Украинцы
- Подробности
- Просмотров: 308
Франко Иван. Украинцы.
Подається за виданням: Франко І. Українці. // Франко І. Зібрання творів у 50-ти т. Київ, 1976—1986. Т. 41: Літературно-критичні праці (1890—1910) — К.: Наукова думка, 1984. Стор. 162-193. Примітки: стор. 586-589.
Вперше надруковано угорською мовою під заголовком «Kisoroszok. Egyetemes Irodalomtörtenet szerkeszti Heinrich Gustav. Negyedik kötel Ural — Altajiak es Szlovak. 22. Müttelleklettel es 126 szövegkeppee. A vallas és Közoktatási. M. K. Minister Támogatásaval. Budapest, Franklin Társulat. Magyar irod intézet és könyvnyomda, 1911, стор. 459-486.
Стаття написана в 1906 р. на замовлення відомого угорського славіста, професора Будапештського університету Оскара Ашбота (1852-1920). У листі від 26 грудня 1905 р. він просив І. Франка написати якомога швидше невеличку розвідку про українську літературу для енциклопедії світової літератури, яку мало намір видати «авторитетне угорське видавництво» («Радянське літературознавство», 1981, № 8, с. 73). «Йдеться про те, — писав О. Ашбот, — щоб Ви подали для широкої публіки картину літературних прагнень українців, написавши її доступною і при тому добірною мовою. Після короткого стислого вступу («Пісня про Ігоря» та інші начала) прошу Вас перейти одразу до нової літератури, яка на сьогодні є найцікавішою, окреслюючи її зв'язки з великоросійською літературою та відмінності, показуючи найпомітніші постаті укр[аїнської] літератури, гімни, народну поезію тощо, представляючи їх приблизно так, як це робив би українець за народженням, подаючи цікаві риси цієї літератури своєму високоосвіченому товаришеві, який не володіє російською і зовсім нічого не знає про українську літературу» («Радянське літературознавство», 1981, № 8, с 74). Як свідчать листи О. Ашбота, надіслані І. Франкові протягом 1905-1907 pp., письменник виконав прохання угорського вченого і надіслав йому свою працю, написану німецькою мовою. 9 березня 1906 р. О. Ашбот писав І. Франкові: «Я прочитав Ваш нарис до кінця з величезним інтересом і ще раз дякую Вам за репрезентацію Вашої рідної літератури, написану з такою теплотою і віддачею» (там же, с/ 75). А 13 листопада 1907 р. він повідомляв, що статтю про українську літературу в перекладі на угорську мову вже здав до друку, а оригінал рукопису повертає автору. Автограф цієї праці І. Франка невідомий. Відбиток статті «Kisoroszok» зберігається в особистій бібліотеці І. Франка (№ 5363).
Подається за першодруком.
Джерело: Електронна бібліотека "Чтиво".
Переведення в html-формат: Борис Тристанов. Примітки перенесено під відповідні абзаци. Зважайте на рік написання коментарів - 1984.
Франко І. Українці — 162
УКРАЇНЦІ
В історії і в характері українського (малоруського) народу є щось таке, що засвідчує його тісний тисячолітній зв'язок із землею, яку він заселяє: все та ж постійність і спорідненість при незначній одмінності, все та ж сонячна лагідність і жвавість, поєднана з журливістю, тільки степовикам притаманною.
Уже в X ст. Південноруська держава, а з нею і староруське письменство виступають перед нами як такі, що цілком склалися. Найстаріший Київський літопис (довгий час його помилково приписували Несторові), який в оригінальній редакції сягає епохи Святослава*, дає нам можливість зробити висновок, що тут уже в цей час досягли чималої вправності не лише в писанні, а й у стилістиці, у виробленні мови; літопис засвідчує широкий кругозір автора з питань політики й етнографії. Ота влучність слова, а подекуди навіть дуже точна в характеристиках лапідарність вислову, ота фактична достовірність, отой справжній літопис, який майже повністю виключає вільний домисел, творять хроніку, котра як пам'ятка староруської літератури має велику історичну цінність завдяки наповненості місцевими легендами, історичними та тогочасними переказами, драматично зображеними картинами.
* Епоха Святослава — час від 964 до 972 p., коли був київським князем Святослав Ігоревич.
З прийняттям християнства Володимир Великий дав країні грецьку церкву* з більш-менш чисельною грецькою ієрархією та духовенством. Знаємо, що аж до середини XIII ст. всі київські митрополити, за винятком двох, були греками; одначе нижче духовенство, що мало справу з широкими масами, які не володіли грецькою мовою, хоча саме було грецьким, швидко мало обрусіти або ж просто розчинитися в національності цієї країни. Як це відбувалося, нам невідомо. Виникла потреба в богослужебних
* ... Володимир Великий дав країні грецьку церкву ... — Йдеться про запровадження на Русі в 988 р. християнства в його православному (грецькому) варіанті.
Франко І. Українці — 163
книгах та молитовниках, але якими вони були спочатку на Русі, ми також не знаємо; та поки сягають наші відомості, бачимо, що ці книги написані національною, староруською, іноді з відтінком староболгарської, мовою. Грецькі перекази про церковні та інші книги, перекладені протягом IX — першої половини X ст. болгарською мовою, певною мірою вірогідні і це підтверджує кілька рукописів, написаних на Русі чи для Русі переписаних в XI і XII ст. («Остромирове євангеліє»*, «Изборник Святослава» 1073 року та інші). Але таким шляхом проникла на Русь лише частина наявної в ті часи церковної, богословської та наукової перекладної літератури. Якою б пожвавленою не була діяльність болгарських перекладачів у першому після впровадження християнства столітті, знаємо, що багато переказів про них (наприклад, про діяльність Мефодія, який переклав усе святе письмо та всі церковні книги, про знаменитого велицького єпископа Климента) явно перебільшені. З іншого ж боку, завдяки найновішим пошукам російські вчені виявили сліди багатьох різних перекладів євангелія та інших праць. Відомо нам і те, що багато перекладених з грецької мови церковних книг, якими користувалися на Русі, наприклад так званих антологій, прологів тощо, в давній Болгарії не існувало. Все це усуває будь-які сумніви щодо того, що вже в X ст. на Русі перекладалося і з грецької мови все те, в чому була потреба. Син Володимира Ярослав уже в першій чверті XI ст. закладає при київському соборі бібліотеку, в якій працювало багато переписувачів книг та перекладачів. Навряд, щоб тут копіювались тільки грецькі кодекси, бо ж навпаки — всі грецькомовні документи (циркуляри, канонічні та полемічні твори), які дійшли до нас, збереглися і в староруських перекладах.
* Остромирове євангеліє — найдавніша датована пам'ятка старослов'янської писемності давньоруської редакції, переписана в 1056-1057 p., як гадають, у Києві, з болгарського оригіналу дияконом Григорієм для новгородського посадника Остромира, містить євангельські тексти для читання по неділях і в свята, видатний твір давньоруського книгопbсного мистецтва, важливе джерело для вивчення старослов'янської і давньоруської мов.
Питання про перекладацьку діяльність у давній Русі тісно пов'язане з питанням про освіту і школи. Тут слід звернути увагу на те, що Південноруська (Київська) держава виникла з войовничих племен, які до того ж вели інтенсивну торгівлю і які вже у VIII ст. об'їздили вздовж і впоперек усе узбережжя Чорного моря, мали торговельні стосунки з арабами й греками, потім з ними заворогували, були частими, хоч не завжди бажаними, гостями в найбільших торговельних центрах Греції (Херсонесі, Константинополі, Смирні та інших), а це значить, що вони повинні були бути письменними і, напевно, володіли
Франко І. Українці — 164
й грецькою мовою. При київських християнських церквах не могло не існувати якихось, подібних до приватних, шкіл, і княгиня Ольга під час поїздки до Константинополя привезла з собою звідти священика, який володів руською та грецькою мовами. Її онук Володимир Великий одразу ж після офіційного прийняття християнства зробив спробу заснувати в Києві школу. Про успіхи тієї школи нам нічого не відомо, певно, існувала вона недовго. Водночас можна зробити припущення, що при монастирях, при єпископських центрах існували приватні школи для дітей князів та багатих бояр. Маємо відомості й про таких князів, яких називали «великими книжниками» і які насамперед добре орієнтувались у грецькій мові й літературі; один із них, Володимир Мономах, залишив нам цікаву біографію та повчання дітям. Обидва староруські митрополити руського походження, Іларіон та Климент Смолятич*, були високоосвіченими і талановитими письменниками. В монастирях, серед яких особливо виділяється Києво-Печерська лавра, повсюдно поширювалися книжні знання; один із перших настоятелів цього монастиря Феодосій є одним із найперших староруських письменників. Чернець Нестор хоча й не був автором найдавнішого літопису лишив для нас оповідь про князів-мучеників Бориса і Гліба. Ігумен Чернігівського монастиря Данило описав свою подорож до Палестини, і цей твір став неперевершеним взірцем подібних описів, що були дуже популярними на Русі. Данило, як і всі ченці, вірить у «святі мощі», але при тому дуже барвисто описує все, що бачить; його твір проймають теплі патріотичні почуття. Маємо літературні пам'ятки і з середовища воїнів та бояр, які свідчать про те, що люди цих станів не цуралися рідної мови та літератури. Окремі епізоди в літописах, описи боїв і народних зібрань дають підстави вважати, що їх автори під чернечими шатами носили військове захисне вбрання та зброю. Чиєсь вигадане «Моління Даниїла Заточника» до одного з князів дає змогу заглянути в життя малого княжого двору і є відбитком тієї пишнуватої мови, якою користувалися при дворі. Про те, що жили тут пісня й музика, свідчать літописи, які дійшли до нас, та одна з найдавніших пам'яток боярської і двірської поезії — «Слово о полку Ігоревім». Цей поетичний твір написано ритмічною прозою, з дифірамбами, з багатьма ліричними відступами, в ньому йдеться про нещасливий похід Ігоря*, князя малого чернігівського
* Климент Смолятич (XII ст.) — давньоруський письменник і церковно-політичний діяч, київський митрополит протягом 1147-1154 pp., автор «Посланія к пресвитеру Фомѣ».
* Ігор Святославич (1151-1202) — князь новгород-сіверський (з 1178 р.) і чернігівський (з 1198 р.), син чернігівського князя Святослава Ольговича, герой «Слова о полку Игоревѣ».
Франко І. Українці — 165
князівства, проти половців, про поразку русичів, про полон Ігоря і повернення його на батьківщину. Поему створено, певно, одним із очевидців або й учасників походу; вона відзначається вишуканістю стилю; особливо хвилює патріотизм автора, який вважає відчай князя основною причиною всіх лих, що спіткали Русь, і хоче бачити рідний край об'єднаним і готовим до опору кочовим племенам. Перлиною поеми є плач Ярославни, дружини Ігоря, котра закликає сонце, вітер і старий Дніпро розрадити і врятувати її мужа, що потрапив у полон.
На жаль, ця поема дійшла до нас у єдиній, порівняно пізно зробленій копії, яку знов було втрачено під час пожежі 1812 р. в Москві. А тому цей багато разів простудійований твір містить у своєму тексті чимало «темних місць», які свідчать, що поема не є підробкою пізніших часів, як це трапилося з перехваленим старочеським кенігінгофським рукописом, що виявився твором Ґанки*. Проте поема про похід Ігоря не є єдиною піснею давньоруської літератури. Літописи донесли до нас чимало фрагментів старих пісень, насамперед пісенний відступ про двох половецьких ханів, один з яких жив на Кавказі в обезів (абхазців), а другий — в придонських степах. Минула небезпека, яка загнала одного з братів аж на Кавказ: молодший брат посилає туди старого співця Ора з наказом примусити брата повернутися. «Співай йому половецьких пісень, а якщо не захоче їх слухати, дай йому понюхати євшан-зілля». Співець дійшов туди, та ні словами, ні піснями не міг змусити хана повернутися. Тоді дав йому понюхати степової трави, той спочатку здивувався, а потім сказав: «Краще в ріднім краю скласти кості на спочинок, аніж жити на чужині». І повернувся на батьківщину, де став батьком героя Кончака*.
* Ганка Вацлав (1791-1861) — чеський філолог, поет, громадський діяч, представник культури чеського національного відродження, разом із І. Ліндою є автором підробок під старочеську поезію — «Краледворського рукопису» (1817) і «Зеленогорського рукопису» (1818).
* Кончак (pp. н. і см. невідомі) — половецький хан, який у другій половині XII ст. об'єднав під своєю владою половців, здійснив кілька походів на Русь, персонаж «Слова о полку Игоревѣ».
Пісню про похід Ігоря відтворено чітким стилем, художньо згрупованими міфологічними поняттями, які засвідчують, що автор добре знав своїх попередників; є тут згадки і про давнього співця Бояна, «солов'я старих часів», цитуються його мудрі висловлювання. В такому поетичному стилі записувалися в ті часи і твори на церковну тематику; зокрема й «Слово про Лазареве воскресіння»*, в якому померлі праотці, що потрапили в пекло, скаржаться небіжчику Лазарю, дізнавшись про його майбутнє воскресіння Христом, на свої біди і просять його умовити Христа якнайшвидше прийти у пекло і визволити їх.
* Слово про «Лазареве воскресіння» — див. Франкову працю «Слово о Лазаревѣ воскресеніи. Староруська поема на апокрифічні теми» (ЗНТШ, т. 35-36, 1900, кн. 3-4; т. 32 нашого видання).
Франко І. Українці — 166
Єдиним засобом освіти при відсутності систематичної школи були бесіди, проповіді для широких народних мас, а для вужчих кіл, які вміли читати, читання книг. Староруську проповідь було творено за грецьким зразком. З особливою сумлінністю перекладалися твори великих отців церкви* — Василія Великого, Григорія Богослова та Іоанна Златоуста, які духовенство використовувало у своїх проповідях* а то й просто зачитувало у церквах. Щоб твори грецької риторики були зрозумілі народним масам, їх відповідно добирали, дуже скорочували, переробляли, а то й доповнювали вставками. Невдовзі починають виступати й руські проповідники; таким був уже згадуваний митрополит Іларіон, який написав майстерну риторичну похвалу Володимирові Великому; надзвичайно плідним проповідником був Кирило Туровський, спочатку аскет, пізніше — єпископ, його твори дуже цікаві помітними в них єврейськими впливами; Климент Смолятич та багато інших, нині вже безіменних, видавали дуже цікаві проповіді й промови під іменами різних церковників або під загальним заголовком «Із словес святих отців». Особливий інтерес викликають безіменні проповіді, спрямовані проти залишків поганських вірувань і звичаїв хрещеного люду, тобто проти так званого двовір'я, або ж проповіді, спрямовані проти різних національних вад, наприклад такі, що викривають поширене на Русі пияцтво, та промови, в яких особливо заповзято й зі знанням справи зображаються всілякі гріхи.
* Отці церкви — найвидатніші діячі раннього християнства (II-VIII ст.), автори апологетичних, антиєретичних, тлумачних, історичних та інших творів так званої святоотецької чи патристичної літератури.
* «Книга Кааф» — збірник тлумачень окремих місць П'ятикнижжя Мойсеєвого (перших п'яти старозавітних книг Біблії) у формі запитань і відповідей; давньоруська версія цього збірника датується XV ст.
Кааф — рослина, сік якої відроджує людину.
Дуже близько до проповідей стоять численні послання єпископів до своїх підлеглих, які теж зачитувалися в церквах і в яких, окрім загальних релігійних повчань і моральних приписів, обговорювалися також умови життя на Русі. Особливо популярними були параболи, в яких традиційний епічний текст переплітався з церковними і моральними повчаннями.
Що ж до лектури, то насамперед слід мати на увазі, що читання, звичайно, церковних і богословських книг, за прикладом візантійців, вважалося ділом, яке зміцнює дух, і тому всіляко заохочувалось. Отже, було дуже багато людей, які читання книг розглядали як аскетичний подвиг, «благоговіння душі», і, віддавшись йому повністю, заучували напам'ять цілі священні книги, особливо «Псалтир», і з різних улюблених авторів виписували для себе ті розділи та цитати, які їм найбільше полюбилися. Саме
Франко І. Українці — 167
цим і пояснюється виникнення в давньоруській літературі різноманітних книг і збірок для духовного збагачення, вивчення яких розпочалося лише в найновіші часи. Звичайно, тут бралися до уваги грецькі взірці, всілякі «Мелісси» та «Флорілегіуми», що їх пізніше перекладали українською мовою і, переробивши, широко розповсюджували під назвою «Пчоли». Проте широка освіта на слов'янських землях висувала цілком інші вимоги, ніж на грецьких. Так, у Болгарії вже в X і в XI ст. виникають збірки із послань та повчань визначних служителів церкви, які згодом були перенесені на Русь і тут теж сприяли виникненню подібних збірок. Наприклад, складений для болгарського царя Симеона збірник у 1073 році було переписано для руського князя Святослава; подібний збірник виник трьома роками пізніше. Обидва вони збереглися в руських рукописах. В Болгарії виник збірник вибраних творів Іоанна Златоуста «Златоструй», який на Русі переробили в «Златоуст» і який згодом дав матеріал для створення інших подібних збірників. У Південній Русі виникли і служили для моральних і практичних настанов у житті збірники «Матиця», «Златая цѣпь», «Ізмарагд»; різні «апофегати», запитання й відповіді, що їх було редаговано за грецькими взірцями і з грецьких матеріалів, багато разів перероблювано, з урахуванням способу мислення і уявлень жителів Русі, і присвячувано абстрактним та метафізичним темам (зокрема, так звана «Книга кааф»* та її пізніші переробки).
Читання монахів складалося з інших, виключно аскетичних компіляцій, таких як відомий «Паренетікон» Єфрема Сіріна, «Ліствиця» Іоанна Клімакса, вибрані повчання Теодора Студіта*, «Теологія» Дамаскіна тощо. Особливо популярними були так звані патерики та лимонарії, збірки життєписів аскетів, їхніх висловлювань, описів їхніх пригод (здебільшого їхніх чортівських видінь). Окремо існували Синайський* і Скитський патерики*; за їх взірцем у Київських печерах виник популярний «Києво-Печерський патерик», який є однією з найцікавіших пам'яток староруської літератури. Тут, у серії коротких життєписів і новел-оповідей (найважливішим є «Життєпис святого Феодосія», написаний Нестором), змальовано виникнення Печерського монастиря і перше століття його існування. Крім прикладів просвітнього характеру знаходимо тут і анекдоти, які вже межують з сатирою, наприклад, один
* Теодор (Феодор) Студіт (769-926) — християнський письменник; найраніші списки його повчань відомі на Русі з XIII ст.
* Синайський, або Палестинський патерик, або «Луг духовный» — збірник оповідань із життя християнських пустельників у Палестині, укладений Іоанном Мосхом (VI-VII ст.).
* Скитський, або Тебаїдський, тобто Фіванський, патерик — збірник легендарних оповідань, який поєднує популярну у Візантії «Історію єгипетських монахів» (IV ст.) і «Лавсаїк» єпископа єленопольського Палладія (V ст.), котрий збирав відомості про єгипетських християнських пустельників.
Франко І. Українці — 168
аскет бачить біля вівтаря свого ігумена у вигляді чорта, а у іншому анекдоті чорт з'являється у вигляді бундючного поляка, який на ченців, що ліниво моляться, чіпляє червоні квітки-смолки, і невдовзі всі ченці засинають. Взагалі на старій Русі святі легенди були дуже популярними не лише у монахів, а й серед простолюдинів; цим пояснюється той факт, що в цей час (XI-XIII ст.) в Південній Русі, ймовірно, була перекладена величезна «Мінея», збірка житій святих, упорядкована за річним календарем; повної такої збірки з тих часів до нас не дійшло, але збереглося кілька томів «Місяцесловів»* (великих фоліантів) і згідно текстового аналізу більшість житій, вміщених у «Місяцесловах», навіть за часом написання належать до цього періоду. Мабуть, у цей же час виникли і переклади скорочених легенд із річних циклів, що їх по-грецьки називали «Менологіями», або «Синаксаріями»*, а по-руськи «Прологами». І знову треба відзначити, що в цих величезних збірних працях маємо не лише переклади, а й певні вкраплення оригінальних літературних робіт, житій святих, величальних промов, притч, повчань, що власне й надає цим книгам деякого національного відтінку.
* Місяцеслови, або менології (мінології) — збірники коротких житій святих, розміщених у календарному порядку.
* Синаксари — збірники повчань, притч і коротких житій святих, розміщених у календарному порядку.
Творилася тут також і специфічно теологічна література. Митрополити, котрі прибули з Візантії, мабуть, під впливом латинської місії, ведуть полеміку з латинянами, яка, однак, в руському суспільстві великого розголосу не набула. Більш жвавою стала тут полеміка з іудеями, які мали чимало колоній у Криму і в Хозарії і ще з давніх давен селилися в Києві та інших торговельних центрах! Наслідком полеміки з іудеями можна вважати так звану «Палею толкову», працю надзвичайно обширну, що її початок подано розміром грецького гекзаметра, а далі наповнено своєрідними тлумаченнями та апокрифічними оповіданнями, які щодо часу сягають кінця царювання Соломона*, викладається в ній історія Старого завіту, яку в пізніших редакціях доповнено матеріалами з різних літописів; виклад доведено аж до X ст. У цьому творі, який теж, напевно, виник у Південній Русі в XIII ст., особливо цікавими є численні апокрифічні історії й оповідання, що частково походять з єврейських джерел.
* Соломон (бл. 960-935 до н. є.) — ізраїльсько-іудейський цар, якому приписують кілька творів, що входять до складу Біблії.
Апокрифічні оповідання і легенди становлять одну з найбагатших і найважливіших частин давньоруської літератури. Продукт старовинних еретицьких уявлень, втілений у строкаті барви, потім фантастично затьмарений, а ще
Франко І. Українці — 169
пізніше доповнений дуже глибокими й сильно драматизованими історіями, базувався на біблійних оповіданнях і їх роз'ясненні. Багато їх, перекладених з грецької мови, було у Болгарії, тому на Русі вони називалися «болгарськими книгами». Невдовзі вподобали їх і русичі, й узялися перекладати і поширювати в різноманітних переробках. Марно виступало проти них вище духовенство, марно публікували списки цих «хибних книг». Саме духовенство не могло орієнтуватись у масі цієї літератури, бо багато апокрифічних історій переходило в книги церковні, в мінеї і прологи, і через «Палею» та інші дозволені книги ставали популярними, а нижче духовенство охоче переписувало їх і використовувало в своїх проповідях. Цим і пояснюється, що ті «хибні книги» протягом століть були для руського народу художньою літературою і залишили багатий скарб легенд у людській пам'яті.
Апокрифічні оповідання є перехідною ланкою від книг духовних до світських романів, оповідань, новел. І ця галузь письменства в староруській літературі була дуже багатою. Уже в Болгарії в складі візантійських хронік з грецької мови перекладалися повісті про Олександра Великого та про падіння Трої*, які разом з хроніками потрапили на Русь. Певно, в Південній Русі виник переклад духовної повісті про Варлаама і Йоасафа, глибокозмістовні параболи якої належать до найкращих витворів світової літератури. Саме тут з'явилася також прозова переробка візантійського народного епосу про Дігеніса Акріта, переспів казки «Премудрий Акір» із семітського, а пізніше арабського збірника казок «Тисяча і одна ніч»* (по-арабськи «Коїкир»), переробка візантійсько-латинської казки «Про індійське царство та попа Івана» і, нарешті, переклад славетної збірки індійських казок «Панчатантра», яка у грецькій та слов'янській літературах набула назви «Стефаніт та Іхнілат».
* «Повість про падіння Трої» — твір, який традиція приписує Даресу Фрігійцю, троянському жрецю, згаданому в «Іліаді» Гомера; виникнення цієї повісті відносять до І ст. н. е., вона збереглася в латинському перекладі V ст., містить ряд «поправок» до Гомера і була головним джерелом середньовічних розробок троянської теми.
* «Тисяча і одна ніч» — пам'ятка середньовічної арабської літератури, збірка казок, текст її складався протягом IX-XV ст.
Коли додамо, що в цей час найстаріший Київський літопис було доповнено місцевими переказами, зокрема діалогом про кару господню, розповіддю священика Василія, про осліплення князя Василька, які є справжніми перлинами літератури; коли пригадаємо, що Південна Русь протягом усього цього часу терпіла від наскоків печенігів і боротьби з половцями, що внаслідок хибної політики князів держава в цей час фактично розпалася, то можемо тільки дивуватися тій великій духовній роботі, що її
Франко І. Українці — 170
здійснив у своїй літературі народ Південної Русі. Коли додамо, що серед тогочасних світських книг немає і двох тотожних, що із-за нерозвиненості самого поняття літературної власності все, не освячене авторитетом церкви, постійно перероблялось, скорочувалось, розширювалось і посвоєму тлумачилось, що кожен більше видатніший витвір тих часів має на собі печать певної оригінальності і навіть попри формальне наслідування візантійців засвідчує самостійність мислення, неповторний творчий дух, то все більше й більше проймаємося думкою, що народ цей своїм діяльним і вольовим духом сягнув би ще вищого щабля культурного розвитку, якби доля не розмістила його на найнебезпечнішому місці, на битому шляху між Азією і Європою, де його культура вже в самих зачатках винищувалась то азіатськими ордами, то іншими ворожими силами.
У 1240 р. країну спіткала велика катастрофа — монгольська навала. Київ і всі найважливіші південноруські міста було знищено, більшість князів загинула в боях, мешканці сіл і міст змушені були шукати притулку в лісах і болотах. Політичне і культурне життя Наддніпрянської Русі майже повністю припиняється; церковна ієрархія переходить з Києва на північний схід, у Залісся, в міста Володимир над Клязьмою, Суздаль, а згодом — Москву. Сюди було перевезено найважливіші твори старої літератури, саме тут, на фінських землях, нащадки київських князів, спочатку в повній залежності від монголів, заснували нові князівства, пильно зберігаючи старі київські форми, як доказ своєї легальності, але дух їх управління цілком змінився. Такі ж зміни спіткали й літературу, в якій старанно зберігалися звичаї південноруських племен, але творилася ця література зовсім в іншому дусі і вже в XV ст. виросла в особливе північноруське, московське, письменство, або простіше — стала початком російської літератури.
Корені тієї літератури, яка в північноруській писемності XIII-XIV ст. вже відзначається певною своєрідністю, слід шукати в джерелах південноруських. Київські емігранти — володимирський митрополит Серапіон, колишній чернець Києво-Печерської лаври; митрополит Петро, який народився в теперішній Галичині, та інші духовні письменники тих часів були вихідцями з Південної Русі, так що їхні твори треба вважати продовженням домонгольської південноруської літератури. Так само старанно творяться тут літописи, але їм уже великою мірою властиве
Франко І. Українці — 171
механічне копіювання чужих взірців. Та й сам дух цієї літератури є цілком протилежний витворам південноруських письменників. У цих останніх думка могла буяти як у духовній, так і в світській літературі, що творилася вільно й досить точно відбивала сміливі пориви молодого, ще не дозрілого суспільства, яке бурхливо розвивалося. Незабаром місцева література виявляє риси шаблонності, втрачає в політичному житті ініціативу й здатність бути критичною, починає прислужливо дотримуватися церемоніальності, дослівності, буквальності, послуговуватися пишною, але беззмістовною красномовністю. Особливо характерним для цієї лператури є витворення в XIV-XV ст. незліченної кількості житій північноруських святих. Найчастіше це — розповіді про дивакуватих святих, в яких пишною мовою переповідаються надзвичайно наївні «чудеса» і забобони.
В самій Південній Русі давньоруські традиції продовжували розвиватись і поповнюватись вже на новій основі. Західна частина Південної Русі, теперішня Галичина, майже упродовж ста років од початку монгольської навали утримувала незалежність від монгольської панівної верхівки, а одному з кращих князів країни, Данилові, вдалося розширити спій вплив аж до Дніпра й оволодіти напівзруйнованим Києвом; однак завжди пильні монгольські власті противилися створенню єдиної, політично міцної держави. У 1343 р. польський король Казімір завоював Галичину; частина Південної Русі ще раніше підпала під владу Литовського князівства, яке незадовго перед тим оформилося в потужну державу. Князівська династія цієї держави була литовського походження, проте вже в середині XIV ст. вона великою мірою обрусіла. Саме на цей час дуже впливовою в Литві починає бути третя гілка руської народності — білоруси. Від середини XIV і до середини XVI ст. історія народу Південної Русі, або українців, збігається з історією білорусів, при перевазі останніх.
Найпершим і найголовнішим здобутком цих часів стала нова літературна мова. Мова давньоруського письменства була важкою, церковнослов'янською, тільки де-не-де оживленою місцевими формами й словами; при дворах литовських князів і бояр, у князівських канцеляріях та в офіційних стосунках витворилася нова мова, яка хоч і не відмовилася від старої основи, але вільніше зарухалася у формах і композиціях живого народного мовлення
Франко І. Українці — 172
і проявляла як основні спочатку відтінки білоруських, а згодом і українських говорів; при цьому часто домішувались до неї полонізми. Багато хто з теперішніх пуристів з погордою дивиться на цю «макаронічну» мову; але історики не мають права забувати про те, що ця мова була своєрідним і органічним витвором тогочасних політичних і національних відносин, а також засобом освіти та жвавого духовного розвою протягом майже чотирьох століть.
Характеризувати цей процес можемо лише в загальних рисах. Розвиток літератури в Галицько-Волинському князівстві за часів монгольської навали є спочатку (від середини XIII майже до середини XIV ст.) не чим іншим як простим, хоч політично ослабленим наслідуванням літератури домонгольського періоду. В цей час створюється один з кращих творів давньоруської літописної літератури Галицько-Волинський літопис, пройнятий гарячими патріотичними почуттями; він є видатною пам'яткою як з погляду історіографії, так і з погляду літератури. Водночас десь над Дніпром виник так званий другий Київський літопис*, у якому яскраво описано картину знищення Києва Батиєм та розгрому Південної Русі. Ця величезна національна катастрофа відображена у творах митрополита владимирського Серапіона (колишнього ченця Києво-Печерської лаври), а також у безіменних творах різних епох, таких, наприклад, як той, що з'явився під назвою «Пророцтво пророка Ісайї про останні дні». Осиротіла від еміграції церква одержала на початку XV ст. нових верховних душпастирів в особах Кипріяна та Григорія Цамблаків, привезених литовськими князями з Болгарії, які відзначилися і як письменники, і як автори канонічних листів, проповідей та послань. У цей час, як і за Данила, постає думка об'єднати руську церкву з римською. Київський митрополит Ісидор стає гарячим поборником цієї ідеї і її жертвою — він помирає на засланні. У XIV ст. в Литві виникають великі законодавчі праці (Литовський статут) спочатку білоруською, а згодом польською мовами, а також нові літописи, які щодо історіографічної вартості і жвавості викладу не поступаються старим. Тут виникла, якщо вірити новітнім знахідкам, широко відома пісня «Богородиця», яку первісно було написано не польською, а білоруською мовою. У XV ст. молода білоруська література починає суперничати з польською; здійснюється ба-
* Другий київський літопис — Йдеться про так званий Київський літопис, частину Іпатського літописного зведення. Франко називає його «другим», маючи на увазі, що «першим» є «Повесть временных літ». Київський літопис є її продовженням, охоплює події з 1111-1117 pp. до 1200 р.
Франко І. Українці — 173
гато перекладів з польської мови; перекладаються твори, у яких загалом сильно відчутний світський вплив, з чеської, німецької та латинської мов. Світський вплив стає ще сильнішим наприкінці XV ст., коли в Кракові в друкарні Швайпольта Фіоля з'являються друком (1498 р.) перші слов'янські церковні книги і коли в 1518 р. в Празі видається білоруською мовою перший популярний переклад Біблії, здійснений Франциском Скориною; це стало не лише помітним літературним фактом, а й вагомим внеском в історію культури; з виходом Біблії Скорини перший могутній подих Реформації пронісся над Західною і Південною Руссю. Окремі томи цього перекладу сумлінно читали і переписували. Незабаром, зокрема в Південній Русі, виникло багато інших перекладів; здебільшого перекладалося євангеліє «чистою, простою, всім зрозумілою народною мовою». Слід відзначити насамперед збережене в чудовому рукописі Пересопницьке євангеліє, Євангеліє Негалевського та Євангеліє Тяпинського (почасти друковане). Нарешті, великий попит на святе письмо задовольнила Острозька Біблія (1580-81 pp.), перша повна друкована Біблія слов'янського православного світу. Цікава передмова до неї, в якій видавець пише про заходи князя Костянтина Острозького щодо створення повної слов'янської Біблії: про те, як він розшукував біблійні тексти в Москві і в Новгороді, як знайшов їх у різних монастирях, як одержав із Константинополя і Александра біблійні кодекси і чому окремі книги Біблії довелося все-таки перекладати з вульгарної латині.
Друга половина XVI ст. характеризується трьома важливими явищами.
Насамперед це так звана Люблінська унія, яка об'єднала Польщу з Литвою в єдину державу. Здійснена всупереч волі литовсько-руських делегатів, унія мала тимчасовий успіх, але започаткувала процес, який призвів до загибелі Польщі. Згідно умов унії ті українські території, які досі належали до Великого князівства литовського, були від нього відірвані і приєднані до Польщі.
Другим характерним явищем було піднесення суспільного духу і національних почуттів серед руської громади. У всіх найважливіших українських та білоруських містах виникли так звані церковні братства, які ставили собі за мету захист православної віри та нації, і тому будували не лише церкви, а й насамперед школи, читальні й дру-
Франко І. Українці — 174
карні, об'єднували вчителів і письменників і навіть мали здійснювати певний контроль над православним духівництвом, деморалізованим польським урядом. Найдавніше і найголовніше братство виникло у Львові. За його взірцем подібні братства невдовзі створюються у Вільно, Луцьку, Могильові, Києві та ін.; проти братств виступав князь Костянтин Острозький — найбільший магнат тодішньої Польщі і найпалкіший захисник православ'я, який, аби підвести надійну основу під свої задуми щодо освіти, заснував 1575 р. в Острозі школу, яка спочатку під керівництвом вченого грека Кирила Лукаріса подавала якнайкращі надії, та після смерті князя і окатоличення його нащадків досить швидко припинила своє існування.
Третім важливим історичним явищем тих часів, яке мало особливе просвітницьке значення, була поява і розвиток друкарства в Південній Русі. Хоч тут широко користувалися друкованими слов'янськими й білоруськими церковними книгами, а крім того книгами Божидара Вуковича (1535-1538 pp.), фактичними засновниками друкарства в Південній Русі слід вважати Івана Федорова і Тиводара Мстиславця. Приблизно 1560 р. вони заснували в Москві друкарню, та після того, як у 1564-1565 pp. з'явилися їхні першодруки, забобонні міщани розгромили друкарню, і, оскільки її засновникам загрожувала смерть, вони змушені були тікати із Москви. Їх привітно зустріли в Південній Русі та в Литві, де їхніми стараннями були створені друкарні у Заблудові, Львові, Вільні, Острозі (знамениту Острозьку Біблію надрукував Федоров). Крім того, в умовах цілковитої видавничої свободи і поверховості польської церковної цензури, по різних містах, а то й по селах України виникло багато малих, часто мандрівних друкарень. Власні друкарні створювали єпископи, магнати, заможніші монастирі, братства. Це дуже сприяло пожвавленню літературної діяльності і розвиткові духовного життя серед найширших народних мас.
На жаль, не загальнолюдські, гуманістичні чи реформаційні ідеї були тим, що вдихнуло життя в цей рух. Польський уряд і єзуїти подбали про те, щоб спрямувати цей рух у багнисте, безплідне русло. Уряд побожного короля Сігізмунда III підтримав ідею церковної унії, висунуту єзуїтом Поссевіно та Петром Скаргою. Польські політики бачили в цьому засіб ще міцніше прив'язати до Польщі просторі й родючі землі України. Безхарактерне (право-
Франко І. Українці — 175
славне) духівництво, яке відчувало духовну спорідненість з польською знаттю, привабила перспектива зміцнення свого церковного авторитету (на противагу реформістським намаганням братств) та здобуття місць у сеймі, що їх воно фактично так ніколи й не домоглося. Отак виникла на Брестськім крайовому соборі в 1596 р. церковна унія, яка мала таке ж спрямування, що й Люблінська політична унія, тобто відповідала виключно інтересам Польщі. Її уклали пастирі без участі і всупереч опору пастви (в даному випадку православних українців). Спираючись на уряд та церковну організацію, уніатське духівництво приступило до підкорення своїх територій унії, що не обійшлося без насильств. Починаючи з 1580 p., проблема унії перебуває в центрі уваги всього українського письменства; кожна більш-менш помітна літературна праця має або полемічне, або захисне спрямування, виступає або за, або проти унії. Ця нещаслива суперечка глушить найкращі сили і завершується зрештою страшною громадянською, так званою «козацькою» війною*, яка кінець кінцем призвела до страшної руїни на Україні, до відриву її задніпрянської частини від Польщі і до вже непоправного ослаблення самої Польщі.
Тут назвемо лише основних представників полемічної літератури, наголошуючи на тому, що більшість творів, особливо ж тих, що виникли наприкінці XVI і в першій четверті XVII ст., є не просто сухими теологічними трактатами; це — пристрасно написані послання, в яких відбивається відповідний період історії культури, листи з особистими зізнаннями, тому вони мають велике значення для істориків літератури тих часів. Серед захисників унії, безсумнівно, найпершим є уніатський митрополит Іпатій Потій, який замолоду був протестантом, пізніше членом польського сейму, з політичних причин став православним ченцем і єпископом, а досягнувши єпископського сану, виступив проти православ'я. Він був освіченою людиною, вмілим організатором, плідним письменником-полемістом. У своїх полемічних творах Іпатій Потій виступає з позицій ченця; національних проблем для нього не існує. Його послідовники в боротьбі з православ'ям ідуть ще далі. Вони пишуть польською та латинською мовами, що приводить їх до повного відриву від народних мас України. Зрештою, до цих мас вони часто виявляють суто панську зненависть. Щодо літератури православної, то старий князь
Франко І. Українці — 176
Острозький у своїй друкарні видає твори українських і польських авторів. Тут написаний неспеціалістом, до того ж протестантом, Бронським «Апокрисис» (1579 р.), у якому викрито політичну суть унії та участь у ній єзуїтів. Найцікавішим представником православ'я є афонський чернець Іван Вишенський, виходець із галицької Вишні*, аскет і водночас народний трибун. Хоч він не мав високої освіти і був релігійним фанатиком, та його радикально антицерковний і народолюбний дух уже на той час сягав у далеке майбутнє. Свої пристрасні послання він адресував здебільшого міським братствам; до нас вони дійшли лише в рукописах. І хоч стиль його письма застарілий, а барвиста мова важкувата, полеміка його палка й пластична, що підносить її над звичайною догматикою. Він завжди торкає глибокі особисті струни і грунтує свою полеміку на гуманних твердженнях про високі етичні обов'язки людини. Полемізував він із львівським сідлярем Юрієм Рогатинцем, одним із засновників Львівського братства. Рогатинець, відстоюючи православні позиції, виступає проти церковної ієрархії; водночас він палкий поборник загальнонародної освіти і саме освіту вважає основною передумовою існування націй; його антиуніатська полеміка (гостро написана історія Брестського собору 1596 р.) в багатьох місцях пройнята протестантським духом. Широку картину полеміки православних знаходимо в завершеній десь близько 1620 р. «Палінодії» київського ченця Захарії Копистенського. Цей твір, хоч не був тоді надрукований, а поширювався в рукописах, став багатим арсеналом для пізніших православних письменників-полемістів.
* Галицька Вишня. — Йдеться про Судову Вишню, до 1545 p. — Вишню, місто Городоцького району Львівської області, батьківщину Івана Вишенського.
З цього основного полемічного русла виділяються окремі громадські діячі, які в центрі своєї уваги ставлять потреби новостворюваної української освіти. Такими були брати Зизанії-Тустановські [Стефан і Лаврентій - Т.Б.], автори перших букварів і початкової граматики, таким був сумлінний Транквіліон-Ставровецький, Памво Беринда, Мелетій Смотрицький, автор першої церковнослов'янської граматики (1619 p.).
Після знищення Острозької школи найважливішим центром української шкільної справи стала створена десь близько 1620 р. Київська братська школа: крім церковнослов'янської тут вивчали і грецьку мову. Така ж школа існувала й у Львові, де ще в 1594 р. з'явилася перша греко-слов'янська граматика* й де міщани та шкільні вчителі перекладали твори грецької літератури народною мовою. 1632 р.
* Перша греко-слов'янська граматика — «Грамматіка доброглаголиваго еллинословенскаго языка...», видана під грифом «Адельфотес» (тобто «Братство») у Львові 1591 p.
Франко І. Українці — 177
православний митрополит Петро Могила перетворив Київську школу в академію, яка протягом другої половини XVII ст. була для всієї православної Східної Європи головним осередком шкільної освіти. Більшість талановитих учнів і викладачів цієї академії, на жаль, перейшла до Москви, де бачила кращі перспективи і де сприяла розвиткові літератури, наукових пошуків, прищеплювала любов до вищої моральності і — як до Петра Великого, так і при ньому — відігравала важливу роль у європеїзації Росії. Давня ж столиця, у XVIII ст. придушена і приречена на німоту російською політикою, все більше занепадала. В той час, коли в Москві і в Петербурзі виникали суто світські школи й училища, які давали загальну освіту, Київська академія перебувала на рівні старосвітського богословського навчального закладу.
Із тих письменників, які одержали освіту в Києві, а в Москві мали згодом високі чини та впливові посади, згадаймо лише рязанського єпископа Стефана Яворського і Феофана Прокоповича, котрий став правою рукою Петра І. Серед тих, що зосталися вірними батьківщині, слід згадати популярного і дуже плідного Іоанникія Галятовського, який був багатогранним, хоч малознаючим проповідником і релігійним полемістом, а також чернігівського єпископа Лазаря Барановича, проповідника і поета. На жаль, для цих письменників, як і для всіх вихованців академії, які перейшли до Росії, об'єднуючою рисою є певна соціально-політична інертність, а часом і безхарактерність; їм бракує тієї пульсуючої жилки, яка робить для нас симпатичними листи Вишенського чи Рогатинця.
Найцікавішою й найважливішою частиною української літератури XVIII ст. є якраз та, яка не була тоді надрукована, а переходила з рук у руки в рукописах і лише на наші дні нарешті приєдналася до творів старих письменників. Сюди належить дуже багата драматична література — релігійні містерії і мораліте, комічні інтермедії, в яких життєво достовірні типи виносять на сцену популярні тоді гуморески й анекдоти, мовлені як церковною, так і народною мовами; далі — церковні, а згодом і політичного характеру сатири, пасквілі й ламентації. Серед козацтва, яке вже з XVI ст. набуває дедалі більшої ваги: веде постійні війни з татарами й турками, очолює боротьбу українського народу проти Польщі, зокрема повстання 1648 р. під керівництвом Богдана Хмельницького, вже на початку XVI ст.
Франко І. Українці — 178
виникає своєрідний епос — думи, творцями яких були небоєздатні козаки, часто — сліпці (кобзарі). Найдавніші витвори цієї безіменної мови XVI ст. загубились, або вже в XVII ст. набули іншої форми, у якій і збереглися в пам'яті співців аж до XIX ст., а почасти й до наших днів. У думах оспівується боротьба з татарами, розповідається про пригоди козаків у степах і в турецькому полоні і, нарешті, про війни під проводом Хмельницького проти Польщі; у формі дум було створено й кілька мандрівних казок повчального характеру. В найвідоміших думах оповідалось про втечу трьох братів-полоненців із Азова та про трагічну смерть наймолодшого з них; про українську дівчину-невільницю, яка стала коханкою паші, щоб звільнити козаків з турецької неволі; нарешті, про подвиги козацького отамана Самійла Кішки, який разом з товаришами вбиває пашу і на захопленому кораблі тікає з полону додому.
Епоха козацьких воєн зіграла важливу роль у подальшому розвитку всього українського народу. Міста і їхні околиці по правому березі Дніпра аж до Львова і Замостя були сплюндровані, опустіли величезні території, чимала частина населення переселилась на лівий берег Дніпра, де й почала освоювати просторі степи між Дніпром та Доном. Тут виникла своєрідна політична формація, яка з 1654 р. підлягає російському протекторатові, козацька республіка (Гетьманщина). Автократична Росія інстинктивно одразу ж наклала залізну військово-бюрократичну руку на цю автономію. Після невдалої спроби гетьмана Мазепи (1707 р.) у спілці зі Швецією відірвати Україну від Росії, на Україні насильно впроваджувався російський централізм і на кінець XVIII ст., коли в Західній Європі почалося потужне піднесення визвольного руху, було повністю знищено українську автономію і остаточно закріпачено напіввільний селянський люд. На правому березі Дніпра (за винятком Києва, який належав до Росії) безперервні повстання українського народу, провоковані польською владою, починають пригасати.
Боротьбу за незалежність України відображено в козацьких літописах і спогадах, перші з яких виникли у XVI ст., а в XVII ст. писалися здебільшого при гетьманській канцелярії. Найвидатнішими з-поміж них були літописи Грабянки, Величка, Лукомського, Боболинського і — особливо — сповнений щирою стурбованістю та глибоким патріотизмом і вагомий своїми літературними яко-
Франко І. Українці — 179
стями літопис Самовидця. Прямим продовженням цих літописів є щоденники козацьких старшин та шляхтичів (Ханенка, Марковича та інших). У Київській академії писалося багато навчальних посібників, драм, інтермедій (найвидатніші були написані Довгалевським та Лащевським); загалом тут було здійснено цікаві літературні задуми, та незабаром у тієї літератури було відібрано найважливіше, конче необхідне для її розвитку. Виданий 1725 р. указ Петра Великого приніс фактично зі сходу заборону всієї української літератури, бо в цьому документі наказувалось не тримати друкарень поза Києвом, та й у Києві не дозволялося нічого друкувати, що б мовою, правописом чи чимось іншим різнилося від надрукованого в Москві та Петербурзі. Це був перший указ, який прирікав Україну на мовчання аж до 1798 р. І хоч на польську Україну (на правий берег Дніпра) ця заборона не поширювалась, проте давніші освітні центри тут уже позанепадали, а унія придушила й без того малочисленну місцеву інтелігенцію. Особливо уніати намагались відірвати від народу простих священиків (знать уже давно була окатоличена й полонізована). Найважливіші історичні твори писались латинською та польською мовами; дуже мало робилося для освіти низового духівництва, яке з часом майже зовсім не відрізнялося від малописьменної людської маси; отців василіан обходив лише власний гонор, і вони боягузливо оберігали свої привілеї, згідно яких всі єпископські та інші важливі церковні посади могли займати лише представники василіан. З усього, що в цей час з'явилося надрукованого українською мовою, можемо назвати нові відбитки відомих творів, збірники старих матеріалів і їх переробки (зокрема, дуже популярним був церковний пісенник 1790 p.), збірники проповідей, посібники для душпастирів, або базарні листівки, видавані тільки для обдурювання народу.
Аж включення Галичини, після першого поділу Польщі, до складу Австрії (1772 р.) внесло деякі зміни в це безрадісне становище. Насамперед австрійський уряд подбав про освіту духовенства. Для майбутніх українських священиків у Відні було відкрито навчальний заклад (барбареум), а трохи згодом у Львові — вищу семінарію; 1784 р. тут засновано університет, в якому дозволялося викладання й українською мовою. Наприкінці XVIII ст. почали виникати народні школи. На жаль, українська інтелігенція була
Франко І. Українці — 180
бездіяльна, а тому лише в 30-их роках бачимо в Галичині розквіт справді нової і народної літератури.
Та все-таки спочатку нова народна література почала розвиватись на Україні Лівобережній. Тут іде в другій половині XVIII ст, з'явився дивакуватий чоловік, який мандрував з місця на місце. Був то мудрець і вчитель, музикант і поет на ім'я Григорій Сковорода. Він об'їздив Західну Європу, де відвідував університети, побував серед містиків та вільнодумців і тепер жив у степах України почасти як самітник, а почасти як вільнодумець, усно й письмово проповідуючи високі моральні принципи, звичайну людяність та, хоча і відвернуту від буденного світу, але все-таки свою життєрадісну мудрість. Під його безпосереднім впливом у Харкові 1808 р.* на приватні кошти відкривають перший на східноукраїнських землях університет; очевидно, вплив його ширився аж до Полтави, де 1798 р. Іван Котляревський написав перший поетичний твір українською мовою — травестовану «Енеїду».
* ... у Харкові 1808 р. (...) відкривають перший на українській землі університет... — університет в Харкові засновано 1805 р.
Замолоду Котляревський був військовим, відзначився у війні з турками, а згодом жив у Полтаві, де працював наглядачем виховного закладу*. Він одержав добру освіту; крім класичних, читав твори французьких авторів і, пройнявшись любов'ю до простого народу, так проник у життя і духовний світ українських людей, як мало хто в його часи. Як травестія «Енеїда» певною мірою наслідує форму майже одночасно з нею написаного твору призабутого російського поета Осипова, але український поет зумів надати своєму творові такої вишуканої краси і такого національного характеру, що для українського читача «Енеїда» ще й понині не втратила своєї привабливості. Головна суть травестії в тому, що Котляревський класичних богів і героїв зробив українськими селянами — і в рамках епосу Вергілія* ці боги та герої виступають як українці.
* ... працював наглядачем виховного закладу. — У 1810 р. І. П. Котляревський дістав у Полтаві посаду наглядача «Будинку виховання дітей бідних дворян».
* Вергілій Марон Публій (70-19 pp. до н. е.) — римський поет, автор збірки «Буколіки», дидактичної поеми «Георгіки». Основний твір — епічна поема «Енеїда».
Цінні здобутки мав Котляревський і в жанрі драми. Вперше поставлена в 1818 р. комедія «Наталка Полтавка» правдиво відображає чистоту й безпосередність української селянської сім'ї; до речі, комедія ця й понині не сходить зі сцени, а введені в неї пісні стали народними. Фарс «Москаль-чарівник» хоча й повторює інтермедію, багато разів перероблювану в Західній Європі протягом XVIII ст.*, є таким живим і таким органічним для українського середовища, що по праву можемо поставити його поруч з двома його попередніми творами. Хоча багато в чому Котляревський
* Фарс «Москаль-чарівник» хоча й повторює інтермедію багато разів перероблювану в Західній Європі протягом VXIII століття...» — За сюжетом п'єса І. Котляревського «Москаль-чарівник» близька до французької комедії Р. Пуасона (1658-1735) «Les Torus diveltissemts», до одноактівки Дашпура «Le bon soldat» (1691) та її переробки «Le soldat Magicien», здійсненої Ансельмом.
Франко І. Українці — 181
стоїть в одному ряду з старшими українськими письменниками (у фарсах — поруч з авторами інтермедій, в «Енеїді» — з гумористами, авторами віршованих пародій, таких популярних серед українського люду в XVIII ст., та за рівнем освіти й світогляду він є цілком сучасною інтелігентною людиною, серце якої переповнюють спогади про минулу волю України, а видатний літературний талант дає нам повне право називати його батьком нової української літератури.
Після вітчизняної війни під впливом західноєвропейських ідей повсюдно пробуджується нове життя. Деякі представники панівної верхівки збирають і записують народні пісні (князь Цертелєв, Лукашевич, Максимович), викладач Харківського університету П. Гулак-Артемовський у байці «Пан та собака», яка одразу стала популярною, прагне викликати в панів співчуття, людяне ставлення до їхніх підлеглих. Дуже помітною постаттю того часу є поміщик Григорій Квітка, котрий жив під Харковом у своєму селі Основа*, від назви якого прозвали його «Основ'яненком». Хоча в питаннях соціальних та політичних він був консерватором, та все ж шляхетне серце велить йому любити народ, і Квітка-Основ'яненко з теплотою змальовує простих людей і не тільки викликає своїми творами співчуття до його підневільного становища, а й наголошує на кращих, привабливіших проявах народного життя. Виходячи з цих почуттів, він гостро критикує всілякі забобони, викриває зловживання, що спотворюють життя народу. Квітка є основоположником української сільської повісті — набагато років раніше від Жорж Санд* і від Ауербаха. З таким самим успіхом торкається він найрізноманітніших струн людської душі: у «Марусі» він сентиментальний, однак справедливий; у «Сердешній Оксані» з серйозною стурбованістю змальовує трагічну долю зведеної офіцером, а потім вигнаної ним селянської дівчини, яка вийшла морально чистою з усіх нелюдських випробувань. У «Конотопській відьмі» Квітка гостро сатирично викриває розумову зледачілість і страхітливу забобонність відсталого автономного козацького панства. Багато творів написав він і російською мовою, але поміж них мало таких, що мали б яке-небудь значення. У Харкові Квітка заснував навчальний заклад для шляхетних дівчат, а також театр, для якого писав п'єси українською і російською мовами; і в них він єтворював типи, дуже влучно вихоплені з народно-
* ... у своєму селі Основа... — Власниками Основи були спочатку батьки письменника, а пізніше його брат.
* Санд Жорж (справжнє ім'я та прізвище — Аврора Дюдеван, 1804-1876) — французька письменниця. В ряді своїх романів виступала на захист людської особистості жінки. З середини 30-х років захоплювалась ідеями соціалістів-утопістів.
Франко І. Українці — 182
го життя, або намагався викликати в інтелігенції зацікавленість народним життям, чи просто проповідував дух творчості. Одна з таких комедій «Суматоха в уездном городе» була основою для його геніального земляка Гоголя при написанні «Ревізора»*.
* «Суматоха в уездном городе» була основою для його геніального земляка Гоголя при написанні «Ревізора». — Тут йдеться про твір Г. Квітки-Основ'яненка «Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе» (1828), опублікований вже після появи «Ревізора» в журн. «Пантеон русского и всех европейских театров», 1840, № 3. Однак він міг бути відомий Гоголю в рукописі. Див. про це детальніше: История русской литературы в трех томах, т. II. М.-Л., 1960, с. 345.
Водночас сталася надзвичайна подія; 1840 р. в Санкт-Петербурзі з'явилася невеличка книжечка під назвою «Кобзар», автором якої був Тарас Шевченко. В тій книжечці були вірші ліричні й історичні, написані народною мовою з такою притаманною їй чарівністю і силою, що вся Україна в один голос вигукнула: ось, нарешті, справжній поет! Та ще більшим було здивування, коли стало всім відомо, що Шевченко — бідний селянський хлопець, кріпак, якого незадовго перед тим російський поет Жуковський і художник Брюллов викупили з кріпацтва і якого прийнято учнем Академії мистецтв; художник-початківець, який з божої ласки виявився справжнім поетом. Окрім старосвітської сільської школи, іншого навчального закладу він не закінчив, але пройшов сувору школу життя. Народився Шевченко 1814 р. в сільській хатині і перших побоїв зазнав у школі, що вселило в нього почуття безпритульності, а також прагнення «людей шукати, щоб добру навчили»*. Згодом він став козачком у спольщеного німця Енгельгардта, який у Варшаві віддав Тараса до художньої школи*. Із Варшави, після повстання 1830 р. Енгельгардта вислали до Петербурга*, де Шевченко найнявся домашнім маляром і, нарешті, через всілякі приниження захворів, але одного дня в лікарні прокинувся вільною людиною, а разом з свободою дістав можливість навчатися в академії і відчув на своєму чолі святий поцілунок музи. На що ж натхнула його муза? Все те було таке просте, таке народнопісенне і водночас таке незвичне: вже перші його твори засвідчували появу великої особистості. Справжню велич Шевченка можна зрозуміти, лише порівнявши його з попередниками і вчителями — польськими та російськими поетами Міцкевичем, Рилєєвим і Пушкіним. І то не тому, що він рівний їм по силі відтворення світу. Він надто самобутній і різниться від них навіть тим, чого в них учився. Попередніх та сучасних йому українських поетів він перевершує своєю палкою натхненністю і пристрастю, як височезна гора навколишнє передгір'я. Рамки тодішніх естетичних правил виявляються йому завузькі, крізь усталені на той час художні традиції він проходить вільно, мов народна пісня, що ж до багатства
* ... «людей шукати, щоб добру навчили». — Рядки з «Епілогу» до поеми Т. Г. Шевченка «Гайдамаки».
* ... який у Варшаві оддав Тараса до художньої школи... — Достовірних відомостей про перебування і навчання Т. Г. Шевченка у Варшаві не збереглось.
* ... після повстання 1830 р. ... вислали до Петербурга... — До Петербурга Шевченко прибув з Вільна разом з двірнею поміщика Енгельгардта.
Франко І. Українці — 183
виражальних засобів, пластичності вислову, емоційної могутності і художньої інстинктивності, то всі наступні поети можуть черпати з його творчості наче з ріки. 1841 р. він публікує свій найбільший епічний твір «Гайдамаки», що як національний епос та історична поема не здається нам досконалим; проте твір цей наповнено дуже гарними епізодами, а особливо — ліричними відступами. Неперевершеними, найвищого гатунку перлинами світової літератури є його поеми «Катерина» і «Наймичка», в основу яких покладено сільські бувальщини, прості історії сільських дівчат, що їх він опромінив немеркнучим сяйвом своєї поезії. Чарівними є і його поетичні твори на історичні теми: хоч історію він вивчав лише з народних переказів, та в цих поемах бачимо не тільки бездоганну пластичність образів (козацьке військо, що вирушає Чорним морем проти турків, битви козаків з поляками), а й основи історичної мудрості, яка в нього набагато глибша й вільніша, аніж у сучасних йому українських істориків, таких як Бантиш-Каменський чи Маркевич. Ідеалом Шевченка є не автономія козацької України, а вільна Україна «без раба і пана»; і битву козаків з поляками він оспівує не для прославлення кровопролиття: «нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами»*. В його величних словах жила мрія про волю, і це відчували на Україні — молодого поета, ще позавчорашнього кріпака, шанували як визволителя й називали батьком. Квітка звертається до нього з схвильованим і дуже знаменним листом*. На той час, закінчивши художні студії, Шевченко їде на Україну, де знаходить своїх рідних ще кріпаками, хоч його самого поміщики, на правому березі Дніпра, зустрічали як брата. Серед місцевих поміщиків він познайомився з кількома колишніми декабристами* і вільнодумцями, котрі старанно приховували ідеали своєї юності і мрію про кращі стосунки між людьми топили в горілці. Тільки в присутності Шевченка знов наливались теплом їхні серця, і в новому реальному світлі поставали перед ними всі лиха їхнього часу. Цим почуттям він дає волю в таких чудових поемах, як «Сон», «Кавказ», «Чернець». То були палаючі смолоскипи, що ними він обкидав ще міцну будівлю абсолютизму і рабства. Водночас у поемі «І мертвим, і живим, і ненародженим...» він проповідує своє євангеліє любові до «найменшого брата» і в посланні до Шафарика* закликає слов'ян обнятися і проговорити «слово тихої любо-
* «... нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами». — Слова з «Передмови» до поеми «Гайдамаки».
* ... Квітка звертається з ... дуже знаменним листом... — Йдеться про лист Г. Квітки-Основ'яненка до Т. Шевченка від 25 жовтня 1840 р. з Основи.
* ... познайомився з кількома колишніми декабристами... — Учасників декабристського руху серед знайомих Шевченка на Україні не було. Можливо, тут маються на увазі родинні зв'язки Рєпніних з декабристами.
* ... і в посланні до Шафарика... — Шафарик Павел Йозеф (1795-1861) — чеський і словацький філолог та історик, діяч культурно-національного відродження. Тут йдеться про присвячений йому Т. Шевченком вступ до поеми «Єретик» («Іван Гус»).
Франко І. Українці — 184
ві». Його геній злітав до найвищих верховин: у поемі «Ян Гус»* він намагався обстоювати ідею вільного мислення і незалежного від Риму віросповідання; твір був уже майже готовий, коли дружня авторові рука його спалила*. Поета спіткала страшна життєва трагедія. Його заарештували, засудили до довічної військової служби в батальйоні злочинців* — цар Микола власноручно підписав вирок, згідно з яким поетові суворо заборонялось писати й малювати — це була царська помста за зневаження цариці в поемі «Сон». Влітку 1847 р. поет був уже в Оренбурзі, звідки згодом його перевели у відрізану від усього світу фортецю в пустелі над Аральським морем. Та безпосередні виконавці вироку не були такими безсердечними, як того хотілося царю. Шевченко все-таки мав можливість потайки писати й малювати. Відряджений в ті краї Петербурзькою Академією славетний німецький природознавець Бер узяв його з собою як художника в експедицію по пустелі Раїм*, згодом, уже в фортеці, по змозі людяно ставився до поета командир. Тут Шевченко лишався аж до 1857 p., коли за клопотанням віце-президента Академії мистецтв графа Толстого його було звільнено новим царем Олександром II. Він повернувся до Петербурга, а згодом здійснив коротку подорож на Україну, де, за доносом одного польського поміщика, його знову заарештували; потім поет приїздить до Петербурга і 9 березня 1861 р. помирає. Гірка доля підірвала його здоров'я, перервала розвиток таланту, але ні характеру, ні напряму цього таланту змінити вона не змогла. Нічого було й думати про написання великих поетичних творів на засланні — там він створив тільки ряд ліричних віршів, простих, сповнених теплоти, яка свято зігріває серця, часто навіть сам зміст цих віршів крає серце; написав кілька прозових творів російською мовою, які, проте, за життя поета так ніде й не були надруковані. В останні роки життя Шевченко звертається до релігійної тематики, у кількох творах виявляє глибоку віру, але раціоналістичний і глибокий дух цієї віри дуже далекий од звичайної релігійності. Сюди можемо віднести розпочату при поверненні з заслання поему «Неофіти» (цієї ж теми торкнувся нещодавно у своєму романі «Quo vadis» польський письменник Сенкевич)*, а також поеми «Марія» (написану на біблійний сюжет, як своєрідне Маріїне євангеліє, з поетичного погляду дуже цінну, — це, на мою думку, найдосконаліший і найзріліший його твір), «Царі»* та інші. Залишив нам Шевченко
* Ян Гус (1371-1415) — чеський мислитель, ідейний натхненник антифеодального, національно-визвольного руху в Чехії.
* ... дружня авторові рука його спалила... — Насправді автограф поеми «Єретик» («Іван Гус») був не знищений, а конфіскований при арешті Т. Шевченка і з 1847 по 1900 р. пролежав в архіві Третього відділу.
* ... засудили до довічної військової служби в батальйоні злочинців... — За особистою вказівкою Миколи І Т. Шевченка було віддано в солдати Окремого Оренбурзького корпусу (з правом вислуги).
* ... Бер узяв його з собою за художника в експедицію по пустелі Раїм... — Т. Шевченко, включений до складу аральської експедиції під командуванням Бутакова Олексія Івановича (1816-1869), російського мореплавця і географа, навесні 1848 р. зробив перехід з Орської кріпості до укріплення Раїм. З ученим-природодослідником, з 1828 р. академіком Петербурзької АН К. М. Бером (1792-1876) Шевченко познайомився під час перебування в Новопетровському укріпленні 1853 р.
* Сенкевич Генрік (1846-1916) — польський письменник. У романах з історії Польщі та України він з позицій польської консервативної шляхти змальовував національно-визвольну боротьбу українського народу 1648-1654 pp.
* «Царі». — І. Франко мав на увазі здійснену 1858 р. переробку цієї поеми Т. Шевченка, написаної 1848 р.
Франко І. Українці — 185
і драму з життя козаків «Назар Стодоля», яка ще й тепер іде на сцені, хоча й не є такою цінною, як його епічні та ліричні вірші, а також дуже цікавий «Щоденник», написаний російською мовою. У багатьох листах, досі ще не зібраних, бачимо його м'якосердною, шляхетною, щедрою на гарячі почуття, по-дитячому довірливою людиною, і водночас глибоко і всебічно освіченим митцем. У російському живописі він є визнаним художником, зокрема — автором чудових акварелей.
Яскрава Шевченкова зоря затьмарила цілу плеяду менш відомих українських поетів, які трохи раніше або одночасно з ним виступили в 40-их роках. Згадаємо тут лише найвидатніших: Макаровського з його епічною поемою «Наталя» та вільною переробкою «Германа і Доротеї» Гете; Забілу з його чудовими віршами про кохання та гумористичними віршованими народними оповіданнями («Остап і чорт»); Александрова, автора сатиричного епосу; Гребінку, автора найкращих українських байок; Метлинського, професора Київського університету, визначного збирача українських народних пісень і автора збірки віршів, написаних в стилі Уланда; Максимовича, теж професора університету і визначного етнографа, який дуже гарно переклав українськими віршами «Слово о полку Ігоревім», а також здійснив переклад псалтиря*; Афанасьєва-Чужбинського, істинного лірика з гарячими почуттями, послідовника Шевченка. До кращих діячів Шевченкового кола належить історик Костомаров, який уже в 1836 р. вперше виступив із збіркою віршів, згодом написав багато віршованих балад українською мовою і дві драми; хоча поетом він не став, але загалом літературні заслуги його чималі; до того ж він є одним із найкращих історіографів сучасної Росії. Згадаймо тут ще Пантелеймона Куліша — надзвичайно талановиту, вольову і працездатну людину, поета, романіста, критика, історика і перекладача; він мав плани дуже сміливого і високого лету, та був завжди якийсь розбурханий, без внутрішньої концентрації, простіше кажучи, великим ініціатором, котрий не зміг дати жодного твору, рівного своїм задумам. За доносом студента Петрова в 1847 р. Костомарова і Куліша разом із Шевченком та багатьма молодими студентами університету було заарештовано за участь у таємному Кирило-Мефодіївському братстві і засуджено до багаторічного заслання. Проте доля Костомарова і Куліша не була такою важкою, як доля нещасного Шевченка, бо ж
* ... Здійснив переклад псалтиря... — М. Максимовичу належить переклад окремих псалмів.
Франко І. Українці — 186
заслання не завадило Костомарову в 1859 р. стати викладачем Санкт-Петербурзького університету, хоча невдовзі (1861 р.) він цю посаду залишив.
Після трагедії Шевченка і кирило-мефодіївців 1847 р. в українській літературі запанувало майже десятирічне мовчання. Кращі письменники відбували заслання, багато з них розгубило свою первісну сміливість, решту ж на мовчання прирекла цензура. Єдиним видатним явищем цього періоду є «Южный русский сборник» Метлинського, вихід якого аж на п'ять років затримала цензура. Тільки після вступу на трон Олександра II, у так звану епоху реформ, українська література знову почала оживати. Повернувшись із заслання, Куліш видав двотомну збірку «Записки о Южной Руси», наповнену багатими скарбами народних пісень та звичаїв, перемішаними з його власними зауваженнями та іншими коментарями. Водночас (1856 р.) виходить його роман «Чорна рада», який є найкращим твором історичної прози в українській літературі. З'являються й нові таланти: друг і учень Костомарова Данило Мордовець, котрий згодом як романіст і публіцист посів визначне місце в російській літературі, виступив уперше з поемою «Козаки і море» (в манері Шевченка), написаною українською мовою, і подарував українській літературі серію високопоетичних нарисів; Олекса Стороженко, вправний оповідач і гуморист, твори якого, однак, не відзначаються глибоким ідейним змістом; Ганна Барвінок (Олександра Куліш, дружина Пантелеймона Куліша), авторка нарисів та оповідань із життя українських жінок, і, нарешті, найкраща наша письменниця Марко Вовчок (псевдонім Марії Маркович, дружини колишнього члена Кирило-Мефодіївського братства Опанаса Марковича*), котра поряд із Шевченком є найвидатнішим майстром української мови, автором «Народних оповідань» — неперевершених взірців поетичної прози, які знаменитий Тургенєв вважав гідними відтворення російською мовою. Ці оповідання прозвучали дуже виразно в епоху, коли письменники викривали страхіття кріпацтва і вимагали його скасування. Але й поза цією тенденцією, яка ніде набридливо не висувалась вперед, дійсної вагомості оповіданням Марка Вовчка надають майстерні описи душевних і поетичних станів людини, особливо ж — її глибоке проникнення в таїни жіночої душі. Однією з найкращих новел цього автора є «Маруся», яку Тургенєв видав французькою мовою, згодом вийшло це оповідання також
* Маркович Опанас Васильович (1822-1867) — український етнограф і фольклорист.
Франко І. Українці — 187
російською мовою, із зазначенням авторства Маркович; в оригіналі воно написане по-українськи, але досі не надруковане.
1860 р. всі кращі літературні й наукові сили згуртувалися навколо журналу, який мав назву «Основа». При його створенні йшлося не тільки про те, щоб знайти якийсь притулок літературним творам, а й про те, щоб сформувати програму духовних прагнень українців. Однак, досягти цього не вдалося. Народ, а також більшість української інтелігенції до якихось політичних акцій не були готові, і вихід цього видання в 1862 р. припинився. Через кілька місяців після його закриття вийшов царський указ (1863 р.)*, який подібні спроби рішуче забороняв. Цікавим є той факт, що уряд царя Миколи цькував лише українських письменників, а «царю-визволителю» Олександру II вдалося жорстокими та безглуздими указами 1863 і 1876 pp. заборонити і припинити існування української мови і літератури. Наслідком першого указу була майже восьмирічна перерва в житті української літератури; другий, ще суворіший, якого й тепер ще не скасовано, вже не був спроможний стати причиною подібної перерви, бо за цей час українська література знайшла собі другу батьківщину — в Австрії, в східній Галичині, куди дія царських указів не сягала.
* ... царський указ (1863 р.) ... — Валуєвський циркуляр 1863 p., автором якого був міністр внутрішніх справ царського уряду реакціонер П. О. Валуєв, забороняв друкування українською мовою книг, за винятком окремих художніх творів.
Тут зупинимося, щоб коротко охарактеризувати галицько-руську літературу. Вести про неї мову можемо лише починаючи з 1833 p., тобто з часу виходу в світ видатної збірки руських і польських народних пісень, зібраних Вацлавом Залеським. Окремі молоді люди, здебільшого учні Львівської духовної семінарії, під впливом цих пісень та літературних спроб українців, а також натхненні успіхами діячів слов'янського відродження (Добровського, Шафарика, Копітара, Коллара та інших) намірилися сягнути висоти їх злету. Найбільший талант і найсильніший характер з-поміж них мав Маркіян Шашкевич, справжній лірик з шляхетними почуттями, котрий всього себе присвятив служінню рідному народові, мовою якого на рідкість досконало володів. Поряд з ним ішли Яків Головацький, переважно вчений, та Іван Вагилевич, талановита, але нестійка і безхарактерна людина. Ці три мужі 1839 р.* в Будапешті видали першу пройняту духом сучасності і написану чистою народною галяцько-руською мовою книжку, що мала назву «Русалка Дністрова». На жаль, галицькі церковні власті конфіскували її і лише кілька примірників дійшло
* ... 1839 p. — у першодруці — «1837 г.».
Франко І. Українці — 188
до рук громадськості: відтоді духовенство дошкуляло і авторам, і видавцям; Шашкевич невдовзі (1841 р.) помер на голодній парафії, Вагилевича змусили прийняти протестантство; тільки Головацький 1848 р. зміг стати викладачем Львівського університету, але з часом змінив свої переконання і зробився одним із найпристрасніших і найнебезпечніших поборників так званого галицького москвофільства.
Хоча 1848 рік звільнив русинів від панщини й приніс особисту свободу, перші журнали і першу спробу вироблення політичної програми, до якої руська інтелігенція «як частина 15-мільйонної малоруської нації» приєдналася, для літератури цей рік навіть попри «з'їзд 100 вчених» був безплідним. Фатальним став наступний рік: похід російської армії на Угорщину викликав у частини руської інтелігенції дитячі надії на те, що невдовзі Галичину буде «визволено» з-під влади Австрії. Такі надії збудили у них бажання бути подібними до росіян. Цей наївний порив переріс у «святе переконання». Тепер уже все вітчизняне здавалось дрібним і ганебним, інтереси простого народу не вважалися вартими уваги, розмовляти «селянською мовою», а, щобільше, класти цю мову в основу новостворюваних шкіл, літератури, використовувати її як засіб спілкування між інтелігенцією, оголошувалось божевіллям і нікчемністю, «бо в Росії вже маємо готову і багату літературу». Оскільки ж у Галичині ні російської літератури, ані російської мови ніхто не знав, невдовзі почалося фабрикування чудернацьких нісенітниць, писаних сумішшю церковнослов'янської, польської та української мов, яку галичани сприймали за чисто російську. Таким чином у Галичині виник темний, відвернутий від будь-якої культури напрям москвофільства. Будучи політично безхарактерним і безідейним, суспільно — гальмуючим, а національно — ворожим усьому рідному, фантастично мудруватим, він ділив і без того нечисленну галицько-руську інтелігенцію на два ворожі, неспроможні до об'єднання, табори. Він і донині гальмує розвиток галицьких українців. Що ж до літератури, то цей напрям через страхітливість його письма виявився цілком безплідним. Найвиразніші із доробку тогочасних галицьких письменників кілька новел і віршів Миколи Устияновича та кілька віршів Антона Могильницького*, написані в 40-их роках народною мовою. Тільки ці твори мають якусь літературну вартість; решта — мертвонаро-
* Могильницький Антін Любич (1811-1873) — український поет-романтик.
Франко І. Українці — 189
джений продукт, якому нема місця ні в російській, ні в українській літературах.
Лише в першій половині 60-их років розпочинається серед галицької молоді, особливо після її ознайомлення з віршами Шевченка, близький до народу, прогресивно спрямований рух. Насамперед він виявився в формі козакофільства, що його хотіли протиставити ненависному москвофільству. Потроху цей рух пустив глибокі корені, зріс його ідейний зміст, особливо під впливом трьох українських діячів, представників трьох різних поколінь, поширився здебільшого між інтелігенцією, а частково й між народом: у 60-их роках XIX ст. домінував вплив Куліша, у 70-их і 80-их — Драгоманова, а в 90-их — Грушевського. З цих трьох напрямів перший можемо назвати формально національним, другий — радикально-соціальним і третій — національно-радикальним. Брак місця не дозволяє мені вдаватися в глибший аналіз цих фаз розвитку, які більш-менш відповідають розвитку, що відбувся на Україні; тут хочу визначити лише найважливіших літературних представників цих трьох поколінь.
У першій фазі, яку можемо вважати продовженням напряму, сформованого журналом «Основа», на Україні розвивалися видатні таланти. Сюди належать: байкар і лірик Леонід Глібов; романіст Анатоль Свидницький, нещасливий талант, чий надзвичайно цікавий роман «Люборацькі» лише по довгому часі після смерті автора з'явився друком; обдарований хистом поет Степан Руданський, чия літературна спадщина містить чудово ним написані віршами народні анекдоти, легенди, ліричні поезії і популярний переклад «Іліади», який лише через двадцять років після смерті автора був надрукований у Львові. Два інші талановиті автори — колишній член Кирило-Мефодіївського братства О. Навроцький і здібний лірик та епічний поет Василь Мова, вже посмертно чекають на публікацію своїх творів. Першим же у цьому ряду є видатний письменник Іван Левицький (псевдонім — Нечуй), автор романів, повістей і оповідань, у яких свіжими, широкими, часто відтіненими дотепним гумором, мазками змальовує життя всіх верств населення Правобережної України: шляхти й духовенства університетських кіл і мешканців передмість, селян і заводських робітників. Особливо виділяється його повість «Старосвітські батюшки і матушки» та шедевр «Кайдашева сім'я». Має він спроби і в галузі драми, відомий також як
Франко І. Українці — 190
автор популяризаторських творів, дорожніх нотаток. У Галичині ця епоха не народила талановитого поета, хіба що за винятком одного з синів Маркіяна — Володимира Шашкевича, котрий залишив чимало вишуканих ліричних віршів і перекладів з Гейне, але, як і його батько, помер молодим. Незрівнянно вище стоїть Осип Гординський-Федькович, представник Буковини, великий ліричний талант, автор новел з життя гуцулів, який, проте, останні роки життя змарнував на створення нецікавих драм та іншого непотребу. Його появу галицька молодь зустріла як прихід другого Шевченка, але він недовго тішив її надії. Та й взагалі ці два таланти не можна порівнювати. До тієї ж групи слід ще віднести видатного філолога Потебню, який лишив по собі український переклад «Одіссеї», та Петра Ніщинського, перекладача окремих пісень «Одіссеї» та «Іліади», а також Софоклової «Антігони». З галичан сюди ще належать викладач Львівського університету Омелян Огоновський, автор шеститомної історії української літератури та кількох історичних драм; Омелян Партицький, автор книги «Провідні ідеї в письмах Тараса Шевченка»; Євген Желехівський, автор цікавого українсько-німецького словника, та Іван Верхратський, визначний дослідник говорів, котрий пробував себе і як поет, але безрезультатно.
Представником і прапороносцем другої фази був Михайло Драгоманов — викладач Київського університету, який з 1875 р. живе в еміграції; в 1878-1881 pp. він видає у Женеві збірник «Громада»; наприкінці життя працює професором університету в Софії, де й помирає 1894 р. Він багато написав російською, італійською, французькою та болгарською мовами. Значення його як науковця (фольклориста й історика) та як публіциста виходить далеко за межі України. Для української літератури велике значення мали його виступи, в яких він пропонував цілу програму дій, критичні статті (особливо про Шевченка) та головним чином його особистий моральний вплив, якого він досягав жвавим, щирим листуванням. У своїй літературній критиці Драгоманов керувався не принципами художності, а суспільними й моральними ідеями. Протягом багатьох років його щиро було визнавано совістю української інтелігенції, за що йому довелося зазнати чимало клопоту від брехливих богословів та різних інших темних елементів. З-поміж його творів особливо слід відзначити критичне видання «Історичних пісень малоруського народу», яке він впорядкував разом з Антоновичем,
Франко І. Українці — 191
та пізніші дослідження про українські історичні і соціальні народні пісні. Дуже цікавими є написані ним незадовго до смерті «Австро-руські спомини», в яких часом звучать гіркі мотиви, але загалом виявляють могутній, насичений незгасною любов'ю до рідного народу дух.
Поряд з тим не можу не згадати його київських друзів, а згодом супротивників Антоновича (історика і археолога), Житецького (філолога) і Науменка (педагога), які здебільшого писали російською мовою, але мали великий вплив на виховання й підготовку молодого покоління, а у видаваному ними історичному журналі «Киевская старина» (за 25 років — 100 томів), подали багатий і дуже потрібний матеріал для вивчення україніки. До цієї ж групи належать ще Михайло Старицький, поет і драматург, який залишив багато перекладів, написаних добірною, та почасти штучною мовою; а також дуже талановитий композитор Микола Лисенко, котрий особливо відзначився чудовими обробками українських народних пісень (досі випущено шість томів); принесла йому славу й створена ним музика на кращі вірші Шевченка. Найбільш виділяється у цій групі Панас Мирний, автор роману «Пропаща сила», багатьох чудових оповідань та роману в трьох частинах «Повія», де з великою життєвою достовірністю та могутньою художньою силою змальовано зубожіння селянства і окремі моменти процесу деморалізації городян.
Протягом 70-их років у Галичині вузьке коло представників старшого покоління та молоді згуртувалося навколо Драгоманова і в спілці з ним почало європеїзувати галицьких русинів. До представників старшого покоління належав талановитий економіст і статистик Володимир Навроцький, який виступав і як публіцист та залишив нам історію освіти галицької Русі в 1772-1860 pp., щоправда незакінчену. До молодших належали Михайло Павлик і автор цих рядків. Ця група дала початок так званій радикальній політиці в суспільному житті Галичини, головним завданням якої було ознайомлення народних мас з насущними політичними питаннями з метою викликати в народі інтерес до політичних, суспільних і національних ідей. Теми для своїх творів вони брали з життя народу, різних його суспільних верств, по змозі розширюючи коло своїх спостережень та дбаючи про розвиток мови. Майже одночасно зі смертю Драгоманова з Києва до Львівського університету переїхав викладати історію один із учнів Антоновича —
Франко І. Українці — 192
Михайло Грушевський. Йому судилося стати представником найновішої фази «українства», яка відштовхувалась від суспільних і політичних ідей драгомановського критицизму, роблячи, однак, визначальним суто національне почуття, підсилене історичними дослідженнями. Виступав Грушевський і з прозовими творами (особливо цікавий його історичний твір «Про батька козацького Богдана Хмельницького»). Але головною його працею є планована на 8 великих томів, та досі доведена лише до 5-го тому, «Історія України-Русі», в якій не лише підсумовуються й оцінюються здобутки сучасних історичних досліджень, що стосуються українських територій, а й викладаються концепції життя всього українського народу, котрий внаслідок нещасливих обставин дуже часто змішувався з іншими народами та зазнавав непоправних втрат. Другою заслугою Грушевського є його видатний організаторський дух, який був здатний гуртувати навколо себе однодумців з усієї України, наукові й літературні праці яких, проте, дуже нерівноцінні.
З тих літературних сил, що представляють найновішу фазу національного розвитку, згадаємо кращих. На Україні новеліста, поета, романіста,, драматурга і публіциста Бориса Грінченка; з художнього боку дуже вишуканого новеліста, який писав у своїх творах і про молдаван, і про татар, Михайла Коцюбинського; схильного до глибоких психологічних аналізів Павла Леонтовича*; майстра вишуканої форми, чудового лірика й сатирика, якому завдячуємо гарними перекладами «Пекла» Данте і «Тартюфа» Мольєра, Володимира Самійленка; поетесу високого патетичного звучання, глибоко серйозну Лесю Українку. В Галичині особливо вирізняється Василь Стефаник, новели якого взяті з народного життя і написані своєрідною поетичною мовою, є шедеврами найдосконаліших психологічних студій; далі — Наталя Кобринська і Ольга Кобилянська, остання є авторкою цікавого роману з життя селян «Земля»; новелісти Мартович і Яцків, Богдан Лепкий та інші.
* Леонтович Павло (1825-1880) — український письменник у Галичині, греко-католицький священик, друкувався під псевдонімом «Павло з Шутова».
Ще кілька слів про українську драму. Як бачимо, всі українські письменники, від Котляревського починаючи, пробували писати і драми. Після смерті Шевченка, під час другої перерви в історії української літератури, про драматичні твори й думати було нічого, а тому маємо з тих часів тільки одну більш-менш цінну драму «Доля», автором якої є якийсь невідомий Стеценко*. Тільки 80-ті роки минулого століття принесли українцям можливість для ство-
* Стеценко М. — псевдонім українського літератора з Кубані М. Нордеги, лікаря за фахом.
Франко І. Українці — 193
рення хай і мандрівних, але постійних театральних труп. Це, а також вироблення самобутнього і цілком народного репертуару є заслугою трьох діячів: уже згадуваного Михайла Старицького, Марка Кропивницького та Івана Тобілевича. Великий успіх мала драма Старицького «Не судилось»; Кропивницький написав багато п'єс, які йшли з надзвичайно великим успіхом у глядачів, з-поміж них особливо вирізняється та, що має назву «Глитай, або ж Павук». Та, безсумнівно, найбільшим драматургом України є Іван Тобілевич, котрий створив шедеври як у жанрі сільської драми, так і в п'єсах з життя інтелігенції. З-поміж галицьких драматургів, мабуть, варто згадати Григорія Цеглинського з його п'єсою «Ходачкова шляхта».
Угорсько-руська література щодо цього ще не виявила представників, вартих уваги. Нещаслива хвиля московофільства, піднята вже нині покійним Адольфом Добрянським*, відгородила місцеву інтелігенцію від єдиного джерела життєспроможної літератури — народного життя.
* Добрянський Адольф Іванович (1817-1901) — реакційний публіцист і громадський діяч «москвофільського» напряму на Закарпатті.
Ссылки на эту страницу
| 1 | Про "Энеиду" и ее автора. Указатель по авторам
Про "Енеїду" та її автора. Покажчик за авторами |
| 2 | Про "Энеиду" и ее автора. Указатель по названиям
Про "Енеїду" та її автора. Покажчик за назвами |
| 3 | Про "Энеиду" и ее автора. Хронологический указатель
Про "Енеїду" та її автора. Хронологічний покажчик |
| 4 | Указатель упоминаний имени Ивана Котляревского в Собрании произведений Ивана Франко
Покажчик згадок імені Івана Котляревського у Зібранні творів Івана Франка. Укладач покажчика Борис Тристанов. |
