История Полтавы

Рецензия на статьи Ивана Стешенко

• 

Подробности

Просмотров: 644

Михаил Грушевский. Рецензия на статьи Ивана Стешенко.

Подається за виданням: Грушевський М. С. Рецензія на публ.: Стешенко И. Иван Петрович Котляревский, историко-литературный очерк // Научное обозрение. - 1901. - [№] IX. - С. 81-105; [№] X. - С. 93-114; [№] XII. - С. 32-65; Стешенко И. Иван Петрович Котляревский, автор украинской "Энеиды". Критическая биография. - К., 1902. - 48 с.; с. 50-55 // Записки наукового товариства імені Шевченка під редакцією М. Грушевського. Накладом НТШ. З друкарні НТШ під зарядом К. Беднарського. Львів, 1903. Том 51. Бібліографія, стор. 50-55.

Джерело: Електронна бібліотека "Чтиво".

Переведення в html-формат: Борис Тристанов.

Грушевский М. С.. Рецензия на статьи Ивана Стешенко — 50

И. Стешенко — Иван Петрович Котляревский, историко-литературный очерк (Научное Обозрение, 1901, XII с. 32-65, IX с. 81-105, X с. 93-114).

— Иван Петрович Котляревский, автор украинской "Энеиды" (Критическая биография), К., 1902, ст. 48.

Статї шановного автора, друковані в час. Научное Обозрение, містять в собі біоґрафію Котляревського й аналізу його писань зі стано-

Грушевский М. С.. Рецензия на статьи Ивана Стешенко — 51

вища "клясової психольоґії" їх автора, як висловляєть ся д. Стешенко. В брошурі передруковано, без всяких перемін, перший розділ — біографію, з додатком початку й кінця другого роздїлу — характеристика особи поета й замітки про суспільне значіннє його творчости. Сей факт, що автор, надрукувавши свою біоґрафію Котляревського, слідом уважав її потрібним видати осібним виданнєм, без усяких перемін, сьвідчить, що він привязував до сеї своєї праці чимале значіннє, і се — а зрештою й признаннє, яке маю взагалі для автора, як постійного нашого співробітника й трудящого робітника на ниві новійшої української літератури, наказує мені з особливою увагою приглянути ся сїй його працї.

В свою біоґрафію Котляревського автор, очевидно, вложив чимало праці. Він розглянув ся й за новими, урядовими материалами для його житєписи, й досить старанно проробив давнїйший біоґрафічний матеріял; завдяки тому міг не тільки вияснити не одно в житєписи Котляревського, але й дати деякі нові факти. За всім тим, думаю, за скоро дав він сїй своїй праці титул "критичної біоґрафії" — як на мене, виглядає вона як перший шкіц такої біоґрафії, до дальшої роботи, коло котрої я б дуже рад ш. автора заохотити, і в надії, що мої замітки можуть придати ся йому для сеї дальшої роботи, хочу висловити свої гадки, навіяні читаннєм його працї, просячи прийняти їх "з ласкавим видом і без сварки", кажучи словами Котляревського.

Полишаючи на боцї форму, що має богато до перероблення (тяжкий стиль, перевантаженнє викладу претенціозною соціольоґічною термінольоґією, особливе замилованнє до ноток, куди автор безпотрібно попереносив богато такого, що могло й повинно було б бути обговорене в текстї — і тоді виклад був би лекший, і читаннє приємнїйше), я зверну свою увагу на самий зміст роботи.

Перше, що мушу піднести, як прогалину, що рішучо мусить бути заповнена при новім обробленню біоґрафії Котляревського, — се брак критичної оцінки материалу, який мав автор для сеї біоґрафії. Без сього вступу читач не мудрий уже і в дальших критичних виводах та поглядах автора. Дїло в тім, що крім документального материялу та власних творів Котляревського, між материялами для його житєписи займають поважне місце старші біоґрафії його. Д. Стешенко черпає сам з них богато, то з застереженнями, то без застережень, і черпати приходить ся дійсно супроти бідности иньших джерел. Але кождий біоґраф в такім разі повинен не тільки для себе вияснити вірогідність кождого такого біоґрафа, але и читачеви її пояснити, бо критична робота мусить бути так зроблена, щоб читач сам міг контролювати, о скільки міцно оперті виводи автора в кождім данім разї. Тепер же, читаючи раз у д. Стешенка голословну замітку, що ось такому біоґрафу "в данім разї можна віри-

Грушевский М. С.. Рецензия на статьи Ивана Стешенко — 52

ти", а що ось таке його сьвідоцтво нічого не варте, читач мусить хиба на слово вірити авторови, але в таких річах перший принцип — nemini credere.

Що до ріжних материялів другої руки взагалі можна б бажати більшого критицизма, ніж ми тепер бачимо у д. Стешенка, і докладнїйшого відграничення їх від звісток більше документального характера. На с. 30 брошури ми нпр. читаємо:

"До кінця тихже років належить дуже інтересний епізод, який ми звязуємо зі звісткою про масонство К-ого, бо він характеризує дуже виразно його моральну фізиономію. Епізод сей став ся наслідком подорожі до Полтави семенариста-учителя Степана Мартиновича Левицького, щоб просити за дітей свого патрона — переяславського пана Сокіри"...

Як се документально звучить у автора, а тим часом той епізод мав місце зовсім не в дійснім житю, а тільки в повісти Шевченка "Близнецы", і автор в нотцї поясняє, що він наводить його "почти как действительное событие" тому, що він має "колорит правдоподобности". Але очевидно, що такий "кольорит" зовсім не управняв його до сього, тим більше що сам д. Стешенко, зачисливши сей епізод до 1827 р. (звідки така докладна дата, автор не поясняє), низше зазначає анахронїзм в сїм оповіданню Шевченка, де виступає полтавський кадетський корпус, заснований лише в р. 1840.

Так само широко використовуючи оповіданнє "пана Страви" про молодість Котляревського, д. Стешенко робить се без застережень, хоч саме вже незвичайно партацьке оповіданнє і покалічена до неможливого українська мова мусять викликати недовірє до повної автентичности сього пізнього жерела...

В виводї хронольоґічних дат я також бажав би більшої обережности. Нпр. в тих хронольоґічних рахунках чималу ролю грає восьмилїтній побут Котляревського в семинариї, але що він пробув там акурат вісїм лїт, се в викладі самого д. Стешенка виглядає борше як гіпотеза ніж як факт.

Не конче приємно читати в критичній біоґрафії такі елюкубрациї (с. 49): "О внутренней жизни Котляревского в этот период (1789-1793) мы не знаем ничего, на основании же некоторых посторонних данных (яких — випадало б пояснити) предполагаем с уверенностью, что Котляревский вел жизнь честного (курзива автора) обывателя и бескорыстного чиновника"... Таких безплодних гіпотезовань треба цуратись, вистане критичне non liquet, де не можна витягнути щось конкретнїйше. В данім разї се можливо, глубше застановивши ся над фактом, що по кількох лїтах служби в канцеляриї и досить добрім авансї, Котляревський кидає сю службу, іде на такий гір-

Грушевский М. С.. Рецензия на статьи Ивана Стешенко — 53

кий хлїб як домашнє учительство по шляхетських домах і потім вступає в військову службу, починаючи від найнизших степенів. Чому? У д. Стешенка єсть на се відповідь, але я б також і її вимазав з "критичної" роботи.

При читанню пародії Осипова, каже д. С., перед очима Котляревського "пронеслась буря вольной запорожской жизни", в душі його обудило ся "с особенной силой чувство любви к родине, далеко не слившейся с Великороссией, и тогда в виде реакции на принижение последнего казачества и вообще украинскаго народа, поэт задумал благодатную форму римской Энеиды наполнить содержанием украинским. Съ этого времени мысль о создании украинской поэмы стала ему на полжизни заветной думой". І для виконання сеї мрії поет постановляє вистудиювати мову и житє українського народа, а що на перешкоді стояла служба в канцелярії, тож Котляревський її кинув і пішов на домашнього учителя, аби "близше стояти до народу".

Чому пародия Осїпова могла специяльно натхнути поета образом Запорожа? Чому форма Енеїди була так дуже благодатна для образа запорожського і взагалї українського житя? Що то за "заветная дума", що сповняєть ся уривками на протягу яких тридцяти лїт житя, тим часом як могла бути вироблена за кілька місяців, бодай в первіснім шкіцї? По що Котляревському, що виріс в самім серцї українського житя, треба було специяльних студий, аби прибрати в українську одїж пародію Осїпова, як то приймає автор? Думаю, що над сим усїм не застановив ся сам д. Стешенко, зваблений гадкою "Кошового", що Котляревський умисно ходив "у нарід", аби пізнати його житї й гадки...

Застановивши ся над фактом вихода Котляревського з служби, над його пізнїйшими їдкими інвективами на судових паничів і канцеляристів — в Енеїдї, в Наталці, в Чарівнику, ми знайдемо певну причину, чому він пішов в учителі. Очевидно, канцелярська служба йому спротивила ся, так що він не годен її був витримати — і власне те, на що він пізнїйше так уїдає у своїх творах — хабарництво, ябеда судова. Тільки крайня осоружність її могла змусити його до того, що він пішов на панський хлїб кондиций, хлїб дуже гіркий, повторяю.

Що до плянів, які д. Стешенко признає у Котляревського для Енеїди, то тут справа сходить на загальнїйшу контроверсию — о скільки можна признати у Котляревського якісь сьвідомі патріотичні чи народолюбні тенденциї при написанню Енеїди. Гадки в сїм питанню подїлені, але я мушу признати рішучим натяганнєм відшукуваннє таких сьвідомих, з гори уложених тенденций. Як би вони були, Котляревський знайшов би для них далеко більше виразну форму, нїж легкі, принагідні алюзиї в травестованій Енеїдї. Казати, що більше виразно Котляревський

Грушевский М. С.. Рецензия на статьи Ивана Стешенко — 54

не міг з своїми тенденциями виступити, бо се стягнуло б на нього кари, заслання, — се дуже нещаслива вимівка. В таких молодих літах люде не вяжуть ся такими гадками, коли справді носять в собі якісь виразні здекляровані гадки, а при тім не забуваймо, що Котляревський Енеїди до друку сам не призначав.

Але годї про се. Як формальну хибу біоґрафії д. Стешенка мушу ще піднести се роздїленнє біоґрафічних дат житя Котляревського від звісток про його вдачу, спосіб житя й т. и., та аналізи його писань зі становища індівідуальної характеристики. Біоґрафія — не службовий формуляр, вона має дати нам образ індівідуальности й її еволюциї, все що може до сього причинити ся, лучить ся в однім синтезї як найтїснїйше. Біоґраф повинен відгадати особу, і мусить згромадити весь материял, який може до того служити.

Материял сей д. Стешенко зібрав у своїй праці не весь. Exempli gratia нпр. вкажу, що я не знайшов тут звісток І. Срезневского про його стрічу з Котляревським; що автор не пробує використати анекдотів Котляревського; що невизисканими лишив ся його Журнал — як новійші звістки доносять, разом з иньшими паперами Котляревського в цїлости перехований в петербурській Публичній біблїотеці. Д. Стешенко міг під час писання своєї статї бути того переконання, що ті папери пропали, але я підношу се pro future

Аналїзї творів для пізнавання індівідуальности Котляревського треба дати ширше місце; вона, за браком таких жерел, як кореспонденция, ориґінальні теоретичні писання, — повинна дати нам образ його особистих прикмет, замість таких шабльонових характеристик його біоґрафів як те, що він був чоловік "благородний", "добрий", "побожний" — звістна річ, як ріжно собі ріжні люде розуміють сї слова і прикмети.

Що до аналізи писань Котляревського, зробленої д. Стешенком, то я не буду на нїй ширше спиняти ся, обмежу ся лише кількома замітками.

Ш. автор особливу увагу звернув на вплив соціольоґічно-економічних мотивів на "ідеольоґію", як він висловляєть ся, поета. Такі мотиви, розумієть ся, мають повне право на місце при аналїзї кождої творчости, але — може не без впливу модних тепер теорий, д. С. надає їм виїмкове й виключне значіннє при аналїзї творів Котляревського та поетичної творчости взагалї. Такі максіми як: "всякая поезия возникает на почве классовых противоречий" (с. 92), "понятие его личности т. е. классовой его психики" (с. 93), "творчество Котляревского является идеологией казацкого землевладения" (с. 108) — думаю, зі становища навіть економічного матеріалїзму — не можуть бути оправданими, а тим

Грушевский М. С.. Рецензия на статьи Ивана Стешенко — 55

більше зі становища більше об'єктивного. Коли Котляревський з особливим замилованнєм малює українське козацтво, козачу верству, то се трудно пояснити клясовою психікою сього діяконського сина й канцеляристового внука, екс-канцеляриста й офіцера росийської армії, з козацькою верствою нічим специально не звязаного, — анї специяльним замилованнєм його до "свободного мелкого землевладельчества" (с. 101), а тим, що козацтво в минувшині й козацька верства в сучаснім — меньше приголомшена нїж кріпаки, була тоді найвиразнїйшим, найпишнїйшим проявом української національности й народности. Тим поясняєть ся "козакофильство" Шевченка, і у Котляревського воно було проявом його націоналїзма й демократизма. Що він при тім не сягав глубше — до хат кріпацьких, то вже иньша справа, яку за довго було б тут обговорювати. Завважу тільки, що не можна розріжняти, як то робить д. Стешенко, перший період творчости Котляревського, де він оглядав ся також і на кріпацькі маси, і пізнїйший — де він замикаєть ся в виключні рами козакофильства, — бракує на се підстави.

Перецїнює автор також і формальний вплив української літературної традициї на творчість Котляревського, припускаючи, що епічну форму для Енеїди він вибрав під впливом українського народнього епоса, тонічну будову вірша тому, що елементи її були в українській поезиї і т. и. Та й сам д. Стешенко признає заразом Енеїду Котляревського імітациєю пародії Осїпова, з її готовою конструкциєю і формою рітма!

Але досить про се. З вище поданого, я думаю, ясно вже, чому я признаю працю д. Стешенка лише першою пробою критичної біоґрафії Котляревського. Яко така, вона робить крок наперед в пізнанню особи первоначальника нашої нової літератури, і за се належить ся повне признаннє автору. Вложивши в неї так богато роботи, д. Стешенко більше нїж хто иньший був би покликаним до того, аби вести далї в сїм напрямі свою роботу і дати нам нарешті справдешню повну й наукову біоґрафію Котляревського — задача, для якої варто потрудити ся.

М. Грушевський.