История Полтавы

Характеристика украинской литературы XVI-XVIII веков

• 

Подробности

Просмотров: 240

Франко Иван. Характеристика украинской литературы XVI-XVIII веков.

Подається за виданням: Франко І. Я. Характеристика української літератури XVI-XVIII століть // Франко І. Додаткові томи до Зібрання творів у п'ятдесяти томах. Т. 53: Літературознавчі, фольклористичні, етнографічні та публіцистичні праці, 1876-1895 — К.: Наукова думка, 2008. Стор. 332-369. Примітки: стор. 715-735.

Вперше надруковано польською мовою в журн.: Kwartalnik Historyczny. — 1892. — Т. 4. — S. 693—727, під назвою «Charakterystyka literatury ruskiej XVI—XVIK wieku», за підп.: Iwan Franko. У газеті «Kurjer Lwowski» (1892. — № 146. — 26. V. — S. 5) t. Франко опублікував короткий зміст цієї праці у замітці «Towarzystwo Historyczne».

Передруковано у перекладі В. Крекотня у кн.: Європейське Відродження та українська література XIV—XVIII ст. — К., 1993. — С. 342-372.

Подається за першодруком у перекладі М. Легкого.

Джерело: Електронна бібліотека "Чтиво".

Переведення в html-формат: Борис Тристанов. Примітки перенесено на відповідні сторінки. Курсивом виділені прізвища осіб, інформацію про яких не вдалося віднайти.

Франко І. Я. Характеристика української літератури XVI-XVIII століть — 332

ХАРАКТЕРИСТИКА УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ
XVI-XVIII СТОЛІТЬ

Історія української (малоруської, південноруської) літератури досі ще не опрацьована згідно з вимогами науки. Маємо багато цінних монографій і розвідок, які з'ясовують її окремі проблеми, але бракує праці, яка б охоплювала її цілісність. Істориків російської літератури (кажу тут про авторів компендіумів) не можна брати до уваги вже хоч би тому, що, опрацьовуючи історію північноруської літератури, до південноруської вони звертаються лише епізодично, як до її необхідного доповнення. До того ж вони виділяють різні епохи тієї літератури неоднаково. Найбільш детально опрацьовують період літератури давньоруської, часу удільних князів, коли політичне, а отже, й літературне життя усієї Русі мало ще найбільше спільних рис, хоча етнографічні та мовні відмінності між Руссю північною і південною вже виявлялися ¹.

Та вже пізніша література, часу унії й козацтва, подається в компендіумах російської літератури менш детально ², а саме додаткове становище, якого надають їй ці історики, цілком спотворює її характер. Про нову, народну русько-українську, навіть не згадую; ту літературу автори російських компендіумів або цілком оминають (Галахов, Райнгольдт), або опрацьовують зовсім осібно, як окрему літературу (Пипін).

¹ Про існування чи неіснування тих відмінностей досі ведеться вперта суперечка між російськими вченими північно- і південноруського походження. Про перипетії цієї суперечки див.: А. Н. Пыпин. Спор южан с северянами («Вестник Европы»), де подана також відповідна література. — І[ван] Ф[ранко].

² Маю тут на увазі особливо новіші праці Галахова*, Порфир'єва* і (німецьку) Райнгольдта*. Давно оголошена історія російської літератури Пипіна, яка мала бути останньою ланкою відомої «Історії слов'янських літератур» Пипіна і Спасовича, досі не вийшла. — І[ван] Ф[ранко].

** Галахов Олексій Дмитрович (1807—1892) — російський історик літератури, письменник. Основна його праця — «История российской словесности, древней и новой» (т. 1-2), на якій позначилися принципи естетичної критики.

* Порфир'єв Іван Якович (1823—1890) — російський історик літератури, професор Казанської духовної академії. Коли туди 1855 р. перевезли соловецьку бібліотеку, яка містила чимало невідомих матеріалів, Порфир'єв почав активно вивчати їх. Автор праць «История русской словесности» (1870—1891), «Апокрифические сказания в древней письменности» (1869) «Апокрифические сказания о ветхозаветных лицах и событиях» (1877), «Апокрифические сказания о новозаветных лицах и событиях» (1890) та ін.

* Райнгольдт Олександр Олександрович (1856—?) — літературознавець автор відомого підручника з російської літератури «Geschichte der russischen Literatur von ihrem Aufang bis auf die neueste Zeit» (1886), в якому зачіпає й період давньої української літератури.

* ...історія російської літератури Пипіна... досі не вийшла. — Ця праця з'явилася 1902 р.

Франко І. Я. Характеристика української літератури XVI-XVIII століть — 333

Першою спробою самостійного, цілісного і систематичного опрацювання усієї історії південноруської літератури від найдавніших зародків аж до теперішнього часу є розлога, кількатомова праця проф. Омеляна Огоновського, перший том якої був надрукований 1886 р. в часописі «Зоря» під назвою «Коротка історія літератури руської», однак вийшов наступного року окремим виданням вже з назвою «Історія літератури руської». Зміна назви відповідає зміні плану цієї праці. Проф. Огоновський спершу справді мав намір дати короткий компендіум і згідно з цим первісним планом написав першу частину, яка обіймає увесь період давньої літератури від початку до кінця XVIII століття. Натомість останній період української літератури проф. Огоновський подає значно ширше, адже присвятив йому аж чотири товсті томи своєї праці і, мабуть, присвятить ще й п'ятий. Така нерівномірність плану не є, зрештою, випадковістю. Проф. Огоновський шукає в українській літературі виявів «народної» ідеї. Цей кут зору рішуче вплинув на спосіб її опрацювання, на все її висвітлення, на класифікацію її явищ. За його словами, вже українська література до Котляревського не була власне народною, не відповідала потребам і почуттям українського народу ¹, була немов одним великим манівцем, добою темряви, яка переривалася лише окремими проблисками на зразок відомого «Слова о полку Ігоревім». Звідси випливає, що цю давнішу літературу проф. Огоновський опрацьовує, як мачуха, споглядає на неї згори, а дуже часто замість ретельного аналізу її явищ обмежується бібліографією і кількома цитатами.

Не думаю загалом применшувати наукову вартість праці проф. Огоновського. Саме ті томи, які подають останній період української літератури, мають високу вартість як перше систематичне зібрання біографічних та бібліографічних матеріалів, як потужний фундамент для різних подальших опрацювань. Натомість вартість першого тому є значно менша, тим більше, якщо врахувати, що тут при опрацюванні давньої літератури проф. Огоновський міг скористатися багатьма цінними і не раз дуже ґрунтовними

¹ Історія літ[ератури] руськ[ої], т. 1, стор. 419. — І[ван] Ф[ранко].

Франко І. Я. Характеристика української літератури XVI-XVIII століть — 334

монографіями і спеціальними історичними, літературознавчими і бібліографічними працями. Причиною, яка знижує наукову вартість цієї частини праці проф. Огоновського, є хибне, на мою думку, розуміння поняття «народна література». Для проф. Огоновського єдиним критерієм народності є мова: твір, мова якого є найближчою до мови народу, є найбільш народним, а отже, повинен займати найвище місце в літературі. Звідси випливає, що в історії української літератури до Котляревського найвидатніше місце, на думку проф. Огоновського, займає «Слово о полку Ігоревім», невідомому авторові якого навіть присвячено перший том цієї праці. Без сумніву, цей твір є надзвичайно цінною пам'яткою давньоруської мови, має високу вартість з артистичного погляду ¹, але на цьому й закінчуються його заслуги. Популярним на Русі він ніколи не був, впливу на літературу (за вийнятком слабкої халтури «Задонщина»*) майже ніякого не мав, упродовж кількох століть майже нікому на Русі не був відомий, а в час своєї появи був радше придворною, боярсько-князівською піснею, ніж справді народним твором. Якщо оцінимо цю справу з дещо іншого погляду, якщо вийдемо з того положення, що література є водночас духовою поживою всього народу і цвітом його інтелектуального життя, то в такому разі перший-ліпший аполог, перше-ліпше апокрифічне оповідання, що тисячі разів переписувалося й перечитувалося, переходило в уста народу, що перетворювалося в пісні і байки і з уст народу знову переносилося на папір, буде твором вдесятеро більше народним, ніж «Слово о полку Ігоревім», попри те, що є написане мовою церковною, далекою від народної.

Недостатнє проникнення в дух давньої української літератури виявляється у проф. Огоновського вже в самому поділі цієї літератури на епохи. Він поділяє всю історію української літератури на п'ять періодів, а саме: перший по-

¹ З цього погляду поважні російські критики також робили досить справедливі закиди. Так, ще у 1846 р. Майков* закидав цій поемі брак простоти у вислові і пишномовність риторики (див. Вал. Н. Майков, Критические опыты, Петербург, 1889, стр. 140-141, 147 і д[алі]), а Всеволод Міллер* цілком заперечив у ній характер народно-руської поеми (Вс. Міллер, Взгляд на «Слово о полку Игореве», 1877). — І[ван] Ф[ранко].

* Майков Валер'ян Миколайович (1823—1847) — російський літературний критик і публіцист, автор статей «Дещо про російську літературу 1846 р.» (1847), рецензій, відгуків на белетристичні твори, присвячені історії України (зокрема П. Куліша).

* Міллер Всеволод Федорович (1848—1913) — російський фольклорист, етнограф; академік Петербурзької АН, професор Московського університету. Теоретик історичної школи у фольклористиці. Основні праці: «Взгляд на "Слово о полку Игореве"» (1877), «Очерки народной русской поэзии» (т. 1—3, 1897—1924), «Исторические песни русского народа XVI—XVII в.» (1915). Автор розвідок про М. Костомарова, П. Чубинського та інших.

* «Задонщина» — російська повість про перемогу московського князя Дмитра (Донського) над військом кримського хана Мамая (1380). Джерелами цього твору є усні та літописні оповідання.

Франко І. Я. Характеристика української літератури XVI-XVIII століть — 335

чинається від початків українського письменства в XI ст. і триває до нападу татарів на Русь у 1240 р. — період (за термінологією проф. Огоновського) слов'янсько-руський; другий — від татарського нашестя до об'єднання південно-західної Русі з Польщею у 1386 р. — період занепаду літературного життя на Русі; третій — від об'єднання південно-західної Русі з Польщею до створення колегії Могили у 1632 р. — період польсько-український; четвертий — від створення колегії Могили до Івана Котляревського — період схоластичний; нарешті п'ятий — від появи «Енеїди» Котляревського у 1798 р. до наших днів — період суто український, або ж народний.

Які факти зазвичай є підставою для висновку про новий період в історії літератури? Очевидно, що насамперед — факти літературні і цивілізаційні, а великі політичні події лише остільки, оскільки вони впливають на їх створення чи занепад.

Інтелектуальне життя народу, хоча й розвивається та набуває своїх форм, безсумнівно, під впливом великих історичних подій, пливе, однак, тривким руслом від коливань політики, і тому епохальні літературні явища рідко збігаються з епохальними політичними фактами. Так, наприклад, такий факт велетенської ваги, як занепад Польщі, не був епохою в історії польської літератури, хоч і вирішально вплинув на характер нової, міцкевичівської епохи. Так само ні Велика французька революція не становить епохи у французькій літературі, ні створення нового німецького королівства не є епохою в літературі німецькій. Незнанням цієї засади якраз і грішить поділ проф. Огоновського. Рік 1240, як і 1386-й, є датами з політичного, а не з літературно-духового життя України. Неточність опертого на них поділу літератури, а також невлучність термінології проф. Огоновського виявили вже російські критики, зокрема проф. Соболевськийй ¹. І справді, не можна твердити, щоб рік 1240 або 1386-й становили собою якісь епохи в історії української літератури. Проф. Огоновський свого поділу нічим не узасаднює, а з фактів, поданих у його книжці, бачимо, що, наприклад, в період занепаду з'являється

¹ Русский филологический вестник, 1887. — І[ван] Ф[ранко].

* Соболевський Олексій Іванович (1857—1929) — російський філолог-славіст, палеограф, фольклорист. Професор Київського, згодом Петербурзького університетів. Досліджував церковно-слов'янську мову й історію російської мови, давні літературні пам'ятки, зокрема й епохи Київської Русі. Обстоював російську шовіністичну концепцію однієї «руської» мови з основними діалектами: «великоруським» та «малоруським». У працях з історії російської мови описав фонетичні риси низки рукописів XII—XV ст. українського походження, назвавши їх «галицько-волинськими», твердячи, що в Києві й Чернігові говорено тоді «великоруською» мовою.

Франко І. Я. Характеристика української літератури XVI-XVIII століть — 336

«Галицько-Волинський літопис», пам'ятка, безумовно, тієї ж князівсько-удільної епохи, що й «Слово о полку Ігоревім»; та й у третьому періоді з'являються ще засадничо цілком схожі литовські літописи, з якими проф. Огоновський в один ряд ставить «Діаріуш» Євлашевського*, явище вже цілком відмінного характеру. Загалом можемо ствердити, що попри важливі політичні перетворення, яких зазнала південна Русь у 1240, 1386 роках і пізніше, її література в той час таких перетворень не зазнавала. Усі засадничі риси літератури князівських часів, починаючи мовою і закінчуючи окремими жанрами письменства, що опрацьовувалися зі справжнім замилуванням, зберігаються і після втрати політичної незалежності (під впливом традиційного у той час авторитету церкви і візантійських впливів) або ж зникають поступово чи переносяться від одного центру до іншого (Київ — Галич — Львів — Вільно). Загальна фізіономія духового життя, зокрема й літератури, у південній Русі блідне, але й не змінюється засадничо. А прецінь для виділення нової епохи цього мало. Треба, щоб на місці давніх, занепалих явищ постали нові, відмінні, такі, що відповідали б зміненим умовам духового життя.

Такі нові явища в інтелектуальному житті, і зокрема в літературі південної Русі, і справді виникають, але лише в XVI ст. їх виникнення було викликане багатьма політичними і цивілізаційними факторами першорядної ваги, а саме: винайденням друку і запровадженням друкарень в Україні, Реформацією і пропагандою протенстантизму в Литві і південній Русі, об'єднанням Литви і України з Польщею в один політичний організм, завершене вікопомним актом Люблінської унії, занепадом Константинополя*, завойованого турками, і відтак послабленням інтелектуальних і церковних візантійських впливів, а натомість щораз сильнішими впливами науки і мистецтва Заходу на Литву та Україну, що відбувалися через торговельні відносини, через мандрівки шляхетських синів за кордон на навчання, через приїзд до краю закордонних учених і митців; нарешті, контрреформацією, з одного боку, католицькою (єзуїти* і здійснена за їх стараннями унія грецької церкви з римською), з іншого — православною (братства, ставропігія*, братські школи і друкарні). Під впливом цих факто-

* «Діаріуш» Євлашевського — твір новогродського підсудного Федора Євлашевського (1546—1604), який охоплює 1564-1604 pp.

* ...занепадом Константинополя... — Місто було завойовано турками на чолі з султаном Магометом II 1453 p.

* Єзуїти — «Товариство Ісуса», чернечий чин, заснований 1534 р. Ігнацієм Лойолою для протидії Рефомації, а також з метою поширення і поглиблення католицької віри, зокрема за допомогою місій, письменницької та наукової діяльності. Після приходу на українські землі єзуїти брали активну участь у підготовці Берестейської унії.

* Ставропігія — автономна православна церковна одиниця (церква, монастир, братство), яка підлягала юрисдикції не місцевих ієрархів, а безпосередньо патріархові і користувалась спеціальними правами (нагляд над духовенством). До 1686 р. права ставропігії надавали константинопольські патріархи. Такі права на Україні мали Києво-Печерська лавра, Львівське Успенське братство, Манявський скит, Межигірський Спасопреображенський монастир та деякі інші інституції.

Франко І. Я. Характеристика української літератури XVI-XVIII століть — 337

рів поширюється освіта, українська література втрачає свій чернецький і князівсько-боярський характер, обіймає ширші верстви народу аж до найнижчих, водночас легко всотується в ті верстви, робиться виразником їх духових потреб. Її творцями виступають люди різних станів, від князів, митрополитів і сенаторів до простих міщан і письменних селян, попів, бакалярів і дяків. Твори цієї нової літератури розходяться широко, знаходять багатьох читачів, стають набугком мас — усе це явища, що були майже незнаними в старій Русі, де монастирі та княжі двори були чи не єдиними (за вийнятком кількох більших міст, як Новгород) вогнищами літератури і науки.

З цих причин я б ствердив, що всю історію української літератури належало б поділяти не на п'ять періодів, а лише на три, а саме:

перший період — від початків письменства аж до половини XVI століття, приблизно до 1560 року; випадало б розділити його на два підперіоди стосовно до історичного характеру охоплених епох, а саме епоху удільних руських князів та епоху литовсько-руську.

Другий період — від половини XVI до кінця XVIII ст., тобто приблизно від 1560-го до 1798 p.; другу дату разом з проф. Огоновським і з усіма, зрештою, істориками південноруської літератури позначено роком з'яви першої частини травестованої «Енеїди» Котляревського; першу дату слід було б означити створенням першої постійної друкарні на території литовсько-руських земель. Це була друкарня в Несвіжу*, яку заснував кн[язь] Миколай Радзивілл* з метою пропаганди протестантизму близько 1560 р. (дві українські книжки, видані у цій друкарні, тобто «Катехизис» Симеона Будного* і його ж «О оправданії грішнаго че-ловіка пред Богом», вийшли у 1562 p.).¹ Невдовзі на Україну переноситься властивий засновник українського дру-

¹ И. Каратаев*, Описание славяно-русских книг, напечатанных кирилловскими буквами, Петерб[ург], т. I, стр. 136-140. Насправді раніше, вже у 1525 р. вийшов у Вільні «Апостол» Скорини, а ймовірно також його ж «Малая подорожная книжиця» (Каратаев, op. cit., стр. 56-67), однак про постійні друкарні і тривале друкування українських книжок на той час ще говорити годі. — І[ван] Ф[ранко).

* Несвіж — містечко на території сучасної Білорусії; у XVI ст. — одна з резиденцій Радзивіллів, зокрема Миколая Радзивілла (Сирітки), завдяки якому Несвіж став одним із центрів книгодрукування. Саме тут С. Будний видав у 1570—1572 pp. так звану Несвізьку Біблію.

* Кн[язь] Миколай Радзивілл — Миколай-Кшиштоф Радзивілл, прозваний Сиріткою (1549—1616), польсько-литовський політичний діяч, письменник, мандрівник. Несвіж, його резиденція, став одним із центрів Реформації у Литві, однак згодом під впливом П. Скарги М.-К. Радзивілл перейшов у католицизм. Автор подорожніх записок «Hierosoliminata peregrinatio...», перекладених польською мовою 1607 р.

* Будний Симеон (Шимон; бл. 1530—1593) — білоруський і польський письменник, філософ, історик. Діяч Реформації у Білорусії та Литві (кальвініст, згодом прихильник социніанства, що було поширене й в Україні). Переклав польською мовою Біблію для социніан. Виступав за вживання у письменстві Білорусії та України національних літературних мов.

* Каратаєв Іван Петрович (1817—1886) — російський бібліограф, збирач стародруків. Автор праць «Хронологическая роспись славянских книг, напечатанных кирилличными буквами 1491— 1730 гг.» (1861), «Библиографические заметки о старопечатанных славянских изданиях» (1872), «Описание славяно-русских книг, напечатанных кирилловскими буквами» (1878, 1883).

Франко І. Я. Характеристика української літератури XVI-XVIII століть — 338

карства, москаль Федоров*, і за допомогою гетьмана Ходкевича* створює першу друкарню в Заблудові* де в 1569 р., водночас з укладенням Люблінської унії, видає Псалтир, після чого друк українських книжок розвивається вже без перерви. Цей період відносно до історичних подій, які рішуче вплинули також на духове життя південної Русі, варто поділити на три підперіоди, а саме: перший — від 1560 до 1648 p., тобто до повстання Хмельницького; другий — від 1648 до 1708 p., тобто битви під Полтавою, яка поклала край самостійності козацьких гетьманів і зробила їх, більш чи менш виразно, російськими чиновниками; нарешті, третій підперіод (XVIII ст.) становить перехідний час у політичному і духовому житті південної Русі, тобто поступовий занепад польсько-козацьких порядків водночас із витвореною літературою і поступове визрівання зародків нового життя, нової літератури, яка мала розвинутися у XIX столітті. Слід додати, що в Галицькій Русі цей темний підперіод тривав значно довше, ніж в Україні, — аж до 1830 p., тобто до виступу на суспільну арену Шашкевича, Головацького і Вагилевича.

Нарешті, третій період, що його проф. Огоновський слушно називає русько-народним, чи русько-українським, триває від Котляревського чи від Шашкевича аж до наших днів і також розпадається на кілька підперіодів, в окреслення яких тут вдаватися не буду. Завданням даної праці є подати коротку характеристику того, власне, другого періоду української літератури і окреслити його значення в історії духового розвою українського народу.

Період від 1560 р. до кінця XVIII ст. являє собою дивне, незвичайне і вельми трагічне видовище в історії південної Русі. Біля порога цього періоду стоїть вікопомний акт Люблінської унії, акт, на який українці нашого часу дивляться без охоти, як на наругу над народним самоуправлінням Русі, тим часом поляки бачать у ній акт високої політичної мудрості, підвалину величі та пишноти Речі Посполитої. Не думаю вдаватися тут у роз'яснення цієї суперечки, яка значною мірою досі була disputatio de gustibus ¹, але прагнув би, щоб з українського боку було звернено пильнішу, ніж досі,

¹ Суперечкою про смаки (латин.). — Упоряд.

* Федоров (Федорович) Іван (бл. 1510-1583) — книгодрукар у Росії та в Україні. За наказом царя Івана IV Грозного збудував у Москві друкарню, де видав кілька книг. Перебравшись до Великого князівства Литовського, у маєтку Г. Ходкевича Заблудові продовжив справу книгодрукування. Працював у Львові, згодом в Острозі, де перейшов на службу до кн. Острозького. Тут заснував друкарню. Після розриву з Острозьким повернувся до Львова, де й помер.

* Ходкевич Григорій (? — після 1570) — український, польський і литовський політичний та культурний діяч, меценат. Противник Люблінської унії. Засновник друкарні у Заблудові, де І. Федоров видав «Поучителноє Євангеліє» (1568).

* Заблудів — містечко на північному Підляшші, неподалік од Білостоку в Польщі, приблизно на пограниччі білорусько-польсько-українських земель. За кошти гетьмана Григорія Ходкевича тут було засновано друкарню (1568).

* Люблінська унія — об'єднання Литви й Польщі в єдину Річ Посполиту, остаточно оформлене 1 липня 1569 р. на сеймі в Любліні. У складі нової Речі Посполитої опинилися такі українські землі, як Підляшшя, Волинь, Поділля, Брацлавщина та Київщина.

Франко І. Я. Характеристика української літератури XVI-XVIII століть — 339

увагу на такий ряд фактів: від часу Люблінської унії з'являються або набувають свого значення на Русі такі церковно-громадські організації, як церковні братства ¹, при них виникають школи, множаться друкарні ², створюються академії в Острозі (близько І577 р.), в Замості (1593), а згодом у Києві; в українських степах, за Дніпровими порогами міцніє оригінальна військово-політична організація — козаччина, розвивається література, яку далі намагатимусь охарактеризувати, з'являються паростки театру, здіймаються чисельні будівлі, оживає мистецтво, яке подекуди, наприклад, в царині музики і малярства, досягає загалом добрих результатів, стає першими потугами оригінальної творчості ³. Не хочу твердити, що все це спричинила Люблінська унія, але

¹ Про їх розвиток і значення див.: И. Флеров*, О православных церковных братствах, Петерб[ург], 1857, а також П. Батюшков*, Волынь: исторический судьбы Юго-Западного края. Петерб[ург], 1888, стр. 146 и д[алее]. Не зайвим тут буде подати дати створення головних братств. Найстарше з них, львівське, мало виникнути ще в XV ст., близько 1439 р. (в чому, однак, сумнівається Костомаров, див. його «Исторические монографии», т. 3, стр. 190, примітка), однак було організоване царгородським патріархом Єремією у 1586 p., за його зразком з'явилися братства: віденське у 1588 p., берестейське у 1591, мінське — 1592, більське — 1594, могилівське — 1597, луцьке (бл. 1600), київське — 1615 і т. д. Флеров, op. cit., стор. 21, 22 і н[ижче]; Батюшков, op. cit., стор. 146. — І[ван] Ф[ранко].

² Про їх розвиток див. відомі праці Бандтке* і Зубрицького*. Подаю тут виникнення південно- і литовсько-руських друкарень згідно з датами їх видань: у Вільні (бл. 1560 р.), в Заблудові (1569), у Львові (1573), мандрівна друкарня Тяпіна* (бл. 1580), в Острозі (1580), у Стратині* (1604), в Дермані* (1604), у Крилосі* (1606), з Єв'ї* (1611), в Угерцях* (1611), в Могильові (1616), в Києві (бл.1617), в Почаєві (1618), у Рохманові* (1619) і т. д. Крім того, кілька українських творів того часу друковано в Римі та Венеції. — І[ван] Ф[ранко].

³ Про українську музику XVI-XVI1 ст. цінні відомості зібрали: Димитрий Разумовский*, История церковного пения на Руси, Петербург], 1863 і П. Сокальский*, Русская музыка, Харьков, 1888. Результати їхні, а також свої власні опрацював, хоч і хаотично і без критики, о. Порф. Бажанський у своїх працях «Исторія руского церковного пѣнія», Львів, 1890 і «Малорусский музыкальный народный тон», Львів, 1891. У цих працях, однак, достатньо не враховано впливу західної музики, зокрема церковної польської (школа рорантистів у Кракові* тощо) на українську церковну музику, а в подальшому і на народну, хоч у переліку польських композиторів XVI—XVII ст. знаходимо чимало українців; див. ks. dr. Józef Surzyński*, Muzyka figuralna w kościołach polskich od XV go XVIII w. (Roczniki Tow[arzystwa] przyjaciói nauk poznańskiego, t. XVI, str. 35-44). Про українське малярство «Kwartalnik» помістив на чолі першого річника чудово написану статтю п. Лозінського*, сповнену гострих поглядів, але, на мою думку, занадто переповнену скептицизмом. Не зупиняючись на тому, чи відомий досі запас фактів дає нам право говорити про якусь українську малярську школу, мушу наголосити на тому факті, що українське церковне малярство, цілком відмінне від малярства латинсько-польського, водночас відрізнялося, зокрема у XVI-XVII ст., від грецьких зразків, про що свідчить подив диякона Павла з Алеппо*, який разом із александрійським патріархом Макарієм* у 1653 році відвідав Київ, від вигляду мальовидел у київських церквах (див. Сборник материалов для исторической топографии Киева, Киев, 1874, стр. 79-80), а також від малярства московського, про що знов свідчить факт, що московські ієрархи палили на Україні церковні образи, писані у XVI-XVII ст., як невідповідні догматам православної церкви. — І[ван] Ф[ранко].

* Флеров Іван Юхимович (1827—1879) — російський історик, журналіст; священик. Автор праці «О православных церковных братствах, противоборствовавших унии в Юго-Западной России в XVI, XVII, XVIII ст.» (1857).

* Батюшков Помпей Миколайович (1810—1892) — російський історик, етнограф, освітній діяч. Ряд праць присвятив Україні: «Памятники русской старины в западных губерниях», «Холмская Русь», «Волынь».

* Бандтке Єжи-Самуель (1768—1835) — польський історик, мовознавець, бібліограф. Доктор Ягеллонського університету. Автор таких праць, як «Історія краківських друкарень» (1815) та «Історія друкарень у Польському королівстві і Великому князівстві Литовському» (1826).

* Зубрицький Денис Іванович (1777—1862) — український історик, етнограф, архівіст. Працював у Ставропігійському інституті у Львові, член Петербурзької АН. Автор багатьох праць польською і російською мовами, серед них «Літопис Львівського Ставропігійського братства», «Хроніка міста Львова», «Нарис історії руського народу в Галичині і церковної ієрархії в тому королівстві». Франко тут, мабуть, має на увазі його працю «Історичні дослідження про русько-слов'янські друкарні в Галичині» (1863, польською мовою).

* Тяпін. — Йдеться про Тяпинського (Омеляновича) Василя Миколайовича (бл. 1540 — бл. 1604), білоруського й українського просвітителя, прихильника Реформації і близького за своїми політичними та релігійними поглядами до Симеона Будного. Близько 1580 р. у своїй друкарні видав Євангелію з паралельними текстами церковно-слов'янською та білоруською мовами і власною передмовою.

* Стратин — тепер село Рогатинського району на Івано-Франківщині. Наприкінці XVI ст. власником маєтку був Гедеон Балабан, який 1599 р. заснував тут друкарню і 1602 р. — школу. У друкарні працював Памво Беринда.

* Дермань — село поблизу м. Дубно на Рівненщині; на поч. XVII ст. тут був монастир, при якому діяла друкарня, якою керував Дем'ян Наливайко. У 1604—1605 pp. тут були видрукувані «Октоїх», «Діалог про православну віру», інші книжки.

* Крилос — село, тепер Галицького району Івано-Франківської області. У 1604—1606 pp. тут діяла друкарня.

* Єв'є — нині село неподалік Вільнюса, колишня власність князів Огінських. Заходами Богдана Огінського тут було створено друкарню, де й побачили світ «Новий Завіт» (1611, кириличним шрифтом), «Граматика словенська» М. Смотрицького (1619) та інші книжки.

* Угерці — нині село Самбірського району на Львівщині.

* Рохманів — нині село Тернопільської області.

* Разумовський Дмитро Васильович (1818—1889) — російський історик церковного співу, магістр теології; священик. Професор Московської консерваторії. Автор праць «Об основных началах богослужебного пения Православной греко-российской церкви» (1866), «Церковное пение в России» (1869) та ін.

* Сокальський Петро Петрович (1832—1887) — український композитор, музикознавець, фольклорист. Народився в Харкові, навчався у Петербурзькій консерваторії. Автор опер «Мазепа» (не завершена), «Майська ніч» (1876), «Облога Дубна» (1878), «Боротьба на Україні» (не завершена), інших музичних творів. Праця, на яку покликається Франко, має таку повну назву: «Руська народна музика, російська і українська в її будові мелодичній і ритмічній і відмінності її від основ сучасної гармонічної музики» (1888).

* Школа рорантистів у Кракові — капела співаків, яку заснував 1540 р. король Зиґмунт І при королівській каплиці на Вавелі. Обов'язковим для капели був щоденний спів так званих роратів, а також участь у церковних службах. Існувала до 1872 р.

* Сужинський Юзеф (1851—1919) — польський музикознавець, композитор, диригент; священик. Популяризатор давньої польської сакральної музики. Автор серії праць «Monumenta Musices Sacrae in Polonia» (вип. 1—4, 1885—1896) та інших студій.

* Про українське малярство «Кwartаlnik» помістив на чолі першого річника чудово написану статтю п. Лозінського... — Йдеться про працю В. Лозінського (Сигми) «Malarstwo cerkiewne па Rusi» (Kwartalnik Historyczny. — 1887. — Rocznik 1. — S. 149—209).

* Павло з Алеппо (Павло Алепський, Павло Халебський; бл. 1627—1669) — сирійський мандрівник, архідиякон, автор записок про подорож на схід Європи у 1653—1656 pp., яку він здійснив із патріархом Макарієм — за гіпотезою, своїм батьком. Його арабські манускрипти було перекладено англійською та російською мовами.

* Макарій III (?—?) — антіохійський патріарх у 1648—1675 pp., родом араб із Алеппо.

Франко І. Я. Характеристика української літератури XVI-XVIII століть — 340

вважаю, що ця унія дуже значною мірою приготувала той поступ, зрівняла для нього грунт, уможливила його аналогічно до того, як колись підкорення східного світу Римом уможливило розвиток наук і велику еволюцію в царині етики і релігійних вірувань.

Через двадцять років після Люблінської унії в історії України майже одночасно здійснилися два факти, несхожі між собою, але надзвичайно важливі своїми наслідками як для України, так і для Польщі. Тими фактами були Берестейська унія (1590-1596) і бунти Косинського* та Наливайка (1593-1596). Берестейська унія була наслідком дезорганізації української церкви, з одного боку, і контрреформації єзуїтів — з іншого. Щодо її значення ведуться суперечки. Якщо католицькі історики (в останні часи Пелеш) бачать у ній звершення споконвічного прагнення українського народу до спільності з західною цивілізацією, тобто певним чином ідентифікують її з цією цивілізацією, то руські історики, навіть уніати, такі як Гарасевич*, Малиновський*, Качала, дивляться на неї негативно, очевидно, не з причини католицьких догматів, а з причин народних. На їхню думку, унія, яка мала урочисто відкрити епоху єднання, внесла роздвоєння в лоно народу і українського суспільства, розбила його на два ворожі табори, торуючи тим способом кожному українцеві дорогу до відступництва — праворуч чи ліворуч, змушуючи його до вічного хитання між релігійним

* Косинський Криштоф (?—?) — український шляхтич, гетьман запорозьких козаків у 1586 р. Через суперечку з кн. Острозьким підняв козацьке повстання, яке перетворилося в антипольське (1592—1593). Загинув у бою при облозі Черкас.

* Гарасевич де Нойштерн Михайло (1763—1836) — український галицький історик, церковний діяч. Своїми заходами спричинив відновлення галицької митрополії, здобув для Греко-католицької церкви рівне й цілком незалежне від польської Римо-католицької церкви становище. Автор джерелознавчої праці «Annals Ecclesiae Ruthene» (1863 p.).

* Малиновський Михайло (1812—1894) — український історик, церковний діяч, греко-католицький священик, посол до Галицького крайового сейму. Автор праць з історії Греко-католицької церкви («Die Kirchen- und Staats-Satzungen beztiglisch des griechisch-katolischen Kitus der Ruthenen in Galizien», 1861) інших.

Франко І. Я. Характеристика української літератури XVI-XVIII століть — 341

почуттям і народним інтересом. Оце болісне духове роздвоєння виразно вчувається у творах найвидатніших українських письменників того часу, не минаючи і таких ревних католиків, як Смотрицький* в останній період свого життя чи як Рутський*. Демонічним виразом цього роздвоєння був окрик одного козацького ватажка під час воєн Хмельницького, який, бачачи на бойовиську купи польських і козацьких трупів, вигукнув: «Оце ж ваша унія: лежать ляхи і козаки в одній купі». Щоправда, на літературному полі Берестейська унія викликала спершу значне полемічне пожвавлення, але це пожвавлення лише частково виходить на користь українського письменства, адже письменники-уніати за надто незначних винятків пишуть лише по-польськи. Бунти Косинського і Наливайка, які були немовби провіщенням майбутньої Хмельниччини, звернені майже виключно проти південноруських панів, навіть проти української народності, дали, поруч з іншими поштовхами, гасло українській шляхті до масового переходу до католицизму. Від 1590-1620 років майже всі видатні великопанські українські роди або вимерли, або були вже католицькими. А унія, яка в теорії мала бути оборонним валом для мови і народності українців, насправді зовсім не стала ним внаслідок недопущення уніатів нарівні з православними до найвищих санів у Речі Посполитій, в чому навіть Калінка слушно добачає одну з головних причин її слабкості¹.

Попри те, однак, Україна у той час, перед Хмельниччиною, не занепадала, а справді швидко підносилися. Берестейська унія дійсно створила значні прогалини в рядах православної ієрархії, посіяла зерна роздвоєння в широких народних верствах, але наразі порядок порушений не був, українські території під заслоною козацьких військ і польських загонів економічно зростали, залюднювалися широкі степи, зводилися міста, а в них не тільки чужі поселенці, а й також українці дороблялися маєтків і значення. Внаслідок фатальних помилок польського уряду інтереси української народності щораз тісніше пов'язувалися з інте-

¹ Wal. Kalinka, Sprawa ruska na Sejmie czteroletnim, Lwów, 1884, str. 13 і n[iżej], а також Likowski, Historya upadku unii w XVII-XIX w., t. 1, str. 298 і n[iżej] (цитую німецький переклад). — І[ван) Ф[ранко].

* Смотрицький Мелетій Герасимович (1572 або 1575— 1633) — український письменник-полеміст, поет, церковний діяч. Учень Кирила Лукаріса. Автор трактатів «Антиграфи» (1608), відомого «Треносу, або Плачу східної церкви» (1610), а також знаменитої праці «Граматика словенська» (1619). З 1627 р. — греко-католик, написав трактати «Умовляння» (1628), «Екзетезис» (1629) та ін.

* Рутський Веньямин-Йосиф (1574—1637) — київський греко-католицький митрополит. Перейшов з римо-католицького обряду на грецький за наказом папи Климента VIII. Організатор греко-католицького чернецтва, автор численних творів соціального та богословського змісту.

Франко І. Я. Характеристика української літератури XVI-XVIII століть — 342

ресами православ'я, яке також від 1621 р. разом з відновленням української православної митрополії в Києві почало знову підноситися і відчувати втрачений ґрунт, знайшовши оборонців і поборників у київських митрополитах, зокрема в Петрові Могилі*, засновникові славного Могилянського колегіуму, в 1632 р. перетвореного в академію. Але і в цей час, від 1590 до 1620 p., церковні братства, зокрема львівське і віленське, посилено працювали над піднесенням української справи, в чому їм енергійно допомагав найперший магнат і сенатор Речі Посполитої князь Костянтин-Василь Острозький*. Остріг, Львів і Вільно були по черзі головними осередками духового і громадського життя України, головними центрами української літератури того часу. Лише приблизно від 1620 року на перший план виходить Київ, де довкола митрополитів групується ціла плеяда здібних і працьовитих письменників, учених і педагогів. Література того часу (1560-1648) виявляється у порівнянні з часом попереднім і з часом наступним справді розкішно. Тут — постійний рух, пожвавлення, зацікавлення багатьма справами і проблемами. Для задоволення потреб церкви і суспільства виникає цілий ряд українських друкарень; вони друкують у переважній більшості церковні книги для практичних потреб служби Божої, однак поруч з ними друкується значна кількість книг суто релігійного змісту, але призначених для читання вдома, для плекання побожності, а також проповідей, перекладів із отців церкви, цілої Біблії чи її окремих книг, Житій святих, серед яких з'являється також відомий роман про Варлаама і Йоасафа, що видавався як твір св[ятого] Іоанна Дамаскина*, а був насправді індійським романом, адаптованим до потреб християнського аскетизму. Українське видання цього роману (1637 р. в Кутейні*) є чи не найдавнішим друкованим слов'янським перекладом цього твору, такого важливого в історії всесвітньої літератури *.

¹ Роман про Варлаама і Йасафа викликав цілий ряд досліджень, які не припинилися й досі. Опрацював їх, зокрема з урахуванням слов'янських літератур, сербський учений Стоян Новакович* у своїй праці: Warłaam і Joasaf, prilog k' poznawaniu uporedne literarne istorije u Srba, Bugara і Russa. Głasnik srpskog uczenog drusztwa, t. 50, str. 1-121, Belgrad, 1881. — І[ван] Ф[ранко].

* Могила Петро Симеонович (1574, за іншими даними 1596 — 1646) — український письменник, церковний і освітній діяч; архімандрит Києво-Печерської лаври, згодом — митрополит київський і галицький. У політичних питаннях орієнтувався на угоду з Польщею, але виступав проти церковної унії. Сприяв книговидавничій справі. Автор книг богослужебного й навчального змісту «Літургіаріон» (1629), «Крест Христа Спасителя и кождого человіка» (1632), «Літос» (1644), «Євхологіон, або Требник» (1646) та ін.

* Острозький Костянтин-Василь Костянтинович (1527— 1608) — політичний і культурний діяч української шляхти, один із найзаможніших магнатів Речі Посполитої; князь. Оборонець православної віри під час Берестейської унії. Був засновником шкіл, зокрема Острозької, друкарень, згуртував навколо них відомих письменників і культурних діячів,

* Іоанн Дамаскин (675—749) — богослов, чернець монастиря св. Сави в Єрусалимі. Автор філософсько-теологічної енциклопедії «Джерело знання» (у 3-х частинах). Відома в Україні в повному перекладі; вплинула на українську термінологію, зокрема граматичну.

* Кутейно — містечко на території сучасної Білорусії, неподалік від міста Орша. Колишній центр книгодрукування.

* Ковакович Стоян (1842—1915) — сербський філолог, історик, громадський і політичний діяч. Автор граматики сербської мови.

Франко І. Я. Характеристика української літератури XVI-XVIII століть — 343

Ці твори, за малими вийнятками, не належать ще до власне літератури (зарахувати до неї можна тільки передмови і дедикації); але вони мають безсумнівне, важливе значення в історії розвитку мови, а часте їх видавання значними накладами свідчить про їх відчутну потребу, як і про відносну заможність української людності, яка могла забезпечити собі досить дорогі тогочасні видання. І слід додати, що ці видання доходили до найдальших закутків Русі, так що, наприклад, автор цих рядків мав можливість на початку цього року у сільських церковцях у горах Турківського пов[іту], в Ботелці і Яворові, оглядати дуже добре збережені церковні книги віденського друку з 1638, 1642 та інших років.

Характерним явищем української літератури тієї доби є релігійна полеміка. Цікава річ, що факт такої значної ваги, як Люблінська унія, в тогочасній українській літературі не знайшов зовсім ніякого відлуння, минув немовби непоміченим для українських письменників і публіцистів. Натомість такі факти, як спроби насильного впровадження григоріанського календаря, а згодом Берестейська унія, викликали надзвичайно жваву полеміку, витворили багату полемічну літературу. У ній з українського боку виступає ряд видатних постатей, гідних суперників Скарги*, Гербеста*, Кревзи* та інших. У цьому ряді українських письменників-полемістів відзначимо насамперед двох князів: Костянтина Острозького ¹ і Курбського*, емігранта-москаля, який, осівши на Волині, пильно зайнявся піднесенням освіти у своїй новій вітчизні ². Довкола Острога як ци-

¹ Як відомо, Острозький спершу засадничо не був противником унії і навіть писав у цій справі листи до Риму. Лише згодом, чи то вражений в особистій амбіції, чи бачачи, що впровадження унії в життя загалом не відповідає тим ідеалам, які він собі витворив, відвернувся від неї і всіма силами підтримував православ'я. Зібрання залишених після нього листів, надзвичайно важливих і цінних навіть з літературного погляду, досі не маємо. Його стосунок до унії представив Пелеш, Geschichte der Union, t. 1, s. 520 і наст[упні], t. 2, s. 7 і наступні], примітка. — І[ван] Ф[ранко].

² Зібрання полемічних творів і листів Курбського видав Устрялов* у 1833 p., друге видання в 1842 p., третє — у 1868 p., а крім того, три його праці видано в місячнику «Православный собеседник», 1833; див. Порфирьев, История русской словесности, т. 1, Казань, 3 изд[ание], 1879, стр. 544. — І[ван] Ф[ранко].

* Скарга Петро (1536—1612) — польський і український письменник-полеміст, предтеча і діяч Берестейської унії; єзуїт. Автор творів «О jednosci kościoła Bożego pod jednym pasterzem» (1577), «Synod Brzeski і jego obrona» (1597) та ін.

* Гербест Бенедикт (1531—1593) — польський письменник, богослов. Провадив серед православних пропаганду за унію з Римом Головна його праця — «Wiary kościoła Rzymskiego wywody i greckiego mewolstwa historia dla jedności». З ним полемізував Г. Смотрицький.

* Кревза-Ржевуський Леон (Лев; 7—1639) — український та білоруський письменник, греко-католицький церковний діяч. Архімандрит у Вільні, перший смоленський греко-католицький архієпископ. Автор трактату «Obrona jednoSci» (1617).

* Курбський Андрій (бл. 1528—1583) — російський письменник, політичний діяч, перекладач; князь. Після царської опали 1564 р. втік до Великого князівства Литовського, де володів землями в Литві й на Волині. Автор «Історії про великого князя московського» (1573), трьох послань до Івана Грозного. Захищав православ'я від греко-католиків і протестантів. Твори Курбського були поширені в Україні вже в другій половині XVI ст.

* Устрялов Микола Герасимович (1805—1870) — російський історик, професор Петербурзького університету. Автор праць «Сказания князя Курбского» (т. 1—2, 1833), «История царствования Петра I» (незак., т. 1—4, 6, 1858—1864).

Франко І. Я. Характеристика української літератури XVI-XVIII століть — 344

вілізаційного центру групуються письменники: Герасим Смотрицький* (батько Мелетія), Василь Острозький*, Мотовило*, Криштоф Бронський* (ці обидва аріани, останній — автор відомої книжки «Апокрисис» ¹), нарешті, грецькі патріархи: Кирило Лукаріс*, який певний час перебував в Острозі як учитель при тамтешній академії, Єремія* царгородський і Мелетій Пігас* александрійський, які присилали в Україну, найчастіше до Острога чи до Львова, свої полемічні твори в оборону православ'я, що друкувалися тут по-грецьки і по-руськи чи тільки по-руськи ².

У другому центрі, у Львові, вогнищем, що об'єднувало довкола себе духове життя, не був двір магната, а братство міщан, Ставропігійське. Наприкінці XVI ст. працював там як учитель інший високоосвічений грек, Арсеній*, єпископ еласонський і димоницький, ініціатор філологічних студій на Україні³. У Львові працювали також знаме-

¹ Українське і польське видання цієї рідкісної книги передруковано en regard у виданні: Русская историческая библиотека, т. VII, Петерб[ург], 1882, де також опубліковано полемічний твір Василя Суразького «О единой истинной православной вѣрѣ». «Апокрисис» був предметом окремих монографій Скабаллановича* (1873) і Малишевського*. Книжку Г. Смотрицького «Ключ Царства Небесного» з 1587 р. передрукував проф. Голубєв* у т. VII відділу І «Архива Юго-Западной России». — І[ван] Ф[ранко].

² Див.: Каратаев, op. cit, № 124, 129, 142, 154, 173, 178. Про Мелетія і його стосунки з Україною проф. Малишевський видав розлогу двотомову монографію п[ід] н[азвою] «Александрийский патриарх Мелетий Пигас и его участие в делах русской церкви», Киев, 1872. Другий том цієї праці, який з'ясовує стосунки Мелетія до української церкви, хоч і був надрукований, але не був наданий для публічного огляду і не був доступний для мене. Див. також: Szaraniewicz, Patryarchat wschodni i jego stosunki do Rusi, Kraków, 1889. Про Кирила Лукаpica див.: A. Pichler*, Cyrillius und seine Zeit, München, 1862. — І[ван] Ф[ранко].

³ Його лекції, ймовірно, дали поштовх до укладення «спудеями» братської школи першої в Україні граматики грецької мови, виданої у Львові 1591 року п[ід] н[азвою] «Адельфотес». Арсеній описав грецьким віршем свою подорож із патріархом Єремією зі Львова до Москви у 1588-[15]89 pp. (Латинський переклад цього опису див. у: Starczewski*, Historiae Ruthenicae scriptores exteri saec. XVI, t. II, nr. 10). Про Арсенія спеціальну монографію написав Оглобин у 1877 p., див. також про нього Голубєва, История Киевской духовной академии, домогильянский период, Киев, 1897, стр. 62-64. — І[ван] Ф[ранко].

* Смотрицький Герасим Данилович (?—1594) — український письменник-полеміст, поет, освітній діяч. Ректор Острозької академії. Під його керівництвом здійснено переклад і видання Острозької Біблії. Автор полемічних трактатів «Ключ Царства Небесного», «Календар римський новий», спричиненого реформою календаря, яку запровадив папа Григорій XIII.

* Суразький (Острозький) Василь (?— після 1598) — український письменник-полеміст, автор кількох творів, зокрема умовно названої «Книжиці» в шістьох частинах (1588), а також передмов до деяких острозьких видань.

* Мотовило (?—?) — український письменник-полеміст кінця XVI ст. Був прихильником аріанства (течії у християнстві, що заперечувала канонічне вчення церкви; на українських землях відома як социніанство). Прізвище походить, мабуть, від с. Мотовилівка (тепер Житомирської області), де, ймовірно, він народився. Перебував на службі у кн. Острозького. За його дорученням написав книжку (назва невідома), спрямовану проти трактату Скарги «Про єдність церкви Божої». Написана з протестантських позицій.

* Бронський Криштоф (?—?) — український письменник-полеміст другої половини XVI — початку XVTI ст. Йому І. Франко приписував авторство «Апокрисису». «Апокрисис» («Апокризис») — твір української полемічної літератури, опублікований невідомим автором під псевдонімом Христофор Філалет спершу польською (1597), згодом давньоукраїнською (1598) мовами. Ймовірно, його автором був діяч Острозького літературно-наукового гуртка протестант Мартин Броневський (за іншими даними — Криштоф Бронський; друга половина XVI ст. — після 1632 p.). Твір випущено друком як відповідь на книгу П. Скарги «Synod Brzeski і jego obrona».

* Лукаріс Кирило (бл. 1574—1638) — грецький церковно-політичний діяч, письменник-полеміст, педагог, був учителем і ректором Острозької школи, з 1612 р. (з перервами) — константинопольський патріарх.

* Єрємія, царгородський єпископ — Єремія II Транос (?—1595), письменник-полеміст, активний борець за православ'я. 1583 р. він заборонив православному духівництву переходити на григоріанський календар. Приїздив до Московії і вів переговори у справі заснування московського патріархату. Повертаючись із Москви через Україну, підтримав Львівське братство.

* Пігас Мелетій (1540 або 1550—1601) — александрійський патріарх. Брав участь у церковних справах в Україні, виступав в оборону православ'я.

* Скабаланович Микола Опанасович (1848—1918) — російський історик. Автор дослідження «Об "Апокрисисе" Христофора Филалета» (1874).

* Малишевський Іван Гнатович (1828—1897) — український історик. Досліджував історію Київської Русі, християнської церкви, зокрема Греко-католицької. Автор праць «Об отечестве "Слова о полку Игореве"» (1888), «Западная Русь в борьбе за свою веру и народность» (1894) та ін.

* Голубев Степан Тимофійович (1849—1920) — український історик, бібліограф. Професор Київського університету і Київської духовної академії. Досліджував історію освіти, культури і церковного життя в Україні. Автор праць «Библиографические замечания о некоторых старопечатных церковнославянских книгах XVI и XVII вв.» (1876), «Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники» (К., 1883—1898. — Т. 1—2) та ін.

* Піхлер Алоїз (1833—1874) — російський та німецький історик церкви, теолог. Працював бібліотекарем у Санкт-Петербурзі. Був засуджений за крадіжку книг із бібліотеки, звинувачений у клептоманії. Заслання в Сибір згодом було замінено депортацією за кордон. Автор відомої праці «Geschichte der Kirchl: Trennung zwischen dem Orient und Occident» (1865), а також інших досліджень.

* Еласонський Арсеній (1549—1626) — грецький і український письменник, церковний та освітній діяч. У 1585 р. у складі грецького посольства їздив до Москви, того-таки року прибув на Україну. Був першим ректором школи Львівського Успенського братства, викладав грецьку та слов'янську мови. Відомий також його «Опис подорожі до Москви» (1749 p.).

* Старчевський Адальберт-Войцех Вікентійович (1818— 1891) — російський літературо- і мовознавець, журналіст, видавець. Автор праць «Сказания иностранных писателей XVI века о России» (1841), «Литература русской истории с Нестора до Карамзина», «Жизнь Н. М. Карамзина» (1845) та ін.

Франко І. Я. Характеристика української літератури XVI-XVIII століть — 345

нитий друкар Федоров ¹, письменники Кирило Транквіліон Ставровецький*, білорус Стефан Зизаній-Тустановський* і вчений-філолог Памво Беринда*, нарешті, безіменний₃ але освічений і талановитий автор відомого памфлету «Пересторога всѣмъ православнымъ зѣло потребная» ². До діячів цієї групи слід, нарешті, зарахувати львівського руського єпископа Діонісія Балабана*, хоч ця постать не з кожного погляду заслуговує на нашу симпатію ³. На узбіччі від цього центру тримаються, хоч є завжди близькими до нього, два аскети і реформатори, гарячі фанатичні прихильники православ'я, однак водночас і сини народу, а отже, ті, що мають гостре око і чуйне серце для потреб цього народу. Це два ченці з гори Афон, Іван Княгиницький*, в чернецтві прозваний Іовом, та Іван Вишенський. Перший з них реформує розширене законне життя у православних монастирях, врешті засновує в коломийських горах відомий скит Манявський, який немало причинився до зміцнення православ'я в тих краях і до реформування звичаїв православного духовенства ⁴; другий посилає зі «Святої гори» в Україну свої полум'яні «посланія», полемізує з єзуїтами і уніатами, але водночас могутнім словом і з гарячим почуттям промовляє в оборо-

¹ Про нього див.: Петрушевич, Иван Федоров, русский первопечатник, Львов, 1883. — І[ван] Ф[ранко].

² Про авторство цієї пам'ятки, опублікованої у виданні «Акты, относящиеся к истории западной России», т. IV, висловив кількаразово думку, зрештою, немотивовану, о. Петрушевич, приписуючи його якомусь Михайлові Гунашевському (див. «Историческое известие о церкви св[ятого] Пантелеймона», 1881, стр. 75, примітка, також «Сводная галицко-русская летопись с 1600 по 1700 год», т. II). На мою думку, яку деінде намагатимусь обґрунтувати, автором «Перестороги» був відомий львівський міщанин Юрій Рогатинець*. — І[ван] Ф[ранко].

³ Біографію цього єпископа, а радше його панегірик, див.: Науковий сборник Галицко-русской матицы, Львов, 1867, стр. 1ll, 119. — І[ван] Ф[ранко].

⁴ Життєпис Княгиницького через кільканадцять років після його смерті написав чернець зі скиту Ігнатій з Любарова* (вид[аний] в «Зорі галицькій», 1860). Історію скиту аж до його закриття написав д-р Целевич, Історія скиту Манявського, Львів, 1887. — І[ван] Ф[ранко].

* Транквіліон Ставровецький Кирило (7—1646) — український філософ, поет, богослов. У 1589—1592 pp. викладав у Львівській братській школі, на початку XVII ст. став активним учасником Львівського братства. 1626 р. перейшов у греко-католицизм. Автор віршів, філософських і богословських праць, зокрема, «Зерцало богословія» (1616), «Євангеліє учителноє» (1619), «Перло многоцінноє» (1646).

* Зизаній Тустановський Стефан (справжнє прізвище — Кукіль; 7—1600) — український письменник і освітній діяч. Народився на Львівщині, тут працював, а з 1592 р. став проповідником при братстві білоруських міщан у Вільні (можливо, тому Франко називає його білорусом). Прихильник православ'я. Автор трактатів «Ізложеніє о вірі» (1546), «Казаньє святого Кирила» (1596). З ряду питань висловив погляди, близькі до ідеології діячів Реформації.

* Беринда Памво (1555 або 1560—1632) — український письменник, лексикограф, педагог, гравер, друкар. Найвизначніша праця — «Лексикон славенороський» (1627); він — автор передмов та післямов до ряду лаврських видань та кількох панегіричних епіграм. Вперше в українському друкарстві запровадив сюжетні ілюстрації.

* «Пересторога...» (1605 або 1606) — полемічний трактат в оборону православ'я з програмою культурно-освітньої діяльності. І. Франко приписує авторство «Перестороги» Ю. Рогатинцю, однак існують інші версії. Одні дослідники (Д. Зубрицький, П. Яременко) її автором вважають львівського священика А. Вознесенського, інші (М. Возняк, О. Білецький) — І. Борецького. Твір вперше опубліковано 1851 р.

* Рогатинець Юрій (?—1608) — православний діяч Львівського Успенського братства, багатий львівський міщанин; виступав за поміркованість у релігійній боротьбі.

* Балабан Діонісій (?—1663) — український релігійний діяч, єпископ луцький, згодом київський митрополит, прихильник Виговського, поставлений Константинополем всупереч натискові Москви.

* Княгиницький Іов (справжнє ім'я — Іван; ?—1621) — український письменник, церковно-релігійний діяч. Оборонець православ'я. На Афоні прийняв чернецтво під іменем Ієзикиїл. Реформатор чернецтва.

* Ігнатій з Любарова (?—?) — український письменник другої половини XVI — початку XVII ст. Був близький до Іова Княгиницького. У його «Житії і жизні преподобного отца нашого Іова» відображено численні історико-культурні та соціально-побутові факти другої половини XVII ст., зокрема, про перебування І. Вишенського в Україні у 1604—1606 pp.

* Житецький Гнат Павлович (1866—1929) — український літературознавець, історик, книгознавець. Автор статей про українських письменників і вчених, зокрема, «Перший ректор Київського університету М. Максимович» (1904), «Граматика Мелетія Смотрицького» (1919), «Нові матеріали з історії заслання Т. Шевченка», «Одруження І. Франка» (1929) та ін.

Франко І. Я. Характеристика української літератури XVI-XVIII століть — 346

ні простого народу, виявляє хиби суспільного порядку в Польщі і закликає до усунення зла ¹.

У третьому центрі української освіти і літератури, у Вільні, творили два брати Зизанії Тустановські* [Лаврентій і Стефан], ще до них працював аріанин Будний*, а від 1610 р. там виступає могутня постать Мелетія Смотрицького, який пише по-українськи, то знову по-польськи, і лише в 1619 р. виступає зі своєю головною працею — «Граматикою слов'яно-руської мови», твором, який мав значний вплив на розвиток мовознавства не лише в південній Русі, а й у Москві, а почасти і в південній Слов'яншині ².

Близько 1615 р. починається рух і в Києві. Там Печерська лавра збирає біля себе значні ряди духових і літературних сил. Сам ігумен цього монастиря, Єлисей Плетенецький*, займався літературою, видавав літургічні книжки і тлумачив отців церкви ³. Але головним світочем цього центру був Захарій Копистенський*, родом з Червоної Русі, родич перемиського єпископа з таким самим прізвищем, автор монументальної праці «Палінодія», тобто огляду і доповнення усієї полеміки між східною і західною церквою, твір, якому з огляду на композицію, системність і

¹ З творів Вишенського в наш час не друковано нічого, вони зберігаються в рукописах, а деякі з них загинули. Про новіші видання і праці про цього автора див,: И. П. Житецкий*, Литературная деятельность Иоанна Вишенского («Киевская старина», 1890, т. XXIX, стр. 494-532), а також мою не видану досі працю «Іван Вишенський і його літературна діяльність», — I[ван] Ф[ранко].

² Про Смотрицького дуже багато писали як його сучасники, так і пізніші дослідники. З давніших письменників відзначимо Якова Сушу*, Saulus et Pauius ruthenae unionis, Стебельського*, Dwa wielkie światła, t. І, з новіших — Гепіна-Калінки, Żywot bł. Jozafata Kuneewicza і Пелеша, Geschichte der Union, t. II. Усі ці письменники розглядали діяльність Смотрицького з позиції історії церкви, зокрема унії. Його значення як філолога окреслив Н. Засадкевич, Смотрицкий как филолог, Одесса, 1883; спеціальну працю про «Граматику» підготував молодий руський філолог Клавдій Білінський німецькою мовою. Про літературну діяльність і заслуги Смотрицького окремої праці досі немає. — І[ван] Ф[ранко].

³ Про нього див.: Голубев, История Киевской духовной академии, домогильянский период, Киев, 1887, стр. 100-105. — І[ван] Ф[ранко].

* Два брати Зизанії Тустановські — Стефан (див. вище) і Лаврентій (?—1634) — український письменник, мовознавець, церковний діяч, автор першого унормованого підручника з церковнослов'янської (славенороської) мови (1596), а також букваря «Наука ку читаню і порозуміню писма словенскаго» (1596).

* Аріанин Будний — С. Будний, прихильник социніанства, течії у відродженому у XVI ст. аріанстві — раціоналістичному напрямі у протестантизмі, який не визнавав єдиносущності Святої Трійці. Аріанство поширилося на теренах Речі Посполитої, заперечувало Трійцю, безсмертя душі і вважало Христа простою людиною, наділеною, однак, божественними рисами.

* Суша Яків-Іван (1610—1687) — письменник і церковний діяч родом з Мінська, Холмсько-Белзький єпископ. Сприяв відродженню василіанського чину. Автор листа до гетьмана І. Виговського, двох листів до полковника П. Тетері, трактату «Phoenix tertiato redivivus» (1644) та інших творів.

* Стебельський Гнат (бл. 1748—1805) — історик церкви, василіянин родом із Волині. Вказана праця є першою частиною тритомника Стебельського.

* Плетенецький Єлисей (бл. 1554—1624) — український письменник, церковний і культурний діяч. З 1599 р. — архімандрит Києво-Печерської лаври. Відродив тут друкарню. Автор передмов до «Часослова» (1616), «Амфологіона» (1619), «Божественної літургії» (1620) та інших творів.

* Копистенський Захарій (Захарія) (?—1627) — український письменник-полеміст, громадсько-культурний і церковний діяч. Народився у Перемишлі в сім'ї православного священика. У 1612— 1614 pp. — архімандрит Києво-Печерської лаври. Був редактором і перекладачем низки лаврських видань. Головний його твір — «Палінодія, або Книга оборони» — є відповіддю на книжку Кревзи «Оборона церковної єдності».

* Завитневич Володимир Зенонович (1853—1927) — український і білоруський історик, археолог. Викладав у Варшавському духовному училищі, згодом — у Київській духовній академії. Автор праць з історії Київської Русі. Дослідження про «Палінодію» — його магістерська дисертація.

Франко І. Я. Характеристика української літератури XVI-XVIII століть — 347

ґрунтовність немає рівного в усій південноруській теологічній літературі навіть досі і який з огляду на мову, близьку до мови народу і при тім багату, гнучку і мелодійну (попри архіскладну матерію!), заслуговує на всілякі визнання ¹. Відтоді Київ утримує першість у духовому та літературному житті південної Русі аж до 1648 р. і навіть пізніше, аж до відходу київської митрополії під московський патріархат. Довкола Києва об'єднується довгий ряд таких видатних і заслужених письменників, як Ісая Копинський*, Сильвестр Косов*, Касіян Сакович*, Кальнофойський*, Петро Могила та інші.

Але окрім тих головних осередків духового життя, не бракувало в той час і інших, менших, і відзначу тут Дермань, де завершив своє життя Смотрицький, Корець, де після переїзду зі Львова жив Ставровецький, Луцьк, де близько 1620 р. православні на приватному з'їзді уклали цікаву promemoria про потреби церкви і українського народу п[ід] н[азвою] «Совѣтованіе о благочестіи» ². Маємо дані, що в Луцьку створено також свого часу віршований переклад «Псалтиря» ³.

До сфери власне літератури значною мірою входять такі явища, як церковна пісня, яка саме в цей час з'являється в Україні під впливом протестантизму (маю тут на увазі римовану пісню, яка не входить у ритуал східної церкви); найдавніші пам'ятки українських віршів цього типу, що

¹ Біографічні подробиці про Копистенського див.: Голубев, op. cit., стр. 108-117; «Палінодія», написана близько 1520 р., свого часу видана не була, як помилково твердить Стебельський, op. cit., с. 33; її надруковано у четвертому томі публікацій Петербурзького археографічного товариства: Русская историческая библиотека, IV. Окрему монографію про неї написав В. З. Завитневич*: «Палинодия» Зах[арии] Копестенского, Варшава, 1883. — І[ван] Ф[ранко].

² Надруковане у виданні: Памятники, изданные временной комиссией для разбора древних актов, т. I, Киев, изд. 2, 1848, стр. 224-291. — І[ван] Ф[ранко].

³ Див.: Киевская старина, 1887, вып. 3, стр. 575 і далі. Від 1628 p. якийсь час існувала в Луцьку друкарня Павла ієромонаха*, перенесена згодом до Чорної, і навколо неї теж почали групуватися місцеві літературні сили, як-от монах Андрієвич*, Стефан Полумеркович* та інші. Див.: Каратаев, op. cit., під роками 1628 і 1629. — І[ван] Ф[ранко].

* Копинський Ісайя (друга половина XVI ст. — 1640) — український письменник, церковний і культурно-освітній діяч. Один із засновників Київської братської школи. Його обрано київським митрополитом, але польський сейм не затвердив сану. Оборонець православ'я. Автор трактату «Алфавіт духовний» (1710 p.).

* Косов (Косів) Сильвестр (7—1657) — український письменник, церковний діяч, філософ. Був префектом Києво-Могилянської академії, згодом — київським митрополитом. Мав напружені стосунки з Б. Хмельницьким; вітав у Києві польські війська 1651 р. Виступав проти союзу України з Росією. Основні його праці — «Exegesis» (1635), «Patericon» (1635), оригінальне польськомовне перелицювання «Києво-Печерського патерика».

* Сакович Касіян (бл. 1578—1647) — український поет, перекладач, філософ, богослов. Був ректором Київської братської школи, однак з 1625 р. перейшов у греко-католицизм, а з 1641 р. став римо-католиком. Автор трактату польською мовою «Аристотелеві проблеми» (1625), збірника весільних і похоронних промов, відомої «Вірші на жалосний погреб Петра Конашевича Сагайдачного» (1622).

* Кальнофойський Афанасій (?—? ) — український письменник кінця XVI — початку XVII ст. У 1638 р. видав польською мовою книгу «Тератургима, або Чуда», в якій оповів про чудеса у Печерському монастирі.

* Павло ієромонах (у Луцьку) — мабуть, Павло Домжив-Люткович, або Люткович-Телиця, український мандрівний друкар, письменник, ієромонах (початок XVII ст.).

* Андрієвич Давид (?—?) — український поет першої половини XVII ст. Належав до Луцького братства, ймовірно, був учителем братської школи. Автор твору «Лямент по святобливо вмершім ... Іоанну Васильевичу, презвитерю» (1628).

* Полумеркович Стефан (перша половина XVIIст.) — український поет. Автор друкованого панегірика «Епикидион, або Вірша жалобния на погребеніє Василиси Яцковни» (1628).

* Брюкнєр Александр (1856—1939) — польський славіст, історик культури. Досліджував польську, російську, інші слов'янські літератури, фольклор. Писав польською та німецькою мовами. Основні праці — «Нарис історії польської літератури» (1903), «Історія російської літератури» (1905), «Нарис історії слов'янських літератур і літературних мов» (1929, у співавторстві). Підтримував контакти з багатьма українськими вченими, зокрема з І. Франком, який написав кілька рецензій на його праці.

Франко І. Я. Характеристика української літератури XVI-XVIII століть — 348

зберігаються в рукописі познанської бібліотеки Рачинських, сягають 1580 p.^l У цей період українці витлумачували і переробляли багато західних і східних моралізаторських романів, фацецій і легенд, як, наприклад, найпопулярнішу в цілій Європі «Gesta Romanorum»*, повість про царя Олександра, повість про сімох мудреців, згодом рицарські романи про Трістана та Ізольду, про зруйнування Трої, про королевича Бову д'Антона, нарешті, збірки байок і апологів, відомі під іменами Пільпая («Стефаніт та Ігнілат», уривок з індійської «Панчатантри») чи Езопа. Ці повісті, хоч і дуже популярні свого часу, не були надруковані і лише в останні часи вийшли друком ².

До цього ж виду моралізаційно-поетичної літератури слід зарахувати стародавні церковні апокрифи і пізніші перероблені на їх підставі повісті і легенди ³. Насправді в

¹ Див.: A. Brükner, Ein weissrussicher Codex miscellaneus der Gräfl. Raczyńskischen Bibliotek in Posen, Archiv für slavische Philologie, IX, t. 3, c. 387; першим звернув увагу на цей кодекс і подав з нього уривки О. Волинський, Чтения в Имп[ераторском] обществе истории и древностей росс[ийских], Москва, 1846, т. І; одну пісню передрукував Я. Головацький в «Науковом сборнике Гал[ицко]-рус[ской] матицы», Львов, 1865, стр. 229. — І[ван] Ф[ранко].

² Див.: Костомаров, Памятники древней русской литературы, изданные гр[афом] Кушелевым-Безбородко, Петерб[ург], 1860, зокрема т. І і II; П. П. Вяземский*, Римския деяния (видання Общества любителей древней письменности, т. 5 і 33), Москва, 1877; История семи мудрецов (видання цього ж товариства, т. 29 і 35); А. Н. Веселовский*, Из истории романа и повести, т. 2, присвячений критичному розглядові цих повістей; том репродукує їх текст із познанського рукопису; літературу з слов'янськими опрацюваннями цих повістей подає, хоч і не вичерпно, д-р Фр. Пастрнек, Bibliografische Uebersicht über die slavische Philologie, 1876-1891, Berlin, 1892, s. 184-187, 224-236, 263-265. — І[ван] Ф[ранко].

³ На Заході про них говорить величезна література, зібрана, наприклад, у працях Едв. Ройса, Geschichte der heiligen Schriften des alten Testamentes і G[eschichte] d[er] h[eiligen] Schr[iften] des neuen Testamentes. У російській літературі найважливішими є: видання текстів Костомарова, Памятники старинной русской литературы, Петерб[ург], 1860, зокрема т. III і IV; Тихонравов*, Памятники отреченной русской литературы, Петерб[ург], 1863, 2 томи; тексти окремих апокрифів друкувалися в квартальнику Тихонравова п[ід] н[азвою] «Летописи русской литературы», Петерб[ург], 1862-1864, в місячнику «Киевская старина» тощо. Див. також: д-р Пастрнек, op. cit., 182-183. З опрацювань найважливішими є: Пипіна, «Очерк литературной истории старинных повестей и сказок русских», Петерб[ург], 1858; Веселовського «Славянские сказания о Соломоне и Китоврасе», Петерб[ург], 1872; Порфир'єва «Апокрифические сказания о ветхозаветных лицах и событиях», Казань, 1872 і його ж «Апокрифические сказания о ветхозаветных лицах и событиях по рукописям соловецкой библиотеки», Петерб[ург], 1877. — І[ван] Ф[ранко]

* «Gesta Romanorum» («Римські діяння») — середньовічний літературний збірник, що виник у XIII ст. і містить близько 180 оповідань псевдоісторичного характеру, пов'язаних переважно зі старим Римом. Твори з нього були широко відомі в Україні у XVII-XVIII ст.

* В'яземський Павло Петрович (1820—1888) — російський літературознавець, історик, архівіст. Син поета П. Вяземського. Автор праць «Замечания на "Слово о полку Игореве"» (1875), «"Слово о полку Игореве": Исследование о вариантах» (1877) та ін.

* Веселовський Олександр Миколайович (1838—1906) — російський літературознавець, фольклорист, етнограф, професор Петербурзького університету. Один із найяскравіших представників порівняльно-історичної школи. Здобутки Веселовського високо цінував І. Франко, листувався з ним.

* Тихонравов Микола Савич (1832—1893) — російський літературознавець, професор Московського університету, представник культурно-історичної школи в літературознавстві. Основні праці присвячено дослідженню давньої російської та української літератур.

Франко І. Я. Характеристика української літератури XVI-XVIII століть — 349

Україні ці повісті були відомі і використовувалися давніше, але лише тепер, із розвитком освіти і охоти до читання, зросла їх популярність, а водночас значну масу нових повістей цього типу запозичено з Заходу (з Польщі, Чехії, Німеччини) і з півдня (з Сербії, Болгарії, з гори Афон тощо). У південній Русі існувала в рукописах найбільша частина загалом відомих російських апокрифів ¹. Особливо популярними були: «Слово про початок і кінець світу» Методія Патарського*², слово про Адама і Єву, про Соломона і Китовраса ³, візії про пекельні муки, а саме, «Хождение Богородиці по мукам», «Хождение Павлово» ⁴, нарешті, надзвичайно популярний досі «Лист небесний, або Епістолія о неділи» разом зі «Словом про 12 п'ятниць» ⁵.

Але в білоруських і південноруських рукописах віднаходимо й такі апокрифи, як «Євангеліє Никодима» і «Книга Еноха», причому слід зауважити разючий факт: цей останній твір вже тоді (у XVII ст.) і донедавна в Європі вважався

¹ Окрему працю південно-руським апокрифам присвятив М. Сумцов*, «Очерки истории южно-русских апокрифических сказаний и песен», Киев, 1888 (відбитка з «Киевской старины»). — І[ван] Ф[ранко].

² Про нього спеціально писав О. Веселовський, «Опыты по истории развития христианской легенды», Журнал министерства народного] просвещения], 1885. — І[ван] Ф[ранко].

³ Про нього — розкішна студія О. Веселовського «Славянские сказания о Соломоне и Китоврасе», Петербург], 1872. — І[ван] Ф[ранко].

⁴ Про ці візії див.: Буслаев*, Исторические очерки нар[одной] словесности, т. II, а також: Л. Шепелевич*, Очерки из истории средневековой литературы и культуры, Харьков, 1890, і його ж Этюды о Данте. I. Апокрифическое видение св[ятого] Павла, вып. 2, Харьков, 1891-1892. — І[ван] Ф[ранко].

⁵ А. Веселовский, Опыты..., Журнал мин[истерства] нар[одного] просвещения], 1886. — І[ван] Ф[ранко]

* Сумцов Микола Федорович (1854—1922) — український фольклорист, етнограф, літературознавець, професор Харківського університету, член Петербурзької АН, ВУАН.

* Методій Патарський (Лікійський; ?—312) — єпископ міста Патар, потім Тир у Фінікії, один із популярних візантійських християнських письменників, автор релігійно-полемічних трактатів і проповідей. Окремі його твори були відомі в літературі Київської Русі, зокрема «Откровеніє».

* Буслаєв Федір Іванович (1818—1897) — російський філолог і мистецтвознавець, професор Московського університету. У фольклористичних дослідженнях виступав прибічником міфологічної школи, згодом взяв на озброєння теорію запозичення.

* Шепелевич Лев Юліанович (1863—?) — український історик літератури, професор Харківського університету. Автор праць «Немецкая повесть на славянской почве» (1885), «Очерки из истории средневековой литературы и культуры», праць про творчість Данте, Сервантеса, Шекспіра, Гауптмана та ін.

Франко І. Я. Характеристика української літератури XVI-XVIII століть — 350

втраченим і лише в нашому столітті був відкритий у коптському тексті і з нього перекладений на європейські мови ¹.

Українська драматична література, яка теж розпочинається в цей період, є відростком польської, чи, власне, західноєвропейської релігійно-звичаєвої драми, Містерія і «моральності» (розмова алегоричних осіб), вертеп, врешті, інтермедія та інтерлюдія — ось головні жанри цієї драми. Пам'ятки українських містерій і вертепів, які збереглися до наших днів, походять із дещо пізніших часів, з другої половини XVII ст., але немає сумніву, що початки українського театру сягають вже кінця XVI ст., в чому переконуємося з енергійних нарікань Івана Вишенського на «машкарне злодійство» в українських церквах і монастирях ². Містерії в вузькому сенсі не були, мабуть, ніколи такими популярними в Україні, як вертеп, залишки якого збереглися до наших днів, у якому біблійна тема, що відігравалася в горішньому ярусі, переплітається з гумористичними сценами, взятими з життя українського народу, які відігравалися в ярусі нижньому ³.

Найбільше творчості та оригінальності виявили українські актори інтермедій, тобто веселих фарсів і новелок чи діалогізованих фрашок, якими перепліталися поважні «трагедії» чи містерії. Постаті з цих інтермедій — козак, циган,

¹ Текст цього апокрифа з полтавського рукопису 1679 року опублікував Андрій Попов*, «Библиографические материалы», Москва, 1879, стр. 67-139; про нього писав (не знаючи українського тексту) А. Смирнов*, «Книга Эпоха», Казань, 1888. — І[ван] Ф[ранко].

² Ер. Ізопольський* у статті «Dramat wertepowy о śmierci», («Ateneum» Крашевського*, 1843, t. Ш, s. 67) твердить, що в Ставищах бачив давній зразок вертепу з написом «1591 года сооружен». З двох українських містерій, що сягають середини XVII ст., одну, написану близько 1655 р. з рукопису, що зберігається в селі Смереків, я опублікував у «Киевской старине» (1891, квітень, стор. 131-154), про другу, що існує в рукописі Київської академії духовної, згадує М. Петров, «Очерки украинской литературы XVIII в.», Киев, 1880. Обидві стосуються муки Христа. — І[ван] Ф[ранко].

³ Див.: Маркевич, Обычаи, поверья и пр[очее] малороссиян, Киев, 1860, де в додатку надруковано текст вертепу; П. Галаган, Малорусский вертеп, «Киевская старина», 1882, октябрь; нарешті, П. Житецкий, Малорусские вирши нравоописательного содержания, «Киевская старина», май, с. 157-175. — І[ван] Ф[ранко].

* Попов Андрій Миколайович (1841—1881) — російський літературознавець та історик, дослідник давньої літератури. Автор праць «Историко-литературный обзор древнерусских полемических сочинений против латинян XI—XV веков» (1875), «Древнерусские полемические сочинения против протестантов» (1878—1879), «Материалы для истории унии в Юго-Западной России» (1879) та ін.

* Смірнов Олександр Іванович (1842—1905) — російський літературознавець; професор Варшавського університету.

* Ізопольський Еразм (псевдонім — X. Білоцерківський; бл. 1812—?) — польський етнограф; священик, Збирав український фольклор. Автор книжки «Duma z dum ukraińskich. Pieśni lirnika о ukraińskiem kozactwie» (1858).

* «Ateneum» Крашевського — літературно-науковий журнал «Ateneum» (1841—1851), що його видавав у Вільні польський письменник Юзеф-Ігнацій Крашевський (1812—1887).

* ... одну ...я опублікував у «Киевской старине». — Йдеться про статтю «Мистерия страстей Христовых», за підп.: Мирон (див. т. 28, 330—350).

Франко І. Я. Характеристика української літератури XVI-XVIII століть — 351

жид, український дяк — користувалися популярністю не лише в Україні, а й у Польщі та Московщині: найдавніші пам'ятки цього жанру — то дві інтермедії львів'янина Ґаватовича*, опубліковані 1619 р. в його «Трагедії св[ятого] Яна, заступника Божого» і передруковані в «Киевской старине» 1883 p.¹ Значна кількість дещо пізніших українських та українсько-польських інтермедій зберігаються в рукописах Імператорської бібліотеки в Петербурзі².

На ґрунті суто світських потреб та інтересів стоять твори правничі, вірші з певної нагоди і ґратуляційні, які з'являються у цей час: «Хронологія» Андрія Римші* (Острог, 1581), «Трибунал (судова процедура. — І. Ф.) обивателям великого Князства Литовського» (Вільно, 1586), «Статут Литовський» (Вільно, 1588), «Просфонима на честь митрополита Михайла Рогози*» (Львів, 1591), «Плач, або Лямент на смерть Григорія Желіборського»* (Львів, 1615), «Лямент на смерть Карповича» (Вільно, 1620), «Вірші К. Саковича на погреб гетмана Конашевича-Сагайдачного» (Київ, 1622), «Епікідіон, чилі Вірші жалобні на погреб Василиси Яцковни», нап[исав] Стефан Полумеркович (Луцьк, 1628), «Імнологія на честь Петра Могили», яку написав Памво Беринда (Київ, 1630), «Евфонія веселобрмячая» на честь П. Могили (Київ, 1633), «Αναυημα τηζ τιμηζ», вірші на честь львів'янина Григорія Кирницького, коли той отримав ступінь доктора Падуанського університету, написав Яків Седовський* (Венеція, 1641) тощо³. Але на особливу увагу заслуговують праці над українською мовою і граматикою Зизанія Тустановського, Мелетія Смотрицького і Памви Беринди ⁴. Ймовірно, в цей період також з'явився підручник

¹ Про них див.: П. Кузмичевский (М. Драгоманов), Старейшие русские драматические сцены, «Киевская старина», 1885, ноябрь, стр. 371-408. — І[ван] Ф[ранко].

² Про них див.: Тихонравов, Летописи русской литературы, т. I; П.О. Морозов*, Очерки из истории русской драмы XVII—XVIII стол[етий], Петерб[ург], 1888 (цитую перше видання, не маючи під рукою другого), стр. 68-77; Alex. Brükner, Polnisch-russische Intermedien des XVII Jahrhunderts (Archiv für slavische Philologie, t. XIII, s. 224-236 і 398-417). — І[ван] Ф[ранко].

³ Каратаев, op. cit., passim. — І[ван] Ф[ранко].

⁴ Див.: Ом. Огоновський, Історія літератури руської, ч. 1, Львів, 1887, стор. 177-190. — І[ван] Ф[ранко].

* Гаватович (Гават) Якуб (1598—1679) — польський письменник і культурно-освітній діяч. Учителював у м. Кам'янка Струмилова (тепер Кам'янка Бузька на Львівщині), з 1669 р. жив у Львові. Українські інтермедії до його драми з умовними назвами «Купив кота в мішку» та «Найкращий сон» були вперше опубліковані 1620 р.

* Морозов Петро Осипович (1854—1920) — російський історик літератури, театрознавець. Друге видання його праці, на яке покликається І. Франко, має назву «Історія російського театру до другої половини XVIII ст.»; з'явилася друком 1889 р.

* Римша Андрій (бл. 1550 — після 1595) — український і білоруський письменник, освітній діяч, видавець. «Хронологія» — найвідоміший його твір.

* Рогоза (Рагоза) Михайло (після 1540—1599) — київський митрополит, родом із Волині. 1590 р. очолив переговори з Римом про унію. Був активним організатором Берестейської унії 1596 р.

* Желіборський Арсен (Андрій; 1618—1663) — православний єпископ Львівщини; заснував друкарню при соборі св. Юра.

* Седовський Яків — львів'янин, навчався у Венеції. Автор панегірика «Αναυημα τηζ τιμηζ, добродѣтелми и благочестиєм украшенному скуснѣйшому й цѣломудрѣйшому мужу кир Гр. Кірніцкому в Россіѣ Лвовскіа земля обивателю...» (Венеція: Друкарня Марка Гінамма, 1641).

Франко І. Я. Характеристика української літератури XVI-XVIII століть — 352

з теорії музики Дилецького*, знайдений в рукописі в бібліотеці г[реко]-кат[олицької] львівської капітули ¹. Годиться тут також згадати про опис подорожі по святій землі, який написав один обиватель з Червоної Русі близько 1607 p.²

Однак що є річчю, може, найважливішою, що становить невичерпний здобуток цього періоду, — то витворення писемної південноруської мови, мови літературної і наукової, значно ближчої до мови народу, ніж давня церковщина, і разом з тим дуже вже відмінної від мови Русі північної, чи московської, однаково зрозумілої для читацької публіки на всьому просторі південної Русі, а навіть подекуди і Русі Білої. Це явище надзвичайно важливе і, на мою думку, досі не досить ясно відчуте і підкреслене. Ця мова витворилася на основі т[ак] зв[аної] білоруської книжної мови, тобто мови князівської литовської канцелярії, Литовського статуту, а надалі — мови Скорини* і його перекладу Біблії³. Разом з Литовським статутом, обов'язковим і для південної Русі, ця мова поширилася по українських містах, дворах і монастирях. Маючи флексії значно ближчі до малоруських, ніж церковна мова, а синтаксис набагато вільніший і дуже гнучкий, ця мова вбирала в себе щораз більше південноруських форм і зворотів, не нехтуючи і церковними словами для виразу абстрактних понять, але поруч з тим всотувала багато польських слів, зокрема, для виразу понять і стосунків публічного і державного життя, яке

¹ Див.: Порф. Бажанський, Історія руського церк[овного] пінія, Львів, 1890, стор. 2. — І[ван] Ф[ранко].

² «Путник о граді Єрусалимі», составлен неізвістним галицко-русским паломником между 1597-1607 г., сообщил А. С. Петрушевич (Науч[ный] сборник Гал[ицко]-рус[ской] матицы, 1871); кілька думок про цей твір я вмістив до своєї рукописної праці «Іван Вишенський і його літературна діяльність», де також намагався з'ясувати, хто був її автором. — І[ван] Ф[ранко].

³ Про нього див.: П. В. Владимиров*, Доктор Франциск Скорына, его переводы, печатные издания и язык, Петерб[ург], 1888. Про білоруську мову: И. Недешев, Исторический обзор важнейших звуковых особенностей белорусских говоров, Русский филолог[ический] вестник, 1884, декабрь, стр. 1—54; Е. Ф. Карский*, Обзор звуков и форм белорусской речи, Москва, 1886, а також Пастрнек, op. cit., 69-70. — І[ван] Ф[ранко].

* Дилецький Микола (1630—169?) — український композитор і музикознавець, автор відомого трактату про основи партесного багатоголосся «Грамматика пьнія мусикійского» (1677).

* Скорина Франциск (Георгій) (бл. 1490 — бл. 1541) — білоруський та український учений-гуманіст, діяч культури, друкар. Користуючись матеріальною підтримкою впливових віленських міщан, організував у Празі друкарню, в якій за три роки видав 23 біблійні книги під назвою «Біблія руська...» (1520), а також «Апостол» і «Малу подорожню книжицю» (останні вже у Вільні).

* Владимиров Петро Володимирович (1854—1902) — український і російський літературознавець; професор Київського університету св. Володимира. Автор праць «Доктор Франциск Скорына, его переводы, печатные издания и язык» (1888), «Обзор южнорусских и западнорусских памятников письменности от XI до XVII сі.» та ін.

* КарськийЄвфимій Феодорович (1860—1931) — білоруський та український філолог; професор Варшавського університету. Автор праць «Обзор звуков и форм белорусской речи» (1886), «К вопросу о разработке старого западно-русского наречия» (1893), «О языке так называемых Литовских летописей» (1894) та ін.

Франко І. Я. Характеристика української літератури XVI-XVIII століть — 353

саме після Люблінської унії на всьому цьому просторі було більш-менш однаковим. Так витворилася мова — можливо, за нашими сучасними поняттями, не дуже мелодійна, не дуже чиста, але будь-що-будь здатна до розвитку і поступу, вільна і гнучка, така, що відповідала потребам і поняттям дуже широких кіл українського суспільства, вживана в судах, сеймиках і сеймах, у панських дворах, у королівських документах, у містах, а дуже значною мірою й сьогодні ще зрозуміла навіть для сільського люду, мова, якою були написані твори, що мали велике значення для духового розвитку України. Ця мова, безсумнівно, ще задовго до 1798 року довела б до перемоги чистої народної мови в українській літературі, якби не різні нефортунні обставини, на яких далі мені слід зупинитися і які значно сповільнили її розвиток¹.

Вже в цій самій добі витворилася й певна реакція проти цієї літературної мови. Вихідним пунктом для неї були мовознавчі студії, і зокрема «Граматика» Смотрицького, який, немовби не зауважуючи новоствореної української мови, писав свою працю мовою церковнослов'янською, як мовою слов'янською κατ' εξοχηυ². Тому не дивно, що коли «Граматика» Смотрицького стала підручником у школах не лише в Україні, а й у Росії, цей факт вплинув дуже шкідливо на розвиток народної мови³. Особливо важливу роль відігравала в цьому сенсі київська школа, а з письменників варто відзначити насамперед митрополита Петра Могилу ⁴, який, відкинувши нову літературну мову, намагався писати майже чистою церковнослов'янською мовою, послуговуючись

¹ Характеристику цій, так би мовити, середньоруській літературній мові намагався дати П. Житецький, Очерк литературной истории малорусского наречия, ч. 1, Киев, 1889, однак з не досить чітко окресленим планом; він також опублікував цікавий «Словарь книжной малорусской речи по рукописям XVII века», Киев, 1888; обидві праці друкувалися колись у «Киевской старине» 1888 року. — І[ван] Ф[ранко].

² Переважно (гр.). — Упоряд.

³ Див. П. Житецкий, op. cit., «Киевская старина», 1888, т. XXI, стр. 4. — І[ван] Ф[ранко].

⁴ Розлогу монографію про нього розпочав київський професор Голубєв: «Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники», т. 1, Киев, 1883. — І[ван] Ф[ранко].

Франко І. Я. Характеристика української літератури XVI-XVIII століть — 354

водночас і мовою польською . У вчителів і учнів тієї школи в другій половині XVII ст. бачимо дивну мовну строкатість, яка, що б там не було, свідчить про послаблення того сильного народного почуття, що почало вироблятися в добі перед 1648 роком. Одні, як Гізель*, вживають поруч із польською лише церковну мову, інші пишуть тільки по-польськи, ще інші, як Галятовський*, поруч із польською вживають лише південноруську літературну мову, ще інші, як козацькі літописці, пишуть виключно останньою, або ж, як Єрлич*, тільки по-польськи, чи, як автор Густинської хроніки*, лише по-церковному. Ця строкатість, на велику шкоду для закономірного розвитку літературної мови України, зберігається до кінця XVIII ст., коли одна частина українських письменників прихилилася до виробленої тимчасом російської мови, а друга рішуче переходить на бік чистої народної української мови.

Таким виявився розвиток літератури південної Русі до 1649 р. Як бачимо, це був багатообіцяючий початок. Майже у всіх царинах духової діяльности, доступних для тогочасної української інтелігенції, велась старанна праця: тлумачилось, компілювалося, переписувалося, засвоювався певний європейський досвід, який мав бути використаний для потреб свого народу. Почуття національної свідомости повільно, але потужно пробуджувалося в широких народних масах, насамперед під впливом частих, справді геройських козацьких походів до Криму, Малої Азії, Варни, Стамбулу тощо з метою боротьби з турками й татарами і звільнення християнських бранців, під впливом таких геройських подій, як Хотинська битва 1621 р. і т. і. Тогочасна козаччина у своїх найкращих представниках, на зразок Петра Конашевича-Сагайдачного*, стає справжнім виразником лицарських доблестей українського народу. Справді лицарським духом віє також від нового героїчного епосу,

¹ Його перший твір, проповідь під назвою «Крест Христа Спасителя», виданий у 1632 p., вживає ще нову літературну мову; його записки про чуда на Русі, написані близько 1635 p., опубліковані Голубєвим (Архив Юго-Западной России, ч. 1, т. VII, стр. 49-132, Киев, 1887), окрім неї, написані мовою церковною, тією ж мовою був написаний його полемічний твір «Lithos», виданий, однак, самим автором у польському перекладі 1642 p. — І[ван] Ф[ранко].

* Гізель Інокентій (бл. 1600—1683) — український письменник, учений. Уродженець Пруссії, замолоду переселився до Києва, де прийняв православ'я. Був викладачем і ректором Київської колегії, згодом — архімандритом і настоятелем Києво-Печерської лаври. Автор відомих творів: «Синопсис», «О істинній вірі», «Мир з Богом человіку», які московський патріарх визнав шкідливими.

* Галитовський Йоаникій (?—1688) — український письменник, проповідник; ректор Києво-Могилянської колегії, згодом — архімандрит Чернігівського монастиря. Крім «Ключа розуміння» (найвідомішої праці), видав також цілий ряд проповідей, спрямованих проти єзуїтів, євреїв, магометан, протестантів, а також збірник 445-ти чудес Богородиці, твори про загробне життя. Писав також польською мовою.

* Єрлич Йоахим (1598—після 1673) — український шляхтич пропольської орієнтації, письменник. Автор хроніко-мемуарних записок «Latopisiec albo Kroniczka różnych spraw і dziejów dawnych і teraźniejszych czasów...» («Літописець, або Хроніка різних справ і подій давніх і теперішніх часів...»), яка обіймає 1620—1673 pp. Твір видано у Варшаві 1853 р.

* Густинська хроніка (Густинський літопис). — Йдеться про «Кройніку», укладену 1623—1627 pp. Її авторство приписують Захарії Копистенському. Список хроніки зробив 1670 р. в Густинському монастирі біля Прилук Михайло Лосицький. Твір викладає історію України з часів Київської Русі до 1597 р. Існує також Густинський монастирський літопис, який фіксує події з історії монастиря від 1600 до 1640 р.

* Конашевич-Сагайдачний Петро (?—1622) — український політичний і культурний діяч, меценат, письменник. Кошовий отаман запорозьких козаків, гетьман України. Керував походами козаків на Туреччину, Москву, а також у Хотинській битві. Автор трактату «Про унію».

Франко І. Я. Характеристика української літератури XVI-XVIII століть — 355

який саме в цей час, між 1560 і 1648 роками, виникає в запорозьких степах. Чудові думи про Самійла Кішку, про бурю на Чорному морі, про втечу трьох братів з Азова, про Марусю Богуславку та інші¹ — це безсмертні пам'ятки отого першого періоду в розвитку козаччини, створені генієм самого люду, які назавжди стали предметом гордості українського народу.

Але ось на початку 1648 року зривається велика, довголітня і плідна найфатальнішими наслідками буря — козацька війна. Не думаю вдаватись у дослідження мотивів і перебігу цієї бурі, але мушу торкнутися дуже важливої суперечки, яка стосується її значення і вартості для народного розвою південної Русі. Більшість українських істориків на чолі з Костомаровим бачить у війнах Хмельницького і його наступників з Польщею гордість українського народу, докази великого героїзму і піднесення народних сил, факти, гідні подиву і вдячності нащадків. Схожим чином подають ці війни і російські історики (Соловйов*), вбачаючи особливу Божу ласку в тому, що внаслідок зусиль Хмельницького і його наступників Україна звільнилася від унії, від Польщі, від західних впливів і припала до Росії. Натомість польські історики донедавна вперто стояли на легітимістському становищі і бачили в козацьких війнах бунти самозваних гетьманів і п'яного натовпу проти законної влади українських магнатів і польських королів, та й найновіші дослідники не можуть знайти в них нічого більше, як тільки джерело великого лиха як для України, так і для Польщі, звитягу варварства і темноти над цивілізацією і остаточне приготування для панування Москви на всьому просторі сарматської височини ². Погодження цих суперечливих поглядів сьогодні є справою передчасною, аж поки не буде згоди на певне загальне мірило для вимірювання важливості і значення істори-

¹ Критичне видання з чисельними поясненнями здійснили Антонович і Драгоманов: «Исторические песни малорусского народа», т. I, Киев. Про думи окремо писав Ч. Нейман* у варшавському «Атенеумі» 1890 р. Монографію, яка розглядає думу «Про втечу трьох братів з Азова», видав Андрієвський* п[ід] н[азвою] «Козацкая дума о побеге трех братьей из Азова», Одесса, 1885. — І[ван] Ф[ранко].

² Див., напр.: Wł. Łoziński, Lwów starożytny, II, Lwow, 1890, pierwsze wyd., str. 247 і nast[ępne]. — І[ван] Ф[ранко].

* Нейман Чеслав (1852—1906) — український і польський історик, літературознавець, етнограф. Свої розвідки друкував у «Киевской старине» та польських виданнях. Серед них «Куплетные формы народной южнорусской песни» (1883), «Малорусский песенник XVIII века» (1884), «Суд Божий над душой грешника» (1884) та ін.

* Андрієвський Митрофан Олександрович (1842—1887) — український фольклорист, літературознавець, культурно-освітній діяч. Автор праці «Дослідження тексту пісні Ігорю Святославичу» (1879—1880), багатьох розвідок у журналі «Киевская старина».

* Соловйов Сергій Михайлович (1820—1879) — російський історик, професор і ректор Московського університету. Автор «Истории России с древнейших времен» (1851—1879) у 29 томах, а також численних праць з історії Росії та інших держав («История падения Польши», 1863, «Писатели русской истории XVIII в.», 1855) та ін.

Франко І. Я. Характеристика української літератури XVI-XVIII століть — 356

чних подій. З цієї суто наукової суперечки стирчить значною мірою жало живих симпатій чи антипатій, взятих згори національних і суспільних опіній, які так шкідливо впливають на те, що звично зветься «українським питанням». Вважаю, однак, що подальші предметні дослідження цієї кривавої і бурхливої епохи, що тривала від 1648 р. приблизно до битви під Полтавою в 1708 p., врешті-решт призводитимуть до щораз більшого порозуміння, залагоджуватимуть суперечності, спонукуючи до обопільних поступок. Вже тепер бачимо знаки, які віщують цю пожадану зміну. Чисельні архівні публікації Київської археологічної комісії і оперті на них монографії Антоновича, Ореста Левицького, Владимирського-Буданова*, Новицького* і Лазаревського* з українського боку і праці Яблоновського*, Кубалі*, Антонія Й.* — з польського добре спричинилися до поглиблення і розширення студій над генезою і перебігом козацької бурі, а отже, приготували ґрунт для її всебічної оцінки. Недавно опублікована в «Квартальнику історичному» чудова праця Кожона*, що є до певної міри ревізією актів, які стосуються Хмельницького, дає, без сумніву, потужний імпульс до нових пошуків, а отже, до глибокого проникнення в душу цієї постаті і в дух усієї епохи, яка нею урочисто відкривається.

Особливої згадки заслуговують дві розлогі історичні праці талановитого українського письменника П. Куліша: «История воссоединения Руси» і «Борьба Малороссии с Польшею». Ці праці мають радше симптоматичну, аніж суто наукову вартість. Автор займає еклектичну позицію, поділяючи той погляд з польськими істориками, що війни Хмельницького були звичайним бунтом, повстанням дикунства проти цивілізації і знищенням культури, прищепленої Польщею на українських землях, а з іншого боку, поділяючи висновки російських історіософів, що Україна одвічно була призначена на те, щоби бути єдиним організмом із Московщиною, і що лише в такій спілці вона може виконати своє призначення. Але позаяк не підлягає сумніву, що Московщина після приєднання до неї України не лише не примножувала її цивілізації, освіти і добробуту, а й не раз здійснювала цілком протилежне, — у Куліша виникає багато невідповідностей і суб'єктивних суджень при оцінюванні фактів і постатей. Значно важливішими і більш повчальни-

* Владимирський-Буданов Михайло Флегонтович (1838—1916) — український і російський історик. Автор багатьох праць з історії права («Немецкое право в Польше и Литве», 1868, «Передвижение южно-русского населения в эпоху Богдана Хмельницкого», 1888, «Черты семейного права западной России», 1890 та ін.).

* Новицький Іван Петрович (1844—1890) — український історик, етнограф, фольклорист. Видав два томи «Матеріалів з історії селян у XV—XVIII ст.», автор праць «Женщина и ее положение в малороссийских народах песнях» (1899), «Материалы для изучения Киевской губернии: Народные песни, собранные И. Новицким» (1867) та ін. Брав участь в експедиції П. Чубинського.

* Лазаревський Олександр Матвійович (1834—1902) — український історик, етнограф. Автор таких праць, як «Сведения о детстве поэта Шевченка, по рассказам его сестры» (1862), «Очерки из жизни старой Малороссии, сотники, духовенство» (1873), «Очерк малороссийских фамилий» (1875), «Павел Полуботок» (1870), «Люди старой Малороссии» (1882—1888), «Описание старой Малороссии» (1889— 1893) та ін.

* Яблоновський Александр-Валер'ян (1829—1913) — польський історик, автор багатьох праць з історії України, як-от: «Ukraina», «Wołyń і Podole», «Akademia Kijewo-mohilańska, zarys historyczny na tle rozwoju ogólnego cywilizacji zachodniej na Rusi».

* Кубаля Людвик (1838—1918) — польський історик. Учасник польського повстання 1863—1864 pp. Досліджував добу Хмельниччини. Автор праць «Szkice historyczne» (т. 1—2, 1880—1893), «Wojna moskowska 1654—1655» (1910) та ін.

* Антоній Й. — псевдонім Антонія-Юзефа Ролле (1830— 1894), польського та українського історика, письменника, лікаря, який жив на Правобережній Україні. Переважну більшість своїх праць Ролле присвятив Україні (зокрема «Нарис історії Правобережної України», 1894—1895, реконструювала О. Єфименко).

* Кожон (Корзон) Тадеуш (1839—1918) — польський історик, представник варшавської історичної школи. Автор праць «Wewnętrzne dzieje Polski za Stanisława Augusta» (т. 1—4, 1882—1886), «Dzieje wojen і wojskowości w Polsce» (т. 1—3, 1912) та ін.

Франко І. Я. Характеристика української літератури XVI-XVIII століть — 357

ми, на мою думку, є цілком неполемічні і оперті на архівних документах праці проф. Владимирського-Буданова «Передвижение южно-русского населения в эпоху Богдана Хмельницкого» ¹ чи Д. І. Багалія* «Очерки из истории колонизации и быта степной окраины Московского государства», зокрема 5-й розділ 1-го тому (стор. 378-571) — праці, які ad oculos ² з'ясовують нам суспільні, а насамперед економічні наслідки козацьких воєн. Значне зменшення людності на правому березі Дніпра, почасти замордованої чи забраної в ясир татарами, почасти збіглої в безлюдні задніпрянські степи, знищення незліченних селищ, сіл, містечок і квітучих міст, спалення дворів, храмів, оборонних замків разом із нагромадженими в них набутками запопадливої праці багатьох попередніх поколінь — ось основні економічні результати цих воєн, які на довгі сотні літ підтяли економічну силу краю, а наслідки яких відчутні й досі. Але до такого економічного результату слід додати й аналогічний наслідок у духовому і літературному бюджеті, наслідок, на який, на мою думку, досі не звернено ще достатньої увага. Адже зруйнування стількох міст і містечок означало знищення такої ж кількості осередків освіти! Адже разом із селами і селищами зникали школи і братства! Таж разом із дворами, замками і храмами горіли, нищилися і зникали книжки, рукописи, документи й цілі архіви, йшли з димом картини, знищувалися цінні вироби мистецького промислу, одним словом, марнувався цілий духовий фонд, набутий важкою і ретельною працею минулих літ! І ці втрати були, звісно, не менші, аніж втрати економічні, були ще більш непоправними. Хвалії і співці козаччини, які б'ють чолом героїзмові козаків, не раз справді подиву гідному, не повинні забувати, що позірно прекрасну історію сам український народ охрестив іменем «великої руїни», що ці військові потуги і короткі тріумфи мали також свій зворотній бік, значно важчий і болючіший для самої України, справді фатальний для всього її майбутнього.

Українська література цього періоду в порівнянні з періодом попереднім являє собою загалом образ великого за-

¹ «Киевская старина», 1888, т. XXII, стр. 79—116. — І[ван] Ф[ранко].

² Наочно (латин.). — Упоряд.

* Багалій Дмитро Іванович (1857—1932) — український історик, літературознавець, громадський діяч; академік АН УРСР. Автор праць «Український мандрований філософ Григорій Сковорода» (1926), розвідок про творчість Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка, І. Франка та інших письменників.

Франко І. Я. Характеристика української літератури XVI-XVIII століть — 358

непаду. Зникають такі центри освіти, як Луцьк, Мотилів, Дермань, Кутейно; Остріг був втрачений вже давніше; була втрачена дуже важлива позиція у Вільні; походи Хмельницького і Дорошенка на Львів збіднюють і ослаблюють львівських українців, і матеріально, і морально підточують Ставропігію. Залишається лише Київ зі своєю Академією. Тут гуртуються всі видатні українські письменники, тут (а також у недалеких Чернігові та Новгороді-Сіверському) друкуються їх твори, друкуються зазвичай недбало, жахливими літерами, на нужденному папері *, часто за гроші, вижебрані в московських царів ². Але найсумніше те, що українська література дуже значною мірою відвернулася від «злоби дня», замкнулася в вузькому колі теологічних і церковних суперечок та інтересів. Хто б хотів із друкованих тоді книжок зробити якийсь висновок про тогочасну дійсність, він, окрім кількох імен гетьманів і владик, не знайшов би майже нічого. Уся кривава трагедія Хмельниччини*, Виговщини*, Дорошенківщини* і Паліївщини* для цієї літератури минула начебто непоміченою. Видатні письменники того часу: Сильвестр Косів, Лазар Баранович, Йоаникій Галятовський, Інокентій Гізель, Антоній Радивилівський*, Симеон Полоцький*, Димитрій Ростовський*, Стефан Яворський*, Епіфаній Славинецький* та інші — це теологи, що займають високі посади в ієрархії і переважно дбають про її інтереси ³. Вони пишуть найчастіше теологіч-

¹ Див., напр[иклад], «Alphabetum rozmaityra heretykom» Галятовського, Чернігів, 1661 (мій власний примірник), — І[ван] Ф[ранко].

² Таку жебранину аж до огиди практикував київський митрополит Лазар Баранович*, див.: Н. Сумцов, Лазарь Баранович, Харьков, 1888. стр. 143 і наст[упні] . — І[ван] Ф[ранко].

³ Добрий огляд літературної діяльності цих мужів див. у: Порфирьев, История русской словесности, т. 1, стр. 572-615. Перелічую тут кілька новіших монографій про окремих авторів: Н. Сумцов, Лазарь Баранович, Харьков, 1885; його ж, Иоаникий Галятовский, Киев, 1885; його ж, Иннокентий Гизель, Киев, 1885; Ерофей Татарский, Симеон Полоцкий, его жизнь и деятельность, Москва, 1886 и В. Попов*, Симеон Полоцкий как проповедник, Москва, 1886; Л. Майков*, Симеон Полоцкий (Древняя и Новая Россия, 1875, н[оме]р 9-12); Певницкий*, Симеон Полоцкий (Православное обозрение, 1860). Загальну характеристику української літератури XVII ст. пробував зробити М. Сумцов, Характеристика южнорусской литературы семнадцатого века («Киевская старина», 1885). — І[ван] Ф[ранко].

* Баранович Лазар (1620—1693) — український письменник, проповідник, релігійний діяч; ректор Київської колегії, згодом — чернігівський архієпископ. Автор збірників проповідей «Меч духовний» (1666) і «Труби словес проповідних» (1679), збірки віршів «Лютня Аполлонова» (1671, польською мовою). Один із найяскравіших представників українського літературного бароко.

* Хмельниччина — традиційна історична назва української національно-визвольної війни XVII ст. (1648—1657), впродовж якої під проводом Б. Хмельницького було звільнено з-під влади Речі Посполитої значну частину українських земель і сформовано козацько-гетьманьську державу — Військо Запорозьке, що існувала до 1780-х років. Хмельниччина стала важливим етапом відновлення державного розвитку українських земель, продовжила традиції української державності.

* Виговщина — традиційна історична назва української національно-визвольної боротьби XVII ст., яка велася під проводом Івана Виговського (?—1664), гетьмана України у 1657—1659 pp. Спираючись на Швецію і Польщу, мав на меті досягти цілковитої незалежності України від Москви під протекторатом Польщі. Однак після Виговщини українські землі були надовго позбавлені ознак державності, що призвело до Руїни — розшматування теренів України між Польщею і Московською державою.

* Дорошенківщина — епоха в історії України, пов'язана з діяльністю гетьмана Петра Дорошенка. Його стратегічною метою було об'єднання всієї України. Для досягнення цієї мети випробував усі можливі політичні комбінації: лояльність щодо Польщі; війна з Польщею в союзі з кримськими татарами; протекторат Туреччини; угода з лівобережним гетьманом І. Брюховецьким; звернення по допомогу до Росії; змагання з нею за Правобережну Україну. Така зовнішня політика призвела до зруйнування краю і втрати політичного авторитету Дорошенка. Розуміючи безвихідь становища, у 1676 р. він зрікся гетьманської булави.

* Паліївщина — так І. Франко називає період в історії України, пов'язаний із іменем Семена Пилиповича Палія (справжнє прізвище — Гурко; 40-ві роки. XVII ст. — 1710), українського військового діяча, білоцерківського (фастівського) полковника, керівника визвольної боротьби проти польської влади на Правобережній Україні (кінець XVII — початок XVIII ст.). Головним завданням вважав визволення Правобережжя і приєднання її до Гетьманщини. Після зайняття Правобережної України І. Мазепою намагався провадити незалежну політику й робив спроби підбурити Запорожжя проти гетьмана. У1704 р. був заарештований і засланий до Сибіру, однак згодом повернений із заслання російським урядом.

* Радивилівський Антоній (7—1688) — український письменник, проповідник, релігійний діяч. Автор рокових святкових повчань, виданих у 2-х книгах: «Огородок Марії Богородиці» і «Вінець Христів» (1688).

* Полоцький Симеон (світське ім'я — Самійло Петровський-Ситніянович; 1629—1680) — український, білоруський і російський письменник, проповідник, педагог, релігійний діяч. Автор поетичної збірки «Вертоград многоцвітний», книг проповідей «Вінець віри», «Обід душевний», «Вечеря душевна», комедій, зокрема «Комедія притчі про блудного сина» та ін.

* Ростовський Димитрій — літературне прізвисько Димитрія Туптала (світське ім'я — Данило; 1651—1709), українського письменника, проповідника, церковного діяча, з 1702 р. — митрополита ростовського (звідси й прізвисько). Зарахований до сонму святих. Автор трактату «Руно орошене» (1680), а також знаменитих Четій міней, над яким працював майже 20 років від 1684 р.

* Яворський Стефан (світське ім'я — Семен; 1658—1722) — український і російський письменник, проповідник, церковний діяч. Професор та префект Києво-Могилянської академії, митрополит рязанський і муромський, президент Московської слов'яно-греко-латинської академії, місцеблюститель патріаршого престолу. Автор полемічних творів «Виноград Христів» (1698), «Камінь віри» (1718), посібника з риторики «Рука риторична» (латинською мовою).

* Славинецький Епіфаній (7—1675) — український письменник, педагог, перекладач. Засновник першої греко-латинської школи у Москві. Там надрукував чимало книг («Служебник», «Часослов», «Псалтир»); уклав словники «Лексикон греко-слав'яно-латинський», «Лексикон філологический».

* Попов Володимир Євгенович (1849—?) — російський педагог, психолог, літературознавець. Автор праць «Симеон Полоцкий как проповедник» (1886), «Очерк психологии» (1886) та ін.

* Майков Леонід Михайлович (1839—1900) — російський літературознавець, фольклорист, редактор, статистик. Брат Аполлона Майкова. Автор праць «Очерки из истории русской литературы» (1893), «Материалы и исследования по старинной русской литературе» (1891) та ін.

* Певницький Василь Федорович (1832- ?) — український літературознавець, проповідник, історик церкви. Професор Київської духовної академії. Автор праць «Средневековые гомилетики» (1895), «Св. Григорий Двоеслов» (1871), ряду досліджень з релігійного проповідництва гомілетики після Реформації.

Франко І. Я. Характеристика української літератури XVI-XVIII століть — 359

ні твори — часом великі зібрання проповідей, моралізаторських віршів без іскри поезії, житій святих або чудесних легенд. Загалом віра в чудеса у той час поширилася в Україні дуже сильно і її зріст можна дуже цікаво простежити від «Teraturgiemy» Кальнофойського (Київ, 1638) ¹ до «Неба нового» Галятовського (Львів, 1665) і до великого зібрання чудес Матері Божої, виданого у Мюнхені 1672 року п[ід] н[азвою] «Atlas Marianus», куди увійшов також збір південноруських чудес, здійснений єзуїтом Войцехом Віюк-Кояловичем²*. Але якщо ці чуда описувалися дуже пильно, якщо їм присвячувалися цілі твори, на друк яких не шкодувалося коштів, то лише в одному історичному і видрукованому творі того часу, «Синопсисі» Гізеля (Київ, 1674), знаходимо майже лаконічну згадку про приєднання України до Москви у 1654 р., і жодної згадки — про події, битви, постать Хмельницького та його найближчих наступників ³.

Відхід київської митрополії під московський патріархат у 1685 р. завдав сильного удару цьому останньому осередкові самостійної південноруської літератури. Щоправда, Москва спершу не думала про її пригнічення, а радше абсорбувала її. Цілий ряд видатних південноруських учених, письменників, теологів, проповідників мандрує до Москви, серед них Стефан Яворський, Симеон Полоцький, Димитрій Ростовський, Епіфаній Славинецький, Феофан Прокопович* та інші. Вони вносять потужний струмінь світла і думки в темні, заскорузлі в бездушній формалістиці московські уми, вносять багато звичаїв, звичок і поглядів, перейнятих із Заходу, з Польщі і незнаних у того-

¹ Одним із найдавніших друкованих збірників українських легенд про чуда є: Teodozy Borowik*, Historia cudownego obrazu Najśw[iętszej] Panny Marii w Żyrowicach, Wilno, 1629. Врешті, вже наприкінці XVI ст. Вишенський, а згодом Копистенський у своїй «Палінодії» покликаються на чуда, які є для сучасників одним із доказів православної віри. Це переконання надзвичайно яскраво відбите в записках Могили (Архив Юго-Зап[адной] России, ч. 1, т. VII). — І[ван] Ф[ранко].

² Див.: Stebelski, Dwa wieikie światia, I, str. XXXII. — І[ван] Ф[ранко].

³ Див.: Синопсис, стор. 120-122. — І[ван] Ф[ранко].

* Боровик Теодозій (?—?) — польський письменник XVII ст.; василіянин. Автор твору «Історія, або Повість згідлива...» (1628), якого приписав королеві Констанції, дружині короля Зигмунта III.

* Віюк-Каялович— Коялович Войцех Віюк (1609—1677), польський письменник, історик, теолог; єзуїт. Професор і ректор колегії єзуїтів-професорів у Вільні. Автор багатьох полемічних творів, спрямованих проти кальвіністів і некатоликів загалом, різних богословських трактатів, творів з історії Литви, Польщі та України, зокрема, «Historiae Lithuanae pars prior.,.» (1650), «Rerum in M, D. Lithuaniae per tempus rebellionis Russicae gestarum commentarius etc.» (1655) та ін.

* Прокопович Феофан (1681—1736) — український письменник, педагог, церковний і культурний діяч. Ректор Києво-Могилянської академії, викликаний згодом у Петербург, де підтримував реформи, зокрема церковні, Петра І. Автор трагікомедії «Володимир», присвяченої І. Мазепі (1705), теоретичних трактатів «Поетика» (1705) та «Риторика» (1706—1707), богословських та політичних праць.

Франко І. Я. Характеристика української літератури XVI-XVIII століть — 360

часній Москві ¹. Малоросійські співці стають неодмінною прикрасою московського, а згодом петербурзького двору впродовж усього минулого століття. Малоросійський театр, його містерії, мораліте і веселі інтермедії, а особливо його вертеп переселяються до Калуги, до Москви, навіть до Тобольська та Іркутська, і його залишки зберігаються там майже до наших днів ².

Що цей приплив нової хвилі зустрівся в Московщині з запеклим опором консерватистів, — легко зрозуміти, тим більше, коли зважимо, що малоросійські прибульці були зазвичай протеговані царями та їх прибічниками-магнатами і старанно допомагали царям зводити будівлю бюрократичного централізму з усуненням нужденних решток старого «удільного» порядку в особі «земельних соборів» і боярських рад — будівлю, яка невдовзі мусила пожерти і зруйнувати й автономію України зі всіма обіцяними їй правами і привілеями. Зокрема серед вищого московського духовенства особливо сильною була реакція проти напливу київських учених; ця реакція дуже шкідливо відбилася на південноруській літературі. Її твори, зокрема теологічні, піддано суворій, не раз просто варварській цензурі; майже у всіх творах українських оборонців православ'я, починаючи від викладу Євангелії Транквіліона Ставровецького і аж до великої «Четьї-Мінеї», тобто житій святих, яку писав Димитрій Ростовський (який і сам зарахований до сонму православних святих), знайдено гріхи західних єресей. Розпочалося конфіскування і спалення українських книжок ³ — річ нечувана під польським урядом, де свобода друку в той час була досить широкою навіть у порів-

¹ Див.: Пекарский*, Представители киевской учености в XVII в. (Отечественные записки, 1862, т. 1 и 2) і його книжку: Наука и литература при Петре Великом, т. I, Петербург], 1865, а також: И. Образцов*, Киевские ученые в Великороссии (Эпоха, 1865, н[оме]р 1), і, нарешті: Порфирьев, История русской словесности, т. 1, стр. 616-678 — І[ван] Ф[ранко].

² Див.: М. Драгоманов, Пьянство, искусство и свобода (Вольное слово, Женева, 1882, н[оме]р 33, стр. 37) і український переклад у «Світі», Львів, 1882, с. 322-325. — І[ван] Ф[ранко].

³ Див.: Порфирьев, История русской словесности, т. 1, стр. 617 і наст[упні]; Засадкевич, М. Смотрицкий как филолог, стр. 132, примітка. — І[ван] Ф[ранко].

* Пекарський Петро Петрович (1828—1872) — російський літературознавець, архівіст. Автор праць «Русские мемуары XVIII века» (1855), «Мистерии и старинный театр в России» (1857), «Представители киевской учености в XVII веке» (1862), «Материалы для истории русской литературы» (1858) та ін.

* Образцов Іван Якович (?—?) — російський проповідник, богослов, історик; священик. Професор Санкт-Петербурзького історико-філологічиого інституту. Автор праць «Киевские ученые в Великороссии», «Описание документов и дел синодального архива» та ін.

Франко І. Я. Характеристика української літератури XVI-XVIII століть — 361

нянні з нашими часами і де, незважаючи на єзуїтів, могли з'явитися такі книжки, як, наприклад, «Літос» Могили, який написаний надзвичайно в'їдливо і не перебирає висловами.

І ось перед нашими очима являється нова, смутна картина: південноруська література починає усуватися від друкарських верстатів, немовби задкує в часи перед Фіолем* і Скориною. Найважливіші і найцінніші південноруські твори з тих часів (тобто з кінця XVII і першої половини XVIII ст.), зокрема історичні твори, хроніки, компіляції, переклади, пам'ятки, щоденники тощо, залишаються в рукописах, відомі лише вузькому колу близьких знайомих авторів, переписуються і передаються з рук у руки або трухлявіють у пилюці монастирських бібліотек. Таким чином збереглися, цілком чи в уривках, і аж у наші дні побачили світло денне такі надзвичайно важливі твори південноруської історіографії, як Густинський літопис, хроніка Граб'янки*, історична праця Самовидця*, хроніка Величка* тощо; зникла з-поміж інших цінна козацька хроніка «Руськая достовірная літопись», з якої лише уривки збереглися у працях Величка і Лукомського¹*. Можемо собі уявити, який великий вплив на національний розвиток південної Русі могли б мати ці твори, які не раз жваво і барвисто, поважно і водночас з теплим патріотизмом розповідають про недавню історію України, про криваві війни і дипломатичні стосунки, про героїчні вчинки і про великі катастрофи, якби щаслива доля дала б їм змогу одразу ж після написання побачити світло денне.

Так само пішла в забуття ймовірно досить багата тогочасна драматична література. У другій половині XVII ст. був надрукований лише один український драматичний твір — «Діалог про святого Олексія, чоловіка Божого» (Київ, 1674). Значна частина творів т[ак] зв[аної] шкільної драматичної літератури, містерій та інтермедій або цілком загинула, або лише зараз виходить на яв. З кінця XVII і впродовж більшої половини XVIII ст. притулком і гніздом драматичної літератури була Київська академія. До нашого

¹ Ом. Огоновський, Історія літератури руської, т. 1, Львів, 1887, стор. 402. — І[ван] Ф[ранко].

* Фіоль Швайпольт (Фіола Святополк; ? — 1525 або 1526) — книгодрукар, технічний керівник друкарні у Кракові, яка видала перші чотири богослужбові книги кириличним шрифтом: Часослов, Осмогласник (обидві — 1491), дві недатовані тріоді. Основний текст книг — церковнослов'янський, у післямовах вжито українську мову.

* Грабянка Григорій Іванович (?—бл. 1738) — український козацький літописець і військово-політичний діяч. Гадяцький полковий суддя. Автор твору «Дійствія презільної от начала поляков тривавшой небывалой брани Богдана Хмельницкого, гетмана Запорожского, с поляки... Року 1710», що ввійшов в історію як «Літопис Грабянки», виданий 1854 р. в Києві.

* Самовидець — ім'я, яке дав П. Куліш авторові літопису (Літопис Самовидця), української козацької хроніки XVIII ст., що охоплює події в Україні з 1648 до 1702 р. Вперше надрукував її О. Бодянський 1846 p., отримавши рукопис від П. Куліша. Припускають, що автором міг бути Роман Онисимович Ракушка-Ромаковський (1623—1703), який упродовж 1663—1668 pp. був генеральним підскарбієм, а згодом — священиком у Брацлаві й Стародубі.

* Величко Самійло Васильович (1670—після 1728) — український козацький літописець, автор опису подій в Україні 1648—1700 і 1720—1723 pp. («Летопись событий в Юго-Западной России в XVII веке». — К., 1848—1864. — Т. 1—4). Сучасна назва — «Літопис Самійла Величка».

* Лукомський Степан Васильович (1701—бл. 1779) — український письменник, історик, перекладач.

Франко І. Я. Характеристика української літератури XVI-XVIII століть — 362

часу дійшли драматичні твори Димитрія Ростовського, Феофана Прокоповича, Симеона Полоцького, Довгалевського*, Лаврентія Горки*, Івана Лащевського* і Георгія Кониського ¹. Не підлягає жодному сумнівові, що їх було значно більше, і маємо безперечні докази, що малоруська людність дуже любила театральні видовища і що хори, чи канти, з тих сценічних творів з часом переходили в уста народу як побожні пісні, а деякі з них користуються популярністю до нинішнього дня.

Після важких років Руїни* майже все духове життя південної Русі перенеслося на лівий берег Дніпра, але, як сказано вище, воно не могло тут розвиватися успішно з різних причин політичного і суспільного характеру. На правому березі, який, за вийнятком Києва, ще належав до Польщі, бачимо цілковитий застій і занепад. Православ'я у Червоній Русі поступово занепадає, аж поки у 1698 р. єпископ перемиський, в 1700 р, єпископ львівський Шумлянський, а в 1708 р. Ставропігійське братство не прийняли унії ². З жалем, проте, слід визнати, що унія, попри те, що мала бути «прилученням русинів до цивілізації Заходу», не додала українській літературі жодних важливіших скарбів. Майже

¹ Розгляд українських драматичних творів див. у: Н. Петров, Очерки истории украинской литературы XVIII в., Киев, 1880; Порфирьев, История русской словесности, т. 1, стр. 608-615; А. Н. Веселовский, Старинный театр в Европе, Москва, 1870, стр. 303-350; Тихонравов, Начало русского театра, Летописи русской литературы, т. 3, 1861; Довгалевському присвячена окрема праця: Мистерии и комедии Митра Довгалевского, Труды Киевской духовной академии, Киев, 1865, стр. 312 і наст[упні]; творові Прокоповича «Володимир» окрему статтю присвятив Тихонравов: Трагикомедия Ф. Прокоповича «Владимир» (Журнал министерства нар[одного] просвещения, 1879, май, стр. 52-96). Тексти творів є у виданнях: «Российская вивлиофика», кн. 6, «Летописи русской литературы», «Труды Киевской духовной академии», «Киевская старина» та інших. — І[ван] Ф[ранко].

² Про це див.: В. Б. Антонович, Очерк состояния православной церкви в Юго-Западной России с половины XVII до конца XVIII стол. (Монографии по истории Западной и Юго-Западной России, т. 1, стр. 279-342), а також мою статтю «Иосиф Шумлянский, последний православный епископ львовский», Киевская старина, 1891. — І[ван] Ф[ранко].

* Довгалевський Митрофан (?—?) — український письменник, педагог. Викладач поетики у Київській академії. Автор драм «Комическое действие» (1736) та «Властотворний образ» (1737), десяти інтермедій, віршів і теоретичного трактату «Сад поетичний».

* Горка Лаврентій (1671—1737) — український письменник, педагог, церковний діяч. Викладач Київської колегії, згодом — настоятель Видубецького монастиря, єпископ в Астрахані, Устюзі, Рязані, Вятці. Автор драми «Йосиф патріарха» (1708), курсу поетики «Idea artis poeseos» («Ідея поетичного мистецтва», 1707).

* Лащевський Варлаам (світське ім'я — Василь: бл. 1704— 1774) — український письменник, педагог, церковний діяч. Викладач Київської академії, згодом — ректор Слов'яно-греко-латинської академії в Москві. Автор п'єси «Трагедокомедія о мзде в будущей жизни» (бл. 1742 p.), «Грецької граматики», ряду «слів» та інших творів.

* Руїна — період в українській історії, коли після смерті Б. Хмельницького (1657) настав тривалий період громадянських воєн і зовнішніх інтервенцій, які призвели до поділу України по Дніпру між Річчю Посполитою та Московською державою (Андрусівське перемир'я 1667 р., Вічний мир 1686 p.); автономна Козацька держава (Гетьманщина) збереглася лише в частині Лівобережної України під владою Москви.

Франко І. Я. Характеристика української літератури XVI-XVIII століть — 363

єдині представники тогочасної руської інтелігенції» василіяни, за вийнятком перших запроваджувачів унії Потія* і Руцького, по-українськи зовсім не писали, користувалися чи латинською, чи польською мовами, через що не мали можливості впливати на широкі маси руського народу і спричинилися до полонізації освіченого міщанства, яке в українській мові не знаходило для себе духової поживи. Школи, якими володіли і в яких не раз зразково навчали василіяни, були польськими школами, які давали освіту шляхетській молоді в тому дусі, що мало відрізнявся від шкіл єзуїтських. Василіянські світочі були відомі і шановані серед польського суспільства, але залишалися чужими для України. З письменників згадаємо Ан. Селяву*, Кортиського*, Лева Кревзу-Ржевуського, Яр. Мороховського*, Тимот. Шимоновича*, Теодозія Боровика, Валерьяна Вільцького, Касіяна Саковича, Пахомія Войну*, Яна Дубовича*, Якова Сушу, Кипріяна Жоховського*, Яна Олешевського*, Леона Кишку*, Максиміліана Рилла*, Стебельського ¹. Нижче православне, а згодом і уніатське духовенство було до неможливості вбогим, зневаженим, темним; про міру його інтелігенції говорить нам інструкція Шумлянського, вміщена на початку його «Метрики» ², а також ухвали Замойського синоду 1720 p.* і видані на їх підставі пастирські листи єпископа Шептицького*. Дійшло до того, що заледве 10 відсотків цього духовенства вміли читати церковні книги, надруковані кирилицею³; молитви і церковні відправи, друковані латинськими літерами з здійсненим en regard ⁴ дослівним перекладом на польську мову, були річчю надзвичайно потрібною і доброчинною і впродовж

¹ Зіставлення з короткими біографіями див.: Stebelski, Dwa wieikie światła, t. 1, а також Pełesz, Geschichte der Union₅ L 2, s. 300 і д[алі1. — І[ван] Ф[ранко].

² Я розглянув її і виявлений образ доповнив іншими матеріалами у своїй статті «Иосиф Шумлянский и его "Метрика"», Киевская старина. 1893. — І[ван] Ф[ранко].

³ Див.: Лексикон, сиреч Словесник славянский, имеющ в себе словеса первее славянския, по семже польския, Супрасль, 1722. — І[ван] Ф[ранко].

⁴ Тут: точним (франц.). — Упоряд.

* Потій Іпатій (1541—1613) — український письменник-полеміст, церковний діяч, проповідник. З 1593 р. — володимирський православний єпископ, один із ініціаторів та організаторів Берестейської церковної унії 1596 р. З 1600 р. — греко-католицький митрополит київський і галицький. Автор полемічних творів «Унія» (1595), «Антиризис» (1599), «Гармонія» (1608) та інших, у яких виступав проти православ'я і протестантизму.

* Селява Анастасій (?—1655) — польський та український письменник-полеміст, церковний діяч. Полоцький архієпископ і київський греко-католицький митрополит; василіянин. Автор праць «Anthelenchus, to jest odpis na skrypt uszczypliwy zakonników cerkwi św. Ducha, "Elenchus» zwany" («Антеленкус, тобто відповідь на ущипливе писання законників церкви Св. Духа, зване "Еленкус"», 1622), «Żywot błagosłowionego Jozafata Kuncewicza» («Життя благословенного Йосафата Кунцевича», 1625).

* Кортиський Войцех (?—?) — польський письменник і теолог першої половини XVII ст., єзуїт. 1634 р. опублікував свою проповідь «Widok potyczki wygranej...», виголошену на похороні М. Смотрицького (вона подає чимало деталей із життя цього письменника-полеміста).

* Мороховський Йоаким (?—1632) — польський та український письменник-полеміст. Автор твору «Paryhoria...» (відповідь на «Тренос» М. Смотрицького), життєписів Йосафата Кунцевича, І. Потія.

* Шимонович (Шимоновиц) Шимон (1558—1629) — польський поет. Автор багатьох панегіриків, драм, од, гімнів, епіталам, писаних польською і латинською мовами. Особливо відомим є його цикл «Sielanki» («Селянки», 1614).

* Война (Оранський) Пахомій (?—?) — український полеміст першої половини XVII ст., пінський архиепископ. Автор трактату «Zwiercadło, albo Zasłona» (1645).

* Дубович Іван (?—?) — український полеміст XVII ст.; був архимандритом дерманського монастиря. Автор праць «Hierarchia, albo О zwierzchności w cerkwi Bożej» (1644) і «Obraz prawosławnej cerkwi wschodniej» (1645).

* Жоховський Кипріян (?—1693) — український публіцист, церковний і політичний діяч. Полоцький архієпископ і київський греко-католицький митрополит. Видав матеріали Люблінського собору 1680 р. під назвою «Colloquium Lublinense», проповіді, служебник тощо.

* Олешевський Ян (?—1720) — польський письменник, богослов, правник та історик; василіянин. Залишив у рукописах такі свої твори, як «Діаріуш експедиції Яна-Казимира» та «Історія про василіянських мучеників 1704 p.».

* Кишка Лев (Леон; 1668—1728) — український письменник-полеміст, церковний діяч; василіянин. Від 1714 р. — київський гре-ко-католицький митрополит. Автор твору «Собраніє припадков краткое і духовним особам потребное».

* Рилло (Рило) Максиміліан (1715—1793) — український греко-католицький діяч, письменник; холмський єпископ. Автор праць з історії церкви, а також щоденника (від 1742 p.).

* ... ухвали Замойського синоду 1720 р. ... — Провінційний собор греко-католицького єпископату і священства для впорядкування церковного й обрядового життя української і білоруської Католицької церкви. Ухвалив важливі постанови з церковної та обрядової дисципліни, статус церковної ієрархії. Ухвали синоду залишалися незмінними до Львівського синоду 1891 р.

* Пастирські листи Шептицького. — Йдеться про Атанасія Шептицького (1688—1746), українського церковного (греко-католицького) діяча, львівського єпископа (з 1715 р.) і київського митрополита (з 1729 p.). Брав активну участь у Замойському синоді і видав кілька пастирських послань до вірних.

Франко І. Я. Характеристика української літератури XVI-XVIII століть — 364

майже 30 років друкованою тричі ¹. У такому стані грецьке духовенство перебувало аж до австрійських часів. Не дивно, отже, що єдиним ґатунком літератури, який воно могло плекати, були ті ж апокрифи і легенди, що вже віддавна становили основну духову поживу простого народу. Ними ж духовні наповнюють свої рукописні збірники ², на їх підставі охочіше, ніж на підставі канонічних Євангелій, виголошують вірним проповіді в церкві ³. У церковних піснях, складених того часу, знаходимо суміш апокрифічних та канонічних елементів, що вказує на те, що їх автори були неспроможні відрізнити одні від других ⁴.

Українська література у XVIII ст. повинна завдячувати василіянам двома творами, які мають більше значення, а саме «Народовіщанієм» та «Богогласником». «Народовіщаніє» — це великий катехизм, у якому кожна теза доводиться чи ілюструється кількома легендами чи побожними повістями, що черпалися з найрізніших джерел, світських і духовних, східних і західних, Це своєрідна українська «Legenda aurea»*, хоч і припасована до спеціальних катехитичних завдань. Катехитична частина цієї книжки написана майже чистою народною мовою, натомість повісті й легенди — мовою церковною. Попри це книжка відразу здобула собі популярність, спершу серед духовенства, а згодом і серед простого народу, у XVIII ст. видавалася тричі (у 1756, 1768 і 1778 роках) і навіть у нашому столітті вийшло її четверте видання (1856), яке купують в основному ни-

¹ Ecphonemata Liturgiey greckiey і т. д., видану в Вільні 1671 p., згодом у Кракові 1685 p. і в Почаєві 1708 p.; див.: A. Jocher*, Obraz bibliograficzno-historyczny literatury i nauk w Polsce, Wilno, 1857, t. III, str. 95. Імовірно, у XVIII ст. були й інші видання. — І[ван] Ф[ранко].

² Моєю власністю є рукопис священика Яремецького-Білахевича, писаний у 1743-1750 pp., який містить, поруч із творами канонічними, значну кількість апокрифів. — І[ван] Ф[ранко].

³ Проповіді такого ґатунку містить рукопис Поповича з Тухлі (Оссол., рукоп. 2189), який частково опублікував д-р Калитовський, «Матеріяли до руської літератури апокрифічної», Львів, 1885. — І[ван] Ф[ранко].

⁴ Апокрифічні елементи в українських церковних колядах я виявив у своїй розвідці «Наші коляди», Діло, 1889, грудень і в окремій відбитці (Львів, 1890). — І[ван] Ф[ранко].

* Йохер Адам-Бенедикт (1791—1860) — польський бібліограф та бібліотекар. Автор праць «Obraz bibliograficzno-historyczny literatury і nauk w Polsce po rok 1830» (т. 1—3, 1840—1857), «Pogląd na kierunek, na bieg umysłów і nauk w przedmiotach wiary świętej w Polsce» (1857) та ін.

* «Legenda aurea» («Золота легенда») — збірник легенд і переказів, здебільшого про життя католицьких святих, написаний латинською мовою, згодом перекладений різними мовами. Авторство збірника приписується генуезькому архієпископові Якову Ворагіне (Ворагінському; бл. 1229—1298). «Золота легенда» мала велику популярність: до 1500 р. нараховується 70 видань оригіналу і 30 перекладів різними мовами.

Франко І. Я. Характеристика української літератури XVI-XVIII століть — 365

сьменні селяни. Ще більше значення мав «Богогласник», виданий у Почаєві 1790 року. У всій давній українській літературі до Котляревського не було такої популярної книжки, як «Богогласник», досі він виходив у 6 повних виданнях і кільканадцяти часткових. Це збірник побожних пісень, українських, польських і латинських, створених у різний час, написаних різними авторами, уніатами і православними. Імена багатьох авторів відчитуються з акростихів ¹, але найстаріші пісні зазвичай акростихів не мають. «Богогласник» є результатом праці кількох поколінь, що здійснювалася у XVII і XVIII ст., він був, може, єдиною уніатською книжкою, яка мала тривалий і сильний вплив на православну Україну і з Почаєва пустила коріння аж за Дніпро і аж у Лемківщину. Почаївські василіяни були лише редакторами нагромадженого здавна матеріалу і повелися з ним не зовсім гідно: скорочували, уривали, відкидали і змінювали старі «канти» і пісні згідно зі своїми намірами, ввели до свого твору лише частину багатого скарбу української релігійної поезії, який нагромадився ще від кінця XVI століття ².

У той час, коли в уніатській Україні творився і збирався матеріал до «Богогласника», на лівому березі Дніпра здійснювався фатальний розкол між інтелігенцією і простим народом. Козацька старшина перетворилася на панів, грабувала для себе ґрунти і оселі простих селян та козаків і водночас русифікувалася. Психологічний процес цієї русифікації бачимо в тогочасних пам'ятках Ханенка, Маркевича,

¹ Наводжу тут деякі з них: Андрієвський, Длонський Лука, Достоєвський, Вольський Ян, Бардинський, Івашко Григір, Кольчицький Яків, Моравський Ян, Каспрович, Мастиборський Ян, Мишковський, Гешицький Ян, Левковський Димитр, Тарновський Василь, Пашковський та інші. — І[ван] Ф[ранко].

² Значна частина відкинутих або скорочених редакторами «Богогласника» віршів збереглася в рукописах; багато їх видав Безсонов* у своєму збірнику «Калики перехожие», Петерб[ург], 1872, 2 томи. Цінну монографію про «Богогласник» видав Н. Мирович, Библиографическое и историко-литературное исследование о «Богогласнике», Вильно, 1876. — І[ван] Ф[ранко].

* Безсонов Петро Олексійович (1828—1898) — український і російський славіст-літературознавець, фольклорист, мовознавець, видавець. Працював на кафедрі слов'янських мов Харківського університету. Видав збірник пісень, зібраних П. В. Киреєвським, «Калики перехожие» (збірник духовних віршів), «Детские песни», «Белорусские песни», до кожного з яких додав власну передмову; йому належить чимало інших досліджень із царин мовознавства, історії літератури, фольклору.

Франко І. Я. Характеристика української літератури XVI-XVIII століть — 366

Вінського ¹* та інших. Та спаніла козацька старшина горнулася до центрів — Москви і Петербурга, допомагала творити т[ак] зв[ану] російську літературу. Вже наприкінці XVII ст. такі козацькі нащадки, як Капніст* і Каразин*, займають високі місця в російському письменстві; сучасники Карамзіна і Жуковського — Наріжний*, Перовський*, Гнідич* — здобувають для тієї літератури нові простори, аж поки врешті геніальний українець Гоголь не заклав могутніх і стійких підвалин під російську національну літературу ².

Але поруч із тією течією були й інші, спершу слабкі і тихі, яким, однак, дано було щораз сильнішати. Традиції козацької вольності та автономії не завмерли в Україні ні поміж посполитим козацтвом, ні поміж простим народом, ані поміж змосковщеними панами. Ці традиції перепліталися зі здобутками не лише київської вченості, а й нових течій, які напливали тепер з Європи через Петербург. Багато синів колишньої козацької старшини, як колись сини литовсько-українських магнатів, навчалися в Європі, у Геттінгенському та Гайдельберзькому університетах, і приносили на Україну відомості про нові світи думки і знання, про імена Спінози, Вольтера і Руссо. Ці думки та ідеали далекі від російської дійсності, з ними слід приховуватися або ж протягувати їх до літератури, вони можуть об'являтися несміливо, щонайбільше в негативній формі, в сатирі. Саме тоді, у XVIII ст., з'являється в Україні, як і в усій Росії, тип пана-ліберала, який, здобувши європейську чи напів-європейську освіту, не знає, шо робити зі своїми ліберальними думками, почуває відразу до нікчемних політичних і суспільних відносин у Росії, але, не маючи сили їх змінити, філософує самотньо чи в тісному колі приятелів, виявляючи назовні свій лібералізм або зневажливою мовчанкою, або ущипливими словами, епіграмами тощо. Оригінальним явищем на цьому тлі в Україні був філософ Сковорода,

¹ Дві перші видані в додатку до «Киевской старины», третій — в «Русском архиве» за 1876 р., що його видає Бартенєв*. — І[ван] Ф[ранко].

² Про це див. надзвичайно багату фактами і повчальну працю М. Драгоманова «Література російська, великоруська, українська і галицька», Львів. 1875. — І[ван] Ф[ранко].

* ... в тогочасних пам'ятках Ханенка, Маркевича, Вінського... — Ханенко Микола Данилович (1691—1760) — український військовий діяч, мемуарист. Служив при генеральній канцелярії, виконував дипломатичні доручення, брав участь у походах. Був полковником обозним, потім генеральним бунчужним, далі генеральним хорунжим. Автор двох щоденників: «Діаруш, или Журнал» (надр. 1852 р.) і «Дневник генерального хорунжего Николая X., 1727-1753 г.» (1884). ... Маркевича... — Йдеться, власне, про Марковича Якова Андрійовича (1696—1770), українського військово-політичного діяча, мемуариста, генерального підскарбія. Упродовж 1717—1767 pp. вів щоденник. Його спершу частково видав О. Маркович, згодом у повному обсязі — О. М. Лазаревський (т. 1—3, 1893—1897). Вінський Григорій Степанович (1752—1818) — український і російський мемуарист. Більшу частину свого життя прожив в Оренбурзькій губернії. Автор спогадів під назвою «Записки», написаних близько 1815 р. і надрукованих 1877 p.; містять відомості з тогочасного життя України. Вийшли у Петербурзі 1914 р. під назвою «Мое время».

* Бартенев Петро Іванович (1829—1912) — російський літературознавець, архівіст, видавець. Редактор історичного журналу «Русский архив». Автор праць «О сочинениях В. А. Жуковского» (1853), «Пушкин в Южной России: Материалы для биографии» (1862), збірника історичних матеріалів «Семнадцатый век» (т. 1—4, 1868) та ін.

* Капніст Василь Васильович (1757—1823) — український та російський поет і драматург, громадський діяч. Представник української школи в російській літературі. Автор таких творів, як «Ода на рабство» (1806, написана у відповідь на запровадження кріпацтва в Україні), «Ода на истребление в России звания раба» (1786), комедія «Ябеда» (1798), яка принесла авторові значну популярність.

* Каразин Василь Назарович (1773—1842) — український учений, винахідник, освітній і громадський діяч. Один із засновників Харківського університету (1805). Автор багатьох наукових досліджень у царинах метеорології, хімії, сільського господарства.

* Наріжний Василь Трохимович (1780—1826) — російський письменник, представник української школи в російській літературі. Українець за походженням. Автор повістей «Российский Жильблаз, или Похождения князя Гаврила Симоновича Чистякова» (1814), «Богатый бедняк», «Запорожец», «Бурсак» (1824), «Два Ивана, или Страсть к тяжбам» (1825), багатьох поезій і кількох драматичних творів,

* Перовський Олексій Олексійович (1787—1836) — російський письменник, представник української школи в російській літературі. Більше відомий під псевдонімом Антоній Погорільський. Внук Кирила Розумовського. Автор повістей «Лафертовская маковница» (1825), «Черная курица, или Подземные жители» (1829), збірки повістей та оповідань «Двойник, или Мои вечера в Малороссии» (1828), роману «Монастырня» (1833).

* Гнідич (Гнєдич) Микола Іванович (1784—1833) — російський і український письменник, перекладач. Автор багатьох поетичних та кількох прозових творів, найширшу популярність йому приніс російський переклад «Іліади».

Франко І. Я. Характеристика української літератури XVI-XVIII століть — 367

який здобув освіту в Німеччині, містик і пантеїст, що мандрував довгі роки по Україні по домівках знайомих панів і погорджував усім, що пахло «чином», становищем чи якимось стійким зобов'язанням, усе життя вірний своєму девізові: «Світ ловив мене, та не спіймав» ¹. У колах тих панів, які в домашньому житті вживали українську мову, з'являлися, зрозуміло, для вжитку в вузьких приватних гуртках, сатиричні й гумористичні вірші, що втручалися не раз у сферу політики; тут виникали такі політичні памфлети, як віршована «Розмова Малоросії з Великоросією» ²*, чи такі твори, як віршований переклад однієї новели з «Декамерона» Бокаччо ³*. Що в тих сферах носилися не раз із чимось більшим, ніж ліберальні формулки, перейняті з західної Європи, що дуже живо згадувалася недавня історія, починаючи від 1648 p., що не припиняються мрії про українську автономію, — про все свідчить факт з'яви саме у сферах цих панів-лібералів уже на початку XIX століття голосної «Історії русів», приписуваної єпископові Георгію Кониському, але, безсумнівно, апокрифічної і написаної пізніше. Цей твір, який мав значний вплив на розвиток т[ак] зв[аного] українофільства в Росії у першій половині XIX ст., має невелику вартість як твір історичний, натомість як політичний памфлет, у якому за допомогою групування, закроювання і тенденційного освітлення фактів минулого представлені симпатії й антипатії сучасних авторові кіл, має вартість незаперечну ⁴.

У нижчих верствах українського суспільства також жили традиції давніших часів, контрастних до нових життєвих обставин. Але фермент західноєвропейських ліберальних

¹ Про нього див.: Орест Халявский, Сковорода, укр[акнский] писатель XVIII ст. (Основа, 1862); Данилевский*, Украинская старина, Харьков, 1866, а також Киевская старина, 1886, т. XVI, стр. 103-106: біографія Сковороди, написана приятелем Ковалинським*. Збірка його творів із портретом видана у Петербурзі 1861 р. — І[ван] Фіранко].

² Опублікована М. Петровим у «Киевской старине», 1882, кн. 2, crop, 313 і н[аступні]; див. також кн. 7 за цей самий рік, стор. 137 і н[аступні]. — І[ван] Ф[ранко].

³ Див.: Киевская старина, 1885, кн. 6, стор. 273 і н[аступні]. — І[ван] Ф[ранко].

⁴ Цей твір опублікував М. Бодянський у виданні «Чтения в обществе истории», Москва, 1846. — І[ван] Ф[ранко].

* Данилевський Григорій Петрович (1829—1890) — російський і український письменник, етнограф, громадський діяч. Автор романів «Беглые в Новороссии» (1862), «Княжна Тараканова» (1883), «Черный год» (1888), збірки «Украинские сказки» (1851), книжки «Украинская старина» (1866, премія С. Уварова), інших художніх творів та етнографічних досліджень.

* Ковалинський Михайло Іванович (1757—1807) — український письменник, освітній діяч; приятель і послідовник Сковороди, автор праці «Житие Григория Сковороды: Писано в 1794 г. в древнем вкусе», опублікованої в журналі «Киевская старина» 1886 р.

* «Розмова Малоросії з Великоросією» — «Розговор Великоросії з Малоросією» (1762), твір Семена Дівовича (?—?), українського письменника.

* ... переклад однієї новели з «Декамерона» Бокаччо.— Йдеться про дослідження В. Науменка «Новелла Бокаччо в южно-русском стихотворном пересказе XVII—XVIII ст.».

Франко І. Я. Характеристика української літератури XVI-XVIII століть — 368

щей сюди не доходив, а якщо доходив, то дуже слабо. Тож сатира і гумор, що виникають тут, мають менш визначні тенденції, оригінально поєднує sacra profanis ¹ або ж зводиться до загальників, як безбарвна сатира Климентія* ². У чисельних віршах, що їх складали зазвичай сільські бакаляри, попи, відставні вояки і інші, маємо опрацьовані західноєвропейські фабліо, фрашки, анекдоти і новели ³, в інших збереглися перероблені залишки давніших драм та інтермедій ⁴. Для характеристики тих часів ці твори дають цікавий матеріал ⁵; для історії української літератури вони теж дуже важливі, адже їх безпосереднім наступником, поетом, який зумів витворений ними гумористично-сатиричний апарат піднести до висот справжнього мистецтва, був батько нової, щиро народної української літератури — Іван Котляревський. Лише на підставі докладної оцінки цих безіменних гумористично-сатиричних віршів, збережених чи то в рукописних «нікчемних шпаргалах», чи в пам'яті українського народу, можемо зрозуміти таке дивне на перший погляд явище, як нова, національна українська література, яка розпочинається від травестії і з такої далекої від України теми, як мандрівки «козака» Енея ⁶.

¹ Таїнства для непосвячених (латин.). — Упоряд.

Див., напр[иклад], Рождественская вирша, Киевская старина, 1882, т. 2, стр. 168-171. — І[ван] Ф[ранко].

² Про нього див.: П. Куліш, Обзор украинской литературы, 1, Кпиментий, Основа, Петербург, 1861, січневий випуск, стор. 159-234. — І[ван] Ф[ранко].

³ Такими є, наприклад, виданий Кулішем вірш про Кирика (Записки о Южной Руси, Петербург, 1857, т. 2) чи вміщений до збірки Драгоманова («Малорусские народные предания и рассказы», Киев, 1875) вірш про багатого селянина Гаврила. — І[ван] Ф[ранко].

⁴ Див.: М. Драгоманов, Із історії вірші на Україні, Ватра, літературний збірник, видав Василь Лукич*, Стрий, 1887, стор. 122-129. — І[ван] Ф[ранко].

⁵ Таку характеристику на їх підставі намагався дати П. Житецький, Малорусские вирши нравоописательного содержания, Киевская старина, 1892. — І[ван] Ф[ранко].

⁶ Добрий і ґрунтовний аналіз політичних, суспільних і національних обставин виникнення нової української літератури здійснив М. Дашкевич у своїй праці «Отзыв о сочинении Н. Петрова "Очерки истории украинской литературы XIX столетия]"», Петербург, 1888. — І[ван] Ф[ранко].

* Климентій — Климентій Зиновіїв (середина XVII ст. — після 1712), український поет, пареміограф, фольклорист, автор рукописної збірки силабічних віршів, до якої увійшла й багата колекція народних прислів'їв та приказок. Збірку опублікував 1912 р. В. Перетц.

* Лукич Василь (справжнє ім'я та прізвище — Володимир Лукич Левицький; 1856—1938) — український культурний і громадський діяч, видавець, літературознавець, бібліограф. Автор літературознавчих статей про творчість П. Гулака-Артемовського, Т. Шевченка, Я. Щоголева, О. Кониського та інших письменників.

Франко І. Я. Характеристика української літератури XVI-XVIII століть — 369

Я згадував на початку, що історія південної Русі, а отже, й її література, від часу Люблінської унії аж до кінця XVIII століття являє собою образ високо трагічний. Я почергово окреслив фази, головні перипетії цієї трагедії. Із чудових зародків суспільної організації (братства і козаччина), а також духового та літературного руху, після великих потуг і жертв залишилися лише мізерні недобитки, скупі залишки. Занепад був безприкладний, цілковитий. А проте український народ, попри важку долю, в якій бачимо його наприкінці XVIII століття, попри відірваність від світської, а значною мірою і духовної інтелігенції, попри цілковиту політичну безсилість, попри матеріальну і духову убогість, не загинув. Напівнесвідомо, неначе жартом, взявся до праці над віднайденням втраченої сили. Жарт невдовзі перетворився на запал, а в натхненній пісні Шевченка Україна вперше по довгих віках відчула обіцянку кращого майбутнього, відчула, що і для неї можливе самостійне життя, розвиток і поступ поруч з іншими, щасливими, цивілізованими народами Європи. Але таке життя може бути результатом лише величезної, невтомної праці, яка свідома своєї мети. Маємо факти, які свідчать про те, що до такої праці Україна здатна взятися серйозно.