История Полтавы

Чудные мысли об украинском национальном деле

• 

Подробности

Просмотров: 5072

Михайло Петрович Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу.

Публікується за виданням: Драгоманов М. П. Вибране («...мій задум зложити очерк історії цивілізації на Україні») / Упоряд. та авт. іст.-біогр. нарису Р.С.Міщук; Приміт. Р.С.Міщука, В.С.Шандри. — К.: Либідь, 1991. — 688 с. («Пам’ятки історичної думки України»). Стор. 461-558.

Джерело: Електронна бібліотека "Чтиво".

Вперше під назвою «Чудацькі думки: Листи на увагу мудрим людям через редакцію "Народа"» ця праця надрукована в журн. «Народ» (1891, № 7, с. 97 — 103; № 9, с. 141 — 145; № 10 — 11, с. 165 — 173; № 13 — 14, с. 197 — 204; № 17 — 18, с. 233 — 237; № 20 — 21, с. 277 — 280; № 22, с. 297 — 302; № 23, с. 321 — 324; № 24, с. 344 — 350). Авторська дата Salmannsdorf bei Wien 1891 сент. 15. Наступне, друге видання здійснив І. Франко у Львові 1892 p., супроводивши його своєю передмовою, в якій, зокрема, вказав, що «Драгоманов згодився на це нове видання і зволив для нього ще раз переглянути текст своєї розправи і поробити деякі поправки та додатки». Пізніше праця включалась до празького (1937) і київського (1970) видань творів М. П. Драгоманова. В останньому — без четвертого і п’ятого розділів.

Подається за окремим львівським виданням 1892 р.

Були ще перевидання цієї праці у 1913 і 1915 рр. - Т.Б.:

Драгоманов М.П. Чудацькі думки про українську національну справу / Михайло Драгоманов. – 3-тє вид. – Київ : [Криниця] ; Друкарня А.І. Гросмана, 1913. – 159 с. (див. "Чтиво").

Драгоманов М.П. Чудацькі думки про українську національну справу / Написав Михайло Драгоманів ; [Пеpедм. І.Я. Фpанка; Післямова М.К. Залізняка]. – [Відень] : Наклад і друк партійної друкарні, 1915. – 121, [3] с. (див. "Чтиво").

Переведення в html-формат: Борис Тристанов. Примітки упорядників перенесено під відповідні абзаци. Нумерація сторінок перенесена на початок сторінки. Коментарі автора сайту позначені Т.Б. Посилання у тексті і покажчику, крім посилань на сторінки, відкриваються у новій вкладці. Предметно-іменний покажчик створений автором сайту.

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 461

Михайло ДРАГОМАНОВ

ЧУДАЦЬКІ ДУМКИ ПРО УКРАЇНСЬКУ
НАЦІОНАЛЬНУ СПРАВУ

І

Вступне слівце: Чому я обертаюсь до редакції «Народу» ¹.
Проби моєї розмови з громадою в «Зорі» і нещасний кінець їх.

¹ «Народ» — громадсько-політичний журнал (1890 — 1895), який виходив у Львові та Коломиї за редакцією І. Франка та М. Павлика. Орган радикальної партії. Створений з ініціативи й почасти на кошти М. Драгоманова. Тут він надрукував, крім «Чудацьких думок...», «Австро-руські спомини», «Листи на Наддніпрянську Україну» та багато інших матеріалів.

Дуже б мені хотілось просто приступити до деяких поважних речей, про котрі остатніми часами говорив «Народ» та й другі руські видання, так деякі причини примушують мене почати з переднього слівця. Бачите, мені судилось переносити мою розмову з одної хати в другу, то й треба не тільки представитись перед новою компанією, а ще й пояснити їй, через що й про що ведеться моя розмова.

Ну, так, — за дозволом, — починаю!

Років з два тому назад прочитав я одну допись в «Зорі» ². Певно, багато з читачів «Народу» зна оцю газету, що виходить у Львові. В тій дописі говорилось про справу дуже важну взагалі й дуже близьку до мого серця, та й звісну мені трошки більше, ніж звичайному галичанину, а власне, про справу українського письменства в Росії. Дописач наводив, що в Росії цензори, царські урядники, що мусять переглядати рукописи перед друком, звичайно не дозволяють друкувати українських книжок. На це горе дописач радив спосіб — дивоглядний: посилайте цензорам, казав він, більше рукописів, то вони хоч багато заборонять, а все-таки дещо зостанеться, то й ви будете мати більше українських книжок, ніж тепер.

² «Зоря» — літературно-суспільний двотижневий журнал у Львові (1880 — 1897). З 1884 р. — орган Наукового товариства імені Шевченка. Незважаючи на різні ідейні орієнтації членів редакції, зумів стати загальноукраїнською трибуною. В «Зорі» ж розпочалася полеміка між Вартовим (псевдонім Б. Грінченка), автором статей «Хто ж винен?» (1888. № 10) та «Де ж наша робота?» (1888. № 13 — 14) і Чудаком (Драгомановим) («Лист у редакцію "Зорі". 1889. № 4).

Мені така рада видалась так, якби хто радив людям виставляти вовкові найбільше овець: мовляв, хоч вовк і поїсть більше, та й вам зостанеться. Ну, а як вовк ненажерний трапиться, або й два вовки з лісу вийдуть? Я й надумавсь на іншу раду: коли вже нема сили ні хіті вовка прогнати, то хоч овець замкнути та перевести в другу кошару, і не давати зовсім ні одної книжки цензорам російським, а всі друкувати, напр., в Галичині.

Надумавшись на таке, я схотів і свою думку поставити на суд громадський. Хто-небудь подума, що це так легко. В Галичині, мовляв, є чимало газет, котрі, знай, одно кажуть, що раді б всяку руську

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 462

думку подавати до громади, а «Зоря» навіть щороку молить всіх русько-українських писачів підпирати її як «єдину літературну газету русько-українську» своїми працями. І видається «Зоря» немов від Товариства імені Шевченка, котре повстало за гроші, давані з умовою, щоб усяка русько-українська думка без огляду на те, чи людина належить до якого гурту чи кружка, могла виходити на світло. Так на ділі ж це зовсім не так. І Товариство імені Шевченка, і «Зорю» держать в своїх руках люди, про котрих досить буде сказати, що вони не схотіли в своїй друкарні печатати творів самого Шевченка, бо вони бояться його думок. Тож ті люди печатають у себе тільки таке, що ні в чім не йде проти їх думок і інтересів, і майже тільки твори таких людей, котрі їм завше були покірливі, мов вівці пастухові.

Я ж, бачите, провинився перед тими людьми, між іншим, тим, що не раз виступав проти них з думками Шевченковими, то мені зав’язані двері в усі їх видання. Тільки на той раз впорядчиком «Зорі» був чоловік особисто добренький ³, — я й зважився післати йому мою думку про українські книжки і цензорів у Росії. Та тільки я не смів підписувати своєї думки своїм іменем, ні навіть викласти її просто, а сказав її так, мов чудацтво, над котрим я ж перший посміюсь, коли почнуть з неї кепкувати.

³ Йдеться про Олександра Борковського, українського педагога й перекладача.

В такій одежі пройшла моя думка в «Зорі» і навіть звернула на себе увагу декого. Осмілившись, я і в другий раз посунувсь з моїми думками у «Зорю». Пригода була така, що важко було промовчати. Бачите, якийсь землячок, назвавшись Турист ⁴ (тобто Подорожній), надрукував у «Правді» допис мовбито з Іспанії про те, як один іспанський писач ганьбив російське письменство. Кажу: мовбито з Іспанії, бо в допису тому таке пороблено з іспанськими словами, якого не зробить ніхто, хто навіть два дні походить по вулицях першого іспанського містечка. Дописач просто витяг кілька уступів зо старого іспанського писателя, котрі були переказані в однім російськім же виданню, та й послужився тими витягами, щоби відбити в наших русинів охоту читати російські книжки. (Вже один такий захід кілько вартий!) Подивіться, мовляв, що каже про ці книжки такий освічений чоловік, та й покиньте читати писання таких з натури нікчемних людей, як росіяни!

⁴ «Турист» — псевдонім В. Б. Антоновича, який переказав у своєму «Листі подорожнього» (Правда. 1889. № 6) негативні враження іспанського критика Хенера Помпейо від російської белетристики, висловлені ним у мадрідській газеті «El libéral».

Справа, зачеплена д. Туристом, досить цікава й сама по собі, й по способу, як вона була виложена, так що вп’ять важко було промовчати, і я вп’ять, надівши маску чудака, написав свої думки в «Зорі» ⁵, а добренький редактор «Зорі» вп’ять її напечатав. На цей раз моя допись наробила багато галасу ⁶: «Правда» кинулась на мене з піною коло рота, деякі земляки листами й словесно виступили проти моїх думок. Я допевнивсь, що майже усі, хто проти мене виступав, зовсім не зрозуміли моїх думок: одні через те, що не схотіли зрозуміти, другі, може, через те, що я не вмів їх розказати, треті, певно, через те, що справа занадто складна і деякі боки її потребують зовсім

⁵ Це стаття «В справі відносин українців до російської літератури» (Зоря. 1889. № 8 — 11) теж за підписом Чудак.

⁶ Йдеться про статті «Національне питання в Росії» публіциста й письменника Трохима Зіньківського (Т. Звіздочота; 1861 — 1891) та «Відповідь "Зорі"» О. Кониського.

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 463

нового підходу, а не такого, до якого в нас звикли. Були, впрочім, і такі, до котрих можна було прикласти слова Возного в «Наталці Полтавці»: «Лукавиш, теє-то як його, моя галочко, а добре розумієш» і котрі навмисне переносять спір на таке поле, де б нічого не могло вирости, окрім будяків. Найгірше було те, що багато людей були підбурені проти моєї статті, а самої її вони не бачили. Так одному дуже щирому чоловікові сказано було, буцімто я просто раджу занехаяти усяку українську письменську працю і захвалюю усе, — таки усе, — що написано по-московськи. Добре, що я мав пригоду розмовитись з тим чоловіком і що він мені щиро, без усяких викрутасів, переказав те, що він чув про мою статтю. Розмова наша скінчилася так, що ліпшого не можна було й ждати: земляк ⁷, довідавшись, що я справді маю на думці, передав мені 1000 франків на запомогу письменській справі в напрямку, котрого я боронив, і позаяк коло того часу д. Павлик казав мені, що хоче закласти газету «Народ», то я й зараз же назначив ті гроші на це діло.

⁷ Очевидно, Микола Васильович Ковалевський (1841 — 1897), член Старої громади, який майже всі свої кошти передавав Драгоманову на видання української нецензурної преси.

Очевидно, що з усяким земляком, що зацікавився моєю дописсю в «Зорі» й нападом на неї в «Правді» й деінде, не можна було розмовитись усно, то я мусив уп’ять послати нову допись у «Зорю», де обговорював нові боки поважної для нас справи відносин українського письменства до російського й узагалі України до Росії.

Післав я свою допись у «Зорю» та й жду місяць, другий, третій: нема ні статті моєї в «Зорі», ні звістки. Нарешті, прошу одного приятеля спитатись в редакції «Зорі», що сталось з моєю дописсю, і взяти її, коли вона не буде там печатана.

Відповідь дістав я таку, що моя стаття надійшла якраз перед тим, як сталась пригода в Галичині: арештування кількох гостей із Росії й трьох галичан (дд. Франка, Павлика й Скородинського, урядника «Просвіти»). Тож редактор «Зорі» й собі налякався й, порадившись з товаришами, спалив мою працю, не читавши її. Остатньому я тим скорше вірю, бо навіть найполохливіша людина, прочитавши мою працю, встидилась би свого переполоху, бо в ній не було аж нічогісінького політичного, нічого страшного навіть для Росії, а тим паче для конституційної Австрії.

Ну, що робити з такими панами?! Хіба видати процес перед судом за страчене добро, котре було їм вручене. Якби я давав пакунок, а редактор був капітан корабля, що, почувши вітрець, подумав, що то вже буря, й покидав усю вагу в море, то я б, може, й виграв процес, а тепер ще біг зна!

Найгірше для мене й для моєї справи те, що я не тільки втратив час, але перенісся в місто, де в мене навіть нема джерел, по котрим я писав спалену допись.

А тим часом противники моїх думок не вгавають і рвуть їх і мене особисто з усіх боків.

Особисті напади й лайки можна залишити без відповіді. Скажу тільки про одну і то найбільше через те, що сама редакція «Народу»

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 464

зачепила одну з тих лайок, котрими мене обсипають різні добродії в «Правді». Вони мене лають, між іншим, обрусителем і об’єднителем. Про моє обрусительство говорити не буду ^*, а про моє об’єдинительство скажу, що слово це само по собі порожнє: важно, коло чого, коло кого й як хто хоче об’єдиняти. Я ж справді завше хотів побачити об’єдинення освічених, добрих і чесних людей в нашій країні й по сусідніх сторонах і народах коло праці для волі, освіти й добробиту всіх тамошніх людей і завше боровсь проти всякого роз’єдинення, котре вносять між тих людей неволя, неуцтво й сліпе своєлюбство, навіть і тоді, коли ці темні сили вкриваються одежами народолюбства.

Але, окрім особистого спору, єсть незгоди в думках, і незгоди щирі, котрі можна всунути, хоч іноді не в самих суперечників, так між тими, хто, не чуючи голосу другої сторони, гнеться на той бік, звідки чує слово. Так ось з огляду на таких людей не можу я залишити спору, що почав було у «Зорі», і мушу його тепер перенести у «Народ».

Бачу я добре, що це не так-то вигідно й для мене, й для читачів «Народу», між котрими єсть багато таких, що не бачили попередніх дописів у «Правді» ні в «Зорі», й котрі не так учені, щоб розуміти все в їх викладі. Через це се я мушу почати з того, що виложу, про що був у мене спір з «Правдою», а далі зупинюсь на нових точках спору.

 

II

Що я хотів сказати в «Зорі» про російське й українське письменство. Космополітизм і національство.

Іспанський писатель, за котрого почавсь у мене спір з «Правдою», осердивсь на свою публіку й узагалі на західноєвропейську за те, що вона борзо чита тепер твори російських писателів (Гоголя, Тургенєва, Достоєвського, Л. Толстого й ін.) в перекладах французьких і інших. Він схотів показати іспанцям і взагалі західним європейцям, що їм не личить звертати увагу на російські писання, бо вони, мовляв,

^* Якби діло йшло про самого мене, то я б зважився «проковтнути жабу», як кажуть французи, й заприсягти перед «прекрасними масками», котрі видають «Правду», в тім, що мені таки лежить коло серця українство. Може б, після цеї присяги яка-небудь щира, хоч слабенька, душа не так би боялась прочитати уважно мої думки про те, що шкодить, власне, українському духу. Та як мені вважатись на такий сором після того, як «прекрасні маски» об’явили, що всі галицько-укр[аїнські] радикали тільки з опортунізму признають національний грунт? Цікаво б хоч почути, з якого, власне, опортунізму???

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 465

не підходять до європейського духу, а надто іспанського. Замість того, щоб радіти з життя, — каже він, — росіяни сумують. Вони все говорять про нещасних та бідних та оступаються навіть за покараних в криміналах. (Бачите, росіянам мало того, що людина засуджена сидить в криміналі; вони довідуються, за що засуджено? що довело людину до вини, навіть коли вона справді винна? і піднімають питання, чи не була яка загальна причина вини, котра тільки виявилась на тій людині, та чи не можна б усунути ту причину: горе, бідноту, темноту й т. ін.?) Покиньте, каже той іспанець своїм землякам, читати такі книжки: їх пишуть люди не нашого духу, не нашої навіть крові, а азіатської, жовтої, перейняті наскрізь не нашою вірою, а буддівською. (Остатні слова, бачите, натяк на те, що в породу росіян увійшло чимало народів фінських та турецьких, котрих старі вчені, що ділили всіх людей на світі на п’ять пород, прозвали були жовтошкірими, як європейців прозвали білошкірими. Так на лихо, віра має мало спільного з породою й шкірою. Напр., Будда, царевич в азійській Індії, що виробив віру, котра справді з сумом погляда на життя людське та при тім навчає, як вменшувати сумні боки життя братством та взаємною поміччю між людьми, був, як і всі його земляки, не жовтої, а також нашої, білої шкіри.)

Вже з того, що ми сказали вище про суд згаданого іспанця про російське письменство, видно, що він, власне, не різнить нас, русинів-українців, від москалів, що він і в нас бачить ту ж саму кров, хоч виразно й не говорить про нас, а про всіх людей на сході Європи. Та й справді, хіба наші селяни, що склали такі пісні, як «Та нема в світі так нікому, як бурлаці молодому», або наш Шевченко не так само оступаються за бідноту, навіть за арештантів? От я й хотів нагадати оце нашому землякові, котрий хотів відбити судом іспанця наших людей від найліпших книг російських, котрі тепер перекладаються на різні мови та читаються по всім світі, і показати йому і подібним йому, що, засуджуючи російське письменство за те, що в нім є найліпшого, він засуджує заодно й найліпше, що єсть у нашім письменстві. Я навів приклад другого іспанського ж таки писателя, котрий зовсім інакше дивиться на російське письменство і, власне, цінить у ньому те, що перший ганьбить.

Я спинивсь на прикладі першого писателя іспанського і його думках про кров російську, буцімто інакшу від крові іспанської, бо це давало мені нагоду розібрати одну справу, про котру частенько говориться в наших часописях, та, як мені видається, дуже неслушно, тобто про народний, або породний дух, характер і таке інше.

Справу оцю я й тепер попробую обговорити знову й навіть з новими додатками і почну з основ її, оглядаючись на тих читачів «Народу», котрі не бачать «Зорі», і до того ж на менше вчених читачів «Народу», бо тепер частенько вже й у книгах і часописях, писаних навіть для селян, говориться про такі речі, як народний дух і відповідні йому народні святощі, котрі б то всі мусять поважати і т. ін.

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 466

Подібні намови ведуться з різних поводів, з котрих одні слушні, а другі зовсім неслушні. На світі дійсно є різні народи, або людські породи, котрі відрізняються одні від других найбільше мовою, почасти лицем і тілом, звичаями, одежею, струментами і т. д. В старі часи, коли люди були менше розсудні, ніж тепер, то між різними народами були часто сварки не тільки за здобич, а просто через те, що неподібне в однім народі вважалось людям другого за щось смішне або й відразливе, і народи жахались один одного або ворогували проміж себе от так, як, напр., кінь жахається верблюда або собаки ворогують з котами й т. д. Коли серед деяких народів повстало попівство і впорядковані віри, то ті народи стали вважати других, що їхньої віри не держались, за нечисті, прокляті богами. Тоді й сварок між різними народами стало ще більше, бо такі попівські народи вважали навіть обов’язком своїм попереду зовсім нищити, а потім силою повертати чужі народи в свою віру. Через такі й другі сварки між народами стало так, що в деяких сторонах один народ став паном над другим, от, напр., як у Чехах німці над чехами або в нас у Галичині поляки над русинами.

В новіші часи по наших сторонах, у Європі, вже не робиться так, щоб пануючий народ вибивав підданого, а все-таки панування показується в тім, що, напр., людей підданого народу примушують говорити в школах, судах, а то й у бесідах мовою пануючого народу, а мову підданого, а також і звичаї його висміюють і т. ін.

Згодом розумніші люди стали думати, що й такий нагніт одного над другим — річ неправедна та й нерозумна, невигідна для загалу народу навіть пануючого, бо, по найменшій мірі, дражнить людей — сусідів і відводить їх від спільної праці над добробитом. З таких думок почались в усій Європі рухи, котрі йдуть до того, щоб кожна людська порода у своїй країні або навіть у своїм місті чи селі сама порядкувала свої справи й жила собі, як сама хоче. Коли який народ був поділений між кількома державами і це перешкоджало частинам цього народу жити вільно, то люди в тих частинах змагались до того, щоб поєднатись у одну державу.

З таких рухів до вільності й поєднання різних частин одного народу остатніми часами найголосніший був рух серед італьянців. Довго вони напружались, поки не повиганяли неприязних людові князів та королів, увільнили дві свої країни (Ломбардію й Венецію) від Австрії, а третю (Римську околицю) — від попівського уряду папи і склали одне королівство з досить вільними порядками. (Певно, між читачами «Народу» є люди, котрі добре пам’ятають війну між австріяками й італьянцями в 1859 і 1866 pp., після котрої Австрія відступилась від Ломбардії з містом Міланом і Венеції.)

Усі освічені люди похваляли змагання італьянців до вільності й до єдності державної і ставили італьянський рух у приклад другим подібним у других народів. Такі рухи прозвано національними,

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 467

від латинського чи італьянського слова націо, націоне, т. є. порода, народ.

Тільки ж і в італьянськім національнім руху була й є одна приключка, а власне та, що не всі італьянці зібрались в одну державу, італьянське королівство. Зостались осібно від нього, між іншим, ті, що живуть у Швейцарії, в країнах Тессінській і Граубюнденській. Вони в свій час дуже помагали братам своїм в Італії добути волі та єдності, а все-таки ніколи й не думали й не думають прилучатись до них в одну державу. Через що це? А через ті порядки, в яких вони живуть у Швейцарії.

Швейцарія — це спілкова всенародна держава, тобто спілка малих країн, в котрих увесь народ вибирає собі на час (звичайно на 2, на 3 роки) уряди. Там депутати від усіх країн і той уряд, що вони вибирають, порядкують справи, спільні всім країнам, як військо, цло, пошту, залізні дороги і т. ін., а всі краєві справи, в тім числі всі школи, порядкують крайові уряди. Від того там не тільки в кожній країні, але в кожнім місті й селі люди беруть науку в школах, пишуть до всіх урядів, говорять в судах тою мовою, якою сама країна або громада хоче, тобто такою, якою в країні або в громаді говорять. До спільного ж уряду швейцарці згодились дати волю обертатись на всіх головних мовах, якими говорять у Швейцарії, тобто на німецькій, французькій і італьянській.

От через те, коли б швейцарські італьянці пристали до королівства Італії, то нічогісінько не виграли б як люди національності італьянської, а стратили б, принайменше тепер, немало: перемінили б свої виборні крайові уряди на королівські, мусили б служити по кілька років солдатами та відбувати походи в далекі краї, тоді як тепер у Швейцарії постійного війська нема, а всі молодші люди по кілька тижнів у рік муштруються з офіцерами, а потім дістають додому гвери та й стріляють ними чи самі, чи по товариствах, а воювати швейцарці на чужині не можуть, а тільки тоді б воювали, якби хто напав на їх державу. Всю оту волю тепер би стратили швейцарські італьянці, коли б прилучились до держави Італії, та до того мусили б платити більше цло і всякі податки, щоб удержувати королівський уряд та військо. От через що швейцарські італьянці радо братаються з королівськими у спільнім письменстві, всяких умілостях та штуках, а все-таки не думають відділятися від Швейцарії, котру вони порядкують вкупі з людьми чужої мови й інших звичаїв — з німцями та французами.

З цього прикладу виведемо собі таку думку, що національність сама по собі одно, а державна єднота національності — друге.

Цю різницю багато людей забуває в другій породі людській, котра після італьянців майже вся зібралась у одну державу, — в німців. Ще тридцять років назад в Європі було кілька німецьких держав, котрі були сполучені в одну спілку, в котрій старшим уважався цісар Австрії. Після нього найбільше землі мав король прусський.

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 468

Німці ті не були, властиво, під чужими урядами, як колись італьянці міланські та венеціанські, — і в деяких малих державах мали більше волі й освіти, ніж у більших, як Прусси або Австрія. А все-таки багато з німців хотіли бути в одній державі, щоб дорівнятись великим сусіднім державам: Франції та Росії.

Після довгого часу вагання сталось так, що Прусси побили Австрію, виключили її з німецької спілки, і прусський король став цісарем і над меншими німецькими державами й командиром над усім їх військом. Прусські підходи до цісарства німецького не подобались панству й цісареві французькому, і з цього вийшла війна між німцями й французами, після котрої німецьке цісарство відібрало від Франції дві країни — Ельзас і Лотарінгію. Країни ті залюднені переважно німцями, та тільки французька держава давно вже прилучила їх до себе. Люд німецький там не дуже тому протививсь, бо французькі королі, щоб прихилити його до себе, вменшили силу панів над селянами й міщанами, скасували державні уряди попівські, а сто років тому назад селяни та міщани в Ельзасі і Лотарінгії вкупі з усіма французькими повставали проти тяжкого уряду королів та проти останків панщини, тоді як військо королів прусських та менших німецьких князів приходило до Франції оступатись за її короля та за панів. З того часу ельзасці та лотарінгці, хоч все-таки говорили по-німецькому і хоч де в чому терпіли від французького уряду, а все-таки були радніші належати до французької держави, ніж до німецьких, і привикли звати себе французами.

От тепер німецькі державники відібрали від Франції Ельзас і Лотарінгію, не питаючи її людей і явно проти їх волі. Як тільки можна, ельзасці і лотарінгці кажуть, що вони хочуть вернутись до Франції, а німці їм на те відповідають: ви німці по нації, ви наші брати породою та мовою, то й мусите бути в одній державі з нами, а не з французами. Добре братерство проти волі!

Але цісарство німецьке не стало на тім тільки, щоб прилучити до себе насильно німців в Ельзасі й Лотарінгії, воно забрало й кілька міст, де людність дійсні французи, принайменше говорить по-французьки, а по-німецьки не вміє. Про ті міста німецькі державники кажуть, що вони потрібні для німецької держави, бо там можна держати добрі кріпості проти Франції. І по такій рації тепер німецький уряд усяко тіснить французів по тих містах і взагалі в Ельзасі й Лотарінгії, перешкоджає тамошнім людям їздити у Францію, а французам до них, виганяє французьку мову зі шкіл ельзаських і т. ін. І все це робиться для користі німецької національності.

Подібне ж робиться в німецькій державі і з поляками. Ще давно королі прусські забрали частину польських земель, але обіцялись залишити полякам їх національність і навіть волю приймати до себе поляків з других країн, відходити до них, торгувати з ними і т. ін. Хоч згодом прусський уряд почав ламати ті обіцянки, та все-таки дещо з них зоставалось, напр., в школах, а надто в нижчих, в прусській

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 469

Польщі учено по-польському. Аж тепер, коли прусський король став німецьким цісарем, то й польські країни, що йому піддані, прилучено просто до німецької держави, і там заведено німецькі порядки, і, між іншим, майже зовсім вигнано польську мову із шкіл, а щоб польська мова і в громадах не піддержувалась перед німецькою, то виганяють з німецької Польщі людей, зарібників, що прийшли туди з Польщі російської та австрійської, і таких, що там живуть змалечку, і навіть, що служили прусськими вояками. З того вигнання багато родин дізналось недавно великого горя. І все це робиться для того, щоб уберегти німецьку національність від польськості.

З цих прикладів про німецьку державу можна вивести, що національна єднота в державі не завше може вести до більшої вільності і що думка про національність може бути причиною і насилування людей і великої неправди.

А з італьянцями так виходить ще інший клопіт: між іншим, італьянців є чимало в Австрії, в країнах понад Адріатичним морем, найбільше по містах, бо по селах там живуть майже самі серби. До якої національної землі треба застосувати ті країни? Багато італьянців кажуть, що ті країни мусять належати до Італії раз через те, що вони колись були підданими венеціанської держави, а вдруге, через те, що коли ті італьянці, що живуть там в містах, найосвітніші, а виділити міста від сел важко, то вся сторона мусить бути італьянською. Знов же багато сербів кажуть, що як по селах людей більше, ніж по містах, то вся та сторона й з містами мусить бути сербською. Де можна, по містах італьянські ради місцеві перешкоджують закладати школи сербські та примушують і сербів учитись по-італьянськи. Якби сила в крайових радах дісталась сербам, то вони так само робили б з італьянською мовою. І обидві сторони покликуються на національність і її потреби.

Звівши докупи всі ці приклади, як італьянські, так і німецькі, правдолюбива людина мусить прийти до того, що сама по собі думка про національність ще не може довести людей до волі й правди для всіх і навіть не може дати ради для впорядкування навіть державних справ. Треба пошукати чогось іншого, такого, що б стало вище над усіма національностями та й мирило їх, коли вони підуть одна проти другої. Треба шукати всесвітньої правди, котра б була спільною всім національностям.

Так всесвітню правду люди почали виробляти собі вже давно. Років уже за 500 до Христа була в Азії держава персидська, котра обнімала кілька національностей, досить освічених. В тій державі перси панували над другими, та все-таки піддані народи вже не вважались за бидло персів; закони писались не на самій персидській мові, а на кількох, котрими говорили головніші народи в державі; уряд порядкував дороги, канали, будинки не в самій персидській землі, а й по других. Коло того ж часу в Індії виробилась віра буддівська, котра навчала, напроти старій вірі індійських попів, що всі люди

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 470

рівні з природи, й котра проповідувалась різним народам, а не одному тільки індійському. Трохи згодом у нас, у Європі, серед греків розумніші люди, філософи (любомудри) стали навчати, що всі люди однакові та що треба любити не тільки свою батьківщину, своє місто, а весь світ, усіх людей. Такі філософи звали себе космополітами, тобто світовими горожанами [громадянами].

Про грецького філософа Сократа розказується, що коли його питали, де його батьківщина, то він відповів: уся земля, даючи тим знати, що він себе вважав горожанином усякого міста, де тільки є люди. Від греків космополітичні думки перейшли до римлян, котрих держава обняла багато різних народів у Європі, в Африці й Азії. Римський філософ Ціцерон, викладаючи науку учеників Сократових, казав, що «вони думали, що люди родились на світ, щоб поєднатись з подібними їм і витворити з ними вкупі товариство цілого роду людського». Ціцерон так викладає думку про природній зріст у людини такого космополітичного почуття: «Проміж усім, що є почесного в людей, нема нічого славнішого і такого, що б так далеко йшло, як товариство людей з подібними їм. Це товариство і ці взаємини інтересів, ця любов до людського роду починається з прихильності батьків до своїх дітей, далі обіймає родичів, приятелів, сусідів, росте в горожанина, котрий дбає о добро цілого міста і свого народу, розширюється на подружні нашому народи і закінчується товариством усього роду людського».

Така космополітична наука перейшла у віру християнську. Стара жидівська віра рахувала на самих тільки жидів і домагалася, щоб усякий, хто пристав до неї, приймав жидівські національні звичаї, напр. обрізування. Того ж хотіли і від християн перші апостоли, чисті жиди, як Петро. Апостол Павло, жид погречений, навчав, що перед Христом нема жида, ні грека, ні обрізаного, ні необрізаного, ні варвара, ні скіфа, як нема й ні пана, ні раба, ні мужа, ні жінки, — а все одно (Лист до галатів, III, 28 — 29. До колосян, III, 11). Павлове християнство взяло гору над Петровим і пішло по всяких народах Азії, Африки й Європи, і з нього виросла віра, котра себе стала звати по-грецьки католицькою, тобто загальною, а по римськи — універсальною, тобто світовою, і тим себе й відрізняла від старих вір, що їх звала крайовими, або народними, національними, або, як говориться на мові, що вживається в наших церквах, язичеськими. (Язик-бо значить по-церковному те, що по-нашому мова і народ або нація).

Християнство стало, значить, другою вже світовою, а не національною вірою після буддівства. З того часу, як розійшлось християнство по великій частині світу, між різними народами християнськими, не глядячи на їх мови й звичаї, виробилось щось загальне, початок братерства. Окремі нації стали себе вважати частинами одної родини і звались: християни мови або нації італьянської, французької, англійської, німецької і т. ін., і навіть коли люди одного

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 471

народу робили щось негарне людям другого, то перші жалілись на весь християнський світ, що, мовляв, з нами поступають не по-християнськи.

Після християнської віри в Західній Азії виробилась ще нова віра арабина Магомета, котра теж хотіла бути світовою, а не національною і теж обняла різні народи: арабів, єгиптян, персів, турків і др.

З цих трьох світових вір дві, християнська та магометанська, ворогували проміж себе, а коли всередині їх теж почались незгоди, то різні церкви ворогували проміж себе та нищили людей не менше, коли не більше, як нищили їх війни національні. Аж ось розумніші та добріші люди по різних вірах стали думати, що не слід чіпатись до других за різні церковні звичаї та думки, а що треба поставити над усіма церквами людськість і всіх людей всіх вір признати братами. Подібні думки вже проявлялись давно серед буддівців, а років з дві сотні тому назад почали часто проповідатись і серед християн, найбільше серед так званих протестантів, що відпали від римської церкви. По всіх освічених сторонах повстали нові філософи, котрі впять стали звати себе космополітами, або світовими горожанами і проповідали братство всіх народів. Коли навіть повстали в Європі рухи національні, то і ті рухи оперлись, власне, на космополітичні думки: мовляв, коли всі народи однакові брати, то не слід, щоб один народ панував над другим. Так думка про людськість поставлена була вище над думкою про націю та віру, з їх осібними звичаями, урядами та інтересами, і стала таким суддею посеред суперечок проміж націями й вірами та основою до волі кожної нації й віри в тих границях, поки нація чи віра не неволить других.

Аж ось саме тоді, коли нові філософи вже років 100 тому назад досить виробили думку про світове горожанство [громадянство], або братство, всіх людей, по деяких країнах Європи, ближчих до нас, справа почала повертатись назад, до старих національних думок. Об’явилось це перше в німців через осібні обставини, в котрих жили німці сто років назад. Німці були поділені між різними державами, а на заході мали сусідою велику французьку державу, котра часто вступалась в німецькі внутрішні справи. Окрім того, багате французьке королівство служило й німецьким князям прикладом розкоші, й французька мова почала вживатись серед німецьких князів і панства замість рідної, котру панство німецьке почало навіть зневажати. Коли французи сто років назад скасували в себе панство й королівство і через те почалась війна між німецькими князями й французами, то багато освічених німців раді були, що французи побивають німецьке військо, і почали навіть прилучати німецькі міста до нової французької держави.

Але незабаром старі вояцькі й королівські звички знову прокинулись у французів; вони завели собі замість вільної держави цісарство зручного вояка Наполеона, а той почав завойовувати німецькі землі та обдирати їх, як старі вояки.

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 472

Тоді в німців прокинулась ненависть до французів, а далі до всього французького. Поскільки німці хотіли скинути з себе французьке панування та підняти пошану до своєї мови, цей німецький національний рух мав рацію й не тільки не йшов проти космополітичної думки (про всесвітнє братство), а навіть просто опирався на ній. Але поскільки в німцях пішла ненависть до всього французького затим тільки, що воно французьке, і прихильність до всього німецького тільки через те, що воно німецьке, — німці звертались до старих, навіть захристиянських національних думок.

Згодом серед учених німців виробились такі думки, що національність — це річ найголовніша для людини, а що всесвітня людськість — то щось навіть гидке; що німець мусить тільки й думати об тім, щоб в усьому бути цілком німцем: в усяких стосунках з чужинцями дбати перш усього про німецьку користь і, мало того, жити, як кажуть, тільки німецьким духом, мати завше німецький розум, німецьке серце, німецькі звичаї і т. д. і тим плекати в собі той осібний національний характер, чи дух, котрий би то бог чи природа навіки присудили німцям. І давніше серед німців, як, впрочім, і серед других народів, проскакувала думка, що вони — найперші люди на світі. Так, сотню років тому назад німецький писатель Гердер ⁸ втішав своїх земляків, котрі не мали великої національної держави, тим, що німецька національна вдача й є, власне, в усесвітній людськості, в плеканню науки й письменства. В часи ж Наполеона німець Фіхте ⁹ казав своїм землякам: «Будьте якнайбільше німцями, тоді ви будете справжніми людьми».

⁸ Гердер Йоганн Готфрід (1744 — 1803) — німецький філософ і письменник. З повагою ставився до історичних перспектив української нації.

⁹ Фіхте Йоганн Готліб (1762 — 1814) — німецький філософ.

Так в німецьких думках про національність виробились два круги: один — думки про вільність кожної національності вправлятись дома, як хоче, й про потребу викладати всяку світову річ національною мовою, а другий — якесь примусове національство, котрого мусить держатись кожна людина з певної національності, чи хоче вона того, чи не хоче, і також примусова ненависть до других національностей. Кажу: якесь національство, бо ніхто не може точно сказати, що то таке німецький розум, німецьке серце ^*. Ніхто не може навіть точно показати в тих звичаях, які віками увійшли в життя німців, які звичаї справді німецькі, а які чужі. А нарешті, ніхто не може допевнити людей, щоб вони безпремінно держались старих

^* В «Зорі» я нагадував, як плутали німецькі національники, котрі, напр., записували між ознаки німецького національного духу християнську віру (як звісно, вироблену не німцями, а спільною працею десятка старих народів), причому одні стояли за римське католицтво, а другі — за протестантство. Поряд з тим другі німецькі національники вважали ознакою німецького духу безвірний раціоналізм (вільний розум). Такі самі незгоди виходили між німецькими національниками і в справі природних німецьких державних порядків: одні вважали за найвідповіднішу німецькому духові державу прусську або австрійську монархію, другі — англійську конституцію, треті — американську республіку. Так само плутались і кельто-французькі й слов’янські національники.

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 473

своїх звичаїв, коли ті звичаї вважаються невідповідними, і не брати нових, чужих, коли ті розумніші, і т. ін. От через це німецьке примусове національство дуже затемняло думки німців і причинилось до того, що багато недоладних порядків у німецькому житті державному, громадському, родинному, таких, що вже давно філософи показали їх неслушність, задержались надовго. Окрім того, це національство підняло в німцях погорду до других народів і підперло неправедні вчинки самих німців над другими народами.

Власне, подібне до того, що діялось між французами та німцями на заході Німеччини, робилось між німцями та різними народами, переважно слов’янами (чехами, поляками, словінцями й др.) на сході Німеччини. Віддавна різні князі — найбільше прусські та австрійські — то позавойовували різні слов’янські країни, то інакше поробились в них державцями, а затим потроху уряди й панство поробились там німецькими. Коли до слов’янських людей дійшли думки космополітичних філософів про рівність і потребу вільності усіх націй, то й слов’янські народи, піддані німцям, стали також виступати проти німецького панування, як німці проти французького. Позаяк і слов’яни були також роздражнені німецьким пануванням, як німці французьким, і позаяк слов’яни були менше вчені, ніж німці, то вони поновили в себе всі хиби німецького національства і навіть деякі просто навчились всяким думкам у німецьких національців. На лихо, й серед самих слов’ян ще здавна виробились свої пануючі й піддані народи, напр., поляки й москалі стали панами перед нашими русинами-українцями. То думки, подібні до німецького й західнослов’янського національства, мусили вирости й серед слов’ян, котрі дістались у такий стан, як наші галичани. До того й сюди дійшов вплив німецького національства через книги.

З цього, що зараз сказано про національство у німців і слов’ян, можна побачити, скілько хибного, а в усякім разі темного є в тім, що тепер ще говориться національниками про такі речі, як національна вдача, національний характер, дух, відносини між різними націями й т. ін. Отже, той іспанець, на котрого суд про російське письменство покликується дописач «Правди», є один із іспанських національників, котрий противуставить іспанську національну вдачу, а за нею взагалі латинську (бо іспанська мова, як і французька та італьянська, пішла від латинської) вдачам німецькій і слов’янській. Оглянувши, подібно як ось тепер, звідки пішло національство і яку воно має вартість, я хотів показати в «Зорі», на який хисткий грунт станемо ми, як залишимо ясні думки всесвітньої людськості, котрі можуть дати найміцніший грунт нашому прямуванню до національної вільності, а пристанемо до старозаконного примусового національства. Почастно я попробував звести розмову про вартість письменства російського для західних європейців і для нас на грунт вселюдських справ.

Я доводив, що, дякуючи тому, що москалі, котрі переважно

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 474

склали російську державу, віддавна мали собі державу дужу, нікому не піддану й ніким дома не загрожену, в них не мало грунту дражливе національство. Через те письменство російське, хоч і повстало пізніше других слов’янських, а зразу стало здоровіше, ніж другі слов’янські, бо зразу приступило до того, щоб обговорювати справи людського життя, — громадського, родинного, особистого, — не з тим заміром, щоб непремінно сказати яку національну думку, щоб показати свою російську вдачу, а щоб дійти до правди. А позаяк росіянин бачив перед собою прояви життя, хоч в основі подібні до тих, що є, напр., і в Англії, Франції, Німеччині, та все-таки де в чому відмінні, то західним європейцям тим цікавіше читати російські книжки, бо вони там знаходять своє, та інакше сказане. Виходить, що російське письменство через те найбільше цікаве для чужинців з усіх слов’янських, що воно найменше національствує, найбільше космополітичне по замірах і думках, а при тім по одежі тих думок, по тим пригодам, котрі воно описує, це письменство само собою виходить національне й осібне, оскільки відмінне життя російське. З того виводив я, що й наше українське письменство, щоб стати інтересним, мусить піти по тій же дорозі і, покинувши туманне й шкідливе національство, взятись до того, щоб обговорювати по-своєму ті живі справи, котрими тепер клопочуться усі освічені народи. При цім я показував, що найліпше, що було писане на нашій мові, напр. твори Квітки, Шевченка, М. Вовчка, Федьковича, Мирного, Франка, писане було, власне, таким же способом, як і твори нових російських письменників від Пушкіна й Гоголя, а що все, писане національством, виходило мертвим.

Нарешті я доводив, що та увага, яка тепер піднялась по Західній Європі й Америці до російського письменства, зовсім не шкідлива для нас, українців, а навіть могла б бути дуже корисною, бо вона свідчить про те, що європейці й американці зацікавились Росією й слов’янами взагалі і через те звертають увагу почастно й на нас. Коли б ми були більше рухливі, менше ліниві, то б ми на цей час цікавості західних народів до Росії могли б пускати до них і звістки про нас ураз із перекладами ліпших творів і наших письменників.

Отаке-то я розказував у «Зорі». І за таке-то мене лаяли й лають по різних газетах русько-українських послідніми словами, які тільки можна вживати в друкованій мові, так буцімто я зробив найгірший гріх проти батьківщини.

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 475

III

Вартість розмови про космополітизм і національство для українства. Зв’язок цеї справи зі справою російського письменства на Україні. Фальшивий космополітизм і правдивий бік українства в Росії. Вартість російського письменства для теперішньої України. Упадок українського письменства й науки про Україну. Всеслов’янська вартість російської мови.

Ті думки, котрі я виложив оце про національство й людськість, я викладав не раз і на письмі й усно років за 25. Іноді мені траплялось почувати від земляків такий закид: «Нехай те все й правда, та вона тепер не на часі. Ми, українці, тепер мусимо боронити свою національну волю, мов ханаанці від жидів, а самі ми нікому не грозимо, то й нема страху, щоб наше національство стало подібне до старозаконного жидівського, котре довелось розбивати апостолам Павлам. Лишіть нас з нашим самооборонним національством, то ми колись, скінчивши оборону нашої нації, пристанемо й до космополітизму».

На це мушу відповісти так: перш усього наше національство зовсім уже не таке мирне. Послухайте, з якою ненавистю говорять іноді наші люди про москалів, поляків, жидів, і подумайте, що б сталось з тими сусідами нашими на Україні, коли б удалось нашим національникам узяти уряд на Україні в свої руки. Яке б вони їм «обукраїнення» приписали! А поки що таке людиноненависне національство шкодить тим, що будить до нас ворожі спочуття й у наших сусідів, тоді як тепер навіть на війні треба вменшувати ненависть проміж людьми хоч би так, як робить це всесвітнє товариство «Червоного хреста» на своїм полі. А найголовніше — наука, правда ніколи не пошкодить, а тільки поможе. Навіщо ми будемо вменшувати свою силу в боротьбі за волю нашої нації, опираючись на науку застарілу, хибну, коли ми можемо, власне, опиратись на нову, вірнішу? Тепер же всяка боротьба проміж людьми опирається на науку. Ось через що я думав і думаю, що я, власне, служу справі вільності нашої нації, коли змагаюсь вияснити справу національності й людськості в прикладі до наших обставин.

Може бути, що я, викладаючи свої думки про відносини між національністю і людськістю або світовим товариством, сказав що-небудь не зовсім вірного. Я б сам бажав, щоб думки мої поповнено, поправлено з другого погляду, новими дослідами, новими примірами. Через такі спори тільки й виробляється між людьми правда. Так ні, противники мої розсердились на мене й почали лаятись і навіть виключати мене з української сім’ї, як колись попи виключали єретиків з церкви.

На злість і лайку я відповідати не буду. А зупинюсь на дечому

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 476

важнішому, що зачіпається серед лайки, і попробую поговорити про те спокійно, то, може, хто, коли не з теперішніх моїх противників, то з других людей, котрі інакше, ніж я, дивляться на наші національні справи, обізветься також спокійно й розсудливо скаже свою думку.

Почнемо зі справи російського письменства і його вартості для нас, українців. Я дуже жалкую, що справу всесвітності й націоналізму довелось мені розбирати вкупі зі справою російського письменства. Одно трохи перешкоджає другому, а до того справа російського письменства почасти слушно роздражнює українців, а надто в Росії, бо там царськими указами майже зовсім заборонено українське письменство і українці примушені вдоволятись тільки російським. До того деякі з росіян, неприхильники українського письменства й усякої осібності та волі українців (а такі неприхильники є й серед українців з роду), виступають проти українства, прикриваючись всесвітністю. Між тими неприхильниками є такі, котрі кажуть, що національностей не треба, що національні мови тільки перешкоджають людям, то й ліпше, коли українська мова вимре. Такі фальшиві всесвітники були й є не тільки в Росії. Були часи ще недавно, коли деякі німці говорили таке ж саме проти слов’ян і навіть італьянців; вони казали: добре б було, коли б уся Європа була сполучена в одну державу, то поки що нехай Венеція належить до німецької Австрії, а чехи до Німеччини; добре б було, якби всі народи могли порозумітись на одній мові, то нехай, напр., чехи забувають свою, а вчаться німецької і т. ін.

Я не раз виступав проти таких фальшивих всесвітників і, власне, опиравсь на правдиву світову людськість. Останній раз я говорив проти них у книжці «Историческая Польша и великорусская демократия», де я показував, що противники українства, котрі послугуються всесвітністю, дійсно зовсім не космополіти, а московські національники, або російські державники, і мені, признаюсь, самому вже нудно вертатись до спору з такими людьми. До того ж на всякий час своя боротьба! Був час, коли на нашому грунті треба було боротись з недовченими й поверховими напередниками, котрі не розуміли ваги національностей, а тепер треба боротись з назадниками, котрі в барві національній хочуть вести нашу громаду до застарілих і шкідливих думок суспільних і освітніх.

Скажу тільки про справу мови. Звісно, добре б було, якби всі люди на світі могли розуміти один одного. Може, колись яким способом до того дійде. Але поки що люди говорять сотнями, тисячами мов, і найважніше тепер діло, щоб просвіта доходила до людей на всіх тих мовах, щоб усі люди скорше й легше могли ту просвіту прийняти. Кількасот років тому назад була в Європі сама тільки церковна просвіта, котра пішла по Європі від латинського чи римського народу і викладалась на латинській мові. Так що ж? На тій мові дійсно попи, напр. італьянські, англійські, шведські й польські і т. ін.,

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 477

могли порозумітись проміж собою, та зате простий народ ні в Англії, ні в Швеції, ні в Польщі не тільки не розумів того, що говорять чужі прості люди, а не розумів і свого попа і не брав від нього освіти. Завваживши це, розумніші прихильники церковної освіти — протестанти (Вікліфи, Лютери, Кальвіни і т. ін.) почали вживати по церквах серед кождого народу його живої мови, і через те, напр., євангеліє розповсюдилось. Тепер світська наука йде по тій же дорозі: вживає всяких живих народних мов і приходить до самих далеких сторін, до найдрібніших народів. А найбільше вчені люди або подорожні порозуміваються проміж себе тим, що вчаться кільком мовам, на котрих говорять найбільше або найвище освічені народи, напр. мовам французькій, англійській (найбільше), німецькій. Коли тепер люди найменшого народу получать хоч початкову науку на своїй мові і кому з них того буде замало і він схоче вищої науки, а письменство його мови не буде в силі йому послужитись, бо замалий народ не в силі оплатити коштів великого письменства та вищих шкіл, то така людина візьметься за книжки на чужій мові. Коли б згодом усі люди такого народу покинули навіть зовсім свою питому мову й пристали до чужої — на це б не можна було нарікати, бо це б сталось з власної волі тих людей і тоді, коли б уже стара їх мова зробила, що могла: дала просвіту, хоч початкову. Зовсім інакше було б, якби хто, державники чи пани, стали висміювати стару мову та забороняти її в школах та книгах. Через те не тільки терпіли б живі люди від погорди других, а ще й просвіта б їх спинялась, бо поки то ще люди забороненої мови вивчаться чужої, на це треба не одного людського віку! А до того просвіта на чужій мові була б для людей важка або й неприступна.

Коли це все прикласти до української мови, котрою говорить в Росії, може, яких 17 мільйонів людей, то побачимо, яку шкоду, власне, для зросту всесвітньої освіти роблять ті, хто забороняє мову українську в школах і книгах. От через те я, напр., уважав себе обов’язаним кричати проти такої заборони й перед українцями, й перед росіянами, й перед усім освіченим миром в дописях і книжках італьянських, англійських, французьких і т. ін., протестував проти тої заборони на всесвітніх з’їздах письменників у Парижі й у Відні (на віденський з’їзд я послав протест вкупі з д. Павликом) ¹⁰.

¹⁰ На Паризький літературний конгрес (1878) М. Драгоманов подав через І. Тургенєва доповідь «Українська література, заборонена царським урядом», на Віденський (1880) — доповідь разом із М. Павликом.

Тільки ж ця прихильність до письменства українського не засліплює мені очей і не забороня мені цінити вартість і письменства російського самого в собі і для нас, українців ^**.

^* На цей раз я не буду вже говорити про те, як та ж сама прихильність до нашого письменства, а ще більше до нашого народу примушує мене розбирати й те, які, власне, думки ширяться українською мовою, й бажати, щоб та мова була струментом для проводу в наш народ думок поступових, а не старосвітської гнилизни й темноти (обскурантизму), як це часто бачимо в писаннях українських національників або всесвітніх ретроградів-назадників, котрі підшиваються під українське національство, як, напр., єзуїти й їх приятелі між галицькими попами й урядниками.

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 478

З моїх противників деякі кажуть: звісно, коли що добре пишеться на російській мові, то те можна й слід читати й другим радити, але ж нащо осібно розмовляти про вартість російського письменства? Це, кажуть, шкідливо для письменства українського, бо й так багато людей вихваля російське письменство та радить українцям покинути для нього своє.

На це я відповім: добре, так навіщо ж деякі українолюбці печатають такі розправи, в котрих проводиться думка, що в російському письменстві нема й не може бути нічого вартого, такі розправи, яких, напр., повно в «Правді»? Коли б подібне хто став говорити й про поляків, німців, іспанців і т. ін., розводячи розмови про їх жовту чи сіру кров, то треба б же було, щоб хто-небудь виступив проти того, бо шкода ж терпіти неправду та проповідь людоненависництва.

До того ж справа про вартість російського письменства стала в остатні роки, по крайній мірі в Галичині, на черзі в ряду практичних справ. Вже в часи заснування бібліотеки «Січі» (про що я розказував у моїх «Австро-руських споминах») і початку народолюбного поступового руху серед львівської молодіжі (1875 — 1876 pp.) було спробовано, яку користь поступове народолюбство серед галичан може принести з російського письменства. Між іншим, знайомість з цим письменством довела декого з молодіжі, що належала до старої галицької партії, неправедно названої москволюбцями, до українського народовства (дд. Павлик і Франко можуть те посвідчити, бо самі перейшли через таке). От через це львівська й краківська поступова молодіж, котрим ніякий москвоненависний українолюбець не може відректи найгарячішої прихильності до Русі-України, не раз обертались до мене й до других російських українців, щоб ми запомогли їм дістати деякі російські книжки наукові, повісті (напр., Тургенєва, Герцена, Достоєвського, Некрасова, Успенського і т. ін.), поступові (і, додамо, прихильні українській справі) журнали та переклади російські знаменитих англійських, французьких і т. ін. писателів.

Я робив, що міг, по цій справі, але з чужини багато робити не міг. Знайшлись такі українолюбці, котрі виразно відповідали галицькій молодіжі, що не будуть помагати їм здобувати російські книжки та журнали, бо все російське письменство вважають за неварте û навіть шкідливе для русинів-українців по своєму духу чи характеру. (На це, що тепер розказую, я маю документи.)

Шкода від таких відповідей вбільшується ще тим, що, власне, в остатні роки письменство українське в Росії пішло назад, а не наперед, як це можна бачити, напр., по тому, що ліпші тамтешні українські писателі, Нечуй і Мирний, упали до таких творів, як «Опеньки», «Перемудрив» ¹¹, та показують таку темноту думок і такий брак навіть поверховного письменського смаку, який видно, напр., у повісті «Над Чорним морем». Погляд на дійсну умілість письменську такого Тургенєва чи Л. Толстого або принаймні на

¹¹ Це комедії «Голодному й опеньки — м’ясо» І. Нечуя-Левицького (1887) та «Перемудрив» Панаса Мирного (1886).

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 479

натуральність картин такого Гл. Успенського міг би показати ліпші письменські взірці молодим галицьким письменникам і, власне, збудити в них, при їх безспірному українолюбстві, дух конкуренції з росіянами. Я вже не кажу про переклади на російську мову творів європейських писателів.

От через що, між іншим, власне тепер була невідложна потреба виступити проти такого українолюбства, котре ширило зневагу до всього російського письменства. А були й є ще й інші потреби.

Деякі з наших противників говорять, як, між іншим, сказано й у «Правді»: чого це ви нам вихваляєте непремінно московське письменство? Хіба наші люди й наше письменство не так стоїть до нього, як і до другого: французького або й іспанського?

Я мушу сказати перш усього, що такі слова я чув найбільше від людей, про котрих я можу закласти свою голову, що вони самі не тільки іспанської, а й французької мови не знають, і взагалі ніякої, окрім російської, і дуже часто навіть не знають добре й української. Можу також посвідчити, що між українцями, котрі пишуть для печаті і притому противні або байдужі на словах до письменства російського, дуже мало таких, щоб були здібні написати що по-українському: коли ті люди пишуть що, то преспокійно по-московському і по більшій часті таке, що в ньому не знайдете нічого українського, а іноді знайдете зовсім навіть казенні думки про «православіє, самодержавіє і народність», то по частинах, то й цілком. Через це виключне й москвоненависне українолюбство виходить на ділі якимсь лицемірством і по більшій часті прикрива просто безписьменство, а то й обскурантство (темнолюбство).

Я дозволю собі сказати, що з того часу, як я став на публічну службу чи учителя, чи писателя, то не пропускав пригоди говорити молодшим людям на Україні, що вони не можуть уважати себе навіть образованими, доки не вивчать, по крайній мірі, двох-трьох західноєвропейських мов, щоб хоч читати на них найважніші речі. Не раз усно й печатно говорив я, що українське письменство доти не стане на міцні свої ноги, доки українські письменники не будуть діставати всесвітні образовані думки й почуття просто з Західної Європи, а не через Петербург і Москву, через російське письменство, як робиться це досі, через що виходить так, що навіть москвоненависне українолюбство по своїх основних думках бува ні що інше, як європоненависне москволюбство, тілько трохи перелицьоване ^*.

І отже, я мушу признати, що як бачив я, так і бачу й чую від певних свідків, що знаття західноєвропейських мов дуже мало розширене серед українців, навіть серед університетських, і що дуже рідко хто

^* В своїй статті в «Зорі» я доводив, що теперішнє старозаконне національство українське є ні що інше, як перелицьована катковщина [від Каткова - Т.Б.] й побєдоносцевщина [від Побєдоносцев - Т.Б.], з чого дд. правдяни зробили, буцімто я увесь український рух назвав катковщиною!

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 480

з них, навіть з тих, хто вчиться на філологічному факультеті, читають книжки, напр., французькі або німецькі, а вже про англійські й говорити нічого ^*. Подумайте ж тепер, яка мусить бути просвіта в такій громаді, коли вона ще збунтується й проти російського письменства?!

І дійсно, необразованість — це тепер одна з відмін, власне, українолюбних кружків у Росії. Хоч я й живу на чужині, а все-таки доводиться мені бачити декого з молодших українолюбців, скінчивших уже науки, діставати від них листи з думками й запитами про різні наукові й громадські речі, і я, навіть привикший до не дуже високого стану просвіти по провінціях російських, часто просто дивуюсь, до якого ступеня теперішнім українолюбцям не звісні елементарні речі про культурно-громадські справи серед європейських народів ^**.

Нарешті, низький стан культури в українських кружках можна бачити просто з того, що тепер навіть печатається українцями. Власне, по-українському печатається ними дуже мало, майже виключно повістки й поезії. З цього, між іншим, видно, до чого лицемірствує москалененависне українолюбство, бо якби наші земляки взяли його усерйоз, то прийшлось би їм майже зовсім нічого не читати навіть про Україну, бо все-таки найбільша й найліпша частина з того, що пишеться українцями про Україну, писана по-московському ж.

Наскільки впало українське повістярське й поетичне письменство навіть проти того, як воно стояло було років з 15 назад, коли хоч два талановиті наші писателі (Мирний і Нечуй) рішуче пристали були до всеєвропейського соціально-психологічного роману та ще й з демократичним напрямком, — про це, думаю, й говорити нічого. Хоч тепер і нема в російському письменстві великих талантів, окрім Л. Толстого, котрий псує свою роботу тенденційним пророкуванням досить спірних думок, та все-таки, коли перейдеш навіть не від Короленка, а хоч би від Боборикіна ¹² до тих романів, котрі красять «Зорю» та «Правду», то чуєш, що переходиш все-таки від живих картин або хоч від фотографій до шаблонових малюнків

¹² Боборикін Петро Дмитрович (1836 — 1921) — російський письменник, представник натуралізму в літературі.

^* Це було написано, коли я прочитав навіть в листі мого противника в «Правді» ось які слова про звісні йому українолюбські кружки: «Російська мова заміня нам усі мови, навіть українську»!!!

^** Нічим, окрім необразованості або хуторної філософії, не можна об’яснити й того факту, що славетна «угода» дд. Романчука й тов[аришів] знайшла собі прихильників, а може, й ініціаторів серед російських українолюбців. З погляду «хуторної філософії» являється не знать як мудрою вся оця політика поклонів, крутійства й обману «високих сфер», а тим часом на європейському грунті вже вияснилось, що політична мудрість требує смілого погляду в будучину та притягання на свій бік громадської думки й народних мас. Не скрізь однаково це вияснилось: в Англії більше, в Франції, Германії менше, але досить ясно стала ця справа і в Австрії, і навіть у Галичині, де вже народні маси прокидаються. Та й у самій Росії є люди, котрі ведуть прогресивну роботу хоч тихо, та прямо, без «хуторних» викрутасів.

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 481

або й до суздальського богомазівства. Безсмачне мертвяцтво тих малюнків не викупа навіть тенденція, бо по часті тенденцій здибуєш або проповідь чоловіконенависті, або якогось зовсім темного національства, як те, яке проповідують «Над Чорним морем» до ладу й не до ладу ляльки Нечуєві, або навіть мораль цілком казенну, що, мовляв, дякуючи Пречистій або й начальству (московському), усе може влагодитись преблагополучно, як це виходить з писанин д. Мордовця або з комедії недавнього автора роману «Хіба ревуть воли?»

Я б хотів зовсім пропустити без спомину ту, як каже «Правда», «патріотичну белетристику», примір котрої являє тепер роман «Боротьба», що печатається в «Правді» ¹³. Це така писанина, перед котрою навіть ті пасквілі, що печатаються Незлобіними ¹⁴ і другими патріотичними белетристами «Русского вестника» на нігілістів і лібералів або й українофілів, виходять взірцями письменської вмілості й образованості. Хто ж з порядних людей у Росії вважа твори Незлобіних за літературу? Це не література, а «Московские ведомости», кажучи словами Щедріна.

¹³ «Боротьба» — твір, приписуваний О. Кониському («Правда», 1891 p.).

¹⁴ Незлобін — псевдонім російського письменника Олексія Олексійовича [Олександра Олександровича - Т.Б.] Д’якова (1845 — 1895), автора антинігілістичних творів.

Але спеціальний стан теперішнього українського письменства примушує нас доторкнутись і до українських Незлобіних.

Як звісно, українські писателі працьовитістю і рухливістю не виблискують. Від якого ж часу появилась в українському письменстві досить енергійна особа чи група, котру можна пізнати по деяких ознаках стилю, думок, заходів дуже однообразних, при великій різноті авторських імен, псевдонімів і анонімів, — особа чи група, котра пише романи, повісті, оповідання, вірші, дописі про всякі справи, публіцистику, навіть береться за науку. І в усьому ця особа чи група показує брак таланту (в коротких белетристичних творах ще іноді видно основу цікавого анекдота, котрий найліпше б було просто як такий і розказати), брак науки або навіть образованості, а до того неконсеквентність ідей, окрім тільки в проповіді старозаконного націоналізму, і просто крутійство найбезцеремонніше. Твори цеї особи чи групи кидають найгірше світло на невеличке письменство українське, власне, тим, що вони тепер займають в ньому велике місце, дякуючи своїй скількості, а також і тим, що мають вплив на Галичину, де письменство майже зовсім мертве й схоластичне й дуже рідко зачіпає ті громадські справи, про котрі хоч дуже необразовано, а все-таки говорять писання згаданої особи чи групи. Ось через що стає навіть громадським обов’язком, щоб хто-небудь дав собі працю Геркулеса розворушити продукти цеї літературної фабрики й показати увесь сором, який вони приносять українському руху в Росії, й усю шкоду, яку вони чинять у Галичині. Я попробував був остерегти галичан, зачепивши такі твори цеї фабрики, як «Слов’янська етнографія» та «Горовенко» ¹⁵, і тим розлютував проти себе дописачів «Правди», котрі вбачають в моїх осторогах особисті рахунки: «Откуда мне сие?» — можу спитати або навіть сказати: «Врачу, исцелися сам!»

¹⁵ Це стаття і роман «Юрій Горовенко» Олександра Кониського.

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 482

Коли обернемось до писаного про Україну навіть по-московському українцями, то й тут побачимо теж не дуже відрадосні прояви. В усякім разі, тепер твори навіть найбільше вчених українолюбців стоять далеко нижче по науковій вартості, ніж твори чистих москалів або українців-общерусів. Тут причиною почасти провінціальне життя українців, котрі не мають під рукою столичних засобів до науки, а також те, що стан національності, котру кривдять у Росії, не дає, власне, українолюбцям спокою духа й потрібного для науки концентрування, збору уваги на певних точках праці. Тільки ж тут винна й власна воля українців, котрі засиділись на старих думках про національність і зв’язані з нею справи, думках, котрі панували в науковому й політичному світі, а надто германському й слов’янському, перед 1848 p., але тепер дуже перемінились в більше освічених народів, навіть у германських і в самій Росії.

Перед 1848 p., коли у нас складались думки членів Кирило-Мефодіївського товариства, скрізь в Європі були «Молода Італія» ¹⁶, «Молода Германія» ¹⁷, загальне германофільство, кельтофільство, піддаючись котрому навіть соціаліст Прудон казав, що «вільність — річ кельтська, а деспотизм — франкська» («la liberté est gauloise, le despotisme est franc»). В передових кругах у Росії панувала однаково серед западників, як і слов’янофілів, гегельянська система з її думками про зміни національних гегемоній по періодах всесвітньої історії. Німець Гегель ¹⁸ думав, що німецька (германська) гегемонія буде остатньою. Московським гегельянцям, восточникам або слов’янофілам, звісно, це не подобалось, і вони ждали, що після доби германської буде слов’янська, переважно великоруська. Російські западники почасти спорились проти того й радили Росії просто вживати готової європейської просвіти, а почасти самі вірили, що буде слов’янська доба історії, та тільки малювали її собі не в образі Московського царства, а в формі ліберально-соціалістичній, для котрої підстави бачили в сільській громаді, котра зосталась у Московщині (Герцен і другі). Подібні надії держались і де в кого з восточників (Хом’яков, браття Аксакови [Іван і Костянтин - Т.Б.] і др.). Наші українофіли того часу, або ліпше — українські слов’янофіли, стали посередині між російськими западниками й московськими слов’янофілами, чи восточниками, як їх звав Гоголь, — і цей стан їх, почасти відповідаючий історичним ознакам України, давав їм свою оригінальність і силу, через котру вони вносили багато поправок в теорії російських западників і слов’янофілів і в науці, і в політиці. Дякуючи тому наші старші українофіли, починаючи від таких, як Максимович, котрих націоналізм зв’язувався ще з європейським романтизмом, і кінчаючи кружком Костомарова, котрого політичні тенденції в 1848 р. були недалекі від тенденцій «Молодих Італій», «Германій» і т. ін., не тільки дали нам наукові праці про Україну, і досі найліпші з того, що в нас про неї писано, а ще багато де в чому вели перед навіть усій Росії.

¹⁶ «Молода Італія» — таємна революційна організація, яка в 1831 — 1848 pp. очолювала боротьбу італійців за визволення з-під австрійського гніту та за об’єднання Італії.

¹⁷ «Молода Германія» («Молода Німеччина») — таємна революційна організація німецьких емігрантів у Швейцарії (1834 — 1850). До неї входив Г. Гейне.

¹⁸ Гегель Георг Вільгельм Фрідріх (1770 — 1831) — німецький філософ.

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 483

Але ж час не стояв. Після 1848 р. виявилось, що національна ідея сама по собі не є ліком на всі лиха громадські (примір не тілько Венгрії й Германії, а й самої Італії, де національна ідея тісно зв’язувалась із всеєвропейським ліберальним рухом), а часом без других культурних ідей може служити джерелом великих помилок (примір союзу слов’ян з реакцією в Австрії); виявилось, що питання політичні, культурні, соціальні мають свої задачі, по крайній мірі, стільки ж важні, як і національні, і для котрих національності можуть бути тільки грунтом і формою варіацій. Чисто наукова праця рішуче виділилась з літератур національних і стала цілком інтернаціональною. Виділилась із національних рамок і справа освітня, напр. боротьба за світську школу проти церковної. Ще більше інтернаціональним став рух соціальний — боротьба за права найбіднішого з працюючих класів. Навіть в таких кругах культурних справ, в котрих націоналістичні теорії мали собі найбільше прикладу, погляди перемінились: нововідкриті археологічні матеріали показали, що культурні взаємини між народами існували за сотки, за тисячу літ до Христа, що, напр., фінікійська азбука, від котрої пішли майже всі теперішні азбуки на світі, сама була плодом інтернаціонального обміну культур, так само, як і монета; що грецька скульптура й навіть філософія, жидівський монотеїзм, римське право і т. д. — все, що вважалось колись за плоди чисто національні, виросло під впливами інтернаціональними. Про цільність національності в культурі новіших народів християнських і магометанських, а надто після XVI ст., і говорити сором. В самій усній простонародній словесності, котра вважалась колись дзеркалом народно-національного духу, нова наука показала черти, спільні всім народам або просто взяті одним народом від другого через перехід байок, пісень і т. ін. від Азії в Європу й навиворіт. Словом, навіть у тій науці, котру німці назвали трохи по-старому націоналістичному Vôlkerpsychologie ¹⁹, матеріал інтернаціональний висунувся на перший план; притому існування національного елемента не відмовляється, а тільки конечний суд над ним відкладається на той день, коли можна буде точно розділити національне від інтернаціонального, а в самому національному те, що є основне, природжене якій національності, від перемінного, історичного, котре в одну добу життя нації існує, а потім щезає, або в одну добу не було, а в другу появляється.

¹⁹ Народна психологія (нім.).

Треба сказати, що науково-політична думка в остатні часи трохи розкидалась по подрібних справах і тепер нема таких цільних світоглядів, як, напр., гегелівська філософія. Через те нові наукові погляди трохи роздріблені й їх нелегко звести докупи. Тим-то можна побачити немало противомовного навіть в писаннях одних і тих же великих розумів нашого часу. Але більше-менше новий світогляд вияснивсь не тільки в учених, але й у звичайної освіченої громади в Європі.

В Росії, звісно, справа стоїть гірше як через меншу освіту громади,

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 484

так і через те, що там цілі відділи нової науки, напр., ті, котрі чіпають релігію, просто заборонені. Та все-таки середнім числом ліпші російські вчені свідомі в новому науковому світогляді і його методах, а іноді їх вільність від впливів національних традицій старих наукових центрів, їх рівні стосунки з французами, англичанами, німцями, слов’янами дають їм особливу ширизну поглядів. В усякім разі загал учених росіян вийшов уже із старих націоналістичних теорій, котрі ще зостались тільки в секті слов’янофілів і найбільше у славістів, котрі обмежились тісненьким кружком матеріалу й думок. Тільки ж і там старий гегельянсько-московський націоналістичний світогляд дуже підкопаний і систематично проявив себе недавно тільки в книзі Данилевського ²⁰ «Россия и Европа», писаній не спеціалістом гуманних наук, а натуралістом, котрий під кінець життя понаписував такі примітки на своїй книзі, котрі рівні тому, що він зрікається многого з того, що перше написав. Книга Данилевського пішла в хід більше серед такої публіки, котра з властивою наукою мало має діла, котра зветься в Європі шовіністами, державно-національними самохвалами, от як, напр., буланжисти серед французів, а наукові поваги в Росії навіть усміхаються над книгою Данилевського.

²⁰ Данилевський Микола Якович (1822 — 1885) — російський публіцист, природодослідник, автор історіософського твору «Россия и Европа» (1869).

На Україні діло стоїть далеко гірше. Тут ще живіші старі націоналістичні погляди як через те, що українці більше відстали від Європи, ніж петербуржці та москвичі, так і через те, що урядові утиски на українську національність дражнять українців і примушують їх перецінювати вартість національності в історії й житті.

Відсталість українську не тільки від європейців, а й від росіян можна було бачити навіть на Костомарові. Він сам, розказуючи про свої незгоди з ліберальними професорами й літераторами петербурзькими, котрі гаряче прийняли його після саратовського вигнання, говорить у своїх листах, що, може, він за 9 років життя в глухому місті відстав від передового світу. Але це не вдержувало його від виходок, переважно в «Основі», проти «модного соціалізму» або «модного матеріалізму». Погляди, відповідні цим виходкам, були причиною не тільки того, що Костомаров надавав клерикальний характер тій популярній літературі, котру він хотів видати для України, і того, що він дуже звужав ту літературу (ми про це говорили в II т. «Громади») , але й пошкодили йому оцінити науково багато боків у житті й історії України. Так, він перецінив «український індивідуалізм» і відбив увагу від спілкових змагань українців. Так, він зовсім не зрозумів вартості неправославних впливів на українське письменство з XVI ст., протестантських і римських, і навіть зачатків питомого протестантизму в братствах та в таких писателів, як Іван Вишенський. (Про це я говорив ще 1870 р. в статті «Малороссия в ее словесности» в «Вестнике Европы».) До того, перемішавши європейське ліберальне демократство зо слов’янофільським народництвом, Костомаров, описуючи Виговщину [див. Іван Виговський - Т.Б.], дуже став на бік черні й

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 485

Запорожжя, котрі підперли московського царя проти автономізму козацької старшини, і через те, власне, стратив провідну думку для суду над московською політикою в часи від Чорної Ради 1663 р. до мазепинщини, а далі випустив з-під очей саму Січ Запорозьку, котра в його працях по історії Гетьманщини являється уривками, і, нарешті, не оцінив як слід і зросту ліберально-автономічних думок серед січовиків від 1667 до 1710 p., зросту, котрий натурально привів до запорозького нарису конституції України в 1710 p., написаного під впливом Костя Гордієнка ²¹. (Ми старалися показати той зріст у передньому слові до І вип. «Політичних пісень українського народу в XVIII — XIX ст.») Сам Гордієнко, найбільше достойний слави з українських козаків, і його конституція зостались у Костомарова загубленими серед «мазепинців», тоді як, власне, Гордієнко все життя своє проборовся з Мазепою і опинився в союзі з ним тільки тоді, коли не було йому іншого вибору.

²¹ Гордієнко (Гординський) Кость (пом. 1733) — кошовий Запорозької Січі (з 1701). Вважається одним із авторів першої української конституції 1710 p., складеної за гетьманування П. Орлика.

В етнографічних роботах відсталість Костомарова ставила його просто в чудний стан. Так, він усилювався по піснях установити український народний світогляд і, між іншим, символіку, а не звернув уваги на те, що найзвичайніші українські зілля носять уже чужі — то грецькі, то латинські назви (васильки, конвалія, рута, м’ята і т. ін.), і що з назвами мусили до нашого народу перейти про них і погляди, казки й т. ін. з чужих сторон, і що, значить, перше ніж ламати собі голову над окрушками чужосторонніх поглядів, котрі зайшли до руського народу і дуже часто не сходяться один з другим, треба обернутись до їх джерел: візантійських, арабських, латинських, перекладів церковнослов’янських і т. д.

Коли так багато важного недобачав, так помилявся й так заплутувався сам Костомаров, то чого ж можна ждати від людей меншого таланту й ученості! А й досі уся українська наука й усі українолюбці, власне, живуть думками Костомарова. Поскільки ж ті думки в своїх історико-філософських основах сходяться з думками московських слов’янофілів, то виходить досить кумедна річ, що українолюбці живуть окрушками зо старої пруссько-московської філософії, котру недавно підновив Данилевський. Ця філософія зовсім уже не личить українолюбцям, а надто в своїх практичних прикладах, бо вона рахована на історичну московську державу, котра душить українців. Українолюбці це чують, але, держачись за старомодний націоналізм, не мають сили вибитись із зачарованого круга.

Недавно можна було побачити в українській печаті зовсім кумедну прояву. «Правда» переклала з «Вестника Европы» статтю д. Слонімського ²² «Национальность в политике». Автор, досить свідомий нового науково-політичного напрямку європейського, російський ліберал, та ще й жид, безпощадно розбива московсько-слов’янофільські теорії, хоч приміри приводить переважно німецькі, почастно пруссько-бісмарківські. Видавці «Правди» взяли до себе працю д. Слонімського (і прекрасно зробили, бо це одна з немногих статей

²² Слонімський Леонід (нар. 1850) — російський публіцист, автор «Вестника Европы» з соціально-економічних проблем.

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 486

у львівському органі, котрі може читати людина з європейським літературним смаком) і до прусських примірів автора подобавляли російські. Автор, певно, не зостанеться тим недовольний. Та тільки кумедність виходить у тому, що основи нових національних, власне, інтернаціональних поглядів д. Слонімського зовсім не підходять до націоналістичної філософії правдян, котрої вихідні точки зате підходять до філософії тих, котрих, власне, хотів побити д. Слонімський.

Але залишимо правдян, а перейдемо до справді учених українців. Перше місце по пильності й талановитості між українськими ученими тепер треба признати д. Потебні ²³ за його праці про мову й народну словесність українську. Про лінгвістичні праці д. Потебні я не компетентний говорити. Але про праці його про народну словесність я дозволю собі сказати, що вони дуже часто мають характер самого зводу чи покажчика матеріалу, без усякого навіть натяку на те, яку ж провідну думку можна в йому знайти, в якім напрямку шукати її. До того дивно, чому це д. Потебня, при його великій пильності, майже ніколи не виходить за границі матеріалу слов’янського, тоді як тепер європейська наука поставила питання про подобенство в творах різних племен і тоді, як в Росії виходять такі широко порівнявчі праці, як петербурзького професора Олександра Веселовського? (Щоб мені не докорили, що я захвалюю все великоруське, а принижую українське, я мушу сказати, що я зовсім не «преклоняюсь» перед усіма працями д. Веселовського, а надто писаними в остатні роки, коли він часто громадить матеріал, навіть сирісінький, мов у записній книжці, так що навіть один звісний європейський учений, великий прихильник петербурзького професора, як і я сам, недавно сказав про такі праці: «Це не наука, а ерудиція». Та все-таки і в подібних працях д. Веселовського видно широку основу, котрою може покористуватись всесвітня наука.)

²³ Потебня Олександр Опанасович (1835 — 1891) — український лінгвіст, філософ, етнограф.

Другий харківський україновідець д. Сумцов ²⁴ недавно попробував було в «Киевской старине» навіть виступити проти нового європейського порівнявчого методу в етнографії, але потім сам узявсь за нього, тільки дуже незручно. Його нові праці виходять набором почастних вказівок, котрі повиписувані з книг, що мов пригодою попались авторові до рук, і котрих вказівок учений не склав навіть в який-небудь порядок.

²⁴ Сумцов Микола Федорович (1854 — 1922) — український літературознавець і фольклорист. Тут йдеться про працю «Культурні переживання», яка друкувалася в українському історичному журналі «Киевская старина» в 1888 — 1890 pp.

Праці д. Сумцова про наших старих писателів XVI — XVII ст. цінні, та тільки по виписках з рідких тепер книг. Ясної ж, а тим паче вірної провідної думки з них не виведеш і не доб’єшся відповіді на пекуче питання: чому наше письменство в XVII ст. пішло де в чому навіть назад проти XVI ст., а потім і замерло не в одній Росії, а й у Галичині, що вела перед у XVI ст.

Праця д. Сумцова про григоріанський та юліанський календарі на Україні явно показує, чого бракує нашим ученим для того, щоб витолкувати нашу старину, а далі дати нам раду в пекучих справах.

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 487

Для університетського професора д. Сумцова, як і для сільського попа Ст. Качали, юліанський календар — це наша національна святиня, а григоріанський — це папська удка, щоб піймати нас і сполячити. Д[обродій] Сумцов і не подумав поглянути на те, що говорили в XVI — XVII ст. про той календар протестанти, особливо німецькі, і як вийшло, що нарешті цей календар прийняли й протестанти і ніхто через те не став папівцем, ні не стратив національності.

Подібне треба сказати й про праці д. П. Житецького, напр., про остатню: «Очерк литер[атурной] истории малор[оссийского] наречия в XVII — XVIII в.». Поки йдуть виписки з матеріалу та граматика, то все добре й пожиточне, а як тільки вчений писатель переходить до суті письменства, до справ освітніх, до грунтів їх, так і виходить темнота, а то й просто фальшиві думки, котрі можуть нас відвести просто в край, противний освіті й самому українству. Д[обродій] Житецький теж замітив, що наше письменство в XVI ст. подавало більше надії розвитись, ніж потім сталось у XVII ст., і навіть згодився з тим, що в XVI ст. оживляв наше письменство вплив західноєвропейського руху, котрий звуть новонародженням наук (renaissance) та протестантством. Тільки ж усе-таки він не міг дати собі ради далі, коли прийшлось йому говорити про новий зріст на Україні православної церкви, підпертої в XVII ст. рухом козацьким. Д[обродій] Житецький забув усе, що він було признав доброго за неправославними впливами на Україну, і пішов, як звичайно наші й московські казенні писателі, без розбору захвалювати православно-козацький рух як наш «народний», як «спасителя нашої національності». А як же вийшло, що під впливом сього спасителя наше письменство стало йти навіть назад, а не вперед по змісту і нарешті стало вимирати, піддаючись московському, — ця важна наукова й практична справа зосталась зовсім для д. Житецького і для його публіки темною. Інакше б було, якби д. Ж[итецький] не піддававсь старомодним словам про народ та національність та поглянув на історію письменства других народів, де б можна було побачити, щó, власне, помагало, а щó спиняло зріст «народного», тобто перш усього світського, в тім числі й простонародного, а за тим безпремінно й національного матеріалу в старих європейських письменствах. Літературна історія латинського Заходу ясно показує, що жива світська література переховалась там після запакування церкви, дякуючи зостаткам класичної, дохристиянської літератури на мові латинській, котра була все-таки живою для певного класу людей; що ця латинська світська література будила охоту і в покатоличених варварів збирати й своє усне письменство, а далі розвивати його. Далі зросли світські громадські інтереси — феодальні, державні, міщанські й т. ін., котрим стала відповідати література, і нарешті під новим впливом доцерковної літератури то через арабів, то просто наступив рух новонародження наук і реформації, котрий рішуче освободив різні світські елементи від

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 488

тісних рамок католицьких і породив великі національні літератури. І наша література на Україні, поскільки була доткнута тим рухом всеєвропейським, постільки й починала жити; поскільки віддалялась від нього, постільки й замирала. Правда, наше мужицьке життя, більше або менше спеціально питоме, породило усну словесність, подібну котрій, може, й не знайдеш в освічених сторонах Європи, де другі класи закрили розвій сільського мужицтва. Так і то треба було, щоб до нас дійшов демократичний рух Європи XVIII — XIX ст., щоб наші письменні люди довідались про ту нашу мужицьку словесність і вирятували хоч частину її від безслідної смерті. На лихо, наші народовці зле зрозуміли європейський демократичний рух, котрий привів нашу громаду до пошани простонародної словесності, перемішали його з примусовим національством і через те не можуть собі дати ладу ні в усій історії нашого письменства, ні навіть з тим, як їм бути з нашою простонародною словесністю, через що, між іншим, стали думати, що одної її досить для основи всього письменства, і в самій цій словесності не розличили живих, спосібних до поступу ознак і думок від мертвих і противних поступові.

Між теперішніми істориками України перше місце займає д. В. Антонович. Праці його дають дорогий матеріал для історії України, але коло того матеріалу треба ще багато заходу, щоб він став історією, тобто викладом, освіченим ідеєю. Найліпше видно це з того, що коли, напр., українофіли і навіть галицькі відрубники бачать в д. Антоновичеві партизана своїх ідей, легенькі ретушовки його праць, зроблені, напр., д. Щебальським ²⁵, появлялись в «Русском вестнике» в підпору тенденцій «обрусения», або навіть його праці з маленькими приписочками звісного М. Юзефовича видавались як програма такої системи «обрусения» й релігійного примусу, якої в XIX ст. навіть російський уряд не сміє провести. (Ми говоримо це, маючи на думці переважно брошуру «Очерк истории православной церкви в Юго-Зап [адной] Руси в XVII и XVIII ст.», фінал котрої, де говориться, що в свій час польський уряд робив резонно, коли нищив православіє, і що тепер рос[ійський] уряд мусить також нищити католицизм, переносить нас в часи Пилипа II Іспанського і панування теорії cujus regio, ejus religio (чиє царство, того мусить бути й віра). Брошура та була видана від імені Київської археографічної комісії (предсідатель М. Юзефович, головний редактор В. Антонович), але недавно перепечатана в монографіях В. Антоновича без фіналу. Я висказав в «С[анкт]-П[етербургских] ведомостях» свою думку про чудну для наших часів ідею цеї брошури ще в той час, як вона появилась.)

²⁵ Щебальський Петро (1810 — 1886) — російський історик і публіцист, працював у поліцейсько-цензурних установах.

Ніхто з наших істориків не вміє так точно возстановити факти переважно історії державно-політичної, коли який князь або гетьман став правити, коли взяв яке місто й т. ін., але д. Антонович мов навмисне обходить усі ідейні боки історії, виводи з фактів, порівняння з історією других народів і т. ін., через що й можливе

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 489

вживання його праць і відрубниками й обрусителями, а ще гірше те, що ширша публіка зовсім нічого не виносить з праць д. Антоновича й через те, власне, не чита їх. Іноді д. Антонович натяка на «народні ідеали», котрі переважно виявились у козацтві, і говорить так, мов народник. Тільки ж даремне ви б шукали в його працях ясного показу тих ідеалів, а ще менше осуду їх, показу, яке місце вони можуть мати в спільній великій еволюції європейської людності й т. ін., тобто таких провідних думок, котрі одні тільки й можуть сказати громаді, як їй бути з народницькими й козацькими симпатіями, куди їх приткнути в сучасності. Найліпший показ такої неясності проступів народництва в д. Антоновича можна знайти в одній з ліпших і найстаранніше оброблених його праць — в монографії про Палія й кінець козацтва на правім боці Дніпра ²⁶. Там прекрасно показано, коли й де був Палій, кого коли побили його козаки й т. ін., не видно тільки, які, власне, порядки були в «Паліївській державі», що там робили люди щодня, як господарювали й т. ін., не натякнуто на те, яке місце займала та «Паліївська держава» по своїм внутрішнім порядкам і культурі в ряді других форм громадського життя європейських народів і т. ін. (Вважаю не лишнім нагадати, що цей закид я говорив д. А[нтонови]чеві ще в 1870 p., коли він прилюдно боронив свою працю про Палія як магістерську дисертацію в Київському університеті.)

²⁶ Це монографія «Последние времена казачества на правой стороне Днепра» як передмова до другого тому третьої частини «Архива Юго-Западной России» (К., 1868).

Хиби д. Антоновича в більшій ще силі виступають у працях його учеників. Ми спинимось на одному тільки примірі проф. Дашкевича. Між іншим, він написав одну працю, котра зветься «Борьба культур и народностей в литовско-русском государстве в период династической унии Литвы с Польшею». Тільки ж, не глядячи на таке ім’я праці, даремне б стали ви шукати в ній справдешню історію цивілізації, тобто порівняння порядків державних, соціальних, освітніх Польщі, Литви й Русі перед їх унією й у часі її, та показу, якому ступню європейської еволюції відповідав стан кожної з трьох країн в певні епохи. Щось подібне такому порівнянню бачимо тільки в огляді прав королів польських і литовських в епоху Ягеллонів. Тільки ж автор не глянув на Польщу назад, в ті часи, коли її королі були подібні до литовсько-руських князів, а тим паче не глянув на відповідні епохи в Європі. Властивого ж культурного порівняння в нього зовсім нема. А тільки повна й порівнявча студія життя Польщі, Литви й Русі з оглядом на європейську еволюцію й може пояснити, наскільки натуральним було те, що Польща взяла гору над Литвою й Руссю. Замість такої студії вчений автор займає нас розмовами про те, чи «винен чи не винен» був Вітольд, або про те, що якби Свидригайло ²⁷ вмів «соблюдать надлежащий порядок», то все пішло б інакше. Звісно, після таких розмов такий великий факт, як перевага Польщі над Литво-Руссю, зостається темним, або цілком випадковим, або результатом «інтриг» польського вовка проти нашого руського телятка.

²⁷ Свидригайло (1355 — 1452) — великий князь литовський (1430 — 1432). Виявляв прихильність до руської шляхти та православної церкви, через що викликав опозицію магнатів.

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 490

Найбільше показує хиби теперішньої науки про Україну, власне, те, що ця наука ніяк не може дати собі ради з козацтвом, хоч найбільше з ним возиться. Остатніми часами з цією справою вийшов чистий скандал: д. Куліш, один з найбільших наших національників і козаколюбців, став дуже гостро нападати на наше козацтво, називаючи його чистим розбищацтвом, похваляти польських панів, що не хотіли терпіти козацтва, та Петра I й Катерину II, що зруйнували Січ, й т. ін. (Розбишаками вийшли козаки в д. Куліша, між іншим, через те, що він, як звичайно наші вчені, огляда нашу історію без порівняння з історією других народів. Тим часом в історії західноєвропейських народів можна знайти факти, з котрих методом д. Куліша можна довести, що всі корпорації й класи — рицарі, міщани, студенти, навіть монахи, а нарешті й інституція королів — були розбишаки і всі революційні рухи, як і державні війни, були розбоями.) Така переміна в поглядах д. Куліша підняла проти нього всіх українолюбців, та, окрім заміток Костомарова, котрий поправив деякі почастні помилки д. Куліша, українські козаколюбці нічого не виставили проти нього, окрім лайки, часто зовсім неприличної. (Найважніше, що писання проти недавньої праці д. Куліша про Богдана Хмельницького писане москалем Карповим ²⁸, котрий боронить козаків проти Польщі та зате видає їх головою царському московському урядові.) Безспірно, д. Куліш пересолив і наговорив багато зовсім чудного, та все-таки зміна його поглядів свідчить, по крайній мірі, про те, що настав уже час, коли не можна цінити історію нашої України з погляду одного, та ще й хвилевого стану людності, ні навіть з погляду тільки національного, а надто перемішаного з православним; що треба оглянути історію нашу сукупно в усі її доби: княжо-городську, феодально-литовську, пансько-польську, козацьку, царсько-російську (з виділом цісарсько й конституційно-австрійським) — і в усяку з цих діб звернути увагу на зріст чи упадок людності, господарства, порядків і думок громадських і державних, освіту, пряму чи косу участь українців усяких класів чи культур в історії й культурі європейській. Зложити правдивий суд над усіма ваганнями цих всіх справ у нашій історії можна, тільки рівняючи її з історією других народів Європи. Тільки таким же способом можна сказати правдивий суд і почастно над нашим козацтвом, над його вартістю й хибами, над причинами його смерті (осередніми, як і побічними) і над тим, що воно залишило по собі цінного в нашому народі, котре може ще дати свій плід, а що в ньому є такого, котре треба просто «здати в архів» і признати навіть шкідливим для поступу.

²⁸ Карпов Геннадій Ф. (1839 — 1890) — російський історик, професор Харківського університету, виступав з критикою історичних праць П. Куліша.

Але ж наші вчені, звичайно, й не думають про таке опрацювання історії ні всієї нашої країни, ні почастно козацтва, з котрим вони найбільше мають діла, а думають, що кількох доволі неясних слів про народ і народність досить буде, щоб пояснити все в такій заплутаній справі.

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 491

Впрочім, цю хибу українські вчені ділять із московськими істориками Русі, котрі теж думають, мовбито історія Русі є наука осібна від історії всієї людності, так, якби хто з учених природників подумав би, що наука про лисиці осібна не то від загальної науки про животини, а навіть від науки про вовків! Та все-таки російські історики, хоч стоячи на державній точці, зачіпають іноді відносини Росії та Західної Європи, пробують виводити якусь філософію історії, показують для Росії якісь перспективи на всесвітньому театрі життя. Українці ж або обходяться без усякої філософії, або держать себе в якомусь узенькому, провінціальному та до того й зовсім неясному, плаксивому романтизмі, перед котрим людині, що не має сама охоти пускатись у довгі наукові досліди, зостається тільки сказати: було колись, та що з того?!

Поясню свою думку такими примірами: величатись запорозькими набігами на Малу Азію й не рахувати в позитивні пригоди української історії, напр., завоювання берега Чорного моря Катериною II (нехай і запізнього через помилки московської політики перед Україною) або остатньої війни Росії проти Турції (при всіх дуростях, які наробив російський уряд перед війною й послі) — ще більша помилка, ніж та, яку роблять московські історики династичних поглядів, коли вихваляють Олега Київського, а пропускають без уваги прилучення Подолії до руських земель під литовською династією. Далі, розводитись в історії українського письменства про всякі посередності, аби вони написали два вірші по-українському, а пропускати без уваги в історії культури на Україні заснування трьох університетів (нехай уп’ять запізно), Гоголя, перших славістів російських, українців з роду, й т. ін. — значить нічогісінько не розуміти в культурних справах. А в обох показаних примірах поверховне українофільство просто зрікається свого «національного добра» на користь «зажерного сусіди». Будучи консеквентним у поверхньому національстві, прийдеться й Костомарова віддати москалям в «заесманську літературу», бо Костомаров писав переважно й найліпші свої праці по-московському. Тим часом Костомаров має в історії українства далеко більше ваги як автор «Богдана Хмельницького» і т. ін. «московських» творів, ніж як автор «Переяславської ночі» і т. ін. слабих українських проб. Правдиво науковий, широкий погляд на історію України мусив би показати нашій громаді й чужим, як фатальні національно-крайові задачі українські сповнялись і під чужими урядами і як поступ цивілізації на Україні, навіть і в чужій формі, вів до того, щоб виготовити грунт для свідомого українства. Через це вияснилось би краще й те, наскільки Україна могла б цивілізуватись сама й послужити для всесвітньої цивілізації при повній самосвідомості й автономії, до котрих вона поривалась не раз і котрі вона тепер може осягнути на дорозі всесвітнього поступу.

В чому наглядно видно, наскільки українолюбська наука стоїть нижче навіть від російської, так це в справі про історію й теперішній

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 492

стан володіння землею на Україні. Скільки людей у нас заходилось коло історії селянства нашого, і це, думалось би, найцікавіша справа для народолюбців. А тільки остатніми часами чоловік майже посторонній, професор загальної історії, д. Лучицький ²⁹ пролив світло на цю справу, показавши, що на нашій Україні було повсюдне громадське володіння землею, що сліди його зостались і досі навіть там, де нема вже такого загального громадського володіння, яке є в Слобідчині або в Новоросії і яке мало відрізняється від великоруського. І показав він це, між іншим, по тих самих архівних грамотах, котрі навіть напечатані другими — українцями й українолюбцями. Як це сталось, що другі дивились і не бачили? А так, що їм засліпили очі слова про національні духи та вдачі, слова, по котрим московський дух міг жити в громадському володінні землею, а український не міг і т. д.

²⁹ Лучицький Іван Васильович (1845 — 1918) — український та російський історик, дослідник аграрних відносин у Франції.

Є одна галузь науки, в котрій ще недавно українці, можна сказати, вели перед у Росії, — це те, що зветься не зовсім точно етнографією з виділом про народні звичаї й право. Наука про звичаєве право ще недавно майже була основана в Росії українофілами Чубинським, Юхименком ³⁰, Кістяківським. А тепер де вона на Україні, коли тим часом російська наука дійшла по цій часті до праць європейської важності, як книги д. Макс. Ковалевського ³¹ (українець з роду, але не українофіл), російські, французькі й англійські?! І такий упадок вийшов не тільки через пригодову недостачу особисто талановитих спеціалістів, а через навмисну зневагу космополітичного, порівнявчого напрямку в науці, проти котрого в часи археологічного з’їзду в Одесі ³² виступали українофільські вчені в спорах з тим же д. Ковалевським, називаючи той напрямок «плавбою по океану безбережному». Тепер зо спеціально українського боку в один круг з працями д. Ковалевського можна поставити хіба працю д. Волкова про весільні звичаї слов’ян, котра знайшла собі місце не в «Правді», ні в «Зорі», а... в болгарському «Сборнику» міністерства народної освіти!

³⁰ Йдеться про П. С. Єфименка.

³¹ Ковалевський Максим Максимович (1851 — 1916) — російський історик, соціолог, політичний діяч, видавець журн. «Вестник Европы».

Для того, щоб допевнити, що це не випадкова пригода, а послідок навмисного реакціонерства, котре запанувало в остатні роки в певних українофільських кругах, я мушу розказати одну приключку. Як звісно, «Правда» приобіцяла було в початку служити органом європейської науки на Україні. Скоро після початку получив я просьбу від основателя «Правди» написати європейську наукову хроніку для одного з чисел. Я відповів, що, не будучи енциклопедистом, про всякі науки писати не можу, а міг би написати про ті галузі, котрими більше займався, напр., про нові праці й теорії в науці про народну словесність (folklore) і про нові книжки по історії Ізраїлю, по котрій в ті часи вийшов початок праці Ренана ³³, що звернула на себе увагу всього світу. Тільки ж позаяк реставратор «Правди» писав мені, що мовбито українська громада бажає націоналізму і не хоче космополітизму й раціоналізму, то я просив дати мені вказівку, як мені

³² Шостий археологічний з’їзд проходив 1 вересня 1884 р. в Одесі.

³³ Ренан Жозеф Ернест (1823 — 1892) — французький письменник, історик і філолог-сходознавець. Автор «Історії походження християнства», «Історії ізраїльського народу», «Життя Ісуса».

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 493

написати про космополітично-антропологічний напрямок в етнографії, щоб не обурити націоналістів, а про Ренана — щоб не показатись раціоналістом? Відповіді на ці запити я не получив. І всякий, хто погляне на «Правду», побачить, що там і сліду нема європейської науки, котра тепер після того, як галицько-український національний рух офіціально поставлений під начальство галицького єпископату, мусить бути згори вигнана з галицько-українського національного письменства. Нагадаю, що тим часом як українофільське письменство, діставшись під диктатуру певних авторитетів, добровільно втікало від нових наукових напрямків навіть в тих галузях, котрі були для нього найприродніші, як folklore, польська журналістика, навіть підцензурна (в Варшаві), вспіла познайомити свою публіку і з новою працею Ренана і стала видавати спеціальне фольклорне письмо в дусі нової космополітично-антропологічної школи («Wisła» ³⁴), а далі й по-російському почали появлятись «Этнографическое обозрение» ³⁵ і «Живая старина» ³⁶, котрі хоч не так рішуче, а все-таки виступають на ту ж дорогу, причому «Этн[ографическое] обозрение» має навіть сотрудників-українофілів. Нарешті, навіть наймолодший слов’янський брат, Болгарія, заложив фольклорне видання, котре зразу звернуло на себе увагу вченого світу (див. «Archiv fur Slav[ische] Philologie» ³⁷, «Am Urguell» і др.) і навіть почало приймати до себе українські праці. Тим часом уже років 6-7, коли піднялась справа реорганізації львівської «Зорі», я радив закласти при ній фольклорний виділ на європейський лад, і були тоді сили, котрі могли поставити цю справу по-європейському. Але мій проект упав не через кого, як через наших національників. Так ці добродії добровільно спиняють зріст нашого письменства гірше, ніж усяка царська цензура, бо нема нічого гіршого над добровільну реакцію. І після цього ми ще будемо плакати, чому наші сусіди не шанують нашого письменства нарівні зо своїми!

³⁴ «Wisła» — польський етнографічний журнал, що виходив у Варшаві в 1887 — 1905, 1916 — 1917 pp.

³⁵ «Этнографическое обозрение» — наукове неперіодичне видання етнографічного відділу Товариства любителів природи, антропології та етнографії (з 1889) за участі А. Кримського.

³⁶ «Живая старина» — науковий журнал етнографічного відділу Імператорського російського етнографічного відділу (з 1891 р.) за редакцією В. Ламанського.

³⁷ "Archiv fur slavische Philologie" — міжнародний славістичний журнал, який виходив у 1875 — 1920 pp. y Берліні за редакцією славіста Ватрослава Ягича (1838 — 1923).

З усього зараз сказаного ясно, що українське письменство й наука про Україну мусять перш усього обновитись, приставши до тих методів і напрямків, котрі тепер творять силу письменського й наукового руху в Європі й Америці й котрі найтісніше зв’язані з теперішнім всесвітнім громадським рухом: культурним, політичним і соціальним. Між іншим, українолюбці мусять вийти з того вузького й поверхового національства, котре в Європі втратило смисл після 1848 р. З цього зовсім не слідує, щоб вони мусили зректись своєї прихильності до України, до її нації або й заходів відшукати дійсні національні ознаки в історії й сучасності українського народу ^*.

^* При цій нагоді я, в інтересах згоди, попробую-таки «проковтнути жабу» й сказати два слова проти того перекручування моїх думок, що буцімто я зовсім не признаю національності. Ще в своїй статті в «Зорі» я виразно сказав, що національності я признаю, а тільки противлюсь націоналізмові,

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 494

Напроти, прихильність до своєї країни й народу тільки виграє, коли вона очиститься від старозаконної ненависті до чужих і освітиться світлом вселюдського спрямування до поступу. Наука ж про свою національність стане на міцний грунт, коли всесвітній порівнявчий метод встерегатиме дослідувачів від скорих і поверховних виводів, які робили старі націоналісти, навіть такі, як автор праці «Две русские народности» [Костомаров - Т.Б.], й котрих запізнені приміри можна було бачити недавно в «Правді» в очерку «Три національних типи народних» ³⁸, котрого не можна без скандалу виголосити, напр., ні на одному науковому конгресі, ні навіть напечатати ні на одній звісній науковому світові мові, напр., і на російській, на котрій появились же і навіть на свій час з виблиском «Две русские народности».

³⁸ Нарис «Три національні типи народні», надрукований у «Правді» (1888. № 3. С. 157 — 169) за підписом Низенко, належав В. Антоновичу.

Я певнісінький, що таке обновлення українського письменства й науки настане незабаром: деякі ознаки показують уже початки такого обновлення. Найскорше пішло б те обновлення, якби наша письменська громада взялась рішуче вчитись європейським мовам та просто увійшла в прямі стосунки з європейською наукою, письменством і політикою. Але позаяк життя не жде і позаяк всі письменні українці добре розуміють російську мову, а більша частина їх лінується вчитись мовам європейським, то для користі самого українського письменства треба показувати молодіжі, чого, власне, мусить вона шукати в російському письменстві, й посилати українських молодих письменників шукати провідних думок і взірців письменської вмілості й наукових заходів скорше в російських повістярів, навіть таких, як Успенський та Короленко, в російських учених, як Пипін, Веселовський, М. Ковалевський і др., аніж в теперішньому українолюбському письменстві, навіть в такому, що пишеться по-російському, тобто все-таки мусить оглядатись на якусь критику, не

тобто примусу держатися звісних почуттів і думок (політичних і культурних) по тій причині, що вони національні або (частіше) вважаються за такі. В рецензії на брошурку д. Стодольського ³⁹ (в «Товариші») я показав, що при теперішньому стані науки питання про національні відміни стало зовсім не таким простим, як було 50 — 60 років назад. Тепер багато з того, що вважалось колись за національне, признано спільним усім народам на певній ступені зросту або й продуктом інтернаціонального процесу, котрий начався давно. Я сказав вище, що тепер наука про національності мусить розібрати, що в певних ознаках нації є сталого, більше-менше біологічного, а що перемінне, і багато ще треба праці наукової, зробленої найширшим, всесвітньо-порівнявчим методом, щоб дійти до можливості сказати щось тверде про суть національностей. В міру своїх сил я працюю над обробкою матеріалу для національної психології української і в своїх працях по народній словесності відмічаю завше подобенство й відміни українських творів від чужих, українські варіації взятих у чужих народів тем і т. д. Але я не позволяю собі ніяких сумарних виводів, доки сотні робіт по подібному методу будуть зроблені в однім крузі народної словесності, а є ще немало й других кругів.

³⁹ Цебто О. Кониський, який під псевдонімом Стодольський опублікував працю «Етнографія Слов’янщини» («Школьна часопись». 1887). Рецензія Драгоманова на неї з’явилася у журн. «Товариш» (1888. № 1. С. 15 — 30).

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 495

так як українолюбські пера й чорнила в галицьких часописях ^*. Бо письменство російське при всіх хибах таки ближче стоїть до сучасного європейського руху, ніж теперішнє українське.

Так ось чому я, зовсім не думаючи голосити «смерті українському письменству» (ще раз беру на себе сором і виголошую перед земляками в тому «очистительную присягу» проти донощиків «Правди»!), а, власне, бажаючи добра українському письменству, вважаю тепер потрібним виступати проти тих, хто відкида російське письменство як буцімто нічого не варте і тим відкида найприступніший для загалу нашої громади колодязь, де все-таки тече жива вода, й хоче засудити ту громаду на виключне вживання загнилої вже водиці, а то й просто мертвої, котра бучно зве себе «патріотичною» українською наукою, белетристикою й т. ін.

А окрім того, тепер, власне, треба раз назавше вияснити справу відносин українського письменства до російського взагалі. Не один

^* Д[обродій] Пипін став тепер, після своєї рецензії на «Историю русской литературы» д. Ом. Огоновського, дуже непопулярним серед українолюбців, з котрих деякі навіть просто записують його в катковці. Мені навіть один український національник ставить у вину, чому я нічого не пишу проти д. Пипіна; тим паче я боюсь, що на мене розсердяться за те, що я раджу вчитись у д. Пипіна. Теорія примусового писання проти д. Пипіна не так-то й ліберальна. Всякий волен писати про те, що йому інтересне. Для мене ж, та, думаю, й для многих українців, спір д. Пипіна з д. Огоновським і навпаки мало інтересний. Д[обродій] Огоновський написав слабу з наукового боку книгу, хоч з великими претензіями (хиби обробки старшого періоду показані досить ясно в рецензії д. А. С. в «Историческом вестнике»). Ці претензії розсердили д. Пипіна, і він написав рецензію далеко не з луччих, в котрій, видимо, пересолив і забув багато з того, що сам говорив, а рівно й те, що про спірні з д. Огоновським предмети він ліпше сказав у статті «Спор южан и северян» у «Вестнике Европы» ж. От і все! Не варто було роздувати спору між рецензентом і автором. Що ж до справи про широту української літератури й права її на рівність з російською, то спір у цій справі — найпустіша гайба часу. Щоб література мала право на широту, треба, щоб вона була широка. От, напр., голландська література пише, власне, діалектом долішньонімецької мови, та коли на ній появляються твори первокласної наукової вартості, напр. твори Тіле ⁴⁰ або Кюнена ⁴¹ по історії релігій, то, значить, вона й має право на такі твори. Я з свого боку вважаю ліпшим розказати по-українському про праці, напр., тих же Тіле й Кюненів, ніж споритись з ким-небудь про право української літератури говорити про такі широкі речі, як історія релігій (див. брошуру «Нова теологічна наука»). А головніше — у д. Пипіна є багато праць і окрім рецензії на книгу д. Огоновського. З тих праць, напр., «Опыт литературной истории русских сказок и повестей», котра появилась раніше знаменитої праці Бенфея ⁴² про Панчатантру, якби була переложена на яку-небудь західноєвропейську мову, могла б мати високе місце в усесвітній науці як один з початків нової порівнявчої школи, котру часто звуть школою Бенфея. А українці можуть знайти в цій праці й досі вказівки для історії старого письменства і впливу його на народну словесність і на Україні, яких не дасть, напр., компіляція д. Огоновського, найслабша, власне, в подібних точках.

Я вже в «Зорі» сказав, що виключаю з писаного українцями в Галичині прекрасну роботу про родинне життя на Україні в XVI — XVII ст.⁴³ Це єдина справді наукова й свіжа праця, написана по-українському, з усього, досланого українолюбцями в Галичину за остатні 10-15 років.

⁴⁰ Тіле Корнелій (нар. 1830) — голландський богослов, професор Лейденського університету.

⁴¹ Кюнен Авраам (1828 — 1891) — голландський богослов, автор праць про Старий Завіт та ін.

⁴² Бенфей Теодор (1809 — 1881) — німецький філолог, індолог, основоположник порівняльного методу в філології.

⁴³ Це праця «Про шлюб на Русі-Україні в XVI — XVII столітті» (Зоря. 1885. № 13 — 18) українського історика, археографа Ореста Івановича Левицького (псевдонім Маяченець; 1848 — 1922).

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 496

уже десяток років чуємо ми про самостійність українського письменства, про його право бути рівним з російським і т. ін. Тільки ж дійсна праця українських письменників зовсім не відповіда таким претензіям, а в письменстві, може, ще більше, ніж у чому другому, право без праці, котра дає силу, не має ніякої вартості: буряти, напр., мають, може, ще більше право мати свого Шекспіра, ніж англічани, котрі з певного погляду могли б задовольнятись латинською мовою, та, отже, англійського Шекспіра увесь світ чита, а про бурятського не чути. В часи «Основи» українські письменники ображались, коли навіть московські слов’янолюбці, такі як Ів. Аксаков, В. Ламанський, згоджувались на те, щоб українське письменство було собі, та тільки для «домашнего обихода». Але ж тепер, майже через 30 років, по совісті треба сказати, що ми самі, російські українці, мало зробили для того, щоб добре виповнити навіть ці рамки, хоч зробили кілька кроків, щоб виступити з цих рамок, переважно в літературі переводній, хоч виключно поетичній. Прози української, окрім белетристичної, як не було, так нема ніде, окрім у женевських виданнях.

При цій нагоді замічу, що пора б уже порахувати перешкоди й переслідування, яких дізнали за остатні 30 — 40 років літератори і письменство російське ліберально-радикального напрямку і українське. Звісно, проти російського письменства не було таких загальних заборон, як проти українського 1863 і 1876 pp., та все-таки, напр., кара Чернишевському і кружкові його в 60-ті роки, висилка в Сибір цілої купи літераторів у 70-ті й 80-ті роки, заборона «Современника», «Русского слова», «Отечественных записок», «Дела», не числячи газет, і вигонка цілого ряду ліберальних професорів з кафедр — чогось та коштують. А проте ліберальна наука й література в Росії живе й бореться далеко енергічніше, ніж українське письменство, котре має коло себе грунт у Галичині. Напр., заборона 1863 р. не виключала можливості печатати по-українському не тільки белетристики, але й наукових праць, а забороняла тільки духовну й популярно-наукову літературу. Чому ж ні один український учений не видав наукового діла за ті часи? Далі, закон про печать 1865 р. давав усякому можливість обійти попередню цензуру, печатаючи в Петербурзі й Москві книги в 10 листів ⁴⁴, котрі заборонити мав право тільки суд, і кілька років цей закон досить совісно сповнявся. Чому ні один український письменник не попробував скористуватись тим законом і поставити навіть адміністративну заборону 1863 р. перед судом, котрий в ті часи держав себе досить независимо й пропускав не раз такі книги, котрі цензори хотіли задержати, й навіть (вироком про Вундта ⁴⁵ «Душа человека и животного») укоротив руки духовній цензурі взагалі? Тим часом російські ліберальні писателі тим законом користувались і навіть вибороли для себе певний простір, котрого зовсім не сміє відняти від них і побєдоносцівська доба. Нарешті, я спитаю, хто перешкоджав, напр., Костомарову

⁴⁴ Згідно з цим законом цензуру проходили лише видання обсягом до 10 друкованих аркушів, які, природно, були дешевшими і доступнішими для широкого читача.

⁴⁵ Вундт Вільгельм (1832 — 1920) — німецький психолог, фізіолог і філософ.

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 497

видати переклад «Біблії» й популярно-наукові брошури, напр., у Галичині? Хто перешкоджа вченим українолюбцям закласти в Галичині серйозне наукове видання і т. д. і т. д.?

Не дуже-то багато зроблено й у Галичині, а надто осібними українськими національниками, бо якби від їх письменського плоду відкинути те, що мусило бути зроблено, бо від самого уряду згори були признані русинам школи, і що зроблено за оплатою урядовою, то зостанеться не дуже багато; а як ще й те розібрати щодо середньої вартості, то зостанеться справді цінного ще менше від того, що зроблено російськими українцями. Не можна пропустити того факту, що в галицькій печаті проби перенести до своєї хати передові наукові й літературні думки й заходи європейські, тобто надати живий характер літературі, роблені були майже виключно радикалами: в «Громадськім друзі», «Дрібній бібліотеці» ⁴⁶, «Науковій бібліотеці» ⁴⁷, «Літературно-науковій бібліотеці» ⁴⁸. Проби ці прийшлось радикалам робити не тільки без помочі національників, а при опозиції з їх боку. Те ж треба сказати й про такі проби, як «Жіночий альманах» ⁴⁹. Навіть єдиного галицького белетриста після Федьковича, котрого може читати літературно вихована публіка поза Галичиною, радикала Франка, націоналістична громада трохи на той світ не загнала й не перестає обкидати болотом. Та й самого Федьковича повісті видав радикал і навіть «обруситель», по словах націоналістів. Ось де, між іншим, треба шукати причин невеликої прихильності радикалів галицьких до націоналістів. Усе живе, не тільки в політиці, але навіть в письменстві, приходиться радикалам вносити в свою громаду з бою проти національників, котрі хочуть вдержати скрізь панування мертвецької рутини і добровільно спиняють зріст нашого письменства до рівності з європейським.

⁴⁶ «Дрібна бібліотека» — серія художніх і перекладних науково-популярних творів, яка виходила з ініціативи І. Балея та з участю І. Франка у 1877 — 1880 pp.

⁴⁷ «Наукова бібліотека» — серія науково-популярних творів, видавана Франком у 1887 — 1888 pp.

⁴⁸ «Літературно-наукова бібліотека» — серія науково-популярних видань (1901 — 1917), яку до 1912 р. здійснювали І. Франко та В. Гнатюк.

⁴⁹ Це «Перший вінок» — альманах, виданий 1887 р. спільними зусиллями Наддніпрянщини і Галичини з ініціативи письменниць Наталі Кобринської та Олени Пчілки у Львові.

Тим часом російське письменство, не глядячи на всі перешкоди з боку уряду, не спало й добилось собі становиська світового й осібно в кругу слов’янському. Чи це кому подобається, чи ні, а європейський світ признав російське письменство рівноправним членом у своїй сім’ї, і тепер не проходить тижня, щоб не появлялось чого-небудь перекладеного з російської на яку-небудь світову мову: французьку, німецьку, англійську. Багато європейців тепер учиться російської мови, й недалеко той час, коли вона буде прийнята в число мов світових.

Серед слов’ян російська мова стала вже дійсно посередньою. Цього хіба сліпий не примітить, коли буде їздити по слов’янських землях. Я, напр., ще в 1871 p. y Празі ніяк не міг вдержати з чехами розмови по-чеському, бо вони (навіть ті, що ніколи не були в Росії) говорили зі мною по-російському. Недавно мені довелось бути в Сербії, і я побачив те ж саме. На одному офіціальному візиті розмова почалась по-французькому, та приймавший мене достойник попрохав у мене «дозволу говорити по-російському». А йому добре було звісно, що я далеко не прихильник офіціальної Росії. В Болгарії

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 498

я щодня бачу приміри, як, напр., чех або галицький русин (народовець, котрий ніколи не був у Росії) говорить з болгарином по-російському. Поляки більш других слов’ян опираються проти вживання «московської» мови. Напр., у Женеві можна побачити студенток-польок, котрі скінчили гімназію на московській мові в Варшаві або й в Одесі, а розмовляють з росіянами не інакше як по-французькому. Тільки ж коли поляк за границею стає до практичного діла, зараз пише на своїх дверях у Женеві й Парижі, як і в Софії: «Здесь говорят по-русски», а в Болгарії польські емігранти, напр. лікарі, ще до війни 1877 р. просто починали говорити з болгарами по-російському, і є такі, що й досі майже на тому й зостались.

І зовсім не треба думати, щоб таке вживання мови російської було зв’язане з яким-небудь «москволюбством», а надто з таким, про яке говорять у Галичині. Зовсім ні. Специфічні питання секти «московських слов’янолюбців» всього менше читаються слов’янською (як і російською) публікою, а читаються нею, власне, ті писання, котрі звались колись у Росії «западническими», — твори Тургенєва, «Вестник Европы» і т. ін. Таке я бачив у 1871 р. в Празі; те ж саме бачу тепер у Болгарії. Ніде в світі тепер так не лають Росію, часом не саму тільки урядову, як у Болгарії, і ніде тепер так багато не купують російських книг, як у Болгарії ж, і купують тих книг багато на кошт уряду, котрий на ножах з Росією. Читають болгари російські книжки оригінальні, а також переводні, бо як же, напр., студентові вищої школи, історикові, не прочитати Бокля, або Спенсера, чи Моммзена, а коли він не зна англійської ані німецької мови, то мусить читати по-російському. Недавно я робив пробу: давав болгарам-студентам читати польський переклад звісної книги американця Моргана ⁵⁰ про первісні громади, так мені його вернули: кажуть, «важко розуміти».

⁵⁰ Морган Льюїс Генрі (1818 — 1881) — американський етнограф, археолог, дослідник первіснообщинного суспільства.

Цю пригоду — всеслов’янську вартість російської мови — треба признати як дійсність,. проти котрої упиратись — все рівно що противу рожна перти. (Подібна проява показується і в германському світі. Так, напр., датчани хоч не люблять німців, а часто пишуть по-німецькому, коли хочуть ширшої публіки. Так робить звісний Брандес ⁵¹. Так же поступає й багато голландців.) Не важити цеї дійсності — така ж сама глупість, як і задля вартості російської літератури зневажати осібні національні слов’янські мови й письменства, в тім числі й наше українське. Всякому своє, по його силі! В усякім разі, ми, російські українці, нічого не тратимо на тому, що признаємо російську, «московську» мову за посередню слов’янську, бо ми її знаємо й завше знати будемо. Тому ж, хто б у такому признанні побачив яку зраду чи шкоду для осібних українських справ, я нагадаю, що таке признання входило в програму кирило-мефодіївських братчиків 1847 р. Костомарова, Шевченка й ін., котра й досі є найрозумніше з усього, що вигадало українолюбство.

⁵¹ Брандес Георг (1842 — 1927) — датський літературознавець, історик літератур європейських країн.

На цьому тепер ми й скінчимо розмову про вартість для України

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 499

російського письменства, а мусимо поговорити про те, що таке «обрусеніє», звідки воно взялось, на чому опирається, і після того про те, як найліпше з ним боротись.

 

IV

Звідки пішло обрусеніє? Самобутні мудрування в цій справі українсько-галицькі. Потреба наукового досліду цеї справи. Державно-національний централізм і культурний космополітизм з національним автономізмом у старі віки. Дві системи в початку середніх віків у Європі. Латинський централізм в церкві римській і національний автономізм протестантський. Централізм у церквах східних. Національний централізм в англійській державі (нормано-анжуйська Англія, Валлія, Ірландія, Шотландія), у старій королівській Франції, в Бургундії і новій пореволюційній Франції. Французькі республіканці-централісти, правдиві батьки теперішніх «обрусеній». Германізація. Обрусеніє.

Сподіваюсь, що скільки-небудь безсторонні читачі розібрали, нарешті, мої думки про національність і космополітизм, а також і про вартість для українців теперішнього російського письменства й про вагу для них надалі російської мови. Хто буде мені ще тикати, що я взагалі не признаю національностей, а почастно української, або що я проповідую обрусеніє, з тим я більше говорити не буду. Тепер по черзі справ нам треба розібрати, що то таке система обрусенія, звідки пішла вона, на чому держиться. Тільки тоді, коли ми точно відповімо на ті питання, ми можемо відповісти й на друге: як ліпше боротися з цим лихом.

Знову я б радніший просто приступити до розбору цеї справи, не зачіпаючи нікого, так знову не можу так зробити, зваживши обставини, при котрих мені приходиться говорити з громадою.

Мене повідомляють з певного боку, що слова мої приймаються гірше, ніж як чудацькі, що вони «страшенно непопулярні», бо українська громада гаряче почуває свою національність і ставить її вище всього, обрусеніє ж так допекло їй, що вона гаряче готова битись не тільки з ним, а зо всім, що хоч поверхово нагадує обрусеніє, і навіть з тим, хто холодніше дивиться на нього. Ще мене повідомляють, що українська громада дуже не задоволена полемікою проти тих, хто, нехай і з помилками й хибами, а все-таки служить найважнішій тепер для неї справі — ширення національної української свідомості й ненависті до обрусенія.

Треба коротко відповісти на ці закиди.

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 500

Перш усього скажу, що хто хоче по правді служити громаді, той мусить не гнатись за популярністю і навіть пам’ятати мудрі слова Ренана, котрі я вже раз мав пригоду нагадувати, що «іноді найліпший спосіб мати рацію — не боятись пробути певний час не в моді». А ще важніше, що сама боротьба з певним лихом потребує холодного розсліду справи, мабуть, чи не більше, ніж гарячого почуття. Щоб ви сказали про лікаря, котрий би озброївся самим тільки гарячим почуттям на боротьбу з певною хворобою? Чи не прирівняли б ви його до того кухаря в Гоголевих «Мертвих душах», котрий державсь системи: «катай, валяй, было бы горячо»?

Щодо полеміки та ще й різкої, то я покликуюсь на одну з поезій Шевченка:

Ой вигострю товариша,
Засуну в халяву;
Та піду шукати правди...
Та спитаю в жидовина...
І у ченця, як трапиться;
Нехай не гуляє
Та святе письмо читає,
Людей навчає... ⁵²

⁵² Цитата з вірша «Ой виострю товариша» Т. Шевченка (1848).

Оті наші вчені національники, що, маючи всі засоби і навіть будучи просто службою, обов’язані стежити за наукою, досі сидять на думках, які наука в Європі вже покинула 30 — 40 років назад; оці наші публіцисти і політики, котрі стають до праці, не вислідивши її цілей і способів науковим способом, не познайомившись, як така робота ведеться по більш освічених сторонах, хіба це не ті ченці, котрі гуляють? Хіба не треба хоч показати їм гострого товариша з халяви? Помилиться той, хто подума, що полемістові так любо ходити по світу з таким товаришем замість того, щоб ходити з хлібом-сіллю, або санітарові любіше гребтись у бруді, ніж ходити по рожевих садках... Зрештою в словах моїх про більшу частину названих вище писателів і вчених українців нема, власне, ніякої полеміки, а є тільки одвертий вияв моєї думки, на котрий всякий має право в літературній республіці і котрий є навіть обов’язковим знаком пошани до чесних і заслужених писателів. І мені б першому стало гірко, якби мої уваги були ким-небудь взяті за напади. Коли я з чим полемізую, так це з лінивим на думку, а буйним на слова шарлатанством та з крутійством, котрі хочуть взяти монополію українолюбства. Це такі прояви, котрі справді мусять бути викоренені ножем полеміки з нашого поля...

По тій передмові, гірко зітхнувши, о Музо, над нашею долею, трошки пополемізуймо, а потім приступимо просто до діла.

В остатні часи по-нашому написано чимало проти обрусенія, тільки в більшості писання це нагадує страви Гоголевого кухаря. На нашій половині Європи мозок у людей ще дуже лінивий і довго

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 501

думати не любить, а любить короткі заходи, рішучі слова. Це можна запримітити однаково в москаля, як і в українця, в поляка, як і в болгарина, — у консерваторів, як і у революціонерів, у космополітів, як і у націоналістів. До того я мав уже нагоду завважати, що наші українські національники, хоч на словах і бунтуються проти Москви, а на ділі живуть московськими ж думками і московськими ж способами думати, навіть не дуже-то перелицьованими, беруть, напр., основи своєї націоналістичної філософії просто в московських «самобытников» і навіть ще не першого сорту. Між іншим, у таких «самобытников» ще за часів царя Миколи була думка, що, мовляв, «русскому человеку все немецкие науки и машины может заменить одна природная сметка да глазомер». Така самобутня думка ускочила навіть в голови російських соціалістів-революціонерів бакунінського «согласия», вважаючих себе космополітами, котрі проповідували нікчемність «буржуазных наук», і глибоко залягла в головах «русских народников» всяких «согласий», від Юзовського ⁵³ до Льво-Толстовського. Подібна ж зневага до «науки узловатого німця», котрій противуставлялась «своя мудрість», продиктувала Шевченкові звісні уступи в його «Посланії», істинно глупі, і вони, власне, через свою глупоту, котра освящає лінивство нашого мізку, так само стали популярні, як і виклики Бакуніна проти буржуазних наук і шкіл.

⁵³ Від прізвища Юзова (псевдонім Йосипа Івановича Кабліца; 1848 — 1893) — російського публіциста-народника, який вчився свого часу у Київському університеті. Був автором праць «Основи народництва», «Інтелігенція і народ».

Звісно, тепер зовсім без наук (і досі для нас німецьких та буржуазних!) та без сяких-таких машин не проживеш. Я знав колись у Женеві одного російського народника-соціаліста, досить доброго кравця, котрого «спропагандировали» бакуністи і котрий схотів бути хліборобом ^* та ще й на «чистій» землі, в Америці. Той народник не признавав ні наук, з книгами, географічними картами, ні машин, напр. залізниць, пароходів і т. і., але все-таки вживав ножів і ножиці, хоч я йому й доказував, що відповідно до його думок не треба йти дальше зубів та нігтів. І в Америку він хотів дістатись не просто плавом руками й ногами, а все-таки на старенькому човнику, котрий стояв прив’язаний коло берега Рони і котрий він думав украсти. Атласів наш народник не признавав, а все-таки уривки географії дійшли до його і він таки знав, що Рона тече в море та що Америка за морем; він тільки не знав про пороги на Роні, про Perte du Rhône та про те, що таке Середземне море, а що Атлантика.

Не раз мені нагадується цей народник, коли я бачу або читаю «самобытников» московсько-консервативних і російсько-революційних, народників, українських народовців і т. і. Надто часто приходиться мені споминати мрії мого народника про човен на Роні. Згадую я його, як він думав викрасти той човник і проскочити незаміченим від берегової поліції швейцарської і французької, коли

^* Бачите, хлібороби — це чистий «народ». К слову сказати, й наші русько-українські радикали не могли інакше назвати газету «для селян і міщан», як «Хлібороб»?

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 502

я читаю темні натяки про те, що наші національники думають визволити Україну з пазурів Москви анонімними статейками в галицьких виданнях. Згадую я його й тоді, коли читаю загальні проби філософії наших національників. Бо що ж таке їх теорія спеціальних національних духів українського й московського, як не старенький човен, викрадений коло берега «Москвы-реки», де його збудовано 50 років назад по образу Гегелевої барки на річці Шпреї?

Приступаючи просто до справи: звідки пішло «обрусеніе», ми знаходимо, напр. у «Правді», десятки вироків, що воно йде «з духу, вдачі, характеру, історії великоруського народу». Коли поглянеш на те, чим підпирають сотрудники «Правди» такі вироки, то побачиш в них зовсім уже кухарів Гоголевого Ноздрьова, так що спинятися на них значило б зовсім уже гаяти час. Трошки старанніше, хоч в тім же роді, озброєний сотрудник «Діла» д. Баштовий ⁵⁴, котрий недавно виступив з довгою статтею «Українство на літературних позвах з Московщиною», і про нього треба сказати кілька слів.

⁵⁴ Баштовий — псевдонім І. Нечуя-Левицького, яким була підписана розвідка «Українство на літературних позвах з Московщиною», спрямована проти критики О. Пипіним концепції «Історії літератури руської» Ом. Огоновського.

Основні історично-філософічні думки д. Баштового ті ж самі, котрі виложив систематично москаль Данилевський в книзі «Россия и Европа» і котрі в своїй суті є ні що друге, як московська перелицьовка Гегелевого германофільства, котра запізнилась років на 30 — 40. Д[обродій] Баштовий не звернув уваги навіть на російські критики основ цеї філософії, зроблені дд. В. Соловйовим ⁵⁵, Кареєвим ⁵⁶ і інш. Про власний перевір та передум тих основ д. Баштовим нічого й говорити. Д[обродій] Б[аштовий] досі вірує в цільні національно-культурні типи й нічогісінько не знає про інтернаціональні елементи навіть у старих азіатських культурах, більш ізольованих (відділених), ніж середземноморська й європейська культура, в котрій різні національні елементи перемішались з досить давніх часів, коли показався вплив єгиптян, ассіріян, фінікійців на греків і т. і., тобто з самого початку грецької історії в XII ст. до Р. Хр. Баштовий, зайшовши в суперечці з д. Пипіним про «Історію руської літератури» д. Огоновського аж у стару Азію, шука там цільних національно-культурних типів, говорить про Китай, Індію, Юдею і ані на хвилину не спиняється над тим, що в Китаї теософія Лао-дзи ⁵⁷ зовсім подібна до теософії індійських брамаїстів, а що потім серед китайців поширивсь індійський буддизм і пустив глибокі корені. Д[обродій] Баштовий ще досі вірує в те, що жидівська культура основана на «чистому монотеїзмі», тоді як європейська наука давно вже доказала, що в свій час жиди були такі ж фетишисти й політеїсти, як і другі народи, що жидівський монотеїзм пізніших часів виробивсь інтернаціональним процесом, під впливами на жидів думок іранських, єгипетських (в Єгипті державна проба свого роду монотеїзму зроблена була ще під XVIII династією, тобто ще за 1500 років до Р. Хр.) і навіть грецької філософії. Коли вже говорити про «чистий монотеїзм», то треба б пам’ятати, що він появився тільки в освічених європейців в часи деїстичної філософії після реформації, а до того

⁵⁵ Соловйов Володимир Сергійович (1853 — 1900) — російський поет і філософ, автор численних праць, серед яких — «Национальный вопрос в России».

⁵⁶ Кареєв Микола Іванович (1880 — 1931) — російський історик і соціолог.

⁵⁷ Лао-дзи (604 р. до н. е.) — китайський філософ, сучасник Конфуція.

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 503

часу навіть християнство було свого роду дуалізмом і навіть політеїзмом. І всією такою старою й хисткою машинерією д. Баштовий хоче допевнити, що в «українців є свій національно-культурний тип, а в москалів його нема й не може бути». Зовсім, мов у звісному анекдоті про те, як колись високий візитатор зайшов у шпиталь божевільних і стрів там індивідуума, котрий показав йому усіх хорих, а, нарешті, сказав про одного: «А це послідній дурень! Дума, що він Ісус Христос, коли всьому світові звісно, що Ісус Христос — я!»

Сівши на крадений човник, стару й підгнилу теорію осібних цільних і віковічних національних духів, д. Баштовий пустивсь розмовляти про справу національно-державних централізмів і національної автономії в Європі. Про цю справу не могло нічого дати д. Баштовому російське письменство, очевидно, єдине, котре йому доступне, бо по-російському в цій справі є тільки мої статті «Новокельтское и провансальское движение во Франции» в «В[естнике] Европы» та С. Подолинського про Каталонію в «Русской мысли». Перших д. Баштовий не згадує і, очевидно, не знає поданих там фактів; другу зна тільки в досить безцеремонній переробці д. Мордовцева. То й прийшлось д. Баштовому або піти в науку до «узловатого німця», або проповідати «мудрість свою», склавшись на «глазомер». Як добрий український національник, він вибрав останнє і по «глазоміру» поділив Європу на три полоси по породах (расах): на романську, німецьку і російську. Держави першої раси, по слову д. Баштового, можуть прикласти до себе приказку: живи сам і другим давай жити. Про Австрію й Пруссію (держави німецькі, по д. Б-ому) можна сказати, що там вже інший девіз: живи сам і другим трошечки давай жити! В Росії же панує такий девіз: живи сам і нікому іншому не давай жити! («Діло», 1891, ч. 66).

Далі ми будемо докладно говорити про відносини державної й недержавних національностей у Франції, і читач сам побачить, наскільки вірно схарактеризував «глазомір» д. Баштового романську полосу Європи. Поки що скажемо, що не тільки Австрія, навіть у Транслітавії ⁵⁸ рай для провінціальних національностей, але й Пруссія і сама Росія не дійшли ще до державного національного централізму французького.

⁵⁸ Транслітавія (Транслітанія) — частина Австро-Угорщини, що лежала на південь від Ляйта (Литави), південної притоки Дунаю, і включала в себе Угорщину, Боснію, Герцеговину.

Щодо Росії, то ми тут скажемо, що до неї тепер в усьому, а надто в літературних справах, скоріше може бути приложена приказка: і сам не живи, і другим не давай жити! В літературі ця приказка олицетворяється попередньою поліцейською цензурою, котра була колись в усій Європі, в часи, коли там панували політичні порядки, подібні до теперішніх російських, а тепер зостались тільки в Росії вкупі з самодержавієм царським або ліпше чиновницьким. Ця цензура зробила можливими заборони української літератури приказами 1863 і 1876 pp., звісно, неможливі тепер ні в якій державі Європи. Але ж цензура душила й душить і російську літературу, і не так далекий від нас той час, коли міністр освіти і шеф цензури гр. С. Уваров ⁵⁹,

⁵⁹ Уваров Сергій Семенович (1786 — 1855) — російський міністр народної освіти (з 1833 р.) і президент Академії наук.

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 504

котрий ще був освітніший од багатьох російських чиновників, казав прилюдно: «Хоч би вже раз література російська зникла, спокійніше б було!» Винуватити громаду росіян за систему обрусенія так, як можна винуватити французів або німців за францизацію або германізацію, тепер ще принаймні передовчасно, бо закони в Росії пишуться не парламентами, вибраними поголовним голосуванням, як у Франції та Германії. Пождімо, то тоді й судитимемо.

Як дісталась у романську полосу д. Баштового Бельгія, ми й зрозуміти не можемо. В Бельгії властиво германців більше, ніж романців, бо по ревізії 1880 р. було 2 479 747 душ людності з виключно фламандською мовою, 2 327 867 душ з французькою та 433 749 обомовних, так що в ній германська раса перемагає тим більш, що обомовні здебільшого фламандці зроду. Дійсно, Бельгія належить до держав рішуче мішаного національного складу, як Швейцарія та Австрія, і не диво, що там мови обох національностей дійшли майже до повної рівноваги, але це сталось зовсім не через толерантність романську проти других національностей. Ми покажемо далі цю толерантність властиво в Бельгії, а тепер скажемо, що й у новому бельгійському королівстві, котре вийшло із спільного повстання фламандців і французів (валонів) проти корони голландської в 1830 p., фламандці лиш довгою боротьбою в письменстві, в радах міських і державних добились того, що тепер мова їх майже рівноправна з французькою. Не далеко ходячи, досить було прочитати, напр., в «Indépendance Belge» (котра досить поширена і в Росії) спори в бельгійському парламенті, які велись три роки тому назад з поводу проекту закону, що примушував офіцерів армії знати обидві крайові мови, щоб побачити, що катковщини є чимало й у Бельгії. Вся різниця тільки в тому, що при парламентському порядку, хоч би й цензовому, не можна придушити національність, котра становить більшість в державі і котра свідома себе.

Це все міг би знати досить легко й д. Баштовий, якби замість того, щоб покладатися на «глазомір» та на окрушки, які до нього дійшли з московської ж літератури, він пішов на час у науку до «узловатого німця», і щоб говорити про Прованс і Францію, переглянув хоч за два роки «Armana Provançau» та «Le Félibre», a для Бельгії глянув би в книжку de Haulleville «La nationalité belge ou les Flamands et les Wallons» та Роденберга «Belgien und die Belgier» або хоч на витяг з неї про фламандську літературу в «Deutsche Revue», 1881 (IV — V), коли не працю Графа [вірогідно Граф Артуро - Т.Б.] про літературу в Бельгії в ювілейному виданні «Cinquante ans de liberté» (1830 — 1880)». Не пошкодило б заглянути в книжечку Ad. Fischhof’а «Die Sprachenrechte in den Staaten gemischter Nationalitàt», котру колись хвалило й «Діло».

Вся ця «німецька наука» потребувала б 7 — 10 день праці та 20 — 30 франків видатків, а просвітила б д. Баштового й про Прованс

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 505

і про фламандців почастно і про всю справу національного централізму й автономізму взагалі, та ще де про що.

Тепер же, читаючи таких оборонців українства, як д. Баштовий, не кажучи вже про публіцистів «Правди», скільки-небудь тямущий прихильник українства мусить молитись: Боже, порятуй нас від приятелів, а від ворогів і самі ми врятуємось!

Галицькі редакції, котрі друкують самобутні проби українських любомудрів в справі «обрусенія», могли б від себе поучити їх трохи, нагадавши, що в самій Австрії було й навіть досі є чимало германізації, румунізації, італьянізації, полонізації, мадяризації, навіть над нашими ж українцями, так що коли такі системи родить певний дух, то духу того досить по всіх расах: германській, романській, слов’янській, фінській. Та в Галичині до лінивства мізку прилучаються ще явні хвороби, котрі виносять люди зі шкіл попівської й адвокатської, через котрі звичайно переходять освічені галичани. Ці хвороби: поверхова балаканина й партійність, при котрій людина й сама зна, що говорить нісенітницю, та вдовольняється тим, що так, мовляв, треба для справи, котру ми тепер боронимо.

Тим часом серйозні люди мусять же зрозуміти, що ні «глазоміром», ні партійною балаканиною серйозного діла не виясниш і поважної та досить складної справи не наведеш на добру дорогу. Треба іншого заходу — холодно-наукового. Попробуємо ж підступити до справи обрусіння з таким заходом, наскільки вистачають наші сили, й поставить наші досліди на суд громадський, котрий може доповнити або поправити в наших думках те, що в них є невірного, або й зовсім їх перекинути, та тільки все ж таки не «глазоміром», ані гарячністю, а холодним науковим дослідом.

Перш усього спитаємо: чи не було або чи нема й досі в державах інших народів, окрім великорусів, чого-небудь подібного обрусінню?

Наскільки нам звісна історія й теперішній стан Європи, то ми можемо сказати, що не було й нема такої нації й національної держави, де б не було свого «обрусенія» або й не зосталось слідів його й досі, і що, значить, системи, подібні обрусенію, суть ознакою не певної національності, а певного порядку громадського, котрий відповідає певному періодові зросту народів.

Оглядаючи історію всіх культурних народів, ми мусимо прийти до виводу, що система примусової національності є такою ж всесвітньою проявою в громадському життю, як і система примусової релігії. Першою підставою обох систем служить дикий суб’єктивізм, котрий пхає людей дивуватись тому, що не подібне до їхнього, сміятись з нього, ворогувати, нищити. З певною культурою цей дикий суб’єктивізм може то систематизуватись і розростатись, то ослаблятись і щезати. В життю релігійному нетолерантність систематизується й росте до крайніх розмірів вкупі з ростом монотеїзму, як це ясно видно з закону жидівської синагоги, котрий приписано Мойсею, і з релігійної політики християн і магометан. Те саме,

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 506

що монотеїзм в політиці релігійній, є державна централізація в справах політики національної; до тих же наслідків приводить і централізація церковна, перший ступінь до котрої робить церковна аристократія. Це доказує історія всяких рас.

Звісно, ми не можемо тут давати спеціальної наукової дисертації, а тільки нагадаємо в певній системі важніші факти, в тім числі деякі досить звісні навіть з гімназіальних підручників. За останнє просимо прощення в читачів, звертаючи вину на тих наших національників, котрі пускаються в політику й публіцистику, закинувши навіть гімназіальну науку.

Оглядаючи історію національних централізмів, природно здибаємось із проявами противенства тому централізмові, з пробами заснувати національний автономізм на грунті теоретичному. Перший звісний приклад національного примусу в історії можна побачити в учинках одної з перших військових держав — ассірійської, царі котрої, завоювавши Єгипет в VII ст. до Р. X., примушували єгипетських князів переміняти імена їх столиць і свої власні. Певно, подібні вчинки робились й другими подібними державцями, та тільки нам вони не звісні. Друга велика деспотія, котра досить скоро по ассірійській завоювала Передню Азію й Єгипет, персидська, показує нам противний приклад — певну національну толеранцію, бо до нас дійшли декрети персидських царів, писані мовою не тільки персидською, а й вавілонсько-ассірійською, сузіанською, єгипетською. Та тільки тут не можна вбачати спеціально расової толеранції персів; це було наслідком чисто історичних обставин. Перси в момент, коли завоювали або, як тепер виясняється, взяли за згодою певної часті людності Вавілон, стояли культурно нижче від сузіанців, серед котрих давно засіла персидська династія, і вавілонян і були під вплилом сузіанської і вавілонської культури, через те й поставились до неї толерантно. Це той же самий прояв, який ми бачимо в перших вчинках римлян відносно до греків, у відносинах варварських королів (готів, бургундів, франків і інш.) до римлян, а в наших сторонах — у політиці литовських князів. Прояви подібної толеранції бачимо у греків за часів Птоломеїв у Єгипті (де знаходимо декрети царів грецькі й єгипетські) , але дуже слабі, бо в ті часи греки вже з погордою дивились на чужинців-варварів, так що вище державне життя в поолександрівських греко-азіатських царствах, як і в Єгипті, правилось на грецькій мові (як мало в таких справах має ваги «національна вдача», видно, напр., із того, що перси за часів Ахеменідів були досить толерантні до віри чужинців, тоді як за часів Сасанідів, коли віра їх дуже наблизилась до монотеїзму, гонили єретиків і чужовірців майже так, як християни). Політика цих греко-азіатських держав до національностей негрецьких виложена вся в словах листа Арістотеля до Олександра Великого: «Пам’ятай, що для греків ти старшина, а для других ти пан». Грецький національний централізм пустив такі корені в західній Азії, що навіть у державі Партів (іранської породи)

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 507

офіціальна мова була грецька, як потім у середньовічних державах Європи такою мовою була римська.

На заході старої Європи першою завойовницькою державою на велику скалю стала римська, котра й, будучи ще республікою в Римі, була централістичною на провінціях. Маючи певну культуру й опираючись на досить численну італьянську народність, римляни дивились звисока на більш-менш варварські нації заходу і, покоряючи їх, ставили під адміністрацію й юрисдикцію своїх чиновників, котра вся справлялась на італьянській мові, так що римська держава дає нам перший великий приклад денаціоналізації провінціалів, обрусенія окраїн, коли хочете вжити такого терміна. (З західноєвропейських своїх підданих римляни мусили найбільше попускати галлам (кельтам) заальпійським, так і то тепер звісно з надписів, що галльська мова дуже ще була розширена по всій теперішній Франції навіть до кінця римської держави, але всі офіціальні надписи там виключно латинські (Mommzen «Röm[ische] Gesch[ichte]», V, 90 — 92).

Як було сказано, спершу римляни обертались толерантно до більше культурних греків і певно до напівгрецького Сходу. Але згодом звичка централізації взяла перевагу й тут, і латинська мова стала брати перевагу в офіціальному життю й східної половини римської держави настільки, що навіть після того, як держава та поділилась, навіть у Візантійської імперії, пройшло кілька віків, поки грецька мова визволилась із-під латинської і стала офіціальною, на свою чергу примусовою для окраїн.

Тим часом, коли так на грунті державного централізму розроставсь по культурному світові централізм національний, появились зерна й реакції йому — свідомого національного автономізму. Зерна ті зародились у початках культурного універсалізму, котрому помогло зрости саме лихо — завоювання. Найстарші звісні початки того універсалізму дає нам пропаганда буддизму, релігії, котра повстала серед стосунків різних націй в Індостані й котра (як свідчать надписи Асоки) вже, напевне, за 250 років до Христа проповідувалась різним націям і поза Індією осібними апостолами (місіонерами-посланцями) на різних мовах. Так ця перша на світі протестантська й демократична віра (котра йшла проти вір старих попів і навчала, що всі люди рівні), а також перша віра інтернаціональна (спільна багатьом народам), перша стала вживати й усяких мов, між ними й зовсім невчених і навіть диких, і освящала їх. Так в Індії буддівці вживали, попри мові старих святих книг (санскриту), й мови простої (палі), а далі й мов усяких народів південної й східної Азії, на котрих перше писане було притчі з життя Будди, «добра наука» (євангеліє) цього Великого Учителя, і котрі, певне, через те тільки й не пропали. Цікаво, що через переробки з іранської переробки життя Будди, оповідання про його під назвою «Життя цесаревича Іосафата» зайшло у Європу, де християнська церква признала святим цього Іосафата і де воно розповсюдилось майже на всіх мовах.

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 508

Не так упорядкована була проповідь старих вір Передньої Азії й Єгипту, аж поки й тут з різних вір виробилась віра, подібна до буддівської, — християнська. Коли після персидської держави Передня Азія, Північна Африка та Середземноморська Європа зблизились в державах греко-македонських, потім у римській, то почалось досить жваве взаємне познайомлення між різними народами й вірами. Ми знаємо, що проповідачі вір єгипетської, малоазійської, сірійських і других заходили аж у Рим, де їх охоче слухали жінки. Зостались і уривки з перекладів і переробок на грецьку мову святих книг єгипетських (кн. Гермеса), фінікійських, вавілонських і друг[их].

Найбільше звісно нам про ширення на чужих мовах і серед чужих людей віри й святих книг жидівських.

Після того, як старе жидівське царство було зруйноване, жиди поневолі, а почасти й по волі розійшлись по різних країнах, від р. Євфрату до Риму, і стали забувати стару свою мову, котра зосталась у їх святих книгах. В Азії вони почали навіть писати новіші святі книги мовою сірійською, близькою од їхньої, а в Єгипті й Малій Азії говорили мовою грецькою й нарешті переклали (за 150-100 р. до Христа) свої старі святі книги на грецьку мову й подописували на ній нові, так що й увесь збір цих книг стали звати грецьким словом Біблія (Книги).

Коли серед жидів, котрі так перемішувались з чужими народами, повстала друга в історії протестантська віра, християнство, то й вона почала робитись інтернаціональною і вживати різних мов, як і буддівство, і тим освящати ті з них, на котрих раніше не було письменства. До нас не дійшло християнських книг, писаних по-жидівському. Найстаріші з християнських книг «Листи Апостола Павла» писані по-грецькому. Також по-грецькому ми маємо й Євангелія й другі писання апостольські. Але з II віку по Р. Хр. почались переклади християнських книг на мову сірійську й єгипетську, далі з III в. — на латинську, аж поки в V в. переклав св. Ієронім на латину (не дуже зручно і з помилками) всю Біблію, котра й досі вживається в рим[сько]-кат[олицьких] церквах п[ід] н[азвою] Вульгати ⁶⁰. В IV в. зроблені проби перекладу Біблії на мову подібних до німців та шведів — готів, котрі прийшли було з Дніпрових сторін на Дунай; в V в. появилась Біблія на мові арменській, в IX в. — на слов’янській (староболгарській), на котрій і досі вона читається в наших церквах.

⁶⁰ Вульгата — Ветхий, або Старий, Завіт.

Побік обміну релігійного між народами йшли початки й обміну творами науковими й поетичними, котрі теж підкопували національну пиху й зневагу до чужих народів і підпирали думку культурного універсалізму, цю найліпшу підставу для національного автономізму. Тепер знаходяться сліди проби переробок творів грецьких філософів для єгиптян. Давно звісні переклади творів грецьких філософів і лікарів (Арістотеля, Галена і др.) на мову сірійську (найбільше між V і VIII в.), з котрої вони перекладались потім (з X в.)

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 509

на арабську мову, а з неї пішли переклади латинські і т. і. (Нагадаємо, що перші проби перекладів Арістотеля з арабського на латинське були прокляті папами 1209 і 1231 p., котрі веліли катам палити ті книги.) Більше розповсюдились: «Повість про Олександра Великого» (котра, певно, пішла з Єгипту та обійшла всі мови Передньої Азії й Європи), «[Повість] про Трою», а ще більше витяги з індійської збірки байок, перероблені спершу для персів, а далі для сірійців і арабів («Каліла і Дімна» ⁶¹), а нарешті для всіх народів середньовічної історії, та «Книга семи мудрих» ⁶², теж спершу зроблена по індійських джерелах персами (Сіндібад-Німе). Ця страшенно шкідлива книга, а надто в християнських чернечих переробках, джерело зневаг проти жінок, була найбільше розповсюдженою книгою на світі, аж поки нові місіонери християнські, переважно англічани, не розпустили в XIX в. на сотнях мов переклади Біблії, та все-таки вона, як і другі, згадані вище, переходячи від народа до народа, служила письменському обміну між народами й виробці думки, що всяка мова варта того, щоб на ній було письменство.

⁶¹ «Каліла і Дімна» — класичний твір персидської літератури.

⁶² «Книга семи мудрих» — це повість індійського походження «Повість про сім мудреців».

Так уже в часи переходу старих віків у середні повстали одна проти другої дві думки (принципи, ідеї): 1) національно-державний централізм, примус до державної мови і 2) людяно-освітній універсалізм з вільністю кожної народної мови.

Розвал римської держави нападом різних малоосвічених (варварських, як казали греки) народів (німців, слов’ян і др.) прикрив обидві думки ніби туманом. Варвари, що завоювали різні країни римської держави і хрестились у римсько-християнську віру, самі вчились латинської мови, хоч при тому держались і своїх і навіть пробували писати на них книги святі й світські. Але згодом, коли в римській церкві запанували єпископи, а над ними найстарший, римський папа, тобто коли виробилось церковне панство й царство, то римська церква, котра здавна не терпіла іншої мови в службі церковній, окрім латинської, почала всяко забороняти вживати в церквах інші мови й перекладати церковні книги на ті мови. (Папа Григорій VII, котрий найвиразніше поставляє своє царство над усім світом та примушував попів не женитись, виразно заборонив у листі до герц[ога] Чехії народну мову в церкві й у св. письмі.) І так стояла ця справа, аж поки серед нових християнських народів не почались противупопівські рухи, котрі навчали, що християнин може сам просто без попа обертатись до бога, і котрі противились найбільше панству єпископів і царству папи. Тільки ці рухи рішуче взялись за діло старих християн — нести науки християнські на всяких мовах по всьому світові.

Цікава історія християнської науки, напр., в Англії. Англи почали хреститись в VI — VII ст., а вже з середини VII ст. починають появлятись на англійській мові переробки й переклади частин Біблії, але згодом заборони таких перекладів прийшли з Риму і в далеку Англію. Тільки рішучі противники папства й навіть попівства в

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 510

Англії, як Віклеф, Пюрвей і другі, переклали Біблію на нову англійську мову (в 1384 — 1388 p.). Але римсько-англійське попівство докоряло Віклефові, що він своїм перекладом Біблії для простих людей «розсипав перли перед свинями», і почало палити учеників Віклефа (котрі спершу звались бідними попами) і їх англійські Біблії. В 1404 р. собор англійських єпископів рішуче заборонив уживати всякі переклади Біблії, окрім латинського.

В землях французьких почали перероблювати й перекладати частини Біблії з XI ст. під впливом противупопівських учителів грецьких (катарів, тобто чистих) і болгарських (богумилів), котрі пішли від учителів армянських (павликіян). Церкви або товариства, зложені з людей з такими думками, звались у французьких землях, між іншим, бідними братами. Вони-то й хотіли мати Біблію на зрозумілих їм простих мовах і спочатку навіть обертались за тим до папи, але даремне. В 1229 р. собор єпископів у Тулузі заборонив світським людям держати й латинську Біблію, а надто читати Біблію на простих мовах, а незабаром другий собор постановив, що хто не віддасть єпископу за 8 день своєї книги перекладу Біблії, щоб єпископ спалив його, того самого вважатимуть за єретика, тобто коли схочуть, то й спалять. Скоро противупопівський рух у південній Франції знищено, по волі пап та королів, огнем і мечем, і проби перекладати Біблію на прості мови (провансальську й французьку) у Франції завмерли.

З кінця XIV і в XV ст. думки французьких «бідних людей» і англійських «бідних попів» зайшли до чехів і зараз же в них явились проби перекладів Біблії на чеську мову. Хоч папа з єпископами і палили і нищили чеських учителів братської віри, напр. Гуса й др., а все-таки не вспіли задушити зовсім їх думок. В 1480 р. Біблія чеська була навіть видрукована.

А тут іще вчених людей скрізь стало більше, почалось новонародження наук, і вчені люди навіть римської церкви почали читати Біблії грецькі й жидівські, порівнювати з ними переклад латинський, перекладати частини Біблії на свою мову. Коли німець Лютер став учити проти папи й єпископів та проти римської церковної служби й задумав перекласти Біблію на німецьку мову просто з жидівської та грецької, то знайшов більше 20 проб німецьких перекладів Біблії. В 1522 р. Лютер надрукував німецький переклад Нового Завіту, а в 1534 р. — повний переклад Біблії. З Лютера почалось рішуче протестантство або реформація (переміна) в церкві римській, від котрої відпала половина Західної Європи. Зараз за Лютеровим перекладом видруковані були англійські (з 1524 p.), французько-швейцарський (1535), голландський (1537), шведський (1541), фінський (1548), данський (1550), польський (1561, 1565) і т. д. Фінський переклад лютеранських церковних книг і Біблії були перші книги на мові фіннів, також само було і з лютерськими книгами на мовах литовській і естонській, котрі тáк стали письменними і урятовані були від

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 511

загибелі ^*. Згодом, в XVIII — XIX ст., серед протестантів в Англії заклались товариства, щоб друкувати Біблії на всяких мовах, котрими говорять в англійській державі, а далі по всьому світові, і ці товариства повводили так в число письменних мов мови найдикіших народів усього світу.

Отак-то вільний церковний рух проти римської церкви з думкою всесвітньою послужив до освячування всяких мов і національностей.

Про це все див.: Herzog «Real-Encyclopaedie der protestantischen Théologie», статті «Bibel», «Bibellesung», «Bibelübersetzungen» і т. і., подібні ж статті в «Encyclopaedia Britannica» і, нарешті, дуже цікаву книгу Gastera «Graeco-slavonic literature and ils relation to the folklore of Europe during the Middle ages», де оглянуто вплив армено-греко-болгарського богумільства на Захід Європи.

Серед східних церков не вспіло вирости церковне царство, подібне до римського папства, і через те там не було такого рішучого утиску нових простих мов у церквах, як у церкві римській. Але позаяк і тут була церковна аристократія — єпископи, то потроху і тут завелась зневага до нових мов у християнських народів і навіть до старих, негрецьких. Так, патріархи-греки в Олександрії, Єрусалимі й Антіохії заходжувались витиснити з церков мови єгипетську й сірійську й замінити їх грецькою.

Подібне ще більше вперто робили грецькі архієреї серед волохів та болгар, і коли недавно болгари рішуче поновили собі осібну церкву, то цареградський патріарх, а за ним і інші східні прокляли болгар, обвинивши їх у нечуваній єресі (схизмі) — філоетнізмі (любові до осібності народної), буцімто противній християнству. Та й у слов’янських церквах завелась своя латина: і досі у православних слов’ян — новоболгар, сербів, румунів, москалів — у церквах служать на мові староболгарській, котру тепер навіть у Болгарії народ мало розуміє, а в інших країнах — ще менше. Коли тепер на

^* Перша литовська книга був переклад Лютерового катехізису 1547. Біблію перекладено в 1590 р., та друкований переклад появився в Лондоні аж 1660 р. Щоб придушити протестантство, почали друкувати литовські книжки і єзуїти, але коли протестантство у Литві завмерло, то перестали. Литовський переклад Біблії катол[ицького] єп[ископа] Гедройця виданий був в 1823 р. російським Біблійним товариством, котре склалось під впливом англійських протестантів. Перша латиська брошурка були 10 заповідей, виданих протестантами в 1530. Далі пішли протестантські ж кусники Біблії, лютеранський катехізис (1566), Новий Завіт (1685) і т. д. Тепер в Росії з усіх малих, недержавних і мужицьких народностей найліпше стоять естонська й латиська, бо хоч мови їх не мають майже зовсім офіціального вжитку, та мають принаймні для себе досить розвиті літератури, а по числу часописів стоять досить високо, бо ести мають на 900 000 людності 10 часописів, а латиші-протестанти в прибалтійських губерніях — на 1 100 000 людності 12 часописів, тоді як латиші-католики в Вітебській губ. не мають ні одної. Безперечно, своїм ліпшим станом ести й прибалт[ійські] латиші (як і фінни) обов’язані протестантству.

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 512

різних мовах слов’ян православних або уніатів східного обряду появились переклади Біблії, то сталось це дуже недавно і під впливом протестантів, а в Болгарії так і просто заходом протестантів. Сербський переклад зробила світська людина В. Караджич, і перше подав його рос[ійському] Біблійному товариству ще в 1819 р., та воно дало його на перегляд сербу ж Стойковичу ⁶³, так той обурився простонародною мовою перекладу і ввесь його перекрутив на церковне таки. Тільки 1847 р. Караджич видав свій чистий переклад і за те дістав трохи не анафему від сербських архієреїв і попів, і тільки нескоро потім переклад його уряд допустив у Сербію.

⁶³ Стойкович Опанас — професор Харківського університету (1802 — 1813). Переробив і видав 1824 р. під своїм іменем переклад Біблії, раніше здійснений сербською мовою Вуком Караджичем.

В Росії єпископи заборонили було ще в 1824 р. російський переклад Біблії, виготовлений Біблійним товариством, а коли недавно дозволили — тільки щоб читати дома, а не в церквах, — то заборонили переклад український. В Австрії для українців східного обряду надруковано русько-український переклад молитов і Нового Завіту, та зробили те зовсім не українські попи східного обряду, а світські люди, і св. Юр [маються на увазі, як на мене, священики ГКЦ (за назвою собору св. Юра у Львові) - Т.Б.] довго не хотів благословити навіть перекладу молитов, а перекладу Нового Завіту і досі не хотять ширити галицькі попи, та й не можуть ширити, не зриваючи з римською церквою, бо той переклад зроблено не з латинської Вульгати, котру собор єпископів римсько-католицьких у Тріденті признав обов’язковою для всіх римських католиків. (Нагадаймо, що римські попи, навіть після реформації, видавали накази, котрі коли не забороняли так рішуче простим людям читати Біблію, як у середні віки, то так утрудняли її, що це було рівне забороні. Така булла папська 1713 p. «Unigenitus Dei filius, brève 1816 p.» на ім’я єпископів Гнєзневського і Могилевського проти дозволених раніше перекладів Біблії, 1824 р. — проти біблійних товариств і різні прикази 1829, 1844, 1849 pp.) Треба спом’янути як дуже добру пригоду в церкві російській те, що в ній ще в XIV ст. Степан Пермський переклав кілька церковних книг на мову досить диких зирян і тим зробив таке добре діло, яке тільки через 400 — 500 років стали робити англійські місіонери. Русолюбці бачать у тому особливий знак народного характеру москалів — доброї терпимості (толеранції) до всяких чужих націй. Але ми, не відмовляючи самому Степанові добрості, думаємо, що вчинок його можливий був тільки через те, що в його часи ще не вспіло в північній Московщині втвердитись церковне панство.

Почасти через подібний недогляд або непорядок церковний появились у XVI ст. проби приблизити Біблію до мови народної на Білій Русі та у нас, на Україні. Тоді тут церкви східно-православна й західно-католицька стояли одна поряд з другою і начальство церковне було розстроєне, а до того сюди через Польщу приходив з чехів дух гусівський. От ще з XV ст. дійшов до нас кусник Біблії, переложений з чеської на мову, приближену до української, далі в 1517 р. світська людина Фр. Скорина почав друкувати в чеській

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 513

Празі, раніше Лютерової, Біблію українську мовою, близькою до білоруської. А далі вже, коли прийшло й до нас західне протестантство, то чимало людей стало пробувати перекладати Біблію на народну мову, та мало з тих проб було надруковано 1580, а найліпша т. зв. «Пересопницька рукопись», переклад чотирьох євангелістів (1556 — 1561), так і зосталась у єдиній рукописі. Знаменитий руський печатник Іван Федорович Москвитин говорить в передмові до церковнослов’янського «Євангелія Учительного» 1560 р. від імені накладчика, литовського гетьмана Григорія Ходкевича, таке: «Помыслил же был есми и се, иже бы сію книгу, выразуменія ради простых людей, преложити на простую молву и имел есми о том попеченіе великое. И совещаше ми люде мудрые, в том писме оученые, ижь прекладаніем здавних пословиц на новые, помилка чинится но малая, якоже и ныне обретается в книгах нового переводу. Того ради сію книгу, яко здавна писаную, велел есми се выдруковати». Оці мудрі люди православія й католицтва і є найбільші вороги, котрі спиняли у нас і на Білій Русі зріст національного письменства!

В XVII ст. у нас запанувало в країнах, що козаки відбили від Польщі, архієрейство та попівство православне, а в тих, що зостались під Польщею, уніатське, і церковне панство не потерпіло такого хлопського непорядку, як переклади Біблії та інших церковних книг на просту народну мову. Так наша народна мова й не визволилась з-під церковнослов’янської чи староболгарської через те, що наша країна не пристала рішуче до всеєвропейського руху протестантського.

Таким робом на нашій землі склався сумний стан речей, однаково в частинах її православних, як і уніатських: щонеділі або навіть щодня в церкві, котру наш народ привчили поважати як найвищого суддю в справах духових, виявляється зневага мові нашого народа, показується, що мова та не достойна стати способом розмови між богом та людьми. Ось де найгірше «обрусеніє» в загальному смислі цього слова, ось де перша підвалина всякої «денаціоналізації» серед нашого народа, окрім того, що, як ми покажемо в свій час, це вживання старої болгарської мови в церквах на нашій землі було почастно тією дорогою, котра привела освітнє життя російських українців до помосковлення! І цікаво, що навіть найревніші національники-народовці серед галичан ні слова не говорять проти такої зневаги нашої народної мови церквою, проти цього кореня всяких денаціоналізацій нашого народу!! А як би вони глибше розуміли речі, то мусили б кричати проти неї вдесятеро дужче, ніж проти цензурних утисків на українську мову зі сторони московського уряду!

З усього попереднього огляду історії церковного «обрусенія» по різних сторонах ясно, що коли в церквах християнських під пануванням єпископів та патріархів і пап зріс національний централізм і примус, то проти нього знову піднявся рух просвітньо-космополітичний, протестантство, і довів принаймні деякі сторони

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 514

Європи, котрі рішуче пристали до того руху, до пошани всяких мов народних — до національного автономізму в справах релігії. Але на цьому не спинився вплив руху протестантського: визволення простих народних мов з-під ярма латини в церкві причинилось до того, щоб дати волю цим мовам і в письменстві світському. І до того по різних сторонах Європи робились проби письменства на різних простих мовах, та все-таки, коли латина була єдиною святою мовою, то проби ті робились, немов гріх який. Коли ж живі народні мови через переклад на них євангелій і т. і. посвятились в очах християнського люду, тоді вони почали сміливо вживатись для всякого письменства й науки.

Тільки ж державні обставини в Європі склались так, що деяким народним мовам довелось боротись з іншими, котрі, ставши державними, нав’язувались чужим людям, як колись латина нав’язувалась всяким народам у римській державі. Так склались нові «обрусенія», світські, котрі тепер й оглянемо.

Після того як розвалилась держава римська, в різних країнах Європи складались окремі держави майже завше через військову перевагу певної національності над іншими. В тих державах неминуче почав рости й свій національно-письменський централізм, хоч на заході Європи довго він маскувався й здержувався перевагою мови латинської, наслідуваної від держави римської і піддержуваної церквою.

Коли після того, як норманни осілись в Англії, більш-менш закінчився на заході Європи період «мандрівки народів», найбільше централізованою державою там стала Англія, під королями нормандського й анжуйського роду. Навіть коли королівська самоволя, зручно організована Вільгельмом І Нормандським ⁶⁴ за поміччю церкви як противенство сучасному континентальному феодалізму, була зломлена дружним напором різних станів народу (панство, попівство і міщанство) і коли Англія стала монархією конституційною, то все-таки державна сила там сцентралізувалась так, як ніде в середньовічній Європі. Натурально, що перші систематичні заходи до державно-національного централізму в тій Європі ми знаходимо в державі англійській. Звісно, як зневажено було все саксонське при перших королях Англії з норманнів і анжуйців з їх французькою мовою. Знищити зовсім саксонську мову було заважко для нормандсько-французької меншості, і згодом виробилась в Англії мішана мова, новоанглійська, котра нескоро стала увіходити і в державне життя. (В перший раз цею мовою написаний був королівський маніфест в 1258 р. попри мові латинській і французькій, а в перший раз промова від імені короля в парламенті сказана була по-англійському тільки 1363 p., значить, майже через 300 років після того, як пофранцужені норманни завоювали Англію (1066). Та ще й після того французька мова вживалась довго в державному житті Англії. Тільки ж з того часу тим енергійніше взялись англічани до денаціоналізації

⁶⁴ Вільгельм І Нормандський (Завойовник, 1027 чи 1028 — 1087) — герцог Нормандії, який в 1066 р. завоював Англію.

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 515

людності кельтійської, котра ще зоставалась на британських островах.

Адміністративна політика англічан у кельтійських країнах була зовсім римська: завойовуючи нову країну, англічани оселяли там свої колонії, заводили свої порядки з своєю офіціальною мовою: французькою або новоанглійською (звісно, попри латині). Так поступали вони в Валлії ⁶⁵ і пізніше в Ірландії.

⁶⁵ Валлія, або Уеллс — область в Англії.

Вже англосакси нищили національність кельтів у Британії, але то було нищення самої людності, щоб зайняти її місце. Так перед часом Вільгельма Завоювателя знищені були бритти майже в усій теперішній Англії, окрім західних окраїн. Зараз же після того, як норманни осілись в саксонській Англії, вони почали захоплювати землі бриттів у Валлії (Gwallia Wales), де держали себе, як потім іспанські «конквістадори» в Америці. Але на півночі країни стояли ще кельтійські держáвки, хоч і вони мусили признавати своїм господарем короля Англії. Валлійці не були варварами, бо не тільки були здавна християнами, а мали від X ст. свої збори законів, писані по-кельтському й по-латинському. Під кінець XIII ст. найдужчі князі Валлії задумали увільнитись від англічан. Коли архієпископ англійський поїхав у Валлію, щоб спинити повстанський рух, то валлійські барони сказали йому виразно: «Ми не хочемо покорятись Едварду (1-му королю Англії) і не потерпимо, щоб наш князь покорявся чужинцям, котрих мови, звичаїв і законів ми зовсім не знаємо». Едвард переміг валлійців і знівечив їх національні держáвки. В країнах, котрі захопили нормандські авантурники (Lords Marchers), англійський король зоставив порядки, котрі вони там завели, хоч там було багато феодального свавільства, котрого англійський уряд не терпів у себе, але в бувших чисто валлійських землях Едвард завів англійські порядки. Осібний Statutum Gwalliae (1284), хоч і признавав почасти валлійські закони, та ставив вище їх англійські і англійську адміністрацію; чимало землі роздав король англійським панам. Валлійцям це не дуже-то подобалось, і вони стали бунтуватись. Англічани били їх, а надто їх кобзарів-бардів. Бунт барда Оуена Гліндура в 1400 р. був досить важний, бо бунтовщик став князем широкої країни. Тоді англійський уряд видав такі закони, по котрим валлійцям заборонено було володіти власністю в городах, мати які-небудь чини, носити в городах зброю; шлюби між англічанами й валлійцями були заборонені; валлієць не допускався перед судом як свідок проти англічанина; сходи й товариства валлійцям були заборонені. Останнє підрізувало, власне, товариства бардів і їх поезію, котра, як звісно, мала вплив на всю Європу. Такі закони були поновлені в 1447 р. Кажуть, що Генріх V (1413 — 1422) виразно заборонив школи й книги валлійські. І тільки коли подібні заходи принесли свій плід — підрізали національність валлійську, то закони англійські за Генріха VIII в 1536 і 1543 зрівняли особисті права валлійців і англічан і дали депутатам Валлії місце в англійському парламенті.

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 516

Це було прекрасно, тільки не мало безпосередньої ваги для національності валлійських кельтів, котра при всіх англійських державних і адміністративних порядках не могла мати ніякого державного права, а при тодішньому аристократичному цензі депутатському не могла мати й заступників у парламенті, бо зосталась тільки серед простого народу. Багато кельтів поанглилось, література їх збідніла і коли зовсім не вмерла, то тільки дякуючи реформації, а надто радикальним її сектам, котрих держава не тільки не признавала, а ще й досі примушує адептів їх платити податки на англійську єпископальну церкву. Реформація і ці секти принесли валлійцям переклад Біблії (1567 — Новий Завіт, 1588 — вся Біблія) й сяку-таку релігійну літературу. Далі прибавилось археографічно-лінгвістичне дилетантство, котре зацікавилось старою кельтійською поезією бардів, фольклором, і в XIX ст. основалось спеціальне валлійське літературне товариство, котре робить щорічні з’їзди (Eistedfod) по прикладові старих бардів і оживило й біжучу літературу на валлійській мові.

Тепер у Валлії на 1 359 895 душ людності ще говорить валлійською (кімрійською) мовою 934 530, а в усій Англії — 996 530 душ; з них зовсім не розуміють по-англійському і говорять тільки по-валлійському 304 110 душ.

Валлійська мова тепер має 11 часописів (усіх часописів у князівстві Валлії 75) і школи, звісно, приватні. Позаяк в конституційній Англії розвилась велика вільність товариств і навіть до недавніх часів не було міністерства народної освіти і все шкільне діло держалось корпораціями, то й не могло ні відки вийти перешкоди приватним школам валлійської мови. І тепер елементарні школи в Англії держаться не стільки просто державою, скільки товариствами та субсидіями держави, котрі видаються через громадські й окружні шкільні ради, то й валлійські школи можуть діставати державні субсидії. Тільки ж тепер учать на валлійській мові майже виключно тільки в школах недільних, і спеціаліст кельтійський, котрого ми споминаємо далі, пише нам, що йому незвісні школи, котрі б, при кельтійському викладі, одбирали державну субсидію. Так тепер можна сказати, що, при англійській вільності, кельтійська національність тільки терпиться, а не признається офіціально, коли не рахувати свят в честь наслідника трону принца Валлії, на котрих тепер, ради археологічно-етнографічного дилетантства, танцюється валлійський танок в старій національній одежі: з пледами через плече і з короткими спідницями замість штанів. Ліберально-радикальна партія, такі люди, як Гладстон ⁶⁶, котрий живе в Валлії, мають велику популярність серед валлійців і похваляють їх на святах за те, що вони енергійно відстояли свою національність і мову, але офіціальної ваги мова ця майже зовсім не має. Тільки недавно кілька законів та один рапорт були переложені офіціозно на валлійську мову, причому уряд заплатив кошти перекладу. Закладені два роки тому назад органи

⁶⁶ Гладстон Уільям Еварт (1809 — 1898) — англійський політичний діяч-реформатор, вождь англійських лібералів у 2-й пол. XIX ст.

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 517

крайової (по-нашому повітової) автономії (local governement) дуже радо прийняті кельтійськими патріотами в Валлії і можуть стати політичними осередками їх руху, але поки що наслідків їх для кельтійської національності не видно. (Див.: York Powell, «History of England»; Ferf. Walter, «Das alte Wales»; H. Gaidoz, «Les Celtes du pays de Galles et leur littérature» в «Revue des deux Mondes», 1871, Mars; «Revue Celtique», IV — Sebillot, «Les langues celtiques dans les îles britanniques et en France»; Windisch, «Keltische Sprachen», стаття в «Encyclopaedie von Ersch u. Gruber», II, Section, 35 Theil. До того ми додали власні досліди по газетах, а також по розмовах і листу оксфордського професора Ріса (Rhys), котрий тепер один з перших кельтістів в Європі.

Розмову про Валлію не можна скінчити, не нагадавши, що власне радикальний, майже зовсім безпопівський характер протестантських церков у Валлії причинився не тільки до того, що тепер з усіх старих кельтійських націй все-таки найліпше стоїть валлійська, але й до того, що Валлія стала точкою, звідки вийшли великі релігійно-просвітні рухи, котрі прислужились і іншим націям. В 1662 p., коли упала англійська республіка і повернувшийся королівський уряд вигнав з парафій 2000 попів за церковне й світське радикальство, один з них заложив «Товариство ширення євангелія в Валлії». Це товариство стало прикладом для інших, між іншим для такого, котре ширило євангеліє і на мові шотландських кельтів-гуралів (1709), і такого, котре ширило недільні школи в Англії і Валлії (1785). Нарешті в кінці XVIII ст. один валлієць, Thomas Charles, настояв, щоб «Товариство ширення християнської науки» видало двічі по 10 000 валлійських перекладів Біблії, а далі змовивсь з кількома радикальними протестантами-баптистами (від котрих тепер пішла українська «штунда») і одним німцем і задумав закласти товариство для ширення Біблії на живих мовах не тільки в англійській державі, а по всьому світові. До такої думки пристав дехто і з англійської королівсько-єпископальної церкви, і так повстало в 1804 р. товариство, зложене з людей усяких християнських церков — «Британське й чужостороннє біблійне товариство («Britisch and foreign Society»), котре почало з того, що видрукувало 20 000 примірників Біблії валлійської та 5000 Нових Завітів, а далі почало друкувати Біблії або хоч Нові Завіти на всяких мовах (тепер коло 250) і розпустило досі коло 200 мільйонів таких книг. Цікавий уряд того товариства по першому ще статуту: в комітеті мусить бути 36 членів, з них — 6 чужосторонців, а 30 — з англічан, 15 прихильників єпископальної церкви, 15 незгідних з нею (дисидентів). Перші видруковані товариством книги були: Біблія валлійська й англійська та євангеліє по Івану на мові могавків, народу дикого в Північній Америці.

Ніхто більше цього товариства, котрого початок вийшов, як бачите, з Валлії, не прислужився досі стільки для притягання до письменного життя найдальших і найдикіших народів і, значить, для культурної

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 518

автономії (освітньої вольності) народів. Тепер би слід по прикладу його закласти таке ж всесвітнє товариство для ширення світської науки.

Покаюсь у свого рода національній загорілості: я колись марив, що наша Україна, 20 раз більша людністю, ніж Валлія, зробить щось подібне. Так марив я, коли бачив чимало українців, старших і молодших, котрі присягались на тому, щоб поставити свій патріотизм на грунті передових всесвітніх думок, культурних, політичних і соціальних, і рішуче нести в свій народ ті думки словом і книгами. Відносини нашого народу до сусідів самі собою нав’язували нам подібну пропаганду й серед них, а надто серед жидів, білорусів, литвинів, румунів, а далі навіть і серед поляків і великорусів. Та з тих мрій виповнилось тільки трішечки: видрукування в Женеві перекладу української брошурки «Про багацтво та бєдносць» для білорусів та участь галицьких радикалів-українців в початках соціалістичної пропаганди серед жидів та поляків. А щодо загалу українолюбців, котрі присягались до радикалізму 10-15 років назад, то де вони опинились тепер, видно з того, що тепер нам приходиться перед ними навіть доказувати шкідливість для української справи римського клерикалізму звісних «угодовців». Так вони стали далеко не то від науково-світського радикалізму й космополітизму наших часів, а навіть від християнського радикалізму й універсалізму валлійців, основателів британського й чужостороннього біблійного товариства.

Ще нещасливіше, ніж у Валлії, випала історія кельтійської національності і далеко гірший стан її і тепер в Ірландії.

І тут кельти, в той час як почались їх стосунки з англічанами, були вже не варварами, мали літературу, закони, але були розділені політично так, що не могли противитись як слід нормандським авантурникам, а потім англічанам, котрі завоювали частину Ірландії по берегу проливу, починаючи з висадки англо-валлійців в другій половині XII ст.

В Ірландії спершу важко було англічанам подужати велику масу кельтійської людності, так що перші виселки англійські там самі почали покельчуватись. Англійський уряд піднявсь проти того на такі заходи, приклад котрих бачимо в кількенійському статуті 1366 p., котрий поділив Ірландію на дві частини — чисту й погану, англійську й кельтійську, з котрих остання була безмірно більша. Шлюби й кумівство між англічанами й кельтами і навіть узяти мамку з одного народу до дитини з другого було заборонено, як державна зрада. Так само заборонено було англічанину давати кельтові коня чи зброю чи що інше. Заборонялось англічанам усяке компанство з кельтом, а надто з бардом. Навіть монахи-кельти не могли вступити в монастир англійський і навпаки. Заборонялось англічанам носити одежу кельтійську й їздити на конях по-кельтійському. Ні один кельт не міг вести процесу перед англійським судом, так що навіть убити англічанинові кельта було вільно. Англічанинові заборонялось говорити

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 519

по-кельтійському, а коли б кельт примішався до компанії англічан, то вся його земля конфіскувалась, а сам він замикавсь у тюрму, поки не вивчиться прохати прощіння на англійській мові і т. д.

Кількенійський статут занадто ідеальний, щоб його можна було цілком видержати на практиці. І після його не тільки кельти ірландські жили, а навіть англічани покельтчувались і ставали, як казано тоді, ipsis Hibernis hiberiniores і бунтувались проти англійської корони. Коли в Англії взяв на час гору монархічний абсолютизм при Тюдорах, то задумано було зробити кінець ірландській анархії й сепаратизму і вироблена була система, котру історик Грін (Green, «History of english people», II, 176) характеризує так: «Генрі VIII-ому мало було покорити Ірландію. Йому хотілось цивілізувати народ, котрий він покорив, хотілось правити ним по законах, а не самою силою. Але один тільки образ закону, який могли собі здумати король і його міністри, був закон англійський. Звичайний закон, котрий мав силу в Ірландії, за границею Pale (країни, здавна заселеної англічанами), ірландська система кланового уряду й громадського володіння землею, так само як поезія й література, котрою славилась ірландська мова, були не тільки невідомі англійським державним мужам, але висміювались ними, як варварство. Єдиним способом цивілізувати Ірландію й поправити хаотичний нелад, котрий вона показувала їх розуму, було знищити всю кельтійську традицію ірландського народу, «зробити Ірландію англійською життям, законами, мовою».

Спершу англійський уряд думав іти до мети потроху, але настав спір релігійний між католицтвом і реформацією, а далі політичний — між королями й парламентом, і в Ірландії, котра в усьому чинила наперекір Англії, англійський уряд узявся за найстрогіші міри.

Треба нагадати, що урядова (королівсько-єпископальна) реформація, котру англійський королівський уряд Генрі VIII і др. проводив і в Ірландії, не могла пустити тут коренів, ані помогти так самій кельтійській національності, як поміг радикально-сектантський безєпископальний і навіть безпопівський рух у Валлії. Коли англійський уряд посилав у 1560 р. в Ірландію нові церковні книги, котрі мусили там замінити католицькі, то не збувся своєї зневаги проти кельтійської мови, а написав такі речі, котрі не лагодились проміж себе: «хоч, мовляв, і найліпше б було, щоб церковна служба справлялась на такій мові, яку люди найліпше розуміють, та позаяк важко друкувати ірландськими буквами, й мало в цілій державі розуміються в них, то й нічого справляти в Ірландії службу церковну мовою крайовою, а хай уживається коли не англійська, то латинська» (King, Church, «History of Ireland», I, 755).

Не диво, що ірландці були холодні до такої реформації і воліли вже стару церкву з її латинською службою, до котрої вони принаймні вже привикли. (Нагадаймо, що проби автономії в церковному життю й письменстві ірландців були підкопані римською церквою за поміччю англічан же вже в XII ст.). Англійський уряд страшенно

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 520

мстився на ірландцях за їх бунти на користь римської церкви, а потім — королів Стюартів, котрих англічани двічі проганяли. Звісно, що виробляли в Ірландії англійські уряди Генрі VIII, Єлизавети, нарешті, голови англійської республіки Олівера Кромвеля. Останній після походу 1649 р. майже знищив ірландців, натхненний біблійними картинами війни жидів з хананеями. Тисячі ірландців були перебиті, десятки тисяч вивезено на тяжкі роботи в Америку, де їх навіть продавали, як негрів. Милість була, коли уряд дозволив ірландцям виселятись на службу в Іспанію та Францію. В усьому краю зостались тільки 850 000 душ, з котрих 150 000 були емігранти з Англії і Шотландії. Спеціально для кельтів Кромвель назначив тільки одну з чотирьох ірландських провінцій (Connaught) і всю землю їх роздав англічанам, з котрих поробились лендлорди. Не треба забувати, що така денаціоналізація йшла поряд з державно-адміністративною централізацією між Шотландією, Ірландією й Англією.

Такими заходами, котрі хоч і не так радикально підновлялись і в XVIII ст., не зломлено сепаратизму ірландського, котрий витворявся навіть у поселених в Ірландії англічан, але зломлено кельтоірландську національність. В 1861 р. на 5 798 967 людності в Ірландії було вже тільки 105 536 кельтів по мові, а в 1881 р. на 5 174 831 усієї людності кельтів було тільки 950 680 (18%), та й з тих лишень 103 562 говорило тільки по-кельтському, а решта вже говорила й по-англійському. Ніяких державних прав кельто-ірландська мова не має і література на ній майже не існує, хоч у новіші часи заложилось осібне «Товариство для охорони й плекання ірландської мови» («The gaelic Union for the preservation and cultivation of the Irish language»). В самому автономному або й у сепаратистичному рухові Ірландії хоч іноді гаряче говориться про кельтійський дух, незгідний з англосаксонським, та все-таки спеціально кельтійська мова не грає ніякої ролі, і Ірландія властиво показує приклад великої англоненависті при англійській мові. (Див.: Beaumont, «Irlande»; W. A. O’Connor, «History of the Irish People», I — II; Em Lawles, «Irland (the story of the Nations)»; Green, «History of english people» I — IV; Sebillot в «Revue celtique», IV; Windisch, «Keltische Sprache», Brokchaus, «Conversationslextion», Irland).

Багато б треба було нам говорити, якби ми схотіли простежити долю кельтійської національності в Шотландії, історія котрої досить сплутана дрібними сварками й мало відома у нас звичайній публіці. Та для нашої мети досить буде привести кілька найголовніших фактів.

Держава Шотландська певно почалась серед кельтів, котрі дали їй ім’я (Scotia); та вже рано центр цеї держави перейшов у південну, здавна посаксонену країну, на котру потім впливала новоанглійська національність. Уже в шотландських законах XII ст. (Regiam Majestatem), писаних по-латинському, видно, що старе кельтійське

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 521

звичаєве право дуже було занехаяно. Все державне життя справлялось уже від того часу на мові англо-шотландській, коли не на латинській, а кельтійська (гаельська) зоставалась тільки для звичайного словесного права в горах, для словесної, хоч досить багатої, поезії, зв’язаної з ірландською, та почасти для заміток церковних. Ледве під кінець XV ст. літературні аматори почали записувати в горах Шотландії народні кельтійські пісні, та й то ще не досить певно. Реформація, котра, як звісно, прийняла в Шотландії радикальний, женевський напрямок, почала було посвящати й кельтійську мову, коли слідом за англо-шотландською книгою церковних псалмів і молитов («Book of Common Order») подібна книга була зроблена й на кельтійській мові й надрукована в 1567 р. То була перша друкована книга кельтійська. В 1690 р. видана була Біблія для Ірландії з словничком для шотландських кельтів.

Так положена була культурна перешкода для знищення гаельської мови. Але ж державні порядки в Шотландії все йшли до такого знищення почасти й не без вини самих кельтів, котрі, як горалі (Highlanders), вживали розбоїв і дражнили проти себе більш освічених англосаксонських подолян (Lowlanders). Заміри знищити кельтів-горалів пішли в Шотландії систематичніше, коли Шотландія прилучилась до Англії в XVII — XVIII ст., англо-шотландський уряд почав побільшувати силу князьків горальських над простим народом, а поряд з тим напирати на те, щоб вони переміняли свою мову й звичаї на англійські. В 1616 р. уряд обов’язав тих князьків посилати дітей своїх на Поділля, щоб вони там учились читати, писати й говорити по-англійському. Акт королівської Ради писав тоді про цей примус, що це «єдиний спосіб, щоб вивести панів горальських з варварства і приготовити їх зреформувати й їх країну і довести її до побожності, покірливості й освіти» (to godliness obédience and civilty).

Ремство шотландських горалів проти уряду англійського, а надто в XVIII ст., коли він став дужче нагнітати на них, потягло їх підпирати династію Стюартів, коли її вигнали англічани в 1688 р. З того часу Стюарти кілька разів піднімали бунти між горалями Шотландії; після кожного бунту англійський уряд все більше нагнічував на тих горалів, випираючи їх з рідної країни. В 1725 р. звелено було одібрати в горалів гвери, і після бунту 1745 р. заборонено навіть одежу горальську й кожний гораль мусив давати ось яку, кумедну тепер, присягу: «Присягаюсь, що так само як мушу я відповідати перед Богом на великий день страшного суду, так я не буду, не мушу держати в себе рушниці, ні пістолета і ніякого гвера, і що не буду носити тартан’у (tartan — осібна матерія для одежі, пледу (pleid — шаль)) і нічого з гірської одежі (Highland-garb), a коли я буду таке робити, то нехай я буду проклятий на моїх справах, на родині й маєтку моєму, нехай я ніколи не побачу ні жінки моєї, ні дітей, батька, матері, ні приятелів, нехай я буду вбитий на війні

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 522

як боязливий і лежатиму без християнського похорону в чужій землі, далеко від гробів батьків моїх і родичів, нехай це все нападе на мене, коли я зламаю мою присягу». Цікаво, що після цеї нагінки на національну одежу шотландських горалів знаменитий артист Гаррік, граючи Макбета, не смів появитись в цій одежі на сцені в Лондоні, щоб не «провалити» спектаклю (Lecky, «History of England in XVIII cent.», III, 53 — 54).

От такими заходами англічани дуже підрізали національність шотландських кельтів. Коли вони зовсім її не знищили ще й досі, то тільки через те, що все-таки новий освітній рух узяв під свій захист і гаельську мову. Ми бачили, що освічені люди зацікавились народними піснями гаельськими та що на мову гаельську почали перекладати й протестантські святі книги. Перше надало охоти гаельським поетам писати по-своєму, а друге дало сяке-таке релігійне письменство гаельське. В другій половині XVIII ст. велику цікавість до гаельських народних пісень та переказів збудив по всьому світові Макферсон, видавши переробки їх по-англійському, мовбито як поеми старого співака Оссіана. Потім видано частину кельтійських матеріялів Макферсона ⁶⁷. В XIX ст. склалось кілька товариств для досвіду поезії гаельської та плекання її мови. Тепер цею мовою говорить у Шотландії коло 300 000 душ на 3 735 000 усієї людності, а в усій Великобританії 309 254 душ, з котрих, одначе, тільки 48 873 не говорить по-англійському. Ніякої офіціальної сили мова гаельська не має і з усіх публічних інституцій вживається тільки в церквах. Само собою розуміється, що мови тої і вільно вживати в приватних школах і що вчені спеціалісти учать про неї по університетах як про наукову цікавість. (Див. про це все: Burton, «History of Scotland», I — VIII; Mackintosh «History of civilisation in Scotland», I — IV; Sebillot в «Revue Celtique», IV; Windisch, «Keltische Sprachen». Ми додали деякі замітки після пр[аці] Ріса.)

⁶⁷ Макферсон Джеймс (1738 — 1796) — шотландський поет, автор фольклорної підробки, яку довго вважали поемою кельтського співця Оссіана (III ст.).

Рівняючи долю трьох кельтійських націй, ми не можемо не запримітити, що ліпше з них вийшли валлійці, у котрих запанувало радикальне, майже зовсім безпопівське, протестантство, гірше вже шотландські горалі пресвітеріанці (попівці), а найгірше ірландці, котрі і зостались при римському католицтві.

Другою по черзі централізованою державою в З[ахідній] Європі, після Англії, явилась Франція, хоч і на другий лад, абсолютно королівський і бюрократичний. Політика Франції до недержавних національностей була також само проскрипційна, як і англійська. Ми оглянули долю найважніших із недержавних національностей у Франції в своїй праці «Новокельтское и провансальское движение во Франции» («Вестн. Европы», 1875, август, сент.) і, шануючи формат «Народа», не будемо повторятись. Суть діла в тому, що з недержавних національностей Франції кельтійсько-бретонська не вспіла ще вибитися з-під латини, як дісталась під панство французької мови, так само як і іберійсько-біскайська. Обидві вспіли собі здобути з усіх

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 523

публічних інституцій в середні віки тільки містерії (релігійний театр) та почасти церковну проповідь, за котру, одначе, католицьке духовенство взялось енергійніше тільки в новіші часи, під страхом протестантства і надто якобінського переслідування в часи Великої революції. (Переклад Нов. Завіту на бретонське з’явився тільки в 1827 p., a всеї Біблії тільки в 1866 р.) Різні діалекти мови провансальської (lange d’oc) почали було влазити в церкви єретицькі (альбігойців і др.), в акти муніципальні й провінціальні, як за проводом римської церкви наскочила французьку Україну французька Москва в образі хрестового походу проти альбігойців у 1209 р. і підрізала сходи другої французької національності на ниві публічного життя, і з того часу lange d’oc повернувся в забуту історією мужицьку мову, аж поки не нагадав про неї новий літературний рух у XIX ст.

Така була в середні віки доля недержавних національностей на західній половині теперішньої Франції. Чим було тоді спеціально французьке королівство на цій половині, тим було на східній герцогство Бургундське. Воно мало свою «окраїну». Нідерландські землі заселені фламандсько-голландськими варіаціями долішньонімецького племені. Багаті через ремесла і торг, поріднені й почасти юридично зв’язані з німецькою імперією городи нідерландські були не те що села етнографічних острівків біскайської й бретонської мови. В городах нідерландських виросла своя література; буйна автономія городів тих рано стала писати свої публічні акти живою народною мовою, примушуючи шанувати її й феодальних князів своїх, навіть таких, як графи Фландрії, котрі мали підданих і французької мови (валлони). Та тільки коли бургундські герцоги з кінців XIV ст. прилучили правдами й неправдами до своїх французьких земель нідерландські, так зараз же вони почали давити нідерландську національність. В цих заходах бургундського уряду французької національності ми бачимо перший в новій Європі приклад свідомого національного централізму, системи денаціоналізації, направленої проти національності висококультурної й цілком свідомої себе й свого права на автономію.

Хоча двір бургундських герцогів XV ст. топився в розкошах з податків, що йшли від нідерландських городів, але при тому дворі систематично виключена була нефранцузька мова й висміювались делегати міщан і рицарі нідерландські, котрі нею не говорили. Правда, коли треба було Пилипові Доброму (доброму для панів) прохати прибавок грошей (Beden) y нідерландських міщан, то він звертавсь до провінціальних сеймів (Staaten) по-нідерландському, але коли городяни, котрі не могли зносити герцогського здирства й зневаги їх прав, бунтувались і війна їм не щастила, то вони мусили прохати в герцога ласки по-французькому. А до того бургундські герцоги поставили над автономічними городовими судами нідерландськими апеляційні палати й найвищий суд — герцогські з процедурою римсько-

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 524

французькою і з мовою урядовою французькою. В своїй «обрусительній» політиці герцоги Бургундії йшли по дорозі, на котру вже раніше ступили французи, графи Фландрії, а також королі французькі, їх сюзерени. Цікаво, що коли король Франції пішов 1382 р. на поміч графу Фландрії проти бунтувавших фламандських міщан, то в армії союзників було під острахом смерті заборонено говорити по-фламандському, хоч там були рицарі з фламандського краю.

Інтересно буде, при цій нагоді, завважити, що бургундські герцоги, а надто король Смілий ⁶⁸, так само руйнували непокірні їм городи нідерландські, як і московські Івани III і IV — Новгород, так що нідерландські хроніки звуть короля іменем Грізний, Le Terrible.

⁶⁸ Карл Смілий (1433 — 1477) — герцог Бургундський (з 1467), який вів боротьбу за незалежність від короля Людовіка XI.

Цей натиск «офранцуження» вкупі з бюрократичною централізацією і деспотизмом господаря викликав у Нідерландах перший в історії Європи приклад закону про рівноправність національностей в змішаній державі. В знаменитій Великій Привілегії, котру взяли депутати різних провінцій Нідерландських з дочки Кароля, Марії (1477), — в цьому акті, котрий є один з світліших прикладів і політичного лібералізму середньовічного, поставлено було, що спільна всім провінціям канцелярія мусила мати в собі мужів обох національностей: французької і дольньонімецької, ознайомлених з обома мовами, і що всякі приписи, об’явлені в якій країні не крайовою мовою, не мають вартості. (Дуже жалкуємо, що не маємо тепер під рукою текста цеї привілегії, котрий надрукований в «Verzameling van XXIV originale charters 1787» в часи повстання бельгійців проти Йосипа II Австрійського, а говоримо про неї з других рук, між іншим, з книги de Leveleye «Le gouvernement de la démocratie».)

Як звісно, значна частина французьких земель бургундських герцогів одійшла за часи тієї Марії до Франції, тоді як Нідерланди одійшли до габсбурзько-іспанського дому. Через те натиск «офранцуження» Нідерландів спинився, а в північних провінціях, котрі вибились з-під габсбурзько-іспанського дому в окрему вільну державу, зовсім перестав. Але в південних провінціях, що тепер складають Бельгію, цей натиск лишив по собі помітні сліди, і інтересно, що навіть уряди іспанський і австрійський вживали там французької мови в XVII і XVIII ст.

Факти боротьби бургундських герцогів з нідерландцями можна знайти в Баранта «Histoire des Dues de Bourgogne», a також у великих зводах історії Франції Мішле й Мартена. Про адміністративну політику бургундських герцогів у Нідерландах див.: Wenzelburger, «Geschichte der Niederlande», I).

Забравши більшу половину земель бургундського дому, французька держава стала викінчати в себе систему централізації, а далі посуватись до Рейну, забираючи вже й країни німецької мови, долішньої, як частина Фландрії, й горішньої, як Ельзас. Тоді й французька держава стала на дорогу «офранцужения восточных окраин» ще

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 525

більше рішуче, бо від часів бургундських успів розвитись ідеал централістично-бюрократичної адміністрації. Я маю право думати, що політика, напр., Людовіка XIV у Фландрії, Лотарінгії й Ельзасі, з їх апеляційними судами й другими палатами й адміністрацією виключно на французькій мові, досить звісна скільки-небудь освіченій публіці, про неї говориться навіть і в гімназіальних підручниках, і через те не буду тут розводитись про цю справу.

Вже книга Токвіля «L’ancien régime et la révolution», котра появилась з сорок років тому назад, показала ясно, що велика революція французька в адміністрації Франції тільки викінчила роботу старих королівських політиків Франції, як Рішельє та Людовік XIV. Республіканці-якобінці — це властиві віртуози державної централізації. Вони вкупі з Наполеоном I, котрий зібрав коло себе решту їх, виробили ту систему політично-адміністраційну, котра стала взірцем для всіх бюрократичних порядків в Європі включно до Росії й навіть почасти до Турції. Інтересно, що французькі республіканці-якобінці виробили логічну, свідому систему, підперту навіть формально прогресивними аргументами, і розширили попередні заходи французьких королів «до офранцуження окраїн». Вони конечні батьки новішого державно-національного централізму, усяких германізацій, мадяризацій, обрусеній і т. д.

Почасти я говорив про це в праці «Новокельтское и провансальское движение во Франции», але треба сказати про це ще тепер і трошки докладніше.

Я думаю, що історія великої французької революції стане найяснішою, коли в ній розрізнити два уклади, говорячи терміном Костомарова: французький і паризький. Революція всефранцузька, приготовлена всім попереднім культурним процесом і почата провінціальними бунтами в 1788 р. (в Бретані й Дофіне), дала «Декларацію прав людини й громадянина» 1789 і конституцію 1791 р. Але Парижеві цього було мало: він хотів радикальнішої реформи, та ще й не тільки політичної, а й релігійно-філософської. Звісно, в теорії Париж мав рацію, та тільки практично матиме рацію хіба в XX ст. Коли виявилось, що провінція не може піти за Парижем, тоді теоретикам радикальної реформи при тодішніх звичках думки й учинків, вихованих віковою школою абсолютизму державного й церковного, не зосталось нічого, як опершись на Париж, узятись за абсолютистичну палицю й нею гнати всю Францію по дорозі поступу. Ось головна внутрішня причина, чому республіканці-якобінці взялись за політично-адміністративну централізацію, цілком противну заяві «Декларації прав», до котрої й вони молились. Другі причини, між іншим, і роялістично-коаліційна війна, — побічні.

Підтягуючи провінції до свого ідеалу, якобінці наткнулись там і на недержавні національності з їх мовами, котрі почали було відживати серед тепла того руху, що зродив «Декларацію прав», між іншим, перекладати по-своєму цю декларацію. Проскрибовані якобінцями

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 526

громадські елементи, починаючи від попів і роялістів і кінчаючи республіканцями-федералістами, явились по провінціях і взялись і собі за пропаганду своїх ідей на недержавних мовах, почасти протестуючи при цьому проти диктатури Парижа над усією Францією. Якобінці вгледіли корінь лиха в самому факті життя недержавних мов, відмінних від святої «мови Декларації прав». Вони поспішались якнайскоріше знищити ті мови.

8-го плювіозу II ⁶⁹ року республіки Барер, член Комітету державного порятунку («Comité du salut public»), зробив у Конвенті рапорт про цю справу. Ми мусимо спинитись довше на цьому рапорті, бо документ цей має в собі всі сорти катковщини, які тепер можна здибати, напр., у російських національних централістів, починаючи від консервативних і кінчаючи революційними, котрих теорії ми розбирали в книжці «Историческая Польша и великорусская демократия».

⁶⁹ Тут дату вказано за французьким революційним календарем: це V («дощовий») місяць, який тривав від 22 січня до 21 лютого.

Барер говорив: «Громадяни (citoyens)! Тирани, змовившись проміж себе, сказали: неуцтво було завше нашим найдужчим помічником; піддержім же неуцтво; воно творить фанатиків, вбільшує кількість противуреволюціонерів; відсунемо Францію до варварства — послужімось з народів малоосвічених або з тих, котрі говорять мовою іншою, ніж мова спільної просвіти...

Комітет зрозумів цю змову неуцтва й деспотизму...

Я тепер зверну вашу увагу на найліпшу мову в Європі, на ту, котра перша освятила одверто права людини й громадянина, на ту, котра має на собі працю передати світові найвищі думки про волю й найбільші погляди державні».

Звісно, для Барера це мова французька. По його словах, вона недавно ще була невільницька, дворова, але від часу революції люди з усяких країн Франції заговорили нею з виразом волі й рівності.

«Тільки чотири є точки в республіці, на котрі мусить звернути увагу революційний законодавець з погляду мов, котрі найбільше противні ширенню громадського духу й ставлять перепони знаттю законів республіки та їх викону.

Між старими мовами, галльськими (velches), гасконськими, кельтійськими або східними, котрі творять відтінки в відносинах різних громадян і країн нашої республіки, ми запримітили (і рапорт послів національних говорить в один голос про це з різними агентами уряду, посланими в департаменти), що мова так звана бретонська (bas-breton), мова басків, мова німецька та італьянська продовжують царство фанатизму й забобонів (superstition), перешкоджають революції проникнути в дев’яти важних департаментах і можуть сприяти ворогам Франції».

Барер огляда ці мови, причому, говорячи про італьянську на Корсіці, каже, що на цьому острові народ навіть не знає про існування нових законів, бо вони написані мовою, котрої той народ

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 527

не розуміє. «Правда, — каже Барер, — від кількох місяців наші закони перекладаються на італьянське, але ж чи не ліпше б було поставити там кількох учителів нашої мови, ніж перекладчиків на мову чужу?..

Ось уже три роки, як законодавчі ради говорять про народну освіту. Закони про виховання мають виготовити ремісників, артистів, учених, літератів, законодавців, чиновників; але найперші закони про виховання мусять приготовити громадян, отже, щоб бути громадянином, треба слухатись законів, а щоб їх слухати, треба їх знати. Значить, ви обов’язані дати народові перше виховання, котре дасть йому можливість розуміти голос законодавця. Яку ж противність показують всякому розумному порядкові департаменти Рейнський, Морбіганський, Фіністере і т. і.? Законодавець говорить там мовою, котрої ті, що мусять виконати закони й слухати їх, не розуміють. Старі держави не знали такого разючого й небезпечного контрасту.

Треба розповсюдити (populariser) мову (державну), треба знищити цю аристократію мови, котра немов ставить націю освічену серед нації варварської.

Ми зреволюціонували уряд, закони, звичаї, норови, одежу, торгівлю, саму думку; треба ж зреволюціонувати й мову, котра служить їм щоденним струментом...

Федералізм і забобони говорять по-бретонському, еміграція та ненависть до республіки говорять по-німецькому, контрреволюція говорить по-італьянському, а фанатизм говорить по-баскському. Розбиймо ж ці струменти шкоди й облуди!

Комітет подумав, що треба вам предложити як річ негайну й революційну: поставити в кожній громаді в означених департаментах по вчителю французької мови, котрий мусить учити молодих людей обох полів і читати кожної декади всім громадянам закони, декрети й накази, послані Конвентом. Ці учителі будуть перекладати усно закони для легшого розуміння їх, в перші часи. Рим наставляв молодь, навчаючи її читать закон 12 дошок ⁷⁰. Франція буде навчати частину громадян французької мови по книзі Декларації прав...

⁷⁰ Йдеться про закон у Давньому Римі, який розробила спеціальна комісія близько 451 — 450 р. до н. е. для недопущення судових зловживань.

Якби я сказав таке деспотові, то він би мене вилаяв; за часи монархії кожний дім, кожна громада, кожна провінція була немов осібною державою по життю, обрядах, законах, звичаях і по мові. Деспот мав потребу роз’єднати народи, розділяти країни, інтереси, перешкоджати стосунки, спиняти однаковість думок. Деспотизм піддержував різність мов; монархія мусить бути подібна до Вавілонської вежі, і для тирана нема другої загальної мови, окрім сили, щоб мати слухняність та податки, щоб мати гроші.

А в демократії, противно, — нагляд за урядом довірено кожному громадянинові, щоб наглядати за урядом, треба його знати, треба надто знати його мову.

Кілька видатків ми зробили на те, щоб перекласти закони двох перших державних рад на різні мови Франції, так мовбито мусимо

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 528

ми підпирати ці варварські жаргони і ці грубі мови, котрі можуть тільки служити фанатикам і контрреволюціонерам.

Залишати громадян в незнанню мови національної (nationale — тут державної) — значить зраджувати батьківщину...

Громадяни! Мова народа вільного мусить бути одна і та ж сама для всіх!

Що це таке? Тоді як чужі народи на всьому світі учаться мови французької, сказати, що в самій Франції є 600 000 французів, котрі не знають ні законів, ні революції, що виробляються серед них?!

Треба нам мати гордість, котру мусить давати першенство французької мови з того часу, як вона стала республіканською, треба нам сповнити обов’язок!

Залишімо мову німецьку, малопристойну для народів вільних, поки (в Німцях) не впаде уряд феодальний і вояцький, котрому вона служить найдостойнішою окрасою.

Лишімо мову іспанську для її інквізиції й університетів, поки вона не виголосить вигнання Бурбонів, котрі відняли трон в народів всіх Іспаній.

Щодо мови англійської, котра була великою й вільною тоді, як вона обогатилась словами величество народу, то тепер вона стала мовою уряду тиранського й ненависного, банків та векселів!

Тільки та мова, котра дала свої згуки вільності й рівності, мова, котра має законодавчу трибуну і 2000 трибун народних... котра розказала всій Європі про вартість 14 армій, мова, котра служить струментом слави відвоювання Тулона, Ландау, Фор-Вобана й знищення армій королівських — тільки така мова може стати всесвітньою.

Це амбіція генія вільності; він її викона! А ми — ми обов’язані перед нашими согромадянами, обов’язані задля ствердження Республіки зробити так, щоб на всьому її обширі говорилось мовою, котрою написана Декларація прав людини».

Конвент дав декрет в дусі цього докладу, а скоро після того слухав новий доклад Грегуара ⁷¹ «Про потребу й способи знівечити всі народні вимови (patois) і розповсюдити мову французьку» і видав прокламацію, зложену Грегуаром:

«Громадяни, ви маєте щастя бути французами!.. Ви ненавидите федералізм політичний; відкиньте й федералізм мови! Мова мусить бути єдина, як республіка!» і т. ін.

⁷¹ Грегуар Генріх (1750 — 1831) — французький єпископ, відзначався демократизмом, моральністю і чесністю у відстоюванні гуманних принципів Великої французької революції.

Відповідно таким поглядам політики Конвенту поступали не тільки у Франції, а і в тих країнах, котрі вони покоряли, «увільняючи їх від тиранства королів», як, напр., у Бельгії, де мова фламандська до останку витіснялася з урядів. Слідом за політиками Конвенту пішов Наполеон.

(Див.: Vinson, «La convention et les idiomes locaux» в «Mélanges de linguistique et d’antropologie» par Ab. Hovelacque, Em. Picot et J. Vinson; De Haulleville, «La nationalité belge»; Gazier, «Lettres à

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 529

Grégoire sur les patois de France 1790 — 94». — «Documents inédits sur la langue, les moeurs etc.»)

Так виробилась система французького націоналізму централістичного, про котру в раніші часи не мали й думки. Ця система пустила серед французів глибокі корені, так що тепер ніде нема такого унітаризму, як у французькій громаді. Звісно, коли в XIX ст. по недобитих національностях Франції піднялись рухи до відродження національних мов, то серед висококультурних французів знайшлось досить дилетантів, щоб смакувати в тих рухах і похваляти їх. Але це, принаймні досі, не має ніякого впливу на офіціальне життя, ні в школах, ні в урядах не допускається мова, інша від державної французької. Звісно, не маючи попередньої поліцейської цензури, уряд французький в XIX ст. не міг видавати заборон на книги нефранцузьких мов, але не треба думати, щоб нові провінціально-національні рухи не мали проти себе Каткових у пресі французькій. Я приводив у «Вестнике Европы» приклади криків їх проти «сепаратизму» провансальського, в котрому нема десятої часті того соціально-політичного елемента, який є, напр., у Шевченка. Я міг би привести ще новіші приклади, та мушу берегти папір і час.

Розкажу наочні факти. Років 3-4 назад довелось мені жити літом в Савойській долині серед досить освічених французів. Між ними один інженер був з Провансу, а другий — інспектор академії з Бретані. Саме тоді паризька преса чимало писала про провансальських патріотів «фелібрів», з приводу екскурсії, котру робили аматори в Прованс, де в руїні амфітеатру паризькі актори грали трагедію Софокла (по-французькому) і де потім приїжджі брали участь у поетичних святах фелібрів. Парижани — народ до всього цікавий, а до того серед літературної громади в Парижі має вплив симпатичний романіст Доде ⁷², провансал (як і Золя) і приятель Фр. Містраля, «короля фелібрів», так що парижани збігались навіть дивитись на популярну процесію, досить дитячу, з «Тараскою» (змій, котрого вбив коло Тараскону герой крайової легенди). Тим більше вони любувались «південними літературними святами під південним небом». Але, як звичайно, не обійшлось в пресі і без виступів проти південного «сепаратизму».

⁷² Доде Альфонс (1840 — 1897) — французький письменник, родом із Провансу.

В нашій вілледжіатурі під Монбланом читалась «Le Temps», котра давала гарячі описи екскурсії пера Фр. Сарсе, звісного критика й прихильника «діалектів і patois» ⁷³. Довідавшись, що один з наших сожителів по готелю провансаль, я зводив розмови на рух фелібрів, але дістав відповідь, що це справа чисто поетична, святкова й глибоко в щоденне життя не може й не мусить іти, бо інакше вона розділить французів на дві нації. В суті це ж саме казав мені один із шефів фелібрізму поет Руманіля ⁷⁴, коли я був у нього в Авіньйоні в 1872 р. Я завважав, що поки весь рух фелібрів буде обмежатись на поезіях, доти він зостанеться гуртковим і поверховим.

⁷³ Місцеве наріччя (фр.).

⁷⁴ Руманіля Жозеф (1818 — 1891) — провансальський поет, який, почавши писати поезії французькою мовою, перейшов на провансальську.

«— Що робити? — питав Руманіля. — Писати популярно-наукові

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 530

книжки, виборчі маніфести, говорити по-провансальському на мітингах і т. і., коли вже закон не позволя вам учити по-своєму в школах». — «Таке саме говорив нам один ваш компатріот», — завважив при цьому молодий фелібр, що був з нами. — «Хто такий?» — «Професор з Гельсінфорса». (Це був «фінноман», потім таке саме говорив фелібрам імператор бразілійський, і слова його були приведені в «Armana Provençau».) — «Знаєте, — сказав мені Руманіля після одної такої розмови, — на це нам зважитись трудно, бо ми все-таки французи (parce qu’après tont nous sommes des Français)».

Тепер фелібри пішли трохи дальше: трохи більше пишуть прозою, Містраль навіть говорить про те, щоб пустили мову провансальську в школу, але це все дуже слабе, коли порівняти навіть з працею і змаганнями українофілів у Росії.

Коли я зачепив інспектора бретонця, то він мені з гордістю сказав, що він хоч родився в Бретані, але мови бретонської не зна й не хвалить не тільки щоб писати нею, а навіть того, що уряд піддержує існування цеї мови тим, що дає вчителів народним школам із тамтешніх людей, котрі все-таки, бачачи, що діти не розуміють по-французькому, обертаються до них хоч по-бретонському.

«Треба, — казав мій собесідник, — послати туди учителів чистих французів, щоб слова не говорили бретонського, і тоді зразу справа була б скінчена!» — «Ну, — кажу я, — треба вам узяти приклад з нашого уряду, котрий навіть попів посила в Грузію таких, що слова грузинського не знають, так що навіть тайна сповіді там відбувається з драгоманом!» — «Справді? — спитав мій бретонець і, зрозумівши в словах моїх іронію, прибавив зо сміхом: — А, це дуже вже сильно, сповідь з драгоманом!» — «Правда, — сказав я, — але веде ще радикальніше до «тріумфу національної мови над крайовими жаргонами».

Можу завірити, що 99 на 100 звичайних освічених французів дивиться на патуа, як мій бретонець-інспектор.

Не так давно моя родина купалась в океані в біскайському містечку Гітарі, коло іспанської границі. Раз величенька компанія гостей з різних провінцій Франції, різних професій, гуляючи коло містечка, наткнулась на дітей і хотіла щось розпитати в них. Але діти нічого не розуміли по-французькому, а гості не вміли ні слова біскайського. Гості страшенно розсердились, а надто одна дама, котра вилаяла дітей в дусі Конвента, доказуючи їм, що вони «французи і мусять знати свою національну мову». На горе, діти не зрозуміли й цеї рації. В усій компанії знайшлась тільки одна людина, котра доказувала, що коли ми заїхали в біскайську землю, то ми мусимо й вивчитись біскайської мови, а коли ні, то хоч терпіти, що біскайські діти нас не розуміють. «И та бе — украинка!» Решта знала тільки одно: тут Франція, вони французи, вони мусять говорити по-французькому!

Не диво, що єдина концесія від держави французької, яку дістали недержавні «жаргони» в останні часи, — це розказ міністра пошт (фелібра), щоб за телеграми провансальські й бретонські у Франції

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 531

платити не 15 сантимів за слово, а 5. Бачите, тепер всій Європі можна посилати телеграми, на якій кому вгодно мові, навіть шифровані, аби латинськими буквами та арабськими цифрами (я сам не раз посилав і получав телеграми у Швейцарії й Франції російські й українські). Всередині Франції тариф на телеграми, писані мовою французькою, 5 сант. за слово, за мови чужосторонні (langues étrangères) — по 15 с. От фелібри й підійшли до свого товариша, котрий став міністром пошти, з тим, що мова провансальська не чужостороння, а теж французька, крайова б то, і міністр підвів її під 5-ти сантимний тариф та до компанії прибавив і бретонську! Фламандську, італьянську й біскайську тоді забуто, і не знаю, чи потім хто добавив і їх чи, скоріш, ні. Але Каткови в пресі французькій не пропустили протестувати й проти такої концесії провансалам і бретонцям.

Найгірше у Франції стоїть справа недержавних мов через те, що там вона мусить боротись не тільки з законами, а й з звичаями, в котрих французька громада страшенно консервативна. Звісно, що для французів легше змінити форму держави, ніж викинути зайву букву в академічній орфографії. По часті мови нема в Європі більше централістичної громади, як французька. В Германії такий Моммзен так і ріже свої лекції гольштинським акцентом, і в шкільних книжках побачите зразки провінціальних поезій Грота ⁷⁵, Кобеля ⁷⁶ і т. і. В Італії ще більше вільності: там по провінціях є театри, де грають на діалектах, і ніхто не боїться вимови, а то й розмови на діалекті.

⁷⁵ Грот Клаус — німецький поет, що писав на діалекті північної Німеччини.

⁷⁶ Кобель Франц (1803 — 1882) — німецький поет, що писав на верхньо-баварському діалекті.

Сам перший король єдиної Італії, умираючи, говорив до свого сина по-п’ємонтському. (В Італії є курйозна мішанина партикуляризма з унітаризмом ⁷⁷. Напр., між офіцерами армії вважається за добрий тон закидати по-п’ємонтському, бо кадри спільної італьянської армії вийшли з П’ємонту і Віктор Еммануїл ⁷⁸ любив п’ємонтську мову; на флоті закидать по-генуезькому.)

⁷⁷ Тобто прагнення до самостійності окремих частин держави на відміну від унітарного, централістичного підходу.

⁷⁸ Віктор Емануїл (1820 — 1878) — король Італії (з 1861).

У французів все, що нагадує patois, висміюється. І цей дух перейшов навіть у т. зв. французьку Швейцарію, де женевець буде невдоволений, коли ви його назвете французом, і скаже вам: «я женевець», і тут же поправить дитину, коли вона скаже або вимовить слово на лад женевського патуа. Водський кантон (Vaud-Waadt) більшою своєю частиною належить властиво не до французької мови, а до провансальської (lange d’oc) і має у себе поетів-лауреатів на зборах фелібрів, але, борони Боже, щоб у школах кантону або в урядах вживано хоч слово з кантонального патуа, а не з академічної французької мови. Інше в німецькій Швейцарії, де хоч книжна й актова мова все-таки neu-hoch-deutsch, та і в домі багатого бюргера, і в шкільних розмовах, і на мітингах, і на Landsgemeinde ⁷⁹ почуєте різні варіанти Schwitzer-Dütsh’a ⁸⁰.

⁷⁹ Громадські збори (нім.).

⁸⁰ Швейцарсько-німецька (нім.).

Останніми часами науковий фольклорний рух почав трохи зміняти погляди французької громади на патуа (недавно стала виходити спеціальна «Revue de patois») паралельно тому, як і в адміністративних порядках потроху вводиться децентралізація. Але, взявши на

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 532

увагу всі звички французької громади, питаєш себе, що швидше настане: чи нові погляди підкопають державно-національний централізм, чи він заїсть в кінець недержавні мови й діалекти?

Ми розповіли докладніше про стан недержавних мов у світі французькому, бо це річ цікава, а також через те, що наша громада на диво мало зна цю справу. Приклад тому не тільки д. Баштовий з його статтею в «Ділі», а навіть земці-українофіли, котрі в 1880 р. в Чернігівській земській губернській раді промовляли за тим, щоб українську мову допустити в школу і покликувались на приклад Провансу й Бретані!!! Признаюсь, що я прожив тоді кілька тижнів з холодом коло серця, чекаючи, як такі аргументи перекине який катковець показом на те, що у Франції ні в одній раді навіть ніхто й не писне про те, щоб у школу пущено було яку мову, окрім державної французької. Далі про другі держави я буду говорити коротше.

Мені трохи чудно було розповідати в журналі австрійському історію германізаційних заходів уряду німецько-австрійського проти різних слов’янських і інших національностей держави. Та й російська публіка мусить же щось знати про переслідування чеської мови після білогорського бойовища (1620 р.), про германізаційні заходи уряду Марії Терезії ⁸¹ й Йосифа II ⁸², бо про те досить оповідається в «Истории славянских литератур» Пипіна й Спасовича і почасти в «Новой истории Австрии» Спасовича (по Шпрінгеру).

⁸¹ Марія Тереза (1717 — 1780) — імператриця «Священної римської імперії» (1765 — 1780). Проводячи централізацію підлеглих земель, дещо послабила кріпосну залежність селян.

⁸² Йосиф II (1741 — 1790) — імператор «Священної римської імперії» (1780 — 1790). Прибічник освіченого абсолютизму.

Я нагадаю коротенько про централістично-германізаторську політику М. Терезії й Йосифа II, бо в ній ясно видно систематичне наслідування французької системи з її мішаниною державно-національного централізму заходами дійсно просвітніми (Anfklärung), через що система ця стає принадливішою й тим більше шкідливою. Нагадаю тільки державно-централістичні інституції М. Терезії, закладені ще в 1747 — 49 p. (Hofrechnenkammer, K. k. vereinigte Hofkanzlei), германізаційний, хоч добрий в суті своїй на той час шкільний закон 1771 p., германізацію гімназій і празького університету, добру тим, що витіснено латину, та не добру тим, що ніяка інша мова, окрім німецької, не була завважена, та що дітей, що не знали німецької мови, навіть не велено було брати в гімназії; указ Йосифа II 1784 р. про заміну латини німецькою мовою в офіціальних закладах Венгрії, без усякого права для інших крайових мов і т. д.

Не може бути сумніву, що державно-національний централізм у Росії з XVIII ст. наслідував Францію, Пруссію та Австрію. Звісно, підстави для того були й хатні: дикі — в національній виключності, котра була в москалів, як і в усіх народів, і культурні — в релігійній нетолеранції, котра мусила вкоренитись серед великорусів в часи боротьби з татарами-мусульманами й поляками-католиками, що сіли було в 1610 — 1613 pp. в самій Москві й поводились там не дуже-то толерантно; нарешті — державні, бо й стара Московщина виробилась у централізовану монархію й була свого роду Францією, тільки дикуватою. З усього, що нам писано про Московське царство XVI — XVII ст.,

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 533

б’є в ніс дух нетолеранції національно-релігійної серед вищих верстов людності, хоч, з другого боку, навіть з самих намов духовенства московського видно, що простіші москалі братались і женились з усякими «поганими» — мусульманами, поганцями на Сході і дружили з «лютерами й кальвінами» на р. Двіні, в Новгороді і т. і. Після Петра I, котрий навіть офіціально підписувався по-голландському, ця м’якість великорусів перед чужими націями явно себе стала показувати, хоч, з другого боку, рішуче централістична система політично-адміністративна, котра склалась у Росії на старомосковській основі, але під видимим упливом німців, мусила виробити й систематичний державно-національний централізм. Зовсім рішуче він себе почина проявляти з часів Катерини II, котра в 1764 р. написала знамениті слова в своїй інструкції генер[альному] прокуророві кн. В’яземському: «Малая Россия, Лифляндия и Финляндия (тоді невеличка східна частина теперішньої Фінляндії) суть провинции, которые правятся конфирмованными им привилегиями; нарушить оныя отрешением всех вдруг весьма непристойно б было, однако ж и называть их чужестранными и обходиться с ними на таком же основании есть больше, нежели ошибка, а можно назвать с достоверностию — глупостию. Сии провинции, также и Смоленскую, надлежит легчайшими способами привести к тому, чтоб они обрусели и перестали бы смотреть, как волки к лесу. К тому приступ весьма легкий, если разумные люди избранны будут начальниками в тех провинциях; когда же в Малоросии гетмана не будет, то должно стараться, чтоб век и имя гетманов исчезло, не токмо б персона какая была произведена в оное достоинство».

Тільки ж і ці слова Катерини, про котру треба пам’ятати, що вона була все-таки німкенею на російському престолі, мали смисл більше політично-адміністративний, ніж національний. І після Катерини II централізм у Росії був більше державним, ніж національним, аж до самих 1863 — 1866 pp. В перший раз проявився рішуче централізм національний у Росії після польського повстання 1863 p., коли Катков виголосив характерні слова: «Чому ми не мусимо й не можемо робити того в Польщі, що Франція робить в Ельзасі, а Пруссія — в Познані?»

В словах цих ясно видно, що обрусеніє не є система, котра витіка з духу національного великорусів або з спеціально російського державного грунту, а є, принаймні на добру частину, наслідуванням певної фази всеєвропейської державної політики. Специфічно російським елементом в теперішній системі обрусенія можна вважати певну брутальність, котра проявляється, напр., в повертанні уніатів на православіє або в забороні української літератури. Та й така брутальність видається російським специфіком тільки для нашого XIX ст., бо в XVII — XVIII ст. відносини Людовіка XIV до гугенотів або англійського уряду до гірських шотландців були ще більше брутальні. Та навіть тепер, коли порівняємо відносини російського абсолютного, тобто тепер архаїчного, уряду до уніатів і українців з відносинами конституційного

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 534

венгерського уряду до словаків, то ще хтозна-кому треба буде видати премію на конкурсі брутальності. Ми мусили б спеціальніше оглянути відносини російського державно-національного централізму до національності української, але ця справа потребує цілого тому, щоб бути виясненою. Скажемо найкоротше тільки для того, щоб нас не докорили, що ми обминули найцікавіший для галичан-українців вік історії системи обрусенія.

Основу для централізму національного й тут, як інде, робить централізм державний, політично-адміністративний. Певне, lex Jusephovicia 1876 p.⁸³ можлива тільки через те, що нема ніяких політично-адміністративних інституцій, котрі б стояли на дорозі між петербурзьким бюрократизмом і Україною. В XVII ст. Україна мала такі інституції в козацькій Гетьманщині. Московський уряд почав з того, що обрізав ті інституції. Тільки ж не треба забувати, що Україна стратила свою політичну автономію принаймні на половину через самих синів своїх. Вже в перші роки після злуки з Москвою чернь посполита й козацька з самим Запорожжям, міщани й частина духовенства, держачись монархічних ідеалів, ішли проти автономних тенденцій козацької старшини й вищого духовенства і підрізали ті тенденції між 1657 і 1663 pp. Потім міщани, запорожці й почасти посполита чернь, скуштувавши боярського уряду, почали зміняти думки, але вже запізно, та й дійшла до ліберального ідеалу, свідомого себе, хіба частина запорожців (К. Гордієнко і т. і.); коли тим часом старшина козацька, повертаючись у панство, за Самойловича й Мазепи, сама підбурювала Москву проти запорожців. Коли Мазепа піднявся проти царя, тоді він і частина старшини козацької попробували зійтися з Запорожжям, але знову запізно. Тим часом самі порядки Гетьманщини, прилагоджені більше до вояцького, ніж до мирнодержавного життя (бо при них не тільки поспільство й міщани, але навіть шляхта, яко така, не мала політичного права), застаріли так, що український автономізм, проявляючися за часів Катерини II, перед смертю Гетьманщини й Запорожжя був настільки архаїчний і по своїй формі, так мало подібний до всеєвропейського лібералізму того часу, що міг тільки дати урядові петербурзькому привід хутніше скасувати українсько-козацькі порядки. Великого жалю те скасування на Україні не викликало, надто скасування Гетьманщини, про котре, напр., ми не маємо ні одної пісні. В простому народі скасування Запорожжя, очевидячки, визвало жаль, котрий видно по великому числі пісень, та провідною думкою в них іде жаль не за автономією козацькою, а за те, що «степи подаровано генералам», тобто думка не національно-політична, а соціальна. Так само і в освічених українців, коли виявився літературний протест проти політики Катерини II, то не з приводу автономії козацької, а з приводу кріпацтва, що завела Катерина II (ода Капніста, писана по-російському). Коли політика Катерини до України чим відміняється від політики сучасних їй державних централістів в Європі, так це власне в заведенню у нас кріпацтва тоді саме, як європейські державні централісти,

⁸³ Тут йдеться про царський Емський указ 1876 р., в основу якого лягли пропозиції спеціальної комісії на чолі з М. Юзефовичем (звідси — закон Юзефовича) щодо заборони вживання української мови в наукових працях, введення жорсткої цензури для художніх творів тощо.

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 535

котрих наслідувала Катерина II, хоч касували автономію клас і провінцій, так вменшували кріпацтво. Тільки ж треба пам’ятати, що в цьому Катерина II тільки вивершила й припечатала політику, яку проводила вся козацька старшина українська, починаючи з самих часів Богдана Хмельницького, — москвофіли, як і автономісти, і ще незвісно, хто з них більше. В документах, що можна вважати за maximum автономізму серед козацько-українського панства за часів Катерини II і в котрих можна бачити навіть сліди впливу на те панство сучасних європейських політично-ліберальних думок, а власне в просьбі «о восстановлении разных старинных прав Малороссии», поданій в 1764 p., а також в промові одного українського шляхтича «о поправлении состояния Малороссии», певне, сказаній тоді ж, найвиразніше проситься «самовольный малороссийских мужиков переход (которий робиться) в силу прав малороссийских впредь навсегда пресечь» («Киев[ская] старина», 1883, июнь, 343; 1882, октябрь, 124). Звертаємо увагу ще й на те, що ці автономістичні документи писано зовсім не по-українському, а на добрій тодішній офіціальній російській мові, вже досить повеликорусеній. Подібною ж мовою писаний і українсько-патріотичний діалог «Разговор Великороссии с Малороссией» («Киев[ская] старина», 1882, II, 325 і далі), писаний в половині XVIII ст.

В новішій нашій інтелігенції деякі спомини про стару козацьку автономію прив’язуються до тенденцій європейського лібералізму, але майже так само, як зовсім уже археологічні спогади про ще старіші городські віча. І всі такі спомини далеко менше вбирають у себе новий лібералізм, ніж спогади про Земські собори Московського царства або всеросійську Катеринину Комісію 1767 р. (Нагадаємо адреси земств українських в 1878 — 1881 pp.)

Національно-культурний автономізм український теж пропав на добру частину через недбалість і добру волю самих українців. До самих часів Катерини II, коли шкільні книжки українського видання став заміняти московськими та петербурзькими українець же, київський митрополит Миславський ⁸⁴, великоруський уряд не робив нічого для культурної денаціоналізації українців. (Не треба думати, що книжки, котрі виганяв Миславський, були народно-українські: то була церковнослов’янщина з приміткою українщини.) Навпаки, українські архієреї, учителі й т. п. могли обукраїнювати Москву, скільки б хотіли. І дійсно, містерії київської композиції грали семінаристи навіть у Сибіру ^*, Мазепа писав до Меншикова по-українському, і сам Петро I говорив у Білій Русі та в Галичині по-українському. Лихо наше було в тому, що наш освітній рух XVI ст., на котрому видно було вплив європейського відродження наук і реформації, не вигорів через Берестейську унію й визвану нею православно-козацьку реакцію, котра дала

⁸⁴ Миславський Самуїл — митрополит Київський (1783 — 1796), автор «Краткого исторического описания Киево-Печерской Лавры». Ставши митрополитом, запровадив русифікацію Академії.

^* Нагадаймо, що в початку XVIII ст. в протягу 30 р. не було в Росії висвячено ні одного архієрея-великоруса, а все українці, котрі урядували по всіх єпархіях од Києва до Сибіру.

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 536

в нашому письменстві XVII ст. перевагу церковнослов’янсько-руському макаронізму над елементом народним. Через те наші письменники XVII ст. не чули різниці своєї мови від письменської мови московської, також по-своєму макаронічної. А коли ця остання за часи Петра Великого стала органом розширеної державної культури, з досить сильним для тодішньої Східної Європи процентом світських європейських інтересів, то московсько-петербурзька література, котру виробляти помагали за Петра В[еликого] й українці, стала ширшою й живішою, ніж тодішня українська, й потягла до себе й наших людей, котрі дивились на неї не як на чужу, а як на свою, й незамітно починали всвоювати і її мову. (Див. між іншим дневники українців з XVIII ст., що друкуються в «Киевск[ой] стар[ине]»). Ми боїмось пускатись тут у розмову про справу, котра потребує ще спеціальних студій, але не можемо проминути зовсім одного боку питання про відносини культури на Україні і в Москві в кінці XVII і в початок XVIII ст. Треба бути дуже обережним з такими словами, як ті, що Москва тоді була зовсім дика та що українці й занесли до неї культуру, — фрази, котрими рясує, напр., «Історія руської літератури» д. Огоновського, котрий, очевидно, не дав собі труду познайомитися з історією письменства й культури на Московщині навіть по загальних працях, як Галахова, Порфир’єва і т. і. Безперечно, взагалі культура стояла в XVII ст. нижче в Московщині, ніж на Україні, і українці багато послужились тоді московській культурі. Тільки ж зовсім уже дикою Московщина не була; в ній, напр., зоставалось дещо з культури старих городів, як Новгород, Псков і др. А до того нові культурні впливи йшли в Московщину не з самої України, а й з Польщі — через Білу Русь і просто через переїжджих, а також і від німців, шведів, голландців, англічан, через приїжджих і цілі колонії чужинців, котрі закладались у Новгороді, Архангельську, Холмогорах і в самій Москві. Ці чужинці, а надто протестанти, несли в Московщину культуру де в чому свіжішу і ширшу, ніж тодішня українська, занадто попівська та козацька, котра в XVII ст. стояла під переважним впливом католицької Польщі, культуру державно-технічну й навіть письменство світське — початки повістей, новели, сатиричні картини і т. і., котрих зостатки тепер розбирають спеціалісти, як Пипін, Веселовський, Ровинський ⁸⁵ і т. і. Це все готовило в Московщині XVII ст. питомий грунт для т. зв. Петрової доби, котра зразу поставила державі й письменству завдання світські, широкі й свіжі, перед котрими завдання попівсько-козацької України XVII ст. стали вузькими й застарілими (різницю й відносини культурні між Україною й Московщиною за часів Петра I-го можна бачити, напр., переглянувши самі заголовки книг, котрі показані в праці Пекарського ⁸⁶ «Наука и литература в России при Петре Великом». Тоді ще на Україні друкувалось більше книг, ніж у Московщині, і Петро I посилав московських друкарів учитись навіть у Чернігів, та на Україні друкували майже виключно стару церковщину, а в Московщині виходили й речі технічні й учебники, як «Книга морского плавания»,

⁸⁵ Ровінський Дмитро (1824 — 1895) — російський державний діяч, письменник.

⁸⁶ Пекарський Петро (1828 — 1872) — російський історик, автор праці «Наука и литература при Петре Великом».

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 537

«Воинские правила», «География», «Геометрия, славенское землемерие» і т. і., та такі освітні новоєвропейські речі, як твори Пуффендорфа, Г. Гроція, Ліпсія ⁸⁷ і др. по історії, політиці, фінансах і т. і. Варто б українолюбцям, а надто галицьким клерикалам, роздумати над цею різницею й тепер!).

⁸⁷ Ліпсій Юстус (1547 — 1606) — бельгійський вчений, філолог.

В цій відсталості України перед Москвою можна й треба винуватити історичні обставини XVII ст., котрі не дали козацькій Гетьманщині перейти в новоєвропейську впорядковану державу, не дали зреалізуватись проектам закласти на Україні університети й гімназії, проектам, котрі старий протестант, соціанин Юрій Немирич вніс у Гадяцьку умову 1658 р. і т. і. Між тими обставинами винен перед Україною і московський уряд. Та це не зміня́ факту, що під кінець XVII ст. в Московщині склались умови культури ширшої й свіжішої, принаймні в вищих верствах громади (в нижчих українці й досі культурніші від москалів!), і що до культури тої з XVIII ст. українці потяглися добровільно.

Так-то сталось, що Московщина, бувши слабшою від України культурою масовою, стала вище від України культурою передніх рядів громади, і через те перетягла до себе й передні ряди українські. Ось де історична правда, а разом і велика наука для нас! Коли ми хочемо хоч зрівнятись тепер з Московщиною, то напружімось, щоб хоч де в чому випередити її передні ряди; тепер, коли література російська здавлена цензурою, а наша в Галичині може мати велику вільність, саме час для такого напруження. Ось через що тепер нема більших ворогів будучини нашої національної літератури, як усякі консервативні, клерикальні й т. і. угодовці...

Але ж вернемось до історії. Ненормальність свого письменського стану почали розуміти деякі українці XVIII ст. аж тільки тоді, коли в російську літературу став рішуче тиснутись замість церковнослов’янського простонародний великоруський елемент, котрий різав уха українцям своєю відрубністю від нашого простонародного ж, і тоді наші Котляревські почали писати нашою простою мовою. Але ж і вони не думали, що творять осібну від російської національну літературу й не мали претензії бачити мову останньої в школах, принаймні в вищих, в судах і т. і. (Досить характерно, що коли в 1813 р. заклалось і в Росії Біблійне товариство під впливом англійського і в зв’язку з ним і надрукувало за короткий час, поки в 1826 р. уряд його не закрив, біблійних книг на 30 мовах, в тім числі на 17 мовах у перший раз; коли навіть чужинці, як греки, волохи та серби, оберталися до того товариства, ніхто з українців не подумав подати йому до друку український переклад біблії.) Перший в XIX в. документ, в котрому ясно проведено українську автономічну думку, «История русов», писаний прекрасною російською мовою 20-тих років.

Тенденцію провести мову українську в школи, в суди і т. д. почали забирати собі в голови тільки невеличкі українофільські гуртки 40-вих років під впливом думок західнослов’янських національних рухів.

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 538

З усіх таких тенденцій найбільше розширилась і получила серйозну вагу в часи емансипації селян (1857 — 1863) тільки думка про народну українську мову в елементарній школі, в популярній літературі, в сільсько-громадському уряді, в словесному мировому суді. (Про це свідчать такі сучасні документи, як, напр., «Замечания на проект средних и низших училищ», видані мін[істерством] нар[одної] освіти в 1863 — 1864 p., документи, в котрих видно думки не гуртків, а цілих корпорацій, напр. учительської, згідно з котрими потім висловились і деякі земства з Чернігівської губернії під проводом звісного російського педагога бар[она] H. Корфа.) Вихідна точка таких думок була зовсім не національна, не потреба задовольнити інтереси національної інтелігенції, а чисто демократична й утилітарна: потреба подати простому народові освіту в найприступнішій для нього формі та дати йому можливість розуміти й боронити свої права, дані йому законами. Уряд російський, тоді ще «новичок» в теоріях державно-національного централізму, спочатку не противився таким думкам і в 1861 р. навіть обернувся до українофільських авторитетів у Петербурзі, щоб вони переклали на українську мову «Положение о крестьянах 19 февраля», і справа ця не вигоріла, здається, через незгоду між самими тими авторитетами. (Пригода ця, одначе, не звісна докладно, я чув тільки, що між українофільськими авторитетами вийшла між іншим незгода із-за того, що одні дивились на справу спроста, утилітарно, думали, що «Положение» треба перекласти на мову простих мужиків, щоб вони ліпше розуміли його, а другі хотіли покласти перекладом «Положения» грунт для історично-національно-правової мови і для того зужиткувати мови старих актів.) Тільки з 1863 р. уряд російський кинувся вороже на всяку українську тенденцію.

Тільки ж треба сказати, що рішучої опозиції, навіть осуду, уряд не визнав серед загалу інтелігенції на Україні, бо ополячена частина тієї інтелігенції навіть в 1859 — 1863 pp. підбивала уряд проти «української» хлопоманії, а помосковлена — була взагалі досить холодна до українства. Опозиція виходила тільки від гуртків і, треба ж сказати, була ні енергійною (навіть настільки, щоб показувати право української літератури цінними працями, друкованими в Галичині), ні зручною.

Нехай я стану свого роду «проклятою Мазепою», для певного сорту українських національників, але я мушу сказати, що прирівняння обрусенія, напр., Польщі до «обрусенія» України є не слушне й не зручне. Нехай би наука признала, що українська національність не тільки так само відрубна від московської, як польська, але й німецька або навіть фінська, то з того все-таки не вийде, що «обрусеніє» України усе рівно, що «обрусеніє» Польщі. В Польщі відрубність національна й право на автономію чується не в учених кабінетах, а всюди в житті і маніфестується всякими способами серед польських мужиків, як і серед панів і літераторів. На Україні не так. Навіть заборона 1863 р. перешкоджала, напр. Костомарову, друкувати в Росії по-українському

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 539

Біблію та популярно педагогічні книжки, але не забороняла йому друкувати по-українському «Богдана Хмельницького», «Мазепи» й т. і. Чого ж він писав їх по-московському? Чого пишуть по-московському наукові твори всі теперішні українські вчені, навіть патентовані українофіли? Чого сам Шевченко писав по-московському повісті або навіть інтимний «Дневник»? Очевидячки, того, що всі ті інтелігентні українці зовсім не так почувають свою відрубність від москалів, як, напр., поляки.

Який же резон ми маємо кричати, що «зажерна Москва» вигнала нашу мову з урядів, гімназій, університетів і т. і. закладів, в котрих народної української мови ніколи й не було або котрих самих не було на Україні за часів автономії, противуставляти цьому «нечуваному варварству» права фламандців у Бельгії або поляків і навіть венгрів у Австрії? Варварством для XIX ст. являється тільки заборона української літератури 1863 і 1876 р. (ще під кінець XVIII ст. за Іосифа II цензурний нагніт на чеську мову був дійсно не менший, ніж ця заборона!), а в усьому іншому Росія трактує Україну так само, як Франція — Прованс. Похвалити за те Росію, звісно, не можна, але й ганьбити її більше, ніж Францію, теж нема рації.

Діло в тому, що ідея національної й навіть адміністративної децентралізації в державах, котрих історія заставила перейти через кілька сотень років централізаційного періоду (а в Європі, власне, тільки дві країни пішли цілком по іншій дорозі — Швейцарія та Нідерланди), — ідея нова. А серед того ще новіша ідея вартості й права національностей, котрих історія обернула в плебейські й навіть сільські, та ще, як провансали й українці, попридержавних націях, дуже їм рідних. Дивлячись холодно-науковим поглядом, нічого й дивуватись, що ця ідея має ще так мало прихильників. Дивно було б, якби було інакше!

Такі національні рухи, як український, мусять вибороти собі признання й права — працею культурною й політичною. Наскільки «москалеїдство» може послужити в цій боротьбі? Ми показали в попередньому огляді, як мало воно має за себе історичного резону. В дальшому ми поставимо питання: наскільки москалеїдство практичне і чи нема других способів боротьби за українську національну автономію, більш відповідних дійсному ходу речей, між іншим, і дійсному зросту системи «обрусенія», а через те одне вже й більше практичних?

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 540

V

Фатальність українського сепаратизму при погляді на обрусеніє як на наслідок національної вдачі великорусів. Шанси й характер українського сепаратизму. Вартість аноніму в політичних справах. «Одчайдухи» — москволюбці й москвожерці. Конечність боротьби з політично-адміністративною централізацією в Росії при реально-історичному погляді на систему «обрусенія». Союзники українців у тій боротьбі: невеликоруські нації, а надто плебейські, великоруські ліберали, а надто земські. Неслушність спорів з великорусами про наші національні права. Потреба умови з ними на грунті чисто політичному: прав особи, вільних порядків державно-адміністративних. Федералізм і земська самоуправа (selfgovernement). Тенденції земські в Росії. Природна постепенність зросту українства при політично-адміністративній волі в Росії. Безполітичне українство.

Відповідно до того, звідки ми будемо виводити ту систему «обрусенія», котра тепер давить нас, українців, як і другі невеликоруські нації, ми складемо собі й думки про те, як нам бути з тим «обрусенієм».

Коли згодимось, що це «обрусеніє» витіка з «духа, вдачі» і т. і. (дивись про цю синоніміку в «Правді») великоруського народу, тоді нам зостається одно з двох: або рішуче йти до того, щоб відірватись від великорусів у осібну державу чи до другої держави, або, коли на те нема сили ні охоти, то скласти руки й ждати своєї смерті.

Я не нав’язую своєї думки нікому і навіть радий був би, якби мої думки в цій справі були перекинені фактами, але поки що я кажу одверто, що ніде не бачу сили, грунту для політики державного відриву (сепаратизму) України від Росії, а, окрім того, бачу багато інтересів спільних між українцями і Росією, напр. справу колонізації країн між Доном і Уралом. (Про це говорив я в брошурі «Вільна Спілка, Вольный Союз» ⁸⁸.)

⁸⁸ Це брошура «Вільна Спілка. Вольний Союз», де Драгоманов написав розділ «Природні області і пропаганда соціалізму на плебейських мовах Східної Європи», вийшла додатком до «Громади» (Женева, 1881).

Справа про «український сепаратизм» — справа делікатна. Але зовсім обійти її не можна, хоч би й з огляду на те, що тепер пишеться в певних галицьких виданнях. Я вже мусив говорити про це в статтях «Неполітична політика» і пробував говорити в відповідях на запити, як мені вбачалось, щирі, деяких українців у «Правді»; так в тих грубостях, з котрими мені вернув мої відповіді директор чи комісіонер «Правди», було написано, що я навіть донощик московському урядові, коли говорю про «український сепаратизм». Я думаю, що московський уряд не

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 541

має потреби в моїх доносах, коли може прочитати в «Ділі» звісні сеймові бесіди, напр. о. Січинського, або й у «Правді» допись проти мого скептицизму з поводу тих бесід і в ній рішучі слова про «цілу партію українців-австрофілів» у Росії («Правда», 1891, т. I, вип. 2, 107 — 108. З Київщини).

Коли мої слова в цій справі можуть мати яку-небудь вагу в очах московського уряду, то вони мусять хіба заспокоїти його в страхах українського сепаратизму і через те вменшити його гнів на дописачів «Правди» за їх москвожерні і австрофільські фрази. Не бачачи ніде, ні в якій силі громадській на Україні, окрім хіба частини польської шляхти, і то дуже тепер наляканої урядом і мужиками, ніяких підстав для державного сепаратизму і бачачи, що він проявляється тільки слабенькими з наукового й письменського боку анонімними дописами в «Правду», я і відмовляю тепер принаймні всякої серйозності українському сепаратизмові.

Не тільки в російській Україні нема «цілої партії» сепаративної чи австрофільської, а нема навіть і одного гуртка людей з такими думками, котрий мав би яку-небудь серйозну політичну вагу. Основую своє свідоцтво, між іншим, і на тому, що український сепаратизм і австрофільство нічим себе не проявляє, крім анонімних дописів у якій небудь «Правді». Звісно, всяка противодержавна праця потребує часами таємності, аноніму, псевдоніму, але ж щоб увесь який сепаратистичний рух держався самою таємністю та проявлявся тільки фразами в анонімних дописах, того ми не бачили ні в однім серйознім національно-політичнім рухові, напр., у італіянців, мадярів, поляків і т. д. Що ж то воно за ідея, що не знайшла собі за 20 — 30 років ні одної людини, котра б без маски, сміливо проговорила її, котра б не віддала за ту ідею не то життя, а навіть частини свого спокою, кар’єри і т. і.? Очевидно, що таку ідею треба просто вважати за практично не існуючу, за quantité négligeable ^{89 *}. Не маючи під собою ніякого

⁸⁹ Незначна величина (фр.).

^* Москалі кажуть: «Каков поп, таков и приход». Але вірно, що й парафія вплива на попа і що оратор мусить числитись зі своєю публікою, то й ми мусимо часами звертати увагу на ті способи спору, котрих уживають проти наших думок «правдяни», певно ж рахуючи на звісний ефект перед якоюсь частиною української публіки. Способи ті найбільше особисті напади, «покази психології» противника, як кажуть дд. «правдяни». Так і в справі анонімної політики мені просто закинули те, що й я сам уживав аноніму. Правда, але тільки тоді, коли моя праця в українських справах торкалась цілком літературних речей та була припадковою. Та й то, коли я в 1865 — 1866 р. по просьбі кількох земців та педагогів чернігівських написав укупі з покійним Судовщиковим у «СПб. ведомостях» дві статті про «земство і укр. мову в школах на Україні» і коли тодішній попечитель київський заявив, що він розгонить українофілів-педагогів чернігівських, я взяв на себе відповідальність за ті статті. В 1874 — 75 р. я, «будучи на службі царській», підписував свої праці про Україну, коли передо мною стала дилема або систематично працювати для українства, або кидати це діло. Коли певний український гурток порішив виступити з своїми політичними публікаціями за границею і поручив мені редакцію їх, тоді я поставив зараз справу про аноніми. Гурток рішив виступати

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 542

політично-соціального грунту, а в собі ніякої сміливості, українські сепаративні тенденції не доходять ні до якої навіть літературної ясності й держаться самими тільки чуттями, та й то більше негативними, ніж позитивними, котрі, звичайно, самі себе бояться. Галичани можуть собі уявити українських сепаратистів по тих типах з москвофілів, котрі про себе звуть себе «твердими», про себе моляться на північ, а прилюдно — найзвичайніші попи та чиновники, котрі навіть попереджають других в офіціозній, навіть польській лояльності. Ті люди немов поспішаються загладити гріх свого «помышления» поклонами свого «раболепия».

Такі були ті сепаратисти «помышлением», яких я мав пригоду бачити і описувати. Вони навіть рідко надумувались на дописи в яку «Правду», а казали: «Не треба нам нічого робити, все за нас зробить Бісмарк!» Тепер дописів у «Правду» більше, хоч по стилю їх можна битись об заклад, що авторів їх ніяк не більше, як 5 душ, коли й не менше. Прогрес невеликий, та й про той прогрес галичани можуть судити по дописах власних «одчайдухів», кажучи народовською термінологією. Як і в сепаратистів-«правдян», так і в москвофільських одчайдухів нема реально-політичної думки, навіть нюху до реальних фактів, а є тільки чуття ненависті, котре не може знайти собі навіть відповідного слова і котре, навіть коли праве, то кидається в таку сторону, що само себе ріже. Так москвофільський «одчайдух», коли навіть розказує про дійсну кривду, що терплять русини в Галичині, то не тільки попсує свій малюнок схематичним, а то й фантастичним нарисом, а ще додасть: «Вот какова наша свобода, конституция!» — і тим влучить в цілі російських прихильників «самодержавия». Так само коли «одчайдух»-москвоненависник задума описати яке лихо українського народу в Росії, то безпремінно одними й тими ж стереотипними фразами поставить його як ознаку «російської культури» і тим прислужиться, напр., святоюрським антикультурникам!

Більше паралелей проводити тепер не буду. Читач сам зробить їх колекцію, коли схоче, вибираючи перли з літератури одчайдухів по обидва боки Збруча.

Очевидно, що такими заходами не тільки не поб’єш Москву, а

без підписів, по прикладу тодішніх російських видань, як «Вперед», «Набат». Резон був такий, що підпис під статтею ясно опозиційного видання буде затрудняти авторам всяку роботу в Росії. Але як тільки мені прийшлось у Відні видавати першу брошуру хоч трохи з політичним змістом («По вопросу о малорусской литературе»), зараз же я почув усю несерйозність політики анонімної і підписав ту брошуру своїм іменем. Зараз же російська урядова цензура вирізала в «Русской старине» ⁹⁰ мою невинну статейку з поводу рецензій на мою збірку казок, і я став «виелімінований з російської суспільності» і літератури. Але це не вдержало ще кількох земляків, однакових зо мною політично-соціальних думок, підписувати свої писання, котрі друкувались в Женеві. Я не стану ні собі, ні їм приписувати політичної ваги, та все-таки зауважу, що наш федерально-соціальний напрямок виставив одверто свій прапор і імена коло нього, тоді як сепаратистично-націоналістичні тенденції на Україні досі живуть неясними натяками та анонімами.

⁹⁰ «Русская старина» — російський історичний журнал (1870 — 1918) у Петербурзі. Містив чимало українознавчих матеріалів з історії XVIII — XIX ст.

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 543

можна тільки побити самих себе в громадській думці й дома, й серед широкого світу. Коли ж признаємо, як дійсно й є, що «обрусеніє» єсть ознака й наслідок не національного духу, а певної державно-адміністративної системи, тоді ми ставимось зразу на реальний грунт в боротьбі з тим обрусенієм: станемо боротись з тою системою і притому боротись безпремінно, маючи спільників, між котрими будуть і самі великоруси, бо система шкодить і їм, душить і їх. Ми вже сказали, що система та — політично-адміністративна централізація, заострена чиновницько-царським самодержавієм. Система ця має ворогів в усій Росії, і ті вороги — природні наші спільники, з котрих, проте, ми мусимо зробити вибір відповідно плебейському стану нашої національності, пам’ятаючи, що, напр., аристократичні противники російського уряду самі стануть на його бік проти нас або кликатимуть його проти нас, як тільки виступлять одні проти других їх і наші класові інтереси. (Так в 60-ті роки кликали російський уряд проти «української хлопоманії» польські пани, котрі в той же час самі сприяли польському сепаратизмові!)

Найприродніші наші спільники в Росії — це всі недержавні народи, котрі, виключивши поляків, німців і румин та почасти грузинів і вірмен, суть націями плебейськими. Реальні обставини життя тих народів такі, що й їм політика сепаратизму так же мало личить, як і нам, і далеко ліпша політика федералізму. Найбільше мають шансів на сепаратизм поляки, бо сепаратизм жменьки балтійських німців серед неприятних їм латишів і естів — байка! Та й то багато поляків бачить, що при всіх теперішніх обставинах Європи, котрі житимуть, аж поки соціальний рух не переробить її зовсім (а це, певно, потребує не одного десятка років), відрив Конгресівки від Росії (бо про Польщу 1773 р. й говорити нічого!) був би економічною руїною для тієї Конгресівки. Ведімо ж укупі зо всіма недержавними народами Росії спільну й енергійну критику теперішньої політично-адміністративної системи в Росії і таку ж агітацію за систему противну — вільності й децентралізації.

На тій дорозі ми знайдемо підмогу й серед самих великорусів. Мені казали деякі дописувачі «Правди»: «Як ми можемо іти спільно з великорусами, коли між ними нема нікого, хто б признавав наші національні права». Щоб уже так не було нікого, це забагато сказано. А далі вся така постанова справи зовсім не політична, а маніловська. Коли ми признаємо, що ми стратили свої національні права через брак свідомості нашої національності і не можемо дійти до них через певну політично-адміністративну систему, то нам може бути інтересним тільки: 1) щоб національна свідомість росла серед наших власних земляків, а 2) щоб великоруси помагали нам, а не перешкоджали ламати ту політично-адміністративну систему.

Перше єсть наша хатня справа, про котру нам з великорусами нічого й говорити. Коли національна свідомість залежить найголовніше від науки і письменства, то ми мусимо перш усього самі налягти на

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 544

те, щоб розвинути в себе ту й другу. Звісно, і наука, і письменство йдуть добре при широкому просторі й потребують державної помочі, а надто помочі школи. Але «на нет и суда нет». Ми мусимо робити поки що в теперішніх обставинах, тобто як приватні особи й гуртки. Стан це незавидний, але він не був би дуже вже і гіркий, коли б наші особи і гуртки дали собі заповіт працювати енергійніше, спільно, плодити науку і письменство свіже, а не мертве. Цензура для живого письменства не страшна, бо, напр., цензура не спинила всю письменну Росію вивчити напам’ять «Горе от ума». А ми ж маємо під боком Галичину, де можемо видрукувати майже все, що цензура заборонила в Росії. Я вже в «Зорі» казав як першу чудацьку думку, що найліпше б було, коли б українські письменники змовились нічого не давати в цензуру російську, а все своє друкувати в Галичині, для чого можна б було провести організацію й зібрати кошти без великого клопоту. Нехай би так прожило українське письменство 5, багато 10 років і показало, що в ньому є жива вода, то воно б пробилось і через кордон і підняло б свідомість національну в ширшій українській громаді.

З великорусами ми можемо говорити тільки про другий пункт — про боротьбу з політично-адміністративною централізацією. Перший приступ до розмови може бути такий: хотять вони вберегти «предварительную цензуру», котра давить і їхнє письменство, чи ні. Звісно ж, що і преса великоруська, і земства, навіть шляхта московська і дума города Москви, говорили за свободу преси, а значить, в суті й проти таких заборон, як ті, котрі давлять українське письменство з 1863 і 1876 р. Нехай собі великоруси як хотять дивляться на наше письменство, але нехай тільки поможуть собі й нам скасувати «предварительных цензорів», то ми вже й виграємо чимало. Те ж саме й у других точках прав людини і товариства. Добудьмо вкупі з великорусами «хоть куцую, а все ж конституцию», то нею покористується наша національність, чи хотять того великоруси, чи не хотять.

Трудніше впорядкувати ті справи, для котрих мало однієї вільності особи й приватних товариств, а де потрібна публічно-громадська поміч і навіть примус: школи, суди, фінанси. Справи ті входять прямо в державні, і тут приклад різних європейських конституційних держав показує, що навіть при конституції можуть бути нації привілейовані і скривджені майже до проскрипції. Безпремінно, і в Росії прийдеться вести боротьбу проти державно-національного централізму, але ж та боротьба зовсім не безнадійна. Найвідповідніше буде, коли боротьбу ту, напр., ми, українці, будемо вести на грунті не національному, а державно-адміністративному, тобто виставляти на перший план потребу автономії місцевої і крайової, автономії громад, повітів, провінцій (губерній чи груп їх). Така програма буде мати за себе всіх розумних людей, якої б національності хто не був, а там, коли яка громада чи країна, користуючись своїм правом, впорядкує собі школи з яким викладом національним, то це буде її діло; головне, щоб ніхто згори не мав права їй перешкоджати. На такому порядку, а зовсім не на поділі

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 545

держави по етнографічній карті держиться національна рівноправність у Швейцарії. В такому порядку й єсть справдішній, здоровий, всім пожиточний федералізм, котрий зовсім не те, що розмін централізмів і національних гегемоній на дрібнішу монету, як це бачимо в різних національників, а надто австрійських.

Зрештою, нам нічого дуже носитися з самим словом федералізм, котре лякає людей, що привикли до звичайних централізованих держав європейських. Треба зауважити, що тепер до слова цього навіть серед більше освічених і ліберальніших європейців менше прихильності, ніж було перед 1848 р. Тоді не тільки, напр., слов’янські політичні філософи були федералісти, навіть на еллінський лад ^*, а і національні рухи паніталійський, пангерманський були федералістичні.

Вийшло ж на ділі так, що навіть Італія, зібравшись у ціле, стала унітарною державою, мало чим відмінною від французької. Германія коли осталась почасти федеральною, то з перевагою прусської гегемонії. В Австрії федералізм опирається на коронні краї, в котрих у кожному непремінно давлять яку-небудь меншість, а федералісти-національники ще стремлять здебільшого до угрупування країв відповідно історичним споминам, що, коли гадати по прикладу корони св. Степана Угорського, мало подає надії, щоб уснуло згадане зло. Вкупі з тим єдина справді федеративна держава в Європі, Швейцарія, після 1848 р. почасти вменшила державного федералізму, державної автономії кантонів, упорядкувавши законодавчу і адміністративну силу спільного уряду і поставивши кантональні уряди під певний догляд спільного, хоч зоставила все-таки великий простір для урядів кантональних, а в кантонах — для громад.

Але хоча таким способом державному федералізмові після 1848 р. не так-то пощастило в Європі, то за те адміністративна децентралізація дуже поступила наперед навіть по старих централізованих державах, як Пруссія, де до старого досить ліберального закону про автономії міст додано незлий закон про провінціальну, а тепер і про сільську автономію, або як Франція, де тепер міста мають досить широку автономію і де покладено початок і автономії департаментів.

Взірцевою для держави нефедеральної може бути тепер місцева і повітова автономія в Англії після нових законів (local governement). Коли, як слід чекати, через кілька років ці англійські порядки доповняться крайовими радами (council) для Шотландії, Валлії, Ірландії і осібним крайовим виділом парламенту, для справ спеціально Англії, то получаться такі порядки, котрі даватимуть людності «Сполучених королівств» усі практично пожиточні боки федералізму, хоч без цього слова. Ті порядки англійські мусять стати на довгий час взірцем для всіх

^* Див. про це, між іншим, в автобіографії Костомарова в книжці «Литературное наследие».

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 546

великих держав Європи, в тому числі й для Росії. Окрім теперішнього, вже дуже глупого і через те недовговічного деспотизму царського в Росії нема серйозних перешкод для закладу, звісно, ступневого, подібних порядків. Що все розумніше в Росії тягнеться на дорогу тих порядків, це доказало земство за 25 років свого життя. Те земство мало свої хиби; тепер під нагнітом бюрократії зріст його мусить притихнути, але цілком знищити його не зважилась бюрократія; і все-таки воно справдило свою живучість, і з ним зв’язана назавше справа вільності й адміністративного порядку в Росії.

З крайових земств російських далеко не останніми показали себе наші українські, а надто чернігівське й херсонське, так що ми маємо резон дивитись на земства як на наші симпатичні національні порядки, з котрих мусить вийти ліпша доля нашої нації. Українські автономісти зроблять найрозумніше, коли рішуче зв’яжуть долю свою з долею земств на Україні і, значить, в усій Росії. В тій думці нема нічого нового, бо практично українолюбці, котрі що-небудь робили для освіти й добробуту нашого народу, де єсть на Україні земські уряди (тобто на лівім боці Дніпра й у Новоросії), завше рахували на земство й мали від його підмогу. Треба тільки поставити таку практику на грунт ясної і широкої теорії.

Хто дав собі труд оглянути історію земських урядів у Росії за 25 років, той не може не завважити однаковості напрямків ліпших земств на Україні й у Великорусії. Напрямки ті — демократизм і думка про децентралізацію, а також про натуральне групування повітів і губерній для практичних справ, економічних і просвітніх, у країни, котрі відповідають натуральним поділам Росії географічно-етнографічним.

Можна сказати, що політично-адміністративні ідеали російських земств, великоруських, як і українських, є однакові з програмою наших кирило-мефодіївських братчиків, звісно, без її занадто ідеального для теперішнього часу федерального американства.

От у цьому ми бачимо грунт для практичної згоди нашої з великорусами, хоч би останні й не згоджувались з усіма нашими думками про нашу національну осібність, про наше право на рівну з російською літературу й т. і. По моєму чудацькому розуму, так я б про такі речі ніколи й не говорив з великорусами, як про речі, котрі дійсно до політики, та ще й спільної, не належать, а говорив би про права особи (волю друку, товариств, судові гарантії для особи й т. і.) та про самоуправу громад, країн, їх право порядкувати свої справи, а разом з тим і школи, давати свої гроші, на що хотять, хоч на видання словника українського чи турецького і т. д. і т. д. А як з історії земських урядів у Росії звісно, що й великоруські земства бажали й прав особи й самоуправи, то я й певнісенький, що згода між нами й великорусами в політичних формулах для тих усіх справ наступила б скоро, а там уже всяка особа, громада й країна налила б у ті форми такої води, яка їй до вподоби.

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 547

Звісно, наливання води української не обійдеться без противенства й боротьби. Так це діло людське. Люди взагалі більше звірі, ніж ангели, і все добре в них не готове, а розвивається, та до того ще й боротьбою більше привичок і інтересів, ніж думок. Українство національне непремінно мусить боротися з централістичними привичками не тільки великорусів, а ще, може, більше повеликорусених українців, а також з несвідомістю й рутиною самих українських мас. Так все, чого може бажати в цьому випадкові українолюбець, це щоб йому було відкрите поле для боротьби.

Через те, що з усіх ознак національності найбільшу вагу має мова, то уявімо собі, як може піти боротьба за українську мову в Росії при самій найменшій політичній вільності — правах особи й земської автономії, яких виборють собі народи в Росії. Коли б упала попередня цензура, то впали б теперішні перешкоди для українських книг, переважно для популярних. Вже й досі українці допевнили, що вони можуть видавати популярні книжки настільки цінні, що їх перекладали й великоруси. По таких прикладах, які ми бачили в 1874 — 76 pp., коли українських книг, що були видані і розповсюджувались невеличким гуртком, розходилось по 27 000 екз. у рік, тоді як всеросійський офіціальний комітет грамотності розширив тільки 42 000 екз. російських популярних книг на всю Росію, можна гадати, що при найменшій волі українська популярна література зробила б неможливою всяку конкуренцію з нею на Україні, навіть коли б школи народні й зостались цілком російськими. При одній волі вживати українську мову в школах приватних, навіть попри обов’язковій російській, скоро б показалось, що в українських школах діти хутніше виучуються читати й розуміти книги, навіть російські, ніж при теперішньому порядку, а се б притягло до українських шкіл народ і земства, так що останні б почали вводити українську мову в свої школи, а коли б закон тому перечив, то добились би відміни закону. Так в які-небудь 5 — 10 років однією силою педагогічних аргументів початкові народні школи у нас стали б національними, хоч би з них і не витіснено було цілком і російської мови, та певно й церковнослов’янської.

Трудніша справа української мови в середніх і вищих школах, і не тільки через те, що тут довелося б боротися з законом, а й через те, що класи людності, котрі посилають дітей у ті школи, українську мову знають в усякому разі менше, ніж російську, і через те, що українська наукова термінологія ще не вироблена в нас. В останньому могла б помогти Галичина з її науковими підручниками, так вони ж для Росії чужі і їх термінологія була б у російській Україні для учителів і учнів, напр. в гімназіях, навіть для українофілів, більше чужою, ніж термінологія російська. Через це все треба б було довшого часу, поки б українська мова пройшла у середні й вищі школи.

Треба завважити, що наглої практично-педагогічної потреби вводити тепер українську мову в ті школи нема, а що потреба ця дальшого, сказати б, ідеального порядку. Недобре для громади, коли в ній

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 548

просвіта різко ділиться на вищу й нижчу, бо тим спиняється натуральний обмін між верствами громадянства. Але цю потребу зразу можуть зрозуміти тільки радикальніші ідеалісти, демократи. Треба часу, щоб за ними пішла ширша громада. Перший увод української мови в школи середні й вищі на Україні, певно, зробиться через реформу викладу російської мови й літератури так, щоб при ньому йшло порівняння з українською мовою, а також читання творів народних і найліпших українських писателів паралельно з російськими. Далі зріст української літератури впливав би й на школу і, нарешті, земська автономія давала б можливість розширяти вживання української мови до обов’язковості, а з другого боку, автономія професорська давала б можливість закладати й по вищих школах українські курси, котрі привчили б громаду вживати українську мову й для вищої науки.

Так я собі здумую зріст українства в школах при певній політичній вільності в Росії. Подібно до того можна собі здумати й зріст українських впливів у громадському й державному життю Росії. Проти цього нарису можна сказати тільки одне, що трудно добитись політичної вільності в Росії. Правда. Але ж відірвати від неї увесь край від Збруча до Кубані ще трудніше. Діло так стоїть, що треба або одне, або друге. Третього не пригадаєш!

Дорога, котру ми радимо свідомим українцям, зовсім не нова. Вона ясно була показана ще в програмі Кирило-Мефодіївського товариства; не так давно на неї ступали українці в часи земських агітацій 1878-1883 pp. Цікаво, що новонароджена «Правда» почала просто з такої програми, котру похвалила в свій час і «Буковина» ⁹¹, що потім посковзнулась на бік львівського угодства ^*.

⁹¹ «Буковина» — літературно-суспільна газета, яка виходила в 1885 — 1910 pp. y Чернівцях, згодом у Відні. Публікувала «Листи на Наддніпрянську Україну» Драгоманова до Вартового — Б. Грінченка.

^* Вияснити генезу того «угодовства» в один бік і сепаратизму в другий, які проводить спеціально «Правда», було б важно й для того, щоб кинути світло взагалі на справу українського сепаратизму. В цьому інтересі скажемо, що возродителі «Правди» в 1889 р. обернулись до мене, щоб я став «на чолі діла» й написав програму для журнала. Знаючи писання тих возродителів, я відповів, що не сподіваюсь між нами згоди в думках, а через те можу написати тільки свою програму, котру віддам на суд як редакції, так і всеї громади. Але впорядчики «Правди» надрукували мою програму як свою, підписавши її «Видавництво», і тільки змінили одну фразу та додали до мого тексту, в котрому я говорив про потребу «лаїцізації політики» галицької, ось яку примітку: «Тим не думаємо відсунути, напр., наших духовників від роботи для народу; навпаки, думаємо, що вони, стикаючись безпосередньо з народом, вельми багато можуть і повинні зробити для нашої народної і громадської справи. Промовляємо однак рішуче за емансипацію політики з-під власті церковної ієрархії, котра, напр. в Галичині, підпадає в руки єзуїтів». Знаючи, що по Галичині й по рос. Україні пішла чутка, що я беру участь в «Правді», а з другого боку, побачивши вже в I ч. «Правди» думки, діаметрально противні програмі, я зараз же по виході ч. І написав у редакцію одвертий лист з протестом проти «москалеїдства» і проповіді всякої ненависті проти других націй. Листу того редактори «Правди» при посередництві д. Франка впрохали мене не друкувати, бо, як писав мені один з возродителів «Правди», «інакше «Правда» зараз же пропала б», а обіцяли зробити в II ч. журнала замітку про те, що опротестовані мною уступи вміщені в «Правду» через недогляд, а надалі

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 549

Чим більш рішуче підуть українці по цій дорозі, тим скоріше й тим у більшій пропорції осягнуть своєї мети — вільність і автономію української людності. Чим менше вони покажуть енергії в цьому напрямкові, тим менш корисні будуть для України результати тієї вільності, котра все ж таки колись мусить наступити в Росії.

Над цим мусять роздуматись власне ті українолюбці, котрі змагаються винайти третю дорогу, осібну від тих, що показані вище. Властиво, ту третю дорогу не можна навіть виложити теоретично, бо вона цілком емпірична і зводиться до того: робім те, що нам обставини дозволяють. Через те, що обставини тепер найбільше втрудняють роботу політичну, для цієї третьої дороги пригадано було слово культурна праця і потім вже праця та відділена була й теоретично від політичної і навіть їй противупоставлена. Ми вже мали пригоду говорити про те, що поділ культури від політики в основі своїй неслушний і в Росії поясняється власне неосвіченістю, котра колись давала надію соціалістам-революціонерам зробити революцію без науки, а тепер манить народників надією зробити соціалізм або культуру без політики.

В наших українських культурників без політики психічним грунтом теорії лежить перше всього мале знаття історії справді культурних рухів на світі, котрі навіть проти своєї волі брались таки за політику, як, напр., рухи релігійні, що рішуче проповідували: «Царство моє не від сього світа», а окрім того, просто індивідуальні обставини, мало сприяючі енергії взагалі: певний темперамент, літа, розчарованість і т. д. Це такі резони, проти котрих спором не вдієш нічого. Спокійно обдумуючи справу, треба їх признати як факти, і признати, що теорія «робім те, що можна при теперішніх обставинах» для того, щоб наша національна свідомість не вмерла, а хоч потроху росла, щоб росла наука про Україну, письменство українське і т. і., має за себе деяку практичну рацію.

Тільки перш усього треба, щоб та теорія й видавала себе за те, чого вона справді варта, не більше-не менше, тобто за чистий емпіричний спосіб жити й працювати, найвідповідніший для певних індивідуумів, щоб вона не забувала, що властивою підставою її служить приказка: рада б душа в рай, так гріхи не пускають, як і казав це мені один з прихильників цієї теорії ще 16 років тому назад. Треба, щоб ця теорія властиво не видавала себе за теорію, за щось загальне, й не оберталась вороже проти тих, котрі її не хотять держатись, а хотять щось робити

обіцяли, що подібного друкувати не будуть. Я мав слабість згодитись, а незабаром уся «Правда» стала наповнятись «недоглядами» і нарешті стала ініціаторкою «угоди» і підданства русинів «власті церковної ієрархії, котра підпадає в руки єзуїтів». Чи пояснять коли видавці «Правди»: 1) навіщо їм була потрібна моя програма, коли вони задумали йти по діаметрально противній? і 2) як помирити їх примітку про ієрархів з їх угодовською політикою?

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 550

ширшого й сміливішого. Далі треба, щоб «безполітичники» вже рішуче й не лізли в політику, не завдавались такою метою, як «примирить с нами правительство», кажучи словами Костомарова в листі до мені в 1876 р. зараз після виходу legis Jusephoviciae. Всякі заходи з цією метою перш усього фантастичні, а далі противокультурні, бо, напр., не можна ж пробувати культурними заходами примиряти з нами противокультурну побєдоносцевщину. Та й взагалі треба ж, щоб навіть виключно письменська праця наших культурників була справді культурна, тобто прогресивна, а не реакційна, а не консервативна, а це не така легка річ, вона не менше трудна, як і прогресивна політика, бо перш усього потребує розриву з російською цензурою й переносу письменницької праці за границю ^*.

Так воно й вийде, що, нарешті, культурницька програма, коли вона не схоче бути противокультурницькою, буде в основі та ж сама, що й та, котру ми радимо, тільки тісніша або й млявіша і через те менше матиме за собою енергійніших людей на Україні й менше матиме сили відвоювати українству поля в будущій Росії.

Такі-то ми маємо думки про боротьбу з «обрусенієм» за українство. Думки ті зводяться до слів, котрі зчіпляються з усіма нашими думками про національність і людність: обрусеніє не є наслідок якої національності, а є вселюдська проява певного державного порядку і мусить бути побиване певними вселюдськими заходами до реформи їх. Допускаю, що думки ці можуть бути справді чудацькі, але я їх виводив не з якого-небудь суб’єктивного почуття, а тим менше інтересу, а старався вивести їх з усесвітнього огляду культурного й державного життя. Таким же оглядом нехай, хто хоче, й розбива мої думки. Я перший буду вдячний за те, бо в наші часи пора вже ставити всю громадську та навіть індивідуальну працю на грунт думок, виведених холодно-об’єктивним дослідом.

^* Історія недавнього українолюбського культурництва має в собі, між іншим, таку пригоду: кілька років тому назад в одній петербурзькій газеті д. Мордовцев написав звістку про українську збірку, котра подана була на перегляд в цензуру. В тій звістці д. М-в говорив про провідну статтю збірки, котра (стаття) навчала, що український рух не має політичних завдань, а самі просвітні й моральні. «Киевлянин» висміяв таку думку або, по його словах, захід «одурити москаля», а нарешті цензура не пропустила ні цієї статті в збірці, ні кількох наукових, і тим дала українолюбцям науку: статей про неполітичність українського руху зовсім не писати, а для наукових українських статей закласти орган у Галичині. Так ми й зостались тільки з соромом звістки д. Мордовцева та тими слабими статейками, котрі пропустила цензура. Ще спасибі «Киевлянину» за те, що замітив, що український рух не може бути неполітичним, і тим трохи піддержав пошану до українства в очах освічених людей, бо ті люди знають, що тепер усякий серйозний рух іде в політику, тобто виборює собі право жити й проводити в життя свої думки.

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 551

VI

Народні чи національні святощі. Перемінність національних ознак. Народні звичаї, одежа. Національність і релігія. Богумільство — релігія маси нашого народу. Страти нашої національності на сектантах. Кирилівська азбука і страти нашої національності. Юліанський календар і консерватизм нашого народу. Народна мова як святощ. Однаковість основи національних теорій наших народовців і москвофілів. Перевага москвофілів у прикладах теорії національних святощів. Єдиний спосіб побіди над москвофілами. Кінець: еволюційна теорія — основа «Чудацьких думок».

Тепер поговоримо докладніше про те, до чого ми мусили не раз доторкатись вище, а власне про обов’язковий націоналізм, про культ того, що в Галичині народовці звуть національними святощами.

Нема нічого темнішого над ідеї про ці святощі і нема нічого шкідливішого для української справи, а надто в Галичині, як ті ідеї.

Очевидно, що коли на вироб національних ознак мусить мати вплив географія й історія, то, значить, в тих ознаках мусить бути багато перемінного, а окрім того, стільки ж доброго, скільки й хибного. Про сталість національних ознак і говорити смішно.

Починаючи розмову про це, ми пригадуємо собі пригоду, котра сталася років з сорок тому назад у Києві. Ген[ерал]-губернатор Бібіков ходив по Лаврі з великими достойниками краю, в числі котрих був і маршал шляхти, поляк, здається, гр. Тишкевич, котрого один з православних предків похований у Лаврі. «От бачите, — сказав Бібіков, показуючи маршалкові на монумент його предка, — ваші предки були православні». — «А ще раніше язичники», — відповів граф.

І справді, котрої з національних святощей мусив держатися гр. Тишкевич, чи православія, чи культу Перуна? Та й Перунові, певно ж, не від віку кланялись кияни. Певно, не одна національна святощ перемінилась на горах київських з того часу, як наші предки сіли на них!

Тим часом націоналісти примушують нас кланятись національним святощам, вважаючи за них усе status quo теперішнього народного життя й думки. Наприклад, Волод. Барвінський ставив навіть в політичну програму русинів «зберігати й піддержувати в народі народні звичаї». Кумедно, що він в той же час ставив потребу «наводити народ до доброго господарства» («Зоря», 1891, ч. 13, ст. 225, голова, присвячена В. Барвінському в «Історії руської літератури» д. Ом. Огоновського, котрий так охоче говорить про національні святощі).

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 552

Але як же перемінити, напр., хліборобство в нашім народі, не зачепивши його звичаїв?

Скажуть, що між звичаями треба зробити вибір: одні плекати, другі зміняти. Але тоді куди йде вся теорія святості народних звичаїв?

Візьмемо ще один примір. В усіх національних рухах має велику вартість демонстративне вживання національного костюма. Як демонстрація при певних обставинах, це має рацію. Але даремне ми б старались підвести цю справу під логіку. Перш усього: що таке національний костюм? Костюми перемінялись в кожного народу, і, звичайно, тепер за національний костюм для демонстрації вибирається костюм певного стану людей чи в старовину, чи тепер, та ще й певної країни в нації, так що й тут люди поводяться більше-менше суб’єктивними поглядами, а не обов’язковим культом національної святощі, об’єкта котрої неможливо встановити й тут, як і в других частинах всієї справи.

У нас вибрано за демонстративно-національний костюм не історичний, не магнатський, а етнографічний, мужицький (хоч я читав в народовських органах похвали руському боярському костюму д. Федоровича і цікавий був би знати, де він узяв для нього взірці?). Безспірно, в нашому народному костюмі є чимало і естетичного, і гігієнічного. Але щоб він увесь був, напр., гігієнічний, а надто на всі сезони, того ніяк сказати не можна. Наші дами, одягаючись в національний костюм, доповняють його деякими грішними видумками західноєвропейськими, і, конечно, їх за те похвалить найзавзятіший націоналіст, котрому йде о здоров’я тих дам. Та й нам, хворим городянам, мужчинам, національний костюм, зоставляючи горло голим, виносний тільки, коли ми його прикриємо європейським пальто, та ще й пов’язкою круг шиї.

Мені навіть соромно, що я пустився в такі дріб’язки та ще й кравецького характеру. Але що ж будеш робити, коли люди притьмом пристають до нас, щоб ми зберігали всі народні звичаї, а також і одежу. (В програмі В. Барвінського говориться і про потребу зберігати народну одежу.)

Та перейдемо до речей більше поважних, до речей культури духовної, де націоналісти теж показують нам примусові народні національні святощі, починаючи з релігії.

Ми вже говорили в II листі про те, в якому кумедному стані опинились європейські націоналісти-романтики, коли хотіли застосувати релігію до національних ознак, тим часом коли релігія європейських народів тепер одна з релігій інтернаціональних, християнська. Дехто пробував поділити між європейськими племенами віроісповідання християнські, виголошуючи, що православіє відповідає слов’янам, католицизм — романцям, а протестантство — германцям. Але ж сама статистика кричить проти такого поділу, а історія й етнографія — ще більше. Чи можна, напр., виобразити собі протестантство без романської Женеви? Чи не подібніші етнографічно греки з італьянцями, ніж зо слов’янами і т. д. і т. д.? Очевидно, що теперішні релігії, як продукт

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 553

культурно-історичного процесу інтернаціонального, ніяк не можуть входити в ряд ознак національних.

Обертаючись спеціально до нас, русинів-українців, трудно навіть сказати, яка, власне, віра в нас може вважатись за фактично національну? Коли взяти пам’ятники «народної мудрості» — легенди, пісні, прислів’я українські — та по них характеризувати народну релігію, то побачимо, що в ній над грунтом натуралістично-політеїстичним лежить найбільше кора релігії маніхейсько-богумільської, як і в болгар, сербів і великорусів, так що коли б треба було застосувати до якої з історичних релігій наш народ, то я б його застосував скорше всього до богумільства, і наперед хвалюсь, що одолію кожного свого противника в науковім спорі про цю справу. А тим часом одні з наших народовців вважають за нашу народну віру православіє, другі — унію, треті — навіть римський католицизм. До того ж серед нашого простого народу є свідомі протестанти, а переважна частина інтелігенції є філософи в релігії, навіть більша частина тих, хто лицемірствує перед якою-небудь церквою.

Що ж тепер ми приймемо за примусову національну святощ в релігії?

А тим часом, коли наші націоналісти кланяються як національним святощам то православію, то унії, залишені ними без уваги штундисти на Україні московляться, русини римського обряду в Ц[арстві] Польськім і Галичині полячаться, а русини-протестанти на Угорській Русі становляться словаками.

Подібну ж прислугу робить нашій національності й культ другої національної святощі — т. зв. кирилівської азбуки, ради котрої наші народовці всіх сортів ворогують з латинською азбукою, називаючи її «польським абецадлом». Безспірно, перемінити тепер у нас азбуку було б справою нелегкою, хоч воно було б добре, бо зблизило би нас з більше цивілізованим світом. Та, по крайній мірі, добре б було, коли б націоналісти не робили собі фетиша з теперішньої азбуки і не переносили свого фетишизму і в народ, та, окрім того, щоб звернули увагу на тих русинів, котрі знають тілько азбуку латинську і тепер зостаються зовсім без руських книг і через те читають виключно польські, волоські і т. ін. та переходять до чужих національностей (я попробував було для таких русинів видати «Марію» Шевченка латинськими буквами, так дістав за те грубу брехню від д. Ом. Партицького).

Поряд з церковним обрядом наші національники поклоняються як національній святощі також і юліанському календарю. Ми вже згадували, що навіть професор університету д. Сумцов, слідом за попом-народовцем Качалою, посвятив цілу статтю в «К[иевской] старине» справі календаря, щоб доказати, що заходи перемінити той календар на григоріанський є замах на нашу національність. Ми говорили, що Д. Сумцов не звернув уваги на те, що григоріанського календаря колись також боялись протестанти, а надто німецькі, і що однако ж потім,

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 554

коли вони прийняли той календар, то ніякого поримлення їх не вийшло.

В справі календаря, як і обряду, нема різниці між нашими націоналістами українофільськими й «москвофільськими» ^*.

Найгірше в боротьбі наших націоналістів проти григоріанського календаря — це аргументація, котру за Качалою повторя і д. Сумцов, в котрій знаходиться і таке, що «наш народ консервативний», то не треба чіпати й старого календаря, до котрого він привик. Не треба, значить, чіпати і старих способів господарства і самого рабства перед усякого рода деспотами, до котрих народ наш теж привик!.. Добра користь для народу з такої інтелігенції, котра вжива таких аргументів, котра преклоняється перед «консерватизмом народу»!

Ми думаємо, що чим скорше б змінено було старий календар на новий, тим ліпше, бо нащо ж держатись того, що явно противно природі. Тільки ж коли тепер ця зміна могла б образити народ (хоч це ще й не так певне), то до неї треба йти постепенно. Але головне діло в умисловім боці справи — в консерватизмі, що зв’язаний зо справою календаря. Консерватизм — це така річ, котру треба підрізувати при всякій пригоді, а справа календаря є одна з таких пригод. Про календар часто приходиться говорити й простому народу. От і треба, щоб люди т. зв. «інтелігентні» при всякій нагоді поясняли простим людям різницю між двома календарями і те, відки вона виходить, і привчали простих людей дивитись на цю справу без усякого фетишизму. Думка людська — річ органічна: одним фетишем стане менше в одній справі, то стане їх менше й у других, і поступ народу стане легший.

З усіх ознак національних, в котрих націоналісти бачать святощі, найясніша — мова. Вона й має найбільше практичної ваги, бо мова є спосіб, котрим люди розуміються, через котрий іде до людей освіта. От через це найбільша частина й політичної справи національників зводиться до права певної мови в уряді, суді, школі, а надто в початковій.

Тілько ж і важність мови не може доходити до того, щоб освічена людина дивилась на неї як на святощ, вищу від людини. Мова все-таки слуга людини, а не пан. Мова мусить рости і перемінятись відповідно зросту людини, громади. Людина вільна вчити й уживати й чужі мови.

В таких громадах, як наша, де людність розкололась на класи-національності, через що спиняється природний обмін культурний між класами, вбільшується погорда вищих класів до нижчих і вменшується пошана до себе в нижчих класах, — це справа делікатна. Тільки ж в

^* Треба сказати, що в основних принципах між цими гуртами взагалі нема різниці. Ось, напр., слова з «Червоной Руси» ⁹² (1891, ч. 50), котрі могли б любісінько поміститись і в «Ділі»: «Нашей т. зв. старорусской партии расходится головным образом о том, щобы нашу церковь с ея обрядом и наш русский язык с его историческими памятниками, с его азбукою и правописанием сохранити ненарушимыми до поры, пока нынешний тяжкии времена не станут лучшими».

⁹² «Червоная Русь» — москвофільська громадсько-політична газета, що виходила у Львові у 1888 — 1891 pp.

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 555

усякім разі не можна голими фразами проти чужих мов та за нашу «милу, красну мову» помогти лихові, впевнити практичний народ у тому, що мова його справді святощ.

Тут нема іншого способу, як стати на практичний же грунт, а не на релігійний, тобто піднімати вагу нашої мови працею над літературою, котра б була корисна народові й замінила б йому в більшій часті пригод життя мови чужі. Противитись же тому, щоб люди з простого народу нашого знали й чужі мови, — значить противитись природі й ризикувати тим, що ми огиднемо народові з нашими намовами. (Найбільше недоладний резон, котрий виставляють народові, щоб держався свого, словами Шевченка: «Бо хто матір забуває, того бог карає». Адже ж і народ бачить, як Шевченків замикають у тюрми, а «перевертні» роблять кар’єру!)

В Росії були часи, коли навіть без усякої трати національної волі вищі стани настільки погнались за мовою французькою, що дехто з них майже зовсім не вмів говорити по-російському. Патріоти-моралісти докоряли їм і прославляли питому мову майже тими самими словами, які читаємо в наших народовців. І ніщо не помагало, аж поки не появились на російській мові Жуковські, Пушкіни, Лермонтови, котрі могли робити конкуренцію французьким письменникам. Тепер уся справа там скінчена. І у нас не може бути інакше.

Ми сказали вище, що культ народних святощей, замість того щоб бути корисним нашій національній справі, навіть просто шкодить їй. Шкодить він не тільки тим, що відбива наших патріотів від прямо потрібної для народу роботи, без романтики, але й тим, що підрізує, власне, корінь спеціально української національної свідомості. З приведеної вище виписки з «Червоной Руси» видно, що, власне, між т. зв. в Галичині «москвофілами» і народовцями в принципах нема великої різниці: ті і другі б’ють поклони перед національними святощами, і для тих і для других національність — альфа і омега всіх змагань.

Але ж скажуть: «москвофіли» признають «один русской народ от Тиссы до Амура», тоді як народовці ісповідують «відрубність малоруського народу від москалів». Правда. Тільки ж культ «народних святощей», котрий спільний обом гуртам, такого роду, що він згладжує між ними різниці й віддає перевагу, власне, «москвофілам».

Дуже смішно виводити «москвофільство» в Галичині тільки від «московських рублів» або від існування «погодінської колонії». Безспірно, галицьке «москвофільство» мусить мати свої органічні підстави. Найбільша з них: реакція полонізмові — одного роду з тою, котра привела Б. Хмельницького до підданства Москві. Далі свого роду аристократизм, котрий не вірить в сили самого галицького мужицтва, а обертається до спорідненої держави, котра має уряд, ієрархію, панство руське. Нарешті, притягає галицьку стару партію до Московщини й спорідненість національна, котрої вага вбільшується, власне, теорією національних святощей.

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 556

Більшість навіть українських лінгвістів і етнографів признає, що між українцями і великорусами не такі відносини, як, напр., між українцями й чехами, сербами й т. ін., а що відносини ті ближчі і що генеалогія українців серед слов’ян мусить бути не така: батьки — слов’яни, сини — чехи, поляки, серби, українці, великоруси і т. д., а така: діди — слов’яни, сини слов’ян — чехи, поляки, серби, руси, сини русів — українці, білоруси, великоруси. (Див., напр., Житецького.) Отже, при такому стані речей відкривається простор однаково і для теорії повної відрубності українців від великорусів, і для теорії панруської. Доказом тому може служити й та легкість, з якою, напр., Головацький [імовірно Головацький Яків Федорович - Т.Б.] і Климкович перейшли від напрямку малоруського до панруського, а Ом. Огоновський перейшов від старорущини до українофільства. Теорія ж національно-історичних святощей дає таке ж право відшукувати ті святощі в козаччині, як і в Московському царстві, в державі Данила, як і в імперії Катерини II, а надто для галичан, для котрих придніпрянська історія майже стільки ж чужа, як і приволзька, тоді як історія придніпрянська все-таки має багато точок, спільних з приволзькою й приневською.

Історія ж церковна і погляд на церкву гречеського обряду як національну святощ дає прямо перевагу галицьким «москвофілам» над народовцями, котрі в цьому пункті виходять навіть менше українофілами, ніж «москвофілами».

Об’являти церкву уніатську національною малоруською святощію — значить розриватись не тільки з історичною малоруською традицією, а й з теперішнім status quo. Клерикалізм уніатський — це галичанський сепаратизм не тільки від України, а й від Буковини, це просто абсурд, тим паче, що в самій Галичині унія майже зовсім не має щирих прихильників в самому попівстві (в цьому ми переконались, розмовляючи колись в Галичині з попами провінціальними, і це народовці ліпше знають, ніж ми) і що, з другого боку, й самі польські клерикали й Рим дивляться на унію тільки як на перехідну ступінь до чистого римського католицизму. Ввиду цього православні симпатії галицьких «москвофілів», зо всім тим, що з них виходить, являються далеко ближчими до теорії національних святощей, ніж лицемірний уніатський клерикалізм народовців.

На грунті «народних святощей» зовсім оправдуються і симпатії деяких, коли не всіх, «москвофілів» і до царського самодержавства в Росії. Історія не дала нашим старим вічам виробитись у систему вільного державства, подібного до англійського або до швейцарського. Потім «козацька воля» захопила тільки частину нашого народу і ледве стала склонятись до свідомого лібералізму, як була зламана. Тим часом церковна проповідь защепила й випестила серед нашого народу ідеал царсько-державний, котрого тепер, безспірно, держиться найбільша частина народу. З тим ідеалом наш народ ворушився проти поляків в Австрії в 1848 — 49 pp. і проти поляків у правобічній Україні в 1863 р. В 1848 — 49 pp. всі австро-руські патріоти одушевлялись тим же

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 557

ідеалом. І тепер за нього викликувались народовці ^*. Нічого дивного, коли дехто, не бачачи сили абсолютизму в теперішній Австрії, шука її в Росії. Він кланяється одній з «народних святощей»!

Майже так само повертається проти галицьких народовців на користь «москвофілам» і культ мови як національної святощі. Літературна мова завше щось штучне в порівнянню з народною, котра в дійсності є певна купа крайових діалектів. Коли народовцям вільно виробляти мову літературну з діалектів малоруських, то треба признати певну слушність і тому, що рішучі «москвофіли» беруть мову російську, на котру вони, почасти не без рації, дивляться як на вироб всіх руських племін або навіть, як Наумович, хочуть виробити ще новий «твердий руський язик вищої культури» з російського і малоруського на основі церковнослов’янській.

Теорія Наумовича ⁹³ абсурдна з практичного боку, а надто для росіян, з котрих ніхто не схоче залишити готову вже «м’яку» мову Пушкіних, Лермонтових, Тургенєвих для «твердого» язичія Наумовичів. Тільки ж за тою теорією не можна не признати певної величності, котра мусить притягати до себе галичан, а надто людей релігійних. Побити ту теорію, а вкупі з тим і все літературне «москвофільство» на Малорусі можна тільки закинувши погляд на мову [не - Т.Б.] як на святощ, а глянувши на неї з радикально-демократичного і утилітарного боку.

⁹³ Наумович Іван (1826 — 1891) — український священик, видавець, журналіст.

Мова не святощ, не пан людини, народу, а слуга його. Література мусить нести в маси народу просвіту якнайлегшим способом. Для того мова літературна мусить бути якнайближча до простонародної. Проти такого погляду «москвофіли» на Малорусі являються просто вільними чи невільними обскурантами і не зможуть видержати конкуренції з народовцями перед скільки-небудь живою громадою. Само собою розуміється, що літературні народовці тоді тільки дійсно прислужаться народові й стануть міцно серед нього, коли дадуть народові на його мові літературу йому корисну: утилітарну й просвітню, бо від літератури формально націоналістичної, пустої народ відвернеться, а література ретроградна обезсилить його в конкуренції з сусідами, та, нарешті, від неї, а вкупі з тим і від її національності відвернеться й сам народ, починаючи від своїх більше інтелігентних осіб. Відвертається ж і тепер народ від своїх дійсно прекрасних по мові, а часом і по поезії старих пісень, бо зміст їх тепер уже не відповіда народному життю. І треба й тут зректись теорії національних святощей, а признати, що народ тут почасти має рацію навіть тоді, коли він заміня прекрасні козацькі пісні на погані солдатські, бо все-таки в дійсності він бачить перед собою

^* Див. недавні статті в «Ділі» і «Правді» за «батьківську руку» замість «парламентаризму», котрі любісінько могли б знайти собі місце в «Гражданинах» або «Моск[овских] ведомостях». Др. Антоневич буква в букву повторив слова «Правди» на «москвофільському» мітингу 2 фебр[уара] 1892. Так, знаменита трійця «православие (галицька унія), самодержавие и народность» (національность) виходять однаково програмою Николая І і його теперішніх обожателів у Росії, як і галицьких «москвофілів» і українофілів!

М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу — 558

«охвицерика молодого», а не «отамана козацького». Візьмімось скілько-небудь енергічно за те, щоб пустити в народ порядні пісні, відповідаючі нашому часу, пояснімо народові, що є реально доброго в старих піснях, і ми витіснимо «охвицерика молодого» скорше, ніж намовами про те, що треба зберігати старі пісні як національну святощ.

Ми скінчили огляд важніших речей, котрі виставляються нашими націоналістами як народні, національні святощі. Разом з тим ми скінчили наші «Чудацькі думки», по крайній мірі, певний їх ряд. Ми назвали їх «чудацькими» через те, що вони йдуть напереріз тому, що звичайно говориться і прихильниками і противниками українського руху. Тільки ж, звісно, ми, як і всяка людина, котра має певні думки, вважаємо їх за вірні, по крайній мірі, доти, поки їх не перекинуть науковим способом наші противники. Поки що ми вважаємо вірною основу тих думок, бо вона є ні що інше, як приклад до певної справи такого світогляду, котрий тепер руководить усією наукою, — того світогляду, що не признає на світі нічого постійного, стоячого (статичного), а бачить тільки переміну (еволюцію), рух (динаміку). Немає і не може бути постійних національних ознак, стоячих без переміни національних духів, нема між людьми вічних політично-адміністративних порядків, таких як, напр., обрусеніє, не може бути й національних святощей. Вся практична мудрість людська може бути в тому, щоб убачити напрямок руху світового, його міру, закон і послужитись тим рухом. Інакше рух той піде проти нас, роздавить нас.

В нашій справі, коли ми поставимо думку, що національність є перше, головне діло, то ми або поженемось за марою, або станемо слугами того, що всилюється спинити поступ людський, і поставимо на риск, коли не на згубу, й саму нашу національність. Коли ж ми станемо при думці, що головне діло — поступ людини й громади, поступ політичний, соціальний і культурний, а національність є тільки грунт, форма та спосіб, тоді ми певні, що послужимо добробитові й просвіті нашого народу, а вкупі з ним й його національності: охороні й зростові того, що в ній є доброго.

      

Предметно-іменний покажчик:

Аксаков Іван Сергійовичч: 482, 496

Аксаков Костянтин Сергійович: 482

Альбігойці: 523

Антоневич Микола Іванович: 557

Антонович Володимир Боніфатійович: 462, 488, 489, 494

Арістотель: 506, 508, 509

Асока (Ашока): 507

Ахеменіди: 506

Бакунін Михайло Олександрович: 501

Барант Проспер де: 524

Барвінський Володимир Григорович: 551, 552

Барер Бертран: 526

Баштовий, див. Нечуй-Левицький

Бенфей Теодор: 495

Берестейська унія: 535

Бібиков Дмитро Гаврилович: 551

Бісмарк Отто фон: 542

Боборикін Петро Дмитрович: 480

Богумільство (Богомильство): 553

Бокль Генрі Томас: 498

Борковський Олександр Михайлович: 462

Брандес Георг: 498

Будда: 507

«Буковина», газета: 548

Вавілонська вежа: 527

Валуєвський циркуляр 1863 р.: 496, 503, 538, 539, 544

Веселовський Олександр Миколайович: 486, 494

«Вестник Европы», журнал: 484, 485, 492, 495, 498, 503, 529

Виговський Іван Остапович: 484

Вишенський Іван: 484

Візантійська імперія: 507

Вікліф/Віклеф Джон: 477, 510

Віктор Емануїл II: 531

Вільгельм І Нормандський (Завойовник): 514, 515

Вітольд (Вітовт): 489

Вовчок Марко: 474

Волков (Вовк) Федір Кіндратович: 492

«Вперед», журнал: 542

Вундт Вільгельм: 497

В'яземський Олександр Олексійович: 533

Гадяцька умова 1658 р.: 537

Галахов Олексій Дмитрович: 536

Гален Клавдій: 508

Гаррік Давід: 522

Гегель Георг Вільгельм Фрідріх: 482, 502

Гедройц Мельхіор: 511

Гейне Генріх: 482

Генріх V: 515

Генріх VIII: 515, 519

Гердер Йоганн Готфрід: 472

Геркулес: 481

Герцен Олександр Іванович: 478, 482

Гладстон Уільям Еварт: 516

Гліндур Оуен/Овайн: 515

Гнатюк Володимир Михайлович: 497

Гоголь Микола Васильович: 464, 474, 482, 491, 500, 502

Гордієнко Костянтин Гордійович: 485, 534

«Гражданин», газета: 557

Граф [вірогідно Граф Артуро]: 504

Грегуар Генріх/Анрі: 528

Григорій VII: 509

Грін Джон Ричард: 519

Грінченко Борис Дмитрович: 461, 548

«Громадський друг», журнал: 497

Грот Клаус: 531

Гроцій Гуго: 537

Гус Ян: 510, 512

Данилевський Микола Яковичч: 484, 485, 502

Данило Галицький: 556

Дашкевич Микола Павлович: 489

«Дело», журнал: 496

«Діло», газета: 502, 503, 504, 532, 541, 554, 557

Доде Альфонс: 529

Достоєвський Федір Михайлович: 464, 478

Драгоманов Михайло Петрович: 461, 463, 477, 494, 540, 548

«Дрібна бібліотека», серійне видання: 497

Д'яков, Олександр Олександрович (Незлобін): 481

Едвард/Едуард I Довгоногий: 515

Емський указ 1876 р.: 496, 503, 534, 539, 544, 550

Єлизавета I: 520

Єфименко Петро Савичч: 492

«Живая старина», журнал: 493

Житецький Павло Гнатович: 487, 556

«Жіночий альманах» («Перший вінок»): 497

Жуковський Василь Андрійович: 555

Зіньківський Трохим Аврамович: 462

Золя Еміль: 529

«Зоря», часопис: 461, 462, 463, 464, 465, 472, 473, 474, 479, 480, 492, 493, 495, 544, 551

«Исторический вестник», журнал: 495

«История русов»: 537

Іван III Васильович: 524

Іван IV Грозний: 524

Ієронім (Єронім Стридонський): 508

Йосип/Іосиф/Йосиф II Австрійський: 524, 532, 539

Кабліц Йосип Іванович (Юзов): 501

«Каліла і Дімна»: 509

Кальвін Жан: 477

Капніст Василь Васильович: 534

Караджич Вук: 512

Кареєв МиколаІванович: 502

Карл I Смілий: 524

Карпов Геннадій Федорович: 490

Катерина II: 490, 491, 533, 534, 535, 556

Катков Михайло Никифорович (катковщина): 479, 495, 504, 526, 529, 531, 532

Качала Степан Теодорович: 487, 553, 554

«Киевлянин», газета: 550

«Киевская старина», журнал: 486, 536, 553

Кирило-Мефодіївське товариство: 482, 546, 548

Кістяківський Олександр Федорович: 492

Климкович Ксенофонт Григорович: 556

«Книга семи мудрих»: 509

Кобелль Франц фон: 531

Кобринська Наталія Іванівна: 497

Ковалевський Максим Максимович: 492, 494

Ковалевський Микола Васильович: 463

Комісія законодавча 1767—1768: 535

Кониський Олександр Якович: 463, 481, 494

Короленко Володимир Галактіонович: 480, 494

Корф Микола Олександрович: 538

Костомаров Микола Іванович: 482, 484, 485, 490, 491, 494, 496, 498, 525, 538, 545, 550

Котляревський Іван Петрович: 537

Кримський Агатангел Юхимович: 493

Кромвель Олівер: 520

Куліш Пантелеймон Олександрович: 490

Кюнен Авраам: 495

Ламанський Володимир Іванович: 493, 496

Лао-дзи: 503

Левицький Орест Іванович: 495

Лермонтов Михайло Юрійович: 555, 557

Ліпсій Юстус: 537

«Літературно-наукова бібліотека», серійне видання: 497

Лучицький Іван Васильович: 492

Людовик XI Розсудливий: 524

Людовік XIV: 533

Лютер Мартін: 477, 510, 511, 513

Магомет: 471

Мазепа Іван Степанович: 485, 534, 535, 538

Максимович Михайло Олександрович: 482

Макферсон Джеймс: 522

Маніхейство: 553

Марія I (герцогиня Бургундії): 524

Марія Тереза: 532

Мартен Анрі: 524

Меншиков Олександр Данилович: 535

Микола І: 501, 557

Мирний Панас (Рудченко): 474, 478, 480

Миславський Самуїл: 535

Містраль Фредерік: 529, 530

Мішле Жуль: 524

«Молода Германія», літературний рух: 482

«Молода Італія», революційна організація: 482

Моммзен Теодор: 498, 531

Морган Льюїс Генрі: 498

Мордовець/Мордовцев Данило Лукич: 481, 503, 550

Москвитин Іван Федорович (Іван Федоров): 513

«Московские ведомости», газета: 481, 557

«Набат», журнал: 542

Наполеон І: 471, 472, 525, 528

«Народ», часопис: 461, 463, 464, 465, 466, 522

«Наукова бібліотека», серійне видання: 497

Наумович Іван Григорович: 557

Незлобін, див. Д’яков

Некрасов Микола Олексійович: 478

Немирич Юрій: 537

Нечуй-Левицький Іван Семенович (Баштовий): 479, 480, 481, 502, 503, 504, 505, 532

Огоновський Омелян Михайлович: 495, 502, 536, 551, 556

Олег Київський (Віщий): 491

Олександр Великий: 506, 509

Орлик Пилип Степанович: 485

Оссіан: 522

«Отечественные записки», журнал: 496

Павлик Михайло Іванович: 461, 463, 477, 478

Павло, апостол: 470, 475

Палій Семен: 489

Партицький Омелян Йосипович: 553

Партів держава: 506

Пекарський Петро Петрович: 536

«Пересопницька рукопись» (Пересопницьке Євангеліє): 513

Пермський Степан/Стефан: 512

Перун: 551

«Перший вінок», див. «Жіночий альманах»: 497

Петро, апостол: 470

Петро I: 490, 533, 535, 536

Пилип II Іспанський: 488

Пилип Добрий (Філіпп III, герцог Бургундії): 523

Пипін Олександр Миколайович: 494, 495, 502, 532, 536

Погодін Михайло Петрович: 555

Подолинський Сергій Андрійович: 503

Помпейо Хенер: 462

Побєдоносцев Костянтин Петрович (побєдоносцевщина): 479, 496, 550

Порфир'єв Іван Якович: 536

Потебня Олександр Опанасович: 486

«Правда», часопис: 462, 463, 464, 473, 478, 479, 480, 481, 485, 492, 493, 494, 495, 502, 505, 540, 541, 542, 543, 548, 549, 557

Прудон П'єр Жозеф: 482

Птоломеї: 506

Пуфендорф Самуель фон: 537

Пушкін Олександр Сергійович: 474, 555, 557

Пчілка Олена (Косач Ольга Петрівна): 497

Пюрвей (John Purvey): 510

Ренан Жозеф Ернест: 492, 493, 500

Ріс Джон: 517, 522

Ровинський Дмитро Олександрович: 536

Роденберг Юлиус: 504

Романчук Юліан Семенович: 480

Руманиль Жозеф: 529, 530

«Русская мысль», журнал: 503

«Русская старина», журнал: 542

«Русский вестник», журнал: 481, 488

«Русское слово», журнал: 496

Самойлович Іван Самійлович: 534

Сарсе Франциск: 529

Сасаніди: 506

Свидригайло Ольгердович: 489

Січинський Микола: 541

Скорина Франциск: 512

Скородинський Андрій: 463

Слонімський Леонід Зиновійович: 485, 486

«Современник», журнал: 496

Сократ: 470

Соловйов Володимир Сергійович: 502

Софокл: 529

Спасович Володимир Данилович: 532

Спенсер Герберт: 498

Степан/Стефан Угорський: 545

Стойкович Афанасій Іванович: 512

Стюарти: 520, 521

Судовщиков Євген Васильович: 541

Сумцов Микола Федорович: 486, 487, 553, 554

Тишкевич Генріх Юрійович, київський губернський маршал: 551

Тіле Корнеліс Петер: 495

Товариство імені Шевченка: 462

Толстой Лев Миколайович: 464, 478, 480, 501

Тургенєв Іван Сергійович: 464, 477, 478, 498, 557

Тюдори: 519

Уваров Сергій Семенович: 503

Успенський Гліб Іванович: 478, 479, 494

Федоров Іван, див. Москвитин І. Ф.

Федорович Володислав Іванович: 552

Федькович Осип-Юрій Адальбертович: 474, 497

Фіхте Йоганн Готліб: 472

Франко Іван Якович: 461, 463, 474, 478, 497, 548

«Хлібороб», газета: 501

Хмельницький Богдан-Зиновій Михайлович: 490, 535, 555

Ходкевич Григорій: 513

Хом'яков Олексій Степанович: 482

Христос Ісус: 470, 503

Ціцерон: 470

«Червоная Русь», газета: 554, 555

Чернишевський Микола Гаврилович: 496

Чубинський Павло Платонович: 492

Шевченко Тарас Григорович: 462, 465, 474, 498, 500, 501, 529, 539, 553, 555

Шекспір Вільям: 496

Штундизм: 554

Щебальський Петро Карлович: 488

Юзефович Михайло Володимирович: 488, 534

Юзов, див. Кабліц Йосип Іванович

«Этнографическое обозрение», журнал: 493

Юхименко, див. Єфименко П. С.

Ягеллони, монарша династія: 489

Ягич Ватрослав: 493

«Am Urguell», німецький етнографічний журнал: 493

«Archiv fur Slavische Philologie», болгарський етнографічний журнал: 493

Charles Thomas: 517

«Wisła», польський етнографічний журнал: 493