К тексту "Энеиды"

Подробности: Просмотров: 1449

Подається за виданням: Шамрай А. П. До тексту "Енеїди" // Котляревський, Іван Петрович. Повне зібрання творів [Текст]. Т. 1 / І. П. Котляревський. - К. : Вид-во АН УРСР, 1952. - 533 с. Стор. 321-364.

Переведення в html-формат: Борис Тристанов.

Висловлюю подяку Полтавському літературно-меморіальному музею І. П. Котляревського за надані матеріали.

Шамрай А. До тексту "Енеїди" — 321

ДО ТЕКСТУ «ЕНЕЇДИ»

Як відомо, перше повне видання «Енеїди» вийшло в 1842 p. вже після смерті Котляревського. З трьох видань, що вийшли до цього, два (1798 і 1808 pp.) були підготовлені М. Парпурою і вміщували лише три частини поеми і одне (1809 р.) було підготовлене самим автором і містило вже чотири частини «Енеїди»¹. Причому друге видання майже нічим не відрізняється від першого: до нього були механічно перенесені навіть друкарські помилки першого видання і, здається, сам Парпура до цього повторного видання ніякого відношення не мав. (Видавець — І. Глазунов). У передмові до видання 1809 р. Котляревський висловлював своє незадоволення з перших двох видань, закидав видавцям помилки, перекручення, перероблення та ін. «Она («Енеїда». — А. Ш.) досталась господам издателям со многими ошибками и опущениями, случившимися от переписки, а сверх того и издававшие в ней по своему многое переделали и почти испорченную выпустили под моим именем» («Уведомление»). Наскільки правий був Котляревський у своїх за-

¹ Виргилиева Энеида на малороссийский язык переложенная И. Котляревским. Харьков, 1842.

Енеида на малороссийский язык перелицёванная И. Котляревским, иждивением М. Парпуры, в СПБ-ге 1798 (присвятна стор. «Любителям малороссийского слова усерднейше посвящается»).

Енеида на малороссийский язык перелицёванная И. Котляревским. Издание второе в СПБ-ге, 1808.

Виргилиева Энеида на малороссийский язык переложенная И. Котляревским, СПБ, 1809 (на другій стор.-титульці, крім повторення заголовка, додано — «Вновь исправленная и дополненная противу прежних изданий». На присвятній стор.: «С. М. К-ю усерднейше посвящает сочинитель».

Шамрай А. До тексту "Енеїди" — 322

кидах, скажемо пізніше, але важливо відзначити, що він розглядав текст видання 1809 р. як відмінний у якійсь мірі від тексту попередніх видань. Довгий час на ці відмінності не звертали уваги, і видавці поеми (після видання 1842 р.), особливо не приглядаючись до розбіжностей між першими виданнями трьох частин «Енеїди», користувалися іноді одночасно як виданням Парпури, так і виданням Котляревського. Так, наприклад, у київському повному виданні «Енеїди» 1878 р. видавці використали видання Парпури і Котляревського, давши, таким чином, «нову» редакцію «Енеїди». Тільки напередодні столітнього ювілею виходу в світ першого видання «Енеїди» виникла думка про потребу критичного вивчення її тексту. Але ці перші прояви інтересу до вивчення історії написання «Енеїди» почалися з... курйозу, що свідчив про те, як мало обізнані були з першими виданнями «Енеїди» навіть фахівці,

В журналі «Киевская старина» у 1897 р. з'явилася замітка проф. М. Сумцова «К предстоящему юбилею «Энеиды» И. П. Котляревского»¹. В цій замітці проф. Сумцов порушив питання про критичне вивчення тексту «Енеїди», бо в пізніших виданнях поеми він помітив випадки «фальсифікації» тексту. Такою фальсифікацією проф. Сумцов саме вважав видання «Енеїди» 1878 р. «Дело в том, что, повидимому, допущены были значительные изменения текста, переделки, пропуски» (стор. 7). І далі наводяться зразки цих спотворень. Але те, що здалося проф. Сумцову перекрученням, припущеним видавцями, були просто варіанти видання Парпури. Автор замітки не читав ні першого, ні другого видання «Енеїди» (чи не мав їх під рукою) і текстові їх відміни приписав редакторам видання 1878 р.

Непорозуміння незабаром було з'ясоване в замітці Б. Грінченка «Изменения текста «Энеиды» Котляревского», надрукованій в тій же «Киевской старине»². Але й цей автор не зміг дошукатися причини деяких розбіжностей у тексті «Енеїди», бо порівнював видання Парпури з виданням 1842 р., не маючи під рукою видання 1809 р. Отже, в тих випадках, де окремі вирази в пізніших виданнях «Енеїди» не збігалися ні з виданням Парпури, ні з виданням 1842 p., Грінченко не зміг розібратися.

Нарешті, в ювілейних номерах «Киевской старины», присвячених Котляревському, вміщувався критичний, на думку видавців, текст «Енеїди» з варіантами в підтексті. У вступному слові до цих книжок редакція «Киевской старины» повідомляла, що оскільки текст «Енеїди» ще критично не був звірений, то редакція журналу в найближчому номері почне друкувати в додатках

¹ Див. «Киевская старина», 1897, кн. 1, стор. 7-10.

² Див. «Киевская старина», 1897, кн. 3, стор. 74-76.

Шамрай А. До тексту "Енеїди" — 323

можливо більш точно встановлений текст «Енеїди»...¹ Справді, в кн. 9—12 «Киевской старины» за 1898 p. опубліковано всі шість частин поеми. Перші чотири частини надруковано за текстом видання 1809 р. на тій підставі, що, як говориться у вступній замітці до поеми, воно підготовлене самим автором.

Бажаючи піднести якість цього видання, видавці безпідставно нападали на текст видань 1798 і 1808 pp., вбачаючи в ньому хиби, яких він справді не мав. З другого боку, не маючи так само ніяких підстав, всі зміни тексту «Енеїди» 1842 р. проти тексту 1809 р. приписують видавцеві, а не авторові. Але такий скептицизм до першого повного видання не заважав видавцям час від часу вставляти в основний текст окремі вислови з видання 1842 p., що, звичайно, ніяк не можна виправдати, відстоюючи думку про те, що канонічним текстом слід вважати саме текст 1809 р. В усякому разі в «Киевской старине» текст «Енеїди» вийшов у «виправленому вигляді». Варіанти до нього були подані з видання 1808 р. і з видання 1842 р. в тих випадках, коли їх не вносили до основного тексту. Показово, що видавці, поставивши перед собою таке важливе завдання, не мали під рукою навіть першого видання «Енеїди» 1798 р., про що самі зазначали у вступній замітці². Причому різночитання, подані з значними пропусками, не можуть дати повного уявлення про відмінність текстів цих трьох видань. В цілому ж перша спроба критичного видання «Енеїди» є типовою для буржуазних критиків «об'єктивістською» подачею матеріалу без будь-якого намагання охарактеризувати різні варіанти тексту «Енеїди».

Через два роки після цього П. Житецький у своїй праці «Энеида» Котляревского и древнейший ее список в связи с обзором малорусской поэзии XVIII века» (К., 1900, стор. 174; 130) опублікував новий список «Енеїди», що відрізнявся від усіх друкованих видань перших трьох частин поеми. Цей список, що належав дияконові Софійського собору Миколі Заградському, Житецький назвав «списком 1799 p.», виходячи з того, що записано його було на папері з клеймом 1798 р. В підтексті до опублікованого рукопису Житецький подав різночитання з видання Парпури 1798 р. і з видання Котляревського 1809 р. Очевидно, ставлячись також скептично до видання 1842 p., як і видавці тексту в «Киевской старине», він зовсім обминув різночитання в тексті цього видання.

Більш-менш докладно описавши рукопис Заградського, П. Житецький звернув увагу на одну цікаву його особливість.

¹ Див. «Киевская старина», 1898, кн. 7, стор. VIII.

² Див. «Киевская старина», 1898, кн. 9, стор. 1-6.

Шамрай А. До тексту "Енеїди" — 324

«за всіма ознаками наближаючись найбільше до редакції видання Котляревського 1809 p., текст 1799 p., проте, в ряді строф відтворює варіанти редакції перших двох видань, що відрізняються від видання 1809 р. Але виявилося, що перший власник рукопису Заградський повписував наново ці строфи за виданням Парпури, перед цим витерши відповідні рядки, що стояли в тексті раніше. Причому витерто їх не до кінця, так, що переважну більшість цих первісних варіантів неважко прочитати. Виявляється, що витерті строфи наближаються до редакції Котляревського 1809 р. Заградський, ознайомившись з виданням Парпури і визнавши його редакцію більш авторитетною (оскільки вона надрукована!), вніс «поправки» у свій рукопис.

Отже, наявність витертих місць у рукописі Заградського, наближаючи його ще більше до редакції тексту 1809 p., давала підстави до імовірного припущення, що редакція трьох частин «Енеїди», яка лягла в основу видання 1809 p., написана ще до виходу в світ видання Парпури. Для вивчення історії створення перших трьох частин «Енеїди» докладний аналіз списку Заградського набував, таким чином, великого значення. Але П. Житецький, занотувавши зазначені особливості цього списку, знехтував витертими строфами і не навів їх у варіантах до тексту. Отже, в його виданні рукопис не було представлено в автентичному вигляді, і це не давало можливості науково опрацьовувати його далі. І не випадково, що Житецький не поцікавився глибше цими особливостями списку Заградського. Займаючи ту ж «об'єктивістську» позицію, що й редактори тексту в «Киевской старине», він і не спробував навіть з'ясувати ближчого відношення між собою різних редакцій перших трьох частин «Енеїд»», відзначивши тільки риси розбіжності і спільності між ними.

Минуло небагато часу після виходу в світ праці П. Житецького, і виявилося, що «найдавніший» список «Енеїди» мав ще старішого свого попередника. Серед рукописів бібліотеки Софійського собору у Києві проф. М. Петров натрапив на список двох частин «Енеїди», що знаходився серед паперів митрополита Євгена Болховітінова і датований 1794 p., а написаний на папері 1796 р. Не тільки дата, але й найістотніші риси рукопису, починаючи з його назви — «Перецыганенная Енеида с русского языка на малороссийский» — свідчать про те, що коли це не перший взагалі варіант «Енеїди», то в усякому разі варіант, більш ранній, ніж список Заградського. З приводу цього новознайденого рукопису з'явилася замітка проф. М. Дашкевича «Старейший список «Малороссийской Энеиды»¹. Давши загальний опис ру-

¹ «Чтения в историческом обществе Нестора Летописца», 1901, кн. XV, стop. 35-42.

Шамрай А. До тексту "Енеїди" — 325

копису і зробивши кілька зауважень про давнє його виникнення, М. Дашкевич опублікував там же 14 строф з цього списку.

Але цим не обмежилися нові знаходження списків перших трьох частин «Енеїди». В 1910 р. проф. В. Перетц повідомив про знайдення в Полтаві нового списку «Енеїди», де в чому відмінного від інших, який з'явився десь близько 1817 p.¹ і містив уже чотири частини «Енеїди». М. Марковський в своїй роботі «Найдавніший список «Енеїди» І. П. Котляревського і деякі думки про його генезу» (К., 1927, стор. 183) повідомив ще про два списки трьох частин «Енеїди», з яких певний інтерес становить список на папері з клеймом 1839 p., що, незважаючи на своє пізнє походження, має цілий ряд ознак, які свідчать, що переписано його з якоїсь давньої редакції, ранішої за видання Котляревського 1809 р.

В цій книзі М. Марковський опублікував також весь текст «Енеїди » 1794 р. (Болховітіновський список 1796 р.), додавши до нього варіанти всіх друкованих видань і навівши окремі різночитання з рукописів 1817 і 1839 pp. Але вся фактологічна робота, виконана автором, була зведена нанівець націоналістичними антинауковими настановами при аналізі особливостей різних варіантів і їх співвідношення. На відміну від Житецького, Дашкевича та ін., що уникали робити остаточні висновки про відношення відомих їм редакцій між собою, Марковський, створивши фантастичну гіпотезу про те, нібито перші три частини «Енеїди» Котляревського з'явилися раніше, ніж «Вергилиева Энеида, вывороченная наизнанку» М. Осипова, підкорив цій надуманій тезі і свої текстологічні спостереження. Але про це скажемо далі.

За радянського часу увійшли в науковий обіг нові варіанти «Енеїди», якими не користувалися дослідники і видавці до Жовтневої революції. Завдання дослідника історії створення «Енеїди» в зв'язку з цим значно ускладнилися. Крім трьох, відмінних одне від одного, друкованих видань (1798, 1809, 1842 pp.), маємо ще списки 1796, 1799, 1817 і 1839 рр., що також мають свої відмінності, які потребують пояснення їх відношення до друкованих редакцій².

Але, крім перелічених списків, є ще ряд списків перших трьох частин «Енеїди», які до цього часу не бралися до уваги. Список трьох частин «Енеїди» на папері з клеймом 1803 р. зберігається в рукописному відділі Державної публічної бібліотеки УРСР за № 6694. Зважаючи на титульні сторінки рукопису, можна при-

¹ В. Перетц, Отчет об экскурсии семинария русской филологии в Полтаву и Екатеринослав 1-9 июня 1910 г., К., 1910, стор. 48.

² В даному разі ми не беремо до уваги видання 1808 p.; яке нічим майже не відрізняється від першого видання 1798 p.

Шамрай А. До тексту "Енеїди" — 326

пустити, що це звичайна копія видання Парпури 1798 p., але виходить не зовсім так. При ближчому ознайомленні з текстом рукопису виявляється, що, переписуючи друкований текст, автор рукопису вписав варіанти з інших списків «Енеїди», які відрізняються від друкованого тексту. Там же, в рукописному відділі, зберігається другий список з видання 1798 р. за № 321. Рукопис на папері з клеймом 1827 р. вміщує повністю дві пісні «Енеїди» і 31 строфу третьої. Цей список майже не відрізняється від тексту видання Парпури.

Список з видання Парпури зберігається також в Інституті літератури Академії наук УРСР за № 2779. Це — зшиточок in 8 на папері з клеймом 1818 р. Всього в книжці 28 аркушів. Початкові сторінки загублено і перша пісня починається з 35-ої строфи. («Здоров, Еоле, пане-свату»). На останньому аркуші — малюнок пером, на якому зображено козака, що танцює; під малюнком — підпик: «Еней». Ніяких розходжень з друкованим текстом в списку немає, за винятком 4-х рядків у першій частині. (Про цю відмінність скажемо далі). Крім того, є ще згадка про список, також з видання Парпури, в якому записано три частини «Енеїди», але від третьої збереглося тільки 12 строф. (Вся книжечка не збереглася). Список нічим не відрізняється від друкованого, є тільки пропуски окремих строф і рядків. (Про цей список згадує в своїй книзі Марковський).

Нарешті, про два списки видання 1808 р. згадує Франко в статті «Писання І. П. Котляревського в Галичині»¹. За заявою Франка, один з цих рукописів — копія видання 1808 p., щождо другого рукопису, то на думку Франка, він є уривком з цього ж видання. Це припущення Франко робить, не бачивши рукопису на власні очі, а посилаючись на опис його В. Коцовським в «Зорі»². В замітці Коцовського говориться про уривки «Енеїди» (строфи 21—75 другої частини і строфи 1—39 третьої частини), писані латиницею. В цьому рукопису, який автор замітки відносить до 30-х років (не пізніше), відсутні окремі рядки, навіть строфи. Це дає авторові підстави для різних фантастичних здогадів. Перших видань «Енеїди» він не мав під рукою, а користувався для порівнювання виданням 1842 р. З тих нечисленних різночитань, які він наводить, виявляється, що список зроблений з видання 1809 p., а не 1808 p., як гадав він, а за ним і Франко. Отже, в 30-х роках в Галичині поряд з списками видання Парпури відомі були і списки з видання Котляревського. Це — все відносно перших трьох частин «Енеїди».

¹ «Записки Наукового Товариства ім. Шевченка», 1898, т. XXVI, стор. 1-14.

² «Зоря» за 1886 р., стор. 116.

Шамрай А. До тексту "Енеїди" — 327

Але цим не обмежується рукописна спадщина «Енеїди» Котляревського. Найважливіше, що має найбільшу вагу для вивчення тексту «Енеїди», це наявність автографів шостої частини поеми, які зберігаються в рукописному відділі Інституту літератури Академії наук УРСР за № СП/56 і до яких ще не торкалася рука дослідника: 1) чистовик перших 40 строф шостої частини, який мало чим відрізняється від друкованого тексту 1842 p., 2) чернетки цієї ж частини (строфи 30-118) з численними закресленнями, поправками, дописуваннями, що вводять нас у творчу лабораторію поета. Нічого й говорити про важливість цих автографів не тільки для вивчення історії написання шостої частини, але й для вивчення історії створення всієї «Енеїди».

Слід також сказати, що нам пощастило ознайомитися з повним списком «Енеїди», що зберігається в Полтавському обласному музеї. Цей єдиний відомий нам список усіх шести частин «Енеїди» можна віднести до 30-х років минулого сторіччя. Не відрізняючись помітно від друкованого тексту «Енеїди» 1842 p., він деякими своїми особливостями дозволив нам зробити ряд спостережень над іншими, вже згадуваними списками перших трьох частин «Енеїди».

Ставлячи перед собою завдання не тільки описати різні варіанти тексту «Енеїди» та вказати на подібності і розбіжності між ними, як це робилося досі, але й на підставі даних спостережень відтворити історію написання поеми, ми розуміємо всю його складність. Це буде перша спроба грунтовного вивчення тексту «Енеїди», бо «дослідження» Марковського тільки заплутало всю проблему, затьмаривши навіть те, що було в якійсь мірі ясно для Житецького і Дашкевича. Оскільки ж розгляд усієї текстологічної проблеми не є метою нашого дослідження, яке лише становить поширений коментарій до варіантів і тексту першого критичного видання творів Котляревського, ми не маємо змоги повністю розв'язати цю проблему і відповісти на всі питання, які постають при вивченні друкованих і рукописних варіаінтів «Енеїди». Це — спеціальне завдання, що потребує окремої монографії.

В зв'язку з характером рукописних і друкованих варіантів «Енеїди» наші зауваження поділяються на дві частини. Перша частина статті стосується історії тексту перших трьох частин «Енеїди», які ніби мають свою власну історію: багата рукописна традиція «Енеїди» зв'язана саме з появою перших двох видань, що містили три частини поеми. Наведені вище факти, безперечно не повні, свідчать про те, що до появи видання 1842 р. поряд з друкованими виданнями «Енеїда» поширювалась і в рукописному вигляді. Це переконливий доказ того, що наявність трьох

Шамрай А. До тексту "Енеїди" — 328

видань поеми (1798, 1808, 1809 pp.) не задовольняла попиту широкого читача, що «Енеїда» користувалася великою популярністю в народі. Один з ранніх біографів Котляревського В. Пассек писав про це так: «Энеида была принята в Малороссии с восторгом, все сословия читали ee, от грамотного крестьянина до богатого пана»¹.

Друга частина статті стосується останніх трьох частин «Енеїди» і висвітлює, головним чином, історію виникнення шостої частини, а також з'ясовує співвідношення видань поеми 1809 і 1842 pp.

Для того, щоб встановити історію написання перших трьох частин «Енеїди», конче потрібно хоч коротко спинитися на тих кривотлумаченнях, яких допустився М. Марковський у названій вище книзі про співвідношення різних списків «Енеїди». Використавши досить широкий рукописний матеріал (хоч і неповний, як уже було вказано), він умудрився висунути такі твердження, для обгрунтування яких треба було б мати принаймні вдвоє більше списків, ніж їх він мав, не кажучи вже про те, що списки ці мусили б мати зовсім не такий вигляд, який вони справді мають. Ми мали можливість ознайомитися з усіма цими списками, ознайомилися і з такими списками, про які не знав Марковський, отже, маємо всі підстави встановити справжню ціну його «науковим» висновкам².

Намагаючись довести, що Котляревський почав писати «Енеїду» за юнацьких років, десь наприкінці 80-х років XVIII ст., Марковський силкується шляхом реконструкції різних списків відтворити «перші редакції», що ніби постали ще раніше, ніж оригінал Болховітіновського списку 1794 р. Для цього він, по-перше, не вникаючи в особливості відмін між різними наявними списками, вважає їх копією якоїсь окремої редакції, створеної ніби самим Котляревським. По-друге, на підставі неіснуючих редакцій Марковський довільно відтворює «найстаріші редакції», притягаючи для доказу сторонні джерела, що в питанні про час виникнення «Енеїди» ніякої ваги не мають.

Наприклад, в строфі 7 першої частини Еол, бажаючи допомогти Юноні покарати Енея, говорить їй, що він порозпускав усіх вітрів, які мали зняти бурю на морі. У виданні Парпури Еол так закінчує свою промову: «Як хочеш, так собі смякай». Як відомо, слово «смякай» — білоруське. Звідки могло воно взятися у Котляревського? Не інакше, як з білоруської «Ене-

¹ «Москвитянин», 1841, ч. 2-3, стор. 1567.

² Список чотирьох частин «Енеїди», про який згадує Перетц, очевидно загинув разом з іншими архівними матеріалами під час окупації Полтави. Але відомості про нього, які ми беремо з друкованих джерел, цілком достатні для того, щоб з'ясувати його місце серед інших списків «Енеїди».

Шамрай А. До тексту "Енеїди" — 329

їди». Відомо ж, що білоруська «Енеїда» з'явилася після української і під безпосереднім її впливом. Але це не турбує «сміливого дослідника». Вдаючись до фантастичних гіпотез, нібито білоруська «Енеїда» виникла десь ще у XVIII ст., він «виводить» з них інші похідні гіпотези. Якщо повірити Марковському, то мусить бути якийсь невідомий варіант «Енеїди» Котляревського, особливості якого і відбиті в білоруській «Енеїді». (Бо самого факту впливу «Енеїди» Котляревського на білоруську «Енеїду» Марковський ніяк не може обминути). Отже, за Марковським, спочатку «Енеїда» Котляревського впливала на білоруську «Енеїду», а остання, в свою чергу, впливала на пізніші видання тієї ж української «Енеїди».

Так з'являється «нова редакція» «Енеїди» Котляревського і то дуже давня. Тимчасом факт вжиття білоруського слова Котляревським річ цілком природна. Згадаймо, як часто персонажі українських інтермедій для збереження відповідного колориту користуються білоруськими висловами. Отже, тільки бажання за всяку ціну перенести час написання «Енеїди» років на десять раніше фактичної дати змусило Марковського вдатися до такої карколомної аргументації.

До таких самих методів він вдається і при характеристиці наявних списків «Енеїди». Як вже зазначалось, самий факт існування окремого списку дає йому підставу твердити про існування окремої редакції перших трьох частин «Енеїди», і навіть більше того, в деяких з них Марковський вбачає сліди кількох редакцій, як, наприклад, у списку Житецького 1799 р. Отже, не дивно, що в результаті таких «розшукувань» М. Марковського, виходить, що «до видання Котляревського 1809 р. було без сумніву щонайменше вісім редакцій «Енеїди» (стор. 23). Таким шляхом йдучи, можіна було «відкрити» не вісім, а значно більше «редакцій» «Енеїди».

Але справа ось у чому: М. Марковський, зіставляючи окремі списки, не звернув уваги на те, що відмінності між ними здебільшого обмежувалися тим, що в списках по-різному комбінувалися варіанти двох, загалом, редакцій «Енеїди» — тієї, що лягла в основу видання Парпури, і тієї, що видана самим Котляревським у 1809 р. Окремі вислови в різних списках, що зустрічаються тільки в одному з них, займають таке незначне місце в цілому тексті, що на їх підставі ніяк не можна говорити про якусь «окрему редакцію». Це комбінування, чи, власне, контамінація двох редакцій в одну типове особливо для списків, які з'явилися вже в XIX ст. після появи видання 1809 р. Неможливо домислитися, якою б потребою керувався Котляревський, контамінуючи дві редакції виданої вже «Енеїди», і це тим неймовірніше, що видання 1842 р., підготоване, знову-таки,

Шамрай А. До тексту "Енеїди" — 330

самим автором, нічим, власне, істотним не відрізняється від видання 1809 р.

М. Марковський не врахував «творчого елемента», внесеного поширювачами рукописної традиції «Енеїди», і ця головна методологічна помилка призвела до вищезгаданих його «відкриттів». І якщо перший відомий список — Болховітіновський — позначається точністю, намаганням зберегти всі особливості оригіналу, про що свідчать зауваження переписувача, то цього ніяк не можна сказати про пізніші списки, що з'явилися після виходу перших друкованих видань «Енеїди». Маючи під рукою одне з видань Парпури і редакцію, що увійшла до видання 1809 р. в рукописному або в друкованому вигляді, переписувачі не дуже дбали про канонічність тексту, а вільно поводилися з ним за своїм уподобанням без усякого, звичайно, лихого наміру. Адже навіть видавці «Енеїди» 1878 р. не вважали за злочин змішати дві редакції в одну, публікуючи всі шість частин.

Вже власник списку 1799 р. Заградський вдався до такого «методу», витерши з свого списку цілі строфи і вставивши відповідні вірші з видання Парпури. Те ж саме робили в більшій або меншій мірі іноді і переписувачі, автори відомих нам списків «Енеїди». Наведемо приклад з вищезгаданим списком «Енеїди», що зберігається в рукописному відділі Державної публічної бібліотеки УРСР за № 6694. Вміщено його в книжці in 8 поруч з іншими літературними творами, які цікавили провінціального українського читача початку XIX ст. Книжка, що має 211 сторінок, зберігалася довгий час у власника (або у цілої родини) і до неї вносилися різні зразки місцевої і немісцевої словесної творчості. Тут — такі твори XVIII ст., як перші три частини «Енеїди», записані на 137 сторінках, далі — «Вопросы завданные (!) Совестьздралу», «Замисел на попа села Нерушмене», а також пізніші — «Ода казацкая на французов в начале войны («Кажуть, к нам француз іде»), «Стихи малороссийские на случай известия, что Наполеон сослан на остров Эльбу» («Що се за лихо, за біда»), «Песнь о Бонапарте» («За горами, за долами»), «На поляков бунтовщиков», «Песенька (!) на побежденных поляков 1831 г.», «Ода... князю Куракіну» (перші сім строф), «Многолетие». Нарешті, міфічний лист турецького султана до запорожців і відповідь на нього запорожців.

Важко сказати, коли саме записано текст «Енеїди» до цієї книжечки. Можна, проте, стверджувати, що переписано його на початку XIX ст., якщо зважати на характер письма (типовий скоропис XVIII ст.), який помітно відрізняється від пізніших записів у ній. Кожна частина починається з титульного аркуша першого видання 1798 р. «Энеида на малороссийский язык перелицёванная И. Котляревским» та ін., аж до «дозволе-

Шамрай А. До тексту "Енеїди" — 331

но цензурой» і до присвяти «Любителям малороссийского слова усерднейше посвящается». Той же зміст, ті ж пропущені строфи або перестановка строф, що й у виданні Парпури, той же правопис. Немає, отже, ніякого сумніву, що автор рукопису скопіював саме це видання. Але разом з тим в рукописі ми зустрічаємо окремі вислови, а то й речення, які відрізняються від відповідних рядків у виданнях 1798 і 1808 pp., особливо в третій частині.

Розглянувши уважніше ці відміни, спостерігаємо, що взяті вони з ранньої редакції, яка лягла в основу редакції Котляревського 1809 р. Крім такого контамінування різних редакцій, переписувач вдавався і до власної творчості, що виявляється в спотворенні окремих слів, або в порушенні ритмічної основи ямбічного вірша. Щодо останньої особливості, то треба сказати, що і в інших списках ми зустрічаємо такі порушення ритму в результаті перестановки слів або внесення нових слів. Явна ознака, що до цих порушень Котляревський ніякого відношення не мав.

У цьому списку зустрічаємо, наприклад, такі вислови: «І куди очі несуть (?) почухрав»¹, скрізь же — «І куди очі почухрав» (І, 2, 4). Ясно, що переписувач хотів «виправити» автора і вставив «пояснювальне» слово, не зваживши його недоречності в даному контексті і того, що вставка порушила структуру чотиристопного ямба. Або — «Піп взяв вола за роги», у виданні Парпури — «Піп зараз взяв вола за роги» (III, 36, 1); «Ніж в кожу засадив», у Котляревського — «Ніж в черево і засадив» (III, 36, 4). Очевидно, авторові списку здалося надто натуралістичним черево або пузо (за виданням Парпури), і він поставив замість цього в кожу, знову-таки порушивши ритм. І таких випадків порушення ритму ми зустрінемо чимало — «Взяла кунтуш бархатовий», скрізь — «Взяла караблик бархатовий» (І, 33, 5), «Горілку, простуху і тернівку», скрізь — «Горілку, просту і тернівку» та ін. (І, 28).

Далі йдуть спотворення окремих слів і виразів, в яких також не винен Котляревський. «Відкіль такі се гостяпаки», у Парпури — «Відкіль такі се гольтяпаки» (так само і у виданні Котляревського 1809 р.) (І, 22, 1), «Куди, прощани, ви йдете», у Парпури і у Котляревського — прочани (там же, рядок 2), «І нужди (?) повна очкурня», замість нужі, колошни, замість колоші або холоші, Дерес, замість Дарес, Анхиз преснився, замість приснився, «Я Кушськая зовусь Сивилла», замість Кумськая та ін. Зустрічаються вислови, яких ми не знаходимо в жодному із списків— «Чи мореходці ви бурлаки», скрізь — «Чи

¹ Тут і далі підкреслення наші. — А. Ш.

Шамрай А. До тексту "Енеїди" — 332

може виходці бурлаки» (І, 22, 3) або «Червоних пару чобіток» в усіх інших виданнях і списках — «Штани і пару чобіток» (І, 34, 7), чи, нарешті, «Катали пінненьку Троянці», замість «Тягли тут пінненьку Троянці» у виданні Парпури і Котляревського (ІІ, 18, 5) — і які не можуть нас не переконати в тому, що маємо тут справу з власною «творчістю» переписувача. Немає сумніву в тому, що коли б цей список потрапив до рук Марковського, то кількість «редакцій» Енеїди» ще б збільшилася.

Другий приклад. Ми вже згадували про повний список «Енеїди», що зберігається в Полтавському краєзнавчому музеї. Це звичайний зшиток на 128 арк. in 4 в палітурках. (Пагінація не за сторінками, а за аркушами). Папір грубуватий, сірий, водяних знаків не помітно. За всіма ознаками (правопис та ін.) рукопис належить до 30-х років XIX ст. і є повним списком «Енеїди» видання 1842 р. Перші три частини нічим майже не відрізняються від виданого тексту. Але в першій частині переписувач «пропонує», так би мовити, свої поправки, надписуючи їх зверху над списаним текстом. В строфі 1, рядку 3, переставлено слова «На всеє зле удавсь проворний» (замість «Удавсь на всеє зле проворний», як у виданні 1842 p.), а зверху дописано він собі; в строфі 2, рядок 9 — знову перестановка «Щоб його душка полетіла» (замість «Його щоб душка полетіла»); над рядком 10 — «К чортам і щоб і дух не пах» — надписано його; в строфі 4 над рядком 3 — «А те шепнула сука Геба» — надписано їй; над рядком 7 — «Щоб не світилася коса» — надписано бач; в строфі 6, над рядком 8 — «За сеє ж дівку чорнобриву» — надписано дівчину (тобто пропонується заміна); над рядком 9 — «Смачную гарну, уродливу» — надписано смачненьку. В строфі 7, над рядком 3 — «Я все б зробив за сюю плату» — надписано би; над рядком 4 — «Та вітри всі порозпускав» — надписано бач; в строфі 10, над рядком 10 — «Аби на морі штурм утих» — надписано хвилі полягли; в строфі 12, над рядком 5 — «Нептун же зараз взяв мітелку» — надписано тогді.

В частині третій ми відзначили дещо змінену форму самого тексту в строфі 2, у рядках 7-10. У друкованому текстів «І кургикали пісеньок: козацьких, гарних Запорозьких, а які знали то Московських вигадовали бриденьок», в рукописі — «І кургикали пісеньки козацькі гарні, запорозькі...» і так далі у знахідному відмінку. Придивляючись до цих «поправок» і змін, ми переконуємося в тому, що переписувач вставляв різночитання з видання Парпури — «Аби лиш хвилі полягли», знахідний відмінок — «Козацькі, гарні, запорозькі...». Всі інші надписування переписувача є його власною «творчістю», бо всі його

Шамрай А. До тексту "Енеїди" — 333

додатки — він, собі, його, бач, їй, заміна — дівчину,. смачненьку — цілком руйнують ритм віршованої мови.

Отже, з цих двох прикладів ясно, що псування і зміни тексту «Енеїди» в рукописній традиції були, що виявлялися вони в перестановці окремих слів, у пропусках, в додатках окремих слів «від автора» і, головне, в довільних зведеннях різних авторських редакцій «Енеїди». Ясно, що такого типу «редакції» не мають ніякого значення для вивчення історії тексту «Енеїди», хіба тільки посереднє.

Для нас, крім друкованих видань, безперечно важливими рукописами є списки Болховітінова, Житецького і, почасти, список на папері з клеймом 1839 p., які дають цінний матеріал для визначення окремих стадій творчої роботи Котляревського над першими трьома частинами «Енеїди», але разом з тим аналіз їх потребує особливої пильності, бо поряд із змінами автора, ми знаходимо в них сліди (іноді значні!) і «співавторства» переписувачів. (Далі для зручності називатимемо ці списки і друковані видання так: видання Парпури — П, видання Котляревського 1809 р. — К1, видання 1842 р. — К2, описок 1796 р.— Б, список Житецького — Ж, список 1839 р.— 1839).

Демаркаційною лінією, що відрізняє всі ці списки, друковані і недруковані, від першого і другого видання Котляревського, треба вважати: 1) наявність у першій частині поеми видань Котляревського чотирьох строф (60, 61, 62, 63), в яких розповідається про сум покинутої Енеєм Дідони та її звіряння сестрі Ганні, починаючи з слів «сестру кликнула на пораду» і закінчуючи «щоб їй насумуватись всмак»; ці строфи, вносячи елементи ліризму в гумористичне трактування пригод Енея у Дідони, відсутні в усіх інших виданнях і списках; 2) надто натуралістичне змалювання троянцями перед Дідоною своїх пригод. «І нужі повна очкурня», властиве всім спискам, замінено у виданнях Котляревського на «Охляли ніби в дощ щеня» (24, 7)¹; 3) елементами натуралізму знову-таки позначаються рядки, що передують описові самогубства Дідони; в усіх списках і виданнях до Кl, K2:

Стояв в Дидони у загоні
З кизяку складений кирпич,
Його придбали воли, коні,
Зимою їм топили піч.

¹ В списку 1839 р. внесено різночитання К₁, безперечно, під впливом цього видання.

Шамрай А. До тексту "Енеїди" — 334

замінено в двох останніх виданнях:

Стояв у неї на городі
В кострі на зиму очерет;
Хоть се не по царській породі,
Та де ж взять дров, коли все степ; (65, 1-4)

4) в частині третій у виданнях К1, К2 введено епізод з Мацапурою («Якусь особу Мацапуру...» — 82), якого ми не знаходимо в усіх інших виданнях і списках; 5) в тій же третій частині у виданнях К1, К2 випущено дві строфи 51а, 51б, в яких розповідається про зустріч Енея з міфологічними істотами — «Тут вешталися великани...» та ін. Тимчасом як у всіх інших списках вони є. Отже, ці зміни, введені Котляревським у видання 1809 p., а потім перенесені і у видання 1842 p., свідчать про те, що всі інші списки, а в тому числі і список 1839 р. взяті з більш ранніх редакцій, ніж редакція. 1809 р.

На цьому й закінчується відмежування редакції Котляревського у першому виданні 1809 р. і з деякими змінами у другому виданні 1842 р. від усіх попередніх списків. При дальшій диференціації цих списків ми мусимо виділити, насамперед, видання Парпури, текст якого значно відрізняється від усіх інших списків. Численними своїми особливостями він стоїть окремо, відрізняючись не тільки від К1, К2, але й від списків «Енеїди» Б, Ж, 1839, що мають далеко більше схожості саме з виданням Котляревського, а не з виданнями Парпури. Ці риси відмінності видання Парпури позначаються рідше на цілих строфах і дуже часто на окремих реченнях, висловах, епітетах. Досить навести кілька зразків значних відмін тексту П від тексту інших списків, щоб переконатися в його відособленості порівняно з іншими стисками.

1. Від'їзд Юнони до Еола.

У П:

Кужілку кинула під лаву,
Впрягла у таратайку паву,
І, килимом сінце заслав,
Взяла спідницю і шнурівку
І бубликів за шаг в талірку
Стругнула, де Еол живав.

У Б, 1839, К1, К2 (ч. І, 4, 5-10):

Впрягла у биндюги павичку, («Впрягла в ґринджолята павичку», К1, K2)

Шамрай А. До тексту "Енеїди" — 335

Сховала під кибалку мичку,
Щоб не світилася коса.
Взяла спідницю і шнурівку,
І хліба з сіллю на тарілку,
К Еолу мчалась, як оса.

У Ж, замість витертого варіанта, що цілком збігається з варіантом списків Б і 1839, взято варіант П.

2. Намовляння Еола Юноною, щоб івін покарав Енея. У П:

Пошли ти в море злую тучу,
Щоб всю Енейську челядь сучу
Пустить на дно із ним к чортам

У Б, 1839, К1, К2 (6, 5-7):

Пошли на них ти лихо злеє,
Щоб люди всі, що при Енеї
Послизли, і щоб він і сам.

У Ж цей варіант витерто, а вписано варіант Парпури.

3. Поява на морі Нептуна на заклик Енея.

У П:

Нептун дочувсь в скляних будинках,
Що пробу закричав Еней,
Він в жінчиних метнувсь патинках,
Мов кіт од сала до дверей.
І миттю осідлавши рака,
Схвативсь на його, як бурлака.

У Б, 1839, К1, К2 (11, 1-6):

Нептун уже давно драпічка («Нептун іздавна був драпічка» К1, К2)
Почув Енеїв голосок.
Шатнувся миттю із запічка («Прищулив уха так, як тічка» Б)
Півкопи для його кусок.
І зараз осідлавши рака
Схвативсь на його, як бурлака.

Шамрай А. До тексту "Енеїди" — 336

Так було і у Ж, але знову-таки в цьому місці витерто і поставлено варіант П.

4. Поява Юнони перед Зевсом.

У П:

Зевес тогді лигав вишнівку,
Маковниками заїдав;
І п'ятую єще кондійку
От Геби з льоху дожидав.

У Б, 1839, К1, K2:

Зевес тогді кружав сивуху,
І оселедцем заїдав;
Він сьому випивши осьмуху,
Послідки з кварти виливав («Послідки з кварти доливав» Б). (15, 1-4)

У Ж було так само. Але сюди згодом було вписано варіант П.

Такі ж зміни тексту спостерігаємо в строфі 55, рядки 1-4 (третя частина), в строфі 10, рядки 6-9, в строфі 11, рядки 1-4, в строфі 13, рядки 7-10, в строфі 16, рядки 5-9, в строфі 19, рядки 1-5, в строфі 20, рядки 8-10, в строфі 35, рядки 1-5, в строфі 38, рядки 8-10, в строфі 107, рядки 1-7, в строфі 110, рядки 1-4.

Крім того, кількість менш значних різночитань, починаючи від речень у двох віршованих рядках до окремих висловів, які властиві тільки текстові П і дають зовсім відмінні від інших списків варіанти, доходить до 130. (Ми не враховуємо тут дрібніших відмін — перестановок слів, різниці у вживанні прийменників, займенників та ін., що набагато збільшують відміни тексту П).

Отже, немає сумніву, що текст П — це окрема редакція тексту Котляревського, і виник він незалежно від інших списків поеми. В основі цього тексту лежить відмінна від усіх інших редакція, створена Котляревським. Твердження Марковського про те, що в основі видання П лежать дві редакції, — безпідставне. У першому виданні П в примітках наведено варіант до 11 строфи першої частини (рядки 1-4):

Нептун же давній був драпічка
Почув Енеїв голосок,
Розчухавши, що його клика,
Півкопи для нього кусок.

Шамрай А. До тексту "Енеїди" — 337

Тут же наведено варіант одного рядка з третьої частину:

То тут як з неба і вродилось (121, 6)

в тексті

То тут із неба народилось.

Чотири рядки в першій частині і один в третій на всі три частини — надто мало для існування ще якоїсь «окремої редакції». Це лише два варіанти п'ятьох рядків тієї самої редакції, не більше. Бо коли видавці так уважно відзначали дрібне різночитання в одному рядку третьої частини, то вони, звичайно, не проминули б і інших, навіть дрібніших наявних варіантів.

Згадуваний нами список «Енеїди» 1818 p., що зберігається в Інституті української літератури Академії наук УРСР, дає точну копію видання «Енеїди» 1808 p., бо в ньому ці різночитання введено в основний текст на відміну від першого видання 1798 р. Взагалі ж, як це вже зазначалось, тексти видань 1798 р. і 1808 р. тотожні.

Відміни тексту П від усіх інших списків та видань разом з тим зближують їх між собою, принаймні, в наведених нами прикладах. Список Ж, як бачимо, первісними своїми варіантами стоїть в одному ряду із списками і виданнями Б, 1839, К1, К2. А що ці варіанти стерто і на їх місце вставлено варіанти П, не міняє, звичайно, справи. Для характеристики спільності їх між собою і разом з тим відмінності від тексту П можна додати, що тільки в одному випадку на всі три частини ширший варіант П (4 рядки) збігається з варіантом іншого списку (в даному разі з списком Б), що тим самим відрізняється від аналогічних рядків в інших списках (І, 3, 1-4).

Отже, схожість Б, Ж, 1839, К1, К2 наводить на питання про ближче між ними співвідношення. Чи справді кожний з цих текстів за винятком К2, що тільки в деталях відрізняється від К1, має за собою окрему редакцію Котляревського, чи може справа виглядає значно простіше?

Передусім звернімося до хронологічно найранішого списку Б. Цей список становить для нас інтерес не тільки з погляду відношення його до пізніших списків, а й у зв'язку з питанням про час написання перших варіантів «Енеїди». Він зберігається в рукописному відділі Державної публічної бібліотеки УРСР за № 497. Текст цього списку, як ми вже зазначали, опубліковано, дано також його опис в кількох роботах. Отже, в даній статті немає потреби давати докладнішого опису його прикмет і особливостей, досить спинитися тільки на тих його особливостях, які стануть нам у пригоді в дальшому дослідженні історії написання «Енеїди». Міститься список у зошиті поряд з іншими віршованими творами, частина яких присвячена митрополитові Євгену Болховітінову (звідси і назва «Болховітіновський спи-

Шамрай А. До тексту "Енеїди" — 338

сок»). Вміщено його на блакитному папері з клеймом 1796 р. in folio на 30 арк. На титульному аркуші — заголовок:

«Перецыганенная Енеида с русского языка
на малороссийский
1794 года октября 11 дня»

Список Б складається з двох частин — першої і третьої, але в рукописі значиться — «часть первая», «часть вторая» — таким чином, третю частину поеми тут помічено як другу. Перша частина має заголовок: «Малороссийская Еінеида, часть 1-ая», заголовок фактично третьої частини — «Малороссийской Енеиды, часть 2-ая». В тексті зустрічаємо пропуски окремих віршованих рядків (у семи випадках) з зауваженням переписувача на берегах: «нет стиха». Після шостого рядка строфи 106 третьої частини (а в Б — другої) опущено 30 рядків без будь-якого зауваження (після слів «чоломкались і цілувались»). Під текстом подано пояснення до російських слів, які зустрічаються в тексті, — щось на зразок словника. Список каліграфічно написаний чистий, охайний, з застереженнями щодо кожної «несправності» в оригіналі, з якого зроблено копію. Як бачимо, список виник щонайменше на два роки пізніше від оригіналу, позначеного 1794 р.

Незважаючи на вигадки Марковського, ми переконані в тому, що оригінал цього списку є першим варіантом «Енеїди» Котляревського, і що він точно представлений в списку 1796 р. (крім, можливо, особливостей правопису). Насамперед, дата його збігається з свідченням самого Котляревського про час написання «Енеїди» в листі до Гнєдича від 27 грудня 1821 р., в якому письменник двічі говорить про свою 26-річну працю над поемою: «Для меня в особенности было бы приятно и чувствительно, если бы Вы были посредником сбыть с рук моих Энеиду; Вы чрез сие сделаетесь моим благотворителем, а я Вашим пособием вкусил бы плоды двадцатишестилетнего моего терпения и посильных трудов...»¹ (Цікаво, що, спираючись на дату листа і дату списку Б, простою арифметикою дістаємо цифру, яка збігається цілком з строком, вказаним у листі Котляревського, а саме — 26 років, 2 місяці, 16 днів. Датування — за старим стилем).

По-друге, самий вигляд тексту свідчить про те, що даний список є початковим варіантом. Написано тільки дві частини (І і III) «Енеїди», причому розміщені вони так, що становлять

¹ «Литературные портфели», 1923, І, стор. 37.

Шамрай А. До тексту "Енеїди" — 339

природне продовження одна одної, хоч, звичайно, ніяк не можна припустити думки, ніби Котляревський не знав, що для своєї поеми він використав саме першу і третю пісні «Енеїди» Вергілія. (Щодо «творчості» переписувача у цьому відношенні, то її виключено, бо всі особливості оригіналу уважно нотуються переписувачем).

Пропуск окремих віршів може бути пояснений тільки тим, що Котляревський не цілком доробив текст поеми і обминав окремі рядки, яким він не міг надати потрібної художньої чіткості. Щодо пропуску 30 рядків у третій частині (в рукопису — другої), то можна цілком припустити, що їх на той час зовсім не було: вони були дописані пізніше.

Надмірна натуралістичність окремих епізодів, а іноді й нецензурність деяких висловів так само свідчать про те, що список Б — перший начерк поеми: тільки в цьому списку зустрічаються такі вислови, як «прищулив уха так, як тічка», «Еней її щоб підщупнув», «курваль» і особливо в примітках, де, наприклад, слово «куров» пояснено — «б...ей», «кальна» (річка) — «г..нистая» та ін. (хоч ряд подібних виразів повторено і в пізніших списках «Енеїди», але до авторського видання 1809 p.).

У Дашкевича (а у Марковського й поготів!) виникли сумніви щодо автентичності оригіналу, з якого зроблено список, через одне зауваження переписувача на берегах рукопису. В третій частині (другій — за списком), у строфі 6, рядку 9 написано «Не дуже лаяв словом грішним» («грѣшным»). Збоку, на берегах — зауваження переписувача: «В оригинале написано против сего: ошибка». Як же може бути, щоб сам Котляревський написав таке? — запитують вони. Значить, автор списку 1796 р. користувався не автографом, а якимсь ранішим списком. Сумніви недоречні. Так само, як Котляревський пропускав окремі рядки для пізнішої їх обробки, він і в даному випадку міг відзначити для пам'яті неточний вислів, а заміна слова «грішний» словом «гречний» (як у всіх списках) не одразу прийшла йому на думку. (Можливо, це помітка когось з тих, хто вперше знайомився з поемою). В усякому разі, і цей факт свідчить про ранню стадію творення поеми.

Відзначаючи відмінність цього списку від усіх інших списків, зауважуємо, що типовою його ознакою з цього погляду слід вважати наявність русизмів або просто неправильних висловів, які було виправлено в пізніших виданнях і списках. Наприклад, «Залаяв на Енея так», в усіх інших виданнях і списках — «Залаяла Енея так» (І, 55, 10), «І очі виберу із лоба», в усіх інших виданнях і списках — «І очі видеру із лоба» (56, 8), «Оп'ять забули горівать», у всіх інших виданнях і списках — горювать або горьовать (III (II), 6, 2), «І підтягавши оковиту»,

Шамрай А. До тексту "Енеїди" — 340

в усіх інших виданнях і списках — «Такого той шукав бенкету» (7, 5), «І винув тельбухи з кишками», в усіх інших виданнях і списках — «І виняв тельбухи з кишками», (36, 5), «Нехай не бачить, як не чує», в усіх інших виданнях і списках — «Нехай не вадить, як не чує» (42, 3), «То він за кормом і пігнавсь», скрізь — погнавсь (67, 7), «Товкли у можчарях їх руки», в усіх інших виданнях і списках — «Товкли у мужчирях їх руки» (71, 9), «Зацеплені за теє тіло», скрізь — «Зачеплені за теє тіло» (72, 8), «Ніхто не гляне не для сміха», в усіх інших виданнях і списках — «Ніхто не гляне і для сміха» (103, 6), «Що аж Еней ввесь затрудився», в усіх інших виданнях і списках — «Що аж Еней ввесь затрусивсь...» (109, 7) та ін. Різночитання в пізніших списках свідчать про виправлення цього першого варіанта Котляревським¹. (Треба, однак, сказати, що цей список грамотніший, ніж списки Ж і 1839, в ньому далеко менше спотворених слів і виразів, ніж у тих. Виходячи з цього, можемо стверджувати, що до наведених прикладів переписувач, здебільшого, не мав відношення, а належали вони самому авторові).

Ці наші спостереження дають підстави для таких імовірних висновків:

1) список Б є копією першого варіанта «Енеїди»;

2) написавши дві частини (І і III), Котляревський розглядав їх як завершений твір і, підписавши «конец» після закінчення роботи, ще, очевидно, не прийшов до думки продовжувати поему далі;

3) друга частина поеми ще не була написана в 1794 p.;

4) спочатку Котляревський розглядав свій твір як спробу і вагався, чи варто його друкувати. (Звідси й нецензурні коментарі, які, мабуть, не призначалися для друкування в підтексті). Котляревський, можливо, прийшов до усвідомлення важливості своєї справи в процесі дальшої роботи.

У наведеному вище листі до Гнедича ми виразно відчуваємо, що поглиблена довгорічна робота і співчутлива зустріч широким читачем першого видання поеми у 1798 р. спричинилися до того, що Котляревський усвідомив вагу свого почину: «Я над моею Энеидою 26 лет баюшки-баю, а надеюсь, что воскреснет; или потерявши терпение пошлю ее во огнь вечный. Ежели Энеида моя значит что-нибудь, то всесожжение ее будет еще значительнее»².

В цих лапідарних виразах дає себе відчути розуміння Котляревським того значення, яке мала «Енеїда» для розвитку української літератури.

¹ Зіставляючи різночитання «всіх інших списків», ми включаємо в цьому випадку і видання П.

² «Литературные портфели», 1923, І, стор. 37.

Шамрай А. До тексту "Енеїди" — 341

Про зміну свого ставлення до довгорічної праці якоюсь мірою свідчать і зміни заголовків поеми: в першому варіанті це — жартівливе «Перецыганенная Енеида с русского на малороссийский», у другому — «Енеида на малороссийский язык перелицёванная», а в третьому «Вергилиева Энеида на малороссийский язык переложенная...» Тобто, якщо в першому варіанті вказується на залежність поеми від «Энеиды» Осипова, то в останньому варіанті Котляревський, усвідомлюючи оригінальність свого твору, відкидає проміжні ланки і вказує на оригінальність своєї переробки Вергілієвої поеми.

Як вже було зазначено, в основному список Б збігається з списками Ж, 1839, К1, К2, що неважко помітити, переглянувши подані нами вище різночитання і варіанти усіх списків. (Пам'ятаючи при цьому про додатки і викреслення, зроблені Котляревським для видання 1809 р., про що вже також було сказано). Але при ближчому розгляді цих списків легко помітити досить численні різночитання, що відрізняють списки Б, Ж, 1839 від видань К1, К2.

Насамперед, в цих списках згадується ім'я Сіхея, чоловіка Дідони, чого ми не зустрічаємо в текстах К1, К2. Еней зустрічає в пеклі Дідону і пробує знову залицятися до неї, на що одержує сувору відповідь від Дідони, яка погрожує, що покличе Сіхея, щоб той «полічив» ребра Енеєві.

Б, Ж, 1839 — Сихей тобі розквасить ніс.

К1, К2 — Не лізь! — бо розіб'ю і ніс» (III, 104, 10)

П — Лиш суньсь, тобі розквашу ніс.

Б, Ж, 1839 — То б може там і застоявся,
Сихей покільби прив'язався (У Ж, 1839 «покім би прив'язався»)
І ребра може б полічив.

К1, К2 — То може б там і застоявся
І може той пори дождався,
Щоб хто і ребра полічив, (105, 5)

П — Що може там би застоявся,
Що там і до світу дождався
І ребра може б полічив.

Друга деталь, характерна для цих списків, — в них дещо відрізняється змалювання пекла в порівнянні з усіма іншими текстами поеми:

Б, Ж, 1839:
Там все пожовкло і поблекло
Зеленого нічого ніт.

Шамрай А. До тексту "Енеїди" — 342

К1, К2 (так само і у П):
Там все поблідло і поблекло,
Нема ні місяця, ні звіз д... (III, 68, 4-5)

Б, Ж, 1839:
Родили ж мертвих всі дітей.

К1, К2 (так і у П):
Вночі ж було не без гостей... (48, 10)

Б, Ж, 1839.
Щоб не качались з попадями...

К1, К2 (так само і у П):
Щоб не возились з попадями... (74, 6)

Кількість подібних прикладів можна було б значно збільшити, але й наведених досить, щоб простежити спрямованість правки Котляревського. Наявність таких епізодів, як згадка про Сіхея, свідчить про первісність редакцій не тільки Б, але й Ж і 1839. У Осипова спогади про Сіхея, забитого чоловіка Дідонй, зустрічаймо вже в першій частині. Тим-то цілком природна згадка про нього і в третій частині. Котляревський же обминув його зовсім. Отже, несподівана згадка про Сіхея в пеклі не була підготовлена, тому автор викреслив її і в третій частині. Раннє походження цих списків доводять і інші приклади. По-перше, невиразність загального зображення пекла «зеленого нічого ніт» замінюється більш конкретним і наочним — «нема ні місяця, ні звізд», з другого боку, як це вже ми бачили на пізнішій переробці списку Б, іде таке ж пом'якшення грубих, а іноді й нецензурних висловів і в списках Ж та 1839. В нашому переліку варіантів і різночитань неважко помітити, що ці виправлення — не поодинокі приклади, а типові зразки редакції Котляревського.

Характерно й те, що, пом'якшуючи окремі вислови або речення, Котляревський користується виданням П, що, звичайно, дає більш пом'якшені варіанти.

З цього робимо висновки, що не тільки список Б, а й текст списків Ж, 1839 взято з давньої редакції, і що список, який лежить в основі видання П, — хронологічно пізніший, або, принаймні, більш опрацьований, ніж ті.

Щоб остаточно з'ясувати відношення цих ранніх редакцій між собою (Б, Ж, 1839), треба спинитися на порівнянні списків Ж і 1839. Хоч виникли вони в різні часи, але виключна їх подібність між собою дає підставу припустити, що списані вони з однієї редакції, незважаючи на те, що написано їх в різні часи і різними, звичайно, людьми. Досить проглянути наш список варіантів і різночитань, щоб побачити, що вони дають міні-

Шамрай А. До тексту "Енеїди" — 343

мальну кількість розходжень, які, головним чином, пояснюються або «творчістю» переписувачів, або впливом в окремих місцях тексту видання П на список Ж. Немає потреби аналізувати цей список, докладно описаний у Житецького, ми тільки звертаємо увагу на те, що його власник виправляв окремі місця за виданням Парпури (див. наш список варіантів і різночитань). Характерно, що в другій і третій частинах витертих місць не знаходимо, але ж разом з тим в окремих випадках натрапляємо на збіги з текстом Парпури і на відмінність від списків Б, 1839. Можна висловити імовірний здогад, що і в цьому разі маємо запозичення з того ж таки видання П, які або внесено під час переписування, або вписано замість витертого тексту, але так, що важко помітити заміну. Зробила цей список людина, яка була дуже мало обізнана з українським правописом того часу, і «творчість» переписувача виявилася, між іншим, у численних спотвореннях окремих виразів і слів. (З цього погляду список Ж — найбільш безграмотний список, порівнюючи з усіма іншими). Наведемо кілька прикладів:

«Забравши всякик і троянців», в усіх інших списках і виданнях— «Забравши деяких троянців» (І, 1, 8). «Ні в чем Юнони не просив», в усіх інших списках і виданнях — «Ні в чім Юнони не просив» (3, 4). «Енеєві я ляпис дам», у всіх інших списках і виданнях — «Енеєві я ляпас дать» (8, 2). «Отут землянка єсть хлоп'ята», в усіх інших списках і виданнях — «Отут земелька єсть хлоп'ята» (II, 5, 1). «Мізкою хоче хто умитись» (замість мазкою) (II, 21, 3). «Колись нам буде всім пропасть», в усіх інших списках і виданнях — «Колись нам треба всім пропасть» (III, 23, 4). «Не смію ж дали бу брехать» — у Б, 1839 — «Не смію дали бі брехать», в тексті 1842 р. — «Нездатний, далебі, брехать» (41, 4) та ін.

Кілька зауважень щодо списку 1839. Він зберігається в рукописному відділі Державної публічної бібліотеки УРСР за № 322. Це — зошит in 4 на 71 арк. (пагінація за аркушами, а не за сторінками). Папір різних дат — 56 аркушів мають клеймо 1832 p., інші — з клеймом 1839 р. (Але написано текст одним почерком і в один час. Отже, клеймо на папері в даному разі не має значення. Рукопис виник не раніше 1839 р.) Одержано його з архіву В. Науменка. На берегах олівцем де-не-де відзначені різночитання з видання 1842 р. Таким чином, проміжок часу між рукописами Ж і 1839 — близько 42 роки. Це, звичайно, зумовило між ними деяку різницю, правда, чисто зовнішню. Рукопис 1839 написано вже іншим правописом, що наближається до правопису видання 1842 р. (про правопис списків скажемо окремо). Пізнє походження списку 1839 р. зумовило й деякі окремі різночитання його як у порівнянні з Б, так і з Ж.

Шамрай А. До тексту "Енеїди" — 344

Безперечно, тут позначилося знайомство переписувача з виданням Котляревського 1809 р. Могла до нього так само потрапити в рукописному виглядів вся «Енеїда», бо список цей постав напередодні виходу в світ всієї поеми. Але список 1839, як вже було відзначено, за всіма своїми ознаками належить до первісної редакції, а в деяких випадках має навіть більш стародавній вигляд, ніж список Ж. Переписувач його, так само як і Заградський, належить до числа «співавторів» Котляревського, бо також спотворює його вислови, а особливо часто порушує структуру чотиристопного ямба невідповідною розстановкою або пропуском слів, а то й введенням зайвих слів у речення.

«Із маловаленного сукна», скрізь — «Із шаповальського сукна» (II, 70, 2), «Сім кіп вона стояла», в усіх інших текстах — «Сім кіп стоялася вона» (70, 4), «Вперед стоя калавуру», у Б, Ж — «Впереді стоя калавуру», в тексті видання 1842 р. — «Наперед стоя калавуру» (III, 45, 3), «Для вас хати холодити», у Б — «Вас треба хати холодити» (61, 8), у Ж — «Бач, треба хати холодити», «Що ниможно (?) і змигнуть», в усіх інших текстах — «Що нільзя оком ізмигнуть» (65, 10) та ін. Саме у відношенні зміни тексту помітно різницю між списками 1839 і Ж. В списку Ж зустрічаємо спотворення слів, яких не знаходимо в списку 1839, а в останньому — часті випадки руйнування структури вірша, яких знову-таки не бачимо у списку Ж.

Щождо більш істотних відмінностей, то відзначимо такі два випадки:

У Б, 1839 читаємо: «Засів, як у машині чорт», у Ж — «Засів, як у болоті чорт», у виданні 1842 р. — «Засів буцім в болоті чорт» (1, 43).

У Б, 1839 — «Ся річка Ахероном звалась», у Ж — як і в інших текстах — «Ся річка Стиксом називалась» (III, 52, 8) ¹.

Отже, цей збіг списку 1839 з списком Б свідчить про більш давнє походження машини і Ахерона. Але наближення в цьому випадку списку Ж до видань П, К1, К2 свідчить тільки про вплив на переписувача тексту Парпури і в даному випадку. Подібність же між списками (Ж і 1839) така велика, що вони повторюють навіть ті самі помилки. Так, у другій частині, де описується бенкет богів, в усіх текстах читаємо: «А Бахус пінненьку лигав із Ганімедова пуздерка» (36, 8), у Ж і 1839 — цікаве спотворення: «У Ганни — медова пуздерка». Тільки у цих двох списках було «Еней збудує Римське царство», в усіх інших — «Еней збудує сильне царство...» (І, 17, 5) (правда, це витерто в списку Ж).

Наявність різночитання в списку 1839: «Хоть будеш пла-

¹ Трохи далі знову згадується Ахерон у списках Б, 1839.

Шамрай А. До тексту "Енеїди" — 345

кать і валяться», в усіх інших текстах — «На ласку послі не понадься» (І, 8, 9) — давало декому підставу займатися «відродженням» якоїсь «нової, ще більш давньої редакції», яку треба знову-таки розглядати як «співавторський» внесок переписувача.

Всі особливості цих двох списків, що відділяються більш ніж сорока роками один від одного, свідчать про те, що зроблено їх з одного оригіналу, з однієї редакції, і часткова «модернізація» їх, як вплив часу і особистості переписувача, не можуть ніяк зменшити їх цілковитої спорідненості¹.

Розглядаючи ранні редакції «Енеїди», ми встановлювали часткові стилістичні впливи видання Парпури на список Ж. Придивляючись далі до стилістичних змін, внесених Котляревським у свої видання, ми спостерігаємо такий цікавий факт, що, поряд з нововведеннями, які мають місце у виданнях 1809 і 1842 pp., ми бачимо, що в багатьох випадках він користувався саме виданням Парпури. Відмінності між виданням К1, К2 і списками Б, Ж, 1839 (дуже близькими між собою по суті) зумовлюються іноді тим, що в свій текст Котляревський брав вислів або навіть різночитання з тексту видання Парпури, вважаючи його, очевидно, більш опрацьованим, ніж відповідні місця в списках Б, Ж, 1839. Отже, насправді Котляревський не вважав видання Парпури таким уже поганим, як про це заявляв у передмові до видання 1809 р. І дійсно, хоч в результаті досить пильного опрацювання видання 1809 р. (і, особливо, 1842 р.) безперечно переважає видання 1798 p., але не в такій мірі, щоб можна було говорити, що текст видання Парпури — це не опрацьована редакція поеми, а «сирий матеріал» порівняно з текстом 1809 р. В ньому, правда, пропущено чотири строфи (ІІІ, 132, 133, 134, 135), дві строфи переставлено в межах однієї частини, є чимало друкарських помилок та ін. Але треба сказати, що й у виданні самого Котляревського друкарських огріхів майже стільки ж.

На початку дослідження ми вже порівнювали найбільш значні різночитання цих редакцій. Тексти різні, але не завжди редакція Котляревського досконаліша видання Парпури. Наведемо ще кілька прикладів відмінності видань Парпури і Котляревського.

У П:

Пішов скрізь по полю шукати,
Хтоби дорогу показав,

¹ На підставі опису списку 1817 p., даного в книзі Марковського, можна прийти до імовірного здогаду, що список цей зроблено з тієї ж редакції, що й списки Ж і 1839. Четверту частину в цьому списку, якої, до речі, немає в усіх інших списках, неуважно скопійовано з видання 1809 р.

Шамрай А. До тексту "Енеїди" — 346

Куди у пекло шлях надибать,
Щоб розглядіти і розвідать

У Б, Ж, 1839, К1, К2:

Пішов скрізь по полям шукати,
Щоб хто дорогу показав,
Куди у пекло мандровати
Щоб розізнати, розпитати, (IIІ, 10, 6-9)

Або у П:

Ішов, ішов, що аж із чуба
В три ряди капав піт на ніс;
Як ось забачив із-за дуба,
Густий пройшовши дуже ліс. (11, 1-4).

У Б, Ж, 1839, К1 К2:

Ішов, ішов, аж з русих кудрів
В три ряди капав піт на ніс, (Б — на низ)
Як ось забачив щось і узрів,
Густий прошовши дуже ліс. (11, 1-4)

Тут важко визначити перевагу редакції Котляревського. Але треба сказати, що в цілому текст Котляревського навіть у своїй початковій стадії яскравіший, колоритніший від тексту Парпури. В усякому разі, Котляревському доводилося виправляти свій текст, звертаючись часто до зневаженого видання в тих випадках, коли йому доводилося пом'якшувати окремі вислови, або надавати їм поправнішого вигляду в тій редакції, з якої зроблено списки Б, Ж, 1839.

Наведемо кілька прикладів, які знову ж таки становлять поодинокі зразки типового явища, в чому неважко переконатися, звернувшись до списку різночитань:

П, К1, К2 — «Оце невидані біди» (III, 63, 10).

Б, Ж, 1839 — «Отсе невиданська біда».

П, К1, К2 — «Щоб не дурили так людей» (88, 10).

Б, Ж, 1839 — «Щоб не дурили тут людей».

П, К1, К2 — «Ялозили все смальцем губи» (89, 6).

Б, Ж, 1839 — «Ялозили і смальцем губи».

П, К1, К2 — «На гріх дівок що підводили» (92, 3).

Б, Ж, 1839 — «На гріх що дівок підводили».

П, К1, К2 — «Еней, на перших подивившись» (94, 8).

Б, Ж, 1839 — «Еней, на первых подивившись».

П, К1, К2 — Лакеї, конюхи і слуги» (100, 3).

Б, Ж, 1839 — «Лакеї, конюхи всі слуги».

Шамрай А. До тексту "Енеїди" — 347

Як бачимо, все це приклади більш вдалих висловлювань у виданнях П, К1, K2: більш правильний розподіл частин речення, раціональніше вживання окремих частин речення, правильніші наголоси, як, наприклад, дівок, замість дівок та ін.

Треба, однак, сказати, що Котляревський переніс у свій текст і дещо невдале з видання П. Так в тексті П часто вживається о в закритих складах: обойшов, ног, той, проч та ін.; це ми бачимо й у виданні 1809 р. В той час як у більш ранніх текстах (Б, Ж, 1839) в таких випадках вживається переважно і — обійшов, ніг, тій, пріч та ін. Ми, проте, не думаємо, що ця орфографічна особливість належить Парпурі. Це — орфографічні вагання самого Котляревського.

Отже, наведені стислі порівняння дозволяють нам висловити такі імовірні, на нашу думку, здогади про відношення між різними списками трьох частин «Енеїди».

Якщо текст видання Парпури становить окрему редакцію, то списки і видання Б, Ж, 1839, К1, К2 становлять іншу основну редакцію тексту на різних етапах її творчого опрацювання. Якщо список Б становить перший варіант оригіналу, то списки Ж і 1839 — це новий етап обробки цієї редакції. В ній уже є друга частина, частково виправлено стиль, порівняно з першим варіантом, відтвореним у списку Б. Третій етап роботи — це редагування до видання 1809 p.: часткові викреслення, доповнення, більш поглиблена робота над стилем поеми (з частковим використанням видання П). І, нарешті, остаточна стилістична обробка тексту — при підготовці видання 1842 р.

Самий хід подій можна уявити собі так. Надрукування тексту П, що стилістично, як ми вже вказували, був більш підготовлений до цього, викликало незадоволення Котляревського, бо видано його було без дозволу автора. Можливо саме це й заохотило автора взятись за опрацювання другої редакції, яка ще перебувала в своєму чернетковому стані. Але імовірніше, що незадоволення Котляревського виданням Парпури було наслідком більш принципових міркувань, бо редакція, що лягла в основу видання 1809 p., і в початковому своєму вигляді відзначалася більшою «сміливістю», рельєфністю образів і яскравістю зображувальних засобів, які потребували лише деякого пом'якшення в окремих випадках.

Встановивши, таким чином, вірогідне співвідношення між основними редакціями (та їх варіантами) перших трьох частин «Енеїди», можемо поставити питання і про процес творчої роботи над «Енеїдою».

Зіставлення різних варіантів і різночитань «Енеїди» показує, що найбільш виразні і рельєфні епізоди поеми, влучні характеристики, викінчені афористичні вислови приходили від-

Шамрай А. До тексту "Енеїди" — 348

разу і не піддавалися дальшій обробці. Як у першому, Болховітіновському списку, так і у виданні 1842 р. вони залишаються без змін, крім хіба дрібних стилістичних виправлень.

Але ці ж порівняння вказують і на значну редакторську роботу, яку проробив Котляревський, працюючи над текстом «Енеїди». Першою помітною рисою авторського редагування поеми є прагнення пом'якшити елементи натуралізму в окремих епізодах і уникнути нецензурності деяких висловів. Але, звичайно, Котляревський ніде не поступається колоритністю зображення і намагається знайти адекватний, хоч дещо пом'якшений образ. Ми вже наводили зразки такого пом'якшення стилю, заміну таких виразів у списку Б, як «Еней її щоб підщупнув», «Прищулив уха так, як тічка», та у виданні 1809 р. — таких виразів, як «і нужі повна очкурня», «з кизяку складений кирпич», що «його придбали воли, коні», які мали місце в усіх списках (навіть у виданні П) до першого авторського видання. Безперечно з тією ж метою пом'якшення редакції була замінена різка характеристика «чесних богомолок», що «родили мертвих все дітей», яку зустрічаємо у Б, Ж, 1839. В своєму виданні 1809 р. Котляревський замінив її різночитанням з видання П — «Вночі ж було не без гостей» (III, 48, 10).

Розказуючи про жіночі муки, в списках Б, Ж, 1839 Котляревський говорив про «мандрьох, куров, ярижниць п'яних» (в останніх двох — «п'яниць»). У П — пом'якшена редакція, але невиразна — «мандрьох, фіглярок притаманних». У виданні 1809 р. дається це пом'якшене, але більш колоритне різночитання «моргух, мандрьох, ярижниць, п'яниць». Уникаючи нецензурності вислову Котляревський замінює також різку характеристику розбещеності попів. В списках Б, Ж, 1839 читаємо — «щоб не качались з попадями». У пізніших виданнях цей вислів замінено різночитанням з видання П «щоб не возились з попадями», так само, як при характеристиці розбещеності панночок і паній надто прозорий натяк «про те то знає їх лакей» замінено різночитанням П, невиразним і завуальованим «про те лиш знали до дверей» (III, 88, 7).

Говорячи про «святих дів», що втішались у раю, поет говорить, що вони не належали до тих, «которим пупа не дуло» — (Б, Ж, 1839). Різночитання П — «Которим горба яе дуло» — не задовольнило Котляревського. Він дає по-своєму пом'якшену редакцію в авторському виданні — «Яким спідниці не дуло» (III, 124, 4). Те ж саме спостерігаємо, наприклад, в епізоді прощання Енея з Дідоною, коли вона дорікає своєму зрадливому коханцеві, що він прибув до неї зовсім обідраний — у Б, Ж, 1839 — «аж тіло у дірки світилось». У П так само — «аж тіло скрізь дірки світилось». Замість цього Котляревський дає менш

Шамрай А. До тексту "Енеїди" — 349

виразну редакцію, опускаючи слово тіло — «Аж глянуть сором, так світилось» (І, 54, 9).

Обережність щодо церковної цензури продиктувала Котляревському заміну таких виразів, як «ченці до баб щоб не іржали», у Б, Ж, 1839. У П — «ксьондзи no-кінській, щоб не ржали». Саме речення не задовольняло Котляревського, але він підставив ксьондзи замість ченці — в списках Б, Ж, 1839 — «ксьондзи до баб, щоб не іржали» (III, 74, 8). Так само яскравий антиклерикальний образ — іронічне зауваження, що в раю перебувають «не ті, що з чотками в руках» — Б, Ж, 1839 — Котляревський виправив на менш виразний за виданням П — «Не ті ж, що з книгами в руках» (III, 122, 7). (Отже, за цією редакцією категорія грішників поширюється, читач може витлумачити цей вираз як вихватку проти «книжних людей» взагалі).

Як бачимо з цих виправлень, Котляревський не завжди керувався суто художніми міркуваннями, виправляючи текст списків Б, Ж, 1839. І не в них треба вбачати основне спрямування його редакційної роботи. Коли б, випускаючи перше своє видання 1809 р. і готуючи до друку повне видання «Енеїди», Котляревський ставив собі лише завдання позбутися деяких надуживань, то він міг би дуже просто його розв'язати, принаймні, щодо перших трьох частин «Енеїди», взявши за основу видання П, як більш «скромне», і відкинувши редакцію Б, Ж, 1839. Але цього не трапилось, і саме тому, що невиразність і «соромливість» цієї редакції не задовольняла автора. Тим-то Котляревський опрацьовував редакцію Б, Ж, 1839 p., як більш яскраву, скориставшись, проте, різночитаннями П у випадках натуралістичних надуживань в згаданій редакції.

Головне завдання стилістичної редакції Котляревського полягало в яскравішому, сміливішому і конкретнішому зображенні, тобто в більшій реалістичній виразності (але без будь-яких надуживань). Ця тенденція яскраво виступає в порівнянні різних списків трьох частин «Енеїди». Висвітлення процесу художнього переосмислення автором редакції Б, Ж, 1839 р. в такому напрямі є надзвичайно цікавим завданням. Перше, на що звертав особливу увагу Котляревський при розробці окремих образів і ситуацій — це досягнення найбільшої наочності малюнка, навіть у тих випадках, коли він був і так досить конкретний. Взяти хоча б сцену танців у Дідони. В усіх списках (і у виданні П) читаємо: «А наш Еней так розходився, що трохи не увередився, кружком садивши гайдука». У видання Котляревського внесено дальшу конкретизацію образу Енея під час танців — «Еней матню в кулак прибравши, і не «до солі» примовлявши, садив крутенько гайдука» (І, 30, 8-10). Так само і в зображенні «женихання» Енея до Дідони.

Шамрай А. До тексту "Енеїди" — 350

В списку Б — «I сам хутенько в руки дався» (гра з Дідоною «в панаса»), у П — «І так і сяк од ней хилявся». Ні те, ні друге, очевидно, не задовольняло Котляревського. В списку Ж спостерігаємо дальшу конкретизацію — «Коло Дидони терся, м'явся» (І, 36, 9). Цей вираз він залишає і в своєму виданні.

В третій частині, маючи вже більш пом'якшену редакцію П, він волів у своєму виданні зберегти конкретність образу. Говорячи про кокеток, що закладали хусточки туди, де «не було грудей» (III, 89, 10), Котляревський у тексті П замінив це невиразним «Все жарти їм було та сміх», але до свого видання вніс перший варіант. Так само він залишає первісний варіант про піддурених дівок. «Поки дівки од перечосу до самого товстіли носу» (III, 77, 8-9). У П дана пом'якшена редакція — «Тоді дівки обман познали, та ба! уже товстенькі стали». До свого видання Котляревський знову-таки взяв первісний варіант Б.

І, з другого боку, в тих випадках, де Котляревський дав пом'якшену редакцію в первісних варіантах, в пізнішій обробці він намагається її конкретизувати. У списку Б в описі Харона було: «І обвиняв народ хрещений», у пізніших обробках — «І кобенив народ хрещений» (III, 60, 6). Отже, Котляревський не уникав конкретно-наочного зображення, коли воно, на його думку, не переходило за межі пристойності. Але, звичайно, поглиблення реалістичної манери, яке ми спостерігаємо в останніх редакціях (К1, К2), виявляється не в тому, що Котляревський не боявся деталізувати окремі «скоромні» описи чи епізоди, щоб зробити їх більш соковитими, мальовничими; це — окремі випадки загалом пластичної і конкретної мови. Порівняння списків показує, як уважно опрацьовував письменник іноді навіть окремі вислови, щоб дати конкретну картину зображуваного.

Так, наприклад, у перших редакціях Юнона характеризує Енея словами «паливода і коновід», у виданнях К1, К2 дається конкретизація «паливода і горлоріз» (І, 6, 2). Про те, як піклувалася Дідона про Енея, в списку Б сказано, що вона годила йому, «як болячці, або осенній лихоманці», у виданні П — «Або осінній лихорадці». У дальших переробках списку Б Котляревський бере з П більш правильний вираз осінній, але залишає характерніший український вираз лихоманка «Або осінній лихоманці» (список Ж). Але вже у своєму виданні підсилює конкретність виразу — «Або лихій осінній трясці» (І, 38, 6). При зображенні зовнішнього вигляду Харона в списках Б, Ж, 1839 р. дається така деталь — «Як клоччя борода ізбилась», у П — «Як клоччя борода скошмилась». До свого видання Котляревський бере більш колоритне скомшилась, але конкретизує образ «Як повстка, борода скомшилась» (III, 53, 9).

Шамрай А. До тексту "Енеїди" — 351

Зображуючи легкість і швидкість Харонового човна, Котляревський вдається спочатку до порівняння його з стручком — «Легкий був човен, як стручок». Порівняння конкретне, але, даючи уявлення про легкість човна, воно не конкретизує швидкості його ходу. У П це порівняння представлено в іншій асоціації — «Був човен легкий, як пушок». Надто легкий «пушок» так само не дає уявлення про швидкість гону човника. Котляревський знаходить кінець кінцем найбільш відповідний образ, що сполучає в собі уявлення про легкість і швидкість човна. «Легкий був човен, як стружок» (III, 55, 10). (Цей образ маємо в списках Ж, 1839, перенесено його і до К1). Треба додати, що коли в перших списках визначено просто: «човен прудко мчався», то пізніше і це конкретизовано порівнянням — «як стрілка мчався».

У зображенні нічного жертвоприношення в списку Б дається такий опис ночі: «Як тілько темнота похмурна, із неба злізла чорна ніч». Поета, очевидно, не задовольнила тавтологія в цьому вислові. У виданні П перший рядок подано як епітет до ночі — «Як тілько та сумрачна, темна, із неба злізла темна ніч». Переробляючи варіант Б, Котляревський змінює по цьому ж принципу структуру речення, але конкретизує образ: «Як тілько темна та підхмурна, із неба зслизла чорна ніч» (список Ж). Замість злізла поставлене більш художньо точне — зслизла (сповзла). У своє видання Котляревський бере це різночитання, замінивши підхмурна на більш правильне пахмурна (III, 35, 1-2).

Те ж саме спостерігаємо, наприклад, у сцені зустрічі Дідони і Енея в пеклі. В списку Б, Ж, 1839 — Еней, звертаючись до Дідони, промовляє: «Ходи лиш, я тебе милую». У виданні П стилістично це висловлено правильніше, але разом з тим не передає почуття Енея. «Чи, бач, як я тебе шаную». В своїй правці редакції Б, Ж, 1839 Котляревський вносить кілька нових рисок, і образ відразу набирає відповідної конкретизації «Ходи, тебе я помилую» (К1, К2) (III, 104, 5).

Нарешті, сцена втечі від Дідони. В усіх описках «З двора, собака мов побіг», у К1, К2 образ конкретизовано перенесенням на самий об'єкт рис того, з чим порівнюється персонаж. «З двора в собачу ристь побіг» (І, 58, 4). (Образ цей взято з Осипова).

Порівняння численних виправлень тексту для видання 1809 р. з попередніми списками переконують нас в тому, що поет ішов саме цим шляхом. Наведемо ще два приклади. Бурю на морі в усіх текстах зображено так:

Як раз на морі і гора!
А далі потім яр глибокий,
Еней стояв в воді по боки,
Злякався, крикнув, як на пуп

Шамрай А. До тексту "Енеїди" — 352

У К1, К2:

Як раз на морі і гора!
Все море зараз спузирило,
Водою мов в ключі забило,
Еней тут крикнув, як на пуп. (I, 9, 4-7)

Більша яскравість пізнішої редакції не викликає сумніву.

Або візьмемо деталь з бенкету у Дідони. В списку Б, Ж, 1839 зазначено, що варенуху підносять у покришках — «По покришці їм піднесли» (І, 31, 2). У П — «По кухлику їм піднесли». К1, К2 — «По филижанці піднесли». Зразок художньої конкретизації — орієнтація на панський бенкет.

Друга тенденція редакції Котляревського виявляється в прагненні домогтися логічної точності вислову та більшої його стилістичної відшліфованості, що так само свідчить про намагання автора зробити більш реалістичним свій стиль. Так у початковій характеристиці Енея в списку Б стоїть: «На лихо здався все проворний». Для чіткості змісту тут слід було б вжити більш вдалу конструкцію фрази. Чи йдеться тут про те, що він на лихо людям здався на все проворним, чи він удався швидким на всяку шкоду. У виданні П — більш зрозуміло — «На лихо здався він проворний». Переробляючи список Б, Котляревський досягає цієї ж ясності перестановкою слів. «На лихо все іздавсь проворний» (список Ж, 1839). В редакції К1, К2 дається більш точна кваліфікація цих здібностей Енея — «Удавсь на всеє зле проворний» (І, 1, 3), тобто спритний скрізь, де йшлося про якийсь бешкет, гультяйство та ін.

Тут же, говорячи про втечу Енея з Трої, Котляревський розповідає, як він, поробивши човни, їх «на синє море попускав». Так читаємо в списках Б, Ж, 1839. Для свого видання Котляревський бере більш точне визначення з видання П — «На синє море поспускав» (І, 2, 2).

Венера, скаржучись Зевсові на переслідування Енея Юноною, говорить, що Енеєві доведеться побачити Рим хіба тоді, «як хан долізе Криму». В цьому порівнянні дається натяк на завоювання Криму. Але натяк неясний («долізе Криму»). В своєму виданні Котляревський уточнює порівняння «Як вернеться пан хан до Криму» (І, 16, 3). Зразком такого ж уважного ставлення до точності зображення навіть у деталях може бути редагування епізоду бенкету у Дідони. Її гості, напившись, розбрелися спати хто куди: — «А хто в хлівець, а хто у стіг», У своєму виданні поет вносить уточнення — «А хто в хлівець, а хто під стіг» (І, 32, 4). Так само, як і в епізоді таємної зустрічі Енея і Дідони в печері знаходимо таке ж уточнення. Натякаючи на їх зближення, автор скромно зауважує, що йому

Шамрай А. До тексту "Енеїди" — 353

не видно було, що вони робили в печері — «Було не видно з-під могили». У своєму виданні Котляревський уточнює — «Було не видно з-за могили» (І, 41, 9).

Щодо стилістичних і орфографічних витравлень, то вони такі численні, що немає рації наводити відповідні приклади. Ознайомлення з варіантами дає для цього наочний і дуже переконливий матеріал.

Переходячи до обгрунтування розміщення і відтворення варіантів і різночитань різних списків у нашому виданні, мусимо зробити кілька зауважень щодо правописних і орфографічних їх особливостей. Маючи автографи Котляревського різних часів, можемо скласти досить точне уявлення про його правописні та орфографічні норми. Крім автографів «Енеїди», маємо ще автографи «Наталки Полтавки» і «Москаля-чарівника», причому автограф «Наталки Полтавки» написано на папері з клеймом 1829 р. Коли ж до цього додати видання 1809 p., підготовлене самим автором, матимемо досить матеріалу, щоб ознайомитися з мовними нормами письменника на протязі усього його творчого шляху.

Основні правописні і орфографічні особливості творів Котляревського зв'язують його з відповідними традиціями XVIII ст. Процес «фонетизації» українського правопису, що проходить протягом XVI-XVIII ст. ст. і змінює звучання окремих літер, зв'язаних ще з церковно-слов'янською мовою, призводить до великої строкатості в передаванні тими чи іншими літерами окремих звуків, до правописного хаосу, що позначився в якійсь мірі і на письмі Котляревського.

1. Основною рисою правопису Котляревського, що пов'язує його з традицією XVIII ст., є вживання ѣ там, де стоїть корінне і. Як у своїх виданнях на початку XIX ст. (вид. 1809 p.), так і в своїх рукописах кінця 20-х років (автограф «Наталки Полтавки» він пише — рѣзниця, запѣнилися, невѣрни (вид. 1809 р.), бѣг, побѣда, бѣсноватый, цѣлуе та ін. (автограф шостої частини)¹. Автографи Котляревського збігаються у цьому відношенні з усіма списками «Енеїди» кінця XVIII і початку XIX ст. Так само пишуться через ѣ і відмінкові закінчення досить послідовно: в пеклѣ, к собѣ, на дозвілъѣ та ін. (1809), о синѣ (автограф шостої частини). Проте треба відзначити, що в пізніших рукописах відмінкові закінчення все частіше пишуться через и — Енееви, синови (автограф шостої частини).

2. Колишні о та е в закритих складах здебільшого пере-

¹ Наводячи приклади, ми не ставимо прикінцевого ъ у твердих закінченнях, які, звичайно, завжди ставить Котляревський.

Шамрай А. До тексту "Енеїди" — 354

даються через и, що вимовляється як і; осинь, вин, хвист, спидниця (1809), висько (вийсько), кинь, жалибно, потим, пизнав... (автограф шостої частини). Видання Парпури щодо цього стоїть дуже близько до правопису Котляревського. Щождо списку 1799 р. (список Ж), то він докорінно відрізняється від них, бо у ньому в цих випадках звичайно ставиться ѣ без усякого врахування того, звідки воно походить. Отже, в цьому списку ми зустрічаємо такі написання, як хвѣст, вѣн, кѣт, і навіть — в ѣна (тобто вона). Цікаво відзначити, що переписувач цього списку Заградський «правив» у такий спосіб видання Парпури 1798 p., вписуючи до свого рукопису окремі строфи з нього.

Немає сумніву в тому, що до цієї «універсалізації» ѣ сам Котляревський ніякого відношення не мав: це не його правопис. Важче з цього погляду встановити, наскільки залежав від правописних норм Котляревського автор списку 1796 р. (список Б). Здебільшого в нього так само колишні о і е пишуться через и, але зрідка зустрічаються такі написання як вѣйна, дѣгтем, в грѣблѣ (вид. 1798, 1809) — война, дьогтем, в греблѣ. Але, з другого боку, в цьому ж списку ми зустрічаємо вживання и в написанні навіть корінного і (свит, дивкы), у виданнях 1798 і 1809 рр. — свѣт, дѣвки.

3. Дуже часто у виданні 1809 р. (так само як і у виданні 1798 р.) о і е зберігаються в закритих складах. Отже, зустрічаємо написання — ноч, проч, промеж, меж, война, в ней, кор, перевозчик, конець та ін. Цікаво відзначити, що в списку 1796 р. (список Б) в цих випадках стоїть и, тобто — нич, прич, кир та ін.

Приглядаючись до автографа шостої частини, так само спостерігаємо тенденцію до написання и замість о та е. Зрідка, правда, зустрічається ще таке написання — род, война. Отже, можна припустити, що в цьому випадку маємо справу з правописними ваганнями самого Котляревського, які знайшли своє відбиття в списках і виданнях різних часів¹.

4. Змішування и та ы для передачі середнього українського и. Як у виданні 1809 р., так і у виданні П спостерігаємо це змішування в однаковому співвідношенні з деякою перевагою вживання и — закамарочки, куточки, изгиньте, пищали, але —

¹ В листі до Бантиша-Каменського, автограф якого дійшов до нас, Котляревський виявляє повне розуміння цієї особливості української мови. «В Полтаве и в смежных городах слова: конь, вол, нож, кот, подол, мост и проч. произносят простолюдины: кинь, вил, ниж, подил, мист и проч., но в сих же словах, и в других падежах единств. и множ. чисел сохраняют о: волы, коня, моста, на подоли и проч.» («Основа», 1862, кн. 2, стор. 172).

Шамрай А. До тексту "Енеїди" — 355

вылы, лыко, высѣв, бабы. Помітну різницю у цьому відношенні становить список 1796 (список Б). В ньому, навпаки, переважає вживання ы — повысав, закомирочкы, ревлы, запѣнылась, Выргилий, в цих випадках у виданні 1809 р. скрізь зустрічаємо и. Надуживання ы призводить іноді до неправильної передачі відповідного звука — базыкаты, плетытьця, хыба та ін. Навряд чи можна приписати цю правописну особливість самому Котляревському, бо в його автографах і виданнях ніде не бачимо нахилу до вживання ы. Можна гадати, що в даному випадку такий правопис — наслідок уподобання переписувача.

5. Вагання в правописі прикметникових закінчень на і (називний і знахідний відмінки множини). У виданні 1809 р. (як і у виданні П) зустрічаємо — хромы, бсзпомощны, грѣшны, «чорнявы», повны, милолицы. Але — велики, товстеньки, весильни. В списку Б випадки закінчення на и зустрічаються частіше.

Переходячи до пізніших списків, помічаємо тенденцію до зменшення випадків закінчення прикметників на ы, а натомість починають переважати закінчення на и. Так в автографі шостої частини находимо — олимпски, офицерски, ниженски, троянски, але — плащоваты, русы, лозовы. (Можливо, таке закінчення в наведених прикладах пояснюється тим, що суфікси -ськ і -цьк звичайно тверді в правописі Котляревського). Отже, і тут ми маємо справу з правописними і орфографічними ваганнями Котляревського.

6. Досить послідовно зберігається форма закінчення дієслів на -овати — розказовати, ціловати, покуштовати та ін. (і так скрізь).

7. Йотація на початку слів передавалася або літерою ѣ, коли вона походила від колишнього дифтонга ѣ + й (ѣхати). Для передачі звука ё вживалося сполучення іо — іого, сіого та ін. У списку Б для таких випадків запроваджено було знак j, а над голосною ставився ^ — nлjôxu, слjôзми.

8. Досить часто зустрічається у виданнях Котляревського тверде закінчення дієслів у третій особі множини — кваснут, мучат та ін. (видання 1809 p.).

Треба, однак, відзначити, що в списку Б і виданні П такі випадки твердих дієслівних закінчень зустрічаються рідше, ніж у Котляревського. Причому, коли у виданнях П закінчення дієслів у наказовій формі м'які (друга особа множини) — мовчить, робить, погасить, то у виданні 1809 р. послідовно виправлено на тверді закінчення — мовчит, робит, погасит та ін.

9. Повна непослідовність спостерігається в написанні сполучення губних з голосними. У Котляревського зустрі-

Шамрай А. До тексту "Енеїди" — 356

чаємо такі написання, як пятак, пять, кипять та ін., але разом з тим — шиплять.

10. В написанні таких частин мови, як займенники, прислівники, прийменники, сполучники та ін. відчувається цілковита невпорядкованість. У Котляревського ми зустрічаємо з і с, од і от, кто і хто, да і та, где і де та ін. Особливо ця невпорядкованість відчувається в правописі закінчень цих форм. У нього ж зустрічаємо куда і куди, хоть і хоч, писля і посли та ін. (це саме треба сказати і про закінчення іменників — весилля — весиллє, лахмиття — лахмитте).

11. Середнє л досить часто не пом'якшується у Котляревського, отже, зустрічаємо такі написання, як далш, хоч треба сказати, що твердість середнього звуку далеко не завжди зберігається. У Котляревського, наприклад, переважно пишеться тилько. Щодо цього, то список Ж далеко послідовніший, бо м'якшення у цих випадках не зустрічаємо, в ньому завжди — тілко.

12. He піддається закономірності і вживання окремих звуків. Так, наприклад, звук ц в однакових випадках пишеться твердо — хлопец — і м'яко — хлопець, лисиця — куница та ін. Постійні вагання в написанні ненаголошених голосних звуків: паробок — парубок, розсердився — разсердився, ласков — ласкав та ін.

13. Щодо пунктуації Котляревського, то вона так само становить дуже ранню стадію розвитку української літературної мови. Автографи Котляревського свідчать про повну його зневагу, наприклад, до коми. Іноді десятирядкова строфа лишається без розділових знаків — від крапки і до крапки. Зате знаки оклику і запитання ставляться дуже часто, іноді без належної потреби.

Треба, проте, відзначити, що пізніші автографи Котляревського все більше наближаються до фонетично правильного відтворення звуків і слів української мови. І хоч ця правописна та орфографічна строкатість зберігається якоюсь мірою і в пізніших автографах, та переважають вже більш правильні форми написання.

Видання 1842 р. і список 1839 р. написані за іншими правописними нормами, ніж усі інші списки і видання «Енеїди», і відбивають пізнішу стадію розвитку українського правопису¹. Це спроба упорядкувати правопис, спираючись на граматичні і фонетичні засади російського «гражданського» алфавіту з деякою його модернізацією. Ці засади було запроваджено у виданнях харківських письменників 30-х років (видання творів Квітки

¹ Так само як і список усієї «Енеїди» 30-х років, про який говорилося вище.

Шамрай А. До тексту "Енеїди" — 357

та ін.). Правопис цей діяв аж до революції в межах колишньої російської імперії в зв'язку з забороною царським урядом вживання «кулішівки» (звичайно, в деталях він змінювався, але основи лишалися незмінними).

Його перевага над правописом Котляревського полягає, насамперед, в тому, що він був чіткішим у передаванні фонетичних особливостей української мови. Передаючи середнє українське и літерою ы, видавці поеми (1842 р.) звук і послідовно передають буквою и — досвиткы, дивовала, пекельни мукы та ін. Отже, змішування твердого і м'якого приголосного звука перед і — и, таке типове для раніших списків, зводиться до мінімуму.

Літера ѣ зникає у цьому виданні, зберігаючись лише в одному випадку, для передачі йотації займенника вона — ѣй, ѣи (так само, як і в списку 1839). Замість корінного і ставиться звичайно и — лито, осинь та ін.; і пишеться там же, де писалось у російській мові, тобто перед голосними — діявол, діямант.

Впорядковується і уніфікується йотація широким вживанням й як на початку, так і в середині слова — його, йихаты, йисты та ін. У виданнях Парпури, а також Котляревського, дуже часто зустрічаємо такі написання, як шов, шли; у виданні 1842 p. — завжди — йшов, йшлы та ін.

Спираючись на ці нові правописні норми, видавці йшли тим же шляхом, що й сам Котляревський у виправленні своєї орфографії, тільки більш рішуче. Вони канонізували ті форми в його виданнях, які відповідали духу української мови і відкинули всі інші.

1. Так у виданні 1842 р. послідовно запроваджується и, що походить від колишнього о і е в закритих складах — зитнеш, ридненька, нич, прич (у виданні 1809 р. — зотнеш, родненька, ноч, преч).

2. Мішані прикметникові закінчення у множині називного і знахідного відмінків уніфікуються і передаються збільш точно — дурни, розумни, стари (у виданні 1809 р. — дурны, розумны, стары).

3. Послідовно розділяється знаком м'якшення сполучення твердих губних і йотованого а — опьять, пьятак, румьяна (у виданні 1809 p. зустрічаємо в окремих випадках — опять, пятак, румяна).

4. Правила м'якшення в середині і на кінці слів зберігаються більш послідовно і у відповідності до фонетичних особливостей української мови.

5. Те ж саме треба сказати і про орфографію, здебільшого, дрібних частин мови. Там, де Котляревський писав где і де, у

Шамрай А. До тексту "Енеїди" — 358

виданні 1842 p. послідовно запроваджується вживання де; там, де чергувались прийменники з і с, у виданні 1842 р. вживається з, де Котляревський вживав за своїм уподобанням сюда і сюди, у виданні 1842 р. послідовно зустрічаємо сюди та ін.

Приблизно такими ж особливостями позначається і список 1839 p., але він у порівнянні з виданням 1842 р. не такий грамотний і менш уніфікований.

У нас немає підстав припускати, що Котляревський мав якесь відношення до правопису видання 1842 р. В жодному з відомих нам автографів не знаходимо у нього тенденції до переходу на так званий «харківський» правопис. Разом з тим треба сказати, що орфографічні норми Котляревського зберігаються і в цьому виданні досить ретельно, якщо виключити вищезгадану правописну уніфікацію. Всі типові орфографічні форми Котляревського, що суперечать сучасним нормам, зберігаються і у виданні 1842 p., як-от, наприклад, досить часті тверді закінчення дієслівних форм — напишут, бижат та ін., дієслівні закінчення на -овати — войовати, твердість середнього л — білш, далш та ін.

У даному виданні «Енеїди» ми, по можливості, зберігаємо правопис Котляревського у випадках, коли він різко не суперечить сучасному.

Переводячи список різночитань і варіантів різних списків «Енеїди» на сучасний український правопис, ми, по можливості, намагалися зберегти всі найхарактерніші ознаки орфографії Котляревського, навіть його вагання, які позначилися на орфографічних особливостях кожного списку зокрема. Виходили ми при цьому з таких міркувань:

1. Зберегти, по можливості, всі орфографічні особливості Котляревського, що становлять типове явище для всіх списків. Отже, з цього погляду зовсім, на нашу думку, правомірно зберігається нами народна (українізована) передача латинських імен, а також назв. Залишаємо, таким чином, написання — Юпитер, Дидона, Сивилла, Олимп та ін., як і слів іншомовного походження — офицер та ін.

2. Зберігається також типове закінчення дієслів на -овати.

3. Так само залишаються незмінними написання тогді, тілько, що постійно зустрічаються в усіх виданнях «Енеїди».

4. Залишається також типове написання сей, ся, се, замість цей, ця, це.

5. Так само — типова форма найвищого ступеня прикметників — тугійший, замість тугіший.

Шамрай А. До тексту "Енеїди" — 359

6. Випускаються форми твердого закінчення дієслів типу ходит, пишут, оскільки вони зустрічаються не завжди (хоч і досить часто) і надто суперечать сучасним правописним нормам.

7. З тих самих міркувань випускаються і випадки твердості суфікса ск, цк.

Щодо відтворення орфографічних вагань Котляревського в різних списках, то ми дотримуємося такого принципу. Якщо ці вагання спостерігаються в межах одного списку, то здебільшого вони не зберігаються, а дається більш правильне написания. Отже, наявність в одному списку таких написань, як кто і хто, хлопец і хлопець, паробки і парубки, давало нам підстави уніфікувати ці написання, бо вони були тільки результатом правописної невпорядкованості, а не виявом певних орфографічних тенденцій письменника.

Але ці вагання, як правило, зберігаються у випадках, коли вони становлять характерну орфографічну відмінність одного списку від другого і не є, таким чином, випадковістю.

Отже, зберігаються о і е в закритих складах у виданнях П, а також Котляревського — ноч, проч та ін., зберігається різний правопис ненаголошених звуків та ін.

Четверта частина поеми представлена у двох виданнях — 1809 і 1842 pp. Список 1817 p., що містить у собі й четверту частину, як вже було сказано, не становить ніякого інтересу, оскільки в ньому ця частина з усіма перекрученнями і пропусками переписана з видання 1809 р. Порівняння різночитань першого і другого видання «Енеїди» саме в цій частині має для нас одне значення — з'ясування особливостей тих змін, яких зазнав текст 1809 р. у другому виданні 1842 р. А в зв'язку з цим з'ясувати питання і про те, кому належать ці зміни — автору чи видавцеві. Як вже було відзначено, певної думки про це не існувало в критичній літературі. Але більшість авторів, які писали про це, схильні були до скептицизму щодо участі Котляревського в тих змінах, яких зазнав текст 1809 р. пізніше, у виданні 1842 р. Цей скептицизм, власне, нічим не обгрунтований: до уваги брався один лише факт, а саме те, що повністю «Енеїда» вийшла в світ після смерті Котляревського. Ніяких інших фактів біографічного характеру, крім цього, немає для виправдання такого скептицизму. З біографічних нарисів про Котляревського ми дізнаємося, що він до кінця своїх днів працював над «Енеїдою» і незадовго до смерті продав рукопис харків'янинові О. А. Волохінову, який і видав його у 1842 р.

Шамрай А. До тексту "Енеїди" — 360

Дозвіл цензури на друкування позначено датою 25 березня 1840 р. Отже, рукопис «Енеїди» здано було до цензури десь у 1839 p., або на початку 1840 р. — незабаром після придбання рукопису від Котляревського. Волохінов — людина в літературі випадкова. З можливих харківських «опікунів» рукописів Котляревського можна було б згадати І. І. Срезнєвського, який видав «Наталку Полтавку» і «Москаля-чарівника», але в цей час він перебував за кордоном.

Отже, немає підстав для скептичного ставлення до редакторської роботи самого Котляревського над рукописом «Енеїди». Пересвідчившись на підставі зіставлення варіантів перших трьох частин поеми в тому, як багато працював Котляревський над стилем цих редакцій, ми не маємо ніякого сумніву, що текст четвертої частини (після видання 1809 р.) було піддано дальшому авторському опрацюванню, як і перші три частини. Тим більше, що характер цих змін цілком відповідає напрямові редакторської роботи, проведеної Котляревським над більш ранніми варіантами при підготовці видання 1809 р. Як і в перших трьох частинах, він намагався дати тут більш точне відтворення фонетичних і граматичних особливостей слова (1809 — некчімний, 1842 — нікчемний, 1809 — слюнку, 1842 — слинку, 1809 — аспидський, 1842 — гаспидський, 1809 — коло жінощин ворожить, 1842 — коло жінок там ворожить та ін.). Те ж саме спостерігаємо і у виправленнях тексту четвертої частини. Зміни, яких зазнав текст цієї частини, так само мають переважно стилістичний характер. В окремих випадках спостерігаємо тенденцію до пом'якшення окремих натуралістичних, а часом і нецензурних виразів, що зустрічалися у виданні 1809 р. Ця правка, безперечно, спричинялася до більшої опрацьованості редакції 1842 р. порівняно з редакцією 1809 р. Ми не знаходимо жодного випадку, де б виправлення як перших трьох частин, так і четвертої пішло б на шкоду стилю поеми. Навпаки, за цими виправленнями відчувається рука досвідченого художника слова, редакторська робота якого, безперечно, поліпшила текст поеми, її стиль. Наведемо кілька зразків такої творчої правка четвертої частини: 1809 — отравила її утробу, 1842 — в отравлену її утробу, 1809 — до їх помчався, 1842 — до них помчався, 1809 — відтіль може полізеш раком, 1842 — відтіль полізеш мабуть рачки, 1809 — і тілько одповідь хтів дати, 1842 — і тілько одповідь мав дати та ін.

Немає, отже, рації сумніватися в авторській редакції тексту видання 1842 р.

Ініціатива видавців щодо повного тексту «Енеїди» виявилася тільки в переведенні рукопису «Енеїди» на «харківський» пра-

Шамрай А. До тексту "Енеїди" — 361

вопис, що не становило особливих труднощів при наявності ряду видань, надрукованих за цими правописними нормами.

Цілком можливо, що видавці поділили також 20-рядкову строфу Котляревського на строфи по десять рядків. (Тимчасом як у виданні 1809 р., в повному списку «Енеїди» 30-х років, в автографі шостої частини, спостерігається тенденція до об'єднання попарно двох десятирядкових строф).

Крім того, видавцям, очевидно, належать діалектні вирази, які іноді вводяться до тексту «Енеїди» — «опенився», «на коніх», «ківната», у виданні Котляревського 1809 р. — «опинився», «на конях» та ін.

П'ята частина «Енеїди» відома в цілому тільки з видання 1842 р. і з цього ж таки списку 30-х років, але різниці між ними немає. Уривок цієї частини вперше було надруковано в журналі «Труды.... вольного общества любителей русской словесности» (1822, ч. XVII, стор. 98-102). В журналі вміщено 20 строф, епізод одвідин Енеєм царя Евандра, починаючи з 11-ої строфи («Чи довго плив Еней — не знаю»). Цей уривок нічим не відрізняється від тексту 1842 p., крім правопису, і тільки в двох рядках строфи 16 знаходимо дрібні відміни. У рядку 7 першої редакції читаємо — «Як Турнові я покорюсь», у виданні 1842 р. — «Ніж Турнові я покорюсь», в рядку 10 — «Дай помощ — я з ним потягнусь», у виданні 1842 p., «Дай поміч — я з ним потягнусь».

Розглянемо тепер автографи шостої частини.

Першу згадку про автографи Котляревського зустрічаємо в біографічній статті про нього, вміщеній в «Основі» без підпису автора, але написаній за відомостями О. В. Терещанка. Перелічуючи рукописну спадщину Котляревського, автор вказує, між іншим, на «замітку про деякі народні звичаї, уривки з Енеїди, Полтавку і Тріумф (?) І. А. Крилова; усе писано рукою Котляревського»¹. Через 20 років після цього в статті «Из бумаг И. П. Котляревского» В. Горленко, описавши матеріали Котляревського, що зберігалися в Петербурзькій публічній бібліотеці (нині Державна бібліотека ім. Салтикова-Щедріна), говорив про згадані вище автографи, як про вже втрачені. Причому він посилається на записку того ж Терещенка, який додав її до автографів Котляревського, що були передані до бібліотеки. В цій записці Терещенко, між іншим, писав, що дістав ці автографи від Стебліна-Камінського².

Про відсутність у рукописних сховищах бібліотеки цих рукописів говорить і В. Срезнєвський в статті «О нескольких авто-

¹ «Основа», 1861, кн. 2, стор. 172-173.

² Див. «Киевская старина», 1883, кн. 5, стор. 146-154.

Шамрай А. До тексту "Енеїди" — 362

графах И. П. Котляревского». Він уточнює власника рукописів Котляревського, а саме, Стебліна-Камінського, який і передав чарез О. В. Терещенка ряд рукописів Котляревського до бібліотеки. Серед них він називає такі, як «Журнал военных действий 2-го корпуса», що його вів Котляревський, його переклад з французької мови релігійного трактату Дюкеня, далі — документи і листи Котляревського і до нього¹. До цього В. Срезнєвський додав відомості і про інші автографи Котляревського, про які не згадують ні Терещенко, ні Горленко, і які потрапили до столичних бібліотек через інші руки. В Рум'янцевському музеї (нині Державна бібліотека ім. В. І. Леніна в Москві) було знайдено автограф «Оды Сафо», а в особистій збірці І. І. Срезнєвського — автограф «Москаля-чарівника». Щождо автографів «Енеїди», «Наталки Полтавки» та ін., то за заявою В. Срезнєвського, вони тільки були згадані Терещенком, але не були передані до рукописного відділу Петербурзької публічної бібліотеки. Як виявилося справді, Терещенко передав ці рукописи до бібліотеки Харківського університету, а нині всі вони — уривок шостої частини «Енеїди», «Наталка Полтавка», «Трумф» І. А. Крилова і етнографічні замітки Котляревського зберігаються в рукописному відділі Інституту української літератури Академії наук УРСР.

Автограф уривка шостої частини написано на папері з клеймом 1811 р. і складається він з чотирьох невеликих зошитів in 4. Перший зошит — 11 заповнених аркушів і один аркуш чистий, другий — 8 аркушів. Хтось пізніше проставив сторінки (12-19), але неправильно, бо другий зошит не є продовженням першого. Рукою Котляревського на першій сторінці цього другого зошита поставлено 1, тобто зошит перший. І це зрозуміло, бо наступні два зошити є продовженням другого зошита. Третій зошит так само складається з 8 аркушів (за пізнішою неправильною пагінацією — стор. 20-27), на першому аркуші помічено Котляревським 2, тобто зошит другий. Зошит четвертий складається так само з 8 аркушів (за пізнішою пагінацією — стор. 28-35). На першій сторінці рукою Котляревського поставлено 3, тобто продовження того, що написано в зошиті 2.

На першій сторінці першого зошита стоїть заголовок: «Малороссийской Энеиды, часть шестая». Записано в ній перші 40 строф шостої частини. Незважаючи на окремі виправлення, рукопис справляє враження чистової редакції. Написано його чітким письмом, уважно виділено строфи, розставлено розділові знаки та ін. Порівняння автографа з друкованим текстом дає

¹ «Журнал Министерства Народного Просвещения», 1902, III, стор. 119-131.

Шамрай А. До тексту "Енеїди" — 363

тільки незначні розходження. Отже, немає сумніву, що перед нами рукопис уже оброблений, підготовлений до друку.

Зовсім протилежне враження справляють інші три зошити. В них відбито початкову стадію роботи над шостою частиною. Записано в них 30-118 строфи шостої частини. Отже, строфи 30-40 представлено в обох автографах. Порівняння їх переконує в тому, що перший автограф становить вже остаточну редакцію у відношенні до цього другого рукопису. Ряд окремих поправок і змін, внесених у чистовий рукопис, свідчать про те, що ця остаточна редакція є результатом опрацювання і переробок саме первісної редакції. Це неважко простежити на зіставленні змін, яких зазнавали окремі рядки в процесі їх перероблення. Так, наприклад, у первісній редакції читаємо: «Як, бач нас в німф перерядив», (34, 4 — корабель, чудом перетворений в німфу, розповідає Енеєві про перетворення флоту в німф). У чистовій спочатку було — «Як, бач нас в німфи поробив», а потім виправлено — «Як бач, мавками поробив». В первісній редакції було: «Олимпських просить всіх святих», а потім перероблено «І всіх олимпівських богів».

Зовнішній вигляд рукопису цієї ранньої редакції так само свідчить про початкову стадію роботи над поемою. Майже в кожній строфі зустрічаємо численні перекреслення, над якими надписано нові виправлення, іноді перекреслено цілі строфи і подано нові варіанти знову-таки з окремими виправленнями. Причому здебільшого викреслені рядки товстими рисами, але чорнило вицвіло, і тому неважко було прочитати майже все, що було закреслено. Пунктуація майже не зберігається, великі літери не вживаються, і рядки починаються з звичайних літер.

Отже, перед нами розкривається творчий процес написання шостої частини «Енеїди», зафіксований на папері. Спостереження над процесом вироблення остаточної редакції тексту переконують нас у справедливості наших висновків, зроблених на підставі зіставлення окремих списків перших трьох частин «Енеїди». Головна увага поета і тут зосереджується на тому, щоб довести до максимальної чіткості образ, зробити його конкретним і реалістичним. Досить навести кілька прикладів, щоб пересвідчитися в тому, що при творчій праці над шостою частиною поеми Котляревський йшов саме цим шляхом. Зображуючи битву між троянцями і рутульцями, Котляревський, наприклад, виправляє окремі деталі картини. Спочатку було — «Земля од бігу їх гуде», потім виправлено «Земля од копотні гуде», і остаточну правка — «Земля од топотні гуде» (37, 4). Художня спрямованість правки цілком очевидна — слово біг, безперечно, абстрактніше в порівнянні з конкретним і виразним за своєю звуковою формою — топотня. Тричі виправляв фразу Котляревський,

Шамрай А. До тексту "Енеїди" — 364

щоб реалістичніше передати, як ішов Еней до троянської фортеці після проводів останків забитого Палланта. Спочатку було так — «І в город (лагер) підтюпцем пустився». (Слово, яке тут подається в дужках було викреслено). Але, очевидно, така прискорена хода не могла пасувати до людини, вкрай засмученої смертю друга і союзника. Тому Котляревський відкидає це речення і дає новий варіант «Пішов до лагеря тишком». Але виправляє і це речення, даючи новий відтінок, щоб передати ходу ослабленої тугою людини, — «Додому почвалав тишком» (81, 10).

Ми могли б значно збільшити кількість наведених прикладів, але немає рації повторювати те, на що вже вказано в першій частині нашого дослідження, хоч і на іншому матеріалі.

Чернетковий автограф дає багатий матеріал для дослідження творчої роботи Котляревського, особливо в тих місцях, де поет, шукаючій найбільш відповідного вислову, дає поступово ряд варіантів, виправлень, поки не знаходить потрібного виразу. Але детальний розгляд автографів, шостої частини з цього погляду виходить за межі нашого завдання.

До виходу в світ повного видання уривок шостої частини (26 строф) було опубліковано в альманасі «Утренняя звезда» (1833, кн. II, crop. 90-100). Порівняння цього уривка з друкованим текстом і з автографами дає тільки незначні і нечисленні розходження як з виданням 1842 р., так і з автографами Котляревського. Треба тільки зазначити, що скромні видавці альманаха позамінювали крапками колоритні епітети, які приточують одна до одної Юнона і Венера під час їх сварки. Отже, ці строфи опубліковано в «Утренней звезде» із значними пропусками. Відтворюючи варіанти автографів, ми, звичайно, додержувалися тих правописних норм, що й при подачі трьох перших частин. Але, подаючи варіанти чернеткового автографа, ми зберігали і його орфографічну первісність — відсутність пунктуації, великих літер на початку рядків та ін.

Ссылки на эту страницу

1	Про "Энеиду" и ее автора. Указатель по авторам Про "Енеїду" та її автора. Покажчик за авторами
2	Про "Энеиду" и ее автора. Указатель по названиям Про "Енеїду" та її автора. Покажчик за назвами
3	Про "Энеиду" и ее автора. Хронологический указатель Про "Енеїду" та її автора. Хронологічний покажчик
4	Проблема реализма в "Энеиде" И. П. Котляревского Шамрай А. П. Проблема реалізму в "Енеїді" І. П. Котляревського // Котляревський, Іван Петрович. Повне зібрання творів [Текст]. Т. 1 / І. П. Котляревський. - К. : Вид-во АН УРСР, 1952. - 533 с. Стор. 9-62.
5	Шамрай, Агапий Филиппович Шамрай, Агапій Пилипович — твори

История Полтавы

К тексту "Энеиды"

Ссылки на эту страницу