История Полтавы

Столетие обновленной украино-русинской литературы

• 

Подробности

Просмотров: 792

Александр Колесса. Столетие обновленной украино-русинской литературы.

Подається за виданням: Колесса О. Столітє обновленої українсько-руської літератури. Відчит... виголошений д. 1 н. ст. падолиста 1898 р. на «Науковій Академії» з нагоди столітнього ювілею відродження українсько-руського письменства. — «Літературно-науковий вісник», 1898, т. 4, кн. 12, с. 161—187. Друга пагінація.

Джерело: Електронна бібліотека "Чтиво".

Переведення в html-формат: Борис Тристанов.

Колесса О. М. Столітє обновленої українсько-руської літератури — 161

Столітє обновленої українсько-руської літератури.

Відчит проф. Д-ра Олександра Колесси, виголошений д. 1. н. ст. падолиста 1898 р. на «Науковій Академії» з нагоди столітнього ювилею відродженя українсько-руського письменства.

Сто літ минає сего року від часу, коли появився перший голосний маніфест відродженя українсько-руського письменства у формі травестованої "Енеїди" Котляревського. Сто літ істнує наша обновлена література; сто літ розвиваєся вона серед таких тяжких умов і перепон, яких не знає письменство ні одного культурного народу.

Які-ж овочі видала парість защеплена Котляревським — парість, що обновила 800-літний спорохнавілий уже пень руської літературної традициї?

Як розвивалось наше письменство, як сповнювало свою задачу, як служило культурним потребам нашого народу? Чи вспіло воно статись справдішним орґаном духового житя нашого народу, вірним зеркалом народної мисли, народних стремлінь і почувань? Чи веліло за той час наше письменство витворити собі ориґінальну фізіономію, та вислати своїх представителів до ареопаґу європейської мисли й європейської поезиї?

На такі питаня хотів би я дати бодай коротку відповідь.

На границі двох століть, як дуб могутний, стоїть Іван Котляревський (род. 1769, ум. 1838 p.). Під ногами має він неплідну ниву пережитої літературної традициї, з котрої вмів витягнути що живійші соки; пригнітає його незамітно національна неволя рідного народу, окружує мрака душної атмосфери суспільної, в котрій розлягаєся стогін невольників, уносяться ви-

Колесса О. М. Столітє обновленої українсько-руської літератури — 162

пари поту закріпощених мас народніх, — а головою здіймаєся туди, звідки вже видно було яснійші відблески нашого літературно-народного розвою — звідки мало небавом заясніти промінє Шевченкового ґенія.

Вісімнайцяте столітє, в котрому виховався Котляревський, становить темну карту в політично-социяльному і культурному житю нашого народу. "Наступила чорна хмара" — еьпівав український народ — "та ще стала синя: Була Польща, була Польща, та стала Росия". Хмельнищина, увільнивши Україну від чорної хмари, накликала синю. Послідна політична розправа України — битва під Полтавою — не розбила сеї синьої хмари. Посипались із неї громи, полились усякі злидні на Україну. Останки сил козачих гинуть при каналах та в надневських болотах; автономію України скасовано; зруйновано Січ запорозьку; Катерина II. заводить на Україні жорстоку форму панщини, таке саме кріпацтво, яке було в Московщині.

Навпів обмоскалені потомки козацької старшини розпаношились, стали так само як і пани польські на Україні торгувати кріпацькими душами. Покірливостию перед московським урядом запобігали вони ласки правительства і всяких особистих вигод, а для селян мали вони вигідну моральну тезу, сформовану письменником XVIII в. Клим. Зіновієвим:

"Як ся мѣвъ такъ мѣвъ — треба було терпѣти
а за терпѣніе — спасеніе моглъ бысь имѣти".

Такі засади є мірою пропасти, яка відділювала висші сфери українські від мас простого люду.

Пропасть сесю побільшувало ще письменство, виплекане під впливом латинсько-польської схолястики, далеке від сучасного житя, від сучасних потреб української суспільности, приголомшене путами реторичних приписів, повне метафор і аллєґорий, бомбастичних фраз і відривків класичної мітольоґії, — а до того писане по більшій части мовою далекою від живої мови народної, мовою, що була сумішкою елементів церковно-словянських із польськими та українсько-руськими.

Серед таких умов социально-політичних та культурних зачинаєся літературна діяльність Котляревського.

Видячи в тодішній українській суспільности два сьвіти, два ворожі табори, з одного боку табор навпів винародовленого, ополяченого або обмоскаленого панства та інтелїґенциї і московських

Колесса О. М. Столітє обновленої українсько-руської літератури — 163

чиновників — а з другого боку закріпощених селян, — гнобителів і гноблених, визискувачів і визискуваних, Котляревський рішучо стає по стороні маси українського народу. Такі свої социяльні симпатиї й антипатиї зазначує він доволі виразно і не двозначно так у гумористично-сатиричних натяках і цілих навпів поважних картинах Енеїди, як і в Оді до князя Куракіна, і в поважних сценах Наталки Полтавки, і в жартобливо-комічних картинах "Москаля Чарівника".

І саме, впровадженє до нашої літератури ідеї народолюбства, котре виступало до того часу в нашому письменстві лишень у формі поодиноких несьвідомих натяків, — зазначенє протесту проти визиску, пониженя й закріпощеня українських мас народніх, та проти погорди, з якою відносились до них висші верстви — становить одну із найбільших історичних заслуг Котляревського. Обновленє нашого письменства є таким способом рівночасно і обновою ідейної боротьби за права люду, що тягнеся в нашій літературі до найновійших часів.

З боку літературного зриває Котляревський із дотеперішною літературною традициєю — із псевдоклясицизмом, звертає проти неї вістрє своєї сатири, взорує манеру своєї Енеїди на гумористичних віршах різдвяних та великодних XVIII в., що тішились тоді великою популярностию, націоналізує, і модернізує особи й події клясичної давнини, впроваджує через те величезну масу побутових подробиць і цілих картин із житя українського народу, що було йому добре знане, рідне і дороге; пише свою поему живою народною мовою, підносячи її місцями до висоти артистичних вимогів правдивої поезиї. Таким способом становить "Енеїда" Котляревського, котрої перше видане появилось 1798 p., важний момент у розвою українсько-руської літератури, і від неї може датуватись новий період істориї нашого письменства — хоч спорадичні й менше значні прояви того прямованя бачимо в українській літературі ще перед Котляревським.

Не малу заслугу поклав Котляревський для розвою нашої драматичної поезиї. Коли європейська драма давно вже, ще в XVI та XVII в. вступила була на нову дорогу, коли в Англії сказали вже своє могутнє слово Хріст. Марльо і В. Шекспір — в Німеччині Ганс Сакс, опісля Лєссінґ і Шіллєр, в Іспанії Льопе де Веґа, Кальдерон, у Франциї Корнель, Расін, Молієр — коли і хорватська література мала вже в XVI-XVII в. Лючіча, Држіча та Пальмотіча

Колесса О. М. Столітє обновленої українсько-руської літератури — 164

— у нас все ще панувала середновічна містерия, котрої головним пристановиском була київська духовна Академія.

Наталка Полтавка Котляревського і Москаль Чарівник — се перші продукти українсько-руської нової драматичної поезиї.

Новітна драматична техніка, не викривлена схолястичним поділом на містерию або головну драму та інтерлюдиї, без відокремленя елементу простонародного і комічного від поважного біблійного або історичного, — одноцільний засновок драматичний степенованє і розвязка драматичної акциї, впровадженє на сцену любови, бідности, та богацтва, яко причини драматичної колізиї, акция вільна від довженних епічних монольоґів давних драм, впровадженє селян на сцену не яко предмету карикатурно-комічної паралелі й антитези до поважних сцен біблійних, але в ролі поважній, як головних осіб, коло котрих обертаєсь ціла акция драматична, — сьвідома прихильність до простого люду, оживленє драми народними піснями, а наконець доволі чиста, жива українська мова, уживана до тепер лишень у вертепній драмі народній, та в деяких інтерлюдиях, — усі ті елементи, без котрих нині не можна собі й уявити новітної української драми, не знані до того часу у руських драматичних творах, ані в реліґійних містериях, ані в історичних та біблійних траґедо-комедиях XVII та XVIII столітя; — впроваджує їх до нашої драми аж Котляревський. Ті характеристичні прикмети, що становлять літературну заслугу Котляревського на поли драматурґії, а навіть його манера — полишили нестерті сліди свого впливу на пізнїйших драматичних творах і Василя Гоголя, і Кирила Тополі, і Писаревського, і Якова Кухаренка, і Квітки і иньших письменників. І коли богато із творів, взорованих на Наталці Полтавці, не в силі були здобути собі популярности і скоро представляли лишень материял для історика літератури — "Наталка Полтавка" Котляревського 80 літ уже помимо деяких своїх хиб, не сходить із сцени українських і галицьких театрів.

Котляревський витворив цілу школу письменників, що пішли в гумористично-сатиричнім напрямі, вказанім його Енеїдою. Богато із них хибно порозуміли провідну думку і характер поеми Котляревського.

Такі письменники як Білєцький-Носенко, Кореницький, а по части й Александрів, не порозуміли ані літературного ані социяльного напряму сатири Котляревського, а висьмівали пооди-

Колесса О. М. Столітє обновленої українсько-руської літератури — 165

нокі дрібні людські похибки. Їх безідейна сатира перемінюєсь у глузованє над простим побутом і примітивними звичаями та обичаями українського селянина. Вони підхоплюють натомісць поквапно усі вульгаризми і грубоваті вислови Енеїди, залюбки впроваджують цілі драстичні епізоди, малюючи їх із справдішним цинізмом. Вульгарність деяких уступів Енеїди породжує у них порноґрафію, комізм переходить у карикатуру. На основі творів тих недотепних письмаків, посипались опісля — особливо зпід пера Куліша — сильні і неоправдані закиди проти Енеїди Котляревського. Але були в школі Котляревського й письменники, що добре порозуміли думки і наміри свого вчителя, підхопили що краще промінє його духа. До таких належав Петро Артемовський-Гулак (1790-1866).

Твір Артемовського "Пан та собака" — се перлина в нашій літературі. "То стоїть перед читачами не Рябко-собака" — пише Ол. Кониський — "а увесь обернений у кріпацтво український народ; то не Рябко піклуєся всю ніч, не знаючи спочинку, то безталанні кріпаки; то не Рябко кричить під батогами наймитів панських, то крик, стогін і сльози кріпаків, видавлені панами та нелюдськими урядниками і старшиною". Артемовський дав нам отже социяльну сатиру, що вражує гострійшим вістрєм сарказму, як Енеїда Котляревського.

При тім не переступив Артемовський тої границі, що відділює комізм від карикатури, а простоту й наівність вислову від грубої вульґарности. Сесю артистичну міру вмів Артемовський зберегти далеко ще краще як Котляревський.

Так само вільною від трівіялізмів є поема "Жабомишодраківка", твір послідного із письменників школи Котляревського — Костант. Думитрашка (1814-1886). В творі тім націоналізує і модернізує Думитрашко поему грецьку "Батрахоміомахія", переносить подїю на Україну, даючи при тім політичну аллєґорию, де змальована боротьба України з Поляками і покоренє України Москвою.

Гумористично сатиричне зображуванє побуту укр. люду, що веде свій рід від Котляревського, сягає аж до другої половини XIX в., але напрям сей характеризує лишень три перші десятки літ нашої літератури; в них стоїть Котляревський і його школа на першому пляні, пізнійше блідне Котляревщина і никне серед иньших основних прямовань українського письменства.

30-ті роки нашого столітя, з котрими розпочинаєсь друга фаза розвою української літератури, представляє час живого лі-

Колесса О. М. Столітє обновленої українсько-руської літератури — 166

тературного ферменту, з котрого під конець виринає напрям романтичний.

В 30-тих роках доходить до найбільшого розгару одушевленє народними піснями, переказами і вірованями; 30-ті роки вносять фантастично-лєґендові елементи народні до поетичних казок Бодянського, Корсуна, і до иньших белетристичних творів; 30-ті роки відсьвіжують історичну, козацьку традицию, даючи початок поезиї історично-патріотичній; в 30-тих роках розвиваєся на більші як до тепер розміри сатирична байка, котрої знаменитим репрезентантом стає Евген Гребінка (1812-1848). В тому часі зароджуєсь у нашому письменстві лірична поезия і виринає нова літературна форма, побутова повість. Уся сеся сьвіжа літературна робота 30-их років користно відріжнює наше письменство того часу від попередної, доволі односторонної фази Котляревщини.

Найвизначнийшим письменником, що виступає в 30-их роках, є Григ. Квітка Основяненко (1778-1843). Квітку характеризує се, що в його душі борються із собою многі суперечні елементи і результати сеї боротьби кидають на него користне сьвітло.

В його житю і творах іде вічна боротьба між теоретичними поглядами, виплеканими в панській атмосфері, і почутєм справедливости і християнської любови ближнього; між привичками свого стану, і горячими поривами серця; між засадами аскетичної етики, і потребами живої людини та обовязками доброго громадянина — між ідеальним сьвітоглядом, вилеліяним в його чоловіколюбнім серці, і вражінями реального житя.

Теоретично, згідно з поглядами панської сфери, з якої вийшов, боронить він кріпацтва, а в практиці незвичайно людяно і по вітцівськи обходиться із своїми підданими кріпаками. Глибока побожність жене його до монастиря, а живе серце тягне його назад до родинного і сьвітського житя; аскетична мораль каже йому позбутись всяких клопотів сего сьвіта і затопитись у побожній задумі над вічностию, а горяча любов ближнього нагадує йому громадянські обовязки і каже служити землякам по своїй совісти, по своїм силам, дбати про просьвіту народу і писати для селян популярну біблійну історию й історию рідного краю. В драмі н. з. "Шельменко-писар" висказує Квітка теоретичний майже згірдливий погляд на селян та їх здібности, а в цілому ряді повістий відкриває у селян

Колесса О. М. Столітє обновленої українсько-руської літератури — 167

українських високі альтруїстичні пориви, глибоке почутє справедливости, здатність до найвисшої саможертви, релігійну резиґнацию і таку ніжність почувань у всяких ситуациях житя, яка була і є найчистійшим вицьвітом людської душі.

В свойому чоловіколюбному серці вилеліяв він собі суспільну іділлю і показує в деяких повістях як "Добре роби, добре буде", "Божі діти", "Щира любов" і инь., як пани поводяться із селянами немов рідні брати, як люде людям добра лишень бажають, і живуть немов ангели Божі, а великий талант обсерватора показував йому з другого боку фактичні яркі приклади людської недолі і подиктував йому такі чудові Рембрандтівські картини, як повісти "Сердешна Оксана", "Козир-дівка", "Конотопська відьма", "Перекотиполе".

Теория аскета мораліста і льояльного горожанина казала йому малювати порядки і людей такими, якими вони повинні бути, а талант обсерватора і житєписця показував людий такими, якими вони були в дійсности. З тої причини ті повісти Квітки, в котрих взяли верх теоретичні наперед поставлені тези моралізаторські, мають характер сентиментальної іділлі, а в других катеґориях повістий, у котрих переможцем вийшла обсервация житя — піднявся Квітка на висоту першого що до часу народного повістяра-реаліста і блиснув таким талантом, що запевнив би йому визначне місце у всякій, хоч би й найбогатшій літературі.

Уже твори Котляревського і його наслідників були випливом реакциї супроти псевдокласицизму. Але сильнійший удар завдав сьому здегенерованому прямованю романтизм, що проявився в нашому письменстві у другій половині 30-их років.

Навкучило і поетам і публіці сягати уявою до часів грецької та римської старовини, кормитися продуктами грецької мітольоґії, втискати свої твори, свої думки і чутя силоміць у хінські черевики середновічних схоластичних приписів, коли під боком шуміла бурлива филя сучасного житя социяльного й політичного і подавала невичерпане жерело сьвіжого вітхненя.

Як землетрясенє загуділа під конець XVIII в. в західній Европі велика революция французька і потрясла основами дотеперішного социяльного ладу, захитала засаду авторітету, що накладала пута людській одиниці, видвигнула права, потреби і чутя мас народних. Як буря пронеслись над Европою Наполєонські війни роз-

Колесса О. М. Столітє обновленої українсько-руської літератури — 168

буджуючи національну гордість поодиноких народів, їх самосьвідомість національну і почутє окремішности.

Із тих потрясень социяльних і політичних, із руїн, розвалин і пожару, як фенікс із огню, вилетіла нова форма поезиї: поезия романтична.

Супроти засади авторітету видвигнула вона непогамований розвій так фізичної як і духової людської індивідуальности, та індивідуальностий національних. Супроти псевдоклясичних формул і холодного раціоналізму французьких енцикльопедистів, ставила вона чутє і фантазию, супроти тем клясичних — теми національні.

Найбогатший корм для романтичної поезиї давала історична бувальщина даного народу і його поезия народна; томуж розбуджуєсь рівнобіжно з романтичною поезиєю і запал до етноґрафічних та історичних студий.

На Україну доходив романтизм безпосередно із західної Европи, або через посередництво літератури польської та великоруської — тим більше, що в обох сих літературах появляються твори, котрих тему становить Україна, єї житє сучасне та історичне. Українська бувальщина породила з одного боку деякі визначні твори писані мовою великоруською н. пр. Гоголя, Гребінки, Маркевича, Рилєєва, Пушкіна — а з другого писаня Ґощиньского, Залєского, Чайковского і иньших письменників польських.

"Прегарна земля українська" — (пише В. Ґроховський) — "обставлена могилами, зрита кінськими копитами, засіяна білими кістьми, виплекала буйні плоди: непроглядне море зелені, а над ним пустку, смуток і тугу. Стільки тут відогралося кровавих боїв, стільки лицарських сердець застигло, стільки слави перегомоніло, що відголос єї повторювали опісля довгі столітя, сьпівали про ню бояни, рокотали гуслярі, вигравали теорбаністи, а коли й вони замовкли, мусіли виступити иньші спадкоємці їх ліри". До спадкоємства сего признавались — як було сказано — і поети польські і великоруські; але українська ліра відзивалась у їх руках часто фальшивими звуками. Правними спадкоємцями тої лїри, української історичної традициї та народної поезиї, спадкоємцями, що вміли з неї видобути нову, звучну голосну пісню, були поети українсько-руські.

Одним із таких поетів був Амврозий Метлинський (1814-1870), типовий романтик, сьпівак могил, руїн та козацької слави, що сьпівав у дусі історичних народних дум. Поруч

Колесса О. М. Столітє обновленої українсько-руської літератури — 169

творів Метлинського належать до найперших прояв поезиї романтичної — "Рибалка" і "Твардовский" Артемовського-Гулака і баляди Боровиковського, пізнійшого байкописця.

Метлинський був безпосередним предтечею Шевченка, що в першій фазі розвою своєї поетичної творчости прилягає душею до руїн і могил, окружує козацтво авреолею слави, бачить у козаках уособленє всіх найкращих змагань рідного народу і борців за реліґійну, політичну і социяльну волю України.

Заслуги Тараса Шевченка (1814-1861) для нашого письменства і нашого народу взагалі добре знані. Згадаю про них розмірно коротко.

У попередників Шевченка, попри всі їх добрі прикмети — видно якусь непевність, несьміливість, трівожливе шуканє доріг та ідеалів. Коли і прориваєся у творах тих яка сьміливійша думка — напр. ідея демократична — то не виступає вона явно і просто, а ховаєся під усякі покривала. У Котляревського вбираєся ідея демократична в арлекінову одежу сьміхотворної травестиї; у Артемовського-Гулака і Гребінки ховаєся вона за алегоричну маску байки; в творах Квітки обвішана вона тяжкими драпериями сервілістичного льоялізму. Огник національного почутя горить у сих творах ще слабше, ледви блимає непевним сьвітлом каганця. Слабо пробиваєся національна сьвідомість і у Котляревського, і у Гулака-Артемовського, і у Квітки; у Метлинського виступає національне почутє лишень у формі елегійної думки над руїнами та могилами, сьвідками козацької слави; політичні ідеали Метлинського або і Квітки стеляться під стопи білого царя.

Шевченко перший промовив у нашому письменстві слово виразне, просте і голосне, перший перелив свої сьміливі думи у такі чисті кришталі поетичної форми, що заясніли незнаним до тепер блеском. Тарас обіймає душею і бувальщину і сучасність рідного народу, його внутрішний побут социяльний, і його відносини до московських та польських сусідів. Його дума сягає і в будущину України. В поезиях Шевченка переливаєся ціла скаля почувань — від особистого горя, до народної недолі і всесьвітної туги. То добуває він чисті звуки із свого болем накипілого серця, то вслухуєся у говір могил та шум степу, що шепче йому про козацьку славу; то зіллє свої думи із народною піснею про сучасне житє рідного народу, то защебече ураз з українською дівчиною про палке кохання та болючу зраду, то розкаже ураз із бідним чумаком

Колесса О. М. Столітє обновленої українсько-руської літератури — 170

про незавидну долю наймита, то вслухуєся у тихий плач бідної покритки, жертви безсовістного обманьства, то в ридання материй над тисячами трупів, пошматованих у війні за самолюбні ціли самодержця; — чує поет і навісну наругу тираньства над приборканими народами, підіймає свій голос у гору і з громовою силою вдаряє на тодішній режім, головне жерело й забороло социяльної, політичної і духової неволі України, причинюючися своєю піснею до зваленя найпоганійшої, найбільше для народу болючої інституциї, кріпацької неволі.

Серед теперішних злиднів українського народу, серед зневіри й апатиї, знаходять нинішні поколіня в Шевченковій поезиї сьвіжий подув енергії й сили, бажанє житя, волі, і живої діяльности.

Шевченко запалив у своїх творах таку ясну лучницю основних ідеалів свободи, братолюбства, демократизму, спочуваня всім пониженим і покривдженим, що за сим сьвітлом піде ще богато, богато ґенераций.

Шевченко як Прометей здобув для нашого народу огонь почутя національно-патріотичного, що сильним блеском горить нині в серцях поклонників його генія на цілому просторі нашої, не своєї землі. Той жар додає цілющої сили Україні, котрій орел тираньства "довбе ребра, серце розбиває". Шевченкова поезия піддержує в сучасних поколінях віру, що "не вмирає душа народна, не вмирає воля", що гнет і насильство роздуває у гнобленого народу приспану силу, що тліє як іскра під попелом і може запалати грізним пожаром.

Шевченко впоює в нас віру, що

Встане Україна
І розвіє тьму неволі,
Сьвіт правди засьвітить. (II. 241).

Нашому народови, розділеному кордонами, присьвічує Шевченків геній як досьвітня зірниця: дивлячись на ту зорю, Русини-Українці по сім і по тім боці кордону злітають думками в країну його ідеалів, почувають себе близшими, ріднійшими, чують ту саму кров у жилах, почувають приплив національної енергії й сили і вірять твердо, що прийдуть щасливійші поколіня і зможуть спомянути Шевченка в обновленій вольній Україні.

Розцьвіт поетичного таланту Шевченка, як і розгар літературної праці на Україні взагалі припадає на 40-ві роки нашого

Колесса О. М. Столітє обновленої українсько-руської літератури — 171

столітя; на той час припадає також літературна діяльність Михайла Макаровського (1783-1846). Його обємисті поеми "Наталя" і "Гарасько" хоч разять декуда монотонностию, належать до замітнійших творів української епіки. Найвизначнійшими сучасниками, приятелями Шевченка були: Костомарів і Куліш. Ураз із Тарасом працюють вони не лиш на поли письменства, але дбають про народну просьвіту, та засновують тайне політичне товариство, Кирило-Методиївське Братство. "Братчики" снують буйні політичні мрії, в котрих бачуть усіх Словян з'єдинених в одну сїмю, в одну велику, вольну федерацию основану на правах науки Христової, про державу, в котрій поодинокі народи зберігали-б повну автономію. У тій державі визначують вони важне місце вольній Україні, бажаючи при тім,

Щоб усі Словяне стали
Добрими братями
І синами сонця-правди. (І. 243).

М. Костомарів (1817-1885) пише поезиї, історичні драми, прояснюючи при тім своїми знаменитими працями історичними бувальщину рідного краю, і причинюючись до проясненя національної самосьвідомости.

В сорокових роках корениться літературна діяльність П. Куліша (1819-1897), що тягнеся аж до найновійших часів. Мало котрий письменник розвинув таку всесторонну діяльність, як Куліш. Пише він поезиї ліричні й епічні, драми, повісти, розправи літературні, етноґрафічні, історичні і т. д., а на кождім полі покладає чи-малі заслуги. Його більшим, епічним поемам, як "Настуся", "Великі проводи" і и., недостає сили поетичного вітхненя; за те в деяких поезиях ліричних вкував він глибоке чутє в мистецьку, взірцеву поетичну форму. Небуденний його талант повістярський проблискує і в дрібнійших побутових оповіданях (н. пр. "Орися", "Гордовита пара") і в історичних повістях як "Чорна Рада", "Потомки гайдамацтва" і и. Переконаня свої змінює Куліш не менче часто, як і напрями й теми літературні. Любуєся козацькою бувальщиною України, а пізнїйше її висьміває; бє поклони перед Шевченком за житя, і поневіряє його память по смерти; пробує згоди з Поляками в Галичині, і пізнїйше палить кадила перед видуманими культурними заслугами московських деспотів. Помимо хитливости переконань, заслуги його для України далеко більші, як заподіяні ним шкоди.

Колесса О. М. Столітє обновленої українсько-руської літератури — 172

На горячу літературну роботу 40-вих років спадає несподіваний удар. Московські власти розбивають Кир. Мет. Братство 1847 p., запроторюють "братчиків" по тюрмах, кидають пострах між українських письменників. Майже десять літ треває упадок українського письменства: воно оживилось аж під конець 50-их років. Шевченко повертає з неволі, оголошує свої невольницькі твори, замешкує в Петербурзі. Тут пораєсь запопадливо Куліш і Костомарів. Головні члени Кирило-Методиївського Братства знов разом. Робота їх знаходить живий відгомін на Україні. З усіх сторін відзиваються нові письменники. Відживають ідеї Кирило-Методиївського Брацтва. Одна із сих ідей, знесенє кріпацтва, стає пекучим питанєм дня в цілій Росиї. Інтелїґенция українська занимаєся справою народної просьвіти, видає ряд книжок для народу. Повстають українські недільні школи. В літературі йде боротьба проти кріпацтва. До найвизначнійших літературних творів, в котрих сеся ідея виступає на першому пляні, належать народні оповіданя Марка Вовчка (вид. р. 1858, 1862, 1865 і т. д.). Вони є спільною власностию Мариї Велинської-Марковички й Опанаса Марковича. Літературна вартість сих оповідань не менча, як їх социяльне значінє.

Лиш деякі із сих оповідань, ("Три долі'", "Девять братів і десята сестричка Галя") впадають у тон не в міру солодковато-плаксивий, та грішать млявостию й розволіклостию. Велика їх більшість свобідна від сих хиб. Їх ревний тон згідний з манерою народних оповідачів. Етнографічна закраска і зразки народної фантастики не псують реальної їх основи. Социяльний підклад всюди вірний і виступає виразно. Композиция ясна, прозориста, мистецька! Оповіданє йде жваво. Воно тим вірнійше, що вложене в уста селян, осьвічує події з їх становиска, пливе немов безпосередно з серця мас народних. Глибока прихильність автора до закріпощеного люду додає оповіданям Марка Вовчка чарівної сили, що підбиває серце читача. Мірою вартости вражіня, яке викликали оповіданя Марка Вовчка, є вітхнений, ентузиястичний привіт з боку Шевченка, і факт, що знаменитий Турґенєв переклав їх на літературну мову великоруську. Школу Вовчкову видно опісля в оповіданях П. Кузьменка, і талановитого Митр. Александровича Олельковича. ("Три пани", "Пяниця") і и.

Колесса О. М. Столітє обновленої українсько-руської літератури — 173

З початком 60-их років доходить українська література до ще більшого розцьвіту. Куліш громадить поважний гурт белетристів і кількох учених коло "Основи" (1861-1863). Вона стає головним орґаном українсько-руського письменства, порушує много важних проблемів історичних, національно-політичних і социяльних, дає товчок до живійшої літературної продукциї.

Під той час здобуває собі розголос цілий ряд письменників.

На 60-ті роки припадає осередок першої фази літературної діяльности байкописця Л. Глібова (1827-1896), що другим наворотом виступає на арену літературну під конець 80-их років. Теплом весняним обвіяні його поезиї ліричні. В його байках більше любови и щирого запалу, як іронії й сатири.

Тепер друкує С. Руданський (ум. 1873 р.) свої (в 50-их роках написані) твори, поблискучи у сьпівомовках живим народним гумором, кидаючи нам у піснях кілька перлин лірики. Під той час з'являє ся поважний гурт повістярів.

Данило Мордовець (род. 1830 p.) пише свої народні оповіданя ("Салдатка", "Дзвонар", "Старці"), близші до народного житя як ті, що появились у 80-их роках, а в котрих більше мрій про бувальщину як реальної дійсности. В оповіданях Мордовця дзвенить сердечність, подібна до лірики Глібова. Зміст їх недосяжний, переливаєсь в елегійних тонах як музична мельодия. В тій ориґінальній повістярській ліриці та в дрібних оповіданях лежить літературне значінє Мордовця, а не в історичних повістях.

Ганна Барвінок — Кулїшева (род. 1828 p.) подає нам ряд доволі цінних нарисів, що нагадують манеру Марка Вовчка ("В осени літо", "Домонтар", "Вірна пара") з більшою перевагою елементу етноґрафічного. Копіованя в них більше, як артистичної композициї.

Ол. Стороженко (1805-1874) оголошує свої оповіданя, що сиплють іскрами народного гумору, дотепу й міткої обсервациї. Манера його оповідань фантастично-гумористичних (н. пр. "Закоханий чорт") нагадує Квітку, декуди Гоголя. Стороженків роман "Марко проклятий" — поема в прозі (оголошена в 70-их роках), розкриває нам пишні картини української природи і народної фантастики, впроваджує ряд ефектних сцен житєвих і колізий психольогічних. Поемі недостає артистичної одноцільности. Підклад історичний обдуманий слабо.

У письменників 60-их років богато ще материялу етноґрафічного, що розроставсь часто на шкоду артистичної композициї.

Колесса О. М. Столітє обновленої українсько-руської літератури — 174

І в поезиї, і в прозї чимало ще зразків народної романтичної фантастики; у віршах повно історичного козаколюбства. Але поруч сих елементів, що характеризують попередну фазу українського письменства, видно нову течію, внесену новими умовами народного житя.

Після знесеня кріпацтва показались нові хиби ладу суспільного, нові рани на народному організмі, нові жерела народніх злиднів. Житє вносить отже й до письменства нові проблеми социяльні; белетристи 60-их років малюють переважно добу перехідну між кріпацтвом і волею, і перші фази нового ладу. Знаменита хроніка Анатоля Свидницького (1834-1871) "Люборадські" написана з початку 60-их років, впроваджуючи до белетристики житє української інтеліґенциї, вибігає вже поруч перших оповідань Нечуя Левицького й Кониського у дальшу фазу української літератури в 70-ті роки.

Запопадливу літературну роботу 60-их років переривають нові переслідуваня з боку московських властий. Вони руйнують і почини організациї народної просьвіти на Україні як раз тоді, коли після знесеня кріпацтва всі заговорили голосно про єї пекучу потребу. Року 1863 скасовано недільні школи, вигнано раз на все українську мову з народної школи. Настає застій в українськім письменстві. Глухий час перериває з початком 70-их років заснованє південно-західного відділу геоґр. етноґрафічного товариства, що впливає животворно й на белетристику — але не надовго. Року 1876 спадає найтяжший удар на українську літературу, появляєсь безпримірний, одинокий в істориї людської цивілізациї указ, котрим заборонено друкувати в Росиї літературні твори українською мовою. Указ сей наложив найтяжші пута на українську думку й українське слово. Визначні письменники, як Нечуй, Кониський, Куліш, Мирний і ціла громада молодших письменників, приневолені друкувати свої твори в виданях галицьких або иньших заграничних. Деякі з українських письменників, не можучи перенести нечуваного гнету, раз на завсіди покидають Україну. До таких належав М. Драгоманів (1841-1895). Драгоманів — се оден із найвизначнійших умів України. Своїми працями історичними, фолькльорними і публіцистично-політичними, писаними майже на всіх мовах європейських, познакомлює він Европу з Україною, й Україну з Европою, впливаючи в високім степени на літературне житє цілої Руси-України. Нечуваний гнет

Колесса О. М. Столітє обновленої українсько-руської літератури — 175

що як мара наляг на українське письменство, не вбив його, не вбив народної душі. Як протест живого організму проти присуду смерти, піднялись нові таланти, що в 70-их та 80-их роках розширюють значно обсяг української белетристики, збогачують її новими типами, поглублюють погляди на народне житє. Сюди належить передовсім літературна діяльність Ів. Нечуя Левицького, П. Мирного, а в значній мірі Ол. Кониського і Як. Щоголева.

Ів. Левицький-Нечуй (род. 1838 р.) розсновуї перед нами всесторонний образ народного житя. Від блискучих елегійних споминів історичних ("Запорожці") переходить він до сучасної неволі рідного краю, політичного й економічного гнету з боку чужинців. Думка й уява Нечуя не спинюєся на одній верстві народу, на одній катеґориї типів. Він веде нас і до хліборобської хати ("Кайдашева сімя" і ин.), і на буйні степи між бурлак-наймитів ("Микола Джеря"), і в затроєну атмосферу фабрики ("Бурлачка"), і в сумерки бурсацького житя ("Хмари") і в домівку "старосьвітського батюшки", і в кабінет ученого професора ("Хмари").

Сімю українського мужика малює він реально з єї характеристичним індівідуалізмом, з еї невзгодинами, сварнями, злиднями, та рідкими хвилями радощів, з еї дрібними турботами і пекучими потребами, з недостачею просьвіти і хліба.

Відносини середних і висших верств українських до народу, конфлікти української сім'ї з елєментами посторонними — московським і польським ("Причепа"), відголоски "народництва" й народолюбства із тенденцийно підмальованими речниками ідей пациональних (Радюк, Комашко) і космополітичних (Саня Навроцька), із типами ентузиястів фразерів (Радюк) і заскорузлих теоретиків (Дашкевич), усе те підносить сучасне значінє повістий Нечуя тим більше, що з усіх його творів прозирає богата душа поета-артиста. На палєті має Нечуй богату скалю барв ясних і темних. Його душа вразлива і на пишну красу української природи, і на хмарні почуваня нещасливої, горем прибитої людини; з рівним талантом малює він і трагічну долю Марини ("Дві Московки") або Василини ("Бурлачка") і гумористичні нарікання баби Палажки та лайку Кайдашихи. Гумор Нечуя місцями незрівнаний, може йти навзаводи з гумором Квітки, Стороженка або й Гоголя.

Колесса О. М. Столітє обновленої українсько-руської літератури — 176

Обнявши українське житє в незнаній до тепер ширинї, орудуючи великим талантом белетриста живописця, став Нечуй-Левицький батьком социяльно-побутового роману в українському письменстві.

На томуж полі, що Нечуй-Левицький — чи-мало потрудився також Олександер Кониський (ур. 1836 p.). Його повісти з житя люду (Іван Бродяга, братя Чепіги, В день сьвятої волі) вносять дещо нового в нашу белетристику, і мають чималу вартість літературну. За те в повістях його з житя інтеліґенциї більше публіцистики як белетристики. Особи виведені Кониським у сих повістях, се живі уособленя думок для автора симпатичних або несимпатичних, всі вони промовляють довго й тенденцийно. Тенденция автора лежить більше в якомусь консервативному остраху перед відголосками європейської мисли й социяльного руху, як у ясно означених ідеалах. Через ту неясність сьвітогляду автора, його любі націонали [Семен Жук, — Артем Пригара, Тося Пащенківна ("Грішники")] виходять проти його волі такими самими карикатурами, як і їх антіподи "космополіти" (Бодько, Сила Федорович Гарбуз, Джур, Гайченко і ин.). Взагалі в сих повістях Кониського публіцист путає крила белєтристови-артистови.

Тенденцийну закраску, хоч у протилежному напрямі, мають і деякі оповіданя Ол. Пчілки. Знайшли в них відгомін нові стремліня українського жіноцтва, бажанє ширшої громадської діяльности й ширшої просьвіти.

В 70-их та 80-их роках з'являються повісти П. Мирного, і здобувають собі яко твори літературно-артистпчні відразу загальне признанє.

Зміст їх бунтарський, революцийний. Бунт здорової людської душі проти заповітреної атмосфери темного царства, в якій підростає молоде поколінє, виносячи окалічілі етичні понятя з нахилом до сервілізму й егоїзму; бунт в імя молодечих сьвіжих поривів братолюбства ("Лихі люде") — бунт проти погоні за наживою, окупленою людськими сльозами, проти торговлі людськими душами, проти глуму, наруги і знущаня дуків і здеморалізованого чиновництва над беззахистними злидарями — ("Повія"), бунт горячого, поривистого селянського серця, вразливого на людську і свою кривду, проти попутаної сіти поганого социяльного ладу, що в'їдавсь у тіло народної маси — ("Хіба ревуть воли"), такий бунт, що допроваджує до невздержного вибуху, і кінчить

Колесса О. М. Столітє обновленої українсько-руської літератури — 177

ся катастрофою для бунтаря, знайшов знаменитого живописця в особі П. Мирного. Супроти повістий Нечуя-Левицького бачимо у Мирного більше з'осереджене уваги автора на житю селян-хліборобів, розширенє социального підкладу з виключенєм питань національно-політичних, та поглубленє психольоґічної аналізи. Гумористична струнка в них незнана. Кольорит повістий Мирного ясний у декорациях, хмарний в малюнках появ житя. У автора сего бачимо сьвідому ціль чи тенденцию у виборі фактів і типів; але самі факти й появи живі, реальні до найменшої подробиці. Оповіданє полискує в кождій стрічці незрівнаним чаром чистої як кришталь поетичної мови й белетристичної плястики. Мирний до сего часу перший український повістяр.

Таку саму ріжнородність у виборі тем з усіх областий з українського житя, яку бачимо в українській белетристиці почавши від 70-их років, подибуємо також у повістях молодшого поколіня письменників, між иньшими у В. Чайченка (ур. 1863 p.), M. Коцюбинського, В. Левенка і М. Школиченка. Менчі оповіданя з житя люду у Чайченка, і Левенка, і Коцюбинського оперті на реальній дїйсности, показують нові відтінки сучасної психольоґії й сучасного социяльного побуту українського люду: живе серце авторів вразливе на людську недолю, прихильне до народу, відбиваєся у сих малих оповіданях, як сонце в каплинах роси.

Але більші повісти Чайченка, Левенка і Школиченка взяті з житя української інтеліґенциї, сходять так само як повісти Кониського — на поле публіцистичної пропаґанди. Такі Кравченки ("Соняшний промінь"), Раденки, Гайденки ("На розпуті"), Судиєнки ("Пани й люди") і иньші типи, виведені в повістях Чайченка і Левенка, се ходячі автомати, набиті всякими політичними й социяльними, максімальними й мінімальними програмами: вони замісць ворушитись, боротись, жити всїми людськими нервами, засідають у кабінетах і мучать взаїмно себе, і мучать читача до загину всякими важнійшими й менше важними питанями та моральними проблемами.

Блідість, анемічність, незвичайна балакучість Чайченкових та Левенкових типів, часто й таких, яких автори окружують очевидною симпатиєю (Гриць Судиєнко в повісти "Пани й люди"), має в великій мірі своє жерело в політичному устрою росийської держави, що накладає пута на всяку свобідну думку і відтинає живій людині спроможність громадянської дїяльности. Таким способом енергія, що мала-б іти на діло, йде на теоретичну балачку.

Колесса О. М. Столітє обновленої українсько-руської літератури — 178

Таким балакунам підсуває Чайченко і Левенко силоміць проґрамову діяльність, про яку мріють хиба самі автори: es lebt im Gesang, was im Lcben untergeht... Пропаґаторська тенденцийність і перевага балачки над самим житєм знижує літературну вартість сих повістий. Талант такої діяльної й енерґічної людини, як Чайченко-Грінченко може легко увільнитись від згаданої манери.

Одну із сьвітлійших картин літературно-національного житя на Україні, представляє театр. Є він одиноким пристановиском українського слова і причинюєся до збогаченя й оживленя драматичної літератури. Драма українська послідних часів розширюєсь так само як і белетристика також на житє інтеліґенциї, осьвічуючи при тім відносини інтеліґенциї взагалі до народу. Такі твори як "Не судилось" Старицького, і "Нахмарило" Чайченка, се паралелі до анальоґічних повістий Левицького-Нечуя і Чайченка. Серед великої многоти драматичних творів більше або менше оригінальних, визначуються замітним талантом твори М. Кропивпицького (род. 1841 p.), одиничні проби Мирного і Люд. Старицької (Сафо), особливож писаня Карпенка-Карого Тобилевича (род. 1845 p.). Вибір інтересних прояв із сучасного родинного й социального житя українського люду, правда й реалізм, що йде рука в руку з глибшою думкою і прихильностию до народу, вироблена драматична техніка й гарна мова наіскрена народним гумором, надає творам Карпенка першорядне значінє в нашій драматичній літературі.

Ліпші витвори драматичної поезиї 80-их та 90-их років, становлять значний поступ у порівнаню із попередними творами драматичними, що не далеко відбігли від свого прототипу Наталки Полтавки. Тепер сходить етнографічна та мельодраматична манєра на другий плян, а на перший виступають людські стремліня, пристрасти й житєві колізиї. Реалізм і простота здобуває собі перевагу над сентиментальним декляматорством або котурноватостию героїв давнїйших драм. У творах Тобилевича, а подекуди й Кропивницького та Мирного ("Лимерівна"), бачимо вже гарні почини драми народної в кращому значіню того слова, почини, яких ще не має більшість словянських літератур.

Дослідні два-три десятки літ в істориї українського письменства, се час буйного розвитку повісти і драми; поезия лірична й епічна не була в силі наблизитись до тої висоти, на якій поставив поезию Шевченко. Але й те поле не стоїть за той час

Колесса О. М. Столітє обновленої українсько-руської літератури — 179

облогом. Старі сьпіваки: Глібів, Куліш, Кониський, досьпівують свою пісню. Досьпівує її й Яків Щоголів (1824-1898). В його "Ворсклі" (1883), збірці поезий писаних найбільше в 70-их роках, відживають пориви давного поверховного козаколюбства, і помисли балядово-романтичні, і образки етноґрафічні, але поруч них дзвенить і нова пісня з підкладом социяльним, пронизана сучасним горем і тугою рідного люду.

Дрожачою рукою ще раз вдаряє Щоголів по струнах у своїй "Слобожанщині" (1898), бажаючи засьпівати на давні голоси, але пісня вийшла сумна, повна старечої задуми й передсмертної мелянхолії.

Ураз із послідними позвуками мельодиї старих сьпіваків чим раз сьмілійше і голоснійше дзвенить пісня молодого гурту, перенимаючи провідну мельодию. Вістрєм сатири і блискавкою запалу мигнув і замовк В. Самійленко. Полилися довгою, богатою струєю поважні, холодні пісні В. Чайченка, але вони пливуть без тої сили, що проломлює шлях до людських сердець.

Знайшлась та сила, бадьорість і енергія в кількох ліричних звуках, що добулись із дівочих грудий Лесі Українки: знайшлась та сила чутя і в деяких жалібних, скорбних піснях П. Граба, що із студених сумерків далекої півночи промовляє немов живцем закований у домовину, нагадуючи нам, що не перевелись ще на Україні страдальці за сьміливу громадянську думку, що Україна в неволі, що міцні й тяжкі єї кайдани.

Але киньмо ще оком по сей бік кордону, та уявім собі хоч найвизначнійші моменти в розвою літератури галицько-руської. Русь Галицька, відірвана ще в XIV столітю від федерациї руських князівств, переходить при кінці XVIII ст. зпід панованя польського під Австрию, в стані крайнего занедбаня так социального як і духового.

Перший яснійший проблиск на єї хмарному небі становить діяльність кружка молодих ентузиястів, котрих душею був Маркіян Шашкевич (1811-1843). Під впливом літературно-народного відродженя иньших народів словянських, під безпосередними імпульсами звістних йому творів літератури української, ставить він за ціль свого житя: розбудити народного духа галицької Руси, відродити й оживити галицько-руське письменство, оперти його на народних основах, і підняти маси сільського люду із материяльного та духового занепаду.

Колесса О. М. Столітє обновленої українсько-руської літератури — 180

Серед загального розбудженя політичного житя 1848 р. відновлюють товариші і приклонники М. Шашкевича його ідеали, підіймають стяг національної окремішности малоруського народу але не всім довелось довго працювати під сим стягом, а що гірше, не всі остались йому вірними. Ів. Вагилевич (1811-1866) стає на службу у Поляків, і вмирає в крайній нужді. А. Могильницький (1811-1873) не докінчує своєї поеми Скит Манявський, що заповідала чималий талант поетичний. М. Устиянович (1811-1885) покидає народний тон і народну мову своїх перших творів, що з'єднали йому широку популярність і подавали немалі надії; а Я. Головацький (1814-1888) просто спроневірюєсь ідеалам своєї молодости, покидає університетську катедру, з котрої з початку голосив ідеї Маркіянові, і стає пропаґатором "обрусіня".

Головацький мав цілий гурт одномисленників між галицько-руськими письменниками. Письменники ті зневірились що до жизненности і будущини українсько-руського народу і його письменства, покинули працю над його розвоєм, принимаючи за свою — готову літературу великоруського народу. Вони виреклись живої народної мови, чужої, великоруської мови літературної не навчилися, і пишуть макаронічною мертвеччиною. Але сеся парість галицько-руського письменства, видимо, з кождим днем нидіє і всихає, як галуза відтята від живого рідного пня. По перших пробах запопадливої працї товаришів Маркіянових, по пробі літературно-народної орґанізациї в 1848 р., розвельможились знов на довгі літа в галицько-руській белетристиці панеґіричні привіти з нагоди всяких "тезоіменій", а навіть довголітні спори за обрядовщину, азбуку і правопись, ті чисті продукти правдивого рутенства, знайшли доступ до поезиї. В літературі галицько-руській настає фаза здеґенерованя і безплідности.

Новим, ширшим руслом поплило літературне житє галицької Руси в 60-их роках, коли дійшла сюди бистра филя письменської продукциї української, особливож коли стали у нас звістні і популярні твори Шевченка. Вони викликали серед молодшої громади галицьких Русинів нечуваний ентузиязм, даючи почин цілому рядови журналів і творів українофілських. Українолюбство було з початку у письменників, що гуртувалися у "Вечерницях", "Меті", "Ниві", "Русалці" і ин. поверховне. Поети ті мріли про козацькі жупани та гетманські булави, гуляли ураз із козаками "на кониках

Колесса О. М. Столітє обновленої українсько-руської літератури — 181

вороненьких по степу широкім", і не лишень не дали нічого нового поезиї, але скарикатурували мимохіть слабші боки Шевченкових творів.

Сеся примітивна з початку українофільська література стала небавом поважнійша, причинилась у значній мірі до поглубленя національної самосьвідомости, станула відразу на демократичному ґрунті і пропагувала ідею практичної діяльности для добра мас народних. В тім і лежить єї історична заслуга. З того гурту вийшло таке поважне нині товариство, як "Просьвіта", з його керманичем, заслуженим на многих полях, професором Омеляном Огоновським (1833-1894).

В стремлінях та ідеалах перших українофілів, корениться літературна діяльність пізнійшпх їх епігонів 70-их та 80-их років. В. Барвінський (1850-1883) талановитий публіцист, дає нам ідучи слідом Ф. Заревича, поважнійші проби повісти з житя галицько-руської інтеліґенциї; в енерґічну патріотичну струну вдаряє К. Устиянович (род. 1839 p.), звертаючись і в поезиї епічній і драматичній також до споминів історичних, до княжого періоду; богату низку еклектичних віршів продукує В. Масляк (род. 1858 p.). Гарні почини комедиї з житя інтеліґенциї дає Гр. Цеглинський (род. 1853 p.).

Найвизначнійший талант, що виступає в українських публікациях 60-их та 70-их років, Юрий Коссован-Федькович (1834-1888), не був галицьким Русином. З походженя він буковинський селянин, носить імя шляхоцьке, розвиває свій талант поетичний під впливом літератури української, а його літературна діяльність стає передовсім популярна в Галичині. Поезиї Федьковича мають характер ліричний. В них як і в своїх повістях не обіймає поет широких овидів суспільних і політично-національних як Шевченко, не обіймає цілого народу. Він вибирає тіснійший сьвіт вражінь особистих і житя, терпінь, радощів та ідеалів люду, з котрого вийшов, своєї рідної Гуцульщини, але в тому тіснійшому сьвіті є він повним паном, мистецьким орудником змісту і форми. Особливо його оповіданя з житя Гуцулів відзначуються такою плястичною характеристикою виведених типів, таким сьмілим і ярким з'ображенєм їх горячого темпераменту, їх почувань і пристрастий, що треба їм визначити одно із перших місць серед словянських повістий із народного житя.

Колесса О. М. Столітє обновленої українсько-руської літератури — 182

Широку літературну діяльність розвиває майже рівночасно другий буковинський Русин Сидір Воробкевич Млака (род. 1836 p.).

Але ані в поезиях ані повістях Федьковича, а тим менше його слабших сучасників белетристів, не могла Галицька Русь знайти ясних провідних думок, ширших социяльних та політично-національних ідеалів. Банальні оклики українофільські дрібнійших поетів надокучили публиці. Народолюбство потребувало глибшої основи. Нові умови житя і нові питаня социяльно політичні і літературні вимагали осьвітленя не специяльного галицького, але ширшого все-украінського та європейського. Нову струю європейської мисли, новий фермент вносить до галицько-руської суспільности Мих. Драгоманів. Під його впливом познакомлюєсь молода ґенерация із літературними прямованями західної Европи, познакомлюєсь із артистичними і социяльними проблемами, видвигненими в європейській белетристиці, приладжує їх до умов галицького житя й галицько-руського письменства.

Социялізм німецький перероджений опісля в галицький радикалізм що до змісту, а що до літературної форми — реалізм французький, чи радше Золізм, модульований опісля на всякі лади — се ті кличі, що надають на якийсь час тон літературним продуктам духових епіґонів Драгоманова, викликуючи опісля творчість ориґінальну, самостійну.

Найвизначнійшим репрезентантом тої групи белетристів, а заразом найзамітнійшим сучасним письменником галицько-руським значіня всеукраїнського є Іван Франко (род. 1856 p.).

З боку ріжнородности літературної творчости, можна його порівняти хіба з П. Кулішем. Нема галузи нашого письменства, що не носила-б на собі слідів Франкового пера. У Франка замічуємо цікаву прояву, дуже рідку в європейських, навіть найвизначнійших письменників: холодний науковий скептицизм і наклін публіцистичний не вбив у него белєтриста. З творів Франка і повістярських і поетичних віє сьвіжість, енергія і сила.

Боротьби сучасного социяльного житя, стремліня сучасної європейської мисли і прямуваня нашого столітя знайшли сильний відгомін так у його поезиях як і оповіданях, осьвічених щирою трівкою любовю народу, основаних на глибокому знаню народного житя, народної душі і поезиї. Той сильний відгомін социяльно-політичних окликів європейських, се струна нова, не знана до того

Колесса О. М. Столітє обновленої українсько-руської літератури — 183

часу в українсько-руській белетристиці. Социальна чи політична тенденция відзиваєсь голосно в усіх його творах, хоч рідко псує вона їх артистичну вартість. Одинокий важнійший його витвір поезиї не тенденцийної, се "Зівяле листє". На перекір заголовкови знаходимо там сьвіжі, буйні вицьвіти глибокого і богатого чутя, і перли поетичної форми; сеся збірка, се вершок його дотеперішної поетичної творчости. Франко не придержуєсь якогось одного літературного напряму, одної школи, хоч ославлено його як "натураліста". Метод літературний, манера і добір тем залежить від його кождочасного настрою. Після сучасних натуралістичних картин п. з. "Борислав" і "На дні", йде у него історично-фантастична повість "Захар Беркут". Після "Місці" і "Ґави" романтична казка "Без праці"; після реалістичної драми "Украдене щастє", з'явилась драматична фантазия "Сон князя Святослава"; після "Сурки" і "Тюремних сонетів" зацвило "Зівяле листє". Хоч Франко малює найчастійше темні появи людського житя, яркі картини народного горя — він не пессиміст. З твердих умов теперішного социяльно-політичного ладу рад би він викресати іскру, що кидала-б струю сьвітла в будущину. Поетичний оклик Франка — се енерґічне: "Vivere memento!".

Поруч Івана Франка, в части під його впливом розвиваєсь поважна громада молодших письменників. Талановита поетка Юл. Шнайдер, замітна публіцистка і повістярка Н. Кобринська, повістярі: Осип Маковей, Андрій Чайковський, С. Ковалів, Тим. Бордуляк, талановитий автор "Листів із чужини", Ярослав Окуневський, і наймолодші белетристи: В. Стефаник, Ол. Мартович, В. Будзиновський, Б. Лепкий, Д. Лукіянович і и., оживлюють сучасний літературний рух галицької Руси, котрого осередком стає перший українсько-руський місячник "Літературно-науковий Вістник".

Незалежно від Франка підоймаєся на Буковині визначна повістярка Ольга Кобилянська (род. 1865 р.). Психольоґічна аналіза найдрібнійших відтінків почувань жіночого серця доходить у неї до мікроскопійних тонкостий ("Царівна"). Несказана ніжність чутя поетки сполучена у неї з такою вразливостию на красу природи, яку замічуємо хіба у малярів-плєнеристів ("Битва"). Зміст єї повістий має за осередок житє інтеліґентної женщини, єї боротьбу із заскорузлими поглядами свого окруженя, бажанє житя, волі, сьвітла... Кобилянська — се поруч Ів. Франка найвизначнійший талант белетристичний австрийської Руси-України.

Колесса О. М. Столітє обновленої українсько-руської літератури — 184

Найновішу фазу галицько-руської літератури знаменує значне розширенє духового кругозору, вразливість на прояви житя і літератури иньших народів європейських, і ріжнородність літературної продукциї оригінальної і перекладів (найзамітнійший перекладчик В. Щурат), значне виробленє поетичної техніки, розвій і очищенє літературної мови, що виломлюєсь від незрозумілих провінциялізмів, і стає чим раз більше всеукраїнською, а наконець скріпленє і блискучий розвій осередка літературно-наукової продукциї, — "Наукового товариства імени Шевченка".

Усї ті появи подають як найкрасшу надію на будущину, а промінє літературної праці розходиться із галицького осередка далеко поза границі Галичини, присьвічуючи нашим закордонним братям у хмарній добі їх національної неволі.

Так представляються головні моменти розвою українсько-руської літератури і діяльність єї найважнійших речників.

А тепер киньмо ще кілька загальних заміток.

До найголовнійших основних прикмет українсько-руської літератури належать: реалізм, націоналізм, народність і демократизм. Українсько-руська література вже в самих починах нашого столітя показує великий наклін до реалізму. Реалізм у зображеню народного житя має в ній рішучу перевагу над иньшими напрямами. Виступає він особливо ярко в українсько-руській повісти, почавши від Квітчиної "Сердешної Оксани", а скінчивши на оповіданих Мирного та Франка. Романтичний напрям не дійшов у нашому письменстві ніколи до такого розгару, як у західній Европі, але виступає спорадично у поодиноких творах наших письменників, навіть у реалістів, в протягу далеко довшого періоду, як у иньших народів. Бачимо сей напрям і в "Марусі" Боровиковського, і в творах Метлинського та Шевченка, і у Кулішевій "Орисі", і в "Марку проклятім" Стороженка, в "Запорожцях" Левицького, і в Франковій фантазиї "Без праці", і в казці Мирного про "Правду та кривду".

Українсько-руська література є на скрізь національна. Любов рідної країни і рідного народу, се одна із найголоснійших струн, що дзвенить у ній через ціле столітє під ударами політичних злиднів нашого народу.

Українська література є народна і демократична.

Наш нарід не має так розвинених станів висших і середних, як другі народи. Наша шляхта і велика частина нашої інтеліґен-

Колесса О. М. Столітє обновленої українсько-руської літератури — 185

циї перейшла або в табор польський, або московський. Через те письменники наші мусіли звертати свою увагу головно на житє люду. На скілько серед нашої суспільности стала витворюватись верства інтеліґентна, знаходила вона поволи і своє місце в творах літературних так галицьких як і українських, особливо в письменстві трьох послідних десятків літ; але на тому полі не внесла наша белетристика богато нового до скарбниці європейської літературної творчости.

За те, що тикаєся простонародного письменства, що тикаєся белетристичних творів взятих з житя сільського люду, занимає наша література що до скількости, якости і часу першорядне місце між письменствами європейських народів. Таких повістий, як Квітчина "Сердешна Оксана", або "Маруся", що появились уже в половині 30-их років (р. 1834, 1837) — не було ще під той час в літературі європейській, а не богато їх є й до нинішного дня. Оповіданя з житя селян французьких Жоржа Занда виходять р. 1838 і 1840; оповіданя Ауербаха п. з. "Dorfgeschichten", взяті з житя німецьких селян, появляються щойно 1843 р. "Деревня" Григоровича, де змальоване житє великоруських селян, надрукована 1846 p., "Записки Охотника" Турґенєва вийшли аж 1852 р. Польські белетристи зачали звертати пильнійшу увагу на житє свого люду аж у послідних десятках літ, і не вспіли до тепер виказатись у тому напрямі, особливо на полі драматичної поезиї, ніякими визначними результатами.

Між тим українсько-руська література видала в протягу XIX столітя цілий ряд повістий, драм і поезий, взятих з житя мас народніх, що відзначуються так реальностию змісту, як і артистичним викінченєм. Наколи-б наша література не мала иньших імен, окрім Квітки, Шевченка, Левицького, Мирного, Федьковича і Франка, вона ще стояла-б на полі літератури простонародної висше від більшости літератур Европи. Такого речника мас народних як Шевченко, не має ні одна европейська література. Більшість творів так поетичних як і прозаїчних нашої белетристики характеризує й те, що вони що-до мови, стилю і поетичної техніки такі близькі до народної поезиї, як ні одна література европейська; через те письменство наше в далеко висшім степени приступне для широких мас, як у других народів. Коли маси народні, що здобувають собі чим раз більше значінє в социяльно-політичному житю, називають клясою будущини, то наше письмен-

Колесса О. М. Столітє обновленої українсько-руської літератури — 186

ство, що є вірним зеркалом житя, майже духовим орґаном мас народних, можемо назвати письменством будущини.

І коли-б відкрито для Европи літературу українсько-руську, як відкрито скандинавську і польську, наша література і наша богата народна поезия зробила б у згаданому напрямі не менше вражінє, як література скандинавська, котрою нині одушевлюєсь Европа.

Мимо таких прикмет нашої літератури, хоч і вона відсьпівує свою пісню у вселюдському концерті, хоч і вона заявила свою міць у тому великому ігровищу, де народи міряють крила свого духа, не признає нашого письменства частина тих, для котрих воно повинно бути своїм, рідним, дорогим. Перевертні відмовляють нашій літературі права на житє, не бачать єї краси и жизненности. Нехай не бачать! Сонце не перестає гріти й сьвітити, хоч нетлі не люблять його сьвітла...

На закінченє ще одна справа. Маю на думці питанє про відносини літератури українсько-руської до росийської. Питанє се становить ще й до нині "злобу дня" для деяких кругів суспільности росийської й нашої. Схарактеризую кількома почерками ті відносини.

Елементи живої, народної малоруської або українсько-руської мови продираються безпереривно чим раз більше у наших літературних памятниках, почавши від XI столітя, через шкаралущу церковно-словянщини, аж доки не запановують у них в XIX в. всесильно; запановують отже не много пізнійше, як народні елементи великоруські в свойому письменстві. В XII та XIII в., в часі, коли південна, київська Русь породила такі перли літературні, як літопись т. зв. Нестора, Слово о полку Ігоревім і иньші, у народу великоруського не було ще ніякої ориґінальної літератури. В XIII та XIV стол. київські монахи дають почин до літературного руху в великоруських осередках, у Володимирі над Клязмою та Суздалі. В XIV та XV стол. служать твори київських письменників за первовзори літературних продуктів письменства московського як "Сказание о Мамаевом побоище", "Задонщина". В XVII стол. вносять учені київські, вихованці Могилянської академії, струю європейської цивілізациї до заскорузлої московської суспільности, закладають школи, театри, дають почини просьвіті, реформують літературу.

Колесса О. М. Столітє обновленої українсько-руської літератури — 187

З початком XVIII стол. стає Українець Теофан Прокопович правою рукою Петра Вел. в епохальному ділі реформ. Під конець XVIII в. дає Україна літературі росийській таких письменників, як Богданович, Гнідич, Наріжний, Капніст і инь. В першій половині XIX в. стає Українець Гоголь реформатором росийського письменства, надаючи йому новий напрям реалістичний. Ще в другій половині XIX в. спомагають такі українські письменники, як Короленко, Мордовець і ин. росийську літературу. Аж у XIX ст. між иньшими в наслідок таких фактів, як указ з 1876 p., зійшло українсько-руське письменство в Росиї на таке становиско зглядом літератури росийської, яке занимала через цілий ряд століть література росийська зглядом українсько-руської.

Але живе народне слово, народна думка і самосьвідомість національна, що складаєсь на нашу літературу, як сильне жерело бистрої води, забиване, задавлюване в Росиї, бє живим могучим ключем у Галичині, дає цілющий напій цілому народови в його боротьбі за істнованє. І прийде час, коли те жерело і по той бік кордону проломить запори, і попливе чистою поважною струєю ураз із обновленим житєм національним вольної Руси-України...