История Полтавы

Кочубей, Виктор Павлович

• 

Подробности

Просмотров: 69581

В. П. Кочубей.

Кочубей, Виктор Павлович (1768 † 1834). Домашнего образования, получил его в домe дяди по матери у кн. Безбородко, закончил образование в Женеве. Известный государственный деятель в эпоху Императоров Александра I и Николая I. К. 24 лет от роду он был послом в Константинополе. При учреждении министерств, К. был первым министром внутренних дел. В 1827 г. был председателем Государственного Совета. В 1831 г. получил княжеское достоинство и сделался родоначальником нынешних князей Кочубеев. В 1834 г. государственный канцлер по внутренним делам. Скончался по дороге в Диканьку, 2 июля 1834 года. Владимирский губернатор, кн. Долгорукий, бывший при нем, так характеризует его: "во всю службу мою, я не могу вспомнить времени, в которое она столь приятна была для меня, как под начальством Кочубея. Я находил честь и удовольствие зависеть от него. По мнению моему, не было министра в России просвещеннее и способнее. Сам он обходился с губернаторами благородно и без надменности; холоден от природы, он не допускал ни которого из них ни к какой краткости с собою, но всегда был вежлив и благопристоен. В письменных его сношениях не было никакой суровости: приятно было исполнять его приказания. Он не играл службой, а исправлял ее со всевозможной деятельностью; не кичился своим титулом, но всю тягость нес и разделял ношу неослабно, был строг с разборчивостью, никогда злобен или спесив". (Долгорукий — Капище моего сердца, 337—338 стр.).

См. о нем:

Сын Отечества, т. 5;

Северная Пчела, 1834, 133 и 140;

журнал Министерства Народного Просвещения 3 и 5;

Московские Ведомости, 1834, 53.

Не мало о нем материала в журналах "Русская Старина", "Русский Архив" и др., а также во многих трудах, относящихся к эпохе Александра I. (Шильдер-Шульднер — История Александра I и др.).

Сборник Императорского русского исторического общества т. 26 и 29,

журналы комитета министров I, II,

Архив Государственного Совета;

Шильдер — Император Александр I,

Иконников — "Граф Мордвинов и его время";

Варадинов — "История министерства внутренних дел",

Бантыш-Каменский "Словарь" т. III;

Журнал Министерства Народного

Просвещ., 1835, 3;

Долгорукий — "Капище моего сердца";

Записки Вигеля, Державина, Богдановича — История Александра I,

Русский биографический словарь, где есть подробная его биография, 366—382 стр. и др.

Источник:

Павловский И. Ф. Полтавцы: Иерархи, государственные и общественные деятели и благотворители. Полтава, 1914. Стр.195-197

 

Кочубей, Віктор Павлович [Кочубей Виктор Павлович] (11/21.11.1768-3/15.06.1834, помер по дорозі в Диканьку) — державний діяч і дипломат, дійсний таємний радник, граф (1799 р.), князь (1831 р.).

Походив з відомого козацько-старшинського роду. Навчався в аристократичному пансіоні в Петербурзі, Упсальському університеті (Швеція), прослухав курс лекцій Лагарпа у Франції. У 1784—1797 рр. перебував на дипломатичній службі в Швеції, Великобританії, Туреччині. Після перевороту 1801 р. входив до Негласного комітету, був одним із ініціаторів реформ Олександра І. Обіймав у Російській імперії високі державні пости віце-канцлера (1798 — 1801 pp.), управляючого Колегії іноземних справ (1801 — 1802 pp.), першого в історії імперії міністра внутрішніх справ (1802 — 1807, 1819 — 1825 pp.), голови Державної ради і комітету міністрів (1827 p.), державного канцлера у справах внутрішнього цивільного управління (1831 p.). Не приховував, що вважає кріпосне право "гігантським злом", але не приховував і своєї боязні "потрясінь". В своїй політиці дотримувався принципу: ні в чому не послаблювати існуючого порядку. В. Кочубею належать слова, що стали типовими для "малоросійської ментальності": "Хоч і народився я хохлом, я більший росіянин, ніж хто інший... Моє становище підносить мене над усякими дріб'язковими міркуваннями" (читай: ідеями української самобутності). У той же час князь любив свою полтавську батьківщину. Збудував у родовому маєтку в Диканьці розкішний палац, в якому в 1817 р. приймав імператора. В диканському маєтку князя В. Кочубея вперше в Російській імперії були застосовані сільськогосподарські машини. В сім'ї Кочубеїв було 13 дітей. Сини зробили успішну цивільну й військову кар'єри; доньки вдало вийшли заміж. Але найбільшої слави з дітей В. Кочубея зажила в рідному краї донька Ганна, чиє коротке життя пов'язується з красивою легендою про диканський Бузковий гай.

Із "Дневника" О.С. Пушкіна (1834 р.):

"Два тижні як одержано тут звістку про смерть кн. Кочубея. Вона справила сильну дію; государ був невтішний. Нові міністри повісили голову. Здавалося, смерть такої нікчемної людини не повинна була зробити жодного перевороту в провадженні справ. Але така бідність Росії в державних людях, що й Кочубея ніким замінити! Ось думка про нього: "C'elait un esprit eminemment conciliant, nul n'excellait comma lui a trancher une question difficile, a amener les opinions a s'entendre etc..." [Це був розум вищою мірою примирюючий; ніхто не вмів так добре, як він, вирішити якесь питання, привести думки до порозуміння і т. ін. — фр.] Без нього Рада іноді перетворювалася ледве чи не на бійку, так що змушені були посилати за ним хворим, щоби його присутністю втихомирити хвилювання. Справа в тому, що він був людиною гарно вихованою, — і це в нас рідко, і за те спасибі. Про Кочубея сказано: Под каменем сим лежит граф Виктор Кочубей. / Что в жизни доброго он сделал для людей, /Не знаю, черт меня убей. Згоден; але епіграму припишуть мені, і уряд знову на мене скопилить губу".

Із спогадів кн. Долгорукого "Капище моего сердця" (1835 р.):

"По мнению моему, не было министра в России просвещеннее и способнее. Сам он [В.П. Кочубей] обходился с губернаторами благородно и без надменности; холоден от природы, он не допускал ни которого из них ни к какой краткости с собою, но всегда был вежлив и благопристоен...

Он не играл службой, а исправлял ее со всевозможною деятельностью; не кичился своим титулом, но всю тягость нес и разделял ношу неослабно, был строг с разборчивостью, никогда злобен или спесив".

Джерело:

Білоусько О. А., Мирошниченко В. І. Нова історія Полтавщини. Кінець XVIII - початок XX століття. Стор. 70-71