История Полтавы

Рисунки из жизни украинского народного слова

• 

Подробности

Просмотров: 484

Сумцов Николай. Рисунки из жизни украинского народного слова.

Подається за виданням: Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова. З XIX т. Сборника Харьковского Историко-Филологического Общества в память проф. Е.К. Редина). — Харьків. Друкарня "Печатне Діло", 1910. — 144 с.

Джерело: Internet Archive.

Переведення в html-формат: Борис Тристанов. Правопис джерела збережено. Прізвища невстановлених діячів, яких згадує М. Сумцов, виділено курсивом.

ЗМІСТ.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 1

Малюнки з життя украінського
народного слова.

Передмова.

Метою ціеі праці служе украінська народна словесність; попереду йдуть вступні розділи про сучасні завдання історіі украінськоі народноі словесности, про головні історичні кроки мови, про співців і байкарів, про вагу українських пісень і вплив іх на письменників, далі матимем на увазі думи і пісні історичні, а ще далі пісні колискові, весільні, колядки, купальські, казки, легенди, апокрифи і ин. прояви народноі словесноі творчости.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 2

I.

Сучасні завдання історіі народноі словесності.

Історія украінськоі народноі словесності вимага украінськоі мови. Поширяючи цю думку, треба зазначить, що кожна галузь украінознавства повинна йти найбільш через уживання, оброблення та поліпшення мови. Славнозвісний в літописях науки проф. Потебня грунтовно висловився, що усі украінські бажання, які минають мову, збудовані на піску¹⁾. Одночасно ірландський вчений Дави теж каже, «кожний народ повинен берегти свою мову ще більш, ніж своі кордони: бо мова головна ёго оборона далеко більшоі міцности, ніж усі ёго фортеці». Думки ці безперечно справедливі, бо у кожній культурній мові криються великі скарби духовного життя, і тільки мова еднае усі галузі національного розвоя в одну велику квітчасту рослину.

Що до украінськоі мови та тісно з нею злученоі народноі поезіі, то надзвичайно цікаво тут те, що висловив дуже відомий німецький поет, талановитий перекладач Пушкина і Лермонтова, Фридрих Боденштедт в книжці, виданій в 1845 році в Штутгарті під заголовком «Die poetische Ukraine, eine Sammlung kleinrussischer Volkslieder»: «Украінська мова, каже Боденштедт, е найбільш милоголосна і гучна з усіх мов славьянских, з великими музичними завдатками. Ніде древо народноі поезіі не мало таких смачних овочів, ніде дух народа не одбився так яскраво і соняшно, як одбився він в піснях украінських. Вельми привабливо подиха в них народна журба! Дуже багато в них ніжного і мнягкого почуття. Треба визначить, що народ, котрий зложив такі чудові та чарівні пісні, заховав іх на протязі свого суворого й тяжкого історичного життя і почасти досі в них кохаеться, що такий народ мае велику духовну силу і моральну вагу».

Розбираючись в народній словесности, треба пильно придивлятись до мови пісень, казок і приказок і в самій мові шукать найбільше характерні іх риси, щоб цілком увійти в течію того старого життя, в котрім криються здебільша джерела народноі творчості.

Уживання украінськоі мови тим більш користне, що ця мова, як усі інші славьянські, самостайна, багата і барвиста. Вона мае окрему історію, власний лексикон, окремі фонетичні закони, своі літературні здобутки — величезні устні народні твори і досить значні та численні твори новочасноі письменности. Вже ззаради дум та Шевченка украінознавству треба одвести в науці значне місце, і справжня

¹⁾ Халанскій. Письма Потебни к Баликову. 1863 г., X. 1907.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 3

наука ёго не обмина, як в Россіі в працях Потебні, Антоновича, Кримського, так і закордоном в працях Миклошича, Ягича, М. Грушевського, Франка, Леже, Лунделя і ин. славнозвістних учених. Відома річ, що треба берегти украінську мову, як найкращу яву народного життя, як скарбницю народного духа. Світова річ, що в університетах цім неможна нехтувать, особливо на історико-филологичнім відділу, який повинен завжди стоять на обороні слова і пильнувать про вільний ёго розвій.

Украінська мова досі оброблялась і поліпшалась тільки з одного бока штучного, в поезіі. Усі инші шляхи для іі розвитка були заборонені, як школьні виклади, наукові праці, часописи, церковні казання, судові і инші публичні промови, а тим часом мова не може улежать в прокрустовім ліжку, не може ніяк приладнатись до такого вузького обмеження. Як кожна людина хоче дихати на уci легені, як для всякого чоловіка важко і шкодливо довго задержувать дихання, такечки і мові важко і шкодливо йти під примусом тільки одніею літературною стежкою. Вона бажа також щирого наукового підтримання. Тільки йдучи таким шляхом можна наукові домагання злучить з почуттям національно-лінгвистичноі справедливости. Шкоди або кривди від того нікому, ані кріхти, а пожиток може бути, і, здаеться, чималий.

Не скажу, щоб цей шлях був легкий. Навпаки, тут е багато усяких труднощів, — належачих до зміста й до мови. Що до зміста, то хоч і багато розвідок по украінознавству, але вони дуже ріжноманітноі ціни, вельми розкидані, з великими перервами й огріхами. Нема научноі критичноі литературі; дуже мало библіографичних реестриків; нема зовсім підручників. Відома річ, що науку треба приладнать для університетського читання, і усі науки, що мають кафедри, більш або меньш влаштовані з цёго боку; тільки по украінознавству досі нічогісінько незроблено через те, що до него неможна було і доступатись. Що ж виходе? А виходе те, що одночасно треба збірать матеріали докупи, перетрушувать іх на нові решета сучасного наукового розвоя, звязувать дрібні розвідки в одну наукову низку, шукать загублені на протязі довгих часів побутові завдання і, не гаючи часу, будовать систематичний нарис старого й сучасного народного літературного життя. Треба нарешті влаштовать саму мову, маючи на увазі найбільш іі живі відносини до народноі поетичноі творчости і взаемні іх впливи. Одразу вирина багато завдань великоі ваги.

Маючи на увазі тільки украінську народну словесність, я заздалегідь повинен висловити, що я не буду шукать найдавнійших джерел байок, казок і пісень, не піду далі Захода й Византіі на Схід, в Индію,

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 4

в Египет, в Святу Землю, обминаю Талмуд і Панчатантру. Зовсім не завдаюсь такою далекою мандрівкою; для мого сучасного завдання вона непотрібна і навіть шкодлива. Вдовольняюсь тільки історично відомими обміжками. Головна моя мета — украінська словесність, тільки ті іі джерела, відносини і стосунки, які можна визначить науковим чином на протязі історичного часу, коли вже істнував украінський народ в більш-меньш окремій національній постаті. Я добре знаю, що, сівши на такого чудового коня, як замови, можна заіхати в ассирійську старовину, а на грунті народних оповіданнів можна надовго перебратись в Индію, та тільки важко звернутись з таких далеких далечинь і замість того зовсім легко пурнуть в безодню міжнародних фольклорних і літературних знадобів, бо зачепивши Панчатантру треба довідаться і до арабськоі Калилава Димна, і до татарського Арджи-Борджи, та все з гадками, та з науковими суперечками, далекими од украінознавства і для него взагалі малокористними.

Міжнародних відносин украінського народа не виключаю, та і неможна іх виключить, бо в історіі поезіі вони мають велику вагу, а в украінських обміжках велике значіння. Навпаки, будемо завжди мати іх на увазі, будемо шукать іх впливів у всіх галузях народного слова, не перебираючись надовго в инші літератури до других народів і не спускаючи з очей Руси-Украіни на всім протязі іі довгого життя.

Обмежуючись ціми кордонами од міжнародного блукання, я хочу роздвинути побутові сторінки, щоб народне слово не йшло в винятковій постаті і випадково, а було тісно злучено з иншими сторінками людского життя, з звичаями, домовим добробутом, з ріжними змінами в соціальнім і економичнім житті, бо тільки в обставинах життя поетичне слово робить велике вражіння і мне великі впливи. Бажати не значить мати, і мене чимало ляка загальне перевівання величезного матеріалу на нові решета; усякий, хоч трохи тямлющий, зрозуміе, що така праця важка, новий курс писати — не ціпом махати, і я зовсім не маю такоі гордовитоі думки, що сіломиць сам все зроблю докладно, що в моій новій будівлі самотужки прижену все як слід до нових гвинтів і швидко одкрию нові віконця для украшськоі науки й просвіти. Для такоі величезноі праці треба багато сил, багато людей. Але... хоч очам і страшно, руки де-що зроблять в тій надіі, що і маленькі наукові зернятка на добрій ниві украінознавства дадуть згодом гарний врожай і веселі жнива.

Що до влаштовання, то хай попереду йдуть пісні, а далі вже казки. З наукового погляда пісні й казки однаковоі ціни; але, вважаючи на велику національну вартість народноі поезіі, треба на першім місці по-

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 5

становить пісні, а на другім казки і байки, в перший ряд все те, що мае віршову постать, а в другій — усі прозові речі. Безперечно, що пісні і казки тісно переплутані поміж себе; безперечно теж, що ті і другі мають в своім змісті національно-украінські й чужоземні захожі риси, але далеко не в одній мірі. За винятком деяких пісень духовних, що пішли з вірш, деяких колядок, перш зложених на бурсацькім грунті, деяких пісень балладних, напр., пісні про кровозмишку, про отруту парубка дівчиною або чаловіка жінкою, пісень про невірних жінок та десятка два-три других, можна усі велики останні лишки заличить в скарбницю національноі творчости, це б то всі весільні, праздникові, різдвяні, купалові, колискові — як пісні здебільша власноі національноі справи, чого не можна сказать: про казки і байки, як твори здебільша інтернаціонального зміста і дуже далекого початку, иноді з таких часів, коли не було навіть староі Киівськоі Руси-Украіни. Само собою видно, як багато поезія стоіть вище по-над прозою з погляду національного розвоя. Відома річ, що не можна залишати ціеі важноі сторінки, а завжди треба ставить іі попереду. Краще пускать воду на два млинових кола або і того більш, чім на ідне, коли річка народного життя і слова йде повідью, і коли багато мішків золотого зерна чека своеі черги. Краще инше казати, усі наукові курси украінськоі народноі словесности починати з дум і других пісень і кінчать байками, казками та приказками.

Погляд на перевагу народноі поезіі над прозою не новий, бо ще в 1894 ропі Драгоманов висловив ёго в листі до проф. Ом. Огоновського. «З поводу моіх порівняючих студій, казав він, мушу сказати взагалі таке: Я ділю нашу народну словесність на національну і інтернаціональну, або бродячу (Wandernde Geschichten). Майже всі пісні наші вважаю за національні окромі невеличкого числа балад про пригоди незвичайні. Більша частина прози належить до інтернаціональних історій. Джерело іх я не вивожу раз у раз з Индіі, як Бенфей, але думаю, що воно майже завше лежить в літературах старих культурних народів: египтян, халдеів, иранців, жидів, греків; менша частина скомпонована в середні віки талмудистами, магометанами, християнами. Ці теми через житія святих, апокрифи і також устною дорогою зайшли до нашого народа то через західну, то через східну границю, то од моря. Порівняючий дослід мусить дійти до першого джерела всякоі теми, прослідкувати іі дороги, показать іі зміни і нарешті показать національні одміни варіантів»...

Отаке каже Драгоманов, але неможна цілком згодитись з ёго трохи хибним порівняючим методом, бо дуже часто перші джерела зостаються

¹⁾ Огоновскій, Ист. литер. рус. в «Зорі» 1894, 358.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 6

по-замежами наукового знаття і ховаються в безодні надзвичайно далекоі старовини. Відома річ, що небіжчик иноді в своіх дуже далеких мандрівках до старих культурних народів губив перші стежки, так що Украіна не поспівала за Индіями та Египтами. Відома річ, що Драгоманов, в останні годи свого життя в Болгаріі, часом занадто розкидався думками по всему світу і, надзвичайно поширяючи порівняння, иноді плутався поміж різними літературними та етнографичними шляхами і кидався задарма в гострі суперечки і в даремні осуди. Але в грунті ёго думка про перевагу поезіі над прозою справедлива; до неі можна прилучитись.

Може хто спита, яка користь од того, щоб поруч з науковим дослідом мати метою ще національну справу; таке питання грунтовно; але нехай відповіда на него вся ця праця, хай більш говоре іі розділ під заголовком «Вага і значіння украінських пісень», а поки до ёго дійдеться, я нагадаю тільки грунтовну думку, висловлену одним славно звісним сучасним россійським письменником: «Вы согласитесь со мной, если я скажу, что цѣль литературы помогать человеку, понимать самого себя, поднять его вѣру въ себя и развить въ немъ стремленіе къ истинѣ, бороться съ дурнымъ въ людяхъ, умѣть найти хорошее въ нихъ, дѣлать все для того, чтобы люди стали благородно-сильными». І ми теж думаемо, що національна справа тоді тільки мае моральне право йти поруч з наукою та літературою і тільки тоді варта доброго слова, коли виразно навпростець іде шляхом добра і цілком пильнуе про те, щоб люде зробились «благородно-сильными», без утіска і зневаги безсилих.

Разом зазначимо, що історія народноі поезіі, як частина загальноі історіі литератури, мае велику вагу, як одбитка старого життя, як зразок бажаннів або ідеалів кращих людей задавних часів, врешті як повод до взаемних моральних обовьязків і поліпшення людського життя во всіх ёго обставинах, найбільш в межах школи і просвіти. Обшир величезний, і безліч ученого люда працюе на цій неосяжній ниві, проводючи нові та нові борозни, як посилля, в переконанні, що колись будуть великі і добрі жнива.

Історія украінскоі народноі словесности, як частина історіі украінськоі літератури, взагалі украінознавства, повинна виявить сучасне становище наукового знаття, підтримать національне почування, повинна внести той дух жизни, котрий домагаеться підняти рідний край на вищі верстви життя. Завданнів багато, і все вкрай важних; але щоб вони мали вагу і були користиими, треба йти до них на зустріч, треба іх шукать і бажати найкращого іх рішення власними заходами і силкуваннями.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 7

Маловідомий украінський поет Мова-Лиманский (у 1891) якось завдавсь питаннями:

Чого і звідкіля так гнітить нас недоля?
Чого Украіна кругом сирота,
Чого відреклись від неі пани,
Чого родовищем гордують вони,
Чого за панами пішли і попи
Зоставивши народ нидіть в самоті,
У нуждах великих, в густій темноті?

Поет далі зьясуе, що:

За-ради користи, за-ради чінив
Пани відреклися від меньших братів...

Нарешті поет пита:

І як з отих злиднів народ рятувать?
І як Украіну з зневаги піднять?

І тут він цілком доклада надію на молодіж, бажа, щоб вона набиралась «праведних дум», щоб своім лицарським стягом поставила народне щастя, озброілась в чесну річ і високу думку, щоб скоріш і міцніш йшла по шляху науки.

Гей, друже мій темний! Над силу ума
Вже дужчоі спли і в світі нема,
І треба нам, друже, у тямку те взять,
Що вчена громада — могучая рать.

І справді, люде «благородно-сильные» великоруського письменника, або «могучая рать — вчена громада» украінського поета повинні взятись за гужі, напружить усі сили і витягнуть знівечений віз народного життя з багна неволі і темряви. В цю хвилину неможна вгадать, як і до чого дійдеться. Що буде то буде, а буде краще, коли до всякоі культурноі справи докладать найбільш уваги, сили і завзятости. І ми пильнуватимем, щоб розвідки наші були добрі і щоб легко було іми користуватись. Здаючись на таку думку, видаватимем поодинокі розділи окремими одбитками.

Може краще було почекать, поки уся праця буде закінчена і усе доладу буде надруковано, щоб тоді, як слід, пустити книжку поміж люде, в повній постаті, з різними показчиками, — книжку товсту, цілком

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 8

оброблену, щоб вона гордовито стреміла на вікнах в книгарнях? Та і чекать довго шкодливо, бо час і життя не чека, а все йде, все зміняеться: хто мае сіяти зерно, повинен поспішати, щоб не опізниться. Брюнетьер якось то грунтовно висловився, що «коли все чекать, то і зробить нічого неможна», і, не гаючи часу, видав користну книгу про еволюцію лірики. Далеко міцнійший від него россійський вчений академик О. Веселовський теж частинами почав видавати свою величезноі вартости наукову працю про історію людськоі поетичноі творчости і хоч за життя мало видав, два—три розділи, але і ті швидко заняли в науці велике й поважне місце, і зараз іми користуються на всі боки знаття і штуки. Чекать в украінознавстві тим меньше здалось, що досі тут було занадто довго чекано. Хоч по краплі — та нехай тут пливе наукова праця; хоч по зернятку, та хай збираеться дороге збіжжя, аби тільки у власних засіках.

 

II.

Дещо про початок украінського народа.

Наукове питання про початок украінського народа мае довгу історію. Одкидаючи таких нетямлющих письменників, як Греч, котрий в украінській мові добачав попсовану польську ¹⁾, а в украінцях етнографичну мішанку; з таких письменників ще Венелин в 1832 р. глузував, обзиваючи іх письменниками à la boroclatsch, і знаходив, що іх «нелѣпое мнѣніе можетъ дать непріятное направленіе народному ощущенію въ образованномъ сословіи»; так не лічачи зовсім іх, треба перш зазначить думку, висловлену Срезневським та Петром Лавровським о половині минулого віку ²⁾, що до XIV в. руська мова була загальна і суцільна, і тільки од тих часів почала потроху поділятись на південно-украінську і північно-великоруську. Цей погляд довго панував в науці і часто проводився з університетських кафедр, напр., у Харьківі в 70-х роках на лекціях рідного брата Петра Лавровського, Миколи Олексіевича.

Під впливом Срезневського геть далі пішов проф. Мих. Погодин, котрий уперше висловив в праці «Записка о древнемъ русскомъ языкѣ», надрукованій в 1856 p., таку думку, що «въ Кіевѣ до нашествія татарскаго жили искони не малороссіяне, а велякороссіяне». Украінці, на думку Погодина, прийшли на Дніпро з під Карпат, або з Поділля та Волині.

¹⁾ Пыпинъ. Ист. рус. этногр. III, 305.

²⁾ Срезневскій, Мысли объ ист. рус. яз. 1850 г., //. Лавровскій, О языкѣ сѣвер. рус. лѣтоп. 1852 г.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 9

Погодин додав ще такого перцю з мнякеньким «можетъ быть», що «малороссіяне перешли къ торкамъ, берендеямъ, остаткамъ печенѣговъ, чернымъ клобукамъ и составили тамъ (це б то в Придніпрівьі) новое племя козацкое». До якоі нісенітниці иноді доводила погодинська теорія, можна бачить на чудернацькій праці проф. Безсонова. «Мнимый туранизмъ русскихъ» в «Чтен. моск. общ. ист. и древн. россійск.» 1885 p. Безсонов, не довго думаючи, раптом порішив, що украінці пішли од якихсь-то там вигаданих ім «древнихъ Адов» та пізнійших татар і турок і од них зажили «лицевыя очертанія и нравственный характеръ». А які ці «очертанія» и що за «характеръ», добре видно з такоі кумедноі балачки Безсонова: «Характерными чертами малорусскаго туранизма служатъ «лицо плоское, какъ доска», «смачный (!) и широкій носъ», «глаза съ узкимъ разрѣзомъ и на оконечностяхъ стрельчатые», «приземистая статура», «голосъ тенористый, переходящій въ козла» (!), «взвизгиваніе при началѣ рѣчи», «медленность походки до воловъ съ ихъ шагомъ и скрипучею телѣгою», «упрямство, упорство, неповоротливость, лѣнь, скрытность, хитрость, значительная обидчивость», далі.... «вишневенькій садокъ съ грушами (!), вмѣсто лѣса и парка, отвращеніе къ гвоздямъ въ сапогахъ (стр. 132), отвращеніе отъ мытья тѣла и бани» (стр. 122). «Сюда же относится», каже врешті Безсонов, «у малоруссовъ обычай, въ простомъ народѣ, не умываться, а лишь обтираться мокрымъ полотенцомъ, не употреблять носовыхъ платковъ (!) и по долгу не сморкаться» (стр. 122).

В початку 60-х років суперечка про мову йшла на сторінках «Дня» і «Основи» між Ламанським і П. Житецьким. Ламанський в славянофільським «Дні» правив, що до кінця XIV в., навіть пізніше, між россійською і украінською мовою були незначні одміни, що багато південно-руських творів XVI і XVII віків писано близькою мовою, що тепер між россійською і украінською мовою не дуже велика ріжниця. Житецький вказуе, що украінська освіта в XVII в. немала міцного коріння в народі, і старі вчені не були ёго прямими представниками. Украінська мова, на думку Житецького, йде поруч з иншими славьянськими. Украінська народність уже самою поетичною творчістю Шевченка уведена в семью славьянських народів, як жива і індівідуальна особа. Питання про те, каже Ж., що і як візьме украінська література у великоруськоі, мусить розвязатись практично самим украінським народом, а ніяк не трибуналом россійських патріотів, що не можуть зрозуміти інтересів чужоі мови, окрім своеі власноі і своею виключністю ламають рівновагу сіл руського племени. Накинути нашому народові чужу ёму форму, це, на думку Ж., помножити без краю массу тих калік, яких і без того досить на Украіні.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 10

Проти Погодина виступив міцний знавець украінськоі мови і старовини проф. Максимович в довгій низці наукових листів. Максимович ясно і докладно висловив головні прикмети украінськоі мови і іі прояви в старій Киівській літописі і в Слові о полку Игоревім.

Слідком за Максимовичем пішли проф. А. Котляревський і проф. Потебня, з ріжними історичними і філологичними доказами. Котляревський вказав на відгуки далекоі старовини в украінських казках і місцевих йменнях. Потебня підкреслив вказівками на украінське мо в есмо, чинимо в памьятниках XIII і XIV віків, на украінське евфоничне початкове і в грамотах 1340, 1400 років (ис королем, воевода Ильвовський), евфопичне а і о в памьятниках ще більш старих (аркуче, Овруч, Оболонь, як пізніш Одарка, омшанник).

Пізніш Соболевський одновив теорію Погодина, здавшись на деякі фонетичні прикмети в старих рукописях, з додатком маленьким лексичних доказів, але нічого трівкого і певного з того не вийшло, окромі великих наукових суперечок, бо на Соболевського тяжко обурились украінські історики й филологи — Антонович, Житецький, особливо Кримський, далі россійскі, як Шахматов і навіть закордонні, напр., Ягич, з одного боку вказуючи на те, що старі памьятники, на котрі обіперся Соболевський, неварті, а з другого — відхиляючі поодинокі думки і докази Соболевського на грунті староі і новоі мови Руси-Украіни.

В старих джерелах письменности мало по малу познаходили багато такого, що не тільки натяка на пізнійше украінство, а прямо дише украінством і зьявляеться справжнім ёго старим здобутком. Часом така старина трапляеться в поодиноких словах, часом в цілісіньких виразах, иноді в уломках од старих пісень та казок, иноді навіть в цілих просторих домонгольських украіньских оповіданнях про тогочасні подіі. Подекуди проскочили в старих памьятниках украінські фонетичні форми; та не в них головна сила, а головна річ у величезних зайвинах лексичних та літературних. В напрями такого наукового шукання старих словесних скарбів рідного люда щиро працювало багато украінських істориків і филологів, і треба зазначить і підкреслить їх велику послугу свому народові, бо, щоб там ні казати, суперечки про похождення та початки украінського народа і ёго мови далеко виходять по свому значінню за межи науковоі ваги. Одна річ бачить в украінцях русько-татарську мішанку або лічить іх приблудами чи мандрёхами; з такого погляду пани-ляхи гордовито кажуть, що буцім вони колись заселили украінські пустелі, закликаючи в своі надніпрянські маетности людей з Волині та Поділля, і через те мають історичне право

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 11

на украінську землю, як іі перші колонизатори. Таке «право» було б дуже шкодливим для украінців, наче довічна лиха година, коли б в дійсности під ним були годящі історичні підвалини: зовсім инша річ, друге поступування, далеко инша поведенція бачити в украінцях прямых нащадків старих ласкавих та мнягких надніпрянських полян, котрі, як каже стара літопись, «бяху мужи мудри и смыслени». Инша річ, коли сучасні украінці міцно на науковім грунті держатимуться того переконання, що їх справжні і найближчі предки «поляне, як каже тая ж літопис, своихъ отець обычай имуть кротокъ и тихъ, и стыдѣніе къ снохамъ своимъ и къ сестрамъ, къ матеремъ и къ родителемъ своимъ, къ свекровемъ и къ деверемъ велико стыдѣнье имѣху, брачный обычай имяху», і все це в ті давні часи, коли декотрі їх сусіди ще «живяху звѣринськнмъ образомъ, живуще скотски, убиваху другъ друга, ядаху все нечисто і брака у нихъ не бываше». Запевне сучасна наука повинна признати і за украінцями вельми гарну сторону старого їх культурного життя, їх домонгольську киівську просвіту і повинна залічить їх за справжніх нащадків мудрого Ярослава і віщого Баяна. Велике лихо, що історія дуже зрадила украінцям і на довгі віки стала для них мачухою. Уклюнулись злидні на час, а не вижили іх і досі. «Був колись хазяін, можна сказати про украінський народ, та, на жаль, тепер бовкуном іздить», це б то однимъ волом обробля свою убогу ниву, бо, як кажуть, на біду небагацько треба, і злидні усе зьіли.

Думка про украінську етнографичну мішанку збудована на тім грунті, що Надніпрянщина цілком була знищена татарами, чого в дійсности не було, бо безперечно татарва не вигубила людности до останку. В старих памьятниках заховані хоч коротенькі, але вельми цінні історичні свідоцтва, що люде в невеличких купках держались завжди в надніпрянських містечках, що вони ніколи вповні не кидали рідного краю і не тікали світ за очі на чужину, що вони тільки часом хвилювали, то одступали в більш безпечні лісові краі, то знов повертали на старі місця, до рідних батьківських могилок. Відомо, що татари зруйновали Володимир і Галич, але ці містечки зостались княжими столицями, значить, не були ніколи безлюдні. Відомо, що Чернігів було спалено татарвою, але незабаром там князював Ростислав; в самісенькім Киіві, хоч дуже зруйнованім, сиділи якісь дрібненькі князьки, під владою татарви, а мішане ще потроху гандлювали з чужинцями, про що виразно свідчить подорожний Пляно Карпини, який був у Киіві в 1245 р., в саме татарське лихоліття. Карпини згадуе, що одночасно з ним до Киіва приіхали купці з Польщи, Венеціі, Генуі, Флоренціі. Шкода була, що дехто

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 12

з людей заміжних та освічених подався на далеку північ, до суздальських князів, в надіі більшоі безпечности. То були з князів, великих панів, попів, але край через те не спустів до остання. В лісових чернігівських краінах ще держались дрібненькі князьки. В Киівщині люде збулися старого княжого і дружинного уряду, залежали вони од татарських баскаків і давали їм дань бобрами, соболями, медом, хлібом, або, як каже той же Пляно Карпини, «immediate sub Tataris»¹⁾. В такім устроі була шкода для просвіти, для письменности; але життя народа мало свою маненьку течію на підставі староі громадськоі культури, жили, мабуть, як свідчить стара літоппсь, кожне племья родом своім, в бідноті, в тихому сумуванні ²⁾.

Шахматов, найкращий сучасний знавець староі руськоі мови і письменности, теж не згожуеться з думкою про значне проріднення староі Надніпрянщини — одно через те, що Киівське князівство вже в XV в. змогло поширити своі кордони до Чорного моря і Донця, значить, мало в собі і ранійш чимало народа, а вдруге через те, що украінська група говорів одноцільніш і більш суцільна, ніж група великоруська або білоруська і — головна річ — більш заховала звязки з старою групою одповідних південно-руських говорів, так що південно-руська група говорів досить ясно виявлена сучасною групою говорів украінських ³⁾. Коли так, то украінський люд здавна мешкае на березі Дніпра, і ёму належить пишна стара домонголська культура з її славетними Баянами.

Що Русь Украіна на своіх старих місцях істнуе здавна, про те маемо багато свідоцтв і натяків в мові, в піснях і казках. Не зачіпаючи тут фонетичних зьявищ, які проскочили навіть в так званих Святославових Збірниках кінця XI в., і зостаючись тільки в межах лексичних, можна набрать в домонгольских памьятниках чималу купу таких слів і цілісіньких виразів, котрі мають зовсім украінський колір і здебільша досі уживаються в народній мові і в письменности.

Кожного украінця вража — як каже Кримський — «замечательная совокупная близость старокіевской рѣчи къ современной рѣчи северной и средней Кіевщины. Множество предметовъ и понятій въ нынѣшней Кіевщинѣ сохранили тоже самое старинное названіе, какое они имѣли въ Кіевской літописи XI—XIII ст... особенно въ названияхъ домашнихъ предметовъ, животныхъ, растеній, цвѣтовъ... Я убѣжденъ — каже далі Кримський, что кіево-літописная кошъка, сидящая на присъпѣ и умильно

¹⁾ Грушевскій. М. Історія Руси. Украіни. 2 выд. III, 143-191.

²⁾ Сергіенко М. С. «Записк. Наук. Товар. Шевч.», 1892, I, 1-28.

³⁾ Шахматовь, Къ вопросу объ образ. русск. нарѣч., въ Журн. М. Н. Пр. 1899.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 13

глядящая на голубьникь, пока не будетъ облита укропомъ изъ гълька или испугана хъртъмъ покажется для безтенденціознаго великоросса не великорусской кошкой, а предкомъ нынешней кіевской кішки, сидящей на присьпі и глядящей на голубникъ. Гълькъ окажется современнымъ кіевскимъ глекомъ и укропъ не огороднымъ растеніемъ (какъ склоненъ думать великороссъ), а кипяткомъ (какъ понимаетъ его любая баба изъ Кіевщины)». Далі Кримський ще згадуе, що в старих киівських памьятниках маемо і сучасні украінські лови, господар, завороз, тріски, лискар, паробок, кожух, свита, жито, ліпок ¹⁾.

Кримський звернув увагу ще на те, що окромі старо-киівського та сучасних украінських говорів ніде злучник та замість і не мае ваги і навить не зустрічаеться; а в украінстві він звичайний раз у раз, усюди — в старих піснях (Та немае лучче, та немае краще, як у нас на Вкраіні), у сучасних письменників (особливо часто у Яворницького під впливом народних пісень ²⁾, у старих письменників, напр., у Іакова Мниха: «и начати пѣти псалтырь... та по семь канонъ», у Владиміра Мономаха: «Та отдуда Турову, та Переяславлю, та к Новгороду» ³⁾.

З тих досить численних фонетичних і лексичних доказів, які надав Кримський в працях «Погодинская теорія» і «Древне-кіевскій говоръ», зазначимо тут тільки цікаві вказівки на дуже подібне досі по значінню уживання слів старшина, зоря, лоша. Слово старшина йде на Украіні в двох значіннях, в старім — як один поважний або урядовий чоловік, і в новім — збірним значінні зібрання старійших поважних людей; слово зоря — теж в двох значіннях — як ранній світ, однаково з російським значінням, однаково з древне-руським — «зоря свѣтъ» (в Слові о Полку Игоревѣ, сучас. укр. — ні світ — ні зоря); в значінні зірочки — ветикор. звезда.

В старій Киівскій літописі зустрічаються славьянське слово кінь для доброго коня і монгольське слово лошадь для слабенького сільського коня хліборобів. Цікаво, що украінці досі відрізняють ці слова в таких же самих значіннях. Тоді як у великороссіян усякий кінь добрий і нікчемний все кінь або лошадь однаково, украінці конем звуть найбільш доброго коня, а для молодих слабших мають слова лоша (жеребенокъ), лошиця (кобила), а взагалі для звичайного поганенького мають назву шкапа.

¹⁾ Крымскій. Древне-кіевскій говоръ, вь Изв. Ак. Н. 1906, III, 395. III, 395.

²⁾ Эварницкій. За чужий гріх, 1907 р.: «сумна та розлога могила», «садок так славно та захистно та весело шумів»...

³⁾ Срезневскій. Матер. для словаря др. рус. яз. III, 2, 910.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 14

В житіі преп. Феодосія Печерського по рукопису XII віка через церковно-славьянську шкарлупу пробились цікаві шматочки староі русько-украінськоі мови:

начать бо нещи проскуры и продаяти...
проскуры творяши...
имый подъ пазухою...
имаши въ пазусѣ своеи...
лѣющемъ укропъ въ нее (муку)...
одежда его бо свита власяна...

Далі ми маемо тут "версты", "излазити", "викню", "пригорща" ¹⁾ і чимало инших слів украінськоі фарби. Відома річ, що украінець в ціх словах знаходе чимало рідного і добре знайомого.

Або візьмемо таке слово, звичайне в украінських народних піснях, як половий — «жито половіе», «воли ж моі половіі» ²⁾ — це б то — «жито жовтіе», «воли сірі з жовтенькими плямами, або біложовті». Звідтиль украінське слово — полова, власне жовта. В Никоновській літописі маемо «туча полова» — жовта («зо страшною бурею»); в Остроміровім Евангеліі — «видите нивы, яко плавіи суть къ жатвѣ оуже» ³⁾, що цілком однозначне з украінським «жито половіе».

Стара киівська мова иноді прямо виясня пізнійшу мову украінську. В декотрих галицких селах люде на Зелених Святах виходять в поле з піснями та житніми снопами, співаючи, щоб Бог дав добрий уражай, і ось одна з таких, як звуть їх царінних пісень, починаеться так:

Сбором ідеме, полон несеме,
Виходжай, соборе, з села на поле...⁴⁾.

Собор-съборъ, товпа — в перекладі Григорія Назіанзина XI в. — «оставихом соборы, пиры»... ⁵⁾. Полон, płon — хліб, в старій Пчелі — «полоньный — оброблений хліб». «Не та пшениця добра мниться, каже Пчела, иже на добрѣ поли пожата, но яже полоньна и на пищу оугодна есть» ⁶⁾.

¹⁾ Шахматовъ и Лавровъ. Сборникъ XII в., въ «Чтен. М. Общ. Ист.» 1899, II, стр. 45, 72, 78, 64.

¹⁾ Лукьяненко, въ Русск. Филол. Вѣст. 1907, III, 77-79.

²⁾ Чубинскій, Труды VII. I, 266.

³⁾ Срезневскій, Матер. для слов. др. рус. яз. II, вып.3, 949.

⁴⁾ Головацкій, Галиц. и Угор. рус. пѣс. II, 241.

⁵⁾ Срезневскій, Матер. III. в. 2, 647.

⁶⁾ Срезневскій, т-же II, в. 3, 1137.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 15

Кожний украінець, читаючи Слово о Полку Игоревѣ, чуе щось близьке і рідне, наче тихий сон чогось хоч і далекого, але знайомого та любого. Коли князь Игорь каже свому війску — «луце ж потяту быти, неже полонену быти», то украінцеві ясно, що означа тут бить потяту, а коли славутний автор Слова визнача, що «пиръ докончаша храбріі русичи і кровавого вина недоста», то украінцям в тямку, що чорна рилля була полита червоною рудою іх лицарських предків русичів, і вже зовсім для них робиться ясним, що степова трава поникла од жалощів (ничить трава жалощами), бо, щоб там ні казали усякі вороги украінців, а вони не в силах одмовитись од своеі далекоі староі і вельми славноі родини, своіх людей, хоч і захованих під старими шеломами.

Або в Моленіі Даниіла Заточника — теж дуже старім памьятнику, тому чоловікові, що залицяеться до жінок, «смотритъ на красоту жены», пожадано таке: «дай Богъ ему трясцею болѣти», то і тут кожний украінець добре тямле, про яку трясцю йде промова і грунтовно добача тут свій старий-престарий проклін, на зразок таких пізнійших украінських, як — «вбий тя трясця», «бодай тебе трясця затрусила», «матері твоій трясця», «трясця тім багачам, що багато сорочек, а в мене одна, та біленька щодня» ¹⁾.

Головна річ, що не тільки поодинокі слова, не тільки дрібні вирази свідчать про украінство староі Киівскоі Руси, в старо-киівських памьятниках і пізнійших украінських піснях е звязки в настрою думок, в поглядах на життя, е щось таке, що злуча далеку старовину з сучасним світоглядом хоч і тонкими, але надзвичайно міцними ниточками і вкупі робе теж саме вражіння. Додамо нарешті ще один приклад такого чудовного літературного еднання далекоі русько-украінськоі старовини з украінською новиною. Князь Володимір, коли жив ще в поганстві, задумав одружитись з красовитою донькою полоцького князя Рогволода Рогнідою, але вона не захотіла через те, що Володимір був сином рабині, і кохала вона ёго рідного брата — Ярополка; коли Володимір запитав батька Рогніди — «хочю пояти дщерь твою собѣ женѣ», а Рогволод спитав у дочки: «хочеши ли за Володимера?», то Рогніда гордовито одмовила: «не хочю розути робичича, но Ярополка хочю». Суворий Володимір, не гаючи часа, рушив на полочан, вбив Рогволода і двох ёго синів, а гордовиту красуню примусом взяв до себе в жінки. Така була сумна подія більш ніж за тисячу років до наших часів, по Літописі в 980 році ²⁾.

¹⁾ Номисъ, Приказки, §§ 11255, 12284; др., Франко, Етногр. Збірн. XXVII, 227.

²⁾ Лѣтоп. по Лавр. сп., изд. 1872, 74.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 16

Старий весільний звичай розування молодого молодою зустрічаеться досі подекуди поміж украынцями й россіянами, і про него згадують иноді пісні як украінські, так і россійскі, але — що цікаво найбільш — від украінських згадок подиха літописна старовина. Так, в одній пісні парубок просе милу:

Дівчино моя,
Розуй мене, на,

а дівчина гордовито, наче та Рогніда, одмовля:

Розуватиму, кого знатиму, —
Ледачого обійду, не займатиму ¹⁾.

Ще досі в деяких підручниках нетямлющі автори тнуть старі чудернацькі речі про якусь то етнографичну украінську мішанку, наприклад, вчитель Пажеського Корпуса Ричков в своій «Исторіи Россіи» 1907 р. стор. 149 знов виводе украінців з під Карпат і звязуе іх з Чорними Клобуками. Дались же ему в тямки ці нікчемні Чорні Клобуки! Та вже ці речі повинні зистатись наукою тільки пажів, і в справжній науці нема ім місця.

З давен давна в Киіві в Софійскім соборі, за престолом в олтарі високо-високо стоіть Божа Мати і ясними очами, з молитвою до свого Сина, ласкаво, дивиться Вона на грішний бідний світ. Здавна богомольці прозвали іі Нерушимою Стіною. Колись церковь була зруйнована татарами, потім була зруйнована ляхами, а Нерушима Стіна зосталась нерушимою, і теперь, як і в давні часи за Ярослава Мудрого, люде дивляться на свою віковічну святу Заступницю і моляться перед нею, і ждуть від Неі для себе полегкости та щастя-долі. Такою ж Нерушимою Стіною зьявляеться і мова украінська, на протязі іі довгого життя, од Ярослава Мудрого до наших часів, і ніякі заходи з іі руйнованням не мали доброго наслидку. Безліч люда стоіть перед ціею теж віковічною святістю і жде, таемно жде від неі добра і правди на грунті великих старих національних заповітів христіанськоі любови та міжнародного, теж славьянського братерства.

¹⁾ Чубинскій, Труды этн. ст. эксп. IV, 438.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 17

III.

Головні історичні кроки украінськоі мови.

Кожна історична мова мае своі ступіні, і украінська теж, та на жаль досі ще мало зроблено для наукового досліда іі історичного розвою і злучених з ним політичних, суспільних і побутових обставин.

До XVI віка украінська мова помалу виявляеться в письменних творах, в дипломатичних та правничих актах, наприклад, у вкладній записі князя Долголдата 1427 р., в Духовній князя Андрея Володиміровича 1446 р., в грамоті киівського князя Семена Олельковича 1459 р. на землю пана Шашка, з указівкою, як в старовину «продкове спокойне землю держали і заживали» ¹⁾.

З протягом часу число нових знахідок і дослідів украінськоі лінгвистичноі старовини значно побільшало, і там, де раніш нічого не було видно, або де добачали тільки мертвечину, несмачну мішанку польських та руських слів, при ближчім досліді можна вже завважити певний розвій, боротьбу ріжних течій, ріжнородні змагання, проби письменства близького до народного життя і ёго інтересів ²⁾.

В XVI і XVII ст. украінська мова блискуче виступила у всіх проявах духовного життя, в літописях, в споминах про старовину або мемуарах, в церковних казаннях, в шкільних віршах, в перекладі Святого Письма, в правничих договорах, в приватних листах, в духовних виставах або мистеріях, найбільш в так званих інтерлюдіях, в історичних думах, які лунали по всій Украіні. Прикладів можна навести безліч, приміром, в Пересопницкім евангеліі (1556-1561 p.p.) знаходимо таки вирази: «человѣкъ некоторый малъ два сини... але годится веселитися и радоватися, иж брат твой умерлъ былъ и опять ожилъ, загинулъ былъ и нашелся».... (З притчи про блудного сина) ³⁾.

Трохи пізніш Іоан з Вишні радив попам і владикам: по «литургіи для вирозумення людського попросту толкуйте и викладайте книги св. Письма». Сам Іоан Вишенський писав зрозуміло, напр., «питаю тебе, чім ти ліпшій од хлопа, албо ти не тая ж матерія, глина і персть, ачей ти од каменя утесанъ и не маешь кішокь и слюзу холопского» ⁴⁾.

Цікаво по мові, як Іоан Вишенський, що сам був ченцем, ганьбив панів за те, що вони глузували та сміялись з ченців за іх темряву і

¹⁾ Крымскій, «Погод. гипотеза» і «Украинск. грамматика», т. І.

²⁾ Франко, Козак Плахта, в «Зап. Т. Шевч.», 1902, III, 1.

³⁾ Житецкій, в Извѣст. Акад. Наукъ, 1905, IV, 43.

⁴⁾ Акты Зап. Россіи, V, Посланія Іоанна Вышенскаго.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 18

піяцтво. Він сперш виправля ченців за піяцтво, а далі, мало шануючи панську позичену у поляків освіту, проти неі ставить чернецькі заходи про спасення души і надае ім велику вагу. Що до піяцтва ченців то Іоан каже, що «тому неборакови въ місяцъ разъ трафится напитися, и то безъ браку, що знайдетъ, горькое-ли, или квасное, пиво албо медъ, тое глощетъ, только-бы тую поганку утробу насытити моглъ, а по насыченю зась терпитъ, въ келію влізши, доколи ему другій такій праздникъ трафункомъ намірить (це б то, трапится)... А онъ зась, отшедши зъ корчмы въ свою келію тотъ кусъ смачный и куфель оплакавъ и отжаловавъ и прощаніе отъ Бога пріялъ». «Toe признаваю, каже далі Вишенський, што еси реклъ, яко не вміеть инокъ зъ двораны, сміхотворци, курцыаны шкурты и блазны (шутки або жарти) говорити, а то для того, ижъ онъ тые бесіды и празномовства уморилъ, убилъ и память тую мірскихъ справъ запамятанемъ погребъ, и въ простоту отъ мірскихъ хитростей ся переселилъ. А што-жъ инокъ не уміе бесідовати съ тобою: албо его пытаеши о борьбі духу съ тіломъ, албо его пытаеши о дьявольскихь прилогахъ, албо его пытаеши о томъ, въ чімъ животъ вічный крыется? Чімъ же ся ты ругаешь съ инока, ижъ съ тобою не уміе бесідовати? Албо мнимаешь, ижъ ты чого пожиточного въ замтузі научилъ? албо мнимаешь, ижъ ты што цнотливого у курвы слышалъ? албо мнимаешь, ижъ ты што богобойнаго отъ шинкарки навыкъ? албо мнимаешь, ижъ ты што разсуднаго отъ дудки и скрыпки разобравъ? албо мнимаешь, ижъ ты отъ трубача, сурмача, питальника, органисты, рекгалисты, инструментисты и бубенисты што о дусѣ и духовныхъ річахъ коли слышалъ? албо мнимаешь, ижъ ты отъ всіхъ мысливцовъ или возовозовъ, возницъ или скачомудрецъ, кухаровъ или пирогохитрцовъ-пекаровъ што о богомысліи навыкъ? Чему ругаешся, брате дворянине, зъ инока, ижъ не вміетъ съ тобою говорити? А што жъ ты маешь за скарбъ разуму? А што-жъ за пожитокъ говорки или бесіды съ тобою? А чого-жъ ся инокъ отъ тебе научитъ? Зась оборачиваюся къ тобі, ругателиви иноческого чина и чудуюся тому твоему несносному осідланю тымъ тяжкимъ и бременоноснымъ сідломъ глупства? Чому ся сміешь зъ инока, ижъ не уміе съ тобою говорити и трактовати, якъ пустое коло млынное, крутячи и выворочуючи безпожиточный тотъ языкъ? А што-жъ ты здороваго знаешь да говоришь?» «Подвигъ и борьба есть жизнь тая (це б то чернеча), котрій ты не знаешь; бо еще еси на войну не выбрався, еще еси доматуръ, еще еси кровоідъ, мясоідъ, волоідъ, скотоідъ, звіроідъ, свиноідъ, куроідъ, гускоідъ, птахоідъ, сытоідъ, сладкоідъ, маслоідъ, пирогоідъ; еще еси периноспалъ, мягкоспалъ, подушкоспалъ; еще еси

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 19

тілу угодникъ; еще еси тілолюбитель; еще еси кровопрагнитель; еще еси перцолюбецъ, шафранолюбецъ, имберолюбецъ, кгвоздиколюбецъ, кминолюбецъ, цукролюбецъ и другихъ брідень горько и сладколюбецъ; еще еси конфетолюбецъ; еще еси чревобісникъ; еще еси гортановстекъ; еще еси гортаногратель; еще еси гортаномудрецъ, еще еси дитина; еще еси младенецъ; еще еси млекопій. Якъ же ты хочешь біду военника, бьючогося и борючогося, у цицки матерной у дома сидячи, розознаты, розсудиты».

Такий суворий до гордовитих та заможних панів і владик, Вишенський дуже ласкавий до людей бідних, до селян, до тих, як він виразно мовля, котрі не мають простоі доброі сермяжки, чим би покрити наготу свою, котрі з одноі мисочки борщик хлебчуть, свитою покриваються, і самі собі панове і слуги. Докоряючи тогочасних панів та владик за здірства, Іоан каже, що вони з бідних, з іх пота набивають собі мішки талярами, полталярки, орти, четвертаки і потройники, коли селяне не мають шеляга, на що купить соли.

Ця демократична течія в змісті й в мові не була винятковою. Трохи пізнійш другий церковний промовця в «Слові в час бездождя» казав: «Приглядѣлемся незбожнымъ паномъ, которые такъ ся обходили скрутне зъ людьми, якого окрутенства подъ солнцемъ немашъ во иншихъ земляхъ, завше звычайные податки на людехъ, а въ королевстве польскомъ мало не кождый панъ, власне яко бы ся зприсягли, не пораховавшися зъ сумленіемъ, если ся годитъ брати у бѣднаго чловѣка тое, чого сила его не зможетъ? А найперво, хто поволовщину вымыслилъ щобъ во вѣки зъ пекла не выйшолъ» ¹⁾.

В Киівскій літописі (1241—1621 p.p.) «Року 1617... скопали гору Уздихальницу (в Киіві), а скопано еі полшеста сажня добрыхь у звышки и нашли тамъ печерку сажней трехъ у гору глубоко, а въ ширъ сажня, и нашли въ неи горщик нищимъ, а большей нічого, и написано на стѣнѣ имя «Павелъ», знать же то колись былъ пустельникъ» ²⁾.

В листі до полкового писаря Мокіевського 1688 р. гетьман Мазепа писав: «Дойшло намъ вѣдати, же... великим людемъ прикрости чинишъ, меновите в будуванню и въ иншихъ господарствахъ, чего яко мы слухаты не можемъ и не хочемъ, такъ пилно чрезъ сей листъ нашъ упоминаемъ и приказуемъ вамъ, абысте конечне... з людьми якъ наискромнѣй обходился».

¹⁾ Южнор. лѣтоп. Бѣлозерскаго, 153.

²⁾ Сборн. лѣтоп. юж. и зап. Рос., 1888 г., 85.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 20

В універсалі гетьмана Скоропадського Сулимові 1711 р. казано, щоб «в обиранню пожитков и повинностей жадной ему перешкоди и перепони нихто не важився».

І навіть пізнійш, в 1721 р. чернігівський полковник Полуботок писав листи досить чистою украінською мовою ¹⁾.

Навіть такі схоластичні письменники, як Галятовський і Радивиловський, часто уживали украінську мову. «Милая и вдячная мнѣ есть тая праця», каже Галятовський про книгу «Мессія Правдивий». Прилучаючись до Москви, Радивиловський сподівався, що «никого не будутъ выгоняти зъ отчизны, зъ маетностей, изъ домовъ, за вѣру христіанскую» ²⁾. Такі чарівні надіі мали украінські письменники того часу; але незабаром від ціх надій не осталось навіть лушпіняя. Кошового Калнишевського, того самого, що розумно здержав січову молодь од даремноі бійки з військом Текелія, коли він руйновав Січ, заслано було одразу на Соловки і закинуто там надовго в тюрму, наче злодія; пізніш на далеку сувору північ з своеі отчизни, маетности та домів було закинуто чимало освічених украінців за те тільки, що вони наважились отверто шановать свій рідний край, напр., як Чубинський, Ефименко, Кониський.

Украінська мова йшла поруч з демократичними напрямами й бажаннями, і де було більш такого бажання, там ясніш виступа мова. Хоч Григорій Сковорода писав темно, а все ж і у него тим більш демократизма в змісту, чим більш було ужито ім рідноі мові. Найбільш демократичний ёго вірш «Ой ти птичко желтобока» здебільша збудовано на грунті народноі пісні «Стоіть явір над водою». Подібно до Вишенського, котрого Сковорода взагалі дуже нагадуе, Сковорода у вірші «Ой ти птичко жолтобока» каже:

На що мені замишляти,
Що в селі родила мати?
Нехай у тих мозок рветься,
Кто високо в гору дметься,
А я собі буду тихо
Коротати милий вік...

Украінська мова заховалась в селі, поміж селянами, в піснях, казках і инших проявах духовного життя; згодом з ціеі заховавоі скарбниці

¹⁾ Сулимовскій Архивъ, 24, 40 и др.

²⁾ Гарна праця П. Житецького про украін. літер. мову XVII ст. надрукована в «Кіевской Старинѣ» 1888 г.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 21

взято було багато дорогих перлин, і досі приходиться здебільша контуваться та задовольнуваться іі старими вжитками.

Вже в 1666 р. були заходи проти киівських шкіл. «Буде имъ, писали з Москви, противъ ихъ вольностей не въ оскорбленье будетъ, и тѣхъ бы школъ нынѣ не заводить». Киівський воевода Шереметьев одписав, що це було б «в оскорбленіе», і через те «великій государь ихъ пожаловалъ, велѣлъ имъ въ Кіевѣ школы заводить и людей въ нихъ учить кіевскихь жителей» ¹⁾. Незабаром царь Петро і цариця Катерина знищили Украіну і Запорожжя і підобрали до рук киівські школи. Іх було зрівняно з другими духовними школами, усі іх особисті привилеі було одібрано ²⁾. Здаеться, не багато вади, наприклад, від того, що мандровані дяки були прикріплені до церков, але цей урядовий захід був важким ударом для народноі украінськоі просвіти. Мандровані дяки були на Украіні більш вчителями, ніж дяками; за грамоту вони мали часто більш заробітка, ніж од голоса. За царювання Катерини Другоі вони загубили право переходити з села в село і мусили сидіть на однім місці, що зменьшило число учителів і понівечило сільську просвіту ³⁾.

Поруч з руйнованням Січі в 1775 p., з початком панщини в 1785 p., з скасуванням Малоросійськоі коллегіі та козацького уряда, з часів знищення старого Магдебурзького права і Литовського статута, йшло руйновання украінськоі просвіти — шкіл, друкарень і инчих прояв старого культурного життя. Все більш ворожо та косо дивились на украінську науку. Ще Флетчер за часи Бориса Годунова визначив, що московські «владики, не маючи ніякоі науки, слідкували, щоб освіта не ширилась, зостраху, щоб не була одкрита їх темнота та нечесність». На Украіні ж в XVI в. були вже вільні друкарні при церковних братствах, в яких друковались церковні і світські книги. Коли Украіну прилучено до Москви, уряд ворожо став против вільних друкарень у Киіві і Чернігові, було заведено цензуру і власне для Украіни. Петро Великий не тільки зводив козаків на важких канальних роботах, він зводив і украінську просвіту ріжними заборонами. Це він дав в 1720 р. указ, щоб духовна колегія в Москві переглядала всі украінські видання і дбала про те, щоб «никакой розни и особаго нарѣчія въ нихъ не было», щоб вони цілком були згідні з великоросійськими. Цей указ мав заморозити літературно-просвітний рух, який потроху і замирав, а з ним замирало й все гомадське життя ⁴⁾.

¹⁾ Житецкій, в «Кіев. Стар.», 1888, XII, 408.

²⁾ Петровъ, Кіевск. Акад. въ царств. и. Екатерины II.

³⁾ Павловскій, Приходскія школы въ Малороссии.

⁴⁾ Кревецькій, в Литер.-Наук, Віст. 1904. XXVI.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 22

Знищення украінськоі просвіти йшло поруч з загальним примусом та насилством над усіми верствами украінського суспільства, окромі панства, якому кинуто було де-кілька смачних маслаків — закріпощення робітника, доступ до вищих рангів, нагрудні золоті та срібні значки, кокарди, наплечники і инші поважни цяцьки. Хто найбільш прислужував, забігав та гнув спину, тому йшли смачні аренди з ланами, гаями, з селами, містечками, таке велике ласо, що украінське панство побігло за ним що духу, підставляючи ніжку один другому і ні трохи не вважаючи на те, що рідний край пішов в безодню знищення і погибелі. О половині XVIII в. Украіна була вже дуже знівечена, про що красномовно свідчать журливі депутатські накази в химерній та облудній коміссіі для сочиненія проекта новаго уложенія 1767 р.

Ось що тоді писали полтавці: «Не имѣемъ мы никакого на себя уваженія, и по вошедшему здѣсь обыкновенію, отъ большого до меньшого, каковыхъ бы кто въ своемъ поведеніи достоинствъ ни былъ, все мы порицаемся мужиками и презираемы бываемъ, кольми паче отъ велико-россійскихъ квартирующихъ и переѣзжающихъ генералитета штабъ и оберъ офицеровъ, даже до послѣдняго солдата, претерпѣваемъ, какъ войтъ и урядники, такъ и мѣщане, несноснѣйшія утѣсненія, обиды и поруганія, и самые побои, тѣмъ наипаче, що намъ за нашу обиду положень въ правахъ небольшой платежъ. А съ великороссійскихь чиновниковъ, отъ которыхъ мы часто имѣемъ обиды и побои, никогда и удовольствія никакого не получаемъ, и уже до того дошло, если кто изъ нихъ чѣмъ насъ обидитъ или побьетъ, мы не смѣемъ и въ искательство входить, чѣмъ самимъ отъемлется у насъ куражь къ купеческой жизни и промысламъ».

Такі ж скарги йшли і з инших городів, напр., міщане Погара скаржились, що шляхетсво зве іх мужиками і чинить «разные гвалты, нападенія, бои въ здоровьѣ, увѣчья».

Тодішній правитель Украіни граф Румянцов про утиски добре знав і навіть турбовався — бо був чоловік освічений і добрий, але нічого незміг поробить для поліпшення украінського життя і навіть в своій «Записці» сам признався, що «къ сожалѣнію все, что ни дѣлается подъ видомъ полиціи есть совсѣмъ развращенное и токмо народъ отягощающее» ¹⁾. Очевидячки, що одна людина, хоч би вона була властна і розумна, нічого не могла зробить при загальній самодержавно-чиновничій течіі самоволі та насилства.

¹⁾ Авсѣенко, Малороссія въ 1767 г., стр. 63, 84, 94.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 23

Украінська мова сховалась в селах в народі і маленькими струмочками пробивалась наверх життя. На рідну мову трохи здавався владика Георгій Кониській († 1795); мабуть, під ёго впливом Лобисевич переклав «Буколики» Виргилія на украінську мову. В великоруських часописях инколи проходили украінські пісьні, наприклад, в «Музыкальныхъ Увеселеніяхъ» 1774 р. було надруковано пісню «Ой під вишнею, під черешнею» ¹⁾. Взагалі в XVIII в. багато украінських пісень, здебільша понівечених і попсованих, ходило в рукописах.

В 1794 році украінська мова пішла повідью в перелицьованій Енеіді Котляревського; наче той повнісенький став, вона пішла через лотоки, прорвала греблю, і з цёго часу, здавалось, не можна було іі спинить, тим більш, що незабаром пішло до друку багато чудових народних дум та пісень в збірниках Цертелева, Максимовича, далі виявились нові прапёвники — Гулак-Артемовський, Квітка-Основьяненко, Костомаров, Метлинський. Врешті над Украіною зійшло таке сонце, як Тарас Шевченко. Слово ёго залунало по Украіні і за іі кордонами. Здавалось, украінська мова звернула на широкі загальні шляхи народноі просвіти; та ба! на неі швидко були наложені міцні ланцюги та залізні кайдани нових урядових заборон. З украінським народом сталось те, чого не бачив ніколи ні один народ, — ёго материнську мову було зроблено річчю шкодливою; іі засужували під важкі кари; ні піп в церкві, ні учитель в школі не мали права уживати іі, під страхом втерять посаду або ще гірше — пійти під суд.

Міністр Валуев в 1863 р. висловив що «не было, нѣтъ и быть не можетъ никакой малорусской литературы»; з того часу нечуваний на світі тягарь сорок літ давив життя украінського народа і шкодив всій ёго просвіті. Указ був таемний, щоб нишком працювали по ёму урядовці. В цім указі сказано, щоб «кь печати дозволялись только такія произведенія на малорусскомъ языкѣ, которыя принадлежатъ къ области изящной литературы; съ пропускомъ же книгъ на малороссійскомъ языкѣ какъ духовнаго содержанія, такъ учебныхъ и вообще назначаемыхъ для первоначальнаго чтенія народа пріостановиться». Для Украіни зоставлено було лиш вузеньке віконце «изящной литературы» — штучноі й народноі; але цензура незабаром стала зачинять і це віконце, а коли у неі не ставало змоги, то зараз бухав новий забороняючий указ. Так, коли украінці в Киіві збудовали «Юго-Западный Отдѣлъ Русскаго Географического Общества» і почали пильно займатись украін-

¹⁾ Петровъ, А. К. Лобысевичъ, 6.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 24

ським народознавством, то піднялись усі вороги, звели великий галас не тільки в реакційних часописах, але — такий сором — і в либеральних; незабаром південно-західний отділ географпчного товариства було скасовано, а ёго члени були розігнани; тоді ж в 1876 році вийшов новий таемний указ, короткий по змісту, але ще більш гнітючий, ніж указ 1863 рока, як можна бачить з ціх ёго тяжких артикулів:

1. Не допускать ввоза въ пределы Имперіи безъ особаго на то разрѣшенія Главнаго Управленія по дѣламь печати какихъ бы то ни было книгъ и брошюръ, издаваемыхъ на малороссійском нарѣчіи.

2. Печатаніе и изданіе въ Имперіи оригинальныхъ произведеній и переводовъ на томъ же нарѣчіи воспретить, за исключеніемъ лишь: а) историческихъ документовъ и памятниковъ и б) произведеній изящной словесности; но съ тѣмъ, чтобы при печатаніи историческихъ памятниковъ безусловно удерживалось правописаніе подлинниковъ; въ произведеніяхъ же изящной словесности не было допускаемо никакихъ отступленій отъ общепринятаго русскаго правописанія и чтобы разрѣшеніе на печатаніе произведеній изящной словесности давались не иначе, какъ по разсмотрѣніи рукописи въ Главномъ Управленіи по дѣламъ печати.

3) Воспретить также различныя сценическія представленія и чтенія на малорусскомъ нарѣчіи, а равно и печатаніе на таковомъ текста къ музыкальнымъ нотамъ».

Само собою ясно що цей указ замикав уста. Усе було під важкою забороною, навіть Святе Письмо і музыкальні ноти. На Украіні все тоді мовчало і під примусом повинно було змовчати, на вдивовиж усіх вільних народів. В Европі тоді голосно заявили, що такі важкі заборони грішать проти прав людскости, що уряд сам засуджуе державу на моральну смерть. Австрійська часопись «Neue Freie Presse» в статі Russische Nivellsmus Politik з огидою казала, що «eine solche Ausro ttungs — Politik im eigenen Lande ist ein immenser Hohn auf Bildung und Kultur». Чехи жалкували, що указ шкодить усёму славьянству. Навіть звичайно ворожі до украінців поляки з огидою казали, що тим указом «chça zniweczyc objawy umyslowego zycia Rusinow» ¹⁾.

Сорок років тяглися утиски. Украінські книжки виходили зрідка і з великими цензурними перешкодами. Вдивовиж, що деякі ще виходили при таких тяжких обставинах. З надзвичайно великими клопотами, усяким турбоваиням украінці домагались якоі небудь літературноі крапельки; в школі для украінського слова двері досі щільно зачинено;

¹⁾ Кревецькій. В Літ.-Науч. Вістн. 1904, XXVI, 149.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 25

тільки для театра було зроблено трохи полегкости, да і то з ріжними винятками.

«Наш народ колись на своі вбогі кошти засновав у себе систему шкіл і вкрив іми всю свою землю, немов сіткою. Ці школи покасував бюрократичний режим, не замінивши нічим иншим. І той народ, що колись був проводарем культури та просвіти для самоі державноі націі, згодом одстав од цеі державноі народности, через опіку того державного ладу, який осудив ёго на безпросвітну темряву. Людність, яка дивувала усіх своім громадським та політичним розвитком, своею культурністю, великою здатністю до ріжних сфер творчости, що людність повернуто в становище повного занепаду і ослаблення всяких громадських і культурних інстінктів» ¹⁾.

Так сумно йшла украінська справа до визвольного руха 1905 року. Захопив і Украіну цей рух культурного та економичного визволення; ёго надбання для Украіни за останні роки досить значні: випущено в світ переклад Святого Письма, поки двох евангелій од Матвія і од Марка; вийшло нове видання поезій Шевченка, виявились украінські часописи — Рада, Літературно-Науковий Вістник, Украіна, Рідний Край, Вільна Украіна; в Державній Думі, в першій і в другій, зложився чималий украінський гурт з ясними національними домаганнями. Одночасно він видавав маленьку часопись «Рідна Справа».

Досі зроблено не дуже багато; мало було часу, мало сил, та все ж таки де-що зроблено, і ми повинні мати надіі на кращу будущність.

В житті народа опісля 17 жовтня 1905 р. відбулися значні зміни: національна ёго свідомість поступа наперед, хоч і нешвидко через те, що на нових стежечках украінського поступового розвоя лежить ще багато усяких спиняючих перешкод, через які треба перелізати з великою тратою сил і часа. А між тим народна нудьга все більш стучить в вікно і давно же голосно зове на загальну роботу. Звідусіль йде поклик прокидаться для просвітноі праці на користь рідного краю. Надійшов час подивиться, що робиться в оселях, як усе навкруги гине, які злидні звідусіль обсіли, як багато стало усюди того горя, наче моря, як знівечений украінський народ швидко йде до знищення і усіх тягне за собою в безодню погибелі. Тепер вже ясно, як божий день, що найкращим шляхом для політичного, національного і соціального відрождення повинен буть просторий шлях загальноі освіти, науки і поширення іі у всіх верствах суспільства.

¹⁾ Грушевській. Наши домагання.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 26

IV

Украінські співці й байкарі.

Піснотворцями та співцями на Русі-Украіні здавна були окремі, здатні до того люде. Прозивались вони в далеку старовину людьми «ведущими», баянами, скоморохами, шпилями, пізніш бандуристами, кобзарями, лірниками; три останні назви виперли усі инші і досі держаться непорушно. Поміж цими співцями була ріжниця і, мабуть, немала, — одні були з тутешніх, другі захожі з чужини, але згодом ріжниця вменьшалась, і назви співців переплутувались, поки назви бандуриста і кобзаря не покрили дорешти усі останні.

Попереду, мабуть, зникла назва «вѣдущій», рівнозначна, здаеться, з литовськ. vaideloti по формі і таемному значінню ¹⁾.

В XI і XII віках головну ролю грали руські піснотворці і співці, з яких иноді виходили дуже славні, наприклад, Баян. Ёго лічили за чоловіка мудрого, віщого, соловія старих часів, онуком бога Beлеса. Він вславляв князів, сміливо в піснях носився по усёму світу, то розбігався думками по високому дереву, починаючи з ёго своі пісні, то, наче орел, піднімався під хмари, то бігав вовком сіроманцем. Ёго чарівні пальці жваво бігали по струнах тодішніі бандури або кобзи; слухачам здавалось, що сами струни грають і голосно співають. Багато знав він різних приказок, по мистецьки починав і кінчав пісні. Слава ёго, як співця, лунала довго на Русі-Украіні, і через сто літ ёго ще добре згадували, шановали ёго почесне ймення, як великанського співця.

В Літописі згадуеться ще другий славний співець — Митуса, але не можна довідаться, чи він був народний співець, чи церковний.

Окромі паціональноі течіі в співах Баяновнх були ще течіі чужоземні, ріжні «замарьски писки», в яких майстрами були скоморохи, шпилі.

Вже в «Повченье к духовному чаду» ченця Георгія з Зарубського манастиря (на правім боці Дніпра), знайденім у збірничку поученій XIII в., згадуються скоморохи поруч з «гудцями і свярцями» ²⁾.

¹⁾ В Літописі: «о сих же Всеславичахъ сице есть, яко сказаше вѣдущіи, въ Слові о Полку Игоря Боянъ вѣщій — співець, внавець свого діла.

²⁾ Ждановъ, 299.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 27

Слово скоморох Шафарик виводив од народа scamari, Срезневський од готського scarn, scorm і machere — попереду скормах, а потім з перестановкою скомрах; Олександр Веселовський од грецького маскарас через перестановку слогів скамарах, (така перестановка і в украінській мові часто трапляеться: намисто, намастирь); Кирпичников слово скомрах виводив од δχομμα — жарт, шутка і αρχϖ — начальствую, це б то старшина над шутами, жартунами. Як би там ні було, а слово скоморох зайшло здавна на Украіну і пішло по всій Россіі, означаючи попереду таких співців і музиків, яких до-христіаньська Русь не знала, це б то фиглярів; зайшли вони, мабуть, з Царьгорода, од греків, у котрих мали велику вагу. Майстер з греків XI віка намалював іх на стінках киівського Софійського собора, де іх і досі ще можна бачити. З Руси-Украіни скоморохи перейшли в Московщину, де, як іх ни гнали попи, було добре іх принято по городах і селах. Химерні співці добре знали, як забавляти людей, переряжувались звірями, найбільш козою, водили з собою відьмедів і заставляли іх танцювать під дудку, і сами здорово гасали, показували кукли і за них балакали, гадали і ворожили, найбільш на весіллях та під Різдво і на Русальній неділі або Троіцьких святках ¹⁾.

Скоморохи дуже розмножились пізнійш в Московщині; про них е багато звісток з XVI віка. На Украіні про них забули. Перевелись тут і шпилі або німецькі шпильмани, а що вони колись на Украіні здибались — про те маемо цікаву звістку в однім збірнику поученій XII віка; на бенкеті у багатого чоловіка згадуються «шьпилеве, празднословьци, сміхословьци». Вважаючи цей памьятник за чужой, проф. Ждановъ здаеться на думку, що він мае і де-що руське, вказуе при цім на «шпилеве» в яких добача німецьких шпильманів (Spielmann) ²⁾.

В татарське та польське лихоліття украінцям було не до веселих скоморохів чи шпилів. Багато було сліз та руди; народові потребні були вже инші співці, такі, як той, що колись зложив Слово о Полку Игоревім, щоб вони не жартовали, не шутковали, а сумували вкупі з народом, брали до свого серця ёго журбу і тужили з ним. Такі співці і вийшли на світ Божий, і так як іх мета 6vjia вже іньша, ніж у співців старих, то вони иначе стали прозиватись, по тих музикальних струментах, на котрих грали — кобзарями, бандуристами і лірниками.

Усі три назви — кобза, бандура і ліра — чужоземного похождення, що вже свідчить про давні чужоземні впливи, свідчить про старі жваві

¹⁾ Веселовскій. Вь Зап. Имп. Ак. Н., 1883 г. XXXII, 205 и др.

Кирпичниковъ. Къ вопр. о др. рус. скоморохахъ, 1891.

Из. Срезневскій. Матер. для слов. др. рус. яз., III, 1, 381.

²⁾ Ждановъ, 297.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 28

відносини між співцями русько-украінськими та співцями других народів. За густими хмарами минулих віків зараз неможна довідаться в ясності, що за народи це були, але по змістові де-котрих дум, по назвах струментів можна гадати, що це були рідні украінцям південні славьяне і, мабуть, сусідні степовики половці.

З тих музичних струментів, котрі люд украінський мав і почасти досі мае, кобза, бандура, ліра, торбан, гусля — уживались для співу, цимбали і бубон — для танців, сопілка і дудка для того та другого. Були ще якісь-то сурми, на котрих в давніх козачих полках сурмачи вигравали. Тепер по селах більш здибаються скрипка та гармоника.

Сліпці-лірники співають переважно пісні релігійно-морального зміста і сатиричні; кобзарі додають ще думи і пісні історичні. Звичайна троіста музика складаеться з скрипки, бубна і баса. Уживають іі здебільша на весіллях.

Найголовнійші струменти — кобза, бандура і ліра.

Тепер кобзу і бандуру вважають за один струмент, але в давні часи ці струменти відрізнялись. Обидва назвища чужоземні, одно — кобза — з азійського сходу, друге — бандура — з европейського заходу; кобза прийшла на Украіну раніш, а бандура пізнійш і обняла два назвища — свое власне і чуже — старіше. Назва кобзарь старійша і найлюбійша украінському вухові; через те, мабуть, і Тарас Шевченко назвав свій славнозвісний збірник творів «Кобзарем». В 80-х роках XVIII століття украінський історик Ригельман розріжняв гру на бандурі в городах і гру на кобзі в селах. Значить, була якась відміна між бандурою міською, як кращим струментом, і сільською кобзою, як простійшим ¹⁾.

Слово кобза відомо було ще половцям в XII в. У инших народів, тюркського коліна, у татар, турків теж істнуе струмент з такою назвою. У хорватів, чехів, поляків цей струмент був теж уживаний. У запорожців кобза була звичайним струментом; в піснях вона зветься подорожною. Невідомо, звідкіль зайшла кобза на Русь-Украіну, і коли, од кримських татар, в XV в., як думае-гадае Фаминцин, чи раніш, в XII або XIII в.в., од близьких сусідів половців. Перше кобза мала тільки три струни, а потім, піддавшись впливу бандури, набула 12 струн і того більше.

Бандура була вже з початку XVІІ в. в Англіі, Еспаніі, Італіі; звалась тамечки подібно pandora, bandurrio. Перше занесли іі в Польщу італіанські музики, а з Польщи бандура зайшла на Украіну, попе-

¹⁾ Боян, Нар. муз. струм. на Вкраіні, в «Зорі» 1894, № 1, 17.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 29

реду в панських дворах, а потім і по сільських хатах. В одній старій пісні дівчина закликае козака на бандурі грати:

Пійди, козаче, до моеі хати,
Дам тобі бандуру на всю ніч грати,
В мене бандура з чистого злота,
Хто в іі грае — бере охота.

Пісня сороміцька, і хоч тутечки під бандурою розуміеться дещо иньше, але, як кажуть, з пісні слова не викинеш, і вказівка на бандуру мае свою вагу. Більш цікаве друге свідоцтво, що в старовину бандура уживалася значними людьми. В сумній пісні про Палія визначено, що він у Сибиру в далекім засланні шукав розваги в молитвах та піснях:

Помолившись Богові,
Прийшов пан Палій до-дому,
Да й сів у наміті,
На бандурці вигравае:
«Лихо жити в світі».

Бандура складаеться з таких частин: недуже довга, але широка "ручка", на впів кругястий кузов; нижня ёго часть зветься — спідняк, верхня — верхняк, або дейка, дека — од німец. Decke; на дейпі дірочка — голосник, округлість бандури — брямка; ніжня деревляна полоска — приструнник; до ёго навязані усі струни; між приструнником і голосником лежить поріжок з дерева — кобилка; на ій лежать усі струни. Ручка кінчаеться головкою з кілочками для струн. Всіх струн 12, але бува 15 і більш, навіть до 30; струни — одні з овечих кишок, другі міцнійші довгі з мідяного дрота; великі струни (6) — баси, малі (6) — приструнки. Цікаво, що одна з довгих струн зветься — прима, друга — терція, очевидно сховані тут давні латинські назвища. Фаминцин в своій розправі про музичні струменти зьясував повну схожість номенклатури украінськоі бандури з старою англійською пандорою.

Приструнки на бандурі були новим зьявищем. Старі бандури іх не мали. В кінці XVIII в. вони вже були на украінських бандурах, як видно з малюнка в «Лѣтописномъ повѣствованіи о Малой Россіи» Ригельмана 1785 р.

Торбан, або торбан уживався на Украіні в XVIII в. Струмент був більш обладжений і кращий од бандури, і гра на ёму була важча. В XV в. з Італіі і Франціі theorba, thorb занесено було в Польщу, де його стали звати теорбан, а далі в Украіну під назвою торбан. Усюди він

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 30

держався тільки в шляхетстві та в козацькій старшині. В харьківськім етнографичнім музеі е два гарних торбани. В чернігівскім музеі Тарновського лежить на схові торбан гетьмана Мазепи. Торбанистами були часто панські слуги. В села струмент цей, як трудний, не пішов. Кузов торбана дуже подібний до бандури, тільки поверх ручки йде друга ручка з головкою на кінці, до якоі начіплювали ще довші струни, так звані втори; овал торбана довший, приструнків — 12, перших або басових струн — 12 і вторих — 6. Траплялись торбани на 60 струн. Звичайний стрій мажорний, веселий. Думи і псальми не пидходять для цёго панського струменту. Для н'го більш йшли романси ¹⁾.

Лірник і досі звичайна людина на Украіні. На розпутті, при дорозі, на степу під могилою, біля криниці або у дорожного хреста, по базарах та ярмарках ще лунае голос ліри. Бренить вона більш псальми, або хвалебні канти св. Варварі, св. Моколаю або плаче про гірку сирітську долю. Лірники завжди сліпці. Сумна іх пісня, гірке іх життя.

Ліра — струмент струнно-клавишний. Три струни йдуть вподовж середини довгого кузова. На струни падають клавиши, струмент дуже простий. Згук ёго одноманітний, пискливий.

Поодинокі частини ліри: хроник (ручка), корба (ричаг), валок (йде в середину), дзядок, байор, колесо, підставка (кобилка для струни мелодіі), дві підставки (для струни тенора і байорки), брумак (збоку), клавиші, ніті (півклавиші), дека, кибіт, налубок і шія, кілки, мелодія (струна), тенор (с.), байорок (с.), хвартух (кузов), частин багато, а хисту мало.

Треба ще слова два сказать про дуже давний і вже забутий струмент гуслі. Гуслями колись звали усякі струнні струменти, а потім у ріжних народів гуслі мали ріжну форму. Сербські гуслі простійший однострунний струмент, у чехів і поляків так узиваеться скрипка або подібний до неі струмент, на Русі в старину гусля-псалтирь мала форму півкруга з 10-12 струнами ріжноі довжени. Найбільш уживані були гуслі поміж попівством в формі ящика або скриньки з струнами на стільці: пан-отці грали на них побожні пісні. Клавіровідні гуслі довго держались по домівках сільських попів в Полтавщині і в Харьківщині. На Украіні любили грать на гуслях, і добра про них памьять одбилась в народних піснях.

Пливіте, гуслоньки, пливіте.
Та жалібненько гудіте!...

¹⁾ Про торбан і двух значних торбанистів — Кошово і Відорма е цікава розвідка в «Зорі» (льв.), 1894, № 5, 6, 7.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 31

В піснях е вказівка, що гуслі робили з яворового дерева, як можна бачить з пісні, записаній харьківським профессором Потебнею:

Іхали купці з Харьківа,
Стали явора рубати,
Тонкі гуслоньки тесати.

В народних піснях звичайний епитет гусел — «яворові гуслі»¹⁾.

До типу гусел — псалтиря належать цимбали, чималий струмент, на 12 бунтів струн; в кожнім бунті по 5 струн. Музика клав цимбали собі на коліна і молоточками вибивав по струнах. Струмент цей досі уживають в Галичині. В Украіні його зовсім забуто тепер, згадуеться тільки в піснях, найбільше весільних:

Ой чия ж то родина
Кругом діжи ходила
З скрипками, з цимбалами....
Коби скрипки, цимбали,
То б і ніжки скакали....
За мною молодою сім кіп хлопців чередою
В цимбалоньки тнуть, тнуть, тнуть!...²⁾.

Бандури, мабуть, зайшли на Украіну з далекого заходу або півдня, може через сербських та болгарських співців, яких на Балканах в старі часи було багато. Як струмент добрий, гучний, бандура живе і досі на Украіні.

Украінська ліра хоч мае теж імья, що і ліра старих греків, але зовсім ріжниться од неі. Грецька ліра була струнним струментом, а ліра украінська хоч і мае струни, але вони сховані, і співець перебирае не струни, а клавиші; ліра, струмент далеко гірший од бандури. Ні дум, ні танців на лірі не грають. Дуже подібний до украінськоі ліри струмент здибаеться у Франціі у савоярів.

Коли б то ні було і од кого б ні зайшли на Русь-Украіну ці струменти, украінці здавна мали власні до них пісні і користувались іми на свій побит.

Невідомо теж, хто попереду зложив думи. Куліш гадав, що це були видющі вояки з козаків, і сліпці од них вже переняли ³⁾. Житецький держиться такоі думки, що перші творці дум належали до

¹⁾ Боян, в «Зорі», 1894, № 9.

²⁾ Боян, «Зоря», 1894, № 10.

³⁾ Кулишъ, Записки о Южн. Руси, І, 185—193.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 32

вбогих калік, із людей грамотних, котрі своіми піснями проводили в народ христіанські думки про любовь до людей, і які згодом в XVII та XVIII віках значно змінились під впливом нових обставин життя, понизчав на старечу верству. По Житецькому, типичні річі дум не могли виробиться і устояться посеред військових колотнеч, а тільки в культурнім осередові поблизу школи, і через те почин завжди був старечий, а з старців згодом виробились окремі військові кобзарі ¹⁾.

Здаеться, що тут Куліш ближче підходе до істини, ніж Житецький. Опіраючись на велику подібність украінских дум про козака бандуриста до староі сербськоі пісні такого ж зміста, можна схилитись на думку, що перші вчителі украінських військовьіх музиків і співців були з сербів, що од південних славьян украінці переняли, мабуть, і бандуру, а потім вже сами доложили праці на грунті власних стосунків і відносин, придержуючись життя, стежачи за всіма несчисленними війнами та бійками з татарами, турками та поляками.

Е досить грунта для думки, що украінські бандуристи були попереду подібні до болгарських пандурів. У болгарських царів так звали військо, мабуть, передній ряд з музиків. Пандури втручались в нутряні діла і відносини, і через те іх залічили в крамольники; царі почали дивиться на них скоса і гнати іх, і пандури повинні були перейти в бездомовних мандрёх музиків, иноді були розбійниками і злодіями. О половині XVIII в. в Славоніі пандур лічили кращими музиками в військах. Мали вони особливу одежу — червоний кобеняк (duga cervena cabanica) ²⁾.

Украінскі козацькі бандуристи дуже подібні до болгарських пандурів. Козаки часто заходили за Дунай і безперечно здибались і знакомились з пандурами, або, як іх зове в XVIII в. Тренк, бандурами. Украінська дума про смерть козака бандуриста мае велику подібність до герцеговинськоі пісні про Іово і ёго тамбуру, і приходе думка, що між ними е якась спорідня. Мабуть, цю думу попереду занесли на Украіну південні пандурі, а у них переняли місцеві украінські співці. В украінській думі:

Ой, на татарських полях,
На козацьких шляхах
Не вовки сіроманці квилять-проквиляють,
Не орли чорнокрильці клекочуть і під небесами літають;
То сидить на могилі козак старесенький,

¹⁾ Житецькій, Мысли о народ. малор. думамъ, 159-170.

²⁾ Kuhać, в Jugosl akad. znan 1877, т. 39, 96.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 33

Як голубонько сивесенький,
У кобзу грае-вигравае, голосно співае...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Козак-бандурист, прочуваючи свою смерть, жалкуе, що не зна, де діти ёму бандуру.

А то пропаде моя кобза ні за собаку,
Лежатиме сама собі у степу, вивернувши у гору с...у.
А вже мені старенькому без кобзи пропадати,
Не зможу я по степах чвалати,
Будуть мене вовки-сіроманці зустрівати,
Будуть дідом за обідом коня мого заідати.
Кобза ж моя, дружино вірная,
Бандуро моя малёваная,
Де ж мені тебе діти?
А чи у чистому степу спалити
І попілець по вітру пустити?
А чи на могилі положити?
Нехай буйний вітер по степах пролітае,
Струни твоі зачіпае,
Смутнесенько, жалібнесенько грае-вигравае.
То, може, подоржні козаки бігтимуть близенько,
Почують, що ти граеш жалібненько,
Привернуть до могили... ¹⁾.

В сербській пісні:

Na polju se al ćador vijaśe,
Pod njim Iovo bolan bolovaśe;
Viśe njega tambura stajaśe.
Bolan Iovo iz trave govori:
Tamburico moja dangubico!
Komeću te ostaviti pustu?
Da bih tebe ostavio majci,
U mene je ostarala majka,
Da bih tebe ostavio seki,
Seka će se vdat za drugoga,
Pa će drugi s tobom tamburati,
Mojoj majci rane vrijedati;

¹⁾ Кулишъ, Зап. о Юж. Россіи, І, 158.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 34

Da bih tebe ljubi ostavio,
Moja Ijuba mlada і zelena.
Ona će se vdat za drugoga,
Pa će drugi s tobom tamburati
Mojoj raajci jade zadavati.
Nego ću je sa mnom ukopati,
Kad ja trunem, nek і ona trune ¹⁾.

В перекладі украінською мовою буде: на полі стоіть червоний намет, в котрім нездужа Іово. Він так говоре до своеі бандури, що висить над ёго ліжком: Бандуро — моя утіхо! де мені тебе діти? Матері зоставити — вона старенька; сестрі дати — вона піде заміж, і чоловік іі своею грою буде завдавать матері більшу журбу; коли подарувати милій, вона піде заміж і буде туга матусі. Нехай же іі закопають зо мною, щоб вона зогнила в труні.

Подекуди ця пісня дуже подібна до украінськоі, але е між ними і велика ріжниця. Хоч по формі обидві пісні однаково гарні, але по змістові украінська далеко краща. Сербський бандурист нікому не хоче лишити в спадщину свій струмент, навіть рідній сестрі, і згожуеться тільки на тім, щоб бандура ёго була з ним похована і з ним зогнила. Украінский бандурист більш схиляеться до того, щоб вона зосталась цілісенькою, щоб вітер грав на ній тихесенько і давав чутку подорожним козакам, — малюнок надзвичайно гарний.

Науковий погляд, що стара украінська поезія мала відносини до сербо-болгарськоі поезіі, що поміж думами украінців і юнацькими піснями південних славьян повинні буть звязки, такий погляд не суперечить загальним історико-політичним відносинам Руси-Украіни до Болгаріі і Сербіі. Взаемні іх стосунки йдуть здавна. Ще на погляд старого славьянофила Гильфердинга Украіна була етнографичним і літературним містком поміж Московщиною та балканськими славьянами. «Кіевъ ближе къ другимъ славянамъ, чѣмъ Москва, и точно также племя малорусское ближе къ нимъ во всѣхъ отношеніяхъ, чѣмъ великорусское; оно ближе къ нимъ своимъ языкомъ, который, не имѣя такого рѣзко определеннаго типа, какъ великорусскій языкъ, стоитъ какъ бы на срединѣ между имъ и нарѣчіями западныхъ славянъ, и въ западныхъ краяхъ малорусскаго племени сливается съ рѣчью венгерскихъ словаковъ; онъ ближе къ другимъ славянамъ и въ отношеніи историческомъ и общественномъ»²⁾.

¹⁾ Kuhać, в Rad Jugoslav, akad. znan 1877, m. 39, с. 85.

²⁾ Гилъфердингъ, Собр. сочин., I, 338.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 35

Нові досліди Первольфа, Дашкевича, Дринова, Бруна, Милетича і др. вчених славистів зміцняють думку Гильфердинга, особливо в іі відносинах до украінських дум і ин. пісень, поміж котрими трапляються часто вказівки на сербинів і болгар. Поміж украінськими вченими на ці думки дуже згожувався Драгоманов. Він теж бачив в Украіні «перехідний член од Россіі до південно-західного славянства і взагалі до південно-західноі Европи». Між инчим Драгоманов в доказ приводив пісні про те, як батько або брат продав доньку або сестру туркові, в порівнянні з сербською піснею про сватання Стефана. Драгоманов звертав уже увагу читачів на ту надзвичайно цікаву рису старого украінства, що гетьман XVI в. Іван Свирговський, що задумав у купі з молдаванами і валахами повстання православних христіан проти Туреччини, е народний починач східноі справи на Русі, справи, за котру россійська держава взялася в XVIII в. ¹⁾. В початку XVI в. в бійках з татарами коло Слуцька козакам допомогали вже раці — це б то серби. З Балканщини йшли гайдуки: вони входили в польське військо, вештались часто по Украіні, згодом в гайдуцькі ватаги входили й украінці. Звістки про гайдуків ідуть з кінця XVI до кінця XVII в. Про гайдуків нагадуе старий веселий танець, про який згадуе ще І. П. Котляревський в «Енеіді» («садить гайдука — дуже витопувать ногами»). Танець гайдук зустрічаеться і в піснях народних; напр., в пісні «Ой, задумав селянин міщаночку брати» жінка міщаночка пье горілку, лае свого чоловіка і каже ему:

«Хоч іж, хоч не іж — вволи мою волю:
Поскачи ти гайдука та передо мною».
А той мужичище взявся за бочище:
Ой дивися — моя мила — ось і гайдучище ²⁾.

Цікаво, що захована стара музика гайдука 1541 р. на зразок південно-славьянського хороводного кола ³⁾.

Н. П. Дашкевич схиляеться на думку, що південні юнацькі пісні були відомі на Украіні і, між инчим, мали вплив на украінські пісні. Мабуть, з тих давних часів, з XIII і XIV в.в., повелась на Украіні і сама назва «дума» для визначення поважноі і сумноі пісні ⁴⁾. В Болгаріі слово дума означа слово, і, здаеться, в грунті справедлива гадка, що і Слово о полку Игоря XII в. е теж дума, котра для Украіни мае велику

¹⁾ Драгоманов, Розвідки, І, 2, 29, 86.

²⁾ Чубинскій, Труды, V, стр. 686.

³⁾ Gloger, Encyklopedia staropolska, II.

⁴⁾ Дашкевичъ, Нѣск. слѣдовъ общенія южной Руси съ юго-славянами, 5, 10.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 36

вагу, як найстарійша. Може, слово дума не було позичено украінцями, а малось на Русі вже здавна, одночасно, як у болгар.

Кобзарі і бандуристи з давен давна вештаються по Украіні. Першу згадку про думи, а значить і про іх співців дае польський історик Сарницький під 1506 р. в «Annales, sive de origine et gestis Polonorum» (1587 p.). Він каже, що в бійці з волохами полегли два брати Струсі, завзяті молодці, про яких ще й досі — це б то в початку XVI віку співали сумні пісні, які украінці звуть думами (elegiae, quas dumas russi vocant). Іх співали жалісно, хитаючись з боку на бік. В селах іх теж співали з усякими змінами і з запомогою кобзи.

По словам Морштина 1606 р., дума була приналежністю козацького життя; вона складалась ще за життя героів, услід за подіями і призначалась для співу ¹⁾.

Кобзарі своіми героічними співами надавали козакам сміливости до боротьби з панами, за що пани і різали ім голови, як свідчить «коденская книга», що мае в собі протоколи тих страт, які робили поляки в 70-х роках XVIII віку. З цеі сумноі книги можна бачить, напр., що в 1770 р. трёх бандуристів, Прокопа Скрягу, Михайла Сокового зятя і Василія Варченка, було стято за поклик люда до забастовки і бійки з панством.

Але ті ж самі пани, перш польські, а потім россійські користувались, кобзарями та бандуристами, коли вони йшли смирно і не брикались. В польських панських дворах в XVI в. вже славились деякі бандуристи і кобзарі з козаків. Польський письменник кінця XVI в. Папроцький каже, що козаки ёго часу з великою охотою хвалились стрільбою, піснями і грою на кобзі. За часи Станислава Августа польські магнати держали при собі найкращих украінських бандуристів, щоб вони звеселяли іх гостей. В важкі часи козаки не розставались з бандурою, брали іі з собою в походах і в зі сланні; в думі про Семена Палія знаходимо, що в грі на бандурі він знаходив утіху в Сибирі на засланні:

На бандурі вигравав: «Лихо жити в світі,
Той, душу заклавши, свиту, бач, гаптуе,
А той по Сибиру мов у лузі дубуе».

Це б то виходе, як головне лихо нерівности людськоі, що один, запродавши душу чортам, багатіе, вередуе, свиту вишива золотом, а другий конае в сибирських пустелях.

¹⁾ Перетц, в Літер.-Наук. Вістн. 1907, IV, 24.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 37

Як в Польщі в XVII, так в Россіі в XVIII в. бандуристів держали царі і вельможі. При киівськім генерал-губернаторі був бандурист, який після ёго смерти подався на Січ, а потім ходив з гайдамаками; звали ёго Рихліівський, по вуличному Бандурка ¹⁾.

Цікава доля украінського бандуриста сліпця Григ. Мих. Любистка. Імья ёго часто зустрічаеться в Записках Марковича і Ханенка. В 1730 р. ёго взяли до двору в Петербург забавляти царівну Елисавету Петровну, але через год в 1731 р. він утік. Царівна засумувала, і по всій Россіі, до усіх церковних і місцевих інституцій пішли укази, щоб втікача одшукали і вернули в Петербург; в бумазі помічено було прикмети Любистка: росту він середнёго, очима сліпий, білий лицем і русявий. Незабаром ёго піймали, і в 1732 р. Любисток був знову Петербурсі. Він призвик до нового життя, розбагатів, оженився, зажив чини і нагороди, в 1743 р. «пожалован в дворяне» і вже на панськім становищі покупав для себе маетности в Лубенщині ²⁾.

Як широко бандура була відома, можна бачити з тих численних малюнків запорожця з бандурою, які в XVIII і в XIX віках були по украінських хатах та шинках. Поміж віршами на картині е така в похвалу бандури: «гей, гей, бандуро моя золотая, коли б до тебе жінка молодая, скакав би»... ³⁾.

Як народ дивився на силу думи, можна бачити з думи про кобзаря княгиню, що розжалобила турецького султана:

Струни торкае, грае, співае,
Піснею жалібною серце у царя виймае.
Царь турецький жорстоко серце мав,
А з тіі пісні слёзами дрібними заплакав.

Проф. Перетц, здаючись на деяких закордонних мемуаристів в XVII в., висловив думку, що «репертуаръ бандуристовъ начала XVIII в. не отличался высокими поэтическими достоинствами. Въ немъ преобладающими являлись два народные элемента: религіозно-поучительный и юмористически-порнографическій, причемъ пѣсни второго рода по многочисленнымъ чертамъ ихъ языка указываютъ на свое польское происхожденіе» ⁴⁾.

З такою думкою трудно згодитись. Як свідчать і сучасні случаі, бандуристи легко призвичаються до нових обставин життя і швидко пе-

¹⁾ Кіев. Стар. 1886, X, 379.

²⁾ Горленко, Украинскія были, 41, 45.

³⁾ Кулишъ, Зап. о Юж Рос. І, 191. Каталог выставки XII археол. съѣзда, 23-26.

⁴⁾ Перетцъ, Изсл. и матер. I, 424.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 38

реймають те, що ім йде на користь. Недиво, що вештаючись по непорядних вшетечних вельможних дворах, поміж тими бахурами, що тільки зводили чужих жінок та потурали придворним витребенькам, вони псували свій репертуар такими сороміцькими піснями, які, мабуть, ховали, співаючи в ріднім краю на селі, де богобоязливі й соромливі люде дивились на гидкі пісні неприхильно і ворожо.

Згодом гра на бандурі почала зникать. Число бандуристів на Украіні дуже зменьшилось. В нові часи в правобережній Украіні іх зовсім мало; украінські письменники о половині минулого віку, Метлинський, Куліш, Костомаров, дивились вже на кобзарів, як на останніх могикан. Куліш, за ним Чубинській і Русов таким могиканом лічили Остапа Вересая. В 1874 р. Русов і Чубинський записали усі думи і псальми, що співав Вересай, і надруковали іх віт. «Записокъ Юго-Запад. Отд. И. Геогр. Общ.» Лисенко додав там же статю про музичний строй пісень Вересая. Ця праця була одною з самих ранніх і користнійших про кобзарьскі думи.

Хоч кобзарі і переводяться, але іх зовсім не так мало, як думали старі украінські письменники. Подекуди трапляються вони і на правім березі Дніпра і більш усёго іх в губерніях Чернігівській, Полтавській та Харьківській. Зараз налічують по 150 кобзарів і лірників ¹⁾. Киівський статистичний комитет в 1903 р. зібрав звістки про 289 кобзарів і лірників у Киівщині. Цікаво, що на 20 років ранійш в тій же губ. налічували тільки 13 лірників, очевидячки, по недогляду і незнаттю. На 289 лірників було тільки три кобзарі. В Полтавщині налічено 76 співців, здебільша бандуристів, в Харьківщині 32, в Чернігівщині 25, теж здебільша бандуристів. Світова річ, що про знищення кобзарства ще не можна казати. Навпаки, е такі зьявища за нових часів, котрі примушують думати, що це річ не така проста, що може ще бути відрождення кобзарства, але вже з новими привносинами.

Тепер в селі охітніш слухають жартовливі та танцюристі співи на лірі, ніж поважні думи на бандурі. «Тепер, казав один бандурист, простолюдія якась чудновата: не розуміе — що краще. Ім аби згук був, аби ця корова (ліра) ревла». З цім сгожуеться освічений доглядач народного життя Логиновський. Він каже, що замісць кобзи тепер йде далеко не така музична ліра ²⁾. Лірників в селах і досі поважають, бо вони не тільки мають хліб од свого співання, але натякують людям на ріжні божественні речі і вчать іх мати любов до вдов і сиріт.

¹⁾ Сперанскій, Южно-русск. пѣсня, 1904 г.

²⁾ Доманицький, Кобз. и лирн. Кіевск. губ. 1904, 3, 9.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 39

Один з видатнійших сучасних кобзарів. Пархоменко висловився, що селяне ще вельми цікавляться старими піснями і иноді роспитують про ті особи і подіі, які зустрічаються в піснях, але нажаль, самі кобзарі не зможуть іх витлумачить, через те що не освічені з історичного і літературного боків. Малинка зовсім грунтовно висловив бажання, щоб такі видання для народу, як «Думи кобзарськи» Грінченка, мали коментаріі ¹⁾.

Кобзарство держиться чимало на старих підвалинах сліпецького товариства, характерними прикметами котрою е: 1) территоріальна обмеженість кождого товариства де-кількома селами, або повітом. 2) зібрання в якім-небудь однім містечку і навіть в одній хаті, 3) власна икона при церкві того села і в покупці для неі на загальний кошт свічок та оливи, 4) громодське урядовання через виборних старців, од котрих залежить приймання нових членів і керування загальними зборами, звичайно по карбованцю з чоловіка в рік; скриньку з грішми ховае голова товариства; 5) приняття нових членів по екзамену, по старим звичаям і з іспитом, далі, догляд за членами, щоб вони держались своіх сел і не пускали до них чужих кобзарів і лірників, і 6) особлива потайна мова, яка більш меньш відома усім кобзарям.

Приняття робиться так. Після 3-х літноі науки учень з вчителем своім приходять на зібрання сліпих бандуристів. Учень дае свому вчителеві хліб і дякуе за науку. Вчитель тричі читае молитву: «Молитвами св. отець наших», сліпці тричі кінчають іі амінем. Далі вчитель каже: «Дякую за святий амінь, за евангельське слово; за майстерську науку. Кланяюсь вам з просьбою усім, о Христе братія, старша і младша, зогласні моему ученику (зве по йменню) хліб-сіль оддати». Всі питають: «Чи він тобі добрий був? Чи він тобі на пальці не возив (це б то не бив)? Чи людям здрастуй казав? Чи за милостиню одблагодаряв? Чи не навчився капости?» Після доказу вчителя, що учень був хлопець гарний, старці згожуються дати ему хліб-сіль. Нарешті учитель тричі говоре знов «Молитвами св. отець», а учень запрошуе старців «на честь, на любовь, на рюмку горілки», співають многая літа православним христіанам і нищій братіі, поминають живих і померших кобзарів вчителей, і кінчають усе випивкою ²⁾. Подібні артільні спілки старців знаходяться в північній Россіі в Олонецькім краі і подекуди на Заході у литвинів ³⁾.

¹⁾ Малинка, Кобз. и лирн., 7.

²⁾ Сперанскій, 17-19.

³⁾ Куликовскій, в "Нов. Врем." 1888 p., Сцепура, въ Зап. Акад. Наукъ 1881, т. 37.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 40

Старцівські товариства уявляють відгук старих украінських ремесницьких брацтв. В старі часи вони, мабуть, мали більш ваги, як спілки для запомоги при хожденнях по манастирях і по св. місцях. В старих великоруських духовних віршах каліки перехожі, або теж старці мандрёхи мають свого отамана, збирають, а де і здірають гроші гучним голосом. Із Літописів знаемо, що в дійсности богомольці ходили часто ватагами. В 1283 р. татари було захопили десь-то під Курським «переходници, иже ходятъ по землямъ милостыни просяще». Татарва одпустила іх на волю ¹⁾.

З цими історичними вказівками згожуються оповідання старого діда Семененка, як старці ходили ватагами, мали отаманів, соцьких і десяцьких, яких вибирали на великих сходьбищах на весіннего Миколу під лісом між Киівом і Переяславом ²⁾.

Старцівська потайна мова мало відома. Вона мае свій словарь, без граматичного приспособления, словарь невеличкий. Деякі слова тільки перевертні, в деяких нові приставки (напр. кудень, кутпця), е слова, дивовижні, мабуть, з циганськоі і з грецькоі мови. Сліпці бандуристи звуться невлями, прості старці — харбетрусами, поводатирь — котирем, усякий сліпий взагалі — люхно, кий — костур, торба на спині — заплішень, торба на боці — боковень. Наприклад, кобзарь, проспівавши, питае поводиря — «конто вдичело?» цебто — «скільки дали?», а поводирь одповіда «пянджик» — 5 коп.; або «не носо, охве студич говредали» — «нічого, Бог дасть — сказали» ³⁾.

Про тайну лірницьку мову е цікаві розвідки з словарями Іванова «в Харьк. Статист. Листки» 1883, Боржковського і Николайчика в «Кіевск. Стар.» IX, 1900, IV, Студинського в «Зорі» 1894, №№ 11, 12, Малинки в «Земск. Сборн. Черниг. губ.» 1903 г. др. і Тайна лірницька мова мае слова схожі з тайними говорами шаповалів, офенів і злодіів. Мова зветься лебійською (лебій — дід), лобурською, в Галичині також лепетінською. На зразок можна взяти пісню:

Коби мені кумса сяна,
А до кумси ще тирині
І бутельбух вовчану
Каравана чорнобрива.

¹⁾ Л. Майковъ, Матер. по стар. русск. литер. І, 41.

²⁾ Ефименко и Линда в Кіевск. Стар. 1883, X, 315.

³⁾ В. В. Ивановъ, Статист. Листокъ, 1883, X.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 41

В перекладі на звичайну мову це буде:

Коби мені хлібець святий,
А до хліба трошки сира,
А до сира шклянка пива
Та дівчина чорнобрива ¹⁾.

Багато слов перекручених або з вставками, напр., дермонити — дерти, грівошитись — грітись. Е слова грецькі — галусть — сіль, кімать — спать, мікрий — малий. Огонь зветься дуляс однаково у лірників, офенів і злодіів. Мова галицких і украінських лірників майже однакова. Відміни здебільша незначні, напр. гал. барот (кожух), укр. бармус; дейка (вода) — делька; гаврій (пан) — каврій; камеха (шапка) — камуха і т. п.

Багато кобзарських рисів тхне далекою стариною, але неможна сказати, що саме кобзарство зьявище без усякоі надіі на оживлення і без будучности. Хто зна, може, на нових підвалинах воли і просвіти воно зацвіте новими квітками. Досі воно держалось тільки в селах, а в освіченім суспільстві було занедбано, але доволі було маленького проміня освіти, як воно вже викинуло нові свіжі віти і паростки; доволі було талановитому чернігівському кобзареві Пархоменкові познайомитись в Киіві з украінським композитором Лисенком, як вже стара пісня про Морозенка обогатилась новим цінним додатком і новою гарною мелодіею. Особливо цікаво, що ця перероблена пісня надзвичайно швидко перенята була другими кобзарями і тепер лунае в багатёх містечках і селах в новій освіченій постаті.

Коли кобзарі такі чулі до гарноі новини, то чому не мати надіі, що в кращих обставинах життя вони обзаведуться своіми освіченими майстрями, зручними школами, і все іх старе майстерство тоді повисчае; залунають нові гарні співи і знов завоюють любов громадянства у всіх ёго верставах.

В останні часи стали придивлятись до кобзарів. В 1902 р. на Харьківськім етнографичнім концерті дуже прилюдно співало вісім кобзарів; потім такі концерти одбулись в Полтаві і в Ахтирці — теж з великим успіхом. На Харьківськім археологичнім зьізді було піднято питання про запомогу кобзарям. Докладні статі по цёму було надруковано в частописях і в наукових виданнях ²⁾. Загальна думка в усіх ціх писаннях та, що хоч кобзарство прожило довгі віки без формулярних списків і без нагород, але з великими послугами народові; треба перелічить тепер ёго заслуги, пошановать кобзарів, зібрать усі іх пісні,

¹⁾ Студинський, в Зорі 1894, 285.

²⁾ В Трудах XII арх. с. III, Этногр. Обозр. 1903 р.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 42

поліпшить іх долю запомогою ім, завести для них добру школу і допомогти ім в іх темрявій недолі.

На це питання обізвалось було полтавське земство. Воно хотіло відкрить школу для сліпих, де, окромі ріжного ремества, вчили б співати та грати на народних струментах. Нажаль, цей добрий замір земства не було здійснено. Славноі памьяти небіжчик М. Дмитріев зовсім був правий, кажучи, що освічені люде на Украіні досі не зробили нічого користного ні для народноі музики, ні для розпосюдження бандури. Дмитріев висловлюе бажання, щоб музичні школи знакомили учнів з народними струментами і щоб молодіж подбала самохіть виучитись грати на бандурі ¹⁾.

У сучасних кобзарів нема нових дум. Зрідка ще трапиться де-що таке, що ніколи не бачило друку; як вказуе недавня запись гарноі думи про княгиню-кобзаря, але годі сподіватись великих здобудків против того, що надруковано. Сучасні кобзарі більш і більш користуються книгами. Пархоменко, Деревченко [Древченко - Т.Б.], Нетеса кажуть, що ім читано думи по книжці, і вони іх такечки заучили для співу. Книга починае грати першу ролю в охороні старовини. Для устноі старовини нема вже місця. Але це зовсім не виключае можливости новоі творчости в дусі старого змісту і старого музичного побуту, але вже з новим змістом. Така творчість може одповідати живим потребам народного життя і вести до поступового розвою людности. Треба тільки, щоб вона йшла поруч з найкращими замірами украінськоі інтеллігенціі, в згоді з загальними інтересами украінського громадянства.

Немало таких одділів в народній словесности, в яких творцями зьявляються однаково і чоловіки, і жінки. Казки кажуть баби і діди, замови уживають знахури і знахурьки, весільні пісні співають парубки і дівчата. Тут творці, охоронці і виповнителі йдуть без ймення, без особливоі про них памьяти. Були в старовину, да і тепер зрідка трапляються відатнійші байкарі, котрі знають багато казок і вміють іх добре переказувати. Не дуже давно покійний Лесевич знайшов такого байкаря Чмихала в Лубенщині, записав од него багато казок, легенд і анекдотів, усёго 72 №№, і коли іх було в 1903 р. видано в Галичині, то вони склали чималий збірник на 320 сторінок досить дрібного друку. Так дивовижно кріпка бува памьять байкаря. Оповідае Чмихало розумно, докладно, з оживленням, запалюючись власними оповіданнями, з відповідною меті інтонаціею. Такі байкарі зустрічаються зрідка, і сама іх штука вимирае дорешти ²⁾.

¹⁾ Дмитріев, Рідн. Край, 1907, № 16.

²⁾ Оповідання Чмихала вид. у Львові в 1903 р. в XIV т. «Етнограф. Збірника».

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 43

Дуже знающих байкарів зустрічали в селах ще Куліш і Еварницький. Семен Юрченко і Харько Цехмистер поросказували Кулішеві багато преданій про запорожців і гайдамаків ¹⁾. Для Еварницького гарною криницею був старий козак Розсолода; ёго цікаві оповідання про запорожців, які у них були ремества, як вони будували курені і зімовники, яку мали зброю і одежу. Цікаві також записи Еварницького од дідів Литвина, Табуненка, Оникіенка, Хотюна ²⁾. З других сучасних етнографів багато позичив у дідів шановний Я. Новицький: цікаві оповідання Дмитра Бута, Кравця, Осипа Шута — про запорожців, татар і про старі шляхи ³⁾.

Очевидно, що байкарська течія дожива останні своі часи; після смерти таких дідів, як Розсолода, швидко все піде на забуття і тільки для вчених зостануться про них звістки в книгах, і вчені люде будуть навік користуватись іх споминами в своіх наукових працях.

Нарешті е такі пісні, про які дбають тільки дівчата і ланки, так звані жіноцькі, що найбільш стійкі, бо держаться вони на таких ночуваннях серця, які завжди матимуть люде, наприклад, пісні колискові, деякі весільні, приміром, усі коровайні і плачі по мертвих. В жіноцьких піснях мова здебільгаа дуже мнягка. Словця підобрано гарненько, як зернятка в хлібнім колосі. Самим старшим і найкращим шматочком жіноцких пісень уявляеться славетний плач Ярославни в Слові о Полку Игоря. Зо всіх одділів народноі словесности жіночі пісні найбільш живучі; в селах вони і досі найлучче держуться од псування.

Украінські пісні, на жаль, дуже мало досліджено з музичного боку і запевне багато красних мелодій даремне згинуло і зникло од занедбання. Дуже гостро і, треба признать, грунтовно докоря проф. М. Грушевський украінському суспільству за таке ёго національне оспальство і лінивство: «Украінський народ мае народню музику, мелодію може найбагатшу з усіх культурних народів, а як же безконечно мало використала украінська суспільність це багатство, як мало ввелла в свій ужиток з ціеі скарбниці. За сто літ украінського відродження суспільность мала тільки одного серіозного, талановитого композитора, що спеціально оддався культивованню украінськоі музики (М. Лисенко), а по за тим тільки більше або меньше талановитий ділетантизм. В інтелігентнім обіході панують по цей день такі чужі украінській музиці річі, як «Стоіть гора високая», «Реве та стогне» (на мотивъ «Бѣлѣетъ парусъ одинокій»), або чужі романси в украінських перекладах, а свого, навіть го-

¹⁾ Кулишъ, Зап. о Юж. Рос. І, 65. 240.

²⁾ Эварницкий, Запорожье, ІІ, 1-33, 99, 233 и 9р.

³⁾ Новицкій въ газетахъ «Днѣпръ» и «Степь», 1885 г.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 44

тового, вже обробленого і не чувати. Чужі композитори, польські чи рос-сійські, користуються украінськими мотивами для своіх, а сами украінці беруть чуже, а свое лишають лежати і гинути» ¹⁾.

Тепер для записів пісень прийшла на підмогу наука з грамофоном. Першу пробу такого механичного записа украінських пісень зробила в 1904 р. Линева, що працюе в Москві в тамошній музичній комисіі при Етнографичнім Товаристві. Шановній Линеві пощастило вже знайти поміж украінськими піснями дуже цікаві зразки старих співів, не понівечених сучасними чужоземними та чужомовними впливами. Далі, Янчук записав де-кілька десятків украінських пісень з голосами в губерніях Полтавскій і Подільській, та од небіжчика проф. Маркевича зосталось таких записів 75 з Чернігівщини ²⁾. Жатва стоіть достигла, та, на жаль, мало женців, і зерно сиплеться ³⁾.

 

V.

Старі зразки украінськоі народноі словесности.

Найстарійша звістка про руську пісню йде од арабського письменника X віка Ибн-Фоцлана. Він бачив, як ховали якогось заможного

¹⁾ Грушевський, в Літер. Наук. Віст., 1907, V, 326.

²⁾ Янчукъ, Записка объ изученіи народной пѣсни, 1905, 8.

³⁾ Увага: Головні статі про кобзарів і лірників:

Кулишь, Записки о Южной Руси, 1856 т. 1-2.

Сперанскій, Южнорусская пѣсня, 1904.

Доманицкій, Кобзари і лірники Кіевск. губ. 1904.

Малинка, Кобзари и лирники, 1903 (Черниг.).

Лисенко, Музыка кобзарей, въ 1 т. Запис. Юго-Зап. Отд. Географ. Общ.

Русовъ, Остапъ Вересай, въ 1 т. Зап. Юго-Зап. Отд. Географ. Общ.

Ефименко, Братства и союзы нищихъ въ "Кіевск. Стар." 1883.

Горленко, Кобзари и лирники, т-же 1884.

Горленко, Бандуристъ Иванъ Крюковскій, въ Кіевск. Стар., 1882. XII.

Викторин, Жебрацька мова, льв. "Зоря" 1886.

Боржковскій, Лирники, въ Кіев. Стар. 1889.

Николайчукъ, Отголоски лирниц. языка, въ Кіевск. Сар., 1890, IV.

Гнатюк, Лірники Бучацк. пов. в Галичині (в Етногр. Збірн. Наук. Тов. Шевч., I).

Малинка, Лирникъ Гомынюкъ, въ Кіевск. Стар., 1898, X.

Корниловичъ, Лирникъ Касьянъ (ib.).

Мартиновичъ, Записи (ib., 1904 г.).

Демуцький, Ліра і іі мотиви, Киів, 1903.

Ивановъ В. В., Невли, въ Харьк. Стат. Листкѣ, 1883.

Николайчикъ, Лирниц. языкъ, т-же, 1889.

Студинскій, Лірники, "Зоря" 1894.

Тихонова, Черниг. старцы, въ "Труд. черниг. уч. арх. ком.".

Боян, Народ. музичні струментн, в "Зорі" 1894 р" №№ 1, 17.

Хоткевич, О бандур. и лирникахъ, въ Этногр. Обозр. 1903, № 2.

Сумцовъ, О кобзаряхъ, въ Труд. XII Археол. съѣзда, т. III.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 45

чоловіка. Дівчина, ёго рабиня, повинна була теж умерти, щоб піти з ним на той світ. Вона що-дня пила мед і співала, а в день самоі смерти іі підняли на високий човен, на якому лежав небіжчик; дали ій келих горілки, вона заспівала і випила. Фоцланові пояснили, що це вона попрощалась з своіми подругами і приготовилась вмирать. Далі ій дали другу кружку вина, і вона заспівала останню довгу пісню ¹⁾. На жаль, Ибн-Фоцлан нічого не каже про зміст ціх пісень. Очевидно, пісні були похоронні, на кшталт пізнійших причитаннів баб по мертвих.

На похоронні плачі натякають де-які причитания в Слові о Полку Игоря, напр., «жены рускыя въсплакашася аркучи: уже намъ своихъ милыхъ ладъ ни мыслью смыслити, ни думою сдумати, ни очима съглядати, а злата и серебра ни мало того потрепати». Майже одночасно в літописі під 1078 р. князь Ярополк так жалкуе по своему помершому батькові: «отче, отче мой! что еси пожил безъ печали въ світі семь» ²⁾. Під 1085 р. в літописі е плач Гліба по братові Борисові, з яскравими рисами народного плачу по братові: «Увы, мнѣ, Господи! луче бы ми умрети съ братомъ, неже жити на світі семь; аще бо быхъ, брате мой, видѣлъ лице твое ангельское, умерлъ быхъ съ тобою; нынѣ же что ради остахъ азъ одинъ? гдѣ суть словеса твоя, яже глагола ко мнѣ, брате мой любимый? нынѣ уже не услышу тихаго твоего наказанья» ³⁾...

В листі кн. Володиміра Мономаха до Олега Святославича е коротенька, але дуже цінна вказівка на весільні пісні. Почувши, що Олег вбив ёго сина, Ізяслава, Володимір просив Олега вернуть ему жінку небіжчика: «да быхъ оплакалъ мужа ея и оны сватбы ею, въ пѣсний мѣсто: не видѣxъ бо ею первѣе радости, ни вѣнчанья ею, за грѣхи своя». І тут же Володимір додае в чисто народнім дусі, що, виплакав свое горе, бідна вдова «сядеть ако горлица на сусѣ древѣ желѣючи» ⁴⁾.

В старих памьятниках, найбільш в церковних уставах і правилах XI і XII ст., часто згадуються «волхвованія», «чародѣянія», «вѣдовство», «потворы», «бѣсовское пѣніе», і треба признати, що старі духовні тут, мабуть, мали на увазі замови і намови, які безперечно вже істнують на Русі-Украіні спокон-віку, бо замови зустрічаються у всіх старих народів і без них в давні часи люде не могли обходиться. Замови мали в житті велику вагу і іми користовались в болістях на війні, пахаючи поле, на родинах, на весіллі, у всіх важних обставинах життя.

¹⁾ Ждановъ, Рус. поэз. въ домонг. эпоху, въ Кіевск. Унив. Изв. 1879, V, 294.

²⁾ Ждановъ, 297.

³⁾ Лаврент. Лѣтоп., изд. 1872, стр. 133.

⁴⁾ Лаврент. Лѣтоп., изд. 1872, 244.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 46

В Несторовім житіі св. Феодосія е цінна вказівка, як киівські князі кохались в піснях у себе дома. Коли Феодосій раз якось зайшов до князя в світлицю, то побачив «многыя играющи прѣдъ нимъ, овы гоусельныя гласы испоущающе, другыя же оръганьныя гласы поюще, и инѣмъ замарные пискы гласящемъ, и тако всѣмъ играющемъ и веселящемся, яко же обычаи есть прѣдъ князьмъ». Тут все цікаво, найбільше те, що такий був вже звичай, що так робилось завсігди, і тут перелічуються гласи гусельні, органні і замарьні, инакше сказати, грали на гуслях, на органах і співали якісь-то заморські, чужоземні пісні.

В великоруських билинах про Добриню збереглись давні риси піснотворчества, дуже нагадуючи про те, що бачив колись Феодосій в княжеській свитлиці. Добриня на бенкеті

..... началъ гуселокъ налаживати,
Струпу натягивалъ будто отъ Кіева,
Другую отъ Царя-Града
I третью з Еросолима,
Танцы онъ повелъ то великіе,
Припѣвки-то онъ припѣвалъ изъ-за синя моря ¹⁾.

Легко бачити, що ці «припѣвки изъ-за синя моря» дуже нагадують Феодосіеви замарьні пісні, а також чудовні струни «отъ Кіева» нагадують старі гусельні гласи.

В старовину велике значіння мали поважні історичні і величальні пісні, в яких прославляли князів за іх сміливі походи на ворогів, за прихильність до своіх людей, за іх хліб-сіль. Такі пісні в XI віці вже співали храброму кн. Мстиславу († 1036 p.), старому кн. Ярославу († 1054 p.), красному Роману Святославовичу († 1079 p.), співали іх на широкий лад, з ріжними вимислами, з приказками, наприклад, «тажко ти головѣ, кромѣ плечю, зло ти тѣлу без голови», мабуть в тім значінні, що князь і народ повинні йти поруч.

Вславляючі князів так пісні і звались мабуть славою. Вони кінчались так, як закінчено Слово о Полку Игоря XII віка — «Слава Игорю Святославличу, буй-туру Всеволоду, Владиміру Игоревичу, здрави князи и дружина», або як в XVI і XVII віках кінчали козацькі думи:

Слава не вмре, не поляже!
Буде слава славна
Поміж козаками,

¹⁾ Рыбниковъ, Пѣсни, II, 31.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 47

Поміж друззями,
Поміж рицарями,
Поміж добрими молодцями.
Утверди, Боже, люду царського,
Народу христіанського,
Війська запорожського
На многая літа
До конця віка ¹⁾.

Старі літописи мають в собі багато історичних оповіданнів і баёк про давні часи, про походи на греків і хазар, про свари і бійки князів. Шановні вчені Сухомлинов, Костомаров, Бестужев-Рюмин і Маркевич зібрали і упорядкували іх досить гарно, з дослідами, які з пісень та казок було зложено ченцями, які дружиною. Дружинні сказання переходили до народа і лунали по городах і селах. Де-котрі історичні оповідання були мабуть сперш піснями, приміром, як хазари почали було брать з полян дань і злякались, що вони давали дань мечами гострими на обидва боки. Такі данники, сказала хазарська старшина, і з нас будуть згодом брати податки. Може піснею було і те оповідання староі літописи, як греки хотіли обійти князя Святослава подарунками. Багато усяких казок ходило про князя Олега і княгиню Ольгу. Значна частина іх ввійшла в літописи XII віка. Ці легенди здебільша, мабуть, зайшли на Русь-Украіну в X і XI віках з варягами і на Русі були перероблені ²⁾.

Бестужев-Рюмин, розглядаючи джерела літописи XII віку, теж думав, що иньші преданія літописець здобув в письменних записях, а иньші знайшов в піснях. Як каже Б.-Р., оповідання про герць Мстислава з Редедею мае риси епичного твору. Після оповідання про смерть кн. Романа додано, що «суть кости его и доселѣ тамо лежаче, сына Святославля, внука Ярославля»; слова ці буцім натякують на ті пісні, котрі малюють, як дощ моче в степу козацькі кістки. Дуже цікаво те місце в літописі Ипатьевського списка, де виступа співець Орь, котрий йде з Дикого поля на далекий Кавказ, щоб відтіль завернуть до дому половецького князя. Коли той не слухав ёго, Орь дав ему понюхати любимого зілля, що росте в степу, евшан. Після того князь заплакав і вернувсь до дому ³⁾.

¹⁾ Антоновичъ и Драгомановъ, Ист. пѣс., I, 113 и др.

²⁾ Костомаровъ, Монографіи, XIII, 44, 126 и др. Сухомлиновъ, в «Основі» 1861, VI, 63 і др.

³⁾ Бестужевъ-Рюминъ, О составе русск. летописей до XIV в., 40, 44.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 48

Хоч оповідання це в основі було половецьким, але воно на Русі-Украіні знайшло собі добрий притулок і було поширене украінськими дрібницями, як свідчить про те сама мова, і додаткові фантастичні риси, мабуть, старо-украінського твору. Князь Роман, по літописі, «устремился бяше на поганыя, яко и левъ, сердитъ же бысть, яко и рысь, и губяше яко и крокодилъ, и прехожаху землю ихъ, яко и орелъ, храборъ бо бѣ яко и туръ, ревновавше бо дѣду своему Монамаху, погубившему поганыя Измаилтяне, рекомыя половци, изгнавше отрока въ Обезы (це б то Абхазію,) за желѣзныя врата, Сърчанову же оставшю у Дону, рыбою ожившю; тогда Володимиръ Мономахъ пилъ золотомъ шеломомъ Донъ, пріемши землю ихъ всю і загнавшю оканьныя Агаряны. По смерти же Володимерѣ, оставьшю у Сѣрчьяна единому гудьцю же Ореви посла и въ Обезы, река: Володимиръ умерлъ есть, а воротися, брате, пойди въ землю свою; молви же ему моя словеса, пой же ему пѣсни половецкія; оже ти не восхочеть, дай ему поухати зелья, именемъ евшан. Оному же не восхотѣвшю обратитися, ни послушати, и дасть ему зелье; оному же обухавшю и восплакавшю, рче: «да луче есть на своей землѣ костью лечи, нели на чуже славну быти». И приде въ свою землю, отъ него родившюся Кончаку, иже снесе Сулу, пѣшь ходя, котелъ нося на плечеву».

Гарним літописним оповіданням про евшан користувались новійші поети. Хоч це оповідання цілком однесено до половців, але те, що літописець ім зацікавився і докладно привів ёго, доказуе, яку велику вагу давали пісням в до-монгольській Русі-Украіні.

В цім маленькім оповіданнячку чимало поважних дрібниць, напр., «рибою ожившю», що означа в Сирчанові оборотня, пив золотим шеломом воду з Дона, як в Слові о полку Игоря, «снесе Сулу», «пѣшь ходя, котелъ нося на плечеву» — темні вирази.

Профессор Маркевич, перелічивши добре народні оповідання староі літописи, здаеться на ту думку, що велике число оповіданнів староі літописи безперечно доказуе істнування в XII віці епичноі поезіі, може, цілих поем, як ще ранійш висловлявся Полевой. На жаль, усі оповідання так вплетено в літописний текст, що дуже важко, а инколи зовсім неможна розріжнить іх цілком. Сами літописці очевидно не розбирались, де правда і де казка, і часто користуються казками, як фактами ¹⁾.

В самій мові староі киівськоі літописи е такі вирази, які тхнуть украінщиною, напр.: «А думай, гадай о Русской земли, и о своей чести, и о нашей» (в думі про Хмельницького: «тільки Бог святий знае, що Хмельницькій думае-гадае»), або «паде снѣгъ великъ въ Кіевской сто-

¹⁾ Маркевичъ, О лѣтописяхъ, 145, 155.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 49

рони, коневи до черева на Великдень», або «и вложиша и (галицького кн. Володиміра) въ укропъ, и молвяхуть, яко дна его подступила» ¹⁾; досі укропом на Украіні звуть гарячу воду, а двою — біль в животі, особливо у жінок болість матки.

Просторою скринею староі русько-украінськоі поезіі зьявляеться Слово о Полку Игоря. З цёго великого капитала користувались вже багато украінських вчених — Максимович, Огоновський, Потебня. І справді, в Слові перш маемо цікаву вказівку, що вже в XVII віці було два напрями в поезіі — старі замишлення, вільні, розгонисті, в яких співці, вславляючи князів, літали думками, як орли по-під небесами, і поруч з ними виникали вже історичні пісні, котрі ближче стояли до обставин життя, може, дещо брали з письменних джерел, по формі і змістові, мабуть, були предками пізнійших козацьких дум.

В «Слові» — «чръна земля подъ копыты костьми была посѣяна, а кровію польяна, тугою взыдоша по руской земли». В украінській думі XVI в.: «чорна земля зорана і кулями посіяна, білим тілом заволочена, а кровію зполощена».

В «Слові» наступаюче військо змалёвано такечки: «Чръныя тучя съ моря йдуть, хотять прикрыти четыре солнца, а въ нихъ трепещуть синіи молніи. Быти грому великому». — В думі: «Із-за гори хмара, виступае, вихожае, до Чигирина громом вигремляе, на украінськую землю блискавкою блискае...,» це б то на неі йдуть вороги.

Невідомий автор Слова повен любовью до пісень рідного краю, високо пильнуе іх, почасту користуеться іми, згадуе про них. Після того, як Игоря взято у полон, «готскія красныя дѣвы воспѣша на брезѣ синему морю» (в Криму), звоня русскимъ златомъ, поютъ время Бусово, лелѣютъ месть Шароканю», а коли Игорь утік додому: «дѣвици поють на Дунаі; вьються голоса чрезъ море до Киева.... страны ради, гради весели, пѣвше пѣснь старымъ княземъ, а потомъ молодымъ». Мабуть, в XII в. і на Русі-Украіні жіночі пісні були такі гарні, що автор Слова переносив іх славу на береги синёго моря та Дунаю і гадав, що і там чути такі ж пісні. Та, мабуть, тоді і в жіночих піснях зміст був висший, з славою князям або з плачами за іх недолю.

Слово повно такими ж чудовними по красі звіртаннями до природи, до рослин, до звірів, до сонця, вітру, якими славна і пізнійша украінська поезія — прямий доказ, що це твори одного народа, одного творчого духа: «Ничить трава жалощами, а древо з тугою къ земли приклонилось». Після того, як Игорь утік, ховаючись иноді в зарослях

¹⁾ Максимовичъ, Собр. сочин. III, 223-224.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 50

по Донцю, Донець ёму сказав: «Княже Игорю! не мало ти величія, а Кончаку нелюбія, а русской земли веселіа», а Игорь одповів ему: «О, Донче! немало ти величія, лелѣявшу князя на влълнѣхъ, стлавше ему зелѣну траву на своихъ сребреныхъ брезѣхъ одѣвавшу его теплыми мъглами подъ сѣнію зелену дереву; стрежаше его гоголемъ на водѣ, чайцами на струяхъ, чрьнядьми на ветрѣхъ».

Таку ж промову до річки маемо і в пізнійших украінських піснях, напр.:

Ой ти, Дніпро брате, скажи мені правду?
Ой скільки у тебе річок упало?
Ой упало у мене річок сорок і чотирі... ¹⁾.

В Слові Дніпро зветься Словутичем, теж в думі про Самійла Кішку (козаки до Дніпра Славути низенько уклоняли) і в думі про смерть Хведора Безрідного (козаки йдуть Дніпром—Славутою) ²⁾.

Далі Слово показуе, що в XI і в XII віках гарних воевників звали соколами, плачущих жінок — зозулями, ворогів — чорними воронами, людей хоробрих — буйними турами, дівчат і молодих князів — красними, гарних співців — соловьями; за малими винятками теж знаходимо в украінських піснях XVII в.

Франко звернув увагу на дуже цікавий письменний памьятник старовини — староруську поему на апокрифичну тему про Лазареве воскресення. Звісна вона в трёх рукописях XVI віка у трёх списках, з котрих один мае великоруські прикмети, один білоруські і один, очевидно, південний русько-украінськнй. «Слово о Лазаревом воскресеніі» змістом мае дуже популярну в старовину тему про визволеня грішнікив з ада Христом. Написано воно було якимсь письменним чоловіком на грунті апокрифичного евангелія Никодима і збудованого на ёму старого Слова св. Епифанія Кипрського на велику суботу. По думці Франка, русько-украінська переробка сяга в XIV, а може навіть і в XIII вік, в далеку добу дружинного укладу, і повинна служить доказом, що дружинна поезія мала не тільки світські пісні про битви і походи, але і поеми духовні, церковні, на апокрифичні теми. На такі думки схиля велика схожість деяких виразів Слова о Лазаревом воскресеніі з Словом о Полку Игоря. А саме:

В Слові про Игоря: «Боянъ бо.... своя вѣщія персты на живыя струны воскладаше».

В Слові Лазаря: «вкладывая персты своя на живыя струны» — так в киівськім списку, а в списку північнім з додатком «очитыя персты».

¹⁾ Чубинскій, «Труды», V, 1013.

²⁾ Антоновичъ и Драгомановъ, Ист. п. м. н., I, 217, 251.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 51

В Слові про Игоря: «соловій веселими пѣсьнями свѣтъ повѣдають».

В Слові про Лазаря: «Воспоимъ весело дружино пѣсьни днесь».

В Слові про Игоря: «Уже бо братіе невеселая година въстала».

В Слові про Лазаря: «Се бо время весело наста».

В Слові про Иг.: «А мы уже дружино жадни веселія».

В Сл. про Лазаря: «А того есьми, дружино, много ждали дній».

В Сл. про Иг.: «Туга умъ полонила».

В Сл. про Лазаря: «Тугою сердце тѣшать, тугою одержимы есмы».

В Сл. про Иг.: «Тоже звонъ слыша давный великій Ярославъ».

В Сл. про Лазаря: «А оуже слышю топотъ перскихъ коней» (це б то в обох разах на великім віддаленню) ¹⁾.

Така подібність в виразах наводе на думку про прямий вплив Слова о Полку Игоря на Слово про Лазаря.

Придивляючись до зміста старих письменних памьятників, найбільш до Слова о полку Игоря, поодиноких ёго виразів і окремих слов і рівняючи іх до пізнійших украінських пісень, можемо зазначити, що украінська поезія истнуе здавна. З протягом літ вона тільки змінялась, слідкуючи за народним життям. Коли перевелись князі, коли зникли погані половці, а замісць іх явилась ще поганійша татарва, то годі вже було згадувать про давніх князів, або іх вславляти. Нові обставини життя дали для пісень новий зміст, при більш-менш старих формах поетичноі творчости. На першу чергу стали невільницькі думи, які, слідком за течіею життя, або журились за тими, що нудились в неволі, або вславляли тих, котрі утікали з полону, а також і тих, що на степах та на морі бились з ворогами. Як в XII в. співали славу князю Игореві за те, що він утік од половців, так в XVI і XVII віках співали славу трём братам, що утекли з Азова. Самійлові Кішці, що збунтовав невільників на галері, перебив турок і утік додому.

Найдавнійший спомин про думи знаходиться в анналах польського письменника Сарницького 1506 р. По ёго словах, думи складались в шанобу героів: співали іх жалібним і сумним голосом — voce lugubre, трохи хитаючись з боку на бік: «Per idem tempus duo Strussii fratres adolescentes strenuii et bellicosi, a Valachis oppressi, occubuerunt. De quibus etiam nunc elegiae, quae Dumas russi vocant, canuntur voce lugubre et gestu canentium se in utramque partem motantium id, quod canitur, exprimentes».

Про думи згадуе польский письменник XVI в. Петрицій «ruskie łamenty, podolskie dumy». В 1547 p. музика Яндух заробив золотий за

¹⁾ Франко, в Заппск. Наук. Товар. Шевч., т. XXXI.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 52

те, що гарно співав думи. Польский письменник кінця XVI в. Чагровський мімохідь теж згадуе про думи ¹⁾.

Поляки о половині XVII в. лічили думи вже давніми піснями. Віршописець з 1650 р. замісць різанини козаків з ляхами бажав, як далеко більш краще, by grali ukrainne dumy, jak przed laty, Turków bili polacy у męzne chorwaty ²⁾.

В Киівській короткій літописі в оповіданні про звитяжество кн. Острожського над московитами під Оршею в 1515 р. висловено таку віршову похвалу, яка трохи звязуе по змісту і кшталту Слово о Полку Игоря з пізнійшими думами:

..... Великославному Господарю Королю Жигимонту Казиміровичу, буди честь и слава на вѣки, победившему недруга своего Великаго Князя Василія Московского, а гетману его вдатному Князю Константину Ивановичу Острожскому дай Боже здоровье и счастье впередъ ліпшее какъ нынѣ побилъ силу великую московскую, абы такъ побивала, сильную рать татарскую, проливаючи кровь ихъ бусурменскую ³⁾.

Що думи в XVII в. мали вже велике росповсюдження і великий вплив, доказом тому служе «Duma ukrainna» в «Silva Rerum» — рукописі XVII віка. Починается вона так: «Скажи, гучна моя бандуро, яку думу нам заспівати? Скажіть, дзвінкі струни, яке життя найкраще». Далі невідомий автор згадуе, як вбогі дніпрові козаки з небезпечністю пропливають на човні через камьяні пороги, годуючись тільки бридкою соломахою. Найкращим життям потайний співець личе життя воёвника. Польський письменник Третьяк в студіі про цю думу подае таку гадку, що ця чудернацька дума зложена, мабуть, яким-небуть польським жолнером на березі Дніпра, може, з тих кварцяних жолнерів, що стерегли південні кордони Речи Посполитоі за часи короля Сигизмунда Августа. По думці Третьяка, «Duma ukrainna» написана між 1585 і 1632 роками під впливом поезіі Кохановського, особливо ёго Sóbotki ⁴⁾.

В 1857 роті чеські вчені Градиль і Иречек видали чеську граматику свого земляка Яна Благослава, що вмер в 1571 p., одного з найученійших чехів XVI віка. Граматика Благослава не була надрукована і звісна тільки по одній рукописі. В дуже цікавім іі одділі про славьянський діалект знаходиться пісня про Штефана воеводу; чув іі якийсь-то Никодим у Венеціі і звідтиль заніс до чехів в Прагу. На

¹⁾ Ткаченко, въ Кіевск. Стар., 1907, VII, 144.

²⁾ Франко, Хмельнищина в віршах сучасних, в Записк. Н. Товар. Шевч., XXIII, 13.

³⁾ Перетцъ, Изсл. и матер., III, 9.

⁴⁾ Кіевск. Стар. 1899, VI, 123.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 53

вдивовиж, пісня ця вьявляться украінською, а як Благослав помер в 1571 р., то вона була записана ранійш і, мабуть, була на Украіні дуже поширена, коли зайшла навіть в далеку Венецію. В «Časopis čes. Musea» 1876 p. Конст. Иречек, цітуючи Ягічеву статю про славьянські пісні про Дунай, зпинився, між иншим, на пісні про Штефана XVI в., і висловив свое здивовання, що досі ні Ягіч, ніхто другий з славьянських учених не зацікавився ціею одинокою в своім роді памьяткою староі украінськоі народноі словесности. Після того пісні цій пощастило. Незабаром на цей поклик відгукнувся харьківськпй проф. Потебня спеціальною працею, яку сперш надруковав в вороніжських «Филологическихъ Запискахъ» 1877 p., а потім видав окремо невеличкою книжечкою під заголовком «Малорусская народная пѣсня по списку XVI вѣка». Розібрано текст пісні з лінгвистичного боку і дано чимало розвідок про розмір пісні і про початки як цеі так і других пісень взагалі. В 1907 р. Франко в Записках Наукового товариства імени Шевченка в «Студіях над народними піснями» в першу чергу розглядів пісню про воеводу Штефана. Тут наведено критику на статю Потебни і досить докладно розсказано про граматику Благослава і про історичні обставини, які одбилися в змістові пісні про Штефана. Франко наводе сперш пісню так, як вона записана у Благослава, а потім, вважаючи на іі пізнійші великоруські і украінські варіанти, приводе повний іі текст, в якому, по ёго думці, могла вештаться ця пісня в старовину по Украіні. Ріжниця невелика: в старій пісні 21 рядочек, а в гипотезній франковій 25, на 4 більш. Спиняючись тільки на першій, в іі транскрипціі латиницею, маемо на оці таку давню і гарну пісню:

Dunaju, Dunaju, ćemu smuten tećes?
Na verśi Dunaju try roty tu stoju:
Perwśa rota Turecka,
Druha rota Tatarska,
Treta rota Wołoska.
W tureckym roté śablami śermuju,
W tatarskym roté strylkami strylaju,
Woloskym roté Stefan wyjwocla.
W Stefanowy roté dywonka plaćet,
J płaćući powidała: «Stefane, Stefane!
Stefan wyjwoda, albo mé pújmi, albo me liśi».
A śto mi rećet Stefan wyjwoda?
«Krasna dywonice, pújmił buch té dywońko,

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 54

Nerownaj mi jes, liśił buch té, milenka mi jes»,
Sta mi rekła dvwańka: Pustv mne Stefane.
Skoću ja w Dunaj, w Dunaj hłuboky.
Ach kdo mne dopłynet. jeho ja budu».
Néchto mé dopłynuł krasnu dywońku,
Dopłynul dvwońku Stefan wojwoda,
J wzał dywońku za biłjiu rućku:
«Dywońko, duśenko, milenka mi budeś. Amen».

Пісня записана була не без помилок; де-що пропущено, а де-що передано на чеський лад. Вважаючи на поправки Потебни і Франка, без додатків, пісня повинна мати такий вид:

Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш?
На версі Дуная три роти ту стоють:
Перша рота турецька,
Друга рота татарська,
Третя рота волоська.
В турецькі мі роті шаблями шермують,
В татарські мі роті стрілками стріляють,
В волоські мі роті Штефан воевода,
В Штефановій роті (та) дівонька плачеть
(Та дівонька плачеть), плачучи повідала:
«Альбо мене пуйми, альбо мене лиши!»
А што мі речеть Штефан воевода.
«Красна дівонице, пуймил бих тебе, дівонько,
(Пуймил бих тебе), неровная мі ес,
Лишил бих тебе, миленька мі ес»,
Што мі рекла дівонька? Пусти мене. Штефане,
«Скочу я у Дунай, у Дунай глубокий,
А хто мене доплинет, ёго я буду»,
Нехто мі доплинул красну дівоньку,
Доплинул дівоньку Штефан воевода.
І взял дівоньку за білую ручку:
«Дівонько, душенько, миленька мі будеш».

По мові ця пісня галицько-руська. Хоч в устній передачі стерто деякі особливости, Франко вбачае тут мову підгірську чи краще покутьську. Самий зміст дуже росповсюджений у славьян, особливо на Украіні: головний ёго мотив, як закохана дівчина хоче утопитись, а іі рятуе молодий козак, часто зустрічается в жіночих, найбільш весільних піс-

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 55

нях. На варіанті XVI одбились тогочасні політичні відносини західнёі Украіни до Молдавіі в формі спомину про воеводу Штефана. В XVI віці в Молдавіі в ріжні часи було пьять воевод з йменням Стефан, і ймення якогось з них проскочило в пісню по тим жвавим стосункам, які Украіна в XVI віці мала з молдаванами та волохами, у котрих в ті часи письменність була славьянська з великими впливами староі Руси-Украіни ¹⁾. Пісню збудовано на стародавній символиці, яка трохи одбилась на колядках, як то — переплить Дунай, вскочить в него, вирятовать з річки дівчину, перейти через міст або перенести дівчину через воду — все старі символи кохання, шлюбу та весілля. Три роти звичайне в піснях і в казках троення: «Ой йдуть ляхи на три шляхи» і так инше, для розвитку зміста. Е варіанти білоруські і великоруські, записані навіть в Сибиру ²⁾. Так далеко росходилась ця стара пісня, що знали іі колись од Сибиру до Венеціі.

З старих украінських письменніків ХVІ і XVII віків на деякі народні звичаі і пісні натякають Іоан Вишенський кінця XVI віка, Петро Могила і Касьян Сакович з половино XVII віка, Лазарь Баранович і Антоній Радивиловський — письменники кінця XVII віка; останні два тільки деякими приказками.

Найбільш цікаві вказівки Іоанна з Вишни. В листі до князя Острожського він писав: «Коляди з міст і сел ученіем вижените.... Щедрий вечер из міст, из сел в болота заженіте, нехай з дьяволом сидить.... Волочельное по Воскресеніи, з міст і з сел виволокши, утопите.... На Георгія мученика праздник дьявольский на поле исшедши сатані офіру танцами і скоками чинити разоріте.... Пироги і яйца надгробии в Острозі і где би ся знаходило упраздніте, би ся в христіанстві тот квас поганський не знаходить. Купала на Крестителя утопите і огненное скаканіе одсічите.... Петр і Павел молят вас да потребите і попалите колиски і шибениці, на день іх чинени на Волині і Подолю, і где би ся только тое знаходити мѣло».... ³⁾.

В релігійній полемиці Петра Могили з перевертнем Касьяном Саковичем, що з православія перейшов в унію, а потім в католицтво, в «Литосі» першого і в «Перспективі» другого, порозкидано вказівки на деякі весільні звичаі о половині XVII в., на попівські скоки при обвожденіі молодих коло аналоя, на підстригання у них волос, на дяковання піснями батькам після обіда ⁴⁾.

¹⁾ Як., напр., свідчать грамоти XV-XVI вв., друковані в IX т. болгарського «Сборник за народни умотвор», 1893 р.

²⁾ Потебня, Малор. пѣс., 51 и др.

³⁾ Акты Юж. и Запад. Россіи, 1865. II.

⁴⁾ Сумцовъ, в «Кіевск. Стар.». 1883. XI, 510.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 56

Чималу вагу мае опублікований Франком текст украінськоі пісні з першоі чверти XVI в., що була перш надрукована ще 1625 р. в одній полській брошюрі, захованій досі в однім примірнику в краківській бібліотеці кн. Чарторийських, під заголовком «Seymu Walnego Domowego Artykulow szesc... Przydano do tego у insze rzeczy smieszne ku czytaniu». Тут якийсь-то Дзвоновський малюе завзятого козарлюгу Плахту і надае ему таку пісню, яку співали на Украіні за ті давні часи про дівчину Кулину та козака, в формі такого поміж ними діалога:

Кулина.

Ой, козачейку, пане ж мій,
Далек же маеш домик свій?

Козак.

При березі при Дунаю,
Там я свою хижу маю:
Ліс зелений, оздоблений
Красним цвітом, густим листом,
То дім мій, то покій.

Далі Кулина пита, як він поведе іі, а козак одмовля, що привяже іі до коня тороками. На питання про харчі, козак каже, що вони їстимуть саламаху. На питання Кулини, що за роскіш ій буде, козак каже: в день будеш коні пасти, в ночі при мені ляжеш спати.

Войлочище під бочище,
А сідлище в головище,
В дубровиці на травиці
Я закрию і прикрию
Гармаком, жупаном.

Дівчина йде за козаком, котрий далі виясня ій, що домівка ёго Запоріжжя, де козак що мае, то коли не пропье, то програе. Дівчина пізнае тоді, що скарб козачий дуже малий, що ій там ні з ким буде жити та розмовляти, ні сестриці, ні зовиці, один козак гуляка, і вона хоче додому, на що козак швидко згожуеться:

Ко чортом, всім лихом,
Люб човном, люб конем.

Бідна, зведена дівчина нарікае на свою нещасну долю і проклина козака.

Би пропав, що мене взяв,
Дівчину зведену.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 57

Пісня про козака і Кулину захована до наших часів в кількох варіантах, записаних в Галичині і на Украіні і надрукованих в збірниках Чубинського, Головацького, Грінченка. Цікаво, що в галицьких варіантах, дуже близьких до старого варіанту Дзвоновського, вдержалось навіть ймення Кулина ¹⁾.

В грунті пісень про Кулину лежать пісні західні про те, як дівчина утікла з лицарем і потім каялась, пісень дуже росповсюджених ще в давні часи ²⁾. Американский вчений Чайльд зібрав велику купу варіантів цій пісні, залічивши теж і украінські.

В польскій рукописі першоі половини XVII в. (поміж 1633— 1650 р.) під заголовком «Wiersze і piesni erotyczne» знайдено дві украінські пісні. Було іх тут більш, та на жаль більша частина загублена, і захована тільки одна пісня цілком, а друга хоч в досить значній частині, але в попсованій постаті. Перша пісня по змісту і формі дуже цікава і цінна:

Ой в місті Переяславлю, Переяславлю, посеред ринку
Продавала, продавала бабусейка той хрін,
Гдем ся взяв козак Охрин (Охрим),
Вхопив і оскребтав і зьів той хрін, той хрін, той хрін.

Перші два рядки і четвертий повторяються по двічі у всіх останніх куплетах, з тими маленькими змінами, що в другім куплеті бабусенька продавала редьку, а козак Хведька вхопив і зьів; в третім — бабусенька продавала перець, та де взявся козак Ференц (?), вхопив, побив і потер перець, в четвертім — бабуся продавала кобзу, де взявся зо бзу козак, вхопив, заграв і потовк кобзу; в пьятім — бабуся продавала дуди, вискочив козак з буди, надув і спалив дуди; в шостім — бабуся продавала яйця, де взявся козак здрайця і зьів яйця і в останнім семім куплеті сороміцького зміста бабуся продавала щось, де не взявсь козак з маку, вхопив, помяв і вилизав те неподобне, що продавала бабуся. Пісня записана добре, цікава, здаеться, прямо йде з народних уст.

Далеко слабша і поплутана друга пісня:

Постой, постой, голубонько, розмовлю з тобою,
Не журися, мій миленький, будем жити зо мною.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Бодай ворога напала туга,
Що міні розлучаеть миленького друга.

¹⁾ Франко, Козак Плахта, въ Зап. Н. Тов. Шевч. 1902, III. 1-28. Два теж старих варіанти пісні про Кулину видав Яворський торік (1909) в «Два замѣчательныхъ карпато-русскихъ сборника XVIII в.».

²⁾ Child, The engl. and scot. ballad, I № 4, VI, 496, VIII 440.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 58

Пісня мае постать компиляціі з сшитка двох пісень ¹⁾.

Од XVII віка заховано багато схоластичних віршів більш-меньш народного пофарбування, иноді з значними украінськими народними рисами по змістові і мові. Насамперед цікава вірша 1651 p., вписана в кінці латинськоі книжки «De militia equestri, antiqua et nova a Hermanno Hugone». Вірша ця знайшла розвідку у проф. М. Петрова і у П. Житецькаго в Archiv fur slav. Filol. Ягіча 1877 II (298—301). Зложена вона була десь на заході Украіни. Заголовок такий: Дума козацькая о войні з козаками над рікою Стиру на те нуте «ой постив бім я сім понеділків, осьмую неділеньку». Вірша досить вірно малюе, як ляхи розбили під Берестечком на річці Стирі украінців і спільників іхніх кримських татар. Вірша велика. Починаеться вона такечки:

Ой ріко Стиру, що Хміль о віру,
Як і я всёму миру,
Где в Дніпр впадаеть, оповідаеть,
Радость з войни, чи миру.

Початок заплутаний і темний, означа:

«Ой ріко Стиро, що в Дніпр впадаеш!
Що робить Хмельницький за віру?
Що мирові оповідаеш: радість з війни, чи мир?»

Як близько стоіть ця вірша до народноі мови, можна бачити з наступноі іі частини:

Хан утікаеть і куш мияеть.
Наметов одбігаеть,
Ляхи гонили, татаров били,
Хан ся не оглядаеть.
Tуt зась козаки, хотя і юнаки,
Ой різко утікали:
Ляхи гонили і іх стинали,
Аж табур розорвали,
І гди би ночі тьма на помочі
Козакові не била,
Не одна мати, гди б кто дал знати,
Козацькая завила.
І так Бог знаеть, що бульш бить маеть.
Татари обступили,

¹⁾ Щурат, в Зап. Наук. Т. Шевч. 1906 VI, 131.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 59

Затим бульш ляхув, а у нас страхув,
Бо нас tуt обточили.
Три крот кланяли і упадали,
Короля смо просили,
По здоровому, люб по старому,
Що сьмо іще жили,
Мовить не даеть, з очу зганяеть:
«Видайте ми гетмана,
Панов слухайте, старшину знайте,
А ідіть бити хана».
Панов слухали, старшину знаім,
Татаров будім бити,
Але старшини нашоі дружини,
Ніт вісти, як одступити»....

З останніх слів легко дізнатись, що вірша зложена була людиною з козацькоі старшини, далеко не такоі вже прихильноі до народа, як то здавалось авторові.

Дуже цікава вказівка, щоб віршу цю співать, як співали пісню, «ой постив я сім понеділків», яка пісня зустрічаеться і в пізнійших збірниках, напр.,

Понеділковав я сім понеділків, восьмую неділечку,
Принеси, Боже, кого мені гоже на мою постілочку ¹⁾.

Про великий вплив народноі пісні свідчить старий збірник, з перших років XVIII віка, знайдений і надрукований проф. М. Грушевським в «Записках Наук. Товар. Шевченка» 1897р. Хоч співали цілісні якісь то школяри давніх часів, які користовалпсь часто і деякими сороміцькими польськими тогочасними поезіями, але все ж таки е тут багато і украінського, напр., пісня про те, як комар звалився з дуба.

В рукописях XVIII в., до 1729 p. і пізнійших, Перетц знайшов багато украінських народних пісень, переробленних на великоруський лад, напр.:

Породила чечотка семерих дочерей....

———

А у поли річка, через річку кладка....

———

Ахъ мне жаль не малий, на серденку нудно,
Мнѣ молодой з нелюбом жить на свѣтѣ трудно....

———

¹⁾ Чубинскій, Труды, V, № 55.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 60

Посію я лободу....

———

Щирим серцем любилем
И до тебе ходилем....

———

Да оралъ мужикъ при дорозѣ....

———

Бідна моя головонька....

———

Пойду въ дубровоньку, гляну по свѣтоньку....

———

Велѣла мнѣ мати зелен ячмень жати....

———

Здаеться, нічого такого не мае в украінській словесності, що б більш, ніж ці старі скалічені пісні, вказувало на швидку і безмежну денаціоналізацію украінських суспільних верхів в XVIII в., як мало було в них почуття до краси народного слова і як вони нівечили ёго останні забудки.

Пісня про смерть комара, яка знаходиться в збірниках Чубинського (V, № 205), Головацького (II, 503), добре була звісна вже в першій половині XVIII в. навіть у Великороссіі в досить гарній украінській формі. Пісня була хідка, зустрічается в ріжних старих збірниках. Комара ховають хрущ, овод, журавель, муха. Цікаво, що в збірнику Грушевського з початка XVIII в. коло небіжчика кладуть стрілочки, а зверху тугесенький лучок, в ознаку, що тут «лежать комарище — славний наш козачище» ¹⁾.

Придворний царський гусляр з украінців Василь Трутовський в 1776 році видав «Собраніе русскихъ простыхъ пѣсенъ съ нотами». В 1782 р. було друге видання, а в 1796 р. трете. Це був перший нотний пісенник, зложенний з тих великоруських і украынських пісень, які співав Трутовській і в яких кохався при Дворі найбільш Потемкин, чудернацький пан, людина дуже привередлива, але не без живого почуття поезіі і штуки. Украінські пісні ввійшли в 3 и 4 частину збірника Трутовського. В переднім слові до першого випуска Трутовський каже, що він силкувався зберегти співи в точності і держався простих голосів. Цікаво бачити по цій старійшій збірці, які украінські пісні найбільш уживали в Петербурсі як украінці, так і іх вельможні слухачі; а украінці; або хоч той же Трутовський, мабуть, харчувались тими рідними піснями, які на іх очі, були найкращими по співу. Пісні такі:

¹⁾ Перетцъ, Изсл. и матер. І, 309.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 61

1. Ой гай, гай, гай зелененький.

2. Ой коли я Прудиуса любила, любила.

3. Ой кряче, кряче та чорненький ворон.

4. Чи ж я komу виноват.

5. Чайка.

6. Болить моя головонька.

7. Та ходив ченчик.

8. Добре тиі ляхи чинять.

9. Ой зрада, чорні брови.

10. Ой, Сербихо.

11. Северин.

12. Ой, сербине черноусе.

13. На тим боці, на толоці.

14. Ой їхав козак долом-водою.

15. Наіхали до пана жида запорозці.

16. За все горазд.

17. Ой наступив черний віл на ноги.

18. А в поле йду.

19. Взойду я на гору білими ноженьками.

20. На бережку у ставка.

Остання пісня, мабуть, була найбільш любима, бо вона мае у Трутовського ноти цілком і окремо в 1792 р. була видана в Москві невеличкою книжечкою: «Малороссійская пѣсня на бережку у ставка съ полнымъ хоромъ, со всею вокальною и инструментальною музыкою» ¹⁾.

Цікаво, що ця поширена в Россіі в XVIII ст. пісня по змісту дуже подібна до «Дунаю» XVI віка: парубок рятуе дівчину, що впала в річку або ставок. Текст пісні «На бережку», як дуже популярноі, мае багато хиб, на що вказував Закревській, друкуючи іі в «Старосвѣтскій Бандуриста»²⁾.

Пісня про Прудиуса: «Ой поіхав мій миленький до млина, до млина» — оповідае, як жінка дурила з Прудиусом свого чоловіка, цілувалась, спала з ним на печі ³⁾; пісня на манір староі новгородськоі пісні про гостя, або купця Терентія, мабуть, як і остяння, штучна переробка якоі-небудь староі повісти про недбалу жінку.

Пісня про «Чайку» зложена якимсь старим украінським патріотом про недолю Украіни, котру скубуть усі сусіди, наче пташине гніздо на битій дорозі: хто ни йде, то і скубне.

¹⁾ Симони, Камеръ-гуслистъ В. Ф. Трутовскій, въ Трудахъ XII археолог. съѣзда, II, 483-484.

²⁾ Закревскій, Старосвѣт. Бандуриста, 98.

³⁾ Закревскій, т. же, 103.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 62

Ой, біда, біда чайці небозі,
Що вивела діток про битій дорозі.

Пісню цю приписували Богданові Хмельницькому (Цертелев і Максимович), або Мазепі (Полетика в Ист. Русов), або останнёму гетьману Калнишевському (Бантиш-Каменскій), але однаково без фактичних підвалин, дуже вигадково. Хто б іі ні зложив, вона була колись в славі і дуже росповсюджена, навіть при царськім дворі, і сама цариця Катерина, що більш усіх скубла це небоже гніздо, охоче слухала пісню про «Чайку» і ухвалила іі видання.

Збірник Трутовського добре свідчить, що в XVIII віці поміж народних украінських пісень було чимало штучних, складених пісьменниками на грунті народноі творчости і однаково хідких і любляних, тім більш, що в де-котрих штучних піснях, напр., в Чайці, одбились загальні народні почуття.

 

VI.

Вага украінськоі народноі поезіі.

Під загальною назвою народна словесність йде величезне море духовного життя народа на протязі багатёх віків, великі здобудки народного духа в устній словесній формі і в пізнійших іх записях — все, що відходе од поодинокого слова і піднімаеться над ним в більшім або меншім обробленню, починаючи од коротеньких прислівьів, приказок, прокленів, до величних дум і довгих казок. В межах сільського життя поезія тягнеться червоною ниткою од колиски до могили. В поезію входять всі кращі надіі народа, кохання молодіжі, боеві поклики воёвників, тихомовні співи матери над колискою, гучне та бучне весілля, плач сироти, журливі та жалісливі старечі пісні, віршування школярів — це все і багато других зьявищ словесних роблять взагалі ту велику скарбницю, що зветься народною поезіею, з якоі молодіж і старі, багаті і бідні, вельможні і прості мають досі великі здобудки, в старовину цілком од неі залежали і тільки нею користувались на всёму протязі життя. В давні часи пісня і казка носились над кожною людиною і часто допоногали ій як в горі, так і в радісті.

Народна поезія мае завжди субьективну вагу, і теперешнім часом иноді люде співають пісню з великою повагою, наче молитву, з глубоким почуттям і навіть з плачем. «Кожна людина свое горе склада в пісню», сказав якось один старий чоловик етнографу, що записував пісьні¹⁾.

¹⁾ Даниловъ, Пѣсни с. Андреевкс Нѣжинск. у. VII.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 63

Народна поезія в усіх іі галузях, найбільш в піснях мае велику вагу для поступового розвою суспільства. Придивляючись до пісень і казок, до легенд і віршів, до сільських співців і музиків, чула людина перейма і привлаща широкі народні почуття та бажання і входе в таемні куточки народного світогляда. В казках і піснях часто, наче соняшні проміння, блищать яскраві думки або виринають гарні почуття. Розумний чоловік знаходе тут свою рідну краіну, свою батьківщину, в найкращих іі рисах і проявах, знаходе цілісінький мир, надзвичайно барвистий, наче квітчаста нива на веселих Великодних Святах.

Нащастя, народна словесність такий скарб, що ніхто не зможе ёго знищить, як не заходило здавна коло ціеі справи попівство, панство та усяке там начальство, духовне і світське, що виходило часом на явну боротьбу з живими проявами народного слова, особливо проти старих народних звичаів, між якими справді инколи траплялись деякі кепські, але більшина іх гарна і корисна для людьского житія, для національного почування.

Народну словесність часто гнали попи через те, що владики іх підбадёровали. Іоан Вишенський раяв загнать в болото колядки і инші народні звичаі.

«Коляды зъ мѣсть и селъ ученіемь виженѣте; не хочетъ бо Христосъ, да при Его рождествѣ дьявольскія коляды мѣсце маютъ, але нехай собѣ ихъ въ пропасть свою занесеть.

Щедрій вечеръ изъ мѣстъ, изъ селъ въ болота заженіте, нехай зъ дьяволомъ сѣдить, а не съ христіанъ ся ругаетъ.

Волочельное по Воскресеніи, зъ мѣстъ и зъ селъ выволокши, утопите. Не хочетъ бо Христосъ при своемъ славномъ Воскресеніи того смѣху и руганя дьявольскаго имѣти.

На Георгія мученика праздникъ дьявольскій на поле исшедшихъ сатанѣ офѣру танцами и скоками чинити разорѣте; гнѣваетъ бо ся на землю вашу Георгій мученик, што не машь христіанина православнаго, которій ругане тое діавольское очистити и изгнати моглъ.

Пироги и яйца надгробные въ Острозѣ и гдѣ бы ся знаходило упраздніте, да ся въ христіанстві тотъ квасъ поганскій не знаходитъ.

Купала на Крестителя утопите и огненное скаканіе отсѣчете; гнѣваетъ бо ся Креститель на землю вашу, што ся на день памяти его попущаете діаволу ругатися вами зъ васъ же ся самыхъ.

Петръ и Павелъ молятъ васъ, если хочете отъ нихъ ласку мѣти, да потребите и попалите колыски и шибеници, на день ихъ чиненые на Волыню и Подолю, и гдѣ бы ся только тое знаходити мѣло: мерзко бо

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 64

имъ на землю съ небеси смотрѣти на тое діавольское позорище, христіанскимъ людемъ збираючися».

Білгородський владика славнозвісний Іосаф Горленко о половині XVIII в. теж гонив народні звичаі, хоч сам любив слухати, як ему співали украінські пісні ¹⁾. В старім віршу «Суплика або замиси на попа» парахвіяне сердяться за те, що піп

«Парубкам не велить з дівками гуляти...
..... ще не велить челяді колядувати,
На улицю ходити і на купалах скакати,
Дівкам не велить вінка робити....

Уряд плентався иноді за попівством, напр., гетьман Скоропадській видав в 1719 році универсал «о вечерницах, кулачках и прочих зборах, аби викоренити». Цім зборам гетьман слідом за попами приписував неврожаі, мор і инші лиха ²⁾.

Щоб хоть трохи вияснить штучну вартість украінських пісень, візьмемо деякі влучні зразки надзвичайноі іх виразности, яскравого коліра і надто мнягкого почуття, візьмемо перш деякі невеличкі шматочки пісень, декілька поодиноких образів, а далі здамось на дві, або три цільні пісні, в свідоцтво того, як народна поезія користуется ріжними способами, щоб надать пісні найбільш вираза. Не маючи на меті таких подробиць, як порівняння, епитети і таке инше, здамось тільки на один цікавии приклад, де одразу пущено два заходи — порівняння дівчини з природою, і виявлення дівочоі краси по впливу й на людей, це в колядці:

Оришечка.... убіралася, наряжалася.
До церкви пішла, як зоря зійшла,
У церков війшла і засіяла.
Там пани стояли да іі питали:
«Чи ти царівна, чи королівна?»
Я не царівна, не королівна,
Батькова дочка....

Це прямо чудовий по красі, досить гордовитий украінський народний демократизм, для котрого, очевидячки, гарна батькова дочка йде поперед царівнами і королівнами в повазі та шанобі. Той люд, котрий хорошу та гарну сільську дівчину ставе так високо, такий люд держатиме високо голову і не буде падати до ніг великих панів, які б вони ні були високі та пишні і як би там ні бундючились.

¹⁾ Е вказівка сучасного ёго письменника Г. Сковороди. Житепись І. Горленка проф. Лебедева в «Бѣлгород. архіереи».

²⁾ Перетцъ, Изсл. и матер. III, 410, 413.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 65

В украінських піснях, не тільки старих, але часто і сучасних, багато влучних виразів і чарівних порівняннів людини з ріжними речами природи, напр., дівчини з зірочкою, з квіточками, парубка з явором, соловейком; е чарівні малюнки долі і недолі, нещасного кохання, зради. Взяти, напр., таку пісню про закоханого парубка:

Ой зійди, зійди ти, зірочко, та вечірняя,
Вийди до мене ти, дівчино, та безрідная.
Що зірочка зійшла — усе поле освітила,
Дівчина вийшла — козаченька звеселила.

Співець ще більше користуеться небесними зірочками далі в опису своеі милоі:

Ой я знаю, ой я знаю, чого мила красна, —
Перед нею і по за нею впала зоря ясна!
Ой упала зоря з неба та й розсипалася,
Мила зорю позбирала — та і затикалася.

Коли дівчина уквітчала себе зірочками, вона повинна буть гарною, — така головна думка.

Цікаво, що такий гарний вираз е в італіанській пісні, записаній поблизу Фріуля; і тут закоханий парубок присилуе зірочки увінчати милу ему дівчину:

Jl soreli al tramonte,
E la lune a fass splendor,
E lis stellis ti incoronin
Bambinutte dal signor ¹⁾,

в перекладі: сонце йде вже додолу, місяць в небі заблищав, і зірочки укоронували милу.

Для нещасного кохання е чимало красних і майстерних виразів, напр.:

Як ми з тобою спознавалися,
Сухі дуби розвивалися,
А як кохаться перестали,
І однолітки повсихали.

Така велика сила кохання, що навіть сухі дуби ожили, — величезний поетичний образ, вартий для любого з найкращих поетів освіченого суспільства.

¹⁾ А. Веселовскій, в Отч. о XXII присужд. уваров. премій, 208.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 66

Або одна пісня починаеться з того, що

Котилися вози з гори,
Та в долині стали,
Любилися, кохалися,
Тепер перестали.

Нащо тут вози? А що ж хліборобові більш відомо, як не вози і вся іх справа. Перерва і знищення кохання порівняні з впиною і знищенням біга, і зроблено це розумно, бо кохання, як і усе в цім світі, збудовано на рухові. Коли гра славетний музика, рушають і плавом пливуть гучні хвилі; коли очі любують гарні малюнки — од них пливуть світові хвилі. Усе на світі живе тільки рухом, і на рухові держиться кожне життя. Те ж саме і в коханні. Маючи в другій пісні такий початок: «Ой колись були яри да пшениці, а тепер облоги», зарані можна чекати, що далі зустрінемо горювання, бо облоги, це б то покинута нива замість житного поля, нічого доброго не нагадуе, і справді далі знаходимо, що «Ой колись були вірні сусідочки, а тепер вороги». Добрі сусідські відносини порівняні з плодоприношенням, з пшеницею.

Багато пісенних виразів дуже яскраво малюють людські почуття в рамці природи, напр., одна пісня починаеться такечки:

Світить місяць на полудне,
Який тепер світ облудний ¹⁾...

Надзвичайно влучно сказано, бо нащо тому місяцеві світить в південь, коли і без нёго багато соняшного світа, і чи не краще було б ёму світить у ночі; так краще иншим людям робить свое діло в слушний час.

В пісні «Ой кудро, кудро кудрявая» огрядна дівчина вийшла за пьяниченьку і, натерпівшись горя, каже:

Мені молодій одна шана:
З хати віконцем утікала,
В вишневім саду ночувала,
З соловейком розмовляла:
Соловеечко як тёх, так тёх!
А я молода, як ох, так ох!
А зозуленька — куку, куку!
За що ж я терплю таку муку?

¹⁾ Чубинській, V, 4 і инші.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 67

Одмови нема, бо часто нема іі в самім житті, як про те свідчить друга украінська теж надзвичайно цікава пісня «Ой нарву я хмелю», в котрій багата сестра каже бідній:

Коли б ти, сестро, така, як я,
То сиділа б ти в кінці стола;
Коли б ти, сестро, так робила,
Ти б в таких латах не ходила.
Що я раненько уставаю.
По два починки напрядаю,
Та своі скрині наповняю,
Та своі діти зодягаю».

Сестра одмовля такечки:

Сестро моя, сестро богатая!
Що я раніш тебе уставаю,
По три починки напрядаю,
Та чужі скрині наповняю,
Та чужі діти зодягаю!

Вже Потебня звернув увагу на ці обидві чарівні по змісту і по формі пісні ¹⁾. Особиста доля тут поставлена на великий світовий огляд; видно, що людина стражда, і не видно для чого або за що. Такі самі умови і обставини яскраво висловлено в книзі Іова та в Екклезіасту: «И обратился я и видѣлъ подъ солнцемъ, что не проворнымъ достается успешный бѣгъ, не храбрымъ побѣда и не искуснымъ благорасположеніе; но время и случай для веѣхъ ихъ. Ибо человѣкъ не знаетъ своего времени. Какъ рыбы попадаютъ въ пагубную сѣть и какъ птицы въ силки, такъ сыны человѣческіе уловляются въ бѣдственное время, когда оно нежданно находить на нихъ».

Иноді нарис пісні здаеться темним, але, пильно придивившись, можна дійти до розуміння змісту і почути ёго надзвичайну красу. Візьмем, напр., пісню:

Йшли корови із дуброви, а овечки з поля,
Виплакала карі очі, край милого стоя.

Перший рядок здаеться зайвим; навпаки, придивившись і помірковавши, зрозуміемо ёго красу, як надзвичайно влучного опису того часу, коли дівчина плакала, часу вечірнёго, по заході сонця, коли женуть до дому череду і вівці.

¹⁾ Потебня, Объяс. малор. и срод. пѣс. І, 247-266.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 68

Подивимось тепер, як, навпаки, дівчина гордуе коханням і як надзвичайно гарно та влучно висловлено в піснях іі пиху.

В одній пісні приводом зьявляеться бідність парубка. Дівчина ему на залицяння одмовля:

Як заслужиш пару волів і пару жупанів,
Тоді сядеш коло моіх вишитих рукавів...

В другій пісні привід теж гострий, — пиха од багатства, може панства, або якої-небудь другої дівочої переваги. Дівчина каже:

Не копай з під зілля коріння,
Шукай собі, милий, де рівня.

В перекладі на звичайну мову ця пісня означа: ворожи, милий, не ворожи, а я за тебе не піду і тобою гордую. Одночасно пісня натяка, що по селах, особливо в старовину, часто уживали при коханні ворожбу, щоб прилучить до себе дівчину або парубка. Старі баби знахурки мали такі замови і обходи, напували приворотним зіллям, намовляли присутні слова, напр., «щоб тебе за такою-то так пекло, як пече вогонь віск», або «як кипить зілля, щоб так кипив до мене милий».

Невеличкий анекдот про те, як баба, плачучи по небіжчикові, казала: «тужу, тужу, за решето бобу, чи дадуть, чи не дадуть, так моі слёзи дурно пропадуть» ¹⁾; це коротеньке оповіданнячко виразно натяка на старий, досі істнуючий в Гуцульщині звичай наймати на похоронах плачок.

В жіноцькій пісні:

Ой не літай, муравелю,
По під чорну стелю,
Не пороши миленькому
На білу постелю....

Пісня, мабуть, зложена в якій-небудь бідній краіні молодицею, котра мала домівкою чорну хату, без бовдура і димаря, В таких хатах дим з печи йде під стелю, і через те стеля завжди бува чорна од сажи. Молодиця постелила свому милому постелю, накрила іі білим ряденцем, а мотиль, що влетів у хату, бьючись крилами о стелю, порошив сажу на ряденце, — малюнок побутового життя, тонкого жіноцького кохання.

¹⁾ Даниловъ, Похор. прич. в «Кіев. Стар.» 1905.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 69

Візьмемо ще таку пісенну рисочку:

Яром, яром, долиною-яром
Перелито доріженьку чаром....

Сільська доріженька вьеться по яру, — в Украіні е багато таких чудовних заплутаних доріжок. Звернуть з неі нікуди, і ось на такій доріженці ворожбит налив чару — ні звернуть, ні обьіхати — образ дуже замисловии і цікавий.

Усі ці приміри взято здебільша з одного тільки пьятого тому Чубинського, без довгих заходів, мимохідь, і їх можна далеко збільшити, бо чудових по красі малюночків в украінських піснях розкидано безліч.

Досить взять хоч один розділ поезіі, напр., думи, або краще абияку з довгих дум, напр., думу про азовських братів, щоб назбирать купу прекрасних образів і малюнків природи і родинного життя. Напр., коротенький, але дуже виразний малюночек того степу, того страшного дикого поля, по котрому колись пробігала хижа татарва:

Тільки поле лиліе,
На ёму трава зелена зеленіе....

Е чимало надзвичайно гарних з естетичного боку поодинокихъ пісень, які роблять велике вражіння цілком, усім своім змістом, от хоч би дві колискові пісні, які ухваляв ще Гоголь:

Ой спи, дитя, без сповиття,
Поки мати з поля прийде
Та принесе три квіточки.
Одна буде дрімливая,
Друга буде сонливая,
А третя буде щасливая.
Ой щоб спало, щастя мало
Та щоб росло не боліло,
На серденько не скорбіло.
Ой рісточки у кісточки,
Здоровьячко на сердечко,
Розум добрий в головоньку,
Соньки-дрімки в віченьки.
Ой ходить сон по вулоньці
В білесенькій кошулоньці,
Слоняеться, тиняеться,
Господоньки питаеться.
А де хата теплесенька,
А дитина малесенька,
Туди піду ночувати
І дитину колихати.
А в нас хата теплесенька,
А дитина малесенька,
Ходи до нас ночувати
І дитину колихати,
Ходи, сонку, в колисочку,
Приспи нашу дитиночку.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 70

Народна поезія мае велику вагу в археологіі для пізнання ріжноманітних старих річей, на які вона иноді натяка і які з життя людового здебільша повиходили. В казках, замовах і прпслівьях иноді захована давня старовина, наприклад, е вказівки на ті часи, коли люде ше не знали заліза і обходились тільки камьяними ножами та камьяними сокирами, або з тих часів, коли люде жили в печерах та іли найбільше сире мнясо, колп істнувало людожерство, коли жінок брали не по згоді, а крадіжкою у сусід, коли брати женились на рідних сестрах без заборони, коли люто карали злодіів, привязуючи іх до хвоста дикому коневі, садовили злочинців на палю, вішали за ребро на гак, забивали киями, видовблювали з лоба очі і робили инші страшенні кари. Всі ці і багато инших рисів далекоі старовини розкидано в казках і піснях. В одній пісні знаходиться, напр., такий старий проклін: «Бодай тебе перун забив темненькоі ночи» ¹⁾. Иноді в пісні маленька згадка мае велику вагу, наприклад, в пісні:

Брешіть, брешіть, воріженки;
Стоіть камінь край доріженьки,
Припадайте та й гадайте,
Тільки мене не обсуждайте ²⁾.

Пісня натяка на ту далеку старовину, коли гадали на камені, попереду, мабуть, на могильнім, це б то прислухались до таемного голосу похованого під ним небіжчика.

Очі молодиці
Як чаривнпці
Нехай од тебе (дощу)
Ще краще буде.
Лице біле,
Косу довгу,
Шию і ніжку — нехай умие.

Тут маемо уламок староі віри в цілющу силу дощу.

В веснянці «Ой у лісі на горісі» батько каже дочці:

Запалю я куль соломи —
Не горить—палае,
Біжи, біжи, до Ефимку,
Дівчина вмірае....

Ефимка прибіг і облився слезами, побачивши, що ёго мила померла ³⁾

¹⁾ Чубинскій, V, 1092.

²⁾ Чубинский, Труды этн. ст. эксп. V, 145.

³⁾ Чубинскій, Труды.... III. № 40.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 71

Тутечки маемо вказівку, як в старовину повідомляли людей, палючи кулі соломи. Запалювання соломи в старовину було ознакою, прикметою насуваючоі біди, напр., татарви. Таких останків і уламків далекоі побутовоі старовини багато розкидано в піснях та казках.

В деяких піснях, що співають на Різдво, ще трапляються вказівки на домонгольску Русь-Украіну, напр., про походи на Цареград, про свари та бійки старих князів, про стару військову зброю ¹⁾, але не дуже багато.

Далеко більше маемо споминів з козацького життя, про походи козаків на татар та турок, про бійки украінців з поляками, про гайдамаків. Історичних пісень XVI-XVIII віків сховано на Украіні ще так багато, що Костомаров скористував іх в цілу книжку — «Исторія козачества по малорусскимъ пѣснямъ», а Драгоманов по піснях розказав, як було Січ зруйновано і яка біда вчинилась од панщини.

В колядках про Пана Перемисльного —

На тім паняті рудая сукня,
На ножейках мае шнуровані бітки.
На бочейках мае кований пояс,
На тім поясі жовті ретязки,
На рученьці мае золотой пертсинек....
На тіх ретязках золоті ключі.

В Ипатьевській Літописі одежа кн. Данила описана подібно, що «кожюхъ же оловира грецького и кружевы златыми плоскими ошитъ, и сапози зеленаго хъза шиты золотомъ» ²⁾.

В піснях невольницьких у бідних невольників в дорозі степовий «пожар ніжки обжигае, крівця слідки заливае, жерниця (стерня) ніжки коле». В Лаврентьевскій Літописі — такі бідолахи йдуть «незнаемою страною, нази и боси, ногы имуще сбодены терньемъ» ³⁾.

В Старій Літописі е звістка, що «умыкиваху у воды дѣвиця», инакше сказать, добували собі жінок крадіжкою, що в старовину було в звичаях у різних народів, напр., у сербів т. звана отмица. Француз інженер Боплан, котрий був на Украіні в XVII р. і зоставив дуже цінний опис іі, каже, що в ёго часи парубки викрадали собі дівчат, коли батьки іх гуляли в корчмі, і тікали з ними в ліс, де і ховались день і ніч, і коли

¹⁾ Антоновичъ и Драюмановъ, Истор. пѣсни малор, нар., І.

²⁾ Антоновичъ и Драгом., Истор. пѣс, 1, 43, 44, 49.

³⁾ Андреевскій, Дума объ азовск. брат. 77.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 72

іх знаходили там в першу добу, то парубка убивали. І ось в украінській пісні захована така цікава дрібниця:

Молода дівчино, не йди рано по воду,
Стереже тебе козаченько, на конику сидючи,
На тебе пильно поглядаючи ¹⁾.

В старовину був звичай, що молода на знак своеі покірливости знімала чобіт у свого чоловіка, звичай дуже старий. Ще в Літописі під 980 р. Рогніда гордовито одмовля кн. Володиміру: «не хочу розути робичича, а Ярополка хочю», натякаючи, що цей князь був сином рабині. В укр. пісні парубок каже: «дівчино моя, розуй мене, на», а дівчина гордовито ёму одмовля: «розуватиму, кого знатиму, ледачого обійду, не займатиму».

Окромі побутовоі історіі, украінська народна поезія мае велику вагу історично-літературну. Колись ще Гильфердинг подав таку думку, що Украіна в славянщині була мостом поміж сходом і заходом і що украінці з территоріального і етнографичного боків звьязують південних і західних славян з славянами північними і східніми. І справді, західня культура йшла цім шляхом; в народних казках, піснях, історичних переказах криется багато вузликів старих культурних зносин і стосунків.

Навіть самісенькі форми пісень і стрій іх мають свою історичну течію і часто залежать од закордонних впливів. Історія поетичних форм, будова віршу, ритму, риму та мелодіі показують, що появи ці не одвічні, не прирожденні людині, але витворені цівилізаціею, перенесені певного часу і серед нових обставин, а иноді занесені навіть досить пізно, так що бувши на далекім заході в давні середневічні часи перейшло в Польщу в XIV віку, а на Украіну в XV, XVI або і того пізнійш ²⁾.

Усі украінські письменники, поети, люде вчені, драматурги багацько разів висловлювались за украінську пісню і дуже високо підносили іі штучну вагу. Не перелічаючи іх тут, досить вказати на Шевченка, котрий вславив украінські пісні, напр., в «Перебенді», цім до-віку вічного чарівнім творі, де постать украінського співця змалевана надзвичайно яскравим коліром:

Хто грае, того знають
І дякують люде;
Він ім тугу разгоняе,
Хоть сам світом нудить....

¹⁾ Костом., «Бесѣда» 1872 XI 8.

²⁾ Франко, в Зап. Н. Т. Шевч. 1902 III, 2

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 73

Тут бачимо головну роль поезіі — вона разгоняе тугу, утіша в недолі, керуе серце чарівними образами, уносе в чудовий мир добра. Е такі пісні, од котрих люде сміються або плачуть, як захоче співець, а е такі, котрі він співае тільки для себе, для своеі утіхи і поради, нишком, щоб люде навіть не чули, бо тоді співцеві здаеться, що

..... то Боже слово,
То серце по волі з Богом розмовля,
То серце щебече Господнюю славу,
А думка край світа на хмарі ґуля,
Орлом сизокрилим літае, ширяе,
Аж небо блакітне широкими бье,
Спочине на сонці, його запитае,
Де воно ночуе, як воно встае,
Послухае моря, що воно говорить,
Спита чорну гору: чого ти німа?
І знову на небо, бо на землі горе,
Бо на ій широкій куточка нема
Тому, хто все знае, тому, хто все чуе.
Що море говорить, де сонце ночуе....

У вірші «До Основьяненка» Шевченко виразно висловив свій погляд на велике значіння украінськоі народноі словесности, особливо дум і пісень. По Шевченковій думці, народна пісня свідчить про те,

Що діялось в світі
Чия правда, чия кривда
І чиі ми діти.
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине.
От де, люде, наша слава,
Слава Украіни!
Без золота, без каменю,
Без хитроі мови,
А голосна та правдива,
Як Господа слово....

Чимало вчених украінців вславляли рідну пісню. «Чи мені ж доказувати, писав, напр., М. Драгоманов в 1886 p., яку ціну мае сама по собі і для всёго украінського питання наша народна словесність,

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 74

найхарактернійша і найліпша проява украінського народа на культурно-історичній сцені» ¹⁾.

Про силу і красу украінськоі пісні свідчать і другі народи, поляки, великороси, хорвати, такі вчені, як Кольберг, Буслаев, Олександр Веселовський, Миклошич, Ягич. В XVIII ст. украінські пісні були у великій шанобі в Великороссіі, у ріжних великих панів, напр., у Потемкина, Наришкина ²⁾.

Россійський подорожний Лапшин в старій харьківській часописі «Украинскій Вѣстникъ» (1816 p.), між иншим, ухваля украінців за іх пісні, за те, що вони призвикли згадувать про славні діла Свірговського, Наливайка і Хмельницького. «Пѣсни ихъ нѣжньі, выразительны и нерѣдко протяжны... Гибкостью, чистотою и пріятностью голосовъ они превзошли почти всѣхъ жителей Россіи. Придворная музыка певческая составлена почти изъ однихъ малороссіянъ... Если геніи этой страны обратятъ вниманіе на малорусскій языкъ и образуютъ оный, тогда малороссіяне во славѣ ученыхъ произведеній своихъ, можетъ быть, будутъ состязаться съ просвещеннейшими народами Европы» ³⁾.

Майже одночасно другий россійський подорожний Мещерський зазначив «особливую способность малороссовъ къ пѣнію и музыке» ⁴⁾.

Цікаво, що перша украінська граматика зложена була в 1818 р. великоросом Павловським через те, що він закохався в украінських піснях і, дякуючи ім, зробився щирим прихильником украінськоі мови. Ось що він сам про те каже в передмові: «Коротко скажу, что несколько лѣтъ живучи въ Малой Россіи, довольно могъ примѣниться къ національному характеру ея жителей. Я нашелъ въ нихъ что-то пріятно-меланхолическое... Они имѣютъ природную вникательность, остроту, наклонность къ музыке и способность къ пѣнію. Хлѣбосольство и простота нравовъ составляютъ ихъ существенныя свойства... въ дѣлахъ справедливы... въ намѣреніяхъ основательны,... любятъ опрятность и чистоту... работаютъ тихо, но прочно... къ наукамъ расположены, кажется, съ природы. Пѣсни ихъ всегда почти томны; скрывающіеся въ нихъ замыслы, непринужденное выраженіе мыслей и блистающая всегда какая-то нѣжность и невинность безподобны! Что можетъ быть разительнее, какъ слушать, какъ малороссіяне по вечерамъ пріятныхъ лѣтнихъ дней поютъ свои заунывныя пѣсни». І ось чулий автор полюбив Украіну, вивчився іі мови, склав для іі розуміння докладну граматику,

¹⁾ Драгоманов, Листи до Франка, 1906.

²⁾ Безсоновъ, Нашъ вѣкъ въ русск. историч. пѣсняхъ, 232.

³⁾ Укр. Вѣстн., 1816, X.

⁴⁾ Украинскій Журнал, 1825 № 13.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 75

поставив над словами наголоси, додав збірочку украінських виразів і прислівьів ¹⁾.

З старих россійських письменників з надзвичайною прихильністю про украінські пісні висловилась Соханська (псевдон. Кохановська, † 1884 p.), родом з Харківщини. Вона мешкала в маленькім хуторі Макаровці Изюмського повіту, поміж нікчемним місцевим панством. В 1871 році вона писала до відомого славянофила Івана Аксакова: «Отъ плодоносныхъ равнинъ нашего благодатнаго умѣреннаго юга, съ окраины его зеленыхъ степей звенитъ и льется малорусская пѣсня. Вслушиваясь въ ея переливы, въ основную пѣвучую ноту ея голоса, диву даешься: изъ какого тайника души человѣческой, изъ какой поэтической глубины льются эти звуки, которымъ нечего учиться у нашихъ наукъ облагораживающаго чувства? Такъ оно прирожденно благородно въ этой пѣснѣ народной. Какая въ немъ поэтическая тонкость, и женственная прелесть, и граціозная мѣрность»!²⁾.

Трохи пізнійш дуже ласкаво обізвався відомий россійський поет гр. Олексій Толстой в однім своім листі: «Мій брат у перших, Лев Мих. Жемчужников, писав він, приіхав з Украіни і привіз відтиля чарівні національні мотиви. Вони вразили мое серце. Ніякий другий народ не виявив себе в піснях так яскраво і гарно, як народ украінський. Слухаючи іх, бачиш старовину краще, ніж читаючи Гоголя» ³⁾.

Згадаемо, як тепло малюе Короленко украінську пісню:

Ой на горі та женці жнуть.

«Всякій, кто слышалъ эту прекрасную народную пѣсню, каже славний письменник, навѣрное хорошо запомнилъ ея мотивъ, высокій, протяжный, будто подернутый грустью историческаго воспоминанія. Въ ней нѣтъ событій, кровавыхъ сѣчъ и подвиговъ. Это только одна мимолетная картина, всплывшая мгновенно въ воспоминаніи малоросса, какъ смутная грёза, какъ отрывокъ изъ сна объ историческомъ прошломъ» ⁴⁾.

Украінські пісні вражають не тільки чужих чулих людей; вони і взагалі роблять велике вражіння на чужоземне громадянство.

Ще в XVII в. в Москву стали закликать украінців у церковні хори, і користувались іх піснями, які в XVIII віці ввійшли вже в таку моду, що зложилась навіть приказка: «русакъ до читанья, казакъ до спѣванья», як показуе збірник приказок Янькова 1749 р. В «Москаль Ча-

¹⁾ Пыпинъ, Ист. русск. этногр. III, 310-311.

²⁾ Кохановская, въ прил. къ "Гражданину" 1872, I, 3.

³⁾ Л. Толстой, Вѣстн. Европы, 1905 IV.

⁴⁾ Короленко, Слѣпой музыкантъ, § XII.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 76

рівник» Котляревського москаль каже украінцеві: «Вѣдь вы природные пѣвцы. У насъ есть пословица: хохлы никуда не годятся, да голосъ у нихъ хорошъ». Придворні співці були здебільш з Украіни, в Глухові навіть була школа для підготовки співців у Петербург ¹⁾.

О пів минулого віку в Харькові освічений владика Иннокентій, славетний церковний промовець, мав хор півчих здебільша з украінців, який співав не тільки церковні, а й світські украінські пісні, і вславився так, що потім довго про ці співи згадували з великою шанобою. Соханьска каже в своіх споминах, що попередній владика Смарагд, як великорос, любив північних басів, «и хоръ его ревѣлъ до того страшно въ густой осадистой ихъ силѣ, что не только бѣдная душа, и самое тѣло грѣшное пригнеталось къ землѣ. Ужъ ревутъ, батюшки, въ обиду себя не даютъ, говорили, по выходе изъ собора, пріѣзжавшіе на ярмарки московскіе купцы»... Коли ж пізнійш ці самі купці чули иннокентіевських півчих, як вони в церкві співали «Во Іорданѣ крещающуся тебѣ, Господи», а потім як вони за добрі карбованці співали в трахтирі украінські пісні, то — але тут нехай каже сама Соханська — «купцы были удивлены и поражены новымъ неиспытаннымъ очарованіемъ, и выражали свой восторгъ всѣми обычными и необычными пріемами, начиная отъ шума и крика похвалъ, до топота ногъ, восторженной ругани, и доходя до тихихъ, невольно падающихъ слезъ и умиленнаго шопота полузабытья. «Умереть дайте... дайте умереть! Вишь ты, Господи, Святители Московскіе, какъ она поетъ-то, сударушка, хохлацкая душа»! такъ кричали въ восторгѣ побѣлѣвшія московскія купеческія головы» ²⁾.

Треба зазначити, що украінські вистави в Великороссіі і досі здебільша користуються украінськими піснями, яких багато, де треба і не треба, понапихано майже у всіх украінських драматичних творах. При мові мало відомій, при змісті звичайно далекім од россійських стосунків украінський театр захоплюе чужинців найбільш піснями, в яких часто яскраво живе і гра чула народна душа.

Славетний славянський вчений Ягич дае украінській поезіі велику вагу і лічить іі найкращою в славянстві. Він дае дуже виразний іі загальний опис в поступовім порівнянні з поезіею великоруською: ist die letztere (украінська) mit Recht als Poesie cles Herzens und Gemüthe characterisirt worden, so haben wir in der ersteren — (великор.) die Poesie des Verstandes und der halten Berechnung vor uns; lässt jene die zartesten Saiten des menschlichen Herzens ertönen, so gefällt sich diese in

¹⁾ Перетцъ, Изслѣд. и матер., I, 290, 211.

²⁾ Гражданинъ, 1872, 1, 4, 5. (Прилож.).

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 77

prächtigen Beschreibungen äusserer Erscheinungen; ist jene subjectiv und individuell, so hat diese einen entschieden objectiven und universällen Character. Die kleinrussische Poesie hat selbst in ihren epischen Leistungen die Hinneigung zúm Lyrischen nicht verleugnen können, wärend die grossrussische volkspoesie in allen ihren lyrischen Lieder entschieden episch ist ¹⁾, — це б то, що украінська поезія мае особистий характер, йде од серця і до серця, а великоруська дуже замислива і трошки холодна, бо головніш йде од розуму і до розуму.

Славянський письменник Лукич в «Slavische Blätter» 1874 p. висловився, що мова украінців досить зрозуміла всім славянам, красуеться легкістю, гучністю і поміж усіми північними мовами найбільш здатна до поезіі і музики. Украінська народна поезія найкраща в Европі, по естетичних річах, влучнійша до речі, поважности тона і мнягкости почування.

Відомий німецький поет і перекладач на німецьку мову Пушкина і Лермонтова, Боденштедт в збірнику украінських пісень — «Die poetische Ukraine» 1845 p. висловився, що украінська мова найкраща з усіх славянських; ніде древо народноі поезіі не мае таких величезних плодів, як в піснях Украіни, з іх тугою і радістю, з великою виразністю і мнягкістю почуваннів. Народ, що склав і досі співае такі гарні та розумні пісні, по Боденштедтові, повинен бути освічений і славний. Боденштедт далі показуе, що украінська поезія в багатёх іі утворях дуже подібна до поезіі найбільш освічених західних народів. В ній німецький письменник знаходе багацько рисів старого лицарства і дуже мнягкі і ніжні впливи жіноцтва ²⁾.

Велика сила народноі словесности виявила себе яскраво в тих впливах, які вона мала на украінських письменників, і навіть на письменників польських і россійських, що стояли в стосунках з Украіною і більш-меньш ознакомились з нею.

Украінська письменність з покон віку користувалась народними поетичними мотивами і кращі риси брала з ціі багатоі скарбниці. Вже в старих памьятниках Руси-Украіни, напр., в літописях XII в., в Слові о полку Игоревім, в Моленіі Даніила виринають шматочки народного слова, найбільше казки та приказки.

В сухій схоластичний письменности XVI і XVII століттів находимо вже чимало здобудків народного слова, здебільш у приказках, приміром, в «Перестрозі» з початку XVII ст. «Пес сукно стережеть, а сам в нем

¹⁾ Jagic, в Archiv fur slav. Philol. I, 310, 324.

²⁾ Драгомановъ, въ Зап. Ю.-З. Отд. Геогр. Общ., 1874, II. 48.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 78

не ходить», «Что город, то норов» в «Литосі» Петра Могили 1644 р., «Для казака воевода велика невзгода» в «Lutnia Apollinowa» Лазаря Барановича 1671 р. і в инш. книгах.

В рукописях XVII і особливо XVIII віку зустрічается багато віршів, зложених письменниками на кшталт народних пісень і дум. Старі украінські історики Грабянка і Величко свідчать, що за таку працю брались львівський владика Іосиф Шумлянський і гетьман Мазепа. Е пісні, які приписують Калнишевському, Головатому і ин. старим козацьким урядовим особам. Житецький визначив декілько гарних старих пісень невідомих авторів XVIII віка, написаних під впливом народноі поезіі гарною украінською мовою, міцно і яскраво. Ось, напр., як виразно невідомий письменник описав, як ляхи в 1766 р. скарали на горло нещасного мліевського ктитора Данила Кушніра за те, що він взяв чашу з церкви, яку уніати примусом одібрали, і сховав іі у своій коморі. За те ёго польський рейментарь Воронич катував, зігнавши народ силоміць дивитись на те, як ёго мучили, смалили і рубали. Незабаром якийсь письменник зложив вірш:

Учинили вражі ляхи у Вільшані славу,
Да отняли Даніилу Мліевському главу,
Тіло ёго повеліли огнем іспалити,
Главу ёго до палі гвоздем прибити.

Пісні про гайдамаччину йшли двома течіями — народною і письменною. Часом обидві ці течіі близько сходились і мали взаемний вплив.

В XVIII віці найкращі штучні пісні піднімались часом до висоти пісень народних і чимало ім уподоолялись, як свідчить про те, приміром, пісня про сотника Метлицю, занотована Житецьким:

Ой річка-Дніпр широкий,
Течеш ти в Чорное море,
Ох, візьми мене з собою,
Бо горе ж тут, горе!
В тих крутих порогах
Вода з каміннями воюе,
В тих зелених дубровах
Сива зозуленька кукуе.... ¹⁾.

Безперечно ця пісня не народна, а штучна, але, очевидячки, зложена вона людиною талановитою на підставі народноі творчости.

¹⁾ Житецкій, Мысли, 134.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 79

Хвиля народноі мови і поезіі бье в творах харківського письменника XVIII в. Сковороди, приміром, в ёго пісні — «Ой ти, птичко желтобока».

Ой ты, птычко желтобока,
Не клади гнѣзда высоко!
Клады на зеленой травкѣ,
На молоденькой муравкѣ.
От ястреб над головою
Висить, хочет ухватить,
Вашею живет он кровью.
От, от кохти он острит.

——

Стоит явор над водою,
Все кивает головою.
Буйны вѣтри повивають,
Руки явору ламають,
А вербочки шумять низко,
Волокут мене до сна,
Тут течет поточек близко,
Выдно воду аж до дна.

——

На что ж мнѣ замышляти,
Что в селі родила мати?
Нехай у тѣх мозок рвется,
Кто высоко в гору дмется,
А я буду себѣ тихо
Коротати мылый вік;
Так минет мене все лихо,
Щаслив буду человѣк.

Другий куплет починаеться так:

Стоіть явір над водою,
Все киваеть головою....

що прямісенько перероблено з народноі пісні — «Стоіть явір над водою», яку добре і досі знають на всім широкім просторі Руси-Украіни, напр., в Полтавщині:

Стоіть явір над водою, в воду похилився,
Козаченько молоденький, чого зажурився? ¹⁾

в Галичині:

Стоіть явір над водою,
Вітер ним колише.... ²⁾.

При кінці «Притчи Еродій» Сковорода згадуе про ту украінську народну пісню, яку співали архиеренські півчі білгородського владики Іосафа Горленка:

Соловеечку, сватку, сватку,
Чи бував же ти в садку, в садку,
Чи видав же ти, як сіють мак,
Вот так, вот так сіють мак.
А ти шпачку, дурак....

¹⁾ Чубинскій, Труды этн. ст. эксп. V, 319.

²⁾ Головацький, Народ. пѣс. Галиц. в Угор. Руси, III, 201.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 80

Чого дурак? Сковорода мовчить, а сучасна веснянка, занотована в Харьківщині, одповіда цілком на це питання.

Приказки Сковороди мають ріжні джерела; одним з таких джерел була народна поезія, напр., в «Разговоре дружескомъ о душевномъ мирѣ» знаходимо казки про те, як дід та баба робили собі хату без вікон, опісля набирали в наволочку сонячного світу і носили ёго в хату, маючи таким родом іі освіщати. В тім же трактаті е вказівка на казки про те, як грамотний Марко добрався до раю і як св. Петро злякався баби.

Подекуди у Сковороди розкидано народні ознаки або прикмети, напр., «коли при заході сонця зачервоніе на заході, то буде добрий день, а коли на всході, то буде негода». Трапляються иноді украінські приказки, напр., «далеко свині до коня» ¹⁾.

В віршах украінського письменника XVIII в. попа Некрашевича «Исповідь» (1789 p.) e така цікава вказівка на старі забубони. Піп пита жінку, чим вона грішна, чи вона іздила до ворожки, щоб «щастливе місце узнать для постройки хати», чи творила на весіллях «кощунныя шутки» (мабуть натяка на перезву). Жінка похваляеться, що вона пятінку шануе, що року говіе, колядками і щедрівками ухваля Бога, постить пости. В другій цікавій вірші Некрашевича «Ярмарок» (1790 р.) е вказівка, що при купівлі волів «треба стерти землею волам спину та випить до дна рюмку горілки, щоб воли орали» ²⁾.

Можна признать, що у Сковороди і Некрашевича украінська народна мова і поезія хвилювали ще зрідка і потроху, пробиваючись з-за міцноі шкарлупи схоластичности. Але у іх славнозвістного сучасника Котляревського вони вже йдуть гучною повідю і наповняють усі ёго твори новими червоними та блакітними фарбами. Не кажучи вже про драматичні ёго утвори, з іх піснями, в самій перелицёваній Енеіді е багато украінського фольклора, е дуже цікаві вказівки на пісні, казки, гри, гадання і приказки.

Котляревський дае гарну звістку, які пісні співали в ёго часи:

Про Сагайдачного співали,
Либонь співали і про Січ,
Як в пікінери набирали,
Як мандрував козак всю ніч,
Полтавську славили шведчину,

¹⁾ Сковорода, Сочин., вид. 1894 p., 170, 235, 93, 107 і др.

²⁾ Перетцъ, Изслѣд. и матер. III, 158, 160.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 81

І неня як свою дитину
З двора проводила в поход,
Як під Бендерью воювали...

Очевидячки, тут маемо огляд історичних пісень украінського народа XVIII ст., яких в часи Котляревського було ще дуже багато і якими він користовався в своіх творах.

Пісня про Сагайдачного, мабуть, та, що і досі відома на Украіні «Ой, на горі та женці жнуть», де Сагайдачний зветься необачним через те, що проміняв жінку на тютюн та люльку ¹⁾.

Пісня про неню, що проводила свого сина в поход, мабуть, дума про Коновченка, як він пішов у військо, як ёго забили вороги і як плакала ёго мати Коновчиха.

Цікаво, що в другім місці Котляревський дае такий же реестрик казок:

Катигорох, Іван Царевич,
Кухарчич, Сучич і Налетич,
Услужливий Кузьма-Демьян,
Кощій з прескверною Ягою,
І дурень з ступою новою,
І славний рицарь Марципан.

Вважаючи на те, що в других місцях Енеіди знаходяться ще вказівки на казки про кобилячу голову, про золоті дерева, про летючий килим, про настільник скатерть-самобранку, про чоботи-самоходи, — вважаючи на всі ці згадки, легко бачити, що Котляревський добре знав казки. А що ці казки цілком народні, можна довідаться з пізнійших фольклорних збірників, приміром, з «Трудовъ» Чубинського, де можна знайти чимало цих казок ²⁾.

Подекуди в Енеіді трапляються народні звичаі, приміром, весільне обьязування сватів рушниками, співання віршів школярами на Різдво; трапляються ріжні дитячі играшки — «в свинки», «у панаса», «в журавля», «в хрещики», «в горюдуба», «в жгута», «в візка», «у ворона», «в тісноі баби», «в паци», «в джерегели», також багато танців, горлиця, гайдук, гопак, часом в дуже влучнім малюнкові, напр., Еней «садив крутенько гайдука».

¹⁾ Гарна наукова розвідка Грінченка про цю пісню в I т. Запис. Наук. Товар. в Киіві 1908 р.

²⁾ Чубинскій, Труды этн. ст. эксп. II, 59, 256 и др.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 82

Цікаво, що Котляревський в ряд з реестриками тогочасних пісень і казок дае ще реестрик гаданнів, який для Украіни мае таку ж силу, яку здобув пізнійш реестрик великоруських ворожіннів в початку «Свѣтлана» Жуковського. Дівчата Котляревського

В комін сужених питали,
У хатніх вікон підслухали,
Ходили в північ по пустках,
До свічки ложечки палили,
Щетину із свині смалили,
Або жмурились по кутках.

Одні з цих ворожіннів досі ще істнують в селах, а других вже нема.

Е в Енеіді ще один цікавий фольклорний реестрик — які трави уживали знахурки і як вони з ними поводились:

Знахурка... зараз в горщичок наклала,
Відемских разних, всяких трав,
Які на Констянтина рвала,
І то гніздо, що ремез клав,
Васильки, папороть, шевлію,
Петрів батіг і конвалію,
Любисток, просирень, чебрець,
І все те налила водою
Погожою непочатою,
Сказавша скількось і словець.

Коли зібрать те, що Котляревський в Енеіді висловив про відём і знахурок, то матимем гарний причинок до украінського фольклора. Так, знахурка Сивилла вороже на зірочках, одганя трясцю і волос, вилива переполох, замовля гадюк. Друга відьма літа в комін, іздить верхи на упирях, ляка по ночі людей, вороже на бобах, продае дощ, може ёго задержувать. Знахарь замовля кров, зна, як гатить греблі, — взагалі з всіх ціх рисів виходе фольклорна збірка ¹⁾.

Зовсім можливо, як думають Дашкевич, Перетц, Франко, що Котляревський свого «Москаля Чарівника» взяв з народного анекдота; коли не прямо з сельських переказів, то, мабуть, з легеньких байок,

¹⁾ Котляревський, Енеіда, в вид. «Кіевск. Стар.» 36, 75, 33, 40, 56, 65, 66.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 83

або т. званих фацецій, а може з «Письмовника» Курганова ¹⁾, де теж знайшов собі місце анекдот про невірну жінку, — анекдот дуже старий та розповсюджений.

З фольклорного боку велику вагу мають твори харьківського письменника першоі половини XIX в. Квітки-Основьяненка. Багацько ёго оповіданнів збудовано цілком на грунті украінського фольклора.

Оповідання «Конотопська відьма» збудовано на старих народних казках про те, як знахурки та відьми задержували дощ і як іх за те топили в річці або ставку. Квітка навіть зьясував, яка була проба жінкам на доказ, чи вони відьми, як іх держали на віжках, і коли яка пуринала, то таку лічили за відьму і хлопці одчесовали іі тернавими. Що це були не тільки побрехеньки, а що колись так і робилось, добре свідчать судебні акти XVIII в. Гуцули топили відём навіть в 1827 році.

Оповідання «Мертвецький Великдень», «Підбрехач», «На пущання як завязано», «Пархомове снідання» зложені очевидячки по казках та повірьях про мерців, про сватання і т. инші. Оповідання «Знахарь» на великоруській літературній мові зьявляеться фольклорним малюнком народнёго украінського життя. Взагалі Квітка дае так багато звісток про народних ворожбитів і знахурок, як ні один з других письменників.

В оповіданні «Маруся» маемо два головних способи лікарювання болістей в ті часи, коли ще не було земських дохторів. Як Маруся занедужала, мати іі Настя побігла до знахурки, щоб вилила, або злизала, бо це іі мабуть з очей, або нехай переполох вилива, або трясцю відшептуе; нехай що зна, те і робить, а батько Марусин зараз достав іорданськоі води та звелів Насті, щоб нею потерла Марусі бік, де болить; дав тіеі ж води трошки напитись, а сам підкурював іі херувимським великодним ладаном.

Найбільше Квітка зацікавився слободсько-украінським весіллям; в ёго оповіданнях і драмах е дуже багато описів весілля, звичаів і пісень. Описи сватовства, зговору, гільця, короваю знаходимо в «Сватанні на Гончарівці», в «Маруся», з «Козір-дівка» і в «Підбрехач». Упорядкувавши весь цей матеріал, матимем яскраву і правдиву картину слободсько-украінського весілля з початка XIX віка.

Похорон дівчини описано в оповіданні «Маруся». Колись уся Россія плакала над жалісним описом сумного похорону, як попи покропила святою водою домовину, парубки положили Марусю в труну,

¹⁾ Перетцъ, Изслѣд. и матер., І, 278. Франко. «Моск. Чар.» в Зап. Н. Т, Ш. 1899, I. Дашкевичъ, въ Кіев. Стар., 1893.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 84

а дружечки упорядкували на ній коси, квіточки на голову положили, віночок з жовтих гвоздиків, та з ромену, та з різних квіток, як труну несли чотирі хлопчики з хусточками в руках.

Квітка дае правдиві описи різдвяних і великодних звичаів в просторих оповіданнях «Панна Сотниковна» (на рус. мові.), «Маруся», «От тобі і скарб». Цікаво, напр., що тут розказано про те, як в старовину писали писанки з пташечками і квіточками, як баби під свято пораються коло хазяйства, з печеним та пасками, як святять паску, печеного баранця, порося, ковбасу, крашанки, сало, сіль, розіславши все це великодне добро на хусточці під церквою на цвинтарі. Взагалі Квітка, наче та бжола, наносив в своі драми і оповідання багато солодких щільників з квітчастоі ниви украінськоі народноі поезіі.

Шевченко дуже шановав рідні пісні, записував іх і весь свій вік користовався іми. В ёго паперях знайдено записану ім в 1843 р. в Межигорьі думу про Бондаренка, пісню про Семена Палія, пісню «Все луги, все береги, ніде води да напитися» ¹⁾.

На Шевченковий «Кобзарь» народна поезія наложила великі і барвисті фарби, попереду в самій мові, в порівняннях, епитетах і символах, далі Шевченко дае чимало шматків і уламків устного піснотворства, нарешті е доволі цілих трохи перероблених народних пісень.

Починаючи з дрібниць, з символів і порівняннів, зазначимо, що у Шевченка, як в людових піснях, парубки в тузі хиляться, наче явір над водою, битву, як в думах, змалёвано наче засівання поля кістками і поливання рудою; калина при долині — дівоцька чиста краса ²⁾.

Доля і Недоля у Шевченка зустрічаются дуже часто в таких виразах, як і в піснях народних. Звичайно Шевченко кляне долю або іі шукае:

Нумо знову людей і долю проклинать
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Дівчинонька одинока
Долю зневажае:
Бодай тобі, доле,
У морі втопитись,
Що не даеш мені і досі
Ні з ким полюбитись ³⁾.

А в народній пісні з Волинщини:

¹⁾ Горленко, Кіевск. Стар. 1886, II, 405.

²⁾ Шевченко, Кобзарь, вид. 1883, 181, 161, 205.

³⁾ Шевченко, вид. 1883, 276, 367.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 85

Чумаче-бурлаче,
Дурний розум маеш,
Долю проклинаеш;
Невинная доля —
Винна твоя воля ¹⁾.

У Шевченка «доля заховалась», в пісні «доля покинуть думае» і т. ин. Другі твори Шевченка про долю нагадують переспів народноі пісні або казки, напр., поезія «Той блукае за морями» навіяна відомою усюди казкою про багатого та бідного, як за багатого робе ёго доля, а доля бідного лінива, недбала. Думка Шевченка, що доля сама найде, кого схоче, у колисці найде, цілком збудована на грунті народноі пісенноі философіі ²⁾.

Далі у Шевченка е багато народних звичаів і повірьів, напр., про місячні плями, що буцім на місяці «брат брата на вильцях держе», про те, що «веселка воду позичае», про весільні рушники і коровай, про ворожки, лікарські зілля і ин.

Подекуди зустрічаються народні оповідання, легенди, приказки, приміром, про те, як ксёндзи іздили на жінках.

Найбільше зустрічаються думи і пісні, в яких, очевидячки, Шевченко кохався, які він добре знав і вніс в своі твори в переспіві або на які тільки натяка. Як Котляревський дав реестрики істнувавших в ёго часи пісень, казок і ворожіннів, так і Шевченко зоставив у «Перебенді» цікавий реестрик пісень, які ёму, мабуть, були найбільш милі. Перебендя

Сяде собі, заспівае:
«Ой не шуми, луже!»...
Заспівае про Чалого —
На «Горлицю» зверне;
З дівчатами на вигоні —
Гриця та веснянку,
А у шинку з парубками —
«Сербина», «Шинкарку»;
З жонатими на бенкеті
(Де свекруха, злая) —
Про тополю, лиху долю,
А потім — «У гаю»;

¹⁾ Чубинскій, V. 1042.

²⁾ Шевченко, 174, Чубинскій, V, 119.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 86

На базарі про Лазаря,
Або, щоб те знали,
Тяжко, важко заспівае,
Як Січ руйновали.

Тут, очевидячки, ріжні пісні — веселі і сумні, історичні і побутові, веснянки і баляди. В додаток Шевченко в других місцях (в «Гайдамаки» і в «Невольник») двічі згадуе думу про бурю на Чорнім морі і Олексія Поповича; в «Гайдамаках» е соромні пісні, що співають після весілля на перезві — «Як була я молодою преподобницею».

В «Тарасова ніч» кобзарь з журби співае жіночу пьяницьку пісню «Нехай буде отакечки». Поезія Шевченка «Утоптала стежечку через яр», очевидячки, перероблена з народноі пьяницькоі пісні. Простими переспівами можно лічить поезіі Шевченка: «Ой на горі ромен цвіте», «Ой я свого чоловіка в дорогу послала», «Ой пішла я у яр за водою», «У неділеньку та ранесенько», «Ой не пьються пива, меди» (чумацькі), «Полюбилась я», «На городі коло броду», «І багата я», «Он піду я» (весільня) і чимало других.

З пізнійших украінських письменників народною поезіею дуже користувались Стороженко, Щоголів, Глібов, Куліш, Грінченко («Смілива дівчина»), Кононенко і ин. Драматичні твори Старицького, Кропивницького і др. найбільшу вагу завжди мали через літературні відбитки народного життя, народні пісні і приказки.

Були і зворотні впливи письменности на народну поезію, особливо в нові часи, з поширенням просвіти. Так, в село пішло дещо з Шевченка, напр., з «Черниця Марьяна», багато взято з драм Котляревського і Квітки через іх вистави, де-що з Щоголіва «Гей у мене був коняка», «У полі»; од Забіли вдержалось «До соловейка», «Не щебечи, соловейко». Е попсовані переспіви поезіі Пушкина, як от «Чорна шаль»¹⁾.

Деякі польські письменники також підпадали під впливи украінськоі поезіі. Особливо багато користувався нею Богдан Залеський. Молоді годи він провів у Каневськім повіті, поміж украінцями, і потім, навіть в старості, з-за кордону, переносився думками на Украіну. Він користувався збірниками Цертелева і Максимовича. «Не живу я на звичайному світі, писав він в старості з-за кордону, але десь за семью горами, за семью морями, в краіні казки, зовсім блискучій — блакітній. Як сяду до писання, то думки моі, як хвиля за вітром, несуть мене все до одного берега, до тоі царівни Украіни... По довгих літах прохолонув

¹⁾ Даниловъ, Пѣсни с. Андреевки.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 87

я з давнійших козацьких поривів, але і досі, тільки здумаю про молодість, як ця фатаморгана виступае живо і виразно; чую голоси, що перегомоніли; бачу постаті, з котрими давно розстався». Справді перекази люду і пісні люду вельми суть животворні. Сучасний галицький учений Колесса показав ¹⁾, що багато поезій Залеського збудовано на украінських мотивах, наприклад, поезія «Wzgórek poźegnania», «Nieszczęśliwa rodzina», «Janusz Bieniawski». построені на украінських піснях і думах «Гомін, гомін по дуброві», Івась Коновченко і инші; «Młoda zaswatana» перероблена з «Чи я в лузі не калина була». «Dowjaki koniec» з «Ой любилося двое дітей»; «Zakochana» з «Віють вітри», яку пісню Залеський взяв з «Наталки Полтавки» Котляревського, «Ukaranie» з «Не ходи, Грицю, на вечерниці» і инші.

Як давно украінська пісня ходе поміж велокороссіянами, з точністю не звісно, але можна сказать, що вона уживалась вже в XVII в., безперечно о другій ёго половині, коли багацько украінців перебралось в Московщину на ріжні духовні посади, і дуже широко розливалась украінська пісня в XVIII в., про що свідчать як рукописні збірники русских народних пісень, так і надруковані в кінці віку збірники Чулкова і Новикова. Напр., в новиковській збірці 1780 р. знаходяться попсовані украінські пісні. «Під вішнею, під черешнею», «Мандровало пахоля», «Да орал мужик при дорозі», «Чи я ж кому виноват», «Чечотка» і деякі инші ²⁾. В пісеннику «Молодчикъ» 1790 p. — «Била жінка мужика», «Сама я пшениченьку жала», «Був Сава в Немірові», «Темная та невидная ніченька», «Засвистали казаченьки», «Да іхав козак з Украіни». В пісеннику 1818 р. 27 украінских пісень.

Великоруські і білоруські селяне здавна знають багато украінських пісень, позичених од украінців, одні через книжки, другі (і таких найбільше) через вуста. В ріжних великоруських збірниках (Шеина, Соболевського і др.) зустрічаеться пісня «Одна гора высокая, а другая низка», записана в далеких північних краях, в губерніях Новгородській, Олонецькій, Псковській. Островський скористував цю пісню і вставив іі в драму «Бедность не порокъ». А пісня ця цілком украінська:

Одна гора високая, а другая низька.
Одна милая далеко, а другая близька.

В Украіні цю пісню співають парубки, а в Московщині — дівчата, які прилучили іі до весняних гулянок або хороводів.

¹⁾ Зап. Наук. Товар. ім. Шевченко 1892, І 124-208.

²⁾ Перетцъ, Изслѣд. и матер. І, 291, 197.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 88

Великоруські пісні: «Обещался мѣщанинъ мѣщаночку брати», «Броду-броду, тамъ дѣвчинонька брала воду» і чимало инших більш-меньш скорочені украінські «Ой задумав селянин міщаночку брати», «Ой у броду, ой у броду брала дівчинонька воду» ¹⁾.

Украінські пісні заходили на далеку північ ріжними шляхами, — через салдат, через засланців, через переселенців. Відомо, напр., що в XVIII в. украінці сотнями селились на землях багатих тамбовських і др. панів.

Ще більше позичок у білорусів. Без помилки можна зазначить, що найбільша і найкраща частина іх пісень збудована цілком або почасти на грунті украінських пісень. У всіх білоруських збірниках можна натрапити більш і меньш перероблені украінські пісні. В однім збірнику Романова таких можна налічити більш сотні, напр. «Высоки горы» знаходятся в кращій формі у Чубинського (V, 581), «Соловей ты мой» теж у Чуб. (V, 494), «Зоренька ты моя» — у Чуб. (V, 802), «Якъ затужа да засвища соловей» перероблена з украінськоі думи про козака в турецькій неволі. У білорусів зустрічаем теж украінські історичні пісні про Морозенка, духовні про св. Николая, деякі колядки та весільні. Як перероблюються та прилажуються украінські пісні на білоруському заході, можна побачить з пісні «Ой не шуми, луже, по дібровонці дуже». Слово луг (ліс на низу по над річкою) було не в тямку і в білоруській пісні й вийшло: «Не шуми ты, цюга (теж вьюга), по чистому полю» ²⁾.

Як цупко захоплювала украінська народна поетична течія великорусів, коли вони часом до неі близько підходили, можно побачити на прикладі Ізм. Срезневськаго, котрий в 30 роках так занісся за харьківськими украінцями, що навіть став підроблять хвальшиві думи. Ламанський в біографіі Срезневського означив, що він «съ отрочества знакомый съ Квиткою, Артемовскимъ-Гулакомъ, съ ихъ друзьями й пріятелями, въ своихъ привязанностяхъ, вкусахъ и направленіи сталъ пламеннымъ украинцемъ» ³⁾, хоч треба додать не надовго, бо з переіздом до Петербургу все украінське од него одпало, наче шкарлупа, і в довгім своім житті він був для Украіни запевним чужинцем.

Ще більш яскравими доказами зьявляються виликороссіянка з Орла Марко Вовчок і великороссіянка з Коли Олександра Ефименкова, котрі, маючи в своіх чоловіках щирих украінців, приложили рук до

¹⁾ Перетцъ, Ист. литер. изслѣд. и матер. І. 316-334.

²⁾ Сумцовъ, Разб. этногр. трудовъ Романова, в Отч. о присужд. Макар. преміи 1893 г., стр. 9-15.

³⁾ Пыпинъ, III, 93.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 89

украінськоі справи і вславились перша в украінсьігій літературі, а друга в обміжках наукового украінознавства.

Пушкин трохи побував в Украіні, як політичний висланець. Людина великого розуму, він одразу почув красу украінських казок і пісень. Ще до вислання він чув украінську пісню «З-за гори-гори» ¹⁾ і переробив іі в 1814 р. в поезію «Казакъ». В Катеринославі Пушкин записав якісь-то дві казки; мабуть, одну з них він пізнійш переробив в поезію «Гусаръ» (1833 р.). Пушкин не мав часу придивиться до Украіни, і з піснями іі познакомився більш по збірнику Максимовича. «А я обираю ваши пѣсни», сказав Пушкин Максимовичеві, зустрівшись з ним на вулиці. В той час він саме писав поему «Полтава». Але украінська народна поезія мало відбилась на цій поемі, і коли б сам Пушкин не признався, що він шукав матеріалу і натхненя в украінських піснях, то цёго не можна довідаться з самого текста.

Більш скористував іі для россійськоі літератури украінець Гоголь. «Вій», «Тарасъ Бульба», дещо в «Вечерахъ на хуторі близъ Диканьки» збудовано в значній мірі на украінських народних підвалинах, справді, не дуже близько, бо Гоголь здорово перелицёвував і перероблював, зацікавившись тільки фантастичними мотивами, найбільш казками про чортів, знахурів і відем. В ёго «Вечерахъ» окромі ріжноі чортовщини нічого нема; зато вже чортовщини вповну, — чорт в людській постаті, чортяча робота для людей, ім некористна, як чорти лякають під Івана Купала, запродаж души чортові, шабаш відем, гра з чортами в карти, ізда на чортові, чортяка Вій і др. ²⁾. В 1829 р. Гоголь прохав своіх родичів, щоб вони слали ему в Петербург листи з описом сільських звичаів і віруваннів, якими він і користувався, коли писав «Вечера». В 1831 р. Сомов у листі до Максимовича висловився: «У Гоголя есть много малороссійскихъ пѣсень, побасенокъ, сказокъ и проч., коихъ я еще ни отъ кого не слыхивалъ». В 1832 і 1835 роках Гоголь був в Украіні і побільшив своі збірники, в результаті чого була, між иншим, ёго статя «О малороссійскихь пѣсняхъ» в Журн. Минист. Народн. Просвѣщ. 1834 р. Деякі записи Гоголя ввійшли в збірник Метлинського. Проф. Петров в невеличкій, цінній статі «Южно-русскій наро. элементъ въ раннихъ произведенияхъ Гоголя», зібравши головні факти, здаеться на ту думку, що хоч знання Гоголя з протягом літ і побільшало, але Гоголь завжди користувався народною поезіею тілько як

¹⁾ Сумцовъ, Пушкинъ, 265-276.

²⁾ Чудаковъ, Отраж. нар. слов. въ произв. Гоголя въ Кіев. Унив. Извѣст. 1906 XII. 1-37. Тут дано чимало порівняннів з народними казками.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 90

служебною допомогаючою річью і вносив так багато свого, так перелицёвував казки і пісні, що иноді іх важко пізнати. Окромі казок, Гоголь користувався думами, напр., в «Тарасъ Бульба» е позички з думи про Самійла Кішку і думи про поход на поляків ¹⁾.

Цікаво, що россійський письменник Капнист († 1824 p.), який родився на Украіні, слідком за старим украінським письменником Сковородою († 1794 р.), незалежно від нёго, переробив народну пісню «Стоіть явір над водою», з тою ріжницею, що у Сковороди ухвалено скромність життя («нехай у тих мозок рветься, хто високо в гору дметься»), а у Капниста висловлено жаль, що ёму в житті «низкій положенъ предѣль» в порівнянні з тими дубами, що стоять на вершині.

Зрідка украінська поезія яскравим промінням блищить в творах Короленка — «Слѣпой музыкантъ», «Лісъ шумитъ», в оповіданнях Данилевського, Мачтета (найбільше в «Білая Панна») і декотрих инших сучасних россійських письменників.

Цікаво, що один россійський письменник в книжці, виданій в далекім Устюзі, журиться із занепаду пісень в Великороссіі і радить для поліпшення народного літературного смаку видавать найкращі народні пісні, додаючи і украінські, як особливо гарні²⁾.

Надто цікаво, що в 1907 р. в одній поважаній берлинській часописі було подано кілько зразків украінських народних пісень в німецькім перекладі з додатком мелодій в нотах. Часопись зазначуе, що в тих піснях багате джерело народноі лірики, дуже цікавоі для музиків і поетів, і вони можуть черпать з того джерела з великою користю для своеі творчости ³⁾.

Все, що було тут казано, виразно свідчить, яку велику скарбницю мають досі украінці в своіх піснях і казках.

Коли спитать: а що зробила украінська штука? чи вона користувалась віками зібраним дорогим скарбом народного слова? Нічогісінько, бо вона ёго прогляділа і зовсім ім не користувались, та і сама вже давно, з XVIII віку, пішла самохіть тиняться по чужих придворних та вельможних сінцях. Сумний та огидний привід дав Левицький в XVIII в., що на всі боки малював тільки Катерину Другу і іі вельможних бахурів, не вважаючи на те, що вони саме руйновали Січ, заводили на Украіні кріпацтво, нищили школу і в постаті чудернацького Потемки-Нечоси глузували над усім украінським народом, ломаючи з себе якихсь то великих і пья-

¹⁾ Петровъ, Чтенія въ Общ. Нестора, 1902 г. І—III, 53—74.

²⁾ Кіев. Стар., 1893. V, 100.

³⁾ Рідн. Край, 1907, № 16.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 91

них запорожців, з нікчемними анекдотами та приказками буцім на украінський лад в пошану великих панів. Не диво, що ні Левицький з ёго вельможними портретами, ні сучасний ёму Боровиковський, який теж найбільш малював великих панів, не здібні були навести штуку на рідні шляхи, а навпаки, вони і іх нащадки тільки все більш од них тікали і заводили украінських малярів на россійські «пути-дороженьки»; помалу штука на Украіні вмерла в головних іі галузях, в будованні, в малярстві і в різьбярстві.

Не чіпаючи тутечки будовання і різьбярства, як не підхожих до народноі словесности, по части малярства виходе зовсім погано, бо малярство з одного боку могло багато поживитись із здобутків народноі поезіі, а з другого боку де в чім ій запомогти, напр., піддержувать більш до неі цікавости в верхніх верствах суспільства. Так ні ж! Усе пішло марно за повідю обрусительного знищення. Тоді, як великоруські маляри і іллюстратори давно вже звернули увагу на билини, пісні, казки, коли нова россійська штука мае такі великі національні здобудки, як картини Венеціанова, Васнецова, Нестерова, на украінській штучній ниві щось зовсім пусто. Де-не-де маячить випадкова гарна рослина, напр., «Мать и дочь» В. Е. Маковського, або «Козак Голота» С. И. Васильковського, і стоять вони самі, наче квіточки в безлюднім степу. Украінський народ, як горох при дорозі — хто ни йде, то скубне; в західній ёго частині, в Галичині, найбільш ёго здавна скубуть поляки, завжди, здебільша при виборах в сейм депутатів. Тут вже йдуть усякі примуси, прямісенько обдурюють, або усякими заходами витягують з краіни в депутати тих, хто прихильний до польськоі справи і не дба рідним краем, хто більш дба про свою кишеню. Важко приходиться боротись украінський депутатам за права свого народа. І ось в 1907 році вони знов дуже скаржились на польські урядові утиски і, бачучи, що ситі голодних не розуміють, що і німці, і такі славяне, як чехи, проводячи своі власні інтереси, більш сприяють дужчим полякам, ніж пригнобленим русинам-украінцям, украінські депутати в австрійській Державній Думі згадали про свою стару втіху, про свою давню і вірну оборону і заслону-пісню. Скоілось таке, чого ніколи не бувало ні в однім парламенті. Русинський депутат заспівав сумну пісню про украінську недолю; він узяв баса горою, і усі ёго тридцать украінських товаришів депутатів прилучились до нёго, підхопили ёго сумну пісню і голосно виявили в ній, як гірко русини скривджені ¹⁾.

¹⁾ Караваевъ, в Южн. Краі 1907 № 9121.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 92

32 депутата співали:

Ще не вмерла Украіна,
Ні слава, ні воля,
Ще нам, браття молодіі,
Усміхнеться доля.
Згинуть наші вороженьки,
Як роса на сонці;
Запануем і ми, браття,
У своій сторонці.
Душу, тіло ми положим
За нашу свободу,
І покажем, що ми, браття,
З козацького роду.

Пісня в грунті штучна, але вже зробилась добре відомою широким шарам суспільства і, відома річ, бути цій славній пісні народною.

Таким родом украінська пісня в 1907 році голосно залунала в далекому Відні, як ознака політичноі боротьби за народні права, на вдивовиж усім освіченим західним народам. Що це, сказали німці, чехи і инші австрійські народи, що це за сентіментна нісенітниця, а у самих мурашки побігли по спині од почуття тоі кривди, яку віками роблять украінцям іх національні вороги, і декому стало соромно і сумно. Пісня розбуркала сонну думку про Украіну; пісня кинула блискучий промінь на іі гірку долю, і забреніла струна нового кращого життя. Міністри піднялись і подались геть із зали. Чого ж то? Чи вже у них узяло за серце сумління? чи сором заколов ім в вічі? Хто зна. Але пісня вийшла на політичне поле, як прапор поліпшення украінськоі народноі долі, як проводирь до кращого людського життя.

Нехай же вона йде, ця чарівна украінська пісня, всіма шляхами народноі творчости — науковим, штучним, музичним, політичним, нехай буя і голосно співа про всі подіі свого занедбаного і скривдженого народа, висловля ёго кращі бажання і веде ёго до широкоі власноі національноі просвіти, до поліпшення життя у всіх верствах народного і суспільного добробута.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 93

VII.

Діячі украінського Фольклора.

Огдяд.

1) Калиновський, 2) Доленга-Ходаковський, 3) Цертелев, 4) Лукашевич, 5) Максимович, 6) Пассек, 7) Метлинський, 8) Терещенко, 9) Шейковський, 10) Марцинковський-Новосельський, 11) Закревський, 12) Костомаров, 13) Гоголь, 14) Куліш, 151 Маркевич, 16) Рудченко 17) Номис, 18) Чубинський, 19) Головацький, 20) Руликовський, 21) Кольберг, 22) Свідницький, 23) Потебня, 24) Антонович, 25) Драгоманов, 26) Житецький, 27) Франко, 28) Гнатюк, 29) Манжура, 30) Грінченко, 31) Милорадович, 32) Еварнииький, 33) Новицький, 34) Горленко, 35) Перетц, 36) Сперанський, 37) Нейман, 38) Ящуржинський, 39) Іванов (Петро), 41) Іванов (Василь), 41) Данилов, 42) Мартынович, 43) Лисенко, 44) Вовк, 45) Малинка, 46) Доманииький, 47) Кузела, 48-49) Ефименко, Петро і Олександра, 50) Ястребов, 51) Дикарев, 52) Яворський, 53) Василенко, 54) Бабенко, 55) Коперницький, 56) Косач, 57) Литвинова, 58) Мошинська, 59) Рукоссовська, 60) Янчук, 61) Коробка, 62) Чернявська, 63) Русов, 64) Ржегорж, 65) Поповський, 66) Подберезський. 67) Роздольський, 68) Шухевич. 69) Колесса (Филарет), 70-71) Грушевські брати Михайло й Олександр, 72) Кайндль, 73) Науменко, 74) Пипин, 75) Кримський, 76) Халанський, 77) Сумцов.

1. Калиновський. В 1776 р. в Петербурзі вийшло «Описаніе свадебныхъ украинскихъ простонародныхъ обрядовъ въ Малой Россіи и въ Слободской Украинской губерніі такожъ и въ великороссійскихъ слободахъ, населенныхъ малороссіянами, сочиненное Григоріемъ Калиновскимъ, армейскихъ пѣхотныхъ полковъ, состоящихъ въ украинськой дивизіи, прапорщикомъ». Під цим надто довгим заголовком криется невеличке описання украінського весілля; зроблено воно просто, досить докладно і розумно, з додатком в кінці реестрика, що коштувало весілля того часу. Цю цікаву стару книжечку було передруковано двічі — Калачовим в ёго «Архиві» і мною пізнійш в «Харьк. Сборнике» 1889 р. ч. III з коротенькою передмовою ¹⁾. «Описаніе» Калиновського перша розвідка по украінському фольклору. Мабуть, Калиновський для свого часу був дуже розумний чоловік, що звернув увагу на украінське весілля і описав ёго просто і ясно. Нажаль він зовсім занехтував піснями, не дав ні однісенькоі. Весільні звачаі в «Опису» Калиновського здебільша такі ж, які й тепер уживають по селах; але е трохи і таких, що більш вже не істнують, напр., звичай

¹⁾ Калиновскій, Харьк. Сборн., прилож. къ Харьк. Календарю, 1889 г.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 94

світилки держать в руці козацьку шаблю, з восковою свічечкою тройчаткою на версі, запалювання вогнища при проізді молодоі. Цікаві описання одежи молодих і весільні грошові втрати, напр.. на горілку 12 карбованців, а попові, дякові і панамареві за вінчання усім вкупі 1 карб. 50 коп.

Праця Калиновського одчиня новий шлях фольклора, по якому пішли вже вчені XIX віка, одні видаючи збірки пісень, казок, звичаів і т. ин., другі працюючи над іх дослідами в стосунках з ріжними сторонами народного життя.

2. Доленга-Ходаковський, він же Адам Чарноцький, належить до найстарійших украіно-польських фольклористів і мае право на ймення піонера украінськоі етнографіі. Родився він в 1784 р. в Минській губ. За те, що Чарноцький хотів піти в польське військо, ёго оддали в москалі і заслали в Сибир. Чарноцький втік, прийняв нове ймення Доленги-Ходаковськаго і під таким йменням вештався по Галичині, Украіні і Московщині, збіраючи старі памьятники і народні пісні. Подорож була ёго життям, і ввесь свій вік він промандрував, як учений розвідач, археолог і етнограф. Помер він в 1825 р. в Тверській губ., бувши управителем маетности якогось пана. Діяльність і здобудки X. мали чималий вплив. Вацлав Залеський лічив ёго за найкращого записувача народних пісень. Максимович стояв до нёго в тісних відносинах і багато користовався ёго рукописами. Митроп. Евгеній листувався з ним про всякі археологичні справи. Народні пісні X. збірав найбільш до 1817 р., а після гаряче працював по археологіі. Після смерти X. зосталось декілька надрукованних статей по історіі і купа етнографичного матеріалу, найбільш украінських обрядових і весільних пісень. Ходаковський зібрав до 2000 пісень, але вони не побачили світа. Недавно іх знайшов Доманицький в папері. Історичних пісень біля 60, з них пьять нових, незнаних ранійш в літературі, а то все варіанти пісень про Морозенка, про Гонту, про Харька, про Хмельницькаго, про Байду. Повного видання записів X. не було; деякі частини було надруковано в «Истор. пѣсняхъ» Ант[оновича] і Драг[оманова], в «Матер. до укр. рус. етнологія Хв. Вовка і в «Кіевск. Стар.» 1904 p. ¹⁾.

3. Кн. Цертелев. З першим початком студіовання украінськоі народноі славесности злучено ймення города Харькова. Одною з перших ластівок в цім напрямі був колишній харьківський урядовець князь Цертелев, людина молода, талановита і прихильна до рідного краю. В 1819 р. він видав у Петербурзі невиличку (на 64 стор.) книжечку «Опытъ собранія старинныхъ малорусскихъ пѣсней», в котрім вславив «поети-

¹⁾ Доманицький, в Зап. Наук. товар. Шевч. 1905 III, 1-41.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 95

ческій геній малорусокаго народа и чистую нравственность, какъ единственное наслѣдіе, уцѣлѣвшее отъ жадности сосѣдннхг народовъ». Цертелев голосно заявив, що «нарѣчіе малорусское не менѣе другихъ языковъ способно къ поэзіи», а пізнійш, в 1824 р., в «Сѣверномъ Архиве» він писав, що «ни одно, можетъ быть, изъ нарѣчій языка славянскаго не имѣетъ столько разнообразныхъ прелестныхъ стихотвореній, какъ нарѣчіе малороссійское» ¹⁾. В книжку кн. Цертелева ввійшло десять дум і маленький словарик. Хоч деякі погляди Цертелева на значіння народноі поезіі і мови хибні і видавець був більш з ділетантів, ніж людиною науки, але ж для першого разу почин був добрий і памьять Цертелева заслужуе пошани.

4. Лукашевич в 1836 р. видав збірник «Малороссійскія и червоно-русскія народныя пѣсни». Перші було зібрано Лукашевичем, другі взято ім з ранійших галицьких збірників. В першім відділі знайшла собі місце дуже цінна дума про Самійла Кішку. Книжечка на 170 стор. була одним з перших виданнів по украінській етнографіі. В передмові Лукашевич скаржиться, що украінська народна поезія зника, що буцім пісні вже на Украіні померли. Збірник був в старі часи досить докладний і ім багацько вчених користовались. Самий же видавець незабаром здався з глузду і почав писать ріжні чудернацькі і нікчемні quasi-филологичні книжки. Помер Лукашевич дуже старим і зовсім божевільним в 1887 р.

5. Максимович, видатний украінський вчений, родився в 1804 р. в Полтавщині, був профессором попереду в московськім, далі в киівськім університеті, помер він в 1873 р. Максимович добре знав украінську історію і мову і щиро працював для іх розвою. Его наукові филологичні листи до Погодина мали велику вагу для украінськоі національноі свідомости і для вияснення характерних прикмет украінськоі мови. Его розвідки про стару письменність, про початки друкарень, про книжну старовину, ёго історичні праці про козаків, були дуже користні для науки ²⁾. Особливо велику вагу мае ёго збірник народних пісень, певно три збірники, бо при трёх виданнях 1827, 1834 і 1849 p., кожний раз збірник збільшався і робився все кращим. Збірник Максимовича зробив велике вражіння як на украінських, так і на россійських письменникив і поетів, на Пушкина, на Гоголя. На думку Драгоманова, Марія Кочубеівна в «Полтаві» одна з перших жіночих особ, навіяна жіночими украінськими піснямя ³⁾.

Перше видання на 249 стор. мало 126 пісень, з котрих було 3 думи. Книжки, числом 4, вийшли з цікавою передмовою, де Максимович по-

¹⁾ Пыпинъ, Ист. руск. этногр. III, 14.

²⁾ А. Грушевскій, въ Извѣст. И. Акад. Н., 1906, I.

³⁾ Драгоманов, Розвідка, І, 56.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 96

дав розумні думки про побутове і історичне значіння пісень, про те, чим найбільш відрізняються пісні украінські од великоруських і про символику пісень. Після цёго видання Максимович гаряче заходився коло збірання нових матеріалів, в чім ёму допомогали славний письменник Гоголь, Срезневський, Бодянський; окромі того Максимович роздобув багато пісень, зібраних Ходаковським, і врешті задумав видать новий збірник, для якого, як він казав, придбав до 2½ тисяч пісень. Збірник мав вийти в 4 частинах, але в 1834 р. вийшла тільки одна перша частина «Украінські народні пісні», в яку здебільша увійшли думи. Останні три частини не виходили. В 1849 р. вийшло нове видання, розраховане вже на 6 частин, але теж стало на першій, де найшли собі місце вже 20 дум та історичних пісень. В одміну од попередніх цей збірник Максимович назвав «Сборникъ украинскихъ пѣсень». Окромі дум в цім виданні е коротенький відділ пісень колискових. В примітках знаходятся історичні і слонарні пояснення.

Хоч Максимович був патріотом трохи казенного россійського стиля і завжди був у зносинах із славянофилами оффиціального напрямку, напр. Погодиним і Шевиревим, але він добре знав украінську мову і багато зробив для знайомости з украінським людом. З инших ёго праць по украінській етнографіі дуже користними зьявляються невеличка статя про Харька і ті пісні, що про него співають, і не дуже великий, але досить цікавий збірничок «Дни и мѣсяцы украинскаго селянина» (1856 p.).

Деякі праці Максимовича до цёго часу не загубили свого наукового і почасти політичного значіння, хоч політик він був і не дvжe вдатний. В листі до відомого профессора, щирого украінця Бодянського Максимович якось-то висловився: «піднімаю корогву за нашу мову, за нашу землю мати», і ось ця корогва і прикрива зараз найбільш ёго ймення од забуття ¹⁾.

6. Пассек (Вадим), род. 1808, † 1842 p., мав бути профессором харьківського університету, та зносини з висланцем Герценом ёму пошкодили, і він — людина освічена і прихильна до Украіни — почав видавати «Очерки Россіи», невеличкі книжки, де дав збірку веснянок (Оч. Р. 1840, V), украінських розмивок при родинах (II), Різдва і Меланки (III), опис села Каплунівки ахтирського пол. (ib). Після ёго смерти в «Литер. Сборникѣ» була надрукована ёго статя «Малороссійская свадьба». Гарна біографія Пассека в «Харьк. Сборн.», 1 (Прилож. до «Харьк. Календаря» 1887).

¹⁾ Найбільші ст. про М.. окромі згаданоі вище Ол. Грушевського, ще Пипина в «Ист. рус. этногр.» III и Огоновского в «Зорі» 1893 p.. 235, 258, 296.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 97

7. Метлинський родився в 1814 р. в Гадячі, вчився в повітовій гадяцькій школі під проводом украінського письменника Макаровського, потім в гімназіі і університеті в Харькові під впливом другого украінського письменника того часу Гулака-Артемовського. Згодом він був у Харькові профессором по кафедрі історіі русскоі мови і словесности, в 1858 р. вийшов в одставку, од усіх одслонився, перебравсь в Крим і тутечки вмер в 1870 р. Для рідного краю він працював з 1839 p., коли видав «Думки і пісні», до 1854 p., коли вийшов ёго дуже гарний збірник «Народныя южнорусскія пѣсни». На власних своіх поезіях він підписувався Амвросій Могила, мабуть з-за того, що дивився на себе як на поета украінськоі старини, за котрою жалкував і з сумом приглядавсь до руіни колишнёі слави народноі. Сумний тон ёго поезій був відгуком як ёго меланхоличного настрою, так і туги ёго од гіркого становища украінського народа і ёго мови. В передмові до одноі з своіх праць М. висловив гадку, що «украінська мова зо дня на день забуваеться і мовкне, та прійде час, що забудеться і умовкне і слови іі може тільки в сумних піснях долетять до потомства». В поезіі «Рідна мова» М. каже:

Рідна мова, рідна мова!
Мов замер без тебе я!
Тільки вчую рідне слово,
Обізвалась мов сімья ¹⁾.

Один з учнів Метлинського в своіх споминах каже, що двері ёго хати завсігди були одчинені для студентів і взагалі мабуть ніколи не зачинялись, бо він дуже близько стояв до своіх слухачів, особливо для тих, хто любив Украіну і кохався в іі піснях. Кобзарі та бандуристи були звичайними ёго гостями ²⁾. В передмові до «Народ. южнор. пісень» М. писав: «Живое народное слово, исполненное прадѣдовскихъ поученій, долголѣтней богатой житейской опытности, хранитель древнихъ преданій, памятникъ древнихъ событій, сокровище слезъ и радостей, живетъ и растетъ по домамъ и по путямъ, на поляхъ и на рѣкахъ, какъ горе и счастье, какъ печаль и радость. Оно близко духу и сердцу народа и благотворно для его нравовъ».

Ёго збірник украінських народних пісень довго був найкращим, лагідно злаштованим і ріжноманітним по змісту ³⁾.

¹⁾ Метлинській, Твори, Льв. 1906, 41.

²⁾ Де-Пуле, въ «Bѣcтн. Европы» 1874, І, 103.

³⁾ Доклад. див. в моій праці в «Извѣст. Акад. Наук» 1904, 3.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 98

За часів Метлинського народна поезія ще мало була знана. Метлинський в деяких своих поглядах на іі початок і значіння помилявся, прим., коли висловився, що сами співці були геніями творчости і буцім одні до зачатку письменности з глубини своеі души висловили почування і думки, а инші були тільки людьми пасивними, що хоронили та передавали другим твори геніів. Пізнійш Пипин вказав на недоладність ціі гадки, бо народна масса грала не тільки пасивну ролю в творенні поезіі; в історичних течіях поезія змінювалась; иноді замісць старих творів зьявлялись нові, які звичайними людьми прилажувались до старих пісень і казок. Поділ пісень у Метлинського трохи заплутаний і недоладний. Трапляются подекуди пісні штучні. Але усі ці помилки були для того часу нікчемні, і велика була заслуга збірача. Тогочасні пісьменники і вчені, особливо Срезневський, дуже ухваляли збірник Метлинського; пізнійш Пипин одвів ёму одно з визначних місць в украінській етнографіі. Потебня дуже ім користовався. Він каже, що на збірнику Метлинського вивчився придивлятись до народноі поезіі. Відома річ, що ця добра наука пішла ёму в руку.

8. Терещенко (1806-1865), археолог і етнограф, в 1848 р. видав просторий опис народних звичаів в 7 томах «Бытъ русскаго народа»; між иншим тут е чимало украінських звичаів і пісень, напр., декотрі історичні пісні (в 1 т.), весільні звичаі (II), похоронні (III, IV), грашкп і гаівки (III), різдвяні (VII). Простора рецензія в «Собр. сочин. Кавелина», IV т.

9. Шейковський, маловідомий украінський етнограф, автор невеличких збірників, котрими користовались часто, «О похоронахъ въ Подольской губ.» (Кіев. Телегр., 1860, №№ 24-26), «Бытъ Подолянъ» 1860, ч. І—II (казки, гаівки, похор.), «Опытъ южнорусскаго Словаря» 1861 А.—Б. (невеличка цікава книжка з піснями і прислівьями), «Привѣтствія и поздравленія у подолянъ» (Кіев. Курьеръ, 1862, №№ 5 і 8). Очевидно, Ш. любив рідну краіну і що сили працював на новій тоді ниві украінознавства.

10. Марцинковський (1823-1880), дуже прихильний до украінців польський етнограф, писав під псевдонимом Nowosielski. В 1857 р він видав простору книжку «Lud ukrainśky», з казками і звичаями украінського народа. Розкидані в книжці деякі гадки автора про мифи не мають науковоі ваги. Досить цікавих етнографичних вказівок маемо і в ранійшій праці М.-Nowosielski, stepy, morze і góry 1854 (про купалу, розигри, коляди і ин.). М.-Н. належать ще «Легенды и повѣрья укр.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 99

народа» (Кіев. Телегр., 1860, №№ 75-77) і про рахманський Великдень (Dziennik Warszawski, 1854, №№ 33-35).

11. Закревський, з старих етнографів, людина мало відома і мало признана при житті. Щирий украінець, він жив і працював далеко в Ревелі, в самотині. Ёго знаття народа не було глибоким і грунтовним, але все ж таки деякі ёго праци мали важне значіння. В 1860 р. Закревський видав «Старосвѣтскій бандуриста» і «Малороссійскія пословицы», два невеличких збірники, з трохи мішаним змістом. Головна заслуга Закревського «Словарь малороссійскихъ идіомовъ». Він займа в «Стар. банд.» найбільшу йго часть, сторінки 245-615. Хоч деякі письменники того часу, особливо П. Ефименко в «Основі», однеслись дуже ворожо до цёго Словаря, а Ефименко, мовляв, з несправедливою суворістю. Словарь був для украінців добрим здобудком по досить багатому змісту, по деяким історичним вказівкам, нарешті по своій закінченності, бо обійма усі букви алфавиту. При усіх хибах і помилках, на книжці лежить печать дуже прихильних відносин автора до рідного краю, і через те і книжку, і самого занедбаного автора можна і досі помьянуть з подякою. Пипин висловився, що Закревський зложив свій словарь в старомоднім стілі без знайомості з науковою филологичною методою, але у ёго було практичне знання і здоровий змисл ¹⁾. Ще прихильнійш одзиваеться Огоновський, що украінський лексикограф скаже Закревському спасибі за ёго велику працю ²⁾.

12. Костомаров, славетний россійський і украінський історик, перший здався на ту думку, що історія не повинна буть тільки панською наукою і величать великих панів, а що вона мусить бути історіею народа, головніш простого, який заробляе хліб. Род. К. в 1817 p., учився в Харьківскім університеті, був профессором в Киіві і в Петербургі, але рано в 1862 р. покинув службу і до самоі смерти в 1885 р. працював самотно. Костомаров добре знав украінську мову і писав нею поезіі під псевдонимом Іеремія Галка, збірав народні пісні і взагалі завжди дуже цікавився украінською народною словесністю, як бачимо вже з ёго диссертаціі 1843 р. «Объ историческомъ значеніи русской народной поэзіи». Науменко каже, що ця праця Костомарова була першою науково-етнографичною працею і досі не загубила ваги ³⁾. В книжці багато украінських пісень, здебільша нових для того часу.

¹⁾ Пыпинъ, Ист. рус. этногр. III. 346.

²⁾ Огоновскій. Ист. литер. руск., в Зорі 1894, № 6.

³⁾ Науменко, в Кіевск. Стар., 1885, V, 41.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 100

Костомаров був одночасно збірачем і працёвитим ученим. Хоч він і не видав ні одного збірника окремо, але він зібрав багато пісень і передав іх здебільша в величезні «Труды» Чубинського. В III, IV і V томах цёго збірника налічують до 500 пісень у записі Костомарова. Як добра бжола, він додав багато меду до цёго великого украінського вуля. Деякі думи, записані в молоді годи в Харькові, Костомаров скористовав у власних пізнійших працях про украінське козацтво, як воно відбилось в піснях ¹⁾.

Костомаров часто вертався до своіх молодих літературних любощів, до тих тем, котрих торкався в диссертаціі 1843 p., котрим спочував у статях в «Основі» 1860-1862 років. В 1872 р. він почав друковать в московськім журналі «Бесіда» свою працю «Историческое значеніе южнорусскаго народнаго пѣсеннаго творчества», продовжив іі в «Русской Мысли» 1880 і 1883 років в «Исторіи казачества въ памятникахъ южнорусскаго народнаго пѣсеннаго творчества», а після ёго смерти в «Литературномъ наслѣдіи Н. И. Костомарова» 1890 р. надрукована статя «Семейный бытъ въ произведеніяхъ южнорусскаго народнаго пѣсеннаго творчества». Характер праць описательний, без критичного досліду. Трапляються нові авторські записи.

Драгоманов висловився, що Костомаров своіми працями про украінський народ заложив міцну підвалину для розвою украінознавства своіми полемичними статями против поляків і великоросів, підкрепив украінську національну справу, і особливо статями про дві руські народности і старий федерализм Костомаров зміцнів думку про самостійність усіх славьянських народів. ²⁾.

13. Гоголь, славнозвісний письменник, кохався в рідних украінських піснях, пильно іх збірав і надавав ім велику вагу. «Моя радость, жизнь моя — пѣсни! Какъ я васъ люблю» писав він в листі до одного свого приятеля. Зібрав він чималу купу пісень; вони лежали в рукопису занадто довго, і тільки торік (1909) Академія Наук видала іх окремою книжкою значного розміру; тут багато пісень весільних, е колядки, пісні колискові. Взагалі Гоголь цікавився украінським фольклором і мав гарну свідомість з цёго боку. Про Гоголя, як етнографа, е досить простора новочасна наукова розвідка Соколова в «Этногр. Обозр.» 1909, № 2.

¹⁾ Горленко, в Кіевск. Стар. 1886, І, 118.

²⁾ Драгоманов, Громада, II, 241. Н. И. Костомаров, як етнограф, розвидка Hayменка в Кіевск. Стар. 1885, V.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 101

14. Куліш в 50 роках видав дуже користну для украінськоі етнографіі книжку «Записки Южной Руси». В 1856 p. вийшов перший том, в 1857 р. — другий, а третій застряв по цензурній перешкоді і ёго було видано вже далеко пізнійш в «Чтеніяхъ моск. общ. ист. и древн. рос.» В «Записках» Куліша е думи, перекази, казки, життеписи кобзарів і лірників, авторські розвідки, статі деяких россійських і польських вчених. Книга зробила велике вражіння і була ухвалена за багатий зміст і особливо за яскраву одголосність народного життя. Вже Шевченко і Потебня читали іі залюбки через те, что тамечки знаходили не тільки надзвичайно гарні твори народного слова, але знакомились з тими старцями, що іх зберегли, що оповідали казки і співали думи. Відносячись до люду з великою прихильністю, Куліш зазначив, які народ мае великі скарби дум і почуваннів, котрих украінська суспільність не вміла досить оцінить і зберегти. «Мене займав, каже Куліш, поетичний бік життя народа. Я бажав схопити драму, що з малими перервами відгравав цілий украінський народ. Мені хотілось побачить сільський побут в лоні природи і на грунті історіі.... Етнографія зливалась для мене в одну науку з історіею, а історія роскривалась в своіх етнографичних наслідках».... Помічаючи зніщення народноі словесности, Куліш причиною того лічив змагання новоі цівилизаціі і схилявся на таку думку, що буцім то «ми і народ одно і те саме, але тільки він своею поезіею зьявляе перший період культури, а ми початок новоі, висшоі». По думці Куліша, нові украінські письменники «зьявляють тільки ширші змагання культурні». З ціею думкою не можна згодитись. Вже Пипин зовсім грунтовно зазначив, що народній творчості шкодять не стільки змагання новоі цівилізаціі, як змагання державноі централізаціі, яка зовсім одпиха народ од самостійного життя, і таким чином при державній централізаціі нові культурні змагання зостаються для украінців недоступними ¹⁾. Потебня теж скоса подивився на похвалку Куліша. Дома на паперці він записав — «та хиба завжди висші кляси берут у народа найкращі рісі ёго життя і слова? хиба ми, це б то украінська інтеллигенція завжди дужі духом народа? Хиба народ завжди возрождаеться і мае свое продовження в житті освіченоі суспільности? Хиба завжди «ми» і «народ» одно і те ж саме, з повищенням «ми» чи завжди ми робимся більш чулими і тямущими?» Очевидячки, питання не на користь кулішевоі думки.

Одночасно Потебня згадав поезію Полонського:

Нѣтъ правды безъ любви къ природѣ,
Любви къ природі нѣтъ безъ чувства красоты,

¹⁾ Пыпинъ, Ист. рус. этногр. III 196.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 102

Къ познанью нѣтъ пути намъ безъ пути къ свободѣ,
Труда — безъ творческой мечты.

Иначе сказать, де нема любови — там нема волі і творчісти, а без них не може бути переходу низших зьявищ в висші в думках і в житті.

«Прошедшее невозвратимо, каже Потебня; но сердечное отношеніе къ нему даетъ урокъ для будущаго, и урокъ этотъ гласитъ: не убій!» ¹⁾.

15. Маркевич (1804-1860), відомий як історик Украіни («Исторія Малороссіи», в 5 т.), працював теж по етнографіі. Талановитий музикант, він цікавився народними мелодіями, в 1831 р. видав «Украинскія мелодій», в 1840 р. «Народные украинскіе напевы, положенные на фортепіано». До етнографіі більш торкаеться книжка «Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссіянъ», яку М. видав в самім кінці свого життя і котра, хоч трохи і хаотична по змісту, все ж свідчить, що М. приглядався до народного побуту, і деякі ёго фольклорні записи досі заховали вагу, особливо записана ім цікава інтермедія. Коротенькі, але дуже тепло та гарно написані спомини Макарова про Маркевича, про нёго, як освічену, веселу людину, про життя ёго на селі (він був заможний пан) надруковано в Основі, 1861, І.

16. Рудченко род. в 1845 р. в Миргороді, пройшов повітову школу, був співробітником деяких часописів, на службі державній був «по крестьянскимъ дѣламъ» при Киівськім генерал-губернаторі, потім управляющим казенною палатою в Витебську і в Херсоні. Помер Р. в 1905 р. Ёго біографія в «Украіні» 1907 р. Рудченкові належить два збірники «Народныя южнорусскія сказки» 1869 р., в 2 ч., — усего 137 казок, здебільша ніде дотіль недрукованих, і «Чумацкія народныя пѣсни» 1874 р. з гарною розвідкою «Чумаки въ народныхъ пѣсняхъ». Ця праця і досі мае ціну, як найкраща по чумацтву розвідка.

17. Симон вславився добрим виданням украінських приказок. Книжка вийшла під анаграмою Номис. Симон або Симонов з старого козацького роду родився в 1823 p., скінчів науку в киівській університеті, учителював в гимназіях ніжинській і неміровськіи, був директором лубенськоі гимназіі, головою мірового зьізду, якій час головою лубенськоі земськоі управи; останні годи провів в Лубенщині в своім хуторі. В 1861 р. в янв. книжці «Основи» Номис дав докладний етнографичний нарис «Різдвяні святки». Головна праця Н., досі користна, «Украінськи приказки, присливья і таке инше» вийшла в 1864 р. В книжку ввійшло багато старих надрукованих збірничків і ще більш но-

¹⁾ Потебня, Изъ Запис. по теорій словесн. 128-138.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 103

вого матеріалу, зібраного Білозерським, Кониським і здебільша Опанасом Марковичем. Усіх приказок у Номиса 14, — 339 і 505 загадок — числа величезні. Книжка вийшла тим більш користною для читачів, що Номис розбив приказки розумно на одділи по змісту і в кінці влаштував гарний показчик. Через те у Номиса легко оріентуватись. При деяких приказках наведено казки і анекдоти, що до них торкаються.

18. Чубинський р. в 1839 р. в Боришполі Переяславського повіта, пройшов правничий факультет Петербургського університету, працював для просвіти краю в Киіві, за що і попав на заслання в Пинегу, потім в Архангельськ, де служив при губернаторі до свого визволення в 1869 р. В цім році він переіхав в Петербург і незабаром його було послано географичним товариством для зібрання етнографичних матеріалів в правобережну Украіну. Експедиція Чубинського вийшла надзвичайно користною для науки і особливо для украінознавства. Молода сила і жвавість Чубинського помогли, що він зробив надзвичайно багато. На протязі 2 років (1869 і 1870 р.) він обьіхав багато міст, укладав программи, гуртовав молоді сили для користноі загальноі праці, спонукав до работи, і таким чином в два роки зібрав такий величезний матеріал, який не могли ранійш зібрать цілі наукові товариства за багато літ. Повернувшись до Киіва, Чубинський почав працювать при Південно-Західнім Одділі Географичного товариства, яке дуже гаряче взялось за украінознавство у всіх ёго галузях і за те швидко було заборонено і закрито урядом, під впливом ворогів украінського народу, найбільше Юзефовича. За короткі часи свого життя Киівське етнографичне товариство спромоглось тільки на два томи «Записок» (1873 і 1874 р.), в яких уміщено декілька цінних статів Чубинського, Драгоманова, Русова і Лисенка. Недоброхіть Чубинський перебрався в Петербург, де тяжко занедужав: звідти вернувся на Украіну і тутечки помер в 1884 р. Небіжчик визначувався великою енергіею і хистю до невсипущоі праці. Людина жива, пряма, з украінським гумором, він зумів і сам добре працювать на користь рідного краю і других до того звертать. Зібрані ёго дбанням «Труды этнографическо-статистической экспедиціи въ Юго-Западный край» — ёго вічна заслуга і вічна слава. Вийшли вони в 7 великих томах:

Перший том (XX+454) 1872 р. містить в собі забобони, загадки, чари, повірья про звірів і рослини, приказки і прислівья.

Другий том (679 ст.) дае мифичні і побутові казки і анекдоти, усёго 295 №№.

Третій том (486 ст.) дае народний дневник, веснянки, обжинки, колядки і ин.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 104

Четвертий том (713 ст.) малюе родини, весілля і похорони в звичаях, повірьях і піснях.

Пятый том (1209 ст.) ввесь зложений з пісень родинних і про кохання.

Шостий том (XI4-396) мае сільські правничі звичаі і постанови волосних судів.

Сёмий том (600 ст.) каже про родинний і домовий побут жидів, ляхів і украінців південно-західного краю, про іх взаемні відносини, про мову, одежину і т. ин.

Подекуди приложено окремі праці — Антоновича про старі чари, Кістяковського про волосні суди, Михальчука про украінську мову. Взагалі збірник величезний. Академик Веселовський зазначив у просторій критиці, що «Труды» Чубинського дали нове велике поле для ріжних наукових дослідів. Для всякого украінця, що шукае національноі свідомости, «Труды» повинні буть настільною книгою і покрасою усякоі украінськоі книгарні.

Збірники Чубинського ухвалили Веселовський і Срезневський. Веселовський в кінці своеі простороі критики висловився, що «по богатству этнографическихъ данныхъ, по общему сходству плана есть лишь два труда, съ которыми можно сравнить «Труды» Чубинского — Lud Кольберга и Biblioteka delle tradizioni popolari siciliane Питрэ. Богатство собранныхъ данныхъ свидѣтельствуетъ не только о значительной затратѣ силъ и знанія, но и объ организаторской способности и неутомимой энергіи»¹⁾.

Хоч Драгоманов, по звичаю своему, гостро висловився проти Чубинського за систематику повірьів і пісень, назвав надані розділи зміста «чудасіями та нелогичностями», але цей докір не такий вже важкий, при дуже багатім змісту, і навіть суворий Драгоманов мусів признати, що збірник Чубинського рідке, а либонь поодиноке в нашій літературі видання багатством і ріжнородністю матеріалам ²⁾. До речи, систематикою ёго займались найбільш Гильтебрандт і Костомаров, та усяка систематика пісень — річ важка і другорядна.

В маленьким збірнику поезій, (Чубинський мав до них кебету), в «Сопілка Павлуся» (Киів, 1871 p.), Чубинський сказав про себе:

Ще не багато літ прожив,
А вже сивіе чорний волос,

¹⁾ Веселовский, Отч. о XXII присужд. наградъ гр. Уварова, 230. Там же і реценз. Срезневського.

²⁾ Драгомановъ, Вѣстн. Евр., 1877, мартъ.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 105

Ще не діждав своіх я жнив,
Ще не жовтіе колос...
Я в світі щиро працював,
Я сіяв те, що Бог послав ¹⁾.

Але коли в 1878 р. вийшли останні томи «Трудовъ», можна було сказать, що Чубинський незадовго до смерти діждав багатих жнив, і що зібрані ім копи жита вже зажовтіли на Украіні.

В 1862 р. Чубинський скомпанував поезію «Ще не вмерла Украіна»; славний цей гимн він підкреслив такою величезною науковою підвалиною, як «Труды этногр. стат. экспед.». Цей спів став в пригоді украінцям в 1907 році, коли галицькі депутати заспівали ёго в віденському парламенті, на прикру злобу своіх гнобителів поляків.

19. Головацький род. в Галичині в 1814 р. в сімьі попа і після науки в середніх та вищих школах був недовго попом на селі, потім профессором львівського університету на кафедрі украінськоі мови, деканом филологичного відділа, ректором, але в 70-х роках австрійський уряд скинув ёго з посади за зносини з россійськими славянофилами. Тоді Головацький перебрався в Россію, одержав тут службу в Вільні головою архивноі комиссіі, перейшов з уніі до православія і одержав ріжні чини і ордены; одночасно він все більш і більш цурався того народного украінського напрямку, якого держався в Галичині, і в кінці свого життя лаяв на всі боки украіноманів і іх, як він казав, жаргон. Помер Головацький в Вільні в 1888 р.

Видатний знавець Галичини і людина вельми працёвита, Головацький в украінській етнографіі мае велику вагу найбільш своім величезним збірником «Народныя пѣсни галицкой и угорской Руси», перш надрукованим Бодянським в «Чтеніяхъ моск. общ. истор. и древн. россійск.» 1863-1865; потім, в 1878 p., збірник вийшов одбитками в 4 великих томах.

Головацький і сам записав багато пісень, мандруючи по Галичині, і чимало взяв з ранійших збірників. Поміж народними е і пісні освіченого суспільства. В цершій книзі думи і думки. Збірач під думками дае пісні побутові; в другій книзі йдуть пісні празникові, коломійки і инші; в третій і четвертій книгах додатки, найбільш веснянки, або гаівки і колядки. Збірник Головацького треба по науковій вазі лічить майже поруч з збірником Чубинського, бо зміст величезний, хоч і трохи плутаний і без тих докладних наукових додатків, які дано в «Трудах»

¹⁾ Огоновський, Ист. литер. рус., в «Зорі», 1894.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 106

Чубинського. В збірнику е чимало нових пісень, навіть цілі одділи, напр., опришкови, шумки. Дуже багаті і цінні одділи колядок, цікавий і досі найкращий одділ пісень царинних.

Велику, докладну і дуже цінну рецензію, по запиту Академіі Наук, написав проф. Потебня. Тут багато филологичних і лінгвистичних заміток, поясненнів деяких темних слов, подекуди дуже влучні вказівки на украінську національну справу, на значіння і вагу украінознавства і одповідного тому життя.

В виданні збірника Головацького велику послугу Украіні виявив щирий іі син і добрий іі знавець профессор московського університету Осип Максимович Бодянський, що був тоді редактором «Чтеній» моск. історичного товариства. Людина дуже прихильна до рідного краю, він за молоді годи писав украінською мовою під псевдонимом Иськи Материнки, потім в «Чтеніях» видав «Исторію Русовъ» Полетиків батька і сина і нарешті пісні Головацького, два видання дуже важних для історіі і етнографіі Украіни.

З инших праць Головацького по етнографіі треба зазначить, як користні, ёго статі «О костюмахъ и народномъ убранстве русиновъ» (1868 р.) і «О народной одежде русиновъ» (1877 р.).

Взагалі Головацький був працёвитою людиною і окромі етнографіі дуже пильнував про старі галицькі рукописи і книги. Его цінні праці «Библіографическія находки во Львові» (1871 р.), «Памятники дипломатическаго и судебно-дѣловаго языка XIV—XV вѣковъ» (1865) і декілька других досі мають важне наукове значіння ¹⁾.

20. Руликовський, прихильний до украінців польський шляхтич, повітовий маршалок, род. в 1809 p., помер в 1888 в с. Геленівці Васильк. пов., Киівск. губ. Ёму належать: 1) Zapiski etnograficzne z Ukrainy в «Zbiór Wiadomósci do antrop. krajow». T. III (1879) і 2) статя про камяні буси в «Zbiór Wiadom». T. V. В першій ёго праці надруковано украінські вірування про рослини, звірів, замови, думи, пісні, прислівья. Вагу мають найбільш 1 і 13 одділи, з оповіданнями про старих історичних діячів ²⁾.

21. Кольберг (1814-1890), славнозвісний польський етнограф, зібрав велику купу польських казок і пісень і в своій безупинній праці звернув на час і до галицьких русинів, до того цікавого гірного кутка Галичини, що зветься Покуттям. Збірник в 4 томах так і зветься

¹⁾ Про Гол. див. у Огоновського в «Зорі» 1893 p., стор. 336, 355, 375, 395, 436 і згад. вище рец. Потебні.

²⁾ Сумцовъ, Соврем. малор. этногр. II, 46-52.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 107

«Pokucie»; вийшов вин в 1882-1889 роках і містить в собі — перший том опис побуту тубольців, гуцул, іх домівки, одежину, харч, празникові звичаі і пісні, в другім — пісні, в 3 и 4 — казки і инший фольклорний матеріал. Поміж піснями е багато гарних. Збірник зложен дуже докладно і чепурно. Мову місцеву гуцульську передано подекуди з помилками. Кольберг був збірач дбайливий, що завжди пильнував про точність і повність записів. Поруч з збірником Головацького праця Кольберга досі мае велику фольклорну вагу.

Окромі праці про Покуття, Кольберг в XII і в XIII томах польського наукового видання «Zbiór Wiadomości do antropologii krajowej» надруковав невеличкі збірники украінських сільських пісень і байок з Поділля і Полісся ¹⁾.

Не без вплива Коперницького і Кольберга в «Zbiór Wiadomości» було надруковано чимало збірничків по украінському фольклору, з яких найбільш цінними здаються праці Мошинськоі — у II т. про весілля, в V т. купальські пісні, казки і загадки; Подберезського в IV. т. найбільш про украінську демонологію, Рокосовськоі про весілля на Волині, Ганни Банке в XIII про галагівки, або гаівки і гри на Великдень, Земби і Колесси в XII і XIII т. про похоронні звичаі і т. ин. ²⁾.

22. Свідницький (1834-1871), талановитий украінський письменник, автор «Семейноі хроники Люборадських», в «Основі» 1861 р. (окт., нояб., дек.) дав простору і цікаву етнографичну розвідку «Великдень у подолянъ», усёго коло 70 сторінок. Тут е багато де-чого: повірья, звичаі великодні, де-які казки, легенди, опис одежи, убрання, великодня страва, дитячі грашки, пісні гаівки, опис Ордані, — взагалі досі користна, хоч і мало відома етнографична розвідка. Приведено багато гаівок цілком, а через те, що Гнатюк не примітив іх в новім збірнику гаівок 1909 p., вони і при цім збірнику заховали вагу.

23. Потебня родився в 1835 р. в Роменському повіті, учився в Радомській гимназіі і в харьківськім університеті, в якім згодом був профессором по кафедрі исторіі русскоі мови і словесности з 1860 р. до самоі смерти в 1891 р. Людина дуже прихильна до рідного краю, знавець украінськоі мови, з надзвичайною кебетою до лінгвистики, з дуже широкою загальною освітою Потебня щиро працював в науці і ёго праці мають велику вагу для пізнання украінськоі мови і народноі словесности. Він порушив загальні питання про украінський націонализм,

¹⁾ Про Кольберга дивись у Неймана в Киівск. Стар. 1884, IV, V; Янчука в Этногр. Обозр. 1889 II, V; Пыпина, Ист. русск. этногр. III, 289.

²⁾ Докладніше див. у 2 часті моеі праці "Современ. малор. етнографія".

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 108

ёго стосунки до космополитизму і порішив іх на грунті загального добра. Велику вагу мають ёго вказівки на національну справу в рецензіі ёго на працю П. Житецького «Обзоръ звуковой исторіи малорус. нарѣчія» (1876 p.), далі ёго цікава статя «Языкъ и народность» у «Вѣстникъ Европы» 1895 (сент.) і посмертне видання ёго величезноі «Теоріи словесности» (1905 p.). З лінгвистичних праць багато де чого по украінству знаходиться в «Замѣткахъ о малор. нарѣчіи» 1870 р. і в трёх книжках «Къ исторіи звуковъ рус. яз.» 1873 р. Тут розкидано цінні замітки про декотрі вирази в думах і старих украінських актах.

Перша праця фольклорного змісту — «О нѣкотор. символахъ въ славянской народ. поэзіи» 1860 р., книжка теперь мало відома, устаріла зовсім. Більш науковоі ваги мае книжка «О мифологическомъ значеніи нѣкот. обрядовъ и повѣрій» 1865 p., де зібрано багато матеріалу про різдвяні звичаі, про повірья про змія і бабу Ягу. Праця збудована цілком в напрямі тепер вже однобокоі мифологичноі теоріі. Цікаві розвідки про Долю 1867 р. і про купалові звичаі 1867 р., теж цінні найбильш по матеріалу. Невеличка, але дуже цінна праця — «Малор. народ. пѣсня по списку XVI в.» — розвідка про украінську пісню про Стефана воеводу в чешській граматиці Благослава 1571 г.

Багато етнографичних вказівок розкидано в просторій рецензіі Потебні на збірник галицьких пісень Головацького і в розвідці про Слово о Полку Игоревім.

Величезну вагу мають «Объясненія малор. и сродн. съ ними пѣсенъ» в 2 просторих томах; в першім йде річ про веснянки, в другім про колядки. Тут зібрано і зьясовано багато украінських пісень і поруч з ними пісень инших славьянских народів, по підхожих мотивах, переважно в напрямі мифологичноі теоріі, але з належитою обережністю в конклюзіях. Поміж веснянок дуже докладно розібрані «просо», «воротарь» і «мости». Праця про колядки займае коло 800 сторонок. Колядки і щедрівки тут розібрані по мотивах. Сперш річ йде про колядковий (5+5) і щедрівичний (4+4) віршові розміри, про значіння колядовання і щедровання, про мети злучених з ними звичаів і пісень, а далі про мотиви, яких налічено 81. З найбільшою докладністю і повністю Потебня розгляда мотиви про радість, величання, сіяння золота, обходи святими двора, обход з козою, чудесне древо, суперечки,

хто сильніш, про соколів і орлів, тура-оленя. Взагалі етнографічні праці Потебні, особливо ёго «Объясненія» зьявляються гарним здобудком украінознавства ¹⁾.

¹⁾ Докладніше див. в моій Соврем. малор. этногр., І.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 109

24. Антонович, Володимір († 1908), славнозвістний украінский історик і археолог, трохи торкався словесности і етнографіі. Вкупі з Драгомановим він видав «Историческія пѣсни малорусскаго народа» І—II 1874-1875. Як каже проф. Лобода, це видання «й досі служить за підручну книжку для всякого, хто тільки працюе над украінською народною словесністю». Дуже користна теж збірка А. старих актів про чарівництва в «Трудахъ» Чубинського. Мае чималу вагу невеличка, але добре написана «Записка» А. в справі обмежень украінськоі мови (в Записк. Укр. Наук. Товариства в Киіві 1909, III). Про А. багато писано в Зап. Укр. Наук. Товар. в Киіві 1909 р. III. і в Чтен. в Общ. Нестора Літоп. 1909, І—II.

25. Драгоманов, з найкращих діячів украінського фольклора (1841-1895), почав працювати на цім полі в 70-х роках, коли був профессором киівського університету, потім за кордоном, куди він утік в 1876 p., дав багато цінних дослідів по украінському фольклору.

В 1874 р. Драгоманов виступив з двома науковими працями — «Відгук лицарськоі поезіі в украінських народних піснях» і з докладом про кровозмішку в піснях украінців і инших народів, і вже в ціх працях проявив самостійність погляда та велику прихильність до порівняючого методу.

Драгоманов з дворянського роду ліберального напряму, родився в Гадячі в 1841 p., вчився в полтавській гимназіі, потім в киівьскім університеті (1859-1863), коли куратором був славний Пирогов; з початку 70-х років був у Киіві префессором по кафедрі загальноі історіі, приймав участь в ріжних місцевих просвітних подіях, в недільних школах, в збагаченні книгарень, в археологичнім зьізді, в діяльності місцевого етнографично-географичного товариства, зносився з закордонними діячами національно-украінського, і здебільша соціалистичного напрямку. Доноси сипались на ёго, як з решета, поки в 1875 р. министр Дм. Толстой не позбавив ёго посади. Драгоманов перебрався в Женеву і тутечки видавав «Громаду». Після 15 літ життя в Женеві він заполучив службу в Софійськім університеті, де читав перше по россійськи, а потім, підучившись, болгарською мовою і щиро працював в болгарських наукових часописях, найбільш в «Сборн. за нар. умотворенія».

Залишаючи на боці численні праці Драгоманова публицистичні, политичні і історічні, — з декотрими з іх я далеко не згоджуюсь, особливо з ёго задарма гострими і несправедливими випадами против таких шановних працевників, як Огоновський, Чубинський, — треба зазначить, що украінській етнографіі він проложив деякі широкі і нові шляхи і багато придбав в скарбницю наукового украінознавства.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 110

Головні праци Драгоманова по етнографіи:

1) Историческія пѣсни малорусскаго народа, съ объясненіями Вл. Антоновича и Драгоманова, Киівъ, І, 1874. II, 1875. 2) Малорусскія народныя преданія и разсказы, К. 1876. 3) Нові украінські пісні про громадські справи (1764-1880), Женева, 1881. 4) Политичні пісні украінського народа, Ж., І, 1883, II 1885. 5) Матеріали для історіі віршів, в «Життя і Слово», 1894, І. 6) Турецькі анекдоти в украінській народній словесністи, в «Кіев. Стар.», XIII. 7) Украінські пісні про волю, ib. XIV. 8) Шолудивий Буняка в укр. сказаннях, ib. XVIII. 9) Відгук лицарськоі поезіі (Пісні про Королевича). 10) Корделій Замурза. 11) Два украінських фабльо. 12) Псовання украінських народних пісень.

Знайдется ще десятки зо два таких праць, де Драгоманов трактуе більше-меньше на теми украінського фольклора, напр., в ёго розлогих працях в болгарськім «Сборник за народни умотворенія» ¹⁾.

«Историческія пѣсни малор. народа» досі зостаються дуже цінною працею, і нема кращоі над неі, хоч чимало зібрано нового, та воно здебільша порозкидано і не мало досить наукового огляду. В першій часті збірника йдуть пісні віку княжеського та дружинного (це сама хитка і слаба частина в праці), далі думи і пісні про боротьбу козаків з татарами та турками, в другім томі думи і вірши про боротьбу з поляками. Деякі історичні пояснення вельми просторі, про Байду, Олексія Поповича, Самійла Кішку. Видавці цитують не тільки руських, але і польських і инш. літопісців, широко користуються чужеземними науковими працями, рівняють де треба украінські пісні до пісень инших народів, викидають деякі фальшиві пісні з розвідками про іх невдалість.

Збірник Антоновича і Драгоманова звернув на себе увагу тямущих критиків як в Россіі, так і по за іі кордонами. Ягич висловився, что збірник der Anfang einer musterhaften, kritisch—historisch beleuchteten Ausgabe, Пипин «що збірник стане виходним пунктом для дальших дослідів». Більш-меньш прихильні редензіі знайшли собі місце в «Вѣст. Евр.» (1874, XII, Костомарова), в «Стар. и Нов. Россія» (1875, III, Op. Миллера), в «Revue des deux mondes» (ст. Рамбо) ¹⁾.

Після збірника «Историческія пѣсни малор. нар.» найбільшу наукову вагу мае збірник «Політичні пісні украінського народа», видання 1883 і 1885 p.p. в 2 частинах за кордоном в Женеві, як продовження першого. Коли Драгоманов потяг за кордон, то він умовився з Антоновичем, що він видасть пісні про руйновання Січи і инші XVIII-XIX ві-

¹⁾ Огоновській, в Зорі. 1894, 343.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 111

ків, а Антонович — пісні про гетьманщину та гайдамачину. Политичні пісні видари з дуже просторими історичними увагами. В хронологіі е чимало помилок і натяжок ¹⁾. Драгоманов, між иншим, вказуе на велике достоінство украінського народу, що він не опустився цілком під тягарем неволі і заховав пісні про свою боротьбу з ворогами. В другім місці Драгоманов зазначив, що украінці зберегли своі найкращі почуття і вільні думки більш, ніж поляки і великоросси через те, що пізнійш, в XVIII ст., підпали під гніт крепацтва.

В книжці про нові пісні про громадські справи більш публицистичного, ніж наукового етнографичного змісту. Між иншим автор тут грунтовно жалкуе, що украінці, дякуючи чужим державам і чужим школам, загубили націанальне обличчя і націанальні почуття. «Инакше було б, каже Д., коли б освічені люде на Украіні признали себе украінцями.... та думали б, говорили і писали найбільш поукраінському, робили б перш усёго для Украіни, піднімали б украінський народ перш усёго для нёго самого і для ёго Украіни».

Треба сказать, що збірник «Малорусскія народныя преданія и разсказы» 1876 p., котрий мае до 500 прозових казок, анекдотів, приказок, мае вагу і в своі часи ёго ухвалили Костомаров в «Русск. Стар.» і Рамбо в «Revue d. deux Mondes». Розвідок автора тут нема, але зміст і ёго систематика досить багаті і значні, так що в украінській етнографіі це видання було гарним здобудком.

Після смерти Драгоманова Наукове Товариство імени Шевченка видало в 1900 р. збірку розвідок небіжчика в двох томах. Сюди увійшло всёго 23 праці, з яких найбільшу наукову вагу моють статі про Корделію-Замурзу, про украінські інтермедіі XVII в., про Шолудивого Боняка, про пісні, про волю, про фатальню вдову.

В цей збірник не ввійшли дуже цінні збірки фольклорного матеріалу — «Историчні пісні малоруського народа», дуже цінна праця, яка оброблена в 1875 р. вкупі з проф. В. Б. Антоновичем; продовження цёго збірника — «Політичні пісні украінського народа», яке вийшло пізнійш за кордоном, праця цілком Драгоманова великоі науковоі ваги, користний киівський збірник «Малорусскія народныя преданія и разсказы», закордоння праця про нові украінські співи про громадські справи. Окидаючи усі розвідки і збірки Драгоманова одним поглядом, треба одвести ёму почесне місце в украінськім фольклору, маючи на оці, що він гаряче збірав матеріали і, збіраючи іх, давав ім просторі пояснення в розлогих міжнародних порівняннах, шукаючи в них старих джерел

¹⁾ Про це докладно в моій ст. в "Извѣст. И. Акад. Наукъ".

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 112

славьянських пісень і казок. В велику послугу Драгоманова треба залічить, що деякі досліди і збірки він написав гарною украінською мовою, наприклад, популярні брошюри про рай і поступ і про татарськи шкоди.

26. Житецъкий Пав. (род. 1836 р.), заслужений украінський діяч, здавна живе в Киіві і працюе найбільш в киівських наукових виданнях. Житецький належить до невеликого гуртка щиро украінських вчених, що здебільша працюють над украінським фольклорним і филологичним матеріалом, звязуючи ёго дрібні шматки і зводячи іх до загальних наукових поглядів. З-за поважних наукових праць Житецькому було місце в університеті, але він прожив свій вік в скромній долі гимназіального вчителя, далеко не так замітно, як то повинно було буть по ёго наукових послугах. Найкращими роботами Житецького зьявляются ось які: «Очеркъ звуковой исторіи малорусскаго нарѣчія» 1876 р. Небіжчик Потебня дав велику рецензію на цю црацю. Далі, «Очеркъ литературной исторіи малорусскаго нарѣчія въ XVII и XVII вѣкахъ» в Кіевск. Стар. 1888 p., «Мысли о народныхъ малорусскихъ думахъ» 1893 р. і «Энеида Котляревскаго и древнѣйшій ея списокъ въ связи съ обзоромъ малор. литературы XVIII в.» 1900 р. Моя рецензія на «Мысли о народ. малор. думахъ» і одповідь Житецького були надруковані в «Этнографическомъ Обозрѣніи». Найкращі праці лінгвистичні, особливо «Очеркъ исторіи малор. нарѣч. въ XVII и XVIII вѣкахъ», книжка багатого змісту, з розвідками на ріжні нові наукові теми, що вперш зачинаються.

27. Франко належить до головних діячів сучасного украінознавства взагалі. Ёго наукові праці, досліди, видання мають велику вагу. Про життя Франка е дещо у 2 кн. моеі «Соврем. малорус. этногр.» і в «Энциклоп. Словарѣ» Брокгауза ат Ефрона. Син простого галицького коваля, Франко родився в 1856 р., багато бідував, але як людина дуже талановита вибився в велику науку і в 1908 році в пошану ёго обрано харьківським університетом «почетнымъ докторомъ». На жаль він зломився під вагою тяжкоі праці і теперішнім часом тяжко хоріе. Не займаючи тут численних писаннів літературних і історичних, саме на ниві украінського фольклора Франкові належить багато розвідок надзвичайноі науковоі ваги, найбільш надрукованих в Записках Наук. Товар. ім. Шевченка. В першу головну чергу треба зазначить: Студіі над народніми піснями, Галицько-руські приповідки (в «Етногр. Збірнику» томи XI, XVI, XXII, XXVI, XXVII), Жіноча неволя в народних піснях, Наливайко в мідянім биці, Пісня про Правду і Неправду, Притча про сліпця і хромця, Козак Плахта. Одночасно Ф. видавав «Життя і Слово»,

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 113

вістник літератури, історіі і фольклору; вийшло 4 томи, в яких разом зібрано значне число народних пісень і казок. Було чимало цікавих етнографичнич розвідок Франка в померлих часописях — Кіевск. Старині і Wisla, між иншим — цікава розвідка про казки і жартовливі приповідки про жидівську війну. В «Наук. Збірнику М. Грушевського» 1906 p. e користні розвідки «Наливайко в мідянім биці» і «Причинки до украінськоі ономастики». Докладну біографію Франка написав Кримський в «Энцик. Слов.» Брокгауза і Ефрона. Просторий показчик наукових праць Франка вийшов в 1908 р. в пошану ёго 25-ти літ. юбилея.

28. Гнатюк (Володимір), з найкращих, найбільш працевитих і талановитих теперішніх галицьких етнографів. Ёму належить великий збірник етнографичних матеріалів з Угорськоі Руси (в Етногр. Збірниках, духовні вірші, казки, легенди і инчі). Пісенні новотвори в укр. народ. слов. (в Зап. Наук. Товар. Шевч. 1908 р. і в Матер. до етнолог. X), Опис весілля в Керестурі і в Мшанці (ib.), ст. про Русинів Пряшіва і іх говори, ст. про віршовану легенду про лицаря і смерть. Не лічимо тут великого числа бібліографичних статей, розкиданих на сторінках Запис. Наук. Товар. Шевченка. Велику наукову вагу мають галицько-руські анекдоти, зібрані Гнатюком в VI т. Етнограф. Збірника, галицько-руські народні легенды в XII і XIII томах Етнограф. Збірника, знадоби до галицько-руськоі демонологіі (ib., т. XV), збірник галицько-руських коломіёк (ib. XVII—XIX) — усі видання з науковими бібліографичними показчиками. В 1909 р. Гнатюк в XII т. «Матер. до укр. етнологіі» видання Haук. Тов. Шевч. дав вельми цінний з наукового боку збірник галицьких гаівок, з докладними вказівками на раніш надруковані, з додатком нот, з поясненнями музичними Ф. Коллеси про ритмику гаівок, з бібліографичними вказівками. Гаівки — це ті веснянки, які лунають по селах Галичини на Великодних Святах. Усіх пісень у Гн. 184, з них 47 з іграми. Багато тут жартів дівчат на хлопців і навпаки. Одночасно на сторінках Запис. Наук. Товар. Шевченка Гнатюк умістив 27 пісень украінських і польських з старого рукописного збірника XVIII в. В німецькій часописі Крауса «Антропофетія» в 1909 р. Гнатюк. надруковав дві цікавих статі — про весільну комору, де зібрав 100 пісень перезви і дав коротеньку розвідку про еротичну украінську пісню XVIII в. «Ой під горою під перевозом стояла дівчина з своім обозом».

29. Манжура, украінський талановитий поет і наздвичайно користний етнограф, в житті своему був самою бідолашною людиною, і навдивовиж, як він на своім недовгім віку і при тяжкій своій хворобі, зрідка виходячи з перейнятих од батька горільчаних парів, зібрав такі

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 114

величезні здобудки казок і пісень, що Драгоманов цілком грунтовно зміг висловитись, що ёго здобудки — «найбільша праця в збіранні етнографичних матеріалів, яку коли-небудь зробив в Россіі один чоловік» ¹⁾. Манжура родився в Харькові в 1851 p., помер в Катеринославі в 1893 р. в земській лікарні, захований тамечки, без сліда, і навіть нема ёго портрета. Хоч по науці він не далеко пішов, не кінчив гимназіі, але людина була досить освічена і дуже талановита, як про те свідчать ёго етнографичні зібрання і ёго поезіі. Життя було цілком бідалашне; тинявся по селах та по людях без тривкого притулка, пробував найбільш по пасіках та по заімках, де зустрічався з усякими людьми, постерегав іх звичаі, повірья, записував пісні і байки. Записи Манжури надзвичайно цінні по численності і точності, по добрій і докладній передачі зміста безпосередно з народних уст. Не лічачи дуже багатих поодиноких етнографичних заміток в «Кіевск. Старині», зазначимо, що з ёго прозових записів зложено великий і цінний збірник казок і байок, виданий Харьківським історико-филологичним товариством в 1890 р. Виданий раніш (1876 р.) Драгомановим збірник казок і переказів зложено теж здебільша з записів Манжури. Багато пісень, записанних Манжурою, ввійшло в збірники Антоновича і Драгоманова, і велика купа іх лежить досі в харьківськім історічнім архиві. Цікавий збірник соромних цінічних казок і пісень загублено. Дуже цінний словарь в 585 слов ввійшов у Збірник Харьк. Истор. Фил. Общ. 1900 p. Взагалі Манжура — один з великих украінських етнографичних діячів і дуже визначна людина в фольклорі XIX віка. Багато вчених, укаінських і західно-европейських, користовались і користуються ёго збірниками, і безсуперечно імення цёго бідолахи повинно буть заховано на Украіні на довгі віки в великій шанобі ²⁾.

30. Грінченко, род. в 1863 р. поблизу Харькова, був учителем в Сумському повіті, потім довго проживав в Киіві, щиро працюючи в різних украінських виданнях, Италіі. Велику вагу мають ёго три величезних томи «Этнографическихъ матеріаловъ», з піснями, казками, дуже численними до них бібліографічними вказівками. В кінці 3-го тому е доладу зроблений показчик 318 книжок і часописів, які мають в собі украінські пісні. Цей цінний збірник має йти поруч з найкращими збірниками Чубинського і Головацького. В просторій статі про Грінченка в «Южн. Краѣ» № 8969 я вже казав, що Грінченко «отнесся къ своей собирательной и редакционной задаче въ высшей степени

¹⁾ Драгоманов, Розвідки, II, 198.

²⁾ Про Манжуру докладно в моій книжці «Изъ Украинской Старины».

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 115

серіозно; онъ проштудировалъ предыдущіе сборники, разыскалъ неизданные рукописные сборники пѣсенъ и сказокъ, въ томъ числѣ остатки старыхъ записей Заблоцкаго и Лукашевича, снабдилъ пѣсни и сказки библіографическими указаніями, приложилъ справочные указатели». З наукового боку користна відозва Грінченка про збірник Малинки, котра надрукована в «Отчетѣ о первомъ присужденіи премій имени Н. В. Гоголя» 1907 г. (і окремо). На 64 сторінках розібрано докладно хиби і дано багато библіографичних вказівок на казки. Не малу вагу мае «Література украінського фольклора» (1777-1900), користний показчик книжок по украінознавству. Найбільшоі ціни «Словарь украинскаго языка», зложений Грінченком в 4 томах в 1907 p., з гарною передмовою, де зьясовано, які раніш були украінські лексикони і як помалу з допомогою великого числа украінських діячів складався Словарь украінськоі мови. Ця праця мае чималий інтерес для етнографів, напр., в поясненнях слів: жаба, голубець, голова, живець і т. Грінченко помер в 1910 р. Некрологи в «Южн. Кр.», № 9972 і в «Раді» № 94.

31. Милорадович належить до найкращих збірачів і развідачів украінського фольклора, працюе вже здавна і пильно. Він дав нові матеріали і одночасно пильнував про наукове іх оброблення. Родився М. в 1845 р. в Полтавщині, вчився в Харьк. універс., був мировим суддею в Лубенщині до 1890 р. і зажив у селян пошану і подяку. Етнографичні праці М. надруковано почасти в «Кіевск. Стар.», почасти в Сборн. Харьк. Ист. Фил. Общ. В Кіев. Стар. багато ёго развідок про Лубенщину, про тамошні весільні пісні, різдвяні звичаі, відём, народні ліки і инші. Найбільша праця «Житье-бытье лубенскаго крестьянина» 1904 р. мае 310 сторінок і містить в собі цінні розвідки про будівлі, харчі, одежу, садовину, огородину, бжільництво, жнива, худобу, про сімью. Поруч з новими записами з уст народа йдуть наукові розвідки по порівняючому методу. Вставлено багато казок і пісень. В X т. Сборн. Хар. И. Ф. О. Милорадович надруковав збірник пісень з Лубенщини. В V кн. Кіев. Стар. 1902 М. надруковав цікаву ст. «Малор. народ. повѣрья о пятнице». Окромі того в Кіевск. Стар. 1900 е цікава розвідка М. про народну медицину в Лубенщині.

32. Еварницький зібрав і видав просторий збірник етнографичних матеріалів, котрими і сам немало користовався в своіх працях по історіі Запоріжья. Д. Е., родом з Харьківщини, учився в харьк. університеті, був гимназіальним учителем в Харькові і в Петербурсі, прив.-доцентом в Москві і зараз має домівку в Катеринославі і посаду директора місцевого етнографичного музея. Е. чимало вештався по Харьківщині і

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 116

особливо по Катеринославщіні, як етнограф, збіраючи пісні і оповідання, і як археолог, раскопуючи могили. Багатий етнографичний матеріал він вніс в свою простору працю «Запорожье», ще більший в книжку «По слѣдамъ запорожцевъ»; нарешті в 1906 р. видав просторий збірник пісень, записаних ім здебільша в Катериносл. губ. з уст селян між 1878 і 1905 роками. В збірнику 772 сторінки, на котрих вміщено 830 пісень, більш ліричні про кохання і сімейне життя, е і історичні. Докладні критики Гнатюка в Зап. Наук. Товар. Шевченка 1907, І і Данилова.

33. Новицький родився в Катеринославщині в 1847 р. в панській сімьі, учився в повітовій школі, був вчителем в народній школі, добре придивився до селян і здавна почав записувать з народних уст пісні і оповідання. Частина іх надрукована в катеринославських старих часописах «Днѣпръ», «Степь» і «Екатер. Губ. Вѣд.», почасти в Кіев. Стар., в Сбор. Екатериносл. Научн. Общ. 1905 p. і Сборн. Харьк. ист. фил. общ. В VI т. Сборника Харьков. Истор. Фил. Общ. надруковано дуже цінний збірник украінських історичних пісень, зібраних Новицьким в межах старого Запоріжья. Поміж ними е немало нових і цікавих, напр., цікаві варіанти пісень про Овраменка, про кн. Голіцина, про те, як люде утікали в Слобожанщину. В «Губ. Вѣд.» і «Днѣпрѣ» було надруковано багато історічних згадок про запорожців, про Семена Палія, про руйновання Січи. В останні роки Н. в «Адресъ Календарѣ» Александровська і окремо видав такі цікаві збірнички: «Малорусская и запорожская старина» (1907 p.), «Малорусскія народныя преданія, повѣрія и разсказы» (1907), «Запорожскіе и гайдамацкіе клады» (1908), «Народная память объ урочищахъ и историческихъ лицахъ Запорожья» (1909). Одночасно в 1909 Н. знов видав той збірник пісень, який раніш було надруковано в Сборн. Харьк. Ист. Фил. Общ.

34. Горленко († 1907) зоставив декілька користних розвідок і пильно записаних їм етнографічних матеріалів, як от «Двѣ малор. думы» (Этногр. Обозр. XI, XV), «Кобзари и лирники» (Кіевск. Стар. 1884 I, XII), «Бандуристъ Крюковскій» (ib. 1882 XII), «Пѣсня о правдѣ» (ib. 1883 VIII)», «107 лѣтъ малор. этнографіи» (ib. 1884 III). В «Южн. Краѣ» № 9084 знаходиться моя простора статя про Горленка, як письменника і етнографа. «Статьи Горленка о кобзаряхъ и лирникахъ, писав я тут, заслуживаютъ полнаго признанія со стороны любителей и почитателей украинской литературной старины. Между прочимъ, Горленко издалъ новую замѣчательную народную пѣсню о похожденіи бѣды, вродѣ Повѣсти о Горѣ-Злочастіи, далъ подробное описаніе лиры и, главное, статьи ёго проникнуты любовью къ народному слову и народнымъ пѣв-

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 117

цамъ. Проф. Сперанскій въ соч. «О малор. пѣснѣ» (1904) относитъ Горленка къ числу «энергичныхъ собирателей думъ».

35. Перетц, профессор киівського університету, належить до тих нечисленних сучасних вчених, які посувають наперед науку украінознавства. Головна ёго праця «Изслѣдованія и матеріали» 1900-1902 р. мае важне значіння в справі висліджування украінськоі народноі словесности, найбільш впливів староі школи. По своіх наукових поглядах Перетц йде за Житецьким, йде одним з ним шляхом наукового досліда пісень по старих рукописях. Найбільша послуга Перетца, що він звернув увагу па старі (XVIII в.) рукописні збірники пісень, псальм і кантів і докладно іх описав, таким родом поширив межі украінознавства і почасти звязав стару украінську письменність з народними піснями пізнійших записів. Декотрі одділи мають самостійне значіння, напр., розвідка про «Богогласник», як він зложився і який вплив мав на народну словесність (І, 334-394), про украінські пісні в великоруських переробах XVIII в. (II 161-191), про розмір старих вірш, поезій Шевченка і народних пісень (III, 344-370). В історіі висліджування украінськоі народноі поезіі праці Перетца йдуть поруч з працями Потебни, Халанського й Неймана і подекуди іх переважують з-за багацтва нових матеріалів. В «Изв. Акад. Наукъ» 1903. І, і 1907, І, знаходяться користні матеріали і розвідки Перетца про стару украінську лірику (XVIII в.), а в 2 кн. «Зап. Укр. Наук. Товар. в Киіві» 1908 р. простора розвідка про Житецького.

36. Сперанський, профессор московського університету, в останні часи зацікавився украінськими піснями і, між иншим, дав про них дві користних розвідки, — 1) «Южнорусская пѣсня и современные ея носители», 1904 p. (найбільш про кобзаря Пархоменка і ёго пісні; рецензія Франка в Зап. Н. Тов. Шевченка 1904, III), і 2) «Малорусская пѣсня въ старинныхъ русскихъ печатныхъ пѣсенникахъ» (Этногр. Обозр. 1909, № 2-3), теж користна праця поруч з розвідками на цю тему проф. Перетца.

37. Нейман, користний польський діяч по украінознавству, виправляв «Materjály etnograficzne» L. D. в VIII т. Zbiór Wiadom., де знаходяться пісні чумацькі, історичні, баладні, казки з Киівщини ¹⁾. Головна праця Неймана, — «Куплетныя формы народ. малор. пѣсни» въ Кіевск. Стар. 1883 p., № 8, написана під впливом Потебни. В Кіев. Стар. 1883. V, знаходиться невеличка ст. Н. про пісні «Объ украинской злополучницѣ» і в 1884, V, «Малор. пѣсенникь XVIII в.».

¹⁾ Докладно див. Сумцовъ, Соврем. малор. этногр., II, 69-74.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 118

38. Ящуржинський, род. в 1842 р., вчився в киівськ. і варшав. університетах, теперішнім часом учителюе в Одессі. В 1880 р. надруковав в «Русск. Филолог. Вѣстн.» користну працю «Лирическія малорусскія пѣсни, преимущественно свадебныя, сравнительно съ великорусскими». В Кіевск. Стар. розкидано значне число ёго невеличких цікавих етнографічних розвідок — «Причитанія надъ умершими» (1888, І, XI), «Гаданія 30 ноября» (1888, XI), «Хороводы и веснянки» (1889, V, VI). «Остатки языческ. обрядовъ въ малор. погребеніяхь» (1890, І), «Праздникъ муч. Маккавеевъ» (1889, VIII), «Купало» (1890, XI), «Колядки» (ib. XII), «О превращеніяхь въ малорос. сказкахъ» (1891, III, IV), «Малор. свадьба, какъ религ. драма» (ib. 1896), «Рождеств. интермедія Коза» (ib. 1898).

39. Іванов (Петро), сучасний етнограф, колись був в купянському повіті інспектором народних шкіл і досі мае тут свою домівку. Родився Іванов в 1837 р. в Чугуеві, і перш почав працювать, як натуралист, збіраючи та студіюючи різних шкодливих комах, а потім зацікавився життям народа і почав збірать звичаі і пісні, з допомогою сільських учителів і вчителёк. Величезні матеріали, які зібрав Іванов, надруковано в Сбор. Харьк. истор. фил. Общ., в Кіевск. Стар., в Этнограф. Обозрѣніі. Збірач сам упорядкував своі матеріали. Усі ёго збірники означені повністю і новиною зміста. В 1885 р. Іванов надруковав в Кіев. Стар. статю про знахурів і замови, а далі — мало ни що року йдуть нові збірнички, нові розвідки, про вовкулаків, про погляди на душу, збірнички повірьів належачих до хати, до батьківських і материнських прокленів, про скарби, дітські грашки, про украінських відём і упирів, оповідання про долю. Найбільш просторі й користні з наукового погляду збірник Іванова про украінські легенди, надрукований в Этногр. Сбор. 1890 і 1891 p., і збірник календарних повірьів і казок селян купянського повіту, виданий Харьк. Іст. Филол. Товар, в 1907 р. Хоч Іванов ніколи не писав укр. мовою і, здается, не дуже іі тяме, але, працюючи весь свій вік на ниві украінознавства, збіраючи, наче бжола, народні пісні, повірья, звичаі і все таке, він зробив чималу послугу украінознавству і мае право на пошану.

40. Іванов (Василь), займав в 80-х роках посаду секретеря Харьк. Статист. Комит., пильно збірав етнографічні записи і написав декілька коротеньких етнографичних розвідок в «Статист. Листку» і в «Харьк. Сбор.». В 1898 р. під ёго проводом в додатку до «Харьковск. Календаря» вийшов І т. величезного збірника «Жизнь и творчество крестьянъ Харьк. губ. Очеркъ по этнографіи края». На 1012 сторінках

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 119

дано описи 50 сел старобільського повіту — побуту, страви, одежи, казок, пісень, звичаів і т. ин. В. Стат. Листку 1883 р. Ів. надруковав коротенькі статі про невлів (кобзарську мову), про церковне уживання артоса, в Харьк. Сборн. № 7 (1893) про сучасне украінське село.

41. Данилов, Влад., гимназіальний учитель, належить до нечисленних сучасних наукових дослідовачів украінського фольклора. Найбільш ёго зацікавили похоронні звичаі і пісни, як видно на трёх ёго невеличких, користних працях в «Кіевск. Стар.» 1905 і 1907 p.p. В одній статі дани вказівки на порівняння весілля й смерти, в другій про давність похоронного голосіння; тут автор нагадуе про одно голосіння в «Сказаніи о св. Борисѣ и Глѣбѣ» і про різні форми тавтологіі в голосіннях, як то: проста тавтологія, синонимична тавтологія, повторення одноі думки. В третій статі Д. вказуе на звязки голосіннів з иншими ліричними піснями. В четвертій статі зьясовано, що звичай голосіння заховано жінками. В старовину наймали плачок, як згадуе про те колишній польський поет Клёнович въ Roxolania, на те ж ще натяка народне оповіданнячко, де плачка каже «тужу, тужу за решето бобу; чи дадуть, чи ни дадуть, так моі слёзи дурно пропадуть». Д. висловив думку, що украінські голосіння не виробили собі такі міцні форми, як голосіння россійські і сербські ²⁾. Гнатюк, рецензуючи розвідки Д., дав кілька вказівок, що в Гуцульщині і в Поділлі ще заховано подекуди звичай наймати плачок ²⁾. Д. в 1904 р. видав збірник «Пѣсни села Андреевки Нѣжинскаго уѣзда» (в Сборн. Ист. Фил. Общ. при Инст. кн. Безбородко і окремо). Усіх пісень 323, не лічучи варіантів. Між ними е досить цікаві, напр., про вбивство пана Саливона. Здебільша пісні ліричні про кохання; е невеличка купа пісень рекрутських, салдатських, злодійських, жартів. В кінці пісень пороблено багато вказівок на ранійш друковані варіанти. В передмові вказано на мову пісень, відносини народа до пісень, позички у великоруссів, деякі впливи украінськоі й россійськоі літератури. Взагалі збірнік Д. мае вагу, як показчик сучасного становища украінськоі народноі поезіі в Чернігівщині ³⁾. Окромі того, Д. належать цікаві статі про музей Поля, про збірник Еварницького, про листи Максимовича; особливо корисна й цікава статя Д. про ненародні пісні в украінськім фольклорі в XVIII т. Сборн. Харьк. Истор. Филол. Общ. 1909 p.

42. Мартинович, талановитий украінський художник (ёго гарні картини були на виставі в Полтаві, коли одкривали памьятник Котляревському),

¹⁾ Кіевск. Стар. 1995, III. TV, XI-XII, 1907, VI.

²⁾ Зап. Н. Товар. Шевч. 1906. VI, 229.

³⁾ Доманицький, в коротенькій рецензіі на цей збірник в Записк. Н. Т. Шевч. 1904, II, 27, додав цікавий показчик новочасних збірників укр. пісень.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 120

на протязі багатёх літ збірав від кобзорів та лірників думи, пісні, казки, легенди, і цей великий скарб знайшов місце в Кіевск. Стар. 1904 р. На жаль ця збірка зосталась якось незакінченою, немала окремого видання і пішла незабаром на забуття. Невеличка рецензія Франка в Записк. Наук. Тов. Шевч. LXX. Усі записи М. — тільки матеріал, без системи і без наукового розбору.

43. Лисенко, найкращий теперішний музика етнограф, уродивсь в Полтавщині в с Гріньках Кременчуцького повіту в 40-х роках минулого віку, в панській родині. Мати ёго була талановита пьяністка. Л. вчився в Харькові, у 2 гимназіі і далі в університеті, потім перевівся в киівський ун., який і скинчав в 1864 p., був мировим посередником, потім за кордоном в Липську 2 роки студіював фортепіано і, вернувшись до Киіва, йде цілком шляхом музичного діяча. Він багато зробив перекладів на музику народних пісень і творів Шевченка і на цім грунті славиться вже здавна. Етнографичні праці своі Лисенко почав ще за часів студентства: літніми вакаціями на селі у себе і по околицях теж записував од народа побутові, обрядові, історичні пісні, а зімою в Киіві гармонізував іх. Перший зшиток у 40 нумерів — «Збірник украінських пісень», вийшов в Липському, де і далі став Л. друковать своі видання. Усіх зшитків вийшло 6, в кожному по 40 пісень. В Киіві Лисенко почав видавати пісні в хоровому роскладі десятками, по 10 пісень в зшитку. Таких зшитків досі вийшло 12. Одночасно видано в Петербурсі збірник танців і веснянок під назвою «Молодощі» — 13 №№, пізніш вийшли 5 зшитків обрядових пісень: веснянки, купальські, колядки і весільні. В 1908 р. Лисенко видав в 5 частинах «Збірку укр. народ. пісень, пристосованих для учнів». Одночасно в своій музично-драматичній школі він завів украінський одділ, між инчим клас гри на бандурі. Взагалі Лисенко одіграв велику ролю в охороні і росповсюдженні украінських народних мелодій. В Кіевск. Стар. 1903 p., XII, знаходиться гарна розвідка Русова в пошану Лисенка «Значеніе Н. В. Лисенка для малорус. народа».

44. Вовк (Хведір), він же Волков, Кондратович (псевд.) род. в 1847 p., був одного часу вигнанцем і прожив чимало за кордоном, тепер проф. петербургського університету. До украінського фольклора належать такі цікаві розвідки Вовка: 1) «Отличит. черты малорус. народ. орнаментики» в «Труд. 3 Археол. Съѣзда» в Киіві, 2) La fraternisation en Ukraine в «Melusine», 1891, № 8, 3), «Voyages et Voyageurs en Ukraine» в Revue cl. tradit. populaires, 1891, XI, 4), «Rites et usages nuptiaux en Ukraine» в Antropologie 1892, і окремо книжкою на 150 сторінок.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 121

розвідка цікава і користна, 5) «Задунайская Сѣчь» в Кіевск. Старині 1883, кн. 1, 2 і 4, 6) Le traineau dans les rites funeraires de l'Ukraine, 1895, 7) «Украінське рибальство в Добруджі» (в Зап. Наук. Товар. ім. Шевченка).

45. Малинка, з ніжинського повіту, род. в 1865 p., вчився в Ніжині в филологичному інституті, гимназіальний вчитель в Киіві, з допомогою своеі матери і своіх учнів зібрав чималий етнографичний матеріал, котрий частинами обробляв і видавав в різних наукових часописях. Головні праці: «Кобзари и лирники» (Земск Сборн. Черниг. губ. 1903, № 4), «Кобзарь Дубъ» (Этн. Обозр. кн. XII), «Родины и крестины» (Кіев. Стар. 1898, № 5), «Малор. свадьба» (Этн. Обозр. кн. 34, 37, 39), «Сборникъ матеріаловъ по малорус. фольклору»», 1902. Цікава рецензія на цей збірник Грінченка в Зап. Н. Товар. Шевченка, 1902, II.

46. Доманицький, талановитий сучасний етнограф і історик літератури, нажаль дуже хворий і, мабуть, через те він дав не багато розвідок. Наукову вагу мае гарна статя «Балада про Бондарівну» (Кіевск. Стар., 1905, III), книжка про киівських лірників і бандуристів 1904 p., розвідка про пісні про Нечая (Кіев. Стар., 1905 p.), з новими варіантами і показчиком літератури, і користна, простора розвідка «Піонер укр. етнографіі — Доленга-Ходаковський».

47. Кузела, видатний теперішній галицько-руський етнограф, род. в 1882 p., проходив філологичні науки сперш у львівськім університеті, потім в віденськім під проводом Ягича і Іречка, зараз мае посаду в Чернівцях в бібліотеці університету. В подорожі по Галичині й Угорщині зібрав велику купу нових етнографичних матеріалів. Одночасно Кузела працюе по украінській бібліографіі. Ему належить до 90 бібліографічних рецензій, найбільш по украінському фольклору, надрукованих здебільша в Записк. Наук. Товар. Шевченка. З наукових праць по украінському фольклору важнійші: «Дитина в звичаях і віруваннях укр. нар.» (Матер. до укр. етнолог. VIII і IX); «Балади на тему передягання хлопця» (Науков. Збірн. в пошану М. Грушевського); «Бойківське весіля» (Матер. до украін. етн. X); «Угорск. король Матв. Корвін в слав. устн. словесн.» (Зап. Наук. Тов. Шевч. 1905 p.); «Причинки до народ. вірувань» (Зап. 1907 p.).

48-49. Ефименко, Петро (1835-1908) і ёго дружина Олександра (род. в 1848 p.), він щирий украінець, вона — россіянка з архангельськоі губ. — обое пильно працювали по украінській історіі і етнографіі, особливо про старі суди та про володіння землею в старі часи.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 122

П. Ефименкові належить «Сборникъ малорусскихъ заклинаній» в «Чтен. Моск. Общ. Ист. и древн.» 1873 р., який і досі чималу наукову вагу. О. Ефименковій, не лічачи іі Історіі Украіни, належить ст. «Южно-русск. братства» (Слово, 1881), «Малорос. дворянство» (Вѣстн. Евр., 1891), «Турбаевская катастрофа» (Кіев. Стар.). П. Еф. дав в Кіевск. Стар. декілька коротеньких етнографичних розвідок про упирів (1883, VI), відём (1883, XI, XII), чари (1884, III, VI),

50. Ястребов (1855-1898), археолог і етнограф, був учителем в Елисаветі в реальній школі, помер молодим. З ёго етнографичних праць мають вагу «Матеріали по этногр. новорос. края» (1904 p.), де зібрано багато казок, легенд і звичаів, істнуючих поміж селянами в Херсонщині; невеличка, але досить цінна статя — «Малорус. прозвища Херсон. губ.» (1903 р.), теж дуже невеличка статя про украінські короваі (Кіев. Стар. 1897, VII, XI) і декілька маленьких етнографичних розвідок про гайдамацькі пісні, в Кіевск. Стар. 1885 р., XII, і 1886 X, і про пісню про серба 1884, VII. Некрологи Ястребова в Кіевск. Стар. 1899, V. і в Зап. Н. Т. Шевч. 1899. IIІ.

51. Дикарев, самоук, з пильністю працював по фольклору і лінгвистиці, та, не маючи наукових підвалин, занедбав усякі наукові методи, і надзвичайно переборщив в порівняннях і в мифологичності. Проф. Жданов висловився, що розвідка Д. не мають ніякоі науковоі ваги. Але Наук. Товар. Шевченка в 1903 р. видало посмертні писання Д. з поля фольклора, і Франко в передмові грунтовно висловився, що де-які зібрані Д. матеріали можна зауважить, як користні праці, напр., ёго «Знадоби до укр. народ. ботаники», «Гуторки про св. Миколу 1895 p.», але тільки без хибних мифичних порівняннів. Більшоі ваги зложений Дикаревим «Воронежскій Этнографич. Сборникъ» з прислівьями російськими (7219 №№) і украінськими (492 №№). Рецензія в Этнограф. Обозрѣн. XIII.

52. Яворський (Юліан), працёвитий знавець украінського фольклора, учителюе тепер в киівській гимназіі, галичанин. Невеличкі ёго праци по темах і по багатому змісту цікаві й користні з наукового боку. Такі: «О громовыхъ стрѣлкахъ», «О малорус. упыряхъ», «Мужъ, жена и работникъ» (притворная глухота), «Покаяніе разбойника», «Къ исторіи галицко-русскихъ колядокъ», «Легенда о панщинѣ», «Духов. стихъ о грѣшной дѣвѣ», «Изъ карпато-русскаго фольклора», «Сказанія и повѣрія о яйцѣ» (omne vivum ex ovo), «Два карпато-русскихъ сборника XVIII в.» (13 пѣсенъ и 8 апокриф. сказаній). Статі з бібліографичними вказівками.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 123

53. Василенко, полтавський статистик, дав цікавий «Опыть толковаго словаря народной технической терминологии Полтав. губ.» (Сборн. Харьк. Ист. Филол. Общ. 1902. XIII), статю про словарь народн. терминологіі (ib.), коротеньку заміточку про звичай понеділкування (Кіев. Стар. 1887. І).

54. Бабенко, вчитель салтовськоі народноі школи харьк. губ., з автодідактів, цікавиться археологіею і етнографіею. До останнёі належить ёго «Этнографич. очеркъ народ. быта Екатериносл. края» 1905. Гнатюк в Зап. Наук. Тов. Шевченка 1908, II, висловився, що «план добрий, просторий і інтересний, але виконання занадто загальне, побіжне і недокладне». Послуга Бабенка, як етнографа, лежить на другім боці ёго діяльности, в тім, що він пильно допомогав в збіранні матеріалів для харьківського і катеринославського етнограф. музеів, і в останні часи для петербурзького.

55. Коперницький (1825-1891), в становищі редактора польського наукового видання — Zbiór wiadomośći do antrop. krajowej, дав багато місця статям по украінознавству, часом іх впорядковував і самостайно написав дві статі про галицько-руськихъ горян (в VIII т. Zbiór Wiadom.), взагалі був прихильний до украінців і украінознавства ¹⁾.

56. Косач (Олена Пчілка), сестра Драгоманова, працюе в украінському письменстві і в етнографіі, видае часопис Рідний Край. Зауважимо тутечкі іі розвідку про колядки в Кіевск. Стар. 1903 p. і видання украінськіх узорів — «Украинскій народный орнаментъ» (1867 р.). Автобіографія О. И. въ галицкіп «Зорі» 1888, № 1 і 3.

57. Литвинова, з Чернігівщини, недавно вмерла вже старенькою, в Кіевск. Стар. умістила три коротеньких цікавих етнографичних записи про Криницю — «богиню плодородія сѣверянъ» (1884, VI), як ій здавалось, про вбивання старих людей (1885, VI), про те, як землянці втеряли свою волю (1886, VI). Головна праця Литвиновоі «Южно-русскій народный орнаментъ Черниг. губ.» въ 2 частинах, з гарними малюнками мережок, ляхівок, клинців, писанок і т. ин., особливо гарно видана 2 ч. XII «Археол. Съѣздомъ» въ 1902 p. з передмовою проф. Редина і з цікавими поясненнями самоі Литвиновоі.

58. Мошинська в Zbiór Wiadom. do antrop. krajow — II, 1878, дала збірник — «Zwyczaje, obredy і piesni weselne ludu ukraińskiego і в V т. Zbiór Wiadom. 1881, Kupajlo — цікавий збірник купалових пісень. Збірники Мошинськоі хоч і невеличкі, але мають немалу вагу, особливо

¹⁾ Антоновичъ В., в Кіевск. Стар. 1891, XI.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 124

по казках здебільша нового цікавого змісту (Докладно я розібрав збірники М. в «Соврем. малорус. этногр.» II, 63-66).

59. Рокоссовська в VII і XIII томах Zbiór Wiadomośći do antrop. krajow, дала два досить великих збірники украінських пісень і звичаів, істнуючих на Волині. В VII т. зібрано пісні весільні (75 №№) і побутові (коло 300, багато попсованих), в XIII т. описи родин, весілля, похорон, Різдва, Великодня, про відём і упирів, загадки, про хвороби і т. ин. ¹⁾.

60. Янчук, доглядач московського етнографичного музею, працёвитий співробитник «Этнограф. Обозрѣнія», в 1886 видав користну наукову працю «Малорусская свадьба в Корниц. приходѣ Конст. у. Сѣдлец. губ.», з просторими науковими вказівками, з нотами. Ввесь матеріал для книжки зібрав сам Янчук. Почасти до укр. фольклора торкается невеличка ёго праця «Къ исторіи женскихъ типовъ» (въ Юбил. Сборн. в пошану Bс. Миллера). Помилково тут до дум пристосована штучна пісня про кобзаря-княгиню. Рец. Франка в Зап. Н. Т. Шевч. 1901. IV. Янчук зібрав дещо з укр. музики (I t. Трудовъ Комис. по изуч. народ. пѣсни). Можна ще тут згадать невеличку користну брошуру Янчука «Къ вопросу объ отраженіи апокрифовъ въ народномъ творчестве» 1907 р.

61. Коробка, сучасний украінський етнограф, з петербурзьких гимназіальних вчителів, останніми часами дав розвідку про колядки (Извѣст. Акад. Наукъ 1902. III), невеличкий (103 №№) збірничок колядок з Волині (Живая Стар. 1901), розвідку «Весенняя игра Воротарь и пѣсни о князѣ Романѣ» (Извѣст. Акад. Наукъ 1899, II). Рецензія на ці праці в Зап. Наук. Товар. Шевченка 1900. VI. 1902, XI. Коробка йде шляхами Потебни і О. Веселовського, і, на думку рецензента Гнатюка, праці ёго не мають великоі науковоі вартости.

62. Чернявська одночасно з Ястребовим працювала в Херсонщині. Вона зібрала чималий збірник народних пісень, який надруковано в V. т. Харьк. Сборн. И. Ф. Общ. 1893 р. Сюда ввійшли невеличкий календарь, 10 історичних пісень, 112 весільних, деякі баладні, чумацькі і инші.

63. Русов, род. 1847 p., був гимназіальним вчителем, потім статистиком в Харькові, Петербурсі, Чернігові, тепер в киівськім комерційнім інституті. Багато вештався по Украіні, багато дечого бачив, чимало записував, та фольклорні записи зникли, окромі невеличкоі користноі розвідки про кобзаря Остапа Вересая і ёго пісні, які цілком тут і зібрані — в 1 т. «Записокъ Юго-Зап. Отд. Геогр. Общ.». Про ритмику дум і пісень Остапа Вересая була там же розвідка Лисенка і пізніш

¹⁾ Сумцовъ, Соврем. малор. этногф. II, 66.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 125

К-ського в Кіевск. Стар. 1882, VIII. В Кіевск. Стар. 1903, XII, Русов надруковав статю про значіння Лисенка для украінців.

64. Ржегорж Франц, чех, писав по чеськи і в чеських виданнях тільки про Галичину. Невеличкі статі P. мають соціально-економичне значіння, як показчик життя галицьких украінців, іх хазяінування. Цікаві статі про ліки галичан в Časop. čes. Mus. 1891, LXV, і про галицьких жидів в Osveta 1892 p. ¹⁾.

65. Поповський в VIII т. Zbiór Wiadomośći надруковав збірничок украінських пісень, 176 №№, між ними де-кілька історичних — про Нечая, про Гавриленка, де-кілька баладних і апокрифпчннх — про кровозмішну брата з сестрою, про увод козаком дівчини (на кшталт староі вірування пісні про козака Плахту), про сварку чоловіка й жінки ²⁾.

66. Лодберезський в VI т. Zbiór Wiadom. do antrop krajow. 1880 р. дав на 80 сторінках цікаві «Materyały do demonologii ludu ukrainskego». Зібрані вони в Киівщині в чигиринськ. пов. В збірнику найшли місце про відём. упирів, замови від різних хвороб і ин. ³⁾.

67. Колесса, один з найкращих знавців украінськоі музики, в Зап. Наук. Товар. Шевченка (LXIX-LXXIV) надруковав простору ст. «Ритміка укр. народ. пісень» (і окремо), де. між иншим, розгляда питання про кобзарські співи і про звязки дум з старими памьятниками письменности.

68-69. Грушевські брати, Muxайло і Олександр. Мих. Гр., славнозвістний украінський історик і публицист, зрідка торкается украінського фольклора, найбільш старого, як в розвідці про «Спірні питання староруськоі етнографіі». Другий том ёго Історіі Руси-Украіни містить, між иншим, пісні з початку XVIII в. Чималу вагу мають ёго талановиті писання про сучасні обставини украінського життя. Меньший ёго брат Олександр в «Извѣст. И. Ак. Наукъ» 1909 р., II, дав цікаву ст. «Изъ истоpiи укр. этнографіи», де розглядів етнографичні теми староі укр. літератури.

70. Роздольський, сучасний працёвитий галицько-руський етнограф, зібрав велику купу галицьких казок (надрук. з передмовою Франка в VII томах Етногр. Збірника); велику купу пісень (№№ 731) з нотами (XXI т. Етногр. Збірн. 1903 p.).

71. Шухевич, проф., дав дуже просторий і докладний опис гуцулів в «Гуцульщина», у 2 т. Матер. до укр. рус. етнологіі 1899 p.;

¹⁾ Докладно в моій «Соврем. малор. этногр.» 168.

²⁾ Сумцоеъ, Совр. малор. этногр. II, 56.

³⁾ Сумаовъ, Соврем. малор. этногр. II, 61.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 126

зібрані матеріали про число гуцулів, одежу іх, харчі, родини, весілля, похорон, демонологію, ремесла, в VII т. Матеріалів 1904 року про празникові звичаі, пісні, найбільш колядки, яких зібрано багато, про великодні свята, писанки. Книжки мають багато малюнків гуцульського побуту. Цілком розвідка мае велику фольклорну вагу.

72. Кайндль. Кайндлю належить багато коротеньких розвідок в галицьких виданнях, найбільш про гуцулів, в Bukovine Rundschau 1887 р., про гадаННЯ на Андрія «Die Ruthenen in der Bukovina 1890 (I-II), про ворожбитів в Галичині (Buchenvald 1893, V, Mitteilung. der к. Geselsch in Wien, v. 37, № 10, Globus 1896 m. 59 № 24), про будівлі гуцулів (Mitteilung 1896 m. 26), Фольклорні матеріали (Етногр. Збірн. V), 12), Казки гуцульські (Zeitsh d. Ver z. Volksk 1899 II), Душа після смерти (Globus m. 67, № 23). Рец. на праці К. в Kwart. historicz. 1897 і в Зап. Н. Т. Шевч. 1898, XXI.

73. Науменко, род. в 1852 p., вчився в киівськім універсітеті, вчитель гимназіальний, писав чимало по історіі і етнографіі Украіни, найбільш в Кіевск. Стар., котру редактував з 1893 р. Головні статі — «Происхожденіе думы про Самійлу Кишку» (Кіев. Стар. 1883, май), «Н. И. Костомаровъ какъ этнографъ» (ib. 1885, май), «Новелла Боккачіо въ южнорус. пересказе» (ib. VI). Н. знайшов збірник пісень Ходаковського.

74. Пипин (1833-1903), славнозвістний россійський вчений, не займався ніколи самостайно украінознавством, але, як людина дуже освічена і працевита, вельми цікавився украінським фольклором і в «Вѣстн. Европы» одгуковався на усі ёго головні зьявища. Згодом, на старість, він зібрав позвязував своі наукові праці. Таким робом народилась ёго «Исторія русской этрографіи» в 4 томах, з котрих третій вийшов в 1891 році; на 425 сторонках він мае просторий фактичний огляд украінськоі етнографіі. Найбільшу вагу тут мають розвідки вченого академика про Максимовича, Срезневського, Костомарова, Куліша.

75. Кримський (род. в 1871 р.), талановитий украінський поет, профессор арабськоі мови в «Московск. Лазаревск. Инст. восточн. языковъ», знавець украінськоі мови. Ему належать цікаві розвідки — «Погодинская гипотеза», «Древне-кіевскій говоръ» (Извѣст. Акад. Наукъ 1906, III, 395), Украинская грамматика 1908 р., невеличка розвідка про легенди (Кіев. Стар., 1896, X), простора біографія Франка в Энцикл. слов. Брокгауза і Ефрона. Про Крим. див. в слов. Брокгауза (3 додат.) і в Тридцатил. Лазар. Инст. 1903 р.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 127

76. Халанський (1857-1910), профессор харьківського університету; з наукових ёго праць до украінства належать і мають чималу вагу «Малорусская дума про Байду» (XV т. Сборн. Хар. Истор. Фил. Общ.), «Малорус. преданія о Маркѣ Проклятомъ» (в диссертаціі про Марка Кралевича 1893 р.) і «Размеры малорус. историч. пѣсенъ» (в цій же книзі).

77. Сумцов. До украінського фольклора належать: 1) О народной медицинѣ (часоп. «Харьковъ» 1879 р., №№ 311-312), 2) Программа для собиранія этнографическихъ свѣдѣній (в Харьковскомъ Сборникѣ 1900 года, невеличка; нею користовався В. В. Іванов в збірнику пісень і звичаів в Староб. повіті, 3) О родинныхъ обрядахъ (в Журн. Минист. Народн. Просв. 1880, ССХІІ), 4) О вредныхъ свадебн. обычаяхъ (Харьков. Вѣдом. 1891, № 125), 5) О свадебныхъ обрядахъ (диссертація 1881 р.), 6) Отношеніе укр. женщины къ кабаку (Южн. Кр. 1882, № 415), 7) Къ исторіи малорос. свадеб. обычаевъ (Кіев. Стар. 1883, XI), 8) Шпиталь въ Боромлѣ (ib. X), 8) О чумакахъ (ib. 1884,   III), 9) Maлор. фамильныя прозвища (ib. 1885, II, і окремо, передрук. в «Ватрі» укр. мовою), 10) Дума про Олексія Поповича (ib. 1885, І), 11) Пѣсни о Журилѣ (ib. VII), 12) Хлѣбъ въ обрядахъ и пѣсняхъ (диссерт. 1885), 13) Губернскія Ведомости въ этногр. отношеніи (Кіевская Старина 1885, II), 14) Религ.-мифич. значеніе малор. свадьбы (ib. III). 15) Коломійки (ib. 1885, IV), 16) Малор. пьяницк. пѣсни (ib. VІ), 17) Мѣстныя названія въ украинск. народн. словесн. (ib. X), 18) Малор. географ. номенклатура (ib. VII). 19) Изученіе колядокъ (ib. II), 20) Досвітки (ib. III), 21) О вліяніи греко-римскаго ритуала на малорусскую свадьбу (ib. і окремо). 22) Къ исторіи малор. ремеслен. издѣлій (ib. XII), 23) Очерки исторіи малор. апокрифич. сказаній (ib. 1887. X-XII, і окремо), 24) Къ исторіи пословицъ (ib. VI), 25) Туръ въ народной словесности (ib. I), 26) Мнѣніе Шухарта о Крачунѣ (ib. I), 27) Библіографія малор. дѣтск. игръ (Сборн. Харьк. Истор. Фил. Общ. II), 28) Программа для собиранія свѣдѣній о писанкахъ (Харьк. Вѣд. 1889, № 76 і 1891, № 70), 29) Культурныя переживанія (200 розвідок в Кіевск. Стар. 1889 і 1900 років і окремо), 30) Воронъ въ народ. словесн. (Этногр. Обозрѣн. 1890, І) 31) Сказанія объ искусномъ стрѣлкѣ (ib. II), 33) Starodawne sposoby przyrządziania chleba (Wisla 1891, III, IV), 33) Заяцъ въ народн. словесн. (Этногр. Обозр. 1891, III), 34) Мышь въ нар. слов. (ib. VIII), 35) Колдуны, вѣдьмі и упыри (Сборн. Харьк. Ист. Фил. Общ. 1891, IV), 36) Мертвая рука (Кіев. Стар. 1891, VI), 37) Писанки (ib. V-

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 128

VI), 38) Къ «Вію» Гоголя (ib. III), 39) О Долѣ (Этн. Об. 1892, IV), 39) Заговоры (библіогр. въ Сборн. X. И. Ф. Об. 1892), 40) Изъ пѣсенъ о галицкой эмиграціи (Слав. Оборз. 1893, X), 41) Сходство Слова о Полку Игоревѣ съ югослав. пѣснями (Кіевск. Стар. 1893. VII), 42) Сказанія о пчелахъ (Этногр. Обозр. 1893 II), 43) Пѣсни о смерти солдата (Этногр. Обозр. 1893, XVI-XVII), 44) Легенды о грѣшной матери (Кіевск. Стар. 1893. V, і окр.). 45) Пѣсни о змѣиномъ ядѣ (ib. XI і окр.), 46) Современная малорусская етнографія (Кіевск. Стар. 1893, 1895 і 1896 рр. і окремо в 2 частинах), 47) Квитка, какъ этнографъ (ib. 1893, VII), 48) Памяти И. И. Манжуры (ib. X), 39) Деревенскія вершины (кн. Недѣли 1893, IX). 50) Дума про Олексія Поповича (Кіев. Стар. 1894, I, і окр.), 51) Легенда о благочестивомъ живописцѣ (ib. X), 52) Пѣсни и сказки о живомъ мертвецѣ (ib. III), 53) Maлор. сказки по сборникамъ Кольберга и Мошинской (Этногр. Обозр. 1894. XXII), 54) Сказки и легенды о Маркѣ богатомъ (ib І і дод. XXI), 55) Разборъ Бѣлор. сборн. Романова (Отч. о присужд. въ 1893 г. премій им. м. Макарія і окр.). 56) О малор. думахъ (Этногр. Обозр. 1895, I), 57) Легенды о покаяніи ангела (Сбор. Хар. Ист. Фил. Общ. 1895, IX), 58) Къ библіографіи малор. религ. сказаній (ib. VIII). 59) Къ исторіи малор. пословицъ (ib. IX), 60) Пожеланія и проклятія (ib. IX), 61) Сказанія о провалѣ городовъ (ib. VIII), 62) Жаба въ народ. словесн. (ib. 1897, IX), 63) Пѣсни о Травинѣ (ib. X), 64) Обереги отъ сглаза (ib. IX), 65) Ломаніе скарлупы яицъ (Кіевск. Стар. 1897, ХII, 66) Утилитарная этнографія (Харьк. Вѣд. 1897, № 234), 67) О «Політичних піснях» Драгоманова (Изв. Акад. Н. 1899, т. IV, кн. 3), 68) Розысканія въ области анекдотической литературы (Сбор. Хар. Ист. Фил. Общ. 1899, XI. і окр.). 69) Повѣсть о томъ, какъ чортъ разссорилъ супруговъ (Юбилейн. Сборн. Вс. Миллера 1900), 70) Археологическая этнографія (Южн. Кр. 1900, № 6697), 71) Къ Харьк. этнограф. выставке (ib. № 6682). 72) Очерки народнаго быта (Сбор. Харьк. Ист. Фил. Общ. 1902, ХIII і окр.), 73) Поэзія и проза сельской жизни (Южн. Кр. 1902. №№ 7549-7550), 74) Современная городская колонизація (ib. №№ 7559-7561), 75) Университ. этногр. музей (ib. 1903, № 7639), 76) Пятидесятилѣтіе Сборника Метлинскаго (Изв. Ак. Н. 1904, III), 76) Этнограф. изученіе Екатериносл. губ. (вид. Екатерин. губ. земства къ ХIII Арх. Съѣзду), 77) Переживанія (в Энцикл. Словарѣ Брокгауза і Ефрона), 78) Превращенія (ib.), 79) Разбойничьи пѣсни (ib.), 80) Сказки (ib.), 81) О покровительствѣ кобзарямъ (Труды XII Арх. Съѣзда т. III), 82) Исторія и этнографія Малороссии въ Харьк. университете (Южн.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 129

Кр. 1906, № 8800), 83) И. Я. Франко (ib. № 8867), 84) Изъ аграрной несправедливости (ib. № 8887), 85) Б. Д. Гринченко (ib. № 8969), 86) Старые отзывы объ украинцахъ (Кіев. Стар. 1904, II), 87) В. П. Горленко (Южн. Кр. 1907, № 9084), 88) Богданъ Хмельницкій въ пѣсняхъ (ib. № 9165), 89) Заговоры инкантаціи (Труды ХIII Арх. Съезда, т. II), 90), Бандуристъ Кучеренко (Южн. Кр. 1907, № 9258), 91) П. В. Ивановъ (ib. № 9261), 92) Небесний вогонь (Літерат. Наук. Вістн. 1908, І), 93) Малор. языкъ въ нар. школѣ (Южн. Кр. 1908, № 9400), 94) «Благотворительна» роспуста (Літерат. Науков. Вістн. 1909, І), 95) Изъ Украинской Старины 1902 (про етнограф. вагу І. Котляревського, Квітки, Шевченка), 96) Сказанія о Вильгельмѣ Теллѣ (з украін. варіант. в Этногр. Обозр. і Энц. Слов. Брокг., 64), 97) Сказки (Энцикл. Слов. Брокг., 59), 98) Пѣсни о Терентіи (укр. варіанти, в Этногр. Обозр. 1892, I, 1893, XVII), 99) Сказанія о займѣ дней (Рус. Фил. Вѣстн. 1891, III) і 100) Малюнки з життя нар. слова, 1910.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 130

Бібліографичний показчик

(по декотрих галузях украінського фольклору, як підручник, коли хто мае
працювати самостійно на ниві украінознавства).

I.

Украінознавство взагалі.

Анучинъ, Малороссы (в «Энцикл. Слов.» Брокгауза і Ефрона, 36, з вказівками на розвідки по укр. антропологіі; статя коротенька, але дуже цінна).

Нидерле, Обозрѣніе соврем. славянства (Энцикл. славян. филол. вып. 2. 1909, багато вказівок на статист. і антроп. літературу, на численність украінців і т. ин.).

Костомаровъ, Двѣ русскія народности (перш в «Основі» 1861, III, пізніш передруковано в «Собран. соч.).

Чубинскій, Труды этн. стат. экспед. въ Юго-Запад. край, т. VII (великоі ваги по багатому змісту і докладних описах мови, одежи, харчів і т. и.; одночасно і усе видання «Трудовъ» в 7 томах мае велику вагу в украінознавстві).

Одынецъ, Къ вопросу о народничестве (Кіев. Стар. 1906, VII-VIII. в кінці наведено коротко загальну літературу, де-які цікаві думки про украінство).

Потебня, Языкъ и народность (Вѣстн. Евр. 1895 сент., передрук. знову, в кінці «Изъ Зап. по теор. словесн.» 1905 p.).

Потебня, О соотношеніи великор. и малор. народностей (21 В рецензіі на збірник Головацького в Отчетѣ объ Уваровскихъ преміяхь в 37 т. Зап. Ак. Н., стор. 29-34).

Дашкевичъ, Отзывъ о соч. Н. Петрова "Очерки ист. укр. литер. XIX ст." въ Отч. о XXIX присужд. наградъ гр. Уварова (багато цінних вказівок по украінознавству).

Рыльскій, Украинское народ. міросозерцаніе (Кіевск. Стар. 1888 і 1903 p.).

Познанський, Картини сучасного селянского побиту (ib. 1900, II).

Мордовцевъ, Малороссійское племя, въ V т. ч. І, "Живописная Россія" видання Вольфа, 1897, (багато малюнків).

Живописная Россія, изд. Вольфа, І 1897, II 1898, (Збірник ст. про Украіну, здебільша устарілих і плохеньких).

Антоновичъ, В., Моя исповѣдь, в "Основа", (1862, І).

Перетц, Павло Житецький, (в Зап. Укр. Наук. Товар, в Киіві, 1908, III.

Императорская Акедемія Наукъ. Объ отмѣнѣ стѣсненій малорусскаго печатнаго слова, 1905, 2 вид. Спб. 1910.

Сумцовъ, Записка по вопросу о цензурѣ книгъ на малор. языкѣ, X. 1905.

Антоновичъ, Записка по вопросу о цензурѣ книгъ на малор. яз. (Зап. Укр. Наук, Товар. в Киіві, 1909, III).

Михальчукъ, Что такое малорусская рѣчь, 1899.

Ефименко, А., Малор. языкъ въ народ. школѣ, («Слово», 1881, І, передрук, у 2 т., "Южн. Россія", 1905 р.).

Гринченко, Тяжким шляхом, 1907.

Гринченко, На безпросвѣтномъ пути, 1906.

Грушевскій Мих., Украинство въ Россіи, 1906.

Пыпинъ, Исторія русской этнографіи, т. III (цілком прісвячена украинській етнографіі, книжка дуже користна).

Сумцовъ, Современная малорусская этнографія (Кіев. Стар. 1893, 1895, 1896, і окр. в 2 част.).

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 131

Сумцовъ, Пятидесятилѣтіе сборника Метлинскаго «Народ. южнорус. пѣсни». (Извѣст. Имп. Ак. Наукь 1904 т. IX 3). Додатком може служить коротка наступна ст. Данилова.

Данилов, До історіі укр. етнографіі (в Киівск. «Зап. Наук. Товар.» 1908 VI. коротенька звістка про Метлинскаго і Максимовича).

Грушевскій А., Изъ исторіи укр. этнографіи (Изв. А. Н. 1909 III).

Дорошенко, Указатель источниковъ для ознакомленія сь Южною Русью, 1904.

Гринченко, Литература укр. фольклора (1777-1900).

Гринченко, Указатель книгамъ и періодическимъ изданіямъ, въ которыхъ напечатаны малор. народ. пѣсни (в кінці 3 т. «Этногр. матеріаловї» 1899).

Сумцовъ, Культурныя переживаній, Утилитарная етнографія, Деревенскія вершины (і инші праці див. вище стор. 127-129).

Милорадовичъ, Житье-бытье Лубенского крестьянина (і инші розвідки і матеріалі д. М. в Кіевск. Стар. 1901-1904).

Падалка, Что сказало населеніе полтав. губ. о своемъ бытѣ, в Труд. Полт. Учен. Архивн. Ком. 1906, II.

Познанскій, Воронежские хохлы, в Кіев. Стар. 1885, IV.

Ивановъ, Вас., Соврем. деревня харьк. губ., в Харьк. Сбор., 1893, VIL.

Бабенко, Этногр. очерки Екатериносл. губ., 1905 г.

Шухевич, Гуцульщина, Матер. до укр.-рус. етнол., 1904 р.

Коlberg, Pokucie, I-III.

 

II.

Харьківщина.

Сторожевскій Н., Харьковская губ. (Загальн. огляд в 73 т. Энцикл. Сл. Брокгауза і Ефрона).

Квітка-Основьяненко, Оповідання (розвідка моя про іх етногр. значіння в моій кн. «Изъ Укр. Старины» 1902 p.).

Устиновъ, Литература о Харьк. губ. (1705-1880). X. 1887.

Ефименко, А., Старин. одежда и принадлеж. домашн. быта слобожанъ (Харьк. Сб., 1887, I, передрук. у 2 т., «Южн. Россія», 1905 р.).

Семеновъ, Россія, т. VII. Малороссія, 1903. (про Харьк. губ., дещо з етногр. боку, багато помилок).

Сокальскій, Статистическій Листокъ, X. 1882-1883 г. (цікаві ст. Соколовського, В. Іванова, о коцарках, набійщиках, гончарах і ин.).

Іванов, Петро, Усі ёго численні праці про празники, грашки, відём, упирів, про долю в казках і инш. (див. вище стор. 118).

Іванов, Василь, Простора книга про побут селян Купянського повіта (див. ст. 118).

Твердохлѣбовъ, Описаніе кустарныхъ промысловъ Ахтырск. и Богодух. у. у. Харьк. губ. X. 1885.

Савицкій, Нилъ, Кустар. промыслы въ Харьк. губ., въ Харьк. Сбор. при X. Камень. 1888, II.

Козловъ, Описаніе кустарныхъ промысловъ Сумск. у. Харьк. губ. 1885.

Сумцовъ, Очерки народнаго быта (13 т. Сборн. Харьк. Ист. Фил. Общ. 1902).

Кристъ, Кобзари Харьк. губ. (ib.).

Тиховскій, Кобзари Харьк. губ. (ib.).

Кулишъ, Записки о Южн. Руси, II, 1856 (похорон в Харьк.).

Ефименко, П., Дневникъ народ. праздниковъ Харьк. губ., в Харьк. Сборн. при Харьковск. Календарі, 1881, I.

Ивановъ, Вас., Современная деревня въ Харьк. губ., въ Харьк. Сбор., 1893, VII.

Иванова и Марусова, Матер. для этногр. изуч. Хар. губ., въ Харьк. Сбор., 1893, VII.

Каталогъ выставки XII Археол. Съѣзда въ Харьковѣ. Этногр. Отд.

Соколовскій, Кустар. промыслы Купянск. у., 1883.

Липскій, Малор. заклинанія харьк. уѣзда, въ Харьк. Вѣдом., 1890, № 88.

Федоровскій, Библіографія харьковскихъ изданій по археологіи и этнографіи 1881-1904 г. (продолж. «Литер.» Устинова) (друкуеться).

Наглядное пособіе: Этнографическій музей при Харьк. университетѣ (на 1 января 1910 р. лічилось річей 1782, фотографій 645, книг 296 №№).

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 132

III.

Грашки, гаівки і веснянки.

Сементовскій, Дѣт. игры въ Полт. и Черниг. губ. (Маякъ 1843, XI).

Срезневскій, Игры въ короля и др. (ib. XI).

Максимовичъ, Дни и месяцы укр. селянина (Собр. соч. 1877, II).

Свидницкій, Весеннія игры (Основа 1861, окт. і нояб., 19 грашек і гаівок, гарно списаних).

Лозинскій, Дѣт. и паруб. игры (16 №№, в Зорѣ Галицкой 1860).

Маркевичъ, Обычаи и повѣрья малор. 1860 (узято в Сементовського з «Маяка» 1843 р.).

Bykowski, в Zbiór Wiadom. 1878, II (гра в куста з 12 піснями).

Moszinska, в Zbiór Wiadom. 1881, V (27 №№ з Киівщини).

Kolberg, Pokucie, 1882, І (38 грашек галицьких, гарно описаних).

Потебня, Объягненіе малор. и срод. съ ними нар. пѣсенъ, 1883, (в 1 т. цінні розвідки про 6 гаівок).

Szablewska, в Zbiór Wiadom. 1883. VII (Кривий танець під Збаражем).

Исаевичъ, въ Кіевск. Стар. 1887, VI, дав цікавий збірник грашок.

Kopernicki, в Zbiór Wiadom. 1887, XI (описуе 6 гаівок волгенських).

Ивановъ П., Игры крест. дѣтей въ Купянск. у. Харьк. губ. (у 2 т. Сборн. Харьк. Ист.-Фил. Общ. 1890 р., з передмовою проф. Сумцова, з ёго ж бібліографіею грашок; збірник великоі ваги по змісту — 95 №№).

Сумцовъ, Культур. переживания (Кіев. Стар. 1889. IX, наукові розвідки про 7 грашек).

Гринченко, Этногр. матеріалы, 1899, III.

Гнатюк, Гаівки (найкращий сучасний збірник, въ Матер. до укр.-рус. етнол. 1909, XII, 360 стор., з нотами).

Бабенко, Этногр. очерки Екатериносл. губ. 1905.

Чугуевецъ, Веснянки, в Южн. Кр. 1890, № 3272.

Боцяновскій, Веснянки, в «Жив. Стар.», 1894. IV.

 

IV.

Загадки.

Сементовский, Малор. и галицкія загадки и пословицы (380 №№) 1871, 2 вид. 1872 (475 загадокъ).

Франко, Останки первичного світогляду в загадках (Зоря 1884, № 15-20).

Комаров, Нова збірка укр. приказок, 1900, Одесса (29 №№).

Гринченко, Этногр. матеріалы, 1895, І (46 №№) і 1896 II, (43 №№).

Гринченко, Изъ усть народа, 1900 p., 372-376 (64 №№).

Малинка, Сборникъ матеріаловъ, 1902 (269 №№).

Чубинскій, Труды этн. ст. експедиціи, І.

Номис, Украінські приказки 1864 (в кінці 505 №№).

Возняк, Додадки до Номиса, в Зап. Н. Тов. Шевч., 1909, II, 178-180.

Kolberg, Pokucie, 1884. (205 №№).

Ивановъ, Вас., Жизнь крестьянъ Харьк. губ. 1898.

Закревскій, Старосвѣтскій бандуристъ, 1861 (194 №№).

Гринченно, Акад. рецензія на сбор. матер. Малинки (въ Отч. премій Гоголя 1907).

Манжура, Сказки и пр., Сборн. Харьк. Ист. Фил. Общ., II.

 

V.

Замови.

Антоновичъ, Колдовство (Тр. этн. ст. экспед. Чубинскаго I).

Антоновичъ, Заклинанія противъ чаръ (Этн. Об. 1890, II).

Бабенко, Этногр. очерки Екатериносл. губ., 1905.

Бѣленькій, Народ. заклинанія надъ пчелами, Кам.-Подольск., 1880.

М. Б., Чари вь Подоліи (Под. Епарх. Вѣд., 1867, № 20).

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 133

Ветуховъ, Заговоры. 1907 (простора розвідка на 522 ст. Рец. Мансики в Извѣст. Акад. Н. 1908, III).

Гавриловъ, Заговоры Черниг. губ. (Сбор. Харьк. Ист. Фил. Общ. W).

Гнатюк, Галиц.-рус. демонологія (Етногр. збірн. XV).

Гринченко, Этнограф. матеріалы, 1899, II (бібліограф. вказівки).

Драгомановъ, Малор. народ. преданія и разсказы, 1876 (44 №№).

Ефименко, Сборникъ малор. заклинаній (Чтен. Моск. Общ. ист. и древн. рос. 1874, цінний збірник; сюди внесено багато ранійших збірників замов, усёго 221 №).

Ивановъ, П. В. Заговоры (по два, по три. в Этногр. Обозр. 1891. II, 112; Жив. Старина 1891, III, Харьк. Сборн. 1890, 36, 40, Кіевск. Стар. 1885, 12 — тутечки 10 замов).

Ивановъ, Вас. Жизнь крестьянъ Харьк. губ. 1898.

Иващенко, О южнор. шептаніяхъ (Труды 3 Археол. съъзда 1878).

Кіевлянинъ, 1866. №№ 24, 26 (Замови од пристріту).

Kolberg, Pokucie, III, 91 (3 од болі голови).

Комаров, Нова збірка малор. приказок 1890 (33 №№).

Короленко, Черноморскіе заговоры (21 №) (в IV т. Сборн. Харьк. Ист. Фил. Общ. 1892).

Липскій, Малор. заклинанія (Харьк. Губ. Вѣд. 1890, № 88).

Лоначевскій, Купчанко, Сборн. пѣсенъ Буковинск. народа 1875 (зам. 101-110).

Малинка, Сборникъ матеріаловъ, 1902 (49 №№).

Манжура, Сказки, 1890 (19 укр. замов).

Милорадовичъ, Заговоры (Кіев. Стар. 1900, № 6).

Mansikka, Ueber russische Laubertormeln, 1909.

H. И. Заговоры на просо и пшеницу (Кіев. Стар. 1884, 12).

Пассекъ, Очерки Россіи 1840, II (замови від уроків, гадюк і ин.).

Петровъ А., Угрорусскіе заговоры (Жив. Старина 1891, IV, 122-130).

Podbereski, Materyaly (Zbiór Wiadom. do antrop. krajow. IV, 67-81 Замовb від болестій).

Потебня, Объясненія малор. и срод. пѣсенъ, 1883, І, стор. 103-127.

Потебня, Малор. домашніе лѣчебники (Кіев. Стар. 1890, II, 45 замов від падежа скотини).

Пыпинъ, Памятники старин. русск. литературы, 1862, III (декілька укр. замов).

Rulikowsky, Zapiski etnograf. z Ukrainy в Zbiór Wiadom. III, 109-119, (23 замови).

Селивановъ, Этногр. очерки Воронежск. губ. (Ворон. Юбил. Сборн. 1886, 90-100).

Семенцова, Заговоры Черниг. губ. (20 №№ в Сборн. X. Ист. Фил. Общ. IV).

Сорокинъ, Мѣстечко Дмитровка Херсон. губ. 1891 (17 замов).

Стороженко, Малор. суевѣрія по сборн. Чепы 1776 г. (Кіев. Стар. 1892. І. замови 119-130).

Сумцовъ, Заговоры инкантаціи (розвідка, в Труд. XIII Археол. съѣзда въ Екатерин.).

Сумцовъ, Библіографія заговоровъ (IV т. Сборн. X. Ист. Фил. Общ. 1892 р.).

Сумцовъ, Пожеланія и проклятія (ib.).

Сумцовъ, Личные обереги отъ сглаза (ib.).

Трублаевичъ, Вроки подольскі (Под. Епарх. Вѣд. 1868. № 16).

Чубинскій, Труды этногр.-стат. экспедиціи І. 56, 60, 68, 69-74, 85, 91, 95, 96, 111-141.

Шишацкій. О заговорахъ (Черн. Губ. Вѣд, 1858. № 17).

Щербина, Заговоры черноморцевъ (Кіев. Стар. 1883, № 7).

Эварницкій, Заговоры, (Этн. Об. 1890).

 

VI.

Весілля.

Калиновскій, Описаніе свадеб, украинскихъ обрядовъ (Харьк. Сборникъ III).

Терещенко, Бытъ русскаго народа, ч. II, (1848 р.).

N N, Галицьке весілля з початку XIX в. (Кіев. Стар. 1898. V).

Чубинскій, Труды этногр. статист. экспедиц. въ Юго-Зап. Край, IV (найбільший збірник весільних пісень).

Янчукъ, Малор. свадьба въ Корницк. у. Съдлец. губ. (докладний опис звичаів і пісень). Рец. в Кіев. Стар. 1886, X.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 134

Яблоновскій, Весілля в Отаках (Кіев. Стар. 1905).

Дикаревъ, Воронежск. Этногр. Сборникъ, 1891.

Николайчикъ, Новый свадеб. малор. пѣсни (Кіевск. Стар. 1883, II).

А. К., Свад. пѣсни изъ Подоліи (ib. 1897, III).

Стрижевскій, Свадьба въ деревнѣ (ib. 1896, III).

Казимірь, Свадьба въ Подоліи (Этногр. Обозр. 1907, I).

Гринченко, Этногр. матеріалы, т. III.

Демченко, Украінське весілля (з голосами), Одесса, 1905 (277 №№ вес. пісень).

Несторовскій, Свад. пѣсни бессарабск. русиновъ (Кіевск. Стар. 1905, X).

Данковская, Свадебные обряды (и пѣсни) у малороссовъ Грайворонскаго уъзда въ 1870-хъ годахъ (Этн. Обозр. 1909, №№ 2-3).

Zmigrodzki, Lud polski i Rusi, I. Obrzędy weselne (укр. 126-170).

Roszkiewicz, Obrędy і piesni weselne (Zbiór Wiadom. 1886, X).

Tomaszewska, Stadnicka, Kolberg, Укр. вес. пісні з Поділля і Волині — усі в XII т. Zbiór Wiadom.

Volkov, Rites et usages nuptiaux en Ukraїne (L'Antropologie 1891, II-III, і окр., найбільш про перезву).

Щурат, Укр. весільні звичаі (Житте і Слово, 1892, І).

Дучинскій, Свадьба въ Подоліи (Жив. Стар. 1896).

Селивановъ А., Свад. обряды въ Воронеже въ началѣ XIX в. (Вор. Юб. Сборн. 1886).

Ястребовъ, Свадеб. хлѣбы въ Малороссіи (Кіев. Стар. 1897, XI).

Ивановъ Вас., Жизнь и творчество крестьянъ Харьк. губ. 1898 (багато матеріалу).

Бабенко, Этногр. очерки Екатериносл. губ. 1905.

Ящуржинскій, Лирич. малор., преимущественно свадебныя пѣсни, 1880.

Ящуржинскій, Свадьба малор., какъ религіозно-бытовая драма (Кіев. Стар. 1896, XI).

Сумцовъ, О свадебныхъ обрядахъ, 1881, X.

Сумцовъ, Религіозно-мифическое значеніе малорусской свадьбы (Кіев. Стар. 1885, III).

Сумцовъ, О вліяніи греко-римскаго ритуала на малор. свадьбу (Кіев. Стар. 1886, I).

Сумцовъ, Культурн. переживанія (Кіев. Стар. 1889-1890 p.p.).

Охримовичъ, Значеніе малор. свадеб. обрядовъ и пѣсенъ въ исторіи развитія семьи (Этн. Обозр. 1892, XI, XV).

Гнатюк, Весілля в Керестурі, в Матер. до етнолог., 1908, X.

Гнатюк, Весілля в Мшанці, ibid., X.

Долинскій, Свадьба въ Подоліи (Под. Епарх. Вѣд., 1887, №№ 40-43).

 

VII.

Похорон.

Котляревскій, О погребальныхъ обрядахъ, 1868, (великоі науковоі ваги).

Шейковскій, Бытъ Подолянъ, 1860, II.

Брайловскій, Похор. причитанія южн. края (Рус. Фил. Вѣст. 1884, XII).

Брайловскій, Малорусская похоронная причеть и мифическое ея значеніе, (Кіев. Стар. 1885, IX, 73-84).

Васильевъ, Малорусские похоронные обряды и повѣрья (Кіевск. Стар. 1890, VIII).

Ленчевскій, Похор. обряды и повѣрья на Волыні (ib. 1899, VII).

Ящуржинскій, Малор. причитанія (ib. 1888, I).

Ящуржинскій, Остатки языч. обрядовъ въ малор. погребеніи (ib. 1890, I).

Ивановъ Вас., Жизнь и творчество крестьянъ Харьк. губ. 1898, 173 і ин.

Чубинскій, Труды экспедиціи 1877, IV.

Лепкий, Похор. звичаі (Зоря 1883, № 2-3).

Бѣньковскій, Смерть, погребеніе и загробная жизнь въ понятіяхъ народа (Кіев. Стар. 1896, IX; рец. в Зап. Н. Т. Шевч. 1897, XVI).

Даниловъ В. В., Символика птицъ и растеній въ укр. похор. причитаніяхъ (Кіев. Стар. 1906, XI).

Даниловъ, Укр. похор. причитанія (ib. 1905, XI).

Данилов, Порівняння смерти і весілля в укр. погребових голосіннях (Украіна 1907, VI).

Даниловъ, Обращеніе о собираніи укр. похор. причитаній (ib. VII-VIII).

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 135

Даниловъ, Одна глава объ укр. похоронныхъ причитаніяхъ (Кіевск. Стар. 1905, XI-XII, рец. Гнатюка в Зап. Н. Тов. Шевч. 1906, VI).

Даниловъ, Взаимовліянія укр. похор. причитаній и бытовыхъ пѣсень (ib. III, рец. ib.).

Даниловъ, Носители похор. причитаній въ Малороссіи (ib. IV; рец. ib).

Пачовський, Похоронні обряди на Руси, 1903. Рец. в Зап. Н. Товар. Шевч. 1904, V.

Ziomba, Zwyczaje pogrz. na Podolu (Zbiór Wiadom. XII).

Volkov, Le traineau dans Jesrites funeraires de l'Ukraine, (Revue d. trad, popul. 1896 і окр.).

Kaindl, Die Seele und ihr Aufenthaltsort nach Tode in Volksglauben d. Ruthenen (Globüs, т. 67, № 23).

Кулишъ, Записки о Южн. Руси, 1856, II (пох. в Харьківщині).

Свенціцький, Похоронне голосіння, в Зап. Н. Н. Шевч., 1910, І-II (тут в додат. багато бібліогр. вказівок).

Сѣцинскій, Сближеніе смерти съ рожденіемъ и бракомъ въ народн. поэзіи (Под. Епарх. Вѣдом., 1885, № 24).

Сѣцинскій, Народ. представл. о загробн. мірѣ (ib., 1885, № 18, 1887, №№ 9-10).

М. С., Погреб. и поминальн. обряды въ Подоліи (ib., 1886, № 27).

 

VIII.

Казки, приказки (анекдоти), прислівья.

Рудченко, Народныя южнорос. сказки, 1869, 1870. I-II. Рецензіі в Укр. библіогр. Гринченка, 92.

Чубинскій, Труды экспедиціи 1878, II (292 №№).

Драгомановъ, Малор. народн. преданія и разсказы, 1876 (коло 350 №№). Рецензіі в Указателѣ укр. фольклора Гринченка, 116.

Раздольский, Галицкі казки (Матер. до укр. рус. етнологіі, І, 1895, 25 №№, і VII, 1899, 50 №№, Франка) з докладними бібліограф. вказівками Франка).

Гнатюк, Угорські казки (Етногр. Збірн. Наук. Товар. Шевч., III, IV).

Стрижевскій, Малор. сказки (Кіев. Стар. 1905, VII).

Kolberg, Basni z Polesia, в Zbiór Wiabom. ХII.

Гринченко, Изъ устъ народа, 1900 р. (з цінними бібліогр. показчиками).

Малинка, Сборникъ матеріаловъ, 1902 (104 №№). Рец. Гринченка в Акад. Отчетѣ премій, Гоголя 1907.

Кулишъ, Записки о Южн. Руси, 1855, II.

Манжура, Сказки (Сборн. X. Ист. Фил. Общ. II).

Rulikowsky, Zapiski etnogr. (Zbior Wiadom. III).

Kolberg, Pokucie, III-IV. Огляд мій в ХХII кн. Этнограф. Обозр. 1894.

Moszinska, Bajki (Zbiór Wiadom. V).

Сумцовъ, Малор. сказки по сборникамъ Кольберга и Мошинской.

Науменко, Новелла Боккачіо въ южнорус. пересказѣ (Кіев. Стар. 1885, VI).

Кузьмичевскій, Турецкіе анекдоты въ украинской народной словесности (Кіев. Стар. 1886 II, III).

Л. О., По поводу этого изслѣдованія (ib. X).

Сумцовъ, Анекдоты о глупцахъ (в Сборн. Харьк. Истор. Филол. Общ. 1898 і окр.).

Тимченко, Укр. вигадки (Етногр. Збірник 1895, І, про жидів, звірів і ин).

Иващенко, Религія укр. въ пословицахъ (Зап. Юго-Зап. Отд. Геогр. Общ. 1875, II).

Комаров, Нова Збірка укр. приказок (1275 №№), Одесса, 1890. Рец. в Русск. Мысли 1890, VII.

Гринченко, Этногр. матеріалы 1895, (272 №№) І, і 1896, II (316 №№).

Лесевич, Оповідання Чмихала (в XIV т. Етногр. Збірн. Н. Т. Шевч. 1903 р., коло 40 анекдотів, з науковими вказівками Гнатюка).

Гнатюк, Галицько-руські анекдоти (Етногр. Збірн. 1899, VI, найкращий сучасний збірник з 700 №№, з доклад. бібліограф. вказівками; анекдоти про ріжні народи, про верстви суспільства, історичні, про дурнів).

Гнатюк, Угорські новелли (ib. 1897, III).

Закревскій, Старосвѣтскій бандуристъ 1860 (сюда війшли ранійші збірники).

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 136

Перетцъ, Изъ исторіи пословицы (Жур. М. Н. Пр. 1898, V).

Сумцовъ, Изъ исторіи малор. пословицъ (Сб. X. И, Ф. Общ. IX і Кіев. Отар. 1887, VIII).

Ивановъ, Вас., Жизнь и творчество крестьянъ Харьк. губ. 1898.

Дикаревъ, Воронеж. Этногр. Сборн. 1891.

Номис, Украінські приказки 1864 (дуже цінний збірник з 14333 №№, з показчиком).

Возняк, До історіі видання Номисовоі збірки, в Зап. Н. Тов. Шевч., 88 т., 3909, 159-180 (цікавий додаток тих приказок, що повикидала цензура).

Франко, Галицько-руські народні приповідки (Етногр. Збірник, т. X А-В, XVI В-Д, ХХIII Д-К, XXIV К-П, XXVII Р-Ч, величезний збірник великоі науковоі ваги, усёго 27364 №№).

Ястребовъ, Матер. по Этногр. Новорос. Края, 1894.

Гнатюк, Народ. оповідання про опришків (XXVI т, Етнорг. Збірн., 1910 p.).

 

IX.

Апокрифи і легенди.

Франко, Памятники укр. руськ. мови і літератури 1896, І (старозавітні апокрифи), 1899, II (новозав. апокрифи), 1902, III (діяння апостолів) і IV (апокр. есхатологичні) — усе видання великоі науковоі ваги.

Сумцовъ, Очерки южнорусскихъ апокрифическихь сказаній, 1888 (з Кіев. Ст. 1887).

Миронъ (Франко), Кь исторіи южнор. апокр. сказаній (Кіев. Стар. 1894, XII).

Франко, Откровеніе св. Степана (ib. 1906).

Фотинскій, Къ литер. исторіи южнор. апокрифовъ (Волынск. истор. археол. Сборн. 1896 I).

Яворскій, Два карпато-русскихъ сборника XVIII в. 1909 (8 апокрифів).

Малинка, Сборникъ матеріаловъ, 1902 (в кінці 2 №№).

Милорадовичъ, Малор. народныя повѣрія и разсказы о пятнице (Кіев. Стар. 1902 і окр.).

Петровъ Н. И., О южнор. легендахъ (Тр. Кіев. Дух. Ак. 1877, III).

Ястребовъ, Матер. по этногр. Новорос. Края, 1894.

Яворскій, Духовный стихъ о грешной дѣвѣ, 1900.

Янчукъ, Къ вопросу объ отраженіи апокрифовъ вь народномъ творчестве, 1907.

Popovski, в VIII Zbiór Wiadom. декілька апокрифів.

Ивановъ, Петръ, Изъ области мал. нар. легендъ (Этн. Обозр. 1891, один з найкращих збірників).

Вержбицкій, Изъ южнорус. легендъ (Этногр. Обозр. IX).

Васильевъ, Украинскія легенды о святыхъ (Этногр. Обозр. № 3 і № 27).

Гнатюк, Галицько-руські народні легенди (Етногр. Збірники III, 47 №№, XII-ХIII 287 №№ величезна збірка великоі науковоі ваги, з дуже численними бібліографичними вказівками).

Гнатюк, Легенди з Хітарськ. Збірн., в Зап. Н. Тов. Шевч., т. 16.

Сумцовъ, Какъ чортъ поссорилъ супруговъ (Юбил. Сборн. Вс. Фед. Миллера 1900).

Сумцовъ, Легенды о провалившихся городахъ (Сборн. Харьк. Ист. Фил. Общ. 1895, т. VIII).

Сумцовъ, Легенды о грешной матери (Кіев. Стар. 1893, 1894).

Сумцовъ, О малор. религ. сказаніяхъ (ib.).

Сумцовъ, Легенда о благочестивомъ живописцѣ (Кіев. Стар. 1894, X).

Сумцов, Небесний вогонь (Літер. Наук. Вістн. 1908, І).

Сумцовъ, Легенды о покаяніи ангела (Сборн. X. Ист. Фил. Общ. 1895).

Крымскій, Къ вопросу о старин. малор. религ. сказаніяхь (Кіевск. Стар. 1896, X).

Гнатюк, Етногр. матеріали з Угорщини (Етногр. Збірн. 1900, IX багацько легенд).

Булашовъ, Украинскій народъ въ своихъ легендахъ и релігіозныхъ воззрѣніяхъ, 1909.

Дикаревъ, Апокрифы изъ Кубанск. обл., в Юбил. Сборн. Вс. Ф. Миллера, 1900.

Малинка, Апокрифы изъ Волынск. губ., в Юбил. Сборн. Вс. Миллера.

Kolberg, Pokucie, III (легенди про сотв. миру).

Шевченко, Сказанія о 12 пятницахъ, в Зап. Укр. Наук. Тов. в Киіві 1908, II.

Сабатовскій, Св. Пятница (Подольск. Епарх. Вѣд., 1885, № 23).

Назаревскій, Хожденіе Богородици по мукамъ (ib.).

Петров М. И., Укр. Збірник XXII ст, (ib.).

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 137

Подольск. Епарх. Вѣдом., Народ. повѣрія и сказ. о св. Николаѣ (ст. різних авторів в №№ 1884 № 49, 1900 № 51, 1886 №№ 19-20, 25).

 

X.

Календарь, Різдво, Колядки, Великдень, Купало.

Максимовичъ, Дни и мѣсяцы укр. селянина (Русск. Бесѣда 1856, I, III).

Дикарев, Народ. календарь валуйськ. пов. (Матер, до укр.-рус. етнол. 1905, VI, 313-204, з показчиком річей — казки, пісні, повірья).

Ивановъ П. В., Дни недѣли (16 т. Сборн. Харьк. Ист. Фил. Общ. 1902).

Милорадовичъ, Житье-бытье лубенскаго крестьянина, 1905.

Kolberg, Pokucie, I, 1883 (докладний опис).

Ефименко, П., Дневникъ народ, праздн. харьк. губ., в Харьк. Сборн., 1887, І.

Манжура, Громові празники, в Харьк. Вѣд., 1892, № 198.

Лукашевичъ, Рождеств. обряды (Русск, Архивь 1826, V, VI, VIII).

Пассекъ, Очерки Россіи, 1840, II (Рожд. святки).

Терещенко, Бытъ русск. народа, 1848, VII.

Бѣньковскій, Рождественскія Святки на Волыни, Кіевск. Стар. 1889, І, 236-242.

Крамаренко, Різдво на Чорногоріі (Етногр. Збірн. Наук. Товар. Шевч. І).

Чернявская, Народн. пѣсни и поверья крестьянъ Херсонск. губ. (Сбор. X. Ист. Фил. Общ. 1893).

Свидницький, Великдень у подолян (Основа 1861, октябрь-ноябръ).

Камінський, Великдень на Волині (Кіевск. Стар. 1906, III).

Ивановъ Вас., Жизнь и творчество крестьянъ Харьк. губ. 1898.

Чугуевецъ, Масляница и Велыкдень, в Южн. Кр., 1891, №№ 3493 і 3540.

Южный Край, 1880, № 1378.

Кіевская Старина, Колядки і щедрівки 1883, XII, 1887, І, 1889, І, 1891, XII.

Чубинскій, Труды этн. ст. экспедиціи, III (величезний головний матеріал).

Головацкій, Галицко-русскія пѣсни І-IV (див. в кінці показчик) колядки в Подоліі (Кіев. Стар. 1899, II).

Малинка, Сборн. матер. по малор. фольклору, Чернпг. 1902. 9-169 стор. Рецензія Гринченка в Отч. съ рис. премій Гоголя 1907.

Эварницкій, Малор. народ. пѣсни, 1906 (31 №).

Шухевич, Гуцульщина (Матер. до укр. рус. етнол. 1904, VII, 29-189, багато пісень).

Гринченко, Этногр. матеріалы, 1899, IIІ.

Ящуржинскій, Колядки религ.-мифич. содержанія (Кіев. Стар. 1895, II).

Ящуржинскій, Замѣт. о купальск. обряд., в Кіев. Стар., 1889.

Brykczynskl, Zapiski z Wolyni, Zbiór Wiadom, 1888, XII.

Олена Пчілка, Колядки (Кіев. Стар. 1903, І-VI). Гостра рец. Гнатюка в Зап. Н. Товар. Шевч. 1901, IV.

Коробка, Къ изученію малорус. колядокъ (Извѣст. Акад. Наукъ, 1902, III; рец. гостра Гнатюка въ Зап. Н. Т. Шевч. 1903, I).

Коробка, Колядки и щедровки на Волыни (Живая Стар. 1901, всіх колядок 103 №№). Рец. Гнатюка в Зап. Н. Т. Шевч. 1902, VI.

Потебня, О купальскихъ огняхъ Археол. Вѣстн. Моск. Археол. Общ. 1867.

Moszynska, Kupajlo (Zbiór Widom. do antrop. krajow. 1882; рец. у Сумцова, Соврем. малор. этногр. II).

Паловъ, О значеніи куп. обрядовъ (Жив. Стар. 1896).

Сумцовъ, Научное изученіе колядокъ (Кіев. Стар. 1886, II, і окр.).

Сумцовъ, Культурный переживанія (Кіев. Стар. 1889, про колядки і купала).

Чугуевецъ, Поэзія Рождеств. святокъ, 1889, 1889, №№ 160, 333.

Даценко, Купальск. обряды, в Южн. Кр., 1894, № 5994.

Ковалевскій, Рождеств. святки, ib., № 6174, 1900 р., № 6535, Харьк. Вѣд.

Радченко, Гомельск. нар. пѣсни, в Зап. Геогр. Общ. по Отд. Этн., 1888, вып. 2.

Сементовскій, Замѣч. о праздникахъ малороссовъ, в «Маякъ», 1843; додатки Срезневського і Максимовича там же.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 138

Петровъ, О народ. праздн. въ Юго-Зап. Руси, в «Труд. Кіев. Дух. Ак.», 1871, X-XII.

Шероцкій, Колядки и щедрівки въ Подоліи (Подол. Епарх. Вѣд., 1863 № 1).

А. К. и I. С., Колядки въ Подоліи (ib., 1863, № 11, 1868, №№ 51-52).

Подольск. Епарх. Вѣдом., про Різдво, 1868 № 1, 1897 №№ 51-52, Стрѣтеніе 1887 №№ 6, 14, Паликопу 1887 № 28, Великдень 1886 № 15, Рахманскій Великдень 1884 №№ 18-19, 1899 № 20-21, Розигри 1884 № 23-24.

 

XI.

Кобзарі і Лірники.

Иващенко, Кобзари Братыця и Дубъ. (Зап. Ю. З. Отд. Геогр. Общ. 1875, II).

Кулишъ, Записки о Южной Руси, 1856, т. 1-2.

Сперанскій, Южнорусская пѣсня, 1904.

Доманицький, Кобзарі і лірники Кіевск. губ. 1903.

Малинка, Кобзари и лирники, 1903 (Черніг.)

Лисенко, Музыка кобзарей, в 1 т. Запис. Юго-Зап. Отд. Географ. Общ.

Русовъ, Остапъ Вересай, в 1 т. Зап. Юго-Зап. Отд. Географ. Общ.

Ефименко, Братства и союзы нищихъ, в Кіевск. Стар. 1883.

Горленко, Кобзари и лирники, ib. 1884.

Горленко, Бандуристъ Иванъ Крюковскій, в Кіевск. Стар. 1882, XII.

Викторин, Жебрацька мова, в льв. «Зоря» 1886.

Боржковскій, Лирники, в Кіевск. Стар. 1889.

Николайчукъ, Отголоски лирниц. языка, въ Кіевск. Стар., 1890, IV.

Гнатюк, Лірники Бучацьк. пов. в Галичині (в Етногр. Збірн. Наук. Тов. Шевч., I).

Малинка, Лирникъ Гомынюкъ, в Кіевск. Стар. 1898, X.

Корниловичъ, Лирникъ Касьянь (ib.).

Мартиновичъ, Записи (ib. 1904).

Демуцький, Ліра і іі мотиви. Киів., 1903.

Ивановъ В. В., Невли, в Харьк. Стат. Листкѣ, 1883.

Николайчикъ, Лирниц. языкъ, ib., 1889.

Студинський, Лірники, «Зоря» 1894.

Тихановъ, Черниг. старцы, в «Труд. черн. уч. арх. ком.»

Боян [Лисенко], Народ. музичні струменти, в «Зорі» 1894 р. №№ 1. 17.

Хоткевич, О бандур. и лирникахъ, в Этногр. Обозр. 1903, № 2.

Сумцовъ, О кобзаряхъ, въ Труд. XII Археол. съѣзда. т. III.

Сластіоновъ, Кобзарь Кравченко и его Думы, в Кіевск. Стар. 1902. Рец. Гнатюка в Зап. Н. Т. Шевч. 1903, V.

Чикаленко, Лирникъ Морозъ (Кіев. Стар. 1896, III).

Масловъ, Лирники Черн. и Полт. губ. (Сборн. X. Ист. Фил. Общ. 1902, XIII).

Кристъ, Кобзари Харьк. губ. (ib.).

Фарфоровскій, Кобзари на Кубани (ib., 1910, XIX).

 

XII.

Думи, пісні історичні, вірші.

Кулишъ, Записки о Южной Руси, 1856, І-II.

Антоновичъ и Драгомановъ, Историческія пѣсни малор. народа, 1874-1875, I-II, (Збірник великоі ваги. Сюди ввійшли думи з ранійших збірників Цертелева, Максимовича і ин.).

Житецкій, Мысли о народныхъ малор. думахъ, 1893. Рец. Этн. Обоз. 1893 XXIV і Жив. Стар. 1893, II.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 139

Сумцовъ, Замѣтки о малор. думахъ (Этногр. Обозр. 1895, 1).

Житецкій, Заметки о разныхъ методахъ изученія малор. думъ (ib. № 3).

Сумцовъ, Думы объ Алексѣѣ Поповичѣ (Кіев. Стар. 1894 (І., Рец. І Житте і слово 1894, I і Зап. Н. Тов. Шевч. 1895, III).

Tersakovec, Bezichimgen d. ukrain historisch. Lieder Dnmen znr slavisch Volksepos, в Arehin Ягича, 1909, H. 2-3.

Тимченко, Стосунки дум до півд.—слав. епоса, в Зап. Укр. Н. Тов. в Киіві, 1908, II.

Грінченко, Пісня про Дорошенка і Сагайдачнаго (Зап. Киівск. Наук. Товар. 1908, II).

Каманин, Ще про пісню про Сагайдачного, в Зап. Укр. Наук. Тов. в Киіві 1908. II.

Kolberg, Pokucie, 1883, II. Рец. в Кіевск. Стар., 1884, V.

Андріевскій, Дума объ Азовскихъ братьяхъ, Одесса, 1884. Рец. Неймана в Кіев. Стар. 1884, V.

Доманицький, Дума (балада) про Бондарівну (Кіевск. Стар. 1905, III).

Нейманъ, Малорос. баллада о Бондаривнѣ (ib. 1902, Ш). Рец. в Зап. Н. Т. Шевч. 1903, II.

Мартиновичъ, Записи (Кіевск. Стар. 1904).

Ткаченко-Петренко, Думы въ изданіяхъ и изслѣдованіяхъ (Украіна, 1907. VII-VIII, 144-185).

Каллашъ, Палій и Мазепа въ народной поэзіи (Этногр. Обозр. II, III, IV).

Перетцъ, Изслъдов. и Матеріалы, 1900-1902.

Савичъ, Набожныя пѣсни (Подол. Епарх. Вѣдом., 1885, № 34).

Сѣцинскій, Набожныя пѣсни (ib., 1889 № 7).

Яворскій, Два карпато-русскихъ сборника XVIII в. К. 1909 (пісня про завоювання Варны, пісня про Кулину і ин.)

Дашкевичъ, Нѣск. слѣдовъ общенія Южн. Руси съ югославянами, между прочимъ въ думахъ (в Сборн. въ честь Флоринскаго).

Сперанскій, Южнорусская пѣсня, 1904.

Халанскій, Малор. дума про Байду, (XV т. Сборн. X. Ист. Фил. Общ.).

Грушевскій М., Байда Вишневецький в поезіі і історіі (Зап. Наук. Тов. в Киіві 1909).

Иващенко, Кобзари Братыця и Дубъ (Зап. Ю.-З. Отд. Геогр. Общ. 1875. II).

Науменко, Происхожденіе думы о Самуилѣ Кошкѣ (Кіев. Стар. 1883, VI).

Neymann, Dumy ukrainski (Atheneum 1885 IV). Рец. Кіев. Стар. 1886, V.

Миллеръ Ор., Малор. нар. думы и кобзарь Вересай (Древ. и Нов. Россія 1875, IV).

Дашкевичъ, Думи про Олексія Поповича, 1905.

Лисовскій, Вопросъ о происхожденіи малор. думъ, 1891 (невеличка і говорлива розвідка).

Халанскій, Великор. былины Кіевск. цикла, 1885 (въ Русск. Фил. Вѣстн. и отд., есть про думи про Коновченка і Олексія Поповича).

Халанскій, Южнослав. пѣсни о смерти Марка Кралевича (про думу про Федора Безродного).

Сумцовъ, Дума про козака-бандуриста (в «Культур. Переж.» в Кіев. Стар. 1889, III).

Томашівський, Думи про Марусю Богуславку (Літер. Наук. Вістн. 1901 р. і окремо).

Андреевскій, Козацкая дума о трехъ братьяхъ Азовскихъ, Екатеринославъ, 1884 (рец. у Сумцова Совр. малор. этногр. I).

Драгоманов, Нові варіанти кобзарських співів (Життя і Слово 1895, III-IV).

Малинка, Кобзари и лирники, 1903.

Драгоманов, Політичні пісні укр. народа,1883, I, 1895, II (Моя рец. в Изв. Акад. Н. 1899).

Новицкій, Малор. историческія пѣсни, 1894 (друге видання 1908).

Эварницкій, Малор. народ. пѣсни 1906 (декілька історичних).

Гринченко, Этнограф. матеріалы, 1899, III (пісні про Супруна, Бондарівну).

Чубинскій, Труды этн. ст. експедицій III.

Драгоманов, Матер. до історіі укр. віршів (Життя і Слово 1894, І, II).

Науменко, Къ литерат. рожд. и пасх. виршъ (Кіев. Стар. 1888. I).

Михайло Горскій, О виршахъ (ib. W).

Гнатюк, Угро-руські дух. вірші, в Зап. Н. Товар. Шевч. 1902 XLVI-XLIX, 1900 IV, 17 №№.

Пчілка Олена, Колядки-вірши, в Кіевск. Стар., 1903, VI.

Записки Н. Тов. Шевченка 1896, XIV (19 дух. вірш з Галичини).

Франко, Студіі над народними піснями, 1909, І (з Зап. Наук. Тов. Шевч.).

Гнатюк, Співанники Гряделевича і Левицьких, 88 і 91 т. Зап. Н. Тов. Шевч., 1909, 151-157.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 140

XIII.

Пісні:

(колискові, чумацькі, весільні, коломійки і инші — розвідки і матеріали).

Сумцовъ, Пѣсни обь отравленіи змѣинымъ ядомь (Кіевск. Стар. 1893, XI).

Перетцъ, Историко-литер. изслѣдованія, І—II.

Огіевскій, Новые элементы въ южнорус. пѣснотворчествѣ, Рец. въ Этн. Об. XV.

Радченко, Зинаида, Гомельскія народныя пѣсни. Рец. в Этн. Об. II.

Сперанскій, Южнор. народ. пѣсни и современные ея носители, 1904. Рец. Франка в Зап. Н. Т. Шевч. 1904, III.

Гнатюк, Пісенні новотвори (галпцько-руськи) (в Зап. Н. Товар. Шевч. 1902 VI, 1903 II).

В.—Д-ський, Сучасна нар. творчість (Літер.-Наук. Вістн. 1900, X).

Хатемкинъ, Современ. укр. пѣсни въ Кіевск. губ. (ib. 1897, IX. 76 №№ сучасних пісень і загальний нарис сучасного становища співання). Рец. в Зап. Н. Т. Шевч. 1898, V.

Гринченко, Этногр. матеріалы 1899, III (великий збірник пісень).

Гнатюк, Коломійки (Етногр. Збірник XVII-XVIII, 1905-1906 г., величезна збірка з 5792 №№, з показчиком змісту і науковою розвідкою в передмові).

Ивановъ, Вас., Жизнь и творчество крестьянъ Харьк. губ. 1898, І (1010 стор.).

Кулишъ, Записки о Южн. Руси 1856, І-II.

Милорадовичъ, Житье-бытье лубенскаго крестьянина (в Кіев. Стар. 1904 і окремо на 310 стор., е пісні робочих і ин.).

Даниловъ, В. В., Пѣсни села Андреевки Нѣжин. у. Черн. губ. 1904 (323 №№).

Кузьмичевскій, Малор. пѣсни объ освобожденіи крестьянъ (Кіевск. Стар. 1887, III-IV).

Манжура, Панщина въ пѣсняхь и молитвѣ (Кіев. Стар. 1882 V).

Петровскій, Пѣсня о панщинѣ (ib. 1888, IV).

Корниловичъ, Пѣсня про панщину (ib. 1898, X).

Яворскій, Легенда о панщинѣ (З літературою, в Научно-Литерат. Сборникь Галиц-рус. Матицы 1901, I).

Русская Старина 1886, III.

Сумцовъ, Малор. пьяницкія пѣсни (Кіев. Стар. 1886, VI).

Сумцовъ, Коломійки (ib. IV).

Метлинській, Южнорус. народ. пѣсни, 1856, (Моя рец. в Изв. Ак. Н., 1904, III).

Л-скій, Н., Народн. колыбельн. пѣсни, въ Хар. Сб. при Хар. Календ., 1888, II.

Чугуевецъ, Малор. бытовыя пѣсни, Харьк., 1889.

Омельченко, Малор. пѣсни Ворон. губ., 1888 (49 №№).

Франко, Студіі над народними піснями, 1909, І.

Гнатюк, Весільні пісні в Керестурі і Мшанцнх, в Матер, до етнол., X.

Гнатюк, Опришок Яноша в піснях, в Зап. Н. Т. Шевч.. т. 31-32.

Kolberg, Pokucie, I-II (багато пісень побутових, історичних і ин.).

Kolberg, Piesni ludi z Padola rossyjskiego, в Zbiór Wiadom., 1888, XII.

Ветуховъ, Народ. колыбельныя пѣсни (Этногр. Обозр. XII, XIII, XV, гарна наукова розвідка).

Чубинскій, Труды этногр.-стат. экспедиціи, т. III (празникові), IV (родинні, весільні і похоронні); V (сімейні, історичні і ин.) — величезні збірники. Багато рецензій (див. в. Указ. Гринченка).

Головацькій, Галицко-русскія пѣсни, въ 4 т. (в Чтен. Моск. Общ. мет. и древн. і окремо, теж великий матеріал).

Рудченко, Чумацкія нар. пѣсни, 1874. Рецензіі въ Литер. укр. фольклора Гринченка, 106, III.

Чернявская, Народ. пѣсни Херсонск. губ. (Сборн. X. Ист.-Фил. Общ. 1893, е чумацькі і історичні, більш весільних).

Драгомановь, Політичні пісні укр. народа, 1883, I, 1885, II (Цінна наукова збірка і розвідка, рец. моя в Извѣст. Акад. 1899).

Эварницкій, Малор. народ. пѣсни, 1906 (найбільш про кохання, е пісні історичні, колядки і ин.).

Новицкій, Малор. пѣсни, преимущ. историческія, 1894, 2 вид. 1908.

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 141

Белозерский, Женщина вь малор. пѣсняхъ и сказаніяхъ (Земск. Сбор. Черниг. губ. 1899, XI).

Боровиковскій, Женская доля по мал. пѣснямъ (Чтенія въ Общ. Ист. в Древн. Рос. 1867, IV).

Новицкій, И. П., Женщина вь малор. нар. пѣсняхъ 1684.

Folklore de l'Ukraine. Сороміцькі пісні, казки, приказки і лайки. Κρνπταϑια V. Париж. Рец. в Зап. Наук. Товар. Шевченка 1900. І.

Васильевъ, Рекрутчина въ малорусской пѣснѣ (Кіевск. Стар. 1889, №№ 8 і 9).

N N., Рекрутскія пѣсни (23 №№) (ib. 1897, VI-VII).

Костомаровъ, Историч. значеніе южно-русск. народ. пѣснотворчества, (Бесѣда 1872, VI-XII, далі, в Рус. Мысли 1880 і 1883).

Лоначевскій и Купчанко, Пѣсни Буковинскаго народа (Зап. Ю. З. О. Геогр. Общ. 1875, II).

Потебня, Объясненія малор. и сродныхъ пѣсень. 1883-1884, I (веснянки) і II (колядки). Обидва томи великоі науковоі наги.

Де-Воланъ, Угро-русскія нар. пѣсни (Зап. И.-Геогр. Общ. по отд. этн. 1885, XIII).

Гнатюк, Пісні про опрішків (XXVI т. Етногр. Збірн., 1910 р.).

 

XIV.

Чорти.

(Чорти, упирі, вовкулаки, відьми, страхи, русалки, мерці, чарівниці, недоля, перевертні).

Гнатюк, Знадоби до галиц.-рус. демонол. (Етногр. Збірн. 1903, XV, усёго 400 №№, найбільший сучасний збірник самого матеріалу, без наукових або бібліогр. вказівок).

Сумцовъ, Колдуны, вѣдьмы, упыри, (Сборн. Харьк. Истор. Фил. Общ., 1891, III, бібліогр. показчик).

Антоновичъ, Колдовство (Труды этн. ст. экспед. Чубинскаго, I).

Арандаренко, Записки о Полтав. губ. 1849, 3 т. (в 2 т. відьми 219).

Васильевъ, Доля, Кара, Бѣда, Недѣля, Пятница въ вѣров. украинск. нар. (Этн. Об. 1890, I).

Данильченко, Этногр. свѣдѣнія о Подольск. губ., 1869, I.

Де-Воланъ, Угро-русскія нар. пѣсни, 1885, (упирі), 25 (топлення відёмъ).

Драгомановъ, Малор. нар. преданія и разсказы, 1876, 62-77.

Краснокутскій, О вѣдьмахъ (Кіев. Епарх. Вѣдом. 1880, №№ 26, 30, 37, 38).

Кистяковскій, Продажа души чорту, (Кіевск. Стар., 1882, VII).

Милорадовичъ, Черти (в Кіевск. Стар. 1899, гарна наукова розвідка, на грунті численних підсобій).

Милорадовичъ, Украинская вѣдьма, (Кіев. Стар. 1901, II, і окр.).

Милорадовичъ, Украинскія чары (Сборн. Харьк. Ист. Фил. Общ., XVIII).

Гринченко, Этногр. матеріалы, І-II (Див. по показч. пісень в кінці II т., 360).

Гринченко, Изъ устъ народа (Додат. до XII т. Черн. Земск. Сбор., і окремо, багато про відём, мерців і ин.).

Иванова и Марусова. Матеріалы для этн. изуч. Харьк. губ., в Харьк. Сбор. при Харьков. Календ., 1893. VII.

Южный край, 1882, № 461, 1889, №№ 2817, 28123, 1890, № 3172.

Харьковск. Вѣдом., 1884 № 44, 1885 №№ 69, 185, 258, 1886 № 142, 1887 №№ 62, 63.

Максимовичъ, Собр. сочтненій II, 504 (відьми).

Манжура, Сказки, 1890 (упирі і відьми).

Кошовикъ [Ксендзюк Кирило - Т.Б.], Борьба живого упыря съ мертвымъ (Кіевск. Стар., 1884, I).

Я. Ш. [Яків Шульгін - Т.Б.], Убійство упыря въ 1770 г. (id, 1890, II).

Ефименко, Упыри (ib., 1883, VI).

Ефименко, Околдованіе начальства (ib., 1884, III).

Костомаровъ, Литературное наследіе, 1890, 360-364 (чарівниці в піснях).

Nowosielski, Lud ukraiuski. 1857, II, 80-96.

Podbereski, Materialy do demonologii ludu ukpainskiego (Zbiór Wiadom., IV, 3-83, багато казок з чигиринського пов. Киів. губ. про мавок, відём, русалок, упирів, мерців — див. мій показчик).

Селивановъ, Очерки Воронеж. губ. (Ворон. Юбил. Сборн. 1886, 69-116 про відем).

Rokossowska, О swiecie roslinnym (Zbiór wiadom. ХIIІ, 168, 178, 180, 185 — про відём).

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 142

Ивановъ, П., Народные разсказы о вѣдьмахъ и упыряхъ, 1891.

Рудченко, Народн. южнор. сказки, 1869, I, 78 (казка про відьму).

Rulikowski, Opis powiatu Wasilkovskiego, 1853, 163-166 (про відём).

Rulikowski, Zapiski etnogr. z Ukrainy (Zbiór wiadom., III, 90, 102, 103, 104-111 — про відём і чари).

Кулишъ, Записки о Южн.-Руси, 1856, І-II (про чортів, відём, мерців, характерників).

Милорадовичъ, Русалки (в Кіевск. Стар., 1899, VIII, гарна наукова розвідка на порівняючім методі).

Радченко, Гомельскія народ. пѣсни, 1888, XIV-XV (вовкулаки і відьми).

Раевскій, Малор. народ. повѣрья (Воронеж. Бесѣда на 1861, 192-195 — відьми, перевертні, вовкулаки).

Ревякинъ, Вовкулаки (Основа 1861, XII).

Сумцовъ, Культур. переживанія, 1890, §§ 108, 109, 57, 144, 4, 110-110, 117-118, 81, 119, 124, 99-106 (про відём, упирів, одміну і т. ин.).

Чубинскій, Труды этногр. ст. эксп., I, 111-140, 196-209 (про відём, вовкулаків, упирів), II, 403-429 (про відём, упирів), V 414-424 (чари).

Ивановъ, П., Вовкулаки (Юбил. Cбop. Bс. Ф. Миллера і в Кіев. Стар. 1886, VI).

Ивановъ, П., Знахарство (Кіев. Стар. 1885, XII).

Ивановъ, О вѣдьмахъ и упыряхъ (Сбор. X. Ист. Фил. Общ. 1891, III).

Исаевичъ, О вовкулакахъ и чаривникахъ (Кіев. Стар. 1883, XII).

Кіевлянинъ, 1865 №№ 69, 71, 1878 № 93, 1875 №№ 67, 30, 1870 № 51, 1872 № 33, 1877 № 132, 1867 № 117, 1868 № 145, 1872 № 61, 1869 № 44, 1877 № 43, 1868 № 15, 1871 № 81, 1875 № 115, 1877 № 80, 1875 № 65, 1872 № 58, 1865 № 87 — знахури, упирі, одміна і т. ин.

Kolberg, Pokucie, 1882-1889, I—IV.

Kopernicki, Przyczynek... (Zbiór Wiadom. XI, 194-199, чарівн. на Волині).

Шульгинъ, Убійство упыря (Кіев. Ст. 1890, II).

Милорадовичъ, Мертвецы (въ Кіевск. Стар. 1899, VIII, гарна наукова розвідка).

Сумцовъ, Пѣсни и сказки о живомъ мертвецѣ (фабліо) (Кіев. Стар. 1894, III).

Цыбульскій, Купаніе вѣдьмъ (Кіев. Ст. 1885, XI).

Ивановъ, Жизнь крестьянъ Харьк. губ. 1898.

Ястребовъ, Матеріалы по этнографіи Новорос. края, 1894 (про відём, упирів і т. ин.).

Яворскій, О малорус. упыряхъ, 1900 г.

Сумцовъ, Превращенія (в Энцикл. слов. Брокгауза і Ефрона).

Ящуржинскій, О превращеніяхъ въ малор. сказкахъ (Кіев. Стар. 1891, III-IV).

Васильевъ, Пѣсенные мотивы о превращеніяхъ (Этногр. Обозр. VI).

Потебня, О долѣ и сродныхъ съ нею существахъ (Древности Моск. Арх. Общ. 1867, II).

 

XV.

Писанки.

Сумцовъ, Писанки (Кіев. Стар. 1891, V-VI).

Кордуба, Орнаменти писанок (Зап. Н. Товар. Шевченка, 1899, V-VI).

Кулжинскій, Описаніе писанокъ Лубенскаго Музея, 1899 (багато малюнків).

Литвинова, Альбомъ малорус. узоровъ 1882, I, 1902, II (писанки).

Номисъ, Крашанки въ старину (Кіев. Стар. 1898, IV).

Шухевич, Гуцульщина (Матер. до угр.-руськ. етнологіи 1904 VII, 216-227, з малюнками в фарбах).

Kolberg, Pokucie, I, 1882.

В. Д., Черниговскія писанки (Труды Черниг. Предвар. Комит. XIV Арх. Съѣзда 1908, 176-178).

Ястребовъ, О писанкахъ (Кіев. Стар. 1895).

Krcek, Pisanki w Galicyi (Sykola 1894).

Сѣцинскій, Пасх. писанки (корот. ст. в Подольск. Епарх. Вѣд., 1899).

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 143

Шероцкій, Черты античн. и древ. христ. живописи на украинск. писанкахъ, в «Правосл. Подоліи», 1909 р.

И. З., Кое-что о писанкахъ (Подольск. Епарх. Вѣд., 1902, № 15).

Южный Край, 1888, № 109.

Харьковск. Въдом., 1839, № 92.

 

XVI.

Ліки (народна медицина).

Милорадовичъ, Народная медицина въ Лубенщинѣ (в Кіев. Стар. 1902 і окремо, цінна розвідка).

Гринченко, Этногр. матеріалы 1899, І (Література про народні ліки).

Милорадовичъ, Народная медицина въ Лубенск. у. Полт. губ. (Кіев. Стар. 1900, І-VII).

Потебня, Малор. домашн. лѣчебники XVIII в. (ib. 1890, І).

Степовичъ, Дополн. къ этой статьѣ (ib. № 4).

Коваленко, О народ. медицинѣ въ Переясловск. у. Полт. губ. (Этногр. Обозр. 1891, II).

Манжура, Къ народ. медицинѣ (Этн. Об. VI, XI).

Ивановъ, Вас., Жизнь и творчество крестьянъ Харьк. губ. 1898 (багато вказівок).

Эварницкій, Лѣченіе простуды (Днѣпр. Молва 1899, № 44).

Кондратковскій, Малор. знахари и ихъ лъченіе (Врач. г. 1892 № 10).

Hryncewicz, Talko, Zarysy liecznictwa ludowego na Rusi, з літературою.

Podbéreski, Mater, do demonologii (Zbiór Wiadom. IV, 60-82, про знахарські ліки).

Бабенко, Этногр. очерки Екатераносл. губ. 1905.

Доманицький, Народня медицина на Волині (Матер. до укр. етногр. 1905, VI, 100-107).

Селивановъ, А., Народ. медицина въ Воронеж. краѣ (Ворон. Юбил. Сборн. 1886).

Огіевскій, Изъ области народн. медицины (Кіевск. Слово, 1888, № 473).

Потебня, Малор. домашніе лѣчебники (Кіев. Стар. 1890, II).

Арандаренко, Записки о Полтав. губ., П., 229-232.

Н. Т., Домашняя медицина малоруссовъ (Харьк. Вѣд. 1884, № 289).

Чубинскій, Труды этн. ст. экси. І, III — 140.

Regor, Liky v Galicii (Casop. ces. Mus. LXV).

Ястребовъ, Матеріалы по этнографіи Новор. Края, 1894.

Каталогъ выставки XII Арх. Съѣзда въ Харьковск. Этногр. Отд., § 15.

Южный Край, 1881, № 156, 1882, № 380, 1888, № 2589.

Харьковск. Вѣдом., 1884, №№ 125, 289.

 

XVII.

Хліб.

Сумцовъ, Хлѣбъ въ обрядахъ и пѣсняхъ, X, 1885. Рецензіі в Кіев. Стар. 1885, V, і Archiv Ягича, IX, 166.

Сумцов, Starodawne sposoby przyrządzania сłеbа (Wisla 1890 III, IV).

Ящуржинскій, Культъ хлѣба въ малор. колядкахъ (Кіев. Ст. 1893, XII).

Данковская, Малорус. обрядовыя печенія Курск. губ. (Этногр. Обозр. 1909, І, з малюнками).

Ястребовъ, Свадебные обрядовые хлѣбы (Кіев. Стар. 1897 VII XI, Revue d. traditions populates, 1895, з малюнками).

Ивановъ, Вас., Жизнь и творчество крестьянъ Харьк. губ. 1898.

Ивановъ, Вас., Артосъ (Харьк. Статист. Листокъ).

Шухевичъ, Гуцульщина (Матер. до укр. рус. етнологіи, 1904, VII, з малюнками).

 

XVIII.

Музика.

Рубець, Сборники укр. нар. пѣсенъ, 1879, 5 вып., 216 укр. пѣсенъ.

Роздольський, Галицько-руські народні мелодіі (Етногр. Збірн. XXI 1906, 730 №№ пісень з нотами).

Сумцов М. Ф. Малюнки з життя українського народного слова — 144

Сѣровъ, Музыка малорусскихъ пѣсенъ (Основа 1861, IV).

Быстровъ, Пѣсни (№№ 11 з нотами і варіантами в Кіевск. Стар. 1895, II).

Сокальскій, Русская народная музыка 1888.

Боянъ [Лисенко], Музичні струменти на Вкраіні (Зоря 1894, I).

Демуцький, Ліра і іі мотиви (52 №№ з голосами, користне і гарне видання), Киів, 1903. Рец. в Кіевск. Стар. 1903, XII.

Чубинскій, Труды этн. ст. экспед. IV (138 №№ нот весільних пісень).

Стеценко, Украінські колядки і щедрівки. (10 №№ з голосами). К., 1909.

Лисенко, Характеристики музыкальныхъ особенностей думъ Вересая (Зап. Юго-Зап. Отд. Геогр. Общ. 1874, І).

Фаминцынъ, Домра, кобза, лира, 1891.

Ивановъ, Вас., Жизнь и творчество крестьянъ Харьк. губ. 1898.

Кулишъ, Записки и Южн. Руси, 1856, II (передр. збірн. Марковича з нотами).

Масловъ, Лирники въ связи съ исторіей лиры (Этногр. Обзор. 1900, III).

Лисенко, О торбанѣ (Кіев. Ст. 1892, III).

Лисенко, Збірники укр. народних писень, 6 ч. по 40 №№, 12 част, по 10 №№, ще 5 част. — колядки, весільні і ин.

Колесса, Рітмика укр. нар. пісень (Зап. Н. Товар. Шевч. LXXII-XXIV і окремо).

Колесса, Мелодіі гаівок (180 №№, з науковою розвідкою в XII т. Матер. до укр. рус. етнол. 1909).

Дрімченко, Дума про Морозенка, 1908 (в виконанні Кучеренка).

Соколовъ, 25 малор. пѣсенъ на 4 голоса. М.

Коципинскій, Пѣсни, думки, Кіевъ, 1885.

Закревскій, Старосвѣт. бандуристь, 1860.