Николай Михновский (Очерк общественно-политической биографии)

Віктор Андрієвський. "Микола Міхновський (Нарис суспільно-політичної біографії)"

Публікується за виданням: Віктор Андрієвський. Микола Міхновський (Нарис суспільно-політичної біографії) // Визвольний шлях. Видає "Українська видавнича спілка" — 1974. — № 6 (315). Річник XXVII — С. 588-617.

Опубліковано у форматі .djvu на сайті diasporiana.org.ua.

Вдячний Полтавській обласній універсальній науковій бібліотеці імені І. П. Котляревського за допомогу у пошуку публікації.

Переведення в html-формат і складання покажчика імен — Борис Тристанов. Текст подається без будь-яких виправлень.

588

Віктор АНДРІЄВСЬКИЙ

МИКОЛА МІХНОВСЬКИЙ
(Нарис суспільно-політичної біографії)

Замість передмови

Українська література дуже бідна на життєписи наших визначних людей, особливо ж — політичних діячів.

У свій час, коли до нашого розпорядження були матеріяли книгозбірні НТШ у Львові, автор цих рядків (на весні 1943 р.) дістав завдання написати життєпис Миколи Міхновського для нашої повстанської армії.

Використовуючи ті матеріяли, він склав опис життя і діяльности М. Міхновського. Той матеріял був надрукований на машинці в чотирьох примірниках (понад 100 сторінок машинопису). За моїми відомостями, з того — три примірники десь під час ревізії сконфіскувало Ґештапо, а один примірник таки мав дійти до свого призначення. Оце й усі мені відомі спроби зібрати систематичний матеріял про життя і діяльність Небіжчика.

Тепер нижчепідписаний знову одержав це саме завдання. Але, на жаль, до свого розпорядження не мав ніяких оригінальних матеріялів. Користувався головно спогадами сучасників, а в першу чергу близького співробітника і приятеля Миколи Міхновського — інж. Юрія Колларда та недавно померлого підполковника Вартоломія Євтимовича, а частково і — власними, бо близько знав Миколу Івановича і деякий час із ним співпрацював. Історичні дати я підкріпляв даними з "Історії України" Дмитра Дорошенка, як і деякі факти взяті звідти ж. В примітках показані джерела, якими автор користувався. Якщо ж цей нарис-компіляція вийшов дуже неповним і недосконалим, то автор цілком того свідомий. Причиною є повний брак оригінальних джерел. Хочу, щоб ця моя спроба послужила спонукою для наших фахівців-істориків виконати ліпше мою роботу.

Віктор Андрієвський

14-го травня 1950 р.
Міттенвальд. На чужині.

Микола Міхновський

В житті нашого народу немало історичних трагедій і трагічних постатей. Але певно, що одна з найтрагічніших — це постать Миколи Івановича Міхновського.

Ціле своє життя він працював для свого народу, змагався, творив — просто палав любов'ю до нього і від того народу не мав не то подяки,

589

а й навіть зрозуміння своєї роботи. Навпаки: іронія, насмішки, недовір'я в ліпшому разі, а в гіршому — відверта ненависть і наклепи його політичних ворогів, а не раз і зрада друзів — оце була йому нагорода за його відданість і працю.

Але, що найбільш парадоксальне, — ті ж його ідеологічні вороги згодом самі перебрали його науку, засади його політичної роботи — цілу його самостійницько-державницьку ідеологію, піднесли самі той його прапор, котрий колись обпльовували, доки він маяв над головою свого творця.

Тож давно вже пора тим людям, що близько знали М. Міхновського, представити у правдивому світлі бодай перед нащадками його невдячних сучасників світлу постать і ролю М. Міхновського в історії політичного відродження українського народу.

Микола Міхновський народився в 1873 році (точну дату годі встановити через брак джерел) у селі Туровці, Прилуцького повіту, на Полтавщині, де його батько — Іван — був сільським священиком.

Батько М. Міхновського, нащадок старого козацько-попівського роду, свято хоронив українські національні традиції і не боявся у ті чорні часи російського царського панування над Україною виявляти свою любов до наших народних звичаїв та до нашої мови. Він, напр., свої проповіді виголошував тільки українською мовою, не зважаючи на сувору заборону російської цивільної й духовної адміністрації.

Малого Миколу віддав на науку до Прилуцької гімназії, де він, як підріс — гуртує товаришів у ґімназіяльну українську громаду. За його прикладом незабаром така ж громада повстає в Лубенській гімназії під проводом його найщирішого друга і побратима Володимира Шемета.

Київська Студентська Громада

По закінченні гімназії (дату також годі усталити — десь у 1890-91 pp.) М. Міхновський вступає до Київського Університету Св. Володимира, де студіює право.

Була це доба, коли по цілій російській імперії почали ширитися соціялістичні ідеї, особливо ж серед студентської молоді.

Українська Студентська Громада, якої діяльними членами були обидва побратими — правник Микола Міхновський і природник Володимир Шемет — також відчула подих вітрів із західньої Европи. Особливою популярністю в той час користувалася книга Бельтова-Плеханова: "Моністичне розуміння історії", що мала за основу марксівсько-матеріялістичний світогляд. Той тоді та й пізніше дуже модний світогляд, а також твори і листи Михайла Драгоманова відограли велику ролю і в студентській громаді. Власне під їх впливами у ній стався розкол. Більшість її членів, на чолі з Іваном Стешенком і Ларисою Косач (Леся Українка, небога М. Драгоманова, що була під чарами дядькової науки) — пристали до інтернаціонально-соціялістичного напрямку, але до нього не пристали Міхновський і Шемет. Вони з мен-

590

шістю стали на твердому національному ґрунті й на ніякі компроміси з соціалістами не пішли. Що більше — в той час (1891 р.) на могилі нашого пророка Т. Шевченка збирається мала групка українських патріотів: Микола Байздренко, Михайло Базькевич, Іван Липа та Віталій Боровик, які тут же складають урочисту присягу ціле своє життя бути вірними його заповітам. Так повстає братство "Тарасівців". Головою його був відомий лікар Іван Липа, а до київської громади братчиків належали: Микола Міхновський, Володимир Шемет, Володимир Самійленко, Микола Вороний, Олександер Черняхівський, Мусій Кононенко та інші.

Братство Тарасівців можна вважати другою українською політичною організацією після Кирило-Методіївського Братства, бо Тарасівці стояли на твердій українській національній основі та різко виступали проти старого аполітичного українофільства і приймали європейську культуру за свою, як не цуралися й європейських форм політичної організації. Гаслом братчиків був наказ Т. Шевченка: "І чужому научайтесь, свого не цурайтесь ..."

Братство Тарасівців через неконспірацію деяких його членів було незабаром (1893 р.) зліквідоване царською жандармерією. Але більшість братчиків залишилася вірною своїй присязі аж до кінця свого життя. Серед них, на першому місці, все були побратими — Микола Міхновський і Володимир Шемет.

Зрозуміло, що ідеї братчиків ширилися серед тодішньої громадськости, а головно серед молоді. Сам М. Міхновський в Київській студентській громаді твердо боронив національні засади проти І. Стешенка і Лесі Українки, що оголосили себе "соціял-демократами". Тут цікаво підкреслити, що власне Леся Українка цілою своєю психікою і дальшою літературною творчістю була найбільше споріднена з М. Міхновським. Але сила моди велика: в той час у західній Европі (головно Німеччині), а за нею і в Росії пішла мода на соціял-демократів. Тож і Леся Українка, молода дівчина, але з яскравою жіночою психікою не могла виступити проти тієї моди, особливо ж під впливом свого дядька М. Драгоманова і молодого ентузіяста нової віри — дуже талановитого Івана Матвієвича Стешенка.

Та не таким був Міхновський. Він не знав компромісів і навіть по закінченні університету не залишав без своїх порад студентської громади. Його впливи були такі сильні, що доки він був у Києві адвокатським конціпієнтом, до злуки обох частин "громади" не дійшло. Це сталося кілька літ пізніше, коли Міхновський вже виїхав з Києва, заходами тодішнього голови громади, студента прав Андрія Миколаєвича Лівицького.

В січні 1899 року М. І. Міхновський прибув до Харкова, де відкрив свою власну адвокатську канцелярію 1.

1) Цю дату подаю за статтею Ю. К.: "Микола Міхновський" (Харківський період), що надрукована в "Орлику", місячнику культури і суспільного життя в Берхтесґадені, ч. 8, серпень 1947. Звідти беру й інші інформації про діяльність М. Міхновського в той час у Харкові.

591

В Харкові він уже застав зорганізовану "Українську Громаду", яку заснували ще в 1897 р. студенти Дмитро Антонович (колишній член Київської Студентської Громади і прихильник у ній течії М. Міхновського; перейшов з Київського до Харківського університету), Євлампій Тищенко, Юрій Коллард, Олександер Коваленко та Іван Кухта 2.

Ю. К., член тієї Громади, так характеризує Міхновського:

"Наша "Громада" підтримувала з Миколою Івановичем Міхновським найтісніші зв'язки. В той час М. І. Міхновський здобув уже між українським громадянством ім'я людини безкомпромісової в українському національному питанні і, хоч був не на багато років старший від нас, мав на молодь величезний вплив. На всіх наших святах він був завжди нашим дорогим гостем, а "громадяни" часто звертались до нього за різними порадами громадського та приватного характеру. Крок за кроком прищеплював він нам дух революційности в національному питанні, й під його впливом харківська "Студентська Громада" в особі своїх найбільш активних членів приходить до переконання, що треба заснувати революційну партію з гаслами українських революційних домагань ... Критикуючи тогочасні українофільські чи соціялістичні експерименти з боку українців, чи ганьблячи зрадницькі діла всяких перевертнів-яничарів, він укладав систематично й поволі в наші душі розуміння: "Куди йти!"

Революційна Українська Партія

В той час за діяльної співучасті М. Міхновського було засновано й Революційну Українську Партію (РУП) у Харкові.

Ось як розповідає про її заснування один із її основоположників, той же Ю. К. 3.

"... 29-го січня (ст. ст.) 1900 року на сходинах ініціятивної групи чотирьох, а далі на зборах основоположників, членів "Української Студентської Громади", і була заснована "Революційна Українська Партія". Ці збори, які треба вважати організаційними, відбулися 5-го лютого 1900 року. Основоположниками і організаторами РУП треба вважати таких осіб: Дмитра Антоновича, Михайла Русова, Боніфатія Камінського, Левка Мацієвича, Юрія Колларда, Олександра Коваленка і Дмитра Познанського ... Так партія РУП була заснована студентською молоддю, але душу в неї вдихнув Микола І. Міхновський".

"Самостійна Україна"

Невдовзі після цього, а саме на Шевченківських роковинах у Полтаві 19-го лютого 1900 року, що їх організувала Полтавська Українська Громада, Микола Іванович Міхновський виголосив свою промову, в якій підкреслив "необхідність революційної акції та збройної боротьби за права українського народу" ... (підкреслення оригіналу).

2) Там же, стор. 1.

3) Там же, стор. 2.

592

Другу промову, вже з цілком ясним окресленням мети тієї збройної боротьби, виголосив Микола Міхновський 26 лютого 1900 р. в Харкові на Шевченківському святі, що його влаштувала наша Студентська Громада. На тому святі були присутні, як гості, представники різних національностей, як поляки, грузини та інші, так і представники російських партій. Від російських соціялістів-революціонерів був відомий ес-ер Лавров.

Мавши на увазі присутність чужих гостей, Микола Іванович виголосив свою промову уже тоді, як більшість з них розійшлася, а залишилися майже виключно свої люди. Микола Іванович, уже одягнений, з шапкою в руках, звернувся до присутніх і заявив, що хоче тепер сказати дещо в справі заснування Української Революційної Партії, про її завдання і програму. Тут він короткими словами окреслив ті засади, які потім увійшли в брошуру "Самостійна Україна", що він її написав на замовлення РУП. (Ця книжечка згодом була надрукована в Галичині й переправлена на Україну)... Видано її було від імени РУП заходами В. Старосольського і Є. Косевича в кількості 1,000 примірників 1900 року, а в 1917 р. її перевидав "Союз Визволення України" у Венцлярі і, нарешті, третім накладом вона вийшла в 1948 році з передмовою Юрія Колларда (Видавництво "Український Патріот". На чужині, — точнішого місця друку не подано). З цього останнього видання я й беру дальші цитати.

Книжечка М. І. Міхновського створила епоху в нашому політичному житті. Не тільки тому, що вона оголошувала засаду української державносте, а й через той підхід, яким те домагання підпиралося.

Ще перед Міхновським домагання української державної самостійносте було висунене, напр., Юліяном Бачинським у його "Ukraina Irredenta". Але його обґрунтування дуже цікаве, своєрідне і цілком у дусі марксівського соціялізму. Він виходив з таких міркувань: Для того, щоб український пролетаріят міг увійти як революційний чинник до інтернаціонально-соціялістичного руху, треба, щоб він позбувся свого націоналізму, а для того знову треба створити власну державу, яка уможливить розвиток власної української буржуазії і тоді тільки український пролетаріят, розчарувавшись у власній буржуазній державі, стане справді інтернаціональним.

Цілком інакші підстави висуває М. І. Міхновський:

"... Коли справедливо, що кожна нація з огляду на міжнародні відносини хоче виливатись у форму незалежної самостійної держави; коли справедливо, що тільки держава одноплемінного національного змісту може дати своїм членам нічим не обмежену змогу всестороннього розвитку духового і осягнення найліпшого матеріяльного гаразду; коли справедливо, що пишний розквіт індивідуальности можливий тільки в державі, для якої плекання індивідуальности є метою, — тоді стане зовсім зрозумілим, що державна самостійність головна умова існуван-

593

ня нації, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин .. ." 4.

Міхновський у своїх домаганнях української державности стоїть на історично-правних засадах, що їх сучасні його земляки — призабули, а соціялісти взагалі не надавали їм значення, не вважаючи державу за конче потрібну чи конечну форму для людського співжиття, висуваючи натомість "Вільну Спілку" усякого роду організацій робітничих, професійних, "клясових" тощо.

Отже М. Міхновський сучасне йому становище України в історичній перспективі вважає лиш "антрактом" в українській історії від акту Богдана Хмельницького в 1654 році:

"Антракт власне починається з 1654 року, коли Українська Республіка злучилась з московською монархією політичною унією..." 5.

І далі, цілком резонно, як належить правникові та й кожному громадянинові, що звик шанувати прийняті умови і взяті на себе зобов'язання, він, свідомий гідности громадянина українського, ставить прямий запит:

"Яким правом російське царське правительство поводиться з нами на нашій власній території наче з своїми рабами?" 6. І пригадує, що такий стан не опертий на жодні правні основи:

"І нарешті найголовніше, чи має право царське правительство взагалі видавати для нас закони, універсали та адміністраційні засади? Чи становище царського правительства відносно нас є становище права чи насилля? Відомо гаразд, що ми власновільно прийшли до політичної унії з московською державою і заступником її — царським правительством" 7...

Тут він подає переяславські пункти угоди України з Москвою в 1654 році як правний доказ.

Ось у цьому яскраво виявляється ціла ментальність автора "Самостійної України", яка глибоко відрізняє його від його сучасників. У той час, як одні з них за "лакомство нещасне" — за "чини, а паче жалованьє", від російських царів набуті — свідомо свого права на свою державу зреклися (нащадки козацької старшини т. зв. "потомственние дворяне"), в той час, як друга частина — т. зв. соціялістична і революційна інтелігенція — закликала наш нарід до бунту чи революції в ім'я інтересів шлунку, — Міхновський, повний пошани до свого народу, нагадував йому його історичне право на власну землю, як це робити годиться кожному громадянинові своєї землі, і як до цього кличуть закони цивілізованого світу. Одна сторона (Росія) не виконала взятих на себе зобов'язань і Міхновський це констатує для чергових висновків:

4) "Самостійна Україна", вид. з 1948 p., стор. 18.

5) Там же, стор. 18.

6) Там же, стор. 18.

7) Там же, стор. 19.

594

"Переяславська конституція була стверджена обома контраґентами: народом українським і царем московським на вічні часи. Московські царі чи імператори не виповнювали своїх обов'язків по конституції 1654 року і поводяться з нами так, наче Переяславська конституція ніколи не існувала" 8...

Отже, якщо це правда, то з цього належить вивести й єдино можливі консеквенції для народу, свідомого своєї національної гідности й історичних прав:

"Наше власне існування є протест проти насильства не тільки над нами, а й над нашими предками, воно перериває течію задавнення, воно накладає на нас обов'язок розбити пута рабства, щоб — спадкоємці Богдана Хмельницького — ми по праву могли користуватися нашою спадщиною!" 9...

В той час — в добу матеріалістичної ментальности, в добу Плеханова, Михайла Драгоманова, в добу панування над рабськими душами ідей "Комуністичного Маніфесту", за три роки перед офіційним народженням большевицької партії, — такі горді гасла нащадка козацького роду були мало доступні для широкого кола тодішньої української революційної й нереволюційної інтелігенції. Вони стали доступні й зрозумілі наступному поколінню — націоналістів-державників!..

Які ж домагання, які гасла виписав Міхновський на своєму прапорі?

"Одна, єдина, нероздільна вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі!" 10

А які ж до цього засоби? Які ж засоби можуть бути проти узурпатора, що силою і підступом переступив узяті на себе обов'язки у писаному договорі?..

"Ми виголошуємо, що візьмемо силою те, що нам належиться по праву, але віднято від нас теж силою"... 11.

Автор свідомий, що обставини й настрій його сучасників мало сприяють успіхові його ідей:

"Нас горстка, але ми сильні нашою любов'ю до України!.. Нехай страхополохи та відступники йдуть, як і йшли, до табору наших ворогів — їм не місце поміж нами і ми проголошуємо їх ворогами вітчизни.

Усі, хто на цілій Україні не за нас, той проти нас.

Україна для українців, і доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружжя. І пам'ятаймо, що слава і побіда — це доля борців за народну справу. Вперед, і нехай кожний із нас пам'ятає, що коли він бореться за народ, то мусить дбати за ввесь народ, щоб цілий народ не загинув через його необачність" 12.

8) Там же, стор. 22.

9) Там же, сюр. 23.

10) Там же, стор. 25.

11) Там же, стор. 30.

12) Там же, стор. 30.

595

Ось такі провідні ідеї "Самостійної України". В них увесь Міхновський — романтик, мрійник і ентузіяст. Але й — політик, свідомий дійсности і обставин. Він розуміє, що його сучасникам мало доступні його аргументи, а ще менш доступні його мрії. Та він свідомий і того, що великі народні рухи ніколи не починає маса — їх починають провідники, тверді, уперті, послідовні, яких стимулює до чину любов до їх ідеалу, — цей найпотужніший у світі двигун:

"Нас горстка, але ми сильні нашою любов'ю до України!" І правда, як виявилось, була на його боці, і на боці тієї "горстки", що була при ньому. Сьогодні прапор "Самостійної України", піднесений Міхновським, уже несуть широкі народні маси, сьогодні під тим прапором уже йдуть його колишні вороги і "реальні політики", а завтра на останній бій із ворогом і узурпатором наших прав під ним рушить цілий український народ!. .

Крім "Самостійної України", в тому ж 1900 році від імени РУП було надруковано у львівській "Молодій Україні" відкритий лист до російського міністра внутрішніх справ Сіпяґіна з приводу заборони російським урядом вмістити на проектованому пам'ятникові І. Котляревському в Полтаві напис по-українському. В тому листі Міхновський писав:

"Українська нація мусить здобути собі свободу, хоч би захиталась ціла Росія. Мусить здобути своє визволення з рабства національного і політичного, хоч би полились ріки крови" 13.

Це був, здається, другий і останній документ державницького змісту й характеру, опублікований від імені РУП.

В самій партії почалася еволюція, що незабаром довела її до розколу.

Соціялістичні ідеї, головно марксистського толку, все більше опановували в той час російську поступову інтеліґенцію. Це не могло не відбитися й на українських настроях, а в першу чергу на одинокій українській політичній партії — РУП.

Вже в 1902 році у своєму партійному органі "Гасло" 14 більшість членів партії виреклась своєї ідеологічної програми, висловленої у "Соборній Україні", і стала на явно соціялістичний шлях. Її заходами вийшли дві брошури: "Дядько Дмитро" і "Чи є тепер панщина?". В тих брошурах, переповнених загально-соціялістичною демагогією того часу, вже не було ні згадки про українську державність. Натомість пропагувалася "клясова свідомість" "бєднєйших" селян, підкреслювалися кривди, що їх вони зазнають від панів та держави і т. д. Світові гасла "соціяльного визволення" ставали все більш популярними серед української т. зв. проґресивної інтелігенції — їх же вона намагалася прищепити й нашому народові. Внаслідок тієї агітації 1902 року в Константиноградськім повіті на Полтавщині та й ще подекуди в Україні вибухли селянські розрухи. Їх жорстоко здушила російська адміністрація, а

13) Там же, стор. 8.

14) Виходив у 1902-03 pp. під проводом Д. Антоновича.

596

М. Міхновському потім довелося виступати оборонцем наших селян на судових процесах, що їх організувала російська царська влада.

Полтавський скандал

Відкритий лист РУП до царського уряду в закордонній пресі зробив своє діло. Росія того часу все ж рахувалася з європейською опінією, а особливо з думками своєї сусідки Австрії, де українці користувалися певною свободою культурного розвитку. Незабаром дозволено зробити напис на пам'ятнику І. Котляревському по-українському, але неодмінно "с соблюдєнієм всєх правіл русскаго правопісанія". Так на передній стороні пам'ятника красується й досі той історичний напис:

"Де згода въь симействи, де мыръ
и тышына,
Щаслыви тамъ люды, блаженна
сторона".

Міністра Сіпяґіна незабаром (1903 р.) убив студент Балмашов, а замість нього прийшов на пост міністра внутрішніх справ фон Плеве. Та в політиці супроти українців не змінилося нічого. І ось по закінченні побудови пам'ятника в Полтаві призначено на 30-31 серпня (ст. ст.) 1903 р. урочисте його відкриття. Та тут для російського уряду виникли нові труднощі: з Австрії прибула делегація галицьких і буковинських українців із привітом. Не дозволити їм промовляти українською мовою — це пахло європейським скандалом. Знову ж не можна було дозволити публічно виступати українською мовою українським підданцям Росії, бо в тій імперії ні такого народу, ані його мови для публічного вжитку не визнавали. Тоді рішено вжити половинчастої міри: закордонним делеґатам дозволити промовляти їхньою (офіційно — "русинською") мовою, а російським громадянам заборонити уживати "малоросійськаво нарєчія".

Досі точно не встановлено, чи полтавська адміністрація дістала такий офіційний наказ від самого міністра, а чи це було залишене "на усмотреніє" самої полтавської адміністрації, що в такому випадку здіймала відповідальність із вищих російських сфер перед Европою.

В кожному разі на урочисте засідання Полтавської думи, що відбулося в міському театрі, губернатор не з'явився, а міський голова Віктор Павлович Трегубов (очевидно, колись "Тригуб" — із старого козацького роду) мав сам виплутуватися із ситуації і нести на собі всю відповідальність за події.

Українці, що великою кількістю прибули на свято з цілої України, не знали, як стоятиме справа, але були приготовані на все. Напередодні відбулося зібрання найголовніших представників від українських делегацій і було рішено влаштувати демонстрацію. Тон демонстрації і то в такій формі, щоб вона вийшла гідним протестом культурного народу

597

перед цивілізованим світом проти свавільства і дикунства російського уряду, — надав М. Міхновський.

Перебіг подій був такий: насамперед читали по-українськи свої привіти "австрійські" українці. Коли ж вони скінчили і на сцену вийшла панна Андрієвська й почала по-українськи свій привіт від Чернігівського земства, Трегубов зупинив її, заявивши, що він не може дозволити промов українською мовою. Сталося замішання, і не знати було, як вийти з ситуації. Тоді на сцену виступив Міхновський і заявив:

"Мене послано вітати Полтавську думу з нагоди великого українського свята — вшанування сина українського народу і славного українського поета Івана Котляревського. Харківська українська громада передала мені привіт в мові поета. Якщо ж мені заборонено його відчитати в нашій мові, то я в другій мові не уважаю можливим це зробити. Тому передаю п-ві голові обгортку з привіту, а самий текст зверну моїм землякам у Харкові. Але, я протестую проти поступування пана голови, як протизаконного, і заявляю, що оскаржу його до Сенату..." З тими словами він витягнув текст, поклав його до кишені свого фраку, а обгортку передав Трегубову. За його прикладом пішли й інші делегати з "російської" України. Тоді в залі залунали вигуки: "Ганьба!.." "Ходім звідси!.." і т. д. Трегубов зомлів, завіса опустилася під оклики і свист, присутні вийшли із залі. На цьому звичайно мемуаристи кінчають опис події, додаючи хіба те, що її рознесли по цілому світі газети з відповідними коментарями.

Але не згадують, що М. Міхновський згідно з постановою Полтавської думи вніс скаргу до російського сенату, а відповіді на неї ні він, ні Дума не одержали. Випадок у практиці російського сенату дуже рідкий, пояснюється він тим, що дійсно такого закону, що забороняв би публічне вживання української мови в російській державі — не було. Були, натомість, адміністративні розпорядження, і то часто таємні 15. Тому сенат не міг оперти своє рішення на законі, а правник, і то високої кляси, М. Міхновський знав як правно обґрунтувати свої виправдані домагання, захищаючи честь і гідність свого народу не тільки перед найвищою законодавчою (в той час) інституцією російської імперії, а й перед цілим культурним світом.

Еволюція і розпад РУП

Як ми вже згадували вище, гасла "Самостійної України" не довго присвічували членам РУП. Вони швидко еволюціонували від них у бік соціялізму марксистського толку, що в ті часи був модним серед російської інтелігенції.

Та дамо слово в тій справі одному з основоположників і найбільш заслужених членів РУП — Юрієві Коллардові:

15) Власне таким був і славнозвісний "Указ" 1876 p., підписаний царем Олександром II.

598

"... Наша молодь, члени партій, що були все ще під впливом російських соціалістичних революційних партій, особливо партії соціял-демократичної, легко зрадили цьому заповітові. Вже на другому з'їзді цієї партії в кінці 1904 року одна група РУП стояла за самостійне існування партії та визнавала автономію України (М. Порш), а друга група поставила своїм завданням з'єднання з російською соціял-демократичною партією і таким чином "перешкодити відтягненню українського пролетаріату в бік буржуазно-радикальної "Самостійної України", себто перешкодити "затємнєнію класоваго сознания украінскаво пролетаріата" та направити його у спільну могутню річку пролетарського руху всієї Росії... Ці елементи організували т. зв. "Спілку", що влилася до російської СДРП, та цілком вийшла з РУП... На цьому з'їзді один тільки М. Порш непохитно тримався позицій національної розбудови України і виголосив реферат, у якому обґрунтовував ідею "Самостійної України", як необхідну передумову для економічно-продуктивного розвитку України, але більшість була проти того, і тому був принятий постулят автономії України. Нарешті на III-му з'їзді (грудень 1905 р.) РУП змінила свою назву на "Українську Соціял-Демократичну Робітничу Партію" (УСДРП)...

Найбільший удар РУП завдав сам Д. Антонович. Від гасла "Самостійна Україна" він поволі дійшов до твердження, що "національне питання вигадала буржуазія, щоб затемнювати самосвідомість пролетаріяту", і нарешті дійшов до "неіснуючого національного питання" 16. В 1905 р. він вийшов з РУП, не пристаючи на автономію чи федерацію України, і в партію УСДРП також не пішов..." 17.

На таку еволюцію слабших духом членів РУП безперечно найбільшою мірою впливали настрої російського оточення. Російські революціонери різних напрямків всі однаковою мірою почали цькувати РУП за її нібито "шовінізм".

В російській соціял-демократичній газеті "Искра" за 1904 рік, з якою кооперували наші колишні рупівці та "Спілка", було, напр., сказано:

"Первой офіціальной брошюрой Украінской Революціонной Партіі била діко-шовіністіческая "Самостійна Україна" (Нєзавісімая Украіна). На нєй не так отразілся шовінізм партії, как шовінізм єя автора, которий, к слову сказать, к партіі нікогда не прінадлєжал" (себто М. І. Міхновський, — Ю. К.).. ," 18.

Для декого являється загадкою, чому власне творець і ідеолог РУПМ. Міхновський — сам до неї не належав. Але, для людей, що ближче М. Міхновського знають, це цілком зрозуміле: Микола Іванович Міхновський дуже добре знав тодішні настрої, обставини, а — головне —

16) Під таким заголовком він оголосив статтю в органі "Спілки", "Праця", ч. II.

17) "Самостійна Україна", стор. 12-13.

18) Цитую за згаданою статтею Ю. К. в "Орлику", стор. 3.

599

людей, що РУП закладали. Для нього було ясно, що ані М. Русів (який незабаром вступив до УСДРП і помер в 1909 p.), ані Д. Антонович, що вже пройняті соціялістично-клясовим духом і доктриною, довго на позиціях "Самостійної України" не встоять. А сам автор "Самостійної України" не хотів зривати зв'язків ані з колишніми однодумцями, ані із заснованою ним же партією. М. Міхновський був просякнутий не матеріялістичним світоглядом, а українськими історичними, національно-державницькими традиціями. Він був вірний своїй присязі братчикам — Тарасівцям. В нього вдача була козацька, а не пролетарська. Отже, ціла його духова істота бридилася тієї російсько-інтернаціонально-пролетарської віри, яка все більше притягала і втягала до себе його слабодухих земляків. Власне до того часу (1903 р.) належить епізод, який найбільше характеризує його духову істоту.

Якось у Петербурзі серед тамошньої прогресивної громадськости йому довелося зустрітися з одним із таких земляків, про яких він згадує в "Самостійній Україні" — з відомим російським письменником Володимиром Галактіоновичем Короленком. Коли його представляли Міхновському, він сказав:

"Я ренеґатам руки не подаю..." Таким був Микола Іванович Міхновський: послідовним, упертим у своїй послідовності сином козацького народу!..

Очевидно, що його вчинок обурив більшість його ліберальних земляків. Але меншість — дуже маленька меншість, і то з молоді — була захоплена: це ж був гідний наслідування вчинок українця-націоналіста...

До цього хіба не зайвим було б додати, що М. Міхновський і об'єктивно мав рацію. Короленко якось на пряме запитання: "Яку батьківщину він уважає своєю?" — відказав просто: "Моя родіна — вєлікая русская література"! Він для українського державницького руху ніколи нічого, крім шкоди, не зробив. Тому, коли влітку 1918 року ліберальна російська інтеліґенція у Полтаві, де він жив, влаштувала для нього ювілейне свято, то всі українці, вже без різниці партій і напрямків, вшанували те свято демонстративною відсутністю...

Українська Народна Партія

Отже, не зважаючи на зраду ідеї "Самостійної України" більшістю рупістів, М. Міхновський не впав у розпач і рук не зложив. Він закладає (1903 рік) нову партію, яка мала на прапорі це саме гасло, але певніших членів, — "Українську Народну Партію" (УНП). До неї, крім самого М. Міхновського, як основоположника, належали: брати Микола, Володимир та Сергій Шемети, брати Шевченки (Василь та Грицько), брати Макаренки (Олександер та Сергій), Михайло Біленький, Євген Любревський-Письменний, Олександер Степаненко та інші. Клич УНП був такий: "Самостійна Українська Республіка працюючого люду, всесвітнє визволення поневолених націй і визволення праці від капіталу".

600

Своє політичне "вірую" УНП висловила в 10-ох заповідях для українця:

"1. Одна, єдина, неподільна, самостійна, вільна, демократична Україна — Республіка робочих людей.

2. Усі люди — твої брати, але москалі, ляхи й мадяри — це вороги нашого народу, поки вони панують над нами і визискують нас.

3. Україна для українців.

4. Усюди й завжди вживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців-гнобителів.

5. Шануй діячів рідного краю, ненавидь його ворогів, зневажай перевертнів-відступників і добре буде цілому твоєму народові і тобі.

6. Не вбивай Україну своєю байдужістю до всенародних інтересів.

7. Не зробися ренеґатом-відступником.

8. Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України.

9. Допомагай своєму землякові поперед усіх. Держись купи.

10. Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами; не приятелюй з ворогами нашого народу, бо ти даєш їм силу і відвагу; не накладай укупі з гнобителями нашими, бо зрадником будеш" 19.

Цей декалог мав великий вплив на наше суспільство, особливо ж на молодь.

В 1918 році видавництво "Вернигора" випустило його накладом десять тисяч примірників, які розкуплено за кілька днів. В 1936-1937 pp. цей декалог ходив серед шкільної молоді в підсовєтській Україні у відписах 20.

Восени 1905 р. УНП розпочала була видавати часопис "Самостійна Україна" у Львові, якого вийшло тільки одне число (за вересень). Тут же було надруковано проект Української Конституції, опрацьований М. Міхновським. Цей проект проф. С. Дністрянський (у своїй праці "Загальна наука права") називає "основним законом Самостійної України".

В згаданім "Основнім законі" говориться про єдність народу українського, в якій вся етнографічна територія України має злучитися в загальну спілку, що її автор проекту уявляє собі як "спілку вільних самоуправних земель", обмежену виразно українською етнографічною територією, де "вся влада належить народові українському".

Цікавий також соціяльно-економічний бік проекту цієї конституції. Вся земля має бути націоналізована; тільки земля — не торгівля, не промислові підприємства. Націоналізація землі мала б бути проведена на підставі правила: "від власників-українців земля викупляється, від чужинців відбирається без відшкодувань ..."

Ціла програма Української Народної Партії була надрукована в 1906 році з популярним викладом ідеології партії.

19) Там же, стор. 3-4.

20) Там же, стор. 4.

601

В 1905 p. УНП подала організований протест ґрафові Вітте, тодішньому голові ради царських міністрів, з великою кількістю підписів українців різних установ Харкова, інтелігенції та робітників проти закону 1876 року 21. Ґраф Вітте телеграфічно відповів робітникові Біланкові, який був підписаний на протесті першим, що "закон 1876 року буде анульований" 22.

З головних постанов з'їздів Української Народної Партії цікаві постанови з'їзду в 1907 році, за часів реакції, що прийшла в Росії по революції 1905 року. Ось перший і четвертий пункти тих постанов, що показують ставлення партії, а це означає і самого М. Міхновського в першу чергу, до робітничого питання:

"І. Український пролетаріят по містах має два завдання:

1) Організовано боротися проти капіталу.

2) Забезпечити себе від конкуренції зайд, головним чином росіян, які, гнані стихійною силою шукання ліпшого життя, потоками линуть на українські міста, і — завдяки культурному гнобленню української нації, державній опінії російської державної народности й підмозі капіталістів, що самі складаються переважно з москалів (Лівобережна Україна) й тому охоче беруть до себе на роботу своїх земляків, — відбирають в українського робітника працю, випихаючи його з усіх професій, з фабрик, заводів і робітень у ряди безробітного пролетаріяту, в пащу моральної, а потім і голодової смерти.

Поміщики, промисловці (Правобережна Україна) надто щиро беруться до колонізації.

IV. ... Пролетаріят нації пануючої і зневоленої — це дві кляси з неподібними інтересами .. ." 23.

Зрозуміло, що такі твердження, хоч які радикальні з боку соціяльно-політичного, були страшною герезією для ортодоксальних оборонців інтернаціонального пролетаріяту", який, згідно з наукою Маркса-Енґельса — "не має батьківщини" або, ліпше сказати, "має право на кожну чужу батьківщину". Звідси й ненависть до М. Міхновського ортодоксальних ісповідників марксового катехизму, що триває від того часу аж до наших днів.

Але характеристична й друга риса М. Міхновського: він не гребує жодними способами політичної боротьби, а в тому й леґальними: пише скарги до сенату й телеґрами до міністрів — другий не менш тяжкий його "гріх", на думку соціялістів і революціонерів російського ґатунку, що, вирісши в потаємних гуртках, виховані на гуртківській конспірації і партійній догматиці, не могли допустити й думки про якісь лєґальні засоби політичної боротьби...

21) Це власне не був "закон", а таємне розпорядження — "указ" міністра внутрішніх справ з дозволу царя Олександра II (В. А.).

22) Там же, стор. 4.

23) "Самостійна Україна", стор. 10.

602

"Хлібороб", "Слобожанщина", "Запорожець", "Сніп"

Після маніфесту 17-го жовтня 1905 року, в Лубнях, заходами братів Шеметів та М. Міхновського, починає виходити з 12. XI. 1905 р. "явочним порядком" 24 тижневик "Хлібороб". Його випущено тільки шість чисел (шосте вже сконфіскувала російська адміністрація, а потім його видавання заборонив царський уряд). Цікаво, що в Петербурзі й Москві російські соціялісти — с-д і с-р — друкували тоді, що хотіли. У своїх виданнях вони прямо лаяли не тільки міністрів, а й з самого царя глузували, як ось, напр., у брошурах "Коньок-Горбунок" або "Полное собрание речей (промов) Императора Николая ІІ". І ті видання, періодичні й неперіодичні, мільйонами розходилися по цілій імперії й одверто продавались по книгарнях. Але скромний український листок на чотирьох сторінках, що виходив у глухій провінції, російська адміністрація уважала для себе за більш небезпечний. Чому? Бо в тому листку українських селян навчалося, що вони не є "русские", а українці. Пригадувалося їм їх минувшину і навчалося любити Україну, а не російську державу.

Ранньою весною 1906 року в російській імперії відбувалися вибори до першого всеросійського парляменту — Державної Думи. В той час М. Міхновський випустив одноднівку "Слобожанщина", яка поширювалася серед виборців по українських містах. У Полтаві її поширював автор цих рядків. "Слобожанщина" змістом була ще радикальніша від "Хлібороба". Досить того, що на видному місці в ній красувалися портрети Ґонти й Залізняка, пояснювалося їхню історичну ролю й заслуги та запрошувалося виборців давати голоси за українських кандидатів. Вибори були двоступневі, себто народ вибирав насамперед виборщиків, які вже на своїх зібраннях по більших центрах вибирали самих послів. У Полтаві селянських виборщиків адміністрація старанно ізолювала від сторонніх впливів. Але М. Міхновський спеціяльно прибув із Харкова до Полтави, потаємно пробрався на одні із зборів виборців-селян і сказав до них промову. Та таку промову, що люди плакали! Наслідок був такий, що від Полтавщини пройшли всі, як один, кандидати українсько-кадетського ("КД" — партія "Конституційних Демократів") бльоку. Оті полтавці потім були осередком, коло якого згуртувалася "Українська Громада" в першім російськім парляменті. Історія наша часто згадує про ту "Громаду", але забуває додати, що головним спричинником її народження був Микола І. Міхновський!

В Катеринославі він же пробує видавати газету "Запорожець" такого ж напрямку, але її вийшло лише одне число.

Більш йому повелося з тижневиком "Сніп", що, не зважаючи на часті грошові кари і конфіскації, виходив цілий 1912 рік у Харкові. І припинився він зовсім не через адміністраційні репресії, як про це

24) Цебто без дозволу адміністрації.

603

дехто згадує, а через байдужість українського суспільства, бо про це оголошувала сама редакція в останнім числі. Коли Є. Чикаленкові доводилося докладати 3,000 карбованців на його народницько-півсоціялістичну і національно-анемічну "Раду", що ще сяк-так могла заінтересувати тодішню "проґресивну" українську громаду, то зовсім очевидно, що самостійницький і "шовіністичний" "Сніп" не міг знайти собі передплатників серед соціял-малоросійської інтелігенції і темного селянства того часу. Ґрунт для сприйняття ідей М. Міхновського ще не був готовий: він сам його в той час підготовляв.

Микола Міхновський — організатор українського війська

Революція 1917 року застала М. Міхновського у Києві, де він, як офіцер запасу, в ранзі поручника, виконував свої обов'язки при Київськім Окружнім Військовім Суді.

М. Міхновський із своїми прихильниками й однодумцями (капітан артилерії Ган, В. Павелко, Валентин Отамановський, Вартоломей Євтимович та інші) зараз же береться до організації українського війська.

Так, уже 6-го (19-го н. ст.) березня (перша вістка про зречення царя наспіла до Києва 28-го лютого старого стилю) 25 він організує перше українське військове підготовче віче, а вже на другому Установчому Вічі 9-го березня ст. стилю (22 н. ст.) збори ухвалили вважати себе за Тимчасову Військову Раду і звернутися із відозвою до тимчасового російського уряду 26.

24-го березня (н. ст.) відбулося військове віче, на якому зібралося понад тисячу солдатів і офіцерів. Віче схвалило резолюцію попередніх зборів, ухвалило організувати Український охочекомонний полк і вибрано тимчасове Військове Бюро з 7 членів.

А 29-го березня (н. ст.) з ініціятиви М. Міхновського скликано нараду українців, вояків київської залоги. На тих зборах, де сам Міхновський був секретарем (головою полк. Павло Волошин), на пропозицію М. Міхновського одноголосно схвалено постанову негайно приступити до організації власної національної армії, як могутньої своєї мілітарної сили, без якої не можна й помислити про здобуття повної волі України. Було схвалено постанову розпочати організацію українських охочих полків усіх родів зброї і першому полкові надати назву: "Перший охочий імени гетьмана Богдана Хмельницького Полк".

Одночасно схвалено постанову відкрити у Києві "Український Військовий Клюб імені гетьмана Павла Полуботка", як окрему, повністю самостійну українську військову організацію. Для проведення постанови в життя вибрано організаційне бюро з М. Міхновським на чолі. Нарешті опрацьовано й церемоніял участи українського війська у за-

25) Д. Дорошенко: "Історія України", 1917-23 pp., том І. Доба Центральної Ради, стор. 40.

26) Там же, стор. 344.

604

гальній українській маніфестації в Києві 1-го (н. ст.) квітня 1917 року. Дійсно в національній маніфестації 1-го квітня велика частина українських вояків, які виступали в зразковому порядку, свідчила про добру підготовку й організацію справи 27.

М. Міхновський, вірним помічником якого був капітан Ган, із запалом узявся за організацію Клюбу, сам уклав статут і провів формування Клюбу протягом одного тижня. Цей Клюб пізніше став осередком не тільки для українського вояцтва, а й для організації українського політичного життя взагалі. Вже ці факти свідчать про організаційні здібності М. Міхновського, як і про його ментальність.

Український Військовий Організаційний Комітет відразу розпочав заходи до утворення українського добровольчого полку. Не зважаючи на опір російської "демократії" і без дозволу російської військової влади, незабаром зорганізовано Богданівський полк. В усіх делеґаціях і переговорах неодмінним учасником був той же М. Міхновський. Перші добровільці записалися до полку ще на згаданім вічі 22-го (н. ст.) березня, і тоді ж М. Міхновський видав першу від часу скасування "Запорізької Січі" відозву-наказ українському війську 28. До полку вписалося 3,400 людей. Його затверджено Першим Військовим З'їздом у Києві, а черниці Фролівського манастиря вишили для нього чудовий малиновий прапор із портретом гетьмана Богдана Хмельницького. Перед цим прапором полк склав присягу.

Український військовий рух входив у нову фазу. Розпочавшись з ініціятиви кількох націоналістів-самостійників, з М. Міхновським на чолі, він деякий час розвивався під чисто національними гаслами. Творення власної національної армії, як головної основи української державности, — ось що було провідною ідеєю керівників руху 29.

Але українська т. зв. "революційна демократія", або, ліпше сказати — українські соціялісти, швидко спотворили первісну ідею М. Міхновського. Речником соціялістичної "демократії" виступав В. Винниченко.

Він уважав формування української армії річчю непотрібною і небезпечною.

Було ясно, що обидва напрями мусять вступити між собою в колізію. Ареною цієї боротьби став Перший Український Військовий З'їзд, скликаний на 5-го ст. ст. (18-го н. ст.) травня в Києві з ініціятиви Українського Військового Комітету (отже, М. Міхновського) і з допомогою Української Центральної Ради, що вже зорганізувалася пізніше.

На першому ж діловому засіданні З'їзду Симон Петлюра (тоді ще український соціял-демократ), як голова зборів зіґнорував програму З'їзду, опрацьовану Т-вом ім. Полуботка, і подав порядок дня, запропонований Центральною Радою. Але тут справу полагоджено ще ком-

27) Там же, стор. 345.

28) В. Є-ч: цитована праця, стор. 13.

29) Д. Дорошенко: цитована праця, стор. 350.

605

промісово, та вже не можна було дійти до компромісу під час схвалювання резолюцій. Микола Міхновський запропонував резолюцію, у якій, покликаючись на пункти Вільсона про самовизначення націй, було домагання української державної самостійности. Але з гарячим одпором Міхновському виступив В. Винниченко. Він ганьбив українських історичних діячів, гетьманів та полковників, обвинувачуючи їх, що вони гнобили простий народ і продали його свободу, казав, що світову війну почали не народи, а пани-капіталісти і т. д. Агітація соціялістів зробила своє, і в дусі вимог Винниченка схвалено таку резолюцію:

"Зваживши, що всяка війна є справою не народів, а імперіялістичної політики пануючих кляс, постійне військо, як знаряддя панування буржуазних клясів, не відповідає змаганням народу, тому Український Військовий З'їзд, закладаючи перший фундамент задля організованої збройної сили української демократії, ставить собі головним завданням, щоб українська армія стала по війні армією народу — народною міліцією " 30.

Сьогодні, по стільки роках від тої резолюції, у світлі фактів яскравими стають обидві ті концепції, як і їхні творці: соціяліст В. Винниченко і націоналіст М. Міхновський.

Сьогодні, коли в соціялістичній "безклясовій" державі, що зветься СССР, уже нема "пануючих кляс", ми в праві запитати того соціялістичного трибуна: чиєю справою було постання совєтської соціялістичної армії? .. Яких саме "кляс"? Це питання сьогодні тим більш виправдане, що М. Міхновського не перестають ганьбити новітні ґльорифікатори В. Винниченка та його ідей. Сьогодні — епігони М. Міхновського та й нащадки отих темних і спантеличених "Дядьків Дмитрів" мають виправдане право запитати українського соціял-демократа В. Винниченка та й автора "Неіснуючого питання":

"Чи є тепер панщина"? І хто власне її запровадив та тримає силою отої "безклясової" армії?

На ті питання вже дістали ясну й остаточну відповідь ті, що мають очі, щоб бачити, і вуха, щоб чути, а ясний розум, щоб розуміти справу такою, якою вона є. Але — не ті, що самі собі заплющують очі й вуха затикають, щоб власних злочинів не бачити і про них не чути!..

Для керування організацією українського війська і військовими справами Перший Військовий З'їзд у Києві обрав Український Генеральний Військовий Комітет, до складу якого увійшли: 1) Володимир Винниченко, 2) Симон Петлюра, 3) д-р Іван Луценко, 4) полк. Віктор Павленко, 5) полк. Ол. Пилькевич, 6) прапорщик Михайло Полозів, 7) матрос Ст. Письменний, 8) ген. Михайло Іванів, 9) військовий урядовець І. Горемика-Купчинський, 10) поручник Арсен Чернявський, 11) солдат Дмитро Ровинський, 12) прапорщик Аполон Певний, 13) підполк. Юрій Капкан, 14) поручник Микола Міхновський, 15) прапорщик Федір Селецький,

30) Там же, стор. 355.

606

16) солдат Степан Граждан, 17) підполковник Віктор Поплавко і 18) прапорщик Василь Потішко 31.

Якщо вважати, що наведений список указує порядок по більшості поданих голосів, то ясним стає, що аґітація В. Винниченка і його групи зробила своє діло на з'їзді, ініціятором якого був сам М. Міхновський.

Зрозуміле й те, що і згоди між прихильниками М. Міхновського та В. Винниченка в тому обраному комітеті бути не могло. Занадто вже розбіжними були мета та й суперечні настрої і психологія членів обидвох груп. Між Міхновським, з одного боку, і Винниченком і Петлюрою — з другого почалася відразу гостра боротьба, яка закінчилася виходом Міхновського з комітету. Чому? Чому він не залишився до кінця провадити боротьбу за справу, яку сам розпочав? Треба знати обставини того часу і людей. Винниченко в засобах боротьби не перебирав — він і його група шукали собі союзників скрізь, а в першу чергу серед російської т. зв. "демократії"... М. Міхновський, джентлмен і творець державницької ідеології, автор декалогу, який послідовно запроваджував і в життя, — що "ренеґатам руки не подавав", не міг подати руки й В. Винниченкові та його товаришам. Проти Міхновського велася завзята кампанія з боку Винниченка і його товаришів, яких піддержували члени Комітету, солдати і молодші офіцери.

Але М. Міхновський не складав рук. Вірний своїм засадам — всякими способами, а в тому й революційними у першу чергу, щоб досягнути свою мету — українську державну незалежність — він організує відоме повстання "полуботківців".

Ось що розповідає про те С. Шемет:

Міхновського вже в червні 1917 року повстав плян оголосити державну самостійність України, спираючись на сили Богданівського полку. При тодішньому безвласті ця думка не була фантастичною. Було вирішено повезти полк пароплавами на Шевченкову могилу і там, на цій святій для всякого свідомого українця землі, проголосити самостійність Української держави. Для цього треба було мати надійного командира полку. Думка призначити самого М. Міхновського командиром Богданівців була залишена, бо Полуботківці дивились на цей акт проголошення самостійности і на Богданівський полк тільки як на початок великої роботи і боялися залишитися без головного свого керівника. За порадою Клима Павлюка, був викликаний з Симбірська кадровий офіцер Юрко Капкан. Він приїхав і на всіх полуботківців зробив добре враження. Втаємничений у самостійницькі пляни полуботківців, Капкан до всіх їхніх пропозицій пристав. Міхновський взяв від Капкана урочисту присягу на вірність самостійній Україні й на виконання цілого пляну проголошення самостійности. Але Капкан, увійшовши в той же саме час в зносини з головою обраного Військовим З'їздом Комітету — Симоном Петлюрою і з петлюрівською більшістю цього Комітету,

31) Там же, стор. 357.

607

присягу свою зламав. Плян проголошення державної самостійности України таким чином упав .. ." 32.

Та все ж ця спроба відбулася, і то заходами "Полуботківців".

В "пляні" повстання, що пізніше потрапив до рук відомого російського політичного діяча П. Мілюкова 33, про генезу повстання говориться так:

"Ми українці-козаки не хочемо мати свободи лише на папері, або пів-свободи. По проголошенні І Універсалу (ми II-го універсалу не визнаємо), ми приступаємо до запровадження порядку на Україні. Задля цього ми всіх росіян і ренегатів, які гальмують українську роботу, скидаємо з їхніх постів силою, не рахуючись із російським урядом.

Визнаючи Центральну Раду за свій найвищий уряд, ми, покищо, виганяємо зрадників з України без її відома. Коли все опануємо, тоді цілком підпорядкуємося Центральній Раді. Тоді вона порядкуватиме у Києві і по всій Україні, як у власній хаті. Тепер же, коли починається повстання, ми виставляємо шість своїх людей, котрі мусять усім керувати..."

В цьому "пляні" видно й чути стиль М. Міхновського. М. Падалка, історик повстання Полуботківців 34, каже, що ініціятива виступу вийшла від групи українських діячів, які були незадоволені з нерішучої політики льояльности Центральної Ради до російського уряду: "Сюди належали, — каже він, — деякі члени клюбу ім. Полуботка, як, напр., Міхновський, Лук'янів, Павленко, члени Генерального Комітету Центральної Ради, напр., Горемика та інші". Повстання почалося і пройшло дуже вдало: вночі з 4 на 5 (ст. ст.) липня 1917 р. полуботківці рушили до касарень 1-го запасного українського полку і захопили там зброю. Потім рушили до міста, де захопили головні урядові будинки. Але полк. Капкан, який знав про плянований виступ і був у зв'язку з його організаторами, своїх товаришів-полуботківців зрадив і спочатку сам, на власну руку, а потім із доручення Генерального Військового Комітету повстання здушив із допомогою організованого Міхновським полку Богданівців, себто українськими ж руками!

Того ж самого дня (5. VII. 1917 р.) голова Генерального Секретаріяту Української Центральної Ради український соціял-демократ В. Винниченко повідомив по прямому дроту петербурзький уряд про цю подію такими словами:

"Вночі на 5 липня група українців-вояків, біля 5,000 чоловік, що переходила розбивний пункт та самовільно і всупереч розпорядженню

32) О. Шемет: "Хліборобська Україна", кн. V, стор. 21-22 (за Д. Дорошенком. Цитована праця, стор. 358-359).

33) П. Милюков: История второй русской революции, т. І, вид. 2, Софія, 1922, стор. 80-81. Цитую за Д. Дорошенком, там же, стор. 366.

34) М. Падалка: "Виступ Полуботківців 4-9 липня 1917 р. в Києві". Збірник "До зброї", Тарнів—Львів, 1921 p., стор. 66. Цитую за Д. Дорошенкам, там же, стор. 366.

608

Генерального Комітету назвала себе полком імени гетьмана Полуботка, захопила арсенал, озброїлась і поставила караули коло державних установ. Генеральний Секретаріат негайно вжив рішучих заходів до встановлення порядку. Викликано військо гарнізону; як українці, так і росіяни охороняють місто. Частину повстанців заарештовано" 35.

Ці історичні події й документи з однаковою мірою характеризують — як М. Міхновського, так і В. Винниченка.

Отже, у зв'язку з цією подією противникам М. Міхновського вдалося (не без допомоги петербурзького уряду) усунути його з Києва: М. Міхновського вислали на румунський фронт. Д. Дорошенко 36 до того додає, що "до активної політичної діяльности він властиво вже не повернувся".

Але це не повністю відповідає правді. Автор цих рядків дозводить собі подати кілька відомих йому пізніших фактів.

В травні 1917 року у Лубнях С. Шемет заснував партію Українських Хліборобів-Демократів (УХД). Незабаром, не зважаючи на скажену аґітацію проти неї усіляких "совєтів", особливо ж і в першу чергу українських соціялістів, вона поширила свою діяльність на цілу Полтавщину. Наприкінці листопада і на початку грудня 1917 року по всій Україні відбулися вибори до Всеросійських Установчих Зборів. На цілу Україну тільки Полтавщина виставила одинокий самостійницький список ч. 11. На тому списку першим стояв М. Міхновський, другим — автор цих рядків, третім — Михайло Злобинців із Золотоноші, четвертим — інж. Павло Макаренко з Полтави. Цей список устійнили члени партії Українських Хліборобів-Демократів у Полтаві, в тому і Вячеслав Липинський. З нечленів УХД у списку був лише Злобинців. Міхновського, за його згодою, вже вважалося за члена УХД, хоч сам він не був присутній тоді в Полтаві. До партії "соціялістів-самостійників" Міхновський ніколи не належав, хоч вона й була під його впливом. Цю партію вже в 1917 році організувало "Братство Самостійників", якого діяльним членом, як і членом партії "соціялістів-самостійників", був Валентин Отамановський. (Докладніше про це див. у "Сурмі", — видання Закордонних Частин Організації Українських Націоналістів, ч. 8, з 15. VI, 1949, стор. 11).

Не зважаючи на те, що будь-яку аґітацію за цей список українських хліборобів-демократів унеможливили українські соціялісти, він все ж зібрав тисячу сто кільканадцять голосів 37.

М. Міхновський і гетьман П. Скоропадський

Як відомо, 29 квітня 1918 р. оголошено гетьманом генерала Павла Скоропадського. Напередодні, себто 28-го квітня ст. ст., в Києві від-

35) "Вістник Укр. Генер. Військ. Комітету, ч. 5-6". (За Д. Дорошенком, цитована праця, стор. 368).

36) Д. Дорошенко, цитована праця, стор. 358-359.

37) Див. Віктор Андрієвський: "З минулого. 1917 р. на Полтавщини. Берлін, 1921. Накладом "Українського Слова", стор. 150-156.

609

бувся з'їзд партії Українських Хліборобів-Демократів. На з'їзді справи майбутнього перевороту не обговорювали, але на другий день (29-го квітня) в київському цирку, де відбулися вибори, була на з'їзді й частина членів партії Хліборобів-Демократів, які своїми голосами піддержали гетьмана.

Про невідомі ширшому загалові обставини розповідав мені пізніше Володимир Михайлович Шемет. Точний зміст його інформацій вважаю за потрібне передати на цьому місці. Отже, за його словами, справа виглядала так:

28-го квітня (ст. ст.) 1918 р. до помешкання братів Шеметів пізно ввечорі зайшов майбутній гетьман. В. М. Шемет навіть пам'ятав, що гетьман був одягнутий в елегантний цивільний сурдут. В розмові гість передав про подію, яка має статися завтра і просив піддержки з боку хліборобів-демократів, або, в крайньому разі, щоб із них ніхто не виступав проти. Шемет відповів йому, що не може гарантувати піддержки цілої партії, але хто з членів партії бажає, той може його піддержати. Одночасно прирік, що проти гетьмана і гетьманства ніхто з хліборобів-демократів виступати не буде. За те він поставив умовою, щоб прем'єр-міністром у першому гетьманському уряді був М. Міхновський. Майбутній гетьман дав на те своє слово. І тієї своєї обіцянки не додержав, бож першим "отаманом ради міністрів" він призначив Миколу Сахна-Устимовича. Ні йому самому, ані Миколі Василенкові, якому було доручено гетьманом скласти кабінет міністрів уже на другий день (30 квітня), не вдалося залучити до їхніх кабінетів українських соціялістів (соціялістів-демократів і соціялістів-революціонерів), ані навіть соціялістів-федералістів. Тепер українському суспільству того часу ставиться у вину, що воно вже із самого початку відмовилося піддержати гетьмана. Але в тій справі не все договорюється до кінця. Отже — ні М. Сахно-Устимович, ані Микола Прокопович Василенко в українських політичних колах не були відомі, як і пізніший прем'єр — Федір Лизогуб. Перший, зрештою, дуже порядна людина, — був знаний лише як поміщик, що кохався в конях, другий — як російський кадет, а третій — як довголітній голова Полтавського Губернського Земства, добрий господар — та й тільки. Але чому ж гетьман зламав свою обіцянку щодо М. Міхновського? Бо останній був широко відомий, як український "шовініст", на якого не погодилися російські кола, що підтримували гетьмана. Так гетьман поінформував і В. Шемета, коли той пізніше нагадав йому про його приречення.

Інформації В. Шемета цілком збігаються з інформаціями Андрія Миколаєвича Лівицького, що їх я дістав від нього в приватному до мене листі й подам їх тут в оригінальному тексті:

"Був я в гостях у свого кума, В. Шемета, на Жилянській вулиці, й зустрівся там з Миколою Івановичем десь у червні 1918 р. Він розпочав зі мною розмови на політичні теми і запитав мене, чи не погодився б я бути міністром або, принаймні, віце-міністром внутрішніх справ. Я

610

жартом одповів, на якій підставі він робить мені подібні пропозиції. Він різко сказав, що "завтра Ви довідаєтесь про ті підстави". Другого дня я зустрів Миколу Івановича на Великій Житомирській вулиці і він одразу почав лаяти гетьмана останніми словами: "Подумайте, після довгих пертрактацій з нашою організацією (Хлібороби-Демократи) цей к-ія [можливо каналія - Т.Б.] визначив мені авдієнцію і всі були певні, що він запропонує мені уряд прем'єр-міністра. А Ви знаєте, що він мені запропонував? — Якусь декоративну "придворну посаду". І справді хлібороби-демократи на початку (підкреслення оригіналу) позитивно ставилися до гетьманської влади, і було б нормально, якби Ск-ий [Скоропадський - Т.Б.] запропонував власне їм організувати уряд. Натомість він призначив декоративного Отамана Ради Міністрів, а пізніше почав намовляти есерів, сподіваючись, що вони, по своїй мягкотілості, легше підуть на угоду з Протофісом 38... Таких, як Міхновський і його тодішні однодумці, гетьман з своїм Протофісом боявся за їх різкий "шовінізм", хоч у Вас досить було людей, щоб організувати два уряди... Коли б так (підкр. оригіналу) сталося, не було б ані повстання, ані тієї руїни, яка існує до сьогодні... Міхновський не потребував би "федерації з Росією" навіть з міркувань "тактичних", як твердять тепер гетьманці..."

До цього не маю додати нічого. Хіба лиш те, що майбутнім історикам варто було б взяти до уваги цей безперечно певний історичний матеріял, який досі або не був відомий, або свідомо був замовчуваний.

З вищеподаного бачимо, що між гетьманом і його урядами, з одного боку, а з другого — з партією Українських Хліборобів-Демократів і її членом М. Міхновським, відносини не були добрі. До їх ілюстрації може послужити ще й такий факт:

На 17-го (ст. ст.) листопада Український Національний Союз скликав Національний Конгрес у Києві. Автор цих рядків, як делеґат від хліборобів-демократів із Полтави, прибув (ще з двома делеґатами) на той Конгрес саме в день оголошення гетьманської "Грамоти" про федерацію з Росією — 14. XI. 1918 р. (ст. ст.). В Києві ми негайно відвідали братів Шеметів і довідались, що гетьманський уряд заборонив Конгрес і що оголошено повстання проти гетьмана. Сергій Шемет прочитав нам і меморіял, що його він мав відвезти в Одесу до французького консула Ено, на якого тоді покладали великі надії українці й москалі. В тому меморіялі, що вже був готовий і надрукований французькою мовою, сказано таке:

"Ми, українські хлібороби-демократи, що у свій час допомогли гетьманові зайняти його пост, надіялися, що він вестиме українську державницьку політику. В тих надіях ми завелися. Тепер нам відомо, що проти нього готують повстання українські соціялісти. Наша партія не є соціялістичною, навіть навпаки: соціялізмові ворожа. Але ми заявляє-

38) "Протофіс" — скорочене: "Промисловість, Торгівля, Фінанси". Всеросійський союз тодішніх російських капіталістів, — В. А.

611

мо, що прилучимося до повстання, якщо Антанта не вплине на гетьмана в напрямі зміни його політики на українську і державницьку..."

Автором цього меморіялу був Микола Міхновський.

Епоха Трудового Конгресу і Директорії

Під час Трудового Конґресу М. Міхновський був у Києві. Ми зустрічалися у братів Шеметів, обговорювали ситуацію і бачили, що з Трудового Конґресу і з цілої тої політики, що вели в ньому соціялісти, добра не буде. Тож М. Міхновський рішив вибратися в Кременчук до П. Болбачана, щоб допомогти йому своїми порадами у справі дальшої боротьби й організації війська.

Нещастя хотіло, щоб М. Міхновський незабаром захворів на тиф, перебуваючи у вагонах разом із військом. Болбачана незабаром арештував Волох з наказу Директорії. Люди розповідали, що в день його арешту бачили, як Міхновський виходив із вагонів, готовий до подорожі, з торбою за плечима.

Пізніше (в березні 1919 р.) я зустрічався у Станиславові з Болбачаном, який мені розповідав про М. Міхновського. Болбачан був захоплений його мудрістю, широкою ерудицією, організаційним хистом і патріотизмом:

"Жаль, що я не був знайомий з хліборобами-демократами бодай ще у Полтаві. Якби хлібороби-демократи і такі люди, як Міхновський, тоді допомогли мені, то я певний, що багато дечого ще можна було врятувати"!..

Такі були думки про Міхновського та його партію одного з найвидатніших наших вояків...

Микола Міхновський на Кубані

Треба думати, що десь наприкінці лютого 1919 p. M. Міхновський прибув на Кубань, де й поселився у станиці Полтавській 39. Там він учителював і працював у Педагогічному Технікумі повних п'ять літ, бо був змушений виїхати з Кубані в лютому 1924 року. М. Марченко, що працював із ним разом у згаданому технікумі, дуже докладно оповідає про свої розмови з ним в 1922-1923 pp. і високо цінить його розум та подивляє його ерудицію і політичний світогляд. Зрозуміло, що коли большевики повністю опанували Кубань, Міхновському годі було вдержатися на відповідальній посаді і він мусів, як і багато інших людей, змінити місце свого перебування.

39) Докладних відомостей про перебування М. Міхновського на Кубані годі здобути. Деякі, з дуже убогими фактичними даними, вміщено в статті М. Марченка: "Микола Міхновський", "Український Літопис", 1947, ч. 3 і 4.

612

Останні дні і смерть

Отже, наприкінці лютого 1924 р. він прибув до Києва й оселився у свого побратима Володимира Шемета, в його будинку на Жилянській вулиці. Про його київське життя згаданий М. Марченко пише так:

"В перші дні по приїзді він був у піднесеному бадьорому настрої. Зустріч після довгої розлуки з близькими людьми, з багатьма давніми товаришами в спільній боротьбі вливала немов би нові сили, нову енерґію в його душу. Але дуже скоро цей настрій почав змінюватися. Все частіше я бачив похмурий вираз на його обличчі, все більше безрадісних нот чулося у його голосі. Тут, у Києві, значно більшою мірою, ніж; у далекій Кубанській станиці, відчувався безоглядний гнітючий тиск жорстокої большевицької руки й це не могло не впливати на Міхновського.

Але, як мені здавалося, це не було головною причиною зміни його настрою. Тут, у Києві, у серці України, до якого він так поривався, перебуваючи далеко від нього, він побачив навколо себе не таких людей, яких хотів бачити й яких сподівався побачити. Жива, свіжа національна стихія, здоровий молодий український патріотизм, які виразно виступали й виявлялися там на Кубані — трудно було відчути й помітити їх у великому, майже мільйоновому Києві. Ворожі до українства численні московські й жидівські елементи й свої ж таки "обивателі-малороси", скептично байдужі до національних прагнень українського народу, створювали те глинясто-болотяне тло, на якому не знаходили ґрунту вияви міцної національної енергії, які ослабляли, притупляли міць і потужність національного пориву ще більшою мірою ніж грубий тиск ворожого ярма" 40.

До того ж часу стосується і лист М. Міхновського за кордон С. Шеметові. В тому листі він запитував, чи не варто йому виїхати за кордон, чи можна здобути візу та чи не доведеться йому за кордоном умерти з голоду, як безробітному. Від С. Шемета одержав дуже песимістичну відповідь, що на нього дуже вплинула. Не дрімала й київська ЧК. Вона кілька разів викликала його на конфіденціяльні "поради". На другий день рано після однієї з таких "нарад" 3-го травня (н. ст.) 1924 р. його знайшли повішеним на яблуні, в саду В. Шемета. Висів на власних шельках.

Існує цілком виправдане припущення, що ЧК змушувала його до співробітництва — щоб він служив їй, як розвідник, серед українських кіл. Зрозуміло, що гордий патріот М. Міхновський не міг на це піти, але й виходу не було, бо за ним пильно стежили чекістські аґенти. Тож він повідомив своїх друзів, про яких його розпитувала ЧК, про небезпеку і мусів сам покінчити із своїм життям...

Мусів, бо іншого виходу не було для чесної й порядної людини.

40) "Український Літапис", ч. 4, стор. 31-33.

613

Зрештою, це не перший такий випадок. Рік пізніше з тої ж причини в Полтаві застрілився, напр., колишній військовий міністер УНР — Сиротенко.

Існує припущення, що М. Міхновського поховали в Києві на Байковому цвинтарі. Але, де його могила — встановити трудно, бож в ті часи, хто б відважився взяти участь у похороні такого визначного "контрреволюціонера"!..

Такі факти, що самі собою найліпше характеризують постать М. І. Міхновського. Подаємо й характеристику М. Міхновського від людей, що близько його знали і з ним співпрацювали.

Ось що пише про нього Вартоломій Євтимович, що в перші дні березня 1917 р. допомагав йому в організації українського війська:

"Микола Іванович Міхновський — це сама українська стихія. Не розхристано-дика й розгнуздана, а опанована сильним та шляхетним інтелектом. — Несокрушима воля, ведена чесним розумом.

То був високоосвічений і досвідчений практик із глибоко розвиненим змислом правовости, тонкий психолог, щасливий ініціятор, визначний організатор, блискучий промовець, талановитий публіцист, розумний і тактовний керівник, добрий знавець нашої історичної й побутової минувшини, наділений даром передбачування політик, революціонер — тип людини здатної на рішучий чин, прекрасний і милий у поведінці товариш. Був високого зросту і сильної будови, мав мужнє, типово українське обличчя та незвичайно милозвучний голос, що відразу приваблював до себе слухачів вже одним смоїм тембром. Словом, це був "козак-характерник", як його прозвала українська вояцька молодь" 41.

М. Марченко так говорить про Миколу Міхновського: "Людина міцної вдачі, залізної, непохитної волі, Міхновський завжди підкреслював, що українську національно-визвольну справу мусять вести тільки енерґійні вольові люди. Гостро обурювався проти тих українських квазі-націоналістів, які не могли зрозуміти конечної необхідносте висунення на перший плян політично-державних домагань і боротьби за створення власної держави..." 42.

Нарешті дозволю собі доповнити його портрет із слів його хрещениці — доньки його побратима по братству Тарасівців Олександри Мусієвни Потапенкової, уродженої Кононенківни, нині вже небіжчиці.

Вона розповідала мені, що її хрещений тато дуже любив дітей.

"Ото приїде було до нас та й розмовляють собі з татом у його кабінеті. А ми, діти, я з братом, посідаємо в нього на колінах — він нас і гойдає. А в тата на столі стояла така мисочка, в яку він збирав маленькі срібні п'ятачки. От ми до Миколи Івановича: "Дядю, ану скрути п'ятачок..." А він візьме з мисочки тай скрутить. Геть було всі п'ятачки покрутить..."

41) В. Є-ч, цитована праця, "Укр. Літопис", ч. 3, стор. 12.

42) М. Марченко, цитована праця, "Укр. Літопис", ч. 3, стор. 17-18.

614

Я, що близько знав М. І. Міхновського, мушу відзначити ще одну його рису — сарказм... Ніхто так не вмів "приставити слово" — схарактеризувати свого противника, як він. Особливо не терпів він "українофілів" і соціялістів усякого роду. Але й вони йому віддячувалися такою ж монетою. Тому уважаю не зайвим згадати про його ворогів.

Вороги М. Міхновського

Як визначна особистість серед своїх сучасників, М. І. Міхновський мав або друзів, що були йому щиро віддані, або ворогів, що ненавиділи його від цілої душі. Деякі з них донесли цю ненависть і до наших днів. У першім ряді його ворогів стоять українські соціялісти. Це й цілком зрозуміло, бож М. Міхновський був фанатиком. Фанатиком націоналістично-державницької віри. Зрозуміло, що люди інших "ісповідань" відчували ту його фанатичну непримиренність, отой його націоналістичний фанатизм, з яким він і не крився. Характери дрібнішої міри й ґатунку не могли знати його цільности у порівнянні з власною дрібністю й опортунізмом. Його сучасники "українофільського" чи соціялістичного ґатунку не могли повірити, щоб у їхній час і в їхнім середовищі існувала фігура такої величини. Тому закидали йому нещирість і позерство. Його політичні потягнення на леґальному ґрунті вважали за вияв "вєрноподданіческіх" почувань. Його політичні пляни уважали за фантазію, а в засобах боротьби з ним не перебирали: в потребі не бридились наклепами, брехнею та всілякими інсинуаціями.

Подам кілька типових зразків. Дмитро Антонович у своїх заввагах до спогадів Коваленка (збірник "3 минулого" за 1939 рік, стор. 72) пише:

"... Розуміється, у захопленні справжньою революційною роботою молоді українські революціонери з призирством (підкреслення — Ю. К.) ставилися до "сальонових" націоналістів типу Миколи Міхновського".

На це Юрій Коллард, один із тих згаданих "молодих революціонерів", які разом із А. Жуком "кинулись на пропаґандивну та організаційну працю серед робітничої гущі", відповідає:

"... Ані я, ані Жук не ставилися до Міхновського "з призирством", а навпаки — з великою пошаною" (підкр. — Ю. К.) 43.

Зрозуміло, чому таких неправдивих тверджень допускається Д. Антонович, що взагалі не міг терпіти М. Міхновського. Адже Д. Антонович у Київській Студентській Громаді був гарячим прихильником власне М. Міхновського. Згодом, у Харкові, підтримував концепцію РУП і Самостійної України. Потім ті свої давні симпатії змінив на протилежну віру в "Неіснуючім питанні" і, нарешті, зробив собі кар'єру як міністер УНР.

Ще один автор, а саме Борис Мартос, у додатку до часопису "Наше Життя" (господарсько-кооперативне життя) за листопад 1947 р. (стор. 3) пише:

43) "Самостійна Україна", стор. 10-11.

615

"Група крайніх націоналістів, що гуртувалась коло Миколи Міхновського, висунула гасло творити українську буржуазію, поширюючи національну свідомість серед заможних малоросів, але більшість прислухалася до Миколи Левитського, відомого кооператора" і т. п.

Юрій Коллард, що добре знає, як це було, делікатно завважує:

"В цьому шановний професор глибоко помиляється..." 44. Зрозуміло й чому "шановний професор глибоко помиляється"..., бож рівно тридцять літ раніше він, ще перед своєю міністерською кар'єрою, був заявив, що:

"Йому соціялізм дорожчий як Україна і якщо Україна не буде соціялістичною, то не треба ніякої" 45. Тож гасло "творити українську буржуазію" очевидно дуже не до смаку шановному професорові. Михайло Горбенко в "Нашому Житті" (ч. 2 із 7-го січня 1948 року, стор. 7) у відповідь мені на мої раніші закиди в статті своїй "Дещо про демагогію", пише про Миколу Міхновського:

"Трагічна ця постать. Написав він колись брошуру для РУП "Самостійна Україна"... Подаючи рукопис Дмитру Антоновичу просив, щоб ніхто не знав, що він написав її для революційної партії..."

Справді дивна просьба! А для чого ж і для кого він її писав? І навіщо було її тоді "передавати", як не для друку?.. Не для читання ж самому Д. Антоновичеві? ..

Далі М. Горбенко каже:

"... На початку війни в 1914 році збирав (М. М.) підписи під вірноподданий "адрес" царю Миколі II. Під час війни був "своєю людиною" у царському палаці в Києві, де проживала цариця-мати Марія Федоровна. За це, власне, не попав він до Центральної Ради" і т. д.

Отже, спробуємо розібратися в тому матеріялі, щоб виявити не тільки демагогію, а й просту неправду автора М. Горбенка.

За що саме М. Міхновський "не попав до Центральної Ради": чи за те, що підписи збирав, чи за те, що "був своєю людиною у цариці"? Насамперед невідомо, що сталося з тим мітичним "вірноподданим адресом"? Де він дівся? Про нього в пресі не було чути. Симон Петлюра, тоді ще соціял-демократ, у той час був видрукував в "Українской Жизни" в Москві статтю, де справді говорилося про льояльність українців до Росії, але ця всім відома стаття не перешкодила пізніше С. Петлюрі займати в Центральній Раді найвищі пости.

Щодо "цариці-матері", то це просто якась неймовірна фантазія: аджеж не такий високий пост в російській ієрархії займав скромний адвокат М. Міхновський, щоб бути "своєю людиною" в цариці, до якої не тільки звичайним людям, а й високим державним особам двері відчинялися дуже туго!..

44) Там же, стор. 11.

45) Цю заяву Б. М., не зважаючи на його спростування, кількакратно стверджено. Див. В. Андрієвський: "З Минулого", стор. 10, а також його: "Дві Віри", Міттенвальд, 1950, стор. 24.

616

Панас Феденко в додатку до часопису "Наше Життя" з 7 лютого 1947 року (в статті "Пам'яті Євгена Чикаленка", на стор. 2-ій) пише: "Чикаленко був рішучим противником російського царського самодержавства. Коли відомий Микола Міхновський надумав був "мирити царський уряд з українським рухом" тим способом, що українці мали б заявити свою прихильність до самодержавного режиму, то Євген Чикаленко гостро засудив ту затію, як безвідповідальну авантюру..." 46.

Юрій Коллард, навівши цю цитату, додає від себе: "На жаль, Шановний автор не сказав, коли й де таке було?"

Я думаю, що можу дати докладну відповідь. А саме:

Наприкінці січня 1919 року ми з Євгеном Харламовичем Чикаленком їхали разом в одному вагоні з Підволочиськ до Тернополя. Розповідаючи мені про різних політичних діячів, Чикаленко розповів мені і про Миколу Міхновського (якого він справді не любив) такий факт:

Якось у місяці лютому 1917 p., коли вже було ясно, що цар на троні довго не вдержиться, до Є. Чикаленка зайшов М. Міхновський із таким своїм пляном: Російська держава переживає критичний момент. Військо відмовляє вже послуху. Царський трон тріщить і не сьогодні-завтра впаде. Ми, українці, могли б ще спасти трон для російського царя, поставивши цареві такі умови: На фронті відділити українців-вояків в окремі українські частини. До українського організованого війська видати відозву і наказ про сувору карність і порядок. Російські війська занархізовані. В них відібрати зброю й пустити додому. Війну негайно припинити, а озброєні українські полки частинно направити в столицю для охорони порядку і таким способом забезпечити російському цареві його корону.

За це цар має зобов'язатися поновити статті Б. Хмельницького і власною присягою забезпечити, що ні російські урядники, ані військо не сміють переступити кордонів України. Таким способом Україна, забезпечивши себе власною військовою потугою, мала б зайняти домінуюче становище у двоєдиній монархії.

"Я назвав цей плян диким" — продовжував Є. Чикаленко — і сказав, що ні я, а ніхто з інших членів української громади його піддержувати не буде..."

Такий плян дійсно відповідав способові дії Миколи Міхновського, тому після абдикації царя він негайно почав його здійснювати: зараз же став організувати українське військо. Але на ті часи і за тих людей, що були коло царя і в Україні, він дійсно виглядав дико, бо на нього з певністю не пристали б ні Гучков, ні Мілюков, ні Керенський, ні наші Чикаленки, Мартоси й Винниченки.

В оббріхуванні М. Міхновського від соціялістів сьогодні не відстають і наші півсоціялісти, себто люди, що духово не можуть сприйняти націоналістичної концепції. Зразком таких являється т. зв. УРДП та її апологети й ідеологи.

46) "Самостійна Україна", стор. 11.

617

Один із них — Юрій Дивнич 47, напр., уживає такого способу, щоб підірвати політичний кредит М. Міхновського. Він у примітці, ніби мимоходом, подає увагу:

"І. Мазепа (український соціял-демократ, — В. А.) в цитованій праці "Підстави нашого відродження" (стор. 164) наводить витяги із спогадів Д. Антоновича (львівське "Діло" з 29 березня 1937 р.) і Є. Чикаленка; там читаємо, що й М. Міхновський боявся (підкр. оригіналу) на початку революції проголошення самостійности України, зважаючи на можливий "страшний терор" (підкр. ориґіналу) кадетів та інших сил післяцарської Росії..."

Юрієві Дивничеві напевно невідомі відносини між М. Міхновським і автором "Неіснуючого питання", як рівнож і засоби, що їх уживав у полеміці автор "Підстав нашого відродження" — український соціял-демократ і міністер УНР Ісаак Мазепа. Дивничеві досить їх авторитетного твердження, щоб ввести в блуд довірливого читача. Але для людини, що особисто знала Миколу Міхновського, такі засоби, як Юрія Дивнича — видаються аж надто прозорими.

В тій же своїй брошурі (стор. 49) Дивнич пише таке:

"Єдина самостійницька партія Міхновського ще більше запізнилася на поле бою, ніж партія Липинського ... Ні він (М. Міхновський), ні його однодумці за ввесь 1917 рік не відважилися на гасло негайного виходу України з чужої для неї війни. Адже негайний вихід України з війни означав вхід її у власну державність..."

Відповідь на цю сентенцію найліпше дає подане вище оповідання Є. X. Чикаленка. Зрештою, відповіддю можуть служити також і настрої і праця авторів усіх чотирьох універсалів Української Центральної Ради! Отже безсторонній читач з наведених фактів хіба найліпше може собі уявити як дійсну постать Миколи Міхновського, так і всі оті засоби, яких вживають його вороги для дискредитації не так його самого, як його ідеї, якої нібито щирими адептами вони сьогодні себе висувають: річ бо йде про історичну спадщину державного будівництва України, що нею не по праву хочуть користатися українські соціялісти.

Але для об'єктивного історика українського державного будівництва постать Миколи Міхновського цілком ясна, не зважаючи на те, як і хто намагається кинути на неї тінь. М. Міхновський — державник і націоналіст, духовий батько всіх теперішніх визнавців тих концепцій: чи то консервативно-державницької Вячеслава Липинського, а чи революційно-націоналістичної Дмитра Донцова однаковою мірою.

На нашому політичному обрії Микола Міхновський ясна зоря, і то зоря першої величини.

47) Див. його брошуру: "На іспиті великої Революції". Видавництво "Україна", 1949, стор. 50.

 

   Покажчик імен   

Андрієвська – 597

Антонович Дмитро – 591, 598, 599, 615, 614, 617

Базькевич Михайло – 590

Байздренко Микола – 590

Бачинський Юліян – 592

Біленький Михайло – 599

Болбачан П.611

Боровик Віталій590

Василенко Микола Прокопович609

Винниченко В.604, 605, 606, 607, 608, 616

Вільсон – 605

Вітте – 601

Волошин Павло – 603

Вороний Микола – 590

Ган – 603, 604

Горбенко Михайло – 615

Горемика – 607

Горемика-Купчинський І. – 605

Граждан Степан – 606

Гучков – 616

Ґонта – 602

Дивнич Юрій – 617

Дністрянський С. – 600

Донцов Дмитро – 617

Дорошенко Д. – 608

Драгоманов Михайло589, 590, 594

Ено – 610

Євтимович Вартоломій588, 603, 613

Залізняк – 602

Злобинців Михайло – 608

Іванів Михайло – 605

Камінський Боніфатій – 591

Капкан Юрій605, 606, 607

Керенський616

Коваленко Олександр – 591, 614

Коллард Юрій588, 590, 591, 592, 597, 598, 614, 615, 616

Кононенко Мусій590

Короленко Володимир Галактіонович599

Косевич Є. – 592

Котляревський Іван597

Кухта Іван – 591

Лавров – 592

Левитський Микола – 615

Лизогуб Федір609

Липа Іван590

Липинський Вячеслав608, 617

Лівицький Андрій Миколаєвич590, 609

Лук'янів – 607

Луценко Іван – 605

Любревський-Письменний Євген – 599

Мазепа Ісаак617

Макаренко Олександр – 599

Макаренко Павло608

Макаренко Сергій – 599

Марія Федоровна, цариця-мати – 615

Мартос Борис614, 616

Марченко М. – 611, 612, 613

Мацієвич Левко – 591

Микола II615

Мілюков П. – 607, 616

Олександр II597

Отамановський Валентин – 603, 608

Павелко В. – 6033

Павленко Віктор – 605, 607

Павлюк Клим – 606

Падалка М. – 607

Певний Аполон – 605

Петлюра Симон604, 605, 606, 615

Пилькевич Ол. – 605

Письменний Ст. – 605

Плеханов – 594

Познанський Дмитро – 591

Полозів Михайло – 605

Поплавко Віктор – 606

Порш М. – 598

Потапенкова Олександра Мусієвна – 613

Потішко Василь – 606

Ровинський Дмитро – 605

Русов Михайло – 591, 599

Самійленко Володимир590

Сахно-Устимович Микола – 609

Селецький Федір – 605

Сиротенко613

Скоропадський Павло608, 609, 610

Старосольський В. – 592

Степаненко Олександр – 599

Стешенко Іван Матвієвич589, 590

Тищенко Євлампій – 591

Трегубов Віктор Павлович596, 597

Українка Леся (Косач Лариса) – 589, 590

Феденко Панас – 616

Хмельницький Богдан593, 594

Чернявський Арсен – 605

Черняхівський Олександр – 590

Чикаленко Євген Харламович – 603, 616, 617

Шевченко Василь – 599

Шевченко Грицько – 599

Шевченко Т.590, 591, 592, 606

Шемет Володимир Михайлович589, 590, 599, 609, 612

Шемет Микола – 599

Шемет Сергій – 599, 606, 608, 610, 612

Шемети, брати – 602, 609, 610, 611

 

Ссылки на эту страницу


1 Андриевский, Виктор Никанорович
[Андрієвський Віктор Никанорович] - пункт меню
2 Указатель книг и статей по названиям
[Покажчик за назвами] - пункт меню

Если Вы хотите поддержать сайт

Карта ПриватБанка:
5168 7556 1759 9598

WebMoney:

UAH

U424759725951

RUB

R595618315667

USD

Z159829102497

EUR

E256443352919