История Полтавы

Дневники Сергея Ефремова, 1923-1925

• 

Подробности

Просмотров: 2435

Сергій Єфремов. Щоденники, 1923-1925.

Публікується за виданням: Єфремов С. О. Щоденники, 1923‒1929 / Упоряд.: О. І. Путро (гол. упоряд.), Т. В. Вересовська, В. А. Кучмаренко, Л. Ю. Портнова, Л. І. Стрельська; Ред. кол.: О. С. Онищенко, О. І. Путро, М. І. Панчук, Л. М. Гордієнко, Л. І. Стрельська, В. А. Смолій, Е. С. Соловей, І. Ф. Курас; Наук. ред. Е. С. Соловей. Національна бібліотека України ім. В. І. Вернадського, Інститут архівознавства. ‒ К.: ЗАТ "Газета "РАДА", 1997. ‒ 848 с. ‒ (Мемуари)

Джерело: Інститут історії України.

Переведення в html-формат: Борис Тристанов. Примітки і коментарі упорядників перенесено під відповідні абзаци. Коментарі автора сайту позначені Т.Б. Посилання у тексті і покажчику відкриваються у новій вкладці. Список скорочень розміщено після "Від упорядників".

1923  1924  1925  1926  1927  1928  1929  Покажчик

ВІД УПОРЯДНИКІВ

Щоденники С. О. Єфремова були конфісковані після його арешту. Відомості про схованки, де С. О. Єфремов тримав Щоденники, дав М. П. Павлушков під час допиту 15 серпня 1929 р. (Архів СБУ, спр. № 67098 ФП, т. 72, л. л. 298-303).

Щоденники С. О. Єфремова було передано в Інститут архівознавства НБ України ім. В. І. Вернадського за актом від 26 січня 1990 року з архіву Комітету державної безпеки України.

Разом з іншими особовими документами С. О. Єфремова Щоденники увійшли до колекції документів репресованих вчених України (фонд 257). Вони мають вигляд записних книжок великого формату і охоплюють період з 1923 р. по 1929 р. Їх обсяг становить 377 аркушів рукописного тексту. За роками Щоденники розподіляються так:

1923-1924 роки. Опис № 5. Справа №1, паперова обкладинка 21,7 см. х 11,5 см. 74 арк.

1925 рік. Справа № 3. 65 арк.

1926 рік. Справа № 4. 65 арк.

1927 рік. Справа № 4. 61 арк.

1928 рік. Справа № 5, чорна ледеринова обкладинка 12 см х 21 см. 53 арк.

1929 рік. Справа № 6. 24 арк.

Щоденники потребують нової оправи та реставрації деяких сторінок. Окремі сторінки зазнали «згасання» тексту, в кількох місцях пошкодження мають локальний характер (1-2 слова).

Фрагменти Щоденників уперше були опубліковані в журналі «Київська старовина», № 1, 1992 р. у публікації В. Шмельова «Лицар духу».

Матеріали щоденників були використані також у статті О. І. Сидоренка «Суд над переконаннями» (Збірник «Репресоване «відродження». — К., Україна, 1993).

Повна публікація Щоденників здійснюється вперше.

Щоденники С. О. Єфремова становлять інтерес для широкого загалу — тому, готуючи їх до видання, потрібно було поєднати різні завдання: дотримати найважливіших археографічних принципів і водночас уникнути деяких специфічних моментів, що утруднювали б читацьке сприйняття тексту. З цією метою, зокрема, уніфіковано написання географічних назв, імен та прізвищ: за основу взяте сучасне їхнє написання (в оригіналі, наприклад, послідовно вживається «Харьків» замість «Харків»). Проте деякі різночитання, пов'язані з неусталеністю і невиробленістю нових назв та форм, упорядники вважали за доцільне зберегти («Березіля» — «Березоля» тощо).

Текст публікується без будь-яких скорочень та купюр, із збереженням усіх стилістичних особливостей мови автора. Фонетичні та орфографічні особливості збережено в усіх випадках, коли вони не входять у суперечність із нормами сучасного правопису. Упорядники керувалися тим, що відмінності у мові, зокрема — у тому, як тоді говорили, становлять досить широкий інтерес, тому їх збережено. Відмінності ж у написанні цікаві лише вузькому колові фахівців, які при потребі можуть звернутися до оригіналу. Складність підготовки цього тексту до друку полягала в тому, що Щоденники С. О. Єфремова писані у часи скасування одних правописних норм і надто уповільненого формування інших, коли діяли, по суті, різні правописи одночасно, а періодичні засідання Правописної комісії, на які і С. О. Єфремову доводилося їздити до Харкова, залишалися безрезультатними. Така ситуація наклала свій відбиток на Щоденники, як і на інші документи тієї доби.

Свої щоденникові записи С. О. Єфремов не перечитував, тому описки і помилки скоропису виправлено без спеціальних застережень; синтаксис упорядковано також із урахуванням квапливого характеру записів (наприклад, звороти та вставні слова часто в автора виділені комою лише з одного боку). Аналогічним чином виправлені явні граматичні неузгодженості, природні у скоропису і не зауважені автором саме через те, що записи не перечитувалися.

При уніфікації написання власних назв довелося враховувати, з одного боку, вплив надто поширених у 20-і роки абревіатур, що призводило автоматично до надмірної кількості заголовних літер у назвах, а з другого — вияви суб'єктивного, емоційного ставлення автора до деяких означуваних явищ, що проявлялося у вживанні або принциповому невживанні заголовних літер.

Уніфіковано відповідно до сучасного українського правопису написання російських імен, прізвищ, назв. Цитати російською мовою також наводимо за сучасним правописом. Переклад іншомовних слів та виразів подається у підрядкових примітках. Скорочення розшифровуються у квадратних дужках за винятком тих, які не вдалося розшифрувати, а також скорочень загальноприйнятих і загальновідомих (тов. — товариш, год. — година, п. — пан(а), р. — рік(року) тощо.

Підкреслені в оригіналі автором слова та речення виділені курсивом, а дати — напівжирним шрифтом.

В кінці видання подається список скорочень та іменний покажчик.

Примітки склали: Приходько С. М. та Приколота С. Г.

У складанні приміток взяли участь також упорядники: Портнова Л. Ю. та Стрельська Л. І.

Над іменним покажчиком працювали Вересовська Т. В., Кучмаренко В. А., Портнова Л. Ю., Старовойт С. В. та Стрельська Л. І.

СПИСОК СКОРОЧЕНЬ, ВЖИВАНИХ У ЩОДЕННИКАХ
С. ЄФРЕМОВА

ЩОДЕННИКИ

1923 — 1929

1923  1924  1925  1926  1927  1928  1929  Покажчик

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1923 рік — 35

1923 рік

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1923 рік — 36

1 травня. Цілий день працював у садку заради робітничого свята. День чудовий. Надо мною кружляють і цокотять аероплани, з міста доносяться співи, музика... Думки обсіли голову, спомини колишнього. Чи того ж ждалося-сподівалося, коли в давні часи мріялось про це свято?... А тепер — свята нема на душі. Все вбила проклятуща казенщина, офіціяльщина, примус. І вільне свято вільного робітника обернулося в примусове збіговисько рабів, на яке силоміць зганяють учасників. Дивно, як казенна рука вміє опаплюжити найкращії мрії людського серця, очерствити і вбити найвищі пориви. Мерзость запустінія на місці святім. А казенні пера виписуватимуть завтра офіціяльні восторги!

5 травня. Нарешті зібрався піти на Курбасів «Газ», що такого галасу наробив, принаймні в рецензіях. Найновішої марки мистецтво показалося власне дуже старим. Коротко це можна б сформулувати так. Єсть опера — спів, єсть оперетта, де до співу долучається й розмови трохи. Єсть балет — танці, рух, то чому ж не утворити і «балеретто», де б до рухів додати ще й трохи слова. Таке от «балеретто» й дає Курбас. Все пішло на рухи, на акробастику, часто витворну і незрозуміливу (мітинг з мачтою, на якій крутяться і штук показують «промовці»), іноді дуже спритну, але завжди непотрібну. Курбас забуває, що кожна парость мистецтва використовує свій власний матеріял, і властивому для драми матеріялові — слову — одмежовано тут найтісніший куточок. А разом з тим пропадає й сама підстава драматичної дії. З купіллю виплеснуто і дитину. Це, як уживати давнішого терміну, не «штука», а простісеньке собі штукарство. Нічого й згадувати, що од автора в цій курбасіяді лишилося дуже-дуже мало. Публіки в театрі набралось небагато, — а це ж третя тільки вистава, — та ще якоїсь приголомшеної тим, що одбувається на сцені. Зате рецензенти бачуть тут «революцію в театрі» та «величезні досягнення». П. Филипович збирається цілу розправу писати — «Од Наталки-Полтавки до Газа». Гадаю, що коли прохолонуть трохи розпалені почування, то й побачуть люде, що тут — що нове, те негарне, а що гарне, те не нове. Нового хіба одне буде: Курбас зробить ще один ступінь у тій кар'єрі, яку розпочав промовами (сервілістичними) на честь Червоної Армії. Не дурно, кажуть, вже побрався він до Москви — кувати

«Газ» — п'єса, поставлена Л. Курбасом за твором Г. Кайзера. Г. Кайзер (1878-1945) — німецький драматург.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1923 рік — 37

залізо, поки тепле. Промітний чоловічина. Знає чайка, куди носом керує.

8 травня. На університетських червоних мурах, на розі Володимирської й бульвара прочитав сажневу оповістку: «ВИНО. Ботанический сад» — і далі усякі розваги, аж до оперетки і мало не шантана, гарний буфет і т. п. Уявити собі тільки, щоб колишній університет узявся до такої діяльности! А от «учена колегія» теперішніх ВИНО (символістична назва: кажуть, що скорочені назви теперішніх шкіл бринять так: ВИНО, ПИВО, КВАС і нарешті «Главная Академия Высшего Народного Образования») не гребує нічим, ніж шантаном і буфетом. «НЕП» і «самоокупація»! А з студентів деруть гірше, ніж за царських часів. А закордонні панегіристи (Крушельницький у Віденській «Новій громаді») пишуть, що не тільки наука безплатна, а ще студентам платять за те, що вчаться... Що це — фарисейство чи просто хамство?

ВІНО — Починаючи з 1919 р. Київський університет було кілька разів реорганізовано зі зміною назв. У 1920 р. був створений Вищий Інститут Народної Освіти (ВІНО). Згодом перейменований на Київський Інститут Народної Освіти (КІНО).

«Нова громада» — суспільно-політичний місячник радянофільського напряму, що виходив у Відні у 1923-1924 р.р.

9 травня. Працюю над останнім розділом «Історії українського письменства»: 1918-1923 рр. Вірші, вірші, вірші — ціла залива віршів. Аж у голові гуде од них. Претензії страшенні, засоби здебільшого мизерні. Хаос якийсь. І лиш подекуди з цього хаосу людські обличчя визирають. Виріжняються потроху цікаві постати, перед якими є майбутнє, якщо не спантеличаться в сучасній хамській атмосфері. Все до «Історії» належне послав уже Оренштайнові до Берліну, лишився тільки цей останній розділ.

«Історія українського письменства» — праця С. Єфремова. Два видання — у 1911 р., третє — у 1917 р. Четверте — у 1924 р., доведене до початку 1920-х р.р. Останнє у 1995 р. Фотопередрук 4-го вид. з післясловом Олекси Горбача та статтею Н. Павлушкової. Мюнхен, 1989 р.

15 травня. Позавчора дістав запросини до ГПУ на сьогоднішній день. Зробилось трохи моторошно, бо справа з моєю висилкою й досі не була покінчена й повисла якось у повітрі. Виклик до такої установи, як ГПУ, раз-у-раз нагадує про «бренность» усього на світі і нічого доброго не ворожить. Правда, цим разом форма запрошення була інша, ніж звичайно: не через міліцію, а по почті (з маркою!) і замість погрози «приводом» просте повідомлення, щоб я прибув «по касающемуся вас «делу» навіть без точного зазначення години. Сьогодні я був. «Дело касается вашей высылки... Стул профессору... Вы никогда не уезжали?» — Як бачите. — «Так вот, нами получено распоряжение из Москвы, что высылка вам отменена. Потрудитесь расписаться».

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1923 рік — 38

Я розписався. «Документов у вас на руках никаких не имеется?» — Здається, нема — кажу, забувши на той час, що у мене в кишені «проходное свидетельство» в Оренбург лежить. «Ну, все». — Я пішов.

Отже, нарешті справа скінчилась. Найдурніша справа, яка тільки мені досі траплялась. Почалося з того, що вночі під 17 серпня 1922 р. до мене прибули знайомий вже мені Наг з другим слідчим Приладзе і останній, потрусивши й забравши цілу скриню документів з мого архіву та закордонних кілька книжок і мене разом — вдосвіта 17 повів до ГПУ (колишнє Че-ка). Всього арештовано вночі було 26 чол[овіка] усякого стану, найбільш лікарів. Допит мені був аж 22.VIII. Я одмовився відповідати на дурні питання («ваше отношение к конструкции советской власти», «ваше отношение к процессу есеров, к сменовеховству», «к академической забастовке» і інші такі — всього, здається, 8 питаннів), мотивуючи, що це до моєї справи не стосується, а щодо моєї політичної діяльности, то маю «отпущение грехов». Наг дуже допоминався відповідів і в кінці заявив, що мене мають вислати за кордон. Тон його був нервовий (показував книжку Марголіна [можливо Марголін Арнольд Давидович - Т.Б.], згадував, що тепер «глубокий 1922 г.», «мы устали следить за вами, мы устали бороться с вами», «к вам, как к центру, всегда сходятся все нити» і т. п.), він навіть по допиті прибіг до камери і в загальній розмові заявив «Или мы решаемся выслать Сергея Александровича (sic!)*, значит мы все взвесили и решили».

«Сменовеховство» — суспільно-політична течія російської інтелігенції (в основному емігрантської) від назви збірника «Смена вех», що вийшов у Празі в 1921  р.

* Так (латин.).

25.VIII, взявши підписку, що виїду до 1 вересня, мене пущено додому. Почалася «канитель». 31.VIII викликано, щоб написати заяву про документи. 17.IX — вдруге, щоб переписати документи по-німецькому, бо виявилось, що ніяка держава, опріч Німеччини, нас, висланців, приймати не хоче. До того ж я ще ходив і сам разів з п'ять, домагаючись, щоб повернули мені взяті під час трусу книги й папери, балакав і поодинці (з Нагом, з Литвиновим), і з цілим сонмом слідчих, що провадили мої «справи», подавав скаргу прокуророві, поки таки домігся свого. Нарешті 9.Х знов усіх висланців викликано, і мені заявлено, що мене мають вислати з України — не за кордон, а куди хочу, «не исключая и столиц». Другого дня подав заяву, що зрікаюсь вибирати, мав

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1923 рік — 39

цікаву розмову («как товарищ с товарищем») з Литвиновим, послав листа до Раковського. 19.Х з Харкова прийшла телеграма од Раковського, що він «рахує необхідним» вислати мене до Москви. Потім місяців на два було затихло, аж 5 грудня знов викликано мене до ГПУ і новий слідчий Шевцов (зовсім простий, ніби Карпенків унтер-офіцер Крайка) заявив, що маю їхати — куди хочу: до Перми, Ташкенту або Оренбургу (Наг тоді вже прокрався і жив нелегально). Одповів, що нікуди сам не поїду; бо в найгіршім разі маю од Раковського призначення до Москви. Проте 19.ХІІ мені видано вже й «Проходное свидетельство» на Оренбург. Тоді я подав копію з телеграми Раковського. Завагались. Днів за два викликали знову ніби заради фотографій моїх і сказали, що висилку поки що припинено, «впредь до вияснення». Знов на якийсь час затихло і аж либонь у лютому телеграма з Москви: «Высылка Ефремову отменяется, предложите ехать Москву». ГПУ Київське обмежилось тим, що копію з цієї телеграми переслало до Академії, а «предлагать» так і не зважилось. Нарешті оця сьогоднішня подія... А справа дурна невимовно. Поки я отак опинався, решту водили-водили з висилкою за кордон та й порозганяли — по В'ятках, Ташкентах і інших злачних місцях. На початку травня вже й поїхали всі. Яку «мораль» з усього цього вивести — важко сказати. Мабуть ту, що треба «дерзить»: тоді червоні жандарі якось осідають і починають назад подаватись. Принаймні — іноді. Ну, та й надоїла мені оця дурна тяганина!

Шкода, що я не записував усього докладно. Цей «протокол» не для красочности побуту, а вона ж і найцікавіша. А тепер і часу нема, та й охоти.

18 травня. Заходився огорожувати садок, що стоїть розгорожений з зими 1920 р., коли все було розхватано і попалено. Попередніми роками городив колючим дротом, але це мало помагає: вийдеш у садок, а на тебе чужі собаки гавкають, — вони більш почувають себе господарями. Дістав трохи грошей од Оренштайна за «Коцюбинського» (40 дол.), купую дошки, взяв теслю-сусіда, — хочу, щоб було «по-хазяйськи». Між іншим, курйозний випадок. Прийшла вчителька з сусіднього флігеля прохати, щоб не ставити паркана, бо він світ їй застує. Коли я сказав, що лишити дірку в одному місці, значило б усі заходи

«Коцюбинський. Критично-біографічний нарис» — праця С. Єфремова 1922 р.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1923 рік — 40

нанівець звести, вона погодилась і зітхнувши мовила: «Ну, значить, минули вже здобутки революції». Обоє ми засміялися з цього жалю, а вона в додачу розповіла, як одного ранку прокидається і здивовано помічає, що в хаті неприродно ясно; до вікна — і бачить, що паркана й сліду нема. «Тепер знову треба звикати до старого».

19 травня. Одбулася ревизія в Академії. Тижнів зо два сиділи у нас Ряппо з Машкіним, були на Спільному зібранні, похапцем заходили до комісії. З академічної роботи взагалі[...]* кажуть, що їх [...]** грошей вимагають [...]*** нічогісінько не роблять. Обіцяли, що надалі уряд буде акуратніший у своїх грошових обов'язках. А найкраще було б, коли б вони на нас менше уваги звертали.

* Далі частина тексту пошкоджена.

** Те саме.

*** Те саме.

Разом іде справа про передачу академічної друкарні в оренду видавництву (офіціяльному «Наркомосвіти») «Шлях освіти». Досі орендував її П. О. Балицький і виявив себе, мало сказати — неакуратним контрагентом, а просто шахраєм. Справа з друкарнею взагалі тяжка. Академія дістала в Лаврі не друкарню, а руїну — і ні копійки грошей, щоб її налагодити. «Як хочеш, так і промишляй»... До того ще друкарський трест, вбачаючи незалежного конкурента, становить невимовні капости на кожному кроці й домагається, щоб друкарню одібрати для себе. В результаті — це обуза, не здобуток. Мабуть, мало що краще буде і за нового орендаря.

«Шлях освіти» — педагогічний журнал, орган Наркомату освіти УРСР. Виходив у Харкові в 1922-1930 р.р.

20 травня. Заборонено друкувати мою «Коротку історію укр[аїнського] письменства», бо «немарксівська трактовка явищ літератури цілком зайва», як сказано в рецензії. Це вже друга заборона — в Харкові; перша була в Києві. Рецензували там Плевако (за), Коряк [можливо Коряк Володимир Дмитрович - Т.Б.], Кулик [можливо Кулик Іван Юліанович - Т.Б.] і Сулима [можливо Сулима Микола Федорович - Т.Б.] (проти). Наведений мудрий присуд належить Сулимі, — тому самому, що в недавно випущеному конспектові історії укр[аїнського] письменства крав з моєї роботи обіруч. Це подяка! Найгірше буває, коли цензорами робляться «братья-писатели», до того ж ще українці.

«Коротка історія українського письменства» — популярне видання «Історії українського письменства» С. Єфремова 1918 р.

Представник видавництва «Шлях освіти» запрошує мене

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1923 рік — 41

редактувати їхні видання. Відповідаю сміючись, що хороший буде у них редактор, якому їхня ж цензура дихнути не дає. Законфузився: «що ж, самі винні, що не скаржитеся на цих головотяпів», — натякає на київських цензорів. Тоді я сказав, що і в Харкові у них такі самі головотяпи сидять — то кому ж скаржитися? Редактування змісту я од себе одхилив, виправлятиму тільки мову, як буде час і охота.

27 травня. Закінчив останній розділ до «Історії українського письменства». Треба переписати — та й гайда до Берліну! Думаю перечитати серед невеличкого гуртка знайомих в Академії.

Червень. Мало працював. Вийшов наказ про ремонт домів, і я вже цілий місяць убухав на цю справу: роздобування грошей, купівля матеріялу, клопіт з робітниками. Добре ще, що хоч добрий трапився чоловік, совісний і простий. Ремонтую і собі кватиру, і через те перекочовую з хати в хату з речами. Тіснота, бруд... Ну, та хутко вже скінчу і тоді поїду на одпочинок до Полтави: редактуватиму твори Мирного, та заразом і спочину від київського життя.

Липень. Уви! Не поїхав. З Управи Академії всі пороз'їздились і я мусив, як заступник, працювати там. Знов ремонт, дрова на зиму і всяка інша чортовщина. Щодня як у казані і кінця тому не видко.

Перечитав якось останній розділ історії письменства в Академії. Запросив чоловіка з 15; прийшло понад 50, багато непроханих. Читав два вечори. Цікавих уваг не багато, зате «Більшовик» умістив брехливу статтю когось із непроханих гостей.

«Більшовик» — щоденна газета, орган ЦК КП(б)У, Київського губкому КП(б)У. Виходила в Києві в 1919-1925 р.р.

Одіслав той розділ до Берліну, хоча мало маю надії, що моя «Історія» вийде в світ. Мабуть, з тим я опізнився: економічне там становище таке, що Оренштайнові, мабуть, не до друкування. Але якось мене вже це мало турбує; написав, полегшив душу (аnіmam levavi...)* та й буде з мене.

* Душу полегшив (латин.).

Серпень. Те ж саме: щодня в Академії, нікого нема, мушу доглядати ремонту і всякої дурниці. Мало можна що робити для

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1923 рік — 42

себе, бо вертаюся такий втомлений, що хоч викрути. Чекаю нетерпляче, щоб повернулися члени Управи, а тоді до Полтави. Полтавцям написав, що можу приїхати у вересні.

Розпочав книжку про Нечуя-Левицького; першу частину, життєпис, довів мало не до кінця і думаю до Полтави викінчити. Хоче друкувати «Слово».

«Нечуй-Левицький» — монографія С. Єфремова (1924 р.)

«Слово» — приватне видавниче товариство в Києві. Діяло в 1922-1926 р.р.

Чутки з Поділля про хрест прострелений, з якого тече кров. А перед тим у Києві все «обновлялися» церкви: біля Скорбященської церкви і вдень і вночі стояв натовп та дивився на «баню», що «на очах обновлялася». От як ростуть на очах легенди! А власть своїми безглуздими та безтактними заходами тільки помагає їм ширитись.

«Обновленці» — реформаторський рух в Російській Православній Церкві в 1920-х р.р. Його прихильники виступали за тісне співробітництво з радянською владою.

7 вересня. Несподівано для себе опинився в санаторії. З Полтави одповіді й грошей немає, в Академії вже головніше пороблено — отже можна й спочити. В санаторії добре, тільки велелюдно занадто. Можна буде почитати досхочу та й взагалі пожити поза обридлими обставинами. До того ж на Лук'янівці є де просто походити: місцевість оцю я знаю мало, а вона[...]*

[12] вересня** [...] ніж думав. Нечуя не торкаюсь, навіть читаю мало. З одного боку, велелюддя — єсть і цікаві люде; з іншого, чудова погода і розкішна місцевість. Хожу-блукаю по Лук'янівці, по Юрковиці, поміж ярами та бескетям, понад кручами. Все місця, які колись мали голосну славу, як резиденція Чеберячки. Для мене особисто пам'ятні з 1901 р., коли я, солдатом, ходив з табора на Сирці на Поділ. Мало не щодня роблю «одкриття», мов у невідомій землі. Який гарний Київ і як його мало ми знаємо, навіть десятки років у йому проживши! Особливо з гір — з широким краєвидом на Дніпро й безкрайньою перспективою на задніпрянські лани та бори. Цілими годинами пересижую над кручами, дивлячись на широку панораму та згадую давнє-давнє минуле і людей. «Ельдорадо» під ногами... Лука Скочковський... семінарська громада... наші зібрання під цими кручами на Кириловській вулиці біля Йорданської церкви («Ельдорадо»)... Пересовуються тіні минулого перед очима. Гарно було тоді...

* Далі частина тексту пошкоджена.

** Те саме.

Віра Чеберяк — утримувачка злодійського пригону, проходила по судовому процесу в справі М. Бейліса 1913 р. у Києві.

«Ельдорадо» — таємна українська громада учнів Київської духовної семінарії на квартирі та під керівництвом дяка Іорденської церкви Л. Скочковського. Діяла в 1888-1895 р.р. На засіданнях слухались доповіді про галицькі партії, радикалів та народовців, полеміку, пресу. Засідання одбувались за участю О. Кониського, М. Грушевського, І. Стешенка. Не маючи свого статуту, українська громада намагалася виробити програму, що мала назву «Proffesion de foi молодих українців» і була надрукована в львівській «Правді» в 1893 р. Після доносу невідомого священика до адміністрації семінарії про програму «хохломанства» Л. Скочковського було позбавлено посади в Іорданській церкві. Таким чином приблизно 1896 р. «Ельдорадо» було розформоване. В тому ж році С. Сфремов у зв'язку з доносами на нього залишив духовну семінарію.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1923 рік — 43

25 вересня. Погода навдивовижу: тепло, як улітку, ясно і сонця, сонця! Пощастило мені з одпочинком! Вчора компанією ходили до Китаєва, в гостину до другої санаторії, що в Преображенському скиту. Боже, яка краса кругом Києва! Навіть роки руїни її не знищили. Опинишся в лісі — ніби в незайманих одвіку пущах допіру знайденого острова. Краєвид зі старого городища над Китаєвом — це щось фантастичне, казка. На всі боки щось нове.

30 вересня. Сьогодні прислано по мене коня з «Держ. видавництва», щоб приїхав на нараду про видання українських книжок. Он як! То було й слухати не хотіли, а це запобігають. Нічого не поробиш — «українізація», хоча й паршива, бо більш на словах, ніж на ділі. Плани широкі: мало не всіх наших письменників збираються видавати. Але не вірю я цим планам, бо раз-у-раз у них кінчається «пшиком». Хотіли мене обрати на голову літературної секції — одхилив цю честь, сказавши, що мені, як некомуністу, не випадає. Законфузились і почали виїздити на компліментах. Щодо планів, то сказав, що повірю в них тільки тоді, коли додрукують Коцюбинського (ІІІ-V томи півтора року лежать).

«Держвидавництво» — Державне видавництво України (ДВУ), засноване 1919 р. у Харкові.

3 жовтня. Прощальний обід у санаторії. Два дні згаяв на дурницю — санаторську газету, написав її мало не всю сам. Подобалась, хоча перед тим було багато навіть образ авансом. Суєта!

7 жовтня. З 5.Х я вже дома і знов на роботу. Шкода, що не скінчив у санаторії Нечуя, як думав був. Тепер дещо піджену та й до Полтави: маю вже й гроші.

8 жовтня. Сьогодні вночі прокинувся з якимсь невиразним одчуванням, що діється щось непевне — згук наче щось пиляє. Засвітив світло — щось гупнуло й побігло. Вийшов у кабінет — вікно розчинено. До вікна — сітка в трьох місцях продерта... Добрий чоловік намагався у гості... Збудило мене як він продирав сітку. Виходить, що вона не тільки од мух, а й од злодіїв помага. Якби він догадався кількома днями раніше, як я був у санаторії, то обчистив би кватиру як сам знав. Тепер тільки й чуєш як кругом то там, то там вичищають. І, звичайно, нікому до цього діла нема: ловлять політику, а злодії мають вільну руку.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1923 рік — 44

Доведеться грати робити, бо як виїду з дому, то вже напевне похазяйнують.

29 жовтня. Не щастить з Полтавою. Думав — зроблю грати та й поїду, але почалася звичайна суєта, а потім застудився і вже тижнів зо два температура скаче, як звичайно у мене буває. Їхати з дому з температурою, та ще на зиму — річ неможлива. А час іде. Почуваю себе вельми ніяково перед полтавцями.

7 листопада. Температуру збив, але роботи набралось сила. Все не їду.

16 листопада. Підписав контракт з «Сарабкоопом» на книжку про Карпенка-Карого. Маю здати 1 грудня. Тоді й виїду.

«Сорабкооп» — видавництво Київського Союзу робітничих і селянських споживачів, що був губернським осередком робітничої кооперації.

«Карпенко-Карий. Критично-біографічний нарис» — праця С. Сфремова 1924 р.

8 грудня. Приїхали харківські літератори — «пролетарі» з «Гарту». Велике зібрання в театрі скінчилось скандалом: простягнута рука повисла в повітрі, бо ніхто з киян не одповів на закликання до єдиного фронту в письменстві. Другого дня київські дипломати кинулись були рятувати ситуацію на приватних зібраннях — обідом, спільним фотографуванням та розмовами в тісніших гуртках, але вражіння скандалу не розвіялось. Еланський і Коряк [можливо Коряк Володимир Дмитрович - Т.Б.] наступають; Хвильовий та Сосюра тихцем скаржаться на деспотизм «літературних диктаторів» (два перших), Тичина мирить, кияне запобігають келейно і огинаються та одхрещуються прилюдно. Сучасні «літературні нрави» виявляються у них інші. Ну звісно — про людське око кожна сторона сурми[...]*

«Гарт» — Спілка пролетарських письменників України, заснована у Харкові в 1923 р. В. Блакитним. Мала на меті боротьбу з «буржуазним мистецтвом». Розпалась у 1925 р. Спілка випускала альманах «Гарт» (1924 р.).

* Далі частина тексту пошкоджена.

10 грудня. Опинився вчора в Полтаві: Полтава мало змінилася за революцію: такий само вигляд милої провінціялки, патріярхальности, гостинности. Хохлича не застав і спинився у Рудинських. Але щоб їх не стіснити, думаю перебратись до музею. Рудинські (дві сестрі й брат, ще не вернувся з Києва), видко, дуже хороші, сердешні люде. З ними якось легко. В музеї все мені наготовили, так що завтра ж берусь до роботи. Музей — у Земському Домі, чудовий будинок.

Полтавський державний краєзнавчий музей заснований у 1891 р. З 1920 р. знаходився у будинку колишнього Губернського земства, побудованого в 1903-1906 р.р. у стилі українського модерну.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1923 рік — 45

14 грудня. Працюю годин з 10 на добу над матеріялами Мирного. Через те, що тепер маю всього тижнів зо два часу, хочу використати самий біографічний матеріял, а до творів візьмусь потім, другим разом. Читаю листування, роблю виписки. Матеріял великий і прецікавий. Вечорами пересижую або у Рудинських, або йду до когось із давніх знайомих полтавців. Їх тепер не багато й лишилось: Товкач, Ротмістров [імовірно Ротмістров Григорій Григорович - Т.Б.], та ще зо двоє, та й годі. Найчастіше буваю у Товкачів. Хочу побалакати колективно.

16 грудня. Колективна балачка. Говорив години з чотирі, аж захрип. Цікавились, розпитували, але публіка (здебільшого кооператори) сама мало цікава, до того ж залякана, занадто практична. Дуже великий є нахил до компромісовости, «сменовеховства».

20 грудня. Дізнався од Костя Івановича страшні подробиці про вбивство Стешенка. Засудила його на смерть большевицька організація Зіньківського повіту; засуд виконав один з членів тієї організації. Звуть його — Башловка. Чому саме засуд упав на Стешенка — не зрозуміти. Башловка сам розказував Костеві Івановичу. Коли б це я не від Костя Івановича чув — я б не повірив: така це без краю безглузда, божевільна якась історія. А втім — чи ж божевілля у всяких формах і проявах у нас взагалі бракувало?

І. Стешенко (1873-1918) — письменник, громадсько-політичний діяч, міністр освіти в уряді Центральної Ради (1917-1918). Був убитий невідомими злочинцями у Полтаві 30 липня 1918 р.

23 грудня. В п'ятницю ввечері подався до Харкова, переночував там, побродив день по місту і вночі виїхав назад до Полтави. Харків — такий, як і був: брудний, неоковирний, смітник Москви, столиця вельми проблематична, хоч і з величезними претензіями. Совітський одбиток крикливости, самореклами, спекулянства й безалаберности лежить на всьому. По вулицях болото по кісточки, а подекуди то й перейти трудно. Між іншим, міліціонери в сивих шапках з червоними верхами («ворочками»), тільки коротшими трохи, ніж гайдамацькі. Мимоволі насовується питання: чи ж варто було заради коротшого «ворочка» такий кавардак учиняти? Перед виїздом з Харкова мав колективну розмову. Народ молодий, практичний. Сьогодні ввечері знов колективна розмова з полтавцями, вже іншими. Ці цікавіші. Розмова пройшла інтересно.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1923 рік — 46

25 грудня. Совітське Різдво. Але якесь злодійське: всюди позапірано, але як постукати до крамниці, то крадькома, озираючись, пустять. Кажуть, що профспілки звеліли по новому стилю святкувати і не штрафують, якщо кого спіймають, що ламає свято. Робітники ж, мабуть, святкуватимуть і по новому, й по старому.

З Мирним, власне з біографічним матеріялом, скінчив. Умовився з кооператорами щодо переписування творів Мирного і завтра маю вертатись до Києва — до літа, коли доведеться ще раз приїхати.

27 грудня. Мало не замерз дорогою. То стояло ввесь час тепло надзвичайне, а це ударив раптом мороз, градусів з 20. У Києві все гаразд. Діти кинулись мов до батька рідного.

31 грудня. Спільне зібрання обрало на академіка — М. С. Грушевського. Перший відділ зробив це ще восени і разом послав до Харкова клопотання про дозвіл йому вернутися. Дозвіл дано. Останніми днями совітська преса дуже багато цьому уваги приділяє, пишучи, що Грушевський прохав амністії (брехня!), та ставлючи його ім'я поряд Юрка Тютюнника, ренегата, що саме тепер друкує свої брехливі й цинічні «мемуари», писані, видко, на загад нового пана. В совітських кругах дуже радіють з нового розкладу еміграції. І розклад справді, мабуть, величезний: пацюки тікають з розбитого корабля першими, а тепер вони цілими зграями кинулись... Цікаво, що по повороті робитиме той старий лис? Чи всидить тихо, чи знов почне плести свої звичайні інтриги?

М. Грушевський був обраний дійсним членом ВУАН 1923 р.

Перший відділ — Історично-філологічний відділ ВУАН. Головою відділу був А. Кримський, секретарем — С. Єфремов.

В усякім разі вже й тепер російські ворожі для Академії круги покладають великі надії, що він завалить Академію. Думаю, що вони помиляються, бо Грушевський розумніший, ніж про його думають, і швидко, мабуть, зорієнтується в ситуації, хоча інтриганства певне не облишить. Така вже у його вдача — азіятське оте політикування. Ну, та поживемо — побачимо.

1923  1924  1925  1926  1927  1928  1929  Покажчик

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 47

1924 рік

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 48

1 січня. Читав, виправляючи для «Шляху Освіти», — «Джиммі Гіггінс», ніби — драматичний вироб Курбаса «За Синклером». Не знаю, як у Синклера, але в Курбаса занадто офіціяльного того духу напущено — аж пальці знать... Проте, кажуть, на сцені ніби має успіх. Після «Газа» якось не маю охоти дивитись на те, як курбалесить Курбас Лесь.

«Джіммі Хіггінс» — інсценізація роману Е. Сінклера, поставлена Л. Курбасом. Е. Сінклер (1878-1968) — американський письменник.

2 січня. Замерзла вода у водотязі. З 10-ої до 2-ої грів коло водоміра [рури], аж таки добився, що вода пішла. Добре, що хоч цим разом рури не потріскали, а що буде далі. Роблю казна що, а своя робота стоїть. Навіть листів нема часу понаписувати.

Лист од Юзефа Стефановича. Повідомляє про стан друкування «Історії українського письменства» та подає своє вражіння од останнього розділу. Зрозумів він мене добре.

3 січня. Читаю Суворіна «Дневник». Розумна людина, але розум у його якийсь гнилий, похабний. Здається, нема людини зі згаданих у його, про яку не подав би якоїсь гидоти. Чудово вирисовується цей «барон Брамбеус» кінця віку в своїх інтимних записках.

«Дневник» О. Суворіна, виданий у 1923 р. О. С. Суворін (1834-1912) — російський публіцист, літератор.

Повна безпринципність, підлизництво перед високими людьми і сміхи з них потай; свідомість своєї гидкої роботи і несила одстати од неї; глибоке презирство до «нововременської» компанії і накладання з нею. І це найвпливовіший газетяр свого часу! Істинно: до ноги чобіт...

Лист од Є. Вирового, вже не з Берліну, а з Праги. Як звичайно, подає силу літературних новин. Цікаво, що українське літературне життя за кордоном ніби підживає: книжок виходить чимало — отже, виходить, хтось їх купує. Прага робиться центром українського життя за кордоном: школи, видавництва, театр, концерти...

Засідання Комісії пам'яток укр[аїнського] новітн[ього] письменства. Розподіляли між собою теми для коментарів до Шевченкового Щоденника. Роботи багато, а часу мало. Доведеться іншу роботу занехаяти, аж поки дійде кінця видання Шевченка, принаймні ці томи, що підуть у першу чергу.

Постійна Комісія для видання пам'яток новітнього українського письменства — установа при Історично-філологічному відділі ВУАН. Створена в 1919 р. Мала на меті підготовку до друку коментованих творів українських класиків.

Тарас Шевченко. «Щоденні записки» («Журнал») — Текст, первісні варіанти , коментарі. (Ред. і вступне слово С. Єфремова) К., 1927.

В новорічному числі «Більшовика» стаття О. Дорошкевича. Звичайно — підводить «певну ідеологічну базу», і звичайно ж — корчиться, як шкурат на вогні... Ніяк не розберу, чого цей дурень

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 49

метушиться? Чи це кар'єризм, чи просто тупість безмежна?

Новий анекдот: Л[енін] ходить... під себе.

4 січня. Зранку мусив мандрувати аж на Деміївку по дрова. Знов пропав день на дурничку. А скільки ж їх пропадає!

По місту розказують про те, як справляв кооперативний технікум Новий рік. Почалося з пишних промов, звичайних лозунгів, агітаційної словесности, а скінчилося генеральним п'янством. Бенкетували до 4-ої год. Перепилися «до положення риз». Пропили 2.500 крб. золотом. При кінці бенкету були такі сценки. Встає ректор (комуніст). «Випивати — то єсть найбільш комуністична справа. Ще в другому томі «Капіталу» Маркса, в примітці на сторінці»... Його смикають за полу й пошепки кажуть, щоб він перестав та йшов спати. «Мені кажуть, що я п'яний і що треба йти спати. Ну, добре — хай іншим разом докладніше розкажу, що то єсть випивка»... Один з начальства (теж комуніст і жид) так угобзився, що почав розповідати совітсько-жидівські анекдоти. Ось деякі з них.

1. Конгрес Комінтерна. Чекають представника од папуасів. Чекали довго, нарешті представник од Китаю нетерпляче завважає (із жидівським акцентом): «Ну чего еще ждать? Ну, какой порядочный єврей позволит себе пробить ноздрю костью?.. Это не то, что китайскую косу нацепить».

2. Проти пам'ятника Марксові в Києві — чорна біржа. Один біржовий хаяць питає другого: «Отчего это у него (Маркса) сюртук застегивается на другую сторону?» — «Не знаешь, отчего? Ведь это же сюртук Столыпина — ну, только он перелицованый». — «Ну, а зачем он руку так держит, за пазухой?» — «Он там прячет свой «Капитал»: улица Воровская, боится, чтобы не обокрали»...

3. Питання: на чому базується курс червінця? Відповідь: на «Капіталі» Маркса.

І т. п. Анекдоти ці ходять давно, але характерно, що їх цим разом розповідав комуніст і прилюдно. По-тверезу — агітаційна промова, по-п'яну — глузування з самих підстав до тієї промови. Хоч це, правда, робиться іноді й не з п'яних очей, а просто з дурощів. Хлопці з «Більшовика», наприклад, починають одповідати Дорошкевичеві. Попереду Щупак, сьогодні Десняк-Василенко. Відповідають слабо, невміло, талмудистським

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 50

способом. Але цікаво те, що потроху зраджують свої секрети. Десняк пробовкнувся, що харківські літератори-комуністи, «приїхавши до Києва, «несерйозно» закинули гачок про «загальнорадянський фронт» культурно-мистецьких організацій. Цим вони хотіли «вивідати» дещо їм потрібне від київських культурних організацій», а потім і «самі навсправжки захопились своєю не в серйоз висловленою думкою». Виходить — по-товариському дійсно заходились харків'яне! А кияне носилися з ними он як: і балакали, і їли, й пили, і фотографувалися — правда, теж ніби соромлячись, бо в театрі ніхто не зважився виступити і простягнута рука харківців повисла в повітрі. А Десняк, видко, навіть не розуміє, в якому він світлі хорошому виставляє своїх же таки людей... До речі: цей самий мудрий чоловічина, опріч літератури, ще й служить за цензора і зводить, як цензор, свої особисті рахунки з нелюбими йому людьми та виданнями. Кажуть, «Нову громаду», бліденький орган кооператорів, хоче ззісти, щоб перетягти співробітників до свого «Глобуса». Колись розуміли, що не можна сполучати редакторства з цензорством, щоб не давати приводу до втручання в літературну полеміку цензорської власної руки. Тепер це розуміння втрачено, і мало не кожен совітський літератор буває разом і цензором для супротивника. Картина пречудова.

«Нова громада» — кооперативний науково-популярний, літературно-мистецький двотижневик — орган Всеукраїнської кооперативної спілки. Виходив у Києві та Харкові в 1923-1931 р.р.

«Глобус» — український двотижневий ілюстрований журнал, виходив у Києві в 1923-1935 р.р.

5 січня. Здається, мороз пересівся: сьогодні показує тільки 5°, а до того зо два тижні мій градусник стояв переважно на 13° (либонь він нижче й не може спуститись). Щоразу, прокидаючись, думаю про те, що вода замерзла й доведеться поморочитись, поки її одігрію.

В ч[ислі] 3-му «Глобуса» стаття Підгаєцького за підписом «Проф. В. Підгаєцький-Панфутурист». Цей Підгаєцький р[оку] 1920-го на одному зібранні прилюдно здіймав тост за «вміння українців перефарбовуватись». Сьогодні я стрів його в Академії. «А, панфутурист! Честь имею поздравить!» — «Благодарю вас!» — одказав він. З тим були й розійшлися. Але трохи згодом він підійшов до мене на вулиці. «Ви мене сьогодні іронично привітали за панфутуризм, — так це ж непорозуміння». «Як-то непорозуміння? Адже в «Глобусі» чорним по білому це надруковано». — «Я не писався так. То ті жуліки мене самі підписали». Я тільки руками розвів, сказавши: «Маєте! Ото ж не водіться

Панфутуризм — течія в радянській літературі у 1920-х р.р.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 51

з жуліками». Хто бреше — не розбереш нічого серед сучасних «літературних нравів». А жульництва справді стільки, що й не розминутися.

В сьогоднішньому «Більшовику» стаття якогось С. Гірняка з приводу обрання М. Грушевського на академіка під нечупарним заголовком: «Перспективи української історичної праці у зв'язку з обранням на академіка проф. М. Грушевського». Між іншим, там читаємо: «На жаль, декому в учених колах неясні потреби часу і в справі виборів проф. М. Грушевського академіком це занадто відбилося.

Перша думка про таке обрання і перші заходи до того були зроблені в початку літа; але складання відзову про праці (а хто ж з учених не знає його праць), зачитання цього відзову та переведення виборів затягнулися на цілих півроку! Говорили навіть (!) про особисті антипатії з боку деяких осіб, але ми думаємо, що колектив Академії вище таких міркувань. В кожному разі таке затягнення справи, важної і потрібної, такий бюрократизм у призначенні дня виборів не личать такій авторитетній установі, як Академія наук».

Словом — починається. Дух старого інтригана вже чутно. Вже хтось заздалегідь силкується заграти на популярному колись іменню доброго вченого й кепського політика. Коли додати до цього, що й російські ворожі Академії сфери покладають на Грушевського надії, що він розвалить Академію (такі чутки уперто кружляють), то матимемо досить духовиту атмосферу. Грушевський у 1918 р. одмовився увійти до Академії, бо вона зробилася «з неправого ложа»; потім за Директорії він захожувавсь, щоб таки справді її розвалити, а тепер... Чим це кінець-кінцем краще од загравання Підгаєцького з «Глобусом». Тільки що там його убрали в шори, а тут певне Академії дістанеться.

Звичайно, за Гірняка Грушевський не одповіден (хоч мені здається, що тут без «своєї» руки таки не обійшлося: недивно в статті знаходимо посилання на Шамрая). Але за себе він мусить одповідати. А тим часом... Ол[ексій] Новицький показував мені листа од його. Він пише, що було б добре, коли б з Києва йому прислано було запросини за підписом 3-4 громадян і додає, що особливо бажаним був би підпис С. О. Єфремова, бо тут уважають його за найбільш незалежного од офіціяльних кругів. А трохи згодом у «Новій Україні» я прочитав передрук листа

«Нова Україна» — науковий, літературний та громадсько-політичний журнал, видавався у Празі 1922-1928 р.р.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 52

Грушевського до якоїсь американської редакції, в якому цей крутій жертви на Академію не радить посилати просто на Академію ж: «в офіціяльній Управі люде українству неприхильні, тож на адресу Академії посилати не вказано». Отже — Кримський, Лобода, я — неприхильні до українства. Це не заважає Грушевському спробувати, щоб використати одного з тих неприхильних до українства людей, коли це йому вигідно. Треба удати перед еміграцією незалежність — отже давай підпис Єфремова. А разом можна і поінсинувати на того, чий підпис мав йому промостити шлях незалежного повороту. Правда, мабуть, автор листа не сподівався, що його буде надруковано: американці з їхньою безцеремонністю попсували трохи тонку гру. Була у мене думка написати листа до «Н[ової] Укр[аїни]» і назвати поіменно членів «офіціяльної Управи» Академії, та потім махнув на це рукою. Хіба як писатиму до Вирового, то згадаю й про цей характерний вибрик Грушевського.

6 січня. На Фундуклеївській вул[иці] з якогось часу з'явилась вивіска: «УкрГосСпирт». Наливки, настойки... Нарешті докотились! Згадується анекдот: Стрівся на тім світі Микола II з Леніним. «А, що, Ілліч, горілку продаєте? — «Продаємо». — «А скільки градусів? — «38». — «І варто ж було за 2 градуси таку веремію здіймати!».. І дійсно...

По вулицях аршинні плакати: «Грядущий потоп». Професора Лучицький, Личков та ще хтось третій уряджають «единственный диспут» на тему про небезпеку для України, загибель Франції, Бельгії, Голандії. «Из прошедшего об'ясняем настоящее и предсказываем будущее»... І внизу: «в виду возможного наплыва публики» білети можна заздалегідь набувати отам-о... Якесь учене шарлатанство, що не гребує непристойною рекламою. Але цікаво, на скільки процентів зросте від цієї дурної реклами легенда про майбутній потоп? Адже учений диспут слухатиме якась тисяча люду, а вираз «Грядущий потоп» з реклами поголоска рознесе про всіх усюдах і підпиратиме авторитетом учених професорів.

Спритні хлопці і, мабуть, слідом за «проф[есором]» Підгаєцьким, кандидати в панфутуристи. Приїхав Федір. Його покусала собака, — боїться, що скажена.

Федір — брат С. О. Єфремова.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 53

7 січня. Уви! Сьогодні зранку навіть мій градусник показує 14° нижче 0, — отже навсправжки буде мабуть з 20. Вода ще не замерзла, але як такий мороз постоїть кілька день, то напевне замерзне. Тоді начувайся лиха!

Сьогодні Різдвяні свята по старому календарю. Звелено працювати, але і праці нема, і не святкують. Службовці пішли на службу, щоб, покрутившись трохи, повтікати, а робітники, здається, й зовсім на роботу не стали. Ще одна з тих тихих поразок власти, за які вона не признається, але на які уперто налазить, не розуміючи, що найбільш безнадійна боротьба — то боротьба з побутом. Легше десять раз подолати військову силу, ніж виграти найменшу справу на побутовому фронті. Церкви повні народу, а крамниці позамикано й на базарах ні лялечки, хоч учора був спеціяльний наказ, щоб базар таки одбувся. Року 1921-го Великдень припав на 1 травня — і на Першотравневі маніфестації не прийшло жадної душі. Довелося заднім числом публікувати, що їх одкладено через якусь марну причину. Торік на Різдвяних святах комсомольці справляли свої гульбища лиш для самих себе та військового ескорту, яким себе оточили зі страху перед тим народом, задля якого гульбища ті ніби уряджувались. Цього року вже й не потикалися з ними. Напевне можна сказати, що антирелігійна пропаганда в тих формах, в яких провадиться, досягає протилежних наслідків, викликаючи скрізь насамперед обурення проти некультурности пропагаторів.

Чеховському заборонено виступати на релігійних диспутах проти комуністів. «Купити ми вас не можемо, то хоч механічно замкнемо вам рота» — так ніби сказано йому в Харкові. Хороша тобі перемога!...

8 січня. Ну, звичайно — вода замерзла. Знов мало не півдня пішло, щоб полагодити.

В київських газетах надруковано телеграму: «У тов. Троцкого, после прошлогодней инфлуенцы с катаральными явлениями верхних дыхательных путей, осталось лихорадочное состояние с температурой не выше 38 градусов. Установлено похудение и уменьшение работоспособности, а также понижение аппетита. В виду затяжного течения болезни, могущей в местном климате обостриться, подписавшие бюллетень считают необходимым

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 54

немедленный отпуск больному, с полным освобождением от всех обязанностей, в целях специального климатического лечения, на срок не менее 2-х месяцев». Ядовита телеграма. Надто коли згадати останні виступи Троцького, з приводу розколу серед комуністів, коли він розвивав чималу енергію. В публіці вже тижнів зо два говорять про відпустку Троцькому на підставі «дипломатичної» хвороби.

З приводу 25-ліття Київського політехнікума розмовляв з одним з професорів. Каже, що 58% студентів — жиди; робітників мало, селян ще менше, та й ті не видержуть скаженої платні (300 крб. на золото). Зате вечорами політехнікум обертається в «танцульку», де гремить музика й одбуваються рандеву. А в газетах пишуть про «комбинат науки и труда!»...

Дочитав дітям «По вогонь» Роні. Це вже третя велика книжка (інші: Сенкевича «В пустыне и дебрях» та Челса [правильно Герберт Веллс - Т.Б.] «Первые люди на луне»), що читаю з ними. Розуміють усе дуже добре, цікавляться, рвуться до читання й мене приганяють. Надто Льодик. Питанням: «а чого?» кінця немає. Галя солідніша, працьовитіша, уважніша до своїх обов'язків. Льодик імпульсивна, розкидлива, захоплива натура, жива й талановита, але не постійна. Нагадує батька. Любить лащитись. Любить новинки, але довго з ними не возитиметься. Кидається на все і швидко холоне. Треба його потроху до постійности привчати.

Льодик (Володимир) та Галя — діти А. В. Ніковського. До повернення Ніковського на Україну донька та син жили в родині В. В. Дурдуківського.

9 січня. Вчора в «Більшовику» низка статтів про Христа. Особливо звертає на себе увагу «Життя Ісуса так, як було» якогось Т. Слюсаренка. Це щось таке безпам'ятно дурне й безглузде, що навіть серед совітської літератури цього сорту кидається у вічі. Злость аж капає, але зубів бракує. Особливо мені сподобалось, що автор грає на слові «байстрюк». Подумаєш, які високоморальні люде з цих добродіїв! Ось факти. У Ленінському городку (дитячий притулок у колишній Дегтярівці) недавно зроблено дівчаткам-вихованкам 80 абортів, деяким всього 14-15 років. На вихованок інших притулків люде пальцями показують, помічаючи грубі стани (це було на Подолі). І це наслідок системи. Хлопців і дівчат по притулках кладуть спати поруч, а між ними ж є зовсім дорослі. На днях в одну з бурс київських прийшла з ревізією начальниця над притулками, молода жінка-жидівка і зробила догану: «ваша бурса існує вже три роки, а чому й досі

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 55

у вас хлопці та дівчата сплять нарізно? Треба класти через одного: хлопець-дівчина, хлопець-дівчина». В тій бурсі живуть не тільки малі, а й студенти та студентки ВУЗів...

Юрко Юр-вич розказував, що в дитячій санаторії, де він перебував улітку, була така сама система... Наслідки — бачимо. «Огарки» після революції 1905 р. — то дурниця з тим, що робиться тепер, робиться часто з примусу, одверто. І разом крики — про охорону дитинства й материнства, лозунги — «все для дітей», «у дітях наша майбутність». І тільки який-небудь дурень, як от автор оповідання в «Більшовику» своїм «байстрюком» пробовкнеться про справдешню суть і цих лозунгів, і жахливої, кошмарної практики. Нещасне покоління росте — зогижене, запльоване фарисейською рукою тупоголових дурнів та розгнузданих садистів. Страшна майбутність з ними прийде — звичайно до здорової реакції, яка мусить також прийти.

Цікавий факт розповідають селяне: по селах починають пустувати школи, батьки перестають посилати до шкіл дітей. Мотив: нічого не навчиться, тільки розбеститься. Дурна антирелігійна агітація також одвертає людей од школи. Ось які висновки з «розумної» педагогічної системи життя робить.

10 січня. Святкування ювілею проф. Ф. Г. Яновського в приватному помешканні. Промови здебільшого досить ординарні. Багато лірики. Через те, що я не звик ходити босим по 20-градусному морозі, — на вулицях роздягають мало не кожної ночі, — то ночував у своєму кабінеті в Академії.

11 січня. З Москви висилають спекулянтів. З цього приводу анекдот вже склався: «В Москві, мовляв, лишилися самі «воры» та «чижи». — Що це таке? — «А що: «Весьма Ответственные Работники» та «Чрезвычайно Интересные Женщины».

Перебалакав з Агатангелом Юхимовичем, щоб викликати од Академії А. В. Ніковського для роботи над словником. Нарешті згодився, а перше чомусь заминав цюю справу. Складено вже відповідного папірця до Харкова. Аж тут прийшов і лист од Холодного: питає моєї думки чи варто Андрію В[асильови]чу вертатись. Одписав, що вже цю справу розпочато, й прохав, щоб підтримав. Може пощастить повернути його, бо робити йому там нічого.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 56

13 січня. Перше празникова суєта була тільки два тижні, а тепер мало не цілий місяць: і по-новому, і по-старому, — без кінця тягнеться... Свята, йменини — все це, по старій традиції, святкують по-старому. І навіть Новий рік сьогодні великою компанією зустрічали, хоч він встиг вже постарітися. Ні, таки важко дається боротьба з побутом!

На зустрічі Нового року в «Часі» політична бесіда. Я виступав кілька разів. В останній промові спинився на причинах — чому нас забила Московщина і говорив про брак у нас культурности, ілюструючи це подіями останніх років. Підняв тост за культуру. Добру промову сказав С. П. Постернак. Решта поганенько.

«Час» — українське кооперативне видавництво, створене 1921 р. у Києві.

Нарешті дістав «Історію української літератури» М. Грушевського, якої чекав цілий рік. Разом почтою прийшла посилка з книжками з Берліну (мій «Коцюбинський» та інше), чи це випадком проскочило, бо вже цілий рік нічого не приходило почтою: або пропадало, або назад вертали? Чи може переміна на краще? Та де там!

«Історія української літератури» — п'ятитомна праця М. Грушевського, написана у 1922-1927 р.р.

Замість хрестин тепер промітні людці справляють «звіздини»: начальству подобається, в газетах пропечатають, дарунки дають, почесними комсомольцями вибирають... Чисто як у старовину було, що дворянські діти в материній ще утробі діставали чини.

Обиватель вже склав анекдота. На «звіздинах» один робітник назвав сина Ільїчем (в честь Леніна), другий дочку — Розою (Люксембург). Підходить єврейчик. «Як хочеш назвати сина?» — «Червінчик». — «Чому Червінчик?» — «А нехай здоров росте так, як червінець». А й справді папіряний червінець росте: в вересні коштував три міліярди на совітську валюту, тепер вже до 50 міліярдів добігає. За три місяці більш як у 15 раз підскочив, — розумій це так, що ціни в п'ятнадцятеро виросли. На який кінець це все — ніяк не прирозумію. Та, здасться, й ніхто не знає. Питав фінансистів: розводять руками то непорозуміло спльовують. І справді: міліярд зробився вже дрібним розмінним знаком. А в газетах вболівають за Німеччину, що там марка впала!

Цими днями понаписував листи до Полтави (Рудинським, С. Короленковій), до Берліну (Оренштейнові, Юзефові), Праги (Вировому).

16 січня. Перечитав в ч[ислі] 7 «Більшовика» статтю Дорошкевича «Наукове товариство ім. Т. Шевченка у Львові» — ювілейний

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 57

огляд. Давно не стрівав такої хамської пакости. Що мало знає людина і путається на кожнім кроці — це ще не велике було б лихо. Гірше тон — рабський, удано-совітський, переборщено-непристойний, бо запобігливий. Кониський у його виходить людиною «ворожею демократичній думці»; «після 1905 р. видання Товариства могли здобувати собі величезну авдиторію серед трудових класів Наддніпрянщини»; «Т[оварист]во буржуазне по складу й характеру своєї роботи»; кінчає, розуміється, гімном «соціяльній революції на Сході Європи». Навіть дивно, як спаскудилась людина. І для чого старається?!

З новітнього фольклору. Запитують представника в Китаю Іофе — як стоять справи. Відповідь: Іофе. Спершу отетеріння й лайка на автора телеграми. Далі. Якийсь Соломон догадався: треба читати — «Іо-фе», себто: так («іо»), справи погані («фе»).

Як до скороченнів звикли люде, показує таке оповідання. Ніби в Києві біля якогось будинку стоїть провинціял і з непорозумінням питає: яка установа зветься ВХОД? А то був простісінький собі «вход» та й годі.

17 січня. Вернувся до Києва О. В. Корчак-Чепурківський, якого вислано торік до В'ятки. Він перебував увесь час у Москві. Чому його вислано — так і не дізнався. Чому повернули — так само невідомо. За що ж чоловіком мотали 8 місяців?

Приїзжий з-під Житомира студент розказує про надзвичайно великий релігійний та містичний рух, що охопив село. Паломництва на «Іосафатову долину» (десь під Жмеринкою) цілими відбуваються селами. Церкви повні. Ходять до церкви навіть ті, що перше ніколи не ходили. Одного сільського комуніста-селянина його ком'ячейка хотіла судити за те, що жінка його охрестила дитину. «Облиште — каже він до суддів — бо я ж можу сказати, коли і твоя, Грицьку, і твоя Йване, і твоя, Онопрію, жінки носили дітей хрестити. То що вже до одного мене чіплятись, коли ми всі хрестимо. Та й попробуй не охрестити — жінка очі видере». Студентам од комуністів* з КИНО (колишнє ВИНО — добра заміна) звелено було провадити антирелігійну на селі пропаганду, насамперед розбивати церковні хори. «Дурний я це починати» — казав студент з Житомира, — щоб [...]** 24[...] «Більшовик» друкує

* Далі закреслено: було звелено.

** Далі частина тексту пошкоджена

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 58

звідомлення з судового процесу за хрест під Калинівкою, з якого й [...]* огидне вражіння. Наловили боязких, несвідомих, тремтячих од страху попів — і знущаються з них судовим способом. Чи ж так можна боротись з релігійними забобонами!

* Далі частина тексту пошкоджена.

Звичайна четвергова розмова. Без пуття і наслідків. Дорошкевич крутиться, виправдуючись та на свою щирість посилаючись. Ще мають бути програмові розмови. Ох, як це надокучило!

Вертаюсь ще до «обов'язків» студентства. Допіру довідався, що політком Педагогічного інституту доручив студентам довідуватись, перебуваючи на селах про настрої: «Чи нема бандитів, петлюрівців, — що говорять, що роблять, що думають робити». Хочуть собі безплатних філерів придбати.

18 січня. Засідання в Держ[авному] видавництві. Серед розмови довідався од Войтоловського [імовірно Войтоловський Лев Наумович - Т.Б.], що саме ім'я розстріляного Гумільова заборонено згадувати. Проти Львова-Рогачевського, що в своїй «Истории» російського найновішого письменства присвятив цьому поетові окремий розділ — страшенне обурення... Як смів?!

Очевидно йдеться про працю В. Львова-Рогачевського «Новейшая русская литература», що вийшла у Москві 1922 р. В. Львов-Рогачевський (І874-1930) — російський літературознавець, критик.

Київський червоний цензор Десняк (панфутурист, хлопець хлестаковського вигляду: знаю його з візиту, коли од імени «Денница» московської купував у мене право на видання короткої історії укр[аїнського] письменства) забороняє оповідання Косинки для «Нової Громади», кажучи: «дозволяю, коли дасте його до «Глобуса» (він співробітник чи може й редактор «Глобуса»!).

На засіданні експертної комісії при секції Наукових робітників знято питання, щоб Заньковецьку зачислити до найвищої категорії, V, на додаткове забезпечення («Золотий дощ»), Саксаганського — перевести до IV; нагадав я також про С. В. Тобілевича). Заньковецька під час свого ювілею (1923) дістала рангу «народної артистки» — з перспективою голодувати. Бідує. Як і всі старі діячі.

20 січня. Цікавий факт: на Донщині зігнано селян з хурами до одного міста і там їх знято для кінематографа. Певне для Європи: селяне звозять «продналог».

В 23-ій кн[изі] «Былого» зреферовано листування останніх Романових.

«Былое» — російський історичний журнал, що виходив у Петрограді в 1917-1926 р.р.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 59

Аж моторошно читати... Що тільки робили, про що дбали люде, над безоднею стоючи!

21 січня. Білет на трамваї коштує — 400.000.000 руб. Ще у вересні я їздив за 15.000.000, а рік тому за 400.000.

Колись була у дітей жартівлива задача: скільки коштує 5-копієчна булка. Тепер це не жарти, бо сьогодні 5-копієчна булка коштує 800.000.000 руб. 1922 року ми були міліонерами, 1923 поробились міліярдерами, що з нас буде в 1924-ому році? — Також задача для дітей молодшого віку.

22 січня. Скоро прокинувся — прибігла Настя. «Чіпляйте мерщій флага, бо жидівки ходять по вулицях та додивляються, де нема флага». Я згадав, що сьогодні свято «9 січня» — і побіг прив'язувати коло брами флага, та ще високо, бо інакше вкрадуть. Святкуємо однаково, — як колись «высокоторжественные дни», так тепер революційні свята, тільки що були трьохколірні флаги, а тепер червоні.* Та ще тоді було «от усердия», а тепер усе до дрібниць регламентовано: який завбільшки має бути флаг, яке завтовшки держално, які літери — і конче золотом — мають бути і в якому куточку... Те ж саме і з портретами: замість царя — Маркс, Ленін... Цілий іконостас, аж до нещасного Шевченка, якого також тулять по всяких неподобних «присутствиях», аж до театрів. Бувають часом надзвичайно пікантні комбінації; в одному банку, в пишному кабінеті голови я бачив портрет Маркса. Спекуляція і Маркс! Одне слово: l'ordre rigne...** Тільки пекельно нудно від такого порядку робиться!

* Далі закреслено: Тепер тільки дано точні вказівки.

** Пануючий порядок (фр.).

Згадалось мені, як торік заводили оці флаги. Міліція видала докладний регламент про флаги і разом оповістила по всіх дворах, що флаги можна купувати... в міліції за 35 міліонів (тоді це були ще гроші). На базарі можна було такий флаг придбати за 20 міл. Але багато людей, боючись задиратись з міліцією, купували флаги таки у неї.

23 січня. День почався знов з флага,.. цим разом з чорною облямівкою. Помер Ленін. Помер, дарма що офіціяльні

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 60

«правительственные сообщения» казенним стилем промовляли казенні фрази, що йому краще, що він ходить, цікавиться справами, читає, мало не пише і навіть тиждень чи два тому «їздив на полювання». Ще напередодні смерти на з'їзді Рад у Москві було заявлено urbi et orbi*, що «Ільїч поправляється». Власне, ніхто тому не вірив, і самі високоофіціяльні фігури, бо знають усі, що з прогресивного параліча не вихожуються, не поправляються. І от, немов щоб посміятися з офіціяльної брехні, другого дня по новому її оповіщенні він узяв та й умер. Довелося «симулювати» наглу смерть.

* Містові і світові (латин.).

Власне, помер він давно, з рік тому, як не можна вже стало таїтися з хворобою, чи звертати її на «замах есерів 1918 р.» Ще відтоді був це труп, який жадної не мав ваги в політичному житті й який за живоття обернувся в якісь мощі чи чудотворний образ, що його іменем козиряли за урочистих оказій. Смерть фізична нічого не може взяти з того, що духовно давно вже померло. Але психологічно все-таки це подія. Комуністи спантеличились. Обиватель — холодний і байдужий читає пишні оповістки, чухаючи потилицю, з наказу міліції вивішує чорні флаги, тихцем злорадствує і лихословить та натовпом облягає мануфактурні крамниці, збуваючи «червінці»: а ну ж вони покотяться донизу. І хоча фактично нічого не змінилось, але психологічно утворюється грунт може за того «неустойчивого равновесия», в якому перебуваємо, й не зовсім безпечний. Це розуміють «партійці» і виходячи з мітингів після офіціяльних славословій, злісно сичать на натовп: контрреволюціонери!... А це зовсім не контрреволюція, а просто збайдужнілі, глибоко перелякані, ні до чого не цікаві люде. І зробили їх такими ті ж самі, що тепер злісно на них нарікають.

На довгий час почнеться ота казенна словесность, в якій слово «геній» мигтітиме певне так часто і акуратно, як телеграфний стовп над залізничною колією. Я читаю Леніна з перших його виступів, з середини 90-х років і його грубий тон ординарного агітатора ніколи не промовляв мені до душі. Плеханов був далеко талановитіший. До генія йому, як письменникові, певна річ дуже далеко. Як практичний політик, він більший: сильна вдача безперечно виявляється, яка не розбираючи пре просто вперед, не загадуючи, що з того вийде. Сильна вдача і може — прогресивний параліч. Наслідки чуємо всіма фібрами. Лад, який повстав з цьо-

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 61

го поєднання, в кращому разі од миколаєвського ріжниться тим, що нема царя Миколи II, а натомість став Микола III Ленін. Це в кращому разі, бо більшої реакції, політичної й громадської, ніж та, що стала за наслідок «твердої вдачі» або прогресивного параліча Леніна, світ ще не видав. І не побачить ніколи. Червона аракчеєвщина — здобуток Леніна, як політика. Ну, а в такім разі чому ж не проклямувати і «без лести преданного» теж за генія?

Оратор на одному з сьогоднішніх мітингів договорився до того, що треба перейменувати Москву на Ленінське. Авдиторія мовчки (тепер усе мовчки приймається) ухвалила. Може й перейменують. Адже перейменували Хрещатик на вулицю Воровського.

24 січня. Газети (київські) говорять тільки про Леніна. Але як блідо, нецікаво, безталанно говорять! Ні на одну свіжу думку не здобулися казенні пера, жадного проблеску щирого чуття, живого почування великої втрати. Патетично, напушисто («Никогда не перестанет Ленинское сердце клокотать у революции в груди!» — це ж спеціяльно вигадати таку пошлість треба!), казенно, мертво... Ці люде, мабуть, безнадійно видихались, або й не мали духу ніколи, коли навіть така втрата не може викресати з них вогню живого почуття. Офіціяльне славослов'я, брехнею зогріте. Стиль акафистів, тільки без тієї примітивної безпосередньої віри, що часто скрашує ці витвори церковної елоквенції. Коли б Ленін міг читати цю безбарвну писанину, то, певне, пожалував би за опозиційною пресою: краще жива зненависть, ніж це мертве і мертвуще славословіє, що своє вбожество і байдужість квітчає фольговими квітами надуманого фразерства.

Хтось з ораторів (про це написано в «Прол. Правді») розповідав, що він чув розмову Леніна по телефону з сестрою. Сестра казала: «Я опоздаю сегодня домой, ты, вероятно, не обедал, так там в духовке каша — подкрепись». Деталь з кашею зворушлива, тільки оратор не пояснив, як він ухитрився почути, що казала Леніну його сестра по телефону.

«Пролетарская правда» — щоденна газета, орган Київського губкому та міськкому КП(б)У, виконкомів губернської та міської Рад. Виходила в 1921-1925 р.р.

25 січня. Похорон спершу призначено на суботу, а потім перенесено на неділю. Чому? Старі ортодоксальні євреї на це одповідають: «Ну, разве вы не знаєте, что наш закон запрещает хоронить в субботу». Характерний жарт!

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 62

Згадалось мені ще з новітнього фольклору. Молочниця, селянка, що носить до Києва молоко, якось розказувала: «Перше був один цар, а тепер два настало: Ленін — наш ніби-то — та жидівський — Троцкін, чи якось там. Та їхній про них безпокоїться — от їм і добре живеться, а наш за нас не дбає — то нам і горе». Теж vox populi*, на який так люблять посилатись большевики.

* Голос народу (латин.).

26 січня. На сьогодні звелено вже чорні прапори вивісити. Скрізь і висять. Багато імпровізованих. Бачив я чорну хустку, бачив чорну вуальку, навіть цілу спідницю з кишенями. Як і офіціяльні газетчики, обиватель — з примусу дає сурогат, аби дешевше одбутися з повинністю. Зате залюбки вправляється у вигадках. Сьогодні знов дещо чув з новітнього фольклору. Нібито Маркса аж оце свіжо тільки пущено до раю, а то десь блукав у просторах. За ним учепився й Ленін. На брамі стоп — не пускають. «Та я його ученик!» Ні, не можна, зажди. Тоді один з воротарів «з наших» надумався. «Лізь, каже в мішок». Ленін поліз. Тоді той подав мішка через браму: «Там пройшов Маркс — так це його барахло. Передайте!»

27 січня. Похорон мав бути величній — маніфестації, гудки по всіх заводах разом, стріли з гармат, комуністичні лозунги по радіо в світові простори, — реклама хоч куди. Навсправжки ж вийшло мізерно. Сильний мороз з вітром обернув маніфестантів у якихось французів, як вони тікали з Москви в жіночих кофтах, з обмотаними в мішки ногами, радіо ніхто, звичайно, не чув, хіба на Марсі, а одинокий гудок о 4-тій годині гудів досить сиротливо. Зате в завтрашній газеті стрекотання буде за всі голови — гучніше ніж сьогоднішні гудки та гармати.

Дивно мені одне: люде борються з релігією шалено, а нічого кращого не вигадали, як огорнути Леніна чисто релігийними формами: оте виставлювання його тіла «на поклонение» (так і написано в церемоніялі!), отой скелеп з бальзамованим тілом (чим не мощі?), отой пишний по-візантійському церемоніял... Хіба це не релігійні форми? Далеко зі свого погляду розумніше зробили б большевики, коли б удалися до крематорія й спалили були тіло:

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 63

принаймні консеквентно було б. А ніхто до того не додумався. От як побут і «старі забобони» панують над розумом!

І ще друге: марксисти одкидать героїв і героїчне, а з Леніна (та й не з одного його) зробили надгероя, кумира, перед яким кадять, кланяються та розбивають лоби. І тут психіка дужча од доктринерства. Правда, багато й од спекуляції тут єсть, самореклами, од бажання використати може востаннє ім'я Леніна, для себе, для тих, що лишились. «Ленін помер — лишились ми, його партія, йдіть до нас», — це на всі голоси проказують епігони. Так, це його партія, він її створив... Але досить трохи пошукати в пам'яти, щоб допевнитись, що творець не дуже-то своє створіння поважав.

Пригадується з недавніх його афоризмів крилате слово про «коммунистическое невежество, коммунистическое чванство, коммунистическое взяточничество». По сути він глибоко нехтував свою череду, яка тільки й знала, що кадити йому. Теж рисочка, якої марксизм, здається, не передбачає й не бере на увагу.

28 січня. Бачився з одним приїзжим з Петербургу (тепер вже, здається — Ленінграда!). Тамтешні настрої, також і московські характеризує — в офіціяльних кругах як повний розвал та розгубленість, в неофіціяльних як сподівання якоїсь переміни. «Смерть Леніна — це друга сторінка нового розділу в большевицькій історії». — «А перша ж яка?» — питаю. — «А розбрат у партії: це історична подія. Так її й розцінюють там, на півночі»... Між іншим, він ствержує чутку, що й у нас ходила, ніби Троцький днів зо два був під арештом, але я й тепер цьому віри не діймаю.

Про Троцького взагалі багато останніми днями пащекують. Говорять, що його було арештовано. Говорять, що в його стріляв Калінін і поранив. Говорять, що дата під його статтею про Леніна «Тифліс» — мана: «Хіба, мовляв, не знаємо, як це робиться, тільки ману пускає, а сам сидить у Москві, ховається». Говорять, що його спіймано на кордоні, як він тікав з діямантами. Говорять, що в його руках опинились найбільш вигідні підприємства... А ось просто вже з фольклору. Приїхав ніби до Троцького батько, ортодоксальний старий єврей — подивитись, як живе синок. Повів він його в Кремль. «Це що таке?» — «Кремль». — «А, кремул (крамниця ніби по-жидівському), — це добре». Входять у палац, бачить батько портрети. «Ну, це ти, —

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 64

також добре. А це хто?» — показує на Леніна. «Це один тут гой». «Чого ж сюди гой забрався?» — «Та на його патент узято».

Під пресом комунізма розгорнулось і достигає нишком таке страшне юдофобство, що мимоволі жах огортає. Будуччина може дати нечувані ще події з цього погляду. Майже з усіма своїми знайомими я не можу на цю тему спокійно розмовляти. Це розуміють і євреї. Не дурно в новітньому фольклорі є вже промовисте оповідання про «відповідального жида». Входить нібито пасажир до вагону — на всіх лавках лежать, хоч вагон і не спальний. До одного — дайте місце, сісти треба. «Я, — відповідає, — ответственный работник, ездил на агитацию, устал, нуждаюсь в отдыхе». До другого — те ж саме: «ответственный»... До третього — і той «ответственный». Нарешті бачить — лежить простий єврейчик з пейсами. «Посуньтесь, щоб можна мені сісти» — «Ну, и я тоже ответственный!...» — «Як то?» — «А так: я ответственный єврей — я за них — показуючи на комуністів — буду отвечать, когда они пятами накивают. Так мне тоже надо выспаться хоть теперь спокойно».

29 січня. Прочитав з варшавської газети «За свободу» передмову С. Мельгунова до його книжки (вийшла в Берліні) — «Красный террор». Передмова написана гаряче, але, мабуть, суха фактична книжка далеко гарячіша: як жаром вже самий натяк на факти, в ній зібрані, палить уяву. Це має бути, певне, така ж страшна книга, як і той збірник «О голоде», з постатями людоїдів у нас тут під боком, яких не можу забути, яких навіть час не може вивітрити з пам'яти. Шкода тільки, що до нас та книга не дійде, хоча може в Європі вона й потрібніша. Ми все те бачили, все те пережили, а стару дурисвітку Європу треба вдарити по тім'ю, давши їй правдиву картину того, що у нас діялось і діється. Нехай смакує своє потурання!

«Красный террор в России 1918-1923 г. г.» — праця С. Мельгунова. С. Мельгунов (1880-1956) — російський історик, публіцист.

30 січня. Рекорд дурости побив таки наш рідний «Більшовик». Сьогодні він надрукував і навіть усом не моргнувши:

Ленін не вмер. Ленін невмирущий. Умерла буржуазна культура. Її ховаємо.

На здоров'я!

Вчора в російському театрі йшов інсценований «Рассказ о семи повешенных» Андрєєва. Місце перед повішенням, сцена

«Рассказ о семи повешенных» — твір Л. Андрєєва, 1908 р. Л. Андрєєв (1871-1919) — російський письменник.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 65

прощання зробила страшне вражіння. Театр затих, завмер ... і серед мертвої тиші пролунав різкий голос зверху: «И вы, мерзавцы, после этого будете расстреливать!» Це було немов грім з ясного неба. Заметушились охранники. Когось виводили. Почулись погрози... Це нагадує мені, як 1904-1905 р. на виставах таких п'єс, як «Вільгельм Тель» кожний спогад про «волю» неодмінно викликав оплески всього театра. Опозиція часто починається в театрі — нехай спершу навіть самотніми вигуками.

Дістав листи з Полтави. Там ГУБОНО (!) руйнує музей і Мощенко прислав буквально крик серця, прохаючи оборони в Академії. Не знаю, чи пощастить що зробити. Ці люде часто самі не відають, що творять, або творять у неосудному стані — що з них візьмеш! На останнім Спільнім зібранні прочитано наказа, щоб Академія припинила всяку роботу на три місяці, поки Кримський скінчить Словника! Загадка: як ці панове уявляють собі роботу Академії, коли можуть такі безглузді накази видавати? От і роби з ними яку культурну роботу!

31 січня. Брехня, брехня, брехня... якась вакханалія брехні, ціле море брехні, липкої, крикливої, навіть не натуральної. Знов завзято совітська преса й промовці експлуатують байку про «краще» і зв'язок смерти Леніна з замахом на його есерки в 1918 р. і «шлють прокляття» на голову злочинців, дарма що лікарське повідомлення про причини смерти ніж словцем не згадує, що замах мав будь-які наслідки для здоров'я. Мало того: в якомусь ніби дитячому притулку дівчинка 6-ти років у промові сказала: «Нужно повесить тетю, которая ударила Ильича»! Поруч з цим 6-літнім Соломоном можна поставити хіба телеграму од якогось невідомого, що 400 міліонів негрів щиро вболівають чи плачуть над могилою Леніна...

Хтось пожартував, а розумні люде цей жарт ущипливий ширять як щиру правду, хоч певне й самі їй не вірять. А як шириться брехня показує такий факт.

Якийсь «педком» (педагогічний комітет) розіслав по школах папера, що він хоче на конкретному матеріялі вивірити, що можна про Леніна говорити дітям, а тому прохає дитячі твори, малюнки про Леніна прислати на виставку. І от почалася post factum* по всіх школах гарячкова фабрикація — адже треба

* Після події (латин.).

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 66

показатись! — «ленінського матеріялу». А з того матеріялу виростуть не тільки 6-літні Соломони, а й пишні реляції про те, як знали і як любили «дедушку Ильича» діти. І може знайдуться наївні люде, що тому й віри поймуть, а не поймуть, то удаватимуть, що поняли. А «наследнички Ленина» (вкрав із газети) радітимуть та закликатимуть до своєї крамнички, чи то пак — партії. Але чи здобріє з усього того намулу липкої брехні комуністична партія — для мене навіть не питання.

А новітній фольклор невблаганно своє зазначає. На демонстрації стоять двоє робітників і дивляться на всякі жалобні прикраси. «І-і, — каже один, — скільки то грошей вбухали на це!» — «Нічого, — заспокоює другий, — нехай і багато, але ж треба було добрий почин зробити».

А другий анекдот підкреслює теперішню грошову вакханалію. Вернулась якась провінціялка з Києва й хвалиться приятельці: «Знаєш, які тепер дорогі жінки стали в Києві. Іду ото я Хрещатиком, коли до мене підбігає якийсь юнак і півголосом і просто: «даю, каже, червонець»...*

* Далі закреслено: справді такий юнак.

Починаю стрівати на вулиці біля «Прол[етарської] Правди» В. С. Чаговця, а в газеті його статті. Вже акліматизувався. Навіть гімн Ленінові проспівав не згірш, як колись у «Киевск[ой] Мысли» блаженної пам'яти правив «літургії красоти» та кляв большевиків. На суді цей промітний чоловічина пролив сльозу й згадав, як він у Парижі ставав навколішки на місці, де розстрілювано комунарів. По суді на подяку надрукував у стінній тодішній газеті таку кровожерну статтю, якої не кожен і большевик потрапить, потім на якийсь час був зник з очей, щоб забулося про його дещо, а тепер потроху вже вилазить у «Прол[етарській] Правді». Ще одна рисочка до метаморфоз цього професіонала-хамелеона, що почав свою огидну кар'єру з одурювання гімназисток, а кінчає в такому «заведении», як совітська преса. Та чи кінчає ж? «Ево еще много будет воскресшево», як каже хтось у Гл[іба] Успенського про Рокамболя. Справді, багато з теперішніх героїв і Рокамболя на десять гін випередили.

«Киевская мысль» — щоденна російська газета, виходила в Києві в 1906-1918 р.р.

1 лютого. Одержав листа од небіжчика... Та ще якого листа: років 18 тому писаного! 1905 р., коли ми збиралися в Києві на першу українську газету («Громадське слово», заборонене в спо-

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 67

виточку), обернулися ми, між іншим, і до Короленка, запрохуючи його до співробітництва. Відповіді так і не було ніякої. Пам'ятаю, мене це і здивувало, і образило. Аж ось, бувши в грудні в Полтаві, зайшов я до Короленків; розмова була про листи Короленкові, які друкує тепер його сім'я. Мене прохають, щоб я дав його листи до мене, — кажу, що маю їх більш десятка. «Ну, у нас є чорновики тільки трьох». Цікаво, кажу, яких саме. Принесено — і перший лист, який потрапив мені до рук, був — відповідь на запросини до співробітництва в нашій газеті! Тепер С. В. Короленко прислала мені копію з його. Вісімнадцять років, як того листа написано. Два роки, як помер автор... Довгенько йшов лист і справді війнуло на мене від його чимось ніби з того світу. Українська незалежна газета... Наші молоді мрії... люде, з яких «одних уж нет, а те далече»... Як це давно було і як ми тепер далеко відійшли від того — назад, у темну пащу пригноблення та безнадії! Розворушив у мені цей лист з того світу стільки споминів, яскравих картин, любих образів, що я довго сидів над ним. Чи доведеться знов коли дожити до такого часу з ясними радісними надіями, чи темна могила поглине раніш, як і автора листа? «Хотілося б до краю додивитись», — пригадуються слова Короленка. Та ще коли б, додивившись, і промовити: «ныне отпущаеши». Та хтозна, чи пощастить.

2 лютого. Принесено листа од В. Дебагорія-Мокрієвича. Знов те саме: йому й досі його книжки та рукописа не переслано. Це вопіюща справа. Більш року я вислав до Варшави для його споминів книжку (виправлену) та один рукопис. Звідти взялись переслати, взявся був один — збрехав, тоді другий — і також, видко, збрехав, хоч повідомляв мене давно, що рукопис й книжку одішле зараз. Халатність і неакуратність, що межують з злочинством. Це просто щось нечуване, — ота незрозумілива брехливість! І тим паче, що я поясняв, яку вагу ті речі мають для автора, що на них покладав, між іншим, і надії матеріяльної натури. І все ж — мов горохом об стінку! Видко, ще з часів Драгоманова неакуратність і брехливість у ділових стосунках — наша національна риса. Дебагорій пише вже з розпачем, бачить у цьому інтриги «шовіністів», що навмисне не хочуть переслати. Це, звичайно, дурниця, але тут гірше: ні на кого покластись не можна — візьметься зробити і неодмінно збреше. Сто раз я вже

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 68

жалкував, що вплутався в цю справу, і тепер просто не знаю, що почати. До речі: разом послано Чикаленкові (Є. Х.) його згадки, — так само не одержав. Мабуть і Леонтович оповідання, яке я тут для його спеціяльно переписував, хоча останній брехун і повідомляв, ніби вислав. «Уж я не верю в уверенья»... Чим уколупнути цих брехунів.

Знов з Харкова запитують Кримського, чим можуть його забезпечити. Цікава теж історія. Здається, вже з десять декретів видано, щоб Кримського і ще декого з учених забезпечити повною мірою на життя матеріяльне — і «декретовані» вчені так само перуть самі сорочки й ріжуть дрова, як і недекретовані. Теж брехуни, тільки з безмежною вірою в силу написаного папірчика. Написано папера за № — і діло зроблено. А ще кажуть, що забобони перевелися — ні, віра в магічну силу записаного живе в комуністичних серцях так само, як віра в закляття у папуаса. Тільки результати у нас гірші.

3 лютого. Доклад Гермайзе про Коліївщину — на підставі новознайдених документів. Вічна історія: деспоти задля прекрасних очей дипломатичного приятеля віддають на катування спровокованих людей.

Праця Й. Гермайзе «Коліївщина у світлі новознайдених документів» 1924 р.

Заходив до Л. О. Яновської. Страшне вражіння. Живий труп, несповна розуму. Брехливість, жебрацтво. Ті ж самі скарги на дочку, явно неправдиві («нема хліба» — а до чаю дали булку з маслом), випрохування грошей («колись сяду на вулиці з дощечкою: «подайте ювілятці»), — очевидно непотрібне («щоб не бачили, що Ви мені дали»). А до того колосальні претензії до громадянства: «Я робила, я працювала і от мені яка дяка тепер! У дочки на шиї сижу, наче я для неї робила».

Пригадується мені, як вона «робила» вкупі з денікінцями, як я стрів у Києві на вулиці її возлюбленного Юрика другого дня по сутичці біля Думи, як вона з добровольцями тікала до Одеси... І жалко, і досадно. Завжди з неї була фантазерка, а тепер, після параліча, це досягає просто патологічних форм! А тут ще цей нещасний ювілей, який зроблено невдало і під цей час, коли такими письменниками преса не цікавиться, як і видавництва.

З комуністичних анекдотів — себто таких, що ними забавляються комуністи на своїх приватних вечірках. На з'їзді, коли Ленін робив доповідь про переможний хід революції, якийсь

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 69

українець завважив: нічого з того не буде: жидів не вистарчить. «Не турбуйтесь, товаришу, на дурнів їх вистарчить».

У «Більшовику» стаття про кооператив у Кривому — велика, докладна, «підвал». Про Юркевича згадано одним словом: деякі відділи кооператива містяться в домі «поміщика Юркевича»!. А про те, що цей поміщик менш усього був поміщиком, що його селяне звали батьком і що він справді був батьком кооперативу — ні пари з уст. Так хами пишуть історію...

5 лютого. Останніми днями якась метушня по місту. Переводять з великою парадою в'язнів одного «Дома предварительного заключения» (офіціяльно ДОПР, або як витолковують це — «Дом отдыха политических работников») до другого. Сьогодні бачив цю параду: війська неначе на війну зібралось, перехожих заганяють у двори, крик, зик. Водять щодня. Часто босих, мало не голих. Колись з цим крилися —тепер усе на видноті і більше в десятки разів. До речі, усі київські «Допри» увінчані величезними червоними зорями, а вночі ще й світло в них запалюють. Горить червона зоря на «мертвому домі»... Виходить аж ніби символічно.

Одбулася перенесена на сьогодні звичайна четвергова розмова. П.* читав проект. Почав за упокій — скінчив за здравіє. Після гарячих дебатів мало не розбіглися. П. разом з Дорошкевичем очевидячки силкуються виправдати свою позицію опортгонізму, що часом аж до сервілізму доходить. Врешті умовилися ще раз зійтися. Як це вже мені надокучило — нудьга!

* Прізвище не встановлено.

Страшну історію вичитав у «За свободу». Зайцева, як виявилося, служила в ЧЕКА і, переїхавши до Варшави, шпигувала й там і навіть збиралася потруїти українців. Виказав на неї чоловік... Це щось взагалі потворне. Влітку вона була в мене і хто б подумав з її простодушного оповідання про свої митарства, що там ще є й «задня думка». Була з дочкою, маленькою дівчинкою. Серед якої гидоти живуть тепер діти, скільки бруду налипає до їхніх чистих душ! По цій новині хожу як зварений, до пам'яти не дійду. Нікому не вірь, бійся найпершого приятеля, найближчої людини у цьому нашому «раю». А П. з Д[орошкевичем] до його притьмом тягнуть...

Померла Л. П. Линицька, хороша артистка і, що дивніше,

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 70

разом і хороша людина. Бідувала вона дуже. Жила в нетопленій хаті, голодувала, жила самотою. Сьогодні вранці коли зайшли до неї сусіди, то вона вже охолола. Я ще недавно був стрів її на вулиці і насилу впізнав, — так вона постаріла. Виходимо потроху в тираж. Чия-то тепер черга?

7 лютого. В кінці цього місяця маю здати Державному видавництву два томи Шевченка, а ще й досі по-настоящему не брався за роботу. Потроху обростаю матеріялом та й по всьому. Взятись за писання — статтю й коментарі до Щоденника (т. IV має піти першим) ніяк мені не дають. Щодня якась дрібниця, мала-малесенька, і здебільшого не одна, а десятки (то дрова, то сніг, який треба скидати з даху, то засідання, то протоколи, то якісь прохання і доручення од когось із сотень знайомих, і т. п. і т. п. без кінця і краю). Ці манюсенькі дрібнички, і саме тим що манюсенькі, мов курявою окривають життя, забирають час, розбивають увагу, одтягають од роботи. Розбиваєшся на тисячі скалочок, а головне, «єдине, що на потребу» — лежить без руху. І так ціле життя, одколи я себе пам'ятаю. Те, що найбільш хотілося б робити, робиш уривками, нашвидку, ніби крадучи час. І через те все виходить невдало і нічого, опріч глибокого невдоволення, по собі не лишає. Щасливі ті, хто може заперти собі уха од усього, запертися сам у кабінеті і без перешкод робити щось одне, що до душі. Я ніколи не вмів так робити і через те ніколи нічого мені не вдалося.

Збудив мене стукіт у двері. Принесено запросини до комісії, що уряджає похорон Линицької. Зараз пішов туди. Застав небіжку вже на столі. Як вона нагадала мою маму в труні, у вічно пам'ятному січні 1917 р...

Вдень ховали співробітника Академії, доктора Омельченка, що як і Линицька — помер раптом, на серце. В Софії правили службу, а по місту пішли без духовенства: якась фарисейська мішанина стилів. Слухаючи довгих і безталанних промов над труною перед Академією, думав: отак і над тобою добрі люде говоритимуть довго і нудно нікому непотрібні слова і всім буде тяжко, і всі думатимуть — та кінчай же швидше, не тягни...

Приїхав посланець з Харкова і такого наговорив, що просто руки опускають. Та про це не хочу сьогодні писати.

Увечері зайшов Зеров, приніс своє «Нове українське письменство» з написом «Vesxigia (здається, треба — Vesxigio?) seguor.

«Нове українське письменство» — праця М. Зерова, 1924р.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 71

Отже не розберу до ладу, чи має це значити: «йду слідком» чи «ганяюсь» (російське — «преследую»)? Бо як розказували мені, в своїх лекціях він більше другого пильнує, з глузуванням та дотепами. Мало не всю книжку й прочитав сьогодні. Книжка добра, змістовна. Автор справді найталановитіший і найбільш тямущий з молодших істориків нашого письменства, має смак і свій стиль. Єсть дрібні помилки й недогляди і тенденція дивитись на давнє письменство з погляду сучасної естетики (подібне, між іншим, він закидає й мені). Але в усякому разі це серйозне придбання, а не Дорошкевичів смітник.

8 лютого. Ховали Любов Павлівну. Оперний театр стрів похоронним маршем біля свого будинку й промовою. Курбас цього не здогадався зробити, — характерно! Та й що справді йому Линицька? Артистка, що грала «нутром» (себто по-людськи) і не вміла ні по трапеції лазити, ні стрибати стрімголов.

9 лютого. Вже три дні розмовляю з Синявським, що приїхав із Харкова з проектом заснувати там філію Академії. З розмов справа мені цілком стала ясною. Бачу руку Янати. Цей енергійний на інтриги і мертвий на діло чоловік рішив ще раз «зробити добро» Академії (скільки він вже капостей починив, то й не сказати!), тим паче що сидить тепер у Харкові і може інтригувати без перешкод. Кандидатура на академіка тут провалилася — ну, значить, можна з других дверей зайти: вижени муху в одно вікно, вона влетить у друге. Дивне якесь самолюбство у цієї людини, що уперто товче носом, навіть діставши по ньому ляпаса. 1921 р. був над ним навіть громадський суд, що визнав його вчинки за антигромадські — ніякісенького вражіння, капостb ще гірші, втручання не в своє діло все настирливіше. Спільне зібрання торік виключило його зі співробітників — і все ж не помоглося. «Ево еще много будет воскресшево» — пригадав я тоді з Успенського і, на жаль, не помилився. Воскрес Яната в проекті Харківської філії Академії. Склад проектованої філії й спроби, яких ініціятори беруться, ясно показують, що справа не в науці, а тільки в тому, щоб добитись академічного становища. Фактично це була б руйнація Академії, бо большевикам потрібна лиш вивіска Академії і коли б вони здобули ту вивіску в Харкові, на Академію можна було б тоді махнути рукою й полишити її на

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 72

вмирання. Організувати ж якусь роботу в Харкові було б неможливо: одно пропало б, друге не народилося б. Розказав усе це післанцеві й написав до Харкова, але чи то поможе — не знати. Харківців, видко, дуже спокушає думка прикрасити свою «столицю» академічною вивіскою, — ну, а з нашими партизанами та пушкарівцями трудна справа.

10 лютого. Одкрито художню виставку. Серед малюнків переважає дві крайности. Одна вся пішла в лінію і фарбами пробує розв'язувати якісь геометричні завдання. Друга — копіює старі наївні гравюри, без перспективи, без новітніх здобутків. На цьому крайности й зійшлися. Коли сюсюкає дитина — це часто буває гарно, принаймні мило, безпосередньо; але коли отак недорікувата починає доросла людина — це гидко, бо претензіозно, штучно, вимушено. А офіціяльні й офіціозні соловейки, що виступали на одкритті, виспівували, що це й єсть саме пролетарське мистецтво, «мистецтво для найширших мас». Цікаво, що в йому ті маси розібрали б?

Була Марія Миколаєвна Гр[інченкова], скаржилася на свою долю — її кілька разів обікрадено. Думає на молодих Ч.*, що живуть в одній з нею хаті. Це страхіття, якщо правда, бо показує, як пішла вглиб деморалізація. Страхіття, якщо й неправда, бо показує, як зросло недовір'я до людей.

* Прізвище не встановлено.

Ввечері засідання Історично-літературного Товариства, пам'яти Лесі Українки присвячене. Нуднувате. Драй-Хмара засушив Лесю Українку, мов сухарі.

Історично-літературне Товариство, створене у 1923 р. при Історично-філологічному відділі ВУАН.

12 лютого. Два дні, вчора й сьогодні, одбувалося Спільне зібрання з приводу Харківської філії Академії. От уже правда: один дурень камінь закине —десять розумних не витягнуть... Та й з «розумних» дехто не від того, щоб «дурневі» допомагати, — напр[иклад] Тутківський. А взагалі — безпорадність, боязкість, балакучість безкрайня... Врешті вирішили більшістю — поставитись до філії негативно, але ніяких заходів офіціяльно не розпочинати. Дійся, мовляв, воля Божа. Та й то ще добре, бо вчора можна було думати, що Тутківський залякає полохливих учених і за собою потягне — під Янату.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 73

Злоба дня — визнання ССРР західними державами спершу Англією, тоді Італією. Большевики страшенно того домагалися, й радіють, але офіціяльно удають, ніби це їм байдужісенько: перемога ще на одному фронті та й по всьому. Воно то й справді — за цю перемогу коли б не довелося платити більше, ніж за всі попередні...

13 лютого. Негаразд із Словником, що робить Комісія живої мови, а редактує Кримський. Щодня мені скаржаться — Комісія на Кримського, Кримський на Комісію. Ніби він затягає роботу й поводиться неколегіяльно («самодержавно»); ніби Комісія складає Словник тенденційно і не науково і тому доводиться багато виправляти і напереспір комісії.

Комісія для складання Словника української живої мови, створена в 1919 р. при Історично-філологічному відділі ВУАН. Збирала матеріали для тлумачного словника. Очолював Комісію А. Кримський.

Мабуть, обидві сторони винні. Комісія й видавці («Шлях Освіти») тягнуть і мене до цієї справи. Огинаюся. Не хочеться совати пальця поміж двері. До того ж маю досить роботи з Шевченком, коли б видихати, і в чужу парафію нема охоти лізти.

15 лютого. Мода настала на українську літературу. То жадного видавництва не можна було переконати, щоб видавало старших українських письменників, а це наперебій закликають до роботи — «Державне видавництво», «Шлях Освіти», «Час». І саме тоді, коли у мене абсолютно часу немає. Сьогодні була нарада в «Часі». Намічено цілу бібліотеку з укр[аїнських] письменників. Од редактування цілої серії одмовився, а запропонував тільки Гребінку, Свидницького та Грабовского, бо вони у мене виготовлені ще з 1920 року, коли я мав занадто багато вільного часу, блукаючи поза Києвом.

16 лютого. Здав Грабовського «Часові» для друку. Довга історія з цим виданням. Ще либонь 1901 р., перед смертю, Грабовський прислав був мені виправлений примірник «Кобзи» та чималий зшиток віршів на додачу до книжки. Мав я його подати до цензури, — тим часом Грабовський помер (1902 р.) і у мене зринула думка підготувати повний збірник його творів. Пам'ятаю, що підготовча робота у мене була р[оку] 1905 закінчена (збірка первісних редакцій, одбирання, переклад і т. п. — у Грабовського дуже складне і поплутане все). Кілька часу тяглося, що можна було з цензурного боку попробувати. Але події 1905 р.

«Кобза» — збірка віршів П. Грабовського (1898 р.).

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 74

одтягли увагу в інший бік. Потім тюрма, потім редакція — і знов з повним виданням довелося попрощатись. Але якось одтягалося і те, що прислав Грабовський.

Там настала війна — українська книжка підпала під заборону.

Потім революційні турботи... і але нарешті р[оку] 1920 перебуваючи в нелегальному стані, я виготував Грабовського для «Книгоспілки», взявши власне останній рукопис Грабовського. Та було вже пізно: «Книгоспілку» націоналізовано, українська книжка знов потрапила під заборону — з іншого боку. Чотирі роки пролежав рукопис у «Книгоспілці» і в мене. Може аж тепер вийде, коли знов якийсь фатум не стане на заваді. [....]* [....] Лободи. Багато про [....]** 10 лютого виразного блискучого, як неблискуча і сама постать ювіляра, хорошої людини й товариша, але не з тих людей, що запалюють навкруги себе велике полум'я. Мені довелось, проти волі, головувати в зібранні і проводив я його мляво і, мабуть, нудно. Терпіти не можу оцих перших ролів на людях; волів би завжди сидіти в куточку та слухати інших, а не самому говорити. Нічого у мене не виходить і самому робиться нудно.

«Книгоспілка» — Український Кооперативний Видавничий Союз, видавнича і книготоргівельна організація, що існувала в Києві в 1918-1920 р.р. Відновила свою діяльність у 1923 р. з центром у Харкові та філіями у Києві та Одесі. Ліквідована 1931 р.

* Далі частина тексту пошкоджена.

** Те саме.

17 лютого. Засідання з приводу т[ак] зв[аного] «Заповітника Шевченкового» біля його могили. Знов бачив малюнки теперішньої Шевченкової могили. Страхіття! В історії могили ці малюнки стануть колись поруч знаменитої фотографії зі стражниками 1914 р. Ще в травні хреста скинуто, розбито і з постаментом скинуто в яр — там уламки валяються й досі і на них лишився напис: «Шевченко». Символічно для большевиків! Жалко хреста — такий він простий був і так своєю простотою гармоніював з наокружною природою. Але — хрест, і хрестоборці зробили з його «пам'ятник самодержавія Шевченкові» (а самодержавіє цей самий хрест у буцегарні держало, поки дозволило поставити!) і знищили. Натомість наставили жандитових яток, арок з дикту, паскудненький бюстик, наробили галасу — і забули. Запаскудили святе місце. Тепер думка знов поправляти громадськими заходами. З бажання комісії я написав проекти, а в йому разі вимести все, що там нажовано й вернутись до простого, але величного пам'ятника в формі високої корони, або обеліска. Найкраще було б поставити таки старого хреста, але про це тепер і думати

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 75

нічого. Многостраждальна Шевченкова могила! Як вона одбиває на собі історію України! Дочитав Еренбургову книжку «Трест Д. Е. История гибели Европы». Характерна мішанина: дійсність, що одгонить фантастикою, і фантастика, що являє собою непідроблену дійсність. Книга саме в стилі нашого божевільного часу, як одгук зневір'я, упадочництва, що охопили світ і одбиваються і в публіцистиці, і в мистецтві. Не вважаючи на свій парадоксальний зміст, вона добре завважила основну тенденцію нашого часу, що виявилась і під час війни, і в повоєнних подіях — аморалізм, який доводить до дійсно жахливих наслідків однаково і в межинародних, і в межилюдських стосунках. Смеркова ілюстрація до смеркового часу.

18 лютого. Говорять про суботній ювілей. Більш-менш задоволені. Найбільше сам ювілят. Послав листівку до Перетца.

19 лютого. Засідання в Держ[авному] видавництві. Знов міняють плани, наміри, роботу. Доколі, о Господи? Півроку балакаємо.

Читав «За свободу». Найцікавіше — стаття Арцибашева про Леніна: гостра і розумна. Діяльність Леніна він розглядає як у світлі його хвороби і робить низку дотепних висновків. Стаття Бурцева [вірогідно Бурцев Володимир Львович] на ту ж таки тему — істерична дурниця.

20 лютого. Був білорус — прізвище сказав невиразно, — цікавлючись роботою в Академії. Дав йому всі потрібні йому відомости і натомість розпитав, що у них робиться. Видко, культурна робота у білорусів саме починається на широкий штиб. Подав йому думку, що треба все те координувати й завершити — утворенням білоруської Академії, притягти Карського, Довнар-Запольського, Завитневича, та ще кого можна з білорусів — учених. Про Карського одказав, що у білорусів з ним стосунки попсувались через його останню книгу.

На нашу Академію дивиться мало не з побожньою заздрістю.

Прийшла з Харкова телеграма за підписом Чубаря — що звелено припинити переташування музеїв у Полтаві. Це відповідь на той протест од Академії, що я склав з доручення Відділу. Побачимо, чим справа скінчиться.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 76

21 лютого. В додатку до харківських «Вістей» («Література, наука, мистецтво», ч[исло] 7) дополемізувалися вже буквально до «argumenta baculina»* С. Пилипенко пише: «Я, мовляв, одповідаю М. Семенкові «звичайними(!) полемічними фразами, але вважаю, що іноді відповідають на таке не фразами». А редакція додає ще на догад дещо про тих, що «вміють вести «товариську дискусію» лише голоблею». А найголовніше — ніяк не розбереш, чого саме орудують полемісти в своїй товариській дискусії такою делікатною зброєю. Якісь такі скрупулезні дрібнички, що їх непосвячене в таємниці око й не добачить. Невігласи й нездари, яким випадково потрапила до рук монополія друкованого слова. І що вони зробили з його!

«Вісті ВУЦВК» — щоденна газета, орган ВУЦВК. Виходила у 1921-1941 р.р. (до 1934 р. — у Харкові). Мала тижневий додаток «Література, наука і мистецтво».

* Argumentum baculinum — переконування насильством (латин.).

Той самий пишний Михайло Семенко видав свого «Кобзаря(!)». Його книгарні не хтять держати, і через те я ще його не маю. Казали мені, що Семенко надрукував там свою автобіографію, підшиваючись під Шевченків життєпис, — нема тільки про похорон та могилу.

«Кобзар» — збірка творів М. Семенка (1924 р.). М. Семенко (1892-1937) — український поет.

Коли йому хтось жартома це завважив, то він ніби одказав: «А це ідея. Шкода, що не догадався». Справді, шкода...

Звичайна четвергова розмова. Ніби договорилися, хоча настрої такі, що мене забирає охота вмити від усього руки. Люде, що на собі зазнають насильства, тільки й думають про те, як би вчинити його над кимось іншим, як матимуть силу. Через те певне вони її ніколи й не матимуть.

22 лютого. З новітнього фольклору. Змагаються за віру. «Бога нема, — каже один. — Скільки я вже його лаяв, а проте і голова мені ціла, і руки роблять, і ноги ходять. Коли б був Бог — то хіба б він стерпів образу й не покарав?» — «Стане Бог на таку козявку увагу звертати! — одказує другий. — А он ваш найстарший вже й без рук і без ніг і без голови лежить». Nota bene:** анекдот належить до того часу, як Ленін ще живий був.

** Зверни увагу (латин.).

Написав листа до О. Синявського.

23 лютого. З новітнього фольклору. Приходить «червоний крамар» до своєї крамниці й бачить — погром: розкидано,

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 77

розграбовано, все догори ногами. Були злодії. «Ленін умер, а ленінізм лишився» — зробив висновок крамар.

Не анекдот, але на анекдот скидається. Цими днями в одному з клубів якийсь оратор вихвалював геніяльність Леніна такими аргументами: «Тепер відомо, товариші, що у т. Леніна тільки 1/4 мозку була нормальна. І от п'ять років цей чоловік правив Росією тільки четвертиною мозку. Хіба ж не геніяльний...» і т. д. Sancta simlicitas* не зважила, що хапається дуже небезпечного аргументу, бо коли навіть «полуумных» людей уважають за дефектованих, то що вже казати про «чверть-умних». А висновки слухачі зробили логічно правдиві, хоч для промовці ледве чи бажані.

* Свята простота (латин.).

Одписав М. Яшекові (Харків) та Вол[одимиру] Пархоменкові (Ялта).

24 лютого. Вдень етнографічна вистава Антропологічного музею ім. Вовка [на честь Вовка Федора Кіндратовича - Т.Б.] («Ірод», «Максимиліян», «Коза»), ввечері — концерт старої української пісні. На один день — забагато хорошого. Концерт нагадав давні українські хороші концерти ще в літартистичному Товаристві на Рогнідинській вулиці.

Музей антропології та етнології ім. Ф. Вовка — науково-дослідна установа при ВУАН 1919-1927 р.р.

Літературно-артистичне Товариство — об'єднання артистів, художників, літераторів, яке діяло в Києві в 1895-1905 р.р.

25 лютого. Не анекдот, але од усякого анекдота краще. До Академії прийшла відповідь на мій папір про полтавські музеї. Сповіщають Академію, що полтавським властям звелено («Запропоновано») не чіпати музеїв, документ додає: «Разом з цим Секретаріят ВУЦВК висловлює своє здивування з приводу того, що Всеукраїнська Академія наук, звертаючись до Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету, пише російською мовою. Виходить, ніби Всеукраїнська Академія наук ігнорує розпорядженням (!) Радянського Уряду, щодо рівноправности мов та найширшого розвитку української мови на Вкраїні». Підписали: Буценко, Зорін. Давно я так не сміявся весело, як тоді, коли читав цього документа!... Шкода, що не можна відповісти Буценкові з Зоріним, що практика у них у ВУЦВК'ові була досі така, що українських паперів просто не читали і нашим делегатам ще торік заявляли, що навіщо, мовляв, пишете мовою, якої ми не розуміємо? Отже доводиться в таких наглих випадках, як полтавський, вживати російської мови, щоб прочитали і почу-

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 78

хались. І раптом — он який, за Божою допомогою, поворот стався: совітські обрусителі обороняють українську мову од мене... Ну, як же не зрадіти?

До речі, свіжий анекдот з «совітських». Вихрестився якийсь Мойше і тільки що вийшов з церкви, як підбігає до його родич: «Мойше, що ти наробив?» — І, по-перше, зовсім я не Мойше, а Михаіл Соломонович, а по-друге — навіщо ви нашого Христа розп'яли?» Останній докір* чи не нагадує трохи офіційну догану Академії наук...

* Далі закреслено: хіба трохи.

Написав статейку про «Вік» до «Бібліологічних вістей», бо вже з цим мені давно з редакції набридають.

«Вік» — Українське видавництво (1895-1918). Випустило, зокрема, «Антологію української літератури» XIX ст. у трьох томах, 1902 р. Засновано О. Лотоцьким, С. Єфремовим, В. Дурдуківським, Ф. Матушевським, В. Прокоповичем.

«Бібліологічні вісті» — щоквартальник Українського наукового інституту Книгознавства. Виходив у Києві у 1923-1930 р.р.

26 лютого. «Червоний Шлях» устругнув нову штуку: в 9-тій книзі надрукував оповідання одеського провокатора (кілька десятків чоловіка поставив під розстріл і тим сам хвалився) Бузька.

Здається, досі одне тільки «Новое Время» прославилось було співробітництвом провокатора, та й то «Маска» — «мальчишка и щенок» перед Бузьком.

«Новое время» — щоденна газета, виходила у Петербурзі з 1868 р. Закрита 8 листопада 1917 р. воєнно-революційним комітетом при Петроградській Раді. Продовжувала виходити за кордоном.

А тяжко-розумний Коряк [можливо Коряк Володимир Дмитрович - Т.Б.] ще й припечатав у додатку до «Вістей» (ч[ислі] 5) коментарієм: «Д. Бузько дає спогади чекіста «Лісовий звір». Річ переконує, що автор знає, про що пише. Декому може не подобатись. Річ корисна». Начхать, мовляв, що декому не подобається: нам корисна»... До такого цинізму, та й ще тупого, ідіотського цинізму, мабуть ніхто не падав. А редакція, коли їй завважають, що якось незручно авторам-співробітникам являтися під ручку з провокатором, невинно одповідає, що це, мовляв, помилкою сталось. Ох, оця ще sancta simlicitas одвічна й непропаща!

Але чи sancta simlicitas? Бо ж ця й подібна простота все ж не до вуха ложку несе, а до рота — тямить дещо. Цими днями «Більшовик» (ч. 45) подав звістку про нову постановку театрального новатора Курбаса. Має йти Кропивницького «Пошились у дурні» — дуже «нова», виходить, п'єса... Але новина справді таки є. «В цій постановці уперше буде використаний новий засіб реклами. Дієві особи будуть рекламувати ці сцени. Рекламні тексти, що будуть замовлені ріжними підприємствами, будуть драматизовані і введені в п'єсу як органічні складові частини спектаклю. Таким

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 79

чином, реклама набирає цілком нових театральних форм і звичайно буде живішою за всяку мертву рекламу. Тексти реклам приймаються в конторі «Березоля». Отже, маємо вже не театр, не нове мистецтво, а простісеньку крамничку глашатая нового мистецтва, отого безграмотного «Березоля».

«Березіль» — український театр, заснований 1922 р. мистецьким об'єднанням «Березіль» під керівництвом Л. Курбаса. З 1926 р. працював у Харкові.

Також, до такого безстидства не спускався жаден театр, опріч кабаретних «заведений» та, виходить, новаторського «Березоля». Цікаво, чи пролетаріям має служити своєю рекламою цей побірник «пролетарського» мистецтва? З реклами почав, рекламою, мабуть, і скінчить: справжнє обличчя вискочило таки.

27 лютого. Вийшов мій «Карпенко-Карий». Видано гарно, а надто як на теперішній час.

Почав вступну до «Шевченкового журналу («Щоденника») — том IV академічного видання — статтю. Власне, мені треба було вже її скінчити, бо завтра термін, щоб здати до видавництва працю. Але, «за недосужністю і ділами по должности», а найпаче за всякими дрібницями — мусив опізнитись. Не люблю неакуратності, та нічого не вдієш...

28 лютого. До колекції безстидств — літературного та театрального — доводиться придати ще й безстидство з наукової сфери. Сьогодні «Більшовик» пустив статтю «професора» (ох, ці совітського образца професори!) Клепатського — «Всеукраїнська Академія наук». Трохи пліток і брехні, багато нахабства і ціле море хамства та підлизництва й запобігання перед властями — такі ознаки цієї «наукової» критики. Загальний висновок — робить «професор» кар'єру, тільки не своїми, а чужими боками. Та ще як робить! Ось порада Академії: «Не зайвим було б, аби (!) часами ВУАН виносили свою науково-популярну діяльність і за межі Києва, злучаючи її з екскурсіями. Бувши ректором Кам'янець-Подільського ВІНО, я з професорами й студентами робив такі подорожі (навіть з музикою або хором) на окраїни міста і на довколишні села, з великою користю як для населення, так і для самої установи, що в такий спосіб зросталася з населенням». Рецепт — з музикою й танцями повинна йти Академія до людности. Весела буде наука! А ще була б веселіша, коли б веселий «професор» не забув ще й самогону. А висновок: «треба поповнитися людьми нового закалу, свіжими й енергійними, з са-

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 80

мостійною ініціативою», «пора всім українським ученим узяти активну участь у вирі життя та стати енергійними провідниками радянського будівництва». Я знаю цю самовдоволену тупицю: він бував колись на з'їздах ТУП-а як делегат з Одеси; в Кам'янці проти його було знято цілу справу за розкрадання й спродаж архівів. Тепер цю свою «наукову» кар'єру кінчає (чи може починає наново?) він ідіотським доносом на Академію. Модно... Тільки на що ці молоді й немолоді кар'єристи друковане слово повернули! Гидко газету в руки взяти од подвигів цих плазунів, що вважають на повну безкарність за свої вчинки (дивився у сьогоднішньому «Більшовику» ще статтю Меженка, малий фельетон Ковальчука і інші, — і так день по дню!). Ох, коли б хоч тінь була незалежної преси, щоб цих торгующих у храмі затаврувати! «А діждемось таки колись!»

ТУП — Товариство Українських Поступовців — громадсько-політична організація, ліберального напряму, яка об'єднувала людей різних політичних переконань. Утворена в Києві 1908 р. Одним з її лідерів був С. Єфремов.

З Держ[авного] видавництва дали мені на рецензію рукопис В. Чаговця про смерть, похорон та могилу Шевченка, — писаний по-українському. Вже до українства добирається цей шилихвіст! Чує, що поки що заробити тут можна. Праця проте лихенька, нашвидку спартолена і крикливої брехні багато. Для хахлов, мовляв, і такой Бог брядє... Одержав листа од В. Герасименка і зараз же одписав (про Номисові приказки).

29 лютого. З новітнього фольклору. В одній совітській установі лишилося 28 пудів цукру, його треба було поділити між 7 співробітників. Бухгалтер ділить так (з правої руки починає):

Вийшло 13 пудів. Іде до контролера.

Той вивіряє, множенням:

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 81

І в його значить, 13. Посилають на затверження до головного бухгалтера. Цей уміє тільки складати. Отже — складає спершу трійки, тоді одиниці:

І в цього виходить — 13. На жаль, анекдот про совітську бухгалтерію не каже, що вийшло, як почали в натурі ділити...

Ні, таки каже. Записавши попереднє, почув нову варіяцію, з кінцем. А кінець такий: пішли з ордерами на 13 пудів до кладовщика. Він подивився і як тямив цифри так само як і головний бухгалтер, то склав 1 і 3 (1 + 3) і дав усім семи претендентам по 4 пуди. Вийшло зовсім гаразд.

1 березня. Вчорашній день закінчився сподіваною несподіванкою. Ввечері пішов на учту-концерт, що упоряжали в товаристві Леонтовича [на честь Леонтовича Миколи Дмитровича] Андрієві Бєлому, але не досидів до кінця, бо мала бути приватна нарада з приводу академічних справ (Яната, Клепатський і інші). По нараді, об 11-ій годині вертався спокійнісенько додому, нічого не передчуваючи. Коли одчинив хвіртку, відразу побачив: у дворі кілька чоловіка й сани запряжені. Якась пригода... «Що сталося?» — питаю підходячи. «Це до вас, С[ергію] О[лександровичу]», — одказала Томашівська. Значить, ясно, коли до мене... «Ну, що ж — ходімте» — кажу до «товаришів» у шпичастих шапках. Одімкнув кватиру, увійшли натовпом. Їх було цим разом усього двоє та «понятий» та Томашівська. Показує старший ордера: «Предписывается тов. Левину у (ім'ярек) произвести обыск и по результатам арестовать». «Робіть своє діло» — кажу. Почали. Почали — один з стола, другий з газет, що були на канапці (совітських газет). Як звичайно буває, спершу накинулись ретельно — кожну газету розглядати, кожен папірчик перечитували, кожну книжку перетрушували. Я ходив собі по хаті, курив без перестанку й думав «о бренности житня» та вгадував — арештують чи ні: редакція ордера давала надію, що й так

Музичне товариство М. Леонтовича — Всеукраїнське музичне товариство ім. М. Леонтовича — перша українська радянська музично-громадська організація, створена 1922 р. у Києві. В 1928 р. було реорганізоване у Всеукраїнське товариство революційних музикантів.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 82

минеться, бо «результатів» і не могло бути надто поганих (NB цих записок маю за закон — не держати в хаті). Минула одна година, друга... Не знаходячи нічого, що вочевидьки було б за «результат», мої [Лекопи], як теє звичайно буває, якось моментально зм'якли, змлявіли і видимо втратили охоту шукати. Зазирнули до шахов з книжками, пішли до другої кімнати, до передпокою (там зацікавили їх кліта), вернулися знов до кабінету. Старший став перед полицею, оглянув її зверху до низу розпачливим поглядом, ніби вгадуючи — в которому з цих вишикованих рядочками томів причаїлись «результати», зітхнув і сів писати протокола. Взято «Воспоминания об Украине» герцога Лейхтенбергського (закордонне видання), чорносотенна брошура — мабуть, за високопоставленого автора. Скінчили протокола, присутні свідки розписались і пішли, наслідивши в душі й на підлозі.

«Воспоминания об Украине 1917-1918» — праця Г. Лейхтенбергського, видана в Берліні у 1921 р.

В чому річ? Що за причина? Ходючи, я собі про це міркував, але й досі не прирозумію. Чи не в зв'язку з Зайцевою? Але серед паперів трапилась була варшавська «Українська Трибуна» — і не звернула жадної особливої уваги, а на увагу підручного, що ось, мовляв, книжки львівські та празькі, старший, т. Левін, одповів: «ничего, эти можно». Може у зв'язку з близьким судом над так званим «Центром действия» (російська організація, дута справа)?.. В усякому разі трус робив таке вражіння, ніби вони шукали якихсь певних наперед відомих їм документів. Усякий папірець з штампом, з печаткою перечитували уважно, а листи — яких багато на столі — тільки перебрали. Теж новина, що кожну книжку, що траплялась під руку, перетрушували мало не по листочку, — звичайно, спершу, поки не обридло, бо щоб переглянути тисячі томів — на це ще ні разу не вистарчало у «ревізорів» зважливости й охоти. Мого листа до Раковського та заяву до ГПУ з приводу висилки в 1922 р. перечитано дуже пильно. Одно слово — причини зрозуміти не можу, а тільки, дивлячись як нишпорили в моїх паперах два індивидуї, чогось крутилась у голові фраза городничого з «Ревізора»: «две необыкновенные крысы — чорныя (справді чорні) неестественной величины: пришли понюхали и пошли прочь». «Коли б же справді пішли» — думав я собі.

«Українська трибуна» — газета, що видавалась у Варшаві у 1921-1922 р.р.

Не знаю також, чи матиме ця «обыкновенная история» дальші наслідки, чи це просто помацали — чи не знайдеться чогось, на всяк случай. Але надокучило це вже мені — до смерти. Адже це

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 83

вже 11-й раз на віку! Ось мій життєпис, на зразок «жизнеописания купца Парамонова» у Щедріна (хто і коли його «тривожив»).

1. 29 грудня 1905 р. — арештовано, просидів до 24 квітня 1906 р.

2. 18 серпня 1906 р. — арештовано, просидів до 24 січня 1907 р.

3. 15 березня 1905 р., у зв'язку з приїздом Керенського, — щасливо.

4. Грудня 1918 р., трусу «державна варта» (гетьманська) не насмілилась робити, але о 3 годині вночі прийшла «взяти підписку», що не випускатиму «Нової Ради»; очевидно, тільки привід; — щасливо.

«Нова Рада» — щоденна газета, яка виходила в Києві у 1917-1919 р.р. як продовження припиненої 1914 р. газети «Рада». В її роботі брав участь С. Єфремов. Редактори А. Ніковський і С. Єфремов.

5. 26 березня 1919 р. — арештовано, просидів до 4 квітня.

6. 15 жовтня 1920 р. (раненько після Покрови, в Глевасі) — щасливо (за «диякона» зійшов).

7. 4 квітня 1921 р. (громило Єфімов, на Нестерівській), — щасливо (ціною штанів).

8. 7 червня 1921 р. («ревізор» питав: «а Академия Александровна — жена ваша будет?) — арештовано, того ж дня надвечір випущено.

9. 15 травня 1922 р.* — до ГПУ кликано «за свідка», потім трус, — щасливо.

10. 16 серпня 1922 р. — арештовано, просидів до 25 серпня, потім висилка.

11. 29** лютого 1924 р. (вчора), — щасливо поки що.

* Далі закреслено: арештовано, просидів до 25 серпня.

** Далі закреслено: березня.

Мабуть ще «амінь» казати годі... Пізно почав я тюремну свою кар'єру, але прохожу її, можна сказати, з честю, на старости літ все удосконалюючись... Воно, правда, мабуть і система сама удосконалюється.

З огидою приступив сьогодні до прятання порозкиданих учора речей, попереплутуваних паперів. Здається, час би вже й звикнутись, але кожного разу по такій пригоді нападає на мене така бридота, що ледве можу себе всилувати, щоб торкатись до речей, захватаних жандарськими (чорними чи червоними — все одно) руками. Курйозний випадок: розбираючи папери, познаходив старі конверти з марками. Даю Льодикові, що зробився загорілим колекціонером і кажу: «якби не знайшли їх у мене вчора трусячи, то ти й не мав би марок». — «От добре!» — аж вигукнула

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 84

люба sancta simlicitas. «Дурню оден, — кажу, — а якби вони мене були арештували?» «То то большевики були?» — питає. — «Большевики»... Охмарніло хлоп'я.

2 березня. Готуються люде до Шевченкових роковин. Одна українська школа обернулася до «Політпросвіти» (є така установа з функціями, як і більшість тепер установ, жандармсько-шпигунськими) по костюми. Звідти вимагання — давайте програму шкільного свята. Дали. «Цього мало, — кажуть, — давайте й самого «Кобзаря»: його треба почистити». Понесли діти «Кобзаря», почищено його в «Політпросвіті», а потім одіслано ще й до ГПУ на остаточне затверження. Почистили і в ГПУ. Тепер Шевченко ще раз вичищений. Такі фрази, як

Не вернеться козаччина,
Не встануть гетьмани —

викинуто, хоча совітським цензорам і пробували довести, що поет же каже: «не вернеться, не встануть»; Бога також повикидано; всю «Катерину» перекреслено «за шовінізм» (кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями»!) і т. п. Гидотне фарисейство: з одного боку понавішувано скрізь портретів Шевченка, а з другого — нищать його твори способом далеко дурнішим, ніж царська цензура це робила. Як скрізь, як у всьому — панує лицемірство й та безкрайня, невичерпана «пошлость», якої нестерта печатка лежить на всіх совітських починаннях. І на антисовітських також. Новітній фольклор повен її. Сьо[...]* що гробницю Леніна зроблено поблизу каналізаційної труби [...]** під час похорону мороз був 35° і серед червоноармійців та маніфестантів з примусу — сотні померзлих. Кіннотників здіймали з коней, мов дрова. Якщо це правда, то воскресли давні гекатомби, і коли Микола Романов почав своє царювання з Ходинки, то Микола Ленін нею скінчив.

«Політпросвіта» — політико-освітній комітет у складі Наркомату освіти. Створений у 1920 р. Керував організацією всієї агітаційно-пропагандистської та політико-освітньої роботи серед молоді.

* Далі частина тексту пошкоджена.

** Те саме.

3 березня. Стався епізод, що нагадує класичного осляного хвоста в ролі художника. Четверо з молоді (Буся, Гандзя, Микола, Наталя) дістали запрошення на сьогодні виступити з своїми творами в якомусь сучасному літературному гуртку. Йдучи, вони вигадали собі назву «газомотор» — ніби їхній гурток так зветься (з словника чужих слів узято — котре перше трапиться), склали

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 85

кілька тріскучих віршів і навмисне безглуздої прози, написали якісь «тезиси», ніби програму — і мали повний успіх! Містифікація вдалася як не можна краще. Серйозно слухали і серйозно обмірковували видиму «чепуху» (реніксу). В. В. Міяковський знайшов надзвичайно талановиті зразки нової поезії. Коли молоді жартуни читали мені свою нісенітницю, то ледве могли слова вимовляти за сміхом, хоч перед тим публічно свою ролю одіграли надзвичайно серйозно. Епізод надзвичайно характерний для теперішніх «шуканнів». Досить взяти якийсь тріскучий трафарет, присмажити його колективізмом та згадками про робітництво та ще до того усіх вилаяти за одсталість і індивідуалізм — і слава готова! Отарність доходить до того, що безперечно розумні люде, як Міяковський, грубої підробки вчути не можуть, і, виступаючи проти шаблонів, під такими безглуздими шаблонами опинились, які вже ніякого собі оправдання не мають. Пригадується мені, як на початку віку, коли з'явилися наші символісти, Ів[ан] Труш казав звичайно, читаючи щось із К. Гріневичевої: «О, тут є щось модерного» і, для ілюстрації, трусив вам перед обличчям зібраними до купи пучками. «О, тут є щось модерного» і тепер останній аргумент новітньої естетики, і треба, очевидно*, наївної дитини, щоб врешті чухнула привселюдно: та король же ж голісенький!

* Далі закреслено: нерозумної.

Дістав хорошого, теплого листа од Д. О. Заславського — з приводу його книжки про Драгоманова. І характерно — цей жид пише з Петербурга — по-українському і непогано. Принаймні, безмірно краще за багатьох новітніх «українців».

Праця Д. Заславського «М. Н. Драгоманов. Критико-биографический очерк» (1924 р.) Видана в Києві.

Одбулося друге зібрання з приводу академічних справ. Примірковано низку практичних заходів, щоб академічне життя підняти. Між іншим, приїхав з Харкова Яната — «поговорити». В середу будемо з ним говорити, хоча я подавав думку знехтувати цього шарлатана.

4 березня. Їде... Їде Михайло Грушевський! Їде тим самим способом, як в пісні про Зельмана співають:

Їде, їде Зельман,
Їде, їде його брат,
Їде, їде Зельманова
Всенька родина.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 86

Олександр Грушевський вже гоголем похожає. Сестра і небіж теж «притулилися» вже до Академії, хоча «всенька родина» цяя й ненавидить Академію, хтозна за що. Кримський дістав листа од головного Зельмана. Цинічно-наївний практицизм цього листа надзвичайно характерний для М. Грушевського. Ще не виїхав, а вже домовляється, щоб йому гроші за переїзд Академія вернула — з яких коштів, йому байдуже. І так цілий лист про гроші, а тільки десь на самому кінчику притулилося — а також дякую, мовляв, і за обрання. Так це похоже на його!

В «Більшовику» сьогодні лист Кримського — відповідь Клепатському. Його стаття була дурна й подла. Але ж бо й відповідь під пару статті — груба, лайлива, з політичними натяканнями непристойна. Яке їхало, таке здибало: Кримський достроївся до «Більшовика», хоча йому з іншим би личило говорити тоном. З оказією одержав листа од Федора і зараз же йому одписав.

5 березня. Колективна розмова з Янатою. Годин з дві мурмотав він під ніс свої очевидні брехні. До речі, я дістав сьогодні листа від Синявського і ним збив теревені Янатині. Ні, не збив, бо цю людину ніхто й нічим збити не може. Все провадить своє, вдаряючи на те, що треба заводити в Харкові філію Академії. В результаті його прохали, щоб дав спокій і не втручався до не свого діла. Говорено різко, але він і цього не розуміє. Це такий панцерник, що його нічим не проб'єш.

З новітнього фольклору. Приїздить до Троцького приятель. Той водить його по своїх апартаментах, надзвичайно бідно обставлених. «Отак і живу... Просто. За роботою ввесь час. Повіриш — буває, що цілісеньку ніч спати не лягаю: все за роботою». Пішли на половину m-me Троцької — розкіш, багацтво аж очі сліпить. «Це все вона — нічого поробити не можу з її буржуазними звичками». Подали обід — царський. Троцький увесь час звертає все на жінку та скаржиться на її звички. Пообідали. Пішов приятель, а разом з ним щезла й надзвичайно дорога ложка. Минуло три тижні, стріває його знов Троцький. «Ну, тобі треба було ложку — та і взяв. Але, сподіваюсь, пора вже й вернути». «Так, — каже приятель, — нехай людина може одну ніч не спати, ну — дві, але щоб три тижні не спала — то я вперше бачу!» І веде Троцького до його вбогого ліжка й показує, що там під подушкою він сховав ту ложку.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 87

6 березня. Звичайна четвергова розмова. Сюжет — лист Кримського. Всі обурені. Ол. Дорош[кевич] не прийшов, та мабуть більш і не прийде. Мав з ним попереду розмову, — червоніє та вболіває, що розійшовся зо мною. Я по щирости сказав, що думаю про його вчинки і як вони легко в'яжуться і з листом Кримського, яким він так обурюється. Може це й краще, що ми розійдемось, принаймні становище буде ясне.

З новітнього фольклору. Дем'ян Бєдний подав по начальству таку заяву: «Вважаючи на те, що місто Петербург, яке збудував Петро І, за революційні заслуги Леніна перейменовано на Ленінград, прохаю, чи не можна б за мої революційні заслуги твори Олександра Пушкіна перейменувати в твори Дем'яна Бєдного». — І чого доброго перейменують.

7 березня. Здав Держ[авному] видавництву до друку IV том академічного видання творів Шевченка. Ніби беруться зараз же й друкувати. Том VII теж готовий, але його відсовують з причин технічних. Роботи коло IV тому буде мені ще багато, бо поки друкуватиметься основний текст Щоденника, треба ще докінчити коментарії.

Приїхав М. Грушевський. Бачив його на одну хвилину в канцелярії, бо поспішався до видавництва. Поцілувались, хоч і не дуже тісно. Не розмовляли, бо я зараз пішов.

Лист од Б. Щербаненка з приводу альманаха. Справа ще не вирішена. Кінчив «Пригоди Тарзана» Едгара Райс Берроуза. Надзвичайно модна і надзвичайно дурна книжка, — щось на зразок творів Вербицької [імовірно Вербицька Анастасія Олексіївна - Т.Б.]. Кажуть, що його ще з 5 томів є, але досить з мене й одного.

8 березня. Скінчив вступну статтю до Шевченкового «Журнала». Завтра маю її зачитати як доклад на засіданні Історично-літературного Товариства. Необроблена тільки вона. Це завжди таке буває, що мені немає часу обробити й востаннє догладити, з кожною працею так.

«Журнал» — інша назва «Щоденника» Т. Шевченка.

Дістав нову книжку «Антология украинской поэзии в русских переводах». Переклади здебільшого благенькі, зате стаття Білецького цікава. Багато його присудів сходиться з тим, що в мене в останньому розділі «Історії», хоча заходить він з іншого боку.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 88

9 березня. Робив доклада — і втомився, наче копу змолотив. Заля велика, голос маленький, народу набилося багато, довелось напружуватись — і ніхто, мабуть, нічого не чув. З цими докладами раз-у-раз мені чисте горе, і я волів би не виступати.

Засидівся до 3-ої години вночі, дочитуючи «Мятеж» Джека Лондона. Не міг одірватись, поки не скінчив, хоча насилу вже видів од утоми. Страшно-символічна, жорстоко-символічна книга! Вічна історія боротьби поміж тими, що «на високім місці», і тими, що клубочаться внизу, ілюстрована усією силою цього дивно безбоязкого письменника. «О, тут такой обильный материал для размышления философа, попавшего на судно во время мятежа 1913 года после Р[ождества] Х[ристова]». І скільки з того матеріялу годиться і для міркуваннів над тим великим «мятежем», що переживаємо з 1917 року!

10 березня. Приїзжа з Глевахи розповідає дуже цікаві новини про селянські настрої. В школі, при чотирьох навчителях, лишилося всього 15 учнів. Коли до батьків чіпляються, чому не посилають дітей до школи, ті одказують, «бо закону Божого не вчите». Недавно було ціле зібрання, де вчителям докоряли — «ви осушені умом. Ну, нехай би вже не вчили закону, але нащо ви Бога зачіпаєте? Ви ж не доведете, чи є він, чи нема, то й не чіпайте. На що ви Богородичні свята порушуєте? То нам од дідів і батьків заказано, щоб шанувати, а ви дрова дітей силуєте рубати. Вчіть, а робити по святах не* силуйте». Находять якісь «шалапути» — мабуть, щось ніби штундові, — збираються гуртками, читають Євангелію, причащаються, панахиди правлять. Одні ходять тільки до української церкви, другі тільки до слов'янської. І разом село говорить, що на Благовіщення має бути кінець світу, що Бог зробить «розбор» між праведними та грішними. І поруч цього цілком серйозно вірять, що Марко Шляховий (його два роки тому забито) ходить додому, «бо над комином ніби світ стоїть». І це за двадцять верстов од Києва! Антирелігійна пропаганда, дурним методом проваджена, тільки ще більшу плутанину в темні голови вносить і більшу реакцію збуджує.

* Далі закреслено: годиться.

Знов на сцені пришелепуватий «Більшовик». Редакція прочула, що хтось з лекторів української мови «Займають ворожу

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 89

позицію відносно «Більшовика», бо «не радять своїм слухачам учитись української мови» з цієї газети і тим одбивають передплатника. І в результаті — ціла стаття під заголовком «Глупота чи злочин?», де справу мови «Більшовика» чи передплати газета переводить на політичні рельси («свідомий намір підбурити своїх слухачів... проти радянської української газети») і кінчає таким чудовим зворотом: «Отже, попереджаємо, що на випадок дальших «акцій» деяких лекторів українознавства ми вживемо всіх категоричних (!) заходів впливу, що розпоряджає ними радянська преса». Тут уже не доводиться ставити альтернативу — «глупота чи злочин», бо відразу видко, до чого цих дурнів з «Більшовика» доводить монополія друкованого слова. Вони вже об'являють себе незгрішенними навіть у філології! Вони, що дійсно фрази однієї грамотно скласти не можуть! А цікава була б картина, коли б лектори на погрозу відповіли: «так, мова ваша, панове товариші, справді ні к дідьку не годиться... ну, а тепер викачуйте свої «категоричні заходи». Думаю, що нічого б і не викотили, бо ж судити чи розстріляти за думку про мову «Більшовика» навіть на радянські звичаї було б занадто велика дурість. Погроза порожня. Але коли хто дурень — то це вже надовго і дурощів нахабством навіть не закриєш. — Лист з Полтави.

11 березня. Річний акт в Академії. Народу сила. Здебільшого молодь. Повна велика заля. Цим разом пройшло найкраще з усіх разів. Надто цікава була наукова промова Вотчала — дуже зручне протиставлення теоретиків і практиків науки, ілюстроване цілою наукою взаємної допомоги ріжних паростів науки. Саме, до речі, для наших часів, коли є науки-фаворити і науки — гребувані та занедбані.

Я читав Звідомлення 1-го Відділу. Дивна річ, — я зовсім перестав хвилюватись на публічних виступах. Ще недавно я звичайно не пам'ятав, що говорю, коли говорив публічно, а тепер цілком спокійнісенько. Але орудувати голосом таки не навчився і, мабуть, не навчуся.

Офіційно — сьогодні Шевченкове свято. Навіть флаги повикидано. ВУЦВК видав спеціяльне «послание» з приводу свята. А на медичних курсах (колишня фельдшерська школа) хтось з розумників накинувся на Шевченка за вірш: «У нашім раї на землі нічого кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 90

малим». Як! Ми заводимо дитячі притулки, ми дітей силкуємось одірвати од сім'ї, зробити з них комуністів, а Шевченко бачить ідеал у матері з дитиною на руках! Архибуржуазно! Ретроградно! Контрреволюційно!... Правда... Але також правда, що цей фельдшерок має голову з «Більшовика» і також надовго... І це, мабуть, добре, що хоч дехто з цих мікроцефалів починає врешті догадуватись, що з Шевченком їм не по дорозі. Краще буде, коли з Шевченка спаде оте огидне покривало офіційної пошани, яким так щільно його закутано, що й образ Шевченків пропадає. Нехай собі із Семенком лишаються (теж «Кобзаря» написав!) та Дем'яном Бєдним упиваються. Якраз по голові була б шапка.

13 березня. Перше засідання Відділу з участю М. Грушевського. Почав був крутити старий: вимагав був, щоб «Записки» віддати цілком під історичні праці. Але — розумний! — коли побачив, що справа не пройде, одразу знітився. Ввесь час поводився лагідненько, м'якенько. Сподівається, що здобуде кошти й можливість працювати, але я до цих сподіванок ставлюся скептично.

Біда з грішми. Курс остаточно, для викупу радянських знаків, установлено — 500.000.000.000 за так званий червінець (1:50.000.000.000)*. Дрібних купюр нема. Срібні гроші (нові) я вже бачив, але їх ще не видко в обігу. Що буде — не знати, але поки що погано з розміном. Здається, ставлять власть на va banque:** коли грошова реформа проскочить, — це закріпить власть; коли ж не проскочить, буде зле для неї. А що може й проскочить, на те маємо чимало ознак. Важко одразу випустити стільки металевої монети, щоб вона задовольнила потребу, — отже можливо, що до села вона якраз і не дійде. Далі, монета ж ніколи не має тієї вартости, по якій має ходити, — треба отже якісь надвишки на довір'я до системи, а за наших обставин довір'я до держави нема та й бути не може. «Червінець» вже коштує нижче од офіційного курса. Якщо він почне знижатись і далі, то станеться те, що вже було з попередніми знаками — і тоді катастрофа. Стабілізація полетить к дідьку і все повернеться на старе безладдя. Характерні статті по газетах. Люде, які заходились були взагалі знищити грошову систему, тепер попару собі не знайдуть,

* Так у автора.

** Тут: великий ризик (франц.).

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 91

щоб довести, що тільки в грошовій твердій валюті порятунок. Треба, пишуть вони, село перевести на грошове господарство, тим часом, як ще недавно роблено все, щоб його знищити й завести натуральне, отой, мовляв, «товарообман». Новий, з ласки непа, поворот од комуністичних утопій. Вже од них нічого, опріч фразеології та дрібних капостів, і так не лишилося. А тепер ще оця грошова реформа: чи пощастить з нею, чи не пощастить, а удар по фантазіях вона має завдати смертельний.

Лист од Г. Є. Келлер — прохання висилати академічні видання до Ost-Europa Institut в Лейпцігу. — Лист од В. Перетца в справі української дослідчої катедри в «Ленінграді». До речі: поштові штемпелі на конвертах подвійні — і Петроград, і Ленінград. Очевидно, ще не встигли всі поштові установи нових штемпелів придбати. А разом погроза: листів, адресованих на Петроград — адресатам не доручатимуть.

Заходив В. Чеховський. Розповідав про церковні справи. Є підозріння, що дехто з церковної Ради (Янушівський, навіть Мороз!) служать у большевиків. Совітські, виходить, автокефалісти... Система провокації вже й туди залізла і робить розклад, як у школі, — скрізь. Не раз, а може сотні разів ставив я перед себе питання: а може я помиляюсь щодо большевиків; може моя «стара» істота просто не розуміє «нових» вимог часу, може мій «старий» міх «нового» вина не вміщає. Може з мого боку просто несправедлива ота відраза, яку почуваю до цих «героїв нашого часу». Тяжкі це питання, і тяжкі переживання... Але коли перед мене стають оті — брехня, провокація, хвастовитість, пошлість, які становлять головні риси большевицької системи — то відповідь одну можу дати: не приймаю системи, на брехні й провокації, на світовому дурисвітстві заснованої. Навіть кров, насильство, якщо воно одверте й щире — можна зрозуміти, коли не простити. Але не брехню, не лицемірство, не провокацію — огидні ознаки розтлінного режиму. І він мусить загинути. На гнилизні нічого твердого не збудуєш. Але скільки ще людей отруїть, зопсує, здеморалізує оте порохно, ота гнилизна трухлява.

Всеукраїнська православна церковна Рада — орган Української Автокефальної Православної церкви (УАПЦ). Створена у 1917 р.

14 березня. Скінчив читати «Люди-боги» Уелса, новий фантастичний його роман. Я люблю його романи — вони не глибокі, але здебільшого з сміливим розмахом фантазії, з цікавою

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 92

фабулою. «Люди-боги» навіяні нашого часу «смутою» і проказують ніби шлях до «Утопії», що колись має бути. На жаль, зроблено це не дуже яскраво й одпочинку од спеціяльно наших болячок не дає.

З новітнього фольклору. № 1. «Ленин умер, но дело его живо»... — «Как — Ленин имел дело? Чем же он торговал?» — «Он не торговал, он боролся с торговлею, он разрушал ее, как разрушал и весь старый мир». — «Ну, тогда лучше бы Ленин был жив, а дело его умерло». № 2. Ленін прислав з того світу Рикову телеграму: будь ласка, товаришу, подбайте, щоб Ленінград знов на Петроград чи Петербург повернули. А то я стрівся тут з Петром, він з своєю «дубинкою» — то, розумієш, що коштує мені ваша вигадка... Так змилуйтесь же, будь ласка!»

№ 3. Ну, що це робиться у вашому Києві! Позаводили якісь сажневі вивіски, поначіпляли величезних літер, але не твердо, вони падають на перехожих, провалюють голови... От і на мене оце впала була одна літера»... — «Ну, та голова ж у вас проте ціла». — «Так, бо то був — «мягкий знак».

15 березня. Крутить старий крутій! Сьогодні намігся, щоб скликати приватну нараду в Академії і почав — висловлювати своє незадоволення, що на попередньому засіданні Відділу обрано на академіка — Гнатюка. Не може Гнатюкові простити колишнього. Домагався — чи не можна бодай одікласти діло про Гнатюка з обранням у Спільному зібранні. Довелося дати одсіч. Тоді зм'як і почав говорити, що варто б інших галичан пообирати до Академії. Сказано йому, що вже обмірковувано кандидатури Возняка, Студинського, Щурата. Опізнився й з цим. Неспокійний старичина!

Новий лист од Перетца. Описує Шевченкові роковини в «Ленінграді». До речі: листів усе прибуває, а одписувати часу не маю. Доведеться якийсь день спеціяльно на це асигнувати й поодписувати всім заразом.

16 березня. Де далі — з грішми гірше. Раділи совітські публіцисти: з реформою, мовляв, кінець спекулянтам. А виявилось, що спекулянти саме тепер і наживаються: щоб розміняти «твердого» паперового червінця, вже чотирі карбованці платять. Фактично це значить, що «червінець» катастрофічно летить донизу. Ка-

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 93

жуть, що привезено до «фінодділу» срібну монету — і ця поштива установа нікому не виплачує платні, а спекулює собі любенько. От і «кінець спекулянтам!»

Одержав листа з «Допра» (тюрми) од якогось Махині. Прохає реферата або книжок для Шевченкових роковин. Одписав йому, що вже пізно, а книжок попробую послати. — Ще лист од якоїсь поетки з додатком поеми «Отаман Ясний». Пише: «Мені б хотілося, щоб до мене озвався Сергій Єфремов. Бачте, Єфремов ще в нас зостався; і жити з ним одночасно, з моєю хворобою (мабуть, вірші?), і не мати й слова від Його (так таки з великої літери!) — це терпкий жаль!» Що за чепуха! Подивлюсь, що за поема... Скільки довелося на віку поперечитувати рукописів од авторів, що починають, а опріч Винниченка, Тесленка та ще хіба Черкасенка — решта було даремною витратою часу. Під час революції був наче припинився потік рукописів, а це знов починають надсилати. Добрий чи лихий знак?

В «Більшовику» недавно звістка про арешт у Варшаві П. Зайцева — ніби за зносини й допомогу місцевій комуністичній партії. Коли це не звичайна совітської фабрикації «качка» — то я вже нічогісенько не розберу.

18 березня. Понаписував трохи листів: до Перетца, Рудинської, Мороза (в Полтаву), і тим полегшив листовну вагу, що лежить на мені через нікольство.

Коментарі до Шевченкового «діяріуша» розростаються. Сижу за ними дуже старанно, а коли кінчу — не знаю. Здається мені, що їм і кінця не буде.

З новітнього фольклору. Ленін прислав до Троцького виклик (звичайна тепер форма газетної провокації на якийсь учинок): опинившись на тім світі, викликаю зробити те саме т. Троцького.

На базарі охоче приймають долари: американські грошові знаки робляться світовою монетою. По газетах оповіщено золоту монету власністю держави і наказано (в которий уже раз) здавати її в банки. Звичайно, здавати ніхто не понесе, а біржа вулична одповіла на наказ тим, що збільшила ціну на золоту монету — з 6 міліярдів за 5 крб. на 8 міліярдів.

19 березня. Заходив Т. Секунда. Він допіру вернувся з Харкова. В справах термінологічних словників добився аж до Чубаря.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 94

Скінчивши ділову розмову, Чубарь перейшов на теревені. Почав розпитувати про Академію, Кримського, тощо і раптом запитав: «А що робить Єфремов?» — «Працює в Академії» — відповів Секунда. «Еге, працює... щось не видко! Він усе кисне, кисне (!), нічого не робить. Час вже забути Петлюру, Директорію і примиритись з нами. Адже переміни не буде». Секунда ніби знов пробував звернути увагу високої особи, що «Єфремов працює», хоча додає мені — «Я й сам не знав, що саме ви робите». На це Чубарь: «Он колись він щодня писав, щодня в газеті його статті були, а тепер — ніколи... Ну, що ж, коли йому у нас не подобається, коли він не хоче з нами працювати — ми його можемо й за кордон вислати».

Цікавий це голова держави, що з пліток черпає свої відомости! Цікаве теж і для мене складається становище: з 18, либонь, років роблю як каторжник, за роботою світа не бачу, про 8-годинний робочий день можу тільки мріяти, а цим пригінчим усе здається, що нічого не роблю. А найпікантніше буде, коли справді вишлють за те, що не пишу в якому-небудь «Більшовику» пришелепуватому. Ну й погляди державні у цих випадкових мужів державних! «Ми, ми», а решта — ніби раби, що повинні «нам» догожати, до «нас» пригинатись і своєї волі не мати. А запитав би голова держави хоч би у Держ[авного] видавництва — чому не друкується хоч би Коцюбинський та Короленко, що їх «неробітник» Єфремов роки тому поздавав готовісенькі. Анекдотичні часи й анекдотичні люде!

20 березня. Почала Тіна Омельченко малювати з мене портрета. Щоб не позувати спеціяльно, я собі працюю, а вона малює. Мабуть, не вийде в неї.

Заходили Рильські, один з них вчителює на селі. Каже, що школа цілком розвалюється. Здирство по селах, що такого ніколи не бувало; лавки витягають з хат за недоїмки з «продналогу». Вчить селянство «робітничо-селянська влада».

Звичайна четвергова розмова. Договорились. Але так, що в мене й руки пускаються: щось на зразок Винниченкового «єдиного фронту». Здається, доходимо останнього ступеня розпаду і розкладу. І нічого не навчились. Дурнями були, дурнями й помремо.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 95

21 березня. Вчора почалась в судовому трибуналі справа так званого «Центра действий». Справа досить дурна, бо, власне, ніяких «действий», мабуть, не було, а були самі розмови, але замішалися, як видко, провокатори, шпиги, — і тому справа набрала погрозливого для обвинувачення вигляду. Між ними є люде, яких я знаю. Між іншим, сьогодні з газет довідався, що Чебаков так пробував викликати мене за свідка, але суд на те не поволив. Я не знаю, про що мав би я свідчити, але після цієї спроби зрозумілий стає недавній трус у мене: рішено, очевидно, свідка «на всяк случай» потрусити. До речі — по трусі не можу знайти свого листа до Раковського та заяви до ГПУ з приводу моєї висилки 1922 р., хоча бачив добре, що саме ці документи пильно читано під час трусу. Чи їх де заложив поміж іншими паперами «трусій», чи потай, як я одвернувся, сховав до кишені? Між офіціяльно забраним їх не було.

Справа «Київського обласного Центру дії» — сфальсифікована судова справа проти окремих членів ВУАН — 1923-1924 р.р. (зокрема академіка М. Василенка, який потім був амністований).

Читав сьогодні Кримський секретного листа од Ряппо в справі Академії. Лист надзвичайно цікавий і робить вражіння щирого вислову думок. Пише, що всю справу з Академічною філією в Харкові закрутив Яната, але його вже там зрозуміли і тому сили його заходам не дають, а доля Академії вирішатиметься в порозумінні з самою ж Академією. В світлі цього листа нахабство й брехливість та інтриганство Янатині виростають до грандіозности; здається, він сам себе вже перевершив. Найгірше, що не можна тепер зірвати машкару з цього облудного лиса, що заради своїх вигод топить увесь час Академію.

Листи од Горянського П. (прохає посади) та М. Рудинського. В Полтаві з музеями зле: таки примушують їх, не вважаючи на наказ ВУЦВК'а, згортатись, ілюстрація до послуху совітських органів! Треба ще раз удатися до центру, хоча, видко, пуття з того ніякого. Так само і з Науковим Товариством негаразд.

Полтавське наукове Товариство — установа при ВУАН.

22 березня. Зима таки не хоче пускати: вдень на сонці +15°, а вночі доходить до -15° і все, що розтане за день, обертається в камінь. А снігу навалило цілі гори. Буде ще з ним клопоту! Зле бути ученим двірником.

Мало не щодня ходять специфічні жебраки, особливого типу — совітські. І жебрають теж особливо: приносять білета на минулий уже концерт або виставу, портрет Леніна і т. п. і вимагають

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 96

бенефіцій на якусь совітську установу. Коли їм не дають, починають з погроз арештом, «будете мене пам'ятати» тощо. Я, звичайно, запитую, чи «жертвувати» звелів губвиконком — тоді це, мовляв, для мене закон, чи такої постанови нема, — тоді вибачте... Раз-у-раз виявляється, що постанови нема, і я одправляю жебраків ні з чим. Але характерна риса, що тепер мало не кожна установа накладає податки на людність для себе і, принісши портрета Леніна, майже певно може той податок здобути. Ознака часу.

Новий лист з Полтави од Є. Рудинської. Те ж саме — музеї, Наукове Товариство. Не знаю, чи пощастить допомогти.

23 березня. Зима раптом пустила. Вночі пішов дощ і сьогодні розтає. Цілий день з лопатою й ломом робив «гідротехнічні» споруження в дворі й на вулиці, щоб одвести воду. Як не розтане швидко, то доведеться ще сніг, власне, кисіль із снігу прибирати з вулиці: такий наказ.

У «Більшовику» лист Клепатського — відповідь на листа Кримського. Це щось таке гидотне й брехливе, чому й імення відповідного не добереш. Вихваляє себе. Мало бути, казали мені, ще й «нищення» Кримського як ученого (це ж Клепатський!), але редакція оханулась, чи власне її оханули — та й викинула.

В тім самім числі «Більшовика» стаття Кримського: «Всеукраїнська Академія наук і закордонні жалі над її долею». Стаття «дипломатична». Мала бути громова проти Академії стаття з приводу замітки в «Ділі» — що, мовляв, Академія скаржиться на свою долю за кордон і тим чинить державну зраду. Випадком довідався про той вимірений удар Кримський і мусив «лагодити» справу, сказавши, що сам дасть фактичну статтю. Полагожено методом совітським: на унц правди — вдесятеро більш облесних компліментів, специфічного освітлення і перебільшення. Виходить, що краще закордонцям про нас не згадувати зовсім, а тим паче не хвалити й не помагати. O tempora! O mores!*

«Діло» — галицька провідна щоденна газета. Виходила у Львові в 1880-1939 р.р.

* О часи! О звичаї! (латин.).

24 березня. Вернувся Ч[икаленко] з Харкова. Розказує, що там серед усяких кругів ходить поголоска, ніби я приїздив до Харкова в грудні організовувати «праве українство». Ну, й язики!

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 97

Ч[икаленко] ставить у зв'язок з цими поголосками й трус у мене, — що ж, можлива й така комбінація!

Грушевському запропонував «Більшовик» написати статтю про утиски українців у Польщі. Йому ж комуністи ставлять у провину візиту до митрополита. Грушевський про все це не признається, але, мабуть, почуває себе не гаразд. «Як вони сміють мною розпоряжатись?» — еге, як... Що ще він у Харкові виїздить, бо збирається. Статті до «Більшовика» не охотиться писати. Чув про це стороною.

В ч[ислі] 9-му берлінського «Літопису» допис з Праги про новий виступ Винниченка. Закликає всіх їхати на Україну, але осудив Грушевського. «Злочин» Грушевського, так більш-менш говорив Винниченко, що він, бувши визначним діячем, скоривсь перед большевиками й підписав обіцянку, що не буде працювати політично. Цією підпискою він припечатав усіх, хто спочуває українству і піддав духу панам становища. На зібранні цьому виступові Винниченка ніхто, видко, не перечив, а тут Грушевський в інтерв'ю говорив, що еміграція «радо» виряжала його на Україну. Хіба, щоб здихатись?

«Літопис політики, письменства і мистецтва» — тижневик, видавався в Берліні в 1923-1924 р.р.

25 березня. Написав листи Рудинським.

Засідання Історично-літературного Товариства. Доповідь Петрова про М. Рильського. Мудрий дуже, і студентська публіка, що ходить на наші засідання, мабуть, його мало зрозуміла.

26 березня. Бувають, я помічав, у мене моменти, коли так і сипне клопотом і прикростями, ніби хто навмисне їх зібрав докупи та й витрушує одразу. Так було зо мною не раз, і це саме й тепер одбувається. Трус, усякі чутки непевні, процес, який мене глибоко хвилює — все це держить нерви в напруженому стані. Так і ждеш, що якась капость станеться. Вертаєшся додому з думкою: яка чергова прикрість тебе стріне.

З новітнього фольклору, — власне, з дотепів Біма і Бома (а може то все тільки їм приписують). Виходить Бім на сцену й починає старанно витирати об підлогу чобота, виявляючи на виду огиду, морщачи носа. «Що ти робиш, Бім» — «Та... вступив у партію» — одказує. (NB. Партія одна є тепер і замість — пристати до комуністів — кажуть: вступив у партію).

По вулицях розвішано плакати: «Бережіть дитячі сади —

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 98

здобуток революції». Як це розуміти, з якого боку дитячі сади, що були й перед революцією, можуть бути її здобутком — не тямлю. Це та звичка всюду тулити революцію, з приводу якої (звички) якось був розтявся сердитий вигук Леніна: «Товарищи, не говорите глупостей!»

На педагогічних курсах трапилась така подія. Вигнали хлопців одкидати сніг. Один з них і скажи: «а чому ті, дворяне, не йдуть на роботу?». «Дворяне» — комсомольці. Зараз було донесено і «дворяне» розпочали суд над винуватцем. А як голосування одверте, то не знайшлось зважливців, що б голосували за обвинуваченого («оскорбление комсомола»). Присуджено — виключити. «Дворяне» справді показали себе дворянами і свою «дворянську честь» оборонили.

27 березня. Почув звістку, яка мене до решти прибила. Є. Х. Чикаленко написав до Івашка, що Зайцева арештовано за те саме, за що й дружину його — за службу в большевицькому ГПУ. Те ж саме ніби розказував і Грушевський. Мозок одмовляється вірити сьому. Хочеться думати, що це якась помилка, щось наплутано. Коли цьому правда — страхіття, бо це гірш ніж зрада; коли не правда — так само страхіття, бо як же ж такі обвинувачення кидати можна. О, серед якої темної ночі ми живемо! І кому вірити, коли найперший приятель продасть, зрадить, угородить ножа в спину? Не було гірших часів, та не було й більш падлючих.

Прискорбна душа моя навіть до смерти.

28 березня. В сьогоднішньому «Більшовику» кілька цікавих звісток.

Перша — що «петлюрівському міністрові» А. В. Ніковському ВУЦВК дозволив повернутись на Україну. Це певне наслідок клопотання Академії, посланого в січні ще до Харкова. Зараз же написав і послав листа про це Оренштайнові та Андрієві Васильовичу.

Друга — ВУЦВК ухвалив видавати накази й декрети виключно українською мовою. Значить, коментує це публіка, справи гіршають, бо раз-у-раз коли це трапляється, йде ставка на українство.

Третя — новий лист-відповідь Кримського Клепатському з приміткою од редакції, що це вже останній у цій полеміці документ. Кримський мені казав, що в його статті про Академію

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 99

редакція повикидала все, що ставилось на увагу совітській владі, і натомість повставляла од себе всяких компліментів. Цим тон статті значно змінено. Це звичайна тактика теперішніх газетярів-бутербродників.

З Москви чутки ствержують, що тріснула каналізаційна труба в мавзолеї Леніна й залила мавзолей.

Ходять з цього приводу вірші:

Угас российский наш Мессия
И благодарная Россия
Под звуки пушек и мортир
Спустила труп его в сортир.

Друга редакція:

Здесь погребен не признанный Мессия, —
Он покорить хотел весь мир,
Неблагодарная ж Россия
Устроила ему сортир.

Нарешті ще одні:

Николай почил —
             в Бозе,
А наш Ленин —
             і в навозе.

Що вірші дуже розповсюджені, видко з того, що за сьогоднішній день я чув їх принаймні разів з п'ять.

29 березня. Десять робот роблю разом. Скінчив сьогодні перегляд «Короткої історії укр[аїнського] письменства» — знов думаю подати до цензури, нехай ще раз заборонять. Завтра перероблю передмову (з колишньої статті в «Раді») до «Люборацьких» Свидницького.

«Рада» — щоденна безпартійна газета, хоч загальну лінію її визначало ТУП, продовження «Громадської думки». Видавалась у Києві в 1906-1914 р.р. Редакторами «Ради» були Б. Грінченко, Ф. Матушевський, М. Павловський, А. Ніковський. Була відновлена по лютневій револ. 1917 р. під назвою «Нова Рада». Єфремов був співредактором і «Ради», і «Нової Ради».

«Люборацькі» — роман-хроніка А. Свидницького, написана в 1861-1862 р.р., повністю видана 1901 р.

Треба давати статтю до чергового тому «Записок». Виправляю рукописи для «Шляху освіти». А головна робота все ж — коментарії до Шевченкового діяріуша. Вони все розростаються і заберуть більше часу, ніж я думав. А проте, ні про одну роботу я не певен, чи вона появиться. То цензура, то брехливі видавництва — і може даремне тільки каторжну працю несу на собі. «Слово» прохає поспішитися з книжкою про Нечуя-Левицького. Треба теж, між іншим ділом, і цю роботу докінчити. Дивно безплідний час: працюєш-працюєш — і майже ніякісенької познаки нема. Сама втома, безкінечна втома...

«Записки Історично-філологічного відділу ВУАН» — неперіодичне видання. Виходило в Києві в 1919-1930 р.р.

30 березня. Сьогодні похвалив мене... «Більшовик». В статті

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 100

«З жовтоблакитного багна» (з приводу еміграції) згадав про дозвіл повернутися Ніковському, а далі пише: «Взагалі доводиться констатувати, що колишні (а може й теперішні) есери, як люде досвідчені, з розумом — розуміють кепське становище емігрантського багна і пробують залишити його. Про це може свідчити хоч би приїзд С. Єфремова, який вже кілька років, як не захотів без кінця бовтатися і повернув до Радянської України, де трудящі відбудовують народне життя та будують нову культуру. Живе він і знаходить собі роботу. Очевидно, знайде її й А. Ніковський, коли в останню хвилину не «злякається» і не загрязне (sic!) в багні». Далі достається Саліковському та Винниченкові, якого титулують «потаскухою» (!). Підпис — Де-Валь. Мудрий Де-Валь... А що б то він написав, коли б знав, що я зовсім не повертався, бо й не їздив нікуди?

31 березня. Одніс і здав до «Часу» «Коротку історію» та Свидницького. Грабовський ще й досі в цензурі. Про його цензор сказав: «Стаття Єфремова... Він її написав ще в 1903 р. (я дату виставив) і на той час вона була дуже революційна. А як на теперішній, то зовсім не революційна». Проте все ж обіцяв, що «може пропустить». («Ха-ха, может быть, я тебя и помилую», мовляв у Щедріна добрий вовк). Зате зробив попередження видавництву особливо з приводу Шевченкового «Варнака». Видавництво, мовляв, «подає до цензури підозрілу все літературу. І забороняючи, мушу повідомити ГПУ, нехай воно саме зробить з того належні висновки». Здається, навіть царська цензура просто тільки забороняла, а до охранки не бігала. Удосконалюються хороші юнаки... Що то з їх буде, як виростуть! Цензор — усе той самий В. Десняк. В моїй колекції цензорів це буде, здається, найцікавіший екземпляр: куди до його, наприклад, такому-от Сидорову!

Справа «Центра действий» тягнеться. Усе ще допитують обвинувачених. Ті, що були на процесі, кажуть, що газети систематично все перебріхують, що підсудні тримаються з великим достоїнством і незалежно й часто заганяють у кут прокурора й садовлять на слизьке увесь суд. Кожен ніби кінчає лозунгами про «вольности громадянські». Взагалі, ніби процес робить зовсім інше вражіння, ніж того бажали його аранжери. Хтось навіть сказав, що почувається, ніби ми перед 1905 роком. Між іншим,

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 101

когось з обвинувачених питали, чи існує тепер ТУП і з запитання видко, що там думають, ніби він таки існує. Безконечно лякана ворона, звісно, й куща боїться. Але можна й вигадати і видекорувати куща, якщо його не буде знайдено. Практика на це єсть добра.

Вчора були вибори Ради в секції наукових робітників. Я не пішов, бо не хочу грати ролі sui generis* гарматного м'яса — апарату для голосування. Ком'ячейка дає свій список і вимагає, щоб за його голосували, а всієї тієї ком'ячейки чи й буде десять чоловіка на 1000 членів. Як їхній список не проходить, тоді обраних не затвержують — і край. Огидна комедія виборів. Вчора, здається, вийшло щось не так. Голосували не списки, а персонально і комуністів пройшло менше, ніж їм згорувались дати місць. Дорош[кевич] ходить гоголем і виглядає на переможця — поки, звісно, на його не тупнуть ногою. Дивно пуста людина з його виробилась і дрібний політикан. І раз-у-раз робить вигляд переможця, навіть назад подаючись. Хороший би стратег з його вийшов.

* свого роду (латин.)

1 квітня. Дістав сьогодні коректу III тома творів Коцюбинського (початок). Видання має свою, і таки довгеньку, історію. В кінці 1921 р. до мене обернулися од Держ[авного] видавництва, щоб зредактувати для його твори Коцюбинського.

За місяць робота була зроблена і десь у грудні я здав готових 5 томів. Почалось друкування. 1922 р. вийшов один том, 1923 — другий. Тепер іде третій. Якщо таким темпом і далі йтиме — то може аж 1926-го року матимемо всього Коцюбинського. Це не агітаційна книжка і не підручник, то й робиться, як мокре горить. Так само затрено видання творів Короленка в українському перекладі. Три томи пощастило випустити, три томи лежить у видавництві, а решту, бачучи таку спритність, я припинив. Істинно робиться, як латинці наказували: festina lente**.

2 квітня. В «Шляху освіти» стрівся з Щупаком, що редактує «Більшовика» й призначений заправляти ще й тим напівспекулянтським видавництвом. По розмові з приводу виправлення рукописів для видавництва, Щупак раптом запитав мене, чому не

** Поспішай повільно (латин.)

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 102

пишу в «Більшовику». Я одповів, що тому, що це офіційна і партійна газета. «Але ж інші пишуть і не партійні». Я одказав, що то інші, а я звик працювати в газеті тільки такій, за яку я міг би цілком одповідати, а опріч того під цензуру я не піду. «Так же ми виходимо без цензури». — «А ваша власна чи партійна цензура? А крім того я не знаю, що б я міг у вас писати. На політичні теми очевидно ні, а на літературні у вас є кому й без мене писати». «Ми даємо місце всім літературним течіям», — заохочував редактор, але я на цьому й припинив розмову. Тепер Чубарь ще більше рації матиме докоряти мені, що не пишу в їхній газеті.

В Дер[жавному] видавництві ще й досі не вияснилось, коли почнуть друкувати IV том Шевченка. «Festina lente» додержують.

В газетах надруковано наказа, щоб з 1 травня перевести стрілку годинника на 1 годину назад. Це значить, що нарешті вернемось до сонця. Власне, маніпуляції з годинником — це була єдина реформа, що блискуче й безперечно удавалась большевикам. Та й крутили ж стрілкою ці новітні Ісуси Навіни!

Бували моменти, коли вони (1919 р.) переводили годинника більше як на три години («опівночі» ще сонце не заходило!) — і ніхто не міг зрозуміти, навіщо це робиться. Два останніх роки стояли на одному — на годину вперед, — просто, мабуть, забули... Свого годинника я ні разу не перекручував і жив увесь час по сонцю. І виходить, що таки переміг. Якщо це символ, то дуже добрий: думаю, що так само поодпадають і інші дурниці і переможе той, хто на своєму встоїть, не подаючись перед модними гаслами.

Після вчорашнього теплого, ясного, соняшного, цілком весенього дня сьогодні знов хвища — сніг з дощем, вогко, холодно. Заходить до мене сусіда — слюсар. «Ну, що, кажу, знов зима вернулась». — «Та це не зима, а одзимки» — одказує. Гарне слово і вперше я його чую.

3 квітня. Нарада в Академії з участю якогось фінансового ревізора з Харкова, командированого до Києва, щоб скоротити платню по школах. У нас нічого не скоротив, бо йому доведено, що скорочувати вже й нікуди. Між іншим, казав, що фінансове становище держави надзвичайно скрутне, ужив був навіть слова «банкротство», хоч потім почав поясняти, що це треба розуміти не як безнадійний стан, що з його мусимо вийти і т. п.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 103

В Цукортресті така подія. Якийсь великий чин і дрібна канцеляристка мають однакове прізвище. Канцеляристці кур'єр приносить пакета, вона розпечатує й читає: секретно, од ГПУ, пропонуємо вам лишити на службу NN, яку скорочено, бо вона нам потрібна для освітлення настроїв у вашій установі. Канцеляристка отетеріла з жаху і забувши напис «секретно» почала всім показувати грізного паперу та падькатися, що вона може зробити. Нарешті хтось догадався, що чи не до начальника-однофамильця той папір належить. Пішли до начальника. Він спершу нагримав був на кур'єра, що помиливсь адресою, а тоді вибухнув і проти ГПУ. «Чорт їх знає, чого вони од мене хочуть! Адже це вже дванадцятий папірець такий. Їх тут у нас ціле гніздо... Напишу в ГПУ, що NN нема вже рації полишати на службі, бо про неї як співробітницю ГПУ всі вже знають». Хороше гніздо! І такі «гнізда» по всіх, либонь, установах на благо комуністичного «отечества».

4 квітня. Між комісією та Кримським стосунки все гіршають. Сьогодні мені читали в комісії папера, з яким думають удатись до Відділу з скаргою на Кримського за те, що він вставляє непристойности («сракопад» і ін.); кує слова невідповідні духові мови і взагалі не хоче зважати на думку комісії та умови колективної роботи. Були в них навіть думки удатися до преси, але я спинив це, бо пошкодило б не так Кримському, як Академії. А взагалі — не знаю, як з того вийти і що тут поможе Відділ, коли Кримський упреться. А що він упреться, то я певен. Пахне скандалом. І знов той скандал окошиться на Академії найбільше.

А головне, що всі ті поправки й додатки здебільшого і непотрібні для Словника, що має не академічний, а чисто практичний характер і завдання.

Забув учора записати про звичайну четвергову розмову. Коли я переказав факти останніх часів, то вирішено, що краще нічого й не починати. Ніяка робота неможлива.

5 квітня. Перечитую «Воспоминания» Шелгунова у новому вже безцензурному виданні (колись читав їх покалічені цензурою). Сіренькі вони, але совісні і правдиві. Подекуди так і просяться паралелі до нашого часу. Наприклад, «Все служило государственным целям и все поглощалось ими. Зато и государство

«Воспоминания» М. Шелгунова (Вказане видання — 1923 р.)

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 104

брало на себя заботы обо всем, обеспечивая и воспитание, и место, и содержание... Если государство, создавая и воспитывая для себя служилых людей, возлагало на них известныя обязательства и учило только тому, что было нужно для государства — в этом была несомненная последовательность». Ну вгадай, хто мудрий, що це мова про Росію Миколи І, а не про сучасну комуністичну державу. Ріжниця хіба одна, що теперішня держава усього вимагає і натомість нічого не забезпечує, себто як держава навіть назад поступилася. Левіяфан-держава, усе пожерла. Все для держави. Нічого для людини. Людина — раб держави. Залежність її чисто кріпацька. Бо ж хіба всі оті союзи, регістрації і т. п. — не та ж таки кріпацька залежність, що вбиває цілком людину, як людину, нехтує її й робить засобом на свою якусь мету? Через те й нема тепер людини — є «спец», фаховець свого діла, орган, який мислити й собою порядкувати не має права. Це за його роблять інші «специ». Безперечно, що знизився самий тип держави, наблизившись до Аракчєєвсько-Миколаєвського ідеала. Безперечно так само, що така держава не може існувати поруч з розвиненим громадським життям. І вийде, що або держава вб'є громадське життя (і сама вмре), або ж громадське життя розірве державу. Кінець-кінцем для такої держави все одно немає завтрашнього дня. На рабах далеко не заїдеш, а не дурно ж у теперішніх радянських скороченнях корінь «раб» превалює («рабкор», «сорабкоп», «сарабіс» і десятки інших). Саме от — раб, а не робітник. Символічно виходить.

Сьогодні вже Кримський скаржився на Комісію. Пробую їх якось помирити й звести на обопільні поступки. Але тут лихий надніс присланого з Харкова Сулиму [можливо Сулима Микола Федорович - Т.Б.], який хоче удавати з себе начальство (як помічник — призначений! — головного редактора), а якого не хоче визнавати комісія, як особу неавторитетну. Радив я Кримському, щоб посадив цього «помічника» на чорну, редакторську звичайну роботу, бо тільки таким способом можна буде уникнути конфлікту й скандала. Не знаю, що з цього вийде.

6 квітня. Дали мені в коректі перечитати частину праці Заславського про Драгоманова. Праця хороша, тон гарний і помилок мало, та й то дрібні. Сьогодні ж написав йому про це, — ніяково, що так загаявся з відповіддю на його листа, хоч вина тут і не моя.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 105

Між іншим, з приводу недільних шкіл, про які згадує Заславський, пригадав я один цікавий факт. Року 1919, коли я сидів (березень-квітень) у «Чрезвичайці», стрівся я там з старим жидом — крамарем з Подола, на прізвище, здається, Фінкельштейн, чи що. У розмові я щось був згадав про недільні школи в Києві. Старий аж засяяв увесь. «Ну, я сам вчився в недільній школі». Я теж зрадів, бачачи перед собою уламок такої давнини й почав його розпитувати. Він розповів, що йому тоді було щось років з 8, він син ремісника, учитель недільної школи Шульженко був знайомий з його батьком і умовив того, щоб дав хлопця до школи. «Чоловіка з мене зробили» — закінчив цей вихованець першого кадру нашої інтелігенції. «Вчили й годували. А поводились немов рідні». Я запитав, чи не пам'ятає він учителя Драгоманова. «Ні, я вчився у Шульженка». Справді легко старим кісткам і в землі лежати, лишивши по собі таку пам'ять. Тільки побалакавши з тим Фінкельштейном, я до якоїсь міри уявив собі конкретно — побутові обставини, за яких провадили свою роботу недільні школи на світанку нашого громадського життя. До того воно мені здавалось якось хоч вартим пошани, але занадто далеким, абстрактним. От що значить побачить живого якоїсь події свідка.

7 квітня. Пішла поголоска, що в Петербурзі — «Ленінграді» знищено знаменитого «мідного всадника», оспіваного в Пушкіна, Міцкевича, Шевченка — роботи Фальконе. Подейкують, що там має стояти пам'ятник Ленінові. Здається, це був мало не єдиний пам'ятник, якого ще не торкнулась вандальська рука заради його художньої цінности. Видимо, тепер і йому прийшов кінець. Невимовне вандальство!

9 квітня. Вчора скінчився процес «Центра действий». Сьогодні опубліковано присуд. Безглуздий процес, в якому зведено ріжних людей і ріжні справи, закінчився й безглуздим присудом — четверо на розстріл (між їми Чебаков), решта на довге ув'язнення (Василенки [Микола та Костянтин Прокоповичи - Т.Б.], Чилганський), кількох умовно. Присуд цей за розмови може йти хіба в парі з присудом над петрашевцями (шпіонаж, розуміється, треба одкинути, бо фактично його не було в інтелігентної частини підсудних). Во ім'я робітників і селян, як колись во ім'я самодержавія... Яка гидота! Прокурор Михайлін в останній промові підкреслив, що обвинувачені не стали

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 106

навколішки й не прохали прощення. За це, виходить, кара... І ще характерна риса. На процесі ввесь час говорилось не про служіння трудящим або державі, а тільки радянській владі. Звісна формула самодержавія, що особу царя раз-у-раз на перше ставила місце (служба «мне и родине» — казали самодержавці). «Вотчинний» старий дух чудово живе в ніби новій, комуністичній шкаралупі. Правду кажуть, що опозиція організується завжди по образу й подобію власти — червона власть до дрібниць копіює вчинки чорної, тільки в такому масштабі, до якого не сягала ця, і з таким лицемірством, яке ніколи й не снилося апологетам старого режиму. «А що вродить? — Побачите, які будуть жнива»...

10 квітня. Ідіотський процес достойне має завершення. Вчора в газетах надруковано телеграму од Пуанкаре, в якій говориться про тривогу серед громадських кругів Франції з приводу київського процесу та побоювання, що до смерти можуть бути засуджені професори. «Во ім'я науки, во ім'я прав людини французькі університети прохають, щоб їхніх російських колег не було засуджено на кару, якої вони не заслужили». Французький уряд пристає до того побажання.

Ну, що, здавалося б, можна сказати з приводу цього? Хіба те, що прохати нікому не може бути заборонено, а з другого боку прохання не обов'язкове для тих, кого просять. Та ще, що Пуанкаре звернувся не на ту адресу, пославши своє клопотання до Москви, а не до Харкова. На це ніхто не звернув уваги, а вийшло от що. Під час засідання Відділу приходить Кримський і з обуренням оповідає, що опізнився через те, що його з півгодини мучив Бондаш, репортер «Пролет[арської] Правди», випитуючи його, якої він думки про процес та втручання Пуанкаре. «Я написати мусив, що процесу не знаю, бо газет за словником читати часу не маю, а як я ставлюся до радянської влади — це всі знають». — «Даремне ви його не погнали», — кажу я сміючись. «Та що, я вже зійшов на якусь проститутку, що задля Академії говорю й роблю бозна що, але це вже нахабство — чіплятись з такими дурницями». — «Вимагають присяги на вірність совєтському отечеству при сєй вірній оказії» — відповів я йому. І от саме тоді подають мені записочку, на якій написано, що співробітник «Пролет[арської] Правди» прохає уділити йому 10 хвилин на розмову. «Мабуть, і до мене по те ж саме» — кажу товаришам, показуючи записку, і звелів

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 107

переказати співробітникові, що я на засіданні і говорити з ним тепер не можу. Засідання тяглося довго, годин зо три. Скінчивши, я вийшов з товаришами в коридор і до мене зараз же підскочило два головусих добродія. «Я — от «Пролет[арской] Правды». «Я — од Більшовика»... «Чим маю служити?» — «Мы решили — почав «от «Пролет[арской] Правды» — произвести среди ученых анкету о процессе и о вмешательстве Пуанкаре... Так каково ваше мнение?» — «Мое мнение не о процессе и не о Пуанкаре, а о другом, — одказую, — а именно об интервью. Наученный горьким опытом, я никогда никаких интервью не даю. Обычно так перевирают, что приходится только краснеть за якобы свое мнение». — «Так вы сами напишите» — «То, что я написал бы, вы, конечно, не поместите, да и времени у меня нет на глупости». — «А вот акад. Тутковский пишет». — «Акад. Тутковский пишет, а я не буду». Користуючись з того, що я притяг ворожу увагу, колеги-академіки сипнули на всі боки мов горобці. «Де Кримський, де Кримський?» — задриботів «од Більшовика». — «Пішов, — кажу, — вниз», хоча добре бачив, що він зник у кінці коридору. Кинулись репортери вниз. Пішов і я помалу, ледве зводячи дух од обурення. Внизу застав обох юнаків, що вешталися, розшукуючи Кримського. «Так вы решительно отказываетесь сообщить ваше мнение?» — причепився знов «От Пролетарской Правды». — «Решительно отказываюсь». — «Що, ви мені не вірите?» — встряв «од Більшовика». «Товаришу, кажу, вам я ні вірю, ні не вірю, бо вас не знаю. Я кажу тільки, що, звичайно, інтерв'юери так перебріхують, що потім і не пізнаєш своєї думки». — «Хіба, ви думаєте, я буду виганяти рядки?» — «Нічого я не думаю, але інтерв'ю давати не буду». — «Отак, — каже він вихопившись зо мною аж на вулицю. — Пуанкаре нас ображає, а ми мовчати повинні?» «Образи в проханні я не бачу ніякої і, власне, не розумію, навіщо цей галас?» На цьому наша розмова й урвалася.

Цілий день був під огидним вражінням од цього нахабства. Вони важать на те, що їм не одмовлять, побояться одмовити, а вже коли почнуть говорити, то, звісно, як... Тепер уявляю собі їхню на мене злість: і сам нічого не сказав їм, і з іншими розмову перебив. Думаю, що протяг цієї розмови буде мабуть у ГПУ.

11 квітня. Що сьогодні учені в газетах порозписували! Тутківський пише, що «Смірнов — шпіон», Плотников — що

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 108

«Василенко не учений, а політик, бо двічі був міністром»; один, що французи нам не допомагають приладдям, хтось інший, що вони й самі нічого не мають. А вже, звісно — у нас воля, як ніде... Забули мудре правило, що «даже в подлости нужно сохранять оттенок благородства» і з страху розперезались, мовляв, «вовсю». Граве, кажуть (його інтерв'ю ще нема) написав, що ще мала кара. Кримський — яриться — каже, що «Більшовик» од його ймення надрукував, що сам схотів — і справді: в «Пролетарській правді» за його одно сказано, в «Більшовику» інше. Словом — гидота, гидота, гидота!

І брехня, брехня! Стрів сусіду — теслю з колишнього «Южнорусского завода». «Ну, що — як у вас?» — «Та стидно сказати: зігнали, як баранів, заперли й примусили якісь резолюції приймати. Та ще хоч би правду в газетах написали, а то таке, що, — махнув рукою робітник, — ні слова правди».

Але й це ще не найгірше. Воно, здається, ще має бути. Сьогодні мені казано, що до тюрми приїздили оборонці Бесарабов та Ратнер і од імени суду умовляли засуджених, щоб і вони протестували, бо інакше над смертниками буде виконано вирок. Василенко переказав з тюрми, що вони в страшному морально становищі, бо не хочуть брати на себе відповідальність за розстріли; що коли ми прочитаємо їхній протест, то щоб не дивували... О, вже нас нічим не здивуєш! Але... яку порцію мускусу треба зажити, щоб прочистити свій розум після цього диявольського цинізму. Унца тут не вистачить. Почалися «патріотичні маніфестації». Стрів на вулиці купку студентів з прапорами й з співом «За власть Советов». Зовсім давнє: «Чого ви, пранці, розсвербілись?...».

12 квітня. В газетах маємо заяву — протест од засуджених. Підписали й смертники. Далі друкуються заяви вчених. Граве дійсно дав щось жахливе, аж до характеристики «сивого академіка» (Василенка) і інших підсудних у совітському стилі. Договорилися вже до того, що Пуанкаре «гадає посіяти розбрат між радянською професурою та студентством» (мудрий футурист Підгаєцький). Студентство, юнаки, сіль землі, свої резолюції закінчує покликом: «Хай живе ГПУ»! Робиться щось таке, чому ймення не можна добрати на жадній з людських мов. Хоч яке слово спадає на думку — все ж воно буде бліде, безбарвне, невиразне,

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 109

занадто слабе, щоб охарактеризувати безмежну підлоту і режиму, і тих, хто йому кориться. Можна бути рабом, коли обставини дужчі за тебе, коли груба сила схопила тебе за карк і втиснула в ярмо. Але бути лакеєм — це треба мати вже душу лакейську. Правда, що кожен народ вартий свого уряду. Та й уряд вартий цих лакеїв — «мілійона свинопасів», як казав Шевченко, серед яких не то одного козака не знайшлось, а навіть просто чесної людини, що вміє помовчати, як протестувати несила. І найгірше оце суто лакейське лицемір'я: кожен поодинці обурюється в чотирьох стінах, а на видноті робить з себе блазня, розпинається: «може вдарять або дулю соблаговолять дати»; юнацтво, надію нації, зганяють до авдиторій, запирають і вони слухняно кричать: «хай живе охранка, смерть буржуазії!» Ху-у! Далі нікуди йти. Ніякий мускус не поможе.

Почуваю себе зовсім розбитим, слабим. Серце болить. Нічого робити не можу. Видко, помирати пора. Бо жити серед цієї гидоти справді несила вже. Позаду низка даремно затрачених зусиллів і пропащої праці. Сучасність безвідрадна. Будуччина — темна-темна... Ось підрахунок цілого життя. Та ще по тому, як, здавалося, здійсняться всі твої найкращі мрії. Якась диявольська гримаса, а не життя.

13 квітня. Вчора з досади взявся до листів і написав їх аж шість: Л. Білозір (авторці недавно присланої поеми — показалась зовсім літературною), Л. Радченкові, Йосипу Маєвському, П. Горянському, В. Перетцові та С. Короленковій. Треба буде ще колись вибрати день та й заразом і всім, хто ще лишився, понаписувати.

«Безпосередній порив обуреного почуття» минає так само раптово, як і налетів. Сьогодні вже ледве кількома словами згадано на тему «чого ви, пранці, розсвербілись?»

Завтра, мабуть, і того не буде. Лишиться тільки сором за людей з лакейською психологією, та й то не у них: мертвії бо сраму не імуть.

Бачив я колись, як роблено «безпосередній порив». Це було 1913 р. в Ялті. Сподівались царя. І от на пристані муштрували москалів, як вони мають стрінути «обожаемого монарха». «Здорово, молодцы!» — «Здра-ви-я же-ла... а-а-а-а!» — «Не так, отставить... Здорово, молодцы!» — Здра-ви-я жел-ла...а...а...а...!

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 110

І така репетиція тяглася чотирі години посполу. Це ми з Славком назвали «подготовлением непосредственного порыва». Хіба не такий само «безпосередній» пройшов оце й у нас перед очима?

Померла Самійленкова дочка Олена («Качка»). Померла несподівано, бо ще тижнів зо два була в мене, говорила про поворот батька із-за кордону і ніщо не віщувало близьку смерть. Вчора була її мати, треба грошей на похорон. Розказувала, що оберталася до комунального відділу, щоб дали дурно хоч місце на кладовищі. Обіцяли і місце, і повіз, але з умовою: щоб не було попів. Чим це лучче за тих дикарів, яких хрестять за сорочку чи блискучку? На честь Самійленкової треба сказати, що вона зреклася допомоги під такою умовою.

14 квітня. Наш малий деспот-мазунчик Льодик витяг мене сьогодні на контракти. Убоге, мізерне вражіння! Далеко мізерніше, ніж робив цей пережиток до 1917 р. Не розумію, кому і навіщо треба було гальванізувати цей труп заради сотні дрібних крамарів-жидків, що галасують і метушаться в тяжкому повітрі контрактового дому. Купили ми традиційних «пряників» та олов'яних москаликів та й вернулись — я втомлений, Льодик захоплений і москаликами, й ласощами.

Приїхав Петро. Він не перемінився в настроях, фізично виглядає перетомленим. Цілий вечір розмови на літературні й політичні теми.

15 квітня. Останні громи «не из тучи» — з приводу процеса і Пуанкаре, «последняя тучка рассеянной бури». Процес перенесено до Харкова, до Верх[овного] суду. До ВУЦВК'у внесено інтертемедію з приводу становища українців «під п'ятою польської шляхти та румунського боярства». Пікантно, що це робиться саме під час, коли інсценізовано звісні протести проти «втручання» Пуанкаре. «Собственные Платоны и быстрые разумом Невтоны» очевидно на свої вчинки не дивляться, як на втручання. Або керуються відомою готентотською мораллю. Тільки ж навіщо підкреслювати це, зводючи докупи протести проти чужого проблематичного втручання і своє власне безперечне втручання?

16 квітня. «Більшовик» теперішнім звичаєм улаштував сам собі ювілей. Підготовлявся він довго і співробітники розсипа-

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 111

ються сьогодні, хвалячи один одного і всіх разом. Звичайна на наші самохвальні часи картина.

Один з колишніх редакторів, С. Пилипенко, згадав і мене в статті «Про мертву руку й живих людей». Мова про 1920-й рік, тодішні переговори Ніковського про газету і про мої статті «Мертва рука». Набрехано, як звичайно, здорово. Виходить, ніби ми з Ніковським прохали дозволу на газету, обіцяли писати в совітському дусі, а потім збрехали. «Прочитав, — пише Пилипенко про «Мертву руку», — аж моторошно стало. Оце тобі саме й той часопис, що його був А. Ніковський з С. Єфремовим видавати хтів. Адже «Мертва рука» — то рука більшовицька. Чого не діткнеться — все дубіє, все гине. Вороги всього живого, руйначі культури, варвари, фанатики — світ таких не бачив, щоб вони всі повиздихали (!). Слава братньому польському народові, що визволив нас з більшовицько-кацапських пазурів». (!) Цюю брехню Пилипенко закінчив, правда, компліментом. «Серед останніх (мертвих), на щастя, не опинився С. Єфремов, не опинився, гадаю, і А. Ніковський і про них хтось колись напише, може, й інші спогади, як про активних культурників нової доби, додавши, що це наслідок праці все тої ж «мертвої» руки більшовика».

Не вперше вже так використовують брехливо тодішні події совітські публіцисти. На процесі Голубовича те ж саме говорив Хименко, хоч коли я запитав його, з яким лицем розказував на суді небилиці, він зрікся: «не казав»; а на питання, чому ж стоїть у стенографічному звідомленні, одмовив: «то вони самі вигадали». Хименко виявляв був навіть охоту написати мені свого роду розписку, що він того не казав. Я розписки з його не взяв, а була б це оригінальна посвідка — чи про свідка, що говорив явну неправду, чи про стенографічне звідомлення, що подавало те, чого не говорилося.

А справа була так. Приходить якось, либонь, в половині квітня 1920 р., А[ндрій] В[асильович] на збори й розповідає історію своїх «переговорів». Стрівся він з одним з наших, з «Нової Ради» репортерів, здається, Бондашем, що працював у «Більшовику» вже. Розмова зійшла на наступ поляків, на статті про це в газеті. А[ндрій] Васильович] каже: «газета тупа і бездарна. От ви лаєте поляків, але ви навіть вилаятись не вмієте, щоб вийшло дошкульно і пристойно. У вас — плоско і глупо. Коли б була наша газета, коли б ви її не закрили, то ми зуміли б це зовсім

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 112

інакше і по інакшому говорити». — «Хочете, я поговорю, щоб вам дозволили газету?» — «Говоріть» — одказує А[ндрій] В[асильович], не надаючи цьому серйозного значіння. Той пішов, але незабаром прибігає знов: «Хименко хоче з вами поговорити про газету». Пішов А[ндрій] В[асильович] туди, де призначено було побачення з Хименком. Той почав з того, що газету можна дозволити, що він бере на себе поговорити, де треба, але як А[ндрій] В[асильович] і з ким думає повести газету? А[ндрій] Васильович] назвав мене, але зараз же сказав, що він, власне, не уявляє собі іншої нашої газети, як опозиційної. «Але ж вона буде під нашою цензурою» — завважив Хименко. — «Ну, добре, я ще сяк-так міг би писати під цензурою. Але С[ергій] О[лександрович] — та ви ж йому руку одрубайте — він усе одно писатиме, що думає», — пояснив А[ндрій] В[асильович]. Хименко на це сказав, що раз ми виступали б проти Петлюри й поляків, то решта якось би вже само собою улаштувалось і обіцяв усе-таки клопотатись про газету. На цьому й розійшлися. Коли ми вислухали це оповідання, я сказав А[ндрію] В[асильовичу], що даремно він і вдається в розмови з цими людьми, що я не уявляю собі, як можна вести порядну газету за цього режиму й що в ній писати, що нас усе одно б закрили після першого ж числа і що взагалі справа це не серйозна. Більш, здається, не було розмов. Большевики тоді самі були як у лісі, не знали, хто й з якими силами йде і що буде, а за якийсь тиждень чи півтора і п'ятами накивали. З цього потім виросла легенда, ніби я з А[ндрієм] В[асильови]чем стали «на совітську платформу» й обіцяли видавати совітську газету. А я і в вічі Хименка не бачив і до всієї історії цієї одразу поставився негативно.

Понаписував листи — до Федора, Багалія, Мороза (в Полтаву) та Щепотьєва. А все ж ще багато лишилось, кому треба поодписувати.

17 квітня. Здається, не минути й мені того сліпого завулка, в якому опинилася справа з Словником. З Харкова привезено чутку, що цими днями має бути до Академії висланий наказ, щоб другий том редактував я, вважаючи на те, що Кримський не встигає. Якщо це не вигадка, то поставить мене цей наказ у дуже прикре становище. Тяжко мені, в цю справу плутатися не хочеться. Одно те, що маю й своєї роботи досить, по саме нікуди, — до того ж я не філолог, нічого в їхніх тонкощах не розбираю; Кримський

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 113

виразно не хоче, щоб хто до цієї справи втручався; літо у мене пропаде — і опинюся немов у осиному гнізді серед усяких розбурханих пристрастей. А зректися, з другого боку, теж не випадає: адже це не політика, де ніхто не може мене силувати, і коли б я одмовився, то дав би цим право гукати про «саботаж» з більшими ніж досі підставами. Хай їм грець! Та ще з їхньою манерою робити, не спитавшись заінтересованих людей. Да мимойдеть мене чаша сія!

Листи од Андрія Васильовича та Оренштайна й не зброшурована «Історія укр[аїнського] письменства», перший том — мене страшенно зрадували. Книжка, пишуть, має вийти незабаром, бо вже обидва томи цілком складені. Перший том виглядає далеко пристойніше, ніж другий, і помилок та недоглядів коректурних мало. А[ндрій] Васильович], видимо, страшенно теж зрадів, що свінула надія вернутись додому. Радитиму, щоб вертавсь, не обаряючись.

18 квітня. Послав листи Оренштайнові та Ніковському. Пишу, щоб їхав зараз, не чекаючи спеціяльного повідомлення.

Дістав другого листа од Махині з тюрми. Що воно за Махиня — не знаю. На конверті позначено: «Політично-ув'язн[ений] на 5 років з сувор[ою] ізол[яцією]. Лист цікавий настроєм: дякує за мої праці. На теперішні часи «аспанфуту» це дикий анахронізм. Послав йому «Карпенка-Карого».

Писав доклада на завтрашній день про П. Я. Стебницького. Якось не виходить. Треба було написати зараз по смерти, під свіжим вражінням.

19 квітня. Засідання, присвячене пам'яти Петра Януаровича зійшло, здається, добре, сердечно, інтимно. Було аж 5 доповідей. Я думав, що публіки буде не багато, — набилася повна заля молоді, звичайних наших слухачів.

20 квітня. Звістка про знищення «медного всадника» — це «жарт на 1 квітня». Але характерно, що ні в кого навіть думки не ворухнулось, щоб поставитись скептично. Так вже нас зучено: credo quia absurdum*.

* Вірую, бо це абсурд (латин.).

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 114

З новітнього фольклору (запізнено трохи). Питання: хто з відомих акторів зійшов у могилу найбільш освистаним?

Відповідь: Ленін (по всій ССРР усі свистки й гудки свистали).

22 квітня. Розмова з Щупаком про редактування словника. Сказав йому, що мені дуже в цю справу встрявати не хочеться (я не філолог і мене цяя робота не цікавить, я маю тепер саме своєї роботи по саме нікуди, нарешті делікатне становище словникової праці). Відповів, що Харків на цьому дуже стоїть, щоб я таки брався. Порішили на тому, що він попрохає Кримського скликати комісію й там цеє питання якось розв'яжуть. Кримському я ще вчора сказав про харківську комбінацію і вона його, видимо, занепокоїла. Не знаю, чи йме він віри тому, як мені тяжко не хотілось би вплутуватись у цю занадто й так заплутану справу.

23 квітня. З новітнього фольклору. «Нет больше сифилиса! Во внимание к революционным заслугам Ильича, сифилис переименовывается в Первую Красную болезнь имени Ленина».

№ 2. «Удивительная участь наших вождей революции. Один пребывает в сухом кале (Сухум-Кале), другой — в мокром кале». (Натяк на те, що мавзолей Леніна ніби залило з каналізаційної клоаки).

24 квітня. Дочитав «Мої спомини про недавнє минуле (1914-1918)» Дм. Дорошенка (вийшли в двох частинах у Львові р[оку] 1923). Літературно написані, як усе в Дорошенка, і подекуди досить цікаві. Але вузенький світогляд автора на них може найбільше з усіх його творів одбився. До того ж, Дорошенкові доводиться говорити про київські події, наприкінці 1917 р., не бувши їхнім самовидцем, і тому — не кажучи вже про фактичні помилки — він просто їх не пережив, їми не переболів, вони не одбилися в свідомости і лишилися невирозумілими для його. В кінці пробивається особиста образа на есефів, зосібна на мене з приводу того, що ми всі не поділяли його міністер'ябельности, потягу до урядів під час гетьманщини. Звідси зле приховане роздрочення, що й тепер прокльовується в тоні.

Д. Дорошенко був міністром закордонних справ в уряді П. Скоропадського (1918 р).

З приводу, наприклад, того, що партія його ніби виключила, я навмисне переглянув «Нову Раду» і бачу, що Дорошенко сказав неправду (сторінка 91 другої частини, порівняти «Нова Рада»

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 115

1918 р. ч[исла] 81, 82, 83). Скільки пригадую, діло було так. Ніхто з есефів, а тим паче я, не намовляв Дорошенка, щоб він вступав до гетьманського уряду. Ніколи також не жалів я, що не вдалися всякі комбінації, з якими тоді з ріжних боків виступали, щоб українизувати гетьманське міністерство. Навіть ті розмови, що я провадив з Грюнером, провадив тільки через те, що мені доручило їх зібрання, а сам до їх увесь час ставився цілком скептично. Мої тодішні статті в «Новій Раді» це доводять. Я вважав (і вважаю), що ні один чесний громадянин не може йти до уряду виконаного чужинецькими руками перевороту, маючи перед собою до того ж такий недвозначний документ реакційного курсу, як перша «грамота» Скоропадського. В розмові з Грюнером я, між іншим, процитував був Шевченківську характеристику гетьманового батька: «потомок гетьмана дурного і презавзятий патріот», щоб розвіяти ілюзію німців, ніби в особі Скоропадського вони матимуть представника національної власти на Україні. Мені й тоді було видко, що Дорошенкові просто дуже хочеться, кортить вступити до міністерства, і я не дуже одмовляв його від того, бо з одного боку — «возраст имаши совершенный», а з другого — в особі Дорошенка партія тратила малодіяльного члена, який до того ж увесь час держав курс на опортунізм. З своєю оцінкою перевороту та його героїв я не крився, говорив про це друком і приписувати мені якусь двозначну політику, як це робить тепер Дорошенко, можна хіба на те, щоб себе виправдати чужим коштом. Взагалі, все що мені доводилось читати з згадок про тодішній момент (у Винниченка, Саліковського, тепер Дорошенка) — повно фантазій, свідомого й несвідомого перекручування та самовиправдування чужим коштом. Хотілося б мені дуже дати характеристику того часу, як вона склалася в моїх згадках, але не знаю, чи встигну це коли зробити.

Есефи — Українська партія соціалістів-федералістів. Утворена в червні 1917 р. внаслідок реорганізації ТУПу спочатку в Союз українських автономістів-федералістів, потім в УПСФ. С. Єфремов — один з її лідерів.

Між іншим, одна характерна дрібничка в згадках Дорошенка: мене він ніби ввесь час бойкотує і згадує тільки тоді, коли вже не можна не згадати. Говорючи, наприклад, про ТУП та його Раду, згадує зовсім другорядних і малодіяльних членів і проминає беззмінного секретаря всіх з'їздів (опріч 1906 р., коли я сидів у тюрмі) з 1900 р., члена Ради з 1902 р., секретаря Ради з 1909, мабуть, року, мало не єдиного емісара для організації провінції, людину, через яку провадилися мало не всі зносини з політичними кругами російськими, на якій лежала вся відповідальна

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 116

робота якраз під час війни, з 1914 р. Трудно допустити, щоб Дорошенко цього не знав або забув, а проте ані словом не згадує. Чи не одбилася й тут пізніша образа?

Щоб вияснити деякі деталі з згадок Дорошенка, взяв я «Нову Раду» — та й цілий вечір не міг од неї одірватись. Минуле встало перед очима, мов живе. Число за числом пересовувалось не як мертвий матеріял, а як живі згадки, повні змісту і ваги. Що не кажи, а хороша була газета... І як ми тоді писали! Тепер так не пишуть — можу це без самохвальби сказати. Коли б теперішні газетярі хоч трошки тієї традиції вхопили — не була б теперішня преса такою вбого-безнадійною пустинею, тернієм та волчцями вкритою. І менше було б запеклої людозненависти, крикливости, нетерпимости й самореклами.

Традиція вигасла, але маю надію, що ще воскресне.

26 квітня. Повернувся з Харкова Птуха, а Лобода — бідолашний — занедужав дорогою й лишився там. Багато цікавого про те, як у Харкові академічні справи стоять. Ох, багато ми самі винні, що про нас або не знають або знають те, чого не було... Але тут нічого не поробиш! Людей нема на одповідальні становища.

27 квітня. Великдень. Антирелігійна пропаганда — і повнісенькі церкви народу. Мабуть, ця пропаганда й жене туди людей. Спроба утвердити новий — релігійний скажу так — побут на комуністичних основах збанкротувала видимо. Що найбільше, то це виробляється якесь «двоєвір'я», та й то в мізерному масштабі. Отак: совітські вивіски й плакати та герби на колишній Судовій Палаті, а навпроти з хреста Михайлівського монастиря гордо позирає двоголовий орел... Стильна мішанина виходить!

1921 р. Великдень був 1 травня. Большевики закликали робітників, замість релігійного святкування, на 1-травневі маніфестації — і жадна душа не вийшла. Скандал стався величезний, але науки з його для себе большевики не придбали, і методи антирелігійної пропаганди лишились ті ж самі. Ті ж самі й провали скандальні з них виростають.

28 квітня. Виявляється, що на вчорашній день усякі рабфаковці, комсомоли й інші дістали завдання — ходити по церквах і

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 117

робити бешкет. Це вони й виконували совісно: галасували, свистіли, стріляли з «пугачів» тощо. Галасу багато, пуття нітрохи. Публіка обурюється і коли дійде до бійки — дивного нічого не буде.

Нарада видавництва «Слово». Поставлено в чергу цілу низку нових виданнів. З моїх книжок — про Нечуя-Левицького та Мирного. Треба знайти якісь lucida intervalla*, щоб понаписувати.

«Панас Мирний» — монографія С. Єфремова (1928 р.).

* Світлий проміжок (латин.).

29 квітня. Було засідання Словникової комісії. Справу вирішено так, що мені треба буде редактувати другу половину, з О починаючи. От несподівано спобігла халепа!

30 квітня. Переписував і обробляв листи Короленка до мене для друку. Балабанов готує до видання Історично-літературні збірники; обіцяв щось йому дати зі своїх матеріялів. Спинився на листах Короленка.

Написав листа до Олександра Волошина. Обізвався старий. Я нічого про його не чув з того часу, як він (1921 р.) виїхав до Одеси. Бідує. Разом послав йому й книжку про Карпенка-Карого.

1 травня. От непомітно й минув рік, як почав я діяріуша. Хоча давно збирався, ще як війна почалася, записувати події і вражіння, але цим разом вийшло якось несподівано, не надумуючись. Спершу йшло туго, потім втягнувся, і вже тягне до цих сторінок, —

..... розважаю
Дурную голову свою
Та й кайдани собі кую,
Як ці добродії дознають...

Мабуть, це тому, що оце записування — ніби сурогат публіцистики: запишеш — і скинеш немов ту вагу хоч трохи, що лежить на душі невисловлена.

І сьогодні теж працював собі в садку. З міста доносяться співи, музика; над головою фуркають аероплани (два опівдні впало й розбилося). А свята на душі ніякого. І в тих, що ходять з прапорами — так само: хоч-не-хоч, а святкуй, і опріч утоми та наріканнів нічого не лишається.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 118

В садку хороше, хоч і не тепло. Дивна весна: о цій порі, звичайно, сади стоять мов молоком облиті, а сього року навіть лист ще не розвився. Голо і чорно. Природа надолужує за теплу осінь, що тяглася до самого Різдва. Тепер ото, мовляв, «одзимки» даються взнаки (28-го прокидаюсь, а надворі біло — сніг уночі випав). Отаке!

2 травня. Фінансові інспектори велять на кожен дім брати білети державної позики. Краще б було, щоб просто податок на відповідну суму накладали. Але тоді не можна б похвастати було, що позику «розхапали». І тут оте кляте лицемірство, що без його й дихнути не може комуністична держава. Ну й «режим», за дозволом сказавши!..

3 травня. Вернувся Постернак з Харкова. З приводу «неконспіративности» своєї, харківці йому казали, виправдуючись, ніби я з собою привіз шпика. Думаю, що цього не було, бо стеження за собою в Полтаві я не помічав. Здається, тут ще есерчики постарались.

Лист од Заславського про його працю про Драгоманова. Хоче, щоб я уладнав український переклад, зроблю це, якщо видавництво не змилить, бо праця Заславського добре написана.

4 травня. Ходили на Скавику на кладовище, — хотіли одвідати могилу П. Я. Стебницького. Могили не знайшли; посиділи над кручею, милуючись з чудового краєвиду на Дніпро, справді тепер «широкий та дужий», на безкрайні задніпрянські простори. Перший цієї весни справді хороший день.

Працював у садку. Вирубую бузину й інше лихо. З десяток дерев пересадив попід паркан, щоб не глушило плодових.

5 травня. Повісився Мик[ола] Міхновський. Тижнів зо два тому його арештовано на вулиці, подержано добу й випущено. З того часу він усе нервувався й нарешті не видержав. Лишив записку, що краще самому померти, аніж під вічним обухом жити.

З приводу літунів, що розбилися, попадавши, публіка говорить, що це кара Божа: за блюзнірство над Скорбятенською церквою (літаки збилися поблизу цієї церкви).

Вчора вперше одправляли службу Тарнавський з Морозом

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 119

у Михайлівському монастирі. Це — відлам од автокефальної церкви. ГПУ дало Морозові монастир, щоб розбити українців — церковників («divide et impera»)*. Отже маємо й українську совітську церкву. Мороз мене не дивує. З диявольським самолюбством людина і дуже мізерна, він усюду хотів бути першим, і ніде не мав успіху. Р[оку] 1917-го пристав був до с[оціалістів]-ф[едералістів], але побачив, що на перші ролі не вийде — і заснував свою партію з 3-х чоловіка і навіть на виборах свої списки був виставив. Так само він робив і в інших справах. Я певен, що і в церковну справу вдався він тільки тому, що не сподівався знайти собі тут сильного конкурента. Отже помилився: став йому на дорозі Чеховський. Одмовившись з благословення ГПУ од автокефальної української церкви, мабуть, вже не помилиться і буде справді таки першим.

* Поділяй і володарюй (лат.).

Українська православна автокефальна церква — обновленська течія. Виникла у 1923 р. внаслідок відколу від УАПЦ. В кінці 1920-х р.р. втратила свій вплив.

Доскочив свого... Чи ж надовго тільки?

6 травня. Ліг спати о 4-ій годині. Ввечері прибіг сусіда-слюсар з 29 номера й повідомив, що за нашим та їхнім садом знайдено драбину: видко, мовляв, злодії мають на них, або на нас цієї ночі напасти. Сусіди мають зробити засідку. Рішив і я не спати. Повідомив декого з пожильців і цілу ніч держали варту. Злодії, звісно, не прийшли.

Спершу, до 2-ої години, працював: зредактував «Сатири» Франка — книжечку для Держ[авного] видавництва й написав до неї невеличку передмову: «Про автора цих сатир», а опісля ходив собі по двору. Ніч погідна була, зоряна. Дивився на небо, слухав соловейка, та думками далеко-далеко літав... Давно вже не було так. Гомін великого міста долітав ніби десь здалеку. Скортіло на село, на ту запашну тишу, яку я так люблю. Згадалися — Пальчик, Ситківці... Як давно це було! І скільки вже і людей і подій одшуміло-одійшло з того часу!

7 травня. Смерть Міхновського викликала догадки серед близьких йому людей. Вгадують на щось загадкове, що притрапилося з ним в зв'язку з арештом і довело до самогубства. Переказують його натяки на те, що усі ми, мовляв, обплутані з усіх боків, що йому нема виходу, що навіть утопитись він не

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 120

може, не то втекти, щоб не пошкодити близьким, коли б пропав безвісти. Дехто думає, що його обплутали під час арешту, вимогли з його щось таке, чого він знести не міг. Все може бути... А може й «манія переслідування» на нервовому грунті. Таємницю оцю заніс він із собою в могилу.

По місту багато балачок з приводу вчорашньої події в одній з професійних спілок, будівельній. Безробітні домагались роботи, хотіли з прапорами вийти на вулицю, — врешті побили своїх комуністів та комсомольців, що їх спиняли. Нарікання на «робітничий уряд» лунають усе частіше й гостріших набирають форм. Грошевий кризис, безробіття, голодування підривають під нинішніми панами грунт. Вони, певне, й самі не знають, що робити. Чув сьогодні дотепне порівняння: чим комуністи схожі на редиску? — А тим, мовляв, що зверху червоні, а в середині білі. Справді, доводиться білішати, маючи перед собою вчорашні події.

9 травня. Один з будівельних робітників розказував мені цікаві подробиці з приводу згаданої вчора сутички. Безробіття страшенне. Одних нас, малярів (розказував) чоловіка з 500. Часом і знайдеш собі роботу — так що ж: без спілки та біржі праці не смій ставати, а заявиш на біржі — пошлють чергового, а ти все одно без роботи. Сам знайшов роботу — і не твоя вона, голодуй. Ото й пішли до професійної спілки, заготовивши плакати з написом: «Вільна праця — Свободный труд!» Там ото й побили комуніста. Була в його чорнильниця важка —так тією чорнильницею просто по голові... Тут робітників розігнали, а на Подолі таки ходили з плакатами. А сьогодні вже кажуть, що робитимуть ремонти — а хто їх тепер робитиме?

«Вільна праця!» — ось лозунг у «комуністичній» державі... Стара, мов світ, історія, і даремно комуністи хвалились, що нову еру розпочали. Здається, вони кінчають стару, довівши поневолення навіть праці до останнього ступеня.

10 травня. Хлопчики, що газети продають — кричать: «Правда» — без известий», «Известия» — без правды»... Це так на «Известия» та «Правду» знажують публіку, вихваляючи (!) свій крам. А то ще я чув, як скаржаться: жити не можна од здирства — на «воздушного ребенка» давай, на «беспризорный флот» давай, кінця й краю немає.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 121

11 травня. Понаписував листи: Рудинському, Щепотьєву, Станіславському, Заславському. Ще одна порція лишилась.

12 травня. Чимало розмов викликав берлінський інцидент — побито й заарештовано після трусу кілька членів совітського представництва. Що за причина цьому — трудно поки що сказати. Як звичайно, фактів ми тут не знаємо. Чудно одне: проти Пуанкаре який галас знято за дурницю — по правді «за онучу збили бучу», а тут мовчать. Ні демонстрації, ні навіть протестів виразних. Так, якесь бурмотання. А висновок публіка робить такий: з большевиками не балакай, а бий по морді — ефект буде добрий.

Мається на увазі напад поліції на радянське торгпредставництво в Берліні 3.05.1924 р.

13 травня. Недавно заподіяв собі смерть член ВУЦВК'а якийсь Лутовкін. Фігура, мабуть, малопомітна, бо нічого про його ніхто не знає, але факт самогубства «особи» звернув на себе увагу. Самогубство серед большевиків тепер взагалі річ дуже поширена, надто поміж молоддю. І це натуральний наслідок того переборщення в ідеології і практиці, до якого одійшов большевизм. Виїли з людей душу і натомість нічого не дали. Жити не стало чим. Хто не шкурник з природи, у кого є потяг до чогось вищого, той часто мусить задихатися в цій надто важкій атмосфері, з якої нема іншого виходу, як револьверне дуло. От, напр[иклад], у Ленінському дитячому городку між годованками-дівчатками (недолітками!) — десятки вагітних і мало не всі заражені «червоною хворобою ім. Леніна».

Питання — що вийде з цих нещасних, запльованих і заогиджених, що всього спробували і всього дознали, дітей, коли прокинеться у них так старанно притлумлювана жага до чистого життя? Який для них вихід? А це ж робиться не в самому Ленінському. По всіх інтернатах (а їх же тепер багато) дорослих хлопців і дівчат, у яких саме прокидається полова хить, примушують спати поруч. Це основа теперішнього виховання. Багато в це втягається, але багатьом це гидко. Торік мені розказував це один 16-літній хлопець, що сам не знав, що робити, як у санаторії йому ліжко призначили між двома дівчатами. Те ж саме і в інших сферах. Виховують якихось нігілістів, у яких нічого за душею не повинно бути — і наслідки — петля або куля, коли не оголене шкурництво.

І ще одна характерна риса сучасности. В Бога не вірять,

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 122

а в чорта вірять (наслідок безглуздої антирелігійної пропаганди) і коли прокидається страх — так само легко обертаються до релігії, як легко й одкидались од неї. Од одного старого священика знаю, що на сповідь приходять комуністи і страшні розповідають речі. Про одного невмирущого комуніста він розказував, що нічого страшнішого він не чув на сповіді. Цей сповідник довів до розстрілу свою матір і сестру і взагалі крови на руках мав стільки, що вона його заливала. Перед смертю божевільний жах прокинувся. «Як він каявся! Дві годині я його заспокоював і якщо є прощення й милосердя, то він його дістане», — так закінчив священик. Другий комуніст прийшов до його в церкву й каявся, що примушує себе лаяти Бога і робити, чого від його вимагають, але «совість мучить».

«Совість мучить»... Назвіть це совістю, Немизидою, каяттям, — чим хочете, але цей людський внутрішній голос озивається й тягне до відповідальности. І нема що сказати на своє оправдання... І це, мабуть, тільки початок того процесу реакції, що владно опановує спустошені душі. Думаю, що багато ще побачимо проявів тієї Немезиди, що мусить же бути за потоптання людського в людині.

14 травня. Із сучасних розмов. Приїхав до Києва товариш Народного комісара освіти Зотін. Між іншим, кажуть йому про ремонт академічних будинків. «На ремонт бібліотек і тюрем мусять знайтись кошти», — заспокоює він. Розмовник виявив на обличчі здивування. «Вас дивує, що я згадав про тюрми, але не можемо ж ми допустити, щоб в'язні перестукувались та переговорювались між собою».

Згадалося мені, скільки потрачено боротьби й жертв по старих царських тюрмах за «право перестукуватись». І ціною цих страшних жертв куплено лиш те, що революційна власть заявляє: «не можемо ж ми допустити»... Диявольська діялектика історії...

15 травня. Пішла поголоска, що арештовано митрополита Липківського. Говорив мені про це з обуренням робітник.

В «червоному» арсеналі страйк робітників. Сподіваються, що перекинеться й на інші заводи (розказує робітник з колишнього «Южнорусского» завода). Причина — зменшення платні. На заводі Гретера побили робітники «фабзавкома». Коли робітникам

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 123

говорять, що, мовляв, проти себе самих страйкуєте, бо це ж усе ваше, і власть ваша, робітницько-селянська — ті одповідають: «годі «дурака валяти» та дурити. Самі понакрадалися, а нам ще гірше живеться, як за старого режиму».

Імпотенція комунізму виявляється все більше. Робітничий рух не задоволений і він обертається тепер проти власти, що зве себе робітничо-селянською. Про задоволення селян і говорити нема чого. Так починалось і за царського режиму.

В комуністичних колах лають Луначарського за книгу «Марксизм и христианство»: ідеологічно, кажуть, підтримує релігію. Еда і Саул во пророцех?.. Це вже, здається, світ перевертається.

В Лаврі одно з приміщеннів обернули в клуб. Треба було зняти й винести важку ікону. Коли знімали, то одна дошка впала і гострим цвяхом вгородилася в присутнього комуніста. «Чудо кари Божої» зробило на робітників велике вражіння. «Чуда» шукають у всьому — наслідок розумної антирелігійної пропаганди.

16 травня. Черговий наскок злодійський. Уночі всі замки поодбивано по всіх повітках. Це буває регулярно кожних 2-3 місяці. Увечері приходив якийсь невідомий тип — переглядав дворову книгу — спинився, як звичайно, на мені. Певне знов якась капость із ГПУ. Отак і живеш вічно під загрозою то злодійською, то шпиківською. Чисто тобі райське прожиття!

17 травня. Чуток, чуток!... Говорять багато про останні страйки робітників у Києві, про події в «Ленінграді» (святкування 1 травня не одбулося: ніхто не вийшов; арештовано начальника військової округи; приїздили за дорученням Англії Мілюков та Гучков опитувати, якої власти хочуть робітники, а ці сказали — «виборної, народної»); про великі арешти в Катеринославі; про фінансову скруту, про пересправи з Англією, про берлінське бойовисько, навіть про окупацію України німцями і т.п. і т.п. Warheit* щільно переплітається з Dichtung**.

* Правда (нім.).

** Поезія (нім.).

Але вже сама ряснота поголосок показує, що не все гаразд. Їх раз-у-раз надто багато буває переступних, непевних моментів,

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 124

коли всі чекають чогось нового і силкуються зазирнути за спущену завісу сучасности. Багато дурниць і нісенітниці, але в основі їх правда — розхитанности режиму та прагнення до переміни. Останні часи дуже нагадують мені кінець 1916-го й самий початок 1917 року, перед лютневою революцією. Тоді теж чуток та поголосок було видимо-невидимо. Вони — мов дух, що йде з загнилого організму й нехибно викриває процес розкладу.

Про Лондонську конференцію розказують, що з приводу неї Пуанкаре з Макдональдом пересварились і один одному носи поодкушували. «Як — то це й Раковський вернеться без носа?» — жахається прихильник совітської влади. «Ні, він вернеться з носом», — заспокоює скептик. Так новітня фольклористика реагує на очайдушну спробу большевицького уряду порозумітися з англійською буржуазією й за всяку ціну добути грошей. «Грошей не дадуть», — це загальний голос, що прорвався у тому іронічному «з носом».

Лондонська англо-радянська конференція (почалась 14.04.1924 р.), внаслідок якої між СРСР та Великобританією були укладені договори.

18 травня. «Був Грицько мудрий — родом з Коломиї»... Не знаю, звідки родом Левко Ковалів, але «на філозофії» й він добре грає. В сьогоднішньому «Більшовику» цей «філозоп» виступив з проектом: заборонити людям, щоб не ходили по вулицях у холодку, а ходили б тільки там, де пече сонце. А для цього примусити, щоб домовласники ставили в холодку бар'єри й перетики такі, як ставлять узимку, коли скидають сніг з дахів. Забув тільки Грицько мудрий, що сонце не стоїть на однім місці і холодок пересувається. Доведеться, видко, «совітським домовласникам» носитися з своїми перетиками з одного боку вулиці на другий: що ж — носився ж якийсь дурень з писаною торбою! Тільки, що Левко Ковалів не сам носитись збирається, а на других* це накидає.

* Далі закреслено: примусити хоче.

А вчора ще вийшов наказ з якогось ЦК — щоб літнім часом не одбувати засіданнів з 12 год. суботи аж до понеділка. Це, мабуть, для «охорони праці»: хоч трісни, а спочивай! «Изобретательный народ»! Але од цієї вигадливости так і тягне Щедріним та глуповськими градоначальниками. Стараються наші головотяпи з усієї сили.

Мені зразу ж довелося стати злочинцем проти нового наказу: улаштував учора ввечері друге засідання, присвячене пам'яти

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 125

Лесі Українки. Були доповіді Черняхівської та Зерова, сила народу й величезний інтерес. Навіть злочинцем варто бути, бачивши такі наслідки.

Ще в сьогоднішніх газетах є про помилування засуджених у справі «Центра действий». Колись усі ми, і большевики звичайно, обурювались проти царських посіпак, що держали «смертників» під петлею, ніби втішаючись муками бідолах. Тепер власть мають большевики — і роблять те ж самісеньке, проти чого кипіли з обурення: засуджених більш місяця видержано під розстрілом. Ще один зразок своєрідної діялектики.

20 травня. Під впливом вчорашньої розмови з Голоскевичем, що «Слову» нема чого друкувати, взявся сьогодні за закінчення книжки про І. Левицького. Початок пішов легко.

22 травня. В сьогоднішньому «Більшовику» аж пара загонистих «цвяхів». Перший — «Відозва до української радянської інтелігенції та всього радянського суспільства», ота «декларація», про яку давно вже гомоніли; другий — «Одвертий лист до петлюрівського письменника Спиридона Черкасенка». Перший — твір колективний (підписало десятків з шість «прекрасних», треба думати, незнакомців), другий — індивідуальна творчість колишнього символіста, а тепер просто жуліка, — Якова Савченка.

«Декларація» має свою історію. Ще торік, по XII з'їзді комуністичної партії і тут, і за кордоном комуністи заходились «організовувати громадську думку»: підказували, що треба українській інтелігенції висловити подяку за прокламовану на з'їзді українізацію. Знайшлось було й прислужників чимало (Колчук та ін.), що вхопились за такий легкий спосіб чужими боками вислужитись. Діло, одначе, не пішло. Дякувати авансом — це навіть за наших часів захоплення не викликало. Восени знов наїзжі харківці (Ол. Попов) дуже цю думку пропагували в Києві і я пам'ятаю розмову з О. Соколовським, в якій ця хороша, але наївна людина обстоювала неминучу потребу такої декларації. В Полтаві я застав цілий гурток (Токаревський), що вже мали от-от виступити і в Харкові колишні есери (Христюк з компанією) теж не могли здержати казенного ентузіязму... Але... почалась відома партійна дискусія — і ентузіязм захолов. Навесні

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 126

розігрівся, складено текст і В. Мазуренко (відомий «хемик» і разом «господин финансов», що найбільше був уславився в ролі посла в Римі тим, що акуратно одвідував танц-клас і навчився якось дуже мудрого американського танцю) поїхав до Москви «радитись». Там Раковський ухвалив думку, але навіть його занудило од сервілістичного тексту і він порадив дати кілька компліментів на адресу інтелігенції. Так повстав текст «декларації», яку вирішено опублікувати на роковини XII з'їзду. Авторами її називають Чечеля [імовірно Чечель Микола Флорович - Т.Б.], Христюка та першого підписаного, танцюристого, Мазуренка. Документ дурний: слабо написаний, холодний, нещирий, розтягнутий без краю, сервілістичний. Потрібний він тільки для тих, що підписали задля кар'єри. Навіть для большевиків він користи мати не може, поки під ним красуються підписи таких світил, як Гарбуз і ін.

Зате ці підписи викличуть напевне «соревнование» і люде кар'єрного типу наперебій кинуться підписувати та провокувати інших. Всякий заробляє, чим може, і проституірування — це така звичайна за наших часів річ. Багато підпише «страха ради», не посмівши одмовитись од чергової «присяги на вірність». Не розумію тільки, як люде можуть думати, що когось можна такими аляповатими аллюрами одурити? Ні сорому, ні глузду в цій витівці.

Лист Савченка — це зразок проституірування. Чоловік похопився виконати замовлення. Вийшло непристойно й по-ідіотському.

23 травня. Чутки про нову білогвардійщину. Ніби Микола Мик[олайович] Романов замишляє знов інтервенцію. Гроші на неї дають що промисловці, а що самі Романови. Переказують зміст відозви Миколи Мик. Земля селянству, боротьба з большевиками, «єдиная неделимая», пересторога жидам. Кажуть також, що європейські держави висувають навпроти цього домагання автономії України. Взагалі якісь мало схожі на правду речі розказують.

24 травня. Заворушились наші «смєновєховці». Збираються озватись на декларацію. Одна таємна нарада вже була. На понеділок призначено другу. Але взагалі мало спочуття викликала декларація і говорять про неї або з огидою або глузуючи. Але

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 127

коли запропонують підписатись, то, мабуть, багато підпишеться «страха ради юдейська».

25 травня. Був з дітьми в цирку — вперше на своїм віку, якщо не рахувати, що як був ще бурсаком, то в Умані на майдані бачив, цю ж таки клоунаду. Жорстока забавка!

Приїхав з-за кордону Самійленко й зайшов до мене. Чудний чоловік! Нічого не знає, нічого не розбирає, неначе не в Європі жив, а десь у глушині азіятській. Дарма його розпитувати. І взагалі якось жалко на цього чоловіка дивитись: мов із-за угла мішком прибитий.

Вчора — лист од Андрія Васильовича. Прагне їхати сюди, але документів немає й досі. Він і Оренштайн пишуть, що «Історія укр[аїнського] письменства» вже готова і от-от вийде. Цікаво, чи пропустять мені хоч одного примірника?

26 травня. Заходив до А. М. Лободи. Він нарешті вернувся з Харкова, де пролежав більш місяця хворий.

У його був маленький параліч. Вигляд у його не дуже добрий: мабуть, з його вже не робітник. Чув — на вулиці діти співають:

Не надо нам коммуны, ячеек, спартаков,
Пойдем мы в синагогу порежем всех жидов.
Едет Ленин на свинье, Троцкий на собаке,
Коммунисты ислугались, думали — казаки.

Ох, і скільки ж зненависти носиться в повітрі!

27 травня. Приїзжі з Харкова розповідають, що бешкет у радянському представництві в Берліні не через те стався, що там якогось «ім'ярека» заховали. Кажуть, що ніби на агітації спіймано Мануїльського, що його «потовкли» здорово і що тому й розрісся так конфлікт.

З «декларацією» в Києві, здається, справа не піде. Пробували Дорошкевич з К°, але й вони тепер кажуть, що треба «перечекати». Ну, а як воно часто буває, що «промедление смерти подобно», то — треба думати — дурний замір так і помре в сповиточку.

29 травня. Поголоски ширяться й набирають усе сенсаційнішого вигляду. Сьогодні чув, що Троцький на партійному

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 128

з'їзді, що саме одбувається в Москві, мав цілком «меншевицьку» промову: «держава, мовляв, стоїть над безоднею, рятунку нема, а опріч того не треба забувати, що на кордоні стоїть 100-тисячна армія». На базарі просто вже говорять про війну, що вона неминуча. Безробіття шириться й викликає незадоволення, — звідси, певне, й ці чутки, що спекулюють на роздратованого й знервованого обивателя. До того ще й страшенна посуха зменшує надії на врожай і ще більш нервує й роз'ятрує фантазію.

Новий приклад: говорять, що всіх службовців записуватимуть «до партії». Коли я сказав, що це ж абсурд, то мені одказано: «записали ж усіх студентів ІНО, не питаючись, до комсомола». Я й цьому не поняв віри... Розпитавшись, дізнавсь, що таки брехня. Але взагалі легковірність обивательська дорівнює фантазії.

30 травня. Базар говорить про війну, що от-от має початись. З ким — невідомо: так, «взагалі». Може до того підстави дає сама власть, роблячи якісь таємні мобілізації. Принаймні, на біржі праці сьогодні не було запису, а хто приходив, тим казали, що «через мобілізацію» запис одкладається до понеділка.

Кажуть також, що на днях один з військових літунів розкидав прокламації Мик. Мик. Романова, а тоді полетів за кордон. Певна річ, поголоска зробила з його вже найкращого літуна і горливого, на словах, комуніста. Про саму прокламацію допитатись нічого не можна до пуття.

31 травня. В Москві, кажуть, біржу праці закрито на півроку. Причина та ж самісенька, що й скрізь: розрухи й домагання «вільної праці». Коли хто знайде собі роботу, той і стає на неї. Ще одна поправка до доктринерського теоретизування. Виходить, що біржі праці, які фігурували по всіх програмах, не оправдали себе в умовах «комуністичної» держави.

1 червня. Заходив знов Самійленко і такого нагнав на мене смутку, що й не сказати. Сидів годин зо дві, але переказати його розмову неможливо. Всього боїться, всюди бачить щось непевне, якусь містифікацію, якийсь замах проти себе, подвійність існування. Мені здається, що з головою у його негаразд. Що він робитиме і що з ним робити — ума не доберу. Мабуть, мало не одночасна смерть обох дочок добила його. Менша була з ним і

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 129

померла, покинувши дитину маленьку; од цієї смерти він утік сюди й тут дізнався, що померла й старша дочка. Про ці смерти він згадує також як про щось непевне: не то воно було, не то не було. Понаписував листи А. В. Ніковському, Я. Оренштайнові, Петрові, Гнатюкові, Вировому, Литвицькому, Л. Радченкові, Волошинову, Лебедеві. «Обробився», хвалить Бога, трохи!

2 червня. З новітнього фольклору. Запитання: що це таке СССР? Відповідь: три Срулі й один «русский».

5 червня. Морока з господарством. Професійна спілка видала закона — тепер кожна установа і навіть кожен нахаба може, аби охота, закони видавати, — щоб власники домів брали на прибирання дворів тільки зі спілки, або самі прибирали. Заборонено наймати будь-кого, заборонено навіть по черзі пожильцям прибирати. У нас іноді прибирала одна жінка, що живе в дворі. Але сусідній двірник, якому хочеться самому на нашому дворі заробити, доніс і тепер стежать, хто прибирає. Доводиться не кому, як мені (хоч я й не домовласник!) замітати улицю, чистити каналізацію, — вернутись, словом, до становища 1920-1922 рр. Багато з мене, що я замітатиму улицю, виграє держава! Зате система, заснована на доносі й хабарі, повний має тріумф. Висліжування й донос — основа ладу, а хабарник-двірник — стовпи його. Хороше життя!

6 червня. З новітнього фольклору, — про податкову систему. Розмовилися дипломати за кордоном про всякі системи здирання податків. «Ну, як ви, —дивується німець перед совітським дипломатом, — робите, що вашу золоту й інші позики моментально розхапають? У нас це ніяк не йде». — «Треба, знаєте, вміти «предложить». — «Ну, як хочете предлагайте, а коли, скажімо, оцій-от собаці предложите гірчиці на хлібі, замість масла, так вона ж не їстиме». — «Їстиме, та ще й як! Треба тільки, кажу, вміти предложить». — «Не розумію», — каже німець. — Ну, спробуймо, — згодився совітський дипломат, піймав собаку й помастив під хвостом гірчицею. Собака повищала, а тоді давай вилизувати гірчицю. — «Ну, що — неправда, що треба вміти предложить? Отак ми й з своїми позиками то замість жалування, то примусом — і наслідки ви бачите: громадянин наш усе злопає».

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 130

Про електрифікацію: на полі нагнувся дядько, порпається в землі, а в пані-стару йому штепселя вставлено. «Електрифікований»!

7 червня. Ще з фольклору. Дістала баба на базарі новенького совітського коповика. Дивилась, дивилась на його, а тоді давай хреститись та виціловувати монету. «Що робиш, бабо, — кажуть їй: — адже це совітські, безбожницькі гроші». — Та я знаю, — каже баба, — а тільки срібло на них з наших святих образів».

9 червня. Сьогодні дав заробити державі. Поспішаючись, скочив з трамвая на ходу. Йду собі. Коли доганяє «міліцай»: «Платіть, громадянине, карбованця». — «За віщо?» — «Штраф за те, що скочили. Такий закон». — Мусив заплатити й дістав навіть квитка. «Як мене грабують, — кажу з досадою, — то вас і не докликатися, а як штрафи брати, то не знать звідки і вродитесь». — «Та ж ми тому не винні, — одказує догадливий міліціянт. — Адже, ви тільки тоді можете нас сповістити, як вас вже обдерли, то що ж ми можемо зробити?» Мусив признати, що цей сторож громадської безпеки має рацію.

10 червня. 6 червня розпочався науковий з'їзд у Празі. З України командировано кількох учених, між ними акад. Тутківського. За кілька день до з'їзду йому з оказією переказано з Харкова, щоб їхав; за два дні дістав навіть телеграму, що на поїздку асигновано 300 крб. Але «забули» тільки вислати документи та закордонного пашпорта. З'їзд кінчається, а пашпорта й грошей і досі нема: певне не знайшлося оказії до Києва, щоб переслати. Отак наші за кордон їздять!

11 червня. Почав статейку про Руданського. Кримський захопився і хоче щось видати на 50-ті (торішні) роковини. Знайшов проспект тієї доповіді, що торік читав на зібранні Істор[ично]-літ[ературного] Товариства і з його пишу невеличку статейку. Завтра скінчу. А Левицький усе одкладається.

12 червня. Ходять чутки, що в новому учебному році мало не всі вищі школи («ВУЗ'ы») будуть скасовані.

Лишиться сама нижча школа. Офіціяльний мотив — «перепроизводство» учених людей, — це в стороні, мало

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 131

не поголовно безграмотній! Навсправжки ж — фінансовий крах: нема чим удержувати школи. Отак наші дбають за науку! Якесь божевілля кругом... Здається, це вже четвертий акт трагедокомедії, що ми переживаємо. Справа прудко посовується до п'ятого акту, себто до кінця комуністичного спектакля.

З школою у нас виходить те саме, що вже сталося з політикою, економікою, книжкою, театром. Усе українське руйнується руками самих же українців, усяких Касьяненків [можливо Касяненко Євген Іванович - Т.Б.] та Десняків, як буржуазне. Тим часом Москва зовсім не така ригористична (зберегла університети, має художній театр, видає своїх класиків) і засипає усім тим ще більш ослаблену з культурного боку Україну. Офіціяльна «українізація» тут нічого не пособляє, бо це гарнір, а суть, як і перше, цілком обрусительна. Гадав би, що якийсь диявольський план, подиктований дуже далекоглядним розумом. А наші болвани стараються з усієї сили, борються з своєю «буржуазною», якої не було, культурою й допомагають справжній буржуазній, тільки вже московській культурі здобувати позицію за позицією.

І зробили вже з України колонію, що все віддає і нічого не дістає. Нове, далеко гірше, видання самодержавного режиму.

13 червня. Понаписував Є. Х. Чикаленкові та Петрові. Є[вген] Х[арлампови]ч пише Івашкові, що нарешті розшукав свої мемуари, послані звідси 1 1/2 роки тому. Благаю його, щоб розшукав ще й книжку та рукопис Дебагорія-Мокрієвича. Історія, про яку спокійно згадати не можу.

15 червня. Душно, парко, ходиш мов зварений, голова не робить. Працювати можна тільки ввечері, як спаде духота, та й то не завжди.

Написав листи Федорові, Лебедеві (Чернігів), Філю (Кам'янець). Федора «скоротили», просить пошукати йому посади, — а де його тепер шукати під цю вакханалію «скороченнів»?

16 червня. Страшний народ оці спадкоємці, та ще коли саме право їхнє на спадщину сумнівне. Вчора смерком зайшла до мене якась пані, одрекомендувалась* Корошкіною, онукою Ускових

* Далі закреслено: Сарнавською.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 132

Іраклія й Агати, дочкою Наташі Ускової, й виложила цілу колекцію Шевченкових малюнків (прегарні портрети Ускової з дочкою, Ускова, Новопетровського в кількох варіянтах, усяких туркменів), фотографії, автограф одного листа. Все те вона продає. Приїхала до Києва «прицениться». Хоче 5000 крб. Коли я сказав їй, що ледве чи хто такі гроші їй дасть, бо таких грошей взагалі тепер немає у людей, що Шевченком цікавляться, відповіла — «Ну, что же, я не нуждаюсь, могу подождать». — «Боюсь я, що у Вас воно пропаде, поки ви дожидатимете», сказав я і розповів їй історію Гилевської, онуки В. Шевченка, що вже перевела і годинника Тарасового, і листи теж, здається, так заховала, що й не знайде. На це вона запевнила, що збереже, хоча тут же розповіла, що цю колекцію була вже раз забула десь «в уборной». З її слів виходить, що це тільки третина того, що лишилося од Шевченка в Ускових. Їх було троє дітей-Ускових і вони спадщиною Шевченковою поділилися. Дві третини невідомо де, може загинули. На пропозицію лишити це в якійсь установі, в музеї чи в Академії, розуміється одмовилася: «не верю я этим учреждениям». Між іншим, були казочки пера Шевченка з його ж і ілюстраціями, написані для малих Ускових, — пропали. Взагалі матеріял для спізнання життя Шевченкового в Новопетровському дуже цінний. І, мабуть, поїде знову десь під стріху, аж поки й зовсім пропаде.

Недавно була в мене дочка покійного Є. Трегубова з трьома малюнками Шевченка (два автопортрети) і теж заправила, мов за батька рідного, і теж повезла назад. Просто не знаєш, що робити з цими перекупнями, що спекулюють випадково здобутою спадщиною.

Сарнавська, виходячи, завважила, що українці мусять дати їй пенсію, як дочці «любимицы Шевченка».

Насилу здержався, щоб не сказати прикрого слова цій нахабі, що торгує материними реліквіями та спекулює на йменні поета, якого не знає і не шанує.

17 червня. Завтра їду в Хохітву — ту саму, де оженився був Нечуїв Балабуха. Коваленко запросив — і я згодився. Пишучи про Нечуя, цікаво глянути на ті місця, що надихали йому кращі його твори. Та й спочину од Києва і покупаюсь у Росі. Трохи несподівано це вийшло, — ну, та навмисне ледве чи й вибрався б.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 133

26 червня. Вернувся з Хохітви. Не бувши якийсь час дома, разу-раз тепер вертаєшся з почуттям — яка то чергова «капость» чи напасть тебе зустріне. Цим разом обійшлося усе гаразд.

Чудовий тиждень перебув у Хохітві. Село стоїть одним боком над Россю і розкинулося по ярах та переярках. Рось я мало знаю, але те, що побачив тут, перевершило всі сподівання. Од Богуслава і нижче Рось тече в кам'яних берегах, поміж скелями, які часто перетинають річку од одного берега до другого, творячи пороги, водоспади — «шум»; часто з річки стремлять цілі скелясті острови (один такий острів є й проти Хохітви). Справді — «шум»: шумить і шумить без упину, даючи якусь прегарну мелодію. Заплющивши очі, можна її слухати без кінця, думаючи свою власну думу. Купатись прегарно. Лежить через цілу річку кам'яна плита, через неї ллється швидко вода — ляжеш собі на тій плиті і через тебе б'ється хвиля й огортає м'якою пеленою. А то сядеш у натуральну ванну з каміння, впрешся ногами, щоб не знесло, і сидиш так у кип'ячій воді, що реве й шумує навкруги тебе. І вилазити не хочеться... Згадуються описи Нечуєві. Знав небіжчик Рось, любив її і вмів описати. Може найкращі то місця у його, де Рось тихо плине поміж скелистими берегами та зеленими долинами.

Давно вже не був я так далеко од Києва. Вражіннів сила і од людей і од природи. Інші згуки, інший дух — і все це викликало давні вражіння десь із старого запису пам'яти.

Вже на станції (Миронівка) огорнув нас метушливий рух близького містечка. Поки ми вагалися, чи їхати проти ночі, чи ночувати в Миронівці — нас опала ціла зграя жидів-балагульщиків: речі рвуть з рук, кожне смикає, тягне в свій бік, і не зчулися, як опинились на передку «фаетона» досить допотопної конструкції. Згадався Умань, бурса і ті будки, які щодня котили повз нас «на Голованевське», на «Тальне»... В полі, скоро виїхали за станцію, вдарив у ніс якийсь гострий дух. Що воно таке? Риюсь у пам'яти... Ага — рижій цвіте. І згадався Пальчик, наш город над річечкою і як ми вибирали той рижій. А там коноплі на луці і теж встає картина за картиною з дитинства.

Ночували першу ніч у Богуславі, у єпископа українського Бея. Я аж спати не міг — стільки згуків, од яких одвик. Собаки брешуть, півні співають, якийсь п'яний голос на цілу околицю виводить-вигукує «Ой на горі та женці жнуть» — довго, довго, а потім так само довго і нездержно лає когось у батька-матір. І все

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 134

це неначе під самісеньким вікном. Устав розбитий, зате ж як поринув у росянську чисту свіжу воду, то наче на світ народився і чотирі версти до Хохітви дійшов не помітивши.

Першого вечора в Богуславі потрапив у духовну компанію. До єпископа приїхало кілька панотців, сиділи собі в садочку та кружляли чарочку. Як ми прийшли — це спершу було зникло. Один панотець одкликав Коваленка на бік і спитав — чи при мені можна пити. Той заспокоїв — і тоді чарка пішла знову круг стола.

Це новина: колишні панотці навіть не подумали б церемонитися. З інтересом приглядався я до нового типу нашого батюшки. Менша освіта, більша свідомість національна і віра в своє діло. Розмови крутяться круг духовних справ та чисто життєвих, практичних. Стосунки між єпископом та панотцями — товариські, нечувані в старі часи. Єпископ проста людина, з народних учителів. Між іншим, розказував, що люде цікавляться відомою «Іосафатовою долиною», питають, як туди дійти. «Кажуть, десятин з п'ять засажено хрестами, один коло одного». І тут переказав кілька народних легенд, що вже сплелися біля тої долини. «Коли я кажу, — оповідає він, — що туди нема чого йти, що заборонено — люде посміхаються: заборонено! А отже всі держави, Франція, Польща, Німці — всі теж прислали свої хрести й поставили там між людськими. Та ще як вийшло! Франція прислала була спершу багатющу мармурову труну, закриту й запечатану. От большевикам і скортіло — що в тій труні. Розбили — бачуть: плащаниця лежить, та така ж хороша! От большевики й спалили її. Тепер Франція каже: вертайте стільки золота, скільки в ту труну влізе. І вернуть — нічого не поробиш». Очевидно, одгук на фінансові стосунки між Францією та большевиками. А ось друга легенда — про чудеса. «Большевики на збитки рубають ті хрести й палять, а їх усе росте більше й більше. Ото один чоловік і собі взяв пенька од хреста, порубав, затопив у печі. Коли звідти вогонь — на хату, одразу все полум'ям взялося. Побачив чоловік той свій гріх, зібрав вугілля, заніс на те місце, де хрест стояв, і закопав. Коли це на очах із землі виріс дуб, росте та й росте і гиляки розкидав хрестом. Вони рубають та палять, а хрести самі ростуть». Влучна оцінка антирелігійної пропаганди, що дає супротилежні результати!

27 червня. Збідніло село. Збідніло матеріяльно, і духовно.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 135

Половина людей ходить у рядовині, одежа куценька, обсмикана (щоб менше навіть рядовини витратити!), обійстя розгорожені часто, надворі забудування понищені — пішли на паливо. Трапляються землянки. А під боком ліс та ба нема за що купувати. Економію знищено — «щоб коли вернеться пан, то не було, де сісти». А все ж багато людей за паном жаліє: був заробіток, а тепер нема де ні позичити, ні заробити. Кумедні суперечности: дівка в рядовині, а на шиї повно дукачів. Це повитягали з схованок миколаєвські карбованці та на дукачі попереробляли!

Хохітва село невеличке, але, мабуть, типове. Є «Рада селянських депутатів» — вічно на замку. Є ком'ячейка — «ком'яші», як кажуть селяне, з 2-3 «комуністів», є «комсомол», якого теж і на десяток не набереться. Є новітній «кооператив», у якому нічого не докупишся, бо вічно стоїть порожнім. Є хата-читальня; у їй, зайшовши, застав півня з парою курей, обов'язкові портрети по стінах — і ні одної — так-таки ні однісенької — книжки! Є нарешті вінець большевицького господарства «Культсовхоз» (дядьки кажуть: «Куцохвостий»). Уся сучасна бутафорія. А життя обминає її і йде своїм шляхом. Біднота й темнота ще гірші, як були, гризня страшенна.

На в'їзді до села стоїть хрест, на йому напис: «Им'ярек. Убит через брата». Це за німців ще брат доніс на брата (щоб загарбати батьківщину!), що той ховає зброю. Я сам чув, як у сусідів через дорогу йшла баталія: батько воювався з синами, — одна сторона другу виганяла, а як батько був один, а синів двоє, та ще з ними й мати, то тікати мусив батько. А що вони говорили в сварці — ніяка фантазія не вдасть! Потім сусідка з сусідкою зчепились за якесь теля. Ну, та це завжди бувало, хоч і не в такій гомеричній мірі. А ось чого і не бувало. Село — це кілька ворожих таборів. «Куркулів» викинуто з громади, позбавлено права голоса, а між цими «багатіями» чимало таких, яким кусати нічого. Але не краще і незаможникам («комез'а» вимовляють дядьки оте новітнє слово «комнезам»): голова ради та пара «комуністів» та міліцейський не дають їм і слова мовити. «Мовчи та диш». Задоволених нема. Усі нарікають, ремствують, гризуться, кленуть і нишком ждуть... Петлюри! Справді, це легенда найживучіша і я її у всяких варіяціях чув, де тільки зійдеться два-три чоловіка. «Дурні були — не піддержали. Тепер каїмось. Ну, та прийде таки!»

Землі у людей не побільшало, а, мабуть, поменшало. Багато

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 136

поверталося з заводів, з міст, навіть з Америки — і тепер бідують на 1/2 десятинці. Панську землю та «уділ» опосів згаданий вже «Куцохвостий» і хозяїнує... Але хозяїнує так, що коли я сказав: «маєте зразкове поле», то дістав одповідь: «еге ж — показує, як не треба робити». І справді — бачив я «культсовхозські» буряки на 200 десятинах: за мишієм їх не видко, хліба гірші ніж у дядьків. До речі: політниць на буряки наймають, як і Нечуїв Янколь, з музиками; а роблять не 8 годин, а од сонця до сонця; плата 35-40 коп. у день. І все це під лозунгом: «Пролетарії всіх країн», що красується під червоною зіркою на неодмінній «трумхальній» арці на шляху...

Удома застав чимало листів і прислану з Берліна «Історію українського письменства». Нарешті «ізлізла»! Наробить вона мені, мабуть, клопоту останнім розділом.

Понаписував листи: Ніковському, Оренштайнові, Петрові, Перетцові, Холодному. Андрію Вас[ильови]чу послав звістку, що документи на поворот може вже дістати в посольстві.

28 червня. У Хохітві купались ми на березі Запорожцевому. Цікава родина. Старий Запорожець має 92 роки (народився, каже, 1832 р.), але ще дужий, кремезний, високий дід, обличчям скидається на великий портрет Толстого, що висить у його в кабінеті. Застав я старого за читанням «Ілюстрованої історії» Грушевського. Почалися згадки. Запорожець розказав, як він пропаганду проводив з Кибальчичем, як попав за це на Сибір. Я хотів допитатись, коли це було, але старий плутає; виходить, ніби десь в середині 70-х років. Розказав, як розбагатів В. Ф. Симиренко. «Він, бачте, чумакував, і десь під Миколаєвом зустрів старого-престарого гайдамаку, нагодував його, допоміг. Тоді той і каже: як приїдеш додому, достанься до Городища.

«Ілюстрована історія України» — праця М. Грушевського (1911 р.).

Там біля млина, під калиновим кущем я закопав був гроші. Знайдеш — твої будуть». Ото Симиренко вернувся, взяв мене з собою та й гайда в Городище. Знайшли млин, знайшли калиновий кущ і почали копати. Викопали цілий човен грошей: казани з золотом, срібло, ну й мідяків багато. Ото з того й забагатів Симиренко». Переказуючи цю легенду, старий знов плутає й вигадує, бо з відповіді на якесь моє запитання виходило вже, що він при тому не був, а тільки чув од людей, бо сам служив колись у Симиренка.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 137

Має добрий хуторець з культурним хазяйством над самісенькою Россю — чудовий куточок. І його не одібрали у старого. Є у його* сини — два комуністи й один «спочуває» — та дві дочки, з них одна була десь при Леніні («Маруся»). І це, мабуть, у зв'язку з хутором. Я не хочу сказати, що вони комуністи тому, що мають такий чудовий хутір, але безперечно мають вони його тепер тому, що комуністи. У некомуністів напевне й сліду не лишилося б, «щоб не було, де сісти». А так усе по-старому лишилось.

* Далі закреслено: чотирі.

«Укапісти» — члени УКП, Української комуністичної партії, створеної у 1920 р. Увійшла до складу КП(б)У у 1924 р. УКП вважала, що вона має бути керівною силою революції на Україні, а не КП(б)У. За підтримкою ЦК КП(б)У в УКП 1923 р. утворилася «ліва фракція», яка висунула тезу влитися в КП(б)У, мотивуючи цей крок можливістю українізації останньої.

30 червня. По руках ходить вірш, в основі якого лежить анекдот, ніби якийсь червоний винаходець збудував такий силогізм: горілку женуть з хліба, хліб не ввесь всмоктується в організмі — отже з екскрементів можна гнати також горілку. На хвалу геніяльному винаходу офіційний піїта Дем'ян Бєдний і склав ніби вірша.

Ну, настали времена, —
Что ни день, то чудо:
Спирт уж гонят из гавна,
Четвертину с пуда.
Русский ум изобретет
На зависть Европы
То, что водка потечет
Прямо в рот из жопы.
И стремяся власть забрать
Мы над целым миром,
Алкоголем будем срать
И пердеть эфиром.

Імітація Дем'янової манери непогана. Кажуть, що залізничники розіслали цього вірша по лінії, як урядовий папір.

1 липня. Почув незлу модифікацію одного з теперішніх термінів. «Рабкор» селяни переробили в «Рябко», — кажуть: «Ну вже той рябко й набрехав у газеті», або: «бреше як рябко». Ще раніше «ревком» обернувся був просто в «ревка». «Там наїхали якісь. Кажуть, яєчка по селу розкидатимуть», — розказувала з дивуванням баба про те, як у них ячейку комуністичну заснували.

Вчора написав листа до Рудинського й Мороза**.

** Далі закреслено: сьогодні — до Г. Журби.

2 липня. Йдуть з Москви вісти — чи певні? — ніби там одбулися

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 138

величезні студентські розрухи з приводу скорочення вищих шкіл і студентів. Ніби покликали студенти на сходку Луначарського й вичитали йому за все, що робиться іменем культури та освіти.

Студенти-комуністи уступились за свого, справа скінчилась мордобоєм. Викликане військо пристало до студентів і обороняло їх навіть од ЧОН'а. Таке плетуть, хоча, як по правді казати, нічого в тому нема й неможливого. Бо справді струну занадто натягнуто і тріснути вона може кожної хвилини.

Взагалі розмов серед публіки багато. Чогось ждуть, кажуть, що трапиться несподівано, одної ночі — «а на ранок їх і дідько забере». Характерний саме оцей настрій.

5 липня. Чвари і чвари кругом. В Академії просто не продихнеш од них. Мені, як голові на цей час Управи, Кримський щодня подає скарги на Іванця, вимагає, щоб його прогнати і зовсім безпідставно. Так, дрібниці якісь. Мені доводиться Іванця обороняти. Найпікантніше, що це родич Кримського, і торік за його Кримський хотів прогнати одного з служників, Янукова. Тоді доводилось обороняти од Іванця, а тепер — Іванця. Надокучили мені оці дріб'язкові чвари та сварки. Коли б швидше скинути з себе цеє головування осоружне.

6 липня. Підписав умову на редактування Словника. Це не значить, що зараз і за роботу треба братись. Відповідно до умови, комісія візьметься до роботи тільки тоді, як їй дадуть авансом гроші. А як грошей цей самий «Шлях освіти» або тепер вже «Червоний шлях» не має і не знати, коли матиме, то... зопсували вони тільки літо мені та й по всьому. Вже більш двох місяців цяя історія тягнеться, час іде, літо минає — і виїхати не можна, і роботи немає. Совітська комбінація.

7 липня. Кажуть, Винниченко прислав листа, писаного ніби од якогось актора. Питає, як справляється у нас «теперішня трупа», як до неї ставляться, чи добре приймають, і як би тутешні люде поставились, коли б із-за кордону приїхала «їхня трупа», теж ліва, тільки не така, як теперішня. Видимо, нову замишляє авантюру шановний Володимир Кирилович... Але хай сидить краще там, де сидиться. Який би дурень міняв шило на швайку, та ще таку, як Винниченко: приїде, наробить бешкету, заварить кашу, а доведеться споживати — скаже: ну вас к чорту! Та й умкне в якусь

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 139

шпарку. І все якісь фантазії на мислі. Невже він думає, що купка нікчемна «укапистів» може творити державу? Це було б суще нещастя, коли б Винниченкові знов пощастило заварити якусь кашу.

8 липня. Просто біда: ніде не платять грошей. Винні мені і в Держ[авному] видавництві, і в «Шляху освіти», і в «Часі» — і за цілий тиждень біганини ніде ні копійки не вибігав. Замість грошей показують ті телеграми, що шлють вони до Харкова, благаючи грошей та признаючись одверто, що вони — банкроти. Проїдають і розкрадають усе, хоч скільки дай, — розуміється, казенні видавництва. Міністерські штати й платня (своїм, звичайно), ніхто нічого не робить, ніхто нічого не тямить і не хоче тямити, усякий гарба, що може — і наслідки... які можуть бути, опріч банкротства, наслідки. Пощастить ще трохи урвати казенного пирога — животітимуть ще якийсь час. Не пощастить — помруть ганебною смертю, занапастивши попереду українську книжку та письменство.

А взагалі, на гроші скрутніше, ніж було на початку «грошової реформи». Скрізь торичелієва порожнеча. Академії замість 30000 крб. на ремонт прислано з Харкова — 3000 крб. , і не знаєш, чи на цю мализну дивитись, чи що з нею робити, бо на ніяку справу не вистарчає. Удержання не доплачують. Зате податки і штрафи луплять. Теж фінансова політика... Але нагадує тих двох дядьків, що купили наспіл барило горілки і потім один одному продавали за той єдиний п'ятак, що у когось із них знайшовся, аж поки вся горілка минулась і п'ятак як був, так і лишився.

Здається, у наших фінансистів і п'ятака не лишиться — вкрадуть. Що ж — кінець швидше прийде гнусному режимові.

10 липня. З новітнього фольклору. На якомусь мітингові промовця риторично запитує: «Ленін... Чи ви знаєте — хто такий був Ленін? — Вор...» Крики обурення, похвалки арештувати. «Ша! — веде далі промовця, — Ленін був дійсно вор: вождь октябрьской революції».

12 липня. Скінчив нарешті книжку про І. С. Левицького. Затяглося так через те, що міг уривки часу тратити на цю роботу і те, що вимагало двох тижнів, забрало місяці. Не дають працювати і люде, і справи.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 140

13 липня. Ще з новітнього фольклору, — анекдот, мабуть, «аристократичного» походження. Заспорилися Мусоліні, Еріо, Макдональд і Чичерін, хто з них демократичніший. Вирішено зробити спробу. От Мусоліні й запер трьох конкурентів на демократизм вкупі з свинею в одне помешкання; хто довше висидить, той найдемократичніший. Минуло трохи часу — вискакує Макдональд, затуляючи носа: «не можу більше». За ним незабаром Еріо. Минув ще якийсь час — вискакує свиня: «і я не можу з ним видержати». Чичерін виявив найбільше «демократизму», що й свиня не видержала. Але своєрідне розуміння демократизму виявив і автор анекдоту!

14 липня. Пікантну історійку розповіла Тіна Ом[ельченко]. Вона малювала мого портрета (який він вийшов — не знаю, бо домальовувала без мене). Схотіла подати його між іншими працями на комісію в Інституті. Коли це стало відомо, студентський староста одізвав її набік і таємничо почав: «Ви хочете портрет Є[фремо]ва показувати... Не радив би»... — «Чому?» — «Та, бачте, у його така репутація... Коли б, знаєте, чого не вийшло...» Тіна спалахнула: «Що ж, ви за контрреволюціонера чи що його маєте?» — «Та... словом, не раджу». — «А я таки покажу». Перед приходом комісії Тіна приходть до залі й бачить — портрет повернуто до стіни. «Я, каже, розсердилась і поставила його як слід». «Що ж комісія?» — питаю. «Та нічого не сказала».

Це вже не перший випадок такого хамства. Я знаю, що* київські газети вичеркують моє ім'я, скоро стрінеться в якій поданій їм статті. Я знаю, що на Педагогічних курсах заборонено посилатись на мої книжки. Стараються хлопці, чи виконують «замовлення»?

* Далі закреслено: большевицькі.

15 липня. На черзі нова реформа Академії. Останні відомости з Харкова подають, що там знов ідуть про це розмови. Коли б не зруйнували і ту роботу, що робиться.

Прислано на редактування першу пайку Словника. А грошей видавництво не платить ні співробітникам, ні мені. Завтра маю з видавництвом серйозно говорити...

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 141

17 липня. Один судовик питав, чи швидко вийде Словник, а то у нас, каже, так пишуть, що тільки пожалься Боже! Недавно один з урядовців почав свій папір так: «У відповідь на ваше сватання»... Знайшов у Дубровського [можливо Дубровський Віктор Григорович - Т.Б.] під «предложение» — «сватання» та й пальнув, сердега... Я вже, здається, згадував, що «українізовані» чиновники з приводу якоїсь справи прохають од прокурора «вашого ув'язнення» («заключения») або скаржаться, що «не дістають уже стільки місяців «змісту» («содержания»). Мабуть, таким ніякий Словник нічого не поможе.

18 липня. Кажуть, що заборонено портрети Леніна малювати, — таким дегенератом почали його показувати ретельні почитателі. Найбільш розповсюджений портрет — Ленін з роззявленим ротом та простягнутою рукою — чисто оперний співака поганого тону й провінціяльної сцени. Істинно — всякий творить богів «по образу і подобію своєму».

19 липня. На Десні між Черніговим та Новгородом-Сіверським був напад на пароплав. У вузькому місці звелено спинити пароплава, потім побито капітана за те, що не послухав був одразу й кількох пасажирів. Чутки переказують, що побито самих жидів. Б'ючи ніби приказували: оце вам спекуляція, оце вам валюта, оце вам скорочення штатів. Чоловік, що мені про це оповідав, виводить з того, що напали службовці, вигнані через скорочення штатів. Звичайний розбишацький напад поголоска вже силкується прикрасити мотивами загального протесту.

Написав листи до Оренштайна та до Г. Журби.

20 липня. В «Більшовику» нова стаття тупоумного Клепатського проти Академії. Написана вже здержливіше, але всі елементи доноса й провокації є. «Учені», що помазалися чи примазалися «марксизмом», без того тепер не можуть. Гнусний тип! З понурою упертістю свині риє, риє своїм тупим рилом, сподіваючись зробити таки на Академії кар'єру.

Недавно один з таких «услужающих», Я. Савченко, надрукував у «Більшовику» ж таки доноса на Зерова за його відчити на Педагогічних курсах. Тепер виявляється, що, надрукувавши, він з газетою пішов до «Наросвіти» і запропонував свої послуги як лектор, замість Зерова. Од такого вчинку навіть офіціяльних

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 142

освітників занудило і вони його послуг зреклися, а запросили таки Зерова. Зовсім одверто й по щирости зроблено: свині вже без жадної машкари совають свої рила всюди, де прочувають для себе поживу.

22 липня. Виясняється, що Клепатський виконував «замовлення»: редактор «Більшовика» не хотів містити його статті, а звелів йому це зробити Губком (Губерніяльний Комітет комуністичної партії). Чомусь йому треба прищемити Академію, і на це й здався новоявлений «марксист» Клепатський. Такових бо єсть царствіє теперечки.

24 липня. Тиждень тому золота десятка (царських часів) коштувала 8 крб. , сьогодні — 16. Починається!... Фінансисти пророкують на осінь новий кризис з грошима і, можливо, катастрофу з валютою. Неврожай, дощі, що гноять і ту мализну, яка вродила — призводять до великого песимізму в офіційних кругах. Темнота щодо перспектив зростає.

26 липня. Сьогодні цілком закінчив книгу про Левицького, навіть перечитав і востаннє до друку виправив. Загаявся, бо рвуть на частки і не дають систематично працювати. Тепер книга піде до цензури (ох!)

28 липня. Почав редактування «Словника». Не люба це мені робота і берусь до неї з великою неохотою. Та вже нічого не поробиш... Думаю на тиждень давати — аркуш. Для цього треба буде 2 - 2 1/2 год. оддавати Словникові щодня. Сьогоднішню порцію зробив за 2 години.

І це, мабуть, на цілий рік. А я саме цілу низку мав на думці літературних нарисів і, звісно, з більшою охотою їх би писав.

29 липня. «Порція» Словника, потім Академія — теж свого роду «порція» метушні, чвар, пліток, скарг.

Понаписував листи Є. Рудинській, В. Станіславському, Ревуцькій.

30 липня. Службовці з «Цукортресту», власне, їхній «місцком» зробив постанову, що кожен мусить придбати твори Леніна.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 143

За них вираховують з удержання, а вони тепер шукають, кому б продати, щоб вернути гроші. Не знаєш, чому більш дивуватись — чи нахабству вищих, що, вислужуючись, накидають ті нікому не цікаві книги, чи рабству нижчих, що без жадного протесту роблять, що їм велять. Виграє, звичайно, видавництво, що збуде макулатуру, якої ніхто не купує. О tempora!...

31 липня. З приводу 10-ліття війни — повно статтів по газетах, мають бути маніфестації, мітинги. Звичайне лицемірство: люде, що розвели найгіршу в світі війну й найбільше людей вигубили — протестують проти війни! Характерний малюнок: проти багнетів старого війська наїжились багнетами ж червоноармійці: це зветься — війна війні! Таки війна і таки ж тими самими способами. Навіщо ж галас? Якийсь ієзуїтизм, тільки червоний.

1 серпня. З сьогоднішнього дня починається моя черга на санаторію. Але не знаю, коли виберусь туди та чи й виберусь. Всі роз'їздяться, діти послабли, — нема на кого дітей і хату кинути. Доведеться мені, мабуть, цього року обійтись без санаторії.

А тим часом іноді чую, що маю серце в грудях; таке велике, як кулак. Краще б його не чути!

2 серпня. Лист од Федора. Становище його не одмінилось. Цікава подробиця: «вичистили» його з служби за те, що він був (!) членом Центральної Ради! Хто кислиці поїв, а кого оскома напала — це одне, а друге — ще й досі пани становища не можуть забути про колишнього конкурента: і мертвий труп їх лякає.

Чи дрібненька це помста?

3 серпня. Противійськова маніфестація. Звелено повикидати прапори — на честь війні? Написи на зразок «Рабы всего мира! Вы являетесь пушечным мясом для буржуазии! На борьбу, на баррикады! Не ждите буржуазии! Рабочие и крестьяне СССР с вами!» (це так кооператори розмахнулись!), безкінечні промови і три аероплани «гордо реяли в воздухе». Одно слово — звичайна «убогая роскошь наряда» і звичайне ж лицемірство.

Нінка поїхала до Тули. Я в санаторію подав заяву, щоб мені лічили термін з 15 серпня.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 144

4 серпня. Приходив інтерв'юер з «Пролет[арскої] Правди», питав, що я думаю про війну. Погнав його. — Картка в Тулу.

5 серпня. Знов чутки — про ультиматум большевикам щодо переміни курсу, евакуації України і т. п. З того правди тільки того, що Раковський приїздив радитись до Москви і що большевики визнали всі борги. А скільки реклами, галасу й колотнечі за них нароблено. Це, либонь, чи не з останніх позиція.

Потішив мене сьогоднішній «Більшовик». Надрукував він вражіння якогось італійського комуніста Пелузино. Поміж усякими дурницями знаходимо у його таку «развесистую клюкву»: найбільш, мовляв, у вас тут мене вражає абсолютна воля слова і друку, — аж дихати легше!... Бодай би він справді так дихав... Ну, та «знатному иностранцу» вибачити можна. Але з яким лицем друкують цю брехню наші монополісти од преси? В неділю «Більшовик» надрукував був статтю (мабуть Деснякову) — «Українська буржуазія під час війни», повну таких брехень та вигадок (напр[иклад], що ТУП обертався з декларацією до вел[икого] князя Миколи Миколайовича!), що навіть у теперішній монопольній пресі не часто такі можна здибати. Оце й єсть ота хвалена «воля друку»!... «Суєслови, лицеміри, господом прокляті»...

Лист у Тулу. Лист од Андр[ія] Васильовича]. Пише, що приїде, мабуть, в кінці серпня. Берлінські олімпійці не задовольнилися посланими (з Харкова) документами й самі ще запитуватимуть Харків. Ну, й кропив'яне насіння! Не дихне, поки десять бумажок не напише!

6 серпня. Лист до Андрія Вас[ильовича] та Оренштайна.

9 серпня. Лист до Петра.

12 серпня. Підписано умову з Англією. Брехуни й тут визначились. Пустили чутку, що Макдональд сам благав їх не припиняти переговорів, уночі збудив Раковського і до ранку підписали умову. Може б хто й повірив, коли б не переборщили в брехні. Неофіціяльна версія показує справу зовсім навпаки — ніби Макдональд заявив, що тяганина вже надокучила і коли большевицька делегація не підпише умови до ранку, то її вишлють з Лондону і що Раковському довелося уночі збирати своїх підручних

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 145

і пристати на всі умови, подиктовані англійцями. В зв'язку з підписанням умови знов ширяться чутки про окупацію України, — власне бо ми й досі не знаємо, на яких же справді умовах погодилися англійці з большевиками, і це й заставляє думати, що умови повинні бути дуже солоні. А тому чекають перемін. Вказують, що з бувш[ого] Купецького саду знято назву «Пролетарський» — лишилося просто — «городський сад». На вагонах трамваїв замазують слово «комунальний» і залишають «городський трамвай». Кажуть, що це тому, що вертаються давні власники трамвая, бельгійці. Щось, мабуть, і справді таки єсть. Бачив листи з-за кордону від Черкасенка: він пише, що восени, найпізніше взимку, еміграція має повернутись на Україну. Пише, що Раковський з товаришами лижуть халяви у закордонних капіталістів, благаючи грошей, а ті й дивитись не хотять. Пише, що становище фінансове большевиків безвиглядне цілком. Внутрішня ситуація ніби ствержує це. Побачимо...

13 серпня. А тим часом... тим часом якісь шмаркачі ходять по книгарнях і одбирають старі видання на автодафе, починаючи од Далевого «Толкового словаря», історичних праць Карєєва і т. п.

Всю історію, історію письменства, соціологію хочуть препарувати тільки по своєму й ніякої «єретицької» думки не допустити. Будилович з денікінських часів те ж саме пробував робити з українською та большевицькою літературою. І тут методи однакові.

Дав я був до «України» Грушевського статтю про генезу Кирило-Методієвського Брацтва. Видавець, Держвидав славнозвісний, послав її на цензуру до губкома, хоча добре знає, що академічні видання цензурі не підлягають, а той, не будучи дурак, катнув резолюцію: «не воспрещено, а несвойственно», бо «нема марксистського духу». Болвани! Тямлять вони, що то єсть дух...

«Україна» — науковий журнал з українознавства історичної секції ВУАН. Виходив у 1924-1932 р.р. під редагуванням М. Грушевського.

14 серпня. Знайшлася згуба. Років з 12 тому М. М. Грінченко взяла у мене збірку радикальних виданнів, де була брошура «Як цар людей дурить» (це щоб оберегти мене перед жандармами) та й дала сховати Онисі. Вона сховала так, що й знайти було не можна. Дуже я на цю дружню послугу сердитий був, та мусив примиритися з тим, що книжка навіки пропала. А це чистячи

Онися (Онися Федорівна Дурдуківська), сестра В. Ф. Дурдуківського.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 146

кімнату для ремонту й знайшли книжку за образами, на превелику мені радість.

15 серпня. Цензура дозволила мого Нечуя-Левицького, збірку про Стебницького і ще деякі книжки. Новий цензор (Десняка пришелепуватого вже прогнано) казав, ніби цензура має тільки по суті дивитись, а не чіплятись до слів та букв. Маємо, значить, поступ! А все одно і розумний цензор без дурниць не обійдеться, — така вже природа кожної цензури.

Очевидно, збірка за ред. С. Єфремова, перше видання — «Серед білої ночі» (про П. Стебницького), 1919 р.

Сьогодні мені йти до санаторії, але хіба що встигну речі одвезти. Цілий день писав рецензію на монографію (рукописну) Багалія про Сковороду (на премію подана).

«Український мандрований філософ Г. С. Сковорода» — праця Д. Багалія, видана у 1926 р.

24 серпня. З 17-го живу в санаторії. Поправка з того невелика, бо цілими днями або сижу за роботою (Словник та ін.), опріч того мало не щодня доводиться бувати в місті (Академія, грошей добувати і т. п.). Отже виходить, що до всіх обов'язків долучився ще один — бувати в санаторії...

Ввечері часто проїздю трамваєм по Лук'янівці. Кожного разу мені ласкаво й привітно присвічує червона зірка з високого тюремного димаря... Це треба було спеціяльно ухитритись, щоб її там притулити, але чого не переможуть червоні тюремники! І це не тільки в Києві. В Полтаві так само тюрму прикрашено червоною зіркою. Зворушливо виходить і символічно.

18-го написав листа до Багалія.

28 серпня. Ті, що були сьогодні в Лаврі, розказують, що сила народу зібралось (тисяч на 50), настрій глибокий, змагання між українцями та слав'яністами, протирелігійним агітаторам не дають говорити. Величезне вражіння зробила зірка, яку (вдень!) бачили над великою церквою (мабуть, Венера, бо Марс повинен не там бути вдень, — і обидві тепер близько до землі і надзвичайно гарні). Звичайно, побачили в цьому «Знаменіє» проти большевиків. Легенди виникають на очах. Говорили вже там, що бачили й Матір Божу, як вона благословила монастир.

31 серпня. Вчора й сьогодні по газетах повно Савинковської справи. Прочитав і тільки руками розвів. Нічого не розумію в цій чудній якійсь оказії. Коли чоловікові каятись скортіло, то чого ж

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 147

він приїхав нелегально. А коли не кортіло до суду, то... Взагалі дрянь люде поставали. Перше смерти в вічі дивились і не моргали, а тепер користуються з того, що можна благородну позу прибрати: прозрів, мовляв, і ради пролетаріята зраджую свої погляди, себто признаюсь, що помилявся.

Занадто вже багато проявляється таких, що «помилялися». А це вже підозрена справа.

7 вересня. Справа з цензурою моєї статті скінчилась несподівано і досить благополучно. Говорив з видавцями. Вони сконфужено посилались на те, що «становище зобов'язує», що вони, як Державне видавництво, мусять підлягати партійній цензурі. Я відповів на це, що цінителями-цензорами є люде, які нічогісенько не тямлять, а втім можу поставити крапки над і, щоб вони не чіплялись.

Потім дізнався, що мої «крапки» цензорів таки не задовольнили і вони домагалися, щоб статтю таки зняти зовсім з книжки. Бувши в Держвидаві вдруге, почав знов про це розмову, аж мене перебивають: все, мовляв, гаразд: статтю пропущено. Хай їм грець!

Бачив інструкції щодо конфіскації книг. Прецікавий документ, од якого так і війнуло 90-ми роками. Між іншим, звелено одбирати й нищити совітські видання до 1921 р., бо вони вже не відповідають теперішнім поглядам та зміненій політиці! А що як через рік і теперішні не відповідатимуть?

14 вересня. Знов морока з флагами. Звелено справляти нові і набувати їх по районах міліції. Очевидно треба дати комусь заробити. «Участковий потреатизм» колишнього не додумувався до такого. Тоді «обывателям предоставлялось украшать здания флагами», але щоб видумувати для них точний формат і примушувати в поліції купувати — на це не сягала фантазія старорежимного адміністратора. Треба було велику революцію пережити, щоб докотитись до такої бридоти.

28 вересня. В місті почалися страшенні арешти. Арештовано, кажуть, чоловіка з 700. У Харкові, Полтаві, Чернігові й по інших містах і весях так само поспіль йдуть труси й арешти. Що воно таке — не можна догадатись, бо хапають найріжноманітніших

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 148

людей, яких зв'язати ніяк не можна. Багато сидить жидів, українців, поляків. Говорять, ніби ГПУ викрило якусь змову, а швидше, мабуть, треба йому своє існування виправдати. Так робила і старорежимна охранка, тільки що з меншим розмахом. На днях у газеті вичитав, що на щось там «срок продлевается до 1 октября». Хороша тепер зробилась мова по газетах!

1 жовтня. Перебрався з санаторії додому. Тепер може акуратніше записуватиму.

Справа з флагами кінчилася також несподівано. Виявилось, що то тільки проект, ніким ще не затвержений, а тим часом обов'язали були вже за два тижні покупити їх і ціну встановили: 7, 15 і 35 крб. за те, що коштує од сили 1 крб.! Вийшов невеликий конфуз.

2 жовтня. Великого клопоту міліції завдають... голі люде. Спершу в Москві, а це і в Києві з'явились по вулицях люде в адамових убраннях зі стрічками через плече: «Долой стыд!» У голих дам, правда, в руках ридикюлі, а в них певне дзеркальце мусить бути. Начальство не знає, що з цими воїтелями проти стида робити. З одного, боку воно й само цей лозунг давно проголосило, а з другого... навіть йому якось ніяково.

І от по газетах інтерв'ю з «Наркомздравом» Сімашком: «авторитетна» його думка — ходити голим не гігієнічно... Отже на цій підставі боротьба проти голизни. Але певности не почувається. Та й справді: як час — безстидний принципіяльно — може боротися з принципіяльним безстидством? І які аргументи проти його можуть виставити люде, що безстидство самі обернули в систему?

3 жовтня. Дійсно — безстидство, обернуте в систему. На Миколу один з його товаришів, підглянувши, що цей носить хрестика, подав доноса. Робиться слідство. Можуть за хреста вигнати (тепер кажуть «вичистити») з Інститута. Хороший же товариш, що підглядає й доносить. Хороше й начальство, що прикриваючись віротерпимістю, починає з приводу хреста справу. А цинізм який!...

М. Василенка випускають з тюрми, але висилають за межі України. Колись відомий Фроленко [вірогідно Фроленко Михайло Федорович - Т.Б.] свою статтю чи згадки про царську лютість затитулував промовисто — «Милость». І тут

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 149

маємо таку саму «милость», якої «помилуваний» хоче зректися й прохати, щоб його лишили в тюрмі.

4 жовтня. Стрівся з Пилипенком. Нагадав йому про Андрія Васильовича: дозвіл йому, кажу, вернутись дали, але там не пускають. «А що ж — відповідає — я нагадував: кажуть, що це передчасно». «То навіщо ж давали дозвола?» — На це я відповіді не дістав. З губи халяву звикли робити і роблять систематично.

Василенкова справа повертається на краще. Висилають за межі України, але кажуть, що коли попросить, то дозволять зостатись і на Україні. Чудово оце — «коли попросить». Мало покарати, а треба ще назнущатись з чоловіка, дати йому почути, що він цілком в їхніх руках: «Ха-ха, може я тебе й помилую», — мовляв Щедрінів вовк. «Милость».

Цікава деталь. Сьогодні одбувались звичайні (з примусу) маніфестації протеста проти арештів і тюремного в'язнення по буржуазних державах. Протестувати вийшли і службовці київських тюрем, а тому ув'язненим не давали їсти: кухарів теж погнали протестувати*. Цинізм надприродній!

* Далі закреслено: надприродній.

5 жовтня. 23 вересня був у окуліста. Очі мої почали вередувати. Звелів для роботи уживати окулярів. Незвично це і трохи нервує під час роботи. Власне кажучи, й так я можу бути вдячний своїм очам, що застрайкували аж на 48 році. Років з 40 служили вірою й правдою, та ще як служили! Більше надуживати їх, ніж це робив я, ледве чи можна, і це просто чудо, що вони аж до цього часу додержались були. Тепер треба звикати до іншого. Нове «momento mori»**.

** Пам'ятай про смерть (латин.).

6 жовтня. Ходить прокламація од «Союза боротьби за самостійну Україну» до селян та робітників. Привезено мені її з села, і, кажуть, що там її охоче читають. Написана досить популярно. Обнадежує на швидке визволення. Власне, мало я в це вірю, бо об'єктивних даних до цього не видко. Але чи не ця прокламація викликала ті страшенні арешти, що хвилею прокотились по всій Україні? Між іншим, чув я версію, що закордонні українці

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 150

обернулись до Ліги Націй з меморандумом, що коли Ліга береться обороняти Грузію, то повинна так само поставитись і до України, бо становище обох країн щодо большевизму однакове. Відповіддю ніби й були арешти.

7 жовтня. Був на засіданні з приводу закінчення книжної виставки. Сама виставка, яку я бачив уперше, досить убога, але на цікаві наводить паралелі. Найбільше місця зайняв московський Госиздат і, що найцікавіше, там є справжня культурна книга: імення Пушкіна, Гоголя, Достоєвського, Тургенєва, Островського, Толстого, Бєлінського і ін. часто трапляються на заголовках. Тим часом, у нашого Держвидава виставлено мало не самі за себе підручники та агітаційна література. Ріжниця колосальна і показує, в яких руках у нас тут опинилася книжна справа.

Ще яскравіше показало це засідання. Довгі, нудні, претензійні теревені, серед яких правдою пролунало слово одного тільки промовця, що ми, мов, цілком провалилися з своєю виставкою, виправдавши свої завдання хіба на 30%. І матеріяльно, і морально виставка успіху не мала, ніхто нею не цікавився, публіка не ходила, а ходили тільки ті, кого силоміць заганяли. Але навіть цей промовця говорив, що провал стався через те, що мало агітували за виставку на заводах і через те робітник, мов, не пішов. Певна річ, це нісенітниця. Просто масовий робітник занадто ще некультурний, щоб його могла заінтересувати така рафінована штука, як книжна виставка. А на іншу публіку і не рахували так само мало культурні упорядчики.

Одна курйозна дрібничка. На засідання запрохувано: «на чашку чая и на собеседование». Прийшовши, справді застав на столі сервіровку; згодом, одначе, на очах у зібраних її забрали й повиносили. Вияснилось, що «чашка чаю» здалася комусь занадто «буржуазною вигадкою» і, як таку, її усунено... Мудрі голови!

8 жовтня. Всюди йде нова «чистка» — студентів, учителів, службовців. «Избієнных младенців» тисячі. Дехто справді поліз у петлю, опинившись за облавком. Але справа починає набирати курйозного вигляду. «Вичищені» московські студенти, кажуть, обернулись до англійського посла з проханням, щоб їх прийняли до англійських шкіл; американці й англійці запропонували усім, кого викинуто з тутешніх шкіл, їхати до Америки й Англії,

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 151

обіцяючи і науку, і забезпечення під час науки. Вийшов скандал. Раковський прислав догану «чистильщикам» за те, що вони показуються дурнями перед Європою. Скільки правди в цьому анекдоті — не знати, але факт той, що непохитні «чистильщики» починають подаватись назад і обіцяють «вичищеним» студентам, що їм буде дозволено вчитись, а вчителів знов примощують на службу. Все це робиться під флагом загальної освіти, культури й інших хороших слів.

Написав листа до А. Кримського.

10 жовтня. Приїхав з Глевахи Стах і дивні діла розказує. Прибув у село хтось з волости (волвиконкома) і об'явив його і членів церковної ради «бандитами» й позбавив їх права участи в сільській раді. Тоді отара поперелякувалась і почала зрікатись одно по одному участи в церковній раді. Церкву хочуть повернути на клуб. А отара мовчить і мовчки чухає чуби та потай нахваляється, сама в свої нахвалки не вірячи. Досить першому-ліпшому нахабі й жулікові взяти палицю в руки — і все перед ним гнеться. Німії подлії раби! Мене церковні справи не обходять, але оце рабство і рачкування перед кожним нахабою хоч кого можуть вивести з рівноваги. І головне — яких прав позбавлення ці безправні раби лякаються?

Написав листа до Є. Чикаленка.

11 жовтня. Була Є. Я. Рудинська, розповідала фінал історії з полтавськими музеями. Невважаючи на обіцянки з Харкова і Академії, музеї таки розгромлено. Рудинські та Мощенко мусили покинути їх, а без них незабаром буде сама руїна. Образилися полтавські хами, як сміють наперекір волі їхній йти та «організовувати общественное мнение», — так вони звуть втручання в цю справу Академії. В старі часи нічого подібного не могло статись, а тепер усякий невіглас уважає себе за мецената, а виступає справжнім вандалом.

По газетах надруковано: Чубаря, Гринька та Ряппо обрано на «почесних студентів»... Це не зайва їм річ, бо справжніми студентами вони ніколи не були. А саме звання нагадує мені того «почесного козака», що на його обрано було когось за останні часи царського режиму.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 152

12 жовтня. Чув оповідання про те, як роблять «чистку» серед студентів. Комісія, що її робить, просто забавляється. Питання ставить які кому впаде на думку.

Найбільш люблять масні питання. Студенток, нап[риклад], мало не кожну запитують — «скільки разів робили ви аборт?» І нікого не знайдеться, хто б хоч очі заплював цим сквернословцям.

«Чистка» по установах так само провадиться своєрідно. Тут, навпаки, до тих, кого мають викинути, підходять з надзвичайною ввічливістю та делікатністю, але делікатними питаннями так само доводять жінок до істерики, а чоловіків до петлі. Сьогодні одного такого бідолаху знято з дерева проти Володимирського собору.

13 жовтня. З новітнього фольклору. В Петербурзі, як розповідав один приїзжий, в якомусь сквері в нужнику висить напис: «тут приймають жертви на всеросійський пам'ятник Іллічеві — золотом і папірцями».

14 жовтня. Надто насунуло роботи — Словник, коректа Словника і «Люборацьких», кілька cтаттів книги про Левицького, на термін дуже близький і щоденна метушня в Академії. Просто не знаю, за що хапатись і як з усього того вискочу.

16 жовтня. Коректурна й інша робота все допікає. Почав статтю для Меженківського збірника (історичний нарис української книги), але можу писати тільки мікроскопічними дозами. А термін — 20 жовтня!

17 жовтня. Ходять по хатах агенти комітету «для допомоги жертвам інтервенції». Офіціяльна ця установа допомогу розуміє дуже оригінально. Списують усякі здирства і збитки за часів ніби інтервенції, щоб подати рахунок навпроти «закордонної буржуазії» нібито винної за інтервенції. Не розумію, навіщо це все робиться? Чи вже ж та буржуазія така дурна, що поважно братиме ті рахунки, та ще складені таким способом і большевицькими агентами? Принаймні щодо мене, то дивлюсь на це, як на справу цілком безнадійну, яка викличе хіба комічні наслідки.

Мене тягли також до того комітету, але я одмовився. Та й

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 153

справді — нащо робити вигляд, що збитки робили інтервенції, коли найбільше їх зробили самі большевики, майстрі грабунку та здирства. І тепер бувають уже цікаві qui pro quo*. Приходять агенти до одного «буржуя», питають про збитки, заохочують писати якнайбільше, а коли записали, то виявилось, що то все большевики наробили. Вийшов конфуз, та ненадовго. Агент геніяльно викрутився: ну, то все це поставимо, каже, на рахунок денікінцям... І отакі «рахунки» схоче хтось оплачувати? Навряд.

* Одне замість іншого (латин.).

18 жовтня. Була К. М. Андрієвська. Її також «вичистили» в подяку за 35-літню справді таки саможертовну працю. Та ще підступом: спершу створили були спеціяльну для неї посаду (завідувати діяпозитивами), а потім ту посаду скасували, як непотрібну. Плаче бідна. А робітник — з неї дуже добрий — і от хоч на вулицю з довгою рукою йди. Взагалі з цими скороченнями робиться щось неможливе; з одного залізничного управління в самому Києві викидають більщ 700 чоловіка. Та ще проти зими. Поруч з цим ростуть злочинства — грабунки та злодійство. Щодня чуєш — то там, то тут залізли в хату і геть усе вичистили. Одно за одне чіпляється. Ростуть і самогубства. На Володимирській вул. якийсь бідолаха вискочив з четвертого поверху. Навіть газети занотовують «дні самогубств», коли буває їх по кілька десятків. Солодке життя!

19 жовтня. Неділя. Цілісенький день висидів за коректами, — аж голова обертом іде і в очах темніє.

20 жовтня. А Миколу таки «вичищено» з Інституту за хрестика, — офіційно за те, що бере малу участь у житті школи. Перше виганяли за політику, тепер за неполітику. А суть одна, тільки цинізму стократ більше.

21 жовтня. Вночі прокинувся од якогось шарудіння. Думав спершу, що пацюки, — коли глянув у передпокій: кватирка й двері навстіж. Знов був гість, як і торік об цій самій порі: цього року привітав з іменинами. Встиг узяти не багато — старого парасоля, старі калоші — та ще деяку дрібницю. Це — «новий побут»:

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 154

злодійство таке, що, мабуть, жадної немає хати необкраденої. Починаються темні осінні довгі ночі, саме зручний на злодійство час. Та ще безробіття, та ще усякі «чистки», а в результаті просто жити снаги немає.

22 жовтня. Вночі злодії, а вдень дітвора жити не дає. З усіх боків лізуть до садка, ламають паркани, — просто з хуліганства, бо ж у саду нема чим поживитись. У нашому дворі заявлено міліції; прийшли і навіть не поглянули і сказали, що треба зловити когось, тоді тільки вони вступляться. Це нагадує відому пораду проти бліх: треба спіймати блоху, зв'язати їй руки й ноги, посипати в ухо порошку, то вона буде нидіти, нидіти та й здохне.

А поки органи оборони дають такі пікантні поради, з дітворою робиться щось таке, що вже обертається в соціяльну небезпеку. Ніколи ще не було стільки дітей по вулицях, як тепер. Цілі хмари — і все це хуліганить, безчинствує, росте злодійкуючи, ні до чого путнього не привчаючись, не знаючи праці, а шукаючи тільки забавок та веселого життя. В школи не ходять, або там нічого не роблять. Що буде з цього покоління, змалку розбещеного і розпаскудженого — і подумати страшно. Навіть комуністи починають замислюватись. Недавно була стаття в «Пролет[арській] Правді» — ми, каже, виховуємо, хуліганів, нероб, сифілітиків, а надто по своїх дитячих домах та між ленінцями. Одного тільки не каже, а саме — що нічого іншого з своїми способами вони й не можуть виховати.

23 жовтня. Фінансовий стан усе гіршає. Банкротують приватні люде через страшенні податки, ще більш банкротують торгові установи державні через безхазяйність, злодійство та загальну депресію. Уманський «райсоюз» платить по 25 коп. за карбованець. «Сорабкоп» тріщить — от-от лусне. «Сільський господар» вже луснув. У місті мало не кожен другий магазин або забитий стоїть, або ж ліквідується. Грошей ні в кого нема, ніхто не платить, насамперед не платить держава службовцям. А офіційні брехуни тим часом не перестають товкти: все гаразд, усе чудово, увесь світ перемогли і знищили. А тим часом у світі робиться щось інше. Бачив оце одного приїзжого з Німеччини: там тихо, спокійно, марка стала на мірі і німець ні про що не думає, тільки працює-працює. І він вискочить на широке плесо, а в нас, де

«Сільський господар» — двотижневик, орган Всеукраїнського союзу сільськогосподарської кооперації, виходив у Харкові у 1922-1928 р.р.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 155

вміють тільки галасувати, все йде на дно, і дедалі, все більш гнилизною відгонить. Самобутня риска...

24 жовтня. Українізація... От іще, опріч «чистки» справжня злоба дня. Просто стогін і гвалт стоїть по установах. Виданий був наказ, щоб усі службовці вміли по-українському, але як ніхто з росіян і «тоже — малоросов» того в серйоз не брав, то граматики і словники любенько собі спочивали під спудом. Аж тут почали іспити робити і, хто не складе — виганяти. От тут от і почалося. Достається, звичайно, українцям, хоча в тому, що робиться вони Богові духа винні. Характерно, що найсерйозніше до українізації поставилися службовці-жиди і справді за цих півроку понавчалися, тоді як росіяне нарікали і нарікають, але пальцем кивнути не хочуть, щоб якось вже раз раду собі з тим дати.

Треба сказати, що чимало й дурниць роблять. Вчать не так мови, як граматики та всяких хитрощів граматикальних, пишуть диктовки, забивають голови правописними дрібницями, до того ж не усталеними. В результаті якесь буквоїдство виходить, яке дає рацію нарікати зовсім справедливо. Сам по собі захід доцільний — щоб службовці знали народну мову — набирає потворних форм. Хоча без примусу тут, очевидно, нічого зробити не можна. Старий чиновник, який думає, що все для його, а не він для народа, ще не вмер і твердо сидить у кожному радянському службовцеві. А з цього виходить і сміх, і горе, коли на старість доводиться за граматику та правопис братись. І беруться, хоч і кленуть крепко та зганяють злість на безневинних цим разом українцях. Це так, як та «невістчина плахта» за все* одбуває.

* Далі закреслено: відповідає.

25 жовтня. На «чистці» студентам ставлять такі запитання: «де стоїть місто Еріо?» Студент, що йому цю дурну «мороку» завдано, не звомпив і відповів: «близько міста Макдональда». І врятувався. Це нагадує мені, як один батюшка на екзаменах в уманській бурсі любив питати бурсаків: «якого дня створив Бог блоху?» Тільки що за блоху бурсаків не виганяли, а за «місто Еріо» міг студент вилетіти. Поступ маємо великий.

Взагалі з усякими «чистками» зайшли в куток і ні з якого погляду вони не мають глузду. З залізницями, наприклад,

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 156

почистилися до того, що деякі залізниці вже майже стали або мають стати. Опріч того, залізничники безробітні починають спускати поїзди з колії. Є чутка, що подекуди поїзди зовсім не ходять ночами. Навіть багато комуністів говорять: «нас з цими чистками спровоковано, щоб викликати зненависть до нас, а практично все це ні до чого».

26 жовтня. Цікавий етнографічний концерт в Академії розпочався «Інтернаціоналом». Це тому, що газетний репортер перед початком запитав: «чи буде «Інтернаціонал» — і тим посередньо здомігся, щоб був. Свого часу не так набридали «гімном», як тепер «Інтернаціоналом» та іншими показними рисами новітньої офіціяльщини. Правда, в театрах портрети несчисленних «вождів пролетаріята» вже познімали.

27 жовтня. Сижу за роботою і буквально сплю. Бо ночами не можу спати: що шеркне щось — здається, злодій лізе. То вже й не лягаю зовсім до 3 - 4-ої години. А тут ще, як на зло, роботи підсипало. Дорого обійдеться мені злодій і в здоров'ї, і матеріяльно (треба робити скрізь грати на вікна, бо дедалі — ще гірше буде).

28 жовтня. В «Більшовику» надруковано, що є думка перемінити «Червоний Хрест» на «Червону Зірку», бо — як буквально пишеться в газеті — «населення заперечує назву «Червоний Хрест». Ці слова вложено в уста Линниченкові. Ну-ну!

29 жовтня. Писав некролог до «України». Аж цілих 12 написав (Алчевської, Жебуньова, Кащенка, Кістяківського, Левицького І., Матушевського, Науменка, Стебницького, Стешенка, Сумцова, Широцького, Шрага).

30 жовтня. Скінчив статтю до друкарського збірника і історії української книги за XIX ст. до 1917 р. А ще коректи лежить без кінця і краю.

31 жовтня. З анекдотів про «чистку»: серед студентів. 1. «Хто ваш батько?» — «Священик». — «Ага, значить, піп». — «Ні, так «священик». — «Хіба не все одно? Яка ж ріжниця між попом і священиком?» — «А така, як між жидом і євреєм».

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 157

2. «Ви хто такий?» — «Стовбовий дворянин». — «Як же ви, бувши дворянином, хочете потрапити між гурт пролетарського студенства?» — «А як же Ленін, бувши дворянином, п'ять років стояв на чолі пролетарської держави?» — «Ага, то ви, певне, й до балету вчащаєте?» — «Таки вчащаю, тільки не так часто, як Луначарський». — «Так... мабуть, і п'єте?» — «П'ю, але вдесятеро менше, ніж Риков».

3. «Хто ваш батько?» — «Крамар». — «А багато заробляє?» — «Та карбованців з 300-400 на місяць». — «А дядько ваш хто?» — «Теж крамар». — «Заробляє?» — «Та теж карбованців з 500». — «Ну, досить, ідіть собі»... Повертається і на відході каже: «Ну от ви мене спитали про батька і про дядька, а чому про брата в перших не запитаєте?» — «Що це значить?» — «А те і значить, що от вам у комісію лист од брата в перших». Читають і виявилось, що відомий комуніст вимагає, щоб комісія не наважувалась «вичистити» його брата в перших. І не вичистили.

Таких анекдотів щодня почуєш кілька.

1 листопада. Один визначний комуніст казав про українізацію: «Хотя это и постановление партии, но все же это петлюровщина». Принаймні по щирости сказано!

2 листопада. «Держвидав» знов «захожується» видавати українських класиків. Цим разом обернулися вже з Харкова просто, через Хвильового. Видимо, це якась сезонна хвороба: торік теж восени розпочали були цю справу — і ні жаднісенької книжки не видали, зимою прохоловши. Даремно тільки збиралися, обмірковували, складали плани та писали протоколи. Нема в мене надії, щоб і цим разом пішло краще. Поки що поставив умови, щоб хоч Коцюбинського докінчили (з 1921 р. глизяють!) та Короленка.

Поки що закон «Держвидава» виявляється досить оригінально. В[идавницт]во «Рух» почало друкувати Франка; Держвидав у цьому побачив собі конкуренцію, бо він теж «може» видаватиме Франка. А побачивши, почав скарги та доноси на «Рух», щоб йому заборонили Франка. Чим скінчиться — не знати. А от уже в Києві страпилася ще краща оказія. Коли, місяця 1 1/2 тому, одбирали по книгарнях «контрреволюційну літературу», то конфіскували в однім місці Кулішеву «Чорну Раду». «На що

«Рух» — українське кооперативне видавництво. Діяло у Харкові у 1921-1933 р.р.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 158

берете: адже сам Держвидав збирається її друкувати» — «А тому й забираємо, — була відповідь, — що Держвидав збирається друкувати: щоб не було йому конкуренції». Теж по щирости сказано.

3 листопада. Колишнє «ВИНО» зветься вже «КІНО» (Київ[ський] Інститут народної освіти). Згадується дотеп з приводу цих скороченнів: ВІНО (Вищий І[нститу]т нар[одної] ос[віти]), ПІВО (Педагогіч[ний] Ін[ститут] вищ[ої] осв[іти]), КВАС (Київська вища академія студентська) і нарешті ГАВНО (Головна академія вищої нар[одної] освіти). В усякому разі й од університета до КІНО — «дистанция огромного размера».

4 листопада. З оповіданнів про студентську «чистку». З ветеринарного інституту «вичищено» одну студентку, яку торік так само вигнали з 4-го курсу медичного Інституту. Вона селянська дочка і скінчила стару гімназію. Оце й є найбільша її провина. «Як так, — питають її, — батько ваш, селянин, міг вас виховувати в гімназії?» Не змогла, бідолашна, виправдатися з такого страшного обвинувачення.

5 листопада. Дуже навчальну історію почув сьогодні. Р[оку] 1921-го К. М. Андрієвську покликано до ЧЕКА, до секретно-оперативного відділу до слідчої Орлової. Сидить Андрієвська, чекає в передпокою. Йде якась молоденька панночка. «Ви чого так спокійно сидите?» — питає А[ндрієвсь]ку. «Бо не почуваю вини за собою» — каже та. — «Ну, то ходім на допит». Вийшло, що це й була Орлова. Почала допитувати; обвинувачення — контрреволюція. «Ну, а тепер, — на закінчення допиту каже слідча, — ви поїдете зараз додому й привезете мені два портфелі». А[ндрієв]ська спочатку навіть була не зрозуміла, які портфелі й навіщо. «Поїдете і привезете: мені треба два портфелі». Поїхала, привезла — один свій, що від чоловіка лишився; другий — доччин, маленький. Тут же при ній Орлова почала радитися — котрий собі лишити, а котрий віддати товаришеві N. Навіть Андрієвської думку запитала. Порадила взяти маленький, «дамський». Заглядала до його пильно, — мабуть думала, що там ще й гроші знайде. А тоді й пустила Андрієвську, не налягаючи вже на контрреволюцію.

Минуло три роки. Дочка Андрієвської мала лекції української

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 159

мови у залізничників і зустрілась тут з тією самою Орловою. Тільки тепер вона вже Сінєнінова й завідує курсами українізації. Почала вона чіплятись до А[ндрієв]ської-дочки, щоб ця «подарувала» їй гранатового хрестика. Одмовила. «Ну, дайте хоч кілька гранатин». Не дала. Тоді колишня чекистка донесла, що А[ндрієв]ську на лекціях слухачі звуть «панночкою»: «не изжила еще буржуазного обращения».

А[ндрієв]ську позбавлено лекцій. І потому Сінєнінова (вона ж і Орлова), зустрівшись з нею каже: дасте хрестика — знов матимете лекції.

Божевілля це — на зразок клептоманії — чи нового побуту квіточки?

6 листопада. Міліція знає, що в районі Гоголівської, Тургенєвської та Павлівської вул[иць] єсть 37 «малин» (злодійських гнізд). То ж то — щоночі злодійства кругом не перестають: треба ж отим 37 гніздам з чогось жити. А чому, спитати, міліція хоч і знає, але мов і не знає? Відповісти не важко.

Садив сьогодні молоді дерева в саду — 14 груш, яблунь, вишень та черешню.

Написав листа до П. Горянського.

7 листопада. З приводу жовтневого свята. М. Гладкий у «Більшовику» пише про українізацію і кінчає тим, що Академія правопису не установить, а зробить це влада трудящих дужою рукою. На здоров'ячко! Кілька тижнів тому повісився «вичищенний» Троїцький (колишній учитель семінарії), покинувши листа, в якому зазначає причину, що довела його до смерти. Лист поширився. Тепер профспілка натискає на жінку небіжчика, щоб вона заявила, що ніякого листа небіжчик не лишав і ні на кого перед смертю не нарікав. Один із зразків тієї оборони й підмоги, що дає у нас профспілка своїм членам.

8 листопада. Пооббивав двері бляхою, вікна пообставляв гратами й визираю з них, неначе з тюрми. Та воно й те сказати: хіба ж не тюрма у нас повсюди, червоними прапорами умаяна?

9 листопада. Заходила людина з того світу — С. І. Афанасьєв. Року 1922-го його з цілою сім'єю (син, дві дочки) засуджено на

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 160

розстріл, і я був певен, що його нема на світі. Виходить, що його з дочками помилувано і, одсидівши якийсь час, вийшов він і на волю. Про сина було навіть надруковано, що його розстріляно, але недавно старий Афанасьєв одібрав звістку з Сибіру, що він там, на каторзі. Значить, буває й так: пишуть, що розстріляно, а навсправжки засилають на каторгу. Я не знав ще, що й так практикується, — вперше про це чую.

10 листопада. Чув пісню на вулиці — хорову, на доскочистий мотив:

Неча шамать, неча пить —
Нужно девочек любить.
Ох-ох-ох-уха-ха — комсомольская братва!

«Новий» побут...

12 листопада. З новітнього фольклору. Справляють «звіздини» над дівчиною — яке ж ім'я дати? Пропонують: «Ленініна» — затаскано дуже; «Звєздіна» — якось не подобається; «Октябрина» — також багато вже їх розвелось; «Жовтина» — фе. «Ну, то хай буде «Трибуна». — «Так тоді ж на неї всяка сволоч буде лазити!» — обурилась мати.

13 листопада. Мають бути незабаром перевибори до «місцкому». Я подав був думку, щоб обрати на голову місцкому М. Могилянського. Тепер члени старого місцкому (Окиншевич з братією) ходять і славлять Могилянського за «контрреволюціонера». До чого розпаскудився народ! Навіть і в думках собі не покладають, що вони роблять і що з того вийти може.

До речі про місцком. От іще нікому непотрібна установа, як і взагалі теперішні «профспілки». Опріч політичного розшуку, доносів, дрібних та великих капостей, нічого не дають вони своїм членам. А бюрократизм, а генеральство!... Отак виродилися хороші ідеєю установи. Тепер у них ніхто не пізнав би того, за що колись боролись і чого хотіли досягти.

14 листопада. Оглядали старий, мазепинський, будинок давньої Академії, де міститься тепер бібліотека колишньої Дух[овної] академії. Сумний вигляд-руїни. Чи пощастить полагодити — не знаю, бо грошей не дають. Зате профспілка «піщевиків»

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 161

чіпляється, щоб оддати їм цей будинок під клуб і дуже*, що Академія на це не погоджується. Од «металістів» насилу одбилися, а ще б з «піщевиками» зв'язались! А врешті виглядів на те, щоб доладу будинок удержувати — ніяких. Аракчеєв чорний зробив би з його комору на борошно; Аракчеєв червоний хоче клуб там заснувати. А обоє тільки й можуть, що зогадити, запаскудити й потім кинути. Що їм пам'ятки давньої культури, цим людям без учорашнього і, мабуть, без завтрашнього дня!..

* Далі слово нерозбірливо.

15 листопада. Сьогодні вперше одверто стялися Кримський та Грушевський. Вийшло це за правопис. Грушевському хочеться задержати — навпроти академічного, обов'язкового — старий галицький правопис, од якого — до речі сказавши, тепер і самі галичани вже одмовилися. І от він на засіданні Управи зняв це питання, — не до речі, бо не Управи це компетенція. Хотів він, щоб Академія дала дозвіл друкувати «Україну» кількома правописами, залежно від авторів.

Кримський одповів, що це річ неможлива. Загорілося філологічне змагання, що незабаром перейшло на особисті випади (згадано було з обох боків, хто кого і коли «вилаяв» друком, пригадано було Грушевському і його останню за кордоном вихватку проти Управи Академії і т. п.).

Розійшлися не любо. Боюся, що почнеться тепер боротьба поза спинами й поза лаштунками, користуючись харківськими знайомствами. А в результаті можемо погрузти в болото по самі вуха.

Згадавсь мені з цього приводу давній афоризм Євгена Харламповича: «Щоб нам не ділитися, треба нам одділити «ся».

Сказано його з аналогічного приводу року, либонь, 1910-го, коли Грушевський так само іритувався за «ся» (щоб нарізно його писати) і коли дехто з киян (напр[иклад], небіжчик Жебуньов) дуже гостро проти цього виступали. Не думав я, щоб довелося тепер до того афоризму вертатись.

На пошті мене обікрадено — витягнуто портфельчика кишенькового з грішми та документами. Грошей, на щастя, не багато, а от документів шкода. На пошті це десятками на день трапляється — і нічого: нікому до цього діла немає.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 162

16 листопада. Зайшов І. О. Фрумін. Він допіру вернувся з заслання, де перебував з 1922 р. З великою цікавістю переслухав я його оповідання, бо був він там, де й я мав бути (Оренбург) і я теж переживав би те саме, коли б свого часу був не одбився.

З Оренбургу його потім послали до В'ятки, а тоді до Челябінська. Скільки можна судити з оповідання, умови заслання жахливі, куди гірші, ніж були за царського режиму, і ще безглуздіше все цеє знущання над беззахистними людьми. При деяких епізодах згадувалась мені Романівська історія (в Якутському) і інші події зі старого часу. За що ж боролись люде? Щоб воскресити те ж саме безправ'я, тільки в ще безглуздіших формах! Фрумін, здається, не видержав і «подал прошение о помиловании», кажучи старим терміном. Була якась його стаття, в якій він одрікавсь од минулого, але я її не бачив.

А в «Більшовику» сьогоднішньому стаття про школу в тюрмі кінчається фразою: «Здійснилися і в Допрі (тюрмі тобто) мрії великого проводиря і вчителя, тов. Леніна» — щоб учити письма в'язнів. Фарисеї! Згадується, як під час голоду 1921 р. по вулицях розвішено було плакати про виставу в тюрмі: «Заключенные — голодающим». Подвійно фарисеї!..

17 листопада. Чесні злодії повелися. Одержав з пошти повідомлення, що знайдено мій «загублений» портфельчик. Пішов і одержав: усе на місці, крім грошей. Гроші взяв, а решту кинув. І то добре.

19 листопада. Вернувшись увечері з Академії, несподівано застав Андрія Васильовича. Допіру приїхав. Давно ми дожидали його, а приїхав таки тоді, коли я менш за все його чекав. Діти спершу отетеріли, але незабаром оговтались з татом і радіють. А[ндрій] В[асильович] майже не перемінився. Такий само цікавий, дотепний. Багато розповідає. Засидівсь з ним далеко за північ.

20 листопада. Мало не цілий день розмов з А[ндрієм] В[асильовичем]. Колись пізніше зроблю підсумок його оповіданням. А тепер зазначу тільки епізод з П. І. Зайцевим. Якась страхітня історія. Достоєвщина. Жінка його зійшлась з комуністом. П[авло] І[ванович] пішов, щоб з ним говорити — і його арештовано за «зносини» з комуністами. Жінка вже тут на Україні: обміняли її

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 163

на якогось поляка (у нас була чутка, що її розстріляно). Може явиться — далі робити свою зрадницько-провокаційну роботу. Між іншим, виказала про мої зносини з П[авлом] І[вановичем].

А він просидів 8 місяців і тепер не знає, де голову прихилити. А що з дітьми їхніми? Страхіття...

21  листопада. Коректа, стаття з приводу жандармської записки про Галичину, виправка мови для «Черв[оного] шляху»... А в результаті голова обертом іде. Од одної роботи переходиш до другої й тим тільки й рятуєшся.

«Червоний шлях» — громадсько-політичний і літературно-науковий місячник. Виходив у Харкові в 1923-1936 р.р.

З розмов з А[ндрієм] В[асильовичем] про Славка. Святий чоловік. Стоїть до краю на своєму. Бідує.

22  листопада. Загальні збори «місцкому». Промова Тарана [можливо Таран Теодосій - Т.Б.], в якій він висловився, що через місцком вони мають комунізувати Академію. Ввесь час у повітрі крутилися скарги на Управу Академії. Мав спершу думку виступити, але роздумав. Не варто було в цій атмосфері.

Зате рекорд побив «проф.» Клепатський. Спершу виступив був з резолюцією, в якій пропонував висловити жаль з приводу «антигромадського поводження Управи» і одноголосно (сам тільки голосував за неї) провалився. Далі, коли голосовано прийняття до профспілки А[ндрія] В[асильови]ча, вирвався з промовою: «т. Ніковський, коли ми тут голодували й бідували — не був з нами, жив у добрі. Отже я хотів би запитати т. Н[іковсь]кого, чого він виїхав за кордон, за які гроші жив, що робив і чого повернувся». І голосував за ці питання знов же сам один, як і проти прийняття А[ндрія] В[асильовича] до спілки. Гидкий провокатор чужими боками робить кар'єру: хотілося ще раз перед присутніми комуністами свою благонадійність засвідчити. А ще колись товаришував з А[ндрісм] В[асильови]чем!..

23 листопада. Зайшла, вернувшись з Харкова, Н. Д. Василенкова. Там її зустріли питанням — чого приїхала, коли чоловіка вже випущено і бідній жінці довелося не знати чим запевняти, що він таки сидить. І Петровський, і Буценко запевняли, що його зовсім помилувано, що його віддають їй на руки, що телефоном і телеграфом звелять його випустити, що приїхавши застане його на волі. Приїхавши застала — в тюрмі. Не розберу, чи це безмежне

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 164

лицемірство, чи повне безсилля впливати на підлеглих, щоб вони слухалися наказів. Що грізніші накази, то менше послуху. Кожне робить по своєму. Комусь, видко, не хочеться випустити В[асилен]ка — і грізні накази гудуть, як у порожню бочку. І ефект той самий: гуде, а чого — не знати і наслідків ніякісеньких. Хороша ілюстрація до державного совітського апарата.

Троцького офіціяльно оповіщено за меншевика і по газетах та резолюціях викликують йому анафему. Кажуть, що він видав свої згадки про жовтень 1917 р., і вони ось і викликали обурення серед комуністів. Мабуть, знов, як і торік, зірветься колотнеча, — та чи пощастить її пригасити?

24 листопада. Кажуть, що вчора в б[увшому] Педагогічному музеї було величезне зібрання комуністів-активиків, чоловіка з 600, таємне. Нібито обмірковували питання про виступ Троцького та про те, як на його реагувати. Висловлювались, що становище дуже серйозне, бо Червона армія нібито за Троцьким. Кажуть, що й у нас сподіваються якихсь-то розрухів і, можливо, оповістять у місті військовий стан. З другого боку, кружляють чутки, ніби Троцький вибрався вже за кордон. Треба думати, що все це перебільшено дуже, але в основі цих чуток, можливо, все ж лежать якісь дійсні факти. Поживем — побачим.

Педагогічний музей діяв у Києві у 1901-1917 р.р.

25 листопада. З фольклору. Стрілися в одному товаристві комуніст і священик. Комуніст глузує з священика: «Чи не знаєте, яка ріжниця між попом і ослом?» — «Не знаю», — каже той. — «У попа хрест спереду, а в осла ззаду». — «Ну, так... а чи не знаєте ви, яка ріжниця між комуністом та ослом?» — питає священик. — «Не знаю» — каже комуніст. «І я теж не знаю»...

Написав листа до Вирового, Литвицького та Перетца.

26 листопада. Англійська нота — мов громовий удар. Так з большевиками ще не говорив ніхто: по джентельменському, але рішуче й по сути образливо. Навіть колишні Керзонові ноти — ніщо рівняючи до того, як заговорив Чемберлен. Потріпують совітських дипломатів, — надто це дошкульно по тих ніби тріумфах дипломатичних, якими вони так хвалилися. Згадується мені анекдот про жида, що казав: «считайте себя полученным по морде». Мабуть, легше було большевикам, коли німці лупили їх

Англійська нота — відповідь англійського міністра закордонних справ Чемберлена від 21.11.1924 р. на лист Комінтерна (адресований Компартії Великобританії для організації збройного повстання). Внаслідок цієї ноти були анульовані англо-радянські угоди серпня 1924 р.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 165

по морді буквально, ніж оце Чемберленове: «считайте себя полученным по морде». Значить, усі надії на успіхи в Європі — пішли марне і розвіюються як дим. Побачимо!

27 листопада. Статті з приводу англійських подій — дитяче белькотання. Вчора навіть зовсім не обізвались газети, — очевидно, не знали, що сказати, — а сьогодні надумались, але — пожалься Боже!

Справа Макаренка — скінчилась втручанням vis major*: його викинуто наказом уповноваженого від Наук[ового] Комітету. Кажуть, що віддано його також під суд за злочинства в службових справах.

* Сила, що перевершує (латин.).

— «Яка ріжниця між цирком та ВУЗ'ами?» — «А така, що в цирку люде ганяють сукиних синів (псів), а по ВУЗ'ах сукині сини ганяють людей». Одно слово — фольклор процвітає.

28 листопада. Цілий рік нам обіцяли з Харкова, що от восени мають Академію озолотити, дадуть усі можливости працювати, матеріяльно обставлять так, що все буде, що треба. І от — маємо. Сьогодні прийшли надруковані в офіційному органі нові штати Академії. Це якесь «избиение младенцев», особливо на Першому Відділі. В штатах нема зовсім Комісії історичного словника, нема Комісії біографічного словника, нема жадної з комісій Грушевського, нема Антропологічного комітету і т. п.

Скрізь позменшувано число штатних членів. Зате одне ласкаве телятко — Інститут наукової мови — раптом дістав аж 4-х членів, замість одного. Знов налагоджена робота повертається нанівець, знов викидай людей, коли й так робітників обмаль. От і працюй, коли мало не кожного місяця тебе ламають, гнуть у дугу, скорочують і ще не знати, які витівки витівають!

Особливо цікаво вийшло з Грушевським. Їздив бідачисько, прохав, надавали йому і комісій, і співробітників і раптом — тарах! Нічого не лишилось. Чи ж варто після цього було їздити й говорити!

29 листопада. Відповідь — нота англійцям. Коректно і здержано. Починають вчитись совітські дипломати. А Раковський

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 166

навіть катнув у жалісному тоні скаргу, що їх, большевиків, засуджено на підставі документів (мова про лист Зинов'єва) нікому невідомих, а цього, мовляв, ніде в світі не робиться. Не робиться! Попитав би він свою рідну ЧЕКА або ГПУ...

1 грудня. Спільне зібрання. Розмови про скорочені штати. Обрано за делегата до Харкова Кримського і цим разом він уже не зрікається.

Цікаво, що деякі занадто прозорливі люде на Кримського ж скидають вину за скорочення! Це вже значить самих себе підозрювати.

2 грудня. Листи: до Багалія, Гнатюка, Федора й Галі, Капустянського, Савонька, ред[акції] «Былого»... Уф! А ще десятків зо два набереться, мабуть.

3 грудня. Історія з Троцьким розгортається далі. За помахом дирижерської палички всі збори комуністів ухвалюють резолюції протесту «проти троцкізму й за ленінізм». А кінець-кінцем не розбереш, чи це серйозно.

До речі: в одному «публічному» місці бачив портрета олівцем на стіні, а під ним підпис: «Тротский — поразит (!) жидовський». Це так «низи» озиваються на події.

4 грудня. Старі анекдоти поновлюються. Сьогодні чув один, що ходив і два роки тому. Їде Троцький у купе для некуріїв. Навпроти сидить хтось і курить. Ще раз прохає — той не зважає. Тоді Троцький дає йому свою візитову картку. Той глянув, сховав у кишеню і курить. Троцький кличе кондуктора: «Забороніть цьому громадянинові курити». Курій мовчки виймає з кишені карту (Троцького) й дає кондукторові. Кондуктор глянув і конфіденційно до Троцького: «Раджу вам з цим не заходити — це Троцький, така, скажу вам, сволоч, що нічого з ним не поробиш».

А базар жде... переворота! І героєм його робить... Троцького! Сьогодні аж двох чув — «швидко кінець». Кажуть — по казармах червоноармійці мітингують. Українці великоросам кажуть: швидко-швидко ми вам колінком у ср-ку дамо. І всі надії зв'язують з Троцьким, ніби він з Червоною армією піде проти комуністів. Вже він ніби прямим «дротом» за кордон переказав: «я,

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 167

каже, меншевик». Очевидно, маємо новий варіянт базарних одгуків на партійну діскусію.

Заходив Скугар-Скварський [вірогідно Володимир Олександрович Скугар-Скварський, підсудний у «Процесі ЦК УПСР» - Т.Б.]. Погань, видко, таки не абияка. Колись крутився в протибольшевицьких комбінаціях. Брав участь, і не дуже почесну, в непочесному взагалі процесі Голубовича і К°. Виїхав за кордон і там «посидівши в польській тюрмі, став радянцем». Тепер експортує з Чехії комуністичну й півкомуністичну молодь. До мене прийшов, щоб я закликав листом генерала Омельяновича-Павленка до повороту і з годину душив мене празькими плітками. Ну, звичайно — не покурив біля мене.

Процес Голубовича і К° — судовий процес 1921 р. над членами ЦК Української партії есерів, серед яких був В. Голубович.

5 грудня. Заходив Василенко. Вже з тиждень він на волі. Розказував багато про процес та тюрму. Дурна справа, а як роздуто її провокаторськими руками та урядовими губами!

6 грудня. Був у Дніпрової Чайки. На тонку, видно, пряде. Поки сидить спокійно — наче аж поправилась. А почне говорити — насилу язиком ворушить, деяких слів не може вимовити. Ноги також не слухаються. Чи не апоплексія була в неї. Дуже тяжке вражіння. Їде на село і все говорить про смерть. Лишила мені свої невидані рукописи.

7 грудня. Сижу над чужими рукописами, виправляю мову. Саме такий клятий попався, що насилу можу кілька сторінок у день виправити. А писала людина, що ніби знає мову...

Що ж то буде, як почнуть писати ті, що їх тепер українізують!

9 грудня. Прислано коректу IV тому Коцюбинського. От видання, якому можна буде совітський ювілей одсвяткувати з повним правом. Проредактував я його р[оку] 1921-го. Вийшло досі два томи.

III друкувався більш року; місяців з 6 тому я підписав останню коректу — і з того часу ніякісенької про його чутки. Тепер складають т. IV, і коли таким самим темпом ітиме робота, як з попередніми, то може 1926 р. останній том таки вийде. Рівно — 5 років, саме законний термін для совітських ювілеїв. Держвидав, здається, й себе перевершив з цим виданням.

Листівки до Перетца та Шміта.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 168

10 грудня. Нові штати Академії. З такою помпою опубліковані в урядовому органі — пуф. Їх нема! Більше: вийшло непорозуміння, про яке прийшов сьогодні офіційний папір. Так і пишуть: вийшло непорозуміння, нам підсунуто старі, ще з 1921 р. штати і «ми» підписали! Чисто по-самодержавному. Ну, й апаратик у нашої влади — нема що казати! І коли це правда — добрий; не згірший, коли й вибріхуються.

Ілюстрація добра до наших порядків. А два тижні ми колотилися через те, що комусь там вступило в голову — старі штати підсунути Совнаркомові.

Зате зпересердя громовержці в тому ж таки папері зганяють злість на Грушевському. Форменна догана Академії за те, що Грушевський турбує «владущих» своїми приватними листами в справі скорочення штатів. А Грушевський, не знаючи ще про це, ходить іменинником та тішиться, яка то його вага там, на верхах: написав — і стало по його. Що то скаже, як довідається!... Якийсь клубок непорозуміннів та взаємного підневіджування.

Листівка до Б. Модзалевського.

11 грудня. Якось я жартуючи сказав був, що найкращим девізом для службовця з ГПУ або навіть гербом була б мітла та собача голова. Ніколи не претендував я, щоб цей шарм здійснився. А тим часом читаю сьогодні в «Більшовику» про з'їзд «рабкорів» (селяне взивають їх просто — «рябко»): якийсь дотепний чоловічина привітав з'їзд і подарував йому... мітлу. «Детушки съели, ложки обтерли, сказали — спасибо». Справді подякували й обрали дотепного чолов'ягу за почесного члена з'їзду. Бракує ще собачої голови для повности ансамблю, але другим разом знайдеться ще один дотепник і подарує й голову. І знов подякують та ще більш старатимуться вигризати й вимітати «крамолу».

До Академії подзвонив один комуніст. «Завтра збирається «горсовет», ми в «паркомі» обміркували справу й ухвалили, що Академії треба виступити з привітанням. До того ж виступити не з якимись загальними словами, а з певною заявою про стосунки науки до совітської влади. На нашу думку, найкраще це може зробити акад. Тутківський».

Просто: вже замовляють собі привітання, укладають його зміст і навіть обирають делегата до себе. І акад. Тутківський

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 169

піде і буде говорити, що йому в рота вкладуть. Простота нравів несказанна...

12 грудня. Сьогодні святкують 5-ліття перемоги совітської влади на Україні. Розуміється — наказ: викинути флаги. Приїхав Петровський до Києва і по телефону наказ до Академії — вирядити когось на двірець зустрічати йменитого гостя. Простота нравів. Я вже й не питав, хто подався по чергову «півдулю».

Мав розмову з однією старенькою панією, що шукає для себе пенсії за службу чоловікову й свою власну. Розказувала: до одного кандидата на пенсіонера зайшов єврейчик: «10 червінців — і він матиме пенсію. У нас в Харкові є організація, що клопочеться про пенсії з ручательством». Простота нравів янгольська. А з грішми справа — фе. Кажуть, що в РСФСР вже пенсії не дають: нема звідки. Певне незабаром те ж буде і в УСРР. Обиватель надії покладає на... Троцького. Каже: комуністи про людське око його лають, а тим часом з ним радяться вже три (!) дні і підуть за ним. Троцький ніби виставив три пункти: 1) нагорі повинні бути «не рабочие, а работающие»; 2) партія повинна дбати не про владу та службу, а про моральний вплив; і 3) ще якусь таку саму мудрість, яку я забув. А з цього всього має вийти ніби якась полегкість усім. Видко, не багато потіхи людям є, коли вже її шукають на такому порожньому місці.

13 грудня. «Простота нравів» скінчилась нещасливо. Тутківський промовляв на тему, що «на Україні не було науки, аж поки не прийшла совітська влада». «Академік» (так його затитулувала «Пролет[арська] Правда») Дорошкевич навіть зовсім у похід зібрався, обіцяючи поширити совітську владу «за межі нашої червоної отчизни». Одповідав їм Петровський: вони тепер нас вітають. Але ми знаємо, як вони вітають і чого те вітання варте.

А тоді з'ілюстрував тезу Тутківського: рабкори і селькори — ось де наша наука. Мені — додав, махаючи «Україною» — акад. Грушевський подарував оцю книжку. Я її переглянув і аж не стямився: ось яку науку пишуть академіки. Тут нема нічого для пролетаріята, а зразу ж малюнки з якихось ікон» і т. д.

Словом — показав «науку» нашим академікам добру. І по заслузі: хай не лізуть, куди писок не влізе, хай пам'ятають,

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 170

що навіть в подлости рекомендовано «хранить оттенок благородства».

До речі — як виявляється, сама ініціятива, щоб закликати Тутківського з привітанням, належить Дорошкевичеві. Старається хлопець! А вийшло, що замовили чоловікові привітання й збештали. І ще раз — хай не лізе, старий дурень.

Про Троцького надруковано, що «сырой и холодный климат Москвы» йому шкодить, а тому — хай їде кудись на теплії води. Точнісенько те саме було й торік о цю пору, саме в розпал партійної дискусії. Підозрена хвороба.

14 грудня. «Живці» починають останніми часами все більшу гору брати. Приїхав їхній митрополит Інокентій Пустинський, жулік і жуїр, одбирає в «слов'ян» церкви з допомогою ГПУ, їздить екіпажами ГПУ і під ескортою чекістів і одправляє службу Божу. Між іншим, одібрали Володимирський собор у великої парафії, що удержувала його добре. Кажуть святому владиці: та ж собор у вас завалиться: ви ні ремонтувати, ні навіть опалювати його не годні.

«Живці» — Жива церква, одне з трьох відгалужень російського церковного обновленського руху. За підтримки радянської влади мала більшість в Російській Православній церкві (РПЦ) 1922-1925 рр. В Україні значного впливу не мала.

«А що ж, — відповів владика — хай, це може й на краще». — «До вас же ніхто не ходитиме». — «Та може який дурень зайде молебінь одправити». Достойні нащадки чорносотенного духовенства часів 3-4 державної думи. Совітська церква, як тоді була царська, самодержавна. Тільки ще більшими циніками поставали.

Новітні загадки: «Кругом жовток, посередині жидок». Або: «по-українськи прозивається, дуже пізно закривається». Відповідь: «Ларьок». (Має жовті вивіски на всю стіну і торгує до півночі. Це державна «українська» торгівля, тому то й вибрала собі таку «суто українську» назву: «ларьок»).

15 грудня. Оповідали мені сьогодні про політику цукроварень до людности. Дядьків усяково заохочували постачати на цукроварні буряк. В складених на це умовах виплата мала бути цукром. Ото дядьки і всадили, що мали, в бурякові плантації, потіли, стогнали і буряк доставили. Тепер раптом вийшла з Москви заборона виплачувати цукром. Грошей у цукроварень нема. А тому не виплачують ніяк. А тим часом податок давай — і продають у наших плантаторів — корови, коні, вози і все, що на

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 171

очі не вмнеться. Виють дядьки та кленуть. Цукроварні в Попельні і ще десь поблизу, кажуть, рознесли цілком одурені люде, що лишились не тільки без цукру, але й без худоби.

Лист до Степаненка.

16 грудня. В газетах надруковано декларацію од автокефальної української церкви з її політичним «Вірую». «Вірую» — це звичайне на ці часи: совітська влада, диктатура пролетаріята і — особливий акцент — зречення від «петлюровщини». Недавно голови церкви їздили в Золоту Орду, тепер п'ють кумис... І більше нічого. Чи врятують же цим вони себе й свою справу — не вгадати. А газети, звичайно, б'ють у тулумбаси й тріумфують: одоліли усіх ворогів.

Харківські «Вісті» помістили карикатуру на Грушевського поруч Махна, Петлюри, Врангеля та Пілсудського з непристойним написом. А все, мабуть, тому, що старається чоловік в ласку влізти.

18 грудня. Вчора Кримський виїхав до Харкова. Я зоставсь і за Неодмінного секретаря. І почалися зараз прикросте. Ввечері дістав листа від Сліпанського (комуніст), що вони призначили якийсь диспут про українську мову й закликають Академію, щоб дала своїх докладчиків. Про це сьогодні надруковано вже й оповістку в «Більшовику». Коли б це не загрожувало Академії, я знав би як одповісти, — отже довелося справу залагодити мирно. Не знають, що робити, та й дуріють. Зігнав злість на секретареві Сліпанського, що зайшов до мене, щоб переговорити про той дурний диспут. Почував себе бідолаха, видимо, ніяково.

Вернувся з Харкова та Москви Птуха. В Москві був з'їзд «краєзнавців». Картина, що змалював Птуха, дуже нагадує собою всякі наші давні з'їзди так з р[оку] 1904-1905. Та ж боротьба з урядом, та ж «консолідація» інородців проти великоросів. Може це все добра ознака про якесь громадське оживлення, тим більше, що тепер з Україною рахуються дужче.

В Харкові бачив Птуха листа, посланого з верхів Грушевському. Дуже різко і навіть брутально написаний. Просто якийсь похід в офіціяльних кругах проти Грушевського і до того ж гидкий. В усякім разі самі ж йому дали право до них обертатися, а тепер ображаються й зганяють злість. Дрібненькі людці і помилка

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 172

Грушевського, що він з ними заходив. Цікаво, чим то скінчиться мандрівка до Золотої Орди Кримського. З слів Птухи бачу, що й проти його теж у Харкові склався не дуже добрий настрій.

19 грудня. Місяць сьогодні балачок щоденних з А[ндрієм] В[асильовичем]. Ціла смуга глупоти й геройства, продажности й саможертви, високого піднесення й підлоти перейшла проз мене. А вражіння загальне — там, за кордоном, наша справа скінчена і без перспектив. Люде не живуть, а доживають — порядні (їх жменька) не мають що робити, а непорядні (величезна більшість) пустились вся тяжкая...*. Невтішна сторінка нашої історії, безпосередній протяг авантюрництва, нечесности й легкомисности, які починаються ще з Центральної Ради. Грушевський — ватажок морально вартий своєї череди, і цей напрямок азіятського політиканства, в якому заправилися партійні діячі часів Ц[ентральної] Ради, власне, загубив справу. Тепер вони мало не всі тут, принаймні «видніші» — вклонилися Золотій Орді й п'ють кумис. Власне з 1921 р. в мене ілюзій вже не було і те, що я тепер довідався — лиш скріпило мої думки. Шкода тих, що за тими ватажками йшли.

* Так у автора.

Вони часто морально стояли вище, але отарний дух і їх повалив. Нас переможено. Переможці, правда, анітрохи не краще, може навіть вдесятеро гірші і, власне, й перемогли тим, що гірші — з більшим цинізмом, з більшою нахабністю, безсоромністю, жорстокістю налигали нещасні маси. І тепер ці маси аж пищать та згадують, що тоді краще жилося — та ба: не вернеш... Ще одна комедія світової історії. Тільки комедія ця нам боком вилазить і довго ще нашим нащадкам вилазитиме, — насамперед тому нещасному поколінню, якого вже в сповиточку одурено, задурено, запаморочено, розпустою обкладено.

20 грудня. На «Ларьку» скрізь поначіплювано оповістки, що на свята можна замовляти крам телефоном і замовлене принесуть вам додому. З одного боку — боротьба з «релігійними забобонами», з «опіумом для народа», а з іншого — чому на цьому «опіумі» й не заробити? Однією рукою забобони знищимо, а другою з них наживаємось. Адже ж з «Ларька» така ж державна

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 173

установа, як і з «Агітпропа» і «ГПУ», і інших совітських органів. Починаємо все з «Агітпропа», а кінчаємо також усе — в «Ларьку». Символічного, коли хочете, обороту набирає справа. Усе обернулося в об'єкт торгу, в якийсь втілений «Ларьок». І торгують жваво. Може аж тут знайшли себе насправжки «творители новой жизни». (NB Пригадався плакат, що бачив я в ЧЕКА 1921 р. : «Товарищи! Соблюдайте чистоту, ибо стыдно нам, творителям новой жизни, ходить в грязи»).

21 грудня. З чуток про Троцького. Ленін лишив заповіт, а в йому призначає собі за спадкоємця («наслідника») Троцького. Про заповіт цей знає дружина й сестра «Ильича», Каменєв та Зинов'єв із заздрощів не пускають Троцького до власти й цькують його, щоб здискредитувати — бо «чим же ми за його гірші, що на його впав вибір». Сестра Ленінова грозить, що коли Троцькому не дадуть власти по добрій волі, то вона опублікує заповіт і тоді всі дізнаються, що власть належить Троцькому.

Тут Троцький — жертва, мученик. А ось хитрий політик. Його, мовляв, навмисне лають, щоб викликати до його віру серед буржуазної публіки та урядів Заходу: він, мовляв, не большевик, коли большевики його лають, і з ним можна мати справу. А коли, таким чином, він здобуде до себе віру, тоді його оповістять за президента і він тоді полагодить стосунки із західними державами.

Читаю саме Троцького статтю «Уроки Октября» та «товариську» полеміку з приводу неї. Обкладають добре одно одного. Фанатичні, нетерпимі сектанти, що б'ються за «матушку-алілую», а не державні люде. А скільки партійних секретів розголошують у запалі полеміки!

22 грудня. З Харкова до Археологічного комітету (при Академії) прийшов наказ про охорону пам'яток — церков, головне Володимирського Собору. Парафії мають содержувати собор, топити в йому та оплачувати одного спеціяльного співробітника комітету, який би наглядав за станом собору. Виходить, що «живці» провалились, бо ж вони не спроможуться навіть отопити собора, не кажучи вже про інші умови. Можна тільки радіти, коли цим совітським церковникам натягнуть носа.

Археологічний комітет — науково-дослідна установа. Утворений в 1921 р. З 1924 р. — Всеукраїнський археологічний комітет.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 174

23 грудня. З трьох уст чув сьогодні про «найновішу економічну політику». Мають ніби всі дома повернути у власність, попустити приватній торгівлі і взагалі розв'язати приватну ініціятиву. Причина — економічний та фінансовий крах, до якого зближаємось прудкою ходою. Один з тих, що оповідав мені — крамар, людина солідна і не оптиміст. Він мав з 1 січня занехаяти торгівлю, але тепер вирішив заждати ще до 1 квітня.

24  грудня. Пише Перетц, що берлінське видавництво Goeschen має видавати в серії слов'янської історії та письменства — історію укр[аїнської] літератури, і обертається до мене, щоб я написав нову історію. І добре, і зле. Кілька разів зарікався братись за нову роботу — і все ніяк не вдасться увійти в норму. Роботи понад силу напливає, і такої, що не можна зрікатись.

Очевидно, видавництво «Українське слово», яке діяло в Берліні в 1921-1924 р.р.

Позавчора арештовано Макаренка. Причина — музейні справи. Обвинувачення погане — крадіжки, присвоювання музейного добра і т. п. Важко поки що сказати, чи цьому правда, чи просто Макаренка зроблено жертвою складних внутрішніх стосунків у музеї.

25 грудня. Сижу дома — свято. «Словника» підсипали та чужу білизну (рукописи) перепираю. Нудна робота!

У Лаврі знайдено приховані цінности. Спершу говорили були про 30 пудів золота, — виявилось, що це дуже перебільшено. Просто дещо з цінностей порозбирали були ченці на сховок, але один з них десь про це пробевкнувсь, дійшло до ГПУ і цінности поодбирали, а заразом «за кару» й пограбували ченців, їхнє власне добро позабиравши. В Китаєві був закопаний якийсь дорогий надто папір, — одкопано і його.

Про згадувану цими днями декларацію українського духовенства оповідають, що ніякої декларації не було. Чеховський з Липківським, викликані до Харкова, мали балачку з Наркомом внутр[ішніх] справ — а в результаті з тієї розмови зроблено декларацію. Картина не нова і нагадує ті інтерв'ю, що не раз містяться в тутешніх газетах.

Лист до Оренштайна.

26 грудня. Про Затонського. Кажуть, що він «троцкіст», і тому його відтирають, позбавили всяких гонорів і не зважають на

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 175

цього недавнього громовержця зовсім. Недавно в Одесі арештовано його родича, що десь прокрався на службі.

Слідчому кажуть: як ви наважились арештувати такого-от, це ж родич Затонського, кивне пальцем — і од вас тільки мокро стане. «Чхав я тепер на Затонського — одказав безстрашний слідчий — він троцкіст і сам нехай дякує, що на волі ще ходить» (!).

Взагалі на верхах не знають, на яку ступити. Недавно був проект, що деякі комісаріяти мають переїхати з Харкова до Києва (народня освіта тощо). Тепер справу закинуто, бо — як поясняють комуністи — на Заході щось робиться таке, що ніяк не розбереш, що з того для нас вийде. Коли б не прийшлось зараз же з Києва й тікати. Один з наркомів на питання, коли ж до Києва переберуться, відповів: «Якби ми взяли Львів, то зараз би були в Києві, бо Галичина* була б для нас другим Донбасом. А без Галичини безпечніше сидіти в Харкові». На Захід після скандалу в Англії треба покинути якісь надії. Раділи, що Англія «визнали», а тепер певне жалкують, що теє «визнання» сталося: боком вилазить. А з грішми з дня на день гірше. На черзі до банкротства стоїть ціла вже кооперація, більшість трестів, комунальні установи. Все тріщить і розлазиться і нема нізвідки порятунку. Може звідси й чутки про новий «неп»?

* Далі закреслено: мусимо.

27 грудня. Влітку надумали були наші забити англійців у Середній Азії. Зібрали ввесь цукор і звезли поблизу Персії й ждуть, що до них кинуться всі по цукор. Тим часом англійський цукор все ж дешевший і ніхто нашого й не питає. Нарешті скинули з ціни — і з'явились якісь «восточные человеки» й на превелику нашим утіху цукор забрали. Та тішитись довелось не довго, бо виявилось, що «восточных человеков» надіслали англійці і таким способом позбулись конкурента. Наслідком цієї «дотепної» вигадки було те, що у нас цукру якийсь час трудно було дістати, а тепер платимо втроє дорожче. І ще другий наслідок: англійський цукор з'явився вже в Москві і в Харкові і навіть в англійській упаковці. Отак наші конкурують!

Це економічна конкуренція. А ось ідеологічна. Сьогодні прочитав у московських «Известиях» блискучого листа Бернарда Шоу до ред[актора] «Известий», повного чисто англійської іронії

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 176

й дотепних паралелів. Основна думка — сунься, куме, на дно, якщо не покинеш своїх дурощів. Поруч цього чудового памафлета — дитяча, беззуба стаття К. Радека, в якій він, пресмикуючи, силкується висміяти Б. Шоу. Але досить поставити ці дві статті поруч, щоб пригадати історію з цукром.

Або й ще гірше. Коли я читав Радека, пригадавсь мені давній анекдот з колекції Д. М. Ревуцького. Заспорились два жида: «Считайте себя полученным по морде». — «От кого?» — «От мене»». — «А вы... а вы считайте себя поцелованным в сраку», — одрізав дотепно другий. — «От кого?» — «От мене!». Радек виконав ролю цього другого дотепника блискуче...

28 грудня. Чутки про найновішу економічну політику починають викристалізовуватись і конкретних форм набирати. Сьогодні одна близька до урядових сфер і бувала особа накреслила мені ось цю грядущу політику в таких формах: 1) орієнтація на середняка в селі, а тому геть незаможників та їхні комітети, 2) денаціоналізація домів і маєтків, заводів, підприємств, трестів, 3) поширення прав приватної торгівлі з кредитуванням її, бо державна торгівля та кооперація себе не виправдали й існують тільки державним пирогом, 4) поширення прав безпартійних та притягання на роботу інтелігенції, бо вивершування апарата партійцями дало найгірші наслідки, 5) реорганізація школи, бо совітська школа дає або «петлюровців» або попросту «бандитів», себто безідейну й, у всякому разі, ворожу до комунізму публіку, 6) покінчити із забобоном про «п'яний бюджет» і завести монополію.

На Гринька, казала особа, в Харкові просто нагримали й натупали: ви, мовляв, проморгали середняка, боролися з ним як з куркулем, а тим часом куркуль живий, а незаможник ні до чого непридатний. Краще дати коняку середнякові, то він з нею щось зробить, а незаможник тільки переведе. Відповідні декрети мають бути видані в близькому часі, можливо ще в січні.

На мене робить все це вражіння повної розгублености, безладної метушні, безвиглядности. Люде кидаються на всі боки, шукаючи виходу, а його все нема і не може бути на цій дорозі. Адже коли навіть усе це буде зроблено, то... пригадується лаконічний афоризм генерала Грюнера — «Zu spät»*. Пізно, зруйнувавши не

* Пізно (нім.).

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 177

тільки середняка, а й село, покладати на його надії, пізно, зруйнувавши промисловість і хліборобство, здавати їх на приватну ініціятиву і т. д. Нічого це не поможе владущій групі, тільки обернеться проти неї й кінець-кінцем її завалить. Після неп'у лишились од комунізму тільки «рожки да ножки» — кілька порожніх фраз; після новішого ж неп'у й того вже не лишиться. Навіть словесно нікуди його буде приткнути. Комунізм викликав на себе «силу нездешнюю» і не має навіть тієї втіхи, що загинув у чеснім одвертім бою, а не серед розкладу та гнилизни й розпусти. Ганебний кінець усе надсовується.

Був недавно в Москві з'їзд театральних діячів. Виступав Луначарський. Ви, казав, усі нарікаєте, що нема п'єс, нема репертуару, нема театру. А чи знаєте ви (комок!), що цензура нас дурить, що з десятків п'єс ми насилу провели одну, та й ту ледве можемо вдержати на сцені? Отже насамперед треба добиватись, щоб цензура... і так далі, в «ліберальному» дусі. Коли ми пригадаємо, що це і так говорить член єдиної партії й уряду, що ту скажену цензуру завели, то побачимо, в які сутички зайшли ці люде і як вони, коли трапляється lucida intervalla, самі з жахом оглядаються на діло рук своїх. Дарма, — на цій дорозі нема порятунку, а іншою пізно вже йти і навіть шукати її.

29 грудня. В Харкові про мене кажуть: «Наш ворог непримирений. Але інтриг та змов не робить». Добре, що хоч це врешті визнали.

Лист до Перетца. Написав, що пропозицію німців приймаю.

30 грудня. Дійшли перші звістки про виступи А. Кримського в Харкові. Мало втішають. Боюсь, що, п'ючи кумис, він таких авансів понадає, за які й сором буде й оплатити яких не можна.

Почав статтю для «України» про новознайдені рукописи Шевченка (оригінали російських повістей). Майже чудом вони знайшлися. У вересні стрівся я з Крижановським [можливо Крижановський Володимир Ілліч - Т.Б.] (з Петербургу) і він мене повідомив, що має для Академії рукописи Шевченка, що мав везти до Києва Хв[едір] Вовк 1918 р., але не зважився (на щастя) й покинув у музеї. Тепер їх вже привезено. А я дуже бідкався, де їх шукати для академічного видання творів Шевченка.

Стаття С. Єфремова «Спадщина Кобзаря Дармограя», надрукована в журналі «Україна» № 1-2 за 1925 р.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1924 рік — 178

31 грудня. Ніби ствержуються чутки про найновіший «неп». Сьогодні в газетах надруковано наказ від Союзного ВЦК-а, щоб усі союзні й автономні республіки подбали про переобрання сільских рад, допустивши якомога ширші круги до виборів. Документ езопівський, але коли мати на увазі, як його витолковують, то дійсно він може стати першим кроком по стежці здавання позицій. Звичайно, коли до того, що подано прилюдно, додати таємну інструкцію, що саме вимагається зробити. Побачимо!

Закінчив статтю про Шевченкові рукописи. І разом закінчив рік. Нема чим добрим його згадати. Працював, як чорний віл, а наслідки?... Колись оці всі дні перед новим роком повні були життя, підсумків, оглядів, — це мимоволі якось підтягало, примушувало оглядатися на перейдене й синтезувати. А тепер — мляво і занадто по-буденному. З А[ндрієм] В[асильови]чем ми часто говоримо, що за якийсь рік-другий видаватимемо знов «Раду». Хто зна, чи діждусь я того. Бо в результаті пережитого страшенна втома фізична і сили занепадають. Інвалідом роблюся. Одвик говорити з читачем. Іноді мені здається, що коли б знов була газета, то я не знайшов би потрібного тону. Страшні роки, роки німування та поголовного зрадництва, даром не минули, а даються взнаки психічною депресією. Звичайно, це помилка. Досить було б одного подиху волі, щоб воскресла знов і давня енергія, й завзяття. Питання в тому тільки, чи діждусь того подиху я особисто. Так не хотілося б померти в цьому темному-претемному льоху, яким видається мені теперішній час. Ну, та знов кажу — побачимо! Як буде чим дивитись — само собою...

1923  1924  1925  1926  1927  1928  1929  Покажчик

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 179

1925 рік

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 180

1 січня. Звичайно починають Новий рік з оглядів. Колись і я так робив, — не для себе, а для газети. Тепер для газети не можна, а для себе не варто, хоч це й помагає трохи усвідомити з'явища й події громадського життя, розложити їх у систему й поставити діягноз тенденції до майбутнього. Правда, такі діягнози звичайно бувають вилами по воді писані, і рідко що з них мало якусь рацію. Розглагольствування більше, балаканина. І коли б була охота на таку балаканину, можна б чимало про минулий рік написати. Напишу мало. Одним-однісеньке слово: розклад. Розклад у всьому. Але на розкладі звичайно й виростає нове, свіже. Отже, буду сподіватись, що й з торішнього розкладу таки виросте щось путнє.

Цілий день сидів над учорашньою статтею, виправляв її до друку. Робив коректу IV тому Коцюбинського. Отже, якщо вірити прикметі, то майбутній рік увесь повинен у мене пройти тихо, за роботою, в кабінеті. Побачимо, як живі будемо.

2 січня. З видавничою сверблячкою Держвидава вже виходить дурниця. Вироблено з ним умову й підписано. Тепер з Харкова прислано другу умову, де сказано, що видавництво оплачує роботу тільки тоді, як «Главное Упр[авление] по делам печати» — воно зветься трохи інакше, але суть та сама — ухвалить роботу до друку. А в тому Управлінні сидить у них особа, яку Хвильовий описав у «Свині». От і потрапляй на свиню! Звичайно, на цю умову пристати не можна. Значить, уся комбінація може розлетітися. А я хотів уже був нести їм Котляревського та Тесленка. Треба зачекати.

«Главное управление по делам печати» — вищий цензурний орган Росії в 1865-1917 р.р. Існував при міністерстві внутрішніх справ. Тут С. Сфремов мав на увазі радянський цензурний орган — Головне управління у справах літератури та видавництв (Головліт), яке було створене в 1922 р. при Наркоматі освіти.

«На переломі двох епох. Твори Івана Котляревського» — праця С. Єфремова.

«Страчене життя. Архип Тесленко» — праця С. Єфремова.

Кажуть, що та сама «Свиня» заборонила Хвильовому його нову збірку оповіданнів. Тоді він поніс «Свиню» й домігся, що дозвіл підписала сама ж «Свиня». Совітський анекдот...

З анекдотів про Троцького. 1. Проект оповістки в газетах (навожу по-російському)*: «Даю «Уроки Октября». На выезд не согласен». 2. Як ваше здоров'я? — питаються Троцького. — «Спасибі, але я ще й сам не знаю, бо газет сьогоднішніх не читав». — Натяк на останню висилку Троцького з Москви за «Уроки Октября».

* Далі закреслено: передаю.

Був юнак-галичанин. Втік разом з трьома товаришами-

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 181

студентами від польської військової служби, щоб «не битись проти України». Тепер сидить в українському ГПУ і з жахом думає, куди подітись, як його випустять. Прохав поради. Що тут можна порадити. Дав йому карбованця, а він кинувсь руки цілувати. Вже й сам бачить, що вскочив по саме нікуди.

3 січня. Ще з новітнього фольклору, може з деяким припізненням підхоплене. Зайшло змагання, як найкраще зберегти мозок Леніна. Думали-думали, аж одному впало на думку: Треба вкласти його в голову т. Рикову: і він порозумнішає, і мозок одразу заспиртується.

4 січня. В «Більшовику» стаття С. Іваницького — одного з тих, що пристосувалися — про школу. Цей маленький Дорошкевич виспівує гімни сучасній школі на Україні, ставлючи її куди вище за школу в Росії. Не знаю, яка школа в Росії, але наша теперішня школа з гори до самісінького низу — одне суцільне непорозуміння, що плодить саму безграмотність, опортунізм та вислужування, доноси й політичну розпусту. Начальство ставить серйозно питання — хто хазяїн у школі: педагог чи комсомолець? Студенти КІНО ходять до школи, щоб підгледіти якусь «контрреволюцію», донести й таким способом вислужитися. Знання ніякого. Цікавости до науки так само. Самий кар'єризм та безконечна слухняність, лакейство. До роботи школа не привчає, думку забиває, прищеплюючи саме дрібне, огидне політиканство. Сьогодні діти мені розказували, що три хлопці з 4-ої групи побили свого товариша за «контрреволюцію». Професори ВУЗів жалуються, що нічого не можна робити з цими слухачами, бо вони не знають і не розуміють найелементарніших речей. З жахом можна тільки гадати, що робитиме це нещасне — кволе, розбещене, позбавлене всякого ідеалізму і глибоко невігласне покоління, коли йому самому серйозно доведеться стати на роботу. А раби вислужуються також, виспівуючи гімни тим, хто до останку покалічив душу дітям і зробив їх ні до чого нездатними, неприкаянними й безпритульними в духовому розумінні.

Та які ж інші результати й могли вийти, коли школа опинилася в руках кар'єристів та невігласів. Пригадую схему освіти з 1920 р. в формі діяграми. Вгорі — Академія наук; од неї йдуть академії (фармацевтична, одонтологічна і ін.); од академій —

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 182

інститути (фармацевтичний, одонтологічний і ін.); од інститутів — технікуми; од технікумів школи другого ступня; од цих — школи трудові; а на самім низу — дитячий сад... Виходить, дитина вступивши до дитячого саду, має скінчити Академію наук! Не повірив би, що може бути така дурниця, якби сам не бачив на власні очі того документа. А на ділі вийшло, що скінчивши трудову школу, дитина не знає, куди себе подіти, бо всі шляхи їй перекопано. «Гладко было на бумаге, да забыли про овраги, а по ним ходить». А цих яруг тепер стільки, що серед них пропала школа. А підлизи, облесники масними язиками співають гімни, мастять словами. А справа йде все гірше, школа падає все нижче. Все живе з неї тікає. І нарешті й самі комуністи кажуть, — звісно, розумніші: школа виховує або петлюрівців або бандитів, нам вона нічого не дає, опріч кар'єристів. Оттак дограйся!

5 січня. Лист від Фасмера, — про те саме, що вже писав Перетц. Три листи разом — видко, перлюстровані — від Кримського. Песимістично пише. Зопсували справу з Академією (з штатами) з Києва, пославши представника від «місцкому». Але ще гірше — що взагалі на весну Академію буде певне зреформовано. Доведеться може отрусити порох з ніг своїх і тікати з Академії, якщо реформа буде ганебна. А цеє можливо.

Сценка в державній крамниці. Якийсь червоноармієць питає: «А куті у вас нема?» — «Куті? Якої куті? — запитує урядовець-прикажчик строгим тоном. — Наша кутя вже минула». — «Та то я, знаєте, так собі... ну, бачите, по домашности» — аж пріючи виправдовується нещасний покупець. O tempora! O mores! Куті не може чоловік спокійно купити...

6 січня. Документ. «Мне как рабфаковцу Одессы приходится музею пожелать работу в том же духе, ибо настоящая выставка еще более ярче вырисовывает антогонизм классов, начиная с ранних лет возраста, и между селом и буржуазиею». Підписано: «Уберман». А за рік-другий цей Уберман рішатиме справи Академії наук і, звичайно, напустить такого до неї «антогонізму», що дай Боже втікти.

7 січня. Різдво по старому стилю, «справжнє» Різдво, як тепер кажуть. Антирелігійна пропаганда зробила тільки те, що ніхто не святкує по новому стилю, а тільки по старому, хоч офіційно це й

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 183

будень. Пускаються навіть на хитрощі. По деяких підприємствах заявили робітники, що на Різдво (по новому стилю) хочуть працювати, аби потім вибрати для святкування інші два дні — і вибрали Різдво по старому стилю. Вчора публіка валом валила на базар, купуючи ялинки, і публіка здебільшого пролетарського вигляду. Обіруч чіпляються люде за романтику, яку в них хочуть видерти. Досить до чогось доторкнутись большевикам, щоб воно одразу набрало одіозного характеру в очах саме робочої людности. Поодбирали, напр., церкви у старого духовенства й пооддавали «живцям» — і враз церкви спорожніли, тільки піп та дяк та 3-4 цікавих з публіки, хоч під церквою чимало людей збирається. Одбуваються під церквами цікаві диспути, живці доводять, що вони такі самі, як і старі. «Коли такі самі, то нащо ж вони у наших старих священиків церкви поодбирали та вам оддали?..» «Благодать з церков тепер на небо полетіла, —толкується друга. — От чому як од живців церква до наших одходить, то її пересвячують, щоб благодать вернулася». В Покровськім монастирі одну церкву — за добру плату: оренда церков — вернули назад старим, і цяя церква повнісенька, що й не протовпитися, а зараз же поруч «жива» стоїть порожнісенька. У Вознесенській церкві один з старих попів перейшов до «живців». Коли він іде до церкви, йому кричать з юрби: «Руда собака! Каїн! Піди повісся...». Росте зненависть запекла, шалена. А на чию користь? І кому це потрібно?

8 січня. З цукротрестських сфер переказують, Чубарь під час свого останнього побуту в Москві викликав велике обурення виступом в «Держплані»: почав доводити, що Україна потребує власного бюджету, що дає вона федерації те і те, а що за це має? — 14% того, що має сама Москва; що коли торгувати, так торгувати: поставимо між Україною та Великоросією митниці й розраховуватимемось по правді і т. і. Москва обурюється: як — знов рахунки? Звикла, що колонія без нарікання й скарг дає, що велять, а тут... Але характерно, що люде далекі від українства, постоявши трохи коло державного стерна, сепаратистичного набираються духу. Так було з Раковським. Тепер його слідом іде навіть слухняний Чубарь. Клімат такий, чи що...

Лист до Фасмера, В. Степаненка, Риженка (Полтава), до Бібліографічної комісії Наук[ового] Товариства ім. Шевченка у Львові.

Наукове товариство ім. Шевченка (НТШ) — найстаріше українське наукове товариство, засноване у Львові в 1873 р. спочатку як літературне товариство, з 1893 р. — наукове. Діяло до 1939 р., з 1947 р. — в еміграції.

Бібліографічна комісія — установа при НТШ.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 184

9 січня. В Московських «Известиях» знов маємо лист чужинця — Уркарта Л. про совітський лад. Лист потрапляє в саму середину совітських ілюзій і розвіює їх... посиланнями на Аллаха-Маркса. А поруч знов Радек розводить свою клоунаду. Видко, справи зле стоять, коли доводиться давати голос таким «приятелям», як Шоу та Уркарт і заглушувати їх клоунським способом пришелепуватого Радека.

Спокусився колядками й пішов до Андріївської церкви послухати. Там почастували двома казаннями мало не по годині кожне (от не вміють люде мовчати!), а тоді проспівали кілька колядок. Проспівали так, що втратилась простота й безпосередня урочистість цих прегарних і високо стильових пісень, і вийшла чехівська ренікса (чепуха).

10 січня. Вернувся Кримський. Здобув усе, по що їхав, але, мабуть, занадто дорогою ціною: недужий, розбитий, знервований. Харків, це місто язиканів, пащекух та задавак, і тут виправдав себе цілком. Живе плітками і на підставі пліток вирішає справи. З величезними зусиллями справу штатів та асигнування на ремонт Кримському пощастило врятувати, хоча добровольці з киян усе зробили, щоб її попсувати. Гірше стоїть справа з загальною реформою Академії, але й цю ніби пощастило збити з первісного шляху і трохи убрати в академічні береги. Години з чотирі слухав я оповідання Кримського. Коли б записати, вийшла б ціла повість, але нехай краще лишається просто в пам'яти.

Між іншим, про мене харківські комуністи тієї думки, що з мене цілком чужа їм, непримиренна людина, яка не хоче ні одного жесту зробити задля примирення, — і «це тоді, коли всі до нас прихилились, усі виявляють ознаки того, що йдуть з нами. В наших виданнях ні однієї його статті. Він виправляє мову в наших виданнях, — це ми знаємо, але на жадному не хоче поставити свого ймення. Ми знаємо, що він працює, що він не бере участи в конспіраціях, але прихильности до нас так само не виявляє. Ми на його звіритися не можемо» і т. д. — Одно слово, з мене незадоволені. І я тому радий, бо перестав би поважати себе, якби там були з мене задоволені.

11 січня. Поміж претензіями, що мають у Харкові до Академії, найчастіше витикається — поповнення її «новими силами».

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 185

Бажання взагалі хороше, але конкретно це значить: оберіть до Академії Семпковського* та Яворського. Про першого я мало знаю, та й здається, з його людина все ж академічна, принаймні він заявив, що призначеним академіком він бути не хоче. Зате Яворського знаю добре. Це автор компілятивної «Історії України» (але марксистської) та найбезграмотнішої «Історії революції на Україні», невеличкої брошурки, в якій нахабність автора дорівнює його абсолютному неуцтву. Про цю книжку мені довелось дати свою думку Держ[авному] видавництву і я зазначив у рецензії численні помилки. Через місяць чи що в видавництві мені кажуть, що Яворський пристає на всі уваги і прохає мене виправити книжку. Довелося зректися такої чести, сказавши, що її взагалі виправити не можна, а треба писати наново, але то була б уже не Яворського праця.

* Так у автора.

У 1924 р. вийшла постанова ЦК КП(б)У про розширення складу Академії наук. У 1925 р. до ЦК КП(б)У надійшла доповідна записка заступника наркома освіти УРСР Я. Ряппо «Про реорганізацію Української АН», яка передбачала введення до Президії ВУАН нових членів, комуністів, (зокрема С. Семковського, М. Яворського), розробку нового статуту та інші зміни. Проте у 1925-1926 р.р. кардинальних змін не відбулось: діяв старий статут, Президія працювала в старому складі.

«Нарис історії України (1923-1924 р.р.)», «Революція на Україні в її головніших етапах» (1923 р.) — праці М. Яворського.

Коли зайшла мова про його кандидатуру (!) в академіки, то Кримський схитрував. «Коли б — мовив він Яворському — справа була про історію революції в Туреччині, то я б узявся вас рекомендувати, але як у вас праця з історії революції на Україні, то це можуть зробити або Грушевський, як історик, або Єфремов, як голова комісії громадських течій». — «Ні язик, ні рука в мене не повернуться, щоб написати рекомендацію Яворському» — відказав я, коли Кримський оповів мені про цюю пригоду. І, мабуть, це Яворський прочуває, бо вже заздалегідь намагався знищити обидві мої комісії: літературну, бо вона має одійти до Шевченківського дому, якого ще немає і чи буде — невідомо; громадських течій, бо їй місце на Третьому, а не на Першому Відділі.

Комісія історії громадських течій в Україні та Комісія пам'яток новітнього українського письменства — Комісії при Історично-філологічному відділі ВУАН, які очолював С. Єфремов.

Третій відділ — Соціально-економічний відділ ВУАН.

Між іншим, кажуть, Яворський був за ад'ютанта у австрійського посла Форгача. Якщо це правда, то я може його й бачив. Форгач з ад'ютантом-галиціянином був у мене з візитом 1918 р. зараз по гетьманському перевороті. Чого доброго, був з ним Яворський. А тепер — комуніст. І всю українську науку в жмені держить. Бідна наука!

Листи до Перетца, А. Вержбицького, Щепотьєва, П. Стодолі (про Тесленкові рукописи).

12 січня. Доповідь Кримського на Спільному зібранні. До

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 186

того, що вже я знаю, додався проект змін у статуті Академії, утвір Яворського. Проект у первісній своїй формі виходить з того, що Академію треба зробити «революційною» установою, огнищем «ленінізму» в науці, розсадником комунізму. Потворне твориво. Власне, це був би finis Akademiae*, якби вже подаючи проект, не пішли одразу ж на уступки і не зробили можливим убрати його в академічні форми. Таким чином, є надія, що можна ще вийти з честю з цього становища, власне, одписатися, бо вся суть, певна річ, в одписуванні на певні пункти, в чисто формальному реагуванні. Науковий «Ларьок» свого роду. Але цьому «Ларькові» піддано Академію і взагалі всеньку науку. Вражіння од цього всього надзвичайно тяжке. Мабуть, ще ніколи в світі жадна наукова інституція не попадала між такі кліщі, як наша Академія. Між іншим, виясняється, що ціла низка людей, слідом за Яворським, одверто заявляє, що коли «хочете, щоб я перестав агітувати проти Академії й шкодити їй — виберіть мене на академіка» (Кухаренко [можливо Кухаренко Іван Антонович - Т.Б.], Опоков [можливо Оппоков Євген Володимирович - Т.Б.]). Можливі й призначені академіки... В цілій історії можу пригадати лиш один аналогічний випадок — це коли Калігула призначив коня до сенату. Хороший, звісно, був Калігула, але хороший і сенат. Невже й наша Академія дійде до того, що в ній засідатимуть коні, осли й інша худоба?

* Кінець Академії (латин.).

13 січня. Сьогодні мене сповіщено, що комунвідділ хоче одібрати дім, в якому ми живемо. 1922 р. цей дім повернуто у власність, бо переоцінка показала, що він коштує менше 20 тисяч (зруйновано флігель і одну повітку). Тепер комунвідділ схаменувся, ніби переоцінку зроблено занадто малу. Неофіціяльно сказано, що не взято на увагу садка... Ніяк не розберу, чиї тут штуки, а без штук не обійшлося. Дім прибутку не дає жадного (20 крб. на місяць!), а вимагає тільки самих видатків. Садок так само не прибутковий, тільки що я його з великими затратами опорядив, огородив** і насадив нового дерева. Але землі взагалі ж не дають на власність. Видко, комусь це сіль в оці, і хтось хоче з чужої праці та затрат покористуватись. Бо коли б я за той садок не дбав, не огородив та не одбивався од злодіїв, то його взагалі не було б, як не стало садків по сусідству. Випадок взагалі надзви-

** Далі закреслено: зробив.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 187

чайно характерний, бо показує, скільки можна звірятись на теперішні порядки навіть у такій дрібниці. Нічого не заважає впасти скасувати свої зобов'язання, скоро якомусь жулікові чуже добро припало до смаку. От і повір у серйозних справах! Бо ж «единожды солгавши — кто тебе поверит?»

14 січня. З сьогочасних норовів. Академія дістала недавно новий будинок — колишню жіночу гімназію на Терещенківській вулиці, — в напівзруйнованому стані. До ремонту туди входити не можна. І от учора з запертого будинку, опостінь з кватирами, виламано й викрадено два казани в десятки пудів кожен. І ніхто ніби не чув і не знає. Сьогодні мені пояснили, що та вулиця, — темна і тиха, засаджена густо деревами, — зробилась взагалі непрохідним місцем, де паруються двоногі скоти. Просто на вулиці! Кажуть, що вранці гондони валяються тут десятками. Дійсно — гірше за худобу, бо ще й з специфічно людськими хитрощами. Брр, гидота!

15 січня. Читав про газову війну — війну прийдущого часу, і дуже жалкую, що я не хімік. Коли б був хіміком, та ще добрим, то, мабуть, зробив би завданням життя — нейтралізацію тих газів. Мабуть, це ж можливо. Невже ніхто не візьметься до цього, єдиного в своєму роді завдання — пошити в дурні тих, хто спокійно може навіть думати, щоб прикласти до діла таке страхіття?

Листівка до Герасименка.

16 січня. Почав статтю про Шевченка та Фліорковського, а її вчора треба було вже здати. Ох, починаю робитись неакуратним... Старість чи втома?

Стаття С. Єфремова «Поет і плантатор» — Записки історично-філологічного відділу ВУАН. — 1925. — Кн. 30.

17 січня. З харківських пліток. Грушевський написав листа до Чубаря з скаргою, що на удержання академіка — 54 крб. неможливо прожити (а він має удержання спеціяльне 150 крб.). Чубарь, надписавши: «розслідуйте, чого це Центральна Рада заворушилась» — переслав того листа до Яворського. Розвідали. Виявилось, що Грушевський має 430 крб. на місяць. Tableau!..* Тепер офіційний Харків лихої волі на Грушевського за «рвачество» (од рвати собі).

* Картина (франц.)

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 188

18 січня. Скінчив статтю.

З новітнього фольклору. Питання — про що думає совітський громадянин? Відповідь (буквально): «С 9 до 3 часов дня думает о сокращении, с 3-х до 9 вечера — об уплотнении, с 9 вечера до 9 утра — об ограблении». Справді на правду скидається.

19 січня. Знов з флагами попару собі не знайдуть. Звелено купувати жалібні чорні прапори, щоб вивісити на роковини смерти Леніна. Щоб одзволитися од цієї повинности-податку (можна купувати тільки «установленного образца» і в певної установи, що має монополію і тому дере, як за батька), треба подавати посвідки, що дім дефіцитний. Тоді дозволяється вивішувати звичайні флаги, але спустивши їх та обернувши чорним. Словом — цілий церемоніял. Нема чого людям робити, то й думають тільки про дурниці, нікому непотрібні. Страшно, мабуть, покласти вшанування на «усердие обивателя», бо тоді б певне й не згадав ніхто цього сумнівного генія.

Прорвалось кілька чисел закордонної газети «За свободу». Цікаві звістки про третій з'їзд російських учених у Празі (Мякотін мав доповідь про юридичну природу Переяславської умови). Сенсація про документи, що викрав з архіву Комінтерну якийсь комуніст і передав англійцям. Якщо цьому правда, то картина розкладу вимальовується надзвичайна.

20 січня. Надруковано «анатему» на Троцького. Як і кожна анатема — злобний документ. Маленькі людці не поділили, мовляв один дядько з Кононівки, батьківських гнидників і загризлися. В надрукованому листі Троцький, власне, от усього одрікається, хоча й пристойним тоном. А на відповідь йому — ті ж таки обвинувачення: аби моє було зверху. За часів терору справа скінчилася б, мабуть, гільотиною, чи то пак «высшею мерою наказания»; за часів невиразного драгління — видимо нічим не скінчиться. Хіба що бюсти та портрети Троцького познімають з видних місць, де вони красувалися досі серед «вождей». Так принаймні зробило вже сьогодні київське КІНО: бюст Троцького звелено винести в комору. Єдність партії, таким чином, урятовано.

З новітнього фольклору. На двірці перед поїздом кондуктор здержує публіку й перевіряє білети. Протискується й проштов-

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 189

хується якийсь суб'єкт: «Кондуктор! Місце мені... ось мій партійний білет». — «Ну, й до чого ж тут національність? — відповідає кондуктор, — покажіть краще залізничного білета».

21 січня. Флага таки примусили купити: за шматок ганчірки і палицю — 13 крб. Це ще нічого, бо «буржуї» за ту ж таки ганчірку платять 25 крб. Вигідна комбінація.

По деяких установах зроблено ще краще: роздали службовцям по клаптику чорного крепу з «мавзолеєм Леніна» — «платити — можете не турбуватись: з платні одвернемо по 25 коп». Дуже просто.

Саме як оце пишу, розтялись гудки на заводах та на двірці й кілька ріденьких пострілів: звелено салютувати «на смерть вождя». Вийшло не дуже імпозантно.

22 січня. Одбулося вчора читання нової п'єси Л. М. Черняхівської «Перемога». Власне, перемоги тут немає, або як і єсть, то методом «смертію смерть поправ»: герой сам собі смерть заподіяв. Але добре вже те, що п'єса одбиває сучасне життя на протязі останніх 4-5 років. Вона хвилює, бо показує, що всі ми пережили й переживаємо — знущання, утиски, голод, зрадництво, хамство, страшенне приниження й спустошення духа; деякі типи намічено дуже яскраво. Слабенький коли не психологічно, то фактично кінець. Герой, щоб урятувати наймилішу людину, згоджується на провокацію, а щоб її не робити — завдає собі смерть. Дійсність дала нам зразки таких кінців (Міхновський, Цішківський), але в даному разі герой не перемагає, або як і перемагає, то себе тільки самого, бо ж дружину й дитину лишає все одно під ударом: п'єса це не договорює, але життя, мабуть, і такі дає приклади. В усякому разі добре, що письменники починають вже освітлювати сучасність і таким способом, без надії навіть, що твори їхні побачать світ зараз. Як матеріял на потім, вони в усякім разі здадуться, ці документи нашого до останньої міри падлючного часу. Розворушило згадки цеє сьогоднішнє читання.

23 січня. Один з учителів, вернувшись з харківського вчительського з'їзду, розказував, що Затонський на з'їзді кричав: «Кримський і Єфремов — чом вони нічого не роблять, не

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 190

помагають українізації? Адже їм за це (?) гроші платять!» Дурень! Вони платять! Адже коли б на їхню платню спуститись, то вже давно пропав би чоловік. І двічі дурень, бо ж, напр[иклад], Єфремов має не менш, як 14-годинний робочий день, а для чого ж він робить, як не для українізації. І тричі дурень, бо коли б я мав тепер голос, то криком кричав би проти тієї їхньої українізації, що вся обернулась у схоластичне буквоїдство.

На днях чув оповідання про цю канцелярську українізацію. В одній установі перекладали офіційний папір: «Такого-то послано в качестве врача — ... послано в якісті лікаря». Перекладач написав це та й говорить: «в якісті... місцевий відмінок — отже на кінці треба і». А того й не подумав, чи можна оте «в якісті» взагалі тулити і чи не краще б по-просту «за лікаря» сказати. Оце їхня українізація, що швидше одбиває, ніж навчає мови.

24 січня. Закінчив коректу IV тома Коцюбинського. Здорово погнали: менше ніж за місяць складено увесь том. Треба мерщій здавати V, то може і його так само поженуть.

25 січня. Складаю для «Слова» збірку: «Серед бурі: 1905 рік в українському письменстві». Переглядаю старі, тогочасні видання. Цікаві колись були наші газети, — куди теперішнім до них. Кожного разу отак візьмеш річник старої «Громадської Думки» або «Ради» — та й цілий день згаєш. Одірватись не можу, — стільки всяких згадок викликають оці пожовклі листи.

26 січня. Був у Держвидаві, віддав коректу Коцюбинського. Кажу: «А здається, 1-й і 2-й томи вже розійшлися». — «Що 1-й і 2-й — 3-й вже розійшовся», — відповідають мені. Отакої! А коли я угрущав, що так помалу друкують, то мені раз-у-раз відповідали: «Що ж, коли не йде»... Виходить, що й самі вони не знали, йде чи не йде. А 1-го ж тому було надруковано 10 000 пр[имірників], і в найглухіший час, та й до того ж ніхто не дбав про розповсюдження. Казав їм, що треба про нове видання подумати, але боюсь, що думатимуть вони так само помаленьку.

Одписав Перетцові та Бальвасові.

27 січня. Я помічаю, що бувають такі моменти, коли усякі прикрости та турботи мов з дірявого міха на тебе посиплються.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 191

Спокійно-спокійно, а потім враз — лусь!.. Так і тепер: прикрости дома з усяким бюрократичним чортовинням, прикрости в Академії, прикрости з роботою... В Академії знов місцком наплатав штук: незадоволені тими штатами, що привіз Кримський і домагаються їхнього перегляду. А це пахне тим, що муситимемо повернутись до тих, що проти них протестували. Якась суцільна дурниця! До того ж я опинився в «експлуататорах» і навіть судом мені загрожують! Держава не платить і сама ж, в особі профспілки, під'юджує службовців, а ці дурні раденькі. До чого доходить безглуздя — то й сказати трудно. Коли б мені швидше з Управою розв'язатися, — нехай вже інший хто «експлуатує».

28 січня. Розмови з представниками місцкома. Справа безнадійно заплуталася і треба її пустити на волю Божу. «Най стоїт», як каже Оренштайн.

29 січня. Для «України», хоч вона, як академічне видання, й безцензурна — партія держить свого цензора, Маренка. Цей цензор якось почав був вимагати, щоб «Україна» конче вмістила статтю про Леніна. Гермайзе йому на те: «добре: я мав доповідь про Леніна, то її й можна пустити». — «Ні, — відповів цензор, — мусить статтю написати Грушевський». За кілька день знов питає — чи пише статтю Грушевський. Довідавшись, що ні — обурюється: «Як? Усяка контрреволюційна сволоч про Леніна пише, а Грушевський не хоче?... Я, звичайно, вас не силую, але напишу рецензію на «Україну» і викрию вашу сущность». Колись од цен зури можна було сховатись за мовчання. Од теперішніх охочекомонців не сховаєшся. На кого напосядуться, то вже не одчепляться: хоч лусни, а пиши, що вони хочуть.

30 січня. Здається, даремно я й сидів над збіркою про 1905 рік. Складено особливу комісію, що має всі видання про 1905 рік цензурувати. А комісія, без сорома казка, заявляє: ми приватним видавцям нічого не пустимо, бо не хочемо, щоб писалося що-небудь не в нашому освітленні. І тут монополія, виходить...

Листи Степаненкові В., Шмітові, Петрові.

31 січня. Троцького скинуто — розуміється, «по прошению» — з усіх посад. Очевидно, робиться відповідно до перевернутого

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 192

прислів'я: «дальше едешь — тише будешь». А тим часом село спочуває Троцькому, бо думає, що він проти большевиків. З другого боку й така меншевистська публіка бажає перемоги Троцькому, бо певна, що він своїми крайностями за яких 2-3 місяці довів би режим до цілковитого краху. Кожен по своєму рацію має.

Економічний — не кризис вже, а занепад тим часом простує собі повним кроком. Село живе по формулі: нічого немає — нічого й не треба. Повна якась прострація. І це серед головного покупця, який проте нічого купувати не може й «заспокоївся» на нігілістичній формулі. І от навіть злиденна наша промисловість з її мізерною продукцією терпить «кризис», хорує на «гіперпродукцію»! Всі вже карти змішано. І найдужче дивує мене ота безпечність, з якою самі йдуть люде й інших ведуть до безодні. Сліпий сліпому за поводатаря. І не тільки сліпий, а й легкобит: усе розтринькав і сподівається, що якась вища сила (Бог тепер не кажуть, але то все одно) витягне його з багна.

1 лютого. З новітнього фольклору. Питання: чим ріжниться Цирк і ЦИК? Відповідь: а тим, що в Цирку одна людина 12 левів боркає, а в ЦИК'у 12 комісарів одного Льову не можуть приборкати.

А може вже й приборкали?

В газетах надруковано постанову союзного ЦИК'а про перевибори до сельських рад. Цікавий документ, бо офіційно живописує наші «свободи». Тут і насильство над виборцями, і недопускання кандидатур, і накидання їх, і подвиги комсомола — всі «свободи» описано. Одної тільки причини досить, щоб визнати, за нормальних обставин, вибори неможливими. А в нас же це роками тягнеться! всі причини viribus unitis* діють. Та, не вважаючи на «невольное признание», краще, певна річ не буде, аж поки вся цілком система не лусне.

* Спільними зусиллями (латин.).

2 лютого. Що таке «троцкизм»? Обиватель на це відповідає звичайним, як на наші часи, розшифруванням: «Троцкий разоблачил обман Центр[ального] Комитета и Зиновьевские мошенничества».

Взагалі непочтива особа з обивателя, — він хоч і по куточках,

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 193

але настирливо чіпає кумирів та авторитетів. Повелись тепер «Ленінські кутки» по установах. І от що вигадує обиватель. Ніби в тому місці, куди й цар пішки ходив, хтось написав: «Да здравствует великий вождь Ленин». Другий дописав: «Дурак! В таком месте такое имя писать». Третій: «Не место красит человека, а человек красит место». Четвертий обчеркнув усе це кругом і надписав: «Ленинский уголок»...

3 лютого. Звістка в «Пролет[арській] Правді», що в Полтаві знайшлися рукописи Котляревського. Написав з цього приводу до Щепотьєва.

4 лютого. Почав статтю про Тесленка для окремого видання його творів.

З Василенком знов халепа: висилають до Оренбургу. А казали: ми його цілком пускаємо, передаємо вам (дружині) на руки. Звичайна історія: ніхто ні в чому слова не додержує.

5 лютого. Вчора на самому початку мені перебили статтю. Принесено квитка в театр і я вечір прогуляв! Дивився Кузнецова [імовірно Кузнецов Степан Леонідович - Т.Б.] в «Тітці Чарлея». Ренікса (чепуха)!

Лист до німців з приводу німецького видання «Історії українського письменства» (по-німецькому переклав, — А[ндрій] В[асильови]ч).

6 лютого. Стрівся з Дяченком, архітектором. Йому звелено зняти з пам'ятника Хмельницькому напис: «Волим под царя восточного православного» і натомість накувати... вірш Дем'яна Бєдного!.. Ініціятива Гринька: сам прислав листочок з календаря з тією пошлятиною. Вичитав, мабуть, у календарі й зараз приклав геніяльний винахід до діла. Дяченко відповів, що на цілий вірш не вистарчить місця, а тим часом питав мене — який напис дати. Я пригадав, сміючись, Богданів афоризм: manu facta — manu destruo*, але, звичайно, це тепер не годиться: ще натяк на свої власні справи побачили б у тому теперішні самодержці. Та й чи варто дбати про порядний напис. Адже то буде дуже пікантна історія, коли Богдан стоятиме з рекомендацією Бєдного!

* Рука вчинків — рука руйнування (латин.).

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 194

Зруйнувати його не насміють, то хоч принизити кортить. Але таке приниження нічого не варто і повернеться, певне, проти авторів його.

7 лютого. Розказують про події на біржі праці. Прийшов натовп безробітних, яким надоїло ходити день-у-день дурно, розбив біржу, попобив службовий персонал і захопивши прапори та портрет Леніна — сунув маніфестаційно по вулицях. Надбігла кінна міліція й розігнала. І портрет Леніна не захистив, як не захищав колись портрет Миколи II. Яке воно все схоже!

А базар говорить вже про кінець совітської власти. Призначає його — на березень! Дивно-непоправні люде...

8 лютого. Святкують день так званого січневого повстання. По вулицях ходять діти і підлітки з барабанами та прапорами. Дорослих не бачив. Колись школярів до церкви гнали, — тепер на вулицю. Свято ганебне: вперше тоді Київ розбито й сплюндровано. А отже, святкують і ні гадки, що саме святкують: свою ганьбу й занепад та поневолення.

9 лютого. Два останні вечори (7-го і 8-го) збавив у паршивенькому театрику, швидше — нужденній шопі на Вознесенському спуску, де був колись кінематограф «Геліос», а тепер виступав Саксаганський. Грав «Наталку-Полтавку» та «Запорожця за Дунаєм». Не вважаючи на досить убогий антураж, вистави пройшли добре і публіки — од свідомих людей до простоти — набилось багато і слухала Саксаганського так, що муху було чутно, як пролетить. Зазначаю цей факт, бо це ж ганебна подія, що красі нашої сцени — Саксаганському доводиться вряди-годи виступати десь у паршивій шопі, тоді як Курбас катає дурня у великому театрі на Миколаївській вул[иці]. Але вийшло так, що тепер ми українського театра в Києві не маємо. Спекулянти од театра і революції спекульнули і на театрі, і на революції: знищили старий український театр і не тільки нічого не дали натомість, а й самі гинуть, як нікому непотрібні. А тим часом оці випадкові вистави Саксаганського показують, що український театр має свого серйозного глядача, який розшукує його навіть по закапелках, але не хоче йти до пишного театру на Миколаївській.

Обставини і публіка живо нагадали мені перші українські вис-

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 195

тави, які я в житті своєму бачив. 1893-й рік... Заля Людвиковського (проти Думи)... Кілька путящих артистів (Ратьмирова, Глазуненко, Василенко), а решта — молоді дебютанти. Старезний «Назар Стодоля», «За Немань іду» та «Як ковбаса та чарка»... Але разом яке величезне вражіння на такого неофіта, яким був я, що й досі не згладилося з пам'яти! І тепер живо стоять перед мене ті вистави, на які я тікав із семінарії з небезпекою бути* спійманим і вигнаним за такий «страшний злочин»... Думаю, що подібне ж вражіння повинні робити й ці вистави Саксаганського в убогому театрику на теперішніх неофітів українства. А мораль звідси: не вважаючи на всі крики про наші здобутки, вернулись ми по сути до темної смуги початку 90-х років. Офіційна українізація — одно, а справжній розвиток нашого національного життя — друге... О, зовсім таки друге!

* Далі закреслено: знов.

10 лютого. Закінчився конфлікт з місцкомом, — досить мирно. Переглянуто списки і внесено тільки маленькі додатки, хоч спершу розмах був дуже великий: ні більш і ні менш, як на перегляд штатів. Але присмак у мене лишивсь негарний. Не розуміють ці дурні, що обстоюючи проти їхніх претензій справу, обстоюю автономію Академії. Адже на останніх зборах місцкому Баран («по шерсти кличка»), як представник од профспілки, просто заявив, що їхнє завдання — втертись до Академії й завести тут і ленінізм, і комунізм і все те, що вже по інших місцях позаводили. В один чудовий день місцком у нас може виринути призначений з отаких «баранів», цілком чужих для Академії, і всі ті «барани», влізши в Управу, крутитимуть по своєму Академією. А наші їм у тому помагають. Дивно, до якої міри люде тепер чи з глузду зсунулись, чи спідліли. І головне, що всяке своє безглуздя чи падлюцтво ще й прикрашають «демократизмом», власне, демагогізмом. А справжній демократизм біля них і не ночував.

Зате другий конфлікт розпочався — в Спільному зібранні, і в результаті весь президіум подавсь в одставку. Але про його колись потім.

11 лютого. Коректа щоденника Шевченкового (т. IV академічного видання творів Шевченка). Нарешті! Цілий рік Держ.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 196

видавництво продержало, не починаючи друкувати. Зате тепер — держись! Роботи навалить, бо з коментарів не все ще готово...

З новітнього фольклору. «Ларек» розшифровують так: «Ленин АРендовал Евреям Кооперацию» або «Лейба Аканчательно Разрушил Евреями Кооперацию».

13 лютого. Володимир вернувсь з школи мов з хреста знятий: змучений, знервований. Комсомольці до комітету шкільного обрали самих комсомольців з лозунгом — геть буржуїв! А буржуї — діти вчителів, професорів, лікарів... Очевидно, пропаде школа. Стара школа хоч почуття товариства виховувала, а теперішня навіть це занедбала і розтоптала. Нещасні діти, нещасне покоління! Дорого заплатить воно за ті експерименти, що тепер над ними відбуваються... «Диктатура дітей» — і видумай же отаке!

14 лютого. Та і втомився ж я! Од самого літа не то просвітлої години не маю, а й угору глянути ніколи. Заїдає робота і її все прибуває. Не встигаю робити, що набрав на себе, і вперше може на віку, почуваю, що й не встигну. А тут ще повсякчасні і з усіх боків прикрости...

15 лютого. Після довгої паузи взявся за Тесленка й одразу закінчив. У вівторок зачитаю як доклад на засіданні Історично-літературного Товариства.

16 лютого. На Спільному зібранні дальший тяг історії, про яку згадував. Не диво, мені довелося грати в ній значну ролю. ІІІ відділ подався до Сп[ільного] зібрання з скаргою на Управу, що вселила в їхню кімнату комісію І Відділу. Як голова Управи, я давав пояснення і, після безтактної (це у його часто буває) вихватки Птухи, заявив, що складаю з себе обов'язки голови й віце-президента. За мною зробили теж саме й інші члени президії та Управи, Кримський та Липський. Стався «міністерський кризис». Сьогодні зачитувано протокола з попереднього Сп[ільного] зібрання і знов почалися суперечки про те, хто, що і як сказав. Опозиція поводиться дуже несовісно, перекручує події й користуючись з того, що я не хочу завдавати брехні — в живі очі говорить неправду. Ох, насточортіло усе це мені! Але може хоч цим способом здихаюсь я головування в Управі, що стільки часу й нервів у мене забирає.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 197

17 лютого. Доповідь про Тесленка в Історично-літературному Товаристві. Зійшло гладко. Потроху вже починаю ніби оброблятись. Коректа тільки заїдає.

З новітнього фольклору. Оглядають лікарі Троцького. Семашко («наркомздрав»): «Покажіть, товаришу, язика». Показує. «Гм... Поганий (скверный) язык». — «Зате нюх добрий», — одказує Троцький.

18 лютого. Цензура добралася вже й до гімну пролетарського «Повстаньте гнані і голодні». Сьогодні випадком чув розмову в Держ[авному] видавництві про це. Здається, найбільш підозріння викликають слова «держава дбає не про нас». Пробували поставити в минулому часі «держава дбала не про нас», але й це не помогло. Цікаво, чим скінчиться ця справа. Здається, йде до того, що з книги цей гімн виріжуть.

19 лютого. Несподівано академічна історія набрала ширшого розголосу. По місту ходять найдикіші чутки про наш «кризис». Говорять вже про те, що Академію мають скасувати. В середині деякі людці думають це використати на свій пай. Особливо стараються Тутківський і Грушевський. Перший, як дурний чоловік і безтактний, провадить агітацію досить одверто; другий, розумний і хитрий, спотиньга. Обидва думають при сій вірній оказії задовольнити своє честолюбство, що їх розпирає. Найгірше те, що Кримський хоче цілком усунутися од секретарювання, а тим часом за теперішніх умов це було б для Академії справжньою катастрофою. Коли Академія досі доживотіла, то тільки завдяки Кримському, що, ціною власного пониження перед владою, улещування зумів якось продержати її на світі. Замінити його тепер буквально ніким. Цілими днями умовляю його, переконую — і один день наче згодиться, а на другий — те ж саме: не хочу та й годі. Між іншими агітаційними заходами Тутківський ширить чутку, що Кримський втратив усякий авторитет у большевиків і що влада буде дуже рада, коли його не оберуть. І, власне, коли б мені не було страшно за Академію, я волів би усунутися також — нехай би цей старий інтриган попробував. Агітації ми в усякому разі не робимо. Хай Спільне зібрання саме рішає.

Листи до Перетця, Д. Дорошенка, Рудченкової,

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 198

Гр. І. Грушевського та О. Козія (автора статті про Руданського).

20 лютого. З новітнього фольклору. Розмовляють комуніст-агітатор і селянин. «В Бога віруєш?» — «Та вірую». — «І молишся?» —  «Молюся». — «Ну, що ж, як був Микола — за Миколу молився?» —  «А таки молився». — «А тепер за кого?» — «А тепер за вас от молюся». — «Ну, і слухає тебе твій Бог?» — «А, мабуть, слухає, бо Миколи вже немає...»

Справа з академічним кризисом робиться все складнішою. А саме — з Харкова дістав Кримський за підписом Ряппо телеграму, що стара президія мусить виконувати свої обов'язки, аж поки нова не буде затверджена. Це мені не подобається. Виходить, що чутки про наш кризис вже дійшли до Харкова — хто зна, до того ж, у якому освітленні, і це місто пліток вже заздалегідь починає реагувати. Інтерес до Академії зверху в усякому разі доброго нічого не віщує.

21 лютого. Слідом за телеграмою приїхали й живі люде — Яворський та Калюжний, щоб «обслідувати» Академію. Відомо було й попереду, що вони мають приїхати, але дуже неприємно, що це збіглося з кризисом. Попередні розмови з ними сьогодні показали, що вони хотіли б мати діло з старою президією, і навіть вони пропонували, щоб одікласти вибори. А взагалі це одгонить втручанням, яке одхилити, може, буде неможливо. Треба буде настоювати принаймні на тому, щоб «ревізори» не прийшли на засідання під час, коли одбуватимуться вибори. Останнє було б вже цілковитим скандалом, але у нас усе може статися.

22 лютого. Перша нарада з ревізорами, попередня доповідь од Академії, — тяглася 5 годин. Здається, вони вражені тим, що ми говорили, не таючи своїх хиб, але не спускаючи, а, власне, підкреслюючи всякі їхні дурниці. Та й фактична сторона академічної роботи видимо їм заімпонувала. Після моєї репліки про публічні засідання в Академії, про слухачів на них тощо, Яворський нагнувсь до мене й зашепотів: «і от же як ми всі мало або й нічого не знали про цю роботу». А треба сказати, що по сусідству якраз одбувалося одно з таких засіданнів з сотнями слухачів досить демократичного вигляду, — і це був наочний доказ роботи. Довелось тільки за поли смикати деколи Кримського, що

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 199

ладен занадто багато їм розказувати, та зглажувати його особисті розповідки. Між іншим, ми рішуче запротестували проти ревізорського бажання бути завтра на Спільному зібранні під час виборів президії, — і вони згодилися з нами, що це було б не тактовно. Взагалі перше вражіння таке, що приїзжі силкуються достроїтися до академічної атмосфери і держатись спочутливо. Побачимо, що буде далі.

По місту ходять поголоски про події на Донщині («Донбасі»). Кажуть, що там через надмірне (!) здобування вугля скорочено 10000 робітників. Тоді зоставлені застрайкували і почали нищити приладдя. Проти послано військо, що одмовилося вживати проти робітників зброї. Послано комсомольців, — їх робітники загнали в шахту й затопили, загинуло 400 чоловіка. Тоді послано ЧОН («части особого назначения», комуністи) і він розстріляв робітників, сотні убитих і покалічених. Звичайно, це все чутки, але неможливого нічого в них немає. Чого доброго доведеться колись, поруч 9 січня, згадувати й інший день побивання робітників, тільки вже «робітничим» урядом.

23 лютого. Одбулися вибори Президії. Власне, не вибори, а комедія, яка показує, скільки простору буває для безсоромного інтриганства. Я вже згадував, що опозиція (власне Грушевський і Тутківський) розвинули шалену агітацію; ми не агітували зовсім, уважаючи, що коли нас не оберуть, то це для нас і краще, а з другого боку більш 7 голос[ів] агітатори, певне, собі не з'єднають. Шепотіння перед самими виборами не вгавало і Груш[евський] все переходив од купки до купки. Почались вибори. Записок за Липського подано було: + 12, решта кандидатів одібрало 1-3 гол[оси]. Почали кидати кульки — і Липський одібрав -12, +9... Не обрано. Пішли далі. Фомін мав +12, -9, але почав зрікатись, решта дістала більше мінусів. Фактично з вибором президента нічого не вийшло і рішено обирати віце-президента. Записок за мене подано було, не пам'ятаю, здається 14, решта 1-3. Я заявив, що за таких обставин я свою кандидатуру беру назад. Тоді зреклися і всі інші кандидати і кульок не було за кого кидати. Почався вибір Неодмінного секретаря. Всі, за кого подано було записки, зреклися, між ними й Кримський. Лишився сам Птуха і кульок він дістав меншість. Фактично вибори зірвано, і ми зайшли в глухий кут. Почалися довгі розмови, як вибиратись з його. Я між

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 200

іншим сказав, що я вважаю таке відношення не серйозним і тому брати участи в комедіях не маю жадної охоти. Нерешті згодилися на тому, щоб уважати, що вибори не відбулися і поставити питання про довіру старій президії. Результати: Липський +14, -8, Я +20, -2, Кримський +16, -6. Очевидно, Спільне зібрання злякалося інтриганів і пішло назад. А в результаті ми так і не вив'язались з свого становища.

По засіданні довго ще балакали тіснішим гуртком. Між іншим, Кримський повідомив, що Грушевський прибулій з Харкова комісії заявив, ніби Кримський своє «Пальмове гілля» друкував коштом Академії, і він же таки послав до Харкова Угарову «Стару освіту на Україні»: дивись, мовляв, які книжки Кримський друкує. Перше тільки брехня, а останнє вже на донос скидається. Що за дивно-дрібна і гидка людина. Не дурно ж я боявся, коли поставлено було питання про його поворот на Україну. Сталося гірше, ніж те, чого я боявся. І як мені хотілося б одійти од цієї гидоти.

«Пальмове гілля» — три збірки (1901, 1908, 1922) поезій А. Кримського на східні теми.

Цими днями, на минулому тижні, до родини акад. Липського прийшла міліція й почала вимагати, щоб вона вибиралася з свого помешкання. Коли вона зреклася, одмагаючись, що не має іншого — їй призначили помешкання. Виявилося, що звідти допіру вибрався якийсь відділ ГПУ і на підлозі та стінах ще сліди крови... Дівчата Липські з жахом кинулися з того помешкання. Хороша картинка сучасних нравів...

25 лютого. Відбулися загальні збори Відділу, разом з членами тієї харківської комісії для обслідування, — щось ніби, кажучи старим військовим терміном, «смотр» наших сил. Мені довелося говорити вступну промову не так про роботу Відділу, як про ті несприятливі обставини, в яких ту роботу доводиться провадити. Говорили ще Кримський, Лобода; сильну, гнівну промову про обставини, що заважають працювати, сказав Грушевський, зіпсувавши її тільки дрібним, особистим закінченням. Члени комісії обіцяли допомагати Академії матеріяльно і скасуванням деякої волокіти та бюрократизму щодо зносин з закордоном тощо. Зате знов підняли справу з реорганізацією Академії, проти чого виступав я й інші учасники зборів. А врешті не знати, чим ця справа скінчиться. В усякому разі ясно, що хоч зверху й говорять солодкі слова на адресу Академії, але це може найнебезпечніша тепер річ:

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 201

начальственна увага буває часом од чуми й єгипетських казней гірша.

Під час засідання Кримський шепнув мені, що «Стару освіту на Україні» Титова конфісковано. Це наслідок того, що Грушевський ткнув їх носом у цю книжку. Я не знаю, що він собі думав, коли посилав книжку начальству, але вийшла в усякому разі гидка справа.

26 лютого. Вернувся з-за кордону Тичина. Його вирядив уряд разом з В. Поліщуком та Досвітнім, щоб подивитися Європу, а разом «розкладати» українську еміграцію. Вони й поїхали, але Тичина таки не видержав почесної компанії і втік од неї та й вернувся сам. Поліщук — фігура відома: якийсь сутенер у літературі. Досвітній прославився тим, що 1917 р. поїхав з Америки з грішми для Центр[альної] Ради, але так мудро забарився десь у Японії, що приїхав на Україну, коли вже Центр[альної] Ради не було і розуміється, без грошей... Потім став большевиком, здавши большевикам десь під Жмеринкою цілий корпус. Ця невеличка, але чесна компанія в Європі поводилась, як московські купчики старих часів: найкращі отелі, шикарні вина, дорогі обіди, і коли не били дзеркал, то хіба тому, що в Европі за це опинилися б або в буцегарні, або в домі для божевільних. Тичині, коли він пробував протестувати проти такого бонвіванства, говорили вони, треба ж Європі показати, як виряжає своїх людей пролетарська держава. Нарешті, коли Тичина пішов до Олеся в Празі, то товариші почали на його уїдатись за «зносини з еміграцією». Тут вже Тичина не витримав і вивтікав, сказавши, що вже ніколи з знаменитостями не поїде. До речі, в Празі, коли вони попробували виступити прилюдно, їх освистали.

Оказія з Шевченківським збірником. Щупак, редактор «Большевика», притьмом намагається додати до збірника (академічного) свою передмову. Я просив переказати видавництву, що коли воно цю передмову пустить — я зніму своє ім'я як редактора і заберу свою статтю. Нахабству кінця й міри немає.

Збірка статей «Шевченко та його доба» (Кн. І, видана у 1925 р.) за редакцією С. Єфремова, М. Новицького, П. Филиповича.

З новітнього фольклору. Приїхав до Москви наш містечковий жидок, походив по всіх усюдах, подивився, поцмакав, нарешті йде до театру. «Дайте мені квитка на «Єврейку», — «Єврейки» нема, єсть «Жидівка». — «Ну, що за чорносотенство! Трьох днів не

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 202

минуло, відколи наш Льова Троцький одійшов, як уже «Жидівкою» лаються»...

27 лютого. Сьогодні після огляду моїх комісій під'їхав з розмовою «по щирости» Яворський. Почав з того, що він од усіх чув, ніби мені можна вірити, ніби я повожуся одверто з усіма і тому він мені «довіряє». Власне, розмова мала пліткарський характер, про що йому одверто й сказав. Його нібито дуже турбує фракційність, що помічається між академіками, і він уважає, що винен тут трохи Кримський, що поводиться деспотично; він уважає, що було б краще, коли б Кримський був не Неодмінним секретарем, а Президентом. «А секретарем хто?» — питаю. А секретарем Гольдман. «Так ж він ще не академік, — кажу. — Для мене така комбінація взагалі могла б бути прийнятною, але боюсь, що Кримський взагалі одійде од справ. З другого боку тут не можна допустити жадного втручання згори. Коли Гольдмана оберуть на академіка і він виявить себе добрим товаришем — то інша річ. Тоді можна буде й говорити про його кандидатуру на секретаря — не раніше». Яворський ніби з цим згодився. Я взагалі сказав йому, що цій «фракційности» не надаю великої ваги, бо засновується вона більш на особистих рахунках, ніж принципіяльних ріжницях. Запитав мене, чи я думаю виставляти свою кандидатуру на віце-президента. Я одповів, що був би радніший, коли б усяка адміністративно-репрезентативна чаша йшла мимо мене. Нарешті він сказав, що і в урядових кругах уважають мене за людину чесну, якій можна вірити, бо робить те, про що говорить, а говорить те, що думає. Не знаю, власне, що за мета була цієї «щирої» розмови... Мабуть, просто язиком чоловік піну збивав. В усякому разі на мене вона зробила вражіння не з приємних.

28 лютого. Розмова з Пчілкою. Висловила образу за те, що я про неї написав в «Історії укр[аїнського] письменства». 14 років таїла людина образу й аж оце висловила. Другу таку стріваю на своїм віку людину: перший — то Вол. Дорошенко, що в книзі, виданій р[оку] 1918-го полемізує з тим, що я писав р[оку] 1912, — наче не було між цими двома датами ні війни, ні революції, ні страшенного зрушення громадського, а була тільки його, Дорошенка, дрібненька образа... Чудні це люде, як на мене.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 203

Кажуть мені, що Грушевський пускає поголоску, ніби між тими 6-ма голосами, що висловили Кримському недовіру, був мій голос. Це так само скидається на правду, як те, що між двома голосами проти мене був би голос Кримського... А найпевніше і в тому, і в другому разі був голос Грушевського. А на віщо йому перед харківцями хочеться звести мене й Кримського, як ворогів? Хіба з добре знаного йому польського принципа — «puscic Rusina na Rusina?..»*

* Напустити русина на русина (польс.).

1 березня. З новітнього фольклору. Знайдено мертве тіло. Міліція складає протокола: «на мертвому констатовано — знак жертви на Червону армію, знак допомоги беззахисним дітям, знак жертви на повітряний флот, знак МОПРа... Інших «знаков насилия» не обнаружено».

З перлів українізації. Один академік на запитання в анкеті про матеріяльне забезпечення його родини написав: «На сполучаемое утримание не маю вимоги имети ніякої родини». Буквально!

2 березня. Засідання, засідання, засідання... Сьогодні мав їх три — з 9-ої год[ини] ранку до 6-ої ввечері. Коли б швидше харківці їхали собі. Вертаюся додому — хоч мене викрути і навіть поточну роботу позапускав страшенно. І все це — суєта, нікому непотрібна, фікція роботи.

Сьогодні Яворський зробив був спробу «заспокоювати» мене. «Тут у Києві влада вас не любить. Але я певен, що це минеться, що до вас звикнуть і примиряться». Я на це одказав, що мені байдуже про їхню любов чи нелюбов, а що думаю і говорю — те, очевидно, думатиму й говоритиму й надалі. Видимо, якісь розмови провадяться в комуністичних кругах і про Академію, і про мене особисто. Певне й пліток там не мало, бо тим живуть ці люде. Одписав Перетцові.

3 березня. Прилюдний перед усіма співробітниками Академії виступ ревізорів (вони одхрещуються, до речі сказавши, од терміну ревізія і говорять тільки — обслідування). Власне кажучи, це був тріумф Академії. Мусили вони одзначити величезну роботу, зроблену в Академії, як і її величезну вагу в творенні

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 204

української культури; мусили визнати саможертовне віддання цій справі співробітників Академії, як і повне нехтування влади й офіціяльних кругів і до цієї роботи, і до її наслідків. Навіть мінуси наші виходили, власне, їхніми мінусами, або нав'язаними нам од умов нашої роботи. Компліментів багато, як і обіцянок поправити теперішнє становище Академії на краще і з матеріального, і з морального погляду. Треба сказати, що навіть фразеологія наших гостей була далеко менше большевицька, ніж можна б сподіватися. Про радянство згадувано тільки між іншим і якось ніби сором'язливо, а більш говорили вони про українську культуру, посилались на загальнодемократичні принципи. Коли пригадати нашу першу з ними розмову, то ріжниця сама б'є в вічі. Видимо, таки подіяли на них робочі наші обставини і склад авдиторії, перед якою виступали.

Між іншим, і я дістав повну сатисфакцію. Ці обидва большевики в один голос говорили, що українська культура — не має спадщини* від капіталістичного світу, не має буржуазних ознак, бо творили її демократичні верстви, за браком національної буржуазії, — власне, те саме, про що не раз доводилось мені свого часу писати і за що большевики колись дуже на мене гнівались. Отже, з ласки Божої, повний поворот стався. Не думаю тільки, щоб глибокий і на завжди. Життя потиснуло — і нові пісні зачалися, коли б воно попустило — вернулися б до старого. Одно тільки — що воно, мабуть, не попустить і наші недавні непримиренні «творители новой жизни» мусять або еволюціонувати, або загибати. Правда, еволюція це також для них загибель.

* Далі закреслено: ознаки.

4 березня. Подейкують по місту про якісь заворушення у Москві на грунті тяжкої економічної депресії та незадоволення офіційним комуністичним курсом. Кажуть, що невдоволення особливо помічається серед війська, що підтримує Троцького, вбачаючи в йому, власне, опозицію проти комуністичного бюрократизму та гнилизни.

Перегляд з харківськими «обслідувачами» академічних штатів. Прибавлено чоловіка 70 нових штатних посад. Обіцяють також збільшити оплату. Обіцяють до травня це перевести. Обіцянки, обіцянки, обіцянки... Побачимо, що з того справдиться...

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 205

6 березня. Перший наслідок нашого «альянсу» з місцевими помпадурами. Сьогодні з «виконкома» обернулися до Академії, щоб вона улаштувала Шевченкове свято для робітників. Справа сама по собі добра, але доведеться мені поклопотатись, поки зберу, що треба. А клопоту того й так досить, — більш ніж треба.

7 березня. Закінчив доклад про Сумцова, розпочатий учора, та написав коротеньку передмову до листів Костомарова до Антоновича (для «України»).

«З листів Костомарова до Антоновича» — стаття С. Єфремова в журналі «Україна», 1925, №3.

8 березня. Засідання, присвячене нам'яти Сумцова. Зійшло добре, живо.

9 березня. Знов вискочив Тутківський на Спільному зібранні. Образився, що його Краєзнавча комісія запросила як географа, а не як геолога, і спершу заявив був, що його зовсім ігнорували, а коли йому доведено, що він бреше, почав викручуватись найбільш недостойним способом. Що більше до цього чоловіка приглядаюся, то антипатичніший він мені робиться. Пиха, славолюбство без міри, без кінця і краю. А як інтелект невеликий, то ті риси виявляються таким дурним способом, що аж соромно за його робиться.

Комісія краєзнавства — науково-дослідна установа при ВУАН.

Взагалі академіки пописуються. Сьогодні в протоколі Кримський записав свою колишню заяву, що він — комуніст. Не розберу, навіщо це йому здалося, бо комуніст з його такий, як з мене далай-лама тібетський. Грушевський сьогодні також під'їхав до мене з претензіями щодо звідомлення про його комісії, — аж мусив визвіритись на його. А інтриги, а шепотинництва, а пліткарства!.. Просто гидко стає ходити на Спільне зібрання, — стільки там твориться дурного й непотрібного.

Сьогодні я лихий і обурений до краю. Друкуємо IV том академічного видання Шевченка. Текст його (Щоденник) звіряв з оригіналом М. Новицький, але читаючи коректу завважив я чимало недоладностей і невиясненого — і от надумався взяти щоденник з Чернігова до Києва, щоб звіряти текст, читаючи коректу.

Ну, добре. Поїхав у п'ятницю Новицький — і вернувся сьогодні з порожніми руками. Не дали. Інтриган Шугаєвський підмовив комуніста, що завідує музеєм — «дать вежливый и уклончивый ответ».

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 206

Не тільки, що нема підмоги в роботі, але ще перешкоди на кожному кроці ставить наше доморосле хамство. Але я цього так не подарую і таки доб'юся свого.

10 березня. Побутова картинка. Заходить оповідач до своєї знайомої вчительки (старої й хворої) і застає, що в хаті у неї все перекидано, бруд, і сама вона кутається в якісь брудні лахи. Здивувався, «що з вами?» запитав. «Комісія йде... потім розкажу»... І розказала. Виявилось, що вона подала прохання про пенсію і дожидала комісії, що мала провіряти, чи давати їй пенсію. А дають тільки тим, хто не має ні сорочки, ні ковдри і живе в свинюшнику. Звідси й маскарад. До якого пониження треба дійти, щоб ставити такі домагання і задовольняти їх — однаково... А кричать про робітницький рай!

Друга побутова картинка. «Юні піонери» чи «ленінці» носять на шиї червону хустку, щоб була якась ознака у цих яничарів. Останніми часами, кажуть, помічається масове скидання цього «знака отличия», відзнаки яничарства. А причина цьому та, що ніби знайшли кількох «піонерів» повішаних на їхніх хустках.

11 березня. Академічне свято — акт. Одбувся досить добре. Як звичайно — звідомлення і промова Воблого, що вперше виступив на українській мові прилюдно — і промовляв добре.

«Святе сімейство» з усіма своїми челядинцями й полигачами демонстративно не було на акті. Кажуть, що була навіть спеціяльна нарада, на якій Грушевський заборонив усім своїм співробітникам іти на академічне свято. Що за пуста й нікчемна людина! Користується од Академії усім добрим, усіх своїх родичів попримощувала — і риє під Академією. «Свинья под дубом вековым...» І взагалі до такої дріб'язковости рідко хто доходить. Не знаю, яка ще сталася образа його величности. Але логіка така: коли не я на чолі, то валитиму. Цими днями до мене поставив був претензію, що мало про його та його комісії сказано в звідомленні. Довелося різко збити дурну претензію.

12 березня. З новітнього фольклору. Питання: хто такий тепер Троцький? Відповідь: ні бе, ні ме (ні большевик, ні меншовик). І ще з того ж таки репертуару: Троцький підписується тепер тільки ТРО, бо ЦК — мусив од себе одкинути (натяк, що його викинуто з Центр[ального] Комітету).

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 207

З українізаційного безглуздя. Одна моя знайома, українка, добре знає мову, найкраще в своїй установі, бо їй завжди дають перекладати офіційні папери. І раптом у списку, що не витримали іспиту з української мови — її ім'я. Кинулись до списка, а там невідомо хто повставляв тих, що добре знають українську мову, і повикреслював тих, що ні бе, ні ме не знають... І це звичайна тепер історія по установах. Викидають українців за незнання української мови й натомість приймають жидів, що таки дійсно не знають. Коли викинуті доведуть, що вони знають, їх ставлять у першу категорію по скороченню, себто таких, що мають право служити, але на службу вже не приймають, бо посади їхні зайняті милими людьми. Так то повертаються найкращі заходи в цьому кваліфікованому домі розпусти, що зветься совітським ладом.

13 березня. Краще з розумним загубити, ніж з дурнем знайти... Академія опинилася в останньому стані. Харківські обслідувачі, перебуваючи в Києві, силкувалися зв'язати нас з місцевими офіціяльними кругами. І зв'язали. Тепер вам буде добре, — казали: — губвиконком усе робитиме для Академії. Надано нам прибивати дошку на домі, де жив Шевченко. Вони ж порадили нам з цією справою обернутись до виконкома для «ув'язки». Виконком асигнував на дошку 25 крб., але тепер вимагає, щоб Академія урядила для робітників урочисте засідання з концертом і ще не знаю з чим, — та й вони самі не знають, з чим. Виходить чепуха: виконком вчить нас, як маємо святкувати Шевченка! Не знаю, що з цієї витівки вийде, але волів би загубити з кимсь розумним, ніж знайти з виконкомом.

Меморіальна дошка була встановлена на будинку, де жив Т. Шевченко у 1846-1847 р.р. Зараз — Літературно-меморіальний музей Т. Шевченка.

Вчора, вертаючись з Шевченківської вечірки о 12-ій год. вночі, наткнувся на цікаву процесію. Йшло вулицею чоловіка з 50 хлопчаків з прапорами і з піснею. Прислухаючись до співу, звичайного теперішніми часами огидно-бравурного, розібрав слова: «Мы в бой пойдем с Центральной Радой». Що за анахронізм такий! І тим паче, що ніхто певне з тих шмаркачів, що горлали, не тямить, що таке Центральна Рада і чому треба з нею битися. Виходить, що й революція має свої незрозуміливі пережитки.

14 березня. Один приїзжий з Харкова розповідав про свою розмову з Буценком, секретарем ВУЦВК'а. Зайшла мова про

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 208

нову районізацію України, про Київ, про Харків. «І чому б вам не перебратися до Києва? — запитав той, що мені про це оповідав. — Усе ж місто краще од вашої теперішньої без п'ятьох минут столиці». — «Та, певне, таки доведеться перебиратись, — одказав Буценко. — Цього року не встигнемо, а на той рік, мабуть, переберемось. Я вже з Григорієм Івановичем (Петровським) про це говорив, та й Москва проти цього нічого не має». Виявилось із дальшої розмови, що Москва вже дві округи Донбасу одібрала од України і розявляє рота на ввесь Донбас. А коли одбере, то й вигідніше український «незалежний» уряд спровадити як найдалі від заграбованого. Тоді й Київ здасться. Та й тепер Донбас Харкова не слухає, а рахується тільки з Москвою. А тоді вже Харків утратить всяке значіння.

У 1924-1925 р.р. було введено новий адміністративно-територіальний поділ України. Замість губерній були впроваджені округи (всього 53). При цьому Таганрозький і Шахтинський округи були приєднані до Росії.

15 березня. Був на «Гайдамаках», галасливій постановці Курбаса. Не подобалось. Насамперед — рабська чи може лакейська постановка. Досить того, що знамените «Яремо, герш ту, хамів сину» говорить тут суб'єкт у жупані й конфедератці... Друге — античний хор чи десять дів нерозумних увесь час вештаються по сцені, служать і за декорацію, і за оповідача й заважають дії. Третє — власне дії, невважаючи на занадто батальний тон, власне, не багато. Хороші тільки деякі масові сцени, з властивою Курбасові дресировкою; поодинокі персонажі не підносяться понад золоту середину. Не по зубах узяв собі Курбас горішок і що дивного, що не подужав його. Не розумію тільки, чому так цюю постановку вславлено, як щось надзвичайно вдале й оригінальне?

Зате я переконався, що українського театру в Києві нема. Це не театр. І публіка на його так не дивиться. Публіка йде сюди, як у цирк і, як у цирку, й поводиться. Лузають насіння, галасують, стукотять. Здебільшого сучасні «юноши» та «девицы» занадто совітського вигляду, які не знають, де вбити вечір. Чимсь глибоко провінціяльним тхне в театрі нашого пишного реформатора-революціонера... Виходить, що замість зреволюціонувати український театр, він повернув його до первісного стану, за який ми вже були цілком забули десятиліття тому працею кращих наших артистів. Хороші маємо наслідки. Величезна постать Леніна з руками в кишенях над сценою добре символізує оту занадто хатню атмосферу, що панує в цьому театрі. Це повний крах курбасівщини і нагадування, що треба мерщій вертатись до по-

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 209

важних традицій нашого театру, якщо не хочемо на довгі роки вбити саму ідею його. Сам Курбас, очевидно, не вернеться і варто було б зажити пучка доброго мотуззя, щоб вигнати цих крамарів од мистецтва з храма, до якого вони залізли тільки з якогось прикрого непорозуміння.

16 березня. Розмова з педагогом. Розривається з розпачу. Науки жадної, молодь дичавіє, розпуста, калічення. В одній школі 14-літній хлопець зґвалтував товаришку — і вона зробилась героїнею школи, аж довелося втрутитися педагогам і роз'яснити, що тут ніякого геройства нема. Під час вчиття часто парочки сидять обнявшись. До роботи нездатні, розбещені, ростуть незнайками діти. Що буде з них?.. Звичайно, реакція прийде і схаменуться, та пізно вже буде. Мабуть, ціле покоління пропаде для життя і культурної роботи і не знати, чим виповнити ту страшну прогалину.

17 березня. З новітнього фольклору. На селі Петровський промовляє перед сходом. Ми, каже, перемогли на всіх фронтах, ми всіх прогнали, усім завдали перцю. Лишається ще один ворог — це довгоносик. Тепер усі сили на боротьбу з ним. Коли і його переможемо — тоді заживемо і т. п. Слухали дядьки та всміхалися. Як скінчив промову, виступає один дядько. «Оце вперше нам цей чоловік сказав правду. Так, то правда, що ми всюди перемогли. І то правда, що наш найперший ворог — оті довгоносі. Тепер же ми знаємо, що з ними робити. Спасибі Вам, що навчили!.. Tableau!

18 березня. Докінчив редактування V тома Коцюбинського, власне, того нового матеріялу, що прибув останнім часом.

Одписав Троцюкові (Вінниця) та Рябчевському (Ізюм), — ви[падкові] [кореспон]денти *.

* Далі текст пошкоджений.

19 березня. Знов Грушевський... Не хотілося б мені торкатися цієї постати, але старий капосник знов наплатав штук. В останній книзі «України» (1-2 за цей рік) маємо непідписану, але з виразними ознаками мови Грушевського статтю про Академію, статтю обурливу і змістом і тоном, брехливу й самохвальну до

Очевидно мається на увазі стаття «Всеукраїнська Академія Наук», надрукована в «Україні» 1925 р., № 1-2.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 210

крайности. Академія — твір гетьмана (солоні компліменти на його адресу), призначений склад був у переважній більшости чужим для української наукової й громадської роботи; дехто з членів Наук[ового] Товариства разом з Грушевським одмовилися увійти до Академії; між нею й українцями одразу запалася розколина; далі фігурує Наукове Товариство в ролі рятівника Академії, нарешті, історична секція (Наукове Товариство!) становить «пуп» Академії... Одно слово —добрався таки до себе... Стаття мене обурила, тим більше, що за неприсутністю Кримського, мені довелось підписати книжку «України» до випуску. Підписав я, звичаєм нашим, не вимагаючи самих статтів, а покладаючись на добросовісність редакції. Коли я прочитав статтю, хотів був спершу поговорити з Грушевським наодинці, але кілька день він не приходив до Академії і я стрівсь з ним уперше на засіданні Відділу. Коли Кримський підняв питання про випускання академічних виданнів за підписом Неодмінного секретаря, довелося пояснити справу прикладом з «Україною», а саме — що академічне видання викривляє й перекручує історію Академії. Грушевський спершу хотів був довести, що він не розминувся з правдою, і тоді я нагадав перший склад Академії поіменно — і виявилось, що переважна більшість якраз працювала на українській роботі (8 з 12) і навіть були членами Наукового Товариства. Тричі я запитував — хто ж, опріч його, не схотів увійти до Академії — і він отвіта не дав. Потім почалося мізерне викручування, що він писав «на підставі загального вражіння» і що він, як історик, не повинен «робити препарації нашої історії». «Це ви якраз ужили справжнього слова, — відповів на це я, — ви справді зробили препарацію академічної історії». Пробував він також говорити, що відповідає тільки він, як редактор, що мене, звісно, не потягнуть до суду за цю статтю, — на це я мусив вказати, що моральну відповідальність на мене він все ж наложив цією недопустимою в академічному органі статтею. Згадано було й про Російську Академію часів Ломоносова, з усіма чварами та сварками і навіть бійками. Грушевський пішов, не попрощавшись. По його з братом відході довго ще точилась розмова на цю прикру тему. Не можу зрозуміти, чого злоститься цей чоловік, чого силкується обкидати болотом установу, що дала притулок йому со чади і домочадці. Невже тільки тому, що не він її збудував і тепер, хоч розминаючись з правдою, хочеться притягнути її

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 211

таки до себе?

На днях був лист од Перетца з прозорим натяканням на «війну домову». Треба буде йому одписати, щоб удався з своїм «правилом увещательным» на справжню адресу, тобто до Грушевського.

20 березня. Школа на подвір'ї колишнього монастиря. Діти гуляють коло церкви. А всі її стіни списано найогиднішими малюнками та відповідними словесними коментаріями. Це — і антирелігійна пропаганда, і вплив совітської культури (в монастирі живуть металісти). Але що робити з дітьми, щоб застерегти їх од такої культури? Педагоги ламають голови і... звісно, нічого не вигадають. Отрута осередку вливається в дитячі душі і сіє розпусту.

З другого боку мстяться тим самим. Чому — питає, напр[иклад], витвір новітнього фольклору — Ленін тримає руки в кишенях (найбільш тепер розповсюджений портрет «вождя»)? А тому, що «спираючись на ком'ячейку, він міцно тримає в руках члена партії». Звісно, цяя гидотність — невинна річ, як рівняти до тих малюнків і написів на стінах церкви та розпусного їх впливу на дітей.

21 березня. По установах розпочався новий пароксизм «трудової дисципліни». Службовцям, що повинні приходити точнісінько о 10-тій, дають бляшки-номерки. Без такої бляшки він і увійти ні вийти з служби не сміє. Шпіонаж, доноси, висліжування — знов забуяли. Але інтенсивність праці аж нітрохи не підскочила. Все було, як і попереду — тобто нікого не знайдеш на відповідному місці й ждеш без кінця, коли лиха година зажене в котрусь з офіційних установ. Видимо, й бляшки тут нічого не поможуть.

22 березня. Прибивали мармурову дошку на будинкові, де жив Шевченко (на Козинці, чи по теперішньому — на Хрещатицькому переулку, № 8-а). Вийшло неорганізовано, нудно, не до ладу. На додачу, на будинкові стільки наліплено глини, що гвинти йшли мов у тісто і довелося бігати по довші і ті теж не досягли до живого «тіла» будинку. Народу зібралось чимало і з цікавістю оглядали кімнатку, де перебував Шевченко: манісінька, півтемна, стеля над самою головою. Жінка, що живе тепер у цій халупинці,

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 212

промовила зітхаючи: «мабуть, і йому так само зле жилося, як і мені оце». Бідолаха не вгадала: поет тоді був молодий, повний надій та енергії. Та й дім тоді ще не скидався на руїну. Кричевський виступає з проектом, щоб реставрувати будинок і осадити в йому музей або читальню.

В зв'язку з прибиттям дошки почала снувати свої парости легенда. Якийсь старий чоловік, що живе у тому ж таки будинку, оповідав натовпові, що тут прийшли Шевченка арештувати жандарми, а поет убив шістьох і втік. Ніхто цього не знав, а оце Академія наук розкопала в старому архіві цю історію і тому прибиває дошку на пам'ятку. Коли ця легенда одшліхтується, то може й обернеться у щось справді гарне, якийсь героїчний подвиг, — а поки що це скелет.

Листи до Гриня, Перетця, та двох Дорошенків, Володимира та Дмитра. Останній прислав дуже сумного листа-тестамент (про бібліотеку та архів свої) і хочу попробувати його розважити.

23 березня. Кілька день вже по місту майже без упину ходять маніфестації з прапорами і плакатами, на яких виписано: «смерть...» «осиковий кілок...» — кому, адреса тут ваги не має. Сьогодні стрів одну велику маніфестацію: робітники з кошиками, дехто з струментом — видко, просто з заводу. А йдуть не бадьоро, не радісно, а немов накинуту нелюбу повинність справляючи. І справді — це накинута, з примусу повинність. По роботі на заводі женуть робітників на такі демонстрації. І коли замісць відпочинку по роботі мусиш маніфестувати, то, звичайно, маніфестуєш з бравим виглядом, і з прокльонами й скрежетом зубовним. Хто б не пішов, того б негайно вигнали з служби. І всі цеє знають. І через те ніякого вражіння ці маніфестації не роблять. Спочуває публіка не маніфестації, а маніфестантам. Та й яке значіння вільного вислову думки можуть мати маніфестації, коли нема вільної думки, коли маніфестації складаються з самих урядових службовців, «чиновників»? Адже тепер усі робітники — «чиновники». Дивна наївність, що думає когось такими маніфестаціями залякати, чи на когось подіяти.

Низка новин з Харкова. Проект нового статуту Академії, обіцянки грошові, земельні участки для Академії і т. і. В усьому цьому одна риса: Академія повинна питати дозволу у Головнауки. Очевидно, на цьому пункті має бути найзавзятіший бій.

Головнаука — Головне управління науковими, науково-художніми, музейними та з охорони природи установами при Наркоматі освіти СРСР. Створене 1922 р.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 213

24 березня. Антін Васил[ьович] розказував, що прийшли до його здирати податок з прибутку. А він — маляр, зимою нічого не робив і не заробив, та й минуле літо більш у нас у садку копався, з того, що я йому даю, тільки й живе. Проте описали у його канапу, стіл, стільці та інше, що було в хаті... Це зветься — фінансова політика.

А державні органи не платять. В[идавницт]во «Червоний Шлях» збанкротувало і його приєднали до Держ[авного] в[идавницт]ва. А тепер і це банкротує, принаймні автори жадним способом не можуть викрутити заробленого. Також — фінансова політика.

За воду та світло платимо тепер «по класовому тарифу». Що воно за штука — ніхто не знає. А всяк тільки знає, що доводиться платити більше і писанини та списків стільки, що кожен дім повинен мати свою канцелярію. Отже, завели 20.000 канцелярій у Києві. А це також чогось коштує і комусь платити треба. Маємо знов же — фінансову політику. А в результаті не розбереш — жарти це, чи серйозно, чи попросту в якомусь домі божевільних опинився.

25 березня. Вчора «юні піонери» піднесли Чубареві сан «почесного юного піонера». Чубарь нав'язав собі на шию червоного ворочка і запевнив, що він «всегда готов». Фарс цілком законний, як на наші часи...

Сьогодні другий «юний піонер» Солодуб, що сидить у Наркомосі (Комісаріят народ[ної] освіти), навчає Академію, як вона має робити наукову роботу. З приводу чернігівського інциденту він прислав таку телеграму, явно подиктовану з Чернігова: «вишліте (в) черніговський музей представника (з) коректурою, (щоб) порівняти (з) оригіналом (на) місці. Остільки цінний експонат (як) Щоденник Шевченка, музей передати не може. Заступник Наркомосу Солодуб».

Я накидав такий проект відповіді бравому «піонерові»: «25 березня за підписом заступника Наркомосу т. Солодуба одержала Академія наук телеграму (навожу текст її).

У відповідь на цю телеграму, яка переказує тільки попередню відмову од Чернігівського музею (з 7 березня), Академія наук завважає, що ні про яку передачу «цінного експонату» не було й мови; Академія наук вимагала і вимагає рішуче, щоб їй дано було

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 214

його на тимчасове користування (протягом 2-3 місяців), поки буде закінчена редакційна над текстом Шевченкового Щоденника робота. Ніякого представника з коректою Академія наук до Чернігова послати не може, бо справа йде не про технічну коректу, яку можна доручити будь-якому досвідченому коректорові, а про наукову перевірку, а часто і відчитання сумнівних і не прочитаних (не розібраних) досі місць у щоденнику. Це може зробити тільки висококваліфікований спеціяліст, який провадить редакцію академічного видання і який за його відповідає, — в даному разі мова йде про академіка С. Єфремова. Проживати йому в Чернігові 2-3 місяці або їздити туди 3-4 рази з коректою (бо ж ніяка друкарня не може дати одразу всі 10 аркушів) — річ фізично неможлива. Акад. Єфремов має в Академії силу службових і наукових обов'язків, які без шкоди для академічної роботи не може*. І тим більше, що по суті в цьому немає й потреби, бо до послуг Академії мусять бути всі потрібні їй матеріяли. Це, мабуть, взагалі перший в літописах світової науки випадок, щоб одній з Академій наук одмовлено було в таких матеріялах. Всеукраїнська Академія наук тямить добре всю цінність даного документу — і саме тому й повинна мати його під час друкування, бо інакше неможливе було б критично-наукове видання цієї пам'ятки. Знає Академія й те, як належить поводитися з цінними науковими скарбами, і не може зрозуміти, чому Шевченків Щоденник має в більшій бути безпеці в Чернігівському музеї, ніж у стінах Академії наук, — в усякому разі вона не забула б усіх ужити заходів для цілковитої забезпеки «остільки цінного експонату». А тим часом, поки точиться оця дивна і невідповідна полеміка Управи Чернігівського музею з Академією наук — час іде, готова коректа лежить, друкарня нараховує збитки на Державне видавництво і всю роботу взагалі зірвано...

* Так у автора.

Не кажучи вже про те, що оце незрозуміливе недовір'я, чи підозріння, які ясно бринять у телеграмі, як попереду в офіційній відповіді од Чернігівського музею, треба вважати за образливі й негідні становища найвищої наукової установи в республіці — Академія мусить заявити рішучий протест проти того, щоб у своїй науковій роботі вона залежала од бажання чи небажання місцевих установ допомагати в її праці матеріялом, що випадко-

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 215

во опинився в їх посіданні. За таких обставин — і це треба особливо підкреслити — ніяка наукова робота провадитися не може. І коли Академія не одержить Шевченкового Щоденника, то вона муситиме зовсім одмовитись од академічного видання творів Шевченка, зложити до архіву зроблену досі протягом 2-х років працю над Шевченком і скласти з себе всяку відповідальність і перед республікою і перед Держ[авним] видавництвом за ті цілком і ні з якого погляду неоправдані перешкоди, що несподівано виросли в цій роботі, як наслідок цілковитого нерозуміння Управою Чернігівського музею завдань і методів академічної роботи та звичаїв культурного світу. Збережеться чи не збережеться «цінний експонат» для стін Чернігівського музею — але для людей, для широкого загалу, для республіки трудящих він безперечно буде втрачений через таку ревниву і ледве чи доцільну охорону від Академії наук».

Мене вже сумнів бере, чи взагалі можна пробити логікою товсту шкуру в оцих отроків неповинних, з одного боку, та хамів незамаскованих з другого... В усякому разі — роботу я кину, якщо не дістану потрібного рукопису. Хай інші її роблять за таких обставин, коли замість допомоги зустрічаєш саме тільки паліччя в колеса та дикунське поводження. І на віщо тільки доводиться витрачати час, енергію, силу — в цьому Панглосовському раю, чи, краще, домі для божевільних!.. І в чиїх тільки руках доля науки!..

26 березня. Вчора мали ми компанією літературщиків одсвяткувати вихід Шевченківського збірника, який надрукували з надзвичайною на теперішні часи прудкістю (за місяць!). Несподівано для мене, присутні обернули це в... святкування мого 30-літнього ювілею. Филипович сказав відповідну промову й вручив мені 5 примір[ників] моєї книжки про Левицького-Нечуя, якої вихід підігнано на сьогоднішній день, та книжку Верещагина «Старий Львов» з підписами присутніх. Я так захопився книгами, що забув відповісти промовою ж. Та правду кажучи — не люблю я оцих урочистих промов, то може воно й краще, що не одповідав.

27 березня. В сьогоднішній «Пролет[арській] Правді» надруковано промову секретаря місцевої комуністичної організації на конференції. В ній є одне знамените місце: видаємо, мовляв, постанови обов'язкові для всіх шарів громадянства «опріч

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 216

дворянської його частини». Якщо не помиляюсь, це вперше офіціяльно вимовлено цей титул, якого обиватель давно вже пришив комуністам. Справді — «дворяне».

28 березня. На якомусь політичному іспиті поставлено запитання: «Хто така — Крупська?» Відповідь: Дружина В. І. Леніна. — «Добре. А тепер вона хто?» — відповідь: Удова...

29 березня. Перший весняний день, хоч цього року взагалі зими не було. На сонці 20°. Годин зо дві я в садку сидів на сонці, читаючи коректу Словника.

В оригіналі Словника, який саме редактую, під словом «параліч» натрапив на «паралізу». Слово сковане на зразок принятих тепер — «аналіза», «синтеза» й ін. Не скажу, щоб вигадка була вдатна.

30 березня. Бачив на власні очі документ, що наказує (найсекретнішим способом!) у два дні розробити проект чи план евакуації культурно-наукових установ і людей, що в тих установах служать; окремо згадано там Академію наук, Нац[іональну] Бібліотеку, наші музеї...

Симптом надзвичайно промовистий. Базар давно вже призначив на весну упадок комуністичної власти; останніми днями він визначив навіть і поставив десь «поміж Чехи і Ляхи» 800.000 армію, що має ніби очищати Європу од большевизму. Всякі большевицькі оратори останніми часами теж більш чи менш одверто натякали на можливу війну. Але все те, звичайно, ніякої ваги не мало, аж поки не побачив я цього документа. Це вже щось справді серйозне. Якою мірою — рішити тепер важко. Чи це тільки профілактичний засіб «про всяк случай» — чи під цим криються якісь реальні факти? Поміж людьми, яких треба в першу чергу евакуювати, показано (після комсомольців etc.), людей, які потрібні совітській владі, і людей, якими вона може себе забезпечити од ворога. До першої категорії не можу себе зачислити, але остання, мабуть, без мене не перебудеться... Отже, знов — перспектива заложництва! Чи ж пощастить знов од неї одкрутитися, як було за попередні рази? Бо принадного в тому мало — опинитися в гущі подій, та ще у ворожому таборі, та ще серед людей, що водяться принципом: б'ю твого жида за те, що ти бив

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 217

мого... Треба буде, в усякому разі, добре крутнути головою над такою перспективою.

31 березня. Складав рахунок на воду «по касовому тарифу». Просидів дві годині. Це я, що легко розбираюся в казуїстичному мудруванні, і до того ж у невеличкому будинкові на 40 чоловіка. Уявляю, скільки «труду мозольного» і часу доводиться потратити на цю мудру штуку по великих, на сотні мешканців, будинках людям, що не звикли оперувати з теперішніми законами! Одне слово — 20000 канцелярій почали працювати. І їхню працю доводиться коректувати в управі водотягу. Чи законодавці думали про цю пропащу працю? Адже скидка в кілька копійок робітникам та службовцям цієї праці й соту частину не оплатить.

Наслідком нового тарифу для цілого нашого будинку було зменшення плати за воду вдвоє, — коли брати загальну цифру. Але от курйоз: найбільше доводиться платити людям, які не мають ні копійки прибутку, безробітним, жебракам у буквальному розумінні. Це тому, що вони не служать і не належать до професійних спілок. Чисто собі совітська арифметика, що вдарила по найнезаможніших. Взагалі цей «класовий тариф» — така нісенітниця, що тільки дивуватись можна, де був глузд у людей, що його вигадали. Кажуть, що Одеса, спробувавши такого самого тарифу, на другий місяць його занехаяла й вернулась до звичайного «буржуазного»: і дешевше, і спокійніше, і справедливіше.

Листівки до Перетца і Потоцького.

1 квітня. Чутки про можливу евакуацію вже кружляють по місту. За цих два дні вже чув я про неї з кількох уст і в кількох версіях. Не твердо запечатано совітські секрети.

Ходить уже цілий план ліквідації большевизму. Говорять, що Петлюра має дістати, чи вже й дістав, мандат на Правобіцьку Україну, з перспективами й на Лівобіцьку, — під умовою, що не поставиться вороже до династії, яка завойовуватиме Великоросію. Кажуть, що головна роля в цій дії належатиме німцям. Називають точно цифру готового війська, що має вирушити на ліквідацію. Переказують, що большевики обмежуються тільки пасивним, словесним протестом, бо знають, що їм не вдержатися... Одно слово — чуток, чуток! А реального поки що те, що

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 218

публіка кинулась забирати по банках та щадницях ту мізерію, що там держала. А друга частина закуповує борошно та інші припаси — «на всяк случай». Ціни підскочили.

В світлі цих подій зрозумів я один лист, що дістав був з місяць тому з-за кордону, але не звернув уваги на деякі місця його й вирази. Писав мені Гринь, досить несподіваний кореспондент. Писав, що він цього літа має «встряхнуться, оставить свой Звиун, к которому так привык, и проехаться, чтобы побывать и повидаться со старими друзьями»... Кінчається лист обіцянкою «на деле доказать Вам свою признательность». Тоді ці вирази здались мені якимись досить темними натяками. Тепер вони починають більш конкретного змісту набирати. Цілком можливо, що автор листа хотів попередити про якісь плани, які складаються за кордоном. Але взагалі, поки що, все темно і невиразно, — і це хвилює.

Лист до Петра й картка до Айзенштока.

2 квітня. Про упад комуністів уже мов у дзвони дзвонять. Дивно, як хутко ширяють поголоски й народжуються легенди. Сьогодні чув, напр[иклад], що біля Чорнорудки спустився аероплан, з нього вийшли якісь військові і людям, що зараз позбігалися, дали прокламацій з закликом до повстання та з обіцянкою прийти на визволення цієї ще весни. Другий випадок. Вчора ціла низка якихось торбарів привезла солі і спродала її добре, коментуючи стиха тим, що солі не буде, бо «Петлюра вже заняв Крим». Антін Вас[ильович] оповідав про мітинг у Арсеналі. Коли оратор закликав робітників на оборону — почулися голоси: — «Ми вам навоюємо! Ви всім нам жити не даєте, та ще хочете, щоб ми за вас головами накладали? А не діждете!» Той самий Антін Вас[ильович], на якого наложено податок з прибутку (він вже кілька років без роботи!), каже, що люде раять йому не платити хоч зо два тижні: тоді вже не треба буде платити. А базар — так той просто дає віку большевикам три тижні, — не більше. І пуд білого борошна коштує вже 8 крб.

Але найсерйозніше, що чутки про евакуацію од комуністів просмокталися вже поміж обивательства і викликають поважні наслідки. Сьогодні долар коштує 2 р. 50 к., а ще позавчора продавали його за 1 р. 96 к. Сьогодні я підписав два чеки на Державний банк, щоб розплатитись за папір — і паперовий трест

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 219

одмовився ці чеки прийняти. «Невероятно, но факт». І такі факти плодять страшенне замішання та розмови про прийдущі біди; форми невиразні, але всі чекають, що «щось буде».

3 квітня. Довідався про те, що список тих, кого мають евакуювати, вже складено. З академіків Біляшівського викинуто: «на віщо нам ця чепуха здалася». Так само Міщенка: «і цей може лишатись». На Кащенкові спинились, подумали: «старий дуже... нехай лишається». При Липському: «і цього можна б лишити, та ніяково: все ж Президент Академії». Я спитав про себе: записано без коментарів, хоч я дуже б хотів, щоб опинитися серед тих, що «їм» непотрібні...

Розмови про евакуацію вже провадяться отверто. Сьогодні стрів одного свого знайомого разом з київським попом. Цей привітав його такими словами: «Радуйтеся! Аж ось коли ми святкуватиме[мо] по-настоящому. За два тижні «їх» вже не буде». Звідки така впевненість, що аж час призначає — просто не розумію. Правда, газети і офіційні організації набрали дуже зачіпного щодо Польщі тону, але це певне тому, що впевнені, що Польща воювати не буде. Взагалі, твориться щось незрозуміле. Між іншим, коли складався згаданий список засуджених на евакуацію і мова зайшла про Ганцова й Голоскевича — головному складачеві завважено: «Нащо їх вивозити? Адже ж треба лишити людей, щоб провадили тут українську роботу». А він на це: «Добре, коли Петлюра прийде. А як Денікін? Він же їх перестріляти може. Щоб урятувати — треба вивезти». От і розбери тут, хто мудрий.

В розмовах найбільш горує острах перед можливими злиднями в період ліквідації. Люде так збайдужніли, що навіть перспектива визволення їх не радує, а тільки лякає те, що доведеться знов мучитись. Я аж не видержав цього і досить різко зазначив таку шкурну настроєність. Згодились, але все ж носів не підняли. Як, справді, деморалізовано і принижено людей, що вже опріч спокою та півситого життя — нічого не хочуть. Супокоєм могили од цього подихає. Замість громадян, виховав цей режим до всього байдужих людей, яким страшно навіть подумати, що знов може початись боротьба. Гіршого testimonium paupertatis* не можна вигадати теперішньому режимові.

* Свідоцтво про бідність (латин.), перен. — визнання неспроможності у чомусь.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 220

5 квітня. Брязкотня зброєю далі точиться. Демонстрації — звичайно, силувані, — резолюції — звичайно, подиктовані, обурення — звичайно, роблене, а на підставі цих офіціозних вже офіціальні заяви, що, мовляв, не можна перечити волі робітників та селян, а звідси вже й найвідповідальніші акти межинародного значіння. Мабуть, це тільки тому, що мають до діла з ворогом теж великої сили. Бо коли б був ворог поважний, а не Польща, то ... Мені оповідав один студент, що саме відбуває військову службу комонником, ніби вони одбувають муштру «пішо». «Як то — пішо?» — питаю. «А так, що ні однісенького коня ми не маємо, а сідаємо верхи один на одного. Я заявив, що і сам не сяду, і нікому на себе не дозволю сісти, і мене тепер тягають по комісарах за переступ військового наказу». Другий студент, що одбуває службу гарматчиком, казав, що досі гармати вони ще не бачили. Ще гірш, мабуть, справа стоїть з військовим літунством, бо щось не видко, щоб літали. Отже — з чим воювати? А надто тепер, коли військова техніка — все, а людська сила — тільки невеличкий гвинтик у цій надзвичайно мудрій машині... Як можна воювати з цими, що вчаться машинової війни «пішо», «босо» і «голо», — не розумію. Та й ніхто цього не розуміє, видко, а вимахують картонажною зброєю просто в надії, що ніхто того поважно не братиме.

6 квітня. В газетах надруковано постанову СТО («совет труда и оборони»), щоб зм'якшити, між іншими заходами, ті люті («жестокие») умови, в яких перебуває приватний капітал, і тим притягти його до торгівлі. Уви! «Единожды солгавши, кто тебе поверит», — так мовляв Кузьма Прутков.

Недавно київські газети хвастали «красавцем-мостом», — власне підправленим старим Миколаївським так званим «ціпним» мостом через Дніпро. Виявляється, що міст вже укляк... І кількох днів не встояв. У Мозирі, кажуть, ще крайще вийшло. Збудували совітські інженери моста залізничного. Пустили по йому поїзд і — міст одразу запротестував: якісь частини на йому зійшлися докупи й прищепнули поїзд...

А валюта летить униз. Сьогодні хліб 9 коп. за хунт, а було 4 коп. А грошей нігде не платять.

7 квітня. Перечитав шматочок своїх мемуарів прилюдно на засіданні Комісії громадських течій — «на передодні першої рево-

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 221

люції (1905 р.)». Багато мусив, читаючи, зміняти й проминати і, боюсь, вийшло не зовсім добре. Згадки, очевидно, так подавати не можна. Листівка до Дорошкевича.

8 квітня. Приїзжий з Харкова оповідає, що Хвильовий багато пише і... складає до шухляди: «бо оці невігласи думали б що те все — естетична писанина й ніщо інше. То нехай краще вилежиться до свого справжнього читача». Взагалі «ГАРТ» мало не зовсім розіклався. Пилипенко, протегуючи свій «Плуг», навпроти «Гарта» виставляє нові літературні організації, як «Жовтень» тощо. Шумський казав Пилипенкові: «Ви довели до того, що я не маю української книги, яку міг би взяти з собою до ліжка, лягаючи спати; не маю чим похвастати перед чужими людьми. Давайте просто українську хорошу книгу, а не писанину ваших приятелів». В. Поліщук носиться з моєю «історією» (закордонне видання) і з образою всім скаржиться — «що він про мене написав!» ... Плітки! Але вони показують, хто і що тепер стоїть біля літератури і як оті невігласи дивляться на літературу.

«Плуг» — спілка селянських письменників. Заснована у Харкові в 1922 р. Існувала до 1932 р.

«Жовтень» — літературна організація, була заснована в Києві в 1924 р. Основним завданням ставила «формування нової пролетарської культури». У 1926 р. розпалась.

Ще раз написав до Харкова про оригінал Шевченкового Щоденника, приклавши погрозу друкарні розібрати складене вже.

9 квітня. В газетах оповіщено, що члени Центральної Ради Коліух, Христюк та Степаненко Аркадій дістали виборче право шляхом спеціяльного помилування... Виходить, що членів Центральної Ради позбавлено виборчого права. А я того й не знав, і коли досі на жадні вибори не ходив, то тому, що вони мені не цікаві за теперішніх порядків. Аж сьогодні дізнався, що я до того ще й «позбавлений». Для багатьох певне це так само сюрприз.

Жадне засідання Відділу не обходиться без якоїсь витівки Грушевського. Сьогодні він запропонував на академіка свого брата і домагався, щоб заснувати ще другу Комісію революційних рухів (одна вже єсть, але під моїм головуванням). Довелося проти цього сперечатись. З першого геніяльно викрутився Кримський, звівши пропозицію на ніщо; проти другого довелося говорити мені. Що то ще вигадає старий лис, що найневиннішим тоном може верзти дуже заплутані речі, не гадаючи, що його видно по поході.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 222

10  квітня. Українбанк дістав наказ подати списки службовців, що народилися з 1885 р., разом з клопотанням про одзволення од військової служби найпотрібніших. Ще одна ознака нервового настрою в сферах.

Українбанк — Всеукраїнський кооперативний банк.

Ходять чутки, що незабаром буде заведено картки на хліб. Ціни через те ще більш підскочили вгору. І справді, досить згадати ту зненависну карткову систему, щоб переполошити всіх. Кинулись купувати про запас, — звичайно, тільки щасливчики, бо рідко хто має тепер гроші. Адже нігде не платять утримання чи заслуженини, хіба що видавцям видають, — такими дрібними частками, що не розкупишся. Як я пішов по зароблені гроші до Держ[авного] видавництва, то мені там відповіли, що вже три тижні видавництво не платить навіть друкарням, і за це їхній папір опечатано. А це ж державна установа! Якесь форменне банкротство.

11 квітня. Зайшла Борисоглібська. Вона допіру вернулась з-за кордону і мало не з слізьми розповідає свою одисею. Надумавши їхати додому, вона одбилася от трупи і цілого півроку дожидала документів, виснажилася, спродала, що мала, й ходила на поденне за тарілку супу. Нарешті львівські українці довідалися про бідування визначної артистки і якось допомогли їй, а на від'їзді справили їй урочисті проводи. Переказала мені найгарячіші привітання від Садовського Валентина, Донцових та Вороного. Останній звелів навіть поцілувати, що ця симпатична бабуся й виконала. Але пізнаю і Вороного. Ще з півроку писав він про мене Коваленкові всяк зол глагол, а це вже ладен цілуватися. Вічні хитання й неурівноваженість та несподівані витівки.

12 квітня. В саду зацвів самий-но що дерен, стоїть мов жовтим воском уліплений. А між цвітом бжола гуде, виграває на сонечку, перший взяток собі бере. Просто не вийшов би з саду, коли б не робота біля столу.

В Одесі, кажуть, зроблено на спробу мобілізації. То майбутні вояки так позабігали, що й з собаками їх не знайти. Довелося ніби, задля заспокоєння публіки, оповістити, що то лиш жарти були, що ні про яку мобілізацію навсправжки і гадки немає. А зброєю таки побрязкали немало.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 223

13 квітня. Безробітних інтелігентів посилають на роботу на буряки. Робота — од сонця до сонця. Плата — 35 коп. за днину. За кватиру та харчі треба платити не менш 50 коп. Отже виходить, що праця не тільки дурно одбувалась, а ще за день каторжної роботи робітник приплачує злотого. Коли на таких умовах безробітні одмовились працювати, їх знято з обліку безробітних: ухиляються, мовляв, од роботи, то нема що з ними панькатися. Багато з тих інтелігентів — люде взагалі ні на яку фізичну роботу не здатні (хворі на серце тощо), але всім одна шана: йди за 35 коп., а ні — то геть з списку безробітних. Певне жадна буржуазна держава про таке знущання над людиною не чула.

14 квітня. Листівки до Пущинського (Полтава) та Шинделя (Олександрія).

Вулична сценка. Йде якась старенька пані, маючи на шворці собачку, мабуть, левретку: маленька, в плащику. Кругом «юні піонери» галасують: «Що це, ваш син чи дочка?» — тюкають, свищуть.

15 квітня. А сьогодні вулична сценка вже гіршенька. Йду до Академії. На розі Тимофіївської знайомий стоїть, дивиться до Хрещатика, але з місця не рушає. «Що таке?» — питаю. «Та, мабуть, повстання почалося. Стріляють. Певне, на Печерському щось діється». Справді — чутно постріли, один навіть ніби якийсь вибух. «Дарма — кажу — ходім: до Академії якось доберемося». На вулиці метушня, сила народу, що враз кидається тікати в під'їзди та під ворота. Прихожу до Академії — кругом тиск. «Що таке?» — «Бандити допіру пробігли, засіли в клініці Яновського, чи в університетському дворі — і їх не можуть узяти. Вже 5-х чоловіка покалічили. Хотіли когось пограбувати, а коли набігла міліція, кинулись тікати, одстрілюючись». Пробув я в Академії до 5-ї години, — ще їх не взяли. Час од часу лунають постріли, вибухи. Кажуть, що розбишаки атакомились у клініці серед хворих і тому на їх стріляти не можна, а вони одстрілюються завзято. Останніми часами грабунки на вулиці серед Божого дня часто трапляються, і то в найлюдніших місцях. Новий побут! По бульвару і кругом — тисячі народу, чекають, як скінчиться облога цього «форта Шаброль».

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 224

16 квітня. Повсюду повно розмов про вчорашню подію. Офіційна версія, надрукована в газетах — навіть вона подає справу так, що тільки плечима нижеш. «Облога» тяглася до 6-ої години: цілих 6 год. Двоє людей одбивалося проти цілої армії. Нарешті обложені зажадали прокурора, або робітника, щоб почати переговори. Пішов... агент карного розшуку і нібито вбив того з бандитів, що вже лежав тяжко поранений. Другий заявив: мій товариш застрелився (!?) — я здаюсь. Але ввечері, коли його вели на допит до прокурора, він кинувся був тікати (!) і його застрелено. Така офіційна версія, повна нісенітниць та офіційного викручування з якогось невисловленого обвинувачення. Неофіційна ж подає справу простіше і певне до правди ближчу. Нібито вбиті бандити належали теж до карного розшуку, але не поділили щось там з своїми товаришами і ті порішили їх «ліквідувати». Та як вони занадто багато знали, то їх і постреляно, не допустивши до прокуратури: адже ж мертві не говорять і забирають спільні таємниці з собою в могилу. Чи правда цьому — сказати, звісно, не можна. Тільки ж ця версія краще витлумачує деталі цієї дивної взагалі історії. В місті багато розповідають подробиць баталії і — дивна річ — часто з почуттям до видимих злочинців: в цьому виявляється характерне відношення до органів влади. Їм не вірять, їх нехтують, з них глузують, себто платять їм тією таки монетою, яку бачать од влади. Паскудна політика насильства зробила те, що всякий, найгірший навіть, ворог тієї політики вже викликає до себе спочуття. Більшого банкротства даної політики й уявити собі не можна.

17 квітня. День неудач. Держ[авне] видавництво вже три місяці не платить ні копійки, а перед святами треба грошей, то за ними всюди шатався — не дістав. IV том Коцюбинського, що вийшов ніби вже місяць тому, ніяк мені в руки не дається: не можу дістати ні в друкарні, хоч маю квитка на 10 пр[имірників], ні по книгарнях самого Держ[авного] видавництва, хоч воно книжку видало. Розлаявся в друкарні й пішов ні з чим. Нарешті Грушевський встругнув нову капость з поминками Костомарова. Почуваю себе втомленим і сердитим. Коли який день побуваєш по якихось державних установах, — а вони ж тепер усі державні — то вважай той день за пропащий.

Листи до М. Литвицького та його матері.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 225

18 квітня. Нова державна штучка. Сьогодні — субота перед Великоднем — несподівано оповіщено днем неробочим. І всі приватні крамниці закрито — на користь «Ларька» та «Сорабкоопа». Ці торгують дуже добре, — краще, ніж тоді, як конкурують з ними приватні крамниці, зате в них не все потрібне знайдеш. Зате перед святами всякий залежалий крам публіка все одно мусила розкупити. Чи не задля цього й вигадано «неробочий» день? Вигадливість така, що хоч премію давай! І це вигадувати тим легше, що самі урядують, самі й торгують, то як же урядові не помогти своїй власній торгівлі. І сміх, і горе!

20 квітня. Заробляючи найпрозовішим способом на Великодні в «Ларьку», разом пробують заробляти й ідейно в своїх газетах. Йде шалена антирелігійна пропаганда. Ота груба скотина, штурпак отой з луженою глоткою грамофона й душею маньяка, сам Дем'ян Бєдний — розмахнувся на «Євангелію од Дем'яна», де гнусним тоном сутенера розповідає євангельську історію під гнусний регіт капусти головатої. Знов на всякі лади експлуатується історія матері, яку Шевченко зробив апотеозою материнства, а ці осли можуть смакувати тільки як скоромний сюжетець. У Великодню ніч клуби були одкриті на цілу ніч для танців, дітвору натаскували на відповідні пісеньки і випустили її потім, щоб вона чинила бешкети по церквах. Марні зусилля! Церкви все-таки повні і пропаганда подекуди кінчилась мордобоєм. Та й по всьому... Перший день Великодня показав, що комунізм зазнав такої самої поразки, якої тисячу принаймні літ у нас зазнає християнство. По городу повно п'яних, люде грають на сонечку, пари побравшись весело за руки, справляють весняне свято. Бахус і Венера дужчі і за візантійського Саваофа, й за комуністичного вихолощеного череватого божка. Побут таки дужчий за цих претенсійних ліліпутів.

Серед Великодного натовпу чув колоритну жанрову сценку. Якийсь ніби босяк, купивши в «Ларькові» сотку горілки (на днях з'явилися в продажу сотки), вийшов з крамниці, крутнув «головкою» у стіну (давній жест під монопольками), вибив долонею з одного маху пробку і хильнувши за одним духом усе, що було в пляшечці, умиротворенним тоном промовив: «Ну, хвалити Бога, таки доборолись до сотки!» Мудре слово! На йому революційний закон і пророці висять. І та всепотужність побуту, що перемагає

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 226

кінець-кінцем силоміць накинуті форми життя й нанівець повертає всі зусилля тимчасових переможців. «Доборолися до сотки!» Чи ж варто було й боротися, щоб на «сотці» заспокоїтися?

21 квітня. На вулицях і стогнах пророкують, що незабаром Троцький має вернутись до Москви й стати на чолі уряду. І тоді уряд буде «ні бе, ні ме», себто ні большевицький, ні меншевицький, хоча все ж таки поступки будуть зроблені. Скептики додають, що це тільки комедія про Європу, що ввесь троцкізм вигадано нібито на те, щоб показати, що начебто одбувається якесь поправіння, а його навсправжки зовсім немає. Через те, мовляв, Троцький і мовчить, що всі нападки на його роблено за його мовчазною згодою.

Багато балачок викликає й ситуація політична в Німеччині. Комуністи кажуть, що коли на Президента оберуть там Гінденбурга, то все обійдеться по-старому: тоді Німеччини не приймуть до Ліги Націй і їй не видне буде око показувати якусь агресивність. Якщо ж оберуть Маркса, то війна неминуча: Німеччина вступить до Ліги Націй, дістане певне задоволення своїх територіяльних кривд, але з умовою — приборкати «совєти». Інші повертають справу навпаки і пророкують війну, якщо пройде Гінденбург, і навпаки — усе по-давньому за Маркса. Але слово «війна» все частіше лунає і в офіційних, і в обивательських кругах. Це, здається, покажчик того, що люде забралися в такі нетрі, з яких не вибратися нормальним способом. Такі ситуації не розв'язуються, а розтинаються.

Листи родині: до Петра, до Пашети, до Галі (небоги).

22 квітня. Маю відповідь з Ком[ісаріату] нар[одної] освіти про Шевченків Щоденник: дати його Академії не можна. А кілька день тому була відповідь з Головнауки — що можна. Розбери, хто мудрий! Краще мати фельдфебеля в Вольтерах, ніж оцих пустодзвонних дикунів опікунами культури. Над роботою кількох років поставлено хреста... І головне, що не розбереш навіть, кого і який гедзь укусив!

Щодня десятками приходять люде, скаржучись на отакі самі несподівані наслідки тих або інших заходів. І завжди почуваєш повну і цілковиту несилу допомогти, бо ж навіть гедзя, що напсував, не бачиш. Ніби навмисне сидить десь у центрі якийсь сатана,

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 227

якому за радість і втіху псувати роботу, заходи, клопіт, гаяти людям даремне час і розбивати всі заміри. Справді, якась диявольська гра дурости людської, що опинилась волею дурного випадку наверху й уявила себе господинею життя. А чого це коштує — хто може злічити? Уявляю, які будуть цифри, коли життя поставить справжній рахунок цим невігласним дурисвітам за свої втрати. А воно поставить же таки колись.

23 квітня. Пророкують переміни й на Україні. Чубаря нібито забрати мають, а на його місце сажають — одні кажуть: П'ятакова, другі: Цюрупу. Програма переміни: поміркована українізація. Теперішня, виходить, непоміркована. Звичайно, хоча партійні комуністи й не говорять голосно проти українізації, але стиха аж зубами скрегочуть. Можливо, що наслідком того скреготу й мають бути зазначені переміни. Але можливо, що це просто балачки, які раз-у-раз показують «желаемое и ожидаемое как бы настоящее». А взагалі — нудота, яка психологічно дуже нагадує останні царського режиму часи. Чутки часто перебільшені й нечупарні, але в основі їх лежить щось дійсне, тільки приховане старанно од стороннього ока. Сила незрозумілих дурниць. Немов люде наосліп вештаються по темній хаті, вгріваючись з усього розмаху лобом то в той, то в другий одвірок. А над усім горує фінансова скрута, зовсім безвихідна і безвиглядна. Крутись-не крутись, а вмерти треба. Навіть недавні угодовці, на зразок Дорошкевича, тільки руками розводять та кажуть, що погано. А ще ж недавно вони плескали офіційному курсові й покладались на його, мов на кам'яную гору. Облітають потроху надії навіть цих нерозкаянних опортуністів.

24 квітня. В КІНХ'у (Київ[ський] інститут народ[ного] хазяйства) проректор заходить до авдиторії. Бачить — професора нема, самі студенти щось пишуть. «Де професор?» — питає. — «Професора нема, ми самі вчимося. Це у нас семінар». — «Як? То тут із вас попів роблять?» — з жахом запитав бравий комуніст-проректор. Бідачисько чув щось про семінарію й перелякався — а ну ж ну вона відродилася у його під носом у совітському КІНХ'у.

25 квітня. Страшна подія в Болгарії (вибух у Софії з п'ятюстами жертв) видимо ставить у Європі питання про большевицьку

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 228

небезпеку. Звичайно, сказати важко, на скільки наші реформатори вмочили свої руки в цю криваву справу, хоча питання cui prodest* мимоволі обертає очі всього світу в цей бік. Але поводження й коментарії совітської преси справді заставляє думати, що справа тут не зовсім чиста. Одзначився, як звичайно, пришелепуватий наш «Більшовик». Свою передовицю з цього приводу він просто починає з фрази, що, мовляв, нічого особливого не сталося: народ знищив кілька сот своїх ворогів, та й тільки. Поставити так справу — значить оправдати й той терор, що почався слідом за вибухом. Раз вороги — то кожна сторона, очевидно, має підстави ворога нищити і не може бути осуду і другій стороні, що «нищить ворога». Може бути, що ця позиція викличе загальне заворушення проти совітської влади. Мимоволі приходить на згадку, що світова війна загорілася так само з кривавої події на Балканах.

* Кому вигідно (латин.).

Вчора послав ділового листа до Остапа Вишні (про пенсію для Саксаганського та С. В. Тобілевич).

Почав переробляти давню свою статейку про Костомарова, бо треба ж щось прочитати на святкуванні його після того, як Грушевський одтягав собі призначену в нас на доповідь працю Гермайзе.

26 квітня. Був на могилі П. Я. Стебницького. І знаку нема: голе витоптане місце, вкрите сміттям та склянцями. Аж сором пече за це. Треба опорядити — разом з другою могилою, що лежить на моїй совісті — могилою О. Я. Кониського.

27 квітня. В Німеччині на президента обрано Гінденбурга. Це, здається, велика несподіванка нашим комуністам і, видко, дуже неприємна несподіванка. Уявляю, що то буде завтра по газетах! Поки що чув тільки вуличні розмови. Звичайна публіка на злість комуністам радіє, а комуністи роблять вигляд, ніби їм байдуже і кажуть: краще чорносотенець, ніж соглашатель, абощо гірше, то краще. Побачимо!

Скінчив статтю про Костомарова: «К[остомаро]в в історії українського відродження».

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 229

28 квітня. Київ сьогодні мав такий вигляд, як во время оно, під час «височайшого приїзду». Прапори (правда, тільки в центрі) по вулицях, біля театру — військо шпалерами, міліція; не пускають ходити, туряють обивателем і т. п. І головне — ніхто не знає, чому. «Хто приїхав?» — питають. А публіка відповідає: «Це на честь Гінденбурга парад»... Виявилось потім, що це на честь останнього з'їзду рад Київщини. Губерніяльні установи вже знищено — отже з'їзд губерніяльний справді має бути востаннє. Виходить, що пишний похорон справляють, «по першому розряду», і самі не розуміють, як воно пікантно виглядає. Самі знищили і самі святкують.

Гринько мав публічну промову на цьому з'їзді і знов переїхався по «Україні» та по Грушевському: «Пише, казав, Грушевський статтю про Шевченка і не згадує про радянську владу. Отже, ми повинні завоювати укр[аїнську] літературу, публіцистику, створивши власних діячів». Звичайно — дай Боже нашому теляті вовка ззісти. Але поминаючи вже неситі претензії цих «командующих» — що за чудна манера у цих добродіїв — офіційно полемізувати з приватними людьми, прилюдно зводити свої особисті рахунки, державу ставити на позов з окремими людьми! До того ж знають, що цим людям ще й рота замазано і підняти рукавичку вони не можуть та й ніде. Дуже дешевий тріумф у цих переможців!

Костомарівське засідання пройшло добре. І народу зібралось чимало, і доповіді були цікаві.

Листи до Степаненка та С. В. Тобілевич.

29 квітня. Явивсь до нас голова Московської Головнауки Петров — оглянути Академію і наукові інституції. З вигляду людина ніби мало інтелігентна. А мова, мова яка! Почувши, що наша Академія од уряду на видавництво не дістала ні копійки, він завважив: «А я своей Академии отвалил 105 тысяч». І так усе: «я», «моя наука», «Моя Академия» ... Fason de parler* самодержця необмеженого. Микола І казав, помираючи, що він «свою команду» здає не в належному порядку. Тепер, здається, кожен комісар дивиться на державу як на «свою команду», тільки от щодо безладдя не зважиться признатися.

* Манера висловлюватись (франц.).

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 230

Прийшла з Женеви звістка про смерть П. І. Чижевського. Старий він був, але ще за останніх наших зустрічів 1918 р. жвавий, веселий, енергійний, дарма що недужий. Такий він був, як доходили чутки, й за кордоном. Оригінальна, хороша — громадська до нігтів на пальцях людина. До українства активного, як і Жебуньов, його приятель, прийшов вже на старість, але був активнішим од багатьох молодих. Буваючи в Полтаві, я раз-у-раз спинявся у його, що жив самотньо, ніби старий парубок, хоча мав сем'ю і досить дружню. Ясні спогади про його лишились у мене назавжди.

Пише про це мені Славко Пр[окопович]. От ще кого б хотілось побачити, цю чесну, надзвичайно чисту душу, в якій нема і не було жадного лукавства. Як дізнаюсь адресу — напишу йому.

30 квітня. З розмов з Петровим. Він каже, що вони, москвичі, з жахом і з обуренням дізналися, що у нас по Україні нема університетів. Знищити, напр[иклад], Київський університет з його традиціями, майном, живим науковим інвентарем — це ж злочинство! Ми, каже, вважаємо теж за злочинство, що український комісаріят освіти дбає тільки про неграмотних, про нижчу школу і цілком занехаяв справжню науку. У нас на Москві тепер беруться до розповсюдження теоретичних знаннів, ми навіть натискуємо на це, бо ж не може бути діячів корисних, скоро вони не вміють мислити, а сучасна ж вузькопрактична школа одучує людей мислити. Ми будемо намагатися, щоб і на Україні поставити школу і науку на інший, більше доцільний шлях... І багато ще чого, в докір українському урядові говорив цей московський фельдфебель у Вольтерах. На мене це зробило вражіння таке, що він має на увазі й сердиться більше з тієї причини, що українці од його не залежать. Один раз навіть і проскочило це у його вигуком: «вот к чему ведет самостійність!». Так що ідеала у цього ругателя, «яко од Москви прийде», також, видко, шукати нема чого. Увесь цей грім та обурення з не дуже чистого джерела...

Зайшов до мене чоловік з Далекого Сходу, з Амурщини, Глібоцький. Немов якусь казку слухав я розповідь про тамтешні події взагалі і про становище українців, яких там дуже багато. Коротко кажучи, становище тепер, за комуністичного ладу, гірше ніж було за царизму, — розумію становище національне.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 231

Усе вбито, знищено, розігнано, придушено. А про економіку вже й говорити нічого: засік Сибіру доведено до хронічного голоду... Розказує чоловік, а у самого в найбільш трагічних місцях аж підборіддя трясеться од зворушення. Видко, й справді довелося пережити загибель надій і тепер у безпросвітній темноті нидіти.

1 травня. На тім тижні має бути засідання, присвячене пам'яти Б. Д. Грінченка. Думав я обмежитись тільки коротким вступним словом, доручивши докладніші доповіді молодим літературщикам. Але ім'я Грінченка їм цілком чуже. Вони його не знають і знати не хочуть. Дехто зрікся одразу, а дехто, погодившись спершу, зрікся опісля. Доводиться мені сідати за доповідь. А це мені не легко, бо про Грінченка я писав не раз і ні разу докладно, — отже тему зопсував, оскому набив, а тепер нема ні часу, ні енергії розробити тему наново. Проте мушу...

3 травня. Скінчив доповідь про Грінченка. Дещо взяв із старого, дещо додав. Легше мені було б написати велику працю про його, ніж ще раз обмежитися коротеньким «взгляд и нечто».

Праці С. Єфремова «Б. Грінченко. Про життя його та діла»» 1913 р., «Душа Просвіти (Б. Грінченко)», 1918 р.

4 травня. Грушевський підсунув мені під час засідання рецензію Марковського, подану до «України» на мого Левицького. Прочитав я і — «сердцем сокрушился, зачем читать учился». Щось таке тупе і дурне, що дійсно я пожалкував, що й написав книгу для такої рецензії. На питання Грушевського, чи нічого не матиму проти її надрукування, своїм звичаєм одповів, що нічого, хоча і вважаю рецензію за дурну.

5 травня. Конає Самійленко. У його саркома. Лікарі кажуть, що вже ніяка операція не пособить і лишається дожидати кінця. А він — мов дитина: тішиться, що може не бігати по якогось карбованця, вилежуватись понад усяке «хочу», бринькати на гітарі або читати Поля де Кока. Багата й оригінальна натура — і разом квієтизм найсхіднішого типу.

Грінченківське засідання пройшло жваво й викликало заінтересування у публіки. Більшість її зовсім не знає колишніх своїх робітників і проводирів.

6 травня. Безгрошів'я, клопіт і прикрости. Інтриги і плітки.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 232

7 травня. З новітнього фольклору про «еволюцію» лозунгів. Було, мовляв, гасло: «лицом к городу». Тоді стало друге — «лицом к селу». А тепер вже — «ни к селу, ни к городу...» Воно таки й справді на те скидається.

Прочитав у «Більшовику» рецензію на нове видання «Хіба ревуть воли, як ясла повні». В рецензії й мене згадано незлим, тихим словом. Виходить, що я мусив зв'язати Мирного з Леніним, пишучи історію письменства, а як я цього не зробив, то... Дивна в цих людей поведенція! Вони ладні присилувати чужих людей робити їхню роботу. До того, здається, рецензент навіть не дочитав до краю мого уступа про Мирного, — принаймні докоряє тим, що у мене єсть. Ледачий народ!

Дістав з Харкова на рецензію (преміяльну) Зерова — історію літератури і книжку про Лесю Українку.

«Леся Українка» — нарис М. Зерова, 1924 р.

8 травня. Вже з рік як я перестав підмітати вулицю, двір, чистити каналізацію та іншу двірницьку роботу робити. Заступив мене Антін Ушов, хоч я йому не раз казав, що з того вийде халепа. За всім, що йому треба, йде до мене, а зате допомагає й мені. А сьогодні це скінчилось протоколом. Сусідні двірники, щоб і собі щось підробити на нашому дворі, підглядають, шпіонять, доносять — бо ж ніхто, опріч господаря або особи, що має сан двірника, в цім вільнім краю не має права підмести пішоход... Сьогодні Антона о 4-й годині вночі приловили на гарячому вчинку: замітав вулицю проти нашого двору... Коли прийшло до мене два типи з протоколом, то хоч і було неприємно, але я не міг вдержатися од сміху, прочитавши буквально: «захвачен на месте работы». — «Хоч би ви, товариші, — кажу, — так не писали, а то ж виходить ніби «захвачен на месте преступления», ніби робота — яке злочинство...» Не зрозуміли, чого я хочу. А воно й справді робота — злочинство в цім робочім раю. Цікаво, чим ця історія скінчиться. Суворі* двірницького права не витримали своєї ролі і зірвались з тона, бо один запропонував свої послуги для підмітання за 15 крб. Я одповів, що у нас дім не дає можливости й таких грошей платити, а коли б і давав, то незнаної людини не візьму. Образився був. Але потім пішли вони з своїм протоколом в досить лагідному настрої, коли ми взаємно нажалілися один од-

* Далі одне слово пропущено автором.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 233

ному на тяжкі й сутужні часи. А тепер перспектива — стати перед пролетарський суд за порушення двірницького права. Всякого іншого часу це була б весела справа, а тепер ці веселі справи доводиться зовсім серйозно трактувати і одбувати. Здається, навіть, середнєвічні цехові порядки бліднуть перед нашими, коли робота — злочинство.

9 травня. Ще один з парадоксів нашої сучасности або «Еда і Саул во пророціх?» На всесоюзній конференції в Москві вийшов, кажуть, конфлікт поміж комуністами-централістами та комуністами-сепаратистами. У цих ватажком був... Чубарь! Окраїнні республіки нападалися на Москву за те, що вона собі забирає лев'ячу пайку всього, а іншим кидає свої лиш недогризки. Коли хтось з москвичів сказав, що так і буде, то Чубарь запропонував: «Ну, що ж — тоді нам лишається одгородитись кордоном, завести власний бюджет і монету, щоб не залежати од вас». «Чим же ви одріжняєтесь од Петлюри?» — вигукнув обурено хтось із централістів. Життя і з комуністів робить самостійників.

XIV конференція ВКП(б) проходила 27-29. 04. 1925 р.

12  травня. Лист од Кримського, що поїхав до Харкова. Пише, що хтось подав місяця тому з 1 1/2 од імені Академії статут на затверження. Ми нашого статута не посилали і повіз його Кримський. Головнаука вже той фальшивий статут подала була на затверження, аж приїзд Кримського розбив чиюсь комбінацію. Чию? Публіка вгадує на Грушевського. Але мені здається це вже занадто. Думаю, що винна Головнаука, що взяла абиякий, київський, статут за той, що вийшов з Академії. Коли маємо такий «чудовий» апарат, то нема що нарікати на зловживання.

Листи до Кримського, Перетца, Пархоменка, Рудченкової.

13 травня. Несподівано потрапив на з'їзд «Червоного Хреста». Досить діловий, але закінчився совітським «Боже царя храни» та компліментами на адресу влади і «совітської громадськости».

Коли вже люде перестануть лизати руку, що їх б'є? Через оце лизання участь у теперішніх з'їздах для совісної людини просто нестерпуча. Між іншим, мене чомусь обрано на всеукраїнський з'їзд Черв[оного] Хреста, але через згадану причину я, звичайно, не поїду.

В часописах звістка, що Савинков смерть собі заподіяв. Чудно

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 234

це якось вийшло з його поворотом, судом і навіть смертю. Якось мені мимоволі спало на згадку: «і шеде удавися». Може я й помиляюся й грішу на людину, але торішнє поводження Савинкова лишило хоч і неясне, але прикре вражіння.

Маніфестація безробітних ходила по вулицях з плакатами: «власть советам, а хлеб нам». Кінчилось, як звичайно в комуністичній державі, арештами й розгоном.

А, забув зазначити: на Червонохресному з'їзді говорено багато про завдання Червоного Хреста під час війни, бо, мовляв, у повітрі пахне порохом. Не знаю, з чого вони той пах чують і то, видко, дуже, бо часто про це згадують. Грішний чоловік, не вірю я в це. Все мені здається, що алярмистським криком люде самі себе підбадьорують, а навсправжки й самі в те, що кричать, не вірять. Правда, ми не знаємо, що робиться за кордоном, і звістки долітають тільки вряди-годи і то сумнівні. На днях один знайомий переказував, ніби вичитав у американських газетах, що становище тут на Сході безнадійне і з фінансового, і з політичного боку. Це ми й самі бачимо, і тим менше, мені здається, шансів на війну. Афоризм Ніцше — «того, хто падає, підштовхни» — не завжди вигідний. Може краще, якщо він сам упаде, без сторонньої допомоги. І ще чутка, ніби банківці з Росії їздили до Америки по гроші і дістали відповідь: «поки будете такі, як є — ні шага ламаного». А Красін одписує до Москви, що поки є Зінов'єв і Комінтерн — ніхто за кордоном і говорити з нами не хоче.

Пішла була чутка, що вбито Гінденбурга. Явна брехня, бо коли б була цьому правда, то всі горобці і на всіх стріхах цвірінькали б. А то мовчать.

14 травня. Зайшов до Самійленка. Живе в льоху, кімнатка маленька, вогка, без сонця. Вже не встає з ліжка і став мов дитина маленький-маленький, худий, виснажений. Видимо, доживає; скаржиться, що не спить і що все болить у йому. От доля за наших часів письменника з талантом, з заслугами. Ніхто про його не дбає, пенсії для його добитись ніяк не можемо (вже вдруге в Харкові загублено клопотання про його з Академії) і насилу вижебрали допомогу в 150 крб., та чи на довго її стане? Хіба що помре раніш, ніж розійдеться ця нужденна жебранина...

По дорозі зайшов у дім № 38 по бульвару Шевченка, колись Бібіковському («Капрал Гаврилович Безрукий» — писав про

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 235

Бібікова Шевченко). Пам'ятний мені дім! Там жив Ол. Я. Кониський до 1899 р. і я в його бував дуже часто. Хід був двором, окремими сходами в ізольовану кімнату небіжчика. Я пішов старим ходом і не пізнав: нема ні сходів тих, ні навіть окремого входу, все перероблено; де був передпокій — тепер якась веранда. На дворі повно дітвори якогось комсомольського вигляду. «И пусть у гробового входа младая будет жизнь играть». Воно правда — «пусть». Тільки що до «гробового входа» перейшов небіжчик трудовим, хорошим шляхом, — а що ще з тієї «младой жизни» буде?

15 травня. На сьогодні обіцяли мені дати гроші у Державн[ому] видавництві. Пішов. Звичайно, з годину чекав. Нарешті кажуть, що без голови видавництва не можна. Пішов до голови. Знов чекав з півгодини. Нарешті доступився. «От, — кажу, — проста справа: підпишіть ордер». — «О, це не така проста справа... Та ще аж 100 крб.! Грошей нема». — «Мені ж, кажу, обіцяно». — «То нічого, що обіцяно: грошей нема». — «То як же воно буде?» — питаю. «А так, що може завтра ми оповістимо в газетах, що нікому не платимо». — «Та це ж банкротство!» — «То що, що банкротство?» — «Скандал», — кажу. — «Кому скандал?» — «Вам, державі... Світовий скандал». — «Е, дурниця, — каже цей голова видавництва. — Он ми навісимо колодку на парадних дверях та ходитимемо задніми дверима, та й по всьому». Куди ж ще далі йти?

Чув розмову робітників, скарги, звичайно, на дорожнечу, безгрошів'я. «Он, — каже один, — Савинков вернувся, думав, що тут жити можна, та й мусив викинутися з вікна...» — «Ну, — відповідає другий, —здається, не він викинувся, а його викинули... Де ж таки: сидить чоловік у тюрмі — і вікна без грат! Ні, тут щось та не так...». Далі звелась розмова на демонстрацію безробітних. «Це тільки початок, — каже один. — Отак терпимо, терпимо, ну, а як терпець урветься, — полетить усе к дідьку! Як вибухне, то тільки держись!». А большевики кажуть: робітництво з нами!

Пережив сторінку просто з Достоєвського. Ковтунов, швець, два роки тому облаяв мене й похвалявся ЧЕК'ою. Сьогодні приніс листа попереду, прохає прощення. Сказав йому, щоб прийшов. Було тут і плачу, і поцілунків, і каяття в стилі героїв Достоєвського. Нещасна, скалічена, спантеличена людина з хорими

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 236

нервами та пошарпаною психікою.

16 травня. Повернувся Кримський з Харкова і привіз багато прикростей: одмову за рукопис Шевченка, одмову за Шевченківський * [дім] і т. п. [Але все] блідне перед одним фактом, якому дій[сно] [ім'я] немає. Разом з Кримським був у Харкові й Груш[евський]. [Виявилось, що він] поїхав [«реабілітуватися»]: останніми бо [часами большевицькі] генерали деклінували його ім'я, як людини, що не хоче з ними працювати. Реабілітація провадилася таким способом. — Ходив він до всяких dii minores** (бо більших не застав у Харкові) і всім говорив: Я, мовляв, совітська людина і приїхав, щоб працювати. Але в Академії застав інший настрій. І от Єфремов та Ніковський, петлюрівці, а може й гетьманці, лихі на мене за мій совітський напрям і впливають на Кримського, а той доносить у ГПУ. Це оповідали Кримському самі ті люде, що їм скаржився Грушевський (Ряппо, Попов). До всіх хороших рис цієї людини додався ще й політичний донос, до того ж донос брехливий... Боже, що за гидота оцей чоловік! До того ж гидота безглузда, бо ж навіть того не може зрозуміти, що йому ж не вірять ті, до кого на поклон ходить, глузуючи із його і зараз же виказують його «секрети». Подумати тільки: привідця народа в ролі брехливого донощика!.. Вислухавши цю історію, почуваю себе так, ніби жабу проковтнув. І найгірше, що, зв'язаний словом, не можу плюнути в цю сиву збезчещену бороду й муситиму мовчки терпіти його облесне запобігання.

* Далі текст пошкоджений.

** Молодші боги: перен. — люди, що займають другорядне положення.

17 травня. Почав вступну статтю до готового вже збірника нашої літератури з 1905 р. Але робота йде мляво, бо з голови не виходить учинок Грушевського. Пригадую, що кілька день ходив, мов отруєний, прочитавши сповідь Бакуніна, статтю про доноси Стефановича. Але все ж — то була «історія». А тут же дійсність... До того ж там люде перебували в умовах, що хоч поясняли депресію духа. А тут же і того немає. Просто чоловік «заробляє». Заробляє, чим може. Заробляв наукою. Заробляв політикою. Тепер заробляє підлабузнюванням та брехнею на неприємних собі людей. Заробляє погано, бо поставив себе так, що «роботодавці»

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 237

йому не вірять. Понадавав векселів у чотирі оці, але заплатити за них прилюдно боїться. Тепер, коли він запевняє большевиків, що він їхній — ті йому кажуть: «Добре. Маєте журнал. Напишіть відповідну декларацію». Але цього робити він не хоче, бо це ж значить спалити за собою мости, а вони ж ще можуть знадобитись. І от крутить чоловік на всі боки, хитрує, підлабузнюється, бреше і вже до політичного доноса добрехався. Чоловік, розуміється, цілком скінчений, але все ж на задні колеса оглядається і спробує ще знов випливcтb, коли слушний час настане. Якщо живий буду — попробую вивести його на сухеньке.

Вчора були знов маніфестації безробітних. Обіцяють їм, що знімуть з роботи частково тих, що її мають, а натомість пошлють безробітних. Думаю, що цього не зроблять, бо ж це гірше ніж Тришкиним способом свиту латати. До того ж і небезпечніше. А який вихід з цього становища, навіть хитромудрі Одисеї большевицькі вигадати не можуть. Одтягають справу, та голод не дозволить грати на одтяганні.

18 травня. Стрівся з Грушевським і він, як звичайно, розлетівся здоровкатись. Іуда!

На Спільному зібранні Кримський давав звідомлення з своєї подорожі до Харкова. Торкнувся і справи з фалшованим статутом. Постанова: домагатись розслідування.

Коли Кримський заговорив з Солодубом про історію з Щоденником Шевченка, той сказав: «знаєте, краще й не здіймайте цієї справи. Побіля неї така склока повстала, що й говорити не хочеться. Тут таки замішані й ваші академіки. Порадьте Єфремову, нехай краще поїде до Чернігова і там на місці зробить, що треба».

Отже — «склока»!.. Абсолютно не розумію, кому і навіщо треба було коло цієї надто простої справи таку крутанину закрутити. І хто ті «академіки», замішані в цю справу? Отак у нас із кожної найпростішої справи можна зробити державної ваги питання. Суцільна чепуха! А доведеться їхати до Чернігова, тратити час, кидати роботу — бо комусь і навіщось схотілося веремію збити.

З сучасних анекдотів, чи може й з дійсности, бо одного від другого у нас не одріжниш. Кажуть, що коли на село приїздить хтось із урядовців і починає говорити по-українському, то

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 238

дядьки чухають потилицю й кажуть — «ну, значить, треба знов щось платити». Бо про податки, одбутки, драчі і т. п. Їм раз-у-раз говорять по-українському. Коли ж говорить по-російському, можна бути спокійним: мова буде про Інтернаціонал, про «мировую буржуазию» і інші «нейтральні» справи, за які платити не доводиться. От вам і «українізація»!

19  травня. З харківського прожектерства. Кримський каже комусь із владущих: «Коли б ви вже переїздили до Києва. А то далеко сюди до вас їхати. А там було б — треба чого, пішов зараз і зробив». — «До Києва? — відповідає. — Ніколи. Якщо переїдемо, то хіба до Катеринослава. От перед Катеринославом на Дніпрі збудуємо столицю на 600 тисяч чоловіка, і тоді вже й переїдемо». — «А як же ви збудуєте? У вас же грошей нема!» — «Нічого! Оселимо там робітників, то вони і собі, і нам збудують, що треба»... Зараз по тому розмова зійшла на наші ремонти, Кримський прохав прибавить 3000 крб. Одмовили, бо «нема грошей». А столицю на 600 тисяч чоловіка збираються будувати! Істинно якась покруч Угрюм-Бурчеєва з Маніловим!

20 травня. Приїзжий з Липовеччини (мені добре знайомі місця) оповідає про життя на селах. Голод, розбишацтво, моральний занепад. Половина селянства не мають хліба. А хто має пуд-другий, до того вдираються в хату «невідомі» й забирають. Посажену на полі чи на городі картоплю викопують тієї ж ночі. Як смеркне, ніхто не зважиться рушити в дорогу. Приїзжі на вокзалах разом з фурманами чекають, поки зійде сонце. Та й за сонця по балках та байраках обдирають проїзжих і своїх, і чужих. Низова кооперація загинула всенька дощенту. Чим живе містечкове жидівство — абсолютно невідомо. Картина така, що волосся догори лізе. А офіціяльно — промисловість росте, людність благоденствує, штандарт скаче... Що виросте з того, що так ретельно засіває власть — неважко вгадати. Тільки кому доведеться все те видихати?

Докінчив передмову до збірки 1905 р. Бліда, бо ввесь час думав про цензуру. Та й то непевний, чи пройде. Взагалі охота у мене пропала до цієї праці і писав її, аби писати.

21 травня. Засідання Відділу. Знов інцидент з Грушевським,

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 239

що взяв ув опіку Міщенка, мабуть, щоб придбати собі його голос. Але опіка ця так облесно-грубо виявляється і так нещиро виглядає, що й самого М[іщенка] обурює, тільки він через свою вдачу не може дати одсічі. Знов якусь нечисту грає старий лис Груш[евський].

Листівки до С. В. Тобілевич та Пущинського (Полтава).

22 травня. Кажуть (я сам не бачив), що знов є декрет, щоб російсько-українського словника до нового року було закінчено й видано. А тим часом ні комісії, ні мені вже п'ять місяців ні копійки не платять за роботу. А тим часом друкарня не надрукувала ще навіть того, що ми здали їм ще до Різдва... В царській Росії панацеєю був молебінь. Тепер нею став декрет. А наслідки ще гірші. Держвидав нарешті дав мені... не гроші, а ордер на 100 крб., а щодо грошей, то цинічно відповіли: «ми й векселів не виплачуємо, а то ще б вам платили». Меженко вчора казав, що їхні векселі справді почали вже протестувати. Цікаву розмову мав Кримський у Харкові з Пилипенком. Коли той скаржився, що нема грошей, то Кримський сказав йому: «Та ви ж так луснете». — «Нема куди нам і луснути, — відказав Пилипенко. — Наші дрібні видавництва луснули у «Червоний Шлях», «Червоний Шлях» луснув у Держвидав, а Держвидав, хоч і хотів би луснути, так нема у що. В російський Госиздат — так то був би вже такий скандал, якого ми не можемо допустити». Оце систематичне «лускання» чудово показує всеньку справу. А тим часом вони ж монополісти, могли б справді добре розгорнути видавництво, а насправжки тільки проїдають народні гроші і «лускають». Чудовий приклад бюрократичної постановки справи. Чиновник книжки робити не може. Він її не знає, не любить, не тямить, не дбає. Гроші він все одно свої має. А в результаті така безгосподарність, якої навіть за совітських порядків трудно в іншому місці знайти. І книжки немає, хоч тисячі аркушів друкованого паперу випускалося — на цигарки. І дожилися, що вже нема куди й луснути. Зате ще одного декрета чому не випустити?! Що він кому завадить? Як мені осточортіло оце все, то й сказати не можу.

Комісія живої української мови складала Українсько-російський словник (було видано три томи в 1924-1928 р.р.). Спочатку Комісія працювала під керівництвом А. Кримського, потім — С. Єфремова.

23 травня. Понаписував до Дорошенка Д., Дорошенка В., Шміта, Степаненка.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 240

24 травня. Возився з каченятами. День «в ліности».

25 травня. Їду до Чернігова.

Дочитав мемуари Є. Х. Чикаленка, що він мені прислав у витинках з американської «Свободи». Взявся я до них з величезним інтересом, бо, вони, надто друга половина, говорять про те, що й я вже на власні очі бачив. І чимало й справді цікавого подає автор. Але все-таки, прочитавши, почув до якоїсь міри розчарування й досаду. Недороблені якісь вони. Автор занадто скупий на деталі, а побут часто заступає анекдотами. Розказує він далеко цікавіше, ніж написав. Чимало й фактичних неточностей, а то й просто помилок. Але найгірше це занадто тенденційне освітлення деяких моментів та осіб. Портрет Грінченка у його вийшов темніший од темної ночі, і головне, що цеє писання базується здебільшого на поплутаних фактах і перекручених подіях, — так наче автор геть-геть згодом зводить рахунки з немилою людиною. Докладніше про це треба буде написати самому Є. Харлампійовичу, бо він про це прохає. Думав й доклад зробити про ці мемуари в Академії, бо в усякому разі вони варті того, щоб про них говорити.

«Спогади за 1861-1907 р р.» Є. Чикаленка (видані 1925 р.).

«Свобода» — найстаріша українська газета в діаспорі. Виходила в США з 1894 р. Видавала серії книжок українських авторів.

9 червня. Вернувся з Чернігова.

Два тижні просидів за каторжною роботою, вивіряючи з оригіналу Шевченків Щоденник, працюючи щоденно 7-10 годин. Тільки тепер переконався, як мало ми знали цей надзвичайний пам'ятник од великої людини і як злочинно-легковажно його нехтували. Усі попередні редактори і видавці, кінчаючи й Айзенштоком, тільки по верхах гортали рукопис, звірившись на переписчика, а той що не розібрав, а що проминав. Тепер, коли я перевірив слово по слові, бачу, що попереду цієї роботи ніхто не зробив. Навіть М. Новицький, якому я вірив, зробив був цю роботу тільки наполовину, бо і в його знайшов я чимало пропусків, а про правопис та пунктуацію вже й не говоритиму. А тим часом варто над рукописом попрацювати, бо він дає матеріял ваги неоціненної і для біографії автора, і для психології його, і навіть чисто філологічний. Навіть пунктуація у Шевченка, з першого погляду цілком дика й хаотична, має свій логічний сенс, свою систему, свій стиль. Перемінивши її шаблоново, редактори цілком змінили міцний, рубаний стиль Шевченка на тягуче-мляві

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 241

періоди, себто зовсім іншого надали вигляду цій цікавій книзі. Не жалую витраченого часу, бо став мудріший од цього рукопису.

Не кажу вже про те хвилювання, що нападало, коли згадував, коли, де і за яких обставин писано ті тісні-тісні, що аж в очах рябіють, рядки, натулені густо на папері...

Працював у самому музеї, майже завжди сам-один. Тихо. Проходять давні події перед очима. А за вікнами щебече, аж в ушах лящить, соловейко, перегукуються зозуля й удод: ку-ку... вуд-вуд-вуд... І встає мені в згадках Пальчик, де в переліску нашому так само, за часів дитинства мого, перегукувалась зозуля з удодом. І заради цього навіть варто було поїхати до Чернігова. Музей стоїть за містом, на краю величезного гаю, трохи поскубаного революцією, але все ж могутнього. Вікові дуби, липи шумлять, заглядаючи у вікна. Гарно, тихо і якось сумно мені було на душі. Багато елегійного почуття навіяла ця обстава.

Чернігова за роботою я мало то й бачив. Людей так само. Пробувала була зібратися громада, але це було вже в останні дні, коли мов з відра лив дощ — і я не ризикнув піти на тії збори. А шкода. Цікаво воно іноді почути настрої колективні людей з провінції. Бував тільки у худ[ожника] Жука, що й змалював мій портрет, — здається, добре.

Мабуть, у літературній праці не раз іще доведеться побувати в Чернігові, якщо звідти тих матеріялів не вивезуть. До речі: Шугаєвський, що підстроїв мені всю капость із Щоденником, видимо почував себе ніяково і запобігав усяково. Але я не можу забути, що він надовго загальмував роботу й наклепав на Академію. Видко — стерво, а не людина.

Цілих два тижні свого перебування в Чернігові не то не читав, а навіть не бачив газет. І почував себе без них зовсім добре. Можна без теперішніх газет сміливо обходитися. Зате почув кілька цікавих фактів, що скидаються на небилиці. Жук, що вернувся з Харкова, розказував про свої розмови в цензурі. В одній його казочці між дієвими особами був Чубарик.

Цензура запротестувала: «Адже в нас тепер голова Совнаркому Чубарь — не можна згадувати». — А що ж ви робитимете, коли головою Совнаркому буде Жук? Адже ж тоді усіх жуків з усіх книжок доведеться викреслювати»... Не помогло, і Чубарик з казки мусив випасти. Про Тичину Жук оповідає, що він у своєму рідному селі на Чернігівщині поставив пам'ятника Ленінові та

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 242

купив селянам трактора — і сам про це оповістив у газетах. От яка його невидержка охопила!

Цікавий факт почув од Лебедя, що був один час автокефальним священиком. «Живі» задумали його привернути до себе. Він запитав їх, чим же вони одріжняються од слов'янського духовенства. Та, власне, нічим. От хіба що Христа за Бога не визнаємо та ще підготовляємо канонізацію Маркса і Леніна. Божився старий, що на власні вуха чув оце признання, бо я до його поставився був скептично.

Дружина небіжчика Шрага оповідала про останні дні його життя. Коли він уже лежав мало не в агонії, прийшли його арештувати. Поводилися, звичайно, грубо. На силу на превелику пощастило вблагати, щоб не турбували навмирущого і його лишили «під хатнім арештом». Так під арештом він і помер. І може щасливий хоч тим, що не зазнав знущання в ЧЕКА.

10 червня. Почав своє «хождение по мукам». Був в Академії, був у Державному видавництві. Навалили мені коректи (Словник, Шевченків Щоденник, 5-й том Коцюбинського). Багато людей перебувало — з скаргами та всякими справами.

Меженко розказував про нові заходи в кругу українізації. Сподіваються декрету про перемальовування вивісок. Скільки знущання було з Коновальця, а тепер і самі тим же скінчили. Друге — українізація оперетки в Харкові. Дивно, чим цікавляться ці пролетарії!

А грошей у Дер[жавному] видавництві нема, як і не було. Заспокоює Меженко, що на Словник має бути спеціяльне асигнування. Але «уж я не верю в уверенья»...

Ще з чернігівських фактів. Проїздили ми Десною повз стояни, на яких мав бути залізничний міст, і один із пасажирів розповів мені їх історію. Моста не буде, бо секрет, як перекинути його з одного стояна на другий через усеньку річку — розстріляно. Був у Чернігові інженер, що ставив того моста. Одного дня його схопила ЧЕКА і розстріляла. А на другий день з Москви прийшло якесь запитання до того інженера і тільки тоді ЧЕКА довідалася, кого вона розстріляла. Без його не можна кінчити й моста, бо з ним пішли в могилу і всі обрахунки, складені на підставі його власної формули. Прізвище інженера, якщо не помиляюся, Решетніков.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 243

11 червня. Перед засіданням Відділу запрохує мене Грушевський до свого кабінету й питає, чи чув я плітку про те, що він у Харкові назвав мене і Ніковського петлюрівцями чи гетьманцями. Я відповів, що чув. Чи не можу я назвати, від кого чув? Можу: привіз цю новину з Харкова Кримський. «Що ж тепер робити?» — питає Грушевський. Я сказав, що тепер нема навіть часу балакати про це, бо вже зібралися люде на засідання, а коли він хоче, то можна поговорити після засідання. — Скінчилося засідання і Грушевський попрохав слова. «В Академії шириться плітка, ніби я в Харкові говорив про Є[фремова] і Нік[овського], що вони петлюрівці». — «Так, — каже Кримський, — мені ці ваші слова переказувало аж чотирі чоловіка». — «Ви самі чули, як я говорив?» — пита Грушевський. — «Ні, я не чув, як ви говорили, але мені ваші слова переказано зараз по тому, як ви говорили». — «Можете сказати, хто вам говорив?» — «Ні, поки що не можу. Можу тільки нагадати Вам, що один з тих, кому ви скаржилися, що Кримський під тиском петлюрівців чи навіть гетьманців Єфремова й Ніковського пише на вас доноси до ГПУ, — відповів вам: Кримському нема потреби писати на вас доноси, бо один з ваших найближчих прибічників повідомляє ГПУ про кожен ваш крок». — «Так я заявляю, що це неправда». — «Добре, — каже Кримський, — і я, і ви їдемо до Харкова, я вас там зведу з тим, кому ви говорили і ви їм доведете, що то неправда». — «Все одно, я заявляю, що то неправда», — ще раз заявив Грушевський і разом з братом вийшли з хати. Ця сцена одбувалася при гробовому мовчанні присутніх. Але потім загальне вражіння вилилося в тому, що Грушевський зарвався до останньої міри.

12 червня. Переказувано мені епізод на якомусь з'їзді в Харкові. Робітники з Донбасу ніби нарікали на сепаратизм України, на українізацію і т. п. Одповідав їм Шумський: «Ми мусимо це робити. Нас притиснуто в куток і повороту нам нема, українізація мусить провадитися. Але одно вам повинен сказати — ми помилилися щодо української інтелігенції. 99% її йде за Грушевським, Єфремовим та Ніковським, а не за нами. Тепер проти цього ми нічого не вдіємо, але коли б знялася яка заверюха, то ви вже самі знаєте, що робити». Дуже одверто сказано, якщо це взагалі не вигадка. А надто оте сполучення імен. А втім, для Шумського ми всі певне однакові.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 244

13 червня. Чи не забагато маю я Грушевського... Сьогодні він почав розмову при О. Ю. Гермайзе питанням, як сказав прилюдно про його Кримський. Я переказав, як запам'ятав. Він почав споритися. Врешті я сказав, що нехай і його правда, але яке це має значіння. Адже суть його слів була в тому, що і він, і Грущевський мають бути в Харкові, то там на місці й вияснять, хто правду каже, а мене це взагалі мало обходить. Він вчепився — чому? Чому я йому не сказав, скоро почув, що про його говорять? Я одказав, що по надрукуванні його листа (в «Новій Україні») до американців про Управу Академії, завідомо неправдивого, мені взагалі відхотілося мати з ним будь-яке діло, крім чисто офіційних зносин. Спочатку Грушевський почав був виправдовуватися щодо того листа, кажучи, що він не знав, хто в Управі Академії, що він взагалі мав на увазі чужих людей в Академії, а кінчив питанням, що значить я йому не вірю. Я ствердив це. Гермайзе, що ввесь час мовчав, промовив, що це ж жахлива річ, коли дійшло до такого недовір'я між двома представниками української громадськости. Я й це ствердив, висловивши разом своє здивування щодо шляху, на який зійшла наша розмова. По цьому ми розійшлися. На прощання я простягнув був руку Грушевському. Він одказав: «Може б ми не здоровкалися?» — «Добре», — одповів я. І на тому розсталися.

Може це й справді добре. Набридли мені вічні історії з цим безчесним чоловіком. Принаймні, матиму святий спокій од особистих із ним зносин.

14 червня. Свято. Нікуди не ходив. День поділив поміж несчисленними коректами та садовою роботою — для одпочинку. Написав чернігівцям — Жукові та Лебедеві.

15 червня. Мали бути збори місцевого комітету Червоного Хреста. Збори не відбулись, зате наслухавсь я оповіданнів про харківський з'їзд. Виступали, як звичайно, офіційні промовці (Петровський тощо) і од імені уряду... висловили довір'я громадянству й інтелігенції! Оригінальна це манера у тих, кому самому треба б подбати про довір'я, висловляти його іншим. Помінялись ролями... Так само оригінальна постанова, щоб комуністів по комітетах було не більш 30%. Незрозуміливе якесь самообмеження. І до чого воно? Могли б сміливо валяти й більше — нічого від цього не змінилося б.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 245

Стрівся несподівано з В. І. Дзюбинським, колишнім лідером трудовицьким у блаженної пам'яти Думі. Стрілися ми дуже сердечно, багато згадували про колишні часи. Він служить у якійсь з московських установ і приїхав сюди на якесь обслідування чи що. Перед тим багато мандрував, ні разу не був арештований, на диво! Обіцяв зайти, як вертатиметься з Одеси, щоб побалакати «по душам».

16 червня. Заходив Гермайзе, — балачка з приводу розмови, якої свідком несподівано, як він каже, довелось йому бути. Він згожується, що мені важко було інакше говорити, але все ж знаходить мою постановку питання занадто різкою.

Що більше я розважаю з приводу інцидента з Грушевським, то більше переконуюсь, що інакше, як зробив, я не міг зробити. Адже я до того не робив жадного вжитку з того, що розповів Кримський; я навіть нікому про те не говорив, опріч як дома. І коли чоловік замість того, щоб сказати — я цю справу виясню в Харкові з відповідними людьми і тоді поговоримо про наслідки — починає чинити мало не якийсь допит та ще й претензії заявляти, то що було з ним робити? Все-таки, мені здається, іншого виходу з даного становища не було. Це огидно, прикро, тяжко, — та що ж робити. Мені вся ця історія морально обійшлась також не дешево.

17 червня. Стаття в «Більшовику» з приводу вчорашнього засідання, присвяченого літературі 1905 р. та Олесеві, — швидкість, як на «Большевика», надзвичайна. Дістається мені і Ніковському. Ну, та іншого й не можна було сподіватися. Вже й те добре, що не замовчують, як було перше.

19 червня. Вернувся дехто з Харкова з з'їзду Головнауки, де була мова про новий статут Академії. Загальне вражіння у мене — каша. Понаплутували такого, що вже нічого розібрати не можна: не то два, не то три відділи, а що саме — незвістно. А втім, підожду Кримського, — може він хоч дещо пояснить у цій дивній історії.

І ще дожидатиму його нетерпляче, бо дістав од Левченка з Харкова звістку, що секретар Ком[уністичної] партії Каганович нагло виїхав до Києва, щоб розслідувати справу з наклепом Грушевського, але зі мною нібито він не насмілиться про цю

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 246

справу говорити. Тут так само не розумію — що за слідство? І чого їм треба? Гидотний початок має гидотний протяг. Який то кінець буде?

20  червня. Вдень сижу за коректою та Словником, а вночі читаю до світання. Кілька вже днів, чи краще — ночів, читаю Корнеля Макушинського — «Radosne і smutne» (Warszawa, 1922)*, і потому довго ще не можу заснути. Такої гидотної книги я ще не стрівав. Що перед нею писання російських чорносотенців! Мова про Київ під українською владою, про большевиків і т. п. Слова «дич», «гайдамацтво», «різуни», «розбійники» про українців — це звичайні епітети вельможного автора. Большевики — це також тільки українці. Під час першої навали большевиків у Києві був тільки один герой і той, певна річ, поляк: це оборона дому на Інститутській № 22 (Макушинський пише — 20), де містилася редакція «Нової Ради». Бідний наш Петренко, що тоді обороняв редакцію: і він у Макушинського зійшов за поляка! І взагалі, на думку Макушинського, всенька революція скерована була тільки проти... поляків... Брехливий пан! Заглоба в новітніх обставинах... А за кордоном цій нахабній брехні, мабуть, вірять, бо не дурно ж книжка другим виданням вийшла. Дикун у прасованому комірчику й при галстуку навчає європейської культури — чудове видовисько! Не дурно після такого читання й очей звести не можу.

* Radosne і smutne (пол.) — радісне і сумне.

21 червня. Сучасний жанр. Приїхав один батюшка з Поділля й розказує, як там одбуваються релігійні диспути. Комуністи спершу дуже охоче були їх уряджали, але тепер це вже мало не під забороною, бо, наприклад, в Овидіополі священик, рабин і ксьондз viribus unitis** раз-у-раз побивали місцевих, очевидно, не дуже мудрих, комуністів і замість антирелігійної пропаганди виходила релігійна. Комуністи силкувалися посварити цих союзників, але вони цупко тримаються купи. Наприклад, після промови священика про існування Бога рабин заявляє: «Я во всем согласэн із товарищем-священником». «Как же Вы можете быть согласным, — під'юджують комуністи, — когда он говорит, что

** Спільними силами (латин.).

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 247

Христос был Богом?» — Ну, это дело мы промеж себя разрэшим, а только я согласэн во всем с товарищем-священником, что Бог есть». — «Да ведь он же наверное скажет, что Христа убили евреи, — так вы и в этом согласны? — «Что значит — убили еврэи? — Какие еврэи? Может такие еврэи, как вы, и убивали, а чтобы все еврэи — так зачэм им убивать?» — «Ну, а все-таки мы здесь в Овидиополе думаем, что Бога нет». — «Ввесь Свэт (урочистий жест догори) вэрит и признает Бога, а только Овидиополь (зневажливий жест донизу) — не признает!» Після такого виступу комуністам рекомендовано згори облишити антирелігійні виступи. Кажуть навіть, що іниціяторів оддано під суд.

А ось іще жанр. Дружину Смоленського, стареньку жінку 80-ти років викидають з помешкання, позабирали у неї рукописи покійного чоловіка, бібліотеку. Дім оддають місцевим незаможникам, щоб вони розібрали, землю призначили жидам-колоністам. Бідна бабуся прохає ради пам'яти її покійного чоловіка оборонити її. А що можна зробити? Недавно Академія одержала відповідь, що її клопотання за засланого акад. Харламповича одхилено без мотивів навіть... Такий жанр вже боком людям вилазить.

У 1920 р. академіком на кафедру історії української церкви було обрано К. Харламповича. 1924 р. його було заарештовано і вислано до Казані.

Або й ще. Скільки галасу було колись з приводу генерального секретаріяту, що його большевики перехрестили на «генеральский» і як вони тими «генералами» розпалювали солдатську масу. А отже тепер читаю: «Генеральный секретарь РКП Сталин». Або — до Києва приїхав Генеральний секретар КП(б)У Каганович. Мабуть, і самі вже забули, як воювали словом «генеральний» і не думають, щоб проти їх хто почав таким самим способом воювати. Не знаєш, чого тут більше, чи тупого недомислу, чи огидного фарисейства.

22 червня. Вчора приїхав з Харкова Кримський. Я бачився з ним короткий час і не встиг усього розпитати. Почув тільки, що зводини Грушевського з тими людьми, що переказали Кримському його наклеп, не одбулися, бо вони уважають це для себе незручним. Це, звичайно, в дуже невигідне становище поставило Кримського, хоча Каганович і робить якесь таємне розслідування, і обісмілило Грушевського. Сьогодні, після Спільного зібрання, він спробував уже йти в наступ і перед усіма товаришами виступив з оповіданням про останні події. Після його говорив

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 248

Кримський. Під час промови Кримського одбулася німа сцена, якої, здається, ніхто не завважив, але яка мене просто вжахнула своїм драматизмом. Кримський, між іншим, почав з того, що він на Спільному зібранні не може говорити про все одверто, бо не раз уже траплялося, що те, про що ми умовлялися не розголошувати — зараз же ставало відомим усім. Грушевський зрозумів натяк, бо навіть запитав був — «що ж то я розношу?» — «Я поки що не кажу — хто, про те будемо говорити потім, я тільки поясняю, чому я не можу всього тут говорити», — і почав своє пояснення вчинків Грушевського. Цей щось нервово записує. Кримський робить паузу і, дивлячись на його, не змигнувши каже: «Ви записуєте... То може мені краще перестати...». Грушевський аж скрутився, позеленів, потім тремтячою рукою одірвав записане і посунув його до Кримського. «Ага», — муркнув той і почав говорити далі. Треба було бачити цю німу сцену, переказати її не можна. Але кінчилось несподівано. Після промови Кримського взяв слово злобний ідіот Тутківський і патетичним тоном став кричати про наклеп, про донос. Кримський перебив його, що він не хоче слухати оцієї непристойности, і по цьому всі схвильовані встали і розійшлися. Тутківський власне зірвав — хотів чи не хотів цього — справу, хоча й так вона стояла непевно тим, що Спільне зібрання мало розсуджувати темну і заплутану справу, не маючи усіх даних. Проте вражіння багатьох таке, що після апології Грушевського ясно стало, коли ще попереду могли бути якісь сумніви, що він таки говорить те, в чому його обвинувачує Кримський... Але ж яка клоака біля нас виросла і непомітно оточила! І тепер борсаємось в ній і не бачимо виходу.

23 червня. Драгомановське засідання зійшло добре. Людей було чоловіка з 500. Частину матеріялу одкладено на другий вівторок за пізнім часом. Уряджував це засідання, але ввесь під вражінням нашої хатньої клоаки та смороду від неї. Але сьогодні не хочу про неї й згадувати. Гидко, аж нудить, як згадаю.

24 червня. Фактично з'їзд Пленума не дав Академії нічого. Статут не переведено і ми навіть не знаємо, чи три чи два відділи у нас буде. Штати так само не затвержені і вони потроху все розтають та й розтають: з 246 чоловіка вже їх зведено до 172. І не знати, хто тому спричинився. Обвинувачують Кримського. А

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 249

Кримський сьогодні мені розповів, що Грушевський з Тутківським у Харкові заходили з усіх задніх ходів і через знайомих (Яната тощо) крутили й накручували. Це ніби скидається на правду, бо поврізувано якраз комісії Кримського, а додано Грушевському. Взагалі робиться щось таке, що престижу Академії підняти не може. Не дивно, що з представниками Академії говорять таким тоном, який міг би іншим часом викликати тільки обурення, а тепер... тепер Тутківські кланяються й дякують за ласку. Лакейство, хамство... Тутківський у Харкові прилюдно зробив донос на ввесь III Відділ, що він не марксівський — і нічого, ще й сам говорить з обуренням про доноси. Ох, яка безмірно важка атмосфера запанувала! Коли б швидше проходив новий статут, щоб можна було з чистим сумлінням одійти од цієї клоаки.

Нагорі уважають теперішній українізаційний курс занадто різким і тому Шумського заберуть з комісаріята освіти, а натомість буде Приходько, що має репутацію більш уміркованої людини. Роблять і самі не знають що.

25 червня. Каганович не говорив і з Андр[ієм] Вас[ильови]чем. Зате був у його і Кримський, і Грушевський. Кримський з побачення задоволений. Не знаю, чи задоволений також Грушевський. Один комуніст оповідав, що він зробив на Кагановича дуже прикре вражіння своєю нещирістю та хитрощами, так що той аж завдав йому питання: чи ви вважаєте, що радянська влада найкраща для України? На це питання нібито Гр[ушевський] не відповів, а зам'явши розмову, встав і почав прощатись. От становище: Грушевський мусить сповідатися перед Кагановичем! Але сам же і винен, силкуючись на двох стільцях усидіти і даючи привід до себе чіплятись. А тим часом коли б поводився з достоїнством, то у його б запобігали, а не йому доводилося б понижатись перед хтозна-ким. І чого він пішов з поклоном? Хто його кликав? Ніхто, тільки власне холопство. Ну, та тут нічого ніхто поробити не може, хоча жаль живий бере, як згадаєш, що ця людина претендувала на ролю народного привідці. Через те може й наслідки такі сталися, що такий привідця був.

26 червня. Засідання — перше — в Червоному Хресті, себто серед так званої радянської громадськості. Нудьга! Не знаю, чи

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 250

видержу там довго. Мабуть, вивтікаю, як кажуть подоляки.

27 червня. Вчора на базарі було ціле побоїсько. Міліціонер почав, як звичайно, розганяти торговок (от іще варварське поводіння) і вдарив якогось хлопця так, що спустив йому кров. Тоді торговки і перекупки кинулись на міліціонера й почали бити його коромислами, дубцями й чим попадя. Він добув револьвера, але чи встиг вистрілити — не звісно. Поки прибула допомога, міліціонера побито мало не до смерти. Треба сказати, що репутацію міліція має куди гіршу, ніж царська поліція, і встигла вже загальну до себе викохати зненависть.

28 червня. Вернувся Федь Д.* з командирування по селах, як інструктор на будівництво. Був він у двох селах Білоцерківської округи — в Дулицькому та Малому Голячку. Вражіння жахливі. Голод справжній: їдять недостигле жито, так званий зелений хліб, бо торішній урожай дядьки збули по 50 коп. на податки, а тепер платити по 4 крб. за пуд нізвідки. Землі не прибавилось, бо пішла під заводи. Убожество несказанне. Незадоволення скрізь. Своєї землі навіть не мають змоги обробити і вона заростає бур'янами та будяками. Причина — податки, брак худоби і безупинні переділи полів. Одпадає охота працювати. Це те саме, що я торік спостерігав у Хохітві: селянинові не піднятися з свого занепаду, поки буде такий режим, як маємо. Селянин вигибатиме, якщо не станеться переміни. Те саме й селяне говорять. Та й не самі селяне. Федя ночував десь із міліціонером і цей «оплот» радянських порядків прохопився фразою «дурний мужик наш; що вже його б'ють, а він усе спить і не прокидається»... А б'ють справді, бо новітня бюрократія по селах — усі оті «предволісполкоми», «секретарі» і т. п. — щось дійсно нечуване: гірш од баскаків татарських. І все теє терпить народ. Чухається, жахається, а терпить. Безмежний терпець якийсь!

* Прізвище не встановлено.

Понаписував листи: до книгарні Наук[ового] Товариства у Львові, до Степаненка В., М. Жука, І. Айзенштока, К. Копержинського, І. Коновала, С. В. Тобілевич і Давида Шинделя (з приводу його рукописів).

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 251

29 червня. Ще з оповіданнів Федя. При кожній волости є так звані «виконавці», щось ніби колишні стійчики, чергові з селян, що служать за попихачів для міліції, для волосної старшини (голови й секретаря), — просто якісь білі раби, з яких власті знущаються, як хочуть. Дуже картинно оповідає Федь, як нещасний «виконавець» миє підлоги секретареві і як той погукує на його, а опісля посилає за 20 верстов пішки до Білої Церкви з якимись пакетами. А скільки у большевиків було галасу з приводу денщиків! Їх знищили заради демагогії, а тепер завели, виходить, ще гірше.

Заходили Косинка з Осьмачкою порадитись з приводу Ірчанової провокації. В одній з американських газет хтось витолкував Косинчине оповідання як документ про лихе життя селянства на Україні. Тепер Ірчан вимагає, щоб автор витлумачив своє оповідання на користь радянській владі. «Що робити?» — питається Косинка. «А по совісти ви можете так толкувати?» — запитав я. — «Ні», — і почав оповідати те саме, що вже чув я од Федя. — «Ну, то плюньте на Ірчана й не одповідайте йому». Але ж tempora, але ж mores!

Почав листа до Є. Х. Чикаленка з приводу його згадок.

30 червня. На Фундуклеївській розібрали старий, миколаївських часів мур колишньої І гімназії. Розбирають і напівзруйновані будинки. Цеглу везуть... до Москви. Те ж саме бачив я і в Чернігові: розбирають великі будинки казарм і цеглу посилають знов же таки до Москви... Кажуть, що пробували робити цеглу, але виходить така, що розсипається на порох. І от Москва забирає навіть цеглу. А наші й раді прислужитись, а потім самі кукатимуть. Це зветься — одбудовування.

Закінчив листа до Євг[ена] Х[арлампійови]ча і animan levari*. Вийшло щось аркушів з п'ять. Найбільше спиняюсь на несправедливому ворожому освітленні постати Грінченка. Цікаво, яке це вражіння зробить на Євг[ена] Х[арлампійови]ча.

* Полегшив душу (латин).

Написав листи до Славка Прокоповича, Д. Дорошенка, Петра та Галі. Петра сповіщаю, що на тім тижні я з товариством думаємо рушити на Катеринослав — гулянку собі таку зробити.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 252

2 липня. Був недавно літературний диспут між Дорошкевичем, Зеровим тощо, з одного боку, і «радянськими письменниками», з другого. Ці говорили, певна річ, дурниці несосвітенні. Все це було застенографовано, щоб надрукувати. Вже в друкарні й склали навіть, певна річ, за належним дозволом. Але радянські письменники схаменулися й походили де слід — і от наказ: спинити друк дозволеної книжки і дати вдруге на перегляд... Mores відповідають цілком tempori.

3 липня. Вчора заходив Ю. О. Нелідов з Петербургу, привіз і лишив у мене надзвичайно цінні й цікаві документи з історії цензури загальної і над українськими драматичними творами. Вчорашня ніч і сьогоднішній день пішли у мене на читання цих документів. Нелідов пропонує їх видати, додавши до них вступну статтю та примітки. Праця дуже спокуслива. Я провів їх як академічне видання через Відділ, а друкуватиме, певне, Держ[авне] видавництво, якщо до того часу не збанкротує.

4 липня. Якась історія на польському кордоні. Газети пускають войовничі ноти. Але, мабуть, і цим разом нічого не буде: вороги варті один одного.

5 липня. Почав виправляти переклад своєї давньої праці про Галичину (з «Голоса Минувшого»), — є бо надія випустити її як академічне видання. Передмову треба писати наново, бо ця, що є, вже застаріла. Доведеться також дописувати те, що було в проекті, та не встиг написати, як почалась революція. Нова робота прибавилась.

«Голос минувшего» — громадсько-політичний та історико-літературний журнал. Видавався у Москві в 1913-1917 р.р. за редакцією С. Мельгунова та В. Семевського. Друкував і статті з історії України.

Написав Горянському П. (Ялта), Д. Лебедеві (Чернігів) та М. Литвицькому (Прага).

6 липня. Приїхав російський академік Крачковський. З його оповіданнів варто зазначити одне. Шукали якогось Крючковського, що мав нібито зносини з Фінляндією і захопили Крачковського, хоч він жадних зносин з Фінляндією й не мав. Просидів 10 місяців... Це нагадало мені ще один факт з недавнього минулого (чи ж минулого?). Чекісти прийшли до якогось Сахарова з ордером на арешт Захарова. «Та я ж Сахаров, а не Захаров», «Сахаров — кажете? — не звомпив дотепний чекіст, узяв пера,

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 253

виправив «Захаров» на «Сахаров» — і «ходімте». Дуже просто...

7  липня. Цидулка до О. Вишні з приводу пенсії Саксаганському та Самійленкові. Їхні документи з клопотанням од Академії знов загублено в Харкові (вже втретє). Пишу, щоб поклопотався, чи не розшукають.

8 липня. Сьогодні мали виїхати до Катеринослава — не виїхали. Причини фінансові. Написав Петрові. Мабуть, з подорожі тієї нічого й не вийде.

Вечір просидів на Володимирській горі. Давно-давно вже я там не був. Краса! Небо потроху темніє, міниться — і разом міниться та грає фарбами і все навкруги: і зелені гори поруч, і далеке Задніпря, сизою млою повите, і тихий Дніпро внизу. Краса, — а так рідко доводиться її бачити за дрібним щоденним клопотом та прикростями. Життя йде собі, клекотить кругом, а ти його й не бачиш. Власне, вже й минуло — і спереду вже нічого немає. Лишається доживати, чи дотягати нудне ярмо.

9 липня. Розподіляють приміщення в зв'язку з скасуванням губерніяльних установ. Академія прохала дати їй два будинки — розуміється, не дали, хоча на словах, язиками, задовольняють усі наші бажання. Тепер вийшло так, що дали два будинки секції наукових робітників, а всім говорять і навіть друкують, що дано Академії. Ми од Управи послали протеста проти такого поводіння. Наслідки: нам одповіли, що ті два будинки дано вкупі Академії і секції. Кинуто вам кістку — гризіться, мовляв... А до мене академічні установи день-у-день чіпляються: давай приміщення. Хоч на долоні у себе місти їх!

В українізованій «Пролетарській Правді» допис із Харкова про останню сесію Головнауки. Гаєрський тон. Але академіки, що виступали на сесії, того й заслужили: хто може поважати «услужающих»? Яке їхало, таке здибало, — і нічого тут не поробиш. Коли б мені швидче утекти з Управи й не мати жадної відповідальности за те, за що відповідати я не можу.

10 липня. В зв'язку з подіями на польському кордоні знов заговорили про можливість війни, інтервенції і т. п. Газети б'ють на сполох, надто нападаючи на Англію. Дехто — наївні люде! —

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 254

снують навіть плани великих перемін: росіяне говорять про Миколая Миколайовича, українці — про Петлюру. Призначають навіть термін — серпень. Але об'єктивно нема жадних познак і все, певне, кінчиться, як і кінчалось не раз —газетним алярмом, міцними словами та й годі.

Написав до Федора.

11 липня. Розказувала Людмила Михайлівна, що їй замовлено переклад лібретто «Аїди» на українську мову, тільки щоб ніде не було слова «цар». А як же перекладати — запитує вона — предсовнарком, чи що? Так же це не влізе ні у вірш, ні в мелодію». На відповідь — зніяковіла посмішка. «А що ж — додержали ви цієї умови?» — запитав я. — «Звичайно, ні. Бо як не старалась ставити «влада» чи що, а таки в тих місцях, де особисто про царя говориться, довелося залишити царя». Тепер ще може виправлятиме хтось із комуністів, як виправили тій ж таки Л[юдмилі] М[ихайлівні] її переклад «Фауста», повикидавши скрізь Бога. Чисто страусова політика: голову під крило та й дума, що заховався.

12 липня. Кажуть, що в одеських газетах Марко Терещенко вже опублікував зречення од свого «театра дійства», говорить, що то був тільки тимчасовий театр, а єдиним можливим театром може бути тільки реалістичний. Тепер ще черга за Курбасом. А розгадка цього виступу — звелено згори вертатись до реалізму. Скоти! Валяли-валяли, руйнували-руйнували, позапаскужували все кругом себе, занапастили український театр — на те, щоб признатись, що це все ні до чого. Наймення нема цьому хамству, що підлизується й дослухається до влади й творить, чого од його вимагають. Типове «чего изволите», під покровом революційности. А скільки в нас його тепер розвелося! І яких, нечуваних ніде і ніколи, форм воно прибрало! Просто дихати важко серед того, що навкруги робиться.

Театр ім. Г. Михайличенка, який спочатку діяв у Києві. Потім у 1925 р. був переведений до Одеси, де на його основі було утворено драматичний театр ім. Жовтневої Революції. Керівником обох театрів був М. Терещенко.

Їздили родиною за Дніпро. Культ голого тіла і голої розпусти. Голі чоловіки і жінки на очах у всіх обіймаються і простують у кущі. Теж хороший «здобуток революції». Нема куди навіть утекти від його.

13 липня. Знову справа з чернігівським хамством. Бувши в Чернігові, не догадавсь я сфотографувати тієї сторінки Шевченкового

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 255

Щоденника, де ноти. Тепер я надумав зробити з його кліше і послав листа до Лебедя з проханням тую сторінку сфотографувати. Сьогодні маю відповідь. Пішов фотограф до музею, а там йому старший прорік: «Разрешить нельзя, так как это частное письмо. Если Академия обратится с этой просьбой официально к нам, то я пошлю это в Главполитпросвет, и если нам позволят, то я тогда разрешу. А то есть спекулянты, которые народное достояние разглашают во всеобщее сведение...». Ця хамська резолюція варта тієї фрази, яку колись записав про Ушева представник профспілки двірників: «пойман на месте работы». Пошлю ще офіціяльно — побачимо, на які фіглі пустяться ці саботажники. А книжка все не друкується через цю «дружню услужність» чернігівських просвітників. Треба буде їм у передмові спеціяльний абзац присвятити, щоб усі знали, як то у нас навіть наукову, нікому не образливу роботу солодко доводиться робити. Та як і може бути інакше, коли музеями шевці порядкують: щевці може з них і не погані були, але коли ж бо вони бояться «народное достояние разглашать во всеобщее сведение»... І видумає ж тобі отаке дубова голова!

14  липня. Прийшов з Харкова папір з запитанням, чому Академія не усунула Василенка з числа своїх членів, та з вимаганням зробити це тепер. Показується, як розповідає Кримський, про це була розмова тоді, коли він їздив до Харкова. Що за дрібні та мстиві створіння! Навіть давши амністію однією рукою, другою силкуються одібрати її назад. Звичайно, на це погодитись не можна, доведеться спершу одписуватись, а потім і протестувати, коли не пощастить одписатись. Тільки що атмосфера у нас тепер на протест дуже несприятлива, бо люде один перед одним вислужуються. Може через вислужування й ця остання історія виникла: хтось ткнув пальцем — ну й почалось...

Листи до Перетца та Н. Бирченкової (колись Садикова).

15 липня. Сенсація! З офіційних кругів! Ніби вороже військо (з румун, врангелівців та українців) перейшло Дністер і стало довгим фронтом по цей бік верстов за 3-4. Червоноармійці дістали наказа — стояти і стежити, а коли ті рушать — одходити. Справді сенсація, але хоч мені її й з офіційних кругів переказано, але віри їй дати не можна. Занадто це якось несподівано, та й ознак ніяких

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 256

не видко. Просто певне чергова обивательська чутка, — такі чутки дуже заразливі і часом навіть офіційні верстви не мають проти них імунітету.

Вчорашнє число «Пролетарської Правди» поміж цілою низкою звичайних чергових доносів подає дуже цікавий, хоч і надто обережний допис про дитячий городок Ленінське. «Діти Ленінська якісь особливі несхожі на інших дітей. Інтереси їх обмежені надзвичайно». Отже правда, хоч і дуже несміливо, починає пробиватися і в офіційні реляції. А правда в тому, що виховують там хуліганів, розпусників, нероб, ледарів. І, певне, доведеться далі цю правду вже не так обережненько розкривати.

16 липня. Українізована «Пролетарська Правда» має 20000* пр[имірників] тиражу — проти 8000 «Більшовика» та 6000 «Пролетарской Правды» (російської). Помічається цікаве з'явище: збільшений тираж московських виданнів: обивательска публіка воліє читати позамісцеву газету, аби лиш не українську. Це почасти й натурально: газету слебизувати не можна, її читають, чи, власне, перебігають очима нашвидку, а навіть українізований обиватель українського тексту читати швидко ще не звик, а тратити на газету багато часу не хоче. Жартома можна б було запропонувати нашим властям, щоб зробили другий крок: українізувавши місцеву пресу, треба заборонити довіз із Московщини, — тоді обиватель вже не втік би «своєї» газети.

* Так у автора.

Великі арешти серед київської міліції — здається, мало не всі її верховоди вже під замком. Причина: хабарі, здирство та інші такі самі злочинства. Багато версій оповідають про те, як це трапилося. Кажуть напр., що піймали якогось визначного жуліка і дали наказа, ведучи його на допит, зробити йому втечу, себто просто застрелити, а він, те зрозумівши, ухитрився досягнути ГПУ і там розказав, що, коли і кому з міліцейських платив. Більш поширена і, мабуть, правдивіша версія та, що ГПУ та міліція чогось між себе не поділили і тому й почалася ліквідація слабшої сторони з голосним «скандалом в благородном семействе». Ці скандали робляться вже просто пошестю. Процес за процесом розгортає перед нами такі тайни мадридського двора, перед якими блідне історія старої поліції. А обиватель знає далеко більше, ніж ці

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 257

процеси розгортають. Болячка вистигає й лускає. А це ж здебільшого «партійні робітники», значить, сіль землі комуністичної.

Що робиться серед цієї «солі», показує такий факт. Недавно в харківській «Культурі і Побуті» Хвильовий містив полемічні статті проти новітніх письменників Пилипенка з братією. Полеміка була не мудра, розгониста і з писарськими витівками. Але кінець її несподіваний. Один з критикованих авторів подав на Хвильового доноса до ЦК партії, вимагаючи виключити його з партії, як неправославно мислящого. А другий зробив ще простіше: як виходив Хвильовий з театра — попер у його цеглиною. Аргумент, що й казати, уважистий. Перед ним навіть baculina argumenta* мусить поступитися.

«Культура і побут» — щотижневий додаток до «Вістей ВУЦВК» (до 1925 р. мав назву «Література, наука і мистецтво»).

* Паличний аргумент (латин.)

17 липня. Сенсація є звичайнісіньким пуфом. Сьогодні бачив Тутківського, що вернувся з Могилева над Дністром. Питаюся — що там робиться? — Нічого, каже, все спокійно, тільки румуни стріляють з свого боку, як який рибалка на середину річки вибереться... Отже, виходить, румуни ще по тім боці.

Нова чернігівська історія закінчиться, здається, водевілем. Зайшов до мене один з музейних службовців з Чернігова. Розказую йому про останню витівку його шефа й кажу, що муситиму кінець-кінцем звернутися до гласности, щоб освітити саботаж чернігівських музейників. «Почекайте, — каже, — я вам сфотографую потрібну сторінку потихеньку та й пришлю». От становище: Академії наук доводиться викрадати потрібний їй матеріял! А харківські власти все хваляться, що Академії повні права вони дали. Повніших, справді, вже й не буває.

Кримський виїхав на спочинок. Мушу заступати його на секретарстві. Отже, теж маю «спочинок».

18 липня. Дочитав Барбюсове «В огне». Жахлива книга. Трупом тхне. Коли б не слабенький, дидактично-агітаційний кінець з примітивною слідом за Л. Толстим філософією, то це була б може найсильніша книга про останню війну. Читаючи такі посвідчення, розумієш і те викривлення людської психики, що довело і до большевизму, і до сучасної лютости, озвіріння,

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 258

безкрайнього егоїзму. Од людей, яких роками тренирували на убивстві, яких зучили легковажити своє і чуже життя, свою і чужу особу — нема чого вимагати людяности. Це звихнуті люде, що дають життя й виховання такому ж звихнутому поколінню. Поглянути тепер тільки на наших «дітей війни» — морозом подере і страшно стане за ближчу прийдешність. І не швидко од цього лепу оклигає людськість.

20 липня. В комунальних підприємствах платив за світло. На сходах стоїть старий дід з написом на грудях: «Колишній полковник. Сліпий. Допоможіть, добрі люде». — «Ну, й очайдушний же це чоловік, — говорять серед публіки. — Де ж пак: не побоявся, що він полковник признатися».

Стою в черзі. Підходить кур'єр. «А що, — питаю, — хутко на інше місце перебираєтесь?» — «Та перебираємось». — «І охота Вам! Туди ж ходити публіці далеко, незручно. Та й ремонт же, гляди, доведеться не малий робити». — «А ви думаєте... — відказує, — нам буде зручно? Нам вигідно? А в тім ото й справа, що ремонт треба робити: комусь це вигідно — от нас і переганяють». — Так поясняють службовці нову витівку — перекинути комунальні підприємства до будинку, напіврозваленого, де колись Інститут панянський містився. Комусь вигідно!.. В соціялістичній державі без вигоди комусь нічого не робиться. Зате аби вигода — найбезглуздіша справа одразу вкипить. Напр[иклад] чудовий будинок на Сінному базарі віддають під друкарні: кілька друкарень там має бути сконцентровано. Самі друкарні не хочуть перебиратися, бо у них на місці все устатковано, пристосовано до друкарської справи, а тут іще треба переробляти. Але комусь вигідно — от і псують і старі помешкання, і нове.

Заходив К. Коломацький — просто з ГПУ. «Тревожили» чисто по-щедрінському. Загадали написати свою автобіографію і прийти ще раз. Боїться, що йому запропонують «співробітництво».

21 липня. Мав діло з інтерв'юером: приходить юнак з «Пролет[арської] Правди» — розпитати, як наша Академія має одгукнутися на ювілей Рос[ійської] Академії. Розказую. Записує. Зацікавився, що Російська Академія зробила для українства. Кажу: ще в 60-х р. р. Срезневський та Востоков зняли були питання про переклад Євангелії Морачевського. Отетерів мій юноша, ки-

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 259

нув записувати. «Ні, — каже, — цього не треба, бо наша редакція все одно не надрукує». «Даремно, — кажу, — чого ж тут боятися фактів: краще ж використати їх з своєї позиції». — «Та я з Вами згоджуюсь, але ж... наша редакція»... Дивний який страх перед небажаними фактами. А ще «матеріялісти»!...

По інтерв'юерові прийшов брат Коцюбинського, скаржився, що могила небіжчика зовсім осипалася, а дім (на Сіверянській) захопила якась банда й руйнує по-своєму. Між іншим, цікавий факт з біографії Мих[айла] Мих[айлови]ча. Ніби як він конав — жінка його по бульвару з якимось своїм коханцем гуляла: це ніби й прискорило смерть Коцюбинського. Бувши в Чернігові, чув од Жука, що в його руках листування М. Коцюбинського з його довголітньою пасією. Виходить, що «родинне щастя» Коцюбинських було більш ніж проблематичне: обоє шукали втіхи поза «домашнім огнищем». А здавалось — дуже міцна ця родина.

22 липня. Серед обивательства мов у дзвони дзвонять про майбутні переміни. Призначають навіть термін — 8 вересня — коли ця переміна має статись. Цікаві ці чутки найбільш з психологічного боку, як покажчик невмирущого, невважаючи ні на що, протесту проти розтлінного режиму та невгашенного бажання якось інакше своє життя збудувати.

А режим справді найрозтлінніший, який тільки може бути або навіть ніде по інших місцях і не може бути. Сьогодні надруковано офіційне повідомлення про арешт міліції в Києві в формі інтерв'ю з начальником ГПУ. Інтерв'ю робить дуже кисле вражіння і говорить більше, ніж хоче сказати. Хоче сказати, що все, власне, гаразд, що були зловживання, та їх викрито. І разом з тим признання: свідки бояться говорити проти злочинців-міліцейських — видимо, не вірять, що їх буде покарано; але знаходяться і такі мужні люде, що свідчать правду. В устах людини, що стоїть на сторожі цього ладу, це ж убивче признання. До чого ж довели людей, що треба виключної мужности, щоб говорити правду! Як здеморалізували громаду, як прибили її?! Система, що потрапила це зробити, сама в собі носить таку отруту, од якої мусить загинути неминуче, і ніякі заспокоювання нічого тут зробити не можуть. Це самообман, самоодурювання, офіційна брехня, якій ніхто віри не йме, ніж ті навіть, хто цю брехню пускає в люде.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 260

А нишком говорять інше. Розказують напр[иклад], що начальник київської міліції, член губкома, міської ради і кавалер кількох совітських орденів, Коваленко — зовсім не Коваленко, а розбишака, який зумів зручно втиснутися в партійні круги і своє становище використовував для грабунку. Кажуть, що київська міліція мала грабіжницькі стосунки і з Харковом, і з Москвою, і з іншими центрами. Це була якась міліцейська мафія, що все оплутала дуже тонко плетеним сільцем. Розказують, що коли од присудженого на смерть грабіжника вимагали доказів проти міліції, то він сказав: «Візьміть сак дружини Коваленка, одпоріть підкладку і там знайдете докази». Розпороли і знайшли зворушливий напис на підкладці: «Дорогому товаришеві Коваленкові вдячні бандити такі-то». У Коваленка ж знайдено самоцвітами сажені хрести й панагії, забрані з церков. Одно слово — скандал росте, шириться і набирає воістину небезпечного вигляду. А начальник ГПУ кисло заспокоює публіку — усе гаразд, усе добре. Справді бачимо, що добре.

23 липня. Заходив голова чернігівського музею: їде до Харкова на Київ. Розмова досить кисла. Їм стало відомо, що я збираюся в передмові до Щоденника подякувати чернігівцям «за допомогу» та розказати, як вони «помагали». Прохав цього не робити, показував харківські циркуляри, якими їх оплутано, обіцяв клопотатись, щоб тії циркуляри скасували. Якщо не буде скасовано, доведеться, звичайно, ударити головним чином по Харкову, бо справді завів канцелярщину та централізацію нечувану. Але почав таки Чернігів і може за його ініціятивою й видано оті циркуляри. Між іншим, цей голова робить не зле вражіння і справді йому доводиться їсти кашу, якої не варив. Фотографію, за яку зчинився останній конфлікт, він сам мав мені привезти, та не готова ще була до його од'їзду.

Написав до Чернявського та Кримського.

24 липня. Викликають на 1 серпня до Харкова на правописну нараду. От і ще — не було клопоту! Доведеться, мабуть, їхати, тим паче, що майже нікого з викликаних киян у Києві нема. Кримського також.

З 1925 р. філологи Академії наук працювали в складі Державної комісії для розробки правил українського правопису. В результаті цієї роботи був завтердже-ний «Український правопис», який діяв у 1928-1933 р.р.

Написав знов до Кримського та до Нелідова.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 261

28 липня. Вернувся з Ржищева. Два дні прожив буквально на лоні природи, валяючись на піску під сонцем в образі первісної людини. Маю попечене всеньке тіло. Оце, мабуть, і всього мого відпочинку цим літом.

29 липня. Лист од Є. Х. Чикаленка, теж довгий, у відповідь на мої уваги про його спомини. Видко, вражений деякими увагами, але уперто обстоює своє освітлення особи Грінченка, вважаючи його за об'єктивне. Приклад, як може засліпитися людина особистими переживаннями та вражіннями. Звичайно, в цьому разі об'єктивности немає зовсім, але чоловікові здається, що він по правді робить, підгонючи факти під наперед улажену схему.

Лист од Кримського. Він хворий і до Харкова не їде. Мені радить конче їхати, щоб запобігти тому вражінню, ніби я не хочу з большевиками жадного мати діла. Ох, це мені політиканство!.. А таки доведеться, мабуть, їхати, бо з викликаних, крім мене та Голоскевича, немає нікогісенько в Києві. Передати ж усеньку справу на вирішення самого Харкова — це теж було б великою помилкою. Але виїхати не легко, бо не маю ні копійки грошей.

Понаписував листи до Гнатюка, Рудинської (Полтава), Сицинського (Кам'янець).

30 липня. Прочитав книжку Ю. Тютюнника — «З подяками [поляками - Т.Б.] проти Вкраїни». Паршивець, що загортається в тогу благородства. Цинік, що удає джентльмена. Дурень, що хвалиться своїм розумом. І часто так, що аж пальці знати. Напр[иклад] описавши свій рейд на Україну 1921 р. та розчарування поляків од невдачі того рейду, Тютюнник глибокодумно додає: «Не знаю, які мали підстави поляки чекати інших наслідків». Ну, а сам же Тютюнник інших наслідків чекав чи не чекав? Виходить, з його убивчої іронії, що не чекав. Добре, — а навіщо ж він погнав тоді сотні босих і роздягнутих людей на смерть за те, у що сам, виходить, не вірив? Лицемір і брехун! Пророкувати заднім числом дуже легко, а надто, коли цим заробляє собі чоловік на шматочок хліба з маслом. А втім, Тютюнник ще на гірше пустився. В Одесі саме оце роблять фільму на тему партизанського повстання на Україні і от Тютюнника гратиме сам же Тютюнник, а Котовський (його гратиме сам Котовський) його битиме. Очевидно, з самого сценарія виникає, що Тютюнникові має випасти роля не дуже почес-

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 262

на, і цей хвалений герой удаватиме на втіху публіки цю непочесну ролю. Як низько посідали наші «герої», що так високо неслися! Заробляють на крови своїх загиблих товаришів і на власній честі — нижче впасти вже нікуди. Правда, Грушевський — той ще нижче спустився.

Написав до Кримського та Чикаленка.

Завтра рано їду до Харкова.

4 серпня. Вернувся з Харкова. «Лепський то десь — город Харків» — здавалося Возному. А мені він зовсім не лепський. Місто брехунів і спекулянтів, дутих репутацій, пихи і невігластва, ледарів та язикобитів. Кожне місто має свою, мовляти б, душу, — тільки у Харкова її не видко. Поганенька копія з азіятської Москви, а претензій що й не міра. Три дні пробув і дуже радий, що вирвався з цього пекла.

Правописна нарада таки одбулася. Харківці, розпочавши справу, поставилися до неї неуважливо, недбало і коли б не кияне, справа провалилася б. З серйозних робітників і знавців там один тільки Синявський; решта — охочі до команди, але нездатні до роботи. Спочатку вони хотіли були всеньку роботу скинути на Київ, а собі лишити командування, і довелося їм одсіч дати. Навантажили тоді понад міру Синявського. Розмах широкий, але я певен, що на призначений термін нічого не буде готово. Добре, що хоч сама нарада провадилася в пристойному тоні. Треба виключити тільки Є. Касьяненка [можливо Касяненко Євген Іванович - Т.Б.], що й побувавши в Європі лишивсь мурлом, як і був. Він пробував навіть правописні питання обернути на політичні і в якійсь нелюбій комбінації літер добачити «петлюровщину», але з його глузували навіть інші комуністи. Це перша офіційна нарада, в якій довелось мені брати участь, і вона зробила на мене краще вражіння, ніж я сподівався. Була принаймні охота держатись ділового тону і не збочувати на мітинговий стиль. Але боюсь, що та широка конференція, яка також стоїть у програмі, цього тону не додержить і фатально зіб'ється на мітинг.

Урядові особи, з якими я вперше спіткаюся, стріли мене коректно, може навіть підкреслено коректно, але холодно. Розмова була тільки ділова. Очевидно, обидві сторони почували, що поза тим нам ні про що говорити, нема на чому сходитися. І я

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 263

думаю, що це єдиний modus*, який між нами може бути. Занадто велика просторінь ділить нас і тяжкі поміж нами жертви стоять.

* Спосіб (дії) (латин.)

Двічі — туди й назад — проїздив повз Кононівку і з хвилюванням приглядався до того місця, де я так часто бував і з яким багато зв'язано споминів. Масив кононівського парка вже не здається таким монолітно-могучим, світить прогалинами зверху і ніби вкоротився. Обсіли його кругом жовтенькі хатки кононівських селян і витяглись геть-геть аж над Абросимівський ставок. Звичайна і, певне, історично-неминуча доля всіх отих «дворянських гнізд» та «вишневих садів», що дожили до великої соціальної події. На жаль, тільки й хаткам це не пішло на користь: вигляд їх нужденний, жебрацький, общипаний. А поблизу Абросимівська економія стоїть, як і стояла: вона змінила тільки хазяїна, а так само живе з поту й кривавиці людей з тих нужденних хаток. З цього погляду соціальний переворот мало чим одбився реально, хіба що ще більше зв'язав село, покріпачив селян і віддав їх на поталу неробі-місту. Несподіваний наслідок великої соціальної події!

За поїздом зграями біжать хлопчаки-пастушки й кричать: «газету, киньте газету». Почалося це з 1905 року. Тоді ми в своїй романтичній наївности думали, що село прокинулось і вимагає для себе хоч кришку знання й свідомости. Потім виявилось, що це вимагання було далеко прозаїчнішим і реалістичнішим: газета йшла не на читання, а на цигарки. Може через те й великий соціяльний переворот обминув село, що воно воліло курити, а не читати. І прокурило свою долю, серед несходимих суперечностей заблудившись.

Як звичайно, тьохкало на серці, як підїздив до Києва, запитуючи: яку чергову капость застанеш дома. На щастя, застав усе гаразд і вдома, і в Академії. Усі цікавляться, що чув і бачив у Харкові, і довелося мало не вдесяте оповідати одне і те саме.

5 серпня. Лист від М. Чернявського. Не лист, а вопль якийсь письменника, який на старости літ не має де голову підклонити. Виступає з проектом — заснувати незалежний літературний орган. Проект гарний, та тільки... не дожили ми ще до волі навіть просто літературного слова. Справді — цілісіньке життя мріяли про ту волю, бились за неї, щоб вибороти волю тільки для

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 264

обмеженого гуртка невігласів та нахаб, що з слова зробили собі монополію.

Цілий день писав листи. Одписав Є. Чикаленкові, Кримському, Жукові (Відень). Є. Х[арлампійови]чу довжелезний лист-відповідь на його заперечення проти моїх уваг про його спомини. А взагалі листування у мене силу часу забирає. Багато дістаю листів, а як маю негарний звичай на всі одписувати, то виходить, що й дихнути за тим листуванням не можна.

6 серпня. Розгортається та розростається все знаменита справа київської міліції. Вже й офіційні круги мусять замість якогось незрозумілого харамаркання називати речі власними йменнями, а надто по тому, як при арешті застрелився Коваленко і скандала пригасити вже не можна. Тепер говорять вже про зв'язок пам'ятної облоги двох бандитів у клініці з цією справою; говорять, що причетні до неї такі «високі особи», як Гринько, як Михайлик [вірогідно Михайлик Михайло Васильович - Т.Б.]; говорять, що й Гріньчиха одержувала такі самі подарунки, як і Коваленчиха. «В мире мерзости и запустения»... Гіршої гидоти, воістину, навіть за старого режиму не було. Хабарництво в десятки разів виросло і дореформенні Сквозняки-Дмухановські та Держиморди з заздрістю говорили б про своїх червоних наступників, «мальчишками и щенками» себе перед ними почуваючи. І треба думати, що це лиш початок. Таємниці мадридського двору ще мають розгорнутися на науку сучасникові.

Написав Нелідову, Софії Віт[аліївні] Тобілевичці.

8 серпня. Вчора вночі, коло 11-ої години почалась десь поблизу якась незрозумілива канонада. Спершу разів з 15 бухнуло з гармати, а потім з півгодини не змовкало трахкотіння рушниць. Згадалися роки 1917-20, коли з такої прелюдії починався всякий переворот. Що за стрілянина була — так ніхто й не знає. Кажуть — маневри, але чому так пізно і ніби в місті?

Убито під Одесою Котовського. Але тон у газетних повідомленнях якийсь чудний, здержливий, ніби чогось не договорюють, щось ховають. Певне, сталося це серед якихось ганебних обставин і ще вигадати досить геройської версії не встигли. Вигадають, а попереду сотні вулиць іменем нового мученика охрестять.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 265

9 серпня. Дістав листа од Валі, викликає в Рокитну, на суд, за свідка, що давнє, що материне піяніно — не чуже. От іще безглузда справа! За приховання власної речі судять! Доведеться їхати, хоч це мені тепер дуже не на руку. Теж занадто багато часу йде на всякі чужі справи. Ну, та з людьми жити — треба їм і служити.

Написав Валі, П. Гладкому, Вайнштейнові (Чернігів).

10 серпня. До рук попала «Нова Україна», перша книжка по довгій паузі. Заповнена Шаповалом та Григорьєвим — нашим. Убоге розумування, багато злости і — нічого не навчились, хіба лиш ще більше претензій прибуло. Істинне нещастя було б, коли б ці самозакохані дурні з'явились на Україну переможцями.

Нове життя нові терміни породило. Тепер, як заведено совітську горілчану монополію, пляшку звуть «риковкою» (так само і казенну горілку взагалі), півпляшки — «комсомольцем», а сотку (колишнього «мерзавчика» чи «цуцика») — «піонерчиком». Прийшовши до крамниці, так і кажуть: «а дайте-но мені піонерчика чи там комсомольця». І дають. І поважно дивляться і крамар, і покупець. А то ще на селі комсомольців звуть «сукомольцями»...

11 серпня. Листи до Д. Дорошенка, В. Дорошенка, З. та Т. Келлерів. Рішуче занадто багато часу йде на листування.

12 серпня. Мав розмову, як наказний Неодмінний секретар Академії, з головою виконкому Свистуном. «Адміністратор» занадто провінціяльного типу, любить побалакати і похвастати, що він «усе може» і дуже поважає науку і для неї ладен усе зробити. З ділової теми (про Шевченківський дім на Хрещатицькому пр[овулку], його хоче віддати Академії) розмову зараз же перевів на політику. Говорив з ним у звичайному своєму тоні — працювати можу і хочу, а підроблятись і шукати ласки — ні. Змагались про волю слова, про неможливість для мене писати в теперішніх газетах, про совітську цензуру, що веде до Коваленківщини і т. п. Опонував він досить слабо, настоюючи на звичайних партійних гаслах. Людина, видко, мало інтелігентна і нецікава, хоч і з претензіями, неяскрава. Говорити з ним досить нудно, та й ні до чого. Це я йому й сказав при кінці розмови, що не маю надії його переконати, та й потреби в тому не бачу. І може справді

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 266

даремно я й розговорився, а так якось не вдержався.

Знов мов у дзвони дзвонять про справу Коваленка і взагалі київської міліції. Кажуть, ніби Коваленко не сам застрелився, а його застрелено, бо він заявив, що мовчати не буде і всіх викаже, до найвищих, з ким ділився. Цікаві деталі про помічника Коваленкового Фрадька, що мав подарунки од бандитів (шуба, годинник) з зворушливо-приязними написами. Словом — картинка повчальна. І не дурно Свистуна аж пересмикнуло, коли я в розмові з ним, обороняючи волю слова, послався на Коваленківську справу.

Написав до Чернявського М., В. Перетца, П. Руліна.

13 серпня. Вчора о 5-й год. помер В. Самійленко в Боярці. Тепер клопіт — за що ховати, бо ніде грошей нема. Вимучився, сердешний...

14 серпня. В «Пролет[арській] Правді» написано, що Самійленко мав пенсію і жив з неї. Нахабству теперішніх газетників міри немає. Пенсії Самійленко не дістав, документи його з клопотанням Академії тричі гублено в Харкові, і я навіть сказав там, що Самійленко десять разів померти встигне, поки ви зберетеся дати йому пенсію. А під спритними пальцями совітських престидижитаторів цеє злочинство обернулося в заслугу. Ні стиду, ні сорому!

Настигає ще друга вопіюща справа. Передано мені листа од Смоленської, буквально вопль нещасної жінки. 84-літню стареньку викидають на вулицю на підставі принципу «лицом к деревне». Попереду заграбовано у неї все, аж до рукописів покійного чоловіка, в Одесі, а тепер дограблюють на селі. І ні суда, ні управи. Нема куди скаржитися. А якби й поскаржилась — то хіба за 3 роки щось вийде, коли вже й кісток од старенької не лишиться на землі. Уявляю, з яким почуттям згадує тепер ця 84-літня про режим, що про його так марила замолоду! «Сантименти», — кажуть большевики. Але я певен, що ці «сантименти» колись помстяться за себе, коли прийде dies irae, dies illa...*

* Той день, день гніву (латин.). Початок середньовічного церковного гімну, в основу якого покладено біблійське пророцтво про судний день.

Написав Айзенштокові, Пархоменкові, Вайнштейнові.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 267

16 серпня. Вернувся з Боярки, де вчора ховали Самійленка. Цей дотепний чоловік лежав у труні, а на неї безнадійно лив дощ, а ще безнадійніше лили свої слова охочі балаклії, що знайшли оказію, щоб виговоритися. Вийшло якось так, що найбільше говорено про його церковні (!) заслуги, яких небіжчик не мав та, мабуть, і мати не хотів. Поет і хороша, незлобива людина якось затонули в цій безконечно-церковній балаканині. Уявляю собі той іронічно-їдкий сміх, яким відповів би небіжчик, коли б міг почути промови над своєю труною! І все мені стояло в голові його немов на цей випадок написаний вірш:

Поете, не хвались, чи маєш хліб, чи ні:
Якеє нам до того діло?
Ввесь обов'язок твій — складати нам пісні,
Але не дбать про власне тіло.
А як знесилившись на «харчах Антонія святого» поляжеш ти —
Тоді то нам тяжкі клопоти!
Складати некролог, хвалить твої пісні
Й твої нескінченні роботи...

Тяжко бідував цей наш останній класик. А доля ще й над труною його посміялася. А могла ще гірше посміятись. Голова райвиконкому пропонував ховати його з комсомольцями: понесемо, мовляв, на руках до Києва, а по дорозі в кожному селі піонери стріватимуть з піснями та бубнами... Небіжчик проте сам подбав, щоб цього не було. З своїм звичайним юмором перед смертю мотивував це так: «Коли б дали мені пенсію — ну, тоді б ніяково було їм одмовити. А так пенсії не дали, то нехай же й не ховають мене. А то в труні перевернуся, як почую оте їхнє верещання та бубніння». І лежить тепер Володимир Іванович на зеленому горбку біля сільської церковці. І поставили селяне над ним хреста з цілої берези. Здалека біліє він і може селянам говорити більше його тиха могила, ніж його твори говорили теперішнім городянам. Селяне, як довідались, що помер «некомуніст», поставилися сердечно і по-людському.

17 серпня. Вже давненько кружляє чутка, що Володимир Кирилович Винниченко знов подав «на Высочайшее имя прошение о помиловании». Помилявся, мовляв, каюсь і дозвольте приїхати, буду цяцею... Сьогодні мені казали, що Телеграфне Агентство має навіть текст його каяття, посланий до одного з совітських уповновжених за кордоном з проханням, коли треба,

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 268

опублікувати його... От іще вертихвіст, прости Господи! Дико, а можливо, бо від Винниченка всього сподіватись можна. Навіть того, що діставши помилування, за два місяці знов каятиметься, що приїхав і тікатиме за кордон. В 1920-му році це вже було. А торік як він паплюжив на мітингу в Празі Грушевського за те, що той повернувся з еміграції. Простим смертним, казав він, треба вертатися, а нам «вверху стоящим, что город на горе, дабы всем виден был» — це ганьба і т. п. А тепер і сам до такої ж ганьби достоявся. Вічне блукання й вічне ж перекидання з однієї крайносте до другої. Вважають це за ознаку непідкупної щирости. А мені ця «щирість» дуже підозріло виглядає: акуратно тягне його туди, де сила, в стан «праздно болтающих, обагряющих руки в крови». Справжня бо щирість тягне якраз у другий бік.

Написав до Степаненка та Нелідова.

18 серпня. З стану «обагряющих руки в крови». Заходить до мене доктор Кр[упський] і розповідає звичайну тепер історію. Викликали його до ГПУ, витягли його стару справу з висилкою, допитували, як він на се, на те дивиться і нарешті запропонували — «бути консультантом». Він одмовився, каже: консультувати з акушерства можу, а більш нічого не тямлю. Не повірили. Обіцяли за два місяці ще на розмову тиху-любу покликати. І потерпає тепер бідолаха, не знає, що робити з собою — чи втікти куди, чи смерть собі заподіяти. І що це не жарт — показує доля доктора Цішківського та Мик[оли] Міхновського. І от од цієї «правди» тягнуть наші щирі перекінчики, автори покаянних псалмів та хвалебних од, яких так багато лунає в подлій продажній теперішній печаті! І запродують себе здебільшого люде за якусь дурницю: навіть ціни собі доброї скласти не вміють. Дожились — аж по саме нікуди!

Завтра їду до Рокитної на судову комедію з приводу утаювання власного піяніно. Теж історійка! Правда, цими днями не краща була. Викликали з Києва до Білої Церкви за свідка економа (завхоза) з санаторії. Там пересадили його на лаву підсудних і присудили... «К высшей мере наказания». Потім помилували. Але взяти людину з волі і присудити до розстрілу — просто в голові не міститься. Коли винна, то як могла гуляти на волі і навіть служити державі? А коли невинна, то як міг такий присуд статися? То чи ж тільки таке у нас може статися, нехай як собі каються

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 269

й виспівують люде Винниченкового темпераменту!

23 серпня. Вернувся з Рокитної, вернувся з тяжким серцем. На всьому ознака руїни, занепаду; мабуть, жадної хати на містечку нема, яка не покривилася б, не запала в землю, не мала проваленої покрівлі, облуплених, обдертих стін, повибиваних шибок. Люде ходять, немов сонні мухи, не знаючи, що робити з собою й куди себе подіти, де голову прихилити. Безробіття, скрута страшенна. Багато, як і взагалі по селах, почало будуватись — і роками живуть по недобудованих, не охаючених хатках. Навіть сьогорічній урожай не поправив діла, бо — одно — хліб дешевий (як продавати мужикові!), а друге — дощі і він росте і в копах, і в стіжках: я ще таких зелених стіжків ніколи не бачив. І росте всюди страшна, запекла зненависть проти режиму, що до такого довів людей. Лайку, нехвалки почуєш усюди. І разом росте розбрат, розгардіяш, напастування всіх проти всіх і деморалізація. Містечко, село ще гірше виглядають, ніж паразит-місто.

Наші теж полишили тяжке вражіння. Мусили вибратися з своєї хати. Живуть десь на краю села, на белебні; кругом ні деревця, ніякісенького захисту. Перетягли якось свої «недограбки» (од грабувати) і сидять над ними, як на ріках вавилонських. Життя ніякого, ні перед собою, ні за собою — нічогісенько. Бувші люде... Не знають, що з собою робити: аби день до вечора! А найгірше, що це пониження показалось нікому непотрібним, бо і всім же стало далеко гірше жити. Спустошення і здичавіння.

Судова справа скінчилась нічим. Простояли ми зранку до 3-ої години і нам об'явили: засідателі судові не прийшли і всі справи одкладено на місяць. Теж порядки! Розказують, що суддя бігає сам по містечку та за поли затягає засідателів: ніхто йти не охотиться. Безладдя, самоволя, примхи і тут панують неподільно. І це хвалена «совітська» організація! А часу, а енергії скільки на цей непотріб витрачається! Славетний «ноп» (наукова організація праці) та «Лига-время» сюди й не зазирнули, хоча вже, здається, і по великих містах про них забули радикально. Принаймні вже не кричать, навіть не згадують. Всюди все валиться. Нема тільки того, хто б виконав заповіт Ніцше: «хто падає — підштовхни його». І падає, і гниє-загниває, і якось, до часу, держиться...

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 270

24 серпня. Чернігівська історія з Щоденником кінчилася зовсім несподівано. Сьогодні ранком мені привезено Щоденника... Супроти всіх грізних одповідей, заборон — просто взято і привезено. Привезено ніби потайки. І я за таких обставин — не знаю, що з ним робити. За короткий час тепер використати цілком не можна (бо треба ж його, по моїй поїздці до Чернігова, лиш для справок при коректі, а вона тягнеться довго), задержувати ж на довго не годиться. Сфотографував би його усенький, коли б були гроші. Зате для характеристики наших звичаїв факт дорогоцінний. Просто в ступі не влучиш сучасних повелителів!

25 серпня. Несподівано прийшов агент з «Учраспред міськомгоспа» (о Господи! вимови ж це слово!) і взяв на облік у мене кімнату, щоб когось мені вселити. Оттоді було б уже зовсім по роботі. Але дурень, що прийшов, не додивився, що друга моя кімната — то власне пекарня, а пекарні в рахунок не йдуть. Так що ця пригода мене не дуже турбує. Але знов і знов: живи і працюй, коли «все одкрито в нас тюремним ключарем» — так, здається, Леся Українка писала. Це про старий режим, — що ж би вона про теперішній сказала?

Держвидав знаменитий знов зробив кілька пакостей (опріч звичайної хронічної: грошей таки не платить). Primo*: наперекір умови редактованого моїми руками Тесленка заслав друкувати в Одесу і я з жахом думаю, що вони там у моїй статті можуть пододавати. Треба писати вимагання, щоб вернули. Secundo**: Нелідовські матеріяли вже одкладають друком. Нелідов у розпачі, бо це ж був його єдиний заробіток. Tertio***: з Словником та ж таки справа — безконечного затягання... Коли вже доля вирве нас з рук оцих партачів-спекулянтів!

* По-перше (латин.).

** По-друге (латин.).

*** По-третє (латин.).

З українізованої «Пролетарської Правди». Недавно я вичитав таку фразу: «... розходиться щодо стягання, яке слід покласти на [Ворена]». Довго я думав, що то за «стягання» і як то його можна покласти. Аж нарешті додумався: це ж російське «взыскание». Анекдоти про «зміст», якого не виплачують, та «ув'язнення», якого вимагають од прокурора, збагатилися на новий зразок, із самого українізаційного джерела вихвачений.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 271

26 серпня. Рішив сфотографувати Шевченків Щоденник і тепер шукаю на це грошей: 150 крб. сума не мала, але треба її десь знайти.

Написав за вчора й за сьогодні рецензії на Зерова «Українське письменство» та «Леся Українка» — для присудження премії харківського комітету допомоги вченим.

Листівки до Перетца, Нелідова, Жука (Чернігів), Дятлова [можливо Дятлів Петро Юрійович - Т.Б.] (Харків).

У Харкові гостюють якісь підозрілі вчителі з Заходу (бельгійці, французи, німці). Їх «обробляють» на всі заставки. А ці дурні дивляться на комедію та умиляються духом. Представник їхній заявив, що те, що вони побачили, їх зворушило до краю. УСРР щодо освіти й виховання та патронажа дітей йде поперед усіх. Вернувшись, вони розвіюватимуть брехні буржуазії та боротимуться за те, щоб і в них запанували порядки, які вони тут побачили... Simplicitas і навіть не sancta. Уявляю, що б то вони заспівали, коли б наш якийсь освітник завів у них наші справжні порядки, або коли б по вулицях Брюсселя забігали оті «опікувані» раклята, які заповняють наші міста, містечки і навіть села. Настояще сліпий не той, хто не бачить, а той, хто не хоче бачити.

27 серпня. Кілька місяців тому арештовано співробітника Академії Куренського. Сьогодні приходила його жінка і розповіла про справу. Звичайну, як на наші часи, історію почув я. За перших большевиків кілька хуліганів, бажаючи забрати собі хутір Куренського-батька, розстріляли його. Син, вернувшись, як большевиків не було вже, похвалився, що постріляє душогубів, і справді ходив шукати їх з людьми з деникінського загону, але не знайшов і нікого не постріляв. Тепер, коли хутір присуджено було сім'ї Куренських, ті ж таки хулігани-душогуби послали доноса, що К[уренський] приходив з карним загоном і катував селян. Цікаво, що коли на сході селяне доводили, що від Куренського ніякої кривди не знали, то слідчий топав на них ногами і нахвалявся, що й їм буде те, що К[уренсько]му. Тепер має бути суд, власне, комедія суду з «высшей мерой наказания» в перспективі. Слухаєш отакі пригоди і не знаєш, що робити і як допомогти.

Написав до Петра та Сицинського.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 272

28 серпня. Приходить якийсь хлопець, подає мовчки записку. Думаю, що від когось із знайомих. Розгортаю і читаю:

Славному академіку,
професору та історику українського письменства
Сергію Єфремову

Прохання

Я зостався сиротою без батька, без матері.
І топіро я безпризорний, но я дуже хочу вчитись, і люблю
всим серцем українське письменство. І я звертаюсь
до Вас як до рідного батька, щоб Ви мені допомогли
чим-небудь. Я через те до Вас звертаюсь, бо Ви яко
історик українського письменства. Може і я коли
буду істориком я не знаю, но в мене є велика
охота до літератури.

                                                       П. Дроздюк.

Кінець листа, чисто дитячий, мені дужче сподобався, ніж початок і я розговорився з автором. Чудний хлопчина! Прибився аж із Житомира, щоб у Києві вчитись. Має 15 років. Читав, мабуть, усю українську літературу. Розпитує про письменників: а де тепер Олесь? А що робить Винниченко? А як це Коряк [можливо Коряк Володимир Дмитрович - Т.Б.] написав, що Грінченко писав для буржуазії? Коли б я стрівся с Коряком, я б з ним здорово поспорив: Грінченко був учителем, писав для нас, для народу, а не для буржуазії і т. п. Або ще: а чи воно краще, якби Україна була самостійна, чи так, як тепер? Це якийсь феномен, а не дитина. Але що я міг з ним зробити? Адже тепер нема змоги притулити його десь у науку, нема змоги й удержувати, — легше це було зробити за царських часів, коли у нас була сяка-така організація, ніж тепер. Мусив порадити йому вертатись до Житомира, кінчати там школу і тоді вже їхати до Києва доучуватись. Дав йому грошей на дорогу, кілька книжок, та й пішов він. «Тепер буду до Вас писати», — промовив на прощання. Жалко хлопця. Чи вдержиться ж він серед нашого лихоліття та повсюдної підлоти?

29 серпня. Воююся за свою кватиру. Сьогодні знов був той самий жидок, — кричав на його, аж самому ніяково потім стало. Не розберу, в чому тут сила — чого їм хочеться до мене впертися? Адже на кожному телефонному стовбі читаємо: «сдаются квартири и комнаты», а їм чомусь конче хочеться у мене взяти хатинку, в якій, власне, і жити не можна. Що їх притягає? Невже, щоб підсадити мені шпика? Безглуздо, але іншого пояснення не видумаю.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 273

Ну, та все ж думаю, що «этот номер не пройдет». Занадто бо вже по-дурному все це задумано і робиться. Коли треба буде, то такий їм учиню бешкет, що муситимуть одступити.

Скінчено фотографування Шевченкового Щоденника. Заплутаюся я зовсім фінансово, бо й на цю справу напозичався. А чим віддавати?

Лист до Вайнштейна (Чернігів).

30 серпня. Оповідають, що був недавно в Києві Г. Одинець. Вернувся з якогось курорта, дуже незадоволений, розказує, що робітники й селяне страшенно обурюються, побувавши на курортах. Питав, чи не сержусь я на його, бо «він же (себто я) вигнав мене (Одинця) з кватирі своєї» (це була справді дуже прикра розмова [у] 1920 році). А взагалі смутний. Каже: треба десь вибирати місце, щоб приховатися, бо за 5-6 місяців на Україні Петлюра буде. Одинець близько стоїть до урядових кругів і певне освідомлений. Але звідки беруть вони такі відомости — не розумію.

Між іншим, казав Одинець і те, що Винниченко таки справді подав прохання о «помиловании». Про те, чи дати йому дозвіл на поворот на Україну має радити якась особлива рада, бо ж його сповіщено поза законом. Політичне питання!

Політичне питання й моя справа з кватирою. Принаймні Л. Левицький, якому я розказав свою пригоду (комуніст), казав, що написав про це «кілька таємних паперів». З чим же вони ховаються, коли справа ясна, як день? Смішно говорити, але які питання стають тепер на висоту «політичних». Політичні тільки тому, що шпика хочеться мені в кватиру всадити. Гидота.

Дав мені д[окто]р Гецов на переклад брошуру «Порадник вагітним і матерям». Перекладаю... Все ж хоч трохи підроблю цією нудною і мені непотрібною роботою. А то хоч світ за очі тікай — так допікає безгрошів'я.

Сьогодні в «Пролет[арській] Правді» скромно оповіщено, що з 1 жовтня відновляється державна монополія на горілку. Горілку купити й продавати може тільки держава. Горілка буде 40°, коньяки і лікери — 60°. Все, як слід. Тепер Миколі, як зустрінеться з Леніним на тім світі, не можна буде очі цьому вибивати й за 2°: п'яний бюджет поновлено цілком. І не в тому сила, що поновлено, бо ж «тверезість навіки» — очевидно дурниця,

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 274

а в тому, що це роблять комуністи, — ті самі, що на папері, в газетах та промовах, провадять таку завзяту проти п'янства боротьбу, хоча це не заважає їм самим випивати добре. Питання ще — чи подужає монополія («Госспирт») самогонку? Адже тепер техніка самогону стоїть дуже високо і якщо комуністична горілка дорожче коштуватиме, то людність, мабуть, як пила так і питиме самогонку. Побачимо, що то з цієї оригінальної боротьби вийде.

31 серпня. Делегація закордонних учителів приїхала до Києва. Зустріч, як звичайно, метушливо-криклива — з прапорами, барабанами, мітингами тощо. Навіщо це — невідомо. Були вони і в Академії, але чи що з того здобули — так само сказати важко: публіка все з вигляду досить сіренька. Сиділи, слухали, дехто записував.

Морока ще з ювілеєм Російської Академії. Нікого нема, і мені доводиться клопотатися про адресу, делегацію і всякий інший ювілейний реквізит. Зайшов до Академії акад. Заболотний, і я засадив його за адресу. Трохи її виправивши, можна буде й пустити.

1 вересня. А кажуть ще, що чудес не буває... Перед колишнім Педагогічним музеєм (потім Центральна Рада) ціле літо стирчало два круглих газона, вкриті розкішним бур'яном. Учора, перед приїздом закордонних гостей, бур'ян позривали. Я ще, на це дивлячись, сказав був: шкода, що так швидко квіток виростити не можна, як бур'ян позривали. Аж дивлюсь сьогодні — розкішні квіти! Понатикали в землю — і готово. Чисто тобі потьомкінське місто в мініятюрі! Зате з свого вікна в Академії хоч кілька день любуватиму гарних квіток...

Це чудо невинне. А ось і пакосне. Вчора перед гостями в Академії мав промову акад. Фомін, що добре говорить французькою мовою. Промова його мала чисто інформаційний зміст, була коректна, в академічному тоні, без жадного офіційного «сквернословия». Коли це прибігає сьогодні Фомін і мало не плаче: «Читали газету?» — «Ні ще», — кажу. «Читайте»... Читаю і очам не вірю. Типове совітське «сквернословие» — брехливе, крикливе («Академія навіки одмовилася од ідеї так званої чистої науки» і т. п.) і ні слова з того, що справді говорив Фомін. «Що робити?» — «А що ж поробиш! Адже ж навіть простої виправки не

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 275

надрукують наші правдолюби, що коли видають що, то конче звуть «Правдою» («Пролетарська Правда» і ін.). Посумував Фомін, сказав, що надалі матиме добру науку як виступати перед радянськими слухачами та й пішов. Що за гидотні брехуни розпанашилися скрізь!

І не тільки брехуни! Коваленківська історія все ще не сходить з язиків. Кажуть, що і Гринько, і Михайлик [вірогідно Михайлик Михайло Васильович - Т.Б.], і навіть Петровський у неї заплутані. А обиватель, нівроку собі, жартами розважається. Ніби ось таке цими днями трапилось. Обікрали злодії якусь кватиру (а вони тепер здорово працюють!) і лишили, пародіюючи стиль совітських газет, записку: «Коваленко умер, но дело его живо». Дотепні злодії: видко ленінська наука й для них дурно не минула.

2 вересня. Огидна метушня з «закордонною делегацією» все ще тягнеться. Вчора її возили до Преображення, в дім одпочинку. Делегації одинадцятеро чоловіка, а «почету» десятків з п'ять. Пансіонерам з дому відпочинку наказано було не турбувати гостей зайвими запитаннями, взагалі не розпускати язика, навіть записочки роздано з питаннями, які можна ставити. Всі інші заборонено. Потім наїзжа сарана з'їла обід, приготований для аборигенів і на автомобілях покотила собі до Києва. Розважаються хлопці!

3 вересня. В «Правді» надруковано звідомлення про з'їзд II Інтернаціонала і, між іншим, наведено уривки з промови О. Бауера, в якій він вимагає права «порядкувати своєю долею для Грузії, Вірменії, України». Редакція «Правди» це називає (в заголовку): «Право самоопределения» для петлюровцев и грузинских меньшевиков». Якась неясність, бо про Петлюру Бауер ніби не говорить, або робиться щось, чого ми не знаємо, що до нас не доходить. Чи не тут розгадка на ті страхи, що про них недавно говорив Одинець?

Поїхала до Петербургу делегація од Академії на ювілей Російської Академії з адресою яку я нашвидку написав. Багато дехто турбується з приводу того, що Російську Академію оповіщено «всесоюзною». На мою думку, страхи перебільшені, хоча пакосна тенденція, певна річ, витикається. Якщо Російська Академія матиме нетактовність якось маніфестувати свою

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 276

декретовану вищість, то доведеться дати «по лапах» — от і все. Звичайно, не може бути Академій І і II гільдії, і декретувати тут щось — річ марна. На всякий случай я радив делегації ставити справу просто і ясно й застерегти російських наших товаришів перед можливими наслідками, якщо б вони наважилися серйозно оту декретовану вищість трактувати.

4 вересня. Несподівано пропав день. Знімали біля нас фільму для кіно, зайшли в двір і попрохали дозволу зробити кілька знімків у дворі та в саду. Мав необережність дозволити, а тоді й сам не радий був. Нахаби і халтурники. Три години сиділи, нічого не підготовлено, нічого не розроблено. Треба, напр[иклад], в одній сцені стріляти — жаден револьвер не стріляє! Мучилися вони з цим довго. Та й сюжетець! «Петлюровщина і ЧЕКА»: арешти, розшукування протисовітської крамоли... Одно слово — хай їм біс, і згадати — гидь бере... Зате в кіно буде наш садок — честь велика!...

В Москві недавно власть обступила ювелірів і поодбирала всі дорогоцінні речі, а самих, щоб не кричали, позасилала до Наримського краю. Не зрозуміти, чого ж тоді обурюватись проти Коваленківщини? Хіба за те, що ті робили потай миру, а ці перед усім світом!

5 вересня. Нарешті запросили Андрія В[асильови]ча до ГПУ. Розмова тяглася три години. Я гадаю, що це та розмова, на яку не зважився свого часу «Генеральний секретар партії» Каганович у справі наклепу Грушевського. Третина розмови була присвячена мені. Дуже з мене незадоволені... Найбільше, що нічого у них не прошу і живу од них незалежно. Повідомив агент ГПУ, що Грушевського думають перенести до Харкова, а взагалі з Академією — не знають, що робити. «Це, мовляв, кандидати в правительство на случай якогось перевороту, а підступити до них не знаємо як». Взагалі — жалюгідна власть, коли вже ніякої ради собі дати не може з тими, кого підозріває в нелояльности. Мені за цією розмовою вчувається якась тривога, непевність за своє існування, що вже хапається за півобіцянки, замазування очей, нерішучі заходи.

Зайшла Платося Буткевич, що її я не бачив уже з 30 років. Стара, згорблена бабуся, замість «козир-дівки», якою була

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 277

колись. Бідує, живе жебраним хлібом. Розшукує сина, про якого роками не мала звістки. Скільки тепер оцих «бувших людей», що не знають, де голову прихилити?!

Листи до І. Холодного та В. Гадзинського [імовірно Ґадзінський Володимир Антонович - Т.Б.].

6 вересня. З новітнього фольклору. 1). Стрічає на вулиці якась дама Зінов'єва. «Товарищ єврей, — каже, — скажите пожалуйста, который час?» Той виймає годинника: «Смотрите!» — «Но как же я могу через крышку увидеть, который час?» — «А как же вы через двоє штанов могли увидеть, что я єврей?» 2) Під час антирелігійної пропаганди, якийсь товариш говорив про мощі: як це може бути святощами, коли розгортають мощі, а там сама солома? «А так, а так, — одказує бабка, — недостойними руками торкнулися — ну, то святе й пішло на небо, а солома й зосталася».

А це вже не анекдот і не чудо. Квітки, що чудом розрослися під моїм академічним кабінетом, вже дуже й дуже лисинами світять. Мине день-два — і самий голий пляцик лишиться. Так кінчаються за наших часів чуда!

Лист до Нелідова.

7 вересня. Справа з реквізицією у мене кімнати скінчилась несподівано: агента, що реквізував, вигнано з служби. Мабуть, за невмілість.

З Харкова наказ: одсвяткувати в Києві ювілей Російської Академії. Це вже ніби хочуть «перестаратися». Була сьогодні нарада, ухвалено зробити засідання з доповідями. Мені доведеться говорити про українські моменти в минулому Російської Академії.

На нараді зняв я питання і про її «всесоюзність», запитавши Л. Левицького, чи не знає він, що то значить. Він пояснив, що на його думку — то тільки сама пошана, ранг, а втім — запитає в Харкові. Мабуть, на засіданні це питання стане прилюдно.

8 вересня. Сьогодні чув оригінальне пояснення «всесоюзности». Ніби обурений декретом Шумський поїхав до Москви питати, що то значить. Там пояснили: Ольденбург і Карпинський підсунули Рикову декрета, а як той був «сильно пьян», то й підписав. Тепер вже ніяково одміняти. Si non e vero, e ben trovato*.

* Якщо і неправда, то добре придумано (італ.).

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 278

Тільки це, здається, таки «vero»: версію пустив приїзжий з Харкова чиновник — комуніст Дубровський. Як мало треба, щоб великі наслідки викликати!

10 вересня. Час би сідати за доповідь про Академію. Але — застудився чи який кат — почуваю себе дуже погано, голова не працює. А тут роботи-роботи! І мушу гаяти дурнісенько час.

Андрія В[асильови]ча запрохано українізувати «курбасят», себто акторів із «Березоля». Сьогодні він у них був і ділився потім вражіннями. Жалюгідна публіка! Вже самі вони побачили, що робили чортзна-що і зайшли в глухий кут, з якого вихід тільки один — назад, до побутового реального театру. До того самого театру, який вони з таким завзяттям і злістю паплюжили і руйнували. Але доля все ж над ними помстилася. Тепер вони з жахом бачать, що вони зовсім не вміють держатись на сцені, не вміють удавати найпростіших речей, що гилити невідповідальну фантастику — то одна річ, а серйозно грати на сцені — щось зовсім інше, без міри важче. І от тепер крайня безпорадність. І туга за М. Садовським: хай їде, хай учить нас! Починається якийсь загальний поворот і туга за тим, що розбито і розруйновано.

11 вересня. Друга розмова А[ндрія] В[асильови]ча з комуністом, вже неофіціяльна. Розмова про поворот еміграції додому, про витягання інтелігенції на роботу, про Академію і, звісно, про осіб, що так чи інакше муляють комуністам очі. «Як перше ЧЕКА розшукувало контрреволюцію, так тепер ми через ГПУ ладні розшукувати отих упертих інтелігентів, що возять тачки, пиляють дрова, щоб поставити їх на роботу». «Наша «смена» нас глибоко тривожить». «Чесних людей у нас нема». «С[оціялісти]-ф[едералісти] одні виявили себе чесними людьми і добрими робітниками, тільки, на жаль, вони йшли на співробітництво з кожним урядом, крім нас». Такі скарги чув од свого розмовника А[ндрій] В[асильов]ич. На мою думку — це глибоко симптоматично. Мабуть, починають і там вже люде прокидатися і з жахом бачать себе на порожньому місці. Я колись казав одному з слідчих у ЧЕКА, либонь, Нагові: от ви тепер розстрілюєте інтелігенцію, але прийде час, коли ви тоскно шукатимете, де б зачепитись за того інтелігента — і буде пізно: ви його вистріляли». Тоді він згорда одказав: «ми знаємо, що робимо...»

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 279

Здається, той час уже надходить, «смена» жахлива, чесні люде зникли і їх за допомогою ГПУ доводиться розшукувати... Становище гірше од губернаторського. І можливо — zu spat, можливо того морального розпаду вже ніякими силами не спинити, і навіть крутий поворот (а його большевики, звісно, не роблять) вже не врятує ситуації. Теж Немезида!

12 вересня. Почав писати свою доповідь — завтра мушу скінчити, бо в понеділок вже й виступ. Між іншим, молодші співробітники Академії думають зняти на тому засіданні протест проти оповіщення Російської Академії всесоюзною; це вирішено позавчора, а вчора комуніст, що розмовляв з А[ндрієм] В[асильови]чем, вже про це знав. Видимо, якийсь «сексот» сидів на засіданні й поспішив оповістити своїх хлібодавців.

Листівки до Миколи в Тулу, В. Пархоменка та М. Жука.

13 вересня. Доповідь скінчив. — Давно вже лежала в мене книжка Д. Антоновича «Триста років українського театру» (Прага). Все не зважувавсь якось приступити до неї, пам'ятаючи давніші писання цього злісного циніка. А оце почав — і читаю, не одриваючись. Розчарування повне, до того ж у хороший бік. Написано книжку цікаво, місцями з захватом, місцями навіть з перебільшенням зросту наших театральних діячів і ні тіні того іржавого скептицизму, яким досі визначалися писання цього автора. Аж наче переродився чоловік, не пізнаю його. Чи це тому, що книжку писано на чужині і під впливом туги за рідним краєм відродився давній молодечий ентузіязм, чи взагалі починається смуга відродження давніших течій, які останніми часами було в моді лаяти — досить того, що Антонович дав справді хорошу й корисну книжку, — кращу, ніж недавно видана книжка про театр О. Кисіля. Дуже приємне розчарування.

14 вересня. Засідання, присвячене ювілею Російської Академії наук, зійшло досить пристойно, без великого «сквернословия», якого було саме в міру. Демонстрація проти «всесоюзности» вийшла блідо, власне, була тільки спроба, та й та провалилась. Підготовка була зроблена погано, і самий застрільник, Єв[ген] Черняхівський, нагадав мені героя Гл[іба] Успенського, мужика біля буфета: «Бутенброд» — грізно вигукнув, а побачивши пана,

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 280

тихенько додав: «Дозвольте бутенброд, вас-скородіе!» Я радив був, бачучи такий настрій, зовсім зняти це питання, з принципу: як погано орати, то краще випрягати. І воно справді, з такої оранки пуття не вийшло.

15 вересня. Читав у «Громадському Голосі» лист Винниченків з приводу його повороту на Україну. Пересправи він провадить, але вимагає гарантій справжнього українського курсу. Одне добре принаймні, що він не проситься і себе не понижає.

«Громадський голос» — тижневик, що виходив у Львові в 1892-1939 р.р. (з перервами).

16 вересня. З новітнього фольклору. Запитання: чим одріжняється піонерка від комсомолки? Відповідь: піонерка «всегда готова», а комсомолка — «давно готова»...

17 вересня. Цілий день писав рецензії на преміяльні твори. Завтра розгляд академічних премій, а роззяви-співробітники не подбали навіть про те, щоб подати свої праці. Нагнав декого з тих, кого можу оцінити (Новицького М., Рудіна, Гермайзе) і тепер сижу за рецензіями.

Надворі щось страшне робиться — буря з заливою цілісінький день. Вже півтора місяці щоденні дощі. Урожай гине. В саду не можна було зібрати фруктів. Тепер усе позбиває і, значить, пропаде все дурно, погниє. А мені ж ще незабаром їхати треба до Рокитної. Не знаю, як я за такої сльоти виберусь.

18 вересня. Повертались з Петербургу делегати, що їздили на ювілей Російської Академії. Вражіння од їхніх оповіданнів: жратва була велика й обильна, чисто азіятське розкошування, багато усяких забав та розваг... Тільки не було місця науці. Показна сторона все інше одсунула на задній план. Ще одна характерна рисочка: з чужоземними делегатами возились, як з писаною торбою: поїли, годували й возили дурно. А з своїх навіть до Москви брали гроші. Так і слід. Чужих треба купити — і купували розкішною даровизною і навіть спеціяльними грошовими виплатами (доларами!), а з своїми — чого з ними церемонитись!.. Демонстрація всеросійського свинства... Цікавий ще анекдот почув про Неодмінного секретаря Російської Академії. За царських часів був він собі Ольденбург. Почалась війна і патріотична хвиля — він себе перейменував на Ольденграда. Прийшли

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 281

большевики — і став з його Ленінбург. Ущипливий анекдот! І другий: академіка Стеклова «пожаловано» в Нахамкиса!

19 вересня. Листи до Вайнштейна, Шміта, Ковалевського (Харків) та Нелідова. — Завтра їду в Рокитну.

24 вересня. Вернувся вчора з Рокитної. Власне, можна б, здається, було й не їхати; справу припинено, мене навіть не допитавши. А втім, кажуть, що саме моя присутність так скерувала справу: побоялися людини «губернського масштаба», як вимовився один з рокитянських комуністів. Вперше був я в теперішньому суді. Суддя — малограмотний, ледве по писаному розбирає, але не дурний і в засіданні поводиться пристойно. Тільки що довго заставляє на себе чекати: викликає на 10-ту годину, а починає о 3-й.

Цим разом обертався все серед п'яної публіки: потрапив на храм (правда, тут кажуть: колись був храм, а тепер срам) і люде надолужують за буденні дні. Розмови все ті самі: і слова ніхто доброго про сучасний лад не скаже.

Знов був на могилках у батьків. З 1917 р. — цього року вперше. Зелено, квітками обсажено. Скільки разів мені спадало на думку, що мої старі померли вчасно. Я не знаю, що вони тепер би робили, доживши до цього перевороту в житті. Beati mortui...*

* Блаженні мертві (латин.).

26 вересня. З Харкова приїхала комісія ревізувати Держ[авне] видавництво. Двічі розмовляв з нею. Вона прохала, щоб установити борги і друге — дати план робіт, які можна б друкувати. Наостанці запитала моєї думки про те, як стоять справи у видавництві. «Ви думаєте, що вони «стоять»? — відповів я. — Помиляєтесь: вони лежать і лежать безнадійно, і не встануть, поки буде такий лад, як тепер». І потім ілюстрував свої слова прикладами з діяльности, чи недіяльности Держ[авного] видавництва. Монополісти, що довели до загибелі видавничу справу й самі збанкротували; величезний штат, що нічого не вміє робити; брехня на кожному ступені, так що вже ніхто видавництву не вірить; дрібне ошуканство, безгосподарність, безтямність у книжній справі... Наостанку комісія запитала, чи є надія, що до видав-

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 282

ництва підуть працювати порядні елементи, якби перевести там реформу? Не знаю, чи й реформа там що поможе, хоч спробувати може й треба.

Вчора був на гастролі Саксаганського. Йшла «Наталка-Полтавка». Театр був, як галичане кажуть, повний по береги. Саксаганського зустріли глядачі такими оваціями, що хвилин з п'ять не давали йому й слова промовити. Столітня бабуся Наталка з честю підтримала свою репутацію. Видко, публіка скучила, стужилась за людським театром після курбасових вакханалій. Відрадне з'явище!... Од Саксаганського дізнався, що він готує до постановки «Отелло», — на жаль, не в Києві. Це справжня подія в нашому театральному житті. Друга подія — вертається з-за кордону Садовський. Може поновиться з його приїздом у нас людський театр. Грунт для його готовісенький, бо всім надопекли кручені блазні, що нанівець звели були український театр.

28 вересня. Три вечори зряду слухав і дивився Саксаганського. Чудовий артист! Що за багатство інтонації, жесту, міміки! Розсипає це багатство кругом себе не жалуючи. Треба надивлятися його, вбирати в себе, бо вже другого такого не буде.

Всі три спектаклі йшли з аншлагом, народу повнісенько, овації нескінченні. Немов вернулися старі часи, коли публіка шаліла в театрі, хрипла з натуги, одбивала собі долоні, випрягала коней і сама розвозила артистів. Театр одвик вже од таких сцен. Що більше я думаю про ці три вистави, то дужче переконуюся, що це якийсь зворотний момент, що зворот до тимчасово кинутих позицій ніби на очах відбувається. Зрозуміла це публіка, бо з приводу першої вистави («Наталка-Полтавка») пустив хтось крилате слово: «Це ж похорон «Березолю!» Зрозуміли це й актори. Вчора хтось із березільців вмістив у «Пролет[арській] Правді» статтю, де, похваляючи техніку гри Саксаганського, полемізує проти побутового театру. Полемізує слабо, мовляв, публіці такий театр непотрібен. А публіка відповіла тим, що заповнила цей «непотрібний» театр і шанувала старого артиста так, як не чули ще нові артисти. Говорив я де з ким з молоді, що вперше бачили Саксаганського, і побачив, що вони переживають те саме, що колись я переживав у театрі, і чого ніякі «Березолі» з їхньою надуманою ходульністю неспроможні були дати. А це вже виходить полеміка з публікою, себто щось абсолютно безнадійне.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 283

І, мабуть, «Березоль» незабаром сам опиниться, коли вже й не опинився, в ролі непотрібного. Цікаво, що й самі березільці потиху зітхають за добрим актором, за реальною п'єсою і навіть думають виставляти «Саву Чалого». Звичайно, у них вийде не «Сава Чалий», а «Чава Салий», бо тут же режисурою та дресурою не надолужиш брак артиста, як не надолужиш і кунштюками та витівками.

29 вересня. Зайшов до мене мій давній, семінарських ще часів, товариш Немировський. Сивий, беззубий, старий!.. По собі якось не помічаєш, що зістарівся, а як побачиш отаке наочне memento mori*, то раптом і згадаєш, що й ти такий самий. Цікаво: тоді він був зовсім далекий од українства, коли не ворожий, а тепер, як звичайно — викладає українську мову й українізує якусь бюрократичну установу. Що то семінарія!

* Пам'ятай про смерть (латин.).

30 вересня. Сучасний анекдот. Поїхав Базилевич на академічне свято делегатом од Товариства Нестора-Літописця, а його за це викинули з школи, де він працював. Голова школи, мабуть, з тих дурнів, що, молячись своєму богові, конче собі лоба розбивають.

Товариство Нестора Літописця — історичне товариство, засноване в Києві 1873 р., спочатку при університеті. З 20 травня 1920 р. — при ВУАН. На початку 1930-х р.р. ліквідоване.

1 жовтня. Нова капость од Держ[авного] видавництва: надрукували десь в Одесі, без мого догляду й навіть не повідомивши, твори Тесленка, що я зредактував. Теж лоби розбивають. Ніякої ні вваги, ні пошани до співробітників. Вже мені починає терпець уриватися.

2 жовтня. Послали колективний проти вчинків Держ[авного] видавництва (до Харкова) протест. Цікаво, що ці розумні люде скажуть. Мабуть, розпишуться «в получении», та й по всій справі.

3 жовтня. Трапилось в одній справі зайти до будинку, де колись містилась духовна семінарія і де я вчивсь 5 років, і навіть більш як 2 роки мешкав. Там тепер спілка водних робітників. З хвилюванням ходив по тих коридорах, сходах, класах, де колись

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 284

жилося, на тодішній погляд — погано, а на теперішній — краще не могло б бути. Найголовніше — був тоді молодий, усе було попереду, а надій, а сподіваннів!.. І втоми ніякої... Ішлося наосліп, незважаючи ні на що... Багато згадок містять ці мовчазні старі мури і коли б вони могли розказати, що бачили! Боюсь, що їхнє теперішнє мало цікаве, невважаючи на пишні лозунги. Бо ріжниця та, що у нас лозунги були в серці, в свідомости, а тепер — тільки на стінах, на плакатах та прапорах. А серця — холодні. Меркантилізм і спекуляція на лозунгах.

Пройшов по Подолу, по старих місцях, які знав так добре, бо сходив усі і сотні може разів своїми ногами. Коли б не знав, що це ті самі місця — зроду не пізнав би. Усе так одмінилося, обшарпалося, понівечилося, деяких будинків і сліду немає. Навіть гори рушили з свого місця і, рушаючи, багато чого поруйнували, та й самі зруйнувалися... Чогось останнім часом усе мені на згадку приходить минуле. Старість, певне... І нема на чому спочити з теперішнього.

Листи до В. Перетца, Д. Багалія, Нелідова, О. Неміровського.

4 жовтня. В подєбрадській «Нашій Громаді», в статті якогось Буровія вичитав отаке: «Візьмемо Ніковського, — одержує 10 крб. і нахлібничає разом з дітьми у С. О. Єфремова»... Який падлючий повівся нині народ! Ну, яке кому діло, скільки хто одержує, та де і чи з дітьми годується? А отже... Зробить чоловік непристойність і навіть ніхто вже того не помічає, — так засмерділась кругом атмосфера... Треба буде, пишучи до Праги, попрохати, щоб намилили голову отому дурневі.

Написав до Є. Чикаленка, О. Вишні.

6 жовтня. Написав до Д. Дорошенка, В. Гнатюка.

7 жовтня. Знов ревізія Академії... Доколі, о Господи? Їдуть з Головнауки якісь два панки. І що вони ревізуватимуть? Просто не працювати —дихати за цими ревізіями вже не можна. Тільки те й роблять, що ревізують, та заважають поміж ревізіями роботі. Та сама Головнаука тільки й робить останніми часами, що всякі капости підстроює. Єдиний спосіб на ревізорів — це давати по лапах. На жаль, наша Президія на це не зважується, щоб одбити врешті охоту до перманентного заважання.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 285

9 жовтня. Московські і київські газети пишуть про Винниченка під таким заголовком: «Проделки Винниченка». Мова про його переговори з радянськими представниками з приводу його повороту на Україну — з одного боку, і разом про якісь викрадені листи, де Винниченко приватним чином розповідає про справжні свої заміри. Що й казати — дволичність річ не гарна. Але чиє б кавчало, а чиє й мовчало. Чим кращі радянські газети, що використовують викрадені листи й сфабриковані в редакціях плітки — не розумію. В усякому разі тон Катонів їм дуже не до лиця. Виходить: обоє-рябоє. Обидві сторони одна одну хотіли одурити й сердяться, що їм не пощастило. А в результаті досить гидотне вражіння лишається од цієї історії.

Написав до О. Вишні, П. Чикаленка.

10 жовтня. Знов маю закуску од Держвидава. Збірник про 1905 р. пропонують з'єднати з аналогічним збірником М. Плевако. Сьогодні вже дістав од його в цій справі листа. А мені так надокучило вже оце вічне шатання безтямне, що хочеться плюнути на всеньку справу й забрати рукописа назад. Нехай собі сам Плевако лишається.

11 жовтня. Написав до Плевако, що я проти механічного об'єднання його й моєї праці і прохаю мою повернути назад.

12 жовтня. І ще одна лускає дута репутація — Нестор Городовенко. Вчора слухав концерт його розрекламованої «Думки» і просто дивуюся, як цей безтямкий і без іскри щирого почуття нахаба міг взагалі придбати славу не то хорошого, а найпершого на всю Україну хорового дирижера. Концерт був — порожнє місце. Жадного номера, який би справив вражіння, хоча співано дещо й з того, чим чарували колись Лисенко, Кошиць. Єсть дресировка, здебільшого без ідеї й тями — і більш нічого. Очевидно, на безлюдді й Хома чоловік. Нема Лисенка, нема Кошиця — то й Нестор Городовенко може пожинати лаври. Дуже хотів би я, щоб вернувся Кошиць: тоді цьому зазнайкові випало б його справжнє місце.

«Думка» — Державна українська хорова капела, створена в 1919 р. Її засновником і першим керівником був Н. Городовенко.

13 жовтня. Засідання Історично-літературного Товариства, присвячене пам'яти Самійленка. Було чоловіка з 250, а ще стільки

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 286

ж, кажуть, пішло од дверей, бо не було місця. Відрадне з'явище. Особливо, що повно молоді. Очевидно й тут стужилася публіка за чимось свіжим, неказенним і шукає, де б почути те, чого не дає ні теперішня школа, ні література. Доведеться засідання переносити до більшої залі. Дуже цікаві були сьогодні згадки про Самійленка М. М. Грінченкової. Мов живий визирає з них Сивенький, змальований правдиво і разом з хорошим, теплим почуттям. Треба буде якось подбати, щоб ції спомини надрукувати.

14 жовтня. В газетах надруковано, що комуністи кидають свою систему виборів цілими списками, й вертаються до способу персональних виборів, як «більш демократичних». Що сей сон значить? Поруч читаємо, що має бути голова міського муніципалітету. І таки — що сей сон означає? Адже ж звідси й міського голови недалечко...

Поміж публікою ходить оповідання, ніби Каганович (Генеральний секретар Комуністичної партії) запропонував М. Грушевському бути всеукраїнським старостою, замість Петровського, а Грушевський на це: «аякже... вам ніколи, і мені ніколи... бувайте здорові... аякже!»... Викрутився! Характерно, що публіка цій нісенітниці вірить.

15 жовтня. Держвидав з Харкова прислав гроші — на комісію словарну і на мене. Разом наказ до київської філії, щоб підганяли видання Шевченкового Щоденника. Це, мабуть, перший наслідок отих розмов з членами ревізійної комісії. Може вже трохи краще піде робота.

16 жовтня.

В государственном лото
Я спустил своє пальто,
Портсигар и два кольца
Гопцадрица-гопцаца! —

цю пісеньку (і багато подібних) співають хлопчаки на Хрещатику, під виконкомом біля трамваю. Публіка регочеться, слухаючи гімнів «гослоту» і дотепних хлопчаків наділяє копійками.

Засідання Відділу з участю Багалія. Його переведено в штатні академіки і він обіцяє часто наїздити на засідання. Це добре: історія перестане бути фамільною монополією Грушевських і

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 287

може прочиститися трохи та задушлива атмосфера, яку він утворив біля себе і в Академії. Між іншим, ціла група вже молодих істориків, що не здобули ласки в Грушевського і опинилися в становищі «камней отметаемых», обернулися до мене, щоб звести їх з Багалієм: сподіваються в йому знайти собі керівника.

17 жовтня. Засідання словникове з приїзжим з Харкова Баланіним. Обіцяє, що тепер платитимуть вже акуратно: 1001-а обіцянка. Але зате вимагав спершу, щоб до нового року ввесь Словник був готовий. Потім мусив спустити і пристати на наш термін: осінь 1926 р. Коли б справді швидше цієї роботи здихатись! Мені надто вона осоружна.

18 жовтня. Диявол робить собі сміх з людей статечних. Ще гірший сміх робить собі людська доля. Пригадую, що Чехова, який стільки сміявся з людської обмежености й того, що росіяне звуть «пошлостью» по смерти привезено під документом — «свинныя изделия»: десь хтось переплутав вагони і «пошлость» помстилася над своїм невблаганним ворогом.

Щось таке саме робиться над свіжою могилою В. Самійленка. Людина це була з одного погляду феноменальна: він зовсім не мав ворогів, він ніколи ні з ким не сварився. А от над його могилою таку сварку розведено, що тільки дивуєшся, як доля вміє іноді посміятися з людини. Дружина небіжчика завелася з О. Тулубом, що перед смертю записував од небіжчика факти з його біографії. Спершу вона прийшла до мене і почала вимагати, щоб праці Тулуба нікуди не пускати, бо це ж не автобіографія, а власні вигадки Тулубові, що він мучив перед смертю Володимира Івановича, що той був дуже незадоволений і навіть сам почав був писати автобіографію, але не мав уже сили і на самому початку спинився, що вона протестує проти Тулубових вигадок і т. і. На це я одказав був, що до роботи Тулуба я непричетний і Тулуб — людина доросла — сам за себе одповідає, то найкраще їй порозумітися з Тулубом. Потім Тулуб дав мені перечитати свою роботу і нічого там страшного я не побачив. Навпаки, єсть дещо цікаве з автобіографічного погляду. Але, видко, це саме побачила й Самійленкова, бо — знов же ні слова Тулубові не сказавши — через людей почала од його вимагати «автобіографії», посилаючись на своє право, загрожуючи скандалом, прокурором і т. і. Зайшовши

Праця О. Тулуба «Матеріали до життєпису В. Самійленка» надрукована в збірці «За сто літ», кн. 3, 1928 р.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 288

до мене вдруге, вона вже казала, що* Тулубів запис — то автобіографія, отже твір Володимира Івановича, а значить належить їй, і що я повинен на Тулуба вплинути, щоб він віддав їй рукописа. Призналася, що частину його вона потай списала вже, коли Тулуб лишав у небіжчика на виправлення. Хоч мені гидко було встрявати в цю справу, але я згодився умовити Тулуба, щоб дав їй копію, але разом висловив свою думку, що не вважаю це за автобіографію, а за роботу Тулуба. Умовив його — дати їй копію, щоб вона могла її послати за кордон. Здавалося б, справа скінчилася гаразд. Але оце перечуваю, що ця баба Палажка знов загрожує судом і пише за кордон листи, де на Академію, на мене верне гори, обвинувачуючи, що небіжчикові не помагали і т. і. Забула, що я не раз віддавав їй і небіжчикові останнє, що мав, що я через Академію клопотавсь про пенсію, що дещо (сот зо три) таки й дано було їм на прожиття. Усе забуто і тепер чомусь я на всій вині, що вона з Тулубом не помирилася. Правду говорить Кримський, що «ни одно доброе дело не проходит безнаказанно». Але найгірше, що над могилою такої сумирної людини такий колот ізбито. Насміялася з небіжчика доля в образі лютої баби, що й цілий вік йому життя труїла!

* Далі закреслено: робота.

19 жовтня. З Праги повідомляють, що 27 жовтня мають святкувати ювілей Ст[епана] Смаль-Стоцького. Довелось писати йому адресу, хоч і не люблю я цього роду поезії. Адреса вийшла така:

«Українська Академія наук щиро вітає свого члена, ординарного академіка, професора Степана Йосиповича Смаль-Стоцького, з сорокаліттям його науково-літературної діяльности.

Сорок літ невсипущої й високоплідної діяльности на користь української культури та низка визначних наукових праць — проходять нині перед нашими очима. Ви, Вельмишановний Товаришу, маєте за собою великий багаж науково-культурного набутку, з якого ще довгий час користатиме наша наука. Найбільше своєї сили і праці положили Ви на пробудження та усвідомлення нині знов уярмленої Буковини, але й ціла Україна, без огляду на кордони, споживає плоди Вашої діяльности. «Буковинська Русь»,

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 289

нариси з історії українського письменства, як [і] знаменитий аналіз Котляревського «Енеїди», нарешті Ваші філологічні праці — це тільки невеличка частка з того, що Ви дали Україні і що тривким здобутком увійшло до спільної скарбниці української науки і культури.

Засилаючи на нинішнє свято української науки своє товариське вітання, Українська Академія наук бажає Вам, Вельмишановний Товаришу, довго ще працювати в сфері любих Вам наукових питаннів. Разом з тим Академія наук висловлює нестеменну надію, що прийде той час, коли найвища наукова установа України побачить Вас серед тісного гурту ближчих своїх співробітників і безпосередньо користатиме з великого Вашого наукового досвіду — на збагачення скарбниці всеукраїнської науки».

Тож доля сміх собі робить: хоч як не люблю я цього ювілейного фразерства, а часто мушу писати оці ювілейні привітання, бо нікому...

Написав до М. Вайнштейна (Чернігів) через Лозієва, що поїхав дофотографовувати Шевченкового Щоденника. Частину з фотографованого в Києві зіпсував і треба кінчати вже в Чернігові.

21 жовтня. На завтра викликають до Харкова О. Курило. Це в справі правописній, бо вона належить до підкомісії, якої головою харківець — Синявський. Знак, що незабаром має бути пленум комісії — отже знов доведеться їхати до Харкова. Це плутає мої плани й перебиває в роботі, а її ж і так занадто багато: Словник, Шевченко, редактування українських письменників, редактування збірників (Шевченків, Кулішів, декабристів і ін.) etc. Та нічого не поробиш!

Збірка праць Комісії громадських течій «Декабристи на Україні» за редакцією С. Єфремова (видана в 1926 р.)

Збірка праць Комісії пам'яток новітнього письменства «Пантелеймон Куліш» за редакцією С. Єфремова (видана в 1927 р.)

22 жовтня. Був у «Березолі». Йшло «За двома зайцями» в спеціяльній переробці. Переробка, хоча й натягнута на копил сучасностb, але зроблена поганенько, нелітературно, майже без змісту. Зате чимало «трюків», особливо в постановці. Поодинокі актори грають непогано, деякі місця виходили незле, але в цілому мимоволі питаєш себе: навіщо це все? Навіщо затрачено таку силу енергії, роботи, заходів? Чого ради гибель сія бисть?.. І відповіді не дає «Березоль», що зайшов не знати куди, вперся в

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 290

сліпий мур і топчеться на однім місці. А в результаті —українського театру немає. І публіка це оцінила: театр — це пустиня аравійська, в якій то там, то там сиротливими оазами стирчать поодинокі люде. Чоловіка зо сто на ввесь величезний театр — більше не було. І це ще, кажуть, публіки багато. Позавчора на новій п'єсі Куліша «Комуна в степах» було чоловіка з двадцять. Це особливо промовисто виглядає, коли порівняти з останнім виступом Саксаганського, коли театр ломився од глядачів і не зміщав усіх, хто бажав бути на виставі. І надало ж Курбасові, до всього іншого, взяти театр, в якому взагалі українській трупі було б важко грати, а надто такій специфічній трупі! Пусткою смердить од цього «нового» театра, що як ті білі фараонові корови — проковтнув український театр, але сам на тому анітрохи не здобрів.

Листи до: Рєзанова, Покровського, Науменкової, Немировського*, С. В. Тобілевичевої, Дроздюка.

* Далі два нерозбірливих прізвища закреслено.

23 жовтня. Перше засідання Правописної підкомісії. Доповідь О. Курило. Палкі змагання, бо тенденція доповіді — утрировка українського правопису й мови. Не обійшлося й без скандалу. Ганцов зчепився з Тимченком, останній образився, почав кричати, совати кулаками, нахвалятись, що «він покаже». Одно слово, показав себе якнайкраще. Насилу я спинив цього півня. Ну, й публіка в нас! Антік...

24 жовтня. Підготовляв матеріяли бібліографічні (щодо записок Наукового Товариства ім. Шевченка) для Вол[одимира] Дорошенка. Переглядав «Записки» і листи М. Грушевського до мене з періоду до 1906 р. Дуже дружні, іноді аж зворушливі листи — повні, правда, всяких дорученнів. Аж не віриться якось, щоб ми так могли листуватися. Як міняються часи і ми разом з ними.

«Записки Наукового товариства ім. Шевченка» — видання Наукового Товариства ім. Т. Шевченка у Львові. Виходили з 1892 р. як неперіодичні збірники наукових праць, з 1924 р. поділені на видання окремих секцій — історико-філософської та філологічної. З 1948 р. почали видаватися за кордоном. З 1991 р. відновлено видання «ЗНТШ» в Україні.

25 жовтня. Був у Лаврі, ходив по печерах. Це вперше після семінарії, отже, з паузою принаймні років на тридцять. Вражіння досить темне, хоча можна тільки дивуватися працьовитости й невибагливості старих наших ченців, що власними руками такі грандіозні ходи під землею повикопували. Цікаво, що теперішні

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 291

совітські правила знають тільки екскурсантів, а не прочан. А тим часом ці «екскурсанти» здебільшого хрестяться й прикладаються до мощей, як і давні прочане. Побут дужчий за всякі хитромудрі накази.

В Лаврі катастрофа за катастрофою. Вже од літа тільки було дві пожежі, тріснула з бані до землі одна з наріжних башт, а оце цими днями перед друкарнею провалилася земля і, здається, самий будинок осідає. Думаю, що це стане за джерело для нових легенд на тему — сам Бог карає нечестивців і свята Лавра западається! Згадані новини поки дійдуть на села, можуть у грандіозній формі прибратися легендарних переказів.

Листи до Айзенштока, В. Дорошенка, Пашети.

26 жовтня. Вернувся з-за кордону акад. Птуха й сьогодні робив доповідь про свою подорож. Вибратися з комуністичної вітчини було тяжко, їхати ще тяжче, а жити там на місці (в Римі) так само не легко — і все дякувати чудовим порядкам любої вітчини... Побутова картина безладдя, безглуздя, ледарства й недбальства, а разом рекламности й самохвальства з оповідання вирисувалася так рельєфно, що варто було б запротоколювати ціле оповідання. На жаль, часу на це не маю.

Я цікавився політичними стосунками в Європі. Виходить, ніби після конференції в Локарно справу замирення в Західній Європі скінчено. Німеччина увіходить до Ліги Націй і Європа одним фронтом стає навпроти «Совітів». Наслідки цього можуть бути надзвичайні. Дехто, як німецький генерал Гофман, пропонує війну: Європа, мовляв, не може далі терпіти, щоб величезна країна стояла поза економічним оборотом, як джерело сировини і споживний ринок, а тому вигідніше пожертвувати сотнею тисяч людських істот і кількома міліярдами грошей, а таки ввести ту країну до загального обороту. Інші гадають, що абсолютна ізоляція, в яку вступає тепер СРСР, сама примусить її піти на далекосяглі уступки, і таким чином до війни не дійде. Просто буде виживання большевизму. В усякому разі йому ніби — капут. Чичерін обиває пороги у буржуазних урядів і даремно: приймають його холодно (і в Польщі, і в Німеччині); тепер він прохає авдиєнції у Бріяна.

Міжнародна конференція, яка проходила в швейцарському місті Локарно 5-16.10.1925 р. за участю Бельгії, Великобританії, Італії, Німеччини, Польщі, Франції, Чехословаччини. Були переглянуті деякі умови Версальського мирного договору після закінчення першої світової війни в бік певних поступок Німеччині.

Ця ситуація, мабуть, і пояснює ту метушню, якісь непевні заходи, спроби і т. і., що помічаються тепер у совітських кругах.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 292

Цілком можливо, що наближається рішучий момент, коли словами вже нічого не діб'єшся і доведеться на якісь діла зважитися урядові, що від діла ретельно тікав і все розмінював на гучні лозунги. Ознаки цього ясно виявляються у тому зневір'ї та втомі, які все частіше пробиваються крізь звичайні фрази, заучені пози й традиційне хвастовство. Ніби справді щось нове почувається в затхлому повітрі... Як будемо живі — побачимо.

Недавно мені переказувано, ніби Чубарь десь мав промову, в якій зазначив, що тепер вони повинні зробити ставку на українську інтелігенцію, притягти її на роботу — аж до відповідальних посад. Хтось із слухачів ніби завважив: адже українська інтелігенція з нами, вона навіть декларації писала... «Ах, лишіть, товаришу, дурниці, — з досадою одмахнувся Чубарь. — То скандал, а не інтелігенція з її дурними деклараціями. Говорю про справжню давню інтелігенцію, а не про тих кар'єристів, вискочок, перефарбованих по кілька разів. Нам треба справжніх чесних людей, а не тих, що до нас підлабузнюються»... Може це й вигадка. А може й не вигадка, бо збігається вона з фактами й настроями останнього часу.

27 жовтня. Почався зимовий сезон: злодійства й грабунки на вулицях знов криком кричать про себе. Довгі темні ночі укривають темних людців і сприяють їхній роботі. Вже кілька було голосних випадків, коли пороздягано людей на вулицях навіть не дуже глухих і не дуже пізно. Міліції, звичайно, не докличешся —її не видко. Правда, я помиляюсь — видко: в дверях кожного «Ларька» та «Сорабкопа» сидить по міліцейському: стережуть спекулянтське добро, а поза тим нехай собі воля Божа діється... Мабуть, єдина в світі держава, де так дбають про торгашів: якесь торгашське царство розсілося та тільки про себе й думає. Аж ось коли прийшла відповідь на одвічне питання: «кому на Руси жить хорошо». Нарешті знайдено щасливців.

28 жовтня. Почали сьогодні в Києві продавати горілку таку саму міцну, як була царська. Під установами «Укрдержспирту» тягнуться довгі хвости: охочих випити знайшлось багато. З вигляду це здебільшого пролетарії. Мабуть, на ніч половина Києва буде п'яна. Перекупки на базарі, кажуть, христосувались та вітали одна одну з «горілочкою справжньою». Революція замикає свій круг.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 293

По інших місцях почали продавати нову горілку раніше, ніж у Києві — і всюди радість і довгі хвости. В Москві, кажуть, було щось ніби погром навіть — з радощів, мабуть. Певне через те в Києві й вагалася адміністрація і тричі за сьогоднішній день забороняла і знов дозволяла продавати горілку. І хочеться, і колеться... Та, мабуть, таки більш хочеться, ніж колеться, і пияки таки свого доскочили. Загробна тінь Вітте може тріумфувати.

Пише мені з Харкова Кримський: «У нас у ВУЦВК викрилася пікантна несподіванка: виборці заявили, що вони вибирали на члена ВУЦВК простого селянина Яворського, а не проф. Матвія Івановича, тільки що проф. Матвій Іванович швидше встиг узяти в секретаріяті членський квиток. А втім, мабуть, роз'яснять так, що обидва будуть членами ВУЦВК. Це значить — сам себе вибрав цей спритний чолов'яга...

29 жовтня. Послав листа Кримському. З приводу того, що Семковському наша канцелярія й досі не послала повідомлення про обрання його на члена-кореспондента. Виявилося, що повідомлення послано ще 6 травня. Але виявилося також, що послано його на Головнауку, — установу, де хазяйнує отой самий спритний чоловічина, що тепер тріумфує, ніби Семковського не обрано. Висновок у мене такий: коли він умудрився обрати себе на члена ВУЦВК'а, то ще легше було йому не обрати до Академії Семковського, себто просто затаїти повідомлення. Тим паче, що йому самому кортить потрапити до Академії, а потрапив Семковський. Жох, а не професор!

По місту тріумфальний настрій, а надто в низах. Причина цьому — «риковка», словесний новотвір, що зразу покрив собою і святу горілочку, і оковиту (терміни старосвітські), і монопольку, і самогон (терміни новосвітські). Багато матеріялу для фольклору подасть оця знаменна подія. Дещо запишу тут.

У школі юний піонер намалював скривлену пляшку з людською головою і другу — бадьору, що стоїть взявшись в боки з шапкою набакир. Підпис: «Смерть самогонові, слава риковці».

В «кооперативах» (!), що хвацько торгують горілкою. «А ну вилазь, Николаша!» — каже пролетарій, вибивши пробку й гологаючи любий напій. — «Дай Боже здоров'я Рикову, що подарував нас «риковкою», — каже другий. «Ленін — сукин син: і сам не пив, і нам не давав. А от Риков молодець: і сам вип'є, і нам дасть».

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 294

Термінологія встановлюється така: сотка — «октябренок», півпляшки — «піонерчик», пляшка — «комсомолець», четвертина — партієць. Так і вимагають по корчемних «кооперативах» (теж новий тип!): «А дайте-но мені октябренка»... «А мені партійця»...

На базарі баби й торг забули. Випивають та похваляють. «Пропили ото Миколая, а тепер — совітську власть пропиватимемо!» І не просто випивають, а так, щоб міліціонерові видко було: тепер, мовляв, не вкусиш!.. Міліціонери здебільшого одвертаються... мабуть, із заздрощів. А втім — і вони надолужують. Кажуть, що першого ж дня, коли почали продавати горілку, зчинився якийсь бешкет на Хрещатику. Докликались, нарешті, міліціонера. Але він ще збільшив бешкет, бо сам ледве на ногах держався. Прикликали другого, третього, четвертого... Бешкет розростався, міліціонери почали між собою битись. Довелось якусь спеціяльну частину викликати, щоб забрала охоронців порядку.

А то стоїть на базарі міліціонер. Підходить до його шкляр напідпитку і з двома «комсомольцями» в кожній руці. Міліціонер стидливо одвертається. «Ти чого стоїш тут?» — пристає шкляр. — «Для порядку», — мимрить охоронець ладу, — за вами наглядати».

— «Як же ти, сукин син, наглядаєш, коли не бачиш, що я вже ввесь заробіток пропив?»

В майстерні у шапошника чекаю свого замовлення. Заходить напідпитку новий замовник. Торгується довго, уперто. «Та що вам жалко за добру річ заплатити?» — «Не жалко... а де ти їх візьмеш тепер, коли кожен карбованець на риковку пускаю. Та ще яка штука: хочеш випити — беруть з тебе; напився — штрахвують. От і виходить: двічі з нашого брата заробляють!»

Здається мені, ця подія значно прискорить процес одмирання совітського режиму. Навіть голосні слова, лозунги, — а вони ж тільки й зосталися — швидко вимокають у алкоголі. Який вже тут комунізм, коли він з п'янства наживається, «двічі заробляє!» Обиватель на це добре зважає і починає за панібрата поводитися з страшним колись комісаром. Справжнє обличчя його побачив — і страхи минаються. Та й для того ж — noblesse oblige,* одне слово — усе в свою норму увіходить!

* Стан зобов'язує (франц.).

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 295

30 жовтня. Мали ми сьогодні гостя — «знатного иностранца». До Києва приїхав Луначарський — і завітав до Академії. Довелося його водити по установах та показувати і розказувати. На щастя, несподівано повернувся з Харкова Кримський, то моя роля була цілком пасивна. Луначарський робить незле вражіння — звичайний російський інтелігент. І — а це тепер так рідко трапляється — не дозволив собі жадного нетактовного слова. Навіть словесністю большевицькою не пописувався.

В Кіно (!) — так тепер зветься колишній університет — сталася комічна пригода. Луначарського «ректор» теперішній, Карпека [імовірно Карпека Володимир Васильович - Т.Б.], обдарував документами на «почесного студента» і в промові висловив надію, що цей «студент» допоможе Кіно насамперед російськими підручниками. Луначарський подякував за те, що його, «колись справжнього київського студента «ушановано» почесним студентством». Що ж до обов'язків, які це на його накладає, то це його лякає. Київській школі «годилося б обернутися до мого любого колеги, тов. Шумського по допомогу, а так само дбати про розвиток не чужої, російської, культури, а своєї власної, української». Таку науку дав «українізаторам» народний комісар освіти з РСФСР. Не знаю тільки, чи зрозуміли вони. Люде це все грубошкірі: словом їх не проб'єш.

31 жовтня. За Луначарським не встиг учора докінчити розмову з Кримським про Харків та харківські новини. Сьогодні кінчили. Власне, нового нема, а все по-старому: брешуть, обманюють, перетирають старі плітки та нові вигадують. На засіданні ВУЦВК-а було кілька неприємних моментів: завважали урядові, що всенародна освіта — то лиш слова, тикали рилом у таку непочтиву установу, як Держвидав. І характерно, що рупор од радіо, який передає промови у ВУЦВК'у на площу, під таке тикання моментально німіє або белькоче щось незрозуміле. Москва порізала сильно українські кошториси. Не помогли ніякі протести — ні самого Шумського, що їздив до Москви, ні цілого раднаркому УСРР. На всі протести, — звісно: Москва на сльози не одаря, — одна відповідь: треба брати справи на всесоюзний масштаб, а не обороняти сепаратні інтереси. І тому Москва має все з верхом, а самостійні республіки, між ними й Україна, дістає дулю навіть без масла. Це зветься — всесоюзний масштаб... Шумський

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 296

збирається, на знак протесту, йти в одставку. Але це, певна річ, становища України, як колонії московської, не змінить.

В зв'язку з урізанням кошторисів має бути зменшено й асигнування на Академію. На видавництво, замість 86 тисяч, мають дати тільки 38 тисяч, або й менше. Так само зменшено й інші асигнування. Плататимуть нам, принаймні якийсь час, по-старому, себто дрібницю. І це натурально: можна кричати про науку, але ж по суті — кому вона з комісарів потрібна?! Про статут і штати Академії так само нічого ніхто не знає.

Василенкову справу ніби вирішено добре. Кримському пощастило здобути папірця од ВУЦВК'а, що його од усіх обмеженнів одзволено. Може аж тепер Яворський вкуситься за язик. А може нову витівку вигадає.

Багато й ще дечого розповідав Кримський, але то вже з сфери пліток, Грушевськіяди і т. і. Надокучило вже про це записувати. Згадать хіба, що Петровський переказав скаргу Грушевського, ніби Кримський не дає йому робити нічого, а Яворський, коли його махінація з членством у ВУЦВК'у викрилася, нахвалявся, що повіситься. Бреше, вражий син; такі як він не вішаються. Хіба що вішають...

Базар співає, нову пісню: Двадцять восьме число Усем міром потрясло...

Бо 28-го почали горілкою торгувати!

Написав листівки до дівчаток-тулянок (Ляля і Льоля), П. Чикаленка, Д. Левченка (Одеса).

1 листопада. Дістав запросини на збори Червоного Хреста. Не ходив. Зелена нудьга у них, та й якимось занадто тверезим духом тхне: це зветься «советская общественность».

Увечері диспут на тему про становище і розвиток української літературної мови з доповідями В. Ганцова та А. В. Ніковського. Народу набралося близько 1000 чоловіка: питання, видимо, цікаве. Але диспутанти поводилися не геть-то добре. Особливо невдалий виступ М. Гладкого (мітингова промова!) та Кримського (сервілістичні пасажі).

4 листопада. Лист од О. І. Лотоцького, — перший за кілька останніх років. Раз чи два озивався він прикровенно, підписуючись

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 297

своїм сином, а це вже за власним підписом. Боявся, щоб мені не пошкодити — наче мені щось може пошкодити! Велику радість мені справив цей лист, самий факт, що я знов побачив те характерне писання, і багато згадок викликав він. Адже, мабуть, ні з ким ми так часто во время оно не листувалися, як з Ол[ександром] Ігн[атови]чем. Треба буде якнайшвидше одписати, хоча він прохає не одповідати з тих самих причин, з яких мені не писав. Але це байка! Все одно в книзі живота записано мене твердо, та й не звик я ховатися з своїми зв'язками.

Написав до В. М. Перетца та В. Герасименка.

Ходили до Луначарського скаржитися на українізацію вчителі-росіяне. Він заяву взяв і сказав, що відповідь дасть публічно. І справді, на зборах учительської спілки виступив з промовою, а в ній зазначив, що українізація мусить бути, що це основа розвитку української культури, що всі, хто на Україні живе, повинні знати мову українського народу. «Хто ж не хоче вчитися — хай їде з України: ми знайдемо усім таким місце й роботу у Великоросії». Така відповідь учителів-русопетів мало потішила.

5 листопада. Вчора у нас інтимним гуртком святкували 25-літній ювілей В. В. Виноградова. Засиділись за вечерею до пізнього часу. Ювіляр був зворушений, та й усім багато чого пройшло у згадках зворушливого і сумного: така вже професія лікарська. Якось так сталося, що цей захожий калугер, як сам каже, інтимних приятелів має тільки серед нас, українців. Зробила це його небіжка жінка, що твердо держала в родині український курс, — дуже це у нас рідко трапляється.

Почав був листа до О. І. Лотоцького, та ювілей перебив. Скінчу завтра. Багато чого знайшлося б йому написати, — на жаль, у листах доводиться тепер більш задовольнятися «фігурою замовчання».

Засідання Відділу. Кримського якась муха вкусила — не розберу, яка. Цілу годину ми з ним змагалися про одну очевидну справу, і наперекір очевидности Відділ, отой мовчущий збір, потяг за Кримським. Мені досадно не те, що не по-моєму сталося, а те, що зроблено дурницю, яка ламатиме конструкцію академічної установи. Справа про установу, що має на меті студіювання Західної Європи й Америки. Щось безмежне, неокреслене, з широкими і занадто разом вузенькими завданнями (курси чужих

Комісія заходо- та американознавства — установа при Історично-філологічному відділі ВУАН.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 298

мов, наприклад — яке до них Академії діло?) і разом малонадійне щодо складу співробітників — Відділ убгав у рамці комісії. Це non sens. Не знаю, як ми з цієї дурниці виплутаємось.

6 листопада. Кримський сказав сьогодні, що вчорашня ухвала нікого не задовольнила. Те ж саме чув я й од ініціятора справи, Ф. Савченка. Одна з звичайних мертвих постанов. А ролі Кримського все ж не розберу. Навіщо ж тоді він за неї так розпинався?

Телеграма з Харкова. Викликають на правописні збори, на 10 листопада. Гуртом вирішено одним днем опізнитися. Дуже мені ця подорож не на руку. І так вельми я з роботою заплутався, а тут ще з тиждень дурнісенько пропаде.

7 листопада. Жовтневе «свято»... Ходять з червоними прапорами — не надокучило ще! Та правда: це єдине, що лишилося ще від жовтневої «перемоги», дарма що великих слів велика купа ще й досі лунає з газетних шпальт та ораторських трибун. Опріч «словесности», нема вже нічого. От це хіба довжелезні «хвости» перед крамницями з «риковкою» вчора: то «пролетаріят» готувався до свята... Я просидів цілий день дома, кінчаючи коректу Шевченкового Щоденника. Аж очі од цієї коректи вилазять. Доводиться часто з лупою додивлятися до дрібнісенького писання (на фотографії, хоча воно і в оригіналі мов маком засіяне). І хоча читав 6-7 корект, усе ж не поручуся, що не проминув чого з цього надзвичайно оригінального писання.

8 листопада. Новини з Курбасового театру. Всі актори, на чолі з самим Курбасом, уважають свій напрям за помилковий, себто кажуть, що його колись вимагали обставини, але тепер вони вже минули і що треба через те міняти курс. Всі вони признаються, що од їх з усіх боків вимагають і іншого репертуару, і реальної постановки. «Уявіть — навіть робітники запитують нас, чому ми не ставимо класичного репертуару», — з дивуванням признаються Курбасові учні. Замовлено нашвидку переклад «Ромео і Джульєтти». Видимо, нюхом учули, що вже не можна морочити (не публіку, бо вона давно їх розкусила), а тих, від кого залежать субсидії. І тому нагло заходилися міняти курс. Але в одному поки що не здаються: українського репертуару поки ще сахаються, як і сахалися: не приспів бо час, видко...

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 299

А час біжить прудко. Недавно був якийсь селянський з'їзд і «Березоль» запрохав депутатів до театру: ми вам покажемо «Комуну в степах». — «Тільки не комуну!» — в один голос одповіли дядьки. «Комуна в степах», бойова драма сезону, провалилась, це визнає вже й сам Курбас і борсається, не знаючи, куди ступити і з чого знов почати.

9 листопада. Балакав з Макаренком про його справу. Чоловіка викинули з посади, цілий рік ліплять обвинувачення, посадили були навіть до тюрми, потім випустили, чотири слідчих перемінилося — і нічого зліпити не можуть. Останній слідчий, викликавши обвинуваченого, власне, признався, що справи не може довести. Почав він з усяких дрібниць і на них скінчив, натискаючи, що за Макаренком є чисто формальні переступи: не записав куплене перо (!), не ті витратив гроші, щоб полагодити дах, коли в музеї лило просто на картини. «Це злочин! це злочин!» — проказував слідчий. І розгорнув цілу програму сучасного курсу. «От я як роблю. Влітку повідомляють мене, що в Боярці вбито чоловіка, треба виїхати на слідство. А як у мене грошей на командирування не було, то я й не їду. Минає день-другий, труп починає «пахнути» — я не їду. Минає третій-четвертий, труп розкладається — я не їду. Минає ще кілька день, усі од того трупа тікають — я не їду. Аж на восьмий день дістав гроші і виїхав... Або от іще. Не вистачило у мене паперу. Я запираю камеру, розпускаю службовців. Чотири дні не ходимо на службу. Потім дали паперу, і ми аж тоді почали працю. Отак і вам треба було робити», — навчав слідчий обвинуваченого, який, щоб урятувати картини од дощу, «не ті» гроші витратив. Власне кажучи, ці розмовники могли б помінятись місцями, і слідчого треба б посадити на місце обвинуваченого принаймні за «італійський страйк», коли не за найсправжнісеньке злочинство. Мабуть, так само міркували і ті харківські судді, яких тепер судять кілька десятків чоловіка за хабарництво, пияцтво і всякі службові злочини. Але й це не злякає таких ретельних службовців, як оцей слідчий. Поки така буде система — будуть і такі службовці.

10 листопада. Виїздимо гуртом до Харкова. Ну, та й не хочеться! Та вже днів зо три, з чотири доведеться помучитися.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 300

21 листопада. Повернувся з Харкова. Застав силу заплутаних справ і купу листів. Не знаю, коли я те все порозплутую й поодписую. Хіба що зробити так, як колись зарадив був собі Куліш і листуватися з людьми не листами, а «телеграмами». Ну, та й це, мабуть, не поможе.

22 листопада. В Харкові замість 3-4 днів, як думалося, перебув мало не два тижні. Нарада тяглася мляво, помалу. Невважаючи на те, що кожного дня було по два засідання, зранку і ввечері, робота посувалась як мокре горить. Причина — поганенька організація, непідготованість. Доповіді харків'ян були або невдалі, або трактували не питання правопису, а все інше, опріч правопису. Бувало, що доповідники й зовсім не приходили. Це все заплутувало навіть найпростіші справи. А потім здіймалися безкінечні балачки, серед яких і той лад погасав. Говорили не слухаючи одне одного, розмазували вдесяте те, що допіру було сказано, або години витрачали на справи ясні як день Божий. І в кінці — підняттям рук вирішали наукові питання, часто випадково і випадковими голосами, і аж вирішивши — бачили, що зробили дурницю, од якої треба назад вертатися. Так, спочатку викинули були, не знати за яку провину, літеру щ, а потім знов привернули їй права. Взагалі — безладдя й хаос.

Це все коштує державі, та й не мало. Всім учасникам, навіть тим, що ні пари з уст не пускали або приходили на шапкобрання, плачено добрі гроші. Кажуть, що правописна реформа коштує вже близько 10000 крб. А свого часу Академії треба було асигнувати всього 500 крб. — і досі правопис був би давно готовий і безперечно краще укладений, ніж таким колективним способом. Та тоді цієї мізерної суми не знайшлося — ніби на те тільки, щоб тепер удватцятеро викинути. А скільки ще буде викинуто — і не злічити. Що ж поробиш — система... А система сходить уся на те, що плакали, мовляв, людські гроші.

Ще добре, що одмовилися од ідеї ширшої конференції. Уявити собі, що зібралося б 500 невігласів і підняттям рук голосували б правописні питання!.. Але врешті всі побачили, що це ні до чого. Бо коли 30 чоловіка, до того ж хоч трохи підготовлених, сиділо за цією роботою 10 день, то скільки б тому парламентові правописному сидіти довелося б. Отже буде скликано ще раз той самий пленум комісії, який остаточно затвердить вироблений

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 301

тепер проект після того, як його буде зредактовано. Все ж менше буде розмов і витрати грошей і часу.

23 листопада. Харків — місто пліткарів, спекулянтів і балакліїв — і тепер блискуче себе виправдав. Ніде ніякого пуття добитись не можна було. В одному місці говорять одно, в другому інше, і всі загалом брешуть та одбріхуються, аби роботи не робити. Між іншим, знов уперто ходить чутка про переїзд уряду до Києва. Кажуть, що цим разом ініціятиву подала... Москва. Сталін ніби сказав Шумському: «Що ви там у Харкові примусову українізацію заводите? Краще перебирайтесь до свого натурального центру, до Києва, то й з українізацією буде легше, і менше людей од неї терпітиме». Як бачимо — щиро-московський спосіб розв'язати питання... На це Шумський ніби спромігся зробити тільки один закид: «А як же з Донбасом бути?» — «А ми прокладемо вам, — Сталін на те, — магістраль од Донбаса до Києва, то й матимете безпосереднє сполучення». Отже, тепер, коли Москва благословила, у Харкові певніше заговорили про Київ як про столицю України. Бідний Київ! Мабуть, доведеться й йому зазнати отого столичного безладдя, що заїло Харків.

Для мене Харків цим разом підготовив спеціяльний сюрприз. У «Вістях» одного чудового ранку побачив я фейлетон В. Десняка — «Виступ академіка». Дурна, брехливо-доносительна балаканина, розрахована, видко, на повну безкарність. Багато людей стривожилось було за мене — «щоб не вийшло, мовляв, чого»; багато питало мене, як я думаю реагувати. Очевидно, ніяк, бо відповідати ніде, та й гидко з брехуном і дурнем говорити. Характерно, що в цьому виступі дехто побачив руку Грушевського, бо Десняк — його родич, та й деякі цитати йому, очевидно, хтось більш за його тямущий підказав. Я думаю, що тут обійшлося без цього мого приятеля, хоч він справді ввесь час крутився в Харкові. Десняки й самі мають причини мене ненавидіти й без чужого показу, так само як і Яворський, що тоді ж таки виступив був з публічною доповіддю такого самого змісту. А ще, кажуть, В. Поліщук нахваляється... Отже повний асортимент бруду й доносів. Друкуючи за кордоном останнє видання «Історії укр[аїнського] письменства», я сподівався, що совітська публіцистика озветься на його. Але щоб вона зробила це так по-дурному, по-штурбацькому й бездарно — цього навіть я в голові собі не клав. Нікчемні людці!

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 302

24 листопада. З харківських пліток. Є там такий Сулима [можливо Сулима Микола Федорович - Т.Б.] — той самий, що обікрав мою історію письменства, видавши свій конспект з тими навіть друкарськими помилками, що були в мене (Беклемишев зам[ість] Беклешов); і той самий, на якого рецензію заборонено мою коротку історію (не марксистська!). Так цей Сулима якось говорить: «один Єфремов не здав позицій і не змінив поглядів. Або він дуже розумний або заглядає далеко вперед і бачить, чим скінчиться справа; або ж дуже дурний, бо не вміє пристосуватись до обставин і зробити кар'єру. Питання не чести і честности, а лиш розуму і кар'єри»... І справді — кар'єру в Харкові усі роблять.

Справа з Шевченківським домом, на який у Києва покладено чимало праці, щоб його організувати, і якого Харків забрав до себе, щоб «не дати Києву Шевченка» — розв'язується несподівано. Харків, використавши ідею, не зміг її довести до пуття, і тепер має бути частина установ того Інституту в Харкові, а частина в Києві. Себто виходить так: ви, мужички, працюйте, а ми будемо вами порядкувати. Дотепне вирішення!

Інститут літератури ім. Шевченка. Створений 1926 р. в Харкові при Наркоматі освіти всупереч проекту С. Єфремова створити його при ВУАН. У 1934 р. був переведений до Києва як установа Академії наук.

25 листопада. Кумедні чутки ширяться. На посаду ректора КІНО (Київ[ський] інст[итут] нар[одної] освіти — так треба це розшифрувати) мають нібито настановити Дорошкевича або Гермайзе. Обидва не комуністи, хоча... в гречку скакали обидва. Дехто йде ще далі і вже призначає Дорошкевича просто на комісара народної освіти. Думаю, що цим разом чутки «трохи перебільшені», але тенденція мабуть вгадана добре. Напевне, освіта — то найперше, що мусять здати комуністи, випустити з своїх рук, та це для них і найменш принадна ділянка і найменше до неї охочих серед комуністів. Тут кар'єри великої не зробиш. Це певне й зважує той vox populi*, що часто випереджає події, або хоч вгадує їх тенденцію.

* Голос народу (латин.).

26 листопада. Знов притичина з Грушевським. Він набирає собі в наукові співробітники людей, що нічого з наукою спільного не мають. Сьогодні на Відділі одного з таких співробітників, якусь Жуківську, провалили. Грушевський пополотнів і бухнув, що в цьому він бачить «зведення з ним особистих рахунків». На

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 303

це я одказав, що Відділ не може зводити особистих рахунків, а просто його кандидатка не має жадного наукового стану. «Я маю подати особливу думку», — заявив він. «Це Ваше право», — одказав я. На тому поки що й стало. Тепер треба нового доносу сподіватися.

27 листопада. «Пролет[арська] Правда» надрукувала телеграму з Варшави з повідомленням про смерть Ол[ександра] Саліковського. З чого сталася смерть — невідомо, а був він на диво здорова людина. Це давній мій, ще з «Киевских Откликов», приятель, людина дуже хороша, чесна, хоч може занадто експансивна. Українець зроду й симпатіями, свідомим українцем став він тільки тоді, як переїхав був (р[оку] 1910-го, здається) до Москви. Шевченкові роковини 1911-го року перевернули його світогляд, а потім почалося видавання під його та С. Петлюри редакцією «Украинской Жизни» і повернувся він до Києва під час революції вже безкомпромісовим українцем. Багато у мене особисто гарних спогадів зв'язано з цією хорошою людиною. Досадно і жалко, що помер він «не оплаканий своїми» на чужині, де, як я чув — бідував чимало, заробляючи здебільшого коректою. Журналіст з його був талановитий, хоча з редактуванням якось йому завжди не щастило: адміністрування — то не його була сфера. Уявляю собі, яке вражіння викликала ця якась несподівана смерть поміж еміграцією!

«Киевские отклики» — російська газета, видавалась у Києві в 1898-1906 р.р. С. Єфремов співробітничав у ній.

«Украинская жизнь» — літературно-науковий і загальнополітичний місячник, що виходив у Москві в 1912-1917 р.р. за редакцією С. Петлюри та О. Саліковського. В ньому теж співробітничав С. Сфремов.

Написав до Ф. Шміта, Григорьєва (Полтава), П. Л. Ковалевської.

28 листопада. Ходить по місту анекдот про одвідини Луначарським 1-ої трудової школи. Луначарський у своїй промові до школярів згадав, що він вчився тоді, коли українська мова була заборонена й буяла примусова русифікація, а тому то він і не вміє говорити по-українському. На це ніби голова школи (В. Ф. Дурдуківський) одказав, що він вчився за тих само обставин і так само зазнав на собі русифікаторського курсу, а проте і тоді навчився говорити по-українському і почувати себе українцем. Хтось дотепно вигадав другу половину й пустив між людей, і Володимира тепер часто запитують, чи то правда, що він так збрив Комісара народної освіти.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 304

29 листопада. Неділя. Сипле, мов з рукава, сніг. Сидів дома та читав коректи, аж голова запаморочилась. Надолужив те, чого не встиг був поробити на тижні. А на черзі низка неодкладних статей, що збіглися всі на один час. Коли то я їх покінчаю, чи то пак — почну?

Стрівся вчора з «артільним батьком», М. В. Левицьким. Усе такий же балакучий — многорічивий і глупоглаголивий. Останній раз я бачив його «молодим есером» — в 1918 р., — власне, бачив і потім, на церковному соборі 1921 р., тільки тоді з ним не говорив. «Есерство» тепер мов рукою зняло і вже більше ладанцем тхне. Говорили навіть, що він збирався йти в архієреї, та, розміркувавши, передумав, бо тоді б пенсію в його одібрали. Взагалі — балаклій. Під час війни був російським патріотом на слов'янофільській запорі, за революції зробився «есером» (молодим!), тепер голосно підспівує большевикам, а потиху за золотою шапкою зітхає. Ненадійна людина.

Есери — Українська партія соціалістів-революціонерів. Окремі гуртки існували в Україні з 1905 р., об'єднались в єдину партію в 1917 р. У 1918 р. розкололась на окремі течії.

Між іншим, почув од його цікавий анекдот. Ще був він студентом у Харкові — приїздить з Петербургу один його товариш і, цілуючи його, каже: «Прохав тебе привітати Микола Іванович Костомаров». — «Я аж оторопів, — розказує Левицький, — адже ж я, — кажу товаришеві, — не маю честі бути знайомим з Миколою Івановичем. Це мені велика честь... але звідки ж він про мене знає?» — «А навіщо знати, — сміючись одказує товариш. — Микола Іванович сказав мені: привітайте і поцілуйте першого вусача, якого стрінете на Україні. Ну, то я й поцілував тебе»... Справді, довгі вуса (правда, фальшовані трохи, бо коштом бороди) — це гордощі артільного батька.

30 листопада. Мов у дзвони б'ють — говорять по місту про пригоду з «всеукраїнським старостою» Петровським, в його останній приїзд до Києва кілька день тому. Мав він бути на якомусь звичайному мітингу в залізничних майстернях. І от зі слів навчительки, що була при тому, оповідали мені таке.

«Сидимо ми в майстернях, дожидаємо Петровського. Народу повно. Але помічаю — якийсь незвичайний настрій, щось невиразне розлито в повітрі, ніби якась змова, недоговорені слова, натяки. Давно такого не бувало. Аж моторошно мені зробилось... От приїхав Петровський, увійшов у майстерні — мертва тиша, ніхто ні пари з уст, жадного аплодисмента. Знов якась незвичайна

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 305

зустріч. Сів він за столом, кругом його почет. Виходять з гурту робітників двоє і несуть на блюді... величезну, з голову, дулю, виточену з дерева — комбінацією до Петровського. «Оце ми вам, Григорію Петровичу*, підносимо цю дулю, а ви перекажіть пролетаріятові в Західній Европі, що наш пролетаріят нічого, крім дулі не дістав». Петровський пополотнів, схопився з місця й, слова не промовивши, вийшов з майстерні. «Народ безмолвствует».

* Так у автора. Потрібно — Івановичу.

Варто було б якось перевірити це оповідання. Воно скидається на правду, бо й «Пролет[арська] Правда» днів зо три тому писала таке: «Посміхаючись, робітник Міхельман передає та доручає тов. Петровському передати заклятим ворогам радвлади велику пролетарську... дулю, що її вирізали з дерева робітники Головних майстерень». Отже, дуля таки була напевне. І коли б навіть одбулось воно так, як пише бутербродна газета, то й то дарунок дуже двозначний і великої пошани до «передатчика» не показує. Але ми знаємо звички бутербродників «вместо ура, караул кричал» і навпаки. «Ура» «Пролет[арської] Правди» дуже на «караул» скидається.

1 грудня. Почав писати давно просрочену статтю (для Держ[авного] видавництва) про Котляревського. Робота йде мляво, знехочу; доводиться мало не кожну фразу видумувати, — звичайно, як буває, коли пишеш на тему, на яку вже десятки разів писано. Нема новизни, нема інтересу, нема захоплення, бо йде не про повне освітлення теми, а лиш про пережовування старого й набридлого. Жалкую, що і взявся за цю роботу.

Написав до Ю. Нелідова.

2 грудня. Докінчив про Котляревського. Слабо вийшло, аж віддавати не хочеться. Та мусиш.

3 грудня. Взявся за складання далі й редактування коментарів до Шевченкового Журналу («Щоденника»). Текст вже надруковано, тепер черга за коментаріями. З текстом була каторжна робота. 7-8 корект, двічі слово по слову звірив з первотвором, аж очі вилазили, — і все-таки не певен, що помилок не буде. Такий

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 306

вже рукопис... Переглядаючи коментарії гуртом, тільки тепер бачу, яку величезну роботу зроблено, а ще більше лишається зробити. Зате ж, коли книжка вийде, то це буде подія в нашому письменстві. Я думаю, що коли забудеться до останнього рядка все, що я написав і надрукував, то лишиться все ж оце видання Шевченка. Коли б тільки доля попустила довести його до щасливого кінця так, як задумано.

4 грудня. Був Шеремщинський, один з власників «Часу». Переказував свою розмову з цензором Коганом. Як обережний видавець, він запитав цензора, чи нічого той не має, що Єфремов і Ніковський редактуватимуть деякі видання «Часу». — «Не тільки нічого не маю, а навіть похваляю: матимете добрі і совісні видання», — і розтікся в компліментах на мою та Н[іков]ського адресу. Характерно і для видавців, що запобігають думки цензорової і для цензури, що додержує такої «об'єктивности». А я з свого боку можу тільки промовити: «Благодарю, не ожидал».

5 грудня. Починають говорити, щоб вернутися до університетської системи освіти, до заснування повних гімназій, замість трудових шкіл. Погуляли в освіту — і досить. А скільки жертв од цієї гулянки! Ціле покоління неуків і хуліганів, з якими вже й большевики не знають, що робити, нарікаючи на «зміну». А далі ще гірше буде, коли цяя «зміна» справді вийде на роботу — без знання, без уміння й охоти до роботи, без дисципліни, розбещена й деморалізована вкрай, зате з привичками до легкого, підсоложеного життя. Лозунги революції для неї фраза, за якою нічого не стоїть.

Вже другий місяць у Харкові тягнеться судова справа над суддями-хабарниками та злодіями. Мало не сотня обвинувачених, усе здебільшого партійці, заслужені перед революцією люде. Страшна картина занепаду й деморалізації!

6 грудня. Помер Блакитний-Елланський, маленький чоловічок з величезними претензіями; українець з числа тих, яких руками большевики свого часу руйнували українську культуру — письменство, пресу, театр, видавництва. Переметнувся до большевиків з шовіністів (навіть псевдонім — Блакитний); в 1919 р. писав українські патріотичні вірші, а потім в тих самих віршах

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 307

позмінював «Україну» на «Комуну» і так випустив. Це, очевидно, щоб натхнення дурно не пропадало... Співробітничав у гетьманському «Відродженні».

«Відродження» — щоденна позапартійна демократична газета, що виходила в Києві протягом 1918 р.

На його, на мертвого, покладено «знаки ордена Червоного Трудового Прапору»... Що за дикунська любов до цяцьок і брязкотелець! І що за гидотна обрядовість кривляк навіть перед лицем смерти! Кому це потрібно і навіщо?

8 грудня. В неділю, 6-го, відбувся диспут на тему про театр та шляхи його. Ті, що виступали з промовами, говорили здебільшого про «Березоль», про його недоступність для мас, рафінованість, антидемократичність. Одповідав «сам» Курбас. Одповідав слабо, хоч і нахабно. Протестував проти «інсинуацій» щодо антидемократичности, казав, що йому нема жадного діла до публіки — хай собі не ходить у театр; і не треба, мовляв; і як останній аргумент — що він у питаннях мистецтва солідаризується з «партією» (читай: комуністами). Вийшло слабо, істерично і жалюгідно. Курбасівські артисти дуже з свого проводиря розчаровані.

Наслухався дурних претензій од Дорошкевича за те, що Микола сьогодні читає у мене на комісії доповідь про Куліша під час заслання в Тулі. Дорошкевич цю тему також розробляв і чомусь уважає її за свою монополію. От іще дубова голова! А Миколина доповідь вийшла пристойна.

9 грудня. Історія з диспутом про театр має своє продовження. Один з артистів, Василько, режисер, подав свою думку про якісь деталі в постановці. Курбас одкинув — я на те не пристаю. Коли Василько завважив, що у них же колектив, а не самодержавіє, цей галіціянин раптом скричав чистим російським язиком: «Пашол вон, паразит!» Картина... «Паразит», що смів мати свою думку, справді вийшов з театра і тепер кінець історії, певне, буде або в суді, або на розгляді професійних органів... Розклад, очевидно, все дужче дається взнаки.

10 грудня. Засідання Відділу. Особлива думка Грушевського — нерозумна і з нахилом до бреху та наміром виставити провал Жуківської як особисті (з ким — не говорить) рахунки. Дістав одсіч. Усі, хто голосували проти таємно, тепер заявили одверто,

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 308

чому так голосували. І ефект старого лиса, що нападав на таємність, увесь пропав. І одверто більшість так само пішла проти його.

Листівки до Перетца, Айзенштока.

14 грудня. Цілі дні сижу над коментарієм до Шевченкового Щоденника. А робота ніби все росте та й росте. І кінця-краю їй не видко.

Був у міліцейському районі: якийсь міліціонер одібрав у Льодика ковзани (новий спосіб грабунку), то треба було назад їх забрати. Нічого, звісно, не добився, ніхто нічого не знає. Старорежимний поліцейський участок. Всенька атмосфера та ж самісінька. Тільки що безладдя більше та огидного формалізму стільки, що навіть участок «старого доброго времени» б не витримав — луснув би. А ці нічого — витримують і процвітають... Доведеться кинути справу, хоч жалко хлопця, що таким несподіваним способом дістав першу лекцію «міліцейського права».

15 грудня. Мало бути засідання Істор[ично]-літературного Товариства, пам'яти О. Я. Кониського присвячене (25 років од дня смерти). Через заверюху мусив одікласти, бо, певне, не багато б людей зважилося пробиватися через замети та кучугури снігу. Зате в театрі, де виступав Саксаганський у «Чорноморцях», народу було повнісенько: і заверюхи не злякалися. У Курбаса ж порожнісенько, невважаючи на те, що місця в театрі мало не дурно дають: 2 крб. 50 коп. ложа! І ніхто не хоче. Розкол, здається, йде далі. За Васильком мають охоту вийти й ще дехто. І це добре: швидше б закопаний був цей труп смердючий, що його держить непохованим злочинець Курбас.

16 грудня. Стоїмо, здається, перед грошовим, а може й усяким іншим банкротством. В банкових сферах великий заколот: шукають способів на рятунок і, звичайно, нічого не знаходять. Пророкують упадок червінця, та вже, власне, він і почав падати, бо на це натякає дорожнеча, що все зростає, хоча органи урядові й галасують про боротьбу з спекуляцією своїх же таки рідних трестів. Про них, правда, стидливо мовчать, а говорять про спекуляцію взагалі.

Є й інші натяки на якесь загальне «неблагополучие» серед ко-

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 309

муністичних кругів. У своєму посланії до загального з'їзду Ком[уністичної] партії з'їзд українських комуністів («КП(б)У») говорить про «панічний настрій декого з товаришів, про якийсь ухил од заповідей ленінізму, що повстав у — страшно вимовити! — самому Ленінграді». Що саме таке сталося — ще невідомо, але щось сталося і, як зважити на галас, сталося щось серйозне. Може бути це щось стоїть у зв'язку з катастрофічним фінансовим становищем; може якісь і міжнародні чинники своє діють. В усякому разі газетно-офіціяльне «гром победы раздавайся!» бринить дуже мізерно і мінорно. Офіціяльна брехня почувається як ще ніколи. Теж труп. І потроху розкладається. І смердить, що й видержати трудно.

Опозиція генеральному курсові ВКП(б) оформилась у Ленінградській партійній організації.

Цими днями, кажуть, у київському комунальному підприємстві почали вимагати для службовців прибавки. Робітники також це вимагання підтримали. Тоді комуністи рішили, що треба розколоти цей єдиний фронт на класові частки, зібрали мітинг робітників і цочали їх соромити за те, що вони йдуть у гурті з своїми класовими ворогами — службовцями. Ефект вийшов несподіваний. Робітники заявили, що і вони, і службовці однаково терплять од комуністичного уряду, тоді викинули з президії комуністів і ухвалили послати делегацію з вимогами до Харкова. Кажуть, що голова комунального відділу Алексієв (комуніст) вже полетів з своєї посади. Невідомо тільки за що: чи за те, що не задовольнив робітників, чи за те, що так «розпустив» їх. Швидше за друге.

17 грудня. Був суд між Васильком та Курбасом. Суд професійний. Курбас насамперед заявив, що він особистої справи не дозволить торкатися: на те, мовляв, є суд офіційний — у народного судді. Далі привіз із собою стенографа і говорив під його, себто — «для нащадків». Намагався ввесь час нагадувати про контрреволюційність Василькову і вимагав, щоб ці його обвинувачення стенограф записував. Одно слово — фруктом цілком із совітського погляду дозрілим себе виявив. Звичайно, що з такого суду нічого не вийшло, та й не могло вийти. Попереду пробував Курбас запросити до себе Василька на обід і так за чаркою помиритися. Не пощастило — заговорив про контрреволюційність у мистецтві. Дурна голова не тямить, що тепер вже навіть у большевиків з таких обвинуваченнів сміються.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 310

Написав до Перетца, Бутника-Сіверського та Степаненка. А на столі стос лежить листів, і я не знаю, коли на них поодписую. Нема часу взятись.

18 грудня. По місту говорять про розбрат у Комуністичній партії. Ніби Зінов'єв, Каменєв, Красін — всі ладні йти на уступки, тільки кожен у свій бік тягне. А Бухарін проти всіх: коли, мовляв, ви говорите, що у нас капіталістичний устрій, державний капіталізм — то бувайте здорові: нам не по дорозі. Сподіваються великої колотнечі на близькому з'їзді. Епігони починають себе виявляти, як і слід епігонам.

Поставив собі телефона. З 1920 р. у мене його не було, та й не треба було, бо ні з ким говорити. Тепер знов, щоб не гаяти часу на побігеньки, можна телефон використовувати, бо вже багато по місту телефонів.

19 грудня. Деякі комуністи напідпитку почали говорити про близьку війну. Ніби на весну конче почнеться. Чому? — «Столкнулись два мира»... Ото і всенька відповідь. Не багато. І це ми давно вже знаємо. Не йметься щось мені віри, щоб наші «переможці» насмілилися знов воюватися. У війні ж їхня найшвидша погибель була б.

У Курбаса, кажуть, поставлено на чергу на вигнання Орисю Стешенкову, Гаккебуш, Сердюка та інших «не учеників» Курбасових. Щоб не пахло й духом опозиції, хоч вони й не думали ставати в опозицію. Це зветься — «колектив»!...

У «Пролет[арській] Правді» лайлива рецензія на спектаклі Саксаганського. Підписав їх — Курбасів режисер, один із стаї славних, Кудрицький. Але найбільша пікантність у тому, що сам Кудрицький і в театрі не був, а розписує з чужих переказів. Та чого тільки конкуренція не робить!

20 грудня. Святкують сьогодні роковини 1905 р. Досить мізерне, жалюгідне святкування. Казенні радощі по казенних газетах, офіційні й офіціозні реляції, в яких одні тільки й є герої — большевики. І більше нічого. Ні найменшого піднесення, ніякого безпосереднього почування. Як і годиться на казенних святах.

22 грудня. Засідання, присвячене пам'яти О. Я. Кониського.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 311

Моя доповідь і згадки Л. М. Черняхівської. По-жіночому теплі і по-жіночому ж трошки хаотичні, але дуже гарно розказані. Слухали її з великим захопленням.

Написав до Юрова (Тальне, Шаулиха), Діхтяря (Диканька), до Платосі та Зарудного (Харків).

23 грудня. Знов кілька гастролів Саксаганського. Сьогодні — «Крути, та не перекручуй». Повнісенький театр, прекрасна колоритна гра і все ті самі порівняння з «Березолем». В театрі чув оповідання, що ніби якесь начальство прикликало адміністратора з Шевченківського театру, що пустив був до себе Саксаганського і заявило, що коли вони ще раз дадуть театр Саксаганському, то контракт з ним буде зірвано. «Але ж я не знав, що Саксаганському грати не можна». — «Так знайте... Він псує справи нашому «Березолю». І от Саксаганський грає вже не в Шевченківському, а в малому «Інтимному» театрові. І проте у його повно, а до «Березолю» публіки й гарматами не заженеш.

В переказаному інциденті, либонь, таки є хоч трохи правди. Якось підбігає до Андрія Васильовича Савченко, — поет з породи «услужающих», треться біля комуністів. «Ми всі (?) обурені були, — каже, — що Саксаганському дали дозвіл тільки на три спектаклі. Адже ж це все ж таки масовий театр і забороняти його не годиться. Отже ми (знов таємничі «ми») подбали, щоб Саксаганському було дозволено ще кілька вистав». Роздзвонив, патякало, урядові секрети! Досі ми знали, що царський генерал-губернатор Ігнатьєв давав колись українським трупам дозвіл не більш, як на три вистави. Виходить, що тим самим методом діє й комуністичний генерал-губернатор (на жаль, анонімний; не можемо навіть занотувати його святого ім'я (!) на пам'ять). «Екстереми ся стикають», — як писав небіжчик Франко.

Стрівся в театрі з одним знайомим, що служить в «Укрдержспирті». «Що ж це ви, — кажу, — поманули почтеннійшую публіку горілочкою та й слово ваше тепле?» — «Ні, — одказує, — горілка є, скільки хоч, тільки що вся йде на село». — «Pourquoi?»* «Хіба не розумієте?.. Обличчям до села!» — «А село що?» — «а село... село до нашого обличчя задом обернулось і як пило самогон, так і п'є — техніка, знаєте, навдивовижу, — а наша

* Чому? (франц).

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 312

40° лежить собі». — «Як же так сталося?» — «Дорога дуже. 1 крб. 60 коп. пляшка. Комуністи одразу розбагатіти на горілці думали і більш карбованця на пляшку самого акцизу беруть. А наш дядько — практичний. «Дурний я буду 1 крб. 60 коп. за пляшку платити, коли я за 2 крб. цілого «гусака» матиму». — «Що то — «гусак»?» —  «То так четвертина зветься... От цими «гусаками» й забив нашу 40° самогон. Конкурувати з ним несила!»... Істинно зворушлива картина — боротьба комуністичної техніки з саморобним «гусаком»! Теж свого роду «діялектика»...

24 грудня. Секрет істерики серед комуністів вийшов наверх. Саме одбувається з'їзд Ком[уністичної] партії і на йому — факт небувалий (!) в історії партії, як зазначають казенні газети, виступила одверто опозиція. Опозиція на сторонній погляд нікчемна і мало оправдана й навіть подекуди незрозумілива. Обидві сторони обкладають одна одну обвинуваченнями в зраді заповітам Леніна, обидві аргументують чисто талмудистськими доказами. Цікаво хіба те, що тепер в опозиції виступили недавні стовпи ленінської правовірности — Зінов'єв, Каменєв, Крупська. Та ще те, що обидві сторони, очевидно, рго foro externo*, не договорюють до краю, не розгортають ні становища, ні думок власних. Єдиний пункт незгоди може мати далекі наслідки — це вимагання, щоб робітників у партію було прийнято не менш, як 90%. Це справді страшенний для партії пункт, бо тоді, власне, не було б партії, або не було б тих, хто під назвою партії забирає собі pars leonina** здобичі, — а це ж все одно. Ось чому такий переляк пішов по партійних лавах. Та, певне, і цим разом зговоряться і єдність партії порушена не буде — принаймні, про людське око. А проте гнилизна, видко, йде далі й роз'їдає організм, ізольований од приплива свіжих сил та єдино плідної боротьби. Без боротьби — занепад і смерть неминуча.

XIV з'їзд ВКП(б) відбувся 18-31 грудня 1925 р. На ньому виступила «нова опозиція» на чолі з Г. Зінов'євим та Л. Каменєвим, представниками Ленінградської організації ВКП(б).

* Тут: про людське око (латин.).

** Левова частина (латин.).

25 грудня. Закінчення історії з Потоцьким. Петербуржець, П. П. Потоцький захотів подарувати свою багатющу колекцію — ukrainica, мистецтво, військова наука, — книги, картини, речі. Колекцію оцінюють в кілька десятків тисяч карбованців. Є там речі

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 313

— уніки. Умова — перевезти колекцію до Києва, дати приміщення й оплатити власника до живоття за те, що він упорядкує колекцію, на музей її перетворивши. Ну, добре. Ухопились ми руками й ногами. Виписали Потоцького до Києва, переговорили з ним, умовилися про все, обернулися до Харкова, щоб асигнував гроші на перевіз і — стали чекати. Чекати довелося довго, з рік. За цей час Врона, — комуніст, що втерся до музею Ханенка (академічного), — зробив доноса на Потоцького, що то — колишній генерал; одірвав Музей Ханенка від Академії, а відповіді в справі Потоцького нема та й нема. Потоцький нагадує з Петербургу, пише розпачливі листи, що він не може чекати більш, ми знов пишемо до Харкова, а звідти — анітелень. Нарешті прийшла відповідь од Укрнауки. Розсудили мудрі голови так: умов прийняти не можна, а цікавіші речі Укрнаука покупить для Харкова... Звісно, Потоцький одповів на це, як можна було відповісти: не хочете, дурні, прийняти жертви, то я її віддам Російському музеєві. Там, звісно, за всі його умови обома руками вхопилися. Історія така дурна, що назви їй не прибереш. А через цю мудрість Україна втратила коштовну колекцію.

Київський музей західного та східного мистецтва, заснований 1919 р. при Академії наук з частини приватних колекцій Богдана та Варвари Ханенків.

Та ж самісінька історія і з колекцією Щавинського, що теж подарував Академії. Частину ми перевезли, скинулись грішми і перевезли. Лишилися ще картини, що були на сховку в Ермітажі, які можна взяти тільки дипломатичним шляхом. І знов Харків уже років зо два воловодить, хитрує, мудрує і домудрується, що ті картини так в Ермітажі й лишаться. Виходить, щирісенька правда: краще з розумним загубити, ніж з дурнем знайти. Нам дурно дають, а ми й з тим собі ради дати не можемо.

26 грудня. Заходив Кричевський В. Г., художник. Теж давненько вже до мене обернувся Панченко, щоб переглянути його сценарій до фільми про Шевченка. Я переглянув — з життя Шевченка зроблено агітку. Кажу Панченкові: «Коли хочете мати агітку — маєте її. Але мені здається, що життя Шевченкове таке багате на цікаві й ефектні ситуації, що дайте саму голу правду та виставте добре, то матимете такий художній матеріял, з яким ніяка агітка не зрівняється навіть з агітаційного погляду. А втім — зверніться до Кричевського і робіть, що він вам скаже». Панченко щодо сценарію не послухався, але Кричевського все-таки запрошено. Робиться постановка. І в процесі її і самі побачили, що грубо

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 314

тенденційний матеріял не годиться. А надто, коли Америка і Берлін зацікавилися фільмою і хочуть її купити. За останній побут Кричевського в Одесі, де робиться фільма, пощастило цілком збити, як каже Кричевський, на художню стежку. Його слухають і роблять усе, чого він вимагає. А це просто запитали, чи не варто викинути грубо агітаційний матеріял і, коли він також став на тому, обіцяли це зробити. Отже, може матимемо пристойну фільму, яку не сором буде показувати й дивитися. Може до такого результату допровадило, опріч Америки та Берліна, ще й те, що досі всі «совітські» фільми, і найперше постановки Курбаса, ганебно провалилися. Так життя по голові лупить дурнів і хоч декого з їх примушує задумуватися. На жаль, дурнів з Укрнауки, здається, нічим не дошкулиш.

28 грудня. Переробляю свою давню працю про Корша. Хочу одне засідання присвятити цьому нашому приятелеві. Я раз тільки й бачив його на своєму віку, — р[оку] 1912 в Москві був у його. Цілий вечір промигнув мені як 5 хвилин. Я слухав не тільки ушима, а всією істотою і вийшов, мов зачарований. Такого блискучого чоловіка, з таким ясним розумом і шипучою дотепністю я не зустрічав ще. Розмова була на всякі теми — тут і наука, і громадське життя, і українські справи, і personalia — і всюди не вспішиш було за цим всеосяжним розумом, за його блискучою пам'яттю. Як я жалкував, що більше не міг з ним бачитися.

29 грудня. Засідання пам'яти Корша зійшло, на загальну думку, добре. Цікаві, змістовні були згадки З. Г. Моргуліса. На жаль, Кримський занедужав, і через те науковий бік діяльності Корша не був освітлений. Треба час од часу нашій молоді нагадувати про минуле і славні в йому постати, щоб не думала, що історія тільки з неї починається. А я з цим вечором ще один немов тягар-обов'язок скинув з плечей.

30 грудня. Дві наглі смерти. В Петербурзі пробував зарізатися, а потім повісився поет С. Єсенін, у Києві отруївся композитор С. Футорянський. Єсенін, кажуть, хворів на [p]enis і з безнадії порізав собі вени на руках і кровію почав був писати якусь записку. Знайдено його в петлі. Футорянський недавно оженився і підрядився жінці достачати шовкові сукні, діяманти, оздоби і, не змігши цього, волів смерть собі заподіяти.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 315

Навіть такий трагічний акт, як самогубство, теперішні часи окутують туманом пошлости, непотрібного позерства. Ота записка кровію — до чого вона? Що це — бравурність, позерство, дивацтво? А оця смерть через жінчині діяманти!... А обидва ж самогубці були коли не комуністи, то дуже до комунізму близькі люде і, здавалося б, повинні були стояти понад міщанськими забобонами. А в тім то й справа, що в комуністичних колах, у родинному житті таке панує безпросвітне міщанство, вузеньке філістерство, гонитва за дрібними втіхами, що просто дивно стає, як може у них слово так розбігатися з ділом. Тут теж славнозвісні «ножиці». І ніяк стулити їх не щастить. З одного боку, схоластичні приписи партії. А з другого вимоги дрібненької натури. І ці фатальні «ножиці» не раз перетинають нитку життя у людей, що заблудилися в несходимих суперечностях життя.

Самогубство тепер взагалі річ звичайна. Особливо пошестю вони бувають серед сучасної молоді. Та й не дивно: що робити людям, у яких «виїли душу», мовляв виразом Успенського, спустошили інтелект, підірвали віру у все людське і так голісеньких з морального та розумового погляду й пустили гуляти по світу? Молодь тепер знає все, усього випробовує ще тоді, коли на губах молоко не обсохло, проживає ввесь капітал ще до своєї дозрілости — і жити їй нічим. Звідси розчарування, зневір'я, апатія до життя. І рахунки з ним робляться револьвером або петлею. Особливо часто буває це на половому грунті, бо та взаконена розпуста, що панує тепер по містах і весях Радянського Союзу, також вимагає плати за себе і збирає її — кровію... Ця пошесть розпусти й самогубств починає лякати навіть людей, що досі нічого не боялися. Кажуть, на останньому з'їзді Рад у Москві мав бути поданий на обміркування новий шлюбний закон. Між іншим, в законі стояло право жінки вимагати від нешлюбного чоловіка чи випадкового батька її дитини грошей на дитину. Аргументувалося ілюстрацією, що якась жінка подала до суду на двох чоловіків, бо вона з певністю не може сказати, від котрого має дитину. Суд присудив брати гроші з обох... Коли це обмірковували на з'їзді, встає робітниця і говорить, що коли треба приборкати якось чоловіків, що міняють жінок мало не щодня, то так само треба якихсь способів і «на нашу сестру», коли вона живе так, що не знає навіть, хто батьком доводиться її дитині. Робітники підтримали її — і шлюбний закон, що взаконював розпусту,

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1925 рік — 316

повернуто на нове розроблення. Люде починають здогадуватися, що це ж peril sociale* і що говорити про здорову націю за таких обставин — значить дурно слова витрачати.

* Соціальна небезпека (латин.).

Написав до М. Вайнштейна (Чернігів).

31 грудня. Останні відомости з комуністичного з'їзду. Полеміка. Обкладають одно одного компліментами, та присмачують промови текстами з св[ятого] писанія — творів Леніна... А навіщо? — так і лишається невиясненим. Публіка так звикла не йняти большевикам віри, що дехто й тепер говорить, що всенька цяя полеміка — лиш про людське око. Щоб, мовляв, Європа бачила, що вони трохи ніби одгорожуються від Інтернаціонала, і подобрішала. Не думаю. Боротьба, справді, йде, але боротьба, в якій важко відріжнити істотне від дріб'язкового, принципіяльне від особистого. А в основі боротьби все ж, треба думати, лежить глибоке зневір'я самих большевиків щодо своєї майбутности. Але вони бояться їй просто в вічі глянути. Характерна риса — змагаються, полемізують, але хоч би хто один ясно й виразно поставив самий об'єкт змагання, означив ті розуміння, на яких вони розходяться. Ні один! Говорять-говорять, а що саме — мабуть, і самим промовцям не ясно. Якісь натяки, якісь манівці... Я думаю, що вони справді ж здають собі справу з становища, а скільки його розуміють — бояться поставити крапки над і. Може якось обійдеться — певне, кожне думає собі. А воно не хоче обходитись...

1923  1924  1925  1926  1927  1928  1929  Покажчик