История Полтавы

Иван Котляревский

• 

Подробности

Просмотров: 1120

Деркач Борис Андреевич. Иван Котляревский.

Подається за виданням: Б. А. Деркач. Іван Котляревський. // Котляревський І. П. Енеїда. Поема. Наталка Полтавка. П'єса. Москаль-чарівник. П'єса. / Передмова та примітки Б. Деркача; іл. худож. Г. Якубовича. — К., Дніпро, 1987. — 366 с. (Бібліотека української класики "Дніпро"). Стор. 5-26.

Джерело: Електронна бібліотека "Чтиво".

Переведення в html-формат: Борис Тристанов.

Деркач Б. А. Іван Котляревський — 5

ІВАН КОТЛЯРЕВСЬКИЙ

Велич і значення письменника вимірюються тим, наскільки глибоко коріння його творчості сягає народного життя і наскільки широко він відбиває передові ідеали свого часу. Ці вимоги народності і прогресивності мистецтва органічно втілені в художніх творах І. П. Котляревського, якому судилося започаткувати нову добу в українському письменстві.

Сформувавшись під впливом прогресивної суспільної думки, передових традицій національної літератури, сучасного російського і світового письменства, І. Котляревський виступив на літературній ниві як письменник-просвітитель і переконливо показав невичерпні можливості художнього слова, наголосивши при цьому на необхідності правдивого зображення дійсності.

У складних тогочасних суспільно-історичних умовах, у часи гострої кризи феодального суспільства І. Котляревський написав свою славнозвісну «Енеїду» і одну з перлин української драматургії «Наталку Полтавку», пройняті ідеями гуманізму, виразними демократичними тенденціями, непохитною вірою в перемогу добра над злом.

У чудовому ранньому сонеті «Котляревський» (1837) І. Франко образно порівняв першого класика нової української літератури з «орлом могучим», який піднявся із засніженої вершини і «крилом відбив» снігову брилу, що, покотившись по «склоні кам'яному», викликала могутню лавину і залунала «дужче грому»:

Так Котляревський у щасливий час
Вкраїнським словом розпочав співати,
І спів той виглядав на жарт не раз.
Та був у нім завдаток сил багатий,
І огник, ним засвічений, не згас,
А розгорівсь, щоб всіх нас огрівати ¹.

¹ Франко І. Зібр. творів: У 50 т. — К., 1984. — Т. I. — С. 143.

Деркач Б. А. Іван Котляревський — 6

Іван Петрович Котляревський народився 9 вересня 1769 року в родині канцеляриста міського магістрату в Полтаві. Здобувши початкову освіту у місцевого дяка, у 1780 році він вступає до семінарії — єдиного навчального закладу в Полтаві, де наполегливо вивчає стародавні мови, німецьку і французьку, поетику, риторику, а також словесність, античну літературу, зокрема творчість Вергілія, Горація, Овідія, класичне і російське письменство, що безперечно впливало на формування естетичних смаків майбутнього письменника. Ще в юнацькі роки, захопившись віршуванням, до будь-якого слова він умів майстерно добирати дотепні і вдалі рими, за що його семінаристи прозвали «рифмачем».

Не закінчивши семінарії, І. Котляревський у 1789 році вступає на службу до Новоросійської канцелярії у Полтаві, а з 1793 року вчителює у поміщицьких родинах на Полтавщині. Саме тут, перебуваючи в гущі життя народних мас, майбутній письменник бачить жорстокість поміщиків і тяжку підневільну працю селян. І. Котляревський, переодягнений у селянське вбрання, не раз відвідував зібрання народні і сам брав участь у них, пильно прислухався до розмов, записував пісні та легенди, вивчав мову, характер, обряди, вірування, перекази. В роки вчителювання у поміщицьких маєтках І. Котляревський починає працювати і над своєю бурлескно-травестійною поемою «Енеїда».

З 1796 року І. Котляревський протягом дванадцяти років перебував на військовій службі. У цей час він завершує перші три частини «Енеїди», очевидно, пише і четверту, а також створює відому «Пісню на Новий 1805 год... князю Олексію Борисовичу Куракіну». «Енеїда» (перші три частини) набуває великої популярності. Вона поширюється в численних рукописних списках на Україні і за її межами. В 1798 році вона видається у Петербурзі на кошти конотопського по-

Деркач Б. А. Іван Котляревський — 7

міщика М. Парпури, а в 1808 р. книговидавець І. Глазунов повторив усе видання. Обидва видання з'явилися без відома автора.

У 1806-1807 роках Котляревський бере участь у російсько-турецькій війні, особливо відзначившись у битвах під Бендерами та Ізмаїлом, за що був удостоєний бойових нагород.

На початку 1908 року поет виходить у відставку і їде до Петербурга, надіючись влаштуватись там на цивільну службу. Під час перебування в столиці він підготував до друку й видав 1809 р. свою поему в чотирьох частинах. 1810 року Котляревський повертається до рідної Полтави і працює наглядачем Будинку виховання дітей бідних дворян, у навчальному процесі якого основна увага приділялася викладанню загальноосвітніх предметів, вихованню учнів у дусі ідей гуманізму і справедливості. Високо оцінив педагогічну діяльність письменника декабрист М. М. Новиков та ін.

Коли почалася Вітчизняна війна 1812 року, І. Котляревський, охоплений загальним патріотичним піднесенням, бере діяльну участь у формуванні 5-го козацького полку в Хорольському повіті.

Повернувшись знову до педагогічної роботи, він продовжує працювати над «Енеїдою», багато сил і енергії віддає пожвавленню культурного життя Полтави, захоплюється ідеєю створення місцевого театру. У 1819 році на сцені полтавського театру вперше були поставлені п'єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», у яких з успіхом виступив молодий талановитий актор М. Щепкін, у викупі якого з кріпацтва брав найактивнішу участь Котляревський.

Перебуваючи на посаді директора полтавського театру у 1818-1821 роках, І. Котляревський, по суті, узяв на себе всі турботи, пов'язані з підготовкою репертуару, підвищенням його ідейно-художнього рівня. Не лишалися поза його увагою і побутові обставини артистів тощо.

Деркач Б. А. Іван Котляревський — 8

У 1818 році І. Котляревський вступає до полтавської масонської ложі «Любов до істини» і в цьому ж році обирається членом харківського «Товариства аматорів красного письменства», а в 1821 році (за рекомендацією М. Гнєдича) — почесним членом петербурзького «Вільного товариства аматорів російської словесності» — осередку декабристського літературного руху. На засіданнях цього товариства читалися і жваво обговорювалися надіслані І. Котляревським уривки з п'ятої частини «Енеїди», опубліковані у 1822-1823 роках на сторінках друкованого органу товариства «Соревнователь просвещения и благотворения». У примітці до другого уривка з «Енеїди» сповіщалося про те, що І. Котляревський повністю закінчив свою поему і має намір видати її окремим виданням. Отже перелицьована «Енеїда» врешті була завершена і тільки чекала свого видавця.

У 1827 році І. Котляревський стає ще й попечителем Полтавського благодійно-лікувального закладу і на цій посаді виявляє гуманне ставлення до простих людей, всіляко допомагає скривдженим і хворим.

У 1835 році І. Котляревський через хворобу залишає службу, але продовжує цікавитися громадським і літературним життям, підтримує творчі контакти з відомими діячами культури М. Гнєдичем, О. Сомовим, Д. Бантишем-Каменським, приймає у себе О. Ізмайлова, В. Пассека.

В останні роки життя І. Котляревський, не маючи необхідних коштів, передає для публікації свої п'єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» І. І. Срезневському, а поему «Енеїда» — харківському видавцеві О. Волохінову.

Помер І. П. Котляревський 10 листопада 1838 року в Полтаві, де його і поховано на міському кладовищі під вітами розлогої тополі, як він і заповідав.

Літературна спадщина І. Котляревського порівняно невелика за обсягом, але за значенням у духовному

Деркач Б. А. Іван Котляревський — 9

житті українського народу вона (особливо поема «Енеїда» і п'єса «Наталка Полтавка») стала справді епохальним явищем. Твори І. Котляревського знаменували початки нового творчого методу в національній літературі — реалізму.

Вже перші три частини «Енеїди» І. Котляревського (1798) відразу ж набули широкої популярності не тільки на Україні, а й у Росії. «Корінні росіяни, — зазначалося в «Отечественных записках» (1839), — що читали «Енеїду» Котляревського, хоч і наполовину розуміли її, все ж милувалися і чудовою мовою, і дотепністю автора, між тим як переробка «Енеїди» на великоруську мову Осипова, цілком їм доступна, наганяла глибокий сон. Така сила таланту!»

Повністю (у шести частинах) поема І. Котляревського побачила світ у 1842 році під назвою «Виргилиева Энеида, на малороссийский язык переложенная И. Котляревским». Уже в самій назві автор звертає увагу читача на першоджерело своєї поеми — знамениту античну епопею Вергілія «Енеїда», яка була написана із суто політичною метою: в ній уславлювався абсолютизм і доводилося «божественне походження» римських імператорів. «Енеїда» Вергілія користувалася великим успіхом; вона була перекладена іншими мовами, служила взірцем для наслідування: поема «Лузіади» Камоенса уславлювала колоніальну політику Португалії (1572), поема «Генріада» Вольтера (1723) оспівувала родоначальника Бурбонів Генріха IV, поема «Россияда» Хераскова (1779) була присвячена взяттю Іваном IV Казані — останньому етапу боротьби росіян з татарськими завойовниками.

У XVII-XVIII ст. широкої популярності набуває бурлеск. Спочатку в Західній Європі, а потім і в Росії з'являється бурлескний жанр, пов'язаний з пародіюванням високої, урочистої тематики. Особливо зручною для бурлескно-травестійного пародіювання виявилася Вергілієва «Енеїда». З'явився цілий ряд «Перелицьова-

Деркач Б. А. Іван Котляревський — 10

них «Енеїд» (Д. Лаллі, А. Блюмауера, М. Осипова), а також російських ірої-комічних поем, насамперед бурлескної поеми В. Майкова «Елисей, или Раздраженный Вакх», у якій відверто пародіювався класичний античний епос.

Бурлескно-травестійні твори були широко представлені у XVIII ст. і на Україні. У пародійних різдвяних і великодніх віршах-травестіях об'єктом висміювання виступають біблійні мотиви тощо. Бурлеск і травестія в розвитку українського історико-літературного процесу в цей час, безперечно, мали позитивне значення. О. Білецький слушно зауважив, що бурлескна (жартівлива) література стала перехідною ланкою від шкільно-церковної схоластики, що не відповідала вже новим духовним потребам українського народу, до світського, пізніше реалістичного письменства на Україні.

Остаточного удару церковній схоластиці завдала «Енеїда» І. Котляревського.

Приступаючи до опрацювання Вергілієвої «Енеїди», І. Котляревський використав тільки сюжетну канву античної епопеї. Певною мірою взірцем для нього була і «Вергилиева Энеида, вывороченная наизнанку» М. Осипова.

Якщо попередники і сучасники І. Котляревського, звертаючись до Вергілія, насамперед вдавалися до пародіювання його класичної епопеї, її образів, драматичних колізій тощо, то український поет свідомо ставав на інший шлях — він прагнув до «перелицювання», травестування римського оригіналу, переосмислення його патетичної тематики в підкреслено зниженій тональності. При цьому І. Котляревський відмовляється від багатьох епізодів, образів, ситуацій першоджерела. І водночас уводить нові життєві картини, наближає його до української дійсності, надає всьому твору народно-національного колориту. «Енеїда» І. Котляревського безсумнівно перевершує всі попередні травестії Вергілієвої епопеї, які «дамо

Деркач Б. А. Іван Котляревський — 11

відійшли до історико-літературного архіву» (О. Білецький).

У поемі І. Котляревського бурлеск набуває нових естетичних функцій — сміх його виходить за суто розважальні межі, він набирає нового призначення, проникаючи у сфери серйозні. Цілком у дусі естетики просвітительського реалізму І. Котляревський реалістичними мазками (зрозуміло, в гумористичних тонах) подає талановите художнє відтворення звичаїв, «народного побуту, народної психології. Об'єктивного критицизму український поет досягає у зображенні представників панівної феодально-поміщицької верхівки, виступаючи, по суті, поборником «мужичої правди», яку бачить у духовно здоровому житті народних мас. У своїй «Енеїді» І. Котляревський зачіпає основний соціальний конфлікт сучасної йому епохи, але, перебуваючи на суто поміркованих просвітительських позиціях, він, як і П. Гулак-Артемовський та інші письменники дошевченківської доби, не сягає далі морального осуду соціального зла і закликає до морально-етичного перевиховання суспільства, його членів в інтересах «общого добра» ¹.

Під впливом нових віянь епохи розвитку капіталістичних відносин, все міцніючих вимог наближення літератури до життя народу, активізації реалістичного типу мислення, органічного засвоєння етичних уявлень «людей старих» І. Котляревський, вивертаючи «наизнанку» класичний античний оригінал, відмовляється від послуг традиційних «жеманних», «од старості сварливих муз»; він кличе нову музу — «веселу, гарну, молодую», і з її допомогою, насамперед слідуючи правді життя, майстерно змальовує широку художню панораму української національної дійсності у властивих їй суперечностях. Зважаючи на жанр поеми, І. Котляревський у зниженій яскраво гумористичній

¹ Яценко М. Т. Іван Котляревський. // Котляревський І. Твори. — К., 1982. — С. 26.

Деркач Б. А. Іван Котляревський — 12

тональності, у дусі народної сміхової культури подає життя і побут різних суспільних верств України кінця XVIII — початку XIX ст.

«Енеїда» — твір просвітительського реалізму, пройнятий справжнім гуманізмом. Всі свої симпатії в ній І. Котляревський віддає людині праці, покріпаченій, визискуваній, «бідній, нищій...». З гордістю говорить автор про героїчне минуле народу. Тут і згадки про жорстоку боротьбу з татарською ордою, і про Сагайдачного, про битву «під Бендер'ю» і про знамениту Полтавську баталію 1709 року, в якій брали участь об'єднані російські і українські полки, і про народного героя Максима Залізняка. Оспівуючи патріотизм народу, возвеличуючи героїчні національні традиції, І. Котляревський не раз закликає співвітчизників до виконання високого громадського обов'язку — до захисту рідної вітчизни:

Любов к отчизні де героїть,
Там сила вража не устоїть,
Там грудь сильніша від гармат...

Перенісши події з античного світу на український грунт (у поемі фігурують міста і села Полтавщини, земляки автора — Мусій Вернигора, Тигренко; у пеклі Еней зустрічає «своїх» — «Педька, Терешка, Шеліфона, Панька, Охріма і Харка...»; виступають вони і під античними псевдонімами, переодягнувши троянців і латинян в одяг українського козацтва XVIII ст., І. Котляревський з неповторним добродушним лукавим гумором і теплотою розповідає про військові мандри Енея і троянського війська, про загартовані у боях з ворогом славні «полки козацькі».

Еней і його «ватага» — з одного боку, це відчайдушні гультяї, «розбишаки», «харцизяки», які, не знаючи втоми, і б'ються, і п'ють, і «женихаються», а з другого — вони наділені поетом кращими рисами козацької вдачі, показані такими, якими подавало їх народне світобачення, фольклорні легенди, пісні, перекази.

Деркач Б. А. Іван Котляревський — 13

Це — справжні воїни, сміливі й відважні, люди високої доблесті й бойової мужності. Поет уславлює їх бойове побратимство, героїку, самовідданість; він утверджує велич українського народу, його волелюбні устремління і життєлюбство. І. Котляревський зумів подати узагальнений образ українського народу з його високими моральними якостями, з його волелюбністю і любов'ю до своєї батьківщини, з його життєрадісністю і оптимізмом. Цей образ і є головним героєм його невмирущої «Енеїди».

«Енеїда» І. Котляревського — це суцільна симфонія сміху, естетична природа якого органічно пов'язана з попередньою бурлескно-травестійною традицією української літератури, з народною сміховою культурою (казкою, небилицею, анекдотом тощо), з громадянським критицизмом прогресивної російської просвітительської літератури другої половини XVIII — початку XIX ст., зокрема з сатиричними творами М. Фонвізіна [Д. Фонвізіна], М. І. Новикова, І. Крилова. Сміх автора «Енеїди» відсвічується різними гранями, залежно від різних об'єктів зображення. Змальовуючи Енея і троянців, цих розбишак і «голодранців», у найкомічніших ситуаціях, автор показує їх у бурлескних тонах, щедро вдається до гіперболічно-гротескних прийомів, доброзичливої і добродушної іронії.

Багато уваги приділяє І. Котляревський зображенню негативних типів верхівки тогочасного суспільства. Перед читачем проходить ціла галерея величних богів і богинь (Зевс, Юнона, Венера, Нептун, Еол та ін.), під маскою яких поет розкриває внутрішнє єство феодально-поміщицької верхівки з усіма її мерзенно-відразливими рисами — інтриганством, хабарництвом, самодурством, продажністю, зневажливим ставленням до трудящої людини (приміром, «суча дочка» Юнона просить бога вітрів Еола наробити лиха Енеєві і за це обіцяє йому хабара — «дівку чорнобриву», «смачную, гарну, уродливу»). Взагалі хабарництво, як і інші пороки, для вершителів людської долі — богів і земних

Деркач Б. А. Іван Котляревський — 14

можновладців — цілком природне явище. На бажання Енея одвести його в пекло до батька, Сівілла відверто заявляє:

Коли сю маєш ти охоту
У батька в пеклі побувать,
Мені дай зараз за роботу...

З неприхованим гнівом зображує І. Котляревський життя й побут і земних «владик» — представників поміщицько-кріпосницьких верств, самодержавно-бюрократичного апарату — це й «старий скупиндя» Латин, що «дрижав, як Каїн, за алтин», і гульвіса Турн, що «по воєнному звичаю» п'є чай з сивухою і «топить печаль в питейном домі», і панич Авентій, «добродій песиків і сучок...». Паразитизм, лицемірство, зажерливість, крутійство, здирство в однаковій мірі характерні і типові як для небесних, так і для земних героїв твору.

У показі пекла найяскравіше виявились антикріпосницькі тенденції автора. Тут ми бачимо і панів-кріпосників, які «людям льготи не давали і ставили їх за скотів», і зажерливих «ченців, попів, і крутопопів», які за гривнями ганялись. До пекла потрапили також і «купчики проворні», що їздили по ярмарках і «на аршинець на підборний поганий продавали крам». Соціально-викривальні оцінки даються й іншим мешканцям пекла: «десятським, соцьким», «проклятим писарям», «суддям і стряпчим безтолковим».

Звертаючись до народної творчості, фольклорних поетичних прийомів, епітетів, порівнянь, до засобів створення комічного ефекту (іронія, гротеск, гіпербола тощо), І. Котляревський значно підсилював зневажливий, «низький» стиль бурлеску при зображенні небесних і земних «державців»: якщо у Вергілієвій «Енеїді» бог Нептун поважно мчався в колісниці, то у І. Котляревського він, «миттю осідлавши рака, схвативсь на його, як бурлака, і вирнув з моря, як карась»; «Борей недуж лежить з похмілля...»; «Зевес тоді кружав сивуху і оселедцем заїдав...» та ін.

Деркач Б. А. Іван Котляревський — 15

Однією з характерних ознак новаторства І. Котляревського в «Енеїді» є її тісний органічний зв'язок з фольклором, 8 українським народним гумором.

Поема вражає своєю витонченістю у зображенні побуту і звичаїв різних суспільних верств української дійсності, у чому виявилися характерні особливості її народності. Картини традиційних народних гулянь, свята, ігри й танці, звичаї і повір'я, одяг, прикмети, ворожіння, сцени вечорниць у пеклі, народні страви тощо виписані з цілковитою достовірністю і наочністю. Наведемо лише кілька прикладів. Еней після бенкетування у Дідони постає в одязі її чоловіка-небіжчика: на ньому «штани і пара чобіток, сорочка і каптан з китайки, і шапка, пояс з каламайки, і чорний шовковий платок»; Дідона причепурилась по-святковому: «Взяла кораблик бархатовий, спідницю і корсет шовковий і начепила ланцюжок; червоні чоботи обула, та і запаски не забула, а в руки з вибійки платок». Венера, направляючись до «Зевса на ралець», одягла «очіпок грезетовий і кунтуш з усами люстровий». У сцені бенкетування у Дідони знаходимо яскравий опис різних «грищ»: «в хрещика», «в горюдуба», «в хлюста, в пари, в візка» та ін. Тут названі також і народні танці та інструменти: «Бандура горлиці бриньчала, сопілка зуба затинала, а дудка грала по балках; санжарівки на скрипці грали...» У тієї ж Дідони «їли розниї потрави, і все з полив'яних мисок, і самі гарниї приправи з нових кленових тарілок:

Свинячу голову до хріну
І локшину на переміну;
Потім з підлевою індик;
На закуску куліш і кашу,
Лемішку, зубці, путрю, квашу
І з маком медовий шулик».

У поемі відтворено і таке характерне для тих часів явище, як чумакування, широко відображено народні обряди, зокрема поминки (по Анхізові), похорони

Деркач Б. А. Іван Котляревський — 16

(Палланта), ворожіння (попи ворожать Енеєві по нутрощах забитих тварин), забобонне лікування (переляканого Енея «насилу баби одшептали») тощо. Автор широко використовує народні повір'я про жінку-відьму, яка опівночі літала на вінику, розповідає про страждання грішників у пеклі, де вони, у відповідності до народних уявлень, печуться па вогні, киплять у смолі тощо.

В «Енеїді» є чимало і народних легенд, жартів, пісень, казкових образів: скатерть-самобранка, килим-самоліт, чоботи-скороходи, кобиляча голова, баба-яга (Сівілла). Казкова творчість, приказки і прислів'я органічно вплітаються в художню тканину твору, увиразнюють характеристику образів, різних комічних ситуацій, а нерідко і просто пожвавлюють колоритний живопис твору.

Загальна жартівлива тональність «Енеїди» І. Котляревського досягнута також завдяки багатству мовно-стилістичних засобів. Автор майстерно користується таким гумористичним прийомом, як латинсько-український жаргон (макаронічна мова): старший Енеїв посол такую «рацію сказав» Латину: «Енеус ностер магнус панус і славний троянорум князь шмагляв по морю, як циганус...» і т. п.

Комізм твору посилюється і таким засобом, як бурсацька «тарабарщина» (чудернацька «вивернута» мова шляхом неприродного поєднання різних складових частин окремих слів («Борщів як три не поденькуєш, на моторошній засердчить»), майстерним нагромадженням слів однорідної семантичної структури.

Вергілієва епопея відповідно до її урочистого стилю, патетики була написана гекзаметром; І. Котляревський же, «перелицьовуючи» римський оригінал, пише свою «Енеїду» чотиристопним ямбом. Звідси загальний дзвінкий, грайливий, бадьорий тон повіствування його поеми. Цікаво, що саме І. Котляревський першим в новій українській поезії здійснив остаточний перехід до силабо-тонічної системи віршування.

Деркач Б. А. Іван Котляревський — 17

«Енеїда» І. Котляревського засвідчувала також величезні можливості творення українського письменства рідною мовою. Її автор заклав міцні підвалини літературної мови на народній основі, на які спирався і великий Шевченко, розвиваючи і утверджуючи українську мову як літературну національну мову, і першим підніс її до рівня найрозвиненіших мов світу. Але «Енеїда» була і залишалась якісно новим естетичним явищем українського історико-літературного процесу кінця XVIII і перших десятиліть XIX ст. і стала, за визначенням О. Білецького, не лише епілогом стародавньої української літератури, а й блискучим прологом нового демократичного письменства XIX ст. Вона здобула широке визнання прогресивного крила української і російської громадськості — її високо цінували декабристи, О. Герцен, В. Бєлінський, М. Гоголь, Т. Шевченко, М. Коцюбинський, П. Грабовський, І. Франко, М. Горький...

Виникнувши на грунті реальної української дійсності і життєдайних фольклорних джерел, творчо успадкувавши художні досягнення російської і світової культури, «Енеїда» високо піднесла національну самосвідомість народних мас, їх гуманізм і патріотизм, їх одвічні прагнення до справедливості і добра на землі.

Інтерес до театру зародився у І. Котляревського рано; він любив бувати на виставах мандрівних театральних труп, брав участь у аматорських виставах на сценах приватних театрів, де виконував окремі ролі в комедіях Я. Княжніна та ін. Періодично він організовував постановки п'єс і силами вихованців Будинку виховання дітей бідних дворян. Досить показовим для І. Котляревського-просвітителя було здійснення ним у цьому Будинку в 1816 році постановки п'єси «Тріумф» І. Крилова. Ця сатирична комедія, через онімечення самодержавства епохи Павла І і в'їдливий осуд за-

Деркач Б. А. Іван Котляревський — 18

силля в Росії тупоголового реакційного пруссацтва, була категорично заборонена цензурою. Комедію-памфлет «Тріумф» І. Котляревський переписав для себе у Петербурзі і привіз до Полтави. П'єса йшла на сценах деяких аматорських театрів на Україні, зокрема з ініціативи В. Капніста в маєтку Д. Трощинського в селі Кибинцях на Полтавщині.

На початку XIX ст. на Україні починають з'являтися постійнодіючі театри (в Росії вони були відомі вже в другій половині XVIII ст.) — у Києві, Харкові, Одесі та інших великих містах. У 1818 році такий театр організовується і в Полтаві, репертуар його був досить різноманітний і загалом прогресивний. Крім перекладних творів західноєвропейських письменників, до нього входили і популярні на ті часи драматичні твори російських авторів. Завдяки турботам І. Котляревського та М. Щепкіна провідне місце в репертуарі театру посіли комедії «Недоросль» Д. Фонвізіна, «Ябеда» В. Капніста, «Урок дочкам» І. Крилова та ін.

Виявляючи глибокий інтерес до російської і світової драматургії і театру, Котляревський і Щепкін добре усвідомлювали, що настав час створення українського національного театру і драматургії. Першою її ластівкою стала «Наталка Полтавка» І. Котляревського, показана на сцені в 1819 році, тоді ж був написаний і «Москаль-чарівник». Поява цих п'єс мала велике новаторське художньо-естетичне і загальнокультурне значення, вона знаменувала народження нової української національної драматургії. Створюючи їх, І. Котляревський ішов насамперед від реальної дійсності, від народного життя; водночас він продовжував літературну демократичну традицію старого національного театру (інтермедій і вертепу), а також використовував досвід кращих російських драматургів.

Свої п'єси І. Котляревський назвав «малороссийскими операми». Справді, на них відчутний вплив російських так званих комічних опер, які протистояли драматургії класицизму. Головними персонажами цих

Деркач Б. А. Іван Котляревський — 19

опер були, як правило, представники «нижчих» прошарків суспільства, найчастіше селяни.

При написанні «Наталки Полтавки» І. Котляревський орієнтувався на ті російські комічні опери й комедії, у яких з демократичних просвітительських позицій зображувалося життя людини праці, її високі душевні якості і навіть дух бунтарства. Прогресивна російська драматургія того часу, зокрема її комічна опера в її кращих зразках, позитивно вплинула на формування І. Котляревського-драматурга, його ідейно-естетичних поглядів.

Спорідненість «Наталки Полтавки» з кращими російськими комічними операми виявилася як в ідейно-тематичних аспектах, так і в загальносюжетних ситуаціях, окремих прийомах творення образів-персонажів, у широкому використанні фольклорної стихії і, врешті, в традиційній сюжетній розв'язці — щасливому фіналі. «Наталка Полтавка» стала цілком оригінальним самобутнім твором, «праматір'ю українського театру», п'єсою, сила і чаруюча краса якої «в простоті, в правді і найголовніше — в любові автора до свого народу, любові, котра з серця Івана Петровича Котляревського перейшла на його утвір» ¹.

Очевидно, поштовхом до написання «Наталки Полтавки» була постановка на сцені полтавського театру в 1818 році популярної опери-водевіля «Казак-стихотворец» відомого російського драматурга О. Шаховського. Звертаючись до історичних подій, до «малоросійського життя», української пісенної творчості, мови, О. Шаховськой, по суті, спотворював, перекручував їх. Ось чому прогресивна критика, як російська, так і українська, загалом негативно поставилась до «Казака-стихотворца».

«Наталка Полтавка» була написана до певної міри як протиставлення «Казаку-стихотворцу», з полемічною метою: вказати на її псевдонародний характер.

¹ Карпенко-Карий І. (Тобілевич І.). Твори: У 3 т. — К., 1961. — Т. 3. — С. 179.

Деркач Б. А. Іван Котляревський — 20

Виступаючи проти фальшивої тенденційності в зображенні життя, побуту українського села, національних звичаїв народу, проти трактування української мови як «мужичої», І. Котляревський устами своїх героїв засуджує ідейно-творчі засади автора «Казака-стихотворца», який «взявся по-нашому і про нас писати, не бачивши зроду ні краю і не знавши обичаїв і повір'я нашого».

Іван Франко, маючи на увазі кращі твори нового українського письменства, починаючи з І. Котляревського, відзначав, що це письменство «стає чимраз ближче до реального життя, чимраз відповідніше до його потреб. І мовою, і способом вислову воно наближається чимраз більше до живого народу, обхоплює всі його верстви, входить чимраз глибше в душу народну, двигає думку, піднімає ідеали, збільшує засоби духовної сили для боротьби за ті ідеали» ¹. Тенденція наближення літератури до народного життя, її дійова просвітительська активність є органічно властивою особливістю суспільно-естетичних поглядів І. Котляревського і досить виразно й прозоро пронизує всю ідейно-художню змістовність його «Наталки Полтавки».

Порівняно з «Енеїдою» «Наталка Полтавка» була дальшим важливим кроком І. Котляревського по шляху реалізму й народності. Звільнившись від традицій бурлескного жанру і взявши «живцем фігури з місцевого народного життя» (І. Франко), письменник глибоко й об'єктивно розкриває характери, турботи і сподівання своїх героїв на фоні тогочасних суспільних обставин.

В основу п'єси «Наталка Полтавка» покладено типовий побутовий конфлікт, але розгортається він на цілком соціальному грунті.

З надзвичайною щирістю і теплотою змальовує І. Котляревський представників «нижчого» стану. В центрі уваги драматурга — образ Наталки, простої сільської дівчини. Вона працьовита, розумна, скромна,

¹ Франко І. Твори: У 50 т. — Т. 38 — С. 7.

Деркач Б. А. Іван Котляревський — 21

самовіддано любить матір, поважає старших. Проте ніжна й соромлива дівчина, коли це потрібно, виявляє мужність і рішучість. Вона здатна захистити свою гідність, наполеглива у боротьбі за своє щастя. Наталка добре усвідомлює соціальну нерівність між бідною селянкою і багатієм возним. «Ви пан,— говорить вона возному, — а я сирота; ви багатий, а я бідна; ви возний, а я простого роду». Наталка розуміє, що шлюб з матеріального розрахунку не принесе їй щастя, багатство не вабить її, і на залицяння возного вона рішуче відповідає, що, одружившись з простою бідною дівкою, він «буде дивитися на неї з презирством і обходитися з неповагою, і у пана така жінка буде гірше наймички... буде кріпачкою». Щоб заспокоїти матір, Наталка врешті йде на самопожертву і дає згоду на шлюб з возним. У цей час повертається її коханий Петро, і Наталка знаходить у собі сили порушити традиційні обрядові канони.

Образ Наталки розкривається у діях, вчинках, у суперечностях, у конфлікті з суспільною мораллю тогочасної дійсності. Вона перемагає, зберігши особисту незалежність, почуття людської гідності, своє право на щастя в середовищі, де мірилом усього є лише матеріальний розрахунок.

Головна героїня п'єси — велике творче відкриття І. Котляревського; письменник, успішно долаючи схематизм, штучність канонів комічної опери при зображенні селянок, створив глибоко життєвий, типовий характер жінки-трудівниці у конкретних тогочасних обставинах.

З щирою авторською симпатією і реалізмом виписаний образ прибитої горем та матеріальними нестатками матері Наталки, яка безмежно любить свою дочку, бажає їй щастя, але цілком безпорадна перед «невблаганною долею».

Коханий Наталки Петро — бідний парубок, наймит-бурлака. Він чесний, щирий, глибоко любить Наталку. Однак Петру не вистачає сміливості й рішучості, нато-

Деркач Б. А. Іван Котляревський — 22

мість — пасивність, слабодухість, християнське смирення. Він не наважується порушити традиції, станові умовності і під натиском обставин схиляється перед «лихою долею», готовий на самопожертву заради «щастя» Наталки. У змалюванні образу Петра І. Котляревський віддав певну данину літературній сентиментальній традиції, відповідно до якої селяни всупереч життєвій правді зображувалися «ідеальними» носіями доброчинності.

Реалістично подано у п'єсі й образ Миколи, людини «без роду, без племені, без талану і без приюту». Він такий же бідняк-сирота, як і Петро. Проте цьому сповненому сил і енергії парубку властиві почуття незалежності, товариськості, оптимізму, волелюбності. Життєрадісний і веселий Микола глибоко співчуває бідним і знедоленим, намагається всіляко допомогти Наталці і Петру, він здатний до протесту проти ненависних йому «п'явок людських», в'їдливо глузує з сільської старшини й чиновництва. Микола виступає і виразником поглядів самого І. Котляревського.

Селянам властиві кращі риси народного характеру, високі моральні якості, волелюбність, патріотизм. Їм І. Котляревський протиставляє дрібних багатіїв возного та виборного. Але при створенні цих типів письменник значною мірою подолав — і в цьому виявилося його новаторство — схематизм, прямолінійність у зображенні традиційних хапуг і здирників. Він перший в українській літературі тонко, з життєвою вірогідністю, у гумористично-сатиричних тонах розкриває в образах Тетерваковського і Макогоненка всю мерзенність власть імущих, які ніби й бажають простій людині добра й благополуччя. Насправді ж кожен з них — це тип хижака, який, прикриваючись зовнішньою доброзичливістю, прагне урвати для себе якомога більше.

Життєве кредо Тетерваковського і Макогоненка виразно сформульоване драматургом у пісні «Всякому городу нрав і права», переробленій ним із сатиричної пісні Г. Сковороди:

Деркач Б. А. Іван Котляревський — 23

Всякий, хто вище, той нижчого гне, —
Дужий безсильного давить і жме,
Бідний багатого певний слуга,
Корчиться, гнеться пред ним, як дуга.

Фольклорні мотиви і пісні, якими насичена п'єса, сприяють глибшому розкриттю ідейного змісту твору, внутрішнього світу його персонажів. Пісні фольклорного походження, як і створені на їх основі самим І. Котляревським («Віють вітри», «Ворскло — річка невеличка», «Ой я дівчина полтавка» та ін.), надають п'єсі щирості, ліричного колориту, вони посилюють народність самого твору, надають йому національної самобутності.

І. І. Срезневський особливо наголошував на народності «Наталки Полтавки», на її неоціненному значенні в історії розвитку нової української драматургії («Украинский сборник», 1838).

«Наталка Полтавка» — перша класична українська п'єса в дусі просвітительського реалізму, з помітно виявленою тенденцією до романтизму, ця «свіжа, незаймана квітка народної поезії» («Отечественные записки», 1839), відкрила нові широкі можливості для ідейно-художнього зростання нової української драматургії, закладала основи національного театрального репертуару, визначала його подальші шляхи і перспективи.

Рисами реалізму й народності позначена також п'єса «Москаль-чарівник». Сам письменник назвав її оперою, але за жанровими ознаками це скоріше водевіль.

Побутовий конфлікт, покладений в основу «Москаля-чарівника», дуже популярний у багатьох народних піснях і анекдотах. Але традиційний сюжет про зрадливу жінку та її недоумкуватого чоловіка знайшов у І. Котляревського нове, оригінальне вирішення.

Весела й дотепна Тетяна та її добродушний і дещо наївний чоловік Михайло — чесні, щедрі душею люди, нездатні до лицемірства.

Деркач Б. А. Іван Котляревський — 24

Хоча Тетяна у відсутність свого чоловіка і дозволяє Финтикові учащати до неї, навіть запрошує до себе «на пряжену ковбасу, печену курку і пляшечку запіканої», але робить вона це з наміром: провчити розбещеного панича-залицяльника.

Здоровий розум, почуття власної гідності Тетяни виявляються також у її стосунках з солдатом, якого автор п'єси наділяє спритністю, винахідливістю, дотепністю. З'явившись у хаті Тетяни, солдат своїм удавано суворим виглядом хоче залякати господиню. Але це не вдається «служивому»; Тетяна розвінчує його дещо зверхнє (хоча і в гумористичному ракурсі) ставлення до «мужиків». «Адже і ти мужиком був, поки тобі лоба не виголили та мундира не натягли на плечі, — звертається вона до солдата. — Якби я не жінкою була, може б, була лучшим солдатом, як ти». Автор устами солдата у засудженні негідних вчинків Финтика, «сорванца», «бумажного шалуна», «крючка», виносить присуд усій канцелярсько-крючкотворській «братії»: «Смотри-ка, чтоб от скуки не завелись крючкотворные шашни. Вить ваше братье — крапивное семя. У вас совесть купоросом подправлена...»

Канцелярист Финтик, здобувши деяку освіту в місті, пишається своєю «письменністю», соромиться свого «мужицького» походження, не може «без стыда и не закрасневшись называть матушкою просто одетую старуху» — рідну матір. Лакейська «цивілізація» невігласа Финтика виявляється і в його зневажливому ставленні до народних пісень, мови.

П'єса «Москаль-чарівник» відзначається майстерною драматургічною побудовою; вона сповнена народного гумору і пісенності. Але ідейно-художній рівень водевіля дещо знижує неприхована моралізаторська тенденція.

Драматичні твори І. Котляревського з великим захопленням сприймали на Україні і в Росії. В утвердженні демократичного гуманістичного пафосу «На-

Деркач Б. А. Іван Котляревський — 25

талки Полтавки» і «Москаля-чарівпика», донесенню їх до глядача визначну роль відіграв М. Щепкін, який життєво правдивим трактуванням ролей Макогоненка і Чупруна не тільки забезпечував небувалий успіх на театральній сцені цим першим творам української національної драматургії, а й допомагав російському глядачеві глибше пізнати Україну, її трудолюбивий народ, його побут, звичаї.

Поетичне слово першого класика української національної літератури назавжди ввійшло в багатющу скарбницю вітчизняної класичної культури. Органічно поєднавши в собі надбання української і світової культури, багатовікові народні традиції, творчість І. Котляревського реалістично відбила ряд істотних рис української суспільно-політичної дійсності кінця XVIII — початку XIX ст., з демократичних просвітительських позицій відобразила життя покріпаченого трудового народу з його одвічними волелюбними сподіваннями і патріотичними почуттями, уславила духовну красу і гуманізм людини праці. Вона знаменувала собою історичний злам у розвитку українського письменства, відкривала його якісно новий етап. Шляхом І. Котляревського пішли кращі представники української літератури, піднісши її до вершин світової класики.

Тарас Шевченко, оцінюючи велич громадянського і літературного подвигу І. Котляревського в історії світового письменства, писав:

Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди;
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть!

І ці натхненні слова великого Кобзаря стали дійсно пророчими. Минають роки, століття, а художні творіння поборника за передові ідеали та прогрес загально-

Деркач Б. А. Іван Котляревський — 26

людської культури залишаються безсмертними і нев'янучими. «Іван Котляревський, — підкреслював Олесь Гончар, — належить до тих довгожителів планети, які разом із витворами свого духу впевнено переступають рубежі сторіч, далеко йдуть за межі їм відміряного часу. Два століття живе на світі безсмертний автор «Енеїди» й «Наталки Полтавки», поет, веселий мудрець, в якому мовби уособився оптимізм народу, його дужий, не підвладний смуткові дух, патріотичне чуття, обдарованість, моральна чистота».

Борис ДЕРКАЧ