История Полтавы

Традиціоналізм і романтизм

• 

Подробности

Просмотров: 866

Мирослав Попович. Традиціоналізм і романтизм.

Подається за виданням: Мирослав Попович. Традиціоналізм і романтизм // Попович М. В. Нарис історії культури України. — К., 1998. — 728 с. Стор. 323-348.

Джерело: бібліотека "Діаспоріана".

Переведення в html-формат: Борис Тристанов.

Попович М. Традиціоналізм і романтизм — 323

ТРАДИЦІОНАЛІЗМ І РОМАНТИЗМ

«Історія русів»

Рукопис під назвою «История русов или Малой России. Сочинение Георгия Кониского, Архиепископа Белорусского» знайдено вперше, очевидно, 1828 р. в бібліотеці м. Гринева Стародубського повіту Чернігівської губернії; невідомо, чи це був автограф, оскільки існували і раніші списки — і 1817, і 1814 років. Рукопис став дуже поширеним десь із тридцятих років; досить швидко було встановлено, що це одна з численних в ту епоху містифікацій — написаний він значно пізніше, ніж сам себе датує (1769 р.), і автором його не міг бути Кониський.

«Історія русів», безумовно, пов’язана з Новгород-Сіверським гуртком. Чи були її авторами батько й син Полетики (Полетика-старший був учнем Георгія Кониського і листувався з ним), чи, як вважає

Попович М. Традиціоналізм і романтизм — 324

В. Шевчук, Андрій Худорба, а чи вийшла вона з маєтку Михайла Миклашевского — поза сумнівом її походження з того кола української старшини, яке пов’язане з Глухівськими гетьманськими канцеляріями та архівами Малоросійської колегії, збирачами старовини, що були натхненні ідеями самостійного витоку і значення козацької рицарської гілки імперського дворянства, продовжувачами ідейно-політичної традиції Переяславскої угоди, які не забували, що це мала бути саме угода.

Рукопис псевдо-Кониського має ту особливість, що він є псевдоісторією. Легкість, з якою автор оперує нібито фактами, напівлегендарний характер всієї історичної розповіді дали підставу визначити жанр «Історії русів» як твору радше літературного, ніж історичного. «Історія русів», будучи, звичайно, підробкою, все ж не уподібнюється літературному творові. Вона написана в жанрі козацьких літописів, які теж недостатньо вірогідні в деталях, некритично користуються чутками і історичними легендами. Що ж до псевдо-Кониського, то він свідомо творить ідеологію, використовуючи для цього історичний матеріал так, як він його бачить, не зупиняючись перед дуже вільною подачею власних версій реальної історії.

Варто нагадати, що «Історію держави Російської» М. М. Карамзін писав з 1816 по 1829 р., і що тоді було чимало читачів, невдоволених надмірною, як їм здавалось, прив’язаністю до фактів, несміливістю в їх «творенні». Такі були тодішні запити до історії, так формувалась культура історичного дослідження.

О. М. Бодянський

«Історія русів» була опублікована О. Бодянським 1846 року. Більше російською мовою, мовою оригіналу, вона не видавалась; український переклад вийшов у Нью-Йорку 1956 р. і в Києві 1991 р. (передмова В. Шевчука, переклад І. Драча). Сучасник згадує, що списки «Історії» мали «характер якоїсь таємничості; читаючи її, зачиняли в кімнаті двері» *. Що ж було таємничого і недозволеного в цьому творі, який справив таке враження на читачів першої половини століття і потім надовго зник з читацького горизонту?

Історична концепція псевдо-Кониського виходить із єдності історії «Малої Росії» з історією «всієї Росії». Сам термін «Україна» неприйнятний для автора, він вважає введення цієї назви польською інтригою. В центрі історичної оповіді — події Хмельниччини, і автор неприховано захищає ідею об’єднання Росії та «Малої Росії». Нещастя, які випали на долю «русів» після входження України до Росії, він схильний навіть пояснювати інтригами поляків, неродовитих українців та євреїв, що

* Киевская старина. — 1893. — №1. — С. 63.

Попович М. Традиціоналізм і романтизм — 325

обманом проникли до козацької верхівки: поляки «спроквола ввійшли знову у всі уряди і командування Козацькі і... забули і затьмили врешті-решт те, що вони є зайдами в землі чужій... їм позаздривши і приревнувавши багато із природних Малоросіян, а особливо із поповичів, котрі вибились у чиновники завдяки інспекторіям, пристали до їхньої системи... А до сих ще премногії виниклі з Жидівства, змушені хреститися в час минулих над ними масових вигублень, і поверстані в Шляхту відомим про перехрестів статутовим артикулом склали, нарешті, із помішання всіх язиків і порід єдиний бич для Козаків і всіх Малоросіян» *. Традиція етнічної чистоти підтримується, на думку автора, становою структурою суспільства «русів». При цьому козацтво для нього — прямий продовжувач військово-політичної еліти Київської Русі (навіть термін «козаки» він виводить із «козари»-«хазари»). Згідно з офіційною царистською історіографією, розставлені і всі оцінки гетьманів, поділених на «добрих» і «поганих» залежно від їх ставлення до Росії.

Що ж було в «Історії русів» небезпечного з офіційної точки зору?

Безпосередньо причиною невдоволення ортодоксальних російських патріотів було те, що в книзі не приховувалися факти грубого знущання царської влади з «Малоросії», що в уста противників союзу з Росією, в тому числі Мазепи, вкладались промови і аргументи, малоприємні для імперії. Так, Мазепа, який характеризувався різко негативно («мерзенний задум той породила в ньому пекельна злоба за особисту образу свою»), промовляє досить розумні речі: «Ми стоїмо тепер, Братіє, між двома проваллями, готовими нас пожерти, коли не виберемо шляху для себе надійного, щоб їх обминути. Воюючі між собою монархи, що наблизили театр війни до границь наших, до того розлючені один на одного, що підвладні їм народи терплять уже і ще перетерплять безодню лиха незмірну, а ми між ними є точка, або ціль всього нещастя. Обидва вони, через свавільство своє і привласнення необмеженої влади, подобляться найстрашнішим деспотам, яких вся Азія і Африка навряд чи коли спороджувала» **.

Справа, проте, не тільки в тому, що в тексті є небажані висловлювання неприємних і неприйнятних, з офіційної точки зору, осіб. Загальна концепція твору полягає в тому, що Україна уклала з Росією угоду з власної доброї волі. А, отже, у випадку, коли інша сторона цієї угоди не дотримується, то Україна може вчинити так само, як вчинила з Польщею, якій теж служила вірно і віддано, доки не була нею зраджена. Обґрунтування своє ця позиція знаходить у промові, нібито проголошеній Хмельницьким: «Всі народи, що живуть у світі, завжди боронили і боронитимуть вічно життя своє, свободу і власність; і навіть найнижчі на землі тварини, які суть звірина, худоба і птаство, боронять становище своє, гнізда свої і немовлят своїх до знемоги; і природа з волі Творця всіх і Господа дала їм різне для того знаряддя в самих членах їх». У такий спосіб обґрунтоване «природне право», спрямоване у цьому випадку проти поляків, які «вже все забрали у нас: честь, права, власність і саму свободу розмови і віросповідання нашого; залишається при нас саме життя, але й те

* Історія русів. — К., 1991. — С. 169.

** Там же. — С. 257.

Попович М. Традиціоналізм і романтизм — 326

ненадійне і нестерпне самим нам» *. Але така логіка природного права на честь, власність, свободу і життя неминуче веде до сумнівів у тому, що союз України і Росії вищими силами визначений як вічний.

Через століття, коли з’явились перші обґрунтування державної незалежності України, вони посилались саме на те, що Росія не дотримується Переяславських угод. Ця міна була закладена вже в «Історії русів» , чому, можна думати, автор і сховався за псевдонімом.

В «Історії русів» бачимо прояви етнічної обмеженості, або, краще сказати, національного консерватизму; з натяками на етнічну нечистоту козацької верхівки пов’язані і соціальні орієнтації — не випадково в «Історії» неодноразово даються негативні характеристики плебеям-запорожцям. Проте автор не приховує фактів геноциду в роки Хмельниччини і не виправдовує їх. Певний національний консерватизм слугує іншим цілям: в «Історії русів» яскраво зображено лицарську мужність і героїчну самовідданість козацької військової еліти «русів». І хоча й тут не обійшлось без легенд, можна сказати, що загалом картина безстрашної і нескінченної війни козацтва за свободу своєї вітчизни була правдивою. Ця романтична картина разом з терпким присмаком чогось волелюбного і тому забороненого, і притягувала читача першої половини століття.

Надзвичайна популярність «Історії русів» на початку XIX ст. свідчить про те, що в ортодоксальному царистському світогляді нового українського дворянства, в його готовності увійти до складу дворянства всеросійського була певна недомовленість і конвенціональність. Нащадки козацької старшини неначе залишали за собою право на власну військово-аристократичну традицію і вимагали до неї серйозного ставлення.

 

Іван Котляревський та його «Енеїда»

Десь приблизно в ту пору, коли писалася «Історія русів», над своєю «Енеїдою» в Полтаві працював Котляревський. Без його згоди і відома перші три частини «Енеїди» надруковано в Санкт-Петербурзі 1798 р., через десять років — другим виданням. Згодом наступного, 1809 р., І. П. Котляревський видав там же, в Петербурзі, перші чотири частини твору (повний текст із 6-ти частин опубліковано після його смерті, 1842 р.).

Іван Петрович Котляревський (1769 — 1838 рр.) був корінним полтавчанином, за винятком років військової служби та служби домашнім учителем жив у Полтаві безвиїзно, мав там досить велику, але просту, майже селянську хату поряд з нинішнім центром міста, на горбку над Ворсклою. Він був сином канцеляриста, сам після духовної семінарії служив канцеляристом і належав до «канцеляристської» староукраїнської культури. Почав він писати «Енеїду», коли йому було років двадцять п’ять, писав довго і видати частину наважився лише у сорок років. Після цього в житті Котляревського був істотний епізод: він брав участь у формуванні козацького війська (ініціатива, як згадувалось, належала близькому до автономістського гуртка Миклашевському), командував полком і одержав звання майора [полком не командував, а тільки формував його; чин майора отримав за виконання обов'язків наглядача Полтавського будинку виховання дітей збіднілих дворян - Т.Б.].

Ще до Рєпніна Котляревський був у Полтаві відомою і поважаною лю-

* Історія русів. — С. 104.

Попович М. Традиціоналізм і романтизм — 327

І. П. Котляревський. Літографія

диною; будучи майором, Котляревський водночас був і директором театру. З прибуттям до Полтави князя Рєпніна культурне життя пожвавилося, роль Котляревського зросла. Він входив до того гуртка чиновників та інтелігентів, які створили 1818 р. в Полтаві масонську ложу «Любові до істини». Магістром ложі був службовець канцелярії Рєпніна М. Новиков, його заступником — С. М. Кочубей, колишній предводитель дворянства, родич відомого графа Віктора Павловича, одним із наглядачів — господар Качанівки В. В. Тарновський, а І. П. Котляревський обіймав посаду, що називалась вітія. Того ж року Котляревський написав для очолюваного ним театру, в якому він сам був і актором, дві українські п’єси: «Наталка Полтавка» та водевіль на мандрівний сюжет «Москаль-чарівник». Для того, щоб пустити п’єси в театри у межах генерал-губернаторства, достатньо було дозволу князя М. Г. Рєпніна, і Полтавський театр став першим, де почалися вистави українською мовою.

Т. Г. Шевченко. Будинок І. П. Котляревського в Полтаві. Акварель. 1845 р.

Важко переоцінити роль, яку відіграла скромна і непретензійна «Наталка Полтавка» в історії української культури. За нею пішли українські п’єси, водевілі, навіть опери та оперети Г. Квітки-Основ'яненки, В. Гоголя, С. Писаревського, нарешті, «Назар Стодоля» Т. Шевченка, що заклало підвалини українського театрального репертуару XIX століття. Можна сперечатися, що справило більший вплив на українське культурне життя того століття — «Наталка Полтавка» чи «Енеїда». Проте як літературне явище «Енеїда» на порядок значущіша і самобутніша.

За своїм жанром, як зазначається в літературі, «Енеїда» належить до давнього бурлеску, тобто до «зниженого» і сміхового виконання «високої» теми. Найчастіше при цьому говориться про пародійний характер бурлеску. Як підкреслював М.М. Бахтін, при цьому залишається незрозумілим, на кого тут пишеться пародія. Чи є «Енеїда» пародією на знаменитий твір Верґілія? Якщо ні, то що ж тоді пародіює Котляревський? Плутанина виникає з моралізаторської і політизованої естетики, для якої якщо є сміх, то автор обов’язково когось чи щось висміює, картає і бичує. Поза всяким сумнівом «Енеїда» Котляревського належить до численних сміхових, «низьких» переспівів класичного Верґілієвого твору, що починаються в Європі XVII ст. і продовжуються протягом усього XIX століття (остання «Енеїда навиворіт» з’являється в Росії наприкінці XIX ст.).

Посмішку викликає вже перша фраза: «Еней був парубок моторний і хлопець хоч куди козак». Для багатьох читачів уже цього достатньо —

Попович М. Традиціоналізм і романтизм — 328

далі йде повторення сміхового зіставлення образного ряду високого римського епосу з побутовим і простонародним українським образним рядом. Щоб оцінити характер цього зіставлення, треба знати не тільки переспів Котляревського, а й оригінал Верґілія. В ті часи Верґілія знала кожна освічена людина — це був чи не найпопулярніший римський автор, його читали латиною; сьогодні ми можемо скористатися вже й чудовим перекладом на українську мову М. Білика під редакцією Б. Тена. Отже, початок поеми у Верґілія звучить так:

Ратні боріння й героя вславляю, що перший із Трої,
Долею гнаний, прибув до Італії, в землі лавінські.
Довго всевишня по суші і морю ним кидала сила,
Бо невблаганна у гніві Юнона була безпощадна.
Досить натерпівся він у війні, поки місто поставив,
Переселивши у Лацій богів, звідки рід був латинський,
Родоначальники Альби й мури походили Рима.

Музо, про всі ті причини згадай нам, чию він образив
Волю божисту і що так богів засмутило,
Що навіть мужа такого побожного змусила стільки
Витерпіть бід і пригод; чи такі вже боги невблаганні?

У Котляревського той самий початок звучить так:

Еней був парубок моторний
І хлопець хоч куди козак,
Удавсь на всеє зле проворний,
Завзятіший од всіх бурлак.
Но греки, як спаливши Трою,
Зробили з неї скирту гною,
Він, взявши торбу, тягу дав;
Забравши деяких троянців,
Осмалених, як гиря, ланців.
П’ятами з Трої накивав.

Він, швидко поробивши човни,
На синє море попускав,
Троянців насаджавши повні,
І куди очі почухрав.
Но зла Юнона, суча дочка,
Розкудкудакалась, як квочка,
Енея не любила — страх;
Давно уже вона хотіла,
Його щоб душка полетіла
К чортам і щоб і дух не пах.

Як бачимо, повторення у сміховому варіанті теми Верґілія досить близьке до оригінального тексту і відрізняється не тільки умисно-вульгарною стилістикою, а й сучасним і цілком «високим» за розміром і культурою рими віршем. Для майбутнього «Енеїди» Котляревського чи не вирішальним стала саме та обставина, що вірш її, легкий, невимушений, насичено-образний по-народному і зовсім не сміховий, поклав початок сучасній українській поезії. Сміховий ефект, отже, досягається не тільки подвійним, але й потрійним зіставленням: героїко-епічного латинського

Попович М. Традиціоналізм і романтизм — 329

Енея з сучасною культурою та простонародним і грубим жартом.

Та обставина, що «Енеїда» Верґілія була знайома тодішньому освіченому українському читачеві, має бути врахована і при огляді твору загалом. Сьогодні мало хто може відповісти на запитання, який у «Енеїди» Котляревського сюжет, чим вона закінчується. А у твору є сюжет, і він дублює сюжет Верґілія.

Верґілієва «Енеїда» — етногенетична легенда: там розповідається про звитяжні дії родоначальника римлян, засновника римського народу і римської держави. Центральною темою є тема долі, що формується в боротьбі між різними богами, а у вирішальний момент Юпітер-Зевс дає герою самому визначити майбутнє у чесному двобої з Турном. Доленосна подорож з супутніми нескінченними війнами та боротьбою з природними лихами проходить і через підземне царство. Еней — один із щасливців античної міфології, які побували в царстві мертвих і вийшли звідти живими; він одержує там благословення від батька, пророцтво якого служить йому опертям у боротьбі за майбутнє.

Хоч подорож по «тому світові» у Верґілія не має такого самостійного значення, як у Данте, опис царства Плутона, його п’яти зон Верґілієм є також характеристикою людського світу, людських чеснот та гріхів з висоти містичного лету. Картини мандрів Енея сповнені соковитих деталей, в тому числі є і описи бенкетів, але переважно це — «пири»-битви, з детальними картинами того, куди увійшов спис чи меч і звідки він вийшов.

У «низькому» українському варіанті все набуває іншого смислу. Оповідь перетворюється на звичну для київського спудея комбінацію своєї і латинської мови і образності. За тиждень по прибутті на землю Латина Енеєві троянці «так латину взнали, / що вже з Енеєм розмовляли / і говорили все на ус: / Енея звали Енеусом, / уже не паном — домінусом, / себе ж то звали — троянус». Є в поемі і відверто карнавальна нісенітниця — «борщів як три не поденькуєш /, на моторошні засердчить; / і зараз тяглом закишкуєш, / і в буркоті закендюшить» і так далі. Підкреслена цими мовними пасажами дворядність образної мови — це карнавалізація героїко-епічного світу римської «Енеїди». Сенс такої карнавалізації стане більш зрозумілим, якщо ми згадаємо, яку роль римський образно-символічний ряд відігравав у культурі класицизму.

Позбувшись серйозного легендарного значення, сюжет про приїзд троянців до Лаціуму та їх перемогу над місцевим царем Турном не втрачає сенсу, а набуває типово карнавального змісту: загибеллю карнавального царя завершується будь-який карнавал, вбивство Турна Енеєм перетворюється на карнавальне ритуальне убивство. Подорож Енея з його «обірваними, мов гиря, ланцями» по світу має не стільки героїчний, скільки комедійний характер, бо хоч би де вони опинялися, одразу ж починають залицятися до місцевих молодиць і нестримно й буйно бенкетувати. В моралізаторському тлумаченні твору Котляревського як сатири на вади сучасного йому суспільства центральне місце посідає опис відвідин Енеєм потойбічного світу, де він бачить справедливу кару за гріхи і вислов-

Попович М. Традиціоналізм і романтизм — 330

лює нібито соціальний протест. У виданні «Енеїди», блискуче ілюстрованому Д.[А.] Базилевичем, зображено як у картинах пекельних мук, так і в картині райського блаженства членів Спілки радянських художників України. З однаковим успіхом можна було б твердити, що Д.[А.] Базилевич висміював пороки радянських митців.

У пекло український Еней потрапляє саме так, як це він мав би зробити згідно з народними уявленнями: «густий пройшовши дуже ліс», він побачив, що «на ніжці курячій стояла / то хатка дуже обветшала / і вся вертілася кругом», а з хатки «вийшла бабище старая, / крива, горбатая, сухая, / запліснявіла, вся в шрамах; / сіда, ряба, беззуба, боса, / розхристана, простоволоса, / і, як в намисті, вся в жовнах». Казкова баба-Яга, на яку перетворилася пророчиця Сівілла, веде Енея в дещо модернізовані пекло і рай, описані однаково з гумором. При цьому в пеклі зустрічаються всі, і опис його нагадує ярмарок: «Там всі невірні і христьяне, / Були пани і мужики, / Була тут шляхта і міщане, / І молоді, і старики; / Були багаті і убогі, / Прямі були і кривоногі, /Були видющі і сліпі, / Були і штатські, і воєнні, / Були і панські, і казенні, / Були миряни і попи».

Грішні всі, грішний світ людський, для гріхів панських знайдено своє слово, як і для гріхів чиновницьких та інших. Протиставлення грішників праведникам навряд чи можна приймати всерйоз. Для характеристики раю достатньо згадати одну фразу: «Ні холодно було, ні душно, / а саме так, як в сіряках, / І весело, і так не скучно, / на великодних як святках». Опис райського блаженства вартий цитати:

Сиділи, руки поскладавши,
Аля них все празники були;
Люльки курили, полягавши,
Або горілочку пили,
Не тютюнову і не пінну,
Но третьопробну, перегінну,
Настояную на бодян;
Під челюстями запікану,
І з ганусом, і до калгану,
В ній був і перець, і шапран.

І ласощі все тілько їли,
Сластьони, коржики, стовпці,
Варенички пшеничні, білі,
Пухкі з кав’яром буханці;
Часник, рогіз, паслін, кислиці,
Козельці, терен, полуниці,
Крутії яйця з сирівцем
І дуже вкусную яєшню,
Якусь німецьку, не тутешню,
А запивали все пивцем.

У цій повній гумору апетитній картині райського блаженства — секрет не тільки стилістики, а й всього сенсу «Енеїди» Котляревського. Якщо у Верґілія поема сповнена натуралістичних описів побоїщ, що мають увінчатися торжеством Риму над світом, то у Котляревського маємо натуралістичний, буйний, якийсь рубенсівський опис життєвих радощів, що скидаються радите на нехитрі, невибагливі мрії мандрівників по тернистих шляхах життя. Згодом з’явиться чимало етнографічних описів України, в тому числі й української кулінарії; «Енеїда» й тут має серйозне наукове значення як джерело, але, по суті, це не ілюстрації і не описи — це картини життя, через яке проходять чи хотіли б пройти Еней з земляками. А конфлікти вищих сил, від яких залежить доля людська, нагадують пізнішу «Кайдашеву сім’ю».

Поема «Енеїда», з якої починається нова українська література,

Попович М. Традиціоналізм і романтизм — 331

немов би написана на берегах класичного твору римської літератури, як писалися на берегах священних текстів грубі «ченецькі жарти». Автор ніби переповідає слухачам зміст героїчної епопеї Верґілія, спускаючись до їхнього розуміння, — та так, що і переповідач, і слухачі вмирають зо сміху. Бо ці нібито марґінальні простаки читали поему в оригіналі, знають смак золотої латини, і тому можуть оцінити результат опускання римської героїки в низову повсякденну культуру свого національного буття. Переповідач продовжує з дуже серйозним виглядом; місцями, коли він говорить про мужність і відданість батьківщині своїх земляків, чи то пак Енеєвого мандрівного воїнства, він і справді серйозний.

У результаті поема Котляревського начебто втрачає цілісність, наявну у етногонічній героїчній легенді римлян. Сміхове начало знімає сюжетно-змістову напруженість, все розпадається на окремі картини, поєднані лише темою мандрів. Та й мандри втрачають той раціонально-повчальний характер, який вони мають в численних модифікаціях сюжету блудного сина. Згідно з естетикою карнавалу, сміховий простір неорганізований, це світ хаосу, що протистоїть звичному порядку, світ «навиворіт». Сукупність картин, змальованих «Енеїдою» Котляревського, нагадує радше яскравий літній ярмарок де-небудь в Ізюмі чи Сорочинцях (пригадаємо, що в «Ізюмському ярмарку» у гетьмана Розумовського актори говорили теж не по-нашому, щоправда, не латиною, а по-французьки). Ми бачимо і тих «троянців»:

Педька, Терешка, Шеліфона,
Панька, Охріма і Харка,
Леська, Олешка і Сізьона,
Пархома, Іська і Феська,
Стецька, Ониська, Опанаса,
Свирида, Лазаря, Тараса,
Були Денис, Остап, Овсій
І всі троянці, що втопились,
Як на човнах з ним волочились,
Тут був Вернигора Мусій.

Жидівська школа завелася,
Великий крик всі підняли,
І реготня де не взялася,
Тут всяку всячину верзли;
Згадали чорт знає колишнє,
Балакали уже і лишнє
І сам Еней тут розходивсь...

Отаким «великим криком» і «реготнею» обернулося наше спілкування з предками завдяки великому переповідачеві, який так майстерно зіграв простачка в тому яскравому ярмарковому театрі, яким стала грізна римська легенда, спущена з літературних латинських небес на літературну полтавську землю. На місце виміряної гекзаметрами класичної й класицистської цілісності прийшов все-таки не хаос — прийшла якась внутрішня цільність низового життя, просякнутого відчуттям свободи.

 

Українська романтика і слов’янська ідея

Публікація Котляревським чотирьох частин «Енеїди» не просто збігалася в часі з дискусією про статус української мови, а стала, можна сказати, найбільш значущим аргументом у цій дискусії, що затяглася на довгі роки й десятиліття.

Початок дискусії поклала стаття професора Краківського університету Бандке, опублікована 1818 р. в журналі «Вестник Европы» з приміт-

Попович М. Традиціоналізм і романтизм — 332

ками її редактора, професора М. Каченовського. Польський вчений обстоював думку про те, що українська мова є самостійною слов’янською мовою, натомість скептичний і обережний Каченовський твердив, що це всього лише «малороссийское наречие». Поставлені в дискусії проблеми виходили за рамки філології, йшлося, по суті, про те, чи українці являють собою окрему націю, чи є лише етнічною та діалектною групою єдиного «руського» народу. Поява «Енеїди», літературного твору, що сполучав — з великим почуттям гумору — латиномовну освіченість із культурою, побудованою на народній мові, була немовби декларацією про те, що українська нація, українська мова й українська культура є фактом, який просто треба брати до уваги.

Характерно, що в згаданій дискусії суверенний статус української мови першим відстоює саме польський культурний діяч. Це відображало певні тенденції розвитку польської культурно-політичної свідомості.

Після того, як Польща стала в основній своїй частині провінцією Російської імперії, в середовищі польської еліти визріває ідея об’єднання зусиль з українськими колами, на початку століття поширюється українофільство. В аристократичних салонах співають українські пісні, з’являються численні публікації, де здійснюються спроби зрозуміти не тільки козаків Хмельницького, а й гайдамаків; українська козаччина стає модою. Інтерес до української минувшини захоплює й польських учених; збиранням українського фольклору та вивченням української старовини займався Зоріан Доленґа-Ходаковський (Адам Чарноцький, 1784—1825 рр.), якого слушно вважають не тільки польським, а й українським етнографом і фольклористом. У політичних колах ці тенденції збігаються зі спробами встановити контакти з російськими ліберальними і революційними колами.

Спочатку ці контакти здійснюються в межах масонського руху. В Україні більшість масонських лож були створені польським Великим Сходом; такою була ложа Розсіяного мороку в Житомирі (1787 р.). Але засновані 1818 р. ложі Об’єднаних слов’ян в Києві, Озіріса до полум’яніючої зорі в Кам’янці-Подільському вже об’єднували і польську, і російську інтелігенцію та офіцерство. Полтавська ложа Любові до істини, заснована того ж року, була російсько-українською; вона, до речі, формально так і не діяла, оскільки князь Рєпнін, людина ліберальна, але в межах допустимого, дозволу на діяльність ложі не дав.

Після розпуску масонських лож за рескриптом 1822 р. збереглись таємні товариства, де відбувались контакти між польськими та російськими колами. Назву «Товариство об’єднаних слов’ян» взяла спілка, створена офіцерами в м. Новоград-Волинську; пізніше воно об’єдналося з декабристським Південним товариством. На той час дворяни-українці, які брали участь у таємних товариствах, не мали окремої української національної програми, хоча Південне товариство протиставило федералістські ідеї централістам-північанам. На одному з таємних зібрань, що відбулося в серпні 1825 р. у Житомирі за участю Муравйова-Апостола [один з братів: Матвій Іванович, Сергій Іванович або Іполит Іванович], Рилєєва і польських аристократів, з промовою виступив молодий випускник Кременецького ліцею, поляк, який писав

Попович М. Традиціоналізм і романтизм — 333

українські вірші, Тимко (Томаш) Падурра. Він «зовсім несподівано виступив в ім’я свободи третьої слов’янської національності, малоруської власне... А промовляв з таким захопленням про давні вольності народу на Україні, так образно змалював його минуле, що прихилив до себе серця всіх» *. За іншими даними, тоді йому було доручено поїхати за Дніпро по українських землях, а Муравйов на знак братерства подарував Падуррі залізний перстень.

Після поразки декабристського повстання зусилля польських українофілів спрямовані на здобуття підтримки польському рухові з боку українських кіл. Справжнім подвижництвом можна назвати подорож Падурри через всю Україну аж на Кубань, під час якої він виступав із своїми українськими піснями героїчного і патріотичного спрямування. По дорозі Падурра відвідав І.П. Котляревського в Полтаві, який прийняв його з виразами співчуття й моральної підтримки. Між іншим, музику на тексти Падурри писав один із аристократів Жевуських, Вацлав-Северин, великий оригінал, який багато подорожував, грався спочатку в арабського еміра, а потім — «козака Ревуху». (Одна з Жевуських, за першим чоловіком Ганська, — стала дружиною Бальзака.)

Жевуський загинув під час польського повстання 1831 року. Подорож Падурри не мала наслідків. Цар Микола, занепокоєний перспективою україно-польського зближення, запропонував спочатку князеві Рєпніну створити українське військо для участі в придушенні польського повстання; той взявся за справу, частина українського дворянства хотіла використати цю можливість для відновлення своїх збройних сил, але, на щастя для України, обійшлося без участі українських військ у придушенні польського національно-визвольного руху.

А. Мокрицький. Портрет Є. Гребінки. 1833 р.

Український культурний рух тридцятих — сорокових років став демонстрацією самостійності й самобутності української культури. Проявлявся він передусім у поетичній та прозаїчній творчості (українські вистави в театрах були тоді рідкістю) та етнографічних і фольклорних дослідженнях, особливо після створення у 1845 р. Російського географічного товариства. В різних кінцях України, від Слобожанщини до Карпат, спалахує поетична творчість українською мовою.

За літературним рівнем переважна більшість цих поезій може бути віднесена до так званого «літературного фону». Гімназійні вчителі, відставні чиновники в своїх сільських маєтках, семінаристи, члени петербурзьких та московських земляцтв, сільські священики, польські шляхтичі і навіть ксьондзи переживають радість словесної творчості (тоді існував у Росії надзвичайно

* Цит. за: Кирчів Р. Мовою українського народу // Українською музою натхненні. — К., 1971. — С. 15.

Попович М. Традиціоналізм і романтизм — 334

виразний вислів: «изящная словесность») в українській мовній стихії. Але традиція тільки створюється, переважній більшості мову треба вивчати з самого початку, як вивчав її студентом М. Костомаров, просиджуючи цілими днями у корчмі. Ця хвиля письменства звичайно відноситься до романтичного напряму в українській поезії.

Амвросій Метлинський

Оскільки термін «романтизм» чітко не визначений, можна знайти ознаки, за якими всі ці вірші від досить кострубатих поезій Падурри чи галицьких поетів гуртка «Руської трійці» до харківських професорів-«словесників» Петра Гулака-Артемовського та Амвросія Метлинського, петербуржця Євгена Гребінки та москвича Осипа Бодянського природно вважати романтичними. Щоправда, можна знайти й певні ознаки сентиментального, мелодраматичного й «жорстокого» жанру, який існує вічно і зумовлений близькістю до невибагливого читача, у художньому відношенні — читача-початківця, яким і був тоді й російський, і український масовий споживач культури. Так чи інакше в поезіях звучать сум, почуття самотності, нерозділеного страждання, трагізм, прагнення до високих ідеалів, і принаймні в цьому побутовому розумінні слова культура, що формується в другій чверті XIX ст., є романтичною.

В українській культурі, яка складається в цю добу, є сміховий і «нижній» регістри творчості, вона продовжує традицію «Енеїди», але далеко не завжди з тією вишуканістю, яка властива поемі Котляревського. На сцені українських театрів живуть навіть комедії князя Шаховського — зразок «горілчано-вареничної» псевдокультури. Незважаючи на протести, зокрема Котляревського в «Наталці Полтавці», незважаючи на те, що подібні водевілі мають такий самий стосунок до української культури, як приснопам’ятні анекдоти «вірменського радіо» — до вірменської, вони продовжували знаходити споживача, який не дуже відрізняв їх від «Енеїди».

Образ українця з подвійним дном, не такого вже простака, яким він видається, входить у літературу, поданий з добрим гумором. На довгі роки так увійшов в українську культуру образ Шельменка-денщика, створений Григорієм Квіткою-Основ’яненком. Типологічно цей образ споріднений із широко розповсюдженим в європейській культурі образом слуги чи пари «слуга — служниця», які створюють низовий і сміховий дублі пана чи панської парі. Шельменко-денщик — це, так би мовити, Санчо Панса, але без дон Кіхота. В романтичній культурі України описуваного часу відчувається брак свого дон

Попович М. Традиціоналізм і романтизм — 335

Кіхота і здійснюються спроби знайти відповідну «вертикаль», яка доповнювала б горизонтальний вимір.

Здавалось би, регістр, в якому реалізується українська культурна природа, знайдено: це — сміхова культура, найвиразніше відтворена в «Енеїді». Простонародний жарт стає надзвичайно популярним жанром на початку XIX століття. Це стосується не тільки літератури, але й побуту. Так, сучасники пригадують, що вельможа Дмитро Трощинський страшенно любив ходити на хрестини та інші свята своїх кріпаків, там співав пісень і танцював гопака — незважаючи на свій гонор і вражене самолюбство вчорашнього світського лева.

Ізмаїл Срезневський

Характерною рисою цієї культури, яка зближує її з романтизмом, є нове переживання в ній у вигляді «переспівів» літературних творів спорідненого культурного кола. Сьогоднішнє розуміння авторства було чуже тодішньому красному письменству. Без посилань на авторів повторюються не тільки окремі мотиви, а й цілі твори — це переживається як перевтілення чужого твору в нове культурне середовище. Так, П. Гулак-Артемовський «переспівує» «Пана Твардовського» А. Міцкевича, при цьому досить абсурдно, в «сміховому» українському ключі, який він ніколи не відрізняв достатньо чітко від анекдоту в стилі князя Шаховського, але, кажуть, сам Міцкевич сказав, що вийшло краще, ніж у його польському оригіналі.

Мабуть, ще важливішим є факт переходу деяких поезій в пісенний доробок народу. Деякі з пісень, що вважаються зараз народними, створені поетами-романтиками; так, на слова вірша Віктора Забіли «Гуде вітер вельми в полі» музику написав великий Глінка, з яким поет познайомився в Качанівці у Тарновського, а на слова вірша Михайла Петренка «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю» — аматорка, дочка поета В. С. Александрова. Вірш Михайла Петренка, поета, про якого ми майже нічого не знаємо, дуже довгий і не міг би співатися увесь; той шматок його, що популярний і сьогодні, якось вирваний із контексту і не має, здається, викінченого змісту. Проте це прагнення «злетіти на небо», яке тільки й чути в пісні-романсі, власне, і є тим невизначеним, але виразним сенсом не лише пісні Петренка, а й усієї романтичної поезії.

Велися й теоретичні дискусії навколо питання про культурно-національні особливості українців — байдуже, що їх називали «южными русскими» і розглядали як частину єдиної нації. 1834 р. в Москві виходить книга Юрія Венеліна (псевдонім Юрія Івановича Гуци, закарпатця з-під Сваляви, болгарознавця, автора двотомної праці про болгар). «Можна сказати рішуче, — пише Венелін, — що серце руського народу

Попович М. Традиціоналізм і романтизм — 336

знаходиться на півдні, а голова на півночі» *. Вадим Пассек, український слобідський дворянин чеського походження, в «Путевых записках Вадима» (1834 р.) говорить про традиційну для всіх слов’ян-землеробів сумирність і покірність. А Осип Бодянський 1835 р. в «Московском наблюдателе» пише про небажання російського народу займатися політичним життям, а через два роки, в магістерській дисертації — про свідоме відсторонення народу від політики «вінчаними главами». Риси «споглядальності» Бодянський вбачав якраз у російському фольклорі, якому протиставив «буйну» і «кипучу» українську пісню **.

Найбільш чітко культурно-політичні орієнтації українського руху середини століття формулюються в ідеології «Кирило-Мефодіївського товариства».

 

«Кирило-Мефодіївське товариство».
Микола Костомаров

Перебільшувати роль «Кирило-Мефодіївського товариства» як нелегальної організації було однаково вигідно як царській таємній поліції, так і тим авторам, для яких уся історія є історією або боротьби класів, або визвольних змагань. Тому певний інтерес становить також і «детективний» бік історії Кирило-Мефодіївського товариства.

Він виглядає таким чином. Студент Київського університету Олексій Петров зняв квартиру в домі протоієрея Андріївської церкви, в невеличкому будинку, що стояв десь біля самого верху Андріївського узвозу. Через тонку стінку він чув розмови, що велися в кімнаті в іншого квартиранта, кандидата права Миколи Гулака. Розмови, як він зрозумів, були «антиправительственні». Натхненний цікавістю і природженим провокаторським талантом, Петров завів знайомство з сусідом і поволі почав викликати його на відвертість. Довірливий і азартний Гулак став агітувати Петрова приєднатися до якогось таємного товариства. Петров написав донос на ім’я попечителя навчальної округи. Справа негайно опинилася на столі у головного начальника III відділенням Його імператорської величності власної канцелярії генерал-ад’ютанта графа О. Ф. Орлова (з 1844 р. він змінив на цій посаді О. Х. Бенкендорфа), і той з благословення наступника престолу великого князя Олександра Миколайовича почав справу про арешт Миколи Гулака.

18 березня 1847 р. поліція з’явилася на квартиру Гулака на Андріївський узвіз для обшуку та арешту молодого юриста. Поки йшов перегляд паперів, Гулак попросився до вбиральні. Приставу Андрію Юнкеру здалося, що арештований може знищити важливі докази державного злочину, і він кинувся перевіряти нужник. Сучасної сантехніки тоді не було, і мужньому приставу вдалось викопати в нужнику «преступную рукопись «Закон Божий», брошенную Гулаком. За что назначено в награду: частному приставу Юнкеру 200 рублей серебром, а полицейским служителям 15 рублей серебром» ***. Одержав грошову нагороду і в знак заохочення був прийнятий на постійну роботу в III відділення і донощик, але згодом за нечистоплотність у справах його звідти вигнали й відправили на службу десь в північну глушину.

На цьому, власне, детективна частина закінчується, хоча з’ясування

* Цит. за: Янковский Ю. Патриархально-дворянская утопия. — М., 1981, — С. 139.

** Див.: Там же. — С. 206.

*** Кирило-Мефодіївське товариство. — К., 1990. — Т. 1. — С. 32.

Попович М. Традиціоналізм і романтизм — 337

кола підозрюваних осіб та їх арешти, допити, аналіз документів та оформлення справи зайняли ще деякий час, треба сказати, невеликий, бо вже 26 травня 1847 р. граф Орлов направив царю доповідь про діяльність Кирило-Мефодіївського товариства і пропозиції щодо покарання його членів, з якими Микола повністю погодився. При всій неповороткості тодішньої системи зв’язку і колосальних відстанях — а справа велась під безпосереднім наглядом імператора — варто подивуватись оперативності царського розшуку, що швидко знайшов усіх у різних кінцях краю, посадив, провів розслідування і в три місяці закрив справу.

В справі виявились замішані:

Костомаров Микола Іванович, 28 років, з дворян, професор-ад’юнкт Київського університету;

Гулак Микола Іванович, 26 років, з дворян, кандидат права, влаштовувався на роботу в Раду Санкт-Петербурзького університету;

Білозерський Василь Михайлович, 22 роки, з дворян, учитель з Полтави;

Куліш Пантелеймон Олександрович, 28 років, з дворян, учитель гімназії в Санкт-Петербурзі;

Шевченко Тарас Григорович, 33 роки, з кріпаків, художник Петербурзької Академії художеств;

Навроцький [Олександр Олександрович] Іван Іванович, 24 роки, кузен М.І. Гулака, з дворян, студент Київського університету;

Савич Микола Іванович, 43 роки, з дворян, не служив, поміщик з Полтавщини;

Маркевич Опанас Васильович, 25 років, з дворян, колишній студент, родич Навроцького;

Андрузський Георгій Львович, 20 років, з дворян, студент Київського університету;

Пильчиков Дмитро Павлович, 26 років, з дворян, учитель з Полтави;

Посяда (Посяденко) Іван Якович, 24 роки, із міщан, студент Київського університету.

Були підозрювані ще деякі особи, як, наприклад, студенти Олександр Тулуб, Євген Судовщиков та інші, дехто з них зазнав адміністративного покарання, дехто був виправданий, але в списку тих, хто проходив у справі «Товариства», залишилось 10 чоловік. Граф Орлов особливо зазначав молодість «прикосновенных лиц», яким, крім кількох ініціаторів, було від 19 до 23 років.

Загальний висновок графа О. Г. Орлова звучав таким чином:

«Украйно-славянское общество св. Кирилла и Мефодия было не более как ученый бред трех молодых людей. Учредители его Гулак, Белозерский и Костомаров по самому положению ученых людей в свете, конечно, были не в состоянии ни вовлечь в свое общество военных или народ, ни сделаться скорою причиною восстания. Но вред от них мог произойти медленный и тем более опасный... Дело сие производилось со всей строгостью и можно быть уверенным, что оно вполне исследовано, что следов

Т. Шевченко. Вдовина хата на Україні. 1843 р.

Попович М. Традиціоналізм і романтизм — 338

Украйно-славянского общества не осталось и что с арестованием Шевченко и Кулиша ограничены наиболее действовавшие и украйнофилы, чего однако же нельзя сказать о славянофилах, о чем будет представлен особенный всеподданейший доклад, ибо до славянофилов настоящее дело не касалось и не должно было касаться» *.

Незважаючи на те, що негласний союз було створено із статутом, текстом на зразок програми, таємним членством, мета цього союзу була радше ідеологічною, ніяких спроб організувати політичний переворот ця спілка за своїм складом і характером не могла ставити. Товариство склалося десь наприкінці 1845 р. чи на початку наступного року, воно фактично розпалось уже тоді, коли Білозерський виїхав на службу в Полтаву, влітку 1846 р., а в січні 1847 р. Гулак мав уже бути в Петербурзі. Такі були загальні висновки таємної поліції.

В. Тропінін. Дівчина з Поділля. Початок XIX ст.

З легкої руки Олександра Кониського, який без будь-яких підстав заявив, ніби товариство налічувало близько сотні членів, набула поширення думка про надзвичайну розгалуженість і законспірованість товариства, підхоплена пізніше істориками-марксистами. Як аргумент використовувалось міркування про те, що нібито Микола і його жандарми прагнули приховати від громадськості внутрішню слабкість імперії, — міркування, яке не може бути прийняте всерйоз. Тим більше, що через деякий час конкуруюча фірма, міністерство внутрішніх справ в особі міністра Льва Перовського (одного з нешлюбних синів О. К. Розумовського) та слідчого Ліпранді (старого розвідника й знайомого Пушкіна, «Сільвіо» з Пушкінського «Пострілу») роздмухала до масштабів всеімперської змови так звану «справу Буташевича-Петрашевського». Учасники гуртка Петрашевського, майже такого ж академічного, але з соціалістичними симпатіями, одержали набагато страшніші вироки.

Проте спочатку донос Петрова викликав метушню, і справа уявлялась більш широкою і грізною. В цей час цар одержав таємне повідомлення від австрійського уряду, занепокоєного розвитком панславістських настроїв у імперії і спробами російських слов’янофілів встановити зв’язки з чеськими, словацькими, хорватськими діячами. Зокрема мова йшла про місію в Австрію професора-слов’янофіла Ф. В. Чижова, який провів за кордоном кілька років, зустрічався з багатьма слов’янськими громадськими діячами і саме повертався до Росії. Таємна поліція вже уявляла собі розгалужену змову, в якій беруть участь російські, українські, польські та інші слов’янські націоналісти-романтики типу Мадзіні.

Імперська таємна поліція дуже швидко вивчила українські зв’язки

* Кирило-Мефодіївське товариство. — Т. 1. — С. 68.

Попович М. Традиціоналізм і романтизм — 339

Чижова — а вони були давніми. Чижов був домашнім учителем Гната Галагана, на цей час уже відомого українського діяча, друга Т. Шевченка, був добре знайомий з сімейством Ханенків у Новгород-Сіверському. Чижов певний час жив у сімействі Михайла Маркевича, брата відомого українського етнографа та історика Миколи Маркевича; а про стосунки його з дружиною Михайла, дівоче прізвище якої — Лобисевич, жандарми відразу ж зафіксували всі плітки. Крім того, Чижов був давнім знайомим М. В. Гоголя. Проте слід виявився хибним, ніякого стосунку до українського гуртка Чижов не мав, і взагалі розмова з ним більше наводила жандармів на думки про корисність слов’янофільської ідеології.

Після завершення слідства по Кирило-Мефодіївському товариству III відділення зайнялося загальними, можна сказати, теоретичними дослідженнями слов’янофільської проблеми. У справу пішли й таємні агенти, які стежили за професорами-слов’янофілами і відтак доносили Орлову і Дубельту всі плітки, та аналітичні розвідки. При цьому поліцейські «вчені» спиралися на «західницькі» аналізи слов’янофільства, в тому числі статті В. Г. Бєлінського. Результатом стала доповідна записка графа О. Ф. Орлова імператору, що містила досить точні оцінки слов’янофільського та українського руху з позицій самодержавства.

В. Тропінін. Портрет українського селянина. 1810-1820 рр.

В проекті доповіді Орлова царю про слов’янофілів ці оцінки більш виразні, ніж у скороченому його варіанті, який і був поданий государю. Там про слов’янофільство говорилося: «Цей напрямок, з одного боку, вельми важливий, він може зміцнити самостійність і силу народу, з іншого — породжує джерело внутрішніх коливань, бо як владні племена піклуються про встановлення своєї народності, так рівно піклуються про це племена підвладні: поляки хочуть бути поляками, малоросіяни малоросіянами» *. В тексті, підписаному Орловим, ця фраза випала, але залишилась думка. «Всі вони не змовники, не зловмисники і захоплюються тільки: слов’янофіли модним напрямком наук, а украйнофіли палкою любов’ю до своєї батьківщини, але уряд повинен вжити певні заходи обережності як щодо слов’янофілів, щоб вигуки їх про приєднання до Росії іноземних слов’ян не викликали невдоволення сусідніх держав, що володіють слов’янами, так і особливо проти украйнофілів, бо думки останніх про відновлення народності їх батьківщини можуть повести малоросіян, а за ними і інших підвладних Росії до бажання існувати самобутно» *.

Ця думка особливо виразно сформульована в оцінці небезпечності

* Кирило-Мефодіївське товариство. — Т. 3. — С. 306

Попович М. Традиціоналізм і романтизм — 340

діянь Шевченка й Куліша, даних III відділенням в доповіді царю про товариство. Там зокрема сказано: «...Шевченко набув між друзями своїми славу значного малоросійського письменника, а тому вірші його подвійно шкідливі й небезпечні. З улюбленими віршами в Малоросії могли посіятись і згодом вкорінитися думки про уявне блаженство часів гетьманщини, про щастя повернути ці часи і про можливість Україні існувати у вигляді окремої держави» *.

Т. Шевченко. Портрет П. О. Куліша. 1847 р.

У ті роки жоден серйозний громадський діяч не міг навіть подумати про державну самостійність України як реальну політичну мету чи хоча б перспективу. Близький до кола кирило-мефодіївців Микола Маркевич розмірковував про самостійність майже в дусі «Історії русів»: «Якщо припустити, що ми склали б окрему державу, то Мазепа був би царем... Що б ми виграли?.. Із втратою гетьманських прав ми втратили надії бути гетьманами і нічого більше» **.

Цар і його таємна поліція розуміли справу краще: вони бачили тенденцію і, може, неусвідомлювану мету українського культурного руху — державну самостійність України.

Серед учасників Товариства, не рахуючи Шевченка, чи не найяскравішою особистістю був Микола Гулак (1822—1899 рр.). Юрист за фахом, він пізніше викладав також математику в школі і, будучи аматором, одержав результати, що заслужили визнання Паризької академії. Головним його захопленням залишалась гуманітарія, він став справжнім поліглотом, рідкісним на той час знавцем кавказьких мов; висновок Гулака про те, що грузинська мова належить до індоєвропейських, помилковий, але це геніальна помилка — знайти спорідненість між картлійськими та індоєвропейськими мовами міг лише лінгвіст з надзвичайно широким баченням. У ході слідства Гулак тримався по-рицарському, він нікого не видав і брав на себе авторство всіх знайдених паперів, посилаючись на дане ним слово честі; священний синод направив до нього в Олексіївський равелін сповідника-священика, дозволивши переступити дане ним слово «в вищих інтересах», але й це не змінило поведінки Гулака.

Справжнім натхненником та ідеологом Товариства був не Гулак. І не Куліш, дуже активний на той час письменник; про Куліша слід говорити окремо і пізніше, оскільки головна його діяльність належить до другої половини століття. Зовсім окремо стоїть постать Тараса Шевченка, який приїхав до Києва вже із славою українського генія й з власним сформованим світобаченням. Ставлення членів Товариства до нього було мало не побожне. Лідером гуртка та ідеологом культурно-політичного руху загалом був безумовно Костомаров.

* Кирило-Мефодіївське товариство. — Т. 1. — С. 67.

** Маркевич Н. А. История Малороссии. — М., 1842. — Т. 1 — 4. — С. 584-585.

Попович М. Традиціоналізм і романтизм — 341

Микола Костомаров

Микола Іванович Костомаров (1817 — 1885 рр.) був позашлюбним сином воронезького поміщика, відставного капітана та його кріпачки Тетяни, з якою він пізніше одружився. Микола Костомаров був здоров’я слабкого, до того ж помисливий, нервовий, вразливий і запальний. До чужої біди він був надзвичайно чутливий, завжди повний співчуття до різних нещасних і при цьому дуже непрактичний. Ув’язнення Костомаров переніс важко, в засланні жилось йому надзвичайно сутужно, бо заборонено було служити по педагогічній та науковій частині. Він був заручений перед арештом, але все зруйнувалося в’язницею та засланням, і Костомаров після звільнення так і прожив життя одинаком, із мамою. Діяльність Костомарова активно продовжувалась і в пореформенний період, але світогляд, що привів до створення програми і статуту Кирило-Мефодіївського товариства, залишався засадово таким, яким він склався ще в молоді роки.

Програма Товариства — це той самий «Закон Божий» або «Книги буття українського народу», який Гулак спочатку намагався викинути, а потім брав на себе. Вона є, по суті, переспівом «Книги народу польського і пілігримства польського» Адама Міцкевича. Написана вона в псевдонародному стилі й водночас як наслідування Біблії (звідки «Книги буття»). Ані підробка під народність, ані підробка під Біблію Костомарова не бентежать, — він був глибоко релігійним, але й народність стала для нього своєрідною релігією.

Засадовою для «Книг буття» є та ж ідея, яку поділяли й російські націоналісти-романтики: кожен народ має свою місію в історії, реалізуючи певні функції «світового духу». Різниця між російським, польським та українським тлумаченням історії світового духу полягає в постулюванні особливої української місії в світі, яка випливає із традиційного українського волелюбства. Україна «не пропала, бо вона не знала ні царя, ні пана, а хоч був цар, єсть так чужий, і хоч були і єсть пани, так чужі, хоча ті пани і з українського роду, однак не говорили по-українськи, суть виродки, а справжній українець не любить ні царя, ні пана і знає одного Бога» *.

Так формулюється українська національна ідея. Тут вона не збігається з ідеєю релігійною, згідно зі статутом Товариства, говориться про слов’янську єдність незалежно від релігійних розходжень, прокламується можливість примирення розбіжностей в християнських церквах. Разом з тим підкреслюється, що на християнстві ґрунтуватимуться в майбутній слов’янській федерації і право, і освіта. Принциповий харак-

* Кирило-Мефодіївське товариство. — Т. 1. — С. 258.

Попович М. Традиціоналізм і романтизм — 342

тер має статутне положення: «Як все суспільство в сукупності, так і кожен член його повинні свої дії узгоджувати з євангельськими правилами любові, кротості і терпіння; правило ж «Мета виправдовує засоби» товариство визнає безбожним» *.

Микола Гулак

Спілку з такими ідейно-організаційними принципами можна назвати християнсько-демократичною.

Автором статуту був Василь Білозерський (1825—1899 рр.), його принципи члени Товариства приймали одностайно, як і ідею слов’янської федерації. Білозерський пояснював неминучість прийняття цієї ідеї таким чином: «Ясно, зрештою, що окреме її (України) існування неможливе; вона буде знаходитися між кількома вогнями, її будуть тіснити і вона може мати гіркішу долю, ніж мали поляки» **.

Залишалося не зовсім зрозумілим, в чому полягає «українськість». Сам Костомаров, як людина до краю совіслива, мав тут певні сумніви й докори сумління у зв’язку з тим, що керувався радше загальнодемократичними ідеями, і що він, власне, росіянин. Можемо судити про це з листа Куліша до нього: «Навіщо ви говорите, що ви не українець? Що тільки з гуманістичної ідеї крутитеся між нами? Ми даємо вам право громадянства, при тому ж матінка ваша — українка. Я не можу вас так любити, як люблю, коли вважаю українцем. Чи можна так відкидати таке дорогоцінне для нас ім’я?» ***.

Якщо Костомарову не зовсім ясно було, як розуміти слова «українець», «український» стосовно індивіда, то він мав чітке уявлення, що таке національність як народний дух.

Принципи аналізу «народного духу» були реалізовані Костомаровим в його магістерській праці 1844 р. «Про історичне значення російської народної поезії». Загальні ідеї він виклав значно пізніше, мабуть, найясніше це йому вдалось у проекті програми свого курсу, запропонованому Казанському університетові 1857 року. Костомаров виходить із того, що слід розрізняти зовнішнє та внутрішнє життя народу. Зовнішнє життя, або фактична історія (Костомаров вживав замість слова «факт» введене тоді М. Погодіним слово «быль») є історія окремих осіб. Життя ж народу, мас, їх страждання, радості й дії — це його внутрішнє життя. «Нам треба побачити бідного поселянина в його хаті, прислухатися до його домашньої мови, пізнати його спілкування з сім’єю і сусідами» ****.

Отже, «бытовая история» як внутрішня історія протистоїть «былевой истории» як історії зовнішній; до першої належать старожитності, археографія, до другої — власне історія та археологія.

Життя народу, за Костомаровим, поділяється на: 1) фізіологічне

* Кирило-Мефодіївське товариство. — Т. 1. — С. 152.

** Там же. — С. 269.

*** Там же. — С. 392.

**** Бобров Е. Эпизод из жизни Н. И. Костомарова // Русская старина. — 1904. — Т. III. — С. 607.

Попович М. Традиціоналізм і романтизм — 343

(місцевість, клімат, етнічні особливості, здоров’я, тілесний склад і зовнішній вигляд, здібності); 2) політичне (держава, сусіди, захист, сила та слабкість держави); 3) суспільне (церква, громадянство, промисли, дім, суспільний побут як поєднання людей між собою, власне, все те, що на Заході називалось «громадянським суспільством»); 4) духовне (ставлення народного духу до верховної істоти, людини і природи: релігія, народні поняття й марновірства, виховання, освіта, література народна та писемна).

Микола Костомаров вбачав у народі, в масах, в його «внутрішній історії» ту духовну силу, яка спроможна рухати поступ. У програмі вивчення різних форм життя цього народного духу максимум тверезих настанов вченого-дослідника. Водночас це і є та романтична «вертикаль», якої бракувало українському поетичному середовищу. Тепер саме з висоти «народного духу» оцінюватимуться явища національної історії.

Чи можемо ми сказати, до якого варіанту європейської концепції «національного духу» ближчий Костомаров — гегелівської класичної чи Шеллінгової романтичної? Навряд чи відповідь була б однозначною. Так чи інакше формула «українська національна ідея» породжена романтичною та ідеалістичною філософією. Костомаров приймав романтизм європейського національного руху, сполучаючи ідею особливої української місії з орієнтацією на світовий історичний прогрес.

Венти українських карбонаріїв не було. Але до ідей, сповідуваних товариством, були близькі чи не всі провідні особистості тодішньої культурної України: Михайло Максимович, Микола Маркевич, Гнат Галаган, Олександр Ханенко, Осип Бодянський, всі ці імена не дарма зустрічаються в актах справ про Товариство. Можна сказати, що саме воно ініціювало спорудження тієї «вертикалі», якої так бракувало українській культурно-політичній перспективі. Цією вертикаллю стало романтичне звеличення Народу.

Кирило-Мефодіївське товариство успадковує від масонських, потім декабристських громад «слов’янство», спрямоване насамперед на подолання українсько-польського антагонізму і встановлення міжнаціональної солідарності й рівноправності в слов’янскому колі, включаючи Росію. Вплив західного національно-визвольного романтизму на український гурток був більш природний, ніж на ідеологію російських слов’янофільських націонал-патріотів. Те, що нагромаджувалось в народознавстві та народолюбстві колишніх харківських студентів і в абстрактному гуманізмі послідовників німецьких ідеалістів з їх ученням про «природне право» та національну ідею, кристалізувалось у тих перших і наївних формулах кирило-мефодіївців, що відкривали нову сторінку української політичної свідомості та української культури.

 

Галичина і революція 1848 р.

1795 р. після поділу Польщі приєднано до Австрії «Королівство Галіції та Лодомерії», і південна Польща одержала назву «Нова», чи «Західна» Галичина (1809 р. приєднана до князівства Варшавського, з якого 1815 р. викроєно «республіку Краківську»). 1846 р. в Кракові відбулось польське повстання, 1847 р. — пов-

Попович М. Традиціоналізм і романтизм — 344

стання Мєрославського в Пруссії, в Познані, після якого відбувся гучний процес, і Мєрославський опинився у в’язниці, звідки його визволила революція в Німеччині 1848 року. Після повстання «республіка Краківська» ліквідована, з 1846 р. Східна та Західна Галичина адміністративно — один коронний край Австрії з центром у Львові. В сукупній польсько-українській Галичині польське населення переважало, а в містах особливо. Політичний режим Австрії був м’якший, ніж у Росії, і польські національні кола прагнули перетворити Галичину на опертя незалежницького і культурного польського руху.

Після повстання 1831 р. поляки втратили національну школу в Росії, у них лишився тільки Краківський університет, закритий 1846 року. Польським центром дедалі більше ставав Львів.

Відносини між польським та українським населенням Галичини були стосунками двох громад, що протистояли одна одній як культурно, так і релігійно. Українська («русинська») громада була переважно селянською, очолювала її греко-католицька церква. Вся освіта й культура в першій половині XIX ст. контролювалася уніатським кліром.

У річищі просвітницьких реформ цісаря Йозефа австрійські українці одержали певні освітні можливості. Єпископ Бачинський добився 1774 р. у Відні при університеті заснування Barbareum — Богословського інституту для молоді з Галичини та Закарпаття. 1783 р. засновано Центральну греко-католицьку Семінарію у Львові і Studium Ruthenum при Львівському університеті (Львівська єзуїтська академія була закрита цісарем після заборони ордену єзуїтів, а пізніше, 1817 р., поновлено Львівський університет з викладанням німецькою мовою). Цісар запропонував викладати в уніатській семінарії українською мовою, але уніатський клір ображено відмовився. Використовуючи галицькі говірки для спілкування з простими віруючими, греко-католицькі священики міцно трималися за старовинну диглосію: сакральною мовою церкви і культури взагалі залишався галицький звід церковнослов’янської. В цьому консерватизмі виявлявся характер національної свідомості, яка за умов Галичини ототожнювалась із релігійною.

1808 р. відновлено галицьку митрополію. Серед перших кандидатів — старий Андрій Бачинський, але став митрополитом Антін Ангелович (1756—1814 рр.), єпископ Перемиський, колишній учитель цісаря Йозефа; після його смерті — теж перемишлянин Михайло Левицький.

Михайло Левицький (1774—1858 рр.) — перший кардинал-українець, підготував єпархіальний синод 1818 р., що ухвалив закладати парафіяльні школи з викладанням «порусинському», видав катехізм, буквар і катехітичні науки для дітей. Єпископ Левицький брав участь у Віденському конгресі 1815 р.; з 1816 р. він галицький митрополит, з 1848 р. — примас Галичини. Був ініціатором опіки греко-католицьких консисторій над українськими народними школами, настанови українських катехітів по гімназіях (1856 р.), викладів догматики (1849 р.) та утворення кафедри пасторального богослов’я і катехітики при Львівському університеті. Його співробітником та однодумцем був Іван Могильницький (1777—1831 рр.), наглядач шкіл перемишлянської єпархії, крилошанин перемиш-

Попович М. Традиціоналізм і романтизм — 345

лянської капітули (в католицькій, з XIX ст. і греко-католицькій церкві канонік, крилошанин або капітуляр — вищий священницький титул; дійсний крилошанин є членом капітули при єпископі). Могильницький 1816 р. заснував перше в Галичині культурно-освітнє «Товариство галицьких греко-католицьких священиків для поширення письмами просвіти й культури серед вірних». 1817 р. він же заснував у Перемишлі дяковчительський інститут.

1794 р. в Почаєві вийшли «Науки парохіяльнія» ченця Юліана Добриловського (1760—1825 рр.) в перекладі з «славенорускаго на простий й посполитий язык руский». О. Добриловський написав також низку пісень, серед яких «Дай же, Боже, в добрий час», що співалася на кожному патріотичному зібранні в 40-50 роки.

Греко-католицьке духівництво становило підвалину галицького «освіченого класу». В домашньому побуті у нього панувала польська мова, по-українськи вміли говорити і дедалі активніше використовували мову простого люду для спілкування з ним, пов’язані були родинними зв’язками із шляхтою; як і православні, одружувалися, і були покоління священиків, а також поповичі, які йшли в інтелігентні професії. Велику роль в громадському і культурному житті Галичини відігравали дяки. Духівництво було поспіль консервативне, але природно, що саме в середовищі духівництва виникали перші порухи народолюбства.

У Львівській семінарії існував інтелігентний гурток, що одержав назву «Руська трійця». Гурток склався навколо Маркіяна Шашкевича (1811—1843 рр.), Івана Вагілевича (1811—1866 рр.), Якова Головацького (1814—1888 рр.). Перші збірки поезій та статей, підготовлені за ініціативою Шашкевича, були рукописними; 1837 р. гурток видав народною мовою збірник «Русалка Дністровая». У 1846—1847 рр. вийшов у двох томах альманах «Вінок русинам на обжинки», у виданні брата-близнюка священика Якова, журналіста Івана Головацького.

Але питання про те, яка мова літературна і до якого народу належать русини, цим не було розв’язане. В кінці XVIII — на початку XIX ст. патріоти-русини борються насамперед проти переведення «руської мови» на латинський алфавіт. Вживання народної мови ще не означало національної самоідентифікації — невелика частина вважала себе русинами, які не мають нічого спільного з Наддніпрянщиною, переважна більшість ототожнювала себе з «Малою Руссю», питання про спільність з «Великою Руссю» тоді не було таким гострим, але антипольські настрої сприяли посиленню проросійських. Консерватори пізніше, у 50-ті роки, називали себе «твердою Руссю», «старорусинами», «твердорусинами» (їх супротивники образливо — «москвофілами» або «кацапами»). До 60-х років «старорусини» мали переважний вплив у церкві та громадській думці загалом.

Писав на «язичії» Денис Зубрицький (1777—1862 рр.) — історик-«твердорусин», архівіст, дослідник історії Галичини і Львова. В 1835 р. і 1839 — 1840 рр. Львів відвідав Погодін і встановив контакти з групою Зубрицького. У 1839—1840 рр. склався гурток — «Погодінська колонія» (брати Головацькі [Іван Федорович і Яків Федорович], Б. Дідицький, І. Гушалевич, М. Малиновський, С. Шехович та ін.)

Попович М. Традиціоналізм і романтизм — 346

Революція 1848 р. поділила колишню «Руську трійцю» на ворожі табори.

У березні 1848 р. спалахнула революція у Франції, у квітні — в Австрії. 16 квітня імператор Фердинанд І скасував панщину, 25 квітня проголосив конституцію. Проте революція тільки починалась — вона переростала на розвал імперії. Почалось повстання італійців та угорців, спрямоване на боротьбу за національну незалежність, слов’яни імперії прагнули до федеративного устрою. Ліберальний Захід, особливо Англія і США, вітали поляків і надто Кошута, який був з тріумфом зустрінутий у Лондоні після поразки революції і жив на запрошення американського уряду в США. І Кошут, і Міцкевич побували в Стамбулі — Туреччину європейські ліберали розглядали як антиросійську силу.

2 травня 1848 р. у Львові заснована Головна Руська Рада. Вона складалася з 30 членів, серед яких переважали священики; головою ради був львівський єпископ Григорій Яхимович, майбутній галицький митрополит, його заступником, фактичним організатором усієї роботи на місцях, а згодом і головою ГРР — львівський крилошанин Михайло Куземський (1809—1879 рр.), активний просвітницький і політичний діяч. Організація влади на місцях («поменші ради» та окружні організації) спиралася на церковні деканати.

У першому ж числі газети «Зоря Галицька» маніфест ГРР проголосив приналежність русинів до 15-мільйонного «великого народу» і головним завданням поставив об’єднання всіх русинських земель в Австрії в один коронний край. У червні русини взяли участь в слов’янському з’їзді в Празі, 19 жовтня 1848 р. при активній організаційній роботі М. Куземського зібрано Собор руських учених у Львові, організовано Народний дім і Галицько-Руську Матицю у Львові.

Головна Руська Рада прийняла національний символ галицьких «русинів» — жовтого лева на блакитному полі, що спирається на жовту скелю. Золотий (жовтий) лев на блакитному полі щита був геральдичним знаком Лева II та Андрія Юрієвича 1323 р., а пізніше вживався польською адміністрацією як символ Руського воєводства. Цей знак був вміщений на прапорах Народних гвардій в кількох галицьких містах, де вона була створена, та на прапорі батальйону «руських стрільців», що воював проти угорців, а також на Народному домі у Львові та на його печатці. Звідси і жовто-блакитний прапор, прийнятий ГРР (яка не встановила, який колір угорі, який знизу). На вибір кольорів вплинув також той факт, що обидві закарпатські єпархії — мукачівсько-ужгородська і пряшівська — мали жовто-блакитні прапори.

На Всеслов’янському з’їзді у Празі інші делегації співали свої гімни, а українці — «Многая літа». Головна Руська Рада прийняла як гімн галицьких українців пісню отця Івана Гушалевича, священика із Калушського повіту, «Мир вам, браття, всім приносим».

Військово-політична активність ГРР виявились у заходах щодо створення військових частин на захист австрійської монархії. Указом від 14 березня 1848 р. Фердинанд І створив по імперії загони Національної гвардії (оборона конституційного ладу передбачена їх статутом від 8 квітня). В Галичині першими почали створювати свою гвардію поляки (близь-

Попович М. Традиціоналізм і романтизм — 347

ко 2000). Народну Гвардію організовували за закликом ГРР у Стрию, Жовкві, Бережанах, Станіславі, Тернополі та Яворові, але тільки в останньому зібрали близько 300 чоловік. Проти угорців створено «Народну самооборону» та «Батальйон руських гірських стрільців». Революція 1848 р. підтвердила за русинами репутацію вірних «тірольців сходу».

В цей час активну роль відіграє юрист із Закарпаття Адольф Добрянський (1817—1901 рр.), виходець із с. Рудлів на Земплинщині (Словакія), що з 1840 р. працював у Пешті. Будучи членом ГРР у Львові, він склав проект створення русинської автономії з русинських земель Австрії. Цей проект упродовж усієї наступної історії аж до 1914 р. формулював головну політичну мету русинських організацій Австрії — утворення окремої від поляків автономної україно-руської території в імперії.

У 1848—1849 рр. Добрянський був австрійським комісаром при російській армії. 19.10.49 р. датовано написаний ним меморандум цісарю про поділ Угорщини на національні дистрикти, який був згодом прийнятий, після чого у 1849 — 1860 рр. Добрянський став намісником «Руського дистрикту» з центром в Ужгороді. Добрянський вважався одним із чільних «твердорусинів» проросійської орієнтації; він змушений був подати у відставку 1860 р. у зв’язку з посиленням угорських позицій при підготовці нової конституції.

У 1848 р. переслідувань від угорців зазнав культурний діяч із Пряшівщини, канонік Пряшівської капітули Олександр Духнович (1803—1865 рр.), послідовний противник угорського асиміляторства. На Закарпатті були дуже популярними його пісні — «Я русин бив, есьм і буду», що співалася замість гімну, і «Подкарпатськії русини» (гімн закарпатців у 1919—1938 рр.). У 1850 р. Духнович організував культурно-освітнє товариство «Литературное заведеніе Пряшовское», 1853 р. видав підручник для народних шкіл «Книжица читальная», катехізис, молитовник, написав драму народною мовою «Добродітель перевищає богатство».

Незначна частина львівського українства підтримувала революційні тенденції й перейшла до співробітництва з бунтівними поляками. Вони організували «Руський Собор», орган якого «Дневник русский» редагував один із «Руської трійці» — Іван Вагилевич, який покинув священництво.

Головна Руська Рада ліквідована австрійським урядом 1851 року. Реальними наслідками її діяльності стали Народний Дім у Львові та «Галицько-руська матиця». Обидві організації створено на зразок подібних інституцій в Чехії та інших краях Австрії.

«Галицько-руська матиця» як товариство для просвітньої та видавничої справи заснована 1848 р. каноніком М. Куземським, який був його першим головою. Вона дуже активно діяла в 1849—1850 рр., видавала популярні книжки та підручники, зокрема «Читанку» Шашкевича. В роботі «матиці» активну участь брав Яків Головацький, який став професором «руської» мови і літератури у Львівському університеті. Він друкує 1849 р. «Три вступительнії преподаванія о русской словесности» і «Граматику руского язика», все в москвофільському дусі.

Народний Дім у Львові створений 1849 р. за ініціативою Л. Трещаківського Головною Руською Радою;

Попович М. Традиціоналізм і романтизм — 348

йому відведено урядом будинок Львівського університету, зруйнований артилерією під час боїв 1848 року. У 1851 — 1864 рр. будувався коштом пожертв великий будинок, пізніше у Народного Дому було кілька будинків і церква у Львові, двоє сіл в перемишлянському повіті, музей, бібліотека, видавництво. Аж до 1914 р. Народним Домом у Львові керували москвофіли. Народні доми такого типу поширювалися по всій Галичині, пізніше й по Буковині.

У 1848 р. у Львові виходить газета «Зоря Галицька». Редагували її журналіст і правник Антін Павенцький (1818—1889 рр.) в 1948—1850 рр., Михайло Коссак в 1850 р., в 1850—1855 рр. — Іван Гушалевич. У 1848—1851 рр. «Зоря Галицька» виходила народною мовою, 1851—1854 рр. «язичієм», потім знову народною мовою аж до закриття з фінансових причин 1857 року. «Зоря Галицька», «письмо повременноє для справ народно-політичних, церковних, словесности і сільського господарства галицько-руського і буковино-руського народа», була провідним часописом австрійських «русинів».

Таким чином, «весна народів» для українських провінцій Австрійської імперії була передусім періодом національної консолідації проти поляків та угорців під проводом консервативного греко-католицького духівництва. Політичне керівництво українських («русинських») кіл підтримувало і цісарський уряд проти повстанців Кошута та поляків, і російську військову інтервенцію.