Помочь сайту

4149 4993 8418 6654

Вайнгортовские чтения - 2002

ПОЛТАВА: АРХІТЕКТУРА, ІСТОРІЯ, МИСТЕЦТВО. Матеріали першої наукової конференції "Вайнгортівські читання", 27 листопада 2002 р. / За ред. В. Трегубова. – Полтава, 2002. – 68 с.: іл. (Полтавське регіональне відділення Всеукраїнського Фонду відтворення видатних пам'яток історико-архітектурної спадщини імені Олеся Гончара) – Укр. мов. Наукове видання.

Збірник присвячений 90-річчю видатного полтавського архітектора і дослідника Л.С.Вайнгорта. Матеріали збірника охоплюють широке коло питань з архітектури, археології, мистецтвознавства та історії Полтави і Полтавщини.

Представлені у збірнику матеріали публікуються вперше.

Для архітекторів, істориків, мистецтвознавців, широкого кола шанувальників історії та культури Полтави та Полтавщини.

©

Статті: В. Трегубов, О. Супруненко, В. Мокляк, В. Ханко, Н. Кочерга, О. Курчакова, С. Бочарова, Л. Шевченко, 2002.

©

Світлини: В. Трегубов, Є. Ширай, К. Скалацький, 2002.

©

Світлини з архіву Л. Вайнгорта: Т. Шульгіна (Вайнгорт), 2002.

©

Кресленики, рисунки: В. Кричевський, Л. Шевченко, 2002.

©

Укладання: В. Трегубов, 2002.

©

Обкладинка і макет: В. Трегубов, О. Бєлявська, 2002.

ОГЛАВ

Від редактора

3

Валерій Трегубов
Наукова, педагогічна та творча діяльність Л. Вайнгорта в контексті культурного розвитку Полтавщини

4

Олександр Супруненко
Л. С. Вайнгорт і археологи та збереження пам’яток археології м. Полтави

11

Володимир Мокляк
Вивчення історії Полтавського козацького полку до 1917 року

16

Віталій Ханко
Будинок Полтавського земства дещо з історії спорудження та функціонування

22

Надія Кочерга
Інститут шляхетних дівчат як складова частина архітектурного ансамблю м. Полтави

29

Ольга Курчакова, Світлана Бочарова
Видатні постаті образотворчого життя Полтавського краю періоду XIIIV-XX сторіч

32

Людмила Шевченко
Садибна архітектура Полтавщини XIIIV-XX сторіч

48

Євген Ширай
Сучасне фотообличчя історичної Полтави

53

Вибрані матеріали з архіву Л. Вайнгорта

60

 

Виконком Полтавської міської ради

Управління містобудування та архітектури Полтавської облдержадміністрації

Полтавський національний технічний університет імені Юрія Кондратюка

Полтавське регіональне відділення Всеукраїнського Фонду відтворення видатних
пам’яток історико-архітектурної спадщини імені Олеся Гончара

ПОЛТАВА:
АРХІТЕКТУРА, ІСТОРІЯ, МИСТЕЦТВО

Матеріали І наукової конференції
"Вайнгортівські читання"

27 листопада 2002 р.

Полтава
2002

3

ВІД РЕДАКТОРА

Започатковуючи наукову конференцію "Вайнгортівські читання" під загальною назвою "Полтава: архітектура, історія, мистецтво", ми насамперед прагнули віддати данину пам'яти унікальної людини, талановитого архітектора і педагога, видатного полтавця ХХ сторіччя Лева Семеновича Вайнгорта. Питання збереження історичного архітектурного довкілля, шанобливого ставлення до історії нашої землі, вивчення і примноження мистецьких традицій Полтавського краю були близькими і знайомими Леву Семеновичу. Він був справжнім патріотом Полтави і Полтавщини, вірно і гідно служив рідній землі, віддавши себе до остану справі її духовного і культурного розвитку.

Дослідження творчих та наукових здобутків Л.Вайнгорта та плеяди його колег, глибокі дослідження у галузі архітектури, археології, історії, мистецтвознавства Полтави і Полтавщини повинні стати потужним фундаментом подальшого культурного розвитку Полтавського краю.

Ми сподіваємося, що перша наукова конференція покладе початок глибокій, серйозній роботі науковців по створенню духовної енциклопедії Полтавщини.

4

Валерій Трегубов,
кандидат-архітектури,
доцент Полтавського національного
технічного університету ім. Ю. Кондратюка,
член-кореспондент Української Академії архітектури

Наукова, педагогічна та творча діяльність Л. Вайнгорта
в контексті культурного розвитку Полтавщини

Культурно-історичний потенціал Полтавщини і, зокрема, Полтави складався впродовж багатьох сторіч. Істориками, мистецтвознавцями, дослідниками інших галузей науки висвітлені яскраві постаті творців цього потенціалу від найдавніших часів до ХХ сторіччя.

Сьогодні, на початку ХХI сторіччя ретельного вивчення потребують нові постаті. Із плином часу яскравіше вимальовується велич та масштабність особистостей, які своєю творчістю збагатили духовну спадщину Полтави і Полтавщини, внесли вагомий внесок у формування культурно-історичного середовища нашого краю.

Безперечно знаковою фігурою серед митців Полтави ХХ сторіччя є постать видатного архітектора Лева Вайнгорта, дев'яносторічний ювілей від дня народження якого сьогодні відзначає Полтава. Спільно зі своїми колегами-однодумцями протягом середини та кінця ХХ сторіччя він усвідомлено і активно працював над формуванням архітектурного середовища Полтави і Полтавщини.

Настав час системного вивчення та аналізу творчої спадщини полтавських архітекторів. Особлива актуальність наукового опрацювання досвіду полтавських архітекторів Л. Вайнгорта, О. Шуміліна, П. Черняхівця, З. Котлярової, В. Пасічного, В. Крачмера та багатьох їхніх колег підсилюється декількома факторами.

Першим є бурхливе зростання архітектурно-будівельної діяльності в Полтаві та на Полтавщині в останні роки, обумовлене суттєвою активізацією соціально-економічного життя. Застосування новітніх будівельних матеріалів, конструкцій та технологій в сучасній архітектурі, нові стилістико-композиційні та функціонально-технологічні вирішення архітектурних об'єктів часто вступають у серйозні протиріччя з існуючою міською забудовою, порушуючи її цілісність, системність та ансамблевість.

Другим фактором є регенерація класової диференціації суспільства, поява шарів заможних мешканців населених пунктів, яких не задовольняють житлові та виробничі умови в існуючому фонді. Результатом стають стихійні реконструкції приміщень у перших поверхах під нову виробничу функцію, а на вищих поверхах – під нове, комфортабельне житло. При цьому існуючі архітектурні об'єкти нерідко втрачають деталі, фрагменти, а інколи – невпізнанно спотворюються.

Нове покоління архітекторів, керуючись насамперед принципами творчої кон'юнктури, під час свого проектного втручання в історичну архітектур-

5

ну тканину, здебільшого ігнорує спадщину своїх попередників, оскільки не має науково обґрунтованих, узагальнених матеріалів її дослідження.

Третій фактор полягає у зростанні часового розриву між поколіннями сучасних та минулих архітекторів. Досвід майстрів-архітекторів недавнього минулого, який за їх життя можна було б вивчити детально і глибоко, стає менш досяжним. Поступово втрачається сама можливість всебічного та об'єктивного аналізу величезного пласту архітектурної спадщини доби соціалізму.

Окреслене коло проблем не є вичерпним і покликане лише загострити увагу сучасних науковців та архітекторів-практиків на необхідності дослідження історичного архітектурного пласту соціалістичної доби та вироблення чітких, науково обґрунтованих методик збереження, реконструкції та розвитку існуючого архітектурного довкілля.

Саме з цих позицій вивчення спадщини архітектора Л. Вайнгорта повинне стати першим кроком до систематизації професійного творчого досвіду всієї плеяди полтавських зодчих радянського періоду.

Highslide JS
Перша сторінка диплому Л. Вайнгорта.

Лев Вайнгорт народився у 1912 році у Варшаві. Через два роки, тікаючи від наближення фронту I Світової війни, його мати разом з дворічним сином переїжджає до Полтави. Від того часу і до самого кінця свого життя Лев Семенович жив у Полтаві, від'їжджаючи з неї лише на короткі терміни – на навчання до Харкова та в евакуацію під час окупації міста. У 1938 році він з відзнакою закінчив Харківський інженерно-будівельний інститут за спеціальністю архітектор-будівельник. У віці 26 років він був призначений головним архітектором Полтави, пропрацювавши на цій посаді до 1970 року. Із 1970 по 1981 рік Л. Вайнгорт працює доцентом кафедри архітектурного проектування Полтавського інженерно-будівельного інституту на викладацькій роботі. У вересні 1981 року стає директором заповідника-музею М. Гоголя в с. Гоголевому Полтавської області. Від 1986 року і до 18 квітня 1994 року Л. Вайнгорт працював старшим науковим співробітником Полтавського краєзнавчого музею.

Аналізуючи професійний шлях Л. Вайнгорта, можна визначити наступні етапи його творчої, наукової та педагогічної діяльності.

Першим, коротким етапом професійного становлення та формування світоглядних позицій Вайнгорта був етап 1938-1941 років. За ці три

6

роки молодий випускник архітектурного факультету набуває неабиякого практичного проектного та керівного досвіду. Зважаючи на загальну важку політичну атмосферу, що панувала в країні напередодні Великої Вітчизняної війни, можна визначити ці роки як добу фахового та громадянського гартування Л. Вайнгорта.

Однією з його перших самостійних творчих робіт довоєнної доби було проектування і спорудження вхідних пілонів до Жовтневого парку Полтави у стилістиці сталінського неокласицизму, яка повністю відповідала класичному характеру архітектури ансамблю будинків, що оточували Жовтневий парк. На початку 60-х років пілони були демонтовані.

Ще з довоєнних років у Л. Вайнгорта починає формуватися шанобливе ставлення до архітектурних пам'яток, історичної спадщини, існуючого культурного потенціалу Полтави.

Незважаючи на спроби довоєнного керівництва Полтави спорудити на місці зруйнованого Святоуспенського Собору гараж для облвиконкомівського транспорту, Л. Вайнгорту вдалося запобігти знищенню історичної площі та зберегти соборну ділянку вільною. Значення цього професійного і громадянського вчинку сьогодні важко переоцінити.

Історичне полтавське довкілля, в якому жив і працював архітектор Л. Вайнгорт, безперечно впливало на формування його творчих і наукових позицій. Вихований на зразках дожовтневої архітектури Полтави, він у своїй

Highslide JS
Л. Вайнгорт біля залишків ансамблю Святоуспенського собору. 1939 р.
Світлина з архіву Л.Вайнгорта.

7

архітектурній діяльності завжди спирався на класичні традиції, творчо застосовуючи найкращі прийоми своїх попередників. Найголовнішою установкою для Л. Вайнгорта ще з довоєнних часів стало переконання, що без крайньої потреби архітектор не має права знищувати роботу попередника.

У вересні 1941 року Л. Вайнгорт евакуюється до м. Уральська. В евакуації працює спочатку старшим інженером на оборонному заводі, з 1942 року – начальником швидкісного будівництва ТЕЦ, згодом призначається головним інженером відділу капітального будівництва заводу.

Після визволення Полтави у 1944 році Л. Вайнгорт повертається до Полтави. Починається другий, найдовший за часом етап його діяльності – відбудова міста.

Відродження повоєнної Полтави, майже вщент зруйнованої німцями під час окупації, вироблення принципів та методики відбудови створили потужне підґрунтя для відтворення історичної забудови зі збереженням неповторності міста, головних композиційних домінант та акцентів. Переважна більшість будинків центральної частини міста, відбудована за концепцією Л. Вайнгорта, не тільки повернулася в контекст міста, але й була досконало і професійно реконструйована. Значна кількість історичних будинків центральної частини Полтави отримала надбудови поверхів, виконані у суворій стилістико-композиційній єдності з опорними будинками. Це суттєво збільшило містобудівний масштаб Полтави, надало її центру майже столичного звучання. Одним з найдосконаліших задумів, реалізованих Л. Вайнгортом під час відбудови міста, було відтворення зруйнованих історичних будинків ансамблю Круглої площі з його одночасним висококласним завершенням спорудами поштамту та адміністративного будинку (нині – будинку дитячої школи мистецтв). Внаслідок перемоги концепції Л. Вайнгорта Полтава отримала завершений і цілісний унікальний ансамбль центральної адміністративної площі. Необхідно зазначити, що ця перемога далася полтавським архітекторам нелегко – на конкурс по реконструкції площі було подано велику кількість проектів маститих авторів з різних міст СРСР, за якими передбачалося практично повне знищення історичного класицистичного ансамблю початку XIX сторіччя. Тільки завдяки наполегливості та професійній науковій аргументації Л. Вайнгорта до реалізації було прийнято саме його варіант.

Величезна робота з повоєнного відродження полтавської архітектури була виконана Л. Вайнгортом та його колегами за неймовірно стислі терміни – практично через 15 років у Полтаві не лишилося воєнних руїн.

У середині 1950-х – на початку 1960-х років під проводом головного архітектора міста у Полтаві споруджуються нові об'єкти – ротонда Дружби народів (Біла альтанка), музично-драматичний театр ім. М. Гоголя, пам'ятник Леніну, будинок міськвиконкому на вул. Жовтневій, будинок культури бавовнопрядильного комбінату, пожежне депо на розі вулиць Фрунзе та Шевченка, міст через Ворсклу, велика кількість багатоповерхових житлових будинків, побудованих за індивідуальними проектами.

Практична архітектурна діяльність Л. Вайнгорта постійно супроводжувалась ретельним вивченням історії архітектури міста, пошуками теоретичних підтверджень практики, науковими дослідженнями. У 1959 р. Л. Вайнгорт ви-

8

дає свою першу книжку "Монумент Слави в Полтаві", а в 1966 році у співавторстві з І. Ігнаткіним книгу "Полтава: історико-архітектурний нарис". Це було початком наступного, третього етапу його професійної діяльності. У тому ж 1966 році у Полтавському інженерно-будівельному інституті (нині Полтавський національний технічний університет імені Ю.Кондратюка) створюється архітектурний факультет. До викладання на ньому залучаються найдосвідченіші архітектори-практики Полтави: З. Котлярова, О. Шумілін, П. Черняхівець, Л. Вайнгорт. Досвід, набутий у практичній діяльності, починає працювати на навчальний процес. Безліч творчих планів і задумів, не реалізованих через брак можливостей, матеріалізуються у студентських проектах. Л. Вайнгорт фактично першим серед викладачів архітектурного факультету започатковував науково-дослідну роботу зі студентами. Курсові та дипломні проекти, виконані під керівництвом Л. Вайнгорта, завжди мали потужне наукове обґрунтування та відрізнялися високою реалістичністю.

У 1970 році Л. Вайнгорт повністю переходить на викладацьку роботу на архітектурному факультеті.

Працюючи зі студентами, Л. Вайнгорт розкрився не лише як архітектор-практик, науковець та дослідник, але й як талановитий педагог. Переважна більшість провідних архітекторів Полтави була його учнями. Багато із задумів, реалізованих Л. Вайнгортом разом з його учнями у студентських проектах, згодом отримували реальне втілення.

Highslide JS
Консультація студентів-дипломників. Кінець 1970-х років.
Світлина з архіву Л. Вайнгорта.

9

Із курсового проекту студентів В. Трегубова та О. Ротманського починався пам'ятник полеглим студентам та викладачам інженерно-будівельного інституту.

Із дипломного проекту Є. Сірої "Відтворення Гоголівської садиби", виконаного під керівництвом Л. Вайнгорта у 1973 році, почався шлях до відродження Гоголівського заповідника.

Дослідження Полтавської фортеці, історичного ядра Полтави, унікальних архітектурних споруд міста й області – це тільки схематичний перелік наукових робіт студентів, виконаних під керівництвом доцента Л. Вайнгорта.

Протягом всіх років роботи в інституті Л. Вайнгорт керував секцією архітектурного проектування науково-дослідного сектору, виконавши безліч проектних та дослідницьких робіт, в то му числі й "Концепцію розміщення та розвитку туристичної мережі Полтавської області "(1978-1979 рр.).

Highslide JS
Робоча нарада під час відтворення Гоголівського заповіднику.
1980-ті роки. Світлина з архіву Л. Вайнгорта.

З кінця 1970-х років починається четвертий етап діяльності Л. Вайнгорта. Він узагальнює і систематизує зібрані протягом багатьох років матеріали по Гоголівській садибі, формує програму-концепцію її відтворення, яка знайшла підтримку у Раді Міністрів України. Л. Вайнгорт формує проектно-дослідницьку групу з числа своїх учнів, у стислі терміни виконує проект відтворення садиби і очолює дирекцію створюваного заповідника-музею М. Гоголя. Працюючи на цій посаді, він здійснює натурну реалізацію проекту відтворення заповідника. Разом з ним над натурним відтворенням працювали його однодумці і давні друзі – архітектори Т. Шевченко та О. Белецький, художники В. Батурін, А. Щербак, А. Бойко та інші. За відтворення заповідника-музею М. Гоголя Л. Вайнгорт був нагороджений Почесною грамотою Президії Верховної Ради України.

Від 1986 року починається п'ятий, і на жаль, останній етап творчої діяльності Л. Вайнгорта. Після завершення відтворення Гоголівського заповідника він стає науковим співробітником Полтавського краєзнавчого музею, очоливши програму комплексної реставрації будинку музею – унікальної пам'ятки українського модерну.

Саме завдяки наполегливій і активній діяльності Л. Вайнгорта

10

Highslide JS
Л. Вайнгорт у день свого 70-річчя серед колег та друзів. 27 листопада 1982 р.
Світлина з архіву Л. Вайнгорта.

Highslide JS
Меморіальна дошка на будинку
по вул. Комсомольській, 10.

було відтворено у первісному вигляді великий зал губернських зборів, розпочато реставрацію фасадів, відновлено історичні завершення музею: золочені шпилі башт, різнокольорова полив'яна черепиця дахів, здійснені першочергові роботи по ін'єкційному підсиленню фундаментів будинку тощо.

Л. Вайнгорт жодного дня не був на пенсії. Він активно і плідно працював до останнього дня свого буття на цій землі. Масштаб і обсяги його професійної діяльності вражали і продовжують вражати. Його приклад наслідують учні, колеги, послідовники, продовжуючи справи, незавершені Левом Семеновичем, втілюючи у життя нові творчі задуми, які є продовженням творчої, педагогічної та наукової вайнгортівської школи.

 

11

Олександр Супруненко,
кандидат історичних наук,
директор Полтавського Центру досліджень та охорони
пам’яток археології при Полтавській облдержадміністраці
ї

Л. С. ВАЙНГОРТ І АРХЕОЛОГИ
та збереження пам'яток археології м. Полтави

Лев Семенович Вайнгорт – людина особлива в історії Полтави середини – другої половини ХХ ст. Непересічність його особистості визначається не тільки вагомим внеском у створення обличчя сучасного нам міського середовища, а й у збереження пам'яток і паркових ансамблів, малих архітектурних форм і назв окремих вулиць. Роль Л.С.Вайнгорта у створенні "екологічного середовища культури" нашого міста й області також надзвичайно значна. Чимало складових чинників сучасного розуміння численних проявів і пам'яток культурної спадщини підпитувалася ідеями цієї літньої, на час коли я його вже знав особисто, людини, чия душа до останнього подиху випромінювала молодечий запал, щастя пізнання і творення. Архітектор за фахом, краєзнавець за покликанням, викладач і лектор за природними задатками, цікавий співрозмовник і чуйна людина Л.С.Вайнгорт завжди приваблював оточуючих. І він умів ділитися всім своїм набутком знань і вмінь з численними колегами, учнями і послідовниками. Майже 30 років міський архітектор, більше 10 – викладач вищої школи, ще десятиліття – музейник – він, природньо, вже не міг залишатися непоміченим на теренах Полтави і області, України, колишнього Союзу... А широка відомість Полтавця тільки спонукала його на нові справи. Навіть на схилі життя його завжди цікавили всі події в місті, йому завжди необхідно було бути учасником майже всіх творчих починань. І це був спосіб його життя – життя мешканця Полтави, її патріота та її архітектора.

Писати так про Л.С.Вайнгорта автор має повне право, адже більше десяти років працював з ним на теренах музейництва, три роки – працював в одному кабінеті, і всі ці роки отримував посильну допомогу від сивочолого знавця полтавської старовини і сучасності. До речі, наші стосунки ніколи не виходили за межі суто дружніх контактів: ні в особистих справах, ні по роботі, ні в наукових дослідженнях, ні на шляху підготовки публіцистичних праць. Часом наша співпраця мала плідне завершення, часом – надихала Л.С.Вайнгорта на власні пошуки і звершення. Прикладом цього стала поява в світ репринтного видання відомої прації М.Я.Рудинського "Архітектурне обличчя Полтави" із нашою спільною передмовою [1], перші публікації спогадів Л.С.Вайнгорта [2], окремі його статті у збірниках наукових праць [3]. А остання, шкода, що вже не прижиттєва, книга полтавського архітектора побачила життя у рукописі в стінах нашого кабінету [4]. Обговорення її розділів та окремих нарисів дало нам немало приємних годин і щасливих можливостей наблизитися до реалій життя полтавців за останні півстоліття.

Як ведеться, архітектори старого "загартування" були широко освіченими спеціалістами з чималого кола технічних дисциплін, а в душі – залишалися гуманітарями-романтиками. У Л.С.Вайнгорта гуманітарний початок, напев-

12

не, перевищував масштаби технічних складових його інтересів. І це знайшло вираз в тому числі й у захопленні історією архітектури, краєзнавством, схильності до колекціонування, здатності систематизовувати зібрані й опрацьовані матеріали. Його завжди приваблювали архівні документи, фахові археографічні й історичні видання. Такі здібності стали визначальними при роботі доцентом на архітектурному факультеті Полтавського інженерно-будівельного інституту. Вони прихилили Л.С.Вайнгорта до музейництва, а через краєзнавство і туристичні розробки призвели до творення музеїв та Гоголівського історико-культурного заповідника на батьківщині видатного письменника-земляка.

Звісно, кожен музей повинен був починатися з "наріжного каменю", знайти який без суто археологічних методів чи використання пошукових методик цієї науки було неможливо. Перше знайомство з археологією як напрямком наукової історичної діяльності відбулося у Л.С.Вайнгорта ще в Харкові, на лекціях в архітектурному інституті. Читали їх тут запрошені до столичного вузу відомі знавці найдавнішого минулого, археологи – професор О.С.Федоровський та І.Ф.Левицький. Відтоді колишній студент добре засвоїв засади архітектурної археології – без відкриття з-під пізніших нашарувань фундаментів чи декору архітектурних споруд не можлива їх більш-менш автентична відбудова та відтворення. Ці знання знадобилися пізніше – при відбудові Полтави, особливо її знаних архітектурних пам'яток. Не були вони зайвими й при створенні Гоголівського заповідника...

Довге і цікаве життя архітектора було сповнене чималим колом зустрічей, в тому числі і з археологами – фахівцями і початківцями, маститими "метрами" науки і закоханими в свою справу ентузіастами. З рядом із цих людей Л.С.Вайнгорта пов'язували тривалі контакти, дружні стосунки, спільні інтереси. Його взаємозв'язки із окремими археологами призводили до вдалих містобудівних і суто пам'яткоохоронних рішень, а отримані внаслідок цього знання неодмінно використовувалися Л.С.Вайнгортом не тільки у викладацькій роботі, а й під час підготовки краєзнавчих [5] та історико-архітектурних видань [6].

Розглянемо деякі із цих зустрічей. Цікаво, що вони залишили певний слід в археологічній науці та практичному пам'яткоохоронництві, а через останнє – заклали підвалини чималого кола майбутніх успішних досліджень.

Отже, спочатку про контакти і зустрічі. Л.С.Вайнгорт мав їх чимало. Він розповідав як уперше зустрівся в Полтавському облвиконкомі з М.Я.Рудинським, який приїздив до Полтави навесні 1945 р. з метою організації польових досліджень Мачухського курганного некрополю скіфської доби. Тоді міський архітектор вперше побачив "дійсно інтелігента від науки", колишнього директора обласного музею. На початку 1948 р. архітектор дізнався про трагічну смерть залишеного напризволяще у Полтаві, хворого "учня академіка Д.І.Яворницького і колишнього співробітника Полтавського музею", археолога В.А.Грінченка. Саме від Л.С.Вайнгорта довелося дізнатися, що першовідкривача Вознесенського скарбу і дослідника пам'яток первісної історії на будівництві Дніпрогесу було поховано на Монастирському кладовищі у Полтаві, неподалік від русла Рогізної.

Цікавою була розповідь Л.С.Вайнгорта про колишнього директора Інституту археології АН УРСР, завідувача кафедри археології Київського університету професора Л.М.Славіна, на розкопках якого в Ольвії побував полтавський міський архітектор. Він відзначав унікальну здатність Славіна

13

проводити екскурсію по розкопках та розповідати так, що відвідувачі не бажали залишати досліджені об'єкти і свого відомого гіда. Від Л.С.Вайнгорта я дізнався й про те, що родичами найвідомішого міського голови Полтави початку ХХ ст. Трегубова були шановані київські археологи. Як пізніше з'ясувалося, цими полтавцями за походженням виявилися доктор історичних наук С.О.Висоцький та професор Г.Г.Мезенцева.

Вже за моєї участі ми неодноразово разом із Л.С.Вайнгортом зустрічалися з відомими археологами – доктором історичних наук І.Г.Шовкоплясом та Г.М.Шовкопляс, доцентом В.П.Андрієнком, професорами Б.А.Шрамком і В.К.Міхеєвим, кандидатом історичних наук Ю.Ю.Моргуновим. І кожна із цих зустрічей супроводжувалася бесідами на археолого-краєзнавчі теми за дружнім столом, обміном інформацією та спогадами про цікаві епізоди життя, пов'язані із нашим краєм. До речі, І.Г.Шовкопляс повідомив про екскурсію по руїнам Полтави 1945 р. разом із академіком П.П.Єфіменком, яку він здійснив у супроводі молодого міського архітектора-оптиміста. А їх зустріч майже через 50 років у Полтаві була надто цікавою для обох подією.

Пам'яткоохоронний археологічний аспект діяльності Л.С.Вайнгорта лежав також у площині зазначених вище контактів та глибокого розуміння необхідності зберегти свідчення перебування людності віддалених від нас на тисячоліття і століття епох на теренах міста, щоб забезпечити, так би мовити, матеріальне підтвердження спадкоємності заселення і життя багатьох поколінь на цій землі, "глибину" історії Полтави.

Найбільш виразним прикладом цього є контакти Л.С.Вайнгорта з відомим археологом, доктором історичних наук І.І.Ляпушкіним (1902-1967). Їх перша зустріч відбулася влітку 1940-го р. під час обстежень Лівобережної Слов'яно-Руської експедиції Інституту історії матеріальної культури АН СРСР узбережжя р.Коломака та Середнього Поворскля на предмет відшукання нових пам'яток раннього залізного віку і слов'яно-руської доби. Тоді впевнений у місцезнаходженні на Івановій горі – Соборному майдані решток поселення скіфської доби пітерський археолог звернувся до міського архітектора з проханням дати до складу його загону геодезиста та кількох підсобних робітників для проведення попередніх обстежень. І хоча невідкладних справ було чимало, Л.С.Вайнгорт забезпечив складання плану Старополтавської гори та шурфовку культурних нашарувань. Це призвело до остаточного встановлення de facto існування в історичному центі Полтави решток різночасової археологічної пам'ятки – поселення ранньоскіфського часу, роменської культури та часу Давньої Русі [7]. Зі свого боку І.І.Ляпушкін підготував розширене подання до місьвиконкому про наявність на Соборному майдані археологічної пам'ятки, що оперативно використав міський архітектор для протидії плану спорудження на місці решток зруйнованого у 1932-1934 рр. (за кампанії антирелігійної істерії) Свято-Успенського собору гаража облвиконкому. Автобаза в історичному центрі Полтави "не відбулася". На місці собору і на колишній площі Л.С.Вайнгорт розбив сквер і газони з квітами.

Вже після війни, 1945 р. І.І.Ляпушкін і Л.С.Вайнгорт знову зустрілися у Полтаві. Це призвело до втілення в життя побажання вченого про здійснення невеликих розкопок на місці давнього поселення у наступному році. І вже тоді вони домовилися про сприяння у фінансуванні досліджень з дале-

14

коглядною метою локалізації в історичному центрі Полтави залишків літописної Лтави. Тобто, обидва учасники цього проекту ставили за мету визначення віку нашого міста за результатами археологічних досліджень. Це було й не дивно, адже вже велася підготовка до відзначення 800-ліття Москви, а не "за горами" могла бути й "кругла річниця" Полтави. Правда, забігаючи наперед, зазначимо, що вона була відзначена значно пізніше – за даними історичних джерел 1974 р. – 800-ліття першої літописної згадки про Полтаву, і 1999 р. – 1100-річчя від часу появи на теренах міста першопоселення літописних сіверян за результатами археологічних досліджень.

Улітку 1946 р. на Соборному майдані вже був закладений невеликий розкоп площею понад 200 кв. метрів. Виявлені тут рештки культурних нашарувань, три житла пізньороменської доби, залишки господарських об'єктів давньоруського і післямонгольського часу, господарська яма ранньоскіфської епохи чітко вказували на значно поважніший від столиці вік Полтави. Це знайшло відображення у наукових публікаціях [8], а колекції розкопок поклали вагому дещицю у відродження археологічної колекції зпаплюженого фашистами Полтавського краєзнавчого музею. Після завершення розкопок і нівелювання поверхні колишнього Соборної (Красної) площі Л.С.Вайнгорт втілив у життя довоєнний задум – насадив тут з учнями навколишніх шкіл сквер, який ось вже упродовж більше 50 років оберігає рештки найдавніших культурних нашарувань від зазіхань будівельників щодо спорудження тут "епохальних" об'єктів.

Звісно, все зберегти не вдалося. Ігноруючи думку міського архітектора і будь-які містобудівельні плани, місцеве керівництво звело на краю майданчика Старополтавської гори поблизу Білої альтанки наприкінці 1960-х рр. ресторан покійного "власника" будь-яких ресторанних починань у місті – добродія Сербіладзе – "Лілея". Тут здоровий глузд і доводи фахівців залишилися поза увагою. Противагою їм стали більш вагомі "застільні" аргументи. Та й цей недоречний факт вандалізму мав своє позитивне значення в становленні на початку 1970-х рр. союзного пам'яткоохоронництва і підготовки до ухвалення закону про охорону пам'яток колишнього СРСР. Адже він фігурував у документах як ганебний факт руйнувань археологічної пам'ятки в Полтаві. Потрапили вони до вже створеного Українського товариства охорони пам'яток історії та культури не без участі Л.С.Вайнгорта...

Крім цього, свого часу міський архітектор, відгукнувшись на прохання полтавських краєзнавців Г.О.Сидоренко та К.В.Гладиша, за поданням археолога І.О.Післарія, домігся засадження лісовими масивами околиць міського звалища, де в стінках колишнього кар'єру руйнувалися залишки поселення доби неоліту-бронзи на Білій Горі в Макухівці – одного із найдавніших населених місць в околицях Полтави. Так ці залишки культурних нашарувань тисячолітньої давності залишилися збереженими для нащадків.

Напевне, можна було б згадувати й ще багато фактів з історії життя Л.С.Вайнгорта, які внаслідок високого професіоналізму та широкого кола інтересів цієї людини залишили помітний слід у багатьох галузях господарського, громадського, наукового і культурного життя нашого краю. Їх археологічний аспект – то лише дещиця на видноколі інтересів і громадської позиції архітектора, краєзнавця та музейника.

На закінчення згадаю й про останню зустріч з Л.С.Вайнгортом, яка відбу-

15

лася у лютому 1994 р. в приміщенні Центру охорони та досліджень пам'яток археології. Старший колега зайшов до археологів дізнатися про нові роботи та плани новоствореного закладу. Розмова перекинулася на тоді інтенсивно поширювану гіпотезу полтавського краєзнавця й історика В.Н.Жук про Полтаву як давній праболгарський Балтавар та Малоперещепинський скарб як поховання протоболгарського хана Кубрата. Ця думка, поширювана національно орієнтованими болгарськими й татарськими істориками у пошуках слідів власної історії, переваги всього тюркського над слов'янським на наших землях, боляче вражала Л.С.Вайнгорта. При доброму гуморі ми визначилися, що історія все ж звільниться від пут політики, а наявні з цього приводу джерела зовсім не мають матеріального втілення у існуючих документах, окрім публікацій у далеко не академічних книжках та працях істориків М.Л.Гумільова і Г.В.Вернадського. Але ж факт існування Малоперещепинського скарбу може слугувати й поширенню слави доброго імені нашого міста. То чом би не міг бути його власником болгарський володар Кубрат чи хтось із його родичів, чому б тут, на окраїні слов'янського світу не був похований хан-"курортник", котрий втік зі спалених сонцем степів під прохолоду поворсклянських лісів. Цього не відкидають і маститі петербурзькі дослідники, до того ж фінансовані у виданні своїх праць керівництвом дружнього нам російського Татарстану. На цьому й зійшлися. Нехай гуляє по світу й ця думка...

Отже, Л.С.Вайнгорт, як краєзнавець, завжди цікавився результатами археологічних досліджень і докладав можливих зусиль з метою збереження пам'яток археології. Це була громадська позиція архітектора.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Вайнгорт Л., Супруненко О. Про книгу та її автора // Рудинський М.Я. Архітектурне обличчя Полтави. – Вид. репр., доп. – Полтава: Метоп, 1992. – С.ІІІ-VII. (До тексту)

2. Супруненко А. Лев Вайнгорт. "Мозаика жизни: Записки провинциального архитектора". (Отрывки из книги): Предисловие // Астрея. – Полтава, 1993. – № 1. – С.3. (До тексту)

3. Наприклад: Вайнгорт Л.С. Без знания прошлого невозможно настоящее и будущее // Археологический сборник Полтавского краеведческого музея. – Полтава, 1992. – С.127-128. (До тексту)

4. Вайнгорт Л.С. Записки провинциального архитектора. – Полтава: Интер-Графика, 2001. – 96 с. (До тексту)

5. Вайнгорт Л.С. Монумент Славы в Полтаве. – К.: Госстройиздат УССР, 1959. – 48 с.; Розум І., Вайнгорт Л.С. Полтава. – К.: Мистецтво, 1963. – 66 с.; Полтавщина: Енциклопедичний довідник. – К.: Укр. Енциклопедія, 1992. – 1024 с. (До тексту)

6. Ігнаткін І.О., Вайнгорт Л.С. Полтава: Історико-архітектурний нарис. – К.: Будівельник, 1966. – 104 с. (До тексту)

7. Ляпушкин И.И. Итоги полевых изысканий 1945 г. в бассейне р.Ворсклы и некоторые выводы из них // Сов. археология. – М.,1951. – Т.15. – С.17-43. (До тексту)

8. Ляпушкін І.І. Старослов'янське поселення VIII-XIII ст. на території міста Полтави // Археол. пам'ятки УРСР – К.,1949. – Т.1. – С.58-75. (До тексту)

16

Володимир Мокляк,
заступник директора з наукової роботи
Полтавського краєзнавчого музею

Вивчення історії
Полтавського козацького полку
до 1917 року

Полтавський козацький полк, один з центральних полків Лівобережної України, протягом своєї багатолітньої історії завжди перебував у центрі майже всіх значних подій в Україні. Однак окремого дослідження його історії досьогодні не існує. Слід зауважити, що така ситуація і з іншими козацькими полками за винятком Стародубського, Ніжинського та Прилуцького.

Highslide JS
О. Лазаревський

Ще в кінці ХІХ ст. відомий український історик Олександр Лазаревський започаткував серію робіт "Описание Старой Малороссии", яка мала включати в дослідження з історії окремих козацьких полків. Саме в цій серії побачили світ описи Стародубського, Ніжинського та Прилуцького полків [1]. Наступний, четвертий том мав бути присвяченим історії Полтавського козацького полку [2]. О.Лазаревський в останні роки життя зібрав величезну масу джерел для його написання і навіть більше того, розпочав роботу над книгою, але смерть вченого обірвала роботу. У рукописі залишився лише початковий її розділ "Исторический очерк местности, составлявшей Полтавский полк". В 1903 р. він був опублікований на сторінках часопису "Киевская старина" [3]. Таким чином це була фактично перша і остання спроба написання окремої синтетичної праці з історії Полтавського козацького полку.

У цьому нарисі історик подає короткі історичні відомості з історії Полтавських земель до створення полку в 1648 р. Обривається він саме на подіях, які відносяться до останніх років так званого "золотого спокою" Речі Посполитої перед початком національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст.

Через одинадцять років після публікації незавершеного уривку О.Лазаревського, виходить робота відомого полтавського історика Лева Падалки "Прошлое Полтавской территории и ее заселение", один з розділів якої присвячено історії Полтавського полку [4]. Цінність цієї праці полягає в тому, що хоча б і коротко, поряд з нарисами історії інших козацьких полків Полтавщини – Гадяцького, Лубенського, Миргородського, Кропивенського, Пере-

17

Highslide JS
Д. Бантиш-Каменський

Highslide JS
Титульний лист
книги Д. Бантиш-Каменськиого

яславського та інших автор подає і історію Полтавського.

Стосовно робіт інших дослідників, то в рамках своїх праць, присвячених різноманітним проблемам історії України, вони торкаються і проблем регіональної історії – зокрема Полтавського полку. Пальму першості серед таких робіт необхідно віддати Д. Бантиш-Каменському, який у своїй "Истории Малой России" (1822), розглядаючи загальноісторичні проблеми, торкається в окремих моментах історії Полтавського полку [5].

Такого ж плану і робота іншого відомого історика М.Маркевича "История Малороссии" [6], що побачила світ в 1842-1843 рр.

В цей же період, в 1841 р., виходить у світ перше видання відомого дослідження А.Скальковського "История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского" [7]. Побудувавши її на матеріалах віднайденого і збереженого автором архіву Коша Нової Запорозької Січі, А.Скальковський не міг обійти увагою порубіжні із Запорозькими володіннями землі. А оскільки найближчим і безпосереднім сусідом Запорожжя був Полтавський полк, то багато сторінок праці торкається і його історії. Автор розглядає Полтавський полк в розрізі його взаємовідносин із Запорожжям, особливу увагу приділяючи земельним порубіжним спорам, колонізації та захопленню запорозьких земель в межиріччі Самари та Орелі й спротиву запорожців активному освоєнню цих земель козаками полку. Особливу цінність дослідженню надає те, що автор не лише переповідає події на основі першоджерел, але й активно їх використовує цитуючи, а то й повністю подаючи текст.

Певні моменти історії полку висвітлює в своїх роботах відомий український історик М.Костомаров. Перш за все необхідно вказати на його об'ємну історичну монографію, присвячену одній з ключових фігур української історії – гетьману Богдану Хмельницькому [8], де історія полку подана епізо-

18

дично в зв'язку з загальноісторичними подіями. Інша робота вченого, яка в значній мірі розглядає історію полку, є дослідження, присвячене наступнику Б.Хмельницького – Івану Виговському. Монографія "Гетманство Выговского" [9] висвітлює ранній період історії полку, події, що стосуються протистоянню гетьмана Івана Виговського та полтавського полковника Мартина Пушкаря, боротьбі останнього за гетьманську булаву. У найбільш відомій своїй монографії, присвяченій життю і діяльності однієї з найбільш відомих фігур української історії – гетьману Івану Мазепі, М.Костомаров не одну сторінку віддає описові історичних подій, що так чи інакше стосуються Полтавського полку. Це звичайно і відомості, пов'язані з обранням та раннім періодом правління гетьмана – кримські та азовські походи, в яких брав участь й відзначився Полтавський полк. Закономірно, що найбільше сторінок монографії відведено Полтавському бойовищу та пов'язаним з ним подіям. Адже саме Полтавський полк, а саме Царичанська, Китайгородська, Кишінська, Келебердянська, Кобеляцька, Ново та Старосанжарська сотні забезпечили з'єднання запорозьких козаків з основним військом антимосковської коаліції та подальший відступ шведських та гетьманських військ з-під Полтави до Дніпра. Ряд сторінок праці присвячено розгрому полку царськими військами та розправі над його мешканцями за наказом царя Петра І. Торкається автор також і багатьох інших подій, прямо чи опосередковано пов'язаних з історією полку [10].

Highslide JS
В. Антонович

Окремі згадки подій, пов'язаних з історією полку, є в працях іншого відомого українського історика В.Антоновича. Так, зокрема, в біографії гетьмана І.Виговського він кількома словами згадує протистояння гетьмана з полковником М.Пушкарем. В описі правлінь інших гетьманів, як то Ю.Хмельницького, І.Брюховецького, П.Дорошенка, також є згадки про Полтавський полк [11].

Ще в 1856 р. інший відомий історик М.Максимович звертається до проблеми історії окремих козацьких полків в роботі "Обозрение городовых полков и сотен, бывших на Украине со времени Богдана Хмельницкого", перші розділи якої з'являються у віснику Російського географічного товариства [12]. Згодом, в інших розділах, він коротко подасть історію козацьких полків в т.ч. і Полтавського. Це лише п'ять сторінок, на яких автор стисло подає відомості про склад полку, перерахувавши сотні та сотенні міста і містечка, торкається територіальних змін в різні періоди його історії, подає відомості про виникнення нових значних містечок та про полковників, які очолювали полк. Стосовно останніх, то подано також і короткі біографічні відомості про них [13].

В цей же час, у другій половині

19

ХІХ ст. з'являється у світ фундаментальна багатотомна праця відомого російського історика С.Соловйова "История России с древнейших верен" в якій автор на фоні загальноросійської історії подає і історію українських земель в т.ч. і події, які стосуються історії Полтавського полку, так як вони мали великий вплив на загальноісторичні події. Як позитивний момент цієї роботи слід відмітити детальність і скрупульозність автора в описі окремих подій чи фактів, і в окремих моментах – певну об'єктивність та безсторонність в їх описі. Однак, в загальному історик дивиться на ці події і оцінює їх через призму російської великодержавної історії [14].

70-ті рр. ХІХ ст. в житті України характерні бурхливим сплеском цікавості до рідної історії. Саме це обумовило виникнення цілих історичних шкіл, які займались розробкою і популяризацією вітчизняної історії. Одним із представників такої школи – школи В.Антоновича, став Орест Левицький, уродженець Полтавщини. Саме він, з дожовтневих істориків, зробив чи не найбільше для вивчення історії рідної Полтавщини і Полтавського полку зокрема. Ще перебуваючи на студентській лаві, він в 1875 р. пише і публікує як додаток до наукових записок Київського університету Св. Володимира роботу на здобуття звання кандидата історично-філологічного факультету "Очерк внутренней истории Малороссии во второй половине XVІІ века" [15], в якій чи не вперше вказує на справжній мотив повстання Мартина Пушкаря – амбітність і владолюбство Полтавського полковника. Згодом з'являється ряд інших робіт, в яких історик торкається минулого полку. Основна і найбільша з них – "Очерки народной жизни в Малороссии во второй половине XVII ст." – спочатку побачила світ на сторінках "Киевской старины" [16], а згодом вийшла окремою книгою [17]. Побудована на першоджерелах, в основному створених в канцелярії полку, вона висвітлює майже всі сторони життя як старшини, так і рядових полчан. Основою при її створенні стали Полтавські актові книги. Уміло обробивши їх, автор подає оригінальні тексти документів у власній літературній обробці, що надає особливого шарму книзі.

Highslide JS
Д. Яворницький

В 1892-1897 рр. виходить у світ велика тритомна праця класика української історичної науки Д.Яворницького "Історія запорозьких козаків" [18]. І досьогодні це найважливіше і неперевершене дослідження з історії Запоріжжя та запорозького козацтва. Торкаючись історії власне запорозьких земель та запорозького козацтва, охоплюючи період з найдавніших часів до його знищення, автор не міг не висвітлити і історії земель Гетьманщини, а оскільки Полтавський полк безпосередньо межував із запорозькими володіннями, то в першу чергу Д.Яворницький висвітлює і його історію, особливо акцентуючи увагу на взаємовідносинах

 

 

 

20

Highslide JS
Титульний лист
книги М. Грушевського

Highslide JS
Титульний лис книги О. Єфименко

полку із Запорозькою Січчю. Це і ранні етапи історії полку, такі як повстання М.Пушкаря та події з ним пов'язані, гетьманування І.Виговського, Ю.Хмельницького, І.Брюховецького, П.Дорошенка, І.Самойловича в розрізі їх зв'язків із Запоріжжям, в т.ч. і в зв'язку з історією Полтавського полку. Цілі розділи присвячено повстанню Петрика та Полтавському бойовищу і подіям, які їм передували і які відбувалися безпосередньо на полкових землях. Ця праця і досьогодні не втратила свого наукового фактичного значення, адже значна частина джерел, якими користувався історик на сьогодні втрачена.

Highslide JS
О. Єфименко

В 1898 р. у Львові вийшов перший том іншої монументальної праці, що не втратила свого значення і досьогодні як історичне дослідження перерісши в ранг першоджерела через втрату або недоступність основної кількості джерел, використаних під час її написання М.Грушевським. Це його багатотомна "Історія України-Руси". Безпосередньо нашої теми стосуються лише останні томи дослідження – восьмий, дев'ятий та десятий [19]. У цій фундаментальній праці автор детально описуючи загальноісторичні події української історії, досить часто згадує Полтавський полк, або ж події в яких він брав безпосередню участь чи був пов'язаний з ними.

Слід згадати також іще одного дожовтневого історика – О.Єфименкову, "История украинского народа" якої також в певних моментах загально-української історії розглядає історію Полтавського козацького полку [20].

Таким чином, розглянуто всі основні праці, що стосуються історії Полтавського козацького полку, створені до 1917 року. Подальші дослідження, що тим чи іншим чином стосуються історії полку, але на-

21

писані вже в радянські часи, в даній роботі не розглядаються, це тема окремого дослідження.

Література та джерела:

1. Лазаревский А. Описание старой Малороссии.Т.1: Полк Стародубский.-К.,1888.-ХIV+470+ХХХ с.; Т.2: Полк Нежинский.-К.,1893.-IV+521с.; Т.3: Прилукский полк. -К.,1901. -ХIV+ 426+ ХХIIIс. (До тексту)

2. Киевская Старина.-1903.-Т.81.-апрель.-С.98. (До тексту)

3. Лазаревский А. Исторический очерк местности, составлявшей Полтавский полк // Киевская старина.-1903.Т.81.-апрель.-С.97-107. (До тексту)

4. Падалка Л.В. Прошлое Полтавской территории и ее заселение: Исследования и материалы с картами.-Полтава:Тов.Печатного Дела (тип.быв.Дохмана),1914.-Х+236+2с.ненум. (До тексту)

5. Бантыш-Каменский Д.Н. История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства.- М.:В типогр. С.Селивановского,1822.-Чч.1-4. (До тексту)

6. Маркевич Н. История Малороссии: В 5-ти т.т. М.,1842-1843.т.т.1-2.-М.,1842. (До тексту)

7. Скальковський А.О. Історія Новой Сечи, или последнего Коша Запорожского. Извлечено из собственного Запорожского архива.-Одесса,1841; 2-е вид. Чч.1-3.-Одесса,1846. (До тексту)

8. Костомаров Н. Богдан Хмельницкий.-М.:"Чарли",1994. (До тексту)

9. Костомаров Н. Гетманство Выговского // Основа.-1861.-№ 1-2. (До тексту)

10. Костомаров Н. Исторические монографии и иследования: Т.16: Мазепа и мазепинцы.-Изд.2-е.-СПб.,Тип.М.М.Стасюлевича,1885.-XIV+752 c. (До тексту)

11. Антонович В., Бец В. Исторические деятели Юго-Западной России в биографиях и портретах. Вып.1.-К.:Типогр. ун-та Св.Владимира,1885. (До тексту)

12. Максимович М. Обозрение городовых полков и сотен, бывших на Украине со времени Богдана Хмельницкого // Вестник русского географического общества за 1856 г. Ч.XVII.-Кн.4.-Отд.2. (До тексту)

13. Максимович М. Собрание сочинений: [Т.1]: Отдел исторический.-К.:Типогр.М.П.Фрица,1876.-С.724-728. (До тексту)

14. Соловьев С. История России с древнейших времен: Тт.1-29.-СПб.,1851-1879.- Тт.10-24. (До тексту)

15. Левицкий О. очерк внутренней истори Малороссии во второй половине XVII века.-К.: в ун-й типогр.,1875.-IV+125 с. (До тексту)

16. Левицкий О. Очерки народной жизни в Малороссии во второй половине ХVII ст. // Киевская старина.-1891.-№ 1.-С.3-36: № 2.-С.180-216; № 3.-С.368-395; № 5.-С.149-182; № 7-8.-С.169-209; № 9.-С.401- 430; № 10.-C.46-76;. № 11.-С.223-255; № 12.-С.425-471. (До тексту)

17. Левицкий О. Очерки народной жизни в Малороссии во второй половине ХVII ст.-К.:Изд. ред. журнала "Киевская старина",1902.-371с. (До тексту)

18. Яворницкий Д. История Запорожских козаков.Тт.1-3.-СПб.,1892-1897. (До тексту)

19. Грушевський М. Історія України-Руси.Т.8:Роки 1626-1650.-Київ-Львів,1922; Т.9.Кн.1: (Хмельниччина роки 1650-1653).-К.:Держвидав України,19208; Т.9.Кн.2: (Хмельниччина роки 1654-1657).-К.:ДВОУ Держ. вид. "Пролетар",1931; Т.10.Ч.1(Роки 1657-1658).-К.:Вид. АН УСРР,1936. (До тексту)

20. Ефименко А. История украинского народа. Вып. 1.-Спб.: Типогр. Акц. Общ. Брокгауз-Ефрон,1906.-390 с. (До тексту)

22

Віталій Ханко,
історик мистецтва, заслужений працівник культури України,
доцент Полтавського національного
університету ім. Ю.Кондратюка,
член Міжнародної асоціації критиків мистецтва в Парижі,
член Національної спілки майстрів
народного мистецтва України,
член Національної спілки художників України,
член Асоціації українських митців

Будинок Полтавського земства:
дещо з історії спорудження та функціонування

Старий будинок Полтавського губернського земства звели 1874 року за проектом архтектора Федора Ниценка. Наприкінці XIX ст. він став замалим для зростаючих потреб діяльності земства. Постало питання про зведення нової й значної за розмірами споруди. Наприкінці 1902 року земці затвердили представлений земським архітектором Олександром Ширшовим проект будинку в стилі французького ренесансу. Трапилося так, що він розсварився зі своїм начальством, пішов зі служби з земства. З Києва запросили знаного і модного тоді академіка архітектури Володимира Ніколаєва, щоб він розробив новий проект оформлення головного чола будинку. Він виконав його в стилі французського ренесансу. І О.Ширшов, і В.Ніколаєнко були виучениками імператорської Академії мистецтв у Петербурзі й вміли продукувати типові для свого часу проектні рішення в історичних стилях. І це дало підстави славетному вкраїнському мистецькому діячеві Гнату Хоткевичу з Харкова зауважити: "Шаблонова "творчість" шаблонових людей ішла звичайним шляхом рутини, бо легше орудувати циркулем та трикутником, беручи чиїсь готові форми, ніж власним мозком" [1].

Коли ж весною 1903 року цю проектну , так би мовити, комбінацію планово-обсягового рішення О.Ширшова з декорацією переднього фасаду в французькому штабі В.Ніколаєва показали досить знаному і популярному в Україні маляру-колористу Сергію Васильківському, то той обурився і з серцем сказав: "Що ви робите? Ви представники однієї з типових українських губерній, у вас в руках гроші, ви хочете будувати дім, який повинен обслужувати народні потреби – і що-ж ви будуєте? Хіба-се ратуша, та ще й українська ратуша? Се-ж клуб, "загородній ресторан" – все, що ви хочете, тільки не ратуша. Навіщо-ж будувати таку річ, подивившись на котру ніхто не скаже, що воно таке? А де-ж ви діли історію України, її художню творчість, яку іменно тут на широкому масштабі і можна було-б проявити у повній силі?" [2].

А тим часом за будівельний сезон першої половини 1903 року робітники розібрали старий земський будинок і приступили до риття котловану під фундамент. Коли рили канави, то відзнайшли значну за розмірами яму, старі засипані колодязі, залишки ходів від козацьких часів. Тому при зведенні цокольного і першого поверхів застосували розвантажувальні цегляні арки на цементі, гранітні плити й балки, капітальні стіни кріпилися за допомогою двотаврових балок, рельсових прокладок, залізних штирів, стелю цокольного поверху зводили з залізобетону. Цю роботу виконували робітни-

23

ки під керівництвом інженера О.Шмідеберга і техніка В.Суханова. Будівництво йшло без затримки. На середину 1903 року були зведені стіни до підвіконь першого поверху. У червні будівництво було призупинено.

Далі події розгорнулися так, що вони набули всеукраїнського характеру. Полтава 1903 року готувалася до відкриття пам'ятника поету Івану Котляревському. Осторонь цього не стояло Полтавське земство на чолі з головою управи Ф.Лизогубом, де службовці й науковці статистичного бюро були люди з демократичними і національними переконаннями.

Тому коли в червні 1903 року в газеті "Полтавский вестник" громадський діяч і правник М.Дмітрієв порадив оформити головне чоло "у стилі південно-руської творчості", то на цю пропозицію гаряче відгукнувся Опанас Сластьон з Миргорода. Відповідаючи, він писав: "Цілком поділяю висловлену Вами думку, що "створення фасаду у стилі південноруської творчості", безперечно, було б найкращим, оригінальним й найбільш цінним у мистецькому відношенні" [3]. Вперше в Україні О.Сластьон вказав нашим архітекторам на те, що треба "перестати жити вічним наслідуванням і запозиченням, а самостійно розвивати природну творчість, вкладену в нас матір'ю-природою, і нема на світі жодної культури, яка базується на запереченні творчого духу свого народу" [4].

Фаховий виклад історії й аргументація щодо модерного застосування вкраїнської орнаментації у сучасному будинку зацікавила керівників Полтавського губернського земства, і до О.Сластьона офіційно через газету "Полтавский вестник" звернувся член земської управи, голова будівельної комісії Є.Саранчов. Він звідомив, що на 23 червня призначено засідання комісії, на якій будуть розглянуті проектні рішення головного чола земського будинку. Є.Саранчов писав О.Сластьону, що якби представили "до того часу в губернську управу свої накреслення і конкретно виразили в них симпатичну ідею, так гаряче Вами підтримувану" [5].

У відповідь на цей лист через кілька днів О.Сластьон писав у названій газеті: "Я бачив у Харкові в одного талановитого художника-архітектора приготовлений до 23 червня цілий складний проект в південно-руському стилі. Не дивлячись на всю складність виготовлення такої серйозної роботи, цей проект, без всякого сумніву, буде найсерйознішим конкурентом… І як розумно висловлена ідея "земського будинку": на всьому головному фасаді, поміж окремими прекрасними частинами його, вигадливо розсипана жива етнографія повітів, що переплітається з гербами всіх повітів, а над ними домінує герб самої губернії, все це оздоблено кахляною поліхромією" [6].

Архітектором, прізвище якого О.Сластьон не назвав, був тридцятирічний Василь Кричевський. У надзвичайно стислі строки він створив ескіз оформлення фасаду і представив на конкурс у Полтаві. На розгляд спеціальної комісії, членами якої були голова губернського земства Ф.Лизогуб, члени губернської земської управи С.Бразоль, Д.Квітка, В.Мезенцев, Д.Милорадович, Є.Шейдеман, М.Ерістов, Г.Данковський, П.Бровко, О.Старицький та запрошені І.Шамраєвський, О.Сластьон і С.Васильківський, подано 8 проектних рішень основного фасаду будинку. Виставили: у стилі французського ренесансу – О.Ширшова та В.Ніколаєва (2 проекти), у стилі модерн – Віленського, в північно-російському – Волкова, в стилі флорентійських абатств – І.Жолтовського (2 проекти) та в українському стилі – В.Кричевського.

Опанас Сластьон у листі до письменника Бориса Грінченка через 3 дні

24

після конкурсного розгляду писав: "Горлаті люди були проти проекту в українському стилі, але коли пішло на критику і спор, то я побачив, що дехто вагається сюди й туди, тоді, даючи свої пояснення, я почав гаряче боронить проект пана Кричевського, і після трьох годин колотнечі назначили голосування, на велике чудо вийшло, що 8 голосів було за проект і тільки 2 проти єго! Думаю, що се ми зробили велике культурне придбання – історичний крок, який буде видно на весь світ!" [7].

Highslide JS
Головний вхід до будинку земства.
Кресленник В. Кричевського. 1904 р.
Графічна копія В. Ханка.

Пророцтво великого прихильника Шевченкової музи О.Сластьона здійснилося. Земців зачарувала оригінальність архітектурних національних форм з шляхетним візерунчастим оздобленням в ескізному проекті Василя Кричевського. З ним ознайомилася широка громадськість в Україні, спочатку на виставці робіт українських митців у Полтаві, згодом – у Києві. Захоплено про красу національного будинку мовив визначний громадсько-музичний діяч і композитор Микола Лисенко.

Наприкінці 1903 року В.Кричевський представив завершений проект, який земці й затвердили. Одночасно голова будівельної комісії Є.Саранчов і земський архітектор С.Венсан згодилися з тим, що архітектор з Харкова повинен виконати нові проекти бокових і дворового фасадів, парадного вестибюля, залів та інтер'єрів. Йому прийшлося, так би мовити, "на ходу" удосконалювати планувально-просторову структуру псевдокласичного характеру споруди, задуману О.Ширшовим. В кінцевому результаті земська будівля за архітектурно-мистецькими якостями вирізнялася своєрідністю як у загальних масах, так і в деталях, у гарному керамічно-візерунчастому оздобленні зовнішніх і внутрішніх стінних площин, їх мальовил. Величезний об'єм будинку вдало вписався у природне довкілля Полтави, передусім історичної цен-

25

тральної частини міста. Загальна імпозантність, урочистість і парадність витримана й доповнена крупними формами, пластикою, різноманіттям дверних і віконних обрисів, продуманим застосуванням рясної орнаментації з основними мотивами "дерева життя" чи "квітки у вазоні".

За 1904 рік були споруджені бокові корпуси, а на осінь встигли вкрити дерев'яними конструкціями з тимчасовою марсельською дахівкою. Над майбутнім вестибюлем і залою засідань влаштували на зиму дах із шалівки. Тобто, земці недобудовану будівлю на осінньо-зимовий період оберігали від дощів і снігових заметів.

Оскільки за проектом В.Кричевського дах будинку повинен бути високим, як у класичних українських хатах, то виникла проблема із виготовленням полив'яної зелено-блакитної дахівки. Для зовнішніх стін потрібна була спеціальна обличкувальна цегла з оздобленням кольоровими візерунками. В межах Російської імперії не виготовляли потрібні для полтавської споруди дахівки (черепицю) і цеглу. Їх розробляли лише за кордоном, що було накладно в грошовому відношенні для губернського земства. Цю проблему земці змогли вирішити влітку 1904 року, коли відомий кераміст Петро Ваулін з підмосковного Абрамцева (до речі, він створював відомі скульптурні композиції М.Врубеля) почав працювати викладачем Миргородської художньо-промислової школи імені М.Гоголя. Він разом із архітектором В.Кричевським відвідав містечко Опішне, де у місцевих майстрів знайшов "масу самобутньої справжньої художньої творчості, але, на жаль, швидко зникаючої…" [8]. У відповідній записці на ймення земської управи П.Ваулін радив саме в Опішному виготовити необхідну кількість майолікових плиток для обличкування земського будинку. У серпні 1904 року в Опішному відновила свою діяльність гончарна майстерня і гончарі за 2,5 місяці виробили 56400 штук обличкувальної цегли, 986 штук квадратних і трикутних полив'яних і вкритих рисунком плиток. За період проживання в Опішному П.Ваулін разом з місцевими людьми зумів створити при майстерні музей старосвітських гончарних виробів, як зазначено у звіті, "високого мистецького значення" [9].

З весни 1905 року під керівництвом П.Вауліна як викладача з Миргорода почали виготовляти для земського будинку 24458 полив'яних плиток для інтер'єрів, 15 майолікових гербів повітів Полтавщини, 12 майолікових панно для обличкування фасадів, 60 тисяч обличкувальної цегли. 14 квітня 1905 року земська управа замовила майстрам Мало-Будищанського черепичного заводу виготовити 70 тисяч стрічкової дахівки. Колишні вихованці Миргородської художньо-промислової школи в Опішному виготовили 39 тисяч плиток білого, синього і зеленого кольорів для сіней, вестибюля і зали для загальних земських засідань. На Мало-Будищанському заводі силами випускників з Миргорода вироблялися плитки для зовнішнього обличкування величезної будівлі в Полтаві.

На кінець 1904 року закінчилися будівельні й опоряджувальні роботи в двох бічних крилах будинку, в 1905 році було завершено покрівельні роботи і на початку наступного року сюди переселилися відділи земської управи. Проте ще довго, впродовж 1905 – 1908 р.р., тривали будівельні роботи у центральній частині й середньому крилі.

У 1905 році працівники фабрики Ю.Духовського з с.Мерчика Харківської губернії виконали паркетні роботи для 1-го і 2-го поверхів, керамічного заводу Дзевульського і Лянге з м. Слав'янська Харківської гу-

26

бернії – керамічними плитками настлали в окремих місцях підлогу і частково для стін. Парадні сходи з білого мармуру, підлогу вестибюля і галереї 2-го поверху – з плит білого і сірого мармуру зробили робітники з Одеси. Силами працівників купця Венгерова з Кременчука у вересні 1905 року виконали пофарбування стін всіх кімнат, залів, коридорів і фасадів мінеральними фарбами виробництва фабрики "Джон Гернанд".

21 травня земська управа домовилася з художником С.Васильківським на виконання трьох великих монументальних панно для зали загальних земських засідань. Тематично панно були пов'язані з історичним минулим України. Матеріалом для них послужило полотно розміром 13х17 аршин, що виткали учні знаменитої Дігтярівської зразкової навчально-ткацької майстерні Полтавського земства.

Ці історичні композиції, що нині стали класикою нашого мистецтва і пов'язані з будинком у Полтаві, були створені без згоди і всупереч волі В.Кричевського. Взагалі певна частина полтавських земців упереджено ставилася до молодого архітектора. Найбільше В.Кричевський потерпав від членів будівельної комісії та її голови. Це призвело до того, що його навіть звільнили зі служби і запросили до співпраці харків'ян С.Васильківського і М.Самокиша. Вони мислили як малярі-станковісти й були далекі від розуміння природи декоративного мистецтва. Це відчутно в їхньому орнаментальному "урядженні" зали засідань, для стінних площин яких були взяті візерунки з церковного шитва. Їх шили зі східних тканин, виготовлених перськими й турецькими майстрами. Передні стінні площини парадних сходів 1-го поверху позначені стилем модерн і вони не мають тієї стилістики, що характерна для композицій з дерева і кераміки В.Кричевського.

1906 рік позначений затримкою у будівництві, пов'язаною з недоброякісною роботою акціонерного товариства "Артур-Коппель", з численними порушеннями установки металевих конструкцій склепінь і стелі центральної частини будинку – вестибюля зі скляним фонарем і великої зали. Робітники одеської фабрики братів Ворушилло у літні місяці названого року якісно виготовили дубові вікна, двері й тамбур у парадних сінях, а дещо пізніше – меблі в українському стилі для багатьох кімнат і зали для загальних земських зібрань.

На Покрову 1908 року земський палац у Полтаві було освячено. Губернське земство та його природничо-історичний музей функціонували до 1919 року, коли земські установи були остаточно ліквідовані. Музейна експозиція залишалась на третьому поверсі, а перші два поверхи зайняла новостворена адміністративна одиниця – Полтавський губраднаргосп. Останній не приділяв належної уваги цінній в мистецькому відношенні пам'ятці. У липні 1920 року було вирішено передати всю величезну палацову споруду для відкриття "Центрального пролетарського музею Полтавщини". Зі зміненим найменуванням цей музейний заклад функціонує й донині.

У вересневі дні 1943 року під потужним мілітарним наступом совєтських військ німці, котрі змушені були полишити Полтаву, знищували, спалювали й висаджували вибухівками найбільш цінні в культурно-мистецькому відношенні будівлі. В першу чергу зазнав жахливих руйнацій колишній будинок земства. 21, 22 і 23 вересня у полум'ї згоріли всі поверхи з експозиційними залами музею, підвальні кімнати з фондосховищами, бібліотекою та архівом. Тоді ж, 1943 року, експерти підрахували, що вартість завданих музею збитків сягала 58

27

мільйонів карбованців, а самій унікальній споруді – 10 мільйонів карбованців.

Через 3 роки вихованець і колега В.Кричевського Петро Костирко розпочав роботу над проектом відбудови будинку музею. 1946 – лютим 1947 р.р. датуються його аркуші з проектним рішенням, виконані в архітектурно-проектній майстерні Київського державного художнього інституту. Нині вони зберігаються в Полтавському краєзнавчому музеї. Але в тодішній післявоєнній ситуації до реставрації класичної архітектурної пам'ятки в Полтаві так і не приступили. Це зробили значно пізніше. В 1954-1961 р.р. робочі кресленики щодо відновлення знаменитого архітектурного твору модерної доби поч. ХХ ст. виконали полтавські архітектори В.Крачмер, Н.Квітка, Є.Андрейко та інші. За їхніми креслениками і відновили будинок краєзнавчого музею.

Через 21 рік після пожежі й руйнації гостинно відкрилися двері для відвідувачів. Хоч архітектори, будівельники, декоратори і художники старалися наблизитися до краси, що мав будинок у 1908 – 1943 р.р., але це було вельми важко зробити. Замість зелено-блакитної черепиці вкрили звичайною марсельською. На жаль, місцеві гончарі в Опішному і в Миргороді вже не могли виготовити потрібну дахівку, бо не мали тієї високої вкаліфікації, як їх попередники в 1900-х роках. У колишній залі для загальних земських зібрань не змогли відновити орнаментальне малювання, не говорячи про знищені три великі малярсько-монументальні твори пензля С.Васильківського.

Highslide JS
Вестибюль Полтавського краєзнавчого музею. 1966 р.

Дирекція музею й музейники давно бажали відновити мистецьке оформлення великої зали. Така нагода трапилася з проголошенням незалежності України, коли з цієї зали змогли винести макети й зразки промислової продукції області.

За відновлення принадного мистецького оформлення зали енергійно взявся архітектор Арія-Леон Вайнгорт, який почав працювати в музеї з 1986 року. Завдяки його зусиллям були виготовлені панелі з кахлями, орнаментальне малювання на сферичній стелі й три великі полотна: "Обрання Мартина Пушкаря полтавським полковником на майдані Спаської церкви 1650 року", "Чумацький Ромоданівський шлях" і "Козак Голота". Їх виконав відомий київський маляр-монументаліст Леонід Тоцький. Спробували й відновити історичну черепицю на даху, але через технічні причини прийшлося задовольнитися строкатою, яка не зовсім відповідає тій кольоровій гамі і тому формату, що свого часу замислив архітектор-новатор на початку ХХ ст.

28

Highslide JS
Сучасний вигляд Полтавського краєзнавчого музею. Світлина К. Скалацького. 2000 р.

Полтава на сьогодні, на початку ХХІ ст., має низку визначних українських мистецьких пам'яток. Серед них чільне місце належить будинкові Полтавського земства. Будинок зберіг у собі багато від автентичності, так добре відчутної й блискуче зреалізованої великим архітектором Василем Кричевським доби національного Відродження. За словами історика українського мистецтва В.Січинського, "палацова споруда в Полтаві настільки оригінальна й своєрідна, наскільки оригінальна українська пісня, музика, література" [10].

ЛІТЕРАТУРА:

1. Хоткевич Гнат. "Земський дом" у Полтаві // Артистичний вісник. – м.Львів. – 1905. – Ч. 9-10. – С. 141. (До тексту)

2. Він же. – с. 141. (До тексту)

3. Сластіонов А., художник. К постройке губер.зем.управы// Полтавский вестник. – 1903. – 1 июня. – № 138. – С.2. (До тексту)

4. Він же. К постройке зданія губ.земской управы // Там само. – 1903. – 14 июня . – № 149. – С.3. (До тексту)

5. Саранчов Е. Открытое письмо А.Г.Слатіонову // Там само. – 1903. – 15 июня. – № 150. – С.3. (До тексту)

6. Сластіонов А., художник. Ответ Е.Е.Саранчову // Там само. – 1903. – № 156. – С.3. (До тексту)

7. Ханко Віталій. Знаменита пам'ятка Полтави // Наука і культура. Україна: Щорічник. – К., 1990. – Вип. 24. – С. 372. (До тексту)

8. Доклад управи за 1904 год земскому собранию ХL очередного созыва: № 142. О постройке земского дома. – Полтава, 1904. – С.7. (До тексту)

9. Там само. – С. 10. (До тексту)

10. Січинський В. Історія українського мистецтва: Архітектура. – Нью-Йорк: Наук. т-во ім. Шевченка в Америці, 1956. – С. 159. (До тексту)

29

Надія Кочерга,
кандидат історичних наук, доцент,
проректор з гуманітарної освіти та виховання
Полтавського національного
технічного університету ім. Ю.Кондратюка

Інститут шляхетних дівчат як складова частина
архітектурного ансамблю м. Полтави

170-річчю зведення головного корпусу
Полтавського національного технічного університету
імені Юрія Кондратюка присвячується

Друга половина ХVIII ст. в Україні характеризується переплануванням і забудовою міст, містечок за принципами класицизму: чіткий функціональний і просторовий поділ території, регулярна, планомірна побудова системи вулиць, кварталів і площ (адміністративних, соборних, торгівельних ), виразність громадських будівель, які домінують у міському ландшафті, монументальність, строгість, симетричність і ордерний стиль яких покликані навіювати захоплення і страх перед силою, міццю і величчю самодержавної імператорської влади. Цей стильовий напрям архітектури, який походить із Стародавньої Греції і Риму, з'являється загалом на Полтавщині в кінці ХVIII – на початку ХIХ ст. у багатьох містах, дворянських маєтках, садибах.

Класичний палацовий ансамбль розкішної садиби Кочубеїв у Диканці не зберігся. Але навіть ті пам'ятники класицизму, які дійшли до наших днів (Миколаївська церква 1794 р., споруджена російським архітектором М.Львовим, тріумфальна арка, зведена в 1820 р. за проектом Л.Руска біля в'їзду до маєтку) свідчать про могутність і славетність господаря. Маєтки, палаци і інші будівлі класичної архітектури збереглися у Березовій Рудці, Бобрику, Хомутці, Вишняках.

Архітектурне обличчя Полтави найяскравіше представлене саме пам'ятниками класицизму. З 9 березня 1802 р. Полтава стала адміністративним центром Полтавської губернії, а отже, підлягала забудові згідно генерального плану міста, який затверджується в 1803 р. в Санкт-Петербурзі (1). Спочатку архітектурний ансамбль м. Полтави передбачав влаштування проспекту (нині вул. Жовтнева), який вів від колишньої фортеці (нині Соборний майдан) за межі міста ХVIII ст. Тут магістраль перетинала Круглу площу, якій спочатку надавались торгівельні функції. Але у зв'язку з проектуванням і будівництвом монумента на честь перемоги російських військ над шведськими військами у 1709 р., створенням ансамблю будівель губернського адміністративного центру, Кругла площа стала головною композиційною і громадською площею м. Полтави.

За "образцовыми" проектами А.Захарова навколо площі зведені адміністративні будинки класичного стилю: губернські присутствені місця, бу-

30

Highslide JS
Інститут шляхетних дівчат. Світлина Й Хмелевського. Початок ХХ ст.

Highslide JS
Загальний вигляд комплексу Інституту шляхетних дівчат. Світлина Й Хмелевського. Початок ХХ ст.

динки генерал-губернатора і віце-губернатора, дворянського зібрання, поштамт і ін., які разом із монументом Слави (художня ідея арх. М.Амвросімова, доробка і втілення арх. Тома де Томона), склали один із найвиразніших міських архітектурних ансамблів України початку ХIХ ст. Продовжують ансамблеве класичне архітектурне "звучання" у Полтаві будівля пожежної команди (1808 р., нині музей авіації та космонавтики, Першотравневий пр.),

31

колишня богадільня (1820 р., вул. Шевченка), школа садівництва (1830 р., інфекційна лікарня, Першотравневий проспект).

Увінчує перспективу вулиці Шевченка білосніжна споруда колишнього інституту шляхетних дівчат – складова частина класичного архітектурного ансамблю міста Полтави. Заснований на кошти дворян з ініціативи дружини генерал-губернатора М.Г.Рєпніна Варвари Олексіївни 12 грудня 1818 р. перший серед губернських міст, шостий у Російської імперії, інститут шляхетних дівчат став єдиним у Полтавській губернії середнім навчальним закладом для збіднілих дворянських дочок.

Майже 10 років цей навчальний заклад діяв на кошти дворян, а з 17 вересня 1827 р. згідно з клопотанням генерал-губернатора М.Г.Репніна (Волконського) указом імператора Миколи Павловича його перетворено з дворянського в урядовий. Розпорядження указу передбачали не тільки виділення коштів із царської казни на утримання 60 вихованок, починаючи із 1 січня 1828 р., а й наказувалось міністру фінансів асигнувати із державного казначейства в Полтавський приказ громадського притулку 200000 крб. в чотири терміни, щорічно по 50 тис. крб. на побудову будинку для інституту (2).

Передбачалось при зведенні будівлі "обмежитись на перший раз побудовою головного корпусу, а потім приступити до спорудження і інших частин, які найбільше потрібні при існуючій будівлі" (3). Планувалося побудувати Інститут за три роки, щоб до зими 1830 р. він уже був закінчений. План архітектурної забудови, виконаний зодчими Штаубертом і Шарлеманем, в 1828 р. затверджений у Санкт-Петербурзі. Побудова ж будівель головного корпусу інституту шляхетних дівчат була закінчена тільки 4 вересня 1832 р.

Будівлі складалися із кам'яного триповерхового будинку і двох бокових кам'яних двоповерхових флігелів, з'єднаних з основним корпусом двома кам'яними одноповерховими галереями З першого ж року при побудові будівель, в них виявилось так багато незручностей і недоліків, що наступними роками (1833, 1835, 1842, 1854, 1866, 1872, 1897 рр.) здійснювались перебудови, надбудови і прибудови. Двір був оточений кам'яною огорожею, частина якої суцільна, а частина – решітчаста. При в'їзді в двір споруджені дві охоронні будки для військового караулу, який з 1832 до 1849 р. знаходився при інституті. Дерев'яні будівлі інституту деякий час служили для господарських служб і квартир службовців, а в 40-х роках ХIХ ст. були розібрані через непридатність.

Отже, 170 років тому один із трьох пагорбів, на яких розташована Полтава, отримав назву Інститутської гори і увінчався прекрасною спорудою – Інститутом шляхетних дівчат – невід'ємною частиною класичного архітектурного ансамблю міста.

Література:

1. Бодянский П. Памятная книжка Полтавской губернии за 1865 год.- Полтава,1865, с.207. (До тексту)

2. Мазанов П. Полтавский институт благородных девиц.1818-1898.-Полтава,1899, с.46. (До тексту)

3. Там само, с. 47. (До тексту)

32

Ольга Курчакова,
директор Полтавського художнього музею
(галереї мистецтв),
Світлана Бочарова,
заступник директора музею з наукової роботи

Видатні постаті образотворчого життя
Полтавського краю періоду ХVІІІ-ХХ сторіч

Культурне життя Полтавського краю ніколи не обмежувалось розвитком лише однієї з його сфер: освіти, музики чи театру. Гармонійно насичене, воно охоплювало широке коло дотичних до нього галузей, справді вражало чисельністю імен, відкриттів, досягнень. Помітна роль в ньому завжди належала образотворчому мистецтву.

Шляхи його розвитку на Полтавщині традиційні для східних регіонів України. З давніх-давен тут жили й працювали малярі-іконописці, імена яких здебільшого залишились невідомими. Завдячуючи праці краєзнавців можемо поіменно назвати лише деякі з них. Так, В.О.Бучневич згадує про Герасима Німого, який жив у Полтаві в 70-ті роки XVІІ ст. Ще в кінці XIX ст. Спаська церква міста мала 7 ікон, писаних ним 1676 р. Маємо відомості про іконописця і портретиста, ієромонаха Хрестовоздвиженського монастиря Самуїла (р.н. невід. – п.після 1769 р.), різьбяра Сисоя Шалматова, портретиста І.І.Шилденка (1747- р.см.?), скульптора Григорія Гальченка, майстра по виготовленню іконостасів Василя Реклинського, який разом з учнями виготовив іконостас Хрестовоздвиженського собору (в З0-х роках ХVIII ст. в місті існувала його майстерня).

Для церков Миргородщини та Полтави писали ікони майстри династії Боровиків. Родоначальником її був Лука Іванович Боровик (1775), автор ікон "Благовіщення", "Св. Димитрій – митрополит ростовський" (портрет Данила Туптала). Його сини – Василь, Іван, Петро – іконописці кінця ХVIII – поч. XІX ст. працювали в Миргороді. Ікони, що належать пензлю цієї родини, яскраво ілюструють стиль пізнього українського бароко. Зазначена родина подарувала світові відомого живописця, портретиста, іконописця та мініатюриста Володимира Лукича Боровиковського (1758-1825).

До 1788 р. він мешкав у Миргороді. Писав ікони, портрети. На замовлення свого товариша В.Капніста виконав дві картини-алегорії для палацу в Кременчуці, де мала зупинитись Катерина ІІ під час подорожі на південь імперії (не збереглися).

За переказами, В.Боровиковський, який переїхав до Петербурга, навчався у Д.Г.Левицького та Й.Б.Лампі. 1795 року отримав звання академіка Петербурзької академії мистецтв, а з 1802 став її радником. Створив ряд незабутніх портретів, у тому числі О.К Філіппової, Б.Арсен'євої. М.Лопухіної, виконав ікони для так званих угорських врат головного іконостасу Казанського собору, Троїцького собору Олександро-Невської лаври в Петербурзі, Покровської церкви с. Романівки на Чернігівщині та ін.

У 1845-46 рр. Полтаву відвідав Т.Г.Шевченко. Тут він зустрічався з товаришем по Академії та ширяєвській майстерні Ф.Л.Ткаченком. Зроблені ним малюнки Воздвиженського собору та зокрема будинку І.Котляревського стали одним з головних джерел для відбудови садиби класика нової української літератури.

33

11 листопада (за стар.стилем 23) 1860 р. в с. Гавронцях, поблизу Диканьки, в заможній дворянській родині народилась Марія Костянтинівна Башкирцева, якій судилося коротке яскраве життя. Здебільшого вона прожила його в Парижі, Ніці. Полтавщину відвідала в 1876, 1881 та 1882 рр. Всебічно обдарована, М.Башкирцева залишила близько 150 творів, переважно жанрових картин та портретів. Три з них "Мітинг", "Портрет натурщиці", "Жан і Жак " зберігаються в Луврі. Більшість робіт Башкирцевої загинула на Україні під час нальоту німецької авіації в роки Великої Вітчизняної війни. У Полтавському художньому музеї знаходиться альбом її малюнків.

Вона є також автором напрочуд цікавого "Щоденника", що послідовно, день за днем розповідає про її особисте, творче життя, яке обірвалося так рано, у 24 роки.

Культурно-мистецьке життя Полтави та краю значно активізувалося з часу заснування Полтавської губернії (1802 р.). Відкриваються нові навчальні заклади, різноманітні присуственні місця, будинок дворянського зібрання, що сприяє притоку до міста нових творчих сил.

Одним з осередків художнього життя губернського центру стає Полтавський Кадетський Корпус.

1848 року до Полтави приїздить художник Іван Кіндратович Зайцев (1805-1890), щоб обійняти посаду викладача малювання в ПКК, де працює до 1885 р. Син кріпосного художника (нар. в с. Архангельському Пензенської губ.), він навчається спочатку у свого батька, потім в Арзамаській школі живопису та Петербурзькій академії мистецтв, де як сторонній слухач здобуває звання некласного художника. Зустрічі з В.Г.Ширяєвим, К.Д. Брюловим справили значний вплив на його творчість. За "Автопортрет" (1835) І.Зайцев був удостоєний срібної медалі (робота збер. у ПХМ). Три картини художника знаходяться в Державному Російському музеї, а в Київському музеї українського мистецтва експонується його робота "Вид Корпусного парку". Залишив спогади – єдиний мемуарний матеріал про перебування Т.Шевченка в науці у В.Ширяева.

На викладацькій ниві І.Зайцев теж досяг успіху. Його уроки малювання запалили іскру таланту в душі юного Миколи Ярошенка, який проніс повагу до свого першого вчителя через все життя.

Під час пізнішого перебування в Полтаві М.Ярошенко виконує портрет старого майстра (збер. в ДРМ).

Молодим колегою І.К.Зайцева стає Василь Олексійович Волков (1840, Петербург – 1907, Полтава).

Після закінчення Петербурзької АМ, в пошуках викладацької вакансії 1667 р. Волков приїздить до Полтави і знаходить тут другу Батьківщину. Працює ретушером, викладає в інституті шляхетних дівчат, з 1879 і до кінця життя обіймає посаду викладача ПКК. Стає постійним експонентом передвижних виставок. Найбільший успіх приносять роботи "Гоголь слухає кобзаря" та "Петро І відвідує в тюрмі наказного гетьмана Павла Полуботка в 1724 р.". Інші роботи, такі як "Няня", "Зі страстей" теж експонувалися на передвижних виставках.

Та найкраще художникові вдавався мініатюрний портрет. Замовлення отримував навіть від представників царської сім'ї. А ще дім Волкова в Полтаві став справжнім будинком художника. Він привертав до себе всі художні сили міста. Тут частими гостями були М.О.Ярошенко, Г.Г.Мясоєдов, Н.М.Шевченко,

34

В.К.Менк, пізніше Н.В.Розанов, І.К.Пархоменко-Голіцин, Г.І.Цисс та інші.

Як викладач, Волков опікувався не лише своїми власними учнями, а й талановитими молодими художниками. Багатьох безкоштовно підготував до вступу в АМ. Серед його учнів були Борис Нейолов, Володимир Шамраєв, полтавський художник-пейзажист А.Я.Федоренко.

Та найталановитішим серед них виявився Леонід Володимирович Позен (1849-1921). Юрист за фахом, Л.Позен (нар. в с.Оболоні тепер Семенівського району, Полтавської обл.) працював в Полтавському окружному суді, але захоплювався скульптурою як аматор. Після навчання у Волкова, вже у зрілому віці (42 роки), переїздить до Петербурга, де продовжує фахову кар'єру та дістає визнання як скульптор. З 1891 р. член товариства передвижників, з 1894 – дійсний член Петербурзької Академії мистецтв.

Мешкаючи в столиці, Леонід Позен не пориває зв'язків ні з Полтавою, ні зі своїм учителем. А Волков, у свою чергу, бере участь в усіх позеновських проектах для Полтави.

1903 р. став знаменним для Полтави двома подіями: відкриттям пам'ятника І. Котляревському та влаштуванням з цієї нагоди Полтавської художньої виставки.

Автором проекту погруддя Котляревського був Л.В.Позен. Йому належать і три горельєфи на постаменті, що відтворюють епізоди з творів І.П.Котляревського "Енеїди", "Наталки-Полтавки", "Москаля-чарівника". До цієї роботи був залучений і В.Волков. Разом, п'ятьма роками раніше (1898), вони працювали і над пам'ятником та скульптурним портретом на ньому, встановленому на могилі І.П. Котляревського.

Пізніше, в 1913-1915 рр. Л.Позен розробляє проект іншого відомого в Полтаві пам'ятника – М.В.Гоголя. Бронзову скульптуру письменника, який сидить у задумі, поклавши одну руку на коліно, а в другій тримаючи олівець, автор подарував місту (відкрито лише в 1934 р.), чим заслугував безмежну вдячність полтавців.

Інші твори: скульптури "Кобзар, "Жебрак", "Переселенці", "Запорожець у розвідці". Віддаючи останню данину пам'яті друга, Л.Позен виконав надгробок на могилі М.Ярошенка у Кисловодську.

Згадана художня виставка 1903 року стала пам'ятною подією в історії міста тим, що в її організації брала участь ціла плеяда відомих митців, зокрема С.І.Васильківський, В.О.Волков, П.Д. Мартинович, Г.Г.Мясоєдов, О.Г.Сластьон, В.Г.Кричевський, О.І. Рощина, письменник В.Г.Короленко.

В експозиції, що розмістилась в історико-природничому музеї Полтавського губернського земства було представлено понад 300 творів 32 учасників. Експонувалися ікони В.Л.Боровиковського, офорт "Приятелі" Т.Г.Шевченка, ілюстрації С.І.Васильківського та М.С. Самокиша до альбому "Из украинской старины" (СПб., 1900) та Мартиновича П.Д. до поеми І.П.Котляревського "Енеїда", акварелі Василя Кричевського та багато іншого. Окремий розділ представляв роботи російського художника, академіка Петербурзької АМ Володимира Гавриловича Казанцева (1849-1902), який провів у Полтаві останні 6 років свого життя.

На виставці побувала практично вся українська культурна еліта початку XX ст., яка прибула до Полтави на відкриття пам'ятника І.П.Котляревському.

35

До речі, урочистості з цієї нагоди відбулися в новозбудованому Просвітницькому будинку, театральну завісу для якого виконав та подарував місту російський художник передвижник Г.Г.Мясоедов.

Полтава увійшла в життя видатного живописця Григорія Григоровича Мясоєдова (1834-1911) в 1889 р., коли він за порадою полтавського лікаря О.О.Волкенштейна (зустріч відбулася в Москві у Л.М. Толстого) придбав в передмісті Павленках садибу з садом, парком і ставком.

Кипуча енергія ініціатора створення Товариства передвижників вносила різноманітність в життя провінційного міста.

В 1894 р. Мясоєдов організував у Полтаві школу малюнка і живопису, а його учениця М.Б.Бухгейм почала навчати малюванню полтавську дітвору. Завдяки ініціативі Г. Мясоєдова було створено музичний гурток, а театр поставив живі картини до поеми Т.Шевченка "Катерина". Мясоєдов особисто займався влаштуванням в місті виставок Товариства передвижників.

Автор відомого полотна "Земство обідає", в полтавський період створює "Читання "Крейцерової сонати", "На шляху до знань", пейзажі з зображенням української природи та власного парку, низку вдалих портретів, в тому числі Івана Буніна та Марії Заньковецької.

Будинки Г.Г.Мясоєдова та сина Івана збережені (перший відбудовано після Великої Вітчизняної війни). На території садиби знаходиться могила художника.

З Полтавою пов'язане ім'я іншого, не менш відомого, художника-передвижника М.О.Ярошенка.

Микола Олександрович Ярошенко народився в Полтаві 1 грудня 1846р., в родині відставного генерала, що продовжував службу в ПКК. Згодом саме тут Ярошенко опановуватиме не тільки військову, але й художню науку, що більше припаде йому до смаку.

Підлітком М. Ярошенко залишить Полтаву, але не порве з нею ніколи. Микола Ярошенко все ж таки, як і мріяв батько, став військовим. Службу завершив генерал-майором та визнання отримав як художник.

Найбільш відомі роботи – "Ув'язнений" (1878), "Всюди життя" (1883), "Кочегар" (1878), "Студент" (1881), "Курсистка"(1883), ряд портретів, виконаних з тонким психологізмом, відомих діячів культури своєї епохи.

М. Ярошенко часто приїздив до Полтави. Відвідини матері поєднував із тісним спілкуванням з полтавськими колегами. Глибоко ерудований, непідкупно справедливий він був "совістю передвижників", як говорили про нього друзі. Серед полтавських художників теж користувався заслуженою повагою і любов'ю.

Останні роки життя М.О.Ярошенка пройшли в Кисловодську, де в 1882 р. його дружина Марія Павлівна заради хворого чоловіка придбала так звану "Білу віллу". Життя Миколи Ярошенка обірвалося на 52 році. Похований у Кисловодську. В будинку, де жив художник, створено Кисловодський художній музей М.О.Ярошенка.

За його побажанням та заповітом дружини Полтава в 1917 р. отримала художню збірку митця (100 картин, етюдів, ескізів, 23 робочих альбоми рисунків, кілька погрудь, а також чимало творів колег-передвижників), покладену в основу колекції, заснованої 1919 р. картинної галереї (згодом ПХМ).

36

Highslide JS
М. В. Нестеров (1862-1942). Портрет М. О. Ярошенка. 1897 (п., о., ПХМ).

У 1987 році на фасаді колишнього приміщення музею було встановлено меморіальну дошку М.О.Ярошенку (скульп. М. Коган).

У тісному дружньому колі полтавських митців формувалось наступне покоління талановитих художників.

Г.Г.Мясоєдов мав сина Івана, що успадкував невгамовний батьківський темперамент та непересічний талант.

Іван Григорович Мясоєдов (1881-1953) в 1901 р. закінчив Московське училище живопису, скульптури і зодчества. Отримавши дві малі срібні медалі і свідоцтво некласного художника, він в червні наступного року, разом зі своїм другом Федором Кричевським вирушає за кордон, в Англію. 3 1903 р. член Товариства передвижників. А в 1907 р. Іван Мясоедов разом з Федором Кричевським подають прохання в АМ про зарахування їх учнями Ф.О.Рубо. "Похід мінійців за золотим руном" ("Аргонавти") (1909) був його випускною роботою. Блискучий колорист і рисувальник, закоханий у світ античності, І.Мясоедов наступного року створює ще одне значне полотно "Кентавромахія", в 1911 р. з'являються його "Амазонки". Ці великі за розміром роботи до ВВВ експонувались в Полтавському художньому музеї. На жаль, зберегти їх не вдалося.

У грудні 1919 року Іван Мясоєдов назавжди покидає Полтаву. За кордоном живе під ім'ям професора Зотова. Помер І.Г.Мясоедов 1953 р. в Аргентині.

37

Серед робіт художника, що нині зберігаються в ПХМ своєрідний за технічним виконанням "Автопортрет", портрет дружини Мальвіни Вернічі (всього 32 роботи).

На початку ХХ ст. в Полтаві працював художник і архітектор Василь Григорович Кричевський (1872, с.Ворожба на Сумщині – 1952, Каракас, Венесуела), достойний представник знаменитої художньої родини Кричевських в Україні.

Highslide JS
І. Г. Мясоєдов (1881-1953). Автопортрет (п., о., ПХМ).

Живописець, архітектор, графік, художник театру і кіно, майстер декоративно-ужиткового мистецтва. За його проектом в місті споруджено будинок Полтавського губернського земства (1903-1908), тепер Полтавський краєзнавчий музей та започатковано український архітектурний стиль. В цей же період склав проект Народного дому в Лохвиці, у співавторстві брав участь у спорудженні Канівського музею-заповідника "Могила Т.Г.Шевченка" (1936-1938). Художні твори: "Гребля Квітки-Основ'яненка" (1899), "На Дніпрі" (1900), "Ярмарок (1913), книжкова графіка, театральні та кінодекораціі та інше.

Серед художників, причетних до ідеї розвитку українського народного стилю в мистецтві та архітектурі і втіленій у будинку Полтавського губернського земства, ім'я Опанаса Георгійовича Сластіона (Сластьона) (1855-1933). Як і В.Г.Кричевський, О.Сластіон поєднував в собі талант живописця, архітектора, графіка. Був обізнаним мистецтвознавцем, етнографом, активним громадським діячем. Народився у м. Бердянську, в сім'ї іконописця-реставратора. Навчався в школі Товариства заохочення мистецтв у Петербурзі, в самій АМ у І.Крамського та П.Чистякова. Після мандрів по Україні оселився в Миргороді, де протягом 28 років викладав у Миргородській художньо-промисловій школі. Творча спадщина вбирає архітектурні проекти, художні твори, мистецтвознавчі та етнографічні дослідження. В ПХМ зберігаються два полотна О.Сластіона "Жниці" та "На річці Рось", сповнені безмежної любові автора до мальовничої краси України та її населення.

В 1900-ті роки на Полтавщині та в місті жили й працювали Красицький Фотій Степанович (1873-1944), Мартинович Порфирій Денисович (1856-1933), Васильківський Сергій Іванович (1854-1917). Останній створив монументальні полотна для будинку Полтавського земства "Чумацький Ромоданівський шлях", "Козак Голота і татарин", "Вибори Полковника Мартина Пушкаря" розм. 5х10 (не збер.). Йому допомагали М.С.Самокиш, М.А.Беркос, М.М.Уваров (відтворені київським художником-монументалістом Л.Г. Тоцьким).

До покоління названих художників належить ще один полтавський митець, майстер портретного жанру – Григорій Іванович Цисс (1869-1934).

38

Він народився в м. Рівному 12 квітня 1869 року в родині шкільного вчителя, який став прототипом героя твору В.Г.Короленка "История моего современника", Степана Івановича Тисса.

Навчання в Полтавському реальному училищі поєднував з відвідуванням студії Г.Г.Мясоєдова. Потім вступив до МУЖСА, а в 1896 р. за рекомендацією Г.Г.Мясоєдова став учнем І.Ю.Рєпіна в Петербурзькій АМ. В свою чергу Рєпін рекомендує його англійському замовнику для виконання ряду сімейних портретів. Цисс виїжджає за кордон. Після повернення на Батьківщину живе і працює в Полтаві, викладає в художніх студіях міста. Сімейна трагедія, втрата дітей, особливо доньки, яка за переказами була талановитою художницею, навчалась в Рисувальній школі М.І.Мурашка в Києві, а потім соціальні зрушення, викликані революцією 1917 р., не сприяли повному розкриттю таланту живописця. В радянський період Г.Цисс береться за виконання портретів вождів на замовлення ВПШ, за роботою над одним із них (Й. Сталіна) помирає з пензлем в руках, на 64 році життя (30.12.1934 р.) про що повідомляла газета "Більшовик Полтавщини". Серед творів: портрети худ. Г.Мясоєдова, В.Волкова, В.Магденка та інші, що несуть в собі традиції рєпінської школи.

Наприкінці 20-х років XX ст. в Полтаві одна за одною починають виникати об'єднання художників – 1926 – Полт. філія АХРР (Асоціація художників революційної Росії), 1927 – Полт. філія АХЧУ (Асоціація художників Червоної України), існувала до 1930 р., що стали прообразом майбутньої організації Спілки художників. Членами цих філій були Д.І.Ангельський, М.М.Бокій-Бикадиров, М.Б.Брукман, Л.С.Векштейн, П.М.Горобець, М.О.Донцов, В.Г.Магденко, Г.О.Коваленко, І.І.Орлов, С.А.Розенбаум, А.Я.Федоренко, Л.І.Щерба. Більшість з них гуртувалася навколо Полтавського художнього музею (в означений період худ. відділу Полтавського пролетарського музею, нині Краєзнавчий музей). А Микола Бокій-Бикадиров, Григорій Цисс, Леонід Векштейн, Іван Орлов, Павло Горобець були його працівниками. На протязі 1926-29 рр. в Полтаві відбулося три художні виставки, де демонструвались і роботи означених авторів, згодом ряд з них потрапили до колекції ПХМ.

12 березня 1926 р. в Полтаві в урочистій обстановці відбулося відкриття пам'ятника Т.Г.Шевченку. Виконаний у стилі конструктивізму, він перш за все вражає своєю самобутністю. П'єдестал пам'ятника подано як асиметричне нагромадження залізобетонних площин та обсягів, на яких, як зазначив сам автор, краще горить світло і глибші тіні, з яких виростає постать Кобзаря. Автор – скульптор Іван Петрович Кавалерідзе.

Кавалерідзе (1887-1979), особисто був присутнім на відкритті. Навіть на схилі літ він згадував, як того теплого весняного дня залунав тисячоголосий "Заповіт" у виконанні зведеного хору під керуванням В.М.Верховиця та Ф.М.Попадича.

І.П.Кавалерідзе – помітна фігура в історії української культури. Талановитий син гордого горянина, вихідця з Кавказу, закріпаченого генералом Ладанським (нар. в с. Перекопівці Роменського повіту, колишньої Полтавської губернії, нині Сумської обл.) здобув чудову освіту в Києві та Петербурзі. В АМ він потрапив до майстерні І.Гінцбурга. В Парижі працював з Наумом Аромсоном. Там же й познайомився з Огюстом Роденом. Зустрічі з видатними майстрами, безумовно відіграли важливу роль у розквіті таланту І. Кавалерідзе.

39

Highslide JS
Група полтавських художників: зліва направо – П. М. Горобець, Д. І. Ангельський,
В. М. Магденко, Г. І. Цисс, ?, М. О. Донцов. Світлина 1930-х років. З архіву П. М. Горобця.

У 1911 р. за його проектом в Києві споруджується пам'ятник княгині Ользі. Зруйнований в 20-ті роки монумент декілька десятиліть залишався закопаним в землю. Відновлений до 110-річчя з дня народження автора, він став окрасою Михайлівського майдану в Києві.

Багатогранним виявився талант Івана Кавалерідзе. Його називали служителем багатьох муз – майстром, якому підкорялись бронза і слово. Серед творчої спадщини не лише численні пам'ятники, скульптурні портрети та композиції, а й п'єси "Вотанів меч", "Перша борозна" та інші літературні спроби. Помітний слід залишив Кавалерідзе і в історії українського кінематографу, знявши фільми "Злива", "Коліївщина", "Прометей", екранізації літературних творів "Наталка-Полтавка" І.П.Котляревського, "Запорожець за Дунаєм" С. Гулака-Артемовського, "Повія" Панаса Мирного.

Довге творче життя судилося І.П.Кавалерідзе. На 90 році він створює пам'ятник Г.Сковороді в м. Києві, відкриття якого відбулося в 1977 році. Це була остання його робота. Багато українських міст пишається тим, що в них працював Іван Кавалерідзе. Серед них і Полтава.

Наступні, З0-ті роки виявились складним періодом як для мистецтва в цілому, так і для окремих осіб, пов'язаних з ним. Йшло болісне утвердження єдиного офіційно визнаного напрямку в мистецтві – соціалістичного реалізму. Навіть над художнім музеєм Полтави нависла загроза ліквідації, як таким, що пропагує буржуазну культуру.

На цьому тлі розігрувалась особиста трагедія українського художника Івана Дряпаченка. (1881-1936). Йому, синові простого селянина, судилося здобути найліпшу художню освіту в Рисувальній школі Києва, Московсько-

40

му художньому училищі та Петербурзькій АМ. Все складалося якнайкраще. Навіть тяжка хвороба (у Дряпаченка в молоді літа виявились враженим легені) не могла затьмарити щасливого майбутнього, яке так яскраво вимальовувалося. Доля подарувала йому незабутні зустрічі з видатними людьми М.І.Мурашком, М.К.Пимоненком, І.Ю.Рєпіним, П.П.Чистяковим, В.Е.Савинським, Федором Шаляпіним, Вікторією Кавецькою, привела до Італії, яка здалась художникові дивним казковим сном. В цей час І.Дряпаченко створює свої кращі полотна – "Саломею", "Святе сімейство в Египті", портрет батька ("Старий за Євангелієм"), "День мертвих у Флоренції", портрет Кавецької. Прагне знову побувати за кордоном. Та світ уже стоїть на порозі війни.

Перша світова війна та революція повертають Дряпаченка у Василівку. Він ще намагається працювати. Пише картини "На буряках", "Сінокіс", "Хліб". Але пристосуватись до нових умов не вдається. В забутті, без засобів існування, в самотності, втративши рідню в роки голодомору, художник раптово помирає на 56 році життя так і не реалізувавшись.

Трагічно складається і доля його творчого спадку. Розтягнений випадковими людьми., він майже гине в роки ВВВ. Учневі Дряпаченка художнику А.Терещенку за каталогами та архівними матеріалами вдається зібрати лише дані про його твори.

Зі 126 живописних робіт на сьогодні можна встановити місцезнаходження бодай 2-х десятків. З них декілька зберігається в ПХМ: "Портрет Г.А.Богаевського", "Вечір на Україні", "Портрет О.А.Третяка", "Відпочинок" ("За шахами"), етюд до портрета батька.

Односельці любили свого дивакуватого земляка, довго згадували і зберегли про нього добру пам'ять. "Художником ранкової зорі" назвав І.К.Дряпаченка Олесь Гончар, присвятивши йому однойменну повість.

Сумнозвісно відомого 1937 р. безпідставно репресовано і розстріляно художника, дослідника історії, педагога Григорія Олексійовича Коваленка (1868-1937).

Така ж доля спіткала й Никанора Харитоновича Онацького (1975-1937), художника й поета, на той час працівника Полтавського краєзнавчого музею, Дмитра Ангельського (1898-1938) – полтавського художника-графіка.

Щодо культурно-мистецького життя Полтавщини цього часу, то воно не було таким насиченим, як раніше. Художні виставки відбуваються нерегулярно. Серед них варто відзначити хіба що Обласну художню виставку 1940 р., де вперше були представлені твори Катерини Василівни Білокур (1900-1961).

Полтавська земля завжди щедро дарувала таланти. Чарівною квіткою в барвистому колі полтавських живописців сяє ім'я Катерини Білокур, чий самобутній талант став справжнім явищем в українському мистецтві.

Майбутня художниця народилась в с. Богданівці, колишнього Пирятинського повіту Полтавської губ. Отримати освіту не вдалося, навіть звичайна сільська школа була недосяжною мрією. Проте душа й руки відчували непереможний потяг до прекрасного. Самотужки здолала секрети образотворчого мовлення, пропускаючи кожну крихту здобутих знань через власний світогляд, тому роботи її не схожі ні на які інші. Їм притаманні глибока щирість, поетичний ліризм, кришталева чистота сприйняття навколишнього світу і водночас високий професіоналізм.

41

І нехай нині с. Богданівка за адміністративно-територіальним поділом відноситься до Київської обл., саме з Полтавою пов'язане творче становлення Катерини Білокур. В Полтаві відбулась її перша виставка, тут вона вперше здобула визнання і її було названо гордим найменням художник, що принесло Катерині Василівні неймовірну радість. Потім були виставки в Києві, Москві, Варшаві, Парижі. Світ дав високу оцінку її неперевершеним творам "Квіти увечері", "Буйна", "Цар-колос", "Рожі і троянди" та ін.

У 1956 р. К.В.Білокур присвоєно звання народного художника України. 1977 р. в рідній Богданівці відкрито меморіальну садибу-музей, встановлено пам'ятник. З року в рік зростає інтерес до її творчості. 100-річчя від дня народження художниці широко відзначалось по всій Україні. Серед заходів проведених з цієї нагоди – виставка в Будинку художника, де вперше з різних міст було зібрано 50 полотен, творчий вечір в Києві, видання каталогу " Катерина Білокур. Виставка творів до 100-ліття від дня народження" (К.,2000). На цій виставці побували і ті роботи художниці, що нині зберігаються в ПХМ: "Квіти в тумані", "Півонії", "Пшениця, квіти, виноград", "Квіти".

Страшним лихом стала Друга світова війна. Її полум'я поглинуло більшу частину колекції ПХМ, назавжди забрало життя Соломона Розенбаума та його учня Костянтина Рубана, розкидало полтавських художників фронтовими шляхами. В роки ВВВ перестали битися серця Михайла Миколайовича Буніна (1887-1941) та Григорія Петровича Ксьонза (бл.1880-1943).

В післявоєнний період культурно-мистецьке життя Полтавського краю помітно активізувалося. Вже через півтора року після визволення обласного центру мистецькі кола діяльно готують дві художні виставки. На одній з них були представлені і роботи Соломона Ароновича Розенбаума (1885-1941).

Відновлений 1944 року художній музей з новою силою акумулював мистецькі кадри. В 1944-1945 рр. завідуючим відділом малярства працює Іван Іванович Орлов (1875-1950).

Учень професора Петербурзької АМ О.Ф.Рубо І.І.Орлов у 1909 р. брав участь у реставрації Аракчеєвського палацу в с. Грузіному (Новгородська губ.). Отримавши травму та перенісши тяжку хворобу, за рекомендацією лікарів переїздить на південь і поселяється в Полтаві (нар. І.І.Орлов в с. Новоандреєвому, Тихвінського повіту Новгородської губ.). Після нетривалого перебування в Петербурзі (1915-1917 рр.) знову повертається до Полтави.

Працює у відділі наросвіти, в театрі, стає першим головою Полтавської філії АХЧУ, з моменту заснування інституту інженерів с/г будівництва займає в ньому посаду викладача малювання.

Художник-монументаліст І.Орлов захоплювався жанровими картинами, писав натюрморти, портрети, пейзажі.

Серед творів І.І.Орлова, що належать ПХМ, пейзажі із зображенням мальовничих місць України, "Натюрморт з ягодами і грибами", сповнений світлих людських почуттів "Портрет дружини художника" (1948 р.). У 1946р. І.І.Орлова на посаді зав. відділом малярства ПХМ змінює, повернувшись з фронту, Павло Матвійович Горобець – художник-пейзажист, співець краси полтавського краю.

Спеціальної художньої освіти П.М.Горобець не отримав, та життя звело його з такими талановитими митцями, як Г.І.Цисс і М.Г.Бурачек, чия наука залишила глибокий слід в його творчості.

42

Починаючи з 1926 р. він був членом організації полтавських художників і експонентом обласних, республіканських, всесоюзних та зарубіжних виставок. Його творчий спадок містить близько 1000 творів, головним чином пейзажного жанру. Кращі навіть складно назвати. Чарують "Осики в Санжарах", "Сонце сідає", "Зелені береги Ворскли", "Тополі над дорогою", в яких відчувається душа глибокого лірика.

"Головне, що мені завжди хотілось виразити у своїх скромних мотивах – це радість буття, радість життя", – говорив художник.

У 1945 р. П.М.Горобець був прийнятий до Спілки художників. В 1964 очолив ПХМ, де впродовж майже 10 років плідно працював як адміністратор, не полишаючи творчості.

П.М.Горобець відомий в Полтаві і як громадський діяч, автор цікавих публікацій з мистецтвознавчої тематики.

Окремою сторінкою його творчості є дружні шаржі, карикатури, частина яких також зберігається в музеї.

А ще Полтавщину неможливо уявити без народного мистецтва та художніх промислів. З покоління в покоління килимарі, вишивальниці, гончарі, різьбярі передавали своє вміння, техніку й майстерність, а також характерні для Полтавського краю візерунки й орнаменти, створюючи неповторний оригінальний стиль.

Серед видатних майстрів – Василь Степанович Гарбуз (1882-1972) заслужений майстер народної творчості, твори якого експонувалися на міжнародній виставці в Парижі та отримали золоту медаль.

З 19 років на опішнянському заводі "Художній керамік" працював Іван Архипович Білик (1910-1998). З під рук майстра виходили не просто предмети – самобутні твори. Його стихією була скульптура малих форм – леви, барани, коники. Кожна робота несе в собі відчуття краси, притаманне авторові, власний характерний образ.

У 1971 р. І.А.Білику присвоєно звання заслуженого майстра народної творчості. У 1999 р. він став лауреатом Національної Премії України ім. Т.Шевченка.

З успіхом працюють в Опішному, яке недарма вважають столицею гончарства України, й інші знамениті майстри. З них ще двоє – В.О.Омеляненко та М.Є.Китриш також є лауреатами Шевченківської премії.

Як Опішне славиться своїми гончарними виробами, так Решетилівка – килимами. Килим – то прекрасний витвір невтомних людських рук. Він завжди доречний і в селянській оселі, і в палаці чи представництві ООН. Решетилівські майстри дбайливо зберігають традиції народного килимарства Полтавщини, що завжди відзначались вишуканим колоритом та надзвичайним багатством рослинних орнаментів. Їх вироби користуються високим попитом, прикрашають музейні та виставкові експозиції. Творчість решетилівських майстрів високо оцінена державою, двоє – народний художник України Леонід Самійлович Товстуха та заслужений майстер народної творчості Надія Нестерівна Бабенко в 1986р. стали лауреатами Національної премії України ім. Т.Г. Шевченка.

Ще одне ім'я уславило Полтавщину на весь світ – ім'я народного художника України Івана Михайловича Віцька. Більше 30-ти років майстер працює в техніці порцеляни. Його твори стали справжніми перлинами деко-

43

ративно-прикладного мистецтва.

50-ті роки характеризуються ще помітнішим наростанням темпів розвитку образотворчого мистецтва краю, виникненням художніх студій, появою нових імен та творчих організацій.

В 1951р. в Полтаві створюється обласне виробничо-творче кооперативне товариство працівників образотворчого мистецтва – "УКООП-Художник".

Це була нова по суті самостійна художня організація, що відіграла значну роль , як в житті цілого ряду полтавських мистців, так і мистецтва в цілому.

Highslide JS
І. М. Віцько. Трипілля. Кераміка. 1997.

Однією з найширших виставок цього періоду (близько 150 робіт, 43 авторів) стала виставка митців Полтавщини, відкрита в залах Полтавського Державного художнього музею 1954 року.

Висвітлюючи виставку полтавські газети відзначали твори К.Г.Куземи, самодіяльного художника В.І.Хітька, Б.Г.Щербини та В.І.Шаховцова, Л.А.Репринцева, С.Г.Ремчукова, В.Е. Павлюченка, О.П.Глушаченка, М.Г.Шаповалова. І серед них групу молодих художників А.А.Сербутовського, М.О.Зикуна, А.Я.Павленка, Е.В.Любимова. Як показав час, саме ці художники в подальшому склали ядро Обласного товариства художників.

Цікавим фактом безумовно є той, що після цієї виставки три кращі роботи, а саме "На Ворсклі", П.М.Горобця, "Портрет школярки" Б.Г.Щербини та "Портрет теслі М.Л.Крючка" А.А.Сербутовського були відібрані на республіканську виставку в Києві, а згодом експонувались в ДТГ.

1959 року в місті відкривається новий заклад культури – Художній салон, на який так довго очікували полтавські митці. Він викликав загальну зацікавленість, про що повідомляла республіканська газета "Правда України"(3.04.1954р.).

До відкриття салону була підготовлена виставка кращих мистецьких творів. Увагу глядачів, журналістів, художників привернули, перш за все, представлені на ній роботи молодого вихованця Харківського художнього ін-ту В.Шаховцова. Майстром портрету, пейзажу, жанрової картини зарекомендував себе серед полтавських колег Віталій Іванович Шаховцов (1924-1969). Народився на Донбасі (м. Слов'янськ, Донецької обл.). Рано залишився без батьківської опіки (батьки були репресовані), виховувався в дитячому будинку м. Харкова. Після війни навчався в Московському художньому училищі, у 1958 р. закінчив Харківський худ. ін-т. В кінці 60-х Шаховцов переїздить з Полтави на Донбас (Донецьк, Луганськ).

Полтавський період його життя виявився найбільш продуктивним у творчому плані. Тут він створює свої кращі роботи: "Сталевар", "Господар", "Караюсь, мучаюсь, але не каюсь".

1960 р. запам'ятався полтавським митцям підготовкою творчого звіту,

44

присвяченого Декаді української літератури та мистецтв у Москві. Більше 100 творів живопису, скульптури та графіки засвідчили високий професійний рівень майстрів Полтавського краю. Роботи готувались досить ретельно. В.Шаховцов представив на цю виставку чотири своїх полотна: "Вперше до школи", "Господар" (портрет В.С.Рябоконя), "З поля", "Колгоспні ковалі".

У здавалося б простих сюжетах автор знаходить місце для показу значних внутрішніх переживань своїх героїв, як наприклад, в картині "Вперше до школи"(п.,о. 178х101). В розчинених дверях шкільного приміщення зупинилась циганська родина. Та скільки емоційних переживань викликають герої, кожен з яких, і це добре розумієш, по-своєму реагує на подію, що відбувається. Робота залишилась актуальною і на сьогоднішній день. Кращі твори з міської виставки були відібрані на республіканську, а потім направлені до Москви. Із представлених В.Шаховцовим робіт в столицях експонувалось три. Одна з них "Господар" була придбана Дирекцією художніх виставок і передана на зберігання до ПХМ.

Ще одне славне ім'я в історії художнього життя Полтави, тепер вже минулого ХХ ст. – Віра Антонівна Максимчук.

На виставці 1959 р. (Худ. салон) був представлений її етюд до картини "У садку". Він привернув увагу видатних митців М.Дерегуса (на той час голова правління СХУ) та Тетяни Яблонської, котрі порекомендували Вірі вийти з цією картиною на республіканську виставку 1960 р. Художниця дійсно створює полотно "У садку" та представляє його серед інших своїх творів на згаданій виставці ("Вишивальниця", "Першокласниця"). Віра Антонівна Максимчук нар. у Полтаві в 1924 р. Навчалась в худ. студії, якою керував П.М.Горобець. І вже перші її малюнки, як згадував художник, "вражали надзвичайною вдумливістю і намаганням якомога точніше передати на папері... натуру". "Серед інших учнів студії, – писав учитель, – малюнки Віри дійсно відрізнялись закінченістю, в них почувалась чітка цілеспрямованість і щире бажання оволодіти складною професією художника-професіонала".

В складних умовах повоєнного часу В.Максимчук здобуває освіту. У 1948 р. вона вступає до Одеської державної художньої школи. По закінченні викладає в середній школі на Донбасі, а потім повертається до Полтави. Саме тут остаточно складається її творча манера. Як згадують колеги, Віра Антонівна була надзвичайно вимогливою до себе. А ось її роботи навпаки відрізнялись особливою щирістю і теплотою. Вона була і залишається визнаним майстром композиційного вирішення полотен, їй добре вдавалась передача світлотіньових ефектів, тож картини В.А.Максимчук – то справжня школа для майбутніх художників.

Жодна з художніх виставок полтавських митців не обходилась без скульптурних творів К.С.Посполітака. Ім'я цього скульптора відоме полтавцям перш за все у зв'язку з пам'ятником Нескореним полтавчанам, що знаходиться на перехресті вул. Котляревського і Пушкіна, поряд з будинком середньої школи №10, де навчалась полтавська підпільниця Ляля Убийвовк. Перший ескіз пам'ятника і образ героїні Великої Вітчизняної війни створив Корній Сидорович Посполітак у співавторстві з Л.Г.Жуковською, Д.Г.Совою та архітектором В.А.Пасічним ( відкрито 1976 р.).

Народився К.С. Посполітак на Вінничині, в с. Грабівці у 1916 р. Після

45

закінчення Київського художнього училища (1938) продовжив освіту в Алма-Атинському художньому училищі. Після фронтових шляхів, які пролягли для нього через Німеччину, оселився в Полтаві. Першим захопленням був живопис, зокрема пейзаж, та згодом К.Посполітак знаходить своє головне покликання у скульптурі. Йому добре вдавались і портрет і жанрові сцени. Роки війни закарбувались в пам'яті назавжди. Воєнна тематика стала провідною в творчості скульптора. Це і узагальнені образи "Захисник Бреста", "Матрос Балтики", "Десантник Керчі", "Чорнофлотець" і портрети конкретних осіб – "Сергій Сапіго – учасник полтавського підпілля". Серед ряду пам'ятників створених К.С.Посполітаком – Герою Радянського Союзу Г.С.Кагамлику в м.Гребінці (1968 р.). Та не всім планам майстра судилося здійснитися. Він пішов із життя в 1979 р., майже щойно після відзначення свого 63-річчя.

Серед славної когорти полтавських митців завжди чільне місце належало художникам-графікам. На початку століття в Полтаві працювали брати Рожанківські, Федір та Павло, Степан Данилович Бутник, Евген Григорович Балута, Борис Федорович Ромберг, молодший брат С.Т.Бутника – Іван, учень Сластіона – Петро Бутко, Кость Мощенко. Значну роль в справі розвитку мистецтва графіки відіграв Леонід Семенович Векштейн (1896, Полтава – 1950, Ленінград). Альбом графічних малюнків нашого земляка "Графічні композиції", виданий у 1929 р., одержав високу оцінку, в тому числі і Товариства художників ім. А.Г.Куїнджі, на той час очолюваного професором Н.П.Сичовим. Альбом було рекомендовано для систематичного використання в художніх вузах і технікумах як навчальний посібник. Окремі його екземпляри потрапили на зберігання до АМ (тоді Ленінградської) та Державної бібліотеки ім. Салтикова-Щедріна.

Л.Векштейна добре знали в Полтаві, де він працював художником в газеті "Селянин", в 1930-33 р.р. завідував Картинною галереєю, очолював Полтавську філію АХЧУ, керував художніми студіями.

В Полтаві художник жив ї працював 43 роки. Він був одним із тих, хто залишив рідне місто з останнім ешелоном, який відправлявся в евакуацію. В роки війни не вдалось зберегти власну колекцію, що складалася головним чином з робіт друзів С.А.Розенбаума, проф. М.М.Гужавіна, М.Б.Брукмана. В роки Великої Вітчизняної війни Л.Векштейн потрапляє на фронт, а після демобілізації його запрошують до Ленінграда, де він працював у театральному комбінаті, ілюстрував медичну енциклопедію, численні монографії, підручники, тощо. Проте все подальше життя не втрачав зв'язків з рідним містом, з яким був пов'язаний початок його творчості, незабутні зустрічі з Іваном Мясоєдовим, що стали поштовхом до обрання художнього фаху.

У 60-ті роки велика роль в розвитку образотворчого мистецтва в місті та області належала Полтавським художньо-виробничим майстерням, незмінним директором яких довгий час залишався Григорій Дмитрович Братко. Сюди за замовленнями стікались вже відомі автори, навколо яких зростало і загартовувалось молоде покоління. В цей час мистецтво Полтавщини перебувало на досить високому рівні, маючи в своїх рядах значну кількість членів Спілки художників. Їх роботу корегувала Харківська обласна організація Спілки художників України. Наприкінці 60-х виникла потреба власної Полтавської організації. Восени 1970 р. Полтавське відділення Спілки художників

46

(14-те на Україні) було створено. Перші організаційні збори відбулись у залі художнього салону. Присутніми на ньому були голова правління Спілки художників м.Харкова, Валентин Сизиков, заслужений діяч мистецтв України Леонід Чернов, заступник голови Спілки художників України Олександр Донченко. Відкрив засідання худ. О.П.Журбій. Першим головою правління Полтавської Спілки художників став А.А.Сербутовський.

Андрій Андрійович Сербутовський народився 18 серпня 1923 р. Рано зазнав матеріальних труднощів, та ще й ніс на собі значний моральний тягар як син репресованого. Здобути професійну освіту так і не вдалося, а ось художніми секретами оволодів рано, ще у власній родині, від М.М.Волкова. То була майже вся його освіта. Рядовим пройшов всю війну. Наприкінці Великої Вітчизняної війни командування направляє молодого бійця до Харківського танкового училища. Та бути військовим Андрій Сербутовський не планував. Перебуваючи в Харкові, він порушує клопотання про вступ до Харківського художнього інституту, проте дозволу від військового командування не отримує. Залишає училище, демобілізується і приїздить до Полтави. 1947 рік став знаменним в житті художника першою художньою виставкою, у якій він бере участь. Витримавши 2-х річний кандидатський термін, в 1960 р. А.Сербутовський вступає до Спілки художників.

Головою новоствореного Полтавського відділення Спілки художників А.Сербутовський пробув два роки. За станом здоров'я йому довелось залишити цю посаду. Заслужений художник України А.А.Сербутовський продовжує творчу діяльність. Він учасник численних художніх виставок, його роботи зберігаються в музеях та приватних колекціях як в Україні, так далеко за її межами. ПХМ має 13 творів А.А.Сербутовського, серед них "Старий Чернігів", "Перед дощем", "Розлив на річці Снов", "Портрет А.З.Якушева", "Альтанка Л.Глібова у Седневі" та ін. 18 серпня 2002 р. відбулася ретроспективна персональна виставка, на якій у великій виставковій залі ПХМ (галереї мистецтв) було представлено 114 творів художника.

До митців, які внесли значний вклад в розвиток образотворчого мистецтва Полтавщини, безумовно належать друзі в житті і в мистецтві Віктор Миколайович Батурин та Анатолій Терентійович Щербак.

Біографії їх на диво схожі. Для обох шлях до великого мистецтва розпочався в студії Полтавського палацу піонерів, де першим наставником для них став К.Г.Кузема. Разом вони вступають до Московського поліграфічного інституту і разом, не закінчивши останнього курсу, залишають його. Разом, ще за участю Бориса Головка та Євгена Путрі приступають до виконання першого музейного проекту – створення нової експозиції літературно-меморіального музею І.П.Котляревського. Оформлення музейних експозицій, що потребувало не лише художніх вмінь, але й значної ерудиції, стає справою всього життя. Згодом створюється значна група, яка дає путівку в життя ще ряду полтавських авторів. За спогадами колег лідерство в групі належало В.Батурину, а А.Щербак був її мозковим центром. І лише з 1982 р. вони працюють окремо, створивши власні групи. На рахунку А.Т.Щербака 11 музейних експозицій, кожній з яких віддана чимала частка життя. Серед них музей-заповідник М.В.Гоголя і Лубенський краєзнавчий музей, музей-заповідник А.С.Макаренка, зразковий сільський музей с. Вовчика та ін.

47

В доробку Віктора Батурина ще й ряд монументальних творів, таких як пам'ятник Полеглим козакам, проект якого художник створює незадовго до смерті. Рано один за одним пішли з життя друзі-художники. Як жили й працювали, разом. Віктор Миколайович Батурин помер в 1993 році, Анатолія Терентійовича Щербака не стало через рік, в 1994.

До ряду видатних особистостей, які створювали мистецьку історію Полтави, з повним правом належить ім'я видатного архітектора, громадського діяча, краєзнавця, музеєзнавця Лева Семеновича Вайнгорта.

Його життя і діяльність була тісно пов'язана з творчістю полтавських митців, особливо з вищезгаданими В.М.Батуриним та А.Т.Щербаком, у співпраці з якими створювався музей-заповідник М.В.Гоголя у Василівці. Подарований нащадкам, він став справжнім пам'ятником його авторам.

Література:

1. Аббасов А.М. Опанас Сластьон. – К., 1973

2. Безхутрий М. С.І.Васильківський. – К., 1954

3. Владич Л. Леонід Володимирович Позен. – К., 1961

4. Гнедич П.П. История искусств. – Т.3 – С-П. 1897

5. Федір Кричевський. Спогади, статті, документи.- К., 1972

6. Прытков В. Н.Ярошенко. – М., 1960

7. Шувалова И.Н. Мясоедов – Л., 1972

8. Каталог творчої виставки художників м. Полтави та Полтавської області. – Полтава, 1940

9. Каталог ювілейної виставки робіт художника Павла Матвійовича Горобця. – Полтава, 1946

10. Каталог. Художня виставка Українського образотворчого мистецтва. – Полтава, 1949

11. Каталог виставки робіт художників Полтавщини. – Полтава, 1948

12. Каталог обласної художньої виставки. – Полтава, 1954

13. Каталог обласної художньої виставки. – Полтава, 1955

14. Каталог. Виставка творів художника Григорія Івановича Цисса. – Полтава, 1956

15. Каталог обласної художньої виставки. – Полтава, 1957

16. Каталог обласної художньої виставки, присвяченої декаді української літератури та мистецтва в Москві. – Полтава, 1960

17. Каталог. Виставка робіт художників Полтавщини в Києві. – Полтава, 1962

18. Каталог обласної ювілейної виставки творів художників Полтавщини, присвяченої 50-річчю Великого Жовтня. – Полтава, 1967

19. Каталог І-ї Всеукраїнської Великодної виставки декоративного мистецтва "Світ божий як Великдень". – К., 2002

20. Полтавський художній музей. 1919 – 1994. Бібліографічний покажчик. Упорядн. Віталій Ханко. – Полтава, 1994

21. Полтавський художній музей. Альбом. Упорядн. К.Г.Скалацький. – К., 1982

22. Митці України. Енциклопедичний довідник. – К., 1992

48

Людмила Шевченко,
асистент кафедри дизайну архітектурного середовища
Полтавського національного
технічного університету ім. Ю.Кондратюка

Садибна архітектура Полтавщини
XVIII-XIX сторіч

Вивчення архітектурної спадщини Полтавщини постійно привертало до себе увагу не лише істориків, науковців, дослідників, краєзнавців, а й осіб, зацікавлених історичним минулим нашого регіону, про що свідчить значна кількість праць [1]. Садибні комплекси Полтавщини представляють інтерес і як твори садово-паркового мистецтва, і як взірці класичної архітектури відповідного періоду, і як історичні ландшафти, пов'язані з відомими подіями в краї або з життям відомих діячів минулого. Ці об'єкти займають значне місце в архітектурній спадщині регіону не лише за чисельністю та масштабами будівництва, а й за стилістично-композиційними рішеннями, реалізованими в них.

В атмосфері дворянської садиби органічно перепліталися щоденні господарські турботи і насолода неповторною красою полтавського краю, родинні стосунки і багатолюдні свята, інтелектуальні вечори і художня творчість. Тут збиралися рідкісні наукові колекції, картинні галереї, бібліотеки передових видань того часу. Як зазначив В.І.Тимофієнко, сформувався "надзвичайний феномен садибної культури, яка включала до себе водночас культури різних прошарків пануючих верств (аристократії, середнього дворянства, шляхти, козацької старшини), кріпацької інтелігенції, а також елементів народної культури" [2, стор.3].

Садибна архітектура Полтавщини XVIII-XIX ст.ст. пройшла певний еволюційний шлях і відображала суспільно-політичні та соціально-економічні відносини, що виникли у результаті державної належності регіону Російській імперії на протязі XVIII-XIX ст.ст., та сприяли появі різних типів садибних утворень [3]. Саме історичні передумови розвитку садибного будівництва, процеси колонізації краю сприяли появі маєтків та значних володінь на Полтавщині. У переважній більшості пануючі стильові тенденції будівництва палацово-паркових ансамблів у Росії та частково місцеві традиції українського народного зодчества вплинули на основні етапи появи та формування аналогічних об'єктів у регіоні. Результатом такого впливу стала стильова різноманітність у вирішенні головних будівель садибних комплексів: українська народна архітектура, ранній класицизм, зрілий класицизм, пізній класицизм та народний романтизм.

На ранніх етапах свого розвитку (поч. XVIII ст.) для садибної архітектури регіону характерні планувальні мотиви української народної архітектури, "козацького бароко", що простежується у ранніх садибних комплексах у Яготині, Сокиринцях, Березовій Рудці.

У другій половині XVIII-XIX ст. збагатіла старшинська верства населення починає задовольняти свої вимоги щодо будівельних уподобань, орієнтованих на петербурзьку знать. Володіючи значними маєтками, колишня козаць-

49

ка старшина, зрівнена у правах із російським дворянством, починає будівництво розкішних садиб: величних, монументальних палаців із будівлями та парками. Життя переважної більшості володарів полтавських маєтків у Росії (Кочубей, Попов, Капніст, Трощинський та ін.) та їх високе службове становище давали змогу широкому вибору архітекторів і садівничих не лише з Росії, а й з-за кордону. На замовлення заможної верхівки на Полтавщині починають працювати архітектори Дж.Кваренгі, Л.Руска, А.Менелас, М.Львов; садоводи Пельц, І.Бістерфельд; садівники К.Хрістіані, К.Яничек та ін. [4]. В цей час відчувається запозичення російських культурно-етичних норм у палацово-парковому будівництві та безпосередньо вплив традицій петербурзької та московської архітектурних шкіл на формоутворення ансамблів.

Highslide JS
Хомутець, Полтавська обл. Палац колишньої садиби Муравйових-Апостолів (1760-і рр.).
Арх. В. Растреллі (?). Головний фасад

До ранньокласицистичних садиб відносяться палацово-паркові ансамблі у Хомутці, Березовій Рудці, Великій Обухівці, Кибинцях та ін., де на засадах ранньокласицистичної архітектури зберігаються барокові мотиви (Хомутець), елементи ренесансу (Кибинці) та народної архітектури (Велика Обухівка). Чіткість та лаконічність, симетрія у вирішенні всієї території садиби у Хомутці відповідають ранньокласицистичним засадам, але разом із тим зберігаються декоративні, суто пластичні мотиви та прийоми бароко (прямокутні башти флігелів, барочні фронтони, що декорують вікна мансардного поверху, декор інтер'єрів палацу). Щодо садиби в Березовій Рудці, то парадний курдонер тут створено окремо розташованими головними будівлями: палацом, у якому простежуються риси українського бароко, і двома флігелями, виконаними у ранньокласицистичному стилі та розміщеними

Highslide JS
Березова Рудка, Полтавська обл. Палац колишньої садиби Закревських (1770-1783 рр.).
Арх. Є. Червинський. Головний фасад

50

попереду по обидва боки від палацу.

Розквіт будівництва класицистичних палацово-паркових комплексів на Полтавщині припадає на кінець XVIII-першу третину XIX ст. (Диканька, Сокиринці, Дегтярі, Яготин). Характерне розповсюдження палладіанського стилю як у ранньокласицистичних ансамблях (Хомутець), так і в період зрілого класицизму (Диканька, Дегтярі). Виконаний у палладіанському стилі центральний об'єм палацу у Диканьці був прикрашений 6-колонним портиком іонічного ордера з трикутним фронтоном та гербом власників маєтку. Дещо занижені 2-поверхові об'єми флігелів були підкреслені 4-колонними портиками й увінчувалися декоративними банями. Науковець В.Козюлін відмічає схожість палацу у диканьському маєтку з будинком Гагаріна у Москві [5].

Highslide JS
Диканька, Полтавська обл. Палац колишньої садиби Кочубеїв (1800-1803 рр., не зберігся).
Арх. Дж. Кваренгі. Головний фасад. Реконструкція Т. Щербініної під керівництвом автора.

Деякий відхід від палладіанського стилю прослідковується у садибі в Сокиринцях, де палац розташовується на одній осі з галереями та флігелями. Чіткому виділенню центрального об'єму палацу сприяла диференціація у поверховому вирішенні даного об'єкту: галереї – одноповерхові, палац та флігелі – двоповерхові із зниженням висоти флігелів по відношенню до головного об'єму палацу. Аналогічний прийом зустрічається у садибі в Дігтярях. Науковцем І.Ігнаткіним була відмічена порівняльна схожість головного об'єму палацу в Сокиринцях з будівлями московської архітектурної школи ампіру та особисто з Голіцинською лікарнею в Москві Казакова [6].

Highslide JS
Сокиринці, Чернігівська обл. Палац колишньої садиби Галаганів (1823-1829 рр.).
Арх. П. Дубровський. Головний фасад.

Простежується стильова особливість у деяких класицистичних палацах краю поч. XIX ст. (Бобрик, Вишняки). Двоповерхова центральна частина палацу в Бобрику поєднана з обох боків одноповерховими ризалітами. Весь об'єм вирішено у класицистичному стилі, але має свої особливості в оформ-

51

Highslide JS
Бобрик, Полтавська обл. Палац колишньої садиби Масюкових (1805-1807 рр.).
Невідомий архітектор. Головний фасад.

ленні фасадів: у співіснуванні двох доричних портиків – шестиколонного на одній осі зі стіною, що завершується парапетом, та чотириколонного, винесеного вперед і завершеного фронтоном. На рівні другого поверху передбачено веранду, під якою влаштовано проїзд для екіпажів. Таке рішення характерне як для ранніх, так і для більш пізніх садиб (Березова Рудка, Гавронці). Садиба у Вишняках, вирішена у класицистичних традиціях, відрізняється від попередніх ансамблів своїм особливим об'ємно-планувальним вирішенням: чітким кубовидним об'ємом із купольною залою у центрі.

Highslide JS
Вишняки, Полтавська обл.
Палац колишньої садиби Пламенця (1805 р.).
Невідомий архітектор. Головний фасад.

Класицистичні риси характерні на Полтавщині не лише у крупномаєтковому будівництві, а й у садибних комплексах середніх та дрібних поміщиків. Центром таких садиб так само залишався просторий двір перед головним будинком із житловими флігелями або службами з боків (Крутий Берег). У таких садибах простежується взаємопроникнення елементів дерев'яної архітектури та класицистичних стильових форм (Гоголеве, Яківці, Полтава, Крутий Берег, Мар'янське). Це виявилося у добудовуваних ганках-портиках із спрощеними колонами доричного та тосканського ордерів, стовпах і високих класичних фронтонах, що перетворились із критих ґанків перед сінями хати.

Своєрідністю полтавського краю є поява та утвердження нового стилю, так званого "народного романтизму", який мав місце і в садибних комплексах прогресивних знатних вельмож краю. До розроблення садиб саме в українському архітектурному стилі було залучено петербурзьких архітекторів – росіян, захоплених українською культурою, побутом. Серед них – Л.Жемчужніков, І.Штром, а також українців, що працювали в Санкт-Петербурзі –

52

Є.Червінський (автор садиби в Березовій Рудці) та ін. Художньо-стилістичні особливості цього напрямку яскраво демонструє "Будинок для гостей" в Лебединцях (садиба Г.Галагана). "Это, действительно, обиталище кого либо из представителей козацкой старшины начала 18 века или даже 17. Все подробности обстановки отделаны с такой любовью, с таким знанием дела, что дом сам собою, со всей своей утварью, может представлять из себя готовый, чрезвычайно поучительный музей малороссийской старины..." [7]. Об'ємно-планувальне вирішення будинку засноване на українській народній традиційній хаті, що відчувається у номенклатурі приміщень будинку: сіни-вестибюль, зала, вітальні тощо. В оздобленні його фасадів та інтер'єрів яскраво відтворено архітектуру народного стилю.

Численні садибні ансамблі України взагалі та Полтавщини зокрема – результат втілення колосальної енергії народу, свідчення високої майстерності відомих зодчих та талановитих місцевих майстрів будівельної справи. Це особливий світ, у якому жила російсько-українська інтелігенція – світ літератури, поезії, архітектури, живопису, музики, драматургії, передових ідей того часу. Світ, у якому жили не лише представники заможної верстви суспільства, а й кріпацький талановитий прошарок.

Садибні комплекси, що збереглися, служать своєрідною творчою лабораторією по вивченню та уточненню стилістичних прийомів у практиці сучасного будівництва аналогічних об'єктів (як ландшафтної території, так і споруд). Тому вивчення та аналіз минулого, відродження втраченого стане запорукою збереження індивідуальності, своєрідності міст і містечок, гармонійного поєднання в них старовинного і сучасного.

Література:

1. Шевченко Л.С. Палацово-паркове будівництво на Полтавщині у XVIII-XIX ст.ст.: історіографічний аспект. // Українська академія мистецтва: Дослідницькі та науково-методичні праці. – К.: НАОМА, 2001. – Вип.8. – С. 211-217. (До тексту)

2. Тимофієнко В.І., Єрошев В.Ю. Українська садибна архітектура другої половини XVIII-першої третини XIX століття. – К., НДІТІАМ, 1993. – 44 с. (До тексту)

3. Шевченко Л.С. Історичні передумови розвитку палацово-паркового будівництва на Полтавщині у XVIII-XIX ст.ст. // АЛЛУ. – 2002. – №1. – С. 39-41. (До тексту)

4. ДАПО, фонд 1071, опис 1, справи 2-6. Описание бумаг и документов, хранящихся в Диканьском архиве Князя Сергея Викторовича Кочубея – листи 66, 189. (До тексту)

5. Козюлин В.В. Композиционные прийомы в архитектуре второй половины XVIII и начала XIX вв. (на примерах усадебных комплексов Левобережной Украины): Дис... канд.арх-ры: Киев, 1954. – С.42. (До тексту)

6. Игнаткин И.А. Исторические связи украинских и русских зодчих XVII-XIX вв. / Зодчество Украины. – К.: изд-во Академии архитектуры Украинской ССР, 1954. – С.159-180. (До тексту)

7. Степович А. Лебединский будынок // Киевская старина. – 1895. – Т.LI, ноябрь. – С.46. (До тексту)

53

Євген Ширай
начальник управління містобудування та архітектури
Полтавської облдержадміністрації,
головний архітектор Полтавської області,
лауреат Державної премії в галузі архітектури та містобудування
заслужений архітектор України,
член-кореспондент Української Академії архітектури

Сучасне фотообличчя історичної Полтави

Highslide JS
Будинок виконкому Полтавської міської ради.

Highslide JS
Головпоштамт.

54

Highslide JS
Кінотеатр ім. І. Котляревського.

Highslide JS
Будинок на розі вулиць Жовтневої та Гоголя.

55

Highslide JS
Будинок обласної ради проіспілок.

Highslide JS
Готель "Театральний".

56

Highslide JS
Полтавське відділення Національного банку України.

Highslide JS
Будинок на розі вулиць Фрунзе та Жовтневої.

57

Highslide JS
Палац шлюбів.

Highslide JS
Державний аграрний коледж управління і права.

 

58

Highslide JS
Будинок на розі вулиць Пушкіна і Гагаріна.

Highslide JS
Міська дитяча школа мистецтв.

59

Highslide JS
Будинок на розі вулиць Гоголя і Гагаріна.

Highslide JS
Полтавський кооперативний технікум.

60

Вибрані матеріали з архіву Л. Вайнгорта

Highslide JS
Руїни повоєнної Полтави.

Highslide JS
Руїни повоєнної Полтави. Нинішня Театральна площа.

61

Highslide JS
Руїни повоєнної Полтави.

Highslide JS
Руїни повоєнної Полтави. Колишній особняк Бахмуцького.

62

Highslide JS
Руїни повоєнної Полтави.

Highslide JS
Руїни повоєнної Полтави. Житловий будинок біля Березового скверу.

63

Highslide JS
Руїни повоєнної Полтави. Будинок на розі вулиць Гоголя і Гагаріна.

Highslide JS
Руїни повоєнної Полтави.

64

Highslide JS
Руїни повоєнної Полтави. Будинок Колишнього Кадетського корпусу

Highslide JS
Руїни повоєнної Полтави.

65

Highslide JS
Руїни повоєнної Полтави.

Highslide JS
Руїни повоєнної Полтави.
Будинок виконкому Полтавської міської ради

Highslide JS
Перші повоєнні малі архітектурні форми
Полтави. Торговельний кіоск.

66

Highslide JS

Highslide JS
Варіанти нереалізованих проектів повоєнної реконструкції ансамблю Круглої площі.

67

ОГЛАВ

Від редактора

3

Валерій Трегубов
Наукова, педагогічна та творча діяльність Л. Вайнгорта в контексті культурного розвитку Полтавщини

4

Олександр Супруненко
Л. С. Вайнгорт і археологи та збереження пам’яток археології м. Полтави

11

Володимир Мокляк
Вивчення історії Полтавського козацького полку до 1917 року

16

Віталій Ханко
Будинок Полтавського земства дещо з історії спорудження та функціонування

22

Надія Кочерга
Інститут шляхетних дівчат як складова частина архітектурного ансамблю м. Полтави

29

Ольга Курчакова, Світлана Бочарова
Видатні постаті образотворчого життя Полтавського краю періоду XIIIV-XX сторіч

32

Людмила Шевченко
Садибна архітектура Полтавщини XIIIV-XX сторіч

48

Євген Ширай
Сучасне фотообличчя історичної Полтави

53

Вибрані матеріали з архіву Л. Вайнгорта

60

Ссылки на эту страницу


1 Вайнгортовские чтения
[Вайнгортівські читання] - пункт меню

Помочь сайту

4149 4993 8418 6654