Помочь сайту

4149 4993 8418 6654

Рецензия: Отзыв о сочинении господина Петрова «Очерки истории украинской литературы XIX столетия», составленный профессором Н. Дашкевичем

Франко Иван. Рецензия: Отзыв о сочинении господина Петрова «Очерки истории украинской литературы XIX столетия», составленный профессором Н. Дашкевичем.

Подається за виданням: Франко І. Рецензія: Отзыв о сочинении господина Петрова «Очерки истории украинской литературы XIX столетия», составленный профессором Н. Дашкевичем. // Франко І. Додаткові томи до Зібрання творів у п'ятдесяти томах. Т. 53: Літературознавчі, фольклористичні, етнографічні та публіцистичні праці, 1876-1895 — К.: Наукова думка, 2008. Стор. 220-224. Примітки: стор. 693-694.

Вперше надруковано польською мовою в журн.: Kwartalnik Historyczny. — 1889. — № 3. — S. 551—554, за підп.: Iwan Franko. Подібну рецензію І. Франко опублікував українською мовою в журн. «Правда» (1888. — Вип. 3. — С. 211—214) під назвою «Нові праці про Україну» (разом з рецензією на другий том дослідження О. Потебні «Объяснение малорусских и сродных народных песен»). Обидві рецензії ввійшли до Зібр. творів у 50 т. (27, 187—195). Польський варіант рецензії на працю М. Дашкевича, порівняно з українським, розширено.

Подається за першодруком у перекладі.

Джерело: Електронна бібліотека "Чтиво".

Переведення в html-формат: Борис Тристанов. Примітки перенесено під відповідні сторінки.

220

ОТЗЫВ О СОЧИНЕНИИ ГОСПОДИНА ПЕТРОВА «ОЧЕРКИ ИСТОРИИ УКРАИНСКОЙ ЛИТЕРАТУРЫ XIX СТОЛЕТИЯ», составленный профессором Н. Дашкевичем

Праця п. Петрова «Очерки истории украинской литературы XIX столетия» вийшла ще 1884 року. Того часу про цю працю писали багато, pro i contra1. Проф. Ягич назвав її однією з найкращих праць, які стосуються до історії літератури, серед тих, що з'явилися в Росії за останні роки. Натомість українці осуджували її за тенденційність, за трактування предмету згідно з наперед прийнятими засадами. Тепер дав нам професор Київського університету Микола Дашкевич, відомий автор «Князювання Данила Галицького» та інших історичних праць, детальний і прискіпливий розгляд не всієї книжки Петрова, а лише її найзагальнішої, методичної частини, огляд найважливіших спірних питань, що стосуються цієї літератури. Праця п. Дашкевича, хоча й названа рецензією, являє собою товсту книжку на 265 сторінок і подає незмірно багатий матеріал для кожного, хто хоче працювати над історією української літератури в широкому значенні цього слова. Рецензія з'явилася завдяки дорученню Петербурзької академії мистецтв, котра щороку присуджує премії з фонду гр[афа] Уварова* за найкращі історичні та етнографічні праці. Завдяки рецензії проф. Дашкевича книжці п. Петрова присуджено золоту медаль; таку ж золоту медаль присуджено також п. Дашкевичу за його рецензію, яка, виправляючи чимало неточностей праці Петрова, в багатьох пунктах служить її необхідним доповненням.

Ось зміст цієї рецензії, гідної уваги з будь-якого огляду.

У вступі (стор. 1-16) професор Дашкевич детально розглядає стан малоруської мови у сім'ї слов'янських мов і наукові та публіцистичні суперечки з приводу цієї мови. Сам проф. Дашкевич не визнає за малоруською мовою цілком окремого і самостійного становища, як це роблять українці, а схильний уважати її діалектом великоруської,

1 За і проти (латин.). Упоряд.

* Уваров Сергій Семенович (1786—1855) — російський державний і культурний діяч, міністр народної освіти (1833—1849) і президент Академії наук; граф. По смерті його син археолог Олексій Уваров (1828—1884) заснував 1857 р. на честь батька премію Уварова при Академії наук.

221

хоча, з іншого боку, рішуче засуджує тих російських публіцистів і політиків, котрі в питанні самостійности чи несамостійности української мови адміністративними засобами намагаються пригнобити українську літературу і створюють усілякі перешкоди для її розвитку. Вивчення генези і розвитку цієї літератури якнайвиразніше доводить, що вона не була витвором штучним, а природним виявом історичного розвитку малоруського народу, котрий у ній висловив свої потуги і свою національну свідомість; не була вона також копією великоруської літератури, як це постійно і з пересмикуванням фактів намагався, довести п. Петров. Проф. Дашкевич детально подає нам історію дискусії про малоруську літературу, цитуючи лише найголовніших речників цієї дискусії. На сором сучасних російських «объединителей», він наводить цілий ряд відомих від 1818 року російських критиків та вчених, які з великою прихильністю ставилися до української літератури, бачачи в ній не ослаблення, а зміцнення цивілізаційних і прогресивних елементів у лоні російського народу. Для повнішої відповіді на порушені у вступі питання бажано було б, щоби шановний автор, так ретельно обізнаний із російською літературою та публіцистикою, дав бодай побіжний перегляд того, що внесла Україна в російську науку і літературу. Адже очевидно, якщо вже говорити про взаємини двох «русских народностей», то для оцінки цих стосунків необхідним є вивчення не лише того, що українці навчилися від великоросів, а й також vice versa1, чого великороси навчилися і взяли від українців. Для всесторонніього висвітлення проблеми становища української літератури слід було також дослідити її стосунок до польської літератури, а також публіцистичні суперечки довкола цього стосунку в польській літературі. Проф. Дашкевич у своїй праці неодноразово відзначає впливи польської літератури на розвиток української. Тим більше шкода, що він не опрацював цієї теми системно. Можливо, що таке опрацювання подекуди навіть змінило б його загальні висновки. Бо ж, розглядаючи українську літературу переважно у зв'язку з російською, дуже легко дійти до висновку про цілком близь-

1 Навпаки (латин.). Упоряд.

222

ку спорідненість обох народів. Вивчення зв'язків української літератури і духовности з польською виявило б і тут близьку спорідненість, довело б необхідність рівнозначного трактування всіх трьох літератур, рівнозначного з огляду на кут зору, але, мабуть, не з огляду на міру досконалости, якої кожна з них в історичному розвиткові досягла.

У першому розділі своєї рецензії (с. 17-48) проф. Дашкевич аналізує загальний погляд п. Петрова на українську літературу і на опрацювання її першого періоду, тобто початку української літератури і її прабатька Івана Котляревського. Насамперед він заперечує погляд п. Петрова про переважний вплив російської літератури на українську, доводячи, що в першу чергу слід з'ясувати власні літературні і цивілізаційні традиції України, а потім загальноєвропейські віяння, які йшли на Україну, обминаючи Петербург і Варшаву. Зіставляючи згодом багато суперечливих суджень, висловлених критикою про твори і заслуги Котляревського, проф. Дашкевич відзначає, що п. Петров не посів у цьому питанні самостійного становища., а задовольнився лише компіляцією чужих, іноді взаємосуперечливих поглядів. Аналіз творів і значення Котляревського, який робить сам проф. Дашкевич, належить, безперечно, до найкращих епізодів його книжки.

У наступному розділі (стор. 49-67) автор досліджує стосунок української літератури до російської, який значно переоцінює п. Петров. Зокрема, на прикладі другого найвидатнішого українського письменника Квітки-Основ'яненка проф. Дашкевич доводить усю невідповідність і ненауковість поділу української літератури на періоди, як це робить п. Петров, відповідно до тих періодів, які мали місце в літературі російській. Елементи, які п. Петров уважає характерними для певного періоду, відзначають, звичайно, усю українську літературу; іноді п. Петров робить періодом те, що було наслідком географічних відмінностей, як, напр[иклад], харківська, київська школи тощо. Загальний висновок про вплив російської літератури на українську професор Дашкевич формулює так: «Українська література розквітла лише при взаємодії з російською, якій українці завдячують у виробленні смаку і чистоти літературної мови. Однак російська література зовсім не

223

вплинула на зміст української, на істотні особливості її стилю і головні напрями» (стор. 66-67).

У наступному розділі (стор. 67-98) проф. Дашкевич подає відомий нарис про ту місцеву традицію, яка, на його думку, була головним джерелом виникнення української літератури. Маємо тут вичерпно представлену генезу зацікавлення народом і народною літературою, яка характеризує особливо першу половину XIX століття в Україні, коли якраз з'явилися перші збірки народних дум і пісень (Цертелєва*, Максимовича*, Вацлава з Олеська*, Лукашевича*, Срезневського* та інших). Проф. Дашкевич детально аналізує погляди тих перших етнографів і простежує розвиток ідеї народности та ідеалізації минулого. Під впливом цього напряму народжується народна руська література в Галичині, котра одразу тісно пов'язується з українською літературою.

У наступному, найбільшому, розділі (стор. 98-195) проф. Дашкевич досліджує вплив цієї розбудженої ідеї народности на розвиток романтичної літератури і в Польщі, Росії, Україні і подає детальний нарис розвитку т[ак] зв[аної] польсько-української школи, а також її впливу на розвиток української літератури. Цей розділ займає майже половину книжки п. Дашкевича, і таким розлогим він мусив бути з тієї причини, що п. Петров у своїй праці ніби навмисно оминув стосунок польської літератури до української. Однак, незважаючи на обсяг і на багатство зібраного матеріалу та критичних зауважень, цей розділ, на мою думку, найменш систематизований і справляє дещо хаотичне враження. Очевидно, шановний автор менше обізнаний із польською літературою, аніж з російською, що нікого не може здивувати, коли зважити на те, що пише він у Росії, де значна частина польської літератури і публіцистики є невідомим плодом.

У п'ятому розділі (стор. 196-322) проф. Дашкевич подає розвиток та історію слов'янофільського напрямку в українській літературі. Джерелом цього напрямку він уважає Харків, де від самого початку існування університету (1805 р.) зверталася увага на інші слов'янські народи, де український письменник Гулак-Артемовський читав лекції про польську літературу і де Срезневський дав перший

* Цертелєв (Церетелі) Микола Андрійович (1790— 1869) — дослідник українського фольклору, зокрема дум; граф. Велике значення для розвитку літератури й науки має його «Опыт собрания старинных малороссийских песней» (1819), складений з дум і пісень, записаних на Полтавщині.

* ... з'явилися перші збірки народних дум і пісень... Максимовича... — Йдеться про збірки «Малороссийские песни» (1827), «Украинские народные песни» (1834), «Сборник украинских песен» (1849) Михаила Олександровича Максимовича (1804—1873), українського історика, філолога, етнографа, ботаніка; професора й ректора Київського університету.

* Вацлав з Одеська — Залеський Вацлав-Міхал (1799—1849), польський фольклорист і етнограф, письменник. Автор поезій «Думка», «Українка», позначених впливом українських народних пісень, що їх перекладав. Видав збірку «Piesni polskie і ruskie ludu galicyjskie-go» («Пісні польські та українські галицького люду», 1833) з додатком на 160 мелодій. Більшу частину збірки становить український пісенний матеріал.

* Лукашевич Платон Якимович (1309-1888) — український етнограф і фольклорист. Видав збірку пісень «Малороссийские и червонорусские народные думы и песни» (1836).

* Срезневський Ізмаїл Іванович (18І2—1880) — український і російський філолог-славіст, фольклорист, етнограф, видавець. У збірнику «Запорожская старина» (1833—1838) опублікував українські пісні та звичаї разом із власними додатками.

224

імпульс до систематичного вивчення мов і літератур інших слов'янських племен. Учнем Срезневського був Костомаров, творець «Братства Кирила і Мефодія» у Києві (1846), членами якого були три корифеї української літератури: Шевченко, Куліш і Костомаров, а слов'янську програму якого висловив Шевченко короткими і простими словами: «Щоб усі слов'яни стали добрими братами і синами сонця правди».

У подальших розділах своєї праці автор аналізує погляди Петрова на найновішу українську літературу за останніх 30 років (стор. 222-223), прискіпливо критикує угруповання українських письменників у праці Петрова і його поділ літератури на періоди (стор. 233-250), виявляє чисельні неточності в біографіях окремих письменників, а також згадує про багатьох письменників, яких оминає п. Петров (стор. 250-263), нарешті полишає вади Петрова і відзначає його заслуги, визнаючи за ним працьовитість і старанність у нагромадженні дат, як уже друкованих, так і тих, які він публікує вперше; автор бачить у його праці першу спробу систематичного, з суто науковою інтенцією розпочатого опрацювання історії української літератури, хоч виконання не завжди відповідає намірові.

До хиб книжки проф. Дашкевича, окрім певної хаотичности викладу (може, й неминучої при такому суто аналітичному трактуванні предмету), я б відніс думку (стор. 232), що українська література з часом мусить щораз більше занепадати в міру розвитку ближчих стосунків між українцями і великоросами. Мені здається, що автор зовсім даремно ввів до своєї праці це цілком ненаукове питання, саме по собі дуже сумнівної вартости й нічим у його творі не вмотивоване. Чи українська література міцнітиме, чи занепадатиме, — виявить майбутнє, а не вироки вчених.

 

Ссылки на эту страницу


1 Про "Энеиду" и ее автора. Указатель по авторам
Про "Енеїду" та її автора. Покажчик за авторами
2 Про "Энеиду" и ее автора. Указатель по названиям
Про "Енеїду" та її автора. Покажчик за назвами
3 Про "Энеиду" и ее автора. Хронологический указатель
Про "Енеїду" та її автора. Хронологічний покажчик

Помочь сайту

4149 4993 8418 6654