Вайнгортовские чтения - 2003

ПОЛТАВА: АРХІТЕКТУРА, ІСТОРІЯ, МИСТЕЦТВО. Матеріали другої наукової конференції "Вайнгортівські читання", грудень 2003 р. / За ред. В. Трегубова. – Полтава, 2003. – 140 с.: іл. (Полтавське регіональне відділення Всеукраїнського Фонду відтворення видатних пам'яток історико-архітектурної спадщини імені Олеся Гончара) – Укр. мов. Наукове видання.

Збірник присвячений пам'яті видатного полтавського архітектора і дослідника Л.С.Вайнгорта. Матеріали збірника охоплюють широке коло питань з архітектури, археології, мистецтвознавства та історії Полтави і Полтавщини.

Представлені у збірнику матеріали публікуються вперше.

Для архітекторів, істориків, мистецтвознавців, широкого кола шанувальників історії та культури Полтави та Полтавщини.

Видання збірника уможливили:

• Державний проектний інститут “Міськбудпроект” (директор Б.Петтер);

• підприємство “Полтавархпроект” (директор М.Карюк);

• творче художньо-виробниче товариство “Естет” (директор С.Зозуля);

• творча художньо-виробнича фірма “Перспектива” (директор Т.Калініна);

• ТОВ “Біокор” (директор Л.Іцкович);

• ТОВ “АКБІ” (директор Л.Йоффе);

• ЗАТ “Полтавська металобаза” (директор Є.Кайдановський).

Усім меценатам оргкомітет висловлює щонайсердечнішу подяку за підтримку збереження історико-культурної спадщини Полтави.

©

Статті: Т.Пустовіт, В.Трегубов, Л.Шевченко, О.Супруненко, А.Артем’єв, І.Мельникова, О.Тітков, Л.Малікова, В.Мокляк, Л.Шендрик, О.Коваленко, В.Павлов, Н.Кочерга, В.Скриль, В.Ревегук, Ю.Мохірєва, Л.Івахненко 2003.

©

Світлини: В.Кожем’якін, І.Гур’янова, В.Трегубов, О.Бєлявська, Л.Шевченко, О.Супруненко, М.Радченко, В.Матосов, 2003.

©

Світлини з архіву Л.Вайнгорта: Т.Шульгіна (Вайнгорт), 2003.

©

Кресленики, рисунки: В.Трегубов, О.Бєлявська, Л.Шевченко, Г.Коваленко, В.Ленченко, В.Мокляк, Ю.Мохірєва, 2003.

©

Укладання: В.Трегубов, О.Бєлявська, 2003.

©

Обкладинка і макет: В.Трегубов, О.Бєлявська, 2003.

ОГЛАВ

Від редактора

3

Тарас Пустовіт
До питання про повоєнну відбудову міста Полтави

4

Валерій Трегубов
Відтворення Свято-Успенського кафедрального собору в Полтаві

22

Людмила Шевченко
Дворянське гніздо Муравйових-Апостолів на Полтавщині

33

Олександр Супруненко
Полтавському обласному Центру археології – десять років

40

Андрей Артемьев
О погребении кочевника на месте возрождения Свято-Успенского собора в Полтаве

53

Ирина Мельникова
Археологические исследования г.Полтавы в 1945-46 гг.

57

Олександр Тітков, Лариса Малікова
Література про пам’ятки найдавнішого минулого Полтави

59

Володимир Мокляк
Васильківська фортеця Української лінії (за матеріалами польових досліджень)

70

Людмила Шендрик
Козацтво Полтавщини напередодні та в період Північної війни і Полтавської битви

74

Оксана Коваленко
Адміністративні споруди Полтави ХVІІ-ХVІІІ сторіч

87

Віталій Павлов
Полтавська Кругла площа

90

Надія Кочерга
Дівочий інститут: культурознавчий контекст (до 185-річчя від дня заснування Полтавського дівочого інституту)

93

Валентина Скриль
Видатний скульптор і патріот

99

Віктор Ревегук
Культурне життя населення Полтавщини в умовах окупаційного режиму 1941-1943 років

102

Юлія Мохірєва
Символіка Полтавських олійних розписів

111

Лідія Івахненко
До 100-річчя Полтавського музичного училища ім. М.Лисенка

116

Вибрані матеріали з архіву Л.Вайнгорта
Історико-хронологічна ілюстрація спорудження пам’ятника командувачу армії генерал-лейтенанту О.І.Зигіну, який загинув у боях на Полтавщині 27 вересня 1943 р.

127

Наші автори

135

Виконком Полтавської міської ради

Управління містобудування та архітектури Полтавської облдержадміністрації

Полтавський національний технічний університет імені Юрія Кондратюка

Полтавське регіональне відділення Всеукраїнського Фонду відтворення видатних пам’яток
історико-архітектурної спадщини імені Олеся Гончара

ПОЛТАВА:
АРХІТЕКТУРА, ІСТОРІЯ, МИСТЕЦТВО

Матеріали ІІ наукової конференції
"Вайнгортівські читання"

грудень 2003 р.

Полтава
2003

3

ВІД РЕДАКТОРА

Друга наукова конференція "Вайнгортівські читання" далася важче, ніж перша. Але ми не маємо права ні зупинятися, ні знижувати вимоги, оскільки час спливає, пам'ять стирається, мине ще кілька років, і ми будемо писати про людей та події зі слів тих, хто лише чув про них, але не бачив ці події, не брав у них участі. Величезний історико-культурний масив, який ще досі іменується "радянською добою", не вивчений, не досліджений, не систематизований. Молоді архітектори, художники, мистецтвознавці, історики, археологи не знають імен своїх попередників, їх праць, творів. Маємо перерубане коріння, через що сік спадкоємності не живить сучасників. Живопис, скульптура, археологія, архітектура живуть сьогодні, не пам'ятаючи вчорашнього. Зникають імена, твори, події, споруди, втрачається зв'язок часів. Спостерігати за цим прикро і боляче. Паплюжаться, нівечаться історичні споруди (не тільки дореволюційні, але й радянські). Прикладів безліч. Із фасадів зрубуються архітектурні деталі, у міську тканину встромляються неоковирні протези, руйнується містобудівний масштаб, перериваються історично складені пішохідні зв'язки, виникають об'єкти, які спотворюють місто. Безсистемний, переважно малохудожній декор перших поверхів будинків, переобладнаних під торгівлю, та їх недосконала, різномаста реклама псують обличчя історичної Полтави. Сучасні молоді майстри олівця та пензля вчаться майстерності у кого завгодно, лише тільки не у своїх попередників-земляків.

Що сучасні архітектори, художники, історики знають про творчість Анатолія Щербака, Віктора Батурина, Олександра Шумиліна, Зої Котлярової, Павла Горобця, В'ячеслава Крачмера, Миколи Деренька, Віталія Пасічного та багатьох інших, що відійшли у вічність? У кращому випадку сучасники, можливо, лише щось чули про них. А це ж величезний потужний і дуже змістовний культурний пласт нашого міста.

Хто проектував та будував Білу Альтанку, хто відтворював після Другої світової війни майже нанівець знищену Полтаву, хто писав повоєнні полтавські пейзажі, хто досліджував стару і новітню історію міста і краю? Хто зараз, попри кон'юнктурні рогатки, безкультур'я і духовну ницість нуворишів та можновладців чесно, професійно та досконало творить сучасну культуру Полтави?

Ми прагнемо не тільки згадати всіх, але й ретельно дослідити їх творчі шляхи, вивчити і проаналізувати їхні здобутки, написати історію культурного розвитку Полтави минулих років та сторіч. Ми мусимо це зробити попри все. Ми будемо це робити доти, доки матимемо здоровий глузд та професійну гідність. Ми робимо це. Це наш професійний обов'язок перед нащадками.

4

Тарас Пустовіт

До питання про повоєнну відбудову міста Полтави

Щоб осмислити певну тему, дослідникові необхідно опрацювати значне коло різнобічних джерел: архівні документи, періодику, мемуари, епістолярію, щоденники тощо. Для вдумливого дослідника кількості їх завжди бракує, оскільки повнота джерел дозволяє уникнути прикрих помилок (яких так багато в мемуарній літературі), об'єктивніше висвітлити те чи інше питання.

Якщо торкатися теми повоєнної відбудови м. Полтави, то тут чудовим доповненням до спогадів Л.С.Вайнгорта (Вайнгорт Л.С. Записки провинциального архитектора. – Полтава, "Астрея-Информ", 2001. – 96с.) можуть стати архівні документи, зокрема звіти Управління Головного архітектора міста Полтави другої половини 40-х – поч. 50-х років, що зберігаються в Державному архіві Полтавської області (Ф.р-4125).

Попри свою офіційну сухість, вказані документи яскраво відображають дух епохи, масштаби робіт відбудови найбільших міст області; визначають стратегічні напрями діяльності регіонального архітектурного цеху.

Першим повоєнним звітом Управління Головного архітектора м. Полтави, що відклався у фонді, є звіт за 1948 рік. Він досить інформативний, містить 14 розділів, додатки зі світлинами (82 стор.). Підготовлений він на високому фаховому рівні, що свідчить про культуру оформлення відповідних документів.

Ураховуючи значний обсяг документа, пропонуємо загалові лише фрагмент звіту. На нашу думку, він дасть можливість дослідникам краще зрозуміти політичну і творчу атмосферу другої половини 40-х років, в якій працювали полтавські архітектори; діапазон діяльності Управління Головного архітектора м. Полтави, взаємовідносини інтелігенції з владою тощо.

Документ публікується вперше, подається мовою оригіналу, орфографія та правопис збережені.

Із звіту про діяльність Полтавського обласного відділу в справі
архітектури Управлінь Головних архітекторів міст Полтави та
Кременчука за 1948 рік.

Оценка работы руководящих кадров.

Для правильного освещения данного вопроса следует прежде всего указать на то обстоятельство, что в Полтаве и Полтавской области ощущается крайний недостаток в творческих работниках-архитекторах. Всего в области работает 9 чел. архитекторов с высшим образованием, из коих пять человек находятся на административно-руководящих должностях.

Из-за недостатка архитекторов многие руководящие должности замещены инженерами за счет выдвижения на эти должности молодых специалистов, окончивших Полтавский строительный институт. Такое положение

5

усугубляет работу облотдела и Управлений главных архитекторов гг.Полтавы и Кременчуга, архитектурно-планировочной мастерской.

Особенно в напряженных условиях работают архитекторы Полтавы и Кременчуга, которым приходится решать многочисленные творческие, архитектурно-планировочные и организационные проблемы по текущему и перспективному строительству городов, не имея у себя в аппарате творческих работников.

Однако, в этих условиях управления этих городов вполне справляются с оперативным руководством многообразного городского строительства и имеют ряд достижений в своей работе. Так, по г.г. Полтаве и Кременчугу в свое время были выведены из центров вредные промпредприятия, найдены правильные решения в вопросах индивидуального строительства, первоочередного восстановления памятников архитектуры (ампирный ансамбль в г. Полтаве), достигнуто хорошее качество работ в архитектурном оформлении отделки зданий вокзалов в гг. Полтаве и Кременчуге и др.

В условиях недостатка творческих кадров в архитектурно-проектных мастерских и недооценки градостроительных проблем в отдельных проектах главным архитекторам гг. Полтава и Кременчуг приходится уделять много внимания и времени, оказывая помощь авторам проектов при решении ими архитектурных и творческих вопросов.

Значительная роль работников Управлений главного архитектора гг. Кременчуга и Полтавы и инспекций в организационном направлении работ по благоустройству, озеленению. Особо следует отметить работу всего руководящего аппарата г. Полтавы под руководством главного архитектора по разработке комплексного плана первоочередного восстановления г. Полтавы и защиты его, совместно с Облпланом в Госплане УССР и правительстве...

Анализ творческого роста.

За отчетный период, как уже отмечалось выше, в творческом отношении выявили свой рост: из работников облотдела – нач. сектора планировки, инженер Бор Ю.М., зав бюро экспертизы инженер Рычинд А.П. Эти молодые специалисты нуждаются в повышении своей квалификации, для лучшего освоения нового участка работы, на который они выдвинуты.

Следует отметить творческий рост за время своей работы в мастерской, а особенно в 1948 году, инженера Завалий Н.Н., отличившегося в работах по вертикальной планировке, комплексному проекту благоустройства Первомайского проспекта, разработки проекта автобазы Союззаготтранс в г. Полтаве. Проявили творческий рост пом.[ощник] арх.[итектора] Лобода А.В. в разработке проекта восстановления техникума землеустройства в г. Полтаве.

Архитектора Квитко Н.В. – в проекте жилого дома (восстановление) для 27 мельницы.

Значительные творческие достижения имеет скульптурная группа: скульптор Хома, работавший над барельефом П.Мирного для памятника и проектом восстановления памятника гарнизону г. Полтавы и полковнику Келину.

6

Скульптор Багрий Ю.Ф. с успехом закончил работу над бюстом героини партизанского комсомольского подполья г. Полтавы – Ляли Убийвовк.

Бюст Панаса Мирного, земляка г. Полтавы, Героя Социалистического Труда академика Лысенко.

Значительных творческих успехов в работе достиг коллектив архитекторов в составе Вайнгорт, Шумилин, Гольдинов, работающих над проектом реконструкции центра Полтавы, которые в своей работе достигли творческого роста и в настоящее время успешно осуществляют руководство строительством отдельных объектов на главной Октябрьской улице.

Из молодых специалистов выпуска 1947-48 г. в системе Полтавского облотдела работает лишь два человека: арх. Крачмер и арх. Демиденко.

Арх. Крачмер работает в архитектурно-планировочной мастерской г. Полтавы со второй половины 1948 г. и своей работой, в творческом отношении, еще себя не проявил.

Архитектор Демиденко работает в проектном бюро г. Кременчуга и проявил себя на практической работе по проектированию как вдумчивый и технически грамотный специалист. В настоящее время ему поручается более ответственная работа по наблюдению и руководству жилищным строительством, на котором будет проверена его практическая деятельность на стройке.

Освещение работы в печати.

В центральной прессе: газетах "Правда", "Известиях" и "Правда Украины" за август 1948 г. были помещены информации о творческом шефстве архитекторов Ленинграда над Полтавой и проводимой работе по вопросу реконструкции г. Полтавы.

По этому же вопросу в обласной газете "Зоря Полтавщини" была помещена статья главного архитектора г. Кременчуга тов. Шлапаковского "Строить быстро, качественно и красиво".

Систематически помещались фотоснимки отдельных восстанавливаемых зданий в разделе "В Полтаве и по области".

19 сентября 1948 года в газете "Зоря Полтавщини" была помещена статья об итогах месячника по благоустройству города.

15 июля в редакции газеты "Зоря Полтавщини" была проведена творческая встреча архитекторов, скульпторов и художников Полтавы, информация о которой помещена в следующем номере обласной газеты.

12 мая 1948 г. совместно с редакцией газеты нами была сделана подборка "Відбудуємо Полтаву", в которой дана информация о ходе восстановления наиболее крупных жилых домов и школы...

Помимо этого по радио было подготовлено 2 выступления по вопросам благоустройства и озеленения города Полтавы.

В целях пропаганды архитектурных и градостроительных проблем г. Полтавы и области были организованы 5 общественных выставок городов Полтавщины и отдельные проекты восстанавливаемых зданий. Из них две выставки были размещены в витринах магазинов на Октябрьской улице в майские и октябрьские дни 1948 года.

7

Творческий отчет о шефской связи г. Ленинграда и г. Полтавы.

Творческая связь архитектурной общественности гг. Ленинграда и Полтавы была проведена по инициативе областных партийных и советских организаций при непосредственном участии и помощи начальника Управления по делам архитектуры при Совете Министров УССР тов. Остапенко М.А. и Союза советских архитекторов.
Творческая связь была проведена путем выезда в мае-июне 1948 г. в г. Ленинград группы архитекторов г. Полтавы, возглавляемой председателем горисполкома тов. Векленко М.В., и приезда в августе месяце в г. Полтаву группы архитекторов г. Ленинграда, возглавляемой действительным членом Академии архитектуры СССР Е.И.Катониным.

За время командировки и пребывания в Ленинграде было проделано нижеследующее:

1. На совместном заседании нашей полтавской делегации с Правлением ЛОССА обсуждены были конкретные вопросы творческой связи и намечен ближайший план работ.

2. Организована была в Доме Архитектора выставка ген. плана г. Полтавы и отдельных проектов и практики строительства г. Полтава.

На специальном заседании шефской комиссии, а затем расширенном заседании Правления ЛОССА с активом в течение 1 и 2 июня 1948 г. главным архитектором г. Полтавы тов. Вайнгортом Л.С. было сделано сообщение об истории строительства и генеральном плане г. Полтавы.

На высоком деловом и творческом уровне при большой активности прошло обсуждение всех творческих и практических проблем восстановления г. Полтавы, и, в частности, нашей работы по реконструкции центра.

В обсуждении участвовали: проф. Твелокмеер, проф. Свирский, член-корреспондент Академии архитектуры СССР главный архитектор г. Ленинграда тов. Баранов Н.В., действительный член Академии Архитектуры УССР Е.И.Катонин, главный архитектор Ленинградского отделения Гипрограда В.А.Гайкович, доктор архитектурных наук проф. Тверский Л.М., начальник отдела транспорта Ленинградского управления по делам архитектуры К.С.Кривцов и другие.

... 4. Особое внимание нами было уделено непосредственному изучению малоэтажного строительства, представляющего практический интерес для архитектурной практики в г. Полтаве. Для этой цели было проведено:

а) ознакомление с работами мастерских Ленпроекта, с разработанными и разрабатываемыми проектами 2-х этажных жилых домов во всем комплексе – от планировки кварталов вплоть до рабочих чертежей и деталей отделки фасада и интерьеров;

б) выезды с авторами отдельных проектов на места строительства, в частности, где по своим формам, масштабу, подходу к решению проблемы малоэтажного жилья выстроенные здесь дома наиболее импонируют запросам и характеру Полтавы и области.

...6. Специальное посещение Академии Художеств дало возможность изучить и рассмотреть лучшую в мире колекцию античной скульптуры и ар-

8

хитектуру слепков с мировых памятников архитектуры Греции, Рима, средневековья и.т.д.

Значительный интерес в творческом и познавательном отношении представляло собой ознакомление с подлинниками чертежей русской архитектуры Росси, Захарова, Расстрелли, Монферана и др., а также всех воспитанников Академии Художеств.

Следует указать, что само знакомство в натуре с памятниками мировой архитектуры (Адмиралтейство, Биржа, Зимний дворец, здание б. Сената и др.), а также весь город в целом, явились огромным творческим стимулом для работы полтавских архитекторов над проектом центра Полтавы...

При посещении ленинградскими архитекторами г. Полтавы была проведена следующая работа:

1. Дейтвительным членом Академии Архитектуры УССР Е.И.Катониным, начальником отдела охраны памятников г. Ленинграда т. Беляевым и архитектором Олейник были прочитаны в течение двух дней общегородские публичные лекции для интеллигенции города (присутствовало 300-400 чел.)

а) о плане реконструкции г. Ленинграда

б) о памятниках архитектуры г. Ленинграда

в) о ходе восстановительных работ дворца в Павловске

2. На спец[иальной] встрече у секретаря обкома КП(б)У Маркова были обсуждены вместе с ленинградскими архитекторами основные практические проблемы восстановления г. Полтавы и возможного практического участия ленинградских архитекторов в восстановлении Полтавы.

3. На собрании архитектурно-инженерной общественности г. Полтавы и организованной для этой цели выставки работ по реконструкции Полтавы были обсуждены основные градостроительные проблемы и текущие вопросы восстановления Полтавы. При этом была развернута творческая критика проводимой работы, разбор отдельных проектов, рассмотрение генплана реконструкции г. Полтавы с выездом на место в основные планировочные узлы города.

Особое внимание было уделено восстановлению архитектурных памятников, их осуществлению в натуре.

Вся эта работа на протяжении нескольких дней, в которой принимал участие лично председатель горисполкома, принесла значительную практическую помощь в проектировании и восстановлении г. Полтавы...

4. Были проведены выезды для ознакомления с историческими памятниками Полтавы, а также в пределы области для ознакомления с практикой колхозного строительства, с ходом работ по восстановлению с. Диканьки и ознакомления с памятниками архитектуры...

Державний архів Полтавської області. Ф.Р.-4125.-оп.2.-спр.11. Машинописна копія.

9

Highslide JS
Восстановление дома Советов (исторический памятник XIX ст.). Фото 1948 г.

Highslide JS
Завершение работ по восстановлению жилого дома ПРЗ по ул. Ленина № 5. Фото 1948 г.

10

Highslide JS

Highslide JS
К предстоящему сооружению памятника генерал-лейтенанту Зыгину в г. Полтава.
Проведение экспериментальной установки подвижного макета на различных местах города для выбора места
строительства памятника. На площади им. Ленина (фото вверху) и на оси каштанового бульвара. Фото 1948 г.

11

Highslide JS

Highslide JS
Восстановленное общежитие Облстройтреста по ул. Пушкина № 53. Фото 1949 г.

12

Highslide JS
Восстановленный жилой дом по ул. Пушкина № 6а.
Фото 1949 г.

Highslide JS
Восстановленная школа по ул. Пролетарской.
Фото 1949 г.

Highslide JS
Восстановление клуба железнодорожников на привокзальной площади Полтава-Южная. Фото 1948 г.

13

Highslide JS

Highslide JS

Восстановленная городская водонапорная башня в г. Полтаве по ул. Б. Решетиловская.
Сборно-металлическая конструкция. Фото 1949 г.

Highslide JS

Highslide JS

Образцы последних изделий скульптурной мастерской Управления Главного архитектора г. Полтавы.
Фото 1949 г.

14

Highslide JS

Highslide JS
Трудящиеся г. Полтавы на воскреснике по благоустройству города. Весна-лето 1949 г.

15

Highslide JS
Начало работ по устройству парка.
Геодезисты Управления Главного архитектора г. Полтавы за разбивкой парка. Фото 1948 г.

Highslide JS
Работы по благоустройству и озеленению г. Полтавы в 1948 г. с участием общественности.
Озеленение площади Ленина. Фото 1948 г.

16

Highslide JS
Новый сквер в квартале ул. Ленина. Фото 1949 г.

Highslide JS
Делегация ленинградских архитекторов знакомится с историческими местами г. Полтавы. Фото 1948 г.

17

Highslide JS
Начало работ по расчистке площади для выставки 12 сентября 1949 г.

Highslide JS
Панорама строительства выставки. 18-19 сентября 1949 г.

18

Highslide JS
Главный вход на выставку. Фото 1949 г.

Highslide JS
Ночной вид выставки в день открытия на той же площадке. 25 сентября 1949 г.

19

Highslide JS
Отдел Механизации на строительной выставке в г. Полтаве. Фото 1949 г.

Highslide JS
Павильон Полтавского Сахсвеклотреста. Фото 1949 г.

20

Highslide JS
Президиум выставки (третий справа Л. С. Вайнгорт). Фото 1949 г.

Highslide JS
Павильон города Кременчуга. Фото 1949 г.

21

Highslide JS

Highslide JS

Павильон Полтавской прядильной фабрики.
Фото 1949 г.

22

Валерій Трегубов

Відтворення Свято-Успенського кафедрального собору
в Полтаві

У липні 2003 року на Соборному майдані Полтави відновилися роботи з відбудови Свято-Успенського кафедрального собору, яка здійснюється в рамках реалізації Державної Програми відтворення видатних пам'яток історико-архітектурної спадщини України, затвердженої Постановою Кабінету Міністрів України № 700 від 23 квітня 1999 року.

Початку відтворення собору передував комплекс науково-дослідницьких та проектно-відтворювальних робіт, які фактично розпочалися у 1972 році виконанням автором цих рядків дипломного проекту "Історико-археологічний заповідник Полтави". Керівником та натхненником дипломного проекту був доцент Полтавського інженерно-будівельного інституту Л.С.Вайнгорт. В якості центрального об'єкту заповідника проектом пропонувалося створення підземного музею історії та археології Полтави, розташованого на місці зруйнованого Свято-Успенського собору. Про його відтворення з огляду на існуючий в СРСР на початку 1970-х років політичний режим не могло бути навіть мови. Відкриті фундаменти собору передбачалося використати як експозиційні поверхні музею. Одночасно відкриття фундаментів та їх консервація фактично означали музеєфікацію залишків собору. Проект також передбачав з'єднання підземного музею та існуючої соборної дзвіниці заскленим арковим переходом і створення у дзвіниці та підземній частині цілісної музейної експозиції.

Із виконання дипломного проекту розпочався шлях до відтворення головної православної святині Полтавщини, який можна поділити на декілька принципових етапів.

Протягом першого етапу (1973-1990 рр.) були здійснені попередні бібліографічні та історико-архівні пошукові роботи, які лягли в основу розробки першої, декларативної версії графічної реконструкції собору.

Перша версія реконструкції Соборного комплексу (1990-1991 рр.), виконана автором цих рядків за участю дипломниці Олени Одарич, ґрунтувалася на графічних побудовах ортогональних проекцій Собору за його перспективними фотографічними зображеннями. Ця версія досить точно відтворювала загальні маси, силует та членування Соборного об'єму, але мала певну гіпотетичність та неточність відтворення деталей, пластичних елементів стінового декору, планів та інших складових соборної композиції. Фізичні розміри Собору у першій версії відтворення суттєво відрізнялися від істинних.

Протягом польових сезонів 1995, 1996 та 2000 років експедиція архітектурного факультету Полтавського державного технічного університету ім. Ю.Кондратюка (керівник: кандидат архітектури, доцент Валерій Трегубов) виконала дослідження залишків Свято-Успенського кафедрального Собору в Полтаві.

23

Highslide JS
Початок реального дослідження історичних
фундаментів собору. Учасники розкопок під
керівництвом В. Трегубова (на світлині –
крайній праворуч. Липень 1995 р.
Світлина В. Кожем'якіна.

Враховуючи те, що ділянка Собору розташована на території суворого режиму охорони, в місці можливого існування культурних шарів скіфської та давньослов'янської діб, дослідження проводились за участю фахівців Полтавського центру охорони та досліджень пам'яток археології Олександра Супруненка та Ірини Кулатової.

Основною метою досліджень було визначення точного розташування Собору, а також виконання архітектурно-археологічних обмірів та обстеження історичних фундаментів.

Визначення майбутніх місць шурфування показало високу точність першої версії наукової реконструкції Собору.

Шурфуванням відкрито історичні фундаменти Собору, котрі після його висадження у повітря у 1930-ті роки були поховані під землею.

В результаті досліджень встановлено наступне:

Історичні фундаменти Свято-Успенського кафедрального Собору збереглися практично за всім периметром будівлі. Судячи з обстеження, їх було розібрано поспіхом, в різних місцях на різну глибину. Зокрема, глибина залягання верхнього рівня фундаментів від денної поверхні коливається від 15-30 см до 180-250 см. Краще збереглися фундаменти XVIII сторіччя. Фундаменти прибудови XIX сторіччя демонтовані майже на всю глибину.

Під час шурфування знайдено велику кількість уламків архітектурних оздоб Собору (карнизи, віконна лиштва, капітелі пілястр), його металеві деталі (затяжки підпружних арок, дверні ручки, металеві карнизні кільця, сували тощо), керамічні деталі (плитки підлоги, зразки цегли різних періодів, футеровочні плитки пічок, пічні кахлі). Всі знахідки стратиграфовано, обміряно і збережено.

Дослідженням встановлено, що глибина залягання підошви фундаментів Собору становить близько 3,50 м від денної поверхні ґрунту. Підо-

24

Highslide JS
Розкопки та демонтаж залишків історичних фундаментів собору.
Липень 2000 р. Світлина І. Гур'янової.

шва фундаменту має висоту близько 50 см і складена з гранітних брил різної фракції (від 0,012 до 0,2 куб. м.) на вапняному розчині. Ширина підошви фундаменту нефіксована і становить близько 3,5 метрів. На підошву спираються фундаменти комбінованої кладки (обпалена цегла із вкрапленнями гранітних брил) на тому ж вапняному розчині. Ширина фундаментів становить близько 3,0 метрів.

Суцільні стрічкові фундаменти закладено в траншеях, викопаних у материковому ґрунті. Шурфуванням поруч із зовнішнім боком фундаменту виявлено наступну послідовність шарів: 20-30 см – шар сучасного рослинного ґрунту, 30-100 см – шар привізного ґрунту-засипки, далі, до самої підошви фундаментів, – материкова глина без ознак ґрунтової вологи.

Цегла фундаментів XVIII сторіччя не має чіткої, правильної форми. Її розміри коливаються в межах 27-30 см(довжина), 14-16 см (ширина), 8-9 см (товщина), що характерно для цегли ручного формування часів будівництва Собору. Колір цегли – світло-вохристий, з ледь помітним рожевим відтінком.

Нерегулярно, з невисоким ступенем точності виконано й саму кладку. Розміри розчинних швів коливаються від 8 до 40 мм. Відхилення ложків окремих цеглин від горизонтальної площини (особливо в середині мурів) іноді перевищує 5 см.

Спираючись на обміри фундаментів колон середохрестя, пілястр вівтарної прегради та на результати побудовчого аналізу світлин інтер'єру Собору, встановлено габаритні розміри колон та інтерколумніїв, що дало змогу визначитися з розмірами поздовжніх нав Собору.

Шурфуванням встановлено місця штрабування фундаментів прибудови XIX сторіччя. Фундаменти прибудови було закладено на ту ж саму гли-

25

Highslide JS
Нульовий цикл відтворення собору завершений. Грудень 2000 р. Світлина В. Трегубова.

бину, що й фундаменти об'єму XVIII сторіччя. Ширина фундаменту прибудови дещо менша і становить близько 2,1 метри. Фундаменти прибудови було складено на вапняному розчині з червоної випаленої цегли.

Неспівпадання розмірів цегли XVIII і XIX сторіч зумовило досить механічне, навіть брутальне штрабування західних стін Собору у перебігу прибудовування нартексу наприкінці XIX сторіччя. Поздовжня вісь Собору відхилена від напрямку "схід-захід" на 4о 36’ до півдня. Крім того, виявлено незначне неспівпадання поздовжньої осі Собору і дзвіниці (близько 3о 24’). Обриси фундаментів XVIII сторіччя в окремих місцях мають відхилення від регулярних напрямів (певні порушення правильності радіусів, прямих кутів, прямолінійності окремих відтинків стін).

Знайдені під час шурфування залишки фасадного декору виконані з вапняного розчину і профільовані традиційно до профілювання декору аналогічних за стилістикою та часом зведення храмів України.

Під час шурфувань було, крім того, знайдено, обстежено та обміряно фундаменти історичної огорожі соборної ділянки, а також здійснено повномасштабну фотофіксацію відкритих фундаментів.

Результати натурних досліджень дозволили з документальною точністю проектно відтворити історичні плани Свято-Успенського Собору та точно встановити межі соборної ділянки. Друга, уточнена версія реконструкції спиралася на результати розкопок, досліджень та обмірів історичних фундаментів. Матеріали обмірів дозволили з максимально можливою точністю відтворити планувальну структуру Собору. При цьому досить умовною залишалася деталізація фасадів.

Друга версія графічної реконструкції Соборного комплексу виконана кандидатом архітектури Валерієм Трегубовим (науковий керівник) та

26

Highslide JS
Матеріалізовані абриси соборної різниці. 8 червня 2001 р. Світлина В. Трегубова.

архітектором Оксаною Бєлявською за участю архітектора Сергія Шпіки в 1996-1997 роках.

Третя, підсумкова версія реконструкції виконана протягом 1997-2002 років на підставі новознайдених унікальних фотоматеріалів по Собору, висока якість і деталізація яких дозволили відкоригувати з дуже високою точністю найменші деталі фасадних композицій, відтворити декор, різьблені вхідні двері, архітектурні деталі інтер'єру. Авторами підсумкової реконструкції Соборного комплексу з максимальною вірогідністю відтворення його історичного вигляду станом на початок 1930-х років (напередодні знищення) є член-кореспондент Української академії архітектури, кандидат архітектури Валерій Трегубов (науковий керівник, головний архітектор проекту) та архітектор Оксана Бєлявська (1997-2002 рр.).

Порівняльний аналіз підсумкової реконструкції та обмірних креслень фундаментів і численних фотоматеріалів по Собору дає підстави для визначення отриманого результату як оптимального.

У збиранні історико-архівних, бібліографічних матеріалів та іконографії по Собору значну допомогу авторам надали член Національної спілки композиторів України, журналіст Лідія Івахненко, головний спеціаліст Полтавського обласного державного архіву Тарас Пустовіт та заступник директора з наукової роботи Полтавського краєзнавчого музею Володимир Мокляк.

Важливим етапом у підготовці до реального відтворення собору було створення 2 вересня 1994 року громадського Комітету відродження Свято-Успенського Собору, який об'єднав різних за поглядами полтавців, спільним

27

Highslide JS
Відбудова цокольної частини собору.
26 червня 2001 р. Світлина В. Трегубова.

прагненням яких було відтворення святині. Комітет активно формував громадську думку, нове ставлення полтавців до ідеї відтворення Собору. У пресі було надруковано десятки статей, зроблено численні радіо- та телепередачі, влаштовано ряд виставок, присвячених Соборній Програмі, тощо.

Діяльність Комітету, науково-проектні розробки авторів проекту відтворення собору врешті решт привернули увагу обласного та місцевого керівництва. У липні 1995 року навіть було повідомлено про рішення не закривати шурфи розкопок та починати відбудову. Але драматичні події під час похорону Патріарха УПЦ Київського патріархату Володимира в Києві 18 липня 1995 року призупинили практичне втілення Програми. У Полтаві погром похорону патріарха був розцінений як команда про припинення підтримки громад Київського патріархату на місцях. І все ж 28 серпня 1995 року, в день Успіння Пресвятої Богородиці, на Соборному майдані, незважаючи на перешкоди, які чинили громаді міська та обласна влади, були здійснені закладини першої цеглини відбудови Собору. Акт про цю подію та меморіальна мідна дошка були вмуровані в історичний фундамент (на початку земляних робіт влітку 2000 р. ці реліквії були відкриті і під час закладин та освячення наріжного каменю відбудови 20 серпня 2000 року покладені до сучасних акту та дошки).

5 грудня 1995 року Президент України Леонід Кучма видав Указ "Про заходи щодо відтворення видатних пам'яток історико-архітектурної спадщини України". Відразу ж до Президентської Комісії Комітетом відродження Свято-Успенського собору було направлене подання щодо включення Собору до Державної Програми. І хоча формування Програми тривало понад три роки (вона була затверджена Постановою Кабміну лише у квітні 1999-го), Свято-Успенський Собор в Полтаві Комісія одностайно включила до переліку об'єктів, які підлягали безумовному відтворенню.

У 1996 році Комітет було реорганізовано в обласний Фонд відтворення видатних пам'яток. Одночасно продовжувалася робота над проектом відбудови Собору, не припинялася також і громадська діяльність, спрямована на популяризацію ідеї відродження пам'ятки.

28

Highslide JS
Загальний вигляд соборної відбудови з третього ярусу дзвіниці.
5 вересня 2003 р. Світлина О. Бєлявської.

Реальні кроки міської влади щодо початку відтворення Свято-Успенського собору були здійснені під час святкування 1100-літнього ювілею Полтави. Зокрема, 25 вересня 1999 року на Соборному майдані міністр оборони України Олександр Кузьмук та міський голова Анатолій Кукоба відкрили пам'ятний знак про започаткування відтворення Собору Президентом України Леонідом Кучмою. Знак освятив Патріарх Київський і всієї Руси-України Святійший Філарет.

Найголовнішим етапом відтворення Собору став практичний початок будівельно-відтворювальних робіт на Соборному майдані 20 червня 2000 р. Рішенням міськвиконкому було створено штаб відтворення, начальником якого було призначено ректора Полтавського державного технічного університету Олександра Онищенка.

Головним архітектором проекту відтворення Собору був призначений керівник та автор науково-проектної програми Валерій Трегубов, його заступником – архітектор Оксана Бєлявська. Головним інженером проекту став Марат Кашликов. Проектування фундаментів здійснили професори технічного університету, доктори технічних наук Микола Зоценко та Леонід Стороженко. Конструктивні рішення надземної частини собору належать інженеру-конструктору Олегу Кущинському. Будівельні роботи здійснювали полтавські будівельні організації "Полтаважитлобуд" (директор Валентин Єремєєв) та ПМК-64 (начальник Володимир Конопелько).

Під час земляних робіт фахівцями Полтавського обласного Центру досліджень та охорони пам'яток археології під керівництвом директора Центру, кандидата історичних наук Олександра Супруненка були здійснені археологічні дослідження ділянки, які дали масу цікавих знахідок.

У 1995, 1996 та 2000 роках провідними фахівцями Полтавського державного технічного університету ім. Юрія Кондратюка під керівництвом док-

29

Highslide JS
Монтаж віконної лиштви собору. 2 грудня 2003 р. Світлина В. Трегубова.

тора технічних наук, професора Миколи Зоценка здійснено їх інженерне обстеження. У 2000 році виконано комплексні гідрогеологічні дослідження плато, на якому розташована ділянка відтворюваного Собору. За висновками спеціалістів, характер та ступінь руйнації історичних фундаментів (їх нерівномірна демонтованість, численні тріщини внаслідок впливу вибухової хвилі під час висадження Собору у повітря у 1934 році, тривале існування залишків фундаментів без навантажень, розмерзання та руйнація верхніх шарів цегляної кладки), а також суттєва зміна гідрогеологічних умов плато, на якому розташовано ділянку Собору (значне підвищення рівня ґрунтових вод, поява зсувів на прузі плато), унеможливили використання залишків історичних фундаментів для відтворення на них споруди Собору. Було розглянуто два альтернативних варіанти влаштування нових фундаментів відтворюваного об'єму. Обидва варіанти передбачали демонтаж залишків історичних фундаментів до рівня їх підошви (– 3,500 м) із збереженням та музеєфікацією фрагменту фундаментів західної стіни XVIII сторіччя.

Перший варіант передбачав влаштування збірно-монолітних фундаментів на 14-метрових забивних палях, з'єднаних монолітним залізобетонним ростверком.

Другим варіантом пропонувалося замінити забивні палі 6-метровими буронабивними палями з витрамбуваною основою.

У результаті порівняння двох варіантів другий варіант виявився приблизно на 40% дешевшим, ніж перший. Крім того, шестиметрові палі, на відміну від звичайних забивних паль, не перерізали потужні водоносні шари, що забезпечувало збереження гідрогеологічної стабільності плато. Вико-

30

ристання буронабивних паль також захищало плато від потужних глибинних вібраційних впливів на шари ґрунтів соборної ділянки в разі використання звичайних забивних паль та запобігало виникненню зсувів. Висновки експериментально перевірені та підтверджені польовими випробувальними буріннями, витрамбовуванням основ та тривалими випробуваннями несучої спроможності трьох паль. Сейсмоапаратура, встановлена поруч з палями, під час витрамбовування їх основ, не зафіксувала небезпечних для плато та споруд, розташованих поруч з ділянкою Собору (в тому числі і соборної дзвіниці), коливань ґрунту.

В якості остаточного варіанту прийнято збірно-монолітні фундаменти (периметрально розташовані фундаментні блоки із заповненням внутрішніх об'ємів бетоном на залізобетонному ростверку, зіпертому на мережу буронабивних паль).

Оскільки в результаті реалізації цього варіанту під Собором було влаштовано підвальне приміщення, у ньому передбачено розташування музею церковної архітектури Полтави з експонуванням фрагменту історичних фундаментів, допоміжні та господарчі соборні приміщення. У частині підвального об'єму, яка розташована під вівтарем Собору, буде влаштований нижній храм преподобного Паісія Величковського. Зазначені підвальні приміщення на цей час уже вирішені на рівні проектних пропозицій.

До середини серпня 2000 року перша частина фундаментів майбутнього Собору піднялася до рівня землі. 20 серпня 2000 року у присутності міського голови Анатолія Кукоби, голови облдержадміністрації Євгена Томіна, голови обласної ради Олександра Полієвця, численних гостей Святійший Філарет, Патріарх Київський і всієї Руси-України, разом з полтавським духовенством здійснив чин освячення та закладин наріжного каменю Собору.

Перший етап відтворення здійснювався виключно за кошти меценатів, левову частку яких надало Полтавське нафтогазовидобувне управління (начальник Володимир Козак).

Фінансування ж проектної частини Програми відтворення собору розпочалося лише у квітні 2001 року і тривало до грудня. До кінця 2001 року було повністю завершено спорудження підземної частини Собору та його цоколю. Після чого відбудова була заморожена аж до літа 2003 року.

У середині липня 2003 року розпочався другий етап відтворення собору. Новою підрядною будівельною організацією було визначено ЗАТ "Полтаватрансбуд" (директор Олексій Ландар). На фінансування будівельних робіт були виділені кошти із міського бюджету та надійшли благодійні внески від нафтогазовидобувного управління (начальник Ігор Копач). Проектні роботи частково було профінансовано лише у вересні. До грудня 2003 року стіни собору піднялися до рівня 4 метрів.

Стіни відтворюваного Собору споруджуються в цеглі. При цьому ретельно зберігаються внутрішні та зовнішні розмірні та об'ємно-композиційні характеристики Собору. Віконна лиштва першого та другого ярусів, декор вхідної групи, напівколони барабанів бань за проектом виконуються методом бетонного литва. Виготовлення декоративних бетонних елементів віконної лишт-

31

Highslide JS
Стіни собору відтворено до рівня 4,00 м. 2 грудня 2003 р. Світлина В. Трегубова.

ви здійснює полтавський підприємець Станіслав Московченко. Зовнішній об'єм Собору після тинькування передбачається пофарбувати у білий колір.

Трансепт та вівтарні нави перекриватимуться цегляними склепіннями. За документальними історичними свідченнями, Собор мав конструктивну основу даху у вигляді металевих ферм. У відтворюваному Соборі також передбачається використати сталеві ферми із дерев'яними латами з наступним покриттям сталевою бляхою, яка буде пофарбована у відповідності з історичною правдою у зелений колір. Проектом пропонується виконання сталевих каркасів куполів з обшивкою дерев'яними латами та покриттям мідною бляхою. Кулі під хрестами та самі хрести – металеві з наступною позолотою. Віконні та дверні заповнення – дубові з покриттям безколірним лаком, потрійного засклення.

Окрім Собору, передбачається відтворення історичної огорожі комплексу, наріжних каплиць та виконання комплексного благоустрою соборної ділянки. Усі пішохідні алеї та доріжки в межах соборної огорожі будуть вимощені гранітною бруківкою у відповідності з історичною правдою. На території соборного комплексу буде влаштовано газони з квітниками, декоративними низькорослими кущами та деревами. На ділянці планується розміщення мережі паркових лав та торшерних ліхтарів в історично відповідній стилістиці.

У межах храмової огорожі передбачаються символічне відтворення могили Іоана Величковського, похованого у ХVІІ ст. на цвинтарі Собору, та поховання всіх невідомих небіжчиків, останки яких було виявлено під час археологічних розкопок на соборній ділянці.

32

Highslide JS
Південний фасад Свято-Успенського кафедрального собору
Остаточна проектна реконструкція.
Автори: архітектори Валерій Трегубов, Оксана Бєлявська. Березень 2002 р.

Об'єкти санітарно-гігієнічного обслуговування соборного комплексу, теплопункт та насосна станція зовнішнього пожежогасіння будуть розташовані за межами соборної ділянки в окремій будівлі.

У відповідності до перепланування Соборного майдану передбачається влаштування реконструйованої мережі алей парку навколо соборного комплексу із наступним наповненням парку елементами благоустрою: лавами, ліхтарями, декоративними малими формами.

Також передбачається відновлення дзвіниці Собору як прохідної із відтворенням теплої церкви Іоана Предтечі у правій частині першого поверху дзвіниці та влаштування хрестильні і сторожки у лівій її частині.

Незважаючи на безліч проблем, Свято-Успенський кафедральний собор поступово зростає. За умови продовження фінансування проектних та відбудовчих робіт завершення його відтворення може бути справою кількох років. Повернення головної православної святині Полтавщини до життя стане знаковою подією у духовному відродженні не тільки нашого краю, але й держави в цілому.

33

Людмила Шевченко

Дворянське гніздо Муравйових-Апостолів
на Полтавщині

Уславлені пам'ятки садово-паркового мистецтва та культури Росії-України XVIII-XIX ст. стояли в одному ряду зі всесвітньо відомими ансамблями Західної Європи.

Старовинні садибні комплекси у багатьох людей викликають подвійну реакцію: подив змінюється захопленням та гордістю. Сьогодні важко роздивитися в занедбаних, поруйнованих комплексах із заростями величні садиби, пов'язані з іменами осіб, наближених до царського уряду, або тих, що залишили помітний слід в історії краю та усієї держави. Власниками маєтків були, як правило, високоосвічені представники українського і російського суспільства, зокрема такі, як письменник і державний діяч І.М.Муравйов-Апостол; "малоросійський" генерал-губернатор князь М.Г.Рєпнін; юрист і судовий діяч Г.П.Закревський; міністр внутрішніх справ Російської імперії В.П.Кочубей; член Державної ради В.С.Попов; громадський діяч, етнограф, дідич Г.П.Галаган; відомий державний діяч Г.П.Трощинський; граф, маляр і графік Яків де Бальмен; поет і драматург В.В.Капніст; гадяцький повітовий маршал дворянства С.П.Масюков та ін. Усі вони були всебічно обдарованими, шляхетними людьми, цікавилися історією і традиціями краю.

Село Хомутець Миргородського району Полтавщини відоме з XVI ст. його уславили відомі історичні особи: шляхтич Іван Чернишевський, черкаський староста Костянтин Вишневецький, миргородський полковник Павло Апостол, гетьман Лівобережної України Данило Апостол, секундант-майор Михайло Апостол, російський письменник Іван Муравйов-Апостол. Данило Павлович Апостол у 1689 р. отримав універсал гетьмана І.Мазепи на Хомутець, Бакумівку й Федорівку, у 1690 р. – царську грамоту на ці ж маєтності, а в березні 1710 р. – царську грамоту на села в Миргородському полку: Хомутець, Бакумівку, Федорівку, Савинці, Попівку й ін. Крім того, для збільшення своїх володінь Д.Апостол скуповував навколишні землі в Хомутці, Сорочинцях, Бакумівці, Кибинцях та ін. [3, стор. 7].

Пізніше Хомутець успадкував правнук Д.Апостола – Михайло Данилович. Саме за період його володіння тут було побудовано новий палац зі стилістичними рисами пізнього бароко та раннього класицизму. У 1754 році (за [1, стор. 944]) М.Д.Апостол збудував муровану Троїцьку церкву з дзвіницею. До періоду його володіння належить і заснування парку. Історія відзначає, що і батько М.Д.Апостола – Данило Апостол, і сам Михайло були великими прихильниками садівництва [2, стор. 239].

Але найбільш відомим садибний комплекс у Хомутці став за часів володіння Івана Муравйова-Апостола. Зі смертю Михайла Даниловича рід Апостолів перервався і прізвище Апостолів за його заповітом отримав у

34

спадщину син Матвія Артамоновича Муравйова – Іван Матвійович, двоюрідний брат Михайла Апостола [2, стор. 239]. Свою службову кар'єру він розпочав у Петербурзі спочатку у штабі генерала Бруса, а потім як високоосвічений офіцер, "знавець давніх та нових мов" [4, стор. 194] – у Колегії іноземних справ. У 1792 році в його житті та службовому становищі сталися значні зміни – він став "кавалером" при великих князях Олександрі та Костянтині Павловичах. "Здесь-то его прекрасное широкое образование, дополненное трудолюбивым самообразованием, отличное знание иностранных языков и литератур, наконец, манеры светского воспитанного человека и благосклонное влияние императрицы к литературным опытам Ивана Матвеевича открывали ему путь к блестящей карьере на дипломатическом поприще" [5, стор. 88]. З грудня 1796 р. І.Муравйов-Апостол почав службу міністром у герцога Ольденбурзького, надзвичайним послом у Копенгагені, повноваженим міністром Іспанії. З 1811 р. він був обраний членом Російської академії наук та дійсним членом бесіди любителів російського слова.

Highslide JS
Рис.1. Ландшафтно-планувальне рішення
садибного комплексу в Хомутці.

По закінченні служби Іван Матвійович вийшов у відставку й оселився у Хомутецькому маєтку, де займався наукою та літературою. З тієї пори ці місця нерозривно пов'язані з історією вітчизняної літератури. Маєток став значним декабристським та культурним центром того часу. У його стінах прогресивне дворянство обговорювало політичні питання, історичні події, майбутнє держави. Хомутецький маєток приймав у своїх вітальнях декабристів П.І.Пестеля, М.І.Лорера, М.П.Бестужева-Рюміна, В.В.Капніста та його синів.

Господар маєтку дбайливо ставився до свого родинного гнізда, ландшафтно-планувальне рішення якого ґрунтувалося на регулярних та пейзажних прийомах організації території. У цей період регулярні компо-

 

 

 

35

Highslide JS
Світлина 1. Став у хомутецькому парку зі
штучними островами. Альтанка і мости не
збереглися. Сучасний стан. 2002 р.

зиційні прийоми, що спиралися на трансформовані італійські й французькі (барокові, класицистичні) канони паркобудування, проявилися при вирішенні передпалацової території. Таке чітке регулярне рішення репрезентативної території властиве й садибному комплексу в Хомутці: геометричне розбиття передпалацової частини парку на квадрати, насадження дерев по їх периметру (рис. 1). Але простежується і деякий відхід від суто регулярних засад: природний вигляд дерев, без підстрижених форм.

Пейзажні композиційні прийоми, що спиралися на англійські та східні канони паркобудування, характерні для запалацової території усіх садибних комплексів регіону цього періоду. Пейзажне рішення території садибного комплексу проявилося не лише у розплануванні доріг, а й у вільному розміщенні рослин, пейзажних окресленнях водойм, створенні мальовничих груп дерев: липи, береста, клена, верби, каштана, берези (світлина 1). Незважаючи на більш-менш рівнинний характер паркового рельєфу садиби, тут немає жодної прямолінійної доріжки. "Они плавно изгибаются вокруг водоема и плотных массивов деревьев, среди полян, не нарушая цельность природного окружения" [6, стор. 11].

Головний в'їзд у садибу пролягав через місток над річкою Хомутцем центральною алеєю парку до парадного двору-курдонеру перед палацом. Центральна двоповерхова частина палацу сполучалася напівкруглими переходами з бічними флігелями (рис. 2, світлини 2-3). "Головний вхід оздоблював своєрідний ґанок, над яким на рівні другого поверху було влаштовано терасу-балкон (світлина 4), на яку був вихід з парадної зали. Центральна

36

Highslide JS
Рис. 2. Палац у колишньому маєтку І. М. Муравйова-Апостола (1760-і рр.).
Арх. – Не відомий. Головний фасад

Highslide JS
Світлина 2. Вид на головний (північно-східний) фасад палацу в Хомутці.
Сучасний стан. 2002 р.

найдавніша частина – дерев'яна, добудови – муровані" [1, стор. 568]. У центрі вхідної башти палацу – родинний герб Муравйових-Апостолів.

До складу садибного комплексу входили не лише головні будівлі маєтку (палац з флігелями й баштами, Троїцька церква), а й службові (контора управителя, житловий будинок садівника, каретний сарай, стайні, корівник, склади) та паркові споруди (оранжерея, теплиці, башта, альтанка, мости). Архітектурні об'єкти гармонійно поєднувалися між собою та природним довкіллям, ансамбль в цілому проектувався з неабияким мистецьким смаком.

Господарі хомутецької садиби жили багатим духовним життям. Це дворянське гніздо славилося своєю бібліотекою з класичними творами вітчизняної та світової літератури, рідкісними виданнями: 59 альбомів "Опису Єгипту" (1820 р.), два великих альбоми з гравюрами на міді із зображен-

37

Highslide JS
Світлина 3. Вид на лівий флігель палацу в Хомутці. Сучасний стан. 2002 р.

Highslide JS
Світлина 4. Вхідна група палацу в Хомутці.
У центрі башти – родинний герб Муравйових-Апостолів.
Сучасний стан. 2002 р.

38

Highslide JS
Світлина 5. Три дуби у хомутецькому парку,
посаджені І. М. Муравйовим-Апостолом на часть
своїх синів-декабристів.
Сучасний стан. 2002 р.

нями краєвидів Італії, острова Сицилії, розкопок Геркуланума [7, стор. 23]. У бібліотеці були зібрані й багаторічні комплекти російських та іноземних журналів, що регулярно надходили у Хомутець.

Картинна галерея власника маєтку налічувала багато творів західноєвропейського образотворчого та декоративного мистецтва, портретну галерею свого роду, збірку античних і середньовічних старожитностей з Ольвії та Криму [7, стор. 23].

Духовне життя родини Муравйових-Апостолів доповнювалося обговоренням хвилюючих політичних питань, бесідами про літературу, мистецтво, про історичне минуле Росії та про її майбутнє [8, стор. 16-17]. У хомутецьких вітальнях часто виконувалися музичні твори. Господар маєтку Іван Матвійович чудово співав і разом зі своїм талановитим сином Сергієм часто виконував досить складні партії з опер [9, стор. 186].

Сини І.М.Муравйова-Апостола від першого шлюбу – Матвій, Сергій та Іполіт – були учасниками декабристського руху. Брати Сергій і Матвій, офіцери Семенівського гвардійського полку, були одними з засновників у 1816 р. у Петербурзі першої таємної організації – Союзу порятунку, або – Товариства істинних вірних синів Вітчизни (як іменували самі себе декабристи) [8, стор. 9]. На честь своїх синів І.М.Муравйов-Апостол посадив три дуби у своєму маєтку, які злилися корінням і збереглися до сьогодні (світлина 5).

Затишний маєток Муравйових-Апостолів, як і більшість дворянських гнізд того часу, – це особливий світ, у якому мешкала українсько-російська інтелігенція – світ літератури, поезії, архітектури, живопису, музики, драматургії, передових ідей того часу. Цей осередок об'єднував навколо себе не лише представників заможної верстви суспільства, а й непересічних грома-

39

дян, кріпацький талановитий прошарок. У свій час відомий державний діяч, меценат і бібліофіл граф С.Д.Шереметєв дуже влучно зауважив: "…Я каждой благоустроенной усадьбе, помимо ее семейного, воспитательного значения, придаю и государственное... Когда возникает вопрос об их доходности, я всегда подсчитываю не только материальные итоги, которые с собой не возьмешь, а считаюсь с тем нравственным процентом, которым слишком пренебрегают в наше время" [10, стор. 6].

Численні садибні комплекси України в цілому й Полтавщини зокрема є результатом втілення колосальної енергії народу, свідчення високої майстерності відомих зодчих й талановитих місцевих майстрів будівельної справи, садово-паркового мистецтва [11, стор. 52].

ЛІТЕРАТУРА:

1. Полтавщина: Енциклопедичний довідник / За ред. А.В.Кудрицького. – К.: Українська енциклопедія імені М.П.Бажана, 1992. – 1024 с.: іл. (До тексту) (До тексту)

2. Голда Д.М. Дендрологічна пам'ятка – лісопарк "Хомутець" на Полтавщині // Матеріали ІІІ з'їзду українського ботанічного товариства. – К.: Наукова думка, 1965. – С. 239. (До тексту) (До тексту)

3. Малороссийский родословник: В 4 т. – К.: Типография товарищест-ва Г.Л.Фронцкевича и К., 1908. – Т.1.: А-Д. – 518 с. (До тексту)

4. Брокгауз Ф.А., Ефрон И.А. Муравйов-Апостол // Энциклопедический словарь. – С.-Петербург: Типо-литография И.А.Ефрона, 1897. – Том ХХ. – С.194. (До тексту)

5. Кубасов И. И.М.Муравьев-Апостол, автор "Писем из Москвы в Нижний Новгород" // Русская старина. – 1902. – Т. 112, октябрь. – С. 87-104. (До тексту)

6. Косаревский И.А. Искусство паркового пейзажа. – М.: Стройиздат, 1977. – 245 с. (До тексту)

7. Ханко В.М. Меценати і колекціонери на Миргородщині // Квартал. – 2000. – №21(46). – С. 23. (До тексту) (До тексту)

8. Медведська Л.О. Декабристи на Полтавщині. – Харків: Харківське державне видавництво, 1960. – 62 с.: іл. (До тексту) (До тексту)

9. Шевченко Л.С. Палацово-паркові ансамблі Полтавщини як осередки художньої культури XVIII-XIX ст. // Українська академія мистецтва: Дослідницькі та науково-методичні праці. – К.: НАОМА. – 2002. – Випуск 9. – С. 185-192. (До тексту)

10. Ямщиков Г.М. Русский парнас. // Ландшафтный дизайн. – 1998. – №5. – С. 6-9. (До тексту)

11. Шевченко Л. Садибна архітектура Полтавщини XVIII-XIX сторіч. // Полтава: архітектура, історія, мистецтво. Матеріали першої наукової конференції "Вайнгортівські читання", 2002 р. / За ред. В.Трегубова. – Полтава, 2002. – 68 с.: іл. (До тексту)

40

Олександр Супруненко

Полтавському обласному Центру археології – десять років

У жовтні 2003 р. виповнилося 10 років з часу створення Центру охорони та досліджень пам'яток археології управління культури Полтавської облдержадміністрації – першому в Україні спеціалізованому пам'яткоохоронному та науково-дослідному закладу з охорони пам'яток найдавнішої культурної спадщини. Певне відношення до підготовки установчих документів закладу мав і Л.С.Вайнгорт, з яким ми неодноразово обговорювали концептуальні засади діяльності Центру, підшукували ймовірне приміщення для його розміщення. На початку 1994 р. Лев Семенович неодноразово його відвідував, був присутній на кількох наукових радах, презентаціях видань, завжди жваво цікавився новими дослідженнями та науковими роботами...

1993 р. був складним в історії нашої держави. Незважаючи на це, керівництво області та управління культури знайшли можливість створити на базі сектору охорони пам'яток археології при Полтавському краєзнавчому музеї не тільки окрему археологічну інспекцію, а й науково-дослідницький підрозділ з видавничим центром, науковим архівом та спеціалізованою книгозбірнею, об'єднані в єдиному закладі [1, с.229]. Невдовзі Центр отримав і власний будинок – цікаву пам'ятку вітчизняної історії – колишнє приміщення філармонії, а раніше – Полтавського українського клубу 1913-1918 рр. й адміністративного корпусу Українського університету в Полтаві часу визвольних змагань. Доречно згадати, що у стінах цього будинку неодноразово виступали з лекціями чи брали участь у засіданнях клубу М.Грушевський, Д.Яворницький, Д.Багалій, В.Щербаківський, В.Липинський, Н.Мірза-Авакянц, П.Чижевський, В.Щепотьєв та інші визначні українські вчені, громадські і політичні діячі [2, с.114-120].

Десятиріччя в історії Центру позначене рядом подій, чималою кількістю успішних наукових експедицій, яскравими відкриттями, появою майже 100 наукових і краєзнавчих видань, не тільки підготовлених до друку в стінах закладу, а й переважно укладених чи написаних його співробітниками [3, с.2-6]. Хоча в цьому ж плані буде цікавим той факт, що більше ніж 7 науковців у Центрі ніколи не працювало.

Чи не найголовнішим науково-дослідним та пам'яткоохоронним напрямком у діяльності Центру вже з перших років його існування стало збереження і вивчення грандіозної археологічної комплексної пам'ятки національного значення – Більського городища скіфської доби VII-IV ст. до н.е. в Котелевському і Зіньківському районах Полтавської обл. Величезне скупчення археологічних пам'яток у межах Великого укріплення Більського городища [4, с.122-135; 5], безпрецедентна для території Європи площа цього міста-держави скіфської епохи, подібного до давньогрецьких полісів-столиць з великими хорами, з цілою низкою супутніх городищ і селищ у ба-

41

Highslide JS
Перетин валу і рову Великого укріплення Більського
городища. Розкопки Ірини Кулатової.
Світлина О. Супруненка.

сейні Ворскли і Псла, впевнили ряд видатних дослідників найдавнішого минулого України в тому, що саме тут було місто гелонів та будинів – стародавній Гелон [6, с.267-283; 7, с.3-26, 136 и сл.], описане "батьком історії" Геродотом у V ст. до н.е. [8, IV, с.108-109]. З перших днів розкопок у Більську полтавські дослідники влилися до на сьогодні представницького наукового колективу вчених з різних міст України та закордону. До речі, спільна науково-дослідна програма з вивчення пам'ятки, скоординована управлінням культури Полтавської облдержадміністрації, сприяла плідній роботі вчених Харківського Національного і Гамбурзького університетів, Інституту археології НАН України, Полтавського педагогічного університету, обласного археологічного Центру, із залученням дослідників Сумського державного педагогічного університету, Донецького університету та інших вузів. Археологи Центру зосередилися на вивченні поховальних пам'яток території та округи Більського городища, дослідженні старожитностей скіфського, ранньослов'янського, давньоруського і козацького часу. І ось вже 8 польових сезонів вони ведуть розкопки в околицях Більська.

Принагідно необхідно відзначити, що всі проекти земляних та інших робіт не тільки на території городища, а і в його широкій окрузі проходять стадію обов'язкового погодження із Центром, в разі необхідності – на місці майбутніх комунікацій, трубопроводів чи свердловин проводяться охоронні розкопки, а будь-які роботи, що можуть знищити культурний шар скіфської доби на території цитаделей, передгородь, некрополів давнього міста, не допускаються зовсім. Це лише один із аспектів втілення в життя рішення Полтавської обласної ради від 15 лютого 2001 р. про створення на території та в окрузі археологічного комплексу охоронюваної археологічної території "Більське городище" [9, с.2-6]. Крім того, у Більського городища є й постійний "наглядач" – науковий співробітник Центру А.Охріменко, який проживає поряд із пам'яткою, здійснює її регулярний огляд, допомагає спеціалістам в організації розкопок.

42

Highslide JS
Набір тарного посуду з поселення
скіфського часу Лісовий Кут у Більську.
Розкопки Анатолія Гейка та Анатолія Охріменка.
Світлина М. Радченка.

Результати ж наукових досліджень не забарилися датися взнаки. Так, уточнена загальна площа комплексу, яка складає в межах Полтавщини 7521 гектар [10, с.3,4]; визначені розміри всього Більського городища – 4875 гектарів (а це, за площею, чотири Вавілони часу розквіту величного месопотамського міста) [11, с.108-118]; відкрито понад 30 нових пам'яток – селищ, стоянок, некрополів, окремих курганів [12, с.121-135; 13, с.106-108; 14, с.73-76]; розкопано понад 20 курганів скіфського часу, досліджені ділянки поселень, укріплень городища та його округи [15, с.70-71; 16, с.167-168; 17, с.25-28]. На території Більського комплексу науковці Центру відкрили і старожитності більш пізніх епох – поселення часу складання слов'янських археологічних культур ранньоримського і пізньоримського часу, доби історичних антів, сліди перебування середньовічних кочівників та рештки давньоруських населених пунктів. До речі, на більшості з цих нововиявлених пам'яток були проведені розкопки [18, с.70-76; 19, с.126-127; 20, с.72-74; 21, с.121].

Уже кілька років підряд Більська експедиція Центру, разом із колегами з Інституту археології НАН України та Німецького науково-дослідного товариства, веде розкопки Перещепинського курганного некрополю скіфської доби на захід від Більська. Так, роботи 2001 р. дозволили виявити у тричі перекопаному грабіжниками XVII-XIX ст. похованні V ст. до н.е. унікальні знахідки, одну з яких визнано за кращу того року в Україні [22, с.6]. Крім фінікійських скляних поліхромних арибалів, античного посуду, золотих і склопастових прикрас, зразків озброєння, тут був виявлений вишуканий золотий перстень із зображенням колісничного на колісниці з парою коней, що несуться у пориві спортивного поєдинку. Перстень, на думку дослідників, виготовлений античним майстром із Мілету у другій чверті V ст. до н.е. і потрапив до поворсклянської столиці лісостепових племен скіфської доби в якості печатки місцевого торгівця, який неодноразово відвідував причорноморські грецькі міста, зокрема Ольвію [23]. А нещодавно під керівництвом

43

Highslide JS
Давньогрецький перстень-печатка з Більська.
V ст. до н.е. Світлина М. Радченка.

завідувача відділу Центру Ірини Кулатової дослідницький загін відкрив два зовсім не пограбованих у давнину поховання. Вони залягали під сучасними польовими автошляхами і збереглися недоторкано. У першому із них – дорослої жінки і дівчинки – серед напутнього інвентаря збереглося бронзове позолочене дзеркало так званого пелопонеського типу, виготовлене ливарниками материкової Греції за фіналу класичної доби [24]. Інший склеп містив поховання воїна V ст. до н.е. та його слуги, численні зразки озброєння і цілий набір ліпного місцевого й імпортного амфорного посуду, давньоєгипетські алебастрові арибали – посудинки для в'язких лікувальних і косметичних мастил та парфумів тощо.

Проте не лише більські старожитності репрезентують географію здебільшого охоронних розкопок полтавських археологів. Це і кургани доби бронзи та скіфського часу поблизу Дмитрівки у Пооріллі [25], Малого Тростянця і Карпусів у Поворсклі [26; 27], поселення давньоруської доби у Сенчі на Сулі і Глинському на Ворсклі [28, с.91-92; 29, с.40-41], селища епохи пізньої бронзи та черняхівської культури неподалік сс. Старі Санжари Новосанжарського і Сердюки Полтавського районів [47; 48].

Найбільш масштабні дослідницькі роботи проведені безпосередньо у Полтаві, де на території обласного центру під час будівництв 1997-2000 рр. було вивчено значні за площею ділянки культурних нашарувань літописної Лтави IX-ХІV ст. з кількома десятками жител, сотнями господарських ям та рештками інших об'єктів. Ці розкопки дозволили встановити реальний історичний вік Полтавського поселення за даними археологічних досліджень і відзначити на державному рівні 1100-ліття міста Полтави. До речі, безпосередніми учасниками цих робіт були переважно випускники історичного факультету Полтавського державного педагогічного інституту, пізніше університету, зокрема, начальник експедиції кандидат історичних наук, старший науковий співробітник О.Супруненко, дослідники – старший викладач Сумського держпедуніверситету В.Приймак, наукові співробітники Центру К.Мироненко, А.Гейко, О.Ткаченко, О.Коваленко, Р.Рейда, студенти А.Щербань і

44

Highslide JS
Бронзове дзеркало пелопонеського типу.
Дослідження Ірини Кулатової, 2002 р.

Р.Луговий та ін. [30; 31, с.15-17; 32, с.47-68; 33].

Свій 10-річний ювілей науковці Центру – І.Кулатова, К.Мироненко, А.Охріменко, їхні помічники О.Сидоренко, М.Радченко, В.Лямкін, зі студентами-істориками Полтавського державного педуніверситету, також зустріли "в полі" – у степах поблизу Комсомольська, на місці розширення грандіозного кар'єру Полтавського гірничо-збагачувального комбінату. Святкування ювілею Центру довелося відкласти. Адже на території ділянки майбутнього будівництва залишалося кілька курганів із похованнями різних епох. Їх необхідно було дослідити до розгортання земляних робіт. І ювілейний день ознаменувався яскравою рідкісною знахідкою – похованням заможного кочівника золотоординської доби другої половини ХІІІ ст. У глибокій вузькій ямі у полі розораного кургану епохи бронзового віку на дощатому перекритті виявили предмети кінської вузди – залізні вудила, стремена, уламки парадного сідла із дерева, парчі та шкіри, з кістяними накладками, безліччю прикрас ременів, пряжками від упряжі, виготовленими із заліза, декорованими бронзою і сріблом. А нижче, у дерев'яному гробовищі, лежав скелет літнього кочівника. Похований супроводжувався у потойбічний світ чималим набором озброєння – шаблею у піхвах, дротиком, набором різнотипних стріл із залізними наконечниками у берестяному сагайдаку. На кістках правої руки похованого лежала срібна орнаментована чаша, що свого часу була привезена із Середньої Азії, а поряд із рештками лівої – підсумок із кресалом, кременем і ножем. Рідкісним виявилося збереження решток одягу, пошитого із парчі, шерстяних тканин і шкіри, шматочків кошми і повстяних виробів. Через кілька днів подібні знахідки було знайдено ще у трьох похованнях неподалік. Вони позначили на археологічній карті області розташування поряд із сучасним наддніпрянським містом золотоординського некрополю ХІІІ-ХІV ст. Здобуті матеріали вже вивчають фахівці Центру – антрополог А.Артем'єв, архітектор і художник Т.Менчинська, дослідник давніх тканин С.Маєвська, палеоботаніки і зоологи полтавських вузів.

45

Highslide JS
Дослідження під спорудження Свято-Успенського собору у Полтаві. Світлина М. Радченка.

Highslide JS
За розчисткою поховання скіфського часу науковий співробітник Центру, а сьогодні магістрат
Національного університету "Києво-Могилянська академії" Роман Рейда.

46

І на час підготовки цієї статті польові роботи археологів ще не завершені. Часом вони продовжуються восени і взимку. Згадаємо хоча б пізньоосінні чи зимові дослідження селища скіфської доби в урочищі Холодівщина під Більськом, цьогорічні розкопки в історичному центрі Кременчука [49; 50]. Попереду обстеження зі встановлення меж історичних ареалів згаданого наддніпрянського міста, Миргорода, розвідки у Кременчуцькому і Чорнухинському районах області з підготовки археологічної частини "Зводу пам'яток історії та культури Полтавської області", обстеження ділянок землевідводів в області та окремих пам'яток.

Проте діяльність Центру не обмежується суто дослідницькими та пам'яткоохоронними заходами. При Центрі створено наукові фонди, куди надходять колекції з розкопок полтавських, харківських і сумських дослідників, дари окремих громадян і краєзнавців. Тож і не дивно, що у планах закладу – створення власного археологічного музею та виставкового залу. Відділом фондів Центру на чолі із зав. відділу К.Мироненком та досвідченим музейником Л.Філоненко вже опрацьовано понад 8000 знахідок, які і складають основу археологічної колекції. Щороку вона поповнюється, ретельно вивчається дослідниками, а більшість предметів цієї збірки вже опублікована і відома спеціалістам не за згадками у коротких повідомленнях, а в наукових статтях і публікаціях, проілюстрованих відповідними графічними матеріалами і фотознімками.

Діяльність будь-якої наукової установи неможлива без наукового архіву та книгозбірні. Близько 2000 архівних одиниць збереження складають основу документальної збірки Центру. Тут зосереджено звіти про дослідження археологів на Полтавщині, описи колекцій, наукову щоденникову документацію, графічні матеріали. Гордістю архіву є особисті документальні фонди археологів, етнографів та музейників С.Кульжинського, Г.Сидоренко, І.Шовкопляса, Б.Шрамка та ін., великий "Фонд наукових робіт", "Фонд випадкових знахідок" та ін. Тривалий час над впорядкуванням архіву працювала один із найдосвідченіших музейних бібліографів та архівістів, старший науковий співробітник Центру Н.Пасько (1927-1997). Понад 8000 примірників наукових видань і фахової періодики складають фонд археологічної книгозбірні, якою опікується науковий співробітник Л.Малікова. Тут працюють не тільки полтавці, місцеве студентство, а й дослідники з інших областей України та Росії. Саме науковий архів і книгозбірня – основна гордість співробітників закладу. Роботу музейного і господарського підрозділів Центру очолює досвідчена працівниця культури, добре відома в Україні й області, випускниця історичного факультету Полтавського педінституту – заступник директора Г.Максименко.

І ця робота не обмежується ремонтом приміщень й опрацюванням фондових колекцій. Співробітники Центру доклали чимало зусиль до увічнення пам'яті видатного українського літописця Самійла Величка, спроектувавши і встановивши у с.Жуки під Полтавою пам'ятний знак землякові. Нещодавно з'явилися й меморіальні дошки українському археологу Михайлові Рудинському у Полтаві та Герою Радянського Союзу Іванові Бабаку у

47

Більську [34, с.5-12, 37; 35, с.176; 36]. На черзі дня позначення меморіальною дошкою будинку Центру, "аура" якого має безпосереднє відношення до плекання української державності за доби визвольних змагань та першовитоків української вищої школи.

Центр став ініціатором та організатором проведення понад 20 наукових конференцій, читань і симпозіумів міжнародного, всеукраїнського і регіонального характеру не тільки в Полтаві, а й поза межами області. Проведені у тісній співпраці з Інститутом археології НАН України, Центром пам'яткознавства НАН України й Українського Товариства охорони пам'яток історії та культури, Запорізьким, полтавськими Педагогічним і Національним Технічним університетами, музеями області, ці наукові форуми збирали і збирають до Полтави, Комсомольська, Лубен дослідників з більшості наукових центрів України, Росії, Молдови, країн далекого зарубіжжя і колег з діаспори. Чимало таких конференцій мало персонологічний характер і було присвячено пам'яті видатних полтавських археологів та істориків – В.Щербаківського, Л.Падалки, К.Скаржинської, М.Рудинського та інших. Традиційно Центр проводить регіональні наукові семінари вчених Лівобережної України "Охорона та дослідження пам'яток археології", VI-й з яких відбудеться наприкінці цього року в Полтаві. До речі, матеріали всіх цих наукових заходів опубліковані у фахових наукових виданнях, підготовлених до друку також у Центрі.

Видавнича діяльність здійснюється через видавничий центр "Археологія", заснований ще 1996 р. На сьогодні це досить відомий в Україні і поза її межами редакційно-видавничий підрозділ з випуску наукової та краєзнавчої літератури. Нещодавно на Міжнародній виставці-ярмарку "Книжковий сад-2003" у Києві він відзначений дипломом за плідну видавничу діяльність і популяризацію надбань української науки. Серед видань ВЦ "Археологія" Центру ціла серія "Полтавських археологічних збірників", "Козацьких старожитностей Полтавщини", бібліографічних покажчиків, чимало тематичних збірників наукових праць на археологічну й історичну тематику, монографічних і краєзнавчих видань загальним обсягом понад 750 друкованих аркушів. Видавничими здобутками можна вважати появу монографічних досліджень старшого наукового співробітника Центру Г.Заїки (1935-1997) "Українська лінія" [37], полтавського історика Св.Нестулі "Археологічний комітет Всеукраїнської академії наук" та "Становлення Всеукраїнського археологічного комітету ВУАН" [38; 39], відомого київського археолога С.Скорого "Кіммерійці в українському Лісостепу" [40], історика періоду репресій В.Граба "В лещатах ДПУ" [41], археолога О.Супруненка "Археологія в діяльності першого приватного музею України" [42], провідного українського археолога-антикознавця, лауреата Державної премії України 2003 р. Г.Русяєвої та О.Супруненка "Історичні особистості елліно-скіфської епохи" [43]. До роботи у видавничому центрі залучені фахівці-науковці Центру – О.Тітков, В.Хорєв, а допомогу їм надають практично всі співробітники закладу і студенти Полтавського педагогічного університету, зокрема О.Удовиченко, Ю.Пуголовок.

48

Highslide JS
Обкладинка нового випуску наукового журналу
"Археологічний літопис Лівобережної України" за 2003 р.

На базі Центру з 1997 р. видається і другий археологічний науковий журнал в Україні – "Археологічний літопис Лівобережної України" [44], що є спільним фаховим періодичним виданням Центру та Інституту археології НАН України з проблем археології й стародавньої історії. Щойно побачило світ спарене 12-те і 13-те число цього археологічного часопису, присвячене вивченню творчої спадщини відомого українського археолога, пам'яткоохоронця та музейника, колишнього директора Полтавського краєзнавчого музею, одного із перших професорів Полтавського педінституту на етапі його становлення Михайла Рудинського (1887-1958), що зібрало наукові праці вчених і краєзнавців України, Росії, Франції [45].

Звісно, у наш складний для культури і науки час така діяльність невеликого Центру не могла б здійснюватися без допомоги Полтавської обласної державної адміністрації, управління культури облдержадміністрації, зацікавлених у діяльності закладу підприємств і організацій. На допомогу спонсорів полтавські археологи можуть розраховувати хіба що в окремих видавничих проектах та при встановленні меморіальних дошок і пам'ятних знаків. Без активної позиції наукових співробітників закладу, фахівців-ентузіастів своєї справи робота Центру була б зведена нанівець. Чого гріха таїти, зовсім символічна оплата їхньої праці у галузі культури не стимулює наукового росту, не гарантує ні наукового чи педагогічного стажу, ні пенсійного забезпечення як фахівця. От і розкидає доля цілком сформованих учених, людей з науко-

49

Highslide JS
Реконструкція зовнішнього вигляду жінки –
мешканки Більського городища,
виконана за черепом з рокопок одного із
курганів Сергієм Горбенком.
Реконструкція головного убору за знахідками
полтавців і малюнок Ганни Коваленко.

вими ступенями до академічних інститутів, столичних чи полтавських вузів. Так, кандидат історичних наук І.Гавриленко працює в.о. доцента у Полтавському Національному технічному університеті, М.Дараган стала мол. науковим співробітником Інституту археології НАН України, А.Гейко – науковим співробітником Інституту керамології НАН України. Колишні співробітники Центру працюють і в Ізраїлі (Б. і Т.Золотницькі, І.Суховська), і у Франції (д-р С.Горбенко), і в Росії. З більшістю із них підтримуються ділові та творчі контакти. Свідченням цього є наукова реконструкція зовнішнього вигляду жінки – мешканки Більського городища IV ст. до н.е., підготовлена за черепом з розкопок одного із курганів, досліджених полтавцями, яку нещодавно виконав відомий антрополог, колишній науковий співробітник Центру, кандидат медичних наук С.Горбенко [46]. Вона "обійшла" сторінки більшості фахових і популярних часописів України. На сьогодні С.Горбенко, який виконує замовлення французьких колег, вивчаючи останки видатних історичних осіб цієї країни та реконструюючи за методом М.Герасимова обличчя представників королівських родин, готує у Центрі нову графічну реконструкцію обличчя кочівника-золотоординця, виявленого при розкопках кургану під Комсомольськом.

А у полтавському Центрі вже з'явилася молода поросль майбутніх дослідників і пам'яткоохоронців. Попереду ще чимало нових відкриттів, розкопок, обстежень пам'яток, давно очікувана їх паспортизація і багато інших справ та проблем, невідкладних робіт і нових видань.

50

Література:

1. Перший рік роботи Центру охорони та досліджень пам'яток археології // ПАЗ. – Полтава: Полт. літератор, 1995. – Число 3. – С.229-231. (До тексту)

2. Пустовіт Т.П. Український клуб у Полтаві (1913-1918): відкриття та напрямки діяльності // АЛЛУ. – Полтава, 2000. – № 1-2 (7-8). – С.114-120. (До тексту)

3. ВЦ "Археологія": Буклет, бібліографія / Укл. Тітков О.В. – Полтава: Археологія, 1999. – 6 с. (До тексту)

4. Більське городище в контексті вивчення пам'яток раннього залізного віку Європи: Зб. наук. праць / Відп. ред. Супруненко О.Б. – Полтава: Археологія, 1996. – 408 с.: 176 іл. (До тексту)

5. Наукова концепція державного археологічного заповідника "Більське городище скіфського часу": Наукова концепція, довідкові матеріали, проекти / Упорядн. Супруненко О.Б. – Полтава: Археологія, 1996. – 60 с.: 30 іл. (До тексту)

6. Scerbakivskyj V. La situation gйographique de la ville de Gelone d'Hйrodote // Biblioteka Prehistoryczna. – Poznan, 1930. – T.I. – S.265-286. (До тексту)

7. Шрамко Б.А. Бельское городище скифской эпохи (город Гелон). – К.: Наук. думка, 1987. – 184 с. (До тексту)

8. Геродот. История в девяти книгах / Пер. и прим. Стратановского Г.А. – Ленинград: Наука, 1972. – 278 с. (До тексту)

9. Охоронювана археологічна територія "Більське городище": Буклет / Кулатова І.М., Супруненко О.Б., Золотницький Б.І. та ін. – Полтава: Археологія, 2001. – 8 с.: іл., карти. (До тексту)

10. Більське городище – найбільша охоронювана археологічна територія Лівобережної України // АЛЛУ. – Полтава, 2001. – № 2 (10). – С.3-7. (До тексту)

11. Кушнір Л.Л., Кушнір Л.М. Про географічне положення Більського городища // ПАЗ-1999. – Полтава: Археологія, 1999. – С.106-122. (До тексту)

12. Кулатова І.М. Археологічні пам'ятки території та найближчої округи Більського городища // Більське городище в контексті вивчення пам'яток раннього залізного віку Європи. – Полтава: Археологія, 1996. – С.121-137. (До тексту)

13. Рейда Р.М. Черняхівські старожитності в окрузі Більського городища // АЛЛУ. – Полтава, 2001. – № 2 (10). – С.106-108. (До тексту)

14. Супруненко О.Б. Про "Південний" вал на території Великого укріплення Більського городища // Там само. – С.72-77. (До тексту)

15. Супруненко О.Б., Кулатова І.М. Рятівні роботи на Перещепинському курганному некрополі у Більську // АВУ 2000-2001 рр. – К.: вид. ІА НАНУ, 2002. – С.70-71. (До тексту)

16. Кулатова І.М., Супруненко О.Б. Охоронні дослідження на Перещепинському курганному некрополі у Більську 2001 року // Там само. – С.167-168. (До тексту)

17. Кулатова І.М., Гейко А.В., Супруненко О.Б. Рятівні дослідження на поселенні скіфського часу Холодівщина поблизу Більська на Полтавщині // АВУ 2001-2002 рр. – К.: вид. ІА НАНУ, 2003. – С.25-28. (До тексту)

18. Супруненко О.Б., Терпиловський Р.В. Пізньозарубинецьке поселення на

51

території Більського городища // АЛЛУ. – Полтава, 2000. – № 1-2 (7-8). – С.70-76. (До тексту)

19. Левченко Д.І., Супруненко О.Б. Поселення першої половини І тис. н.е. в ур.Сад у с.Більськ // Там само. – С.126-127. (До тексту)

20. Кулатова І.М., Супруненко О.Б. Нові дослідження на поселенні пізньозарубинецького часу в ур.Озеро у Більську // АВУ 2000-2001 рр. – К.: вид. ІА НАНУ, 2002. – С.72-74. (До тексту)

21. Кулатова І.М. Матеріали І тис. н.е. з території Західного укріплення Більського городища // АЛЛУ. – Полтава, 2001. – № 2 (10). – С.121. (До тексту)

22. Гаврилюк Н.О. Від редколегії // АВУ 2000-2001 рр. – К.: вид. ІА НАНУ, 2002. – С.5-7. (До тексту)

23. Супруненко О.Б. Античний перстень з Більська // АЛЛУ. – Полтава, 2002. – № 1 (11). – С.1-2 обкл. (До тексту)

24. Кулатова І.М. Поховання із дзеркалом в околицях Більська // АЛЛУ. – Полтава, 2003. – № 2/2002 – 1/2003 (12-13). – С.2, 4 обкл. (До тексту)

25. Кулатова І.М., Супруненко О.Б. Кургани поблизу с.Дмитрівка у межиріччі Ворскли та Орелі. – К.-Полтава: Археологія, 1999. – 32 с.: 16 іл. (До тексту)

26. Супруненко О.Б., Золотницький Б.І., Кулатова І.М. Кургани біля с.Карпусі під Полтавою. – Полтава: Археологія, 1996. – 88 с. (До тексту)

27. Гейко А.В. Охоронні розкопки курганів скіфського часу поблизу с.Малий Тростянець // АЛЛУ. – Полтава, 2001. – № 2 (10). – С.90-95. (До тексту)

28. Кулатова І.М., Гейко А.В., Золотницька Т.М., Мироненко К.М., Супруненко О.Б. Дослідження Глинського археологічного комплексу // АВУ 1997-1998 рр. – К.: вид. ІА НАНУ, 1998. – С.91-92. (До тексту)

29. Супруненко О.Б., Кулатова І.М., Мироненко К.М., Тітков О.В. Рештки городища літописного міста Синець та знахідки у Посуллі // АВУ 2001-2002 рр. – К.: вид. ІА НАНУ, 2003. – С.40-42. (До тексту)

30. Приймак В.В., Супруненко О.Б. Полтаві 825/1100 років // АЛЛУ. – Полтава, 1998. – № 1-2 (3-4). – С.2 обкл. (До тексту)

31. Приймак В.В. Регіональні особливості роменської культури // АЛЛУ. – Полтава, 1999. – № 1 (5). – С.15-17. (До тексту)

32. Кулатова І.М., Мироненко К.М., Приймак В.В., Супруненко О.Б. Житлово-господарські комплекси Х-ХІV ст.. з розкопок посаду літописної Лтави 1998 р. // Там само. – С.47-68. (До тексту)

33. Повна бібліографія наводиться у статті: Мироненко К.М., Супруненко О.Б. Давньоруський комплекс з посаду літописної Лтави // АЛЛУ. – Полтава, 2003. – № 2/2002 – 1/2003 (12-13). – С.143-156. (До тексту)

34. Другий рік роботи Центру охорони та досліджень пам'яток археології: Звіт за 1995 рік. – Полтава: ВЦ "Археологія", 1996. – 48 с. (До тексту)

35. Кулатова І.М., Максименко Г.М. Відкриття меморіальної дошки Михайлу Рудинському у Полтаві // АЛЛУ. – Полтава, 2002. – № 1 (11). – С.175-177. (До тексту)

36. Радченко М.О., Супруненко О.Б. Меморіальна дошка Герою Радянського Союзу Івану Бабаку // Вісник УТОПІК. – К., 2002. – № 1-2. – С.150-151. (До тексту)

37. Заїка Г.П. Українська лінія. – К.-Полтава: Археологія, 2001. – 88, 2 с.: іл. (До тексту)

52

38. Нестуля Світлана. Археологічний комітет Всеукраїнської Академії наук: етапи становлення. – Полтава: Археологія, 1997. – 88 с.: іл. (До тексту)

39. Нестуля Світлана. Становлення Всеукраїнського Археологічного комітету ВУАН (середина 1920-х років). – Полтава: Археологія, 1997. – 99 с.: іл. (До тексту)

40. Скорый С.А. Киммерийцы в украинской лесостепи. – К.-Полтава: Археология, 1999. – 136+VIII с.: ил. (До тексту)

41. Граб В.І. У лещатах ДПУ: Нариси про безпідставно репресованих діячів вітчизняної науки та культури. – Полтава: Археологія, 1999. – 216 с.: іл. (До тексту)

42. Супруненко О.Б. Археологія в діяльності першого приватного музею України: Лубенський музей К.М.Скаржинської. – К.-Полтава: Археологія, 2000 [2001]. – 398+2 с.: іл. (До тексту)

43. Русява А.С., Супруненко А.Б. Исторические личности эллино-скифской эпохи (культурно-политические контакты и взаимовлияния). – К.-Комсомольск: Археологія, 2003. – 324, І с.: ил. (До тексту)

44. "Археологічний літопис Лівобережної України": Покажчик змісту наукового журналу за 1997 – 2001 рр. / Укладачі Гейко А.В., Мироненко К.М., Рейда Р.М. – Полтава: Археологія, 2001. – 22 с. (До тексту)

45. АЛЛУ. – Полтава, 2003. – № 2/2002 – 1/2003 (12-13). – 234+4 с. (До тексту)

46. Горбенко С.О. Краніометричне дослідження та графічна реконструкція за черепом жінки з поховання скіфського часу Більського курганного некрополю "Б" // АЛЛУ. – Полтава, 2003. – № 2/2002 – 1/2003 (12-13). – С.214-218, обкл. (До тексту)

47. Гейко А.В. Черняхівське горно під Полтавою // АЛЛУ. – Полтава, 1999. – № 1 (5). – С.76-82. (До тексту)

48. Гейко А.В. Розкопки на багатошаровому селищі Сердюки-1 // Проблеми історії та археології України / Зб. доп. Міжнар. наук. коф. до 100-річчя ХІІ Археологічного з'їзду у м.Харкові. – Харків, 2003. – С.18-20. (До тексту)

49. Кулатова І.В., Гейко А.В., Супруненко О.Б. Рятівні дослідження на поселенні скіфського часу Холодівщина поблизу Більська на Полтавщині // АВУ 2001-2002 рр. – Київ: вид. ІА НАНУ, 2003. – С.25-28. (До тексту)

50. Кременчук стає старшим / Інтерв'ю Ейсмонта В. // АVтограф. – Кременчук, 2003. – № 45 (132). – С.5-6. (До тексту)

Список скорочень:

АЛЛУ – Археологічний літопис Лівобережної України, Полтава

АВУ – Археологічні відкриття в Україні, Київ

ВУАН – Всеукраїнська Академія наук, Київ

ІА НАНУ – Інститут археології Національної Академії наук України, Київ

ІІУ НАНУ – Інститут історії України Національної Академії наук України, Київ

ПАЗ – Полтавський археологічний збірник, Полтава

УТОПІК – Українське товариство охорони пам'яток історії та культури, Київ

ЦОДПА – Центр охорони та досліджень пам'яток археології управління культури Полтавської облдержадміністрації, Полтава

53

Андрій Артем’єв

О погребении кочевника на месте возрождения
Свято-Успенского собора в Полтаве

Возрождение исторических архитектурных сооружений неразрывно связано с решением ряда задач по изучению археологических культурных напластований, окружающих их или залегающих на месте более поздних по времени сооружений. Именно такой факт наличия разновременных культурных отложений выявлен при работах по возрождению Свято-Успенского кафедрального собора в Полтаве. Памятник архитектуры, варварски уничтоженный в 1930-х гг. "воинствующими" атеистами, был возведен на Ивановой горе – Соборной площади Полтавы – ещё в 1740-1770-х гг. Но строился он на месте существования более раннего деревянного храма XVII века и церковного кладбища, сооружённых, в свою очередь, на культурных слоях летописной Лтавы-Олтавы IX-XIV вв. [1, с.95-97; 2, с.131-138]. Поэтому, современному этапу возведения фундаментов нового собора предшествовали охранные археологические исследования культурних слоёв пригородищенского участка роменско-древнерусского и послемонгольского поселения, производившиеся в 2000 г. Полтавской археологичсекой экспедицией Центра охраны и исследования памятников археологии управления культуры Полтавской облгосадминистрации под руководством канд. исторических наук А.Б.Супруненко. В ходе этих работ виявлены остатки 8 жилых сооружений Х-ХIII вв., несколько десятков хозяйственных и строительных ям этой же эпохи, XIV и XVII-XVIII вв., остатки церковного погоста и, видимо, более раннего кладбища финала казацкой эпохи, фундаменты собора середины XVIII в. [3, с.150-154]. Кстати, раскопки производились в непосредственной близости от раскопа 1946 г. известного питерского археолога И.И.Ляпушкина, с которого и началось археологическое изучение древнерусских объектов в Полтаве [4, с.58-75]. Выбор места произведения этих раскопок был осуществлён учё-

Highslide JS
Раскопки на Соборной площади в Полтаве. Июнь 2000 г.Фото В. Трегубова.

54

ным при участии Л.С.Вайнгорта, а проведение обязательных археологических исследований при вероятном возрождении собора было мечтой полтавского архитектора и его учеников [5, с.127-128].

В процессе раскопок выявлено несколько довольно интересных археологических объектов хозяйственного предназначения, принадлежащих, в частности, древнерусской эпохе. Практически у северо-восточного угла уничтоженного собора открыта большая хозяйственная яма-погреб № 8, скорее всего, древнерусское зернохранилище колоколообразной в сечении формы, углублённое в материк от уровня древней поверхности на 2,90 м. В её заполнении и обнаружено погребение человека, сопровождавшегося черепом и конечностями коня, на одном из копыт которого сохранилась железная подкова. Такая находка, гипотетически, может указывать на наличие определённого кочевнического компонента среди населения летописного центра ХІІ – начала ХІІІ ст., что и не удивительно, учитывая непосредственную близость древнерусского "града" к границам Половецкой земли. Погребённый был помещён на дно ямы, после чего объект оказался засыпан окрестным грунтом и культурными остатками жизнедеятельности населения летописной Лтавы. Погребённый лежал с широтной ориентацией, головой к северо-западу, рядом (справа) – кости коня.

Одним из аспектов в изучении полученных анатомических препаратов является определение физического здоровья этого представителя населения древнерусского поселения в Полтаве.

Таким образом, осмотру и исследованию подвергся практически полный скелет мужчины, 30-35 лет, рост которого составлял 154,0-157,0 см. Костяк проанализирован по группе системных заболеваний твёрдых тканей, которые отображают как уровень здоровья отдельных особ, так и популяции в целом (стандартный пакет признаков, используемый в лаборатории медицинской и исторической антропологии ЦОИПА) [6, с.277-280]. В палеоантропологических исследованиях оценка влияния патологических факторов проводится по нескольким независимым маркерам [7, с.200]. Анализируются зубные патологии, в последствии – общее состояние костной системы.

Прежде всего обращает на себя внимание треугольная форма вестибулярной поверхности фронтальной группы зубов [8, с.296]. Такая форма поверхности зуба не только отражает индивидуальные особенности строения лица (треугольную), но и этническую принадлежность. Это представляет интерес в том смысле, что на территории, занимаемой современной Полтавой, нам не встречалось других видов вестибулярной поверхности, вплоть до изучаемого отрезка времени.

Ещё одной стороной изучаемой проблемы явилось обнаружение прижизненной утраты пяти боковых зубов верхней и шести – нижней челюсти. С возможностью установления сроков утраты (т.к. большинство зубных ячеек – костных луночек – не успели зарасти ещё при жизни). Потеря зубов произошла в результате осложнённого кариеса, так как на костном веществе тела челюстей, в области проекции корней отсутствующих зубов, сохранились соответствующие повреждения – свищевые ходы.

55

Боковые зубы с верхней челюсти справа были утрачены за 2-3 мес. до смерти, слева – за 5-6 мес. (один из них задолго до смерти – сроки исчисляются годами). Зубы нижней челюсти слева потеряны за полгода-год до смерти. Зубные органы на нижней правой челюсти пропадали в таком порядке: первые из них – более чем за несколько лет, последний – зуб мудрости – за 2-3 мес. до смерти.

Таким образом, человек лишился в большей мере вначале левых, а затем и правых зубных дуг. Последовательно, с интервалом "выпадения" в несколько месяцев, был потерян класс постоянных моляров в течение последнего года жизни индивида.

Отмечается вторичная деформация челюстей (неправильное положение зубов, расположенных рядом с дефектом, образовавшимся в результате отсутствия боковых сегментов зубной дуги). В некоторых случаях деформация значительна – произошло полное замещение повреждения (свидетельство давнего отсутствия зуба).

Кроме того, на сохранённых зубах имеют место осложнения кариеса (разрушенные зубы) и кариес. Зубов, полностью разрушенных осложнениями, – три. Кариесом поражены четыре (надо подчеркнуть во всех зубах глубокие стадии заболевания). Учитывая перечисленные ранее утраченные зубы, интенсивность кариеса достигает декомпенсированной степени (восемнадцать зубов) и может быть диагностирована как "цветущая". Остаётся только представлять страдания этого человека, у которого на момент смерти с острыми показаниями к удалению было три зуба сразу и не зажило ещё вещество надкостницы пяти "выпавших" зубов.

Вместе с тем, на тех зубах, которые сохранились для анализа без нарушения целостности твёрдых покровов, обнаружен массивный минерализованный зубной налёт (камень). Это показатель весьма большой вероятности при жизни появления на поверхностях, занимаемых камнем, через 1-2 года новых кариозных полостей.

Столь сильно разрушенная зубо-челюстная система свидетельствует о системных заболеваниях всего организма, частых простудных и инфекционных болезнях, ослаблении защитных сил индивида, возможно, перенесённых голодных годах. По современным данным, не вызывает сомнения связь нарушений органов полости рта с общим состоянием организма (частые общесоматические заболевания). Следует оговориться, что у исследованного индивида имеется перенесенная травма рёбер (поперечный перелом пяти рёбер, расположенных над эндокардом) в области сердца (прижизненный и давно заживший – костная мозоль), как отражение участия в боевых действиях. Подобное характеризует помещение в яму-погреб умершего, – бесспорно, зависимого человека, который не мог получить качественную для того времени медицинскую помощь.

Изучение физического состояния населения Полтавы означенного периода истории ещё только начинается. Истинное положение физичеких данных и патологии предстоит выяснить в сравнениях с синхронными группами населения Днепровского Левобережья.

56

Однако уже сейчас можно сделать и определённые выводы. Ближайшими аналогами населения с изученными заболеваниями являются жители Полтавы XVII-XIX вв., с залегающего выше погребального комплекса. Для кладбища эпохи позднего средневековья изучено 28 костяков. Ещё 9 представителей населения казацкой эпохи Полтавы, состояние которых обобщено (материалы не публиковались), имели высокий социальный статус (погребения в склепах), также могут пройти сравнительный анализ.

Из известных на сегодня различных погребений с территории нынешней Полтавщины домонгольской эпохи происходят костные останки 30 человек, обследованных антропологически. При этом ни в одном случае не встречено следов столь глубоких стадий и проявлений заболеваемости. Диссонансом выступают полученные данные относительно молодого человека, возрастом 30-35 лет, останки которого выявлены в хозяйственном сооружении. Это может иллюстрировать присутствие определённых иноэтничных элементов в среде древнерусского населения летописной Лтавы, наличие отдельных их зависимых представителей, что в определённой степени увязывается и с археологическими данными [1, с.97-98].

Литература:

1. Кулатова І.М., Супруненко О.Б. Археологічні дослідження при спорудженні Успенського собору в Полтаві // Рідний край. – Полтава, 2001. – № 1 (4). – С.95-98. (До тексту) (До тексту)

2. Кулатова І.М., Супруненко О.Б. Археологічні дослідження під час спорудження Святоуспенського собору [в Полтаві] // ПЄВ. – Полтава: АСМІ, 2001. – Ч.7. – С.131-138. (До тексту)

3. Артемьев А.В. Морфометрические показатели позднесредневекового населения Полтавы (по археологическим материалам разкопок кладбища XVII – начала XIX вв. у Свято-Успенскогособора) // Археологiчний лiтопис Лiвобережної України. – Полтава, 2001. – Ч.2 (10). – С. 150-154. (До тексту)

4. Ляпушкин I.I. Старослов'янське поселення VIII-XIII ст. на теритоiї мiста Полтава // АП УРСР. – К., 1949. – Т.1. – С. 58-75. (До тексту)

5. Вайнгорт Л.С. Без знаний прошлого невозможно настоящее и будущее //Археологический зборник Полтавского Краеведческого Музея. – Полтава: Полтавский Краеведческий Музей, 1992. – Вип. 1. – С. 127-128. (До тексту)

6. Артемьев А.В. Некоторые рекомендации к сбору и сохранению палеоантропологического материала (для последующего медицинского анализа) // Археологічні відкриття в Україні в 2001-2002. – К., 2002. – С. 277-280. (До тексту)

7. Алексеева Т.И., Бужилова А.П., Винников А.З., Волков И.В., Козловская М.В., Лебединская Г.В., Медникова М.Б, Цыбин М.В. Новохарьковский могильник эпохи Золотой Орды. – Воронеж: Изд-во Воронеж. гос. ун-та, 2002. – 200 с. (До тексту)

8. Головко Н.В. Ортодонтiя. Розвиток прикусу, дiагностика зубощелепних аномалiй, ортодонтичний дiагноз. – Полтава: ПФ "Формика", 2003. – 296 с. (До тексту)

57

Ірина Мельникова

Археологічні дослідження м.Полтави в 1945-46 рр.

"Без знания прошлого – невозможно настоящее и будущее". Такое заглавие носит одна из статей Льва Семеновича Вайнгорта – человека, которого очень хорошо знали в Полтаве, да и не только в ней, человека, который 34 года был её главным архитектором. А ещё он был страстным краеведом, собирателем и хранителем архива документов и фотоматериалов по истории города. Истории, которая своими корнями уходит в глубь веков, и узнать её возможно только взяв в руки лопату. Что, собственно, и сделал главный архитектор Полтавы в августе 1940 г., когда в город прибыла археологическая экспедиция Института истории материальной культуры АН СССР под руководством профессора, доктора исторических наук Ивана Ивановича Ляпушкина. В 1940 г. работы экспедиции на территории города ограничились разведками, а раскопки были намечены на лето 1941 года, но планы археологов разрушила начавшаяся война.

Снова встретились архитектор Вайнгорт с археологом Ляпушкиным в 1945 г. В течение 1945-46 гг. в г. Полтаве на территории Соборной площади были проведены более масштабные раскопки. Они охватили площадь более 200 кв. м. В результате исследований были выявлены культурные наслоения скифского времени (2-я пол. VII – III вв. до н. э.), роменской культуры (VIII – ХI вв.), древнерусского времени (ХII – ХIII вв.), позднесредневековой Полтавы (ХVII – ХVIII вв.).

В научном архиве Полтавского краеведческого музея хранятся некоторые документы экспедиции И.И.Ляпушкина. Это:

1. Итоги полевых изысканий 1945 г. в бассейне р. Ворсклы (Полтавская и Харьковская обл.) и некоторые выводы из них. К работе прилагаются чертежи раскопанных шурфов и выкопировка из плана Полтавы с нанесенными раскопами. НА ПКМ № 13-4.

2. Отчет начальника И.И.Ляпушкина о работе Средне-Днепровской археологической экспедиции 1945 г. (Полтавская обл.) под названием "Археологические памятники эпохи железа в бассейне р. Ворсклы" (Из полевых изысканий 1945 г. по маршруту г. Полтава – с. Перекоп Харьковской области). НА ПКМ № 03-2.

К этому делу непосредственно примыкает следующее: "Опись предметам, найденным при разведочных раскопках, произведённых в 1945 г. в г. Полтаве на территории Красной (бывш. Соборной) площади". НА ПКМ № 03-3. Документ содержит перечень 240 ед. археологических находок.

3. Краткое содержание сообщения "Памятники эпохи железа в бассейне р. Ворсклы" (доложено И.И.Ляпушкиным на заседании сектора славяно-русской археологии ИИМК АН СССР в декабре 1946 г.). НА ПКМ № 03-2.

4. Краткий (предварительный) отчёт о полевых изысканиях 1945 г. –

58

Днепровской Левобережной археологической экспедиции ИИКМ АН СССР. НА ПКМ № 03-2.

5. Опись предметов, найденных при раскопках Полтавского поселения летом 1946 г., под руководством И.И.Ляпушкина. Опись регистрирует 2 290 ед. находок, сделанных во время исследований.

Часть материала, а именно артефакты, найденные во время раскопок И.И.Ляпушкиным Полтавы, в 1956-58 гг. были переданы Институтом истории материальной культуры СССР (г. Ленинград) на постоянное хранение в фонды Полтавского краеведческого музея.

На сегодняшний день археологическая коллекция 1940-х гг. из разведок и раскопок И.И.Ляпушкина с территории Соборной площади г. Полтавы в общем насчитывает 3 557 ед. хранения. Среди них – фрагменты и целые формы лепной и гончарной посуды, изделия из кости, стекла, железа, бронзы, серебра, камня. Некоторые, самые яркие из них, находятся в постоянной экспозиции отдела археологии краеведческого музея.

Исследования 1940-х гг. в последующем послужили отправной точкой для определения археологического возраста г. Полтавы. Раскопки на территории древнего поселения были продолжены в конце 1980-х – 90-х годах. Большая заслуга в том, что они состоялись и были результативными, принадлежит Л.С.Вайнгорту. Именно благодаря его активной поддержке как главного архитектора города и полному взаимопониманию практически полностью удалось сберечь от разрушения территорию древнейшего полтавского поселения – летописной Лтавы от необдуманной и предполагаемой застройки. Территорию Соборной площади засадили деревьями, заложив начало видового парка "Старая Полтава".

Проведенные в 1940-х гг. при непосредственном участии Л.С.Вайнгорта раскопки приоткрыли завесу тайны над древнейшими поселениями Ивановой горы и дали ключ к решению градостроительных и планировочных проблем в будущем.

Литература:

1. Вайнгорт Л.С. Без знания прошлого невозможно настоящее и будущее // АЗ ПКМ. – Полтава, 1992. – Ч. I. – С. 127-128.

2. Кулатова І. Деякі результати археологічних досліджень в історичному центрі Полтави // Третя Полтав. наук. конф. з історичного краєзнавства: М-ли. – Полтава, 1994. – С. 11-12.

3. Ляпушкін І.І. Старослов'янське поселення VІІІ – ХІІІ ст. на території м. Полтави // АП УРСР. – К.,1949. – Т. І. – С. 58-75.

59

Укладачі Олександр Тітков, Лариса Малікова

Література про пам'ятки найдавнішого
минулого Полтави

"Без знання минулого неможливе сучасне і майбутнє" – ці слова із однойменної статті Л.С.Вайнгорта якнайкраще відбивають сучасний стан справ у галузі дослідження історії міст та краєзнавстві. Як зазначав Лев Семенович, який доклав чимало зусиль до повоєнної реконструкції і відбудови Полтави, збирання архівних та літературних відомостей про місто на Ворсклі, – все починається з історії рідної землі, землі, де ти народився, виріс і прожив свій вік. Отже, кожне місто має свою історію та праісторію. І Полтава також не є винятком із цього неписаного правила.

Наше місто – правонаступник літописної Лтави, як і більшість інших літописних давньоруських центрів Лівобережної України, досягла вельми солідного віку. Це – історичний факт, доведений роботами багатьох дослідників історії Полтави – Івана Зарецького (1857-1936), Василя Ляскоронського (1859-1928), Миколи Макаренка (1878-1938), Лева Падалки (1859-1927), Михайла Рудинського (1887-1958), Івана Ляпушкіна (1902-1968), Василя Бучневича (1860-1928) та інших. Сьогодні їхню справу продовжує нове покоління дослідників історії та старожитностей міста. Завдяки зусиллям великої групи вчених і краєзнавців минулого століття і нашого часу вже закладені вагомі підвалини більш поглибленого вивчення найдавнішої історії міста, навіть його праісторії. Вже з'явилися друком наукові описи і каталоги пам'яток, численні фахові статті та публікації, взято на облік і під охорону держави ряд об'єктів, а на місці новобудов чи прокладання комунікацій співробітниками Центру охорони та досліджень пам'яток археології управління культури Полтавської облдержадміністрації проводяться охоронні археологічні дослідження.

Напрацювання і здобутки дослідників, їхня діяльність з вивчення найдавнішої історико-культурної спадщини Полтави відображена у ряді монографічних праць, статей, повідомлень, матеріалів у спеціалізованих часописах, збірниках наукових робіт і публікаціях періодики. Пропонуємо до уваги всіх, хто цікавиться стародавньою історією міста, його минулим та сучасними пам'яткоохоронними надбаннями невеликий рекомендований перелік наукових та публіцистичних праць, присвячених даній проблемі. Загальний реєстр літератури з цієї проблематики має зайняти вже понад 2000 позицій. Для тих же, хто цікавиться питаннями історіографії археологічного вивчення території міста Полтави, рекомендуємо звернути увагу на наукові праці з позиціями №№ 95, 144 та 148, в яких вміщені відповідні історіографічні екскурси.

Перелік укладено за абетковим принципом, вказано конкретні сторінки праць, де вміщено відомості про пам'ятки найдавнішого минулого Полтави.

60

1. Арандаренко Н.И. Записки о Полтавской губернии. – Полтава, 1848. – Т. 1. – 191, 1 с.; 1850. – Т. 2. – 384, 1 с.; 1852. – Т.3. – 434, 48, 1 с.

2. Артемьев А.В. Антропологические материалы христианских захоронений XVII-XVIII вв.: состояние зубочелюстной системы // Християнськi старожитностi Лiвобережної України: Зб. наук. праць. – Полтава: Археологія, 1999. – С.103-105.

3. Артем'єв А.В. Морфометричні аспекти зубо-щелепної системи давніх мешканців літописної Лтави (за м-лами поховання ХІ ст.) // АЛЛУ. – Полтава, 1999. – № 1 (5). – С.69-72.

4. Артемьев А.В. Морфометрические показатели позднесредневекового населения Полтавы (на антропологических материалах раскопок кладбища XVII – начала XVIII вв. у Свято-Успенского собора) // АЛЛУ. – Полтава: Археологія, 2001. – № 2 (10). – С.150-153.

5. Артем'єв А.В., Коваленко О.В. Матерiали з некрополю на околицi форштадту полкової Полтави (з аналiзом стоматологiчних захворювань населення козацької доби). // АЛЛУ. – Полтава, 1999. – № 2 (6). – С.54-55.

6. Артем'єв А.В., Колода В.В. Некрополь села Мохнач та фізичний стан населення Слобожанщини у XVII-XIX ст. // АЛЛУ. – Полтава, 2003. – № 2 (12) – № (13). – С.168-178.

7. Артемьев А.В., Новикова С.Ч., Чуприна Л.Ф. Патология зубочелюстной и костной систем у летописных славян X-XII вв. по антропологическим данным // Український стоматологiчний альманах. – Полтава: Астрея, 2000. – № 1. – С.5-7.

8. Артем'єв А.В. Про одне з місць поховань захисників Полтавської фортеці 1709 року // Історія Україна: Маловідомі імена, події, факти – Київ: Рідний край, 2001. – С.397-399.

9. Арцыбашев Н.С. Повествование о России. – Москва, 1838. – Т.1. – С.197. – Прим. 1214.

10. Археологічні пам'ятки Української РСР: Короткий список. – Київ: Наукова думка, 1966. – С.275.
11. Батурин В.М., Мокляк В.О. До атрибуції гербової плити знайденої в м.Полтаві // ПАЗ. – №1. – Полтава, 1993. – С.75-78.

12. Белько О.В., Філоненко Л.К. Документи про відзначення ювілеїв міста Полтави // ПАЗ-1999: Зб. наук. праць. – Полтава: Археологія, 1999. – С.311-318.

13. Бережков Н.Г. Хронология русского летописания. – Москва: Наука, 1963. – С.187-189.

14. Бородай О. Полтава була столицею? // Вечірня Полтава. – м.Полтава, 2000. – 13 липня. – №28 (385). – С.1.

15. Бородай О. Те, що треба, і там, де треба... // Вечірня Полтава. – м.Полтава, 2000. – 6 липня. – №27 (384). – С.1-2.

16. Бурчук В. Відбудову Собору розпочато // Молода громада. – м.Полтава, 2000. – 7 липня. – №28 (5740). – С.1.

61

17. Бучневич В.Е. Записки о Полтаве и ее памятниках. – Полтава, 1902. – С.283-285.

18. Бучневич В. Полтавские подземелья (мины) // Полтавские губернские ведомости. – Полтава, 1891. – № 55. – 20 июля. – С.2.

19. Вайнгорт Л.С. Без знания прошлого невозможно настоящее и будущее // АЗ ПКМ. – Полтава: ПКМ, 1992. – Вип. 1. – С.127-128.

20. Вайнгорт Л.С., Ігнаткін І.О. Полтава: Історико-архітектурний нарис. – Київ: Будівельник, 1966. – 104 с.

21. Вечерський В.В. Містобудівний розвиток Полтави за доби Гетьманщини // КСП. – Полтава: Криниця, 1993. – Вип. 1. – С.26-44.

22. Виногродская Л.И. Материалы по керамическому производству XVII-XVIII вв. на Полтавщине // ОДПАП: Третій обл. наук.-практ. семінар / ТД. – Полтава: Вид-во "Полтава", 1990. – С.182-186.

23. Волкова А. В Полтаве обнаружена редкая находка – захоронение богатой мещанки // Факты. – м.Київ, 2000. – 3 августа. – №140 (717). – С.10.

24. Волкова Г. Через тисячу літ нагріла сіверянська піч учасників археологічної експедиції // Зоря Полтавщини. – м.Полтава, 1999. – 18 серпня. – №127 (19345). – С.3.

25. Гавриленко М.І. До історії археологічного відділу Полтавського республіканського історико-краєзнавчого музею // ПАЗ. – Полтава: Полтавський літератор, 1993. – Ч.1. – С.13.

26. Гавриш П.Я., Супруненко А.Б. Археологические памятники г.Полтавы и окрестностей // АО 1986 г. – Москва: Наука, 1988. – С.268.

27. Гладыш К.В. Памятники градостроительства и археологии // ОДПАП: Третій обл. наук.-практ. семінар / ТД. – Полтава: Вид-во "Полтава", 1990. – С.178-181.

28. Гольденберг Л.А. План города Полтавы 1722 г. Ивана Бишева // Города феодальной России. – Москва, 1966. – С.425-427.

29. Гольденберг Л.А. Картографические источники ХVІІІ в. о военных действиях 1708-1709 гг. // К 250-летию Полтавского сражения. – Москва, 1959. – С.381-382.

30. Граб В.І., Супруненко О.Б. Археолог Олександр Тахтай. – Полтава: вид. ПКМ, 1991. – 85 с.

31. Григор'єв О.В., Кулатова І.М. Нові матеріали археологічних досліджень давньоруської Лтави (за розкопками 1990 р.) // ПАЗ-1999. – Полтава: Археологія, 1999. – С.44-48.

32. Григорьев А.В. О датировке Полтавского клада // 100-річчя Полтавського краєзнавчого музею: М-ли ювіл. наук. конф. – Ч.2: Археологія Полтавщини. – Полтава, 1991. – С.85-87.

33. Гринь Г. Полтава була столицею? // Голос України. – м.Київ, 2000. – 21 липня. – № 129 (2376). – С.3.

34. Дениско Г. Постаріли на 275 літ // Молодь України. – м.Київ,1998. – 24 листопада. – № 136 (17767). – С.2.

62

35. Дениско Г. Розкопали... вільну економічну зону // Молодь України. – м.Київ, 2000. – 21 липня. – №93 (118026). – С.4.

36. Дорошенко М. Нові знахідки полтавських археологів: Якщо гачок 8 см, то якою мала бути риба у Ворсклі? // Полтавський вісник. – м.Полтава, 2000. – 14 липня. – №28 (504). – С.4.

37. Дубровська Н. Споруджували бізнес-центр, а викопали давньоруську хату // Вечірня Полтава. – м.Полтава,1999. – 19 серпня. – №33 (338). – С.6.

38. Єрмак О.П. З історії спорудження Полтавського міського водопроводу (до 100-річчя ювілею) // АЛЛУ. – Полтава: Археологія, 1999. – №2 (6). – С.56-61.

39. Естественно-Исторический музей Полтавского губернского земства: Описание коллекций. – Полтава, 1899. – 90 с.

40. Жук В. Нове про Полтаву // Третя Полтавська наукова конф. з історичного краєзнавства: Матеріали. – Полтава, 1994. – С.8-10.

41. Жук В. Три імені Полтави: до ювілею міста // Зоря Полтавщини. – м.Полтава,1999. – №183 (19194). – 18 листопада. – С.3.

42. Зарецкий И.А. Клад, найденный при селе Малая Перещепина Константиноградского уезда Полтавской губернии // Тр ПУАК. – Полтава, 1912. – Вып.9. – С.202-205.

43. З історії археологічних досліджень у Полтаві / Публ. Мокляка В.О. // ПАЗ. – Полтава: Полт. літератор, 1993. – Ч.1. – С.25-26.

44. Золотницький Б. Дзвіниця Миколаївської церкви у м.Полтаві // КСП. – Полтава, 1994. – Вип.2. – С.117, 121.

45. Золотницька Т.М. Знахідки XVII-XVIII ст. з Соборного майдану в Полтаві // АЛЛУ. – Полтава: Археологія, 1997. – № 1-2 (1-2). – С.95-97.

46. Карамзин Н.М. История государства Российского. – СПб, 1818. – Т.III. – Прим.11.

47. Коваленко О. Кахлі гетьманської доби з Полтави // Нові дослідження пам'яток козацької доби в Україні: Зб. наук. статей – Київ, 1999. – Вип.8. – С.92-98.

48. Коваленко О. Полтаві понад 1100 років? // Полтавський ярмарок – 1998. – 13 листопада. – №45 (82). – С.4.

49. Коваленко О.В. Кахля з Полтави // ПАЗ-1999: Зб. наук. праць. – Полтава: Археологія, 1999. – С.291-293.

50. Коваленко О.В. Знахідки з Соборного майдану в Полтаві // АЛЛУ. – Полтава: Археологія, 1999. – №2 (6). – С.51-52.

51. Коваленко О.В. Предмети дрібної керамічної пластики із зібрання музею Катерини Скаржинської // АЛЛУ. – Полтава: Археологія, 2002. – № 1 (11). – С.13-15.

52. Коваленко О.В. Про орнаментацію посуду роменської культури з Полтави // АЛЛУ. – Полтава: Археологія, 2001. – №1 (9). – С.77-80.

53. Коваленко О.В. Сліди косторізного виробництва на Полтавському форштадті XVII-XVIII ст. // ПАЗ-1999: Зб. наук. праць. – Полтава: Археологія, 1999. – С.73-77.

63

54. Коваленко О.В. Цвинтар XVII-XVIII ст. на Соборному майдані у Полтаві // АЛЛУ. – Полтава: Археологія, 2001. – № 2 (10). – С.145-149.

55. Коваленко О.В., Мироненко К.М., Супруненко О.Б. Про залишки фортифікації Полтавського форштадту // АЛЛУ. – Полтава: Археологія, 1999. – №1 (5). – С.73-75.

56. Корзухина Г.Ф. Русские клады ІХ-ХІІІ вв. – Москва, Ленинград: Изд-во АН СССР, 1954. – С.79.

57. Коринный Н.Н. Переяславская земля X – первак половина XIII века. – Киев: Наук. думка, 1992. – С.74-76.

58. Котляр М.Ф. Грошовий обіг на території України доби феодалізму. – Київ: Наук. думка, 1971. – С.42-43.

59. Куза А.В. Древнерусские городища X-XIII вв. Свод археологических памятников. – Москва, 1996. – C.194-195.

60. Куза А.В. Древнерусские поселения // Древняя Русь: Город, замок, село. – Москва: Наука, 1985. – С.115, 117, 119, 120. – Табл. 15, 17, 19-20.

61. Кулатова І. Деякі результати археологічних досліджень в історичному центрі Полтави // Третя Полтавська наукова конф. з історичного краєзнавства: Матеріали. – Полтава, 1994. – С.11-14.

62. Кулатова І.М. Група курганів біля мікрорайону Левада в Полтаві // ПАЗ. – Полтава: Полтавський літератор, 1993. – Ч. 1. – С.88-89.

63. Кулатова І.М. Деякі результати археологічних досліджень в історичному центрі Полтави. // Третя Полтавська наук. конф. з історичного краєзнавства: Матеріали. – Полтава, 1994. – С.11-14.

64. Кулатова І.М. Кургани на території Полтави // ПАП. – Полтава: ПКМ, 1991. – С.114.

65. Кулатова І.М. Полкове місто Полтава: стан та перспективи археологічних досліджень // Шоста Всеукраїнська наук. конф. з історичного краєзнавства / ТД. – Луцьк, 1993. – С.197-198.

66. Кулатова І.М. Фібула [середньосарматського часу з Білої Гори] // ПАЗ. – Полтава: Полтавський літератор, 1994. – Ч.2. – С.128-129. – №10. – С.128-129.

67. Кулатова І.М., Мироненко К.М., Приймак В.В., Супруненко О.Б. Житлово-господарські комплекси X-XIV ст.з розкопок посаду літописної Лтави 1998 р. // АЛЛУ. – Полтава: Археологія, 1999. – № 1 (5). – С.47-68.

68. Кулатова І.М., Приймак В., Супруненко О. Розкопки у Полтаві. Першотравневий проспект: посад літописної Лтави / Буклет. – Полтава: Археологія, 1998. – 6 с.

69. Кулатова І.М., Супруненко О.Б. Археологічні дослідження І.А.Зарецького в Полтаві // ОДПАП: Третій обл. наук.-практ. семінар / ТД. – Полтава: Вид-во "Полтава", 1990. – С.43-44.

70. Кулатова Ірина, Супруненко Олександр. Археологічні дослідження при спорудженні Успенського собору в Полтаві // Рідний край. – Полтава, 2001. – № 1 (4). – С.95-98.

71. Кулатова І.М., Супруненко О.Б. Пам'ятки археології на території за-

64

повідника "Поле Полтавської битви" // Північна війна та її наслідки для України. – Полтава, 1992. – Вип. 1. – С.34-36.

72. Кучера М.П. Переяславское княжество // Древнерусские княжества Х-ХІІІ вв. – Москва: Наука, 1975. – С.123, 124.

73. Кучера М.П., Сухобоков О.В. и др. Древнерусские поселения Среднего Поднепровья: Археологическая карта. – Київ: Наук. думка, 1984. – С.12, 15, 171-172.

74. Левченко Д.І., Мироненко К.М., Супруненко О.Б. Про один роменсько-давньоруський комплекс з посаду літописної Лтави (за розкопками 1997 р.) // АЛЛУ. – Полтава: Археологія, 2001. – № 2 (10). – С.46-56.

75. Летопись по Ипатиевскому списку. – Санкт-Петербург, 1876. – С.387.

76. Літопис Руський за Іпатським списком / Перекл. Махновець Л. – Київ: Дніпро, 1989. – С.307.

77. Липеровский А. Где похоронены шведские воины после битвы 27 июня 1709 года // Тр. ПУАК. – Полтава: ПУАК, 1907. – Вып. 3. – С.276-278.

78. Ломакін О.О., Ломакіна С.М. Нові пам'ятки археології в околицях м.Полтави // ПАЗ. – Полтава: Полтавський літератор, 1993. – Ч.1. – С.43-52.

79. Ломакін О.О., Ломакіна С.М. Нові пам'ятки поблизу мікрорайонів Половки і Сади у Полтаві // АЗ ПКМ. – Полтава: ПКМ, 1992. – Вип. 1. – С.116-122.

80. Луговая Л.Н. Археологические исследования Полтавского краеведческого музея (1977-1986 гг.) // Обл. науч.-практ. конф., посвящ. 100-летию со дня рожд. М.Я.Рудинского / ТДС. – Полтава, 1987. – С.39-41.

81. Ляпушкин И.И. Археологические памятники эпохи железа в бассейне среднего течения р.Ворсклы (гор.Полтава – с.Бельск) // КСИИМК. – М., Л., 1947. – Вып. 17. – С.122-132.

82. Ляпушкин И.И. Днепровское Лесостепное Левобережье в эпоху железа // МИА. – Москва, Ленинград: Изд-во АН СССР, 1961. – № 104. – С.126 (№92), 268-269, 320.

83. Ляпушкин И.И. Итоги полевых изысканий 1945 г. в бассейне р.Ворсклы и некоторые выводы из них // СА. – Москва, 1951. – Т.XV. – С. 17-43.

84. Ляпушкін І.І. Старослов'янське поселення VIII-XIII ст. на території міста Полтави // АП УРСР. – Київ, 1949. – Т.1. – С.58-75.

85. Ляскоронський Василь. Городища, курганы и длинные (змиевые) валы по тече нию рр.Псла та Ворсклы. // Труды XIII АС. – Москва, 1907. – Т.1. – С.187-188.

86. Ляскоронський Василь. Городища, кургани і довгі (змієві) вали за течією рр.Псла та Ворскли. – Вид. 2-е, репр., доп. / Упорядник Супруненко О.Б. – Полтава: Археологія, 1995. – Препринт, вип.9. – 56 с.

87. Ляскоронский В.Г. История Переяславской земли с древнейших времен до половины XIII столетия. – Изд. 2-е. – Київ, 1903. – С.163.

88. Макаренко Н. Городища и курганы Полтавской губернии: Сб. топографических сведений. – Полтава: ПУАК, 1917. – 105, ХІХ с.

89. Макаренко Н. Материалы по археологии Полтавской губернии: I. Пол-

65

тавский клад 1905 года // Тр. ПУАК. – Полтава: ПУАК, 1908. – Вып. 5. – С.201-205, фототабл.

90. Мироненко К.М. Господарське приміщення XIII-XIV ст. на посаді літописної Лтави // Наукові записки з української історії: Зб. наук. статей. – Переяслав-Хмельницький, 2003. – Вип.14. – С.129-142.

91. Мироненко К.М. Давньорускі поселення Нижнього Поворскля // АЛЛУ. – Полтава: Археологія, 1998. – Ч.1-2. – С.66.

92. Мироненко К.М. Елементи християнської символіки на давньоруському посуді (за м-лами археологічних досліджень посаду літописної Лтави 1997-1998 рр.) // Християнські старожитності Лівобережної України. – Полтава: Археологія, 1999. – С.30-33.

93. Мироненко К.М. Керамічний комплекс XIII-XV ст.. з посаду літописної Лтави (питання хронології) // Проблемы истории и археологи Укарины: Тез. докл. науч конф. – Харьков, 1999. – С.55-56.

94. Мироненко К.М. Пізньороменське житло з посаду літописної Лтави (за м-лами розкопок 1999 р.) // АЛЛУ. – Полтава: Археологія, 1999. – № 2 (6). – С.47-49.

95. Мироненко К.М. Ранньокружальна кераміка роменської культури з посаду літописної Лтави (за розкопками 1997-1998 рр.) // ПАЗ-1999: Зб. наук. праць. – Полтава: Археологія, 1999. – С.49-55.

96. Мироненко К.М., Супруненко О.Б. Давньоруський комплекс з посаду літописної Лтави (за розкопками 1997 р.) // АЛЛУ. – Полтава: Археологія, 2003. – № 2(12) – №3 (13). – С.143-156.

97. Мокляк В.О. Кераміка XVII-XVIII ст. з м.Полтави // ПАЗ: Зб. наук. праць. – Полтава: Полтавський літератор, 1999. – Ч.1. – С.49-55.

98. Непріна В.І., Післарій І.О. Неолітичні пам'ятки поблизу Полтави // Археологія. – Київ, 1972. – № 7. – С.91-95.

99. Нестуля С.І. Всеукраїнський Археологічний Комітет: сторінки історії // АЛЛУ. – Полтава: Археологія, 1998. – №1-2 (3-4). – С.91-95.

100. Новицкая В.Н. К вопросу о происхождении названия города Полтава // ОИПАП: Второй обл. науч.-практ. семинар / ТДС. – Полтава: Вид-во "Полтава", 1989. – С.81-83.

101. Падалка Л.В. О древних городках, городищах и насипных валах на территории нынешней Полтавской губернии // Тр. ПУАК. – Полтава: ПУАК, 1905. – Вып. 1. – С.168, карта, №80.

102. Падалка Л.В. По вопросу о времени основания города Полтавы: (в связи с летописным известием о походе Игоря, князя Новгород-Северского, за реку Ворсклу в 1174 году) // ЧИОНЛ. – Київ, 1896. – Кн. 10. – Отд. II. – С.15-33.

103. Падалка Л.В. Прошлое Полтавской территории и ее заселение: Исследование и м-лы. – Полтава: ПУАК, 1914. – С.29-35.

104. Памятники истории и культуры Украинской ССР: Каталог-справочник / Под ред. Тронько П.Т. – Київ: Наук. думка, 1987. – 736 с.

105. Памятники материальной культуры древней и средневековой Полтав-

66

щины: Каталог выставки / Гороховский Е.Л., Кулатова И.Н., Луговая Л.Н., Моргунов Ю.Ю., Супруненко А.Б. – Полтава: ПКМ, 1985. – 56 с.

106. Передерій Л.... А місто наше – славне і прекрасне! // Вечірня Полтава. – м.Полтава, 2000. – № 26 (383). – С.2.

107. Першин М. Почалося відродження Святоуспенського кафедрального собору // Цілком відверто. – м.Полтава, 2000. – 6 липня. – № 27 (418). – С.1-2.

108. Першин М. Розпочалося відновлення святині // Вісті. – м.Полтава, 2000. – 30 червня. – №53-54 (7964-7965). – С.1, 3.

109. Першин М. Сива давнина Іванової гори: Розпочато будівництво Святоуспенського кафедрального собору // Довір'я. – м.Полтава, 2000. – 25 липня. – №14 (264). – С.4.

110. Погодин М.П. Разыскания о городах и пределах древних русских княжеств с 1051 по 1240 // ЖМВД. – Санкт-Петербург, 1848. – XXIII. – Кн.7.

111. Подоляк О. Скільки ж років Полтаві?// Полтавський ярмарок. – м.Полтава, 1997. – 23 травня. – №7. – С.1-2.

112. Полтаві 1100 років: Буклет / Авт. Толочко П.П., Моця О.П. – Полтава: Археологія, 1999. – С.4.

113. Про час заснування Полтави: Буклет-довідка / [Укл. Супруненко О.Б.]. – Полтава: Археологія, 1998. – 2 с.

114. Приймак В.В. Деякі аспекти історії Дніпровського Лівобережжя Х-ХІ ст. у світлі досліджень літописної Лтави // ПАЗ-1999. – Полтава: Археологія, 1999. – С.28-43.

115. Приймак В.В. Регіональні особливості роменської культури // АЛЛУ. – Полтава: Археологія, 1999. – № 1 (5). – С.11-19.

116. Приймак В.В., Супруненко О.Б. Полтаві 825/1100 років // АЛЛУ. – Полтава: Археологія, 1998. – № 1-2 (3-4). – С.2 обкладинки.

117. Про час заснування Полтави: Буклет-довідка / Укл. Супруненко О.Б.. – Полтава: Археологія, 1998. – 2 с.

118. Пуголовок Ю.О. Пізньороменське житло літописної Лтави (варіант реконструкції) // АЛЛУ. – Полтава: Археологія, 2002. – № 1 (11). – С.91-93.

119. Рудинський М. Археологічні збірки Полтавського музею // Збірник, присвячений 35-річчю Музею. – Полтава: ПДМ, 1928. – Т.1. – С.29-62.

120. Рудинський М.Я. Матеріали до вивчення неолітичної доби сточища р.Ворскла. Стація в ур.Біла Гора під Полтавою. – Київ: ВУАК, 1926. – 25 с.

121. Рыбаков Б.А. Киевская Русь и русские княжества XII-XIII вв. – М.: Наука, 1982. – С.507.

122. Сидоренко Г.О. Розкопки в м.Полтаві на Червоній площі // ПАЗ. – Полтава: Полтавський літератор, 1993. – Ч.1. – С.26-28.

123. Сидоренко Г.О., Махно Є.В., Телегін Д.Я. Довідник з археології України. Полтавська область. – Київ: Наукова думка, 1982. – С.84.

124. Славяне Юго-Восточной Европы в предгосударственный период / Отв. ред. Баран В.Д. – К.: Наук. думка, 1990. – 486 с.

67

125. Степанович С.П., Супруненко О.Б. Останній польовий сезон Микити Стана // ПАЗ. – Полтава: Полт. літератор, 1994. – Ч.2. – С.21-25.

126. Супруненко А.Б. Археологические исследования Полтавского краеведческого музея (к 100-летию со дня основания) // АИП. – Полтава: ПКМ, 1990. – С. 7,22-23, 25.

127. Супруненко А.Б. Археологические памятники территории г.Полтавы и окрестностей: Каталог. – Полтава: изд. УООПИК, ПКМ, 1988. – С.5-7.

128. Супруненко А.Б. Исследования на Полтавщине // АО 1983 г. – Москва: Наука, 1985. – С.361-362.

129. Супруненко А., Витанов Д., Кулатова И. Откриване и идентификация на гроба на хан Кубрат край. Полтава // Списания на Българската Академия на науките. – София, 1991. – Т.3. – С.9-15.

130. Супруненко А.Б. Экспозиция по археологии Полтавщины: Путеводитель. – Полтава: Облполиграфиздат, 1988. – 16 с.

131. Супруненко А.Б. 75 лет археологических исследований Полтавского краеведческого музея // ОИПАП: Перв. обл. науч.-практ. семинар / ТДС. – Полтава: ПКМ, 1988. – С.39-41.

132. Супруненко О. Археологічне обличчя Полтави // Архитектура и престиж. – Київ, 1999. – № 3 (11). – С.42.

133. С[упруненко] О. Біла Гора // Полтавщина: Енциклопедичний довідник. – Київ: УЕ, 1992. – С.56.

134. С[упруненко] О. Іванова Гора // Полтавщина: Енциклопедичний довідник. – Київ: УЕ, 1992. – С.311.

135. Супруненко О. Іван Зарецький – археолог і музейний працівник // Народне мистецтво Полтавщини / ТДП наук.-теор. конф., присвяч. 70-річчю Полтавського художнього музею. – Полтава: ПХМ, 1989. – С.59-65.

136. Супруненко О. Пам'ятки археології в межах Полтави // Добромисл. – Полтава, 1993. – № 2 (3). – С.88-94.

137. Супруненко О. Перші полтавські поселення // Надія. – м.Полтава. – 1993. – Жовтень – № 2. – С.3.

138. Супруненко О.Б. Археологічні пам'ятки на території Полтави // Полтава. Історичний нарис. – Полтава: Полт. літератор, 1999. – С.58.

139. Супруненко О.Б. До локалізації давньоруських центрів Нижнього Поворскля // Проблемы истории и археологи Украины: Тез. докл. науч конф. – Харьков, 1999. – С.58-59.

140. Супруненко О.Б. Іграшки XVIII ст. з Полтави // КСП. – Полтава: Криниця, 1993. – Вип. 1. – С.62-65.

141. Супруненко О.Б. Літописна Лтава (до 1100-ліття міста Полтави за даними археологічних досліджень) // ПАЗ-1999: Зб.наук. праць. – Полтава: Археологія, 1999. – С.9-27.

142. Супруненко О.Б. Лунниця [XII-XIII ст. з Полтави] // ПАЗ. – Полтава: Полтавський. літератор, 1995. – Ч.3. – С.179-180.

143. Супруненко О.Б. Маловідомі києво-руські некрополі на Полтавщині // Роль ранніх міських центрів в становленні Київської Русі: М-ли польово-

68

го іст.-арх. семінару. Серпень 1993 р. (с.Зелений Гай Сумського р-ну Сумської обл.). – Суми, 1993. – С.59-61.

144. Супруненко О.Б. Матеріали до археологічної карти Нижнього Поворскля // ПАП. – Полтава: ПКМ, 1991. – С.23.

145. Супруненко О.Б. На землі Полтавській: Пам'ятки археології Полтави та околиць. – Полтава: Археологія, 1998. – 156 с.

146. Супруненко О.Б. Новий тип давньоруської актової печатки ХІ ст. з Полтави // ПАЗ. – Полтава: Полтавський літератор, 1995. – Ч.3. – С.153, 154.

147. Супруненко О.Б. Перший графічний документ у історії Полтави // 100-річчя Полтавського краєзнавчого музею: М-ли ювіл. наук. конф. – Ч.3. – Полтава, 1991. – С.14-16.

148. Супруненко О.Б. Посад край Мазурівського Яру: Археологічне підгрунття ювілею Полтави // Зоря Полтавщини. – м.Полтава, 1999. – 25 вересня. – №148-149. – С.6.

149. Супруненко О.Б. Про давньоруські центри Нижнього Поворскля // АЛЛУ. – Полтава: Археологія, 1999. – № 1 (5). – С.20-30.

150. Супруненко О. Розкопки в Полтаві // Комсомолець Полтавщини. – м.Полтава, 1990. – 13 жовтня – № 121. – С.3.

151. Супруненко О.Б. Штрихи до біографії Г.О.Сидоренко // 100-річчя Полтавського краєзнавчого музею: М-ли ювіл. наук. конф. – Ч.1. – Полтава: ПКМ, 1992. – С.24-30.

152. Супруненко О.Б., Кулатова І.М., Левченко Д.І., Мироненко К.М., Приймак В.В. Розкопки в Полтаві // АВУ 1997-1998 рр.: Зб. наук. праць. – Київ: ІА НАНУ, 1998. – С.147-149.

153. Супруненко О.Б., Кулатова І.М., Приймак В.В. Пізньороменські комплекси з посаду літописної Лтави (за розкопками 1997-1998 рр.) // АЛЛУ. – Полтава: Археологія, 2001. – № 1 (9). – С.52-76.

154. Сухобоков О.В. Дніпровське Лісостепове Лівобережжя у VIII-XIII ст. (за м-лами археологічних досліджень 1968-1989 рр.). – Київ: Наукова думка, 1992. – С.188, 196-203.

155. Сухобоков О.В. Звіт про роботу Лівобережного розвідзагону ІА АН УРСР за 1971 р. // НА ІА НАНУ. – 1971/17 в. – Ф.е.

156. Сухобоков О.В. Население бассейнов Псла, Ворсклы и Северского Донца в эпоху Киевской Руси // ОИПАП: [Перв.] обл. науч.-практ. семинар / ТДС. – Полтава, 1988. – С.36-37.

157. Сухобоков О.В. Славяне Днепровского Левобережья: (роменская культура и ее предшественники). – Київ: Наукова думка, 1975. – С.16.

158. Сухобоков О.В., Юренко С.П. Археологические памятники Полтавщины // Историко-культурное наследие Полтавщины. – Київ, 1987. – С.135-162.

159. Суховська І.В. Аптечний посуд ХІХ – поч. ХХ ст. з Полтави // ПАЗ: Зб. наук. праць. – Полтава: Полтавський літератор, 1993. – С.100-104.

160. Суховська І.В. До питання про територію перших полтавських поселень // ТДП другої Полтавської наук. конф. з історичного краєзнавства. – Полтава: Вид-во "Полтава", 1991. – С.69-70.

69

161. Суховська І.В. Художні кахлі з Полтави XVIII ст. // КСП. – Полтава: Криниця, 1993. – Вип. 1. – С.66-72.

162. Суховская И.В. Рисунки в подземном ходе г.Полтавы // ОДПАП: Третій обл. наук.-практ. семінар / ТД. – Полтава: Вид-во "Полтава", 1990. – С.181-182.

163. Тахтай А. Археологічна робота Музею 1926/27 рр. // Збірник, присвячений 35-річчю Музею. – Полтава: ПДМ, 1928. – Т.1. – С.283-289.

164. Тахтай О. Передісторичні розшуки в межах Полтавської округи в роках 1926-1928 // Антропологія. – Київ, 1928. – Вип.2. – С.250-256.

165. Толочко П.П. Древняя Русь: Очерки социально-политической истории. – Київ: Наукова думка, 1987. – С.124.

166. Толочко П.П. Переяславське князівство // Історія Української РСР. – Т.1: Первіснообщинний лад. Виникнення і розвиток феодалізму. – Київ: Наукова думка, 1977. – Кн. 1. – С.361-367.

167. Толочко П. Полтаві – 1100 років // Приватна справа. – м.Полтава,1998. – 22 жовтня – № 43 (121). – С. 4.

168. Толочко П. Скільки ж років Полтаві – 800 чи 1100 // Вечірні зорі. – м.Полтава, 1998. – 29 жовтня. – №1. – С.2.

169. Ханко О.В. Гутнє скло XVII-XVIII століть з Полтави // АЛЛУ. – Полтава: Археологія, 2001. – № 2 (10). – С.125-127.

170. Ханко О.В. Орнаментація гончарського посуду XVI-XIX ст. з Полтави // Проблемы истории и археологи Украины: Тез. докл. науч конф. – Харьков, 1999. – С.83-84.

171. Ханко О.В. Пізньосередньовічне горно з Полтави // ПАЗ-1999: Зб.наук.праць. – Полтава: Археологія, 1999. – С.68-72.

172. Ханко О.В. Полтавський гончарський осередок у контексті новітніх археологічних досліджень // АЛЛУ. – Полтава: Археологія, 2000. – Ч.1-2 (7-8). – С.54-66.

173. Ханко О.В., Коваленко О.В. Керамічна плитка Симона Горілея // АЛЛУ. – Полтава: Археологія, 1998. – Ч.1-2 (3-4). – С.171-172.

174. Щербаківський В. Провідник по археологічному відділу Полтавського Народного Музея з коротким описом передісторичного життя на Полтавщині. – Полтава, 1919. – С.15.

175. Янин В.Л., Гайдуков П.Г. Актовые печати Древней Руси Х-ХV вв. – Москва, 1998. – Т.ІІІ. – С.25. – № 39 а.

* * *

176. Полтава: Історичний нарис / Наук. ред. Супруненко О.Б., Якименко М.А., Лобурець В.Є., Войнолович В.А. та ін. – Полтава: Полтавський літератор, 1999. – 280, 24 с.: іл. – Літ.: С.273-280.

Висловлюємо щиру подяку Олександру Супруненку та Костянтину Мироненко за консультації, надані під час підготовки даного матеріалу.

70

Володимир Мокляк

Васильківська фортеця Української лінії
(за матеріалами польових досліджень)

Готуючись до столітнього ювілею музею в 1991 році, колектив музею, членом якого був тоді й відомий полтавський архітектор Лев Семенович Вайнгорт, став перед проблемою повної перебудови експозиції. У зв'язку з цим у першій половині 1990-х років було розроблено нову концепцію показу історії Полтавщини, в т.ч. і козацької доби. На той час вже з'явилося багато нових досліджень, публікацій документів, що розкривали багато невідомих або заборонених тем.

Highslide JS
Рисунок 1. План Васильківської фортеці,
складений у 1976 р. В. Ленченком.

Однією з них була тема Української Лінії. Сама назва цієї величезної фортифікаційної споруди вже накладала заборону на вивчення її в радянські часи. Єдине ґрунтовне дослідження Лінії, на основі збережених архівних документів, було зроблене О.М.Апанович в 1969 р., і провадилося воно в контексті вивчення загальної теми "Збройні сили України першої половини XVIII ст." [1]. На цьому, як на той час, будь-які дослідження теми професійними істориками, особливо після сумнозвісних подій 1972 року, було припинено. Певні роботи велися лише місцевими краєзнавцями Харківщини та Полтавщини [2]. На жаль інформація про них була практично відсутня.

Улітку 1976 р., біля села Нехворощі, колишнього сотенного містечка Полтавського полку, на місці Васильківської фортеці побував київський дослідник В.Ленченко, який склав схематичний план її залишків [3] (Рис. 1). Тому, враховуючи відсутність інформації та речового матеріалу для показу Української Лінії, було прийнято рішення про організацію експедиції на місце розташування згаданої фортеці.

71

У першу чергу були вивчені всі наявні на той час матеріали пов'язані зі спорудою.

Васильківська (інколи історики вживають ще назву – Нехворощанська – плутаючи її з фортецею сотенного містечка Полтавського полку в с.Нехворощі, яка стояла неподалік, нижче по течії р.Оріль) була четвертою із нових, закладених в 1732 р. фортець. Розташовувалася за три версти на північний схід від Нехворощі біля невеликого села Васильківка, що належало полтавському полковникові Івану Черняку [4]. Звідси і її назва. Далі, на північний схід від неї, стояла Крутоярська, або Ряжська фортеця.

Стосовно внутрішніх споруд відомо, що крім необхідних в такому укріпленні будівель військового призначення, у Васильківській фортеці була церква. Це дерев'яна споруда, що зберігалася і після ліквідації фортеці до 1778 р. В 1771 р. на прохання Азовського губернатора Черткова Слов'янська духовна консисторія прийняла рішення "о перенесении из Васильковской крепости, при Нефорощи, в двух от нея верстах, Николаевской церкви в строившийся при реке Самаре губернский город Екатеринослав 1-й", але через значну віддаленість фортеці від Новомосковська, на місця якого будувався Катеринослав 1-й, це рішення не було виконане. 1778 р. на прохання поміщика Алімова церкву було перенесено на лівий берег Орелі до слободи Михайлівки тодішнього Царичанського повіту. Інша ж церква, вказана в цьому рішенні, похідна, в ім'я Казанської Богоматері, що залишилася у фортеці від ландміліцького полку (лише її іконостас) в тому ж таки 1771 р. була передана до Катеринослава [5].

Після вирішення різних організаційних питань на початку червня 1996 року експедиція в складі автора та художників-експозиціонерів В.І.Побокова, О.І.Подрєзова, Л.І.Гусака виїхала на об'єкт.

У першу чергу було проведено візуальне обстеження місцевості. Встановлено, що залишки укріплень містяться на високому плато другої тераси правого високого (50-70 м) та крутого берега ріки Оріль, місцями прорізаного глибокими яругами. З південного боку плато на сьогодні частково зруйноване кар'єром. Вся його площа розорана й інтенсивно використовується під посіви. Західна частина також пошкоджена під час прокладання газопроводу. Тут же розташовані п'ять курганів діаметром 10-26 м та висотою 0,6-3 м. На найвищому з них, із задернованою поверхнею, встановлено геодезичний знак у вигляді триногої вишки. По краю плато ідуть залишки укріплень Лінії.

Під час цієї експедиції 1996 року автор зробив детальні обміри решток фортеці з метою їх фіксації та подальшого створення діорами "Васильківська фортеця Української оборонної Лінії" (Рис.2).

Оглядом та обмірами встановлено, що за час, який минув після останнього її обстеження в 1976 р. В.Ленченком, стан залишків значно погіршився. Майже повністю знесено північно-західний бастіон та розорано залишки південно-західного та південно-східного бастіонів.

Від укріплень самої фортеці на сьогодні залишилися недоторканими лише дві ділянки. Повністю зберігся південно-східний бастіон і частина північного валу, який примикає до нього, та верхівка північно-східного бастіону. Усі інші

72

Highslide JS
Рисунок 2. План Васильківської фортеці 1996 р.

укріплення – вали та рів – розорані, але добре читаються на поверхні ґрунту.

Збудована фортеця була за розповсюдженою на той час в Європі схемою земляних фортифікаційних споруд – чотирикутна в плані з далеко виступаючими вперед бастіонами. Розміри її по діагоналі становили 215 х 210 метрів. Укріплення складалися з валу та рову по зовнішній стороні валу. Ширина рову становила близько 12 м (розріз не проводився). На сьогодні він заплив ґрунтом і розорюється. Однак на його місці збереглося заглиблення до 0,5 м. Висота збереженої на сьогодні частини валу становить 1,5-2,2 м. По його гребеню виявлено заглибину, яка і сьогодні добре читається. Попередня версія про те, що це залишки рову, згодом підтвердилася під час розтину масиву насипу. Він добре читався у зачистках бокових стінок розрізу. Передня стіна окопу не була вертикальною, а мала нахил назовні, що було досить зручно під час стрільби. Ширина окопу у верхній частині становила 2 м, у нижній – 1,1 м. Глибина, за даними зачистки, – 1 м. У його нижній частині є невелика заглибина шириною 0,4 м, що також було зручно під час бойових дій.

Усі бастіони, крім рову, по кутах мали укріплення у вигляді гарматних гнізд діаметром 2 та глибиною 1,2 м. На кожному бастіоні було по три таких гнізда. До кожного з них вів прохід, вирізаний в товщі насипу, який з'єднувався з валом.

Проїзд до фортеці, очевидно, містився з північного боку, оскільки тут зберігся залишок валу, який міг прикривати ворота, і саме тут спуск з плато в долину до села Нехворощі.

На цій ділянці до системи укріплень Української Лінії входять два вали з ровом між ними. Ширина валів і рову сьогодні становить 10-12 м кожного окремо, висота валу – від 0,5 до 1,2 м, глибина рову – від 1 до 1,5 м.

Вал самої Лінії не зливається з укріпленнями фортеці, він проходить дещо східніше – на відстані 120 метрів від неї. Додатковим укріпленням Лінії є редани. В околицях Васильківської фортеці їх виявлено два, обидва з

73

Highslide JS
Діорама "Васильківська фортеця Української оборонної лінії". 1999 р.

північного боку. З цього боку плато прорізане численними яругами. Саме цим і обумовлено розташування реданів. Завданням їх було прикриття слабких місць в обороні Лінії. Трикутні в плані споруди, захищені валами та ровом, вони були максимально пристосовані до умов місцевості, використовуючи її рельєф. Для спорудження одного з них будівельники досить вдало використали один з курганів на краю плато. До системи укріплень цього відрізку Лінії необхідно включити і один з курганів, розташований зі східного боку фортеці, на краю плато. Його насип був на шляху спорудження основних валів, але будівельники його обійшли із зовнішного боку, додатково зробивши нижче валу три трикутні виступи, де міг поміститися лише один стрілець. Їх було вирізано в масиві плато, яке в цьому місці виступає дещо вперед, і додатково укріплено невисоким – 0,5 м – валом. Сам курган, очевидно, використовувався як маяк.

Усі ці обміри та виявлений текстовий матеріал і було покладено в основу ескізу діорами, розробленого художником О.Подрєзовим, а згодом втіленого полтавськими художниками О.Подрєзовим, В.Побоковим, С.Кудрею.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Апанович О.М. Збройні сили України першої половини XVIII ст.-К.:Наукова думка,1969.-С.157-169. (До тексту)

2. Мариненко Д. Красноград:Історико-краєзнавчий нарис. 1.Більовська фортеця.//Комуністичним шляхом.-1989.-14 квітня.-С.2-3. (До тексту)

3. Архів автора. (До тексту)

4. ЦДІА України.-Ф.94.-оп.3.-од.зб. № 1.-арк.6. (До тексту)

5. Феодосий. Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской епархии.: Церкви и приходы прошедшего XVIII ст. Вып.1: Нынешние уезды: Екатеринославский, Верхнеднепровский, Новомосковский и Павлоградский..-Екатеринослав: Типогр. Чарского,1880.-с.354-356. (До тексту)

74

Людмила Шендрик

Козацтво Полтавщини напередодні та в період
Північної війни і Полтавської битви

Українському козацтву належить особливе місце і роль в національній історії. Найраніше козацтво, і передусім Запорозька Січ, в умовах відсутності національної державності взяли на себе завдання захисту народу від руйнівних татарсько-турецьких нападів. З посиленням експансії Речі Посполитої козацтво стає основною військовою силою в боротьбі з цією експансією, згуртовує навколо себе інші національні сили. У ході цієї боротьби воно витворює нову національну державність (Українська козацька республіка 1649-1764 рр.) і потім впродовж століття її відстоює у боротьбі з російським царизмом.

Полтавщинаісторичний регіон Дніпровського Лівобережжя – в ХVІІ-ХVІІІ століттях стає одним із центрів політичного, економічного та культурного життя Гетьманської держави – України. В означений період у краї існувало шість козацьких полків: Гадяцький (ліквідований 1782 р.), Лубенський (1782 р.), Миргородський (1782 р.), Переяславський (1781 р.), Полтавський (1775 р.), Прилуцький (1782 р.) [9, 11, 19].

З другої половини ХVІІ століття Гетьманщина поступово прибиралась до рук Московією, яка все більше втручалася у її внутрішні справи. І.С. Мазепа, вступаючи 1687 року на гетьманство, змушений був підписати для себе і всієї України принизливі Коломацькі статті: "…а без чолобиття і указу великих государів гетьмана не обирати, йому гетьманові, не мати без відома своїх государів жодних письмових кореспонденцій з жодними государями, гетьман не вільний змінювати без відома государя генеральної старшини, щоб ніхто не подавав голосів, що малоросійський край гетьманського рейменту, а відзивалися одноголосно – їхньої царської пресвітлої величності держави, щоб монаршу волю свято виконувати і бути у вічному підданстві і послушенстві" [6, 349-359]. На підставі статей за вимогою Московського уряду українське козацтво змушене було брати участь у всіх збройних конфліктах Московії.

З 1686 по 1699 роки козацькі полки Гетьманщини, та перш за все прикордонної Полтавщини, були втягнуті у тривалу війну з Кримом і Туреччиною (Кримські та Азовські походи, у ході яких було підкорено 5 турецьких фортець). Під час І Азовського походу 1695 року козацьке військо І.Мазепи здобуло у пониззі Дніпра турецькі фортеці Кизи-Кирмень, Мустрит-Кермень, Аслам-Кермень, Муберек-Кермень. Під час штурму Кизи-Кирменя відзначилися козаки Полтавського полку, очолювані П.Герциком [6, 469, 471]. Із трофейних гармат, захоплених Полтавським полком, 1695 року Афанасієм Петровичем відлито чудовий дзвін "Кизи-Кирмен" [5, 748]. Під час ІІ Азовського походу (1696 р.) козаки Гадяцького і Лубенського полків, очолювані наказним гетьманом Я.Лизогубом, взяли турецьку фортецю Азов, козаки ж

75

Полтавського полку несли в цей час караульну службу на Муравському шляху, що вів до Азова. Як зазначає С.Величко у літописі, "взяття Азову" Петро І "самим козакам причислював і похваляв козацьку мужність" [6, 524]. Наступного 1697 року у турецькій кампанії були задіяні козаки Миргородського полку Д.Апостола та Лубенського – Л.Свічки. Взагалі, як зазначав І.Мазепа в листі до Петра І: "За 12 літ з початку свого гетьманства я зробив 11 літніх і 10 зимових походів", в яких взяли безпосередню участь всі козацькі полки Полтавщини [26, 56].

З 1700 року Московія стає на шлях війни, пов'язаної з утворенням імперії на основі експансії територій своїх сусідів. У театр воєнних дій було втягнуто Швецію, Данію, Польщу, Україну, Туреччину, Крим, Північний Кавказ. Україна, ставши придатком Московії, піддається безжалісному винищенню, як фізичному (гинули люди в Прибалтиці, Польщі, на будівництві Петербурга), так і духовному (руйнувались самі моральні цінності козацького війська, бо завжди козацтво було свідоме того, що воно є оборонцем своєї землі, батьківщини, є народним, а тут доводилось воювати за чужі, незрозумілі інтереси). "Україні – зазначав П.Дорошенко, – довелося взяти близьку участь у Великій Північній війні й нести, з свого боку, дуже тяжкі жертви, хоч … інтереси, задля яких цар Петро розпочав цю війну, були далекі і чужі для України" [10, 136]. З самого початку Північної війни гетьман І.Мазепа змушений був відправляти козаків на прибалтійський театр воєнних дій: 1700 р. – 12 тис. українських козаків (наказний полковник Обидовський) до Пскова, згодом до нього долучився 7-тисячний загін під командуванням гадяцького полковника М.Боруховича; 1701 року 1,5 тисячі козаків Полтавського полку І.Іскри вели "малу війну в Ліфляндії"; 1701 року козаки під проводом Д.Апостола брали участь у битві під Ерестфером; 1702 року здобували Нотебург; 1704 року 17-тисячний корпус Д.Апостола і Ф.Мировича перебував на Познанщині, брав участь у здобутті Варшави; 1705 року прилуцький полковник Л.Горленко діяв під Ригою [19, 112-113]. Складаючи значну силу московського війська, здобуваючи фортеці в Прибалтиці, козацтво зазнавало утисків від московського командування, про що свідчить лист наказного гетьмана, миргородського полковника Д.Апостола І.Мазепі: "Шереметєв дозволив своїм офіцерам і солдатам віднімати у козаків їхні трофеї, самих їх нещадно побивали, завдаючи нашому війську безчестя й наруги", сам же генерал заявляв, "нібито від козаків не було діла і служби", тому "ледве хто з-поміж козаків на службу царську піти хоче, хоча б під великим насильством і примусом…" [19, 118]. Багато хто з козаків ще у 1702 році, задовго до акції І.Мазепи, почав переходити на бік шведського короля Карла ХІІ [19, 119].

1708 року Велика Північна війна (1700-1721 рр.), розпочавшись на берегах далекої Балтики, де розігрувалась карта панування і сфер впливу в Європі межи Московією та Швецією, приходить в Україну. 1708-1709 роки в Україні, а безпосередньо на теренах Полтавщини, стануть кульмінаційним моментом Північної війни і будуть доленосними, без перебільшення, для європейських народів.

76

15 вересня 1708 року шведська армія вступає в Сіверщину. Однак із самого початку цього походу невдачі переслідували військо: московити (К.Ренне) захоплюють на р. Сож продовольчі магазини, що були заготовлені І.Мазепою шведам; через недбальство генерала Лагеркрона шведи втрачають ключ-місто Сіверщини –. Стародуб, жителі якого хлібом і сіллю зустрічали шведів [18, 149]. Московити блокують північні полки Гетьманщини: Стародубський (полковник І.Скоропадський), Чернігівський (полковник П.Полуботок), які вже не мають змоги з'єднатися з І.Мазепою; через зраду сотника Носа – втрата гетьманської резиденції Батурина з її значними запасами продовольства, провіанту, 70 гарматами [22, 76].

Щоб перезимувати в теплих квартирах, перекрити шлях московитам у південну Україну і дочекатися підмоги запорозьких козаків, польського війська, кримських татар та відновити наступ на Москву, шведська армія Карла ХІІ і козаки І.Мазепи вирушають у район Ромни-Гадяч-Лохвиця, ще не заторкнутий війною. Як слушно зауважив шведський історик Петер Енглунд: "Розпочалось змагання в бігу по Україні. Шведські та московські сили швидко рухались на південь: обидві сторони намагались взяти під свій контроль якомога більшу частину цієї родючої області. Московитам найчастіше вдавалося прийти першими, спалити і пограбувати все навкруги".[11, 45]. 18 листопада 1708 року Карл ХІІ займає Ромни, а 19 листопада 1708 року І.Мазепа – Гадяч. У другій половині цього місяця та у першій половині грудня район розквартирування шведів сягав від Ромен – на півночі, до Лохвиці – на півдні; від Гадяча – на сході, до Прилук – на заході [8, 22]. Московська армія, Петро І в цей час розташувалися в районі Лебедина [8, 22].

До початку активних воєнних дій розпочалася, за визначенням Б.Крупницького, "війна маніфестів". До українського народу звертаються Петро І, Іван Мазепа, Карл ХІІ. Цікавий маніфест Карла ХІІ, що його приготували державний секретар О.Гермелін і П.Орлик українською мовою. "З божою допомогою хочемо боронити український народ і хоронити його аж до хвилини, коли, скинувши із себе московське ярмо, поверне він свої давні права і вольності…" [3, 79]. Але кривава розправа московитів у Батурині, страти в Глухові і Лебедині настрахали українське населення, суспільство було здеморалізоване, основна маса населення зневажила як виступ І.Мазепи, так і заклики Карла ХІІ. Більше того, частина українського населення не сприймала шведів як своїх визволителів (чужа, незрозуміла мова, інша віра тощо). Хоча з моменту вступу шведської армії на територію України шведи вели себе вельми пристойно: не грабували, не палили, харч та провіант купували за гроші [13, 264-265]. Як записав у своєму щоденнику Давид Натан Зільтман (пруський доброволець у шведській армії): "…коли шведське військо проходило через українські села, то всюди селяни на прихід короля подавали йому хліб, сіль і яблука. Натомість вороже поставилися до шведів міста Сміла та Зіньківці" [27, 153]. Боячись репресій, жителі впускали у свої фортеці гарнізони, а ставши у них заручниками, змушені були боронитися проти шведів. Таким заручниками стали жителі Веприка та Полтави. Хоча відомо, що населення Полтави підтримувало І.С.Мазепу і мазепинців: "Полтава издавна нестатечная, и теперь в ней

77

добра не сподевайтись…бо там знайдуться мазепины і орликовы приятели, а чуйкевичев рожонний брат, полковой писарь, всему голова", – так писав охтирський полковник Осипов Головкіну [15, 475]. А тому листи від І.Мазепи, послані ним 20 і 23 листопада із Гадяча і Ромен до полтавського полковника І.Левенця, зачитувалися в полтавських церквах з великою пошаною [15, 475]. Звертаючись до полковника І.Левенця, І.С.Мазепа називає його "вельмишановний приятель" і говорить, що настав час постояти за цілісність рідного краю: "…и ваша милость стане истатачна за целость отчизны права и вольности войсковые застоплятыся и людей утверждати чтоб были постоянными и ничего не боялися, поневаж для защищения того полку войска короля его милости шведского будут там вскоре"[1, 75]. Петро І вживає відповідних заходів: Полтавський козацький полк ще навесні 1708 року було відправлено на Дон для придушення повстання К.Булавіна. Полтаву захищати було нікому. 27 листопада 1708 року Петро І ставить до відома І.Левенця: "…повелеваем вам бригадира нашего князя А. Волконского с войском впустить в город Полтаву без всякого прекословия" [23, 325-326]. Волконський з Інгерманландським полком зайняв Полтаву. Сам полковник І.Левенець перебував під домашнім арештом, а родина, як заручники, була вивезена до Харкова [20, 14]. Полтавська полкова і сотенна старшина підтримала І.Мазепу: родина колишнього полтавського полковника Павла Герцика, полковий обозний Дорош Дмитрович з сином Леонтієм, полковий суддя Іван Красноперич [20, 12]. Про те, що полтавський полк пішов за І.Мазепою, свідчить універсал гетьмана І.Скоропадського від 13 липня 1709 року: "Відомо нам, гетьману, що під час зради Мазепиної многі полку полтавського військові і посполиті люди, зваблені будучи хитрістю Мазепи…стали противитися військовим порядкам" [20, 12]. За підтримку Мазепи рядовим козацтвом полтавського полку з наказу Петра І загін Яковлєва повністю знищив населення містечок Маячки, Нехворощі, Кишеньки, Келеберди, Переволочни [29, 331].

З 22 грудня 1708 року по 6 січня 1709 року шведська армія веде бої за Веприк, після його здобуття Карл ХІІ готує армію до походу в слобідську Україну, метою якого було витіснити московську армію з Лівобережної України та прорватися на лінію Білгород-Харків і далі розвивати наступ на Москву. 26-27 січня Карл ХІІ займає Опішню, 29 січня – Котельву, рухається на Охтирку, 9-10 лютого відбувається бій під Красним Кутом [12, 184] 10-13 лютого суворий мороз змінюється ранньою відлигою. Карл ХІІ, не чекаючи повені, яка може ізолювати його армію від Лівобережної України, повертає назад із Слобожанщини до Опішні. 26 лютого шведський гарнізон лишає Гадяч, 2 березня штаб-квартира Карла ХІІ переходить до Великих Будищ [4, 153]. Відтепер нові квартири шведів простягались від річки Псел до Ворскли, межи Лютенькою, і Опішнею і Решетилівкою. Таким чином, створювався своєрідний коридор, який займали шведи: містечка по Ворсклі – від Опішні до Жуків, були під контролем шведів, праворуч – по Хоролу і Пслу (Говтва, Глобино, Манжелія) – розташовувалися війська Б.Шереметєва, І.Скоропадський; ліворуч – на Слобідській Україні, по орільських містечках – війська О.Меншикова, К.Ренне [8, 23в, 23d, 23с] рухається до Полтави, щоб

78

Highslide JS
Мапа. Битва під Полтавою. 1709 р.

79

Highslide JS
План-мапа. Битва під Полтавою. 1709 р.

установити безперебійний зв'язок із Запорізькою Січчю, Кримом та мати зв'язок з Польщею.

Отже, на чергу дня ставала Полтава, яка була південним форпостом Гетьманщини і лежала на Муравському шляху, по якому татари ходили на Москву, – "…зараз вони підуть туди разом з нами", – зазначалось в листах, які йшли від Карла ХІІ з-під Полтави в Стокгольм [7, 224]. У цей час велися активні шведсько-кримсько-турецькі переговори про відкриття другого фронту і вступ у війну Туреччини. З огляду на це Петро І здійснює у квітні-травні поїздку у Воронеж-Азов-Троїцький (до 27 травня); в Азов стягується вся азовська флотилія, запрошується представник турецького султана Кападжі-паша, на очах якого спалюється флот (більше двохсот суден) [24, 174, 180]. Петро І запевнив турецького султана, що інтересів Московії в Криму не буде. Туреччина не відкриває другий фронт. 14 травня 1709 року була знищена Запорозька січ та остаточно придушене повстання К.Булавіна на Дону – Петро І нейтралізував усіх союзників Карла ХІІ [25, 904].

80

У ніч з 3 на 4 червня Петро І з Азова прибуває в діючу армію під Полтаву (степом через Ізюм-Харків, бо флот було спалено) [25, 940].

У цей час закінчується стягування, небувала концентрація московських сил під Полтавою (район Крутого Берега): частини під командуванням О.Меншикова, Г.Долгорукого, Б.Шереметєва, 30-тисячна калмицька орда, а загін бригадира І.Головіна (1200 чоловік) підсилює гарнізон Полтави [8, 24і 25а]. Головне завдання московського командування у перших числах червня полягало в тому, щоб переправитися на правий берег Ворскли і розблокувати Полтаву (гарнізон фортеці, комендант-полковник О.Келін був блокований шведською армією та козаками з квітня 1709 р.). 11 червня московське командування проводить військову раду, даються розпорядження командирам: Г.Долгорукому, І.Скоропадському, фон Генскіну, О.Келіну [25, 940]. Було вирішено завдати комбінованого удару по супротивнику під Полтавою з кількох сторін: з півночі (Петрівка, Семенівка – О.Меншиков, К.Ренне); півдня (Нижні Млини, Гора, Старі Санжари – Л.Алларт, фон Генскін); із заходу (із-за річки Псел – І.Скоропадський, Г.Долгорукий); навпроти Полтави (район нинішнього Південного вокзалу, Крутий Берег – М.Репнін), а також здійснити вилазку московського гарнізону із самої Полтави [25, 940; 8, 24і, 25в].

Отже, бойові дії під Полтавою розпочалися 14 червня і не припинялися до 27 червня. Відтак, детальний аналіз планів, рішень, дій московського командування дає підстави стверджувати, що, власне, Полтавська битва розпочалася з 14 червня від комбінованого удару московської армії по війську Карла ХІІ, а заключним, вирішальним її етапом був день 27 червня.

Тривалий час в історичній літературі (російській і радянській) побутувало твердження, що українські козаки в Полтавській битві участі не брали: козаки І.Мазепи були в Пушкарівці і охороняли шведський обоз; козаки І.Скоропадського дислокувалися по р. Псел, щоб перекрити шлях відступу шведській армії.

Насправді розстановка козачих сил в Полтавський період була наступною.

1. Запорожці. У перших числах березня 1709 р. запорожці на чолі з К.Гордієнком (Гордієнко – Головко Кость Гордійович, народився на Полтавщині, здобув освіту в Київській Академії) покидають Січ й ідуть на з'єднання з Карлом ХІІ та І.Мазепою, штаб-квартира яких містилася у Великих Будищах. Але, щоб з'єднатися з ними, необхідно було прокладати собі шлях з боєм: Царичанка, Маячка, Сокілка, Кобеляки (бої з Калипелем та К.Ренне); пройшовши переможним маршем від пониззя р. Ворскли до В.Будищ, запорожці розсіяли на цьому шляху московські війська, збільшили свою кількість із 8 до 15 тисяч [24, 780; 8, 23в]. 26 березня 1709 р. запорожці у В.Будищах зустрічаються з І.Мазепою, а 27 березня (8 квітня) – підписують українсько-шведський договір [29, 312]. З цього моменту запорожці тримають під своїм контролем район, особливо важливий у стратегічному відношенні: коридор від Полтави по Ворсклі до Переволочної (Старі Санжари, Нові Санжари, Білики, Кобеляки), що в результаті дасть можливість шведам відступати саме цим коридором, і в цьому велика заслуга запорожців [8, 23д, 23h]. Запорожці разом із шведськими військами брали участь в облозі Полтави (з 1.04

81

по 27.06 1709 р.). Про це знаходимо відомості в щоденниках шведських старшин Петре і Вейге: "Наші запорожці застрілили своїми тягненими рушницями багато з московської піхоти, так що ся скоро побачивши нашу підмогу, відступила через Заросляки і король також малим об'їздом завернув під Полтаву" [27, 138]. Частини запорожців разом із козаками І.Мазепи з 22 по 27 червня охороняли шведський обоз між Рибцями і Пушкарівкою. Частина запорожців в заключний день Полтавської битви, 27 червня, була на лівому фланзі шведської армії, – свідчення за 27 червня Даніела Крмана (словацького Плутарха), його щоденник – одна з перших пам'яток про Північну війну в Україні і Полтавську битву: "… бажаючи побачити бій, поїхав я на коні у напрямку постою короля. Випадково знайшовся я аж на самім краю лівого крила, котре замикали запорожці і котре було справді найбільш небезпечне, бо ворог важкої зброї напирав на нього" [16, 94]. Коли 27 червня об 11-й годині закінчився бій на полі, запорожці та шведська гвардія ще до 13 години були в редуті під Полтавою, відбивали атаки ворога, відкинули його пропозицію про здачу в полон і тільки о 13-й годині, коли прибув гінець від Карла ХІІ, залишили позиції під Полтавою і відійшли до Пушкарівки [11, 208, 215-216; 8, 26h, 26і, 26g]. У другій половині дня 27 червня, по битві, запорожці і шведська гвардія біля села Пушкарівки вступають в бій з московськими військами і дають можливість шведській армії, Карлу ХІІ, І.Мазепі – відступити в напрямку Переволочної (пониззя р.Ворскли) [11, 213]. Отож, з Пушкарівки, у Старих Санжарах, Нових Санжарах, Кобеляках і востаннє біля Переволочної (30 червня) запорожці і шведська гвардія ведуть ар'єргардні бої, стримують натиск московської армії [25, 986].

2. Козаки гетьмана І.С.Мазепи. З моменту з'єднання І.С.Мазепи зі шведською армією Карла ХІІ він з козаками перебував при головній шведській квартирі; в травні-червні 1709 р. вони займають: Жуки, Петрівку, Семенівку, район Хрестовоздвиженського монастиря, Щербані, Буланове [8, 23 d, 23c]. Козаків І.С.Мазепи, як і шведів, Карл ХІІ розділяє на кілька угрупувань. Частина – в облогових укріпленнях під Полтавою унеможливлювала зробити коменданту О.Келіну випад із фортеці. Частина – з 22 по 27 червня між Рибцями і Пушкарівкою охороняла шведський обоз від можливого відходу московського війська із заходу. Частина була разом із запорожцями, на лівому крилі шведської армії у заключному етапі битви 27 червня [11, 112; 8, 26в, 26с, 26d, 26е].

3. Козаки Семена Палія. Воювали на боці Петра І, дислокувалися по селах біля Полтави. Своїми роз'їздами турбували шведів, перешкоджали їм добувати провіант та продовольство.

4. Козаки гетьмана І.Скоропадського. З березня 1709 р. займають коридор по р.Пслу: Манжелія, Говтва, Остап'є, Устивиця, Сорочинці, таким чином перекриваючи шведам шлях на Київ [8, 23в, 23с, 23d]. Слід зазначити, що північні полки Гетьманщини: Стародубський (полковник І.Скоропадський), Чернігівський (полковник П.Полуботок) із самого початку вступу шведської армії в Сіверщину були блоковані московськими військами і не мали вже змоги з'єднатися з І.Мазепою. Коли 18-20 червня московська армія сконцен-

82

Highslide JS
План-мапа. Останній день Полтавської битви.
27 червня 1709 р. Початкова позиція армій.

83

Highslide JS
План-мапа. Останній день Полтавської битви.
27 червня 1709 р. Початкова позиція армій.

84

тровується біля сіл Петрівка і Семенівка для переправи через Ворсклу, 22 червня І.Скоропадський з козаками за наказом Петра І розташовується в районі Жуки-Осьмачки-Тахтаулове [8, 26в, 26с, 26d, 26е]. 27 червня козаки І.Скоропадського, перебуваючи на правому фланзі московської армії, в районі Малих Будищ та Івонченців зустрічаються зі шведським генерал-майором Гамільтоном (лівий фланг шведської армії, тут же запорожці і козаки І.Мазепи). У розпал бою в розташування шведського підрозділу драгунів лейтенанта І.Люта прибув парламентер від козаків І.Скоропадського з повідомленням, що 2 тисячі козаків бажають перейти на бік шведського короля Карла ХІІ. Як зазначає шведський історик Петер Енглунд, спрацював бюрократичний апарат: "І.Лют переправив записку вищому командуванню – принцу Вюртемберзькому Максиміліану Еммануїлу, на що той відповів: "… король зараз не з нами, ми не можемо з'ясувати його волю з цього приводу" [11, с.112]. У вирішальний момент бою шведи самі себе позбавили суттєвої підтримки. Водночас це була остання спроба козаків І.Скоропадського з'єднатись з козаками І.Мазепи.

Отже, українські козаки і запорожці брали безпосередню участь у Полтавській битві, але трагедія в тому, що українське козацтво воювало на боці кожної з армій.

Малочисельність шведської армії та козаків, відсутність єдиного командування через поранення короля Карла ХІІ стали причинами їх поразки під Полтавою.

Ілюстрацією запеклої битви останнього дня, 27 червня, може слугувати щоденниковий запис учасника битви Іоахіма Люта, шведського лейтенанта: "Бій був смертельний і кривавий, а стрілянина такою частою, що повітря потемніло від диму та пилу: продовжувалось це від сходу сонця до полудня, і багато доблесних шведів, офіцерів і солдатів, пролили там свою кров і полягли мертвими" [14, с.8]. На превеликий жаль і сьогодні немає документів, які б свідчили про втрати українських козаків з обох боків.

Від Полтави шведська армія та козаки відступають в напрямку Переволочної, затримуються на переправі через Дніпро, бо всі запорозькі засоби для переправи були спалені московитами ще в ході боїв за Полтаву. Переслідувати шведську армію Петро І відправив генерал-поручика М.Голіцина і генерал-поручика Г.Боура з кіннотою і піхотою в кількості 12 тис. чоловік. 28 червня з ними був відправлений О.Меншиков з трьома кінними і трьома піхотними полками, який з'єднався з корпусом Голіцина, Боура, а 30 червня прийняв капітуляцію від шведської армії, очолюваної А.Левенгауптом [25, с.985]. Лише шведська гвардія та запорожці не склали зброю біля Переволочної, прийняли бій і дали можливість шведському королю Карлу ХІІ (близько тисячі шведів) та гетьману України І.Мазепі (до 500 козаків) з Гетьманщини та понад 4 тис. запорожців переправитись через Дніпро, відірватись від переслідування московитів і дістатись до Бендер [17, с.20].

Здаючи армію в полон, А.Левенгаупт підписав з О.Меншиковим умови капітуляції. Як зазначають шведські воїни в своїх щоденниках, "… найпринизливішим для них був п'ятий пункт умов, за яким запорожці та інші коза-

85

ки мали бути негайно видані його царській величності і їхніх союзників та соратників по боротьбі, яких король обіцяв захищати, тепер запросто Левенгаупт віддав в руки несамовитих московитів" [11, с.266]. Коли генерал від інфантерії граф Адам Людвиг Левенгаупт обідав у генерала від кавалерії князя О.Меншикова на березі Дніпра, розпочалася страшна трагедія: московити буквально полювали за козаками, їх зганяли разом "як худобу", не тільки чоловіків, але й жінок з дітьми, які були в обозі, і тут же забивали. Дехто намагався чинити відчайдушний, а водночас марний спротив, інші – тонули в Дніпрі [11, с.266].

Відомо, що козаки, які пішли на еміграцію до Бендер, по смерті І.С.Мазепи обрали гетьманом України П.Орлика та склали першу Конституцію України (1710 р.) і взагалі першу писану конституцію у світі, яка задовго до класичної, американської, проголосила принципи свободи, гуманізму і демократії. Полтавці займали поважне місце в мазепинській еміграції. Кошовий К.Гордієнко, прилуцький полковник Д.Горленко, син переяславського полковника генеральний осавул Ф.Мирович, троє синів [Атанас, Григорій, Іван] полтавського полковника П.Герцика, його донька Ганна, одружена з П.Орликом, та їхній син Г.Орлик – ще до середини ХVІІІ ст. своєю активною діяльністю в Європі не давали спокою царському уряду. Саме Григір Орлик дав Вольтеру документи батька про Мазепу і мазепинців, і вся Європа дізналася, що "Україна завжди прагнула свободи" [2, с.16].

По Полтавській битві України поступово втрачає незалежність, юридичні і міжнародно-правові чинники, перестає існувати як держава. 1764 р. ліквідовано інститут Гетьманства, 1775 р. – знищено Запорозьку Січ, до 1782 року – скасовано полковий устрій України. Але, на думку провідного українського історика Олександра Оглобліна: "… дальша історія України явно показала, що, властиво, ця величезна поразка Української держави й української державницької ідеї, яка сталася 1708-1709 рр., разом з тим стала й початком дальшого розвитку українства, української національної ідеї" [21, с.47]. Так і сталось у новітній час визвольних змагань, 1991 р. Україна стала вільною, суверенною, незалежною державою. Враховуючи історичну роль козацтва у становленні української державності, 4 січня 1995 р. Президент України Л.Кучма видав Указ "Про відродження історико-культурних та господарських традицій українського козацтва". Великою Радою Українського козацтва прийнято Статут цієї організації, в якому визначена і мета діяльності Українського козацтва: "… сприяння розбудові України як суверенної та незалежної демократичної і правової держави, відродженню української за своєю суттю – козацької нації, прогресивних українських звичаїв та традицій, української національної ідеї в її козацькому варіанті, захист політичних, економічних, культурних та історичних здобутків українського народу, забезпечення його духовного та матеріального добробуту, морального і фізичного здоров'я, відродження, утвердження і розвиток української мови і культури" [28]. Гідно репрезентує ці положення крайове товариство Українського козацтва Полтавського коша імені М.Михновського.

86

Джерела та література:

1. Архів СПб ФіРі РАН. Фонд-похідна канцелярія Меншикова. Справа 75.

2. Борщак І. Великий мазепинець Григор Орлик, генерал-поручик Людовіка XV. К., 1991.

3. Борщак І., Мартель Рене. Іван Мазепа. – К., 1991.

4. Бутурлин Д., Хатов А. Поход 1709 г. //Сборник. Полтавская битва. 1709 – 27 июня – 1909. – С.Пб., 1909.

5. Бучневичь В. Колокол "Кизикирмен". //Киевская старина. – 1886. – декабрь.

6. Величко С. Літопис. – К., 1991. – Т. 2.

7. Возгрин В. Россия и европейские страны в годы Северной войны. – Л., 1986.

8. Yeneralstaben: Karl XII… (карти шведського генштабу). – Стокгольм, 1918.

9. Дашкевич Я. Гетьманська Україна: Полки. Полковники. Сотні. Лівобережжя. //Пам'ятки України. – 1990. – № 2, № 3.

10. Дорошенко Д. Нарис історії України. – К., 1992. – Т. 2.

11. Энглунд П. Полтава. Рассказ о гибели одной армии. – М., 1995.

12. Журнал или подённая записка… Императора Петра Великого с 1698 года даже до заключения Нейштатского мира. – С.Пб., 1770.

13. Історія Русів. – К., 1991.

14. Із щоденникових записів Каролінців. – Стокгольм, 1992.

15. Костомаров Н. Мазепа і мазепенці. – С.Пб. 1885.

16. Крман Д. Подорожній щоденник (1708-1709). – К., 1999.

17. Крунпицький Б. Гетьман Пилип Орлик. – К., 1991.

18. Мацьків Т. Гетьман І.Мазепа в західноєвропейських джерелах, 1687-1709. – Мюнхен, 1988.

19. Мельник Л. До історії участі українського козацтва у військових діях у Прибалтиці в роки Північної війни (1700-1702 рр.). //Збірник. На пошану 80-річчя професора Теодора Мацьківа. – К., 1999.

20. Мокляк В. Полтавський полк в 1709 році. – Полтава, 1999.

21. Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа і Москва. //Іван Мазепа і Москва. – К., 1994.

22. Павленко С. Загибель Батурина 2 листопада 1708 р. – Чернігів, 1994 р.

23. Письма и бумаги императора Петра Великого. – М-Л., 1948. – Т. 8. – Вып. 1.

24. Письма и бумаги императора Петра Великого. – М-Л., 1950. – Т. 9. – Вып. 1.

25. Письма и бумаги императора Петра Великого. – М-Л., 1952. – Т. 9. – Вып. 2.

26. Полонська-Василенко Н. Історія України. – К., 1992. – Т. 2.

27. Січинський В. Чужинці про Україну. – К., 1992 р.

28. Статут Українського козацтва. – Львів., 1995.

29. Яворницький Д. Історія запорозьких козаків. – К., 1991. – Т. 3.

87

Оксана Коваленко

Адміністративні споруди Полтави
ХVІІ-ХVІІІ сторіч

До адміністративних, або урядових будівель полкових міст можна віднести споруди: магістрату, ратуші, цехових будинків, шпиталів, судів, полкової та сотенної канцелярії, майдани, арсенали, цейхгаузи, в’язниці, аптеки, магістратські шинки, гостинний дім, полковий архів. С.А. Таранушенко проаналізував урядові будівлі Гетьманщини на основі справи "Дело о всех состоящих в Малой России казенных домах" 8.06.1781 р., але, на жаль, опис урядових будівель Полтавського полку не зберігся [1]. Тому доцільним буде розглянути за наявними джерелами адміністративні будівлі Полтави XVII-XVIII ст.

На сьогодні об'єктів окресленого часу чи принаймні їх залишків на території Полтави виявлено та локалізовано надзвичайно мало. Це пов'язано з переважним дерев'яним будівництвом у XVII-XVIII ст. та переплануванням міста на початку ХІХ ст. В межах Полтавської губернії кам'яних будівель було взагалі дуже мало: до 1700 р. побудовано 5; 1701-1725 рр. – 6; 1726-1750 – 5; 1751-1775 рр. – 11; 1776-1800 рр. – 22; т.б. усього 49; але в Полтаві їх було не більше двох десятків, враховуючи й 12 храмових будівель, зведених у період 1700-1800 рр. [2].

Найбільше урядових споруд розміщувалося на Соборному майдані, який займав площу близько 1/8 території старої частини фортеці. Власна назва у майдану з'явилася на межі XVIII-ХІХ ст. У 2 пол. XVIII ст. окремі прилеглі ділянки забудови називали та описували, як вулиці. На південний-захід від дерев'яного собору розміщувався магістрат. Спробуємо відтворити його вигляд початку XVIII ст. – за планом Бишева 1722 р. [3], на якому будівля позначена, як двоповерхова, на дві половини, з чотирисхилим дахом, що завершувався двома шпилями; другої половини XVIII ст. – за Румянцевським описом: "Магістрат дерев'яний старий, у ньому житлових покоїв п'ять, та одного – для канцелярії. Для приїжджих генералітетів покоїв нових чотири та два для караулень, старих покоїв два, та дві старі для поклажи…" [4]. Отже, магістрат, за винятком житлових та гостинних покоїв, може бути віднесений до п'ятого типу урядових будівель Гетьманщини кін. XVIII ст., виділеного С.А.Таранушенком [5]. На гравюрі Стадлера 1804 р. зображено вже мурований двоповерховий будинок магістрату [6]. Його спорудження припадає на межу XVIII-ХІХ ст., оскільки, за Топографічним описом 1798-1800 рр., у Полтаві було три адміністративні міські будинки, з них два дерев'яні. В одному розміщувалися магістрат, міська дума, сирітський та словесний суди. В іншому – караульня. Третій, кам'яний, на цей момент був ще недобудований [7].

Судочинство XVII ст. здійснювалося також у магістратському будинку, а покарання виконували поряд на майдані, "на ринку". Зокрема, це ілюструється судовою справою від 1665 року, коли "... Костю.. посеред ринку казали карать с маткою…"[8]. Поблизу собору також розміщувалася в'язниця,

88

Highslide JS
План Полтави Івана Бишева 1722 р.

"огороженъ ветхим тыном, внутри коего три деревянных старых хат" [9].

На Курилівській вулиці (тій, що вела до Курилівської брами) збудований "шпиталь для нищих старая деревянная в ней два покоя построенна от Соборной Успенской церкви коштом доброхотних подателей…" [10]. Шпиталі були і поряд з іншими церквами.
На початку Київської вулиці розмістилася полкова канцелярія, "в ней жилых покоев пять, около них хат ветхих одна" [11].

У центрі фортеці розміщувалися допоміжні споруди військового призначення. Так, "за церквою" розташовувалося "порожне казенне місце", огороджене парканом, де зберігали ядра та бомби гарнізону фортеці [12]. Поряд містилися полковий артилерійський двір, що складався з житлового дерев'яного будинку, комори та порохового льоху [13]. За Топографічним описом 1799-1800 рр., вони називаються "магазены" [14]. На безіменній вулиці, що також починалась від майдану, був "артилерийский цейхгауз в нем три амбара старих деревянних для поклажи разных артилерийских припасов" [15].

У зв'язку із державною підтримкою при заснуванні до описуваної категорії будівель слід віднести аптеки, якими опікувався уряд. З 1721 р. за наказом Петра І в губерніях і провінціях дозволялося засновувати аптеки [16]. Наприкінці 50-х рр. у Полтаві діяли приватна аптека лікаря Г.Тама, 1780 р. – П.С.Логинова, 1789 р. – І.Д.Тишевського. Аптека та лікарня І.Тишевського засновані 1789 р. У 1804 р. викуплена містом з призначенням нового аптекаря Іванна Сесса [17]. Визначити, де вони розташовувалися, допомагають археологічні джерела. Так, по перетину пр. Першотравневого та вул. Бр. Литвинових (нині Воскресенський узвіз) у розкопі №5 (розкопки Центру охорони та досліджень пам'яток археології) у господарській ямі знайдений кубооктаедровий аптечний важок (унція (28.80 г) XVIII ст.). Під час археологічних досліджень по всій

89

ділянці розкопок траплялися знахідки аптекарського посуду, як фрагментів, так і цілих форм. Особливо інтенсивно – на місці котловану, що розмістився на ділянці пр. Першотравневого №№ 5-9, та території, прилеглої до розкопу № 5. Керамічні знахідки, аптечне скло, важок дають підстави локалізувати тут одну з найстаріших аптек, вірогідно, І.Тишевського [18].

Переліком вищеописаних об'єктів не вичерпується кількість урядових будівель, що існували у Полтаві впродовж XVII-XVIII ст. Їх наступне визначення та локалізація доповнять уявлення про планувальну структуру, забудову, заселення та функціонування полкової Полтави.

Література:

1. Таранушенко С.А. Урядові будівлі на Гетьманщині XVIII ст. //УІЖ. – 1971. – №2. – С. 103.

2. Павловский И.Ф. Описание городов Полтавской губернии и их окрестностей к 1810 г. // Тр. ПУАК. – В. 15. – Полтава: тип. Г.Маркевича, 1917. – С. 52.

3. Гольденберг Л.А. План города Полтавы 1722 г. Ивана Бишева // Города феодальной России Сб. ст. – М.: Наука, 1966. – С. 425-427.

4. Румянцевская генеральная опись Малороссии. 1765-1769 гг. Показания жительствующих в городе Полтаве разного звания людей ревизорам поданные на их владения. 1765 г. //ЦДІА. – Ф. 57. – Оп. 2. – Спр.1. – Арк. 1.

5. Таранушенко С.А. Урядові будівлі… – С. 106.

6. Ханко В.М. Містобудування на Полтавщині в XVII і XVIII ст. // Козацькі старожитності Полтавщини. – Полтава: Криниця, 1994. – Вип. 2. – С. 15-28.

7. Топографічний опис Малоросійської губернії в 1799-1800 гг. // Описи Лівобережної України. – К.: Наук. думка,1997. – С. 64.

8. Актовыя книги Полтавского городового уряду XVII ст.. вып. j-й. Справы поточныя 1664-1667 годовъ. / ред. и прим. В.А. Модзалевского. – Чернигов: Типография Губернского земства, 1912. – С. 28.

9. Румянцевская генеральная опись Малороссии. 1765-1769 гг. Показания жительствующих в городе Полтаве разного звания людей ревизорам поданные на их владения. 1765 г. //ЦДІА. – Ф. 57. – Оп. 2. – Спр.1. – Арк. 1.

10. Там само.

11. Там само.

12. З подвірного перепису по окремих вулицях Полтави за матеріалами Румянцевського опису 1 листопада 1765 р. // Полтаві 800 років: 1174-1974 рр. – К.: Наук. думка, 1974. – С.35..

13. Румянцевская генеральная опись… – Арк. 1.

14. Топографічний опис … – С. 64.

15. Румянцевская генеральная опись… – Арк.2.

16. Сятиня Розвиток аптечної справи у середньовічній та новочасній Україні // Фармацевтичний журнал. – 1998. – №4. – С. 45-57.

17. Наливайко І. Перша казена аптека// Зоря Полтавщини. – 1989. – 3 вересня. – С.4; Аптеки // Полтавщина: Енц. довідник. – К.:УЕ, 1992. – С. 33.

18. Коваленко О.В. Хрестик-тільник з господарського комплексу форштадту полкової Полтави. // Християнські старожитності Лівобережної України. – Полтава: Археологія, 1999. – С.73-103.

90

Віталій Павлов

Полтавська Кругла площа

Доленосною подією, яка вплинула на подальшу історію розвитку Полтави, архітектурне обличчя міста, була червнева битва 1709 року між арміями шведського короля Карла ХІІ і московського царя Петра І. Коли майже через століття внаслідок чергової зміни адміністративно-територіального устрою Малоросії постало питання визначення нової губернії, то замість Лубенської, – як центру колишньої Вишневеччини, чи то Роменської – міста проведення другого за обігом товарів імперського Іллінського ярмарку, "столицею" новоствореної губернії, а звідси і назвою останньої, стає Полтава [3, с.291].

Відомий дослідник регіональної історії Іван Павловський писатиме: "Це була епоха, коли Полтава зі скромного полкового містечка стає губернським містом і ... перетворюється за новим типом. Ми не знаємо, – продовжує Іван Францевич, – в її історії іншого моменту, коли суспільне, економічне життя і саме обличчя міста зазнали б такої швидкої і різкої зміни, як саме в ці роки" [4, с.55]. "Хрещеним батьком" нового статусу міста був генерал-губернатор Малоросійської губернії С.Вязьмітінов. Невеличке (до восьми тисяч чоловік населення) провінційне містечко, яке ні за своєю промислово-господарською та культурологічною потужністю навіть і близько неможливо було поставити до ряду імовірних губернських столиць, в березні 1802 року оголошують губернським центром. [5, с.10,14] Підтвердженням непривабливості догубернської Полтави є добре відомі слова французького посла графа Сегюра: "Полтава невеличке містечко, кепсько прикрашене і небагатолюдне, не має жодної визначної будівлі" [5, с.9]. Проте якщо на спокушеного паризьким лоском француза Полтава могла не справити враження, то за свідченнями співвітчизників місто справді, м'яко кажучи, не сяяло – як в переносному, так і в прямому розумінні цього слова. Покриті пилом ґрунтові дороги і площі під час дощів перетворювалися в непролазну багнюку, яка навіть була "оспівана" поетом П.Вяземським, зграї бродячих собак і домашньої худоби в самому центрі міста, жодного вищого культурно-освітнього закладу – все це реалії життя догубернської Полтави. Коли перший генерал-губернатор О.Куракін прибув до міста, то здивовано констатував відсутність в Полтаві продуктивної молоді, яка за браком початкових закладів освіти вимушена була здобувати знання в інших містах [6, с.47].

Справа рушила з місця навесні 1802 року: разом з природою, за визначенням професора Ізм. Срезневського, пробуджувалась до життя "безтурботно-нудна, простодушно-пустельна, хоча і мила Полтава" [3, с.329]. Серед невідкладних завдань – визначення нового центру міста. Колишній історичний – Червона площа – за браком простору не міг розмістити усі необхідні адміністративні установи губернської Полтави. Згідно з початковим проектом 1802 року їхнє розміщення планувалося лінійно вздовж вулиць Мало-

91

Петровської та Олександрівської (суч. вул. Леніна і Жовтнева на відрізку від Кооперативного технікуму до Успенського собору) [1, с.25]. Для здійснення масштабних перетворень на запрошення О.Куракіна до міста прибуває талановитий випускник Московської архітектурної школи М.Амвросимов, приїзд якого був обумовлений вимогою перетворити Полтаву "в малом виде Петербург". Саме такий вислів-побажання наводить І.Павловський, говорячи, підкреслюємо, взагалі про містобудівні плани О.Куракіна [5, с.54]. Прибувши до Полтави, М.Амвросимов відмовляється від лінійної розбивки центру міста на кшталт петербурзького генплану, натомість пропонує розмістити адміністративні будинки по колу на новій площі, в центрі якої б гармонійно постав би пам'ятник Слави.

Враховуючи значення для Росії полтавської перемоги (пригадаймо слова Петра І: "… ныне уже совершенно камень во основание С.-Петербурга положен" [8, с.231]) в першу чергу в безпеці і, звісно, в наступній розбудові північної столиці, з часом вже радянські історики-краєзнавці будуть ототожнювати і шукати спільні риси поміж полтавською Круглою площею і петербурзькою Двірцевою, "забуваючи" про зовсім відмінний концептуальний підхід у розробці планування центральної частини обох міст, зумовлений геоландшафтним фактором: радіально-кільцеве планування в умовах ворсклянської правобережної тераси та лінійно-магістральне обабіч невських рукавів. Крім того, радянські дослідники з невідомих причин нехтують елементарною хронологією, визнаючи первинною Двірцеву площу, говорячи про Полтаву не інакше, як про "малий Петербург", або ж "Петербург в мініатюрі" [2, с.78; 7, с.96]. Проте кожній із них притаманне своє неповторне архітектурне обличчя, а головне – історія створення.

Формування Круглої площі в Полтаві триває впродовж 1805 – 1811 років коштом відомого мецената С.Кочубея. За цей час від Успенської дзвіниці в бік нового центру була прокладена Олександрівська вулиця (суч. вул. Жовтнева). Першою новобудовою площі став Полтавський Малоросійський поштамт.

1809 року. Протягом 1809-1811 років зведено: будинок Дворянського зібрання, Губернські та Повітові присутні місця, будинки трьох губернаторів (цивільного, віце- і генерал-губернатора).

Отже, на 1811 рік центр Полтави мав вигляд колоподібної площі, і неважливо, що деякі з будівель перебудовувалися в майбутньому. Головне те, що по периметру останньої вже стояли сім із восьми адміністративних будівель. Окрім того, площу пронизувала класична восьмирадіальна система розбивки вулиць, кожна з яких виходила у напрямку головних містобудівних домінант старої Полтави, переважно церков. При цьому найбільша магістраль – вулиця Олександрівська – проходила (і проходить) через центр площі із заходу на схід. Двірцева площа має зовсім іншу систему розбивки центральних вулиць, яка, до того ж, далека від геометричної пропорційності полтавської, а головна петербурзька магістраль – Невський проспект – зовсім проходить осторонь самої площі. Більше того, на початку ХІХ ст. простір біля Зимового палацу не мав вигляду замкнутого кола. Ли-

92

ше у 1829 році завдяки старанням К.Россі вона набуває дугоподібності, після того, як архітектор з'єднав будівлю двох міністерств (фінансових та іноземних справ) з Генеральним штабом Тріумфальною аркою. Тільки з появою Штабу Гвардійського Корпусу (арх. О.Брюллов, 1843 р.) та Вільного економічного товариства (арх. І.Черник, 1846 р.) Двірцева площа перетворюється на замкнуте коло [9, с.445-448]. У Полтаві до того часу вже декілька років була зведена остання і найбільша за своїми розмірами архітектурна споруда Круглої площі – Петровський Кадетський Корпус (арх. М.Бонч-Бруєвич, 1840 р.). Навіть домінанта полтавської площі – пам'ятник Слави з'являється набагато раніше подібної споруди Двірцевої: полтавський монумент 1811 року (арх. Ж.Т. де Томон, М.Амвросимов), петербурзька Олександрівська колона.

1834 року (арх. Монферан). Ще одним доказом первинності полтавської площі можуть бути також слова відомого мандрівника, видавця петербурзьких "Вітчизняних Записок" П.Свиньїна про те, що центр Полтави "зробив би честь самій столиці…" [10, с.2].

За майже двовікову історію Кругла площа неодноразово змінювала свою назву: з Олександрівської першої чверті ХІХ століття – на Корпусний сад в середині 40-х років, з Мазепиного гаю за часів УНР – на Жовтневий парк з 20-х років минулого століття. На сьогодні яку б назву вона не мала, потрібно пам'ятати, що виключною особливістю полтавської площі є те, що зразкові будівлі для губернських міст, розроблені професором архітектури А.Захаровим, зібрані тільки в Полтаві воєдино, репрезентуючи унікальний – єдиний в Україні композиційно завершений архітектурний ансамбль доби губернського класицизму.

Література:

1. Ігнаткін І.О., Вайнгорт Л.С. Полтава. Історико-архітектурний нарис. – К., 1966.

2. Історія міст і сіл УРСР. Полтавська область. – К., 1979.

3. Павловский И.Ф. Полтава в ХІХ ст.// Киевская Старина. – Т.ХLC. Ноябрь – Декабрь. – 1905.

4. Павловский И.Ф. К истории полтавского дворянства 1802 – 1902 г. – Полтава, 1906.

5. Павловский И.Ф. Очерк деятельности Малоросийского генерал-губернатора кн. А.Б.Куракина. – 1914.

6. Письма генерал-губернатора кн. А.Куракина из Малороссии // ТПУАК. Под ред. И. Павловского, перевод Л.Несвитской. – Вып.6. – Часть І. – 1909.

7. Полтава. Книга для туристов. – Харьков, 1982.

8. Письма и бумаги императора Петра Великого. – Т. 9. – Вып. І. – М., Л., 1950.

9. Пилявский В., Тиц А., Ушков Ю. История русской архитектуры. – Л., 1984.

10. Свиньин П. Полтава. Из журнала путешествия по России // Отечественные Записки. – № 120. – Апрель. – 1830.

93

Надія Кочерга

Дівочий інститут: культурознавчий контекст
(до 185-річчя від дня заснування Полтавського дівочого інституту)

12 грудня 1818 р. в губернському місті Полтаві на кошти дворянства з ініціативи дружини Малоросійського військового губернатора князя Миколи Григоровича Рєпніна Варвари Олексіївни (уродженої Розумовської) заснований перший серед губернських міст, шостий в Російській імперії середній навчальний заклад для збіднілих дворянських дівчат. На той час середніх навчальних закладів світського характеру у Полтаві було тільки два: народне училище, відкрите в 1799 р. попечителем Харківського університету графом С.О.Потоцьким, перетворене потім згідно із Статутом 1804 р. в "повітове", і громадянська гімназія, відкрита в 1808 р., директором якої став І.Д.Огнєв (1).

Перебуваючи в свій час головою благодійного жіночого товариства в Санкт-Петербурзі, В.О.Рєпніна, донька міністра освіти Олексія Розумовського, внучка останнього гетьмана Лівобережної України Кирила Розумовського, палка прихильниця культурно-просвітницьких ідей, приїхавши в 1816 р. разом із чоловіком до Полтави, відкрила в своєму домі на власні кошти пансіон для 12 збіднілих дворянських дівчат замість закритого на той час пансіону (існував з 1808 р.) Параски Яківни Кочубей, дружини відомого своїм меценатством полтавського поміщика Семена Михайловича Кочубея, нащадка В.Л.Кочубея (2).

Прагнучи зібрати таке ж благодійницьке жіноче товариство і в Полтаві, В.О.Рєпніна звертається до дворянства з пропозицією  створити для освіти та виховання дворянських дітей, особливо із збіднілих родин, дівочого інституту. Міцну підтримку в цьому їй надавав  чоловік, М.Г.Рєпнін, який за своїм високим і впливовим становищем генерал-губернатора, рішучим і енергійним характером учасника  Вітчизняної війни 1812 р., досвідом перебування на посаді кюрфюрста Саксонії (1813-1816 рр.) дав задуманій справі швидкий рух. Старший син старовинного російського дворянського роду Волконських, молодший із яких - Сергій, став декабристом, Микола Григорович доводився  родичем великому письменникові Л.М.Толстому, захопленому  військовою хоробрістю князя, пораненого з  військовим прапором в руках під час атаки кавалергардів під Аустерліцем (1805 р.). Князь Андрій Болконський із всесвітньо відомого роману Лева Толстого "Війна і мир" мав реального прототипа у житті – ним був М.Г.Рєпнін (Волконський). Прізвище Рєпнін, за давньою традицією російських дворянських родів, з метою збереження родової гілки матері, за окремим дозволом імператора перейшло до старшого із п’яти синів.

В перших числах січня 1817 р. проект утворення в Полтаві дворянського благодійницького інституту з пояснювальною до нього запискою  княгиня Рєпніна передала для зачитування в нещодавно зведеному (1810 р.;  архітектор -  О.Захаров) будинкові дворянського зібрання (нині кінотеатр імені І.П.Котляревського).

94

Highslide JS
Викладачі Дівочого інституту.

Серед 25 пунктів вказаного проекту (3) слід виокремити загально-установчі (1-7), навчально-педагогічні (8-17), фінансово-економічні положення. В проекті зазначалось, що в основу створення дівочого інституту покладена благодійницька турбота дворянства про долю 15 (за кількістю повітів) збіднілих дворянських дочок, яким буде забезпечене належне їх стану виховання і влаштування подальшого їх життя після закінчення цього навчального закладу.

Прийом до дівочого інституту передбачалось здійснювати на основі існуючих правил, встановлених для вихованок дівочих інститутів Російської імперії. Управління всіма справами інституту повинне бути доручене раді, створеній дворянством, яка щорічно мусила б звітувати про роботу на зборах інституту, та публікувати цей звіт для оприлюднення на дворянському зібранні.

Незалежність цієї дворянської ради від громадянських властей окремо обумовлювалась княгинею в проекті. Гарантувати її мала прихильність імператриці Єлизавети Олексіївни, яка опікувалася подібними закладами в Петербурзі та Москві, а після звернення полтавського дворянства, очікувалося, що поширить свою турботу і на новостворений середній навчальний заклад їх міста. Окремо слід зазначити, що вищої освіти для жінок у Російській імперії не передбачалося ніякими статутами і царськими указами.

Княгиня передбачала проектом, що для дівчат-дворянок, передбачала княгиня цим проектом, повинні були викладатися правила високої моралі, спеціально для цього запрошеними викладачами, включаючи й іноземних. Навчання пропонувалось вибудовувати за наступними предметами: Закон християнський, російська мова, чистописання,

95

Highslide JS
Вихованки Дівочого інституту.

граматика, синтаксис, риторика і логіка, арифметика – перші чотири дії до прогресії, географія і історія скорочені; малювання, танці, музика, мови іноземні – французька і німецька, їх граматики і синтаксис. Поняття про домашнє господарства, економне його ведення, рукоділля, окремо зазначалося в проекті княгині Варвари, слід розглядати як особливо важливі предмети при вихованні дівчат із збіднілих дворянських родин з метою придбання ними навичок утримувати себе і родину набутими вміннями.

Освіті та вихованню дворянок згідно з проектом передбачалось присвятити дев'ять років, щороку приймаючи в дівочий інститут підлітків жіночого роду від 8 до 10 років. Вихованки повинні були бути неодмінно з родів, які доказали своє шляхетне походження. Окрім 15 дворянок визначалась також певна кількість пансіонерок (залежно від стану і можливостей приміщень вказаного закладу). Пансіонерками могли стати дівчатка віком не молодше 9 і не старші 12 років – також дворянки, а також дочки купецтва перших двох гільдій, обов’язково християнської релігії.

Вихованки дівочого інституту за його кошт утримувались повністю: одяг, навчання, харчування, відпочинок. Пансіонерки не отримували тільки одяг, який їм забезпечували батьки. Річний внесок за виховання і навчання пансіонерок складав суму вартістю 500 крб.

Пункт 21 вартий того, щоб його процитувати повністю мовою оригіналу “Публичныя ежегодно испытанія послужат обществу благодеющему всякий раз новым уверением в успехе полезного их содействия к благу страны сей; имеющим попечение о воспитании, доказательством их усердия, к оправда-

96

Highslide JS
Інтер'єри Дівочого інституту.

нию оказанного им доверия, а воспитанницам поощреніем к дальнейшим успехам в образовании сердца и ума через одобрение, ими заслуживаемое» (4).

Передбачалося, що вихованки будуть випускатися кожні дев’ять років, долею їх опікуватиметься дворянська рада, а на їх місце знову в інститут прийматиметься 15 дворянських дівчат.

До проекту докладалася пояснювальна записка, в якій княгиня-укладачка підкреслювала:

а) необхідність при створенні дівочого інституту фундувати основний капітал, процентами з якого було б назавжди забезпечене утримання 15 вихованок ;

б) про складання радою інституту із суми, яку жертвує дворянство, запасного капіталу для задоволення не передбачуваних витрат;

в) по розширення дій ради турботою про тих вихованок, які закінчили курс навчання, допомогу тим із них, хто в ній потребує;

г) про укладання дворянською радою правил для тих опікунів, хто бажає бути почесними членами ради.

17 січня 1817 р. Губернський маршал О.Ф.Данілєвський запропонував дворянському зібранню запропонований княгинею проект, особливо підкресливши його благодійницький зміст.

Зібрання дворян того ж дня своїм актом ухвалило про затвердження проекту, запропонувавши на утримання дівочого інституту пожертвувати від дворянства по 50 коп. з кожної селянської душі, яка знаходилась у власності дворянства. Гроші запропоновано внести в дворічний термін. Княгиню Варвару Рєпніну дворянство просило взяти на себе клопіт очолити раду дівочого інституту. Дворянське зібрання ухвалило передати даний акт з ухвалою на розгляд Малоросійського військового губернатора.

Князь Рєпнін через три дні подав до Санкт-Петербурзького військового генерал-губернатора клопотання і в лютому 1817 р. надійшов дозвіл для дворянства Полтавської губернії приступити до створення в Полтаві дівочого інституту. Правда, із забороною пожертви дворян не покладати на селянство, і збирати їх не за кількістю залежних від дворян селян-кріпаків, а виключно за можливостями і прагненнями до пожертви кожного дворянина.

Про отриманий із Санкт-Петербурга дозвіл генерал-губернатор

97

М.Г.Рєпнін звідомив губернського і повітового маршалів, приклавши до свого листа ще й копію листа-відповіді міністра юстиції Д.П.Трощинського, в якому останній, як дворянин Полтавської губернії, висловлював свою готовність принести пожертву на створення дівочого інституту. Князь Рєпнін, не обмежуючись цим повідомленням, звернувся з листами - запрошеннями взяти участь у збирання коштів на створення дівочого інституту до багатьох землевласників губернії, які мешкали в Москві, Санки-Петербурзі, за кордоном.

Колишній губернський маршал (з 1803 до 1805 рр.) дійсний статський радник С.М.Кочубей, у листі до княгині Рєпніної від 24 серпня 1817 р. запропонував для приміщення дівочого інституту свій власний будинок з усіма будівлями і землею в безкоштовне і безстрокове володіння.

3 січня 1818 р. в Полтаві відбувалися дворянські вибори, на яких губернським маршалом обрано дійсного статського радника В.І.Чарниша. Дворянське зібрання переглянуло проект створення дівочого інституту, доповнивши і змінивши деякі його статті, а 12 січня 1818 р. затвердивши:

а) Положення про благодійницький для дворянок інститут;

б) штат інституту;

г) правила для вибору 15 вихованок у повітах.

Дворянство ухвалило клопотатися перед В.О.Рєпніною про її керівництво радою та опікуванням справами інституту. До складу ради опікунів дворянство обрало В.І.Чарниша, полтавського повітового маршала С.Ф.Левенця, членами ради дівочого інституту: директора училищ Полтавської губернії з 1802 р., відомого українського та російського письменника, громадського діяча генерального суддю В.В.Капніста, М.М.Новікова. До участі в засіданнях ради запрошувався С.М.Кочубей.

На квітень 1818 р. зібрані від дворян пожертви в сумі 36 187 крб.передані одному із членів дворянської ради маршалу Полтавського повіту С.Ф.Левенцю.

4 квітня 1818 р. дворянська рада дівочого інституту перейняла на себе від дворянського зібрання всю переписку, що відносилась до його створення, доручила С.Ф.Левенцю зайнятися пристосуванням будинку С.М.Кочубея під дівочий інститут, а вже в травні на асигновані радою 10 000 крб. в ньому розпочалися будівельні роботи.

Після отримання у серпня 1818 р. з міністерства народної освіти положення про Полтавський дівочий інститут, де вказувалося на дозвіл приступити до його виконання, дворянська рада з 1 жовтня 1818 р. приймає на роботу перших чотирьох класних дам, і розпочинає набір 15 дівчат дворянського громадянського утримання. 1 листопада вступає на посаду директриси запрошена з Парижу француженка Юлія Олексіївна Реньї. На день відкриття дівочого інституту (12 грудня 1818 р.) в ньому повинні були навчатися 20 вихованок: громадського утримання 15, пансіонерок княгині Рєпніної – 4, і одна своєкоштна.

Із метою забезпечити подальше майбутнє дівочого інституту 16 жовтня 1818 р. дворянське зібрання Полтави ухвалює виділити 100 тис.крб. для придбання у С.М.Кочубея будинку із садибою, землею і будівлями. 18 жовтня в повітовому суді укладена угода між Кочубеєм і радою інституту про продаж ним інституту за 70 тис. асигнацій своєї землі із садибою, садом, городом, гаєм, полями і лугами 983 дес.448 кв.саж. (близько 100 га – Н.К.). Садиба Кочубея була

98

Highslide JS
Любов Олексіївна Яновська

розташована на Південно-Східному узвишші при виїзді з міста в селище Нижні-Млини. Будівлі складалися із дерев'яного будинку на 18 кімнат, п’яти дерев’яних флігелів і різних присадибних будівель. В саду садиби над урвищем стояла мурована альтанка з колонами візантійського архітектурного стилю, з якої відкривався чудовий краєвид на Ворсклу, віддалені луки, поля, ліси. Згідно з друкованими джерелами (5), ця альтанка мала своє історичне минуле: цариця Катерина II, в 1787 р. відвідала Полтаву, повертаючись із Новоросійська. 8 червня, після перебування на військових маневрах на полі Полтавської битви, під командуванням князя Потьомкіна і князя Суворова, відпочивала в будинку генерал-поручика А.С.Милорадовича (побудованому до її приїзду), та вручила в цій альтанці князю Потьомкіну звання Таврійського. Альтанка проіснувала до 1870 року, а потім за ветхістю зникла.

Слід віддати належне благодійності С.М.Кочубея, оскільки із зазначеної в угоді суми – 70 тис. крб. він відступив для дворянства ще 20 тис. З умовою заснувати для однієї вихованки стипендію ім.. П.Я.Кочубей (своєї на той час померлої вже дружини). Але із тих коштів, що залишилися, на руки С.М.Кочубею передано дворянською радою всього лише 10 тисяч крб.. Стипендія ж імені П.Я.Кочубей з’явилася в дівочому інституті тільки в 1884 р.(через 65 р.) після її заснування.

Середній навчальний заклад для жіноцтва у Полтаві – один із найдавніших, він заснований на благодійницьких умовах майже одночасно із ліцеями - Рішельєвським у Одесі (1817 р.), Крем’янецьким (1819 р.), Ніжинським (з 1820 р.).

Дівочий інститут закінчила у 1881 р. видатна українська письменниця-демократка Любов Яновська, творчість якої високо цінував І.Я.Франко. Тут навчалися сестри Глафіра і Олександра Псьол, перша художниця, друга поетеса, які товаришували із Т.Г.Шевченком.

Література:

1. Бодянский О.Памятная книжка Полтавской губернии за 1865 г.Полтава, 1865,с.207.

2. Арандаренко Н. Записки о Полтавской губернии. Полтава,1852, ч.3,с.22.

3. Мазанов П. Полтавский институт благородных девиц.1818-1898 Полтава, с.5-8.

4. Там само, с.6.

5. Киевская старина,1892, февраль.

99

Валентина Скриль

Видатний скульптор і патріот

Highslide JS
Акадкмік Імператорської Фкадемії Мистецтв
Леонід Володимирович Позен.
Світлина з поштівки поч. ХХ ст.

У самому центрі Полтави, на паралельних вулицях, що носять імена славетних письменників, стоять сусідами два пам'ятники – І.П.Котляревському та М.В.Гоголю. Вони і сьогодні є окрасою міста, а поєднує їх те, що вони є мистецьким витвором одного автора – відомого скульптора-аматора Леоніда Володимировича Позена.

Одному з них – пам'ятнику І.П.Котляревському – виповнюється 100 років. У ювілейний рік хотілося б пошанувати ім'я митця, автора цих монументів. Тим більше, що документальних джерел, які б розкривали творчий шлях митця, не так і багато.

Леонід Володимирович Позен – наш земляк, народився 22 липня 1849 року в містечку Оболоні колись Хорольського повіту, а тепер Семенівського району. І хоча більшу частину життя він прожив за межами України, та рідна полтавська земля завжди жила в його серці. Український дух, українські типи і характери присутні майже в кожній його роботі.

Дитинство майбутнього митця минуло в маєтку батька, відставного штабс-капітана В.Позена. Мальовнича полтавська природа – чудовий парк, що оточував будинок, тихі плеса річки Рудки, картини народного життя – все це формувало світовідчуття малого хлопчика. Ці милі серцю краєвиди – і пишна верба, і рогоза над річкою, і хати під соломою, і кладочка через струмок – пізніше майстерно і з великою любов'ю відтворив він в горельєфах до пам'ятника І.П.Котляревському.

Змалку виявив Леонід потяг до прекрасного – любив малювати, та найчастіше його захоплювало ліплення, коли маленькі пальчики створювали фантастичних звіряток та свистунців, схожих на ті, що продавали по ярмарках опішнянські майстри.

Початкову освіту отримав вдома, а в 15 років його віддали навчатися

100

до Полтавської гімназії, де малювання викладав товариш Т.Г.Шевченка по майстерні В.Ширяєва та Петербурзькій Академії художеств Федот Леонтійович Ткаченко. Навчання давалося Леоніду легко. Уже в гімназії він виявив хист до малювання.

Проте, обираючи майбутній життєвий шлях, молодий Л.В.Позен віддає перевагу більш "серйозному", на його думку, фахові – юриспруденції. Спершу вступає на юридичний факультет Харківського університету, а потім продовжує навчання з цієї ж спеціальності в Петербурзькому університеті. Багате мистецьке життя столиці відразу ж захоплює юного студента, дає можливість доторкнутися до кращих зразків світового мистецтва. Він часто відвідує художні виставки, музеї, майже весь вільний час проводить у Публічній бібліотеці, вивчаючи історію мистецтв.

Після закінчення університету займається адвокатурою, працює в Міністерстві юстиції, а 1871 року повертається до Полтави як кандидат на судові посади при Полтавському окружному суді.

В цей час він серйозно захоплюється скульптурою, і саме в Полтаві відбулися його зустрічі з трьома художниками – В.О.Волковим, І.К.Зайцевим та Г.Г.Мясоєдовим, які найпозитивнішим чином вплинули на формування художника і скульптора. Познайомившись з роботами скульптора-аматора, гідно оцінивши їх, Г.Г.Мясоєдов запропонував Л.В.Позену взяти участь у 10-й пересувній художній виставці.

Дебют був успішним. Ім'я молодого скульптора стало відоме в мистецьких колах. Відтепер його роботи експонуються майже на всіх виставках передвижників і завжди отримують захоплені відгуки.

Живучи в Полтаві, Л.В.Позен цікавиться історією рідного краю, героїкою козачого життя, думами та легендами про славну минувшину і створює ряд робіт на історичну тематику: "Запорожець у розвідці", "Скіф", "Син твій, мати, у полі спочиває...", "Кобзар". Історичні роботи Л.В.Позена сповнені ліризму, поетики. Високу оцінку їм дав І.Ю.Рєпін і пропонував використати їх Д.Яворницькому як ілюстрації до його "Історії запорізьких козаків".

1881 року Леонід Володимирович Позен стає дійсним членом Товариства передвижників, у вересні 1894р. його обирають дійсним членом Академії художеств, а ще через рік – членом Ради Академії.

Працюючи над малими жанровими групами, Л.В.Позен мріє взятися за монументальні роботи і в 1899 році бере участь у конкурсі на кращий проект пам'ятника О.С.Пушкіну до столітнього ювілею великого російського поета. В конкурсі взяли участь відомі скульптори Беклимішев, Бах, Чижов. Представив свій проект і Позен. На жаль, він не зберігся, а переможцем конкурсу імператор Микола П визнав ескіз Баха, де відтворено Пушкіна-ліцеїста, що сидить на лавці.

Участь у такому престижному конкурсі була великою школою для скульптора-любителя. Цей досвід допоміг йому в роботі над пам'ятником І.П.Котляревському, після відкриття якого він здобув славу найвидатнішого українського скульптора. Адже тут в повній мірі він виявив себе не тільки як талановитий митець, а й як гідний патріот рідного краю, виготовивши без-

101

коштовно як дарунок землякам проект пам'ятника батькові української літератури, а також моделі горельєфів за сюжетами "Енеїди", "Наталки Полтавки" та "Москаля-чарівника".

Працював над пам'ятником Л.В.Позен понад 6 років і сповна відчув ту гостру політичну боротьбу, яка з самого початку точилася навкруг пам'ятника, починаючи взагалі з питання існування української літератури, її класиків, гідних такого високого пошанування як постановка пам'ятника, заборони збирати кошти на його спорудження в регіонах України і закінчуючи довготривалими дискусіями стосовно місця, де має стояти пам'ятник, та мови, якою мають бути виконані тексти на ньому.

Популярність, якої набув пам'ятник ще до його відкриття, пояснюється не лише любов'ю народу до свого співця, а й тим, що він став символом єднання і піднесення українського духу.

Монумент створено у вигляді бронзового погруддя на гранітному постаменті, який виконав архітектор О.Ширшов. Цікавим рішенням було введення до гранітного постаменту бронзових горельєфів на теми творів І.П.Котляревського.

Заслуговує на увагу те, що ще до відкриття пам'ятника фрагменти творчої роботи Л.В.Позена були відомі в мистецьких колах. 1899 року у Санкт-Петербурзі був влаштований музичний вечір, присвячений 100-річчю виходу в світ "Енеїди" І.П.Котляревського. В залі було представлено гіпсове погруддя І.П.Котляревського, з якого потім було відлито пам'ятник письменнику в Полтаві. Горельєфи також експонувались на 30 та 31-й пересувних виставках художників і здобули мистецьке визнання. На 1-й виставці етюдів, малюнків та ескізів, організованій Товариством передвижників у 1903 році, експонувався етюд верб, що їх ліпив Л.В.Позен не березі Ворскли.

Відкриття пам'ятника І.П.Котляревському в Полтаві стало тріумфом його автора як скульптора-монументаліста.

Тому, коли на відзнаку 100-річчя від дня народження вирішено було поставити пам'ятник М.В.Гоголю, роботу над ним запропонували Позену. Доля цього пам'ятника ще драматичніша. Через відомі історичні події початку ХХ ст. пам'ятник не був встановлений до ювілею письменника, а відкритий лише 1934 року.

Л.В.Позен був людиною, щедро обдарованою багатьма талантами: він прекрасно малював, грав на багатьох музичних інструментах, був товариським і дотепним, але водночас скромним. Серед його друзів та приятелів були художники Г.Г.Мясоєдов, М.О.Ярошенко, П.О.Брюллов, І.М.Крамськой, актори Ф.Г.Стравінський та І.Ізмайлова.

Помер Л.В.Позен 8 січня 1921 року. Похований у Петербурзі на Смоленському кладовищі.

Його ім'я довічно залишиться серед імен найяскравіших митців України ХІХ ст.

102

Віктор Ревегук

Культурне життя населення Полтавщини в умовах
окупаційного режиму 1941-1943 років

Жорстокий режим німецько-фашистських окупантів, здавалося б виключав будь-які прояви суспільного життя полтавців. Але в міру того, як фронт відкочувався все далі на схід, вони поволі почали пристосовуватися до "нового порядку" і в напівмертвих селах і містах Полтавщини з'явилися перші ознаки культурного життя, насамперед у найбільш звичній для українського народу формі "Просвіт". Потяг до освіти і культури в українців був незборимий. Населення Полтавщини не було винятком.

Просвітянські осередки почали виникати відразу після вступу німецьких військ на терени Полтавщини. Ініціаторами їх створення виступала національно свідома українська інтелігенція, насамперед учителі, яка ще залишалася після двадцяти років більшовицького терору. Чимало зусиль до їх створення доклали також похідні групи ОУН як мельниківської, так і бандерівської орієнтації, які через просвітянські товариства намагалися пропагувати ідеї відновлення незалежної Української держави. У повідомленні командуючого поліцією безпеки і СД в Україні від 25 жовтня 1942 року "Про український рух опору" говорилося: "робляться спроби проникнення прихильників Бандери в культурні, наукові та інші неполітичні організації з метою спрямування їх діяльності в націоналістичному дусі. Особливу увагу приділяє бандерівський рух українському культурному об'єднанню "Просвіта" [1].

Реалізуючи ідею утвердження національної свідомості на культурницькому рівні, просвітянські гуртки організовували аматорські спектаклі, в репертуарі яких переважали п'єси українських драматургів, народні гуляння, відзначали релігійні свята, відроджували і пропагували давні традиції і звичаї українського народу.

Уже в листопаді 1941 року Кременчуцька міська "Просвіта" налічувала понад сто чоловік, головним чином представників української інтелігенції. Її осередки діяли в селах Недогарки, Потоки, Градизьку та ін. В селі Омельнику при товаристві "Просвіти" діяв хор, активними учасниками якого були Андрій Тимошенко, брати Литвинови, Н.Мельникова та ін. В репертуарі хору звучали десятки українських народних пісень.

На кінець 1941 року окремі дуже нечисельні осередки національної культури з'явилися у найглухіших селах та хуторах Полтавщини. В основу своєї діяльності вони поклали традиції дореволюційних просвітянських товариств, які жили в пам'яті людей зрілого віку. За невеликим винятком, полтавські "Просвіти" не були чисельними, але, очолювані ентузіастами своєї

103

справи, ставали не тільки вогнищами національної культури, але й центрами суспільного життя. На відміну від інших громадських організацій, які працювали нелегально чи напівлегально, діяльність "Просвіт" проходила цілком відкрито, особливо в початковий період німецької окупації.

У Лохвицькому районі "Просвіти" були створені в більшості сіл. Вирішальну роль у їх організації відіграла газета "Лохвицьке слово", яка попри жорстокий окупаційний режим намагалася зберігати українське обличчя і сприяти національному відродженню краю. Кількість членів просвітянських товариств в районі перевищувала дві тисячі чоловік. Це були вчителі, медичні працівники, службовці окупаційних організацій і установ, колишні колгоспники. Однією з кращих вважалася "Просвіта" в селі Свиридівці, яку очолював М.Г.Головко. Тут діяв народний хор, драматичний та музичний гуртки. На честь 60-річчя від дня народження Архипа Тесленка члени "Просвіти" влаштували для односельців літературний вечір та поставили водевіль І.П.Котляревського "Москаль-чарівник". З ініціативи лохвицької "Просвіти" з листопада 1942 року почав виходити літературний додаток до газети "Лохвицьке слово", а при редакції діяв гурток початківців-письменників і поетів.

Лохвицька "Просвіта" організувала також драматичний гурток під керівництвом Синяка, який силами місцевих акторів поставив декілька п'єс українських драматургів, кожна з яких починалася співом національного гімну "Ще не вмерла Україна" [3]. Проте розгорнути в повній мірі просвітянську роботу на теренах Лохвицького району німці не дали. Улітку 1942 року газета "Лохвицьке слово" була закрита, а з настанням сезонних польових робіт завмерла і діяльність сільських "Просвіт".

З ініціативи "Просвіт" в окремих районах Полтавщини колишні радянські Будинки культури почали перетворюватися на Будинки національної культури, які ставали центрами національного відродження українською народу, наскільки це було можливо в умовах ворожої окупації. Шишацький Будинок національної культури розпочав свою роботу на різдвяні свята 1942 року. Його діяльність була багатоплановою: тут працювало декілька гуртків художньої самодіяльності, виступи яких користувалися величезною популярністю серед жителів селища та навколишніх хуторів.

Протягом першого півріччя 1942 року драматичний гурток поставив десять п'єс українських авторів, серед них: "Наталка-полтавка", "Мартин Боруля", "Кум-мірошник", "Пошились у дурні" та ін. Найбільшим успіхом у глядачів користувалися актори-аматори Н.Хорольська, І.Щербина, Г.Сердюк та О.Барабаш. Понад 50 народних пісень підготував хор під орудою О.В.Гусака. Танцювальним колективом керував юнак Юрій Кушнір, а оркестром духових інструментів – І.К.Діденко. Понад двадцять українських історичних пісень мав у своєму репертуарі ансамбль бандуристів. Керував ним Федір Глушко, а учасниками були як професійні актори (М.С.Мишечкін та Бережний), так і аматори [4]. Вистави і концерти народного театру у Великих Сорочинцях завжди починалися з виконання національного гімну "Ще не вмерла Україна". Особливим успіхом користувалися тут народні пісні у ви-

104

конанні дуетів Шелеста і Скалацького та Корецького і Пішка [5].

У репертуарі хорового гуртка із села Яресьок було понад 70 українських пісень. Керував ним Дмитро Коноплич, а аматорський театр очолював Олександр Шепітько. У дні різдвяних свят театр поставив виставу Б.Грінченка "Степовий гість". Учасники фольклорних колективів з допомогою односельців розпочали в Яреськах будівництво нового приміщення для "Просвіти".

Великою популярністю серед жителів Миргорода і району користувався Український дитячий хор під орудою П.Ф.Замоздри. Крім українських народних пісень, хор підготував і 27 липня 1943 року поставив оперу М.Лисенка "Коза-дереза". Декорації для неї підготував художник В.В.Бакало, а акомпанувала дітям З.П.Порпура. Увагу глядачів привернула гра маленьких акторів Люди Черненко, Галі Заноздри, Люди і Миколи Склярів, Таміли Ющенко та ін. [6]. Продовжуючи традиції просвітницьких товариств часів Української революції 1917-1920 років, "Просвіти" стали осередками не лише культурного, але й суспільно-політичного життя в містах і селах Полтавщини. Легально чи нелегально вони намагалися пропагувати серед полтавців ідеї державності України. Робити це в умовах ворожої окупації було надзвичайно важко, адже діяльність "Просвіт", як і все культурно-освітнє життя полтавців перебувало під постійним контролем відділів пропаганди німецького командування.

Предметом особливої уваги "Просвіт" було створення українських книгозбірень і читалень, книги яких були б доступні і зрозумілі широкому загалу української людності. 21 квітня 1942 року з дозволу німецького командування українська читальня була відкрита в Кременчуці. Її книжковий фонд налічував понад 10 тисяч томів. В оздобленні приміщення читальні взяв участь німецький художник Шельген, співробітник відділу пропаганди. Діти прикрасили стіни читальні українськими рушниками і штучними квітами. Крім українських книг і окупаційних газет, в читальні було багато німецьких журналів, брошур, плакатів та іншої пропагандистської літератури, яка мала демонструвати зверхність німецької раси та силу німецької зброї. На урочистостях з нагоди відкриття читальні був присутній керівник відділу пропаганди лейтенант Мауер, який у своєму виступі видав цей акт як подарунок німецького командування українцям, хорова капела учнів місцевої музичної школи під орудою Сапсая виконувала веснянки [7].

7 липня цього ж року в Кременчуці відкрилася і Українська бібліотека. Її книжковий фонд становив майже 13 тисяч томів як української, так і західноєвропейської літератури. Станом на 1 січня 1943 року в бібліотеці було 1552 постійних читачі, переважно молоді, а щоденне відвідування пересічно становило 70-80 чоловік. 12 серпня 1942 року в бібліотеці відбувся творчий вечір Уласа Самчука, який по дорозі з Полтави на Київ на короткий час відвідав Кременчук. Письменник розповів на вечорі про свій творчий доробок та прочитав уривки з повісті "Марія" [8]. 1 липня цього ж року українська книгозбірня та читальня відкрилися і в Лубнах. На урочистостях з цієї нагоди співав хор місцевої "Просвіти" [9].

105

Районна бібліотека в Лохвиці відкрилася в березні 1942 року. Крім виданих за радянської влади, частину книг для неї зібрали місцеві жителі, зокрема Г.Савченко, Г.Северин, М.Цілуйко та ін. Завдяки їх добродійним пожертвам бібліотека поповнилася раніше забороненими творами Б.Грінченка, О.Олеся, В.Винниченка та інших українських письменників [10].

Відкриття українських бібліотек відбувалося з великими труднощами. Крім протидії окупаційної влади, яка намагалася тримати український народ в темряві та інформаційній блокаді, різко скоротився за роки війни книжковий фонд бібліотек. Якщо за радянських часів знищувалися книги, які не відповідали постулатам комуністичної ідеології, то в умовах німецької окупації спостерігався зворотній процес – знищувалася радянська література.

Згідно з розпорядженням хорольського гебітскомісара існуючі за радянських часів бібліотеки могли відкриватися лише після вилучення "більшовицьких видань", але ще в грудні 1942 року така "чистка" не була проведена і бібліотеки хорольського гебіту не працювали [11] З цієї ж причини у квітні 1942 року припинила свою роботу щойно відкрита Зіньківська районна бібліотека, у фондах якої було понад 4 тисяч книг [12].

У більшості випадків полтавці користувалися бібліотеками безкоштовно, але матеріальна скрута змушувала часом брати з читачів і гроші. Так, у відкритій у передмісті Гадяча Заяр'ї бібліотеці плата за користування книгами для дорослих складала 10 крб. на місяць, для дітей – 5 крб., а з доставкою додолу – 20 крб. [13].

Найбільш цінні видання з бібліотек Полтавщини були пограбовані окупантами. Зокрема, до Німеччини були вивезені старовинні книги Переяславської духовної семінарії, що зберігалися в Полтаві, 500 томів японських видань на шовковому папері та ін. Бібліотеку педагогічного інституту перевезли до обласної наукової бібліотеки, але в ній розмістили німецьких солдатів, які в зимову пору, щоб не утруднювати себе доставкою палива, палили книжки. Крім того, за розпорядженням керівника відділу освіти Полтавської міської управи Фріди Тирель значна частина книг з обласної наукової бібліотеки була передана до майстерні по виготовленню іграшок [14].

Полтава в роки окупації своїм культурним життям мало нагадувала місто воєнного часу. Тут працювало два кінотеатри, в яких демонструвалися німецькі фільми, окремі з них – з українським перекладом, театралізований ансамбль української пісні і танцю, дитячий театр (пізніше – театр молоді) з балетною студією та хором, літня естрада в Петровському парку, театр-варьєте відомого до революції 1917 року борця Шемякіна та інші установи культури, але розраховані вони були в основному на обслуговування німецьких вояків.

Під час перебування влітку 1942 року в Полтаві У.Самчука найбільше вразило, що полтавські дівчата охоче ходили під ручку з вояками Третього рейху. "Тут слово "німець", – писав У.Самчук, – стало назвою вояка, як було колись "москаль". І було тут тих "німців" досить багато, і видно, їх тут аж ніяк не цуралися. Багато менше, ніж було там, наприклад, у Львові..., де для дівчат "ходити з німцем" вважалося за порушення певної національно-етич-

106

ної засади, а тут це робилося так само просто, як і лузання соняшникового насіння" [15].

1 жовтня, тобто через тиждень після вступу німців до Полтави, відновив свою роботу полтавський музично-драматичний театр. Першими його виставами були "Наталка-Полтавка" і "Запорожець за Дунаєм". Директором театру офіційно вважався Юрій Сидорук, але його "шефом" і фактичним керівником був німецький піаніст Зігфрід Вольфер, який видавав себе за оперного режисера. З українськими акторами німецький "шеф" поводився брутально, іноді вдаючись навіть до рукоприкладства. У перші місяці окупації художнім керівником театру був Семен Бутовський – старий актор, який ще за дореволюційних часів працював із Садовським і Саксаганським, але, не витримавши наруги над людською гідністю з боку "шефа", залишив театр. Більшість акторів змирилася з постійним приниженням і працювала в театрі лише тому, що їм був гарантований продовольчий пайок [16].

За роки окупації колектив театру поповнився акторами та музикантами з Києва, Харкова та інших міст України і Радянського Союзу. На сцені театру виступали відомі актори і співаки Борис Гмиря, Павло Захаров, Віолетта Багмет, Тамара Миколенко, Григорій Михайлов, В'ячеслав Баранович та ін. Репертуар театру становили як класичні твори українських композиторів і драматургів (П.Гулака-Артемовського, І.Котляревського, М.Аркаса, М.Лисенка, М.Старицького та ін.), так і західноєвропейських (П.Масканьї, Д.Пуччіні, Ж.Бізе, Л.Бетховена, Р.Леонковалло). Уперше в СРСР на українській сцені в Полтаві була поставлена опера Л.Бетховена "Фіделіо", де партнером знаменитого Бориса Гмирі виступала молода полтавська співачка Наталія Носенко.

На початку 1943 року в Полтавському театрі працювало 265 осіб постійного складу, в тому числі 75 хористів (хормейстер – Шаповаленко) і 45 чоловік оркестру (диригенти – П.Рябінін, С.Соколовський і Г.Жуковський). Такого чисельного колективу театр не мав ні до війни, ні після. Проте театр все більше втрачав національне обличчя. Основними глядачами в ньому були вояки німецької армії та чиновники окупаційної адміністрації. Значна частина вистав відбувалася німецькою мовою. Так, із 24 вистав оперети "Мадам Баттерфляй", які пройшли протягом 1942 року, лише п'ять відбулося українською мовою.

Під час відвідань спектаклів, німці, які сиділи в партері, вішали пояси з револьверами в кобурах на спинках стільців, а в антрактах виходили, залишаючи зброю в залі. Крадіжок не було. Але, за спогадами В.І.Котляра, одного разу в якогось офіцера зник револьвер. Німецька польова жандармерія влаштувала тотальний обшук всіх присутніх в театрі. Зброї не знайшли, але арештів не було.

Наприкінці 1941 року відновив роботу і Полтавський історико-краєзнавчий музей.

Першим його директором в умовах окупації став Валентин Лапа, який до цього завідував картинною галереєю музею і, намагаючись вірно служити новій владі, старанно вивчав німецьку мову, але чимось не догодив оку-

107

пантам. З початку 1942 року директором музею працював довголітній в'язень сталінських концтаборів Костянтин Мощенко, який доклав багато зусиль для поповнення фондів і збереження їх від остаточного розграбування окупантами. З решток історичних цінностей, які не встигли евакуювати на схід та розграбувати окупанти, був відкритий зал історії Полтави та створені нові відділи: іконопису, історії української культури, етнографічний та природничий. За роки окупації експозиція музею навіть поповнилася предметами українського народного вжитку та церковними реліквіями ХVІ-ХVІІІ століть. У березні 1942 року при музеї було відкрито художньо-промислову школу з відділами: килимарським, ткацьким та народної вишивки. На останньому відділі навчалося 26 учениць [17].

Разом з тим, за два роки окупації значна частина експонатів історико-краєзнавчого музею була розграбована німцями, історичні реліквії, картини та меблі забирали для службових кабінетів коменданти, гебітскомісари та інші службовці окупаційної адміністрації. Все, що німці брали з музею тимчасово, зникало безслідно. Серед осіб, причетних до пограбування, були генерали Ругштедт і Лонінг, полковник Вайкнехт, художник Шварцкопф, бургомістр Полтави П.Галанін та ін. Під час відступу з Полтави німці взагалі спалили приміщення музею. Музей В.Г.Короленка забрав собі під житло полтавський гебітскомісар. З музею німці зняли меморіальну дошку, а бібліотеку та особисті речі письменника вивезли до краєзнавчого музею, але під час переїзду частина меблів і декілька картин зникли.

Одним з осередків національного відродження в Кременчуці був краєзнавчий музей. Разом з тим його співробітники на чолі з директором, К.І.Корольчуком перетворили музей на центр українського національно-патріотичного підпілля в місті. У липні 1942 року для працівників культурних закладів Кременчука і району вони провели семінар з питань української етнографії та культури, на якому з лекціями виступав директор Інституту фольклору Академії наук УРСР професор Петров [18].

У часи воєнного лихоліття полтавці потяглися до релігії, шукаючи в ній розради і душевного спокою. Після багатьох років шаленої атеїстичної пропаганди і більшовицького терору на Полтавщині почали відкриватися церкви, часто в непристосованих приміщеннях, які потребували церковного начиння. Виготовлення його було налагоджено у двох полтавських художніх майстернях. В першій з них, крім виготовлення ікон, проводилася і реставрація церковного начиння, яке ще збереглося у людей, за ескізами українського церковного стилю.

18 квітня 1942 року в Полтаві відкрилася друга художня майстерня, яку очолив Ф.П.Трирог. Над виготовленням ікон в ній працювали іконописець Ф.К.Дігтяр та молоді художники Е.В.Вольський, В.Д.Григоренко та М.А.Бакало. Науковим консультантом у майстерні був Валентин Лапа, який під час окупації протягом недовгого часу був першим директором Полтавського краєзнавчого музею [19].

В умовах окупації були створені або відновили роботу художня майстерня в Лубнах, художньо-промислова майстерня в Шишаках, майстерня

108

народних вишивок у Пирятині, артіль художнього ткацтва в селі Тахтауловому, гончарні артілі в Хомутці та Опішному. В Опішненській художній майстерні на 30 кругах працювало 130 робітників, переважно жінок. Щомісячно вони виготовляли понад 35 тисяч штук різного посуду. Серед художників високою майстерністю відзначався Наливайко, а серед молоді – продовжувачі славних традицій опішненських майстрів: дочка художника Кононенка – Линник, дочки гончарів Біляка і Колпака. Справу своїх батьків продовжували і майстри Семен Хлонь та брати Сиваші [20].

Уперше за багато років більшовицької диктатури без штучних ідеологічних нашарувань, але з оглядкою на німців, в урочистій обстановці відзначалися шевченківські свята 1942 року. День пам'яті пророка України відбувся в багатьох містах і селах Полтавщини. Урочистості з цієї нагоди стали вдалим приводом для українських патріотів вести в умовах ворожої окупації легальну пропаганду ідей національного відродження.

Напередодні 128-ої річниці від для народження поета Полтавська міська управа в середині лютого 1942 року створила комісію в складі голови управи Ф.Борківського, завідувача відділу мистецтв Кудрицького, керівника відділу освіти Ф.Тирель і редактора обласного часопису "Голос Полтавщини" професора Г.Ващенка. Із залученням вчителів комісія розробила комплекс заходів по проведенню шевченківських днів у місті. 10 березня у головній залі міської управи відбулося урочисте зібрання і святковий концерт, в якому взяли участь хор театру під орудою Л.Шаповаленка, ансамбль бандуристів та солісти Щербань і Ніколенко. Актори театру показали сцени з "Гайдамаків", а оркестр виконав заборонені за радянських часів "Жалібний марш" і "Б'ють пороги" М.Лисенка та "Умер поет" Стеценка. Того ж дня під керівництвом інспектора міського відділу народної освіти Ф.Пошивайла пройшов дитячий ранок, на якому виступали хорові колективи шкіл, а діти читали патріотичні вірші Т.Шевченка.

У кінотеатрі "Колізей" була влаштована виставка репродукцій з картин Т.Шевченка і демонструвалися діапозитиви про життєвий і творчий шлях поета. Майстри Полтавщини демонстрували свої здобутки на шевченківську тематику у краєзнавчому музеї: картини, вишивки, випалювання по дереву. Серед них – вишитий на полотні портрет Т.Шевченка художниці Андрущенко і випалений по дереву – Н.Вернера, картини І.Тонкоглаза "Катерина", М.Білоуса "Мені тринадцятий минало", С.Бродського "Шевченко-художник", О.Грена "Шевченко-солдат" та Ригуба "У дяка". Виставка мистецьких творів мала великий успіх у полтавців та в німецьких вояків, які відвідали музей [21].

У Руновщині Полтавського району під час Шевченківських днів у церкві була відслужена панахида, відбулася громадська тризна, а увечері в сільському клубі завідувач місцевої школи Кисіль розповів про життя і творчість поета, після чого хоровий ансамбль виконав пісні на слова Т.Шевченка, а аматорський колектив поставив п'єсу "Назар Стодоля". Такі ж панахиди і громадські тризни відбулися в багатьох селах і містах Полтавщини. Віддаючи шану народному поету, в них взяли участь тисячі полтавців.

Ставлення ж окупантів до національного генія України було зовсім

109

іншим. Відразу після вступу до Полтави німці прокладали зв'язок і тягнули електричні кабелі до своїх штабів та тилових служб. Пам'ятник Т.Шевченку став чимось їм на заваді. І якийсь дикун-арієць двадцятого століття в уніформі німецького солдата молотком відбив носа, вухо і частину вуса скульптури, по цих щербинах на бетоні, як по живих ранах України, німці цілим пасмом проклали кольорові електрокабелі [22].

Лихоліття війни, коли смерть, здавалося, чатувала на кожному кроці, а життя пересічного полтавця було нічого не варте, голод і нестатки не могли вбити серед народу потяг до прекрасного. Свідченням цього є хоча б те, що в умовах ворожої окупації кількість учнів у музичних школах, порівнюючи з довоєнним часом, не зменшилася. У Полтаві з лютого 1942 року почали працювати дитяча музична школа імені М.Леонтовича та музичне училище з відділеннями фортепіано, духових та народних інструментів. Наслідки своєї праці їх вихованці продемонстрували на академічному концерті 27 червня 1942 року [23]. У Кременчуцькій музичній школі навчалося понад 120 дітей.

У пам'яті полтавців ще живі були спогади про трагедію українського народу під час штучно створеного комуністами голодомору 1932-1933 років. Цей злочин радянська влада намагалася всіляко приховати. Навіть розмови про голод вважалися контрреволюційними, антирадянськими і наклепницькими. На жаль, лише під час окупації люди дістали змогу легально, по-християнському, пом'янути невинно убієнних рідних і близьких.

У селі Марченках та навколишніх хуторах Лещенковому, Кивенковому та Мелашенковому на початку 30-х років проживало 750 чоловік, з них протягом 1932-1933 років померло 138. 12 липня 1943 року, в день Святих Петра і Павла, з навколишніх сіл і хуторів до села Марченок хресним ходом із священиками на чолі прийшли сотні селян, щоб пом'янути жертв сталінського голодомору. У центрі села на високій старовинній могилі, яку не встигли розорати за колгоспних часів, селяни встановили дубовий хрест і уквітчали його вінками із польових квітів та посадили кущ калини, а гробницю біля хреста заслали зеленим килимом степових трав. Священики освятили могилу і відправили панахиду по загиблих односельцях [24].

Створені протягом 1941-1943 років осередки української культури були нечисельними і аж ніяк не могли свідчити про національно-культурне відродження України в умовах німецько-фашистської окупації. Скоріше це були його окремі острівці. Щоб якось розважитися ї відволіктися від власних турбот, молодь Полтавського краю, як і всієї України, довгими зимовими вечорами збиралася здебільшого на досвітки та вечорниці у приватних оселях, а влітку на вулиці "на колодках". Ці зібрання часто ставали об'єктами поліцейських облав, коли почалося насильницьке вивезення української молоді на примусові роботи до Німеччини. Полтавці ж зрілого віку здебільшого замикалися у власному горі і повсякденних турботах. Придавленим жорстоким гнітом окупаційного режиму і неймовірними злиднями та нестатками людям часто було не до задоволення своїх культурних запитів. Єдиною турботою їх стало вижити за будь-яких умов, зберегти своє життя

110

і життя своїх рідних та близьких.

Діяльність традиційних для України культурно-просвітницьких товариств не вписувалася в нацистські плани духовного і фізичного поневолення українського народу. Німецьку владу все більше непокоїла занадто самостійницька діяльність осередків української національної культури. Якщо в перші місяці окупації німці дивилися на прояви українського національно-культурного життя із зневажливою байдужістю, то з весни 1942 року, коли виявилася причетність до нього похідних груп ОУН, вони стали на шлях утисків і репресій проти будь-яких спроб національного відродження України. Зі шпальт окупаційних газет зникають повідомлення про діяльність "Просвіт" та інших осередків національного життя. В умовах німецько-фашистської окупації українська культура, як і сам народ, не мали права на існування.

Література:

1. Коваль М.В. "Просвіта в умовах "нового порядку". – Український Історичний журнал. – 1995. – №2. – С.38.

2. Літературна газета (Лохвиця). – 1942. – 5 квітня.

3. ДАПО, Ф.П-105, оп.1, спр.237, арк.54.

4. Миргородські вісті. – 1943. – 1 травня.

5. Відродження (Миргород). – 1942. – 20 травня.

6. Миргородські вісті. – 1943. – 29 липня.

7. Вечірній листок (Кременчук). – 1942. – 22 квітня.

8. Дніпрова хвиля (Кременчук). – 1943. – 6 березня.

9. Рідне слово (Лубни). – 1942. – 5 липня.

10. Лохвицьке слово. – 1942. – 4 червня.

11. ДАПО, Ф.Р-2434, оп.1, спр.4, арк.112.

12. Там само, Ф.Р-2701, оп.1, спр.12, арк.2.

13. Гадяцька газета. – 1943. – 5 червня.

14. Полтавщина у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941-1945 рр. – К., І977. – С.89.

15. Дніпрова хвиля. – 1942. – 24 жовтня.

16. Подвигу народному жити у віках. Матеріали науково-практичної конференції 19 квітня 2000 р. – Полтава, 2000. – С.56.

17. Голос Полтавщини. – 1942. – 18 липня.

18. Дніпрова хвиля. – 1942. – 23 липня.

19. Голос Полтавщини. – 1942. – 11 липня.

20. Нова Україна (Полтава). – 1943. – 11 липня.

21. Голос Полтавщини. – 1942. – 22 березня.

22. Сарма-Соколовський М. Червона плащаниця. – Київ. – 1997. – №З-4, С.87.

23. Голос Полтавщини. – 1942. – 6 липня.

24. Там само. – 1943. – 18 серпня.

111

Юлія Мохірєва

Символіка Полтавських олійних розписів

Полтавські розписи XVIII-XX ст. дуже різноманітні за стилем, вони увібрали всю красу навколишньої природи, у взірцях переважає рослинний світ. Та в основі декоративних систем лежить релігійно-апотропеїчний принцип, котрий "привів пізніше до розвитку естетичного смаку в населення і незвичайно високо розвинув орнаментаційний хист у нашого народу" [5, с.177].

Через руйнівну дію часу не збереглися найдавніші оздоблені дерев'яні вироби, та завдяки сталості традиційної культури до нашого століття (й тисячоліття!) дійшли мальовані та дерев'яні зразки орнаментів, основи яких закладалися в давнину.

За технікою полтавські розписи мають схожість з малюванням на глиняних виробах Трипілля. Порівнявши орнаментальні системи трипільської мальованої кераміки та розписів дерев'яних побутових виробів XVIII-поч. XX ст., можемо спостерігати багато спільного.

По-перше, елементом, що часто зустрічається на трипільських узорах, є солярний знак – втілення Сонця. І найбільш розповсюдженим елементом давніх полтавських розписів було "яблуко" – червоний круг з різними варіантами внутрішнього заповнення.

Пізніше уособленням Сонця в полтавських розписах, поруч з "яблуком", стала "квітка" та синтезований елемент "яблуко"-"квітка".

По-друге, одним з найуживаніших мотивів на полтавських дерев’яних мальованих виробах є "бігунці" та "бордюри", подібні до трипільських спіралей, та полтавські "віночки" – переосмислені трипільські "сварги".

Розглянемо полтавський мотив "бордюр".

В горизонтально окресленій лініями смузі на певній відстані один від одного розташовані червоні круги з внутрішнім графічним заповненням – "яблука". Між собою "яблука" з'єднані нахиленими смугами, що йдуть знизу догори направо, подібно до трипільських орнаментальних схем [3, с.199], які, на думку Б. Рибакова, символізували безперервний біг часу. Полтавські з'єднувальні елементи малювалися завжди червоним (не зеленим!) кольором, а посередині елемента ставилося маленьке сонечко, що підтверджує "небесне" походження цього елемента. Назвемо цей елемент "шляхом" – шляхом Сонця, який воно проходить від однієї сонячної фази до іншої, буденним життєвим шляхом людини, яким вона живе від одного великого сонячного свята до іншого. Акцент в розташуванні з'єднувального елемента – на вивищенні, на розвитку (так само, як і на трипільських аналогах) [3, с.199]. Одночасно з'єднувальний елемент символізував вужа-охоронця як посланця водяної стихії й був посередником між землею та небом. Можливо, саме цей елемент є графічним втіленням ідеї "священної" діагоналі (яка в традиційному побуті виявляється в сталому розташуванні печі й покуття), співвідношення мікро-

112

Highslide JS

та макрокосмосу, священного домашнього вогнища та божественного Вогню.

Простір між "яблуками" та "шляхом" в полтавських розписах заповнювався контрастними до основного зображення додатковими елементами – листочками, рисками, які підсилювали загальний рух композиції.

По обидва боки від обмежуючих "бігунець" ліній на полтавських мальованих виробах позначали, подібно до трипільських, "гірлянди дугових ліній" [3, с.196], що було втіленням образу води. Зверху мотиву – небесні води, знизу – підземні.

Тож, як бачимо, побудова й образна мова полтавських "бордюрів" та трипільських спіралей багато в чому подібні.

Розглянемо ще один характерний полтавський мотив – "віночок".

Полтавські "віночки" продовжують сутність "бігунця", але своєю побудовою надають певний порядок часу, вони є ідеограмою українського річного календаря. Розвиненим аграрним народам притаманне володіння чіткою інформацією про природні цикли. Український календар симетричний – 4 пори року, 4 найбільші сонячні свята. Рік на полтавських розписах уявлявся колом, складеним з 4 або 8 сонць, з'єднаних між собою "шляхом". В центрі "віночка" – велике променисте "яблуко", або пишна "квітка", або мотив "три квітки". Навколо віночка навхрест по-діагоналі розташовані по три концентричні промені, а всього їх дванадцять.

Будова мотиву "віночок" напрочуд багатомірна. Вона символізує одночасно й існування за законами Космосу, і символ родючості, безперервності хліборобського циклу, й охороняюче "замкнене" коло, бо родючість треба захищати. Також це виважена, самодостатня естетична система.

"Зберігаючий спосіб життя предків, календар є небесним зразком земного порядку" [2, с.612]. "Календар всюди священний" [2, с.612], а тим більше, в українців як нації хліборобської. Цілорічно ми вшано-

113

вуємо коло-календар. Семантика кола простежується в проявах матеріальної культури – в забудові житла, в їжі, в одязі, в танцях, піснях, оздобленні побутових та ритуальних предметів.

Виникнення ідеограми українського календаря можемо віднести до епохи раннього землеробства. Подібні структури зустрічаємо на трипільській кераміці. Навколо центрального елементу укладено чотири основних круглих елемента, з'єднаних смугою-діагоналлю.

"Сонце в трипільському спіральному орнаменті було лише ознакою неба, та не господарем світу" [3, с.199].

В полтавських віночках сонце також є ознакою неба, а втіленням Бога, Абсолютного Розуму, Таємничого білого світу є центральний елемент, навколо якого укладено "віночок" (одне велике променисте "яблуко", "квітка" або "триєдина квітка").

У трипільських "Сваргах" відчувається велика космічна енергія, відголоски "акту" світотворення, а українські мальовані "віночки" на дереві більш земні й спокійніші.

Пластично й змістовно "віночок" – процес злиття людини з навколишнім світом, а ромб – акт втручання у природу з метою відтворення. У цих двох основних, на наш погляд, елементах української орнаментики – коло-сварга-віночок та перехрещений квадрат-ромб – зоране засіяне поле, відображені засади продуктивного способу існування, ромб та колорух стали першопочатком творення нескінченної варіативності орнаментики українців.

Highslide JS

Найвиразніше мотив "віночок" зафіксований на весільних скринях, на круглих та хрестоподібних тарілках.

Розглянемо хрестоподібну тарілку з 4 пелюстками. Форма тарілки підкреслена червоним бортиком. На декорованому полі – зображення тричастинного Світового дерева в оточенні "віночка" – вічного бігу світила. Триярусну, увінчану маленькими сонечками, вертикальну побудову мають головні складові "вазону" – троянди. Колорит зображення – контрастний: на синьому тлі червоно-оранжеві яблука "віночка" та троянди "вазону".

Орнаментація тарілки та її функціональність – багатомірні. На Великдень на середину тарілки ставився високий круглий хліб, зверху запалювалася свічка. В пелюстки довкола хліба вкладалися яйця-писанки – зародки життя.

Виходила об'ємна, "діюча" модель Всесвіту! З поєднання двох стихій (Води й

114

Highslide JS

Вогню) утворювалося життя, символом його продуктивного способу був і є хліб. Хліб, можливо, "...само божество.." [1, с.272].

При дослідженні трипільських жител археологи знайшли хрестоподібні хатні вівтарі – "... в кожній хаті були якісь особливі місця, як наче хрести із заокругленими кінцями, вироблені із глини найкращої якості, винесені над поверхнею долівки на чверть метра. Пофарбовані червоною фарбою. На них були якісь кола, заглибини, наче блюдця. Видко, що ці підвищення багато разів любовно підправлялися. Коли зняли один такий "хрест" монолітом для ґуманського музею, – під ним виявилося ще давніше святе місце. Кругле. В інших хатах були й круглі підвищення, а з цього археологи зробили висновок, що первісна форма була кругла, а вже потім вона розрослася на чотири сторони світу... Таке особливе місце було облямоване бортиком... А може, це було "сонце в хаті"? Недарма воно стояло якраз під круглим вікном та розташоване на чотири сторони світу. Може, це місце мало таку саме святість, як і покуття в нашій селянській хаті? Чи, точніше було б сказати: наше святе місце, покуття, успадковане від предків, що жили колись на цих землях?" [1, с.92-93].

Можливо, на думку Д. Гуменної, в трипільській хаті, на підвищенні, "сонці в хаті", стояв сніп-дідух, хлібне божество? Та й "неолітична кутя протягом усього різдвяного циклу стоїть на покутті, найсвятішому місці в хаті" [1, с.273].

А може, хрестоподібний вівтар, обмежений бортиком, – то хатнє поле? Місце, де на вологе зерно крізь кругле віконце падало проміння життєдайного сонця, й воно проростало? Чому глиняне підвищення часто з любов'ю підновлювали?

Припущень багато, та безперечним є те, що використання хрестоподібної просторової структури мало культове значення, пов’язане з хліборобським циклом.

Поруч з християнськими іконами в українській хаті існував давній землеробський вівтар – хрестоподібна дерев'яна мальована тарілка, функціональні, орнаментальні та семантичні витоки якої сягають неолітичних часів.

Розглянемо ще один вид полтавських мальованих виробів – типову, як для "давніх" зразків, скриню (с. Великі Будища, друга половина XVIII ст.). Для зручності скористаємося методом розгортки (за Юр. М.).

Чоло скрині має тричастинний поділ – велике центральне поле в обрамленні з боків двох невеликих. Велике декоративне поле прикрашає "вазон", а

115

два менших – "гілки"-"бігунці". На вікові та причілках скрині розташовані "віночки". "Віночки" мають таку структуру: навколо променистого центрального укладено вісім менших, подібних між собою, "яблук", з'єднаних "шляхом". Тло скрині має синій колір, а елементи декору – червоно-оранжеві, жовті та білі.

Спробуємо трохи абстрагуватись.

Без сумніву, перед нами універсальна модель Світу, але саме українська концепція побудови організованого Космосу. Переважають елементи орнаменту "яблука". Коло, червоний круг – знак Сонця, тож перед нами у вигляді вазону з антропоморфними рисами жінки-прародительниці – сонячне дерево, дерево Світла, дерево Світу.

"...Отже віра, що в почині світа було первовічне добре Єство, або збірно – добрі Єства, не так первовічні, як відвічні, про яких зродження нема ніякого спомину – і що лиш вони причинилися до генези світа Первовічним добрим Єством проявлюється найвище Єство духовне, – Творець і Господь світа, – Бог. Всі прочі народи, з малими виїмками, мають космогонійні міти з дуалістичним світоглядом. Справді дивне, що серед такої многоти народів, які жили, або й жиють в округ Українців... удержався монотеїзм..." [4, с.222].

Крім образу світового дерева, вазон на скрині є й втіленням Дерева роду, Дерева молодої сім’ї, яка утворюється з поєднання "гілок" двох родин.

У вигляді скрині – тривимірної структури, – де світова вісь – дерево-вазон, а навколо щоденно й цілорічно рухається світило, зберігались й дійшли до нас давні уявлення українців про світоустрій. Сокровенні скарби народу – духовні та матеріальні – було довірено охороняти жінці-матері – прародительниці, недарма скриня переходила від бабусі до онучки як посаг.

При виготовленні скрині роль будівничого відводилася чоловікові, він виконував роботи з дерева, а процесом зовнішньої орнаментації скрині (як і інших побутових виробів) займалася, за традицією, жінка, яка дбала й про її наповнення.

На прикладі орнаментики скрині ми можемо простежити загальні історичні етапи у розвитку нашого етносу. Основи декорування закладалися у часи формування рільничої культури. З розширенням знань людей про світоустрій видозмінювалися та ускладнювалися орнаментальні системи, але вихідні засади лишалися незмінними.
Провівши порівняння зразків орнаментів на дерев'яних виробах XVIII-XIX-XX ст. з мальованою керамікою Трипілля, ми знайшли чимало спільного як в складових елементах, в мотивах розписів, так і в символіці.

Література:

1. Гуменна Д. Минуле пливе в прийдешнє. – Нью-Йорк, 1978.

2. Мифы народов мира. Энциклопедия: в 2-х т./ Гл. ред. С.А. Токарев. – М., 1997. – Т.1.

3. Рыбаков Б.А. Язычество древних славян. – М.,1994

4. Сосенко К. Культурно-історична постать староукраїнських свят Різдва і Щедрого Вечора. – Київ, 1994

5. Щербаківський В. Українське мистецтво: Вибрані неопубликовані праці. – Київ,1995.

116

Лідія Івахненко

До 100-річчя Полтавського музичного училища
ім. М. Лисенка

У перші десятиліття минулого сторіччя Полтавщина подарувала світові значну кількість відомих діячів в різних галузях духовної культури, що прославили її. У музичному мистецтві це Дмитро Ахшарумов, Володимир Щепотьєв, Федір Попадич, Іван Різенко, Платон Цесевич, Іван Козловський, Старостинецька, Олександр Єрофеєв, Володимир Кабачок та інші. Дослідження їхньої багатогранної діяльності, що підносила на вищий щабель вітчизняне мистецтво, знайшло втілення в друкованих працях науковців (Л.Кауфман, "Д.Ахшарумов"; Грицюк "Федір Попадич").

В 1902 році Полтавське відділення Російського музичного товариства заснувало музичні класи, на базі яких 1903 року утворилося музичне училище. Гортаючи архівні матеріали музею "Музична Полтавщина", виявляємо чимало цікавих відомостей про історію цього навчального закладу, засновником і першим директором якого був визначний діяч, скрипаль, диригент, педагог Д.В.Ахшарумов (1864 – 1938). Про нього та інших організаторів, які в різні роки займали посаду директора, аж до сьогодення, підготовлено нариси, опубліковані в журналі "Посвіт" 1996 року. Пропонуємо читачам познайомитися з життям та діяльністю деяких визначних діячів: Олександра Гавриловича Єрофєєва, Володимира Андрійовича Кабачка, Володимира Олександровича Щепотьєва.

Незабутні

Володимир Олександрович Щепотьєв – неординарна особистість: – глибоко освічений, різнобічно обдарований композитор, науковець, педагог, професор української мови і мовознавства Полтавського інституту народної освіти, деякий час і його ректор, музико- та літературознавець, фольклорист, лектор, перекладач, член Етнографічної комісії АН України. У 1922-1925 рр. – завідувач відділу історії революції Полтавського губернського архіву, а згодом і завідувач цього закладу, активний громадський діяч (брав участь в організації учительського союзу).

Свого часу митець зазнав переслідувань, притягався до суду у справі СВУ (1928 р.), був висланий за межі України до Сибіру (м. Славгород). Після виходу на пенсію і повернення в Україну його знову заарештовують у 1937 році і в тому ж році розстрілюють. Його ім'я, викреслене сталінщиною, нині повертається в рідну культуру. Реабілітований у 1998 р. Його ім'я згадувалося в "Пам'ятній книжці" М.Леонтовича. Нині одна з вулиць мікрорайону м. Полтави названа його іменем.

Народився В.Щепотьєв 7 листопада 1880 р. в передмісті Полтави – на Павленках, у сім'ї дрібного чиновника. Музика постійно звучала в рідній гос-

117

Highslide JS
Володимир Олександрович
Щепотьєв.

поді, переважно це були українські пісні, в яких і кохався маленький хлопчик. Безліч пісень знали його рідні: співали бабуся Уляна Іванівна Миць, її доньки Тетяна і Марія (мати Володимира), дядько Матвій Григорович Миць (співак хору Слов'янського). "Після дядька залишились деякі ноти, – згадує у своїх "Мемуарах" В.Щепотьєв, – перші збірники народних пісень Лисенка (видання 1868 р.), чотириголосні російські та українські хори, сольні номери тощо. Розглядати ці ноти – то була радість для мене. І з маминих співів, і з тих дядиних нот і почалося моє захоплення, а потім і студіювання української пісні.... Батько трохи грав на гітарі і мене навчив.... Мати ж багато знала старих сентиментальних романсів та українських пісень. Я більше й учився від неї". Спеціальної музичної освіти В.Щепотьев не мав. В тих закладах, де він навчався – у Полтаві (бурса, семінарія), Петрограді (духовна академія) велика увага приділялась музичним предметам. Також постійне домашнє музикування сприяло розвитку його як музиканта. Залюбки вивчав гру на інструменті, теорію музики. Започаткував у 1897 р. зошит, куди записував улюблені твори (хор П.Ніщинського "Закувала та сива зозуля", твори М.Лисенка).

У 1904 р. Володимир закінчує академію і одержує призначення на роботу в Полтаву на посаду викладача російської мови і літератури Єпархіального жіночого училища, працює і в музичному технікумі, який відкрився в 1903 році. З 1917 року працює у вищезгаданих закладах. Виступає з доповідями, присвяченими пам'яті композиторів М.Лисенка, Я.Степового, К.Стеценка, перед виступами полтавських капел (хорової – кер. Ф.Попадич), бандуристів (В.Кабачок), допомагає В.Кабачкові в опануванні гри на бандурі. Про це свідчить лист В.Щепотьєва до відомого знавця бандурного мистецтва Гната Хоткевича. Він зберігся в архіві доньки Галини Гнатівни, яка живе в Греноблі (Франція). Лектор В.Щепотьєв вражав глибиною знань, володів яскравою мовою викладу. Свій запал він передавав слухачам. Свого

118
(забраження, розміщені на цій сторінці, до збірника не увійшли)

Highslide JS

часу В.Щепотьєв писав синові:... "Як мені весело було входити в аудиторію, де мене чекали слухачі, особливо, коли я збирався говорити про те, що мене самого дуже цікавило... Настрій у мене був завжди добрий. З років студентства до останніх років учителювання я кожного ранку прокидався з цікавістю до дня прийдешнього. Мені було цікаво жити, весело щоразу почувати себе творцем життя" (лист М.В.Щепотьєва, 1993 рік). Численними були і його виступи, що стосувалися популяризації народних українських пісень: дум, історичних, обрядових, побутових, ліричних, колискових. Зберігаються в музеї "Музична Полтавщина" афіші, в яких з передніми словами до концертів зазначається В.Щепотьєв.

Записувати народні пісні В.Щепотьєв почав ще семінаристом від матері, тітки, а також від інших виконавців (з повними даними про пісню – коли, від кого й де були зроблені записи). 76 пісень склали збірку "Народные песни, записанные в Полтавской губернии", видану 1915 р. У фондах ІМФЕ імені М.Рильського АН України зберігаються 96 пісень (крім тих, що опубліковані в 1915 році) з нотами В.Щепотьєва. Пісні, записані В.Щепотьєвим, увійшли до збірників "Золоті ключі" (1926 р.) У першому виданні "Золотих ключів" це "Ой, стану, гляну на чорну хмару", "Ой ти дівчина, горда та пишна", "Ой, ще тепер я в превеликім горі”, "По світлиці ходжу", "Туга мені за тугою". Подальші випуски доповнили "Не щебечи, соловейко", "Ой ти гарний, Семене", "Ой на горі журно та димно", "Ой ходить донець", "Ой дуб зелененький", "Ненько моя вишня", "Брати мої, брати соловейки", "Сватає мене, матінко, перший").

Син Микола згадує: "... З розмов з батьком я знаю, що він був знайомий з двома братами Ревуцькими... На першому виданні "Золоті ключі" я добре пам'ятаю напис Дм. Ревуцького – "Любому побратимові Володимирові на знак щирої пошани й приязні" К.23.У.1926 р., "Пісні літературного походження" (1979 р.), "Народ і релігія" (1958 р.), "Танцювальні пісні" (1970 р.). Досвідчений літературознавець, він мав неабияку кількість публікацій: це книжки, статті в журналах, газетах (близько 100), "Практичний курс діловодства українською мовою" – Харків, 1923 р., розділ "Зразки офіційних паперів – листувань українською мовою", в роботі "Практичний російськомовний словник", Київ 1923 р., "Географічний термін України в народних піснях", Полтава, 1919 р., "Основні моменти в розвитку музичного мистецтва на України", Полтава, 1929 р, "Наукове життя в Полтаві 1914-1924 рр.", "Мова наших школярів", – Київ, 1927 р., "Ювілейний" збірник на пошану академіка М.С.Грушевського, Київ, 1929 р., "Пам'яті Панаса Мирного", "Г.Сковорода", "В.Г.Короленко", "Славний музика Микола Лисенко" (його життя та праця) – Полтава, 1913 р. (під псевдонімом В.Будищанець) та багато інших. Змолоду В.Щепотьєв почав компонувати мелодії романсів, пісні, ансамблі, хори на тексти Грінченка, Некрасова, Лесі Українки, Тютчева, Олеся, Чупринки, Первомайського, Безименського і на власні вірші. Три його зошити вміщують близько 108 творів (з 1886 по 1936 рік). В.Щепотьєв – автор лібрето та музики лірико-комічної опери "Семінаристи". Жанрову основу її визначив як "музичні сцени". За стильовими ознаками музика близька до композицій українських композиторів Ніщинського, Аркаса.

119

У доробку В.Щепотьєва є і гармонізація народних пісень для мішаного хору а капела: "Тихо, тихо Дунай воду несе", "За горою, за крутою", "Колискова", "Як у нашому селі", "Не співайте пісні" (деякі мелодії записані від матері, інші взяті зі збірника "Українська народна пісня", 1936 р.). У різні роки він написав мелодії до дитячих п'єс Коваленко "Ясько та Стецько", "Хатка в гаю", дитячої гри "Сніп", хор до шкільної інсценівки "Енеїда" (сл. Бузинного), піонерський марш для хору, мелодії до живої газети Славгородського сільгосптехнікуму та інші.

В.Щепотьєв – автор і поетичних творів. Серед них вірші "Тихо сум гойдає мою душу" (Полтава, 1922 р.), "Кам'яна баба" (Полтава, 1923 р.), "З тюремних сонетів" ("Як трафаретно тут! Сувора кам'яниця", "Минає літечко") та інші.

Значна сторінка діяльності В.Щепотьєва – його переклади українською мовою творів російських та західно-європейських авторів – аби збільшити надбання рідної культури. Він переклав шістдесят пісень французького поета П.Беранже, що зберігаються в Інституті літератури ім.. Т.Шевченка АН України.

Спеціально для друкування у видавництві "Книгоспілки" він переклав "Пісню про спокій" та "Чарівну квітку" Л.Бетховена. Близько 180 номерів – це переклади з опер, романси, хори композиторів Чайковського, Глінки, Аренського, Бородіна, Кюї, Чеснокова, Рахманінова, Шопена, Гріга, Масне, Шуберта, Моцарта, Бетховена, Пучіні, Гайдна, Верді.

Повністю зроблені переклади опер Гуно "Фауст" (1919 р.), Леонковало "Паяци" (1919 р.), Монюшка "Галька" (1920 р.), Вольфа – Феррарі – "Намисто мадонни" (1925 р.). Клавір опери "Фауст" з автографом автора зберігається в музеї "Музична Полтавщина". Поряд його запрошення на виставу опери "Галька" (23 лютого 1921 р.), в якій співали Козловський, Старостинецька, Зосимович, Полив'яний, Івахненко...

Як уже зазначалося, В.Щепотьєв писав "Мемуари" – їх було три зошити, та залишився один – "Дитинство" (перший зошит – Харків 1930 р., Славгород – 1931 р.). Володимир Олександрович згадує дитячі роки, атмосферу, яка панувала тоді в Полтаві.

У мемуарах В.Щепотьєв торкається різних аспектів: і географічних (де розташовані Павленки – місце його народження), і характерних архітектурних споруд. Ось уривок: "... На старих планах Полтави Павленки означені як підгородне село, а не як передмістя... і на горі між Паленками і Сінною площею сіяли хліб. Самі Павленки тоді були цілковитим селом: кривенькі, вузенькі вулиці, хатки під солом"яною стріхою. Про брук чи тротуари ніхто й не гадав. На вигоні (тепер Покровська площа) стояла однобанна невеличка дерев'яна церква, але вона була далеко художніша з архітектурного боку, ніж та велика та незграбна кам'яна церква, що збудували павленчани десь на початку 900-х років. З тією дерев'яною церквою пов'язані мої дитячі спогади. Пам'ятаю, як іноді літнього суботнього вечора бабуся йшла до церкви й брала з собою й мене. Сонце заходило, його косе проміння падало в невеличкі вікна маленької церкви, і в тих проміннях дивилося на мене обличчя Св.Миколая, що перед ним стояли ми з бабусею. Потім, як ту церкву розбирали, ту ікону купили мої батьки...".

120

Далі в "Мемуарах" йдеться про місцевих мешканців, про крамницю, шинок, до якого посилали і Володимира по горілку (півкварти, а пізніше пляшка – 25 коп.), про школу, дім священика. Де нині Київський вокзал, стояв млин-вітряк. І далі – цікавинки: "...Із слів матері я знаю, що бабуся розказувала про повноводність річок у Полтаві. В кінці Монастирської вулиці є міст через рівчак, що на його дні ледве тече вже не річка, а струмочок – Тарапунька. То за словами бабусі, у тій Тарапунці, під мостом, за її молодості, купали ще коней. Це, напевне, так і було, бо в архіві Полтавської Городської Управи є справа 30-х років про збудування великого парома через річку Рогізну, хоч за моїх часів там було тільки болото".

Колись я спитав матір, чи не говорила чого бабуся про Котляревського, вона відповіла, що бабуся згадувала про Котляревського як про доброго пана, до якого можна звернутися в біді, і він допоможе... Ці слова бабусі тим цікаві, що стверджують ще раз думку про популярність Котляревського серед полтавчан, бо моя бабуся була неграмотною і Котляревський як письменник, безперечно, не міг її цікавити..."

Викликають зацікавленість і інші відомості про життя в Полтаві, про чиновництво, про перші його вчительські дії, про ярмарки, що відбувалися в Полтаві (їх було чотири): "... батьки робили запас продуктів, а мене найбільше цікавила карусель... балаган з акробатами та клоунами, до якого можна було попасти за 5 копійок... Повернувшись додому, мостив собі в сараї трапецію, де й намагався наслідувати те, що бачив у балагані..."

Далі читаємо про будівництво Києво-Полтавської залізниці, нові забудови біля вокзалів та багато іншого.

Його долю досліджують фахівці М.Лазорський, П.Ротач, А. Балабоченко. Слід згадати і про те, що у вересні 1994 року під час проведення Міжнародної наукової конференції "Спадщина І.П.Котляревського в українському і світовому культурному контексті" була виголошена доповідь кандидата історичних наук Л.Бабенко на тему "Творчість І.П.Котляревського у науковій спадщині В.О.Щепотьєва".

Постать В.Щепотьєва на мистецькій ниві досить помітна. Він невтомно працював, щедро віддавав свої знання й талант скрізь, де йому довелося жити та найбільше – українській культурі і рідній Полтавщині.

Володимир Андрійович Кабачок

З автобіографії Володимира Андрійовича: "Народився в 1892 році липня 15 дня в селі Петрівцях Миргородського району на Полтавщині в незаможній селянській сім'ї. Мати все своє життя служила в наймах. Батька я не знаю...".

Коли Володі виповнилося п'ять років, його забирають із села до Полтави, а в семирічному віці він уже співає в Полтавському архиєрейському хорі. Тут діти перебували на повному державному утриманні (житло, одяг, харчування). З музичних предметів вивчали вокал, диригування, сольфеджіо, теорію музики. У Володі був від природи добре поставлений голос (альт).

Великий репертуар, знайомство з різними стилями, новими напрямками, працелюбність сприяли всебічному розвиткові хлопчика, закладали

121

Highslide JS
Володимир Андрійович Кабачок.

ґрунтовні основи знань, що згодом стало в пригоді у його творчій роботі (в 1917 році – соліст цього ж хору).

Загальну освіту Володимир одержує в Полтавському другому міському початковому училищі, яке з успіхом закінчує 1906 року. Через рік вступає до Полтавського музичного училища і вчиться по класу тромбона (викладач К.Багликов), а пізніше – на ударних інструментах. Від плати за навчання був звільнений як сирота. Одночасно співав у хорі та грав у симфонічному оркестрі училища під керуванням його директора Д.Ахшарумова.

У 1913 році вступає до Московської консерваторії по класу контрабаса (професор О.Мартинов) та вокалу (професор І.Горді, – Гордієвський). Він відвідує публічні лекції, вистави столичних театрів, бере участь у численних концертах вузівського хору та оркестру.

Навесні 1917 року Володимира забирають до армії (що перешкодило скласти державні іспити), та за станом здоров'я незабаром звільняють від військової служби. Революційні події, матеріальні нестатки змусили Кабачка повернутися в Україну, до Полтави, де на нього чекала сім'я (шлюб узяв у 1916 році).

Починається плідна творча робота В.Кабачка. Він викладає співи в початковій та середній школах міста (в Першій трудовій імені Котляревського та в школі № 8).

Вихованці дуже любили свого вчителя, на уроках усім було цікаво. Звертався він до учнів не інакше, як: "Ану, дітки, давайте пісню розучимо" або "Ану, дитиночко, заспівай пісню...". Під час виступів на олімпіадах, святах – на сцені невеликого шкільного залу – завжди стояв збоку.

Колишній учень В.Кабачка Михайло Фісун згадує: "... Володимир Андрійович був стрункий, вищий середнього зросту, чорнобривий і чорновусий, ніс – із горбинкою. Темно-сірі, із зеленкуватим відтінком очі всміхалися доброзичливо і підбадьорливо...

Шкільний хор підготував велику програму пісень на слова Т.Шевченка: "Заповіт", "Думи мої, думи", "Зоре моя вечірняя", "По діброві вітер віє", "Перебендя",

122
(фотографії, розміщені на цій сторінці, до збірника не увійшли)

"Реве та стогне Дніпр широкий" та ін. З успіхом виступили на святковому концерті в Полтаві, присвяченому 70-річчю від дня смерті Великого Кобзаря".

Highslide JS
Родина Кабачка. Син Микола, дружина, донька Ніна, Володимир Кабачок.

На цей час Володимир Андрійович захоплюється грою на бандурі. З автобіографії: "... В 1925 році за ініціативою Полтавської політосвіти організував ансамбль бандуристів, який в 1929 році став Державною українською зразковою капелою бандуристів, художнім керівником якої я був до 1934 року..."

Highslide JS
Перший склад капели В. Кабачка. Полтава. 1925-26 рр.

Опановуючи харківський метод гри на інструменті, Володимир Андрійович радиться з відомим митцем Гнатом Хоткевичем. Про це дізнаємося з листів В.Кабачка до Г. Хоткевича, які нещодавно переслала з Гренобля (Франція) донька Хоткевича синові В.Кабачка Миколі. Для Полтавської капели Г.Хоткевич написав твори "Про Байду", "Буря на Чорному морі" та ін. За досить короткий час під керуванням Володимира Андрійовича вона стала високопрофесійним колективом. Провідне місце в репертуарі посідає доробок українських композиторів та народні пісні. Це, зокрема, "Вічний революціонер" М.Лисенка, "Дванадцять косарів" К.Богуславського, "Уперед, хто не хоче конати" Л.Ревуцького, "Грими, грими, могутня пісня" В.Верховинця, "Думи мої, думи", "Ой, джигуне, джигуне", "І хліб пекти, і по телята йти" тощо.

Капела побувала в багатьох селах Полтавщини, у різних містах колишнього Союзу. Перед концертами слово брав відомий професор Володимир Щепотьєв, який розповідав про бандуру та уславлених виконавців.

У 30-і роки В.Кабачок був помітною постаттю серед української мистецької інтелігенції. Можливо, тому за наклепницьким доносом його заарештували (1934). Проте через деякий час звільнили, але в капелу він не повернувся. Почав працювати литавристом у міському оркестрі, що виступав у парку імені Луначарського. "В.Кабачок був старшим за віком і дуже добре ставився до нас, молодших, – згадує один із оркестрантів. – Ми завжди зверталися до нього за консультацією, коли траплялося якесь складне місце в музичному тексті твору. Володимир Андрійович дуже добре читав партитуру і обов'язково розтлумачить, підкаже, докладно пояснить все, що нас цікавило..."

Згодом Володимир Андрійович залишає Полтаву і переїздить до Ленінграда (там жили родичі дружини), куди невдовзі викликає сина Миколу. Працює артистом оркестру Великого драматичного театру імені М.Горького.

Палка любов до українського мистецтва і тут не дає спокою. У вільний час організовує хорову капелу та капелу бандуристів у системі "Експорт лісу".

Та в серпні 1937 року В.Кабачка знову заарештували і без будь-якого обвинувачення та суду оголосили вирок: десять років заслання на Колиму. У жахливих умовах сибірських таборів розрадою для митця була музика, яка врешті й урятувала його. Він самотужки зробив бандуру і часто грав улюблені твори товаришам, котрі намагалися оберігати його від надто важкої, виснажливої праці. 2 грудня 1943 року В.Кабачка звільнили від ув'язнення як безнадійно хворого. З великими труднощами він дістався на "материк" і добрався до Ташкента, щоб зустрітися з сином. (Ця зустріч відбулася лише в 1945 році в Києві).

123
(фотографії, розміщені на цій сторінці, до збірника не увійшли)

Артисти евакуйованого з Києва Українського драматичного театру імені І.Франка влаштували в себе Володимира Андрійовича і допомогли дістати костюм, в якому він виступав як соліст-бандурист у концертах Ташкентської філармонії. Допоміг Кабачкові влаштуватися на роботу Л.Ревуцький. Пізніше Володимир Андрійович почав працювати керівником хорового ансамблю дружин офіцерів.

Highslide JS
Перше знайомство з В. Кабачком: тріо В. Третякова, Н. Павленко, Т. Поліщук. 1949 р.

Після повернення в 1944 році до Києва В.Кабачок веде клас бандури в музичному училищі імені Р.Глієра, а згодом і в консерваторії імені П.Чайковського Виховав понад п'ятдесят бандуристів, серед яких педагоги, солісти, науковці... За його ініціативою створене перше жіноче тріо бандуристок (Т.Поліщук, Н.Павленко, В.Третякова) – лауреатів міжнародних конкурсів. Колишні учні – професор С.Баштан, викладачі М. Поклад, А.Грицай, В.Лапшин, А.Маціяка, І.Лупан та ін.

Highslide JS
Кабачок з учнями: Маціяка, Грицай. Київ. 1950-ті рр.

Усім своїм вихованцям Володимир Андрійович прищеплював любов до народної творчості, ансамблевої гри. А вони ставилися до нього, як до рідного батька. Про це написало багато його учнів. "... Пам'ятайте, – казав, – що ви селянські діти, працюйте в музиці так, як наші батьки в полі. Треба й недоспати, і не боятися мозолів на пальцях". (В.Пархоменко, 1982). "... Саме В.Кабачок своїм тактом, психологічно-педагогічним підходом прищепив мені любов до старовинного народного інструмента..." (А.Грицай).

Highslide JS
Київське музичне училище. Володимир Андрійович Кабачок. 1950 р.

Одночасно працював митець і в Державному українському народному хорі імені Г.Верьовки. Він виступав як соліст-бандурист та керував оркестром народних інструментів. Колишня солістка хору Людмила Бобровникова згадує: "Як тільки Володимир Андрійович з'являвся на сцені, глядачі зустрічали його зливою оплесків. А він ще й не починав. Отакий був наш кобзар! А коли обережно брав бандуру, розправляв свою білосніжну бороду і вуса та починав співати, спочатку сумні, а потім і веселі пісні, – зал не відпускав його зі сцени. Всім хотілося слухати його без кінця. Голос співака був надзвичайно приємний – ліричний баритон, який тонко передавав у пісні радість і горе, щастя і сум...".

"...В дуеті з Людмилою вони так співають "Сирітку", що у людей блищать на очах сльози", – писав Сергій Козак у монографії "Г.Верьовка" (1981).

Упродовж кількох років В.Кабачок працював над "Школою гри на бандурі" – підручником для музичних училищ та консерваторій. Допомагав йому на завершальному етапі композитор Є.Юцевич. Коректуру "Школи..." Володимир Андрійович робив уже зовсім хворий. Підручник вийшов у світ після його смерті...

Не застала його живим і звістка з Ленінграда – постанова про реабілітацію.

... У Полтаві на будинку Музичного училища імені М.В.Лисенка відкрито меморіальну дошку В.Кабачку. Традиція любові до мистецтва бандури зберігається в родині його сина Миколи Володимировича, котрий написав цікаві спогади про батька.

Подвижницька творча, організаторська, педагогічна діяльність В.Кабачка, скромної, доброзичливої людини, незважаючи на довгі роки замовчування, дала плідне жниво.

124

Олександр Гаврилович Єрофєєв

Визначна роль у розвитку й становленні української музичної культури належить тонкому художникові, знавцеві симфонічної музики, поціновувачу вокального мистецтва, артистові, українському та російському диригентові, педагогу, музично-громадському діячеві Олександру Гавриловичу Єрофєєву. Росіянин за походженням, він понад 40 років свого свідомого життя мешкав в Україні, постійно сприяючи становленню українського мистецтва. В Полтавському обласному архіві та музеї "Музична Полтавщина" зберігаються документи, які висвітлюють його широку багатогранну діяльність.

О.Єрофєєв нагороджений грамотою "Ударник", мав звання "Герой праці" (1924), заслуженого артиста України (1935), заслуженого діяча мистецтв Росії (1946) – це шлях митця, трудівника, громадського діяча, який знав і відчував силу свого обов'язку перед Батьківщиною.

Народився О.Єрофєєв 2 листопада 1884 року в м. Нижньому Новгороді. Батько, складач у друкарні "Машистов і Ко", хворів на серце і помер на 33-му році життя. Мати залишилася без будь-яких матеріальних засобів до життя. Утримувати двох дітей вона не мала можливості і вимушена була віддати сина Олександра до будинку бідних дітей. Тут на хлопчину звернув увагу відомий діяч В.Ю.Віллуан, який відбирав здібних дітей для класів духових інструментів Нижньогородського музичного училища. До таких відібраних дітей і потрапив Олександр, який дуже любив музику. Він опановує гру на валторні. Після трьох років навчання розпочав трудове життя, шукаючи заробітку. Необхідно було допомагати матері і сестрі, адже юнак залишився єдиним годувальником сім'ї. Отож, його доля – гра на весіллях у заможних купців, переписування нот для Кадетського корпусу і постійні приниження та нестатки.

У 1896 році у Нижньому Новгороді відкривається Всеросійська художньо-промислова виставка. Дванадцятирічного Олександра приймають до оркестру, яким керує Антон Григорович Головинський, на посаду валторніста з оплатою 35 крб. на місяць. Навчання в училищі він не припиняє, але переходить на інший інструмент – тромбон і з цього класу 1900 року закінчує музичне училище з атестатом першого ступеня. Молодий музикант грає в оркестрі новгородського драматичного театру, а влітку – на Нижньогородській ярмарці. Згодом В.Ю.Віллуан, директор місцевого музичного училища, звернувся до директора Московської консерваторії В.І.Сафонова з листом, в якому рекомендував Олександра як талановитого учня. Юного музиканта було зараховано до числа стипендіатів, що уможливило його навчання з фаху та композиції у відомих професорів, зокрема, у С.Танєєва. Він користувався танєєвською теоретичною бібліотекою з метою опрацювання своєї дослідницької роботи. У С.Танєєва він прослухав повний курс з історії композиції. Під час навчання в консерваторії О.Єрофєєв мав випадкові заробітки в оркестрах міста, а в сезон 1902-1903 рр. працював в оркестрі опери С.І.Зиміна. Крім того, він дає приватні уроки з теорії музики, а влітку працює у симфонічних оркестрах різних міст Півдня Росії.

Після закінчення вузу О.Єрофєєв – на педагогічній роботі в Казанському музичному училищі, артистом оркестру, диригентом у різних оперних колек-

125

Highslide JS
Олександр Гаврилович Єрофєєв

тивах Саратова, Ростова, Баку, Астрахані, Харкова, Полтави. Влітку – гастрольні поїздки по Волзі. Зимовий сезон 1911 року застає його в Харкові. Під час однієї з вистав О.Єрофєєв знайомиться з відомим митцем Д.Ахшарумовим, який запросив його до участі в концертному турне свого оркестру і запропонував посаду викладача в училищі у Полтаві. О.Єрофєєв погодився, і з 1912 року починається полтавський період його життя і діяльності. В училищі протягом усього часу перебування у Полтаві він веде класи тромбона та оркестровий, викладає теоретичні предмети (теорію музики, гармонію, енциклопедію, до якої входили контрапункт, музичні форми, знайомство з музичними інструментами).

О.Єрофєєв відзначався глибоким і жвавим розумом, був чутливим педагогом, вихователем. Довідавшись про тяжкі умови учнів-оркестрантів, які працювали в оркестрах місцевих кінотеатрів, вступає в боротьбу із власниками цих кінотеатрів, не дозволяючи учням грати у таких оркестрах, доки не будуть підписані відповідні угоди – підвищення заробітної плати, полегшення умов праці. І домагається свого.

Директором Полтавського музичного училища О.Єрофєєв став 1919 року. Характерною рисою того періоду було постійне піклування про викладачів училища, захист їхніх інтересів перед дирекцією Полтавського РМТ, куди педрада училища послала його з правом вирішального голосу.

При Полтавській губнаросвіті О.Єрофєєв виконував обов'язки голови музкомітету, провадив велику організаторську роботу: домігся відкриття регентських курсів, на яких навчалися керівники професійних хорів, а також усі, хто бажав працювати з хоровими колективами; сприяв розвиткові концертів симфонічного оркестру та хорової капели ім. Т.Г.Шевченка. В архіві збереглася афіша 1922 року, яка повідомляла про ювілейний концерт з нагоди 10-ї річниці діяльності у Полтаві О.Єрофєєва. Під орудою ювіляра виконувались Перша симфонія Каліннікова, сцени з опери "Русалка" Даргомизького, "Франческа да Ріміні" та сцена на балу з четвертої картини "Євгенія Онєгіна" П.Чайковського.

Як диригент-симфоніст, до репертуару оркестру Єрофєєв добирає твори

126

Моцарта, Гайдна, Бетховена, Вебера, Шуберта, Ліста, Дворжака, Россіні, Гріга, Верді, Масне, Лаонкавалло, Глазунова, Направника, Лядова, Глінки, Скрябіна, Іполитова-Іванова, Мусоргського, Чайковського, Глієра та інших. У симфонічних концертах брали участь провідні митці: Ерденко, Карпіловський, Цесевич, Гоне, Бочаров, Мозжухін, Лєбєдєв, Запорожець, Гр. Пирогов, Тойманов. Відбувались і благодійні концерти симфонічного оркестру з метою допомоги бідним учням.

З 1916 року розпочалася діяльність О.Єрофєєва як організатора й диригента Полтавської опери. Завдяки талановитому й енергійному О.Єрофєєву та іншим ентузіастам оперної справи полтавці знайомилися з кращими зразками світової оперної класики, а для численних видатних вокалістів полтавський оперний колектив став справжньою школою. Серед співаків, які починали свій шлях у Полтаві і вважали себе учнями О.Єрофєєва, – народний артист СРСР І.С.Козловський, Плешаков, Ємельянов, Завалов. У виставах під керівництвом Єрофєєва брали участь солісти країни Литвиненко-Вольгемут, Рейзен, Гр. Пирогов, Ухов. І.С.Козловський свого часу, вітаючи Єрофєєва в день його ювілею, писав: "Сьогодні співаю "Травіату". По-іншому заспівав би на Вашому заслуженому ювілеї "Высоко поднимем бокалы полней", я уперше співав у Полтаві. Ваш учень Козловський (газ. "Горьковская комуна", 1946 р.).

О.Єрофєєв був знайомий з провідними діячами культури, зокрема з письменником В.Г.Короленком. Цікава історія пов'язана з цією подією. Це було ще в Нижньому Новгороді. Хлопчиком Олександр бігав до батька в друкарню і на вулиці часто зустрічав чоловіка з каштановою бородою, який чистив тротуари від снігу, іноді бачив, як цей чоловік рубав дрова – акуратно, старанно, спритно навіть, розмовляв з ним, але не знав, хто він такий. Уже юнаком-валторністом Олександра було запрошено грати на ювілейному вечорі на честь Володимира Короленка. І, виглянувши з оркестрової ями на сцену, Єрофєєв в особі письменника упізнав свого знайомого – красеня-трудолюба. А в Полтаві вони сиділи за одним столом на засіданні, обговорювали питання допомоги голодуючим. Громадська діяльність В.Г.Короленка, його благородне ставлення до простих людей та працездатність для О.Єрофєєва були живим повчальним прикладом, який він постійно наслідував.

1928 року О.Єрофєєв разом з дружиною співачкою В.Старостинецькою переїздить до Вінниці. Згодом – Ворошиловград, Горлівка, Донецький пересувний театр опери та балету, де він був художнім керівником і головним диригентом.

Улітку 1936 року відомий музикант О.Єрофєєв бере участь у великому симфонічному концерті в Горькому, на своїй батьківщині. Через два роки разом з дружиною він назавжди оселяється в рідному місті, і хоч уже немолодий, але готує великі і складні оперні вистави: "Гугеноти" Мейєрбера, "Іван Сусанін" Глінки, "Князь Ігор" Бородіна та інші.

Про О.Єрофєєва з повагою і любов'ю згадував М.Фісун, колишній директор музею "Музична Полтавщина". Він добре пам'ятав цього видатного музичного діяча.

А в книзі Г.Кузнецової "Народний артист" зазначається: "Козловський Іван Семенович з великою вдячністю згадує О.Єрофєєва – цю чудову людину".

Помер О.Єрофєєв у рідному місті на 84-му році життя.

127

Вибрані матеріали з архіву Л. Вайнгорта

Історико-хронологічна ілюстрація спорудження пам'ятника
командувачу армії генерал-лейтенанту О.І.Зигіну, який
загинув у боях на Полтавщині 27 вересня 1943 р.

Highslide JS

Експериментальне встановлення рухомого макету
майбутнього
пам'ятника О. І. Зигіну на різних
ділянках міста для вибору місця спорудження.

Варіант 1. Площа Леніна.

Highslide JS

128

Highslide JS
Варіант 2. Площа перед Південним вокзалом.

Highslide JS
Варіант 3. Петровський парк.

129

Highslide JS
Варіант 4. Перехрестя вулиць Пушкіна і Котляревського.

Highslide JS
Остаточний варіант. Вісь Каштанового бульвару на площі Зигіна.

130

Highslide JS
Процес спорудження пам'ятника. Вигляд з Каштанового бульвару.

Highslide JS
Процес спорудження пам'ятника. Вигляд з площі.

131

Highslide JS

Процес спорудження пам'ятника.
Вигляд з площі.

Highslide JS
Могила Олексія Івановича Зигіна у Петровському парку, де він був похований восени 1943 р.
(Перепохований в некрополі комплексу Содатської Слави).

132

Highslide JS
Перший варіант пам'ятника О. І. Зигіна.
Скульптори Л. Кербель, В. Цигаль. 1946 р.

133

Highslide JS
Фрагмент скульптури пам'ятника.

134

Highslide JS
Сучасний вигляд пам'ятника О. І. Зигіну.

135

Наші автори

Highslide JS

Артем’єв Андрій Владиславович,
антрополог, старший науковий співробітник Центру охорони та досліджень пам’яток археології управління культури Полтавської облдержадміністрації, асистент Української медичної стоматологічної академії;
тел. (05322) 2-26-12; 4-21-32.

Highslide JS

Івахненко Лідія Яківна,
член Національної Спілки композиторів України, Національної Всеукраїнської музичної спілки України, журналіст, педагог;
тел. (044) 477-46-52.

Highslide JS

Коваленко Оксана Валентинівна,
асистент кафедри історії України Полтавського державного педагогічного університету ім. В.Короленка;
тел. (05322) 7-27-25.

Highslide JS

Кочерга Надія Костянтинівна,
кандидат історичних наук, доцент, проректор з гуманітарної освіти та виховання Полтавського національного технічного університету ім. Ю.Кондратюка;
тел. (05322) 7-06-23.

Highslide JS

Малікова Лариса Рудольфівна,
молодший науковий співробітник Центру охорони та досліджень пам'яток археології управління культури Полтавської облдержадміністрації;
тел. (05322) 2-26-12.

136

Highslide JS

Мельникова Ірина Сергіївна,
старший науковий працівник відділу археології Полтавського краєзнавчого музею;
тел. (05322) 2-57-38.

Highslide JS

Мокляк Володимир Олександрович,
заступник директора з наукової роботи Полтавського краєзнавчого музею, краєзнавець;
тел. (05322) 7-15-37.

Highslide JS

Мохірєва Юлія Анатоліївна,
член Національної спілки художників України, асистент кафедри образотворчого мистецтва Полтавського державного педагогічного університету ім. В.Г.Короленка;
тел. (05322) 7-90-21.

Highslide JS

Павлов Віталій,
головний спеціаліст відділу туризму та курортів управління спорту та туризму Полтавської облдержадміністрації.

Highslide JS

Пустовіт Тарас Павлович,
начальник відділу інформації та використання документів Національного архівного фонду Державного архіву Полтавської області;
тел. (05322) 7-17-32.

Highslide JS

Ревегук Віктор Якович,
кандидат історичних наук, викладач Полтавського педагогічного університету ім. Короленка;
тел. (05322) 7-27-25.

137

Highslide JS

Скриль Валентина Іванівна,
завідувач науково-дослідного відділу Полтавського літературно-меморіального музею І.П.Котляревського;
тел. (05322) 7-41-62.

Highslide JS

Супруненко Олександр Борисович,
археолог, директор Центру охорони та досліджень пам'яток археології управління культури Полтавської облдержадміністрації, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник, заслужений працівник культури України, головний редактор наукового журналу "Археологічний літопис Лівобережної України";
тел. (05322) 2-26-12; E-meil: Этот адрес электронной почты защищен от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра..

Highslide JS

Тітков Олександр Володимирович,
завідувач сектора Центру охорони та досліджень пам'яток археології управління культури Полтавської облдержадміністрації;
тел. (05322) 2-26-12.

Highslide JS

Трегубов Валерій Олександрович,
кандидат архітектури, доцент, член-кореспондент Української Академії архітектури, завідувач кафедри основ архітектури Полтавського національного технічного університету імені Ю.Кондратюка, головний архітектор Полтавської єпархії;
тел. (05322) 2-14-60.

Highslide JS

Шевченко Людмила Станіславівна,
асистент кафедри дизайну архітектурного середовища Полтавського національного технічного університету ім. Ю.Кондратюка;
тел. (05322) 2-42-58.

Highslide JS

Шендрик Людмила Кирилівна,
заступник директора з наукової роботи Державного історико-культурного заповідника "Поле Полтавської битви";
тел. (0532) 52-74-27.

138

ОГЛАВ

Від редактора

3

Тарас Пустовіт
До питання про повоєнну відбудову міста Полтави

4

Валерій Трегубов
Відтворення Свято-Успенського кафедрального собору в Полтаві

22

Людмила Шевченко
Дворянське гніздо Муравйових-Апостолів на Полтавщині

33

Олександр Супруненко
Полтавському обласному Центру археології – десять років

40

Андрей Артемьев
О погребении кочевника на месте возрождения Свято-Успенского собора в Полтаве

53

Ирина Мельникова
Археологические исследования г.Полтавы в 1945-46 гг.

57

Олександр Тітков, Лариса Малікова
Література про пам’ятки найдавнішого минулого Полтави

59

Володимир Мокляк
Васильківська фортеця Української лінії (за матеріалами польових досліджень)

70

Людмила Шендрик
Козацтво Полтавщини напередодні та в період Північної війни і Полтавської битви

74

Оксана Коваленко
Адміністративні споруди Полтави ХVІІ-ХVІІІ сторіч

87

Віталій Павлов
Полтавська Кругла площа

90

Надія Кочерга
Дівочий інститут: культурознавчий контекст (до 185-річчя від дня заснування Полтавського дівочого інституту)

93

139

Валентина Скриль
Видатний скульптор і патріот

99

Віктор Ревегук
Культурне життя населення Полтавщини в умовах окупаційного режиму 1941-1943 років

102

Юлія Мохірєва
Символіка Полтавських олійних розписів

111

Лідія Івахненко
До 100-річчя Полтавського музичного училища ім. М.Лисенка

116

Вибрані матеріали з архіву Л.Вайнгорта
Історико-хронологічна ілюстрація спорудження пам’ятника командувачу армії генерал-лейтенанту О.І.Зигіну, який загинув у боях на Полтавщині 27 вересня 1943 р.

127

Наші автори

135

Наукове видання

Полтава: архітектура, історія, мистецтво. Матеріали ІI наукової конференції "Вайнгортівські читання", грудень 2003 р. – Полтава: ТОВ "Фірма "Техсервіс", 2003. – 140 с.: іл.

Редактор: В.Трегубов

Комп'ютерний дизайн та верстка: О.Бєлявська.

 

Ссылки на эту страницу


1 Вайнгортовские чтения
[Вайнгортівські читання] - пункт меню

Если Вы хотите поддержать сайт

Карта ПриватБанка:
5168 7556 1759 9598

WebMoney:

UAH

U424759725951

RUB

R595618315667

USD

Z159829102497

EUR

E256443352919