История Полтавы

Мои воспоминания (1861-1915)

• 

Подробности

Просмотров: 2263

Софія Русова. Мої спомини (1861-1915).

Публікується за виданням: Софія Русова. Мої спомини // За сто літ. Матеріяли з громадського й літературного життя України ХІХ і початку ХХ століття. Заходом Комісії новішої історії України під редакцією Голови секції акад. Михайла Грушевського. Книга друга (1861-1879 рр.). Стор. 135-175. Книга третя (1879-1915 рр.). Стор. 147-205. (Див. http://chtyvo.org.ua/authors/Za_sto_lit/).

Переведення в html-формат — Борис Тристанов. Особливості авторської мови і правопису збережено.

"За сто літ". Книга друга — 135

СОФІЯ РУСОВА.

МОЇ СПОМИНИ

Рр. 1861 — 1879.

І.

Коли я переглядаю своє довге життя, коли я пригадую ріжних видатних діячів, з якими я зустрічалася, я можу їх поділити на такі групи що-до напрямку діяльности: діячів російського лібералізму, діячів українсько-російського політичного протестантизму ріжних форм вияву, і діячів цілком українсько-сепаратичного напрямку. Звісно, всі ці напрями не були цілком відокремлені, діяльність усіх цих угруповань провадилася в ті самі часи і тими самими особами, але ці напрямки дуже яскраво відбилися в мойому житті, відбивалися вони й на діяльності найкращих Українців, і вони мають ще й тепер чимале значення в сучасному житті українського громадянства.

Народилася я в сем'ї російській. Батько був шведського походження, Ліндфорс, і до свого одруження з моєю матір'ю був протестанської віри. Мати була походження французького — Ганна Жерве. Родина Жерве емігрувала з Франції ще з часів скасування Нантського едикту в XVI стол. яко гуґеноти. Споміж найближчих родичів матери дід її, генерал Жерве, поліг героєм на полі Ляйпцизького бою (за Наполеона І); батько моєї матери і був у нього значковим. Брат моєї матерії, офіцер гвардії Петро Жерве, був божевільний, — він не зміг пережити зраду своєї нареченої, якоїсь княжни, покинув Петербург і пішов у манастир до якоїсь пустощі Костромської чи Калузької губернії. Але там у манастирі почав на клиросі співати оперні мотиви, і ченці скоро переконалися, що він психічно хорий, і привезли його до нас на Чернигівщину, де він і прожив до 72 років, так і не видужавши. Він уважав себе за чоловіка божої матерії і через те думав, що він не може нікуди виїхати з нашого глухого закутку, бо його зараз обступлять люде з ріжними запитаннями. Взагалі поводився тихо, у нього рідко бували напади лютости: одного разу тільки він попотягав за бороду священика, коли цей прийшов йому заспівати Христос Воскресе, та ще раз сусідку побив по щоках. Жив він у окремому флігелі і з усіма нами поводився дуже лагідно. З ранку до вечора писав свої "думки", мав чудову збірку французьких, німецьких та російських книжок. Я чимало вишукувала завше в його бібліотеці цікавих російських та французьких книг та журналів. Так за читанням та писанням пройшло все життя цеї талановитої, але хворої людини. Його флігель мав зовсім особливий вигляд: одноповерховий квадратовий будинок за брамою нашої садиби, з одного боку виходив у новий сад, що батько насадив попід лісом, а з другого боку — на цвинтар. Усередині було 4 просторих кімнати — одна для доглядача, три для дядька. В середній найбільшій стояла довга руда старосвітська канапа, на стіні висів величезний план — малюнок міста Москви; ціла серія малюнків ріжних міст Европи для дуже великої панорами містилась у другій кімнаті. У третій кімнаті була спальня хорого — за рудим параваном його ліжко. Скрізь по всіх кімнатах стояли шахви з книжками, і дядько завше добре знав, у якій шахві яка книга знаходиться. Там був повний комплект Енциклопедичного Словника XVIII ст., сила журналів російських, французьких, німецьких, репродукцій образів дрезденськой галерії та инш.

"За сто літ". Книга друга — 136

Сестра моєї матери Наталя Жерве, видатна піаністка, учениця Ліста, також була психічно ненормальна: ще як вона була молода, у неї з'явилась манія переслідування, вона зненавиділа Москву — "Moscou est bête", завше казала вона; не любила і петербурзький beau monde. Її одвезли до Франції. До повното божевілля вона не доходила, але була така ненормальна, що мусила бути завжди під опікою гувернантки; стара француженка, що провадила всі її грошеві справи, нікуди від неї не відходила і прожила при ній кілька десятків літ. Тітка моя була дуже гарна на вроду, мала чудове золоте волосся і тонкі риси обличчя, але в її блакитних очах завше було щось тривожне, неспокійне.

Жерве були в родинних відносинах із ріжними багатими російськими родинами, от як Пісемськими та Філатьєвими. Один мій дядько Павло Пісемський, з костромських селян, розбагатів на лісі, був страшенний аматор мистецтва; його дім у Москві — це був якийсь музей рідких речей. Він багато мандрував по Італії, Франції і привозив звідти чудові речі. Я пам'ятаю, що коли мене малою приводили до нього, то страшно було ворухнутися у його домі, так усе там було застановлене коштовними меблями, порцеляною. Пізніше деякі його речі, як спадщина, перейшли до нашого дому на Чернигівщині — малюнки італійських старих майстрів, чудові вази справжні китайські та французькі, стіл італійської роботи інкрустований з медальонами порцеляновими, на яких були малюнки дуже тонкої праці і річ, яка мене малою особливо бавила — срібний кофейник-паротяг, що по срібних рельсах пересувався по столі. Цей дядько мій мав кілька сестер, Пісемських, старих дів, бо усе життя вони шукали "un homme qui rèunit tout", майже всі вони були фанатично побожні і підтримували найтісніші стосунки з вищим духовенством у Москві, а одна з них, Софія Філатьєва, і жила в Новодєвічому манастирі — (моя хрещена мати, добра піяністка: від неї я дістала в спадщину цілу гору нот класичних композиторів).

Що до родини мого батька, то вона була багато демократичніша. В Петербурзі жила його сестра Марія, вдова Шелашнікова з дочками; вони жили з ріжної праці, хто з рукоділля, хто з лекцій француз. мови та музики. Брати батькові були військові. Один із них Микола Ліндфорс був письменником, писав свої записки, щоденники, переклади, дещо навіть було надруковане. Один батьків брат Іван був дуже доброї вдачі, мав велику родину. Неначе в тумані згадую я (мені було років зо 3) обід у цього дядька: багато дітей, хлопчиків; коли обід кінчався, кожний підходив дякувати, а дядько давав кожному скоринку чорного хліба, посипану дрібним цукром, і казав: "що-б ви не їли за обідом, закусюйте чорним хлібом, шануйте чорний хліб, дітки". І так чогось ця його приказка й залишилася у мене в пам'яті...

Батько мій був високий, стрункий, мав чорне волосся і сині очі, дуже гарне обличчя. Вдачею він був незвичайно добрий, лагідний, тільки запальчастий, дуже захоплювався ріжними справами й розвагами. Один час захопився картами, але, давши слово матері, відразу покинув цю розвагу. Був високошляхетної вдачі, — його слово, обіцянка завжди були непорушні. Був гарячий патріот російський. Усю молодість пробув на війнах — з Поляками, Турками, в Сибіру "усмиряв Киргизів" і тільки, коли вже придбав собі на цих війнах ревматизм, почав мріяти, щоб оселитись десь на півдні. Оженився він із моєю матір'ю у Сибіру, бувши ад'ютантом у Жерве, генерала-губернатора в Омську. Батьки мої дуже любилися. По народженні двох дітей — старшого сина Олександра і дочки Марії вони виїхали з Сибіру і купили на Чернигівщині садибу та 1000 десятин землі у пані Ходинцової біля села Алешні (Городнянського повіту). Це був вельми глухий закуток: ліси, піски, болота ¹⁾.

¹⁾ І тепер найближча станція залізниці — Хоробичі Либаво-Роменської лінії віддалена від Алешні на 24 верстви. Пошта й торговельні установи були в Добрянці за 15 вер-

"За сто літ". Книга друга — 137

Молоде подружжя Ліндфорс бадьоро взялось за піонерство, працюючи серед цілком темного населення крепаків-"малоросів" і серед мало продуктивної природи. Насамперед нові пани переселили крепаків далі від панської садиби, наділили їх добрими шматками землі під двори (поля вони не потрібували, бо споконвіку були ганчарами й садили лише капусту на низинах та картоплю на піску). Маленьку хату пані Ходинцової, якій раніш належала Алешня, мій батько перебудував на дім із 8-ма кімнатами та з мезонином на 2 кімнати, оточив його садом; широкий зелений двір з стайнями та кухнями упирався просто в темний сосновий бір. Скоро в залі залунав фортеп'ян мистецькою грою моєї матери, учениці Фільда. Батько з захопленням віддався господарству, осушував болота, обертав їх на сінокоси, корчував ліс, сіяв жито, овес, гречку і здобував на наших пісках такі урожаї, що з них дивувались сусідні панки: Миклашевські, Глібови, Туманські.

Дивні то все були типи, оті люде, законсервовані в цих нетрах. Василь Савич Глібов — наш ближчий сусід із хутора Глібова (у цьому "хуторі" було не менш як 40 дворів), герой 12-го року, завше з довгою люлькою, з мовою напів-російською, напів-українською, з вічними оповіданнями про війну 12-го року, з сивим волоссям і з великим червоним носом. Він жив з старенькою дочкою, яка на здивовання всім уже в віці понад 40 літ вийшла за молодого красуня, помішника справника, Калюжного, що позаздрився на гроші старенької панни, але натрапив на таку скнару тверду скелю, що скоро став посміховищем усіх людей. Дуже добродушна старенька Сахновська Олександра Петрівна жила 3 верстви від нас у довгому веселому селі Олександрівці. Вона мала чудовий дім з простими ясними кімнатами в кінці села, на шляху, що йшов на Городню з Добрянки, що нам дітям дуже подобалась. Вона завше ходила в чистенькому біленькому чепці, в чистеньких шляфроках-капотах і до всіх усміхалася усім своїм зморщеним обличчям і частувала гостей чудесним чаєм із густою сметанкою в маленьких чашечках. Вона бувши вдовою сама не господарювала, а свої чудові сінокоси віддавала на корисних, але не дуже тяжких умовах селянам. Це село було вже не ганчарське, а хліборобське. Трошки далі в другий бік, за 7 верст, жило 2 сестри, старі панни Миклашевські. Молодша Аделаїда, років 30-ти, мала нахил до політики, завжди від початку до кінця читала газету і розмовляла з моїм батьком про найдрібніші закордонні справі, цим страшенно надокучаючи йому. Вона любила дуже квіти, була романтично настроєна. В їх чистеньких світлих кімнатах було повно квітів, а в дворі завжди жив якийсь дивний звір — чи то журавель, чи сарна, чи папуга і т. и. Старшій панні Клеопатрі було вже 50 років, вона сама господарювала, лаялась із селянами, палила довгу люльку і взагалі в моїй дитячій уяві мала більше чоловічий, аніж жіночий вигляд. Але обидві вони були добрі, мали завше невеличку аптеку і лікували селян. Таке сусідство не могло задовольнити мою широко освічену маму, і вона шукала розваги далі, в більш аристократичних родинах, що жили далеко, верстов за 40-60 від нас, — Свічини в с. Тупичеві, Лизогуби в Седневі. Моя мати була дуже релігійна, і їй бракувало церкви в Алешні, бо парафіяльна церква була за 7 верстов за лісами в с. Ловині. Через болота, що лежали навкруги, часом до Лавина не можна було й дістатися.

стов. Коли в 60-х роках приїздив у посад Добрянку цар Олександер II, вів пропонував розкольникам провести залізницю на Гомель. Розкольники з хлібом-сіллю навколішках благали, щоб жадна залізниця не проходила порушувати спокій їх закинутого в казенних лісах та наносних пісках містечка. Навіть шосе, що сполучає Чернигів з Гомелем, проходить за кілька верстов од Добрянки. Вона лежала на границі Чернигівської і Могилівської губерній, і євреї провадили чималий контрабандовий торг. Верстов за 10-12 від Добрянки протікав серед густих лісів сплавний приплив Дніпра Сож. але правильна плавба встановилася лише в кінці 60-х років, спочатку між Лойовом і Гомелем, а пізніше безпосередньо Київ — Гомель.

"За сто літ". Книга друга — 138

Отже, батько зважився збудувати невеличку церкву в самій Алешні. За допомогою московських тіток батько справді поставив дуже гарну маленьку церкву в стилі Растреллі, тоді модньому. Це була велика приємність для селян, і всі села навкруги завше згадували за це добром мого батька ¹⁾.

До крепаків мій батько ставився дуже добре і нічим їх не гнобив. Мати поводилася з більшою гордістю і більше вимагала. Я ще пам'ятаю, як у неї багато дівчат вишивали в п'яльцях цілими днями, і від прислуги вона вимагала найточнішого виконання обов'язків. Взагалі батьки мої були шляхетні, високо освічені люде з добрим серцем, але вони були пани з поглядами свого часу. Я пам'ятаю, як я дівчинкою чогось дуже уважно за обідом роздивлялась на нашого льокая, дуже кумедного Філімона, що подавав за столом; батько суворо спитав мене по французькії, на кого я дивлюсь? — і додав з докором — "On ne regarde pas un laguai". Французька мова панувала в нашій родині. Коли я вже дорослою бувала в Алешні, я від усіх селян чула найприхильнішу повагу до моїх батьків. Населення нашої місцевости — це сумішка Українців з Білорусами, це так звані "лапацони". В нас носять іще білоруські білі свити, і дуже часто можна почути "дзекання" — дзядзько, Дзмітро; вимовляються подвійні голосівки — куонь, вуол. Наші селяне були сумирної вдачі, але хитрі, вже покалічені крепацтвом, підозріло ставилися до всього нового, жили з ганчарства і для своїх горнів завжди крали в панському лісі і дрова і хмиз. Жінки гарно ткали з вовни спідниці і вишивали лиштви кольоровою вовною. В Олександрівці ходили в яскраво червоних домотканих і вдома пофарбованих спідницях, вишиваних зеленою, жовтою і блакитною вовною. Старенькі баби носили на голові довгі білі намітки. Чоловіки ходили в свитках теж із домашньої тканння. В хатах усе внутрішнє влаштування було цілком українське, але самі хати буди з дерева, чорні, без садків, з загородженими дворами. Свої ганчарські вироби селяне їздили продавати на Полтавщину та Київщину. За 12 верстов од Алешні — містечко-слобода Добрянка, виключно заселена москалями старого загарту. Половина цього мистечка вже належить до Могилівської губернії і заселена самими євреями. Ця Добрянка була і нашою поштовою станцією, і найближчим торговельним пунктом. Московки а Добрянки мали славу добрих садівниць; вони плекали дуже гарні малини та полуниці майже на сипучому піску, споконвіку орендували панські сади. Чоловіки були мулярами і на літо розходилися далеко на ріжні будівлі ²⁾.

II.

Я народилася 1856 р., в цій самій Алешні, вже 5-ою дитиною в моїх батьків, і народилася такою кволою, що всі були певні, що я недовго житиму, і мама часто казала: "не хочу її любити, все одно помре". Була в

¹⁾ Перший священник, що правив у нашій церкві, О. Марко приїздив для всіх треб з Ловина, що був парафіяльним центром, хоч і лежав осторонь од усіх сел, що входили в його парафію. Ловин належав великому панові Кейкуатову. що мав там велику гуту (завод шкляних виробів). Вона пожирала страшенну силу дерева. На цьому заводі, звісно, працювали крепаки. О. Марко був неосвіченою людиною, але один із його синів учився в петербурзькому університеті, що було на ті часи дуже рідким з'явищем. Одна з дочок О. Марка була замужем за зайшлим шотландцем Стюартом, дрібним землевласником. Татко любив жартувати з О. Марком. На заутреню великодну він наказував одному з слуг в той самий мент, як уперше заспівають "Христос Воскресе", стріляти з маленької гармати, що була в нього ще з часів його походів. О. Марка попереджали про ці постріли, і він виходив з зав'язаними вухами, але завжди в той мент так лякався, що мало хрест йому не падав з рук.

²⁾ В цій Добринці довший час уже в кінці XIX і на початку XX ст. перебував нотаріусом наш поет Самійленко. В Добрянці вироблялася славетна на київських контрактах яблочна пастила Нечаєва. Літом у ній залишались самі жінки, діти та діди, усі чоловіки розходились на працю до Київа та до Гомеля.

"За сто літ". Книга друга — 139

мене і водянка, і ще якісь хвороби. Наша родина під цей час складалася з старшої сестри Марії 12 років, старшого брата Олександра 16 років, сестри Наташі 10 років та брата Володі 6 років.

Наташа й Володя померли ще в перші роки мого життя. Мати за ними так журилася, що захорувала на туберкульозу. Я не пам'ятаю матери, але пам'ятаю, як мене вночі збудили і понесли у вітальню, де за параваном стояло перенесене туди ліжко моєї матери. Вона вмирала, і мене принесли, щоб вона благословила мене. Батько трохи не збожеволів з горя. Він поховав свою Анюту на цвинтарі і збудував над могилою невеличку капличку, де й собі приготовив місце. Капличку всю обтягнули чорним сукном, у ній був великий гарний образ Божої Матери — Неутолимої Печалі. Чорним сукном було все обтягнене і в кабінеті батька, де він замкнувся і нікого до себе не пускав, тільки я мала право що-вечора одвідувати свого зажуреного татка. Як тепер бачу цілком чорну кімнату, велике вольтерівське крісло, в ньому сидить татко, і я з ним. Перед нами горять дрова в каміні, а коло дверей стоїть прикажчик Антін і докладає, що за день зроблено в господарстві; татко мовчки його слухає, иноді невважливо вставляє свої запитання, або вказівки. Йому все байдуже, нема тої, для кого він господарював, улаштовував це родинне огнище, — тої, чий великий портрет висів над чорним столом у чорній рамі. Огонь з каміна відблискує на шклі портрета і надає йому щось живе... А за дверима сестра в жалобнім убранні готує чай у великій залі з свічадами, вже все готове, а вона не сміє покликати батька, не знає, чи він схоче вийти, чи послати йому чай у самотню жалобну кімнату. Вона така молода, але після смерти матери вона господиня, на дитячі плечі впало все хатнє господарство, насіла тяжка турбота за малу сестру.

З цього раннього дитячого віку в мене залишилися лише уривчасті спогади: старенька няня з Грибової Рудні — вона натягає панчішки на мої ноги, а я пустую, розпитую її за новинки дворового життя, — иноді вона приносить мені з "людської" кухні чудову перепічку, що мені здається смашнішою над усі кухарські тартинки з нашого столу. Пам'ятаю подорож до Москви, в величезній кареті, де в мене був цілий куток для моїх ляльок. Виїхали з дому на своїх власних конях, на першій станції вже ждали свіжі коні, що були вислані вперед, і тільки вже з третьої станції брали поштових коней. Їхали до Москви довго. Карета була повна всяких припасів. На станції виносились ріжні валізки з чудовими пиріжками, замовлялася юшка з курки, все запивалося чаєм, і знов усі влазили в карету, як у Ноїв ковчег, і їхали далі. Пам'ятаю, як приїхали ми до тітки Філатьєвої, моєї хрещеної матери, в її чудовий маєток Чайніково — Ярославської губернії (Московщина). Там сідали на довгу "лінейку", запряжену 4-ма кіньми, їхали в ліс по гриби. Помалу їхала лінейка. і тітки через лорнетку дивилися в траву, і побачивши гриба, казали зупинитись, і якась "дівка" стрибала з лінейки й брала гриб.

Потім одразу ці мої туманні спогади прояснюються. Щось велике стає в житті цілого мого оточення — настав 1861 рік, 19-е лютого. Батько зразу був обраний мировим посередником і з захопленням провадив "уставні грамоти" на користь селян. Але на деякий час мусив поїхати за кордон, одвідати хвору мою тітку Наталю. Сестра не хотіла їхати. Чулим серцем вона вітала великий акт визволення мільйонів крепаків і всією душею хотіла приєднатися до праці, до праці для визволення народу, до нового життя. Але ми виїхали всі троє. Це перший мій виїзд до Европи, на 7-му році життя. Найдовше ми були в Швайцарії, здіймалися на ледівець Ґріндельвальд на осликах, і я і сестра. Пам'ятаю дивне почуття холоду при під'йомі серед теплого літнього дня, Женеву, Інтерлакен, озеро Тунське — але моя

"За сто літ". Книга друга — 140

сестра не віддавалася ні красі швайцарських озер, ні розкоші найкращих готелів; вона в Женеві, Берліні шукала російських емігрантів, що разом із Герценом покинули Росію, от як Блюмель і другі. В наші гарні готельні кімнати заходили якісь погано одягнені, розкудовчені люде, батько хмурився, як вони з'являлись, і виходив з кімнати, а сестра з захопленням розмовляла з ними, діставала від них усяку заборонену літературу. Я пам'ятаю, як часто, коли ці люде в синіх окулярах і мені досить неприємні виходили, вона палко хапала мене в обійми і казала: "Ноно, Ноно, ти-ж нічого не розумієш, це-ж найкращі люди Росії". В Женеві для мене взяли гувернантку, швайцарку, що говорила по французькії і знала також англійську мову. Вже в вагоні Mademoiselle Andrè Фані почала мене вчити рахувати стовпи по англійськи — one, two, three — мені це здавалось ні до чого, стовпи бігли перед нами без кінця, а я ніяк не могла запам'ятати більше 4-х.

Коли ми повернулись до Алешні, життя наше цілком змінилось: карлик Сидорка, що раніш сидів у передпокої і мусив запалювати таткові люльку, вже покинув свою службу і пишно з незалежним виглядом проходжав по селі. Нова няня Дуняша, що була також і за швачку, з Москви, оповідала мені, що мій татко "облагодетельствовал свою дворню": усім подарував добрі шматки землі і дерева на хати, і хурманові Петрові, і кухареві Миколаєві, і навіть кривому пастухові Семенові. Я завше знала, що мій татко найдобріший за всіх, і це мене не здивувало. Але один раз я справді була здивована. Кола я увійшла якось перед вечором у нашу залю, вона була ясно освітлена, чайний стіл був прибраний по празниковому, а за столом сиділи прості селяни. Між ними сидів мій татко і серйозно, заклопотано з ними розмовляв. За самоваром була моя сестра в дуже піднесеному настрої і частувала селян. У деяких із них висіли на шиї медалі на ланцюжках. Я так здивувалася, що зараз побігла до Дуняші — вона мені усе роз'яснила: селяни — то старшина з ріжних сел, татка обрано мировим посередником, і він з ними радиться, як найкраще переводити уставні грамоти. Мало що я зрозуміла з цих пояснень, але престиж татка в моїх очах піднісся. Татко — мировий посередник: це мабуть щось дуже почесне! Але, на жаль, це викликало багато всяких роз'їздів і далеко і близько, і це вже мені не подобалося. Що до сестри, то мене вже ніщо в її поведінці не дивувало: я знала, що на мезонині вона влаштувала школу, і до неї ходили з села хлопці й дівчата вчитись; знала, що вона цілими ночами у ліжку коло мене читає якісь книжки і ховає їх від усіх.

Справді почалось нове жаття — але спостерігати його мені страшенно перешкоджала моя Француженка. Вона весь час тримала мене коло себе, я мусила читати ріжні французькі романи з дуже товстої книги "Journal pour tous". Инколи там бувало і щось цікаве, але взагалі за цим читанням я страшенно нудилась. Крім того мені страшенно не подобалось, що Мадм. Фані зовсім не спочувала ані моїй сестрі, ані таткові: завше лаяла наших селян і виголошувала: "quel sale pays, quelle ignorance!" Вона висміювала нашу божу матір, релігію, примушувала мене переписувати цілі колони французьких слів, щоб я запам'ятала їх ортографію. Я переконалась також, що вона страшенний страхополох: одного разу зимою ми пішли з нею на прохідку і в лісі побачили вовка. Вона схопила мене, закричала "le loup, le loup!", і ми бігом погнали в сад. Але я була переконана, що це був не вовк, а собака.

Вона забороняла мені й близько підходити до селянських дітей. Одного разу я побігла потайки з дочкою одного з наших дворових гуляти. Переходячи нашу невеличку річку по колоді, що була перекинута з одного берега на другий, я якраз посередині впала в річку, саме в ряску, але вхопилася за кущі і за допомогою дівчини вилізла щасливо на беріг. Та в якому ви-

"За сто літ". Книга друга — 141

гляді, — зовсім мокра, вся обліплена ряскою. Як його вернутися додому через увесь двір, щоб не попастися на очі гувернантки? Але дівчина провела мене на кухню, там мене переодягли, і гувернантка так і не довідалась про мою невдалу екскурсію.

Виховувала мене не вона, а моя сестра і татко, але їх я не боялась, а любила усім серцем. Вони ніколи мене не карали, один тільки раз сталося таке: зимою що-дня ми їздили з сестрою саньми кататься; одного разу було дуже холодно, і сестра звеліла мені скинути "кринолін", що в ті часи носили і малі і старі "дами"; я вперлася, що нізащо не скину. На цю нашу сварку надійшов татко. "Чого ви не їдете? Коні чекають", — суворо спитав він. Коли вияснилась причина затримки, він одразу звелів мені зняти кринолін та ще вкинув мене в ліжко, нашльопав добре і звелів зараз їхати — "Люди й коні не мають чекати на вередування дівчини". Що до моєї сестри, то вона була занадто добра, щоб хоч коли-небудь суворо зі мною обходилась. Молода, зовсім самітна, прив'язана до хати і господарством і моїм вихованням, вона не мала коло себе нікого; з батьком у неї не було щирої інтимности, я ставала для неї і подругою в житті, і навіть довіреним другом її дівочих мрій. Так, на початку визвольного руху несподівано заїхав у наші нетри якийсь професор Шперлінг, з листом од мого брата, що жив у Петербурзі (учень Пажеського Корпусу, гвардійський офіцер, мій брат страшенно нудився на військовій службі і мав зносини з визвольним рухом серед цивільної петербурзької молоди). Він прожив у нас лише кілька день, але ввесь час розмовляв з моєю сестрою; і коли він поїхав, то завіз з собою і частину її серця. Не молодий, не дуже гарний, з великими синіми окулярами він опанував цим серцем не красою своєю, а тим живим словом, розумними думками, запалом громадського ентузіязму. Самій мені довіряла бідна моя сестра таємницю свого серця, завше бувало вночі, коли кінчалась вечеря, вона укладала мене спати; і чимало розмовляли ми тоді з нею. Літом нам часто тоді приносили просто з льоху величезний глек суниць, і весело було їх їсти без мисочок, без цукру, наколюючи на шпильки соковиті ягоди, що пахли лісом, глицею. І тут починались у нас сердечні балачки. Ті романи французькі, що я вичитувала моїй гувернантці, рано роз'яснили мені романтичні почуття, і ще не маючи 10 років, я вже добре розуміла кохання, розуміла всю нудьгу незадоволеного серця моєї сестри. І сама я инший раз віддавалася якимось неясним мріям, оманам — от над'їде до батька якнй-небудь далекий сусіда, вразить мою дитячу уяву чи то якимсь небуденним виглядом, чи то чимсь незвичайним у поводженні, і я вже думаю про нього, уявляю собі його героєм якого-небудь роману. Мені не було ще 4-х років, як мене, ще за життя моєї матери, заручили з Дмитром Лизогубом, але ні в дитинстві, ні дорослими, ми хоч і належали до тої самої політичної партії, а проте з ним не зустрічались, і я познайомилася з ним тільки за рік перед скаранням його на смерть в Одесі, за терористичну діяльність.

В монотонному житті моєї сестри був один період якоїсь надзвичайної веселости: вона познайомилась із родиною Ждановичів, що складалася з 3-х синів і 5-х дочок. Маючи стільки дочок, бідна мати їхня крутилася, як муха в окропі, змагаючи тільки до одного — як-найскорше повіддавати їх заміж. Їхня оселя в селі Камка недалеко від Городні, скоро вславилася на цілий повіт веселими вечірками, що там відбувались; туди з'їздилася вся молодь, усі алеї саду були повні тихих признань кохання. Приїхавши на одну якусь вечірку, залишалися там гостювати цілими тижнями, всі флігелі маленької садиби наповнювалися сіном, де спали, курили, реготались, кохались, заздрили один одному молоді веселі люди. Приїздила туди і Мімочка моя, і там споміж 5-ьох дівчат знайшла собі першу в житті подругу, щирого друга — Юлію Іванівну Жданович. Це була гарненька брунетка, трохи старша

"За сто літ". Книга друга — 142

за мою сестру, з деякими мріями високого змісту і з чудовим контральтом, яке, хоч не оброблене, приємно було слухати; особливо гарно вона виконувала прості українські мелодії. Батько не дуже спочував цій дружбі з "якимись" Ждановичами, але конвенанси вимагали, щоб і ми, хоч раз на рік, робили "прийоми". Таким роковим днем був у нас споконвіку день храмового свята нашої церкви, 28-го липня. Здавна в цей день батько улаштовував громадський обід для селян — усі, хто приходили з других сел до церкви, могли зайти до нас у двір, весь заставлений столами, обідом і т. н. Це було щось старосвітське, патріярхальне, і справляло на мене дуже сильне враження. В цей самий день з'їздилося до нас панство, близьке й далеке... Мала тоді молода господиня клопоту. Самих тільки ваз із квітами скільки ми з нею встановляли, і за допомогою садівника, і самі... А потім розкласти спати гостей, що приїхали здалека, — теж була морока.

Новій течії у громадянстві: визволенню крепаків мій батько віддавався всім серцем. Справедливий од природи він боронив скрізь інтереси бувших крепаків, наділяв селян землею І цим викликав обурення панів: вони не розуміли, як мировий посередник із великих панів міг обстоювати інтереси не своєї верстви, а "мужиків". Батька скоро втомили їхні інтриги. Він розумів справу так, що "шляхетне панство" мусить щиро йти на всякі жертви, щоб вирівняти колишню неправду і виконати накази "маніфесту". Він подав до демісії, або краще передав свої обов'язки мойому братові, якого викликав для цього з Петербургу.

Я довго не знала мого брата. Правда, він приїздив, коли мені було 5-6 років, але ріжниця віку межи нами була занадто велика (16 літ), та й те горе, що тоді переживав мій брат, ізолювало його від усіх. Ще в останній рік життя моєї мами, до моєї сестри взяли гувернантку Евдокію Миколаївну Б. Це був дуже рідкий в ті часи тип дівчини. З убогої родини якогось священника, вона сама придбала собі дуже широку освіту, була горда, незалежна, з дуже милим добрим круглим обличчям. Мій брат за життя матери перебував усі свої вакації в Алешні. Він покохав горду розумну дівчину, а вона його, — він-же був такий красень, високий блондин із блакитними очима. Мама висловила одразу своє veto: попівна не пара її улюбленцеві, гвардійському офіцерові. Евдок. Мик. покинула Алешню, але мій брат не покинув її і підтримував з нею таємні зносини. Коли мати вмерла, Саша покинув військову службу і оженився з Евдок. Микол. Цей рішучий крок усупереч усім бажанням, усім заповітам дорогої небіжчиці страшенно обурив батька. Він написав синові, що не буде підтримувати матеріяльно його, і що, як хоче, нехай їде до одного з далеких маєтків Петра Жерве і хазяйнує там. Молоде подружжя заховало своє щастя в костромських лісах. Але батько й син занадто любили один одного, щоб довго бути посвареними, і через рік мій брат із жінкою вже були в Алешні. Тут Евдок. Мик. породила малесеньку дитину і скоро після пологу померла від гальопуючих сухот. Брат був у нестерпимому горі й жаху, він не міг залишатися в Алешні і знов покинув нас. Моя сестра взяла до себе малого Колю і з усією своєю відданістю наважилася стати йому за матір, але хлопчик через 6 тижнів помер.

Тепер-же мій брат приїхав перейняти посаду батька. Його справді обрали мировим посередником, і він повів справу ще більш радикально в бік селянства. Але те, що чернигівське панство могло ще прощати полковнику Ліндфорсу, всіма поважаному землевласнику, того воно не могло терпіти від його молодого мало ким знаного сина, і скоро кваліфікація "красный" була одверто проголошена про мого брата. Губернатор, колишній приятель батька, попросив мого брата, щоб він сам покинув посаду. Насувалася вже відома реакція кінця 60-х років, мирові посередники "другого призову" вже

"За сто літ". Книга друга — 143

вели зовсім иншу акцію, і на таку акцію не були здатні ані мій батько, ані мій брат. У нашому родинному житті теж настав рішучий мент. Далі провадити хазяйство так, як його провадив батько, при змінених економічних умовах було неможливо. Батько зваживсь віддати всю землю в оренду. Почали на нашому ґанку з'являтися дивні постаті, якісь фактори з'являлись невідомо звідки, що виростали наче з землі там, де починався якийсь економічний розпад. Батькові було дуже тяжко віддати свій такий налагоджений маєток у руки цих хижаків. Він не вмів торгуватись і з якоюсь огидою і гірким сарказмом провадив ці розмови, сидячи на своєму улюбленому ґанку, оповитому диким виноградом, та покурюючи сигару. Француженку звільнили, ми всі мали переїхати до Київа, де я мала вступити до інституту або до гімназії. Цей вибір вирішила моя сестра. Вона з такою незвичайною для неї енергією повстала проти інституту, що батько згодився на гімназію, і я вступила до III класи (в 10 літ).

І сумно, і тяжко було нам покидати нашу рідну Алешню; раділа тільки Мімочка. — вона наче квітка тяглася до світла, до широкого світу. — Перед від'їздом ішли довгі дощі, дорога до шосе була саме болото. Батько жалів завше коней, він вислав їх наперед на шосе, а в навантажену карету запрягли дві пари волів, щоб підвезти її туди; виїхали перед вечором, попереду їхав хлопець із смолоскипом. Було щось величне і сумне в цьому поїзді, наче справді в цей мент закінчувалося щось велике і починалося щось нове, невідоме, але дрібне. В Київі ми оселилися в трьох невеличких кімнатах проти Царського Саду. Я почала ходити до Фундуклеївської гімназії. Вранці мене відводила сестра або та сама Дуняша, назад за мною приходив батько. Я вчилася добре, і вчіння вдавалось мені легким. Але через два місяці я заслабла на кір і прослабувала аж до Різдва. Брат мій тимчасово оселився теж недалеко від нас, він готувався до вступу в університет і учив з якимсь учителем латину, щоб потім в Одесі здати іспит. Дарма, що я довго хворувала, я перейшла все-таки в IV клас з нагородою, і так воно й велося з класу в клас.

На другий рік ми переїхали в чудове помешкання в домі Левдіка на Фундуклеївській вул. коло моєї гімназії в дворі. І тут сталося чимало значного. Моя сестра закохалася в учителя, що готував брата до іспиту з латини, а той грався її щирим почуттям, і побачивши, що вона не має золотої скриньки, покинув її. Брат мій знов проти волі батька оженився з дочкою мого вчителя англійської мови Ґревса, лектора англійської мови в університеті. Цей Ґревс — це була якась кумедна постать; чревомовець, він міг цілу компанію бавити своїм чревовіщанням, напивався п'яний до чортиків, ловив їх по стінах. Його дочка щойно скінчила харківський університет: батько привів її до нас, вона сіла за фортеп'ян і заспівала: "Ой Дригуне Дригунець!" і ще щось українське. Голос був маленький, і школи музичної не було ніякої, але це була дівчина, що вміла чарувати. Для мене це знайомство мало значення на усе моє життя. Ольга Ґревс мала родичів на Полтавщині — панів Милькевичів, а вони були приятелями Старицьких. І ось одного дня, коли в нас була Ольга Ґревс, до нас прийшли Старицькі: — він [Михайло Петрович] високий, величний з чорними вусами, вона маленька жвава щебетушечка. Вони тільки що побралися. Мені було 12 літ, а їй ще не було 15: вона побачила мої ляльки та й з дитячою зацікавленістю кинулася до них (а я вже соромилася, що ніяк не можу їх закинути!) — і ми почали разом гратися. Софія Віталівна, шепелявлячи як справжня дитинка, з веселим сміхом оповідала, як вони одурили попа, що не хотів їх вінчати, бо "не виходили года".

З цим новим знайомством у наше родинне життя уперше вступив свідомий український елемент, — вступив, але не запанував одразу. Старицькі

"За сто літ". Книга друга — 144

дуже щиро зійшлися з моєю сестрою, і вона їх полюбила. Далі познайомилась Мімочка з Іваном Яковичем Рудченком, і вів почав до нас заходити, і упадав коло моєї сестри, та не знав, як до неї підступити, як до "аристократки", і гадав помогти справі наклавши вперше в свойому життю білі рукавички, які так кумедно виглядали на його великих руках. Він багато оповідав за народні казки українські, що він саме тоді збирав, і за фінансові питання — бо служив у Київі в Контрольній Палаті. Ані для мене ані для моєї сестри він не з'являвся бажаним "героєм": сестра в той час переживала дуже тяжке переживання, а я була цілком захоплена оперою. Продавши стару нашу карету, батько абонірував нам ложу в оперному театрі, бельетаж № 1. Особливо приваблював мене чудовий баритон, Італієць Фабрикаторі і голосом і красою, і я почувала себе як на небі, коли він випадково оглядався на нашу ложу, де дівчинка літ 12-13 з захопленням кидала йому квіти й ловила кожну його ноту, кожний рух. Після Фабрикаторі моїм мрійним героєм став ад'ютант генерала-губернатора Безака, Крупенський — він завше сидів у першому ряді крісел. Я ніколи не мріяла і не хотіла з ним знайомитись, наче інстинктивно почувала, що реальним героєм він не може бути; але я належала до тої генерації, що радо жила мріями... Та одного разу я побачила мого мрійного героя в ложі тогочасної київської красуні — Алферової. Він там сміявся, жваво балакав. І його гарне обличчя (коли він мовчав) тепер мало такий недотепний вираз, що все моє захоплення одразу зникло.

Проплакала я цілу ніч.

Тим часом мій брат ізнов зайняв посаду мирового посередника в Кам'янці. Але там посередники не вибирались, а призначались урядом. Кам'янець-Подільська губернія була, як тоді казали, "на особом положенії", після польського повстання 1863 р. (як і вся правобережна Україна), в ній не було жадних виборних інституцій, а всі урядовці призначалися урядом через київське генерал-губернаторство. В Кам'янці тоді був губернатором Горемикін, ще молодий; на його балях мала великий успіх жінка мого брата, а брат ізнову намагався переводити "справедливий" наділ землею, і тут у Винницькому повіті натрапив на великого пана, лікаря Пирогова, який замість щоб допомогти мойому братові відповідно до свого лібералізму, який цей Пирогов виявляв на посаді попечителя, тепер, коли справа торкнулася його копійки, не посоромився взятись за ту зброю, яка була цілком не гідна його звання: написав доноса на мирового посередника Ліндфорса, що він занадто обороняє інтереси селян на шкоду місцевим великим землевласникам. Такий донос із Правобережної України міг налякати й не такого слабодухого адміністратора, як Безак, — бо це-ж торкалось тих політичних страховищ — "крестьяне-Малороссы — крупные землевладельцы Поляки и Русские" і т. д. Братові запропоновано подати самому до демісії, він одмовився: "Ні, — казав він, — я не маю жадного бажання покидати свою працю, нехай генерал-губернатор сам мене звільнить, указавши де й коли я відступив од закона". І брата усунули, звісно не довівши жадного беззаконія, бо брат мій належав до тих лояльних громадських діячів, що робили опозицію урядові на ґрунті його-ж власних законів, якими завше зловживає адміністрація. Знов мого брата викинуто з посади, але тепер уже з хворою жінкою і двома дівчатками. Вони оселилися на Жилянській вулиці в двох невеличких кімнатках, а що братова наша дуже слабувала, то дівчатка їхні часто довший час перебували в нас. Брат майже жив у нас, бо він уже серйозно готувався до іспиту в університет, його приваблювала діяльність у суді, що тоді реформувався і вже заявив себе, як незалежна установа. Брат хотів стати адвокатом — цілком незалежна діяльність оця відповідала його нахилам; він удачею своєю не підходив до урядових посад, бо був він громадський

"За сто літ". Книга друга — 145

діяч із широким розумінням громадських справ і чесним відношенням до своїх громадських обов'язків.

В цей період заклалася моя щира "безмежна любов і дружба до мого брата: я вже доросла до нього, я вже могла його розуміти. Я тількищо скінчила гімназію. Останні V, VI і VII класи були дуже цікаві. Гуртків тоді ще не було в гімназії, але мене чогось дуже любили в мойому класі і по инших класах. Тоді до Фундуклеївської гімназії приєднали Левашовський пансіон, учениці його жили в окремому будинкові на Володимирській вул. і що-дня з своєю класною дамою приходили до нас учитися. Мені страшенно шкода їх було: в тих червоних убраннях, капелюхах на зразок балагули, такими сирітками вони виглядали.

Я мала подругу Машу Риза, яка жила на Печерську. Я дуже любила її одвідувати, йти порожніми просторами за Царським садом, де ще не було тоді ані вулиць, ані Марійського парку, проходити через Миколаївські ворота, де леви роззявляли пащі. З Машою Риза ми їздили на балі в Кадетський корпус, бо якийсь кузен Маші був кадетом. Ці балі були завше дуже веселі. Кадетський корпус був тоді майже поза Київом. Бібіковський бульвар за Єврейським базаром був ще незабудований. Кадети дуже раділи, коли до них приїздили з города, і з усіх сил старались, щоб усім було весело. Звісно, і в мене, і в Маші було по закоханому кадетові. Весело було після гарячої атмосфери балю сідати в сани, кадети відпроваджували в самих тільки куртках, усадовляли, обтулювали ковдрами, і їхати було так далеко.

Крім того, ми якось познайомились із цілою родиною — Пелехіних, там було кілька дочок, дві замужніх — одна за архітектором Ґешвендом, друга Ольга — за Кашкіном (з Калуги). Остання мала маленьку дочку Людмилу, але в подружжі була дуже нещаслива, покинула потім Кашкіна і одружилася з Єгором Єгоровичем Цвітковським. Вона була у великій дружбі з моєю сестрою і весь тяжкий період свого розходження з чоловіком прожила у нас в Алешні. Всі ці Пелехіни були Англійки, їх батько майже не говорив инакше, як по англійськи; сестри межи собою балакали також по англійськи, иноді на їхніх вечірках уся родина починала говорити між собою по англійськи, а гості тільки слухали, нічого не розуміючи. Ставши дружиною Цвітковського, Ольга Петрівна щиро поставилася до української справи і дітей своїх виховувала в українському дусі. Це була надзвичайно розумна жінка, з твердим характером і з дуже чулою душею: наче зв'язала найкращі риси від своєї англосаксонської раси з слов'янськими. Немало працювала і на громадському полі; щирий Українець Цвітковський завше мав у неї розумну прихильну підтримку. На жаль, вона рано померла від бешихи на голові, залишивши трьох дітей від Цвітковського — двох синів і одну дочку. Для родини це була страшенна втрата, бо вона так уміла тепло, розумно упорядкувати родинне огнище. Коли Марія Ковалевська, відома політична діячка, була заслана на Сибір, Ольга Петрівна взяла її дочку Галю до свого власного кубла і піклувалася нею, як своєю рідною дитиною. Взагалі Цвітковська — одна в найкращих жіночих постатів серед українського громадянства тих часів.

Старша споміж Пелехіних сестер, пані Ґешвенд була наче головою цілої родини і брала під свою опіку молодших сестер Анюту й Катю (обидві нервові аж до неврастенії) при їх "виїздах". Сама любила флірт, їй подобалось мати салон, але вона була дуже добра людина, цікавилася всякими громадськими справами — українськими, російськими, аби вони були "цікаві". Її чоловік одверто залицявся до мене, називав мене Маргаритою, завше танцював зо мною вальс із "Фауста". Він працював на службі в "Присутственных Местах" на будівельному відділі і запевняв мене, що кожний раз, як тільки побачить звідти з вікна, що наші білі коні стоять коло тротуару на Хрещатику (поки ми проходились), він збігав нам назустріч. У салоні Гешвенд

"За сто літ". Книга друга — 146

моя сестра познайомилася з професором політичної економії Цехановецьким, який у той час прославився своєю магістерською дисертацію "Железные дороги России". Високий, трохи згорблений, з бородою, він мав приємне розумне обличчя з насмішкуватими очима, якими він часто дивився поверх окулярів, — це надавало йому якийсь вираз особливої цікавости. Він дуже подобався моїй сестрі, бував у нас, дуже шанував нашого батька, але раптом його покликали до харківського університету, і він покинув Київ. Це був справжній професор з широкою освітою, з серйозною науковою підготовкою, бував і по європейських університетах. Він добре ставився до Українців. бо й сам був з Чернигівщини. В Харкові я зустрілась із ним у 90-х роках, він тоді вже належав до української громади. В родині його сталася страшна пригода. Він мав жінку, бувшу дружину теж професора Вольца, дуже милу, і двоє дітей — сина й дочку, і ось син через необережність з револьвера стрелив у свою матір і вбив її. Це так його вразило, що довго лікарі боялись, щоб він не збожеволів.

Ще одна цікава постать з'являлась від часу до часу в родині Пелехіних — це був брат цих сестер Павло Петрович Пелехін. Він приїздив з Петербургу, де вчився у медико-хірургічній вищій школі, і різко відріжнявся від цілого оточення салону Ґешвенд: високий, стрункий, з холодними розумними очима, мовчазний, він подобався мені і здавався якимсь вищим над усіма інтелектом. Сестри дуже його любили і пишалися ним. Це той самий Пелехін, що пізніше так рішуче став на українській бік і своїми дарами допомагав українським установам у Галичині. Але при тім він завжди був тугий на гроші, і тяжко було від нього щось дістати, аж поки він не впевниться, що ці гроші справді потрібні для справи. Він мав багато оригінальних рис, але завжди ясно видно було, що в цій людині єсть глибокий і певний моральний ґрунт.

Але вечірки у Ґешвенд, прохідки по Хрещатику, флірт із красунем Орловим, адвокатом, який дуже часто заходив до нас, чудово співав пісні Шуберта і мене завше садовив грати йому Шопена, особливо VIII вальс і балади, — це все не задовольняло мене. Я саме тоді скінчила гімназію; мені було 15 літ, — скінчила я гімназію з золотою медалею і для закінчення VII кл. написала "про Филипа II Еспанського", — я шукала ще чогось иншого, вищого інтелектуального змісту, що могло-б заповнити моє життя. Правда, в мене була моя музика, якою я захоплювалася так, що грала по 5-6 годин на день, і мій учитель Німець Куе одмовився давати мені далі лекції, бо він, мовляв, нічого мене вже більше навчити не може. Орлов любив, як я грала Шопена — вальси, балади, мрійні ноктюрни; татко годинами слухав, як я перегравала всі опери, які ми чули в театрі. Ми з сестрою бували завжди на всіх гарних концертах. Ніколи не забуду, яке сильне враження справили на мене піяніст Антін Рубінштейн і віолончеліст Портен. Але це було мистецтво, що захоплювало почуття, а я змагала до науки. І ось тут заявився мій брат зі своєю підготовкою до університету. В той час уже розпочався жіночий рух, і чимало дівчат і жінок поїхало за кордон учитись в університетах. Саме тоді приїхала до нас сестра жінки мого брата Катя, що тільки-що скінчила харківський інститут. Брат її Міша вчився в медично-хірургічній академії в Петербурзі, але був хворий на сухоти, і вони обоє їхали тепер доучуватись за кордон. Міша з'явився переді мною, як перший представник тогочасної найкращої молоди. Він весь світився ліберальними ідеями і з гарячковим захопленням туберкульозного "навертав" мене. Але в ті молоді мої роки я мала страшенно консервативні погляди; дівчині, на мою думку, не було чого їздити шукати освіти, кожна може здобути собі освіту сама, всього можна навчитися самій (хиба що тільки медицини ні). Скільки ми обоє, хвилюючись, передискутували ріжних пекучих питань! Міша був справді тип пропагандиста. Кінчались наші сперечання тим, що я сідала

"За сто літ". Книга друга — 147

за фортеп'ян, і музика договорювала те, що не висловлювалося, якось примирювала наші суперечні погляди. На жаль, цей симпатичний хлопець скоро помер од туберкульози десь у Каїрі.

Хоч йому не вдавалося ніколи мене переконати, але ці гарячі розмови наче відхилили ту завісу, за якою я жила в тісному родинному оточенні під міцним упливом батька, якого я боготворила, в тій провінціяльній атмосфері, яку мав Київ кінця 60-х років. Мені не хотілось виходити з дорогого мені свого кола, але тим більше хотілося тут біля себе знайти науку й працю. Пам'ятаю, що якраз на той час пані Антонович та инші повідкривали перші в Київі притулки для дітей робітників, і мою сестру і мене закликали взяти участь у їхній праці. Сестра, звісно, зараз відгукнулась, а я ще соромилась, бо ще молода дуже була. Наука мого брата, його поради приваблювали мене більше. Він казав, що закон дає й жінкам змогу бути адвокатами, і пропонував мені підготовитись щоб мати університетський диплом, і я з захопленням почала вчити римське право, енциклопедію права, то-що. Мешкали ми тоді на Бульварно-Кудрявській улиці. За домом горою простягався сад. Я вставала в 6 годин і там у саду товкла одну по другій юридичні науки. Але на поліцейскому праві застрягла, не могла його подужати, та й літо надійшло.

Ми що-літа їздили в Алешню, і я там утопала в чудову бібліотеку мого дядька. З захопленням читала я Русо, Вольтера, Ґете, Шілера, захоплювалась Байроном читала Мішо — Історію хрестових походів, енциклопедистів, накидалась на кожний новий роман мого улюбленця Тургенева, якого твори саме тоді почали з'являтися. Начитавшись цеї краси, я мрійно сама ходила по алеях нашого чудового саду: там повно було рож, левкоїв, що їх так любив мій батько, або сідала коло татка на веранді, а сестра нам читала у голос твори Дікенса, і татко сміявся гуморові великого Англійця в "Записках Піквіківського Клюбу". У сестри завше гостювали якісь особи, що не мали куди дітись. Якийсь час жила в нас панночка Анжеліка, дуже красива, не то Полька, не то Українка, бувша наречена Карла Тритшеля, відомого потім лікаря в Київі, а в той час іще студента. Роман із Анжелікою тягнувся кілька років, але мати Тритшеля, багата гордовита Полька, що мала чудовий маєток на Київщині, нізащо не згоджувалась на цей шлюб, а сам Карло був такої лагідної вдачі, що ні в якому разі не міг іти на боротьбу з матір'ю, і також не мав відваги покинути дівчину. Він змучив її своїм ваганням, і вона зважилась на рішучий крок — виїхала з Київа до нас, познайомилась у нас потім із одним братом Ждановичів — Іваном, злегка пококетувала з цим типовим повітовим буржуа і вийшла за нього заміж. А Тритшель дуже скоро після того одружився з дочкою Куе, акуратною Німкенею, з якою він і прожив усе своє життя, віддане праці і науці.

Так наша Алешня чимало сприяла розв'язанню ріжних персональних справ чужих для нас людей. Вона вабила своєю ізольованістю. Навкруги двора й саду ліс. В саду чудова липова алея, всередині в домі той комфорт старовинних аристократичних осель, де не було нічого зайвого, але все було влаштоване гарно, затишно. Молоко наше славилося в цілій околиці, а наш старий кухар умів добре нагодувати. І батько і сестра давали гостям волю жити так довго й так, як їм хотілося. Ось чому у нас завше бувало 2-3 гості з Київа, і почували вони себе як-найкраще: хто поправляв своє здоровля, хто загоював яку-небудь сердечну рану.

В 1869 чи 1870 р. татко їздив до Парижу — там була всесвітня виставка. Татко дуже любив Францію. Коли скоро після того Франція розпочала таку тяжку для неї війну з Німеччиною, він не вважаючи на свої літа, хотів іти волонтером на оборону Французів. Перемоги Німців переживались у нашій Алешні з великим хвилюванням.

"За сто літ". Книга друга — 148

Та се літо 70-го року було останнє щасливе в нашому родинному житті. 9-го січня 1871 р. несподівано помер наш коханий батько. Напередодні ще ми були з ним в опері на "Роберт-Дияволі". Вранці, як завше, він читав свою часопись, а я йому награвала "Роберта"; після сніданку ми пішли з сестрою щось купувати на Хрещатик, вийшов і татко на свою щоденну прохідку, але вернувся дуже скоро, стало йому погано, а в хаті нікого не було, він помер на руках нашого фурмана. Наш поворот додому, наша розпука — це було щось страшне, неймовірне. Я так любила татка, я божеволіла, я не могла відійти від його тіла. І такий ще стався жах. У нашій розпуці, ми нікому не дали знати про нашу втрату, а на другий день, коли дороге тіло ще лежало в нашій залі в труні, почали збиратись на наш jour fixe гості. Пам'ятаю, перший прийшов, як завше веселий Цвітковський, і бачить — труна... Страшне це було, невимовне горе. Вирішено було везти тіло ховати в Алешню, а поки всі дозволи здобудемо, поставити в склеп Георгіївської церкви. Ох, як я пам'ятаю цей склеп, я ходила туди майже що-дня. Тільки в кінці лютого дістали ми дозвіл. Труну поставили в зелений військовий фургон, що залишився у батька ще від його походів, запрягли наших білих коней і повезли по шосе через Чернигів, а ми втрьох — я, сестра і брат поїхали на другий день поштовими: було холодно, лютий закрутив свою останню заверюху, тяжка була ця подорож. Тяжко було вступити в цей рідний дім у Алешні, повний ще недавньої присутности батька. Поховали його коло матери в тій самій капличці.

Як страшно нам було з сестрою почувати себе сиротами!

III.

Треба було починати нове життя, знайти йому завдання, чимсь наповнити ту порожнечу, що повстала наслідком нашої великої втрати. Та й матеріяльні умови починали турбувати нас. Досі ми жили, як на небі, все мали, і ніколи, здається, і не прокидалася в мене думка, звідки-ж це все в нас. Тепер почалися безконечні наради мого брата з сестрою в грошевих справах: білі коні вирішено продати, помешкання взяти менше і т. и.

У мене з сестрою були инші розмови — як жити, щоб був зміст у житті і духовний і громадський. Вирішили відкрити школу: вона завше корисна, вона може зігріти осиротілу душу, бо нема нічого лагіднішого, як діти. Але тут повстала одна перешкода. Моя сестра не мала жадних дипломів, — вона вчилася вдома. Я мала право відкрити школу на підставі мого атестату, але моя сестра не могла вчити в школі, треба було мати свідоцтво на "народню вчительку". Сестра зараз-же зважилася, що вона підготується до іспиту. Була весна, ми склали всі речі в одну кімнату і поїхали до Петербургу порадитися з найкращими педагогами, придивитися до деяких кращих шкіл. Накупили там педагогічних книжок, підручників і повернулись у свою улюблену Алешню та й засіли за работу. Боже, як ми читали, як ми вбирали в себе всі ці думки, методи Песталоцці, Руссо, Дістервеґа, Фребеля.

Саме цього літа гостювала в нас Ольга Петрівна Кашкіна, вона де-в-чому допомагала сестрі готуватися до іспиту. Як нам обом страшно було, щиро хотілося нам як-найкраще підготовитись! і саме в той час одержали ми від тітки Наталі лист із спочуттям нашому горю, і в якому вона між иншим пропонувала мені вступити до петербурзької консерваторії — у неї були там зв'язки, а що я мала здібності, то чи не присвятила-б я себе музиці. Музика... консерваторія... — самі ці слова хвилювали мене, я так любила свій фортеп'ян, опанувати ним цілком — яка спокуслива мрія! Але кому з того яка користь? Чи маю я право так егоїстично будувати своє життя? А люди? чи не треба спочатку для них послужити! Сестра залишила

"За сто літ". Книга друга — 149

мені самій розв'язувати це питання, і... я одмовилась од блискучої мрії, подякувавши тітці, що згадала про мене. Долю свою вирішила я тоді, зреклася мистецтва, взялась за школу. Скільки разів пізніше я каялася в цьому рішенні, коли буденна педагогічна праця мене не задовольняла. Скільки разів я залишала її, шукала задоволення в літературній роботі, але для цього мені не вистачало здібностів, а життя знову й знову в ріжних обставинах кликало мене до цієї самої "педагогики". Я в ній теж шукала постійно чогось мистецького, творчого, ухиляючись од усякої традиційности, формалізму: все чого я вчила, я викладала на свій лад, переводячи на практиці великі думки філософів, педагогів; чи то була географія, чи французька мова, — я всього навчала без підручників і захоплювала учнів усякого віку, і малих по дитячих садках, і дорослих на вечірніх курсах недільних шкіл. Я ненавиділа рутину, формальну дисципліну. Може в цьому були й мої помилки, і мій успіх. Душа дітей, їх задоволення — от що чарувало мене. Коли я оповідала і бачила усі їх ясні очі, звернені до мене, блискучі від зацікавлення й задоволення, то й я відчувала це задоволення; коли я гралася з ними, то теж разом із ними переживала хвилювання тої чи иншої гри.

Вирішили ми почати з дитячого садка. Тоді тих садків не було ніде, лише в Петербурзі був відомий садок Дараган. Ми вирішили відкрити перший дитячий садок у Київі. Коли я подала моє прохання тодішньому попечителеві шкільної округи старому Антоновичу, він з недовір'ям похитав головою. "Ви самі ще дитина", сказав він, усміхаючись і оглядаючи мою 16-літню постать, "хто-ж Вам довірить дітей?" Але все-ж таки дав свій дозвіл. Сестра витримала іспит. Як вона його боялась уперше на людях виявляти свої знання в 26 літ! У неї було кволе серце, і їй дорого коштувало це хвилювання...

В кінці липня ми приїхали до Київа, найняли помешкання, дві кімнати для дитячого садка — клас і заля, і дві кімнати для нас особисто. Внизу під нами мешкали якісь семинаристи, і один із них вечорами так голосно рів — співав басом, що ми йому тупали ногами згори, тоді він замовкав. Пізніше ми познайомилися з ними — це були брати Василевські, Сидір та Феофан, про яких буде мова далі. Зважились відкривати дитячий садок 1-го вересня. А тим часом у нас сталося нове горе: тут-таки у нашому мешканні вмирала братова жінка Ольга, від сухот. Її двоє діток були під нашим доглядом, а коло хворої були її сестра Катя, що тількищо повернулася з Каїру, де помер Міша, і мій брат, що давно кохав цю жінку.

Тяжко було дивитись, як безнадійно вгасала молода гарна жінка, а коло неї її чоловік уже кохав її сестру; він утомився від постійних романічних пригод своєї Ольги, вона не дала йому родинного щастя, і він шукав його коло простої молоденької сестри її Каті, що зараз по смерті Ольги (в Пізі) і стала його жінкою на все життя. Діти Ольжині стали на деякий час зовсім наче нашими дітьми. Дві гарненькі дівчинки — Оля й Зіна. І навіть, коли молода мачуха забрала їх до себе, до їх батька, вони залишилися душею нашими. Менша Зіна мала лише 4 роки, старша Оля — 6. Для неї вже зовсім підходив дитячий садок. Вона була гарненька, з темнорусим волоссям, очима як фіялочки, і чудовими брівками і віями. Зіна була злотоголова дитинка з великими ясними, як небо блакитними очима, і трохи зрослими бровами. Вона не брала активної участи в дитячому садку, але що сестри звикли бути нерозлучно разом, то Зіні дозволялося сидіти коло Олі та брати участь у рухавках і вільних іграх дітей. Скоро в нас набралося коло 20 дітей, між ними багато було дітей професорів — Сара і Адам Хржонщевські, що перебували весь час існування дитячого садка, Маня й Люда Старицькі. Мані теж було коло 6 років, але вона була така велика на зріст,

"За сто літ". Книга друга — 150

що була вища за всіх дітей. Вона любила збирати коло себе дітей і оповідати їм по українськи казки, та такі страшні, що діти аж очі витріщали. Ми їй забороняли лякати дітей, але розказуючи, вона захоплювалась і страшні примари мимо її волі виростали в її творчій фантазії.

Садок ішов добре. З дітьми ми поралися до 2-ої години, потім прохідка а Олею і Зіною, обід, підготовка до другого дня, що забирала час до пізньої ночи. Ми цілком увійшли в працю і в догляд за нашими племенницями. Ніколи було й знайомих одвідати. Але через Старицьких ми вже познайомилися з Лисенком, що цікавив нас як музика. Я ще так журилась за татком, що мені не хотілося нікуди виходити. Орлов мене покинув, оженився, Цєхановецький був у Харкові, і ми з сестрою були цілком самітні, віддані нашій праці. Тільки инколи одвідував нас Цвітковський, оглядав наш садок, давав поради, та часом приходили Старицькі, а сестра ходила до них.

На другий 1872 р. ми взяли більше помешкання з великою залею, навпроти театру в домі Марковських, з якими ми давно вже були знайомі ще через Машу Риза. Ми зайняли бельетаж із балконом, а внизу влаштувався мій брат із своєю жінкою і маленькою дитиною Любою. Через те, що в них було тісно, Оля й Зіна нам на радість іще залишались у нас. Того року ми вже цілком увійшли в українське громадянство. Не велике воно було своєю кількістю, ціле могло вміститися в нашій залі, але які то все видатні люди були в цій так званій пізніше Старій Громаді, — і на полі науки, і на полі мистецтва.

Ось стоїть переді мною могутня постать Павла Чубинського, організатора Південно-західнього відділу Імператорського Географічного Товариства. Високий, чорнявий, з чорними очима, з густими бровами, низьким гучним голосом, з владними рухами, високим чолом — тип організатора, який добре знав те, що організує, вміє володіти людьми і провадить свою справу через усі перешкоди. Ні постійні переслідування уряду, ні заслання до Архангельської губернії не змогли охолодити його відданости Україні, він так хотів у ті глухі часи виявити всю багату індивідуальність її народу, всю красу її фольклору. Але це давалося йому не легко. Як часто ці перешкоди викликали навіть сердечні напади в нього! Від хвороби серця й помер цей велетень української етнографії. Сім томів праць Експедиції в Півд.-Захід. Край, зложені почасти ним самим, почасти під його редакцією. Правда, останні томи виходили вже під редакцією Костомарова та инш. Хвороба не дозволяла Павлу Платоновичу працювати, але він і лежачи хворий у ліжку не переставав турбуватися за це видання.

Михайло Петрович Старицький, високий, чорнявий, з українськими вусами і оксамитовими темними очима, з широким усміхом. Коли він усміхався, то сміялося все його обличчя, жмурились великі очі, і все обличчя набирало виразу тонкої жартовливости. Великими руками він повсякчас гладив свої вуса. Підчас нашого знайомства, він уже виступив як видатний перекладач: вийшли деякі його переклади казок Андерсена, його чудові сербські пісні. В цій людині було так багато шляхетного, він думками підносився над усім буденним, літературні інтереси панували в нього над усіма иншими. Він мріяв перекладами збагатити нашу вбогу на той час літературу, але йому бракувало слів, виразів, і він мусив витворювати беручи народні корені і додаючи до них ті чи инші наростки, та вишукував у багатій скарбниці народньої мови відповідні вирази. Він перекладав Лермонтова, Пушкіна, Гоголя, Некрасова. На нього нападалися за його инший раз штучну мову, сміялись із його "кування" слів, але без його праці ми ще довший час сиділи-б на самій етнографічній мові. Житецький, майстер нашої наукової філології, инший раз аж за голову брався від "нових" слів

"За сто літ". Книга друга — 151

Старицького, але ці слова набирали сили звичаю і почали вживатись найбільшими ригористами-філологами. Від поезії Мих. Петр. перейшов до перекладів і переробок драматичних творів, і коли виступив для виконання своєї високо-національної ролі наш театр, то першими п'єсами його нового репертуару були п'єси Старицького й Кропивницького. Багато з цього виходило непорозумінь, деякі українські письменники сварилися з Мих. Петр. за спільні теми, обвинувачували його в літературних "плагіатах" (Глібов, Литвинова, Александров), але це були тільки звичайні на жаль суперечки між Українцями. Одначе можна сказати — де-б не брав Старицький свої теми, свої драматичні колізії, він завше перетворював на свій лад з більшою психологічною тонкістю. Напр., порівняймо п'єсу "Доки сонце зійде, роса очі виїсть" Кропивницького і "Не судилось" Старицького.

Межи Михайлом Петровичем та моєю сестрою відразу повстала велика приязнь, яка що-далі ставала глибшою. Обоє мали ту саму хворобу — ваду серця, обоє ставились проте до всього здоровля досить неуважно, і ішли назустріч життю, віддаючи йому всі свої найліпші сили й здібності. Скільки бувало між ними балачок на соціальні та національні теми! Скільки своїх творів читав Мих. Петров. у рукописах! І коли переслідування українського слова доходили вже до найвищого ступня, — коли київського цензора не можна вже було задобрити жадними тортами, які періодично презентував йому Старицький, тоді Мих. Петр. у розпачі приходив до моєї сестри, виливав своє обурення і просив поради. Такий невинний водевіль Старицького, як "Ковбаса та чарка, то минеться й сварка" щасливо перейшов через усі перешкоди київської цензури лише завдяки тому, що моя сестра підписала під ним своє неукраїнське прізвище — Ліндфорс. Пам'ятаю, яка це в нас була радість, що таки вдалося одурити цензора і придбати ще один малесенький водевіль. Пам'ятаю, як у нас, у нашому помешканню читав, у невеличкому гуртку, сам автор оповідання "Не можна бабі Парасці..." Нечуй-Левицький, і як ми довго переховували цей твір українського гумору, боячись віддати його в пазурі цензора. Тяжкий був час, але час повний краси українського романтизму, коли кожний літературний твір справді ставав цінним придбанням, доказом нашого культурного, національного поступу, заради якого всі наші рамантики, тогочасні діячі готові були терпіти всякі переслідування ¹⁾.

Поруч із Старицьким стоїть у моїх споминах незмінний його співробітник і перший наш талановитий музика і композитор Микола Вітальович Лисенко. Він тоді тількищо повернувся з Ляйпциґу, де блискуче скінчив консерваторію, і відразу весь віддався збиранню та гармонізації українських пісень. Він уже був одружений з красунею Ольгою Олександрівною О'Коннор. Це була типова Українка, маленька, струнка з чудовими мрійними темними очима, веселої вдачі, з дзвінким сміхом і типовим українським кокетуванням, втілена Оксана Гоголевої "Різдвяної Ночи", якої ролю вона виконувала так талановито в опері Лисенка на сюжет Гоголя. Вона мала невеличкий приємний голос і цілком українську південну грацію в усіх рухах. Це була справжня дружина для українського композитора. Кокетуючи з молоддю, що вся була захоплена нею, вона щиро кохала свого "Колю" і переймалась цілком інтересами його творчости. Але доля скоро розлучила цих двох талановитих людей. Коли в 1874 р. Лисенко приїхав до Петер-

¹⁾ Коли почався з таким успіхом український театр у складі першої артистичної групи (Кропивницький, Садовський, Заньковецька, Саксаганський, Тобілевич), Мих. Петр. не пожалів віддати на організацію цієї трупи все своє майно, дарма що в нього була родина — четверо дітей, жінка, дарма що сам він був повсякчас під загрозою смерти, бо вся ця праця з організацією театру та режисерство спричиняла чимало дуже небезпечних для нього хвилювань.

"За сто літ". Книга друга — 152

бургу, щоб удосконалитися в композиції у видатних тоді російських музик — Римського-Корсакова, Мусоргського, Кюі та инш., Ольга Олександрівна вступила до консерваторії, щоб мистецьки обробити свій гарненький голосок. Опера — це була її мрія. Але скоро виявилося, що голос за малий для сцени. Це страшенно вразило О. О., і з того часу почалася її страшна хвороба — періодична меланхолія і періодичне надмірне зворушення. Така нервова неврівноваженість не давала О. О. жити з чоловіком, вона була примушена періодично жити по санаторіях, і кінець-кінцем це назавше розлучило подружжя, бо Микола Вітальович одружився з іншою, що дала йому п'ятеро дітей.

Мик. Віт. був типової мистецької вдачі. Він любив музику, любив Україну, і це останнє почуття перемагало перше. Він поставив собі метою служити українській музиці; і через те писав лише на українські тексти, не згоджувався на переклад їх на московську мову, через це його опери не ставилися на російській сцені, і не маючи необхідної на ті часи російської апробації, лежали вони в теці композитора аж до його смерти, або виставлялись на українській сцені з далеко невідповідними музичними силами і не зі знавцями музики. Так зісталась невідомою для публіки його велика опера "Тарас Бульба", не виявилася вся краса "Різдвяної Ночи", "Утопленої", "Ноктюрна" та инш. Мик. Віт. був великий талант. Правда, ляйпцизька консерваторія вплинула на нього так, що в його творах є багато близького і до Шопена, і до Ліста, але яка оригінальна, пройнята національним українським духом краса в його головних ансамблях ("Туман хвилями лягає", "Б'ють пороги", "Іван Гус" та инш.). Глибоке розуміння поезії Шевченка виявив він у музиці до Кобзаря — "Мені однаково", "Мішають дні", "Якби мені черевички" і багато инш. Як піяніст Мик. Віт. відзначався оксамитним туше, легкістю в виконанні найтяжчих пасажів. Він чудово виконував Бетховена, про його акомпанімент усі артисти казали, що він акомпанує як янгол. Вів був завше улюбленцем дам, і сам їм платив дуже щирою експансивністю. Серед тогочасних українців він відзначився тим, що завше був гарно, до лиця вбраний, дуже коректний, привітний у зносинах із усякими людьми.

Київська адміністрація шанувала його, але й боялася його "сеператизму", вона вважала, що кожний концерт Лисенка не є лише музична розвага, а й суспільне явище; що в тяжкі часи заборони і слова, і думки концерт Лисенка є демонстрація, а він сам є гасло, і що ті надзвичайні маніфестації, які викликала сама присутність Миколи Вітальовича в тому чи іншому українському місті, не є вияви лише артистичного захоплення, а й чогось иншого. Мик. Віт. знав, що вже сама його популярність серед Українців є для нього великою небезпекою, але йшов сам їй назустріч, розумів, що національне почуття мусить чимось живитись, і що рідна пісня й є тією найліпшою поживою, і згоджувався співати народню пісню ("Дощик, дощик"...) хоч-би й у французькому перекладі, аби тільки народня мелодія лилася в найкращому виконанню і приваблювала тисячі слухачів, будила в них приспане почуття своєї народности. І справді, концерти М. В. завше мали характер народніх свят, а належність до його хору була почесною відзнакою, бо М. В. до свого хору брав не тільки тенорів та басів, а й чесних Українців, і довший час люди себе рекомендували тим, що "я-ж співав у хорі М. В.".

А скільки персональних страждань коштували ці концерти М. В.! Хори ті були майже без жадної музичної освіти, а репертуар був високо артистичний. Терпіння Мик. Віт. не витримувало цих співаків, він удавався в розпуку. Вдача Мик. Віт. була цілком як у справжнього артиста. Скільки в нього було наївности! Бувало слухає він найзвичайніші речі чи з життя, чи з науки, та й почне дивуватися, і чуєш його щире здивовання — "та не може бути?". Життя його вийшло тяжке. Від другої жінки він мав п'ятеро

"За сто літ". Книга друга — 153

дітей, мусив заробляти лекціями, — ця праця виснажувала його, не залишалося часу для творчої роботи, а коли й збиралося в нього кілька чудових речей, то видавців на них не легко було знайти, бо тож були "українські" композиції, які адміністрація могла кожного дня заборонити, на які попит був дуже обмежений. І М. В. продавав їх за безцінь. Чимало його чудових творів довший час ходили в рукописному виді межи щирими прихильниками нашого маестро, але скільки їх згубилось таким чином. Пам'ятаю, часто М. В. казав: "Як нема у Тумасова або Юркевича мого оригіналу, то вже не знаю, де й шукати". Через свою непрактичність М. В. часто опинявся в цілком безпорадному стані. Але як тяжко часами не жилось матеріально М. В., помешкання його завше було тим огнищем, де в найлютіші часи переслідувань Українці знаходили привіт, пораду, підбадьорення, де вони коло фортеп'яна артиста спочивали душею і набиралися нової сили й віри в майбутнє України. Це був вік романтизму, коли пісня, літературний твір ішли просто до серця, розбуркувалп свідомість. І серед цього романтизму, так званого "українофільства" ще не було місця для політики.

Обік із мистецтвом починала народжуватись українська наука — Антонович, Житецький, Вовк, Кістяківський. Але це був такий високий Олімп, що до нього не досягала моя шістнадцятилітня легкодухість. Тільки один із цих учених, у якого на науковому ґрунті вже зростала політична думка, М. П. Драгоманов, був якось більш досяжний. Молодий, недавно одружений з красунею Людмилою Михайлівною, осяяний своєю талановитістю і популярністю межи студентами, він часто бував на "чаях" у Старицьких, бував і у нас на театральних виставах. Завше веселий, дотепний, він умів і поглузувати з людей, спостерегти їх слабі риси і посміятись навіть зі своїх близьких — часто жартував з своєю жінкою, любив танці, і ми не раз із ним вальсували під чудову музику Лисенка. Разом із ним часто з'являлась теж дуже гарна сестра його Ольга. Це була горда й пишна панночка, якої ми трохи боялись, вона завше мовчки слухала жарти брата, але й сама иноді вміла вставити дуже влучне слівце. Обидві ці пані завше ходили в чудових українських убраннях. Ми чули, що сестра Драгоманова була вже заручена з волинським мировим посередником Петром Косачем. Але цей Косач мав таку скромну зверхність, був такої тихої вдачі, що трудно було уявити собі, що могло з'єднати цю горду панночку з цим простим невидатним чоловіком. Але пізніше я оцінила П. А. Косача. Це була людина така певна в своїх переконаннях, така прямолінійна й шляхетна в своїй громадській поведінці, така добра до людей, що мені стало зрозумілим, що розумна молода Драгоманівна зуміла оцінити цю людину.

Драгоманов, як професор, мусив часто бувати на "чаях" і в попечителя і у директора шкіл, і тут його гострий юмор знаходив собі чимало поживи в спостереженнях над тогочасним гімназіяльним учительством, яке жило лише матеріяльними турботами та змаганнями зробити кар'єру, дістати "Анну на плече". Ці спостереження вилилися в відому в ті часи оперу "Андріяшіаду", за назвиськом Андріяшова, україножера, здається директора ІІ-ої гімназії. Текста склав сам Драгоманов, музику підібрав Лисенко з усіх опер, — виходило дуже комічно, коли зібравшись невеличким гуртком, Старицький, Русов, Лисенко, Драгоманов конспіративно співали всі ролі, представляючи весь тогочасний педагогічний конклав київської 1-ої гімназії, яка давала тон цілій шкільній окрузі. Особливо юморизував Драгоманов виданий Андріяшевим "Народний Календар" для так званого Юго-Западного Краю, в якому він хотів вислужитися перед начальством своїм москвофільством. Скільки до цього додавалося цікавих епізодів про переслідування українського слова, якою злістю тоді блищали розумні очі Мих. Петр. Але як часто серед сміху, жартів усіх охоплювала безсила злоба на ці переслідування, на ту непотрібну силу

"За сто літ". Книга друга — 154

адміністрації. Вабила Галичина, де вже прокидалася національна свідома праця, майже без перешкод з боку уряду, і Русов, Драгоманов, Лисенко вже мріяли про літні поїздки в "Европу", мріяли увійти там у зносини з Галичанами, з Слов'янами (Лисенко записував народні пісні).

Як оригінальна постать виступав серед усіх цих високоталановитих людей Хведір Вовк, один із наймолодших між ними. Він стояв найближче до тогочасної української молоди, особливо був популярний серед дівчат (т. зв. "ґави"), перших київських студенток курсів публічних лекцій, що спочатку викладались випадково (лекції В. Шульгина з усесвітньої історії), а потім систематично з природознавства. Вовк теж був завзятий біолог, і в той час захоплювався всіма галузями природознавства. Пам'ятаю, як він водив мене на насип залізниці, що тоді щойно будувалась через Київ з Одеси на Петербург. На цій розкопаній землі Вовк пояснював мені геологічний склад київських гір, а я цим дуже цікавилася, бо хотіла поставити природознавство в дитячому садку дуже широко. Вовк мав красиве оригінальне обличчя з настовбурченим волоссям, темнокарими дуже виразними очима. Він належав до лівої, конспіративної частини тогочасної громади. Старші трохи підозріло ставились до його конспірацій, а він завше жартував з боягузтва старших громадян. Він підтримував політичні думки Драгоманова, носив у потайній кишені маленьке видання (закордонне) нелегальних віршів Шевченка і взагалі в цілому товаристві визначався, як "нігіліст". Мені він подобався своєю простотою, якось одразу він став звати мене Ноною (моє родинне ім'я), до того ще він щиро приятелював з Ол. Ол. Русовим; вони складали ліве крило Старої Громади, не так своїм віком, як напрямком своїх думок.

Віком тодішні старі громадяни всі були ще молоді, майже всі щойно покінчали київський університет, як напр. Павло Житецький. Він цілком був захоплений своїми філологічними працями про українську мову, про Котляревського. Житецький був дуже красивий, огрядний і чудово співав українських пісень. Бувало, як поїдуть човном по Дніпру кудись кашу варити, то Житецький заспівує, а Юркевич за кашовара. Любили Українці дуже ці "каші" на Дніпрі, там можна було вільно балакати, не боячися шпигів, що вже дуже нахабно починали стежити і за лівим крилом громади і за тими домами, де збиралися наші суботами, дарма що ці суботи не мали жадного політичного значення. Тут провадилася велика культурна праця, складався словник, отой великий, якого на жаль, не всім складачам довелося допровадити до кінця. Якби котрий із тих складачів написав історію цього словника, це була-б цікава сторінка з історії українського руху. Скільки разів ця наукова праця мусила припинятися, бо часто не було змоги зібратися 4-5-ом душам, матеріяли для словника переносились із помешкання, "ховались" від поліції. Як часто приходилося чути: "Бога ради заберіть од мене цей словник, бо в мене напевне буде трус". І треба було великої мужности, щоб узяти словник до себе! Ділили його між собою за літерами.

Скільки глузувань сипалося з боку радикальної молоди на старих громадян: "Одне знають ці українофіли — над словарем сидіти". Але скільки українських діячів виховалось на цих "словарних" зібраннях, бо окрім самої роботи над словником, там за товариською вечерею за чарочкою обмірковувались також усі пекучі події, питання тогочасної української тяжкої дійсности, обмірковувались нові українські видання, вишукувалися способи, як переборювати все нові перешкоди для розвитку української культури, як піднести українську культуру, яким шляхом іти в цих змаганнях.

Одним з таких шляхів був Півд.-західн. відділ Геогр. Тов-ва (Юго-западный отдѣлъ Географическаго Общества). Цей відділ відіграв величезну ролю; він розбуркав національну свідомість багатьох млявих, пригнічених

"За сто літ". Книга друга — 155

Українців, він витворив фанатиків фольклору та етнографії, таких як Новицький з Катеринославу, Манджура з Харківщини. Його праця захоплювала всі верстви громадянства. Наче якась ціла національна течія побігла по Україні разом з товстими зшитками, записаними українськими народніми піснями та казками, з'явились перші бруньки нової національної свідомости. Цей рух захопив і мене, а загітував мене Ол. Ол. Русов, що сам страшенно був захоплений красою наших пісень, — як змістом, так і музикою їх. Як секретар Товариства, він був у самому центрі його діяльности. Він перший відкрив мені красу української народньої поезії, заговорив до мене українською мовою, і без довгих промов та роз'яснень збудив у мені ту любов до нашого народу, яка вже ніколи не покидала мого серця і кермувала моїми політичними виступами, всією моєю працею довгі літа.

Під упливом Ол. Ол. я поїхала зимою в нашу Алешню, щоб там записати кілька колядок та щедрівок. Це був мій перший самостійний виступ. Я до цього часу ще ніколи не розлучалася з сестрою. Тепер я поїхала сама новою залізницею, що доводила лише до Ніжена, звідти на поштових до Чернигова, де я мала пересісти в диліжанс. Сестра дуже боялась відпускати мене зимою саму, та на її щастя могла мене доручити якійсь дуже певній особі, з якою я й доїхала до Чернигова, а звідти вже дорога була знайома. Але через те що наш дім не опалювався взимку, та й ні з ким мені там було-б жити, то я мусила оселитися в Рудні у Адел. Мих. Миклашевської. Щоб одразу стати як-найближче до вабливої для мене праці народника, я пішла пішки тих 5-6 верстов, віддалення від шосе до Рудні. Була чудова зимова година. Я йшла лісом, потім через село Аннівку по греблі, з невеличкою валізкою в руках, перед вечором. Велике було здивовання моїх сусідок, коли я пішки зненацька з'явилася перед ними. Незвичайно гостинно вітали вони мене: зараз на столі, засланому сніжнобілою скатертиною, з'явились мені знайомі з дитинства тоненькі бублички, обсипані маком, солодкий чай з густою аж жовтою сметанкою, почалися знайомі оповідання про кривого "журавочку". Ніщо тут ніколи не змінялося, скільки себе пам'ятаю, думала я. А ми? Скільки ми пережили за ці два роки після смерти батька, за цих 5 останніх місяців з дитячим садком, після знайомства з Українцями! Я рано пішла спати в чистеньку кімнатку, де мене влаштували на кілька днів. На другий день я вранці поспіхом випила молока і побігла в Алешню. Ніколи не забуду я цих 10 день, що я там перебула, записуючи пісні, обряди, казки. Явдоха та Оксюта, що мені найбільше їх наспівали та наоповідали, стали для мене близькими на все життя. У флігелі, що виходив на вулицю, вже організована була перша земська школа, і в ній працював справжній учитель правди та науки; високий, худий, з досить ясно виявленою туберкульозою, він цілком віддавався своїй праці, вчив дітей цілий день, а ввечері до нього збиралися хлопці-парубки і дівчата, і він їм читав Шатріяна "Исторію крестьянина" та инші романи тогочасні поступового змісту. Двічі на тиждень він ходив у сусіднє село, де хазяям-ганчарам читав Костомарова, "Чорну Раду" Куліша, Мордовця, пробуджував їх національну й соціяльну свідомість. Де бралися сили в цього кволого здоровлям учителя? тільки міцний дух його давав йому ті сили. На жаль, недовго довелося йому учителювати. "Бомага" від шкільної Ради припинила його діяльність. Але зерна, що він посіяв, довго давали добрий овоч, — і хуторяни, і алешнянці завжди шанували школу і відрізнялися од инших селян своїм вищим розвитком.

Але я обіцяла сестрі повернутися до Київа на Новий Рік, і ось я вже їхала назад із текою, напханою матеріалами з етнографії Алешні. На цьому ґрунті розпочалася наша взаємна симпатія з Ол. Ол. Русовим.

Перший раз, коли Старицький привів до нас "Сашу Ангела", як звав Русова за його співи й веселість і Чубинський, і Лисенко, і инші, я змогла

"За сто літ". Книга друга — 156

тільки висміяти цього співака за його сірі широкі штани. І в обличчі, і в манерах було стільки своєрідного, оригінального, неподібного до всіх тих урівноважених "комільфотних" людей, яких я бачила раніше, що я ніяк не могла відразу поставитись до його серйозно. Голос у "Саші Ангела" справді був гарний, і він у першій п'єсі, яку в нас ставили — в "Чорноморськім Побуті" чудово виконав ролю Ілька. Цей "Чорноморський Побут" і був тим першим приводом, що через нього ми з сестрою увійшли в українське коло. Коли Старицький прийшов до нас на наше нове помешкання проти театру у Л. І. Марковського, його вразив простір і краса нашої залі, і він одразу став радитися в моєю сестрою, чи не можна було-б як-небудь використовувати цю залю для громадянства, коли кінчалися праці в нашій школі. Влаштували кілька літературних вечірок, а потім Старицький і каже: "Давайте спробуємо заграти театр, в мене є п'єса Кухаренка — "Чорноморський Побут", трошки змінимо її, Лисенко додасть пісень". І закипіла робота: притягли до неї і стару і молоду громаду, притягли господаря дому, щоб допоміг з кулісами, декораціями, і восени 1872 р. поставили "Чорноморський Побут". У ньому взяли участь студенти, з яких потім повиходили видатні українські діячі. Козака Тупицю грав красунь Орест Левицький, Марусю грала О'Конор, дуже гарна панночка з наївним шепелявінням. Коло неї і її сестри — пані Лисенко, завжди юрбою ходили паничі: Кобилянський, Кудря і ин. Разом із "Чорноморським Побутом" поставили російський теж народній, але недоладній водевіль "Ярославская Кружевница", у якому грали я і молодий Марковський Платін; я виступала в шовковому сарафані: це була моя остання данина московській нації.

Після Різдва р. 1873 почали розучувати "Різдвяну Ніч", перероблену Старицьким для театру, для опери. Це вже викликало куди більше клопоту, численні репетиції. Режисерував М. Старицький, але часто з огляду на серйозність вистави, режисерував і Чубинський. Инший раз Лисенко в розпачі, що режисура вистави не відповідає духові його музики, вискакував зза фортеп'яну, і на обличчі його була правдива мука. Пам'ятаю, як в одній сцені, щоб краще показати красу постати Оксаниної, Старицький вимагав, щоб вона вилізала на скриню. Чубинський обурено поясняв, що це зовсім неправдиво з етнографічного боку, а Лисенко журився, як-же буде звучати голос у такому положенню примадони, і лише сама Оксана своєю веселою вдачею обеззброювала всіх трьох і по 10 раз вилізала на скриню і злізала знов, щоб спробувати обидва ефекти. Дуже ми захоплювались музикою Лисенка; деякі арії Оксани, її дуети з Вакулою-Русовим повторювались по кілька разів, не так на вимогу режисерів, як на прохання публіки. Тут уже й я брала участь: грала одну з тих бабів, що приносять звістку про смерть Вакули. Та й перепадало-ж мені від Чубинського за мою українську вимову тих 5-6 слів, що мені треба було вимовити!

"Різдвяна Ніч" так добре була виконана — як для домашньої сцени, музика її так подобалась усім Українцям, що після дворазової вистави, почали клопотатись про те, щоб поставити її в міському театрі. Там уже збирались і всі критики музики. Мик. Віт. прийшлося оркеструвати "Різдвяну Ніч", додати декілька музичних сцен, напр., прекрасний дует Вакули з Пацюком, сон Вакули, при тому Вакулу грав брат Русова, артилерист Коля, молоденький хлопець, що мусив дуже обережно виступати, щоб не накликати на себе гніву військового начальства (де-ж таки — офіцер грає в українській опері!). Взагалі чимало осіб, що з охотою брали участь у виставі в залі Ліндфорсів, відмовлялись виступати публічно в такій сепаратистичній компанії, і Мик. Віт. мав багато клопоту щоб поповнити персонал та переконати директора міського театру поставити українську оперу місцевого композитора-українофіла. Тим приємніша була пропозиція одного Поляка з пе-

"За сто літ". Книга друга — 157

тербурзької консерваторії — Габеля, чудового баса, награти Пацюка. Багато було хвилювань з тим публічним виступом. Русов, за якого Лисенко був цілком певний, всеж-таки учився для цього у оперного тенора Андріїва. Успіх пані Лисенко в ролі Оксани нахилив її до вступу в консерваторію, а критика оркестровки спонукала Мик. Віт. поїхати до Петербургу, щоб там спеціяльно підучитися композиції і оркестровки у славетного Римського-Корсакова. Через те з осени Лисенки перебрались до Петербургу, де скоро зустрілась і я з ними, як жінка Русова.

Наше кохання почалось не відразу. Я вже згадала, що коли Русова вперше привів до нас Старицький для ролі Ілька в "Чорноморському Побуті", я страшенно висміяла його. Наскільки сестра моя відразу оцінила його високу інтелігентну особу і ставилась до нього дуже добре, настільки я довший час лише глузувала з нього, з усього його назверхнього вигляду, але непомітно для самої себе почала піддаватися його впливові і демократизувалася якось не зокола, а з середини. Але справжнє приятелювання між нами почалося на ґрунті того, що ми обоє так дуже любили, — на ґрунті музики. Тоді щойно вийшла нова опера Даргомизького — "Кам'яний Гість", що своїми речитативами вносила цілком нову течію в композиції опер. Ол. Ол. знав музику, багато читав про її історичний розвиток, нові психологічні вимоги до неї. Так цікаво було разом із ним студіювати цю оперу, розуміти кожний переспів, кожну фразу. Русов з великою експресією співав усі ролі, тож не дивно було, що вивчивши цілу оперу до кінця, ми вже знали, що кохаємо один одного і що ніякі ані національні, ані соціяльні перешкоди вже нас не розлучать.

А життя вже готувало нам розлуку. Ол. Ол. заробляв у 1-й гімназії, як учитель грецької мови і як секретар ради учителів. І ось коли рада цілком несправедливо ухвалила вигнати одного учня, секретар одмовився підписати протокол. Дуже радий спекатися учителя-українофіла, директор загрозив секретареві демісією, а Русов прийняв виклик і покинув ту службу, на якій він дуже високо стояв завдяки своїм знанням, але яка була йому огидна тою неправдою та компромісами, що їх вимагала. Всі друзі відмовляли молодого вчителя од такого рішучого кроку, бо всі розуміли, що се було велике матеріяльне ризико, не маючи жадних збережень і маючи стару матір на руках, кидати посаду. Але для Русова компроміси не існували — де він бачив неправду, там він або боровся проти неї, або струшував порох і відходив на злидні, на небезпеку. Тепер він бачив, що роля учителя тогочасної середньої школи занадто багато вимагає компромісів (особливо від українофіла), і подався до Петербургу, щоб там провадити далі свою філологічну освіту й писати дисертацію на магістра слов'янознавства. Ми вже розсталися, як наречені, але проти нашого шлюбу обурився мій брат, і поклав резолюцію не давати мені свого опікунського дозволу до мого повноліття, себто до 21 року, а мені було тоді 20! Чекати півроку було не страшно, але страшна була розлука для Ол. Ол. зо мною, а мені з моєю любою сестрою. Їй уже було 30 років, а наше життя було так переплетене, що я не могла собі уявити, як я покину її саму. Дитячий садок треба було припинити, але знайшлись охотники вести його далі, і ми все передали: помешкання, приладдя та разом і щорічний дефіцит, який ми мали з садка. І в липні ми виїхали з сестрою до Петербургу до Русова, що жив там з приватних лекцій, які добув йому Ламанський, професор слов'янознавства в університеті. Сестра найняла хатку в "Поезії" коло Петергофа, а недалеко від нас поселилися два учні Русова — Магденки і він сам. Так пройшло літо, наближався вже шкільний сезон, я шукала собі платньої посади, звернулася до видатних тогочасних педагогів — Паульсена та инш., показувала їм звіти свого київського дитячого садка-школи, і вони дали мені посаду в двох міських школах Петербурга. Ол. Ол. не міг набирати багато лекцій, бо працював у Публічній Бібліотеці для своєї

"За сто літ". Книга друга — 158

дисертації. Сестра вже збиралася до Київа, де її просили заступити матір для 4-ох дітей одного Українця — Беренштама, бо мати їх була в лікарні для божевільних. Тяжко мені було розлучатися з сестрою, в неї бували вже напади тої хороби серця, від якої вона через три роки після того й померла. Хоч ми не були повінчані, але я зосталася з Ол. Ол., як його жінка, і ми переїхали скоро в невеличку кімнатку на Літейному, а Мімочка поїхала до Київа.

IV.

Кімнатка була невеличка, за занавіскою стояло два ліжка, умивальник, шахва для одежі, по другий бік два столи, фортеп'ян і скрізь книжки, папери. Теперішня молодь простіше ставиться і до сексуальних відносин і взагалі до соромливости, але мені, вихованій у прозоро-чистій атмосфері нашого дівочого життя, мені, яка думала, що можу завагітніти від першого поцілунку мого нареченого, це життя в одній кімнаті стояло переді мною, наче якийсь кошмар. А ще бувало так, що до Русова прийдуть люди дуже рано, треба одягатись за занавіскою — це була мука для мене. Гольдштейн, друг Ол. Ол., завше висміював цю мою кумедну соромливість. Жили ми вбого, але я в своєму демократичному піднесенні раділа цим злидням, і кола одного разу, одержавши гроші за лекції, Ол. Ол. приніс на вечерю сардинки, я обурилася на таке буржуазне порушення нашого аскетизму. Ранком я йшла до школи, ще лихтарі горіли на вулицях, а як верталась у три години, то знов уже горіли лихтарі. Бігли разом по пишному, повному людей Невському обідати на Большой Морской, де якісь Шведки тримали велику дешеву їдальню. Вечорами Ол. Ол. або працював у Публічній Бібліотеці, або ходив на "п'ятниці" до Костомарова, де збирались Українці: Лисенко, Мордовцев, одного разу прийшов Куліш, і Костомаров лаяв його за його "Крашанку". Ще бували "журфікси" у Гайдебурова, редактора "Недѣли", тижневика, що спочував українству. Тут збиралися народники, бував Червинський П. П., що написав цілу низку статтів про народництво і його велике значення для Росії, — він був нашим сусідою в Алешні. Завзятий, упертий, він гаряче стояв за свої переконання, він тоді щойно скінчив Розумовську Академію. Тут зустрічали ми й Пипіна. За цими чаями балакали про Достоєвського: тоді тільки почали виходити його твори, і в них бачили якусь силу, нове слово для відродження Росії. Але були й инші політичні партії, що не визнавали жадного народництва, жадного того містицизму Достоєвського, а лише саму політичну боротьбу, і "Недѣлю" звали "Емеля" за її солоденький, замирливий тон. Скоро п'ятниці Костомарова припинилися, бо великий історик заслаб на тиф. Він жив сам із дуже старенькою матір'ю, так що Українці по черзі доглядали його і ночували коло його. Він дуже маячив, і маячіння його було такого цікавого філософського вмісту, що Ол. Ол. записував це. Я пам'ятаю лише одну фразу: "неужели я женщина? Боже мой, что может быть унизительнее быть женщиной". Коли йому стало дуже погано, товариші вирішили викликати до нього ту пані, що мала одружитися з ним у нещасливий день його арешту в Київі. Вона зараз приїхала (бо була вже вдовою), але хоч Костомаров на той час уже видужував, лікарі дуже боялися для його нервів усякого хвилювання і заборонили цій пані одразу увійти до хворого. Підготував цю зустріч Ол. Ол., і коли вона сталася цілком добре, без жадної небезпеки для всім дорогого хворого, то Ол. Ол. веселий прибіг додому і казав: "Ну, тепер усе буде добре, вона його любить і буде добре доглядати".

30-го серпня 1874 р. в церкві св. Симеона ми повінчались, цілком нігілістично, та самі й зовсім не зробили-б цього, але мати Ол. Ол. дуже непокоїлася цим. Ми все чекали на весілля нашого посадного батька М. П. Драгоманова, але він прислав нам у листі своє благословення. Несподівані обста-

"За сто літ". Книга друга — 159

вини життя не дозволили йому приїхати, а потім викинули його на еміграцію. Я цілком не знала, як улаштувати оте весілля; Ол. Ол. закликав за дружків Магденка та Ґольдштейна, за батька та за світилку — М. В. та Ол. Ол. Лисенків. Коли я увійшла в церкву, "салопниці" зашепотіли: "убегом венчается", бо я була без "фати". Вийшли ми з церкви й не знали — що-ж далі? Ол. Ол. запросив усіх до нас, а дружки побігли чого-небудь купити, хто шампана, хто ковбаси. Лисенко заграв мені свій чудовий твір — рапсодію на пісню "Золоті ключі", яку й присвятив мені. Це був єдиний, але чудовий весільний дарунок. Скоро нас усіх вразило горе Мик. Віт.: наша улюблениця, красуня Ольга Олександрівна заслабла психічно, і прийшлося її помістити в лікарню. Мик. Віт. скоро після того повернувся до Київа. Серед музичного світу Ол. Ол. мав теж знайомих; з Рубцем він часто здибався і говорив з ним про видання народніх пісень, але з особливою приязню ставився він до Мусоргського. Це був бурлака-геній, ще мало визваний в вищих музичних колах. На жаль, Мусорський пив запоєм, ніколи не мав гроша; коли до нього приходив Ол. Ол., він грав йому уривки своїх творів, мріяв ознайомитися з музикою "хохлів", але несподівана смерть перервала це бурхливе життя, повне талановитих мрій і геніяльної творчости.

Тим часом у Київі припинилася діяльність Геогр. Т-ва; темна хмара адміністративних утисків заволокла весь український обрій, заборонено всяке літературне чи наукове українське слово, всякий переклад. В усіх сферах лунала славетна фраза міністра: "никакого малороссийского (українського) языка нет, не было и быть не может". Після Різдва приїхав до нас Вовк із пропозицією до Ол. Ол. від старої громади їхати за кордон, щоб там надрукувати усього "Кобзаря", поки не загинули всі ті рукописні заборонені вірші, такі цінні для повного розуміння творчости великого поета. Всі ці твори, всі рукописи були загодя куплені у братів Тараса, гроші на видання зібрано у скількох окремих заможних українців, а рукописи уважливо, науково перевірив Вовк. Треба було додати до видання спомини, і це доручили зробити Русову. Сестра моя вислала мені грошей, щоб ми могли жити за кордоном, нічого не заробляючи, цілком віддаючись великому завданню. Зупинились ми у Празі, місці сприятливому для видання, а для Ол. Ол. привабливого через його працю з слов'янознавства. Він саме надумався писати дисертацію про Яна Жижку, і звісно, ніде не міг-би знайти стільки матеріялів, як у Празі. Що до біографічних споминів, то пообіцяли їх дати Костомаров, поети Жемчужніков і Полонський. Тургенева треба було шукати за кордоном. І ось ми вирушили на Берлін-Дрезден-Прагу з "Кобзарем", рукописами і деякими рекомендаціями, ніде не зупинялись, тільки в Дрездені оглянули галерею. Перед Мадоною Рафаеля і Магдаленою Рібейра хотілося плакати від захвату.

Переїхали чудову Саксонську Швайцарію, і ось перед нами "Злата Прага". Рекомендації від Лананського, Пипіна та инших російських слов'янофілів дуже допомогли. Ми влучили саме в розпал національної боротьби Чехів і в період унутрішніх незгод, коли вся чеська інтелігенція поділилася на два табори — старочехів з Палацьким і Ріґром на чолі, і младочехів, що мала свій політичний орган "Narodny Listy" під редагуванням Ґреґра, а русофіл Патера запобігав перед Москалями, і з нами Українцями боявся вступати в близькі зносини. Це був період, коли празький університет уже придбав кілька катедр з чеською викладовою мовою, коли гріш по грошу збиралася імпозантна сума на будову національного театру, коли серед чеського жіноцтва лунала слава Кароліни Свєтлої та Божени Нємцової, і коли все жіноцтво, від куховарки до жінки міністра збиралося щоб читати багату бібліотеку Напрстків, у якій справді була зібрана величезна кількість книжок у всіх мовах. Там і я навчилася чеської мови і захоплювалася творами Неруди і безпосередньою красою казок Б. Нємцової.

"За сто літ". Книга друга — 160

Ол. Ол. якось одразу ввійшов у гурток младочехів. Як ми захоплювались їх боротьбою за національну незалежність, як раділи разом із ними із кожної їхньої перемоги, з кожного придбання національної культури, і обурювалися проти системи "trpnyj odpor", пасивного опору з нехтуванням ворога, — системи, якої трималася партія старочехів!

Друкарня "Народніх Листів" ласкаво згодилася друкувати "Кобзаря", і Ол. Ол. заходився впорядкувати матеріяли, зібрані Вовком, чисто написані на маленьких шматках паперу. Деякі вірші знайдено в кількох варіянтах, з ріжними змінами, що відріжняли їх від авторського оригіналу. До цього треба було додати до видання спомини про самого поета. Особливо хотілося Ол. Ол. здобути спомини Ів. Тургенева. Дізнавшися, що цей російський письменник саме перебував тоді у Карлсбаді, не так далеко від Праги, Ол. Ол. поїхав туди. Тургенев зустрів його дуже прихильно і висловив свою пошану до нашого поета, свою щиру симпатію до нього як до людини. Це його порівняння — "ведмідь, що в душі його співає "маліновка". Він згодився написати спомини про своє, хоч і не дуже близьке, знайомство з поетом. Потім Ол. Ол. прийшов ще раз до Тургенева, щоб забрати написані вже спомини, і тоді передав йому мою статтю, що я написала про Шевченка французькою мовою. Тургенев ласкаво передав її до "Révue des deux Mondes", де вона й була надрукована.

Наладивши до друку рукописи, О. О. надумавсь раніше ніж упрягатися остаточно до праці, зробити ще невеличку екскурсію до Коконош, — хотілося познайомитися з цим народом, якого інтелігенція так прихильно ставилася до нашої справи і провадила таку завзяту боротьбу за національну волю свого народу, — що нам, Українцям, треба було-б тільки вчитися в них. Чудова природа Чехії нас цілком захопила; подив наш викликали також і ті чеські школи, що ми їх бачили по найглухіших гірських селах, — вони свідчили, що зусилля національних борців і в той уже час перемагали німецький гніт і ширили національну освіту серед чеського народу.

З вересня почалось друкування "Кобзаря", коректу теж мусив робити О. О., і ми завжди вдвох зчитували рукопис. В усіх наших справах нам дуже допомагав емігрант Шоров. — Українець, що перебував уже давно на еміграції, як "російський нігіліст". Йому прийшлося чимало голодувати в Парижі, де він тягав дошки з пароплавів, потім розбив собі ногу і довго пролежав у шпиталі. Ще довго доля носила його по всіх містах — столицях Европи, аж поки не закинула до Праги саме під час нашого там перебування. Тут він мав деяку оплачувану працю, і був навіть завше порядно одягнений, як того вимагають у Европі, хоч часом і в Празі йому приводилося голодувати. Цілком самітний, змучений довгим еміграційним життям із його партійними та гуртковими сварками, він знаходив у нас деякій спокій та відраду, особливо коли у мене народилася дочка Людмила. На жаль ця дитинка не довго тішила нас усіх, бо через три місяці померла. Шоров, як справжній друг, увесь клопіт з похороном узяв на себе. Тяжко на чужині ховати близьких, тяжко й нам було поховати на празькому кладовищі нашу першу дитину!

Працюючи над "Кобзарем", О. О. рівночасно збирав по празьких бібліотеках матеріяли для своєї магістерської дисертації: "Ян Жижка". Постать цього чеського народнього ватажка дуже захоплювала О. О., а в Празі він міг зібрати силу матеріялу для освітлення цілого таборицького руху. Так непомітно летів час, і вже наближалося до кінця друкування І-ІІ тому "Кобзаря"; йому треба було міркувати, яким способом перевезти це перше повне видання на Україну. Ол. Ол. вирішив переговорити з галицькими Українцями. Перший том не викликав сумнівів: він увесь складався з дозволених російською цензурою творів. А другий том, навпаки, був цілком

"За сто літ". Книга друга — 161

нелегальний з погляду російського уряду. Тимчасом із України надходили недобрі вісті: закон 1876 року, шо забороняв усяку літературну продукцію українською мовою, виїзд Драгоманова на еміграцію, — все це були ознаки небезпечного стану в українських справах, і редакторові нелегального "Кобзаря" було досить таки ризиковано повертатись на Україну зараз-же після скінчення праці. Але матеріяльні засоби наші були цілком вичерпані: громада платила тільки поки йшла праця, приватні мої засоби теж були вичерпані, а до того-ж і туга за рідним краєм мене виснажувала так, що я не могла далі лишатися на чужині.

Весною 1876 року ми й вирушили додому. У Відні нам пощастило зустрітися в Драгомановим. Він був у піднесеному настрою, вірив що його праця на еміграції, вільна й незалежна, матиме політичне значення, і уявляв її собі в двох напрямках: 1) критика політики російського уряду і політичне виховання України і 2) ознайомлення Европи з правдивим становищем України. Ці два дні у Відні ми майже не розлучалися, він водив нас по всіх віденських музеях і майже цілу історію мистецтва виклав нам на зразках ріжних напрямів у малярстві. Накінець повів нас ще й у величезний Рінґ-Театер (що через кілька років потім згорів) на оперу Ваґнера "Кола ді Р'єнці". Драгоманов захоплювувся постаттю цього італійського революціонера, але мої сили не витримали глибокомузикальних вражень цієї довгої імпозантної опери Ваґнера, і мене зомлілу витягли "в парадізу" (галерії) величезного театру.

Драгоманов дуже тішився з нового видання "Кобзаря" і обіцяв свою допомогу для його розповсюдження. Якимсь дивом переїхали ми щасливо кордон у Волочиську. Я раділа всією душею, що ми вертаємось додому: Ол. Ол. ставився до всього більш негативно: майбутнє ставало перед ним у загадковому світлі, дисертація була ще в цілком невпорядкованому стані: щоб довести її до кінця, треба було що-найменше 1 або 1½ роки, а на які засоби жити цей час? Просто з кордону ми поїхали до моєї родини в Алешню. Був початок літа, і там був і брат мій, Ол. Фед. Ліндфорс із дружиною та дітьми, і сестра. Всі радісно вітали нас після довгої розлуки. Сестра моя за цей рік цілком зукраїнізувалась. Вона дуже сприятелювалася з д-ром Михалевичем, відомим українським діячем. Для заробітку вона цілу зиму (1875-76 р.) жила в родині Беренштама і доглядала його 4-ох дітей. Праця занадто була тяжка для неї з її хворим серцем, діти були зовсім не дисципліновані, безмежна лагідність і добрість моєї сестри часто не могла подолати грубу неслухняність хлопців, і вона мусила покинути родину, якій вона дала багато любови й тепла, і приїхала до своїх. У Чернигові Михалевич доручив їй виконати дещо для словаря і деякі переклади. Як щира ідеалістична людина, Мімочка цілком віддалась українській ідеї і мріяла піти в народ працювати де-небудь на селі. Але здоровля не дозволяло їй зреалізувати цю мрію, замісць того їй треба було весь час лікуватися в спокійних умовах родинного життя в Алешні.

Що до мого брата, то національна боротьба була йому цілком чужа, його захоплювала політична діяльність, боротьба за земську автономію проти централізації, проти насильства, яке чинив петербурзький уряд над громадськими організаціями. Як губерніяльний чернігівський "гласний", блискучий промовець, що навіть противників своїх вражав холодною логічною красою своїх промов, він користувався великим упливом на земських зборах, і потроху коло нього та Івана Ілліча Петрункевича гуртується та чернигівська земська опозиція, що стала ядром ліберально-конституційної земської партії, яка 25 літ відважно боролася з урядом і підтримувала ті реформи, що хоч на короткий час освітили темний обрій російської території в 1905-6 р. Навіть чорна реакція 1880-х років не могла припинити протестанської діяль-

"За сто літ". Книга друга — 162

ности земської опозиції. Рух цей, коли його затримували гострими репресіями в одному земстві, перекидався до иншого, — з чернігівського до тверського, з тверського до харківського, до саратовського і т. д. Часами користувалися цим рухом і Українці в таких справах, як визволення народньої освіти, початкової школи: в Чернигові з ініціативи Шрага, в Полтаві — Леонтовича, Дмитрієва та инш. Тільки, на жаль, наші правобережні земства, найпізніш дозволені, організовані спочатку під страшними утисками місцевої адміністрації, виникали, не воскрешаючи жадної традиції якої-будь боротьби в минулому й не приймаючи участи в сучасній живій боротьбі, і навіть не порушували вони жадних ані політичних, ані національних питань.

Так після закордонного самітного життя ми одразу опинились в атмосфері гарячкової громадської праці. Нею захоплювався не тільки мій брат, але й його жінка, Катерина, що часто, як цілком коректна "дама", возила ріжну конспіративну коресподенцію між Черниговом та Київом. Пізніше під упливом Науменка вона стала ближче до українства, та й всі враження з дитинства (вона походила з Полтавщини й була сусідкою Лисенків) ріднили її з національно-українськими справами більш, ніж мого брата, Шведа Ліндфорса, вихованого в Петербурзі на російського гвардійського офіцера, що потім уже сам придбав собі широку освіту і політичний світогляд. Але він завше заступався за всі українські справи і був завше в найкращих стосунках із усіма Українцями чернигівськими та київськими: Константиновичами, Кістяковськими, Шрагом, Науменком та инш.

Недовго залишався Ол. Ол. в Алешні, треба було їхати до Київа вияснити наше майбутнє становище. Хотілося дуже Ол. Ол. повернутися зовсім до Київа, щоб там серед старих приятелів докінчувати свою дисертацію та не звертати з наукового шляху, але на перешкоді цьому стала іще та обставина, що моя сестра небезпечно заслабла; в неї було хворе серце, і тепер почалася водянка. Ми мусили наспіх найняти помешкання в Чернигові, і єдиною нашою метою було тепер — ратувати від смерти сестру. Але ні уважливий догляд, ні лікарі, ні наша любов нічого вже не могли зробити. Двічі випускали їй воду; після другого проколу вона померла 10 вересня 1876 р. А через два місяці в листопаді у мене народився син Михайло. Батька не було вдома, він тоді служив уже в чернигівському земстві статистиком, разом з П. Червінським, відомим на той час публіцистом (П. Ч.) "Недѣли" і Варзером, справжнім "нігілістом", себто тогочасним соціялістом, дуже підозрілим для чернигівської адміністрації, але занадто популярним у Чернигові, щоб не бути затвердженим хоч-би й на такій небезпечній тоді, з погляду адміністрації, посаді, як посада земського статистика. Всі троє не були спеціялістами-статистиками, але всі троє кожний на свій лад були щирими народниками і робітниками ¹⁾ та людьми високої моралі. Вони одразу склали свою методу досліджувати край, відмінну од відомої тоді методи московського статистика Орлова, т. зв. географічну. Вона полягала в тому, що все економічне життя населення досліджувалося в залежності від фізично-географічних умов, і відповідно до цього була вироблена програма досліджування і розпочато об'їзд Чернігівського повіту, поділеного між трьома дослідниками на певні райони. Праві земці, великі землевласники — всі були проти земської статистики, всі боялися, що наслідком цих об'їздів та дослідів буде така переоцінка землі, що не буде їм на користь; через те всі вони змагалися представити статистиків якимись революціонерами, що їздять по селах "мутить народ". Тільки ліва, інтелігентна частина земців розуміла правдиву важливість

¹⁾ Русов, як Українець, радів знайомитися з народом по суті українським, з його життям: радів з праці для полегшення його економічного становища. Варзер більш цікавився промисловою діяльністю населення, а Червінський перевірив на безпосередніх враженнях свої народницькі теорії.

"За сто літ". Книга друга — 163

цих дослідів і потребу правильної переоцінки земель відповідно до прибутків з них, і раділа, що їм пощастило зорганізувати статистичне бюро з людей щиро відданих інтересам населення і досить освічених, щоб як-найкраще перевести цю роботу.

Життя наше в Чернигові за ці перші роки статистичної праці Ол. Ол. було наповнене ріжноманітними інтересами. Хоч Ол. Ол. майже весь час був у роз'їздах по повіті, але-ж коли він вертався додому, наша хата наповнювалась життям. Збиралися статистики, обмінювалися враженнями, спостереженнями, які вони дістали й зробили під час поїздки. Яких тільки типів не траплялося їм бачити і серед старосвітських землевласників і серед селян. Часто збиралась у нас і молодь, співали хором, підготовляли українські концерти, на яких Ол. Ол. завше співав з моїм супроводом на фортеп'яні. Взагалі статистичне бюро було в той час наче центром культурного життя Чернигова: ініціатива у всіх громадських інтелектуально-мистецьких справах належала статистикам. До 1876 р. в Чернигові не було жадної публічної книгозбірні, ледве яку книжку можна було роздобути в єврейській книгарні Кранца, — отож в один із своїх поворотів з повіту статистики вирішили зорганізувати громадську книгозбірню. Скликали на збори всю інтелігенцію, обрали президію: П. Червінського — головою, мене — секретарем, Тищинського — скарбником; ріжними концертами та виставами зібрали потрібні гроші, чимало книжок дістали на тимчасове користування. Довго губернатор не хотів давати дозвіл на відкриття такої громадської бібліотеки, довго директор місцевої гімназії не дозволяв учням і близько підходити до такого небезпечного місця. Але завдяки скрупульозній лояльності першого голови Червінського, вона ввійшла в життя. Президія мала змінятися що-року, і кожний раз з боку губернатора виходили ріжні причіпки, коли треба було затверджувати президію. Взагалі треба було дивуватись, скільки ця бібліотека була переслідувана адміністрацією, скільки трусів у ній зроблено за те тільки, що вона давала населенню міста гарні книжки. Але не вважаючії на це, вона проіснувала понад 10 років; її, як дитину, виплекала сама тільки опозиція.

На прохання деяких приятелів я стала у Чернигові провадити дитячий садок. У мене збиралося 5-6 дітей. Шкільних меблів не було, але були малюнки, книжки; діти почували себе дуже добре. Коли ось у якусь нещасливу годину з'явилась поліція і зачинила мій садок. Це зробив інспектор виключно з політичних підозрінь. Потяглося слідство, допити; ніяк не могли розв'язати питання, скільки дітей, зібраних докупи, вже становлять дитячий садок, що мусив-би бути дозволеним від начальства: чи 10 чи 9 чи 11? Потім Карпанський вже присоромив слідчого за це, і справа не дійшла до суду, залишилась нерозв'язана, але в дальшому вона перешкодила мені одержати посаду народньої учительки, бо шкільне начальство ставилось до мене з підозрінням...

Рік 1876/77 відзначився особливим інтересом до політичних питань. Поки наші статистики об'їздили свої райони, там на Балканах ішла жорстока війна; два слов'янських змучених неволею народи — Серби та Болгари боролися з давніми своїми гнобителями Турками і благали допомоги у слов'янського народа, що не згірше Турків сам гнобив усі народи, що входили в склад його держави. І коли російський уряд наважився заступитись за народи, що змагали до свого визволення, до волі, до незалежности, то опозиційні елементи в Росії вирішили скористуватися цим моментом, щоб поставити своєму урядові деякі вимоги. Не відразу згодився петербурзький уряд на активну одверту допомогу південному Слов'янству. Більше півроку боролося воно само, на свій страх, а Европа мовчки дивилася, як текла кров цих героїв. Перші озвались до них по братерськи Українці, — вони добре знали, що то значить політична неволя; збиралися гроші, зброя, невеличкими гурт-

"За сто літ". Книга друга — 164

ками люди переходили через кордон і йшли вмирати за велику ідею — визволення Слов'ян. У Київі існувала таємна невеличка організація, що допомагала цим гурткам, добувала для них зброю, невеликі суми грошей. Ще як жили ми в Празі, до нас прийшов уже в герцеговинському вбранні молодший брат Ол. Ол., артилерист Коля. В запалі він потай вирушив з Петербургу за кордон, побував уже в скількох боях і мусив тепер вертатися, щоб не зазнати від свого військового начальства великих неприємностей. По дорозі він заїхав до нас, щоб розказати про цю героїчну боротьбу і про те обурення, яке там викликала індиферентність Европи. Але війна вже насувалась і, звичайно, хвилювала всіх і в Чернигові.

Тоді серед чернигівського громадянства визначалось кілька відокремлених течій, і було декілька видатних осіб. Унизу по Десні в так зв. Лесковиці жила родина Вербицьких: батько — учитель літератури в гімназії, кумир гімназисток, нігіліст, представник крайньої лівої, два сини, Федя і Коля, та дочка — не пам'ятаю вже як її звали, що потім стала першою дружиною Вороного. Федя поділяв теж крайні погляди, і писав вірші. Хоч уся родина й говорила тільки по-українськи, живучи серед чисто українського населення Лесковиці, вони не визнавали українства, з призирством ставились до українського питання і належали до російських поступовців. Разом із ними жив їхній родич Рашевський Іван Федорович, лікар земської лікарні, одна з найпопулярнійших осіб у Чернигові і як добрий лікар, і як видатний своєю чесністю і прямотою громадський діяч, цілком демократ і в своїх переконанях і в своєму житті. Він мав певні більш-менш українські симпатії і переконання. Дружина його дуже розумна жінка цілком була віддана вихованню свого сина-одинака Петі, заради якого зимою жила в Київі.

Друга чільніша течія була в земській губерніяльній управі, на чолі якої стояв видатний земський діяч, бувший повітовий лікар Олександер Павлович Карпинський. Він одверто, чесно тримався лівого напрямку в діяльності земства, повсякчас вступав у конфлікт зі всіма губернаторами чернігівської губернії, або як їх тоді звали (за Щедрином) — "помпадурами". Серед членів губерн. управи був Микола Константинович. Це вже був свідомий Українець, член української громади. Жінка його, дуже експансивна, повна пані Катерина Григор'ївна, була дуже гарна мати. Від часу до часу захоплювали її громадські змагання, і тоді вона хвилювалася, обходила цілу "парафію" себто всіх знайомих, або збираючи на щось гроші, або організуючи якийсь конспіративний виступ у земстві; потім ізнов ховалася в своє кубло, чогось лякалася, дорікала чоловікові за його гострі виступи, і надовго вгрузала в буденні турботи. В неї були дві дуже милі дочки. Одна з них, Катруся, потім вийшла заміж за видатного революціонера і багато зазнала лиха. Сестра пані Константиновички — Олександра Єгорівна Варзер була мовчазної вдачі, все було сидить та палить цигарки; багато читала, але в громадській праці не брала участи; була радикально настроєна, але і до всього, особливо до нігілізму свого чоловіка, ставилася критично.

В повітовій земській управі головою кілька літ був напрочуд гарний Тищинський, демократ і щирий Українець. Його всі знали за непідкупність переконань і чесну працю в земстві. Він був урядовець і жив з дочкою, мало освіченою дівчиною. Вона завше співала в українському хорі і вдягалася по українському, але в хаті так погано господарювала, що в їх завше було якось брудно, безладно. Для Тищинського інтереси його повіту становили зміст цілого його життя, за них він гаряче заступався і на земських зборах і перед усіма "помпадурами".

Весь цей гурток земців був дуже тісно зв'язаний особистими дружніми стосунками, але ж і пияцтво панувало серед них! Це було щось страшне. У Карпинського инколи бували такі п'яні оргії, що пиячили там цілу ніч, і

"За сто літ". Книга друга — 165

ранок заставав приятелів не за столом, а під столом, і їх розвозили додому в непритомному стані. Карпинський мав хворе серце, і ці оргії дуже шкодили йому, але загалом він мав таку міцну вдачу, що після такої ночи вмивається холодною водою і іде на доклад до губернатора, наче й не він. Мав дуже добре серце, всім допомагав, і хоч одержував велику платню, завше був у довгах. Він надавав великої ваги земству і кілька трьохліть з успіхом головував у губерн. управі.

Обік з такими нотаблями губерніяльного та повітового земства, в земській друкарні, яко редактор маленького часопису "Черниговскія Извѣстія", працювала особа, якої ім'я зістанеться дорогим не одному поколінню укр. молоди. Це був Леонид Глібов, автор безсмертних байок. У ті часи він був майже сліпий. Жив він у якійсь канурці при земській друкарні. Жінка його була проста селянка без жадної освіти. Завше одягнена в якесь лахміття, з нечесаною головою, вона цілком не відповідала ролі жінки такого славетного письменника. Старший син теж служив у друкарні і допомагав батькові в редагуванні. Улюбленцем батька був малий шестилітній син. Бувало прийдеш до них, — Глібов зараз веде до себе і починає читати яку-небудь нову свою байку, пояснюючи, які саме факти громадського життя навели його на ці образи. Пам'ятаю, якраз тоді він написав "Мальований стовп", і дуже ховався з ним, бо ця байка мала політичний підклад. І в темній хатинці наче ясніше стане, як залунають прекрасні слова, і в напівнезрячих очах блисне завзяте натхнення. Глібов завше боявся переслідувань, часто оповідав ріжні факти, що затримували розвиток нашої мови. Глібова любив увесь Чернигів; навіть по той бік "Червоного Мосту", де жила урядова аристократія, особа нашого байкаря була в шанобі. Але на жаль ця загальна пошана не реалізувалася в поліпшення його дуже кепських матеріяльних обставин.

І там за "Червоним Мостом" були у нас свої люди, як напр. Іван Григорович Рашевський, губернаторський урядовець, але разом із тим артист у повному розумінні цього слова: сам видатний маляр ¹⁾, він любив також музику і добре розумівся на ній. Жонатий з дочкою багатого власника Подольського, він мав прегарно мистецьки влаштоване помешкання, де так затишно, приємно було слухати фортеп'ян. У нього збиралися завше всі місцеві й приїжджі музиканти, він допоміг нам улаштувати концерт Лисенка. Він умів виривати у губернатора дозволи на концерти, українські вистави, на громадську бібліотеку, і завше заступався за всіх переслідуваних адміністрацією. Сам справжній аристократ, він як мистець був улюбленцем місцевої аристократії, і його добре приймали у всіх помпадурів. Дотепний, веселий, з усіма на "ти", був дуже милий товариш. До українства він ставився як до одної з ідеалістичних мрій "Саші Ангела" та Шрага, а що сам він дуже любив їх особисто, то й помагав українській справі, чим міг. Його зусиллям ми завдячуємо засіювання прекрасного музею Шевченка в Чернигові. Він сам так любив усе, що зв'язане з мистецтвом, з історією, з поезією.

От такий то був Чернигів наприкінці 70-х років.

У 90-х роках, коли ми вдруге туди повернулись, він мав уже иншу фізіономію. Але завше характеристичними його рисами були український етрографічннй характер не тільки населення в масі, але й інтелігенції, повсякчас опозиційний настрій громадянства проти адміністрації, та особливий чернигівський патріотизм — Десна, чернігівський собор: усе це були, такі мі-

¹⁾ З його картин чимало бувало на ріжних виставках, особливо на т. зв. "передвижних". Дуже гарна картина — Чернигівські вали і на них "остання розбита гармата", "степ коло села Роїще" та багато инших. Уже перед самою смертю він намалював величезну картину — вбивство якоюсь бандою цілої родини, одної з найосвіченіших аристократичних родин Чернигівщини.

"За сто літ". Книга друга — 166

сцеві речі, що дорогі були всім і кожному. Торг у місті був дуже мало розвинений і до проведення залізниці і після того, хоч євреї і становили величезний відсоток населення. Серед них визначалася своєю інтелігентністю родина Кранца, що відкрив першу книгарню. Одна з сестер Кранца була одною з перших лікарок. У другої родини Шлеп'янових старший син учився в Парижі на лікаря, а молоденькі дочки були пізніше на київських курсах. Найбільше євреї торгували лісом та орендували землю у великих землевласників.

Повертаюсь до турецької війни 1877 року. Чернигів заворушився. В великій залі дворянського дому дами та панночки краяли полотно на бинти, сорочки, простирала для поранених, упорядковували шпиталь. Настрій був піднесений, я в якесь свято обійшла всі шинки та ресторани міста і зібрала якусь дивовижну силу грошей. Скоро і до нас почали прbвозити ранених з Київа, з'явились поважні постаті турків з обмотаними якимось шматтям головами, всі босі, мало не голі. Серед дам-патронес виникло питання, чи ставитись до "Турків", як і до инших ранених. "Я ни за что не буду за ними ухаживать", виголошувала одна. "Может быть это самые башибузуки и есть — я их боюсь, я не подойду к ним близко", — верещала друга. Якийсь час можна було бачити, як ранені Турки валялись на тротуарах, поки не прийшов наказ: з Турками поводитися, як з усіма иншими раненими. Тоді їх поклали в шпиталь, і дами навіть флірти заводили з красунями-Турками. Інтелігенція дивилась на справу глибше. Оголосивши війну Турції і надавши цій війні, як це завше робив старий російський уряд, характер якогось альтруїзму, незаінтересованости матеріяльної, він звернувся до всіх земств із закликом прийти на поміч державі. Праві земці, звісно, з "патріотичним" (скорше рабським) захопленням готові були всі селянські (не свої) гроші віддати на "алтарь отечества", — для них це було ще й ліпше, що з огляду на ці вимоги, можна було зменшити витрати на народню освіту, бо проти її поширення вони завжди раді були виступати. Не так думали ліберальні земці; вони добре розуміли, що війна завжди ставить державу в скрутне становище, і що цим треба скористатися, та за ті послуги, які можна зробити урядові, урвати від нього дещо, підірвати його страшний абсолютизм, здобути більшу автономію для земств, більшу свободу для преси, для громадських організацій. У чернигівському земстві на чолі ліберальної опозиції стояли найкращі місцеві люди — Петрункевич, Савич, Вовк-Карачевський, Шраг, Ліндорфс. Вони гаряче вірили, що можна цілком легальним шляхом вивести країну з тої неволі, в якій тримала його адміністративна всемогутня влада, з економічного і культурного занепаду. "Легальність" — це було гасло боротьби земців, і вони гадали, що з цим гаслом вони можуть і тільки з ним мусять провадити цілком одверту боротьбу, не визнаючи жадної конспірації. Вони обурювалися на молодь і ті партії, в які вона тоді гуртувалася, за те, ще ці партії ховали свої наміри, провадили таємну організацію, вживали всяких засобів, часто непорядних. Ліндфорс вітав вираз Драгоманова: "чисте діло вимагає чистих рук". Це були люди таких твердих принципів, що ніщо не могло-б звести їх із раз вибраного шляху.

Наше помешкання у Чернигові скоро стало тим інтимним огнищем, коло якого збиралися ці люди, щоб порадитись про свої офіціяльні виступи, розподілити межи собою ролі, особливо під час земських зборів, та визначити справи, за які слід провадити боротьбу — в яких найкраще могла виявлятися автономія земства і які найближче торкалися інтересів населення. Такими головними справами того часу були: учительська семинарія в Чернигові і переоцінка всіх земель для справедливого обложения податками. Два промовці виконували головні функції в цій боротьбі: Ліндфорс — завше з яскравими доказами, з спокійно-логічною будовою своїх промов, завжди на ґрунті за-

"За сто літ". Книга друга — 167

кону; Петрункевич палким почуттям і красою слова захоплював слухачів, уже переконаних попередньою промовою Ліндфорса. Савич і Вовк-Карачевський вже додавали факти, конкретні, життєві вимоги; і не дивно, що добре підготовлена боротьба лівих завше захоплювала всі збори, головним чином публику, що під час земських зібрань наповнювала залю чернигівського дворянського дому, і иншим разом так захоплювалась промовами Петрункевича та Ліндфорса, що нагороджувала їх гучними оплесками, за що часто голова зборів (особливо Неплюєв) загрожував їй забороною бути далі на зборах. Уся молодь цікавилась тоді цими земськими зборами, і вони дуже виховуючи впливали на громадський розвиток у той час, коли не було жадної иншої публічної політичної трибуни.

Але з тих, хто мав у руках владу, на ідеалістів-земців, звичайно, ніхто не вважав. Свою учительську семинарію праві віддали міністерству, і в найважнішій справі — в справі підготовки учителів — зреклися своїх прав, самі вклали шию в міністерське ярмо. Статистичне бюро після закінчення опису чернигівського повіту вони скасували, і статистики опинилися викинуті за борт. Треба було шукати десь якоїсь роботи. Але я скористала з цієї прикрої події, щоб зреалізувати свої давні мрії: зректись усякого буржуазного життя, підійти ближче до села — жити так, як живуть мілійони народу, від слів і промов перейти до правдивого життя, до праці. Довго чоловік мій вагався; мій брат спочував цьому, як він казав, "переходу на землю", але вмовляв нас (ми тоді всі були в Алешні) не купувати окремої землі в иншому місці, а осісти на алешнянській землі (1000 десятин) де-небудь у лісі окремою фармою. Це не відповідало моїм мріям: в Алешні при найкращих взаємних відносинах селяни на мене дивились все-ж таки як на "пані", а саме це слово було вже для мене огидним. Через те ми купили шматок землі в Борзенському повіті — 12 десятин, три верстви від станції Доч, Либавсько-Роменської залізн. Було там поле, город, трохи лісу. В Борзенському повіті вже чудовий чорнозем, на якому нам здавалось легше працювати, ніж на алешнянських пісках Городнянського повіту. Приваблювало також сусідство Петрункевичів (Пліски — 2 станції залізницею від Дочі), Савича, Вовка-Карачевського — все борзенських гласних. Вабило ще й те, що там було вже виразно українське населення, а не як у нас у Городнянському повіті — мішанина трьох національностей (Білорусів, Українців та Москалів).

На нашій ділянці не було хати, треба було її будувати, а що мій Міша був ще зовсім малий, то брат не пускав мене на наш "хутір", поки не буде збудована хоч яка-небудь оселя, і я залишилася ще до весни в Алешні та готувала своїх двох старших племенниць до вступу до гімназії. О. О. поїхав упорядковувати наше маленьке хазяйство. Шматок землі, що ми купили, лежав якраз над шляхом між станцією Доч і м. Борзною серед лісу, що обступав його з трьох боків, а на південь, як стати на полі по той бік дороги, можна було бачити високі вітряки великого села Шаповалівки з панським маєтком. А трохи не доїжджаючи до нашого хутора, як їхати з вокзалу, збочувала дорога направо до казенного села Високого, що було відділене від нас великою болотяною низиною Доч. Через це болото йшла довга гребля, дуже тяжка і для людей і для коней, як і всі наші українські традиційні греблі; тут і наш кінь наколовся на смерть.

Велика ріжниця була в характері населення цих двох сел: Височани були привітні, добродушні, вони ніколи не знали панської неволі, ставилися до нас дуже приязно, радо допомагали своїм новим, дуже непрактичним сусідам: з Високого вийшли перші наші прихильники, серед яких ми насмілювалися провадити деяку соціалістичну агітацію. Навпаки в Шаповалівці люди були колишні крепаки дуже жорстокого пана, вони йому й тепер робили всякі можливі прикрости, підпалювали стодоли з збіжжям, витолочували поля. Не

"За сто літ". Книга друга — 168

проходило тижня, щоб у Шаповалівці не сталося якого злочинства, — грабували, вбивали, палили. Здавалося (згідно з катехизмом революціонерів), якраз такий настрій міг-би сприяти нашій народницькій пропаганді; але озлоблені крепацтвом Шаповалівчани підозріло ставилися до всіх панів, а тим більше до якихось приблуд, що невідомо звідки прийшли: їм здавалось, що купивши цей шматок землі, ми в них щось одібрали, вони звикли на цій ділянці випасати коней, а тепер? Ох, ці шаповалівські пастухи! Скільки прикростей вони нам чинили, як ці дріб'язкові сутички з ними псували нам те широке, велике єднання з народом, про яке я мріяла. Ці люди складали цілі легенди про наше оселення на хуторі. Одні казали, що ми просто конокради, через те й оселилися саме там, де люди пасуть коней. Другі — що ми купили землю біля станції залізниці, щоб зробити підкоп під поїзд царя, — саме тоді вже був зроблений такий терористичний замах на якійсь дорозі, коли проїздив цар. Треті дивувалися, що ми так добре ставимося до всіх "мужиків", садовимо з собою за стіл до чаю, до обіду. Тяжко було терпіти таке їх недовір'я, їхнє кепкування, та правда, що й ми давали до цього дуже багато приводів, зовсім не знаючись на господарстві. Вдома я ніколи й не бувала на кухні, а тут я відважувалась братись за всю складну працю куховарки й господині. Ол. Ол. від книг та інтелігенського життя мусив переходити тепер до сільського господарства. Ніколи не забуду, як одного ранку зайшли до мене баби, вертаючись із Борзни з базару, а я саме місила тісто на хліб. Червона, змучена цією тяжкою працею, я силкувалася все-таки перед бабами не показувати своєї незвички, але одна з них деякий час тільки дивилася на мене, посміхуючись, а потім не втерпіла та й каже: "Пані, дайте, я за Вас це за одну хвильку зроблю", — і лагідно відштовхнувши мене від діжки, вона зручно почала місити густе тісто. Сором мені було, але що-ж мала робити?

Я вся віддавалася новому життю: сама варила, прала, корову доїла. Ох, як тяжко було вставати о 5-й годині і поратись коло тої красуні корови, яку Ол. Ол. купив на ярмарку. Вона мала дуже неприємну звичку весь час махати хвостом мені в обличчя, а то ще ногою вступати в дійницю. Але й це, здається, таке просте життя не обходилося без суперечностей, що мусили вражати наших сусідів. Напр., коли в готову хату перевезено всі наші речі й меблі, то прибув і мій фортеп'ян, і от упоравшися з господарством, я часом сідала грати, грала, забуваючи час і втому до пізньої ночи, а на другий ранок треба вставати в 5 годин. Моя музика подобалась селянам, бо я часто грала прості народні пісні, а чоловік мій співав, і часом організувався цілий хор. А то бувало й таке: я перу білизну в копанці при дорозі, а до нас приїде в пишній кареті Петрункевич, і селяни ніяк не могли зрозуміти — чи це ми тільки прикидаємося вбогими, а справді значні люди й приятелюємо з найбільшими панами повіту, — чи таки справді мусимо працювати.

Все це перешкоджало простоті наших відносин із селянами, але все-таки потрохи з найближчими сусідами у нас установилась добра згода. Найближче обік з нами жив стрілочник на залізниці Данило Ткаченко з двома малими дітьми і дуже гарною жінкою Одаркою, яку він божевільно ревнував до кожного чоловіка, і так немилосердно бив, що вона не раз у самій тільки сорочці прибігала до нас переховатися на якийсь час. Злидні в хаті були страшенні, бо Данило пропивав усю свою платню. Він був колись за хурмана у панів і заховав любов до коней і нахил до панів: любив з нами чаювати, вважав себе за вищого від селян, бо служив на залізниці. В його хаті перебував мій чоловік, поки будувалася наша домівка.

Трохи далі, на узліссі мешкала дуже цікава родина: двоє старих і два їх сини, один років 10-12, другий парубок 18-19 років, Грицько. Він працював у нас, то допомагаючи в будівлі, то на своїх конях перевозив нам

"За сто літ". Книга друга — 169

що треба було — чи то дерево, чи збіжжя; він був своя людина в нас, приходив майже що-дня. Пам'ятаю, одного разу за чаєм ми їли м'ясо з гірчицею, а він думав, що то мед, та як наклав собі густенько на хліб, то таки добре опікся. Але він був трохи придуркуватий і довгі руки мав, так що з ним і балакати трудно було, а куди там уже провадити якусь пропаганду. Батьки його були цікаві з етнографічного боку. Старий, Михайло, знав усіх людей мабуть верстов на 50 навкруги, всі родинні і економічні відносини їх; це був ходячий місцевий літопис. Але найцікавіша то була його жінка Христина: старенька була шептухою, знала всяке польове й лісове зілля, всі ягоди, цілими днями ходила по лісі та збирала все на ліки, лікувала людей од усяких хвороб. Маленька на зріст, з обличчям зморщеним, як печене яблуко, з глибокими очами, завше у злиденному вбранні, але ніколи не в дірявому, прийде бувало з повним кошиком грибів, підіпреться рукою та й стане оповідати. Це була жива лісова легенда, хроніка місцевого життя за яких років 40. Чого тільки не пережили ці останні свідки панщини у нас на Чернигівщині. Дуже їх дивував наш новий genre de vie, але з тонкою делікатністю вони не висловлювали ані критики, ані спочуття.

Найприємнішим був наш сусіда з села Високого — Хома Колесник. Це був ще молодий господар, незаможній, типовий український селянський інтелігент, у найкращому розумінні цього слова. Був грамотний, мав велику цікавість до всього. Уважно прислухався до всіх наших розмов, накидався на нові книжки. Продукт іще російської школи, він уперше від нас почув мову про українську національну свідомість, вперше тепер читав українську книжку, і признавався, шо йому тяжко було її розуміти. Він любив музику, сам співав гарні народні пісні і заслухувався, коли співав Ол. Ол. Але з захопленням підтримуючи постійні зносини з нами, він разом з тим і боявся нас, не знав, що ми за люди, як до нас ставитись, і часто страх перед "становим" опановував його, і тоді він одразу починав уникати нас.

Найбільше приятелював він із нашим товаришем Маковієвим. Микола Маковієв — це тип, на якому не можна не зупинитися з найбільшою увагою. Мій чоловік зустрівся і познайомився з ним уперше у ніженського нотаріуса Беловодського, коли робив там купчу на хутір. У нотаріуса й перебував на той час молодий народник Микола Маковієв, щойно випущений з тюрми після процесу 193 народників. Сам з панської родини, він ще у гімназії на Херсонщині захоплювався революційними думками. На той час у російських революційних колах панувало два напрямки, дві партії: народовольців і народників (чорнопередільців). Маючи тиху, лагідну, глибоко гуманну вдачу Маковієв одразу захопився ідеєю народництва. З гуртком товаришів він покинув гімназію щось у VI чи VII кл., і вони під чужими пашпортами влаштували десь на селі бондарню, щоб мати легальне становище, а головне завдання їх було — наближення до народніх мас, єднання з народом, пропаганда. Хлопці з захопленням віддались праці. Стільки було чистого ідеалізму в їх змаганнях, стільки живого почуття любови до народу, таке шукання правди в житті. Але недовго довелось їм жити в рожевих мріях: хтось із селян, яким вони раді були-б і життя своє віддати, зробив донос на них, і всі були заарештовані й одвезені до Петербургу. Там їх тримали більш року, в знаменитій Петропавлівській кріпости, а коли процес скінчився, то багато з них були виправдані й випущені на волю під догляд поліції, і Маковієва виправдано майже зовсім. Ніхто з цих хлопців не думав усе-ж таки закидати свою колишню працю, свої думки. Почувши від Ол. Ол., що ми "сідаємо на землю", як тоді говорилось, і сідаємо без "толстовства", а з чисто народницькими змаганнями на українському ґрунті, він попросив Ол. Ол. прийняти його за справжнього робітника, тим більше, що після довгого сидіння в тюрмі йому треба було пожити на лоні природи. Він справляв таке гарне враження своєю

"За сто літ". Книга друга — 170

щирістю, чистотою своєї душі, що Ол. Ол. без жадних вагань згодився з ним на спільну працю на хуторі. З тої самої хвилі повстала між ними щира приязнь. Це була така гарна, правдива, чиста серцем людина, що ми всі троє скоро справді жили по братерському, не ховаючи один від одного жадної думки, жадного почуття. Він працював у нас на хуторі просто з якимось захопленням; часто був стомлений працею, переживав гіркі розчарування, але не покидав діла і не відступав ні на крок від своїх завдань.

Скоро ми переконалися, що для того, щоб справді мати вплив на населення і перемогти його недовір'я до "панів", потрібні роки сталої праці. Як побачимо далі, ми з чоловіком одійшли, відступили перед занадто тяжкою працею, пішли шукати легких шляхів, а він, наш Коля, залишився, і щоб міцніше зв'язати себе, одружився з простою жінкою, Настею Пучковою, мамкою моєї доні. Це було одно в найнещасливіших подруж, які я знала. Жінка поїдом їла Колю і мучила ревнощами і докорами за злидні, в яких вони жили. Коля мучився страшенно, але не сходив зі свого шляху. Коли 1880 року зроблено замах на життя Романових на залізниці недалеко від станції Доч, Маковієва без жадних фактичних підстав заарештовано і заслано до Сибіру, куди пішла за ним потім і його жінка з своєю першою, нешлюбною дочкою, і з малою дитиною, дочкою Маковієва. На засланні Маковієв осліп. Це було щось страшне, коли згідно з якимсь актом амнестії, він повернувся до нас у Херсон: це вже була ненормальна людина, в одній зі стадій прогресивного параліжу. Ми знов з'єднались наче в одну родину, були цілими днями вкупі, я водила гуляти нашого безталанного сліпця. Влаштували ми його у давнього приятеля його Рябкова. Але як ми всі не старалися полегшити йому його тяжкі переживання, Коля був свідомий свого стану, і одного ранку, добувши револьвера якимсь і досі таємним для мене способом, скінчив своє безталанне життя, від початку до кінця освітлене одною ідеєю, одним шляхетним змаганням поліпшити долю народа, — хоч-би ця праця й вимагала найтяжчих офір.

Повертаюсь до попереднього. Шукаючи всяких способів, щоби зблизитися з населенням, я прийняла пропозицію знайомих бабів піти гуртом на прошу до Київа. На прощу баби ходять завше весною, між Великоднем і Трійцею, коли саме на городі все вже впоране, а на полі працювати та полоти ще не час. Склався невеличкий гурток під проводом одної вже досвідченої прочанки, що знала всі церкви у Київі та що в якій треба робити, де чому кланятися. Було й 2-3 чоловіки, бо самим бабам небезпечно; дорога не близька, все може трапитися. Без капелюха, зав'язавши голову хусткою, я сама собі здавалась цілком зміненою і сподівалася, що в засмаленій сонцем, запорошеній жінці ніхто не пізнає "дворянку", але сталося не так. Вийшли ми по обіді, вийшли на шлях та пішли в напрямку до Ніжена, щоб там вийти на залізницю і понад нею йти стежками. Йшли ми до вечора, заночували тут-таки над шляхом під гіллястими вербами. Ніч була чудова, зоряна, місячна, далеко осяяний був наш борзенсько-ніженський "степок". Гарно було лежати горілиць, дивитись у високе світле небо, мріяти, що колись я стану рідною цим бабам, з якими тепер у мене такі нещирі відносини.

Недовга літня нічка; тільки посвітлів обрій на світанок, а вже весь гурт на ногах. Криниці близько не було, рішили вмитися під Ніженом, там і поснідати. І знов пішли ми шляхом. Сонце сходило і відразу почало немилосердно пекти обличчя, шию, руки. Я так утомилась, що не могла слова вимовити. Одна з прочанок, борзенська міщанка, стара дівчина, мала парасольку і з парасолькою ішла аж до Ніжена. Тут на передмісті Ніжена, тільки-що ми коло криниці почали вмиватися та снідати, як до нас підійшов "урядник" — найстрашніша (після жандаря) особа царського режиму, особливо для селян. — "Куда Бог несет?" суворо запитав він. — "У Київ, пане, до Київа святого

"За сто літ". Книга друга — 171

простуємо, — забалакала наша старша — угодникам поклонитися ідемо". — "Знаєм ми вас", уже з якоюсь лютістю одповів урядник і додав: "а покажіть папери". Ця вимога ще не злякала мене, я певна була, що мої папери в доброму порядку. Але я не знала, що всі прочани-селяни мали дозвіл на подоріж від своїх волосних установ, а я, як "дворянка" не мала жадного тай не мусила його мати. — "Дворянка", — з найбільшою іронією сказав урядник — а домой не хочеш-ли назад?" Він грізно заявив мені, що я або мушу повернутись додому, або він одведе мене в поліцію. Я бачила перелякані обличчя моїх "товаришок". З великим зусиллям я примусила себе бадьоро сказати їм: "Ну, що-ж, я не буду вас затримувати, ідіть до Київа, а я вернусь додому, виправлю собі від "предводителя дворянства" дозвіл, і може ще побачусь "із вами у Київі". Я брехала моїм убогим компаньонкам, — яку для мене цікавість без них могла мати подоріж до київских святинь? Я сіла на поїзд і на другий ранок уже верталась березовим гаєм з вокзалу додому. І тут підвело мене моє фатальне "дворянство"!

Тим часом ліберальна група чернигівських земців дуже прихильно поставилась до переходу Ол. Ол. із стану урядовця-статистика до стану незалежного хлібороба. Земці вже почали розуміти, що їхні протести на земських зборах матимуть силу тільки тоді, коли їх підтримають гласні від селян, і через те ціла партія почала шукати зближення з свідомими селянами. Велика була радість земців, коли вони почули, що Ол. Ол. обрано на волосного писаря в Шаповалівській волості. Довго вагався Ол. Ол., чи згоджуватись йому на це обрання, чи ні. Уривки з його щоденника дуже добре з'ясовують його настрій що-до цієї діяльности.

Восени приїхав до нас іще один революційний діяч — Леонид Жебуньов, як робітник-маляр, помалювати вікониці в нашій новій хаті. Я його зовсім не знала, прийшов він із вокзалу з маленькою валізкою, квачами для малювання, такий чистенький, красивий. Мене дуже дивувала його перебільшена охайність, як він що-ранку виходив на наш ґанок, витрушував усе своє убрання, що-вечора перестилав свою постіль, завше мав чисту сорочку і жахався того безладдя, в якому Маковієв тримав свою маленьку гарненьку кімнату, де вони тепер мали обидва жити. Наче справжній мандрівний маляр він завше, малюючи, наспівував. Йому дуже подобалося наше життя. Був він великий естет, любив співи Ол. Ол. і взагалі музику, але підчас нашого першого знайомства він ще не був захоплений українським рухом і належав до російських революційних кол. Був він у стосунках із тогочасною революційною еміграцією; його брат у-перших, Сергій Жебуньов, був видатний революціонер, і сам він усією душею був відданий революційному рухові. Родом був з Харкова, походив з багатої родини і мав усі органічні риси дворян що занепадають; слабий фізично, хоробливий, звиклий до розкошів і до комфорту, він тяжко витримував суворі умови життя, серед яких часто його примушували жити ті чи инші доручення партії, проте ніколи від таких доручень не ухилявся. Мати з усіх дітей любила його найбільше і повсякчас благала його не вплутуватися в небезпечні справи. Характеристичною рисою Леонида було дуже добре розуміння людей і відносин між нами, ще й надзвичайна обережність, завдяки якій він завжди дотримував найбільшу, часом дуже хитру, конспірацію. Часто він перебільшував ті небезпеки, серед яких йому, як і кожному революціонерові, приходилося жити і працювати. Де-б він не жив, йому завжди здавалося, що за ним стежать агенти таємної поліції, і це було між нами звичайною темою для товариських сварок. Я сміялась із його перебільшеної обережности, а він суворо дорікав мене за мою легкодуху сміливість і необережність.

Був він надзвичайно добрий товарищ, і як це мені довелося пересвідчитись у наших обопільних стосунках, завше готовий був на всяку офіру для

"За сто літ". Книга друга — 172

друга. Скоро після перебування у нас на хуторі, він став на посаду земського статистика — помічником Ол. Ол. при збиранню статистичних відомостей у Ніженському повіті, і ці мандрівки по українському повіті, тісні зносини з українським населенням чимало сприяли тому, щоб у душі Жебуньова виникли ті свідомі українські симпатії, які ґрунтувались на природженій, але під упливом російського революціонізму ним самим неусвідомленій любові до України. На початку 80-х років Жебуньова заслано на три роки на Сибір. Там у Мінусинську, на чужині, він саме й зрозумів, що він Українець і мусить віддати свої сили не загально-російській революції, а українському рухові, який щойно народжувався на той час; мусить працювати, щоб збудити національну свідомість в українському народові; мусить стати на оборону прав української культури перед вищими російськими колами. З заслання він повернувся вже свідомим українським діячем і справді зробив багато користи для українського відродження, як завзятий пропагандист української ідеї І серед вищих верств суспільства, і в народній масі. Він був організатор багатьох українських гуртків, між инш. київського клубу; підтримував їх власними коштами і так само допомагав кожному Українцеві в біді, в тюрмі, — але завжди додержуючись обережної конспірації. Скільки українських книжок він розповсюдив не тільки серед шкільної молоди, серед селян, а й серед війська, яке тоді особливо суворо адміністрація стерегла від усяких зносин із українськими діячами. Провадити цю пропаганду було дуже ризиковано, але вона захоплювала Леонида тим великим значенням, яке ця праця могла мати для українського руху. Взагалі Жебуньов працював дуже завзято, коли йому це дозволяло його здоровля, бо фізично він був дуже кволий, хворобливий, мав катар шлунку, ішіяс, слабі легені, невралгії і часто мусив без руху вилежуватись у ліжку. Тоді він кидався на книжки, читав усе, — і українську літературу, і те що писалося про Україну або про українську справу. Як він радів, коли його самітного хтось з Українців одвідував, коли хто приносив йому якусь нерестораційну, домашню страву. Але це не часто траплялося, і він часто мав право нарікати на байдужність своїх друзів. Самітним бурлакою жив ціле життя, самітним і помер десь у Криму, тікаючи від громадянської війни.

Але наскільки Жебуньов гараче любив своїх товаришів і всіх хто прихильно ставився до української справи, настільки він умів і палко ненавидіти гнобителів українського народу. Пам'ятаю, одного літа він гостював у нас в Алешні. Привезли з Добрянки пошту. Жебуньов вибіг на веранду, де вся наша велика родина саме пила чай, у руках у нього петербурзький часопис. "Плеве вмер. Плеве вмер", кричить він сам не свій з радости. — "Хіба-ж не гріх радіти з смерти людини?" з докором зупиняє його моя люба небіжка Зіна, вся пройнята християнською любов'ю й милосердям до всіх людей. — "Гріх? — перебив її в запалі Жебуньов, — одним злісним, шкідливим гадом менше, а Ви — гріх!"

Але живучи отак на хуторі, ми, звісно, ще не передбачали, що кожному з нас судила доля, і жили в тій щасливій гармонії, коли всі захоплені однією думкою, мають багато спільних нахилів, коли всі спільно радіють з найменшого успіху справи. Та крім того, всі були ще молоді, повні віри в свій ідеал. Восени на хуторі нас одвідали деякі видатні діячі революції. Здіймалося питання про об'єднання діяльности революційних партій і земських лібералів. Цю думку особливо підтримував Петрункевич і його друга жінка, графиня Паніна, але брат мій О. Ліндфорс ставивсь до цього з недовір'ям. "Ми, земці, — казав він, — можемо працювати лише йдучи шляхом еволюції і заховуючи певну пошану до державних законів. Молодь ніколи не вдержиться на цьому шляху, ніколи не буде щирою з нами, легальними діячами, і кожний момент може вибрикнути який-небудь цілком революційний, а то й теро-

"За сто літ". Книга друга — 173

ристичний акт, і тоді загине й усе те, що ми розпочали". З другого боку чимало революціонерів ставилося також цілком негативно до єднання з "лібералами" — навіть слово це вони вимовляли з презирством. Але обидві сторони хотіли висловити свої думки, з'ясувати завдання — може й до чогось спільного договоритися. Постановлено скликати у Київі з'їзд представників ріжних ліберальних і революційних гуртків та напрямків, і цей з'їзд одбувався в грудні 1878 р.

Але ми тоді вже не були на хуторі. З наближенням холодної осени, ми бачили, що без побічних заробітків ми не проживемо втрьох на хуторі, та ще й у новому домі, і ми з чоловіком пішли на "отхожий промисел", як казали статистики. Ол. Ол. на заклик чернігівських земців узявся за опис Ніженського повіту, але щоб розпочати цю працю, йому прийшлося поїхати спершу до Харкова до всемогутнього на той час генерала-губернатора князя Святополка-Мірського. Ол. Ол. мусив йому роз'яснити, що одвідування сел та розпитування селян, скільки вони мають землі та збіжжя, не мають нічого спільного з пропагандою революційних ідей. Довго вагався всемогутній каліф на мент, але все-ж таки на слово чести дозволив роз'їзди по селах для статистичного опису значного й багатого Ніженського повіту. Я подала прохання до борзенської земської управи на посаду народньої учительки в одному з найближчих сел. Прохання це було досить ризиковане, бо жадної політичної "благонадежности" я не могла мати, і борзенські праві земці бачили в нашому хуторі кубло й огнище неблагонадійности. Знаючи, як довго може тягтися ця справа, я на прохання брата мого поїхала до його в Алешню, щоб довести до кінця підготовку його старших дочок, Олі й Зіни, до гімназії, до 2-ої або 3-ої класи. Він не мав сам на те часу, працюючи і в великому господарстві, і в земських справах, як член шкільної повітової ради і земських повітових та губерніяльних вборів. Жінка його Катерина Яківна була дуже квола здоровлям, мала теж двох дітей і не могла зайнятися своїми пасербицями. З Олею і Зіною мене зв'язувала найщиріша любов від самого їх народження, і я з радістю згодилася взяти на себе відповідальну працю — підготування їх до гімназії.

Непомітно пройшла зима. На Різдво приїздив до нас Ол. Ол. Політична атмосфера густішала, студенські страйки, закриття університетів: петербурзького, московського, київського, жорстока цензура на журнали, часописи, книжки, адміністративні заслання молодих і старших діячів наводили паніку на слабодухих, а людям переконаним навпаки — ставили виразний обов'язок боротьби з реакцією. Земські збори 1879 р. мали бути особливо цікаві: в кожній справі, хоч-би й цілком далекій від усякої політики (благодійні установи, шосе між Черниговом та Гомелем) усе провадилось під гострим гаслом боротьби, і провадили цю боротьбу з лівого боку знов таки Ліндфорс та Петрункевич, а з правого Неплюєв, Котляревський, Кочубей, та инші так звані "зубри" чернигівського земства. Але видно було, що реакція набирає сили, користується всякими негідними засобами, як доноси, наклепи і т. и. З'їзд лівих земців з революціонерами дав мало наслідків, і конспіративна акція набирала все більше дійсного значення, лояльні шляхи не приводили ні до яких, хоч-би й найменших наслідків. Земських діячів при всій їхній лояльності заарештовували я засилали в далекі краї, і кадри їх рідшали. Петрункевича заслано на північ Росії, за ним поїхала також графиня Паніна, а жінка залишилася з трьома дітьми в Плісках. Над братом настановили поліційний догляд.

Після Різдва вся родина Ліндфорсів переїхала до Чернигова; дівчатка вступили до гімназії, брат зайнявся адвокатурою і скоро мав велику практику. Спільна праця і в земстві, і в суді дуже зблизила мого брата з Шрагом, а ми з Ол. Ол. повернулись до нашого улюбленого "хутора Робінзона",

"За сто літ". Книга друга — 174

як земці звали наш хутір через великого парасоля, що з ним Ол. Ол. ходив, звичайно до Борзни.

На хуторі ми застали Коліного товариша Мартина Ланґінса, також одного з учасників процесу 193-х. Дуже змучений тюрмою і туберкульозою, що почалася в нього там, він приїхав до нас на поправку. Це вже був революціонер чистої води, що не визнавав ніяких об'єднань чи угод із урядом. Він привіз з собою нові рішучі погляди. Зорганізувалася нова партія, до якої й належав Ланґінс, — партія "Народньої Волі". Вона відокремлювалась від партії "Чорного Переділу" і народників, і всі зусилля, всю акцію концентрувала на політичній меті: скинути царський уряд, і для цієї мети дуже скоро виділила з себе групу терористів, до якої увійшли Желябов, Фігнер, Кибальчич, а з наших київських діячів — Лизогуб, Колоткевич та ин., пізніш також Богомолець, Ковалевська. І Ланґінс став у її ряди. Він іронічно ставився і до нашого народництва, і до українофільства, і було стільки щирого логічного радикалізму в його народовольстві, що воно захоплювало й мене, але Ол. Ол. і Коля ввесь час сперечались із ним. Політичні дискусії залунали в нашій тихій оселі, часом затягались далеко за північ, і тільки взаємна наша повага, взаємні добрі відносини межи всіма нами чотирма не давали їм доходити до сварки.

Тай ніколи було сваритися. Ол. Ол. поїхав кінчати опис Ніженського повіту, а я, втративши надію в такі часи дістати якусь посаду учительки, взялася вчитись медицини, щоб вивчитися на фельдшерку і все-таки провадити далі свою діяльність на хуторі. Надходила весна, і Коля мав дуже багато праці з господарством, у якій деколи, жартуючи, допомагав йому Ланґінс. Часто він ходив зо мною до Борзни, куди я ходила лікувати знайомого шевця, що розрубав собі ногу. Багато чого перебалакали ми в цих далеких прохідках (до Борзни було 12 верстов, а коней ми ще не мали). Мій симпатичний бесідник-революціонер оповідав мені про ріжних осіб із революційних кол, докладно їх характеризуючи, і потроху всі мої думки, все серце моє віддавалися цій партії, і в ній тільки я почала бачати ратунок, визволення Росії, а з нею разом і України. Напровесні до Ланґінса прийшов лист від партійних товаришів, — його викликали до Київа на якийсь невеличкий з'їзд. Він одразу заметушився: їхати, зараз їхати! У нього була тоді підвищена температура, ми благали його залишити з'їзд, зостатись іще в нас. Але ні — він поїхав. Це були "славні бліни" в помешканні Марусі Ковалевської на Жилянській вул., де й заарештовано тоді майже всіх учасників. Це страшенно вразило нас із Колею, якось стало соромно сидіти в нашому спокійному Mon Repos (як каже Щедрин), коли там гинуть справжні діячі за ті самі змагання, за те саме, чого ми хочемо досягти, йдучи безпечнішим шляхом. Я не витерпіла і поїхала до Київа, принаймні хоч розшукати Ланґінса, допомогти йому. Мене зустріли там радісно, всі були так скомпромітовані, що не мали вже змоги навіть мати зносин із заарештованими: мене просили передати їм як-небудь гроші, дізнатися про їх становище. Вияснилося, що Ланґінса вже не було в київській тюрмі, його разом з кількома иншими народовольцями вже вивезли до пересильної тюрми у Мценськ. Де це Мценськ, що воно таке пересильна тюрма, — я не уявляла собі, але я знала одно — герої гинуть, а ми, мизерні люди, поки ми на ногах, ми мусимо помагати їм. Може їх далеко зашлють, вони потребують грошей. І я, покинувши малого сина свого Мішуню на Маковієва, полетіла в Мценськ, повітове місто Орловської губернії. В Орлі треба взяти у губернатора дозвіл на побачення, але я в Орлі нікого не знаю, — одначе випадково зустрічаю в канцелярії губернатора брата Драгоманова, Івана Петровича. — "Пані, ви тут?" — дивується він. Наспіх пояснюю для чого, і він навчає куди звернутись. За два дні маю дозвіл, їду до Мценська. Не забути мені ніколи цей тихий темний вечір! Місяць

"За сто літ". Книга друга — 175

сходить і срібним сяйвом заливає високі білі мури тюрми; мене ведуть через двір, увіходжу в тюрму в якийсь сутерен, посередині довгий простий стіл, кілька стільців, на столі блимає смердюча маленька лямпа, ледве освітлюючи довгий низький сутерен. Ось дзенькнули остроги, низькі двері відчинилась, і за жандарем виступає худа виснажена постать мого друга. Півгодини дається на побачення, — що сказати за ці хвилини? Передаю гроші жандареві, розпитую Ланґінса про здоровля, а він розпитує так щиро про Маковієва, Мішу, хутір, усі деталі. Хіба вони можуть мати значення, коли я знаю, що його висилають на Сибір? Жандар устає, побачення скінчились, зараз Ланґінс повернеться в свою камеру за ґрати, а я вийду на вільний світ божий. А хиба-ж я не поділяю його думки, його змагання? Тяжка хвилина. Ось ізнову тепла, ясна ніч навкруги білих високих мурів, і не хочеться від них відійти, гірко покинути тих, що там мовчки визирають зза ґрат. Але там "на Робінзоні" мій Мішуня сам, не знає куди ділась мама, що завжди була нерозлучна біля нього. І знову поїзд, стукотять колеса, автоматично пересідаю з поїзда на поїзд. Ось і станція Доч, іду пішки додому березовим гаєм, і знову я на хуторі...

Ще літо прожили старим ладом, я завзято вчилась медицини, деколи ходила в Борзну, до земської лікарні, дивитися на ріжні операції. З осени 1879 року переїхали ми з Ол. Ол. до Київа. Він уже зібрав усі матеріяли про Ніженський повіт, треба було їх друкувати в Київі.

"За сто літ". Книга третя — 147

СОФІЯ РУСОВА.

МОЇ СПОМИНИ

1879 — 1915.

І.

Переїхавши до Київа ми найняли маленьку кімнатку на Стрілецькій вулиці і увійшли цілком кожний у свою працю: Ол. Ол. взявся за Ніжинський повіт, а я за підготовку до фельдшерства. В ті часи не було ще медичних курсів для жінок, а існувала звичайна військова фельдшерська школа, яка давала дуже мало знання. Але на звання фельдшера можна було тримати іспит при "Врачебній Управі", — ото ж я й почала готувати той мінімум медичних наук, що його вимагав цей іспит. Завдяки знайомствам я мала доступ до лікарні на Рейтарській вул., якою керував проф. Афанасьєв та до анатомічного театру, де після того, як кінчалась праця студентів, я могла працювати над трупами і окремими анатомічними препаратами. Моторошно якось було під вечірній час самій працювати в високих залях анатомічного театру. Пам'ятаю одного вечора я увійшла в свою звичайну лабораторію і побачила на столі приготований для мене ще непорушений трупик маленької дитини. Невжеж це мені треба його різати? Не стало в мене для цього мужности, — я саме тоді чекала народження своєї дитини, і я малодушно втекла від маленького небіжчика, втекла назавжди з анатомічного театру. В половині лютого я витримала іспит при "Врачебній Управі", а 19-го в мене народилася дочка Люба. Тяжко було жити з двома дітьми в такому тісному помешканні, а з того часу, як я мала фельдшерський диплом, мене знов почало тягнути на хутір, щоб там прикладати до життя свої знання. З першими весняними днями я забрала дітей і повернулася на хутір. Я привезла з собою чималу аптеку і почала лікарювати, — ходила по ближчих селах, по сусідніх хатах, а з далеких сел приїздили до мене. Стали звати мене шептухою, і я раділа, що можу реально допомагати народові.

Політична праця на той час була майже неможлива, бо уряд всякій навіть культурній праці ставив найбільші перешкоди, так що молоді партії всі перейшли до терору. Його розпочала Віра Засулич, стріливши в січні 1878 р. в петербурзького градоначальника, щоб заступитись за права студентів, яких почали в той час суворо переслідувати. В університетах був скрізь неспокій, і наша українська праця майже цілком заховалася або в інтимні гуртки, або в Галичину. Саме ім'я Драгоманова боялися голосно вимовляти, бо воно було звязане з політичним напрямком діяльности, а т. зв. Стара Громада від якого будь політичного напрямку зреклася і виявляла свою діяльність лише в словарі та пізніше в виданні справді дуже цінного журналу "Киевская Старина", та й то цей журнал деякі Українці передплачували на чуже ім'я. А молодь українська вся побраталася з російськими партіями.

Але на тлі культурного розвитку народжувалася нова українська сила — український театр. Маленька купка справжніх великих артистів — Марія Заньковецька, Микола Садовський та Марко Кропивницький розпочали свої вистави, спочатку як аматори, — але промінням свого таланту

"За сто літ". Книга третя — 148

відразу осяяли сцену київського театру: це був наче перший дзвін, що в темряві придушеної національної свідомости кликав до пробудження.

Під цей час Ол. Ол. закінчив опис Ніжинського повіту та друк цієї праці, і ми залишилися без жадного заробітку. Але Стара Громада не дала Ол. Ол. загинути, познайомила його з графинею Уваровою, що тоді після смерти свого чоловіка, відомого археолога, перебувала в Київі і шукала кому доручити розпочаті її чоловіком археологічні досліди на Кавказі. Ол. Ол., рекомендований Антоновичем, отримав командировку на Кавказ. Улаштувавши нас у Київі в невеличких двох кімнатках на Тимофіївській ул., він поїхав на новий для нього "отхожий" промисел, що дуже захопив його науковим інтересом. Я ж заробляла на своїх діток, цілий день бігаючи по лекціях, — аж в кадетському корпусі мала лекції музики. Але вечорі цілком віддавала політичній справі. Майже щодня збиралися народовольці, обмірковували плани повстань. Десь на той час революціонер Стефанович зробив спробу підняти повстання серед селян чигиринського повіту. Ми збирали гроші для політичних в'язнів, що сиділи в тюрмі, мали з ними побачення і чекали вибуху 1-го березня, як сигналу до загального повстання. Напередодні вночі всі зібралися у мене й вираховували наші шанси. На Печерську мали бути готові до вибуху і серед війська і в Арсеналі. У Старому місті ув'язнені мали бути визволені і так само в'язні головної тюрми. Ми розійшлися пізно, схвильовані, але з радісною надією на визволення. Дивно нам було на другий день прокинутися і бачити спокій на всіх вулицях. Тільки де-не-де купки людей читали гуртом страшну відомість про смерть Олександра ІІ, але поліцаї зараз же їх розганяли.

Ліберальні кола виявили тоді надзвичайне обурення проти революціонерів. Олександр II одразу в їх промовах виріс на якогось мученика. Всі запевняли, що він уже готовий був підписати проект конституції, а що акт 1-го березня нищив усяку надію на її оголошення. На цьому ґрунті повстало чимало родинних навіть сварок і суперечок. Мій брат — Ліндфорс, з якими ми були в такій дружбі, цілком зі мною посварився, і ми перестали бувати один у одного, хоч він тоді й жив у Київі. А в мене аж клекотіло в кімнаті. Повернувся Ланґанс з своєю жінкою. Під чужими йменнями вони часово в мене переховувалися. Річ була вже не в політичних виступах, а в тім, щоб ратувати людей, мало що не збожеволілих з розпачу невдачі, зі страху за своє життя. Чимало дивних осіб перебувало в мене з ріжними конспіративними рекомендаціями. Деяких арештовували на вулиці, і довго потім не можна було дізнатися про їх долю, розшукати їх. Скоро і Ланґанса арештовано, теж на вулиці, недалеко від мого помешкання. Йому так хотілося жити, так лякала його неминуча кара, що він прислав до мене якусь таємничу особу з проханням прислати йому пилки та инші знаряддя для утечі. Але ні його, ні його жінку не покарано на смерть. Їх притягнено до процесу, і засуджено тільки на каторгу, де Ланґанс і помер.

Підчас цих подій повернувся з Кавказу Ол. Ол. і просто впав у розпач од моєї необережности. Повернувшись до Київа він став редактором часопису "Труд", який Українці мріяли зробити своїм органом. Офіційним видавцем був Корчак-Новицький, і багато виходило з ним у Ол. Ол. суперечок. Що тільки трошки дозволить собі Ол. Ол. висловити в часописі свої ліберальні думки, — видавець за голову хапається: "Ви мені газету губите! генерал-губернатор вже кілька разів викликав мене, кричав на мене за українофільство ваше!"

Викликав генерал-губернатор і Ол. Ол. і на його кричав, і тупав ногами за лібералізм, за українство. Становище Ол. Ол. було страшне: Українці, молодь вимагали рішучих статтей, критики адміністративного

"За сто літ". Книга третя — 149

Софія Федорівна Русова
(Останній портрет).

"За сто літ". Книга третя — 150

безладдя, а цензура, адміністрація забороняла всяке хоч трохи вільне слово. Були з цього приводу і між нами суперечки, бо мені здавалася занадто образливою для Ол. Ол. його роля ліберально-замирюючого редактора, що свідомо заплющує очі на всі знущання уряду і з Українців і з революціонерів. Але Ол. Ол. був иншої думки. Він гадав, що вже раз у руках Українців опинилась газета, то треба користатися з того, щоб хоча де-коли сказати "слово правди"; але сам він натерпівся таки з своїм редакторством. Та сперечатися нам прийшлося не довго, бо скоро на наше нове помешкання коло костьолу прийшли жандарі, зробили трус, нічого компромітуючого не знайшли, хоч у мене тоді її схована була між стелею і горищем розібрана друкарська машина і шрифт "Народної Волі", але й без конкретних обвинувачень мене все таки арештували.

Тяжкі це хвилини, коли ворожа сила забирає мати і дружину від рідного огнища. Синові моєму було тоді три роки, дочці — півтора, вони не розуміли тої трагедії, що була в серці мого чоловіка й моєму. Але той жах, що світився в очах мого сина й був тою першого іскрою, що зробила його на все життя палким революціонером. Була тепла рання осінь, всі вийшли разом зі мною з хати; коло дверей стояло два звощики-фаєтони: в один мала сісти я з жандарським офіцером, в другий — два прості жандарі з пакунками моїх паперів і листів. На обличчі офіцера грала усмішка самовдоволення, він захопив цінну здобич: в ті часи звикли ставитись до революціонерів, як до "невихованої молоди", що "з голоду" та "темноти" лізе в революцію, а тут жінка з інтелігентного громадянства, досить популярна через свого чоловіка в Київі.

Тоді в Київі панував жандарський полковник Новицький, що наводив паніку на все громадянство, бо не було ані впину, ані меж його сваволі. На підставі своїх майже цілком необгрунтованих підозрінь він дозволяв собі арештовувати кого тільки хтів. Він завше казав, що не такі йому страшні революціонери, як оті "ліберали-фарисеї". Мені він у вічі казав, що я "гірша за всяку терористку, бо вмію приваблювати до революції широке громадянство". Він не дозволив мені шити в тюрмі, бо "хіба ж Вам можна довірити голку?" Приїхали ми до тюрми — на Лук'янівці — тоді та місцевість була ще цілком незабудована і навкруги жовтого величезного будинку розлягалась широка пустка, а далі поля. З горішніх вікон видно було далечінь — волю-долю, а там, всередині були замуровані люди: хто жертви невдалого соціяльного ладу, а хто — свого чистого гарного ентузіязму. В ті часи ще був такий звичай, що кожного арештанта вдягали в тюремний одяг — груба сорочка, для жінок спідниця з грубого сукна і класичний халат, а на ноги пантофлі. За все своє життя я не звертала уваги на свій одяг, але не забути мені цю хвилину переодягання: яку образу, приниження моєї людської гідности пережила я в той момент, і як я раділа, що побачення відбувалися за ґратами, що я там сиділа в якійсь наче шафці, такій темній, що чоловік мій, мої рідні не могли бачити мого вбрання.

Перші дні арешту завше дуже тяжкі, і не те мене гнітило, що їжа смердюча, що я сама в камері, що не давали мені ані книжок, ані праці, що цілу ніч підглядає за мною сторож, — але по цілих ночах я плакала за дітьми. В тюрмі було багато знайомої мені молоди, але ніхто не озивався, боялися мене скомпромітувати своїм знайомством. Тюрма була збудована чотирикутником, вікна політичних виходили в унутрішній двір, вони були на такій висоті, що приставивши табуретку, можна було легко влізти на вікно. Бувало, як тільки пройде вечірня перевірка, і цілу тюрму обляже темна нічна тиша, політичні вже на вікнах і лунає по-за мури українська пісня, виливається в її мелодії вся туга, журба молодої душі,

"За сто літ". Книга третя — 151

весь розпач в'язня, його змагання до щастя волі. Заборона співати була найтяжчою дисциплінарною карою тюремного начальства. Побачення з рідними давалося раз на тиждень — 10 хвилин через подвійні ґрати. Я знала, які тяжкі були для мого чоловіка такі побачення, але раділа їм, як єдиному променю, розпитувала про дітей, про все, що було таке дороге і таке недосяжне. Я знала, що за мене стараються навіть такі люди, що я їх не знала і що їх імена не можна вимовляти при тих свідках, що завжди прислухаються до кожного слова на побаченнях. Скоро прийшов до мене і мій брат, — забуті були наші суперечки, і він прийшов мене потішити, що скоро він візьме мене на поруки, і я повернусь до діток.

Тимчасом мене кілька разів возили в Липки в жандарське управління на допит, але нічого від мене ніколи не могли дізнатися: ми тоді всі в одно казали, що не належимо ні до якої партії, нікого не знаємо і не визнаємо себе ні в чому винними. Коли я вимагала, щоб мене відпустили до моїх дітей, у жандарів вистачало жорстокости казати мені: "Не видать вам ваших детей, пока вы не расскажете все, что знаєте". Сумно було знов сідати в фіякр з синьомундирником, знов вертатися за ґрати і знати, як дома журяться, турбуються за мене, й мимоволі виникало питання, чи мала я право захоплюватися політичною діяльністю, коли вона неминуче мала привести до руїни родинного спокою? І життя моє постійно калічилось суперечкою між цими двома обов'язками: родина, діти, чоловік — всіх їх я так кохала, а з другого боку — громада, рідний край. Нікому з жінок не бажаю такого роздвоєння, бо з цього виходить і погана праця і страшенна драма в серці!

Одного тихого осіннього вечора, коли ми тільки-що повилазили на вікна, з протилежних камер (чоловічих) мене хтось покликав моїм родинним йменням: Нона, як ваше здоров'я? — Боже, я пізнала голос Жебуньова. — Лео, одгукнулась я, — яким чином Ви тут опинились? — А так, — штучно весело відповів він, — прийшли вчора та й забрали. — Хотілось крикнути: а де ж ота ваша обережність та конспіративність, що на неї, ви думали, я не здатна? Але страх за слабе здоров'я Леоніда так охопив мене, що я й привітати не могла його. — Не турбуйтесь, Нона, — казав він мені з вікна, — нічого страшного нема, а краще послухайте, що я вам скажу. — І він почав розказувати мені про моїх дітей, про те, як за мене стараються, та що я скоро повернусь додому. — Чи ж я могла тоді подумати, що цей щирий друг взяв на себе частину моїх компромітуючих мене паперів! З прибуттям Леоніда наші вечірні розмови стали значно живіші, він якось умів добувати часописи, що заборонено було в'язням, умів дізнаватися про всякі новини. До нього ходила на побачення, назвавшись його нареченою, гарненька панночка Туся Олтаржевська, що справді була закохана в Леоніда і належачи до вищих кол київського громадянства, могла приносити йому цікаві новинки. Пам'ятаю один вечір — вже запалили лямпи, а Леонід каже: слухайте, Нона, буду Вам читати новісіньку книжку "Русской Мысли" (тоді це був улюблений місячник поступової інтелігенції). Всі повилазили на вікна, і любий, музикальний голос Жебуньова так ясно долітав до нас через мовчазний кам'яний двір. Але ця розвага не сподобалась нашому начальству і нам заборонили так що-вечора розмовляти.

Наближалася зима, тюрма переповнювалася, вже не вистачало камер для одиночних політичних, і я з одною сусідкою попрохали, щоб нас посадили разом в одну камеру. Стало наче тепліше, легше жити. Товаришкою моєю була цілком незнайома мені раніш Вятичанка Воробйова Павла, з партії народників. Приїхала вона до Київа вчитись, брала участь в якійсь студенській демонстрації і тепер сиділа в тюрмі коло

"За сто літ". Книга третя — 152

мене. Познайомились ми, коли виходили одночасно з своїх камер (з великої ласки нашої сторожихи) до крану вмиватися ранком. Павла Воробйова мала виразний тип заволзьких інородців: висока, огрядна, з темним гладко зачесаним волоссям, чорними очима трохи косо поставленими, спокійна, весела, працьовита, вона в моїй камері багато оповідала мені про свій далекий край. При ній мені не сором було плакати.

Так пройшло три місяці нудного життя в тюрмі. Один хлопець з нудьги вишив своїй нареченій цілу українську сорочку, другий збожеволів. Настрій в'язнів ставав нервовий, все частіш повставали суперечки з начальством то з приводу їжі, то з приводу побачень, які дозволялись і не дозволялись цілком свавільно. В'язні вимагали також скоршого переведення слідства. Аж ось одного ранку викликали мене до канцелярії і, о радість! — в прийомній стояв мій брат з чималим пакунком. — "Ну, Нона, одягайсь, ти вільна! вдалося таки мені витягти тебе". Я сама собі не вірила — я вільна, я вийду з цих мурів, я побачу діток! В одну хвилину скидаю в своїй камері поганий одяг, переодягаюсь, збираюсь, але... щось мені стає поперек мого щастя. Павла, голубонька моя, вона сама залишається в цих мурах, а там, по той бік двора всі дорогі товариші. Чи не зрада це покинути тут їх самих? Я кричу їм: прощайте, я йду на волю, дай боже і вам усім того самого скоріше діждати! Як у сні вихожу я з двора, махаю рукою всім, хто виглядає з вікон і воротар, брязкаючи ключами грізно мені каже: "Ну, ну, не балуй, барынька, видно назад в свою камеру хочешь". — Але я вже його не боюсь, я по той бік мура, коло мене мій брат, він удає з себе суворого, що гудить мене за всі мої революційні вигадки, але я знаю, що він щасливий теж за мене. Аж десять тисяч взяли з нього жандарі, як заставу за те, щоб я жила в нього на поруках, поки триватиме слідство. Ми сідаємо в сані, їдемо Старою Житомирською, мене охоплює божевільна веселість, я радію снігові, радію собаці, що накидається на наші сані, і зовсім не коректно цілую свого Сашу на вулиці серед білого дня. — "От так революціонерка, тішиться, наче гімназистка!" — сміється мій брат, і ось ми вже на Андрієвському спуску в його помешканні, де по сходах біжать нам назустріч мої любі небоги Оля й Зіна. Правду казав мені колись Короленко: "Життя наше, завдяки піклуванням мудрого начальства, повне негативних радощів. От не були б Ви арештовані, не зазнали б радощів визволення". Але повного щастя в житті не буває ніколи: моїх дітей, мого чоловіка не було в Київі. Ол. Ол. одержав посаду статистика в херсонському земстві і працював в Одесі, він забрав з собою і дітей, і з ними поїхала туди його мати. — "Ти маєш право теж поїхати в Одесу, але будучи під слідством, мусиш там являтися до поліції. Проте їдь як-найскорше, — додав мій брат, — одно те, що Ол. Ол. замучився, чекаючи твого визволення, а друге — ти тут почнеш туди сюди бігати і знов попадешся". Мене не треба було підганяти і хоч жіночий елемент родини дуже вмовляв хоч два дні спочити вдома від тюрми, я на другий день вже поїхала до Одеси.

II.

В Одесі я застала Ол. Ол. в повному захопленні статистикою. В Одеськім повіті було стільки свого нового, індивідуально характеристичного і в мішаному складі населення, і в природніх умовах, що зовсім нічого не мав він спільного з повітами Чернигівщини. Для опису його заклався вже цілий гурток статистиків, що так само, як і в Чернигові, провадив працю колегіально, і статистики часто збирались у нас в наших маленьких двох кімнатках. З цих статистиків я найближче якось одразу зійшлася з Ол. Ол. Бравнером. Молодий, енергійний він

"За сто літ". Книга третя — 153

що-йно скінчив одеський університет, був завзятим орнітологом, любив природу. Приходив майже що-дня до Ол. Ол., завше делікатно напарфумований з цукерками для моєї маленької Люби, яку він дуже любив. Перебалакавши з Ол. Ол., якого він щиро поважав, про ріжні статистичні справи, він переходив до нас в другу кімнату, де його зараз же оточували діти і тут починалися між нами вже инші розмови, про які небудь літературні або наукові новинки то що. Скільки книжок він мені попереносив з своєї багатої бібліотеки, з якою радісною усмішкою приносив мені нові праці з поля зоології, якою я тоді захоплювалася, щоб навчати моїх дітей розуміти природу. Протекція Бравнера допомогла мені дістати дозвіл студіювати зоологію в лабораторії відомого професора Ковалевського. Ол. Ол. теж полюбив свого молодого помічника за його широку освіту і ясний розум,

В Одесі Ол. Ол. звичайно був членом одеської Громади, що прийняла його з великою радістю, і дуже ласкаво привітала й мене, але не маючи змоги і бажання лишати дітей, я рідко бувала на зборах. Проте всі видатні особи цієї південної філії нашої Старої Громади були мені добре знайомі — гарячий і палкий Смоленський, промовець, яких мало було тоді серед Українців; він був учителем в юнкерській школі і своїм впливом українізував чимало своїх учнів. Спокійний і працьовитий Комаров і милий добрий гуморист Климович з чорним волоссям і з бородою, зимою в білому башлику на голові, що надавало йому вигляд якогось Турка, з блискучими білими зубами. Була ще молодша частина Громади: Погибка та инші, що тоді саме повернулись із Бесарабії, де знищували філоксеру. Тоді Олексій Андрієвський з їх допомогою організував "Словянське Товариство", під прапором якого видавались дуже гарні популярні книжечки, хоч переважно й російською мовою, але про Україну, а деякі то й українською мовою. Це Товариство організувало народні читання з лихтарем, і тут теж потроху проводилось дещо українське, а улюбленим лектором був талановитий історик Смоленський. Правда, українських виступів робилося небагато, але й без них приходилося терпіти від адміністрації, і на Смоленського дивилася вона, як на лідера "сепаратистів" і часто загрожували йому, що скинуть з посади, а в нього була сім'я! Приходилося тоді задовольнятися мікроскопічними придбаннями для нашої справи. Що мені відразу кинулося в вічі в Одесі, це що там не було такої ворожнечі між українською Громадою і російськими революціонерами, яка, не виявляючись відкрито, існувала в Київі. Але в той час революційні кола в Одесі майже і дихати не сміли під жорстокою рукою генерала-губернатора фон-Роопа. Ще всі були під вражінням страшної кари: повішення Осінського, Лизогуба та инш.

Серед регістраторів Ол. Ол. знайшовся один молоденький революціонер Єврей, Самуїл Фельдман. Він був такий худий, наче прозорий. Багато оповідав він мені про своє злиденне тяжке дитинство, як його вчили з чотирьох років у талмуд-торі, як його в школі переслідувано за його занадто виразний єврейський тип. Бідний Фельдман! Я ніколи ще не зустрічала такої нещасливої людини. Ішла весна, ми з дітьми багато гуляли по красивій Одесі і якось завше Фельдман був із нами, ніс Любу, коли вона не хотіла йти пішки, діставав мені заборонені часописи. Ніхто ніколи не виявляв мені такої абсолютної відданости, як цей Фельдман і я ніколи не розуміла чим я її заслужила. Мабуть трохи ласки, яку він знаходив у нашій родині, морально підтримувало цього самітнього хлопчика з типово-єврейською філософською й психологічною індивідуальністю. Відданий революційному рухові він, звісно, не міг в ньому грати видатної ролі, але сумлінно виконував усе, що-б йому не доручали головарі. Скоро його заслали в Вологодську губернію, де ця

"За сто літ". Книга третя — 154

виснажена дитина не витримала суворого підсоння і померла так само самітньою, як і жила. В революційних колах завше будуть такі віддані непомітні робітники, що не хотять ані слави, ані жадної собі користи, а все життя віддають ідеї. З них знущаються жандарі, поліція, ними нехтують прокурори або змагаються купити їх на шпигунські послуги; але вони все терплять і тихо, непомітно вмирають десь на засланні, на каторзі, в тюрмі.

Наближалася весна. Одеса пишалася над морем своїми прекрасними околицями, Великим та Малим Фонтаном. Ми з дітьми часто їздили маленьким потягом до моря, сиділи на камінні, дивилися, як хвилі набігали на беріг до самих наших ніг і облизали його блискучою прозорою піною, як на обрії біліли вітрила рибальських човнів та куріли пароплави. Тоді Фонтани ще мало були забудовані, і тут можна було з дітьми самим, без людей любуватися морем. Але не довго довелось мені отак любо жити серед милого оточення, серед наукової праці: одної ночи несподівано насунули до нас сині мундири, почали переводити трус, а в мене завше бувало що-небудь нецензурне на ті часи; тоді теж, пам'ятаю, саме один примірник "Громади" Драгоманова, але я непомітно схопила всі "компромітуючї" папери і, накинувши на них пелюшки, обгорнула ними сплячу мою доню, вихопила її з ліжка і сміливо звернулась до жандарів: "Може ще колиску маєте оглядати, то прошу!" Сині мундури відвернулись, прокурор, який завше теж бував при трусах, відкликав їх до инших "меблів", і я вільно поклала ще сплячу мою Любу разом з виданнями Драгоманова. Боже, як обережно я її клала, щоб папери не зашелестіли, як щільно вкрила її, щоб, бува, ніжками не порозкидала пелюшок. Але мої хитрощі не вратували мене: в боковій кешені мого вбрання завше лежав у мене маленький збірничок заборонених віршів Шевченка, львівське видання, — його забрали назавше. А потім виголосили, що з наказу київського жандарського управління мають мене арештувати і везти до Київа, для чого — невідомо.

Я побачила, як потемніло обличчя мого чоловіка, а діти — вони спали, прокинуться ранком, а мами нема!

Недовгі збори, одна переміна білизни, фотографії дорогих істот, останній обережний поцілунок дітям, стримане прощання з дружиною, і я пішла, а чоловік мій залишився сам у переритій кімнаті, сам з своїми статистичними таблицями і двома осиротілими дітьми.

Не забути мені цю ніч в одеській тюрмі: ясна місячна ніч, коли мене везли, а після того зразу опинилася в темній камері. Вікно недосяжно високо, вузьке, не видно ні неба, ні зірок — єдиних порадниць, єдиної втіхи в'язнів. В камері так смерділо, що в мене аж голова морочилася. Без сна проходила я цілу ніч в паскудній камері — тихо було, наче в могилі. Ранком принесли мені булку, просту одеську, пшенишну, і чаю (панська порція в тюрмі), а слідом за цим ті самі жандарі, що мене арештували, прийшли і повели мене пішки на двірець, бо тюрма була дуже близько від цього поганенького старого двірця.

Їхали в звичайному вагоні без ґрат, але ізольовані від инших пасажирів. Жандарі ставилися до мене добре, і мені пощастило через вікно попросити когось із знайомих передати моєму братові, що мене знову арештовано і везуть до Київа. Приїхали ми пізно ввечері, на двірці мене зараз оточили жандарі, "частный пристав", вивели мене окремим заднім ходом на вулицю, ті самі два жандарі сіли зі мною в найманий фаєтон, і ми поїхали до тюрми, а з обох боків фаєтона їхали кінні жандарі — було дуже пишно і смішно. А місяць заливав срібним промінням і тополі Бібіковського бульвару, і порожній вночі Єврейський базар і довгу Житомирську вулицю.

"За сто літ". Книга третя — 155

Ось і знайома тюрма, наша Бастилія, мури зовсім білі од місячного сяйва і ще виразніше чорніють на них ґрати в відчинених темних вікнах. Спить тюрма — "що кого втомило". В сусідньому болоті завзято кумкають жаби. Напівсонний начальник тюрми суворо приймає нову "політичну" — ох, як вони вже йому осточортіли, ці політичні в'язні зі своїми особливими вимогами, скаргами... Записують мене, і ось я знову за мурами, повна власність цих чужих, ворожих мені людей, одрізана, мов прірвою од усіх, хто мені дорожчі за життя. На другий день мене вітають з чоловічих вікон, переказують новини: Жебуньова вже немає, повезли до Мінусинська. Олтаржевська аж плакала, благала, щоб він дозволив їй їхати слідом за ним, — ні, одмовив їй і заборонив, сам поніс свій хрест, а наречену просив лише доглядати його стареньку матір та листуватися з ним. Бичков молодший, Олександр (їх двоє братів сиділо в тюрмі) втік з тюрми: підчас проходки в одну мить вліз на мур і перескочив. Якось пощастило десь переховатися, ще досі не піймали. Але через його втечу в тюрмі почалися "строгости", заборонено співати, балакати.

Мені перший час не дозволяли ані вишивати, ані книжок не давали. Ходиш, було, ходиш по камері, одна думка догоняє другу, а над усіма стоїть питання, чи скоро я повернусь до своїх, що "вони" зо мною зроблять? Одна потіха — гризу смашні полтавські коржики, що передала мені без краю добра пані Вовк-Карачевська. Приходили на побачення мої рідні, приносили листи від Ол. Ол., перекреслені жовтими смугами (жандарський перегляд). Ще три місяці продержали мене в київській тюрмі і нарешті завдяки старанням мого любого брата, випустили мене "под гласный надзор".

Тимчасом наші статистики виїхали з Одеси на опис Єлисаветградського повіту, і всі розквартирувалися в самому таки Єлисаветі. Це було тоді одно з найкультурніших міст на Херсонщині, там була гарна реальна школа, кавалерійська юнкерська школа, там жив наш відомий артільщик Микола Левицький, що один з перших зрозумів значення кооперативного принципу і з захопленням та з великим успіхом засновував ріжні виробничі артілі. Як з кожного новатора, з нього сміялися, висміювали його палкі промови, але життя показало всю правду його піонерства. Жив у Єлисаветі ще один видатний Українець, демократ чистої води, євангельської моралі у відносинах з людьми, доктор Михалевич. Довго його українська діяльність ховалася за його великою обережністю; місцева поліція дуже шанувала його і як людину, і як найкращого лікаря в місті, і дивилася крізь пальці на його українські симпатії, на близькі стосунки з селянами околишніх сел. Але з'явився новий жандарський полковник, і Михалевича арештовано. Ціле місто було страшенно цим схвильоване, баби з сел приносили в тюрму своєму лікареві молоко, садовину то що і плакали на тюремному дворі, що немає тепер кому лікувати їхніх дітей. Така популярність дуже не подобалася начальству і лікаря скоро заслали на Сибір. Ми саме ще застали в Єлисаветі цей схвильований настрій.

Оселилися ми в хаті старого Тобілевича, батька славетніх артистів. Хата стояла на кінці міста за цвинтарем в густому повному всяких овочів садку. Дід жив з старшим сином Іваном і його дітьми — дівчинкою Галочкою та двома хлопцями. Іван Тобілевич служив секретарем у місцевій поліції, але не мав нічого спільного з тим звичайним типом поліційного урядовця, до якого ми звикли. Веселої вдачі, цікавився всякими культурними справами, любив музику, з захопленням говорив про театр та про своїх братів-артистів. Його хата була осередком культурного життя міста. Ми відразу якось сприятелювалися з цим талановитим,

"За сто літ". Книга третя — 156

високо натхненним "секретарем єлисаветградської поліції". Жінка його на той час десь лікувалася від туберкульози. Дід Тобілевич полюбив дуже мою Любу, а я їхню Галю, й усім дітям було дуже добре в цьому затишному куточку, трохи віддаленому від міста.

Тут ми познайомилися з одною цікавою особою: Євреєм Гордіним, відомим на Херсонщині пропагатором нової віри — сполучення християнства з іудейством. Він поширював серед Євреїв ту думку, що їм треба стати ближче до землі, не обмежуватися самим торгом та ремісництвом, а також вчитися обробляти землю, і для прикладу він сам заарендував шматок землі, жив у хатині з цілою своєю дуже численною родиною і обробляв власними руками ту землю. Мене вразила його гарна постать, шляхетне обличчя з блискучими натхненними очима. Від часу до часу він промовляв у міській синагозі, закликав Євреїв зректись усякої експлоатації, перейнятися християнським братерством і взятися за плуг замість терезів. Він так гарно промовляв, так щиро проводив свої думки в своєму власному житті, був таким правдивим "апостолом нової віри", що я стала одною з його найщиріших послідовниць. Скоро він запросив мене взяти участь у концерті на користь його гуртка. Я мала грати на фортеп'яні і акомпанувати моєму чоловікові. Великі плакати з моїм прізвищем скоро були розклеєні всюди в місті, вже зробили одну репетицію, але в самому концерті не довелося нам узяти участь. За день до концерту, перед обідом прибігає додому дуже схвильований Іван Тобілевич: "Ой лихо, — каже моєму чоловікові, — Соф. Фед. поліція шукає, а коли я сказав, що ви у мене живете, на мене накинулись, як це я не дав знати ані в поліцію ані до жандарського управління, що така політична "піднадзорна" живе в Єлисаветі.

— От, бачите, каже Ол. Ол., хіба-ж я Вам не казав, що моя жінка піднадзорна, і треба про її перебування в місті повідомляти начальство, а ви тоді ще сміялись та казали; "я сам начальство".

— "Авжеж начальство, я ж секретар поліції, коли я знаю хто в мене живе, то чого ж більше, аджеж не втече від мене Соф. Фед."

Зараз після цієї розмови прийшов "околодочний" і дав мені прочитати наказ жандарського полковника, який вимагав, щоб я за 24 години виїхала з Єлисавету, бо "це місто на положенні особливої охорони, і в ньому не можуть жити політичні, що знаходяться під гласним поліційним надзором". Ніякі прохання продовжити мені термін виїзду, бо ж я з дітьми не можу так скоро зібратись, не мали жадного успіху і на другий день я мала все таки виїхати, але куди? — ціла Херсонщина була на "особливому положенні", найближче місто ще не взяте в цю залізну сіть, був Катеринослав, ми й вказали його упертому поліцаєві, і він мав мені виправити особливий папір: "проходное свидетельство", з яким я могла б виїхати.

Засумували ми з Ол. Ол., це вигнання пророкувало нам довгу розлуку, бо Ол. Ол. мав описувати Херсонщину, куди мені не було доступу, хоч одеська поліція все ж таки дозволяла мені жити в Одесі, не дивлячись на своє ще серйозніше становище "воєнної охорони". Але в ті часи для політичних вигнанців не було загальних законів, вони не мали жадних прав, і доля їх залежала від сваволі кожного жандарського полковника або станового. І я мусіла знов покинути родину і невідомо для чого їхати в незнайоме мені місто Катеринослав. А як же ж діти? Їм так було добре у діда Карпа! Ол. Ол. умовив мене таки спочатку їхати самій без діток, найняти там помешкання, а тоді вже він привезе до мене моїх любих сина й дочку. Здавалося, розлучаємось тільки на якийсь тиждень, а сталось не так!

Приїхала я в чуже місто, мала рекомендації до декого з молоди,

"За сто літ". Книга третя — 157

оселилася в чудовій хаті біля Потьомкінського парку і зараз же написала Ол. Ол., щоб привозив до мене дітей, а поки йшло те листування я опинилась в дуже приємному осередку, молодь прийняла мене як свою, ми гуляли в цьому прекрасному парку понад Дніпром, таким широким, могутнім, багато співали. Я сподівалась з дня на день дітей. Щоб мене розважити, наша компанія вигадала далеку гулянку по-над Дніпром, і Енґель, один з найкращих товаришів нашого гуртка, мав зайти за мною ранком. Отож я й устала того дня раненько, весело зварила собі каву і чекала симпатичного хлопця. Хожу по хаті і задивляюсь на чудовий краєвид. Ось хтось іде по сходах, хтось стукає в двері, біжу відчинити, — аж коли замість красуня Енґеля переді мною група синьомундирників. Я так була здивована (хоч і можна було вже звикнути до цього!), бо ж ніяких політичних ані злочинств, ані навіть змагань до того у мене тоді не було; цілий тиждень я хвилювалась за дітей, або справді спочивала душею серед чудової природи і таких милих людей. Зробили дуже поверховий трус і наказали готуватися до тюрми.

— Але яке ж ви маєте право мене арештувати, коли ви ні в чому не можете мене обвинувачувати, покажіть мені той наказ, що ви маєте про мій арешт, — кажу я до молодого офіцера, що робив трус, а сама з розпачем думаю: от зараз прийде Енґель, і його теж через мене арештують.

— Ми маємо наказ з Київа, щоб Вас арештувати, але ми сами не знаємо в чім Вас обвинувачують, — галантно відповідає мені офіцер, і я рішаю як-найскорше збиратися, вийти з хати, щоб Енґель не поспів "влопаться в историю", як тоді казали по російськи.

В ті часи Катеринослав ще далеко не мав такого вигляду великого промислового міста, як тепер; міст через Дніпро, один з найбільших дніпрянських мостів, тоді ще тільки будувався. Кам'янка ще тільки розпочинала свою заводську діяльність. Потьомкінський бульвар був тоді головною вулицею, але порох на ньому завжди стояв курявою. В тюрмі були камери лише для чоловіків, і начальство ніяк не знало куди ж йому посадити таку значну злочинницю. Залишили мене на один день поки-що в камері чоловічого помешкання, а на другий день сказали, що переводять мене в жіноче. "Там вам буде спокійніше", — напів насмішкувато казав мені начальник тюрми. І ось пішки перейшли ми якийсь пустир і опинились перед жіночою тюрмою — звичайний брудний одноповерховий будинок, довгий, з ґратами на низьких вікнах. Мені дали спочатку досить чисту кімнату з вікнами без ґрат і на вулицю, — якусь широку, запорошену вулицю на краю міста. Перша ніч була жахлива: в Катеринославі саме вибухли погроми, здалека до мене доходив страшний галас п'яної юрби, стогін збожеволілих людей, а під моїм вікном мірно, без перерви відбивались кроки вартового і так близько, що неможливо було спати, та й думки не давали спокою: де Ол. Ол., чи він уже привіз дітей, як мусів тяжко вразити його цей цілком несподіваний, незрозумілий для мене арешт!

На другий ранок я підійшла до відчиненого вікна і побачила молодого офіцера, що належав до нашого гуртка, він зміняв варту коло тюрми і, побачивши мене коло вікна, зразу крикнув вартовому, молодому москалику: "Ходи вольно", і коли вартовий повернувся до нього спиною, поклав мені на вікно записку і швидко пішов у протилежний бік. Я вхопила дорогий папірець — записка від Енґеля: він писав, що приїхав Ол. Ол. з дітьми, щоб я не турбувалась, усі здорові (це езопівською мовою того часу означало, що ніхто не арештований), що мій арешт не може бути на довго і що всі мене вітають. Лише той, хто пройшов тернистим шляхом неволі, зрозуміє мою радість, той піднесений настрій, що його мені дала ця записка; наче хата побільшала, ясніша стала.

"За сто літ". Книга третя — 158

А перед вечером тою самою запорошеною улицею пройшов коло моїх вікон Енґель з одною панночкою. На другий день рано на мойому вікні знову була записка, але це була остання. Мабуть помітили, і мене перевели в другу кімнату вікнами в двір, але без ґрат.

Начальниця жіночого відділу була противна фарисейка з хитрючими очами і солодким голосочком. Як вона кричала і грубо поводилася зате з тим кримінальним жіноцтвом, що сиділо в других 2-3-х кімнатах! Двір був малесенький, і туди мене випускали на проходку, але з нього нічого не було видко. Тільки раз на день одчинялись ворота, і два арештанти в супроводі тюремного вартового приносили хліб та инший провіянт і ріжні папери й накази. Кілька разів разом з провіянтом арештантам удавалось мені передати записки від Енґеля, що скоро після мене теж був арештований. Арештанти ніколи не зраджували ані його, ані мене, і взагалі по всіх тюрмах, де мені пришлось сидіти, кримінальні арештанти ставилися до політичних з симпатією. В катеринославській тюрмі мимоволі приходилося бути в найближчому контакті з кримінальними жінками: компанія досить неприємна: проститутки, дрібні злодійки, що крали дрова на пристані, одна-дві за вбивство чоловіків, а переважно безпаспортні, що вже ціле життя своє майже пересилаються з міста на село, і з села до міста, з тюрми до тюрми. Одного разу нагнали до нас цілий циганський табор з дітьми. Патлаті, напівголі вони здійняли страшенний галас, лаялись, билися, гризлися.

В дверях в моїй камері, що були завжди замкнені, були, на жаль, великі щілини, і через них до мене лилися всі аромати кримінальної камери, всі розмови її мешканців, приправлені ой якими виразами! Тиша і спокій наставали лише вночі, коли тяжкий сон давав єдину втіху цим безталанним забутим богом і людьми істотам. Иноді ввечері, коли нас усіх остаточно замикали на ніч, і ми знали, що противна надзирателька вже не загляне до нас, ми сідали з обох боків під моїми дверима, і або вони оповідали мені свої невеселі життєписи ¹⁾, або я їм читала з "Кобзаря", а перед Різдвом — євангеліє, і слова любови і всепрощення проникали в нетрі їх змучених сердець, бо я чула часом, як дехто з них плакав. Моя доля була, мабуть, краща ніж їхня: місцеві жандарі ставилися до мене дуже добре, мені дозволяли мати приладдя до писання, давали книжки з місцевої громадської бібліотеки, дозволяли побачення з рідними. Все це я завдячувала сестрі мого чоловіка Лизаветі Олександрові Ільяшенко. Як жінка одного з найбільших землевласників на Катеринославщині, вона займала високе становище в очах місцевої адміністрації. В неї перебували мої осиротілі дітки в чудовому панському будинку в Афанасіївці, 60 верстов од Катеринославу (Новомосковськ. пов.). Лиз. Ол. була дуже добра жінка і, не маючи своїх дітей, оточила найбільшою любов'ю моїх. Що-місяця вона привозила Мишу й Любу на побачення до мами. Миші було вже 5 років, він з ненавистю ставився до жандарів, що раз-у-раз забирали в нього маму. Маленька трьохлітня Люба не розуміла політики, вона обіймала за шию старого жандарського полковника (він давав дозвіл на побачення) і вимагала в нього одного: "випустіть мою маму, пустіть мою маму!" Але полковник не міг виконати природнього бажання дитини з золотими кучерями, бо вся моя справа, "дело", була не в його руках, і навіть мій чоловік не знав де вона, куди кинутися, щоб скоріше вона розвязалася.

В таких умовах я прожила 13 місяців: читала, писала ²⁾, зустрічала

¹⁾ Два мої тюремні нариси були навіть надруковані в "Одесскомъ Вѣстникѣ": "Дѣти тюрмы" і "Дунька Криворучка".

²⁾ За ці довгі місяці я написала книгу для дітей, що потім її видав у Київі Іогансон, писала до одеських часописів, складала оповідання для моїх дітей.

"За сто літ". Книга третя — 159

зиму, весну, літо; двічі дерева губили листя, поки я повернулась до дітей і до чоловіка. Я бачила, як тяжко це відбивалося на його здоров'ї, як він марнів, що-разу то більше, коли приїздив до мене. Ці приїзди до того ще й коштували дорого, а платня статистика була дуже невелика. Не скоро дізналися ми за які гріхи мене так тяжко карано. Ще в той час, як я була в Єлисаветі, десь на Харківщині попалась якась революціонерка з паспортом моєї небіжки сестри Марії Ліндфорс і не вагаючись сказала, що має той паспорт від мене. От і полетіли телеграми арештувати мене. Перші допити нічого не виясняли, бо на них мені ставили звичайні запити, що ставляться кожному арештованому. Тільки вже десь перед Різдвом прийшли папери цілого слідства, і мене стали запитувати про якусь цілком невідому мені революціонерку. Як виправдатися, коли я сама щиро не пам'ятала, коли саме я дала цей паспорт, пам'ятала тільки, що в якусь революційну організацію. Коли Ол. Ол. поїхав у Харків до того жандарського полковника, що мав у своїх руках мою справу, мою долю, то той так грубо з ним поводився, так суворо висловлювався про мене, що Ол. Ол. з обурення аж заслаб на жовтянку, у нього почалось запалення печінки, то потім лишило наслідки на все життя.

Підчас мого сидіння в тюрмі трапилась історія і з Ол. Ол. Коли приїхали до Єлисавету всі статистики, то склався цілий український гурток — Русов, Волошин, Грабенко, Василевський Теофан. Їх товариські сходини в справах статистичних праць здались дуже підозрілими жандарам. Найшовся якийсь регістратор, як то кажуть, молодий та ранній, що набалакав чогось про цих людей, і ось одного прекрасного вечора всі вони були арештовані з пишним обвинуваченням в "малороссийских противоправительственных выступлениях"(?!). А що бракувало яких будь доказів, то за кілька день всіх випустили...

Нарешті й мене випустили під "гласний надзор" на п'ять літ. Приїхав визволяти мене Ол. Ол. і дуже просив мене прийняти запрошення його сестри поїхати до неї в Афанасіївку хоч трохи відпочити. І ось після тюрми опинилась я у пишному осередку великих землевласників Катеринославщини. Старий Ільяшенко вже помер, в маєтку господарював його син-одинак, військовий ремонтер, людина без високої освіти, мало розвинений, хоч досить добрий. Жонатий з красунею Румункою він не жалів грошей на окрасу свого палацу. Чудовий будинок з фортеп'яном і грамофоном — на ті часи це була велика розкіш і рідко в кого бувало. Міра, його жінка, була дуже добра піяністка, і її гра була для мене великою втіхою. Радісно мені було бути з дітками; Лиз. Ол. ставилась до мене з такою-ж ласкавістю. Але як тільки виїхав Ол. Ол., я стала почувати страшенно чужою серед цього панського оточення. Після тюрми, після революційної праці, це панське життя ставало мені поперек горла, наче перенесли мене в часи середньовіччя, в часи феодалізму: селян і на обрії не було видко, село було осторонь од панської садиби. З хуторів приїздили лише економи та орендарі здавати звіт своєму феодалові, їх, правда, садовили за панський стіл, бо добра Лиз. Ол. до всіх однаково була привітна, але як поводилась з ними пишна пані Міра та її мати-Румунка! Що-неділі ходили до церкви, що поставив небіжчик пан, обідав піп страшенно фарисейського вигляду, приїздили військові, великі пані з сусідніх економій, і серед них — я, Українка, революціонерка, безбожниця і т. п. Тільки й радости в мене було — забрати дітей та йти на проходку в степ. Яка це краса оті катеринославські степи! Була вже осінь, повітря прозоре, небо чисте, станеш на могилі і куди не глянеш — навкруги степ розлягається де чорний оксамітний од ріллі, а де рудий од стерні. Високі будяки маячать одцвілими головками, та вітер жене

"За сто літ". Книга третя — 160

кудись сріблясте перекотиполе, де-не-де в ярочку біліє хатка, там хутір заховався коло криниці. Життя-б оддав, щоб знов на тій могилі постояти. Але тепер уже степи ті заселені. Коли 10 літ пізніше я приїздила в Афанасіївку, то вже скрізь були села, стреміли в блакить невисокі дзвіниці і десь далеко вже проходила катерининська залізниця, чорні шини вже перетягали вільний степ, і димарі заводів затемняли ясний небосхил. Але в 80-х роках степ ще був вільний, величний в своїй необсяжній красі. До найближчої залізниці було 40 верстов.

Через місяць вийшов мені наказ вибрати собі "местожительство" десь, де нема "особого положения" чи військового стану. Порадившись з Ол. Ол., я вибрала Верхнєдніпровськ — на пів-дорозі між Херсоном, де працював Ол. Ол. з своїми статистиками, та Афанасіївкою, де жила Лиз. Ол., що так полюбила моїх діток. Верхнедніпровськ був тоді ще майже селом великим, ще не було там жадної залізниці і тільки пароплавами по Дніпру підтримувалася комунікація. Мене одвезла до Верхнєдніпровська своїми кіньми Лиз. Ол., постаралася влаштувати мене там по змозі ліпше і навезла мені всякої всячини для дітей. Почалося нове життя в 2-х маленьких кімнатках. Лиз. Ол. купила мені п'яніно, і моя музика стала розвагою нашого життя. З дітьми на волі я почувала себе значно краще ніж у афанасіївських палатах. Вчила потроху свого Мишуню, щось писала. Скоро познайомилася з піднадзорними політичними, що теж одбували там свій строк. Це були Соломонови — чоловік і жінка та ще один симпатичний хлопець, Українець, катеринославський семінарист Ільченко. Скоро ми дуже зійшлися, вечорами разом читали, в день ходили гуляти. Що-дня в 5 год. веч. приходила пошта з Катеринославу, і піднадзорні так цікавилися газетами, листами, що самі приходили на разбір пошти і забирали свою й мою кореспонденцію. Це справді була найрадісніша хвилина цілого нашого дня, коли до нас у цей богом забутий кут доходили листи від близьких людей, вісті з вільного світу. Вечеряли всі вкупі. Страва наша була не пишна, але вишневим киселем захоплювались дуже мої діти і мій милий семінаристик. Весною ходили збирати конвалії в лісі над Дніпром і виходили на пристань зустрічати пароплав — від нього так віяло далеким життям, все чогось чекалося, але з пароплаву завше виходила лише купа Євреів, вони сідали в свої балагули і йойкаючи на виснажених, з самих ребер шкапенятах пишно проїздили повз нас до міста.

Але одного разу з пароплаву до мене вийшов мій брат — яке це несподіване щастя було! Три дні ми без перестанку балакали, висловили всі свої думки, змагання, мрії. Все, що за довгий час наболіло в душі, що передумалось і пройшло через критику розуму і в мого любого брата і в мене, все те виливалось в наших розмовах. Брат їхав до Петербургу і обіцяв дістати там дозвіл жити мені з чоловіком разом, хоч Херсон і був "на військовому положенні". І справді літом прийшов мені дозвіл переїхати, хоч і не до самого Херсону — борони боже — так до Алешок Дніпровського пов. (Таврія), все-ж таки ближче до Ол. Ол., бо всього година їзди пароплавом з Херсону. Зраділи ми з дітьми — поїдемо до татка! Але яким шляхом? — нас розділяли дніпрові пороги, і не було жадної залізниці. Хотілося поїхати так, щоб і дешево було, і дітям цікаво. Мій син уже знав про Січ Запорозьку, про степ, зимовники і т. и. Вирішили їхати степом фурою до Никополя, а там пароплавом до Херсона, до Ол. Ол., до людей, до громадського життя. Мене не радили самій їхати степом, але мене це страшенно спокушало. Ільченко знайшов певного фурмана, велику фуру з добрими кіньми. Навантажили наше скромне майно, посідали ми на високо намощеному сіні та й вирушили в невідому далечінь. Сумно прощались з нами Соломонові та Ільченко —

"За сто літ". Книга третя — 161

вони зоставалися ще самітніші. Зате, як раділи мої діти! І поїхали — широким степом, усе на південь, а по-над шляхом здіймались висок могили, що з вітром говорили, жита золотіли під синім небом, тепло, ясно, вільно. Не забути мені чудового заходу сонця на степу того вечора, коли ми під'їздили до Никополя. Переночували ми в цьому поганенькому єврейському містечку і ранком виїхали далі пароплавом. Увечері ми під'їздили вже до Херсона, де на пристані нас зустріло майже все статистичне бюро, бо воно все жило, як одна родина, і всі брали участь і в радощах і в горі кожного свого члена. Тут був і мій одеський приятель, Бравнер з цукерками для своєї давньої улюблениці Люби. Була й гарна молоденька поетеса Дніпрова Чайка, що саме одружилася з Теофаном Василевським і була дочкою священика з села Збур'євки над лиманом. Був і мовчазний Грабенко з чисто українським гумором в очах. Публіка косо поглядала на наше радісне вітання, — на статистиків скрізь дивились, як на якихось дуже дивних людей — наче й освічені, а балакають по мужицьки, наче й революціонери, а мають посади, де їх дуже шанують.

Але в Херсоні ми тільки переночували, і на другий день пароплавом Ол. Ол. веселий повіз нас Конкою вгору в Алешки, де вже найняв мені дві кімнатки з кухнею у якоїсь високої старої пані, що мала дуже злого маленького бульдога. Тут життя пішло жвавіше, Ол. Ол. приїздив що неділі і майже завше привозив кого-небудь із знайомих, приїздили коли пароплавом, а коли й човном. Одного разу, коли в Херсоні була на гастролях трупа Кропивницького, до мене великими двома шаландами приїхали дорога М. К. Заньковецька, Садовський, Саксаганський та їхня мила сестра з чоловіком Мовою, дуже гарним тенором. Всі ми згадували їхнього брата Тобілевича, якого нам усім так бракувало. А його після мого від'їзду взято під "гласний надзор" і вислано з Єлисавета аж у Новочеркаськ за те, що не повідомив начальства, що в його хаті живе така шкідлива революціонерка, як я. Дуже ми журились з Ол. Ол., що живучи в хаті Тобілевича, я на нього накликала таку недолю. Але ми вже мали відомості, що й на самітному засланні Іван Тобілевич не втратив своєї творчої вдачі і дав їй конкретну реалізацію, почавши писати свої безсмертні драми, і М. К. Заньковецька вже готувалася виступати в його першому творі — "Бондарівні". Наша сучасна театральна літературна критика недооцінює творчість Тобілевича і, на жаль, ми майже не бачимо його драм і, головне, його комедій на українській сцені, а проте скільки там правдивої і персональної і національної психології!

Любі гості переночували в мене, вечеряли в саду і спали хто в саду, хто в хаті. Ранком тими самими шаландами повернулись до Херсону.

Другою подією мого життя в Алешках була візита до мене Енґеля. Засланий до Сибіру з катеринославської тюрми, він втік з заслання і просто, як до найкращого друга, приїхав до мене. Чи ви бачили коли справжнього втікача? — яка мука, жах, постійне напруження уваги в його очах. Енґель хотів перебути в мене кілька днів, але коли я йому сказала, що я під доглядом поліції, що за мною досить одверто стежать, то жах охопив мого друга, він не міг уже ні хвилини залишатися спокійним. Але херсонська поліція довідалась іще скоріше, ніж місцева, що в мене "переховуються втікачі", а цю інформацію перехопив одразу наш любий товариш прокурора Д. В. Маркевич, і прилетів до мене, але обставив свій приїзд так, щоб не скомпромітувати ні себе ні мене. Він узяв собі у прокурора командировку, щоб оглянути Алешки, чи там усе спокійно з політичного боку. Можна собі уявити, як ми почували себе з Енґелем, коли несподівано до мене прийшов мало ще тоді мені знайомий Маркевич, якого я більше знала, як "товарища прокурора". Спо-

"За сто літ". Книга третя — 162

чатку він поводився зо мною, як звичайний приятель, а потім просив мене залишити його на самоті з Енґелем. Серце мені стиснуло в грудях. Але я вийшла. Потім Енґель мені переказав їхню розмову. Про ваше перебування у С. Ф. жандарі знають і що-хвилини можуть прийти по Вас. Ви мусите зараз покинути цю хату, бо у С Ф. є діти, яким вона потрібна. — Спокій С. Ф. мені так само дорогий, як і Вам, — одповів Енґель, і я, звісно, залишу її хату, але я не маю ані шеляга. — Ось Вам гроші на дорогу, але дайте мені слово, що завтра Вас тут не буде. Без мене жандарі не можуть робити трус в помешканні, а сьогодня мене немає в Херсоні.

Я принесла каву таким несхожим моїм двом гостям, Маркевич з своїм природнім гумором понарозказував нам силу комічних анекдотів і покинув нас з загадковим виглядом, кажучи: "Піду ревізувати ісправника". Енґель хотів справді зараз же покинути мою хату, але пароплав з Алешок на Одесу відходив лише ранком, а блукаючи по Алешках він легко міг попастися, не маючи жадного документа. Я не пустила його. Ми обійшли мій садок — з нього вночі легко було пройти до річки Конки, а там чи вплав, чи човном добутися на той берег, де вже була не Таврія, а Херсонщина. Погана була ця ніч, де вже було спати, коли ми прислухались до кожного шелесту, до гавкання собак, а ніч була чорна без просвітку. Ледве стало займатися на день, я нагодувала мого втікача і випустила з хати. Не скоро одержала я, вже від Жебуньова, відомість, що Енґель щасливо добувся до Київа і живе там під чужим назвиськом і звісно — "працює". Так і втікла цікава здобич з-під рук херсонських жандарів завдяки мудрій увазі — кого ж? — заступника прокурора! І ввесь час потім, поки жили ми в Херсоні, цей ласкавий прокурор повідомляв нас про ті труси, що нам загрожували, Як він завше хвилювався кожною небезпекою для його приятелів. Як часто ризикував своєю кар'єрою, ратуючи друзів або виявляючи свої звязки з українством!

Був у мене в Алешках і дуже неприємний випадок. Ісправник, не знаю з якої своєї ласки, дозволив мені давати лекції музики. В Алешках не було музик, а кілька заможніх родин бажали дати своїм дітям музикальне виховання. Я, звісно, раділа заробітку і взяла 2-3 учнів. І ось одного зимового дня, поки я була на лекції, в мене вкрали цілу шкатулку, що я мала ще від матери, а в ній прегарні жіночі окраси, діяманти то що, вартістю, мабуть, на десятки тисяч карб. Кого обвинувачувати? Стару куховарку, чи молоду служницю господині, що часто до мене заходила? Почалось слідство, нічого воно не дізналось і не повернуло нам таку дорогу родинну спадщину.

Там таки в Алешках на мене впало страшенне нещастя: — брат мій заслаб на прогресивний параліж. Вже тоді, як він приїздив до мене, вразила мене його страшенна нервовість, він без певної причини плакав і, що так дивувало мене — ніяк не міг потрапляти в двері; в усіх рухах виявлялася якась непевність. Це були перші зверхні ознаки страшної хвороби. І справді, я скоро після того отримала від братової страшну телеграму: Саша заслаб, приїздіть. Телеграмою мусіла я випрохати дозвіл на кілька день поїхати до Київа. Забрала обох дітей, приїхала і застала брата в страшному стані, а цілу родину в розпачі. Треба було негайно везти його до Петербургу в лікарню. Везти мала його жінка, а діти? Їх було семеро, починаючи від немовлятка Галі і кінчаючи красунею Олею 17 років. А сам брат мій серед руїни всього добробуту родини несвідомий сміявся і бушував. Страшно було дивитись, як талановитий, такий видатний розумний громадський діяч обернувся на несвідомого дикуна!

Треба було негайно влаштувати десь дітей. Вирішили всіх забрати до Херсону, як тільки скінчиться наука в гімназії. Але мені кінчався

"За сто літ". Книга третя — 163

термін дозволу на перебування в Київі, треба було вертатися. Поки я їздила, прийшов дозвіл мені жити в Херсоні, як того домагався мій чоловік. Ми найняли велике помешкання разом з Василевськими і оселились. В Херсоні тоді вже заклався цілий гурток діяльних Українців, а коло них трималися ще й де які потайні Никодими, як напр. Лащенко, та ще деякі урядовці земської управи. Кожний з членів маленької громади вносив якийсь відсоток зі свого утримання. Взагалі кінець 80-х років відзначився серед Українців деяким оживленням; хоч правильного розвитку літератури й не було, але настала мода на збірники, — до них і цензура ставилась якось лагідніше, і розходились вони ліпше, бо в них більше авторів брали участь. На чолі цієї справи в Херсоні стояла офіційно Є. І. Маркович, як видавець, і, неофіційно, сам Д. В. Маркевич як душа цілого збірника. В той час у нього було якесь творче піднесення. Хворий, на милицях — в нього боліли ноги — він цілком захоплений був цією творчістю, і так бувало гарно, коли він нас обох запрошував до себе ввечері послухати свіжо написаний твір. До збірника всі ставились прихильно і підтримували його, хто чим міг. Бравнер дав свої дуже гарні оповідання, Ол. Ол. свою статистичну статтю, Олена Ів. свої народні весільні пісні і Д. В. три свої оповідання. Гроші збирали по знайомих. Все робилося дуже конспіративно і вдавалося, бо в губ. управі були люди, що дуже любили Ол. Ол. і цінили працю статистиків. На чолі управи стояв Нікітін, талановитий розумний, але завзятий кар'єрист, він любив земську управу, пишався станом народньої освіти й статистики в "його" земстві.

Любив також погуляти. Одного разу після доброї гульні він приїхав на спектакль української трупи і сів спереду в ложі губернатора. Йшла п'єса "Доки сонце зійде, роса очі виїсть". Заньковецька на сцені саме вимовляє своє відоме слово "Пані"..., якого не можна було чути без зворушення, і ось вона чує майже в голос сказані з фривольністю слова Нікітіна: "ах, какіе сердитые глазки"! — "Завіса"! раптом у мовчазній залі рішучо каже Заньковецька, і на пів дії завіса спускається. Побігли за кон журналісти, репортери. Заньковецька вперлась: "не можу грати, не буду грати, хто сміє ображати артистку з найдраматичніший момент її гри!" Публіка першого ряду — до Нікітіна: "підіть, попросіть вибачення". Довго ні та, ні друга сторона не поступалась: "Та йдіть, каже Нікітіну один з його приятелів, а то ж завтра в газету попадете"! І голова губерніяльної управи пішов за кон просити вибачення у нашої артистки.

Другий член управи Андрієвський, вже сивий гарний маляр, більше цікавився ріжними пейзажами, ніж дорученими йому справами народньої освіти, що провадив фактично Волошин, який, скільки можна було українізував тогочасні земскі книгарні й книгозбірні.

Скоро вся Херсонщина була схвильована новиною: цар Олександр III намірився проїхати через Херсонщину на Одесу. От і заметушилося начальство. Всіх піднадзорних почали висилати з великих міст. Все що тільки мало який-небудь далекий звязок з революційними партіями, все тремтіло серед оргії сваволі начальства. Генерал-губернатор Рооп хотів вислужитися при цій нагоді, хотів показати, як підвладне йому українське населення пройняте почуттям вірности владі. Всі волосні старшини місцевостей, де мав проїздити цар, мали виходити йому назустріч з хлібом-сіллю. Ми використали ці заходи і жінці одного піднадзорного дали вишивати рушник під такий хліб-сіль. Цей рушник справді вийшов артистичний в стилі українського орнаменту.

Ол. Ол. познайомив мене з великим землевласником Херсонщини Скадовським, його маєток Білозерка лежав над плесом річки Кошової за 12-15 верстов од Херсона. Георгій Львович був дуже освіченою

"За сто літ". Книга третя — 164

людиною і особливо любив музику та археологію. Археологія зблизила його з Ол. Ол., а музика — зо мною. Скадовські жили в чудовому розкішному домі великою родиною, — два брата й дві сестри. Молодший брат Микола Львович був досить добрий віолончеліст, а скрипача запрошували завше з Херсону. Скільки ми переграли в такому складі тріо та квартетів Шумана, Бетховена, Моцарта! Грали ми часто до пізньої ночи, Ол. Ол. співав і з моїм супроводом і з віолончелем. Приїздила до них видатна піяністка, наша чернигівська землячка Наталя Калиновська, вона чудово виконувала Шумана і Шопена. Иншим разом цілі дні присвячувались музиці. Скадовські присилали по нас повіз, і ми зоставались у них з суботи аж до понеділка,

Що-до археології то нею однако захоплювався і Ол. Ол., і Георгій Львович. В домі Скадовських було повно археологічних нахідок з місцевих курганів, всі в найліпшому порядкові систематизовані, визначені. Наприкінці літа 1884 р. по жнивах вирішили під проводом Ол. Ол. розкопати ще одну могилу недалеко від садиби Скадовських. Це була дуже цікава операція: Ол. Ол. встановив усі поверхові обміри, позазначав як, де почати копати; розкопану землю з верхніх шарів землі, де ще нічого не могло бути, вивозили парою волів. Коли наблизились до материкових шарів, почали обережно, майже руками пересипати землю і знаходили в ній, або окремі кістки, або дрібні бронзові, золоті речі, черепки, а чим глибше, тим все цінніші знаходки, — чудову грецьку амфору, майже цілий кістяк в непорушеному ще положенні. Наші археологи дуже тішились, бо хоч Скадовському і часто траплялося знаходити в своїх розкопуваннях цікаві кістяки, але миші та инші земляні звірята звичайно так порозворушують землю та порозтаскують окремі кістки, що не можна буває встановити первісного положення, в якому лежав кістяк. Весело верталися всі з могили з такою багатою здобиччю, а на другий день Ол. Ол. з Скадовським удвох систематизували матеріял, написали про нього старому Антоновичу, подавали відомості до часописів.

Взагалі дім Скадовських був маленьким культурним центром. З українством вони, як і все велике панство наших степів, не мали нічого спільного; ще хіба Микола Скадовський мав до нього трохи більше симпатій, але як і всі люди, що мали ближчі зносини з Ол. Ол., вони почали цікавитись цією справою, підтримували її — дуже таємно, грошима, на земських зборах не виступали проти (і то вже було добре)! Але що до загальної культури, то вони були люди поступового лібералізму мали гарну народню школу, до своїх "підданих" ставилися добродушно і, будучи дуже багатими людьми, не присікувалися до них за дрібниці. "Я так боюся підходити до вікна моєї кімнати, що виходить на двір, жартуючи казала Марія Петровна Скадовська, — боюся побачити, як у нас що-небудь викрадають, чи з льоху чи з комори".

Коли Скадовський возив нас по своїх необсяжних степах, я завше казала йому, що він "скифський цар", оточений колишніми скифськими скарбами, які він так уміло здобуває з-під землі. Любив він улаштовувати великі свята. Одного разу я висловила, що дуже люблю заходи сонця на степу, але ніколи не бачила сходу сонця. — Це дуже легко Вам показати, одповів Г. Л., і в неділю була організована справді царська гулянка. На великій шаланді з готовими запасами всякої їжі, з ковдрами, щоб там і ночувати вирушили ми, разом душ 15, спершу озером-плесом, далі річкою Кошовою. В веселих розмовах, співах непомітно пройшов день, частина ночи — короткої літньої ночі, і скоро сонце поволі стало здійматися з далекої імли над нашим чудовим степом, ми стоячи на могилі стежили за його промінястим піднесенням, і якось ціла історія цього розкішного степу проходила в нашій уяві. Георгій Львович добре її

"За сто літ". Книга третя — 165

знав і показував нам ріжні села й хутори на обрії та розказував їхнє історичне життя.

В мене тоді було велике горе: мій брат вже цілком збожеволів. Але що це божевілля було зовсім тихе, то він жив у мене. Стан його краяв мені серце, і приязнь Скадовських та дружнє співчуття були для мене великою втіхою. Не мало дуже гарних хвилин пережила я на їхньому балконі над самим озером, або за їхнім гарним фортепіяном.

Тоді саме що-йно почали при одеському університеті робити спроби прищеплювання сибірки вівцям способом Пастера. Всі великі власники овечих отар дуже зацікавилися цими спробами. Георгій Льв. мав у себе ветеринарну лабораторію, цілком науково споряджену. Працею в тій лабораторії кермував молодий учений з харківського ветеринарного інституту, асистент відомого харківського бактеріолога, Шелашников. Він дуже зацікавився винаходом Пастера. З одеської лабораторії спровадили сироватку сибірки і потроху, дуже обережно розпочали експерименти. Цим дуже зацікавилось херсонське й таврійське земства, але саме тоді сталася страшенна катастрофа з цим прищеплюванням. Один з найбільших власників Херсонщини Панкиїв з Каховки, що мав мільйони овець, захотів спробувати на своїх отарах велике наукове відкриття, бо якраз тоді сибірка почала винищувати його овець. Він звернувся до Мечнікова, що кермував бактеріологічною станцією в Одесі, щоб той прислав йому досвідченого ветеринара-прищепника і чималу кількість сироватки на кілька тисяч овець. На степу, недалеко від Каховки, були зібрані численні отари Панкиїва з ріжних околиць степу. Це мало бути таким тріумфом науки, що забезпечував би майбутній розвиток вівчарства на півдні України, а також і людність охороняв би від зарази сибіркою. Наїхали до Панкиїва всі сусідні пани, члени земської управи, і можна собі уявити той жах, коли після першого прищеплювання через пів-години вівці почали здихати, — цілий загон, килька тисяч овець, вже лежав мертвий, а прищепник вже від'їхав за кілька верст і прищеплював далі тим самим способом иншим отарам. Розпач та лютість охопили старих чабанів, вони плакали, рвали на собі волосся, дивлячись, як валилися трупом ті вівці й барани, що вони їх так дбайливо доглядали стільки років, а тепер безсилі були їх вратувати. Не скоро люди догадалися сповістити Панкиїва, що був у иншому місці, щоб він припинив цю "чортову вигадку", як казали в розпачі чабани. Але вже й на очах самого Панкиїва падали вівці, загинула й друга і 3-я отара, і він теж з розпачем бачив, як нищилось його майно. Він схопив за руку прищепника і заборонив йому провадити далі цей "експеримент". Це була трагедія і для Панкиїва, і для необачного представника науки. Полетіли телеграми до Одеси до Мечнікова, але не скоро вияснилося, що помилилися в ступні сироватки. Була сироватка трьох ступнів і замість того, щоб почати з найслабшої, почали прищеплювання найміцнішою. Звісно, організм не витримував такої отрути і вівці здихали. Ця невдача, звичайно, не компроматувала науки, тільки показувала необачність станції, але ці пояснення не могли повернути Панкиїву його найкращі отари, і це коштувало йому десятки тисяч карб. Після цього залишилося все-ж таки недовір'я до одеської станції, і херсонське земство постановило заложити станцію в Білозерці, і Шелашников став переводити там прищеплювання дуже успішно і селянським і панським вівцям.

III.

Наше херсонське життя ішло добре. Старший син Михайло вступив уже до 1-ої класи гімназії, дочка вчилася в мене в невеличкій групі дітей дитячого садку, брат був добре влаштований у земській лікарні, де був

"За сто літ". Книга третя — 166

дуже гарний відділ для психічно-хорих під керуванням лікаря Поппера. У Ол. Ол. справа теж добре посувалася, вже описані були повіти Одеський, Єлисаветський, Олександрійський, Херсонський. Мали розпочати тепер опис південно-західніх — Ананьївського та Тираспільського. Заведено біжучу статистику, і для неї в кожний повіт був призначений окремий член статистичного бюра — в Олександр. пов. Борисов, в Тираспільський намічали Авдієва. Бравнер, Русов, Грабенко і Василевський складали центр бюра у Херсоні. Бравнер успів одружитися з дуже гарною панночкою Потоцькою, піяністкою, але породивши двох дітей — дочку й сина, вони розійшлись, і Бравнер дуже цим був засмучений та схвильований, і довго жив самітним бурлакою.

Над нашим життям почали збиратися вже нові хмари. Після щасливої подорожи царя по всьому півдню України, після того, як при тім не виявилося жадної сепаратистичної зради, можна було думати, що такий цілком спокійний край не потрібує більше "військового стану" і що можна було б скасувати генерал-губернаторства. Але Роопові занадто не хотілося тратити своє становище повновладного султана і ще менше хотілося йому позбавлятися тих 20.000 карб., які він що-року отримував. Треба було вигадати якусь небезпеку для держави, щоб самому в останній момент вратувати край од загибели. До чого присікатися, щоб утворити цю небезпеку, як не до статистичного бюра, на кого накинутися, як не на Русова? І ось ми отримуємо наказ негайно виїхати не тільки з міста Херсона, а й по-за межі Херсонської губернії, і наказ цей виходив не просто від місцевої адміністрації, а був стверджений підписом самого царя, — от які ми були небезпечні люди, що навіть самого царя турбували, і він власним наказом "повелевал", щоб "назавше" Ол. Ол. Русов не смів переступати меж Херсонщини.

Але виконати це за 24 години, як того вимагав всевладний Рооп, було неможливо, бо-ж на моїх руках був хворий брат, сина треба було взяти з гімназії, все це вимагало чимало часу й клопоту. Вдалося після численних телеграм, що коштували чимало грошей, добитися таки одстрочки на тиждень. Все місто було обурене, бо в діяльності Ол. Ол. справді нічого небезпечного не можна було знайти; підозрівали мене, як вічну революціонерку, що може я чим-небудь скомпрометувала свого чоловіка, але й я у цьому випадку окрім родинної та культурної праці не мала і на думці нічого.

Треба було думати-гадати куди ж його податися, куди везти брата й дітей, де шукати заробітку? Наверталася для Ол. Ол. якась праця в Харкові, але настільки непевна, що відразу рушити з родиною туди, в цілком чуже місто було неможливо, та ще-ж і я була досі під "гласним надзором", — от і вирішили їхати додому в Алешню, на Чернигівщину. Тоді в Херсоні ще не було залізниці, треба було їхати пароплавом до Миколаєва, щоб звідти їхати вже залізницею до Київа. Раненько виїздив пароплав, але на пристані зібралися всі наші приятелі й друзі; чого тільки вони не понаносили нам, — скільки квітів, скільки щирих побажань мали ми на від'їзд, і вічне спасибі тим друзям, що в ті небезпечні часи не побоялися виявити нам, особливо Ол. Ол. свою щиру пошану і любов. Всі розуміли, як йому тяжко було покидати знов незакінчену працю, яку він так любив і вмів провадити так, як ніхто инший. Наш смуток ще зростав од присутности мого хворого брата, що цілком не розумів куди й нащо його везуть, того самого мого брата, що колись сам боровся з свавіллям адміністрації і мене захищав од нього, а тепер він як безпомічна несвідома дитина дивився на всіх цих людей, що відпроважували нас.

Не зупиняючись ніде в дорозі, щасливо приїхали ми з усіма манат-

"За сто літ". Книга третя — 167

ками на нашу рідну станцію Хоробичі (Лібавсько-Роменської залізниці), куди жінка брата вислала по нас повіз. Ол. Ол. покинув нас в Бахмачі, де пересів на Харків, щоб скоріше вияснити там справу з тою працею, що йому її пропонували. Прийшлося нам досить довго жити нарізно. Ол. Ол. оселився у Харкові в домі відомого земського діяча Єгора Степановича Гордієнка. Він був вже дуже старий і хотів конче написати свої спомини про земську працю на Харківщині. Ол. Ол. став таким чином його секретарем і на підставі матеріялів, які йому давав Гордієнко, мав скласти Історію харківського земства. Треба було з громадської праці переходити на цілком приватну службу, але Ол. Ол. потішала та думка, що він таким чином виконає працю надзвичайної громадської ваги — дасть історію одного з найпоступовіших українських земств зі всіма деталями його боротьби з адміністрацією, і це на підставі правдивих виказів одного з видатніших його членів. Ол. Ол. приїхав до мене, щоб порадитися, але вибору все одно не було. Він забрав з собою Мишу, щоб примістити його до якоїсь харківської гімназії. А я лишилася на селі доглядати хворого брата, готувати Любу до гімназії.

Але мені бракувало громадської праці, і я подала прохання, щоб мені дозволили організувати вечірні курси для хлопців, що вже скінчили початкову школу. Такі діла для піднадзорних були заборонені, але предводитель дворянства, що був також і головою шкільної ради, наш знайомий сказав мені: "Ваше прохання я сховаю, бо не маю права Вам цього дозволити, а до Ваших викладів буду ставитися, так наче й не знаю про них". І він не знав про них цілу зиму, і до мене приходили хлопці душ по 12-15 з сусідніх сел. І як гарно ішло у нас навчання в нашій великій залі. Бувало напоїш брата чаєм, покладеш Любу спати, а в 7 год. вечора посходяться хлопці й дівчата, вчимось географії, аритметики, читаємо твори української літератури, непомітно пролітають 2-3 години!

Треба сказати, що в Алешні і Ол. Ол. і я були довший час кураторами й церкви, й школи, часто в справах школи й церкви збирали сходи селянські, і селяни наче б то ставились до нас з довір'ям. У моєї дочки що-року, поки вона перебувала в Алешні була безплатна амбулаторія. Підчас японської війни селяни часто звертались до мене з ріжними політичними питаннями і я їм давала пояснення, багато читала їм ріжних книжок, ілюструючи світляними малюнками.

В травні помер мій нещасний брат; я так звикла доглядати його, як маленьку дитину, регулювати все своє життя відповідно до вимог його здоров'я, що смерть його створила передо мною якусь порожнечу, — що далі робити, де жити? Звісно, я поїхала в Харків до Ол. Ол., але перебувати там літом з дітьми не хотілося, і Ол. Ол. одіслав мене до своєї сестри в Афанасіївку. Лиз. Ол. жила вже не вкупі з молодими Ільяшенками, вона поставила собі коло церкви кроків за сто від великого будинку, невеликий гарненький будиночок дуже затишний, де в неї завше гостювув хто-небудь з родини. Постійно жив з нею старший брат Ол. Ол., Віктор. Він мав нещастя втратити зір, не міг ні читати ні писати, жив на невеличку пенсію, оточений любов'ю й піклуванням сестри. Не зважаючи на те, що він погано бачив, він постійно був при якійсь роботі, то удосконалювався як фотограф, то виконував якісь столярські праці. Улюбленою його розвагою була флейта, а літом ще човен, майже цілий зроблений ним самим. Деколи писав вірші з ріжних нагод, напр. на іменини, на свята. Брат і сестра жили в щирій взаємній приязні, вечорами вона читала йому на голос газети, вдень він виконував ріжні її доручення, чи то які небудь столярські праці, чи якісь фотографії, чи в садку щось. Ґрунт в цій частині Катеринославшини не підходящий для овочевих дерев, і треба було чимало коло їх працювати. В кінці саду про-

"За сто літ". Книга третя — 168

тікала невеличка річка Богата, що там таки недалеко впадає в Орель і місце, де ці дві річки зливаються, надзвичайно гарне. Яка це була радість для дітей, коли дядько возив їх човном. Високі очерети ховали Богату від її власних берегів, зате там, де вона вливалася в Орель обидві річки широко розливалися зеленими лугами.

Ми пробули у Лиз. Ол. тижнів 6, мене кортіло розпочати вже своє харківське життя. Хоч Гордієнки, і старий і його вже немолода незамужня дочка Олекс. Григор. ставилася дуже добре до Ол. Ол., але й йому теж уже хотілося вернутися до родинного життя. Він найняв нам у Харкові невеличке помешкання у одного діяльного Українця, або як тоді казали, українофіла Шиманова, родина якого складалася з трьох синів-гімназистів, дуже милої дочки панночки і цілком непомітної жінки. Після провінціяльного життя в Херсоні, я була відразу захоплена подихом великого університетського центру. У Ол. Ол. вже була сила знайомих. Там жили також дорогі мені люди — Єфименки. Я знала їх іще з Чернигова, де вони жили одночасно з нами. У пані Олександри було тяжке горе: Петро Савич, її чоловік був хорий на епілепсію. Страшні напади повторювались так часто, так впливали на його розумові здібності, що годі було йому провадити якусь самостійну працю, а заробляти ж комусь на родину треба було, — 5 душ дітей! І ось Олександра Яковлівна стала працювати за двох: номінально Петро Савич служив у якомусь банку, але всю його працю, всі папери Ол. Як. забирала додому і виконувала за нього. Крім того писала свої історичні праці, і працювала цілими днями й ночами. Але що значила ця тяжка праця в порівнянні з тими страшними постійними турботами, які вона переживала, стежучи за здоров'ям свого чоловіка» — ні одної спокійної хвилини. Ось він вийшов з дому наче зовсім здоровий, а чогось не вертається довго, може десь на вулиці б'ється в нападі на чужих руках. Ні вдень, ні вночі не мала вона ні спокою ані спочинку.

Яка це прекрасна жінка була, не знала я за все життя иншої з такою дужою душею, з таким ясним розумом. Скінчивши лише гімназію в Холмогорах, вона самоосвітою дійшла до такого знання, що стала видатним істориком, її думками цікавились авторитети історичної науки. З походження московка вона покохала Українця-засланця П. С. Єфименка, з ним переїхала на Україну і всім серцем полюбила свій новий рідний край і служила йому вірно й правдиво (див. її монографії з історії України, досліди про Сковороду, публіцистичні статті в журналах "Русская Мысль", "Русское Богатство", "Неділя", статті, всі присвячені національним українським справам). Ми гаряче любили одна одну, може саме через те, що були такі неподібні темпераментом: вона могла вся входити в науку, в глибоку філософію, мене захоплювали політичні та соціяльні питання, але не з боку їх теоретичної правдивости, а з боку їх життєвої реалізації, і я захоплювалась цілком без критики. Олекс. Як. навпаки, її теж цікавили соціяльні питання (політики вона не любила), але вона їх довго обмірковувала, з'ясовувала філософськи і або свідомо приймала їх, або відкидала, як науково безпідставні. Скільки разів схвильована ріжними громадськими подіями, неправдою людських відносин я прибігала до Ол. Як., сідала, як дівча, коло її ніг і виливала перед нею всю свою душу, сповідалася у всіх своїх помилках. А вона глибоко задумана, з очима, які дивились кудись по-за стіни тісного, заваленого книжками покою, клала мені руку на голову, зупиняла мій запал, але часто поділяла його, або висловлювала свої власні думки, розбираючи разом зі мною нез'ясовані явища в людському житті. І я виходила від неї, наче освітлена її розумом, наче цілющою свіжою водою підбадьорена її вірою в правду.

"За сто літ". Книга третя — 169

Ол. Як. саме тоді сама захоплювалась Достоєвським, потім Толстим, вічно шукали ми з нею ту нову релігію, яка могла-б нам дати нове життя, нові відносини до людей. Коло Ол. Як. завше була молодь, вона взагалі приваблювала до себе людей з чистою душею, людей, що прагнули правди. Бувало дехто з жінок та дівчат, бачучи, як вона багато має наукової праці, приходили до неї помагати їй у господарстві, варили їй обід, прибирали хати, як напр. пані Флерова. Така допомога була особливо потрібна Єфименкам, коли на них впало ще одно нещастя — старша дочка Ася збожеволіла. Вона захопилась ідеями Толстого. Спочатку мати співчувала такому ідеалізмові, але згодом це прийняло вже жахливий напрямок — вона відмовлялася від усякої їжі, виснажувала себе фізичною працею, зимою майже невдягнута ходила в найбідніші квартали Харкова, працювала по хатах вбогих людей, приносила їм їжу, гроші; аскетизм і містицизм її дійшов до таких розмірів, що прийшлося віддати її до лікарні. Засумувала Ол. Як., — звідки це така біда, чи це спадщина, чи недогляд через брак часу — така нервозність, чи й другі діти підпадуть такому занепаду волі й розуму! А старший син, її улюбленець Тарас, що теж такий нервовий, невже-ж і він піде тим самим шляхом? Ася потім померла, а инші діти росли здорові, й наймолодша дочка Таня виявляла не малий поетичний талант.

На початку XX ст. Єфименко дістала посаду лектора історії України на Бестужевських курсах (жіночих), і ціла родина переїхала до Петербургу. Ол. Як. дуже шанували на курсах, у неї був семінар, де слухачки курсів дуже добре опрацьовували матеріял з української історії. Петро Савич скоро помер, і поховали його недалеко од Петербургу по Фінляндській залізниці. Пізніше харківський університет визнав Ол. Як. достойною професорського звання, а її підручник історії визнали, як дисертацію на доктора. А в 1918 р. цю прекрасну людину вбили на якомусь самітньому хуторі біля Харкова, вбили разом з нею і дочку її молоду поетесу Таню. Такі люди, як Ол. Як. Єфименко проходять, як прекрасні постаті, суцільні в своїй морально-інтелектуальній незалежності, непідлеглі ніяким життєвим перешкодам, віддані одній високій меті.

У близьких відносинах були ми і з Багалієм, професором харківского університету. Жінку його з родини Александровичів я знала ще в Київі — вчила її сестру музики. Вона була дуже красива, веселої щирої вдачі. Громада українська на той час складалася з таких людей: Павловський, член міської думи, Станиславський — адвокат, Шиманів, Багалій та ще Семен Майстренко, активна чорноземна сила усієї громади. Високий, огрядний, з щирим сміхом, дуже добродушний він належав і до української громади і до революційних кол. Як коли треба конспіративну валізу сховати, то було завше тягне її Семен, або комусь десь переночувати — Семен зараз радий своє ліжко віддати.

По-за цим гуртком були ще люде співчуваючі українству — Філонів, заможній домовласник у Харкові, в його хаті відбувався перший земсько-політичний з'їзд в кінці 70-х років, та часто відбувалися ріжні українські збори, напр. нелегальні свята Шевченкові. Це був дуже мовчазний, розумний чоловік, на якого з певністю можна було покластися. Він допомагав грошима і студентам, і Українцям. Лікар Піснячевський та професор Сумцов теж були завше щирими Українцями, але рідко коли бували в громаді. Були ще й инші особи, що, не належачи безпосередньо до Громади, завше допомагали Українцям, що я бачила в багатьох конкретних випадках.

Це інтелігентне оточення мене наче окриляло, бо давало мені якраз таку роботу, яку я любила — літературну. Саме тоді мали видавати повні твори Квітки Основ'яненка. Мені Багалій доручив написати біографію і

"За сто літ". Книга третя — 170

дав мені змогу працювати в археологічному відділі десь в сутеренах університетської бібліотеки над старими матеріялами з епохи Квітки. Ця біографія була надрукована в І т. творів Квітки, виданих у Харкові на початку 90-х років. Слідом за цим я написала огляд української літератури першої половини XIX ст.; ця праця була надрукована в журналі "Кіевская Старина". Але ще цікавіша для мене була праця в відродженому товаристві "Общество Грамотности". Мене обрали головою видавничого відділу, секретарем — Джонса, молодого університетського асистента (з походження Англійця). В Товаристві брала участь вся харківська інтелігенція під головуванням відомого професора фізики Шимкова. Українці не дуже вітали це Товариство, бачучи в ньому лише новий засіб русифікації українського населення. Але я з моїм природним оптимізмом гадала, що під цією фірмою можна буде видавати не тільки російські книжки, а й українські, а з російських вибирати на такі теми, що підносили б патріотичне почуття та давали позитивне знання, бо населенню українських земель цього так бракувало, воно було таке темне, і поки нема української книжки може й російські дадуть йому яке-небудь знання.

В ті часи в українстві постійно боролися ці два погляди — що краще для українського народу, чи абсолютна темнота, значить ігнорувати московську школу, московські книжки, чи йти на компроміс — використовувати школу яка єсть, книжки писані чужою мовою, з огляду на те, що всяка наука до лісу не веде, а хоч і чужою мовою, а все-ж таки знімає полуду з очей, будить свідомість взагалі, значить разом з нею і самосвідомість кожного народу, кожної нації. Вірна заповітам Драгоманова я завше поділяла цю останню думку і змагаючи всіми силами до здобуття для українського люду власної рідної школи, рідної літератури, я разом із тим завше йшла назустріч того, що могло популяризувати науку, що відкривало доступ до неї, хоч би це робилось і російською мовою. За це мене дуже переслідували деякі Українці, напр. Ольга Косач (Олена Пчілка), Грінченко. Останній не прощав мені ніколи мого, як він казав, москвофільства, вбачав у моїх дружніх зносинах з російською інтелігенцією зраду українській справі, але тому, хто мене добре знав, ніколи і на думку не спало-б мене в цьому запідозріти. Я бачила, як тоді мало було українських культурних сил, як мало ініціятиви, матеріяльних засобів, щоб провадити свою громадську справу так, як, напр., провадили її Поляки за царського режиму. Вони вкрили цілу Польщу мережею приватніх національних шкіл, і вміли з тим ховатися од переслідувань, бо мали допомогу духовенства і свідомої національної буржуазії. Ми не мали нічого подібного, і, крім 2-3-х родин, що посилали дітей вчитися за кордон, щоб уникнути російських шкіл, всі, навіть Українці, що висловляли шовіністичні погляди в своїх громадських промовах, спокійнісінько посилали своїх дітей до російських гімназій, а чомусь простому людові не давали змоги йти до освіти тим самим шляхом. І Науменко, і я, і родина Рубісових не раз здіймали питання про організацію на приватні кошти своєї гімназії, де-б діти виховувались у більшій національній свідомості, де-б вони вчилися рідної мови, — і ніколи не знаходилося для цього ані потрібних грошей, ані належного числа батьків, ані персоналу учителів. При такому безсиллі не гріх було поширювати освіту й ворожою мовою.

Перша книга, яку видало харківське Товариство, була моя "Жанна д'Арк", потім переклади з Доде та инш. Джонсові пощастило ввійти в зносини з одним комерційним товариством для продажу хліборобських машин, їм треба було поширити свою рекламу, і вони згодилися оплачувати нам всі кошти друку одного або двох аркушів, аби на останній

"За сто літ". Книга третя — 171

сторінці друкувалася їхня оповістка, згожувались також друкувати наші видання в потрібній для нас кількості примірників — 20000-30000. Це звісно, відразу поставило нашу працю на певний ґрунт. Так видані були мій "Карл Великий", Родакової — "Розумовський", мій "Сковорода" та иншї книжки.

Разом з видав. відділом організувався відділ народніх читалень. Ініціятива тут належала мені, але на чолі відділу став відомий професор-фізіолог Данилевський. При Товаристві була недільна школа, яку одвідували робітники й робітниці, нею кермувала пані Максимович, багата, старша вже жінка, правдива представниця застарілого вже на ту пору жіночого нігілізму, — ходила завше стрижена, в дуже простому темному одягу, курила сигаретки, залюбки підтримувала "принципові" розмови. Вона мала одну дочку, яку кохала всім своїм чулим, хоч і в твердій оболонці, серцем. На її горе ця викохана, спещена дитина вийшла заміж проти бажання матери за молодого Касперова, типового петербурзького кар'єриста, що грав певну роль в міністерстві Вітте і мав ліберальний салон перед революцією 1905 р. У Максимовички була племінниця Олена Троцина, з родини ніженських Троцин. Це була вже немолода дівчина з дуже твердими демократичними переконаннями, але з дуже слабими симпатіями до українства, яке вона все-ж таки визнавала, як необхідну демократичну течію. Вона любила українську музику, давала гроші на ріжні українські справи, але більше мала нахилу до космополітизму, дуже була освічена, знала чужі мови і щиро віддавалася своїй праці в школі. Вона і Максимович мали вілли в Криму коло Алупки, куди вони не раз запрошували нас на виноград. Але мені не поталанило ні разу побувати в Криму.

Я взяла працю в недільній школі — організувала з дівчатами років 16-17 літературні читання, і тут я переконалася, який великий вплив на моральний і інтелектуальний розвиток може мати добре скерований цикл літературних читань. Я читала їм і Квітку, і Шевченка й, для чужого ока, Тургенєва, а дівчата записували мені свої викликані цими творами думки. Але що значила наша невеличка жіноча недільна школа перед недільною школою пані Алчєвської? Я пішла подивитись це диво, про яке писали і яке так вихваляли знамениті педагоги і публіцисти — Аврамов та инш. Великий дім недалеко від Мироносицького майдану, кімнат 10 в 2-х поверхах, в яких міститься школа та бібліотека, сила персоналу — молодих студентів і студенток, і межи ними де-коли з'являється висока величня постать прегарної жінки з густим чорним волоссям і великими чорними очима, завше в багатому убранні — це була сама організаторка і директорка школи Христина Данилівна Алчевська, що прославилася не тільки добре поведеною недільною школою, на зразок якої творились потім нові школи і на Україні, і в Криму, і на Московщині, а ще й книгою великої цінности — "Что читать народу" ¹⁾? Алчевську ціла московська преса вихваляла до неба, але честолюбній жінці цього було мало, їй хотілось і європейської слави зазнати. Жінка банкира, дуже багата, розумна, вона демонструвала свою школу на паризькій виставі на початку 90-х років. І справді, в її педагогічних методах було чимало оригінального, і преса парижська звернула увагу на cette belle dame toujours en noir, що сиділа за своєю розкішною вітриною. Але для Українців в її діяльності є велика хиба.

¹⁾ Цю книжку склали гуртки вчителіd і вчительок з рецензій на ріжні книжки, що читалися народові, та з записаних безпосередніх вражінь та думок слухачів з приводу прочитаного. Майже вся популярна й класична література російська пройшла через цю народню критику, підлягли їй і деякі українські твори. Але в книзі занадто багато штучного, через те вона не має навіть історичної вартости.

"За сто літ". Книга третя — 172

Незалежна, заможна власниця, вона могла-б у своїй школі на селі внести багато українського, адже-ж вона визнавала, що то село українське, вона-ж носила сама українське вбрання, всі її діти, особливо Іван, славетній тенор петербурзької Маріїнської та паризької опери, і Христя, наша дорога поетеса, виросли, залюблені в українську музику, українську народню літературу. А коли молодий Грінченко почав учителювати в її селянській школі і повний довір'я до такої славетньої громадської діячки й педагога, давав українські книжки, розмовляв з дітьми по-українськи, то його викинуто зі школи, і така високопоставлена пані й не заступилася за цього щирого вчителя-Українця.

З Христ. Данил. я мало була знайома, але з панною Христею і п. Іваном я зустрічалася кілька разів у Москві в хаті моєї дочки. Вони обоє приваблювали своєю щирістю, високим мистецьким розвитком. Такого гарного виконавця в операх Ваґнера, в "Фавсті" та инш. я не знаю другого. Свій природній талант Алчевський ще підніс високою музичною освітою. Він страшенно соромився свого низенького зросту, але гарне обличчя і голос його чудовий, виразний робили з нього куміра жінок. Брат і сестра були звязані між собою ніжною приязню, і коли Іван несподівано сам один помер десь у Криму, Христя мало не збожеволіла з горя. Гарні вони були обоє!

Хоч як я була захоплена харківським життям, несподівано прийшлося його покинути. Праця у Гордієнка вже скінчилася і зовсім не так, як того сподівався Ол. Ол. Після того, як Ол. Ол. обробив майже всі спомини Гордієнка, весь матеріял для історії харківського земства, і все разом мало вже велику вартість цікавої історичної пам'ятки, Єгор Єгорович завередував, як це часто буває і з розумними старими людьми, вперся, що він не хоче друкувати цю працю, що не настав іще час, щоб публікувати всі ці історичні матеріяли, що він запише цю працю в тестаменті університетові, але з забороною друкувати раніше якогось певного терміну. Даремне приїздили до нього і ректор університету і голова земської управи, запевняли його, що це його обов'язок довести до кінця таку цікаву, потрібну працю, Гордієнко був невмолимий. І Ол. Ол. справедливо міг ремствувати, — для чого-ж він так старався з цією працею, ночі просиджував над цими матеріялами, перевіряючи їх, невже-ж для того тільки, щоб гнили вони в таємних сховах університетської друкарні?

Ще добре, що він не лишився без заробітку, коли так раптово скінчилась ця праця. Його закликали до Київа міським статистиком. Ол. Ол. так любив Київ, що радий був би на всяку працю туди їхати, хоч би й на гірше становище, аби в Київі, а тут ще з'являється змога статистично студіювати й описувати це улюблене місто, визначити його стан точними цифрами. Та й наші родинні обставини так складалися, що вимагали нашого спільного життя у Київі: жінка мого брата після тяжкої хороби туберкульозом вмерла, лишивши 5 душ своїх малих дітей і двох старших ще дуже молодих. Ол. Ол. і я ставали природніми опікунами усієї цієї родини.

Ми найняли велике помешкання на розі Володимирської та Благовіщенської, об'єдналися і ще раз почали нове життя. В нашому помешканні була велика заля, і ми часто використовували її для ріжних українських зборів, напр. для святкування роковин Шевченка, потім одного разу якось приїхав гарний торбанист, зібрались музиканти, між ними Мик. Віт. Лисенко. Надзвичайно гарна постать високого торбаниста, ніжні згуки торбану справили на авдиторію дуже гарне вражіння, пам'ятаю особливо надзвичайно гарне виконання ріжних варіянтів думи про Саву Чалого.

Я мала насолоду жити вже не під надзором поліції, але таємний

"За сто літ". Книга третя — 173

надзір все-ж таки постійно почувався. На той час Науменко саме розпочав організацію київського "Общества Грамотности" і пропонував мені що-небудь написати для нього і я працювала над темою "Дніпро". Взагалі якось відчувалася страшенна ріжниця між цими двома українськими університетськими центрами — Київом і Харковом. Київ жив якось хоробливо, — то з гарячковим піднесенням то в нерухомій апатії, у Київа завше були високі недосяжні ідеали й змагання, завше політичні конфлікти, страшенна роз'єднаність громадянства, поділ на ворожі гуртки, верстви. Липки — Поділ — Печерськ — Жилянська — це все цілком відокремлені світи, що не тільки жили кожний своїм власним життям, але й підозріло дивились на розвиток тієї чи иншої осібної частини. Харків не мав високої культурности Київа, але там було значно більше єдности, українська культура там мала свою давню традицію звязку з університетом, була свобідна від політичних конспірацій, там праця культурна йшла активніше, ширше організована.

В Київі на той час працювало дві організації — Народня Авдиторія з Андрієвським на чолі і "Общество Грамотности" з Науменком. Вони могли-б допомагати одна одній, але відносини їх були в дійсності неприязні, і тільки "Кіевская Старина" об'єднувала на своїх сторінках і старих етнографів та істориків, і молодих письменників. Саме тоді почав у ній друкуватись Винниченко, і ми всі зачитувались його оповіданням "Краса і сила".

Але недовго цей раз довелось нам пожити в Київі. Опис міста — це була тільки часова праця, а з Харкова закликали Ол. Ол. на міський одноденний перепис, і ось на осінь ми знов переїздимо до Харкова. Одноденний перепис дуже цікавив Ол. Ол., і він закликав для спільної праці декого з своїх херсонських асистентів, між ними і Льва Падалку. Це була зовсім не звичайна людина, з гарячою, фанатичною любов'ю до України. Мовчазний, дуже стриманий, він якось умів добре ставитися до людей і оптимістично знаходити в них найкращі риси, але горе тому, в кому Падалка знайшов брехливість, неправдивість, тоді він уже не мав до цієї людини жадного довір'я. До Ол. Ол. Падалка ставився з надзвичайною приязню. Вони разом обмірковували програми праці, входили в зносини з ріжними міськими організаціями, разом провадили працю. Падалка любив статистику і присвятив їй усе життя. Після Харкова він працював у полтавському земстві. Спеціяліст-історик він був співробітником "Кіевск. Старины" і автором кількох історичних розвідок. Людина виразних національних демократичних переконань, він непохитно служив їм при всяких умовах життя.

Одної ночи восени нас збудило стукотіння в двері, одчиняємо — перед нами ціла родина Падалок: він, його жінка з маленькою дитинкою, моєю хрещеницею. Що сталось? Річка на набережжі, де вони мешкали, розлилась і затопила їхню хату. Поганенька річка Лопань, що на ній стоїть Харків, часто восени та весною заливає береги. Ми прожили вкупі кілька днів, поки Падалки знайшли инше помешкання, і я дуже зблизилась із жінкою Льва Васильовича. Молоденька, мало освічена, вона прагнула й освіти, й насолоди. її гарненькі темні очі любили сміятись і чекати від життя чогось надзвичайного, їй тяжко було з таким моральним ригорістом, як Лев Васильович, який ставив перед нею тільки ідеал родинних обов'язків, а до насолод життя ставився цілком негативно. В Полтаві Падалка купив собі дім, цеб то землю під дім коло вокзала і поставив там за власним планом домок, дуже затишний з невеличким садком. Але власне господарство не вабило Катерину Федоровну, і, вже, маючи трьох дітей, вона покинула чоловіка. Цей родинний конфлікт тяжко відбився і на глибоко-чутливому Льві Вас. і особливо на

"За сто літ". Книга третя — 174

дітях: старший син кінчив самогубством, молодший, красень, вродою дуже подібний до матери, тяжко переживав розлуку з матір'ю і, шукаючи родинного життя, дуже рано одружився, але через війну мусів покинути свою молоду жінку в дуже тяжких матеріяльних обставинах. Я бачила його в Київі в українському війську. Старша дочка Лена хотіла пробитись в житті не рутиновим шляхом і, скінчивши гімназію, не пішла до вищої школи, а вступила на пораду батька до професійної ткацької школи. Тоді полтавське земство захоплювалось ткацьким промислом, і справді в цих земських (були й приватні) школах вироблялись чудові речі, тканини, килими тощо, в чисто національному, але надто вже витонченому стилі. Але бажання інтелектуальної освіти, бажання пожити товариським життям вищої школи гризло Леночку, і вона проти волі батька приїхала до Київа і вступила там на вищі курси. Але й вони її не задовольняли, і вона скоро знов вернулась до професійної школи. Хороша була дівчина, але неврівноважена.

Приїхавши цей раз до Харкова, я вже не так захоплювалася Т-вом Грамотности. Я бачила, що воно справді не виявляє жадної прихильности до українства, не видає українських книжок. Я вчила музики маленького хлопчика сина д-ра Толочинова. Микола Пилипович був справжнім світилом в медицині — як спеціаліст в жіночих хоробах. Він мав великий дім на Сумський вул., де його жінка, відома романістка, приймала харківську інтелігенцію. Олександра Станиславівна походила з литовської родини Монтвітів, була типовою жінкою-письменницею. Не без таланту вона писала невеличкі досить гарні оповідання, деякі навіть українською мовою, стежила за літературою, за ліберальними течіями, була взагалі розумна, добра жінка. Тоді саме вона намірялась написати великий роман з боротьби чернигівського земства з адміністрацією і раз-у-раз атакувала мене, щоб я перевіряла її характеристики Петрункевича та инших наших діячів. В її салоні можна було часами зустріти і столичних видатних людей, що заїздили до Харкова, напр. Мякотина, Карєєва, дуже популярного тоді після своїх "листів до молоди". В салоні, в їдальні Толочинових було гарно, розкішно, але й особливо приємно, бо обоє вони були дуже розумні й добрі люди.

Через пані Єфименко я познайомилася з гуртком Полтавців — два брати Кисільови та жінка й чоловік К. Жінка була гарна. Коли вона тримала на руках свою дитинку, це була справжня мадонна Мурілльо. Він кінчав університет, пропагував толстовство, видавав якийсь журнал і організував гурток, щоб заорендувати спільно шматок землі і заснувати колонію хліборобів. Вони були дуже симпатичні і справді сами робили всяку чорну роботу. Кисільов старший мав нахил до промов і був дуже щирий, але мало здібний промовець. Молодший Кисільов був ще дуже молодий студент ветеринарного інституту. Ми всі якось дуже добре сприятелювались, навіть зфотографувались гуртом. Коли мене посадили в тюрму, то цей милий молодший Кисільов ходив до жандарів просити, щоб мене випустили, а посадили замість мене його. На щастя жандарі не звернули уваги на його дитяче прохання.

Крім того, коло нас крутилася ще молодь українська, студент Липа Семен, панночка Савич та инш. Тоді були вже встановлені правильні зносини з Галичиною, і періодично звідти приходили транспорти книжок — літературні збірники, журнали, політичні памфлети, переклади. На наше нещастя Семен ублагав мене один з таких транспортів прийняти до себе. Він розпинався, що лишить його в мене тільки на один день та що абсолютно поки-що не має куди його скласти. Ми мешкали тоді на Мироносицькій площі. У Ол. Ол. вдома було якесь засідання, і я навіть не вспіла йому сказати, що то за пакунок я прийняла, І ось

"За сто літ". Книга третя — 175

тільки що ми полягали спати — традиційний нічний дзвінок, як казав Некрасов —

Вечерний звон, вечерний звон, Как много дум наводит он...

Що я пережила в ту хвилину, коли я відчиняла двері синьомундирникам і знала, що в мене нема змоги сховати від них пакунок Семена. А що-ж там такого страшного було, як на сучасний погляд? Франко — Лис Микита та переклад Дон-Кіхота, та ще дещо Драгоманова, але в кількох примірниках, а це значить не тільки переховування нелегальної літератури, а ще й розповсюджування її. Одна думка — діти, Ол. Ол., що буде? І вони ввійшли, задзенькали острогами, засвічено лямпи, прокинувся Ол. Ол., почався трус. Тривав він цілу ніч, під ранок служниця поставила самовар — нерви потрібували чаю, якогось підсилення. Дали чаю й офіцерові — і він людина. Прокинулись діти, повдягала їх, аж коли кажуть: "ми вас обох заарештуємо!" Це було мені, як смерть. За що-ж Ол. Ол., я-ж їм кажу, що він нічого й не знав, що це виключно моя вина, що не можна дітей цілком самих лишати. На це мені відповідали лише грубістю. Ол. Ол. з природньою для нього коректністю вимагав лише, щоб йому дозволили взяти з собою ті папери, над якими він працював для міського перепису. Я протестувала, вимагала, щоб дозволили викликати кого небудь із знайомих до дітей. Це дозволили, і ми послали по пані Максимович, що мешкала найближче і дуже добре до мене ставилась. Діти плакали. Дочекались пані Максимович, дали їй потрібні інструкції, щоб протелеграфувала Зіні Ліндфорс, і лишились наші пташенята знову сиротами, а нас у двох фаєтонах повезли до тюрми. Це був один жах, — не те, що мене арештовано, а що через мене й Ол. Ол.! На щастя його через три дні випустили.

Взагалі нігде ми арештовані не бачили стільки одвертої симпатії, такої активної допомоги, як тут у Харкові від усіх — починаючи від студентів і кінчаючи аристократією міста — як панни Гордієнко, Толочинови, Павловський, — голова міста. Діти були під певною люб'язною опікою — Жебуньова, Мішиного репетитора технолога Колпинського; приїхала з Київа моя люба небога Зіна, що завше, як янгол з неба прилітала до нас, коли траплялася якась біда. Але не обійшлося и без анекдота: коли нас одвезли до тюрми, Мішуня з заплаканими очима, трохи спізнившись, прийшов до своєї 3-ої класи в 2-й харківській гімназії. Стоуста чутка вже його випередила, і директор гімназії не посоромився глузувати з осиротілої дитини. "А що, арештували, — так їм і слід усім революціонерам, сепаратистам, і дітей їхніх треба навчати, щоб тим самим шляхом не йшли". І своє навчання він розпочав з того, що без усякої вини посадив хлопця в карцер і звелів його вдягти в арештанське вбрання та продержав його на хлібі й воді до самого вечора, поки переляканий Колпинський не прибіг дізнатися, що сталося з хлопцем і не забрав його додому. Навпаки, жіноча гімназія, де вчилась моя Люба і де в кураторській раді були й прогресивні елементи харківського громадянства, як Шимков, Максимович та инші постановила тоді звільнити від плати за навчання мою дочку але до Міші дедалі директор почав так чіплятись, що прийшлося перевести хлопця до ліберальнішої 3-ої харківської гімназії, де він і скінчив середню освіту 1895 р.

Я в тюрмі не знала спокою, поки мені на побаченні діти не сказали, що тато вже вдома. А Ол. Ол. з природньою своєю добродушністю ще й жалував за своєю тюрмою: в камері, казав він, так добре писати, ніхто не заважає, нема тих усіх людей, що товчуться у нас в хаті цілий день.

Побачення мої з рідними відбувались досить вільно, в кімнаті коло канцелярії, — приходила, звичайно, Зіна з дітьми, і Люба приводила навіть

"За сто літ". Книга третя — 176

свою чорну красуню Тамару (собаку) на побачення до мами. О, як ці побачення підбадьорували мене!

"Справа" моя набирала все більше політичного значення. Приїздив до мене головний "прокурор для особливих справ", розпитував мене взагалі про український рух, чого саме ми домагаємось, в чому нас обвинувачують, як українофілів, і на прощання сказав, щоб я йому подала "об'яснительную записку" про український рух, таку, щоб він, як сенатор, міг показати в сенаті. На побаченні я передала це Зіні, просила, щоб мені допомогли скласти таку записку, або може відмовитись мені подавати її? Мені переказали, що я конче мушу скласти таку записку, що, може, це справді краще роз'яснить культурний бік українського руху. На щастя мене через три тижні випустили, і цю записку я склала вже за вказівками Ол. Ол. і подала сенаторові, який дуже гарно мене привітав і казав, що якраз оце їде до Петербургу, то й візьме записку з собою. Я дуже жалкую, що в мене не залишилося копії цього паперу, і про долю його я не знаю нічого.

Випустили мене лише тимчасово, на час слідства, яке тяглося цілий рік, і наше життя в Харкові йшло далі своїм заведеним порядком. Літом мене з дітьми запрошував до себе Тарновський, він належав трохи до толстовців, мав виноградний маєток у Мелітопольському повіті. Ми жили в них на товариських умовах. Нас годували що-дня смачними курчатами, а толстовець Тарновський соромив нас, що їмо "дітей". Це був дуже цікавий тип прогресивної людини з широкою освітою, що ставилась цілком негативно до політики, і тільки в фізичній продуктивній праці вбачала найкращий шлях до соціального й морального відродження. Цілий день він працював на своєму винограднику нарівні з робітниками, а вечорами в затишному мистецьки оздобленому домі читалися часописи в рїжних мовах, грали на фортеп'яні. Це культурне життя давало мені той відпочинок, якого я дуже потрібувала після всіх останніх переживань. Приїздив до нас і Ол. Ол., йому теж подобалось активне просте життя Тарновських, степ, що розлягався навкруги, чудовий запах винограду, коли він цвіте.

В осени закінчилось слідство; Ол. Ол. зарахували в кару ті дні, що він цілком безвинно просидів в тюрмі, нас — Майстренка Семена, Липу, мене та ще когось з молоди засудили на кілька місяців тюрми, — мені три місяці. І тут знову харківці виявили мені таку ласкавість і любов!

Тоді тюремним лікарем був Піснячевський Фотій Вікторович, член української Громади, приятель Ол. Ол., і улюбленець усіх арештантів за свою добрість. Він придбав собі таку пошану і в адміністрації, і в громадянства, що не боявся ставитися до всіх арештантів, і кримінальних, і політичних, як-найліпше, так що коли мої родичі сказали йому, що я чекаю дитинку, він заспокоїв їх, що для мого здоров'я все потрібне буде зроблено. І справді, мене перевели в велику камеру, щоб я мала більше повітря (ох, як я ненавиділа цю величезну хату, де луна йшла від моїх кроків, де так сумно блимала малесенька лямпочка!) Мені давали ліпшу їжу, частіш випускали мене на проходку в тюремний двір, але це все мене не потішало, ніколи не хотілося мені так додому, як тоді, хоч я й знала, що коло моїх дітей Зіна, що Ол. Ол. здоровий і закінчує перепис і що на такий самий перепис його вже запрошують до Чернигова. Через силу писала я популярну книжку про Карла Великого, їла з нудьгою ті ласощі, що присилала мені панна Гордієнко. Вона сивою голубкою впадала коло моїх діток, возила на санях своїми кіньми, брала їх в театр, все робила, щоб потішити їх і розважити Зіну. І можна собі уявити мою радість, коли на прохання мого чоловіка на підставі сві-

"За сто літ". Книга третя — 177

доцтва двох лікарів — Толочинова та Піснячевського, мені на останній місяць замінили тюрму на домашній арешт!

Це було справжнє щастя — вернутися додому саме на Різдво за два дні перед пологами, Зіна і діти жили всі в одній великій кімнаті, коло неї був напів-темний передпокій, а через коридор невеличка кімната Ол. Ол. Якимсь раєм здалась мені ота кімната, де були всі, кого я так любила. Зараз же приїхала моя дорога Гордієнко, умовились, що вона буде хрестити мого арештантика, що мав народитись в таких незвичайних обставинах. Домашній арешт полягав у тому, що мене привіз додому тюремний надзиратель, тюремний надзиратель мав жити в нас і стежити за моїм поводженням. Тут уже трагедія переходила в справжню комедію: ми занавіскою перегородили наш передпокій, поставили там надзирателеві ліжко, стіл з лямпою, і вони по черзі кілька день жили в цьому передпокої і з великим співчуттям ставилися до нашого життя, — рубали дрова, носили воду і не думали навіть стежити за тим, хто до нас приходив. Та ще мій син, вже гімназист 5-ої класи пропагував серед них українську віру, все давав їм читати українські книжки і вони ними страшенно захоплювалися, і, смішно сказати, коли пройшов місяць і їм треба було покидати наш закамарок, вони з сумом верталися в тюрму, і прощання наше було цілком щире й сердечне.

Вночі з 7-го на 8-е січня народився син мій Юрко, і майже через тиждень після того його вже хрестили — Гордієнко і тюремний лікар Піснячевський; воду на хрестну купіль носили надзирателі. Жебуньов дуже тішився з такої "фратерніте".

На другий день Ол. Ол. поїхав до Чернигова, а Зіна ще осталась глядіти нас. Скоро виявилось, що в мене нема зовсім молока, і Гордієнко конче радила взяти мамку; сама й знайшла дуже гарну жінку селянку, яка згодилась їхати з нами до Чернигова. Жалко мені було дуже покидати Харків і всіх тих Українців, що виявили стільки сердечної приязни до нас, жалко було покидати університетське місто та їхати на провінцію, але иншого заробітку не було. Та зимою я боялася їхати з малим, і ми лишились ще в Харкові до весни, а з першими теплими днями вирушили до Чернигова, де нетерпляче чекав на нас Ол. Ол., Люба й Міша мусіли лишатися до кінця шкільного року, і ми влаштували їх в дуже милій родині проф. Радціґа під доглядом любої панни Гордієнко й Жебуньова. І розпочалася знову нова фаза життя — 4 роки в Чернигові 1895-99 рр.

IV.

Коли ми приїхали цей раз до Чернигова, то там помітно було вже багато нових течій. Після страшної реакції 80-х років громадянство наче знову набирало сили для боротьби, звісно, тільки культурної, лояльної, але все-ж таки боротьби. І як не дивно це, в Чернигові душею цього світлого руху був такий аристократ, як чернигівський губерніяльний маршалок ("предводитель дворянства") Миколай Павлович Долгоруков. Якось так сталося, що Ол. Ол., скрізь підозрілий для всякої адміністрації, Ол. Ол. — органічний Українець-демократ став своєю людиною в родині Долгоруких. Ця родина складалася з його жінки — милої доброї Марії Павловни, дочки Наталі 15 років та двох малих княжат років 8-11. Наталя товаришувала з моєю Любою. Мик. Павл. старався, і це йому вдавалося завдяки його тактовности та чутливости, об'єднати всі чесні елементи земства. Про нього справедливо казали, що для нього не було ані Елліна, ані Іудея, до всіх він ставився з повагою, усім радий був допомогти. Великий землевласник, бо й жінчині й свої власні мав великі маєтки, гласний Новозибківського повіту, де в нього була велика еко-

"За сто літ". Книга третя — 178

номія Топаль, він щедро давав гроші і окремим особам, персональним невдахам, і на громадські справи. Він дуже цікавився переписом, що його провадив Ол. Ол., стояв близько до народньої освіти. Тоді організувалося учительське Товариство, намічалися ріжні праці в народньому шкільництві, складався систематичний каталог книжок для народу. В нього вписані були й українські книжки, взагалі в учительській сфері якось зазначався український настрій, помічався вплив Грінченка, що жив тоді у Чернигов», вплив Коцюбинського, що мав там свій власний дім з чудовими рожами в невеличкому садку. Шраг Ілля Людвигович стояв на чолі української громади досить численної. Тоді на громадах лежав обов'язок збирати гроші для Драгоманова, який саме тоді перебував у дуже кепському становищі. Цю працю з великою енергією провадив Мик. Вас. Ковалевський: він їздив по всій Україні, звертався до всіх заможніх Українців, переконував, соромив і справді збирав потрібні гроші, постійно ризикуючи сам бути арештований за таку нелегальну діяльність. Не високий, з широким одкритим чолом, з розумними очима він виділявся серед тогочасних Українців своєю активністю, самовідданістю. І він конспірував, коли треба було, але ніколи не ховався з політичним напрямком свого українства, він майже відкрито висловлював свою єдність в думках з Драгомановим, всіма силами розповсюджував ці думки та видання Драгоманова.

Серед земства тоді видатну ролю грали члени повітової управи — голова Тризна і члени Малявка та Бакуринський. Тризна, з старої української родини, був не дуже високої освіти, але з твердими переконаннями. Стояв більше на економічному ґрунті і старався всіма силами поліпшити економічне становище повіту і був скупий на всі иншї земські справи. Малявка скінчив, здається петровську академію в Москві, був дуже самовпевнений, амбітний, страшенно перешкоджав Ол. Ол. в його праці, втручаючись в статистичні справи Ол. Ол., постійно ставлячи йому ріжні перешкоди поперек дороги. Бакуринський — щира людина, дуже скромний, працьовитий і така добра душа, що всі селяне в селі Церковиці, де в його був маєток, щиро його любили. Пізніше він був головою губерніальної управи. Жінка Тризни Анна Олекс. і її сестра Ольга дуже близько стояли до народньої освіти, були в тісному контакті з учителями. Ми задумали з ними теж організувати видання українських книжок, і тут я вже ставила умову, щоб книжки ці писали по-українськи. Чимало з цього приводу виникало в нас суперечок, і не пам'ятаю чи привели до чого ці змагання. Головою губерн. управи був Хижняков, це вже був переконаний земець-політик, він брав участь у всіх земських з'їздах і на всіх земських зборах провадив політику земсько-ліберальну. Він був непоганий публіцист і писав у справах в журналах "Русская Мысль" та "Русское Богатство", де його шанували дуже. Щирий, сердечний він енергійно працював, особливо в шкільництві, підтримував народне учительство, яке в ньому завше мало свого оборонця. Він мав щастя вмерти при своїй чесній праці.

На жаль, Долгоруков не довго провадив так гарно свою миротворчу і поступову діяльність. Він десь заразився сипним тифом, про який тоді ще мало чуть було, і як поодинока жертва цеї хороби, не зважаючи на всі медичні засоби, помер ще молодий і повний сил. Це була страшенна втрата і в тій гарній залі, де він так гостинно вітав завше всіх своїх гостей, чи вбогих, чи багатих, де чернигівська молодь так часто весело танцювала, стояла труна, запечатана, щоб не було зарази, і ніхто не смів підходити до неї. Але на вулиці тисячний натовп провожав дорогого небіжчика на вокзал, звідти його мали повезти до родинної домовини в Топаль. Від усього населення — від Українців, від Євреїв були окремі

"За сто літ". Книга третя — 179

вінки, саме тому що він так добре ставився завжди до всіх націй, до всіх верств.

Ці 4 роки мого життя в Чернигові були заповнені працею для справи народньої освіти та викладами з літератури, яку я викладала вдома дівчатам, що скінчили гімназію. В 1897 р. на Волзі почався страшний голод, і молодь з столиць та з провінціяльних міст їхала туди влаштовувати їдальні. В Чернигові цю думку подав син адвоката Саца, молодий музика Ілля. Він чудово грав на віолончелі. Ото-ж він і зібрав гурток 3-4 дівчат та 2-х молодих хлопців, щоб на громадський кошт поїхати в Казань. В цей гурток записалась і моя дочка, що тільки що скінчила в Київі гімназію. Хоч і страшно нам було пускати її так далеко таку молоденьку — 17 років, але її бажання були для нас закон. І вона поїхала аж на 8 місяців. Вернулась вона з другим виразним бажанням — вчитися медицини, а що ні на київські ні на петербурзькі курси не приймали до 20 років, то вона стала просити пустити її в Монпельє в університет, куди їхала її знайома Маруся Григорович. Але в таку далеку подоріж ми вже не одважувалися пускати її саму. Ол. Ол. став старатися, щоб мені видали закордонний паспорт. Жалко мені було покидати старого, я доручила доглядати його Міші, що вже вступив у харківський університет. Але цей догляд був непевний, а до того-ж і робота в Чернигові кінчалася, і Ол. Ол. закликали тепер в Полтаву, де провадив статистичну земську перепис Кулябко-Корецький. Знову нове місто, нові умови життя, і Ол. Ол. треба було акліматизуватися там зовсім самітньому, — бо я гадала прожити з Любою цілий рік. Тим більше, що в мого Юрка виявилась грижа, страшенно його мучила, і ми хотіли його оперувати за кордоном. В вересні все було готове для нашого від'їзду. Сумно провожав нас Ол. Ол. на вокзал, ми їхали на Київ, де мали забрати Марусю, яку нам доручала її мати. Перебувши два дні у Київі у Зіни, ми вечером виїхали на Львів — Відень, Женеву, Монпельє. Як сон пролетіли три дні чарівної подорожи через Альпи, і старовинне Монпельє прийняло нас в своє лоно. Скоро знайшли 2 кімнатки, дівчата вступили до університету, почалося в них студенське життя, а я гляділа Юрка, придивлялась до загального французького життя. Ми опинилися на території Прованса саме в часи розквіту його сепаратизму. Існувало товаварнство Les Filibres, яке плекало провансальську мову, літературу, видавало Revue Filibres присвячену етнографії й фолькльору Прованса. Містраль був у зеніті своєї слави, Обанель теж. Я захоплювалась цим близьким моєму серцю національним рухом, написала про нього статтю, захоплювалась поемою Містраля Mireille і з Юрком побувала в головних місцевостях Прованса — в Авіньйоні, в Арлі, і це останнє місто справило на мене особливо велике вражіння своїми римськими руїнами; дуже добре підтримуваний амфітеатр, в якому під голим небом виставляють Кармен, — старовинний собор — все це повно такої величньої античної краси та ще під цим безхмарним південним небом. А перед цими пам'ятниками давно минулого проходили красуні арлезіянки в своїх національних убраннях.

Літом ми їздили купатися в морі в Палавас — ½ години їзди залізницею від Монпельє. Студенти ходили в екскурсії на S. Loup та инші вершини Малих Альпів (Les Alpines). В цей приїзд до Монпельє я вперше виступила з публічною промовою про Україну. Філібри влаштували свято на честь Містраля, наші студентки і я дістали картки. Юрка так гарно вдягли в українське вбрання, що навіть сам Містраль звернув на нього увагу. Я сказала йому привітання од українських прихильників, розказала під яким суворим режимом живе Україна, і як їй тяжко розвивати свою національну культуру. Проголосили тост за розвиток України, і

"За сто літ". Книга третя — 180

тут ті самі питання, які я і 20 літ пізніше завше чую на всіх європейських зборах — L'Ukraine — quel est ce paus? Quel est ce peuple? Я продеклямувала вірш Шевченка "Садок вишневий". Потім все це було описано в часописах, і Юрко, і моя промова про Україну, і я послала ці часописи Ол. Ол., як найкращий трофей моєї першої спроби ширити знання за Україну в Европі.

Але ця екскурсія мало не закінчилась трагедією: моя дочка з иншими студентками полізла по скелях, що обступають долину, де притулилось невеличке містечко, десь посковзнулась і впала в провалля, на щастя не глибоке. Студенти підняли її непритомну, всі гості кинулись туди, я пам'ятаю як мені назустріч товстий професор літератури ніс мою Любу. Віднесли її просто в шпиталь і зараз же їй там зробили перев'язку, — в неї була глибоко поранена ліва брова, лікар продизенфікував рану, зашив і зав'язав цілу голову. Ми рушили з першим потягом додому в Монпелье, треба було бачити якою увагою і співчуттям оточило мою дочку все це миле південне громадянство, — професори Pelissier і др., всі сіли в наш вагон, жартували, розважали поранену, що вже весело сміялася. Але прийшлося кілька день носити перев'язку та ходити до лікаря.

Студенство з Росії в Монпелье жило спільним товариським життям, не поділялось на Українців та на Росіян. Багато було єврейських дівчат з Одеси, також дочка Комарова. Часто влаштовувались концерти чи то на користь студентів, чи то на російських арештованих політичних, і гроші посилались або в Київ, або в инші міста. На концертах виступали переважно Українки, особливо Галя Щасна, Киянка, пізніше жінка Іллі Саца. Вона завше й організовувала ці концерти і сама співала, в неї було дуже приємне мецо-сопрано, дуже гарно виходили дуети моєї дочки з нею. Хор був мішаний і чоловічий; співали в ньому і Болгари і Українці, співали народні пісні всіх слов'янських народів. Французам дуже подобались ці концерти.

Була студенська їдальня, але не дуже процвітала. Тоді у Франції лише зароджувалась думка про народні університети. Професори організовували в Монпелье курси для робітників, і наші студентки вважали за свій обов'язок підтримувати все, що робилось для робітників; це був ще молодий соціялізм, ми всі з ентузіязмом вітали Жореса, коли він приїздив до Монпелье, і бельгійського відомого соціяліста Вандервельде. Коли кінчався виклад, всі бігли в спеціальну ресторацію-бар, де братались з робітниками, і все це життя здавалось рідним, а коли на свята грав місцевий оркестр марсельезу, всі брали участь в маніфестації і всі ми тоді думали: "господи, якби-ж то так і в нас!", і сумні вертались в свої студенські кімнати і до болю хотілося кинути науку, вернутись додому, страждати і битись знову в залізних ланцюгах царського режиму. А в вікна йшли з садів чудові пахощі рож, цвітучого винограду, цвітучих маслин, оливкових дерев, розкішний південь наче заспокоював наші болі своєю чарівною красою. Тепло, повно квітів. Нікуди правди діти, скільки разів наші студентки та студенти-Французи крали ці квіти вночі з тих розкішних садків!

Були й такі студентки, що цілком акліматизувалися у Франції, виходили заміж за Французів, Французи, і професори, і студенти, добре ставилися до наших студенток, відзначали їхню працьовитість. Вони казали: "Якщо ви ввечері пізно, коли все місто спить, побачите освітлене вікно, то будьте певні, що то вчиться руська студентка". Студенти, хоч спочатку, коли з'явились наші студентки, і сіпали їх за коси, але потім ставали гарними товаришами, допомагали їм в студіях, — бо поганенька підготовка наших жіночих гімназій дуже утруднювала їх нашим студент-

"За сто літ". Книга третя — 181

кам на медичному факультеті. Одна з студенток була на правничому факультеті, виявляла великі здібності, і ми всі нею пишалися.

Літом їздили купатися в Палавас: там чудовий пляж, і Середземне море ніжно обіймає його своїми хвилями. Але як почались вакації, і південне сонце запекло вже не жартами, всі розлетілись, хто куди міг. Ми для економії поїхали на 2 місяці на Женевське озеро. В селі Анїєр мали одну кімнатку і обід у простого селянина, та невеличку терасу над самим озером. Було дешево, красиво і затишно. Я, як завше, мала якусь платну літературну працю, і раділа, що могла спокійно писати. Люба їздила з товаришами по озері і студіювала хемію, на іспиті з якої провалилась. Малий Юрко після операції грижі, що йому зробив в Монпельє дуже гарний хірург, набирався сил і знання французької мови, граючись з дітьми господині.

А Ол. Ол. з захопленням писав про своє нове життя в Полтаві, про нові, цілком українські типи дідичів, яких йому доводилося спостерігати. Він їздив до родича Гоголя, члена повітової полтавської управи, там була така бабуся, що ще пам'ятала М. В. Гоголя. Хотілося вже додому, вакації кінчались, я вже знала життя в Монпельє, і Люба там себе почувала, наче в рідному оточенні. Ми розлучались не без суму. Перед від'їздом разом оглянули Шільйон на протилежному березі озера, і вона подалась на південь, а я з Юрком — на північ. В Базелі оглядали твори Бекліна, Дюрера, — і далі, не зупиняючись, через Київ у Полтаву.

Там Ол. Ол. і Миша вже обжили гарненький будинок в садку проти земської управи. Тут мене вже чекали, щоб організувати дитячий садок — назбиралось дітей душ 10, такого самого віку, як мій Юрко: діти Падалки, лікаря Волкенштейна та инш. Поділили їх на 2 групи, я навчала ріжних наук, Ол. Ол. учив співати, хтось іще приходив з ними малювати. Син поїхав до Харкова на 2-й курс в університет, Ол. Ол. захоплений був статистикою, як і всі його помічники — Рклицький, Падалка, Ротмістров та инш. Полтава тих років жила досить інтенсивним культурним життям. Організовано історично-етнографічний музей і провадила його цілком віддана справі людина. Влаштовано "Гоголевський дім" з читальнею й книгарнею. В усі ці організації статистики вносили багато українського, і все культурне життя Полтави почало закрашуватися українською ідеєю. У нас часто збирались, — співали, звісно, українських пісень. Дехто (Рклицький) висловлювали свої вражіння од полтавського українського життя і в друку, чи то в формі белетристичних творів, чи то в формі економічного допису. Що-йно проведено тоді залізницю Київ — Полтава, і таким чином маленька патріархальна Полтава безпосередньо звязувалася з двома українськими університетами. Стало наїздити більше молоди, приносились нові політичні течії, і саме Миша, Мартос, Муха (Антонович Дмитро), Олександр Коваленко організували першу активну політичну українську партію, не на еміграції, а на терені України.

Звичайно, їм не пощастило довго пропагувати свої думки — програм партії Р. У. П. (Революційної Української Партії). В харківському університеті повстали студенські розрухи. Українські студенти маніфестували на вулицях, співали українських пісень і в своїх вимогах, крім загально-студенських справ, торкались і національних. Мишу вислали з Харкова в Полтаву, але в Полтаві його арештували у нас, при чім підчас трусу він необережно сховав у чобіт ріжні компромітуючі його папери, листи з Галичини то що: його роздягли, все знайшли й арештували. Почалась нова ера — арешти сина! Але не минало й мене. Правда, я ні в чому не була замішана, але мене тягали на допити, при чім жандарський капітан поводився зі мною так грубо, що я мусіла подати скаргу прокуро-

"За сто літ". Книга третя — 182

рові. Після одного з цих допитів мене арештували там таки в жандарській управі і без жадного обвинувачення одвезли в тюрму, ту саму, де сидів мій бідний любий Миша, про увільнення якого я вже мала обіцянку прокурора. І ось я в брудній, противній камері, а там мій маленький Юрко тимчасово у моєї чернигівської землячки Анни Володимировни, жінки Флегонда Щихуцького. Як же він буде далі без мами? Звичайно, знову божим посланцем прилетіла Зіна Ліндфорс.

Тяжко самій сидіти в тюрмі, але в сто раз тяжче переживати арешт дорогих рідних. Думка, що Миша тут, за кілька сажнів сидить в такій самій неволі, як я, мучила мене. На щастя ці тортури тривали не довго, через два тижні нас обох випустили — Мишу ранком, мене того самого дня ввечері. І мене, і Мишу випустили під "гласний надзор" з забороною куди-б то не було виїздити з Полтави. Для мене це була дрібниця, а для Миші це виключало змогу вчитись далі в університеті!

Арешт нас обох викликав у Полтаві велике заворушення і не мало пошкодив Ол. Ол. в його земській службі. Порушена була й тиха втіха дитячого садка. Якось ніяково було скликати знов дітей і виявляти цим певну об'єднаність між батьками, бо на ті часи це вже було "таємне товариство". Перебило це й наші невинні журфікси, на яких у нас збирались статистики, красуня Волкенштейн, жінка найпопулярнішого в Полтаві лікаря, Щихуцька, студенти-товариші Миші: Кучерявенко, Петлюра, — тоді ще студент духовної семінарії і вже завзятий Українець. В розмовах та співах так гарно проходили ці товариські збори. Одного разу був запрошений до нас милий Володимир Галактіонович Короленко і його просили щиро висловитися, як вів ставиться до національного питання взагалі та до українського зокрема. Він сказав майже те, що він і в пресі не раз казав, що він не зносить жадного шовінізму, що потрібне тісніше об'єднання культурних верств України і Росії. Пам'ятаю, що його промова дуже не сподобалась молоді, і Миша, що вмів прилюдно добре говорити, дуже сміливо й розумно доводив цьому божку полтавського російського громадянства хибність та несправедливість деяких поглядів і відносин.

У Короленка теж бували журфікси, у нього збиралась уся російська інтелігенція і т. зв. "малороси", що не знали до кого певніше пристати. На цих журфіксах подавались ріжні новини з Петербургу, як літературні, так і політичні, читались листи з ріжних далеких місць, заслання, конспіративно збирались гроші на арештованих та на нелегальну літературу і т. ин. Взагалі це було "огнище", так само, як і помешкання Русових, хоч оточення в Короленка було цілком родинне — він жив з своєю жінкою, двома дочками-підлітками, гімназистками, та дуже милою тіткою, Полькою з походження, але дуже щирою та чулою людиною.

Великою втіхою було ще для нас одвідувати Опанаса Рудченка, що писав під псевдонімом Мирний. Він мешкав на тихій, віддаленній од центру міста вулиці в своєму власному домі. Жінка його була Німкеня, і нова атмосфера в хаті, всі три хлопчики-гімназисти в хатніх коротких курточках — все мало на собі характер порядку і певности. Затишно було в їдальні з лямпою під зеленим абажуром слухати оповідання Опанаса Яковлевича. Він служив у казенній палаті, і мав дуже мало вільного часу для своєї улюбленої літературної праці. Саме тоді він був захоплений перекладом Гайавати. Він був страшенно скромна людина, але видко було, як йому приємно, що нам подобається його переклад. А що Оп. Як. не був певний у своєму знанні англійської мови, то ми вмовилися привести до нього Короленка, що дуже радо згодився познайомитись з таким талановитим українським романістом. Він взяв з собою англійський текст поеми Лонґфелло і уважливо слухав переклад в мистець-

"За сто літ". Книга третя — 183

кому читанні Мирного. Мені аж дивно було бачити, як наш шановний письменник боявся критики Короленка, але крім похвали не прийшлося йому нічого чути, хіба дві-три поправки в перекладах індіянських виразів.

В Полтаві я познайомилась з одною дуже оригінальною жінкою. Вбиралась вона майже зовсім по чоловічому; мала коротке волосся, заміж і не думала виходити, маючи вже біля 40 літ. У неї був маєток недалеко від Полтави. Жила вона в гарному будинкові сама з товаришкою, з якою вона не розлучалася вже кілька літ, і оточувала її ніжною увагою. Нас зблизила справа народньої освіти. Та панна давно мала в своєму селі школу і їй хотілося організувати там навчання як-найкраще. Я запропонувала їй для її народньої бібліотеки українські книжки і — як це типово для полтавської аборигенки російської культури — вона вагалась, скілька разів підкреслювала, щоб я вибрала для неї що б найкращого, у неї все був якийсь сумнів — чи воно справді добре буде, коли народ читатиме книжки своєю мовою. У неї була якась мішанина толстовства і европеїзму. Вона високо ставила морально-філософськї погляди Толстого, додержувалася його демократизму в житті, сама плекала свій сад з ріжноманітними рожами і деревами всяких пород. Особливо гарний був рожевий явір коло самісінького ґанку. З другого боку вона відзначалася дуже широкою освітою своєю і тонким розумінням краси і мистецтва, довго жила за кордоном і була правдивою європейкою у своїх поглядах і нахилах. Правдива європейка з цим неясним толстовством в центрі Полтавщини, без знання української мови і дійсних потреб того народу, серед якого вона жила! — Але й вона була корисна народові — заводила поліпшення в агрономії.

Зовсім инше вражіння справляла родина Беренштамів, що мала маленький хутір в Миргородському повіті над тихою річкою Пслом з прозорою дуже здоровою водою. В невеличкому домі лунала українська мова, на полицях та в шафах майже виключно книжки або українські, або про Україну, теми розмов майже виключно політично-національні, відносини з населенням сердечні, а разом з тим нічого з ним спільного: почувалося що Беренштами, з усією їхньою культурою, з їхнім щирим патріотизмом зовсім чужі цьому народові, що приносить їм яйця, молоко, чує їхню українську балачку і підозріло ставиться до них. Щось здається йому тут непевне, і робить він всякі пакості — кому? своїм щирим друзям. За що?

Бачила ще й третю родину землевласників на Полтавщині, родину Янушкевичів. Це бувший репетитор мого Миші, колись талановитий меткий студент харківського університету. Одружився з дочкою видатного земського діяча заможнього Зеленського, і почав хазяйнувати. У Зеленських боргів було — й не злічить. Молодий зять — природник повів так гарно господарство, що за кілька літ виплатив усі борги, і мав такий добрий зиск, що міг жити з родиною не без комфорту і навіть придбати собі велику бібліотеку. Цілий день він був на полі, сам кермував всіма галузями господарства, я чула як він з робітниками весь час балакав по українському, але як же він і лаявся, які "слівця"! Жінка, бувша аристократка, красуня, тепер господарювала, знала всіх чисто бабів на селі, могла цілими годинами балакати з ними, покумалася мало не з цілим селом, знала всі романи в селі, і справді була тісно звязана з населенням, була природньо своя серед нього. Тяжко було колись розвязати це питання — як, з чим найкраще можна підійти найближче до селян — чи з ідеями, чи через благодійність, чи з практичним авторитетом?

"За сто літ". Книга третя — 184

V.

В 1902 р. минало 25 літ статистичної праці Ол. Ол., праці, переведеної з щирим завзяттям в трьох губерніях України: на Чернигівщині, Херсонщині й Полтавщині та в двох українських містах: Київі й Харкові. Кілька разів ця праця переривалася підозріннями та переслідуваннями з боку адміністрації, одначе великі надруковані праці показували скільки в них вложено невтомної пильности й ясної думки. Тепер товариші-статистики розкидані були по ріжних місцевостях України, але всі, належачи до одної статистичної школи, захотіли відсвяткувати 25-лїтній термін своєї праці. До них приєдналося чимало українських громадян. Але труднощі були в тому, щоб одержати дозвіл начальства та влаштувати не інтимне статистично-родинне свято, а по змозі загальне українсько-громадське.

Обставини якраз тому сприяли, бо в Полтаві панував на той час ліберально-лагідний настрій. Того літа моя доня Люба приїхала до нас у Полтаву на цілі вакації. Її молода жвавість, чудовий голос приваблювали до нашої хати всю українську молодь Полтави й найкращі місцеві музичні сили. Всі вони радо взяли участь у святі юбілею. Воно почалося в нашій хаті і зовсім для мене несподівано прийшли представники харківського Т-ва Грамотности і подали мені на спомин 10-літньої моєї праці в цьому Товаристві надзвичайно гарну адресу, якої я в житті своєму навіть і не сподівалася. Слідом за цим прийшли офіціяльні організатори ювілею Ол. Ол. і запросили його до залі земської управи (ще в старому її будинку). Там уже було повно земців, статистиків з ріжних губерній, українських письменників, полтавських громадських діячів. Коло невеликого стола стояв трохи схвильований Ол. Ол., і до нього підходили делегати ріжних українських організацій та подавали йому адреси в гарних окладниках. Особливою красою відзначався дарунок полтавського кустарного Музею — величезний альбом в дерев'яній різбленій окладинці: на передній дошці був вирізаний дуб, під дубом кобзар, в далечині полтавський краєвид, на задній дошці був вправлений шматок старовинної шовкової плахти. Цю справді художню працю виконав простий селянин самоук ¹⁾. Всередині в альбомі були краєвиди Полтавщини та портрети її діячів і поетів.

Цілий ювілей мав характер такої щирости, такої глибокої пошани і любови до ювілята! Увечері був концерт, співала Люба — і соло, і дуети з віолончеллю (студент Герасимович), співав статистик Вербицький. Було справжнє свято, так багато з'їхалося Українців — був єлисаветський кооператор Левицький, багато Киян, Харковців, уся полтавська молодь і старші громадяни. Обмірковували ріжні чергові справи, відбудову хати Котляревського, ілюстроване видання його "Енеїди", говорилось про конечність влаштування 100-літніх роковин першого видання його творів.

Не вспіли всі гості роз'їхатися з Полтави, ще всі адреси, телеграми лежали несховані у нас у вітальні, як уже ранком прийшли жандарі і поставивши перед Ол. Ол. обвинувачення, що він хоче "отделить Малороссию от России" — на що Ол. Ол. з добродушною усмішкою відповів: "не маю на це ані війська, ані сили", — почали обшукувати нашу хату, їх поява була настільки несподівана, що багато людей в цей час прийшли до нас, і їх усіх затримували і не випускали, аж поки не скінчився трус. Це було комічно, гості хвилювались, не знали яка доля чекає їх, а жандарі з насолодою перебирали всі наші папірці — а їх же така сила! — і ось натрапили вони на скриньку моєї дочки з усіма її дівочими таємними

¹⁾ По смерті Ол. Ол. цей прегарний альбом я віддала на переховування в Київський Історичний Музей.

"За сто літ". Книга третя — 185

листами, щоденниками і цілою романтикою молодого віку. Вона кидається ратувати від брудних поганих очей жандарів свої скарби, але жандарі з присмаком одчиняють заповітну скриньку — ось воно де українська "крамола" захована. Дочка плаче, ридає, даремне мій чоловік запевня, що це не його й не мої папери, що вони не мають жадної політичної вартости. Та якось пан прокурор (прокурори завше хотіли являти собою джентельменів) змилосерджується, і нещасливу скриньку повертають студентці з Монпельє. Закінчується трус несподівано дуже щасливо, нікого не заарештовують, лише нещасливим "гостям" роблять допит — по що, в яких справах прийшло їх так багато до Русових, жандарі як завше при наших трусах повезли з собою цілу фуру паперів. І коли жандарі забрались, і прийшли знепокоєні наші приятелі, на нас напав гомеричний регіт, і Ол. Ол. все пишався: "ви не жартуйте зі мною, я маю силу відділити Україну від Росії!" Прекрасна мрія! — він не дожив до її зреалізування, а тоді, коли брутальна російська влада стояла в своєму апогеї, мрія ця здавалась такою недосяжною фікцією. Після трусу Ол. Ол. кілька раз брали на допити, все розпитували про Галичину, при чім пан прокурор ніяк не хотів вірити, що Львів і Лемберґ — це те саме, і закидав Ол. Ол. брехню та викручування, коли той йому це доводив.

Але скоро инші події, більшого значення повстали на території Полтавщини — почалися селянські розрухи, весною 1902 р., по економіях великих панів — у Кочубея в Диканьці та в инших місцях. Проти селян висилано військові кінні загони, вони жорстоко розправлялися з нещасним населенням, грабували села, мордували селян, стояли "постоєм" по кілька день і за цей час зфуражовували й з'їдали всі запаси селян.

Полетіли доноси, що селян бунтують статистичні переписи, що це статистики підюджують їх, а статистики всі керуються сепаратистичними революційними ідеями Русова. Голова управи Лизогуб був занадто кар'єрист, щоб захищати Ол. Ол. — він дуже коректно переконував Ол. Ол., що йому треба покинути свою посаду в статистичному бюро бо є таємний наказ від Плеве — тодішнього страховища, міністра внутрішніх справ чи голови жандармерії, який вимагає, щоб Ол. Ол. покинув "пределы Полтавской губернии". Ще одна українська губернія ставала неприступною для Ол. Ол. А з Петербургу давній приятель Ол. Ол. чернигівський земець Шликевич, тоді директор страхової контори "Надежда" в Петербурзі закликав Ол. Ол. зайняти посаду завідуючого статистичним відділом тої контори. Петербург, столиця, чи-ж дозволять там жити тому, кому заборонено майже половину України? Але міркування начальства були завше таємницею для простих смертних. Відповідь Плеве була цілком несподівана. Проситесь до Петербургу — це можливо, тут ви не страшний для нас, там ви свій сепаратизм не піднесете вгору, тут ви не шкідливий, хоч ви обоє під "гласним надзором", але я вам дозволю жити в столиці. Ще несподіванішою була ласка начальства й далі; зденервований усіма цими подіями Ол. Ол. прохав дозволу на два літні місяці поїхати за кордон, і це йому теж дозволили, — все, що хочете, лише покиньте Україну, здавалось хотіла нам сказати влада.

І ми покинули Полтаву, як покинув її рік перед тим Миша, виключений за українство з харківського університету. Він емігрував теж за дозволом начальства й учився у Ляйпціґу у відомого географа Ратцеля. Вирішили ми з'їхатися в Римі: дочка — з Монпельє, син з Ляйпцігу та ще наймолодша племінниця Галя Ліндфорс та її подруга, красуня Оксана Василевська. Літо було таке холодне, що Ол. Ол., жартуючи, казав, що він рад би не то що в Рим, а в саму Африку їхати аби зігрітися. Та хотілось не так фізично зігрітися, як одійти, хоч на якийсь час, від того тяжкого кошмару, що гнітив усе життя під старим режимом. І мандрівка

"За сто літ". Книга третя — 186

наша справді була чудова. Три тижні в Римі ми оглядали всі його прекрасні руїни з таким знавцем класичности, яким був Ол. Ол. Потім Неаполь з його чудовою затокою, Помпея і грізний Везувій з своєю незмінною "фумаролою". Немає такої иншої країни, як Італія, з її життєрадісним, талановитим народом, ці вуличні серенади, тарантелла, що її танцювали емігранти на величезному пароплаві на передодні від'їзду в чужі невідомі краї, чорноокі діти в лахмітті з макаронами, повні жмені, все це, ця мішанина високого мистецтва і злиднів, ця південна чарівна краса неба, моря, рослин і печать класичної давнини на всіх руїнах — цього нігде не побачиш в такій гармонійній красі! І тут відчувалась якась єдність, якась подібність цього південного народу з нашим українським, теж південним теж талановитим, але таким приборканим, пригнобленим у своєму розвитку.

З Неаполя морем до Генуї, де великий пам'ятник Колумбові і таємнича краса Campo Santo. Далі через Альпи все вгору до кліматичної станції Беатенберг, під саму Мон-Розу, в густі смерекові ліси над Інтерлакеном, в чудову сувору місцевість, де лікувалась моя племінниця Оля Камінер. Люцерн з роковим історичним святом незалежности, коли все озеро, береги та гори ілюміновані, а всі отелі так переповнені, що нігде не знайдеш хати. І нарешті найкраще таке вже знайоме Женевське озеро. Тут на французькому березі в маленькому місті Evians les Bains ми прожили майже місяць. Ол. Ол. був з нами недовго, його закликав Вовк до Парижу. Товариші не бачились 20 років, Вовк лише мріяв про поворот на Україну, хоч у Парижі, в колах французьких учених антропологів та етнографів користувався чималою повагою. Ол. Ол. поїхав до нього, щоб обміркувати цей поворот, щоб звідти попрямувати до Петербургу і там знову розпочати нове життя. З допомогою петербурзьких Українців він знайшов дуже миле помешкання на Петербурзькій Стороні, і туди прийшли незабаром і наші многострадальні манатки. А ми з Любою та з Юрком ще пожили в цьому чудовому містечку над озером, оглядали Монтре, Шільйон, і в кінці серпня Люба повернулась до Монпелье, а ми з Юрою до татка в нові умовини життя.

Та як що влада гадала нас "обезвредить", перегнавши нас до столиці, то вона на цей раз помилилась. В Петербурзі тоді вже була організована українська Громада, було так зване Добродійне Видавниче Товариство, що видавало популярні книжки українською мовою. Правда все, навіть те що мало науково-популярний зміст, треба було вкладати в белетристичну форму. Це виходило часом досить комічно, але разом із тим для селянського читача це полегшувало розуміння наукових відомостей і більше захоплювало легкою формою. Так у таку легку белетристичну форму Ол. Ол. пощастило вкласти маленький курс метеорології ("Подія на хуторі"), науки так потрібної хліборобському народові. Так само Д. І. Дорошенко — тоді студент петербурзького університету розказав про відкриття Америки, склав ріжні біографії; Є. Чикаленко — свої "Господарські поради" і т. и. Також і я написала про французьких виноградарів. Це саме Товариство видало мої 2 підручники — Початкову географію і Букварь. Це був сміливий крок, бо таких підручників російська цензура не пропускала українською мовою, хоч, правда, це було після революції 1905 р. Ще сміливішим виступом Т-ва було видання повного "Кобзаря" Шевченка. Редагування доручили молодому дуже симпатичному вченому В. Доманицькому. Але найголовніша й найтяжча праця це було добитись у адміністрації дозволу на "повне" видання. Майже кожний вірш із так званих "нецензурних" творів Шевченка приходилося виривати у начальства добре обміркованою дипломатичною упертістю, і ця праця найбільше належала Стебницькому Петрові Януаровичу.

"За сто літ". Книга третя — 187

Крім змісту "Кобзаря" приходилося ще боротися за ціну майбутньої книжки. Товариство хотіло дати два видання — одне розкішніше, дорожче, а друге дешевше, яке могло-б розійтися серед народніх мас. І ось саме у це народне дешеве видання влада найбільше боялася пускати цілого "Кобзаря". Але якось пощастило таки виконати задумане. Взагалі в петербурзькій громаді були люди щиро віддані українській ідеї і з широким світоглядом, такі, як Стебницький, Лотоцький, Забіла. З них звісно, найкращою людиною не можна не визнати П. Я. Стебницького. Син простого священика з містечка Корсуня, він через усе своє життя пройшов, не зазнавши ані великого особистого щастя, ані високого становища, прожив усе життя в невтомній праці на користь українського народу, і в цьому кришталево чистому житті не було ані зерна неправди, ані краплини егоїзму, себелюбства. Завше скромний, не висовуючись нігде наперед, він виконував у Громаді завше найтяжчу працю, освітлюючи її найширшим розумінням її ваги. Серце П. Я. було повне любови до людей, любови завше активної, він завше готовий кожному допомогти — це добре знала вся тодішня молодь українська у Петербурзі, знали це всі, хто мали з П. Я. які небудь близькі відносини. Чулий, добрий, шляхетний у всіх своїх вчинках він жив самітний і завше так тепло, так затишно було в його парубоцькому помешканні в самому центрі холодного бюрократичного Петербургу, коли він запрошував до себе нас, членів української Громади. Так багато українського було в цих невеличких кімнатах, стільки сердечности в його відносинах з товаришами. Він служив у редакції якогось адміністративно-статистичного органу міністерства хліборобства і завше акуратний, сумлінний у своїй праці він користувався не зважаючи на своє українство, пошаною з боку начальства. Але П. Я. постійно тягло на Україну, він тільки й мріяв оселитися у Київі, і він навіть купив там невеличкий шматок землі. Усій петербурзькій громаді він визначав напрямок, тихенько, не висуваючись ніколи наперед, але працюючи день і ніч, виконуючи свій обов'язок, і службовий, і громадський з ідеальною сумлінністю, уміючи і петербурзьку українську молодь і старших українців навернути до праці корисної для України. Тоді було дуже багато української молоди в Петербурзі. Вона була досить об'єднана, і молода Громада складалася з студентів усіх вищих шкіл Петербургу. Але клімат і погані умови життя дуже впливали на стан здоров'я, на настрій наших синів південного краю, і чимало їх вмірало від сухот, хорувало на нервові хороби. Все це навело Стебницького й Солодилова на думку зорганізувати товариство ім. Шевченка для допомоги українській молоді, що студіює в Петербурзі. Метою цього товариства було збирати гроші на цю допомогу і об'єднати коло неї заможніших петербурзьких Українців. Особливе співчуття цьому товариству виявили на початку старий Пелехин, адмірал Алексіїв і пані Красовська. Гроші збирали і підписними листами і концертами. Українські концерти в Петербурзі дуже любили не тільки Українці, але й російська публіка за гарну музику. Майже завше до участи в них запрошували зі складу імператорської опери артистів, що співали українські пісні. В організації цих концертів активну участь брала Маруся Забіла, п. Гребенюк. У складанні програму звичайно брали активну участь Заремба та Ол. Ол. Але на ті часи можна було вибирати лише з творів Лисенка, бо инші композитори — Сениця, Стеценко ще не виступали, як композитори, а Степовий що-йно видав коштом Благодійного Товариства свої перші романси. Але як суворо не переводили вибір музичних творів, ніколи не можна було уникнути, щоб на bis яка-небудь, хоч би й найславніша співачка, не заспівала якої-небудь найвульгарнішої української пісні, як напр., "Ой казала мені мати", яка і своїм змістом

"За сто літ". Книга третя — 188

і манерою виконання цілком порушувала витриману гармонійність музичного програму. Але взагалі, хоч як тяжко було влаштовувати ці концерти — концерти-вечірки з танцями, вони мали все таки велике національно-громадське значення, об'єднуючи всю українську колонію та демонструючи розвиток українського мистецтва.

Аж ось вибухнула японська війна, несподівано, невідомо за-ради чого. Хоч на воєнні справи витрачалися мільйони, держава зовсім не була готова до війни. Проте урядовці з якимсь цілком незрозумілим призирством ставилися до Японців. Усе заворушилось. При тій безнадійній пасивності, в якій приходилося жити російському громадянству, війна з'явилась, як активний чинник, зворушила всю молодь — кого кинула в псевдо-патріотичний бік, а кого просто в активно-філантропічний. Формувалися гуртки сестер-жалібниць, всі поспішали на Схід, де незвісно за-ради чого лилася кров, де чутно було стогін і прокльони людей, що самі не знали кому потрібна їхня смерть, їхні страшні страждання. В моїй родині теж виявилося глибоко гуманне змагання полегшити ці страждання, взявши на себе обов'язок сестри-жалібниці: дві мої небоги Зінаїда та Людмила Ліндфорс, що тоді кінчала курси Лесґафта, записались в сестри-жалібниці державного Червоного Хреста. Ані Ол. Ол., ані Лесґафт (що дуже добре ставився до Людмили) не ухвалювали їх вчинку. Обидва щиро казали, що війна є таке жахливе, негідне людности явище, що розумна людина не мусить брати у ньому жадної участи і не мусить підлягати загальному гіпнозові. Але мої дівчата не могли спокійно жити, як жили досі, коли вони тепер знали, що там поранені лежать без догляду, хворі без лікування. Вони поїхали і справді свято виконали свій обов'язок. Підчас бою під Мукденом якось не вспіли вчасно вивезти їхній лазарет, і вони залишились при ньому в Мукдені, як полонені Японців. Вони потім оповідали, як коректно ставилися ці "азіяти" до полонених взагалі, а до санітарного персоналу зокрема. Взагалі ця війна вперше розкрила всім очі, хто з противних сторін був справді "азіятом" і неуком у воєнній справі, а хто навпаки виявив свого культурність і цілковиту приготованість до війни. Японці чинили російській армії образи одну по одній і нещадно розбивали всі плани російських генералів, одбивали в них всі позиції одну по одній, і перед усім світом що-далі з кожним днем все більше виявлялась вся безсилість, темнота неприготованість цієї великої держави, що чванилась своїм простором від "хладных финских скал до пламенной Колхиды", від Балтики до Великого океану. І це правдиве виявлення державного безсилля Росії всіх наче електрикою зворушило й запалило до опозиції. Японську війну прирівнювали до війни кримської, і як тоді наслідком війни було визволення мілійонів кріпаків, так тепер сподівались примусити уряд дати конституційний державний лад. Терпець уже вривався, громадянство ясно бачило на цій війні всю неможливість абсолютизму. Всі політичні партії об'єднались в одному змаганні, звалити той абсолютизм, визволити народ (а ми Українці, поправляючи, казали їм — "народи") з неволі. З найбільшою енергією і широким розумінням справи працювала партія К. Д. В ній об'єднувався цвіт російської інтелігенції — вчені, професори, земці. Розпочались славетні політичні з'їзди в Фінляндії. Стебницького, Ол. Ол. і Лотоцького раз-у-раз запрошували на ці збори, і взагалі провідники цієї партії запобігали не тільки перед Українцями, а й перед иншими поневоленими народами, які всі ставили умовою великого перевороту національне визволення. Вітте теж виявляв якісь несподівані симпатії до Українців, і Ол. Ол. разом з иншими представниками української громади в Петербурзі подали йому відповідний меморандум і прохали визволити українське слово з тих кайданів, в яких воно загибало. Ака-

"За сто літ". Книга третя — 189

демія Наук обрала окрему комісію для розвязання питання про права української мови. В комісії цій працювали під головуванням Шахматова 2 російських професори з літературного відділу Академії Наук і як експерти — Ол. Ол., Стебницький, Лотоцький, я, Науменко. Засідання відбувались у довгій кімнаті в будинку Академії, де на нас суворо і велично дивився величезний бюст Катерини II і на стінах портрети видатних діячів-академиків і царів. А за великими вікнами Нева вся світилася вогнями своїх численних мостів. В кабінеті було тихо, затишно і велично і радісно, що в цьому великому науковому осередку обмірковується питання нам усім таке дороге. В усіх дискусіях Шахматов вражав нас своїм глибоким знанням нашої мови в її філологічних властивостях і в історичному розвитку. Як результат наших трьох чи чотирьох засідань вийшла ціла доповідь, у якій Шахматов у цілком науковій і об'єктивній передмові доводив незалежність нашої мови, визнавав її за мову, а не за діялект. Як додаток до його розвідки ішли наші статті.

В цей час у Петербурзі відбулась уже цілком надзвичайна подія — з'їзд усіх народів російської держави, які вимагали автономії. Ініціяторами з'їзду були Ол. Ол. і Поляк професор Бодуен де Куртене, який і був головою на засіданнях, що відбувалися цілком одкрито, але скоро були заборонені, так що з'їзд не міг обміркувати всіх справ, і це докінчувалося вже по приватних помешканнях. Але перші засідання були дуже імпозантні. Які тільки народи не були тут представлені! — і Буряти, і Татари, Азербайджанці, Грузини, Білоруси, Фінни, Поляки, Латиші та ин. В усіх було спільне горе — пригноблення їх нації, культури, національної гідности, але які одноманітні і разом із тим ріжні були засоби того пригноблення національної свободи: де ображали релігійні почуття, а де руйнували економічний добробут, а ще десь відбирали мову и т. д. Представники ріжних щаблів культурного розвитку всі ці патріоти вимагали одної такої простої річі — дати кожному народові, кожній нації волю розвитку економічного і культурного. Коли всі збирались в нашій хаті, всі ми такі ріжні умовами свого життя, релігійним світоглядом, всі розуміли одні одних і в нашій спільній недолі і в наших завданнях, — і Бурят, і Тунгуз, що з захопленням оповідав нам про відродження тунгузського театру і навіть опери, і Кіргиз, і Башкир, що скаржився, як у них московські урядовці забирають землю, і чемний Поляк і Естонець із стриманою іронією розказували нам, як винищує російський уряд їхню вікову цивілізацію. Багато було цікавого в усіх цих оповіданнях, часом про далекі мало відомі краї. Але коли вони збирались до нас на чай, куховарка наша так лякалась представників монгольської раси, що ні за що не хотіла до них виходити, — було подасть самовар, тай сховається. А представник Бурятів своїм філософським буддійським світоглядом цілком зачарував нас, і здавався мені на цілу голову вище багатьох петербурзьких мудреців.

Серед цього загального політичного піднесення та руху не мовчало й учительство. На чолі учительського руху стали три імпозантні постаті давно відомі своєю працею в педагогічних колах — Чорнолуський, Душечкін та Чехов Володимир. Чорнолуський походив з Чернігівщини, мав органічні симпатії до українства, але ні в яких наших організаціях, рухах не брав участи, підозріло дивився на наш "сепаратизм" і жартуючи сміявся з мене, що, як тільки хто починав обмежувати права України, я з добродушної жінки стаю фурією. Чорнолуський був дуже гарна людина — розумний, кришталево чесний, чистий душею. Учительство справедливо звало його "совістю" товариства. У нього була якась моральна інтуїція, що завше правдиво вказувала яким шляхом треба йти до політичної мети. У Фінляндії заклали Всеросійське Товариство Учителів. В президії були

"За сто літ". Книга третя — 190

Чорнолуський, Душечкін, Проскурякова, Новожилов, Репьєва і я, як представниця українського учительства. В принципах згодились: вимагати національної школи для кожного народу, піднесення народнього учителя в економічному й інтелектуальному його становищі та більшої його незалежности від адміністрації. Після довших дискусій ухвалено, щоб учительство брало участь в тогочасній боротьбі за конституцію, а що тоді саме була на черзі дня справа загального страйку всіх установ, то ухвалено, що й школи та учителі мають теж страйкувати; але багато членів учасників зборів висловлялисъ і проти цього, що, мовляв, ми не маємо права вмішувати дітей у політичну боротьбу. Одначе гасло загальної боротьби вже пролунало по всьому Петербурзі, і гімназисти та инші школярі вже були ним захоплені й утримати їх було неможливо. Значно більше пасивности й навіть ворожости до цеї боротьби виявили директори та учителі державних шкіл. З найбільшим запалом ішли на цю боротьбу нові гімназії. Тоді можна було бачити, як учні (не тільки старші, але й середні до ІІІ кл.) цілими юрбами ходили по вулицях Петербургу і "снимали занятія", як тоді там це називалось, цеб-то заходили в школи й оголошували скрізь обов'язковий страйк. На перманентні під той час засідання учительского бюра раз-у-раз приходили делегати від спілки молоді, або заявляти про прилучення до страйку ще якоїсь державної школи, або прохати поради для розв'язання якого-небудь конфлікту чи то з батьками, чи то з начальством. Новожилов, сам молодий студент страшенно захоплювався цим живим рухом молоди, але Душєчкін, будучи сам директором школи, старався його не то що стримувати, але якось привести до певного порядку. Душєчкін був головою президії Учительської Спілки. Походив він з Новгородщини, був високий, огрядний, і його часто називали новгородським ведмедем. Спокійний, відданий ідеї емансипації учительства, добродушний він був, як твердим стовп, на якому стояло наше Товариство. Часто засідання відбувались в його бурлацькому помешканні, і гостинний голова частував нас чаєм з величезним гарячим пирогом. Взагалі ми всі були звязані межи собою щирим товариським чуттям, і всі раді були б життя віддати за свою спільну справу. Літом 1904 р. скликано всеросійський з'їзд учительства теж у Фінляндії, на який мали зібратись представники всіх народів, щоб поставити конкретно свої вимоги, освітлити справжнє становище шкільництва у поневолених народів. На цей З'їзд були закликані і українські учителі і їх делегатами приїхали Черкасенко і Куцяк (останній пізніше прийняв псевдонім Чалого для більшої безпечности). Інформації делегатів, звісно, були жахливі. З представників ріжннх народів зорганізували бюро, і це бюро збиралося в нашому помешканні. З доповідів склалася ціла брошура, яка й була видана друком, але пізніше, за часів реакції була заборонена.

Аж ось настав і великий день проголошення конституції, призначено вибори до Думи. День був зимовий, але всі бігли на вулицю, не сиділося вдома, на вулицях мало знайомі люди сходились, віталися, цілувалися, радість грала на всіх обличчях. Але не довго тривала ця радість, вже того самого вечора з усіх усюдів повилазили инші люди, злобні, темні, п'яні — так звані чорносотенці виступили на оборону абсолютизму, з ненавистю до всього поступового вони ходили юрбами, носили портрет царя, співали державний російський гимн або молитву "Спаси господи люди твоя", і горе було тій групі студентів чи поступовців, що зустрічалися з цими маніфестантами: доходило зараз до бійки, і вже в той самий день визволення пролито кров його оборонців. Це було щось таке несподіване, незрозуміле, звідки, хто підіслав цю темну, п'яну, роз'ярену юрбу, яка йшла проти кращих людей і виступала несвідомо й проти того куміра, який вже сам себе не визнавав за силу. Тільки пізніше вияви-

"За сто літ". Книга третя — 191

лося, що весь час поки підготовлялась конституція з не меншою енергією працював монархічний так званий "Союз русского народа", який мав звязки з найвищими колами і працював вільно, хоч і таємно. Під його впливом зараз же після оголошення конституції почались арешти серед впливових діячів-поступовців, траплялись і терористичні виступи, які завше доручувано цілком темним несвідомим людям (убивство Герценштейна). В перші дні по конституції що-хвилини повставали непорозуміння. Я пам'ятаю, як на другий день увечері мій 9-літній син, почувши співи на вулиці, хотів бігти прилучитись до "нашої" маніфестації, але ми мусіли утримати його бо почули фатальний спів гимну. Страшенну паніку наводив цей "Союз" на провінції. Поступові кола всіма силами використовували нові горожанські права, скрізь заворушилася преса, на Україні почало виходити майже одночасно 20 часописів, в Петербурзі ми мали 2 органи — загально політичний "Український Вістник", в якому редактором був Ол. Ол., а секретарем Славинський, що вславився своєю марудною повільністю в роботі, — через нього числа місячника завше виходили з запізненням, що страшенно обурювало Ол. Ол. Найближчу участь у місячнику брали Грушевський, Стебницький, Лотоцький та ще де-якї Українці, що раніш стояли осторонь українства, як от Овсянико-Куликовський.

Другим органом нашим була щотижнева часопись "Наше Життя", як виразниця нашого парламентарного життя, орган української фракції у всеросійський Державній Думі. Там, звісно, працювали ті самі люде, але й надсилалось туди багато кореспонденцій. Саму справу видання дуже енергійно провадив молодий Доманицький. Часто редакції обох цих органів збирались у нас. На жаль, раз-у-раз приходилось дивуватись, чому ці перші вільні газети, наші політичні органи мають таку слабу підтримку від Українців — так мало надсилалось статтей і кореспонденцій, мало давалось грошей, і матеріяльний стан обох видань був дуже кепський. Українська фракція працювала в згоді з федеративною фракцією усіх націй, а також з партією К.-Д., які в той час ставились прихильно до національного питання, хоч завше в межах тільки дуже вузької автономії. Ці національні питання самі висувались тоді на чергу і їх обмірковувано по всіх часописях Петербургу, як от "Наша Жизнь", "Наши Дни" та ин. Часто на ріжних засіданнях приходилося сваритися за вузьке розуміння національного питання у всіх цих визначних російських мислителів — Мілюкова, Плеханова, Короленка. Один тільки ставився з широким розумінням і щиро прихильно до нашої справи — відомий соціолог Максим Ковалевський. Він мав свій орган — "Страна", велику щоденну часопись, і в ній був широкий відділ провінціяльних дописів, при чім Україні належало одно з перших місць, а редагував цей відділ Ол. Ол. "Страна" була справді європейська широко поставлена часопись, до якої тоді ще не доросло громадянство, і вона скоро примушена була закритись через брак передплатників.

Наша Учительська Спілка теж не спала, — скликала величезний з'їзд всеросійського учительства. З'їхалося понад 1000 членів. Від нас були Прокопович, Чалий і ще де-хто з учителів народніх шкіл Київщини та Полтавщини. З'їзд був бурхливий, відстоювали національну школу, нові методи, говорилось про жахливий стан народнього учительства. Головою був якийсь високопоставлений педагог, він стримував промовців і насилу довів з'їзд до кінця без того, щоб його зачинила адміністрація. Але наслідки з'їзду для багатьох учителів були трагічні, — кого заарештували, кого позбавили посад. Спілці нашій приходилось за багатьох учителів заступатись перед начальством. Але її безпосереднє заступання не завше було корисне, бо в ті "конституційні" часи сама приналежність до Спілки була вже провиною в очах влади. Нашого Прокоповича теж позбавлено

"За сто літ". Книга третя — 192

тоді посади учителя в комерційній школі П. І. Холодного, тільки приватна гімназія Жекуліної одважилася його прийняти на посаду.

Цілий час цього бурхливого життя наша родина хоч і брала в ньому дуже активну участь, переживала страшне горе: старший син мій Михайло, що вчився у Ляйпціґу заслаб невидужливо на тяжку хоробу нервово-мозкову. Він учився у Ляйпціґу, бо після своїх політичних арештів був позбавлений права на вищу школу і на Україні, і по цілій Росії. В Ляйпціґу він обрав собі за спеціяльність географію, бо ще в харківському університеті працював у проф. Кваснова і подав йому велику працю — Флора наших степів. У Ляйпціґу він скоро став одним з улюблених слухачів відомого географа Ратцеля і почав працювати над докторською дисертацією: "Будинки в прикарпатських горах і долинах". Для цієї праці він збирав матеріяли підчас своїх кількох подорожей по Гуцульщині та Галичині. Він був запеклий Українець, любив і Надніпрянську Україну, і Західню. В журналі "Вѣстник Европы" були надруковані його вражіння з подорожі по Карпатах. І ось цей талановитий дорогий хлопець, вже одружений з дуже гарною на вроду німкенею, батько маленької дочки, майже напередодні свого докторату приїздить до нас літом 1906 р. в Алешню, і ми не пізнаємо нашого Мишу, — та сама завзятість в переконаннях, той самий палкий патріотизм, але в рухах якась некоординованість, якась непевність в орієнтації, — таке було наше жахливе спостереження. Коли ми привезли його до Петербургу, він уже настільки стратив свідомість, що я повела його до Бехтерева, і славетний психіятр ясно висловив свій присуд: "у Вашего сына не простое разстройство нервов, а серьезное мозговое заболевание". З цього моменту почався для нас усіх період невимовного горя, турбот. Були примістили Мишу в Бехтеревську клініку, але вона не відповідала найменшим вимогам догляду — хворих там били, у Миші вкрали там шлюбний перстень, це його хвилювало і він втік, його зловили; він сумував дуже за жінкою, викликав її з Ляйпціґу, вона довго не вірила своїй недолі, благала відпустити Мишу до Ляйпціґу, де кращі лікарі, кращі лікарні. Повезли ми з нею нашого хворого, влаштували його в найкращій лікарні, і йому наче краще стало. Через 2-3 місяці він так намагався в листах, щоб ми його забрали з лікарні, що я не витримала — поїхала по нього. Тут я побачила, що залишати його на догляд жінки цілком неможливо. Миша сам з великою радістю згодився повернутись до Петербургу. Забрала я і його маленьку (один рік) Олю і зимою перевезли їх до нас. Тяжка то була подорож: малу дитину глядіти, доглядати за слабим, щоб не скочив з потягу. Де-який час Миша жив укупі з нами, потім по ріжних приватних лікарнях, то знову з нами на літньому побуті в Оранієнбаумі. Свідомість у нього то зникала зовсім, то знов верталася. Хвороба виявлялася в неоднаковій мірі. Але добра ласкава вдача не покидала бідолашного хворого, і всі доглядачі по лікарнях казали, що вони ніколи не бачили такого доброго, сердечного хворого, як наш Михайлик. На початку 1909 р. смерть звільнила його від усіх страждань. Поховали його на фінляндському цвинтарі. За труною з далекої лікарні до Фінляндського вокзалу йшли та залізницею їхали до цвинтаря тільки ми та любий Петро Януарович.

VI.

Тимчасом, хоча реакція зміцнилася, але преса, література все таки користувались певною свободою, і Українці енергійно працювали: Петербурзька українська Громада крім того що спромоглась на безцензурне видання "Кобзаря" Шевченка під науковою редакцією Доманицького, видала дуже цікавий збірник "Украинскій вопросъ" російською мовою для поінформування тих Росіян, що уперто не розуміли нашої справи; розпо-

"За сто літ". Книга третя — 193

чато наукове видання "Украинскій Народъ" історія, статистично географічний дослід, мистецтво та література. Але нам треба було вже розлучатися з милою петербурзькою громадою, наше циганське життя припинилось тільки на 7 літ нашого перебування у Петербурзі, а тепер знову вимагало свого: контора "Надежда" мала припинити свою діяльність за браком коштів, починалось скорочення штатів, а далі й ліквідація. Треба було знов шукати иншого заробітку Ол. Ол.; старий статистик Покровський закликав Ол. Ол. до міського петербурзького Статистичного Бюра, але тут несподівано прийшов заклик і з Київа: там заснований був Комерційний Інститут, і директор його Довнар-Запольський запрошував Ол. Ол. викладати там статистику. Затремтіло старе серце Ол. Ол. — Київ, магічне слово! жити в тому улюбленому місті, працювати на науковому терені, до чого він ще за молоду готувався, визволитися з Кацапландії, — це було щастя, що усміхнулось Ол. Ол., хоч трохи пізно на 60-му році життя. Листи Ол. Ол. краще виявлять, як він до цього поставився. Восени 1908 р. він виїхав з Петербургу.

Я не могла так скоро виїхати; треба було думати, куди перевезти хворого Мишу, молодший син Юра учився в гімназії Мая (вона тоді була найкращою в Петербурзі), треба було зліквідувати мої справи в Учительській Спілці. Відсвяткували Різдво в Петербурзі, на початку лютого помер Миша, і тільки весною вирушили ми до Київа. Шкода було розлучатися з петербурзькою громадою, з донькою, що жила вже в Петербурзі (чоловік її відбував свій адвокатський стаж), але тягло також до праці на Україні.

В травні Київ чарівно гарний, але з громадського боку після гучного життя в Петербурзі Київ здався мені страшенною провінцією. Жили ми в помешканні пані Требінської, що виїхала на той час за кордон лікувати сина. Родина Требінських була мені здавна близька: я знала п. Требінську ще в Чернигові молодою гімназисткою, на прочуд гарної вроди, нестримно жвавої, правдивої вдачі, з невичерпаною і потім, за все життя, енергією. Пам'ятаю, як вона, на диво цілому Чернигову, вилізла десь на дах і кукурікала, як півень. Одружившись вона багато працювала в своєму маєтку на Полтавщині, в Ковраях Золотоноського повіту, завела там у себе школу і була в найкращих близьких відносинах з селянами, і взагалі у Марусі Требінської було таке чуле серце, вона до всіх ставилась так щиро й сердечно! Українство її було органічне, вона так само, як і син її та дочка, палко любили Україну і були в тісних персональних зносинах майже з усією молодою й старою Громадою українською, але паралельно й з усіма найкращими діячами російськими. Ніколи нікому й жадній організації родина Требінських не одмовила ані в матеріяльній, ані в якій иншій допомозі. Доманицький був одним з найдорожчих гостей у Требінських, і в Ковраях, і в Київі. Було заслабне який-небудь український студент, — Маруся вже коло нього, і обід принесе, і старається, щоб примістити його в лікарню, чи в санаторію, ходить, розважає. Тяжко було-б жити "на цій зубоженій землі" без таких щирих добрих душ. До політичних справ Требінська була скорше індиферентна, але може, була й федералісткою, бо вона не розподіляла своїх симпатій між обома націями. Це був політичний тип дуже поширений у Київі перед революцією, такі були Лучицький, Василенко та ин. Українці: любили щиро етнографічну Україну, її природу, але не мали виразної політичної свідомости і виховані в російській школі, в російському суспільстві не мали віри в державні сили українського народу і все тримались за російські погляди, за російську державну систему, вважаючи федерацію і тісну згоду з Росією за найбільше щастя для України.

Як тільки скінчилась наука в гімназії Науменка, куди вступив мій

"За сто літ". Книга третя — 194

син Юрій, ми поїхали до Вінниці, гадаючи там примістити Мишу, бо вінницька окружна психіатрична лікарня вважалася тоді за найкращу на цілій Україні. Але довелось Мишу поховати в Петербурзі, а в Вінницю поїхали ми вже самі. Якраз навпроти лікарні, на другому березі Буга Ол. Ол. найняв для нас літне помешкання, куди й сам скоро приїхав. Вінниця, взагалі Поділля, зробили на нас незвичайне вражїння: чудовий Буг з своїми водоспадами, скелі, гори, скрізь камінь, або — на полі — чорна оксамитна земля. Все так одріжнялося од нашої Чернигівщини, рівної, як долоня, з її болотами, пісками та темними борами, або хоч і від Полтавщини, яку ми знали більше з-понад Псла та Ворксли — тихих річок в низьких берегах, з піскуватим дном та чистою водою. Течія Буга була така прудка, скрізь виступало з його хвиль каміння, і сам нарід, що тут жив, значно відріжнявся і від наших чернигівських лапацонів, і від культурних полтавців. Тут населення було наче більш пригноблене, багато жило тут Поляків, які поводились, наче дійсні господарі краю.

До нас незабаром приїхав Д. В. Маркевич. Була така думка, щоб спільно нам купити над Бугом шматок землі тай поставити, кожний собі, хатинку на старі літа. А що ми ніколи не мали готових грошей, то вирішили продати наш хутір на Борзенщині, куди ми не мали ніколи часу й заглянути. Знаючи нашу непрактичність, приятель наш Маркевич приїхав до нас помогти нам у цій справі. В результаті він купив собі чудову панську садибу майже в самому місті (Старий Город, Соборна ул.), а ми — дві десятини землі з садом і полем та з невеличким домом на 4 кімнатки. З того часу й до смерти Ол. Ол. ми що-літа перебували там (1909-1915); туди лікарі завше висилали Ол. Ол. на поправку, коли астма не давала йому закінчити виклади весняного семестру. Тихо, спокійно сидячи під високою черешнею одпочивав Ол. Ол. і набирався нових сил на осінь.

Напроти нас жив дуже цікавий тип селянина-штундаря. Це була чесна працьовита людина з твердими євангельськими переконаннями. Він любив приходити до нас і в довгих монологах висловляти свої погляди "на правду й неправду життя". Від часу до часу до нього приїздили штундарі з сусідніх сел, вони вкупі читали євангеліє, провадили релігійні бесіди. А коли почалася війна, цей штундар відмовивси іти в москалі і, хоч у нього була велика родина (жінка й п'ятеро дітей), він волів просидіти якийсь час в тюрмі та не зламав своїх переконань. На примусові роботи ходив, але проливати "кров братів" не пішов. Так і випустили його з тюрми, бачучи його твердість. Це був добрий сусіда нам, на нього ми й покидали нашу оселю, як виїздили на зиму.

Гарно було коло нашої хати, — поле, ліс, через нього дорога до Буга, сила квіток, ягід. Особливо гарні були вечорі. Сонце золотить поля і Буг своїми останніми промінями, біло-рожева гречка ніжно, наче молоком пахущим, обливає поле, а по другий бік дороги — високі жита стоять тихо й непорушно, де-коли тільки, від легесенького вітру захвилюються... Не побачити мені вже їх ніколи!

За пів-версти від нас мешкав полковник Оберучев, до нього що-літа наїздило багато людей з Одеси, з Київа, і молоди, і старших. Його хуторець ховався в яру над великим глибоким ставом, в якому було дуже багато риби. В саду було багато овочевих дерев, тут хазяйнувала жінка Оберучева, яка жила на хуторі й літом і зимою. Це був центр поступового російського громадянства, дуже підозрилий для вінницької жандармерії, так що вона часом навіть труси там переводила. До української справи Оберучеви ставилися з певним співчуттям. Зусиллями Маркевича скоро у Вінниці зорганізувалася невеличка українська громада. Видатними діячами в ній були Лозінський, голова вінницької земської управи, при-

"За сто літ". Книга третя — 195

ятель графа Гейдена, тодішнього маршалка, Сніжинський, Білинський та ин. Лозінський був талановитий, дуже розумний земський діяч. Дружина його була мила особа, Полька, і сам він з походження був напів Українець, напів Поляк. Незвичайно вихований з прекрасним обличчям він приваблював до себе всі верстви суспільства. В земський праці був це щирий демократ, близько брав до серця українську справу, але в земстві, особливо в справі освітній переводив свої погляди в життя дуже обережно. В земстві він користувався великою пошаною. За кілька трьохліть, що його обирали головою, він вкрив повіт школами (яких тоді в південно-західному краю було так обмаль) і лікарнями, значно поліпшив міську лікарню. Добре розумів людей і вмів добирати найкращих робітників — учителів та лікарів. З Ол. Ол. у нього повстала скоро велика дружба. Сніжинський служив десь в акцизі, був прекрасної душі людина, щирий Українець, політично цілком свідомий, давній член ріжних українських організацій. І Сніжинський, і Лозінський мали у Вінниці чудові оселі, де в садах дозрівали найкращі овочі, особливо завдяки праці самої пані Лозінської, що кохалася в садівництві, в її невеличкому садку було завше сила троянд та инших квітів, дуже гарно розсаджених. Тут уже виявлялася Подолія з її багатим ґрунтом і лагідним кліматом.

Білинський (Микола) був старенький самітний бурлака, жив у Вінниці лише на громадській праці, старий член одеської громади, вірний її традиціям, але з великою прихильністю також до Київа. Людина високо освічена, незвичайно лагідної вдачі, з лицарським відношенням до жінок і з пуританською шляхетністю в усіх своїх зносинах з людьми. Всі ці люди були з одеського університету, який справді накладав на людей якусь зовсім иншу печать, ніж київський. Всі вони радо гуртувалися навколо Маркевича в його гостинному домі на Старому Місті недалеко від церкви, яка в своїх стінах бачила колись і Богдана Хмельницького, і палкого Богуна. Маркевич умів серед польських місцевих землевласників знаходити людей, що співчували українським національним інтересам.

Віннниця взагалі не мала характеру українського культурного центру. В ній панували Євреї та Поляки, по всіх крамницях лунала польська мова, а коли звернешся до крамаря по українськи, він і слухати не хоче, й дає найгірший крам. Тільки на Старому Городі показувалася цілком українська етнографія, лунала подільська українська мова, розбігались ярами суто українські хатки, оперезані пишними мальвами. Там в одному яру показували напів-зруйновану хатку, де жили якісь революціонери, а коли жандарі прийшли їх арештувати, вони відстрілювались до останнього набоя, а потім, підпаливши хату, і самі позастрілювались. На царині жила родина Хоменка. Це був селянин видатного розуму, який всім синам своїм дав вищу освіту. Найстарший син Іван відзначався особливими здібностями до мов, ґрунтовно знав латинську, грецьку, французьку, німецьку, англійську та італійську мови, страшенно кохався в науці й з 1920 р. учився у Відні в університеті, а в Римі готувався на місіонера й студіював східні мови. Ціла родина Хоменків була дуже культурна, але ні в чому не відступала від старих українських звичаїв.

Саме місто Вінниця дуже мальовниче положене понад Бугом і пишалося в густих садках. Старі мури коло сучасного собору надавали містові якийсь імпозантно старовинний колорит. Літом у Вінниці бувало повно молоди, що з'їздилась сюди і з Київа, і з Одеси, на вулицях, на човнах на Бузі маячіли студенські "тужурки". Зимою місто впадало в сон, і лише земські збори вносили де-яке оживлення.

Ми мало цікавились Вінницею і її місцевим життям, але з гуртком Українців були в найтіснішому контакті, та й з Київа до нас часто приїздили любі гості, як от до мого сина Юри приїздила Ліда дочка Біловежських,

"За сто літ". Книга третя — 196

наших петербурзьких приятелів, молодий поет Максим Рильський, тоді ще учень гімназії Науменка, Оксана Лотоцька, ціла родина Русових — діти брата Ол. Ол. Вони наповняли цілу оселю веселим сміхом, лазили по горах, плавали човнами, гарно їм було.

До нас, старих, приїздили инші гості, не менше нам дорогі: Жебуньов, Ефремов та одного року ціле літо гостював наш композитор Яків Степанович Якименко-Степовий. Стільки гарних річей для співу й для фортеп'яну складав він, і ми слухали їх, як вони що-йно народжувались в творчій душі симпатичного композитора. До цього приїздив Стеценко, що тоді тільки починав своє композиторство. Того самого літа жила у нас наша дочка Люба і співом наповняла нашу невеличку оселю. Тоді вона ще вчилася в московській консерваторії, і з батьком розучувала "Русалку" Даргомижського та роль Маргарити з "Фауста". Бувало полягають діти спати, і починається в нас музика, спів, а під вікнами, користуючись темними вечорами, слухають гуртки сусідів та гості Оберучева. Гарне то було літо.

Київське нове життя наше було заповнене працею: у Ол. Ол. виклади та семінар у київсьмому Комерційному Інституті, Стара Громада та ріжні статистичні засідання; в мене французькі лекції та редагування журналу "Світло". Зорганізував його Шерстюк, молодий талановитий народній учитель з Полтавщини. Вже там він згуртував найкращих Українців-учителів у конспіративну учительську спілку, бо тоді реакція 1907-13 рр. вже знов суворо переслідувала всяке українське навчання в сільській школі. Шерстюк горів українством, він розумів, що ця маленька купка учителів розсиплеться, якщо не знайти для неї якого-небудь об'єднання, який-небудь орган для отвертого, по змозі, виразу своїх домагань, своїх принципів. Таким органом мав бути легальний український педагогічний журнал. Шерстюк, Черкасенко і я почали видавати "Світло". Де бралися на нього кошти — я й сама не знаю, чи давала "Просвіта", чи якась инша українська організація, але ми відразу мали передплатників і (це теж було добре) безплатних дописувачів. Межи останніми був і той Куцяк. Багато писав Черкасенко, Шерстюк, я, иноді під кількома ріжними підписами в одній книжці; писав і "Наш", тоді учитель в Кам'янці, і Шелухин. "Світло" якось одразу придбало симпатії українського громадянства, його провадила обережно й любляча рука Шерстюка. Всі ми страшенно захоплювались цією працею. Не було в нас відповідного редакційного помешкання, і ми збирались десь в маленькій кімнатці, в приватному помешканні Шерстюка. Всю долівку вкривали нові, що-йно з друкарні, числа журналу, а ми перечитували листи і дописи з ріжних кінців України; звідусіль озивалось наше учительство. Скоро, пам'ятаю, за якусь статтю мене покликали до суду, а також і Маню Старицьку, що була в нас за "Sitzredaktor'a". Моїй статті адміністрація закидала якийсь заборонений політичний характер. Пам'ятаю, що справа була призначена на суд саме 17 вересня, день Софії, Віри, Надії й Любови. В судовій залі в "Присутственныхъ Мѣстахъ" було темно, зимно, сумно, Маня страшенно хвилювалась. Присутні були лише "свідки" та з окремого дозволу судді Ол. Ол. На своє "останнє слово" я ушкварила таку промову на захист української мови в школі, що Ол. Ол. гадав, що мені загрожуватиме нове обвинувачення, але на цей раз фортуна усміхнулась нам, і мене, і Маню виправдано. Весело було з такою перемогою вернутись додому просто на гарячий іменинний пиріг. Вже стіл був накритий, і вся моя численна родина чекала, чи вернеться сама іменниця.

Тої зими почали у Ол. Ол. виявлятись перші симптоми хвороби, від якої він помер. Йому лікарі радили літом конче поїхати до купелів у Наугайм. Різночасно й Юра цілу зиму слабував на запалення легенів, і

"За сто літ". Книга третя — 197

йому теж радили використати цю подоріж Ол. Ол., щоб перебути в Емсі та інгаляціями полікувати свій ніс і легені. Зібрали десь грошенят в дуже обмеженій кількості й поїхали. Ця подоріж (5-та) за кордон була дуже цікава. Того літа в Брюсселі мав зібратися всесвітній з'їзд преси і мала відбутись всесвітня промислова виставка. Наша часопись "Рада" запросила мене бути представницею української преси. Дали мені всякі матеріяли; свіжі зразки української преси мали прислати просто на з'їзд. Поїхали на Варшаву до Берліну, де мали роз'їхатися: Ол. Ол. в Наугайм, а ми з Юрою до Емсу. Емс гарненький невеличкий курорт з традиційним лісом, пам'ятником Бісмаркові, з музикою що-вечора. За табльдотом, як і скрізь, фешенебельна публіка і — всесвіт справді такий тісний! — багато знайомих з Одеси, Петербургу. Ми недовго там пробули і просто з Емсу поїхали до Брюсселя. Я вперше була в Бельгії, і ця невеличка країна відразу привабила мене. Справляє вражіння вже сам в'їзд з Німеччини, зміна вагонів, кондукторів, раптом французька мова, якась рухливість, нервовість в поводженні. Коли ми стали наближатися до Брюсселю, всі нас запевняли, що знайти хоч яку-будь хату в Брюсселі тепер, через виставку, неможливо, і ми вилізли в маленькому дуже гарненькому місті Лувені (де пам'ятник бику, що його оспівав Ігор Сєвєрянін). Приїхали ми в 10 год. вечора, і по всіх вулицях було вже тихо; величезний годинник на ратуші, невеличкий отель біля вокзалу та маленька кімната в ньому, де можемо виспатися.

На другий день ми їдемо дуже рано до Брюсселю, п'ємо каву в чистому дуже красивому ресторані й дістаємо там усі відомості про виставку, з'їзд преси, купуємо план виставки і проводимо на ній цілий день. Я була вперше на міжнародній виставці, а молодому п'ятикласникові це вже було невимовно цікаво. Особливо нас приваблювали павільйони тропічних країн, де нас частували чаєм "мате", вабили очі яскраві барви тканин примітивного виробу з цікавими визерунками всіх орнаментів. Імпозантно виступала перед нами залізна промисловість Бельгії, Німеччини. Хто думав тоді, що ці дві сусідні країни, що так одверто показували цілому світові свою могутню працю, через три роки зчепляться в страшних обіймах війни. На цій виставці справді був наче генеральний огляд всіх багатств, культурної винахідливости, працездатности великих держав Европи. І мене тоді вражало, скільки заліза, зброї, комунікаційних засобів всі вони виставили. Цікаві були історично-етнографічнї відділи з цілими родинними старовинними житлами ріжних країн. Париж блискуче показував свої моди, промисловість. Цілий день оглядання виставки зовсім виснажив нас, і ми радо вертались увечері до тихого Лувену, але в вагонах було повно веселого люду, молодь співала, експансивно балакала з усією романською жвавістю й рухливістю, відчувалась воля життя, задоволеність, саме те, чого так бракувало в тогочасному житті на Україні.

На другий день призначено було засідання журналістів. Я вперше була на міжнароднії зборах. Були там представники молодої японської преси і читали дуже цікавий доклад по французьки. Взагалі перед вели на з'їзді Французи. Бельгійці виявляли дуже щире братерське відношення до всіх націй, висловлювали радість, що приймають у себе гостей з усього світу, підкреслювали значення міжнародніх з'їздів для культурного взаємного розуміння. Я прочитала доклад про нашу молоду українську пресу, про ті тяжкі умови політичного життя, в яких вона ніяк не могла розвинутися, оповідала про ті цензурні утиски, які й досі ще перешкоджали її розвитку. Мене гаряче вітали; на щастя й представники російської преси були з порядних петербурзьких газет і теж підкреслювали тяжке загальне становище й російської преси. Після докладу чо-

"За сто літ". Книга третя — 198

гось мене обступили есперантисти з проханням ширити цю мову, переконували мене в її великому значенні для майбутнього. Все вийшло якось дуже щиро й гарно, і ми з Юрою вернулись в піднесеному настрої, а Бельгійці знов співали в вагонах. Але коли я вже в отелі глянула в зеркало, я трохи не впала від жаху: я побачила, що я свою парадну сукню наділа задом наперед і так і читала свій доклад!.. Але видко було, що до мого віку парадні одяги і ззаду і спереду однаково пасують, бо ця "дрібниця" мого туалету не вплинула на мою авдиторію.

На другий день я оглянула педагогічну виставку і багато побачила там для мене цікавого. Ми не могли дуже довго жити в Лувені, грошей було в нас мало, а поки Ол. Ол. закінчував свій курс лікування в Наугаймі, ми мали за-для Юркового здоров'я пожити ще десь на морі. Ми поїхали на французький берег Атлантичного Океану, але, звісно, не на якийсь курорт, а в просте рибальске село Angoulinsurmer на самому березі океану, недалеко від Ларошель. Що то за чудове місце було — це село на самому березі Атлантики! Вже за дві станції перед Angoulin море виблискувало спочатку на обрії, потім відходило все ближче до залізниці, вже через вікна вагонів ми вдихали його солонувате повітря з характеристичними пахощами морського життя. Просто з вокзалу ми побігли до океану. Хвиля за хвилею набігав він на низьке побережжя села, але трохи далі, за кілька кроків, вже здіймалися скелі високого берега; їх цілком обмивав океан, люто накидаючи на них свої хвилі, що підчас бурі переливалися аж по-за їх верхи. Мов якась колонада середньовічної готики стояли ці скелі, і ріжні напів-темні проходи між ними справляли вражіння храму з чудовою різьбою. Велична була гармонія межи цим безкраїм сіро-зеленим простором океану і цими нерухомими твердинями, що за кілька віків безупинної праці лютих хвиль таки мусіли їм піддатися.

Ми сіли на пісок під цими скелями. Було тихо-тихо, тільки хвилі бились об камінь. І ось несподівано до їх могутнього голосу приєдналася зовсім инша мелодія — ніжна, тиха, така знайома, рідна: жайворон піднявся з верхнього поля за скелями і заспівав свою безжурну любу пісню. Наче хтось близький привітав нас на чужині. Як прекрасно єдналась його мелодія з величною музикою океанських хвиль.

Ми згадали, що треба-ж шукати помешкання, треба пообідати, і вернулись вузенькою стежкою межи скелями і океаном. Але що це сталося, коли ми вернулись на те місце, де пів-години тому океан заливав майже вулицю села — тепер він щез, не було води, виступили купи чорного та сивого каміння, межи ними стояли де-не-де калюжки води, по мокрому піску поволі пересувались краби, в калюжках ховалась під камінь риба. Це був відплив, море виблискувало ген-ген далеко, може за версту. Щодня в 12 годин відбувалось це цікаве явище, яке вперше нас так здивувало. Але скільки втіхи воно давало моєму хлопцеві, коли в самих плавках з юрбою дітей він ловив риб, креветок, міг спостерігати ріжних раків, ганявся за водяними павуками. Далеко заходити по цьому привабливому мягкому теплому дні було небезпечно, бо приплив починався раптом, хвилі надходили, заливали "дно", каміння, і перед їх упертим наступом втікали не тільки діти та баби, що збирали устриць, а й цілі фури від'їзджали як-найскорше, навантажені торбами з устрицями, рибами, креветками. Ані на Середземному, ані на Чорному морі не доводилось мені бачити такого величного явища, як цей приплив на Атлантичному океані.

Того самого дня ми оселились у якогось напів-інтелігентного власника невеличкої вілли коло самого моря, з чудовими трояндами під вікнами. Обідали в селянському ресторані серед рибалок. В селі були тільки хлібороби та рибалки. Цілі дні ми з сином були на березі, не

"За сто літ". Книга третя — 199

могли відірвати очей від велетня, бурхливого зелено-сивого, або при місячному світлі сріблясто-іскристого. Гарно жилось нам. Тільки тут, серед простого населення, ізольована від усякого суспільства, серед величної природи почала я відходити від свого тяжкого горя — смерти Міші. Ми плавали човном, пароплавом їздили на остров, де Наполеон провів першу ніч вигнання, коли його везли на заслання, в Ла-Рошель, і скрізь нас було тільки двоє, я та Юра, серед нації, яку завше любила і люблю, — ні Росіян, ні Українців у цих місцях не було. Правда, недалеко від нас, трохи на південь, в Аркашоні на той час лікувався любий Доманицький, і ми списувались, щоб як-небудь з'їхатися з ним десь, але курс лікування Ол. Ол. закінчувався, гроші кінчались, і треба було покидати чудове мрійне село і вертати додому, Ол. Ол. мав чекати на нас у Берліні. Ми виїхали з Юрою на Париж. Це була дуже неприємна подорож, бо у нас зовсім не було грошей. Обачно купивши білети до Берліна, ми зостались з кількома франками, а треба було жити цілий день іще, бо потяг ішов аж увечері. Ми вирішили, звичайно, не обідати, але оглянути Париж. І я знову (я була вдруге в Парижі, Юра вперше) бачила Венеру Мілоську в Луврі, Люксембург, Бастилію, Iardin des Plantes. Але бути в Парижі без грошей справді дуже неприємно.

На ранок ми вже в'їздили в суворий Берлін. Беремо фіякр, даємо адресу того отеля, що його призначив нам Ол. Ол. в листі, а самі з жахом думаємо: а що, як Ол. Ол. не приїхав іще з Наугайму, а в нас нема зовсім грошей і на фіякр. Велика була радість, коли швейцар сказав: "Herr Professor Russowist shonhier!" Так радісно було знову бути усім укупі, обмінюватися вражіннями. Ол. Ол. дуже гарно виглядав після вуглянокислих купелів та відпочинку. В Берліні ми оглянули музеї, — чудові картини Бекліна мене чарували, — а славетній берлінский Акваріум та Зоологічний сад цілком захопили Юру. Я вспіла оглянути цілий Педагогічний Дім Фребеля-Песталоцці з учительскою семінарією та дитячим садком. Час було вже вертатись додому.

В Київі, 1911 р. я увійшла в склад учительської колегії Комерційної школа І Учительского Товариства під директорством П. І. Холодного, тоді професора хемії в Політехнічному Інституті. В Комерційному інституті мені довелося викладати французьку мову лише один рік, бо надалі міністерство мене не затвердило. Ввела мене в Комерційну школу В. Г. Тучапська, яка була цілком захоплена нею. Взагалі тоді комерційні школи що-йно повставали. Закладалися вони на громадскому ґрунті і якось одразу стали провідниками найновіших метод навчання та виховання. Учителі йшли туди все молоді, завзяті й працювали з запалом, особливо в школі П. І. Учителі збирались на засідання педагогічної ради і до глибокої ночі иноді обмірковували поводження учнів, свої власні помилки і т. и. П. І був душею цих рад. Він був природжений педагог, дуже добре розумів дитячу й юнацьку психологію, був дуже справедливий і міг ставитися цілком об'єктивно до всякого вчинку учня. За ці його риси діти любили його і відважно признавались в усіх своїх злих і добрих учинках. Школа була і для хлопців і для дівчат разом, а це ще було нове в Київі й вимагало великої уваги з боку учительського персоналу, тим більше, що ¾ учнів було євреї, серед яких дуже поширена і неврастенія, і гістерія. Але серед виховників та виховниць були люди, що цілком педагогічно ставилися до справи. Погано було те, що до нашої школи в перший рік її існування багато вступило учнів з ріжних шкіл одразу в старші класи, а при коедукації одна з найконечніших умов для добрих наслідків — це повільне зближення хлопців та дівчат вже з раннього віку, цеб-то вже з молодших клас. Товариство, що зорганізувало цю І комерційну приватну школу в Київі, було дуже діяльне,

"За сто літ". Книга третя — 200

воно добуло всякими позичками та з пожертв кошти на будівлю власного будинку для школи, що відповідав би всім гігієнічним і педагогічним вимогам, які вже й тоді розуміло поступове учительство, — будинку, в якому були б великі світлі класи, широкі коридори, спеціяльні лабораторії для ріжних наук, велика заля, пристосована й для театральних вистав, і для кіна або світляних картин. Була кухня для гарячих сніданків, скрізь проведена вода, електрика — взагалі дуже гарний вийшов будинок, і це найбільше завдяки енергії наших двох математиків — молодого Астряба й старого Чиркова. Всі ми дуже любили і нашу школу й нашого шановного директора.

Я в ті часи все більше звязувалася з педагогікою. Виставка дитячих садків у Брюсселі, дім Фребеля-Песталоцці у Берлині дуже захопили мене. Мене притягли до Фребелівського Т-ва в Київі і після одного мого реферату, прочитаного там, директор Фребелівського Інституту Флеров, відомий російський педагог, запросив мене викладати курс дошкільного виховання в тому Інституті. Він не вважав на те, що я не мала диплому вищої школи, що я не мала лекторського стажу, він просто сказав мені: "Софья Федоровна, Вы должны читать у нас курс дошкольного воспитания, Вы должны из наших слушательниц сделать настоящих фребеличек. Тепер они без направления". Переді мною викладала цей курс жінка Лубенця. Людина з невеликою науковою освітою, але з великим апломбом, Росіянка тілом і душою, хоч і палка прихильниця методи Фребеля. Я вагалася, але віра Флерова в мої сили надала мені певности, і як я вдячна йому тепер за цю віру, яка поставила мене на шлях фахової праці і професури. З яким захопленням віддалася я своїм викладам. Інститут був тоді на Старо-Житомирській улиці, виклади були вечером. Відносини з слухачками відразу встановилися як-найкращі. Особливо нас усіх приваблювали практичні лекції, що їх провадили мої слухачки під моїм керуванням в якому-небудь дитячому садку, бо свого тоді Інститут ще не мав. Теми лекцій взагалі призначала я, але кожна слухачка вибирала собі з них, яка їй більше подобалась. На лекціях цих були й група слухачок, що вкупі здавали практичні лекції-іспити. Кожну лекцію після її закінчення розбирали, критикували. На цих лекціях слухачки набиралися більше знання, ніж на теоретичних викладах. Тут часто повставали і загальні педагогічні питання. На жаль, на курсах було дуже мало Українок, і пізніше, коли на них піднявся попит, нам дуже бракувало для організації перших українських дитячих садків свідомого педагогічного персоналу. Найкраще прикладали до життя свої знання мої слухачки-єврейки, і коли український уряд дав Євреям повну волю національної освіти, найкращі дитячі сади, які мені доводилось бачити і в Київі. і в Кам'янці, були єврейські.

Так несподівано повернулась я до педагогіки, якої я вже більше не покидала потім. З Флеровим у мене на завше залишились найкращі відносини і в Київі, і коли він переїхав у Москву, я завше заходила до нього, як приїздила туди на Різдво до своєї дочки. Підчас одного такого побуту в Москві я познайомилась із славетнім тенором, — свідомим Українцем Іваном Алчевським. Він саме організував тоді в Москві український музично-театральний гурток "Кобзарь" і на Різдво влаштував концерт із творів Степового-Якименка. Якова Степановича викликали з Петербургу, помешкання моєї дочки наповнилось співами, грою на клавірі, Алчевський чудово виконував народні українські пісні. Це був широко освічений музикант, кожний музичний твір, кожну свою оперну партію Алчевський так глибоко студіював і завше так правдиво виконував. Це був один з найвидатніших Фавстів і Ромео. Твори Степового він теж так добре вивчив, що здається, розумів кожну його

"За сто літ". Книга третя — 201

пісню краще, ніж сам композитор. Концерт вийшов дуже блискучий, і я на ньому побачила майже всю українську колонію Москви. Вона не була така численна й активна, як петербурзька. На цьому концерті я зустрілась із Петлюрою, вперше після нашого знайомства в Полтаві. Він редагував у Москві український журнал і був дуже ним захоплений. Небіжчик Саліковський був головним редактором, я його тоді теж побачила вперше.

Наше родинне життя у Київі ввесь час тісно перепліталося з громадським: до Ол. Ол. збиралася Стара Громада, до мене — редакція "Світла". Але так багато приходилося працювати для підготовки до викладів, над справлянням зшитків французької мови учнів, що ми не мали змоги навіть часто бувати в Українському Клубі, де йшла така жвава праця. Там читали реферати, влаштовували театральні вистави, концерти. Хоч иншим разом нам таки вдавалося урвати який вечір та в Клубі подихати справжньою українською атмосферою. Там керували життям невтомна Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська і Маня Старицька. Не забути мені, як вони створили теж українське кабаре, і Маня Старицька з невимовним комізмом співала "Ой казала мені мати", так, як цей противний твір з особливим смаком виконують артистки, що "малоросійствують". А п. Антонович трагічно оголошував після кожного номера: "перерви нема". Ставили і чудові мініятюри Олеся, як от "Осінь" та ин., поставили і гарно виконали "ноктюрн" Лисенка. Иноді Клуб набирав офіційного вигляду, улаштовували який-небудь обід чи вечерю на честь якогось гостя з Галичини, а як із Франції, то вже й мені приходилося практикувати свою французьку мову. Взагалі культурне українське життя в ті часи в Київі зосереджувалося в цьому Клубі, на Володимирській вул. коло Золотої Брами. Але з якою обережністю треба було провадити це національне культурне життя. От уже доб'ються старшини Клуба, — Жебуньов, Лисенко, Синицький; — дозволу на якусь серію вечірок чи рефератів, а поліція візьме та й завередує і за 2 години перед початком заборонить призначену вечірку чи реферат. От їздять знов наші такі шановні люди, просять нового дозволу. А скільки горілки треба було на частування приставів у самому Клубі, щоб їм очі позаліплювати, вуха позакладати, аж гидко згадувати. А вже перед Шевченковим святом, то треба було все на карту ставити, щоб добитися, виблагати дозвіл на щось справді поважне. Смішно й жахливо казати, що і в ці роки, вже в XX столітті день Шевченкового свята був днем арештів, маніфестацій з боку уряду і з нашого боку. Козаки їздили з нагаями, і де побачать юрбу молоди, що співає "Заповіт", заганяють в поліцію, студентів б'ють нагаями... За що?

В політичних справах тоді в Київі організувалася нова політична партія: Т-во Українських Поступовців, або як вона більше була відома під скороченою назвою: ТУП. Увесь Київ поділено на райони, в кожному районі мала бути секція Тупа, з регулярними періодичними зборами, з певним поділом праці. В партії, звісно, всі ті самі українські інтелігенти, учителі, професори. Хотіли теж притягти до Тупа молодь, що завше відділялася од старших громадян в свої власні гуртки. Особливо за таке об'єднання людей ріжного віку побивалася Алла Львовна Ковальова. Ковальов, видатний фінансист, служив у якомусь банку в Київі і старався його українізувати, даючи посади переважно Українцям. Це була чесна серйозна щира людина. Він мав нещастя покохати одну молоденьку студентку-фребеліянку Варю Ч. і, як прямолінійна людина відразу порвав з старою родиною, хоч і дуже любив свого сина, 8-літнього Володю, покинув банк у Київі і переїхав до Харкова, а Варя перевелась на курси Фребеля теж туди. Це була дуже інтересна дівчина, ро-

"За сто літ". Книга третя — 202

зумна, палка, аж горіла українскою справою, ширила в нашому Інституті національну свідомість, була дуже гарною організаторкою ріжних українських жіночих гуртків, видала кілька праць про українське дошкільне виховання. За останні часи доручено було їй у Харкові провадити цілу справу дошкільного виховання. Це була одна з моїх найулюбленіших слухачок. А. А. Ковальова якийсь час грала певну роль: "Туп" доручив їй зорганізувати Бюро Праці для здобування праці й посади Українцям. Треба було провадити справу досить конспіративно, але рівночасно й широко поставити її, користуючись звязками з земствами і промислово-торговельними установами. Я допомагала їй у цій справі, бо мала багато знайомих по всій Україні. Коли наприкінці війни було так багато клопоту з розміщенням дітей-сиріт, що після евакуації зостались без батьків, Ковальову обрали в київську міську управу завідувати цією справою. Вона відкривала тоді притулки для дітей у Київі.

"Туп" від часу до часу влаштовував з'їзди своєї партії з ріжних міст України. З'їзди ці були дуже цікаві. Я була на одному з них, як делегат одної з київських секцій "Тупа". Всі один одного знали, приїзжих делегатів завше дуже щиро вітали. Спочатку централя подавала свої справоздання, потім провінціяльні делегати інформували про настрій населення по селах і по містах. Це якраз був 1915 рік, коли вже йшла війна, і цікаво було стежити, як підносився масовий настрій проти уряду, проти війни, як виникали протести проти заборони українських часописей в той час, коли вісті з війни всім були такі потрібні; як у шпиталях сама собою провадилась українська праця; як впливала на наших людей зустріч з Галичанами та сама Галичина з її вільною українською книжкою, українською службою по церквах то що. Видко було як це в найменш підготованих вояків збуджувало національну свідомість. Страшні, лихі то були часи початку війни, але зате повні нових інтересів, нових змагань.

Перша звістка про війну застала нас у липні 1914 р. у Вінниці. Сиділи ввечері в садку, чаювали, аж приходить Лотоцький, Маркевич і ще хтось з повіту і кажуть, що оголошено війну, всіх військових скликають, на завтра призначено ремонт коней коло царини. Це пролунало, як щось неймовірне. Навіть пожартували на цю тему та й розійшлись. Але другого дня пішли ми на царину. Коней пригнали небагато. Ніхто ще не був свідомий, що воно таке справді робиться, виконували пасивно наказ начальства, пригнали коней. З великим жалем прислав і Маркевич свого красня-коня, на якого так і накинулися ремонтери, бо решта коней були прості селянські. Ми сиділи на колодах, дивились рух на майдані, сонце так красиво сідало за Бугом, з сусіднього поля доносився запах гречки, по шляху гнали череду додому, і ніхто не передбачав того жаху, що мав початися, недалеко, за кордоном, за яких 2-3 дні. Інтелігенція легковажно висловлювала певність, що, мовляв, війна при сучасних великих засобах військової техніки не може тривати довше, як три тижні, бо инакше це була б надто жорстока бойня людей. Тиждень пізніше можна було вже бачити, як помилялись ті, хто так гадав. Цілу Европу наче охопила пожежа, всі її народи наче перейнялися смертельною ненавистю один до одного. Почалися скрізь драми: ридали матері, провожаючи синів не знать куди й нащо, плакали жінки, відриваючи з своїх обїйм чоловіків, часто покидали дітей, йшли в сестри-жалібниці, аби не переживати цієї жахливої розлуки, в якій невідступно перед ними стояв привід смерти. Особливо тяжко було дивитись, як селяни — батько, мати — провожали синів на залізницю: суворі, мовчазні обличчя, мов скаменілі в тяжкому почутті непоборного обов'язку, і тільки крадькома батько витре нестримну сльозу, а мати — вона за сльозами й світу не бачить!

"За сто літ". Книга третя — 203

Того року ми трохи раніше повернулись до Київа з Вінниці, — хотілося скоріше бути вдома. В Київі провадилась уже якась горячкова підготовка до чогось страшного. Одні знову кричали про наші певні перемоги — це були монархісти та "Союз Русского Народа". А ліві, навпаки, були переконані в протилежному. Українці не знали чого їм сподіватись. Війна, яку великий князь Миколай Миколаєвич оголосив за визвольну для всіх пригнічених народів, почалася для нас з заборони часописів, місячників, з руйнування Галичини та незвичайного запобігання уряду перед Польщею. Скоро стали з'являтись заложники з Галичини, і оповідали, що там робилося на українських землях, що дозволяло собі російське військо, як руйнували всі культурно-національні здобутки. Та й у центрі України військовий уряд і адміністрація тримали заложників — Галичан по тюрмах, арештованих українських діячів з Галичини відвозили на Сибір і тримали там в неможливих умовах. Ось у цей момент і виступила до роботи Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська. Вона не хотіла слухати про жадну політику, вона тільки бачила перед собою тих Галичан, яких звикла вважати за братів, яким доля раніше краще усміхнулась, аніж нам, що-до національної волі, братів, які багато чого могли навчити нас. І тепер ось вони — жертви війни, обідрані, голодні, змучені жорстоким поводженням. Треба було зараз же їм допомогти, щоб вони як-найкраще побачили, що в Київі вони мають братів-Українців. І Людмила Михайлівна зорганізувала жіночий гурток і почала сама ходити від одної адміністраційної установи до другої. Треба було вирвати Галичан з в'язниці, розмістити де-кого по приватних помешканнях Українців. Так трьох заложників міста Львова — Паньківського, Федака і ще когось примістили в помешканні Матушевського. А для решти евакуантів треба було знайти помешкання, де б вони були на волі, а на це треба знайти кошти. Рівночасно з усім цим клопотом і працею провадився український шпиталь в колишньому помешканні Українського Клубу, що мав тепер тільки дві кімнати внизу, бо й збиратись Українцям тоді було невільно. Цілий другий поверх обернули в шпиталь для ранених. Там українські вояки знаходили не тільки лікарській догляд, а й найліпші санітарні умови, добру харч (бо це був один з небагатьох шпиталів, де адміністрація не тільки не розкрадала коштів, а ще свої гроші вкладала); вони мали там теж і моральну підтримку: Їм читали, влаштовували світляні картини, концерти, неграмотних вчили української грамоти. Звісно, це все був той невмірущий український романтизм, про який Шевченко так гарно сказав:

Воно тебе в Сибір водило, Воно тебе ввесь вік дурило, Приспи його і занехай...

Тимчасом Київ усе більше набирав воєнного вигляду. Багато шкіл перевезено тоді в инші міста, далі від небезпечного кордону Австрії (вже Австріяки одного разу заходили в Кам'янець, — так, проходжаючись, не на довгий час, чому-ж би не заїхати й до Київа?). Почали забирати студентів до війська. На провесні 1915 р. Ол. Ол. став нездужати, знову почались напади астми, він мусів покинути виклади і цілий місяць пролежати в ліжку, дихаючи киснем. На Великдень з Москви приїхала Люба, що вже скінчила там науку співу в консерваторії. Наприкінці великодних свят Ол. Ол. поправився настільки, що його можна було перевезти до Вінниці, де він завше найкраще поправлявся. Але не така тепер була атмосфера, щоб нервовій людині легко було поправитись. В ліс боязно було ходити, бо там ховалися люди, що ухилялись од військової служби, в місті було повно війська. Лозінський і граф Гейден цілком віддались праці для потреб війська, культура вже на цей час не мала ніякого

"За сто літ". Книга третя — 204

значення. Розмови сусіди нашого штундаря були вже не на євангельські теми, а на апокаліптичні. Було тяжко сумно, всяка праця падала з рук. Вже починались розмови про евакуацію Київа. Ол. Ол. хвилювався, ми благали його подати заяву про вихід зі складу професорів, бо бачили, що на спокої Ол. Ол. ще міг би довго жити і потроху працювати, але залишатися професором, рискувати на якусь евакуацію, на це не могло вистачати сили у хворого. Але Ол. Ол. ставив справу на инший ґрунт: "коли карабель в небезпеці, то з нього, — казав він, — втікають лише пацюки. Київський комерційний Інститут переживає тяжкий момент, і професори, що розуміють свій обов'язок мусять його підтримувати; евакуація, то евакуація, поїдемо всі разом!" Ця упертість Ол. Ол. дуже хвилювала всю нашу родину, йому було тоді 67 років, час було вже спочити від такого геть неспокійного життя. Але на початку жовтня вже все було готове до евакуації університету, комерційного інституту, фребелівського інституту. Куди? До Саратова! Так далеко! На чужину! А Ол. Ол. цікавиться, які то пісні він там почує на Волзі!

Великий натовп був на вокзалі, коли ми з частиною професорів вирушали до Саратова, Всі були схвильовані: ті що виїздили, не знали що спіткає їх там далеко, ті що залишались, боялись ворожого наступу, а всі разом зі страхом думали про долю свою й инших. Як більшість нервових людей, я завше жила передчуттями, і тепер залягло мені на серці тяжке темне передчуття... Вже в дорозі бували такі моменти, коли Ол. Ол. було дуже погано: астма забивала йому дух. Але потім це проходило, і Ол. Ол. ставав дуже веселий, балакав з колегами, співав. З вікон видно було вже чужі поля, засіяні соняшником, де-не-де показувався верблюд, мова на вокзалах була типова великоруська з волжським "оканням". Увечері на одній з вузлових станцій, на великому вокзалі Ол. Ол. спокусився з'їсти риби: "треба ж волжської риби скоштувати", жартував він. Та й не догляділа я свого недужого; ця риба дуже йому пошкодила, майже була одною з причин його смерти! До Саратова приїхали ми ранком. В дорозі адміністрація Комерційного інституту всіх заспокоювала, що в Саратові все готове для нас, але, коли ми приїхали, то жадного ладу в цій справі не було. Шукали директора, — він виїхав, шукали когось із старших начальників адміністрації, — всі відмовлялись, що нічого не знають і що помешкань в Саратові вільних нема. Примістили нас — кількох професорів з родинами та кількох студентів, в самісінькому центрі міста. Я за ціле життя своє не бачила такого брудного та смердючого житла. І в кімнаті, і в коридорі не можна було дихати від задушливого смороду, а Ол. Ол. міг дихати тільки киснем. Тої самої ночи він заслаб на шлунок, наслідком чого дуже охляв, а це було для нього дуже небезпечно. Покликали лікаря. Він оглянув хворого, в серці не знайшов нічого загрожуючого, звелів лежати й як найскорше виїхати з цього отелю. Мені дали кілька адрес, і я поїхала шукати помешкання й вернулась додому тільки ввечері, але з деякими позитивними наслідками. Ол. Ол. підбадьорили мої інформації, і ми зважили, як тільки йому поліпшає, зараз же перебратися в одну з нагляджених кімнат. Але доля вирішила за нас инакше. Тої самої ночи Ол. Ол. помер від остаточного нападу задухи. Коли такі напади бували в нього в Київі ми відразу діставали кисень і рятували дороге життя. В Саратові, та ще вночі, наші студенти кидалися в ріжні лікарні й не могли нічого дістати. Смерть Ол. Ол. застала нас з сином зовсім непідготованими, на чужині, без жадного певного плану дальшого життя. Інститут зробив пишний похорон своєму професорові, цій справжній жертві евакуації. Тіло Ол. Ол. повезли до Київа. Приїхали вечером на той самий вокзал, де тиждень тому так стискали мені серце тяжкі

"За сто літ". Книга третя — 205

передчуття. На вокзалі було повно вояків. Нас зустріла моя родина й любі Старицькі. Одвезли труну у Володимирський собор. На другий день перед останньою похоронною службою я попросила відкрити труну. Люде вагались, боялися смороду, я стояла на своєму, і Ол. Ол. відкрився в труні, як живий, — спокійний, лагідний, без жадних ознак гниття, хоч це був уже 5-й день смерти.

Поховали Ол. Ол. на Старому Байковому кладовищі, недалеко від могили його батька, військового лікаря, що помер од холери. Не скоро спромоглись ми поставити на могилі памятник, але в 1917 р. він уже стояв, з чорного мармуру, з портретом Ол. Ол. і віршем Шевченка:

Раз добром налите серце
Ввік на прохолоне!