История Полтавы

И. П. Котляревский: критико-биографический очерк

• 

Подробности

Просмотров: 815

Илья Стебун. И. П. Котляревский: критико-биографический очерк.

І. І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис / Акад. наук УРСР, Ін-т укр. літ. ім. Т. Г. Шевченка. — Київ : Держ. літ. вид-во, 1938.

Джерело: Електронна бібліотека «Культура України».

Переведення в html-формат: Борис Тристанов.

ЗМІСТ

 

До століття з дня смерті

І. П. Котляревського

1838 — 1938

 

Пуста сторінка.

Портрет І. П. Котляревського
(не публікується).

 

Академія Наук УРСР

Інститут української літератури ім. Т. Г. Шевченка

 

І. І. СТЕБУН

 

І. П. КОТЛЯРЕВСЬКИЙ

 

Критично-біографічний нарис

 

 

Державне Літературне Видавництво

Київ 1938

 

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 5

Розділ I.

ВСТУП

З іменем Котляревського, звичайно, зв'язується початок нової української літератури. І це цілком природно. Котляревський був першим українським письменником класиком в прямому розумінні цих слів: він перший створив визначні літературно-художні зразки на народній українській мові, яка до того ще не мала своїх усталених письменних традицій.

Це, проте, не значить, що в українській літературі до Котляревського не було української народної мови. Вона вже завойовувала свої права в літературній творчості XVIІ — XVIII ст. в інтермедіях, бурлескних віршах, в поезіях Некрашевича, в творах Сковороди; але виявлялась ще переважно в суміші слов'янізмів, не мала сталих форм, не була ще літературною мовою в дійсному значенні цих слів.

Котляревський не тільки продовжив і розвинув цей процес «входження» народної мови в літературу, а, що головне, закріпив в українській літературі народну мову, як панівну літературну мову.

Отже, в розвитку української культури, зокрема літератури, творчість Котляревського вже самим цим становила визначний історичний етап. Проте, значення Котляревського цим не обмежується. Літературна діяльність письменника, що охоплює кінець (останнє десятиліття) XVIII і початок (перші два десятиліття) XIX ст., відбила істотні риси цілого суспільно-культурного про-

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 6

цесу на Україні, відкривши нову сторінку української літератури, скерувавши її, літературу, на новий прогресивний шлях розвитку.

Кінець XVIII — початок XIX ст. відзначився в житті України інтенсивним пожвавленням в бік створення «своєї» національної культури.

В колах української інтелігенції, виходців з дрібно-панських і панських верств, виникав посилений інтерес до народної творчості, народного побуту, етнографії, з'являються перші збирачі і видавці етнографічних і фольклорних збірників (Церетелєв і ін.). Зростає посилена увага до української історії, до героїчних сторінок визвольної боротьби проти польської шляхти («История Малороссии» Бантиш-Каменського, Маркевича), активне збирання української старовини (Галаган, Тарновський), з якої пізніше утворюються багаті історичні музеї, швидко поширюються видання спеціальної періодики, присвяченої українським питанням: журнал «Украинский вестник» (1816), навколо якого гуртується ціла плеяда українських культурних діячів і письменників, українські літературні альманахи — «Украинский Альманах», пізніше «Сніп» (Корсуна), «Молодик» (Бецького), видаються твори українських письменників і поетів; в театрах починають виставляти українські драматичні твори (1819).

1805 року складено було і першу граматику української мови (видана 1818 р.). Автор граматики Павловський, надсилаючи її на розгляд до «Академии российского языка», розглядав українську мову, як «мову цілого народу». Питання української мови широко дискутуються на сторінках як української, так і російської преси, де обстоюються права української мови, як мови національної, а не «наречія». Виникають перші значні українські культурні осередки (Харківський і Київський університети) і т. п.

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 7

В чому була причина цього національного пожвавлення, національного культурного руху?

Українська буржуазно-націоналістична критика намагалась пояснити цей процес своєю улюбленою спіритуалістичною «теорійкою» «національного духу», яким, мовляв, «запалилася» українська інтелігенція. Котляревський за цією горе-«теорією» виступав як національний «месія», що, одержимий «національним духом», «підсвідомо» вдихнув його через свою «Енеїду» українській інтелігенції, — і це й було, мовляв, початком «національного відродження». Нема чого й казати про всю облудність і антинауковість цих націоналістично-ідеалістичних «теорійок».

Виступ Котляревського, звернення його до народної української мови, до етнографії і фольклору, як і цілий національно-культурний рух на Україні на початку XIX ст., є цілком закономірними явищами і мають своє коріння в тогочасних суспільно-економічних підвалинах.

Кінець XVIII — початок XIX ст. є зламним періодом, коли вже реально окреслився процес занепаду феодалізму і розвитку капіталізму в країні. Саме цей початковий процес розвитку капіталізму зумовлював і новий етап в національному житті, в національному русі.

«Развивающийся капитализм, — пише В. І. Ленін, — знает две исторические тенденции в национальном вопросе. Первая: пробуждение национальной жизни и национальных движений, борьба против всякого национального гнета, создание национальных государств. Вторая: развитие и учащение всяческих сношений между нациями, ломка национальных перегородок, создание интернационального единства капитала, экономической жизни вообще, политики, науки и т. д.

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 8

Обе тенденции суть мировой закон капитализма. Первая преобладает в начале его развития, вторая характеризует зрелый и идущий к своему превращению в социалистическое общество капитализм» ¹. (Підкреслення паше. — І. С.)

Отже, перша тенденція — «пробудждение национальной жизни и национальных движений» — характерна для початкового періоду розвитку капіталізму.

Те ж саме підкреслено і в роботах товариша Сталіна — «Марксизм и национальный вопрос», а також в його тезах і доповіді па X з'їзді РКП(б) про чергові завдання партії в національному питанні.

«Процесс ликвидации феодализма и развития капитализма, — пише товариш Сталін, — является в то же время процессом складывания людей в нации» ².

Кінець XVIII і початок XIX ст. якраз і є зламною стадією процесу формування української нації, який набирав чимдалі складніших форм і закінчився десь аж у перші десятиріччя XX ст.

Отже, національно-культурний рух, що виник на цей час на Україні, виявляв риси висхідної капіталістичної суспільної формації.

На чолі цього руху стала новонароджувана українська інтелігенція, почесне місце серед якої цілком заслужено носів І. П. Котляревський.

Як представник цієї інтелігенції, значна частина якої зазнала впливу буржуазного просвітительства, Котляревський не тільки виявив особливий інтерес до народної мови, фольклору, етнографії, але й дав цією мовою перші писані зразки художньої творчості, ставши таким чином начинателем нової української літератури.

¹ Ленин, т. XVII, стор. 139-140.

² И. Сталин. «Марксизм и национальный вопрос», стор. 10.

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 9

Однією з характерних і важливих рис для розуміння цього початкового стану в розвитку українського літературного процесу XIX ст. є відсутність національного антагонізму між російською і українською культурами. Більш того, вже на цій початковій стадії виявилися яскраві моменти близькості, спорідненості і спільності культур. Це не значить проте, що взагалі ніякого антагонізму в межах цих культур не було, — він був, особливо пізніше, в 50—70 і дальших роках XIX і початку XX ст., але й тоді цей антагонізм мав цілком окреслений соціальний характер, як антагонізм між демократичною частиною української літератури і реакційною частиною російської пансько-буржуазної літератури — з одного боку, і між буржуазно-націоналістичною частиною української літератури і демократичною частиною літератури російської — з другого. Між демократичними літературами Росії і України історія не знає антагонізму; навпаки, вона знає факти братньої спорідненості, зв'язків, зворушливого єднання і спільності (Чернишевський, Добролюбов, Некрасов — Шевченко, Вовчок, Горький — Коцюбинський і т. п.), великого плодотворного впливу російської літератури на розвиток літератури української.

Відсутність національного антагонізму між російською і українською культурами на початку XIX ст. пояснюється не стільки нерозвиненістю буржуазних взаємовідносин і протиріч, скільки віковою спорідненістю і історичною долею обох народів — їх злютованістю в боротьбі проти спільного ворога. Свіжими і пам'ятними були сторінки героїчної боротьби російського і українського народів проти польської шляхти, коли був створений нерозривний союз російського і українського народів прилученням України до Росії (1654 p.).

Цю історичну генезу спорідненості української і російської культури уперто замовчувала буржуазно-націо-

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 10

налістична критика, як замовчувала вона і самі факти цієї спорідненості на зорі української літератури в постаті Котляревського і цілій плеяді українських культурних діячів початку XIX ст.

Близькість української культури до російської на початку XIX сторіччя зумовлена була ще й іншими важливими факторами. Українська інтелігенція, як і весь український народ, мала перед очима яскравий приклад тогочасних жорстоких національних утисків української культури в Галичині, що була під владою Австрії. Німецьке і польсько-шляхетське панування в Галичині, що душило всякий прояв українського національно-культурного руху, неминуче викликало серед українських культурних діячів російської України тенденцію зближення з російською культурою. До того ж на початку XIX ст. національний гніт в російській Україні ще не набрав тих відчутних форм, яких він набув пізніше, за царювання Миколи І.

Всі ці фактори зумовили, поруч з посиленням антипольських і антинімецьких настроїв у колах української інтелігенції, її прихильність до російської культури.

Адже характерно, що перші видатніші діячі української культури були водночас, а часто й переважно діячами й культури російської (Квітка, Гулак-Артемовський, Гребінка); перші зразки української літератури створювались на основі кращих традицій російської культури, зокрема, як не далі побачимо, на цій основі розвинулась творчість першого українського письменника-класика — Котляревського.

З іменем Котляревського пов'язана історія цілої української культури початку XIX ст. Генеза Котляревського є генеза національного історико-культурного розвитку України. Не дивно, отже, чому українська буржуазно-націоналістична історіографія з такою наполегливістю відстоювала «самобутність» Котляревського, його від-

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 11

рубність від російської культури, хоч, як далі побачимо, факти її вплину на Котляревського цілком очевидні. Але визнати ці очевидні факти — означало б визнати спорідненість української і російської культури, — цього не могли зробити українські націоналісти, бо це було проти їх політичних контрреволюційних домагань.

Котляревський всією своєю творчістю яскраво виявляє спорідненість обох братніх національних культур ще в генезі їх розвитку.

Поєднавши в своїй творчості надбання всієї попередньої української культури і українського фольклору з надбаннями російської культури, Котляревський саме завдяки цьому поєднанню зумів створити перші класичні зразки української літератури — «Енеїду» і «Наталку-Полтавку», які визначили велич і значення Котляревського в українській літературі.

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 12

Розділ II.

БІОГРАФІЯ

Іван Петрович Котляревський народився 9 вересня (29 серпня ст. ст.) 1709 року в м. Полтаві, в родині канцеляриста міського магістрату. Родина Котляревських жила в нестатках, хоч батько й мав біля с. Решетилівки невеличкий шмат землі і кілька кріпаків, а в самій Полтаві над Ворсклою — будинок з подвір'ям.

Полтава в кінці XVIII ст. являла собою звичайне велике українське село. Тільки руїни давньої фортеці, як пам'ятник минулого, надавали їй величною вигляду. В народних піснях, переказах і легендах, на які були така багата Полтава, жила народна романтика козацької минувшини. В Полтаві і проходили дитячі роки Котляревського — спершу у навчанні в дяка-бакалавра, а далі в духовній семінарії.

Вже наука у дяка не могла не сприяти в певній мірі пізнанню тих галузей життя і науки, до яких прагнув всіцю своєю натурою Котляревський.

Виходці з народу, що йшли до духовної академії і, не кінчивши її курсу, повертались на село і робилися вчителями сільської дітвори, дяки-бакалаври поєднували в собі своє чимале знання українського фольклору з набутою в академії культурою — зразками російської і світової літератури; все це в зрозумілих формах вони викладали своїм учням. Ця наука не могла не мати свого значення в літературному розвитку Котляревського.

1780 року Котляревський вступає до Полтавської сло-

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 13

венської семінари; не закінчивши її, вибував в 1789 році з останнього богословського курсу.

Учителями семінарії були переважно вихованці Могилянської академії та Харківського колегіуму. Атмосфера в семінарії була, як свідчать сучасники, демократична.

В семінарії Котляревський вивчав стародавні мови (латинь, грецьку мову), а також французьку мову, філософію, античну літературу, студіює Вергїлія, «Енеїду» якого пізніше «перелицьовує» на «малороссийский язык». На цей час, як свідчать сучасники Котляревського — його співучні по семінарії, припадають і перші літературні спроби майбутнього письменника. Він пише вірші і за це його прозивають в семінарії «рифмачем».

Відслуживши деякий час в штатах Новоросійської канцелярії, Котляревський з 1793 року вчителює на селі в поміщицьких родинах. В ці роки він з особливим інтересом вивчав український фольклор, народний побут, звичаї, збирає етнографічні матеріали.

Як свідчить в своїх спогадах сучасник Котляревського, його біограф Стеблін-Камінський ¹, той «по окончании семинарии бывал на сходбищах и играх народных и сам переодетый участвовал в них; прилежно вслушивался в народный говор, записывал песни и слова, изучал язык, нравы, обычаи, обряды, поверья, предания украинцев».

1796 року Котляревський вступає на військову службу до «северно-карбинерного» полку, що був розквартирований на Полтавщині і складався з українських козаків. Вступові Котляревського до війська, як свідчать біографи, в значній мірі сприяло нещасливе кохання, якого перед тим зазнав Котляревський. (Він так і лишився одиноким на все життя).

1806 року, під час російсько-турецької війни, Котляревський

¹ С. Стеблин-Каминский, «Воспоминания об И. П. Котляревском» (из записок старожила). 1869 г., Полтава.

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 14

бере участь у воєнних операціях проти турків, як ад'ютант генерала Майєндорфа, що командував другим корпусом. Як відмінний і рішучий офіцер, Котляревський одержав доручення привернути буджицьких татар на бік російського уряду. Рискуючи життям, під загрозою кулі й ножа, він пішон на переговори і, заспокоївши схвильовану орду, зумів уговорити її бути вірною Росії, а також привів до свого стану її аманатів. За це Котляревський був нагороджений орденом Анни 3 ступня. Того ж 1806 року він одержав чин штабс-капітана.

З доручення Майєндорфа, Котляревський під час війни вів «Журнал военных действий».

1808 року Котляревський пішов у відставку.

Не зважаючи на те, що «Енеїда» Котляревського вже на цей час мала два видання і була популярною, авторові її прийшлося по виході з військової служби дуже скрутно. Він не міг знайти собі хоч якої пристойної служби і змушений був добами марно висиджувати у приймальнях «високих» осіб Петербурга; він не мав ні потрібних коштів, ні зв'язків, ні протекцій — і тому лишався поза їх увагою. Один з біографів Котляревського розповідає про цей час:

«Не раз приходилось ему (Котляревському. — І. С.) сидеть голодным, спать в сырой, холодной комнате. К горю для его любознательности, он часто был лишен отрады читать, когда наступали утомительно-длинные осенние ночи, он даже не имел возможности постоянно держать у себя свечи: зажжет, бывало, часа на два, а потом потушит, и всю ночь проведет в рассуждениях о слепом и непостоянном счастье...»

Повернувшись після даремних блукань до Полтави, Котляревський, нарешті, в червні 1810 року дістав по-

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 15

саду наглядача Полтавського будинку виховання дітей бідних дворян з утриманням близько 300 карб. на рік.

Будинок, в якому виховувалося понад 250 дітей, дякуючи старанній і виключній увазі Котляревського, став зразковим закладом.

Під час наступу Наполеона Котляревському було доручено генералом Лобановим-Ростовським сформувати 5 кінно-український полк. Завдання це Котляревський блискуче виконав за 17 днів.

1817-1819 рр. відзначаються в житті Котляревського активною театрально-драматургічною діяльністю. Ще до того генерал-губернатор Лобанов-Ростовський, що був любителем «театральных увеселении», сприяв організації в Полтаві аматорського театру, у виставах якого брав участь і І. П. Котляревський, виконуючи ряд ролей в тодішніх комедіях і операх, зокрема в «Сбитенщике» і «Кутерьме» популярного на той час Я. Княжніна.

1817 р. до Полтави, з ініціативи генерал-губернатора кн. Рєпніна, було запрошено трупу Штейна; в ній грав молодий талановитий актор М. С. Щепкін, який став незабаром актором з світовою славою.

Котляревського було призначено директором театру і завідувачем репертуару. Репертуар театру аж ніяк не міг задовольнити письменника. Протягом 1817-1819 pp. Котляревський пише «Наталку-Полтавку», «Москаля-чарівника», що були виставлені вперше в 1819 році з великим успіхом. Одні з головних ролей в них з великою майстерністю грав Щепкін (Макогоненка в «Наталці-Полтавці»), Чупруна в «Москалі-чарівникові»).

Біографи-сучасники свідчать, що в п'єсах Котляревського Щепкін вперше виявив на повний розмах свої творчі артистичні можливості.

Поруч з театрально-драматургічною діяльністю Котляревський в ці роки активно займався літературою взагалі, був членом «Харьковского общества любителей

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 16

изящной словесности», мав зв'язки з «Украинским Вестником», «Утренней Звездой», 1821 року, як повідомив Котляревського Гнєдіч — один з цого близьких приятелів, українського письменника було обрано членом Петербурзького «Вольного общества любителей российской словесности». Чимало допомагав Котляревський визначному українському історикові Бантиш-Каменському в збиранні історичних матеріалів.

Проте, активна громадсько-літературна діяльність Котляревського з старістю і недугом згасла, і в 1827 році вій одержує, почесну посаду «попечителя богоугодных заведений». 1831-1832 pp. Котляревський хворіє, подав у відставку (1834 р.) і дістає 1835 року пенсію 600 карб. на рік. Тоді ж він продає свою «Енеїду» Волохинову, який пізніше її й видає. Помер Котляревський в Полтаві 10 листопада (29 жовтня ст. ст.), на 70 році життя. Похований в Полтаві.

Як свідчать біографи-сучасники, «на погребение Котлярсвского собрался почти весь город. Некоторые из его почитателей приняли похоронные расходы на свой счет. Толпы всех сословий провожали бренные останки Котляревского до самой могилы, не взирая на дождливо-ненастную погоду, и этим свидетельствовали искреннюю к нему признательность, как к писателю и человеку» ¹.

Котляревський був достойний такої пошани. В своїх спогадах сучасники-біографи і приятелі Котляревського сходяться в оцінці моральних якостей і всієї постаті Котляревського, як людини гуманної, людини з щирим, чуйним серцем. Від зовнішнього обрису і до дрібніших деталей поведінки Котляревський лишився в пам'яті сучасників привабливою і незабутньо приємною людиною.

Один з найбільш авторитетних сучасників-біографів

¹ «Основа», II, 1861, стор. 171.

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 17

Будинок Котляревського в Полтаві — малюнок Г. Г. Шевченка
(не наводиться).

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 18

Пуста сторінка.

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 19

Котляревського — Стеблін-Камінський — присвятив письменникові такі рядки, які ми вважаємо потрібним для повноти характеристики тут навести:

«Как теперь помию эту привлекательную личность. Наружность его была — истинный тип малоросса, и лицо, хранившее заметные следы натуральной оспы, несмотря на то, было приятно-энергично... моложавость долго сохранялась в нем, почти до преклонных лет, рост имел высокий, стан стройный, взгляд живой, проницательный, улыбка не сходила с его уст».

І під цією зовнішністю, як підкреслює біограф:

«в нем скрывалась самая возвышенная душа, доступная всем благородным чувствам, и превосходное, редкое по доброте сердце, готовое на все жертвы».

Як свідчать інші біографи, «Котляревский оставил по себе память благотворительного и чистого человека. Он помещал бедных сирот в подведомственный ему дом; несчастных почему-либо поддерживал пособиями или ходатайством за них, и вообще был полезен своим влиянием» ¹. Таким малює образ Котляревського і Т. Г. Шевченко в своїй повісті «Близнецы». Те ж саме підтверджують збережені в Полтавському архіві документи.

Ще до своєї смерті Котляревський відпустив на волю своїх кріпаків, яких було у нього всього дві родини, і роздав своє майно родичам і приятелям.

Одностайно підкреслюють біографи надзвичайно цікаву для розуміння психології творчості Котляревського рису його характеру — веселість, дотепність, природний нахил до гумору й сатири. Гуманна людина, він був, проте,

¹ «Основа», II, 1801, стор. 169.

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 20

гостро уїдливим і навіть саркастичним у висвітлюванні негативних, несподобаних ним осіб.

Він виявляв виключне знання народного гумору, глибоку обізнаність з українською етнографією і фольклором. Один із згадуваних біографів розповідає:

«Иван Петрович был душою дружеской беседы: рассказывал забавно-остро, разоблачал действия людей шутками, иногда язвительными, прибаутками и пословицами. Он обладал народным юмором в высокой степени. Никто не был в состоянии возражать на его колкие замечания и в то же время никто не смел быть недоволен его намеками, которые каждый слушатель относил к другому, тогда как это падало на него самого» ¹.

Цю характеристику доповнюють і спогади Стебліна-Камінського, що підкреслює, ті самі риси характеру Котляревського:

«Вообще его рассказы, пересыпанные солью сарказма или юмора, с уменьем вести разговор, привлекали к нему невольно общее внимание. Само собой разумеется, большая часть анекдотов была взята из быта малороссиян, из родной среды; иногда он сам вымышлял удачные анекдоты, вставляя французские фразы и слова, по-французски он объяснялся свободно; но по преимуществу действующие лица были малороссы. Он знал наизусть бездну пословиц, народных поговорок, сказок, присказок украинских и песен».

За свого життя Котляревський був у приятельських стосунках з визначними діячами російської культури, не стояв осторонь російського літературного життя. У нього бували Гоголь, Маркевич, Свиньїн, Ізмайлов;

¹ «Основа», II, 1861, стор. 170.

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 21

в його бібліотеці були тогочасні російські періодичні видання — «Северная пчела», «Сын отечества» та ін. Ці факти цікаві для розуміння впливу російської культури ця творчість Котляревського.

В плані цього загального інтелектуального і морально-громадського образу письменника, як виключно цінний факт його громадсько-політичної біографії, є членство Котляревського в полтавській масонській ложі «Любовь к истине» і особливо досі не згадуваний біографами його зв'язок з декабристами. Вже закриття ложі в 1825 р. в зв'язку з повстанням декабристів само по собі свідчило про те, що там було чимало прихильників декабристського руху. Більше того, є цілком певні свідчення, що Котляревський був досить близький до члена «тайного общества» — правителя канцелярії Малоросійського губернатора декабриста Михайла Миколаєвича Новікова. В спогадах С. Стеблін-Камінського, в уривку, який лишився в рукопису і не потрапив до друкованої публікації цих спогадів, розповідається про таке:

«... в тот самый день, когда присягали Константину Павловичу, [Котляревский] сказал моему отцу: «Сегодня мы присягали Константину, а через неделю будем присягать Николаю», и когда это предсказание совершилось, признался, что давно знал от Новикова, бывшего правителем канцелярии и членом тайного общества, о существовании известного акта об отречении в. кн. Константина Павловича от престола. Когда случилось событие 14 декабря 1825 г., Котляревский советовал моему отцу позабрасывать и сам позабрасывал все массонские значки, звездочки какие-то и пр.» ¹.

¹ З архіву В. П. Науменка. «Киевская старина», 1888 р., листопад, стор. 391.

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 22

Цей уривок свідчить не тільки про зв'язок полтавської масонської ложі з подіями 14 грудня 1825 року, а й про обізнаність Котляревського з секретами «тайного общества» через декабриста Новікова, що, як бачимо, довіряв їх Котляревському, як близькій до нього і до «тайного общества» людині. А що ця близькість була, про те свідчить і другий документ: виключно прихильний відгук того ж самого Новікова про Котляревського ще за сім років до повстання декабристів. Ми маємо на увазі лист М. Новікова, датований листопадом 1818 р., в зв'язку з тим, що автор листа був обраний членом-кореспондентом петербурзького «Общества любителей российской словесности», членом якого пізніше був обраний (21 серпня 1821 р.) і І. П. Котляревський. Торкаючись в цьому листі виховавчих установ України, Новіков особливо зупиняється на Полтавському будинку виховання, що був під доглядом Котляревського:

«Из них (всіх інших подібних установ.— І. С.) Полтавский дом воспитания бедных, — пише він в листі, — отличен во всех отношениях, чему много содействует... примерное усердие и попечение главного его надзирателя, майора Котляревского, известного переложением Вергилиевой Энеиды на отечественный его малороссийский язык. Чиновник сей в кругу воспитанников представляет почтительного и строгого родителя; награда трудов его запечатлена всегда на лице его, удовольствие внутреннее и одобрение совести видны во всех чертах его, и он колики строг в управлении воспитанниками, столько же заботлив о доставлении им удовольствия» ¹.

¹ «Киевская старина», июнь 1905 р., стор. 241.

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 23

Багаторічне знайомство Новікова з Котляревським було, отже, цілком достатнім грунтом для близьких стосунків між ними. До того ж це підсилила і та велика прихильність, з якою ставився Новіков до Котляревського ще задовго до повстання і про яке так красномовно свідчить цитований лист.

Цей факт близькості Котляревського до декабристів був цілком логічним завершенням кращих рис ідейно-творчого шляху письменника.

Критично-опозиційні щодо кріпосницько-чиновницького ладу елементи його творчості, підсилені гуманістичними впливами буржуазного просвітительства XVIII століття, цілком природно, не могли не породити симпатій Котляревського до вільнолюбних настроїв передової дворянської інтелігенції, яка об'єднувалась у гуртках декабристів.

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 24

Розділ III

ПОЕТИЧНА ТВОРЧІСТЬ

1. «Енеїда»

В історію української літератури І. П. Котляревський увійшов як автор «Енеїди», «Пісні до князя Куракіна», «Наталки-Полтавки» і «Москаля-чарівника». Найвидатнішими творами письменника цілком слушно вважаються «Енеїда» і «Наталка-Полтавка».

Над своєю «Энеидою, на малороссийский язык перелицованною», Котляревський працював, за власним свідченням, близько 26 років.

В листі до Гнєдіча з приводу обрання Котляревського в члени «Петербургского общества любителей российской словесности» він писан: «Я над малороссийской «Энеидой» 26 лет — баюшки баю»; підкресливши, що вона є «плодом двадцатишестилетнего моего терпения и посильных трудов» ¹.

Лист до Гнєдіча датовано 27 грудня 1821 р., отже, початок праці Котляревського над «Енеїдою» треба віднести до 1794-1795 pp. 1798 року конотопський поміщик Парпура видав перші три частини твору, повторивши це видання 1808 року. Видання ці були зроблені поза бажанням автора, неохайно, з численними помилками і перекрученням тексту. 1809 року, видаючи свою поему (коштом полтавського поміщика Кочубея) з додатком IV частини, Котляревський в своїй передмові («уведомлении») зазначив, що попередні видання були

¹ «Лит. портфели Пушкинского дома». «Атеней», 1923 р., стор. 36.

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 25

надруковані без його відома і дозволу. Цікаво, що в своєму виданні «Енеїди» 1809 р. в третій частині поеми Котляревський зробив спеціальну вставку, вмістивши до пекла зухвалого видавця Пурпуру, давши йому прізвисько «мацапури».

Якусь особу мацапуру
Там шкварили на шашлику,
Гарячу мідь лили за шкуру
І розпинали на бику.
Натуру мав він дуже бридку,
Кривив душею для прибитку,
Чужеє оддавав в печать...

П'ята і шоста частини написані Котляревським вже після повернення його з війська і були закінчені до 1819 року. Це видно з листа Мельгунова, якого Котляревський, готуючи четверте видання, просив з'ясувати можливість видати «Енеїду» в Москві. Лист Мельгунова, датований 1820 р. [лист датовано 1828 р., відповідно Мельгунов зустрічався з Котляревським у 1827 р. Див. Оксман Ю. К истории опубликования «Энеиды» И. П. Котляревского - Т.Б.], має таке місце:

«Скоро свершится год, как я в последний раз имел удовольствие быть у вас в Полтаве и получить лестный для меня подарок — ваш экземпляр «Энеиды». С тех пор я несколько раз осведомлялся у здешних книготорговцев, не пожелают ли купить «Энеиду» вашу с прибавлением двух последних песен». (Підкреслення наше. — І. С.)

Отже, під час перебування Мельгунова в Полтаві 1819 p. мова йшла про «Енеїду» з «прибавленням двух последних песен», тобто п'ятої і шостої частин.

Підготовлюване Котляревським четверте видання «Енеїди» в шести частинах вийшло вже після смерті письменника — 1842 року, у виданні Волохинова, під наголовком «Вергилиева Энеида, на малороссийский язык переложенная» (попередні видання, включаючи й авторове видання 1809 року, мали назву «Энеида, на малороссийский язык перелицованная»).

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 26

Те, що писання «Енеїди» розтяглось на довгий час, цілком природно, не могло не позначитися на поемі. Якщо в перших двох частинах більше добродушного комізму, буфонади, то в третій і четвертій частинах більше суспільної сатири і соціальної гостроти. Останні — п'ята і шоста частини — відзначаються більшою «описовістю» (переважно батальні сцени) і значно меншим етнографічним побутовим колоритом порівняно до перших частин, В останніх частинах все частіше зустрічаються філософсько-моралізаторські авторові відступи і сентенції.

«Енеїда» Котляревського, за свідченням сучасників, користувалась широкою популярністю і любов'ю як серед українських, так і серед російських читачів початку XIX ст.

 

Процес занепаду феодалізму і розвитку капіталізму неминуче ніс зміну панівним мистецьким традиціям. В літературі це позначилося реакцією проти панівних стилів феодальної аристократії, зокрема псевдокласицизму, як це ми можемо простежити в європейській літературі кінця XVII-XVIII ст. ст. На цей час в літературі і мистецтві чимдалі більше заявляло про себе «третєсословне» письменство, що намагалося повернути літературу від псевдокласичних абстракцій до конкретних життєвих проблем, до реальної людини, до народності, до близьких народові літературно-мистецьких форм і стилів.

Цей поворот виявився в різкому запереченні традиційних творчих канонів і догм аристократичної літератури; її вишуканий, урочистий «високий стиль» і традиційні образи богів і героїв ставали об'єктом сатиричного висміювання. З'явився цілий поток комічної, бурлескної літератури, зокрема найпоширеніший жанр — травестії.

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 27

Правда, елементи бурлескної літератури ми зустрічаємо ще в давні часи, як контраст літературі вищих верств. Бурлеск — комічна література, переважно література «низів», завжди виявляла певну реакцію проти усталених смаків вищого суспільства. Проте намітившись в давні часи, бурлескна література досягла свого найбільшого розквіту саме в кінці XVIII ст. в Європі, пізніше в Росії і на Україні. Вона не була однотипною щодо своїх завдань і напрямку, проте бурлескний, комічний характер лишаються її, так би мовити, спільною ознакою.

Одним з найбільш удалих літературних об'єктів бурлексної літератури не випадково стала «Енеїда» Вергілія, твір, що користувався великим авторитетом цілі сторіччя, твір, до якого з шанобливістю ставився Дант, твір, що був улюбленим твором давнини. Боги і герої — найшанобливіша святиня аристократичної літератури — були і найефектнішими об'єктами травестійно-бурлескного висміювання.

Першими комічно-сатиричними травестіями поеми Вергілія були «Перелицьована Енеїда» італійського письменника Лаллі («Lalli Eneide travestita»), і «Перелицьований Вергілій») французького письменника Поля Скаррона (Paul. Scarron. «Le Virgile travesti» 1648-1653). Останній твір був цілком свідомо скерований проти панівних традицій французького «неокласицизму», його улюблених героїчних жанрів, його високих сюжетів і героїв. Скаррон одверто проголосив, що виступає проти «цих вигадуваних героїв минувшини» ¹. Висміюючи давніх богів і героїв, Скаррон скидав їх з п'єдесталу «високості» на рівень звичайних земних істот, наділяв їх часто найвульгарнішими рисами людської поведінки. Замість «високого

¹ «Roman comique».

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 28

стилю», яким «неокласики» відтворювали найвищі почуття своїх героїв, Скаррон наповнював твір цинічно-тривіальними моментами. В цій надмірній вульгаризації, як і в загальному спрямуванні травестії Скаррона, почувалась цілком прогресивна тенденція повернути літературу в бік більшої природності, життєвості, реалізму. У французькій поезії XVII ст. Скаррон виступив як представник її реалістичного напрямку.

Травестія Скаррона, маючи цілком очевидний бурлескний характер, не є, однак, як це кажуть деякі дослідники, тільки «добродушною насмішкою над класичною давниною з її негативними сторонами і разом з тим над сучасними авторові недоладностями в знатному суспільстві» ¹. Об'єктивно-історичне значення творчості Скаррона значно ширше; вона заперечувала панівні естетичні догми аристократичної літератури, проголошуючи реалізм в літературі, ступала на шлях критичної викривальної літератури. І це в більшій чи меншій мірі характерно для цілої світової літератури цього жанру XVIII-XIX ст. ст. Слідом за Лаллем і Скарроном, в міру зростання опозиційно-критичних тенденцій проти офіціально-панівного ладу в суспільному житті, швидко зростає, і шириться потік комічно-бурлескної літератури.

Отже, причиною поширення бурлеску було не звичайне собі бажання посміятися, не сміх заради сміху, а цілком певна тенденція, зумовлена об'єктивно історичним розвитком суспільних взаємовідносин. Саме цим можна пояснити таке виключно захоплення бурлескним жанром в багатьох країнах Європи XVII-XIX ст. ст. Скаррон швидко став популярним. Його «Перелицьований Вергілій» передруковувався кілька разів в XVII і XVIII ст. ст., маючи цілу плеяду наслідувачів і продов-

¹ Дашкевич. Малорусская и другие бурлескные Энеиды. «Киевская Старина», 1898 г., сентябрь, стор. 161-162.

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 29

жувачів, перекладався і на інші мови (зокрема англійську, 1664 р.). Цьому успіхові сприяла не тільки талановитість і майстерність Скарронової травестії, але — і головно, на нашу думку, — відповідність цієї травестії соціальним смакам і настроям широких суспільних кіл, яких вже не могла задовольнити світоглядно-естетична система аристократичної «неокласичної» літератури.

Наступне XVIII століття дає нові талановиті травестії Енеїди. Слідом за німецькою травестією Міхаеліса (1771) з'являється видатна травестія А. Блумауера («Wirgils Aeneis oder Abenteuer des frommen Helden Aeneas»).

Пародіюючи Вергілія, Блумауер — людина з природним талантом дотепного гумориста — відбив у своїй травестії полемічні змагання суспільного життя свого часу, поповнивши твір живими натяками на сучасність.

Побірник прагнень Іосифа II з його тенденцією звільнити суспільство від впливу католицизму, католицького духівництва, позбавити державу від важкого тягару ієрархії, Блумауер в своїй травестії відповідно відбив ці ідеї Іосифа II. Це відзначала й сучасна Блумауерові критика. Один з прихильників прагнень Іосифа II — Віланд відзначив, що Блумауер своєю повістю сприяв корисним задумам Іосифа II.

Об'єктом висміювання в Блумауеровій травестії було, головним чином, католицьке духівництво, зокрема католицький папа, що зображується як властолюбець, людина, що «морочила весь світ» і бажала, «щоб кожний побожний король танцював під дудку». Висміюванню піддавалися і католицькі «святоші». Вміло висміювалось духівництво в зображенні його «любовних» справ (розповідь Енея про ніч зруйнування Трої). До того ж чимало гострих дотепних реплік і жартів робили твір

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 30

Блумауера популярним і читабельним, хоч він і мав ряд непристойностей, підкреслено вульгарних цинічних місць.

Кінець XVIII ст. — час повороту російської літератури в бік народності — також породив цілий потік бурлескної літератури. Псевдокласицизм, який хоч і не мав такого глибокого коріння в російській літературі, як в літературах європейських, знайшов, проте, також своє заперечення в комічній літературі. Серед творів комічної літератури травестійний жанр посів своє почесне місце. 1771 р. В. Майков друкує, свою пародію на Іліаду «Елисей или раздраженный Вакх». Протягом 1791-96 pp. з'являється «Енеїда, вывороченная наизнанку» Н. Осипова, яку пізніше продовжив Котельницький. Далі Котельницький в співавторстві з Луценком пише «Похищение Прозерпины». З'являється також ряд менш відомих травестій (Наумова, Чулкова та ін.).

Цей потік комічного бурлескно-травестійного жанру в російській літературі в другій половині XVIII століття виявляв цілком очевидну тенденцію до заперечення панівних традицій аристократичної літератури, панівних естетичних смаків офіціального суспільства. На літературному кону з'являється письменство, яке ставило перед літературою нові суспільно-естетичні вимоги. Поряд з намаганням свідомо звульгаризувати, спростити, онародити те, що підносилось як «святиня» в аристократичній літературі, письменники травестійно-бурлескного жанру в російській літературі прагнули наситити свої твори реальним змістом, реальними людськими відносинами, реальними картинами народного життя, в зрозумілих, близьких народові мистецьких формах.

Майков, пародіюючи «Іліаду», в своїй поемі «Елисей» вже досить чітко визначив напрям своєї пародії до «народності». Дія відбувається в російському селі, дієвї

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 31

особи — представники сільських верств. Автор свідомо підкреслив, що свою пародію він будує на народній творчості, використовуючи з неї народні пісні, одяг, риси персонажів тощо.

Персидский был кушак, а шапочка соболья,
Из песни взят убор, котору у приволья
Бурлаки волжские, напившися, поют,
А песенку сию «Камышицкой» зовут!

Словами билини відображав Майков бешкет п'яного Єлісея:

Где с ней он пройдет, там улица явится,
А где повернется, там площадь становится!

Прагнучи до народних картин і образів, Майков їдко висміював штучні і пишні образи псевдокласичної літератури, вимагаючи від мистецького твору «естества». Своєю пародією Майков, як каже він сам, хотів показати, як «естество» «хитро изломало» класичний сюжет. Недаремно Майков був улюбленим письменником Пушкіна, який позитивно оцінював «Елисея» за те, що твір «истинно-смешен». Та сама тенденція прагнення до народності характеризує й інші травестії.

«Сообразуясь вкусу и обстоятельствам, — писали в передмові до «Похищения Прозерпины» Котельницький і Луценко, — сколько возможно старались мы представить его (твір. — І. С.) в новом виде, в простом натуральном, который больше нравится читателю. Церера у нас простая поселянка, а Прозерпина, дочь ее, как деревенская девушка со всей простотой характера, свойственного ее состоянию».

В тому ж плані розглядав свій твір і Осипов, який писав, що він

Выбрал древнюю побаску,
Скропал из ней смешную сказку:
По-новому совсем одел,
Как будто свойскую землячку,
На новый лад в стихах запел.

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 32

Проголошену бурлескною літературою увагу до простої людини, до народу і наявні в ній критичні елементи не можна абстрагувати від ідей буржуазного просвітительства XVIII ст. Ми цим не хочемо сказати_: що бурлескно-травестійний літературний потік має свій початок в буржуазному просвітительстві. Проте, близькість бурлескно-травестійної літератури до просвітительних ідей філософії висхідною буржуазного класу, на нашу думку, цілком очевидна, хоч не в кожного письменника бурлеску вона виявилася свідомо і повно.

В загальному потоці бурлескно-травестійної літератури й треба розглядати появу «Енеїди» Котляревського, твору, який з повним правом зайняв одне з видатніших місць в світовій травестійно-бурлескній літературі і який відкрив нову добу в історії українського письменства.

«Энеида, на малороссийский язык перелицованная» І. П. Котляревського уособлює відзначені нами світоглядно-естетичні риси бурлескно-травестійного жанру в світовій літературі. Проте, було б невірно розглядати, як роблять деякі дослідники, цей твір Котляревського тільки як абстрактну «реакцію проти псевдокласицизму». Якщо це стосувалося травестії Скаррона і Блумауера і в менші й мірі Осипова, то травестія Котляревського не може бути такою, бо українська література взагалі не знає доби псевдокласицизму, отже й не могла знати реакції проти псевдокласицизму. Але, як ми вище визначили, травестійно-бурлескний жанр і в світовій літературі менше всього можна обмежувати лише «реакцією проти псевдокласицизму», він мав значно ширшу суспільно-естетичну основу, як своєрідна третєсословна викривально-критична література, скерована проти панівних традицій і смаків, література, що визначала поворот до народності, до «земних» проблем. В цьому плані «Енеїда»

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 33

Котляревського продовжує весь попередній ряд світових бурлескних травестій.

... Я прощаюсь з небесами,
Пора спуститись до землі, —

проголосив Котляревський в своїй «Енеїді», і це була цілком свідома тенденція повернути літературу до реалізму, до народу, від чого була така далека попередня схоластична українська література. Правда, ця тенденція виявлялась ще до Котляревського в цілому ряді комічних жанрів української літератури XVII-XVIII ст. Котляревський продовжив і розвинув цю тенденцію в значно ширшому і, головне, дійсно літературному аспекті.

Отже, «Енеїда» Котляревського мала своїх попередників не тільки в світовій, але й у попередній українській літературі XVIII ст. Ми маємо тут на увазі передусім інтермедії, вертеп і особливо гумористичні (бурлескні) вірші.

В інтермедіях, сюжети яких будувалися переважно на побутовому тлі, були часто мотиви соціального пригнічення («Козак і лях», «Мужик у клітці» Довгалевського); в них подавалося типові постаті різних суспільних класів на Україні XVIII ст., з погляду демократії, з одвертими симпатіями до пригнічених класів. Інтермедії мали цілком певний гумористичний характер; їх гумор досягався навмисним перебільшенням комічних рис дієвих осіб у відповідних комічних обставинах (пана запрягають у воза, селянина садовлять у клітку). Шаржування, що часто переростає у карикатурність, є характерною рисою інтермедій.

Існував і інший вид гумористичної драматичної продукції — вертепна драма, об'єктом комічного відтворення якої були окремі побутові епізоди. Вертепна драма була часто сповнена народних дотепів і викликала здоровий сміх глядача. Критичних елементів у вертепній драмі було значно менше, ніж у інтермедіях.

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 34

Сильні елементи критицизму, спрямованого проти релігії, маємо у віршах-бурлесках, що виникли в міру зростаючого в народних колах критичного ставлення до релігії. Об'єктом гумору віршів-бурлесків були «серйозні» сюжети дидактичних віршів; ці сюжети переносилися на грунт звичайних буденних обставин (різдвяні та великодні мотиви). В них сатирично висміюються «святині», обожувані в дидактичних віршах.

Вся ця попередня літературна спадщина, в свою чергу, підготувала, так би мовити, появу Котляревського. Котляревський в своїй творчості, зокрема в «Енеїді», продовжив кращі традиції попередньої української комічної літератури, використав багатющу скарбницю народного гумору.

Але зробив він це, ставши на шлях збагачення своєї творчості досягненнями світової, зокрема російської, бурлескно-травестійної літератури, якою він живився і яку він наслідував. Виводити «Енеїду» тільки з попередньої української літератури, як це робила буржуазна націоналістична критика, значить заперечити одну з істотних основ творчості письменника.

«Енеїда» Котляревського має тісний зв'язок як з українською літературою XVII-XVIII ст. ст., так і з російською літературою кінця XVIII ст. Письменницька постать Котляревського і його поетична культура формувалася на нових напрямках російського письменства. Свою «Енеїду» Котляревський писав безпосередньо за зразком російської травестії «Энеида, вывороченная наизнанку» Н. Осипова.

Поклавши в основу, як і в інших світових травестіях, поему Вергілія, Котляревський перелицьовував її за схемою російської травестії, хоч і створив цілком самостійний художній твір, сповнений національного колориту, народного українського гумору.

«Вергилиева Энеида, вывороченная наизнанку»

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 35

Н. Осипова ¹ з'явилася в друку — перша та друга частини — 1791 року, третя — 1794 р., четверта — 1796 р. Отже, дати появи її випереджають дати появи частин «Енеїди» Котляревського. Твір Осипова мав великий успіх серед великого кола читачів і значний вплив у російській літературі. Сатирично-бурлескне висвітлення російсько-міщанського побуту кінця XVIII століття, етнографічний колорит, легкий майстерний вірш, що цілком відповідав гумористичному характеру травестії, — все це сприяло широкій популярності твору Осипова.

Вже перші побіжні зіставлення обох травестій Осипова і Котляревського свідчать про безперечну залежність другого від першого, хоч Котляревський був знайомий ще з семінарських років безпосередньо з самим оригіналом — поемою Вергілія і міг знати також французьку травестію цієї поеми Скаррона (інших європейських травестій Котляревський не міг знати, бо не знав інших, крім французької, мов). Проте, французька травестія не має нічого спільного з твором Котляревського ні в освітленні епізодів, ні в поетичних засобах зображення, а знайомство з оригіналом Вергілія не виключає користування певним зразком вже готової травестії. Такою готовою травестією саме й була для Котляревського «Енеїда» Осипова.

В своєму творі Котляревський дотримується плану поеми Осипова, що, до речі, порівняно з оригіналом має свої відміни. Гумористичне освітлення головніших епізодів Вергілієвої поеми Котляревський переказує за

¹ Осипов, Н. П. (1751-1799) — російський письменник і перекладач. З юних років до 1781 року був солдатом Ізмайловського лейб-гвардійського полку, дослужився чина офіцера. Разом з Н. Львовим та іншими видавав рукописний журнал "Труды четырех общников», де вміщав багато своїх поезій. Перекладав французькі й німецькі романи. 1790 року притягався до слідства в справі Радіщева.

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 36

поемою Осипова. В Осипова запозичено велику частину характеристик, навіть окремі вирази, порівняння, епітети. Так, наприклад, дочка царя Латина — Лавінія — у Осипова «росла, стройна, свежа, красива, приступна всем и не спесива», у Котляревського нагороджена буквально тими ж епітетами: «дородна, росла і красива, приступна, добра, не спесива». Для більшої переконливості подаємо зіставлення окремих найбільш яскравих місць для підтвердження думки про наслідування Котляревським зразків травестії Осипова.

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 37

Таких прикладів можна було б навести значно більше. У Осипова Котляревський наслідував і ті моменти, які той ввів для більшого гумористичного звучання до своєї травестії незалежно від оригіналу поеми Вергілія, зокрема мовне штукарство, як от:

Більше того, в поемі Котляревського знаходимо чимало місць, яких або зовсім немає в поемі Вергілія, але

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 38

які є в поемі Осипова, або місця кардинально змінені Осиповим. Так, наприклад, в «Енеїді» Котляревського приводом до війни Латина з Енеєм було те, що Енеєві хорти з'їли цуцика Аматиної няньки. Той же «цуцик» фігурує і в поемі Осипова, але його нема зовсім в поемі Вергілія (у Вергілія боротьба між латинцями і троянцями сталася через оленя).

Далі: у Котляревського в описові військових готувань латинців маємо таке комічне місце:

Дівки на прутах роз'їжджали,
Ціпками хлопців муштрували ...

Аналогічне маємо і в Осипова:

Для лучшей в войске дисциплины
И строгости во всех полках
Должны там были все мужчины
У жен своих побыть в руках.

Такого місця, де чоловіки навчалися б муштрі під доглядом і керуванням своїх жінок, нема в поемі Вергілія. Нема у Вергілія в описові військових готувань і таких рядків, що є спільними для Котляревського і Осипова:

До всіх цих текстових зіставлень слід додати формально-віршову залежність Котляревського від Осипова. Вперше вводячи в українську поезію тонічну будову вірша, Котляревський наслідував поетично-вір-

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 39

шову культуру Осипова, який був досить визначним майстром версифікації. З поеми Осипова Котляревський запозичив чотиристопний ямб і десятирядкову строфу з ababecdeed — чергуванням рим.

Не зважаючи на цілковиту очевидність факту написання «Енеїди» Котляревського за російським зразком Осипова, переконливими свідченнями чого є як хронологічні дані, так і текстові та формальні зіставлення творів, буржуазно-націоналістична критика уперто намагалась заперечити цей факт. Буржуазні націоналісти ніяк не могли примиритися з тим, що перший твір української літератури створено на основі поетичних зразків і традицій літератури російської. Не маючи можливості заперечити очевидні факти близькості поем Котляревського й Осипова, вони силкувалися довести протилежне: що не твір Осипова був прототипом для Котляревського, а навпаки — твір Котляревського був прототипом для Осипова. Одна з останніх спроб в цьому плані була зроблена М. Марківським в його праці «Найдавніший список «Енеїди» та деякі думки про генезу цього твору») (1927 р., м. Київ). Як бачимо з самого заголовку роботи, приводом до перегляду питання «Котляревський — Осипов» був для Марківського «найдавніший список» «Енеїди», про який ще раніше повідомив М. П. Дашкевич. Список цей, що містить в собі перші три частини «Енеїди» і має заголовок «Перецыганенная Энеида с русского языка на малороссийский», належав у свій час київському митрополитові Є. Болховитінову і був знайдений в бібліотеці Софійського собору. Список цей мав дату «11 окт. 1794 р.» — отже перевертає, на думку Марківського, погляд, що Котляревський наслідував Осипова, бо дата «ll окт. 1794 р.» свідчить, на думку Марківського, про те, що на 11 жовтня 1794 року були написані три частини твору Котляревського, в той час, як третя частина

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 40

«Енеїди» Осипова вийшла, як відомо, 1794 року, чи не пізніше від дати, позначеної в списку «Енеїди» Котляревського.

Висуваючи це як основний аргумент заперечення, визнаного більшістю вчених дослідників факту наслідування Котляревським Осипова, Марківський свідомо ігнорує протилежні дані; ми не кажемо вже про самий заголовок списку; ми маємо на увазі наявність на папері згаданого давнього списку водяних знаків 1796 р. Навіть якщо і вважати, що цей давній список є копією ще давнішого, то чому треба дату «11 окт. 1794 р.» вважати за дату закінчення третьої частини, а не за дату початку першої частини. Це останнє, тим певніше, що стверджується рядом інших авторитетних документальних свідчень, як, наприклад, цитований нами раніше лист самого Котляревського до Гнєдіча, який дає всі підстави твердити, що Котляревський розпочав свою «Енеїду» саме в кінці 1794 року.

Отже, спроба Марківського, як чергова спроба реставрувати явно тенденційні погляди буржуазно-націоналістичної критики, відкидається всією сумою об'єктивних незаперечних фактів.

Наслідуючи травестію Осипова, Котляревський, проте, в своїй «Енеїді» не йшов сліпо за Осиповим, а створив цілком оригінальну українську травестію. Відтворюючи в своїй «Енеїді» багато подібних до твору Осипова картин і епізодів, Котляревський насичував їх соковитим національним українським побутово-етнографічним колоритом, який він черпав з скарбниці українського фольклору, власних спостережень над українським побутом. Так, наприклад, картина вечорниць, на які Анхіз привів розважитись Енея, в Осипова подана з національно-російським колоритом; Еней Осипова побачив там «святки», де «все играли ворожбей», дівчата «кричали песенки надблюдны, загадывали

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 41

меж собой», запалювали «спичку иль лучинку, передавали ту вокруг», «ходили в баню на кладбище, в конюшню, в курник ворожить», тобто специфічні національно-російські побутові атрибути. У Котляревського це місце виглядає, як яскрава українська етнографічно-побутова картина:

"... в пеклі вечорниці
Лучились, бачиш, як на те;
Були дівки та молодиці,
І там робили не пусте:
У ворона собі іграли,
Весільних пісеньок співали,
Співали тут і колядок;
Палили клоччя, ворожили
По спині лещатами били,
Загадували загадок.
Тут заплітали джегерелі
Дробушечкн на головах;
Скакали по полу вегері,
В тісної баби по лавках;
А в комин суженых питали,
У хатніх вікон підслухали,
Ходили в північ по пустках,
До свічки ложечки палили,
Щетину із свині шмалили
Або жмурились по кутках.

Ідучи за планом Осипова, приймаючи його версії і трактовку всіх головніших епізодів Вергілієвої «Енеїди», Котляревський ставився досить критично до притаманних Осипову довгих, часто нудних описів, які знижували динамічність, а відтак і гумористичну гостроту твору. Ці довготи Котляревський в своїй поемі відкинув зовсім. Так, Котляревський скоротив широко подані Осиповим античні історії (напр., історія Іпполіта і Федри, що займає в поемі Осипова рядків щось понад 150), довгі монологи Сівілли (III ч.) і т. п. Водночас Котляревський значно поширює ті місця, що дають йому можливість наситити твір життєвим, етно-

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 42

графічно-побутовим, а часто й соціально-значимим матеріалом. Зокрема, значно поширеним, порівняно до твору Осипова, є опис пекла. Тут Котляревський широко подає опис різних соціальних типів, що потрапили до пекла, з ретельним перераховуванням їх гріхів як в суспільному, так і в побутовому житті. Перед читачем вимальовуються живі реальні постаті з їх поведінкою — відмінно від твору Осипова, де замість живих істот в пеклі діють «тіні». Збережені Осиповим античні імена людей у Котляревського цілком локалізовані; тут Еней зустрічає:

Педька, Терешка, Шеліфона,
Панька, Охріма і Харка,
Леська, Олешка і Сізьона,
Пархома, Їська і Феська,
Стецька, Ониська, Опанаса ...

Надаючи своєму творові національного етнографічного колориту, Котляревський підсилював художньо-реалістичні і в той же час гумористичні риси своєї поеми. Так, замість перерахування подарунків Енея цареві Латину, що його подає Осипов, Котляревський відповідно локалізує ці подарунки:

Лубенського шмат короваю,
Корито опішнянських слив,
Оріхів київських смажених,
Полтавських пундиків пряжених
І гусячих п'ять кіп яєць.

Цей список подарунків не тільки викликає, здоровий сміх влучністю добору, але й створює відповідний місцевий український колорит страв.

Соковитий етнографічно-побутовий колорит, збагачений українським фольклором, ставить «Енеїду» Котляревського як художній гумористичний твір значно вище від «Енеїди» Осипова. І якщо одним з критиків

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 43

«Енеїди» висловлено думку, що «Энеида Котляревского так относится к Энеиде Осипова, как живой цветок к жалкому тряпичному изделию» ¹, то в цьому безперечно-перебільшеному контрасті є певна доля істини: майстер легкого вірша Осипов значно поступається перед Котляревським як художник; він не зміг з такою творчою проникливістю художньо сконденсувати події і образи, як це зробив у своєму творі Котляревський. Національний колорит в творі Осипова значно бідніший, занадто вузька і фольклорна основа твору. Відчувається, що як художник і гуморист Котляревський значно багатший від Осипова, і це багатство — не тільки в таланті Котляревського, але і в широкій обізнаності його з скарбами народної творчості.

«Енеїда» Котляревського при всій її обмеженості, як травестії, є першою в українській літературі картиною українського життя XVII-XVIII ст.ст. В своїй поемі Котляревський відтворив в перелицьованих образах богів і героїв, в їх поведінці і взаємовідносинах істотні риси типів і характерів окремих прошарків українського тогочасного суспільства, дух і мораль часу, подав окремі критично-викривні картини сучасного йому суспільного ладу.

В образах троянців і Енея не важко розпізнати поданих в гумористичному висвітленні запоріжців з кошовими, що їх побутові традиції і звички — пиятики та гульбища, походи та привали, їх дотепність та наївність, добрість і простуватість — знайшли, як відомо, широкий відбиток в народних переказах і легендах, піснях і казках.

Народні легенди про запоріжців у більшості своїй переказували різні сміховинні події і епізоди з їх життя і військових походів. Саме на різних варіаціях цього

¹ Ефименко [Котляревский в исторической обстановке - Т.Б.].

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 44

фольклору будував Котляревський гумористичну канву блукань Енея і троянців. Тут сміх Котляревського не був саркастичним, він скоріше добродушний і прихильний. І цілком природно. Народжувана українська інтелігенція, що проймалася інтересом до всього національного, представником якої і був І. П. Котляревський, з великою пошаною ставилася до історичної минувшини України, романтизуючи, зокрема, часи гетьманщини, запорізьку козаччину. Цей романтичний момент маємо і в «Енеїді» Котляревського, в рядках, присвячених гетьманщині:

Так вічной пам'яті бувало
У нас в гетьманщині колись,
Так просто військо шикувало,
Не знавши: «стій, не шевелись»;
Так славнії полки козацькі —
Лубенський, Галицький, Полтавський —
В шапкак було як мак цвітуть.
Як грянуть, сотнями ударять, —
Перед себе списи наставлять, —
То мов мітлою все мітуть.

З замилуванням згадуючи часи гетьманщини, Котляревський, переодягаючи Вергілієвої о Енея в кошового запоріжця, а його супутників-троянців к запорізьких козаків, хоч і не мав наміру сатиричного висміювання, не закривав, проте, очей на тіневі сторони гетьманської і козацької минувшини. Він був далекий від її ідеалізації в своїй поемі, більше того — об'єктом гумору якраз і були між усім іншим далеко не «романтична» поведінка Енеєвої ватаги, де зібралися і ледарі, і п'яниці, і байбаки, і кар'єристи (Купидон), такі, що «вдень пили», а «крали уночі», та інший вдячний для бурлеску типаж, який Котляревський зумів змалювати з усією властивою йому гостротою гумору. Значно м'якше і, ми б сказали, ліричніше поданий образ Енея, хоч він ні трохи не випадає з гумористичного бурлескного плану.

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 45

Зображення титульної сторінки першого видання "Енеїди"
(не публікується).

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 46

Пуста сторінка

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 47

Правда, розтягнутість часу писання «Енеїди» в значній мірі відбилась на трактуванні образу Енея, як і, до речі, на трактуванні деяких персонажів. Якщо в перших частинах Еней, «порубок моторний і хлопець хоть куди козак, ...на всеє зле проворний, завзятіший од всіх бурлак», був змальований з більшим гумором, то в останніх частинах Котляревський підкреслює в ньому все більше і більше позитивних якостей. Еней виступає вже не «моторним парубком», а героєм, що «к добру з натури склонний», як ватажок, що мислить і дипломатично маневрує, аби врятувати троянців і перемогти Турна. В цій еволюції трактування образу Енея яскраво відбилася виявлена ще в самому початковому задумі твору «позитивність» образу Енея — авторова прихильність до нього, причини якої ми вище визначали.

Якщо в образі Енея і його ватаги ми маємо досить незначне відтворення соціально-негативних рис українського суспільства XVIII ст., то значно повніше це ми знаходимо в образах богів — Зевса, Венери, Юнони, Еола та ін. Не тільки в змалюванні кожного з них в їх побутових обставинах, але і в цілій системі їх взаємозв'язків Котляревський реалістично відтворив державно-урядову пансько-чиновницьку ієрархію, з усіма її мерзенно-відразливими рисами — хабарництвом, інтриганством, заздрощами, кумівством, хитрощами, продажництвом і т. ін. складовими елементами самодержавно-кріпосницької системи. Юнона, ворогуючи з Венерою, просить бога вітрів Еола, щоб той наробив лиха Енеєві, і за цю ласку вона обіцяє йому як хабара... «дівку чорнобриву, смачную, гарну, уродливу». Еней, захоплений у морі вітрами, кричить: «Я Нептуну півкопи грошей в руки суну, аби на морі штурм утих». І поскільки Нептун, бог моря, «издавна був дряпічка» і «півкопи для нього кусок», — він зразу ж кинувся на допомогу Енеєні. Юнона — мстива, заздра і ревнюща інтри-

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 48

ганка. Зевс — бог богів, господар-самодур, що дбав передусім за себе.

Все це реальні вчинки і реальні риси папського і урядово-чиновницького служилого суспільства, окремі риси якого відтворив Котляревський в «Наталці-Полтавці».

Образи «Енеїда» тим реалістичніше вимальовуються, що Котляревський яскраво доповнював їх соціальне єство описом їх зовнішності, одягу, побутової поведінки. Так, Зевс, коли до нього прийшла Венера:

... тоді кружляв сивуху
І оселедцем заїдав,
Він, сьому випивши осьмуху,
Послідки з кварти виливав.

Звичайне буденне заняття українського магната-пана! Венера в описові Котляревського — типова старшинська пані. Так, до Нептуна вона

Поїхала в своїм ридвані,
Мов сотника якого пані,
Баскими конями, як звір,
І з кінними провідниками
З трьома назаді козаками,
А коні правив машталір.

Правда, соціальні елементи реалізму Котляревського в змалюванні персонажів обмежені переважно етнографічно-побутовими описами. Суспільно-класова поведінка персонажів подана лише окремими, хоч і надзвичайно влучними сатиричними деталями.

Так, наприклад, всю нехитру мерзенну механіку тогочасного суспільного ладу викривав Котляревський такою яскравою деталлю: Сівілла, супроводжуючи Енея до пекла, на його бажання повести його до батька відповідає:

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 49

Коли сю ж маєш ти охоту
У батька в пеклі побувать,
Мені дай зараз за роботу,
То я приймуся мусувать,
Як нам до пекла довалитись
І там на мертвих подивитись.
Ти знаєш, дурень не бере:
У нас хоть трохи хто тямущий,
Уміє жить по правді сущій,
То той хоть з батька, то здере.

Стільки тут уїдливої іронії, безпосередньої критики суспільного панського чиновницького ладу, що цей уривок міг би бути прекрасним епіграфом до невмирущого «Ревізора» Гоголя!

Найбільш соціально насиченим є показ пекла. Саме в цій частині подав Котляревський найбільш повно соціально-негативні риси суспільного ладу, мораль тодішнього суспільства, визначивши водночас і риси свого світогляду. В цій частині маємо значні елементи критично-викривального реалізму Котляревського. До пекла увів Котляревський цілу галерею соціальних типів. Письменник карав пеклом всіх тих, що робили соціальне чи моральне зло, що грішили в соціальному житті, побуті. Тут Котляревський виступає з обвинувальною критикою проти панів-кріпосників, державної чиновницької бюрократії, духівництва і т. п.

Панів за те там мордували
І жарили зо всіх боків,
Що людям льготи не давали
І ставили їх за скотів.
..................................
Всім старшинам тут без розбору,
Панам, підпанкам і слугам
Давали в пеклі добру хльору,
Всім по заслузі, як котам.
Тут всякії були цехмістри,
І ратмани, і бургомістри,
Судді, підсудки, писарі,

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 50

Які по правді по судили,
Та тільки грошики лупили
І обдирали хабарі.

Були тут: і «ченці, попи і крутопопи», які ганялись за гривнями, і «купчики проворні, що на аршинець на підборний поганий продавали крам», і «крамарі, міняйли, шинкарі, плути, зводники, ярижники й п'янюги».

Крім категорії соціальних злочинців, яких осуджує Котляревський, до пекла потрапляли і порушники тогочасної моралі. Так, в пеклі знайшлися:

Молодиці молоденькі,
ІЦо вийшли заміж за старих,
Що всякий час були раденькі
Потішить парнів молодих.
.............................
Були і тії там панянки,
Що наряжались на показ.

Були й чоловіки:

Жінок своїх що не держали
В руках, а волю їм дали,
По весіллях їх одпускали.
..............................
Батьки, які синів не вчили,
А гладили по головах...

У противагу тим категоріям людей, що потрапили у пекло, до раю потрапляли вже не

... чиновні,
Або що грошей скрині повні,
Або в яких товстий живіт,
Не ті се, що в цвітних жупанах,
В кармазинах, або сап'янах,
Не ті ж, що з книгами в руках,
По рицарі, не розбишаки;
Не ті се, що кричать: «і паки»,
Не ті, що в золотих шапках,
Се бідні нищі, навіжені,
Що дурнями зчисляли їх,

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 51

Старці, хромі, сліпорожденні,
З яких був людський глум і сміх;
Се що з порожніми сумками,
Жили голодні під тинами...
..............................
Се ті, яких випроважали
В потилицю і по плечах,
Се вдови бідні, безпомощні...
..............................
Се що проценту не лупили,
Що людям помагать любили...

Вже саме перераховування грішників у пеклі і на протиставлення їм — праведних в раю — реалістично відтворює тіневі риси тогочасної суспільної дійсності, водночас яскраво виявляючи суспільні симпатії і антипатії Котляревського.

Передусім цілком очевидним є критичне ставлення Котляревського до тогочасного суспільного ладу. Котляревський заперечує пансько-кріпосницьке свавілля, державно-урядову ієрархію з її крутійством, хабарництвом тощо, хоч і обороняє; віджиті вже патріархальні моральні норми.

І хоч суб'єктивно, може, його критика була скерована на окремі явища, а не на основу суспільно-державного ладу, вона, проте, об'єктивно викривала саме цілий лад, і в цьому її прогресивне значення. Тут виявилися гуманістичні елементи світогляду Котляревського і, безперечно, не без впливу ідей буржуазного просвітительства XVIII ст.

Під впливом гуманістичних ідей буржуазного просвітительства XVIII ст. Котляревський піддавав критиці схоластичну науку, спеціально подавши, незалежно від Осипова, картину бурсацького навчання троянців і посадовивши до пекла схоластичного «філозопа». Під тим же впливом ідей гуманізму, різко висміявши війну у батальних сценах останньої частини, Котляревський затаврував її нелюдяність і її антинародну суть.

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 52

Війна в кривавих ризах тут.
За нею рани, смерть, увіччя,
Безбожність і безчоловіччя
Хвіст мантії її несуть.
..............................
Багацько трупу там палилось,
Поспільство на чім світ ревло,
Там батько сина парубійку
Оплакував і кляв злодійку
Війну і ветхого царя.
Тут дівка вельми убивалась,
Що без війця вдовой остались,
Утративши богатиря.
Жінки, порозпускавши коси,
Розхристані і без свиток,
Розтрьопані, простоволосі,
Галасували ...

І все це сталося через примху якогось князька, що ладний був за своє, любовне діло погубити весь народ.

Заперечивши такі війни, Котляревський як поет, що любив народ і країну, закликав водночас героічно обороняти свою землю, «общеє добро» від зухвалого ворога-загарбника:

Де общеє добро в упадку,
Забудь отця, забудь і матку,
Лети повинність ісправлять.

Він добре знав, що

Любов к отчизні де героїть,
Там сила вража не устоїть,
Там грудь сильніша від гармат.

Цілою своєю творчістю, зокрема «Енеїдою», Котляревський будив у сучасного читача прогресивні гуманні почуття і думки, і цим визначається прогресивне суспільне значення художніх творів Котляревського.

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 53

«Енеїда» Котляревського поема травестійно-гумористична. Як і в усіх інших травестіях, гумористичність поеми досягається «перелицьовуванням» класичних образів героїв і богів у звичайних «земних» людей, свідомим зниженням «високого стилю». Тут Котляревський виявив себе як письменник великого гумористичного таланту.

«Перелицювавши» богів і героїв Трої і Рима в реальних людей різних соціальних прошарків українського суспільства XVII-XVIII ст. ст. з їх оточенням, побутом, звичками і поведінкою, письменник тим самим зумовив гумористичне звучання твору. До того ж, використовуючи народний гумор, гумористичне порівняння, епітети, лексику, гумористичні народні сентенції, прислів'я і приказки, автор створив соковиті колоритні зразки українського гумору.

Однією з специфічних особливостей травестії Котляревського, що зумовила національний український колорит поеми, є, як ми вже визначали, насичення твору етнографічно-побутовими аксесуарами. Котляревський ввів до поеми широкі малюнки побуту різних верств українського суспільства, їх одяг, страви, побутову обстановку. Так, наприклад, малюючи частування троянців Дідоною, Котляревський ретельно перераховує посуд і страви:

Тут їли рознії потрави,
І все з полив'яних мисок,
І самі гарнії приправи
З нових кленових тарілок:
Свинячу голову до хріну
І локшину на переміну,
Потім з підлевою індик.
На закуску куліш і кашу,
Лемішку, зубці, путрю, квашу
І з маком медовий шулик.
І кубками пили сливянку,
Мед, пиво, брагу, сирівець,

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 54

Горілку просту і калганку,
Куривсь для духу яловець.

Тут же і

Бандура горлиці бренчала,
Сопілка зуба затинала,
А дудка грала по балках,
Санжарівки на скрипці грали,
Кругом дівчата танцювали —
В дробушкаї, в чоботях, в свитках.

З такою ж ретельністю малює Котляревський і національне убрання своїх персонажів. Цими малюнками національних побутових аксесуарів Котляревський надавав своїм травестіям національного етнографічно-побутового характеру.

Своїм гумором, як і всією творчою системою, «Енеїда» Котляревського зв'язана з жанрами попередньої української літератури і народної творчості. Для свого твору Котляревський використав переважно жанри комічної літератури і гумористичний фольклор, хоч і не обмежується ними.

Широко використав Котляревський українські бурлескні вірші, гумор яких теж базувався на своєрідній травестії, переодяганні біблійних і християнських святих у звичайних земних людей, перетягування їх з святої «небесної» обстановки в звичайні буденні людські умови.

Так, бог виступає в бурлескних віршах, як цілком земний господар, що його власністю є рай з душами. Його ставлення до «прогрішившого» Адама — цілком «земне» ставлення господаря до свого наймита. Архангел Гавріїл виступає в бурлескних віршах як звичайний служник Гаврило. Зовсім у стилі «богів» «Енеїди» подано в бурлескних віршах звертання бога до Адама:

Пішов же вон, Адаме, з раю!
Об'ївся яблук, аж сопеш!
Се так ти доглядаєш гаю?

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 55

Без попиту що хоч і рвеш!
І ти іди, небого, прясти!
Адам тебе щоб наглядав!
А щоб не сміла яблук красти,
Адаму я нагайку дав...

Адам — одягнений в «нову свитину і кожух», Єва — «в плахті походжає».

В різдвяних віршах-бурлесках знаходимо описи гулянок, де хлопці й дівчата «бігають під хатки», «скригичуть колядки, а баби, діди пиво-меди, горілку варену кухликом п'ють», а «мати земля, взявшись у боки, пісні гука, б'є гопака». Характерно, що в показі цих гулянок бурлескні вірші відтворювали український національно-побутовий колорит.

Хлопці, дівки аж раділи,
Що гулять приходить час.
Тут Давид гуслі підстроїв,
Козацької як дернув,
Так уже ніхто не встояв,
І неживий би скакнув.
Як тільки вчув святий Афет,
Що вже гусельки бринчать,
Як схопився, як махнеть!
А за ним другиї встали —
Всяк пару собі прибрав,
Ставши в танець, та й прохали,
Щоб запорізьку грав.
Всі ж тут оддернули
За свій жаль парубки,
Нічого тут не забули
Молодиці і дівки;
Перше навприсядки брали,
Потім били тропака,
А дівчата забивали
Підківками гоцака.
Як же взяли молодиці
По-своєму бушувать,
Аж погубили спідниці,
Так взяло їх розбирать.

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 56

Або така картина з участю Христа:

І увесь тут загудів люд, мов літом ті бджоли,
Беруть жінок, ведуть в танок, затикавши поли;
Тії бичка, ті козачка, ті горлиці скачуть.
Самі старі, сидя в шатрі, од радості плачуть.
Пророк Давид там же сидить і у кобзу грає,
Пісню святу спасу Христу, псалтирі читає,
Чорнявий Хам сидить теж там і ріже в сопілку,
Сам добре п'є і всім дає квартою горілку.
Куді чорти, мов ті хорти, голоднії скиглять,
Лапи гризуть, що попав рвуть, скрутились і пінять.
Суцига смерть себе ж верть-верть, ляп-ляп кістками
Біжить в куток, бере мішок з косою, з ножами,
Заступ хапа, яму копа і все в ту поклала...

Всі ці картини нагадують відповідні місця з твору Котляревського, зокрема змальовані в «Енеїді» гулянки в раю, розвагу олімпійських богів, бенкети троянців тощо. Багато спільного має «Енеїда» з віршами-бурлесками і в мовних засобах гумору. Так, наприклад, характерний для бурлескних віршів спосіб заміни слова його більш зниженим гумористичним синонімом знаходимо і в «Енеїді». Троянці, приміром, галушки не «їли», а «лигали», горілочку «хлистали» (замість «пили»), куліш «глитали», брагу з кухлика «тягли» і т. д.

Близькими до бурлескних віршів є й засоби характеристики персонажів «Енеїди» з підкреслено-грубою образністю, епітетами і порівняннями.

В бурлескних віршах знаходимо й малюнки пекла, які також не лишались поза увагою Котляревського. Так, в одному з великодних віршів до пекла потрапили «святці, попи, ченці... філозопи ї крутопопи». Те саме перераховування «божих служителів» маємо і в пеклі Котляревського:

І всі розумні філозопи,
...........................
Ченці, попи і крутопопи.

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 57

Це запозичення дужо показове. Воно свідчить, що саме у змалюванні пекла Котляревський черпав матеріал з народної фантазії.

Ми вже відзначили, що Котляревський значно поширив окремі розділи поеми порівняно до твору Осипова. Зокрема це стосується третьої частини, де подано картину пекла, тобто найбільш соціально-значної частини поеми. Це поширення Котляревський зробив цілком свідомо, на основі використання матеріалів української народної творчості. Про це письменник заявляє в тій же третій частині твору:

Піду я до людей старих,
Щоб їх о пеклі розпитати.
І попрошу їх розказати,
Що чули од дідів своїх.
Вергілій же, нехай царствує,
Розумненький був чоловік.
Нехай не вадить, як не чує,
Та в давній дуже жив він вік;
Не так тепер і в пеклі стало,
Як встарину колись бувало
І як покійник написав;
Я може щонебудь прибавлю,
Переміню і що оставлю,
Писну — як од старих чував.

Образ пекла був широко розповсюджений в сатиричній літературі XVIII ст. Можна нагадати відому легенду про Марка Пекельного; образ пекла має відбиток і в апокрифах, зокрема у відомому апокрифі «Ходіння богородиці по муках», що мав цілком очевидний вплив на опис пекла в «Енеїді».

В апокрифі, як і в творі Котляревського, до пекла потрапляли:

«... тії то суть, котрії слухають під чужими домами і зводять сусіда з сусідом, обмовляють злими словами ...

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 58

... тії то суть, котрії дарма клянуть, ненавидять, хулинці, клеветники, кровоприсязці і лихварі ...

... тії то суть дяки, что читаючи лжуть ...

... тії то душі патріархове, епіскопи, ігуменове і всяка старшина, котрії облекшася во святительський чин, а волі божої не творили...

... тії то суть царі, князі, королі, гетьманове і всі приложення, котриє не чинили волі божої і над убогими не мали змилування ...»

Широко використав Котляревський в «Енеїді» народні приказки і прислів'я. Від народної стихії ідуть такі образи, як: «... вітри ... до лясу мов ляхи шатнулись», «хіба як здохне чорт в рові! Як вернеться пан-хан до Криму, як жениться сич на сові», «із голоду в кулак трубили», «Еней з Дідоною возились, як з оселедцем сірий кіт».

Близькими до народно-казкових образів є такі речі, як хатка на курячій ніжці з бабою-Ягою (Сівілла). Еней, йдучи до пекла, побачив по дорозі:

На ніжці курячій стояла
Там хатка дуже обвітшала,
І вся вертілася кругом ...

З хати:

... вийшла бабища старая,
Крива, горбатая, сухая,
Запліснявіла, вся в шрамах,
Сіда, ряба, беззуба, коса,
Розхристана, простоволоса
І, як в намисті, вся в жовнах.

Народно-казковою розповіддю звучить і таке місце з монологу Сівілли:

В лісу великому, густому,
Непроходимому, пустому,

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 59

Якеєсь дерево росте;
На нім кислиці не простії
Ростуть, як жар, всі золотії,
І деревце те не товсте.

Так само народно-казковим є образ «перевозчика» Харона.

Використовуючи в «Енеїді» художні надбання українського фольклору, Котляревський не обминув впливу і такої визначної художньої пам'ятки, лк «Слово о полку Ігоревє», відкритої вже після написання поетом перших трьох частин «Енеїди», якраз перед написанням четвертої частини. Немає сумніву, що Котляревський, який з особливим інтересом вивчав старовинний фольклор, як тільки стало відомо про відкриття «Слова» Мусіним-Пушкіним в 1795 році, а тим більше після надрукування тексту в 1800 році, не міг не зацікавитися цією визначною пам'яткою. Це тим певніше, що діяльну участь в роботі над «Словом» брав тоді історик Бантиш-Каменський, який був близько знайомий з Котляревським і якому останній енергійно допомагав в збиранні матеріалів з історії України.

Використання художніх скарбів «Слова» ми вбачаймо зокрема в четвертій частині «Енеїди», писаній саме після 1798 р. і перед 1809 р. Під впливом «Слова», можна гадати, написані такі рядки з четвертої частини, яких нема ні у Вергілія, ні в жодній з відомих травестій:

Не хмара сонце заступила,
Не вихор порохом вертить,
Не чорна галич поле вкрила,
Не буйний вітер це шумить:
Се військо йде всіма шляхами,
Се ратне брязкотить збруями,
В Ардею-город поспіша.

Вдаючись до поширеного в українському фольклорі, зокрема в «Думах», засобу негативного паралелізму,

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 60

властивого і «Слову», Котляревський оперує тими образами, якими орудував автор «Слова» в показі половецького війська, в пейзажах тощо.

«Енеїда» Котляревського, створена на широкій основі українського фольклору і поетичних досягнень російської літератури кінця XVIII ст., є першою гідною пам'яткою української класичної літератури.

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 61

Розділ IV

ПОЕТИЧНА ТВОРЧІСТЬ

2. «Пісня на новий 1805 рік князю Куракіну»

Другим віршованим твором Котляревського є його ода о «Пісня на новий 1805 рік князю А. Б. Куракіну», писана в кінці 1804 року. Цей твір, не друкований за життя письменника, був опублікований в «Основі» 1861 року ¹ П. Кулішем, який тут же не забарився вщент очорнити пам'ять Котляревського. Куліш, а слідом за ним ціла плеяда буржуазно-націоналістичних і вульгарно-соціологічних критиків оголосили оду Котляревського документом «політичного лакейства», «придворницького прислужування» перед вельможею і т. п.

Цим «критикам» для визначення Котляревського як «придворного поета» (буквально так вульгарні соціології і називали письменника), що кидало незаслужену тінь на творчу постать письменника, улюбленим «аргументом» якраз і була «Пісня кн. Куракіну». Котляревський, мовляв, оспівує, вихваляє вельможу — генерал-губернатора... Отже, він — політичний лакей! Крім цього голого демагогічного вигуку навряд чи була яка серйозніша аргументація.

Ода Котляревського «Пісня кн. Куракіну» при більш-менш серйозному об'єктивному і конкретно-історичному розгляді її дає, всі підстави не тільки заперечити кинуте у свій час Кулішем і продовжене його «модерними» послідовниками обвинувачення, але й визначити оду як своєрідний твір тогочасної критично-

¹ «Основа», 1861, січень, стор. 251-255.

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 62

опозиційної літератури, історично-прогресивне значення якої не викликає заперечень.

Що спонукало Котляревського написати «Оду кн. Куракіну»? Чим викликана поява цього твору?

Нема ніяких підстав твердити про будьяке «заискивание» Котляревського перед Куракіним. Ми цілком поділяємо думку, висловлену у свій час одним з біографів князя Куракіна — І. Ф. Павловським, який писав з цього приводу:

«Будучи личным свидетелем забот князя Куракина о вдовах, сиротах, об устройстве больниц, богаделен, Котлярсвский совершенно искренно говорит о нем, хвалит его. Заискивать Котляревському не было надобности — он не был на службе и нисколько не зависел от князя Куракина. Котляревский пользовался расположением и преемников князя Куракина — князей А. И. Лобанова-Ростовского и Н. Г. Репнина. При первом он поступил на службу надзирателем в дом для воспитания бедных дворян, при втором Котляревский был попечителем богоугодного заведения. Оба они очень сочувственно относились к нему и, однако, Котляревский не посвятил им ни одной строки. Это и доказывает, что написанная им ода внушена ему не угодливостью или низким ласкательством, а действительно чувством уважения к его заслугам» ¹.

І дійсно, за час перебування Куракіна «малороссийским генерал-губернатором» (1802-1807 pp.) він визначився як досить популярна своєю культурністю і гуманними вчинками людина. Куракін, належачи до «про-

¹ И. Ф. Павловский. Очерк жизни и деятельности малороссийского генерал-губернатора князя Куракина. Издан. Полтавской учебной архивной комиссии, Полтава, 1914 г., стор. 122-123.

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 63

свещенных вельмож», одержавши в свій час закордонну освіту, виявляв не раз свої ліберальні і просвітні настрої, які зробили його ненависним в колах реакційного українського панства і популярним серед опозиційно настроєних кіл дрібнопанської інтелігенції.

Популярність Куракіна як «доброго пана» була в ті роки досить широкою на Полтавщині і Чернігівщині, а також і за їх межами. До нього надходило безліч скарг від населення на суддів і міське чиновництво, від селян на поміщиків. І тут Куракін виявляв себе з позитивного боку. Картина, намальована в оді Котляревським, не була вигадкою, а відтворювала дійсні факти.

Все це неминуче загострило взаємовідносини між Куракіним і українськими панами-кріпосниками, яким зовсім були не до душі заходи, запроваджувані Куракіним всупереч їх вигодам і бажанням. Справа не раз доходила до конфліктів, хоч і не завжди Куракіну вдавалось досягти свого.

За сім років керування «Малоросійським краєм» Куракін зробив для нього чимало корисного. Так, наприклад, за цей час з його ініціативи було відкрито перші лікарні (в Полтаві, Чернігові та інших повітових містах), родильні притулки, богадільні; вперше було введено на Україні щеплення оспи, відкрито аптеки. В Полтаві і Чернігові відкрито гімназії, «будинки для виховання бідних дворян»; з його ініціативи було відкрито перше на Україні технічне училище (ремісницька школа в Чернігові), розпочато організацію цілої сітки народних шкіл, хоч здійснити це не пощастило за відсутністю коштів і відповідного вчительського персоналу, і т. д.

Коли до цього додати діяльність князя Куракіна як державного ревізора, що завжди поспішав чесно і ретельно виконати свої обов'язки — викрити ті чи ті неподобства царських чиновників, чуле ставлення до скарг

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 64

«низів», то стає зрозумілим, чому серед дрібнопанських ліберально настроєних кіл його ім'я користувалось пошаною і любов'ю.

І тут Котляревський не був винятком, як і не був він першим і останнім автором од до князя Куракіна.

Характерно, що коли Куракін був «малороссийским губернатором», на його честь складалися оди й іншими авторами. Нещодавно опубліковано досі невідому оду на честь прибуття в Курськ «малороссийского генерал-губернатора князя Алексея Борисовича Куракина для обозрения дел и некоторых следствий в апреле 1806 г.» ¹, складену К. П. Мещерським, що був у свій час «ображений» Павлом I. Ода ця складена з приводу приїзду Куракіна ревізувати курського губернатора Протасова, що чинив зловживання, оточив себе хабарниками, злодіями, шахраями і разом з ними тримав фактично під постійним грабіжницьким терором всю губернію. До речі, ода Мещерського, яка належить до «підпільної» російської поезії 1800 pp., так само, як і ода Котляревського, не була опублікована.

Показовим є також те, що ода Мещерського складена з приводу «ревізорської» діяльності Куракіна, яка викривала урядово-суспільні неподобства. Це ще раз підкреслює причини популярності Куракіна в колах тогочасної опозиційно-настроєної дворянської інтелігенції.

Проте було б неприпустимим звуженням обмежити оду Котляревського тільки «хвалою» Куракіну, хоч і вона, як бачимо, була в значній мірі виправдана. Але не «хвала» була основною спрямованістю оди, — головна ідея твору полягала в іншому.

Побудована на принципі антитези, ода, хвалячи Куракіна, до того ж не як «вельможу», а як «громадську

¹ «Литературное наследство», № 9-10, стор. 72.

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 65

людину», викривала водночас з усією властивою Котляревському сатиричною гостротою і влучністю кріпосницький лад, його гнобительську суть, «людоїдство» українського панства, мерзенні дії урядового чиновництва. В приймальні Куракіна

... Не з балами стояли,
Всі були по ділу тут,
Папірці в руках держали,
Хто багацько, хто лоскут,
Хто чолом бив на сусіда,
Хто на пана-людоїда,
А попросту на суддю.
Що за цукор та за гроші
Ізробив суд нехороший,
Цілу розорив сім'ю.

І таких було доволі,
Що прохали на панів,
Що пани зо злої волі
Не дають орати нив;
Що козацькими землями,
Сінокосами, полями
Вередують, мов своїм,
Суд у правду не вникає,
За панами потакає,
Щоб було йому і їм.

Скільки уїдливої сатири в цих рядках! Який неприхований реалізм тогочасного соціального буття ми тут знаходимо! Цими рядками поет цілком свідомо викривав передусім українське панство. Підносячи громадські заслуги князя Куракіна, Котляревський протиставить його українському панству, свідомо плямує ганьбою «вітчизняних» панів, що відзначалися своїми брудними справами, своїм консерватизмом.

Рад сказати правду-матку,
Що крутенькую загадку
Нашим ти завдав панам, —

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 66

писав Котляревський, і ці рядки можна цілком віднести і на адресу їх автора. Ода до князя Куракіна була ударом в саме серце «панів-людоїдів». В ній критично-викривальний резонанс був домінуючим.

Та й самий той факт, що ода, поширювана в рукописних списках (зараз їх знайдено близько 10), не з'явилася в свій час друком, є знаменним. Немає сумніву, що головною причиною цього був зміст оди. Котляревський хвалив Куракіна за такі справи, які не тільки не властиві були «вельможам» і панству, але и були вороже-чужими в цих колах. Протиставлення Куракіну панів-людоїдів і державно-урядових інституцій, що «за панами потакають», звучало як неприхована критика тогочасного суспільного ладу.

Отже, ода не тільки не є «лакейством» Котляревського перед «вельможею», яке так уперто хотіли з неї зробити націоналістичні і вульгарно-соціологічні критики, але, як і «Енеїда», своїми кращими сатиричними рядками вона свідчить про близькість Котляревського до прогресивних кіл українського суспільства початку XIX ст.

Визначним є і художнє значення оди Котляревського як поетичного твору.

На перший погляд здавалось би несполучним поєднання одним автором двох «ворогуючих» жанрів: жанру бурлескної поеми-травестії і жанру оди, властивого псевдокласичній поезії. Проте ода Котляревського всім своїм змістом, так і художньою спрямованістю не тільки не має нічого спільного, крім формальних рис, з псевдокласичною одою, але й заперечує істотні особливості останньої, як заперечує їх і цілий ряд аналогічних од в російській поезії («Ода на рабство» і ін.).

Вводячи до української поезії нові жанрові особливості з російських од, Котляревський надав своїй оді нових сатирично-бурлескиих рис. Ввівши до її худож-

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 67

ньої системи образність народної творчості, письменник надав їй реалістичного звучання.

В оді немає міфологічних символів і інших атрибутів псевдокласичних од. За винятком цілком влучного звернення до Орфея, в оді нема ніяких класичних імен, і це надає оді більшої правдивості. Немає в оді зайвої пишномовності і тієї «солодкавості», які є неодмінними характерними рисами псевдокласичних од. Образи, епітети і порівняння далекі від будьякої псевдокласичної вишуканості. Навпаки, Котляревський орудує підкреслено реальними народними образами, насичуючи оду народним гумором.

Так, самого Куракіна Котляревський зовсім не псевдокласичною поетикою порівнює; з ... волом:

... ярмо ти тягнеш,
Не гнучись, як добрий віл,
День і ніч від поту м'якнеш,
Робиш добре, скільки сил.

Подаючи глибоко сатиричні образи панства і урядового чиновництва, Котляревський водночас проймає народним гумором опис приймальні Куракіна, де було як на «роменському ярмарку» і де численна кількість його писарів нагадувала «косарів в Петрівку», малюнок вигаданих похорон та ін.

Своєю образністю, соковитою народною мовою і народним гумором ода в багатьох місцях нагадує кращі сторінки «Енеїди».

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 68

Розділ V

ДРАМАТИЧНА ТВОРЧІСТЬ

1. «Наталка-Полтавка»

Котляревський, давши українській літературі перші зразки поетичних жанрів, збагатив її і першими драматичними творами: соціально-побутовою п'єсою «Наталка-Полтавка» і побутовим водевілем «Москаль-чарівник».

В своїй драматичній творчості Котляревський продовжив і розвинув в значній мірі творчі принципи, що лягли в основу і його поезії — поглиблення елементів народності і реалізму, викриття окремих негативних рис тогочасного суспільного буття, хоч і в цих творах, як і в творах поетичних, Котляревський не вийшов за межі побутової сфери, не поширив соціального діапазону своїх спостережень.

В своїх драматичних творах Котляревський продовжив кращі традиції попередньої української драматичної творчості, зокрема вертепу. Згадка про вертеп в «Енеїді» свідчить, що Котляревському був добре відомий цей жанр. Вертепні комедії з їх влучними побутовими сценами були для Котляревського першими драматичними зразками української побутової комедії. Цікаво, що пісня «Під вишнею, під черешнею», яку співає Виборний в п'єсі «Наталка-Полтавка», зустрічаються і у вертепі.

Котляревський, проте, не переспівував вертепних комедій, а написав цілком самостійні літературно-драматичні твори.

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 69

П'єси Котляревського своїм ідейно-художнім спрямованням мають тісний зв'язок з драматичними течіями в світовій, зокрема в російській літературі кінця XVIII і початку XIX ст., де саме в цей час проголошено було вимогу створити «свою» національну російську драму, яка б найповніше відображала національний колорит, національний характер, позитивними героями якої повинні були стати представники «низів» — народу, різних його прошарків.

Один з яскравіших представників цієї течії Н. А. Львов, автор кількох комічних опер і поезій, що видав 1790 р. «Собрание русских песен», наполегливо обстоював ідею «народності», національних форм в мистецтві, всупереч псевдокласичним традиціям — орієнтації на заморські «світові» сюжети, він писав у віршованому листі до І. М. Муравйова:

На заморский край мы в райок глядим,
Блеском радужным я прельщался сам;
Но из-за моря все домой глядел.
Нет утех прямых, мне казалось, там,
Где нельзя ими поделиться с кем!
Где пролить нельзя животворный дух,
Счастья русского в недры русские.
С кем поддержишь там богатырску речь?
С кем отважную грянешь песенку?
Исполинский дух наших отчинец
Во чужих землях людям кажется
Сверхестественным исступлением!
Да и как ему не казаться так,
Во чужих землях все по ниточке —
На безмен слова, на аршин шаги.
Там сидят, сидят, да подумают,
А подумавши — отдохнуть пойдут.
Отдохнувши уж — трубку выкурят
И, задумавшись, работать начнут.
Нет ни песенки, нет ни шуточки,
А у нашего православного
Дело всякое между рук горит,
Разговор его — громовой удар.

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 70

От речей его искры сыплются,
По следам его коромыслом пыль!

Проголосивши в літературі увагу до свого народу, його життя, до народності, Львов переносив це зокрема на ділянку драматургії. Львов був не один. В кінці XVIII ст. з'являлось чимало драматичних творів, що в певній мірі виявляли цю нову тенденцію; це були переважно комічні опери: опери Княжніна, твір Лукіна «Мот, любовью исправленный», комічна опера Аблесімова «Мельник, колдун, обманщик и сват» (1779 р.), що користувалася значним успіхом, «Ямщики на подставе» Львова (1787). І нарешті в 1812 році з'являються водевіль «Казак-стихотворец» кн. Шаховского. Всі вони орієнтувались на «народний» сюжет і часто мали не тільки легко-гумористичний, а й сатиричний характер: вони висміювали крутіїв, обманників, суддів-хабарників тощо.

В своїх драматичних творах Котляревський сприйняв головні творчі настанови, проголошені в нових течіях російської драматичної літератури, зокрема висловлені Львовим, відповідно локалізувавши їх на українському грунті.

«Наталка-Полтавка» і «Москаль-чарівник» хоч і мають своїх попередників у жанрах української драматичної літератури XVII-XVIII ст.ст., зокрема у вертепі і інтермедіях, з'явившись під безпосереднім впливом російських зразків, становили цілком нове явище в українській літературі.

Безпосереднім поштовхом до написання «Наталки-Полтавки» був водевіль Шаховского «Казак-стихотворец». Твір цей хоч і претендував на показ «малороссийского быта», був все ж позбавлений реальних рис українського побуту; мова твору була далека від народної української мови, персонажі розмовляли попсованою до невпізнання «малороссийскою» мовою. Все це

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 71

не могло не викликати невдоволення українського глядача (хоч на глядачів, які не знали справжньої української мови і українського побуту, цей водевіль справляв позитивне враження).

В грудневій книжці «Украинского Вестника» за 1817 p., саме тоді, коли до Полтави приїхала трупа Штейна з цим водевілем в своему репертуарі, рецензент «Украинского Вестника», піддаючи критиці твір Шаховского, відзначив, як одну з головних його вад, штучність, антиреальність національних характерів персонажів.

«Живя в Украине пять лет уже, не узнаю ни одного малороссийского характера в лицах действующих», — писав він. Тієї ж думки, що в п'єсі Шаховского нема «ничего малороссийского», були і петербурзькі рецензенти; те, що в п'єсі «язык малороссийский изуродован», зауважує і Мастак (в «Ученых записках Московского университета», 1831 г., ч. VI, стор. 289).

Не пройшла ця п'єса і мимо уваги Котляревського; критику її він подає в одній з останніх сцен «Наталки-Полтавки».

Петро розповідає, що бачив у Харкові «нашу малоросійську кумедію», де були Маруся, Климовський, Продиус і Грицько (персонажі п'єси Шаховского). І хоч «кумедія» Петрові «полюбилася», він признається, що не все в ній зрозумів. І коли в нього Виборний запитав про персонажів: «Розкажи ж мені, що вони робили, що говорили?», Петро відповів: «що говорили, то трудно розібрати...»

Цю неясність Петро мотивує тим, що той, хто «сю штуку написав», «дуже поперевертав слова», на що Виборний образно зауважує: «мабуть вельми нашкодив і наколотив гороху з капустою».

Далі окремими репліками Возного і Виборного викриває, Котляревський ряд хибних щодо історичної правдивості місць п'єси:

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 72

Петро. Климовський був письменний, компонував пісні і був виборний козак, служив у полку пана Кочубея на баталії з шведами під нашою Полтавою.

Возний. В полку пана Кочубея? Но в славнії полтавськії времена — теє то, як його — Кочубей не був полковником і полку не імів, ібо і пострадавший од ізверга Мазепи за вірність государю і отечеству Васілій Леонтьєвич Кочубей був генеральним суддею, а не полковником.

Виборний. Так, се так, не во гнів сказати: буки — барабан — башта, шануючи бога і нас.

Возний. Великая неправда виставлена перед очі публічності. За це мало-російськая летопісь вправі припозвать сочинітеля позовом к отвіту. (Підкресл. наше. — І. С.)

Вустами персонажів в значній мірі висловлено було критичну думку самого Котляревського. Зате цілком поділяв Котляревський в п'єсі Шаховского сатиричне освітлення постатей багатія Продиуса і його писаря Грицька. На зауваження Петра, що цих персонажів «бридко виставлено», Котляревський вустами Возного стверджує: «О, це діло возможнеє; і за це сердиться не треба». Отже, основний закид зробив Котляревський Шаховскому за те, що той «взявся по-нашому і про нас писати, не бачивши зроду краю і не знавши звичаїв і повір'я нашого».

Свідомо взявши аналогічну п'єсі Шаховского побутову колізію — Маруся — Климовський — Продиус (у п'єсі Шаховского), Наталка — Петро — Возний в «Наталці-Полтавці», — Котляревський написав, ніби в противагу Шаховскому, просякнуту справжніми елементами народності й українського гумору колоритно-реалістичну національну п'єсу.

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 73

Основний мотив п'єси, що ліг в сюжетну її основу, мотив народний, досить поширений в українській народній побутовій пісні: дівчина любить парубка, він — бідний батрак, і це є перешкодою для їх одруження; матір хоче мати багатого зятя; дівчину уподобує багатій і сватається; мати умовляє, дочку віддатися; поступаючись матері, заради неї, дівчина вимушена йти за нелюба, кохаючи іншого, що перебуває десь далеко на заробітках.

Така соціально-побугова трагедія була досить поширеним явищем в убогих родинах українського села. Відбилась вона в найрізноманітніших варіаціях в народних ліричних піснях. На одній з таких варіацій і побудовано сюжет «Наталки-Полтавки». Образ Наталки, яку Котляревським в авторській ремарці не випадково назвав просто «українська дівчина», є образ етнографічно-фольклорний, що втілював у собі ідеальні в тогочасній уяві народу моральні риси селянської дівчини: вона й розумна, і роботяща, і чутлива, і слухняна, і чесна. Саме цими рисами нагороджував в своїх ліричних піснях народ образ ідеальної дівчини.

Цим, власне, і зумовлено те, що Наталка, образ якої Котляревський майстерно відтворив на основі цих ліричних народно-пісенних мотивів, позбавлена сентименталізму, характерного для творів типу «Бедной Лизы» Карамзіна, тобто штучної, нереальної, фальшивої чутливості. Чутливість Наталки чужа сентименталізмові, бо вона природна.

Наталка — образ типовий, бо в ній уособлено типові моральні риси тогочасної селянської дівочої молоді.

Етнографічна фольклорна правдивість образу Наталки і є тією якістю, яка зумовила нев'янучу принадність цього образу протягом століття, до останнього часу; цього не можна сказати про образи сентиментальної літератури.

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 74

Вже в першій дії, в першій пісні, написаній на народні мотиви, розкривається вся глибінь почуттів Наталки. Тут немає ніякого фальшу, бо ці почуття вилиті в пісні, мотив якої був близький сотням таких, як Наталка:

Віють вітри, віють буйні, аж дерева гнуться,
Ой, як болить моє серце, а сльози не ллються.
..........................................
Тяжко жити без милого і в своїй сторонці!
Де ти, милий, чорнобривий? Де ти? Озовися!
Як я, бідна, тут горюю, прийди подивися!..
Полетіла б я до тебе, та крилець не маю.
Щоб побачив, як без тебе з горя висихаю.
До кого ж я пригорнуся і хто приголубить,
Коли тепер нема того, який мене любить?

Це не абстрактна пісня і не сентиментальна тирада. Це — народний мотив, пісня, в якій Наталка виливає весь біль своєї сумної самотності без її коханого Петра. Тут нема нічого штучного: пісня виявляє, всю глибину Наталчиного почуття.

З'являється Возний — пан і багатій. Він зазіхає, на її почуття, які належать тільки Петрові. Але Наталка не сміє одверто про це сказати, адже він — пан Возний. На його залицяння Наталка відповідає, що вона нерівня йому за станом:

«У нас є пословиця, — відповідає Наталка, — «знайся кінь з конем, а віл з волом», шукайте собі, добродію, в городі панночки. Чи там трохи єсть суддівен, писарівен і гарних попівен?»

Свою соціальну нерівність з Возним вона підкреслює і в пісні, теж близькій до народних мотивів:

Видно шляхи Полтавськії і славну Полтаву,
Пошануйте сиротину і не вводьте в славу,
Небагата я і проста, та чесного роду,
Не стижуся прясти, шити і носити воду,
Ти в жупанах, і письменний, і рівня з панами,

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 75

Як же можеш ти дружитись з простими дівками?
Єсть багацько городянок, вибирай любую;
Ти пан вознийі: тобі треба не мене сільськую.

В народних піснях дуже поширено такий сюжет; бідна дівчина відкидає залицяння багатія, маючи хоч і бідного, але коханого парубка. Наталка відкидає залицяння Возного, бо любить Петра. Тут знов таки підкреслено природність Наталчиної поведінки.

Але Возний добивається Наталки за допомогою виборного Макогоненка, якому обіцяє: «Єжелі вийграєш — теє то, як його — любов к мені Наталки і убедіш її доводами сильними довести її до брачного моєго ложа на законном основанії, то не пожалєю — теє то, як його — нічого для тебе». Мати Наталчина, убога Терпелиха, мріє про багатого зятя; чимало лиха натерпілася вона в своєму житті, у бідності, і не може примиритися з тим, що її улюблену дочку чекає така сама жахлива доля. Вона проклинає Петра, через якого Наталка відмовляє всім, хто до неї сватається. Вона умовляє Наталку викинути з голови Петра. Наталка любить свою матір і їй боляче, що вона так побивається, турбуючись за долю дочки, але дівчина не може забути свого Петра. В цій складній психологічній колізії весь трагізм становища Наталки, і цей трагізм виливається в глибоко ліричній пісні, близькій до народних ліричних мотивів:

Ой, мати, мати! Серце не вважає:
Кого раз полюбить, з тим і помирає.
Лучче умерти, як з немилим жити.
Сохнуть з печалі, щодень сльози лити.
................................................
Ой, хіба ж я, мати, не твоя дитина,
Коли моя мука тобі буде мила?..
І до мого горя ти жалю не маєш ...
Хто прийшовсь по серцю — забуть заставляєш.

Але Наталка не в силі протистояти довгим і настирливим умовлянням матері, яка щпро бажає їй добра.

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 76

«Ти в мене одна, — чує, вона слова матері, — ти кров моя: чи ж захочу я тебе погубити? Убожество моє і старість силують мене швидше заміж оддати... Не плач! Я тобі не ворог. Правда, Петро добрий парубок (згоджується вже мати. — І. С.), та де ж він? Нехай же прийде, вернеться до нас. Він не лежень, трудящий; з ним обідніти до злиднів не можна... Але що ж! Хто відає, — може де запропастився, а може й одружився де, може й забув тебе! Тепер так буває, що одну нібито любить, а про другу думає».

І хоч Наталка добре знає, що «Петро не такий», вона не може чути материного плачу, бачити материних сліз і обіцяє:

«Не плачте, мамо! я покоряюсь вашій волі і для вас за первого жениха, вам угодного, піду заміж... перенесу своє горе...»

І ось цим першим женихом, матері «угодним», стає Возний, що його нарадив Терпелисі Виборний. Наталка, пообіцявши матері, — не може тепер відмовити! Це трагічне жертвування своєю любов'ю заради матері теж має місце в українському побутово-пісенному фольклорі і є цілком реальним випадком в побутовому житті тогочасного українського села.

Так розгорнуто основну колізію «Наталки-Полтавки», як реалістичної соціально-побутової трагедії, на мотивах українського фольклору.

Поява Петра, який мріє про Наталку і, повертаючись з заробітків після довгих блукань, випадково проходив селом, — могла тільки підсилити трагічність ситуації. Проте саме тут Котляревський зраджує реальність: Возний, цей сільський «хапун, такий, що з рідного батька злупить», за характеристикою самого ж Котляревського, раптом проймається «добрими почуттями»

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 77

і «уступає» Наталку Петрові. Нереальність такої несподіваної для глядача і невиправданої самим сюжетним розвитком трансформації образу Возного — відчував, очевидно, і сам Котляревський, коли в уста Возного вклав такий монолог:

«Розмишлял я предовольно і нашел, що великодушний поступок всякі страсті у нас пересиливаєт. Я — Возний, і признаюсь, що од рождєнія моєго расположен к добрим ділам; но за недосужностію по должності і за другими клопотами доселі ні одного не зділав». (Підкреслення наше. — І. С.).

Чим же викликано те, що Возний, який «ні одного не зділав» доброго діла за весь свій вік, став раптом таким великодушним у фіналі п'єси?

Відповідь на це запитання треба шукати в тій морально-дидактичній настанові, яку вперто мав намір реалізувати в творі Котляревський — «торжества добра над злом»; навіть у Возному, мовляв, «од рожденія» добро закладено. Ця мораль, що її тенденційно спробував ствердити Котляревський через образ Возного, стала в протиріччя з реальністю. Великодушність Возного не була типовою рисою для того соціального прошарку «хапунів», до якого належав Возний. Цього не усвідомив письменник і зрадив своєму прагненню — правдивості; тут виявилась обмеженість реалізму Котляревського.

Проте, цей дидактичний фінал аж ніяк не зменшує реалістичної сили цілого твору, як соціально-побутової п'єси. Побудована на народних мотивах, вона сприймаються як реалістичний твір.

Реалізм «Наталки-Полтавки» значно ширший, ніж показ у ній самих соціально-побутових конфліктів: в п'єсі ми маємо показ окремих типових істотних рис

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 78

тогочасної суспільної дійсності. Вже само зубожіння родини Терпелихи є типовим на той час соціальним явищем серед сільського стану «козаків». Подав Котляревський і класове розшарування села. Якщо в образах Петра і Миколи показано — в першому — заробітчанина, в другому — батрака, хоч і без достатньої їх характеристики в творі, то в образах Возного і Виборного Котляревський відтворив типові постаті — «сільських п'явок». Маємо в творі і досить сильні критично-викривальні елементи, спрямовані проти тогочасної соціальної системи; все це визначає суспільно-прогресивне значення твору.

Коли Возний запропонував Виборному привернути до нього Наталку, а для цього, коли треба, «і брехнути для обману», той з удаваною наівністю сказав: «...Обманювати других — од бога гріх, а од людей сором». Після цього відбувся цікавий діалог, в якому з глибоким сарказмом викривається моральні підвалини тогочасного суспільного ладу:

Возний. О, простота, простота!.. Хто тепер — теє, то, як його — не брешеть і хто не обманюєть? Мню, єжелі би здесь зібралось много народу і зненацька ангел з неба з огненною різкою злетів і воскликнув: «Брехуни й обманщики! ховайтесь, а то и поражу вас!» — Єй-єй, всі присіли б до землі совісті ради!.. Блаженна ложь, єгда биваєть в пользу ближніх... а то біда — теє то, як його — що часто лжемо ілі ради своєя вигоди, ілі на упад других.

Виборний. Воно так, конешно: всі люди грішні, однако ж...

Возний. Що однако ж? Всі грішні, та ще й як!.. І один другого так обманюють, як того треба!.. І як не верти, а виходить — кругова порука. Слухай!..

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 79

І тут Возний відповідно локалізує, відомі сковородинські рядки в афоризми пісні:

Всякому городу нрав і права,
Всяка имієть свій ум голова;
Всякого прихоті водять за ніс,
Всякого манить к наживі свій біс.
Лев роздирає там вовка в куски.
Тут же вовк цапа скубе за виски;
Цап у городі капусту псує:
Всякий з другого боре за своє,
Всякий, хто вище, то нижчого гне;
Дужий безсильного давить і жме,
Бідний багатого — певний слуга,
Корчиться, гнеться пред ним, як дуга.
Всяк, хто не маже, то дуже скрипить;
Хто не лукавить, то ззаду сидить.
Всякого рот дере ложка суха, —
Хто ж єсть на світі, що б був без гріха?..

В цих проспіваних Возним афоризмах, як і в свій час в «Енеїді», влучно викривав Котляревський мерзенну ієрархію тогочасного суспільного ладу, його «вовчу» мораль.

На останні слова Возного Виборний робить досить істотне зауваження:

«Воно так!.. Тільки великим грішникам часто і даром проходить, а маленьким грішникам такого завдають бешкету, що й на старість буде в пам'ятку!..»

Так сталося і в даному разі. Возний і Виборний належать до «малих грішників» і саме вони стали за об'єкт сатири Котляревського.

Образи Возного і Виборного письменник розкриває не стільки їх соціальною поведінкою і вчинками, скільки засобами самохарактеристики і характеристики, яку вони дістають від інших персонажів.

Возний — сільський суддя, дрібний пан. За влучною

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 80

характеристикою Миколи, він «юриста завзятий і хапун такий, що і з рідного батька злупить». Він розумний і хитрий. Він прекрасно усвідомлює всю мерзенність тогочасного суспільно-політичного ладу, що базується на системі грабунку, шахрайства, обману і насильства, але він усвідомлює це не для того, щоб заперечити цей лад, засудити його, а для того, щоб виправдати свої «гріхи». Правда, він теж незадоволений, і це незадоволення він висловлює другою відомою піснею:

Ой доля людськая — доля єсть сліпая!
Часто служить злим, нсгідним і їм помагає.
.............................................
До кого ж ласкава ся доля лукава,
Такий живе, як сир в маслі, спустивши рукава.
Без розуму люди в світі живуть гарно,
А з розумом та в недолі вік проходить марно.
Ой доле людськая, чом ти не правдива,
Що до інших дуже гречна, а для вас спесива?

Афоризми Сковороди часто виявляли окремі риси народжуваного буржуазного світогляду, і не випадково вони потрапили до вуст Возного. Возний — представник дрібного панства — виявляв незадоволення своїм становищем в суспільній системі: чому, мовляв, «без розуму люди» — вище дворянство — «живуть гарно», «як сир в маслі, спустивши рукава», а він «з розумом» мусить бути нижчим від них за станом. В цьому «незадоволенні» виявлялись прагнення народжуваної української буржуазії, що бажала вищого панівного місця в загальній системі грабіжу і насильництва. Така причина незадоволення Возного.

Другою типовою постаттю «сільської п'явки» є Виборний Макогоненко. «Господар» села, багатій, він так само, як і Возний, цілком поділяє мораль «хапуна завзятого» і, належачи до категорії менших грішників, теж незадоволений тим, що «великим грішникам» «так

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 81

проходить», а їм, «малим», «такого завдають бешкету». Існуючі порядки не дають йому розгорнутися на свою волю. Йому теж хотілося б бути «великим грішником». Макогоненко яскравий образ народжуваного сільського куркуля, з усіма типовими рисами його соціального характеру. Він, як каже про нього Возний, уміє вивернутись «хитро-мудро і недорогим коштом». Котляревський влучно характеризує його реплікою Миколи: «хитрий, як лисиця, і на всі сторони мотається; де не посій, там і вродиться, і вже де й чорт не зможе, то пошли Макогоненка, зараз докаже». Він «маленький» перед «вищим» за нього Возним, випростовується, як господар, перед «нижчими» Миколою й Петром.

Для Возного Виборний — зручний сподвижник: вони прекрасно розуміють один одного і один одному корисні. Виборний береться улаштувати для Возного справу з сватанням Наталки і робить це не задарма. Адже Возний пообіцяв за цю послугу: «на кого хочеш позов зложу і контрверсії сочиню». А раз так, то «тут зла ніякого нема». Це було міцне єднання сільських павуків в їх спільних шахрайських діях, від яких стогнало і мучилось село. У Возному і Виборному уособлено не тільки типові риси заможної верстви села, але й типові риси тогочасного урядового чиновництва; вони були чудовими прототипами городничих Тяпкіних-Ляпкіних і Земляник, яких так геніально пізніше в усій їх огидності показав російському суспільству Гоголь.

В показі негативних образів Возного і Виборного Котляревський наслідував в своїй п'єсі кращі викривальні традиції російських побутових комедій і комічних опер. Так, наприклад, відчувається близькість трактування негативних образів в «Наталці-Полтавці» з трактуванням цих образів в російській комедії Капніста «Ябеда» (1796 p.), де викриваються судді, що «пошлиной карманы начиняли». Як і прокурор Хватайко, який

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 82

співає, «арію»: «Бери, что можно только взять, на что ж привешены нам руки, как не на то, чтоб брать?», Возний виправдовує і свої «гріхи».

На трактовку образів Возного і Виборного и значній мірі вплинули «Збитенщик» Княжніна, «Мельник, колдун, обманщик и сват» Аблесімова, особливо перший. Як і в цих російських операх, в «Наталці-Полтавці» негативний образ розкривається через самовикриття — співами і афоризмами самого негативного персонажа. Більше того, виголошувані «збитенщиком» Степаном афоризми цілком адекватні афоризмам Возного.

В своїй пісні, яка, між іншим, швидко стала популярною в XVIII ст., Степан співає:

Чтя корысть едину,
Всяк свою скотину
То сосет,
То стрижет.
Кто умеет,
Тот бреет.

Аналогічна алегорія фігурує і в цитованих нами співах Возного. Афоризми Возного про те, що «люди без розуму в світі живуть гарно, а з розумом то в недолі світ проходить марно», нагадують такий же афоризм Степана:

Счастье строят все на свете,
Без него — куда с умом?
Ездит счастье на карете,
А с умом — идешь пешком.

Можна гадати, що «Збитенщик», в якому Котляревський брав участь як актор-аматор, лишив певний слід в творчій уяві Котляревського, що й виявилось під час вже самостійної праці письменника над власним драматичним твором.

Великою заслугою Котляревського є перший в українській літературі показ бідноти в образах Петра й Ми-

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 83

коли, — людей, у яких під латаною свитиною б'ється гаряче серце, повне ніжності і людяності.

В образі Петра відтворено улюблений у фольклорі образ українського парубка-заробітчанина, що вміє щиро любити, гордого і вольового, у якого блукання по заробітках, злидні і горе не вбили почуття людської гідності.

Микола — образ веселого і дотепного парубка-батрака, що ненавидить багатіїв і в той же час глибоко гуманний, чутливий «до свого брата». Микола не тільки пожвавлює окремі сцени (зустріч Петра і Наталки), але й поглиблює своїми влучними репліками соціальну характеристику образів Возного і Виборного.

«Наталка-Полтавка» як драматургічний твір має велику художню цінність.

Композиція п'єси струнка, без зайвих епізодів, що порушували б сюжетний розвиток. Введення такого полемічного місця, як розповідь Петра про п'єсу Шаховского, бачену ним в театрі, виправдана тогочасними літературними традиціями і зроблена вона Котляревським так майстерно, що глядач не відчуває цього «введения».

В побудові п'єси і розгортанні її колізій Котляревський йшов за творчим принципом художньої простоти і природності. В п'єсі нема карколомних «трюків» і ефектів, натомість дія розвивається з непослабним напруженням.

Гумор п'єси досягається надзвичайно майстерно зробленими комічними ситуаціями (діалог Возного і Виборного в першій дії), влучними дотепами, народними приказками і прислів'ями.

З почуттям справжнього гумору індивідуалізував Котляревський мову Возного. Якщо мова Наталки, Петра, Терпелихи — це образна народна мова, то мова Возного своєю лексикою і синтаксою цілком відбиває його соціальний характер сільського чиновника; його мова —

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 84

суміш офіціально бюрократичної, церковно-слов'янської і народної лексики.

Приміром, свої почуття до Наталки Возний висловлює такою «ліричною тирадою»:

«Не в состоянії поставить на вид тобі сили любові моєй! Когда б я іміл — теє то, як його — стільки язиків, скільки артикулів в статуті ілі скільки зап'ятих в Магдебурзькім праві, то і сих не довліло би на восхвалєніє ліпоти твоєй! Єй-єй! Люблю тебе... до безконечності!»

Улюблений рефрен Возного «теє то, як його», як і весь його партикулярно-судійський» словник, від якого не вільна навіть його «лірична сповідь», надають мові Возного справжнього гумору.

Майстерно зроблені Котляревським діалоги. Вони не розтягнуті, наповнені влучними сентенціями, дотепами, цілком відповідні драматичним ситуаціям.

Справжнього комізму досягав Котляревський часто саме цією майстерністю діалогу, як, наприклад, в розмові між Возним і Виборним з приводу зустрічі Возного з Наталкою. Діалог побудовано як чергування однотипних запитань Виборного з послідовно розповідними відповідями Возного:

Возний. Вона ізлагаєть нерезоннії — теє то, як його — причини: вона приводить в довод знакомство вола з волом, коня з конем; нарицаєть себе сиротою, а мене паном, себе бідною, а мене багатим, себе простою — теє; то, як його — а мене возним і рішительний приговор учинила — що я їй, а вона мені не рівня — теє то, як його.

Виборний. А ви ж їй що?

Возний. Я їй пояснив, що любов все рівняєть.

Виборний. А вона ж вам що?

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 85

Возний. Що для мене благопристойніш панночка, ніж проста селянка.

Виборний. А ви ж їй що?

Возний. Що вона — теє то, як його — одна моя госпожа.

Виборний. А вона ж вам що?

Возний. Що вона не вірить, щоб так дуже — теє то, як його — можна полюбити.

Виборний. А ви ж їй що?

Возний. Що я її давно люблю.

Виборний. А вона ж вам що?

Возний. Щоб я одв'язався од неї...

Виборний. А ви ж їй що?

Возний (сердито). Що? Нічого!.. Тебе чорт приніс — теє, то, як його — Наталка утекла, а я з тобою остався.

Побудувавши замість монологу-розповіді Возного Виборному динамічний діалог запитань-відповідей, Котляревський досяг надзвичайно дотепного комічного ефекту.

Подавши майстерні комічні ситуації, Котляревський не з меншою силою створив у п'єсі і глибоко-ліричні сцени, сповнені справжнього трагізму і лірично-психологічного напруження. Тут слід передусім відзначити глибоко зворушливу сцену розмови Наталки з матір'ю (IV ява, І дія), сцену зустрічі Наталки з Петром. Котляревський виявив себе в них як визначний майстер трагічних ситуацій.

Художня цінність «Наталки-Полтавки» зумовлена головне тим, що Котляревський використав для свого твору багатющі скарби українського фольклору, зокрема ліричної народної творчості. Побудувавши, як ми відзначили раніше, самий сюжет п'єси на народних мотивах, Котляревський ввів до п'єси, як один з істотних компонентів української опери, — народну пісню. Біль85

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 86

шість пісень в п'єсі є варіаціями відомих народних пісень. Окремі пісні написані самим Котляревським на народні мотиви («Видно шляхи Полтавськії», «Чи я тобі, дочко, добра не желаю», дует Петра і Наталки, «Ой, я дівчина Наталка»).

Ці пісні просякнуті щирим почуттям і являють собою яскраві зразки народной лірики.

Пісня вводилась Котляревським в п'єсу не як абстрактно-стнографічний матеріал, не як пісня заради пісні. Знаменним і позитивним є те, що пісня являє в п'єсі органічний сюжетний компонент. Так, наприклад, пісня «Віють вітри», як ми вже відзначали, не є звичайною прелюдією, а розкриває, перед глядачем внутрішній стан Наталки; пісня Виборного «Під вишнею, під черешнею стояв старий з молодою, як із ягідкою» наочно підкреслила контрастність, невідповідність між Наталкою і Возним. Пісня Наталки («Ой, мати, мати!») і пісня матері («Чи я тобі, дочко, добра не желаю») є своєрідним діалогом, в якому з більшою, ніж в прозаїчній мові, ліричною глибиною висловлені почуття дочки і матері.

Саме ця органічність пісні в п'єсі зумовила такий успіх її як опери.

Пісні і лірично-пісенні варіації «Наталки-Полтавки» стали популярними в народі і співаються як народні пісні. Все це визначає міцний струмінь народності в п'єсі і робить «Наталку-Полтавку» вічно живим класичним художнім твором, що не губить своєї принадності в сторіччях, як не гублять її і кращі зразки фольклору.

«Наталка-Полтавка» має велике історико-літературне значення, бо вона ще в більшій мірі ніж «Енеїда» повертала літературу до зображення народу, його життя, до скарбів народної творчості.

«Наталка-Полтавка» перший визначний твір в українській літературі, де відображено життя «нижчих» ша-

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 87

рів тогочасного суспільства в позитивному плані і де відтворено справжні людські пристрасті і почуття не як властивість «вищих» верств, а як властивість «низів», народу.

Велике значення «Наталки-Полтавки» як першого визначного драматичного твору. На її кращих традиціях зростала драматургія Шевченка, Тобілевича, Кропивницького, кращих класиків української драми.

Утискуваний в умовах царизму український театр, як і ціла українська культура, не міг розгорнути як слід своєї діяльності. Велика соціалістична революція відкрила широкий і просторий шлях розвитку українського театру, як і всієї української соціалістичної культури. Саме після Великого Жовтня вперше створено було український оперний театр. І тут «Наталка-Полтавка» знайшла своє почесне місце.

«Наталка-Полтавка» завдяки своєму художньому багатству, своєму природному народному гуморові, своїм народним мотивам стала улюбленою оперою радянського глядача не тільки України, а й цілого Радянського Союзу, з'являючись на сценах багатьох братніх національних республік.

1936 року «Наталка-Полтавка» була виставлена Київським академічним оперним театром під час декади українського мистецтва в Москві. Її з захопленням дивився великий вождь народів І. В. Сталін і кращі його соратники, керівники партії та уряду. Центральний орган партії «Правда» дала високу оцінку творові і виконавцям. За високі мистецькі досягнення, серед яких була і вистава «Наталка-Полтавка». Київський театр опери був відзначений урядом вищою нагородою — орденом Леніна.

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 88

Розділ VI

ДРАМАТИЧНА ТВОРЧІСТЬ

2. «Москаль-чарівник»

Значно блідішим з художнього боку порівняно до «Наталки-Полтавки» є другий драматичний твір Котляревського — водевіль «Москаль-чарівник». Не зважаючи на наявність в творі художнього багатства народної творчості, соковитого народного гумору, «Москаль-чарівник» не підноситься до рівня п'єси «Наталка-Полтавка».

Це сталося не стільки тому, що за сюжет водевілю Котляревський узяв малозначний, дрібний побутовий комічний конфлікт, скільки в наслідок трактування Котляревським цього сюжету в плані знайомого нам по фіналу «Наталки-Полтавки» дидактичного моралізаторства, що в водевілі переростав в самодовліючу тенденційність і схематизм.

Сюжет водевілю такий: до Тетяни — жінки українського козака Михайла Чупруна, що виїхав на цей час в Крим по сіль, залицяється Фінтик — чиновник, «поліції писець», який приїхав до своєї «матушки» на село. Тетяна запідозрює Фінтика в тому, що в нього «є щось мерзенне на думці», і попереджає, що «не на таку наскочили».

«Я, — відповідає вона Фінтикові на його залицяння, — боюсь бога і шаную свого чоловіка, як саму себе», і радить Фінтикові викинути з голови його «помисли».

Коли Фінтик сидів у хаті Тетяни, сюди увійшов солдат, і, гадаючи, що господарем хати є Фінтик, зверта-

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 89

ється до нього, каже, що він — постоялець і вимагає на вечерю курку і вареників. Тетяна зауважує, що господаря нема вдома. На запитання солдата, хто ж такий Фінтик, вона розгублено розповідає, що це «родич». Обурена зухвалістю солдата, Тетяна відмовляє йому в вечері, мотивуючи тим, що «одна собі живе», а тому нічого не має. Солдат лягає спати, проте, тільки вдає, ніби спить. Тетяна, гадаючи, що він заснув, каже Фінтикові, що в неї заховано «пряжену ковбасу, печену курку і пляшку запіканої, страва стоїть в комірці, а запіканка (показує) в закапелочку...».

Тільки но Тетяна з Фінтиком зібралися вечеряти, як щось застукотіло, і перелякана Тетяна зрозуміла, що то приїхав її чоловік. Фінтик дрижить і не знає, що робити. Тоді Тетяна пропонує йому лізти у запічок. Фінтик ховається. Входить Михайло і, побачивши сплячого солдата, питає жінку: «Що за чоловік?» Тетяна розповідає, що це постоялець-солдат. Останній в цей час «прокидається», ніби «від шуму».

Михайло просить жінку дати щонебудь попоїсти йому і солдатові. Тетяна, обдуривши раніше солдата, змушена й тепер сказати, що, крім хліба, нічого нема. Тоді солдат каже, що він «колдун» і як тільки чого захоче, то воно тут і виросте. Він робить різні удавані ворожбитські маніпуляції, «винаходить» заховану Тетяною пляшку запіканки, а далі всю страву. Коли Михайло пішов за стравою до комірчини, солдат заспокоїв злякану Тетяну, сказавши, що він упевнився, що вона «женщина, хоч і молодая, но умна і чесних правил», але хоче провчити Фінтика, щоб той не залицявся більше до чужих жінок.

Коли ввійшов Михайло, солдат заявляє, що він може зробити ще й таке «колдовство»: зараз перед очі господарів з'явиться старший чорт в образі того, кого вони наперед побажають, і в одязі, в якому той сьогодні

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 90

ходив. Тетяна виявляє бажання, щоб «старший» з'явився в образі Фінтика. Солдат виголошує «сатана виходь!». Зза запічка, на здивування Михайла, виходить Фінтик. І тут Тетяна не витримує, й щиро розповідає чоловікові всю цю загадкову для нього історію.

Фінтик падає перед Михайлом на коліна і кається, обіцяючи ніколи більше не залицятися до чужих жінок. Михайло прощає Фінтику і вичитує йому мораль, щоб той був чесним, поважав старших і шанував матір.

Сюжет водевілю Котляревського був досить поширеним в світовій літературі і в народній творчості.

Проф. М. П. Дашкевич у спеціальній статті ¹ зробив спробу зв'язати твір Котляревського з французькою п'єсою Ансома «Le soldat magicien» (Солдат-чарівник). Зміст п'єси такий:

Містер Арган, посварившись з своєю дружиною, вийшов з дому. В цей час до дружини приходить в гості прокурор. Незабаром до кімнати входить голодний солдат, якого намагаються випровадити на другий поверх; слугу посилають до ресторану по вечерю. Не встигли дружина і прокурор сісти за стіл, як несподівано повертаються m-r Арган. Вечерю ховають в буфеті, а прокурор ховається в пічку. Арган зустрічається з солдатом. Солдат «виворожує» з буфета вечерю. Містер Арган не зважується їсти цю «виворожену» вечерю. Солдат викликає з пічки чорта і наказує йому прибрати вигляду прокурора. Так і сталося.

Кінчається п'єса мораллю, яку вичитує солдат чоловікові і жінці.

Подібність «Москаля-чарівника» до цього твору безперечна. Проте, вважати цей твір безпосереднім джерелом твору Котляревського навряд чи можна. Цей сюжет, досить поширений в світовій літературі, має

¹ «Киевская Старина», 1893 г., кн. 12.

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 91

зокрема і в українській («Простак» В. Гоголя); таке ж саме поширення має цей сюжет і в фольклорі.

В українських чумацьких піснях знаходимо чимало варіацій цього сюжету. Н. І. Петров в своїх «Очерках истории украинской литературы XIX века» наводить записаний на Полтавщині один з таких мотивів чумацьких пісень:

Святий Боже, святий кріпкий,
Святий безсмертний!
Полюбила чумаченька, —
Треба з жалю вмерти
........................
Не літував чумаченько,
Не йде й зимувати,
Прийде нічка осінняя, —
Ні з ким розтопляти.
Обізвався дячок з Нащок:
— Ось де я гулящий!
Прийди, дяче, вечеряти,
То будеш найкращий ...
...........................
Прийшов чумак з Криму:
— Ой, здорова, моя мила,
Чи все гаразд дома?
— Ой, все гаразд, ой, все гаразд,
Тільки одно ні нащо,
Виглядає вражий дячок
Із запічка часто ...
...........................
Як ухопить чумаченько
Од воза бичину, —
Побив, побив, помолотив
Та дякові спину...

Аналогічні варіації маємо і в українських народних казках. В. Боцяновський записан в селі Луки на Волинщині таку казку:

«Ото був собі в одному селі господар, багатий чоловік, і тримав наймита. Коли раз, так було вже надвечір, приходить той наймит та й каже:

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 92

«Біда мені, хазяїн». — «А яка така біда?» — «Колесо зламалось». А в того хазяїна син був та дуже розкішний такий. От він і питає: «Що ж то за біда?» — «Піди, то зобачиш», — сказав батько. «Як дасте сто рублів, то піду». Дав йому батько сто рублів та й випровадив.

Іде той син, та й іде, коли приходить до ліска, а біля того ліска озеро. Він розібрався та й пішов купаться. А тим часом гайдамака вискочив з лісу, забрав теє плаття і 100 рублів в ньому та й пішов. Виліз той син, глянув туди-сюди — нема плаття. «Ось яка то біда», — подумав собі. А що тут робить? Нема що. Пішов. Іде він коло того лісу, та йде, аж бачить хата. Подивився у вікно — в хаті ані душі, тільки на столі стоїть повна макітра вареників з салом і сметаною. Він хуткіш за ті вареники та під піч. Їсть, аж чує йдуть молодиця, а з нею якісь три чоловіки по-панськії вбрані. А то були пан, економ і писар. Їх, бачте, понаспрошувала молодиця до себе, наварила усякої усячини й напекла, бо чоловік поїхав десь на ярмарку. Входять в хату, шуткують, регочуть, хоч пани, але таке виробляють, нехай йому чорт. Але огляділась жінка за варениками. Шукала, шукала — нема. Вийняла вона тоді макаран, курку, горілку. Коли це посідали вони, аж чують на дворі: «Тпррр...». Що тут робить на світі божому? Пан аж побілів, а писар, як дурний, по хаті бігає. А жінка хоч і злякалась, але сховала хуткіш макаран і курку під подушку, а панів під ніч. Прийшов чоловік в хату, посилає її за сусідами. Бо він, бач, далеко їде в Крим за сіллю, може вже не зобачиться, то хоче попрощаться. «А вже купив горілки, а це купив дьогтю. Завтра вранці вимащусь та поїду». Жінка його самого посилає,

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 93

а він не хоче. — Нема що, — пішла сама. Поприходили сусіди, стали пити, їсти, а жінка стоїть коло печі — сют- тут, та й подасть під ніч горілки чарку. Але той, голий, зараз за неї — та вип'є. Як пан протягне руку, то він його по руці, та й вип'є. Напивсь вже він добре та й каже: «А ще співать буду». — «Що ти здурів, чи що? Адже тобі й нам дістанеться, хіба не бачиш, що повна хата людей?» — «А як дасте все, що на вас є, то й не буду співать». Нема що. Скинув пан своє вбрання — оддав. Голий випив знов скілька чарок. «Ну, каже, їй-бо вже буду співати». Ті до нього. І просять, і сваряться — ні, таки своє: — буду співать, та й годі. А врешті каже до писаря: «Як дасте, пане, все, що на вас є, то й не буду». Нема що. Оддав писар і свою одежу. Випив голий ізнов скілька чарок. «Ну, — каже, — не витерплю, буду вже співать». Давай вони його знов просить: «Що хочеш візьми, тільки мовчи». — «А як дасте, — каже до управляющого, — все, що на вас є, то й буду мовчать». Остались всі голі. Забрав він теє плаття, вбрався, а друге позв'язував, та й шмирг спід печі — та на двір. А жінка й рада, бо думала, що то пан втік, а вона й не знала, що там сидів той голий. А в хаті п'ють та співають — не бачать, що в хаті робиться. А голий тим часом пішов в клуню, поскладав там плаття, зловив якось сову та й прийшов до хати. — «Одчиніть, люди добрі». — «А хто там? — «Це я ношу таку знахарку, що вгадуй». Пустили його в хату. Тільки оце посідали, а хлопець взяв під столом та й причавив сову за лапу. Вона й крикнула. «А що це таке?» — питає хазяїн. — «А то вона каже, що там під подушкою є макаран». Подивились — стоїть макаран; взяли його, їдять. Аж той знов причавив

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 94

сову, вона знов закричала. «Ну, а це чого?» — питає хазяїн. "А то вона каже, що там під подушкою ще є й курка». Подивились — правда, лежить курка. Тільки оце вже попоїли добре й випили. Придушив той знов сову. «А чого вона ще хоче?» — каже хазяїн. «А то вона каже, що у вас в хаті злидні є». — «Чи вже ж? А що тут робити?». — «А що робити? — кажи жінці, нехай дістане баняк окропу, а ви, дядьку, візьміть макогона та станьте з цеї сторони, а ви, дядьку, ходіть на цю сторону». Як поставали по обидві сторони, каже жінці: «Ну, лий окріп під піч». Та — нема що — хлюпнула туди. Ех, як вискочить звідти пан, економ і писар голий, а чоловіки їх макогонами. Насилу втекли. «Ну, і славна ж в тебе знахарка, — каже хазяїн хлопцеві, — продай мені». — «А як даси триста рублів, то й продам». Порадились, дали йому триста рублів і взяли сову. Тількищо вийшов той хлопець з хати, вони давай питати сову про те, та про се. А вона мовчить, тільки очима лупає та зубами клацає. Кликали, кликали вони хлопця, але він вже не вернувсь. Побачили мужики, що піддурив їх, і дуже розсердились, А хлопець забрав собі плаття, гроші, прийшов додому та й каже батькові: «Ось, бачте, триста рублів і ось скільки плаття». — «Яка ж тут біда на світі? нема аніякої біди» ¹.

Вже самий зміст наведених нами народної пісні і народної казки дає всі підстави гадати, що сюжетним джерелом твору Котляревського був не французький твір, а варіації цього «мандрівного» сюжету в українських народних піснях і, особливо, казках, які, до речі, скла-

¹ «Киевская Старина», октябрь 1894 г., стор. 152-153.

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 95

дались і в фольклорі інших народів. Характерною й показовою для цього є наявність аналогічного сюжету в грузинській казці з «Книги мудрости и лжн» («Грузинские басни її сказки XVII-XVIII ст.», СПБ, 1878). Леон — вихованець царевича — розповідає царю історію своїх пригод і, між іншим, згадує такий епізод (подаємо в українському перекладі):

«Пішов я туди і прибув в країну евлацьку. Нїяким способом не міг я дістати хліба, щоб поїсти: там живуть скупі, безбожні і злі люди. Два дні ходив я голодний, потім придумав такий спосіб: кинув палицею на ворона, відломив крило і посадив ворона собі за пазуху, примушуючи його кричати. Так я почав гадати. Підійшов до одного буднику. Там була тільки жінка. Вона не відкрила мені дверей, не впустила в будинок. Настала ніч, я знесилів і притулився до дверей. Жінка витягла з вогню булку і поклала її в ящик. Минув деякий час, прийшов старшина того села і приніс вино в глечику і одну вигодовану гуску. Вино і гуску поклав на вікно. Сіли іі трохи пожартували. До дверей під'їхав один вершник. Почувши кінський тупіт, жінка старшину посадовила під кошик, що там стояв. Сама ж жінка прилягла. Я все бачив. Виявилось, що ця людина (вершник) був чоловіком цієї жінки. Він їздив по справі і його не чекали. Він під'їхав і спитав мене: «Хто ти такий?» Я йому сказав, що я гість божий, що ніхто не пустив мене до будинку. Чоловік покликав, жінка пізно відгукнулась, удаючи, що вона спить, і розвела вогонь. Чоловік ввів мене в будинок. «Ми обидва голодні». Він попросив у дружини страви. Вона невдоволено принесла і дала йому два кукурудзяних хліби, кажучи: «Де у мене

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 96

страва? Ось уже північ!». У мене за пазухою сидів ворон. Я притис його рукою і примусив закричати. Тоді чоловік спитав у мене: «Що це таке?» Я йому відповів: «Це ворон-гадальщик, він все може дізнатись, я його мову добре розумію». Йому сподобалось це, він мене спитав про урожай цього року. Все добре сказав йому. Потім примусив я ворона закричати. Він мене спитав: «Що ворон сказав?» Я йому відповів: «Він сказав навіщо він їсть кукурудзяний хліб, в ящику лежать дві білих булки, їжте їх». Потім сказав про гуску, і те довелось принести. Примусив ще закричати, довелось подати й вино. Чоловік зробив докір жінці: «Коли у тебе було все це, чому не подавала їсти?» Вона стала виправдовуватись: «Я збиралась до родичів і хотіла взяти це, як провізію в дорогу». Я примусив ворона знову закричати. Господар спитав мене: «Що він сказав?» — Я йому відповів: «Він сказав, що ви сидите і п'єте, а голодний старшина сидить під кошиком; навіщо ви так поводитесь нечемно? Дайте і йому повеселитись». Старшина, почувши це, скинув з себе кошик і вибіг на двір. Господар погнався за ним, а я пішов своєю дорогою».

Ми не можемо з такою категоричністю, як це зробив був В. Перетц ¹, твердити, що українська казка складалася під впливом східного фольклору. Проте, самий факт існування спільних сюжетів в українському і в грузинському фольклорі є знаменним явищем, що свідчить про близькість творчих стихій двох братніх народів.

Ми навмисне навели повністю тексти різних варіацій цього сюжету у фольклорі (їх можна було б ще

¹ «Киевская Старина», март 1894 г., стор. 549.

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 97

значно збільшити), сюжету, що ліг в основу твору Котляревського «Москаль-чарівник». Вони свідчать не тільки про те, що Котляревський запозичив сюжет свого водевілю з фольклору, що було цілком позитивним творчим принципом письменника, але й про те, наскільки в даному разі далеко відійшов Котляревський в своєму водевілі від народної трактовки цього сюжету.

Наведені нами варіації сюжету в народних піснях і казках подають досить «злободенний» у свій час побутовий конфлікт: жінка, чоловік якої перебуває в далекій подорожі (і не випадково тут фігурують часто саме жінки чумаків), знаходить втіху з іншим. Все це, кінець-кінцем, влучно викривається перед її чоловіком, що несподівано приїжджає, і чоловік суворо карає полюбовника. Народні варіації часто не позбавлені дидактичного моралізаторства, проте воно цілком конкретне, як «наука невірним жінкам», і, головне, природно випливав з сюжету.

У Котляревського дидактичність стає цілком самодовліючим фактором. Тетяна, всупереч народним варіаціям, — не «невірна» жінка. Навпаки, в ній Котляревський виводить носія вищих позитивних моральних якостей селянської жінки. Отже, вже цим «виправленням» образу жінки, що випливало в даному разі з очевидної тенденції письменника показати моральну перевагу селянської верстви, Котляревський позбавив твір сюжетного конфлікту. Зробив він і друге «виправлення» у фіналі. Дізнавшись про дії Фінтика, Михайло Чупрун, всупереч народним варіаціям, не тільки не обурюється, але й великодушно прощає Фінтикові і читає йому «мораль». Тут знов таки цілком очевидно Котляревським керувало тенденційне бажання показати, як «добром перемагати зло». Все це суперечило природності, реалізму, насичувало твір дидактичним моралізуванням.

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 98

Зникало драматичне напруження, зникала інтрига, зате з'явились довгі і нудні моралізаторські діалоги, на зразок розмови Тетяни з Фінтиком, що тягнеться більше ніж на двох сторінках; в цій розмові Тетяна переконує Фінтика, що треба шанувати матір і не говорити про неї так «нешанобливо», як це робив він, що це гріх, і т. д.

Замість комічного реалістично-побутового водевілю, який міг створити Котляревський на основі народних варіацій сюжету, він створив «дидактичний» водевіль.

Тетяна і Михайло — чесні, добрі, вірні одно одному, — як носії моральних ідеалів, протипоставлені Фінтику — чиновнику, що соромиться свого «низького, мужицького» походження і хоче показати себе як «городського інтелігента». Він і одягнений «по-городському» і розмовляє не сільською, а «городською» мовою. Фінтик соромиться за свою матір, бо вона «такая простая, такая неловкая», хоч і сам він, за власним визнанням, «бездельник», «дурак письменний», «пронира».

Малюючи Фінтика в сатиричному плані, Котляревський подав окремі реальні риси образу тогочасного дрібного чиновництва. Подаючи Фінтика як протилежність до «ідеальних» образів сільського чумака і його дружини, Котляревський веде Фінтика до фіналу на... «переродження» його під впливом «доброти» Михайла і Тетяни. Цей «отменный хапун», розчулившись «великодушным» вчинком Чупруна, щиро виголошує:

«Милостивые благодетели! Ваше великодушие проникло в мою совесть. Она пробудилась и представляет мне докладной регистр моих бесчинств. Стыжусь моих злых окаянств и сам себе кажусь презрительным, как за дурные поступки прогиву моих родных, равно и противу всех людей. Теперь все силы употреблю доказать на деле мое исправ-

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 99

ление. Буду всем рассказывать сегодняшнее мое приключение... дабы пример мой послужил к исправлению всех и каждого».

Ця фінальна тирада Фінтика якнайкраще викриває дидактичне настановлення водевіля, що йшло в розріз і всупереч реальності. Фальшивість проповідуваної моралі, що близька була «християнствующим» моралізаторам і що лягла в основу водевілю Котляревського, була основною причиною творчого зриву письменника в цьому водевілі.

Обравши популярний в фольклорі побутовий сюжет, Котляревський не розвинув його в природному реальному напрямку, а скерував на хибний дидактичний шлях і цим порушив обстоювані ним самим принципи правдивості художнього твору.

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 100

Розділ VII

ЗНАЧЕННЯ КОТЛЯРЕВСЬКОГО

Творчість Котляревського мала досить міцний резонанс в українській літературі перших десятиліть XIX століття. Під впливом Котляревського перебувала вся поетична і драматична творчість 20-30-х років; відгуки цього впливу були і в 40-50-х роках.

В поетичній продукції цей вплив виявився в трьох напрямках. Перший — це породження плеяди поміщицьких епігонів, що писали під «Енеїду», переважно малоздібних або просто бездарних, випадкових для літератури осіб. Другий — це творчість поетів, що свідомо продовжували і наслідували творчі принципи поезії Котляревського, і третій — «підпільна» опозиційна демократична творчість, що підсилювалась впливом опозиційно-критичних елементів поезії Котляревського.

З ранніх епігонів відзначимо Г. Кошиць-Квитницького — автора «Оды, сочиненной на малороссийском языке по случаю временного ополчения» (1807 p.), Білецького-Носенка — автора «Горпиниди», з пізніших епігонів — С. Александрова — автора «Вовкулака» і К. Думитрашка — автора «Жабомишодраківки».

Характерними рисами епігонської літератури, яка жодним зразком не піднялася до рівня Котляревського, є наслідування, а часто й звичайне копіювання грубо-гумористичних місць «Енеїди», окремих етнографічно-побутових картин, а також наслідування «вульгарної» мови. Елементи реалізму і гумор Котляревського за-

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 101

мінюються у них вульгарністю і карикатурою. Цікаво, що певна частина епігонів, зокрема Кошиць-Квитницький, намагалися по-своєму продовжити окремі місця «Енеїди», вводячи до свого твору своєрідні «тлумачення» думок Котляревського. Так, наприклад, наслідуючи рядки Котляревського: «французи давнії сіпаки, головорізи, різники», Кошиць-Квитницький одверто виступав проти французької революції:

Біг пустив на волокиту
Сих французів от за те,
............................
Що підряд всіх порівняли
І вельможу, і псаря,
Підцькували всю громаду,
Підкрутили свою раду
І забили короля.

Маловиразні рядки «Енеїди» знайшли свій епігонський переспів в одверто реакційних рядках оди Кошиць-Квитницького. І це характерно: поміщицькі епігони цілком свідомо наслідували і поглиблювали передусім світоглядно-реакційні елементи, від яких не був вільний Котляревський, лишаючи поза своєю увагою все, що було на той час позитивним, прогресивним, чим відзначалась творчість Котляревського.

Вплив Котляревського, як ми зазначали, виявився і в другому напрямку — в напрямку засвоєння і продовження творчих традицій Котляревського. Тут передусім слід відзначити, як самостійну постать в українській літературі, П. Гулак-Артемовського, що, як автор «Гараськових пісень», переробок Горацієвих од, наслідував в значній частині їх травестійно-бурлескні традиції «Енеїди» Котляревського, зокрема бурлескне зниження образів, а головне — надавав одам національного українського, етнографічно-побутового колориту (І і ІІ оди до Пархома). Як автор «Пана та собаки»,

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 102

Гулак-Артемовський наслідував критично-викривальні традиції «Енеїди». Під впливом цих останніх була і підпільна опозиційно-критична література, яка не з'являлась в свій час друком, а тому й досі у більшості своїй лишилась ще невідкритою ні для читача, ні для дослідника.

«Енеїда» Котляревського, популярна як друкованими виданнями, так і значною кількістю рукописних списків, не могла не знайти широкого творчого відгуку в опозиційно-демократичних колах, зокрема відгуку на її критично-викривальні елементи. В цих колах вона неминуче мусила вплинути на появу підпільної критичної літератури. Знайти цю літературу, її списки — одне з бойових завдань українського літературознавства. Про безперечну наявність такої літератури свідчить ода «Малороссийский крестьянин» К. Пузини, що визначає третій напрямок впливу поетичної творчості Котляревського, як продовження його кращих реалістичних і критичних традицій.

Вплив «Енеїди» Котляревського вийшов і за межі України, свідченням чого є такий твір, як білоруська «Енеїда» Ровінського.

Не менш значний вплив мала в українській літературі 20-40-х років і драматична творчість Котляревського, зокрема його «Наталка-Полтавка». Драматичні твори Котляревського ще задовго до видрукування, зразу ж після їх виставлення, мали, як відомо, виключну популярність і були розповсюджені в багатьох списках.

Слідом за «Наталкою-Полтавкою» подає образ ідеальної селянської дівчини, правда, вже з значною сентименталізацією, Квітка-Основ'яненко в своєму прозовому творі «Маруся». Не без впливу автора «Енеїди» написано і його «Салдатський патрет».

В дусі ліричних пісень «Наталки-Полтавки», не без їх впливу, з'являються перші зразки ліричної поезії

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 103

(М. Петренка). Під впливом драматичних творів Котляревського пише свої п'єси Василь Гоголь (батько М. В. Гоголя), «Простак» якого є наслідуванням трактовки відомого народного сюжету в «Москалі-чарівнику».

За зразками драматичної творчості Котляревського, зокрема «Наталки-Полтавки», писали пізніше свої п'єси Яків Кухаренко («Чорноморський побит») і С. Писаревський («Весілля, або над цигана Шмагайла нема веселішого»), що запозичили з твору Котляревського основні драматичні колізії і комічні ситуації. На початку 40-х років на сценах поміщицьких домашніх театрів виставлялась анонімна оперета «Любка, або сватання в селі Рахмах», що приписувалася для більшої «авторитетності» Котляревському. І, нарешті, «Наталка-Полтавка» була зразком і для Шевченка — автора «Назара Стодолі». На час писання Шевченком «Назара Стодолі» в українській драматургії тільки «Наталка-Полтавка» була таким драматичним твором, який міг стати Шевченкові гідним зразком національної української драми.

Можна з цілковитою певністю сказати, що Котляревський лишався найвизначнішою постаттю в українській літературі протягом перших трьох десятиліть XIX століття дошевченкової доби.

 

Значення Котляревського в історії української літератури велике. Досить влучно конкретизував це значення М. М. Коцюбинський, який на відкритті пам'ятника Котляревському в Полтаві 1903 року сказав:

«І ось з'являється людина, з'являється талант — жива душа народна, — і як міст через безодню перекидає веселку поезії і єднає

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 104

обидва береги. Він бере спід сільської стріхи пісню народну і переносить її на той бік — і бринять живії струни... своєю незвичайною на той час людяністю одкриває очі пана і показує йому, що й під грубою свитиною б'ється людське серце.

І оживив той чарівник слова організм народний: розпустилось коріння, знов зацвіли квітки, зацвіли і не зав'януть».

І дійсно, історико-літературне значення Котляревського, головним чином, полягало в тому, що він першим звернувся до народної творчості, до народної мови, як до джерела літератури, давши на цій основі перші видатні зразки художньої творчості, перекинувши вперше місток від народу до літератури. Мова Котляревського є визначний початковий етап в розвитку української літературної мови. З появою творів Котляревського панівна до того часу в літературі старослов'янська мова, далека від мови народу, була назавжди заперечена і вигнана з літератури. Літературною мовою стала українська народна мова.

Котляревський, використавши в своїх творах справжні цілющі джерела мистецтва — народну творчість, водночас спрямував літературу до відображення в ній народного життя, яке, правда, Котляревським обмежував переважно побутом і етнографією українського села, а в зв'язку з тим — і до показу народних характерів, показу людей українського села, до використання українського фольклору — його образів, мови, пісенно-музичної ритміки, художніх засобів. Його «Енеїда» і «Наталка-Полтавка» і є тими самими першими творами в українській літературі, в яких втілено животворчі елементи народності. В цих творах введені вперше в літературу і стали її надбанням — народна пісня, мудра приказка, прислів'я, народний гумор. В них вперше подано пози-

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 105

тивні образи й характери народних селянських персонажів і, хай ще несміливі і незначні, елементи реалізму.

Поряд з усвідомленням потреби живити літературу соками народної творчості, Котляревський скерував українську літературу і на шлях творчого використання здобутків братньої російської культури. Котляревський перший ввів в українську поезію під впливом російських поетичних зразків тонічний вірш, жанр комічної поеми і оди. Він дав українській літературі і перші драматичні жанри: соціально-побутову п'єсу-оперу і водевіль, також написані за зразками російських драматичних творів кінця XVIII і початку XIX ст.

Отже, творчість Котляревського визначала новий прогресивний творчий напрямок в українській літературі, і в цьому велика заслуга письменника.

Велич Котляревського і в його талановитості, як письменника-художника з органічним хистом до глибокого гумору, як визначного майстра-драматурга, що у великій мірі визначило його видатне місце в українській художній літературі і його панівний вплив на цілий літературний процес початку XIX ст.

Українська буржуазна націоналістична критика не спромоглася, певніше, свідомо нехтувала, не хотіла дати об'єктивне наукове визначення місця і ролі Котляревського в українській літературі. Вона або трохи не викреслювала Котляревського, як це робили пізніше і вульгарні соціологи, взагалі з української літератури (Куліш і його послідовники), або оголошувала Котляревського «основоположником» української літератури.

Нема чого й казати про всю облудність цих суперечливих псевдонаукових визначень.

Котляревський, бувши першим талановитим начинателем нової української літератури, першим українським класиком, не є, проте, її родоначальником, основоположником. Цю роль віді-

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 106

грав колос української класичної літератури, її вершина, письменник, який вивів українську літературу з провінціального закутка «малоросійщини» на широку дорогу великої літератури, геній, під живодайним впливом якого розвивалась література всіх наступних творчих поколінь, письменник, який з найбільшою повнотою відбив усю багатогранність і глибину народних прагнень і сподівань і який був у перших лавах передової прогресивної частини суспільства, був пройнятий передовими ідеями часу, — тобто справді народний співець.

Таким письменником — родоначальником, основоположником української літератури — став великий український народний поет Тарас Григорович Шевченко, що прийшов в літературу в кінці 30-х років XIX століття.

Як і Пушкін в російській літературі, Шевченко в українській літературі не тільки талановито освоїв і продовжив кращі традиції попередньої літератури, але й створив перші класичні зразки великої літератури, літератури могутнього суспільного дихання, великих соціальних змагань, одухотворену передовими ідеями часу, літературу справжнього народного пафосу, монументальних художніх жанрів і форм.

Те, що тільки обережно починав Котляревський, що виявилось, як тенденція в українській літературі початку XIX ст., в окремих елементах соціального реалізму і народності, Шевченко проголосив у своїй творчості з найбільшою повнотою і глибиною. Він сміливо розірвав вузькі рамки етнографічно-побутового реалізму і дав перші повнокровні зразки глибоко-реалістичної, критично-викривальної літератури. Він сміливо відкрив те, що ховалось під зовнішнім етнографічно-побутовим колоритом творів Котляревського та інших українських письменників початку XIX століття, —

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 107

всю жахливу картину соціального лиха, закріпаченого українського села, розкрив в глибоко-реалістичних образах всю мерзенну систему самодержавно-кріпосницького свавілля, проголосивши народний демократичний протест проти світу рабства і неволі.

Шевченко значно поширив фольклорні джерела української літератури, їх соціальну основу, прилучив українську літературу до передових творчих течій російської літератури.

Шевченко збагатив словник і поширив лексику української літературної мови; остаточно очистивши її від засмічення, він надав їй справжнього багатства форм. Саме Шевченкова мова стала основою пізнішої і сучасної української літературної мови. На творчих традиціях Шевченка виховувався і зростав основний актив української класичної літератури (Вовчок, Мирний, Франко, Леся Українка, Коцюбинський). Творчість Шевченка є справжньою школою для сучасної радянської літератури.

Все це аж ніяк не зменшує визначної ролі Котляревського в історії української літератури. Автор «Енеїди» і «Наталки-Полтавки» був найбільшим попередником Шевченка і останній мав у Котляревському свого улюбленого українського письменника, якому він присвятив теплі і зворушливі рядки («На вічну пам'ять Котляревському», «Близнецы»).

Творчість Котляревського лишається одним з визначніших художніх надбань української класичної літератури. Як перший класик, найвидатніший представник українського бурлеску, Котляревський міцно увійшов в літературу.

І не даремно О. М. Горький, який високо цінував Котляревського, рекомендував українським радянським письменникам написати сатиричну поему на зразок бурлескної поеми «Енеїда» про буржуазних дипломатів, буржуазних націоналістів-петлюрівців і т. п.

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 108

«Чому б вам, — говорив він, — не написати такий веселий бурлеск, як, скажімо, «Енеїда», про наших ворогів? Зібралися буржуазні дипломати десь на острівку і думають, що вони рятують весь світ... Комічні люди... А хіба петлюрівська еміграція не дає скільки завгодно матеріалу для такого бурлеску?..» ¹

І це ще раз підкреслює значимість художньої спадщини Котляревського.

Але визначати Котляревського як основоположника української літератури означало б заперечити цю роль Шевченка. Саме таку мету й мали українські націоналісти в своїх твердженнях. На жаль, ще й досі, з легкої руки деяких «критиків», по наших газетах і журналах гуляють ці рецидиви націоналістичних «теорійок».

Висуваючи Котляревського як «основоположника української літератури», націоналістична критика для «підкріплення» цього оголошувала його і істинно народним письменником.

Головною аргументацією цього визначення висувалось те, що Котляревський подавав в «Енеїді» і «Наталці-Полтавці» картини українського народного життя. Проте, визначення Котляревського, як істинно народного письменника, а також аргументація цього визначення вимагають передусім уточнень і, в значній мірі, перегляду.

Котляревський, давши в своїх творах яскраві, колоритні соціально-побутові картини життя народних верств, не спромігся, проте, відтворити всю багатогранність і складність соціального життя, не розкрив в усій повноті істотних пекучих суспільних проблем народного життя, не підніс у своїх творах народних змагань і прагнень.

¹ «Комуніст», 22 квітня 1935 р.

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 109

Коли ми визначаємо народним співцем Тараса Шевченка, народними письменниками Вовчка, Коцюбинського, то маємо передусім на увазі те, що ці письменники не тільки широко і реалістично змалювали народне життя, до того ж його істотні сторони, але й найбільш повно відбили в своїй творчості соціальні прагнення і сподівання народних мас. За цим критерієм навряд чи правдиво було б визначати Котляревського як народного письменника.

В своїй статті-рецензії на першу книгу «Основи» великий революційно-демократичний критик М. Г. Чернишевський, оцінюючи Котляревського, Гулак-Артемовського, Квітку-Основ'яненка, не випадково протиставив їм Шевченка, як істинно народного письменника, що перший в українській літературі в справжній повноті відбив думки і прагнення народних мас, чого не зробили в такій мірі ні Котляревський, ні тим паче Гулак-Артемовський і Квітка-Основ'яненко; вони, за визначенням Чернишевського,

«были люди патриархальные, — не то что народные, нет, а просто не умевшие различать в своем родном быте дурных сторон от хороших и возводившие в идеал многие такие вещи, от которых уже отворачивался сам малорусский народ» ¹.

І хоч в більшій мірі Чернишевський адресував ці рядки Квітці-Основ'яненкові, проте це стосувалось і Котляревського.

В своїх позитивних ідеалах Котляревський не раз підносив уже віджилі патріархальні моральні догми, від яких уже відходили народні маси. В той же час Котляревський не відчув не відбив у своїх творах

¹ «Современник», 1861 г., т. LXXXV, стор. 66.

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 110

в усій повноті наростаючих в народі соціально-протестантських прагнень, скерованих проти кріпосницького ладу, що незабаром так повно і геніально зробив Шевченко.

Не будучи народним письменником, Котляревський, проте, був першим письменником, який звернувся до народного життя, як до об'єкту літературного зображення, як до художньо-творчого джерела. В народному житті, в народних типах і характерах черпав він багатющий матеріал для творчості; в народній мудрості знаходив він силу свого гумору й сатири, в народній ліриці — силу ліричного образу. Все це зумовило міцний струмінь народності в творчості Котляревського. Котляревський перший підніс творчі принципи народності в українській літературі, спрямувавши її розвиток на прогресивний шлях. І в цьому його велике історико-літературне значення.

І. Стебун. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис. — 111

ЗМІСТ