Листи до братів-хліборобів

Вячеслав Липинський. «Листи до братів-хліборобів». Частина IV: Про політику, як умілість вибору такого методу здобування та орґанізації влади і орґанізації громадянства, який-би уможливив будову і збереженя окремої Держави на Українській Землі і забезпечив істнування та розвиток Української Нації.

Публікується за виданням: Вячеслав Липинський. «Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму». — Відень. 1926. — XLVII + 580 с.

Опубліковано у форматі .pdf (видання 1926 р.) та .djvu (видання 1995 р.) на сайті diasporiana.org.ua.

Переведення в html-формат — Борис Тристанов. Нумерація сторінок перенесена на початок сторінки. Подається без будь яких виправлень крім виправлення помилок, зазначених на стор. VI.

ЗМІСТ

Вступне слово до читачів з ворожих таборів

VII-XLVIII

Частина I. Українська наддніпрянська інтеліґенція й українська національна ідея.

1-62

Частина II. Наша "орієнтація".

63-110

Частина III. Про національну аристократію та про три основні методи її орґанізації: класократію, охлократію і демократію.

111-343

Частина IV. Про політику, як умілість вибору такого методу здобування та орґанізації влади і орґанізації громадянства, який-би уможливив будову і збереженя окремої Держави на Українській Землі і забезпечив істнування та розвиток Української Нації.

344-470

Покликання "Варягів", чи організація хліборобів? (Кілька уваг з приводу статті Є. Х. Чикаленка "Де вихід?")

471-580

Вячеслав Липинський. «Листи до братів-хліборобів»

344

ЛИСТИ ДО БРАТІВ-ХЛІБОРОБІВ.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

(9 ЛИСТІВ)

Закінчена в зимі 1924 року.

ЗМІСТ:

Про політику, як умілість вибору такого методу здобування та орґанізації влади і орґанізації громадянства, який-би уможливив будову і збереженя окремої Держави на Українській Землі і забезпечив істнування та розвиток Української Нації.

Лист 29: Політика як наука і політика як умілість (штука). — Тільки хотіння своєї влади на своїй землі може примусити Українців до шукання раціонально найкращих політичних методів здійсненя цього хотіння. — Без такого хотіння всі українські теоретичні праці з обсягу політики будуть практично безвартістні. — Роля стихийних предопреділених хотіннь і свідомої та свобідної волі в політичній творчости. — Слабесеньке хотіння України і ще слабша воля до його здійсненя, як одна з головних причин політичного небуття України. — Політична культура нації виявляється в хотінню і умінню її провідної верстви використовувати для політичної творчости дані політичної науки і політичного досвіду. — Моє бажання спричинитись своєю скромною працею до розвитку політичної культури людей, що живуть на Українській Землі (ст. 347).

Лист 30: Необхідною передумовою розвитку політичної культури єсть взаємне розуміння себе між обсерваторами громадського життя і політиками практиками, що з цих обсервацій захочуть користати. — Підставою такого взаємного розуміння єсть однаковість хотіннь і однаковість відношеня до проявів руху громадського життя. — Три основні типи такого відношеня: емпіричний реалізм, діялєктичний ідеалізм і ідеалістичний реалізм. — Характеристика цих трьох типів (ст. 353).

345

Лист 31: Обсервацію громадського життя утруднює вічне перехрещуваня: в ньому двох собі протилежних сил: порушуючої сили активної меншости в напрямі як найбільшої свободи, і сили спротиву пасивної більшости в напрямі як найбільшої рівности. — Змагання активної меншости до здобуття собі восприїмчивости на свій рух серед пасивної більшости. — Восприїмчивість пасивної більшости здобувається активною меншостю при помочі ріжних політичних методів, залежних од типу людей, до якого активна меншість належить. — Пізнання цих методів, на те щоб найбільше відповідний для даної нації і в данім часі метод вибрати, входить в обсяг політичної умілости (ст. 360).

Лист 32: Імперіялізм, в розумінню вродженого хотіння влади, і містицизм, в розумінню віри в законність цього хотіння, як основні рухові прикмети активної меншости. — Все, що побільшує активність цієї меншости, отже завзяття, витривалість, непохитність, жертвенність, сміливість, рисковитість, рішучість і самоповага, має своє джерело в містицизмі, зміцняючім вроджений імперіялізм (ст. 362).

Лист 33: Коли імперіялізм активної провідної меншости не обмежений сильною (напр. монархічною) формою політичної орґанізації, а містицизм не обмежений загально обовязуючими (напр. реліґійними) догмами громадської моралі, то ця провідна меншість, позбавлена тоді внутрішньої єдности, буде порушувати пасивну народню масу в ріжних напрямах і, замість орґанізованого проводу, буде давати своїй нації хаос і дезорґанізацію. — Але й повне обмеженя рухових прикмет провідної меншости матеріальною силою політичного і догматичного абсолютизму, опертого на інертности мас, спиняє всякий розвиток нації і так само веде націю до руїни. — Нація гармонійно розвивається тільки тоді, коли активність її порушуючої провідної меншости обмежена відповідними формами політичної і громадської орґанізації (державою і церквою) до степені восприїмчивости пасивної більшости (ст. 367).

Лист 34: Ціллю всякої політичної акції єсть влада, що здобувається для реалізації означених політичних хотіннь, на означеній території, серед живучого на ній, поділеного на класи і стани, громадянства. — Від такого чи иншого методу завойовуваня політичної влади залежить устрій держави, її закон, таке чи инше взаємовідношеня держави і громадянства, і врешті продукт цього взаємовідношеня: нація. — Можливо точне означеня всіх цих понятть, необхідне для того, щоб люде, які політичну акцію хочуть спільно вести, себе взаємно розуміли (ст. 373).

Лист 35: Роля "народу", "панів", "громадянства" і "держави" в динаміці нації. — Означеня понятть консерватизму, поступу, революції і реакції. — Од такого чи иншого взаємовідношеня консерватизму і поступу залежить буття або небуття нації. — Слабість національного консерватизму, як головна прикмета недержавних, колоніяльних націй (ст. 390).

Лист 36: Неоднаковість людей од природи. — Політика, як умілість, подібна до різьбарства або архитектури, що використовують для своїх творів ріжні властивости неоднакового од природи матеріялу. — Три основні типи, дані од природи для політичної творчости: войовник-продуцент, войовник-непродуцент і невойовник-продуцент і непродуцент. — Ця класифікація оперта на неоднаковім відношеню людей до основних динамічних політичних сил меча, продукції та ідеолоґії. — Трьом основним політичним типам людей відповідають три основні методи здобування та орґанізації влади: класократія, охлократія і демократія (ст. 402).

346

Лист 37: Як треба досліджувати матеріял, з якого може бути сотворена Україна (ст. 416). — Ріжниця між недержавностю і поневоленостю. Недержавність місцевого українського громадянства (ст. 418). — Її причини статичні: ґеоґрафічне положеня, родюча земля і добре підсоння, неусталеність раси, перевага емоціональности над волею та інтеліґентностю (ст. 421). — Причини динамічні: неуміння українських людей здобути та зорґанізувати на своїй землі свою власну владу і цю владу власними силами удержати (ст. 428). — На це складається: 1. слабість людей войовничого типу, випливаюча з політично некористного поділу двох основних войовничих типів: войовника-продуцента і войовника-непродуцента; 2. негармонійне взаємовідношеня консерватизму і поступу 3. замала скількість людей войовничого типу, пропорціонально до невойовничих мас, і зла їх якість, пропорціонально до трудности їх політичних завданнь; 4. невосприїмчивість місцевого громадянства на зусилля місцевих войовників в напрямі сотвореня на Українській Землі окремої Держави (ст. 430). — Політичні прояви української недержавности: І. Самовинищуваня місцевої провідної верстви (ст. 437); II. Її недобитки кличуть на Україну чужоземні влади (ст. 438); III. Поділ цієї верстви на дві себе взаємно поборюючі частини: москвофільську і полонофільську (ст. 439); IV. Занепад місцевого консерватизму під впливом цього поділу (ст. 441); V. Разом з місцевим консерватизмом гинуть серед українського громадянства здержуючі і орґанізуючі громадські прикмети, розвиваються натомість прикмети розвальні і руйнуючі (ст. 443); VI. Політична та культурна безтрадицийність людей, що живуть на Україні (ст. 444); VII. Швидка політична деґенерація місцевої правлячої верстви, як в москвофільській так і полонофільській її частині (ст. 444); VIII. Загальна неорґанізованість місцевого громадянства: три місцеві мови, слабість орґанічних звязків, занепад почуття законности, взаємне незнанння себе між мешканцями України та їх надмірний індивідуалізм (ст. 445); IX. Неорґанізованість продукції (ст. 450); X. Неорґанізованість ідеології: денаціоналізація місцевої української державно-творчої войовничої верстви, як наслідок непіддержки політичних змаганнь цієї верстви українською інтеліґенцією, що творить ідеолоґію нації; викликана цею денаціоналізацією руїна української культури; інтеліґенція, яка живе з ідеолоґічного розкладу місцевого громадянства; необхідність чужоземної метропольної влади для громадянства з такою інтеліґенцією; характеристика цієї частини "національно свідомої" інтеліґенції, що єсть найбільше шкідливим розсадником української хвороби недержавности; державна Україна може повстати тільки тоді, коли вдасться побороти руїнницькі недержавні впливи оцієї інтеліґенції (ст. 451). — Висновки з вищесказаного для тих, що хочуть будувати Українську Державу і перетворювати місцеве громадянство в реальну, а не літературну Українську Націю (ст. 467).

347

IV.

Про політику, як умілість вибору такого методу здобування та орґанізації влади і орґанізації громадянства, який-би уможливив будову і збереженя окремої Держави на Українській Землі і забезпечив істнування та розвиток Української Нації.

Sanabiles fecit Deus nationes.
 

Ця частина моїх "Листів" єсть продовженям і закінченям попередньої. Первісно я мав намір дати тут нарис "динаміки нації", розуміючи під динамікою науку про порушуючі сили і про форми руху. Але ця тема оказалась заширокою і мій нарис розрісся так, що прийшлось-би виділити його в окрему працю. І обставини мого особистого життя, і дорожнеча друку, не дають мені змоги викінчити та видати цю працю. Тому я вибрав з неї тільки те, що має звязок з практичними питаннями нашої державно-національної політики. Иншими словами, з мого чисто теоретичного нарису "динаміки нації" я вибрав і подав тут в скороченю лише ці частини, що стоять в звязку з динамікою нації недержавної і що можуть інтересувати політиків-практиків такої нації.

Політика, як умілість (штука) використовуваня порушуючих громадських сил і вибору тих чи инших методів руху, стоїть в найтісніщім звязку з динамікою, як наукою про порушуючі сили і про форми руху. Взаємовідносини між ними можна-б означити так, як відносини наук прикладних до наук загальних. Власне в такому вузчому розумінню, приложеному до практичних завданнь нашої української політики, представлені тут чисто теоретичні питання. В оцій моїй спробі представленя цих теоретичних питаннь довелось мені, ще більше ніж в попередніх "Листах", розбивати цілість і жертвувати інтересами слова (стилю, архітектоніки, літературности) для інтересів думки. Співпраці уважного читача залишаю повязаня цих окремих розділів в одну цілість.

29. В попередніх "Листах" я поділився з читачем своїми спостереженями над ріжними методами проводу і орґанізації громадського життя в його вже завершених (відомих нам з минувшини і сучасности) формах. Але дати навіть вірний діяґноз — ще не значить вилічити. Навіть наближене до правди розуміння явищ громадського життя — не рівнозначне громадській творчости. Инша річ: аналізувати минуле та сучасне — инша річ: творити будуче.

348

На цій ріжниці основано звістне окресленя політики не тільки як науки, а як і умілости, як штуки: як науки про те, що вже було, або те, що вже єсть, — і як умілости творити те, що має бути; иншими словами: як умілости здійснювати в будуччині зусиллям свідомої волі певні хотіння стихийні і осягати певні цілі на певнім данім ґрунті.

Ми свідомо хочемо здійснити наше спільне українське підсвідоме національно-державницьке хотіння. Ми шукаємо раціонального, логічно найкращого, методу для здійсненя наших хотіннь ірраціональних, тоб-то хотіннь стихийних, нами одідичених, випливаючих з почуття та вродженого інстинкту, а не з логічних, розумових доказів. Власне оце шукання раціональних методів здійсненя хотіннь ірраціональних, не дозволяє нам обмежитись одною лише політичною наукою, а вимагає від нас ще й знання політичної умілости, політичної штуки.

Два основні питання зустрічаємо ми на її порозі. Перше: чи вже єсть, чи вже історично витворились, такі активні Українці, які цілим своїм єством (своїм інстинктом і своїми життєвими потребами) хочуть здобути собі на своїй Землі серед свого громадянства таку владу, таку силу політичну, щоб при її помочі збудувати свою власну окрему Українську Державу і тим забезпечити істнування та розвиток своєї нації? Коли-б таких Українців не було, всі українські теоретичні праці з обсягу політичної умілости (отже в тім числі і ці мої "Листи") були-б практично безвартістні, бо даремно шукати методів здійсненя того, чого ніхто не хоче. Сотворити-ж стихийні вроджені хотіння словом і лоґікою — намагатись творити історію взад, а не вперед — розуміється неможливо. Я вірю, що такі Українці єсть і що з часом їх буде чим раз більше.

Про це питання буде ширше мова в иншім місці. Але й тут, і найчастіше треба усвідомлювати це, що неусвідомлене, викликає тільки безцільну полеміку Українців між собою. Ненавидіти місцевих "Москалів", чи "Ляхів", чи "панів", чи їх всіх вмісті, зовсім не значить хотіти мати на своїй землі свою власну Українську Державу. Українські ненавистники своїх "Москалів" вкінці завжди допомагали до будови на Україні Польщи. Ненавистники своїх "Поляків" — завжди опинялись у Все-Росії. Ненавистники своїх "панів" в протязі цілої нашої історії були по своїм стихийним хотінням найбільше придатним матеріалом для всіх, хто хотів нищити Українську Державу. Врешті ненавистники у відношеню до всіх, крім своєї особи, завжди репрезентували на Україні найбільше дику політичну анархію, яка підрізувала в корінні всі українські державницькі змагання. Неґативні стихийні хотіння історично присущі (завдяки нашому недержавному колоніяльному істнуванню) більшости тих, що звуть себе "Українцями", не мають абсолютно нічого спільного з українськими стихийними хотіннями позитивними, опертими на любови до своєї землі і потребі знайти одну

349

спільну політичну та національну мову зо всіма її мешканцями. Тільки на таких позитивних хотіннях може бути збудована Українська Держава і тільки люде, посідаючі такі позитивні хотіння, можуть що до вибору методів її будови між собою порозумітись.

Зачатки своєї державности ми оце знов втратили тому, що провід в сучаснім "свідомім українстві" належав власне ненавистникам. Вони України, як цілости, зо всіми її мешканцями, не любили; спільної політичної мови між собою не шукали, і державу українську приймали постільки, поскільки вона випадково йшла по лінії котроїсь з їхніх зненавистей до своїх-же власних земляків. Держава, якої завданням було-б допомагати мешканцям даної землі вирізувати себе взаємно — розуміється неможлива. Отже як найвірніще опреділеня характеру стихийних хотіннь ріжних українських громадських типів, з якими має діло українська політика, єсть першою умовою її успішности.

Друге: в якій мірі політична діяльність людей залежить од їх свобідної волі, і в якій мірі вона єсть результатом предопреділених і фатальних соціяльних законів, сильніщих ніж свобідна воля? Ясно, що про свідомий вибір того чи иншого методу політичної творчости можна говорити тільки тоді, коли прийняти факт істнування свідомої і свобідної волі поруч хотіннь вроджених, предопреділених, стихийних. Бо коли признати, що на політичну діяльність людей не має ніякого впливу їх свобідна воля, то питання вибору, а з ним і всі проблеми політичної умілости, одпадають самі собою.

Розуміється мова тут йде не про метафізичне розвязуваня неможливого до розвязаня проблему вільної волі. У відношеню до політичної умілости вистане усвідомити собі з цього проблему тільки два доступні обсервації факти.

Перший: — кожна людина в кожнім положеню, вимагаючім рішеня, має завжди вибір рішеня і при тім вибір цей залежить вповні од її свідомої волі: залежить од того, якому з борючихся внутрі при такому вирішуваню стихийних, імпульсивних хотіннь людина силою своєї свідомої волі забезпечить перемогу. Очевидно, що чим свобідна свідома воля слабша, тим роля імпульсивних стихийних хотіннь (а з ними і "предопреділених соціяльних законів") в життю даної людини (чи нації) сильніща, і навпаки.

Другий факт: найвищі форми людської духової і матеріальної культури були сотворені людьми (і націями), які вірили в істнування свобідної волі і які свідомо вибірали між тим, що вони вважали злом, і тим, що в їх розумінню було добром.

Політики, які хочуть творити кращі в їх розумінню форми політичного життя для своєї нації, мусять бути волюнтаристами: мусять визнавати і здійснювати в своїх ділах принцип свобідної волі.

350

Всякий соціяльний фаталізм єсть тільки проявом слабости волі. Крім того — раз прийнятий — він ще й сам по собі ослаблює волю, а з нею нищить в корінні і саму політичну творчість.

Це здавалось-би чисто теоретичне питання має для нас Українців величезну практичну вагу. Бо памятаймо що браком волюнтаризму і поширеням соціяльного фаталізму в політичнім думаню української провідної верстви пояснюється в великій мірі її нездатність до самовиховуваня, до самодосконаленя, до свідомого вибору методів політичної творчости і в результаті її нездатність до проводу і орґанізації своєї нації, а значить і нездатність нації до окремого індивідуального життя.

Навіщо має ця провідна верства зусиллям свобідної волі поборювати в собі свою недисциплінованість, свій еґоцентризм, свою зненависть до собі подібних, своє руїнництво, свою брехливість, своє інтриганство, свою демаґоґію, своє зрадництво — навіщо має вона сушити собі голову над ріжницями напр. між республикою і монархією, над демократією і недемократіею — коли "український народ має прекрасну мову, чудову пісню, багату територію і сорок міліонів", які, при неминучій перемозі світової демократії, автоматично витворять українську націю і дадуть їй власну державу. Навіщо в початках російської революції було робити свідоме і тяжке зусилля в напрямі наприклад сотвореня власної української армії, і по що було притягати до державної праці здатних до цього діла людей, коли "упадок царської влади" і "перемога російської демократії" мали автоматично принести "визволеня всім поневоленим націям". Навіщо за часів Гетьманства було думати про те, чи втягненя (в початках хоч-би і часткове) в сферу українського життя представників місцевої державної історичної традиції, місцевої економічної продукції і місцевої державної фаховости (тоб-то як раз всього того, що найбільше "демократичній" Україні бракувало) користне для України чи ні; — по що зусиллям свідомої і свобідної волі було обмежити хоч трохи своє зажерливе бажання влади і задовольнятись посадою головного редактора замість головнокомандуючого армією — коли, по фатальним законам соціялістичної науки, мала тепер настати скрізь влада "трудового народу" і тому можна було сміло дати повну свободу своїй стихийній заздрости та зненависти до багатших і до більше в державних справах досвідних "дворян, ґенералів, поміщиків і фабрикантів". Навіщо тепер рятувати рештки конаючої України і робити зусилля в напрямі перевірки дотеперішніх політичних методів, що привели до катастрофи: по що хоч тепер почати відноситись поважно і свідомо до кожного свого вчинку в письмі, в слові і в ділі — памятаючи що кожний з цих вчинків має свої наслідки для буття цілої нації — коли большовики однаково "мусять упасти" і треба тільки хитро та тайком од инших вгадати, хто "мусить прийти" на їх місце — а "вгадавши", далі "своєму нраву не препятствовать".

Не тільки сучасна демократична інтеліґенція українська, але й всі инші (в тім числі і найбільше державно здатні) верстви українські хворі на брак волюнтаризму, заражені ґангреною — ослаблючого і так вже слабу од природи українську волю — соціяльного фаталізму. Навіщо самому ставати — думають вони — українським державником; по що самому, своєю свобідною волею і своєю власною силою, робити тяжке зусилля в боротьбі з деструктивним і анти-державним українським руїнником; навіщо стягати на себе всю його зненависть і всі його обвинуваченя в "кровопийстві", "карательстві", "поміщицтві", "куркульстві", "не

351

українськости", "чужинстві"; по що самому лізти в це кодло, що кишить зненавистю, продажностю, рабською заздростю та зрадництвом і самому власними руками вичищати віками політично загажену українську хату — коли, на основі простого фатального соціяльного закону більшої фізичної сили, можна покликати до цієї неприємної державної роботи на Україні Москву або Польщу і себе, без всякого зусилля, до їх перемоги і до автоматичного винищуваня української анархії пристосувати.*) Розум, совість і свобідна, керуюча свідомим вибором, воля кажуть: не робіть цього, бо це безчестно і безцільно; беріться самі до тяжкої державної праці, творіть самі свою власну державу на Україні, бо це ваш обовязок, бо, не виконуючи його, в неробстві і лінивстві зогниєте, і як не дітей то внуків ваших знов виріже українська анархія, яку Москва і Польща можуть силою на час приборкати, але якої винищити з корінням вони не в силі. Власне слабість волі і гниле сковзання без всякого зусилля по лінії найменшого опору, за стихийним імпульсивним хотінням якого-б то не було, аби тільки "ладу", не дає послухати нашим державно-творчим верствам цього голосу совісти, чести і розуму. Так само, як така-ж слабість волі не дає послухати такого самого голосу і українській демократичній інтеліґенції, не дає їй обмежити свого розперезаного бажання влади і дозволяє їй, як тому зґедзившомуся бикові, гасати по лінії своїх стихийних імпульсивних хотіннь зненависти, страху і заздрости, по лінії найменшого опору.

Коли Україна і на далі матиме таку безвольну провідну верству; — коли одна, консервативна, частина цієї верстви не зуміє своєю свобідною волею свої стихийні, здержуючі і орґанізаторські, інстинкти в собі в українськім напрямі розвинути, а друга — поступова і революцийна — не зуміє такою-ж свобідною волею свої рухові і руїнницькі стихийні хотіння обмежити — то можна з певностю сказати, що ані держави, ані нації української ніколи не буде. Будуть, як і досі, міліони співаючих, плачучих та взаємно себе вирізуючих пристрастних і безвольних українських тубольців, якими правитимуть нації волеві, тоб-то посідаючі провідні верстви з сильно розвиненим волюнтаризмом, з умінням орґанізувати себе і керувати своїми хотіннями, почуттями та пристрастями.

Але людина не може вибірати собі місця і часу свого уродженя. Приходячи на світ, ми вже застаєм в тому місці і часі, в яких ми уродились, таку чи иншу мову, територію, державно-політичний систем, таку чи иншу степінь розвитку духової і матеріяльної культури, таке чи инше перемішаня ріжних рас, і врешті одідичуєм по своїх предках такі чи инші вроджені нам прикмети, в тім числі такі чи инші стихийні імпульсивні хотіння. Коротко кажучи: ми застаєм таку чи иншу статику громадського життя. І всі ці вже сотворені, вже стабілізовані факти громадського життя — з хвилиною, коли ми

*) Москва + українські москвофіли, або Польща + українські полонофіли будуть завжди сильніщі від самих "свідомих Українців", як що останні будуть в своїй більшости репрезентувати місцеву політичну та соціяльну анархію і будуть уміти тільки ненавидіти своїх "москвофільських" і "полонофільських" земляків, не бажаючи і не уміючи політично порозумітись з ними во імя любови до спільної Землі і спільної оборони її потреб.

352

починаємо самі на одідиченому нами ґрунті творити — можуть улегчувати або утрудняти нам нашу власну, керовану нашою свобідною волею, громадську творчість.

Силою інерції статика громадського життя — тоб-то абсолютно справедлива сума результатів попередньої свобідної творчости предків наших, їх добрих та їх злих діл — впливає на динаміку громадського життя, отже на нашу творчість, на те, що в даний момент нашим власним зусиллям здійснюється. І не рахуватись в політичній творчости, в динаміці громадського життя, з його статикою, з результатом творчости предків наших, з тим, що прийнято звати "законом мертвих", — иншими словами: закривати очі на ті реально істнуючі перепони, які стоять на нашім шляху і не консервувати тих вже витворених розгонових сил, які сприяють нам — це значить творити політичні утопії, або епізодичні політичні авантюри.

Статику і динаміку громадського життя студіює політична наука. Прикладуваня до політичної творчости даних політичної науки входить в сферу політичної умілости, політичної штуки. Така чи инша рівновага між першою і другою — таке чи инше уміння використовувати для творчости дані науки — лежить в основі того, що прийнято звати політичною культурою. Вона тим більша в даній нації:

1. чим нація має більше нагромадженого досвіду, тоб-то чим більше спостережень вона в політичнім життю поробила і чим більше науки з тих спостережень вона для потреб дальшої своєї політичної творчости в своїй збірній памяти, тоб-то в своїй власній традиції, заховала;

2. чим більше розвинений в даній нації волюнтаризм, чим сильніша серед її активної провідної верстви свідома свобідна воля, яка рішає про вибір найкращих методів здійсненя хотіннь стихийних і про уміння або неуміння цими стихийними хотіннями на підставі даних науки, досвіду і традиції керувати;

3. і врешті, чим більша (випливаюча з двох попередніх прикмет) інтеліґентність даної нації, тоб-то чим більше розвинена серед її провідної верстви здатність спокійно і правдиво обсервувати громадські явища, знаходити між ними найбільше наближений до правди причиновий звязок, і уявляти собі наслідки акції, побудованої на такій логічній обервації.

353

Коли провідна верства даної нації має слабу память, *) слабу свідому волю і слабу інтеліґентність, при дуже сильній емоціональности, і коли вона памяти, волі та інтеліґентности в собі не хоче розвивати, то нація з такою провідною верствою не може мати ані політичної культури, ані побудованого на ній власного державного життя. Така нація може тільки вічно "відроджуватись", перебувати в стадії вічного політичного булькотіння і стихийного примітивізму, в стадії недорозвиненої, незреалізованої, недержавної нації...**)

Своєю скромною письменницькою працею — в тім числі і оцими "Листами" — я хотів-би по мірі сил спричинитись до збільшеня нашої української політичної культури. Очевидно розуміючи під словом "українська" — не якусь екстериторіяльну літературно-віроісповідну секту, ані якусь одну політичну партію чи ґрупу, а всіх мешканців нашої Української Землі, які на ній жили, живуть та будуть жити, і які для уможливленя спільного громадського життя мусять творити такі чи инші його політичні форми, мусять займатись політичною штукою, використовуючи для неї дані політичного досвіду, політичної традиції і науки.

30. Щоб праця над збільшеням політичної культури даної нації могла дати позитивні наслідки, мусить бути взаємне розуміння себе між обсерваторами громадського життя і тими політиками практиками, які з пороблених обсервацій захочуть користати. Таке розуміння можливе лише тоді, коли обсервацийний пункт — становище, з якого робиться обсервація — у теоретиків і практиків (можна теж сказати: у письменників і читачів) буде однаковий і коли одні і другі будуть вкладати однаковий зміст в слова, яких вони для означеня своїх обсервацій вживають.

Правда громадського життя, як і всяка правда, одна і однакова. Але пізнати її можна з ріжних боків і в ріжних її проявах, в залежности від того, з якого становища на неї дивитись і який — відповідно до цього становища — реальний

*) Головними видимими ознаками слабої памяти в нації єсть: 1. малий розвиток рідної історії, як в історіоґрафічній, так і в історіозофічній (синтетичній) частині; 2. брак історичних леґенд; 3. брак пошани до діл, могил та імен предків; 4. великий нахил до денаціоналізації і всякого рода "зміновіховства" серед провідної верстви; 5. велика восприїмчивість на найбільше абсурдні для реальних умов істнування нації, чуженаціональні поступові і революцийні доктрини; 6. врешті слабість консерватизму, яка єсть наслідком слабої памяти і безтрадицийности в минувшині та причиною такої самої слабої памяти і безтрадицийности в будуччині. Иншими словами: без зміцненя консерватизму не може бути зміцненя памяти і традиції в даній нації, про що буде мова дальше.

**) Про ріжницю понятть: нація державна і нація недержавна; нація зреалізована і народність, або нація перебуваюча в стадії незреалізованих національних аспірацій — буде мова дальше.

354

ужиток з пізнаної правди робити. Світ остається все в своїй правді однаковим, чи дивиться на нього бджола, собака, дикун, чи цивілізована людина. Але уявленя про світ у всіх цих живих сотворіннь зовсім инші, тоб-то одна і та сама правда приймає для кожного з них инші образи. Кожне з них шукає правди з зовсім инших внутрішніх мотивів; кожне з них робить инший ужиток з пізнаної правди і для кожного з них істнують инші умови досвіду, при помочі якого вони справджують правдивість чи неправдивість своїх образів, своїх уявлень про правду.

Тому політична культура одної нації не може бути механічно перейнята нацією иншою. Напр. парламентаризм, який ліг в основу могутности англійської держави, доводить до руїни держави ті, куди він був перенесений людьми зовсім инших хотіннь, иншого типу (значить восприймаючих його з инших мотивів та з иншого становища) і поставлений тому в зовсім инші умови досвіду, умови стверджуваня його правди. Парламентаризм в Англії був сотворений англійськими продуцентами-войовниками для контролю над діяльностю монархічної держави, яку вони самі-ж своєю власною кровю і своїми власними податками творили та піддержували, і яку цей контроль весь час зміцняв та орґанізував. В більшости-ж держав на континенті парламентаризм, перейнятий продуцентами-невойовниками і ріжними "народніми" представниками зпосеред непродукуючої і невоюючої інтеліґенції, став в їхніх руках знаряддям нищеня держав. Континентальні "вибранці народні" не тільки самі своєю власною кровю і податками держав не творили і не піддержували, але навпаки: власне на підставі свого "народнього вибранства" з ними боролись і хотіли їх яко мога ослабити. І такий напр. комітет Geddes'а, що складався з найвидатніщих англійських промисловців і що в р. 1921, засідаючи в шотландськім замку лорда Inchcape, допоміг анґлійській державі перевести потрібні ощадности та оздоровити фінанси, був-би неможливий на континенті. Бо в континентальних демократичних республиках промисловець належить до зовсім иншого типу ніж в Англії. Він виріс в боротьбі з державою, і громадянство в таких республиках, коли-б там був скликаний для таких цілей подібний комітет, мало-б повне право підозрівати, що він хоче придумувати способи не на оздоровленя, а на ошукуваня держави: на те, щоб найсвобідніще спекулювати і як найменше податків платити. Отже на континенті ніхто санації фінансів не доручає орґанізаторам продукції, а її переводять там, відповідно до "парламентарних звичаїв", політики адвокати, редактори і бюрократи. Те саме що про парламентаризм можна сказати і про большовицьку примітивно-кочовничу карикатуру західно-європейського соціялізму, якого поміченя були роблені людьми зовсім иншого типу, в зовсім инших умовах високого промислового розвитку західно-європейської культури.

Як що мова йде про обсервацію руху і про динаміку громадського життя на те, щоб з цих обсервацій зачерпнути вказівки для політичної акції, то в справі однаковости чи неоднаковости обсервацийного пункту рішає (крім зазначеної вище однаковости чи неоднаковости стихийних і свідомих хотіннь, з яких така обсервація та її використовуваня родяться) ще й однаковість чи неоднаковість загального уявленя про саму суть руху.

355

Представити рух в слові не менше тяжко, ніж представити його напр. в малярстві. Для цього треба рух розбивати на його окремі, в слові нерухомі, точки. Щоби повязати ці окремі точки так, щоб вони дійсно представляли рух, потрібна праця уму і уяви не тільки з боку письменника, але й з боку читача (обсерватора і користаючого з обсервації). Як всяка праця, вона вимагає зусилля. Останнє неможливе, коли хотіння, з яких всяке зусилля черпає свою побуджуючу енерґію у обсерватора і користаючого з обсервації будуть ріжні.

Істнують три основні уявленя про суть руху, про динаміку нації.

Одні люде уявляють собі націю в формі вже готової, природою зробленої, однородної маси, що котиться сама силою своєї тяжести тим швидче і краще, чим менше той рух обмежений, чим більше він має свободи і чим свобідніще ділають "закони природи", керуючі рухом цієї маси.

Таке уявлена про динаміку громадського життя лежить в основі сучасного, так страшно тепер поширеного, демократичного мишленя і то однаково, як серед індивідуалістичної "правої" ("буржуазної"), так і серед соціялістичної "лівої" ("соціял-демократичної") відміни цього мишленя. "Поворот до природи" заініці-онований духовим батьком демократії Ж. Ж. Руссо, прийняв сьогодня ріжнородні форми, про які — у відношеню до політики — буде мова дальше.

Для других нація єсть тільки тіню певних ідей, які порушуються в сфері абсолютної правди по своїм сталим і незмінним діалектичним законам словесної логіки. "Залізна лоґіка" цих законів од живих реальних людей і од їх реальної природи розуміється сильніща: вона керує ними як маріонетками.

Прикладом оттакого способу мишленя певними готовими ідеями-формулами єсть сучасний марксизм; особливо в його, доведеній до останніх "логічних висновків", формі російського "ленінізму". Походженя оцього способу мишленя в загальних рисах таке. Для означеня певних явищ реального життя обсерватор приймає певну назву, скажім: капіталізм, соціялізм. В дальшім діялєктичнім розвитку (тоб-то в дальшім розвитку розумованя над цими явищами при помочі законів лоґіки) назва ця стає чим раз більше абстрактною: вона, коли можна так сказати, скидає з себе свої первісні реальні тілесні ознаки, перестає означати ту реальну дійсність, для якої вона була придумана і перетворюється в свого рода алгебраїчний знак. Цей знак діялєктично сполучається з иншими подібними знаками-ідеями і творить в цім звязку певні формули, побудовані на "залізних законах" лоґіки і посідаючі завдяки цьому силу лоґічного переконуваня при помочі слова. Небезпечний цей спосіб мишленя тому, що, в приложені до реального життя (яке завжди далеке від абсолюту), в ці алґебраїчні знаки, в ці ідеї, повязані в більше або менше лоґічно вірні (але завжди абсолютні) формули, вкладаються зовсім инші реальні величини. В той спосіб родяться такі траґічні життєві карикатури, як напр. соціялізм Маркса в сучасній Росії. 

356

Тут до речі зазначу, що сучасний соціялізм, як спосіб мишленя, не єсть однородний. Його (західно-європейська — виключаючи анґлійський робітничий рух — і російська "меншовицька") "опортуністична", соціял-демократична частина, належить до способу мишленя першого типу. Частина "революцийна", комуністична — до другого. Ці два способи мишленя, прикриті одною спільною назвою соціялізму (зайвий доказ, як уважно і критично при пізнаванню дійсности треба ставитись до слів!), собі діяметрально протилежні. Вони відповідають двом зовсім иншим громадським типам людей і двом иншим методам орґанізації (перший — демократії, другий — охлократії). Ця внутрішня протилежність знайшла вираз в сучасній непримиримій боротьбі двох "соціялістичних" інтераціоналів.

Для третіх врешті, нація єсть вічно змінливим і непредопреділеним сполученям духа і матерії, складеним з елементів активних та пасивних. Рух цього сполученя залежить від взаємовідносин між його силами активними (порушуючими) і силами пасивними (восприймаючими рух) та міряється духовою (ідейною) і матеріяльною якостю цих сил.

Ясно, що оці три представленя собі протилежні і що для людей думаючих (свідомо, або частіще несвідомо) одним з цих образів буде дуже трудно (а при великій імпульсивности, і слабій — керуючій імпульсивностю — свідомій волі та інтеліґентности, навіть зовсім неможливо) зрозуміти людей, думаючих иншими образами.

Тим пояснюється, чому у націй дуже пристрасних, але безвольних і малоінтеліґентних, тоб-то таких, у яких свідома воля та інтеліґенція пропорціонально до їх імпульсивности замала (в порівнані з иншими націями вони можуть бути навіть дуже інтеліґентні), всі політичні спори мусять вирішуватись кулаком, а не логічними переконуванями, і то в тим більшій мірі, чим більша політична свобода більше їх імпульсивність визволяє. Розуміється, що республикансько-демократичний устрій "народніх республик" не можна назвати найбільше відповідним для такого типу націй, хоч вони й мають завжди велику вроджену до нього охоту.

Коли для перших джерело руху, якого силу треба в своїй політичній діяльности використовувати, лежить "в реальнім", "в природі", "в матерії", "в масі" (наприклад "в народі"), то для других воно знаходиться в діялєктичнім розвитку ідей (наприклад "соціялізм мусить прийти за капіталізмом", чи якийсь "народ" того хоче, чи не хоче), для третіх врешті воно лежить в духовій (ідейній) і матеріяльній якости елементів активних і в такім чи иншім взаємовідношеню активної сили провідників до пасивної сили мас.

Перший з цих способів мишленя можна-б назвати опортуністичним, або примітивно-емпіричним реалізмом. Другий — раціоналістичним або діалектичним ідеалізмом (його ідеї можуть бути і матеріялістичні, як напр. в комунізмі, або

357

спіритуалістичні, як напр. в деяких релігійних раціоналістичних доктринах). Третій врешті — ідеалістичним реалізмом, або прагматизмом, од слова праґма, яке значить: ділання*), тоб-то робленя зусилля свідомої розумної, раціональної волі в напрямі здійсненя хотіннь стихийних, ірраціональних. Цей третій спосіб мишленя підходить до життя зі своєю власною, з ірраціональних стихийних хотіннь випливаючою ідеєю. Тим він ріжниться від опортуністичного реалізму, який своїх ідей шукає в реальнім життю (напр. по звістній у нас формулі: "йти за народом"). Але свою ідею ідеалістичний реалізм здійснює весь час шляхом реального досвіду, робленого зорґанізованими на підставі цієї ідеї людьми, в реальних умовах їх істнування. В той спосіб ідея весь час реальними ділами реальних людей в реальних умовах їх істнування стверджується, верифікується, і шляхом ідейного, але при тім реального ділання, своїх визнавців до пізнання правди і до знайденя найкращих методів її реалізації веде. Тим ідеалістичний реалізм ріжниться від раціоналістичного ідеалізму, який весь час намагається пристосовувати дійсність до ідеї, життя до діялєктики.

Два перші способи мишленя, незважаючи на свою повну протилежність, обидва фаталістичні та моністичні: вони бачать абсолют та досконалість або в реальнім (матеріяльнім), або в ідеї і мають нахил до приймання всіх крайностей, сильніщого од людської волі і керуючого людьми, фаталістичного монізму. Третій — волюнтаристичний і плюралістичний: він узалежнює од людської волі здійснюваня ідеї; він вірить в можливість досконаленя (але не досконалости) людей; він шукає гармонії між ідеєю та матеріяльною дійсностю.

Всі ці назви, яких я вжив для означеня трьох основних способів мишленя про громадське життя, розуміється умовні. Не ввожу їх, бо при нахилі людей до уникання думаня і до вживання слів без думки про те, що ці слова означають, подібного рода назви стають скоро якимись добрими або злими істотами (в роді "пролєтаріяту" та "буржуазіі"), починають жити своїм окремим словесним життям і вкінці перестають означати ту реальну дійсність, для висловленя якої вони були придумані.

Перші, уявляючи собі націю в образі, скажім, ріки, що сама по собі рве вперед "до добра і поступу", будуть всю свою політичну діяльність пристосовувати до пізнання і використовуваня природних і матеріяльних ("статистпчних", "ґеоґрафічних", "економічних" "міжнародніх" і т. п.) властивостей цієї ріки і будуть думати, що в цій постійній, позбавленій всякої провідної ідеї, погоні за перебуваючою поза ними, а не в них самих, "правдою реального життя" полягає розумна і реальна національна політика.

В сучаснім українськім життю цей напрям, породивши зпочатку масу ріжних партій, з яких кожна вважала себе очевидно найрозумніщою, починає останніми часами прибирати модну назву "безпартийности" і політики "без доктрин". Забувається при тім, що хиби більшости дотеперішніх українських політичних орґанізацій і доктрин зовсім не означають того, що можна успішно займатись політикою без всяких взагалі орґанізацій і без всяких доктрин.

*) Прошу не змішувати і не утотожнювати зі звістною під іменем прагматизму філософічною школою.

358

Другі навпаки, уявляють собі, що весь світ порушується в сфері ними тільки правдиво пізнаних, обсолютних, сформулованих в слові, раціоналістичних ідей. Тому всю свою політичну діяльність вони будуть пристосовувати до "неминучої перемоги" цих ідей і будуть думати, що їх національна політика доведе до цілі тільки тоді, коли реальне, матеріяльне тіло своєї нації вони зможуть прикроїти до своїх ідей, до словесних форм своїх діялєктичних концепцій.

Прикроїти наприклад до соціялізму, комунізму, націоналізму, або взагалі до якоїсь такої ідеї, яка — на їх думку — абсолютно правдива сама в собі, без огляду на те, хто її здійснює і до кого її прикладає.

Обидва ці способи мишленя в реальних умовах нашого життя ведуть до катастрофи. Опортуністичний та примітивно-емпіричний реалізм, путаючись безнадійно в нашій сумній і тяжкій дійсности, мусить кінчитися завжди повною зневірою в "реальну можливість" істнування України. До того самого веде вкінці і раціоналістичний ідеалізм тому, що всі його концепції побудовані на знищеню живих реальних Українців — Українців таких, яких ми одержали від нашої природи і нашої дотеперішньої історії — та на заміні їх якимись ідеальними "комуністами", "фашистами", "ункістами" і. т. п. творами літературних фантазій. Тільки прагматичний спосіб мишленя (в розумінню ідеалістичного реалізму), посідаючи свою сталу та незмінну ідею і беручи людей такими, якими вони єсть, може знайти врешті метод здійсненя української державно-національної ідеї при помочі дійсних і реальних Українців.

Треті врешті уявляють собі націю в формі неоднородного і змінливого сполученя духових та матеріяльних, і активних та пасивних сил — сполученя, яке може жити, але може й умерти. Тому свою політичну діяльність вони скерують в напрямі орґанізації тих активних сил, що мають хотіння до буття нацією, і в напрямі пізнання реальної природи того осередку, серед якого цим активним силам для здійсненя своїх хотіннь доводиться ділати. Найбільше наближене до правди окресленя степені і характеру ділаючих серед даної нації духових та матеріяльних сил, і окресленя форм взаємовідношеня активної (порушуючої) меншости та пасивної (восприймаючої рух) більшости нації — буде ціллю такого пізнання. Добра і розумна національна політика повинна — на їх думку — мати ясну провідну ідею, випливаючу з усвідомлених, керованих свобідною волею, стихийних хотіннь. Вона повинна весь час цю ідею в реальнім досвіді зорґанізованих на її основі людей справджувати, стверджувати і своїх визнавців шляхом такої орґанізованої, ідейної, але реальної акції, до реалізації їх ідеї наближати. В той спосіб активна меншість — своєю внутрішньою, як духовою так і матеріяльною, силою — буде мати змогу тягнути за собою пасивну більшість, иншими словами: порушуючи, творити життя цілої нації.

359

Поняття нації як "твору природи", що розвивається автоматично сам по собі — одкидається очевидно цим світоглядом. Всі нації творились провідними активними меншостями, при восприїмчивости на їх провід пасивних більшостей, і умірали від духового та матеріяльного безсилля цих меншостей та невосприїмчивости на їх провід пасивних більшостей. Коли можна вжити такого порівнаня, нація єсть таким самим продуктом людської творчости, як культурні раси худоби. Ці раси, коли їх перестати культивувати, вироджуються: вимірають, або повертають до примітивного стану. Ріжниця в тому, що худобу культивує стороння сила: людина, а нації мусять культивуватись самі. Природа дає для людської національної творчости тільки сирий матеріял в формі тієї чи иншої, кращої чи гіршої, мішанини рас при кращім чи гіршім ґеоґрафічнім положеню — подібно, як дає вона кращий або гірший матеріял і місце для будинків. Але нація, подібно як будинок, це твір людей, який власне природою весь час нищиться. Щоб її зберігти і розвивати, треба весь час робити зусилля, треба боротись з природою. Можна навести багато історичних прикладів, як з одного і того самого етнічного матеріялу, в одніх і тих самих ґеоґрафічних умовах, могли під впливом ріжної творчости і ріжної вартости тієї чи иншої провідної верстви повставати ріжні нації.

"Нація не може істнувати без моря" — писав до мене один мій знайомий. "Посадіть над океаном папуасів і вони з нього зроблять калюжу" — відповів я йому. Провансальці мали море і не стали нацією. Мадяре не мали моря і стали нацією. Ірландці та Анґлійці сиділи однаково над морем, але не стали однаковими націями. Для нації, посідаючої ідейних, розумних і сильновольних провідників, море єсть великим позитивним матеріяльним чинником, сприяючим її духовому та матеріяльному розвиткові, і навпаки: брак моря цей розвиток утрудняє. Але ідейність, розум та воля провідників не предопреділені фатально ані морем, ані числом населеня, ані природними багатствами, ані иншими "реальними" матеріяльними даними.

І реальна матерія (число населеня, ґеоґрафічне положеня, природні багатства і т. д.) і дух (ідеолоґія) — думають представники цього світогляду — відограють разом в життю, в рухові нації рішаючу ролю. Але ані матерія, ані ідеолоґія (ані реальне, ані бажане) не грають такої ролі кожна сама по собі, взяті окремо. Найкращі матеріяльні дані мертві, коли їх не оживить ідея, і вони можуть бути змарновані зробленим з них злим ідейним ужитком. Теоретично найкращі ідеї мертві без їх реалізації, і вони можуть повернутись в "бичі Божії" в руках людей замало інтеліґентних, щоб бачити реальну матеріяльну дійсність і заслабовольних, щоб уміти свої почуття та пристрасти здержувати, собою керувати і в той спосіб свої ідеї в реальнім досвіді стверджувати та реалізувати. Од якости провідників, якости їх орґанізації, од їх ідейної та матеріяльної сили, од методу приложеня цієї сили до порушуваня пасивних мас, і од степені восприїмчивости цих мас на порушуючу їх в даних реальних умовах активну силу провідників, залежить рух вгору, або рух вниз — життя або смерть нації.

360

Зі становища оцього останнього загального уявленя про рух громадського життя обсервую окремі явища цього руху. І тільки прийнявши оце загальне уявленя, можна мої обсервації зрозуміти і з них вірні політичні практичні висновки зробити.

31. Обсервувати і представляти в слові рух громадського життя незвичайно тяжко тому, що в цьому рухові весь час борються і перехрещуються дві сили: порушуюча сила активної меншости і сила спротиву пасивної більшости. І напрям руху — підйом вгору, або упадок вниз —єсть завжди результатом складного взаємовідношеня обох цих сил.

Дуже часто хотіння і діла активної меншости, спрямовані в її уяві вгору — до вищих і кращих форм гормадського життя — кінчаються рухом вниз — руїною духової і матеріяльної культури — власне під впливом неприйнятої під увагу такою активною меншостю сили спротиву пасивної більшости. Наслідки як раз протилежні політичним хотінням і ділам порушуючих активних меншостей — це один з найбільше звичайних проявів громадського життя, випливаючий з оцього вічного перехрещуваня в ньому двох протилежних і вічно себе поборюючих сил.

Сила активніших і сильніших все йде в напрямі як найбільшої свободи, як найбільшого поширеня себе: своїх хотіннь і свого духового (ідейного) та матеріяльного стану посідання. Сила пасивніших і слабших все йде в напрямі як найбільшої рівности, як найбільшого обмеженя хотіннь і стану посідання активніших та сильніщих меншостей до рівня хотіннь і стану посідання пасивніших та слабших по одинці — але тяжких своєю масою — більшостей.

Чим більше свободи мають в поширеню себе сильніщі, тим більша буде урівнююча реакція в напрямі їх задержаня та обмеженя з боку слабших. Чим більше непогамовані хотіння панування і багатств, "поступу" і "перебудови світу" з боку сильніщої активної меншости, тим сильніща наростає проти неї зненависть і невосприїмчивість на її рух з боку слабшої пасивної більшости. Чим більше, хоч-би в найкращих намірах руху і розвитку, використовується провідниками оця зненависть і невосприїмчивість пасивної більшости, тим більший застій і упадок, замість руху вгору, бачимо ми в наслідках діл таких провідників. Иншими словами: всякий рух, витворюваний сильніщою активною меншостю при силі спротиву пасивної більшости, єсть завжди рухом не однородним. Напрями і форми його бувають ріжні в залежности од взаємовідношеня впливаючих

361

на нього оцих протилежних сил. І оця його неоднородність — оця його, коли можна так сказати, випадковість (в порівняні наприклад з однородностю і математичною предопреділеностю руху небесних тіл), хоч і дає широке поле для нашої — на розумнім виборі і свобідній волі опертої — громадської творчости, але незвичайно утруднює нам його пізнання. Крім цього обсервація наша утруднена ще й тим, що ми не стоїмо десь з боку руху, який ми обсервуємо, а самі знаходимось в ньому. Звідци так часте у всіх політичних питаннях перемішуваня причин і наслідків і так частий при розгляді цих питаннь брак обєктивности — тим більші, чим більша емоціональність політиків даної нації і чим слабша їх політична культура.

В ріжнородности форм руху і ріжнородности взаємовідношеня активних та пасивних громадських сил, остається завжди незмінним змагання порушуючої активної меншости здобути собі восприїмчивість на свій рух — на свої ідейні та матеріяльні хотіння — з боку пасивної більшости. Оце змагання і шукання найкращих способів його здійсненя — було, єсть і буде суттю політичної умілости всіх часів і всіх націй. Субєктивно це змагання характеризується завжди бажанням добра: — розвитку і руху вгору; обєктивно воно дуже часто кінчається злом: — упадком і рухом вниз.

Який небудь парламентський посол в сучасній демократичній республиці буде розуміється переконаний, що демократичний метод, при помочі якого він здобув собі для своєї влади (в формі посольського мандату) восприїмчивість пасивних мас, єсть найкращим методом здобування та орґанізації влади, орґанізації громадянства, зберігання держави і руху вгору та розвитку нації. Те саме про свій метод скаже, запанувавший сьогодня над голодною і зруйнованою Україною при помочі дикого солдатського бунту, який небудь большовицький комісар; він думає, що його діяльність одчиняє для людськости ворота до земного раю ("вищої ніж капіталістичная) комуністичної доби. У всіх цих поняттях субєктивних треба уміти відріжняти словесну "димову завісу" від реальних хотіннь та вчинків, які ця завіса має прикривати, і від реальних обєктивних наслідків, які ці хотіння та вчинки викликають. Ці-ж хотіння та вчинки залежать — як побачимо далі — од того чи иншого типу людей, якому вони присущі, а їх обєктивна вартість міряється наслідками тих ріжних методів здобування собі восприїмчивости пасивних мас, яких ці типи при реалізації своїх хотіннь, в своїй боротьбі за владу вживають.

Щоб в цьому змаганню — в його субєктивних методах і обєктивних наслідках цих методів — зорієнтуватись, попробуєм зпочатку розглянути зокрема в загальних рисах основні складові частини руху.

Почнем з пізнання того, що витворює і збільшує рух.

362

32. Основною прикметою руху, яка відріжняє в політичнім громадськім життю провідників від тих, кому дають провід, єсть більше вроджене хотіння поширеня і влади, більший — як ми його назвали — імперіялізм (або ще можна инакше сказати: більший політичний темперамент). Як історично витворюється оцей більший імперіялізм серед певної провідної меншости в нації — про це була мова в попередніх "Листах".

Див. "Листи" 7, 21, 25, 26 і 27 ІІІ-ої частини. Читачам, вихованим в сучаснім демократичнім способі думаня, важко зрозуміти, чому це провідниками скрізь і завжди єсть сильніща меншість, коли власне всі сучасні демократичні теорії говорять про правління, тоб-то про провід, більшости. Крім сказаного вже з цього приводу в попередніх "Листах", згадаймо ще як приклад демократичну Францію. При виборах до парламенту в Маї 1914 р. було управнених до голосуванння 11,266.098 виборців. З них голосувало тільки 4,844.206 і вони вибрали кількасот послів, які знов виділили з себе частину, звану "правлячою більшостю". Значить: 1. з цілої маси виборців тільки у 40,25%, тоб-то у меншости, вистало хотіння влади і політичного темпераменту настільки, щоб дати себе, при помочі всіх засобів демократичної виборчої механіки, потягнути до виборчої урни; 2. що з цієї меншости тільки більше ніж половина формально через своїх послів виконує владу; 3. що фактична влада — дійсний провід, опертий на дійснім імперіялізмі — знаходиться в демократичній республиці в руках горстки партийних лідерів (які призначають послів, ведуть аґітацію, з великим зусиллям розворушують масу і оцим своїм демократичним способом проводу здобувають серед неї восприїмчивість на свої хотіння) і другої горстки, схованих за цими "представниками народу" анонімних представників капіталу, які цю демократичну політику послів фінансують, тоб-то дають їй реальну матеріяльну силу; 4. що все це зусилля в стані розворушити в середньому тільки біля 40% виборців, а решта, тоб-то більшість, абсолютно пасивно відноситься до оцього "правління більшости" і терпить його доти, доки дійсно правляча демократична меншість не стратить свого авторитету і своєї матеріальної сили. З цією хвилиною вибухає революція, яка знов таки ніколи і нігде не дає влади більшости, а тільки якійсь новій провідній меншости, що оцю революцію викликала, зорґанізувала і для свого хотіння влади восприїмчивість більшости здобути в той чи инший спосіб потрафила.

Імперіялізм лежить в основі всякого громадського руху. І коли мова йде тільки про витворюваня і збільшуваня руху (що, підкреслюю, не рівнозначне з якостю цього руху), то йому сприяють такі прикмети, які цей вроджений, стихийний імперіялізм провідників скріпляють і побільшують.

Між ними перше місце займає віра в правдивість, законність і необхідність своїх хотіннь та своїх вчинків. Віра ця приймає, як побачимо далі, ріжні форми, що рішають про саму якість руху. Тут зазначимо тільки те, що єсть спільне між всіми формами такої віри, що єсть її суттю з погляду проблєму руху, який ми тут розглядаємо.

363

Само примітивне стихийне хотіння поширеня (духового, матеріяльного, чи обох вмісті), і нерозривно звязане з ним хотіння влади, служить тільки першим імпульсом до політичної акції, до витворюваня громадського руху. Без нього не можна помислити собі такої акції. По що людина має робити прикре і тяжке зусилля, необхідне для витворюваня і виконуваня руху, коли вона не має ніяких — залежних од успіху цього руху — ні духових ні матеріальних хотіннь, або має ці хотіння дуже малесенькі? Але розвивається і набірає чим раз більшого розгону ця акція допіру тоді, коли в свідомости людини запанує віра, що її стихийні хотіння, які її женуть до акції, правдиві, законні, необхідні. Иншими словами: рух збільшується в міру того, як люде, витворюючі той рух, починають вірити, що їхня творчість не єсть випливом тільки їх особистого, субєктивного хотіння, але єсть проявом якоїсь вищої од таких субєктивних хотіннь, обєктивної, законної і необхідної правди. Почуття союзу з отою обєктивною правдою, в яку люде вірять, скріпляє безмірно їх стихийні субективні хотіння, а тим самим скріпляє і збільшує витворюваний цими хотіннями рух.

На оцій властивости всякої живої і глибокої віри, — властивости, яку прийнято звати містицизмом (він єсть у всіх вірах, навіть в найбільше раціоналістичних, тоб-то вірах в обєктивну правду законів, одкритих і сформулованих людським умом) побудовані всі инші прикмети, що сприяють скріпленю і побільшенню руху.

З оцього містицизму віри випливає завзяття, витривалість і непохитність, без яких активна, витворююча рух, провідна верства ніколи не могла-б здійснити своїх хотіннь. Провідники, що кожного року "міняють віхи", тоб-то не мають своєї власної глибокої віри, не єсть провідниками, і нація, що має нещастя мати таких провідників, нацією ніколи не стане, бо ніколи своїх національних хотіннь не зреалізує, не доведе до кінця.

Державно і національно-творчі завдання провідної верстви ніколи не обмежуються тільки одним поколінням. Коли у неї нема завзяття, витривалости і непохитности в переведеню своїх ідей і коли нема вірности цим ідеям аж до загину, аж до смерти, то ці ідеї не можуть передаватись дальшим поколінням і не може витворитись державно-національна традиція, без якої не буває розвинених державних націй. Сотвореня наприклад Франції трівало кілька столітть. Увільненя Іспанії від "окупації" Маврів твівало два століття. Зєднаня Італії, якого способи — горіючи хотінням цього зєднаня і з вірою в це зєднаня — намагався пізнати Маккіявель, здійснилось більш ніж в триста літ по його смерти. Чи могли-б статися всі ці факти без провідної верстви, віруючої в законність, правдивість та необхідність своїх вчинків і з цієї своєї віри черпаючої вікове завзяття, витривалість

364

та непохитність в здійснюваню своїх хотіннь? Що сталося-б наприклад з Іспанією, коли-б її католицька і вірна своїй королівській династії провідна верства, зневірилась в своїй реліґії та своїй вірности і стала роздумувати над тим, чи може влада магометанських Маврів не була-б "краща" для "іспанського народу" і "чи не краще" було-б їй — іспанській провідній верстві — самій примоститись і пристосуватись до цієї "народньої" мавританської влади.

Без містицизму віри не може бути здатности до жертв, яких всяке здійснюваня хотіннь та ідей, всяка поважна політична акція вимагає. Чи можна добувати з себе максимум напруженя (для провідників і орґанізаторів нема 8-ми годинного робочого дня!), і в цьому умовому чи фізичному (оружному) напруженю жертвувати своїм здоровлям і життям, без віри, що ця жертва потрібна для перемоги правди, що вона законна, необхідна?

Патріотизм, на якому будуються держави і нації, це віра, це спокій душі, а не бізнес з надією на "добрі проценти"", і не акторство з надією на оплески і дарунки юрби. Політичними творцями можуть бути тільки ці, що жертвують собою за те правдиве, добре, законне, необхідне, в яке вони всею душею вірять. Бо за дійсну жертву, потрібну для творчости, не в стані нагородити ані монарх, ані "признання народнє"; вона не оцінюється ані похвалою, ані зисками. Тільки в глибокій вірі вона знаходить своє оправданя і свою внутрішню радість. Тільки вірою можна перемогти змученя од жертв і з віри можна черпати енерґію на нові жертви. Тільки віра рятує од гіркого несмаку, рятує од повної нездатности до дальшого зусилля, яке єсть завжди наслідком безвіря і випливаючого з нього почуття безцільности та непотрібности жертв.

"Dulce et decorum est pro patria mori" — казали старі Римляне. Солодко і почестно було їм умірати за батьківщину, бо вони знали, що складають жертви "за друзі своя". За друзі — тоб-то за тих, що однаково, як вони вірили, того самого, що й вони хотіли, і жертву їхню — потрібну для здійсненя заповітів спільної віри — уміли цінити тому, бо і далі буде істнувати ця сама спільна віра і далі за здійсненя її заповітів мусять складатись все нові і нові жертви. І чи не знищать в корінні між собою всяку здатність до жертв такі "національні" провідники типу політичних спекулянтів, яких віра залежить "од оріентації"; які напр. сьогодня співають славу "мученикам за ідею держави", а завтра проголошують гасло, що нація може прекрасно істнувати і без власної держави. Чи може державно істнувати така "демократична" на множество "народніх партій" поділена нація, яка не витворить в собі одної спільної, всіх обєднуючої, політичної віри; нація, серед якої немислимою стає жертва для батьківщини, для нації, для держави, для своїх, бо цей "свій" це найлютіщий ворог, що не жертв і не посвяти для спільної віри, а якоїсь підлости та нікчемних вчинків од земляка свого (щоб тільки могти його скомпромітувати) жде і в них свою найбільшу радість має.

365

Містицизмом віри опреділяється степінь і характер необхідної для всякої провідної верстви сміливости і здатности на риск. Нема потреби доказувати, що не можуть бути добрими провідниками і вести за собою націю в її тяжкій боротьбі за істнування ці, що бояться і уникають боротьби. Але коли стихийна, примітивна сміливість войовників — тоб-то тих, що боротьби не бояться і її бажають — не має виродитись в глупий індивідуальний авантюризм, або звичайний бандитизм і розбишацтво, вона мусить випливати з віри, мусить бути ублагороднена і оправдана вірою.

Чи таке було-б сьогодня становище України коли-б численні наші сміливі і рисковиті отамани, крім свого примітивного войовничого хотіння поширеня і влади, мали ще й політичну ідеологію, і мали єдиновладну (монархічну) державно-національну українську орґанізацію, яка-б оці їхні хотіння та їхню ідеологію здержувала, обєднувала та дисциплінувала. Рідко яка країна має так сміливих людей як Україна. Але теж ні в одній країні ця сміливість, через безвіря, безідейність і неорґанізованість, так по пустому, так безглуздо не марнується.

Містицизмом віри міряється також рішучість і певність себе, без яких — особливо в переломових моментах — провідна верства обійтись не може.

Одною з головних причин перемоги большовиків було те, що в цьому хаосі, який запанував по упадку самодержавної петербургської влади, вони зважились йти рішучо і самоупевнено до своєї цілі, не прикриваючи — як всякі демократи — своєї власної непевности і своїх власних ваганнь ріжними "учредительными собраніями" і побрехеньками про "народню суверенність". Але могли вони це робити тільки тому, що вони мали свою віру і що, при всій її дикости і безглуздости, це була одинока сильна і орґанізована віра серед всеросійського гнилого, безвольного, плаксивого і тільки балакаючого безвіря. Запанувавши, раціоналістичний і побудований на зненависти, містицизм комуністів підрізує в корінні сам свої основи; віра їхня валиться од внутрішнього розкладу. Але не невіруючими скептиками зможуть бути ці, що захочуть бути творцями та провідниками на оставленій большовиками руїні.

Врешті без віри в правдивість, законність і необхідність своїх вчинків не може бути необхідної для провідної верстви поваги до самої себе. Нація з провідною верствою, яка головним своїм завданням вважала-б саморозкладання і опльовуваня самої себе, може бути обєктом, а не субєктом історії. Вона буде відганяти до чужих націй і винищувати у себе все здатне до руху, все активне, — все, що потрібує для своєї акції віри та поваги до своєї віри — і буде вкінці постачати в національних формах, або зовсім одірваних од реального життя ідеалістів літераторів, або шпигів, провокаторів і платних аґентів для провідних верств чужих націй.

366

Оце почуття поваги до себе даної провідної верстви в дальшім розвитку приймає дуже часто форми ідеї національного посланництва. Суть цієї ідеї лежить в тому, що дана провідна верства, а за нею і ціла нація, вважають себе покликаними тими вищими силами, в які вони вірять, до виконаня наказів цих сил. Яко така, ідея посланництва відограла величезну ролю в повстанню і розвитку всіх державних націй, тоб-то націй, які потрафили свої національні хотіння зреалізувати.

Деякі наші публіцисти, здеморалізовані власним безвірям або постійними змінами своїх вір, висміюють ідею посланництва, як специфічно московську чи польську прикмету. Вони не знають, що проявів месіянізму маємо в історії стільки, скільки було і єсть на світі великих державних націй. Чи це буде найбільше, завдяки Біблії, відомий месіянізм колишнього народу Ізраїля, чи месіянізм старинних Греків і Римлян; чи новітніх англійських пуритан, які себе за "націю святих" вважали, чи месіянізм французський, що в ріжних добах приймав ріжні форми; чи месіянізм ґерманський, італійський; московський, або польський — скрізь ми бачимо в ньому ріжні прояви одного і того самого почуття національної самоповаги, національної чести, національної гордости, виявленого в великім творчім пориві даної провідної верстви до здобуття для своєї нації окремого, Богом і людьми оправданого, місця на світі.

Зачатки нашого месіянізму мали і ми всякий раз, як поривались до буття реальною, державною нацією. Отже в князівській державі, що дала початок ідеї "Святої Руси". Потім в козаччині, в цьому — як вона себе називала — "племені яфетовім": цих лицарях Хреста Святого, що себе за аванґард християнства в боротьбі з невірними вважали. Врешті, в часах відродженя, наш месіянізм зароджувався в ідеях Кирило-Методієвського братства, але згодом пропав, затоптаний в болото тими, що не горіли вірою і не мали хотіння виконати достойно і як найкраще велику ролю, яка на світі судилась Україні, а тільки спекулятивно оглядались за таким "потягом поступу і революції", який-би підчепив при нагоді Україну, автоматично вивіз її на поверхню життя і дав можливість її провідникам, крім рідних галушок, вкушати ще й "плоди світової цивілізації".

Сучасні соціялістичні інтеліґенти українські, в руках яких опинився провід нації, заражені гниллю розкладу Росії, почали, по прикладу своїх "інтернаціональних" російських учителів, дивитись на Україну, як на "необхідне зло", а на державно-національні змагання українські, як на "змагання реакцийні", для яких в грядучім соціялістичнім раю місця вже не буде. Такою своєю "національною ідеолоґією" вони знищили в корінні повагу Українців до самих себе і тим власними руками підготовили ґрунт для большовицької і польської окупації України.

Розуміється не треба забувати, що ідея національного посланництва — коли вона не обмежена релігією і політичною культурою — перетворюється, як і всі инші нічим не обмежені рухові прикмети (про що буде мова дальше), в руйнуючу держави і нації, національну меґаломанію та націоналістичну "свистопляску".

Отже віра — з творячим її основу містицизмом єдности субєктивних хотіннь і обєктивної правди — єсть, як бачимо, джерелом всіх тих прикмет провідної верстви, що збільшують її активність, а тим самим сприяють збільшеню громадського політичного руху цілої нації.

367

Знищити державно-національну віру серед провідної верстви — це найкращий спосіб політично приспати, а потім поневолити дану націю. І мірилом політичної сили даної нації єсть відпорність її провідної верстви на чужесторонні впливи, єсть її вірність своїй політичній вірі. Провідна верства, що не знайшла, або загубила свою політичну віру, не може виконувати політичних провідних завданнь серед нації. В безвірю, і випливаючім з нього гнилім почуттю неувіренности в законности свого проводу і своєї влади, лежить головна причина розкладу і упадку всіх провідних верств, а з ними розкладу та упадку всіх держав і всіх націй у всіх часах. Від Пилатового умивання рук і неувіренности в правді ("що єсть істина?") починається завжди такий упадок.

33. Уявім собі, що якась нація має провідну верству з як найбільше розвиненими прикметами, потрібними для політичної активности, для витворюваня руху. Отже ця верства буде мати дуже сильні стихийні хотіння поширеня і влади, скріплені сильним містицизмом віри в законність та правдивість цих хотіннь, зо всіма наслідками, випливаючими з такого містицизму: завзяттям, витривалостю, непохитностю, жертвенностю, сміливостю, рішучостю і самоповагою. Чи така нація має тим самим вже всі необхідні дані для доброї національної політики, забезпечуючої її істнування шляхом доброї орґанізації своєї власної влади і будови власної держави?

Розуміється ні! Бо для доброї орґанізації влади і будови власної держави, крім здатности провідної верстви до руху та активности ще треба, щоб ця верства порушувала та вела націю в однім напрямі, і щоб її активність відповідала степені восприїмчивости на рух з боку порушуваних нею пасивних мас.

Коли провідна верства не потрафить обмежити свого імперіялізму якоюсь одною дисциплінуючою, обмежуючою формою політичної орґанізації, і не потрафить обмежити свого містицизму якимись спільними для цілої нації дисциплінуючими і здержуючими доґмами громадської моралі, то вся її активність розпорошиться і обернеться на руїну, а не на будування. Така провідна верства буде тягнути за собою свою націю не в однім напрямі, а в напрямах ріжних, часто собі діяметрально протилежних. Нічим не обмежений імперіялізм і містицизм неминуче поділять її на множество нічим між собою не звязаних і собі ворожих ґруп. Поділена на ґрупи, необмежено бажаючі влади і необмежено

368

переконані в правдивости своїх бажаннь, така провідна верства буде винищувати сама себе і свою націю з тим більшим завзяттям, витривалостю, непохитностю, жертвенностю, сміливостю і рішучостю, чим більший її вроджений імпульсивний імперіялізм, чим менша її свідома воля та її інтеліґентність, і чим більше фанатичні її ґрупові (напр. "партийні") містицизми, які в ній вроджене імпульсивне хотіння влади в величезній мірі збільшують, а свідому волю та інтеліґентність в такій самій мірі зменшують. В результаті нація з такою провідною верствою, якої прикмети необхідні для політичної активности, для витворюваня руху, нічим не обмежені, буде мати замість орґанізації — дезорґанізацію, замість держави — анархію і замість свобідного національного розвитку — поневоленя чужими, краще зорґанізованими націями.

В основі сучасного демократичного способу думаня лежить віра в природну доброту людини. Рішуче перестерігаю перед перенесеням цієї неправдивої і пагубної віри з демократичного виборця (який в необмеженій свободі своїм вільним голосуванням має виявити свою природню доброту і сотворити найкращий "народоправний" лад) на активного провідника, який тому, мовляв, що він природний провідник і має всі прикмети активности, може по самій своїй природі сотворити найкращий "аристократичний" лад. Сильніще розвинені рухові прикмети можуть бути вжиті як на добро, так і на зло. При чім з певностю можна сказати, що найкраще природою обдаровані провідники натворять тим більше зла, чим більша буде віра в їх природну доброту і чим менше вони будуть обмежені такими орґанізованими формами примусу, які допомагатимуть їм уникати зла. Від аристократизму (в розумінню більшої активности і сили) до хамства тільки один крок. Бо хам — це не та пасивна людина, що уступає, пристосовується, над якою панують, а це власне людина активна, рухлива, в своїм імперіялізмі і містицизмі нічим не обмежена. Хам — це аристократ, який свою вроджену більшу силу і активність, свою стихийну жадобу влади і поширеня, не обмежує наказами громадської моралі і здержуючими формами політичної орґанізації. Свої вроджені аристократичні прикмети він повертав тільки на своє власне вивисшеня і поширеня, а не обмежує їх громадським обовязком виконуваня проводу і орґанізації пасивних мас. Хам — це анархічний, не визнаючий над собою ні закону ні влади, аристократ. Це наприклад отой запанувавший тепер в Европі "новий багач" — той сильний, активний, посідаючий всі рухові прикмети тип — який вибився сьогодня на верх при пануванню свободолюбивої і віруючої в природну доброту людини демократії, і який своїх аристократичних провідних прикмет не обмежив ані релігією, якою він погорджує, ані монархією, яку він ненавидить і якої боїться як вогня. Він, а не пасивний народ, править сьогодня в республиканській "народоправній" Европі. І характерно, що прихильники все урівнюючої і все руйнуючої стадности піддержують завжди оцього республиканського і вільнодумного "буржуазного" індивідуалістичного хама в його боротьбі зі здержуючими силами релігії і монархії. Ці стадно-кочовничі руїнники (сьогодня вони звуться комуністами, колись звались инакше) інстиктивно відчувають, що в знищеню установ, які здержують, обмежують і орґанізують індивідуалістичний лад

369

захована загибель цього ладу. Проти орґанізованих орґанізаторів вони безсилі; але їм легко змести цих, що самі заводять анархію в орґанізації держави, продукції та ідеології. Революцийні (охлократичні) соціялісти піддержували завжди буржуазію в її боротьбі з монархіями на те, щоб потім їм легче було руйнувати "буржуазний лад". Тому теж й большовики так радо піддержували нашу нову українську аристократію — нашу демократичну інтеліґенцію українську — в її повстанню проти здержуючої і обмежуючої Гетьманської влади. Вони були певні, що по знищеню цієї влади, нова наша аристократія своїм примітивним хамством, своїм нічим необмеженим імперіялізмом і партийним містицизмом роздратує і занархізує народні маси, що вона сама собі поперегризає горла, і ґрунт для большовицької реакції як не можна краще сама своєю розперезаностю підготує.

Без відповідного обмеженя основних прикмет руху: імперіалізму і містицизму провідної верстви, не може бути серед неї єдности, послуху і внутрішньої дисципліни, які рішають про її здатність до проводу та орґанізації і тим самим рішають про буття або небуття держави та нації.

Чи можлива така єдність і внутрішня дисципліна всякої провідної верстви (навіть найбільше "демократичної", навіть такої, що себе за найправдивіщих репрезентантів "народу" вважає), коли в цій верстві не виховано прикладом відповідної орґанізації поняття чести, яке здержує поодиноких членів цієї верстви від нечестних, тоб-то для инших шкідливих, вчинків навіть тоді, коли-б ці вчинки були для одиниці дуже користні?

Чи можуть орґанізувати инших і вимагати для себе од инших поваги і послуху ці, що самі ніколи нікого не поважали і не слухали, що не бачили навіть таких людей, які когось поважають та слухають, і що оцим придбаним послухом не навчились здержувати свого власного імперіялізму і своєї віри в абсолютну правдивість та непомильність своїх особистих хотіннь і своїх особистих вчинків?

Чи можуть вимагати од инших вірности для себе і для своїх ідей ці, що самі весь час зраджують: що не уміють обмежити свого кожночасного бажання влади і поширеня себе (прикритого кожночасно все новими "віхами" якогось нового містицизму) вірностю вже раз установленій владі і вірностю вже раз прийнятим доґмам та ідеям?

Чи врешті можуть довго і добре правити тими слабшими і пасивніщими, з яких складається всякий "народ", ці, що своєї більшої сили, яка їх винесла "на чоло народу", не уміють

370

обмежити великодушностю, правдолюбностю і почуттям відповідальности за свої вчинки перед слабшими, без яких і сильніщі істнувати-б не могли?

Коли візьмемо наприклад західно-європейську політично активну і провідну верству в середніх віках, то побачимо, що її первісне руїнницьке анархічне розбишацтво зменшувалось, а одночасно її політично-орґанізаторська здатність збільшувалась в міру того, як її рухові прикмети (випливаючі з її буйного примітивного імперіялізму, скріпленого придбаним в християнській вірі містицизмом) обмежувались здержуючими поняттями чести, вірности, послуху, правдолюбности, відповідальности, милосердя і великодушности — поняттями, які цій верстві прищеплювала реліґійна (церковна) і політична (монархічна) форма тодішніх здержуючих консервативних орґанізацій. І тільки під впливом цих здержуючих сил тодішні феодальні "отамани" і репрезентанти кулачного права перетворились в обєднану і дисципліновану державно-творчу лицарську верству.

Одна з найбільших траґедій України полягає власне в тім, що консервативні орґанізації (зокрема їх найкращі форми: церква і законом обмежена монархія, а наближалось до неї наше історичне Гетьманство), які скрізь і завжди витворюють та прищеплюють провідній верстві оці здержуючі, дисциплінуючі, обєднуючі і орґанізуючі поняття, були у нас дуже, дуже слабі. Не від старих "панів" гинули у нас наші нові "пани", що в боротьбі зі старими на чоло народу вибивались. Побивала їх завжди їх власна внутрішня анархія, їх нічим необмежений імперіалізм та містицизм. Гинули вони через слабість старих панів, які були безсилі оцих кандидатів на нову провідну верству здержати, дисциплінувати, обєднати та зорґанізувати. І сьогодня істнуванню панів Винниченківв, Петлюр і М. Шаповалів (імен цих провідників уживаю для означеня репрезентованої ними верстви) не погрожують "Гетьманці", проти яких вони всю свою зненависть звертають. Знищать їх такі-ж точнісенько як і вони нові Винниченки, Петлюри, Шаповали.*) Знищать тому, що цим новим, таким-же розперезаним і анархічним як і старі, старі не зможуть противоставити сили своєї обєднаної і дисциплінованої орґанізації, якої вони без консервативного прикладу, впливу і примусу, самі при своїм необмеженім імперіялізмі і містицизмі сотворити не можуть. Розуміється за цими новими прийдуть ще новіші. І так буде Україна викидати з себе безплодно одну за другою свої найактивніщі, найбільше здатні до

*) Як ілюстрація. Редактор журналу "Червоний Шлях" п. Гринько, полемізуючи з п. Винниченком і п. М. Шаповалом в ч. 233 київського "Більшовика" (р. 1923), називає їх "білоґвардійцями-еміґрантами", "білоручками", "слугами капіталу", "політичними трупами", "контрреволюцийними дурнями", "барчуками, які до трудової інтеліґенції української ставляться як до бидла", і т. д. і т. д. Всі епітети взяті з безмірно багатшого лексикону п. Винниченка, виробленого ним в боротьбі з "контрреволюціонерами". Як бачимо "культура" передається з покоління в покоління української революцийної інтеліґенції. Але не передається авторитет її провідників. І помиляється п. Гринько, коли він думає, що за якийсь час і він не опиниться серед "ворогів народу" і "барчуків-білоґвардійців". Хай тільки поростуть в піря молодші "Гриньки", а вони ростуть швидко на українськім чорноземі. Ще більше помиляється ця ґрупка, викинутих з України новими "Гриньками", старих "Гриньків", що в Празі святкує "річниці повстання проти Гетьмана": такими "святкуваннями" вона себе од нових "Гриньків" не оборонить.

371

руху та розвитку сили доти, доки нарешті одна з них в своїм руху не задержиться. Доти, доки не буде вона заплоднена перейнятими від старих панів здержуючими та обмежуючими формами політичної орґанізації і доки, заплоднена ними, не стане вона здатною до проводу, до орґанізації української влади, до здійсненя і втіленя своїх рухових українських поривів та хотіннь.

Форми і способи обмежуваня рухових прикмет провідної верстви бувають, як побачимо далі, ріжні. Але суть їх всіх зводиться до того, що восприїмчивість пасивної більшости на рух провідної активної меншости має свої межі і що цими межами мусить обмежувати себе провідна верства, коли вона хоче дійсно масу за собою повести і для цього восприїмчивість на свій рух серед неї знайти.

Як-би в 1918 р. представники "українського національного руху" змогли були бути обмежені здержуючою силою Гетьманства, яке уявляло із себе максимум того, що наша національна несвідома і пасивна маса — перейшовша через сотні літ всеросійського державного життя — могла з "українського руху" восприйняти, то всі ми — і ці, що репрезентували "рух", і ці, що його намагались здержати та зорґанізувати — сиділи-б і досі на Україні. І на Україні не перемогла-б — викликана необмежним українським національним рухом і врешті знищивша цілковито цей рух — всеросійсько-комуністична реакція.

Одначе необмежене обмеженя рухових прикмет провідної верстви так само шкідливе і руйнуюче для нації, як і їх повне необмеженя. Як останнє веде до хаотичного руху, до конвульсивних киданнь в ріжні сторони, до національного самовирізуваня і повної політичної анархії, так перше кінчиться припиненям всякого руху і розвитку, повним мертвим застоєм. Бо для тяжкого руху нації вгору, для її духового і матеріяльного розвитку, необхідний повсякчасний новий політичний досвід, необхідне все нове шукання і вибір дальших шляхів. Такого політичного досвіду не можна помислити без знання фактів минувшини, без лоґічного установленя між ними причинового звязку і без активної інтуїтивної праці, яка з цих фактів минувшини і причинового звазку між ними робить висновки і програми для будуччини. Більша чи менша — в залежности од степені розвитку і характеру даної нації — політична свобода необхідна як для такої праці, так і дла того, щоб випробувати на ділі правдивість чи фантастичність цих висновків з минувшини та програм будуччини і, використавши правду для дальшого розвитку нації, одкинути шкідливі для цього розвитку фантазії.

372

Необмежене обмеженя рухових прикмет провідної верстви, тоб-то обмеженя їх такою примусовою і непорушною доґматичною і політичною єдностю, ака пристосована до степені восприїмчивости найбільше пасивних та інертних мас, одкидає потребу знання фактів минувшини (напр. нищеня большовиками "буржуазної науки"); не визнає ніякої иншої, поза пануючими доґмами, лоґічної причиновости (напр. обовазковий у большовиків для провідної верстви "комуністичний світогляд"), не дозволяє мати та намагатись здійснювати акихось инших, крім пануючих, політичних програм, і в результаті загальмовує весь духовий і матеріальний розвиток нації.

Одним власне з найважніщих завданнь політичної умілости єсть знайти необхідну рівновагу між людськими правами (тим, чого я хочу, і що мені вільно) і людськими обовязками (тим, що я мушу, і чого мені не вільно); иншими словами: між тим, що сприяє рухові в нації і тим, що цей рух для збереженя національної гармонії та єдности, для забезпеченя національного розвитку і дла усуненя руїнницької анархії в активности провідної верстви, відповідно до степені восприїмчивости пасивних мас, обмежує. І вартість тих чи инших методів будови та зберігання держав, і тих чи инших методів політичної орґанізації громадянства, залежить від того, в якій мірі ці методи своїми орґанізуючими та дисциплінуючими формами знайденю такої рівноваги сприяють.

У нас часто доводиться чути нарікання, що "політика це брудне діло" і що "коли хто порядний, то він політично не активний; коли-ж активний, то не порядний". Причина цієї трагедії (істнуючої під теперішній час не тільки у нас) лежить в цьому, що прийняті тепер в т. зв. демократичних суспільствах методи політичної орґанізації убивають рухові прикмети порядних, даючи одночасно цим прикметам повну волю у непорядних. Візьмім напр. одну із основних рис порядности: честність. Коли рухові прикмети — імперіялізм та містицизм — провідної верстви нічим не здержані і не обмежені, то честність, як не протеґована і необовязкова при такім методі орґанізації прикмета здержуюча, робить посідаючі цю прикмету елементи нездатними до боротьби за владу і видержаня політичної конкуренції з иншими активними елементами, позбавленими цієї прикмети. В результаті честні активні елементи, обезсилені такими методами орґанізації, тратять поволі те, що їх побуджує до акції імперіялізм та містицизм. Вони все більше упасивнюються та зневірюються і, власне завдяки своїй честности, позбавленій піддержки сили відповідної орґанізації, уступають свої позиції елементам активним нечестним. Перемозі останніх сприяє завжди такий метод орґанізації, який не ставить виразних та конкретних меж імперіялізмові та містицизмові сильніщих. Коли напр. в основі орґанізації нації лежить фікція "волі народа", то кожному — кого стихийний імперіялізм пре до поширеня і влади — вільно одкидати всякі здержуючі принципи, в тім числі і честність, та робити все, що йому хочеться, кажучи і віруючи, що він своїми нічим необмеженими хотіннями та ділами виявляє вчасне оцю "народню волю".

373

На прикінці підкреслимо, що при виборі політичних мєтодів найбільше шкідливими в політичній практиці єсть дві утопії. Перша: що людську природу з її стихийним нахилом до нерівности, до поширеня, до влади, до імперіалізму, до руху, до свободи — можна зовсім "для добра людськости" при помочі розуму і свідомої волі обмежити, переробити, урівняти і вовків в ягнят перемінити. Друга: що "для добра людськости" треба власне "повернути до природи", дати людям повну свободу і увільнити від всяких "політичних та релігійних кайданів" заложені в людській природі чуття, нахили та інстинкти....

В тумані власне цих двох утопій блукає сьогоднішнє повоєнне людство. Перемога в війні світових демократій і тріюмфальний хід демократичного методу орґанізації націй, опертого на скиданню "політичних та реліґійних кайданів" і на визволюваню людської природи, дали в дійсности необмежену свободу імперіалізмові найгірших зпосеред сильних та активних, — імперіялізмові, здержуваному давніще реліґією і монархіями, обмежуючими свободу. Цей нічим вже тепер необмежений і скріплений ще демократичним містицизмом (вірою в однаковість своїх зажерливих субєктивних хотіннь з обєктивно правдивою "волею народа") імперіялізм ріжних капіталістичних і політичних розбишак та "буржуазних" злодіїв світової війни і повоєнних революцій викликав проти їх сучасного панування урівнюючу реакцію з боку, страшно подражнених оцею безмежною демократично-республиканською свободою нової правлячої верстви, пасивних народніх мас. Чим більше основно в даній нації визволена людська природа, чим більше знищені в ній здержуючі реліґійні та політичні авторитети і чим більше політичного спустошеня наробила в ній утопія необмеженої свободи, тим більше даних для перемоги в ній має, оперта на подражнених еґалітарних інстинктах пасивних народніх мас, комуністична реакція. Але і вона нічого не може принести змученому людству, бо — побудована так само на утопії рівности та однаковости людей і можливости переробити їх всіх в ангелів комуністичного раю при помочі примусово прищепленої їм раціоналістичної комуністичної доктрини — вона нічого иншого, крім винищеня всякої свободи, здержаня всякого руху і повної руїни духової та матеріяльної культури, дати не може.

34. Досі ми говорили про ці порушуючі динамічні сили, які творять найглибший психічний підклад всякої політичної акції. Таке чи инше керування ними лежить в основі політики, як умілости, як штуки. Але ціллю політики не єсть сам рух, а реалізація, здійсненя політичних хотіннь, викликуючих рух. Ця реалізація робиться не тільки силою духовою, але й силою матеріяльною. Влада, як змога вживати матеріяльну силу для здійснювана своїх хотіннь і своїх ідей єсть ціллю всякої поважної політичної акції. Без влади навіть найкращі хотіння і найкращі ідеї остаються утопіями, літературою. Можна чогось дуже хотіти, можна розумним керуванням своїх духових рухових прикмет вести енерґійну акцію в напрямі

374

реалізації своїх хотіннь і можна їх ніколи не зреалізувати, коли — крім сил духових — не уміти розріжняти і використовувати ті сили матеріяльні, які лежать в основі політичної влади. Політичні твори: держави і державні нації — подібно як і діти — не родяться від самих тільки палких хотіннь та виключно духового виявлюваня і скріплюваня оцих хотіннь.

Влада здобувається людьми для здійсненя своїх хотіннь, на окресленій території, серед живучого на цій території окресленого громадянства*), при помочі такого чи иншого методу орґанізації, од якого залежить та чи инша форма держави і закону і така чи инша форма істнування нації. З оцими поняттями: територія, громадянство, держава, закон — і врешті з найбільше загальним, а тому і найменше ясним поняттям: нація — має весь час діло всяка політика як умілість здобування та орґанізації влади. І коли розмови про політику, та й сама політична акція, мають довести до якогось позитивного результату, то всі ці поняття мусять бути ясно окреслені і зрозумілі принаймні для тих, що спільно якусь політичну акцію хочуть вести.

Особливо таке окресленя і розуміння потрібне нам, Українцям, в тих часах, які переживаємо. Бо політичні приклади, які ми бачимо на нашій території, в великій мірі спричиняються до витворюваня повного хаосу в цих поняттях. Комуністи, наприклад, проповідують, що вони єсть найбільші вороги держави, що держава це твір "класового насильства буржуазії" і що по перемозі пролєтаріяту та знищеню класів "держава буде здана до музею"; її місце має зайняти тоді громадянство, яке буде само собою, без ніякої держави, управлятись. На ділі-ж, своїм методом орґанізації влади при її здобуванню для здійсненя своїх стадно-кочовничих і еґалітарних комуністичних хотіннь, вони сотворили таку сильну державу, таке повне поневоленя державним кнутом підлеглого їм громадянства, якого нема ні в одній з сучасних ослаблених і ліберальних "буржуазних" держав.

Знов-же, пануюча в наших західних землях польська демократична провідна верства громовим гласом на всі лади проповідує потребу сотвореня сильної держави. На ділі-ж, своїм методом здобування та орґанізації влади для здійсненя своїх анархічно-індивідуалістичних демократичних хотіннь, — своїм вічним підбунтовуваням громадянства проти держави і його анархізованям ріжними своїми націоналістичними, соціялістичними, право і ліво революцийними партіями, вона весь час нищить оцю свою — антантським завойованям їй подаровану — державу.**)

*) Вживаю цього слова замість несимпатичного мені своєю штучностю "суспільства" і не в значінню "народа", окресленя якого буде дано низче.

**) Коли-б не було оцього завойованя, тоб-то оружної перемоги антанти в світовій війні і наслідків цієї перемоги: знищеня старої Росії, Австрії і Німеччини — то розуміється не було-б польскої, чеської і їм подібних демократично-республиканських держав. Ця примітка для тих, хто думає, що держави творяться "волею народа" і "установчими зборами" і що демократично-республиканський політичний метод прекрасно надається для будови держав, "як це доказує приклад Чехів, Поляків і т. д."

375

Наша демократична провідна верства цей останній метод "будування держав" перевела ще більш блискуче й радикально. Проповідуючи ріжнопартийні гасла націоналістичної і соціялістичної "вільної України", вона на ділі, при помочі "народнього повстання" (тоб-то анархічним бунтом, позбавленого всякої орґанізації і всяких здержуючих установ, темного та розпорошеного українського громадянства) знищила разом з Гетьманством зародки окремої Української Держави, довела Україну до гіршої ніж татарська, большовицької неволі, і своїм демократичним протидержавним націоналізмом загнала назад в літературне підземелля буйні реальні зародки Української Нації. Отже, можливо точне і ясне розмежування в українській мові всіх цих політичних понятть необхідне, як для зменшеня нашого політичного хаосу, так і для того, щоб політики наші відали принаймні що вони творять.

Всі ці поняття я стараюсь окреслити для потреб політичної умілости і політичної акції. Коли в науці про те що було або єсть, можна говорити про "державу", "націю", "територію" і т. д., зовсім абстрактно, то в політиці, як умілости творити те, що має бути, треба завжди бачити за цими абстракціями діла і рух реальних живих людей. Кожний уявляє собі більш менш що таке держава, коли мова йде про вже відомий, вже сотворений факт. Але кожний з нас буде думати про щось инше, коли мова про будову, про твореня ще неістнуючої держави. Щоб порозумітись і установити єдність образів в цих поняттях рухових, динамічних, треба в наукові, статичні — коли можна так сказати: "алґебраїчні" — формули держави, нації, території вставити живий, реальний зміст і треба можливо точно та ясно означити яка жива реальна дійсність криється за тими мертвими абстракціями. Так само треба відноситись і до вживаної деякими політиками-практиками маґічно-заклинательської термінології. Коли нам кажуть: "ми, представники народа", або "ми, диктатура пролєтаріяту", то ці самоокресленя треба розглядати не з погляду того, за кого ці люде хочуть щоб їх вважали, а того, чим вони в дійсности єсть, і треба уміти відріжняти у всіх цих поняттях — як було вже вище сказано — словесну димову завісу від того, що в дійсности оця завіса має собою прикривати.

Почнем з найпростіщого поняття: територія. Територія єсть одним з основних матеріяльних чинників політики державної. Але щоб уміти ним користуватись, треба з цієї пасивної нерухомої сили зробити силу порушуючу, активну. Сама по собі територія в динамічно-політичнім розумінню цього слова єсть ніщо. Можна мати прекрасну територію і ніколи не здобути на ній влади, не мати на ній своєї держави та не стати з нею ніколи нацією. Допіру свідомість своєї території і хотіння мати на ній свою окрему владу, свою окрему державу, перетворюють її в активну порушуючу політичну силу. З цієї свідомости і цього хотіння родиться патріотизм: любов до своєї землі, до своєї Батьківщини і до всіх, без виїмку, її мешканців. Патріотизм — свідомість своєї території, а не сама територія — лежить в основі буття і могутности держав.

376

В протилежність до патріотизму, сучасний демократичний націоналізм і сучасний соціялізм єсть поняттями і хотіннями нетериторіяльними. В їх основі лежить свідомість громади, а не території, почуття спільноти з людьми одної віри і одного стану хоч-би і на чужій території, і ненависти до людей чужої віри і чужого стану, хоч-би і на своїй території.*)

Яскравий приклад патріотизму в історії дали нам Римляне, які при помочі цього патріотизму — привязаности до свого "поля" і своїх "співгорожан" ("civіs romanus") — сотворили наймогутнішу в світі державу. Яскравий приклад націоналізму, в сучаснім демократичнім розумінню цього слова, дали жиди, позбавлені зовсім почуття патріотизму, але посідаючі найсильніще мабуть між всіми націями почуття екстериторіяльної віроісповідної громадської солідарности: нація найбільше націоналістична, найменше патріотична і найменше здатна до політичного державного життя.**)

Практичний політичний висновок з вищесказаного для нас такий, що коли хочемо мати державу, підставою якої єсть територія, то мусимо розвивати в собі патріотизм замість, як це ми робимо, всі сили скеровувати на розвиток соціялізму, або культурно-віроісповідного націоналізму. Иншими словами: при виборі політичних мотодів орґанізації нашої боротьби за владу і за державу, ми мусимо головно уважати на те, які з цих методів сприяють розвиткові патріотизму і які, оперуючи націоналізмом або соціялізмом, патріотизм навпаки винищують. Мусимо тим більше, що власне патріотизм серед мешканців України єсть і був завжди від віків незвичайно слабий, натомість ріжні націоналізми і соціялізми єсть і були завжди страшно сильні.

Наші предки — за нечисленними винятками — так само як і ми, не мали свідомости своєї території. Вони всею душею ненавиділи своїх співгорожан, співмешканців одної землі, во імя своїх екстериторіяльних, віроісповідних чи станових, прикмет.***) Кожна з численних "націй", чи кожний з численних станів на Україні кликали завжди, в завзятій боротьбі проти своїх співгорожан, людей одної віри чи одного стану з чужих сусідніх територій. Україна завжди була гніздом, яке постачало фанатиків екстериторіяльної віроісповідности, однаково чи ця віроісповідність буде зватись православям, чи католіцизмом, чи буде вона

*) Сучасний соціялістичний Інтернаціонал і "національні меншости", по свому відношеню до держави і патріотизму, подібні до церковних інтернаціоналів і "релігійних меншостей" в часах великих європейських війн, викликаних реформацією.

**) Цею прикметою жидів пояснюється, думаю, між иншими причинами, їх масова участь в сучаснім соціялізмі, позбавленім так само почуття патріотизму ("пролєтарії не мають батьківщини") і опертім так само на екстериторіяльній віроісповідній і становій (тільки робітничій а не купецькій, як у жидів) спільности.

***) Не треба змішувати станових прикмет з прикметами класовими, у нас майже зовсім нерозвиненими. Класова свідомість, в розумінню почуття єдности і спільности всіх хто працює при однім способі продукції (напр. всіх хліборобів — великих і малих, всіх промисловців — патронів і робітників і т. д.), тільки останіми часами почала була прокидатись на Україні. В протилежність до свідомости станової (дворянської, селянської, буржуазної, пролєтарської), свідомість класова обєднує орґанізаторів з орґанізованими і сприяє розвиткові почуття громадської спільности між "панами" та "народом". З такого почуття родиться патріотизм — привязаність до спільної батьківщини — а на патріотизмі будуються держави і нації. Про це ширше буде мова при розгляді політичних методів та їх відношеня до становости і класовости.

377

ідеологією комуністичною або соціялістичною, істиннорусскою або вшехпольськоб, чи, так само як і ці, екстериторіяльною і віроісповідною націоналістичною ідеолоґією українською (остання, як відомо, особливо піклувалась про ріжні еміґрантські колонії поза Україною, і головним своїм завданням вважала ширити зненависть до мешканців України "не-Українців"). Так само постачала Україна і фанатиків екстериторіяльної становости. У нас мали своїх найактивніших визнавців: "всероссійское объединенное дворянство" і "шляхта польської Річпосполитої од моря до моря"; "русская демократическая интелигенція" і польські "пепесовці"; "всероссійскій крестьянскій союзъ" і "польські людовці"; "пролєтарі всіх країн", визнавці III "інтернаціоналу" — і врешті, як реакція проти того всього — так само станова, козацька або селянська, і так само позбавлена чуття території — т. зв. "свідома Україна". Патріотів українських і патріотизму українського, історія наша, за винятком одиниць і епізодів, не знає. Не маючи-ж патріотизму, — не маючи свідомости своєї території і почуття спільности всіх її мешканців — ми не могли мати на ній і своєї власної держави.

Україна може служити класичним прикладом того, як всякі екстериторіальні — однаково "націоналістичні" чи "інтернаціональні" — ідеолоґії служать могутнім політичним знаряддям в руках націй метропольних — посідаючих вже свої власні держави — для удержуваня під своєю владою націй колоніяльних, не посідаючих власної держави. Такими екстериторіяльними ідеологіями нації метропольні розлагають провідну верству націй колоніяльних. Вони не допускають до розвитку серед цієї верстви патріотизму, який-би її почуттям спільної території обєднав, породив-би серед неї територіяльний сепаратизм, і в результаті довів до державного, а за ним і до національного відокремленя колонії.

Громадянством — коли мова йде про динаміку громадського життя і політичну акцію — треба назвати всіх тих людей на даній території, які не живуть з виконуваня державних функцій і які не мають безпосередньої змоги для здійснюваня своїх хотіннь вживати сили фізичного примусу держави. До громадянства належать однаково і багаті і бідні, і орґанізатори і орґанізовані, і "пани" і "народ", а відріжняє їх всіх, від тих людей, що в данім часі посідають в своїх руках і виконують державну владу, більша слабість і пасивність політична: менше хотіння влади, або неможливість це хотіння здійснити. Коли державу творять скрізь і завжди політично активніщі та сильніщі — ці, що правлять — то громадянство складається скрізь і завжди з політично слабших — з тих, ким правлять — будь вони багаті чи бідні, темні чи освічені.

Наприклад багатий купець, що зі страхом кланявся колись в ноги губернатору, або якийсь непман, що дріжить тепер перед комуністичною чрезвичайкою — належать (незважаючи на своє більше чи менше багатство, освіту і хотіння влади) до громадянства, тоді коли губернатор і чекіст репрезентують державний примус фізичний і живуть з сили меча, яка скрізь і завжди творить суть держави.

378

Так само якийсь виборець в сучасній демократичній республиці, що, вибравши посла, думає, що він суверен і що він посідає в своїх руках "повноту державної влади", в дійсносги належить до громадянства, яке справді в данім випадку ослабило державу, але не могло і не може ніколи безпосередно в свої руки державну владу перебрати. Ані суверен-виборець, наприклад продавець, який хоче піднести ціну на товари, ані такий самий суверен-виборець покупець, який хоче цю ціну зменшити, не можуть для здійсненя своїх діяметрально протилежних хотіннь вжити супроти своїх антагоністів примусу державної влади. Вони можуть зі своїми хотіннями і скаргами тільки звернутись до держави: в данім випадку, скажім, до парламенту, так само, як колись вони з цими самими хотіннями і скаргами звертались до монарха. І в однім і другім випадку — чи на чолі держави стоїть одна голова, чи парусот голів; чи суд і розправа відбуваються скоро та по змозі (коли суверен ані од продавця, ані од покупця не залежить) обєктивно, чи тягнуться вони роками і залежать од "парламентарної ситуації"; чи громадянин сильну державу шанує, чи він (коли вона слаба, труслива, облеслива і його "народньою суверенностю" дурить) на неї плює — держава єсть державою, а громадянство громадянством. Вся ріжниця полягає тільки в иншім взаємовідношеню держави і громадянства, про яке буде мова тоді, коли ми ріжні політичні методи здобування влади, будови держави і орґанізації громадянства будем розглядати.

Громадянство ніколи не буває однородне. В ньому перш за все істнує поділ вертикальний, по способу продукції і праці: на класи. Отже в теперішніх часах, наприклад, маємо: клас промисловий, який обіймає всіх громадян, що продукують товари — властителів фабрик, інженерів, робітників; далі клас хліборобський, який обіймає всіх, що продукують хліб — поміщиків, селян, сільських робітників; клас фінансовий і купецький, який живе не з продукції, а з обміну вже випродукованих цінностей; врешті в останніх часах все більше викристалізовується окремий клас, що теж живе не з продукції, а з праці при комунікації — отже залізничники, шофери, почтовці, телєґрафісти і т. д. Окремо треба поставити клас інтеліґенції, тому, що вона виконує в громадянстві дуже важні функції, звязані з його ідеолоґією, духовим і умовим життям. До цього класу належать: духовенство, учителі, письменники, журналісти, адвокати, лікарі і т. д.

В примітивних громадянствах всі ці інтеліґентські функції сполучаються звичайно в руках одного духовенства, яке тоді буває одночасно і священниками, і лікарями, і учителями, і письменниками, і толкувателями та кодифікаторами законів. Спеціялізація і розділ цих функцій в останніх часах не міняє основного характеру цілого інтеліґентського класу: його духовности — і його основного завдання, як творців ідеології для цілого громадянства.

379

Крім цього вертикального поділу істнує у всякому громадянстві поділ горизонтальний: на стани. В кожному класі єсть орґанізатори і орґанізовані, які творять окремі стани. Напр. в класі промисловому єсть стан патронів — власників і орґанізаторів предприємств і стан робітників, які виконують приписану працю. В класі хліборобському до недавна станом орґанізаторів була шляхта, станом орґанізованих селяне. В класі інтеліґентському орґанізаторську ролю давніще виконувала церква з її становою єрархією, тепер цю функцію намагаються захопити в свої руки світські університети з їх науковими авторитетами і відповідною єрархією. По прийнятому у нас звичаю можна всі стани орґанізаторів в данім громадянстві називати "панами", всі стани орґанізованих — "народом". Перших — як сказано вище — характеризує більший імперіялізм, більша активність і більша сила індивідуальна. Другі репрезентують силу більшости, силу числа і силу спротиву пасивної маси.

Поділене на класи і стани громадянство знаходиться в стані вічної внутрішньої боротьби, вічної внутрішньої нерівноваги. Боряться між собою як поодинокі класи, так ще в більшій мірі стани орґанізаторів і орґанізованих — пани і народ — в кожнім класі. Дві сили грають головну ролю в цьому рухові, в цій вічній боротьбі: сила продукції та випливаюча з неї матеріяльна сила багатства, і сила ідеолоґії з випливаючою з неї силою суґестії і орґанізованого морального авторитету.

Більше сили і значіння в громадянстві буде мати завжди той, хто краще уміє орґанізувати продукцію і посідає більше випродукованих цінностей, або той, хто репрезентує найкраще зорґанізовану і тому найбільше авторитетну серед даного громадянства ідеолоґію: ті поняття, які в данім часі і місці люде признають в громадському життю правдивими та законними. Здобуття більшої сили матеріяльної, або здобуття більшого впливу духового, ідеолоґічного єсть ціллю оцієї вічної громадської боротьби.

Але ані найбільше багатство і здатність до орґанізації продукції, ані найкраща ідеолоґія і здатність до прищеплюваня своїх ідей громадянству, не можуть самі по собі не тільки перемогти, але навіть забезпечити життя тих, хто їх посідає. Всі ми знаємо, як виглядали старі російські багачі і російські інтеліґенти в момент упадку старої російської державної влади, яка їх багатству та ідеології давала захист державного меча і опертої на ньому сили державного, хоч і однобокого, але все-ж таки закону. Можемо також собі уявити, як-би виглядали напр., американські міліярдери, коли-б раптом упав

380

в масах авторитет державної влади пануючої там демократії і коли-б маси перестали вірити в законність примусу, виконуваного цею державною владою для оборони і забезпеченя принципів та законів демократії. Знаємо також, що варта ідеологія без реалізуючої і поширюючої її сили меча.

Без сили меча, без сили фізичного примусу, яка од початку і до кінця світа була, єсть і буде прероґативою, монополем, ознакою і суттю держави, ніяка сила громадська не може ані забезпечити себе, ані зреалізувати своїх остаточних бажаннь. Тому всяка сила громадська, залежна од більшої здатности до орґанізації продукції чи ідеології, має все нахил до захопленя в більшій або меншій мірі державної влади, бо тільки держава силою меча здатна зреалізувати або забезпечити ті чи инші громадські тенденції. Навіть анархісти, які засадничо поборюють державу, для своєї остаточної перемоги мусіли-б здобути політичну владу, мусіли-б зорґанізувати свою державу хоч-би на те, щоб недопустити до возстановленя тієї держави, яку вони перед тим повалили.

Так могутній сучасний громадський рух, яким являється соціялізм, єсть в суті (подібно, як аналогічна йому колишня боротьба духовенства з живучими тоді по кулачному праву, анархічними феодалами) боротьбою за державну владу між інтеліґенцією (станом орґанізаторів ідеології) і т. зв. буржуазією (станом орґанізаторів сучасної капіталістичної продукції). Боротьба ця ведеться при помочі витвореної бажаючою влади інтеліґенцією соціялістичної ідеології, якою інтеліґенція здобуває собі вплив серед незадоволеної зі своїх панів-патронів народньої робітничої маси і, підіймаючи цю масу проти її дотеперішніх (здеморалізованих своїми "демократичними республиками") буржуазних орґанізаторів, хоче останніх усунути і самій зайняти їх місце в майбутній удержавленій формі (в "соціялістичній орґанізації") продукції.

Боротьбу, яка ведеться серед самого громадянства між його поодинокими класами і між станом орґанізаторів і станом орґанізованих в межах самих класів — тепер в політичній науці прийнято зачисляти до явищ політики соціяльної, відріжняючи її тим від політики державної, тоб-то політики в старому, класичному розумінню цього слова. Цей поділ постільки невірний, поскільки всяка громадська сила "соціяльна" в своїй політичній акції прямує завжди до опанованя держави і до накиненя, при помочі опанованої держави, своїх хотіннь иншим силам "соціяльним". Инакше кажучи: всяка сила "соціяльна" має нахил до перетвореня себе в силу державну і таким чином всяка політика соціяльна єсть тільки початковою стадією, яка реалізується (або не реалізується і тоді гине) в політиці державній. Але з другого боку цей поділ єсть раціональний, бо підкреслює ріжницю між державою і громадянством і допомагає не змішувати цих двох зовсім ріжних чинників політичного життя. Старі класичні автори не розріжнювали політики соціяльної від державної тому, що пасивні, завойовані державою, маси, які сьогодня входять в склад громадянства,

381

тоді були зовсім позбавлені політичних прав. При невільництві вони не належали до громадянства і тодішнє громадянство було само державою. Воно сполучало в своїх руках відносно величезної пасивної невільничої більшости не тільки громадську "соціяльну", але й державну "політичну" силу. Тому тодішні обсерватори громадського життя цих двох сил не розділяли.

Сьогодня, коли політичної безправности вже нема, і коли люде пасивні, позбавлені позитивних політичних хотіннь і здібностей, можуть до схочу займатись "політикою", цей поділ на політику соціяльну і державну зарисовується дуже виразно. Наприклад, єсть багато українських політиків, які кажуть, що Україна може прекрасно істнувати без власної держави, тоб-то без реалізуючого українську національну ідеологію і без оберігаючого продукцію нації — українського державного меча. "Хіба — кажуть і пишуть вони — українському народові буде лучше від того, що на Україні поліція, армія, суди, тюрми і т. д. будуть українські?" Нічого дивного, що "народ" з такими "політичними" провідниками не може здобути своєї держави, не може стати нацією і що ці провідники не можуть бути нічим иншим, як тільки аґентами чужих держав, або "вічними революціонерами", тоб-то такими революціонерами, які мають хотіння тільки неґативні і які цих своїх хотіннь ніколи не здійснюють, бо навіть не мають найменшого наміру їх здійснювати. Коли-б ці люде дійсно хотіли здійсненя своїх політичних хотіннь — які вони вважають однаковими з хотіннями народніми — то вони мусіли-б боротись за політичну реалізацію цих хотіннь. Иншими словами: вони мусіли-б боротись за свою власну українську, хоч-би і "народньою" названу, політичну владу і за можність виконуваня цієї своєї "народньої" влади при помочі своєї власної армії, поліції, тюрем, тоб-то при помочі реальної сили своєї власної української держави. Але у цих істот, які привикли жити в чужій хаті, покусуючи час од часу її господаря, таких, вимагаючих зусилля і жертв, хотіннь власної хати, власної держави немає. Тому такі "революцийні" представники "українського народу" приймуть напр. всеросійський комунізм, який своєю кровю завоював собі на Україні реальну політичну владу, але ніколи не будуть во імя свого власного українського комунізму боротись зі своїми всеросійськими комуністичними правителями за свою власну українську комуністичну політичну владу. Оцю свою політичну імпотенцію вони прикриватимуть дуже гарною ідеологією: — мовляв, в комуністичній російській державі їхні "соціяльні і національні" українські хотіння вповні заспокоєні — або будуть в найкращім разі робити проти пануючих російських комуністів словесно-літературну опозицію во імя "чистоти комуністичних принципів" — опозицію, од якої пануючим комуністам не буде навіть свербіти.

"Можна бути великим народом без держави і, навпаки, можна мати державу і бути зовсім незамітним народом" — так колись писала "самостійницька" львівська "3емля і Воля" (9.VII.1922). Але оцей поворот українських "революціонерів" до ідей старого українського аполітичного "культурництва" (з поминеням тільки всіх його творчих і добрих сторін: — культурники дійсно творили культуру і політиці не шкодили, бо нею зовсім не займались) не врятував "Землі і Волі" від закриття в польській демократичній державі і не дав їй ходу до держави російської большовицької. Отже показалось, що навіть такий невеликий прояв "великости народу", як названа газета, без власної держави істнувати не може. Де її редактори бачили "великі народи без держави" — це останеться очевидно їх секретом. Бо коли вони як ідеал і приклад для України хотіли поставити жидів,

382

то навіть ці останні свою "великість" завдячують своїй колишній державі. Крім того дуже сумнівно виглядала-б "великість" такого "українського народу", який-би задовольнився "культурною автономією" для забезпеченя своєї некультурности і якого вся суть істнування полягала-б в газетах, піснях, галушках та "народній" лайці цієї української москвофільської і полонофільскої більшости на Українській Землі, що такою "бездержавною великостю" не дала-б себе розуміється до культури української прихилити.

Державники українські — коли у них буде сила — не повинні всіми цими проявами українського пасивного анархізму турбуватись. Люде, що бажали-б "покушати влади" без потрібного для такого "кушаня" риску і боротьби, не страшні для ніякої влади. Для сильної української держави всі ці українські "анти-державники" так само не будуть страшні, як не страшні вони і для чужих держав на Україні. Траґедія починається допіру тоді, коли такого типу "політики" в стані підняти проти слабосилих українських державників "народне повстання", і коли вони, після такого "удачного повстання", самі потім до "державного будівництвах беруться. Результати такого будівництва держави людьми, які вважають, що можна обійтись і без своєї держави, ми вже бачили. Рабська залежність українських народніх мас від чужих держав — ось наслідок поширюваня серед цих мас українськими інтеліґентами противовласнодержавної пропаґанди.

Завойованя лежить в основі всякої держави. Чи зовнішнє, чи внутрішнє*) — воно єсть завжди тим кульмінацийним пунктом політичної боротьби за владу, веденої серед даного громадянства на даній території, від якого починається всяка нова держава, збудована на руїнах держави старої. Без завойованя не можна помислити собі початку держави. І коли ми цього факту завойованя, який лежить в основі держави, не бачимо зразу в істнуючих вже державних націях, то це пояснюється тим:

1. що держава завжди покриває собою ціле громадянство на даній території і в міру того, як її функції з часом все більше поширюються, вона в деяких випадках входить в контакт зо всіма комірчинами (класами та станами) громадянства і тому одріжнити її в нації од громадянства буває иноді так само трудно, як наприклад одріжнити в дитині (= нація) те, що походить од батька (= держава); від того що походить од матері (= громадянство);

*) Про ріжницю між ними була мова в попередніх "Листах". Тут маємо на думці завойованя внутрішнє, тоб-то завойованя зроблене під проводом місцевих (а не свіжо, з чужої землі, в цілях завойованя прибувших) більше активних і сильних людей, бо тільки про таке внутрішнє завойованя можна говорити з погляду свідомої політичної акції і політичної умілости. Всяке "покликаня Варягів", тоб-то переданя даною нацією політичної творчости в руки завойовників зовнішніх, єсть доказом політичного безсилля її провідників і випливаючого звідци політичного фаталізму: надії не на себе, свою свідому акцію і свою умілість, а на чужі сили і на долю.

383

2. що люде, які правлять, змагають завжди, в інтересах збільшеня свого авторитету, до того, щоб факт завойованя, від якого почалась їхня державна влада, як найшвидче забувся серед даного громадянства;*)

3. що в постійній боротьбі з новими, бажаючими опанувати державу, місцевими громадськими силами, деякі держави (тоб-то орґанізації старих завойовників) допускають ці нові громадські сили до участи у владі, приймають їх в свої ряди і в той спосіб декому з бажаючих влади в часах вже далеко посуненої подібної еволюції може здаватись, що й само народженя держав відбулось подібним "мирним способом", шляхом "парламентарним", на підставі мирного "соціяльного договору", і що взагалі держава це мирна філантропійна установа, "збудована самим громадянством для своїх потреб";

4. що зокрема сучасні демократії, в яких правлять невойовничі меншости при помочі золота, фікції "народньої суверенности" і репрезентації цифрової "більшости", спеціяльно заінтересовані в неґації та в умиснім затушованю факту завойованя, як початку держави. Опанувавши (з тих чи инших причин, про які була мова в иншім місці), під гаслами виявленя "волі народа" і репрезентації його "більшости", істнуючу вже на даній території і вже сотворену колишніми завойовниками державу (з її вже готовою армією, поліцією, судами, законами, фортецями, тюрмами і з її, вже прищепленим масам, поважаням до держави), вони і на саме походженя держави мусять переносити цю фікцію "більшости" і "народньої суверенности". Бо їм треба, щоб "народ" вірив, що вони правлять ним "з його волі і по його дорученю", а не тому, що вони можуть для здійснюваня свого власного хотіння влади користуватись реальною фізичною силою вже істнуючого старого, завойованям колишнім сотвореного, державного апарату.

По свідоцтву напр. Paul de Rousiers, правляча демократія в Північно-амер. Штатах дуже не любить, коли кажуть, що в Америці істнують "правлячі класи" (La vie américaine, p. 121). А звістний автор версальського договору президент Вільсон дає навіть в цім напрямі дуже цікаві поради. Оконстатувавши, що в націях єсть завжди правителі і ці ким правлять, він радить першим маскувати

*) Напр. сучасні російські комуністи, що шляхом завойованя сотворили свою державу на території старої Росії, не допускають унаочненя факту цього завойованя, а стараються його прикрити ідеологією "рабоче-крестьянської влади". За часів абсолютизму у Франції був посажений в тюрму учений, який в своїх історичних творах перший документально вказав на завойованя Ґаллії германськими Франками і на походженя від цих Франків правлячої державою верстви. Офіціяльно визнавалась тоді троянська лєґенда, яка всю французську націю виводила від синів Пріяма.

384

прояви своєї більшої сили умілими заходами біля публичної опінії. Сила більшости це новий винахід модерних суспільств і політична штука сучасного державного мужа полягає сьогодня в будженю, підштовхуваню і керуванню цією новою силою (цитую за R. Johnnet: Le principe des nationalités p. 387). Розуміється в цій штуці правління сучасного демократичного державного мужа при помочі опінії більшости, всякі факти, що могли-б його зробити несимпатичним цій більшости, мусять старанно закриватись. Не буде-ж справді такий демократичний президент і "представник волі народу" оповідати своїм виборцям про походженя своєї політичної влади. Він не казатиме: правити вами я можу тільки тому, що міцні як сталь своєю войовничою і пуританською єдностю англійські виходці, по яких я одідичив державу, завоювали колись індійський народ; відобрали йому його землю; спровадили на цю землю залежних од себе Неґрів та колоністів, і в дальших поколіннях стали багачами, які сотворили оцю "народню демократичну республику"; сотворили республику, а не монархію тому бо винищений ними індійський народ не мав сили обмежити монархією, потрібні цим багачам для їх спекуляцій, необмежену свободу. Замість того оповідається про "свободу і волю народу", завдяки якій повстала держава; про перемогу "ідеї справедливости" (репрезентованої республиканськими американськими банкірами над ідеєю "грубої сили" (репрезентованої монархічними пруськими юнкрами) і т. д. і т. д.

Подібними політичними байками не повинні одначе давати дурити себе політики такої нації, яка ще не мала і не має на своїй території окремої, тим чи иншим завойованям сотвореної, держави. Коли такі політики дійсно хочуть "будувати державу", то вони мусять готовитись до завойованя, а не до виборів. Політичні-ж методи завойованя, необхідного для твореня нових держав, діяметрально протилежні політичним методам мирного проникання при помочі "репрезентації народньої більшости" в уже істнуючі держави. Політика людей, які хочуть мати на Українській Землі свою власну Українську Державу, мусить бути зовсім инша, ніж політика людей, які хочуть бути тільки українськими "народніми" послами до Варшавського сойму, або тільки репрезентантами "українського пролєтаріяту" у всеросійській чрезвичайці. З вищесказаного одначе не випливає, що українська політика державна має полягати в розмахуваню паперовими шабельками і кричанню "слава", або в підготовці якоїсь "різні" і "заведеню кріпацтва", як можуть подумати і толкувати це наші панове з демократичних більшостей, що свій спосіб думаня придбали під впливом "умілих заходів біля публичної опінії" правлячих сьогодня демократичних меншостей.

Форми завойованя і випливаючі з нього форми держави бувають ріжні, в залежности од того хто і як завойовує і від того, серед якого громадянства оце завойованя відбувається. Про ріжниці в політичних методах твореня держав і орґанізації громадянства будем говорити тоді, коли розглядатимем самі ці методи. Тут, де мова йде тільки про означеня і розмежування понятть з точки погляду динаміки громадського життя і політичної акції, підкреслимо ще раз:

1. що під поняттям держава — ми розуміємо людей, які правлять, які вже завоювали, вже здобули собі політичну владу

385

2. що громадянство складається з людей, ще не здобувших собі політичної влади, людей, якими правлять;

3. що коли громадянство, як резервуар сил, бажаючих влади, знаходиться в стані вічної внутрішньої боротьби, вічного кипіння, вічного руху вперед, вічної нерівноваги в боротьбі за владу, то держава, як орґанізація людей, що вже здобули собі владу, має все нахил до здержуваня руху, до твореня вже твердих, скристалізованих, непорушних форм;

4. що взаємовідношеня між здержуючою силою держави і рухом вперед громадянства опреділяється кращою або гіршою орґанізацією держави і кращою або гіршою (у відношеню до продукції та ідеолоґії) орґанізацією громадянства. Воно може вилитись: а) в нічим необмежений хаотичний та анархічний рух вперед і врешті в самовирізаня тоді, коли громадянство знищить здержуючу силу зле зорґанізованої держави; в) в нічим необмежений мертвий застій і припиненя всякого розвитку тоді, коли держава поневолить слабе, нездатне до орґанізації своєї продукції та ідеології громадянство; с) в гармонійний розвиток тоді, коли сила добре зорґанізованої держави і сила добре зорґанізованого громадянства себе взаємно рівноважать і доповнюють.

Наприклад громадянство, якого продукція зорґанізована на основах, відпорної супроти держави, приватної власности, і якого ідеолоґія репрезентована такою орґанізацією інтеліґенції, яка не поневолена державою, буде у відношеню до держави завжди сильніще від громадянства з удержавленими засобами продукції і з ідеолоґією репрезентованою державою. В випадку першім участь громадянства в державній владі і, залежна од цієї участи, політична свобода та рух вперед будуть великі. В випадку другім участи громадянства в державній владі, політичної свободи і руху вперед зовсім не буде.

Взаємовідношеням держави і громадянства опреділяється закон, розуміючи під цим словом обовязуючі поняття про громадську правду і неправду, про громадське добро і громадське зло, які серед даного громадянства і в даній державі істнують. В основі закону лежить взаємне обмеженя права сильніщих правом слабших ї права слабших правом сильніщих: права тих, хто править, правом тих, ким правлять, і навпаки.

Коли держава поневолює громадянство, нищиться закон, бо право сильніщих тоді не обмежено правом слабших і в такій державі панує беззаконня: самодержавство грубої, нічим не обмеженої сили. Але так само нищиться закон, коли громадянство поневолює державу:

386

коли сила сильніщих розкладається слабостю слабших і коли слабше громадянство, знищивши та опанувавши державу, не має сили свої закони реалізувати, дати їм опору матеріяльної сили держави. Як при деспотизмі держави (будь це деспотизм якогось охлократичного монарха, чи якоїсь комуністичної партії"), так і при деспотизмі громадянства і анархії (будь це якась демократична — тоб-то на принципі суверенности громадянства оперта — "народня", "панська" чи "отаманська" республика) однаково нищиться закон. Він істнує тільки при гармонійнім взаємовідношеню держави і громадянства. Повстає-ж він так, що матеріяльна сила правлячих: сила державного меча — обмежується ідеологічною та продуктивною силою, витворюваною громадянством тими, ким правлять. Значить, щоб істнував закон на даній території, в даній державі і серед даного громадянства:

1. мусить істнувати серед тих, хто творить для громадянства ідеологію, тоб-то серед його інтеліґенції, настільки сильна орґанізація (вона в історії приймає ріжні — кращі, або гірші — форми: церкви, університетів, наукових корпорацій, преси і т. д.), щоб репрезентована нею ідеолоґія мала дійсний, а не фіктивний, моральний авторитет серед громадянства;

2. мусять істнувати серед даного громадянства такі сильні орґанізації орґанізаторів продукції (орґанізації класові), що здатні до виконуваня своїх завданнь без підмоги держави (без "Інґушів", "казьонних пособій", "карательних експедицій" і т. п.);

3. мусить істнувати на даній території сильна влада світська, влада державного меча, і ця влада державна мусить визнати авторитет істнуючої серед громадянства влади духовної, влади ідеології, мусить своє право більшої матеріяльної сили оцим моральним правом слабших обмежити та в своїх ділах державних оцим одним вже і для сильніщих і для слабших законом керуватись;

4. мусить влада державна визнати продуктивну здатність орґанізаторів продукції серед даного громадянства і дати їм для виконуваня їх продуктивних завданнь необхідну політичну свободу, межі якої конкретно опреділяє істнуючий закон.

Держиться закон силою оцієї узаконеної державної влади, цього узаконеного авторитету духовного і цієї узаконеної орґанізаторської здатности орґанізаторів продукції, які (влада меча, ідеолоґія та продукція) своїм взаємовідношеням серед даного громадянства на даній території і в даній державі, всі три разом, закон цей сотворили. Ті,

387

що правлять (держава), і ті орґанізатори продукції та ідеології серед громадянства, які цю владу визнають законною і з неї задоволені, творять консервативну — як державну, так і громадську — опору закону. Ті, що серед громадянства рвуться до влади — творять його силу поступову, яка бажає установити инші взаємовідношеня між державою і громадянством, або точніще кажучи: між державою, продукцією та ідеологією, а тим самим бажає зміни даного закону. Як побачимо далі, од форм, які ця боротьба за владу і за зміну закону приймає, залежить серед даного громадянства і в даній державі упадок або розвиток закону.

Од взаємовідношеня держави і громадянства залежить теж і степінь відповідальности держави перед громадянством.

Цієї відповідальности не може бути, коли абсолютистична (чи монархічна, тоб-то з дідичною формою влади, чи республиканська, тоб-то з формою влади недідичного, але завжди необмежена, диктаторська, по моїй термінолоґії: охлократична) держава поневолює здезорґанізоване і нікчемне громадянство. Не може її бути і тоді, коли громадянство поневолює ослаблену і здеґенеровану державу: коли суверенність переходить на "весь народ", на "всіх громадян" (демократія) і коли влада державна виконується іменем фікції самодержавного, в своїх правах необмеженого, народу; фактичні (але слабосилі і зле зорґанізовані) виконавці державної влади прикриваються тоді завжди фіктивною волею суверенного народу, і ніякої відповідальности правлячих демократичними республиками "парламентів" та схованих за ними ріжних клік бути, розуміється, не може. Відповідальність держави перед громадянством може істнувати тільки при гармонійнім взаємовідношеню держави і громадянства: коли сильна держава (тоб-то добра орґанізація тих, що правлять) буває репрезентована і керована не фіктивним, а реальним (династією персоніфікованим) сувереном, і коли держава, в лиці виконанців влади цього реального суверена, відповідає за свої діла перед сильним (тоб-то посідаючим добру орґанізацію ідеології та продукції) громадянством (класократія, по моїй термінолоґії).

Врешті нацією я називаю продукт оцього складного взаємовідношеня держави і громадянства. Нація — це реалізація хотіння до буття нацією. Коли нема хотіння, виявленого в формі ідеї — нема нації. Але так само нема нації, коли це хотіння і ідея єсть, але воно не реалізується в матеріяльних формах держави. Всі-ж держави — як сказано вище — повстають з завойованя, тоб-то зі здійсненя хотіння шляхом орґанізованої боротьби.

Отже нацією не єсть само громадянство, а тим менше розуміється якась одна його частина ("селяне", "інтеліґенція"). Наприклад громадянство, і українські національні аспірації в ньому, завжди споконвіку істнували в Україні. Але нація українська бувала лиш тоді,

388

коли громадські національні аспірації реалізувались в той спосіб, що їх приймали за свої ті люде, які хотіли і могли завоювати собі на Українській Землі політичну владу і сотворити державу. Як що національні аспірації репрезентовані на даній території тільки такими громадськими силами, які не в стані самі завоювати собі на своїй території політичну владу і сотворити на ній власну державу, або не здатні оцими своїми аспіраціями до такого завойваня иншій, політично дужчій, місцевій силі допомогти, то така нація перебуватиме в стадії недорозвиненій, в стадії виключно ідеолоґічній, яку треба назвати народностю, а не нацією.

Так само нацією не єсть тільки сама держава. Наприклад держава завжди була, єсть і буде в Україні. Але тільки в деяких коротких історичних добах держава на Україні приймала за свою ідеологію — національну ідеологію місцевого громадянства, одмежовувалась територіяльно од инших держав і в той спосіб ставала Державою Українською, ставала матеріяльною реалізацією і втіленям українських національних хотіннь та в сполученю з місцевим громадянством творила Українську Націю. В більшій частині нашої історії держава на Україні не була українською. Центр державної влади не лежав на українській території. Серед людей, які творили на Україні державу, не було українського патріотизму, тоб-то свідомости своєї української території. Ці люде в правлінню Україною легковажили громадські національні українські аспірації, тому, що ці аспірації (при переважаючій в нашій історії анархічности і незорґанізованости українського громадянства і його неумінню орґанізувати самому, без помочі держави, свою продукцію та ідеологію) для завойованя політичної влади, для сотвореня держави, ніякої орґанізуючої політичної вартости і сили з себе не уявляли і навпаки, дуже часто, при здобуванню влади, при твореню держави, вони шкодили і заважали.

Гетьманству 1918 р., і репрезентованій ним єдине реально можливій формі істнування Української Національної Держави, однаково пошкодили, як карательні експедиції нікчемної і до нічого нездатної частини орґанізаторів місцевої хліборобської продукції, так і "національне повстання", викликане нікчемною і до нічого нездатного частиною орґанізаторів місцевої української ідеолоґії.

Коли признати, що головну ролю в життю громадянства грає продукція та ідеологія, і що про силу та вартість громадянства рішає його здатність орґанізувати цю продукцію та ідеологію, то від відношеня держави до цих двох чинників (відношена влади світської до влади духовної та відношеня меча до продукції), і від степені їх ор-

389

ґанізованости в данім громадянстві, залежить відношеня держави до громадянства і в остаточнім результаті залежить буття або небуття нації. При яких формах цього взаємовідношеня між державою і громадянством, тоб-то при яких методах здобуваня влади (політики державної) і орґанізації громадянства (політики соціяльної), творяться нації і при яких вони нищаться, про це мова буде дальше. Тут скажемо тільки загально, що необхідними передумовами повстання і розвитку нації єсть:

1. істнування на даній території такої політично активної верстви, яка має сильно розвинене стихийне хотіння влади (імперіалізм), скріплене вірою в законність своїх хотіннь (містицизм);*)

2. залежна од свідомої волі та інтеліґентностй здатність цієї верстви до такого обмеженя свого імперіялізму і містицизму, яке-б її обєднало та дисциплінувало, і тим дало їй можливість зорґанізувати завойованя політичної влади і сотворити державу;

3. здатність цієї верстви, яка хоче і може правити, до розвитку в собі почуття патріотизму — здатність, залежна від того, яке відношеня цієї верстви до продукції та ідеології (наприклад у непродуцентів кочовників, які не звязані з продукцією та землею, ця здатність буде мінімальна, у продуцентів осілих, які звязані з продукцією та землею, вона буде максимальна);

4. врешті істнування або не істнування серед місцевого громадянства добрих орґанізаторів ідеології і добрих орґанізаторів продукції, які своїм громадським авторитетом можуть примусити дану державну владу з собою рахуватись, а одночасно — коли вона буде з ними рахуватись — можуть її своїм авторитетом серед громадянства піддержати.

Коли такі взаємовідносини між державою і громадянством на даній території істнують, громадські ідеологічні і матеріяльні хотіння до буття нацією, допомагаючи завойованю на даній території політичної влади верстві, яка по своїм прикметам таку владу хоче і може завоювати, знаходять в цьому завойованю свою реалізацію, задержуються та консервуються в державі і перетворюють недорозвинену, недержавну, живучу тільки літературними мріями, народність — в розвинену, реально істнуючу, державну націю.

*) Як зявляється і розвивається на даній території така верства — про це була мова в III частині цих "Листів".

390

35. "Народ, який єсть силою революційною, все рветься вперед до поступу, і в цьому рухові вперед він мусить весь час боротись зі здержуючими його поступові змагання консервативними панами, репрезентуючими у відношеню до світлих сил революції темні сили реакції".

Попробуєм — знов таки в інтересі ясности понятть, необхідної для успішного веденя всякої політичної акції — розглянути оцю основу сучасного демократичного політичного думаня (чи точніще: говореня, яке не завжди рівнозначне з думаням) в її відношеню до дійсности, і по можливости в згоді з цею дійсностю означити поняття: консерватизму, поступу, революції і реакції.

Не затемнена ріжними непогамованими почуттями (зненависти, заздрости, необмеженого бажання влади і багатств) здатність до правдивого спостерігання явищ реального життя дозволяє нам легко запримітити, що "народ", тоб-то та пасивніща і та індивідуально слабша більшість громадянства, яку орґанізують ріжні активні та індивідуально сильніщі "пани", нігде і ніколи не робить революцій для того, що він хоче більше інтензивно працювати, творити більше духових і матеріяльних цінностей, з яких складається те, що зветься поступом. Ні один мітинґ перемігшого "революцийного народу" не збагатив людської думки і ні одна побідна "народня революція" не збудувала нової машини. Там, де наслідком революції — як наприклад у Франції в XVIII. ст. — почався дійсно великий і непогамований рух вперед на ідеологічнім і матеріальнім полі — там народ був обдурений своїми провідниками, там він був використаний для цілей йому чужих і ворожих (в данім прикладі для цілей збагаченого французського міщанства, яке потрібувало необмеженої монархією свободи для своїх економічних та ідеологічних спекуляцій). Натомість скрізь, де дійсно перемагав своєю масою народ, тоб-то де перемагали ці його провідники, які на інертности і пасивности народній свою владу опірали — там бачимо повне припиненя всякого поступу, всякого руху вперед, повний упадок духової і матеріяльної культури. Так було наприклад в часах упадку Римської Імперії, так єсть в тім комуністичнім епізоді, який переживає сучасна Росія, а під її владою і велика частина України.

Одна з найбільших брехень, одідичених по брехливім XIX ст., та, що сучасна капіталістична "буржуазія" це елемент "реакцийний", а "народ" — це елемент "поступовий". І брехня ця, раз прийнята, мститься сьсгодня на цілому світі. В дійсности революцийна буржуазія, зорґанізувавшись по демократичному, тоб-то скинувши в своїх республиках всі, гальмуючі її революцийність, орґані-

391

зовані форми здержуючого примусу (релігію і монархію), дала підлеглим їй народам такий перманентно революційний, анархічний і нічим необмежений порив до матеріяльної і духової творчости, якого ці народні маси вже видержати не в силі і проти якого, не можучи за ним поспіти, вони починають чим раз гостріще бунтуватись. Найбільшим наприклад революціонером Росії був Вітте, який, не оглядаючись на степінь восприїмчивости темних і бідних пасивних народніх мас, дав Росії завеликий розгон; розгон, якого не зміг згармонізувати зі степеню восприїмчивости цих мас гнилий і слабий (завдяки самодержавію) російський консерватизм. Найбільшим реакціонером Росії став Ленін, під проводом якого ці маси весь розгон російської капіталістичної буржуазії — політехнічні інститути, фабрики, залізні дороги — попалили та поруйнували.

Большовики, які сотворили найбільше абсолютистичну в теперішніх часах державну владу, оперли цю владу власне на інертности "народній" і знищили в підлеглій їм країні всякий поступ: всякий рух вперед у відношеню до того, що дозволено диктаторською владою, дрібнесенької в порівнанні з народніми масами, комуністичної партії. Одначе вони можуть бути певні, що проти них за це знищеня поступу не підійметься ніяка народня революція. Не підійметься доти, доки одна частина пануючих большовиків не збунтується проти другої і не почне (по прикладу ліберальної та поступової частини старої російської провідної верстви) вимагати свободи, "конституції". Революцію буде робити частина большовицьких "панів" для здійсненя своїх власних — "панських", а не "народніх", тоб-то виходячих від правлячої верстви, а не від народу — поступових, свободолюбивих та реформаторських ідей, — ідей, випливаючих з їх власних хотіннь, а не з хотіннь народніх, хоч і прикритих, як завжди в таких випадках буває, гаслами "волі народу".

Оці спостереженя вповні відповідають реальній природі річей. На поверхню громадського життя, серед його порушуючі поступові сили, не вибиваються і не можуть ніколи вибитись індивідуально найслабші та найпасивніші. Вони скрізь і завжди остаються серед тих, ким правлять, кого орґанізують, кого порушують, кого ведуть — серед тієї пасивної маси, яку прийнято звати народом. І коли народ робить революції, коли він підіймається проти своїх дотеперішніх орґанізаторів і правителів, то не тому, що він сам хоче більшого руху, більшого поступу, а тому, що він даного способу руху, даного методу правління і орґанізації вже не восприймає. Причини всякого незадоволеня народнього завжди лежать в панах: в нездатности і нікчемности тих старих панів, які його досі орґанізували, і в революцийнім бажанню влади у тих панів нових, які хочуть тепер самі запанувати і народ своїми новими, поступовими та революцийними, способами орґанізувати. Всяка революція означає лише те, що під владою старих правителів витворились серед даного громадянства нові, бажаючі влади, провідні сили. Ці кандидати на нових правителів для здійсненя своїх імперіялістичних хотіннь підіймають народ проти його правителів старих тоді, коли останні,

392

через зужиття та ослабленя свого методу орґанізації (який колись їх привів до влади), самі вже зужились і ослабли.

Тому то для всякої правлячої верстви vox populi, vox Dei — "голос народу, голос Божий". Всяке незадоволеня народнє єсть ознакою внутрішньої моральної та матеріяльної слабости даної правлячої верстви; ознакою того, що вона втратила вже необхідні для проводу та орґанізації або рухові (динамічні), або здержуючі (орґанізуючі) прикмети. Иншими словами: що вона втратила, або хотіння влади і віру в законність цього хотіння, або уміння оце хотіння та оцю віру здержувати і орґанізовувати, і що серед тих, ким вона править, вже почалась революціонізуюча робота її конкурентів до влади.

Але тому також народ, яко такий, ніколи не користає і не може скористати з революцій, зроблених силою його більшого числа і силою його тяжести. Навіть в випадку його повної перемоги, повного винищеня даної правлячої верстви і тієї ступені поступу, яку ця верства собою репрезентувала, влада і провід не дістаються ніколи в його руки, а в руки тих, що своїм умінням використати оцю зненависть народню до старих правителів, показали себе од цих старих правителів сильніщими. І як сильніщі, вони беруть народ в свої нові державні клещі, тим цупкіщі, чим більше їх влада єсть дійсно народня, чим більше вона обмежує всякий рух вперед, всякий поступ і всяку свободу.

Коли-б маси могли керуватись логічним розумованям, а не почуттями та пристрастями, то вони певно ніколи-б ніяких революцій не робили. Бо вони-б знали, що всяка революція готує для народу тільки нову владу, і що всяка стара провідна верства, сама вже своєю попередньою активностю і тяжкою порушуючою працею зужита, обезсилена і упасивнена, більше подібна і більше близька до народу, більше в своїм імперіялізмі поміркована (бо більше вже досвідом влади умудрена) і тому менше для народу небезпечна, ніж перемігша своєю більшою активностю і більшим імперіялізмом, сильніща верства нова. Але тоді людство напевно в нерухомости завмерло-б. І тому повну нездатність мас до думаня та предвиджуваня — нездатність яку скрізь і завжди використовують всі поступовці і революціонери — треба мабуть зарахувати до найбільше сприяючих рухові сил природи.

Одначе, як-би в громадськім життю піддаватись сліпо силам природи, то треба-би признати, що найкращим був-би такий ритм руху: кандидати на нових провідників, піднявши своїм зусиллям пасивний народ проти провідників старих, поголовно їх вирізують;

393

нищать всю ними сотворену ступінь духової та матеріальної культури; після довгих зусилль доходять до того самого місця розвитку; знов на тім самім місці вирізуються народом під проводом нових кандидатів до влади, і т. д. в безконечність. Розуміється ніякого поступу при оттакім "природнім розвитку" не було-б. Не було-б тому, що поступу не можна помислити без досконаленя і розвитку вже істнуючого, яке, щоб могти досконалитись і розвиватись, мусить бути задержуване, мусить бути консервоване.

Не могло-б бути також при такім "природнім розвитку" і нації. Бо нація, в розумінню витвореної цілим рядом поколіннь певної суми, иншої ніж у других націй, духової та матеріяльної культури, для самого свого буття вимагає задержуваня і консервованя (а не повсякчасного винищуваня!) цієї вже витвореної національної культури. Коли кожна нова верства провідників вирізувала-б поголовно (чи, що рівнозначне, усувала-б зовсім од влади) попередніх, і разом з ними винищувала-б всю вже витворену нацією культуру та традицію (вже здобутий досвід і вже усвідомлені спільні потреби та аспірації), то при такім ритмі руху ніякої нації на даній території не було-б. Кожні нові кандидати на провідників починали-б таку "націю" від себе, инакше-б її розуміли, навіть инакше називали, і в результаті на такій території був би вічний рух до буття нацією, але нації ніколи-б не було і бути не могло.

Що нація твориться в боротьбі з природою: — по лінії здержуваня природних імпульсів, а не розперезаного гасання під їх впливом*) — по лінії найбільшого, а не найменшого опору — це розуміють здатні до розвитку, навіть дикі племена. У таких племен істнує звичай, що старих людей не убивають всіх, хоч цього дуже хочуть ті сильніщі та молодші, які мають безмірний апетит на призначену для старих мягчу та делікатніщу страву і які кормленя старих "паразитів" вважають "кровопийством, реакцією і противним законам природи визиском народу". Щоб погодити оці природні поступові змагання молодих з необхідностю для племени збереженя досвіду старих,**) останніх в певний час

*) Ріжні "відродженя нації" з "лівого" боку і писання деяких наших "фашистів" та націоналістів з "правого" — можуть служити яскравими прикладами такого гасання. Воно чим раз більше поширюється в нашій публіцистиці, нозбавляючи її тим самим всякого національно творчого і орґанізуючого впливу та значіння.

**) В міру розвитку цивілізації і поділу громадських функцій (розвиток йде завжди в парі з поділом і спеціялізацією функцій), "старість" виявляється не тільки в віці, а і в приналежности до тих ґруп серед даного громадянства на даній території, що вже довго, з покоління в покоління, правили та орґанізовували і тому придбали вже в цілій своїй ґрупі прикмети старости: досвід, традицію, політичну культуру і здержуючі, орґанізуючі чесноти.

394

приводять до дерев, кидаються на них, але убивають тільки цих, що не подужали вже на дерева влізти, та на них, підчас струсу, удержатись. Цих-же, що на дерева ще повлазили і на них цупко сиділи, заховують при життю, оточують і на далі пошаною і продовжують слухати їх рад та наказів. Такі звичаї істнують одначе не у всіх племен. Тому і не всі племена перетворюються в нації. Навіть ті, які "національно відроджуються" в Европі в XX століттю, але яких "інтеліґенція" не може зрозуміти цих простих — для деяких навіть папуасів зрозумілих — політичних істин.

Істнування та розвиток нації залежать від такого чи иншого взаємовідношеня консерватизму і поступу; від взаємовідношеня між тим, що вже зроблено, вже сотворено, і тим, що хочеться робити і творити. Иншими словами: буття або небуття нації залежить від взаємовідношеня між людьми, які досі орґанізували та правили, і людьми, які тепер хочуть правити та орґанізувати.

Для зрозуміння і окресленя оцього взаємовідношеня візьмім якийсь один момент руху, прийнявши його за момент вихідний, перший. Вживаючи єдине можливого в політичних науках методу виділюваня і окремого розглядання явищ громадського життя, не будем тут говорити про всі ті обставини, серед яких цей момент народився. Констатуймо тільки факт (який зрештою в кожнім часі і місці все повторюється), що серед даного громадянства, на даній території, певна ґрупа людей, завдяки своїй більшій силі, посіла державну владу, тоб-то можливість вживати матеріяльну силу примусу для здійснюваня своїх хотіннь. В процесі здійснюваня своїх хотіннь при помочі державної влади ці люде мусять весь час боротись з двома, впливаючими на них, але собі взаємно протилежними силами.

Перша з них — найбільше для правлячої верстви небезпечна — це активна, порушуюча, поступова або революцийна сила нових провідників, нових кандидатів до влади. Вони весь час виділяються зпосеред громадянства, і, скріплюючи свій примітивний, молодий, загонистий імперіялізм містицизмом ріжних нових поступових або революцийних ідеолоґій, хочуть усунути дотеперішніх правителів і самі — для здійсненя своїх поступових або революцийних хотіннь — захопити державну владу.

Друга — це пасивна, задержуюча, або реакцийна сила народніх мас. Вони силою своєї інертности і тяжкостю маси ставлять завжди опір хотінням правлячої верстви і ця верства мусить їх по шляху здійснюваня своїх хотіннь за собою тягнути, обмежуючи весь час свої хотіння і свою силу примусу (свою владу державну, вживану для здійснюваня хотіннь) — степеню восприїмчивости цих мас. З

395

хвилиною, коли ця восприїмчивість слабне, коли авторитет держави падає, маси — під впливом нових кандидатів до державної влади, чикаючих на момент слабости дотеперішніх правителів — починають проявляти своє незадоволеня, або роблять революцію, як що сила старих правителів вже зовсім ослабла.

Таким чином, в процесі руху нації, держава, як матеріальне знаряддя примусу, єсть реґулятором цього руху. Коли вжити образного порівнання, вона, у відношено до внутрішніх, собі протилежних, сил підлеглого їй громадянства, єсть уздою на панів, а двигачем для народу. І нормальний гармонійний рух та розвиток цілої нації може відбуватись тільки тоді, коли "пани" (орґанізатори продукції та ідеології громадянства) в своїх змаганнях вперед, до поширеня свого впливу і захопленя влади, сильною державою добре загнуздані, і коли "народ" (пасивна маса громадянства, яку порушують і революціонізують ріжні активніші пани) цею самою державою весь час поволі підважується за поступовими змаганнями панів, відповідно до його восприїмчивости на рух. Міряється-ж ця восприїмчивість народня тою степеню духової та матеріальної (тоб-то звязаної з ідеологією та продукцією) культури, яку маси вже в попереднім розвитку собі присвоїли і в своїх поняттях узаконили.

Ця проста політична істина в політичній практиці: в твореню і реґульованю руху — дуже часто забувається. Часто поступові пани, піднявши проти держави народ, ослаблюють державу і дають в рухові нації перевагу громадянству. Тоді рознуздуються пани і, позбавлений сильного державного гальма, національний віз летить чим раз швидче вперед, тягнутий рознузданими панами в ріжні боки. Це продовжується доти, доки під напором народньої тяжести (якої вже не підважує тепер поволі за загнузданими панами орґанізована і авторитетна сила державна) не лусне розтарахканий своєю рознузданностю панський поступовий мотор. В цей момент винищуються народом (під проводом крайніх, найбільше революцийних, провідників) захопивші та ослабивші було державну владу перші поступові пани. Замість держави заслабої, твориться тоді держава засильна, і задержаний нею національний віз починає котитися назад. Бо по знищеню поступових панів і поневоленю державою громадянства, нема вже кому порушувати народ. Він силою своєї інертности тягне націю вниз, хоч його, як це бачимо наприклад у большовиків, батожить всіми силами абсолготистична держава, шукаючи "єдиненія", чи то пак "смички" з народом, примушуючи його брати участь в "державнім будівництві", творити ріжні "совіти" і робити "рабоче-крестьянскій" рух під примусом нагайки, бо ці, що цей рух самі з власної волі колись робили, опинились вже всі в чрезвичайці. "Амністія і свобода" для "панів" напевно розбурхали-б цей "народній" рух. Але їх не може дати абсолютистична комуністична держава, коли хоче істнувати. Істнуючи-ж, вона не може примусити народ творити рух, необхідний хоча-би для розвитку

396

продукції, бо цей рух неможливий без деякої політичної свободи для "панів", для орґанізаторів продукції. В цім джерело неминучої загибелі большовицької (як і всякої иншої охлократичної) влади.

Схема нормального руху і розвитку нації представляється так. Виконує в життю нації здержуючі і консервуючі функції ця частина "панів" — орґанізаторів продукції та ідеології громадянства — яка, завдяки своїй більшій силі, вже зреалізувала свої хотіння при помочі завойованя на даній території серед даного громадянства державної влади. Ця частина "панів", яка допіру хоче свої хотіння зреалізувати і тому бореться зі старими "панами" за державну владу, виконує в життю нації функції порушуючі, поступові. Найбільше численна частина нації — пасивні народні маси — восприймають рух вперед і розвиток нації тільки тоді, коли порушуюча сила поступової частини "панів" обмежена здержуючою силою "панів" консервативних, відповідно до рівня восприїмчивости цих народніх мас.

Значить, щоб рух і розвиток нації міг відбуватися нормально, треба:

1. щоб необхідна для цього руху боротьба поступовців з консерватистами відбувалась в рамах одної, признаної обома сторонами, державної орґанізації, тоб-то щоб ці обидві сторони боролись — одна за удержаня, друга за здобуття влади — в одній, їм однаково дорогій і потрібній, державі; цього не може бути, коли одна або друга сторона спірається на силу чужої, сторонньої держави;

2. щоб ця боротьба велась на ґрунті одного — спільного і консерватистам і поступовцям — основного закону, за його реформу або задержаня, але не за повне знищеня, бо тоді одні і другі тратять спільну державну та національну мову і боротьба між ними може бути вирішена лише фізичним винищеням одної з борючихся сторон;

3. щоб консерватисти, — тоб-то ці, які творять державу та захищають істнуючий закон і ці члени громадянства, яких хотіння даний державний лад і даний закон вповні задовольняє, були дійсно такою орґанізованою силою, що здатна здержувати завелику загонистість поступовців і підважувати тягар пасивних мас;

4. щоб ця сила консервативна, власне тому, що вона єсть дійсне сила, не лякалась поступовців, не винищувала їх, не обертала внівець потрібної їм свободи і тим самим не винищувала в нації єдиної сили, здатної творити поступ і сприяючої розвиткові нації. Иншими словами: ці дві сили — консервативна і поступова — від яких залежить нормальне життя нації, можуть істнувати тільки поруч себе і одну

397

без другої помислити не можна, бо як-би молодість "знала", а старість "могла", то цілий світ, в якому ми живем, був-би зовсім инший.

Тільки при таких нормальних умовах руху, свобода, необхідна для всякого поступу, буде мати за собою ґарантію авторитетної консервативної державної сили. Тільки тоді придбання порушуючої сили поступовців ("здобутки революції") будуть здержуючою силою консерватистів закріплені так, щоб ці придбання, під гаслами і во імя цієї-же самої свободи ("поглибленя революції"), не змогли нищити нові революціонери. Коли такого консервативного закріпленя здобутків поступу не буде, то в цій необмеженій свободі поступовці самі себе винищать разом зі свободою. В результаті запанує повна реакція під впливом перемігшого тоді тягару пасивних мас і тих, що при помочі цього тягару собі вкінці владу завоюють.

Сильний, єдиний і добре зорґанізований поступ може істнувати тільки при сильнім, єдинім і добре зорґанізованім консерватизмі. Приклад: анґлійський двопартийний систем, якого не можна помислити без такого сильного консерватизму. Бо коли нема сили, єдности і орґанізації в обороні істнуючого, то не може бути сили, єдности та орґанізації в змаганнях до зреформованя цього істнуючого. Нація ділиться тоді на множество "правих" і "лівих" партій, які анархічно і не знати за що борються між собою та руйнують націю. В такій, позбавленій сильного консерватизму, нації не може бути ясних — репрезентованих завжди консерватизмом — понятть про те, що істнує реально; а тому не може бути і ясних понятть про те, як це реально істнуюче зміняти, чого для здійсненя реального поступу домагатись, і на що в цьому здійснюваню реально опіратись. В такій нації можна з повним успіхом (яким єсть завжди руїна) пропаґувати все, що кому подобається, включно до комуністичного земного раю, або есерівського систему хліборобства під згуки веселих пісень.

Силу консерватистів творять, більше у них ніж у поступовців розвинені, здержуючі та орґанізуючі прикмети, здобуті в процесі завойованя, зберігання в своїх руках і виконуваня влади: — прикмети чести, послуху, вірности і відповідальности, сприяючі — як було вище сказано — скріпленю необхідних для всякої орґанізації: єдности, дисципліни і солідарности.

Консерватисти, не здатні обмежити свого імперіялізму і містицизму монархією і релігією, иншими словами консерватисти республиканці і вільнодумці, своїх здержуючих та орґанізуючих завданнь в нації — як про це буде мова дальше — добре виконати не можуть.

Дехто вказує на Злучені Держави півн. Америки, як на приклад, що консерватизм може істнувати добре і в республиці. Дозволю собі з цього приводу повторити сказане вже в попередніх "Листах". Демократичне республиканство, яке з погляду політичної орґанізації нації єсть завжди хворобою, бо завжди нищить консерватизм, шкодить нації більше або менше в залежности од тих умов часу і місця, в яких воно розвивається. В Злуч. Державах воно не проявляє

398

покищо всіх своїх деструктивних наслідків тому: 1. що правляча цією республикою верства анґлійських виходців має ще в своїй традиції останки вікової класократично-монархічної культури старої Анґлії; 2. що вона єсть ще дуже релігійна, значить посідає сильні здержуючі ідеологічні чинники, якими надолужує брак здержуючих чинників політичних (монархії); 3. що брак монархії вона надолужує ще таким зміцненям політичної влади президента (а з нею і держави), про яке й мови бути не може у націй з провідними верствами, не посідаючими старої монархічної класократичної культури; 4. що вона расово дуже суцільна, бо не перемішалась з підвладними американській демократії Індійцями та Неґрами. Коли-б вона була вихована (як напр. мексиканські креоли) в культурі монархії охлократичної (диктаторської і абсолютистичної), яка нищить консерватизм; коли-б вона була вільнодумна, і поборювала церкву; коли-б вона весь час змагала до зменшеня влади держави і поширеня влади "народу"; коли-б вона складалась з расово себе взаємно ненавидячих і нерозуміючих метисів, — то консерватизм в Злуч. Державах виглядав-би так, як консерватизм в мексиканській республиці. Але навіть при цих сприяючих умовах він швидко, завдяки республиці, розкладається. Голосний Ку-Клакс-Клен єсть характерною ознакою цього розкладу: диким галасуванням він хоче замінити, добивану республикою, стару англійську монархічну консервативну традицію. Оживити цю традицію при демократично-республиканськім методі орґанізації нації — розуміється неможливо.

Силу поступовців творять більше ніж у консерватистів примітивні, а тому посідаючі більший розгон молодости: імперіалізм та містицизм, зо всіми тими руховими (збільшуючими рух) прикметами, що — як знаємо — з сильного імперіалізму та містицизму випливають.

Коли прикметою сильного та здатного консерватиста єсть уміння обмежувати силою волі і розуму свої пристрасти і почуття, свій імперіялізм та містицизм, то прикметою сильного та здатного поступовця єсть велике чуттєве, стихийне хотіння поширеня та влади і дуже велика віра в законність та правдивість цього хотіння. "Нація", в якій всякий "правий" хотів-би бути національним Наполєоном, а всякий "лівий" сумнівався-б в законности хотіння власної національної держави, була-б карикатурою і могла-б істнувати тільки в літературі.

Нормальне і гармонійне взаємовідношеня цих сил полягає в тому:

1. що поступовці в своїй боротьбі за владу дисциплінуються і орґанізуються здержуючою їхні занадто загонисті змагання орґанізованою силою консерватистів;

2. що в цьому процесі боротьби вони, в своїй найсильніщій і найбільше здатній до влади частині, поволі абсорбуються консерватистами, які цю найсильніщу та найкращу частину поступовців допускають до державної влади і приймають в свої ряди;

399

3. що, допущені до влади і прийняті в ряди консерватистів, вони відновлюють в цих рядах ослаблені рухові прикмети: імперіялізм та містицизм;

4. що силою цих, принесених з собою в консервативні ряди, рухових прикмет вони порушують пасивну народню масу при помочі державної орґанізації, витвореної консерватистами і обмежившої їх (поступовців) занадто для восприїмчивости народу поступові змагання.

Иншими словами: найкращі і найсильніщі поступовці, при такому гармонійному взаємовідношеню цих двох сил, самі стають консерватистами і проти них з глибин громадянства підіймається знов нова хвиля поступовців.

Такий гармонійний і нормальний рух та розвиток нації припиняється тоді, коли слабнуть її консервативні сили і коли поступ, позбавлений здержуючої і абсорбуючої його сильної консервативної орґанізації, перетворюється в більше або менше тривалу, в скоротечну або хронічну революцію. Тоді до влади, стратившої силу і авторитет, дориваються не вишколені і не вимуштрувані консерватистами в рамах орґанізованої законної боротьби, найсильніщі і найкращі поступовці, а ріжне неперебродивше революцийне шумовиння, яке ніякими засобами не бридиться, щоб оцю безавторитетну і осмішену владу захопити. Воно до решти розвалює державу, донищує її авторитет в очах народніх пасивних мас, і разом з авторитетом донищує і всю, здержуючу поступовців та порушуючу народні маси, силу держави.

Знищивши державу, революція викликує серед народніх мас супроти себе реакцію. І як революція єсть, завдяки слабости знікчемнілого консерватизму, звироднілим поступом, так реакція єсть звироднілим консерватизмом, викликаним наслідками нікчемного і розперезаного поступу. Вона виявляється, як вже було сказано, в гіпертрофії держави: в сотвореню такої влади державної, яка — при внутрішній слабости сотворивших її контрреволюційних елементів — внутрішню силу, присущу правовому, творчому консерватизмові — заміняє безправною диктатурою, терором і використовуваням для своїх політичних цілей сили пасивности та інертности, озлоблених революцією, народніх мас.

* * *

400

Траґедія всіх недержавних колоніальних націй лежить головним чином в слабости національного консерватизму і всіх тих руйнуючих наслідках, які така слабість викликає. Без відроджена консерватизму не можна помислити політичного відродженя такої недержавної колоніяльної нації. Щоб стати нацією, вона мусить сотворити на своїй території свою нову власну державу на місці істнуючої старої держави метропольної. Це значить, що її порушуючі, поступові сили мусять бути місцевими консерватистами (їх державним досвідом та їх більшою орґанізаторською здатностю) зорґанізовані так, щоб вони здатні були державну владу завоювати і в руках своїх удержати. Але-ж місцевими консерватистами єсть у всіх таких колоніальних недержавних націах власне ті, що в цій старій метропольній владі або участь брали, або аких політичні хотіння були цею владою задоволені. І власне на знищеня в першій мірі цих місцевих консерватистів скеровані всі потуги місцевих поступовців.

Траґічна трудність політичного відродженя такої нації лежить в тому, що відродитись вона може тільки при помочі, зненавиджених місцевими революціонерами, місцевих консерватистів в момент, коли останніх метропольна державна влада з тих чи инших причин вже не задовольнає. Такий момент найчастіще буває в хвилинах якогось кризису чи реформ метропольної влади. І ось в такий, сприяючий її відродженю момент, недержавна нація мусить пройти в страшно ускоренім темпі процес включеня в місцеві консервативні ряди місцевих найбільше активних (поступових і революційних) елементів — процес, що у націй державних продовжується довгими, на покоління обчисленими, періодами. Таке прискореня темпу вимагає, розуміється, страшного напруженя сил: творчого підйому по лінії найбільшого а не найменшого опору, по лінії захопленя за собою пасивних народніх мас спільними, як консервативними так і поступовими, силами. Отже не по лінії романтичного емоціонального буяння в сфері революцийних; чи то націоналістичних чи соціялістичних мрій, ані по лінії демаґоґічного пристосовуваня себе до тягнучої вниз пасивної сили мас ("йти за народом") може відбуватись політичне відродженя такої недержавної нації.

Місцеві консерватисти мусять відродити в собі молодече хотіння своєї влади на своїй території і молодечу віру в законність цього хотіння, що може статися тільки шлахом прийняття в свої ряди, посідаючих такий молодечий імперіялізм і містицизм, найкращих місцевих поступових елементів. Місцеві найкращі, найбільше патріотичні поступовці мусять обмежити свій імперіялізм та містицизм

401

прийняттям державного досвіду та державних орґанізацийних форм місцевих консерватистів, що може статися тільки шляхом їх вступленя в місцеві консервативні ряди і визнання сотвореної консерватистами влади. Иншими словами: коли в цей сприяючий історичний момент місцеві консерватисти не зуміють скоро відмолодитись, а місцеві поступовці скоро постаріти — то така нація не може відродитись і сотворити власної держави.

Опинившись між молотом старої метропольної держави (супроти якої вони стали революціонерами) і наковалом місцевої революції (супроти якої вони залишились консерватистами), місцеві консерватисти гинуть, а разом з ними гине для такої нації можливість здобуття власної держави. Бо місцеві поступовці, знищивши своєю непогамованою революцією місцевих консерватистів, мусять, по вічному і незмінному закону руху націй, використовувати потім, для здійсненя своїх хотіннь влади, державну орґанізацію консерватистів чужих: метропольних. Замість послухати своїх місцевих "панів" вони мусять послухати "панів" чужих, не місцевих: мусять поволі абсорбуватись їх державною орґанізацією. І увійшовши врешті решт самі в цей чужий метропольний державний апарат, вони стають предками нового покоління місцевих консерватистів, яких, під їхнім-же колишнім гаслом непощадної боротьби з місцевими "чужими панами", знов винищать колись нові місцеві революціонери, і т. д. в безконечність.

Гетьманство 1918 р. було власне такою героїчною спробою відмолодженя і скріпленя місцевого консерватизму. Воно мало сотворити одну — спільну і для консерватистів і для поступовців — місцеву територіяльну державну владу, і возстановити на Україні, разом з такою владою, нормальні взаємовідносини між консерватизмом і поступом. Значить було воно такою спробою політичного відродженя Української Нації, яка єдина тільки могла до цього відродженя довести Сотворене консервативними вже нащадками тих колишніх козацьких революціонерів (що, знищивши в XVII ст. своїх місцевих консерватистів, були забсорбовані потім петербургською метропольною державою), воно мало основні дані вилічити Українську Націю з її хронічної недуги браку власного консерватизму, колоніяльности та недержавности. Але знищене, завдяки своїй внутрішній слабости, місцевими отуманілими і розкудкудаканими революціонерами, які, зараз-же на другий день після свого "вдалого повстання" проти своєї місцевої територіяльної і консервативної Гетьманської влади, були поглинуті метропольними (російською комуністичною і польською демократичною) державами, воно в 1918 р. цього завдання виконати не змогло. Де завдання знов, і то в такій самісенькій формі, стане перед Українською Нацією в момент неминучого нового кризису на Україні метропольних влад. Чи вистане на той новий трагічний момент у наших консерватистів хотіння і віри, а у наших революціонерів розуму і здержуючої волі?

402

36. Коли-б всі люде були од природи однакові та ще й од природи добрі, життя громадське було-б раєм на землі. Всякий політичний устрій і всяка форма влади — до анархії включно — були-б тоді ідеальні, і політика, як умілість, звелась-би виключно до умілости переконуваня та агітації. Вона була-б тоді найбільше легким і приємним зайняттям і була-б подібна до музики або до акторства, які од инших умілостей відріжняються тим, що мають найменше діла з відпорною силою матерії і тому дають змогу найлегче осягнути гармонію ... але гармонію тільки в нематеріяльних, безтілесних тонах, або творах уяви, фантазії, і то гармонію тільки на хвилину, щезаючу безслідно без матеріяльного втіленя, без реалізації...

На жаль політика має діло не з абстрактною, безтілесною, абсолютно одна до другої подібного і тому однаково все восприймаючою "людиною". Така "людина" істнує тільки в уяві і фантазії літераторів. Політика мусить укладати взаємовідносини і шукати гармонії між реальними, тілесними людьми, які в дійсности зовсім до себе не подібні і які для "політичної гармонії" можуть видавати з себе тони або грати ролі не такі, які хотілося-б політикові-музиці чи політикові-режисерові, а такі, які вони по своїй реальній природі можуть грати, або з себе видавати. Наприклад ніякий, навіть найбільше ґеніяльний, білий політик не в стані заґітувати і переконати Неґра, щоб той став білим. І коли-б він за таке, в його переконаню для Неґрів дуже добре і пожиточне, "неґролюбне і неґрократичне", діло взявся, то тільки сам-би зневірився, набрався-б до Неґрів безмірної погорди і викликав-би серед них страшне озлобленя тому, бо він-би вимагав од них в добрій вірі того, чого вони по своїй з ним неоднаковій природі не можуть з себе дати. Відомо також, що чим більше якась політична діяльність збудована на вірі в природну доброту людей, тим більше зла вона їм приносить, бо, не бачучи зла, вона з ним не бореться і його не обмежує.

Політика, як умілість, більше подібна до різьбарства або до архитектури, ніж до музики або акторства. Ці дві перші умілости гармонію в виконуваню своїх планів і своїх ідей осягають тільки тоді, коли від глини не вимагають властивостей каміння, а від каміння властивостей глини; і коли памятають, що ані камінь не єсть матеріялом більше, ані глина менше благородним, а що вони обидва єсть для діла потрібні і благородні тоді, коли кожне з них стоїть на своїм місці і виконує для гармонії в цілости таке завдання, яке воно по своїй природі виконати може. Отже і для вищезгаданих Неґрів можна найти відповідний метод політичної орґанізації, поставивши їх

403

такими якими вони єсть, в умови сприяючі збільшуваню їх прикмет добрих і зменшуваню прикмет злих.

Иншими словами: політична умілість складається, як вже вище було сказано, зі стихийного ірраціонального хотіння, свідомої свобідної волі до творчости, і можливо докладного пізнання при помочі розуму реальної природи того матеріялу, з якого мається творити. Без ідеалу, без напруженя волі для здійсненя цього ідеалу і без розумного керування людськими реально істнуючими хотіннями — так, щоб цей ідеал міг бути здійснений — не можна помислити собі політичної умілости. Але політична умілість не в стані творити хотіння. Вона, в постійній боротьбі з природою, будує свої твори: — держави і нації — з матеріялу, який їй дає природа. Політичною утопією, а не політичною умілостю, єсть — як вже вище було зазначено — і змагання до фальсифікації, до "поправлюваня" природи, і опортуністична надія, що природа "своїми законами" сама все зробить за нас.

Наприклад вроджене хотіння держави (розуміючи під цим, одержаний від природи в сильніщій степені, войовничий імперіялізм), яке єсть у певного типу українських людей, може бути скероване в українські, російські або польські політичні форми, і на цьому вродженому стихийному хотінню певного типу людей на Україні може бути, в залежности од більшого чи меншого напруженя ідейности, розуму та свідомої волі даних провідників, збудована на Україні та чи инша держава. Завданням українских політиків буде: виявити своє власне державницьке стихийне хотіння в такім сильнім ідейнім пориві, вибрати такий метод політичний і так напружити розум та волю для його здійсненя, щоб оце стихийне державницьке хотіння певного типу місцевих українських людей повернулось на будову української, а не російської чи польської держави. Політичною утопією буде (на тій, мовляв, підставі, що всі люде однакові) змагати до сотвореня цього стихийного хотіння держави у Українців иншого типу, — Українців, які по своїй природі не можуть його мати, або надія, що оце стихийне хотіння, без ніякого ідейного пориву, і без напруженя розуму та свобідної творчої волі, само "по законам природи" мусить сотворити українську державу.

Які людські типи треба вважати основними для політичної акції? Иншими словами: при пізнаванню реальної природи того матеріялу, з якого мається творити, які типи у відношеню до громадського життя треба признати за такі, що грають рішаючу ролю в політичній творчости? Уміння розріжняти ці типи і можливо точне окресленя реальної природи їх стихийних хотіннь обовязкове для політика, який не в стані цих ріжних стихийних хотіннь сотворити, але може, при помочі відповідного методу орґанізації, керувати ними так, щоб з цієї творчої та свідомої орґанізації ріжнородних природних хотіннь повстала та держалась держава, істнувала та розвивалась нація.

404

Дві сили, як сказано вище, грають головну порушуючу ролю в життю, в рухові людських громад: продукція і ідеолоґія. Політично кожна з цих сил, для здійсненя своїх хотіннь, хоче в той чи инший спосіб опанувати державу, хоче мати в своїх руках силу примусу, силу меча. Отже перш за все відношеня до меча мусить інтересувати політика, в якого умілости меч грає реалізуючу і рішаючу ролю.

У відношеню стихийних людських хотіннь до діл меча бачимо два основні типи цих хотіннь: тип войовника і не-войовника.

Одну із характерних між ними ріжниць висловив образово в звістному чотировірші російський поет: "Все мое — сказало злато; Все мое — сказалъ булатъ; Все куплю — сказало злато; Все возьму — сказалъ булатъ". До цього треба ще додати: "все моє — сказало слово", яке для здійсненя свого хотіння має силу сугестії і діялєктики.

Войовник це той, який хоче і може для здійсненя своїх хотіннь ризикувати своїм власним життям і взяти меч сам персонально в свої руки. Не-войовник — це той, який для здійсненя своїх хотіннь хоче силою примусу, силою меча, в той чи инший спосіб — чи при помочі золота, чи при помочі слова — заволодіти, але не хоче ризикувати своїм життям і брати цього меча в свої власні руки. З цієї основної ріжниці стихийних хотіннь цих двох людських типів випливають ріжниці в їх способах політичної акції і ріжниці в наслідках, які ці ріжні способи акції за собою ведуть.

Коли наприклад двоє людей цього ріжного типу кажуть і роблять щось одне, то воно зовсім не єсть одне, а у всякому разі в своїх результатах воно єсть ріжне: si duo faciunt idem, non est idem — як каже звістна латинська приказка. Як що наприклад серед якоїсь недержавної нації ці двоє людей кажуть обидва, що вони самостійники, то перший, маючи вроджений нахил до ризикованя власним життям для здійсненя своїх хотіннь, буде найбільшу увагу присвячувати справам внутрішньої політичної орґанізації, орґанізування себе і своєї нації, бо тільки добра орґанізація може забезпечити його життя в процесі боротьби і ризикованя життям. Другий натомість, не маючи вродженого нахилу до ризикованя своїм життям, буде найбільшу увагу присвячувати шуканню такої "доброї орієнтації", яка-б дозволила йому чиюсь чужу (в тім числі, наприклад — "народню") силу примусу для здійсненя своїх самостійницьких хотіннь використати і, пристосувавшись до неї, без ризика собою, самостійність одержати. Розуміється наслідки цієї державницької акції і форми держави, які вона дасть, будуть в обох цих випадках зовсім ріжні, як про це буде мова в дальшому викладі.

Не треба — що найважніще — забувати, що рухові прикмети, присущі в більшій чи меншій мірі кожній людині, будь вона войовничого чи невойовничого типу, дають ріжні форми руху в залежности власне од того типу, якому вони при-

405

сущі. Наприклад імперіялізм у Цигана виявився, як каже відома поговірка, так, що він хотів мати свою власну державу і бути в ній царем тільки на те, щоб вхопити великий кусень сала та чим швидче пятами накивати. Не треба думати, що оттаке циганське бажання влади істнуе тільки в анегдотах: в дійсности воно дуже поширене на світі. Розуміється такі форми імперіалізму войовників, як дідична політична влада: монархія і родова аристократія; — такі поняття, як "noblesse oblige", як традиція, нація, патріотизм (любов до своєю кровю завойованої землі) і т. д. і т. д. — будуть формами і поняттями для імперіялізму типу оцього Цигана абсолютно чужими і незрозумілими. Так само проявів містицизму наприклад людини, що свої хотіння влади в якійсь республиці скріпляє вірою в правду і святість виборів і в те, що вона своєю демаґоґією "волю суверенного народу" виявляє, не можна розуміється утотожнювати з проявами містицизму наприклад Гетьмана Мазепи. Останній в своїй боротьбі за владу заризикував власним життям і пожертвував всіми своїми достатками з вірою, що він виконує свій лицарський обовязок чести і що "вічна була слава, же през шаблю (не вибори!) маєм права".

Не всі войовники і не всі невойовники між собою однакові. Свою основну рису, яка спільна кожному з цих типів, вони можуть обертати на зло і на добро; можуть використовувати її з розумом і без розуму; можуть виявляти її в боротьбі за якусь ідею і виявляти її без всякої ідеї; можуть по тому становищу, яке вони в данім часі і місці в громадському життю займають, бути консерватистами, або поступовцями і т. д. і т. д. Завдання політичної умілости полягає власне в тому, щоб ці основні спільні риси уміти розріжняти; їх на добро, а не на зло, використовувати; з розумом, а не без розуму, і з ідеєю, а не без ідеї, ними керувати.

Основну рису войовничости має наприклад і бандит-криміналіст, і людина рятуюча дитину з пожару, або віддаюча своє життя за свою ідею. Позбавлений "пуття, чести та поваги" якийсь сміливий, але анархічний отаман від шаблі, чи такий самий — отже не анонімний, але руїнницько-індивідуалістичний — отаман від пера, мають ту саму основну рису войовничости, що й жовнір, віддаючий своє життя за честь цілого полка і аскет монах чи світський подвіжник, які жертвують своїм життям за правду цілого свого закону, своєї орґанізованої ідеї. Відріжняє їх тільки степінь ідейности, розуму, волі та орґанізованости. Так само тільки инше відношеня до істнуючого ладу і инша ідеологія відріжняють революціонера, кидаючого по наказу своєї орґанізації бомбу, від вірного свому монархові лицаря, віддаючого своє життя за свою батьківщину і її законну владу.

Подібні ґрадації істнують і серед невойовників. Поруч цілої маси честних і гарних людей, позбавлених зовсім войовничости, а проте виконуючих прекрасно, необхідні для громадського життя, функції матеріяльно-продуктивні (наприклад селянство з тієї катеґорії, що воліла найтяжчі повинности ніж військову службу), обмінні (честні купці і фінансисти), та ідеологічні (дисциплінована і розумна інтеліґенція), бачимо ми, не ризикуючих так само своїм життям: кешенників, біржевих і політичних спекулянтів, банкірів, купуючих за своє золото якісь оружні колоніяльні експедиції, анонімних писак і шептунів тихолазів, розкладаючих до

406

ґрунту своєю трусливою гадючою люттю, зажерливостю і заздростю ціле громадське життя і т. д. і т. д. Врешті войовником не єсть завжди той, хто одягнений в яскравий костюм і обвішаний зброєю. Такі типи часто бувають дуже мало войовничі. І навпаки, лицарське серце бється часто під скромним піджаком. Не зовнішність, а внутрішні психологічні прикмети і з них випливаючі діла служать одиноким мірилом для відріжнюваня основних громадських типів. Добрий політик мусить бути добрим психолоґом — каже давно відомий й дуже правдивий афоризм.

Далі, крім войовників і невойовників, треба з погляду політичної акції відріжняти між людьми продуцентів і непродуцентів. Продуцент єсть той, хто в боротьбі з природою сам власноручно, або орґанізуючи сам особисто (підкреслюю: особисто) ручну працю других, добуває сирові матеріяли та перероблює їх на потрібні для людей предмети. Непродуцент єсть той, хто сам ані добуванням, ані перерібкою, ані особистою орґанізацією добування та перерібки потрібних для людського життя матеріялів не займається, а виконує натомість инші функції, необхідні для людського громадського життя чи то в сфері праці державної, чи інтелектуальної, чи в сфері обміну вже випродукованими предметами.

Так само до непродуцентів треба зарахувати ті примітивні людські типи, які кормляться з готових вже дарів природи тоді, коли цих природних багатств багато і коли добування їх сполучене з як найменшим і найкоротшим зусиллям та не вимагає, характеризуючої всякого продуцента, тяжкої і систематичної праці в постійній боротьбі з природою.

Перша, основна з погляду політичного, ріжниця між продуцентом і непродуцентом лежить в їх иншому відношеню до ідеолоґії. Продуцент не живе з ідеології. Коли він по своїй природі не тільки продуцент, а ще й до того войовник, то при реалізації силою меча своїх стихийних політичних хотіннь, він, не живучи з ідеолоґії і опіраючись на своїй власній матеріяльній силі продукції, необхідної для людського життя, може поруч своєї влади державної, своєї влади меча, признати окрему владу ідеолоґічну, духовну (тоді, коли ця влада його політичні змагання скріпляє та орґанізує). Непродуцент, захопивши владу, буде завжди змагати до сполученя в своїх руках влади меча і влади ідеології, влади світської (державної) і влади духовної. Не посідаючи власної сили продукції, він свої стихийні хотіння влади може здійснити тільки при сполученю їх з суґестивною силою ідеології.

Наприклад непродуцент-войовник типу російських большовиків, сполучаючих свою державну силу меча з суґестивною силою комуністичної доктрини, виявляє

407

яскраво оце основне стихийне змагання непродуцента. Воно приймає инші форми, коли цей непродуцент не єсть войовником. Живучи тоді в політиці з дезорґанізації, а не орґанізації, останній нищить всякі, заважаючі свободі його "мирних" спекуляцій, загально обовязуючі ідеолоґії. Але і при "свободі вір", яку він завжди проповідує, змагання його скеровані до того, щоб захопити в свої руки ту "віру", що, на його думку, може найкраще допомогти при захоплюваню влади. Західноєвропейські і американські банкіри, фінансуючі тепер ріжні демократичні і соціялістичні газети з їх ідеологічною пропаґандою, можуть служити прикладом стихийних хотіннь в цьому напрямі непродуцента-невойовника. Політичну вагу ріжниці цих стихийних хотіннь і змаганнь зрозуміємо, коли пригадаємо, яку величезну ролю в твореню держави, закону і нації грає відношеня тих, що правлять, до тих, ким правлять, — відношеня розуміється ріжне, в залежности від того, чи правлять продуценти чи непродуценти.

Прекрасну, взяту із нашого селянського життя, ілюстрацію для уявленя собі типу продуцента-войовника і непродуцента-невойовника та їх відношеня до ідеології, дає в одному зі своїх оповіданнь ("Давнина", друковано в 1924 р. в перемиськім "Українськім Голосі", ч. 34) найглибший сучасний український письменник Василь Стефаник. Дід Дмитро, старий добрий господар, якого "верства на войнах погибла" і він вже "не має з ким говорити", це той войовник-продуцент, що репрезентує всю камінну консервативну міць галицького підгірського села. Дяк Базьо, що при мовчазній згоді діда Дмитра, і повний пошани до нього, читає в його хаті такі книжки, які мають одвертати огонь і гром, і за це одержує од баби Дмитрихи пятаки на своє убоге, але повне віри в чудодійність оцих книжок життя, це приклад другого типу, в його позитивній, творчій формі. "Сам початок читальні заходить ще від дяка Базя" — кінчає своє оповідання Стефаник. Од себе додаймо: тому що дід Дмитро не мав змоги ще досі себе на Україні проявити, і що "войнам" — державним змаганням — нашим, замість нього, почали провід давати (забувши про своє инше, великоважне призначеня і діда Дмитра од його діла усунувши) сучасні наші дяки Базі (невойовничі та непродукуючі інтеліґенти) — ми не маємо власної держави.

Друга основна ріжниця між продуцентами і непродуцентами та, що перші, стикаючись в своїй праці з відпорною силою матерії, мають більше розвинене чуття реальности, дійсности, а другі більший нахил до абстракцій і в звязку з тим більше розвинену силу уяви, але й більший нахил до твореня фантастичних утопій, не згідних з дійсностю і шкідливих для неї.

Врешті третя основна ріжниця між продуцентом і непродуцентом виявляється в більшім стихийнім нахилі першого до осілости, другого до кочовництва. Оця більша привязаність продуцента до місця осідку, з яким звязана його продуктивна праця, має величезне значіння для розвитку патріотизму (почуття своєї території) серед даної нації і в звязку з цим (в залежности од того, яке місце в її проводі і орґанізації займають продуценти-войовники) рішає часто про національно-державне буття або небуття даної нації.

408

Комбінації оцих ріжних стихийних хотіннь у відношеню до меча, продукції та ідеології дають три основних для політичної акції типи людей: войовник-продуцент, войовник-непродуцент і невойовник-продуцент та непродуцент.

Ці дві останні відміни сполучаємо в один тип тому, що при всіх психологічних ріжницях, які остаються між продуцентом і непродуцентом, спільна їм при цьому типі невойовничість політично їх обєднує. Метод здобування влади і орґанізації влади у них однаковий, хоч при реалізації цього методу продуцент-невойовник буде проявляти більше присущого йому, як продуцентові, реалізму, але реалізму опортуністичного, невойовничого. Непродуцент-невойовник буде вкладати в цей невойовничий опортунізм ще й велику дозу романтичної фантазії.

Про ріжниці політичні, які реалізація відмінних стихийних хотіннь цих трьох типів за собою веде, буде мова тоді, коли розглядатиму основні — відповідаючі цим трьом типам — методи політичної орґанізації. Тут ще тільки кілька слів поясненя, чому при пізнанню того матеріялу, з якого мається політично творити, я беру за основу тип стихийних хотіннь, а не, як це прийнято тепер в політичній практиці, маєткові чи станові ріжниці людей (напр. багаті чи бідні, "буржуазія" чи "пролєтаріят"), або ту чи иншу форму ідеології (напр. "соціяліст" чи "націоналіст" і. т. п.).

"Пролєтарієм", з погляду соціялістичного, буде однаково робітник російський і англійський. Одначе форми політичні, в які прибрали свої стихийні хотіння ці "однакові" пролєтарії, абсолютно ріжні. Значить, прийняття в політичній теорії такого систему класифікації привело-б до помилок в політичній практиці і тому з погляду цієї практики, якій присвячена моя праця, воно єсть безвартістне. Прийнятий мною метод пояснює фактичні ріжниці, істнуючі між політикою сучасного англійського і російського робітника тим, що в робітничім руху російськім політичну перевагу (підкреслюю: перевагу, бо між російськими робітниками єсть і тип инший, але без політичної влади) має тип войовника-непродуцента (кочовий, неосілий, ненавидячий продуктивну працю російський полугородський, полусільський робітник і такий самий інтеліґент, чи точніще кажучи, полу-інтеліґент), а в робітничім руху анґлійськім політичну перевагу має тип войовника-продуцента (робітник осілий, привязаний. до свого верстату праці і посідаючий разом з тим войовничий дух, сприяючий його політичній активности і орґанізації). Коли провід анґлійського робітничого руху буде опанований войовниками-непродуцентами, то можна з певностю сказати, що він прийме політичні форми, істнуючі

409

серед теперішнього робітничого руху російського. І навпаки: перехід проводу робітничого руху російського в руки войовників-продуцентів наблизить його до політичних форм робітничого руху англійського.

Нема потреби говорити про те, що есерівський "соціялізм" такого типічного продуцента-невойовника, яким єсть в масі наш селянин, і такого непродуцента-невойовника, яким єсть в своїй масі — ідеолоґ цього соціялізму — наш інтеліґент, немає нічого спільного з соціялізмом войовника-продуцента, яким єсть в своїй більшости соціяліст анґлійський, ані з комуністичним соціялізмом войовника-непродуцента, характеризуючого соціялістів російських. Так само і між несоціялістами (яких деякі соціялісти, для звільненя себе од потреби думаня, окреслюють одним словом: "буржуазія") істнує та сама пропасть, що і в соціялізмі одділяє од себе ріжні громадські типи. З того, що несоціялістичну ідеологію мають: — напр. спекулянт-банкір, землевласник типу мадярського шляхтича і промисловець типу цих "лицарів промислу" (не в насмішкуватому цього слова значінню), що, жертвуючи своїм особистим життям, без хвилини відпочинку всю могутність і розмах сучасної техніки сотворили — не можна зробити висновку, що всі ці люде належать до одного типу "буржуазії", бо їх політичні хотіння, політичні методи здійснюваня цих хотіннь і образи та поняття політичного думаня — зовсім ріжні. Одна і та сама ідеологічна теорія приймає абсолютно ріжні реальні політичні форми в залежности від того, який тип її реалізує і які, зовсім ріжні, свої стихийні хотіння і на них побудовані образи він в її однакові словесні формули вкладає.

З так частою, особливо тепер, переміною ідеології не міняється тип, який її міняє. Звичайно він всяку ідеологію намагається пристосувати до своїх стихийних хотіннь, як що на ці хотіння не мають керуючого (керувати хотіннями не значить творити хотіння) впливу сильний розум і свідома воля. Сучасний большовицький "непман" сьогодня спекулює на ідеології комуністичній так само, як за старої Росії він спекулював на ідеології "старорежимній", і можна з абсолютною певностю сказати, що будучи сьогодня комуністом, він не віддасть свого життя за поширеня комуністичної ідеї так само, як ні один з цих самих типів, перебуваючи наприклад в рядах колишніх "земгусарів", не віддав свого життя "за матушку Россію и за обожаемого монарха". Так само треба сумніватись, чи перемінився тип українського інтеліґента від того, що перед війною він був соціялістом в межах "децентралізованої Росії" і завзятим ворогом націоналізму та української самостійности; що потім він став націоналістом, самостійником і ненавистником "Москвинів" та "москвофілів", і що врешті з атеїста він стає тепер "церковником", готовим лаяти своїх інаковіруючих земляків з такою самою нездержаною, глупою і безсилою зненавистю, з якою лаяв він їх за "неправильне толкування Маркса" тоді, коли він свою, типову для невойовника-непродуцента політичну спекуляцію, проявляв ще в формі "марксівській", а не націоналістичній або теолоґічній.

410

Чи Нормани, яких завойованя поклало основи сучасній анґлійській нації і державі були "англійськими націоналістами" і мали ідеологію "будувати Анілію"? Чи збірались "будувати Україну" ці зібрані з цілого світа головорізи, з яких пізніще, врісши в землю, витворилась, сотворивша Україну, городова козаччина? І що вийшло з національно-державного будівництва нашої демократичної інтеліґенції, якої вся суть полягала власне в "ідеолоґії"? Що це значить? — Значить, що тип войовника-продуцента, до якого належали оці завойовники Нормани, зустрівшись на анґлійській території з доброю церковною орґанізаціею тодішньої місцевої інтеліґенції, прийняв, відповідно до своїх стихийних хотіннь, керованих розумом і волею, цю місцеву ідеолоґію, задержавши одночасно свою добру войовничу державну орґанізацію. Сполученя матеріяльної державної сили оцих войовників-продуцентів з нематеріяльною силою ідеолоґічною місцевих добре зорґанізованих непродуцентів дало в результаті анґлійську націю і державу. Так само сотворило Україну сполученя такої самої матеріяльної сили козаччини з нематеріяльною ідеолоґічною силою тодішньої інтеліґенції української, зорґанізованої Могилою у відродженій ним церкві православній. І не могла тепер повстати Україна з самих тільки ідеолоґічних змаганнь сучасних зле зорґанізованих, безвольних і неінтеліґентних, демократичних інтеліґентів українських, які, засліплені утопією про однаковість людей, захотіли раптом грати ролю орґанізаторів війни (головні отамани) і орґанізаторів продукції (соціялізація землі), будучи по свому типу всі непродуцентами і в переважній частині невойовниками. Така сама демократична утопія про однаковість людей привела в минулій світовій війні до божевільної доктрини загальної мобілізації. Остання мусіла довести до світової катастрофи, бо не могли творчих завданнь війни виконати маси, що в більшости складались з невойовників, стихийно і орґанічно ворожих ідеї війни і оружної боротьби*).

Отже не слова і не маєтковий стан, а громадський тип, до якого дані люде належать, і взаємовідношеня цих типів серед даної нації**), мусять перш за все інтересувати практичного політика при пізнанню того матеріялу, з якого він збірається політично творити. Коли-б хтось

*) Шкідливої доктрини загальної воєнної мобілізації не слід утотожнювати з користною доктриною загального військового вихованя нації. Останнє улегчує потрібну селекцію і збільшує серед нації число та якість елементу войовничого, необхідного для будови, збереженя і оборони держави. По досвіді останньої війни мабуть жадне, навіть найбільше демократичне, правительство не зважиться на загальну мобілізацію, яка неминуче веде до затяжної окопної війни "на ізмор", і до революції. Поступ військової техніки, і чим раз складніще володіння нею, теж сприятимуть тому, що в будучих війнах рішаюче значіння матиме якість, а не скількість бойців. Уміння володіти сучасним танком вимагатиме таких самих войовничих лицарських прикмет, як колись війна в залізних панцирях. Рівнобіжно і в науках політичних воскреснуть знов поняття войовників і невойовників — поняття так ясні для старинного (напр. Платон) та середньовічного світу, і так незрозумілі та смішні для XIX віку, отуманеного утопією про однаковість людей.

**) Ріжне числове взаємовідношеня цих трьох типів дає в загальній національній масі ріжні середні результати. Цим пояснюється ріжниця між "національними типами", як прийнято оці ріжні результати називати. "Національний тип", відповідно до постійної зміни цих взаємовідносин, весь час міняється. Напр. "національний тип" Француза з часів панування охлократії (войовників-непродуцентів) дуже мало має спільного з "національним типом" того самого Француза за часів панування демократії (невойовників).

411

державницькі змагання якоїсь недержавної нації — змагання вимагаючі типу войовника для своєї реалізації — опер наприклад на селянстві тоді, коли це селянство в масі належить ще до типу невойовника, то його політика напевно скінчиться повним крахом. Розуміється великі труднощі зустрічаються при цим окреслюваню. У відношеню до минулого часто натикаємось на брак відповідних матеріялів. Наприклад питання, чи творці нашої першої держави — Варяги — були войовниками-продуцентами чи непродуцентами, натикається на брак історичних даних про їх відношеня до головної тоді форми продукції: до хліборобства і землеволодіння. І тільки a posteriori (судячи про причини по наслідкам), по їх політичному методу орґанізації, ми можемо судити, що продукцією вони самі не керували і що в першім періоді (до часу, поки їх нащадки не "сіли в землю") вони були войовниками-купцями (непродуцентами), а не войовниками-землевласниками (продуцентами).

Легче окреслити відношеня до продукції людей сучасних. Генрі Форд, чи робітник працюючий на його фабриці, поміщик хазяюючий сам і його сусіда селянин — без сумніву всі продуценти. Тяжче окреслити їх відношеня до меча, до здатности ризикувати в боротьбі за свої ідеали власним життям, бо войовничість або невойовничість виявляється в моменти напруженя і будні дні не завжди дають матеріял для її окресленя. Але певні вказівки може тут дати політична тактика людей, тоб-то способи реалізації їхніх хотіннь, — способи зовсім ріжні у войовників-продуцентів, у войовників-непродуцентів і у невойовників. Сучасний "комнезам", що пограбовану у поміщика землю віддав в оренду "кулакові", а сам пішов "в партію" або в червону армію, ясно виявляє тип войовника-непродуцента. Такий-же ніби як і він, і разом з ним змобілізований сусіда, що підчас бунту російської армії, уникаючи місць де стріляють, клав в свій мішок що попало ("придасться у хозяйстві"), а потім на казьонному коневі втік до свого поля, припав до нього, і вже ніяким мобілізаціям не давався, виявляє тип продуцента-невойовника. У всякому разі окресленя громадських типів по їх стихийно ріжному відношеню до меча, продукції та ідеології, та прийняття в політиці засади вільної волі в керуванню цими вродженими хотіннями, значно більше реальне і наближене до правди, ніж окресленя, оперті на утопії про природну однаковість людей і на класифікації їх по випадковому станові кешені (яка ніби має предрішати їх хотіння), чи по словам, які більшість людей найчастіще несвідомо повторяє і завжди инший зміст (відповідно до своїх стихийних хотіннь) в них вкладає. Як більше на-

412

ближений до правди, такий метод політичної теорії може врятувати нашу політичну практику од шкідливих сучасних фантазій, що, мовляв, вся політика полягає в зручній агітації і популярній пропаґанді, або що природа і час самі все зроблять за нас.

Всі ці типи у ріжних націй не бувають між собою однакові. Наприклад войовник-продуцент одної нації не буде ніколи зовсім подібний до войовника-продуцента другої нації. Так само внутрі кожного типу одної нації істнує поділ на відміни. Між жакобинцем і большовиком, між дворянином войовником-непродуцентом Людовника XIV. і таким самим дворянином петербургської імператорської Росії, істнує вся величезна ріжниця степені розвитку французської і російської цивілізації. Якийсь дрібний спекулянт одної нації, від фінансового діяча світового масштабу тієї самої нації, ріжниться так, як молюск від поліпа. Відміни бувають ріжні, але типи і їх засадничі властивости скрізь і завжди остаються ці самі і результати їх політичної діяльности, при всій ріжнородности її форм, мають завжди однакові засадничі риси. Аракчеївські "военні поселення", єзуїтські "держави" казармово-монастирського типу серед деяких диких племен, і сучасна стадна орґанізація російських народніх мас комуністичною партією — ріжняться між собою що до розмірів і форм, але основи їх методів орґанізації і основні наслідки цих методів однакові тому, що всі вони єсть твором людей одного і того самого типу войовників-непродуцентів.

Коли часто говориться, що в політиці треба берегтись аналоґій, то це означає власне небезпеку від неуміння розріжняти реальні відміни одного і того самого, теоретично однакового, типу. Анґлійський лорд, сам орґанізуючий продукцію і державну оборону своєї батьківщини, належить до того самого типу войовника-продуцента, що й наприклад наш полтавський козак-землевласник. Було-б одначе великою наївностю ідентифікувати ці дві відміни того самого типу; казати, що "ми і Анґлійці це одно", та сподіватися, що наш полтавський козак, не посідаючий ще вікової культури і вихованя лорда, може робити все зовсім так само, як і лорд. Але з другого боку політик, який хоче українську державу оперти на типі цього козака-землевласника, мусить політичних взірців шукати власне в орґанізації лордів (класократія), а не в орґанізації американських банкірів (демократія), чи в диктатурі войовничих, непродукуючих і кочовничих Монголів (охлократія). Отже було-б не розумно, на підставі аналоґій, сподіватись від нашої майбутньої правлячої верстви манєр анґлійських лордів (та іритуватись, що вона цих манєр зразу не матиме), але й не розумно теж думати, що вона не може правити Україною методом орґанізації анґлійських лордів, тому, що вона не має манєр лордів. Дві відміни одного і того самого типу, як що вони правлять в двох цивілізацийно ріжних націях, витворюють дві відміни одного і того самого методу орґанізації, які ріжняться між собою формою а не суттю, кількостю а не якостю, степеню розвитку руху а не його напрямом і динамікою.

Врешті мушу тут ще раз підкреслити, що для теорії політичної умілости остається все обовязковим поділ на активніщі і пасивніщі елементи. Провідну ролю в політиці грають завжди активніщі а не пасивніщі одиниці даного типу. Наприклад, коли ми візьмемо тип невойовника (продуцента і непродуцента), то методи політичної акції цього типу опреділяються його активною а не пасивною частиною. Сучасні демократії єсть твором не пасивної а активної, імперіялістич-

413

ної, частини цього типу. Активний імперіяліст невойовник в своїх змаганнях до захопленя політичної влади вживає методу иншого, ніж метод активних імперіялістів войовників, і, відповідно до цього свого иншого методу, инакше свої відносини до пасивних мас, свій провід над ними, укладає.

Звідки беруться, тоб-то як в процесі історії повстають ці три основні громадські типи — про це була мова в попередній частині моїх "Листів". Дідичність і вихованя: — те, що вже сотворено попереднім життям, і те, що твориться нашим власним зусиллям на будуччину — ось підстави істнування цих окремих типів. Наприклад прикмети типу войовничого можна одідичити, але їх невідповідним методом вихованя (розуміючи під вихованям і весь систем орґанізації даної нації) зовсім знищити. Так само, як відповідним вихованям можна ті чи инші одідичені прикмети розвинути і зміцнити.

Загально можна сказати, що войовничість чи невойовничість залежать більше од дідичности (раси), а відносини до продукції (продуцент чи непродуцент) од способу життя і вихованя даного ідивідуума. Иншими словами легче в даній нації виховати тип продуцента, ніж тип войовника, як що вона цього останнього типу вже по попередніх поколіннях не одідичила. Тому, наприклад, легчий перехід охлократії (методу орґанізації войовників-непродуцентів) в класократію (метод орґанізації войовників-продуцентів), ніж демократії (метод орґанізації невойовників) в класократію. Наші войовники Варяги, які в Галицько-Волинській Державі перетворились з кочових купців в осілих продуцентів землевласників; наші войовники козаки, які, після періоду степового і морського розбишацтва, "сіли в землю" по своїм хуторам, можуть служити нашими власними історичними прикладами такого переходу. Практичний політичний висновок на будуччину з цих теоретичних заложень такий, що нам легче здобути національну державу (класократичну) після панування на нашій землі войовничої охлократії (напр. большовиків), ніж після панування невойовничої демократії (напр., як-би ми опинились у всеросійській демократичній республиці і дали їй час нашу войовничу верству здеморалізувати та розпорошити, а решту "нації" в становищі, посідаючих суверенне право виборче, галушкожерів "Провансальців" закріпити).

Кожному з нас, вже з самої одідиченої нами природи, один з цих типів може бути близчий або дальший, більше або менше симпатичний. Кожний з нас, по своїм вродженим хотінням, буде стихийно намагатись в своїй політичній практиці до вихованя, поширеня і перемоги свого типу. Але політик-державник, при пізнаванню того матеріялу, з якого він береться політично творити, повинен своїм розумом і волею панувати над своїми особистими симпатіями та антипатіями. Можна і слід поборювати той метод орґанізації, який, даючи перевагу одному з цих типів, веде цілу націю в даних реальних умовах її істнування, зо всіми її типами, до загибелі.

414

Але поборюваня даного політичного методу орґанізації не повинно бути сполучено зі зненавистю до даного політичного типу, як такого, і воно не повинно бути рівнозначне з поборюваням самого цього типу. Політик-державник повинен памятати, що всі ці три громадські типи реально істнують, значить вони в громадському життю всі потрібні. Людство мабуть швидко себе винищило-б, коли-б воно складалось з самих войовників; воно-б зогнило, коли-б його творили самі невойовники. По законам контрасту і взаємного доповнюваня розвиваються в людських громадах всі ці типи і одного без инших помислити собі в життю нормальних громадських політичних творів — держав і націй — не можливо.

Отже завданням політика-державника не має бути змагання до винищеня якогось типу. Таке змагання принесе даній нації тільки руїну. Політик-державник повинен знати, які політичні наслідки веде за собою для держави і нації політична перемога, політичне панування, кожного з цих типів. І, відповідно до того, які завдання він ставить перед цілою своєю нацією і перед самим собою, як членом нації, він може напруженям свого розуму і волі в той чи инший спосіб допомагати перемозі того типу, якого панування сприяє власне цим завданням. Але така перемога не повинна бути рівнозначна з винищеням инших типів. Як побачимо далі найкращий метод здобування та орґанізації влади єсть той, що забезпечує всім цим типам гармонійне співжиття в державі.

Перемога на Україні типу войовника, без якої не може бути держави, не буде ніколи ціллю змаганнь Українців-невойовників, які не хочуть Української Держави, або не вірять в її істнування. Натомість вона мусить бути ціллю змагань українських політиків-державників. Але це не значить, що політики-державники тим самим повинні змагати до винищеня наприклад Українців "культурників". Навпаки, цей тип вони мусять берігти, бо і він необхідний для будови держави, тоб-то для орґанізації завойованя під проводом типу войовничого. Діло йде тільки про місце даного типу в данім методі орґанізації.

Метод здобування та орґанізації влади, який веде до політичної перемоги типу войовників-продуцентів я назвав класократією; метод, який веде до перемоги типу войовників-непродуцентів — охлократією; врешті метод, при якому влада опиняється в руках невойовників продуцентів і непродуцентів — демократією.

Розуміється назви ці умовні: це єсть слова (може й не вповні вдатні — про це не беруся судити), які я взяв для означеня певної реальної дійсности, а не якісь маґічні заклинання, які мають переіначувати дійсність. Хто, прочитавши мої "Листи", скаже:

415

"Україна буде, як що переможе класократія", зробить ту саму помилку, як і той, хто, начитавшись соціялістичної чи демократичної літератури, каже: "Україна буде, як що переможе соціялізм, чи демократія" З такою модною тепер маґією і чорнокнижництвом мої "Листи" не мають нічого спільного. Буття України не залежить, на мою думку, од частого повторюваня і суґерованя тих чи инших слів. Зрештою на Україні переміг і соціялізм (і то під найбільше крайніми та послідовними соціялістами — большовиками) і демократія (під Польщею, посідаючою зо всіх нових держав найбільше демократичну конституцію), проте ані там, ані там Україна від того не повстала. Я кажу: Україна буде, як що істнуючі в ній реальні люде, що належать до того чи иншого, реально істнуючого, громадського типу, покажуть себе на ділі здатними її сотворити. Під оцим — "покажуть себе здатними" — треба розуміти: 1. те, що ці люде вже на Україні мають, тоб-то те, що вони по попередніх поколіннях вже в викінченій формі одідичили; 2. — те, що вони своїм ідейним поривом, своєю свідомою волею і своїм розумом самі з того одідиченого зроблять. Певні одідичені, стихийні хотіння, відповідно до того типу, до якого кожний з них належить, вони вже мають, але форми виявленя цих хотіннь і керування цими хотіннями залежать вповні од їх розуму та їх свобідної волі, і не можна наперед сказати, чи виявлять вони їх і покерують вони ними добре чи зле, чи сотворять, вони чи не сотворять Україну.

Напевно можна сказати тільки одно: як не всі люде на Україні можуть стати демократами, так і не всі можуть стати охлократами чи класократами. Вимагати од невойовників, щоб вони воювали за Україну — це абсурд, який завжди буде кінчатись катастрофами. Але од цих невойовників, чи точніще кажучи їх провідників, можна вимагати, щоб вони за не своє діло принаймні не бралися, а натомість цим, до чого вони здатні, допомагали войовникам воювати за Україну. Розуміється таке можна вимагати тільки тоді, коли припустити, що як войовники так і невойовники дійсно хочуть України і що у одних і других єсть розум і воля, потрібні для здійсненя цього хотіння.

На вірі в істнування хотіння України, і в істнування розуму та волі у провідних українських людей побудована — як вже було сказано — моя праця. По мірі сил свого власного розуму я хочу розумові инших, що так само як і я хочуть України, показати, які політичні наслідки може мати для цілої нації політична перемога і метод здобування та орґанізації влади кожного з цих трьох реально істнуючих громадських типів, і які бувають при тім відносини перемігшого типу до инших типів. Мені присвічує надія, що, во імя

416

хотіння України, українські люде ріжних типів виберуть своїм розумом той метод, який може привести до сотвореня України, і ще вони своєю свобідною волею покерують кожний своїми вродженими стихийними хотіннями так, щоб цей, раціонально найкращий, метод орґанізації міг спільними силами українських класократів, охлократії і демократів бути здійснений. Від активного демократа чи охлократа не можна вимагати, щоб вони поставали класократами. Але можна надіятись, що вони захочуть прийняти класократичний метод орґанізації, як що зрозуміють, що цей метод їм — їх типові, їх вродженій природі — не загрожує фізичним винищеням, а навпаки забезпечує їх істнування разом з істнуванням України. В цій надії перехожу до огляду того реально істнуючого, одержаного нами од природи і одідиченого по нашій історії, українського політичного матеріялу, з якого — хотіннями, ідейним поривом, розумом і волею українських людей — може бути збудована завтрішня, майбутня Україна...

37. Що і як мусить досліджувати на Україні політик, який хоче здобути та зберігти Українську Державу і забезпечити державою істнування та розвиток Української Нації?

Досліджувати мусить він все, що має відношеня до держави, памятаючи, що тільки в державі здійснюються національні аспірації, реалізується нація. Иншими словами: він мусить пізнати на Україні взаємовідношеня держави і громадянства; мусить окреслити форму цього взаємовідношеня, і мусить можливо точно означити причини, які заважали або помагали місцевому громадянству перейти зі стану аморфної (не посідаючої виразної постаті, не скристалізованої) маси, в стан окресленої, виразно означеної, скристалізованої нації, тоб-то в стан такого громадянства, яке скристалізувалось і прибрало реальні матеріяльні форми своєї власної окремої держави.

Держава скрізь і завжди обіймає все громадянство: всіх без винятку людей, що живуть на даній території. Ця проста істина — з ряду наприклад тих, що земля кругла — була довго, та єсть і по сьогоднішній день, для більшости політиків українських абсолютно невідома. Політик-державник мусить її собі усвідомити дуже ясно. Доки він цього не зробить, вся його політична діяльність, хоч-би і найбільше "націоналістична" і "самостійницька", може бути всім, але не політикою державною, і не політикою національною (національною, в розумінню твореня, а не руйнування нації). Памятаючи, що держава мусить окреслити своє відношеня до кожної людини,

417

яка живе на даній території, і що доля держави залежить від того, як окреслить своє відношеня до держави кожна людина на даній території, він не має права при досліджуваню України обминати, як в минувшині так і в сучасности, ні одної ґрупи місцевих людей, на цій підставі, що вони, мовляв, не ці, яких йому треба.

Українського державника не треба, повторяю, утотожнювати з проповідниками комуністичного чи есерівського раю; ані з борцями за права народньої чи не народньої мови; ані зі спеціялістами по поборюваню "панського", "буржуазного", "соціялістичного", "російського", "польського", "українського", чи ще якогось иншого "сатани" на Україні. Для них всіх: своїм, близьким, співгорожанином, людиною одної нації — може бути "тільки соціяліст" або тільки не-соціяліст; "тільки народ", або "тільки культурні верстви"; тільки ці, що говорять "мовою Гоголя", тільки ці, що говорять "мовою Шевченка", або тільки ці, що говорять "мовою Сенкевича"; "тільки малороси (Русскіе)", "тільки малополяне (Поляки)", або "тільки не одні і не другі"; тільки нащадки "Русів", тільки сини "Полян", або тільки ці, що в собі "кров козацьку" почувають; "тільки православні", "тільки католики" або "тільки уніяти" і т. д. і т. д. Для українського державника: Українцем, своїм, близьким, людиною одної нації — єсть кожна людина, що орґанічно (місцем осідку і праці) звязана з Україною; не-Українцем, чужим, людиною чужої нації (що не значить конче: ворогом), єсть кожний мешканець иншої землі, хоч-би він визнавав ту саму віру, належав до того самого стану чи класу, говорив тою самою мовою, і хоч-би в його жилах текла та сама кров одних і тих самих предків. З територіяльної: — політичної і патріотичної — форми національної свідомости може вирости Українська Держава і Українська Нація. З форми національної свідомости екстериторіяльної: — віроісповідної, культурної, станової, племінно-расової — можуть виростати на Українській Землі, як гриби по дощу, ріжні численні взаємно себе вирізуючі секти, але з ними не може бути ані Української Держави, ані Української Нації. Популярне гасло — "Україна для Українців" — український державник мусить розуміти так: "Україна для всіх, що живуть на Українській Землі". Коли "Українцями" стане тільки одна ґрупа мешканців України, то инші місцеві ґрупи сполучаться з мешканцями чужих земель і спільними силами побють, як завжди досі побивали, цю ґрупу, що схоче змонополізувати для себе Україну.

Досліджувати Україну можна з точки погляду леґенди або дійсности: так, як хочеться щоб було, або так, як в дійсности єсть. Обидва ці способи добрі, але кожний на своїм місці і в своїм часі. Наприклад людина, хвора на таку форму сухіт, яку можна вилічити, напевно помре з одчаю, коли весь час буде думати про смертельну небезпеку від своєї хвороби і не буде підбадьорувати себе споминами про своє колишнє здоровля та надією на його возстановленя. Але так само помре вона передчасно і тоді, коли уперто не буде хотіти бачити своєї хвороби та окреслити її степінь і форму. Те саме можна сказати і про хронічно хворі нації. Без лєґенд вони не можуть

418

видужати, але, щоб видужати, вони побіч леґенди мусять мати суворий, нещадний і можливо вірний діяґноз. Він тим більше потрібний, чим менша воля та інтеліґентність і більша емоціональність даної нації, і чим більше тому має вона нахилу до романтичних фантазій, після яких, під ударами дійсности, приходить повна зневіра і апатія.

Розуміється такий діяґноз не призначений для зґанґренованої і мертвої вже частини нації, ані для її пасивних мас, восприймаючих завжди готові вже рецепти. Викликав-би тільки страшний хаос той, хто хотів-би з цілої нації поробити лікарів або соціолоґів. Не призначений він і для тих історичних моментів, коли треба оптимістичними образами своїх хотіннь захопити і потягнути за собою цілу націю.

Викликані великим болем від сучасного гострого приступу нашої хронічної національної недуги, оці мої "Листи" не єсть матеріалом ані для виборчої агітації, ані потішаючою і заспокоючою лєктурою для тих, що стратили віру в Україну. Вони призначені для тих, сильних своїм хотінням України, своєю вірою, волею та інтеліґентностю, активних українських людей, які — в момент сучасної страшної національної руїни — мусять пізнати хворобу своєї нації. Пізнати — не на те, щоб безнадійно плакати, а щоб хворобу побороти і зі збільшеним досвідом та умінням далі Велике Діло українське творити.

Моральне право для такого діяґнозу дає мені, ділами стверджена, любов до моєї хворої Батьківщини; досвід, здобутий знанням нашої минувшини і власними спостереженями з останніх десятків так повчаючих літ; почуття, що я єсть орґанічною частиною українського громадянства; свідомість, що з Україною я звязав свою особисту долю не тільки на часи щастя, але й на часи нещастя; віра в нашу перемогу та видужаня од хвороби — і через це все певність, що мій суворий діяґноз — випливаючий з позитивних хотіннь, а не з неґації, і вказуючий вихід з хвороби, а не лише саму хворобу — не викличе руйнуючих наслідків злого умислу та злої волі, а може, дасть Бог, моїй хворій Батьківщині поможе...

* * *

Недержавність — так зветься наша хвороба. Ця хвороба зовсім инша ніж — подібна до неї по своїм зовнішнім ознакам — поневоленість. Ми — всі мешканці України — не єсть громадянством поневоленим; ми — громадянство недержавне. Це значить, що ми держави, як реального втіленя нашої окремішности, не маємо не тому, що ми всі хочемо її мати, але нам якась зовнішня чужоземна сила в цьому заважає. Держави ми не маємо тому, що ми не уміємо самі в собі хотіння своєї власної держави розвинути, його в цілім нашім громадянстві розбудити і це хотіння, відповідним методом його орґанізації, своїми власними місцевими силами здійснити.

419

Нація поневолена єсть завжди нацією державною, яку придушує і позбавляє держави на якийсь час своєю більшою силою чужоземна нація державна. Тому нація поневолена випростовується і відбудовує свою державу зразу, як тільки цей зовнішній чужоземний натиск ослабне. Вона не звязана орґанічно з чужоземною владою, вона вся відчуває поневоленя цією владою і вона має в собі хоч і в поневоленому, придушеному стані, але всі елементи потрібні для будови держави.

На територію громадянства недержавного чужоземна влада приходить завжди покликана частиною цього громадянства. Але, не знаходячи ніколи для себе піддержки инших його частин, тоб-то однодушної піддержки цілого місцевого громадянства, чужоземна влада спірається при будові держави на свої метропольні сили і править таким громадянством, як колонією, зі своїх метропольних центрів. Тому нація недержавна, по упадку своєї метропольної влади, ніколи не може випростуватись і будувати свою державу так, як нація поневолена. Вона своєю, покликавшою чужоземну владу, частиною орґанічно звязана з метропольною владою; вона не вся відчуває державне поневоленя; вона не має в готовій вже формі всіх елементів, потрібних для будови держави.

Отже, при абсолютній неоднаковости цих хвороб, і ліченя їх мусить бути абсолютно ріжне. Коли нація поневолена може всю свою увагу і енерґію зосереджувати наприклад на політиці зовнішній — на знайденю десь з боку такого союзника (такої "орієнтації"), який-би їй допоміг позбутися гнету чужоземної держави, то нація недержавна мусить всю свою енерґію і увагу зосереджувати на питаннях політики внутрішньої. Хвороба недержавности має своє джерело не в причинах зовнішніх — вона не травматичного походженя, як хвороба поневолености — а викликана вона причинами внутрішніми, орґанічними, без усуненя яких ніякі найбільше сприяючі зовнішні умови, ніякі найвірніщі союзники, ніякі, навіть найкращі, зовнішні "орієнтації", абсолютно нічого не поможуть.

Для ілюстрації кілька практичних політичних висновків з вищесказаного.

1. Все, що сприяє розвиткові почуття єдности між всіми мешканцями України, будує Україну, і руйнує її все, що їх розєднує. Напр. розвиток спільного всім почуття спільної території — почавши від якоїсь найбільше "куцої" територіяльної автономії (хоч-би навіть такої, як колишні земства в Росії), до найвищого сучасного нашого, державного вже, прояву цієї територіяльности: Гетьманства 1918 р. — сприяє нашому виліченю з хвороби недержавности. Побільшують натомість цю хворобу до смертельности всякі екстериторіяльні

420

віроісповідні (тоб-то на культурно-ідеолоґічних, а не на політично-територіяльних ріжницях оперті) націоналізми (в тім числі перший: український) та всякі інтернаціоналізми, які неминуче вели, ведуть і будуть вести до перемоги на Україні якоїсь чужоземної влади (коли-б Ірландці свою вікову боротьбу вели під гаслами не територіяльної автономії, а під гаслами "мови", "віри" чи якоїсь "соціялізації", вони-б напевно, того що мають, не здобули). Виходючи з того самого становища, добре єсть зміцнювати орґанічні сполученя людей на Україні, наприклад по класам, і зле єсть культивувати сполученя механічні, напр. по партіям. Перші, своїми орґанічно-обєднуючими впливами, мають змогу усувати вроджений нам нахил до розєднуваня; другі, своєю несталостю, випадковостю і неорґанічностю, оцей наш вроджений нахил тільки збільшують.

2. По упадку большовицької чи польської влади на Україні буде у нас не "всенародня радість", як це буває звичайно у визволених націй поневолених, а — характерна для всіх недержавних націй — анархія і внутрішня різня між українськими людьми. Хто з політиків українських, запаморочений брехнею про поневоленість України, зайнявся-б в цей момент способами "виявленя волі визволеного суверенного народу" — ріжними українськими "установчими зборами" та "законодавчими сеймами" — замість творити шляхом перш за все власної орґанізації матеріяльно і морально сильну українську Владу Державну, той тільки збільшить цю різню та анархію і найкоротшим шляхом доведе до нового покликаня самими-ж українськими людьми якоїсь чужоземної державної влади. Політик-державник мусить памятати, що при хворобі недержавности "воля суверенного народу" виявляється завжди в повстаннях проти своєї власної слабої влади і в рабській покірности супроти сильної влади чужоземної. Доки місцева влада не дасть доказів, що вона забезпечує місцевих людей од анархії і взаємної різні краще, ніж влади метропольні, ніякі українські "установчі збори" не виявлять "волі народу" мати свою власну державу. Такий доказ може дати тільки орґанізована сила тих, що хотять мати Українську Державу. Розуміється не демократично-республиканський метод може їм оцю силу дати.

3. Ставити Українцям, як приклад до наслідуваня, політичні методи націй поневолених але державних, як напр. Поляки, Чехи, Італійці — значить збільшувати нашу політичну темноту, припізнювати процес нашого самопізнання, а тим самим робити нас зовсім нездатними до виліченя з нашої недуги.

Наприклад хто каже, що нас, як Чехів або Поляків, може визволити якась "антанта", той готує руїну Україні. Процес сотвореня влади, процес завойованя, через який не пройшла, а мусить пройти, всяка недержавна нація, не може бути замінений для неї так, як для нації поневоленої, процесом зовнішнього визволеня зпід чужої влади колишніх місцевих завойовників. Таких завойовників недержавна нація ще не має і, щоб стати нацією державною, вона їх мусить сама на місці (а не десь "в Версалі") мати. Без цього перемога сторонніх сил над місцевою чужоземною владою визволить тільки нашу внутрішню анархію.

4. Так само, хто в момент ослабленя на нашій землі метропольної державної влади, буде — по прикладу Італійців, Поляків чи инших націй поневолених — закликати до винищеня місцевих, з цією метропольною державою звязаних, консервативних державницьких сил, замість заохочувати ці сили до твореня на Українській Землі своєї власної держави і в цьому твореню їм допомагати, той в самім корінні знищить можливість повстання Української

421

Держави і реального істнування Української Нації. Нації поневолені, маючи в собі свої власні державницькі консервативні елементи, можуть собі позволити на винищуваня "чужинців". Нації недержавні, яких вся орґанізуюча державно-творча здатність захована власне в оцих місцевих "чужинцях", нищать разом з ними в самім зародку свою власну націю і державу. Повстання проти Гетьманської Влади в 1918 р., яке орґанічні зародки Держави і Нації Української в момент їх відродженя прибило, було підготовлене власне такою ідеологією української інтеліґенції, зачерпнутою зі шкідливих для нас взірців поневолених націй.

* * *

Щоб недержавність нашу зрозуміти і могти з неї вилічитись, мусимо пізнати її причини, а далі наслідки оцих причин. В той спосіб одержимо можливо повний образ цієї нашої недуги, яку хочемо вилічити. Иншими словами: зможемо пізнати характер того реально істнуючого політичного матеріалу, з якого державники українські можуть Державу і Націю Українську творити.

Причини нашої недержавности діляться на дві ґрупи. Перша: причини статичні, тоб-то ті умови істнуваня, які ми маємо од природи, і яких по сути змінити не можемо. Друга: причини динамічні, тоб-то способи нашого ділання в даних нам од природи умовах — способи, які в нашій історії бували кращі і гірші, і які ми розумом і волею, відповідно до наших хотіннь та ідей, можемо змінити.

* * *

Між статичними причинами нашої недержавности перше місце займає наше ґеоґрафічне положеня:

1. на битім шляху між Азією і Европою,

2. на ґеографічно несталім погряниччю двох ріжних культур: Візантийської і Римської,

3. без захищених природою гряниць од сусідніх держав.

З погляду політичного наше ґеоґрафічне положеня — найгірше в Европі. Навіть Московщина в положеню безмірно кращім, бо, захищена горами, лісами та болотами, вона ніколи не була тим битим степовим шляхом, через який перевалювались з Азії в Европу, і уступали під натиском Европи на Азію, ріжні кочовничі орди, починаючи від колишніх і нинішньою большовицькою кінчаючи. Крім того Московщина прилягає до моря, яке на другім боці має вже Европу: колишню вітчину Варягів, Фінляндію, Швецію, Германію. Ми маємо море, другий бік якого — по знищеню Візантії, джерела нашої колишньої культури — став одною з найменше культурних частин Азії. Врешті Московщина, вся без виїмку, знаходиться в ґеоґрафічно неподільнім впливі культури східної так, як напр, Чехія знаходиться в ґеоґрафічно неподільнім впливі культури західної. Ми-ж цю гряницю між Сходом і Заходом маємо в ґеоґрафічно неозначенім стані на своїй землі, і по нашому живому тілі відбувається весь час пересування цієї рухомої гряниці то дальше на Схід, то дальше на Захід.

422

Наслідком оцих постійних вівісекцій виробились у нас значні культурні ріжниці між поодинокими нашими краями. Ріжниці між Східною (Візантийсько-Московською) і Західною (Римсько-Польською) Україною, далі ріжниці між лівобережною Гетьманщиною і Слобожанщиною, Правобережжям, Запорожськими землями, Кубаню, Галичиною, Буковиною, Закарпатською Русю і Кримом — настільки великі, що з ними всякий український політик-державник мусить дуже поважно рахуватись. Ріжні модні тепер у нас спроби механічного обєднуваня України при помочі "соборних" словесних декламацій тільки підкреслюють ці ріжниці і кінчаться збільшеням взаємного недовіря і взаємного нерозуміння. Ще більшою катастрофою може скінчитись культурна централізація України поліцийними засобами, в роді "українізацїї" Галичанами в 1919 р. вивісок київського Балабухи (відома стара київська фірма). Соборність може бути осягнена тільки гармонійним взаємним перехрещуваням двох сил: доосередковоі сили — матеріяльно і морально авторитетної, єдиної і всенаціональної — центральної державної Влади, і відосередкової сили як найширших автономій поодиноких українських країв, спаяних в одну цілість цею сильною державною Владою. Тільки при істнуванню цих двох сил — коли всіх українських людей буде притягати одна спільна столиця маєстатичностю і силою державної української Влади, і коли вони туди будуть привозити свої провінціяльні культурні окремішности, плекані в поодиноких краях, а звідтам вивозити знайомість українських людей инших провінціяльних культур — може наступити взаємне пізнання Українців, без якого всі "соборности" будуть лише порожнім звуком. Тому соборність неможлива у нас при демократичній республиці. Позбавлена такого, по віковій державній монархічній минувшині одідиченого, воєнно-бюрократичного державного апарату, який єсть напр. у Франції, вона мала-би у нас завжди слабу, безавторитетну і нікого не притягаючу центральну державну владу, з дуже натомість яскравими і крикливими, але безсилими і руйнуючими, централістичними і уніфікацийними національно-культурними тенденціями.

Другою статичною причиною нашої недержавности єсть найбільше в Европі родюча земля і добре підсоння.

Політично руйнуючий вплив цих чинників виявляється:

1. в невпиннім притяганню на нашу землю все нових, ласих на українські багатства, активних завойовників, або — що було гірше, і відбувалось в значно більших розмірах: .— в притяганню утікаючих од більше інтензивної праці та шукаючих легкого хліба невойовничих, пасивних елементів;

2. в надзвичайно швидкій деґенерації громадських інстинктів у одних і других під впливом власне цих чинників.

Легкість боротьби з дуже сприяючою людині природою розвивала в людях, які від кількох поколіннь пожили на Україні, лінивство і нездатність до постійного, довгого і методичного зусилля. В наслідок цього вироджувались і не могли розвиватись такі політично творчі орґанізаторські прикмети, як дисципліна, послух, громадська солідарність, здатність до жертв і самопосвяти. Коли Україна

423

мала і має таку непропорціонально велику кількість ріжних "кресових ориґіналів", "гоголівських типів", і ріжних політичних самодурів громадськи-руйнуючого, анархістично-індивідуалістичного ґатунку, то причини цього факту треба шукати перш за все в даній нам од природи великій легкости життя.

Випливаюча з родючої землі легкість збагачуваня розвивала в українських людях погорду до труда і нахил до всякого роду найбільше фантастичних спекуляцій, яких яскравий вираз на ґрунті ідеологічному бачили ми наприклад недавно в ідеї соціялізації землі. На Україні нема таких верстатів хліборобської праці, що по тисячі літ (як це бачимо в північній Европі) перебували-б стало в однім роді, сприяючи повстанню і розвитку осілої державної нації. У нас землеробство вироджувалось в земле-хапство: громадськи орґанізуюча боротьба людей з природою вироджувалась в громадськи-руйнуючу боротьбу людей між собою за легко доступні подарунки природи.

Чим більше сприяючі природні умови, в яких живе дана нація, тим менше спільного, громадського зусилля мусить робити вона для опанування природи. Чим менша потреба в спільнім громадськім зусиллі, тим менша стихийна потреба в політичній орґанізованости і політичнім проводі, тим більший натомість стихийний нахил до всякого індивідуалістичного анархізму і ріжної "отаманщини". Чим більший нахил до анархії, тим тяжче завдання провідної верстви, яка проблеми власне політичної орґанізованности і політичного проводу мусить розвязувати. Коли кандидати на провідну верству у народів голодних легко знаходять восприїмчивість пасивних мас на їх політичну орґанізаторську акцію, і тому можуть мати слабшу внутрішню орґанізацію, то такіж кандидати у народів ситих, без дуже сильної морально і матеріяльно своєї власної орґанізації, не переможуть ніколи анархічних інстинктів тих, кого вони беруться політично орґанізувати.

Наскільки ця політична аксіома у нас легковажиться, хай доказом послужить оце (в одній з українських газет мною вичитане, а серед інтеліґенції нашої дуже поширене) міркування. "В Московщині народ пасивний; він не бунтується проти большовиків, отже еміґрація московська може політично орґанізуватись во імя своїх власних ідей з надією, що по упадку большовиків московський народ прийме той лад, який вона йому дасть. Але на Україні народ проявляє велику активність, він бунтується проти большовиків, отже він прийме тільки такий лад, таку ідею і форму держави, який йому буде по мисли". Висновок: не формулуйте ясно, українські еміґранти, своїх політичних ідей, не творіть власних політичних орґанізацій, а пристосовуйтесь до "активного українського народу" — він вас сам доведе до держави. Коли-б в ідеологічній пропаганді істнувала катеґорія кримінальних злочинів, то до цієї катеґорії мусять бути зараховані подібні політичні теорії. Вони в корінні підрізують всяку можливість Української Держави. Бо Українська Держава може бути сотворена власною внутрішньою залізною орґанізацією провідної верстви тоді, коли ця верства своєю українською державною ідеєю і своєю власною політичною орґанізацією потрафить опанувати вроджені анархічні інстинкти українського громадянства. Тому ця орґанізація не може бути демократично-республиканська, бо демократично-республиканський метод дезорґанізує, а не орґанізує провідну верству, якої ядро, ідейні кадри, творить власне сучасна еміґрація. Коли хтось боїться мати свою ідею і не хоче вступати до політичних орґанізацій, щоб бува "не помилитись", то хай своєї трусливости і свого політичного спеку-

424

лянтства принаймні не прикриває руїнницькими "політичними теоріями". Наслідок їх буде такий: московська еміґрація, виторивши ідеологію та орґанізацію для тих активних протибольшовицьких сил, які єсть в Московщині, легко зорґанізує свої голодні — і посідаючі тому сильні державницькі інстинкти — пасивні маси. При їх помочі вона займе Україну і приборкає українську анархію в момент, коли українська провідна верства, позбавлена власної державної ідеї і власної політичної орґанізації, буде питати у ріжних, не бажаючих ніякої держави, "отаманів" та "отаманчиків", якої форми держави — тоб-то якої ідеї і якої орґанізації — вони хочуть...

Великі труднощі в будові власної держави, які випливають з нашої "обильної землі", були відомі вже давнім поколінням українських державників не-романтиків. Для прикладу наведу слова, сказані в 1590 р. єпископом київським Йосифом Верещинським. Цей нащадок одного з найстарших місцевих родів (з Верещина на Холмщині*); "біскуп-лицар", як зве його сучасний його біоґраф А. В. Стороженко; римо-католицький священник, що разом зі своїми приятелями, запорожськими козаками, зі зброєю в руках обороняв рідну землю від степових руїнників; один з найбільше талановитих цивілізаторів України; оснуватель Хвастова (Ново-Верещина) під Київом і друкарні в ньому; автор численних праць, які подавали проекти потрібних для тогочасної України реформ — заслуговує того, щоб його авторитетну думку з перед 334 літ тепер, в часах нової руїни, пригадати.

"Хто України закоштує — пише він ("Droga pewna", перевидана А. В. Стороженком в "Сборнику" київськ. археоґр. комісії, вип. І, Київ 1911) — той вже остатися в ній мусить, бо тягне вона кожного народу людину, як маґнес залізо. Причиною тому genius loci: що Україна положеня своє має під веселим небом, в повітрі добрім, в землі так родючій, що кличе вона і всіх приваблює до себе. І сміло можу до України пристосувати слова Павла святого, взяті від Ісаї: ані око не бачило, ані ухо не чуло, ані в серце чоловіче не увійшло те, що Господь наготовив там в Україні тим, що Його люблять... І оця то прекрасна Україна покарана тепер за гріхи свої, і в пусті поля обернена через оспалість та недбальство наше... Причина того така сама, як в Содомі і Гоморі: велика обильність хліба, в якій плавали і тучились люде українські, а нажерті, стали противитись Господу. За що Бог, порушений гнівом на них за їх незносні і мерзки поступки, знищив їх державу, і роскоші їх, а самих в неволю до рук поганських віддавши, обернув Украіну на пару сот літ до щенту в пустиню..."

Третя статична причина нашої недержавности, випливаюча з двох попередніх: неусталеність раси.

Споконвічний брак расової єдности серед тієї людської громади, що живе на Українській Землі, сполучений з невиховуваням її в напрямі розвитку єдности політичної, спричинився до того, що основною прикметою українських людей єсть повний брак патріотизму і зненависть до своїх власних земляків. Оця основна прикмета приймала в історії ріжні форми:

*) Про цей Верещин єсть згадка вже під 1204 р. в Іп. списку Гал.-Вол. літописи: "Данилу же возвратившуся къ домови и ѣха съ братомъ, и прия Берестий, и Угровескъ, и Верещинъ, и Столпье, Комовъ и всю Украину" (цитую за А. В. Стороженком).

425

князівської, магнатської, шляхетської, козацької, і врешті сучасної отаманської та інтеліґентської "партийної" гризні та анархії серед українських верхів, і такої самої анархії — боротьби села з селом, кутка з кутком, і взаємної ворожнечі та взаємного недовіря — серед українських низів.

Вже в самих початках нашої сучасної історії, і самих зародках нашого сучасного громадянства, ми бачимо на Україні життя окремими дворищами, а не родами — життя, звязаними тільки спільностю території а не спільностю крови, племенами. Расової єдности (за вийнятком може найбільше глухих кутів північно-західної лісово болотистої полоси) вже тоді не було на нашій землі між Полянами, Сіверянами, Деревлянами, Дулібами, Тиверцями; все це були назви, територіяльні а не родові: назви, випливаючі з місця осідку людей, а не з їх кровного спорідненя та спільного походженя. Що-ж допіру казати про часи пізніщі, коли всі ці племена були залиті страшною лавіною кочових орд зі сходу і все новими хвилями осілої колонізації з північного заходу. Для найбільшої частини України остається типовою характеристика німецького літописця, дана в початку XI століття київській землі, як країні "біглих рабів і метких Дапців". Пасивні маси, втікаючі "на свободу" від економічного і державного примусу на більше родючі і менше цьому примусові підлеглі, "окраїнні", українські землі — і ріжні, між собою не обєднані, войовничі і авантюристичні елементи ("Данці") з цілого сусіднього європейського та азійського світу — це предки тих, що сьогодня живуть на Україні.*)

Єдности расової не було у нас ані між нашими завойовниками, ані між тими масами, які вони завойовували і якими правили. Звідци расова неодноцільність на Україні трьох основних політичних типів: — войовника-продуцента, войовника-непродуцента і невойовника — та стихийний нахил цілого нашого громадянства до розєднаности і взаємної ворожнечі. Звідци теж катастрофічні наслідки ріжнородности цього гетороґенного громадянства, які особливо проявляються в момент заколотів соціяльних. Чим більше якась громада ріжнородна по свому походженю, тим тяжче вона себе взаємно розуміє і тим низчий загальний рівень її здатности до орґанізованої акції. Легко собі уявити, як буде заховуватись в момент, скажім, пожару товпа в якомусь інтернаціональному готелі, або як можуть виглядати "парламентарні дискусії" між людьми, що розуміють себе так, як той анеґдотичний Француз і російський солдат. Великого напруженя і орґанізованости провідної верстви вимагає сотвореня загально-зрозумілих ідей для такої громади.

Але памятаймо, що в такім самім положеню були наприклад і Анґлійці. Проте, завдяки відповідному методові політичної орґанізації і громадського само-

*) Нема мабуть більше безглуздого, і більше позбавленого всякого змісту, виразу, як: "чистокровний Українець" — в противоставленю до инших місцевих людей — "нечистокровних". Хто знає історичну та географічну етимолоґію наших прізвищ, той з гірким тільки сміхом міг дивитись, як наприклад "чистокровний Українець" п. Петлюра поборював п. Лизогуба за українську "нечистокровність" (російський, мовляв, поміщик). Бо всі наші Петлюри, Падури, Стахури, Мадури і т. д. — це, судячи по прізвищам, нащадки польських селян, і всі ці "чистокровні українські" прізвища можна знайти в найбільшому числі там, де вони повстали: по селах цієї частини корінної Польщи, де живуть Мазури. Розуміється з цього не виходить, що п. Петлюра не Українець. Він Українець тому, що виріс і живе на Українській Землі. Але смішне і національно руїнницьке єсть монополізованя неістнуючої "української чистокровности" якимись поодинокими ґрупами місцевих — найріжнорідніщих по свому походженю — українських людей.

426

виховуваня, вони стали наймогутніщою в світі нацією. Тільки-ж вони не ділили себе на "справжніх" і "не справжніх", на "свідомих" і "не свідомих"; не казали, що хто не "енко", чи не "юк", не православний, не уніят, чи не соціяліст — той же Анґлієць, а казали: "Англійці, Данці, Нормани — це ми! *) І не будували вони ніколи республик, а задержали й досі необхідну для їх єдности монархію. Отже коли і ми усвідомимо собі, що основною причиною нашої взаємної антипатії не єсть самі тільки "ріжниці програм", а одідичена нами по предках наших ріжнородність рас, то нам легче буде цю орґанічну хибу нашу, во імя такої самої орґанічної нашої спільної потреби людського, а не звірячого життя на спільній землі, видповідним методом орґанізації і вихованя невтралізувати. Коли-ж цієї нашої орґанічної хиби ми собі не усвідомимо, і її відповідними методами лічити не будемо, то, ставши навіть всі до одного комуністами чи не комуністами, православними чи католиками, "Українцями", "Русскими", чи "Поляками", ми знов поділимось зараз в поглядах, наприклад на правопись або на астрономію, і будем між собою битися тим завзятіще, чим більше будем переконані, що одинока причина наших непорозуміннь лежить власне в правописи, або астрономії.

Врешті четвертою і останньою статичною причиною нашої недержавности єсть, випливаюча зо всіх попередніх, перевага в нашому характері емоціональности (чутливости) над волею та інтеліґентностю.

Нещасливе ґеоґрафічне положеня, сприяючі дані природи і хаотична мішанина ріжних рас витворили в мешканцях України надмірну, часто пристрастну чутливість, якої не здержують, ослаблені легкою боротьбою за фізичне істнування і причинами політичного характеру, воля та інтеліґентність. Розуміється прикмета ця (як і всі зрештою прикмети, про які тут мова) присуща не тільки "свідомим Українцям". Її в такій самій мірі посідають наші "общероси" та "вшехполяки". І чим з більшою зажерливостю і меншим розумом такий "общерос" чи "вшехполяк" з України свою "рускість" та "польскість" виявляють, тим більший вони дають доказ свого чисто українського незагнузданого темпераменту, яким вони знаменито до руїни своїх "Росій" та "Польщ" допомагають. Панове з колишнього напр. "Кіевлянина", сучасних "Слов Польських" і большовицьких газет на Україні, в такій самій мірі, як і ріжні "баскі" публіцисти з табору "відродженя нації", належать всі до людей однаковісенького типу: всі вони наділені в однаковій мірі темпераментом Неґрів і відповідно мінімальною дозою волі та інтеліґентности.**)

*) Сучасна гомоґенність (однородність) англійської нації витворилась і удержалась завдяки патріотизмові, що став свого роду релігією нації — так пише один із знавців Англії (Н. ВеПос). Цей патріотизм в своїх основах не мав нічого спільного з руйнуючими нації сучасними націоналізмами. Він виріс з ідеолоґії територіяльної, а не ідеології культурно-національної: зі свідомости спільної Землі-Батьківщини, а не зі свідомости спільної мови, віри і т. п. екстериторіяльних культурно-віроісповідних ознак.

**) Очевидно під інтеліґентностю треба розуміти здатність спокійно і витривало, а тому по можливости і вірно, обсервувати явища та знаходити між ними причиновий звязок, а не талановитість, яка у людей цього типу, в деяких чисто емоціональних спеціяльностях (напр. в порноґрафічній белетристиці або публіцистичній лайці), може межувати навіть з ґеніяльностю.

427

Беру свіжий приклад. Якийсь "польський націоналіст" з "Газети Львовської" тішиться з того, що український парламентарний клюб в Варшаві розбився, і що частина його вступила до комуністичної партії. Хіба-ж це не ріднісенький брат тих "свідомих Українців", що кликали большовиків проти Гетьмана, тішучись, що хоч і згорить, мовляв, наша хата, але в ній погорять і ті, хто з нами живе і кого ми ненавидим. Або сучасна "большовицька орієнтація" Галичан небольшовиків — хіба це не політика емоціональна, позбавлена геть чисто розуму і волі? Хіба ці люде, як-би хотіли спокійно подумати, не зрозуміли-б, що коли вони безсилі вдержатись супроти глупо-задиркуватої і дратуючої, але по сути безсилої, польської демократії, то їх, разом з цілим галицьким українством, зітре в порох, в разі здійсненя їх "оріентації", жорстоко-нещадна і сильна всеросійська охлократія. Замість напруженям розуму і волі творити самим орґанізовану відпорну силу проти Польщи (силу, яка-б придалась і на случай большовицької окупації), вони, хвилевим емоціональним подражненям опановані, розвивають в масах вроджене політичне лінивство, бо ширять зневіру у власні сили, вчать покладати всі надії на большовиків, і таким чином зменшують тільки відпорність цих мас супроти Польщи. А як опиняться такі "політики" під большовицьким пануванням, то напевно будуть, під впливом нового подражненя, робити разом з Поляками протиросійські повстання (таке вже бувало не раз на Україні!).

Надопорціонально заслабій волі та інтеліґентности, пояснюється наша легка запальність і скоре охолоджуваня; пояснюється теж дражливість на дрібниці і байдужість до дійсно важних річей, яких розріжняти від дрібниць ми не уміємо. Всі наші одушевленя зі слізьми, молитвами і "всенародніми" співами проходять так само скоро і несподівано, як скоро і несподівано вони появляються. Виявити наше хотіння в ясній і тривалій ідеї та закріпити його витривалою, здержаною, довгою, орґанізованою, послідовною і розумною працею нам трудно тому, що увага наша, не керована віжками волі і розуму, весь час розпорошується під впливом нових емоціональних подражнень, які нищать попередні. Досить напр. подражнити чиюсь дрібну амбіцію, або дрібне хотіння, щоб він під впливом цього дрібного подражненя забув про ідеали та хотіння, рішаючі иноді для буття цілої нації. При таких умовах, політика, як умілість орґанізувати і здійснювати розумом та волею певні сталі хотіння та ідеї, єсть на Україні найбільше тяжкою та невдячною працею. Успішно вести її можна тільки тоді, коли прийняти метод орґанізації, розвиваючий волю та розум, усталюючий хотіння та ідеї і обмежуючий надмірну чутливість та випливаючу з неї романтичну ґасконаду.

Нації ситі, з перевагою емоціональности в своїм характері, мають більший нахил до романтизму ніж до ідеалізму. Між тим держава може бути сотворена тільки поривом ідеалістичним, а не романтичним: поривом, в якому стихийне чуттєве хотіння скристалізувалось в ясно окреслену ідею, і в якому на здійсненя цієї ідеї скеровані всі сили розуму та волі. Поривами романтичними, тоб-то поривами виключно емоціональними, яких ідеї туманні ("дуже хочемо, але не можемо сказати, чого хочемо" — мовляли, деякі наші "фашисти") і яких здійснюваня відбувається шляхом постійного дражненя емоцій ("грою на серцях") — не будуються держави. Від ріжних труб єрихонських можуть падати державні стіни, але не бувало такого випадку, щоб ці стіни в той спосіб будувались. На виховуваня ідеалізму (в його, як було вище сказано, праґматичній а не діялектичній формі) і на поборюваня емоціонального романтизму, мусить бути скерована увага

428

політиків-державників такої нації. Серед неї буває завжди забагато фразерів та позерів, які здобувають собі оплески "народні" грою на почуттях і пристрастях юрби. Щоб така нація могла здобути власну державу, неподільне в ній панування такого типу провідників мусить бути усунене силою орґанізації, яка матиме свою сталу і ясну державницьку ідею і цю ідею потрафить довготривалим напруженям розуму і волі реалізувати. Розуміється не вічно змінливий, од емоцій і хвилевих пристрастей "народніх" залежний, демократично-республиканський метод може таку державницьку орґанізацію дати.

Політично-руйнуючий вплив оцих статичних причин нашої недержавности зростає в напрямі з північного заходу на південний схід — в міру того, як зростає степовість, отвертість, родючість і расова хаотична мішанина на Українській Землі. Найбільше поражені хворобою недержавности наші степові чорноземні краї; найменше: лісово-болотисто-гориста полоса, де зародились і розвинулись Галицько-Волинська Держава, Литовсько-Руське Князівство і лівобічна, чернігівська і північно-полтавська, Гетьманщина.

* * *

Від причин нашої недержавности статичних, які дані нам од природи і яких ми по сути змінити не можемо, переходимо до причин динамічних, яких зміна залежить від нас. Бо від нас залежить вибір способу ділання в даних нам од природи умовах.

Добрий спосіб ділання, руху, життя може в великій мірі усунути злі наслідки умов, в яких нам доводиться ділати, порушуватись, жити.

Наприклад шкідливі політичні наслідки нашого ґеоґрафічного положеня, на битім азійсько-европейськім шляху і без природних гряниць, ми можемо надолужити доброю орґанізацієїю нашої відпорної сили збройної, матеріяльної, державної. Поставивши український меч в залізно зорґанізованих українських руках там, де мали бути ріки або гори, ми зможемо використати для нашого розвитку наше природне положеня між Азією і Европою. Використати так, як його використала колись Русь Князівська, що, власне на добрій державній орґанізації цього ґеоґрафічного положеня, все своє багатство, всю могутність своєї держави і всю культурну красу князівського Київа, Галича і Львова побудувала.

Шкідливі наслідки родючости нашої землі і сприятливости нашого підсоння ми зможемо надолужити інтензифікацією праці, яка привчить нас до витривалости, відучить од лінивства, матеріяльної заздрости, зненависти та землехапства і дасть величезну матеріяльну силу нашій державі.

429

Шкідливі політичні наслідки нашої расової неоднородности і гетороґенности (ріжного походженя) усунемо, коли вроджену нам недостачу расової стихийної єдности надолужимо свідомостю необхідної нам для нашого спільного життя на спільній землі єдности політичної, територіяльної. І ця наша расова неоднородність, це величезне багатство на ріжнородні яскраві індивідуальности, спричиниться до сотвореня нами нової оригінальної і прекрасної української культури тоді, коли всі ці наші індивідуальности будуть здержувані од анархічного "виродженя нації" уздою сильної та авторитетної місцевої політичної влади і визнаним авторитетом, збудованої на принципах територіялізму та патріотизму, державно-національної ідеології. Привчивши все наше громадянство, шляхом витривалої, послідовної і орґанізованої ідеологічної праці, до однакового, політично-територіяльного, способу реаґованя на ріжні прояви громадського життя, ми сотворимо між всіми Українцями — всіми мешканцями нашої землі — ту для всіх зрозумілу (і з часом, для дальших поколіннь, вже вроджену, одідичену) спільну мову, якої ще ми не одідичили по наших предках.

Врешті наша емоціональність, наш політично руїнницький, занадто чуттєвий, темперамент, може стати неоцінимою творчою силою, коли ми його шкідливі політичні наслідки надолужимо орґанізованим і сталим виховуваням в наших людях від ранньої молодости, бракуючих їм в потрібній мірі, розуму та волі. Бо ця наша емоціональність (якої набути не можна в жадній школі), при розумі, логіці, памяти і волі, які відповідною школою збільшити і виховати можна, дозволить нам, нашою легкою запальностю, буйною творчою імаґінаціею і великою пристрастностю зробити в короткий час те, на що инші нації, з холодним і не чутливим темпераментом, потрібували-б багато більших зусилль і багато більшого часу.

* * *

Залежні од нас динамічні причини нашої недержавности зводяться всі разом до одної: неуміння українських людей, без огляду на те, за кого вони себе вважають і як вони себе національно називають, здобути та зорґанізувати на своїй землі свою власну владу і цю владу своїми власними силами удержати.

Це єсть — коли можна вжити такого порівнаня, — бацил нащої хвороби, яка зветься недержавностю, і від його знищеня залежить наше видужаня, або дальше хронічне і невилічиме слабування.

430

Своя власна влада на такій землі і серед такого громадянства, які не мали досі своєї власної держави, здобувається скрізь і завжди завойованям. Завойованя єсть акцією, залежною од стихийних хотіннь і од орґанізації, яку творять і якою керують: ідея, воля та інтеліґентність. Неуміння українських людей здобути та зорґанізувати свою власну владу залежало од слабости на Україні того войовничого типу, який має стихийні хотіння до завойованя влади, і міг-би її завоювати, як що мав-би потрібні для цього: ідею, волю, інтеліґентність та орґанізацію.

Щоб цю динамічну причину нашої недержавности ясніще собі усвідомити, попробуєм її розбити на складові — як що можна так сказати — частини, зазначивши тільки найголовніщі.

1. Слабість людей войовничого типу на Україні виявлялась в політично некористнім поділі на нашій землі двох основних войовничих типів: типу войовника-продуцента і типу войовника-непродуцента. Владу звязану з даною територією, владу місцеву, може сотворити тільки войовник-продуцент, войовник осілий; але при умові, що йому буде в цьому помагати войовник-непродуцент, войовник неосілий; бо останній, не продукуючи, може себе цілком справам державним присвятити. Иншими словами: щоб могла повстати окрема державна влада на даній землі серед даного недержавного, підлеглого чужоземній метропольній владі, громадянства, треба, щоб на цій землі тип войовника-продуцента був сильніщий від типу войовника-непродуцента і щоб він міг своєю більшою силою заохотити останнього до помочі йому в здійсненю його стихийних власно-державницьких хотіннь.

В нашій історії найчастіше бувало навпаки: тип кочового войовника-непродуцента (приклади: "татарські люде", запорожська чернь, сучасні "отамани" і революцийна — на ділі, а не на словах — інтеліґенція) бував сильніший од типу осілого войовника-продуцента (приклади: галицько-волинська князівсько-боярська верства, шляхта і городове козацтво, а в останніх часах "куркулі-повстанці", висловлюючись большовицькою термінологією).

В неминучій і дуже гострій (як звичайно між войовниками) боротьбі за владу, кочовий войовник-непродуцент винищував осілого войовника-продуцента. А що стихийних хотіннь до сотвореня місцевої влади самому власними силами (без проводу войовника-продуцента) у нього не було, нема і бути не може, то перемога на Україні войовників-непродуцентів виявлялась, виявляється і буде виявлятись в цьому, що вони — як каже пісня — "не знають, якому служить царю". Иншими словами: вони тільки шукають, в якім-би чужім державнім апараті знайти вихід для свого стихийно войовничого, але разом з тим кочовничого і з Українською Землею не звязаного, хотіння влади. Від "болоховців" починаючи, і на сучасних Григорієвих, Тютюнниках, Буденних,

431

Юрках Коцюбинських і т. п. кінчаючи, цей тип українського войовника-непродуцента, при всій своїй величезній політичній вартости і необхідности для будови держави, показав, що, при слабости типу войовника-продуцента, він сам збудувати держави на Україні не може, а може бути тільки знаряддям в чужоземних, метропольних державних руках.

2. Слабість людей войовничого типу на Україні виявлялась в негармонійнім взаємовідношеню між їх консервативною (посідаючою владу) і поступовою (бажаючою влади) частиною. Консерватисти місцеві були заслабі, щоб здержати поступовців і дати їм свій орґанізацийний досвід та свої державно-орґанізацийні форми. Місцеві-ж поступовці посідали замало політичної культури (про значіння цього поняття див. вище, лист 29), щоб прийняттям для своїх імперіялістичних змаганнь (бажання влади) орґанізацийного досвіду (проводу) місцевих консерватистів сотворити разом з ними власну місцеву державу. Через це поступ на Україні вироджувався завжди в революцію, яка зверталась проти свого власного місцевого консерватизму і тому реалізувалась вкінці в формах чужоземної метропольної держави.

Коли-б перші в нашій історії революціонери, що покликали Варягів, були задержали місцеву київську династію і ці місцеві консервативні сили, на яких ця династія спіралась, Київська Русь стала-б державою українською (південно-руською), незалежною політично од півночі і Новгороду. Зі знищеням місцевого слабого консерватизму, політична доля Київської Руси стала вирішатись завжди на півночі, і влада київських Князів не змогла вже ніколи опертись виключно на місцеві, південні, українські сили.

Коли-б галицьке революцийне боярство, замість убити представника своєї місцевої династії, Князя Юрія Болеслава, було-б біля нього обєдналось і в той спосіб використало для зміцненя держави велику силу консервативної державної традиції, яку посідала в очах своїх і чужих ця династія, то польський напір на Галицьку Русь був-би здержаний і це галицьке революцийне боярство, а з ним і галицька державність, не були-б поглинуті вкінці польською метропольною державою.

Коли-б революційна козаччина прийняла була в поч. 1649 р. державні плани місцевої консервативної православної шляхти і вищого консервативного православного духовенства, та проголосила була воєводу Адама Кисіля Королем Руси, не було-б кількалітньої пізніщої руїнницької різні між українськими консерватистами і революціонерами; — Богдан Хмельницький не потрібував-би потім робити розпучливих зусилль, щоб недорізані останки цієї консервативної шляхти до українського державного будівництва назад притягнути і не потрібував-би для зміцненя авторитету своєї влади садовити в Київі московського воєводу. Держава наша не держалась-би тоді тільки ґенієм Великого Гетьмана, і династію Святолдичів-Кисілів, що спіралась-би на місцеві консервативні сили, легче було-б удержати при владі ніж династію Хмельницьких. Самі революціонери без консер-

432

ватистів, по своїй революційній природі, не мають вірности навіть для своєї власної революційної влади, і тому Наполєони та Кромвелі ніколи не були і не можуть бути оснувателями нових династій.

Коли-б наші революцийні отамани та інтеліґенти в 1918 р. визнали-б і піддержали місцеву консервативну владу Гетьмана Павла Скоропадського, то по цей день істнувала-б Українська Держава. Місцеві консервативні хліборобські, промислові і військово-бюрократичні елементи не оглядались-би тоді, рятуючи себе від українських революціонерів, на поміч общерусских "добровольців"; вони сполучили-б свій досвід влади і орґанізації держави з молодим загонистим українським імперіялізмом та вірою в Україну місцевих українських революціонерів, і дали-б спільними силами одсіч большовикам. Бо слабесенький напір большовиків в 1918 р. на Україну вдався (як і всі взагалі чужоземні напори на нашу землю) тільки завдяки внутрішній різні українських революціонерів і українських консерватистів між собою.*)

3. Слабість єдине здатного до сотвореня місцевої влади типу войовника виявлялась, не тільки в політично некористнім взаємовідношеню войовників продуцентів до непродуцентів і войовників консерватистів до революціонерів, але і в загальній замалій скількости типу войовничого, пропорціонально до скількости невойовничих пасивних мас, і в його загальній злій якости, пропорціонально до завданнь, які цей тип мусів на Україні виконувати. В рідких досі в нашій історії випадках цей тип виявляв стільки сильного хотіння влади, стільки віри в законність цього хотіння, і стільки ідейности, волі та інтеліґентности, скільки йому треба, щоб внутрішньою силою власної орґанізації свою замалу скількість надолужити, себе скріпити і, при всіх несприяючих статичних даних, безмірно важке діло будови Держави Української завершити.

Політично-деструктивний вплив статичних, даних нам од природи, причин нашої недержавности особливо погибельно відбивався на нашій місцевій, політично провідній і державно творчій верстві, на її динаміці: на методах її політичної акції. Щоб провідна верства могла виконати своє завдання вона мусить бути відповідно численна, і мусить мати — як вище було сказано — сильне хотіння влади (імперіялізм), сильну віру в законність своїх хотіннь (містицизм), ясну

*) Наші республиканці часто з жалем вказують на приклад Латвії, Естонії і т. п. маленьких держав, що потрафили і без "40 міліонів" здержати напір большовицьких банд. Над причинами цього факту розуміється не думають. Ось вони: "главную і рѣшительную роль въ борьбѣ съ большевиками сыграло не правительство Ульманса (подібне до урядів нашої Центральної Ради. В. Л.), а надо отдать въ данномъ случаѣ полную справедливость — курляндское и лифляндское баронство", пише самовидець цих подій в Латвії (Историкъ и Современникъ" кн. IV. 1923, ст. 247). Там демократія "всенаціональних" повстаннь проти своїх "баронів-чужинців" — проти місцевого консервативного державного елементу — не робила і тому державність свою од большовиків урятувала.

433

ідею, висловлюючу в зрозумілих словесних поняттях і образах ці стихийні хотіння, і врешті волю та інтеліґентність, при помочі яких реалізується ідея і висловлені в ній стихийні хотіння.

Вже од природи (через те, як було сказано, що родюча земля притягає пропорціонально більше пасивних, ніж активних елементів), а ще більше через злі методи політичної акції (про наслідки яких буде мова дальше), число нашої активної войовничої провідної верстви було пропорціонально замале. Що гірше, якість її була зла. Життя сите і дозвільне (в сприяючих умовах природи), з політично непевним завтрашнім днем (в нещасливім географічнім положеню), ослабляли її імперіялізм та містицизм. Нігде, з такою легкостю як у нас, провідна верства не "складає булав", не одмовляється од влади. При слабих хотіннях, ще слабша була її віра в законність цих хотіннь. Нікого, так легко як Українця, не можна переконати в "непотрібности України", в непотрібности його власної влади на власній землі. Ці слабі хотіння, зі ще слабшою вірою, не могли вилитись в ясні і виразні політичні ідеї. Довідатись, чого в дійсности хотіла, і які політичні ідеї мала більшість українських політичних діячів — мабуть тяжче ніж розвязати історичну загадку якоїсь Атлантиди... Випливаючий з ситости та емоціональности нахил до романтизму та до керування себе в політиці почуттями, а не волею і розумом, ще більше бабрав та замазував ці, і так вже од природи туманні, ідеї. Наші політичні провідники більше співали або поетизували, кричали або плакали, ніж висловлювались членороздільною, лоґічною і ясною прозою. Коли додати, що для здійснюваня всіх цих слабоньких емоціональних хотіннь і романтичних фантазій (приклад: "українська народня республика, без влади і з соціялізованою землею, якою мають порядкувати самі свобідні громадяне") природа не дала ще українським провідникам відповідної волі та інтеліґентности, то будем мати один з важніщих причинків для зрозуміння динамічної причини нашої недержавности.

Анґлійський провідник індивідуаліст має стільки імперіялізму, містицизму, ідейности, волі та розуму, що він свій — даний йому, як і Українцеві, од природи — індивідуалізм та анархізм потрафить обмежити суверенною верховною владою одного (монархією) і обовязком супроти своїх підвладних. Звідци анґлійська вірність монарха підвладним і підданих монархові; звідци вірність поодиноких вождів своїм підвладним і їх відповідальність перед ними; звідци вірність підвладних вождям; звідци брак ще й в сучасній, вже здеморалізованій, Англії мрій про республику, тоб-то про невідповідальний і зрадливий провід "з волі народу", і про "народ", невірний, неслухняний та вічно зраджуючий своїх провідників.

Українському провідникові таке обмеженя вродженого йому індивідуалізму та анархізму дається дуже трудно. Не маючи сильного хотіння влади, не маючи віри в законність цього хотіння, не маючи дорожчої ніж життя ідеї і досить волі та інтеліґентности для здійснюваня цієї ідеї, він не хоче ані сам когось слухати, ані робити зусилль, щоб його слухали. Почуття відповідальности за провід і за владу і почуття чести, звязане з виконуваням влади, йому, при таких умовах, чуже. Він стихийний демократ-республиканець. Він маже нечистотами голови тих своїх, що мають владу, кладе їм в руки тростинку, а не меч, і думає, що тільки при помочі нечистот і при помочі тростинки здобувається і удержується влада.*)

*) Звичай мазати виборним отаманам голову болотом і вкладати їм в руки тростинку, істнував, як відомо, на нашім "свободолюбивім" і республиканськім

434

Щоб збудувати державу, щоб завоювати владу, провідна верства мусить скупчити, сконцентрувати свої зусилля. Розпорошеними силами завойованя ніде і ніколи не відбувається. Цей необхідний для завойованя влади і будови держави процес концентрації зусилль приймає скрізь і завжди форму їх персоніфікації. Коли провідна верства має сильне хотіння влади (імперіялізм), сильну віру в законність цього хотіння (містицизм) і коли вона здатна своїм розумом та волею обмежити та упорядкувати свій імперіялізм і свій містицизм так, щоб він прийняв форму одної, для всіх спільної і всіх обовязуючої, ідеології, то тоді, в хвилинах завойовуваня влади, вона завжди персоніфікує свої хотіння і свою ідеолоґію в одній Особі. В цій Особі, яка хотіння власної держави та ідеолоґію даної провідної верстви репрезентує, вона — ця провідна верства — бачить втіленя того всього, що їй самій найдорожче. Тому вона добровільно віддає себе на службу цій Особі і цею службою, цим послухом, цею дисципліною вона обєднує себе і свої зусилля в одну слухняну, сильну і дисципліновану орґанізацію. Робить вона це, розуміється, не зі страху, не з підлизництва, не з жадоби грошей, а з того свого власного внутрішнього пориву, який тим більший, чим більший її імперіялізм, містицизм і чим ясніща та сильніща її ідеологія. В цім вся суть монархізму, яким (чи в його формі кращій: дідичній і класократичній, — чи в формі гіршій: диктаторській і охлократичній) будувались в історії всі нові держави. І вартість монархізму залежить завжди: 1° од внутрішньої вартости монархістів, яку вони в свому Монархові персоніфікують, і 2° од вірности Монарха ідеї своїх вірних монархістів, яку він репрезентує і персоніфікує.

Все це для більшости українських провідників "китайська азбука". Для них монархія — це "лакейство". Розуміється, тільки монархія своя. Бо перед чужою владою вони повзають рачки, як тільки вона їх добре вибатожить. Наприклад, сучасний український інтеліґент "не міг" стати добровільно честним слугою свого Українського Гетьмана: слугою української державної ідеї, персоніфікованої нащадком Гетьманського Роду, тоб-то особою, персоніфікуючою це, що наша власна державна історія, наша власна державна традиція сотворила. Але добре побитий, він може стати холопом, шпигом, дрібним аґентом і слухняним рабом большовицьких зайдів. Може теж лизати лапи польської, або иншої, демократії, коли вона зволить з ним десь в своїх міністерських передпокоях говорити. Причина оцієї своєрідної "свободолюбивости", "демократичности" і "республиканства" та сама, що й вище: брак мужського — сильного і сталого, а не істеричного та хвилевого — хотіння влади, брак віри в законність цього хотіння, і повне неуміння та нехотіння оцей свій істеричний імперіялізм та містицизм дисциплінувати ясною та орґанізованою, на пошані до авторитетів опертою, ідеологією.

Запорожжі. Московському бояринові тих самих часів щось подібного у відношеню до Царя навіть у сні привидітися не могло. В цім одна з ріжниць нації державної від нації недержавної; нації, що під свою владу зайняла 1/6 частину земної кулі, і нації, якої одиноким спадком осталося власне це... болото, і замість тростинки — "слово".

З вищесказаного не виходить, що взірцем для нас я ставлю політичні методи московської охлократії. Але повчитись у Великоросів поважаня до своєї влади Українцям заздалегідь треба, бо инакше за цю науку доведеться платити знов політичною незалежностю Української Землі.

435

Як українські провідники можуть бачити себе персоніфікованими в одній Особі, — як вони можуть в цій Особі шанувати маєстатичність своїх хотіннь і своєї ідеї — коли в них саміх нічогісенько — ні хотіння, ні ідеї — нема; коли вони, порожнісенькі, як той молюск, можуть тільки щось в себе смоктати, але з себе нічого не можуть і не хочуть дати. Що такий тип може побачити перед очима свого "духа", коли йому сказати: "Гетьман України". — Ніщо! або щось, над чим можна тільки глупо реґотатись. "Хіба будеш ситий оцим Гетьманом" — подумає кожний з них в глибині душі. Увесь час вискакуючі в нашій нещасній історії: "свободолюбивість", "сам-собі-панство", "демократичність" і "республиканство" української провідної верстви — все це тільки словесні димові завіси, якими вона свою злу якість, свою внутрішню нікчемність і пустопорожність прикривала. Все це — щезаючі безслідно від московської або польської нагайки — слова, якими прикривали свою пустопорожність люде "сильні тілом, але слабі духом", — люде з зажерливими тілесними, матеріялістичними апетитами, але зовсім позбавлені здатности чимсь ідейно захопитись: щось більше ніж життя полюбити, чогось сильно і непохитно хотіти, для чогось собою жертвувати і перед чимсь своїм анархічним поганим еґоїзмом поступитись...

Звідци наші вожді, які "самі собі не вірять"; вожді з капризами замість хотіннь; з магією і амулетами замість віри та релігії; з містицизмом анархічним і розперезаним, замість містицизму орґанізованого і догмами упорядкованого; з романтичними спекуляціями замість ідей; з авантюризмом (на хвилину) замість волі (на довгі літа); з хитростю замість розуму; вожді з орієнтацією, замість з орґанізацією. Звідци ці так численні в нашій історії вожді, що в критичний момент "на бистрих конях" кидають на призволяще своїх підвладних; звідци наші підвладні, що в критичний момент завжди кидають своїх вождів і видають їх ворогам під старим гаслом козацької черні: "нехай твоя голова за всі наші голови, прощай отамане!"

Нація, в якій вожді завжди готові зрадити своїх підвладних, а підвладні готові завжди зрадити своїх вождів, мусить бути нацією недержавною. Вона завжди за свої голови проміняє свою державу, свою владу. Такій нації політично не вірять і ці, що над нею панують. Напр. чисто українських полків — з українськими жовнірами та офіцерами — не творила ніколи ні одна чужоземна влада на Україні, бо була певна, що при такім сполученю хтось комусь, а значить і цій владі, зрадить. Мешканці "окраїн", чи "кресовці", спаювались завжди відповідним процентом чужого, вірного, надійного, державного елементу. Так спаяні, вони були прекрасним державним матеріялом, одною з найкращих опор метропольних влад. І доки такої вірної, надійної, державної спайки не зуміють витворити із себе самі Українці, про Державу Українську не може бути мови. Спайка ця залежить од відповідного вихованя державно-творчої, войовничої верстви. Все, що цю верству скріпляє, помагає нам вилічитись з недержавности; все, що її ослаблює, недержавність нашу збільшує.

Щоб зміцнити нашу державно-творчу верству, здатну до завойованя влади, виховувати в ній треба вірність самій собі, тоб-то своїм хотінням і своїм ідеям. Виховувати в ній треба випливаючу звідци вірність одній сталій і незмінній, а тому монархічній владі, в якій ці хотіння та ідеї знаходять свою персоніфікацію і без якої вони не можуть бути орґанізованою силою та сконцентрованим зусиллям здійснені. Врешті виховувати треба вірність влади, вождів, своїм підвладним, без

436

якої підвладні ніколи не будуть вірні своїй владі, ніколи не поможуть їй завоювати і удержати державу. Розуміється, відповідаючий всім вродженим гріхам і хибам української провідної верстви, метод демократично-республиканський не може бути цим методом, що її виховає, скріпить та зорґанізує, що вилічить нас з хвороби недержавности і доведе Українців до створеня на своїй землі своєї власної влади.

4. Щоб сотворити шляхом завойованя місцеву державну владу серед недержавного громадянства, войовнича державно-творча верства, яка здобуває владу, мусить мати піддержку цього громадянства. Ця піддержка виявляється: 1. в піддержці матеріяльній, яку повинні давати своїй місцевій владі орґанізатори продукції; 2. в піддержці моральній, яку повинні давати своїй місцевій владі орґанізатори ідеології громадянства. В більшій частині нашої історії ні одного ні другого на Україні не бувало. Тому місцева влада не могла придбати серед місцевого громадянства, необхідного для її істнування, авторитету законности.

Тільки не місцева чужоземна влада, покликана завжди якоюсь частиною недержавного громадянства, може бути сотворена чужоземними силами при пасивній жвакоті, або навіть при "повстаннях" решти цього громадянства. Так само тільки сильні метропольні влади можуть до схочу Україну грабувати, і зовсім не рахуватись з тим, що про них собі пишуть "українські газети". Місцева влада мусить опіратись не на грабіжі, а на законних податках, і мати прихильність, а не ворожнечу творців місцевої громадської опінії. Для цього перш за все треба, щоб і орґанізатори продукції і орґанізатори ідеології були самі зорґанізовані і щоб вони себе взаємно піддержували. Коли орґанізатори продукції піддержують матеріяльно орґанізаторів ідеології, а орґанізатори ідеології піддержують морально орґанізаторів продукції, серед місцевого громадянства витворюються свої поняття законности, на яких може опертись, і ними силу свого меча узаконити, місцева державна влада.

Орґанізованість орґанізаторів продукції (класові орґанізації) і орґанізованість орґанізаторів ідеології (церква, університети, преса) здебільшого на Україні були дуже слабі і дуже невисокої вартости. Ще рідше вони себе взаємно піддержували. Коли ми все-ж таки бачимо в нашій історії жертви українських продуцентів на церкви, монастирі, школи, наукові товариства, пресу, то майже не бачимо щоб ці, що ці жертви одержували, своїм моральним авторитетом жертводавців піддержували. Найчастіще орґанізатори української ідеології займались цькуванням орґанізованих ("народу") на орґанізаторів продукції ("панів"). В той спосіб вони рубали вітку, на якій самі сиділи. Дехто називає це "славними демократичними традиціями українства". З погляду державного, політичного, ці "славні традиції" єсть одною з основних причин нашої ґанґрени, що зветься недержавностю. Коли українська "національна" ідеологія зверталась проти місцевих орґанізаторів продукції ("панів") і цькувала проти них орґанізованих ("народ"), то ці орґанізатори продукції звертались тоді просто за поміччю до чужоземних, не місцевих ідеологій. Иншими словами: "пани" наші денаціона-

437

лізувались і будуть завжди, при таких умовах, денаціоналізуватись. Місцеві-ж войовничі політично провідні елементи, в хвилинах здобування і орґанізації місцевої влади, мали і матимуть при таких умовах завжди до вибору: або опертись на національній ідеології і тоді остатись без податків, або опертись на "панах" і мати податки, але тоді остатись без ідеолоґії. Прикладом, до чого така політична дилема доводила, може служити: руїна козацької держави в XVIII ст. і упадок Гетьманства 1918 р.

Коли ми хочемо мати державу, "славні демократичні традиції українства" мусять бути призабуті. Основа цих "традицій" така: "пани" і влада на Україні часто міняються, а "народ", мовляв, завжди остається; отже будем бурчати на всі влади і на всіх "панів" та будем звати себе представниками "народу", тоді при всіх "панах" і при всіх владах останемось. Творці української національної ідеолоґії — як що має бути українська влада і держава — мусять позбутися оцієї трусливости і жадности до жерування тільки в безпечних місцях. Замість держатись на оцім найнизчім рівні, де єсть найменша небезпека, найменший риск, і найменша відповідальність, вони мусять зважитись на риск, на боротьбу. Замість плентатись, як досі, "за народом", вони повинні попробувати повести народ за собою. Тоді вони перш за все зорґанізуються самі. Бо, щоб повести маси, треба мати свою власну силу, тоді коли бігти за масою можна дуже добре й поодинці, в характері ріжних "самостійних редакторів" і "представників незалежної політичної думки". Далі, замість дотеперішніх партийних спекуляцій і постійної зміни орієнтацій, вони муситимуть вибрати вже нарешті якусь одну ясну ідеолоґію, бо без такої ідеолоґії самим зорґанізуватись і потягнути "народ" за собою неможливо. А маючи вже свою власну орґанізацію і свою ясну ідеолоґію, вони будуть морально піддержувати "панів", які цю ідеолоґію будуть визнавати і які на орґанізацію їхню будуть жертвувати. В той спосіб витвориться нарешті ця спільність між орґанізаторами продукції та орґанізаторами ідеолоґії громадянства, яка лежить в основі почуття законности і публичної опінії даного громадянства. І тоді тільки, опершись на це почуття законности та на публичну опінію, завойовники місцевої влади і будівничі Української Держави матимуть піддержку місцевого громадянства: матимуть податки, і не матимуть "національних повстаннь".

* * *

Огляд наслідків оцих статичних і динамічних причин нашої недержавности дасть нам її можливо повний образ: всі ті численні, шкідливі для нашого громадського життя, прояви, в яких недержавність наша виявляється — прояви, що визначають, дану нам од природи та історії для нашої політичної творчости, реальну якість нашого громадянства.

І. Найбільше активна, і єдине здатна до державного будівництва і державного проводу, войовнича верства на Україні, не витворивши, в моменти державного унезалежненя Українскої Землі, своєї власної сильної і авторитетної влади, винищує сама себе в крівавих усобицях.

438

Історичні приклади: "Вони не мають влади і живуть в ворожнечі між собою..." — так характеризував вже в VI віці нашої ери мешканців Української Землі візантийський письменник, т. зв. Маврикій (цитований і Проф. М. Грушевським: Історія України-Руси, І, с. 366). Далі: княжі усобиці і самоослабленя княжо-варяжської держави на Україні за часів київських, завдяки хисткости і слабости верховної влади, яка не могла знайти собі підпори в місцевій українській анархічній провідній верстві і кипіла та розкладалась в котлі української анархії.*) Боярська сваволя в державі Галицько-Волинській по тій-же самій причині і з такими самими наслідками. Маґнатські і шляхетські бійки та наїзди на Україні за часів безвладної і свобідної "Річпосполитої" польської, закінчені українськими повстаннями і політичним занепадом цієї верстви. Самовирізаня Хмельничан, цвіту козацької України, завдяки знищеню верховної влади, поваленої ними самими разом з династичними і монархічними планами Великого Богдана. Оце самовирізаня провідної верстви мусіло довести до упадку козацьку державу, так само, як таке-ж і по тій-же самій причині (слабість поборюваної шляхетськими анархістами королівської влади) самовирізаня цвіту польської правлячої верстви майже в тім самім часі (1666 р.) в битві під Монтвами, за рокошу Любомирського, лягло в основу упадку держави польської. Врешті останнє самозапльованя і самознищеня найбільше активних провідних українських сил, завдяки їхньому повстанню проти заслабо піддержуваної Гетьманської Влади і завдяки наставшій після нього "отаманської" та інтеліґентської анархії, наслідки якої ми всі тепер переживаємо.

Україну — йдучи за нашим поетом Олізаровським — можна порівняти до дерева, яке не в стані витворити твердої кори і цією корою захистити себе. З нутра нації весь час виділяються нові войовничі, здатні до захисту нації собою, елементи. Але всю свою вроджену їм енерґію, активність, сміливість, самопосвяту вони зуживають на зло: на поборюваня влади і на боротьбу між собою, замість на орґанізацію самих себе при помочі єдиної, сильної, сталої і незмінної (монархічної) влади. Вони гинуть в цій боротьбі і оставляють тіло нації непокритим. З нього виливається без пуття, без користи і без цілі найкраща, найцінніща кров, і знов остається анемічна, безсила, зґанґренована, не оточена і не захищена твердою власно-державною "корою", а тому вічно гниюча, пасивна і аморфна "етноґрафічна" маса.

II. Недобиті останки цієї верстви, рятуючи від своєї власної анархії істнування самих себе і свого громадянства, кличуть на Українську Землю чужоземні влади. Ці влади опановують таким

*) Наші демократично-республиканські історики та політики лають Андрія Боголюбського за те, що він знищив Київ. Але вони не кажуть, що Київ був гніздом анархії серед тодішньої руської провідної верстви і що Андрій Боголюбський тому поклав основи могутности держави московської, що зміцнив князівську владу, оперши її виключно на дисципліновану північно-руську, а не анархічну південно-руську, частину цієї верстви. Вони не кажуть теж своїм українським слухачам, що анархісти нігде і ніколи не можуть правити державами. Вони не кажуть врешті, що хай українська провідна верства, до якої власне належать вони — історики, політики і публіцисти — перестане бути анархічною, коли хоче мати власну державу і коли не хоче, щоб її нищили чужі державники; або хай має принаймні стільки пуття чести та поваги, щоб не скиглити, коли її бють за її нікчемність.

439

чином Україну її-ж власними провідними силами і тому винищують в українських людях рішаюче для буття нації почуття єдности і спільности супроти чужоземців — почуття, яке витворюється тільки в спільній війні за свою владу проти влади чужоземної.

"У них багато начальників, які не живуть в згоді, так що добре притягати декотрих з них на свій бік намовами або дарунками і тоді на инших нападати, аби спільна війна не злучила їх до купи та не звела під одну владу" — пише про перебуваючих на Україні перед чотирнадцятьма віками наших попередників вищезгаданий Маврикій. Від першого покликаня Варягів якимись воюючими між собою місцевими українськими політичними провідниками і до сьогоднішнього дня нищиться в той спосіб можливість "злучити до купи" та державно унезалежнити Україну.

Сторонники Володимира Великого, воюючи зі сторонниками популярного в Київі, його брата Ярополка, покликали на Україну нову чужоземну варяжську силу, од насильств якої потім ледве їм вдалось врятувати Київ. Так само, тільки завдяки покликаним з півночі новим варяжсько-новгородським дружинам, перемогли сторонники Ярослава Мудрого сторонників його брата Святополка Окаянного, що в своїй боротьбі за унезалежненя від півночі князівського київського стола кликали на Україну Поляків. Галицько-волинські бояре, бючись між собою, кликали Угрів, Поляків і Татар і, убивши врешті свого Князя, довели до упадку Галицько-Волинську Державу. Князь Глинський кликав проти инших руських Князів в Литовсько-Руській державі Москву, а ці проти нього шукали опіки у Польщи. Про загально відоме блукання козацької старшини в трекутнику: Москва, Польща і Турко-Татари, та про використовуваня цими сторонніми силами, кликавшої їх, української анархії — нема що згадувати. Так само нема що згадувати і про всім відомі події останніх літ.

Державну незалежність може мати тільки така нація, якої провідна войовнича верства настільки хоче своєї власної влади (наскільки імперіялістична), що вона супроти чужоземного напору вся, без ріжниці переконань, солідарна. Де провідна верства сама кличе чужоземні влади на поміч в боротьбі поміж собою, і де вона в той спосіб сама свому громадянству прищеплює почуття необхідности цих чужоземних влад, там чужоземна влада ніколи поважного опору серед місцевого громадянства не зустріне і нація з такою провідною верствою не може мати своєї власної держави. Оцей первородний політичний гріх української провідної верстви мусить бути — як вище сказано — відповідним методом її орґанізації знищений, як що ця верства дійсно хоче мати свою власну державу.

III. Завдяки ґеоґрафічному положеню, тими чужоземними метропольними владами, які використовують анархію української провідної верстви і її нехотіння орґанізувати свою власну владу, єсть Москва та Польща, представниці двох ріжних культур і двох діаметрально протилежних методів орґанізації влади (охлократії і демократії). Наслідком їх одночасного і паралельного впливу на розбиту внутрішньою боротьбою українську провідну верству єсть найстрашніщий прояв нашої недержавности: поділ цієї верстви на дві

440

взаємно собі ворожі, себе взаємно навіть не розуміючі і себе взаємно, не тільки політично, але й національно, винищуючі частини: москвофільську та полонофільську. В боротьбі Москви і Польщи, веденій на Українській Землі силами місцевої розбитої провідної верстви, Україна обезличується, перетворюється з субєкту в обєкт, і стає безвладним мячем, яким кидають в себе Москва та Польща.

Коли-б вся Україна була в колоніяльній залежности тільки від Москви, або тільки від Польщи, то внутрішня боротьба місцевої провідної верстви велась-би за, або проти України, і за, або проти Москви чи Польщи. Так як в дійсности єсть, місцева провідна верства бореться за Москву або за Польщу, а Україна в цій боротьбі єсть тільки додатком, який в мірі потреби використовується одною або другою стороною в характері політичної "інтриґи". Траґічно помилялись, помиляються і будуть помилятись ці українські політики, які свої надії будують на польсько-російськім суперництві на нашій землі.

Місцеву державно-творчу провідну верству цей поділ вів завжди до загибелі і то однаково в обох її — як москвофільській так і полонофільській — частинах. Бо коли на Українській Землі перемагала Москва, то вона винищувала тих місцевих "панів", які в її очах були явними або окритими "Поляками". Коли перемагала Польща, то вона (як напр. тепер на Волині) винищувала тих місцевих "панів", які в її очах були явними або окритими "Москалями". В результаті слабла од того не Москва і не Польща, а місцеві "пани", місцева державно-творча провідна верства.

Коли ми на Україні мали перед революцією непропорціонально мале число "панів" у відношеню до "народніх" мас (наприклад всього тільки 1.31 % дворянства, яке до того в великій частині своє дворянство зовсім не за воєнні і державні заслуги одержало), то це єсть власне наслідок оцієї московсько-польської боротьби, веденої на нашій землі силами місцевої войовничої державно-творчої верстви. І коли з приходом якоїсь революції, збунтовані революціонерами маси завжди легко винищували на Україні своїх, однаково як "московських" так і "польських", внутрішньою боротьбою обезсилених панів, то це прямий наслідок москвофільської і полонофільської попередньої політики оцих "панів". З цього можуть, розуміється, дуже тішитись українські революціонери, але мусить всіма силами боротись з цим явищем той український політик-державник, який знає, що без тих чи инших своїх власних місцевих "панів" не може бути ні Української Держави, ні Української Нації.

Дехто з наших комуністів чи уенеровців може тут сказати, що все це відноситься до старих "панів", а ми, мовляв, "инші". Не думаю, щоб нащадки цих сучасних "провідників революцийного українського народу", які, після спільного польсько-українського київського походу, остануться під пануванням Польщи, і нащадки тих його провідників, які, після спільного московсько-українського знищеня "жовто-блакітної" України, остануться під пануванням Москви, розуміли себе колись краще, ніж колишні панове з "Кіевлянина" і панове з "Dziennik'a Kijowsk'ого" Адже ці старі пани теж були нащадками напевно не гірших Українців і не гірших "провідників революцийного народу" з часів козацьких, ніж теперішні.

441

Тому думаю, що при такій самій солідарности сучасних предків нашої майбутньої української провідної верстви, їх нащадків змете з Української Землі якась будуча народня революція під проводом будучих "революцийних провідників" так само, як остання змела читачів "Кіевлянина" і "Dziennik'a Kijowsk'ого". Змете як що сучасні предки будучої місцевої провідної верстви не захочуть поки ще час звязати і зміцнити себе орґанізаціею одної, непорушної і сталої, а тому монархічної, своєї власної місцевої української влади.

Свідомість цієї, досі легковаженої, політичної істини починає на щастя прокидатись серед українського громадянства. Ці, що бачать той процес розкладу та упадку (поруч зі зростом ріжної "української літератури"), який погрожує, остаточною загибелю українським державно-національним змаганням, починають звертати увагу на рішаючий для нашого істнування проблем своєї власної влади. Одним з таких добрих вістунів нашого видужуваня єсть аґітацийна та орґанізацийна праця наших американських земляків в Січових орґанізаціях та в їх орґані — "Січі". Визнавши ідею єдиної, сталої, традицийної Верховної Державної Української Влади, персоніфікованої в Гетьманськім Роді Скоропадських, "Січі" стали на державно-творчий український шлях. Проти цього державницького ідеалістичного пориву людей, які хочуть, щоб Українці були державною нацією, і які переконались в повній непридатности дотеперішніх реопубликанських методів будування Української Держави, піднявся однодушний крик всієї анархічної більшости української інтеліґенції. Кодло, яке живе з недержавного гниття українського громадянства, стрівожилось, заворушилось. Це доказ, що надавлено власне на болюче місце і що порушено само огнище хвороби. Од дальшої послідовної, невпинної, розумної і орґанізованої боротьби з цією хворобою та від щирости і глибини пориву цих, що цю боротьбу почали — залежатиме процес видужуваня.

IV. Входячи в дві чужоземні держави, місцева державно-творча верства тратить ідеолоґічну і орґанізацийну консервативну єдність, необхідну для її істнування. Репрезентований нею місцевий консерватизм не може удержатись навіть в польських чи російських формах тому, бо він нищиться, погибельними для України, методами державної орґанізації російської та польської держави. Наші консерватисти русофіли розкладаються в московськім охлократичнім самодержавію, яке поневолює державою громадянство. Наші консерватисти полонофіли розкладаються в польській демократичній анархії, яка поневолює державу громадянством. Крім цього і Москва і Польща не дуже цінять своїх вірних "малоросів" і своїх вірних "кресовців". В хвилини небезпеки ці метропольні влади ніколи своїх прихильників на Україні не піддержують так, як-би вони самі себе могли піддержати, коли-б мали свою власну Державу. Андрусівський і Рижський мири, поминаючи безліч инших історичних фактів, можуть служити до цього ілюстрацією. В результаті місцеві українські консервативні елементи ідеолоґічно і орґанізацийно так слабіють, що не в стані виконувати своєї здержуючої і орґанізуючої ролі серед місце-

442

вого громадянства, і гинуть під найслабшим навіть натиском місцевих руїнницьких революцийних сил.

Зневіра в себе саму нашої старої місцевої провідної верстви, і — як наслідок цієї зневіри — російськість та польськість цієї верстви, мали розуміється свої глибокі історичні причини, ідентичні з перечисленими вище, статичними і динамічними, причинами нашої Недержавности. Нечисленність цієї верстви; її завелика расова та культурна гетероґенність (занадто ріжнородне походженя); завелика емоціональність при заслабій волі, інтеліґентности і замалій здатности до орґанізованости; безмірно тяжка боротьба на три фронти — з Москвою, Польщею і внутрішніми руїнниками, які завжди допомагали Москві та Польщі нищити оцю місцеву українську провідну верству — пояснюють, але не оправдують її зневіру. Утеча старих українських панів від безмірно тяжких, але обовязуючих всіх панів на цілім світі, обовязків твореня власної держави на своїй землі і серед свого, живучого на цій землі, громадянства, не може бути оправдана тому, бо вона приносила руїну Україні і руїну їм самім.

Зробити з української колонії інтеґральну частину московської чи польської метрополії — иншими словами: з мешканців України поробити людей однакових з мешканцями Московщини і Польщи — було річю, розуміється, неможливою. Метрополії могли називати Українців своїми державно-національними іменами, могли давати тим з них, що себе за Росіян або Поляків вважали, повну формальну рівноправність, але фактично ані московська ані польська провідна верства не могли з Росіян або Поляків з України — тоб-то з місцевої української провідної верстви — зробити частину себе і політично вірити їм так, як самим собі. Щоб злитись з російською або польською провідною верствою і придбати її державницькі прикмети, мешканець України мусів виеміґрувати з України до метрополії: до Варшави або до Петербурга. Той, що оставався в Україні, або приходив на Україну, — оселявся в ній, з нею місцем своєї праці з покоління в покоління орґанічно звязувався, і що разом з тим на державну залежність України від метрополії погоджувався — приймав на себе — спільне всім мешканцям України — прокляття недержавности, прокляття колонії.

Російськість та польськість — не зважаючи на часто "самоотвержену" службу наших панів російській та польській державній ідеї — в оцих умовах колоніяльного істнування тільки ще більше розкладала та ослабляла їх. Бо на дні їх свідомости лежало, деморалізуюче їх та ослабляюче їх життєву відпорність, почуття невиконаня своїх панських обовязків супроти свого народу і своєї землі, почуття незавойованого собі власною вартостю права на владу. Звідци брак скріпляючої, спокійної і сміливої віри в себе, в потрібність свого буття, в законність своєї влади, в громадську оправданість свого "панства", своєї більшої сили культурної і матеріяльної. Без такої віри, яку дає свідомість виконаних обовязків супроти своєї землі і свого народу, вони не могли мати цієї моральної сили, що рятує в хвилини катастроф і що свідомостю законности і потрібности свого істнування само це істнування береже.

Наші "кресові польські пани", вигнані большовицькою ордою з України ї погибаючі на вулицях Варшави та в закамарках Польщи, і наші "пани малоросійські", яких прихильність до "єдиной і неділимой" теж не врятувала від цієї

443

самої орди, хай будуть наукою для всіх будучих українських панів, що ні Москва ні Польща захистом для них служити не можуть. Невласнодержавна — москвофільська чи полонофільська — політика "панських" консервативних елементів, — тоб-то тих елементів, що в данім часі посідатимуть владу і більшу культурну та матеріяльну силу на Україні — в найкращому разі може довести тільки до того, що замість них самих будуть вирізані їх діти або внуки. Москва і Польща займають українську колонію не на те, щоб оберігати тих, що в ній своєї держави самі сотворити не уміють і що своєю проказою недержавности ще самі московську та польську державу каляють.

V. Слабість місцевого консерватизму не дає йому стати серед місцевого громадянства школою здержуючих і орґанізуючих громадських прикмет: чести, вірности, послуху, дисципліни, обмеженя імперіалізму послухом владі (монархії) і містицизму послухом орґанізованій ідеології (релігії), — школою ідейности, волі та інтеліґентности. Завдяки цьому розвиваються без ніякого протиділання в цьому громадянстві: розперезане хамство, зрадництво, політична проституція, "отоманія", слабодухість, взаємно себе пожираюче реліґійне, політичне, філологічне і всяке инше сектанство, безідейність, безвольність, глупота і врешті отой "імперіялізм" та "містицизм" дикунів, який, крім хвилевих революцийних вибухів, нічого сильного та тривалого сотворити не в силі.

Всі болючі крики — як наприклад Кулішевий: "народе без пуття без чести і поваги" — остануться криками в пустині, доки не відродиться місцевий консерватизм. Бо не досить пуття, чести і поваги від громадянства вимагати, але ще треба йому приклад оцих чеснот на живій громадській орґанізації показати. Такими громадськими орґанізаціями у всіх здорових націй цілого світа були, єсть і будуть орґанізації консервативні. Без доброго консерватизму, як вже вище сказано, не може бути в нації і доброго поступу. Тим пояснюється, що при всій зненависти наших місцевих поступовців і революціонерів до своїх місцевих консервативних "панів", вони від них ані на крихітку не кращі. Мало того, вони звязані з ними таким нерозривним вузлом, що смерть консерватистів тягне за собою смерть революціонерів. За знищеням консервативного Гетьманства прийшла загибель і революцийній Директорії.

Має глибше значіння оце траґічне видовище, яке ми бачимо сьогодня в краю і на еміґрації: розворушити і оживити наших революціонерів не може ні вимірання України, ні їх власне вимірання, а тільки привід знищених ними "панів", ознаки життя українського консерватизму. Злоба, з якою вони кидаються напр. на нас, Гетьманців, єсть нічим иншим, як їх стихийним, підсвідомим бажанням випробувати силу цих Гетьманців: чи здатні справді консерватисти українські стати здержуючою опорою для них — революціонерів, чи своєю слабостю вони знов улегчать їм деструктивну роботу і знов убють їх своєю власною смертю. Без видержаня цієї злоби, цього природного революцийного напору, консерватизм український не зможе відродитись. А без його відродженя, не може бути і відродженя українського поступу. Хто хоче щоб на Україні були честні,

444

вірні, послушні, дисципліновані, ідейні, сильновольні і розумні поступовці, той мусить перш за все подбати, щоб такими стали українські консерватисти. Шлях до реальної, а не тільки літературної, — шлях до повної, а не однобокої — Української Нації веде через відродженя українського консерватизму. Зміцняюча консерватизм монархічна форма орґанізації і поповненя ріденьких старих консервативних рядів свіжими силами зпосеред найбільше патріотичних, честних і розумних поступовців — це основа цього відродженя.

VI. Слабість консерватизму лежить в основі слабости памяти серед місцевого громадянства: політичної та культурної безтрадицийности людей, що живуть на Україні, і неусвідомленя місцевим українським громадянством свого власного історичного досвіду.

Коли ми хочемо, щоб оце позитивне, що ціною таких безмірно тяжких зусилль і жертв як не як сотворило наше покоління в Україні, осталось, як вже придбане національне добро, для будучих поколіннь, і коли ми хочемо, щоб оці будучі покоління знали "чиї вони сини, яких батьків" — то мусимо подбати, щоб оцей крівавий досвід наш був збережений в сильній консервативній орґанізації, обєднаній біля одної, сталої, непорушної, і тому в однім Роді, з покоління в покоління персоніфікованої, Української традицийної Гетьманської Влади.

Самими книжками і лєґендами не творяться держави і нації: треба, щоб була ще орґанізація живих людей, яка ці книжки і лєґенди з покоління в покоління передасть. Коли ми такої консервативної орґанізації української не сотворимо, з сучасним українством буде те саме, що й з козаччиною, якої досвід і традицію треба було століттям одшукувати по архівам, або з колишніми нашими попередниками, оцими леґендарними "Антами", про яких ніхто й досі не знає, хто вони були, чого хотіли, звідки взялись і куди щезли.

Без зміцненя українського консерватизму Україна буде все подібна до помешканя, в якому весь час міняються численні квартиранти. Вони про себе взаємно — про те, як жили в цьому помешканю їх попередники — нічогісенько не знають, бо завжди революцийно винищують оцих своїх попередників, які — коли-б були міцніщі і не дали себе знищити — могли-б їм свій досвід передати. Тому всі невигоди свого помешканя українські революцийні квартиранти одкривають, та способи на їх усуненя знаходять допіру тоді, коли їх вже нові, знов такі-ж революцийні і такі-ж бездосвідні і такі-ж недовговічні, квартиранти з України вигоняють.

VII. Місцеві державно-творчі войовничі елементи проявляють, як в своїй консервативній, так і поступово-революцийній частині, велике ослабленя державно-творчих здатностей під впливом не тільки причин характеру статичного але й за для браку вправи в виконуваню влади власними силами в своїй власній державі. Їх волю та інтеліґентність — необхідні для орґанізації завойованя та удержуваня влади — ослаблює з покоління в покоління однаково: як московський режим державного кнута, винищуючий потрібну для розвитку волі

445

та інтеліґентности політичну свободу, так і польський режим державної анархії, винищуючий так само необхідні для розвитку цих прикмет, здержаність і дисципліну.

Наші місцеві державно-творчі елементи в своїй консервативній частині нагадують — хай вибачать мені таке порівнаня — арабських, або анґлійських коней, які від кількох поколіннь постояли без роботи в злих і негіґіенічних стайнях. Тому вони здатні при нагоді показати всі цінні прикмети своєї старої крови, але тільки на дуже коротеньку віддаль. Знов-же елєменти поступові і революцийні нагадують коней диких степових, які при всім своїм буйнім і ціннім темпераменті, але не втягнуті в роботу, здатні проявляти свою загонистість теж тільки на коротку віддаль. В результаті епізодичність і скороминучість більшости політичних українських починаннь.

Вилічити оцю, політично шкідливу, прикмету короткого дихання наших, єдине здатних до завойованя влади і будови держави, войовничих елементів можна тільки таким методом їх орґанізації, який-би вимагав од них довгого і постійного зусилля. Метод республикансько-демократичний уможливить нашим революцийним "отаманам" вічні зміни коротких влад по мексиканським взірцям. З другого боку він дасть змогу нашим консерватистам виконувати владу не особисто, а через куплених "народніх вибранців" і фінансовані виборчі махінації. Тому цей метод, для втягнена в постійну роботу і виліченя, як наших застоявшихся консерватистів, так і наших невиїзжених революціонерів — иншими словами: для вихованя та орґанізації нашої державно-творчої верстви, а значить і для будови нашої Держави — не надається.

VIII. Загальна неорґанізованість місцевого громадянства виявляється в оцих найбільше характерних ознаках:

1. Істнування на Україні споконвіку трьох мов: двох "панських" (церковно-словянської і латинської, потім російської і польської) і одної "народньої"; иншими словами: взаємне нерозуміння себе між орґанізаторами та орґанізованими, і орґанізаторів проміж собою.

М. Драгоманов наводить, як одну з історичних причин факту нашої триязичности, брак у нас реліґійної реформації, під впливом якої — на його думку — на заході "панська" латинь була замінена скрізь "народніми" мовами. Думаю, що глибшою і постійно ділаючою причиною єсть вищезазначене неуміння українських людей зорґанізувати свою власну владу. Коли-б були на Україні такі люде, які-б хотіли і уміли самі без чужої допомоги народніми масами українськими правити, то вони мусіли-б прийняти за свою мову — мову найбільше цим масам зрозумілу: українську мову народню. Без цього вони не здобули-б потрібного для своєї місцевої влади авторитету серед мас. Так (в боротьбі за свою власну, місцеву владу) повстали всі національні мови; так тільки може витворитись і національна мова українська. Без власної держави, тоб-то без людей, здатних на Українській Землі серед українського народу здобути

446

і зорґанізувати свою власну владу, українська мова, при всім її багатстві, останеться на завжди говіркою селян, діялєктом "Провансальців", мовою літературних ориґіналів, або, що гірше, нездар та руїнників, прикриваючих формою "національної мови" національно безвартістний або руйнуючий зміст своїх писаннь. І ніякі "реліґійні реформації", ніякі "національні церкви", ніякі "преси" і "наукові установи" нічого нам в цій справі без власної держави не поможуть.

Вищесказане не означає того, що український селянин чи робітник нічого не розуміє, коли до нього говорять по-польськи, або по-російськи. Воно значить, що і ці що говорять на Україні по-російськи, і ці що говорять на Україні по-польськи, не стараються говорити так, щоб народ бачив, що вони говорять його мовою, що вони його "пани", що вони його орґанізатори. Не стараються-ж вони говорити так тому, що — спіраючись на метропольні сили російської чи польської держави — вони такого власне розуміння себе і такої національної восприїмчивости на свій провід з боку місцевого народу не потрібують і не хотять. Між тим тільки з такої потреби і з такого хотіння орґанізаторів — звязатись з місцевими орґанізованими так, щоб могти здобути собі серед них на своїй землі моральний авторитет і законну владу — може вирости спільна для одних і других національна мова.

Блеф і страшна для українства небезпека большовицької українізації України лежить в тому, що правляча тепер Україною московсько-інтернаціональна верства намагається вживати української мови не для того, щоб самій злитись з українським народом в одну національну цілість і сотворити на Україні свою місцеву владу (свою українську державу), а для того, щоб під покришкою "народньої" української мови прищеплювати народові свої не місцеві, московсько-інтернаціональні політичні змагання. І Петро 1-ий в боротьбі з Мазепою теж вживав тодішньої української мови (вона продержалась на Україні до скасованя Гетьманства, тоб-то до упадку власно-державницьких тенденцій місцевої української правлячої верстви), одначе українська інтеліґенція тоді ще не була настільки глупа, щоб Петра вважати "будівничим України", і тодішні українські "зміновіховці" знаходили для себе багато більш лоґічні оправданя.

"Але-ж большовики українізують Україну під натиском українських народніх мас" — скажуть на це наші інтеліґенти, потішаючі себе, що "само життя" поправить це, що вони своїм "повстанням" проти Української Держави зруйнували. Не думаю, щоб народні маси, які бачать на Україні велику частину своїх колишніх революцийних провідників інтеліґентів навколішках перед большовиками, мали стільки почуття національної чести і гордости, щоб вимагати від большовицької влади вживання їхньої, національної, української мови. Хто мав серед цих мас оце почуття національної чести і гордости виховати? — Думаю натомість, що "натиск знизу" в напрямі "українізації" має ті самі причини, що й такий самий натиск знизу в "напрямі знищеня в російській правописі букви "ѣ". Ця полуграмотна верства сучасних "вірних малоросів", яка преться всіми силами до комуністичної влади, думає, що "українська мова" прикриє її примітивну некультурність і що, не розуміючи книжок російських, (через їх зміст,.а не мову, як їй помилково здається), вона в українській мові легче постигне всі "чудеса науки" та стане такими самими "образованими комуністами", як і ці, що приїзжають з Москви і мають за свою образованість велике жалуваня.

447

Не треба хіба казати, скільки наївних ілюзій криється в оцих сподіванках. Вони розвіються дуже скоро, і коли-б большовики удержались, то правляча Московщиною, Україною і Білорусю з московського центру одна провідна верства витворила-б дуже скоро нову одну общеруску комуністичну літературну мову, так само, як такаж стара общеруска мова повстала з такої самої державної єдности верстви, що правила петербургською Імперією. Але що правляча большовицька верства не удержиться, і упаде мабуть ще в примітивнім періоді "українізації", то наслідок оцієї большовицької українізації України буде такий: коли большовики упадуть, українська мова стане для мас зненавидженою мовою скинутих "панів"; місцеві представники "революцийного народу" (забалакавши в Марті 1917 р. всі зразу по українськи) тепер забалакають всі зразу по російськи і, коли в 1918 р. вони робили повстання проти своєї місцевої української влади Гетьмана за те, що вона "занадто права" і "говорить по-московськи", то тепер — як ця влада знов настане — вони робитимуть повстання за те, що вона "занадто ліва" і "говорить по українськи".

Під большовицькою владою Україна могла-б дійсно зукраїнізуватись тільки тоді, коли-б місцеві, правлячі Україною, комуністи розпочали боротьбу з комуністами метропольними за свою владу на Україні, за сотвореня окремої української "комуністичної" держави. Боротьба ця довела-б до дійсної українізації навіть тоді, коли-б вона велась в початках і в мові російській. Так само, як довело-б до дійсної українізації і до сотвореня української національної мови Гетьманство 1918 р., не зважаючи на це, що правляча тоді місцева верства, вихована в російській мові, цієї мови, в боротьбі за свою владу на Україні, в перших стадіях цієї боротьби, мусіла вживати.

2. Слабість орґанічних: родових, класових, професіональних і т. п. звязків, особливо потрібних для орґанізованости громадянства там, де, як у нас, переважає ріжнородність походженя, расова неодноцільність і вроджена взаємна ворожнеча.

Розпорошуваня родів на позбавлені між собою всякого звязку окремі родини; розпорошуваня класів на необєднаних нічим між собою орґанізаторів і орґанізованих і т. д. — єсть постійним явищем на Україні. Хто хоче, щоб у нас істнувала громадянство — в розумінню не механічно, а орґанічно обєднаних людей — той мусить всіма силами з оцим явищем боротись. Родові союзи, запобігаючі деструктивному відосередковому еґоїзмові поодиноких родин (що особливо проявляється при прийнятому у нас звичаї рівного поділу землі і майна між всіми синами і дочками), далі класові і професийні орґанізації — це наймогутніщі засоби для такої боротьби.

Тут при нагоді зазначу, що у нас починає бути модним поборюваня "класовости" після того, як політично зужилась найсильніща українська соціял-демократична партія, в програмах якої що два слова стрічався термін "клас". "Націоналістичні" і "праві" українські публіцисти, які по українському звичаю мало думають, багато почувають і голосно кричать, підняли ґвалт, що нас погубила "класовість". Між тим ніякої класовости, за нечисленними винятками, у українських есдеків не було. Вони не сотворили ні одної класової робітничої орґанізації на взірець подібних орґанізацій французських чи анґлійських, і були в масі зви-

448

чайною демократичною партією інтеліґентів, таких самих, як і їх демократичні противники: "шовіністи", "націоналісти" і "анти-соціялісти". І одні і другі займались однаковісеньким, не маючим нічого спільного з класами, підбунтовуваням "народу" проти "панів", "бідних" проти "багатих", "Українців" проти "не Українців" — з тою тільки ріжницею, що есдеки робили це принаймні по членороздільним (посідаючим якусь логічну думку) демократичним західно-європейським зразкам, а наші "націоналісти", при всіх своїх сильних почуваннях і милім ."національнім романтизмі", обовязку лоґічно думати і говорити зовсім не почували. Коли-б вони почуття такого обовязку мали, то легко-б зрозуміли, що наприклад класові анґлійські тредуніони єсть для робітників анґлійських найкращою школою анґлійського патріотизму і найбільшим обєктом зненависти та поборюваня для ріжних інтернаціональних комуністів. Вони-б знали також, що з класового обєднаня хліборобів і з класового обєднаня робітників на Україні може вирости патріотизм і орґанізованість місцевого громадянства, а ріжні партийні "націоналізми" тільки збільшать розпорошеність цього громадянства ще й на ріжні "нації". Гарно виглядав-би український республиканський демократичний парламент (коли-б він був можливий), в якому українські націоналісти зустрілись-би з иншими націоналістами, вибраними "суверенним народом" ріжних, потворених тепер большовиками на Україні, "національних республик".

3. Занепад серед місцевого громадянства почуття законности, яке не витворюється там, де нема власної місцевої влади і де відносини між державою і громадянством не носять гармонійного і орґанічного характеру.

Страх тільки перед кнутом, повагу тільки для фізичної сили і повну погорду для людини як обєкту і субєкту права — виховала в нашім громадянстві, поневоленім державою, охлократична Росія. "Правом і лівом" — цей характерний історичний вираз, малюючий повне беззаконня, сваволю і анархію неопанованого безсилою державою громадянства — повстав у нас під пануванням демократичної і свободолюбивої Польщи. Споконвічне перемішуваня на нашій землі цих двох історичних впливів — в їх проявах найгірших, як це завжди буває на "окраїнах" і "кресах" —витворило серед місцевого громадянства, без огляду на те, як воно себе в своїх ріжних ґрупах називає, сполученя рабства і хамства. З оцим політично руйнуючим сполученям двох собі протилежних прикмет доводиться і доведеться перш за все боротись кожному, кому лежить на серці орґанізація нашого громадянства і усуненя основних причин його неорґанізованости та нездатности до окремого, незалежного, державно-національного буття. При чім памятаймо, шо коли відповідним виховуваням громадянства і відповідним методом його політичної орґанізації, хамство обмежити сильною дисциплінуючою державною владою і послухом законам, а рабство ублагороднити допущеням законної політичної свободи і любовю до неї в межах закону, то при таких формах цього сполученя ми можемо стати нацією державною, сильніщою навіть і політично культурніщою ніж сусідні нації.

4. Піскуватість структури місцевого громадянства, яка виявляється у взаємнім себе незнанню українських людей і в

449

надмірнім обособленю та індивідуалізмі одиниць. Українські люде, не звязані між собою ні в просторі (сполученями орґанічними) ні в часі (спільно усвідомленою традицією), посідають сталу тенденцію до диференціації (поділу) при великій нездатности до інтеґрації (сполученя).

Наші демократи вживають понятть "народ" і "пани" в розумінню орґанізованих і орґанізовано борючихся між собою громадських ґруп. Вони забувають, що ні "народу" ні "панів", як зорґанізованих громадських ґруп, на Україні нема. При цій неорґанізованости громадянства, яку ми досі маємо, "народ", коли-б він раптом остався сам "без окупантів", почав-би себе взаємно вирізувати так само, як вирізували себе взаємно його "пани", в першій мірі пани-демократи. Наші демократичні інтєліґенти, які не можуть істнувати, щоб не поділитись на взаємно себе пожираючі політичні, конфесийні, філолоґічні і т. п. ґрупи, та ще кожну з цих ґруп не здиференціювати до мінімальних сполучень по кілька одиниць, — помиляються, коли щиро думають, що "народ" посідає ті прикмети суцільности та орґанізованости, яких їм бракує, і які тільки від них він міг-би перейняти.

Що-ж до взаємного незнання себе українських людей, то воно у нас дійсно надзвичайне. Полтавець про Галичанина, Херсонець про Холмщака, Черніговець про Подолянина, "свідомий" інтеліґент про правобережного "польського", або лівобережного "російського" пана, обидві ці частини українських панів взаємно про себе і про "свідомого" інтеліґента, священник про них всіх, а вони всі про священника, офіцер і урядовець про громадянство, а громадянство про офіцера і урядовця і т. д. і т. д. — знають у нас напевно менше, ніж пересічний західний європеєць не тільки про своїх земляків, а й про всі західно-європейські нації. Що всі "польські" правобережні пани "єзуїти", "бунтовщики" і "сноби" — в цьому переконані пани лівобережні "російські". Що всі лівобережні пани подібні до Собакевичів, уміють тільки красти один у другого хортів або служити в поліції ї рачкувати перед петербургським начальством — таке уявленя про своїх зросійщених родичів мають українські "польські" пани. Що кожний "свідомий" інтеліґент витирає ніс в кулак, гасить цигарки об скатертини і при нагоді витягає у сусіда гаманець з кешені — так думають пани; а що всі українські пани од ранку до вечера тільки пють і їдять, мають гареми і власноручно січуть розгами нещасних українських селян — так думають інтєліґенти. Що Галичане між собою говорять по польськи і вдають з себе "Українців" або "Русскихъ" тільки тоді, коли хочуть субсидій, так думає не читаюча українських газет, отже величезна більшість Наддніпрянців. Що Наддніпрянців більше обходить уфімська губернія ніж Галичина, і що вони готові при кожній нагоді продати Галичину Полякам, так думають про Наддніпрянців Галичане, і т. д. і т. д.

Людей, які-би особисто, тоб-то в приватнім життю, на підставі так-би сказати автопсії (а не з вагону, чи вулиці, чи словесних літературних переказів, або архівних матеріялів) знали більш-менш всі краї українські і всі верстви українського громадянства, я бачив між своїми ровесниками серед "свідомих Українців", в часі від 1900 р. до вибуху революції, тільки двох, дословно — двох. Згадую цей факт, щоб будучі історики України відали, в яких умовах будувалась в огні революції наша держава і розуміли звідки могли повстати в умах провідних українських людей такі дикі і фантастичні лєґенди, як

450

напр. "Відродженя нації" п. Винниченка. Глибоке, варварське, примітивне незнання своїх земляків і свого краю лежало — крім инших причин — в основі цієї чисто звірячої взаємної антипатії, якою українські люде, в хвилинах коли треба було за всяку ціну єднатись, взаємно, неначе пружинами, одштовхували себе. Як могло бути обєднане на ділі те, що було не обєднане в думках, мисленних образах і намірах? Як могли напр. будувати основу держави —армію — люде, що до того часу з офіцером балакали хіба тільки тоді, коли він приходив їх арештовувати? Як могли вони здобути для цієї держави податки, коли панів українських, орґанізаторів продукції, вони знали тільки по історичним документам з XVI—XVIII віків? Як могли офіцери і пани придбати необхідні для їхньої державної української праці симпатії місцевої української публичної опінії, коли вони зовсім не знали українських інтеліґентів — творців цієї опінії? Чи можуть врешті звати себе українськими "націоналістами" і "соборниками" ці інтеліґенти українські, які, крім дрібних зненавистей якихось своїх дрібненьких ґрупочок, нічого і нікого більше на Україні не знають і не хочуть знати?

Війна і революція, перемішавши залізним макогоном українських людей, збільшила, наперекір їх волі, їх взаємне пізнання. Одночасно збільшилась і свідомість національна. Але вона знов розпорошиться і загубиться, коли цього взаємного пізнання — обєднуючим а не розєднуючим методом орґанізації громадянства — не закріпляти і не піддержувати.

При виборі цього методу памятаймо: що через двірець Гетьманський в 1918 р. перейшло, і взаємно там себе пізнало, значно більше українських людей з найбільше ріжнородних місцевих верств і ґруп, ніж через сварливі, і розгонюючі всіх в ріжні сторони, республиканські кулуари Центральної Ради.

IX. Неорґанізованість продукції знаходить собі вираз: а) в погляді орґанізаторів на орґанізованих, як на людей низчого сорту — "мужиків", або "бідний поневолений народ" — яких до праці можна загнати тільки чужоземною поліцією, комуністичними чрезвичайками або завідомо брехливими обітницями "земельки" і есерівського раю в) в погляді орґанізованих на орґанізаторів, як на "панів-кровопийців", або непотрібних дурисвітів, які всі однаково живуть з темноти і визиску народу.

Орґанізованої продукції не може бути там: 1. де самі орґанізатори продукції незорґанізовані і де кожний з них "сам собі пан"; 2. де вони не звязані з орґанізованими спільною місцевою державою і спільною національною культурою, яка у орґанізаторів виховує почуття громадського обовязку супроти орґанізованих, у орґанізованих почуття потрібности орґанізаторів, а у одних і других взаємну пошану, оперту на пошані спільного і для одних і других закону; 3. де продукція і власність на засоби продукції (землі і фабрики) для орґанізаторів-власників не єсть найкращим способом виконуваня їх необхідної орґанізаторської громадської функції, а тільки способом особистого збогачуваня шляхом особистих спекуляцій; і де для орґанізованих продукція єсть не працею для них самих необхідною — а ненавистною працею "на панів", і власність — не методом орґанізації цієї продуктивної праці — а "награбленим", яке і собі можна

451

й треба пограбувати; і 4. де місце неорґанізованих орґанізаторів продукції, шляхом підбунтовуваня проти них орґанізованих (народу), намагаються зайняти люде, що з продукцією не мають нічогісенько спільного (інтеліґенти, войовничі, але не продукуючі "отамани" і т. д.).

Всі ці чотирі чинники од віків ділали на Україні. Орґанізатори продукції всі надії покладали на чужоземні влади і — під їх охороною — на свої індивідуалістичні спекуляції. Проти них підбунтовували орґанізованих ці, яких стихийним і вродженим хотінням (прикритим найчастіще чудовими народолюбними фразами) було "китайку драти і в онучах топтати". В результаті в очах орґанізованих (народу) перші ставали "проклятими панами" а другі дурисвітами і розбійниками, яких можна справді переховувати для залякуваня панів, але яких провід в характері орґанізаторів громадянства був-би чимсь смішним і глибоко непристойним. Доки Україна матиме таких орґанізаторів своєї продукції, вона нічим иншим, як колонією, бути не може. Ні метод демократично-республиканський, ні охлократично-диктаторський, для зорґанізованя і оздоровленя наших орґанізаторів продукції — як про це буде мова дальше — не надаються.

X. Неорґанізованість ідеології громадянства дає в своїх наслідках такі найбільше характерні ознаки нашого громадського життя.

1. Орґанізатори продукції войовничого типу (войовники-продуценти), в добах змаганнь до сотвореня своєї власної місцевої влади, шукають ідеологічного звязку з орґанізованими (народом). Тому звертаються вони до української, репрезентуючої місцевий народ, інтеліґенції, що єдина таку спільну — і для "панів" і для "народу" — державно-національну ідеологію могла-б витворити. Разом з тим дають вони цій інтеліґенції матеріяльну піддержку, без якої інтеліґенція і творена нею культура національна, істнувати не можуть. Але, через свою внутрішню слабість (ознаки якої подані вище), вони цю піддержку дають в розмірах замалих, в порівнанні з завеликими матеріяльними апетитами інтеліґенції*). Не знаходячи тому (за

*) Повторяю, що інтеліґенцією називаю клас людей, посідаючих ту чи иншу освіту, не зайнятих матеріяльно-продуктивною працею, здобуваючих собі прожиток виключно взамін за твори свого ума і духа, і не володіючих ні мечем, ні засобами продукції (землею і фабриками). Освічений хлібороб, робітник, землевласник, фабрикант, рентіє, банкір і т. д. не єсть інтеліґентами, бо вони не живуть виключно з твореня умових, ідеологічних, нематеріяльних цінностей. Тому також інтеліґентом не єсть ні офіцер, ні інженер. Інтеліґенція сучасна, як було вище (в Листі 34) сказано, обіймає ці фахи, що в початкових стадіях розвитку людських громад зосередковуються всі в руках духовенства: громадська проповідь (тепер преса), наука, письменство, толкування законів, лікування і т. д.

Розуміється мова тут йде скрізь про більшість української інтеліґенції, про її тип. Незначна меншість, що відзначається иншими прикметами, і що своєю внутрішньою красою різко відріжняеться від загалу, тільки стверджує, як виняток, основний характер цього загалу.

452

винятком рідких випадків в нашій історії) ідейної та моральної піддержки для своїх політичних змаганнь серед місцевої української інтеліґенції, вони цих змаганнь зреалізувати не можуть, одвертаються тому од української, політично безвартістної, національної ідеолоґії, приймають ідеолоґії чужоземні, і в звязку з цим політично і культурно од України відходять (денаціоналізуються).

Найбільший розцвіт місцевої української культури припадає на ці часи князівської Руської Держави, коли тодішня правляча верства намагалась центри державного життя закріпити на українскій території і владу державну оперти на місцевім, південно-руськім, елементі. Фундації на місцеві церкви, школи і монастирі, україньска земельна шляхта і козацька осіла старшина робила щедро тільки тоді, коли проявляла українську політичну активність і змагала до державного унезалежненя України. В часах т. зв. відродженя, фінансували українську національну пресу і українські культурні установи дворяне землевласники ("поміщики"), при чім тільки ці зпосеред них, що мріяли про таке чи инше унезалежненя України. В останніх часах найбуйніщий розцвіт української культури і преси (ідеології) звязаний з періодом Гетьманства (1918 р.), в якому знайшла собі вираз початкова стадія змаганнь місцевих орґанізаторів продукції (хліборобів і промисловців) до сотвореня своєї власної влади (держави).

Всі ці змагання кінчались бунтом інтеліґенції проти своєї місцевої влади і проти творивших цю владу місцевих войовників продуцентів. В південно-руській анархії, яка примусила Князів перенести центр державного життя з України на північ, в Великоросію, найбільшу ролю відограли тодішні інтеліґенти типу Митуси: вороги своїх Князів і співці татарських людей. Православних панів лаяли в своїх писаннях уніятські письменники-інтеліґенти і палили до спілки з козацькою черню тодішні полу-інтеліґенти православні (недоучені попи, дяки, бурсаки і т. п. люде типу сучасних есерів). Політичні змаганя козаччини були розбиті Москвою головним чином при помочі тодішньої української інтеліґенції, яка служила посередником між Москвою і українськими козацькими бунтівниками проти своєї місцевої влади. Поміщикам українським з часів відродженя, підгодована ними, інтеліґенція віддячилась сотвореням ідеології: "бий панів"; а проти Гетьманських "куркулів" — єдиних людей, що могли не писати, але читати українську пресу і літературу — заключила вона союз з російськими большовиками. При таких умовах тільки виїмково сильні та ідейні одиниці зпосеред місцевої державно-творчої верстви давали себе во імя України до останку живцем пожерти представникам української національної ідеології, замість втікти під крила ідеології польскої та московської. На жаль не одиницями, а орґанізованими ґрупами однородних одиниць творяться держави.

Пояснює (але не оправдує) оттаке поводженя української інтеліґенції у всіх добах нашої історії — зазначена вище, велика внутрішня слабість нашої державно-творчої верстви. При своїй слабости і неорґанізованости ця верства тільки дуже скромно могла матеріяльно піддержувати українську інтеліґенцію. Особливо часи боротьби за свою місцеву владу, часи боротьби за Українську Державу, вимагаючи од цієї верстви надлюдських зусилль, не давали їй змоги догоджати українській інтеліґенції так, як цього оця інтеліґенція хотіла. Хоч будова держав не єсть — як думають наші національні романтики — ділом виключно серця та уяви, і хоч

453

питання жолудка відограють в ній рішаючу ролю, але питанням цим інтеліґенція українська присвячує уваги більше, ніж інтеліґенція державних націй, і більше, ніж це личить творцям ідеолоґії, духовим провідникам громадянства. "Очі завидющі і руки загребущі" — така характеристика дана представникові нашої інтеліґенції (Альоші Поповичу) ще в княжому епосі — осталась незмінною і до сьогоднішнього дня. І сьогодня її перше відрухове слово у відношеню наприклад до своїх братів інтеліґентів, прихильників своєї влади Гетьманської, єсть: "Вас перекупили?*) В цім слові сказано все. Коли-б дійсно Гетьман, і ця державно-творча верства на якій спіралося Гетьманство — і взагалі всі бувші і будучі подібні верстви на Україні — могли "купити" українську інтеліґенцію, тоб-то коли-б у них в добу завойовуваня влади було досить "грошей", досить сили матеріяльної — не було-б "народніх повстаннь" проти своєї влади і була-б Українська Держава.

"Купити" — це слово, якого вживає сама про себе українська інтеліґенція. Ми, зненавиджені нею "бувші поміщики", що шануємо інтеліґенцію, бо це мізок і творці "духа" нації — кажемо инакше. По нашому, державно-творча, володіюча мечем і засобами продукції, верства має обовязок матеріяльно піддержувати інтеліґенцію тому, бо люде, що всі свої сили віддають тяжкій і необхідній для громадського життя ідеолоґічній праці, не можуть одночасно ані продукувати для свого прожитку хліба і товарів, і не можуть цього прожитку мечем собі здобувати. Прожиток повинні інтеліґенції давати ці, що потрібують для свого громадського істнування тієї ідеолоґії, тієї моралі громадського життя, яку творить інтеліґенція. Отже в першій мірі цей прожиток обовязані давати інтеліґенції орґанізатори держави і продукції, люде меча і матеріяльної продуктивної праці. Все питання тільки в цьому, як великий має бути цей прожиток і яке місце в громадянстві і державі повинна займати інтеліґенція.

В часах коли творились європейські держави (в инших формах було те саме і в державах не європейських), істнував звичай, що обовязував лицарів опікуватись жінками, безборонними і клерками. Клерком звався тодішній інтеліґент, який в часах твореня держав бував завжди в більшости подвижником, таким чи иншим монахом. Цей монах своїм подвигом, своєю ідеолоґічною працею в чернечім убожестві, і своїм ідейним поривом аскета — помагав фізичному і матеріяльному подвигові войовника-продуцента, який творив владу, будував державу, а свого ідейного учителя-інтеліґента захищав і ним опікувався. Республиканськими президентами і державними міністрами поставали оці, колись скромні, клєрки-інтеліґенти допіру тоді, коли нації вже побудували свої міцні хати-держави, коли войовники-продуценти в неробстві стратили свої державно-

*) "Перекупили" ... мабуть за ці маєтки гетьманські, які офіціяльним наказом сконфіскувала революцийно-інтеліґентська Директорія. При чім це був одинокий український наказ про персональну конфіскату панського маєтку. Ні одному з панів, що з погордою та зненавистю ставились до українства і тому в життю українськім ніякої участи не брали (всі свої надії на Москву та Польщу докладаючи), інтеліґенція українська маєтків не конфіскувала. Сконфіскувала тільки маєтки Скоропадських і самого Гетьмана — що віддав всі свої сили будові Української Держави — "поза законом" поставила. Це може мала бути наука для всіх будучих українських панів, які захотіли-б коли небудь українізуватись? Невже інтеліґенція українська покликана стверджувати своїми ділами, найстрашніщу для буття України і поставлену найзапекліщими ворогами України, тезу: українізація всякої правлячої верстви на Україні єсть для цієї верстви самогубством.

454

творчі прикмети і коли правити вже готовою, завойованою і збудованою державою міг інтеліґент так само, як жінка наприклад може вести вже налажене і готове сільське господарство.

Траґічним в нашій історії єсть те, що ми звичайно пориваємось до державного життя і до твореня своєї місцевої влади тоді, коли сусідні влади розкладаються. Інтеліґенція наша (інтеліґенція єсть завжди найбільше чуткою на чужосторонні впливи верствою в кожній нації) переймає методи політичні од цих сусідніх влад і думає, що влада українська може народитись тим самим способом, яким инші, старіючі вже, влади умірають. Тепер наприклад, інтеліґенція думає, що Україна може бути тільки "демократичною республикою", в якій народом правитиме вона — "представниця народу". Як повстали ці республики — про це вона думати не хоче. Так само не хоче вона боротись, ризикувати творити подвиг, дати ідейний порив, необхідний в боротьбі за державу, і завойовуваню влади. Вона хоче зразу такого забезпеченого життя, яке мають інтеліґенти инших, колись старими подвигами, кровю і жертвами вже сотворених держав.

Матеріялістична психіка української інтеліґенції розвязує багато наших історичних загадок. Вона пояснює нам споконвічне "зміновіховство" української інтеліґенції: факт, чому покірними рабами грубих і безпардонних метропольних влад ставали за шмат, хоч гнилої, але певної ковбаси ці, що не могли простити найменшого гріха своїй власній владі, яка такого забезпеченого і певного істнування не могла, не може і не могтиме зараз на початку українського державного життя інтеліґенції дати. Вона пояснює нам, чому люде, які діставали і дістають нападів політичної скаженини (rabies politica) на згадку про Українське Гетьманство, поводяться як овечки супроти большовицьких комісарів, польських поліцаїв, або виплачуючих щомісячні еміґрантські субсидії урядовців чеської влади.*) Вона врешті пояснює нам, чому ми не маємо Української Держави.

Український інтеліґент не вдовольняється посадою низче президента, головнокомандуючого чи міністра в "самостійній Україні". Він робить народні повстання проти місцевої слабої влади, коли вона благає його з оцею посадою підождати, поки мечем та продукцією збудується та окріпне держава. Але, зруйнувавши свою українську державу, він зразу-ж на другий день стає в "Малоросії" або "Малопольші" тихим (найчастіще псевдонімним) літератором, тим смирніщим, чим більше тверда ця метропольна влада, що окуповала дану частину України, і чим сильніще вона його одною рукою бє, а другою тиче "щомісячне жалуваня". Хто-ж має при таких умовах творити українську державницьку ідеолоґію і будити приспане хотіння власної влади, власної Української Держави? "Освічений" такою інтеліґенцією український народ проклинає память своїх

*) Маленька ілюстрація: пражська "Нова Україна", редаґована п. Винниченком і п. Шаповалом, кидається на нас з лайкою за те, що ми Спомини нашого Українського Гетьмана, перебуваючого разом з нами в тяжкім вигнанню, помістили в "Хліборобській України з приміткою: "друкуємо з ласкавого дозволу Пана Гетьмана". В цім-же самім числі ця сама "Нова Україна" друкує статтю Президента Масарика з такою приміткою: "Редакція Нової України містить за ласкавим дозволом шановного автора, Президента Чехословацької Республики." Розуміється, не можна нічого мати проти вислову пошани для Президента Масарика, але в сполученю з вищезгаданою лайкою цей вислов пошани набірає символічного значіння. Мабуть розуміє це і Президент Масарик, який сам бував на вигнанню і сам бачив ріжні типи відношеня людей до своєї влади, коли вона слаба, і до чужої, коли вона сильна.

455

Гетьманів і молиться: не дай нам Боже свого власного пана, своєї власної влади. Метропольні влади, задоволені з оцих народніх бажаннь, легко (з захоплених ними українських багатств) покривають кошти удержаня місцевих ідеолоґічних творців оцих народніх бажань. Місцеві войовники-продуценти, стративши в боротьбі за свою владу свої найкращі і найбільше активні сили, загубивши свій "сепаратизм" і перетворившись в верству "самоотверженну", безмірно задоволені, що метропольна влада зняла з них клопіт удержуваня української інтеліґенції і огиду читання в творах її "ума" лайок на себе. Інтеліґенція задоволена, що вона, не ризикуючи ні життям ні жолудком, може спокійно "вислужувати пенсії", бути "єдиною представницею українського народу" та ще здобувати собі безсмертність в бібліоґрафічних показчиках української літератури. Кому-ж при таких умовах може бути потрібна на Україні Українська Держава?

Розуміється, як-би українська інтеліґенція була інтеліґентна, то вона зрозуміла-б, що Українська Держава, окріпши, могла-б забезпечити її істнування краще і почестніще ніж метропольні влади. Коли-б вона дійсно, інстинктом а не завидющими очима, хотіла Української Держави, то зрозуміла-б, що сама "з народом", без войовника і без продуцента, вона цієї держави не збудує і не може збудувати. А зрозумівши це, вона може-б зважилась на риск ідейного та морального піддержуваня своїх місцевих войовників і войовників-продуцентів в добі їх тяжкого подвигу завойовуваня влади, твореня держави. І може змогла-б вона тоді перенести ці великі жертви, яких од неї така піддержка місцевих державно-творчих елементів, при початковій слабости цих елементів, вимагає. Ці рідкі хвилини, коли власне інтеліґентність і дійсне хотіння держави, а з ними ідейність та здатність на риск і на жертви, серед української інтеліґенції появлялись, були в нашій історії хвилинами народжуваня на Українській Землі Української Держави.

2. Викликана українською інтеліґенціею матеріяльна руїна і денаціоналізація місцевої войовничої і продукуючої державно-творчої верстви веде за собою руїну української національної культури. Не завжди, після удачних повстаннь проти своєї влади, і проти своїх "панів" та "куркулів", інтеліґенція українська знаходить гостинне прийняття наприклад в Празі. Звичайно вона опиняється тоді без матеріяльної піддержки за свою українську культурну працю і мусить переходити на службу культурам метропольним. Місце зруйнованої ідеолоґії української, якої вже нема кому матеріяльно піддержувати, ні кому творити, займають національні ідеології чужоземні, принесені на Україну зпочатку ідеолоґами не місцевими, до яких вкінці прилучається і більшість "змінивших віхи", після зруйнування власної держави, ідеолоґів місцевих. Але й ці чужоземні ідеолоґії, матеріяльно піддержувані силою метропольних держав, не можуть орґанічно врости в місцеве громадянство і не можуть придбати на Україні потрібного авторитету. Тому й вони не в стані виконувати серед місцевого українського громадянства своїх ідеолоґічно-орґанізуючих завданнь.

456

Як вище було вияснено, всякий поступ, всякий рух вперед, може гармонійно і орґанічно реалізуватись тільки тоді, коли він абсорбується (вбірається в себе) місцевим консерватизмом. Завдяки політичній (державній) та громадській орґанізованости місцевого консерватизму, він знаходить собі поволі восприїмчивість пасивних народніх мас, і може таким чином їх порушувати, тягнути їх поволі за собою. На Україні цей динамічний процес не міг відбуватись в його нормальних, орґанічних формах. Місцева національна культура, яку, при нашій недержавности, ідеолоґічно творять місцеві поступовці інтеліґенти, не може абсорбуватись місцевим консерватизмом, бо місцевий консерватизм винищується цими інтеліґентами. Натомість українська національна культура абсорбується консерватизмами немісцевими, метропольними: йде на збогачуваня культур російської та польської. Там в метрополіях вона приймає, зовсім чужі місцевим українським пасивним народнім масам, тамошні політичні і громадські форми. В цих чужих формах вона накидається силоміць українському народові при помочі політичних (державних) і громадських орґанізацій метропольних націй. В результаті українські народні маси не можуть восприйняти ані культури української, яка не має змоги в своїм — нею самою нищенім — місцевім консерватизмі зреалізуватись, ані культур метропольних, які орґанічно чужі цим народнім масам, бо не відповідають їх степені восприїмчивости і виростають не з орґанічного розвитку, а з розкладу місцевого громадянства.*)

3. Розклад місцевого громадянства, позбавленого своєї обєднуючої місцевої, орґанічної і авторитетної, ідеолоґії, піддержують, як представники української ідеолоґії національної, так і представники ідеологій метропольних націй. Одні і другі тому, що тільки гниття і хаос може забезпечити їх істнування на Україні в таких формах, в яких ці ідеолоґії при нашій недержавности у нас проявляються.

Українська "свідома" інтеліґенція, як представниця української національної ідеолоґії, знищивши свою державу, а з нею і консервативну половину своєї нації, може далі істнувати на Україні постільки, поскільки вона використовує безавторитетність чужоземних метропольних ідеолоґій: поскільки бунтує вона народ проти місцевих "панів", які, по страті своєї держави, ці ідеолоґії мусіли прийняти. Представники чужоземних метропольних ідеолоґій можуть істнувати постільки, поскільки місцеві пани не сполучаться з місцевим народом і з українською інтеліґенцією та своєю силою матеріяльною і орґанізацийною не дадуть цій інтеліґенції змоги зреалізувати українську національну ідеолоґію та вигнати з України ідеолоґії метропольні. В результаті: ліцитація в соціяльній (громадській) революцийности єсть найбільше характерною ознакою того ідеолоґічного гниття і хаосу, які панують в Україні.

*) Прикладом культурного вовкулацтва (перемішаня чужого духа з чужим тілом), як характерного прояву нашої недержавности в сфері ідеолоґічній, може служити: український Ярема Вишневенький, одуховлений і прославлений метропольним польським інтеліґентом Сенкевичем, і український інтеліґент Феофан Прокопович, одуховляючий та прославляючий метропольного Петра Великого.

457

З цькування "народу" проти місцевих "панів" живе українська "національно-свідома" інтеліґенція. Щоб місцеві "пани", "народ" та інтеліґенція не сполучились в одну орґанічну національну цілість, щоб вони між собою вічно гризлися і в цій гризні всі на поміч метропольної влади оглядались, цього хочуть — отже в цім самім напрямі, що й "свідомі Українці" — "працюють" і представники ідеолоґій метропольних.

В оцій ліцитації в соціяльній революцийности — в цім ідеолоґічнім руйнуванню місцевого громадського життя — верх беруть розуміється завжди представники ідеолоґій метропольних. Беруть верх тому, що для реалізації своїх революцийних змаганнь вони вкінці знаходять завжди піддержку матеріальної і орґанізацийної сили консервативного метропольного державного меча. З місцевої української соціяльної революції Москва та Польща беруть для себе те, що їх державне і громадське становище на Україні скріпляє. Найбільше навіть крайні, як російські так і польські революціонери на Україні, працюють завжди в результаті на користь Росії та Польщи тому, що вони мають за собою консервативні орґанізації цих двох державних націй, і що ці консервативні орґанізації вкінці всі дійсні "завойованя революції" в Україні на користь метропольних націй абсорбують.

Українські "національно-свідомі" ідеолоґи могли-б побороти ідеолоґів метропольних тільки тоді, коли-б вони силі чужоземного консервативного державного меча змогли противоставити силу консервативного державного меча місцевого, українського. Але для цього їм треба-б було ідеолоґічно піддержувати державні змагання тих, що цей місцевий державний меч хотіли-б і могли взяти в свої руки. Иншими словами: вони мусіли-б всім своїм ідеолоґічним впливом на народні маси піддержувати місцеві консервативні, посідаючі матеріяльну силу і політичний досвід, войовничі та продукуючі елементи в добах, коли ці елементи завойовують собі владу на своїй Землі. Доки інтеліґенція українська буде виключно соціяльно-революцийна (однаково: під соусом соціялістичним, націоналістичним, чи віроісповідним), вона конкуренції з революціонерами інтеліґентами метропольними не зможе видержати, і доля її: бути завжди битою.

4. Коли інтеліґенція (творці ідеології) живе з піддержуваня серед місцевого громадянства ідеологічного хаосу, соціяльної розєднаности і громадської анархії, то таке громадянство не може мати орґанізованої публичної опінії, на якій міг-би опертися моральний авторитет матеріяльної сили місцевої влади. Держатися купи і взаємно себе не вирізувати — таке, весь час інтеліґенцією розпорошуване — громадянство може тільки тоді, коли воно взяте в сильні обручі якоїсь чужоземної метропольної державної влади.

Будова власної держави і істнування нації неможливі, доки продовжується такий стан. При такому стані: 1. кожна окрема інтеліґентська ґрупа буде нищити авторитети, піддержувані иншою ґрупою, і в результаті всі авторитети серед такого громадянства будуть здискредитовані та затоптані в болото; 2. затирається гряниця між громадськи нікчемними і громадськи

458

цінними людьми, бо серед громадянства, позбавленого орґанізованої опінії, перші можуть дуже легко вибиватись, а другі ще легче можуть бути осмішені та оплюгавлені; всі-ж разом не можуть мати мірила трівкости та стійкости, необхідного для випробуваня дійсної громадської вартости людини: вони, в творимому інтеліґенцією хаосі опінії, міняються так швидко, що громадянство не тільки не має часу їх оцінити, але навіть зорієнтуватись, хто властиво стояв, стоїть, чи хоче стояти на його чолі; 3. громадянство, яке не має орґанізованої опінії (тоб-то зорґанізованої інтеліґенції, яка-б жила з обєднуваня а не з розєднуваня громадянства), не може мати найменшої відпорности на сторонні чужоземні впливи і нема такої ворожої провокації, яка не могла-б удатись серед такого громадянства, збільшуючи в ньому хаос, анархію і взаємну ворожнечу; 4. при неорґанізованій опінії нищиться весь час чужими, а ще більше власними руками маєстатичність ідеї державної і національної окремішности громадянства, — маєстатичність, без якої ні одно тромадянство (позбавлене тоді почуття власної вартости, чести і самоповаги) не може навіть претендувати на окреме державне і національне істнування; 5. врешті пасивні народні маси — розворушувані і дражнені неорґанізованою і руїнницькою місцевою інтеліґенцією, яка весь час народ проти когось бунтує, але не має ні сили ні хотіння свої "ідеолоґїї" реалізувати — тратять довіря до всіх цих ідеолоґій, впадають в апатію і пасивно піддаються врешті цій чужоземній ідеології, яку їм накине силою чужа, не місцева влада.

Всі ці явища бачимо споконвіку на Україні. Всі українські політичні авторитети, всі найкращі місцеві державно-творчі люде, опоганювались в опінії українського громадянства. Коли наприклад Хмельницького роблено у нас пяницею і портретовано з ослячими вухами; коли про Виговського оповідалось, що він для українського діла куплений за стару кобилу, а про Кричевського, що йому за участь в козацькім повстанню обіцяно маєтки на Литві; коли Мазепа у нас став проклятим і зводителем жінок, і т. д. і т. д. — то все це не доказ, що ці наші державні мужі були такими, або що вони були гірші, ніж подібні мужі у инших націй. Це тільки доказ повної нікчемности місцевої інтеліґенції (і в наслідок цього повної неорґанізованости місцевої опінії), яка, при своїх прикметах, не хотіла і не могла дати творами свого духа і слова потрібний моральний авторитет людям діла, меча і матеріяльної продуктивної праці.

Рівнобіжно з принижуваним наших найбільше політично вартних, честних і благородних одиниць, нігде не роблено стільки національних героїв з типів чисто кримінальних і злодійсько-авантюристичних, як на сторінках української історії. Фіґурування з ними в цій історії, на рівних так-би сказати правах, може злякати навіть найсміливіщих, але честних і поважаючих себе українських людей.

Як нехибно вдавались всі ворожі провокації на Україні, про це знає кожний сумлінний історик і кожний уважний дослідуьач сучасного нашого життя. Не бувало у нас такого випадку, щоб кількох куплених чужоземними владами українських інтеліґентів не потрафили скомпромітувати в очах цілого українського громадянства найцінніщих, а тому найбільше для цих влад небезпечних, українських людей. Починаючи від інтеліґентських складачів "народніх" пісень в роді: "бодай тебе, Хмельниченку, перша куля не минула" — і до сьогоднішніх "редакторів" ріжних провокаторських українських газет — всяка метропольна влада могла до схочу знайти серед української інтеліґенції людей готових плюгавити і морально нищити тих, кого їм ця влада вказувала, з певностю, що, при неорґанізованости

459

місцевої опінії, така тактика завжди удасться. Роля наприклад большовицьких та польських впливів в орґанізації повстання проти місцевої української Гетьманської влади в 1918 р. буде, думаю, колись в подробицях вияснена істориками України.

Про маєстатичність, при таких умовах, української ідеї державно-національної — краще не згадувати. Звістна московська поговірка — "хахлу и такой богъ сбряде" — висловлює тільки спостереженя ріжниці, як до своїх "богів" (загально кажучи, авторитетів: персоніфікаторів того, в що вірять, що шанують, чого слухають) ставиться державна нація московська і як ставиться недержавна нація українська. Врешті, з такого типу інтеліґенціею, і при таких її "творчих та орґанізаторських" прикметах, нещасні наші, на чорноземі вибуявші, народні маси опиняються в траґічнім становищі здоровезної і силенної дівчини, до якої з писком і вереском, кусаючи і штовхаючи один другого, залицяється кумпанія імпотентів. Доведена до розпуки подібними залицяннями, вона віддається врешті в безсиллі першому ліпшому сильному ґвалтовникові, будь це большовицький червоноармеєць, чи польський республиканський кондотієр

Демократичний метод орґанізації, руйнуючи навіть найсильніщі авторитети старих державних громадянств, власне як найбільше сприяє ідеологічному хаосові, дезорґанізації інтеліґенції, а з нею і дезорґанізації публичної опінії громадянства недержавного, не посідаючого ще своїх авторитетів. Тому він на Україні може бути бажаний для всіх, крім тих, що хочуть, аби була Україна. Прийняття цього методу орґанізації "національно-свідомою" українською інтеліґенціею, і її уперте зловживання ним, єсть тільки ще одним зайвим доказом, що вона свідомо пристосовує себе до нашого недержавного розкладу і використовує цей розклад для свого істнування, для свого прожитку.

5. Пристосовуваня себе до процесу недержавного розкладу місцевого громадянства і піддержуваня цього розкладу своєю громадськи деструктивною ідеолоґічною діяльностю робить з української "національно-свідомої" інтеліґенції найслабшу громадську ґрупу на Україні. Позбавившись сама цієї культурної, орґанізацийної і матеріяльної сили, яку міг-би їй дати місцевий консерватизм (коли-б вона його в моменти державного унезалежненя своїми повстаннями не нищила, а потім весь час не цькувала), і не посідаючи цієї сили, яку всім иншим "не-українським" місцевим ґрупам дає або їх краще матеріяльне становище, або піддержка з боку консерватизмів метропольних, вона стає серед місцевого громадянства Iocus minoris resistentiae (місцем найменшої відпорности) на нашу хворобу недержавности.

Всяка хвороба поражує, як відомо, не найсильніщі, а найслабші, місця в орґанізмі. Таким найслабшим місцем єсть в громадянстві України "національно-свідома" українська інтеліґенція. Тому вона стає у нас найбільше небезпечним огнищем нашої хвороби і найбільше шкідливим її розсадником. Коли неуміння українських людей здобути і зорґанізувати на своїй

460

землі свою власну владу назвати бацилом хвороби недержавности, то українська "свідома" інтеліґенція єсть місцем, де цей бацил множиться з найбільшою силою і звідки, з продуктами її ума, розходиться по всьому орґанізму. Заражує він, розуміється, найбільше ці частини, що найбільше восприймають продукти творчости "свідомої" інтеліґенції.

Перш за все звідки береться "свідома", в своїй більшости демократична і революцийна, інтеліґенція? — По знищеню, як вище було представлено, власно-державницьких змаганнь місцевих войовників-продуцентів, Україна з дійсности перетворюється в літературу. Все, що на Україні єсть активного, мужського, бажаючого не тільки словесної, а й реальної творчости, відходить од цієї літератури, денаціоналізується. Дві катеґорії людей притягаються після цього до ідеї України. Перша — це ріжного ґатунку "кающіїся дворяне", деінде їх місце займають "кающіїся поповичи", тепер може будуть ще "кающіїся комуністи", загалом кажучи, "кающіїся пани": представники верхніх в даній історичній добі і пануючих верств. Основною їх прикметою єсть сильно розвинена чутливість. Завдяки ній вони усвідомлюють собі своє громадськи ненормальне положеня на Україні і бажають спокутувати гріхи своєї верстви перед народом. Але ця гарна прикмета має у "кающихся панів" другий, вже негарний, бік. Рівнобіжно з каяттям, у них розвивається трусливість: страх перед оцим апотеозованим народом, і звідци бажання як найбільше відокремитись од свого, "на погибель засудженого", класу (декласуватись) і як найбільше уподобнитись до народу (мімікри), замість народ уподобнити до себе.

Друга катеґорія людей, що по руїні держави притягається до ідеї України, виходить з самого народу. Українство для цих людей не єсть чимсь, до чого вони "додумались", як перші, а єсть просто вродженою ознакою примітивности. Коли перші до українства з верніх пануючих класів опускаються, то другі від українства до верхніх пануючих класів починають підійматись. Обидві ці катеґорії в цьому протилежному рухові зустрічаються. При цій зустрічі українську "національно-свідому" і демократичну ідеолоґію, яку витворює перша катеґорія, приймають зпосеред катеґорії другої тільки ці, що не мають сили промостити собі шляху до верхніх класів, од яких одірвалась і одріклась катеґорія перша. В ідеолоґії плаксивій, романтичній і переповненій зненавистю та погордою до грішних панів — ідеолоґії, сотвореній "кающимися панами" — ці, що панами хочуть, але не мають ніяких даних стати, знаходять потіху і оправданя для своєї злоби, незадоволених апетитів, пасивности і слабости. В результаті "свідома" інтеліґенція, при нашій недержавности, добірається по прикметам завеликої чутливости, озлоблености, пасивности і трусливости. Вона витворює оце "свідоме демократичне українство", в якому задихаються всі мужські активні елементи як зверху, так і знизу: — зверху ці "пани", що хочуть України, але без каяття, без трусливого самопринижуваня,. без самодекласованя, без ренеґатської зненависти до свого класу і купування собі цією зненавистю "народньої" любови"; — знизу ці, що почувають в собі досить сил і внутрішньої вартости, щоб вибитись на верх не за те тільки, що вони "з народу і говорять змалку українською мовою". Коли серед "свідомої" інтеліґенції ми зустрічаємо так мало дійсних жінок (по вислову одного з письменників-інтеліґентів), то це мабуть тому, що більшість мужчин серед цієї інтеліґенції женоподібна і що

461

дійсні жінки до таких типів звичайно не мають симпатії. Від цієї загальної характеристики перейдім до важніщих деталів.

Візьмім наприклад вроджену всім мешканцям України прикмету завеликої емоціональности, при пропорціонально заслабій волі та інтеліґентности. У місцевих продуцентів вона обмежується хоч невеликою дисципліною, необхідною навіть в так легкій, як на Україні, боротьбі з природою за здобування від неї потрібних для життя матеріяльних дібр. У місцевих непродуцентів інтеліґентів, які не почувають себе "Українцями", вона обмежується хоч трохи впливом метропольних консервативних орґанізацій, що своєю здержуючою силою і виховуваням волі та інтеліґентности хоч трохи (чому трохи, а не зовсім — про це була мова вище) дисциплінують руйнуючі пристрасти своїх — "южно-русскихъ" і "кресових" — "щирих". "Свідома" українська інтеліґенція цих двох здержуючих чинників не посідає і вона свою надмірну емоціональність, сполучену з безхарактерностю та неінтеліґентностю, проявляє в необмеженім виді.

Візьмім далі вроджену всім мешканцям України взаємну злобу і зненависть. У більше менше матеріяльно забезпечених продуцентів вона обмежується хоч трохи матеріяльним достатком: мовляв — "як ковбаса та чарка, то минеться й сварка." Місцеві інтеліґенти "не-Українці" хоч трохи освіжають і очищають свою душу позитивними, на любови і патріотизмі опертими, частинами державних метропольних культур. "Свідомий" інтеліґент позбавлений і першого і другого. Він матеріяльно не забезпечений так, як змінивший своєчасно віхи, інтеліґент "не свідомий". Він кормиться тільки продуктами демократичної і революцийної "свідомої" української преси та літератури, тоб-то продуктами свого власного розкладу. Він відчуває своє приниженя і покривдженя, чого инші мешканці України, "не-Українці", не відчувають. Він ненавидить їх і вони ненавидять його, але вони мають змогу свою зненависть при помочі метропольпих влад реалізувати, а він цієї змоги не має і, при своїх прикметах, не може її мати. В результаті він весь насичений отрутою безсилої злоби. Чим більше він її в себе вбірає, тим більше її потрібує. Врешті вона обертається проти нього самого і він стає подібним до того нещастного, від злости ошалілого пса, який кусає або сам себе, або руки тих, що хотіли-б і могли з ланцюга мук його визволити.

Візьмім ще, присущу нам всім, ознаку нашої хвороби: нахил до романтизму. Цей нахил у наших продуцентів обмежується хоч трохи тим, що вони в своїй матеріяльно продуктивній праці зустрічають силу спротиву реальних сил природи і це улегчує їм зрозуміння ріжниці між бажаним і можливим, між уявою і дійсностю. У інтеліґентів "не-Українців" цей нахил обмежується хоч трохи тим, що через впливаючі на них метропольні консервативні орґанізації, вони входять в контакт з силою спротиву пасивних мас і тому хоч трохи привчаються обмежувати свої емоціональні бажання та мрії степеню реальної восприїмчивости цих мас. Інтеліґенти "Українці" зовсім позбавлені оцього чуття природної та громадської дійсности. Зло романтизму проявляється у них в повній і необмеженій силі. Відріжняти бажаного від можливого вони не уміють. Тому живуть вони найбільше фантастичними утопіями якихось "Україн без влади і без підвладних", якихось соціялістичних чи націоналістичних українських ельдорадо. Здійснятися ці ельдорада мають самі і автоматично мають вони зайняти місце тієї живої, реальної, дійсної України, яку "свідомі" інтеліґенти зо всією своєю безсилою злобою ненавидять.

462

Відчуваючи одначе в глибині душі, що всі ці "щастя" недосяжні, і не маючи сил ані бути, ані щезнути, інтеліґенція українська животіє романтично. Це значить, що вона вважає за правду тільки свої, з незагнузданої емоціональности, безвольности та неінтеліґентности виросші, фантастичні утопії, і скреґоче зубами на ту реальну дійсність, яка виключає можливість здійсненя всіх цих утопій. Тому "свідомі" інтеліґенти українські й самі нічого не роблять і другим не дають робити. Всякі реальні політичні українські починання, роблені во імя якоїсь ясної і виразної політичної ідеї, для них ненавистні тому, що здійсненя цих починаннь виказало-б повну непотрібність людей, живучих з українського романтичного скигління. Отже вони мріють, скиглять і лають. Лають нещадно всіх і вся, що щось робили, хотіли робити чи пориваються щось робити в Україні. Коли взяти останні часи, то українського "свідомого" інтеліґента не задовольняє ні Центральна Рада, ні Гетьманство, ні Директорія, ні большовики: все це погань, крім нього, який лає. В дійсности, в нім самім, в "свідомім" інтеліґенті українськім, в його романтичній імпотентности до творчого ідеалістичного пориву, і до здійснюваня цього пориву силою віри, волі, розуму та орґанізації — заховано огнище хвороби і розкладу України.

Коли брак ідеалізму — тоб-то брак сильних сталих хотіннь, і брак віри, волі та інтеліґентности для їх здійснюваня — єсть ознакою більшости, вічно хитаючихся, українських людей, то у української свідомої інтеліґенції ця ознака виявляється з найбільшою силою. Замість давати свому громадянству ясні образи (ідеї) спільних хотіннь, вказувати ясні способи для їх здійснюваня і піддержувати силою свого духа (слова) тих людей діла (меча і продукції), що ці ідеї беруться здійснювати, українська свідома інтеліґенція стає головним "продуцентом" орієнтацій*) і, прибраних в партийні програми, ріжних маґічних заклинаннь. "Перемога світової революції", міфічна "воля народу", "побідний хід демократії", "грядучий соціялістичний лад" і т. п. чудеса, мають, на думку цієї інтеліґенції, принести "волю Україні" і без жертв, без посвяти, без зусилля, без орґанізації, самі автоматично "збудувати українську державу". Розуміється тільки цим маґам-чудодіям повинна належати влада в такій державі. По що здались якісь "войовники" і "продуценти", коли інтеліґент посідає в своїх руках чудотворну політичну палочку. Своїми заклинаннями (газетами і книжками) він збудує Україну і в цій Україні буде розуміється тільки народ та інтеліґенція, бо хто-ж зрештою ще міг-би в оцім "раю" бути? Врешті характерною ознакою цієї інтеліґентської маґії не єсть ідеалістичне хотіння творити добро, а страх перед злом і бажання робити зло другому. Не стільки для добра самих Українців препаруються в чудодійних інтеліґентських котлах всі ці ріжні "України", скільки для того, щоб допекти ними "Ляхам", "Москалям", "панам", "буржуям" і т. п., страшним для української інтеліґенції, злим та поганим істотам.

До цих ознак нашої хвороби, які "свідома" інтеліґенція посідає в степені більшій, ніж инші верстви місцевого громадянства, треба ще додати кілька її специфічних прикмет. Перша — це брак відповідної освіти і школи. Щоб бути звичайним ремісником, треба пройти якусь науку і пройти означене термінування, яке виховує уміння слухати і уміння наказувати, дає дисципліну, корпоративний дух і звичку до орґанізованости. Але щоб стати, при демократичнім методі

*) "Прімат зовнішньої політики над внутрішньою" — таку формулу для оправданя оцієї манії орієнтацій знайшов один з найбільше галасливих представників українського інтеліґентського націоналізму.

463

орґанізації, творцем ідеолоґії нації — "редактором" чи літератором — для цього не треба ні освіти ні термінування. *) Легко собі уявити, які наслідки для "духа нації" може мати такий натуральний добір, при якому в творці цього духа йде все, що до відповідальних фахів, вимагаючих освіти і стажу, не здатне.

Друга специфічна прикмета "свідомої" інтеліґенції — це повна відсутність почуття відповідальности за витвори свого ума і серця. Цього почуття не може бути у "вічних революціонерів", що в глибині душі не мають навіть надії бути колись не в опозиції. Писати і говорити можна все, як що не мати надії це писане і говорене колись власним зусиллям реалізувати. Тому такий вічний революціонер має ще третю прикмету, випливаючу з попередніх. Він прикриває свою пустопорожність, свій повний брак внутрішнього творчого змісту, як найбільше трескучою "соціялістичною" чи "націоналістичною" фразеологією. Брак почуття міри в політиці української "свідомої" інтеліґенції в цім має одну з первопричин.

Цього почуття міри не треба, розуміється, утотожнювати з опуртунізмом (політикою пристосовуваня). Політик з почуттям міри уміє ризикувати і знає, де треба ставити безкомпромісові вимоги і де треба в тактиці поступатись, щоб осягнути здійсненя своєї ідеї. Тактику йому завжди підскаже почуття відповідальности за свою ідею і хотіння цю ідею реалізувати — тоб-то власне це, чого у "свідомої" інтеліґенції немає. Наприклад, українські "свідомі" наддніпрянські інтеліґенти, які свою політичну діяльність перед російською революцією виявляли в завзятім поборюваню української самостійности, і які державно-творчі здатности репрезентованого ними українства виявляли тільки в тім, що вічно в своїх інтеліґентоьких гуртках лаялись, взаємно себе топтали в болото і диференціювались — підняли в 1918 р. "народне повстання" проти місцевої Української Гетьманської Влади тому ... що, на їх думку, вона була "замало самостійницька" і "не-українська". Як-би вони мали хоч дрібку почуття міри, то розуміли-б, що ця влада — при тогочасному культурно-національному стані України (3000 передплатників українських газет на "40 міліонів" Українців в періоді 1905-1914 р.**), при цій ідеологічній підготовці, яку дали Україні вони, "свідомі" інтеліґенти, і при державно-творчих здатностях репрезентованого ними українства — виявляла те маскимум самостійництва і українства, що при таких умовах могли зреалізуватись.

Врешті від своїх духовних батьків — "кающихся панів" — "свідома" інтеліґенція взяла не те, що в них було вартне і добре, а те, що в них було руїнницьке і зле. Вона не перейняла від них любови до України, знання її історії, глибокого відчування її траґічного становища, а взяла тільки декласованість і нахил до "мімікри": взяла брак самопошани і нахил до підроблюваня себе під колір юрби. В сполученю з браком культури (її мали ще "кающіїся пани"), ці прикмети витворили серед "свідомої" інтеліґенції погорду до самої себе, а в дальшім лоґічнім розвитку і до цілого українства, яке вона

*) Чим більше світ демократизується, тим строжче карають за безпатентне лікування тіла, і тим свобідніще дозволяють всякому займатись лікуванням духа. В зачатках великих культур і при твореню держав звичайно буває навпаки.

**) Зі слів одного з видатніщих співробітників тодішньої української преси (амер. "Свобода" р. 1924 № 281). Про стан національного руху на наддніпрянській Україні перед війною і революцією цікавий читач може довідатись з найавторитетніщих для цього періоду і дуже цінних "Спогадів" Є. X. Чикаленка.

464

репрезентувала та монополізувала. Що святого в політичнім життю оставила ця інтеліґенція з українства? Вона заплювала все: і свої власні і, хоч не її, але українські, політичні твори. І всяка політична акція українська, яка шукає виходу з цієї руїни, може тільки на таке відношеня до себе з боку "свідомих" і демократичних творців "української національної ідеолоґії" рахувати.

При таких прикметах української "свідомої" інтеліґенції тратить свої великі творчі можливости все те, що вона має в собі доброго і позитивнго: її культурно-національна спільність з народніми масами та її ідеологічне виявлюваня поступових, — тоб-то не відповідаючих вже даному укладові громадських взаємовідносин — соціяльних та культурних потреб цих мас. Коли-б ця спільність і це "народолюбство" випливало з творчого сміливого ідеалізму — а не з трусливої утечі від відповідальности за здійснюваня ідеї і не з руїнницького бажання використовувати "народолюбство" для свого власного животіння — то свідома українська інтеліґенція, як представниця національної ідеології, намагалась-би притягнути до здійсненя цієї ідеології всі місцеві державно-творчі не-інтеліґентські елементи. Замість цього вона — своєю злобою, зненавистю, безхарактерностю, неінтеліґентностю, анархізмом, утопійностю, трусливостю і браком творчого ідеалізму — всі ці елементи від української національної ідеології відштовхує. В той спосіб українська "свідома" інтеліґенція оцю — нею репрезентовану українську національну ідеологію — позбавляє можливости зреалізуватись, здійснитись в формах своєї власної місцевої Української Держави.

6. Коли найслабша і найбільше поражена хворобою не-державности ґрупа місцевого громадянства (якою єсть "свідома" українська інтеліґенція) не тільки репрезентує, але ще й монополізує для себе Україну, то виникає таке траґічне становище: дійсна, реальна, державна Україна може повстати тоді, коли вдасться побороти анархічні та руйнуючі ідеолоґічні впливи тих, що серед місцевого ґромадянства власне Україну репрезентують.

Як вище було сказано, держави не може бути без завойованя влади. Завойованя влади не може бути без ідеалістичного пориву, який морально піддержує войовників в їх боротьбі за владу, дає їм ублагороднююче почуття твореня великого і справедливого діла, і морально оправдує їх боротьбу за владу в очах тих народніх мас, серед яких оце завойованя, оце здобування собі держави відбувається. Такого ідеалістичного пориву не може бути, коли серед місцевого громадянства нема сильної, орґанізованої і високовартної інтеліґенції. Бо тільки така інтеліґенція може творити ідеолоґію, може морально піддержувати тих, що своєю матеріяльною силою меча та продукції за здійсненя цієї ідеології боряться і може своїм впливом на народні маси викликати серед цих мас любов та пошану до тих войовників-продуцентів, які здійснюють дану ідеолоґію, які своїм мечем і податками творять, будують — оперту на цій ідеології, на цім "законі" — державу.

Такого ідеалістичного пориву, необхідного для завойованя влади і збудування держави, не може бути серед громадянства України доти:

465

1. доки українську національну ідеолоґію репрезентує інтеліґенція, яка (як і всяка інтеліґенція) сама не має матеріяльної сили, щоб свою ідеологію зреалізувати, але яка разом з тим не хоче, щоб її реалізували ці не інтеліґентські ґрупи місцевого громадянства, що потрібну для цього матеріяльну силу меча і продукції посідають;

2. доки українська "свідома" інтеліґенція буде вся демократична (демократична, розуміється, в значінню політичного світогляду і методу орґанізації, а не в значінню походженя), і революцийна, тоб-то доки буде вона вся кормитися з української недержавности: буде жити з того, що вічно бунтуватиме "народ" проти "панів", вічно кусатиме словесно метропольні влади, але так, щоб ці укуси не були смертельні, щоб місцеве громадянство тільки вічно крівавилося, щоб в ньому не прокинулось бажання своєї власної влади, і щоб з цього розкладу могла жити вона, як єдина і монопольна представниця "вічно революцийних", ніколи не здійснюваних, "народніх" і "національних" змаганнь;

3. доки ця інтеліґенція робитме вражіння товариства, твердо і уперто переконаного, що з його "українства" нічого реального вийти ніколи не може, але постановившого неначе тайну між собою умову нікому про це не говорити, зі свого українства жити, за ріжні його політичні утопії між собою гризтися, і тільки однодушно, єдиним "національним фронтом", виступати проти кожного, хто справді поважно хотів-би українство здійснювати і хто має хоч деякі дані для такого здійснюваня;

4. доки всякий, хто в Україні на реальне здійснюваня української державно-національної ідеї пориватиметься, буде одержувати епітети "окаянного", "проклятого", "пяниці", "злодія", "чужинця", "кровопийці", "дурня", — епітети, які йому оця "свідома" інтеліґенція в творах свого ума і серця надаватиме і цими творами відповідну для нього опінію в очах "народу" вироблятиме;

5. доки всяка метропольна влада, користуючись таким дискредитованям найбільше здатних до зреалізованя України українських людей, зможе їх безкарно і при задоволеню всього українського народу фізично і морально нищити, а одночасно давати потрібну долю "свободи слова" українській інтеліґенції, щоб вона могла діло розкладання і руйнування України в межах, нешкідливих для цих влад, далі робити;

6. доки така "свідома" інтеліґенція в Україні не переведеться, доти українська ідея, як ідея політично-національна, може бути тільки блефом. Блефом з якого житиме горстка третьорядних літераторів і дрібних розбійників пера. Блефом, яким иноді будуть користуватись для своїх скороминучих політичних цілей якісь чужоземні держави. Блефом врешті, яким в добрій вірі зможуть в хвилинах революцій гратись тільки примітивні і полудикі анархічні "отаманчики", здіймаючи собі з такою "національною ідеолоґією" взаємно голови доти, доки їм якісь сильні метропольні влади оцієї забави, на щастя місцевого громадянства, не припинять.

Який-же вихід з цього дійсно траґічного становища? — Відповіді на це питання присвячена вся моя праця, отже тут підкреслю тільки найголовніше, що стосується до української інтеліґенції.

Перш за все треба ясно усвідомити собі оцю страшну хворобу, треба розкрити оцю гниючу рану. Зробити це треба для двох причин. Перша — щоб, пізнавши, цю хворобу вилічити. Друга — щоб знати її наслідки, коли вона не

466

буде вилічена. Кожний честний інтеліґентний українець мусить знати, що коли він приймає участь в політичнім українськім життю, тоб-то піддержує віру в можливість істнування України, а разом з тим не поборює оцього розкладу, який ширить українська "свідома" інтеліґенція, то він бере на себе моральну відповідальність перед "малими сими" за діла цієї інтеліґенції. Він бере відповідальність за ширеня такої української національної ідеології, яка з такою інтеліґенцією не може бути ніколи здійснена, а для якої "малі сі", приймаючи її безкритично на віру, готові чим можуть жертвувати. Отже, будучи честним, треба "малим сим" сказати: Україна це тільки література; тому по українськи можете співати, танцювати, читати, писати, старину згадувати, поетів величати, але нічим реальним — ані життям, ані майном — для України не жертвуйте і не ризикуйте, бо при такій інтеліґенції, яку ми маємо, жертва ваша безцільна і пропаде вона даремнісінько. Або — бажаючи не Провансу, без непотрібних народніх жертв, а України, з необхідними для її реалізації жертвами — треба вийти з "невтральности" і треба енерґійно, не гаючи ні хвилини часу, братися за ліченя ґанґрени.

Основний лік — як вище вже було сказано — це відродженя та зміцненя українського консерватизму, в розумінню сильного зорґанізованя — честних, сильновольних, розумних, посідаючих традицію та досвід влади і політично здержуючі та орґанізуючі громадські прикмети — українських людей. В данім випадку мова йде про інтеліґенцію, тоб-то про відродженя та зміцненя української консервативної державницької ідеології і орґанізацію цієї інтеліґенції, яка таку ідеолоґію буде ширити і розвивати. Щоб орґанізація консервативної інтеліґенції могла зародитись і розвинутись, мусить бути підготовлена восприїмчивість на таку орґанізацію і на її ідеолоґію серед цієї української інтеліґенції, яка вже єсть. Без цього будуть паралельно, без ніякого на себе впливу, істнувати дві — себе взаємно не розуміючі і собі зовсім чужі — українські інтеліґенції: одна, з одиниць складена та на безпотомну загибель засуджена, консервативна, і друга, більше численна та більше довговічна, бо до безконечної української руїни і до процесу розкладу, який не вимагає ніякого зусилля, пристосована — революцийна.

Щоб не, було такого смертельного для України роздвоєня, треба щоб здоровіща частина сучасної української інтеліґенції — тоб-то ця частина, яка ще в стані усвідомити собі свою хворобу і яка ще може хотіти з цієї хвороби вилічитись — відділилась від частини безнадійно хворої, нездатної вже до виліченя. Цю здоровіщу частину жде дуже тяжка праця перевиховуваня себе — виховуваня в собі волі, розуму, витривалости, здержуючих громадських прикмет, ідейности, здатности до орґанізованости та до спільної праці — і ширеня ясної державницької ідеології української, при страшних нападах фурії з боку хворої більшости української інтеліґенції. Проти цих нападів, проти цієї зарази, вона мусить себе імунізувати, тоб-то виробити в собі на них відпорність. Вона мусить себе імунізувати, але не ізолювати. Бо хоч нечитання українських газет і української політичної літератури єсть одним з найпевніщих способів, щоб не стратити віри в Україну, але воно не може зарадити лихові: вилічити хворобу. Щоб хворобу вилічити, треба бути з хворими в контакті, але, будучи в контакті, не треба ні в якім разі їхньою хворобою заражатись.

Дві річі потрібні для такої імунізації: любов і спокій. Любов до України та до своїх хворих братів-інтеліґентів, і спокій при обсервації хвороби — дадуть змогу здоровіщій частині української інтеліґенції зрозуміти своє стано-

467

вище і усвідомити свої завдання. Вона зрозуміє, що люде, які на неї будуть весь час грязюкою і каміннями кидати, це люде, які самі по собі сотворити, зробити щось — навіть зло — абсолютно не здатні. Вона зрозуміє, що ці люде страшно небезпечні тільки своєю хворобою, тоб-то тільки тоді, коли мати в самому собі восприїмчивість на їх заразу. Отже вони тим більше небезпечні і тим більше вони до робленя зла здатні, чим більше їх безсилі і плюгаві лайки до свого серця брати, чим більше їхній фурії самому піддаватись. І навпаки, любов і спокій радикально обезсилюють оцих людей і роблять нешкідливою ширену ними заразу. Небезпека від затроєних стріл зникає, коли їх отрута зустрічає в орґанізмі протиотруту. До отруйливих політичних писаннь та говорень більшости української інтеліґенції, бажаюча бути здоровою, її частина повинна ставитись так, як лікар до маячіння хворого, якого він любить і хоче вилічити.

Оттака зовсім окрема — але не одірвана од реального життя — самоорґанізація здоровішої частини української інтеліґенції, сполучена з її імунізацією на заразливі впливи частини хворої, зроблять найважніще для нашого виліченя діло: вони притягнуть до української державно-національної ідеологічної праці елементи зпосеред більше здорових, і менше поражених хворобою недержавности, "не-українських" верств місцевого громадянства. Оцим напливом в ряди української інтеліґенції місцевих "не-Українців", — тоб-то людей не так ще сильно, як вона, заражених злобою, зненавистю, заздростю, злом романтизму і безідейности, — інтеліґенція наша буде відроджена і переорґанізована. Замість дотеперішньої — по формальним, зовнішнім гаслам, ніби однородно-революцийної, а в дійсности взаємно себе пожираючої ріжнородної юрби — народиться сильна однородна орґанізація інтеліґенції консервативної, а тоді, по її образу і подобію (як це вище було вияснено), повстане така-ж сильна і однородна орґанізація поступова. В той спосіб відбудеться процес повільного "розссання" огнища нашої хвороби — розссання "свідомої" інтеліґенції української цілим нашим українським громадським орґанізмом, і наша хвороба недержавности щезне разом з цим огнищем.

Часи коли у нас Бояни (інтеліґенція) Князям (людям меча і продукції, які реалізували ідеології інтеліґенції) "славу рокотаху", а Князі опікувались Боянами; часи козаччини, коли — зорґанізована і ублагороднена ділом Петра Могили — інтеліґенція піддержувала в народі авторитет козаків, а козаки своїми "фундаціями" на школи та монастирі піддержували інтеліґенцію і ставились уважно до формулованих нею потреб народніх — показують, що на Україні можлива перемога ідейности, волі, орґанізованости та інтеліґентности серед інтеліґенції, тоб-то, шо інтеліґенція наша може бути вилічена. А раз інтеліґенція — мізок нації — може бути вилічена, то може вона дати і той ідейний порив, який робить державними недержавні нації: — порив, що людей меча і продукції на діла підіймає і ділами їхніми ідеології реалізує та будує держави.

* * *

Такий єсть в основних зарисах образ нашої недержавности: огляд цих реальних, одідичених нами по історії і витворених нашою природою, прикмет нашого громадянства, до якого належимо і серед якого політична творчість наша може проявлятися.

468

З цього огляду ми бачимо, як тяжке завдання жде тих, що хочуть оце громадянство, яке живе на Українській Землі, зорґанізувати політично і культурно в реальну окрему державну націю, — що хочуть будувати Українську Державу. Вони мусять знати, що працювати доведеться їм серед людей, позбавлених, основного для будови держав, почуття патріотизму: людей, які від віків були приучувані і призвичаювані себе взаємно ненавидіти, боротись між собою за свою землю і кликати в цій боротьбі між собою на поміч чужоземців, але які не мали ні науки ні звички-традиції боронити спільними силами свою землю від чужоземців. Вони мусять знати, як тяжко зорґанізувати завойованя влади, без якого не може бути держави, серед громадянства, що не мало ні доброї орґанізації меча, ні доброї орґанізації продукції, ні доброї орґанізації ідеології; тоб-то мало заслабих войовників-продуцентів, замало вартних войовників-непродуцентів, міліони безсилих, бо позбавлених проводу, продуцентів-невойовників, і ще слабшу та меншу вартну від них всіх інтеліґенцію; иншими словами: серед громадянства, що витворювало заслабий ідейний порив, необхідний для зорґанізованя боротьби за державу, і мало заслабу силу матеріальну, необхідну для реалізації цього ідейного пориву. Знати-ж це все вони мусять тому, бо, не знаючи всієї трудности свого завдання, вони не мають навіть чого братись до його виконаня. Неусвідомлюваня собі всієї трудности будови Української Держави було одною з основних причин невдачі всіх сучасних українських політичних починаннь.

Завдання будови Української Держави і перетворюваня нашого громадянства в реальну а не літературну Українську Націю, хоч безмірно трудне, але разом з тим і безмірно велике — власне цією своєю трудностю і цими можливостями, які відкриває його здійсненя і побореня цих труднощів. Крім того воно має за собою силу правди і справедливости.

Збудована на нашому непочатому і буйному "дикому полі", сильна Держава Українська має дані перейняти від старіючої Західної Европи — може так, як колись Візантія від упадаючого Риму — весь її многовіковий досвід, всі здорові зерна її великої культури і ці зерна на свому родючому ґрунті до ще більшої височини виростити. Тільки Держава Українська мешканцям нашої нещасної Землі — яка досі була "окраїнами" Азії і Европи і полем герців для цих двох світів — має дані забезпечити нарешті людське громадське істнування, не "при битій дорозі", а в свому власному гнізді. Свідомість величі цього завдання, і його правди та справедли-

469

вости, може захопити людей сміливих та честних — людей, які люблять велике і шанують справедливе.

Три тільки способи, три тільки політичні методи здобування та орґанізації влади і орґанізації громадянства, матимуть до вибору ці люде для виконаня свого трудного, але великого і справедливого завдання. Крім демократії, охлократії і класократії людство не має і не знає инших політичних методів орґанізації громадського життя. При виборі одного з цих методів будівничі Держави Української муситимуть керуватись доступними для нашого пізнання основами динаміки нації, — основами, однаковими для всіх націй у всіх часах і на кожнім місці. Тільки вибравши метод, відповідаючий державним завданням при динаміці нації недержавної, вони можуть мати надію збудувати Українську Державу. І в тяжкій державницькій українській праці муситимуть вони памятати, що навіть найтрудніще завдання може бути виконано, коли єсть стихийне, вроджене хотіння; — ясна ідея, усвідомлююча хотіння; воля та розум, потрібні для здійсненя ідеї; — віра в Бога і в те, що дана ідея згідна з Божїми законами; — і любов до людей та до землі, серед яких і на якій має здійснюватись дана ідея.

Вже часто в попередніх "Листах" я перестерігав перед містицизмом раціоналізму і перед містицизмом маґії. Людина не єсть "богом", але не єсть і малпою. Ми не в силі творити світа, але той світ, який од Бога Творця маємо, ми можемо досконалити. Політичні методи орґанізації — це не чудотворство і не маґічні заклинання — а тільки засоби для такого досконаленя. І при їх виборі та їх здійснюваню найбільше нам поможе віра в Бога і любов до наших українських людей такими, якими вони єсть, а не такими, якими ми хотіли-б, щоб вони були.

Коли кожний сталий мешканець Української Землі — кожний, хто орґанічно, своєю працею на ній і любовю до неї, з нею звязаний — буде нам близький і любий тому, що ми живем з ним з роду в рід на одній землі, що всі щастя та нещастя цієї землі на всіх нас відбиваються і на всіх нас спільне — навіть при нашій внутрішній боротьбі — пятно по собі оставляють, то тоді легче нам буде себе взаємно пізнати, найти ключ до взаємного розуміння себе, промовити собі взаємно до серця, розуму та волі, і розбудити в душах наших одне спільне хотіння України та сотворити одну спільну ідею України — хотіння та ідею, без яких зреалізувати, збудувати Україну неможливо.

470

І працю над нашим спільним досконаленям, над наближеням себе і земляків наших до нашого спільного ідеалу, уможливить нам і улегчить власне глибока віра в Бога. Не надія на ту чи иншу нагороду в цім земнім життю поможе нашому поколінню виконувати безмірно тяжкий та гіркий обовязок громадян України і доробляти те, чого не встигли зробити покоління попередні. Поможе нам в цьому тільки віра, що праця наша єсть виповнюваням нашого життя серед цих людей і на цім місці, де Бог судив нам уродитись, і що вона єсть виконуваням обовязку, покладеного на нас Божїми законами. Поможе нам в цьому врешті віра, що Бог дав людям для виконуваня добра та уникання зла розум та свобідну волю, і що сотворив Він нації здатними до оздоровленя, що "sanabiles fecit Deus nationes".*)

*) він зробив народ (лат.)

 

Частина I   Частина II   Частина III

 

Ссылки на эту страницу


1 Липинский, Вячеслав Казимирович
[Липинсmкий, Вячеслав Казимирович] - пункт меню

Если Вы хотите поддержать сайт

Карта ПриватБанка:
5168 7556 1759 9598

WebMoney:

UAH

U424759725951

RUB

R595618315667

USD

Z159829102497

EUR

E256443352919