він, довідавшись про майбутній переворот і умовившись з самостійниками, звернувся до есерівського комітету з пропозицією зробить реконструкцію уряду. Розпустить Ц. Раду і передать владу комітетові з тридцяти душ, в якому повинно бути тільки 20 % соціалістів, і скасувати універсал про соціалізацію землі, скласти новий діловий кабінет, в який соціалістів входило б не більше 20, і вибрать когось за диктатора, а через шість місяців зізвать парламент, якому й передать владу. Міхновський каже, що есери наче й нічого не мали проти такого перевороту,

* Щоб він вивчив Скоропадського гетьманському ритуалу і укр. мові. – Є.Ч.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 91

але ніяк не могли помиритись на особі диктатора, тим паче, що вони ніяк не вірили в те, що німці їх скинуть, але подробиць про це не схотів розказати і закінчив так: "Після цієї спроби ще раз вмішатись в політику я рішив навіки од неї одмовитись і виїхав з Києва, щоб не бути висланим творцями перевороту 29 квітня, тобто великоземельними панами, як був висланий есдеками Винниченком та Петлюрою".

— Як, коли Ви були вислані? – питаю.

— Ви не були тоді в Києві, то не знаєте, що я був висланий в сентябрі отими двома шановними панами есдеками за те, що я, пане добродію, почав ще в квітні організовувати українське військо, тобто штовхав український народ на мілітаристичну стежку, що протирічить есдецькій програмі.

— Але мені не віриться, щоб Винниченко висилав Вас, – кажу.

— Це факт, пане добродію! Вони обидва звернулись до командуючого тоді Київським округом Оберучева, кажучи йому, що коли він не хоче заколоту в військових сферах, тобто не хоче українізації військових частин, то нехай вишле Міхновського з України, і Оберучев, знісшись з Керенським, перевів мене на Румунський фронт, де я таки своє діло робив і тільки завдяки мені на сьому фронті українське військо до останку боролось з большевиками.

— Та це, – кажу, – неможливо, щоб Винниченко просив Оберучева...

— Факт, пане добродію! Оберучев про це казав отаману Ровінському, а потім сказав це і перед Полуботківським полком, після чого богданівці, написавши на прапорі – "Хай живе Міхновський", пішли до Ц. Ради зробить маніфестацію і розтерзать Винниченка та Петлюру. Я, довідавшись про се, насилу умовив їх замість "Міхновський" написать на прапорі "Грушевський" і не займать Винниченка та Петлюри, бо вся вина тоді впаде на мене. А коли перед Ц. Радою до них вийшли Винниченко та Петлюра, то вони зчинили такий галас, кричучи – "Ганьба Винниченкові та Петлюрі! Геть їх!", що ті моментально сховались. І так, пане добродію, я сміливо можу сказати, що я врятував Україні цього письменника, по правді сказать, якого я вважаю безнравственним письменником.

— Ну, це як на чий погляд, – кажу.

— Так. Але якби ці шановні есдеки не вислали мене тоді, то я, пане добродію, таку б армію зорганізував, що чорта два большевикам пощастило б побувать на Україні.

— Даремно Ви так думаєте, – кажу. Прийшов би той час і військо те так само зробилося б большевицьким, бо як Саксаганському казав один дядько – "Знаєте, у большевиків лозунги луччі, як в українців". Вже як донці організовані, обособлені від "іногородніх", городських робочих, а й ті піддались отим заманчивим лозунгам. А Фінляндія? – хіба можна наш народ по національній свідомості рівнять до фінів, а тим часом і там запанували большевицькі лозунги.

— Я, пане добродію, можу Вам розказати цілий ряд прикладів, коли маси солдатські, а потім в Пирятинщині і селянські при моїй суперечці з большевиками приймали мою сторону, а не большевицьку, бо я, пане добродію, сам большевик, але в національному смислі.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 92

— Ніякі, – кажу, – навіть большевицькі національні лозунги не переважили б соціальних, і я дуже жалкую, що Вас тоді вислали, як Ви кажете, бо тоді Ви самі в цьому упевнилися б.

— Ну, нехай так, я не хочу з Вами сперечатись далі про те, що було б, але факт той, що мене тоді, пане добродію, ви-сла-но українськими есдеками так само, як колись висилав самодержавний уряд...

— А тепер, – кажу, – після перевороту 29 квітня той самий Винниченко говорив в моїй хаті Вашому приятелеві Лукіянову: шукайте Міхновського, привезіть його швидше, кажуть, що він особисто в добрих відносинах з Скоропадським, нехай Міхновський стає до влади, бо він хоч національну нашу державу збереже, а за соціальний бік ми з ним потім боротимемся.

— Так. Я знаю, українські есдеки, есери та навіть так звані соціалісти-федералісти, але в скобках – пасивні, пане добродію!, хотіли б, щоб я пішов на посаду до гетьмана, повигонив од нього російський елемент, навернув політику на національну стежку, а тоді вони гукали б: геть негодяя Міхновського, який укріпляє на Україні самодержавно-гетьманський лад. Ні, красненько дякую, мене вже окрикано столипінцем, наче б то я радив українцям йти разом з Столипіним...

— Та це так і було, – кажу.

— Коли, де?!

— В 1907 році на з'їзді Тупівської організації, в помешканні редакції "Ради" на Підвальній.

— Я ніколи до Тупівської організації не належав і на такому з'їзді не був...

Але присутній тут Ф. П. Матушевський підтвердив, що він був, хоч організація тільки на тому з'їзді назвалась ТУП.

— Не пам'ятаю, може й був, але агітувати за Столипіна я не міг...

— Ви дорікали, – кажу, – організації за те, що вона блокірується з кадетами і можливо, що зопалу сказали, що лучче вже з Столипіним йти вкупі, ніж з кадетами, бо від того скоріше можна добитись своєї школи, ніж од кадетів; а коли ніхто з Вами не згодився, то Ви вийшли і з того часу перестали бувать на з'їздах організації і почали в Харкові агітувати проти неї.

— Не пам'ятаю, але припускаю, що я сказав, що волію йти з Столипіним, ніж з кадетами, бо цих добродіїв я вважав і вважаю за найлютіших ворогів наших, але це не значить, що я агітував за Столипіна. Коли мене, пане добродію, українці вважають собакою, то я волію, щоб мене так і називали, ніж мене мають називать верблюдом, зайцем чи якимсь іншим звірем.

На тому розмова наша й скінчилась, але вона ще раз показала мені, як тяжко з цією людиною розмовляти, і не дай Боже ще й працювати разом, а буть в кабінеті під його прем'єрством просто неможливо.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 93

7 червня

Вчора в 10 г. дня стався такий страшенний вибух на артилерійських складах, що мало не по всьому городу повилітали шибки з тої сторони, що проти Печерська, а на Звіринцю повалились мало не всі будинки. В газетах пишуть, що це трапилось од самовозгорання, а Петрусь каже, що бувший комендант Киева Ковенко давно попереджав гетьманський уряд, що на службу у військові майстерні приймають все великоросів, між якими більшість большевиків, а це може загрожувать великою небезпекою для міста. Коли Скоропис, думаючи підірвать репутацію цього кабінету, розказав про це Брінкману (можливо Брінкман Карл - Т.Б.), помішнику Гофмана, то той завважив, що українські большевики мало чим одрізняються од великоруських, а значить це саме могли зробить і українці. Взагалі у німців єсть велике довір'я до Лизогуба і його кабінету. Очевидно, Лизогуб таки "ловка" людина! Октябрист, аристократичного походження і виховання, промотаний предводитель дворянства, він готов всякому урядові служити, аби було з чого жить. По мінімальному цензу служив головою Полтавського земства, але він ввесь час робив заходи для того, марив про губернаторство і нарешті під час війни був правителем якоїсь канцелярії при Великім князі Миколаї Миколаєвичу на Кавказі, а після революції, коли організувалось українське правительство, то він через I. Л. Шрага, свого товарища дитячих літ, просився на посаду директора департамента внутрішніх справ в соціалістичнім міністерстві Винниченка і от по перевороті в гетьмансськім уряді ця людина вже стоїть на чолі кабінета в ролі прем'ера.

А всьому виною Грушевський, який сліпо вірив есерам і нікого більше не хотів слухати. Я вже записав, як я його попереджав, що треба змінити соціалістичний напрямок на дрібнобуржуазний, почуваючи, правда, без реальних даних, що уряд Голубовича довго не продержиться, бо політика Ц. Ради рішучо нікого не задовольняла і я мало не щодня до перевороту 29 квітня говорив вам, записував в щоденник пророкування, що німці розженуть Ц. Раду і візьмуть всю владу в свої руки, а може, і свого короля посадять.

Скоропис на основі своїх розмов з тутешніми німецькими генералами бачив, що німці, незадоволені політикою українського уряду, приступлять до формальної окупації України і повинні будуть поділити її з австріяками, а нарешті, коли по скінченню війни німці підуть з України, то Австрія поділиться нею з Москвою, як колись поляки поділились по Андрусівському договору. Скоропис пробував про це говорити з есерами та з Голубовичем, але той і не зважив на ці попередження, тоді довелось просити Д. В. Антоновича, щоб він зробив нараду есдеків вкупі з міністром внутрішніх справ Ткаченком, але цей державний муж з цієї наради есдеків з Скорописом вивів тільки таку консеквенцію, що Антоновичеві хочеться знов попасти в міністри. Нарешті Скоропис рішив поговорити з Грушевським, але розмова і з ним ні до чого не довела, бо всі вони були тоді засліплені своею владою і, як Грушевський писав в "Народ. Волі", вірили в германський державний розум, який буцімто високо їх всіх

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 94

ставить. Коли Скоропис висловив Грушевському свої міркування, основані на розмовах з німцями, щодо окупації і розділу України, то Грушевський прийняв це не серйозно, із якоюсь благодушно-іронічною міною, як це він і завше робив в тих випадках, коли зважав себе безмірно розумнішим за того, з ким розмовляв. Він з висоти свого величія самовпевненно відповів: "Нашими заходами (очевидно, через майбутнього зятя свого Севрюка) вже Рейхстаг задав перцю тутешньому командуванню і Ейхгорн має цими днями полетіти за свої накази, що протирічать універсалам і розпорядженням Ц. Ради, на попередження Скорописа "Що має буть катастрофа" закінчив свою відповідь словами: – "Побачим, що нам історія покаже!", а 29-го, тобто через три дні історія показала, чия була правда. Очевидно, Грушевський при всій своїй, можна сказати, геніальності, дивлючись в далеку будучність не бачив у себе під ногами того, що всі бачили і лучче було б, якби він писав історію, а не робив її. О. Ф . Скоропис розказує ще про одну цікаву річ, яку варто занотувати, бо вона має величезне значення для України, а тим часом нігде про неї не згадується. Як відомо, мирова умова підписана в Бересті 9-го лютого і коли днів через три в Берестя приїхав Скоропис, то він застав там Севрюка, Любинського [Миколу Михайловича] і К°, а між ними і Залізняка, якого привіз туди за згодою гр. Черніна під фальшивим пашпортом Савіцького як свого підручного, відомий політичний шахрай, буковинський парламентарний депутат Василько. Скоропис, вважаючи Залізняка за платного австрійського агента, не схотів з ним поздороватись, чим, очевидно, одвернув од себе і Севрюка і Любинського з К°, бо то все есери, які вважають Залізняка батьком есерівської партії. А коли Скоропис заявив Севрюкові, що хоч його прислала в Берестя Рада міністрів для помочі, але бачучи тут, як порадника, Залізняка, якого він має за "політичну сволоч", він вважає себе тут зайвим. Севрюк відповів на це, що хоч Залізняк про нього (Скорописа) висловився так само, але все-таки він просить Скорописа зостатись в Бересті, бо він з Залізняком слідом за Васильком виїздять по важним справам до Відня. – "Очевидно, з нас двох хтось таки, справді, сволоч" – одповів Скоропис, – і в інтересах справи, Вам варто було вияснити це".

18-го лютого галичанин Косаревич розповів Скорописові, що він, як перекладач з німецької мови, був з Любинським коло апарата Юза, по якому Севрюк з Відня сказав Любинському, що він має підписать додатковий протокол, по якому границя Холмщини може бути по потребі пересунута на схід і просив згоди на це Любинського, що той і зробив. Тоді Скоропис довів Косаревичу, що йому, як галичанинові, повинна буть ця справа дуже важна, бо тепер границя йде на Перемишль, а коли її можна буде пересунути на схід, то вона певніше всього піде по Бугу, тобто на схід від Львова, і просив його зараз же напосістись на Любинського, щоб той свій голос у цій справі передав Віденському Українському Парламентарному колові, але Любинський одповів Косаревичу, що Севрюк сам добре розуміється на справі і він цілком може йому довіритись. Сам Скоропис не хотів говорити про це з Любинським, бо той по своїй амбітності, вважав би це за бажання з боку Скорописа поучать

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 95

його. Скоропис вважає, що цю справу з Холмською границею обробив в інтересах Австрії Василько за поміччю Залізняка, до якого наші делегати майже всі есери ставились з побожністю і з безграничним довір'ям.

8 червня

Вчора Олександр Філаретович знов бачився з Брінкманом (можливо Брінкман Карл - Т.Б.) і в розмові з ним знов доводив йому, що цей кабінет треба таки усунути, бо він і ворожий українській державності, і зовсім не такий діловитий, як це здається німцям і наприклад, він досі не виробив законопроекту аграрної реформи, яка так потрібна для заспокоєння населення, і коли зайшла мова про аграрну реформу по суті, то він коротенько розповів про мій проект установлення максимума земельних участків в розмірі земського ценза по районам. Брінкман зацікавився ним і спитав – хто автор цього проекту і, довідавшись, що він мій, занотував собі це, сказавши, що треба буде зібрати про мене ширші відомості з різних джерел. Гетьманський уряд видав указ чи закон, по якому всякому дозволяється купувати стільки землі, щоб у його було не більше 25 десятин, а державний банк буде скуповувать землю в необмеженій кількості і розпродавати селянам на тих же підставах, т. є. не більше 25 десятин на хазяїна. А тим часом ніяких мір не приймається, щоб примусити великоземельних власників розпродувати свої маєтки. Кажуть, що землевласники, налякані революцією, охоче будуть збувать свої землі. Почасті це так; після революції 1905-1906 років багато земель поміщицьких перейшло через банк до селян, без всякого примусу з боку держави, так воно, певне, буде й тепер, а все-таки якийсь примус треба зробити, бо якраз найбільші землевласники не збували своїх маєтків після тієї революції, і не збуватимуть і після цієї великої російської революції. Дрібніші, чи середні власники, переважно сидять в селі, самі заправляють своїм господарством, то під час розрухів вони на свої очі бачать, як руйнують їх добро, а часом і самі ледве врятуються од смерті. Натурально, що ці люде не хотять вже самі і дітям своїм не бажають переживать оті страховища і збувають свої маєтки. А великоземельні пани найбільше проживають по столицях або за кордоном, вони не переживають тої небезпеки життю своєму під час селянської революції, а тим часом оті їхні великі маєтності дають їм, сказать би, ценз на всякі придворні званія та посади, яких не дає капітал грошовий, чи вкладений в промисловість, а через те великоземельні власники без примусу з боку держави не будуть продавать своїх маєтків і їх треба заставить це зробить, або примусовим викупом, або поступовим податком. Перше всього треба встановить якусь норму володіння, на якій найсприятніше вести інтенсивне культурне господарство і яка найкорисніша для держави і якій держава повинна допомагать всіма способами. Я гадаю, що такою нормою може буть той ценз, який було встановлено для виборів в земство та в Державну Думу – в середній Україні – 150 десятин, а в степовій – 250. Маєтки вище цієї норми вже самі діляться на фольварки, ферми,

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 96

мірою від 150 – до 250 десятин, а через те їх треба парцелювати примусом. Коли всі землі вище встановленої норми примусово викупити і парцелювати, то буде зруйновано багато господарств, що мають велику цінність державну. Скажем, в якомусь маєткові єсть завід коней, або худоби, чи овець, що мають державне значення і наприклад заводи українського скоту Кочубея, Деконського, Остроградського, Нані та інших, для яких 150 чи 250 десятин дуже малий шматок землі, натурально викупать і парцелювать ці маєтки по встановленій нормі не можна. Очевидно, треба ширше це поставить, встановивши, що всі культурні господарства, які мають державне значення, не парцелювать. Але хто має опреділять державне значення цих маєтків і чи не найдеться їх так багато, що не буде чого примусом викупати? І чи не буде тут, при нашій загальній деморалізації, великих зловживань? На мою думку, раціональніше буде примусити землевласників парцелюватись поступовим оподаткуванням в такий спосіб. Обкладаються, скажем, маєтки в Полтавщині від 1-ої до 150 десятин, крім* земського волосного та повітового податку державним податком приміром по карбованцю з десятини. Маєтки, що мають від 160 до 300 десятин, тобто вдвоє більше норми, по два карбованці з десятини; маєтки, що мають втроє більше норми – то по три карбованці і т. д. Значить, маєтки в 1500 десятин – по 10 крб. з десятини, а маєтки в 15 тисяч десятин тобто в сто раз більше норми по 100 карб. з десятини. Чим культурніше господарство, тим більший податок воно винесе; бо воно має більший прибуток, ніж малокультурне і таким способом ці господарства не будуть примусово знищені, а парцелюються чи зменшаться в кількості десятин в першу голову маєтки найменше доходні і ті великі маєтки, що здаються в аренду, бо вони не дістануть такої арендної плати, яка б покрила державний, волосний, повітовий та губернський земські податки. Натурально, що треба було б купівлю обмежити 25-тю десятинами та ще заборонить чужоземцям купувать, щоб, бува, Браніцька та інші поляки не порозпродували своїх латіфундій полякам з Польщі. Взагалі коли треба буде, цей проект можна розробить детально в законопроект.

Скористувавшись тим, що Брінкман (можливо Брінкман Карл - Т.Б.) зацікавився земельним проектом, Скоропис передав йому список міністрів, який ми недавно вкупі з ним та Левком склали. На прем'єра ми намічали 1) Шелухина, він же міністр юстиції, на внутрішніх справ – 2) Ротмістрова, який в Полтавському губ. земстві, можна сказать, здавна керував всім, навіть і Лизогубом, як А. М. Грабенко Херсонським губ. земством. На освіту – або лишить 3) Василенка, коли німці вимагатимуть тільки заміни декого, або Прокоповича, коли згодяться на ввесь новий кабінет. На міністра фінансів залишить 4) Ржепецького, якого німці вважають видатним фінансистом. На міністра культури 5) – Страшкевича (або В. Чеховського), торгу 6) – В. М. Леонтовича, 7) військового – Грекова, хоч я рішучо проти великороса і волів краще вже Міхновського, який організував з успіхом Полуботківський та Богданівський полки. Харчових

* У наданому нам тексті це слово з великої букви, а перед ним стоїть крапка. – Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 97

справ – 8) Ф. Г. Шульгу, що завідує одеським округом, здоров'я – 9) Галіна; почти – 10) Сидоренка; морського – 11) Білінський, контрольор – 12) Стебницький або Лотоцький, а на міністра земельних справ Скоропис рішучо висовує 13) мене. Але я сказав, що коли німці зроблять пропозицію тільки мені одному, то я одмовлюсь, бо вважаю, що необхідно тепер увійти принаймні трьом разом, тоді в міністерстві була б хоч половина наших людей, бо крім міністра закордонних справ 14) Д. І. Дорошенка я вважаю і Василенка не чужим. Якби за судового міністра увійшов Шелухин, за внут. справ – Ротмістров, земельних – я, то тоді нас було б в кабінеті п'ятеро, а Ю. Ю. Соколовський, теперішній харчовий міністр, та культу – Зіньківський теж не ворожі нам, то ми раз у раз брали б в Раді міністрів гору і не допустили б того обрусительно-реакційного курсу, який ведеться тепер на всіх парах по всіх міністерствах, крім Дорошенка та почасті Василенка.

А коли увійшов би тільки я сам, то урядовий курс був би той самий, чого я не зміг би перенести, а через те краще і не йти туди одному

4 червня *

Вчора, на понеділок, п. В. Липинський, якого назначено послом до Відня, привів до мене свою дипломатичну місію, що складається з двох радників: Токаржевського, українця-католика, як і сам Липинський, і полтавського пана Полетики, потомка знаменитого Грицька Полетики, автора "Історії Русів" та секретаря – Біленького, харківського поміщика; здається все люди поважні, розумні, свідомі українці, а під керуванням Липинського, якого я вважаю після Грушевського одним з найталановитіших українців, напевне незабаром будуть добре розбиратись в польсько-українських відносинах. На короткий час забіг з засідання мирової комісії і С. П. Шелухин, який ввесь час скаржився на 3-й універсал, який зв'язує йому руки в справі визначення державних границь, бо універсал той складено на принципі самоозначення людності і це закриває од нас дорогу до Каспія, а найголовніше – одриває од нас Крим і тим паралізує наше панування над Чорним морем, одкриваючи і піддаючи небезпеці всі наші чорноморські береги. Всю вину за цей універсал Шелухин складає на Грушевського, про якого він не може без найгострішого обурення згадувати. Потім прийшов С. Шемет і розказав про результати, яких досягла делегація, що ходила до Ейхгорна, яку організував Міхновський. Я вже писав, що я одмовився прийняти в ній участь, бо певний був, що ніякої користі з неї не буде. Коли Міхновський пішов до Ейхгорна на рекогносціровку, то довідався, що делегацію має прийняти Гренер, начальник штабу Ейхгорна, а сам ексцеленція їх прийняти не може. Там же дано їм зрозуміть, що представникам політичних

* Оскільки немає можливості встановити, яким числом було датовано цей запис, залишаємо дату, поставлену в наданому нам тексті. – Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 98

партій без повідомлення гетьмана не годиться входити в якісь офіціальні розмови з німецьким командуванням і нарешті назначено їм на 5 годин вчорашнього дня час аудієнції. Після цього делегати рішили повідомить про свої заходи гетьмана, але посланий до нього Міхновський довідався, що німці вже повідомили гетьмана. Коли делегація розповіла Гренеру, що теперішній уряд тягне до єдиної неділимої, заводить скрізь обрусіння, скидає з посади інтенсивних свідомих українців і заміняє їх кацапами, то Гренер одповів, що делегація помиляється, бо уряд цей свідомо стоїть за самостійну українську державність, ніяких пресій спеціально на українців не робить, а коли арештовує або усуває з посад, то тільки інтенсивних соціалістів, які агітують серед народу і не допускають до утихомирення в краю, до заведення спокою. На це оповідання Шемета Шелухин завважив, що німці народ акуратний, їм потрібні не слова, не голослівні нарікання, а факти, делегація ж ніякого фактичного матеріалу не подала німцям, а через те й результати вийшли негативними.

На це Шемет одповів, що делегація винесла від розмов з Гренером таке вражіння, що німці щиро дбають за збудування самостійної української держави, але не національної, а територіальної; національний момент, очевидно, вони вважають питанням внутрішнім і не таким важливим і необхідним елементом державності, бо бувають окремі самостійні держави з одною державною мовою, як наприклад, Англія та Сполучені Американські Штати. Та й німці не помічають різнації між російською та українською мовами, що й підтверджують тутешні німці, які знають обидві мови і запевняють, що між ними далеко менша різнація, ніж між пруським та швабським діалектом однієї німецької мови. З цього видно, що німці ніякого значення не надають обрусительній політиці цього уряду, переслідуванню свідомих українців, їм аби цей уряд не заважав заводити спокій, вивозити все, що їм треба, а до об'єднання України з Росією вони самі сподіваються не допустить.

Коли делегація доводила, що обрусіння веде до об'єднання, то Гренер заспокоював їх, що це неможливо, але також неможливо кожний місяць мінять міністерство, бо це дезорганізує владу, не дає змоги завести спокій в молодій державі.

13 червня

Скоропис вчора сказав мені, що Брінкман (можливо Брінкман Карл - Т.Б.) хотів би зі мною познайомитись, але до мене приїхати з візитою вважає неможливим, бо він особа урядова, а через те назначає мені рандеву в ресторані Гранд-Отель, де він о першій годині снідає.

Я одповів на це, що не вважаю можливим йти на це побачення, бо воно виглядало б, наче я шукаю зближення з ним, бажаючи дістати портфель міністра земельних справ, про що натякав Брінкман Скорописові. Коли йому хочеться познайомитись зі мною, то я дуже буду тому радий і з радістю прийму його в своїй хаті, де я безвиїзно живу. Скоропис умовляв мене піти, але я рішуче од-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 99

мовився, кажучи, що німці звикли вже, що до них лазять всі, хто хоче примоститись до уряду, а німці держуть себе звисока, як "победители", я ж цього тону органічно переносити не можу.

Коли сьогодні Скоропис прийшов в Гранд-Отель сам, то німець був здивований, а коли довідався, що я одмовився піти, то навіть обурився, кажучи, що українці хотять будувать свою державу, а не хотять входить в контакт з німцями; ніякої сили у них нема, вона єсть у нас – у німців, то їм, а не нам, німцям, треба шукать тої сили. В. Шемет вважає, що треба було піти, що треба хоч по одному входить в кабінет, а Скоропис просто аж розсердився на мене. Мені ж здається, що я іначе не міг зробить. В кращім разі мені запропоновано було б взять портфель міністра земельних справ, але я один рішуче не вважаю можливим туди йти. Справи стоять взагалі так погано, що німці тільки вигляд роблять, наче вони задоволені цим кабінетом. Хліба цей уряд не може їм добуть; за Голубовича вони вивезли 4 мільйони, а за гетьмана всього 800 тисяч пудів. Німці кажуть, що тих 4 мільйони вони дістали не через те, що уряд Голубовича був діловитий, а через те, що той хліб був на інтендантських складах і його дало б всяке правительство. Але в дійсності воно не так. Тепер по селах такий настрій, що хліба у селян і добуть не можна. За соціалістичного уряду вони давали хліб, бо у їх його було багато і свого, і забраного по панських економіях; тепер, боячись, що цей заграбований хліб у їх будуть забирать дурно, вони його ховають, закопуючи в землю, згодовують скотиною і всякими способами переводять. Мені розказували лубенські козаки-хлібороби, що у їх "пролетарія" забрала пшеницю по 1 крб. 50 коп. за пуд і годувала нею коней, бо овес попродавали по 20-30 карбованців за пуд. Та таки селяни тепер страшенно обурені на німців за те, що вони настановили гетьмана, який зараз же повернув панам землю, яку селяне вже були поділили між собою і вважали, що вона достанеться їм дурно. Спочатку, коли німці увійшли в Україну, то селяне їх зустрічали з страхом, але не вороже, а там, де большевики уїлись в печінки, забираючи хліб для Великоросії, то й з радістю. За есерівського уряду селяне, побачивши, що німці не мішаються в селянські відносини до поміщиків, до захвату панської землі, навіть увіходили в приятельство з німцями. А після перевороту, коли німці почали ретельно примушувати селян вертать награбоване, здавать зброю, то відносини до німців різко перемінились. Тепер рідко в якім селі обезброєння обходиться без бою і без кровопролиття. В газетах про це заборонено писать, взагалі тепер цензура лютує не менше, як за самодержавного ладу і забороняє писать не тільки про бої, які йдуть між селянами та німцями, а й про арешти, які тепер робляться так само широко, як в 1906 році, коли наступила реакція. Замість прежніх соціалістичних комісарів Лизогуб поназначав губернськими старостами бувших справників, а повітовими – приставів, навіть прославлених хабарників та держиморд, які рвуть і мечуть мстючись за все, що вони перетерпіли під час революції. Організувавши банди козаків чи міліції з заможніх селян, вони січуть, б'ють, розстрілюють тих з селян, що були діяльними большевиками. А коли большевицьки настроєне село

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 100

робить озброєний опір, то тоді приходять німці з гарматами і двома-трьома вистрілами примушують селян здавать зброю, а коли ті не здають і не видають вожаків, то запалюють снарядами село. В Золотонішському повіті, коло села Буромки*, селяни навіть окопались і, знаючи, що німець "не приймає штикового бою", позагострювали кілки і думали штиковим ударом подолати німців, але після кулеметного вогню, загубивши коло 150 душ убитими і тяжко раненими, мусили порозбігатись хто куди бачив і тепер живуть по лісах, по хлібах**, навертаючись тільки вночі в село за харчами. Теж саме робиться в Звенигородщині, Таращанщині і в багатьох місцях, а дрібні сутички з німцями то виходять щоденно скрізь по всій Україні. Селяни-большевики вирізають не тільки панків, бо панів нема по селах, а й багатших селян; взагалі діється щось неподібне, що, певне, приведе Україну до руїни. В багатьох місцях попсовані залізниці, на двох дорогах зроблено катастрофи з військовими німецькими поїздами; розказують, що німців-солдат, які остались живі, вбивали чим попало. Крім київського артилерійського складу, зірвано також склади в Харкові, Кременчуці, Окниці, Одесі і ще десь, а тим часом від тих вибухів постраждала маса невинного народу, який ні в якому разі не держить руки німецької, чи гетьманської. Кажуть, що оті повстання, отой терор не завжди стихійний, а що з есерівської партії виділилась терористична група, яка веде агітацію по селах і в городах між большевицьки настроєними масами темного народу Хіба можна при такій ситуації мені одному самому входити в кабінет? Деякі приятелі кажуть, що моє ім'я примирило б багатьох з цим урядом, бо мене знають і поважають в широких колах громадянства. Але коли я увійду сам, то я не зможу змінити політики цього уряду, і тільки, так сказати, своїм іменем благословлю все те, що цей уряд виробляє, а уряд цей перегинає палицю в другий бік, він такий же большевицький справа, як есерівський уряд був большевицький зліва. Якби увійти втрьох, як я вже казав, тоді справді, може, можна було б спинити оту анархію, отой терор, що веде до руїни і можливо, що національно свідомі елементи підняли б голос і спинили б большевицькі елементи. Вчора я стрівся з давнім кореспондентом "Ради" Д. Головчуком з села Номорників*** з-під Жмеринки. Він дуже інтелігентна людина, хоч скінчив тільки сільську школу, але багато читав і сам вчився. Тепер він заправляє в селі Просвітою, споживчим та кредитовим товариствами, які сам і організував. Хоча він має тільки одну десятину землі, але рішуче стоїть не тільки проти соціалізації, а й проти переділу землі, бо тоді, як він каже, і я не матиму де хліба купить; тепер я собі купую хліб у заможних селян, а як переділить землю між всіма, тоді вже ні в кого не буде хліба на продаж. Нашому мужикові не землі треба, а доброї "школи". Характерно, що це саме сказав мені і полонений Ворона – "нам не

* У наданому нам тексті назва села помилково надрукована як Буролеки. – Ред.

** Так умашинописі. – Ред.

*** Очевидно, Ф. Погребенник помилився у прочитанні назви с Кошаринці, що неподалік від Жмеринки, оскільки села з назвою Номорники на топографічних картах не зафіксовано. – Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 101

землі треба, а такої школи, як у німців". Так оцей селянський пролетарій каже мені: "Якби гетьманський уряд рішуче стояв би за самостійну Україну і вів політику національну, то я його благословляв би, не вважаючи на його чорносотенство з соціально-економічного боку". Очевидно, єсть по селах елементи, які національний момент становлять вище за соціальний. Цей самий Головчук каже: "Нам треба зараз свого Столипіна, який сказав би соціалістам-революціонерам: вам потрібні великі перевороти, а нам – велика самостійна Україна!" Якби новий, чи поновлений кабінет взяв би яскравий національний курс і зробив би аграрну реформу хоч такого роду, як пропоную я, то можливо, що потрохи все заспокоїлося б і не було б небезпеки, що селяни-большевики попалять ввесь панський хліб, а тепер вони нахваляються попалить і свій, щоб не дістався німцям. Може, це тільки похвалки, а що панський хліб вони можуть попалити, то це й говорить нема чого, а тим часом город і німці можуть рахувать тільки на отой панський озимий хліб, бо він посіяний минулої осені на добре оброблених землях, а на посіяний селянами весною хліб на своїх і панських землях рахувати не можна, бо з весни стояла велика засуха, яка найдужче одбивається на погано оброблених і посіяних руками посівах. Якщо справді селяни попалять панський хліб, то самим селянським хлібом населення України не прохарчується, а про вивіз за границю і думати нема чого!

15 червня

Вчора в книгарні розказував якийсь добродій з тех-

ницьким значком на картузі, що в тій частині Чернігівщини, що ще зайнята большевиками, люди просто ґвалт кричать від грабунків і молять Бога, щоб швидше прийшов німець і визволив їх, прилучивши до гетьманщини, а тут, вже ближче до Києва, селяни просять Бога, щоб вернулись большевики і врятували їх од німців та від гетьманського уряду, які і грабують, і знущаються з їх. Взагалі, по всій Україні бідніші елементи, ота "пролетарія", жалкує за большевиками і рада, щоб вони назад вернулись... Тоді знов вернеться до селян панська та дукарська земля, знов настане їхнє право. Одна золотоніська баба казала: "От, як прийдуть большевики та як вернеться знов наше право, то тепер вже не так люде робитимуть, а по кусочку їх, по шматочку (показує пучками, як будуть щипать), щоб не разом пропадали, щоб знали, як накликати німців на нас. Всіх, всіх з немовлятами треба їх викорінити, щоб і насіння панського не було!" А в Харківській губ., як оповідає Саксаганському теж баба, але милосердніша, побачивши панську родину, казала: "Бомбою їх, бомбою, отих панів проклятих!" Левко розказує, що коли бориспольці почули з Києва оті вибухи, то зараз почали пускати чутки, що до Києва підійшло чотири корпуси большевиків з чехословаками, розбили під городом німців, а тепер вже громлять самий город і чутки ці одбивались на фізіономіях, відповідно соціальному становищу людини: голота, ота "пролетарія", не могла сховать та й не ховала радісного виразу на лиці,

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 102

а "буржуази" похнюпились, зажурились, бо кому охота буть порваному "на кусочки, на шматочки" як казала ота баба.

Військо українське, що разом з німцями воювало большевиків, тепер прагне союзу з большевиками проти німців. Я вже писав, що німці не пустили українського війська в Крим, а частини, які туди пробились, завернули назад до Перекопу, а потім направили їх проти донських большевиків, а тепер – побачивши у їх потяг, чи нахил до большевиків, обезброїли їх, а вони добули зброю у австріяків і тепер, кажуть, йдуть сутички між цим українським військом і німцями. Взагалі становище України кепське зо всіх боків: всередині йде руїна, анархія, з зовнішнього боку теж погано, бо ніхто на нас не зважає, ніхто з нами не рахується, бо ніякої сили у нас немає. Румунія забрала собі й українські повіти Бессарабії, а ми не маєм сили одібрати їх, навіть кримці мають більше війська, ніж Україна, і сміливо забирають собі і порти наші і степи, заселені переважно українцями. А зорганізувать армію без допомоги німців у нас нема змоги, кажуть, що то наше внутрішнє діло, в яке вони не можуть мішатись, але це вони тільки говорять так, бо зрозуміли, що якби у нас була своя армія, то вона повстала б проти них, як тепер повстають гайдамацькі курені, які ще недавно вкупі з ними очищали Україну од большевиків, як повстають навіть німецькі вихованці синьожупанники, які вернулись з полону щирими германофілами, а тепер поставали гарячими ненависниками німців, які їх обеззброїли, порозпускали по домах, а тоді сміливо зробили переворот, знаючи, що в соціалістичного українського уряду нема ніякого війська, нема ніякої організованої сили, крім тисячі січовиків-галичан, з якими легко справитись. В результаті в міжкласовій боротьбі великоземельна буржуазія з німецькою силою подужала сільську голоту, як людина дужає хитрощами слона або ведмедя. А з зовнішнього боку вийшло так, як той казав, що запросили німця допомогти нам одбитись від брата, який 260 років гнітив нас; німець охоче прийшов, допоміг, а потім сам сів на місце вигнаного і тепер гнітить нас, та ще й удає начебто не він, а то ми самі поміж собою не помиримось, буржуазія, мов, з соціалістами та большевиками борються. Він увійшов в близький контакт з польсько-жидівсько-російською буржуазією та поміщиками, передав їм формально владу, закрасивши її в український самостійницький колір, а сам що хоче, те й робить! Мені розказував один прихильний до нас жид, що ще до большевицького нападу польські та російські пани робили при дворах Відня та Берліна всякі заходи, аби німці вмішались в українські справи і встановили тут спокій та лад, а коли Ц. Рада закликала німців, то ота буржуазія з Добрим на чолі склалась на величезний хабар, який розприділила між впливовими колами Берліна та Відня. Кажуть, буржуазія, боячись, що наше есерівське правительство піде й далі слідом за большевиками, охоче давала гроші на те, щоб німці скинули цей уряд та завели у нас німецький лад. А що уряд наш пішов би слідом за большевицьким, то це факт, бо ще, здається, до Різдва Винниченко розказував, що Грушевський дуже перелякався за своє майно, коли довідався, що Ткаченко виробляє законопроект, по якому уряд має одібрати в державну

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 103

скарбницю 15-20 % всього приватного майна. Очевидно, про це знала міська буржуазія і, боячись, що й їй буде те саме, що й поміщикам, у яких дурно одняли землю, поспішилась допомогти своїм товаришам по нещастю і зібрала немалі гроші на дарунок впливовим людям, які навіки визволять їх від такого грабування і знущання, яке чинили на Україні російські большевики, здерши з українських городів кілька десятків мільйонів рублів.

В назіданіє потомству я прикладаю тут вирізку з частиною промови большевицького ватажка Муравйова в Одесі, з газети "Киевская Мысль" від 5 марта (20 фев.) 1918 року. Приблизно за ті ж числа, а може раніше ця промова була надрукована і в "Новій Раді", але чомусь самі найцікавіші місця були пропущені, тому подаю цю знамениту промову по-руському, т. є. в оригіналі.

"После удачного налета на Киев с сотнями убитых и разстрелянных, с миллионной контрибуцией, бесконечными насилиями, главнокомандующий "революционной" армией полк. Муравьев направился в Одессу.

В Одессе Муравьев думал повторить киевский грабеж, но это ему не удалось.

Начал полк. Муравьев с требования контрибуции.

19 февраля днем по распоряжению Муравьева в гор. думе собрались представители банков и торгово-промышленных предприятий. Является Муравьев со словами:

— Я хочу видеть гор. самоуправление.

Не получив ответа, полк. Муравьев повышенным голосом продолжает:

— Где гор. голова и члены управы? Снова молчание в ответ.

— В кандалах привести! – приказывает полк. Муравьев. Почему нет представителей города? Должен же меня кто-нибудь представить собравшимся!

Полк. Муравьев обращается к собравшимся с речью. Говорит отрывистыми фразами, нервно:

— Я очень рад, что вы собрались. Я позвал вас, чтобы призвать к борьбе с внешним врагом. Две собаки грызутся, третья не приставай. Роль этой третьей собаки играет румынская олигархия, вдохновляемая русскими дезертирами во главе с Щербачевым, буржуазной Радой, которую я уничтожил. Вы, представители капитала, повинны в этой безпощадной войне. Я Одессы не здам. Здесь сосредоточен весь Черноморский флот, и в случае нужды, от ваших дворцов, от ваших жизней ничего не останется. В 3 дня вы должны внести мне 10 миллионов рублей. Горе вам, если вы денег не внесете. С камнем на шее я вас в воде утоплю, а ваши семьи отдам на растерзание охлократии.

— Не говорите, что в банках денег нет, есть деньги в ваших сундуках! Сделаем это мирным путем. Не надо ссориться, ибо ссориться опасно. Вы пользуетесь благополучием, я гарантирую вам безопасность обывательскую. Иначе горе вам! Я заставлю вас окопы рыть, пошлю вас вперед, а позади поставлю пулеметы. Знайте, что за мной идут отряды со всей России. Мировая война началась. От вас требуется только сделать красивый жест. Вы без

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 104

нажима дадите 10 миллионов на организацию обороны. Давайте чеки, бумаги, мы все берем.

Полк. Муравьев садится, и к нему подводят тов. гор. головы Б. Ю. Фридмана.

Полк. Муравьев обращается к нему:

— Почему никого из гор. самоуправления не было в зале?

Вы должны были представить мне общество, которое я уважаю, как организованную силу. Ставлю вам на вид. Очевидно, в вас еще пеликановский дух сидит.

Б. Ю. Фридман отвечает:

— Вы спрашиваете, почему никто из хозяев города не встретил? Я извиняюсь, но разрешите мне сказать, что когда являются в доме, то прежде дают знать об этом хозяину дома, дабы он знал. А в ком из нас жив дух Пеликана – во мне или в вас – это еще вопрос.

— Взять его! Арестовать! На "Алмаз"! – восклицает полк. Муравьев.

Отделяются несколько вооруженных лиц и уводят Фридмана. ("Алмаз" - это военное судно, обращенное в тюрьму, откуда многие не возвратились).

Затем Муравьев снова повторяет свои угрозы, требуя контрибуцию.

— Вы дайте денег, – говорит он, – а я спокойствие. По-российски: рука руку моет.

Один из публики обращается к полк. Муравьеву с просьбой освободить "того господина, который отправлен на "Алмаз" (т. е. г. Фридмана).

Полк. Муравьев отвечает: – Согласен. Но он позволил себе дерзость. Он в моем лице оскорбил совет народных комиссаров. Я человек культурный и интеллигентный. Но его дерзкое выступление грозило ему головой. Я не остановлюсь перед такими мерами, чтобы заставить подчиняться, будь то и социалисты оборонцы, которых я считаю злейшими врагами, чем вас. Я его прощаю, но о поведении гор. думы мы еще поговорим.

Затем Муравьев удалился.

Немедленно состоялось заседание город, управы, в котором рассматривался вопрос об отношении управы к происшедшему. По уполномочию гор. управы город, голова В. М. Богуцкий обратился к народному комиссару по делам юстиции А. И. Хмельницкому с протестом по поводу произведенного над тов. город. головы Б. Ю. Фридманом насилия и заявил ему о том, что все члены городской управы, считая себя солидарными с Б. Ю. и в виду задержания и ареста его, требуют, чтобы и их также арестовали.

Арестованный Фридман был отправлен не на "Алмаз", а на вокзал в вагон Муравьева, откуда и был освобожден".

Довго ще після ісхода з Києва большевиків, коли хто-небудь приносив якісь сумні звістки, я виймав з шуфлядки промову Муравйова і починав голосно читати, кажучи, що після того, що говорив і робив на Україні Муравйов з большевиками, не може бути нічого страшнішого і сумнішого. Тепер це все забулось і, грішним ділом, коли допечуть німці, часом думаєш, що, може, лучче

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 105

було за большевиків, що, може, якось пережили б ту хворобу і таки Україна була б, а тепер хто його знає, що ще буде?!

18 червня

Вчора на понеділку у мене розмови вертілись все коло тих розрухів та повстання, що тепер широко розлились по Україні. І дивно, що всі розказують або слухають про це з злорадісним виразом: "так, мов, тобі, проклятий німець, і треба, заводиш обрусительно-чорну реакцію, то не дістанеш хліба і багато твоїх солдат вже ніколи не побачать своєї рідної країни!" А чим винні оті бідні Йогани та Міхелі, яких послано сюди вигонити большевиків і помагати українцям відбудувати свою державу? Нащо на їх нацьковують наших темних селян, нащо проповідують аграрний терор; кажуть, для того, щоб звернуть увагу германського уряду й рейхстагу на те, що тут діється. Але ж нащо для того робить руїну, нащо убивать ні в чім не повинних німецьких солдат; коли хочете звернути увагу німецького уряду, то беріть самі бомби і кидайте в Мумма, Ейхгорна, у Гренера, чи в кого іншого, хто дійсно винен і ризикуйте самі своїм життям, а не підбивайте темний народ, стоючи самі в безпечному місці, на те, щоб його розстрілювали, випалювали йому оселі і взагалі робили на Вкраїні руїну. Якби бомба пошкалювала трохи отих екселенців, то це справді звернуло б увагу не тільки німців, а й всього світу на те, що діється на Україні і, може, звернуло б німецьку політику з цього реакційно-обрусительного шляху. Коли вчора про це зайшла мова, то виявилось, що вже організовується якась безпартійна національна терористична організація, яка має впоряджати терористичні акти проти окремих особ нашого уряду, щоб одбить охоту займать посади в цьому правительстві*.

Але терор, як система, ніколи не давав позитивних результатів, а приводив ще до більшої реакції, так само буде й тут. Будуть пояснять появу його тим, що на Україні більшовизм, не маючи тієї сили, яка є у Леніна і К°, прийняв стару безсилу форму протесту, з якою треба боротись теж терором. Бідна Україна! Не доросли ми ще до своєї державності, нема у нас людей з державним розумом, а вся інтелігенція наша складається з політичних младенців, які ще не мали життєвої практики. Д-р Галін розказував вчора, і що коли він був цими днями у Гренера, яко член делегації, що складалась з дванадцяти нарочито підобраних сивих людей, то в розмові з цим німцем ясно побачив, які ми всі хлопчаки в політичному смислі, в порівнянні з ним. На всі обвинувачування делегації цього уряду в потягові до єдиної Росії, Гренер логічно і одверто довів, що це, можливо, буде тільки тоді, коли німців розгромлять англо-французи. На всі обвинувачування в переслідуванні українців одповів рішучо, що

* 11.VII.1918 р. На щастя, ця чутка не підтверджується і думка про таку організацію не здійснилась. – Є. Ч.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 106

боротьба ведеться з соціалістами, агітаторами, а не з українцями і довів це фактами, а делегація ніяким фактичним матеріалом не запаслась і не мала змоги довести, що Гренер помиляється; на обвинувачування в тім, що уряд закликає на посади виключно не українців, довів, що між свідомими українцями нема адміністративно-практичних людей, бо царський уряд не пускав їх на відповідальні посади, а бажаючи все-таки мати в міністерствах українську більшість, гетьман запрошував українців до кабінету, але вони, додержуючись чистоти соціалістичних принципів, не схотіли піти. На прощання, коли делегація висловила надію, що плани геніального Бісмарка про відбудування України таки здійсняться теперішнім німецьким урядом, то Гренер наче трохи іронічно одповів, що це можливо тільки тоді, коли й українці проявлять хоч трохи бісмарківського розуму.

Тепер, кажуть, організується посилка делегації до Берліна, в цю делегацію, як і в попередню, входять делегати від таких партій та організацій: від с.-ефів, від соціалістів самостійників, від трудовиків, від хліборобів-демократів та від залізничної організації.

20 червня

Сьогодні приїхав посол до Віденського парламенту Лонгин Цегельський, з яким я добре знайомий ще зі Львова; батько його, священик, проживав спочатку війни аж досі в Києві, привезений сюди російським урядом яко заложник. Молодий Цегельський оповідав, що опінія галицька щодо поглядів на гетьманський уряд поділились на два майже ворожих табори. Відомий буковинський посол Василько і його приспішники гаряче й уперто агітують, напевне, за гроші проти Скоропадського і висовують на посаду гетьмана чи короля українського Василя Вишиваного, про якого я вже писав, і, очевидно, ота вся агітація, що ведеться тут за нього, виходить з урядових австрійських кругів. Австрійські агенти й тут доводять, що Скоропадський з німцями ведуть до з'єднання з Росією і що Австрія йому не спочуває, а щиро хотіла б відбудувати українську державу. Галицьке парламентарне коло, навпаки, стоїть цілком за германську орієнтацію, кажучи, що нам вигідніше триматись з німцями, бо габсбурзька династія здавна зрадлива, брехлива, щиро віддана католицтву, а тому буде в Україні підтримувать поляків і певніше всього, що вона має заміри прилучити до Австрії правобережні губернії, де переважають польські поміщики, які напевне й клопочуться про це перед австрійським урядом.

Представники галицького парламентарного кола їздили в Берлін, аби розвідатись про германські заміри щодо України і про найближчу їхню політику. Кюльман завіряв їх, що Германія щиро стоїть за відбудування української держави і що переворот 29/IV зовсім не свідчить про зміну германської політики в Україні. Переворот стався через те, що соціалістичний уряд не мав змоги та й не хотів завести ладу на Україні, неохоче виконував обов'язки свої

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 107

перед Германією т. є. не клопотався про збір хліба для німців, а тепер склався на чолі з гетьманом цілком солідний і діловитий кабінет, який веде до заведення спокою в Україні. А на уваги галицьких парламентаріїв, що цей уряд не український і веде до з'єднання з Росією, Кюльман одповів, що за відомостями, які він має від германського командування на Україні, цей уряд цілком український та це видно і з промов Лизогуба та Ржепецького, які вони часто виголошують.

Або Кюльман невірно освідомлений про стан справ на Україні, або він дурив галичан так, як тутешні німці дурять представників наших партій, заспокоюючи їх, що вони не ведуть до з'єднання з Росією, а тим часом похоже на те, що німці, справді, як завіряють австріяки, ведуть до відбудування старої Росії, але без західних провінцій, які одійдуть до них.

1 липня

Майже десять день прожив я на плавучій земській дачі "Чайка", коло могили Т. Г. Шевченка. Добре там жить: гарне повітря, чудове купання на оксамитнім піщанім пляжу, якими занесено майже весь Дніпро, так що через місяць і води не буде, а все русло буде грандіозним пляжем. Добре було б, якби держава викупила ввесь незабудований і не засаджений деревом правий берег Дніпра, облісила його, а де зручно для селищ, розпродала б по дрібним участкам з умовою забудувать і засадить деревом їх, бо тепер ці береги сунуться і розмиваються дощами; з борозен робляться страшенні провалля, з яких весняна та дощова вода несе в Дніпро глину, камінці, пісок, якими замулюється фарватер і робиться скрізь вже занадто багато пляжів, на розчистку яких для проходу пароплавів затрачаються щороку величезні гроші... Літувать на дачі далеко приємніше, ніж в Перешорах, чи в Кононівці: тут ніхто в тебе не рубає дерева, не краде садовини, не робить тобі спашів, не ворюється в твою землю, взагалі нема ніяких неприємностей від робітників та селян, які раз у раз трапляються, коли проживаєш на своїй власності, до якої я втеряв вже всякий смак і яку збуду при першій можливості. Разом зі мною проживали на "Чайці" екс-міністри Голубович, Шаповал, бувший командуючий військом Павленко, а недалечко від "Чайки" на дачі Біляшівського проживає Винниченко, який написав тепер дуже гарну драму з сучасного життя, під час большевицького нападу на Україну. Драма ця, може, й має багато хиб з літературного боку, але робить страшенне враження, але, як раз у раз у Винниченка, в бочці меду єсть ложка дьогтю, яку нам гуртом пощастило зменшить до чайної ложечки. Під цим дьогтем я розумію виведеного в драмі поміщика, який за большевиків підроблявся під пролетарія, а коли прийшли німці, то злорадів, що тепер прийшов кінець ненависній "самостійній Україні", тим часом як в дійсності погроза існуванню самостійної України з'явилась тільки місяців через три після приходу німців на Україну, тобто вже після перевороту 29 квітня.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 108

Багато кошмарно цікавого оповідав про закулісне життя есерівського кабінету М. Шаповал. Я напосідався, щоб він все оте позаписував для потомства; він обіцяв, але я не певний – чи він те зробить, тим часом, я не рішаюсь щось записать з його оповідання, бо боюсь наплутати і, може, безневинно кого-небудь очорнити перед історією. Взагалі серед соціалістів, як тепер виявилось, мало було людей бездоганно чистих.

Голубович розповів Винниченкові про те, як розпреділено тих 5 мільйонів, що захопив Ковалевський, але я пам'ятаю тільки, що велику цифру дано Комітетові селянської спілки, не меншу суму – комітетові есерівської партії, теж не малу цифру асигновано газеті "Боротьба", яка вже не виходить після того, як в конторі її під час трусу найдено німцями велику суму грошей німецькими марками, але найцікавіша асигновка – це М. С. Грушевському особисто 250 тис. карбованців, як компенсація за спалений большевиками будинок. І невже він буде настільки необачним, що візьме ті гроші?! Хоча всім відомий особливий потяг у М. С. Грушевського до грошей, але всі, хто був на "Чайці", певні, що він так дорожить своїм ім'ям перед історією, що не рішиться взяти тих 250 тисяч карбованців. Коли ж він не вдержиться і візьме ті гроші, то навіки себе опозорить – перед нащадками.

Вчора я чув од скількох душ, що М. С. купив на ім'я сестри своєї Ганни Сергіївни книгарню насупроти клуба "Родина", на Володимирській вулиці, в якій буде торгувати переважно своїми книжками, щоб не давати комісових іншим книгарням. Цілком можливо, бо М. С. при всіх своїх надзвичайних по цінності рисах, має масу дрібноміщанських рис, які неприємно вражають навіть звичайних, неідейних людей і припускають можливість всіх отих обвинувачувань, які уміщені в надрукованій в 1913 році у Львові анонімній брошурці, направленій проти Грушевського.

2 липня

Вчора на понеділкові знов розмова вертілась коло списків нового кабінету. Вернулись з Берліна Мумм та Гренер, як кажуть, з наказом організувати національний український кабінет і от публіка зараз почала, як пасіанс, складать кабінети; здається, нема свідомої української сім'ї, яка б не складала свого кабінету, або не обмірковувала інших списків. В єврейські газети, як кажуть, попало вже два чорносотенних списки – один Трепова, другий кн. Кочубея і три українських – Марковича, Міхновського та Стебницького. Кажуть, що й моє прізвище фігурує щось у трьох списках, навіть в чорносотенному кочубеївському. Сам я того не читав, бо через забастовку друкарських робітників не всі газети виходять, крім того на "Чайці" ми не щодня могли добувать газету, хоч щодня до пароплава хтось з нас виходив купувати чи випрошувати у пасажирів прочитану газетку. Присутні на понеділку оповідали, що Д. В. Марковичу гетьман начебто в порозумінні з німцями доручив скласти кабінет, але нікого з есефів не

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 109

було тут, щоб підтвердили цю звістку. Взагалі есефи мене начебто бойкотують, принаймні лідери їхні – С. О. Єфремов та А. В. Ніковський, через те, очевидно, що я їх гостро дорікав за те, що вони не дозволили взяти портфелів своїм членам в гетьманськім уряді і таким чином кабінет склався з чужих, навіть ворожих нам людей. Я й досі тієї думки, що соц. ф-ти, яких я називаю раз у раз соціалістами-журналістами, найбільше винні в тому, що зараз діється. Вони, переіменувавшись з радикалів-демократів в соціалістів, перекрасились в захисний соціалістичний колір, проте ніхто їх за соціалістів не вважає, а всі трактують цю партію, як буржуазну. Так їх вважали і німці, коли рекомендували, чи дозволили гетьманові сформувати кабінет, куди входили б в числі п'ятьох душ і соціалісти-федералісти, але вони уперто блюдили чистоту соціалістичного свого назвиська, рішучо одмовились і, як відомо, спочатку заборонили своїм членам вступати в гетьманський уряд, потім роздумавшись дозволили, потім обурившись проти гетьмана знов заборонили, взагалі поводились, як політичні младенці. С. О. Єфремов особисто надзвичайно гарна людина, добрячий літературний критик, але ніякий політик, він можна сказати, єсть "совість" українська, як Короленко – російська, але у всякім разі не політик, а тим паче, не дипломат. Він не заглядав уперед, та й не бачив впереді нічого, а тільки обмірковував і приймав те, що зробилось вчора. Коли все громадянство обурювалось проти Оберучева за те, що він борикався проти українізації війська, Єфремов виступив в "Новій Раді" з гарячою обороною Оберучева. Так само він гаряче обстоював Керенського проти українців, а потім проти большевиків; так само тепер Єфремов виступив проти гетьманського уряду і впливав на рішення своєї партії не приймати портфелів і таким способом уряд попав в руки таких самостійників як Лизогуб, Ржепецький, Гутник та інші. Я гостро дорікав Єфремову і Ніковському за цю політику їхню, а через те вони уникають мене і з того понеділка, на якому був Рорбах, т. є. з 12 мая вже не заходили до мене і таким робом пориваються у мене приятельські відносини з людьми, з якими я був в найкращих, найближчих відносинах багато років. Так само перестав до мене заходить Волод. Мик. Леонтович, але я не можу зрозуміти, з яких причин, бо він зовсім поділяв мої думки щодо необхідності українцям входити в гетьманський уряд і взагалі тепер у нас не було, здається, ніякої незгоди в політичних поглядах. Можливо, що причина тут в тому, що я його не закликав до себе тоді, як у мене був Рорбах. Але я тому не винний, бо телефон у його тоді був попсований і я попрохав Ніковського запросити його до мене. Але Ніковський не запросив і на моє запитання одповів, що вони з Марковичем рішили не запрохувати Леонтовича, бо він стоїть близько до гетьмана і вніс би дисонанс в нашу розмову з Рорбахом. На це я одповів, що я якраз і вніс той дисонанс, бо я висловив Рорбахові бажання замість гетьмана мать в Україні якогось Гогенцоллерна за короля, а Леонтович не міг би внести дисонансу, бо я якраз і думав Рорбахові показать українську буржуазію, тобто поміщиків, і нарочито запросив Шеметів і Леонтовича, то ми втрьох якраз і були б представниками класу, з яким Рорбах ще не бачився, бо він був на нараді

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 110

тільки з соціалістичними групами. Думаю, що це непорозуміння виясниться, коли я побачусь з ними обома, але якось мені не хочеться першому до них йти. О. Г. Лотоцький розповідав, що по ініціативі Ігоря Кістяківського організується грандіозне урядове видавництво, яке вже має і ротаціанки і запаси паперу для видання в великій кількості наших класиків. Про необхідність урядового видання наших класиків я ще в падолисті минулого року чув на зібранні "Старої Громади", яка й взялась за видання класиків і вже видала Котляревського. Богдан Кістяківський дорікав тоді Винниченківському урядові, що він зайнятий виключно політикою, зовсім не дбає про нашу культуру; тим часом треба найбільшу увагу звернути на цей бік, бо уряди можуть змінитись, то треба зараз користуватись можливістю пустити в народ українські книжки в великій кількості і по невеликій ціні, то це вже буде такий плюс, який позначиться в народному житті. Очевидно, цю ідею Богдан втовкмачив своєму братові Ігореві, який, будучи тепер коло влади, заходився здійсняти. Щасти боже!

На цьому ж понеділкові був і П. Я. Стебницький, який допіру приїхав з Петербургу вже назавжди в Київ. З розмов з ним виявилось, що й він такої ж як і я думки про відношення українців до гетьманського уряду і навіть писав Єфремову, що треба обов'язково увіходити в кабінет, але лист той не дійшов, а хоч би й дійшов, то Єфремов і К° все одно своєї політики не перемінили б, бо вони тепер вже і не каються, бачучи, як важко завести спокій по селах, як тяжко спинити розрухи та аграрний терор, що ведеться скрізь по Україні. Через те, що землю повернуто панам, есефи певні, що німці таки звернуться до них і на основі того, що Любара, маловпливовий німецький офіцер, радить їм бути готовими взяти владу в свої руки, доручити Марковичу порозумітись з гетьманом щодо складу нового кабінету. Характерно, що Д. В. Маркович, який в перші дні після перевороту так страшенно фордибачив проти гетьмана і гостро опонував мені, коли я умовляв всіх не відкидати пропозиції гетьмана і увіходити в кабінет, тепер цей самий Маркович частенько, кажуть, буває у гетьмана як гість і навіть як родич, бо гетьман Іван Скоропадський жонатий був на відомій Насті родом з Марковичів.

Але всі надії на зміну кабінету не мають ніяких підстав. Скоропис бачився з Муммом і з Гренером після їхнього повороту з Берліну і виніс таке враження, що в Берліні згоджуються з політикою тутешніх німців і задоволені цим кабінетом, бо він, як я вже не раз казав, дуже зручний для німців. В розмові з Гренером вияснився і погляд німців на українську мову. Коли Скоропис скаржився на цей уряд, виставляючи його бездіяльність, то Гренер порадив начхати на нього, а робить діло за допомогою німців, а коли Скоропис вже в n+1-й раз завважив, що причина всіх непорядків, всієї анархії по селах лежить в тому, що уряд цей не український, то Гренер одповів:

— Ми вже рішуче упевнились, що ніякої мови української нема, а єсть тільки діалект, який горстка інтелігенції взяла за літературний, а ні народ, ні городська людність тої мови не розуміють. Ви подивіться – по всіх міністерствах, по всіх канцеляріях люди, замість того, щоб робить діло, сидять над діксіоне-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 111

рами і виучують нікому не зрозумілу мову. Це все одно, якби у нас взять, скажем, ольденбурзький діалект Плята і заставить всіх німців писать і говорить тим найменше зрозумілим в Германії діалектом".

Проте все-таки Скоропис гадає, що німці не думають об'єднувати Росію, а твердо стояти на тому, що треба збудувати самостійну Українську Державу, хоча б територіальну тільки. А тим часом у нас у всіх вже з'являються сумніви і непевність в тому. Чехословаки за грошовою допомогою Антанти вже захопили в свої руки всю сибірську магістраль і вже доходять до Волги; кажуть що слідом за ними сунуть японці, які мають захопити північно-східну Московщину; те ж саме мають зробити англо-французи з північно-західною через Мурман. Большевики, бачучи це, наче б то вже умовляються з німцями, аби вони їх оборонили од Антанти, яка, кажуть, вже оголосила російським царем Михаїла. Коли цьому правда, то німці охоче одізвуться на запросини большевиків, як одізвались на запросини нашого уряду, а потім обмануть їх так само, як і українців.

Але якось не віриться, щоб японці так далеко одходили од своєї бази, щоб англо-французи змогли виділити якусь значну армію для захоплення Петербургу і щоб німці забрали Московщину, бо у них і війська зайвого не так багато, щоб ним займать голодну країну, з якої вони нічого дістать не зможуть; це не те, що Україна – житниця Європи, з якої німці сподівались набрать собі хліба до схочу! А забравши Московщину, німцям довелося б ще годувати отой голодний московський народ, то очевидно їм нема ніякої вигоди втручатись в справи московського уряду.

3 липня

Сьогодні був Г. В. Гасенко і приніс новину, в яку я не дуже й вірю. Він розказує, що в Александрівську німці оточили дивізію Натієва, в якій набралось до 30 тисяч чоловік, і поставили їй такі умови: або йти на охорону границі з Московщиною, або здати зброю і розійтись по домах. Самого Натієва, кажуть, нема в дивізії, але там сидить австрійський ерцгерцог Вільгельм, т. є. Василь Вишиваний, який умовляє дивізію не слухатись німців, а вимагати, щоб скинули Скоропадського, назначили національний український кабінет та визначили строк – коли мають бути зібрані установчі збори. Кажуть, що такі ж вимоги ставить і капітан Шинкар, що стоїть на чолі повстанців в Київщині. Німці вагаються, не хотять вживать рішучих мір, т. є. гармат, проти ерцгерцога і сподіваються уладнати діло миром, але, очевидно, й їм доведеться робити якісь уступки; може, чутки про кабінет Д. В. Марковича та інших, що снуються тепер особливо інтенсивно, мають своїм джерелом отсі переговори з Шинкарем та дивізією Натієва.

А тим часом кров ллється. Сьогодні розказував мені один газетник, як певну звістку, що на ст. Ольшаниці селяни заскочили, оточили гетьманський карательний отряд, що складався з виключно офіцерів, який після грандіозної

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 112

випивки спав міцним сном, і вирізали більше сотні душ. Озлоблення проти цих отрядів, справді, у селян величезне; мені оповідали на могилі Шевченка, що отся офіцерня, з якої складаються карательні отряди, поводиться з населенням навіть в городі Каневі гірше всяких татар в старовину: б'ють, грабують, насилують жінок і п'ють, і п'ють все, що добудуть, а що ж то вони виробляють по селах? Як ілюстрацію прикладаю вирізку з "Одесской мысли", в якій тамтешня цензура не повикидала всього.

В. Піснячевський

ОТКРЫТОЕ ПИСЬМО

Я не знаю к кому апеллировать, кому адресовать эти эпически простые, но вместе с тем полные трагического ужаса, строки!..

— Кому повем печаль мою? Кому о правде возвещу?

Доброму старому Богу?.. Ибо нашего большевики упразднили!

Премьер-министру Лизогубу? Но он кажется сам уже отряхнул прах от ног своих!

Гетману "всея Украины"?

Но ему и без моих писаний и (...) уже известны все эти факты.

"Сейчас у нас гонят людей из сел в гор. Золотоношу и запирают в тюрьму, – пишет старый земский деятель, мировой судья генеральному судье С. П. Шелухину, – а кой-кого уже давно арестовали, но до сих пор "ніякого резону їм нема, ні слідства, ні обвинувачення, в чім-небудь, а так, з доброго дива. Як дуже тісно в тюрьмі, то нагружують вагони і везуть. Що там ви робите, що ваші міста не роблять нічого!.."

"Кажуть, що у нас є воєнне положеніє, а ось тобі воно одмінене. А Захарченко поїхав у Малієвку і перепоров всіх різками", – продолжает рассказ автор. Товарищ прокурора обревизовал тюрьму и приказал выпустить всех, к кому не предъявлено никаких обвинений.

Шаблон обвинения один: агитация против Гетмана и организация восстания против немцев. Из Еремеевки пред. вол. земск. управы Орлянский и волостн. сборщик Чеховский арестованы 16-го мая н. с. и у них отняли 12 700 ре земских сборов, привезенных в казначейство – "Сидят і досі, а люде зовсім благонадежні..."

"Одни крестьяне выдают других, бьют одни других по указанию собственников. Так было в Мельниках, где одна группа крестьян, более зажиточных, опираясь на военную силу, арестовала несколько десятков менее зажиточных крестьян и била их до полусмерти.

В числе их был избит батько, бывший член управы Федоровского за то, что не захотел записаться в партію "хлеборобов" и не указал, где его сын. То же творилось и в с. Моисеевке*.

 

* У наданому нам тексті – с. Мойсенуяле. – Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 113

Только экзекуция арестованных в этом селе производилась в Ираклии во дворе дома, в котором живет семья мирового судьи. Перепугали всю семью. Били, пока избиваемый не терял чувств, бросали в подвал дома Требинского и через несколько часов вытаскивали оттуда и опять били. За всем этим "доглядало "демократичне око" Олексія Трояна".

Таких экзекуций много.

— В с. Великий Хутор приехал отряд и несколько гайдамаков из "хлеборобов".

Подъехав к селу, обстреляли его, разбили волость и несколько хат. Потом въехали с триумфом, как победители, хотя противника и не было и никто не воевал.

Объявили, что на село наложена контрибуция деньгами, хлебом и живностью. Каждому "воякові разрішалось брати контрибуцію и в свою пользу".

С одним хозяином, очень тактичным и благонадежным человеком, поступили так:

заказали обед для командного состава. Хозяйка угостила их "дуже гарно, а вони подякували так: "Вот, тетя, делаем тебе протекцию: выноси из избы, что можешь!.." После этого сейчас же подожгли дом!

Кто повинен в этой бесчеловечной, зверской расправе?

Ваша фантазия, читатель, рисует вам кровавую картину народного бунта против представителей властей, бунта, инспирированного агентами держав согласия. Вы подозреваете злой умысел крамольных эсеров или большевиков.

Многим кажется, вероятно, что эти экзекуции законное возмездие, заслуженный финал вооруженного протеста против существующих правонарушений. Ничего подобного. Дело гораздо проще обстоит. По селам прошла несколько месяцев тому назад волна большевистской руины. Тогда большевики слева мстили всем – виноватым и правым за социальное зло, чинимое веками одному классу другим.

Теперь большевики справа, а иногда это просто те же самые большевики, но перешагнувшие направо, творят свой суд неправедный над тем, кто им почему либо по нутру не пришелся.

Какие-то полусумашедшие, убийцы, растратчики казенных денег – Трояны Федор и Алексей, Велецкий Андрий, Жижелевский, Піддубный (цирковой борец), сводят свои и, по просьбе других, чужие личные счеты, зажгли целые уезды: "катуют людей, палят, нищат, заво- (далі в газеті пропуск, очевидно, сконфісковано).

Своими деяниями вооружают людей против украинского правительства, потому что крестьяне все, что ни делается, взваливают на украинское правительство. А когда вмешивается прокуратура и начинают всплывать беззакония, то гг. Поддубные, в лице местной администрации передают арестованного с выдуманным обвинением немцам и все сваливают на немцев, которые в этих делах не причем, потому что они совершенно искренно убеждены в том, что помогают украинской власти.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 114

Один из очевидцев этих беззаконій пишет:

"Седеешь от такого горя!" В Глемязове засекли двух человек на смерть. В Золотоноше завели специалиста по порке, какого-то Нездниминогу. Загоняют людей в земский амбар и там секут.

Там были даже не цветочки, а только посевы ядовитых зерен людской ненависти. А вот вам цветочки и ягодки.

В село Гуту Звенигородского уезда вышел карательный отряд в 40-50 чел., состоявший главным образом из офицеров, великороссов.

Селяне разбежались по лесам. А там встретились и образовали "загоны". Вернулись в Гуту и вырезали из отряда 20 человек...

Не было оружия.

Отбили сначала одну пушку без замка. Пробовали (...) и замок. Ничего не вышло. Отбили другую с двумя снарядами. Поставили за полотном железной дороги.

Народ хотел расправиться с офицерами. Пришлось вести их через озверевшую толпу в тюрьму за руку, по одиночне. Немецких солдат не только не тронули – "они, мол, не виноваты", а роздали по селам на кормежку. Офицерам немецким вернули оружие.

Из пятидесяти русских офицеров – участников карательного отряда – 10 было убито. Остальных спасли.

Я спросил тех и других. Спросил офицера, озлобленного, озверевшего:

— Что вас лично заставляло идти с отрядом?

— Да ведь вы сами были военным. Знаете – дисциплина! А потом кушать что-нибудь да нужно же!..

Но из дальнейших разговоров выясняется, что он не так голоден, как кажется:

— В кармане боковом, в бумажнике было 3 тыс. и не взяли. В Ушицком уезде у меня имение есть!.."

До німців селяни не ставляться так вороже, як до цих "поміщицьких синків", як їх вони називають, бо німці милосердніші, поміркованіші і безмірно тверезіші, а через те селяни рідко-рідко де вбивають німців, а поміщиків і їх дітей просто катують. Вчора до моїх кватирантів Требінських приїхала англічанка, що була гувернанткою в польській поміщицькій сім'ї коло Таращі. Вона, вся нервово тремтячи, оповідала, як прийшли селяни з другого села, схопили поміщика і його сина і живим їм відрубували ноги, руки, вимотували кишки ... щось таке страшне, про що читалось тільки за часів Хмельниччини та Гайдамаччини, коли звичайне убивство вважалось "полегкістю". Мені оповідав поляк землемір Чайковський, що коли він хлопцем їхав в 1863 році з Києва підводою, яка приїхала за ним, то кучер, на запит про новини оповідав, що скрізь в околиці по приказу начальства ріжуть панів, поляків. Ну, а як з нами буде?

— Та про вас кажуть, що ви добрі пани то вам полегкість буде.

-А яка саме?

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 115

— Та не будуть мучити, а відразу голову до порогу!..

Отаку "полегкість" і я заробив у своїх селян, а через те й не кортить мене їхати в село, а справивши деякі свої діла, знов поїду проживати на "Чайку".

4 липня

Чуток, чуток найпротилежніших сила! Куди не зайдеш, хто не прийде, то розмова починається словами: – "Чули новину?" Розалія Яковлевна [Лівшиц, дружина Винниченка], що приїхала на два-три дні з Канева і бігає по справах цілий день, ввечері розказує новини. Вчора вона казала, зі слів Антоновички, що Муха Антонович радиться десь з представниками партій з поводу того, що завтра німці мають оголосити "єдиную, неделимую". Звідки ці чутки? – не відомо; Скоропис, що бачився цими днями з Гренером та Муммом каже, що ці чутки безумовно брехливі. Тим часом ходять чутки, що Мілюков частенько буває у впливових німців і веде з ними переговори. Гасенко, що служить тепер чиновником особливих доручень при міністрі закордонних справ і має знайомство серед німців, розповідає, що Мілюков домовляється з німцями, аби відбудувать під їх протекторатом "Россию", без Польщі, Балтики та Фінляндії, які одходять до Германії, а коли не можна буде обійтись без компенсації Австрії, то нехай тоді границею буде Дніпро, тобто та сама границя, що вже була встановлена між Москвою та Польщею в Андрусові, по якій Правобержена Україна одійшла до Польщі, а Лівобережна з Києвом – до Московщини. Ці чутки одбились і в пресі, вирізку з "Відродження" тут прикладаю, хоч в ній говориться про переговори Мілюкова трохи інакше.

Місія Мілюкова у Києві

З цілком певних джерел нас повідомляють, що приїзд П. М. Мілюкова має зв'язок з розколом, що стався на Дону. В той час, як керівники численного війська Донського на чолі з генералом Красновим стоять за німецьку орієнтацію, військо визнає єдиний рятунок Росії в союзній орієнтації, і в телеграмі, надісланій на ім'я генерала Семенова, прохає, щоб взяли все Донське військо під своє крило. П. Мілюков прибув до Києва для заходів перед вищою владою про утворення якої б то не було примирюючої бази між військом та його воєноначальниками. Зазначивши те, що всі прибуваючі до Києва політичні діячі стоять на точці погляду конституційної монархії, П. М. Мілюков заявив, що чехословацькі і інші війська, які визнають союзницьку орієнтацію, і політичні діячі, при керівництві бувшого есера Савенкова, не визнають можливим допустити в Росії конституційну монархію і вважають єдиним виходом з утвореного становища буржуазну республіку або радикальну демократичну монархію.

Будучи до цього часу щирим англофілом, П. М. Мілюков не побажав різко зміняти свою політику і послав для зондирування ґрунту попереду Винавера, котрий і дав хід всім замірам Мілюкова.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 116

Одвідавши визначних представників германської та української влади, П. М. Мілюков, при знайомстві з дійсним станом речей, зазначав, що не маючи можливості переконати Савенкова та його прихильників в помилковості кроку і отримавши певні дані, що перебуваючий в Омську Михайло Олександрович категорично одмовився стати на чолі Росії, до земського собору він примушений орієнтуватись на Германію, як єдину сильну і могутню державу, яка зможе вивести Росію з того стану анархії, в котрому вона тепер перебуває. В план П. М. Мілюкова входить утворення в Києві осередку для управління Росією, взяти Росію під протекторат Германії, і дозволити на скликання на Україні Установчих Зборів, якими повинно бути визнано призначений тут з'їзд представників всіх чотирьох державних дум."

Вчора прибіг до Скорописа схвильований Меленевський (Басок) і просив його попередить Мумма, що тут зорганізувались російські офіцери, скуповують всяку зброю та автомобілі, видно, готуються до якогось виступу з середини України в той час, коли Антанта організує наступ зовні. А "артільний" Левицький оповідає з "певних" джерел, що Антанта вже оповістила війну Україні. Скоропис одповів йому на се, що це було б з боку Антанти признанням незалежності України, чого вона не зробить, вважаючи Україну за "взбунтовавшуюся" російську провінцію.

А Меленевському одповів, що німці дуже добре освідомлені про те, що робиться на Україні, і коли правда, що єсть така російська офіцерська організація, то певне вона існує за згодою німців і нічого тут вдіяти не можна.

З другого боку, ходять уперті чутки, що мають таки бути якісь зміни в кабінеті. Бувший комісар Одеської округи О. С Комірний оповідав мені, що Лизогуб, дійсно, подав був прохання про відставку, але Гетьман не прийняв прохання; Колокольцовим теж дуже німці незадоволені і певне він піде в одставку; Комірний каже, що йому пропонують посаду товариша міністра внутрішніх справ, але він вагається, бо там всі урядовці бувші чиновники департаменту поліції, які ненавидять все українське і можуть його скомпрометувати. Наприклад, директор департамента Аккерман, коли йому подали якийсь папір, писаний по-українському, висловився так: "Я не понимаю этого собачьего языка!" В київських газетах цензура викинула про це звістку, а одеська преса надрукувала і міністр мусів робити слідство, яке нічим не скінчилось; хоч, як каже Комірний, виявилось, що Аккерман дійсно так сказав, але він тоді був "в пьяном виде".

Д. І. Дорошенко дивиться оптимістично на будуще і каже, що про об'єднання з Московщиною не може бути і мови, навпаки кабінет незабаром зміниться на користь зміцнення української держави, тобто мають увійти в його українські елементи. Поживем – побачим! А тим часом, все українське громадянство в якійсь тривозі прислухається до всяких чуток, смертельно боячись воскресения Росії, т. є. з'єднання України з Московщиною.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 117

5 липня

Cьогодні забігав С. Шемет, який, як суконний фабрикант, приїхав з села на з'їзд мануфактуристів і почув від фабрикантів близько знайомих з німцями, що незабаром має бути якийсь переворот; так само цих фабрикантів ці ж німці сповіщали перед гетьманським переворотом.

Що має значити це і який має бути переворот – не розумію.

Кажуть, буде оголошена окупація, але яка рація про це оповіщати на весь світ, коли в дійсності у нас давно вже фактична окупація, бо німці що хотять, те й роблять, а гетьманський уряд це тільки прикажчики, служки німецькі.

Може, переворот цей зв'язаний з Мілюковим, який під німецькою охороною виїхав в Берлін.

Дивні діла робляться: офіцер, якого міністерство послало в Жлобин допомогти хворому проф. Ф. К. Вовкові добитись до Києва, не получив німецького пропуску. Ученик Вовка Алешо, посланий за тілом помершого, не може добути дозволу від німців, щоб привезти тіло найвидатнішого ученого України, (...)*, а Мілюкову дають навіть охорону для подорожі до Берліну. Мілюков клопочеться перед німецьким урядом, щоб дозволено було на Україні зізвати з'їзд представників всіх чотирьох Дум і вибрати уряд, само собою, що Україні вони тепер "любезно" запропонують автономію, а Росія має бути збудована на федеративних, чи конфедеративних підставах, тільки без провінцій захоплених німцями, а згодом, коли той російський уряд вбереться в колодочки, то він таку федерацію та автономію пропише, що аж душно буде!

В Берліні Мілюков найде піддержку у свого великого приятеля, українського посла барона Штейнгеля** і може, справді, щось здобуде, коли німці, злякавшись східного фронту, поспішаться взять під свою протекцію і Московщину. Німцям легко буде скинути большевицький уряд, бо він сам вже ледве-ледве держиться; трохи трудніше буде зладити з отрядами Алексієва, Дутова, Колчака, Семенова, які воюють проти большевиків разом з чехословаками, на гроші Антанти і очевидно не схотять скоритись урядові, який буде в союзі з Германією; хіба кадетський папа, Мілюков, умовить їх, або знов стане германофобом, якщо шанси Антанти стоятимуть вище за німецькі, тоді він знов увійде в союз з Антантою, як давній англофіл; у дипломатів все можливо! бо у їх девіз: хоч круть – верть, хоч верть – круть!

* Судячи зі змісту вилученого, текст у цьому місці спотворено. – Ред.

** Якого німці називають Штайнгайль т. є. цілющий камінь. – Є. Ч.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 118

6 липня

Позавчора Розалія Яковлевна виїхала в Канів, а вчора в 4 годині дня несподівано приїхала Дуня, кухарка Винниченків, і спитала – де Розалія Яковлевна. По її стривоженому, дуже схвильованому обличчю я зразу помітив, що щось трапилось несподіване і мені моментально в голові промайнула думка – чи не вбили розбишаки Винниченка, бо всі мешканці дачі Біляшівського щоночі сподівались нападу розбишак на свою дачу, і я зараз спитав – що з ним?

— Їх привезли сюди, і я з ними приїхала... – Тоді мені прийшло в голову, що Винниченка привезли раненого, бо інакше він приїхав би до мене.

— Його ранено? – питаю.

— Ні, їх арештовано.

— Як, хто арештував?

Дуня почала плутано розказувати, що В. К. пішов з Зайцевим гуляти на берег Дніпра, а потім його, оточеного, може, десятьма, офіцерами привезли на дачу і до двох годин робили в квартирі трус. Між офіцерами Дуня пізнала одного, що днів за два до трусу приходив на дачу з жінкою, і назвавшись біженцем, питав, хто мешкає в цій дачі і просив продать яєць.

Потім повели В. Кириловича на пристань, але по дорозі вони зайшли на "Чайку" і там сиділи до вечора, коли має прийти пароплав, а тоді повезли в Київ і дорогою Винниченко сказав їй, щоб вона їхала до нас і сповістила Розалію Яковлевну, що його повезли на Підвальну, № 14.

Я зараз же побіг до М. П. Василенка і розказав йому все, що знав, і просив вжити заходів, щоб визволити Винниченка, завіряючи, що він ніякої участі в політиці не бере, а сидить і пише і навіть ніяких стосунків з селянами не має. Василенко одповів, що він зараз має їхати на обід до Гетьмана, де буде й Лизогуб, то він буде говорити там про це.

— Та Ви, – кажу, – просто підніміть ґвалт, скажіть, що Ви так схвильовані, що не можете й за обід сідати, бо це скандал для кабінету, бо це ж всеєвропейська подія.

— Ну, положим...

- Як положим? Це ж не звичайний обиватель, а перший Прем'єр Української держави, про якого читав ввесь світ, а не тільки вся Європа.

— Ну, добре. Я буду говорити і з Гетьманом, а після обіду, якщо буде не пізно і ви ще не спатимете, то я заїду до вас сповістити про результати.

Од Василенка я побіг поговорити по телефону з Д. І. Дорошенком. Той теж сказав, що зараз буде у Гетьмана і вживе всіх заходів, аби визволити Винниченка, якщо його арештували не німці. Потім я зайшов до В. В. Садовського, щоб той подав цю звістку до "Робітничої газети", але не заставши його, лишив записку. Коли я вернувся додому, то застав у нас Розалію Яковлевну.

Виявилось, що коли вона приїхала ранком в Канів, то там її стрів Ярослав Стешенко, дав їй листа від Волод. К. і розказав, що знав про арешт, і Роз. Яковлевна з першим же пароплавом, через півгодини виїхала назад

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 119

в Київ, а приїхавши поїхала на В. Підвальну, але там нічого не довідалась, але бачила, що з того помешкання вийшли два німецьких офіцери. На жаль, Скорописа не було дома і ми не могли його вирядить зараз до німців; він прийшов уже пізно вночі і обіцяв раненько поїхати до Гренера і нагадать йому, що коли Винниченко, після перевороту, вівши переговори з німцями разом з представниками всіх партій, спитав Гренера – "Коли новий уряд буде нас арештовувать, то до кого нам звертатись, в кого шукать поради?" то Гренер одповів: – "Веі uns"*. Розалія Яковлевна теж рішила завтра ранком поїхати до Гренера, а тим часом, поїхала в друкарню "Робітничої газети", щоб подать звістку про арешт Винниченка, але потім виявилось, що наші пророкування справдились і цензура тої звістки не пустила в друк.

Пізно ввечері приїхав Василенко в дуже веселому післяобіденному настрої і розказав, що він перед обідом оповів гетьманові про арешт Винниченка, що дуже схвилювало всіх міністрів і Ігор Кістяківський та Бутенко висловили певність в безвинності Винниченка і просили визволити його на поруки всього кабінету, бо дуже добре розуміли, що цей інцидент буде тільки на шкоду кабінетові і спокою в державі. Гетьман зараз же послав начальника свого штаба, генерала Стелецького, сказавши, що він, гетьман, ніяким обвинувачуванням проти Винниченка не вірить, що повторив двічі. Про результати Василенко обіцяв сповістити на другий день.

Але вночі, коло 3-х годин, коли я почув дзвінок, то зразу рішив, що то дзвонить Волод. Кирилович. Дійсно то був він, стомлений подіями і двома безсонними ночами, а через те ми не розпитували про подробиці, а я швидше поклав його спати.

Другого дня В. К. розповів все в найдрібніших подробицях.

5-го вранці він, годин у 9, як звичайно босий, пішов собі на проходку до Дніпра, де стрівся з П. Зайцевим, що теж живе на дачі Біляшівського, і розговорився з ним на злободневну тему – т. є. про можливість нападу бандитів і побачивши групу якихось військових людей, завважив – "Ну, чим ми можем ручитись, що отся банда не підійде до нас і, наставивши револьвери, не буде вимагати од нас грошей?" І дійсно, як тільки та група наблизилась до них, то кожний з них вийняв по револьверу і оточивши Винниченка і Зайцева, почали вимагати, щоб вони назвали свої фамілії. Волод. Кир. запитав їх, на якій підставі вони це вимагають, то старший вийняв папірець, в якому сказано, що "ротмістру Особого отдела Гетьманского Управлення, Майбороде, предоставляется право арестовывать всех, кого он найдет нужным". А коли Волод. Кир. назвав себе, то одповів: – "Вас-то нам и нужно" і всі гуртом повели обох арештованих на квартиру і почали трус. Трусили все так ретельно, що познаходили у всіх десяти, чи що, схованках 1500 карбованців, які Розалія Яковлевна частками позаховувала, сподіваючись нападу грабіжників. Знайшли і револьвер, який дав Волод. Кириловичу В. К. Корольов, од'їжджаючи з "Чайки"; револьвер той був

* Унас. (нім.)-Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 120

захований в грубій книжці "Птицеводство" в якій, як в альбомі, було вирізано місце для револьвера. Позабирали листи, блокноти, рукопис останньої п'єси, яку В. К. назвав "Поміж двома силами", недавно написане дитяче оповідання, але неприємно те, що забрали рукопис статті про державний капіталізм, про оті трудові знаки, про які я писав коли занотував приїзд Володимира Кириловича з Бердянська, після одходу з Києва большевиків.

Під час трусу була з Майбородою така многозначна розмова. В. К. каже йому:

— Добре, що Ви прийшли вдень, бо коли б це було вночі, то я б не повірив, що ви явились з політичним трусом, я був би певний, що це напад грабіжників, яких ми тут сподіваємося щоночі і я б одстрілювався і, може, ранив би, або й убив скількох душ.

— Да, мы это знаем. Ваше положение было бы выгодное: Вы были бы в доме и Вам видно бы было нас, а нам Вас не видно бы было. Но не беспокойтесь, мы бы поступили иначе: в случае Вашего вооруженного сопротивления, мы бы подожгли Вашу дачку и Вы вынуждены бы были выскочить, тогда бы мы Вас свеженького, готовенького расстреляли бы. – Говорив це він з якимось смаком і при тім наче вже зарання обмірковану річ; видно, що вони не пожаліли б Винниченка ні як людину, ні як письменника. Та це видно і з слів одного офіцера, який потім сказав потихеньку: – "Добре, що у Вас не найшли багато грошей, бо якби їх було багато, то хто знає – чи зосталися б Ви живі".

От, в яких руках життя не то, що звичайного обивателя, а навіть бувшого прем'єра-міністра і видатного письменника, а обивателів грабує і убиває міліція в Києві мало не щодня. В дві години дня повели В. К. на канівську пристань.

Але проти "Чайки" В. К. умовив Майбороду залишити його з вартою в цій гостиниці до приходу пароплаву, тобто до десяти годин вечора, Майборода згодився і лишив його там під вартою одного офіцера, що цілий день собі спав, наче не звертаючи уваги на В. К., який мав змогу написати листа до Розалії Яковлевни і бути в оточенні мешканців "Чайки".

Коли сідали на пароплав, то Майборода сказав:

— Якщо Ви дасте слово, що не будете тікати, то ми не покажемо виду, що Ви арештовані, а будем їхати з Вами разом, як приватні пасажири. Винниченко одповів, що не вважає потрібним тікати, але й арешт не вважає позорним для себе і здається на волю Майбороди поводитись, як йому зручніше. Дорогою на пароплаві, один з офіцерів, що говорив по-українському, скілька разів пробував завести розмову, але В. К. ухилявся, а потім рішив випитать у цього офіцера про причину свого арешту. Довго офіцер однікувався, але нарешті розповів, що "Особый отдел", тобто гетьманська охранка одержала відомості, що в цей день до Винниченка мали з'їхатись на з'їзд Грушевський, Голубович, Петлюра на нараду, на якій мала рішатись доля України та Гетьмана.

— Чому ж не підождали, щоб арештувать всіх? – спитав В. К.

— Очевидно, відомості були непевні, але на всякий випадок, там Майборода лишив наглядачів.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 121

Коли пароплав прибув до Києва, то В. К. повезли в "Особый отдел" на Підвальну 14 і помістили його в приймальній, а коли він сказав, що він дуже втомлений і хотів би лягти, то його перевели в велику кімнату з канапою, в якій працював за столом сам начальник Охранки, Буслов, бувший одеський товариш прокурора, якому, по словам Шелухина, ще за самодержавних часів судовики не подавали руки. Побачивши, що нач. охранки розглядає його папери, В. К. запропонував свої пояснення до них, щоб швидше закінчилась справа, бо він певний був, що після розгляду паперів його, як ні в чім не винного зараз випустять. Тим часом на запит Буслова про причину свого арешту, почув від нього, що у них єсть якісь агентурні "свідчення". А потім Буслов меланхолічно додав:

— Сами виноваты, запросили сюда немцев, вот теперь и страдаете...

— То есть каким образом? – питає В. К.

— Да так. Привели немцев, вот теперь и выходят для Вас неприятности!

— Ничего не понимаю! – каже В. К.

— Да. Скажите спасибо, что мы Вас арестовали, а не немцы. Вот они теперь требуют, чтобы мы Вас передали им, но я надеюсь отстоять Вас...

Але раптом піднялась якась біганина, шамотня, Буслов вийшов, а через якийсь час увійшов гетьманський генерал і висловив від гетьмана Винниченкові співчуття за непорозуміння, яке зараз же виясниться і його випустять.

Після від'їзду генерала, Буслов очевидно незадоволений, почав знов переглядать папери, бурмочучи, що Гетьман раз каже одно, а другий раз друге, що при таких умовах служити не можна, що доведеться подати в одставку.

Коли Буслов вийшов і в кімнаті Винниченко зостався з тим самим офіцером українцем, який йому розказав про причину арешту, то він похапці почав казати Винниченкові:

— Коли Вас вночі схотять кудись перевозити, то Ви лягайте, кричіть, щоб покликали лікаря, що Ви раптом заслабли, взагалі не давайтесь, щоб вас перевозили, бо вони можуть застрелить Вас, сказавши, що ви тікали...

А такі факти, справді, бувають. Недавно отак перевозячи, застрелили того офіцера, який ранив штиком Грушевського, очевидно, боячись, що він одкриє якусь тайну, може, й наказ йому убить Грушевського, все можливо, бо чого б було тікать офіцерові, який зробив зовсім не преступне діло з погляду охранки.

І нарешті вже години у дві ночі скінчили опис документів, взятих у Винниченка, протокол арешту і допиту і випустили його, взявши з нього слово, що він не виїде, поки не скінчиться його справа.

Гроші Винниченкові вернули, револьвери обіцяють віддати тоді, коли він добуде на них посвідчення, а всі папери, кажуть, потребували до себе німці. Скоропис був у Гренера, але він виїхав в Крим, помічник його сказав, що їм нічого не відомо про арешт Винниченка, але можливо, що про це знає їхня польова жандармерія і обіцяв навести справки. Потім виявилось, що охранка дійсно переслала всі папери німецькій польовій жандармерії, хоч та і не вимагала і не знала про арешт Винниченка. Характерно, що охранка сповістила

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 122

німців, що у Винниченка дійсно був з'їзд українських діячів, що напевне відомо, що був і Грушевський, але він встиг утекти.

А коли Лизогуба спитав Шелухин, а потім і Шульгін про причини арешту Винниченка, то Лизогуб одповів, що його зовсім і не арештовували, а викликали на допрос. Шелухин напосідається, щоб Винниченко подав старшому прокураторові скаргу за свій арешт, але Винниченко резонно одповідає:

— Щоб ще мене вбили!

Я, здається, в своїх мемуарах записав, що коли за самодержавного ладу Шемет скаржився за свій арешт, то жандарми підкупили свідків і засадили його в тюрму, де держали, поки він не захворів нервовою хворобою.

Порядки тепер мало чим відрізняються від самодержавних, та ж сама охранка, навіть ті ж самі служащі, які можуть жорстоко помститись над тим, хто на них скаржиться.

Винниченко, після свого арешту, не раз каже, – чи не лучче йому знов перейти на давно вже добре випробовану практику – виїхати кудись і жить собі спокійно по чужому паспорту. Але куди виїхати? Де тепер можна спокійно жить? Скрізь неспокій, розрухи, повстання; ще десь запідозрять в підбурюванню і розправляться без суду.

11 липня

Вчора по ініціативі військового клубу "Батьківщина" в Софіївському соборі відбулася панахида по гетьманові Іванові Мазепі і всіх павших 10 липня 1709 року під Полтавою. Запрошували на панахиду і гетьмана, але він одповів, що буде тільки в тім разі, коли панахиду буде правити перша духовна особа т. є. митрополит Антоній. А Антоній, відомий російський чорносотенець, одповів, що він охоче помолився б за Мазепу, який так багато зробив для православної церкви, але на ньому ще досі лежить анафема, накладена Синодом, яку може зняти тільки всеросійський патріарх, якого треба попросити по телеграфу.

На знаю, чи прохали, чи може, ще не прийшла відповідь, тільки Антоній не правив панахиди, а служив якийсь архієрей, то гетьман не приїхав. На панахиду зійшлась маса народу, яка не потовпилась вся на цвинтарі собору, а ще було багато і на площі. По скінченні панахиди ввесь натовп з прапорами вийшов на площу і з співами "Ще не вмерла Україна" рушив на Софіївську улицю, щоб піти по Хрещатику, але взвод німецької піхоти перепинив дорогу і завернув натовп знов на площу і тоді вся маса народу сунула до пам'ятника Богдана, там співала знов "Ще не вмерла", "Як умру, то поховайте", а потім подалась до Михайлівського собору, а ми – Винниченко, я, Шульгин та ще скілька "бувших людей" пішли по Владимирській і зупинились на ґанкові контори "Часу", де був колись клуб "Родина" і там ділились враженнями з часянами – В. Корольовим, Синицьким та іншими, аж поки маніфестація не дійшла до нас. Коли передні маніфестанти побачили Винниченка, то почали

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 123

гукать "Слава Винниченкові", потім схопили його та Шульгина і понесли до будинку Ц. Ради, вигукуючи: "Слава першому кабінетові" "Слава Ц. Раді"; "Ганьба Гетьманському урядові".

Кажуть, що на Софіївській площі так само носили Петлюру, гукаючи: "Слава гетьманові Петлюрі". Взагалі Петлюра став самою популярною особою в українській державі і здається цю популярність йому зробили большевики, бо найбільше лютились проти нього, як військового міністра; а тим часом він найменше повинен в тому, що це військо організувалось. Він, як есдек, рішуче був проти регулярної армії і, коли вона стихійно організовувалась, то всіма засобами намагався не допустити тої організації, боячись, що хтось з військових стане на чолі війська і скине соціалістичний уряд, а значить і його, і відбудує гетьманство, а через те всіх, кого підозрівав в здатності до такого перевороту, висилав з Києва, так було з Міхновським, а потім і з Павленком, що був командуючим Київською округою. А коли вступили в Київ большевики, то вони всі сили прикладали, щоб впіймать Петлюру і, кажуть, зо скілька душ розстріляли, приймаючи їх за Петлюру і таким робом зробили Петлюрі велику популярність. А тим часом Петлюра, безумовно талановита і недурна людина, був нікчемним військовим міністром, бо нічого не тямив в військових справах і ніякого організаторського хисту не мав; не дурно сатиричні журнальчики висміювали його, називаючи "балериною" та малюючи його в жіночих панталонах на дитячому дерев'яному конику. Але Петлюра зійшов з політичної сцени, принаймні, чистим, з незаплямованою репутацією, а от його наступник М. Порш, який і до революції мав непевну репутацію, тепер ще гірше її затьмарив; до революції його підозрівали, може, безпідставно, в зносинах з охранкою, тепер всі обвинувачують в хабарництві, в тім, що він дістав багато грошей від Антанти, аби тягнув за неї руку. Кажуть, що коли Ц. Комітет (Української. – Ред.) соц. дем. партії довідався про це і допитував Порша, то він викрутився тим, що гроші ті він взяв для "Робітничої газети" і дійсно, після того, якусь суму дав газеті.

А ще сумніша справа з М. Ковалевським, бувшим міністром земельних справ. Ще перед самим нападом большевиків, Ковалевський пустив чутку, що на його напали коло політехнічного інституту большевики, побили його і видерли велику суму грошей, а тим часом М. Шаповал розказує, що то суща брехня і що він бачив Ковалевського зараз після того фантастичного нападу і він і сам був цілий не побитий, і автомобіля большевики не забрали тоді, як вони скрізь вишукували і реквізували машини, які їм були необхідні для повстання. Щодо п'яти міліонів, взятих Ковалевським, то Шаповал, як член есерівського Ц. Комітету, запевняє, що есерівська партія ні шеляга від Ковалевського не дістала; Грушевський теж рішуче відмовився від тих 250 тисяч, що йому пропонували. А тим часом, Ковалевський дійсно взяв 5 мільйонів німецьких марок, про це, як кажуть, і сумнівів не може бути ніяких, а куди він їх дів? – невідомо і навряд чи це виясниться на суді, бо кажуть, що й суда над ним не буде, та це він і сам казав Винниченкові, стрівшись з ним на панахиді по

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 124

Мазепі, пояснюючи це тим, що нема підстав для суду над ним, а Шаповал каже, що велика частина цих грошей пішла на організацію гетьманського перевороту, бо гроші ці Ковалевський передав через директора департамента конозаводства М. М. Устимовича, який в перші дні перевороту писався "отаманом комітету міністрів" і складав кабінет міністрів.

Щось для мене абсолютно незрозуміле! Якось не хочеться вірити, щоб ідейні, партійні люди були злодіями та хабарниками! А тим часом Шаповал розказує про багатьох дрібніших членів уряду, що вони під час втіканини в Житомир розібрали гроші по частинам, щоб вони не дістались большевикам і присвоїли ті гроші в свою власність і поставали тепер багатющими людьми.

29 липня

Вже два тижні сиджу я на "Чайці" і почуваю себе зовсім добре, хоч вигод тут, чи т. зв. комфорту, дуже мало: помешкання не зовсім зручне, стіни тонесенькі і все чутно, що говориться і робиться у сусідньому номері, навіть скрип кроваті чути, що часом дратує і се одганяє сон; харчі дуже погані і страшенно дорогі, бо сторож, який харчує нас всіх, хапається, аби розбагатіти. Погода погана – холодна, дощовита, купатись рідко доводиться, але єсть тут одна для мене втіха це – скраклі. Здавна я люблю цей спорт і тут маю змогу задовольнитися ним досхочу, бо на піску можна грать і після дощу. Мало не щодня приходить на "Чайку" пограть в скраклі В. Кирилович, до нас приєднується С. Васильченко, В. К. Корольов, М. Шаповал та ще хто-небудь з мешканців "Чайки" і ми до втоми граємо в цю стародавню українську гру. Винниченко страшенно азартний ігрець і віддається грі всією душею, зо всією своєю страсністю; правда, з таким самим азартом він грає і в "фільки" та й взагалі він все робить з азартом, з страсністю, а не як поденщик. Так само він і пише, так само працює і в партійній роботі, а ще гарячіше, ще азартніше віддавався він політичній державній роботі, коли був прем'єр-міністром; він тоді працював до втоми, до повного розстройства нервів, бо доводилось боротись зо всіми несприятливими обставинами, а найбільше з безглуздою політикою есерів, яких підтримувала така авторитетна впливова людина, як Грушевський. Ще задовго до большевицького нападу я переконував Винниченка покинути політичну роботу і одійти в сторону, вернувшись до письменництва, бо все одно течія есерівсько-большевицька знесе його, а може, й заллє; нарешті перед самим нападом большевиків, він мусив покинути політичну роботу під напором есерів і таким робом прем'єрство перейшло в руки Голубовича, який навіки осоромився з своїм кабінетом міністрів. Коли наш уряд повернувся з Житомира, з німцями, то Вікул, Левко, Садовський та ще деякі соціал-демократи, бачучи неминучість соціальної реакції, напосідались, щоб їхня фракція стала в опозицію до уряду і щоб Порш та Ткаченко вийшли з кабінету аби не бути учасниками цієї реакції, але ці добродії, допавшись до влади, вчепились за неї руками й ногами

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 125

і переконали більшість членів своєї партії, що соціал-демократи повинні таки буть в кабінеті, аби не допустити до реакції, а Левка і К° запідозріли в контрреволюційності; тоді Левко з скількома членами – Ковенко, Ковальський, Гермайзе та Єреміїв – демонстративно вийшли з соціалістичної демократичної фракції Малої Ради, за що на них напався, як на зрадників, Грушевський, кажучи, що вони хотять вийти з Центральної Ради незаплямованими з червоним прапором в руках.

Тепер, під час судового процесу про арешт чи крадіжку Доброго, яскраво виявилось, наскільки мали рацію Садовський, Вікул, Левко та інші соціал-демократи "контрреволюціонери", коли вимагали одізвать з кабінету членів своєї партії, щоб обвинувачування в реакції не впало і на пролетарську партію. Вони тоді й не підозрівали і не уявляли собі, що обвинувачування кабінету будуть не тільки в реакційності, а й в шахрайстві, хабарництві, крадіжці не тільки народних грошей, ще й в "похищении" банкіра, наче якась дикунська Зелім-Ханська банда або італійська "камора". Невідомо, як і чим буде виправдуватись головний організатор крадіжки Доброго, міністр внутрішніх справ Ткаченко, бо його ще не знайдено, а Голубович спочатку пробував вибріхуватись, але так незручно, так по-хлоп'ячи, що нахаба-прокурор німець в роздратуванню допустився таких виразів: "Ви брешете так, що аж стіни суду дрижать", або – "Чи ви справді дурні, чи тільки удаєте з себе дурника!?" А коли Голубовичеві не пощастило вибрехатись, то він признався в тому, що знав про крадіж Доброго і почав просить у суду "не справедливості, а снисхожденія". Це поводження Голубовича на суді так всіх обурило, що ніхто тепер без презирства і згадать не може цю нікчемність, цю паскуду. Замість того, щоб з достоїнством заявить, що він не признає над собою німецького суду, і одмовитись одповідать, або хоч запротестувать тоді, коли прокурор почав говорить йому грубості, завваживши, що це не німецька казарма, а суд, де треба поводитись делікатніше з підсудними, Голубович, боячись кари, почав принижено, як школяр, чи як дрібний злодіячка, просити "снисхождения", чим опозорив себе і есерівський кабінет навіки-вічні.

1 серпня

Вчорашні газети та свіжі одвідувачі могили привезли з Києва сенсаційні звістки, а найважливіша з них – це замах на фельдмаршала Ейхгорна і його смерть. Якщо справедливі газетні відомості, що бомбу кинув великорос з Рязанської губернії, то ця подія може нам в деякій мірі і прислужитись, бо тоді це буде очевидним, що великороси мстяться німцям за піддержку самостійної України, без якої Росія вже не може бути Росією, а буде знов тільки Московщиною, чого ніякий великорос, до якої б партії він не належав, пережити не може і готовий на всякі жертви, аби знов приєднати Україну до Московщини і воскресити великую Росію. Коли справді, замах на Ейхгорна зробив великорос, то німці повинні

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 126

будуть занять вороже становище до великоросів, які тепер заповняють всі міністерства і взагалі ввесь державний апарат в Українській Державі і тягнуть її до з'єднання з Московщиною. Тоді й теперешній кабінет, щоб показать свою ворожнечу і незгоду з великоруськими аспіраціями, повинен буде позвільняти і повиселяти великоросів, що як сказано, заповняють всі українські державні інституції і взагалі повинен буде вести яскраву політику одрубну від єдиної Росії. Гетьман, який робить враження найщирішого українського самостійника в теперішньому уряді, випустив з поводу смерті Ейхгорна грамоту, в якій намагається одмежуватись від великоросів і виставляє Ейхгорна за щирого прихильника самостійної Української Держави. Якби керівники української преси були дальновидними політиками, то вони, скористувавшись замахом на Ейхгорна, підняли б широку й інтенсивну агітацію проти великоросів та наших свійських обще- чи малоросів, що ведуть об'єднуючу політику, але я боюсь, що обурення, яке тепер опанувало всіма верствами української людності проти німців, затемнить розум наших керманичів преси і вони будуть мовчать, бо не посміють з цього поводу злорадствувати. Народ і всі соціалістичні партії обурені на німців за соціальну реакцію, яку вони завели на Україні, а всі свідомі націоналісти не можуть простить німцям того, що вони байдуже, чи може, й сприяюче ставляться до того обрусительства, яке провадить кабінет Лизогуба. Народ одверто говорить, що українці привели сюди німців, які повернули назад панам землю, а в Московщині, під большевицьким урядом, вся земля перейшла в руки народу і взагалі там тепер здійснюється земний рай, а тут у нас німці знов завели старий режим та до того ще й самі грабують народ, а через те всякі невдачі німців на війні з радістю приймаються всіма верствами українського населення, так само з радістю воно прийме і замах на Ейхгорна, який являється офіціальним винуватцем всієї германської політики на Україні. В народі з кожним днем все більше і більше шириться спочуття до Антанти і надія, що англо-французи визволять народ з німецької неволі. Пропаганду та агітацію на користь Антанти провадять не тільки чорносотенці та кадети, а і російські соціалістичні партії та всякі підкупні пройдисвіти, які дістають на це від Антанти великі гроші. На великий жаль, оця ненависть до німців обхоплює все ширше й ширше і так звану свідому українську інтелігенцію всяких партій; а через те багато українських елементів тепер почало рішуче схиляться до австрійської орієнтації, яку на австрійські ж гроші ширить буковинський посол Василько через Залізняка та інших своїх свідомих та несвідомих агентів. Кажуть, що з причини цієї орієнтації арештовано в Києві багато людей і між ними таких визначних, як С. Петлюра, бувший військовий міністр, та М. Порш, що теж якийсь час був військовим міністром; за безкорисність Порша рідко хто поручиться, а Петлюра, коли він справді тепер тримається австрійської орієнтації, то безумовно він в тому не має ніякого особистого інтересу, а дійшов до такої орієнтації, як і М. Шаповал та інші патріоти тільки через безглузду політику теперішнього головного німецького командування, яке одвернуло од себе мало не всіх українців. А тим часом в українців повинна бути тільки

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 127

одна, непорушна орієнтація – германська, бо тільки одна Германія зможе нам допомогти стати на самостійні ноги, коли вона благополучно скінчить війну, і українцям, які хотять бачити свій край самостійною державою, повинні всіма силами допомагати Германії побідить своїх супротивників; але ніякого війська у нас нема, ніякої амуніції ми не маємо, а єсть у нас хліб та інші життєві продукти і ми, в своїх інтересах, повинні дбати, щоб ними підтримати Германію. Ми ж по своїй безглуздості і низькоокості, одні свідомо, а інші несвідомо, все робимо для того, щоб утруднить німцям добування цих продуктів з України і всіма способами дбаємо про те, аби підірвати у німців довір'я до українців, до їх щирості і здатності витворити свою державу.

3 серпня

Якщо ж газетні відомості непевні, якщо убив Ейхгорна не великорос, як він себе називає, а українець, то тоді для нас на якийсь час настане тяжка година. Я цілком припускаю, що Ейхгорна міг убити і український есер, сопартійник Голубовича, обурений безглуздим, безтактовним поводженням німців взагалі з українцями і на процесі Доброго особливо. Есери, з дня перевороту, гостро поставились до німецького командування і коли самі не приймають участі в селянському повстанні проти гетьманців та німців, то у всякім разі всією душею спочувають йому. Майже всі вони, як кажуть, слідом за своїм батьком Залізняком, рішуче перейшли на австрійську орієнтацію, а старий народник, артільний батько [М. Левицький], по своїй наївності, навіть якось у мене на понеділку попробував повести агітацію на користь Василя Вишиваного, але осміяний, замовк, виправдуючись тим, що він не знає добре обставин і шукає тільки виходу з того становища, в яке нас поставили німці. Німці добре знають про австрійську орієнтацію серед українців і навіть перебільшують її розміри, бо майже всіх українців підозрівають в ній, але не себе винують за це, а українців, а тим часом, якби німці взяли тепер виразний українсько-національний курс, то вони привернули б до себе всю свідому українську інтелігенцію, всіх партійних одтінків. Народ український, якому соціальний момент важить значно більше, як національний, довго ще буде покладати надії, то на большевиків, то на англо-французів, які виженуть німців і передадуть народові панську землю; на жаль, цієї думки держиться і дехто з свідомих українських інтелігентів. Вони не розуміють, чи не хотять зрозуміти, що й большевики і Антанта ніколи не можуть допустити і думки, щоб Україна стала самостійною державою, большевики, як великороси, не можуть і уявити собі, що Росія знов стане Московщиною і що великоруський народ не матиме змоги визискувати інородців, в тому числі і українців; великороси, навіть найпрогресивніші не можуть примиритись з тим, що українці будуть жити самостійним життям. Я пам'ятаю, коли в 1912 році приїхав в Київ В. П. Обнінський, гарячий пропагатор ідеї федералістичного устрою Росії і ми, рада Товариства українських поступовців, зібрались в кватирі В. М. Леонтовича на

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 128

нараду з ним, то Обнінський був дуже незадоволений, коли ми одкинули в програмі пункт, який обов'язував нас оборонять Росію в тодішніх її границях і обурився на мене до крайньої міри, коли я сказав, що у нас єсть давнє пророкування, якому цілком спочуваю, що "Росія буде існувати тільки од Олексія до Олексія". До Олексія Михайловича було Московське царство, а коли приєдналась до нього Україна, то тоді настала Росія, яка і скінчиться тоді, коли вступить на престол Олексій Миколайович, тоді знов буде Україна і Московщина". Обнінський гаряче докоряв нам за те, що ми ширимо такі обурююче-шкідливі легенди, які самі й повигадували. Я дуже шкодую, що Обнінський не дожив до наших днів, коли вже здійснилось, не знаю тільки чи надовго, оте пророкування, яке, справді, ми самі вигадали. Характерно і те, що ми тупівці, тоді щиро переконані федералісти, залюбки ширили цю легенду і, сміючись, казали, що ми нічого не будем мати проти того, щоб Московщина була чи самостійною, чи автономною і ніяких заходів не робитимем, щоб одібрати у неї право на рідну школу і проч. Тепер, як подумаєш, як розміркуєш про кожного з нас, то бачиш, що ми всі в дійсності були самостійниками, але голосно не говорили цього, не вірячи в можливість близького здійснення самостійної України; так само, як і мало не кожний український інтелігент вважає соціалістичний устрій найсправедливішим, але не вірить в можливість його здійснення в наші дні. Самостійна Україна і соціалістичний устрій для нас, реальних політиків, були недосяжним ідеалом, путеводною зорею, яка показує, якою дорогою треба йти до бажаної мети, але до якої нашому поколінню не дійти; і свідомість кожного з нас в юності починалась з самостійності України і з соціалістичного устрою. Пам'ятаю, що я з товаришами ще хлопцями, начитавшись "Тараса Бульби", марили про самостійну Україну, з чубатим козацтвом, з якимсь мало не комуністичним соціальним устроєм. Але я дуже збочив від теми і вдарився в хлопчачі мрії, які тепер вже почасті на лорозі свого здійснення, принаймні, щодо самостійності держави. І так великороси не можуть і думки допустити, щоб Україна була самостійною, так само і англо-французи. Англічанам і французам та й всім германським супротивникам обов'язково треба, щоб існувала велика, дужа Росія, яка була б завше кулаком супроти Германії зі сходу. Росія, розділена на свої складові частини, вже не буде суцільною і не буде уявляти з себе ніякої здержуючої сили супроти Германії, бо Германія раз у раз зможе увійти в союз то з Україною, то з Польщею, то з Московщиною і обезсилити коаліцію, яку Англія, по своєму звичаю, організувала б проти Германії. От, через що Англія щодо України взяла тепер собі за девіз Валуєвський вислів: "Никакой Украины не было, нет и не будет" і поводиться так, наче ніякої самостійної української держави нема, а Україна так, як і Ірландія незаконно, захватним робом, намагається стать самостійною. Так само ставиться до України і Америка, і Франція, а за ними і Італія. Натурально, що коли Антанта візьме у війні гору над Германією, то мирна конференція першим ділом об'єднає Росію, давши Україні якусь автономію, а російський уряд, як і турецький в 1878 році, ігнорує всякі постанови мирового конгресу і заведе знов ще

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 129

жорстокіший гніт, щоб убить всякі признаки окремішності українського народу од великоруського. Вивід для нас з цього може бути тільки один: твердо держатись тільки германської орієнтації і всячески пильнувати, щоб німці без перешкод могли забирати собі з України хліба, скільки їм треба, аби ми тільки не вмерли з голоду. Якщо Германія візьме гору над Антантою, то Українська Держава за скілька років окремого існування од Московщини, під протекторатом Германії, призвичаїться до самостійного життя державного і згодом стане самостійною державою. Німецький капітал і наука оплодотворять Україну і вона вироблятиме безмірно більше хліба, скоту, сахару, заліза, вугілля, як тепер, і швидко стане поряд європейських держав.

Якщо обставини складуться так, що Германія окупірує Україну, або посадить свого короля, то й такий стан України буде безмірно кращий за об'єднання з Росією, бо Германія, хоч би й схотіла, не зможе посягнути на нашу душу, тобто на нашу мову, на нашу національність. В другому поколінні германські капіталісти, інженери та всякі кваліфіковані робітники, що поселяються на Україні, переймуть українську мову і зробляться українцями, як вони поробились колись росіянами і навіть російськими патріотами; як англічани робились в Ірландії борцями за ірландську автономію і т. д. Побоювання, що германці онімечать нас, як онімечили колись прусів, а недавно – поляків в Познані та Шльонську, не мають підстав, бо пруси були напівдикунами, що не мали навіть своєї азбуки, а поляки в Познані та Шльонську не тільки не онімечились, а навпаки настільки підвищились культурно, що по думці варшавських поляків уявляють з себе найнадійніший елемент для формування польської держави, бо Познань і Шльонськ тепер найкращий ринок для польської літературної продукції і національний момент у їх далеко інтенсивніший, ніж у селян російської Польщі, які голосно кажуть: "Ми не хочемо по школах вчитись польської історії, а хочемо вчитись своєї – російської, бо руський цар дав нам землю, одібравши від польських панів, руське начальство раз у раз обстоювало нас і обороняло від визискування польськими панами". Тим більше німці не зможуть онімечити нас, бо як не як, а ми вже маємо свою літературу, пресу, а через якийсь час матимемо і свою школу та й територія наша не межується з Германією і не можна сподіватись масового переселення німців в нашу державу, і навпаки, у німців єсть тепер тенденція переселять своїх давніх колоністів з України в Познань та в Шльонськ, щоб таким робом за кошт польського населення розширити свою чисто німецьку територію. Здається, в цих записках я приводив ще один аргумент, за те, що краще бути навіть рабом німецьким, ніж товаришем російським. Мордва, чуваш, череміс та інші фінсько-литовські племена, хоч і мали рівні права з російськими селянами, а під російським режимом досі напівдикуни, які не мають своєї грамоти і не знають християнства, а їхні родичі – ести та латиші, яких визволено в 1812 році без землі і поставлено в становище рабів, під впливом баронської культури поробились найкультурнішими націями в Росії; вони перейняли од німців лютеранство, німецький алфавіт, виучились німецької мови, але не загубили своєї, а навпаки розвили

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 130

свою пресу, літературу, а головне, те що навчились ненавидіти своїх гнобителів, а через те національний момент в боротьбі з німцями у їх переважає соціальний і вони боряться з ними не стільки за землю, як за національну волю, бо вони всі свідомі своєї національності. Якщо обставини складуться так, що українці попадуть в становище німецьких рабів, то вони в боротьбі з німцями переймуть у них і орудіє боротьби, т. є. культуру, як перейняли її ести, латиші в Росії та чехи в Австрії, тоді українці навчаться ненавидіти своїх гнобителів і згодом визволяться від них. А коли українці знов попадуть в становище "братів" до великоросів, то народ український надовго зостанеться темним, несвідомим своєї національності, з прикметами парія, тобто п'яниці, злодія та матерщинника, якому далеко і в соціальному, і в національному відношенні до німецького раба-естонця, латиша, не кажучи вже про чеха.

9 серпня *

Сьогодні газети принесли сумну звістку: в Полтаві, на улиці якісь бандити вбили І. М. Стешенка. Він приїхав вночі в Полтаву з 15-ти літнім сином Ярославом, щоб їхати на свій хутір, біля Диканьки, і, не знайшовши звощика, пішов з сином пішки в город і раптом вискочили з Павленківської вулиці якісь грабіжники і пострілами з револьвера прострелили І. Матвієвичу голову, а Ярко од несподіванки і переляку впав і тим урятувався. І так не стало Івана-Воїна, як ми його називали на протязі майже 20 років, за його войовничу вдачу, яку він проявляв в товаристві. Коли я, переїхавши в 1889 році в Київ, обраний був членом Ради всеукраїнської організації [Загальна українська безпартійна демократична організація - Т.Б.], то І. М. теж був членом тієї ж ради від якоїсь міфічної групи соціал-демократів, яка теж, по словам Стешенка, входила тоді в цю організацію. Тоді ж в Раді були членами В. П. Науменко, В. Л. Беренштам, Б. Д. Грінченко, з яким особливо воював І. М., але воювання те велось не на принципіальному ґрунті, а раз у раз на ґрунті ображеного самолюбія. І. М., одарений видатним ораторським талантом, любив промовляти і в тісному колі Ради організації, але раз у раз в тих промовах, крім гарних слів та ораторських жестів, не було ніякого змісту, і Грінченко, частенько для сміху, стенографічно записував промову І. М-ча і наочно показував, що в ній, крім набору голосних фраз, нема нічого. Але найбільше І. М. вакував, чи краще сказать висміював, М. В. Лисенка, що був почесним членом організації і незмінним членом Ради. М. Віталійович, як музикант-художник, часто під час обміркування яких-небудь питаннів, витав десь у своїх музичних композиціях і коли приходило до голосування, то нерішуче поглядав на всіх і частенько голосував невпопад, тобто наперекір своїм переконанням; в таких випадках Іван-Воїн починав висміювати старого і раз у раз в такій грубій формі, що навіть делікатний, ви-

* Очевидно, в оригіналі стояла інша дата, оскільки наступний після цього запис датовано 7 серпня 1918 року. -Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 131

хований Микола Віталійович одного разу не вдержався і назвав поводження Стешенка "хамським". Взагалі І. М. не знав міри в глузуванню і висміюванню своїх товаришів по організації; а через те попадав іноді в надзвичайно ніякове становище. Наприклад, раз у В. П. Науменка на зібранні "Старої Громади" членом якої був і І. М., коли з поводу якогось питання почав висловлювати свою думку інженер І. О. Новицький, то Стешенко, своїм звичаєм, вкинув якусь образливу увагу; це так обурило хворого тоді на печінку Новицького, що він втерявши всяку рівновагу і впавши в надмірну пасію, підскочив до Стешенка з вигуком: "Коли ти, мерзавець, осмілишся в другий раз отак ображати мене, то я чисто розіб'ю твою паскудну морду...", а це не було порожньою погрозою, бо Ізмаїл Орестович, хоч був тоді вже старою людиною, але надзвичайно дужою, з залізною мускулатурою. Коли я в той мент поглянув кругом, то побачив, що майже всі старі громадяни поспускали од ніяковості голови на стіл, але на всіх фізіономіях був написаний вираз задоволення, чи злорадства, бо Іван-Воїн всім допік до живих печінок, а Науменко, як хазяїн хати, а через те й голова зібрання, замість того, щоб спинити свого давнього товариша Новицького, на якого він мав великий вплив, ще наче підбадьорював його очима, не зробивши ніякого руху, щоб припинити цю тяжку сцену. Нарешті, Новицький, обезсилений гнівом, ввесь мокрий, безсило впав на стілець, а І. М., білий як стіна, підвівся і мовчки вийшов з хати, а через якийсь час і ми всі поодинці теж мовчки почали виходити, гаряче стискаючи руку Новицького, який ще залишився у Науменка разом з старими своїми товаришами. Потім я довідався, що Новицький другого дня раненько поїхав до Стешенка і прохав у його вибачення, за своє безтактне, викликане хворобою поводження, і Стешенко, взагалі, незлобива і благодушна людина, пробачив йому той хворобливий вчинок. З того часу Іван-Воїн, принаймні на громадських зібраннях, змінив свою войовничу вдачу і поводився зо всіма так чемно та лагідно, що згодом постепенно одпав од його епітет – "Воїн" і він називався вже просто І. М. Стешенком, але з того часу він почав ухилятись від українських гуртів, і став приймать близьку участь в російських ліберальних культурно-просвітних кругах, яко лектор по російській літературі, а згодом, діставши посаду директора Комерчеської школи, зовсім зник з громадського горизонту.

Коли настала революція і тупівська Рада, крім приватних квартир, почала збиратись в клубі "Родина", то І. Матвійович став вимагати, щоб і його принято було в Раду, знов як представника якоїсь знов-таки міфічної соціал-демократичної групи, а коли Д. В. Антонович та О. Ф. Степаненко теж стали домагатись, щоб і їх принято було в Раду, як делегатів щось од п'ятнадцяти робітничих соціал-демократичних груп, яких вони і назвати не могли, то І. М. приєднався до них і під їх пресією Рада прийняла їх, назвавшись Центральною Радою, тобто, такою, в якій об'єднались всі тодішні українські громадські течії, тобто тупівські і соціал-демократичні пролетарські групи, бо есерівських організацій тоді ще не було, принаймні, в Києві. З цього часу І. М. став виступати майже на всіх київських мітингах і своїм видатним ораторським хистом

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 132

захоплював громадянство і придбав славу одного з найвидатніших громадських діячів того часу, і коли організувалось генеральне секретарство, то йому запропоновано було постать секретаря, а потім і міністра народної освіти. Але тут знов Іван Матвійович виявив себе тільки як видатний промовець, але ніякий організатор, а до того ще й безвольний і нерішучий чоловік, а через те всю діяльність його як міністра, громадянство характеризувало по влучному виразу М. С. Грушевського як "энергичный бег на месте"*, крім того Стешенко обурив проти себе громадянство тим, що в своєму міністерстві примостив на службу і свою дочку і жінку Оксану Михайлівну і двох її сестер Людмилу та Марію та брата Юрія Михайловича Старицьких, та інших родичів – чоловіка й жінку Вілінських [Олександр Валер'янович та Валерія Олександрівна] та ще якихось родичів родини Старицьких, про що не тільки голосно ремствувало громадянство, а в газетах висміювало та вимагало його одставки. Нарешті, при першій зміні кабінету, Стешенка усунули з міністерської посади, давши тому якусь незначну посаду в департаменті, а потім і зовсім забули за його і тільки несподівана смерть знов нагадала громадянству про цього нещоденного оратора і щирого українського громадського діяча, і громадянство впорядило йому бучний похорон. Преса українська, скористувавшись тим, що бандити не ограбували Стешенка і втекли нічого у його не взявши, подала думку, що Стешенка убили не бандити, а істинно руські і таким робом, зв'язала убивство Стешенка з убивством Ейхгорна і надала йому політичного характеру, а через те похорон вийшов бучніший, ніж можна було того сподіватись.

7 серпняя

З газет видно, що делегація від "Союзу національної державності", в який входять есери, есефи, трудовики, демократи-хлібороби, селянська спілка, залізнодорожники та інші професіональні спілки, ходила до німецького генерального консула Тіля, який заміщає Мумма і висловила спочуття германському народові з поводу убийства Ейхгорна, одзначивши, що його убито великоросами – ворогами української державності, з якими український народ не має нічого спільного. На це Тілле одповів, що, на жаль, слідство над убийством Ейхгорна показало ниточку, яка зв'язує московських есерів з Одесою, в якій організувалась терористична група проти німецького командування на Україні. Делегація одповіла, що всі українські партії стоять на ґрунті самостійності Української Держави, на чому стояв і небіжчик Ейхгорн, а всі російські партії, починаючи від найправіших і аж до найлівіших ставляться вороже до Української Держави, але, на жаль, теперішня влада на Україні попала якраз в руки росіян, ворожих до української державності, а це дає широкий простір централістичним замірам на Україні. В такій атмосфері і витворюється психологічно сприяючий ґрунт

* У наданому нам тексті – "энергичный был на месть". – Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 133

для таких фактів, як замах на Ейхгорна. На прощання Тілле висловив надію, що діяльність "Національного союзу" не буде безрезультатною, коли в йому беруть участь такі великі організації, як Селянська спілка, і при повному довір'ї та згоді відносини між українським та німецьким народом можуть налагодитись. Німецьке посольство доведе до відома німецького уряду і народу заяву "Національного союзу". На жаль, Тілле відомий давно, як неприхильник української держави, то він в бажаному собі світлі і освітить заяву "Українського національного союзу" і в результаті політика німецька на Україні лишиться такою самою русофільською, як була досі, на шкоду і німцям, і українцям. Якби німці провадили виразну українську політику, то вони мали б на своїм боці все українське громадянство, а це спричинилося б до встановлення добрих відносин народу до німців. Я вже казав, що народ наш не ставиться до німців так ворожо, як до гетьманців, а коли б гетьманський уряд був щиро український та демократичний, то народ і до його не ставився б так вороже, як тепер, і тоді швидше в Україні настав би лад, однаково потрібний як українській, так і німецькій державам.

Але німецьке командування з незрозумілих мені причин чомусь не стає рішуче на бік національної української державності, не кличе до уряду справжніх українців, а посадило і підтримує на уряді явних об'єдинителів єдиної-неділимої Росії. Невже в плани германського уряду входить відбудування великої Росії? Здавалося б, що ідея Бісмарка, яку тепер популяризує Рорбах, про збудування самостійної української держави повинна бути корисніша для Германії, ніж відродження одноцільної Росії. Здається, це так ясно, що не потребує ніяких доказів. Лишається тільки припустити, що німці дійсно упевнились в нікчемності українців до державного будівництва і рішили будувати Україну не на національному, а на територіальному принципі, як про це висловився головний творець німецької політики на Україні, Гренер, в розмові з Скорописом, про що я вже згадував в цих своїх записах, і посадили на українському урядові не українців, а людей з практичним державним досвідом, яким в найліпшому випадкові байдуже до української державності, а ходиться тільки про свої особисті матеріальні та честолюбні інтереси.

Гренер та і Мумм раз у раз запевняли, що вони не допустять цей уряд вести об'єднуючої з Росією політики, а до національної їм байдуже, бо вони упевнились, що українська інтелігенція вся соціалістична і вороже настроєна до німців, а через те й не може бути терпимою на уряді. Судовий процес про крадіжку Доброго справді виявив, що есерівський кабінет з Голубовичем на чолі ставився вороже до німців і навіть намірявся організувати повстання проти них. Я не надавав значення словам Петруся, коли він обурювався безглуздістю Голубовича, який після першого наказу Ейхгорна загрожував підняти проти німців повстання і на що Петрусь, вважаючи ці слова за звичайне благузкання Голубовича, сміючись одповів, що лучче йому зовсім зректись прем'єрства і сісти на білому камені та й квилити-проквиляти, а він, Петрусь, поїде собі в село хазяїнувати. А коли він не хоче зрікатись прем'єрства, то нехай складе

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 134

новий роботоздатний кабінет, який поладнає відносини з німцями і впорядкує внутрішній лад і рекомендував йому осіб для такого кабінету, що я й записав 21.IV.1918 p., але з цього нічого не вийшло, бо Голубович та есерівська фракція, яка керувала тоді Центральною Радою, не згодились на кабінет, складений з "буржуїв", які до того ще й ставили неприємлемі для есерів умови.

І так, німці мають підстави ставитись з недовір'ям до українського народу і його інтелігенції, бо вона складається майже виключно з соціалістів, які вороже ставляться до німців за розгон Центральної Ради та за заведення реакції на Україні, а буржуазні елементи, що гуртуються в демократично-хліборобській партії, показались німцям заслабкими, щоб на них опертись, коли вони рішились скинути соціалістичний уряд, а через те вони й передали владу Союзу землевласників, який нічого спільного з українством не мав, а перекрасився тільки з зверхнього боку в український колір, щоб дістати владу од німців, які тоді твердо стояли на українській державності. На жаль, виявилось, що німці зовсім не такі дальновидні політики, як про них думалось; вони помилились, як в землевласниках наших, так і в соціалістах, бо наші землевласники не мають ніякої охоти будувати самостійну Україну, а лиш дбають про свої класові інтереси, а соціалісти наші не такі правовірні, як здавались, бо готові поступитись багато де чим з соціального боку, аби збудувати свою державу. І якби німці взяли середню лінію, тобто будували самостійну Україну, опираючись на принципі демократично-національному, то вони привабили б симпатії широких народних мас і найшли б потрібні державні сили як серед соціалістів, так і серед демократично настроєних землевласників; і здається, не багато для цього й треба – треба тільки вести виразну національну політику і провести в життя демократичну аграрну реформу і це основні підвалини, а решта, то вже подробиці, на яких мусили б погодитись всі. Згоджувались же, і навіть агітували великоземельні власники за соціал-демократичний земельний закон, щоб не дать змоги провести есерівської соціалізації землі. Я пам'ятаю, який веселий настрій охопив В. М. Леонтовича, коли він довідався, що по есдецькому законопроекту, лишається землевласникам осадьба і 50 десятин землі. А коли я висловив здивування його радощам, то він серйозно одповів:

— Та якщо Центральна Рада прийме цей законопроект, то я ще буду в виграші. Ви самі розсудіть: я маю 800 десятин, за які мені до війни давали по 1000 р. за десятину; якби я їх тоді продав, то мав би 800 тис. рублів, які лежачи в банку, тепер варті були б не більше 80 тисяч руб. А 50 десятин з моєю осадьбою варті й тепер далеко більше, а згодом, як все утишиться, будуть коштувати величезні гроші. Земля моя близенько коло сахарного заводу, і я міг би організувати чудове господарство, в якому культивувалося б виключно бурякове насіння, яке я збував би на завод, в якому до того я маю акції і состою членом правління, та бурякове насіння можна раз у раз і за кордон збувати з великою вигодою, якби з нашим заводом щось сталось. І так, маючи таку осадьбу і 50 десятин при ній, я міг би чудово жити. Та ще до того я маю дім в Києві, який,

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 135

сподіваюсь, наш хоч і безглуздий соціалістичний уряд, не соціалізує, як це, кажуть, має намір зробить большевицький уряд в Московщині.

Очевидно, так потішало себе багато землевласників, а якби їм зоставлено було десятин по 150, а за решту заплачено паперами, проценти по яких виплачували б не самі селяни, до яких перейшла б панська земля, а вся держава з поступово-подоходного податку, то на цьому компромісові мусили б помиритись і селяни, і землевласники, тоді не було б того заколоту, який ми тепер бачимо скрізь по селах. Тепер землевласники, опираючись на свої озброєні ватаги та на гетьманські та німецькі військові сили, з злорадством знущаються з селян, виміщаючи на них і свої матеріальні збитки і той страх, що вони пережили під час аграрної революції; одбирають у селян свою землю, засіяну селянами, накладають контрибуцію за пограбоване майно, або одбирають дурно у тих, що купили у земельних комітетів. Членів цих комітетів, які, як не як, а були тоді законними урядовими інституціями, заснованими на основі закону Ц. Ради, яка була тоді законодавчою інституцією, карають, б'ють і всякими способами мордують. Не дивно, що селяни затаїли в собі злобу проти панів і подекуди роблять озброєний опір, а скрізь сподіваються то большевиків, то на англо-французів, які виженуть німців, а тоді селяни до ноги виріжуть панів.

З газетних відомостей видно, що справи совітської влади в Московщині зовсім кепські. Вся Сибір вже одпала; чехословаки з дутовцями зайняли вже всю Волгу і перервали залізні дороги до Москви і таким робом одрізали од неї цей хліборобний район, на Кубані і на Дону козаки за поміччю добровольців, російських офіцерів, вибивають останні большевицькі отряди; Мурманський та Архангельський краї вже захоплені англічанами, серед яких єсть сербські частини, організовані ще самодержавним та урядом Керенського з австрійських полонених. А совітських військ ледве хватає, щоб удержувати владу в большевиків, як тепер називають Московщину, бо в газетах щодня читаєш, що той, або той город чи губернія одпали од совітської влади, а до всього того в самім центрі, тобто у Москві, ще не втихомирене повстання лівих есерів, які не без допомоги Антанти убили німецького посла Мірбаха і намагаються втягнути і німців в війну з большевиками. Такий тепер безпорадний стан большевицького уряду. А тим часом, існування Української Держави, можна сказати, тісно зв'язане з існуванням совітської влади в Московщині; дякуючи большевицькому перевороту, повстала самостійна Україна; можливо, що зо смертю в Московщині совітського уряду загине і Українська Держава. Якби уряд Керенського подужав в октябрі большевиків, то він не допустив би до відбудування Української Держави; відомо, що він вже рішив віддати під суд Генеральний Секретаріат під проводом Винниченка за те, що Ц. Рада постановила скликати Українські Установчі збори і вже приготував камери, в які мали посадить членів Генерального

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 136

Секретаріату; коли вони, викликані для переговорів, приїдуть в Петербург, але вони випадково приїхали саме тоді, коли почалось большевицьке повстання і уряд Керенського вже не мав сили арештувати їх.

Українці, скористувавшись ослабленням центральної влади, реорганізували Секретаріат в міністерство і поширили свою компетенцію на всю етнографічну Україну, т. є. на дев'ять губерень, а потім оголосили Україну Республікою, а згодом і самостійною державою. А якби уряд Керенського взяв гору над большевиками, то він до крайньої можливості обмежив би права секретаріату, або й зовсім знищив би його, розпустивши і Ц. Раду. Не пам'ятаю, чи записав я в цих записках такий характерний факт. Справи самодержавної контррозвідки, очевидно, перейшли і до уряду Керенського, бо український генеральний секретар почти Зарубін сказав Єфремову, що єсть розпорядження центрального уряду стежити за моєю кореспонденцією, а після невдалого повстання Корнілова якийсь контррозвідчик сказав Левкові:

— Щастя ваше, що Корнілову не пощастило захопити владу, бо тоді вашого батька, Антоновича та Грушевського напевне повісили б, бо контррозвідка певна, що коли б не стало отих трьох осіб, то й українського руху не було б. Отака була у охранки освідомленність про український рух!

А як тепер дознано, Корнілов зовсім не був чорносотенцем, а був щирим російським республіканцем і однодумцем Керенського і тільки тим різнився від нього, що вимагав твердої влади, як на фронті, так і в тилу, і що Керенський зрадив Корнілова, перелякавшись в останню хвилину. Коли б Керенський подужав Леніна і твердо став на ноги, то нема сумніву в тому, що він намагався б укріпити централістичну республіку на кшталт французької і тоді навіть про автономію України не було б мови, бо Керенський розгромив би український уряд, користуючись тим, що українське військо було розпорошено по всій Росії і Сибіру, та й на фронті не було великих суцільних частин, а в Києві нарочито держалось російське військо з донців та кирасирів. І так, знов кажу, що з появою у влади большевиків, хоч і наперекір тим самим большевикам, з'явилась на світ Україна. Коли ж тепер в Московщині, під напором Антанти і внутрішніх контрреволюціонерів впаде большевицька влада, то Антанта вкупі з Московщиною, під кадетським чи чорносотенним урядом, посунуть вигонити німців з України і об'єднувати Росію. Не може бути і мови про те, що у російського уряду, який би він не був, знайдеться військо і без союзницького для завоювання України. Всі росіяни, без різниці стану, віку і полу аж пашать гнівом проти українців і на заклик свого уряду збереться стільки добровольців, що чорною хмарою вкриють Україну; кругом кожного організованого ядра з чехословаків та англосаксів зберуться хмари голодних кацапів з вінтовками і лантухами за плечима, щоб грабувати і руйнувати все, що стрінеться на дорозі. До кацапів будуть скрізь по селах приєднуватись наші бідніші селяни, які ждуть не діждуться од кого-небудь помочі, щоб вигнати німців і вирізати свою буржуазію, вважаючи її своїм найлютішим ворогом, а кацапа вважаючи своїм братом, з яким вони разом сиділи в одних окопах і яких "одна воша їла".

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 137

По містах міське населення, так звані меншості, з духовенством і з церковним дзвоном будуть стрічать росіян та Антанту, як визволителів од українського іга. По селах будуть вирізать панів, заможніших селян-буржуїв та сільську українську інтелігенцію, а по городах розстрілюватимуть всіх, кого запідозрять в українстві. Всі, хто потерпів матеріально од війни, од революції, од українізації, будуть у всьому обвинувачувать українців, їм поставлять в вину перше всього розгром німцями російської армії на фронті, бо українці перші почали розколювати армію, завівши українізацію, їм поставлять в вину розпад Росії, бо нехай би од неї одпала Фінляндія, Польща, Литва, Прибалтика, Кавказ, то все-таки Росія існувала б, а коли од неї одпала Україна, то Росії не стало. Українцям поставлять в вину одні те, що Ц. Рада заводила на Україні большевицький лад, одняла од панів і дрібних землевласників землі, а другі поставлять в вину те, що вона прикликала німців, вигнала большевиків, одібрала од селян землю і взагалі завела на Україні реакцію. Українцям поставлять в вину і надзвичайну дорожнечу життя і одсутність продуктів і орудій для продукції. Одним словом, українців, змішавши всі партії і політичні напрямки, починаючи з соціалістів і кінчаючи гетьманцями, в одну лаву, всіх українців загалом будуть обвинувачувати кожний в тому, від чого він натерпівся, настраждався, намучився і всі будуть виміщати свої обіди на українцях.

Якщо росіянам за поміччю Антанти пощастить вигнати з України німців, то нема на світі тих скорпіонів, яких вони не вживали б, щоб знищити саме ім'я українців; заходи самодержавного уряду над знищенням українського руху здадуться нам дитячими іграшками в порівнянні з тим, що вироблятиме з українцями російський уряд. Напад большевиків на Україну, які розстрілювали тільки офіцерів, страшний був тільки буржуазії, як українській, так і не українській на Україні, а напад післябольшевицький буде страшний всім станам населення українського, бо всі вони втеряють те, що їм найдорожче: інтелігенція втеряє змогу відродити не тільки Україну, а й свою мову, а народ, не діставши ні землі, ні рідної школи, попаде в ще гірше рабство, як за самодержавного уряду. Одна надія на мировий конгрес, на якому, може, сторонні держави напосядутся на тому, щоб в Росії заведено було якусь конституцію, або, може, дано й автономію окремим країнам, але й на це мало надії, бо як я вже казав, уряд може й не послухати мирової конференції, будучи певний в тім, що ніхто його не присилує виконувати постанови, які стосуються до внутрішнього устрою держави і які не зачіпають інтересів інших держав.

Знов кажу, одна у нас надія – німці. Коли їх не розгромлять на західнім фронті, то вони вживуть всіх заходів, щоб не допустити побіди Антанти і над большевиками. В газетах вже є відомості, що між совітською владою і німецьким урядом ведуться якісь переговори, що навіть Ленін збирається їхати в Берлін на раду з німецьким урядом. А коли в Московщині утримається большевицький уряд аж до загального миру, тоді з певністю можна сказати, що мирова конференція признає і санкціонує існування Української Держави.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 138

І так, знов кажу: большевицький уряд, наперекір своїм бажанням, поміг народитись самостійній Україні, то, може, й всупереч своїм бажанням, він не дасть їй і умерти.

11 серпня

Коли барона Штейнгеля назначено було послом в Берлін, то я говорив Дорошенкові і записав в записках, що вважаю його зовсім не підходящим, навіть шкідливим для України на посаді посла, бо він правовірний кадет і сторонник єдиної неділимої Росії; мою думку цілком поділяв і А. Г. Вязлов, давній близький приятель Штейнгеля, він навіть сказав баронові, що він морального права не має брати на себе цю постать, бо не знайомий досконально з всіма течіями в українському громадянстві. Але Штейнгель поласився на таку високу постать, а Дорошенко одповів, що барон така чесна людина, що не можна припустити, аби він робив щось шкідливе Українській Державі. Але, виходить, що я мав рацію. Перше всього Штейнгель почав з того, що своє посольство набрав з самих росіян і не взяв жодного українця. А коли убито Ейхгорна і до нього поприходили репортери од скількох німецьких газет, щоб ближче освідомитись про цей замах, то Штейнгель, не маючи ще подробиць про це, дозволив собі висловитись, що, напевне, Ейхгорна убито по постанові українських демократичних партій, які страшенно вороже настроєні проти німців, результатом чого в скількох газетах німецьких появились статті, в яких висловлювалось обурення проти українців за убийство Ейхгорна, а польська преса, яка аж пашить од злості проти українців, почала агітацію проти Української Держави, висловлюючись в тім смислі, що українці загалом анархісти, нездатні до державного життя і що треба окупувати Правобержну Україну і приєднати до Австрії, а Лівобережну віддати Московщині, тобто знов зробити Андрусівську умову (1667 p.), бо тільки таким робом можна утихомирити цей анаріхстичний народ. Одним словом, поляки не кидають своєї думки заволодіти Правобережною Україною з Одесою, щоб мати вихід до Чорного моря.

І так, наш посол, замість того, щоб оброняти інтереси і репутацію свого народу в Європі, своїми необережними словами ще шкодить українському народові, про що я й казав Дорошенкові, висловлюючись проти кандидатури Штейнгеля. Не знаю, чи можна урядові проминути своєму послові таке поводження, тим паче коли гетьман в грамоті з поводу замаху на Ейхгорна виразно висловився, що убийство це зроблено великоросом на шкоду українському народові.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 139

12 серпня

Газети переповнені видержками з німецьких та особливо польських газет, в яких обвинувачують українців за убийство Ейхгорна і радять німецькому та австрійському урядові не підтримувати самостійної Української Держави, а поділити її між Австрією, Польщею та Московщиною. Очевидно, агітацію про розділ України і в німецькій пресі ведуть поляки, бо ця думка у їх зародилась давно. В початку революції, ще в маю місяці 1917 року випасом скоту в Перешорах завідував молоденький поляк, біженець з Остроленки*, по професії ковбасник, великий польський патріот, що належав до партії народових демократів. Коли у нас заходила мова про будущність Польщі та України, то він доводив, що власне українського народу нема і ніякої України не було і не буде, одним словом, як народовці кажуть: "нема Русі, єст Польска і Москва!" Україна – це польське "дзіке поле", яке поляки колонізували, культивували, але після повстання Хмельницького частина того "дзікого поля", тобто Лівобережна Україна одійшла до Москви, а по третьому поділі Польщі і Правобережна Україна одійшла до Росії, яку уряд російський оправославив і обрусив, але після цієї війни Польща має з'єднатись в своїх давніх межах. Антанта і уряд Керенського голосно заявили, що Польща буде відбудована, що від Германії та Австрії буде одібрано польські провінції і з'єднано в одну Польську державу. А тепер Германія обіцяє Польщі, замість Познані з морським портом в Гданську (Данциг), дать Польщі частину України з Одесою, а Австрія замість Краківщини – дасть Холмщину.

Але поляки гадають, що нарешті гору візьме Антанта і дасть Польщі і Гданськ, Одесу, і Польща одновиться в своїх історичних межах – од можа до можа..

А після большевицького повстання і після оголошення Ц. Радою, що панська земля переходить селянам, один робітник, біженець-поляк, казав мені в Києві, що земля польських панів на Україні перейде до польських жовнірів, що складають легіони, що так говорять в Києві всі поляки, бо то земля споконвіку польська і повинна перейти в польські руки. Очевидно, польська інтелігенція, щоб привабити легіонерів на бік польської держави, не допустить їх до большевизму, вабила їх тим, що земля в Україні перейде польським жовнірам, коли вони її одвоюють од України. І для мене нема сумніву, що коли б в Україну не прийшли німці, то поляки, маючи організоване військо, до самого кінця свого не заражене більшовизмом, захопили б Правобережну Україну; німцям доводилось вибивать на Україні польські легіони гарматами, бо вони не хотіли здаватись чи виходити з України, а якби не німці, то український уряд не мав би сили одбиватись з одного боку, од Польщі, а з другого – од московських большевиків і якби не німці, то хто знає – чи не була б Україна ареною бойовищ між московськими большевиками та поляками за володіння Україною і чи не поділили б вони її між собою; прихід німців визволив Україну од большевиків

* На жаль, уточнити назву цього населеного пункту не вдалося. – Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 140

і зробив неможливим виступ поляків, але чи на довго це? Чи не є це тільки одстрочка неминучого кінця? Ще весною минулого року я в листах і в розмовах з приятелями висловлював побоювання, аби поляки з росіянами не поділили України, але приятелі скептично поставились до цього, як до мого звичайного скептицизму. Саме тоді українці починали захоплюватись блискучим становищем України, яке переважило всякі фантастичні мрії найоптимістичніших мрійників; а коли на новий рік я перестерігав М. С. Грушевського, що прийдуть большевики в Київ і скинуть його з 6-го етажа і буде у нас передчасно свій святий Михайло, а Україну большевики поділять з поляками, то Грушевський до моїх пересторог поставився, як до якогось дитячого лепетання і тільки добродушно сміявся з них. А я, вернувшись од його, теж добродушно сміючись, казав приятелям, що і для нас і для Грушевського лучче було б, якби його скинули з 6-го етажа, бо ми мали б, крім Шевченка, ще одного святого, а Грушевський вмер би не заплямований, бо ми всі тоді певні були, що приятельство його з есерами доведе до якогось скандалу далеко більшого, ніж той, що трапився з ним в Галичині.

Тепер мої побоювання про поділ України ще збільшились. Коли Антанта двине своє і московське військо на Україну, то тоді з'являться на правім березі і польські легіони, бо роззброєні легіонери позоставались на Україні і скрізь організують гімнастичні сокільські товариства, а в Уладовці на Поділлі, як видно з газет, вже стоїть польський легіон в 500 душ. Тепер німці не роззброюють їх, як з початку свого приходу на Україну, бо побачили, що на українців як на своїх союзників вони вже рахувати не можуть і їм треба запобігати ласки і у поляків, на яких досі вони не зважали і з якими не рахувались. Яка досада, що німці своєю недальновидною політикою попсували відносини з українським народом на шкоду і собі і Україні. Вони тепер не можуть допустити організації українського війська, бо резонно міркують собі, що воно може приєднатись до Антанти, і таким робом Україна не має ніякої сили, ні для своєї оборони, ні до помочі німцям, а через те німці з нею й рахуватись не будуть. Коли стане їм скрутно, то вони можуть і віддати її чи всю Московщині, чи частину Польщі, а самі заберуться собі в Германію.

Погано напослідок склались наші обставини, а як все спочатку сприяло Україні, здавалось, що сама доля піклується за неї, бо обставини складались так, що все нам з неба звалювалось, а не було результатом свідомості та організованості народу; одним словом, більше було щастя, ніж розуму та праці. Тепер, коли справді складуться обставини так, що Україну поділять між поляками та росіянами, то в перші роки гірка буде доля українського народу, доведеться йому пережить знов таку лиху годину, яку він пережив після ліквідації гайдамаччини, коли поляки рубали руку й ногу кожному хоч трохи запідозреному в гайдамацькому рухові, а з гайдамацьких голів насипали величезну могилу в Кодні...

Але пережите за останній рік не минеться дурно для українського народу. Після ліквідації гетьманщини, після того, як народ український забув вже хто

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 141

він, після того, як росіяни самовпевнено говорили: "не было Украины, нет и не будет", а поляки злорадно казали: "нема Русі, єсть тільки Польска та Москва", раптом знов проіснувала скільки місяців Українська Держава, з своїм урядом, з своїм військом, з рідною школою... Це таке саме чудо, як воскрешеніє Лазаря, який вже був мертвий, вже смердів, як каже священна історія, і раптом воскрес, став на ноги і пішов...

Таке воскресіння не може марно минутись для народу, коли перед революцією свідомих українців в Російській Україні ми налічували не більше двох-трьох тисяч, то тепер їх треба лічить сотнями тисяч, тепер вже ні поляки на правому березі, ні росіяни – на лівому не зможуть задушити українського руху і він колись таки набереться такої сили, що Україна знову оживе. Якщо цій війні суджено з'єднать розрізнений польський народ і відродить польську державу, то будуща війна застане український народ таким свідомим, що він досягне і своєї держави. До цього року я раз у раз казав, що український рух буде раз у раз куріти, смердіти і ніколи не засвітиться ясним вогнищем, бо для цього у нього не стане сили, а для куріння раз у раз вони найдуться, бо на 30 мільйонів населення раз у раз знайдеться три тисячі Дон-Кіхотів, які будуть цей рух піддержувати. Після того, що пережила Україна за останні місяці, можна з певністю сказати, що вона вже не вмре, не загине: коли тепер її розшматують, знищують її державність, то все-таки не уб'ють її дух, який таки оживе і витворить свою державу; тепер, після всього пережитого вже ясно видно, що український рух горітиме ясним полум'ям, і ніякі ворожі сили не зможуть його загасити.

15 серпня

"Чайка". Сьогодні. С. В. Васильченко прочитав нам свою нову п'єсу на 5 дій "Кармелюк". П'єса дуже слабенька, розтягнута і нудна, що ми обережненько й висловили авторові. Винниченко радив авторові не друкувати покищо цієї праці і сказав фразу, для якої я, власне, й взявся отct за перо. Винниченко сказав Васильченкові: я старіший за Вас письменник і кажу Вам з власного досвіду – я тепер дав би собі руку одрубати, аби не було надруковано половина моїх праць. Це характерно. А як чоловік ображався, коли йому приятелі говорили це на словах і в друкові, він тоді скаржився, що українці навмисне цькують його, а тим часом як російська преса хвалить його; але по правді кажучи, то й порядна російська критика рівняла більшість романів його та п'єс до сенсаційно-бульварних романів Вербицької та К°.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 142

23 серпня

Вчора приїздив я с "Чайки". Всі, хто не побачить мене, дивуються, що я так поправився, поздоровшав, наче помолодшав років на десять. Я одповідаю всім, що я більше місяця прожив на "Чайці", коло могили Т. Г. Шевченка, на Дніпрі, на доброму повітрі, з добрим пляжем, в милім товаристві. Ніхто тут мені не обносив садка з гілляками, ніхто спашів не робив, ніхто не казав мені, що я ввесь вік кров селянську пив, як це робили б і казали б, якби я поїхав в свій маєток; отак, живучи на "Чайці" "без заботи і труда", я надзвичайно швидко поправився після хвороби, яка мене мучила майже без перерви чотири роки, тобто з дня оголошення війни, аж до приходу в Київ німців.

Приїхавши вчора в Київ, я застав всіх своїх приятелів під враженням сенсаційного інтерв'ю з Лизогубом берлінських репортерів, надрукованого в "Киевской Мысли" в перекладі з німецьких газет, яке я тут і подаю**.

Киев, 23 августа.

"Беседа председателя совета министров Ф. А. Лизогуба с сотрудником «Berliner Tageblart» имеет, бесспорно, первенстующее значение. Никто и раньше не думал и теперь не думает, что складывающиеся ныне международные отношения, в том числе и отношения между Украиной и Россией, представляются окончательно определившимися. Все совершенно правильно полагают, что последнее и решающее слово принадлежать будет тому акту, которым ликвидирована будет мировая война и определены условия общего мира. С наибольшим вероятием все ожидают, что и Украина, и Россия будут играть в определении судьбы своей скорее пассивную роль и что судьба эта будет находиться в зависимости от более властных международных факторов. Тем не менее настроения, которые сказывются в населении вообще и в официальных кругах в особенности, могут представлять интерес не только с точки зрения праздного любопытства: как ни мало влиятельны эти настроения, они все же сохраняютъ свою показательность и заключают в себе некоторую потенциальную силу.

До сих пор мы ничего не знали, так сказать, об «ориентации» украинской власти. Можно было делать на этот счет те или иные догадки, сопоставлять проводимый курс с общим характером международной ситуации, но никаких официальных заявлений по такому острому вопросу, как отношения Украины и России, мы не имели. Ф. А. Лизогуб впервые нарушил молчание и заговорил о базисе, на котором возможны «те или иные федеративные отношения с Россией». Правда, председатель совета министров зашел не Бог весть как далеко. Будущее рисуется ему в виде оборонительного и наступательного союза с Россией на основе переяславского договора 1654 года. Мы не станем здесь входить в обсуждение того, насколько

* Надруковано з газети "Киевская мысль" від 23 серпня 1918 p. – Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 143

правильно такое представление о договоре 1654 года и можно ли на основе его рисовать себе будущее в виде оборонительного и наступательного союза с Россией. Нам думается, что вообще рисковано на этом базисе строить какие бы то ни было взаимоотношения между Украиной и Россией. Государственная и народная жизнь не созидается по планам, извлеченным из государственных архивов. Нормы, определяющие отношения вольного казачества конца XVII века к московскому государству, весьма мудрено применять к Украине и России XX века, жившим и живущим, как-никак, в совершенно иных социально-экономических внутренних и международных условиях. Жизнь человечества сложилась бы совершенно невероятным образом, если бы вдруг кто-нибудь взял смелость и силу построить нынешние международные отношения по образцам не только XVII века, но и позднейшего времени. Жизнь так и не складывается, потому что не может так сложиться. Исторические наслоения никаким скальпелем не снимаются, установившиеся отношения уничтожению простой ломкой их не поддаются. Преемственность социальнаго развития есть неизбежный закон, который дает о себе знать и в крупном, и в малом.

Мы знаем, конечно, что в некоторых украинских кругах переяславский договор сохранил весь свой престиж. Помнится, к нему сводил свои desiderata и М. С. Грушевский в речи, обращенной к А. Ф. Керенскому в мае прошлого года. Но для тех, кто смотрит не назад, а вперед, все эти заявления приобретают значение совершенно независимо от природы и судьбы переяславского договора. Поскольку речь идет о нынешних днях, эти заявления свидетельствуют устами Ф. А. Лизогуба о том, что вопрос об установлении связи с Россией совсем не сошел с очереди и продолжает занимать внимание даже представителей высшей власти. Конечно, трудно согласиться с Ф. А. Лизогубом, что "большинство населения" также обращают взор к переяславскому договору. Конечно, весьма возможно, что и в самом совете министров существуют различные настроения. Но так или иначе на проклятый вопрос надо дать прямой ответ. Ф. А. Лизогуб в своей берлинской беседе дал этому почин, впервые наметил общие контуры возможного восстановления связи Украины с Россией. В этом – знаменательна и показательна политическая беседа совета министров.

П. Я. Стебницький, який насилу добився з Петербургу, і назначений тут заступником голови мирової делегації, розказав мені, що весь склад комісії уповноважив його та голову С. П. Шелухіна піти до гетьмана за поясненням і, коли виявиться, що Лизогуб говорив в Берліні по дорученню уряду, то доручив заявити Гетьманові, що вся комісія подається в одставку, бо досі вона мала директиви від уряду, що Україна веде з Московщиною мирову умову як самостійна держава, а по словам прем'єр-міністра цієї держави Лизогуба виходить, ніби Україна має бути не суверенною державою, а васальною Московщини, хоча б і на підставі Переяславського договору.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 144

В. Ліпінський, теперішній посол в Австро-Венгрії, що приїхав на короткий час з Відня, дуже дивується цьому інтерв'ю, бо має відомості, що Германія твердо стоїть на Берестейській умові, тобто на тому, що Україна повинна бути самостійною державою і про з'єднання з Московщиною не може бути мови. Досі в Германії боролися дві течії щодо східної політики; одна стоїть на тім, що треба відродити знов велику Росію і, заключивши з нею "священний союз", всі сили вжити на боротьбу з Англією, а друга стоїть на тім, що Росію треба розчленити на її складові частини, відродити Україну і таким чином бути забезпеченими зі сходу і тоді ніяка коаліція, витворена Англією, не буде страшною для Німеччини. По відомостям Ліпінського, остання течія перемогла в германському урядові і в політиці німецький на Україні має бути зміна на користь українського національного напрямку, і цими днями має бути зміна цього кабінету, юго-російського, на український, а через те інтерв'ю з Лизогубом – щось незрозуміле для Ліпінського.

Але в державних справах на Україні все незрозуміле і все робиться не так, як треба.

Коли один давній знайомий, зустрівшись з Саксаганським, довідався, що того обрано директором Національного театру, то, перехрестившись, промовив: "Слава тобі Господи, що в Українській Державі буде хоч один чоловік на своїм місці!" А сьогодні я почув від Панаса, що в міністерстві так поводяться з ним і з Національним театром, що він вагається – чи не зректись того директорства.

Нарешті зробили набір, щоб сформувати хоч гетьманську гвардію, т. звану Сердюцьку дивізію, тепер виявляється, що новобранці тікають по домах, бо вони не мають на службі чого їсти, бо їм видають тільки по ½ фунта хліба на душу. Дивні діла! Пишуть, що врожай на Україні "задовольняючий", а подекуди й зовсім добрий, що можна буде й вивезти більше сотні мільйонів пудів; новий хліб вже продається, а держава не може прохарчувати скілька тисяч новобранців!

30 серпня

Позавчора арештовано О. Ф. Саліковського, бувшого київського губернатора за міністерства Винниченка, що належить до партії соціалістів-федералістів і який ще з Москви в добрих відносинах з теперешнім міністром внутр. справ І. О. Кістяківським. Цей арешт здивував всіх і виплодив масу версій. Одні казали, що Саліковського арештували по справі Петлюри, який, будучи головою Київського губ. земства, разом з тим був і головою Союзу земств і підбурював селян на повстання, а Саліковський був членом управи Союзу земств. Інші розказували про таку версію. Коли в Раді Міністрів прийнято було нову куріяльну установу земства, то Д. І. Дорошенко голосував проти неї і на аудієнції у Гетьмана висловив думку, що куріяльне земство буде на шкоду нашій

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 145

національній справі, бо наші пани – на правому березі поляки, а на лівім – росіяни, ворожо ставляться до української державності і коли їх відокремити від селян на виборах в земство, то вони візьмуть більшу силу в земстві за селян і будуть провадити обрусительну політику. Гетьман запропонував Дорошенкові скласти записку, в якій показати хиби нового закону про земство (складено Кістяківським) і виправити його в бажаному напрямку, а він тим часом затримає затвердження міністерського закону. Дорошенко звернувся за цим до членів управи Союзу земств, тобто до Саліковського, Мацієвича, Прокоповича та Одрини; результатом чого був арешт Саліковського та Одрини.

Вчора почувши, що Саліковського випущено, я побував у нього; він підтвердив чутку про доручення Дорошенком управі скласти записку про закон про земство, що вже Мацієвич і зробив, але Саліковський не хоче припустити й думки про зв'язок свого арешту з цим, але не знає і причини його. Але це можливо. Розказують же, що коли після побоїща студентів на Казанській площі князь Ухтомський, особистий приятель царя, по проханню літераторів на приватному побаченні з царем розказав йому про це побоїще, то Сіпягин з серцем висловився: "Я покажу ему, как ходить с чорного хода!" і на якийсь час закрив газету, що видавав Ухтомський. Цілком можливо, що уряд мав думку на якийсь час замкнути Саліковського, бо один з поліціянтів, що робив трус у його, по секрету сказав йому, що начальство наказало обов'язково найти що-небудь у Саліковського, хоч патрона, щоб посадити його за порушення обов'язкової постанови, і він мав з собою патрона, але посовістився підкинути його. А тим часом, не знаю – чи щиро, чи не щиро, Ігор Кістяківський приїхав до Саліковського, як до свого давнього московського знайомого і спільника по виданню "Украинской Жизни" з вибаченням за помилковий арешт. Він скаржився, що поки він не був міністром, то більше знав про те, що діється в міністерстві, як тепер; що це якась помилка, яку він вияснить. Але Кістяківський робить враження нещирої людини. В Москві він був гарячим російським патріотом, правовірним кадетом, який виразно стояв за війну "до победного конца", хоча, правда, проявляв і якесь мінімальне українофільство тим, що, заробляючи адвокатурою сотні тисяч, давав по тисячі рублів в рік на видання "Украинской Жизни", а коли в Москві запанували большевики і погрожували йому розстрілом, тоді він втік в Київ і став гарячим самостійником, мотивуючи це тим, що поки Україна буде в зв'язку з Московщиною, то вона буде раз у раз матеріально і культурно пригніченою. Можливо, що він це говорить щиро, хоч ні стихії, ні любові до України не має, але, будучи людиною вельми честолюбивою, енергічною і практично-розумною, хоче собі в Україні зробити кар'єру. В Москві він, як учень і спадкоємець Муромцева, придбав собі славу видатного адвоката-цивіліста і величезну практику, яка вже тяготіла його ще перед війною і він робив заходи, щоб пройти в Державну Думу від Києва**. В Україні він, дякуючи своїм здібностям,

* Можливо, він для того і "Украинскую жизнь" підпирав. – Є. Ч.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 146

може стати прем'єр-міністром великої європейської держави, а значить і відомим на ввесь світ. Але йому майже так само, як і німцям, байдуже до того, чи буде Україна українською по мові, чи російською, аби була самостійною, аби йому в ній грать першу роль. Так я собі розумію Ігоря Кістяківського, хоч особисто я його тільки вчора уперше побачив у Саліковського. Цим я пояснюю собі те, що він байдуже ставиться до того обрусительства, яке скрізь ведеться по Україні і навіть сам повикликав з Москви всяких урядовців на високі посади. Українці йому не довіряють і не люблять його, а він раз у раз висловлює бажання зійтися із українцями-несоціалістами, притягнути їх до уряду, але пропонує їм посади тільки радників міністерства, тоді як на товаришів собі запросив росіян, ворожих до українства.

Не дивлячись на це все, я гадаю, що з ним робити можна і треба, і коли українцям запропоновано буде посади міністрів, чи товаришів, то треба їх приймати, хоч і під прем'єрством Ігоря Кістяківського, бо мати таку дуже енергійну людину ворогом собі, супротивником буде на шкоду Україні. Він, очевидно, в своїх честолюбних інтересах стоятиме за самостійну Україну доти, доки в ній буде грати видатну роль, а коли вона випаде з його рук, то він буде її запеклим ворогом, стане на чолі ворогів її і зробить Україні багато шкоди. А коли скілька міністерських портфелів буде в руках українців, то з Кістяківським на чолі можна буде українізувати весь уряд. Правда, важко буде працювати з таким самовладним автократом і такою тяжкою в поводженню людиною на посаді прем'єра, але що робить? – треба і це перетерпіти в інтересах України. Я гадаю, що Лизогуб не довго продержиться на прем'єрстві і його скине Кістяківський, це видно було з того, як він висловлювався про інтерв'ю в Берліні з Лизогубом і про його спростування; він найбільшу увагу звернув на той момент, що Лизогуб у спростуванні говорив про майбутній військовий Союз України з Московщиною і завважив: "Проти кого той союз?" Очевидно, він зверне на це й увагу німців і постарається використувати ці слова Лизогуба, щоб, зіпхнувши його, сісти на його місце. І я гадаю, що це буде нам на користь, але обов'язково круг Кістяківського треба зробить українське оточення, якого він, як каже, сам прагне.

31 серпняя

Я вже раз висловив думку; що гетьман робить враження найщирішого самостійника в теперішньому урядові. Чим далі, тим більше це підтверджується такими фактами, як інцидент з новим законом про земство, який я записав вчора. Вчора мені В. М. Шемет розказав і про другий цікавий факт. Якось в розмові з гетьманом Шемет висловив думку, що в інтересах Української Держави треба провести демократичну аграрну реформу, щоб великоземельні маєтки з російських та польських рук перейшли до українських, щоб таким робом збільшити і підсилити дрібну українську буржуазію, на якій власне і треба ґрунтуватись

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 147

гетьманському урядові. Гетьман згодився з цією думкою і запропонував Шеметові увійти в аграрну комісію при Міністерстві земельних справ, на що Шемет охоче згодився. Пройшло скілька часу, і Шемет, не одержуючи запросин в цю комісію, рішив піти до гетьмана, але його три рази не пустили. Випадково він зустрівся з Устимовичем, який йому сказав, що гетьман дивується, чому Шемет не обзивається на його запрошення і не приходить до нього. Коли, нарешті, Шемет добився до гетьмана і розказав йому, що він по своїй ініціативі добивався побачення з гетьманом, щоб розказати, що він досі не одержує запросин в аграрну комісію, то гетьман був страшенно здивований і обурений на своє оточення. Він почав скаржитись Шеметові на те, що українці одмовляються приймати посади при його особі, що, слідом за Міхновським, одмовився і Павлюк, що його оточують росіяни, ворожі до української державності і він нічого не може зробити з ними, бо він їм обов'язаний своїм вибором на гетьманство і що йому нема на кого опертись.

Так само гетьман скаржився, що ні громадянство, ні уряд не підтримали його в боротьбі за автокефалію української церкви, а коли Шемет розповів йому, що цензура, дозволяючи писати все проти автокефалії, забороняла все, що писалось за самостійність української церкви, був дуже здивований, бо йому про це ніхто не докладав і не давав читати заборонених гранок, хоч він це раз у раз вимагає від своєї канцелярії. Очевидно, гетьман безвольна неенергійна людина, і велика шкода, що Міхновський одмовився взяти посаду особистого секретаря гетьманського, що гетьман і висловив в розмові з Шеметом.

Тепер і Шемет визнає, що то була помилка, а тоді, коли я умовляв Міхновського не одмовлятись від цієї посади, то Шемет не підтримував мене, а згоджувався з Міхновським, який казав, що він не має охоти йти на послуги до гетьмана, щоб українське громадянство не обурилось на нього.

Взагалі українське свідоме громадянство, без різнації партій, ввесь час робило помилки. Робило воно їх, коли мало владу, робить і тепер, коли владу вирвано з його рук. Та й не диво, бо коли і де воно могло придбати досвід; коли все воно складається з педагогів, з журналістів, газетярів, коректорів; коли між ним нема людей з державною, навіть губернаторською практикою, а коли й була в кого земельна, то й то не керівника, не голови, а якогось спеціаліста, з так званого третього елементу.

1 вересня

Вчора завітав до мене тайний радник професор Берлінського університету Макс Зерінг з листом від д-ра Лукасевича. Він приїхав сюди організувати курси для тутешніх німецьких офіцерів і познайомитись зі всіх боків з Україною, з якою він знайомий тільки по літературі. Професор Рорбах, згадуючи мене в Берліні на обіді в німецько-українському товаристві, раяв Зерінгу познайомитись зо мною, як з безпартійним українським патріотом і великим землевласником, який до

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 148

війни видавав українську газету напротязі кількох років і через якого він може познайомитись з настроями українського громадянства. Зерінг взяв з собою до мене Д. Донцова за перекладчика і ми розмовляли коло двох годин. Я висловив йому багато з того, що записано у мене у мемуарах про хибну політику німецького командування на Україні і зробив такий висновок. Щоб заспокоїти укр. громадянство і народ і помирити його з німцями, треба вести яскраву національну політику і провести демократичну аграрну реформу; як на компромісну, а не програму-максимум, я показав на свою статейку в № 150 "Ради", яку Донцов взявся перекласти для Зерінга і яку я подаю тут.

До земельного питання.
(На увагу аграрної комісії при міністерстві
земельних справ.)

Нещодавно гетьманський уряд видав дуже добрий закон, яким обмежується право купівлі землі: тепер дозволяється купувати приватним особам стільки землі, скільки у покупця не хватає до 25-ти десятин, а хто має 25 десятин і більш, той вже купувати не має права, і тільки державний земельний банк буде необмежено скуповувати землі, платячи за їх процентовими паперами і буде розпродавати їх селянам на тих же умовах, тобто не більше 25-ти десятин в одні руки. Таким робом уряд, забороняючи купівлю землі великими шматками в одні руки, не дає вже змоги витворюватись новим великоземельним маєткам, але не робить ніяких заходів, щоб існуючі вже великоземельні маєтки швидше розпродувались і переходили в руки хліборобів.

Правда, з земельної статистики видно, що від самого визволення селян з кріпацтва земля на Україні постепенно переходить в руки народу, а після революції 1905-1906 років мільйони десятин поміщицької землі без всякого державного примусу, перейшло в селянські руки; так воно напевне буде і після цієї революції. Отже помічено, що після першої революції переважно спродували свої маєтки середні землевласники, які, живучи в селі, самі заправляючи господарством, на власні очі бачили руйнування свого добра і часом самі особисто, чи їхні родини терпіли під час революції. Натурально, що ці землевласники самі не хотять вже, і дітям своїм не бажають переживати оті страхіття і збували і тепер збуватимуть свої маєтки.

А великоземельні власники, проживаючи найбільше по столицях або за границею, не переживали під час селянської революції тої небезпеки, того страхіття; латифундії їхні дають їм, сказати б, ценз на всякі придворні званія, на впливові посади, чого не дає капітал грошовий, чи вкладений в фабричну промисловість, а через те великоземельні власники без державного примусу не будуть продавать своїх маєтків і їх треба присилувати це зробити або примусовим викупом, або поступовим оподаткуванням. Примусовий викуп чи вивласнення при сучасних обставинах незручний вже тим, що викличе проти себе великий опір впливових кіл і зробить неможливим видання такого закону; вже є чутка, що аграрна комісія при міністерстві земельних справ рішуче одкинула принцип примусовості. Крім того, з примусовим викупом всіх ве-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 149

ликих маєтків зруйнується багато висококультурних господарств, або заводів коней, скоту, овець, які мають велике державне значення. Щоб цьому зарадити, треба було б робити виключення для таких маєтків; а чи не викличе за сучасної загальної деморалізації признання державного значення за маєтками масових зловживань і чи не знайдеться таких маєтків так багато, що майже не буде чого примусово викупати?

Дехто з членів комісії висловив думку викупати примусово хоч ті маєтки, що здавна здаються в аренду, але де земля здається в аренду під культурне господарство окремим фахівцям, або цукроварням, там ведуться господарства, що мають державне значення, а значить мова може йти про примусовий викуп тільки тих маєтків, що звичайно здаються в аренду селянам безпосередньо, чи через передатчиків. З огляду на все це, думку про загальний примусовий викуп треба залишити, а звернути всю увагу на оподаткування.

Перше всього треба встановити по районам норму землі, яка необхідна для найбільш інтенсивного, культурного господарства, яке має державне значення. Такою нормою міг би бути той земельний ценз, який було встановлено для виборів в земство та державну думу, тобто в центральній Україні 50-150 десятин, а в степовій – 250 д. Участки землі, що не переважають цієї норми, обкласти державним податком, крім земського, скажем, по карбованцю в рік з десятини і побільшувати цей податок відповідно тому, наскільки маєток перевищує встановлену норму: коли він вдвоє більший, то обкласти його по 2 карбованці з десятини, коли в десять раз перевищує, то по 10 карб., коли в сто разів, то по 100 карб. з десятини в рік.

Чим інтенсивніше господарство, тим більший податок воно винесе і таким способом висококультурні господарства, хоча б на площі і в десять раз більшій, ніж установлена норма, видержуть податок десять разів більший і не будуть примусово знищені, а менш культурні і занадто великі – десятитисячні, яких на Україні не мало, примушені будуть зменшити свою площу, щоб перейти в нижчий клас оподаткування. Якби таке оподаткування прийняте було, скажем, з 1-го січня 1920 року, то маса великоземельних маєтків тепер же поступила б у продаж і державний банк і окремі хлібороби мали б змогу розкупить їх по установленій нормі, тобто не більше 25-ти десятин в одні руки. Але, звичайно, треба прийняти міри, щоб росіяни та поляки не розпродали своїх латифундій московським та польським переселенцям на шкоду українському народові".

Зерінг, як і всі німці, звернув найбільшу увагу на аграрне питання, як на спосіб заспокоїти селянство, а про національний напрямок в політиці висловився якось невиразно, а коли я сказав, що треба обов'язково скласти український кабінет міністрів, то він висловив сумнів, чи найдуться для того відповідні люди. Очевидно, його вже поінформовано, що української інтелігенції нема, що єсть тільки купка людей, здебільшого соціалістів, з яких складались вже два кабінети і які ворожо настроєні проти німців і т. д. Тоді я запропонував

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 150

йому назначити в кожнім міністерстві фахівця-німця, який помагав би нашим міністрам; на це Зерінг завважив, що це буде скидатись на окупацію, чого німецький уряд зовсім не хоче, бо це ще гірше обурило б населення українське проти німців, але я заспокоїв його, кажучи, що такий інструктор-німець, сидячи за кулісами, не був би помітний широкому загалові, якщо він не робив би безтактовностей.

Взагалі Зерінг дуже обурювався німецькою політикою на Україні, але всетаки, очевидно, він не вірить в існування української інтелігенції, яка могла б повести урядову справу, а всю увагу звертає на аграрну реформу, якою дуже зацікавлений. Проте обіцяв напосідатись на тутешнє командування і в Берліні в урядових колах, щоб підтримувалась українська національна політика, бо це очевидно відповідає і бажанням не тільки укр. інтелігенції, а, як він упевнився, і самого гетьмана. А молодий Смаль-Стоцький, проф. Берлінського університету, каже, що Зерінг має великий вплив на самого Вільгельма, з яким бачиться особисто.

15 вересня

Вчора я вернувся з Перешор, де пробув днів десять, провіряючи рахунки і взагалі хазяйнування управителя. З селянами якось не хотілось стрічатися і розмовляти, бо кожний з них завіряв, що тільки дякуючи йому не розграбували економії, що вже рішили були громадою розбирати, але він рішуче повстав проти того, щоб руйнувати такого пана і проч., і це говорив буквально кожний, і нарешті це мені так обридло, що я почав на це одповідати, кажучи, що шкода, що не розграбували, бо тоді я дістав би вдесятеро більше, як це сталось там, де розграбовано економії. На це мені одповідали, що за те селянам було б гірше, бо вони платили б, їх би били та одвозили в Австрію зв'язаних за руки дротом, як це було в Окнах та по інших селах, а тепер у нас в селі нема австрійців, лиш часом забігають реквізувати хліб, солому. Настрій до австрійців за це ворожий, а коли поспитаєш, що робили в Австрії наші солдати, то кожний каже, що наші в сто разів гірше поводились, бо грабували й руйнували все, що бачили, хоч начальство і забороняло. Заможніші селяни раді австрійцям і кажуть, що якби вони забарились на який місяць, то до весни солдатські комітети чисто розграбували б всіх, бо хто має пару коней і якесь хазяйствочко, то того вже лаяли "буржуєм" і загрожували одібрати все, бо вони на війні кров проливали, а буржуї дома наживались. Заможні кажуть, що коли, борони Боже, австрійці підуть собі, то зараз же не тільки економії, а й всіх маючих людей голота розграбує і пустить димом. Про Україну, гетьмана в селі якесь невиразне поняття; заможні кажуть, що за царя було лучче, бо тоді був якийсь порядок, а тепер реквізуюсь хліб і австрійці, і якісь вільні козаки, які просто грабують у кого є хоч трохи хліба; а з хлібом зовсім погано, бо врожай такий поганий, якого не було вже років 20; тільки на чорних парах добрий хліб, і але парів взагалі було мало; за

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 151

царського правительства, то земство в голодний год привозило хліб з других місць, а це правительство забирає по твердій ціні і той хліб, що собі потрібний на насіння та на харчі. З школою теж погано в нашім селі: піп та учитель підмовляють, щоб школа була російська, бо українська мова з галичанськими термінами зовсім чужа і незрозуміла; селяне згоджуються з цим, бо до України і всього українського ставляться байдуже, а большевицьки настроєна голота, то й вороже, бо Україна одібрала у них землю і заставила платити панам збитки, які пороблені селянами з дозволу і наказу большевицького уряду; про те, що й Ц. Рада дала селянам землю, ніхто й не згадує, а всі кажуть, що Ленін та російські большевики дали землю, а Україна одібрала. Дякуючи дорожнечі на хліб і на всячину, всі селяни дуже гаряче беруться за оранку і платять за землю величезні арендні гроші; взагалі земельне питання тепер ще пекучіше, ніж було до війни. Голота сподівається, що знов прийдуть чи большевики, чи англічани і дадуть землю, звичайно, дурно, а заможніші покладають надію на те, що австрійці примусять панів продати їм землю, бо так казав німецький комендант, викликавши всіх селян і панів 28/VIII. ст. ст. у волость. І дійсно, староста на підставі приказу австрійського коменданта одібрав од всіх панів підписку – скільки кожний з них може продать селянам землі.

Побувавши в селі, я ще більше впевнився в тому, що я був правий, сказавши Зерінгу, що демократична аграрна реформа заспокоїть село і примирить його з німецько-гетьманським урядом, що ж до національного моменту, то селяни настільки ще темні, що не помічають і не визнають його, але, очевидно, й цей момент незабаром прокинеться у їх під впливом бувших полонених. До мене приходив один з австрійських полонених Омелько Хилюк, який не був в українському таборі, і не попав в українське військо, а служив в пожарній команді у Відні, і там якийсь галичанин навчив його читати і давав йому українських книжок, з яких він довідався про Україну, про те, як жив укр. народ і взагалі став свідомим українцем. До війни Омелько мав репутацію злодіячки і був зовсім темним чоловіком, з яким мені й в голову не приходило говорити про Україну, та й він дивився, певно, на мене, як на пана, зовсім чужого йому, а коли він прочитав у Відні скілька книжок українських, виданих "Союзом визволення України", то зрозумів – чому я раз у раз говорю по "мужичому" чому й пишу книжечки на тій мові і, побачивши мій портрет на радянській групі, написав мені з Відня одкритку, в якій пише, що "У книги памяткова союза визволення Украйни я найшов ваш патрет, которим я зрадував, що я побачив хотя вас у книги". Коли він прийшов до мене, то ми зустрілись вже, як близькі люди, ввесь час говорили тільки про Україну, її минуле і майбутнє, він, майже безземельний, зовсім нічого не говорив про землю, а ввесь час натискав на те, що нам потрібна міцна армія, щоб не допустити на Україну знов Москви, говорив про потребу української школи, читальні і т. інше.

Згодом, коли в селі настане якийсь спокій, коли селянське життя увійде в норму, то такі полонені, як О. Хилюк і Ворона (з Березової Рудки коло Пирятина), про якого писав 17/IV, а їх напевне вернеться багато таких,

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 152

матимуть по селах величезне значення в справі пробудження національної свідомості. Тепер, коли село ще розбещене більшовизмом, не знає на яку ступить; коли мова йде тільки про те – чи вернуться большевики, чи ні, яких одні сподіваються, як манни небесної, а другі з страхом, тепер про національний момент і мови в селі нема, а згодом, коли все заспокоїться, наші полонені національно свідомі повинні зіграть в народнім житті величезну роль, а поки що ніхто їх не слухає, не звертає уваги на їх слова, бо голови селян ще затуманені, на їх напав, по виразу одного селянина, блуд, а людину, що заблудила, виведе на дорогу тільки свіжа стороння людина, якою являється тепер чужоземець – тобто німець.

17 вересня

В Києві застав всіх в сумному якомусь безнадійному настрою. Коли виїхав гетьман в Берлін і правителями зостались Лизогуб, міністр військовий Рогоза та якийсь старий російський бюрократ сенатор Носенко (можливо Дмитро Андрійович - Т.Б.), то російські елементи підняли голови і набрались сміливості. Трест промислово-торгово-фінансових кіл та великих землевласників, так званий "Протофіс", подав міністерству докладну записку, складену секретарем тресту, відомим нововременцем Пиленком, в якій доводить необхідність зробити російську мову державною, на рівні з українською. Генеральний прокурор Лашкарьов таку саму записку подав в Сенат. Всі російські газети, на чолі з "Киевской мыслью", яка тепер стала органом "Протофіса", гаряче взялись за пропаганду необхідності російської мови у всіх інституціях нарівні з українською мовою. А газет російських розплодилось в Києві маса: "К. мысль", "Последние новости", "Голос Киева", "Русский голос", "Новости дня", "Наша Родина" і безліч всяких листків, тижневиків і всі вони ведуть інтенсивну боротьбу проти укр. мови, а декотрі і одверто проти Укр. Держави. Просто жах бере за самостійну Україну. Наші газети б'ють на сполох, кличуть громадянство до оборони, до праці. В. Кирилович (Винниченко. – Ред.) написав в "Робітничій газеті" гарячу статтю, яку подаю тут, бо певне вона матиме інтерес і в майбутньому.

Рано стомлюватись.

З кожним днем росте до нас любов наших любих милих братів – руських. Палка, непереможна, надзвичайна любов! Вони тисячами кидають свій край, свою батьківщину; міняють прізвища; з риском попастися в руки совітських властей перебираються через україно-російський кордон; записуються навіть в українське підданство, підробляють паспорти, все те роблять тільки для того, щоб добратися до України.

Іменно "добратися", допастися, всмоктатись, вгризтись в тіло нашої молодої Держави. Цілі потоки братів-руських, братів-малоросів, братів підроблених, сфальшованих українців линули на нашу землю. Гемороїдальні,

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 153

випробовані, патентовані знавці поліцейсько-жандармського режиму; забраковані кандидати в царські міністри; недорозстрілені недобитки імператорського двору; зажурені, висхлі од туги з торбосхожими черевами колишні поліцмейстри, губернатори, сенатори; тощі публіцисти всяких рептилій; поети з моноклями, з гнилятинкою; одставні лідери різних воздихающих за реакцією партій; жваві спекулянти з акулячими пащами.

Як висхлі з голоду, люті, пекучі блощиці, сунули й обсипали нас ці виборні, кваліфіковані екземпляри найчорнішої реакції. Одні, сласно плямкаючи голодними, слинявими, синіми губами, обсіли щедро розкладені перед ними казенні пироги й уминають їх з таким радісним гарчанням, що мороз іде по всій Україні.

Другі, розставивши акулячі пащі, весело вирячивши нахабні очі, смачно глитають дурну українську рибку, велику й маленьку.

Треті, набравшись сил, піджививши недокровні ноги, прожогом нишпорять по всіх закутках, винюхують революцію, та українську свідомість, хапають їх, таскають, гризуть.

Четверті, обснувавши по теплих, людних куточках чепурненькі редакційні павутиння, тихо поважно ловлять українських мушок.

А лідери партій тим часом бігають по прийомних, через задні ходи зав'язують вузлики, протягують ниточки, мотуззя, шворки, обплутують, забивають кілки – словом, жваво, заклопотано, з веселою надією в серці роблять підготовчу роботу.

Правда, вони всі роблять підготовчу роботу. Вони всі так жагуче, так неподільно люблять Україну, що ні за що не хотять одділити її від "нєделімої". І в відповідний час, коли інтернаціональна банда чехословаків протопче шлях через трупи Совітської Республіки для обережної галантно-джентльменської Антанти на Україну, вони всі, ці любі брати, всі ці акули, лідери, поліцмейстери, журналісти, міністри, всі разом, дружно, з співом "Боже, царя храни" і "Бей немцев!", вхопившись за підготовані лідерами мотузочки, потягнуть підготовану, обплутану, безсилу, безпомічну Україну в обійми антанто-монархічної, єдиної, нєдєлімої тюрми.

О, як вони жагуче, як нетерпляче, приставивши до чола руку дашком, вдивляються на північ і на схід, ждучи своєї Заступниці. Вони, правда, озираються й на захід, приємно, улесливо посміхаються, шепочуть на вушко, топчаться під ногами, вимахують хвостами – роблять вигляд цілком покірних, цілком відданих звірят. Але це так, на всякий випадок та для одводу очей.

А вся надія їхня на Антанту.

Ах, як міцно здушать вони тоді нас у своїх братніх обіймах! Як сласно вони гатитимуть підкованими Антантою закаблуками обплутане, пошматоване біле тіло молодої рабині, яка посміла вирватись на волю. Коли вони вже тепер наступають немов навмисне їй на груди, коли тепер показують їй і язик і кулака, коли тепер часом любовно пальчиками натискують на горло, – то що ж буде тоді? Що тоді буде, коли за їхньою спиною стоятиме самовдоволений

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 154

Джон-Буль, напрактикований з ірляндцями, бурами, індійцями по часті "определения" націй.

Про це варто подумати, і подумати добре, без тої апатії, яка налягає останніми часами на українське громадянство. Нам не можна, небезпечно піддаватись апатії.

Небезпечно утомленому подорожньому в хуртовину піддаватись бажанню сісти спочинуть, замерзне, закоченіє і піде на поживу вовкам, собакам, воронам.

А круг нас добра хуртовина. І вовчики-братіки так сласно клацають зубами, чорні ворони так нетерпляче крякають, кружляють над головами. Ні, ні. Нам ще рано стомлюватись спочивати, вдаватись в апатію!

В початку нашого визволення ми йшли дружним, єдиним національним фронтом, цупко, міцно взявшись за руки. Нас пробували "брати-товариші" роз'єднати, розбити. Вони нас всякими способами шпигали, шарпали за руки, розтягали, сварили, їм треба було прорвати наш фронт. Це не вдалось їм і через те удалась наша справа – національно-державне визволення нашого народу.

Тепер на поміч "братам-товаришам" шугнули "брати-реакціонери". Збившись у дружну зграю, вони неодступно ідуть за нами, хапають за ноги, воюють, наскакують і жадно ждуть слушного часу, коли можна буде накинутись і загризти, заклювати, розшматувать нас. Ні, ні, небезпечно сідати, розлучатись. Навпаки, ще тісніше треба з'єднатись, збитись в один непроривний фронт. Коли спочатку нашої трудної путі нам це було необхідно, то тепер тим паче мусимо йти разом.

І ми, соціал-демократи, мусимо, може, більше, ніж хто. Для нас національне визволення є найреальніша потреба. Без цього ми, як партія українського робітництва, існувати не можемо, а робітництво наше без національного визволення буде духовно покаліченим недоростком, попихачем у старшого брата, нездатним до самостійної акції, до ініціативи, до дальшого розвитку.

Ми, соціал-демократи, мусимо так само, як і весь час нашої боротьби за волю, виявляти найбільше енергії й завзяття. Як в центральній Раді ми не давали провокаційним рукам розірвати наш фронт і тим знесилити нас, так і тепер мусимо скріпляти, зміцнити, електризувати своїм духом стомлені ряди наших національних товаришів. Так само, як тоді, так і тепер, не доступаючись нічим з своєї програми, з'єднавшись на певних умовах в "Національний Союз", ми мусимо дбати про те, щоб ні одне місто, містечко, село, ні один куточок загроженої, оточеної ворогами України не лишився не з'єднаним в цю всенаціональну організацію. На нашу державність, на нашу культуру, на нашу мову, на нашу душу й тіло робиться отвертий замах. Вовки вже настільки "обнаглели", що хапають за ноги.

Але пам'ятаємо, що вовки бояться вогню і світла. Вогнем у їх, проклятих! Побільше вогню і світла, побільше запалу, відданості, бадьорості, веселості духа. Вовки й ворони бояться людського сміху, енергії, твердого голосу.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 155

Вони – боягузи, вони сміливі тільки з знесиленими, з утікаючими в темноті, в пітьмі. Отак, розкласти більше огнищ любові до нашої визволеної Рабині, треба кидать в них серце своє, мозок, нерви, все, що в кого є, і рятувать Рабиню – Матір, оточену розлюченою зграєю "братів".

В. Винниченко.

Але що може зробити наше громадянство, коли народові байдуже до України, коли велика частина його проклинає Україну за те, що вона одняла землю; коли ніякі маніфестації, ніякі масові протести проти русифікації неможливі, бо вся держава майже у військовому стані і німці наче спочувають ідеї об'єднання бувшої Росії. Цензура пропускає в російських газетах все, що пишеться проти Укр. Держави, проти мови, а укр. пресі забороняє писати про те, що правительство і німці ведуть обрусительну політику.

У мене тепер одна надія на гетьмана. Після того блискучого прийому, який йому зробив Вільгельм в Германії і після тих промов, що виголосив гетьман у подяку Вільгельмові за поміч при будуванні Укр. Держави, не може бути сумніву в тім, що гетьман не може вести об'єднуючої політики; він тепер різко одкраяв себе від Росії і росіяне йому того не простять і не примиряться з ним. Та, очевидно, і гетьманові, коли й не вірити в щирість його як укр. патріота, не має рації тягнути до "єдиної". В Росії він був тільки генералом, яких там тисячі, а в Україні він перша особа великої європейської держави; грошей теж йому не треба, а значить, яка рація йому тягнути до об'єднання з Росією?

Але на основі всього того, що я чув про гетьмана од П. Я. Стебницького, Скорописа, Д. І. Дорошенка, С. П. Шелухина, В. М. Шемета та багатьох інших, які не раз розмовляли з ним, я вірю в його щирість, в тверде бажання збудувати українську національну державу.

Тепер, коли гетьман повернеться з Германії, він міцніше почуватиме себе на Україні серед німецького командування і серед тих кругів, які посадили його на гетьманство і тепер незадоволені його українським патріотизмом. Тепер гетьман сміливіше візьметься за боротьбу з тими елементами свого оточення, які його тягнуть до Росії і борються з його українською політикою. Ті великоземельні пани і фінансисти, з'єднані в "Протофісі", досі находили піддержку в німецькому командуванні, з яким вони разом й посадили Скоропадського на гетьманство, тепер після подорожі гетьмана до Вільгельма, вони не матимуть тої піддержки в боротьбі з українською політикою гетьмана. Напевне, гетьман тепер смілівіше шукатиме собі опори в українських національних елементах, але я боюсь, що наші "політичні младенці" знов будуть ставить умови, знов вимагатимуть зізвання парламенту, як цього вимагає навіть і "Відродження", не розуміючи, що парламент, якби його тепер скликали, висловився б величезною більшістю за об'єднання з Московщиною, бо, як я вже казав, селяни вороже ставляться до України за одібрання у них землі, а городська людність – за "насильственную украинизацию". Перше треба провести демократичну аграрну реформу та укріпити українську державність і аж тоді можна скликати парламент.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 156

І українській інтелігенції треба помогти гетьманові це зробити і не боятись того, що це зміцнить гетьманську владу. Треба миритись з фактом існування гетьмана, тим більше, що це наша історична традиція. Нема і не передбачається в близькім часі у нас сили, щоб скинути гетьманську владу, то яка ж рація ігнорувати її? Це значить ігнорувати саме життя. Я це казав всім зараз після перевороту 29/IV і за це попав у "контрреволюціонера", од якого одвернулись майже всі колишні приятелі. Я не вірив тоді в щирий патріотизм гетьмана, вважав його за авантюриста, за царського агента, але все-таки радив всім, кого запрошували, йти в кабінет, щоб надать йому українського характеру і не допустить до обрусіння і до об'єднання з Росією, але тільки Д. І. Дорошенко та С. П. Шелухин згоджувались зо мною, решта ж і слухати не хотіли, боячись, що народ одвернеться од української інтелігенції і взагалі од українства, але тепер, здається, всім ясно, що тою обструкцією не врятували українства і репутації української інтелігенції, і що теперешній уряд так скомпрометував Україну, що все одно народ ставитиметься вороже до всього українського, поки Україна не переведе аграрної реформи, не заведе порядку та законності по селах. Тепер, коли німці скрізь придушили озброєні повстання, коли село заспокоїлось і вже нема потреби в виключних законах, треба українцям обов'язково йти в міністерства помагать гетьманові спинити оте обрусительство, яке провадить на провінції місцева влада, бо інакше не буде не тільки української держави, а навіть й школи української.

24 вересня

І. О. Кістяківський звернувся з проханням до В. М. Леонтовича зізвати до себе десять українських "нотаблів", список яких він йому дав, щоб порадитись про дальший курс політики в Українській Державі. Вчора ввечері зійшлись у Леонтовича: П. Я. Стебницький, О. Г. Лотоцький, К. А. Мацієвич, О. Ф. Саліковський, С. О. Єфремов, А. В. Ніковський, я і хазяїн хати Леонтович, а В. К. Винниченко та Д. В. Антонович, як есдеки, одмовились прийти на нараду. Коли всі посходились, то Кістяківський в довгій, докладній промові на російській мові висловився приблизно так: гетьманський уряд щиро і чесно працює над організацією Української Держави і брудну роботу, боротьбу з большевицьким повстанням, можна сказати, вже закінчив, бо по всій Україні банди партизанів розбиті, знищені; (він з смаком висловив, що "мы расколотили эту сволочь, почти поголовно состоявшую из уголовных элементов"), але тепер насуває на Україну друга небезпека – це недобитки з "Совдепії", які можуть залить нашу молоду державу і привести її до об'єднання з Росією. Я, каже Кістяківський, переконаний самостійник і міг би довести необхідність самостійної України і з економічного, політичного і культурного боків, але я цього перед вами робити не буду, бо ви самі переконані самостійники; але досі українська ідея була нерозривно з'язана з соціалізмом, якого я не поділяю і, як бувший

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 157

соціаліст, вважаю його нездійснимою фантазією. Для боротьби з російською хвилею, яка може залить нас, треба привабити в уряд українців, але я боюсь, що українці будуть знов намагатись провести в життя соціалізм і врешті приведуть Україну до того кошмарного стану, в який прийшла Московщина під большевицьким урядом. От, мені й хотілось обмінятись з вами думками з цього поводу і прийти до якогось практичного результату. Перший з відповіддю виступив С. О. Єфремов. Він почав з того, що уряд цей не тільки не будує чесно українську державу, а руйнує її, що повстання викликав сам уряд своїми офіцерськими карательними бандами, які грабували і знущались з народу. На це Кістяківський, перебивши його, відповів, що карательні отряди вже поскасовані, а декотрі навіть посаджені в тюрму за зроблені беззаконня. Сергій Олександрович кінчив свою відповідь сумнівом – чи можна вже тепер врятувати державу, після того як гетьманський уряд так попсував все. Лотоцький та Мацієвич висловились в тім же смислі, тільки ще різче за Єфремова, а Ніковський та Стебницький намагались змягчити слова попередніх опонентів і вимагали від уряду демократичних реформ, вважаючи, що вже забагато реакції. Я висловився за те, що треба йти помагати українізувати уряд, що треба провести демократичну аграрну реформу, забезпечити українську школу. Треба завважити, що Кістяківський під час промов своїх опонентів поводився нечемно, нахабно перебивав кожного, не давши скінчити думки; на жаль, голова зібрання, хазяїн хати, чи соромився, чи не хотів його спинять, і врешті Кістяківський зробив на всіх таке враження, що він закликає до спільної праці, але нікому не дасть робить, коли буде головою кабінету, того, з чим він не згоден. А він не згоден ні на яку аграрну реформу, не згоден скасувати куріальну систему в земстві, не згоден змінить зараз всю адміністрацію, чого найбільше всі добивались. Він тільки просив рекомендувати йому трьох радників в його міністерство, які контролювали б, зм'якшали б діяльність цієї адміністрації і вводили її в законні рамки. А коли всі зібрані в один голос висловились, що треба змінити ввесь курс політики, бо вона русифікаторська, ворожа народним інтересам, взагалі ворожа національним інтересам України, то Кістяківський з цим ніяк згодитись не міг, але врешті сказав, що декілька портфелів він сподівається добути для українців, а саме: міністерства просвіти, культу, праці, контролю і посаду державного секретаря, але просив держати це, покищо, в секреті. Очевидно було, що говорить все це він не од себе особисто, а як результат наради з гетьманом і взагалі з найвищою владою в Україні, напевне, й з німцями. Похоже на те, що питання про прем'єрство вже рішене і він замінить Лизогуба, який задовольниться сенаторством з 18 тисячами карбованців в рік. Нарада наша скінчилася тим, що Кістяківський просив обміркувати його пропозицію і намітити кандидатів в міністри, а в першу голову, в радники міністерства внутрішніх справ.

Коли Кістяківський поїхав, то виявилось, що позавчора гетьман доручив неофіціально звернутись до Національного союзу з пропозицією обміркувати справу націоналізації уряду і прислати до гетьмана делегацію для

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 158

висловлення думок союзу. Виходить, що здійсняється те, що я писав тиждень тому назад. Але для мене неясно, чи Кістяківський мав нараду з нами по дорученню гетьмана, чи він, довідавшись од нього про намір націоналізувати кабінет і увійти в зносини з союзом, поспішив скликати нараду, щоб урятувати свою кандидатуру на прем'єра, про що він прямо на нараді не говорив, але всі це зрозуміли.

25 вересня

Щоб певніше довідатись про справу, я пішов сьогодні до В. К. Винниченка, голови Національного союзу, і от що він мені розказав.

Коли гетьман виїхав в Берлін і тут з боку росіян піднялась атака чи наступ на уряд, щоб зробити законодатним порядком російську мову державною, Національний союз, стурбований цим, подав німецькому командуванню от-сей меморандум:

МЕМОРАНДУМ
Українського Національного союзу, переданий 19 дня вересня представникам Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії, Туреччини і Вищому німецькому командуванню на Україні.

Думка і воля українського народу, а також історичні події склалися так, що земля українська, як вона довга і широка, стала самостійною державою, вільна вибирати собі тих чи інших друзів і спільників, заводити собі той чи інший лад. Україна, як Держава, має тепер розвиватися й багатіти для добробуту й щастя всіх народів, що її заселяють, для здоров'я, права та заможності всього трудящого народу землі української. Край великий і широкий, земля родюча й добра, сусіди – одні близкі нам по крові, інші діяльні та культурні, – все це дає змогу всім народам України жити на ній вільно й заможно, мирно й дружно, а разом з тим кладе на них тепер і вовіки обов'язок дбати про силу і єдність, цілість та добробут цієї нової європейської держави. Сильна, єдина, скріплена у внутрішніх своїх справах, певна лояльності своїх сусідів і спільників, спираючись на державне почуття своїх громадин, має нова держава, як скінчиться світова війна, рішати, як саме їй далі бути, з ким іти разом, до кого прихилитись, від кого одсахнутись, а де і які зав'язувати економічні, торговельні та культурні стосунки, щоб думка громадян її була якнайкраще виявлена, а добробут найміцніше забезпечений. Тому тепер, коли молода Держава ще перебуває в стані самоозначення, коли вона набирається сили, щоб завести в себе лад і спокій, всі хто живе на землі українській, повинні з найбільшим спокоєм та розвагою, з глибокою пильністю та дбанням гуртуватись, єднатись та працювати для то-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 159

го, щоб Україну поставити на ноги, щоб допомогти їй зібрати свої сили та завести твердий і добрий державний лад.

Основи, на яких повинно будувати українську державність, в теперішній час мають бути ті принципи відносин, якими Україна ступила на шлях міжнародних стосунків і договорів, скріплених і підписаних в Бресті з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною та Болгарією та виконання всіх основних соціально-політичних засад, на котрих Українська Держава утворилася. Український народ прийшов до думки власного самостійного державного будівництва через лиху недолю війни та викував свої головні домагання в огні революційної творчості. Він висловив головні підвалини державного існування України в соціальній і політичній перебудові старих дореволюційних відносин і величезним зусиллям зрушив з місця старий соціальний і політичний устрій. Отже ж тепер на обов'язку тих, хто фактично, як чинники власті, провадить державну роботу на Україні і хто покликаний на основі Берестейського договору сприяти державному існуванню України, на їхнім обов'язку лежить дотримувати й пильнувати вірності як писаних умов, так і тим головним соціальним і політичним принципам, які український народ проголосив у свій час. Недодержання цих основних передумов теперішньої державної роботи на Україні зовсім природньо виключає участь народу в будуванні держави, дискредитує ідею української державності в очах народу, а значить, і саму державу робить безцільною та безґрунтовною. І треба з усею силою ствердити, що з кінцем четвертого місяця владування уряду, який утворився 29 квітня 1918 року, ідея самостійної державності стоїть під знаком величезної непевності і тяжких сумнівів народних мас. Народ український не бачить, не знає і не може почувати ніяких вигод власної державності з тої причини, що такі значні елементи держави, як культура, власть і народ стоять між собою в гострій суперечності, не бувши одно одному ні близьким, ні спорідненим, ні зрозумілим.

Українська національна, матеріальна і духовна культура як складом теперішнього уряду, так його господарськими, фінансовими та внутрішніми політичними заходами не тільки не справлена на добро народу, але й ведеться до занепаду, зубожіння і культурного здичавіння того народу, іменем якого наріцається сама держава та іменем якого власть чинить свою недоладну роботу. Український народ, себто широкі народні маси, котрі мають на три чверті виразно одноцільний соціальний і культурний характер, тепер одсунутий на останнє місце, нічим не прихиляється до такої, яка тепер твориться, держави, а власть, не маючи симпатій і численної також піддержки і проміж інших народів України, лишається в небезпечній і сліпій самотині, народові нашому чужа і майже ворожа. Здійснення основних реформ, а з них в першу чергу реформи земельних відносин, а потім справи народної

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 160

освіти, налагодження адміністративного апарату, відбудування промисловості та регуляція торговельних стосунків і нарешті постачання і розділ продуктів поживи і першої господарської потреби, – все це на Україні не тільки частиною гальмується, але й переводиться на гіршу путь ще більшої, ще тяжчої руїни, штовхається на шлях горожанської ворожнечі і війни.

Так само непевно, а навіть небезпечно стоїть справа територіального означення України і справа міжнародних стосунків. Визнана в мировім Берестейськім трактаті як держава з певними етнографічними межами і економічно-політичними границями, признана не тільки Центральними Державами, але й іншими, як сусідніми, так і почасти більш віддаленими, Україна одначе ще досі не в силі здійснити свойого права, що до споріднених з нею територій в Бесарабії, при Азовськім морі, в Донецькому басейні, в Криму, Холмщині та досі непевна національно-політичної долі своїх братів, що посідають окреслені території в державі Австро-Угорській. В цій непевності українських границь в значній мірі виною являється невиразна позиція українського уряду, котрий навіть в основних питаннях державного становища України та її державних і міжнародних перспектив робить різні і часом суперечні заяви. І це тим більше небезпечно, що справа організації української армії, якої єсть черга виступати по невдачі всяких дипломатичних переговорів, ця справа майже в безнадійному стані, бо уряд не в силі збити під своєю рукою вірних йому кадрів через ту свою надзвичайну ізольованість від широких народних мас; що ж до тої оружної сили, яка тепер наводить лад на Україні, то невдала політика уряду якраз озброює і підбурює народні маси проти неї, чим ще більше плодиться анархія та утрудняються відносини з державами, що ту оружию силу на основі договорів нам постачають.

Все це, як політика внутрішня, так і міжнародна, різка самотність урядових кругів, непримиренність в питаннях соціального ладу приводить Україну в сей мент до катастрофічного становища, з якого необхідно негайно знайти вихід.

Одним засобом, який міг би залагодити внутрішні відносини та скріпити міжнародні стосунки і забезпечити виконання певних зобов'язань Української Держави, може бути тепер тільки основна зміна політичного курсу, наближення власті до інтересів народних мас, реорганізація кабінету на основі ознак національного і коаліційного складу з людей з інших верств і національностей. Разом з тим народні маси можуть прийти до діяльної участі в державній роботі і дістати охоту сприяти розвиткові України тільки тоді, коли буде негайно скликано тимчасову негайну Раду (предпарламент) з представників всіх клясів і національних та політичних організацій, коли буде негайно зроблено заходи для переведення корінної земельної реформи на користь

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 161

селянства і при його участі та згоді; коли буде дано змогу людності користуватися з елементарних законів кожної вільної держави, себто волі слова, зборів, гуртування; коли для економічного добробуту країни будуть перероблені справжні заходи державної, а не клясової чи групової вигоди. Україна може вважатися Державою, здатною існувати, підтримувати дружні стосунки з іншими державами та діставати всі потрібні для державного існування матеріальні і моральні засоби від доброї волі і державного почуття самого українського народу.

У Києві місяця серпня 1918 року. Голова: Андрій Ніковський в-р, секретар: Петро Дідушок в-р. Оригінал підписали всі партії і громадські організації, що входять в організацію Українського Національного союзу.

Невідомо, чи як результат цього меморандуму, чи інших яких факторів, але гетьман, вернувшись з Берліна, побажав увійти в переговори з Нац. союзом в справі націоналізації уряду. Союз охоче згодився на це, коли гетьман звернеться до нього офіціально і вибрав делегацію (Винниченкосоціал-демократ, Ніковськийсоціал-федераліст та проф. Швецьсоціал-революціонер), якій дав такі директиви. Прикласти всіх стараннів, щоб умовити гетьмана змінити ввесь кабінет на новий, по списку, складеному союзом, тоді всі українські політичні партії, з'єднані в союз, вживуть всіх можливих заходів, щоб примирити народ з гетьманом і його урядом, а коли гетьман не згодиться змінити ввесь кабінет, а схоче закликати тільки поодиноких осіб з партій, то союз не заборонить їм, але примусить тих осіб вийти з партії, щоб діяльність їх в уряді не виглядала партійною.

Список пропонованого кабінету такий:

На постать прем'єра намічено чотири кандидати, з яких гетьман має собі вибрати любого – І. Л. Шраг, С. П. Шелухин, Д. В. Маркович та П. Я. Стебницький.

1) На міністра внутрішніх справ – Д. В. Марковича, а товаришем йому А. В. Ніковського.

2) Освіти – Д. І. Багалія або П. Я. Дорошенка; 3) фінансів – Туган-Барановського; 4) військовий – Греков; 5) культу – М. І. Міхновський; 6) торгу й промисловості – Попівський; 7) праці – Корчинський; 8) здоров'я – Любинський [Всеволод Юрійович]; 9) харчових – Черниш; 10) доріг – Бутенко; 11) земельних – К. А. Мацієвич; 12) закордонних справ – О. Ф. Скоропис; 13) контролю – О. Г. Лотоцький; 14) секретарем державним – П. Я. Стебницького.

Значить, з цього кабінету лишаються Бутенко, П. Я. Дорошенко, Черниш і Любинський, а на моє запитання – чому не лишили Д. І. Дорошенка, Володимир Кирилович одповів, що Дорошенко так себе скомпрометував, що його рішуче одкидають. – Чим? – питаю.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 162

— Своїм угодничеством російській групі кабінету, з якими він голосував проти української партії кабінету.

— Яка ж там українська партія, коли єдиним українцем там Дорошенко?

— Він вів російську політику, говорив по-російському, коли інші говорили і по-українському. Він посадив скрізь послами не українців: в Берлін – росіянина Штейнгеля, в Цареград теж росіянина, А. А. Кістяківського, а в Відень поляка Ліпінського.

— Та цей Кістяківський, кажу, українець, а Ліпінський такий українець, що дай Боже побільше таких.

— Він склав собі все посольство з поляків.

— Та помилуйте, у нього тільки два українці католики, а то все православні українці: Полетика, Біленький, А. Жук, Трохимович, Троцький, Семенів, Охримович.

— Тутешні галичани кажуть, що укр. віденський парламентарний клуб надзвичайно вороже ставиться до Ліпінського за його полонофільство.

— Та що Ви кажете! Мені Цегельський, бувши тут, говорив зовсім навпаки. Ліпінський, дійсно, щоб не дратувати поляків, не взяв у посольство ні одного галичанина; напевне за це тутешні галичани і брешуть на нього.

— А чому Ви не хочете припустити, що у Ліпінського, родом поляка, не прокинулись польські почуття?

— Та Ліпінського я знаю ще гімназистом, і так само не можу цього припустити як і того, що Винниченко, бувши прем'єром, накрав собі грошей.

Очевидно, в союзі єсть люди, які мстяться Дорошенкові за те, що він взяв портфель наперекір постанові бойкотувати гетьманський уряд, а через Дорошенка оббрехали і Ліпінського. Винниченко, як упреться, то його важко переконати, але він має ту гарну рису, що потім він часто визнає свої помилки і напевне перемінить свій погляд на Дорошенка та Ліпінського.

Щодо складу кабінету, то його й обмірковувать нема чого, бо напевне гетьман офіціально не звернеться до союзу. Я вже казав, що І. А. Кістяківський така дужа й уперта людина, що він зубами держатиметься за владу, а не одступиться і побороти його не так-то легко, бо гетьман і німці, очевидно, дуже довіряють йому, а через те всяка комбінація без Кістяківського практично нездійснима. Певніше всього, що він буде прем'єром і запросить скілька українців в кабінет, але з таким розрахунком, щоб вони були в Раді міністрів в меншості, аби не змінити курсу в соціально-економічному напрямку, а щоб впливали тільки на зміну в національному. Кістяківський на нараді похвалився, що він знає все, де що робиться, навіть знає, що говориться в Кримському парламенті, то тим паче він знає, що говориться в Союзі, бо ніхто з того не робить великого секрету.

Напевне, він знає і список кабінету, складеного Союзом, то вживе всіх заходів аби не допустити, щоб гетьман офіціально звернувся до Союзу, щоб не понижав, мовляв, свого достоїнства, а Союз теж не схоче посилати делегації без запрошення гетьмана і так з цього нічого й не вийде. А коли й запросить

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 163

гетьман Союз прислать делегацію, то список нового кабінету абсолютно неприємливий для нього.

І. Л. Шраг, бездоганний кандидат в прем'єри з нашого погляду, буде залівим для гетьмана, а про інших і казати нічого, бо його лякають повстаннями, атентатами на нього, як тільки уряд хоч трохи попустить віжки. Принаймні Кістяківський на нараді рішуче стояв за політику твердої власті і хотів би цю власть тільки українізувати; очевидно, такого погляду держуться і німці, і гетьман. Мій аграрний проект Кістяківський вважає занадто лівий, бо в ньому єсть елемент примусовості, а через те рішуче буде стояти проти Мацієвича, який мій проект вважає запоміркований. Правду Скоропис сказав в листі до мене, що опублікувавши в газеті свій проект, я навіки провалив свою кандидатуру в міністри, бо для одних він залівий, а для других заправий. Але по совісті сказавши, я ніколи й думки не мав виставляти свою кандидатуру, або згоджуватись на неї, бо вважаю себе абсолютно не здатним на таку постать і коли якось Ліпінському дав згоду виставить мою кандидатуру, то тільки для того, щоб помогти пройти всьому спискові, але з умовою, що коли той список пройде, то я, через хворобу, зніму свою кандидатуру. Розмова про мою кандидатуру з вище написаних причин теж практично нездійснима, але для мене важно, щоб мій проект аграрної реформи здійснився, бо він при сучасних обставинах найбільш здійснимий.

1 жовтня

Вчора я приїхав з Кононівки*, куди їздив на три дні. І там, як і в Перешорах, кожний дядько, з яким я бачився, запевняв мене, що то він врятував економію од грабунку, але в дійсності причина лежить в тому, що і в Перешорах, і в Кононівці живого реманенту так мало, що ним не можна було поділитись, а розруйновувати, палити будівлі нікому й в голову не приходило, бо відносини у нас раз у раз були добрі і злоби проти мене у їх нема. І тут, як і в Перешорах, заможніші селяни бояться, що коли німці підуть, то комітети почнуть всіх рівняти і поодбирають все у тих, що працею понаживали собі якийсь достаток. А німці, справді, таки підуть, хоч поки що не всі. В Кононівці і в околиці стояла рота в сто душ, тепер її зібрано в Гребінку і в з неї вибрано 45 душ найбільш боєздатних і вислано на західний фронт. Ходять чутки, що подекуди німці не хотять їхати на смерть і розбігаються і навіть повбивали своїх офіцерів, але може, це тільки чутки. В вагоні од полонених чув, що в Австрії, Болгарії, Італії, Франції та Англії між солдатами починається таке саме, яке було у нас в 1917 році і цілі частини покидають фронт та розбігаються і тільки в Германії солдати якось ще держаться. В Болгарії, кажуть, совіт робочих і солдатських депутатів захопив всю владу і Фердінанд вже втік. Коли, справді, більшовизм захопить всю Європу, то

* У наданому нам тексті – Романівки. – Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 164

вся наша цивілізація може зникнуть, як вона, по газетним відомостям, зникає тепер в Московщині. Та й у нас по селах знов вертається первобитне життя: зовсім нема керосину, свічок і люди світять каганцями, лампадками. Станції залізної дороги зовсім не освітлюються і люди бродять в темноті. Начальник станції скаржився мені, що керосин видають тільки для одного фонаря, щоб світив, коли приходить поїзд. Та й поїзд пасажирський ходить тільки один в сутки, а незабаром, як каже начальник, і того не буде, бо нема чим коліс мастить, нема чим латать паровозів, вагонів; нема вугілля, і тоді знов, як в старовину, доведеться їздить кіньми. Як його при таких обставинах брати владу в свої руки, якщо, справді, гетьман та німці схотять її передати в українські руки? Все оте безладдя зарахується на карб українській владі і хто знає, чи вийде вона з честю з такого становища? Отакі думки пролітали у мене в голові, коли я стояв в присінках вагону, на сквозняку, стиснутий зо всіх боків пасажирами так, що не міг і тютюну дістати з кишені, щоб запалити люльку. Але в Києві довідався, що ніхто й не думає передавати владу українцям; гетьман так і не запрошував до себе досі делегатів Національного союзу; заступник Мумма Тілле поцікавився списком кабінету, складеним союзом, але запрошені делегати сказали, що подадуть список тоді, коли німецьке командування принципіально рішить передати владу в українські руки, на тому переговори поки що й скінчились. З західного фронту, з македонського та турецького, прийшли офіціальні відомості, що справи центральних держав зовсім кепські, єсть дані думати, що німці заберуть все своє військо з України, а через те союз рішив не йти ні на які уступки гетьманському урядові і вимагати повної зміни кабінету. В виду такої постанови соціалісти-федералісти одмовились вести переговори з І. О. Кістяківським, які почались в господі В. М. Леонтовича, і окремі особи з їхньої партії рішили не входити в склад теперешнього кабінету. В Києві всі певні, що коли німці вийдуть з України, то сюди зараз же насунуть з півночі большевики, а з Дону – Кубані добровольці-монархісти і Україні буде кінець, а через те українці, мабуть, не пішли б в уряд, хоч би їм і всю владу передали.

Я ж гадаю, що німці позабирають тільки боєздатних солдат, а сюди поприсилають втомлених і захарчованих з західнього фронту, які не допустять на Україну ні большевиків, ні добровольців, бо у цих нема ні артилерії, ні амуніції, яка могла б дорівнятись до німецької. Німці позабирають з України свої війська тільки в самому крайньому випадку, коли вже на Україну прийде військо Антанти і коли проти нього нічого не можна буде німцям зробити. Я гадаю, що коли на західнім фронті зовсім розіб'ють німців, то й тоді вони намагатимуться не випустити України з своїх рук, щоб мати з неї хліб, вовну і все, без чого вони не можуть обійтись. А через те нам нема чого опускати вуха, а треба добиватись зміни кабінету, хоч часткового, коли не можна вирвати всієї влади з рук теперішнього уряду, бо уряд теперішній все робитиме, аби у нас не було армії і щоб ми не мали сили боротись з добровольчеською армією. Вчора був у Левка його товариш по гімназії російський с.-д. Важинський, який офіцером був на війні, а тепер їде добровольцем в армію Алексєєва, щоб боротись

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 165

за об'єднання Росії. В розмові з Левком він сказав: "Невже Ви думаєте, що українська армія, якщо вона й буде, виступить проти монархістів-добровольців? Сам військовий міністр Рогоза наша людина. Коли йому ген. Адріанов [вірогідно Андріанов Павло Маркович - Т.Б.] сказав, що він не рішається йти на службу українському урядові, бо він стоїть за Росію, то Рогоза потиснув йому руку, сказавши, що він сам і його товариші працюють в тім самім напрямку, тобто для об'єднання з Росією. Натурально, що при таких умовах наша армія може з'єднатись з монархічною і виступити проти німців і проти гетьмана. От через що треба входить в кабінет і паралізувати плани цих "об'єдинителів".

2 жовтня

Г. П. Варава, який служить в ліквідаційній комісії за помічника Юлія Олександровича Кістяківського, оповів мені, що Ігор, після наради у Леонтовича, сказав братові, що з бувших на нараді "тільки Чикаленко серйозно поставився до його пропозиції, але, очевидно, він боїться інших".

Можливо, що Кістяківський звернеться до мене, як "єдиного серйозного чоловіка" з запитанням – чи намітили ми тих п'ять кандидатів в міністри, що обіцяли йому. Тепер, коли соціалісти-федералісти одмовились від всяких розмов з Кістяківським, треба на випадок, коли він звернеться до мене, скласти список таких кандидатів, хоч без есефів. З цього поводу я радився вчора з В. М. Леонтовичем, але він такий нервово хворий, що клопочеться тільки про те, як йому виїхати в Крим, і йому не до політики. Проте ми обмірковували ряд осіб, яких можна було рекомендувати на міністрів і на радників в Міністерство внут. справ. На міністра освіти ми намітили А. С. Синявського, бувшого директора Катеринославського комерційного училища, який в самі тяжкі часи провадив українську лінію, але виявилось, що цей портфель віддано вже П. Я. Дорошенкові, особистому приятелю гетьмана, людині, як каже І. Л. Шраг, хитрій та лукавій; до революції він був правим октябристом, майже чорносотенцем, але, будучи директором дворянського пансіону, все-таки проявляв якийсь інтерес до українства, власне до старовини української та до мистецтва і на цьому ґрунті зблизився з своїм глухівським земляком П. П. Скоропадським, теперешнім гетьманом. Можливо, що він тепер став щирим самостійником, чи краще сказати гетьманцем, і не проводитиме обрусительної політики.

На посаду міністра праці ми намітили інженера М. В. Дерев'янка (можливо Дерев'янко Микола - Т.Б.), людину дуже популярну серед залізнодорожників, солідну і давнього певного українця.

Портфель культу вабить дуже багатьох українців, бо кожному хочеться випровадить з України кацапів-єпископів і митрополита Антонія, але на цю постать треба було б виставить академіка, або принаймні семінариста, а через те ми намітили В. Ф. Дурдуківського або В. М. Страшкевича, а в крайності Ф. П. Матушевського.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 166

На контролера державного ми намітили О. Г. Лотоцького, бо сюди треба людину фахову, а на державного секретаря – П. Я. Стебницького, але напевне вони, як соціалісти-федералісти, одмовляться, тоді за секретаря рекомендувати С. М. Шемета, а на контролера нема у нас нікого, крім Лотоцького.

Ввечері я зайшов до Ф. П. Матушевського, щоб поговорити з ним про його кандидатуру, але він рішуче одмовляється, бо вважає себе не здатним, хворим, хоч дуже йому кортить повигонити архиреїв та всяких Стороженків. Щоб побачитись з іншими наміченими кандидатами, я зайшов в Клуб на лекцію О. І. Левицкого, в надії там стрінути їх, але побачився тільки з Дерев'янком, який згодився, якщо залізнодорожна рада пустить його.

М. С. Сініцький оповів, як він з Лотоцьким вчора ходили од "Просвіти" делегатами до гетьмана в справі оборони державності укр. мови. Гетьман їх прийняв поза чергою і надзвичайно тепло. Коли Лотоцький почав високим штилем свою промову-рацію, то гетьман його перебив, кажучи, що він знає, чого делегація до нього прийшла і клятвенно обіцяє, що поки він гетьманом, доти тільки одна укр. мова буде державною, але для цього треба скласти відповідний законопроект, бо складений Шелухиним занадто гострий. Далі гетьман скаржився, що українці не хотять йти помагати йому будувати державу, говорив про те, що він витворив для Міхновського у себе посаду, рівну міністерській, але той одмовився. З дальших розмов помітно було, що він наче боїться І. Кістяківського, що той його гнітить, але нічого конкретного не сказав. Я завважив на це, що він ще більше боїться Палтова. Про гетьмана вже склалась така примівка, що ним править той, хто його потріпує по плечу. Але Палтов аристократ, вихований камергер (хоч потім і вигнаний царем за хабарництво) тріпає по плечу так, що це гетьманові приємно, а Кістяківський не менший нахал, як Палтов, але як парвеню, як людина духовного походження, тріпає грубо, образливо, що й гнітить гетьмана. Бувший при цій розмові д-р Є. К. Лукасевич, наш резидент у Швейцарії, розповів, що Палтов, бувши з гетьманом в Берліні, зовсім оскандалився, що виїхав з Берліну, не оплативши рахунків проституток і вони поскаржились в посольство, що напевне стане відомим гетьманові.

Але я думаю, що на вчинки Палтова подивляться по приказці, що "быль молодцу не в укор" і цей жулик і далі буде правити гетьманом і державою, бо гетьман найбільше йому обов'язаний вибором на гетьманство і не матиме сміливості стати "неблагодарним". В клубі оповідали, що начальника гетьманського штабу генерала Стелецького арештовано за якусь змову проти гетьмана. Оповідали, що й проти військового міністра Рогози єсть якісь факти, які позаписував П. Я. Дорошенко і має їх подати гетьманові; коли сопоставити це з тим, що казав Левків товариш, то можна повірити, що в цьому єсть правда, але цей польський єзуїт, напевне, викрутиться і далі буде дезорганізовувати навіть ту тінь військової сили, яка ще залишилась в Укр. Державі. Ох, кепські наші справи. Похоже на те, що Укр. Держава доживає свій молодий, але короткий вік. Кажуть, що Болгарія вже мириться з Антантою, а коли так, то й Турція мусить миритись, бо, одрізана від Середніх держав, вона не може

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 167

вдержатись; тоді флот Антанти через Дарданели увійде в Чорне море і висадить військо в Україні, а п. Рогоза тоді передасться Антанті з тою армією, яка ще єсть у нас.

3 жовтня

Кажуть, що Нац. союз під впливом Володимира Кириловича починає схилятись до большевицької орієнтації. Ще недавно В. К. був гарячим прихильником германської орієнтації, що й висловив в своїй запальній статті в "Робітничій газеті"; під час гетьманського перевороту він гаряче умовляв есефів брати портфелі і в запалі казав, що він сам готов вийти з с.-децької партії і йти на послуги до гетьмана, аби будовати свою державу. Тепер, коли германська міць захиталась, коли єсть небезпека, що на Україну прийде Антанта, В. К. хапається за більшовизм, думаючи за поміччю Совдепії врятувати Укр. Державу Але даремні це надії. Коли справді німців розіб'ють вщент і вони заберуться з України, то большевики великоруські і наші недовго попанують тут, бо їх скоро розгромить Антанта з добровольцями-монархістами. Тоді нам доведеться бути пересіяними раз через большевицьке сито, а другий через – монархічне і від укр. інтелігенції не зостанеться нічого. Кажуть, що Раковський запевняє В. К., що большевики не займуть нашої мови, і взагалі культури, і навіть державності, бо упевнились в демократичності укр. національного руху, але ми чули про право на "самоопределение, вплоть до отделения". Дивуюсь я В. К., хіба він не бачить того раю, що завели большевики в Московщині, а коли він йому подобається, то хіба В. К. не бачить того, що большевицький рай буде тільки доти, доки не прийде Антанта, яка обступає Совдепію вже з трьох сторін, а коли висадить військо з Чорного моря, тоді кінець буде і Україні, і Совдепії. Але очевидно В. К. певний в тому, що соціалістична революція обхопить всю Європу. Це можливо, але тоді я гадаю, прийде кінець не тільки нашій державності, а й всій європейській цивілізації і од неї потомству лишаться тільки якісь пам'ятки, як після єгиптян або ацтеків, бо знавці кажуть, що західні народи далеко жорстокіші за "благодушний" російський народ і там соц. революція прийме форми гірші за рос. большевизм.

Кажуть, що В. К. напосідався, щоб союз заборонив українцям входити в цей кабінет окремими особами, а добиватись заміни всього кабінету кандидатами, наміченими союзом. А тим часом помічник Гренера Ярош в розмові з Ніковським, Грековим та Марголіним твердо сказав, що зміна всього теперішнього кабінету одразу неможлива, бо це виглядало б як переворот, а намічена постепенна заміна, спочатку міністра юстиції, культу і освіти, а потім в другу чергу міністра земельних справ, бо Колокольцов не відповідає поглядам ні гетьмана, ні німецького командування, бо вони вимагають аграрної реформи, а Колокольцов, спираючись на великоземельні кола і "Протофіс", рішуче виступає проти всякої реформи, гадаючи, як і Кістяківський,

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 168

що земельні відносини складуться самі собою через вільний продаж землі. Портфель юстиції німці охотяться віддати Шелухину, культу – Лотоцькому, а освіту гетьман передає П. Я. Дорошенкові. Якби більшість союзу стала на точку погляду Володимира Кириловича, то закрито було б дорогу Шелухину та Лотоцькому до міністерства, а через те союз висловився не так різко, а постановив не рекомендувати українцям входити поодинокими особами в цей кабінет. Якщо, справді, Шелухин дістане портфель судових справ, то він багато зробить для українізації судівництва, а Лотоцький в міністерстві культу нічого не зробить, бо він людина несмілива, нерішуча і побоїться гостро повестись з кацапами-архієреями; на цей портфель треба людини з іншою вдачею, а Лотоцький був би на місці на посаді державного контролера, як фахівець в цій справі.

Для нас необхідно в першу чергу передати портфелі земельних справ і військових в укр. руки, щоб швидше перевести аграрну реформу і організувати певну армію, бо Рогоза, як всі кажуть, людина більш ніж непевна, і армія під його керуванням не боронитиме державу од Антанти та монархістів. Д-р Лукасевич каже, що Мумм вже не вернеться в Україну, а на його місце мають прислати з Берліна Надольного, людину прихильну до нас, може, тоді справа націоналізації кабінету піде швидше. Але Скоропис, який приїхав сьогодні, каже, що Надольний – поляк і наш переконаний ворог.

5 жовтня

Сьогодні я був в Укр. клубі на засіданні Товариства підмоги і там почув цілий ряд новин.

Виявилось, що мої заходи і біганина, щоб скласти список кандидатів в міністри для відповіді Кістяківському, були даремними, бо на держ. секретаря запросили Миколу Могилянського, теперішнього помічника, дуже слабенького українця, на держ. контролера – М. А. Славинського, людину кебетливу, але ледачу до роботи; коли треба сказати промову щиро українську, то Максим Антонович на це сама підходяща людина, а як прийде до праці, то М. А. раз у раз ухилиться і сховається; в найтяжчі часи для укр. руху про його й чутки не було, а випливав чи виринав він тільки в часи загального підвищення. Так було з ним і в 1905 році, і тепер. Портфель культу дають О. Г. Лотоцькому, про котрого я вже казав, що це людина занадто угодлива і приторно солодка перед "сильними мира"; кажуть, що коли він був комісаром в Буковині, то трепетав перед генералами, своїми підвладними і боявся проявити мінімальне українство; К. Широцький без огиди не може згадати про цю діяльність Лотоцького, хоч до того часу він з пієтизмом ставився до нього, бо Лотоцький, справді, щирий і невтомний працівник на культурнім полі українським і під псевдонімом Білоусенка зробив дуже багато. Але, на жаль, у його якась надзвичайно неприємна, улеслива вдача, чи попівсько-подільське виховання, що раз у раз робить страшенно неприємне враження.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 169

Хоч кабінет вже й поповнено українцями, правда, другого чи третього сорту але гетьман через Д. І. Дорошенка офіціально побажав побалакати з представниками Нац. союзу і назначив на сьогодні аудієнцію, на яку підуть Винниченко, Ніковський та Швець. Гетьман прийматиме Винниченка в тім самім кабінеті, в якім його колись приймав Винниченко. Як міняється доля людей, їх становище і світогляд.

Національний союз, який в своєму статуті на першім плані виставляє "боротьбу за законну владу на Україні, відповідальну перед парламентом", тобто вважає гетьмана узурпатором, тепер посилає до нього голову свого, есдека Винниченка, щоб порозумітись, і есдек охоче йде, аби врятувати державу, так само, як германські есдеки йдуть на працю вкупі з Вільгельмом.

Не уявляю собі тільки того, про що у гетьмана з союзом буде мова, коли Н. союз стоїть рішуче на тому, що треба українізувати ввесь кабінет, а гетьман боїться лівизни українців.

Розказували в клубі і про змову росіян-монархістів на чолі з Стелецьким, які змовлялись скинути і розстріляти гетьмана і укр. частину уряду, а разом з ними розстріляти, начебто, аж 1800 видатніших українців, список яких найдено у змовців. Не знаю, наскільки в цьому правди, але втішне в цьому те, що інтелігентних українців тепер вже рахують тисячами, а не десятками, як до революції.

Ще чув од Ніковського про цікавий момент з перебування гетьмана в Берліні. На прощання Вільгельм начебто сказав гетьманові, що для заспокоєння і зміцнення Української Держави необхідно провадити яскравий національний курс і провести демократичну аграрну реформу, тобто ті самі слова, які я сказав Зерінгу. Скоропис каже, що це не випадково зійшлись мої слова з Вільгельмовими, а він їх напевне взяв з докладу Зерінга, якого німецький уряд, як спеціаліста по економічно-аграрним питанням, посилав і в Польщу, і в Литву, і Вільгельм особисто вислухував його доклади.

6 жовтня

А. В. Ніковський розповів мені про розмову делегації Національного союзу з гетьманом. Але розмова та, як він каже, була така несистематична, що нелегко її переказати, а ще тяжче її мені записати. Я казав, що на повідомлення гетьмана про те, що він хотів би порозумітись з Н. союзом, союз одповів, що він охоче пришле своїх делегатів, коли гетьман звернеться до нього офіційно. Це було днів десять тому назад. Союз все сподівався, що гетьман офіційно покличе його, а гетьман ждав, що союз попросить у його аудієнції, бо, кажуть, що Палтов скілька разів висловлювався, що "даже Протофіс приходит к гетьману і просит о том, что ему нужно, а какой-то украинский союз хочет, чтобы гетьман к нему пришел!"

Нарешті до голови союзу, В. К. Винниченка, приїхав Д. I. Дорошенко і сказав, що він офіційно від гетьмана запрошує союз, і в умовлений час Дорошенко

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 170

заїхав і повіз делегатів до гетьмана, при чім висловив бажання й сам бути при розмові з гетьманом, на що делегати з ніяковості й згодились. Коли делегати вступили в гетьманський палац, то російське оточення гетьмана явно збентежилось, а українські елементи навпаки, майже голосно говорили, що пора вже отсю "російську сволоч порозгонити". Гетьман, розсадивши делегатів і підсунувши їм цигарки, почав з того, що йому дуже приємно, що союз висловив бажання побувати у його, що сам він теж давно хотів, але нічого конкретного не мав. Одним словом, гетьман дав зрозуміти, що це не він запросив союз, а союз сам по своїй ініціативі звернувся до його, але тон він взяв такий щирий, теплий і простий, що цим самим тоном заразив і делегацію, і далі розмова велась, як між близькими людьми, які обмірковують справу врятування батьківщини. Гетьман казав, що становище Укр. Держави тяжке, що треба всім з'єднатися для врятування її, бо він, гетьман, цілком залежить від сторонніх сил; правда, бувши в Германії, в своїх промовах він раз у раз підкреслював, що Україна зовсім незалежна і нейтральна держава і має відомості, що її признають вже всі нейтральні держави і напевне признає і Антанта. Але треба швидше виробити свою військову силу і от він рішив, поки ще сформується армія, організувати національну гвардію, на кшталт колишньої французської з городського населення. На це делегація зауважила, що ця гвардія складеться з російських елементів, ворожих Укр. Державі і колись візьме та й скине і самого гетьмана і Україну. А на запитання гетьмана – якже її скласти, делегація запропонувала передати організацію нац. гвардії національним організаціям. Але гетьман, якийсь час подумавши, відповів, що це ще треба обміркувати. Очевидно було, що у його промайнула думка, що така гвардія може теж скинути його і його уряд.

Далі він почав запевняти делегацію, що особисто він нічого не боїться і ніяких честолюбних замірів і не мав, що він за скілька день до перевороту і не марив про гетьманство, а бажав послужити Україні: своїм військовим досвідом на постаті військового міністра, а коли стався переворот, то він, як людина ризику, перехрестився і прийняв на себе цю тяготу тільки в інтересах врятування України від розділу, бо Австрія тоді завзято добивалась поділу України.

Тепер він заклопотаний проведенням аграрної реформи на користь середнього селянства і спитав, якої думки делегація про те, чи треба наділяти безземельних, чи ні. Винниченко, як ес-дек, висловився, що не треба, і на диво есер, проф. Швець, теж сказав, що есери під час наступу большевиків, дійсно, вважали потрібним зараз задовольнити безземельних, а тепер цю думку вони одкладають в архів будущого. Очевидно, на гетьмана це зробило дуже гарне вражіння, бо він висловив бажання познайомитись з списком людей, з яких Національний союз вважає потрібним скласти кабінет. Йому передали список, давно складений, але Ніковський викинув з нього себе й Марковича з міністерства внутр. справ, а натомість вписав П. Я. Стебницького.

В кандидати на прем'єра в списку поставлено, як відомо, чотири прізвища; гетьман прочитав прізвище Шрага і завважив, що він такого не знає, то тут Д. І. Дорошенко для чогось вихопився, сказавши, що Шраг зовсім стара, не-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 171

мощна людина, яка літом пережила вже третій удар. На це одповів Володимир Кирилович, що Шраг недавно брав участь в с.-ф.-ній конференції, що він ще працездатна і вельми цінна людина. Прізвище Шелухина гетьман промовчав, а над Марковичем спинився, завваживши, що це зовсім не серйозна людина. Маркович, який часто бував у гетьмана на сніданках, очевидно, своїм поводженням виявив, справді, свою несолідну, істеричну вдачу.

Прочитавши прізвище Стебницького, гетьман покрутив головою і сказав:

— От таки прийдеться його взяти; я од всіх чую про нього найкращі отзиви. Коли прочитав, що Скорописа союз виставив на міністра закордонних справ, то в присутності Дорошенка завважив: "Скоропис людина підходяща, розумна, я його знаю" – і проти його прізвища поставив хрестик. Далі, коли дійшов до Міхновського, то сказав: "Ну, на портфель ісповіданій вже дав згоду Лотоцький. А от на торг і промисловість Чопівський зовсім не здатний; якби я вам розказав про нього, то ви самі його не виставили б; замість Гутника треба б найти неабияк досвідчену людину". А коли йому назвали Тимошенка та Бородаєвського, то він сказав, що їх не знає, а довідавшись, що Бородаєвський помічник Гутника, записав його прізвище. Прочитавши, що Любинського [Всеволода Юрійовича] та Бутенка Союз залишає, спитав: "Я дуже радий за них, а цікаво знать – чого ви їх обох лишаєте на своїх місцях?" Йому одповіли, що в обох цих міністерствах проводиться українська політика, не помітно ворожості до Укр. Держави. На це гетьман сказав:

— А от на Бутенка нападають всі оті концесіонери, оті протофіси... Далі спитав:

— А чого ви відкидаєте Гербеля?

— Бо він ворожий до Української Держави, – одповіли йому.

— А він так гарно співає українських пісень, що трудно допустити, щоб він був ворогом України.

— Але він заводить в міністерстві русифікацію, не хоче признавати укр. Червоного хреста і не дає йому продуктів.

— Ну, а що ви маєте проти Рогози?

Йому одповіли, що Рогоза все робить, аби у нас не було армії, що він безперечно сторонник об'єднання Росії і в цім напрямку працює і інших до того навертає. Гетьман наче роздратувався, прийнявши ці слова за натяк на свою особу і почав запевняти, що він ніяким впливам не підлягає, що він твердо стоїть на українській державності, що його Сердюцька дивізія виховується в укр. напрямку і що дисципліна в ній суворіша за німецьку і раяв делегації побачити сердюків і самим упевнитись в правдивості його слів.

Винниченко на це одповів, що треба всю армію організувати якнайшвидше на національних підставах, а для цього треба швидше перевести аграрну реформу і закликати народ боронити свою землю. Таким робом боронили свій край колись римляни, а в пізніші часи французи. Гетьман цілком з цим згодився і висловив бажання взагалі (почати – Ред.*) оживлення культурно-

* У наданому нам тексті, очевидно, пропущено слово. – Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 172

го життя нашого села заснуванням "Просвіт", "Січей", всяких економічних товариств і т. д.

На прощання гетьман знов висловив задоволення з поводу того, що укр. громадянство виявляє бажання працювати з ним вкупі для зміцнення своєї держави. Він нічого не має проти списку міністрів, складеного Національним союзом, крім осіб, про яких він висловився, але треба підождати приїзду з Германії Гренера і тоді питання про кабінет повинно вирішитись.

Характерно, що гетьман не протестував проти того, що в спискові нема Д. І. Дорошенка, Кістяківського. Навпаки, на Кістяківського почав було скаржитись, а потім зам'явся і сказав тільки, що він наприймав собі за помічників людей навіть з уголовним минулим.

Я забув сказати, що гетьман дуже зрадів, коли в списку побачив прізвище П. Я. Дорошенка, якого союз поставив рядом з Багалієм на постаті міністра освіти. Він завважив, що Багалій не хоче брати портфель, а Дорошенко теж відмовляється старістю та немічністю і радив делегації умовити його, щоб він не відмовлявся, бо гетьман його давно знає, як дуже розумну й діловиту людину і певного українця. На цьому аудієнція й скінчилась. Треба тепер ждать Гренера.

7 жовтня

Вчора ввечері прийшли телеграфні відомості, що Германія звернулась до Вільсона з пропозицією почати мирові переговори на підставі опублікованих ним 14 пунктів. Сьогодні по Києву ходить маса всяких чуток, але певного ніхто нічого не знає, бо сьогодні понеділок і газет нема. Всі українські кола і буржуазні російські дуже стривожені можливістю виходу з України німецького війська і наступу большевиків, тим більше, що сьогодні вже мають перерватись мирові переговори з большевиками. Ніякого війська Україна не має, а майбутня національна гвардія складеться виключно з бувших російських офіцерів, які може одіб'ють Україну від большевиків, але захоплять уряд в свої руки і тоді прийде кінець Укр. Державі. Взагалі всі певні, що Україна, як держава, доживає свої останні дні, бо Антанта не признала її досі самостійною, а навпаки раз у раз говорить про відродження і об'єднання Росії.

8 жовтня

Вчора, в понеділок, до мене зійшлось маса народу, бо час тривожний і кожному хочеться бути в гурті, щоб почути новини, порадитись і т. д. Але ніяких певних відомостей нема. Ще невідомо, як поставиться Антанта до пропозиції середніх держав; можливо, що вона відкине пропозицію, бажаючи вщент розгромити, поставити на коліна Германію, щоб та здалась на її ласку. Коли справді Антанта поставиться

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 173

так до германської пропозиції, то німецький народ мусить битись до самого краю, залишений всіма своїми спільниками, бо Австрія і Турція, певне, підуть слідом за Болгарією і здадуться на ласку Антанти. Кажуть, що й поводження Болгарії є результат намови Австрії, яка вже дійшла до краю і вже накануні революції. Що буде з нами – невідомо, большевики вже оповістили Германію, що вони вважають Брестський договір анулірованим і перервали мирову конференцію з нами, як з самостійною державою. Напевне вони будуть намагатись, щоб нас Антанта не признала і не пустила на загальну Мирову конференцію; та цього домагатимуться не тільки большевики, а й всі, хто стоїть за цілість Росії. Про зміну нашу внутрішню нічого не чути, хоч Гренер вже й приїхав. Кажуть, що теперішні міністри на нараді постановили триматись купи і не виходити з кабінету по одиночці, а коли когось увільнять, то всім подаватись в одставку. Якщо цей кабінет зостанеться, то, певне, й він не робитиме заходів, щоб на конференції була представлена Україна, бо весь склад його, за малими винятками, кадетський і стоїть за об'єднання бувшої Росії, а коли й пошле делегата, то якого-небудь Палтова, який не буде обстоювати укр. державності, а так хитро-мудро продасть її і предасть, що гетьман тільки ахне. Тепер всім, хто ближче стоїть до гетьмана, ясно, що його обплутав і крутить ним, як хоче, цей звиклий екс-царедворець і безперечно розумний і хитрий пройдоха – Палтов, опираючись на німецьку силу.

9 жовтня

Сьогодні поширилась по Києву чутка, що прем'єр-міністром настановлено Туган-Барановського, а портфелі всі роздано есерам і тільки Кістяківський та Дорошенко зостаються на своїх місцях. Можливо, що це черговий пасіанс, хоч він цілком ймовірний, бо ім'я Тугана-Барановського дуже популярне серед німців та взагалі в Європі, як ученого. А Палтов, натурально, беззмінний, бо він офіціально займає посаду тільки товариша міністра закордонних справ, але раз у раз сидить в палаці гетьмана і править не тільки закордонними справами, а й внутрішніми. Без нього гетьман не рішає ніяких справ, навіть під час аудієнцій Палтов крутиться коло кабінету, готовий в кожну хвилину з'явитись до гетьмана на пораду. Він тепер і проект аграрної реформи виробляє, який гетьман від свого імені внесе на розгляд міністрів. Всі знають, навіть Лизогуб і гетьманові докладав, що Палтов має погану репутацію, що його ще цар мусив за хабарі позбавити камергерства і що тільки дякуючи війні, а потім революції, він викрутився від уголовного суду, а про те Палтов все більше й більше входить в силу. Особа ця наочно показує, що який би не був хороший абсолют, але ним може правити найпаскудніший фаворит.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1918 р. — 174

10 жовтня

Сьогодні М. К. Садовський оповідав мені, що вчора Полтавець-Остряниця, гетьманський ад'ютант, запросив його на свої іменини в ресторан Ротса. Там зібрався мало не ввесь гетьманський почет і розмова часом поверталась на політичні теми. Князь Юсупов говорив про те, що Україна повинна допомогти своїй сестрі Великоросії визволитись від большевиків і увійти з нею в тісний братерський союз, як було до війни. На це Полтавець одповів, що він родом великорос, але так полюбив Україну, і її людність, що з чистим серцем присягнув служити гетьманові і Україні і вважає необхідним, щоб Україна зберегла свою держав