Украинское национально-освободительное движение на Полтавщине в начале XX века (1900-1916 гг.)

Віктор Ревегук, кандидат історичних наук
Український національно-визвольний рух на Полтавщині на початку XX століття (1900–1916 рр.)

Після ліквідації в кінці XVIII століття залишків автономії України-Гетьманщини та Запорізької Січі завмерло й національне життя українців. Російський царизм знищив політичний і соціальний устрій, що склався в Україні в часи Визвольної війни 1648-1657 років. Закріпачене Катериною II селянство перетворилося на безлику, темну і забиту масу, а українська еліта (шляхта й козацька старшина), зрівнявшись у правах із російським дворянством, відірвавшись від власного народу, стала вірою і правдою служити російському самодержавству. Проводячи політику русифікації, царський уряд Росії дотримувався державницької доктрини, згідно з якою український народ оголошу­вався частиною єдиного великоруського народу. Несприятливі умови історичного минулого й руйнація української державності привели до економічного, культурного й національного занепаду України.

Національне відродження в Україні почалося на початку XIX століття під впливом західноєвропейських ідей просвітителів-гуманістів, Великої французької революції і романтизму, а також унаслідок появи української національної інтелігенції, яка почала цікавитися минувшиною, етнографією й фольклором рідного краю. Виняткове значення для пробудження національної свідомості українців мала творчість І.Котляревського, Т.Шевченка, П.Куліша, історичні праці І.Срезневського, М.Максимовича, М.Костомарова та ін. Видана в 1840 році збірка віршів Т.Шевченка “Кобзар” стала національною Біблією українського народу, катехізисом його національної свідомості. А за­сноване в 1846 році Кирило-Мефодіївське братство започаткувало політичне життя в підросійській Україні. Серед його членів були полтавці: викладачі кадетського корпусу В.Білозерський і Д.Пильчиков, перекладач і поет О.Навроцький, підпоручик М.Бушен та ін.

Ліквідація кріпосного права в 1861 році й пов’язана з розвитком капіталізму деяка лібералізація політичного режиму в Російській імперії сприяла пожвавленню й українсько­го національного руху. З’явилася нова генерація українських патріотів, які об’єдналися в культурно-просвітницькі товариства – громади. Проте будь-які прояви українського національного життя царизм розглядав як загрозу існуванню Російської імперії, як акт сепаратизму та “мазепинства”, намагаючись задушити його в зародку.

У 1863 році міністр внутрішніх справ Росії граф Валуєв [Валуєвський циркуляр - Т.Б.] заборонив видання українською мовою наукових, релігійних та освітніх праць, а також діяльність недільних шкіл. Емським указом 1876 року Олександр II поширив заборону не лише на українське друковане слово, але й на ввіз україномовних видань із-за кордону. Цим українському рухові було завдано тяжкого удару і зведено нанівець можливість легальної національної роботи. Багато його провідних діячів (М.Драгоманов, Ф.Вовк, М.Зібер, О.Подолинський) змушені були емігрувати до Європи.

Лише з кінця XIX століття спостерігається певне пожвавлення українського національного руху, який із культурно-просвітницького все більше набував характеру політичного. Початок політичного життя на Полтавщині пов’язаний з утворенням у 1898 році таємної “Української громади” в Полтавській Духовній семінарії. На чолі громади стояли Симон Петлюра і Микола Гмиря. До складу таємного гуртка входило близько 30 осіб, зокрема й таких відомих пізніше культурних і політичних діячів, як Іван Рудичів, Віктор Андрієвський, Пилип Капельгородський та ін.

До “Української громади” входили й не семінаристи – молоді земські урядовці Прокіп Понятенко та Аркадій Кучерявенко, вислані за революційну діяльність до Полтави відомі педагоги і просвітителі Олександр і Софія Русови. Саме в помешканні Русових на Шевченківські свята 19 лютого 1900 року відбулася зустріч громадівців із відомим українським патріотом – харківським адвокатом Миколою Міхновським. Його палка промова перед аудиторією в 60 осіб про необхідність боротьби за створення незалежної Української держави, викладена раніше й оприлюднена вперше в Полтаві у знаменитому маніфесті “Самостійна Україна”, справила величезне враження на полтавську молодь [1]. Приїзд М.Міхновського на Полтавщину сприяв появі тут декількох “вільних громад” Революційної Української Партії (РУП), яка виникла в Харкові на початку 1900 року. Проголошена нею ідея української державності знайшла гарячу підтримку серед патріотичної молоді Полтавщини.

Полтавська “вільна громада” РУП організаційно оформилася 14 березня 1900 року. Ініціатором її створення був Михайло Русов – син Олександра й Софії. Протягом 1900-1905 років до неї входило близько 30 осіб. Ядро осередку становили колишні громадівці П.Понятенко, С.Петлюра, К.Шаревський, М.Гмиря, М.Виноградова та ін. Полтавська організація РУП мала велику підпільну книгозбірку, яка складалася з української революційної літератури, надрукованої в Галичині та Швейцарії [2].

Фундаторами Лубенської “вільної громади” були студенти Київського університету Михайло Порш і Павло Крат, кандидат на судову посаду правник Андрій Лівицький, студент Харківського університету Борис Мартос, випускник лубенської сільськогосподарської школи Мусій Сосновський, учителька земської школи Анна Приходько та ін. Незабаром до них приєднався й інженер-технолог Сергій Шемет, якого за революційну діяльність у кінці 1901 року вислали із Санкт-Петербурга до Лубен під особливий нагляд поліції [3].

Крім названих, осередки РУП існували також у Прилуках, Лохвиці й Кобеляках, але їхня діяльність чомусь залишилася поза увагою дослідників. Прилуцька “вільна громада” РУП налічувала у своєму складі 12 членів. Серед них відомі Гаврило Міхновський – рідний брат Миколи Міхновського, старший за нього на 8 років, колишній полтавський семінарист Олександр Мишта, учень місцевої гімназії Павло Терлецький, земський лікар Яків Андріяшев та ін. Лохвицький осередок РУП започаткував випускник Полтавської Духовної семінарії син священика Микола Стришинський. Серед його членів відомі молода вчителька Тетяна Дорошенко, волосний писар із села Мармизівки Вавіла Панченко та ін. Кобеляцьку “вільну громаду” РУП створив у 1901 році Юрій Коллард, який на той час працював техніком у повітовому земстві. До неї входили Аркадій Кучерявенко, дворянин Іван Войнов, син чиновника Олександр Шторх, слухачка Вищих жіночих курсів Ольга Акінфієва та інші [4].

За соціальним складом та ідеологічним спрямуванням РУП не була однорідною політичною організацією, але її членів єднало національне почуття, любов до України і прагнення зробити щасливим свій народ. РУП уперше після довгої історичної перерви поставила вимогу відновлення української державності. Партія намагалася відродити українську політичну традицію державотворення, що існувала з Княжих часів. Значною мірою РУП стала провісницею інших українських політичних партій і Української революції І9І7-І920 років. Майже всі її визначні діячі від крайніх правих і до крайніх лівих перекипіли і самовизначилися в лавах РУП.

Діяльність РУП зводилася до поширення нелегальної революційної літератури се­ред населення, особливо серед селянства, та ведення бесід на політичні теми. Остання форма агітаційної роботи була найбільш дієвою, адже три чверті жителів Полтавщини були неграмотними, а серед сільського населення їх було ще більше. Агітація серед селян велася рідною для них українською мовою і тому мала значний успіх. Водночас агітація російських соціал-демократів і есерів, яка велася російською мовою, українським селянством сприймалася слабо, позаяк вони вважали її чужою і панською. Прокламації РУП таємно друкувалися в Терешках – на хуторі поблизу Полтави, де мешкали гімназистки Якубовська і Покровська, та надходили з-за кордону – Львова, Чернівців та Швейцарії.

Серед адресованої селянам агітаційної літератури , яка поширювалася на Полтавщині, найбільш популярними були написані Дмитром Антоновичем брошури “Дядько Дмит­ро” і “Чи є тепер панщина?”, листівки “Українські селяни”, “До українських селян”, “Власна земля” (видання київської організації РУП), “Селянська осілість і економічна еволюція” та ін. У них в популярній формі викривався самодержавний лад у Росії, національне гноблення українського народу, звучав заклик до ліквідації поміщицького землеволодіння. У Костянтиноградському повіті серед селян агітацію вели О.Мишта, у Полтавському – М.Гмиря, у Ковалівці – Б.Юріїв-Пековець, у Старих Санжарах – С.Веселовський, у Ковалівці – син місцевого поміщика М.Попов. Із “вдячності за науку” селяни в 1902 році спалили паровий млин його батька.

У 1902 році Лубенська “вільна громада” РУП створила свої осередки й вела рево­люційну агітацію в Круподеренцях, Засуллі, Снітині, Тишках, Яблунівській волості. Багато нелегальної літератури рупівці поширювали на базарах і ярмарках, підкидаючи листівки до селянських возів. Крім злободенних соціальних питань, у них значна увага приділялася захисту національних прав українського народу. “На нашій землі – говорилося в одній із листівок, – по всій Україні, де живуть українці, для українців по­винні бути українські школи, університети, газети, журнали, книжки на українській мові; в судах, банках, почтах та інших державних місцях повинна бути українська мова“ [5].

Велику патріотичну роботу серед полтавців проводило подружжя Русових. Жандармські чини, які постійно стежили за ними, відзначали в жовтні 1901 року, що їх діяльність спрямована на “повне відокремлення Малоросії від Російської імперії і створення самостійної держави на конфедеративний основі. Русови брали найактивнішу участь в агітації за введення в народних школах Малоросії викладання малоросійською мовою, а також про видання й розповсюдження малоросійського букваря” [6].

Улітку 1901 року в Полтаві в помешканні Олександра і Софії Русових відбувся все­український студентський з’їзд, на якому були присутні делегати від українських студентських громад, що існували на той час в університетських містах Росії. Полтавську студентську громаду репрезентував на з’їзді С.Петлюра, хоч він і не вважався студентом.

Того ж року в Полтаві проходили гастролі видатного українського композитора Миколи Лисенка. Виступи його хору закінчувалися справжніми маніфестаціями. Всупереч заборонам хор під орудою М.Лисенка виконав український національний гімн “Ще не вмерла Україна”. Один із очевидців виступу хору М.Лисенка в Полтаві (у майбутньому відомий громадський діяч В.Андрієвський) так згадував цю подію: “Трудно навіть описати, що творилося серед слухачів. Насамперед усі ніби заніміли, тоді ціла громада підвелася, по кінці якоїсь мовчанки – громові оплески, крики, цілий рев овацій” [7].

Після концерту С.Петлюра запросив М.Лисенка до семінарії для зустрічі з “Українською громадою”. Так виник конфлікт між композитором, якого підтримували семінаристи, і ректором семінарії протоієреєм Пічетою, запеклим російським шовіністом. У результаті конфлікту Петлюру було виключено із семінарії. Проте він і надалі, аж до свого від’їзду з Полтави, залишався провідником “Української громади” й одним з організаторів “семінарського бунту” в 1902 році, під час якого семінаристи вимагали демократизації навчання і викладання предметів українською мовою. В результаті бунту близько 50 юнаків було виключено із семінарії і навчання в ній на деякий час припинилося [8].

На початку XX століття внаслідок недороду й погіршення матеріального становища почалися масові селянські виступи, які мали антипоміщицьке спрямування. Особливої гостроти вони набули в 1902 році й охопили Полтавський, Зіньківський, Костянтиноградський, Пирятинський та Лубенський повіти. “Полтавська губернія, – писав жандармський ротмістр Беклемішев у рапорті своєму начальству, – особливо повіти Костянтиноградський, Полтавський і Переяславський були закидані прокламаціями і брошурами на російській мові й малоросійському наріччі, з яких останні особливо добре засво­ювалися і сприймалися селянами навіть цілком зрілого віку й вивчалися ними напам’ять” [9]. Серед вилучених жандармами листівок більшість були надруковані в під­пільних друкарнях РУП.

Важливою подією для всієї України було відкриття 30 серпня 1903 року пам’ятника Івану Котляревському в Полтаві, який споруджувався на зібрані українсь­кими патріотами кошти. Лише від селян Полтавщини надійшло понад 3800 пожертву­вань на увіковічення пам’яті поета. Зважаючи на чисельні протести української громадськості, напис на пам’ятнику влада дозволила зробити українською мовою, але “с соблюдением всех правил русского правописання”. У результаті він набув такого карикатурного вигляду:

“Де згода в симействи, де мыр
И тишина,
Щасливи там люды, блаженна
Сторона”.

На відкриття пам’ятника І.Котляревському прибули гості з усіх кінців України, багатьох міст Росії та із-за кордону. Зокрема, серед них були присутні М.Коцюбинський, Леся Українка, Б.Грінченко, В.Стефаник, Олена Пчілка, депутат австрійського парламенту Романчук, делегат із Буковини Немоєвський, професор Львівського університету Студинський та ін. До складу Харківської делегації входили М.Міхновський, професори університету Д.Багалій, О.Єфименко, М.Сумцов, письменник і композитор Г.Хоткевич, поет О.Кандиба та ін.

У день відкриття пам’ятника вулиці заполонили тисячі жителів міста та навко­лишніх сіл, одягнутих в українські національні костюми. Навіть старожили не пам’ятали подібних урочистостей. Це було справжнє свято українського народного духу. Пізніше часопис “Рідний край” писав: ‘В ці дні Полтава не ділилася на партійних людей, ні на демократів чи радикалів, а була, бодай на перший погляд, цілком українським містом. І на вулицях, і в громадських будинках всі люди говорили однією мовою – українською” [10].

Після молебню і відкриття пам’ятника, до підніжжя якого поклали більше 30 вінків, увечері відбулося урочисте засідання міської думи. Зал приміщення був прикрашений рушниками, барвистими хустками та вінками із живих квітів. Після виступу міського голови В.Трегубова слова вітання мовили гості. У своєму виступі М.Коцюбинський говорив: “Город Полтава справляє нині свято українського слова. Сто літ минуло, як те занедбане і закинуте під сільську стріху слово, як фенікс з попелу, воскресло знов і в устах батька нової української літератури Івана Котляревського голосно залітало по широких світах” [11].

Виступ дівчини із Чернігівщини Ольги Андрієвської, яка звернулася до присутніх словами “шановні панове”, викликав переляк серед гласних думи, позаяк виголошува­ти вітання українською мовою підданим російського царя було категорично заборонено. В.Трегубов перелякано глянув на губернаторську ложу. Віце-губернатор фон Візін підвівся й демонстративно залишив залу. В.Трегубов почав благати присутніх не перетворювати урочистості на демонстрацію. Серед публіки посилився гул невдоволення. Одні поспішно залишали приміщення міського театру, інші кричали “просимо”. У цей час на сцену вийшов М.Міхновський і різко заявив серед тиші, яка раптом настала, що його уповноважили харків’яни прочитати вітальну адресу українською мовою, а якщо це заборонено, то він її забирає назад, а гласним думи залишає порожню теку й кинув її на стіл перед В.Трегубовим, чим викликав оплески і схвальні вигуки присутніх. Міський голова поспішно оголосив урочисте зібрання закритим. На останньому засіданні міської думи, присвяченому відкриттю пам’ятника І.Котляревського, було оголошено, що із цієї нагоди до Полтави надійшло 238 вітань українською мовою, 208 – російською, решта – французькою й чеською [12].

На початку XX століття царське самодержавство вступило в чергову політичну кризу, викликану як внутрішньою соціальною напругою, так і ганебною поразкою Росії у війні з Японією 1904-1905 років. У Росії розпочалася революція, під тиском якої цар Микола II змушений був 17 жовтня 1905 року видати маніфест, у якому обіцяв провести вибори до законодавчої Державної думи й надати широкі політичні права громадянам Російської імперії, зокрема свободу слова і право на організацію націо­нально-культурних об’єднань. Під час першої російської революції 1905-1907 років тактика українських політичних партій у боротьбі за вирішення національного питання була вироблена на з’їзді, що відбувся наприкінці червня 1905 року в Полтаві. У постанові з’їзду говорилося: “Українці ставлять за свій ідеал у межах Російської держави політичну автономію України в тому змислі, що домагаються свого сейму з осідком у Києві” [13].

У першій Державній думі була створена Українська думська громада, до якої ввійшло 45 депутатів, в тому числі відомих діячів національно-визвольного руху Полтавщини П.Чижевського, В.Шемета та ін. Одним із найболючіших питань, яке вимагало негайного вирішення, було аграрне, але його розв'язання тісно пов'язувалося із здо­буттям політичних прав українського народу. У свідомості селянства України, говорив В.Шемет, виступаючи з трибуни Державної думи, поняття земля нерозривно пов’язане з поняттям “воля” у розумінні “широкої демократичної автономії для України... Земля й автономія тісно пов’язані з уявленням про благо українського народу, і з цим слід ра­хуватися при вирішенні такого питання, як аграрне; слід мати на увазі, що Україна не лише частина держави, але і нація і у значно більшій мірі нація, ніж частина держави. Лише тоді український народ буде вважати його вимоги задоволеними, коли буде мати можливість самостійно розпоряджатися своєю долею” [14].

Виступаючи від імені Української думської громади, селянин із Полтавщини Юхим Сайко порушив питання освіти українською мовою. Його пропозиція зводилася до то­го, щоб запровадити на теренах України безоплатну національну школу. Підручники й навчальні посібники мали бути приведені у відповідність із завданнями української школи. Для вчителів передбачалося відкрити короткотермінові курси по вивченню української мови, літератури та історії. Пропонувалося також включити ці предмети до навчальних планів в Учительських інститутах, Київському, Харківському й Одеському університетах. Виконання завдань із українізації освіти мали забезпечувати автономні органи місцевого самоврядування [15].

У період найвищого піднесення революції 1905-1907 років РУП розкололася на дві гілки: Українську соціал-демократичну спілку (“Спілку”) , яка орієнтувалася на політичний союз з Російською соціал-демократичною робітничою партією (РСДРП) і Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), яка діяла самостійно. Обидві гілки української соціал-демократії вважали себе спадкоємцями РУП. Вирішальну роль у переході полтавських рупівців на позицію УСДРП відіграв приїзд восени 1905 року на Полтавщину Володимира Винниченка. Із приводу царського маніфесту 17 жовтня він виступав на мітингу з балкону міського театру в Полтаві.

У національному питанні УСДРП, як і “Спілка”, знявши вимогу державної незалежності України як передчасну, що не сприймалася більшістю українського суспільства, стояли на засадах її національно-територіальної автономії у складі демократичної Російської держави. Соціальну базу обох гілок української соціал-демократії становила національно свідома студентська молодь, інтелігенція та частина промислових робітників, особливо залізничників.

Протягом зими – початку осені 1906 року партійні організації УСДРП були створені в десяти повітах Полтавщини: Полтавському, Прилуцькому, Лубенському, Хорольському, Миргородському, Золотоніському, Роменському, Костянтиноградському і Кременчуцькому. Найбільш чисельною була Прилуцька організація УСДРП, яка виникла в лютому 1906 року й налічувала 70 активних членів. Переважно це були робітники місцевих підприємств і кустарі. Під ідейним впливом української соціал-демократії перебувало ще близько 500 робітників. Діяльність прилуцького комітету УСДРП поширювалася і на Пирятинський повіт. Разом в обох повітах було створено десять селянських осередків УСДРП. У період найбільшого розмаху страйкової боротьби під час жнив 1906 року в них налічувалося майже 600 членів [16].

Політична робота серед селянства була одним із пріоритетних завдань української соціал-демократії. На відміну від зрусифікованих міст полтавське село все ще зберігало усталене віками національне обличчя: культуру, побут, ментальність. Тому агітація рідною мовою була для селянства більш близькою і зрозумілою. Для роботи на селі при полта­вському комітеті УСДРП була створена спеціальна “селянська група” агітаторів та вироблена окрема інструкція для них. Агітатори періодично обмінювалися досвідом роботи, обговорювали теоретичні питання української соціал-демократії, методи конс­піративної роботи тощо.

Революційну агітацію серед полтавського селянства проводила і “Спілка”. Для цього полтавська організація РСДРП створила окрему групу “Союз – Спілку”, до якої входило 15-20 чоловік. Переважно це були вихідці із села, учні гімназій та робітники-залізничники. Район діяльності “Союз – Спілки” поширювався на Полтавський, Кобеляцький, Миргородський і Зіньківський повіти. Одним із її конспіративних помешкань була садиба письменника-гуманіста В.Г.Короленка, позаяк його зять К.Ляхович також входив до цієї групи.

У часи Російської революції 1905-1907 років спостерігалося короткочасне підне­сення українського національного життя. Цьому сприяло скасування горезвісного Валуєвского циркуляру 1863 року та частково Емського указу 1876 року. Першою ластівкою легальної української преси на Лівобережній Україні стала газета “Хлібороб”, яку брати Володимир і Микола Шемети при підтримці Лубенської Української громади почали видавати в листопаді 1905 року, не маючи на те офіційного дозволу від царської влади. Газета виходила з епіграфом “Селяне всієї України, єднайтеся!” і містила заклики до заснування селянської партії на програмних засадах наділення землею селян-українців, у яких із волі російських царів земля була забрана і віддана поміщикам-іноземцям. Газета не закликала до самовільного захоплення землі й насильства над по­міщиками, а пропонувала селянам об’єднатися в політичну партію та консолідувати національні сили для розбудови українського суспільства. На шпальтах газети був надрукований вірш Х.Алчевської “До дітей мого краю”, який став своєрідним революційним гімном українських патріотів [17].

Редактором “Хлібороба” значиться Микола Шемет, фактичним редактором газети був його брат Володимир, але ідейно-політичний напрямок видання, як вважає відомий дослідник Ф.Турченко, визначав М.Міхновський [18]. Поява першої на теренах Східної України україномовної газети справила глибоке враження на суспільство. У Києві газету продавали за спекулятивними цінами. Були випадки, коли її розповсюджувачів заарештовувала поліція. Проти В.Шемета була порушена карна справа. Урешті-решт після виходу п’ятого номера на початку грудня 1905 року видання газети було заборонене.

Спроба налагодити випуск україномовної газети для селян була зроблена і в Кобеляках. 27 грудня 1905 року з ініціативи членів Всеросійського селянського союзу студента Київського університету Сергія Фесенка та майстра-каретника Григорія Струця вийшов перший і єдиний номер газети “Земля”. Через декілька днів її видавці були заарештовані.

У Полтаві єдиною трибуною для національно свідомої української інтелігенції став журнал “Рідний край”, заснований у кінці 1905 року Миколою Дмитрієвим та Григорієм Коваленком. На його шпальтах друкувалися твори Лесі Українки, Олени Пчілки, І.Нечуя-Левицького та ін. Друкувалися й програмні документи Української ра­дикально-демократичної партії, членами якої були засновники журналу. Окремі номери були присвячені пам’яті І.Котляревського та Т.Шевченка. Навесні 1907 року у зв’язку зі спадом революції й наступом реакції друкування журналу в Полтаві стало неможливим і редакція змушена була перенести його видання до Києва. Спроба української інтелігенції налагодити в Полтаві видання україномовної газети “Рідна думка” та “Українське слово” не була реалізована через заборони місцевих органів царської влади.

У березні 1907 року напередодні виборів до другої Державної думи Росії Полтавський комітет УСДРП налагодив випуск свого друкованого органу – газети “Соціал-демократ”, яка поширювалася серед партійних осередків та населення. Після виходу п’ятого номера газету закрили і українські соціал-демократи Полтавщини позбулися свого єдиного легального друкованого видання.

Революційні події 1905-1907 років сприяли подальшому розвитку національної свідомості полтавців. Свідченням цього стали численні селянські зібрання, на яких обговорювалися найрізноманітніші питання, найперше аграрне, а також надання автономії Україні, уживання української мови в школах, судах, органах місцевого самоврядування то­що. Після їх обговорення приймалися відповідні резолюції й селянські накази. Селяни Троїцького Золотоніського повіту у своєму наказі депутатам першої Державної думи писали: “Повинна бути введена обов’язкова за рахунок держави шкільна освіта націо­нальною мовою”. Демократична інтелігенція цього повіту провела в 1905 році цікаве соціологічне дослідження, під час якого було опитано 378 осіб віком від 18 до 65 років. Серед них письменних виявилося 145, малописьменних – 108 і неписьменних – 125 [19]. З усіх опитаних за навчання у школах рідною мовою висловилося 324 особи. Вимоги автономії України лунали на селянських сходах, зібраннях української інтелі­генції, мітингах і демонстраціях, адже домогтися вільного розвитку української мови, освіти й культури можна було, лише здобувши політичні права для українців. 16 листопада 1905 року мешканці села Литвяки Лубенського повіту на своєму сході прийняли рішення, “щоб державою правили не чиновники, а виборні від народу люди, котрі добре знають наші потреби і те, як їм допомогти.

Отже, ті потреби, що є тільки у нашого народу українського, треба, щоб рішали виборні з нашого народу, щоб у школах вчили дітей на нашій українській мові” [20].

13 листопада 1905 року жителі села Мачух Полтавського повіту під час масового мітингу вимагали автономії України для того, щоб закони для українців приймалися в місцевому сеймі (парламенті). “У школі, церкві, судах та інших установах, – говорилося в резолюції мітингу, – має вживатися рідна українська мова” [21]. Подібні рішення були прийняті на селянських сходах у містечку Снітин Лубенського повіту, у селах і хуторах Нікольської волості Полтавського повіту, селі Попівці Костянтиноградського повіту та ін. Рух за українізацію школи став справді всенародним, охопивши найвіддаленіші села й хутори Полтавщини. Збори селян хутора Семенці Полтавського повіту 20 листопада 1905 року ухвалили: “Всі школи повинні утримуватися державою. Викладати в них треба рідною українською мовою” [22].

Революція 1905-1907 років пробудила до активного політичного життя й учнівську молодь. Центром антиурядових виступів у Полтаві, як і раніше, залишалася Духовна семінарія. Її вихованці на початку 1906 року влаштували страйк протесту, вимагаючи демократизації навчального процесу. Організаторами страйку, на думку адміністрації, були Олександр Реформатський, уродженець села Переволочного Кобеляцького повіту, Василь Дихалець (село Гурбинці Пирятинського повіту), Євген Тимошевський (м.Переяслав) та Микола Щиренко (м.Полтава). У відповідь на справедливі вимоги семінаристів рішенням педагогічної ради семінарії від 18 квітня 1906 року учні других відділень третіх і четвертих класів (усього 130 осіб) були розпущені на невизначений термін, а організатори страйку виключені із семінарії і відправлені за місцем проживання батьків під суворий негласний нагляд поліції [23].

Проте вжиті щодо бунтівників заходи не припинили революційного бродіння серед полтавських семінаристів. Вони почали видавати надрукований на гектографі нелегальний журнал під назвою “Розсвіт” і таємно поширювали його серед семінаристів та жителів міста. У грудні 1906 року полтавський поліцмейстер написав декілька доповідних записок на ім’я губернатора, в яких повідомляв про існування в семінарії нелегального гуртка під назвою “Український гурток полтавських семінаристів” (УГПС). Поліцмейстер доповідав, що “журнал доволі об’ємний, в обкладинці рожевого кольору, на якій намальована малоросійська хата”. Члени нелегального гуртка також поширювали серед полтавців звернення з проханням надати матеріальну допомогу на видання свого журналу. Звер­нення починалося словами “Громадяни!” і мало підпис “Комітет У.Г.П.С 1906 року, студня 16” з відповідною печаткою гуртка. На думку поліцмейстера, члени гуртка перебували під впливом ідеології УСДРП.

Розслідувати діяльність гуртка поліцейські доручили інспектору семінарії, але її вихованці на той час уже роз’їхалися на Різдвяні канікули й розслідування загальмувалося. Про події в Полтавській Духовній семінарії доповіли єпископу Полтавському і Переяславському, а той у свою чергу – губернаторові й начальнику жандармського управління. Проведене полтавськими жандармами розслідування встановило, що журнал видавала “українофільська інтелігенція міста” із залученням учнів семінарії, серед яких він і розповсюджувався. Справжніх видавців журналу жандарми так і не встановили. У лютому 1907 року керівництво семінарії за розпорядженням єпископа Іоанна попередило вихованців, що не потерпить нелегального видання в стінах духовного закладу, а причетних до нього семінаристів чекатиме сувора кара [24].

В Учительській семінарії, що знаходилася на Шведській могилі під Полтавою, учні почали ставити п’єси українських драматургів, на вечорах співати українських пісень, як народних, так і в обробці М.Лисенка, видавали свій рукописний український літературний журнал. У цьому місцева влада побачила прояви “мазепинства”. Із наказу Святійшого Синоду в 1906 році в семінарії була проведена прискіплива ревізія, у результаті якої директор і декілька викладачів були звільнені з роботи [25].

Під впливом революційних подій учителі Полтавщини для захисту своїх професійних інтересів зробили перші спроби до об’єднання. Поштовхом до цього стало утворення в 1905 році в Москві “Всеросійського союзу вчителів і діячів народної освіти”, який існував напівлегально й у своїй програмі передбачав запровадження загального, безоплатного й обов’язкового навчання рідною мовою в усіх типах шкіл.

Серед українських учителів виникла думка створити самостійну Всеукраїнську учительську організацію, основним завданням якої мала стати українізація освіти, насамперед початкової. Проте в період революційного піднесення більшість національно свідомих учителів-українців була зайнята політичною роботою. Лише на початку 1906 року вони разом з активістами громадського руху Київщини виробили статут Всеукраїнської спілки вчителів і діячів народної освіти. Протягом першої половини цього року освітяни Київщини згуртувалися в Товариство вчителів-українців, яке із часом мало перетворитися на Всеукраїнське Товариство, влаштували курси з українознавства для вчителів Київщини як перший крок до українізації шкільної освіти. На початку року виникла й українська Спілка вчителів Катеринославської губернії, але з настанням політичної реакції в Росії обидві учительські громадські організації через репресії припинили своє існування.

Третя й найбільш успішна спроба об’єднання вчителів-українців була зроблена в Полтаві в лютому 1907 року. На скликаній у жовтні 1907 року учительській конференції були присутні представники від п’яти повітів Полтавщини та губернського міста. Конференція затвердила статут Учительської спілки, обрала правління й зобов’язала його працювати над залученням до спілки вчителів решти повітів Полтавщини. Наступна учительська конференція відбулася в березні 1908 року. На цей час спілка вже охоплювала вчителів дев’яти повітів губернії. Її представники залучили до активної роботи по розбудові учительської громадської організації й Українську громаду Полтавської учительської семінарії. Зроблений був і перший крок до перетворення Учительської спілки Полтавщини на Всеукраїнську: її правління встановило зв’язок з учителями Харківської губернії.

Одночасно з Учительською спілкою вчителі-патріоти Полтавщини заснували й видавництво “Український учитель”. Його організаторами виступили присяжний повірений (адвокат) Микола Дмитрієв, учитель з приміського села Яківців Михайло Радько, Григорій Ясинський і Григорій Шерстюк. Останнього за революційну діяльність поліція заарештовувала в 1906 році. Згідно зі статутними вимогами, видавництво “Український учитель” мало пропагувати створення української національної школи шляхом агітації серед учителів і батьків, гуртувати навколо цієї ідеї всіх прихильників демократичної національної освіти, видавати педагогічну літературу, журнали і підручники та популярні книги для дітей, допомагати батькам у вихованні молодого покоління українсь­ких патріотів та ін. [26].

Полтавське видавництво “Український учитель” проіснувало лише близько року, але протягом цього короткого часу встигло видати в друкарні Шиндлера 12 книг (одна з них була конфіскована поліцією), включаючи три підручники для школи, шість книжок для дітей різного віку і три популярні видання для масового читача. Серед видрукуваної продукції були “Коротка українська граматика для школи” Г.Шерстюка, “Дітям. Казки і вірші” О.Черкасенка, “Про небо. Популярна астрономія”, “Убогий жид”, “Про Сивенького” та ін. [27].

Протягом короткого часу свого існування видавництво встигло зробити більше для популяризації української національної школи, ніж будь-які інші подібні громадські організації. У кінці 1908 року на вимогу полтавського поліцмейстера видавництво “Український учитель”, як офіційно не зареєстроване, було закрите, а Учительська спілка заборонена.

Попри тиск царської влади, за короткий час лібералізації суспільно-політичного життя в Росії на Полтавщині з’явилися перші шкільні підручники, написані українською мовою. Зокрема, для народних шкіл Г.Коваленко видав посібник “Оповідання з історії українського народу” та брошури “Про народні права” і “Як ми боролися з холерою”. На Полтавщині нелегально поширювалися українські газети, що видавалися в Галичині (“Діло”, “Громадський голос”, “Промінь”, “Буковина” та ін.) і навіть ті, що, виходили за океаном, – “Свобода” і “Канадський фермер”. Значна культурно-освітня робота була проведена українською інтелігенцією по відзначенню роковин від дня смерті Т.Шевченка та на честь І.Котляревського.

Під тиском громадськості царський уряд змушений був піти на деякі поступки що­до обмежень національних прав українського народу. У 1906 році з’явився циркуляр міністра освіти Російської імперії, який давав дозвіл учителям вживати на уроках “малоросійську мову для пояснення того, чого учні не розуміють”.

У березні 1906 року царський уряд видав “Закон про товариства та спілки”, відповідно до якого українська інтелігенція підросійської України, за прикладом Галичини, почала створювати легальні неурядові культурно-просвітницькі організації – “Просвіти”, які стали центром національного життя українців. Завдяки діяльності “Просвіт” відроджувалася історична пам’ять нації, пробуджувалася національна свідомість українського народу. Активну участь у роботі “Просвіт” брали найвидатніші діячі української культури й науки: у Києві – Б.Грінченко, М.Лисенко, Леся Українка; у Чернігові – М.Коцюбинський; у Миколаєві – М.Аркас; у Катеринославі – Д.Яворницький та ін.

Проте спроба української інтелігенції створити товариства “Просвіти” на Полтавщині виявилася марною. 21 червня губернське “присутствіє” відмовило в реєстрації статуту Полтавської міської “Просвіти”. Мотивація була аж надто дивною: “Маючи на увазі, що ті заходи, якими товариство хоче впливати на народ, вважаються в нинішні неспокійні часи дуже небезпечними, які можуть викликати безпорядки, а ще до того ж Малоросія становить частину однієї Великої Російської держави і про розбудження національної й політичної свідомості малоросійського народу в той час не може бути й мови, ... відкриття товариства “Просвіта” загрожувало б громадському спокою, постановило не реєструвати товариство “Просвіта” [28]. У реєстрації товариства “Просвіта” було відмовлено і в Лубнах. Ініціатори його створення звернулися до “Правітєльствующого Сенату” в Петербурзі, але він залишив в силі рішення полтавської влади.

Унаслідок постійних переслідувань будь-яка діяльність опозиційних до влади українських партій була зведена нанівець. Приречені діяти в напівлегальних та нелегальних умовах, осередки УСДРП утратили можливість проводити політичну роботу серед полтавців і були практично вилучені із суспільного життя. Члени полтавського губернського комітету М.Токаревський, О.Буцький, І.Лахман, П.Гориздра, М.Чоботарьов та Огієвська змушені були залишити Полтаву й перебратися до Москви. Н.Гаврилко на деякий час виїхав до Кременчука [29]. Зв’язок між місцевими осередками УСДРП, які ще вціліли, було втрачено. По суті, вони перетворилися на окремі, не зв’язані між собою та партійними центрами за кордоном групи однодумців та прихильників української соціал-демократії.

У роки політичної реакції царизм намагався ліквідувати навіть ті незначні досягнення в національному питанні, яких домоглися українці в тяжкій боротьбі. Шовіністична більшість третьої Державної думи провалила законопроект про запровадження навчання українською мовою в початкових школах. Була відхилена і пропозиція депутата думи професора історії Київського університету Івана Лучицького запровадити в Україні судочинство українською мовою.

19 вересня 1908 року Полтавський губернатор Князєв на виконання циркуляра міністра внутрішніх справ Росії підписав таємне розпорядження поліцмейстерам і повітовим справникам виявляти вчителів, які помічені в протиурядовій діяльності, у тому числі “Російського союзу вчителів та діячів освіти”. 4 грудня 1908 року губернатор видав нове таємне розпорядження: стежити за членами учительських професійних організацій, позаяк школи можуть потрапити під контроль місцевих осередків УСДРП, у програмі якої чільне місце займає національне питання [30].

20 січня 1910 року з’явився обіжник голови Ради Міністрів Росії П.Столипіна, який зараховував українців до “інородців” і забороняв будь-які українські організації, позаяк “об’єднання на інтересах національних веде до збільшення національного відокремлення”. Наступного року була опублікована урядова декларація, яка пояснювала, що “історичним завданням російської державності є боротьба з рухом, у теперішнім часі прозваним українським, що містить у собі ідею відродження старої України й устрою Малоросійської України на автономних національно-територіальних основах” [31]. Маючи такі директивні настанови, царська влада на місцях почала справжнє полювання на будь-які прояви українського національного життя: закривалися українські клуби й бібліотеки, було заборонено продавати українські книжки та граматики, навіть видане з дозволу Святійшого Синоду Євангеліє українською мовою. Заборонялися також українські концерти, вивіски й афіші українською мовою тощо. Наприклад, директор Миргородської хлоп’ячої гімназії повісив у стінах навчального закладу спеціальну табличку з написом: “В стенах гимназии строго воспрещается воспитанникам говорить на малорусском наречии”.

У зробленій в лютому 1911 року доповіді сенату П.Столипін виправдовував політичні репресії проти українців “історичною традицією” боротьби російського уряду з національними особливостями колишньої України”. Полтавський губернатор Богговут у секретній доповіді міністрові внутрішніх справ Росії від 4 лютого 1914 року вимагав заборонити займати службові посади особам, які навіть у далекому минулому виявля­ли “українські прагнення”, звільняти з роботи вчителів, які мали хоча б найменшу схильність до українського національного руху. Він також рекомендував надавати державні субсидії підконтрольним урядові газетам для того, щоб вони постійно прово­дили думку, що українського народу як такого ніколи не існувало, а українська мова є мовою простонародною, яка не має ні своєї літератури, ні майбутнього [32].

Незважаючи на утиски з боку царського самодержавства, українська інтелігенція Полтави не полишала спроб заснувати легальне культурно-просвітницьке товариство хоча б у вигляді Українського клубу. Перша спроба була зроблена у квітні 1910 року. Ініціатором створення виступила Українська громада, яку на той час очолював Павло Чижевський, а також Г.Коваленко, Л.Падалка, К.Шаревський, Панас Мирний та ін. Однак минули довгі три роки, перш ніж їм удалося реалізувати свій задум. Офіційна реєстрація клубу відбулася 16 травня 1913 року. До складу правління клубу ввійшли П.Чижевський, В.Щербаківський, В.Андрієвський, Г.Маркевич і П.Макаренко. Зважаючи на пануючий у Росії політичний режим столипінської реакції, головою клубу було обрано не надто ревного українофіла, але відомого в Полтаві адвоката й одного з лідерів міської організації російської партії конституційних демократів Євгена Сіяльського.

Відкриття Українського клубу відбулося 9 листопада 1913 року напередодні 75-их роковин від дня смерті І.Котляревського. Серед запрошених гостей були видатний український учений-історик і громадський діяч М.Грушевський, редактор київського часопису “Рада” А.Ніковський, ідеолог українського націоналізму адвокат М.Міхновський та ін. Український клуб у Полтаві став об’єднавчим центром української інтелігенції, але як вважає відомий історик-краєзнавець Т.Пустовіт, кількість членів клубу навіть у найкращі часи його існування не перевищувала 120 осіб [33].

Незважаючи на постійні переслідування “інородців”, режим столипінської реакції не зміг до кінця задушити перших проявів українського національного життя, прагнення народу до свободи й самовизначення. 4 лютого 1913 року полтавський губернатор Богговут доповідав міністрові внутрішніх справ Росії, що “український дух, в основу якого покладена ідея автономної України..., набуває в останній час широких розмірів”. Новий поштовх йому дало утворення в 1908 році Товариства Українських поступовців (ТУП), яке об’єднало українські політичні партії та громадські організації.

Справжнім осередком українського національного життя стало містечко Старі Санжари поблизу Полтави. На початку XX століття в ньому налічувалося понад 10 тисяч жителів. У містечку склався гурток українських патріотів (за поліцейською термінологією – “українофільська банда”), до складу якого входили вчитель Микола Ільяшевич, священик Андрій Геращенко, кооператор Яків Стенька, фельдшер Макаренко, волосний писар І.Рибась та ін. М.Ільяшевич у 1901 році закінчив Полтавську Духовну семінарію і почав працювати вчителем у вищій початковій школі Старих Санжар. Перебуваючи під впливом ідеології РУП, він займався просвітницькою діяльністю й користувався великим авторитетом серед селян.

А.Геращенко спочатку виконував пастирські обов’язки у приміському селі Мачухах. Його проповіді й щира віра завоювали симпатії селян, і вони обрали його головою місцевого сільськогосподарського товариства. Будучи священиком, А.Геращенко активно займався громадською діяльністю: брав участь у несанкціонованих владою селянських зібраннях, на яких закликав протидіяти царському режимові й вимагати автономії України, поширював нелегальну літературу і просив батьків та матерів не поси­лати своїх синів на війну з Японією. Після поразки революції 1905-1907 років і переїзду до Старих Санжар А.Геращенко не відмовився від своїх переконань, не залишив, за словами полтавського повітового справника Згури, “утопічної ідеї” домогтися автономії України у складі демократичної Російської держави.

Поряд з виконанням пастирських обов’язків А.Геращенко також працював учителем у місцевій церковноприходській школі, уроки проводив українською мовою, проповіді в церкві також виголошував українською мовою, що розглядалося владою як крамола. Царська влада звинувачувала його ще й у тому, що під час урочистих літургій він ніколи не виголошував молитви за здоров’я російського царя та його родини. Виступаючи на з’їздах членів кредитних товариств, А.Геращенко разом із Я.Стенькою закликав до видання “для нас, українців, органу не на державній, а на українській мові, мові рідної матері” [34].

Громадська діяльність українських патріотів була більмом в оці для російського самодержавства. Протягом 1910-1912 років Згура регулярно писав рапорти на ім’я полтавського губернатора й архієрея з проханням позбавити їх роботи, а отже, і засобів до існування та вислати в одну з віддалених великоросійських губерній. Нарешті йому таки вдалося домогтися свого. А.Геращенка змусили вийти зі складу кооперативних товариств, М.Ільяшевича перевели на роботу до Решетилівки, а Я.Стеньку – до Полтави.

Працюючи інструктором по організації кооперативних товариств у Полтавському повітовому земстві, Я.Стенька не поривав зв’язків із Старими Санжарами. Під виглядом кооперативного будинку він зініціював спорудження в селі Народного дому. Своєю ідеєю Я.Стенька запалив і селян: значна частина будівельних матеріалів була зібрана й перевезена безоплатно. Обмазували Народний дім також толокою. На його подвір’ї молодь заклала фруктовий сад, а в селі влаштувала пожежну дружину. Відкривали Народний дім в урочистій обстановці влітку 1914 року. Це було свято для всього села. Зважаючи на заборону в офіційному вжитку української мови, над входом до Народного будинку напис було зроблено російською мовою: “Кооперативный дом – наша гордость. Кто его уважает, тот должен снимать шапку и не курить”.

Незважаючи на всілякі протидії з боку органів місцевої царської влади, українське життя в Старих Санжарах продовжувалося. Все той же Згура змушений був визнати в 1913 році, що “українофільська партія в Старих Санжарах надзвичайно сильна, панує у волосному правлінні і в кооперативах” [35].

Гоніння проти українського національно-визвольного руху особливо посилилися напередодні першої світової війни. Ще більше активізувалися російські шовіністичні організації. Клуб російських націоналістів у Києві звернувся з листом до міністра внутрішніх справ Росії, в якому вказував, що “на території всієї Південної Росії ведеться шалена пропаганда ідеї українського сепаратизму” і його провідники намагаються довести, що “малороси – цілком особливий народ, який повинен мати самостійне існування, як культурно-національне, так і політичне”. Звернення закінчувалося закликом до царської влади адміністративними методами знищити прагнення українського народу до національного самовизначення. Копія цього звернення була розіслана всім російським губернаторам в Україні, а ті, у свою чергу, повітовим справникам і поліцмейстерам із наказом ужити відповідних заходів по викоріненню “мазепинців” і “мазепинського руху” [36].

11 квітня 1914 року попечитель Київського навчального округу направив полтавському губернатору листа, в якому зазначав, що в приміщеннях початкових училищ гу­бернії проводяться читання й курси для селян із метою підвищення їх агрономічних знань і надання практичної допомоги в раціональному веденні сільського господарст­ва, але під час цих занять керівники курсів часто “проводять бесіди на малоросійському наріччі, а після бесід роздають брошури, надруковані на цьому наріччі”. Керівники агрономічних курсів також дозволяють собі “засуджувати прийняте в училищах на­вчання на російській мові”. Небезпеку для існуючого в Росії ладу попечитель убачав і у виданій у 1910 році в Петербурзі брошурі Є.Чикаленка “Розмова про сільське господарство”, де на сторінці 38 автор писав: “На жаль, наука по школах у нас поставлена не так, як треба. Всесвітні вчені-педагоги, як заграничні, так і наші, довели давно, що у школі повинні вчити тою мовою, якою дитина говорить вдома, бо тільки тоді наука йде успішно”.

Отже, сама постановка питання про навчання дітей у школах українською мовою вважалася якщо не злочинною, то дуже підозрілою з точки зору російського самодержавства. Тому директор народних училищ Київського навчального округу П.Нікольський наказав “ввести обмеження на право влаштовувати сільськогосподарські бесіди і курси у приміщеннях початкових училищ”. Проводити їх дозволялося лише за умов, що вони будуть вестися російською мовою. Конспекти бесід на курсах мали проходити попере­дню цензуру в інспекторів народних училищ. Роздача популярних брошур селянам на сільськогосподарську тематику також дозволялася лише після їх рецензування інспек­торами [37].

Під підозру царської влади потрапило й засноване в 1892 році Хорольське сільськогосподарське товариство, яке очолював А.Устимович. Із дозволу влади воно видавало “Украинский календар” і “Хліборобський порадник” які користувалися великою популярністю серед селян не лише Хорольського, але й сусідніх повітів Полтавщини. Проте 10 травня 1914 року в листі до М.Устимовича полтавський губернатор указав на “край небажані статті, які вміщені в “Хліборобському пораднику”. Небезпеку для устоїв Російської імперії губернатор побачив у тому, що одна зі статей мала підпис “Гр. Гетьманець” [38].

Занепокоєння царської влади викликали й інші популярні видання, які пропагували новітні здобутки тогочасної сільськогосподарської науки. Всевидяще око царської цензури виявило, що Полтавське губернське земство за рекомендацією відомого агронома-новатора Ю.Соколовського поширювало серед селян сільськогосподарську літературу, написану українською мовою, включаючи журнал “Хуторянин” і “Хлібороб”, брошуру Є.Чикаленка “Розмова про сільське господарство” та ін. За наказом полтавського губернатора всі ці видання були вилучені з обігу, а над особами, причетними до їх розповсюдження, встановлено таємний нагляд поліції. Під заборону потрапила і брошура В.Василенка “Вжитки селянські на Полтавщині”, позаяк була написана на “малоросійському наріччі” і в ній автор критикував недолугу політику царського уряду [39].

Вступ Росії в першу світову війну викликав новий спалах великодержавного російського шовінізму. Царський уряд почав проводити широкомасштабні антиукраїнські акції, спрямовані на остаточне знищення національно-визвольного руху, вважаючи його проявом “сепаратизму” і “мазепинства”. Під заборону потрапили українські політичні партії, преса, “Просвіти” клуби. Багато українських політичних і культурних діячів були заарештовані або опинилися на засланні. У вересні 1914 року за звинуваченням у приналежності до “мазепинців” і зв’язок з українськими емігрантами було заарештовано секретаря Полтавської міської думи Г.Коваленка, який одночасно був редактором журналу “Життя і знання”. Під час обшуку в нього знайшли листи від “Русько-українського соціалістичного гуртка” з Канади та від В.Винниченка. 15 лютого 1915 року згідно з розпорядженням полтавського губернатора була закрита прогресивна газета “Полтавский голос” [40].

Проте навіть в умовах нового наступу реакції прагнення українського народу до національного самовизначення не було знищене. Згідно з агентурними даними полтавського охоронного відділення, агітаційну діяльність у дусі “самостійної України” проводили галичани-мазепинці, які в період війни були насильно вивезені до Полтави, – директор української гімназії з Яворова І.Прийма, священик греко-католицької церкви Ф.Чайківський та ін.

У середині 1914 року гурт студентів-українців Варшавського університету створив таємне “Братство самостійників”. Його члени виступали за державну незалежність України та поразку Росії у світовій війні, яка мала прискорити здобуття волі українському народові. “Братство самостійників” було глибоко законспірованою, але малочисельною організацією, яка не могла суттєво вплинути на політичне життя в Україні. У Полтавському й Лубенському осередках братства було лише по п'ять членів [41].

Більш чисельними були “Юнацькі спілки”, які виникли з ініціативи “Братства самостійників” у кінці 1914 року. Об’єднували вони в основному членів українських гімназійних гуртків. Наприклад, у Полтаві на початку першої світової війни існувало п’ять таємних учнівських гуртків: у Духовній семінарії, ремісничому училищі, земельній і фельдшерській школах та Учительському інституті, який щойно відкрився. Метою їх діяльності було підвищення культурно-освітнього рівня й формування національної свідомості української молоді, залучення її до національно-визвольної боротьби [42].

Спеціально для юнацьких гуртків Полтави Дмитро Соловей спільно з Михайлом Криворотченком видали влітку 1915 року збірник українських революційних пісень тиражем у 75 примірників, який мав назву “До боротьби”.

У Кременчуці молодіжні гуртки були малочисельними і не зв’язаними між собою. Але на початку першої світової війни кременчуцькі гуртківці встановили контакт із подібними гуртками в Києві та Катеринославі і звідти почали одержувати нелегальну літературу, яка таємними каналами надходила з Галичини. У 1915 році кременчуцькі гуртківці об’єдналися в “Юнацьку спілку”, до якої долучилися і деякі молоді робітники трам­вайного парку. “Спілка” об’єднувала близько 100 юнаків і дівчат. Її члени перебували під впливом ідеології УСДРП і відстоювали ідею автономії України у складі демократичної Російської держави [43].

У Миргороді українські юнацькі гуртки склалися в гімназіях та в художньо-промисловій школі. Одним з їх учасників був Павло Нестеренко (Бурбиченко), уродженець села Мала Перещепина, учень художньо-промислової школи. Через свого товариша Артема Семінька він підтримував зв'язок із Центральним Комітетом “Юнацької спілки” в Харкові, одержуючи звідти інструкції та агітаційну літературу. До гуртка української молоді, що існував у художньо-промисловій школі, входило понад 50 юнаків і дівчат [44].

Одним з осередків “Юнацьких спілок” була Сорочинська Учительська семінарія. Її випускники згодом стали активними учасниками Української революції 1917-1920 років. Олександр Доценко після закінчення Віленського військового училища в Полтаві став ад’ютантом С.Петлюри, а Бутенко – начальником його канцелярії.

Наприкінці 1915 року поліція заарештувала двох учнів і двох учителів Сорочинської учительської семінарії, у тому числі А.Семінька, С.Бакала, П.Горбенка та ін. Під час обшуків у них вилучили програмні документи “Юнацької спілки” та іншу нелегальну літературу, зокрема прокламацію “До юнацтва”, в якій говорилося: “Уже три сотні літ, як нам заборонили навіть і вимовляти ім’я України, і скільки ще іншого лиха наробив нам москаль. До боротьби, вірні сини України. До волі. Годі терпіти знущання. Борімося за волю, за свою долю. Хай навіки згинуть ті сумні часи неволі, коли гнулись ми під ляхами, під москалями! Ми вже можемо жити свободним, самостійним життям... Ми тільки тоді спочиваємо, коли наша Україна буде самостійною. На бій же, браття, на ворога України” [45].

Написана з юнацьким радикалізмом листівка свідчить, що частина членів “Юнацьких спілок” перебувала під ідейним впливом М.Міхновського та “Братства самостійників” і політизувалася, переходячи від національно-просвітницької діяльності до боротьби за державну незалежність України.

Значний осередок української патріотичної молоді виник у Кобеляцькому повіті. Судячи зі слідчих матеріалів Полтавського жандармського управління, певної назви він не мав. Незрозуміло також, чи були його учасники членами “Юнацької спілки”, але достеменно відомо, що вони підтримували зв’язки з подібними молодіжними організаціями в Харкові й Києві. До складу гуртка входили випускники Кобеляцького комерційного училища Яків Сепіта, Антін Пивовар (Пивоваров), Симон Наріжний, Нездойминога, Марченко, гімназистка Марія Бажан та ін. На переконання жандармів, у стінах гімназії й комерційного училища активно велася пропаганда “українського сепаратизму”. Автономістські ідеї гуртківців також поширювалися в селах Кобеляцького повіту.

Влітку 1915 року жандарми провели арешти кобеляцьких гуртківців. Заарештовані юнаки не приховували своїх патріотичних переконань. Під час допиту Я.Сепіта говорив, що “українська мова наша рідна, ми маємо намагатися її вивчити, щоб потім до­магатися того, щоб Україна відділилася від Росії” [46]. Під час обшуку в А.Пивовара було вилучено 12 нелегальних брошур, зокрема праці відомих західноєвропейських і російських революціонерів, звернення до української молоді, в якому містився заклик до “встановлення в Росії соціал-демократичної республіки” й автономії України. У надрукованій на гектографі прокламації “До української молоді” за підписом “Загальноукраїнська організація молоді” говорилося про посилення з початком першої світової війни наступу царизму на українство: нищення в Галичині українських наукових, економічних і просвітницьких організацій, депортацію галичан до Сибіру, закриття українських часописів у підросійській Україні тощо. “Усе, що має ознаки українства, – говорилося у зверненні, – нищиться і пригнічується, а чорносотенна преса люто кричить: “Розпни! Розпни!”

Але нема сили, яка могла б вирвати у народу його душу. Не можна знищити того, що вічне. Націю можна придушить, затримати її культурний розвиток, але не знищити. І тепер, у відповідальний страшний час, українська нація повинна зробити багато зусиль, щоб не втратити тих позицій, які мала до цього часу. Багато треба праці, енергії, боротьби. І ми гадаємо, що працю, що боротьбу з честю доведе до кінця наша нація. Молодь, що завше йшла на першій передовій лінії; молодь, що завше і скрізь була надією, і тепер хай розпочне працю, підбадьорить старих своїм завзяттям та відвагою. Розкидана на просторах України молодь провинна в цей момент з’єднатись, готуватись до завзятої боротьби. Всі, хто почуває себе українцем, – організуйтесь. Вкупі треба боротись за право і честь. Кожен, кому болить серце за наше відродження, хай покине частину своєї праці і йде з проповіддю до несвідомих братів – селян і робітників, до молоді, до війська. Гуртуйте всіх, закликайте до боротьби з войовничим імперіалізмом. Кличте всіх до єднання з поневоленими народами Росії і до перетворення Росії монархії в Росію республіку національностей. Хай живе автономна Україна, хай живе Росія республіка національностей…” [47].

У процесі своєї діяльності українські юнацькі гуртки і групи Полтавщини, які виникли як національно-просвітницькі організації, поступово політизувалися, втягую­чись у загальне русло національно-визвольного руху. Одні з них стояли на засадах традиційних для українських політичних партій позиціях автономізму, інші – з властивим юнацьким максималізмом дотримувалися ідеї відкритої боротьби за свободу і незале­жність своєї Батьківщини.

Незважаючи на військовий час і репресивну політику царизму, прагнення націона­льного самовизначення охоплювало все ширші верстви українського суспільства, у то­му числі і зрусифіковане робітництво Полтавщини. У 1916 році серед робітників кременчуцького заводу Лільполь, Рау і Левенштайна виник українофільський гурток. Ініціаторами його створення були слюсар Михайло Пилипенко і Балаба. Гурток мав культурно-просвітницький характер і вважався аматорською трупою, до складу якої входи­ло понад 50 робітників. Вже одне те, що гурток був українським, викликало підозру у царської влади і за ним було встановлене таємне стеження.

Самодіяльні актори влаштовували платні спектаклі українських драматургів, кошти від яких ішли на потребу вдів і дітей-сиріт жертв першої світової війни. “Спектаклі ці, – говорилося в донесеннях жандармських чинів, – охоче відвідують не тільки робітники, але й адміністрація заводу та жителі міста Кременчука”. Гурток мав невелику бібліотеку українських видань (усього близько 70 томів), основу якої становили твори Т.Шевченка. У розмовах із робітниками Балаба переконував, що з їхньої лексики має бути виключене слово “малоросійський” і вони в усіх випадках мусять вживати винятково термін “український”. Слово “малорос”, пояснював він, неприйнятне для українців, позаяк воно означає приналежність до Росії, в той час як українці є окремим народом із самобутньою мовою, культурою і ментальністю [48].

В останні роки перед революцією 1917 року громадська думка все більше схилялася до необхідності національного самовизначення українського народу. У 1916 році робітники, селяни, студенти і вчителі Полтавщини неодноразово зверталися до Державної думи Росії з вимогою надати автономію Україні, встановити в Росії конституційний лад та звільнити політичних в’язнів. Ліквідацію царського самодержавства і встановлення демократичного державного устрою в Росії громадськість України пов’язувала зі скликанням Всеросійських Установчих зборів. Полтавці все частіше висували вимоги українізації шкільної освіти, насамперед початкової, запровадження української мови в усіх царинах громадсько-політичного життя. Про навчання в школах України рідною мовою в 1915 році ставило питання перед владою Полтавське губернське земство, в 1915 і 1916 роках – Кременчуцьке, а в 1916 році – Миргородське повітові земства.

Отже, на початку XX століття політична боротьба полтавців, як і всього українського на­роду, тісно перепліталася з вимогами національно-культурного відродження, але не набрала широкого розмаху. Причиною цього була великодержавна політика російського самодержавства та відсутність демократичних свобод, які стояли на заваді розвитку українського національного руху полтавців, у більшості неграмотних, темних і за­битих, які боялися “начальства” і вірили в “доброго царя”. Але справа українських патріотів не пропала марно. Своєю подвижницькою діяльністю вони підготували злет національного духу полтавців у період Української революції 1917-1920 років.

 

Література

1. Юрій Коллард. Спогади юнацьких днів. 1897-1905. – Торонто, 1972. (До тексту)

2. Державний архів Полтавської області [далі – ДАПО]. – Ф.138. – Оп.1. – Спр. 78. – Арк.41. (До тексту)

3. Там само. –Ф. 83. – Оп. 1. – Спр.36. – Арк.169. (До тексту)

4. Там само. – Ф.138. – Оп.1. – Спр.64. – Арк.6. (До тексту)

5. Там само. – Ф.П – 7. – Оп.1. – Спр.1. – Арк.107. (До тексту)

6. Полтава. Історичний нарис. – Полтава, 1999. (До тексту)

7. Андрієвський Віктор. Три громади. Спогади 1885-1917 рр. – Львів, 1988. (До тексту)

8. Іванис В. Симон Петлюра – Президент України. – Торонто, 1952. (До тексту)

9. ДАПО. – Ф. – П – 7. – Оп. 1. – Спр.6 – Арк.37. (До тексту)

10. Полтава. Історичний нарис. – Полтава, 1999. (До тексту)

11. Історія Української РСР. У 8 томах 10 книгах. – Т.4. – К.,1978. (До тексту)

12. Иваненко Д.А. Записки и воспоминания. 1888-1908 гг. – Полтава, 1909. (До тексту)

13. Турченко Ф. Микола Міхновський. Життя і слово. – К., 2006. (До тексту)

14. Там само. (До тексту)

15. Сарбей А.Г. Національне відродження України. – К. ,1999. (До тексту)

16. ДАПО. – Ф. – П-7. – Оп. 1. – Спр.8 – Арк.178. (До тексту)

17. Там само. – Спр.16. – Арк.85. (До тексту)

18. Турченко Ф. Назв. праця. (До тексту)

19. Історія Української РСР. У 8 томах 10 книгах. – Т.4. – К.,1978. (До тексту)

20. ДАПО. – Ф.П-7. – Оп.1. – Спр.11. – Арк. 47-48. (До тексту)

21. Там само. – Спр.10. – Арк.22. (До тексту)

22. Політична історія України XX століття. У 6 томах. – Т.1. – К., 2002. (До тексту)

23.  ДАПО. –Ф.83. – Оп.1. – Спр. 50. – Арк.4. (До тексту)

24. Там само. – Арк.30. (До тексту)

25. Там само. – Ф.П-7. – Оп.1. – Спр.1. – Арк.47. (До тексту)

26. Там само. – Арк.85-88. (До тексту)

27. Там само. – Спр.6. – Арк.45-46. (До тексту)

28. Політична історія України XX століття. У 6 томах. – Т.1. – К., 2002. (До тексту)

29. ДАПО. – Ф.П-7. – Оп.2. – Спр.1. – Арк. 136-137. (До тексту)

30. Там само. – Ф.83. – Оп.1. – Спр.71. – Арк.9, 21. (До тексту)

31. Полонська-Василенко Н. Історія України. У 2-х томах. – Т.2. – К., 1992. (До тексту)

32. Історія Української РСР. У 8-ми томах 10-ти книгах. – Т.4. – К., 1978. (До тексту)

33. Пустовіт Тарас. Український клуб у Полтаві (1913-1918): Відкриття та напрямки діяльності. – Наукові записки Інституту політичних та етнонаціональних досліджень Національної АН України. – Вип. 9. – К., 1999. (До тексту)

34. ДАПО. – Ф.83. – Оп.1. – Спр.134. – Арк. 7. (До тексту)

35. Там само. – Арк.8. (До тексту)

36. Там само. – Спр. 132. – Арк.1. (До тексту)

37. Там само. – Спр. 137. – Арк.66. (До тексту)

38. Там само. – Арк.71. (До тексту)

39. Там само. – Арк. 81. (До тексту)

40. Там само. – Ф.138. – Оп.1. – Спр.546. – Арк.21-22. (До тексту)

41. Млиновецький Р. Нариси з історії українських визвольних змагань 1917-1918 рр. – Чужина, 1970. (До тексту)

42. Соловей Дмитро. Розгром Полтави. Спогади з часів визвольних змагань українського народу. 1914-1921. – Полтава, 1994. (До тексту)

43. ДАПО. – Ф.П-7. – Оп.2. – Спр.6. – Арк. 11-13. (До тексту)

44. Там само. – Ф.138. – Оп.1. – Спр.579. – Арк.7. (До тексту)

45. Гречко Анна. Лівобережна молодь і національні нелегальні гуртки та групи 1907-1917 рр. // Пам’ять століть. – 2007, №1. – С.45. (До тексту)

46. ДАПО. – Ф.138. – Оп.1. – Спр.565. – Арк. 3. (До тексту)

47. Там само. – Арк.13. (До тексту)

48. Там само. Ф.П-7. – Оп.1. – Спр.24. – Арк.35. (До тексту)

© Ревегук В. Я.
При використанні, посилання
на автора обов'язкове.

Ссылки на эту страницу


1 Жученко, Федор Иванович
[Жученко, Федір Іванович] (?—1709), полтавский полковник (1659-91, с перерывами)
2 Национально-освободительное движение
[Національно-визвольні змагання] – пункт меню
3 Ревегук Виктор Яковлевич
[Ревегук Віктор Якович] - пункт меню
4 Указатель книг и статей по названиям
[Покажчик за назвами] - пункт меню

Если Вы хотите поддержать сайт

Карта ПриватБанка:
5168 7556 1759 9598

WebMoney:

UAH

U424759725951

RUB

R595618315667

USD

Z159829102497

EUR

E256443352919