Дневник (1920)

Євген Чикаленко. Щоденник. 1920 р.

Публікується за виданням: Чикаленко €.Х. Щоденник, 1919-1920. — Київ—Нью-Йорк: Видавництво імені Олени Теліги, 2005. — 640 с. Стор. 204-528

Опубліковано у форматі .djvu на сайті Електронна бібліотека «Чтиво».

Переведення в html-формат та складання зведеного іменного покажчика — Борис Тристанов. Передмова та примітки не публікуються.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 204

2.I.1920. Перемишль.

Сьогодні я вичитав в польських газетах, що київський большевицький уряд по радіо запрошує Винниченка до Києва, очевидно, щоб він став на чолі "Независимой Украинской социалистической республики", в тій надії, що українська інтелігенція і народ помиряться з большевицьким ладом, коли на чолі його стане Винниченко. Розрахунок большевиків правильний. Винниченко принципіальний большевик, але разом з тим і гарячий націоналіст; якби він певний був, що українська соціалістична республіка при цій комбінації дійсно зможе стати незалежною, то він, не завагавшись, згодився б стати на її чолі. Але він знає добре російську демократію, знає, що вона тільки говорить про "независимую" Україну, аби відбитись від царсько-генеральської реакції, яка загрожує всім здобуткам революції, він добре знає, що коли минеться ця небезпека, то московські большевики, як колись і царі, постепенно, а потім і рішучо візьмуться за повне об'єднання "независимой" України з Великоросією. От, над цим задумається Винниченко і довго буде вагатись, поки прийме те або те рішення.

Якби він мешкав ближче до Києва, і з ним большевики могли говорити безпосередньо, то можливо, що вони б його переконали в щирості своїх замірів, і він попробував би збудувати Українську державу і при цій третій комбінації, як він це робив за Ц. Ради і за Директорії, а тепер, коли з ним доводиться переговорюватись тільки по радіо, певне, він завагається; до того, він ще тепер, очевидно, захоплений писанням своїх заходів коло будування української держави в періоди Ц. Ради, гетьманщини та Директорії. Оці переживання "національного відродження" українського народу, напевне, так його ваблять, що його тепер нелегко від них одірвати.

А тим часом він по своїй вдачі такий бурний, такий рисковитий і славолюбивий чи самолюбивий, що, можливо, він покине кабінетну працю і знов кинеться в вир життя.

Поживем — побачим! От тільки не знаю, яким способом добереться Винниченко до Києва, коли згодиться на пропозіцію большевиків? Ні Австрія, ні Венгрія, ні Румунія, ні Польща тоді його, як большевика, не пропустять з Відня. Правда, він звик за своє життя пробиратись по чужих пашпортах, то якось умудриться доїхать до Берліну, а відтіля може вже літаком поїде чи полетить до Києва. Цікаво!

4.I.1920. [Перемишль].

Всі газети подають звістки, що Денікінові вже прийшов кінець, що його вже скинуто з головного командування і його заступив генерал барон Врангель. Одні кажуть, що головний його штаб переїхав в Одесу, а другі — що до Новоросійська, але безсумнівний факт, що фронту дені-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 205

кінського вже нема, а окремі групи ще б'ються чи одступають з боєм в різних місцях. Західні території, які Денікінові здали галичани, тепер по згоді з ним зайняли поляки, мало чи не до Жмеринки; Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Київщина зайняті большевиками, вкупі з нашими повстанцями, денікінці ще, очевидно, держаться або збираються на побережжі Чорного моря; принаймні в газетах ще нема вісток, щоб Одесу, Херсон, Миколаїв та Кримські порти зайняли большевики, а є звістка, що Таганрог, Ростов зайняли повстанці чи місцеві большевики.

Цікавий момент! Що тепер буде робити Антанта? Можливо, що аж тепер вона признає Україну (тоді коли вона вся в руках большевиків і коли й уряд Київський склався майже переважно з українців) і буде силувати Фінляндію, Латвію, Литву, Польщу, Румунію, кавказців йти помагати Україні проти большевиків; дасть амуніцію, одежу, чоботи і т.і. і буде намагатись від них активного наступу, а в Сибіру, певне, будуть наступати японці.

Весною пошле свій флот. Та, може, якісь колоніальні, кольорові війська на додачу. Мене найбільше тепер цікавить ситуація на Україні. Коли справді Антанта організує наступ проти большевиків з тих держав і державок, що витворились з бувшої Росії, то повинна і Україну визнать, як самостійну державу, щоб розбить українське населення на два лагері — на самостійників, на чолі з Петлюрою, і на українських большевиків, що тепер з'єднались з російськими большевиками. Трохи запізно прийде оте визнання України! Петлюра зовсім не має ні території, ні війська; хіба поляки тепер йому дадуть два, три повіти Поділля та повертають отих інтернованих, що тепер порозводили по лагерях. Єсть звістка, що в Варшаву до Петлюри на пораду приїхав отаман Зелений; очевидно, щоб порозумітись — з ким йому тепер битись. Не знаю, чи згодиться тепер Петлюра стати на чолі антибольшевицької групи, коли частина його війська і уряду перейшла до большевиків, а особливо, коли на чолі большевицького уряду в Київі стане Винниченко? Взагалі, така настала складна комплікація, що й мудрий Соломон не розгадає, як вона складеться. Коли большевики, покінчивши з Денікіним підуть одбирати Білорусь, то в стратегічних цілях вони можуть піти й на Галичину, в надії, що тут підніметься проти поляків мох і трава. І справді, коли большевики кинуть в Галичину отих галичан, що передались до Денікіна, а тепер переходять до большевиків, то в Галичині може бути страшна картина, ще страшніша за ту, що була в 40-му році, коли мазури пиляли польських панів пилами, приговорюючи — "помалютку, бо пан добри бил!"

Тепер вже між поляками є каяття, що не визнали України і не дали їй помочі проти большевиків раніше, коли у неї ще було військо. Певне, й Антанта тепер кається! Так, є каяття, та нема вороття! Коли Польща не видержить большевицького нападу, тоді й в Германії, і в Венгрії підніме голову большевизм, і хто знає, що тоді буде по всій Європі. Я собі гадав, що

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 206

світова завірюха вже кінчається, що вже літом 1920 року наступить якийсь спокій, аж показується, що ми ще напередодні, може, найвищої точки тої завірюхи, яка протягнеться ще скілька років! Хмельниччина тягнулась коло 25 років; Велика французська революція теж не менше; я гадав, що теперішня, в вік пару, електрики, пройде вп'ятеро швидше, аж воно подобає на далеко довший час! Якби хоч дожити до кінця, щоб побачити, чим оце все скінчиться, і в яку форму вильється доля України. Але все-таки мені не віриться в те, що вже прийшла черга і на українську державність, все думається, що я до неї не доживу, що ще візьме гору реакція, яка знов витворить оту "тюрму народів", хоч може й не на довгі роки.

5.I.1920. [Перемишль].

В сьогоднішньому польському "Robotniku" надрукована кореспонденція, яка представляє ситуацію на Україні трохи в іншому освітленні:

"Армія Петлюри з успіхом провадить далі бійку за незалежність України. Частина війська Петлюри, вислана під проводом Павленка на запілля військ Денікіна, під Деражнею розбила відділ денікінців, при чім здобуто 5 транспортів з амуніцією, обмундируванням, новими англійськими гарматами, харчовою поживою, і визволила з полону 1400 козаків. Група отамана Шепеля, з'єднавшись з отаманом Коновальцем, здобула Вінницю, базу операційну північно-західного фронту Денікіна. В руках отамана Тютюнника та Волоха повіти Бердичівський та Житомирський. Перехресна станція Козятин здобута отаманом Мельником. Волох здобув Летичівський повіт з містом Летичів.

Прем'єр український Мазепа з решткою членів уряду і часткою війська знаходиться в Хмельнику і займає своїм військом лінію Хмельник-Калинівка. Бар теж в українських руках. Отаман Божко направляється від Бару на Могилів на Дністрі.

Щодо большевиків, то вони оперують на схід від магістралі Київ-Одеса. Херсон та Миколаїв здобули повстанці під проводом Стрільченка, котрий легко випер звідти деморалізовані денікинські відділи. Лінії фронту Денікіна не можна окреслити через хаотичне одступлення його військ, одначе, можна констатувати два напрямки його відступу, а саме: військо генерала Драгомірова і Бредова одходить в напрямку на Дін; а військо Промптова [Промтова](?)*, що оперувало на правобережжі Дніпра, одходить в напрямку на Одесу. Становище військ Промптова нагадають зовсім ситуацію, в якій було в минулім році в Одесі французське військо.

З Кам'янця від 30 грудня подають такі звістки: галицькі полки, що бу-

* Загальне керівництво білими військами на Правобережній Україні в кінці 1919 р. здійснював ген. Шіллінг, ген. Промптов командував одним з корпусів, який утримував лінію Бірзула-Долинська-Нікополь (див.: А.И. Деникин. Поход на Москву. — К., 1990. — с. 161). Очевидно, прізвище ген. Промптова було Є. Чикаленку незнайомим, тому він помітив його знаком "?". — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 207

ли сконцентровані у Вінниці, зірвали союз з Денікіним і оголосили себе за радянську українську владу, що большевики встановили в Києві. На чолі уряду української республіки рад стоять: Раковський, Мануїльский, Петерс, Полозов та ін., більшість мають українські комуністи та "боротьбисти"; уряд сей шукає підпертя в широких масах людності і заховується. Ситуація Денікіна погіршується з кожним днем: надійшли звістки, що на Дону взяла гору самостійницька течія і оголошено вже незалежність Дону".

З цих вісток видно, що самостійницький уряд з Мазепою на чолі не в Києві, а в Хмельнику і не злився з київським большевицьким, а має ще своє військо, що б'ється з денікінцями. А в Києві уряд большевицький торішнього складу з румуном-інтернаціоналістом Раковським на чолі, з домішкою українських комуністів, як Михайло Авдієнко і К° та "боротьбистів", на чолі з Полозовим. Оці-то українці і викликають, очевидно, Винниченка, але невідомо, чи за згодою Раковського і К°.

Значить, на Україні тепер дві влади: українська самостійницька — петлюринська, яка через поляків сподівається помочі від Антанти, і українська, що йде в "тесном объединении с Россией", як пишуть большевики, і має спільну "русско-украинскую красную армию", тобто федеративна совдепія. Значить, коли большевики випруть зовсім з України Денікіна, то вони мусять або увійти в якийсь контакт з самостійниками-петлюринцями, або битись з ними, як і з денікінцями-реакціонерами. Тим більше, що Петлюра, як сповіщають польські газети, організовує новий буржуазний уряд, з А. Лівицьким на чолі, з несоціалістичних елементів і з признанням приватної власності на землю, а може, й під натиском поляків, і з великим максимумом володіння. Таку несоціалістичну, буржуазну Україну напевне признає Антанта, бо пересвідчилась, що з російськими генералами не зможе відбудувати "єдиної" Росії, і буде підпирати її в боротьбі з большевиками, примусивши й поляків та всі, повставші в бувшій Росії держави, разом йти на большевиків. Якщо складеться справді така коаліція і випре большевиків з України хоч літом 1920 року, то можна сподіватись, що ми матимем і українську буржуазно-демократичну державу, як Франція, яка за поміччю Антанти і устоїться.

Цікаві часи! Коли б тільки не вмерти від тифу, який тепер так страшенно скрізь косить людей, щоб побачити, чим скінчиться оцей всеєвропейський циклон.

8.I.1920. Перемишль.

Вчора, по дорозі з Варшави до Кам'янця, знов заїхав до мене Петрусь. Він оповідав, що мав їхати до Відня в розпорядження члена Директорії Макаренка, але міністерство послало його до Кам'янця, боячись, щоб він не прийняв участі в з'їзді гетьманців в Празі. Є відо-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 208

мості, що прихильники гетьманщини, а ними тепер стали майже всі військові Петлюри, бо зовсім розочаровались в здатності його вести якусь будівничу працю, подали думку Скоропадському знов попробувати щастя. Кажуть, що Антанта вчепилась за цю думку і обіцяє йому свою піддержку, яку давала Денікінові і К°, а також заставить Германію віддать йому всіх полоненних українців та німецьких офіцерів до них. Петрусь вірить в успіх Скоропадського, бо за ним піде військо, що було при Петлюрі, а особливо Січові стрільці, а селянство так втомилось, що охоче примириться не тільки на гетьманові, а навіть і на цареві. На гетьманство є ще й другий кандидат — Василь Вишиваний, тобто Вільгельм Габсбург, який давно марить про корону на Україні, а принаймні спочатку, хоч про гетьманство. Я вже писав в свій час, що перед гетьманщиною австрійці робили в Києві заходи, щоб провести цього Габсбурга на начальника Української Держави, але всі охотніше тоді погожувались на якогось Гогенцолерна, бо Габсбурга династія ніяких сімпатій ні в кого не викликала, а кінчилось тоді на Скоропадському. Але в успіх кандидатури Скоропадського мені не віриться, бо, вільно — чи не вільно, а політика його була невиразно українська: ввесь час він говорив про самостійність Української Держави, а разом з тим підтримував Денікіна зброєю, амуніцією і в самому Києві протежірував організації російських добровольців, виправдуючись, що се робиться проти большевиків.

З другого боку, є звістка, що президентом міністрів в Києвському большевицькому уряді став М. С. Ткаченко, а Мазепа та Безпалко, петлюринські міністри, теж прийняли міністерські портфелі; якщо цьому правда, то значить большевики складають виразне українське правительство, щоб прив'язати до себе всіх українців в надії, що тоді Україна буде "в тесном объединении" з совєтською Росією, тобто у федеративному з'язку. Але з певністю можна сказати, що Антанта буде проти такого зміцнення "Совдепии" і таки на весну організує коаліцію проти большевиків; можливо, що визнає і буржуазну Україну на чолі з Скоропадським чи Василем Вишиваним. Щодо Петлюри, то Петрусь певен, що його кар'єра скінчена, і що незабаром його поляки конфінують або й інтернують. Петрусь каже, що ліпше йому було застрелитись на Україні, ніж їхати до Варшави і робить з поляками угоду, принаймні він тоді хоч для історії зберіг би почесне ім'я. Так Петрусь і висловився в Варшаві перед мировою місією, яка очевидно донесла се до ушей Петлюри, бо після того Петруся не послали до Відня, як думали, а відкомандирували до Кам'янця. Петрусь не поїхав би туди, якби йому видали в Варшаві гроші, що йому належать за скілька місяців служби, спочатку секретарем царгородської місії, а потім — радником міністерства закордонних справ, але йому видали асігнату на Кам'янець. З Кам'янця Петрусь має намір добратись до Києва, а відтіля — в Коно-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 209

нівку, де знов думає зайнятись пасікою, бо вже перетомився і таки остогидла йому служба в фіктивному урядові неіснуючої держави. Коли на чолі української держави стане Скоропадський чи Вишиваний або Петрусів особистий приятель, Винниченко, тоді він знов піде на посаду, щоб служити українській державі, бо Петрусь, як безпартійний, готовий працювати з всяким урядом, аби тільки була надія, що збудується своя держава — а чи вона буде соціалістичною, чи демократичною, чи навіть монархічною, йому все одно.

Страшить мене оця подорож Петруся до Києва: фронт там так поплутаний, що не розбереш, де петлюринці, де большевики чи денікінці, чи повстанці; з кожним з них треба мати діло, від кожного викрутитись, а це рисковано і небезпечно для життя, не кажучи вже про те, що кожний з них здере з нього і черевики, і убрання і видере гроші. Я одмовляв його, як міг, від такої рискованої і, власне, непотрібної подорожі, але він по вдачі такий непосидющий, рисковитий, що завжди шукає собі якихось "приключений", вірячи в своє щастя, яке його виручало і на війні з Германією, і в пригодах з большевиками.

10.I.1920. [Перемишль].

Свята різдвяні провів я наче дома, в ріднім оточенні. На Свят-вечір запросив мене до себе п. гофрат Кучеркевич, а саме тоді приїхав до мене Петрусь, то ми з ним разом і пішли. Так, як і у нас, подавали: пісний борщ, але буряковий, який у нас зветься польським, потім щуку по-жидівському, вареники, голубці, кутю та узвар, тільки не було пирогів, як у нас. На перший день Різдва запросили нас на обід до радника Дмоховського, але Петрусь не пішов, бо саме в обідню пору одходить поїзд, а він поспішався до Львова, бо там його ждав його колега Колчанов, з яким він має їхати до Кам'янця. Тяжко мені було розлучатись з Петрусем, бо їде він в дуже небезпечну подорож. Та, хто знає, як він і з Львова виїде, бо той раз в йому запідозрили большевицького агітатора і на допиті казали, що й я конфінований за підозріння в большевизмі. Дивні діла твої, Господи!

Мене, котрий тікав з Києва від большевиків, поляки підозрівають в большевизмі, очевидно, вважаючи всіх українців за большевиків. Другого дня мене знов запрошено на підвечірок до Кучеркевича, а третього дня — до д-ра Дмоховського теж на підвечірок. Всі тутешні галичани ставляться до мене дуже сердечно, але мене обурює оте їхнє москвофільство, яким вони дихають. Коли я сюди приїхав, то вони всі так превозносили Петлюру, аж нудно було слухати, а коли я не поділяв їх захоплення, то вони пояснили се собі тим, що петлюринський уряд забрав у мене маєтки, то тому я й ставлюсь до нього так критично. А ко-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 210

ли пішли чутки про угоду Петлюри з Варшавою, то вони почали так його лаяти, що мені вже довелось обороняти його. Всі свої надії, все захоплення вони перенесли на Денікіна, дарма, що той боровся за відбудування отої тюрми народів; галичани готові обруситись, аби не бути під Польщею, бо вони не стільки бояться поляків, як боротьби з ними; коли розуміють, що поляки не зможуть їх ополячити, облатинити, але їм хотілося б без боротьби спекатись Польщі і з'єднатись з Росією, хоч би їм там загрожувало обрусіння, бо вони, знов кажу, не мають відрази до росіян, а, навпаки, всі їх симпатії і навіть пієтизм звернені до Великої, могутньої Росії, до руського народу, бо й вони себе вважають і називають руськими. Після розгрому Денікіна вони всі надії свої тепер поклали на большевиків, бо то теж "руські", і сподіваються, що большевики прийдуть їх визволити з-під польського ярма. Вони не вірять тому, що писалось і пишеться про страхіття большевицького панування, бо то пишеться в польських газетах, таких "безличних", брехливих... Вони не повірять і М. Горькому, який пише в "Несвоевременных мыслях":

"Я считаю идейный максимализм очень полезным для расхлябанной русской души. [...] Но практический максимализм анархо-коммунистов и фантазеров из Смольного — пагубен для России, прежде всего, — для русского рабочего класса. [...] Народные комиссары относятся к России как материалу для опыта, русский народ для них — та лошадь, которой ученые-бактериологи прививают тиф для того, чтоб лошадь выработала в своей крови противотифозную сыворотку. Вот именно такой жестокий и заранее обреченный на неудачу опыт производят комиссары над русским народом, не думая о том, что измученная, полуголодная лошадь может издохнуть. В современных условиях русской жизни нет места для социальной революции, ибо нельзя же, по щучьему велению, сделать социалистами 85% крестьянского населення, среди которого несколько десятков миллионов инородцев-кочевников. [...] Все то, что я говорил о дикой грубости, о жестокости большевиков, восходящей до садизма, о некультурности их, о незнании ими психологии русского народа, о том, что они производят над народом отвратительный опыт и уничтожают робочий класс... все это и многое другое, сказанное мною о большевизме — остается в полной силе. Опыт социальной революции, сознание весьма утешающее маньяков этой прекрасной идеи и очень полезное только для жуликов".

Так пише ідейний большевик Горький під большевицькою цензурою, а Купрін, що недавно втік з Совдепії, запевняє, що большевики нарочито держать городське населення в голоді, щоб воно не мало сили протестувать, а покірно зносило їхнє панування. Він каже, що вони хваляться цим, самодовільно кажучи: "Если мы издадим декрет, по которому в такой-то день и час все граждане Петрограда, не достигшіе 50-ти летнего возраста, обязаны явиться на Марсово Поле для получе-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 211

нія 25-ти розог, то 75% непременно явятся и станут в хвост, а 25% представят медицинское свидетельство, увольняющее их от этой гражданской обязанности" або: "Теперь мы с гордостью можем констатировать, что благодаря мощным усилиям революции жизнь отдельной личности потеряла всякую ценность".

А що пишуть про большевиків "Варшавское слово", "Варшавская речь", пражське "Русское дело", або берлінське "Время" та інші кадетсько-чорносотенні газети, то тому вже й я не вірю.

Дивна засліпленість у цих людей! Вони не самі винні, що в Росії так розбушувався народ, що так поширився большевизм і прийняв такі жорстокі, грубі, кровожадні форми. Вищі, пануючі класи з своєю Думою підтримували оті страшні російські порядки, оту тюрму народів і окремих людей. Оті порядки привели до здичавіння, до озвіріння темний народ, і нема нічого дивного, що коли розламалась клітка, в який замкнуто було того звіря, то він, вирвавшись на волю, почав рвати, терзати і гризти всіх, не розбираючи, хто його ворог, а хто — приятель. Якби російська Дума та уряд були такі мудрі, як, скажем, Англія, то вони постепенно давали б народові людські права, призвичаювали б його до свободи; давали б права всяким націям, з яких складалась Росія, то не було б і большевизму, не було б і розвалу Росії. Вони зробили Росію ненависною всім народам, населяючим цю прокляту державу, і кожному окремому її "подданному", бо горожан в дореволюційній Росії не було.

А тим часом большевицький режим, яким його описує ідейний большевик Горький, єсть явище ненормальне, а тому і вдержатись довго він не зможе. Я не думаю, як інші, що він згладиться в своїх різких формах, приспособиться до життя, зробить великі уступки сучасним обставинам і таким чином устоїться. Я думаю, що цей большевицький режим з своїми героями буде випертий реакцією, а потім вже реакція буде приспособлятись до нових вимог життя, яке повинно піти по середній лінії, і той новий порядок життя вже будуть здійсняти інші люди, бо завжди буває на світі так, що будують нові форми життя не ті люди, що руйнують старі.

А тому орієнтація на большевизм наших політиків — помилкова; це значить тулитись до конаючого, який не має будучого, а весь в минулому. Україна повинна все-таки, коли хоче жити своїм державним життям, тулитись до Антанти, а не до большевиків. Хоч можливо, що вона і з орієнтацією на Антанту так само не доб'ється суверенності, як і з большевиками, але вона з Антантою швидше осягне можливість розвивати і творити свої культурні цінності, які проведуть до своєї державності. Український народ не войовничий, яким його хотять бачити наші псевдопатріоти; історія показує, що він не мечем, а більше плугом заво-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 212

ював собі ту величезну територію, яку тепер посідає. Тепер настала пора, коли він почне виробляти з себе інтелігенцію, яка витворить в будучім і свою культуру, яка стане фундаментом і для своєї державності.

14.І.1920. [Перемишль].

Большевицька хвиля все ширше й ширше розливається по Україні, і денікінців вже майже скрізь приперто до моря, і вони мусять сідати на кораблі, під захист Антанти; незабаром большевицька армія наткнеться на українську, яка на чолі з Павленком-Омеляновичем займає скілька повітів Поділля та Київщини (Літинський, Таращанський, Звенигородський, Брацлавський, Вінницький та Летичевський) з урядом в Вінниці, на чолі якого стоїть прем'єр Мазепа з Макухом, Безпалком та іншими міністрами. Цікаво, що буде робити український уряд? Чи він, як і торік, буде одходити перед большевиками на захід, чи увійде в якусь угоду з большевиками, чи зіллється з ними в одну "русско-украинскую красную армию". Антанта досі не визнає України, а начебто доручає Польщі окулірувати всю західну Росію по Дніпро та Двіну і "оточити большевицьку Росію колючим дротом". На півночі поляки вже дійшли до цих рік і укріпляються на них, щоб не пустити на захід большевиків. На Україні вони теж потроху посовуються далі на схід і вже зайняли майже всю Волинь і частину Поділля, які їм одступив Денікін і, увійшовши в контакт з українським урядом Петлюри, наче помагають йому організувати армію, яка розпалась під напором Денікіна. А тим часом вони роззброїли по частинах майже половину української армії і порозвозили її по лагерях, де й інтернували. У мене зараз гостює О. М. Пилькевич, інспектор петлюринської армії, якого інтернували коло Кракова, в Ланцуті, разом з армією, що складається з двох тисяч душ. Він оповідає, що поляки кажуть, що в Ланцуті по умові з українським урядом має сформуватись ціла українська дивізія, яка має вирушити на большевиків; а тим часом умовини життя такі, що козаки не мають чого їсти і мруть на плямистий тиф, а здорові потрохи тікають з лагеря; так що замість збільшення число козаків з кожним днем тане. Я гадаю, що поляки вивезли з України цю армію не для формування, як вони кажуть, а щоб вона не заважала їм захоплювать українську територію. Цей момент нашої історії цілком нагадує той, коли москалі, з'єднавшись з Брюховецьким, хотіли заволодіти всією Україною, а поляки, виставивши Тетерю, сунулись з другого боку, а великий патріот Дорошенко силкувався зберегти самостійність української держави. Так, тепер большевики вкупі з українськими комуністами сунуть на Україну, поляки з Петлюрою посовуються з заходу, а уряд Мазепи ще силкується одстояти самостійність. Для мене ясно, що скін-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 213

читься це, як і в 17 віці, поділом України між поляками та росіянами, бо українська самостійницька армія не зможе встояти ні проти большевиків, ні проти поляків і мусить до кого-небудь з них приєднатись. Певніше всього, вона приєднається до большевиків, бо ввесь демос охотніше піде з большевиками, ніж з поляками.

15.I.1920. [Перемишль].

По газетних відомостях, поляки скликають у Варшаві конференцію всіх нових держав, що відділились від Росії — Фінляндії, Естонії, Латвії, Литви, України, Кавказьких республік і Румунії, щоб обміркувати, як їм відборонитись від большевиків, коли ті, покінчивши з денікінцями, повернуть всі свої сили на них. Очевидно, ця конференція скликається з ініціативи Антанти, але все-таки вона і досі не визнала України, як самостійної одиниці цієї коаліції і, можливо, що до неї вона приєднає і недобитки Денікіна, під проводом, може, вже якогось Романова. Але Україна і денікінці — це огонь і вода, разом вони на Україні існувати не можуть, і обидві сторони воліють битись між собою, ніж йти разом проти большевиків. Російська реакція воліє большевиків, ніж українців, бо вони все-таки дбають про єдину Росію, яка переболівши на большевизм, все-таки буде Росією, а українці розривають її на шматки. Українці воліють большевиків, бо вони не мішаються до культурної роботи українців і хоч на словах признають самостійність України. Газети пишуть, що з приходом в Київ большевиків, знов почали функціонувати всі українські інституції, які позакривав Денікін.

Але що буде з Україною, коли ота коаліція розіб'є большевиків? Якщо Антанта не признає її, то її тоді поділять між собою поляки та реакційні росіяни, якщо вони будуть в коаліції. А коли большевики розіб'ють коаліцію, то на якийсь час знов буде єдиная совдепія. Взагалі, коли Антанта не признає України, то для неї ні в тому, ні в тому випадку, нема ніякої надії на самостійність, хоч в межах скількох наддніпрянських губерній.

17.I.1920. [Перемишль].

Всі польські газети в великому переполосі, бо большевики вже доконали денікінців і навіть кажуть, що самого Денікіна полонили з його штабом. А Троцький сказав, що коли вони кінчать денікінців, то всіма силами підуть на Польщу. Всі певні, що большевики, підсилені українцями, розгромлять польську армію, бо вона вже й так почала розкладатись під впливом большевицької пропаганди. Коли буде розгромлена

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 214

польська армія, то тоді і в Польщі буде "советское" правительство, а Ленін пророчить, що в цьому році "советские" правительства будуть по всьому світі. Англійський уряд теж переполошився, і Ллойд-Джордж спішно скликає на нараду військового та морського міністрів. Українська преса злорадствує, кажучи, що якби Антанта в свій час признала Україну та дала їй амуніцію, зброю, медикаменти, замість того, щоб все це давати російським царським генералам, то Україна була б греблею, яка спинила б большевицьку повінь на Європу. Українська преса хвастливо хвалиться, що український народ вигнав з України німців з їх ставлеником Скоропадським, потім вигнав большевиків, нарешті, вигнав і Денікіна і не пустив би на свою територію большевиків, якби українська армія мала чим битись і якби, з благословенія Антанти, на неї не сунулась ззаду польська армія, а тепер Україна, з'єднавшись з большевиками, які їй запевняють самостійність, помститься над Антантою. Але це тільки одне самохвальство, бо німців вигнав не український народ, а вони самі пішли, коли почалась в Германії революція, а він тільки грабував одступаючих, большевиків з України перший раз вигнали німці, а другий раз Денікін, разом з Юденічем та Колчаком, які на них напирали з півночі та з Сибіру, а тепер Денікіна з України виперли большевики. Правда, український народ помагав і денікінцям, і большевикам, бо він нападав на тили кожного з них і грабував та бив тікаючих. Так-само робить всякий трусливий звір і всякий первісний, темний народ: відступає від нападаючого і доганяє одступаючого. Так що нема чого вихваляти і возвеличувати наш темний, несвідомий народ, якому байдужісінько до своєї держави, якої він ні разу не обороняв за цих три роки, а тільки грабував та мародьорствував кожну розбиту армію на своїй території. Так буде й тепер. Коли польське військо одступатиме перед большевиками, то народ український буде його бити і грабувати на тилах, а коли большевики не встоять проти поляків і будуть тікати, то так-само і їх будуть грабувати та добивати наші селяни. Та ще краще: О. Пилькевич та Толпаш оповідають, що наші селяни так-само грабували і українську, тобто свою армію, коли вона одступала перед большевиками та денікінцями. Українські селяни нарочито розбирали рельси, перекидали поїзди з українським військом і під час катастрофи грабували їх; українське військо та й сам Петлюра ховались від свого народу на території, зайнятій польським військом. Пилькевич про це оповідав мені пошепки, хоч ми були тільки вдвох, щоб ніхто не почув оцього "позору", як він каже. Народ наш ще не нація, а тільки етнографічна маса, а тому і не оборонить своєї території і не збудує своєї держави, якби не вихваляли його наші патріоти, а через те сусіди знов, як в 17 віці, поділять нас границею, на якій помиряться.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 215

18.I.1920. [Перемишль].

[В. Королів (Старий) — Є. Чикаленку]

3.I.1920.

Щиро-любий і дорогий Євгене Харламповичу.

Вітаю Вас з Новим роком, який дасть нам змогу на одному з понеділків відомого Вам солона весело посміятися над Вашими песимістичними прогнозами, що Ви поставили в незвичайно цікавому своєму листі. Сидючи під іншим небом, ми, звичайно, міркуємо інакше. По-нашому, все йде майже нормально до благополучного кінця. А що часами трапляються всякі прикрі несподіванки, то мене особисто це хвилює лише в той перший момент, коли я про те довідаюсь. Далі ж рішучо кожен раз переконуюся, що від того все виходить на краще. На моєму гороскопі зосталась ще одна страшна замітка ще з давніх часів, якої я найбільше боюся: це — чума. Боюся я її через те, що шкода буде втеряти більшість милих і дорогих мені людей. Особисто я думаю — на 10% і вже роблю деякі заходи на цей випадок. Отже, Ви знаєте, що я всемірно хотів би, щоб і Ви попали не в 90, а тому я уперто пропоную Вам покинути за всяку ціну небезпечні з боку здоров'я обставини й перебратись до нас. Тут я маю з весни заложити "Наталійську Республіку під чужими зорями"', повноправним членом якої при Вашому бажанні будете й Ви. Бо — цілком без жартів — я рішучо кожного дня згадую про Вас і боюся, щоб часом не зачепив Вас тиф. Правда, Ви витримаєте, як і Мик. Карпович, але ж нема потреби робити експерименти, тим більше, коли Ю.М. так побільшила Ваші шанси, взявши безстрочну відпустку. Поміркуйте ще раз і скажіть собі: згода! Тоді, пересиджуючи в "Натал. Республіці", Ви будете правити коректу своїх згадок, а я — коректу свого великого роману, який за недовгий час маю скінчити. А восени, коли Євмен Кирилович [Лукасевич], відповідно до свого доброго плана, дезінфіцирує Україну, ми гарнесенько поїдемо собі додому.

Посилав я Вам багато листів і тому не знаю, що, власне, Ви одібрали. Один був величезний, в якому я хвастав перед Вами наслідками моєї роботи цього року. Шкода мені, коли саме цього Ви не одібрали. Тепер комбіную командировку одного доброго часовика до Америки. Коли він привезе мені ті інформації, яких мені треба, то, можливо, що я зміню свої плани й

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 216

на осінь подамся за океан — провітрити, чи багато я набрехав в своїй колишній книжці про життя наших людей в Америці.

Вчора у мене обідав Олесь, який заскочив сюди по дорозі до Риму. А раніш бачив силу силенну всяких співробітників "Книгаря", що один-по-одному сюди заглядають.

Це також не було б для Вас шкідливим, бо кожен назбирав матеріалів для мемуарів, але, безперечно, їх порозгублює.

Цікавим гостем "з неба" був у моїй хаті чи не єдиний тепер в світі "лицар" і "шевальє" фон Гасан*. Розуміється само собою, що він тепер не їздить по землі чи воді, а лише літає повітрям. Прилетів він і сюди на власному апараті. В дорозі була йому Жюль-Верновська пригода. Він не роздивився в імлі, куди сідати, й замість землі чеської, сів на території мадярській, й його не розстріляли тільки через те, що за браком місця в машині він повісив був між колесами торбу з своїми брудними сорочками. Побачили мадяри, що щось дивовижне теліпається за аеропланом, й полякалися, що то не інакше, як бомби. Через те тільки єдиний в світі шевальє й зостався живий "козакам на славу". Ну, звісно, "поиздержался в дороге" й, здається, чи запродав, чи зоставив тут свого килима-самольота за тисячу корон. Заплативши, що слід було в готелі за "рибу-лабардан", кудись подався записуватись в міжнародний турнір, щоб облетіти навколо світу на аероплані. На диво веселий, бадьорий і прозорливий оптиміст, автор нової книги віршів, що цілком конкурує з Бодлером, він не зберіг, здається, нічого, що б свідчило про те, у кого мав він своє виховання. По тому, скільки місця в листі я йому уділив, Ви бачите, що зробив він на мене велике враження.

Багато ще інших цікавих людей було тута. Було чимало й таких, що й через хату одвикли перейти, все їздять на авто, були й такі, яким ми тута находили помешкання й повний пансіон на сім корон в день, з умовою вчитись мові.

Взагалі — калейдоскоп. Кажуть, все це майстерно змальовано Олесем в новій комедії "Ревізор з Кам'янця".

Щодо мене, то я собі пишу потроху, то книжки, то дрібні листи приятелям; перші — без надії побачити швидко видрукованими, другі — також без надії, що вони дійдуть по адресі.

Чекалисьмо тут Скорописа на Новий рік, та чомусь досі нема. Повторяю, що постараємось зробити, що буде можна.

* Ю. Гасенко — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 217

Максим Ант. [Славинський] Вашого листа не одібрав, але ж двічі прохав мене не забути передати Вам привітання.

Міцно Вас обнімаю, цілую й ще раз кажу: мусите додержати процентну норму, а через те не сидіть в небезпечному місці.

До побачення. Ваш серцем В. Старий.

Приклав листа В. Корольова з Праги від 3.I, в якому єсть для мене незрозумілі місця. Наприклад, що таке "Наталійська республіка", до якої він мене закликає; або якийсь план дезінфекції якогось Євмена Кириловича. Я одповів йому, прохаючи пояснити ці незрозумілі мені місця. Корольов, як видно з його листа, настроєний дуже оптимістично, але я не розумію, на чім той оптимізм оснований.

Правда, я й сам думаю, що все, що не робиться, послужить нашому народові на користь в будучім. Коли большевизм розгромить "колючий дріт", який для нього готує Клемансо, і заллє Європу, то все-таки він не вдержиться довго і розложиться, тоді Україна в ослабленій Росії знов, як в 1917 році, проголосить свою суверенність. Коли реакційна Росія з реакційною Польщею візьмуть гору і поділять Україну, то це буде не надовго. Український народ за ці роки получив "наглядний урок", що свій уряд для нього був найліпший, а це послужить для нього уроком до освідомлення, і він довго не потерпить свого поділу. Українська територія, силою приєднана до Польщі, тільки ослабить або і знов розвалить Польщу. Так само і та частина, що під Росією, буде в ній тільки irident-ою, яка знов-таки розвалить і Росію, як розвалила її в 1917 році. В результаті держави таки муситимуть скластись в своїх етнографічних межах і по потребі єднатись в якісь більші федерації чи союзи

Характерно, що кадетсько-жидівське "Варшавське слово" у вчорашньому числі доводить, що Денікінові не треба було воювати з Петлюрою, а, навпаки, з'єднавшись з ним, йти війною проти большевиків і таким способом збудувати демократичну федеративну Росію. Нарешті вже в кадетських колах починають миритись з думкою, що Росія мусить бути федеративною державою, а ще недавно про це вони і слухати не хотіли.

Відомий революціонер Савінков приїхав цими днями теж з відомим революціонером Чайковським до Варшави, щоб організувати коаліцію проти большевиків; обидва вони входять в склад всеросійського правительства, що має осідок у Парижі, і складають в ньому ліве крило, а Сазонов і Маклаков — праве. В розмові з газетчиками Савінков висловився, що Денікін через те потерпів невдачу, що, опираючись на поміщицький елемент, хотів відбудувати реакційну Росію, а вони тепер опиратимуться на селянство і будуть будувати Росію федеративну, з автономними національними одиницями, крім Фінляндії та Польщі, які будуть самостійними державами, але Польща не повинна сподіватись на

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 218

територію, якою вона володіла до 1772 року. Тепер, після розгрому Денікіна, вже й декотрі члени Всеросійського правительства почали робити уступки національним стремлінням народів, що складали Росію. Тепер і Лєнін признає право на незалежність України, але сподівається, що Всеукраїнський з'їзд рад робітників та селян висловиться за те, що Україна повинна зіллятись з Великоросією, бо тільки буржуазія завжди "прямує" грати на національних струнах. Натурально, нема сумніву, що з'їзд рад, під охороною штиків "красной армии", висловиться за "єдиную неделимую советскую республику."

21.I.1920. [Перемишль].

Прикладаю листа В. К. Липинського, якому я дуже зрадів, бо чув, що він безнадійно хворий. Аж виходить, що він настільки здоровий, що пише книжку. Сподіваюсь, що праця ця вийде цінною, бо Липинського я вважаю одним з найсвітліших розумів на Україні.

[В. Липинський — Є. Чикаленку]

1(14).I.1920

Reichenau Karl Ludvigstr. 172

Вельмишановний і дорогий Євгене Харламповичу!

Довідавшись у Відні від Вікторії Євгенівни про Вашу адресу, спішу привітать Вас з Новим роком і побажать Вам від щирого серця здоров'я та кращих часів, чим теперішні.

Мені було страшенно прикро, що не зміг я зустрітись з Вами, будучи у Станіславові. Про стільки справ хотілося поговорить та обмінятись думками. На превеликий жаль, се було досі неможливо, а тепер і не знаю, коли і як зустрінемось з Вами. Поки що я примушений зостатися тут, бо як гетьманцеві вступ мені скрізь заборонений. Від політики я резигнував, бо з тим, що робиться, абсолютно не погоджуюсь, живу тут, на селі, і пишу книжку, в якій хотілося б згрунтувать теоретично ту ідею, якій публічно служу ось вже більше десяти літ, а якої суть, як Вам відомо, полягає в тім, що наша держава може бути побудована тільки об'єднанням наших державнотворчих елементів, як української, так польської і російської культури. Без українського консерватизму нація наша все буде несуцільною, і одна інтелігенція, спираючись на бунти, нічого зробити не в силі. Сі думки, здається мені тим більше на

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 219

часі, що т. зв. революція наближається вже до кінця: що скоро треба буде братися до позитивної, творчої праці.

Цими днями жду приїзду сюди Сергія Михайловича [Шемета] і дуже тішусь тією надією, бо тут з наших людей майже нікого немає. З одним тільки О. Філ. [Скорописом-Йолтуховським] можна говорить і порозумітись, вся решта мені видаються божевільними, або, може, я помиляюсь, і я божевільний, а не вони. У всякому разі ніщо не вказує поки що на те, щоб ми наблизились до Народної Республіки, а все навертає, що будучина наша залежить від того, куди потягне селянин-хазяїн, оцей осміяний нашими політиками "куркуль", який тепер вже панує на Україні, і становище котрого буде з кожним днем зміцнятись. В залежності від того, чи найде він державно і національно свідомих провідників — залежить будучність нашої держави і нації. Оце ті думки, котрими я хотів поділитися з Вами, дорогий Євгене Харламповичу, по старому своєму звичаю, ідучи до Вас на розмову. Щирим побажанням, щоб зустрітись з Вами знов у доброму здоров'ї, кінчаю оцього листа і кланяюсь Вам низенько, Вам все і незмінно відданий

В. Липинський.

22.I.1920. [Перемишль].

Переписую з "Волі" (січень 1920, том І. ч. 3) лист В. Андрієвського, який малює страшну ситуацію на Україні.

В. Андрієвський

Велика Руїна
(лист з України)

Ні той, хто живе тільки в Європі і міркує про наше життя здалеку по коротеньких газетних вістках, ні той, хто вариться в отій біді тут, — не уявляють собі повної картини культурного і економічного занепаду України після війни і революції. Ми на місці зжились і призвичаїлись так, що навіть дальший зріст тої руїни нас вже більше не вражає. Ви там маєте звістки про окремі події, але не про подробиці буденного життя. Треба приїжджати в Європу, вернутись назад на Україну, заглянути пильним оком у всі щілини нашого життя — тоді тільки вдасться зрозуміти всю глибину руїни, особливо за останній рік.

Поки у людини голова і шлунок живуть у мирі — доти вона благоденствує. Голова і шлунок України — місто і село — забули про мир. Зараз на Україні йде боротьба не між большовиками або денікінцями з народом, — бореться голодне московське чи жидівське місто з селом. Місто крім паперових грошей, та й то власної продукції, бо зараз у нас появились навіть кременчуцькі гроші — нічого не дає і не може дати селові.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 220

Блокада зруйнувала дощенту всю торгівлю, всю фабричну промисловість і викинула на улицю голодних робітників і служащих. Перші вернулись в село до плуга. Другі поповнили собою ряди голодуючої інтелігенції.

Місто вмирає. Ще рік, а може й півроку, і Київ та Одеса, як Москва та Петроград раніш, стануть кладовищем. В них будуть панувати революційний порядок і революційна дисципліна. Бо нікому буде нарушить той порядок. За шість місяців панування в Києві большевики розстріляли тридцять тисяч інтелігенції та робітників, а в Одесі — двадцять тисяч. І невідомо ще кому краще: чи тим, що вже загинули від лютої смерті, чи тим, що зараз конають від голоду, холоду та епідемій.

Місто було мозком країни. За ввесь останній рік з українських університетів не вийшло ні одної ученої праці. Нікому коло науки водитись, коли над душею голод стоїть. Лабораторії позамикані; клініки нічим утримувати; не вакує тільки один анатомічний музей та склади трупів при судебно-медичній залі. Правда, і тут більше роботи для сторожів, ніж для студентів і професорів.

Не продукується більше інтелігенція. Кому прийде охота вчитись, коли інтелігентні робітники засужені на голодну смерть; коли студентові на прожиття в місяць потрібно скілька тисяч карбованців. Мертва середня школа. Де-не-де в місті нидіють ще різні дитячі садки та народні школи; напівголодна інтелігенція старається підтримати в них вогник культури. Навіть в столиці України — Кам'янці-Подільському, не тільки не було засновано ні одної нової школи; 90% старих шкіл на Поділлі існувало тільки на папері, та й то більше для виправдання існування відповідного міністерства. Вартість продуцированої за цей час інтелігенції — інженерів, адвокатів, лікарів і т.ін. така, що в звичайні часи ні одно земство, ні одна порядна інституція не прийняла б їх на роботу. Загинуло безслідно письменство, коли не рахувати за таке один переклад на українську мову Марсельєзи Вороного, за котрий він отримав від большевиків 15000 карб. та скілька порнографічних віршів поетів з "Музагету" Семенка і К°. Книгарні зруйновані. Бібліотеки розграбовані. Журналістика зійшла "на пси". Ми не кажемо — при большевиках — навіть у Кам'янці, де виходило скілька газет при Директорії, не було ні одної грамотної часописі, де б панувало вільне слово: старий бутербродний російський сервілізм прийняв ще більш цинічну форму — газетні робітники були нібито мобілізовані, отримували "пайок" і "суточні" від начальства. А коли потрібен був для "блезіру" прокурор, викликався газетчик і йому наказували "обвинувачувати" чи "виправдовувати". Так було наприклад в процесі Болбочана, де в ролі прокурора фігурував редактор "України" Певний.

Архітектура? Малярство? Архітектори заробляють на руйнуванні дерев'янних будинків на паливо. Далеко вигідніше зараз продати такий будинок на злом, ніж удержувати його далі. Художники малюють заборні плакати ... для большевиків. На вивіски краски нема!

В Європі не уявляють і 1/100 частини тих мук, які переживає наше місто. Без хліба! Це значить, що Одеса місяцями годувалась чорним брудним хлібом з макухів та якоїсь сумішки, що Антанта була привезла для

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 221

своїх віслюків. Без палива! Тижнями, навіть діти, гарячої їжі не бачать. Зруйнували знамениту дерев'яну портову естакаду. Пуд палива вже тої зими в Одесі доходив до двохсот карбованців. Без води! Це значить, що за водою для їжі і питва мусять ходити в безвісти. Нічим умитись, нічим дитину напоїти. Зачинені всі водопроводи, всі уборні. Ростуть і ширяться пошесті. Без світла! Вже в 4—5 годин вечера зимою все тоне в темряві і завмирає на 14—15 годин довгої зимньої ночі. Ні читати, ні працювати, ні дітям вчитись ніде! Без підвозу продуктів! Без медикаментів! Це значить, що близька вам людина заслабла на коросту, на тиф, на сифіліс — і ви спокійно мусите дивитись, як вона буде мучитись, гнити або вмирати. Вливання дози неосальварсана коштувало п'ять тис. карб.: того самого ліку, від котрого поворотний тиф минає в 24 години, від котрого сифіліс, коли не вигоюється, то стає незаразливим на довгий час. Без одежі! Без чобіт! Цього літа чоботи у нас в Кам'янці коштували 7000-12.000 карбованців, такі-сякі черевики 2000-3000 карб. Чоловіча одежа — 10000-12000 карб. Добру шубу, покриту сукном, ще тої зими при большевиках можна було продати за 40000—50000, а зараз — 100000 карб.

Місто не може дати селові нічого замість хліба, бо й само не має. Село зрікається підтримувати паразита-місто, бо й само бідує. Село гине від економічної руїни. Не має коня чим підкувати; не має плуга чим злагодити. Під час останніх боїв в листопаді українські війська кидали гармати, бо не-підковані коні не могли вивезти їх в мороз з поля битви. Що ж вже було про селянське хазяйство балакати?

Мужицькі закамарки повні паперових грошей. Але ціни їм не має ніякої. Одежі за них ніде купити. Гасу нема. І село світить скипками. Солі немає! І люди платять за фунт її 150-200 карб. Їздили і ходили здебільшого, бо й їздити ні на чому, [за нею] з Проскурова до Станіславова або до Одеси. Шкіл нема і в помину. Бо учителям нікому платити. І з голодухи вони пішли в ліси, в повстанці. Підручників немає, бо ніякий уряд про це не дбає — ні український, ні большевицький, щоб їх надрукувати. Паперу немає. Ні на чому вчити дітей писати. Навіть лікар за аркуш паперу для рецептів платить 5-7 карб. Чорнила теж Пан Біг дав... Зате хліба на селі скільки завгодно! В великих стіжках зимою стоїть він немолочений. Ні для чого і ні для кого молотити. Старого ще вистарчає! Що вмолотять — йде на самогон. Мабуть ніколи так безпросвітно не пило та так тяжко, безнадійно тяжко не хорувало українське село на тифи, на холеру, на віспу, навіть чорну, на сифіліс, в самій жорстокій його формі, як зараз. Лікарні закриті і запечатані. Лікарі перейшли на баб шептух і на впомацках шукають трав, котрими можна б хоч для психіки замінити медикаменти. Рани нема чим перев'язати. Дезінфецируючі ліки і не сняться вже нікому.

Таку картину тепер уявляє Україна!

Шляхи? Транспорт? Від Харкова до Києва треба їхати... шістнадцять день [коли перше їздилось 16 годин — Є.Ч.]. Потяг через кожну версту стає: то відстрілюється від бандитів, то збирає дрова, то налагоджує шлях, то зв'язує [дротом — Є.Ч.] колеса та гасить пожежу, бо осі без шмаровидла горять. Від Одеси до Жмеринки — 6 до 7 день при щасли-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 222

вих умовах з пересадками на селянську каруцу і їздою під обстрілом, з риском бути раз десять пограбованим або вбитим. Бо ті, що іноді здалека здаються повстанцями, зблизька здебільше є просто-напросто мисливцями на чужу власність і життя. В бою вони орієнтуються тільки на ворожі обози; в дипломатичних зносинах — на грошову допомогу. Хто більше дасть — тому вони й служать!

Шляхи? Проїзд? Дорога від Відня до старого російського кордона обійшлась моєму знайомому в 600 корон; від Збруча до Кам'янця — в 5000 карб. Правда — грає роль валюта. За рік, від гетьмана до приходу поляків, корона виросла з 40-50 коп. до 3-5-ти карб.; марка — з 85 коп. до 12 карб, і т.д. Бо єдиною заслугою наших фінансових верств треба признати те, що вони зробили 50 карб., "лопатки", як їх називають селяни, — найдрібнішими грішми, і таким чином знищили потребу в більш дрібних грошах.

Телеграф? Телефон? Ви їдете великим шляхом і бачите вивернуті або зрізані телеграфні стовпи, порвані дроти, зруйновану сіть на протязі десятків верст. То повстанці руйнували комунікацію. І так по всій Україні. Потяги навіть виходили всліпу, не знаючи, чи вільний шлях, чи ні. Порядок?... Кожне село є окрема республіка. І коли під час війни з денікінцями приходилось ставити недалеко від села артилерію, виходили узброєні делегати і заявляли: "Геть звідсиі А то свою виставимо!"...

Владу в селі мають ті, хто смілівіший, хто дужчий, хто більше має патронів, зброї.

В широких масах панує страшенна реакційність і ворожість до большевиків, до Денікіна, до тих, хто несе зброю і їде за хлібом. Але не дає ні чобіт, ні солі, ні гасу, ні ліків. Найбільш впливові селянські партії — есери і Селянська спілка, скільки раз в різних містах Поділля скликали з'їзди. І ні разу ті з'їзди не збирались, бо приїздила третина, а то й менше скликаних. Бо на Україні зараз немає партії, немає влади, немає людей, котрі з чистою совістю могли б сказати, що вони мають широку популярність, можуть кристалізувати цей хаос в державні форми. Всі балачки про одностайність, про якусь свідомість, про дужі настрої в масах — це тільки балачки людей, котрі власні бажання рахують за дійсність.

Всі стомились. Всі змучились безкінечною війною і ще більше безкінечними грабунками і експериментами. І зараз одне бажання панує: спокою і хоч якого-небудь порядку.

Кам'янець-Подільський. 1 січня 1920 р.

Страшна картина! Зовсім така, яка була в 17 віці і що в історії називається "Руїною". От рай, який принесли большевики на "концах штыков"! Коли я попереджав Винниченка, щоб не робив повстання проти гетьмана, бо знов прийдуть большевики, то й не уявляв собі, що можлива така руїна. А що ж буде тепер, після третьої офензиви большевицької? Тепер по селах хоч є запаси хліба в стіжках, а під пануванням большевиків і того не буде; вони заставлять селян його вимолотить і повивозять в Московщину, то на ту зиму буде голод, бо тепер селяни мало що й сіяли, бо не було чим орати, а мусили копати грядочки

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 223

рискалями. Настрій на селі, як видно з листа Андрієвського, такий, що селянам байдуже, хто прийде аби завів порядок. При таких умовах, коли поляки в перших боях розіб'ють большевиків, і вони будуть одступати, то селяни кинуться на одступаючих і будуть їх винищувати; тоді поляки без перепон займуть Україну, доки схотять. І вдержаться там, бо за ними будуть всі більш-менш заможніші господарі і поможуть їм виловити і винищити всіх, хто досі панував над ними за поміччю зброї.

24.I.1920. [Перемишль].

Я подав з віденської "Волі" листа, який малює становище на Україні, а тепер подаю оповідання про те, що діється в совітській Росії, надруковане в № 14 кадетського "Варшавского слова" за 21 січня 1920 р. Оповідання ведеться в спокійному тоні, без роздражнення, без лайки і, очевидно, об'єктивно. В празькому "Русском деле" друкуються статті Купріна, який недавно втік з Гатчини. Купрін, белетрист, описує все дуже картинно, цікаво, але його відношення до большевиків не здаються об'єктивними, занадто багато в них темпераменту, страсті і ненависті до большевиків.

В Советской России

По рассказам одного беженца, покинувшаго Москву в конце ноября и пробравшегося через большевистский фронт у Двинска, положение в Совдепии следующее:

Продовольственный вопрос. Как и прежде, все население разделено на 3 категории. К первой принадлежат рабочие и большевистские чиновники, ко второй — большевистские представители интеллектуального труда, к третьей — буржуазия. Все стремятся попасть в первую категорию и стараются поэтому поступить на службу к большевикам. В течение последней осени выдавался большевиками гл. обр. хлеб — лицам первой категории 6 раз в месяц, по 3/4 ф., второй категории — 3 раза, по 3/4 ф., третья категория не получала ничего. Кроме того, первой категории видавались карточки на прочие продукти, которых получить было невозможно. Все население занималось тайной торговлей продуктами, причем 1 фунт хлеба можно било купить за 70-80 рублей.

Совершенно особенную картину представляют из себя рынки. Буржуазия распродает последнее, что имеет, чтобы как-нибудь прокормиться. Крестьяне стремятся продать свои продукты контрабандным способом по высоким ценам и охотно отдают их в обмен на вещи, которые предлагает буржуазия, отказываясь в то же время принимать обезцененные теперь кредитные бумажки. Насколько крестьяне насыщены такими деньгами, показывает следующий случай: одна крестьянка, имеющая около Москвы молочную ферму с 5 коровами и приносившая одной даме молоко, обратилась однажди к ней с просьбой отправиться на ферму и перес-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 224

читать ее деньги, заработанныя за время войны и большевизма; при подсчете оказалось — 1.060.000 рублей.

Так как все, не успевшие получить места на службе у большевиков и оставшиеся без работы, по новым декретам потеряли право жительства в городе, то многие из бывших служащих национализированных производств и другие лица были выселены в деревни и поступили в ведение "комитетов бедноты", организованных большевиками из деревенскаго пролетариата и облеченных диктаторской властью. Крестьяне страшно озлоблены против этих комитетов и часто прибегают к самосуду над деревенскими комиссарами, но всегда усмиряются карательными экспедициями красных войск. Благодаря этому, настроение крестьян, безусловно, антибольшевистское.

В России ощущается сильный недостаток лошадей. Масса лошадей убита, причем уничтожены без всякого разбора остатки породистых скаковых лошадей.

Дровяной вопрос обострился до последней степени. В Москве было намечено 10.000 деревянних домов к сносу для заготовки дров на зиму. Известные дачные места совершенно опустошены, большая часть домов снесена.

Общий вид Москвы ужасный. Все предприятия национализированы, вывески с домов сняты и на фасадах лучших домов чернеют пятна, которыя даже не закрашиваются.

Настроение городских робочих совершенно изменилось. Среди них преобладают теперь меньшевики. Рабочие теперь убедились, что промышленность парализована и фабрики прекращают свою деятельность, благодаря большевистским мероприятиям. Меньшевики-рабочие стоят за то, чтобы восстановить частую инициативу в предприятиях и вернуть национализированние предприятия их владельцам в собственность, но сохранить рабочие советы в качестве контрольных органов. Большевики также пришли в последнее время к заключению, что уничтожением частной инициативы они разрушают промышленность окончательно, а потому передают теперь, во многих случаях, руководство предприятиями прежним владельцам и директорам, назначая им огромное содержание. Однако, право собственности на фабрики и промышленние заведения прежним владельцам не возвращается. Большевики предлагали вернуться из заграницы бывшим директорам "Эйнем" и "Об-ва 1886 года", но предложения эти были отклонены. Фабрика "Эйнем" работала еще в январе с.г., но после отъезда за границу последнего управляющего из бывших служащих, окончательно стала.

Рабочие не пользуются более доверием советских властей, и к ним применяются различные принудительные меры. Митинги робочих происходят под строгим контролем и разгоняются при первых выраженнях недовольства против комиссаров. Рабочие совершенно разоружаются. Чувствуя себя закрепощенными гораздо более, чем когда-либо раньше, они открыто переходят теперь на сторону меньшевиков.

Чиновничество, к которому принадлежат также представители старого чиновничества, находится в состоянии полного рабства. Никто не

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 225

имеет права оставить службу. Одна стенографистка, получившая отказ в увольнении от службы и оказавшаяся затем больной, была приговорена к З годам принудительных работ.

Буржуазия розбрелась и выехала, кто куда мог. Оставшиеся здесь еще кадеты и октябристы большей частью истреблены большевиками. Буржуазные партии не имеют больше центра, около которого могли бы вновь сорганизоваться.

Систематическое недоедание парализует всякую инициативу, что, конечно, сильно помогает большевикам.

Смертность достигла ужасных размеров. Трупы остаются без погребения по 14 дней. За недостатком гробов выработался новый обычай брать их на прокат — новый гроб стоит 1000 руб., очень часто трупы заворачиваются в простые рогожи и доставляются на кладбища.

Много жертв среди интеллигенции уносит непривычный физический труд. Сильно распространен сыпной тиф и другие заразные болезни. Уход за больными совершенно невозможен.

Много также среди интеллигенции душевно-больных.

Деморализация молодежи достигает крайних пределов. Дело воспитания молодежи находится всецело в руках большевиков. Прежние буржуазные учителя совершенно уничтожены и замещены лицами из народа. Учителя называются теперь "школьными работниками".

Газетные сообщения о планомерной национализации женщин не соответствуют действительности, по крайней мере — в Европейской России. Однако, в Сибири в связи с общим падением нравов нечто подобное имело место.

Положение Ленина и Троцкаго внутри страны становится все тяжелее, и они согласились бы пойти на компромисс и передать власть Национальному Собранию, если бы этому не противодействовали советские комиссары, не желающие уступить свою власть и положение в советской России. Известный Петерс, комендант города Москвы, одно время угрожал даже арестом Ленина и Троцкого, если они откажутся от основной программы.

Антиеврейское настроение сильно разростается. На улицах постоянно разбрасываются воззвания с призывами к еврейским погромам.

Красная армия терпит недостаток решительно во всем. Успехи ее обьясняются затруднениями белых правительств, не успевающих снабжать население продовольствием и всем необходимым, вследствие недостатка и дезорганизации транспорта. Путь от Москви до Петрограда и от Двинска до Москвы легко мог бы быть пройден небольшой, сравнительно, но хорошо организованной, армией, так как настроение попутных областей, безусловно, антибольшевистское.

25.I.1920. [Перемишль].

Провал Клемансо на виборах в Президенти зворушив ввесь світ — одних він зажурив, а других обвіяв надіями на краще будуче. Гарячий французський патріот і рішучий енергійний ворог німців, Клемансо всі-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 226

ма способами намагався знищити Германію, але бачучи, що неможливо зломити цей великий, здоровий народ, намагався створити проти нього на сході міцний кулак; боячись, що Росія може колись примиритись з Германією і роздушити Антанту, Клемансо всіма силами дбав про те, щоб збудувати між Росією та Германією велику, міцну польську державу, у якої завжди була б ворожнеча з німцями. Разом з тим, боячись, щоб Україна не увійшла в союз з Германією, Клемансо був гарячим противником української державності і сторонником відбудування Росії, яка складалася б з великоруського та українського народу. Через те-то Антанта, признавши балтійські республіки та кавказські, української — уперто не хоче визнати. Навіть большевицька небезпека, проти якої Клемансо організовував "колючий дріт" з нових держав, що витворились з бувшої Росії, не примусила його признати Україну, яка ввесь час на протязі двох років воювала з большевицькою Московщиною. Тепер, коли Клемансо зійшов з політичного кону, поляки зажурились, що не стало вже їхнього щирого патрона, а українці зраділи, що не мають в Антанті найгіршого свого противника і сподіваються, що, може, аж тепер, Антанта, організуючи коаліцію проти большевиків, включить в неї і українську державу.

Галичани ж, бажаючи за всяку ціну вирватись з-під польського ярма, як орієнтувались перше на Денікіна, так тепер всі свої надії покладають на большевиків, які приєднають їх до єдиної совдепії. Не покуштувавши большевицького режиму, вони собі не уявляють його і гадають, що який би він не був, а все-таки він ліпший за польський; навіть лист Андрієвського не переконує їх, і вони потішаються тим, що большевики тепер вже не такі, якими були перше, що вони вже поправіли: скасували смертну кару, терор, змінили аграрну реформу і навіть визнають самостійність української держави, але цей останній аргумент у них не грає ніякої ролі, бо Денікін не тільки не визнавав української держави, а не визнавав навіть і української мови, а вони проте були з денікінцями, аби тільки не бути під Польщею. Даремно їм доводити, що москалі гірші за поляків, бо дужчі та дичіші. Навіть большевики замість того, щоб устроювати свою державу на основах комунізму і показати світові зразок комуністичного устрою, двічі оружно напали на Україну, боячись втеряти цей багатий край, хоч Ц. Рада та Директорія заводили у себе майже такий самий большевицький лад. Але нехай би Україна завела у себе настоящий комуністичний устрій, то московські большевики все-таки пішли б на неї війною, бо вони азіати і хотять брати з України дань, і грабувати хоч і під комуністичними гаслами. Свій третій напад на Україну вони вже вели під гаслом визволення її від контрреволюційних царських генералів і цим примирили з собою більшість українців, бо большевики все ж менше зло, як денікініада.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 227

26.I.1920. [Перемишль]-

Чи під впливом большевицьких побід, чи під натиском своєї демократії, Антанта, переговорюючись в Копенгагені з совдепським делегатом Літвіновим, рішила зняти блокаду з Росії і вступити з нею в торгові зносини. Це вже крок до визнання совітського режиму. Польща тепер не знає — що робити: з одного боку, Антанта подає руку большевикам, а з другого — організує коаліцію проти них на чолі з Польщею. Большевики пускають в своїх газетах чутки, що покінчивши з денікінцями, вони всіма силами вдарять на Польщу, а разом з тим начебто хотять і з Польщею увійти в мирові переговори, лишаючи їй всю територію, зайняту її військом, тобто всю Білорусь, майже по Дніпро, і Україну — аж по Проскурів та Житомир. А тим часом Антанта начебто доручила Польщі зайняти і Україну по Дніпро, щоб границя між Совєтською Росією і Європою йшла Двіною та Дніпром, причім Одеса одійшла б Румунії, як компенсація за її участь в боротьбі з Совєтською Росією.

Нічого не розбере ніхто. Тільки похоже, що Україну, як і в 1667 році, поділять між Росією та Польщею. Я це твердив ще в 1917 році, але мені ніхто не вірив, і я сам почав в цьому сумніватись, коли німці окупували Україну і намагались витворити українську державу. І були б створили гетьманську Україну, якби у них не почалась революція, і військо не пішло додому, в Германію. Цим скористувались провідники нашої черні і завалили державу; взагалі, українські народні маси на протязі нашої історії це вже третій раз розбивають заміри своєї інтелігенції збудувати свою державу. За Дорошенка, вони пішли за московським царем, за Мазепи — теж; так само вони й тепер підтримували московських большевиків за всі три їхні навали на Україну. Очевидно, народ наш ще не доріс до своєї державності; ще треба довго працювати, поки він освідомиться і стане з етнографічної маси нацією. Ще треба, щоб і москалі, і поляки залили йому багато гарячого сала за шкуру, щоб він згадував добром свій уряд, якого він не хотів підтримувати. Кожний народ, кажуть, має таку долю, якої він заслужив. Очевидно, народ наш, мабуть дякуючи своєму географічному положенню та своїй багатій землі довго ще буде вабити ненаситних сусідів, і вони будуть його розшарпувати на шматки. А шарпанина ця руйнує наш край, нищить народ і приводить до здичавіння, як це видно з листа Андрієвського та з оповідань приїжджих. Большевики несуть на Україну разом з комунізмом і пошесті, які захопили всю Московщину так, що навіть Ленін в своїй останній промові сказав: "мы победили контрреволюцию, тепер необходимо победить голод, холод и вошъ, распространяющую пятнистый тиф. С голодом мы справимся (натурально, повивозять хліб з України! — Є.Ч.), съ топливом очень тяжело, но возможен выход, наконец борьба с вошью. Кто победит — социализм или вошь?" Знаючи, як кацапські "избы" кишать блощицями, тарганами і

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 228

всякою нечистю, з певністью можна сказати, що побідить воша, як синонім некультурності російського народу, якою вони думають "оздоровить гнилой Запад" і ввесь світ, а замість того несуть скрізь заразу, моральну і тілесну. Ідейний большевик Горький справедливо каже: "В современных условиях русской жизни нетъ места для социальной революции, ибо нельзя же, по щучьему велению, сделать социалистами 85% крестьянского населення страны, среди которого несколько десятков миллионов инородцев-кочевников". В результаті, куди прийдуть большевики, там зникає всякий лад, розстроюється транспорт, комунікація, не стає вугілля, а через те спиняються всі фабрики, водопроводи, освітлення, все культурне життя, а поширюються голод, холод та пошесті, а над всім цим панує сваволя московського хама. Відома російська революціонерка Спірідонова, в своїм останнім листі пише:

"Я не знаю каковы у вас большевики, а на юге России они быстро перешли к обычным приемам управлення и обещают расстреливать тисячами мужиков. Партия большевиков совершенно разлагается, невозможно рассказать до какого падения доходят отдельные официальные представители; нечего говорить уже о личности "примазавшихся", которым дана полная власть над народом. Если бы вы знали, как пьют, развратничают большевики, как распустились, изолгались... Такая партия, еще не разложившаяся, а гниющая, не может ни править, ни творить новое. Ея положительная, творческая роль совершенно слаба, она импотентна и провалилась. Приемы ея самозащиты недопустимы, внедрение социализма штыковим путем готовит нам психологическую реакцию в массах и являет им примеры разврата и злоупотреблений. Большевики — палачи, убийцы свободы. Номер марксизма — создание на костях жертв революции благополучия одного класса — сословия робочих, пролетариата за счет крестьянства — не пройдет. Мы будем биться за установление равенства."

27.I.1920. Перемишль.

Страшенно турбує мене доля моїх синів — всі три вони тепер на Україні, де панує голод та пошесті, від голоду вони не помруть, бо кононівчани і перешоряни прогодують їх, а оті пошесті, що принесли большевики, і які охопили всю Україну, страшать мене так, що я про це тільки цілими днями і ночами думаю, а це одзивається на моїх нервах, і я знов ввесь час слабую неврастенією шлунку; знов болить під грудьми, як зуби, і нудить, як на морі в бурю. Коли б вже вмерти, щоб не пережити кого-небудь з дітей; все одно української державності не діждусь, а вже знаю напевне, що національно нас ніхто і ніщо не знищить, і народ український колись виросте з теперішнього дитячого віку, а значить, все своє життя і я працював не дурно, бо й моєї там крапля праці є.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 229

28.I.1920. [Перемишль].

Прикладаю листи дочки Вікторії і зятя Скорописа, хоч вони особливого громадського значення не мають, але все-таки характеризують сучасне становище.

[В. Скоропис — Є. Чикаленку]

Відень 19.I.1920.

Дорогий батьку!

Дістала я твої два листи для Вл. Кир., а того, що ти посилав через когось і досі ні.

Ол. Філ. приїхав і крім обіцянок од Кор[оліва] і Славинського нічого не привіз певного. Одно тільки, що заробив німецьких марок за ревізію, яка ще колись буде, як удасться якось притягти Супруна до цього. І ми тепер багаті, бо як виміняв Ол. Ф. марки на корони оце на цих днях, то получилась солідна сума корон, так що коли б і ліквідувалася місія санітарна [...], де Ол. Ф. ще на службі, ми можемо жити у Відні місяців п'ять на ці гроші, хоча звичайно Ол. Філ. знов можуть викликати на ревізію. Ми хотіли навіть тобі вислати тих 5 тис. корон, які нам позичив Петрусь восени, як у нас не було нічого, крім 2-3 тисяч гривень, які тут нічого не стоїли. Корони так само нічого не варті десь в інчій державі, а тут можна ще жити.

До Вл. Кир. Ол. Ф. заніс пішки одного листа, а тут наспів твій другий, то ж він отослав його поштою. Трамваїв у Відні немає і не буде ще до 25.I, а Вл. Кир. живе в передмісті, так що кілометрів 14-15 треба одмахати. Взагалі Ол. Ф. тепер доводиться добре бігати, бо і бараки лежать в 10-12 кілометрах од нас, а йому треба там майже щодня бувати.

Якщо Вл. Кир. справді оддасть нам ті гроші, що ти пишеш, то ми їх збережемо і, коли тобі буде треба, вишлемо разом з тими 5 тис. — петрусевими.

За той час, що я була сама у Відні і нікуди не ходила, то я переклала французьку комедію Анатоля Франса "Сильвестр Бонар". Дуже весела і гарна річ, але боюся ще її кудись-то не було показувати. Буде мати час Ол. Філ., то перечитає її і виправить може що у мові. Я далі не знаю, що з нею робить. А з історії французької революції і досі не можу нічого зробить. У Парижі не знаю адреси ні одної кни-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 230

гарні, а тут вишукала вже скрізь і Жаккар в Лозанні ще не знайшла Карно* і досі.

Ол. Філ. все старається вирядити тутешню таборову українську трупу [...], яка ставила тут щосуботи і неділі спектаклі для полонених, що прибувають з Італії та Франції, але все ніяк не витягнути у кооператорів їй допомоги, кругом на всі починання треба коштів, а їх немає. Трупа як для інтелігентної публіки — паршивенька, але для селян була б добра і ця. Чутки були, що Садовський мав з Кам'янця до Чехії їхати та щось не чути, де він подівся.

Слава богу, що в Києві спинились [арешти], і може наші і це якось пережили, і все гаразд.

Ну прощай. Цілую тебе кріпко.

Вікторія.

  

[О. Скоропис-Йолтуховський — Є. Чикаленку]

Відень 19.I.1920.

Дорогий Євгенію Харлампієвичу!

Вже тиждень, як я вернув зі своєї подорожі. Якщо до Вас доходить "Воля" — віденський тижневик, то Ви вже може там вичитали, що я задурно їздив. Я це зрештою й сам Вам писав. За те з матеріального боку, дякуючи високому курсу марок, ми стали на ноги і охоче повернемо Вам наш борг Петрусеві, якщо Ви про це повідомите нас. З моєю посадою тут — все ще непевно: якщо місія матиме кошти для дальшої праці, то я залишаюся при ній, бо мене просять дальше працювати тут. Але, розуміється, "на нєт — суда нєт". Цими б днями мало це вияснитися. У Празі на жаль нічого конкретного мені не сказали, думаю, що й не скажуть. Я, правду кажучи, інакше собі здалеку уявляв "Всесвіт". В нім, попри корисних дитячих казочках занадто багато дешевої політичної бутафорії а la писанина В. Старого про наших "народних героїв". Так що з цієї поїздки у зв'язку з тим, що діється у нас на Україні, мені все більше видається раціональною необхідність повороту на Україну. Треба бути там на місці не для політичних якихось планів, а просто хоч би для того, щоб гречку сіяти, щоб мати з чого кашу зварити. Думка у

* Історія французької революції, яку Вікторія переклала з російської, але хоче перевірити по французькому тексту — Є.Ч.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 231

нас така, щоб спробувати з глини мазанку на Куртах* збудувати за літо. Але для цього потрібно, щоб Ви дали нам дозвіл якийсь час пожити у Вашому будинку і можливо більшу поміч приписали дати нам Вашому управителеві. При тім, розуміється, що Ви дасте на це Вашу згоду на письмі нам, щоб ми там спробували відстоювати право власності. Вікторія каже оце тепер, перебиваючи моє письмо, що вона лиш в теорії на це згодна, а в практиці вийде з цього лиш те, що Ви розхворієтеся, як од Петрусевої поїздки.

Я ж думаю, що все ж ця спроба далеко краще, ніж тут за кордоном тинятися, ледарювати і то під загрозою завжди, що ось-ось опинишся без місця, а тут купити тисяч 10-12 романівських рублів — їх би вистарчило на те, щоб від Одеси, чи звідки там, добратися до Перешор і глиняну мазанку при особистій праці за літо поставити. Коли би управитель при потребі: на засів поля, яких 3-5 десятин, на доставку матеріалу (трохи дерева та черепиці) на хату — мав наказ давати нам коні, воза, сіячку etc., то гадаю, що при особистій праці на полі і при будові можна було б з тими грошима перший рік прожити, а на другий — була б і хата, і досвід.

Словом, не сердтеся і не хворійте, а обміркуйте самі, чи не варт і мені за Вашим прикладом з перешорського господарства кар'єру починати. Час на обміркування ще є, бо пускатися в дорогу, розуміється, можна буде аж коли шляхи добре підсохнуть. Поки ж що ми на старім місці. Щось нічого не чути тут про празькі наради. Шемета там я бачив.

Будьте ж здорові і всього найкращого

Ваш Олександр.

Прикладаю і лист д-ра М. А. Галина з Берліна, хоч в йому мало цікавого.

[Д-р М. Галин — Є. Чикаленку]

4.I.1919.

Berlin. ladentergstr. 14.

Вельмишановний і дорогий Євгенію Харламповичу!

Недавно приїздив до Берліну і завітав до мене Ваш питомець (що виріс у Вас в хаті) С.-Й.** та порадував мене

* Місцевість коло с. Перешори, яку я назначив Вікторії— Є.Ч.

** Скоропис-Йолтуховський — Є.Ч.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 232

вісткою про Ваше здоров'я і Ваше не дуже зле життя в Перемишлю. До цього часу я не знав докладно, де Ви і як Вам, хоч щоразу розпитував про Вас всіх, хто сюди приїздив. Дуже я радий тому, що Вам спокійно і не зле поки що. Біда тільки [в] тому, що ви один.

Цим листом я хочу не вістку про себе подати, а хочу засвідчити Вам свою глибоку пошану до Вас і сказати, що я завше пам'ятаю про Вас, згадую тут Вас при всякій розмові в громаді про старих громадян і про роль кожного з них.

Тепер я вже перестав дивуватися тому, що наша молодь, яка вихоплюється завше на верхи і яка провадить тут, по закордоном, нашиє державне життя і так шкодить, до речі сказати, йому, не знає навіть своїх попередників, не знає і історії руху, і обрієм їх думок і змагань є лише обсяг їх партійного катехизу.

Дивно також і те, яка сила посеред цієї молоді політиків, і як вони швидко вилуплюються на них. В нашій місії Червоного Хреста, в складі якої є частина і українців (більшість — то росіяни) уже по дорозі сюди почали визначатися майбутні державні політики; — лихо з ними, бо, на наше горе, німці не хтять визнавати їх, а через них і завдяки їм не хтять визнавати і всякої справи.

А все ж таки я певен, що ми з Вами ще діждемось ліпших часів і що наші старі, зморені і приспані серця спочинуть бодай хоч перед смертю.

Щиро обіймаю Вас

М. Галин.

Прикладаю ч. 20 "Вперед" за 27 січня 1920 року, в якому за польським "Robotnik"-ом подається постанова Центрального Комітету московської Комуністичної партії про політику большевиків на Україні.

За "Robotnik"-ом" подаємо постанови центрального комітету московської комуністичної партії про владу рад робітничих і селянських делегатів на Україні.

Ухвали ці є слідуючі:

1) Стояти невідклично на становищі переведення самоозначення народів, Центральний Комітет вважає конечним ще раз ствердити, що російська комуністична партія признає независимість Української соціалістичної Републіки Рад.

2) Вважаючи, що конечність найтіснішої злуки всіх републік Рад в їх боротьбі з грізною силою світового імперіалізму не підлягає дискусії для ніякого комуніста і свідомого робітника, Російська комуністична партія стоїть на становищі, що форми цеї злуки визначать остаточно самі українські робітники і українське робітне сільське населення.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 233

3) В нинішній хвилині відношення між Українською соціалістичною Републікою Рад і російською соціалістичною федераційною совітською Републікою означається як федеративний союз по думці договору між Всеросійським центральним виконавчим комітетом і Центральним виконавчим комітетом України з вересня і липня 1919 р.

4) 3 огляду на те, що царат і посідаючі класи гнобили протягом віків українську культуру (мову, школу і т.и.), Центральний Комітет Російської комуністичної партії вкладає на своїх членів обовязок, щоби вони прихилювалися до усунення всіх перепон, що тамують свобідний розвій української мови і культури. Оскільки же на підложу вікового гнету в українських масах проявляються націоналістичні тенденції, то члени російської комуністичної партії обов'язані до незвичайної вирозумілості і толеранції, протиставляючи таким тенденціям вказання спільних цілей і завдань робітного люду на Україні і в Росії. Члени російської комуністичної партії обов'язані старатися всіми силами, щоби в шкільництві, а також у всіх урядах панувала українська мова, рівночасно протиділати всім затіям, запхнення української мови на друге місце, а також доложити всіх зусиль, щоби перемінити її на орудє комуністичної освіти українських робітних мас. Безпроволочно треба ужити всіх середників, щоби совітський уряд на Україні мав до диспозиції достаточне число осіб, володіючих українською мовою.

5) Супроти конечності забезпечення якнайважливішої сполуки совітських урядів з селянством при закладанню "ревкомів"* і рад робітничих делегатів, треба приняти як засаду, щоби ці інституції покликувано з поміж більшості робітного селянства, забезпечуючи рівночасно сільському пролетаріатові децидуючий вплив.

З огляду на те, що на Україні селянство становить більшість, значнішу навіть, як в Росії, завданням совітської влади на Україні є здобути довіря не лише сільського пролетаріату, але й широких мас середньо-засібного селянства. Тому, заховуючи в цілій повні основи апровізаційної політики (державної достави збіжжя по максимальних цінах, примусовий розділ), треба методи введення її в життя примінювати з великою оглядністю до позему зрозуміння і настроїв українського села.

Найближчим завданням апровізаційної політики на Україні буде стягнення надвижки збіжжя в докладно означених скількостях, а необхідних для прохарчування сільської бідноти, робітників і червоної армії. Стягаючи вище названі надвижки, особливо оглядно треба відноситися до середньо-богатого селянства і відрізняти його від т. зв. "кулаків" (це зн. богачів). Конечною річю являється також демаскування перед селянством облуди контрреволюційних демагогів, які голосять, що одинокою метою совітської Росії в українській політиці є вивіз з України припасів збіжжя і інших харчів.

Всі урядники центральної влади, партійні робітники, інструктори і т.п. повинні заохочувати якнайширші маси бідного і середньо-засібного селянства до участі в урядах і в соціялістичному будівництві і творити в тій ці-

* Революційних комітетів — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 234

лі енергічні органи влади робітного люду; не можна ніяк допустити до переповнення совітських урядів місцевим міським елементом, який нераз неспосібний зрозуміти дійсні потреби і услів'я єствування широких мас українського селянства, хоч часто ці елементи підшиваються під прапор комунізму. Услів'ям приняття такого елементу як до партії, так і до державної служби, повинно бути попереднє випробування спосібності до праці і степені пожертвування для справи робітного люду, а в першій мірі готовість до служби на фронті в рядах дієвої армії. В кождому разі праця цих чинників може відбуватися лише під стислою класовою контролею пролетаріату.

Як виказує досвід, супроти слабого зорганізування біднішого селянства, великі скількості оружжя, що находяться в руках сільського люду, лишаються очевидно в руках "кулаків", контрреволюційних елементів, що замість диктатури робочого люду дає населенню фактичне панування бандитів і "кулаків" — з огляду на це, одним з найважніщих завдань являється відібрання всього оружжя і зібрання її в руках революційної армії.

Виконавчий комітет російської комуністичної партії зводить цілі і завдання аграрної політики на Україні до ось яких постулатів:

1) Повна ліквідація відбудованої Денікіним великої власності при рівночасному відданню землі безземельним і малоземельним.

2) Суспільні господарства можуть організуватися лише в повній згоді з потребами населення і настроєм місцевого селянства.

3) В справі організування селянства в комуни, артілі тощо треба безоглядно перестерігати ліній політики партії, які нелише, що не позволяють на ніякий примус, але противно лишають це до вирішення селянам і дуже суворо карають нелояльне поведення в цих квестіях.

З цієї постанови видно, що московські большевики вважають Україну не самостійною державою, як вони голосно кажуть, а своєю провінцією, в якій заводять порядки такі, які завели у себе в Московщині. Тільки на цей раз, научені досвідом, вони напосідаються, щоб їх агенти зважали на свідомість окремішності укр. народу і не заводили силою обрусіння. Але головна мета зайняття України для них все-таки — в апровізації, тобто в здобуванні на Україні харчів, а щоб не було проти них збройного повстання, вони особливу звертають увагу на те, що треба перше всього одібрати у селян зброю, бо вона дає панування "бандитам" та "кулакам", контрреволюціонерам. З цієї постанови ясно видно, що большевики, як і всі інші російські партії і напрямки, однакові централісти, які хотять правити всіма народами Росії з центру, по одному зразку, а згодом, вони будуть заводити і одну мову "інтернаціональну" і боротимуться з "партикуляризмом", во ім'я єдиного пролетаріату, як чорносотенці — в ім'я "єдиного русскаго народа".

І так, на Україні вся влада переходить в руки "ревкомів", тобто революційних комітетів, що складаються з пролетарів та бідніших селян, під керуванням партійних комуністів. Лад соціалістичний мають заводити найтемніші і найозлобленіші елементи, які під час революції проявляли найбільшу активність в руйнуванні старого ладу, в розгромі економій та

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 235

нищенні "буржуїв", "контрреволюціонерів". Уявляю собі, які порядки заведуть оці люди, що здатні тільки до руйнування, а не до будування. До війни цей елемент називався у нас "голотою", "босяками", "бывшими людьми", яких доля поставила на самому нижчому щаблі людського становища, і тепер ці елементи поставлені правити всім і будувати нове життя! До революції ця верства населення стояла найнижче через свою нездатність, ледарство, пияцтво, а часом і недугу та нещастя; вся вона була озлоблена проти всякого, хто щось мав, хто стояв вище, бо вона заздрила всякому маючому, а він, в свою чергу, ставився з презирством до цієї голоти і експлуатував її. Тепер ця верства населення, оті босяки поставлені в становище панів, владарів, яким підлягає все населення. Можна собі уявити, як ці люди, а часто їх і людьми назвати не можна, будуть правити, будуть заводити справедливий, комуністичний лад! Яке буде знущання над отими статечними селянами господарями, над інтелігентами, не кажучи вже про "панів", "буржуїв", якщо вони ще зостались де-небудь?

А хто цьому винен? Самі оті пани, оті буржуї, які не мали мужика та пролетаря за людину, не дбали про його добробут, зажерали все і не держались принципа — "сам живи і другому дай жити"; не дбали про освіту людей, про те, щоб довести його до людського образу, а тепер попали під владу отого темного звіра! Європейські народи, настрашені подіями в бувшій Росії, роблять з них консеквенції і прискореним еволюційним шляхом будуть йти до здійснення принципів соціалізму, справедливості, а у нас, коли реакція бере гору, то починає мститись над теперішніми панами ситуації, як вони мстяться над ними, і ще більше озлоблює одні верстви людності проти других. Я певний, як і Горький та Спірідонова, що большевизм не вдержиться, що він не відповідає сучасному станові народу, але боюсь, що російське громадянство не винесе з цієї революції науки, як не винесло і після революції 1905 року. Якби російське громадянство після 1905 року не підтримувало правительства, а добилось дійсного парламентаризму, разом з децентралізацією, перестало душити як окремих осіб, так і колективних — тобто, нації; провело б демократичну аграрну реформу, робітниче законодавство, прийняло міри до культурного підняття народу в Росії, то не було б сучасного большевизму в його жорстоких, нелюдських формах.

31.I.1920. [Перемишль].

Зять Скоропис, як видно з його листа, так, як і Петрусь, поривається їхати на Україну і оселитись там, аби не тинятися на чужині. Хоче збудувати мазанку на землі, яку я назначив Вікторії, і сіяти гречку, як він каже. Але легко сказати збудувати! А при такій руїні, яка тепер там, і мазанки-землянки не збудуєш. Коли я останній раз був в Перешорах, в

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 236

августі 1918 року, коли за німецької окупації поїзди ходили регулярно і, здавалось, у всьому був порядок, як до війни, то й тоді в Перешорах не можна було добути дошки та цвяхів, навіть на труну для помершого, і мусили ховати в дробинчастих, заплетених хворостом. Коли у мене попсувалась плита в кухні, то ніде не можна було цегли добути; у попа знайшлось тільки п'ять цеглин, а решту вишукували, розкопуючи смітник; про вапно, щоб побілить плиту, й думать не можна було. А що ж тепер там діється? Ще тоді за гетьманщини, як був лад, вже не було скла ніде найти і розбиту шибку доводилось забивати дощечками, щоб не завівав вітер. А Скоропис думає, що можна добути черепиці, дошок на будівлю! Я одписав йому, що нічого не маю проти того, щоб вони оселились у мене в будинку (якщо він ще є!) і щоб управитель (коли його не нагнали!) давав воза, коні (якщо їх не позабирали під гармати!), щоб перевезти з економії управительський домик, в якому є три кімнатки і кухня, бо управитель мешкає в моєму будинкові. Коли обережно розібрати той домик, то до нього нічого не треба б і докладати, бо там є і двері, і вікна, і груби, хіба довелося б цвяхів десь добути, щоб прибивати бляху на дахові, бо старі, певне, поржавіли і не повиймаються. Але, не думаю, щоб після третьої навали большевиків, зосталось що-небудь в економії, напевне, все порозбирали або попалили, бо Троцький в своєму наказі командуванню "Красной армии" каже, що вона йде визволять рабочий народ від експлуататорів і вигукує: "смерть поміщикам і капіталістам!". Коли це каже Троцький, то місцеві босяки або захожі "красноармейци", не заставши "поміщика", помстяться на його майні і зруйнують і моє майно, як вони поруйнували ще за першого наступу, в початку 1918 року, у моїх сусідів. Може, в Кононівці і зостануться будинки, коли селяни їх знов, як зимою 1917-18 року, взяли під школу, а моїх дам (двох невісток та жінку) назвуть учительками, бо вони, справді-таки, помагали учить в школі, то, може, й тепер їх помилують. Большевизм, як циклон, як сарана, як чума, або всі три оті кари Господні разом, де пройде, там не зостанеться нічого, і там гине все культурне життя, там настає голод, мор, тьма, не в переносному, а в прямому смислі, бо не стає чого їсти, чим палити, світити та в що одягнутись. Хто цього не пережив, не бачив, той уявити собі не може. А Скоропис в Перешорах був ще до нашествія большевиків то нічого того не бачив і думає, що там можна будуватись! А там і старого нема чим полатати!

2.II.1920. Перемишль.

В українських газетах надруковано таку звістку: Міністерство закордонних справ Української Народної Республіки звертається до українських емігрантів з оцим віззванням: "На нараді заступників влади під проводом голови Директорії 12 січня 1920 р. порішено, щоб всі урядники

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 237

і громадяни Української Народодної Республіки, що перебувають за границею, повернулись на Україну задля спільної праці в будові держави — з огляду на зміну ситуації."

Не розумію, яку зміну ситуації має на увазі уряд Петлюри і куди він закликає українців? Майже вся територія України зайнята большевиками, а Волинь і Поділля — поляками. Є чутки, що поляки начебто дають кавалок Півдня Петлюрі для організації армії, яка вкупі з ними і буде не пускати большевиків на захід, тобто знов хотять зробити українську армію буфером між поляками та большевиками, як се було майже все літо 1919 року. А тим часом поміж большевицькими військами находяться українські відділи під командуванням Омельяновича-Павленка, до яких пристали і галичани, що були передались до Денікіна; є звістка, що це військо під командуванням галичанина Дм. Кота, зайняло й Одесу. Десь там на Україні є і міністерство з міністром-президентом Мазепою на чолі, іменем якого і зайняв Кіт Одесу, як це він сказав в своїй промові до громадян Одеси. Не розберу, в яких відносинах Петлюра до сього уряду Мазепи, і в яких відносинах цей уряд з большевиками, що володіють Києвом і які відносини наших большевиків в Києві до московських большевиків? Тутешні галичани запевняють, що цю відозву в газетах надрукував уряд Мазепи, бо Петлюра сидить полонений в Варшаві, і поляки його не пустять на Україну і що певне на Україні організувалась нова Директорія. А, на мою думку, відозву ту надрукував Петлюра, який всетаки вважає себе за голову Української Народної Республіки, хоч може уряд Мазепи його за такого і не вважає. Не знаю, які відносини між Мазепою та большевиками, але думаю, що вони його терплять, поки не покінчать з Денікіним; тим паче, що армія Денікіна тепер вже не так тікає, а під командою барона Врангеля організується і ставить великий опір проти большевиків, можливо, сподіваючись помочі від англійців, які, кажуть, ввесь свій Середземний флот направили в Чорне море, боячись, щоб большевики через Кавказ не з'єднались з персами та арабами, які повстали проти англійців. З другого боку, Антанта таки організовує коаліцію проти большевиків на заході з балтійських республік, з Польщі та Румунії, але Україну все-таки не вважає за самостійну одиницю в цій коаліції. Разом з тим Антанта дозволила всім заводити торгові відносини з російськими кооперативами, в надії, що це підсилить антибольшевицькі елементи в самій совітській Росії і сам народ скине большевицьку владу. З цього всього мені одне ясно, що Антанта не може простити Україні Берестейський мир і нізащо не хоче признати її суверенність. А якби вона ще торік признала Україну і дала їй поміч замість того, щоб давати Денікінові, то нові національні держави з півдня і з заходу, а Колчак з чехами з сходу, давно вже стиснули б большевиків в межах бувшого Московського великого князівства, де вони й ростопилися б.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 238

3.II.1920. [Перемишль].

У львівській "Громадській думці" (До речі рутенці не найшли у всьому словарі Грінченка слів для назви своїх газет і назвали їх "Громадською думкою", а другу — "Новою радою", якраз так, як називались газети, що я видавав в Києві!) Так у "Громадській думці" адвокат Новаківський (імовірно Новаківський Михайло) в дописах з Варшави силується виправдати Петлюру, кажучи, що йому не було іншого виходу, як зробити угоду з поляками, щоб вони помогли зорганізувати українську державу і допомогли відбитись від большевиків. Так-то воно так, але поляки замість признання і помочі, порозвозили наше військо по лагерях і виморюють його голодом та тифом. Ні! Петлюра зробив величезну помилку. Натурально, що йому не можна було передаватись Денікінові, як це зробили галичани (хоч тепер виявилось, що вони зробили практичніше, бо зберегли свою армію, яка тепер воює з Денікіним), а треба було перейти до повстанців, бо армія, яка попалась в руки поляків, чисто вся загине від голоду, холоду та пошесті. Нещасна доля українського народу! За цю війну він вистрадав гірше всіх народів: край наш зруйновано, людей побито, понівечено і виморено у всяких полонах. А все через його темноту, несвідомість та через неосвіченість, демагогічність і фантазерство своїх провідників, які марили про організацію соціалістичної республіки! Біда тай годі! На сторінках тої ж "Громадської думки" лубенець М. Байер, межевий інженер, дуже солідний молодий чоловік, розказує історію організації нової "Української Народної партії". Організовувалась вона ще за часів Скоропадського, виділившись з "Союза земельних власників", в якім верховодили великоземельні власники, які, власне, й посадили на гетьманство Скоропадського. Партія ця складається з дрібних та середніх власників та з інтелігенції, що думає збудувати українську державу, опираючись на цьому класі. Тобто на тому класі, на якому я радив опертись Грушевському та Винниченкові ще в 1917 році. Великоземельні власники і міські пролетарі — елементи чужі нам, а середні та дрібні, то виключно наші і при тім найбільше здатні до будови держави, бо вони не мають нахилу до большевизму, руйнування, до "поглиблення революції", прагнуть спокою, можливості працювати, але вони мало свідомі націоналістично. Якби Ц. Рада, а потім Директорія оперлись на цей клас, а не на пролетарів, то, певне, вдержалися б і збудували державу. Та й гетьман, якби одразу оперся не на великоземельних власників, а на дрібних та середніх, то не було б і повстання проти нього; він це зрозумів під кінець свого гетьманування і заходився коло аграрної реформи на користь цього класу, коли вже пізно було. Не знаю, чи зможе тепер що зробити ця "Народна партія", але вона може мати велику будучину, коли наша інтелігенція покине надію на пролетарів і обіпреться на цьому класі.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 239

4.II.1920. [Перемишль].

В "Варшавском Слове" сповіщають, що уряд Мазепи оповіщає зрадниками тих, що втекли в Польщу до ворогів українського народу, і висловлює догану А. Лівицькому і всім, хто підписав 2 грудня угоду з поляками, а разом з тим вважає їх увільненими з посад. Коли цьому правда, то значить, що уряд Мазепи не тільки [не] в контакті з Петлюрою, як запевняв Лівицький, а навіть вважає його за зрадника.

Раскол среди украинцев

Украйнцы разослали воззвание, в котором призывают к единению и признанню законного украинского правительства, находящегося на территории независимой Украйны. Во главе этого правительства стоят председатель совета министров Мазепа и главнокомандующий украинской армией Павленко.

В этом воззвании украинцы призывают не признавать никакого другого правительства, которое бежало к врагам Украйны, и тем самым изменило своей родине. Между прочим, в воззвании указывается, что изменниками Украйны следует считать тех, которые подписали или были сторонниками подписания декларации от 2 декабря 1919 г. в Варшаве.

Кроме того Мазепа опубликовал на Украине воззвание, в котором осуждает деятельность Ливицкого и его товарищей, которые подписали варшавскую декларацию. В конце воззвания говорится, что все члены украинского правительства, подписавшие варшавскую декларацию, тем самым перестали быть членами правительства и его представителями.

В Варшаву приехал из Львова второй член украинской Директории проф. Швец. Петлюра находится в Варшаве. Швец и Петлюра составляют большинство украинского правительства. Третий член Директории, Макаренко, находится в Вене.

Отак дожився Петлюра. Нарешті попав в становище "бывшего человека". От вона, доля людська: ще недавно він вважався за найбільшого чоловіка на Україні, за геніальну людину, і коли я осмілювався не згоджуватись з цим і казав, що Петлюра замаленький для теперішньої епохи, то всі певні були, що я це кажу через те, що уряд Петлюри одібрав у мене маєтки. Але не тілько Петлюра, а й Грушевський, та навіть Винниченко, як виявилось, були не більшими, як Петлюра, бо й вони не зрозуміли і не вгадали на кого опертись і якою дорогою треба йти, щоб опанувати подіями. На мою думку, Липинський, Шемет та Скоропис стояли ввесь час на певнішій дорозі, але соціалісти наші з Грушевським та Винниченком на чолі своїми демагогічними заходами потягнули за собою революційні елементи народу, тобто босячню, і завели їх темних в провалля, де й погинула наша справа. А та дрібнобуржуазна сільська маса, якої речниками були Липинський і К° занадто була неактивною, боязкою, щоб вихопить владу у босяків, яким не було чого губити, тому вони і не боялись нічого і нікого, і сміливо "поглибляли революцію".

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 240

6.ІІ.1920. Перемишль.

В ч. 3 віденської "Боротьби" [20 січня 1920 р.] надруковано такого листа В. К. Винниченка.

Лист до редакції.

Вельмишановний Товаришу Редакторе!

Прошу помістити на сторінках Вашої газети цього мого листа:

В ч.9 "Впереду" в передовій статті читачам тої газети подається до відому, що мене закликано Урядом Мазепи до участі в Уряді й що я маю виїхати на Україну.

Сим мушу заявити, що я своєї згоди взяти участь в цім Уряді не дав і дати не можу через те, що соціально-політична програма цього Уряду не відповідає моїм поглядам.

В згаданій статті "Впереду" є посилання на мої слова, які були мною сказані в той час, як я був в Уряді, а саме "большевицькі форми не можуть бути приноровлені на Україні. Наша орієнтація — це революційний рух західньої, а не східньої Європи".

Це — глибоко помилкові слова. Форми радянської влади в кожній країні, де відбувається гострий процес революції — необхідні для успішного ходу революції. Коли революція на Заході розів'ється і дійде до рішучої, отвертої і гострої боротьби з існуючим там буржуазним ладом, вона необхідно прийде до форм радянської влади — до большевизму.

Найбільшою помилкою української революції й її проводирів була якраз та орієнтація на Захід — себто іншими словами — на реакцію, на контрреволюцію. Ця орієнтація у великій мірі спричинилась до тої великої шкоди, яку було зроблено нами в справі соціального і національного визволення нашого трудового народу.

Єдиною формою державності нашої селянсько-робітничої нації в даний момент є робітнича, селянська держава. Робітнича революція в Росії давала нам змогу створити й затвердити цю державність. Ми її одкинули й орієнтувались на захід, себто на ті сили, які були й є ворожі до нас. І цим ми нанесли велику шкоду і свойому народові і своїй державності.

Докладніший виклад моїх думок з цього приводу читачі зможуть знайти в моїй праці "Відродження нації" часть II і III.

Мені шкода й боляче, що моїми минулими — вільними і невільними, — помилками користуються тепер, щоб додати ще більше шкоди, зробленої мною і другими українськими політичними діячами в справі визволення наших працюючих мас від соціяльного і національного поневолення.

Хай цей лист спинить у використовуванню моїх помилок тих, які ще не зрозуміли й не відчули своїх власних помилок.

17 січня 1920.

В.Винниченко.

Шановний автор листа, очевидно, думає, що московські большевики не пішли б війною на Україну, якби вона у себе завела "форми радянської влади", і тоді Україна могла б стати самостійною радянською (большевицькою) республікою. Але якби Центральна Рада після большевиць-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 241

кого перевороту в Петрограді восени 1917 року прийняла "форму радянської влади", то вона не проголосила б самостійності Української держави, бо до большевицької навали дев'ять десятих української інтелігенції були федералістами, і тільки ця нова навала зробила всю українську інтелігенцію самостійницькою. Таким робом ми мали б тепер "єдиную федеративную советскую Россию", до якої, фактично, ввесь час і стремляться московські большевики, на радість всім "истинным русским патриотам", які певні, що большевизм минеться, а після нього лишиться сотворена ними "єдиная Россия", як це друковано висловлює бувший революціонер, а тепер денікінець Бурцев. А якби Ц. Рада і проголосила Україну самостійною, то большевицька Московщина, як і монархічна чи яка інша, не потерпіла б української суверенності, бо вона не схотіла б випустити з своїх рук українського моря, вугля, пшениці, цукру і т.д. і під тим, чи іншим претекстом, а таки заволоділа б Україною; що не пощастило зробити Колчакові та Денікінові, те намагаються тепер зробити Лєнін та Троцький. Але припустим, що "советская" Московщина не мала б ніяких агресивних замірів на "радянську" Україну, і вони жили б поряд, як добрі сусіди. Чи було б це корисніше для українського трудового народу, ніж те, що він пережив і переживає? Я не буду говорити слідом за "буржуазною" пресою про те, що "советская власть" зруйнувала економічне життя Московщини, знищила її промисловість, торгівлю, довела її до голоду, до холоду, до здичавіння і вимирання від пошестей, які большевики занесли і на Україну, а послухаєм, що говорить про большевицьку владу ідейний большевик М. Горький в своїй книзі "Несвоевременные мысли". [...]* Наведу ще слова відомої революціонерки Спірідонової, яка в своїм листі ("Русское дело" ч. 8) пише: "Будування на кістках жертв теперішньої війни та революції добробуту одного класу — робітничого, пролетаріату за кошт селянства — не здійсниться. Партія большевиків, що ще не розпалась, а вже гниє, не може ні правити, ні творити нового; неможливо оповісти до якого бруду доходять окремі її представники! Вкорінювання соціалізму багнетами готує нам психологічну реакцію в масах", яка протоптує стежку для якогось Бонапарта або для Бурбонів.

Очевидно, не такого щастя бажає В. К. Винниченко трудовому народові. Коли М. Горький вважає, що нема місця для соціальної революції в Московщині при її споконвічному комунальному (громадському) землеволодінні, то чи можна сподіватись, щоб удержались "радянські форми влади" на Україні, де з давніх-давен народ звик до приватної земельної власності і де процент пролетаріату ще менший, як в Московщині?

Ні! Не в тому була помилка всіх українських урядів, що вони не пішли слідом за московськими большевиками і "цим нанесли велику шкоду і свойому народові і своїй державністі", а в тому, що вони не могли висвободитись від московських впливів і ввесь час топтались між російською есерівщиною та комунізмом в його російських формах, і не стали рішучо на тому, що укра-

* Є. Чикаленко знову наводить думки М. Горького, які цитував у записах 10 січня 1920 р. — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 242

їнську державу можна збудувати тільки опираючись на дрібного і середнього сільського господаря, на той здоровий і працьовитий клас, єдиний на Україні здатний до будівничої праці, а не на голоту (Lumpen-proletariat), який тільки "поглиблював" революцію і здатний тільки до руйнування старих форм життя, а не до будування нових. Навіть большевики тепер поскасовували по селах свої "комбіди" (комітети бідноти), а шукають підпертя у середнього господаря, продуцента збіжжя не тільки для себе, а й для міст.

За Ц. Ради ці середні господарі (скрізь пасивні та інертні) так були тероризовані, залякані голотою, на яку спиралась Ц. Рада, думаючи врятуватись цим від московського большевизму, що вони прийшли до пам'яті тільки тоді, коли на Україну вступили німці. Весною 1918 року потягнулись масами селянські делегати до німців з проханням скасувати соціалізацію землі, якою одбірались у них навіть дрібні кавалки грунту, і яка загрожувала лишити без хліба і їх і німців. Спочатку німці напосідались, щоб Ц. Рада відкинула соціалізацію, але проводирі замість того, щоб погодитись з німцями і будувати демократичну українську державу, опираючись на селян, відкинувши соціалізацію, казали їм, що курс Ц. Ради зостається незмінним, і що "Україна покаже світові зразок соціалістичного устрою", і тим кинули селян в обійми поміщиків, які давно вже агітували по політичних центрах Європи проти самостійної України та "большевицької" Ц. Ради. В результаті німці, розігнавши Ц. Раду, поставили на чолі української держави Скоропадського, який теж не вдержався після повороту німців до Німеччини, через те, що орієнтувався на поміщиків та капіталістів, а не на гросбауерів-господарів, які могли б дати йому армію в сто раз більшу за сердюцьку гвардію.

Директорія думала поправити помилку Ц. Ради і лишила незайманою дрібну земельну власність в розмірі до 15 десятин, але селяни вже не вірили в довговічність українського соціалістичного уряду і байдуже ставились до його аграрної реформи, бо за даровану їм Ц. Радою зимою землю їх весною били гетьманці, то тепер вони певні були, що Петлюра дає землю тільки "від Різдва до Юра", і не підтримали Директорії, що не могла справитись з духами, які сама викликала. А коли московські большевики, опираючись на пролетаріат, почали заводити на Україні "радянські форми влади", то індивідуалістичне селянство наше не помирилось з ними, як общинне московське, і повстало проти них; так само воно повстало і проти Денікіна, який вертав російсько-поміщицькі форми.

Даремно В. К. Винниченко жалкує, що проводирі українського народу не завели радянських форм і на Україні. Все одно українські селяни їх не прийняли б і боролися б проти них, і далеко ліпше, що вони боролись проти того, як каже Горький, "отвратительного опыта" з московською владою, а не з своєю. Бо тоді українські большевики наробили б ще більше "шкоди своєму народові і його державності", як тепер соціалісти. Тепер, принаймні, ця боротьба велась під гаслом — "геть чужинці", на огірчення "русских патриотов", які бідкаються, що большевики прищепили українському народові до всіх його "фобств" (полонофобство та юдофобство) ще й "москофобство", якого у него перше не було. Тепер, кажу, ця боротьба, ці повстання, велись під українським прапором, а це так поширило та поглибило незначну до того часу національну свідо-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 243

мість українського селянства, що йому тепер не страшні наші милі сусіди, які перше рішучо казали: "Niema Rusi, jest tylko Polska і Moskva!" Та що України "не было, нет и быть не можеті" Хоч большевики, научені досвідом, як і поляки, тепер особливу увагу звертають на те, щоб одібрати від селян зброю, але після всього пережитого українським народом за цих три роки вони не в силі одібрати у нього його міцнішої зброї — національної свідомості, а через те і не вдержаться довго на Україні, хоч би у них дійшло знов до Андрусівських умов. Взагалі, ніяка влада на Україні не вдержиться довго, коли буде орієнтуватись на пролетаріат або на поміщиків, а не на статечне селянство, з дітей якого і рекрутується переважно українська національна інтелігенція.

Є. Чикаленко.

Цю відповідь Винниченкові редактор "Українського Голосу" випросив у мене, то я, приспособивши її до часопису, надрукував в ч 7. [15 лютого 1920 p.]

9.II.1920. [Перемишль].

Прикладаю ч. 24 "Варшавского Слова", від 1 фев., в якому є цікаві звістки про діяльність чорносотенців серед большевиків. ("Черносотенцы — среди советских деятелей")*.

Цікава теж стаття "Ленин о терроре", а також — "Румынская откровенность".

Ленин о терроре

"Оппозиционные" выстуления на 7-м Всероссийском Сьезде Советов таких китов социал-демократической р.п. (меньшевиков), как Ф. Дан и Л. Мартов, дали повод вождю коммунизма и главе Совнаркома высказать свой взгляд на советский террор, вообще, и Чрезвычайные комиссии — в частности. К тому же во вспыхнувший около вопроса о терроре полемический огонь плеснула изрядную дозу масла также представительница "Бунда" г-жа Фрумкина, сказавшая: "Власти, которая, как сказано в анкете об амнистии, чувствует за собой громадные массы народа, не надо прибегать к заложникам, мучить напрасно людей..."

... "Напрасно, говорит Мартов, — сказал в своем заключительном слове Ленин, — будто бы я оправдывался в вопросе о терроризме... Я не оправдывал себя, а говорил о специальной партии, которая создана войной, которая знает, что такое практическая политика. Когда нам говорят, что "вашу Чека надо убрать", либо, что "она плохо организована", то, товарищи, мы говорим: "Мы не претендуєм на то, что все, что мы делаем — лучшее, и учиться мы всегда без малейшаго предубеждения готовы и рады, но, если научать, как поставить охрану от помещичьих белогвардейских сын-

* Стаття в матеріалах "Щоденника" відсутня. — Ред

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 244

ков и офицеров нас хотят те люди, которые были в Учредительном Собрании, то мы им отвечаем: ведь вы были у власти и с Керенским боролись против Корнилова, были и с Колчаком, и вас оттуда выкидывали без борьбы, как детей, вот эти же самые белогвардейцы. И вы после этого еще говорите, что наши Чека плохо организованы. (Смех и аплодисменты). Нет, Чека у нас организованы великолепно! (Аплодисменты)... И вот, когда мы слышим такие декларации (Мартова) от людей, заявлявших о сочувствии нам, мы говорим себе: Нет, и террор, и Ч.К. — вещи абсолютно необходимые"... (Аплодисменты). Касаясь вопроса о терроре, Ленин сказал:

"Нас всегда обвиняли в терроризме. Это ходячее обвинение, которое не сходит со страниц печати. Нас обвиняют в том, что мы ввели терроризм, как принцип. Мы отвечаем на это: вы сами не верите в такую клевету. Тот же историк Олар (імовірно Олар Франсуа Віктор Альфонс), который написал письмо в газету "Юманите", пишет: "Я учился истории, и когда я читаю, что в советской России только уроды, монстры и пугала, и говорю: тоже самое писали про Робеспьера и Дантона. Этим, — говорит он, — я вовсе не сравниваю с великими людьми нынешних русских, ничего подобного, ничего в них нет сколько-нибудь похожего. Но я, как историк, говорю: нельзя же каждому слуху верить".

Когда буржуазный историк начинает говорить таким образом, мы видим, что и та ложь, которая про нас распространяется, начинает рассеиваться. Мы говорим: нам террор был навязан... А разве это не террор, когда всемирный флот блокирует голодную страну, разве это не террор, когда иностранные представители, опираясь будто бы на дипломатическую неприкосновенность, организовывают белогвардейские восстания?

Надо все-таки смотреть на вещи хоть сколько-нибудь трезво... Если бы мы попробовали на эти войска, созданные международным хищничеством, озверевшие от войны, действовать словами, убеждениями, воздействовать как-нибудь иначе, не террором, — мы не продержались бы двух месяцев, мы были бы глупцами. Террор нам навязан терроризмом Антанты!!"

Теперь слово за вами — бесчисленные жертвы советских правителей, за вами — томящиеся в застенках социалистических Бутырок и тщетно ожидающих "милости" власти, "которая чувствует за собой громадные массы народа"...

Д. Ишевский.

г. Юрьев, 24 декабря 1919.

  

Румынская откровенность

Бухарестская газета "L'Orient" пишет:

Из Парижа сообщают о появившемся там снова проекте румынской интервенции в России. Как нас уверяют, в высших кругах Антанты эта идея очень популярна. Так как мы не впервые слышим об этой странной концепции, то не удивляемся. Мы удивляемся только тому, что снова поднимают вопрос, который давно уже решен, в особенности, после того, что случилось с нами на мирной конференции. Терпение есть добродетель, но в соответствующих обстоятельствах. Мы уже давно высказали в Париже наше мнение. Румынии нечего делать в русской степи; напротив, в ея интересах, чтобы в бывших владениях царя продолжалась чернеющая анархия. Сле-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 245

довстельно, самым ярким моментом является в этом деле то, что в награду за наши услуги "староруссы" обещают нам Бессарабию. Приходится задать вопрос: не заразились ли от Вильсона те, которые окружали его? И известно ли в Париже то, что произошло с русскими монархистами за последнее время?

Итак, мы вынуждены подтвердить еще раз: "мы не пойдем в Россию искать миллионы для Антанты, а если господа "староруссы" желают получить Бессарабию, пусть придут и возьмут".

В віденській "Волі" (січень 1920 р. т. І, ч. 5) В. О. Піснячевський в двох статтях і скількох замітках "разделал" М. С. Грушевського та В. К. Винниченка за їхній большевизм.

Піснячевський ще колись до "Ради" прислав був з Петербурга статтю, в якій вилаяв Грушевського за його кадетизм, а коли я тої статті не надрукував, то він страшенно розсердився і перестав писати до "Ради". Тепер йому, як редакторові "Волі", ніхто не забороняє лаятись, то він так розперезався, що аж ніяково читати. Досі ніхто ще проти Грушевського печатно не виступав так гостро, коли не лічити анонімної брошурки, що видана у Львові 1913 року з метою провалити його на виборах в Науковому Т-ві ім. Шевченка, про що я у свій час писав в цих записках.

10.II.1920. [Перемишль].

Переговорами Антанти з большевиками поляки поставлені в таке становище, що не знають, що їм робити — чи продовжувати війну з большевиками, чи згодитись на їхнє предложення зачати мирові переговори. Вони бояться, що большевики зробили мирові предложення аби скористатись "передишкою" і спровадити свою армію з скінченого денікінського фронту на польський, а тоді і перервати ці переговори. Поляки звернулись з запитанням до Англії, чи підтримає вона їх, коли большевики нападуть на неї, але Англія одповіла, що тільки в тім разі, коли большевики "заатакують їх в етнографічних границях", цебто вони не перешкодять большевикам відібрати від поляків Білорусь та українські землі, що зайняли поляки, а може навіть і Галичину, бо Англія не згодилась таки прилучити її до Польщі на віки. Цікаво тепер, чи большевики щиро хотять миритись з поляками, чи вони таки будуть воювати з ними, щоб відбудувати Росію в давніх межах, крім етнографічної Польщі. А головне, що буде з нашим урядом, на чолі з Мазепою, та нашою армією, яка займає територію від Жмеринки до Одеси? Мазепа сподівається, що весною большевики примушені будуть покинуть Україну, але питання — хто їх примусить? Очевидно, Мазепа сподівається на українське селянство та на свою армійку, але, на мою думку, цих сил не досить. Коли большевики

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 246

помиряться з поляками та балтійськими республіками, то вдарять всіма силами на Україну і заволодіють нею, бо, знов кажу, Московщина не потерпить самостійної України. Гр. Тишкевич, після аудієнції у нового президента Франції Дешенеля [Дешанеля], настроєний оптимістично щодо признання Антантою самостійної України і сподівається піддержки від неї, але я боюсь, що те признання прийде запізно. Трагічний момент переживає тепер Україна, і, очевидно, в цьому році рішиться її доля. Певніше всього, що большевики зроблять "передишку" на польськім фронті і заволодіють Україною, а потім і Білоруссю, а тоді царські генерали, що командують большевицькою армією, скинуть большевиків і відбудують давню Росію, але, може, не таку централістичну, яку хотіли відновити "салдафони" Денікін, Колчак та Юденіч, або, ліпше сказати, оте чорносотенське "Всероссийское Совещание", що стояло за ними. Тепер в "Совещании" беруть гору ліві елементи — Савінков та Чайковський, бо Сазонов та Маклаков втеряли у Антанти всякий кредит після розгрому армій їхніх генералів. Цікаво жити тепер, а все-таки страшно. Боязно мені, аби не пережити кого-небудь із синів, що живуть всі там тепер на Україні, серед пошестей та озвірілих людей; кажуть, що большевики і тепер лютують в Києві, але вже не розстрілюють, бо одмінили смертну кару, але виморюють людей по тюрмах тифом, на польський спосіб. Ох, страшно жити!

12.II.1920. [Перемишль].

В газетах з'явилась звістка, якої я сподівався щодня: большевики, покінчивши або майже покінчивши з денікінцями, двинули своє військо на українське і після недовгого бою зайняли Одесу, а українське військо одступило на північний захід, тобто в напрямку до Жмеринки. Очевидно, невдовзі те саме буде і з українською армією, що займає територію південніше Жмеринки. Що робитиме уряд Мазепи — не знаю. Очевидно, большевики тиснутимуть нашу армію, аж поки не одтиснуть її до границь Румунії та Галичини, як це було й торік. Але торік, не добивши української армії, вони мусили забратися з України, бо на Московщину наступали Юденіч, Колчак та Денікін, а до наддніпрянської армії приєдналась галицька, яку витіснили з Галичини поляки під командою Галлера. Тоді спільні українські армії майже без всякої перепони з боку большевиків продвинулись аж до Києва і навіть зайняли його, але під напором Денікіна мусили його покинути. Момент цей досі не вияснено: кажуть, що командир галицької армії, німець генерал Кравс зробив це по умові з Денікіним, а не через те, що не міг вдержати Києва, але це ще напевне не відомо. Денікін замість того, щоб всіма своїми силами натискати большевиків, найбільшу увагу звернув на українську армію і тіснив її на захід доти, поки галицька армія не перейшла на його бік, а наддніпрянська муси-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 247

ла частиною розсипатись на його задах і приєднатись до повстанців, а частина перейшла на територію, зайняту польською армією, де була роззброєна і розвезена поляками по лагерях, де й досі вимирає з голоду та тифу. А коли большевики, розгромивши Юденіча та Колчака, вдарили всіма силами на Денікіна, і він не витримав, то галицька армія, покинувши Денікіна, з'єдналась з рештками наддніпрянської та повстанцями під командуванням Павленка-Омельяновича і зайняла територію від Жмеринки до Одеси і саму Одесу, що покинув Денікин, а тепер мусіли її віддати большевикам. Взагалі, я раз у раз кажу, український народ невойовничий і не тільки не завойовував чужих земель, а ніколи без чужої допомоги й своєї оборонити не міг, а коли він і посідає тепер величезну територію, то завоював він її не мечем, а плугом, під захистом то литовців, то поляків, то москалів. А московська большевицька армія тепер вже не така, як була за першої та другої офензиви на Україну, в ній тепер нема солдацьких комітетів, нею командують тепер царські генерали, які завели в ній і стару дисципліну, очевидно, в надії за поміччю армії відбудувати Росію в давніх межах, а потім, скинувши большевицьку владу, відбудувати і старі дореволюційні форми в ній. Перед такою армією наша — не встоїть і примушена буде здаватись большевикам і вступить в "русско-украинскую армію", яку большевики будуть вживати для обеззброєння селянства та забирання в нього хліба для Московщини — перспектива для України невесела! Але, можливо, що большевики, об'єднавши Росію, посунуться на захід, де й зломлять собі голову, а тоді українці піднімуть повстання і виборять собі хоч автономію. Взагалі, на далеке будуще українського народу я дивлюсь оптимістично, але ще багато крові проллється, поки він досягне можливості вільно розвиватись культурно.

Сьогоднішні газети подають звістку, що у французському парламенті під оплесками великої більшості говорено про необхідність признання України суверенною державою. Трохи запізно! Але ліпше пізно, ніж ніколи. Коли це признання і не матиме тепер практичного значення, бо большевики зайняли вже дев'ять десятих української території, але це принципіальне признання матиме величезне значення для будучини, коли остаточно укладатиметься в якісь державні форми бувша Росія.

13.II.1920. [Перемишль].

В львівській "Громадській думці" (ч. 36) поміщено фельєтон "Махно і махновці", в якому український січовий стрілець М. Ірчан зі слів "одного з дуже близьких людей до самого Махна" розказує про "батька" Махна, який, дякуючи нашій ложно-патріотичній пресі, став тепер мало не українським національним героєм, "хоч сам слабо говорить поукраїнськи бо, як сам каже, забув через десять літ в каторзі", якимось

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 248

Богуном, як каже М. Ірчан. Зі слів М. Ірчана довідуємось, що в армії Махна "є дві партії — націоналістична, себто українська, і безпартійна, або байдужа до національностей", що "армія має досить великий процент інтелігенції, як лікарів, учителів, учительок, а навіть людей, що відомі добре з передвоєнної ще української літератури (Цікаво б знати їх прізвища. — Є.Ч.) Культурно-освітний відділ працює безупинно. Він крім відозв, улаштувань лекцій для повстанців та агітації видає власний часопис на українській і московській мові. В тому відділі стрічав я панночок навіть з аристократичних родів, з університетською освітою." Махно "має молоденьку жінку [Кузьменко Галина Андріївна] надзвичайної краси, з університетською освітою. Вона щира українка, дуже розумна, самостійницьких поглядів, їздить постійно з чоловіком."

Чи це не та, часом, дуже гарна курсистка-істеричка, що під час повстання Петлюри проти гетьмана, в київському Українському клубі допитувалась у всіх — яким їй способом достатись у Б. Церкву до Петлюри. А коли її питали — в якій справі, то вона наївно відповідала, що жити без Петлюри не може і хоче бути його ад'ютантом. Що ж він близький Вам?, — питали її. — Ні, я його не бачила ніколи, але він герой!

Близький до Махна добродій оповідав М. Ірчанові, що Махно був засланий на каторгу ще гімназистом 6-ої кляси за політичний злочин, а Мирослав Стефанович який довго мешкав в Катеринославі, в своїх споминах (львівська "Нова рада" за 1919 р. чч. 20-30) каже, що Махно селянин, засланий на каторгу за просте убийство, і що Катеринославський український революційний штаб під час повстання проти гетьмана добре знав Махна, "вважав його напів за бандита, а напів за анархіста, і що для української республіки стид приєднувати до себе такого чоловіка". І, очевидно, штаб не помилявся, бо незабаром, 27 грудня 1918, Махно, дізнавшись, що в Катеринославі залога республіканська (Директорії) складається тільки з 500 козаків, з'єднався з місцевими большевиками, великоруськими робітниками, напав на Катеринослав і після чотирьохденного бою витіснив козаків, при чім убив понад 150 цивільних людей. Але не вспів довго погосподарювати, бо через скілька годин на поміч козакам прийшов полк Січових стрільців Самокиша і випер Махна поза Синельникове. Отже, коли прийшли російські большевики, то Махно, з'єднавшись з ними, 29 січня взяв знов Катеринослав, большевики не впустили його, як анархіста, в місто. Очевидно, про ці збройні виступи Махна проти Директорії оповідав махновець М. Ірчану, виправдовуючи ці виступи тим, що нібито "земельний закон Директорії дозволяє набувати селянам найвище сорок десятин землі за викупом". Але це неправда, бо Директорія такого закона не видавала. Цікаво, чим Махно виправдовує свої виступи проти Ц. Ради? А просто Махно, як напівбандит, напіванархіст зі своїми "безпартійними" і "націоналістичними" братами нападав на всяку армію, слабішу за свою, в надії пограбувати, нападав він на Ц. Раду, на гетьмана,

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 249

німців, Директорію, большевиків, денікінців. М. Ірчан каже, що "селянство в цьому районі, де тепер оперує Махно, відноситься до нього повздержливо і мовчазно". Натурально! А якби М. Ірчан поспитав селян в Катеринославщині, де оперував Махно перше, то там селяни не "повздержливо" оповіли б йому, що Махно просто бандит, якого стидно приєднувати до української республіки. А істеричні "панночки з аристократичних родів і з університетською освітою", а за ними і ложні патріоти на сором нам зробили з нього національного героя. П. Греголинський просить мене дать йому оце до газети, але, я думаю, що воно "несвоєчасне". Може, справді, оті учителі та учительки, що з голоду, як каже в своїм листі В. Андрієвський, повтікали в ліси, до повстанців, пороблять з отих "безпартійних" — свідомих борців за державність українську. Може, ота "незвичайно гарна самостійничка" [Кузьменко Галина Андріївна], що стала жінкою Махна, зробить з цього "бандита" — українського патріота і навчить його говорить по-українському, а він, очевидно, від природи має всі дані бути народним "ватажком", якимсь Кривоносом. Знаєм же ми, що жінка дуже часто переміняє світогляд свого чоловіка. Знаєм, що жінка-большевичка [Винниченко (Лівшиць) Розалія] зробила нашого видатнішого чоловіка [Винниченка] переконаним прихильником "радянських форм влади" і на Україні, а ще недавно він вважав їх непридатними для українського народу. Отак і Махна, може, жінка переверне зовсім і зробить з нього, справді, національного героя, якогось Богуна.

14.II.1920. Перемишль.

Всі наші газети страшенно радіють, що Антанта от-от признає самостійність української держави. Газети сподіваються, що Антанта мировим договором примусить і большевиків признати Україну самостійною. Але большевики і так на папері визнали Україну, а на ділі зайняли її своїм військом і зроблять з неї свою колонію, з якої вивозитимуть до себе хліб і всякі сирівці, так само, як поляки з Галичини, Волині і Поділля. Як-не-як, а ситуація наша все-таки буде кращою, як до революції; все-таки український народ національно-культурно зможе розвиватись ліпше, як перше. А якби, якимось чудом, наші милі сусіди — москалі і поляки, дали б Україні спокій і зовсім до неї не мішались, то все-таки український народ не зміг би організуватись в державу. Інтелігенція наша на дев'ять десятих соціалістична, але різних партійних програм, які між собою в великій суперечності; та якби вони і дійшли до якоїсь консолідації, то все-таки соціалістичної України зорганізувати не можна, бо дев'ять десятих її людності — дрібна селянська буржуазія, яка не пристане на соціалістичний лад. Але сама вона, малосвідома, без сторонньої допомо-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 250

ги не зможе збудувати держави, бо інтелігенції з дрібно-буржуазною ідеологією замало. В результаті почнеться внутрі війна всіх проти всіх. Нація, у якої героями анархісти — Махни та Зелені, не зможе без варягів дати собі ладу. Я дуже шкодую за передгетьманським часом, коли з німецькою силою можна було організувати державу, опираючись на гросбауерів, як на цьому тоді напосідались німці. А тепер вже німці не прийдуть і англійці теж не приведуть свого війська, а без чужої сили ми обійтись не зможемо; ми не в силі справитись самі з мільйонами наших анархістів, маленьких Махнів, а через те сусіди скористаються нашим безладдям і таки заволодіють нами. Якби хоч не поділили, а з'єднали всі три України до купи — і російську, і австрійську, і угорську, тоді б нам легше було б добитись якоїсь автономії. Якщо большевики не помиряться з Польщею і зможуть дійти до Німеччини та Угорщини, і там зламають собі шию, то тоді може Україна і об'єднається, а згодом і організується, але багато ще проллється крові, багато ще часу пройде і напевне можна сказати, що я вже того не побачу, бо мого життя вже на те не стане; на се треба не менше десятка років. А коли Україну поділять большевики з поляками, то на це піде і скілька десятків років.

15.II.1920. [Перемишль].

Прикладаю листа Вікторії (Скоропис) з Відня, в якому цікаві відомості про нові видання.

[В. Скоропис — Є. Чикешенку]

8.II.1920. Waaggane, 15. Wien, IV.

Дорогий батьку!

Добре, що дістали сьогодні твого листа, а то було вже страшнувато, що нема довго од тебе звістки, а ще й "Воля" написала, мабуть, стару звістку, що ти живеш на селі під Перемишлем, хоч і знали ми, що це не так, але якось смущало, — а що, як знов! Бережися, батьку, ще рано умирать, чи є там гарні лікарі, які є у тебе гроші, чи є там тобі молоко. Ти, певно, перехвилювався звістками газетними. Воно, мабуть, в газетних звістках таки дуже згущають краски. Є тут люди, які приїхали з Одеси і кажуть: "Чого ви тут сидите, там тихо, усе є і білий хліб, і всяка харч, і тепло, українське військо стоять там буде довгенько"; і це військові таке говорять. Воно, може, і правда, що там зараз

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 251

добре, але ніхто не певен в тім, що не сьогодні-завтра підступлять большевики, і почнеться пекло, бо англійці, як це було вже в газетах, почнуть бити з своїх кораблів на нещасний город. Кажуть, що є зазив Мазепи до своїх директоріанців і міністрів, щоб вертали зараз на Вкраїну, бо поскидає усіх з посад, і зостануться без грошей. Значить, є десь спокійна база, де можна жить і працювать, і тому Ол. Філ. вже і тягне туди, бо там на місці видніше, ну а коли там будемо то, звичайно, і за хатку подумать треба, хоч маленьку для себе, бо досі наслідників не чуть. Ми маємо тут книжки німецькі про найкращу найлегшу глиняну хату, але глина не з соломою мішається, а з чимсь іншим. На таку хату і постройки треба тільки камінний фундамент, та дерево на дах і долівку, а криша з черепиці. Я кажу, що того всього не можна буде дістать тепер при бездорожжі, але Ол. Філ. надіється, що при зняттю блокади, про що зараз іде річ, в Одессу навезуть всього чого треба, а звідти недалеко. Ол. Філ. може удасться дістати доручення од Чероного Хреста інтернаціонального на Україну, і з такими документами ми зможемо туди їхать: це буде певніше, і діло робить буде, і може той документ його захистить од усяких напастей. А з Макаренком нічого не вийшло: грошей він не має, тільки усе усім обіцяє; одні других тут підкопують: він Мартоса, Мартос його, Супрун їх, вони Супруна... а буде легше, а то совісно так тут сидіть.

З перекладами тепер дуже трудно. От видивишся, хочеш купить книжку французьку, щоб перекласти: коштує вона 15-18 франків; франків нема, треба дать корони, а на корони виходить 450 або 500 корон. Те, що я переклала, я була купила ще в Польщі, за яких 5-6 марок, аби ж то було знати, що будемо тут, що будем живі і на волі і будем мать хліб — то була б там купила більше, але певності в те все у мене тоді не було.

Тут, у Відні, всі і пишуть, і видають силу: тут є видавництво "Вернигора", і видало вже дуже багато книжок, і хороших. У Берліні чи то в Лейпцігу видають теж багато, і ось ми дістали три великих томи: Кобзар і усі твори Шевченка, гарно вони видані: формат великий, солідний, папір і друк гарний. Сірий так само видає багато. Потім скоро вийде перший том за роботу в таборах — "Раштат" з малюнками, портретами, що видає там німець, приятель Ол. Філ. Другий том "Вецляр" вже написаний, але нема видавця, бо книжка велика, і треба на те багато дуже грошей. Ол. Філ. балакав із Кор[ольовим] і тут, але ще не відомо, чи візьмуться видавать.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 252

На цих днях був тут Липинський, всім казав, що вже кінчає свою книжку, вона буде велика дуже, коли петітом надрукувати та й то буде 40-50 аркушів, зветься: "Гетьманство чи Республіка". Він написав і другу, щось історичне, на те має видавців кооператорів, вони йому і аванс дали, на що він зараз і живе. Бо більше нічого не має. А ту велику книжку нема кому видать, але він казав, що ще пошукає, бо і назва її така, що всякого зацікавить, і піде, певно, широко, бо, мабуть, розумно написана. Винниченкового 2-го тому ще нема в продажу. Я йому переслала твого другого листа, а відповіді немаємо ніякої, то про ті гроші <...> Тепер є трамваї, то Ол. Ф. може скоро до нього загляне. Чи ти маєш, що од Галі? Мені вона давно нічого не пише: поки не мала зв'язку з тобою, а я мала, то вона писала, а тепер не пише. Жаккар мені писала з Лозанни, що Галя мала поїхать до Женеви на зустріч Зігмундові, який вже вернувся до матері в Штутгарт, і писала, що заїдуть до Жаккар, але не заїхали: чи справді вона бачилась з Зігмундом, Жаккар вже не знає. Ну, слава богу, що він вернувся додому! Мабуть, має, що оповідать! Мені недавно написали Олена і Нечіпір з Берестя, що живі, здорові і збираються навесні їхать додому. Ну, прощай! Цілую тебе кріпко.

Вітя.

Цікавить мене найбільше книжка В. Липинського "Гетьманство чи Республіка". Очевидно, й він тої думки, що коли нам сусіди дадуть спокій, то ми почнем самі між собою різатись, а через те й висуває думку про диктатуру гетьмана. Але наш народ такий анархістичний, що й гетьман без чужої, варязької сили не дасть ради. Московський народ, дисциплінований "большевиками" в родині та "миром" в громадському житті, легко підчинився "диктатурі пролетаріату", а, власне, купці російсько-жидівської інтелігенції, яка тепер там всім править і знов об'єднує дореволюційну Росію. А український народ своїй владі добровільно ніколи не підчиниться, а через те сусіди й скористаються нашим безладдям і заволодіють нами. Якби у нас був якийсь лад за Ц. Ради або за Директорії, то хіба могли б так легко заволодіти Україною большевики? В Галичині — друге діло. Тут народ звик до дисципліни, до підлягання владі, то тут був і порядок, була і добра армія, але вона не могла без амуніції вдержатись проти поляків, яким все потрібне давала Антанта. Інтелігенція тут більше має державної практики, бо все-таки жила в конституційній державі, а наша — складається переважно з теоретиків та фантастів, які не знають практичного життя.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 253

16.II.1920. [Перемишль].

Тутешні газети дивуються метаморфозі Винниченка та Грушевського, які тепер висловлюються за большевицькі форми. Вони не знають того, що обидва вони висловлювали ці думки ще тоді, коли большевики в перший раз заволоділи Харковом, але вся Ц. Рада, крім Нероновича та Касяненка, були рішучо проти. Грушевський пропонував позаводити скрізь по Україні ради і перевибрати Ц. Раду, але його ніхто не слухав. А Винниченко вагався, але коли побачив, що Україна не оборониться проти большевиків, то відмовився від прем'єрства і виїхав на територію, зайняту большевиками, де і мешкав ввесь час у Таганрозі. Коли вернувся до Києва, то привіз з собою, вироблений ним в Таганрозі проект большевицького устрою України, але при німецькій окупації не могло бути про се мови. Під час свого головування в Директорії, він теж тягнув до большевицьких форм, а коли з ним не згодились, і большевики знов зайняли Харків і приблизились до Києва, то Винниченко відмовився від головування і виїхав за кордон. Але якби Україна і завела у себе радянські форми, то все одно московські большевики не потерпіли б самостійності України. Треба було погодитись з німцями і, опираючись на їх силу, будувати не соціалістичну, а дрібнобуржуазну самостійну Україну, то вона змогла б відбитись і від Москви, і від Польщі, хоч би німці і пішли додому.

20.II.1920. Перемишль.

Нарешті сьогодні через редакцію "Вперед" дістав я цидулку від Петруся з Кам'янця від 10.II, в якій він пише, що не писав досі, бо не було нічого нового, а нарешті вчора дістав від міністерства свої гроші і виїздить в Київ, де сподівається бути через десять днів, тобто сьогодні.

Біда мені з моїми хлопцями! Я просив його писати, при оказії, хоч коротенько — "живий, здоровий", а він як виїхав на перший день Різдва, до й досі словечка не написав, а я турбуюсь, а я мучусь, уявляючи собі, що він вже лежить хворий на тиф, а може вже й помер. Кожне число "Вперед" перше всього дивлюсь в рубрику померших — чи нема там звістки про смерть кого-небудь з моїх синів. Добре, хоч дочки раз у раз пишуть. Правда, Вікторія, або, власне, зять Скоропис все пише, що треба йому з жінкою їхать на Україну, бо тут нема чого робити. А я все відмовляю їх, кажучи, що його, як гетьманця, тобто контрреволюціонера, холмського комісара, українського "шовініста" большевики непремінно поставлять "к стенке" або покарають смертю через тиф, а він все мені доводить, що треба їхати на Україну.

Прикладаю лист Скорописа від 12.II.20 та лист від Д. І. Дорошенка від того ж 12.II.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 254

[О. Скоропис-Йолтуховський — Є. Чикаленку]

Відень 12.II.1920

Дорогий Євгенію Харлампійовичу!

Ваш лист з 27.I дуже сумно кінчиться. Не хочеться вірити, щоб це постійний Ваш настрій був. Певно, вплинув на Вас погіршений стан здоров'я, і Ви заговорили про смерть. Видужуйте швидше і міркуйте не про смерть, а про життя, будівництво державне. З ким одверто не балакаєш про ці справи, як з Липинським, Шеметом, Тимофіївим (крім цих ще й Холодний і Д. Дорошенко все переказують Вам свої привіти) завше, згадуємо Ваше імя в різних живих, а не мертвих комбінаціях. Але про це в листах задовго писати — будете тут — самі почуєте, свою думку скажете. — Всі ці комбінації іншого, видно, кругу, розуміється, ніж карпато-український комітет. Той комітет — це мертвонароджена комбінація вже нашої, української бюрократії, і ми Вам тому нічого не пишемо, що нічого писати. Властиво, більш-менш обоснованих пльоток є досить, але це не те, що Вас і нас цікавить. Повірте, що коли б я бачив, хоч яку-небудь невеличку можливість позитивної праці тут, я б лишився тут, і ми б обоє з Вікторією пристосувалися до тої праці, як зуміли були це зробити в Бересті. Але ж бо тут до чого не приторкнешся — все відгонить чисто емігрантським багном, пльотками і проїданням грошей, а не дійсною працею. Ви вже знаєте про мою ревізійну поїздку! Розкажу Вам далі: по повороті сюди дізнаюся, що Макаренко заявив шефові моєї місії, що він мене забирає "для важніших справ", а на моє місце призначає йому Г. Паламаря. Іду я до М-ка, щоб довідатися в чім річ. Чоловік без упину говорить 3/4 години; за той час встигає запропонувати мені сім різних блискучих проектів, і я іду собі з миром од цього дуже добросердого "голубчика" з ясним переконанням, що я міг до нього і зовсім не ходити. Ось уже місяць минає з того дня. — Не далі, як вчора зрана, запросили мене П. Холодний і Д. Дорошенко взяти участь в ревізії Червонохресної місіі в Берліні (яка під проводом Холодного), де головує Дорошенко. Я дав згоду. Увечері вчора дістаю від Головного отамана наказ негайно проревізувати діяльність військово-санітарної берлінської місії! Тоді як перша ревізія має деяке громадське значення, то друга є наслідком гризні і доносів двох членів її. Копатися в цім мені немає найменшої охоти, але мушу відмовитися від того, що зробив би охоче, і попробую відкрутитися од найяснішого наказу, бо він містить в собі

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 255

деякі формальні неможливості, — про дійсно доцільну роботу нема що балакати. 2.II. дістав я пропозицію згодитися на радника посла на Естонію. Порадилися ми з Вікторією добре і рішили, що призначення, очевидно, таке ж довговічне, як ціла Лондонська місія, як посолування Антоновича, Шульгина etc. При тім же я Естонії тої не знаю зовсім, для Вікторії там, напевне, було б гірше навіть, ніж тут — відмовився. — Отже, сидіти тут, ждучи, що ця місія, в якій маю посаду, ось-ось закриється із-за браку грошей, що кожної хвилини, чи Мак-ко чи Гол. от-н, не питаючи тебе, кудись і для чогось призначить або звільнить — це дуже невеселе становище. Я Вам так докладно пишу про це, бо коли я переконався, що у Корольова і Славинського, крім гарних слів і обіцянок, для мене немає нічого, із планів на Прикарпатській Україні нічого не вийде, то для того, щоб зберегти себе од емігрантського болота, щоб зберегти Вікторії нерви і здоров'я, у нас є лиш один шлях — це на Курти. Ми мусимо, розуміється, дочекатися теплої погоди. Я прикладу всіх зусиль, щоб ми виїхали туди в складі місії Міжнародного Червоного Хреста, який, дуже можливо, зважиться таки розпочати рятункову акцію на Україні, бо бачить небезпеку для цілої Європи. Я туди зголошуюся до праці — бо це абсолютно корисна — без всякої платні. Міжнародний Червоний Хрест таких людей, та ще й з знаттям європейських мов потребуватиме і я сподіваюся, що таким чином ми зможемо бути там, де всім нам в ці часи найбільш потрібно б було бути. Думаю, що вже сама присутність на місці, в селі людей з західно-європейським досвідом підносила б українську справу і вартість її в очах у всіх наїзників. Розуміється, що при тім треба свою мазанку ліпити, щоб кожен, бачачи це, домірковувався, що прийшла пора кінчати революцію й грабіж, а пора за працю братися. Коли при тім нас і пограбують — це нам буде не вперше. Напишіть про Тимофіїва, якщо добре його знаєте.

Ваш /Підпис/.

  

[Д. Дорошенко — Є. Чикаленку]

Відень. 12.II.1920.

I, Rathausstrasse, 4, st. IV, t. 14.

Високоповажний та дорогий Євгене Харлампійовичу!

На днях був у В. К. Липинського в Паєрбах-Райхенау, і він мені казав, що Ви інтересуєтесь долею В. М. Леонтовича.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 256

Я маю деякі відомості, хоч дуже вони запізнені, і можу з Вами поділитись ними. В. М. під час большевицького панування в Києві (весною й літом минулого року) переховувався в Києві і проживав у моїй кватирі на Львівській вул., де мешкав і його брат Кост. Мик., він служив у Червоному Хресті. В червні В.М. виїхав в Конотоп до д-ра Рубісова, але прожив там недовго, повернувся знов до Києва і, коли прийшов Денікін, то він виїхав кудись на станцію по Ковельській дорозі. На цьому мої відомості й уриваються: привезла мені їх Наталія Михайлівна*, яка помандрувала з Києва 5 серпня до Кам'янця, а звідти проїхала до мене за кордон. Між іншим вона каже, що кватиру нашу передала Льву Євгеновичу, який вважав, що йому краще жити на Львівській вулиці, — ближче до його гімназії й лук'янівських курсів.

Дуже я зрадів, довідавшись, що Ви "живі й здорові", бо це під теперішній час найважніше, особливо перше. Я також живий-здоровий, усе блукаю по світах, жив у Празі, у Відні, у Білгороді, у Бухаресті — там було найгірше, як і взагалі на циганській землі та під циганською окупацією. Тепер знов повернувся до Відня і думаю тут жити, поки буде змога; я написав підручник української історії і ще деякі книжечки, отже маю з чого прожити за кордоном рік-півтора, а за той час обставини може так зміняться, що буде змога й додому повернутись. Думаю, як і колись, віддатись культурній роботі, хоч і спокушають мене, навіть провокують, вернутись до політики. Поки я цього ще не роблю, і всі звістки про це, які часом проскакують і в газетах, — суща брехня. Я гадаю, що час для виступу людей уміркованих поглядів безперечно настане, може, й незабаром, але ще він не настав: і зовнішні обставини тому не сприяють, та й люди ще не отямились і не протверезились.

За кордоном, на еміграції, тепер дуже важка атмосфера: серед наших людей страшна деморалізація і дезорієнтація; навіть найбільші песимісти такого не передбачали. Та, я думаю, що це загальна доля всякої еміграції, у нас тим гірше, що публіка наша елементарніша і малокультурна. А вже такої лайки, таких брехень, пліток, вигадок, — які тепер заповнюють сторінки часописів українських, такого за моєї пам'яті ще ніколи не бувало, хіба що в галицьких часописах.

З великим інтересом дожидаю, що Ви приступите до публікації Ваших мемуарів (так, принаймні, говорять). Ду-

* Н. М. Дорошенко, дружина Д. І. Дорошенка. — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 257

маю, що вони матимуть крім історичного ще и практичне значення, бо покажуть людям, особливо новим українцям, як колись люди жили й працювали, тоді як од української праці ні користі матеріальної не було нікому, ні посад, ні кар'єри, ні грошей і навіть — слави. І я також описую те, чому був свідком, що бачив за останні 4 роки, може й мої спомини колись здадуться, як і взагалі всякі мемуари сучасників великих подій...

Щиро поважаючий Вас

Д.Дорошенко.

Наталія Михайлівна просить передати Вам її привітання.

Скоропис думає, що його врятує приналежність до Міжнародного Червоного Хреста, але даремні ці надії. Я писав йому, що Петрусеві не загрожує, крім тифа, нічого, бо він скаже большевикам, що він, як секретар Винниченка, посланий ним до Київського большевицького уряду, а з Мануїльським він в добрих стосунках ще з Лозанни, а Скорописа ніщо не врятує, а тому нема рації їхати. Я не знаю — чи й Петрусю пощастило виїхати, бо як видно з газет 11-го числа поляки арештували в Кам'янці всю Раду міністрів з Мазепою на чолі. Правда, другого дня їх випустили, але відносини українців з поляками так попсувались, що, певне, поляки робитимуть всякі перепони для виїзду українців. Очевидно, поляки не мудріші дипломати за Денікіна: замість того, щоб привабити до себе українців, і тим придбати собі союзників в боротьбі з большевиками, вони, як і Денікін, роблять все, аби обурить проти себе всю українську людність, як інтелігенцію, так і народ, і кинуть їх в обійми большевиків, щоб хоч помститись над своїми знущателями. Взагалі, поляки ведуть безглузду політику, хоч начальник держави Пілсудський, здається, щиро говорить, що Польща не повинна силою привертати до себе сусідні народи. Він каже, що Польща повинна помагати визволенню недержавних народів бувшої Росії, а вшехполяки, які всим правлять, хотять відбудувати Польщу в границях 1772 року, тобто по Дніпро, і в мирних переговорах з большевиками будуть твердо стояти на тому. Можливо, що большевики й погодяться з поляками на лінії Ушиці, Горині, бо вони устами Чичеріна та Леніна кажуть, що пора перестати воювати, а треба братись улаштовувати комуністичний лад в Росії, аби показати світові зразок. Тоді за яких десять років вся Європа заведе у себе комуністичний лад. Але певніше, що російські генерали, що тепер командують червоною армією, поскидають большевиків і заведуть старо-царські порядки, бо й тепер вже в Росії не комуна, а самодержавіє купки комуністів. Для мене очевидно, що вони поділять Україну з поляками, але я волів би, щоб полякам дісталась територія аж по Дніпро, щоб і в Польщі, і в Росії, український народ був великою масою, щоб не так легко було його перетравити.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 258

1.III.1920. [Перемишль].

Всі газети тепер пишуть тільки про переговори Англії, Америки та інших держав з Совєтською Росією та мирову пропозицію большевиків Польщі. Всі вгадують, чим скінчаться ці переговори. Польська мирова комісія, кажуть, поставила большевикам умовою, щоб її східна границя йшла, як до 1772 року, тобто по Двіну та Дніпро. Невідомо, що на се скажуть большевики. Галичани всі певні, що большевики вимагатимуть границі по Сян, що їх підтримає Англія, яка сказала, що буде обороняти Польщу від большевиків тільки в її етнографічних границях. Я боюсь, щоб поляки з росіянами не помирились на якійсь середній лінії, бо, очевидно, обидві держави вже потребують миру. Польща вже знесилена війною, большевики теж, по словам Леніна, Троцького та Чичеріна, прагнуть спокою, щоб впорядкувати комуністичний лад в своїй державі. Лєнін в своїй останній промові сказав, що тепер, коли вони вже заволоділи Сибір'ю та Україною, вони забезпечені від голоду і тепер візьмуться за роботу. Очевидно, справді, "заволоділи Україною", бо вже нічого не чути про наш уряд з Мазепою на чолі та нашу армію, не чути і про повстання; а в Києві урядує якийсь український комуністичний уряд, але не відомо, з кого він складається; якось була звістка, що Ткаченко і Полозов поїхали делегатами від українського уряду в Москву на переговори, але більше нічого про той уряд не чути, обидва вони завжди були крайніми лівими, але твердими українцями, і се все-таки подає надію, що уряд має таки якусь українську автономію; та й большевики в своїх реляціях завжди Україну називають "Українською республікою". Але "з москалем знайся, а за пазухою камінь держи", говорить наша давня приказка, а через те в щирість большевиків я не вірю. Я все гадаю, що вони поділять нас, і кожний з них на свій лад буде "утихомирювати" Україну. Большевики на комуністичний лад, а поляки — на поміщицький, але навряд, чи надовго це буде. Троцький вже організує по всій Росії та Україні аракчеєвщину: військо, що вже непотрібне на фронті, командирується для рубання дров, для будування залізниць, для роботи на фабриках, для добування хліба; організуються для цієї цілі нові армії, переважно з "буржуїв", яких небезпечно посилати на фронт; для цього оповіщена загальна мобілізація на Україні. Може, Левка як учителя, а Івашка як гімназиста, не братимуть в армію, а тим часом хто знає, бо Івашкові в сентябрі минуло 17 років, а от Петруся, як оселиться в Кононівці чи Києві, то, певне, потягнуть в армію як бувшого солдата. А може він як "дипломат" попаде на службу в Комісаріаті закордонних справ, якщо такий на Україні буде, але навряд, бо загранична політика буде в руках центрального московського уряду, як і армія, фінанси, телеграф, почта та залізниці, а Україні лишать, може, хоч освіту. Дай-то, Боже, хоч це; щоб можна було організувати народні, середні та вищі школи українські, тоді вже й реакція, як настане, не так

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 259

легко зможе обернути їх на російські. Та, може, будуща реакція вже не одважиться насувати українську освіту, як це зробив Денікін, бо вже всім ясно, що український народ так освідомився, що вимагатиме освіти на своїй мові і не помириться з обрусительством старого царського режиму.

2.III.1920. Перемишль.

У всьому інституті, де я живу, страшенний переполох з поводу того, що цієї ночі злодії добивались до інститутської каси. Я потішаю всіх, кажучи, що, слава Богу, що вночі приходили, значить, ще бояться, а от на Україні в початку 1918 за Ц. Ради, перед приходом большевиків, і з початку 1919 за Директорії, перед приходом большевиків і за їхнього панування, то посеред білого дня ходили по квартирах і забирали не тільки гроші, а все цінне, навіть і одежу; те саме робилось і по селах, то заможні селяни закопували все коштовне в землю і ночами не ночували по хатах. Якщо й тут почнеться большевицький рух, то те саме й тут буде, бо народ тут мало чим культурніший за наш.

4.III.1920. [Перемишль].

Сьогодні прочитав звістку, що в Москві помер від тифу М. С. Ткаченко, що поїхав туди на переговори від українських комуністів. Також лежить в Київі хворий на тиф Михайло Авдієнко, лівий с-дек. Шкода їх обох дуже. Ця звістка ще збільшила мій страх за моїх синів, а я й так живу тут під страхом довідатись, що хтось з моїх синів помер від тифу або розстріляно кого-небудь. Це мене так непокоїть, нервує, що я все хворію — день біжу, а три дні, або й тиждень, лежу. Взагалі, живеться тяжко, так тяжко, що висловити того не можу. Коли на дворі сніг, дощ, то ще якось не так, а коли пригріє сонечко, запахне весною, то мене так тягне, так тягне у степ, в Херсонщину, що й не розказати! До своїх людей, до своїх дітей. О-ох!

7.III.1920. [Перемишль].

В газетах нічого замітного нема. Ведуться між Антантою і Совітською Росією переговори мирові, починають заводити торгівлю з кооперативами. А про признання України вже зовсім нема мови, а тим часом ота торгівля найбільше буде провадитись з українськими сирівцями, бо в Московщині, крім лісу та льону, нема нічого, а хліб, цукор, шкури, які найбільше потрібні Європі, будуть йти з України, про це знають і англійці, як видно з "Times".

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 260

"Times" Об Украине.

В одном из последних №№ "Times" пишет:

"Положение, в котором окажется Украина после заключения мира с Совдепией, представляет для союзных держав предмет первостепенной важности, так как большая часть продовольствия и сырья, какие лойд-Джордж рассчитывает получить с територіи б. Российской империи, — находится в Украине.

Со времени немецкой эвакуации Украины никто не сумел использовать надлежащим образом эти запасы. На Украине — непочатый угол запасов, образовавшихся из двух последних урожаев. Большевикам не удалось силой оружия отобрать эти запасы у крестьян. Количество продовольствия, реквизированное у крестьян деникинцами, — до смешного мало. Украинский народ по принуждению не отдает ни зерна из своих запасов, но охотно обменяет их на одежду, обувь, машины, нефть, соль и др. предметы, которих нет на Украине. Богатства Украины достанутся тому, кто поможет правительству Украинской Народной Республики удовлетворить широкие массы украинскаго народа".

Але, на превеликий жаль, ця торгівля йтиме тепер через московський кооперативний центр. Ще далеко до війни українські кооперативи намагались вирватись з-під опіки московських централів, хотіли організувати в Києві свій центр, бо на Україні найбільше кооперативів. Але уряд російський не дозволяв того. Нарешті, аж після революції, заснувався в Києві кооперативний український банк та Дніпросоюз, що з'єднав споживчі кооперативи. Думалось, що тепер вже українські кооперативи визволяться з тієї московської опіки, а тепер виходить, що за большевицького самодержавія, як і за царського, знов доводиться підпадати московській опіці, або, краще сказати, московському ігові, ще гіршому як царське. Тепер вже вся торгівля українських кооперативів мусить іти в Європу via* Московщина, бо тільки з нею Антанта увійшла в переговори, тільки її визнає, а України наче нема. Та фактично й нема, бо вона окупована московськими та польськими військами; десь єсть трохи українського війська під командою Омеляновича-Павленка, але з певністю не можна вказати границь її території; так само напевне не відомо — де находиться і уряд Мазепи. В Києві є якесь комуністичне українське правительство з Раковським, Затонським та Мануїльським на чолі, а значить, воно нічого спільного з національністю українською не має, а тільки територіально українське. Петлюра сидить в Варшаві, але вважається наче головою українського уряду, хоч він в повній залежності від поляків. В Кам'янці представники всіх партій, крім ес-деків заснували Національну Раду для піддержки уряду Мазепи, але є чутка, що поляки вже забрали всю владу в Кам'янці в свої руки і веліли

* через (лат.) — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 261

всім українським політичним діячам виїхати з Кам'янця, і вони начебто вже повиїздили до Могилева на Дністрі. Що буде з українським університетом та іншими просвітними інституціями, невідомо. У Відні дехто з політичних діячів задумали скликати конгрес і організувати союз української державності. А Винниченко, кажуть, організує там большевицькі елементи; тільки не відомо — чи й Грушевський ще вкупі з ним, але навряд, бо два коти в одному мішку не помиряться. Взагалі, сумна ситуація. Довели наші соціалісти Україну до краю. Настрій у мене такий сумний, що вже далі нікуди! На дворі весна, сонце, тепло, а у мене в душі — осінь, тьма і холод... Намагаюсь заспокоїти себе; утішаюсь тим, що я, старий, нікчемний, живу собі на пенсії — маю кімнатку, харчі; люди до мене ставляться добре, то чого ж мені ще? А тим часом, мабуть, від душевних мук, мучать мене й фізичні — щодня болить у мене, болить у шлунку, як зуби ниють, і я кличу й докличусь смерті. Легше мені було б не знати, не чути нічого, особливо боюсь почути про смерть кого-небудь з своїх. Ох, тяжкий отой інстинкт продовження роду. Не хочеться ні читати, ні писати. Оце на прохання п. Греголинського, написав статтю, фельєтонів на три-чотири, про об'єднання української літературної мови. Хоч тепер зовсім українцям не до "мови", як по приказці — "свині не до поросят, як її шмалять".

9.III.1920. [Перемишль].

Заїздив вчора сюди О. М. Пилькевич, якого інтернували поляки в Ланцуті, разом з двома тисячами українців, які, боячись попасти в руки денікінців, подались з Кам'янця до Тернополя, на територію, зайняту поляками. Пилькевич недавно був у Варшаві, де бачився з Петлюрою. Розказує, що Петлюра пригнічений, але все-таки не губить надії, що Антанта признає Україну, а поляки визволять і навіть поможуть організувати полоненних наддніпрянців і пошлють їх до Могилева на Дністрі проти большевиків. Петлюра сподівається, що Антанта вишле туди й полонених з Германії, Італії і тих галичан, що сформовані в Чехії, тоді й він переїде на Україну, і разом з повстанцями будуть випирати большевиків з України. Пилькевич цими днями сам їде на Кам'янець, а там вияснить собі, куди йому направити свої "стопи". Я просив його зібрати в Кам'янці чутки про моїх і написати мені, адресуючи до газети "Вперед", а відтіля мені передадуть листа. Просив переказати мою просьбу і Садовському, може, він має через своїх артистів які зв'язки з Києвом. Після цидулки Петруся я ніяких вістей з України не маю; та, взагалі, щось ніхто давно не пише до мене. Написав я Винниченкові, що грошей від нього не дістав, про які він писав 3.I.1920 мені в откритці, але вже минуло два місяці, а відповіді немає. Так само не пише ні Корольов з Праги,

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 262

ні Липинський; спасибі, хоч тільки дочки пишуть. Галя згодилась-було зайняти посаду учительки французької та англійської мови в Перемишлі, і я вже тішився, що вона незабаром приїде сюди. Але виявилось, що швейцарська місія не ліквідується, а тільки зменшується, і її залишають. Тепер вже хіба аж після канікул вона приїде до Перемишля.

[Г. Чикаленко-Келлер — Є. Чикаленку]

9.12.1919.

Дорогий батьку!

Я так була під тяжким враженням подій, що довго не могла відповісти на твою останню картку. Твої пророкування про "єдиную неделимую" може і справдяться, але ще не так швидко. Не думаю, щоб ти на весну вже міг вернутись.

Вікторія тобі писала, що знає про Петруся, начебто він збирався до Києва, та, може, вже і там.

Мене мучить дуже те, що про маму і про Івашка нічого не чуть; про Левка хоч була якась звістка.

Зигмунд вернувся тижнів зо два тому назад: виїхав з Єкатеринбурга ще в липні і їхав через Обдорськ, Нову Землю, Нордкап і Христианію. Я його ще не бачила; може, на Різдво приїде сюди, раз. [на] в'їзд до Швейцарії дуже трудно здобути.

Я тобі ще в Кононівці говорила, що ми розведемось, бо через політичні події наші думки і погляди пішли різними шляхами. Тепер, після двох років життя різними інтересами, ми, а особливо я, ще більше переконались в тому. Мені тепер, в період загострення національного почуття, трудно було б жити якщо не на Україні, то [не]українськими інтересами, [не] між українцями і т.д. Зигмунд же буде примушений жити в Германії — до Англії і Франції його не пустять, так само як і до Індії, куди він збирався, на Україну він не хоче, поки що це і неможливо, а в Швейцарії так високо стоїть курс, що з німецькими грішми неможливо прожити, а в Германії жити знов я не хочу.

Ми, як побачимось, то рішимо остаточно, а поки що живемо нарізно, обговорюємо наші будучі відносини, але цілком по-дружньому, без жодних трагедій.

Напиши мені, як твоє здоров'я, які у тебе плани, там ближче видніше, чи зможеш ти справді вернутись на весну, чи це безпечно? Думаю, що треба ще підождати з рік.

Я живу разом з Сашком Шульгиним і його родиною. Він дякує за пам'ять і кланяється тобі.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 263

Поздоровляю тебе з тим днем, що сьогодні, і бажаю здоров'я і зустріти слідуючий в 1920 році в своїй хаті. Цілую тебе кріпко,

Галя.

  

[Г. Чикаленко-Келлер — Є. Чикаленку]

27.I.1920.

Дорогий батьку!

Дістала твій останній довгий лист, а тим часом послала до тебе зо дві картки. Як твоє здоров'я? Може, на весну виїдеш куди, чи на схід, чи на захід? Я турбуюсь за твоє здоров'я, якби до тебе не вчепився якийсь тиф.

Що ти робиш? Чи пишеш мемуари? Чи тобі удалось вивезти і зберегти з собою все, що раніш було написано?

Може, маєш які звістки з Києва і з Кононівки? Як тільки про що довідаєшся, то напиши мені зараз. Може, що чув про Сергія Олександровича [Єфремова] або про Петра Януаровича [Стебницького]?

Які твої плани, напиши мені, може, переїдеш до Чехії? Саша з сім'єю збирається швидко до Праги, він пише підручник нової історії, покинув зовсім політику. Тут життя дуже дороге, трудно прожить.

Чи ти читав 1-й том Волод. Кириловича [Винниченка]. Я тут зустрічаюсь з родиною проф. Мих. Сергійовича [Грушевського], він сам теж виїхав в Прагу.

Тут говориться багато про те, що праця, коло якої я зараз, мусить скоро припинитись через різні обставини. Я б тоді хотіла знов до педагогії вернутись, але боюсь на Україну трудно буде пробратись. Може, в Галичині можна знайти посаду в жіночих гімназіях і т.д. Ти маєш стосунки з дирекцією інституту, довідайся як-небудь і напиши мені. Мене дуже тягне до живої праці, а крім того, щоб віддатись літературній роботі, перекладам і т.д., треба мати гроші, щоб прожити. Чи ти маєш відомості від Вас. Констант. К-ва (Старого) чи не звів би ти мене з їхніми "часниками", може б, мені доручили якусь літературну працю, бо так, навмання досить рисковано.

Зигмунд далекий від того, щоб забути українську орієнтацію: вони збираються видавати науково різні українські тексти. Тільки трудно тепер українські книжки діставати. Може, там, ти можеш купити, наприклад, тек-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 264

сти (без нот) пісень, особливо: історичних, дум, колядок, ритуальних (веснянок, купальск., весільн.), казок, це було б потрібно для видавництва, про яке пишу тобі, хоч 2-3 збірничка удалось дістати. Мені б якби дістати Франкову "В поті чола". Я хочу перекласти і видать по-французьки.

Пиши, будь ласка, до мене. Цілую тебе кріпко і бажаю всього найкращого.

Галя.

Саша тебе вітає. Якби тобі були потрібні гроші, то сповісти: я думаю коли послати в французьких франках або англійських фунтах, то ти легко розміняєш.

  

[Г. Чикаленко-Келлер — Є. Чикаленку]

16.II.1920. Brunnaderustr 8 Bern

Дорогий батьку!

Сьогодні дістала твої листи, обидва разом і спішу відповісти на них.

Дуже дякую тобі за відомості про лекції французької мови і тішуся дуже, що зможу вернутись до праці, яка мені найбільш інтересна, хоч зараз приїхати ще не можу.

Думаю, що до літа виясниться справа з моєю теперішньою посадою, а також і виясняться деякі деталі відносно лекцій в інституті. Річ в тому, що я скінчила в Швейцарії факультет природознавства, який не дає мені офіціального права на викладання французької мови. Дирекція Інституту може вимагати такого диплома чи сертифіката. В Борисполі я вчила французької мови в мішаній українській гімназії, так що маю навіть досвід, крім того, вже 1½ року працюю тут як перекладчик на французьку мову для преси, але цього всього може бути не досить, коли стати на формальну точку. Отже, це треба вияснити і в разі, [якщо] такий сертифікат потрібен, я можу скласти потрібний іспит поки я тут, в Швейцарії.

Щодо англійської мови, то я маю диплом історико-філософського факультету, так що тут маю право на викладання англійської мови і літератури.

На всі ті умовини, кімната і харчі за 12 годин, я розуміється, згодилась би покищо.

Річ тільки в тому, що відколи я тобі писала про можливу ліквідацію нашої праці тут, вияснилось, що будуть

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 265

тільки скорочувати штати, що вже і переводиться в життя, але мене затримують, і мій теперішній шеф, посол В-ко [Василько], мене не пускає, бо я їм потрібна. Якщо на його місце прийде Саша Ш[ульгин], про що тепер ідуть переговори, то мені ще трудніше буде вибратись. Проте, ця праця, хоч і потрібна і захоплююча, мене дуже не задовольняє, і я все-таки хочу вернутись до живого діла і до своїх людей. Отже, якщо до літа не трапиться нічого, що б зробило неможливим мій приїзд до Перемишля, себто большевизм або якусь подібну катастрофу, то я б приїхала, якщо до того часу вони не найдуть собі когось. Щодо підручників, то я також могла би взятись і коли до літа нікого їм не найдеться, то можна буде конкретно про це подумати. Щодо адміністративної ролі, признаюсь, я боялась би брати на себе таку відповідальність в незнайомих мені умовах, і про таку евентуальність могла би бути річ лиш пізніше.

Я дуже рада була довідатись докладніше з твоїх листів про життя в Перемишлі і переконатись, що тобі там не зле, хоч і сумно, і страшно за тих, що лишилися на Україні.

Той лист Андрієвського в "Волі" зробив і на мене величезне враження. Я його переклала по-французьки, розуміється, з деякими скороченнями, і його умістили найбільші газети швейцарські: "Journal de Jeneve" і "Gazette de Lausanne". Останню я тобі послала на показ; в тім же номері стаття (теж мій переклад з німецького оригіналу) одного тутешнього журналіста про зайняття Одеси (правда, коротке). Як бачиш, два стовпці в одній з найбільш розповсюджених газет — це вже великий здобуток.

Не дивлячись на працю і на позитивні результати, мені тут дуже сумно жити, немає нікого близького, а як поїдуть Шульгини, то і зовсім неможливо буде, і більш, ніж коли в житті, тягне додому.

Коли довідаєшся, що-небудь про маму і хлопців, напиши мені, а також за Сергія Олександровича і за Петра Януаровича.

Мені дуже шкода, що я не можу зараз поїхати: тут поки що іде праця і спиниться лиш тоді, коли "незалежні обставини" примусять. Один час, тоді, коли я тобі писала, здавалось, що ці незалежні обставини воже настали, і не буде коштів утримувати далі місію; але при скороченому персоналі і деяких інших мірах, на жаль запізнених, протягнуть довше, може на

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 266

кілька місяців. При таких обставинах, коли лишилось, може, короткий час, шкода кинуть працю тут, коли немає ким замінити мене, а хочеться якнайбільш зробити. За три-чотири місяці буде ясно, або ж найдеться хтось на моє місце тут, і тоді я приїду. Коли французькі лекції будуть вже зайняті, то я можу взяти, як я в Борисполі мала географію і природознавство, але можу і історію і, може, коли там викладають, історію літератури західної. Може, така моя різносторонність може викликати недовір'я, то, думаю, факт той, що я була 1½ роки асистенткою зоології в Лозанському університеті, може надати мені ваги, а крім того, програма середніх дівчачих шкіл, здається, не більша, чим гімназій на Україні, там я могла ці всі науки викладати і в Борисполі мала досить добрі результати.

Винниченкове "Відродження нації" [ч. І, ч. ІІ, ч. ІІІ] написане добре там, де він має діло з фактами, пережитими ним самим, а перша частина, дореволюційний період, написано, на жаль, вульгарно-брутальним стилем. Наприклад, утиск преси описується приблизно так: "пресі на шиї затягли мотузку, і вона посиніла і висолоплювала язика." Не пам'ятаю тільки сторінки, на якій ця перла є.

Отже, напиши мені про сертифікат на викладання французкої мови, чи потрібен він.

Пиши мені більше про все, що коло тебе робиться, як ти час проживаєш, хто саме твої близькі знайомі. Тут також є галичани, але мало інтересні, хоч, взагалі, між ними більш елементу здібного до державного будівництва і культурної праці, ніж у наших.

Цілую тебе кріпко і бажаю всього найкращого. За три-чотири місяці, певне, побачимось.

Твоя Галя.

13.III.1920. [Перемишль].

Пан Греголинський їздив до Львова, щоб порадитись з комітетом національно-демократичної (тепер трудової) партії — що йому робити з "Українським голосом", бо він не має часу сам редактувати його і вести контору, а тим часом на спеціального адміністратора нема коштів, бо газета і так дає дефіцит. Рішено зібрати нараду на сьогодні, і п. Греголинський мав вчора знов поїхати, але захопила залізнодорожна забастовка, і поїзди не ходять. Кажуть, що залізничники оповістили політичний страйк проти війни з большевиками. Не знати чим се скінчиться, а тим часом поляки одбили від большевиків Мозир та перехресну стан-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 267

цію Калинковичі і наблизились до Речиці, тобто до Дніпра. Вважаючи на непевну політичну ситуацію і боячись лишитись без грошей, я просив через Греголинського д-ра Федака, щоб "Дністер" виплатив інститутові за моє проживання на протязі п'яти місяців (по 20 марта), і Греголинський дістав п'ять тисяч корон, тобто 1000 к. місячно; се ще не дорого, бо я рахував, що з мене візьмуть по 1200 корон. Очевидно, мені ще не раз доведеться звертатись до "Дністра" за позичкою, бо й не похоже, щоб я скоро виїхав на Україну. Виїжджаючи з Києва 25 січня 1919 року, я певен був, що вернусь туди місяців через два за антантським військом, а тепер бачу, що, мабуть, і через два роки не доведеться побачити Києва. І не уявляю собі, як складеться ситуація на Україні — Раковський, як голова українського уряду, теж звернувся до поляків з такою самою мировою пропозицією, як Чичерін, і підкреслив, що тільки він має право вести переговори про мир від України, натякаючи цим, що всякий інший український уряд, тобто Петлюро-Мазепинський є незаконний. Цей же Раковський в харківськім "Комуністі" висловився про українську державу так: "з'єдинення обох республік не є цілковито подібне до звичайного союза між буржуазними державами. В сім випадку ходить про створення умов постепенного зілляння обох республік в одну, яка наразі не буде ані російською, ані українською, тільки творитиме пролетарську російську федерацію. Це цілковито не є відданням України під російську владу, як це було за часів царизму. Впровадження влади совєтів виключає всякі насильства і всяку русифікацію". Спасибі, що хоч русифікацією не загрожують, але потім, напевне, візьмуться і за об'єднання пролетаріату і мовою, бо національний "шовінізм" є "буржуазна" вигадка, як царське самодержавіє вважало його "німецькою" вигадкою, від чого не увільнились і денікінці. Взагалі, реакція, як російська, так і польська нічому не навчилась. Поляки, наприклад, знов не дозволили у Львові приватних університетських курсів, які влаштовувало вже "Ставропігійське братство", як не дозволили раніше Т-ву Могили та Науковому Т-ву ім. Шевченка, чим ще більше обурили проти себе українське громадянство, замість того, щоб шукати з ним зближення для спільної боротьби проти большевизму. Не розумію сієї політики і, мабуть, жодний здравомислячий чоловік не зрозуміє. Коли вони такої політики триматимуться і на Україні, то самі себе підкосять. Тепер там, навіть селяни, що мають більше 15 десятин землі, воліють приходу поляків, не кажучи вже про панів всякої нації, що прагнуть повороту своїх маєтків. А коли поляки будуть заводити полонізацію, то се обурить проти них навіть маючі класи, і тим підсилить повстанські течії на Україні і ослабить польську окупаційну силу. Невже цього не розуміють польські кермуючі кола, невже вони так засліплені своєю військовою силою?

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 268

14.III.1920. Перемишль.

Прикладаю тут на суд історії "комунікат", який розсилає якийсь невідомий автор з Варшави до українських газет, і який мені дав редактор "Українського голоса"*. Написане в цьому "комунікаті" подобає на правду, бо, наприклад, про золоту сигарничку мені з обуренням оповідав професор Студинський, розказуючи, що Михайлов "для правительства" на державний кошт купив собі сей знак поважності українського дипломата. Про багато отаких марнотратств державних грошей оповідав мені з обуренням О. М. Пилькевич, Л. М. Черняхівська, Петрусь і взагалі всі, хто заїздив до Перемишля.

До редакції "Українського голоса" прислав величезний лист "самостійник" Павло Макаренко, засвідчивши у нотаріуса свій підпис. У тому листі Макаренко доводить фактами, що українську державність розвалили і розграбували соціалісти — есдеки та есери, а його партія есесів** її рятувала скільки могла. Але факти ті так перекручувано, так попідтасовано, що лист робить враження, наче він написаний хворим на "манию величия", бо скрізь як "спаситель отечества" являється Макаренко і його партія. А тим часом про діяльність його ніхто нічого не чув, а партія соціалістів-самостійників так само винна в розвалі держави нашої, як і інші соціалістичні партії, бо й вони займали міністерські портфелі і мали свого члена в Директорії (Андрієвського). Так само і самостійники одержали від Директорії скілька мільйонів, про що Макаренко мовчить, розказуючи скілька грошей дістали есдеки та есери. Самостійники понакупляли на державні гроші багато кам'яниць на імена своїх членів (Болбочан, О. Шаповал, Макаренки) в Станіславові, Коломиї; вони ж сторгували коло Косова санаторію д-ра Тарнавського за три мільйони корон, але, здається, польський уряд не дозволив зробити купчого контракту. Одного з Макаренків, може й автора листа, бо їх є троє братів, арештовано в горах коло Жаб'єго, де його переховував Шикирик після повстання Оскілка, в якому були замішані і самостійники, і при арешті поляки одібрали у нього скілька мільйонів грошей в коронах та, кажуть, і в золоті. А в своєму листі Макаренко оповідає тільки про те скільки державних грошей розікрали есдеки та есери, а про самостійних соціалістів й словечка не сказав, а тим часом всі вони однакові "хами", які допались до грошей і крали скільки хто міг, як оповідають люди.

* Текст коммунікату не виявлено, напевно в ньому йшлося про марнування державних коштів представниками влади УНР, бо принагідно Є. Чикаленко згадує про купівлю сигарнички Л. Михайловим, членом Паризької делегації УНР — Ред.

** Українська партія соціалістів-самостійників — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 269

15.III.1920. [Перемишль].

В "Варшавском Слове" № 55 надруковано звістку з Харкова "Применение высшей меры наказания на Украине".

З цеї звістки видно, що смертну кару на Україні большевики не відмінили [і не відмінять, аж] поки не задушать "контрреволюційного українського шовінізму". Подаю з тої ж таки газети про життя в Совдепії.

Советская жизнь
Прелести советской Москвы

В московской "Правде" от 11 февраля с.г. находим любопытную картинку "коммунистического рая" в освещении самих коммунистов.

"В бывшей гостинице "Савой" (Рождественка, 3), ныне общежитии центрального жилищно-земельного отдела московского Совдепа, жильцы, в большинстве своем состоящие из общественных работников, которые тщательно фильтруются прежде, нежели получить право на вселение, поставле-ны по сравнению с другими общежитиями (1-й и 2-й дом Советов) в крайнє неудобные квартирные условия, вследствие абсолютно невнимательного отношения к общежитию со стороны коллегии центрального жилищно-земельного отдела. В течение довольно продолжительнаго времени (в декабре 1919 г. и январе 1920 г.), несмотря на наличие дров, общежитие не отапливалось по мотивам отсутствия пильщиков. Ответственных работников, зачастую не имеющих лишнего свободного времени, гнали на трудовую повинность по пилке дров, угрожая, даже лишенным по уважительной причине возможности пилить, штрафами. Температура в некоторых комнатах опустилась ниже нуля, в то время как на дворе общежития преспокойно лежали штабеля дров, используемые администрацией гостиницы для топки железных печек в своих комнатах и для других личных нужд.

Без всяких причин была закрыта общая кухня, и ответственные работники, не могущие питаться в спекулятивных столовых, лишены возможности приготовить себе хоть какую-нибудь горячую пищу после прихода с роботы.

Одно время был отдан приказ о закрытий "кубовки" и, следовательно, лишении жильцов кипятка, но этой гениальной мысли, к счастью, не суждено было осуществиться.

Горничные для уборки комнат давно изьяты из обращения.

Но теперь ко всем этим милостям добавилась новая: распоряжением администрации общежития цены на комнаты с февраля месяца текущего года повышены почти вдвоє. Комната, которая оплачивалась в 275-300 р., теперь идет 800 р.; за номер, оценивавшийся в 500 р. взимается 1 т. 400 р. Уже не говоря о том, что такие бешеные цены, составляющие свыше 30-40 % оклада, непосильны для честных советских и партийных работников, не занимающихся спекуляцией и взяточничеством, зто повышение ничем не может быть оправдано, как противоречащее декрету Совета Народных Комиссаров от 1 июля 1919 г. о неповышении квартирной платы.

Может быть существовавшая до февраля с.г. квартирная плата не покрывает расходов по содержанию общежития? Но нельзя же бесхо-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 270

зяйственность по управлению домом компенсировать за счет тощего кармана и полуголодного существования нескольких десятков жильцов общежития. Недопустимо, чтобы советский орган, требующий точного исполнения декретов и постановлений советской власти от национализированных и частных домов, не выполнял бы сам декретов, блюстителем которых он призван быть".

Галичани абсолютно не вірять звісткам про невідрадне життя в Росії і всіми почуттями прагнуть приходу сюди большевиків, думаючи, що це їх визволить від польського ярма; а тим часом се "ярмо", просто, рай в порівнянні з тим, що робиться в Совдепії.

16.III.1920. [Перемишль].

В останньому числі віденської "Волі" (т. І ч. 10) в "Статті старого журналіста" В. О. Піснячевський подає "трошки математики", як він каже: "Передо мною довгий список витрат на наше представництво. Від одного погляду "ум за разум заходит", як кажуть росіяни. Ось "кот в сапогах". Поважна людина. Отримує на місцеву (віденську) валюту не мало і небагато, як 150.000 корон у місяць. (?!! — моя увага Є.Ч.) Один наш "дипломат" в Італії отримував 36.000 лір у місяць — себто в 9 разів більше, ніж сам прем'єр Нітті. На місцеву валюту — 720.000 корон, на українську (по примусовому курсу) — 576.000 карбованців у місяць! А не в рік!"

Подаю цю виписку на суд історії. Не думаю, щоб Піснячевський подобавляв до цих цифр по 0 чи по два 0. І це в той час, коли сироти в Галичині по приютах, буквально не мають що їсти і в що одягнутись. Д-р Федак їздив до Відня просити запомоги в українського уряду, але просидівши місяць, добився тільки один мільйон корон, а се ж крапля в морі в порівнянні з потребами на сироти, які повертались після війни з різних країв в Галичину. Я не знаю про кого, власне, говорить Піснячевський — чи про Д. Антоновича, що був головою дипломатичної місії в Італії, чи про Севрюка, який був там же головою спеціальної місії для полоненних. В статті О. Назарука "До суду" оповідається, що в Італії в табір полонених ніколи не заглянув ні один український делегат місії. Далі О. Назарук каже: "Ці закиди надзвичайно важні. Розуміється, ми далекі від того, щоб на основі одної дописі заявити прилюдно, що доказ вини переведений. Бо передовсім належиться слово посудженим (обвинуваченим) о несповнювання обов'язків. Вони повинні відповісти на це прилюдно піднесене обжалування. Повинні оповістить, коли їх вислано з України, як довго їхали до Риму, коли там приїхали, та коли і яку працю розпочали, в яких таборах і коли були, або хто їм перешкодив бути там. Від такої прилюдної відповіді не сміють відмовитися члени місії для

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 271

військовополонених тим більше, що між публікою ходять сенсаційні вістки про деякі місії, про страшні квоти, які кожний член тих місій побирав і досі побирає місячно, нічого не зробивши за це і т.д."

На се я можу тільки завважити: "Хами, що добрались до державної скрині і грабують народні гроші, хто скільки може!"

17.III.1920. [Перемишль].

Совітський російський уряд звернувся до Англії зі скаргою на Польщу, що вона відтягає справу мирових переговорів, а тим часом проводить війну далі і вже захопила Мозир та Калинковичі і наблизилась до Дніпра. Тут всіх цікавить — чи большевики, справді, хотять миритись з поляками, чи це вони тільки так удають, щоб мати час стягнути до західного фронту якнайбільше війська. Галичани не припускають і думки, щоб большевики не думали про відібрання Галичини від поляків. А я певний, що вони готові віддати полякам не тільки Галичину, а й Холмщину, Полісся, Волинь і частину Поділля, а, можливо, що віддадуть і Херсонщину по Буг, коли поляки будуть твердо стояти на придбанні виходу до Чорного моря. І основуюсь ось на чім. В "Варшавському слові" приведена кореспонденція англійського агента з Москви, в якій він каже, що большевики добиваються зав'язання торгових зносин з Англією та Америкою, аби дістать локомотиви і взагалі матеріали для відбудування залізнодорожного транспорту, бо вони без того не можуть завозити з Сибіру та України харчів в Московщину, в якій міста вимирають з голоду. Про приставку яких-небудь засобів харчування до моря для експорту і думать нема чого; так само нема чого боятись наступу большевицької армії на кого-небудь з сусідів, бо у них зовсім нема ніяких перевозних засобів. Я, з свого боку, думаю, що большевики уникають війни ще через те, щоб царські генерали, які командують арміями, не придбали популярності серед війська, яка виробляється тільки в воєнний, а не мирний час, і не захопили з поміччю війська владу. В останньому ч. "Волі" (т. І ч. 10) якийсь п. Базяк, що живе десь в Естонії в сусідстві з Совдепією, каже, що большевики бояться за своє існування.

"Діло в тім, що вся большевицька армія збудована по старому принципу примусового набору. Дисципліна піддержується, головним чином, терором і страшними карами. Свідомих комуністів та співчуваючих менше одної третини, друга третина — це явні вороги комуністів, які, не дивлячись на страшні кари, ведуть проти них агітацію і готові в любий момент дружно виступити проти них. Од організованих виступів здержуються поки що завдяки лише терору і добре поставленій большевицькій контррозвідці. Третя частина — це так звані нейтральні. Цю частину складають темні селянські маси, які нічого не хочуть, лише скоріше вернутись додому. З них

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 272

головним чином складаються і зелені армії. Маючи, таким чином, дві третини озброєних людей в армії, які щохвилини готові зробити виступ, спокійним бути не можна. Большевики це розуміють і тому не дають своїй армії довго застоюватись на одному місці і т.д. Одно лише можна сказати, каже на закінчення д. Базяк, що як легко прийшли большевики до влади, так ще легше і несподівано вони можуть і піти геть."

Натурально, що організувать і підняти повстання легше під час війни, ніж в мирний час, тому мені це уявляється ще одною з причин, які примушують не вести зовнішніх війн і помиритися за всяку ціну. Але, натурально, поділ України не може тепер тривати так довго, як він тривав після Андрусівського договору, бо свідомість національна народних мас тепер значно більша, як в XVII віці.

18.III.1920. [Перемишль].

Коли я дістав з нашої Варшавської місії закордонний паспорт, то подякував Понятенкові і в листі між іншим висловився, що ми тепер знов переживаєм XVII вік і певне діждемось і Андрусівського договору, але тепер український народ безмірно свідоміший, як тоді, і завважив, що до тої свідомості приклали праці і ми, що працювали в "Раді", бо Понятенко якийсь час був завідуючим конторою "Ради". У відповідь на сей мій лист, я дістав від Понятенка оцей, що тут прикладаю.

[П. Понятенко — Є. Чикаленку]

Варшава 12.Ш.1920.

Високоповажаний Євгене Харламповичу!

З того, що я з запізненням відгукуюсь на Вашого листа — нічого іншого не випливає, як тільки те, що я в особистих листуваннях — дуже несправний кореспондент. От і тепер — Ваш до мене лист викликав в мені потребу і бажання обмінятись парою-другою думок, про те пишу Вам, як бачите "з зпізненням". Перш всього, до ділової сторони. Те, що Ви не використаєте віз, доки вони дійсні, — лихо невелике. В разі потреби — Ви пришлете пашпорта до Варшави, коли не знайдете для себе цікавим самому побувати в В-ві — і ми (чи наші наступники (!)) Вам здобудуть нові візи. Згадав про наступників тому, що можливі якісь персональні зміни в складі місії. Ваші історичні паралелі цікаві і мені самому не раз спадали в голову. Події наших днів ніби кожною своєю рисою протестують проти гадки, що "історія не повто-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 273

рюється", а навпаки — ствержують престару істину Еклезіаста: "Суета сует всяческая суета", що "це вже було". Проте я, так само як і Ви, дуже далекий від фаталізму і певен, що дійшовши в XX вікові до XVII; XVIII вв., ми повинні не допустити і не допустим до повторення в нашому житті віку XIX. В цьому мене переконує свідомість, що нові події в характері XVII в. відбуваються на зовсім іншому грунті народної, хоч би і не наскрізь пересяклої, національної свідомості, до якої, цілком справедливо і мужньо — зауважуєте Ви, — спричинилась "Рада" і Ваша особиста, між іншим, праця. Мені, так само як і Вам, Євген Харлампович, приємно і легко це констатувати, не боячись, що це констатування може бути взято за "несмачний" і непотрібний комплімент. Також не для комплімента говорю Вам, що Ви, Євген Харлампович, ще мусите і маєте брати чинну участь в політичному вирові боротьби. Ліпшим доказом сього "мусу" — є Ваше реагування на лист Володимира Кириловича. З великою приємністю ми читали його саме в один з вечорів, коли були при столі у Симона Васильовича. Мене цікавить, що Вам відповів В.К.? Ви, напевно, знаєте, що В.К. і особисто "отряхнув прах" від єднання з багатьма із своїх попередніх товаришів і співробітників. Імпульсивна і неурівноважено-хвора на волю людина, що негідна шанувати свій "вчорашній" день, і тому викликаюча сумніви щодо вартості свого дня "сьогоднішнього". А все-таки, як мені відомо, В.К. дуже рахується з Вами — і Ви, Євген Харлампович, можете вилити на його розгарячену голову і роздратоване серце не один цебер живучої зимньої води. Був би радий отримати від Вас листа і почути про Ваші ближчі наміри. Щиро шануючий Вас.

Ваш П. П[онятенко].

19.III.1920. [Перемишль].

У Відні почала виходити большевицька "Нова доба", яку, як кажуть, видають, чи організували Винниченко та Микита Шаповал. Я ще її не бачив, але у вчорашнім "Вперед" є така з неї перепечатка:

"В останніх днях лютого відбулися спільні наради закордонних груп Української Комуністичної партії і Української партії соціалістів-революціонерів, наслідком яких було створення радянського блоку груп цих партій, що для дальшої політичної акції матиме цінне значення. Подаємо повний текст цього договору об'єднання:

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 274

Угода
Закордонних груп Української Комуністичної партії і
Української партії соціалістів-революціонерів.

Уповноважені делегації від закордонних груп обох партій, обміркувавши на спільному засіданні сучасний етап революційного соціалістичного руху на Україні, прийшли до висновку, що для закріплення здобутків революції на Україні і організації України як Соціалістичної Республіки трудового народу необхідною є консолідація революційних соціалістичних сил для рішучої спільної боротьби проти контрреволюції і світового капіталізму. Для осягнення вказаної мети обидві названі організації заключають між собою блок під назвою Радянсько-революційного блоку на слідуючих умовах:

1) Спільною метою блоку є утворення незалежної соціалістичної Радянської Республіки в етнографічних межах.

2) Перетворення України на соціалістичну республіку переводиться шляхом диктатури трудових мас: себто і пролетаріату, і трудового селянства, організованих в Ради селянських і робітничих депутатів.

3) Верховною владою України визнається лише Конгрес Рад, який формує законний уряд Республіки.

4) Всяке угодовство і коаліція з великою і дрібною буржуазією виключається. Під буржуазією розуміється також і так звані "соціалістичні" партії, що стоять на послугах у буржуазії.

5) Радянсько-революційний блок українських партій організаційно складається з двох фракцій, які стоять під титулом своїх партійних назв. Обидві партії, як у своїх програмах, так і у практичній діяльності підпорядковуються вказаній в цій умові меті блоку.

6) Прийом до блоку інших соціалістичних партій може статися лише за спільним порозумінням обох фракцій.

7) Політична діяльність блоку переводиться на основі спільно виробленої конкретної програми й тактики.

8) Виконавчим і репрезентаційним на вні органом блоку є Комітет, зложений на паритетній основі.

9) Скасування блоку може наступити, коли цього забажає одна з його фракцій.

10) Ця умова вступає в силу з днем 25 лютого 1920 року."

Микита Шаповал, який тепер еволюціоніював з прихильника "мистецтва для мистецтва" до комуніста, і який в своїй "Українській хаті" ганьбив Винниченка за соціалізм, очевидно, зовсім опанував Винниченком: він умовив його підняти повстання проти гетьмана, а тепер умовив і до організації "Радянсько-революційного блоку". Але Микита, за яку справу не візьметься, то все доведе її до "Ні сюди, Микито, ні туди, Микито!" Винниченко, який все стояв за соціалізм в європейських формах, тепер захопився формою московською, власне, разінщиною та пугачовщиною і саме тоді, коли "советские формы" загубили кредит навіть і в Московщині, і ми, можна сказати, накануні дня, коли большевизм ліквідується і там. Ми все орієнтуємось на вчорашній день.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 275

20.III.1920. [Перемишль].

Вчора одержав я таку телеграму від Андрія Лівицького з Варшави: "Необхідно бачити вас для наради. Не маючи змоги приїхати до Перемишля, прошу вас прибути до Варшави. З найщиріщим привітанням міністр Андрій Лівицький"

Я одповів, що не можу приїхати, бо хворий. І дійсно, я почуваю себе погано: позавчора ходив до Коса, то ледве дійшов від нього, так ослаб від болю в шлунку; вчора ввесь день лежав. Не знаю, про що хотять зо мною радитись. Може ці запросини стоять в з'язку з переговорами, які ведуться тепер в Варшаві з поводу мирових предложень Совєтської Росії та Радянської України. Коли так, то красненько дякую. Коли я умовляв не піднімати повстання проти гетьмана, то тоді мене не слухали, а тепер, коли довели Україну до повної руїни, то тепер кличуть на нараду, щоб розділити обвинувачування потомків з людьми, які не повинні в тому знищенні України. Моя рада коротка — нехай віддадуть тепер полякам Україну аж по Волгу та Кавказ, а коли ті не згодяться, то нехай большевики її забирають аж по Чехію та Вислок, а ділити Україну на польську та большевицьку, з малесенькими шматочками самостійної — між ними — не варто, ліпше нехай буде вся вкупі або тут, або там.

21.III.1920. [Перемишль].

Вчора п. Греголинський приїхав зі Львова і оповідав, що по дорозі з Кам'янця до Варшави там зупинились В. Голубович, бувший прем'єр за Ц. Ради, та якийсь Чернявський і оповідали, що вони їдуть до Петлюри, яко делегати від Національної Ради, яка організувалась в Кам'янці з представників всіх українських партій і постановила, що уряд Директорії і, взагалі, всі українці повинні підлягати київському радянському урядові і таким способом з'єднати всі українські землі. Таким чином, українське громадянство приходить до тої думки, яку висловлюють В. Винниченко, М. Шаповал в "Новій добі" та М. Грушевський. Досі кам'янецька інтелігенція стояла на потребі угоди з поляками, а через них з Антантою в надії, що таким робом можна добути признання України і хоч невеличку територію. Але поведення поляків, яке майже нічим не різниться від денікінського, довело до такої розпуки, що українці готові єднатися з большевиками, які хоч не визнають самостійності України, але не накидають їй обрусіння і навіть на державні гроші содержать школи, гімназії, університет і дають змогу Українській Академії широко працювати над наукою, про що Д. Дорошенко в подробицях оповів в "Волі" (1920 р., т. І ч. 10). Дивує мене тільки, що В. Голубович настільки не має такту, самолюбія, щоб після свого знаменитого процесу в німецькім суді [див. Щоденник. 1918 р. Стор. 125], знов

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 276

виступати в політиці. Ця нікчемна людина так оскандалилась, огидилась своїм повсякденням, що кожному українцеві кров виступала на лице від сорому за поведення Голубовича на суді, а він ще має сміливість знов лізти в вершителі долі України. Господи, яка глупота чи нахабність.

26.III.1920. Перемишль.

По всім польсько-большевицькім фронті йде енергійний большевицький наступ; там рішається тепер доля Польщі, України та большевицького панування в Росії. Большевики після трьох мирових нот до Польщі та до польського народу вдарили по всій лінії: йдуть тепер бої коло Бобруйська, коло Новоград-Волинського, по Случі і в вершинах Південного Бугу, коло Летичева, Нової Сеняви, Новокостянтинова, та Деражні, на захід від Жмеринки. Якщо большевики прорвуть польський фронт і ринуть на Польщу, то й в Польщі почнеться большевицький рух, який приведе до "радянських форм влади". Кажуть, що німецькі большевики знали про майбутній виступ монархістів і його безнадійність, але повідомили про це тільки московський совєтський уряд, а не свій; кажуть, що в зв'язку з цим і почався большевицький наступ на польськім фронті. Коли большевики примусять польське військо до відступу, то нема сумніву в тім, що як в Польщі, так і в Германії прийде до большевицького повстання і захоплення влади большевиками, а тоді, хто знає, що буде і у Франції, Венгрії, Італії, Румунії і т.д. Очевидно тоді прийде кінець буржуазному строю в тих формах, в яких він досі був в Європі. А коли поляки, що цілком можливо, розіб'ють або хоч спинять большевицький напад, тоді захитається большевицька влада і в Росії, тоді піднімуть голову всі реакційні елементи, тоді і Денікін, який ще тримається в Криму і на кавказькім побережжі, окріпне і вкупі з донськими козаками знов робитиме наступ на большевиків. Українці, як звичайно, будуть держатись практики нападу на зади кожної армії, яка буде тікати з України. Коли большевики будуть гнати перед собою поляків, то до них приєднається і українське військо, що десь там на Поділлі та Херсонщині ще держиться, і народ і разом будуть кончати поляків. А коли большевики примушені будуть відступати, то така сама доля чекає і їх. І напевне, тоді проти большевицької влади почнуться повстання і в самій Росії, які приведуть до її упадку. Під погрозою цих евентуальностей обидві воюючі сторони постараються помиритися, поки ще не дійшло до краху одної з них.

Поляки висувають тепер, як відомо, границю 1772 року, але це тільки вони так запрохують велику ціну, як купці на торзі, щоб було з чого спускати. Коли дійде до переговорів, які повинні початись цими днями, то вони спочатку уступлять землі, що були їхніми за Дніпром аж до Смо-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 277

ленська, і взамін їх вимагатимуть степової України по березі Чорного моря, аж до Дніпра, що тоді була під турецькою владою. Коли на отому не можна буде столкуватись з большевиками, то твердо стануть на границі Південного Буга, Случі, Горині, Прип'яті, Березини, до самого Чорного моря з одним портом в Одесі, бо Миколаїв стоїть на лівім березі Буга. Але вони задовольняться і сим коридором до моря, який буде між Дністром і Бугом, з готовою залізницею Жмеринка-Бірзула-Одеса, про потребу якої вже якось і висловлювався Пілсудський. А Україна? Поляки, певне, спочатку будуть вимагати від росіян, щоб на землях від Бугу до Дніпра, або й за Дніпром була українська держава, але дуже на цьому напосідатись не будуть і всіма силами прямуватимуть до того аби польська границя була виразно усталена по лінії, як я кажу, Буга, Случі, тобто ще далі за границю Дмовського, що мала йти по річці Ушиці. Але коли вони будуть настільки міцні, що досягнуть границі Дмовського, то зможуть досягнути і по Буг. А коли не буде змоги упертись на цю ріку, тоді вони не зможуть вдержатись і по Збруч, а муситимуть будувати свою вже "радянську" державу в етнографічних межах. Тоді Галичина, Холмщина і всі землі, захоплені поляками, одійдуть до радянської України, тобто Росії, і матимуть змогу під большевицьким режимом розвивати свою національну культуру, яка приведе незабаром і до своєї державності, хоч в формі федерації з Росією.

29.III.1920. [Перемишль].

В відповідь на запитання п. Понятенка про мої плани і наміри надалі, я одповів, що які можуть бути плани у старого слабого чоловіка та ще й з непевними засобами матеріальними? Я вже позичив у т-ва "Дністер" 5 тис. корон на життя, але приватна інституція не може безмежно позичати, не маючи певності, що у мене буде змога ту позичку віддати. Результатом цих моїх слів було те, що вчора приїхав з Варшави дипломатичний кур'єр і привіз мені 7700 німецьких марок і оці два листи, які тут прикладаю.

[П. Понятенко — Є. Чикаленку]

Варшава 27.III.1920.

Високоповажаний Євгене Харламповичу!

Не знаю чи добре, чи зле я зробив, але зі змістом Вашого листа я ознайомив Симона Васильовича. С.В. близько прийняв до серця справу і яко вищий представник влади УНР розпорядився, аби державні засоби підпомогли Вам в скрутно-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 278

му фінансовому становищі. Визнаю рацію за цим вчинком: держава має право вимагати від кожного з нас послуг, отже, має право і прирікать нам ті чи інші підпомоги, з другого боку, обов'язком тих, на кого може числити держава, є не уникати того, що може спричинятися до зміцнення наших сил для праці на користь Батьківщині. Що те, про що я пишу, не є так собі, балаканина — може ствержувати факт викликування Вас до Варшави. У Симона Васильовича та у п. Лівицького була гадка, після побачення з Вами, — запропонувати Вам ввійти в склад делегації УНР в Парижі. Ступінь і характер Вашої праці міг би вияснитись при Ваших особистих побаченнях в Варшаві. Велика шкода, що недуга стала на перешкоді розумному намірові. Чи не знайшли б Ви, Євгене Харламповичу, після поправлення свого здоров'я, все ж таки взяти під увагу згадану справу з Вашим призначенням і дати на неї певну відповідь. Розуміється, що остаточне Ваше вирішення могло би наступити тільки після особистих переговорів з С.В. і Л-ким*. Якби така і Ваша була думка, то Вам би слід би було все ж приїхать до В-ви, бо листовно таких справ не вирішиш. Приїзд мав би затягуватись ненадовго, бо і С.В., і Л-кий мають намір для різних цілей — незабаром виїхати з В-ви.

В Вашому листі, в рядках відносно В.К., — я знайшов інтересну деталь до історії наших революцій. Хоч я і знаю В.К., але все-таки не припускав, що він так безвідглядно підпав впливам такої малокультурної, неоригінальної і нерозумної людини, як Микита Шаповал. Воістину ця людина фатально доводе всяку справу, до якої прикладає руки до становища: "ні сюди, Микито, ні туди, Микито". Ех, немає і не чути зараз такого голосу, який би гукнув на отих всіх "Микит" — "Умийтеся, образ божий багном не скверніте!". Це ж просто якийсь <...> політичний отой Відень для України. Група "Боротьби" видає орган для видавців і співробітників "Нової доби", а "Н. доба" — для видавців і співробітників "Боротьби". Як почнеш, часом, аналізувати всю оту погань, шумовину, що іде поруч з нашими визвольними змаганнями, то такий розпач охопе, що, здається, з чортом би злигався, коли б він прирік покласти край отому шаленому танкові, що голосно зветься у нас боротьбою за справжню демократію, за нашу са-

* С. Петлюрою і А. Лівицьким — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 279

мостійність; а на самім ділі для багатьох зводиться до безпринципності і політичної проституції.

Як і Ви — кріпко журюся і я за своїми. Тільки подумати, що жінка і діти — зостались в отому Києві, який, воістину, подібний до многострадального Іова. Доходять чутки, що в Києві — водотяг не функціонує, і населення дістає по цеброві води на сім'ю за платню 40 карбов. (!) цебер. Це — марево, це щось шалене. Тільки оптимістична гадка, що в усякій передачі на дальший простір факти переінакшуються в кращий чи гірший бік — утримує від бажання покинути все і бігти рятувати від очевидної смерті того, з ким зв'язане твоє життя. Ні, все ж таки "живий мій Бог" і жива надія в серці! Цим я себе тішу і цим хотів би і Вас потішити, Євгене Харламповичу, коли б не був певен що у Вас у самого квітне в серці і душі ота прехороша квітка — "надія".

З України надходять бадьорі звістки.

Там йде безупинна робота вулканічних підземних сил. Вулкан, безумовно, ще вибухне, і коли і по цьому ми не скеруємо лаву в належне русло, то вже напевно на довші часи — прийде антракт драмі, в якій ми, висловлюючись [словами] так знаменито Вами "поборюємої" галичанщини, — так не "пописуємось". Отже, "весна і надія"!

Міцно стискаю Вашу руку і чекаю, що незабаром відгукнетесь.

Ваш щирий П. Понятенко

P.S. Симон Васильович прохає Вас прийняти його найщиріші Вам побажання і привітання.

  

[А. Лівицький — Є. Чикаленку]

28.III.1920.

Вельмишановний Євгене Харламповичу!

Дуже жалкую, що не можу бачитись з Вами і поговорити про справу наших пертрактацій з поляками, які за останні дні мусять прийти до реальних наслідків. Для наради по справах великого державного значення хотів бачити Вас С.В., через що я і дозволив собі телеграфувати Вам.

З огляду на стан Вашого здоров'я, так потрібного для держави і народу українського, дозволяю собі передати Вам 15 т. марок пол[ьських], які прошу прийняти як уплату маленької частини того великого боргу, який належиться Вам від народу українського і якого не можна виплатити жодною валютою.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 280

Скрутний фінансовий стан нашої місії не дає змоги в цей мент цілком забезпечити Ваше перебування за кордоном, але ми просимо Вашого ласкавого дозволу дбати про Ваше матеріальне забезпечення в майбутньому в цей переходовий мент нашої боротьби.

Прошу прийняти запевнення в моїй глибокій до Вас пошані і найкращі привітання від п. Головного отамана.

Андрій Лівицький

Не маючи зараз валюти польської, передаю 7700 марок німецьких по курсу.

Я був так несподівано захоплений, що не знав чи прийняти ці гроші, чи ні, і просив кур'єра прийти через години дві, поки я зготую відповідь на листи. Першою моєю думкою було відмовитись від цих грошей; мені здавалось, що мене наче хотять підкупити. Але, прочитавши листи вдруге, я упевнився, що таких намірів там нема і що люди щиро хотять прийти мені з допомогою. Я розміркував собі, що допомога ця цілком заслужена мною і що український уряд повинен мені видавати пенсію на прожиток. Я ввесь свій свідомий вік працював для відродження українського народу; гроші собі на старість не склав, а маєтки всі одібрали в мене, то повинні і годувати мене до смерті. Коли Винниченко через Льва Ганкевича звернувся до мене з такою пропозицією від соціал-демократичної партії, то я рішучо відмовився, а коли ту запомогу мені дає держава, то нема рації відмовлятись. Уряд Петлюри є тепер дійсно одним законним українським урядом, бо дістав санкцію Трудового конгресу, і хоч я не згоджуюсь з політикою і тактикою цього уряду, то все-таки зі спокійною совістю можу прийняти від нього запомогу чи пенсію в уплату, як пише і Лівицький, "хоч маленької частини того великого боргу, який належиться мені від українського народу, і якого не можна виплатити жодною валютою". Щодо пропозиції увійти в склад Паризької делегації, то я обіцяв подумати і дати відповідь, коли піддужаю так, що зможу поїхати до Варшави, але не кортить мене їхати до Парижа від імені петлюринського уряду. Та й яка там може бути з мене реальна користь? Зноситись безпосередньо з французами я не можу, бо володію лексиконом французької мови тільки в розмірах віку 10-ти літнього хлопця, коли я в такому віці говорив в пансіоні, а потім, не маючи практики, я майже все забув, і коли був в Женевській санаторії, то міг говорити тільки про самі примітивні речі. Значить, моя праця обмежувалася б тільки радами з іншими членами делегації. Але що я можу порадити такого, чого граф Тишкевич або С. П. Шелухин, не знають. Взагалі, ця пропозіція виглядає на сінекуру, а опінія і так нарікає, що всякі місії дипломатичні, тільки дурно витрачають народні гроші, що могли б йти на дійсно невідкладні справи, як санітарні та просвітні заходи.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 281

1.IV.1920. [Перемишль].

Прикладаю тут листи обох дочок, хоч в них небагато є цікавого, а все-таки є рисочки для характеристики моменту, який переживаєм.

[Г. Чикаленко-Келлер — Є. Чикаленку]

14.III.1920.

Weissensteinstrasse 9 s або rue du Marche 39 Bern

Дорогий батьку!

Дістала твої листи, один з дорученнями, другий, де пишеш, щоб до осені не їхала і також дістала газети з твоєю статтею.

Мені дуже-дуже шкода, що так виходить, наче б я тебе піддурила, але тим часом мушу зоставатись тут, бо діло іде дальше, я маю вже навик в роботі, і мене трудно замінити. Я дуже тішилась тим, що зможу вернутись до школи, бо рік в Борисполі був одним з найкращих років мого життя; по аналогїі мені думалось би, що і в Перемишлі так само гарно буде. На осінь може-таки приїду.

Я дуже рада була прочитати про твоїх знайомих з Перемишля і переконатись, що тобі там не так зле, як би могло бути на чужині.

Сьогодні я дістала лист від гр. Тишкевича; я йому була послала газету з твоєю статтею, поки ще вона не була передрукована в "Волі". Він дуже дякує за "незвичайно добру статтю" і просить передати тобі, що цілком розділяє твою думку, і що сам він рахує тільки на селян, а не на "інтелігентську голоту, яка може бути лиш або московськими прихвоснями або німецькими агентами". Це так граф пише, не знаю, чи ти поділяєш, такий погляд на нашу інтелігенцію. Правда, я пам'ятаю, що ти все говорив: "підла ми нація!" Я дуже часто боюсь, що ми навіть ще не нація, що ми ще не доросли до стадії на якій етнографічна маса має право на національність і тим більше на державність. Мене всі звуть Хомою невірним.

Чи Петрусь доїхав до Києва? І як він звідти думає виїхати та ще з жінкою?

У Шульгиних заслабла дитина на скарлатину, і я мусила виїхати від них, щоб могти далі працювати. Я тепер живу разом з пані Шишмановою-Драгомановою; вона

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 282

дуже інтересна жінка, і яка шкода, що вона так оболгарилась. Для мене це справжнє memento, хоч я і без того спох-ватилась, та і не далася б онімечитись. Щодо Зигмунда — то він по революції став німецьким патріотом, яким раніше зовсім не був.

Я б дуже хотіла мати твої статті про мову, "в назидание галичанам". У мене чимало приятелів галичан, і ми, Шульгин, Оксана Косач (пам'ятаєш її?) і я, ведемо постійну боротьбу на лінгвістичному грунті.

Я тобі все нагадую, що, якби тобі треба було грошей, то сповісти мене, я найду який-небудь спосіб послати тобі чи по пошті, чи через банк, ще не знаю, як краще. Я пригадую собі, що я тобі навіть винна: виїжджаючи, я взяла у тебе 800 крб. з тим, щоб ти взяв в январі мої проценти, в липні 1918 р. я була взяла сама. Але за январ 1919 р. ти, певне, вже не дістав, отже тих 800 крб. я тобі винна мабуть?

Хоч би як-небудь довідатись про маму, Левка та Івашка і Таню з дітьми. Вони, очевидно, в Кононівці, та тільки горе, що Кононівка близько від станції, якби дальше — було б безпечніше.

Як що-небудь довідаєшся — сповісти і мене.

Цілую тебе кріпко і бажаю всього найкращого,

твоя Галя.

  

[В. Скоропис — Є. Чикфленку]

Відень 22.III. 1920.

Дорогий батьку!

Оце дістала твого листа з 14.III. Слава богу, що все у тебе добре. А от, може, тобі скрутно з грошима, то ти напиши — у нас є, та сподіваюсь, що і посада не ця, то якась інша у Ол. Ф. буде, то нам вистачить.

А Вл. Кир. ми не бачили з того часу, як передали йому твої листи! Першого листа заніс сам Ол. Ф., тоді ще не було трамваїв, то ходив пішки; але В. К. не застав, бо той велосипедом поїхав до міста, то лист Ол. Ф. зоставив Роз. Яков.; скоро — днів два по тому, — прийшов твій другий лист, то я сама послала його поштою: заказним expres. Якось при нагоді ми розпитували у Антоновича (Мухи), хто та пані Храпко (бо він згадав, що мусить їй зробить візити, як тут був). То є сестра Драгоманова; чоловік її

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 283

тут щось при посольстві робить — ми їх не знаємо. Влад. Кир., як чую часом, одбуває тут якісь наради і щодня їздить до центру міста до Макаренка, а ми тут зовсім йому по дорозі і адресу нашу має, міг би й зайти. Так вже для годиться: ми двічі були в них. З Ол. Філ. вони політичні вороги, але він знає напевне, що Ол. Ф. вже місяць нема вдома — міг зайти пояснить щось в тій твоїй справі. Ну як Ол. Філ. вернеться, то вияснить це, але ти не чекай, бо, може, й не дочекаєшся, то напиши мені. Як не своїх, то хоч ті Петрусеві 5 тис. кор. можу тобі вислать; на польські кор. це певно буде менше ніж. 5, бо австр. кор. дуже стали дешеві; так що, висилаючи тобі Петіні (ті, що ми йому винні) ми ще не урізуєм од себе. Але я тобі кажу, що маємо, і купувать нам нічого не треба вже, бо і адреса є.

От чи удасться мені тобі що передать — не знаю. Той пан вже три тижні, як виїхав. Заїхать до Перемишля не міг — йому дали з польськ. посольства пропуск тільки на п'ять день всього на проїзд по польській території і зайнятій ними. Тому він листа не взяв. До Києва так само не взяв листа, але він у нас часто бував, тут в цім пансіоні і жив, то знає добре все і на словах розкаже Левку або Івашкові і про тебе, і про Галю, і про нас. І як живий вирветься, то і нам звістку привезе. Я просила, щоб неодмінно добився, щоб од мами щось переказали, як вона. Він поїхав тільки одшукать свого старого батька — це син заможного дядька з-під Єлисаветграду. Кінчив Комерційний інститут у Києві і тепер служить при посольстві — мови знає і, взагалі, дуже розумний і толковий хлопець і приятель Липинського. Він повинен вернутись вже скоро — звичайно, так він гадав... Побачимо!

Тут є Юра Русов — служить у "Волі" — місяць як приїхав з Кам'янця вже з жінкою. Той мені оповідав, що бачив сам Левка, як прийшов і як пішов назад. Вони тут часто мають листи з Кам'янця від п. Русової, яка живе там у сватів, бо жінка Юри сама з Кам'янця — з міста. Але про Київ мало хто що знає.

10/III тут був Голіцинський (імовірно Голіцинський Євген Миколайович) з Берліна, привіз був мені листа і конденсованого молока і всячини од Ол. Філ.; це він особливо напирає на те, щоб Ол. Філ. брав посаду на Литву. Може й добре воно буде, але якось ті краї на мене такого суму нагнали і, взагалі, той цілий рік з сусідами — бог з ним! Приїде — поговоримо що і як — може це все тільки проекти. Аби тут зоставсь на цій самій посаді, щоб не зліквідували цієї місії (а здається, що ні, бо при допомозі предствника

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 284

Швейцарського Червоного Хреста п. Фріка, австріяки позичили Місії гроші). Тут нам не зле, і ніякої небезпеки тут бути не може, хіба тільки таке щось, що зараз в Берліні, але й то не може бути серйозне. Ол. Філ. там і німці знайомі трохи переконали, що їхать не треба зараз додому, бо він вже в іншому тоні про це пише, а то було, хоч зараз їдь... А їхать тепер куди б то не було небезпечно, ось як зараз: там страйк, там переворот, там недостача вугілля і поставили скрізь пороги: роби що хоч!

Є звістка в газеті, що страйк у Німеччині вчора мав скінчитись: може тепер отримаю що-небудь од Ол. Ф., а потім він писав що Червоно-Хресна ревізія мала скінчитись 19—20/III, то, може, якось зможе виїхать оце з Берліна; там вже наче тихо, але в Лейпцігу страшенні бої, а це якраз на дорозі, як їхать на Пассау — може поїде на Прагу. Цей тиждень вже повинен буть тут, так я рахую.

Я попитаю на пошті, може й можна тобі вислать те, що ти просиш — не думаю, щоб так вже пропадало. З Німеччини я дістала посилки од Ол. Філ. часом масло і молоко (тут цього нічого немає); книжки — все дуже швидко доходить. До Швейцарії до Жаккар сама посилала книжку — теж. дуже швидко дійшло.

Ну, не обіцяю напевно, а попробую добитись, бо не маю нікого такого, кому б могла щось доручити. Люди дуже неохотно беруть доручення, бо, правда, дуже скрутно в дорозі через всякі ревізії. А я помию і хустки, і ковнірчики, та не виглажу, а так трохи пом'ято пошлю, то не здадуться новими, то може й пройдуть.

За газету В. К. і ІІ-й том "Відродження нації" Ол. Філ. йому скаже.

Ну прощай! Як приїде Ол. Філ. то напишемо, що буде нового. А я собі сиджу та перекладаю: "Материала на воз не вберешь!" Хоч би цей раз не розгубить! Так як "Іст. Фр. революції" скінчений переклад десь там у сусідів зостався і не пам'ятаю, чи сховала в яку скриню, чи так зверху зоставила: пошматують! А щоб наново його зробити, не можу знайти ніяк книжки: вже не Карно, а хоч би яку іншу гарну історію "рев. фр.".

Винниченко так і не обзивається на мій лист, в якому я писав йому, що не дістав від нього боргу, який він, як писав мені, передав через якусь пані. Чи у нього нема грошей, чи він не хоче їх дать Скорописові як гетьманцеві та контр-революціонерові.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 285

4.IV.1920. [Перемишль].

Вчора несподівано заїхав знов по дорозі з Кам'янця до Варшави Петрусь. Я певний був, що він вже в Києві, і боявся страшенно, аби большевики не розстріляли його, або тиф не пожер. Аж виявилось, що поляки не пропустили його через фронт і завернули з Проскурова. Ввесь час він проживав в Кам'янці, сподіваючись змоги таки продертись до Києва, але при тамтешній дорожнечі прожив всі гроші, які в нього були; та й не диво, бо 1 ф. тютюну там коштує 5 тисяч карбованців, а 1 ф. сала — 500 крб., а м'яса — 350 крб. Тепер він їде до міністра Лівицького, щоб добути десь посаду, бо без діла нудно сидіти. З огляду на стан мого здоров'я, Петрусь напосівся, щоб я їхав з ним чи до Відня, чи до Праги, аби розвіятись. Обміркувавши його пропозіцію, я згодився, щоб він, по дорозі з Варшави заїхав за мною, і завіз мене до Карлсбаду, де я поживу якийсь час, відщолочу свій шлунок, бо від кислот він так болить, наче попечений. Речей своїх всіх я не забираю, бо думаю, що коли большевизм не докотиться до Перемишля і справа з апровізацією не погіршиться, я ще вернуся сюди, особливо тоді, коли Галя займе тут посаду учительки французької мови. Живеться мені тут добре, спокійно, і якби не хвороба моя, то звідси і не виїхав би кудись в невідомі умовини. В Кам'янці Петрусь нічого не чув про наших з Києва, хоч звідтіля часом хтось продирається пішки до Кам'янця. Він нарікає на Левка, що той не передасть ні листа, ні не перекаже нічого, хоч, певне, була б змога. Левко, навіть бувши в Кам'янці, не лишив ніякого листа, хоч знає, що Садовський нікуди не збирався з Кам'янця, то значить зміг би якось через когось передати листа. Тепер невідомо, як наші живуть і де. Боротьбисти не поладили в Києві з московськими большевиками, навіть кажуть, зробили проти них повстання, але неудачно, а тому мусили виїхати до Вінниці, а большевики оголосили українські партії поза законом. Не знаю, як тепер живуть Левко та Івашко, бо дами, певне, сидять в Кононівці. Може там большевики не зруйнували будинків і не займають наших дам, якщо селяни [не] реквізували дім під школу, а дам не мобілізували на учительок. От, часи! Не знаєш — чи твої близькі живі, чи здорові, чи, може, їх давно вже пожер тиф, бо від голоду їм не дадуть померти селяни, хоч би большевики і позабирали всі корови, свині та зерно. Пагано, що Кононівка лежить так близько коло залізниці. Перше се було її великим плюсом і як купував, то шукав маєтка, щоб він був не далі трьох верст від станції, так, як і Перешори на Херсонщині. Мені з непривички страшно було жити далеко від залізниці, одрізаним від зв'язку з великим містом, бо восени або рано весною, а часом і зимою, у нас такі бувають дороги, що можна до станції добитись тільки верхи, а значить, і без пакунків, і з великими муками, втомою і т.д. А тепер така близість до залізниці є, просто, нещастям. Я читав якось в газетах, що селяни палять шпали, закопують рельси, щоб не було змоги від-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 286

новити залізниці, бо по ній їздить всяке військо, яке тільки грабує селян. Петрусь оповідає, що большевики на Україні примушені возити з собою і шпали, і рельси, встановляти дороги і тільки таким способом можуть посовуватись з своїм військом. Не розумію, коли і яким робом можна завести там якийсь лад. Я певний був, що в Києві вже українська радянська влада, яка заведе якийсь лад на Україні, аж виходить, що там аж три влади: московська большевицька, українська радянська і петлюринська чи Мазепи, або, ліпше сказати, нема жодної влади, а кожне село, кожне містечко, місто само собою править і нікому не підлягає. Власне, повна анархія. Петрусь таки не покидає надії продертися до Києва, але вижде, поки потепліє, бо тепер йдучи пішки не можна ще ночувати на полі, а доводиться заходити в хати, а вони всі позаражені тифом, переповнені вошами. Прикладаю статтю якогось Горяінова "Большевики в погонах на Украине", що надрукована у "Варшавском слове" (числа 69, 70, 73).

Большовики в погонах на Україні.
Чесне слово

В Варшавській російській газеті "Варшавское слово" ч. 69-70 з 27-28 березня цього року знаходимо надзвичайно цікаву і чесну статтю відомого російського публіциста А. І. Гаряінова під назвою "Большовики в погонах на Україні".

З огляду на об'єктивність поглядів і цікавість характеристик подій і людей, завдавших стільки нещастя нашій землі, а рівно і через те, що стаття є до деякої міри симптоматичною для настрою в українській справі чесних російських демократів містимо її в перекладі цілком, в тій надії, що вона вплине на чесних росіян, сущих на Україні, зворушить їх совість і вкаже шляхи до співділання українського і московського народів в будучині.

Редакція.

Добровольча армія гине, розвалюється, в агонії конає. Здається, що не має такої сили, яка змогла би примусити офіцерів і жовнірів не кидати позицій, а боронитися від большевиків. Гине вона від цілковитого неспочування мас, а також від того, що в її ряди велетенською хвилею влився дух бандитизму й мародерства. З її анемічним і нежиттєвим лозунгом "великой неделимой России" вона виявила повну нежиттєздатність. Після насильно вирваного у Денікіна акта про федерацію Росії, щезла сама ідея Добрармії.

Можливо, що з'єднавшися козачі області ще зможуть представляти для большевиків ту чи іншу загрозу, але вся денікінська група з жалкими останками в декілька тисяч офіцерів, не зможе ще раз донести свої прапори до мурів Орла і Тамбова.

Денікінська група не віддавала собі ясного відчиту в тому, що вибухла російська революція — одна з видатніших подій, після світової війни, в історії 20 століття, і що економічна і політична криза, яка виникла зараз в Європі, — наслідки тих подій, які утворилися на терені бувшої Російської держави. До розв'язання світових соціальних проблем вони підходили з гнилим аршином військової бюрократії дореволюційного періоду і, будучи

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 287

в силі командувати дивізією, чи корпусом, мріяли створити "великую, недилимую Россию", забувши про національно-територіальні питання, висунуті революцією.

Вони не оцінювали серйозно українського руху, і до цього такого складного питання, по якому ще остаточно не висловилась Антанта, підійшли так легкодушно, як підходять до чергового наказу по довіреній їм військовій частині.

Виступ денікінських військ проти українців одночасно з добровольцями, занявшими Київ, утворив новий фронт; виявлення шовіністичної нетерпимості до всього, що носило український характер, як наприклад розгін Української Академії, арешти осіб, співчуваючих українському рухові, — все це викликало незадоволення мас.

Влада на місцях працювала по вказівкам денікінської ставки, а там ще в осені 1918 р. було розвязане українське питання по рецепту Сазонова і провідників таємного Київського центру Добрармії, за часів гетьманщини, Шульгіна і ген. Драгомірова.

Сазонов під час свого перебування на посаді міністра закор. справ за царського режиму, весь час покірно йшов на поводу у Грея і Б'юкенена і в поглядах лондонського кабінету був що називається "leur homme". Неуміння розібратися в заплутаних політично-національних справах і поведінка бюрократа царського режиму — це характерні ознаки Сазонова.

Наївна віра в можливість озброєного виступу союзників проти большевиків і їх прихильне відношення до справи "неделимой России" — примусили Сазонова забути талейранівську фразу, що в політиці "chacue pour soi te Deu pourtous". Цікавий погляд Сазонова в українській справі. Один з урядовців д.а., довго працювавший над українським питанням, після переходу влади до Директорії, був з докладом у Сазонова. В своєму докладі він з'ясував серйозність українського руху і запевняв, що необхідно використати різні національні здвиги, а особливо український для боротьби з большевизмом, і що необхідно протипоставити націоналізм інтернаціоналізму, як засоби до боротьби з комунізмом.

Вислухавши доклад, Сазонов відповів своїм приємним голосом:

"Все це дурниця, ніякого українського питання, а також і серйозного руху немає. Все це видумки уніатського митрополита гр. Шептицького, а з Петлюрою буде покінчено швидко, досить однієї дивізії французів, щоб розігнати ті банди! Я дуже добре поінформований в українській справі зі слів В. В. Шульгіна, а на випадок домагання держав коаліції, ми дамо "областную" автономію для чотирьох губерній Малоросії — Подільської, Київської, Чернігівської і Полтавської".

В непогрішимість поглядів Шульгіна по українському питанню — сліпо вірила вся ставка.

Вас. Віт. Шульгін, невдале створіння відомого всьому Києву "кровосмесительного дома" Шульгін-Піхно, своєю однобічною політичною діяльністю приніс величезну шкоду в розвязанні україно-російських відносин. Діяльність Шульгіна і його відомої "Азбуки" (осведомительная политическая организация) одна із сумних сторінок в історії українського питання. Особливо велику шкоду приніс Шульгін під час окупації Одеси француза-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 288

ми, де він і кн. Куракін прагнули інформувати французьке командування у вигідному, для своєї групи, освітленні про всі події, які творилися не терені України.

Шульгін поставив собі завданням боротися не лише проти признання Францією Директорії, але також і проти спільного виступу французів і українців проти большевиків, і бачучи що між французьким військом поширюється большевицька агітація, вжив всіх заходів для того, щоб відтягнути час і не дати можливості полковнику Кавернінському зговоритися з французьким командуванням про спільний виступ.

На таємному військовому засіданні в перших числах березня 1919 р., яке відбулося під головуванням військового губернатора Одеси Гришина-Алмазова, Шульгін, закінчуючи свою промову, сказав: "Краще большевики, ніж петлюровці".

Крім Сазонова, Шульгіна жорстоким гнобителем не тільки всього українського, але ж навіть натяку на терпимість в українській справі — був начальник військово-політичного відділу штабу Денікіна полковник Архангельський. Переконаний рицарь "великой неделимой", він подібно своєму патронові, з фанатичною ненавістю відносився до найменшого національного виявлення. Не багато можна сказати про відношення самого Денікіна до українського питання, його можна охарактеризувати сказаними ним словами в хвилину відвертості: "В цивільних ділах я нічого не розумію, моє діло воювати з большевиками і відновити знову "великую, недилимую Россию".

І от ці люди, просто "з кандочка" підійшли до розвязання української справи. Все що здавалось таким ясним в тиші кабінету, чи на політичному засіданні — на ділі було далеко труднішим.

Недовго маячив трьохкольоровий прапор над Україною, не пройшло і двох місяців як вибухли стихійні повстання селян і сховане незадоволення міського населення — проти добровольців. Чого тільки не витворювали оті блискучі представники денікінської влади!

Саме вище командування, яке спочатку заховувало все, примушене було оголосити сумні факти, аби зміцнити свій падаючий авторитет.

Наказами головноначальствуючого Київської області ген. Драгомірова, надрукованими у всіх часописах, весь склад київської контррозвідки, заслуживший собі назву "Добровольческой чека", два рази цілком мінявся і віддавався під суд за хабарництво, розстріли невинних і фальшування. Вбивство цукрозаводчика міліонера Л. Бермана яскрава картина із життя добровольців, як також і наскок куманіції "лихих гусар" на контору Олександрівського товариства цукрових заводів. Читання судового відчиту, по справі офіцерів контррозвідки Предченко і мічмана графа Нірода, було приємною розвагою для киян, потерпівших від набігів і грабунків. А слова ген. Драгомірова сказані ним на зібранні офіцерів залоги: "З біллю мушу признатися, що майже в кожному наскокові в Києві приймали участь або підготовлювали його офіцери-добровольці", хіба не малюють яскраво, якою стала за останні часи денікінська армія.

Большевики скористували непевне військове і політичне становище денікінців на Україні і розпочали енергійний натиск, який дійшов до цілковитого розгрому д.а. Цей розгром можливо було би одвернути, коли б

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 289

добровольці прийшли на Україну не як вороги, а як приятелі українського народу, коли б вони спирались на селянство і численні відділи українських повстанців, які немилосердно знищували комуністів, але потім виступили також і проти "большевиків в погонах". Нежиттєвий лозунг "великая недилимая Россия", який виставив Денікін, не дав спроможності використати всі національності бувшої Росії, для загальної боротьби з большевизмом, який несе за собою чорну реакцію і загибель справжніх основ демократизму. Сказані ген. Денікиним слова латишській делегації в Одесі восени 1919 р. показують його нетерпиме відношення не тільки до українського питання, але рівноважно і до всіх інших націй.

"Коли ви, панове, прийшли говорити від імені латишів-біженців, то я до ваших послуг, коли ж ви прийшли говорити від імені незалежної Латвії, то я такої не знаю". Латишській делегації, яка прийшла з ціллю нав'язати дружні відносини для соціальної боротьби з большевизмом лишилося тільки повернутись і вийти.

І от все далі і далі відкочувалися добровольці від Києва до Чорного моря. Пам'ятний і сумний для українського народу цей відхід. Були частини, які відходячи, грабували населення ще гірше большевиків, забираючи навіть жіноче вбрання.

2-й кінний генерала Дроздовського Кабардинський полк і Волчанський партизанський відділ — фактично розграбували всю Україну.

Комендант однієї невеличкої станції звернув увагу на незвичайно великий ешелон господарчої частини одного пішого Сердюцького полку, і коли по його розпорядженню було відчинено кілька вагонів, виявилося, що в них знаходились меблі, ковдри, килими, гобелени, награбовані при виході з Києва і інших міст. Відомо про випадок, коли декілька офіцерів забили свого товариша "сделавшего" 500 т. руб., і гроші були поділені між учасниками (показано у військово-слідчій комісії в Одесі).

Про корпус генерала Шкури можливо було би розповідати цілі байки, коли б не було голих фактів: "Дурень той із моїх офіцерів, який не везе, ідучи у відпуск, мінімум 300 тисяч руб." сказав якось ген. Шкура.

Наступ большевиків після взяття Києва не провадився інтенсивно, головним чином гнали денікінців селянські партизанські відділи, які тепер влились у групу військ українського генерала Павленка-Омельяновича і ведуть боротьбу проти большевиків в районі Катеринославщини.

Очищення добровольцями швидким темпом України показало, що денікінські лозунги в такій же мірі байдужі українському народові, як і ленінські, і що він ніколи не погодиться з владою, чужою його духові і характерним особливостям.

II.

Руйнуючи, грабуючи, розстрілюючи населення "большевики в погонах" всіх рангів докотились до лінії Одеса, Миколаїв, Херсон і т.і.

На чолі так званої "Новоросійської групи військ" д.а. стояв ген. Шіллінг, людина звичайна, невидатна, робивший "благонравієм" і німецькою акуратністю шаблонову кар'єру. Революція висунула його на посаду командира Ізмайлівського полку, після більшовицького перевороту про нього не було ніяких чуток і тільки після заняття денікінцями побережжя Чорного мо-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 290

ря він був призначений на посаду військового генерал-губернатора Одеси і області. Як і всі вищі урядовці д.а. Шіллінг відзначався своєю нетерпимістю до національних справ, а особливо до української. Цікавий уривок з його листа до одного політичного діяча: "Що у вас нового в політичному відношенні? Ви близько стоїте до цієї діяльності і багато знаєте. Як стоїть справа з петлюровцями і невже їх визнають союзники? Не хочеться цьому вірити". (Дата листа 21/2 19 р.).

Цей лист, який відноситься до часів переговорів Директорії з французьким командуванням в Одесі, ясно характеризує його політичну сліпоту і його відношення до українського питання. В кінці жовтня 1919 р. Шіллінг вів переговори про перехід галичан і в той же час не тільки відмовився вести переговори з представниками отамана Петлюри, але зараз по переході галичан, розпочав військові операції проти військ Української Народної Республіки. Крім невміння розібратися в національно-політичних питаннях, ген. Шіллінг виявив ще й повну бездіяльність і недбайливість. В листопаді з Одеси відплив в невідомому напрямку турецький транспорт, до верху навантажений набоями. Запитання по радіо англійським командуванням в Константинополі, яке довідалось про прохід цього транспорту, денікінська ставка не змогла дати відповді і в свою чергу шифрованою телеграмою запитала про це управління Шіллінга. Запитання викликало в управлінні цілу паніку, бо ніхто не знав про вантаження набоїв в порті, яке провадилось уже на протязі двох тижнів. Коли були затребовані документи для перегляду, виявилось, що всім відомий підпис ген. Шіллінга настільки артистично підроблено, що виникав мимоволі сумнів, чи не сам Шіллінг по своїй розсіяності підписав цей важний ордер.

Не краще свого патрона був і його поміщник по цивільній частині Брянський. Про нього балакати довго не доводиться, смішно було бачити на такій високій посаді "милого молодого человека", який до повалення царського режиму був маленьким урядовцем московського градоначальства, не мав жодного службового досвіду і виявляв цілковиту політичну несвідомість, а більш всього лише домагався арештів українських діячів, вбачаючи в цьому "правильное" розв'язання українського питання. По його домаганням був зроблений трус в помешканні "Просвіти" і аршетовано цілий ряд галичан і наддніпрянців, зібравшихся для зустрічі Нового року.

Особливою ненавистю до всього українського відрізнявся начальник одеської контррозвідки Кірпічніков, встановивший суворий догляд за галичанами і особами, які співчувають українському рухові. Будучи крім цього таємним агентом однієї з держав, він замість свого прямого обов'язку — боротьби з большевизмом, слідкував за настроями — орієнтацією одеської адміністрації. Кірпічніков, будучи людиною жадною, не гадував ніякими засобами щодо добування грошей, і за доброго хабаря він звільнив з-під арешту ряд відомих одеських большевиків.

Група офіцерів, обурена його діяльністю і взявши на увагу те, що Шіллінг відмовлявся звільнити Кірпічнікова, забила його біля будинку Шіллінга, коли він входив в авто.

Не варт продовжувати характеристику інших осіб, які стояли на чолі одеської адміністрації, в більшості це була така моральна нікчемність, від-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 291

сутність чесності, свідомості до своїх обов'язків, що мимоволі мусиш дивуватися, яким чином так довго змогла проіснувати вся ця денікінська буфонада при такому складі співробітників.

Офіцерський склад за останні часи остаточно розложився і виявляв повний індеферентизм не тільки до оборони Одеси, а навіть своєї власної особи.

Наказом ген. Шіллінга лише в одній Одесі було зареєстровано понад 65.000, але ж коли була потреба впорядити варту в 10 чоловік, то їх неможливо було знайти. Між іншим і не можна багато вимагати від цих, часто напівголодних людей, зморених кінематографічною зміною влад і орієнтацій. Зате безмірна вина вищого командного складу. З Денікіна і К° буде стягнуто судом історії, за все лихо, яке вчинила д.а., і на їх совісті лежать гори непохованих трупів біженців і офіцерства.

Офіцерський склад працював в тяжких умовах. Не тільки одержуване утримання було занадто мале, але і воно місяцями затримувалося за відсутністю грошей.

Господарчі частини майже всіх полків хронічно були без грошей. Звідси виникли безплатні реквізиції продуктів, які згодом перейшли в одверту грабіжку населення. Що ж залишалось робити чинам д.а., які мерзли й голодали на фронті, в той час як командуючі окремих частин і герої штабів, розкошували на м'яких меблях в реквизованих найкращих будинках, добре їли й пили в душно натоплених державними дровами кімнатах.

Їжа доводить голодного чоловіка до злочинства — ситі командуючі д.а. і мільйони набуті спекулянтами, які розкидались по різних рестораціях з справжнім хамством "растажуєров", — зробили своє діло і офіцер став бандитом і грабіжником. І з того часу не існувало такого нахабного набігу, на який не пішли б численні офіцери денікінської армії. Командування д.а. не тільки не цікавилось економічним станом довірених йому частин, а навпаки виявляло повну допустимість всього того, що творилося в місцевостях занятих д.а.

Плямистий тиф — цей страшний ворог людськості — провадив цілі спустошення як серед війська, так і серед населення. Епідемія тифу, завдяки повній відсутності медичної допомоги і ліків, за останні часи розвинулась до жахливих розмірів. Відвідуючи станції Одеса-Сортировочна і Одеса-Порт я бачив вагони, з дверей яких вистромлювались покорчені, почорнілі ноги напіврозложившихся трупів, обліплених вошами; поруч з цими кошмарними вагонами стояли військові ешалони, і йшло сіре буденне життя великого міста. Жовніри, вантажники і матроси не брезгували підшукувати собі "кое что из одежды" в цих вагонах смерті.

Плямистий тиф лютує всюди; села, хутора однаково заражені. Зріст епідемії тифу в Одесі дивував своєю величезністю: ще з початку жовтня захворювання рахувались десятками на добу, а в кінці грудня було вже захворювань до трьох тисяч на день. Прилеглі до Одеси села, хутора напр. Калаглія, Маяки і інші уявляють зараз з себе суцільні цвинтарі. Становище Одеси становилося все гірше і гірше. Тоді галицьке командування запропонувало Шіллінгу взяти на себе захист Одеси і прилеглого району, але з умовою передати йому всю повноту влади.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 292

Для вирішення цієї справи було скликане засідання з представників влади і громадських діячів і коли було ухвалено прийняти пропозицію галичан, Шіллінг заявив: "Я не можу санкціонувати цієї постанови, ви можете мене заарештувати і тоді робіть в Одесі, що вам подобається, але доки я тут, влада повинна належати д.а.".

А через декілька днів Шіллінг і його штаб "доблестно" виїхали на пароплаві до Новоросійська, не заплативши нікому ні утримання, ні евакуаційних, лишивши на волю судьби війська, предоставив кожному піклуватися за свою долю.

Отже прийшовши на Україну з чужими, для широкого населення, лозунгами, знищивши огнем і мечем велику кількість сел і хуторів, д.а. швидко щезла, уступивши в містах владу комуністам. Але і цих "царствование" не буде довгим: все ширше і ширше піднімаються хвилі селянських повстань, і скоро з'явиться народна українська влада з девізом: "Україна для українців".

А. І. Гаряінов.

8.IV.1920. [Перемишль].

В часи розпуки, обурення українцями, я раз у раз казав, що зречуся своєї приналежності до української нації і прерву всякі відносини з цією "нікчемною, підлою" нацією; для того мені досить змінити тільки одну літеру в моєму прізвищі, і з Чикаленка я стану румуном Чикалеском, тим більше, що для того маю і підставу, бо моя бабка по батькові була херсонська молдаванка з дому Банів і не вміла інакше говорити до смерті, як по-молдаванському. Отакі почуття викликала в мені брошурка "До українських хліборобів", видана ініціативною групою "Українського союзу хліборобів-державників" у Відні 1920 року, яку я вчора дістав почтою і прочитав. Підписана вона Д. Дорошенком, В. Липинським, Скорописом та С. Шеметом зо всіма їхніми титулами. Прикладаю її тут, як зразок глупості людської. Я, може, вже на старість з'їхав з глузду і обурююсь цілком логічним ходом ідей, які викликала революція і з одної крайності кидає, здавалося б, розумних людей в другу крайність. Але крайня радянська фантазія Винниченка мене не обурює, я тільки не вірю в неї. Ідеї большевизма так само прекрасні і справедливі в теорії, як і християнські в області моралі, але, як ті, так і ті нездійснимі на практиці і повинні служити тільки ідеалом, путеводною зорею [на шляху], по якому треба людскості йти і потроху здійсняти те, що не протирічить природі людській. А ідеї, висловлені в оцьому закликові до хліборобів ініціативної групи, просто, обурюють мене. Як можна в сей час, коли все людство стремиться до визволення, виходити на світ Божий з ідеєю монархізму, автократизму і т.д. Я розумію, що можна говорити про часову диктатуру, бо тепер на Україні ні парламентаризм, ні радянські форми, не зможуть привести до порядку розбурхане море,

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 293

утихомирити отих звірів в ненажерії. Для них дійсно треба якогось "усмирителя", але возводити се в систему, проголошувати принцип "единовластия" в часи, коли валяться трони, коли людство отим єдиновластієм доведене до розвалу, до повної руїни, шукає нових форм, які врятували б його, повернули до норми життя, заснованого на справедливості, на знищенні визискування одними — других. Не розумію! Не розумію особливо тому, що ці ідеї виходять від людей, яких я вважав здатними до державного творчества. Так само обурює мене й рішення аграрного питання. В той час, коли люди говорять і пробують здійснювати право на землю, як і на повітря, всіх трудящих, ініціативна група висуває чи підтримує стародавні латифундії, бо рекомендує залишати землі у тих властителів, які самі управляють своїми маєтками, або здають в оренду таким, що ведуть самі господарствот а викуплять тільки у тих, що здають в оренду дрібним хліборобам, та конфіскувати у тих, що злочинно виступає проти Української держави. Що це таке? Це, просто, наче говорить, що не можна одбирати земель у панів поляків, бо тільки поляки на Україні не здавали українським селянам своєї "польської" землі в оренду, а самі управляли, або здавали орендаторам полякам. Їм не було ходу по службі, і вони не могли робити столичної чи навіть місцевої губернської кар'єри, і менші з них примушені були сидіти на землі, а великі здавали свої маєтки великим арендаторам, виключно полякам, а самі проживали по Варшавах, Парижах, т.д. І на кого, на які українські кола важать панове ініціатори — я не знаю. Своєю програмою вони можуть привабити хіба "хліборобів"-поміщиків росіян, що втратили надію на Денікіна, панів-поляків, які не вірять в можливість воскресіння Польщі в границях 1772 року та наших Калиток та Здориків, яким байдуже — чи буде Росія, чи буде Україна, чи навіть Польща, аби ніхто у їх не видирав їхньої земельки. Своїми підписами з голосними титулами панове ініціатори нікого теж з українців не приваблять. Д. Дорошенко обурив проти себе всіх українців гірше за всіх гетьманських "фахівців", своєю закордонною політикою, а, власне, призначенням на високі посольські пости росіян: Штейнгеля, Суковкіна та Баженова. Тодішній голова Національного Союзу, гарячий Винниченко, інакше не називав його, як отой "мерзавець Дорошенко". До В. Липинського як поляка за походженням, українське громадянство раз у раз ставилось з підозрінням і між ним поширений був анекдот, що коли Липинський зап'є (а се з ним, кажуть, буває), то спочатку тримається, як українець, потім виставляє себе російським офіцером, а коли доходить до найвищого градуса, то голосно вигукує "Jestem szlachtic honorowy". Я гадаю, що це брехня, бо Липинського я ставлю високо і вважаю його за певного українця, але українська інтелігенція настільки йому не довіряє, що Винниченко рішучо був проти того, щоб його лишити послом у Відні, що мене обурило тоді до краю. Про Скорописа теж публіка українська голосно

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 294

говорить, що він, поки був соціалістом, то був просто Скорописом, а як вийшов з партії, то перетворився в шляхтича Йолтуховського. Обох Шеметів чомусь українське громадянство раз у раз обвинувачувало вкупі з Міхновським в організації гетьманського перевороту, хоч жоден з них не став близьким до гетьмана, а, навпаки, до перевороту Скоропадський бував у них в домі, а після перевороту вони стали майже чуткими йому, про що я дуже жалкував, що Шемети та Міхновський надали б гетьманській політиці виразного українського характеру. Таким чином, жодне імя, що підписано під відозвою до хліборобів, не привабить нікого з українців. Очевидно, їм хотілося б приєднати в свою компанію і мене, бо кожний з них писав до мене, аби я шанував своє здоров'я, бо вони певні, що я ще гратиму роль в українському політичному житті. Але я "красненько" дякую за таку честь: я маю хоч скромне, але чисте ім'я, то нехай я з ним і помру, і зовсім не хочу закаляти його якоюсь поміщицько-гетьманською, чи монархічною авантюрою. Правда, я не раз в тісному гурті висловлювався і за Гогенцолерна, аби він тільки витворив Українську державу, але це говорилось в часи розпуки, коли наші соціалісти всяких гатунків розхвалювали нашу державу.

13.IV.1920. [Перемишль].

Це вже другий Великдень справляю я за кордоном. Погода чудова, тепла, дерева розвиваються; навіть понаброщувався бузок, який я посадив тут в інституті, перед своїми вікнами, щось аж двадцять кущиків. Знайомі мої, особливо родина гофрата Кучеркевича, ставляться до мене, як до рідного; молодий Тадей Кучеркевич приніс мені спеціально для мене спечену пасочку, яка нагадала мені Україну, мою родину... Не знаю, чи мають мої в Києві хоч якесь подобіє паски? Вже в кінці 1918 року в Київі не було білої муки, а тепер, кажуть, фунт житнього глевкого хліба коштує 300 карбованців! Як там мої живуть? — не розумію, не уявляю, та чи й живуть вони ще? І коли вже можна буде дістати хоч якусь звістку з Києва? Я вже загубив надію вернутись туди, але вже стараюсь звикнутися з думкою, що я вже й помру тут, але хоч би вісточку з дому дістати! Становище гірше емігрантського, гірше полону, бо навіть картки не можна дістати і про себе вісточки подати. Думалось, що от-от між большевиками та поляками дійде до мирових переговорів. Большевики зробили скілька пропозицій Польщі, щоб зробити мировий договір; поляки м'ялись, воловодились, нарешті назначили місцем переговорів Борисов, що лежить на самому фронті. Большевики, цілком слушно, одповіли, що не зручно переговорюватись на самій лінії боїв і запропонували вибрати пункт в нейтральній Естонії або в Варшаві, або в Петрограді чи Москві. Але поляки твердо стали на Борисові. Сьогодні,

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 295

кажуть, є звістка, що большевики не згодились на Борисов і апелюють до Антанти. Очевидно, поляки не хочуть миру, бо його бояться з багатьох причин. Перше всього, бояться пропаганди большевицької, яка може широко поллятись через границю, коли не буде військового фронту; потім не знають, що їм робити в мирний час з отою величезною своєю армією; тепер вона зайнята війною, тепер в ній кипить ще патріотичний дух, а в мирний час, коли її буде здемобілізовано, то вона тільки збільшить число безробітних, незадоволених поміщицько-буржуазною політикою польського уряду і може легко привести до большевицького руху, який вже охоплює і другого сусіда — Німеччину; а між двома большевицькими державами трудно буде вдержатись великопанському режимові в Польщі. Що буде далі — не знаю. Очевидно, війна тягтиметься й далі. А на Україні буде й далі анархія, руїна. В газетах є звістка, що Петлюра віддає Польщі Галичину і Західну Україну по Горинь, а за те Польща допоможе виперти большевиків за Дніпро і признає незалежну Україну під своїм протекторатом і з вільним транзитом до Одеси. Таким чином, українську територію розшматовано буде на п'ять частин: чехословацька Угорська Русь; Буковина і Бессарабія в румунських руках; Галичина, Холмщина, Поділля і половина Волині в Польщі; від Збруча і Горині по Дніпро самостійна Україна і Лівобережжя під Росією. Але самостійна Україна буде тільки в теорії, а на ділі її захоплять росіяни або поляки, або поділять між собою і цю частину. Одним словом, повторюється 17-й вік, і руїна тягтиметься ще не один рік. Коли в Росії большевиків замінить інший уряд, то се справи не перемінить...

12.V.1920. Карлсбад.

Haus Osborne Schlossberg, 15.

Я такий хворий був, що рішився послухати Петруся і їхати до Варшави, щоб відтіля антантським поїздом без пересадок доїхати до Праги, а відтіля вже до Карлсбаду. Хоч подорож ця страшила мене, я боявся, що зомлію в дорозі, але іншого способу не було, бо Петруся з Варшави не пускали, аби він заїхав за мною і повіз мене. Надрадник п. Р. Дмоховський виклопотав мені у перемишльського старости перепустку на п'ять день до Варшави і дозвіл на білет, бо саме в той день припинено було залізничний рух, під видом того, що мають штемпелювати австрійські корони і обмінювати на польські марки. Коли я дістав перепустку, а молодий Кучеркевич Тадей взяв мені білет на поспішний поїзд, то я заходився збиратися в дорогу. Я рішив лишити в Перемишлі батьківський кожух, рукописи та половину білизни в надії, що в Чехії дешевше можна справити те, чого мені бракуватиме; все одно мені треба буде купувати вбрання і білизну, коли їхатиму на Україну, бо там, кажуть, все боль-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 296

шевики реквізували, а тут зо мною зовсім мало, бо я, як вже казав, виїхав з Києва тільки на місяць-два, сподіваючись вернутись на Україну разом з антантським військом. До Варшави я приїхав 18-го квітня і заїхав до Петруся в готель "Спорт", якийсь жидівський заїзд, повний блошиць. Дивно, але звичайна з моєю хворобою річ трапилась і тепер. Як тільки почав я збиратись в дорогу, у мене перестало боліти під грудьми, не боліло всю дорогу до Варшави, не боліло й там на протязі мого двотижневого там пробування, не болить і тут, в Карлсбаді, але про це потім розкажу. Від Петруся я довідався, що А. М. Лівицький виїхав до Кам'янця, щоб дістати апробату польсько-українських умов від українського громадянства, власне від представників партій, які складають фікцію Національної Ради. В перший день пішов я до С. В. Петлюри, щоб довідатись чого вони від мене, власне, хотять. Петлюра зараз же вийшов до мене в вітальню і, поцілувавшись, запросив мене до кабінету, в якому був Б. П. Матюшенко. Враження Петлюра зробив на мене втомленого, змученого і якогось пригніченого; він постарівся дуже, посивів, якось обряк, як з перепою, хоч він не п'є багато, як кажуть. На моє запитання — чого чи нащо вони з Лівицьким мене викликали, він одповів, що їм взагалі хотілося б порадитись з українськими буржуазними елементами, а особливо зо мною, який ввесь вік так багато працював для українського відродження і т.д. Жалкував, що саме нема Лівицького, і просив мене посидіти в Варшаві днів скілька до приїзду Лівицького. А коли я сказав, що він же знає, для чого мене викликали і може без Лівицького сказати мені це, він, пом'явшись, одповів, що натурально знає, але без Лівицького не може зробити конкретної пропозіції, бо у їх було на мене скілька намірів. Перше всього їм хотілося б знати мою думку про договір з поляками, який вони оце мають підписати, і коротенько розказав в чім той договір міститься. Границя з Польщею приблизно має піти від Дністра по Збручеві, а потім по Стирі і по Прип'яті до Дніпра; Польща за те визнає самостійну Українську державу в її етнографічних межах на сході і військовою силою і технічною допомогою поможе Українському урядові виперти большевиків за Дніпро. Тобто [Польща] в межах 1772 року, а далі вже самі українці мають, коли зможуть, очистити Лівобережжя від большевиків. Я на це одповів, що не вірю в успіх сього договору, що він, на мою думку, скінчиться так само нічим, як і договір Виговського, бо є третій контрагент — Москва, яка всіми силами буде стремитись захопити Україну, і, певне, справа української державності скінчиться так само, як і в 17 в., миром Москви з Польщою за наш кошт, тобто поділом України по якомусь новітньому Андрусівському договору. На се Петлюра відповів мені, що вони другого виходу не бачать і рішають зробити останню спробу організації Української держави. Я на се одповів, що, дійсно, тепер виходу нема, і я шкодую, що Винниченко підняв "петлюринське" повстання проти Скоропадського і таким способом розвалилась дер-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 297

жава, яка почала була за німецькою силою організовуватись, а ще більше шкодую, що наші соціалісти не зуміли поладнати з німцями ще до скоропадщини. Петлюра одповів, що коли б вони не підняли повстання, то все одно його підняли б большевицькі елементи, коли почався большевизм серед німецького війська, і тоді повстання перейшло б не під українським національним прапором, що було б ще гірше. — "Може й так, кажу, хоч мені здається, що найняті німці змогли б охоронити Україну від большевиків. Ну, та це вже минулось, і нема чого про це говорити. Коли Ви, кажу, хочете попробувати, то пробуйте на свій страх і риск. Ім'я Виговського через таку пробу перейшло в історію з почесною репутацією, хоч та проба і не вдалась".

Крім того, каже Петлюра, нам хотілося б, щоб Ви поїхали до Парижа, в надії, що Ви зможете помирити там Тишкевича з К°, бо вони там пересварились до краю, а через те терпить справа признання України. На се я одповів, що я не відмовляюсь поїхати до Парижа, а за успіх ручатись не мотку. Тут Матюшенко зауважив, що це абсолютно безнадійна справа.

Далі Петлюра напосідався, щоб я підождав Лівицького, бо він ще має на мене якісь заміри, про які він не знає.

Тут я повів таку мову. Я чоловік хворий, форменний інвалід, а через те на себе ніяких обов'язків не хотів би приймати, але претензії до держави чи уряду маю. Я вимагаю від держави, щоб вона за мою колишню працю дала мені змогу дожити до моєї натуральної смерті, не дала мені вмерти з голоду чи від самогубства, бо ніяких засобів до життя не маю, тому що я з моїх маєтків ніяких накладних грошей не зібрав, а всі лишки від свого скромного життя віддавав на справу національного відродження... Петлюра перебив мене, кажучи, що він цілком з цим згожується, що нема українця, який з цим не згодився б. Далі я сказав, що чув від Петруся, що Лівицький хоче призначити мене радником Празької місії з правом мешкати в Карлсбаді, оскільки [цього] потребує моє лічення. Але я не хочу брати на себе ніяких посад, я не хочу бути в числі тих, що дістають платню і нічого не роблять, і тим служать тілько об'єктами для нарікання громадянства. Я хочу нічого не робити і діставати пенсію по праву, заробленому мною за все моє попереднє життя, а через те вимагаю пенсії вислуженого українського урядовця. Петлюра згодився, що я на се маю безсумнівне право, і коли вернеться з Кам'янця Лівицький, то ця справа рішиться конкретно. Коли я зібрався йти, то Петлюра упрохував мене залишитись обідати, я одмовився рішучо тим, що я тримаюсь дієти і не їм всього. Тоді він став запрохувати заходити до нього вечорами, але я не обіцяв, одмовляючись тим, що в 9 годин я вже лягаю спати. Дожидаючись Лівицького, а особливо поновлення залізничного руху до кордонів, я бував у П. Д. Понятенка, Б. П. Матюшенка, слухав їх оповідання про те, що діється серед емігрантів за кордоном, і такого наслухався, що диву-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 298

юсь, як до мене не вернулась моя хвороба. Правда, коли М. Г. Матюшенчиха оповідала про безсовісний грабіж державних грошей М. Ковалевським, Супруном, М. Поршем, М. Васильком та іншими, то у мене починало поболювати, але я намагався не вірити Марії Григорівні, знаючи її язик здавна; тому-то я й не переказую того, що чув, але настирливо просив Матюшенка, Понятенка та Михайлова позаписувати їхні оповідання для історії.

Нарешті приїхав А. М. Лівицький і зробив мені візита, але не застав мене. Коли я пішов до нього, то виявилось, що він привіз з собою і всю свою родину, — жінку і двох дітей. Коли він оповів, що Нац. Рада, крім есерів, благословила його на підписання договору з поляками і що тепер всі урядовці міністерств і сам Петлюра мають сими днями виїхати з Варшави до Кам'янця, то я собі подумав: очевидно, не дуже ти віриш в успіх сієї угоди, коли перевіз до Варшави свою родину, але тільки запитав його — чи скоро всі тікатимуть назад? На се він одповів, що він твердо вірить в успіх польського наступу, який почнеться після підписання договору; що поляки добре знають, що у большевиків на фронті повне безладдя, раз у раз на задах виникають повстання селянські, що большевики ніякої сили на фронті не мають, але поляки без договору з українцями не хотіли наступати, аби їх не обвинувачували в імперіалізмі, а тепер, коли вони йдуть допомагати українцям визволитись від москалів, то вони швидко розгромлять большевицькі банди і за скілька день будуть в Києві, бо від Мозиря їм туди зовсім близько. На моє запитання — як поставиться до поляків українське селянство, Лівицький одповів, що воно прагне якої-небудь влади, аби була змога сіяти-орати і користуватися результатами своєї праці. Що в зайнятих польськими військами місцях селяни гарячково купують у польських панів землі за готові гроші і тільки вимагають, щоб обов'язково був підпис на запродажній поміщика та місцевого попа. Він сподівається, що те саме буде і по всій Правобережній Україні, бо у селян маса отих паперових грошей, за які вони нічого не можуть купить, і з якими не знають, що робити; таким способом аграрне питання розрішиться майже само собою, а через Одесу Європа буде привозити сіль, керосин, мануфактуру, хліборобські машини; налагодить залізнодорожні колії, транспорт, тоді селянство буде благословляти ту владу, яка це все улаштує, бо тепер воно бідує без цих матеріалів, хоч хліба має величезні запаси, бо урожай 1919 року був такий надзвичайний, якого не було більше п'ятнадцяти років. Головна задача тепер, як каже Лівицький, — організувати український державний апарат: треба скласти міністерства, інститут губерніальних та повітових старост, дрібну адміністрацію, суд і т.д. Вони вже телеграфічно запросили Липинського на міністра закордонних справ, Скорописа — на внутрішніх, але од їх ще нема відповіді; Шелухина — на юстицію, Лукасевича — здоров'я; військовим міністром лишається Сальський, а на міністра фінансів думають запросити якогось Шведа, хоч є думка і про

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 299

Супруна, щоб вийти з того прикрого становища, в яке вони з ним попали, а Мартос абсолютно має замалу голову для свого портфеля. Що ж до Міністерства земельних справ, то вони рішили запросити мене, бо на моїм імені помиряться всі українські і неукраїнські кола, і моє ім'я підніме, можна сказати, авторитет всього уряду...

Я подякував за комплімент, який нагадав мені приторно-солодку лесть небіжчика Бородая, і рішучо заявив, що я не візьму нізащо ніякого на себе урядового обов'язку; перше всього, через те, що я не вірю в можливість організувати Українську державу з допомогою поляків, одвічних ворогів українського народу, а коли б і повірив, то я не маю для того ні сили, ні здоров'я... Тоді Лівицький, перебивши мене, запропонував таку комбінацію: вони оголосять мене міністром земельних справ, а я собі поїду до Карлсбаду і там складу земельний законопроект, який потім в життя буде проводить хтось інший; Пілсудський напосідався, щоб міністром земельних справ був поляк, але вони думають, що ліпше полякові дать портфель торгівлі. Під час другого мого побачення з Лівицьким, він мені рекомендував якогось польського панка з Волині, що сидів у нього, П. П. Сівця*, чи, взагалі, соціаліста, якого Пілсудський раїть на міністра земельних справ, і запитав в присутності того поляка моєї думки. Я одповів, що гадаю незручним запрохувати на цей портфель поляка і раяв взяти Мацієвича, практичного агронома і доброго теоретика. Але Лівицький чомусь покрутив головою і сказав, що вже Архипенко більше підходящий на цю роль, в чому я висловив сумнів. Наша розмова скінчилась на тім, що він знов просив мене скласти законопроект, на що я згодився, якщо він мені дасть матеріали, але в Варшаві до мого виїзду так і не знайшлося нічого. Я висловив свою думку, яку висловлював раз у раз, навіть друковано, що Українську державу треба будувати на гросбауерах**, відкинувши всякі "уравнительные землепользования", бо основна задача аграрної реформи полягає в тім, щоб було вдосталь сільсько-господарських продуктів для свого сільського та міського і взагалі промислового населення та робітника, і ще лишилось для вивозу в формі м'яса, масла, цукру, спирту і т.д. А для цього треба встановити максимум землеволодіння в розмірі дореволюційного земельного цензу, розпарцелювавши між середніми селянами латифундії. Лівицький згодився з цим, але мені здається, що він так само легко згодився б і на більший максимум, чи на менший, бо, видно, не дуже він шупить в земельних відносинах. Щодо моєї думки про польсько-український договір, то Лівицький мало й торкався її, бо бачив, що я до його ставлюся негативно, чи, ліпше сказати, безнадійно. Коли зайшла мова про форму і розмір моєї пенсії, то

* члена ППС (Польської партії соціалістичної) — Ред.

** заможних селянах (нім.) — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 300

я висловив думку, яку підказав мені Петрусь: нехай уряд видасть мені такий папір, по якому кожне посольство чи місія, виплачували б мені утримання радника Місії при тій державі, в якій я буду проживати. Він охоче на се згодився і доручив командуючому Містерством закордонних справ видати мені такий папір. На тому ми і розпрощались з ним, бо він знов поїхав до Кам'янця. Через скілька день, слідом за ним, поїхав і Петлюра, проводити якого виїхали на вокзал всі українці Варшави, як оповідав мені Петрусь, бо я, натурально, не був в числі проводжаючих.

Коли почався польський наступ на Україну, то Петруся прикомандировано до Лоського (імовірно Лоський Костянтин Володимирович), якого назначено Головноуполномоченим при польському війську для посередництва між ним та українським населенням. Нелегка місія Лоського! Це ж треба буде добувати для польського війська харчі, підводи, настановляти всяких комісарів, урядовців і проч. в згоді з поляками і місцевою людністю. Петрусь охоче згодився поїхати з Лоським в надії, що він такою дорогою швидко буде в Києві, довідається про всіх наших, і коли можна буде, то перевезе за кордон свою і мою жінку, бо, певне, вони раді будуть вирватись відтіля, бо ніхто не вірить в те, що маятник революції спиниться на польському наступі. Напевне, на зиму знов насунуть московські большевики і разом з нашим селянством випруть з України Петлюру з поляками, як виперли Скоропадського з німцями. Ще, мабуть, не скоро наступить час, коли маятник революції спиниться на лінії, яку встановлять москалі з поляками, але напевне можна сказати, що лінія та ляже не по Дніпру, а західніше — або по Південному Бугові, або по Стирі, в залежності від того, якої сили буде напор з Московщини. Але не виключено, що хвиля большевицька докотиться аж до Варшави, хоч сього я не сподіваюсь, бо Польща, як я вже писав, далеко менше, ніж Україна, а тим більше, ніж Московщина, [не] має большевицького грунту: селянство в Польщі забезпечене надільною землею далеко більше, ніж селянство у всій бувшій Росії, а пролетаріат міський ще захоплений національним патріотизмом, ще повний захвату про відродження своєї держави. Поживем — побачим!

15.V.1920. Карлсбад.

Після від'їзду Петруся на Україну через Берестя, Рівно, Житомир, я ще пронудився у Варшаві скілька день, поки мені добули білета в спальному вагоні антантського поїзда. Ним я доїхав до Прерау, а там, пересівши заразже на "рихловий" тобто поспішний поїзд, приїхав 6-го мая до Праги, в 7 годин вечора. Покинувши свої пакунки на вокзалі, я поїхав трамваєм до В. К. Корольова, але, на жаль, не застав його, він виїхав кудись на дачу. В посольстві я добув адрес посла М. А. Славинського і в нього вже й заночував. Допізна говорили ми про всячину, натурально, най-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 301

більше про вигляди на українську державність. М.А. настроєний дуже оптимістично, він зовсім не вірить в те, що Росія зможе організуватись і помішати зорганізуватись нам. Він гадає, що український народ так скучив за владою, за спокоєм, що радітиме тому ладові, який заведе українська влада під опікою польського війська; він певний, що легко розрішиться і аграрне питання, і інші, аби тільки організувати доставку всячини, чого бракує на Україні. Одним словом, він як посол цілком поділяє надії свого уряду, який підписав договір з поляками.

Від нього я дістав платню старшого секретаря (5500 ч. корон), бо радника у них нема. Купив собі за 1200 ч. к поганенький кропив'яний чи якийсь костюм; зонтик бавовняний за 100 ч. к.; черевики за 380, шість хусточок за 55 к. і 6 комірців за 57 к. Білизни вже не купував, бо думаю обійтись з тим, що взяв з собою з Перемишля. Я дуже жалкую, що не справив собі того всього в Перемишлі, бо там ціни в кінці минулого року були такі самі — костюм — 1200 к, черевики 350 к, але тамошня корона в чотири рази дешевша за чеську, а значить, і все можна було купити вчетверо дешевше; я справив в Перемишлі штани за 800 к., такі добрі, що тут таких тепер не купиш і за 2800 ч. к. Мені в Перемишлі все казали, що в Празі все можна купити дуже дешево, а через те я й здержувався від купівлі там. Так само казали і про їжу, що в Чехії все єсть, і все дешеве. Аж виявилось, що в Празі нема молока, навіть в кав'ярнях не дають білої кави, а якусь чорну юшку з перепаленого жита; нема білого хліба, і я в ресторані дістав з-під поли малесенькі булочки по короні за штуку, за які колись в Києві платилось копійку; обід з двох страв — риба і телятина, коштує 40 ч. к., тоді як у Варшаві за такий же обід я платив 40 марок, а одна ч. корона рівняється 3.20 польських марок!

Виходить, що в Чехії все далеко дорожче, як в Польщі, а в Швейцарії, кажуть, ще дорожче, бо тамошній франк стоїть надзвичайно високо. Тому Петрусь радив мені поїхати до Берну і получити там у Василька платню за три місяці, що дозволяється законом, а тоді переїхати до Карлсбаду. Славинський пояснив мені, що це, справді, дуже хитро придумано Петрусем, бо тут я за три місяці дістану коло 18 т. ч. корон, а якби я дістав у Швейцарії платню радника за три місяці, то се рівнялося б коло 45 т. ч. к. От які комбінації можна робити, та й роблять люди, з валютною різницею. Кажуть, що деякі посли, приїхавши в початку 1919 року з гривнями і помінявши їх на доляри та стерлінги по тодішньому низькому курсові, заробили тепер мільйонні бариші.

В Празі я пробув всього три дні, наговорився з Славинським, з Бочковським, бувшим кореспондентом "Ради" з Праги, купив собі саме необхідне; оглянув місто і чудові сади і виїхав до Карлсбаду, в готель "Розі", в якому, як казали, давно проживає М. Шаповал. Виявилось, що він вже виїхав з того готелю і оселився на "Schlossberg" в "Osborne" з М. Шрагом. Обидва вони, хоч і есери, що визнають "радянські форми", стріну-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 302

ли мене радісно, з цілуванням, хоч по большевицькій тактиці повинні були б втопити "буржуя". Вони помогли мені найняти кімнатку за 12 ч. к. денно, повели до лікаря, варшавського жидка, що давно тут практикує і ще не забув російської мови, а мені це необхідно, бо по-німецькому я не можу в тонкостях оповісти про свою хворобу; показали мені купелі та "водопій", одним словом, прийняли наче свого однопартійника. Коли в розмові, сміючись я завважив їм, що очевидно у них "національний момент затемняє класові протиріччя", то вони відповіли, що вони мене відрізняють від інших українських буржуїв. Але самі вони тепер далеко більші буржуї, як я, та, певне, і інші буржуї українські. Займають вони кожний по дві великих кімнати, їдять так, що я собі такої їжі дозволити не можу, бо не стане мені тоді моєї пенсії на прожиття та на лічення. Та й не диво, бо М. Шаповал, як мені казав секретар празького посольства, дістає, як "радник Директорії", 35 тис. корон місячно, а Шраг, як радник Лондонського посольства, не менше, а може й більше, коли він дістає в фунтах стерлінгів. А тим часом справжній буржуй В. К. Липинський, як пише Вікторія, не має чим жить і мусить надолужувати працею, щоб прожити, а він при тому зовсім хворий і повинен би відпочивати та набиратись сил від доброго харчу! Справедливо каже латинська приказка, що міняються часи, міняються й норови чи звичаї. Та хоч би була яка користь від отих всіх соціалістів, що живуть на державних пенсіях, а то розкошують собі за те, що вони, як самі кажуть, попрацювали і позбавляли своє здоров'я, будуючи українську державу, а тим часом всі вони обвинувачують одні одних в тому, що зруйнували свою державу: есдеки обвинувачують есерів, а есери есдеків, а соціалісти-самостійники — обидві оті партії, в дійсності ж всі три соціалістичні партії занапастили українську державність після повороту з Житомира, бо з німецькою силою можна було збудувати державу, як це я неоднократно писав. Наші соціалісти зуміли покликати німців, а не зуміли прийняти їх, не зуміли вжитись вкупі з німцями. Тепер вони нахваляються і поляків так само вигнать, як німців; може, й справді виженуть, коли польське військо збольшевичиться, як німецьке, і само почне вертатись в безладі додому, а втікаючих наш народ всіх добре б'є, навіть своїх, як це було з петлюринцями, коли вони відступали перед большевиками на протязі майже 1919 року.

Життя в Карлсбаді таке ж дороге, а, може, ще й дорожче, як у Празі, і так само по кав'ярнях немає білої кави, бо нема молока; так само скрізь по ресторанах тільки свиняче м'ясо, а телятину дають тільки хворим; цукру теж можна добути тільки по 22 ч. к. за кіло. Війна й тут познищувала скотину, а через те нема й яловичини, нема й набілу і не буде, аж поки не наплодиться худоба, як уже наплодились свині. Коней теж мало, а через те на полях люди роблять самими коровами та бичками, а коні зрідка є тільки по городах. Сільське господарство стоїть тут дуже високо:

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 303

поля всі засіяні хлібом, буряками, рапсом або клевером, ніде поле не гуляє під толокою чи паром; посіви чисті без бур'янів, а подекуди видно жінок та дітей, що виполюють їх і возять тачками або носять на плечах кошиками додому, очевидно, для худоби; часом видно надкошену нивку клеверу, а часом бачиш з вагона, як косять клевер та носять додому. Скотина, очевидно, тут вся годується дома, бо на полі вона не має де пастись.

16.V.1920. [Карлсбад].

Прикладаю листа Вікторії від 13.V та листа В. К. Короліва теж від 13/V, бо вони мають деякі відомості громадського характеру. Оце зараз дістав і від Галі, то й його прикладаю*. З цих листів будучий читач цих записок буде бачити, як тоді взагалі жилось українцям на Україні і за кордоном.

[В. Скоропис — Є. Чикаленку]

Відень 13.V.1920.

Дорогий батьку!

Оце тільки що рано дістала твого листа з Карлсбада. Слава Богу, що ти вже там! Я тобі написала на Корольова заказного листа, там в середині картка. Писала Петрусю на місію і оце написала тобі була листа: мав їхати Кушнір (паризький) до Праги, то казав зайде, щоб взяти листа, але досі нема.

Я все спішила тобі сповістить, що Розалія Яков. [Винниченко] принесла мені для тебе 2.920 німецьких марок, казала що дасть ще 80, щоб було 3 тис. Але по сей день нема. Добре, що я їй написала розписку тільки на ці. Воно краще, що німецькими марками, — марка стоїть зараз дуже високо, за 100 марок тут дають вже 442 корони. Чеських дадуть менше, але все ж краще, як ці австрійські корони, ще й багато фальшивих межи ними. Я тобі про ці гроші писала в Перемишль числа 11-14, ми писали тобі разом тоді. Зараз Ол. Ф. знов у Берліні і од Матюшенків знає, що ти мав уже всі візи до Карлсбаду — думаю, що він заїде, як матиме гроші.

Лівицькому на коротку телеграму неясну він відповів листом через посольство: що жде на письмі пояснення: яка праця і де? Але все одно він на посаду туди не збирається, як

* Лист Г. Чикаленко-Келлер не виявлено — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 304

і ніхто з тих, кого ще кличуть: кажуть, Липинського і Дорошенка. Дорошенко то, положім, "і сюди, і туди," то не певна. А Липинський не тільки того, що не сходиться поглядами, а він серйозно хворий — часом він так погано виглядає, що страшно чи не умре він отак колись раптом: в нього з серцем дуже зле, йому треба спокій, гарну харч, а він ледве має гроші на життя, а замість відпочинку день і ніч пише, щоб покінчить свої роботи та заробить ними грошей, та й на те в нього нема надії, бо де він їх тепер видасть?

За Ол. Ф. не знаю зараз, що він думає, чекаю його завтра — писав, що виїде в четвер (сьогодні). Але як буде тебе в Празі шукати, то затримається надовше. Він мав якраз оце у дорозі вирішити що і як. Але у всякім разі ми до тебе поїдемо.

Моє здоров'я як завше: як дощ та холод, то і кашель, і температура. А головне, весь час морозить. Як сонце і сухото усе байдуже і наче нічого нема, худа тільки, але вже зашмалена, то не зле виглядаю.

Аби мені трохи масла та молока, то було б і зовсім добре. А оце теж вже кудись з цього Відня вибиремось. Аби в Перешори то й найкраще було, але нема туди дороги!

Щасливо, якщо ти Нечипора бачив! Вони чогось так довго не писали, що я вже думала, чи не померли там од тифу. Мені писала Галя: все допитується вістей про наших.

А Jaccard вислала мені посилку: конденсованого молока і шоколаду. Ол. Ф. теж певно привезе молока та всячини, бо тут майже нічого путнього нема. То буду поправляться, щоб тобі не поганою здалась.

Ну прощай! Коли Ол. Ф. не заїде до тебе тепер, то за яких днів 10 ми, мабуть, разом приїдемо і привезем твої гроші.

З газетами все устроїть тобі Ол. Філар., бо я і не знаю, де вони всі живуть: і Гасенко, і Олесь.

Цілую тебе кріпко.

Вітя.

  

[В. Королів (Старий) — Є. Чикаленку]

13.V.1920.

Любий Євгене Харламповичу.

Страшенно мені шкода, що не побачив Вас. Навмисне поїхав до Праги, але ж там довідався, що Ви вчора виїхали. Отже, так хочу Вас побачити, що, може, навіть спеціально поїду до Карлових Вар.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 305

Дуже мене втішили оповідання Максима Антоновича й про стан Вашого здоров'я, й про зменшену чорноту Вашого казенного песимізму, й просто зворушили оповідання про те, що всіх гатунків демократи пропонували підтримку найбільшому земельному буржуєві. Проживаючи в цей сумний період за кордоном, де навіть зовсім хороші люди дуже часто переходили на тщеславну та грошолюбиву сволоч, я вже не уявляв собі можливості такого відрадного й разом убивчого для нашого домородного комунізму явища...

Шкода мені, що не побачив я Вас ще й через те, що хотів був спокусити приїхати до Бехині, де знаменита природа, ідеальний спокій, простецьке життя й... зроблені мною скраклі, на яких нема поки що компаньйонів. Думав я, що Ви могли би пробути тут якийсь тиждень, поки потепліє, бо в Карлсбаді, певно, ще дуже холодно.

Чи пишете щось? Маю листа з України, в якому пишуть, що тепер час — "Часові", бо люди просто кажуть: віддамо все, що маємо, тільки дайте землю й книгу! Отже, треба якнайбільше творити книгу. Між іншим, я напівобіцяв, що зроблю курс скотарства, але ж повен інших думок й дозволяю собі запропонувати цю тему Вам. Маю галицький і чеський підручники, які можу радо Вам передати. А Ви тепер, певно, читаєте й по-польському, то можна добути ще й польський. Це треба зробити, бо збірник Терниченка рішучо нічого не вартий: і безсистемно, й ненауково.

Вчора прийшов мені сюди лист, а всередині — картка до Вас. Я її посилаю з цим.

Щиро бажаю Вам всього найкращого й тішу себе надією побачити Вас в чехах,

Ваш серцем В. Старий

Bechyne u Tabora. Lazni Vila "Bozena" 13.V.1920.

18.V.1920. [Карлсбад].

Сьогодні сюди, по дорозі з Берліна до Відня, заїздив Сергій Шемет, щоб примостити тут свого небожа Богдана для підготування до сільськогосподарчої середньої школи. Разом з ним до Берліна їздили і інші члени "Хліборобсько-Державної" партії*В. Липинський, О. Скоропис та якийсь Білопольський (імовірно Білопольський Андрій), очевидно, для якихось нарад з Скоропадським, бо Шемет, між іншим, сказав мені, що він бачився у Берлі-

* Український союз хліборобів-державників — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 306

ні з Скоропадським, який, вже научений досвідом, став зовсім свідомим українським націоналістом. Коли я запитав його — невже він вірить після всього пережитого в можливість успіху Скоропадського на Україні, то Шемет відповів, що організація держави тепер можлива тільки військовою силою; комбінація з Польщею, очевидно, не вдасться, бо проти поляків, крім Московщини, виступить і Германія, аби не дать Польщі зміцнитись, а ввести її в береги Варшавського герцогства. До цього німці скористаються українцями, організувавши щось подібне до авалівщини, яка була в Остзейщині і для цього виставлять знов Скоропадського, як єдиного дійсно військового українця. Скоропадський людина надзвичайно смілива, рисковита і тепер вже зовсім не та невиразна постать, що була в 1918 році; він тепер набрався досвіду, розвився політично взагалі, а головне те, що він став тепер гарячим патріотом і щирим самостійником (але, очевидно, він самостійну Україну уявляє тільки з собою на чолі). Ох! Не скоро ще настане на Україні якийсь лад та спокій! Невже після польсько-петлюринської комбінації ще наступить німецько-скоропадська? Невже прихильники цієї комбінації "Хлібороби-Державники" думають, що вона буде мати більше успіху, як теперішня. Мені якось не віриться навіть в можливість проби цієї комбінації, бо крім німецьких добровольців Скоропадський не найде серед українців прихильників, хіба між бувшими своїми старшинами, але ні один козак, напевне, за ним не піде!

21.V.1920. Карлсбад.

Сьогодні в німецьких газетах є відомість, що большевики напирають на Полоцьк і, певне, прорвуть фронт польський. Коли тут був С. Шемет, то оповідав, що в Берліні німці певні, що незабаром большевики вдарять всіма силами на Молодечне і підуть найкоротшою дорогою на Варшаву. Все можливо. Винниченківська "Нова Доба" сповіщає, що серед польської армії шириться большевизм, і що деякі познанські полки одмовились йти за межі етнографічної Польщі. Коли справді большевики прорвуть польський фронт, то поляки муситимуть тікати з України, тоді українське селянство буде добивати задніх, як се воно раз у раз робить, тим більше, що поляки несуть на Україну поміщицькі порядки в найгірших польських формах; кажуть, що вони спалили до тла багато сіл, в яких находили відпор. Очевидно, така тактика тільки робить грунт для большевизму. Три галицьких Січових бригади, які спочатку передались до Денікіна, потім до большевиків, а тепер, перебивши большевицьке командування, передались до поляків, інтерновані поляками. Така поведінка польського командування не привабить до них українського війська, і воно вже триматиметься твердо большевиків. Правда, поляки мають рацію

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 307

не довіряти такому військові, яке всім зраджує і, певне, зрадило б і полякам, якби вони примушені були відступати перед большевиками. Коли справді большевики розгромлять поляків, то, можливо, що вони тоді надовго усиляться і визволять всі українські землі з-під Польщі, але самі придушать українців. Коли б хоч дали змогу культурно розвиватись українському народові, тоді вся інтелігенція українська повинна покинути політику і взятись за культурну роботу: хто не зможе вернутись на Україну, повинен вчитись за кордоном, а вивчившись писати книжки для народу, а хто зможе поїхати, повинен там працювати на культурному полі. Шемет казав, що Винниченко приїхав до Берліна з наміром проїхати на Україну і, справді, коли я був у Празі, то мені казали, що він проїхав до Берліна через Прагу. Він, певне, попаде в уряд, бо його, кажуть, і вибрано в Києві в якийсь "Ком". Не знаю, чи помириться він там з російськими большевиками, бо вони тільки здалеку здаються такими толерантними, а по суті вони такі ж централісти, як і всі кацапи, тільки прикриваються інтернаціоналізмом.

26.V.1920. Карлсбад.

Настав сезон конференцій.

Спочатку "зійшлись" у Відні українські комуністи і врадили їхати на Україну, бо літак, якого вони посилали туди, вернувся з масою закликів до Винниченка, щоб швидше їхав на Україну. Бувші його товариші "незалежники" Михайло Авдієнко і К°, кажуть, не погодились з московськими комуністами, бо вони не згожуються на повну незалежність України з осібною армією, і стали в опозіцію до них, вони сподіваються, що Винниченко стане на їх чолі, як стояв покійний М. Ткаченко. А тим часом, кажуть, Винниченко тримається тактики тої частини "боротьбистів", що увійшла в склад російських комуністів під назвою "комуністів України" і сподівається українізувати їх. Натурально, нічого з його намірів не вийде, тільки знов українці його обвинувачуватимуть в "гермафродитизмі", як до революції. Та й росіяни, боячись його "українського шовінізму", не дадуть йому там грати першої ролі, а на другорядні він не погодиться, то, певне, перейде в стан "незалежних українських комуністів", якщо російські комуністи не вкоротять йому життя, бо їм ліпше мати діло з Брюховецьким-Мануїльським, Затонським і К°, ніж з Дорошенком. Шкода буде, бо він ще міг би багато доброго написать. Тепер є відомості, що він заходами Кона в Берліні, перебрався з Роз. Яковлевною до Москви, а може вже й в Харкові, а якщо правда, що большевики вже виперли поляків з Києва, то, певне, вже він і там.

Тутешні есери, М. Шаповал та М. Шраг, їздили до Праги на есерів-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 308

ську конференцію, на якій було зо скілька душ і з Відня — Христюк, Чечель та Штефан, був і М. Сергійович [Грушевський], який проживає коло Праги на дачі. Есери врадили, що вони не повинні приймати участі в будуванні української держави вкупі з Петлюрою за поміччю польських поміщиків та капіталістів, але разом з тим не повинні єднатись і з московськими большевиками, а будувати свою державу тільки вкупі з своїм "трудовим" народом, бо ні польські, ні московські імперіалісти, праві чи ліві, не зацікавлені в існуванні української держави, в якій мають інтерес тільки українські "трудові" маси. Вони погожуються з радянськими формами устрою держави, з диктатурою "трудового" народу, але рішучо виступають проти московського комунізму з диктатурою пролетаріату; вони згоджуються, що виборче право повинно належати тільки "трудовому" народові, а не буржуазії, але не можуть згодитись на те, щоб красноармійці вибирали одного делегата з тисячі душ, городські робітники одного — з десяти тисяч, селяни — одного з 50 тисяч, як це встановили московські большевики. Вони згоджуються, що якби була своя українська червона армія, то цим активним оборонцям революції повинно дать перевагу перед інертною масою, а тепер, коли своєї армії нема і московські комуністи не згоджуються на неї, треба давати перевагу своєму "трудовому" елементові. З'їхались тепер на конференцію у Відні і соціалісти-федералісти, куди поїхали посли: М. А. Славинський з Праги та К. Мацієвич з Бухаресту, результатів нарад поки що не чути. В Берліні була й конференція "Хліборобів-Державників", про що оповідає Скоропис в листі, який тут прикладаю.

[О. Скоропис-Йолтуховський та В. Скоропис — Є. Чикаленку]

Відень 21.V.1920.

Дорогий Євгенію Харлампійовичу!

Побачити Вас у Празі, де, я гадав, Ви затримаєтеся, не удалося; навіть мою картку до Вас туди завернула пошта. Од Шемета знаю, що Ви в подробиці нашої організаційної справи не уведені, бо ставитеся негативно до розпочатого нами діла. Це я й з листів Ваших бачу. Вияснити наше розходження листовно — завдання непосильне. Провідна наша гадка така: демагогією можна організувати лиш повстання; ні в якому разі не державу. І Петлюра, і Винниченко нічим один од другого (коли брати їх позитивну державнотворчу вартість) не одрізняються по суті. Обидва не доросли до зрозуміння значення української державності і тому так легко ідуть — один під ленінський, другий — під омофор Пілсудського. — Порядніші соціал-демократи, як

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 309

наприклад Матюшенко, одхрещуються і од одного, і другого. Отже, ми дійшли в нашім громадянськім розвитку до того, що навіть найсильніше колись зорганізована активно-політична інтелігентська соціал-демократична група зараз здезорганізована. Говорити про яку-небуть позитивну вартість соц.-рев. "партії" не приходиться. Значення таких інтелігентських груп, як соціалістів-самостійників або н.р.* не маємо потреби з'ясовувати. Соціалісти-федералісти це та інтелігенція, яка потрібна при будові держави, але яка не посідає сама тої державнотворчої енергії, щоби взяти в свої руки провід і ініціативу. З нею треба панькатися, коло неї треба ходити в рукавичках, і врешті вона піде на службу до монархічного, як і до республіканського уряду, як вона вже пішла була до гетьмана, як потім до Петлюри. Отже ж, оглядаючися навкруги, рішили зробить спробу об'єднати дійсно державні елементи, які здібні до конструктивної ініціативної державної праці. Поки що ми являємося таким самим невеличким інтелігентським гуртом, як і ті н.р., та соц.-самостійники. — Відрізняємося ми од них тим, що ми ставимо собі ясноокреслені громадські і державні завдання. З громадського боку хочемо ми політично формулювати завдання і вимоги найбільшого класу нашої нацгі — хліборобів, і то формулювати без всякої демагогії і підхлібства кому б то не було; з державного — хочемо збудування господарської держави, де б нашому хліборобові господареві у першу чергу було добре жити й продуктивно працювати. Що для хлібороба, господаря (хоч би й на найменшому клаптикові власної землі) найбільш придатною, вигідною й зрозумілою формою державного міцного ладу є монархія — це істина, з якою Ви сперечатися не будете. А ми маємо мужність сказати цю істину одверто тепер, коли вона так не в моді у нашої крикливої і верескливої демократичної інтелігенції. Вважаємо потрібним це одверто сказати, щоб кожному, хто думає про добро українського народу, а не про партійні програми, вільсоновські демократично-республіканські декларації, ідеалістично-безкорисну політику Французької республіки і т.і. було ясно, що ми хочемо спробувати збудувати такий політично-державний устрій на Україні, який був би найбільш підходящим і зручним для абсолютної більшості нашого народу.

* народно-республіканці — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 310

З огляду ж на те, що наш народ політично, порівнюючи з нашими західними сусідами, зовсім невихований (досить глянути на те, що виробляє тепер за кордоном і на Україні вицвіт його — наша інтелігенція), то ми твердимо, що обов'язком державно-зрілих одиниць [є] згуртуватися до організаційної праці на цих демократично-народних принципах нашого часу і не гратися в демагогічні для державної праці, небезпечні трафарети установчих зборів, куди, як ми вже з власного досвіду Центр. Ради знаємо, зберуться крикливі хлопці і сивобороді демагоги, які нам не державу, а соціалізаційні закони по московській, німецькій, американській чи французькій трафаретці зможуть дати.

На наше щастя, як в особі гетьмана Скоропадського, так і полковника В. Вишиваного маємо людей державнотворчих, національно абсолютно певних (після двох тижнів щоденних розмов знаємо тепер гетьмана, як людину абсолютно чесну і щиру), які не є ані денікінцями-зубрами в соціальних справах, ані флюгерами без грунту, як Винниченко й Петлюра, і тому ми вступаємо тепер, договорившись з ними, що не прийшов час для дійсно творчого виступу, на шлях підготовки грунту для нього. Коли Ви дістанете перше число нашої "Хліборобської України", я сподіваюся, Ви зміните Ваше скептичне відношення до неї, бо вона буде далека од демагогічно вульгарних "Нової доби" і "Боротьби", а уживатиме критику лиш для вияснення шляхів до позитивно творчого державного будівництва. Хоч вона виходить на еміграції — ми самі знаємо негативну ціну цього епітету! — то це не перешкоджатиме тому, що вона буде справді позитивним чинником. Якби ми не були емігрантами, то, розуміється, видавали б її на Україні. Зараз їхати "на Україну" через Варшаву для відповідальної праці, як мені телеграфував А. Лівицький, ми вважаємо не на часі; так само не на часі їхати туди зараз для ведення нашої організаційної праці, бо це значить зразу ж попасти у тюрму. Ми ж рішили: не хочемо бути ані міністрами, ані в'язнями і пробуємо, що можливо позитивно підготовити тут — зробити.

Тим-то змінився і наш особистий план їхати зараз в Перешори. Ще має відбутися ряд засідань наших організаційно-технічних, і ми з Вікторією поїдемо до Перешор лиш в тім випадку, коли би вияснилося, що я не матиму жодного заробітку тут (як це зараз є). Якщо ж я зможу тут знайти який-небудь заробіток, то сидітиму тут, приймаючи участь в праці союзу. Тому, що ми ще пару

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 311

тижнів мусимо тут затратити на вияснення цієї справи — обкладається наша поїздка до Вас, бо коли б ми мали їхати на Перешори, то ми б до Вас заїхали вже спакувавшися тут і покинувши цей пансіон. Отже, маємо ще час обмінятися листами. Дуже будемо Вам вдячні, якщо Ви виясните, як дорого там обійшовся б нам тиждень життя. Ви ж знаєте, що всяка невеличка сума тамошня на нашу валюту виростає у грізні цифри: все треба множити на 4. — Цілуємо Вас обоє; Вікторія напише вже іншим разом, бо я зайняв її місце у цім листі

Ваші Олесь і Вікторія. Батьку! Я тобі вислала кілька №№ "Прапора" за квітень, а Ол. Ф. піде завтра до редакції і попросить, щоб слали з маю місяця. До "Волі", до Олеся і Гасенка я написала в той самий день, як дістала твого листа. Але "На переломі" і "Сміх" вже більше місяця не показуються чогось, кажуть, що "переломились". Ну, та вони самі, певно, напишуть тобі. Ти думаєш, що так легко по пошті діставать харчі? Ол. Філ. ще на Різдво замовив у Берліні молоко, а й досі той пан не дістав на посилку дозволу, хоч молоко купив. А у Ол. Ф. по дорозі чехи забирають усе, що знайдуть: і сало, і шоколад — без всяких розписок і грошей. Просить же Jaccard, то нам влетить страшенно, бо що там коштує яких 100 фр., то на наші гроші (а ми ж мусимо вертать коронами, бо франків не маємо), то вийде на яких 3 тиc. корон — аж страшно! Тепер уже літо, тепло, є усяка зеленина, то нам тепер не зле, і я здорова.

Цілую тебе, Вітя.

У відповідь Скорописові я написав такого листа, копію, якого подаю:

[Є. Чикаленко — О. Скоропис-Йолтуховському]

[без дати]

Лист Ваш втішив мене тим, що заміри "Хліборобів-Державників" не мають реалізуватись зараз. Я боявся, щоб не вискочила, як Пилип з конопель, і гетьманська комбінація саме тепер, коли Україну роздирає Тетеро-Брюховеччина, яка ускладнюється ще з переїздом на Україну ще й Винниченка, який намагатиметься держатись лінії П. Дорошенка. Якщо тепер все скінчиться розгромом Польщі, то тоді, принаймні, з'єднаються всі частини української землі, а при

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 312

"радянських формах" українська інтелігенція матиме змогу провадити культурну роботу, якій я надаю рішаюче значення, бо тільки широка народна свідомість рішить нашу долю. Але при цьому випадкові немає місця для гетьманської комбінації. Коли ж розгрому Польщі не буде, то справа скінчиться поділом України, по лінії, яка буде залежати від організованості москалів, або Стир, або Півден. Буг, але при цій комбінації гетьманщина ще менше матиме місця. І я, власне, не розумію, на який час і на яку ситуацію Ви рахуєте з своїми замірами, а особливо комбінуючи їх з іменем Скоропадського, якого я вважаю і нерозумним, і нерозвиненим політично, і не щирим, а тільки сміливим і рисковитим.

Його гетьманування було повне безглуздя, щирої відданості поміщицько-добровольчеським аспіраціям, що я й тоді дивувався, а тепер ще більше дивуюсь Вашому відношенню до нього. Опираючись на німецьку силу, можна було організувати державу, яка б вдержалась і після германської революції, але він з Гренером все зробили, аби довести до катастрофи. Я тішуся надією, що цьому потомкові "гетьмана в плахті" вже вдруге не доведеться знущатись над Україною. Ви знаєте, що я був рішучим ворогом повстання проти нього, я все сподівався, що, може, він набереться розуму і, хоч в своїх особистих інтересах, стане українцем, але коли почалось повстання, то. я упевнився, що він просто "шарлатан", який хапався за все, аби вдержатись на висоті; він не зумів навіть з честю скінчити своєї кар'єри "українського гетьмана", а став попихачем добровольців, які топтали бюст Шевченка та Франка, коли зайняли під казарми "Український клуб", в якому ще недавно Скоропадський, здавалося, щиро говорив про самостійну Україну. І ви, українські інтелігенти, патріоти, принижаєтесь до такої міри, що входите в якісь переговори з цим політичним шахраєм, дегенератом!

За увесь час революції ніхто Україні не зробив стільки шкоди, як Скоропадський та Гренер; вони опаскужували українство серед народу, бо ніколи над народом ніхто так не знущався, як українська влада за Скоропадського, яка руками російських добровольців катувала селян за те, що вони виконували закони Ц. Ради. Я це особисто казав Скоропадському, доводячи, що він відвернув народ від українства. На щастя, большевики потім знов навернули народ до українства.

Я ще розумів би Вас, якби Ви зв'язували свої заміри з Вишиваним, про якого ми нічого, крім доброго, не знаєм, а комбінація з Скоропадським безнадійна! Всі ми його добре пізна-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 313

ли, і я волію вже ліпше комбінацію з Леніним, як з цією гидкою нікчемністю. Знов кажу, я вважаю величезною помилкою повстання проти Скоропадського, саме тоді, коли ми мали вже половину своїх міністрів, але ще більшою помилкою вважаю думку про нову комбінацію з ним. Я дивуюсь, як Шемет може згоджуватися на нього, коли він так презирливо ставиться до Шеметів і навіть в розмові зі мною погордливо та іронично відізвався про них та Міхновського, як про "крайніх шовіністів". Ну, та годі про се. Мені тільки досадно на Липинського та Вас, яких я вважаю за людей розумних і чесних, що Ви встряєте в таку брудну справу.

Є. Чикаленко.

28.V.1920. Карлсбад.

Щодня по обіді хожу я по околицях міста і милуюся розкішними краєвидами. Вчора вийшов на шпиль "Freidenschafthöfe" і там піднявся ліфтом на вершок башти, з якої відкривається розкішна панорама на околишні гори; кажуть, на дистанцію, більше, як 50 кілометрів. Панорама така чудова, що очей одірвати неможна, і я сидів там до смерку, аж поки не стемніло. Вертаючись відтіля, я не міг позбутись думок, які мене раз у раз гнітять: я тут живу собі в добрі, наїдений, напоєний, милуюсь краєвидами, а в Київі, як сповіщають часописи, перед польським наступом большевики вивезли багато українців в Московщину заложниками. Може кого-небудь і з моїх синів повезли! За царських часів намучився я, виручаючи Левка з тюрем, коли він сидів в Києві, в Петербурзі. Але там він сидів в "Лук'янівськім готелі", як називалась київська тюрма, та в петербурзьких Крестах та предвориловці, в гарних, теплих, сухих камерах і годували його непогано. Коли скинули царя, я злорадствував і тішився, що вже ні я, ні діти мої не сидітимуть по тюрмах, що вже минулась на віки ота проклята держава, в якій я з 18 років не спав жодної ночі спокійно, не боячись трусу, арешту. Аж тепер виходить настали ще гірші часи! Перше, можна було бути спокійним за арештованого, що його не вб'ють, що він не мерзнутиме, не голодуватиме, а тепер все можливо. Навіть на волі там люди мерзнуть, голодують, заражаються пошестями, рискують бути вбитими на вулиці, а про арештованих казать нічого! Мені оповідав Понятенко, що коли вони з Левком та Єфремовим сиділи весною 19 року на Лук'янівці, то щохвилини сподівались, що їх можуть большевики розстріляти, бо чрезвичайка тоді страшенно лютувала; правда, холоду тоді не було, але голод та пошесті винищували арештованих. Дякуючи тільки заходам Рафеса, якого колись врятував Левко, їм пощастило визволитись з того застінку. Виходить, що за диктатури московського пролетарі-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 314

ату ще гірше, як за царського самодержавія! На власному досвіді я упевнився, що й польське панування мало чим відрізняється від большевицького, так само морять людей по тюрмах, лагерях, голодом, холодом і винищують пошестями.

Очевидно, український народ нескоро ще дочекається, коли його буде садовити в тюрми свій уряд. Принаймні тоді буде потіха, що чоловік сидить в своїй тюрмі, по присуду, чи наказу свого уряду, бо сподіватись того, щоб ніхто нікого не садовив по тюрмах, не знущався, мабуть, ніколи не прийдеться. Раз у раз дужчий слабшого гнітити буде!

Дістав я сьогодня листа від д-ра Б. П. Матюшенка, який в Варшаві просив мене подати відомості про життя в Карлсбаді, коли там оселявся. Прикладаю того листа, бо теперешні всі листи колись будуть цікаві, вони характеризують наш час в дрібних рисочках.

[М. і Б. Матюшенки — Є. Чикаленку]

19.V.1920.

Berlin, Geisbergstr. 22 bеі Наrbig.

Високоповажаний Євгене Харламповичу!

Листа вашого від 10/V одержали вже днів три назад. Не відповіли зразу, бо все думали написати Вам вже щось певного, чи приїдемо до Чехії, чи ні. Бачимо, що се питання вирішується так, що не приїдемо. По-перше — те, що Ви пишете, а саме, що і дорого, і з їжою скрутно — не дуже то заохочує, тим більш що тут у нашої господині ми їмо чудесно, а по-друге — збираємось при першій до того можливості поїхати на Україну. Оце чекаємо вісток з Варшави, просили нас сповістити, чи вже можна їхать до Києва. Кілька днів тому поїхав до Варшави Безпалко, він мусить повідомить нас, чи є вже комунікація з Києвом. Був у нас такий проект, щоб тільки мені самому поїхати, а Мар. Григор. [Матюшенко] десь за кордоном залишитись, але одкинули його і не хочеться ризикувати тим, щоб опинитись, в разі чого, одрізаними один од другого. Так що, як поїдемо, то обоє. Не збираємось зоставатись на Вкраїні, хочеться тільки порозшукувати своїх рідних і допомогти їм чим можна, може, як удасться, то навіть і з рідні нашої вивезти когось за кордон. Їхати зовсім, аби й працювати зараз там — охоти немає, та й не віриться в тривалість всієї завареної каші. Поглянути ж на все власними очима — дуже цікаво.

Думаю, що вирушимо не раніш як тижнів через 2, так десь в перших числах червня. Будьте певні, Євгене Харлам-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 315

повичу, як вдасться достатись до Києва, постараємось зібрати відомості і про Ваших всіх. А може, Петрусь це вже і раніше зробить.

Відомості, які тут одержуємо, про становище на Україні, певно, і Ви маєте. Знаєте отже, що вже польські війска пішли і на лівий берег, знаєте і про вновь складений Кабінет і присутність в ньому поляка на посаді міністра земельних справ (п. Стемпковський, поміщик з Поділля, той самий, якого ще в Варшаві нам представляв Лівицький як "майбутнього міністра"). Другий поляк — тов. міністра внутрішніх справ. Призначення поляка міністром хліборобства я вважаю таким визовом українському народові, а власне, його більшості — українському селянству, який (визов) тільки прискорить і так, на мою думку, неминучий крах всієї утвореної комбінації.

Скоро після приїзду нашого з Варшави, приїхали сюди з Відня Ваш зять [Скоропис-Йолтуховський], Липинський і інші. Були тут днів 10, багато політикували, але поверталися до Відня щось не дуже завдоволені наслідками.

Співає тут наш хор, успіх має колосальний. Стараються використовувати придбані їм симпатії в цілях політичних, але це туго йде, особливо серед німців, які після польсько-українського альянсу, природна річ, стали ще більш вороже ставитися до нашої справи.

Взагалі, політичний наш горизонт тут не дуже веселий, сірий.

Кінчаю писати, прийшли люди. Від усієї душі вітаємо Вас. Прополіскуйтесь добре, аби вже позбавитись Вашої капосної хвороби!

Щиро віддані Вам М. і Б. Матюшенки.

Не минуло й тижня з того часу, як писано цього листа, а вже як змінились обставини! Вже неможна й марити про подорож до Києва, бо він по газетних відомостях знов в большевицьких руках. Я вже й рахунок загубив, которий це раз Київ переходить з рук в руки. Большевики проломили польський фронт і вже зайняли Мінськ, то поляки мусять одходити, або, може, й спішно тікати з України. Тепер доля Петлюри і К°, напевне, складеться так само, як доля Виговського, Тетері, Немирича і К°. Коли не повинищують їх поляки, то, певне, інтернують, або в найліпшому випадкові повиганяють з Польщі. Але де тоді притуляться вони, коли вже тепер, через отой альянс з Поляками, до них вороже ставляться і німці, і чехи. Якщо большевики зовсім розгромлять польську армію, то і в Польщі почнеться хаос, яким скориста-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 316

ється і Германія, і Чехія, якщо Антанта не виступить активно в обороні свого східнього "жандарма". Але, певне, що й самій Антанті буде не до того, як в тій приказці говориться: "Свині не до поросят, коли її шмалять", бо, певне, по всій Європі почнеться заверюха, яка вже змінить не карту її, як змінила війна, а всю внутрішню ситуацію, ввесь дотеперішній уклад і приведе всю Європу до такої ж руїни, як привела бувшу Росію. Мені пам'ятається, що ще в 1912 році, коли закроювалось на всеєвропейську війну, я в своїх записках написав, що напевне до війни не дійде, бо всі певні, що війна ця приведе до повного розгрому європейської культури, до ослаблення її, чим скористається жовта раса, яка може знов рушити з Азії, як це вже бувало. Так, все це вже бувало і знов може бути; певніше, ніж соціалістичний устрій, якого так сподіваються молоді, наївні люди, вірючи, що таки настане незабаром лад, при якому дужчий не буде використовувати слабшого.

3.VI.1920. Карсбад.

Прикладаю листи дочки Галі та д-ра М. А. Галина, бо в обох є характерні риси нашого державного життя, особливо в листі д-ра Галина. Господи! Яке злодійство, просто, грабіж державних грошей всякими соціалістами, як Микола Ковалевський, бувший міністр земельних справ, а разом з тим місії і посольства сидять без грошей і не певні — чи будуть існувати далі. Моя доля зв'язана теж їх долею — як буде мати Празьке посольство гроші, то дасть мені за цей (червень). А як не буде, і коли витрачу маленький остаток, що ще залишився у мене, то ще місяць проживу отими грішми, що Винниченко вернув дочці Вікторії. Далі рахую на видавництво "Час". Воно в Києві пропонувало мені в початку 18 року по 1000 карб. за аркуш моїх споминів. Коли у Корольова є гроші, то, може, він видасть мені авансу на ці мої спомини, хоч друкувати їх тут не можна, бо більша частина з них сховані в Києві — частина в банку, де директорував М. П. Василенко, а решта в музеї у Біляшевського. Але коли до їх можна буде доступитись — невідомо. Я не маю охоти тепер їхати до Києва, бо неясно — в чиїх він руках; одні кажуть, що большевики вже виперли поляків, а другі запевняють, що Київ ще в польських руках, і ті, і ті основуються на звістках німецьких чи чеських газет, а з "Вперед", який дістаю, правда, нерегулярно, теж установити не можна в чиїх руках Київ.

Та хоч би й в польських був руках, то їхати туди небезпечно, бо не сьогодні-завтра він може перейти з одних рук в другі, а знов переживати бомбардіровку і все те, що пережилось в 18 році, я вже не маю охоти. А що-ж то пережили бідні кияни за 19 і 20-й роки! Що-то пережила і переживає моя родина. Господи!

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 317

[Г. Чикаленко-Келлер — Є. Чикаленку]

10.V.1920.

Дорогий батьку!

Я надіюсь, що ти вже приїхав до Праги і виїдеш до Карлсбаду; напиши мені твою адресу як осядеш в Карлсбаді, а поки що я буду писати на цю адресу або на нашу місію. Як довго ти пробудеш в Карлсбаді? Я б хотіла, як буду мати відпуск, приїхати побачитись з тобою. Я боюся, що мені таки не вдасться бути з тобою в Перемишлі, я тут втяглась в роботу, і на моє місце трудно буде знайти когось, хіба що закриють зовсім місію, бо наші фінансові агенти дофінансувались до того, що ніяк не розбереш чи є гроші, чи немає. Справжня вакханалія. Може тепер, коли Петлюрі вдасться якийсь осередок зробити, то буде інакше.

Я довідалась, що доктор Холодний, Ілля Іванович, їде на чолі місії Червоного Хреста на Україну (це було ще до польського походу) і переслала йому листа для Левка і через Соковича (бувшого міністра шляхів і нашого радника), передала грошей через Левка для мами, не знаючи чи візьме Холодний приватні гроші (я самих грошей не давала, а доручила дати Соковичу 200-300 швейц. франків, думаю, це дасть в гривнах порядну суму). Краще було б послати якусь одежу чи білизну, але ніхто не візьме, то і не варто, бо торік кур'єри наші брали, то один довіз до Вінниці, і там комусь покинув, а другий возив до Кам'янця і назад привіз.

В Празі тепер Сашко Шульгин, я думаю, ти з ним побачишся.

Коли тобі треба буде грошей, то напиши бо, хоч у мене на тутешні відносини і не багато, але швейцарська валюта так високо стоїть, що з кількомастами швейцарських франків тобі вийде порядна сума. Я б не хотіла, щоб ти відмовляв собі в чому-небудь, коли я без "ощутительного ущерба" для себе можу тобі відступити трохи грошей.

Може, ти довідаєшся від п. Корольова, чи не мав би він охоту видати збірник українських письменників на французькій мові; у мене є кілька оповідань Франка вже оброблені і готові до друку. Тут видавати дорого коштує, а в Празі дешевше.

Якби мені ще Коцюбинського останні твори десь дістати та Васильченка, міг би вийти гарний збірник, якби найти видавця. Сподіваюсь почути від тебе скоро.

Цілую тебе кріпко, Галя.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 318

[Г. Чикаленко-Келлер — Є. Чикаленку]

19.V.1920.

Дорогий батьку!

Оце дістала твій лист з Карлсбада і дуже зраділа, що ти вже на місці і що добре себе почуваєш. Хоч нічого у тебе і не болить, а ти все-таки пробудь якнайдовше в Чехгі щоб, як почнеться біль знову, могти зараз лікуватись.

Я дуже рада, що маєш забезпечене пенсією життя і тим більш раджу тобі лишитись в Чехії, де життя і легше, і більш забезпечене, ніж в Галичині. Сам ти кажеш, що хтозна-чим скінчиться цей новий Гадяцький трактат, отже, якби зле скінчився, то тобі краще буде в Чехії, ніж в Перемишлі, в Празі також багато своїх людей.

Я тобі писала, як дістала твій останній лист з Перемишля і адресувала Корольову в Прагу, він тобі передасть, певне, мій лист. З Варшави ти мені нічого не писав, і я вперше довідалась, що ти знов був міністеріабельним, але добре зробив, що відмовився. Як поправиш здоров'я, як виясниться становище, то ще тебе не мине твоя черга. На жаль, тільки, що тепер міністром земельних справ призначено Стемпковского, і поляк і, як я чула, з тих панів подільських, мало підходящий до моменту.

Напиши мені, як ти довго пробудеш в Карлсбаді: я рахую на відпуск, і тоді приїду до тебе чи в Карлсбад, чи де ти будеш. Правда, з відпуском мені трудно, бо Донцов, з яким я працюю в пресовому бюро, має їхати до уряду, поки його немає, то я не можу покинути бюро, а тільки тоді, як він вернеться, але я не теряю надії на відпуск, Василько мені обіцяв цілий місяць ще тоді, як я хотіла до Перемишля до тебе їхать.

Вікторія мені пише, що вона з чоловіком збирається теж до тебе, може, навіть і зібралась вже.

Я замучилась, думаючи, що там з мамою і Левком та Івашком, а ще Петро поїхав, хоч би він вивіз кого-небудь звідти, бо там, певне, страшна небезпека тепер; коли досі уціліли, то ніякої гарантії надалі немає.

Я так і досі не дістала ніде ні Коцюбинского, ні чого іншого, перекладаю Франка.

Цілую тебе кріпко, надіюсь, що в іюні або іюлі зможу приїхати до тебе. Ради Бога лікуйся, незважаючи на те, що почуваєш себе добре. Цілую.

Твоя Галя.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 319

[Г. Чикаленко-Келлер — Є. Чикаленку]

30.V.1920.

Дорогий батьку!

Дістала від тебе і лист з Карлсбада з 10 моя, і картку 18 мая. Я тобі писала вже до Карлсбада, а вчора послала книжку Гасенка по його проханню, надіюсь, що до тебе все дойшло.

Думаю, що Вікторія саме у тебе, і тобі не дуже скучно там. З моїм відпуском ще не знаю як буде: чи в іюлі, чи в августі, але коли ти можеш підождати, то краще не їдь так швидко в Галичину: я боюсь, щоб союз з Польщею не скінчився сумно для нас, українців. Кажуть, празька місія забезпечена грішми, і тобі там буде найбезпечніше; думаю, що тобі місія виплачуватиме пенсію, а не прямо від уряду, бо тоді гірше. Наша місія живе з місяця на місяць, і кожен раз лякають тим, що в останнє дають платню, досить неприємна така непевність, бо якби толком сказали, що закриють за браком коштів, то знав би, що робить. Мені, правда, Василько і говорив, і писав з Берліна, і оце через жінку переказував, що без мене ніяк не може обійтись і т.д. Я думаю, що крім моєї роботоспособності тут грає роль також "хорошая фамилия" (пам'ятаєш Івашкову пригоду в школі?), а також освіта і виховання, бо вся наша публіка, особливо з України, в досить примітивному стані щодо освіти і виховання, галичани вже кращі.

До августа я думаю виясниться з відпуском, і я приїду, щоб побачитись з тобою.

В початку іюня маю їхати в Женеву на інтернаціональний жіночий конгрес, готую доклад і т.д., буде, мабуть, багато роботи, візитів різних, знайомств нових, мені трохи допоможе пані Шишманова, але найбільше англійська мова, бо половина конгресу: американки, австралійки, англічанки. Що не казать, але інформаційна робота наших місій в пресі і в загальному освідомленні про Україну зробила великий крок наперед. Ти дуже песимістично дивишся на будучину, я також не оптимістка, але ж те, що записано в історію нашого народу за цих 3 роки не можна буде викреслити, і слідуючим поколінням значно легше буде боротись, не дивлячись на руїну економічну, і може, і політичне фіаско.

Гасенко був тут три дні, приїздив за якимись документами, щоб реабілітуватись перед урядом за свою Румунську дипломатичну авантюру.

Пиши про своє здоров'я і що робиш. Цілую тебе кріпко.

Твоя Галя.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 320

[Д-р М. Галин — Є. Чикаленку]

30.V.1920.

Berlin. W. 50. Tauentzien 8, bei Fr. Svyka

Любий і дорогий Євгене Харламповичу!

Вашого листа отримав і зараз оце звернувся до редакції "Шляху", аби Вам досилано було часопис. Крім того, передав Ваше бажання і головному розпорядчику Санітарно-Військової місії, на кошти якої виходить часопис, і він тут же записав Вашу адресу, аби негайно розпорядитися. Гадаю, що "Шлях" уже Вам вислано і буде й далі висилатися.

Позавчора відбувся концерт Народної нашої капели на користь української громади в Берліні (ми засновали тут таку громаду), після якого відбувся комерс з вечерею і промовами в честь капели. Комерс вийшов недосить вдалий. З промовами виступили відомий Вам Jul. Schmidt (Prof. Rorbach'a, на цей раз не було), посол М. Порш, О. Іг. Лотоцький, що цими днями прибув до Берліна з Кам'янця, і голова Комерсу М. Гал... Кошиць відповів чудовою захоплюючою промовою, в якій з'ясував надзвичайно тяжке становище капели і ту велику любовь його капели до пісні і до Батьківщини, які єдині утримують капелу од розпаду.

Капела і в Берліні користується великим успіхом, як і всюди, і ми мусимо признатися, що вона є єдина Українська місія, якою ми можемо гордувати, і яка єдина має позитивне не тільки культурне, а й політичне значення великої ваги.

До Вас, певно, доходили чутки про фінансову українську агентуру в Берліні, і її представника п. Гр. Супруна. Мартосу вдалося нарешті усунути Супруна і примусити його зголоситися на ревізію. На його місце призначено І. І. Мірного, а ревізорами — його ж, Соковича і мене. Два тижні вже, і вдень, і вечорами, сидимо ми за цими справами і тільки ознайомилися з головними рисами тих операцій, які провадилися тут. Нічого ще певного не з'ясувалося, крім, хіба того, що всі операції були не на користь, а на велику шкоду державному скарбові. Зараз ніяких активів, можна сказати не має, а то що є, то під арештом німецьким. Була надія повернути хоть частину ушкоджень, а саме 5000000 німецьких марок, а й тут вискочив відомий вже Вам злодій М. Ковалев., на якого шибениця давно жде, і перехопив якимсь чином і ці мільйони. Навкруги державних коштів таке багно і тут, як і в Відні, і здається, у Франції, і Чехії, і певно, і інших

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 321

країнах, куди нещасна наша доля позаносила паскудних представників народу.

Що примусило мене не втікати від цього багна, це єдине бажання припинити злодійську "свистопляску" і вивеси на світ Божий правду, злочини, а вкупі з останнім і злочинців, принаймні хоч декого з них, бо всіх їх дуже багато.

З наших спільних приятелів тут є П. І. Чижевський, який вкупі з Марголіним виїхав позавчора до Відня на нараду С.-Ф. і куди з'їхалися Мацієвич, Славинський, Шульгин і ін.

О. І. Лотоцький приїхав сюди, звичайно, по гроші. Барановський теж тут, а правою рукою у нього зараз тут Ваш колишній співробітник п. Гехтер.

Місія наша Українського Червоного Хреста ліквідується за браком грошей і від'їздить в напрямі на Україну, та невідомо куди. Я зостаюсь тимчасово в ревізії, а далі прийдеться, мабуть, їхати в Акерман, до брата і перебути там який час, поки заверюха вгамується. Принаймні сподіваюся, що брат прокормить мене. На пенсію, на жаль, нічого мені сподіватися, а власних коштів у мене, як і у жінки, зараз нічого немає.

Все ж таки у мене не губиться надія, що воно нарешті "якось то буде", і навіть добре буде.

Щиро обіймаю Вас, старий мій друже.

Д-р. М. Галин.

Зверніть увагу на мою нову адресу.

Для іллюстрації київського життя прикладаю лист П. Д. Понятенка, члена Варшавської місії.

[П. Понятенко — Є. Чикаленку]

Варшава 20.V.1920.

Дорогий Євгене Харламповичу!

Дуже радий, що отримав від Вас оце вчора листа. Радий по двох причинах: знаю, що Ви хоч і в т-ві "червоношкірих" українців, але все-таки українців, і хоч без тих "нещасних" "лакомств" варшавських, але живі-здорові — це одне. Друге — це те, що я завтра-позавтра виїздю з Варшави. Маю тверду надію добитися до Києва. Вже так далі жити не можу. Про Київ надходять тривожні чутки, а я так і не знаю — чи моя родина жива, здорова. Опріч загальних звісток — з Києва досі нічого конкретного не дійшло. Знаємо, що там організу-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 322

ються громадські комітети, що від отамана послано туди такого есдека (Ви, певно, коли не знаєте, то чули) Романченка, що Ніковський, Саліковський, Єфремов беруть участь в громадському житті, але за відповідальну роботу не беруться, що губ. комісаром Київщини призначено <також> Пріснухіна (був, мабуть, Гол. пов. зем. управи), що кооперативи — займають нібито вичікуючу позицію (?!). Далі знаємо, що люди в Києві по цілих місяцях не іли вже гарячої страви, не пили чаю, ба — не мились і не вмивались! Звідки киянам до голови впало триматися такого оригінального режиму, і до яких наслідків цей режим допроваджував, допроваджує і буде ще допроваджувати — нема чого говорити!

Звичайно, "червоношкірі" українці, сидячи по віллах та займаючи посади опереткових радників, мають нахил вбачити в цьому тільки закономірні з'явища соціальної революції, але не тронутий ще комунізмом розум не годен київських обставин інакше кваліфікувати, як вопіющого злочину "червоношкірих" супроти всього розумного, не кажу вже святого.

Одним словом, їду до Києва і, коли там буду, то даю Вам обіцянку робити все, що зможу і для Вашої сім'ї, хоч, гадаю, Ваша сім'я щасливіша моєї і мала змогу принаймні <залишитись>, бо, певно, мала силу виїхати з чарівного Києва, ну, а моя... — може, невідома десь яма, без горбочка, без хреста...

Всією душею прагну Вас обійняти в омитому від нашої крові, нашими сльозами — Києві, а доки що сердечні побажання, вітання і від мене, і від Ваших знайомих по Варшаві.

Газ. "Варшавське слово" передплатив. В разі, коли б не одержували газети — пишіть на канцелярію Місії (Hotel Rzymsky № 5) одержанцеві. На цю ж адресу надсилайте і листи для мене, але не дивуйтесь, коли не матимете довго відповіді. Від Петруся для Вас нічого не надходило, для нього була поштовка від Скорописів, яку переслано до Житомира. Стискаю руку.

Ваш П. Понятенко.

Прикладаю і два листи д-ра М. Коса з Перемишля, хоч вони мало дають характерного, а все-таки вносять рисочки теперішнього життя; так само лист д-ра Кузелі з Зальцведеля*, де колись в полоні був і мій Петрусь.

* Лист З. Кузелі у матеріалах щоденника відсутній — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 323

[Д-р М. Кос — Є. Чикаленку]

Перемишль, 18.4.1920.

Високоповажаний Добродію!

Вчора прийшло Ваше письмо з Карлсбада, а попередньо три письма з Варшави. Я давав всі письма читати знакомим, як се Ви бажали, і тому гадав, що земельний закон ЗОУНР вже в Ваших руках, бо п. редактор мав його вислати до Праги. Вчора я не застав його дома, щоби передати Ваш новий лист, постараюсь оце нині і буду налягати, щоби Вам вислати бажане. Видно, в Карлсбаді не таке всьо золото, як це ми гадали, бо ж люди оповідали саме корисне. Саме тепер прийшов до мене п. Бреб-ий і каже, що земельний закон, посланий ним вже давніше до Праги, рекомандовано. Про земельний закон для Наддніпрянщини au detail* йому (та й мені) ближче не відомо. Ваш лист, писаний 10/5, ходив до війскової цензури до Львова, тому прийшов сюда аж 17/5. Передвчора (вночі з суботи на неділю 15-16/5) переїздив через Перемишль транспорт українських старшин Січових стрільців, коло 200, десь на Помор'я (Тухля коло Гданська) в полон, з ними транспорт мужви, також ± 200 людей, з Перем. повіту. В неділю рано сю мужву пустили домів, записавши в старостві. Всі люди добре відживлені, добре убрані і доброго духа. В їх оповіданні большевики, самі москалі і жиди, звичайні горлорізи. Тому-то і українські мужики поводяться з ними так само. Українське село вороже до всяких чужинців, зате до У.С.С. не лиш з симпатією, але з якоюсь святістю: їх годували і убирали. Настрій повернувших бадьорий, надія на будучність певна, нічим важким не пригнічена, не так, як у нас, особливо старших. Я бачу в тім потвердження моєї думки, що старші люди не надаються до революційного творення. До цього треба молодих людей, яких не в'яжуть витоптані стежки пройденого життя. Я багато з теперішніх подій не розумію, от і того, чому беруть старшин У.С.С. у полон, коли, властиво, всі У.С.С. повинні йти битися разом з поляками проти большевиків та й денікінців, бо і одні, і другі стоять на становищі негації України. Нині рано (9h), вівторок, знов переїхав транспорт старшин У.С.С. в полон в Польщу; але й він був бадьорий і весело співав український гімн. До транспортів на залізницю виходять перем[ишські] українці в великім числі і виносили переїжджим їсти, також теплу страву. Преїжджі

* в деталях (фр.) — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 324

кажуть, що відколи вони "в Польщі", мало журяться ними дотично харчування. Однако треба піднести, що і польські жовніри, і польська суспільність багато попустили з тої ненажерийної ненависті і ворожнечі, яку проявляв загал перед роком супротив українського елементу. Надіятися треба, що з часом побачать навіть нац.-дем[ократи] у поляків, що "їли би очі, та живіт не хоче", себто, що не стравити їм тих великих українських просторів і мешканців, хоч в розгоні на хвилю і вдасться їм проковтнути. Свідомість українського села дійшла до того, що на Україні не має будучності ніякий чужинець. Треба, щоби до цієї свідомості дійшли ще наші українські більшовики, яким Peinzipienreiberei так запаморочила уми, що не видять ліса <...> Baumen. Але змете і цих теоретиків життя. А хто знає! Може, якраз вийде на користь така довга борьба всяких теорій, задивлювань — для послуг національної свідомості навіть у тих, хто дотепер держався осторонь, був байдужий або знов стояв на становищі ущасливляти відразу всю людськість, замість зачинати від упорядкування своєї рідної хати. Таких теоретиків є, відай, багато на Україні, вони перед війною гадали, що вони всесвітники (інтернаціонали), а на ділі були москалями; їх космополітизм був москалізмом супротиставленим "вузькому" українству. Вони не хтіли зостановитися, що поза ніби-то всесвітним москалізмом є ще германізм etc., а все це не в що московське. Про Вашу хворобу треба думати, що вона політична. Коли пол. відносини зложаться так, що не буде причини до пригнічення духа, то і Ви будете здоровісінькі. Лежить се почасти в руці Ваших хвилевих товаришів лічення, щоби вони причинилися до скріплення будови державності, тоді і Ви підбадьорений зможете особисто ліпше працювати для тої ж будови. Прочитав я 5. і 6. т. Грушевського і дійшов до висновку, що на Україні треба буде емуляції, треба буде конкуренції католицизму, уніонізму і православ'я, щоби довести до вищої освіти прав[ославних] попів, до їх цивілізовання, щоби вони стригли[ся] та й голилися, як інші люди, та й не виглядали наче дикуни з пралісів (як се є тепер), гірше, ніж медведі в менажерїі, бо їх властитель менажерїі чеше і миє, щоби виглядали незанедбано, щоби їх не їли воші. Нам прийдеться направляти школою, школою і ще раз школою, що занедбали і поляки, і москалі під претекстом заховання чистої католицької чи православної віри — а в ділі, щоби не допустити до того, щоби мужик духово прозрів і перестав бути духовним і тілесним кріпаком, інвентарем, прив'язаним

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 325

до ріллі — бо се було "панові" корисно. Але се все нині вже <...> (переїхані стовпи придорожні, що означають кілометри)!: в селі К. біля Перемишля громада рішила 1) школа має бути українська, 2) знищений інвентар треба наново справити, а для покритя видатків наложити на себе по 14 корон податку на морг 3) всі діти господарів пішли в школу (48), а до пасання худоби наймили собі тих дітей халупників, що задля бідности мусять шукати за хлібом. Бо наші люди тепер побачили на Україні, що їх сила, чи високість над тамошнім селом лежить якраз в тій дрібці більшій освіти, яку зі собою принесли. А дотепер наші люди і не уміли цінити цієї дрібки запаленого огню духового в собі! Люди на Україні оцінили цю освіту, через се і наші люди оцінили її тепер вище, ніж до тепер — і віднині вже ніколи, ніяка сила не вижене сего голоду духового світла з груди нашого мужика. Доктор Стефан Д-й перейшов жити до своєї нової хати. Від коли Вас тут нема, я нераз і по 5 днів з хати не виходжу. Бажаю Вам такого виздоровіня, щоби Ви могли вернути на Україну, а разом з Вами і інші старші працьовники в надіі, що вже ми всі прозріли, що минув час для молодих, жовтодзюбих експериментаторів. Поздоровляю Вас щиро.

Михайло Кос.

  

[Д-р М. Кос — Є. Чикаленку]

Перемишль, 26.V.1920.

Високоповажаний Добродію! Прийшло вчора 2-ге Ваше письмо з Карлсбада. Я повинен був вже в 1 своїм листі згадати, що "Український голос" перестав виходити, бо складачі страйкували та й, відай, ще страйкують. Рівночасно подорожчав папір, відай, вдвоє, тому годі було думати про се, щоби друк перенести до Ярослава, де нема страйку. Ваші фейлетони так і не докінчені в друку — бодай наразі. Про це, впрочім, відай, писав Вам п. Б-й. Посилаю Вам витинок з нинішнього "Вперед" (він вчора друкований), щоби Ви знали, що вісті, згадані Вами в листі, кимсь другим подані до загального відома. Друга долучена картонка з того ж "Вперед" доказує нещирість польських слів, договорів, зобов'язань. Це я бачу на протязі всіх історичних відносин польсько-українських. Тому-то у нас інстинктивно не вірить населення Галичини в ніякі запевнення поляків. Про це є в нинішньому № "Громадської думки" довга вступна стаття (всі

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 326

вступні статті "Г. д." суть задовгі, тому нудні і псують ефект). Ваш той 2-й лист не має на собі печатки військової цензури у Львові. Вісті, подані в нім, що Ви купаєтеся, мажетеся, п'єте воду — се знак, що Ви вірующій, і се спасе Вас. Чомусь я ніколи не міг зрозуміти "российских" способів предовгих балачок, <наприклад> про те, по якому методі витягати чоловіка з води, замість взяти його просто за чуприну. Тим часом він утопиться, а два "чоловіколюбні" приятелі ще далекі до згоди про "метод". Так і Винниченко сидить у Відні і "спасає" Україну пролетарським способом, а чомусь не йде там, де треба. З горою 2 неділі не приходять сюди віденські газети (нім.), гадаю, що всім їм дебіт до Польщі відібраний, щоби патріотичне населеня не вичитувало некорисних вісток про всі патріотичні успіхи, оголошені офіціальними комунікатами. Тим часом люди переказують собі на ухо фантастичні вісті, а всі на некористь "патріотичних" подвигів. В звязку з тим стоїть ціна польської марки на біржі: 100 К австр. в Цюриху = 3.05 fr. 100 мар. польс. в Цюриху = 2.75 fr. — а жиди від кількох днів говорять мені, що у Відні можна пустити 100 мар. за 90 корон. Тим часом у нас примусовий курс 100 мар. = 140 корон. Спостерігаю в купні великий упадок покупної ціни польс. марки з хвилею, як Польща виміняла примусово в Галичині 100 К і 1000 К — на марки (19-26 квітня 1920). Відразу обнизилася сила покупна на ½ або й більше. Парцеляція великої посілості в Східній Галичині відбувається в "патріотично польському" напрямі, між. мазурів, спроваджених з Західної Галичини. Але оголошують поки газети, що нові властителі (польс. хлопи) відпродують щойно куплену землю українським автохтонам в селі — очевидно за вищу ціну, з зиском. Знаю, що є такі "підприємщики" між мазурами, що переводять сей спосіб заробкованя на велику міру, систематично. І так показує життя, що його тяжко уняти в "рубрики". Серед того, як пишу, приносять мені німецькі газети <...>, по 2 тижневій перерві. З Ваших листів маю З у себе, два — іще на людях, але маю їх дістати в свої руки. Приходить до мене якраз тепер пан проф. Б-й і признається, що до Вас в Карлсбад іще не писав, але давніше до Праги писав: послав "Земельний Закон З.О.У.Н.Р." Від п. Б-ого довідуюся, що вістка в "Вперед" про берлінскі наради взята з варшавського "Robotnica".

Поздоровляю Вас щиро.

Мих. Кос.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 327

Вирізки з газети "Вперед" за 26 травня 1920 р., що прикладені до листа М. Коса

Реакція працює.
Затії московських і немосковських реакціонерів.

Берлінський кореспондент "Daily Herold" подає цікаві вістки про новий центр затій московської реакції: Берлін. Реакція групується біля княжни Борятинської. В її кімнатах стрічаються англійські та французькі офіцери з провідниками московських протибольшевицьких кругів. Одним з головних організаторів нової білої армії є генерал дивізії армії Юденіча Родзянко. Кождий з новобранців має дістати 1000 марок готівки і 30 тис. марок, як депозит в одному з німецьких банків для рідні.

Намірами усіх реакціонерів являється здобути українську територію, а відтак вдарити на Московщину. Щоби скатувати собі українців, думають іменувати українського гетьмана з автономічною властю. На прикметі є 3 кандидати: Полтавець-Остряниця, поміщик з Полтави, тепер в Берліні, князь Василь Кочубей, монархіст, тепер в Парижі, і Скоропадський, який одначе має найменше шансів.

Для надання цій акції національної закраски позискано українську групу "хліборобів-демократів", здекларованих гетьманців. Ця група утворилася минулої зими у Відні, а тепер перенеслася до Берліна. На її чолі стоять Липинський, Шемет і Скоропис-Йолтуховський, і вони саме конспірують тепер з англійськими та француськими імперіалістами.

В Баварії заложив Скоропадський вербункову станицю для боротьби з большевиками під протекторатом німецьких центровців. Головний штаб Скоропадського перебуває в Білгороді, щоби евентуально вдарити на Московщину від полуднево-західної сторони на спілку з мадярами та румунами. Головний елемент армії — це офіцери армії Бермонта.

З листів полонених.

Варшава.

... Ще живемо. Чоловік вже не плаче і не сміється. Хіба що засміється так, що аж самому стає лячно. Стрічаємо дуже часто наших українських офіцерів, які приїжджають сюди за мундирами для свого війська. Вантажимо для них вагони, балакаємо... Дивно... одні українці союзниками, а другі...

Скоро рік буде, як ми сюди прийшли. Цілий рік так минув на одному місці, убив здається, в людині всьо, шо було в ній людського. Цікаво нам знати, що діється в наших сторонах? Багацько змінилося від листопада 1918 р.

На світі весна, вольні люди ходять, а тут? Годі впрочім...

5.VI.1920. Карлсбад.

Прочитав я другий і третій томи "Відродження нації" Винниченка. Він силкується в них довести, що якби в свій час Ц. Рада, а потім Директорія прийняли "радянські форми", то московські большевики не насунулися б на Україну, і урядові України не довелося б тікать від московських

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 328

большевиків і від свого народу, що став на їх сторону. Але він помиляється. Московські большевики, відрізані від Волзького хлібного району та від Сибіру чехословаками, а потім Колчаком, мусили йти на Україну за хлібом і за вуглем, бо й вугіль вони вже не могли діставати, як перше, з Англії. Український комуністичний, чи радянський уряд, не міг би їм дать ні хліба, ні вугілля, бо сам не мав його в своїм розпорядженні, а селяни добровільно ні хліба, ні іншого харчу так само не давали б своєму большевицькому урядові, як не давали й московському, бо їм за харчі ніхто не міг дати ні мануфактури, ні шкури, ні керосину, взагалі нічого потрібного їм, а за гроші, та ще й по твердій ціні, їм не було сенсу давати, бо на ті гроші нічого купити не можна було, а податків все одно ніхто ніяких не платив, то гроші їм зовсім не потрібні. Українському большевицькому урядові так само, як потім московському, довелося б силою брати у селян хліб, а се викликало б повстання проти свого уряду так само, як потім викликало проти московського. І, на мою думку, ліпше, що на Україні не заведено було тоді отих "радянських форм", бо ліпше, що селяни повстали проти московської влади, а не своєї, і це поширило і поглибило національну свідомість у селян, і тепер всі вони знають, що вони українці і що край їх Україна, зовсім окремий від ворожого йому московського. А ця свідомість варта тої крові і сліз, що пролились українським народом, бо за мирних часів царських він за цілі століття не дійшов би до такої свідомості, а за гетьманування Скоропадського він зітхав за братами москалями, що мали принести йому земний рай. Тепер вони побачили, що в цім раю їх грабували ще гірше, як за царських чи за гетьманських часів, бо анархія раз у раз гірша за самий деспотичний режим. Можливо, що коли большевики не розгромлять і не виженуть тепер поляків, то петлюринському урядові пощастить заспокоїти на якийсь час селянство роспродажжю йому панських земель і доставкою солі, керосину з Галичини та морем з Баку і якоїсь мануфактури та шкур з Європи, хоч це останнє і не так тепер вже необхідне, бо селяни тепер роблять своє полотно, шиють з домашньої лимарщини чоботи, морщать з свинячої шкури постоли, а в лісовій Україні роблять дерев'яні черевики та личаки плетуть. Але під польським протекторатом не продержиться довго спокій на Україні. Москва, чи большевицька, чи демократична, чи монархічна, яка б не була, не зможе помиритись з польським володінням Україною і з поміччю незадоволених елементів на Україні, може, після довгих війн, а таки вижене поляків з України. От, через то я рішучо проти петлюринсько-польської авантюри. Коли ж больніевики тепер розгромлять поляків, і на Україні організується свій український большевицький лад, то й тоді ще не буде спокою, бо з ним не примиряться всі некомуністичні елементи на Україні, а їх більшість серед нашого селянства, що споконвіку звикло до індивідуального землеволодіння, а про інші стани й казать нічого. Крім того, большевики не в силі будуть організувати державне господарство так, щоб в замін за продукти

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 329

фабрично-промислові селянство добровільно давало хліб городянам, і їм раз у раз доводитиметься вживати насилля, а воно не сприяє побільшенню сільськогосподарської продукції, а ще понижує її, бо хлібороби зменшуватимуть запашку до розмірів, аби самим хватало їсти. Якби Європа вся перейшла на комуністичний лад, то се друге діло, тоді незадоволені елементи не находили б ні моральної, ні матеріальної підтримки і постепенно звикли б до нових форм. Але Європа не настільки ще культурна, щоб вже тепер заводити комуністичні форми життя і настільки культурна, щоб не робити експериментів, які можливі тільки в Росії, з напівдиким, неграмотним населенням, яке звикло все робити під батогом царської, а тепер "пролетарської" диктатури.

10.VI.1920. Карлсбад.

Прикладаю лист дочки Галі з додатком листів до неї С. П. Шелухина і гр. М. Тишкевича, що мають значення громадське. Сюди ж прикладаю листа С. Шелухина до мене, хоч він від 14.VI, але служить доповненням.

[Г. Чикаленко-Келлер — €. Чикаленку]

21.VI.1920.

Дорогий батьку!

Ти, мабуть, дістав вже тим часом мій останній лист, де знайдеш почасти відповідь на твій лист з 25-го, який оце прийшов. На жаль, наскільки мені відомо, швейцарська місія не забезпечена грішми, і нас з місяця на місяць попереджають, що це останні гроші. Не знаю чому це так, чи тому, що завдяки високій валюті ця місія найбільше коштує, чи тому, що Василькові багато людей з нас не довіряє і роблять йому різні перепони. Одначе, я чула, що цими днями чи тижнями буде в Відні нарада міністрів, і там буде вияснено і дальше існування місій, і бюджети їхні. Тоді я і поговорю з Васильком про тебе. Треба сказати тобі, що Василько до мене дуже добре відноситься, я тобі писала: крім того, він багато чув і знає про тебе; коли ти був інтернований коло Перемишля, я просила Василька (і графа Тишкевича), і Василько писав до Білінського, що тоді був міністром в Варшаві (його бувший приятель), і просив за тебе, я сама той лист бачила. Не знаю, чи він тобі поміг, що і хто тобі поміг — не знаю, може, всі заразом. Отже, Василько, думаю, шукаючи популярності на Україні, і тепер зробить все, що зможе, коли матиме кошти.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 330

Я дуже зраділа, що, може, ти приїдеш сюди хоч на місяць-два, так я, напевне, з тобою побачусь, тільки мені трохи не по душі Петрусьова практична комбінація, занадто від неї тхне різними модерними спекуляціями і т.д. Раднику тут платять 1½ тисячі франків. Отже, коли ти приїдеш сюди і поселишся в недорогому місці десь в провінції, то сміливо відкладеш тисячі 2—2½ за три місяці. Я дістаю тисячу, але мушу жити в Берні, де життя надзвичайно дороге, мала купувати собі одежу і білизну, бо за час війни обносилась, і все-таки я зберегла за 5 тисяч франків. Я поки що маю їх тут, але їх можна розмінять в дешеву валюту, і якби до чого прийшлось, то, я думаю стало б, і тобі, і мені, якби ми десь скромно поселились; це до твоїх послуг, тільки треба уміючи розміняти, що я, признаюсь, зовсім не умію і маю страх перед банковими операціями.

Отже, як тільки Василько приїде сюди чи виясниться, що у нас є гроші для дальшого існування місії, то я поговорю або напишу Василькові, тільки ти все-таки приїдь сюди і переживи хоч 2-2½ місяці. Крім того, у нас є зараз "заступник Василька" Микола Левицький, з Берестейского миру, болван і нахал на диво. Я з ним в злих відносинах, йому хтось переказав, що я його маю за дурня, і він на мене сердиться, але через Василька нічого не сміє. Отже, цього Левицького викликають на Україну і тоді мені значно легше буде за тебе говорити, та і по бюджеті буде легше, бо Левицький коштує 3000 на місяць за те, що вчиться тут французької мови, але ніколи не навчиться. У Василька страсть мати при собі різних знаменитостей з України. Я навіть трохи боюсь, що він за тебе вчепиться, щоб мати "при собі" знаменитого пана з України. Це було б шкода, бо Василько, хоч і розумна бестія, і природний дипломат, і джентельмен, але все-таки безпринципний і, мабуть, не дуже чистий на руку спекулянт, хоч, правда, коли крав то не українські гроші, як регата наших послів з соціалістів.

Думаю, це все швидко виясниться, а тим часом ти мені порадь, як з грішми буть, чи держать далі в швейцарській валюті, чи розмінять, і в яку. Я вже була зробила одну операцію, але вона сумно скінчилась, правда, по моїй вині.

Я завтра їду в Женеву на Жіночий Конгрес, мені вже і з Львова від союзу українок прислали повновласть, вже і доклад маю готовий.

В Женеві сидить тепер Шелухин; він інтригував проти Тишкевича, і сам, кажуть, хотів на його місце. Граф теж не на місці там: він клерикал-католик і папіст, а Франція

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 331

антиклерикали і жиди, отже, він мало що може робити, але Шелухин — ще менше, бо не європеєць, а таки "лубенець".

Посилаю тобі на прочитання листа Шелухина до мене — він до мене благоволить так само, як і граф, — і копію листа графа, бо він пише такими каракулями, що не розбереш, я з ними зрідка листуюсь. Пані, про яку пише Шелухин, молдавська товаришка з гімназії Видинської, Ольга Родзянко, вона замужем за Курдиновським.

Я тобі умисне переписала лист графа, я кілька таких маю, колись будуть документи історичні. Він за тебе часто питає і, здається, асоціїрує тебе з собою, "панів проти голоти". Чи можна йому написати, що ти радий, що увільнили тебе власності? Єдине моє бажання, щоб ти, батьку, не плутався в цю політику, яка більше бруду наліпить на людину, ніж з того толку буде. Якось переживеться цей час.

Я б хотіла видати невеликий збірник творів наших письменників на французькій мові, не тільки самого Франка. Що каже Корольов?

Коли ти написав Вол. Дорошенкові, то вже я не писатиму, а мені треба б Коцюбинського, Васильченка, Стефаника.

Кінчаю лист, бо так вже пізно.

Цілую тебе кріпко.

Твоя Галя.

Я тобі давно хотіла послати ці листи на прочитання, а як почула, що збираєшся в Паризьку делегацію, то особливо, але до Галичини небезпечно було посилати.

Мені пишуть з Берліна, що Скоропис улаштовує українську династію, а власне, сватає Вишиваного за дочку Скоропадського чи навпаки*.

Цілую Галя.

  

[С. Шелухин Г. Чикаленко-Келлер]

18.III.1920.

Paris. Parsy. Rue Raynauard, 5b. S. Chelaukhine.

Високоповажна Анно Євгеніївно!

Я тієї думки, що поширення жіночої організації повинно бути дуже корисним для української справи. Участь в організації накладає певні обов'язки, як відносно самого себе, так і відносно родини й громадянства. Ми всі бачимо і

* Далі п'ять рядків листа заретушовано рукою Є. Чикаленка з припискою: "Позакреслював я несправедливу оцінку Скорописа. — Є. Чикаленко" — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 332

знаємо, що робить вплив жінки на чоловіка. Участь жінки в українській організації не може залишитися без впливу на чоловіка. Я згодився бути юрисконсультом жіночого товариства тілько тому, що сподіваюся добрих наслідків од організації українських женщин. Міркую, що нинішні умови ставлять вимоги ширити сю організацію якнайбільше. Тому я вживу завтра ж заходів, щоб жіноча організація взяла в себе Родзянко. Розуміється, се од мене не залежить, а я тілько звернуся в сій справі до жіночої організації. Спасибі Вам, що хоч здалека, а думаєте про Париж. Коли б у нас більше людей думали про Париж, то, певно, ми не переживали б цих страшних часів, до яких дожилися нині.

З свого боку, Високоповажна Ганно Євгенгівно, я вважаю своїм людинним і громадським обов'язком попередити Вас щодо Курдиновського. У нас він вважається авантюристом, здатним на всякі крутійства, інтриги, містифікації. Своїм самочинством в Варшаві він наробив багато шкоди Галичині, а може і Україні. Роль його в Парижі дуже неясна і підозріла. З доручення Делегації я мав з ним справу, але я нічого не досяг, бо Курдиновський — людина хитра і не виконав ні однієї своєї обіцянки, навіть таких дрібниць, може, для його найголовнішого, як пред'явлення своїх документів од уряду. Я міркую, що він закулісно працює з Тишкевичами у якійсь справі. З сином Тишкевича, який служить у поляків, він в дружбі. Коли я призначив Курдиновському ділове побачення, то чогось прийшов з ним Тишкевич, якого я бачив перед тим раз, і чогось сидів та сидів, перешкоджаючи нам, поки я розсердився і не зовсім делікатно випроводив його, після чого тільки й міг повести балачку з Курдиновським. У мене на те було пряме доручення од Делегації, але ж, мабуть, через Тишкевича, ми нічого не досягли. З Курдиновським ні у кого з нас не було і немає нічого спільного. Будьте обережними: чи не хоче Курдиновський використати знайомства своєї жінки для своїх справ? Не довіряйтеся.

Шість днів тому назад у нас вийшов страшенний скандал. Наше нещастя, що ми ради нашої нещасної вітчизни, мусимо багато про що мовчати, а сим вельми користуються. Коли б опублікувати про діяльність Тишкевича, то було б щось страшне. Але б яке було б тоді становище нашого уряду, який, не знаючи багато дечого, не вірить давнім громадським українським діячам, а вірить хлестаковим та шантажистам і робить для української справи шкоду за шкодою!

Намірившись виставити себе од демократії, Тишкевич

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 333

почав з соціал-демократів, а проти інших повів інтриги перед урядом, посилаючи брехливі й лукаві дописи. Вважаючи своє становище закріпленим, він звільнив своєю владою соц.-дем. Матюшенка та Дідушка, на що не мав ніякого права. Уряд прислав йому догану за те, але ж залишив усе, як було зроблено. Тишкевич набрався сміливості. Він цілком одмежувався од Делегації, оточив себе розвідниками і повів атаку на всі фронти і всіма засобами. Єдиним повноуповноваженим од уряду був Галіп. Як од його одкараскатись? І от права рука Тишкевича Адамович в помешканні офіціальної прийомної графа Тишкевича, до якого Галіп приїхав в службових справах, дозволив собі накинутися на Галіпа облаяти і погрожувати навіть убити... Ми заявили гр. Тишкевичеві на недопустимість такого стану, в якому він не може не вважатись невинуватим, бо не ходить в Делегацію і тим примушує їздити в службових справах до нього, а у себе і як хазяїн, і як Голова Делегації, не дає гарантій звичайної пристойності. Тишкевич одповів, що се його не торкається, і він на це нічим не реагуватиме. Виходить, що [на] описані гнусності він дав свою санкцію. Опісля того всі ми перестали ходити до нього. А як він не ходив в Делегацію, то таким чином він порвав з Делегацією все. Тут виявилося, що він веде атаку проти 4-х членів Центр. Ради і 1 члена Нац. союзу. Не буду описувати Вам сії атаки, яка скінчилась тим, що Тишкевичеве засталося зверху, бо уряд пішов проти членів Центр. Ради й Нац. союзу, а взяв сторону реакції й католицького клерикалізму, але ж був у нас один безпартійний і може найздібніший робітник — це Тимошенко Вл. Пр., член Української Академії Наук. Він високо підняв прапор української кооперації в Парижі і це, як і взагалі кооперація, замуляло Тишкевичеві. Шість день тому назад, через брак у місгі грошей подали рахунок за автомобіль п. Тимошенкові, щоб він оплатив з кооперації. Побачивши величезну суму, Тимошенко поцікавився і вияснив, що велика частина її витрачена на те, щоб перевезти тещу Канисовського на другу квартиру. Канисовський, друга рука Тишкевича, нічого не робить і тілько складає <...> відчити Тишкевичеві. Теща Канисовського має салон для російських чорносотенних панн, які друкують в своїх часописах всякі нісенітниці й брехні проти українського руху, його діячів і українського уряду. Счот на автомобіль подав Канисовський. Цілком зрозуміло, що Тимошенко назвав сей вчинок "расхищением" казенних грошей і майна. Канисовський пішов додому, взяв револьвер, підстеріг, коли Тимошенко зос-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 334

тався в кімнатці сам,, увійшов до нього, почав лаятися і направив револьвер стріляти. Випадково в сусідній кімнатці був несподівано для Канисовського чужий чоловік, який вскочив і схопив Канисовського... Граф Тишкевич і на се одповів, що се приватна справа і його не торкається. Добра була б приватна справа, коли б Канисовський стрілив або вбив... Та й яка ж приватна! У поведінці Тимошенка не було нічого приватного, гроші казенні, помешкання казенне... Тепер кооператори вибираються і зреклися платить. У Тишкевича немає грошей. Канцелярія його без помешкання. От таке-то. Дуже й дуже прошу Вас написати мені адресу Євгенія Харлампійовича. Як його здоров'я? Чи він не нуждається? Друзям поклон. З щирою повагою до Вас зістаюся

Сергій Шелухин.

  

[С. Шелухин Г. Чикаленко-Келлер]

31.III.1920.

Paris. Parsy. Rue Raynauard, 5b. S. Chelaukhine.

Високоповажна Ганно Євгенгівно!

Вчора на зібранні Жіночого Комітету постановлено: 1. Запросити п. Родзянко до участі в жіночому українському гурті і 2. Доручити Шелухину прохати п. Чикаленкову подати відомості про те, який саме жіночий з'їзд утворюється в Швейцарії (в Берні, а може в Женеві). Нас сповістили, що в недалекім часі має утворитися інтернаціональний з'їзд суфражисток і що цей з'їзд буде в Швейцарії. Нам треба знати се для того, щоб утворити зв'язки. Будьте ласкаві, розпитатися в сій справі і написати мені — коли, як, що і де. П[ані] Савченкова і Галіпова багато працюють тут в жіночих колах на користь України. Вони утворили зв'язки з жіночими організаціями, зв'язаними з червонохресною допомогою, за іх участю і при їх допомозі добилися побачень з міністрами і організували справу пересилки на Україну медикаментів, білизни і т.ін. На останнім побаченні, перед засіданням, вони добилися того, що поремонтовано барак, і ми там устроїмо приют для українців, яких багато приїжджає до Парижа майже голих, босих і завше голодних (це з полонених), і які вимагають негайної допомоги кутком, сорочкою, харчами. На великий жаль, місія так далеко стоїть од українських справ, так зайнята особистостями й рекламуванням себе і так убога на гроші, ще убогіша на впливи, що нічим і ніяк не може допомогти. Я сподіваюся, що жіноцтво справиться власними силами.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 335

Дуже й дуже вдячен Вам за вістки про Євгенія Харлампійовича. Між українцями се людина, яку я найбільш люблю і ціную. Дуже радий, що здоров'я його поправилося. Я не такий песиміст, як він, і сподіваюся, що ми з ним ще стрінемося в Києві, і я у нього їстиму смачну ковбасу, а він у мене смачні страви з риби. Тілько і я, як він, боюся пережити своїх дітей і мою нещасну жінку, яку в 1918 р. большевики двічі брали під розстріл, а тепер вона мусить нянчити внука на Полтавщині, бо нещасна донька пішла шукати свого чоловіка між петлюрівськими недобитками.

Бувайте здорові. По-дружньому стискаю Вам руку і зичу Вам всякого найкращого. З великою повагою до Вас зістаюся

С. Шелухин.

  

[Гр. М. Тишкевич Г. Чикаленко-Келлер]

9.III.1920.

В. шановна пані.

Дякую щиро за ласкаву картку і за незвичайно добру статтю Вашого шановного батька. Я зовсім поділяю його опінію, тільки добавив би, що менше ще від голоти помагає нам і нашому визнанню інтелігентська голота, котрої занадто вже маємо. Люди, які в 3/4 є просто московськими провокаторами чи німецькими агентами, а в справах грошових нижче всякої критики, такі люди назначаються послами, міністрами і т.д. Хоч нас і визнають, дивлюся дуже песимістично на будучину. Aerons-nous à la hauteur de l'avenir?*

Щоб зруйнувати край, завжди найдуться діячі — а його відбудовувати хто буде? Справді, одна надія на селян, але мені Петлюра пише, що вони (до часу!) стали теж большевиками — а зрештою, я між большевиками та меншевиками цілком різниці не бачу.

Дай Боже, дочекати волі і вмерти вже вільним. Всі сили останні цьому я віддаю. Я щасливий, як бачу, що майже ціла Палата депутатів** за нами, можно сказати, ціла Франція опри Clemanceau і Millerant***. Якщо визнають, це буде велике, чесно ділане і незаслужене щастя. — Гірших ворогів, як українців самих Україна не має, а це багато.

З правдивою пошаною щиро відданий Вам Тишкевич.

* Чи піднімемось до рівня майбутнього (фр.) — Ред.

** Нижня палата французького парламента — Ред.

*** Клемансо і Мільєран (фр.) — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 336

[Гр. М. Тишкевич Г. Чикаленко-Келлер]

22.V.1920.

Високоповажна пані.

Чи можу Вас просити, щось отримати, якусь допомогу пані Вороніній, уродженій Сольской, старенька вже пані, яка вважає себе за українку.

Я сам не отримую майже нічого на делегації, пенсії від 4 місяців не беру, а представництво зі своєї кишені оплачую — не кажу, що з маєтку вже два роки нічого не отримую. Не можу їй допомогти, так, може, Ваша місія має які кошти (Нічого наша місія не має! — Г.Ч.-К.)

В Сан-Ремо ціла маса інтриг проти самостійності нашої, Петлюри і мене. (Це про Галіпа і Севрюка — Г.Ч.-К.)

Обридло мені жити серед людей, котрі тільки думають, як і за скільки продати свою батьківщину. І вони сміють на мене каменем кидати! Галіп, Антонович, Шелухин, вся їхня компанія, а їх наклепи можно прочитати в статтях Моркотуна.

C'est tristé!* Петлюра під впливом цих же людей, себто їх приятелів (Багриновский Лисенко), не досить мене підтримує, і я веду там боротьбу без помочі, без грошей з повним зневір'ям і погордою в душі до тих, яких хотілось би шанувати. Почування Вашого отця такі самі, я думаю. Чи маєте вісті від нього.

З щирою пошаною Ваш Тишкевич.

  

[С. Шелухин — Є. Чикаленку]

14.V.1920, Швейцарія, Женева.

Дорогий Євгенію Харламповичу! Тільки що бачився з Вашою донькою Г.Є., що прибула з Берну на жіночий з'їзд, і радий був од неї дізнатися про Вас. Розкидало нас по всіх світах. Чи швидко то зберемось ми до рідної хати! Коли б не ті літа і здоров'я. З Києва я виїхав хворий, лічитися і працювати за кордоном. Не велика праця з хворого, проте я, ледве волочивши ноги, писав, друкував, не пропустив ні одного засідання, ходив по французах, англійцях, американцях, грузинах, литовцях і т.д., прочитав в Парижі три лекції. Марна то робота, коли кругом вороги, або

* Це сумно (фр.) — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 337

люди, що про нас нічого не знають, а коли й знають, то нісенітницю, яка навмисно підстроєна російською та польською пропагандою проти нас. Працювали всі, і певно, ми мали б далеко інші результати, коли б лихо не гніздилося поміж нас самих. Все ж таки результати нашої роботи очевидні, бо ми маємо вже багато свідомих друзів, на українців не дивляться як теля на нові ворота, і вороги мусили покинути старі шляхи брехні, пліток, інсинуацій і тенденційної каламутні, а шукати серйозніших аргументів, яких у них немає, бо ми попередили і вибили грунт з під їх ніг серйозною чіткою роботою. Нам найбільше шкодив внутрішній розгардіяш і міжукраїнські сварки та безладдя.

Делегація працювати почала стійко, добре, єдинодушно. Хоч с.р. та с.д. і гнули на партійність, розуміючи державні справи як партійні, дрібно, чітко, мілко, не державно, але б певно швидко виправилося б. На лихо частина галичан, в голові з Панейком та Томашівським, зрадила і внесла страшний розкол і розбрат. Між самими галичанами вийшло таке, що Панейко од М. тікав і сховався за стіл, бо той кинувся на його бити. Покійник Вітовський кинувся бити Томашівського та я схопив його за руки. Зраду галичани вели по-галицьки. Я її викрив уже в іюні. Поза як у нас голова не мав потрібної голови і на словну заяву мою не звернув належної уваги, тю я 31 іюля [1919 р.] подав письменну заяву, яку повторив 12 августа. Потім подав ще 11 сентября і нарешті 3 ноября. Галичани, зрадивши, подавали заяви в Вищу Раду Антанти, до посланців держав, нас унижали, дискредитували, заявили, що Галичина стоїть окремо і щоб од нас за Галичину ніяких заяв не приймали. Таким чином, представники Галицького уряду вже в іюні офіціально перед чужими державами, хоч і таємно од нас, одсепарували Галичину од України. Се факт, створений документами і визнаний Панейком та Томашівським. І от, замість творчої, продуктивної роботи зовні, довелось витрачати сили на боротьбу проти зрадників знутра. Коли б я був с.р. або с.д., то може справа швидше пішла б, а то ж я не знайшов співчуття, а голова не дошолопався. Вже з указаних вище дат моїх офіційних заяв Ви бачите, що робив я те до 24 августа (Київський прояв зради) і до 14 ноября (Кам'янецько-Проскурівська катастрофа, підготовлена і розвинена галицькою зрадою). Тільки як лихо виявилось так, що й дурні відчули на своїй шкурі, тільки тоді члени делегації послухали мене, виключили Панейка й Томашівського з делегації і довели про все до відома уряду од себе, помимо голови.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 338

Майже <...> засідань через ту зраду посвячена була сутичкам, поясненням, докладам в справі роботи галичан на мировій конференції. Завважу, що М. Лозинський завше був з нами і вів боротьбу разом з нами проти галицьких зрадників. Завважу ще цікаву річ: 26 ноября Панейко й Томашівський підписали присягу на службу Укр. Н. Респуб., як суверенній державі, і її урядові на чолі з Петлюрою; 30 ноября ми виключили їх з делегації і 1 декабря не дали грошей, а після сього зараз Панейко подав заяву (за ним і другі), в якій лаяв український уряд більшовиками, дурнями і т.д., а разом і Петлюру, через кілька ж день він з К° випустив декларацію, що вони проти української держави і стоять за єдину Росію з Україною і Галичиною в ній!

Велику незгоду нам вносили с.р. і с.д., бо теж старалися працювати для своїх партій і працювали сепаратно й незалежно. Брали гроші од держави всього народу, а працювали не для всього народу, а для партій. Матюшенко та Дідушок, забравши завдяки Темницькому тощо, багато грошей, майже не сиділи в Парижі і в делегації майже не працювали, а проте ставили себе якимось контролем. Робота с.д. в партіях, с.д. на з'їздах в Амстердамі та Мюнхені була хорошою й доброю, але ж для тієї роботи треба було когось іншого. А то вийшло, що делегація одволіканням сил на партійну роботу була обезсиленою в своїй роботі на місці. Безперечно, що галицька зрада не набрала б того розмаху, коли б члени делегації присвятили свої сили тільки справам делегації. Що до с.р., то Ісаєвич (імовірно Ісаєвич Дмитро Григорович) — хороший парубок та погано, що рабськи слухав Грушевського, а сей наробив в Парижі багато шкоди делегації. В той час, як ми рішучо стали на антибільшовицьку позицію і увесь час одбивалися од наклепних обвинувачень проти більшовизму, Грушевський в Парижі випустив більшовицьку прокламацію, підписану ним і Ісаєвичем. Завважу, що Ісаєвич цілком правого напряму і мене дивує, як він в партії с.р. Се хвора людина і цілком під командою Грушевського. Лазивши по всіх усюдах, Грушевський з допомогою Окуневського своїми балачками скріпив позиції американців, англійців і французів проти незалежності України в напрямі федерації з Росією. На них просто стали посилатися. Панейко і К° галичан підкріпили се. Вийшло, що між самими українцями в справі державності України немає згоди і є течія федерації, піддержана такими як Грушевський, як офіційні представники делегації Панейко та Томашівський ... Коли б не се та не дальніша паскудна робота Тишкевича, то Україна вже давно була б вільною.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 339

Надумав Грушевський видати свою історію в перекладі на французьку мову. Як се зробити? І от він вигадав "Комітет незалежної України" з себе та Ісаєвича. Для галичан запросив Лозинського. От і весь комітет, наче більше немає незалежників нікого. Для адреси і зборів взяв Савченка, який має наше бюро преси й контору для того. Після того пішли шукати грошей для "Комітету незалежної України", не розбираючи засобів. Представники 9 нових держав рішили видавати спільно журнал "L'Europe Oriental". Дали на те грошей, Кушнір М. написав програм. Приїхав Грушевський і пристав. Надруковані були там статті Кушніра, Лотоцького, Тимошенка, мої, грузин, татар, кубанців, естонців і т.ін. Були 2 замітки і Грушевського Що ж би ви думали? Грушевський, полізши за грошима до американських українців, так описав справу, наче його Комітет видав "L'Europe Oriental" (хоч той Комітет не дав ні копійки і грошей не мав). Американці прислали йому грошей на справи "Комітету", і Грушевський видав свою історію. Але ж веде справу сей батько с.р. комерційно, як справжній буржуй. За переклад з рукопису 28 друк. листів на фр. мову заплатив Коваленкові 800 франків, то вийшло по 200 франків за місяць праці! Коваленко пропадає з голоду і мусив би мати за ту працю найменше 2500 франків, але ж він "дрібний буржуй" і нехай тим задовольниться. Цікаво, скільки собі з американських грошей одлічив гонорару "пролетарій" Грушевський. Другий "Патріарх соціалізму" Винниченко звелів друкувати свої оповідання, а одставити геометрію Коваленка, написану для гімназій і надруковану вже в 1-й частині (видання все розіслане). Теж "пролетарій" учить "буржуя" голодати. Коваленко — се емігрант, се інженер з "Потемкина"... далі ви вже все знаєте.

С.р. і с.д. виявили себе зовсім не здатними до державної творчої роботи, за те надзвичайно ласими до грошей, до комфорту, немилосердними, жорстокими і багато, багато не чесними. Грушевський, Винниченко, Севрюк, Ковалевський et cetera нагадують мені митрополитів, протоієреїв, попів в християнстві. Пристроївшись до його й ревучи годованими кабанами з спекуляції на високу ідею, вони кричать про чужі гріхи і проливають сльози над грішними обідранцями, лякають усіх пеклом, а своїм обіцяють рай ...

На сім не скінчилось, бо Бог покарав нас присилкою Тишкевича. Я установив документально, що він служить Ватиканові та партії панів клерикалів, що він ворог незалежної України, бо вона була б некатолицькою і демократичною, і тут він відчитується перед Ватиканом, а служить у укр.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 340

уряді тільки для того, щоб влучно прикривати свою роботу і краще досягти своїх цілей. Укр. справи він не знає. Се людина з малим розумом і великими запросами, ієзуїт, брехун, Хлестаков і нечесний. Він всюди тільки компрометує нас і веде шкідливу роботу, а про свою діяльність пише реклами і бреше, обдурюючи тим уряд знову, замість творчої роботи, боротьби проти нової зради. 12 декабря делегація постановила: висловити недовір'я Тишкевичеві, визнати його роботу шкодливою, а його зовсім не гідним на українську роботу взагалі, і довести про се до відома уряду, а також заявити: 1) що ми не беремо на себе одповідальність за роботу од імені Делегації і 2) що ми зрікаємося з ним працювати. Неможливість зносин з урядом привела до того, що 26 декабря всі українські діячі покинули делегацію (між ними і я), а Тишкевич набрав собі банду в буквальному смислі, з якою провадить свій програм. У мене написані цілі томи про зрадницьку роботу Тишкевича. Він страшенно хотів мене піймати в свою компанію. Писав, що "поки й житиму — не забуду вашої ласки". Тяжка боротьба проти його, ведена мною, привела до того, що на решті його змістили. Буде Мацієвич або Ніковський. Але ж поробленого ним лиха не замажеш і не переробиш. В январі Україна була б вільною, про що була розмова в Вищій Раді з пропозиції Клемансо, але ж відкладено через англійців. Бо не було підготовки до того засідання. Тишкевича ніхто з дипломатії не приймає (Сидоренка приймали) і не хоче приймати, а за нас Тишкевич подав заяву, щоб нас не слухали, бо ми вийшли з делегації і більше не служимо. Ми позбавлені були змоги працювати і як приватні люди, бо Тишкевич порозсилав проти нас заяви всюди від імені українського уряду, на що, розуміється, ні прав, ні доручення не мав. О, тільки на Тишкевичеві я побачив, що таке ієзуїтська робота.

Се все так розстроїло моє поправлене здоров'я, що я мусів виїхати лічитися в Швейцарію. Машинка показала, що серце працює краще і перевтома проходить. Гідро[...] тощо роблять своє діло. Через 2 тижні я збираюсь їхати на Україну. Туди кличуть мене на роботу. Запрошено в Міністерство юстиції. Але ж лікар порадив умовою життя такий режим, що я мабуть не зможу і тільки в крайності візьмусь за се. Поки що зостається попередній мін[істр]. Коли я буду не здатен через хворобу, то знайдуть іншого, а я працюватиму в сенаті. У всякому разі їду.

Петлюра поробив багато помилок і неприємного, особливо в справі з поляками. Але можна і треба полагодити.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 341

Треба його піддержати. Се у нас єдина організаційна робота. Другої сили нема поки що. Се єдина сила, яка з своїми друзями працює і творить.

На лихо наші герострати Винниченко та Грушевський піднімають нову колотнечу. Прочитайте №№ 13 і 14 "Нової доби" контрреволюції, реакції і демагогії. У Вин. і Груш. не знайшлося ніяких інших аргументів, окрім лайки на Петлюру і його співробітників. Винниченко завидує Петлюрі (чому не він?), а Грушевський хотів би грати ролю Масарика, та ба! Ні у того, ні у другого, окрім руйнівництва, нічого не знайшлося для державної роботи. І той, і другий не мають державної [...]. До сього додати російську культуру обох, російську психологію і російське рабство. Обидва за диктатуру пролетаріату. А диктатура — се поклоніння грубій силі, не питаючись у неї морального виправдання. Диктатура — се панування одних над другими. Диктатура — се ідолопоклонництво авторитетові сили, переваги. Де диктатура — там в корні касуються ідеї революції, братерство і свобода. Винниченко і Грушевський — се те ж, що покручі, Савенки, Піхни, Каткови, Побєдоносцеви, [...], Столипіни, Керенські, Мілюкови... і ін. вороги свободи, прогресу і людського щастя. Се люди, наскрізь просочені дрібною зависливістю, честолюбством, презирством до людей, нехтуванням і негацією всяких можливих підстав життя — їм треба, щоб тільки вони ставали зверху. Але ж вітчизні треба не сього. Начхати їм на вітчизну і вони її розпинають, терзають, руйнують ради себе самих. Інакше думати я не можу після того, як прочитав № 13 і 14 "Н.д." Коли Петлюра був око в око з смертю, сидів у окопах, то вони розкошували по отелях. Їх праці не було там, де в вічі заглядала смерть. Коли вони покликали німців — то се нічого. А коли Петлюра, рятуючи, покликав поляків, то Петлюра зрадник, негодяй, авантюрист! Де ж справедливість? Розбери: чи добре, чи погано і чому погано зроблено, а лайкою не поможеш. Так унизили себе. І от нині загрожують війною, боротьбою проти Петлюри. Поможи українським силам, направ їх, збери... але ж для того треба мати творчий хист, а вони кличуть тільки руйнувати. Ми не мали армії своєї, бо тому перечили Грушевський та Винниченко. Ми не здобули нічого за Тимчасового уряду, бо Винниченко тільки унижався. Як же ж можна інакше людині, що цілком пройнята московською культурою і кацапською ідеологією з кацапською психологією.

Поїду не руйнувати, а будувати і боротися проти руйнування.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 342

За свою родину нічого не знаю. Де то вони мої бідні, мої нещасні, чи живі — нічого не знаю. Зять у мене хороший, десь пропадав у війську... В родині у мене повна згода. Всі ми орієнтуємося тільки на свій народ. Держимося купи. Се підкріпляє і мене.

Пишіть, дуже прошу Вас.

Тут з с.ф.: Ніковський, О'Коннор, П. І.Чижевський, Коваленко, Кононенко, я.

Бувайте здорові.

С. Шелухин.

  

[В. Скоропис — Є. Чикаленку]

Відень 3.VI.1920.

Дорогий батьку!

Ми оце чотири дні проїздили по селах у горах, шукаючи собі на літо дешевої хатки; хотілося найти дві хатки разом, але все розібрано, скрізь повно, так що і на літо будем у одній та ще й маленькій. Селяни не знають вже, як і оцінювать свої хати! В одного дядька хотіли узяти хатку: низька, чорна, невелика, але навкруги ліс, гори і краєвид такий, що трудно собі щось краще уявити. Є у нього корова, кури, значить, усе, що нам і треба, тут на місці. Але хоче за ту хатинку 1000 корон на місяць! Додать сюди харчі (ще й хліба нема там, дуже трудно його достать), то буде 11—12 тис. на місяць — це страшно дорого в порівнянні з Віднем. Ходили ми, ходили по горах. Один день більше 30 кілометрів зробили од хутора до хутора, де нам радили попитать; з висоти більше тисячі метрів, де видко ще сніги, опускались в глибокі долини, де є вже і вигині, і клубніка, і знов дерлись на гору. Але, на жаль, там скрізь живуть вже віденці, які понаймали собі дачки ще на Великдень. В однім місці нам обіцяли дві хатки з правом варить у кухні, в гарнім, чудеснім місці, але аж на іюль та й то не певно. То ми тим часом оселимось у горах, але не в селі а у містечку, де ми найшли хатку — мансарду за 300 кор. у місяць, так само з правом ходить і варить у кухні. То я буду варить сніданок і вечерю: каву, молоко, кашу та кулешик (сахар і рис ми маємо ще з української міссїі санітарної) А на обід будем ходить в ресторанчик під боком. Перед вікнами висока гора з сосновим лісом, кругом садок і город, а в глибині садка починається знов сосновий ліс, і так гарно сосною навкруги пахне.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 343

При шляху, на вокзалі і в околиці — все добре — тілько хатка поганенька, та хоч би дві... нема. Скрізь повно жидів, і чужих, і австрійських, і шикарно поустроювались.

Може таки удасться перейти вище на одну станцію до тих, що обіцяють на іюль. Там буде розкішно, туди і ти до нас зможеш прйіхать, бо там дві хати і кухня. Обід так само буде в ресторанчику за півгодини ходу, бо варить самим — нема з чого — дуже скрутно там на харчі. Ол. Філ. все одно має бувать щотижня у Відні, то буде возить хліб, каву і ще, що треба, то сніданок і вечеря буде вже домашня. Молока там є багато, так само масла і яєць.

Ол. Філ. по дорозі зостався у Липинського у Райхенау, а я сама вернулась і оце пакуюсь. Застала твого листа до Ол. Філ. Да виходить, що не можу я до тебе приїхати: тут і в газеті були ціни карлсбадські, дорога, візи і інше, то ми вже бачимо, що то нам дуже великий розход. Ол. Філ., їдучи до Берліна, заїде, так само Шемет буде везти Богдана до Карлсбада, а я вже сидітиму там в горах. Ходили ми з Ол.

Філ. по банках, (коли німецька марка піднялась була) і хотіли тобі твої гроші перевести, але неможна цього зробить. Можна посилати тілько по 500 корон в якийсь час. Везти з собою — то на кордоні одберуть, як оце було з Ол. Філ. і Липинським. З них забрали по 3 тис. корон, і потім дуже було трудно тут їх дістать назад. Коли буде їхать Ол. Ф. і як не матиме своїх грошей, то, може, яку тисячу марок провезе до тебе (бо можна мать на душу тілько 500 німецьких, 500 чеських і 500 австрійських). А решту, як ти приїдеш, то забереш. А якщо хочеш, то Ол. Ф. їх розміняє і буде тобі висилать по 500 корон переводом. Трудно тепер і без грошей, а ще тяжче з ними, бо неможна возить їх з собою. Не знаю, як його і виїздить кудись прийдеться! Треба буть неодмінно або дипломатом, або кур'єром. Тоді вези кілько хоч, а простим людям, хоч пропадай.

Думаю я, що у вівторок ми виїдемо у свою хатку, хоча Тимофіїв збиває нас: сам хоче виїхать на місяць-два, квартиру свою зоставляє за собою і хоче нам її передать. В нього три хати і кухня з усім приладдям і всього 200 корон за все у місяць! Але там нема близько ні молока, ні масла, ні гарного лісу, а голі скелі і близько курорт Райхенау: сила туристів, які лізуть на ніч на скелі зустрічать сонце, то вони там і збивають ціни на харч так, що за обід менше 100-150 кор. і не рахуй. Думаю, що то нам зовсім не підхо-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 344

дить; а потім перевеземось, устроїмось, а він вернеться, і тоді викидайся куди хоч.

Не хочу я на це приставать, і тому ми їдемо таки до Аспангу. Адреса така:

нам, Monichkirchen str. №176 (bei Fr. Brauner) Aspang

(Це три години їзди од Відня з спеціального аспангського вокзалу (Aspangbahnhof) є 3-4. поїзда денно. Дуже це зручно, бо Ол. Ф. має бувать у Відні щотижня днів 2-3 у редакції "Хлібороба": Erdbergerlande, 6. Wien III.

Ол. Ф. напише вже тобі звідти, бо приїде і матиме ще тут силу біганини. Побула я тілько 3 дні повних у горах, а почуваю себе надзвичайно гарно, особливо що повітря повне соснового духу, аж легко дихать там. Ол. Ф. буде скрутненько їздить сюди-туди, але мені буде там дуже добре, і тому я не хочу зв'язуватись з чужою, хоч і дешевою і великою квартирою, але впроголодь. А в Aspang'y харчів багато, тілько хліба мало, а це ми будем мать з Відня. А коли тої більшої кватирі в іюлі не дістанемо, то в Aspang'y є багато готелів і за 30 кор. є вже гарні хати, як ти приїдеш до нас у гості, бо наша хатка і одна і дуже мала.

До Києва поїхав пан Корж (кубанський козак) знайомий Ол. Ф., то я дала йому листа до Левка і до Івашка. Він буде там тиждень всього і зараз вернеться назад, бо їде тілько за своїми речами, конешно, десь в дорозі застряне, але обіцяв привезти звістку нам про наших неодмінно. Ідуть і інші. Але там зостануться. Так що я сподіваюсь од Коржа за який місяць довідатись про наших найновіші вісті.

Петрусь там розкаже про нас, але нам вістки звичайно не подасть, бо там зостається.

Ну прощай! Цілую тебе кріпко! Чи дістаєш "Український прапор", "Волю" і інше? "Перелом" і "Сміх", казав Олесь (я його бачила на Шевченківському концерті 23.V.), припинились, але сподівався дістать грошей. Не знаю, як буде, він обіцяв сам тобі написати. А Гасенко десь виїхав до Швейцарії. Усього кращого!

Вітя.

12.VI.1920. Карлсбад.

Вичитав у "Вперед", що Петлюру вже вітали у Києві; туди ж приїхав й Лоський, а певне, й Петрусь, як його помічник, якщо не заслаб десь на тиф, бо ніякої вісточки не подає, хоч з Варшавою сполучення добре. Писав я вже й до варшавської місії, але й там вістей від Петруся і про

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 345

нього нема. Біда! Як ми вкупі, то він такий уважливий, заботливий, а як поїде від мене, то зараз і забуде, що я є на світі, хоч обіцяє подавати про себе вістки, отак само і Левко, зате дочки, спасибі їм, раз у раз пишуть, де б не були; вдачі Івашка з цього боку ще не знаю, бо з ним нема ніякого сполучення, і я не знаю, де він і що з ним. Єсть у "Впереді" звістка, що прем'єрство в новім Кабінеті Міністрів прийняв В. К. Прокопович, людина розумна, діловита і надзвичайно мила. Міністерством закордонним згодився правити А. В. Ніковський; внутрішніх справ — О. Х. Саліковський; народ. освіти — П. Холодний. Шкода мені цих близьких мені і хороших людей, бо коли полякам доведеться тікати з України, то й цим людям вже не можна буде лишатись там, бо большевики порозстрілюють їх та хто знає, що й поляки з ними зроблять при своїй невдачі.

Судовим міністром назначено А. М. Лівицького, головного організатора польсько-петлюринської авантюри. Фінансами має завідувати кооператор X. Барановський, але навряд чи він згодиться, бо то "хитрий хахол". Земельними справами буде відати, по вимозі есдеків — І. П. Мазепа, аби до парламенту не змінено було земельного закону Директорії, а поляка посадили на міністерське крісло торговлі. Не знаю, чи помиряться з цим поляки; певніше всього, що коли вони укріпляться в Україні, то зроблять так само, як німці, але посадять вже не гетьмана, а якогось графа за намісника — Потоцького або Браницького чи Грохольського, у них найдеться багато "українських" графів. Ой, довго ще литиметься кров на Україні! Найбільше я боюся того, щоб ще не випірнув на поверхність води барон Врангель, який тепер організує сили в Криму і якого большевики ніяк не можуть достать через перекопську шийку. Найгірша для України буде комбінація.

З того-ж числа "Вперед" видно, що Винниченко вже в Харкові і, певне, стане на чолі "Советской" України замість Раковського. Большевики тим часом допустять таку зміну, поки не виженуть поляків, бо тепер їм не випадає дратувати українців, навпаки, треба підіймати у них дух, а як виженуть поляків, то й сучасного Дорошенка поселять десь в Ярополчу, якимсь "комхозом" чи "комбедом" заправлять в якомусь Царевококшайську, або тепер "Пролетарококшайську". Коли ж большевицька сила розіб'ється об польську, і в них почнеться розклад, от тоді випірне й Врангель і подасть руку якомусь Брусилову, чи Гутору, командующому большевицькою армією. Тоді-то вони, замирившись на якийсь час з поляками, візьмуться за "успокоєніє" ті Правого, а ті Лівого боку України! Аж страшно подумати! Можливо, що це замирення, ця Андрусівщина, пройде у поляків ще й з большевиками. Поляки говорять, що вони й зараз готові йти на мир, але, очевидно, в границях 1772 року, замінявши частину Білорусі за Дніпром за степову Україну з Одесою, портом на Чорному морі, чого їм особливо хочеться. Тоді

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 346

Польща буде мати свою нафту, сіль в Галичині, пшеницю, цукор — на Україні та й залізну руду в Криворіжчині, а вугіль вона має домбровський. Московщина теж матиме це все на лівім боці Дніпра, то й заживуть собі на якийсь час мирно, бо у них є спільний інтерес в приборканні українського народу і пануванні над ним та в користуванні багатствами його землі. А наша юна "жовторота" соціалістична інтелігенція все буде марити про самостійну соціалістичну та радянську Україну!

Якби в результаті всього зосталась українському народові хоч своя школа та земля. Щодо землі, то це можливо, бо навіть чорносотенна "Славянская заря" пропагує передачу всієї землі в руки "русского крестьянства", яке зорганізує конституціонну монархію з автономією областей, але не на національнім принципі, а на географічно-економічному, що, очевидно, ставить під сумнів українську школу. А тим часом варто було б поставити на Україні, "під сумнів" російську школу. І якби була продержалась довше Українська Держава, то напевне дійшла б в логічній послідовності до того, що заборонила б на Україні російські школи навіть приватні, бо інакше міста довго, а може й ніколи не можна було б українізувати. Російське самодержавне і конституційне правительство не дозволяло ж українських приватних шкіл на Україні, навіть забороняло в сільських школах давати пояснення на українській мові. Коли хто з українців хотів вчити своїх дітей по-українському, то мусив їх відвозити до Галичини, тобто з своєї землі в чужу державу, але уряд російський і того не дозволяв. Українська Держава була б милостивіша, вона дозволяла б давати пояснення на російській мові по містах, де діти ще не вміють говорити по-українському, і не забороняла б росіянам одвозить своїх дітей вчитись в свою російську державу і напевне завела б по всіх школах виучування російської мови, аби можна було користуватись багатою літературою, що виробилась спільними силами всіх народів дореволюційної Росії. Але це у мене одно тільки "язикоблудіе"! Коли український народ не зумів витворити своєї держави, опираючись на німецьку силу, то з "братською" допомогою поляків або москалів він її не витворить. Для того треба ждати другої світової війни, за якої вже прийде черга і на українську державу, як тепер прийшла на польську; або доведеться ждати того часу, коли зовсім не буде воїн на світі, бо до дружної оборони своєї землі український народ не здатний був відколи оселився на ній. На протязі всієї нашої писаної історії ми бачим, що хто хтів, той завойовував Україну, бо український народ вів раз у раз межиусобні війни — Ярослав на Мстислава, Ізяслав на Ростислава і т.д. і т.д. А сусіди приходили і забирали їх голими руками, як півнів чи горобців у бійці. Забрали москалі з Андрієм Боголюбським на чолі і знищили її так, як потім і татари не знищили, потім забрали литовці, прогнавши татар, потім поляки, потім знов москалі, які її знищили за 200 років духовно ще гірше, як Андрій Боголюбський мате-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 347

ріально, а тепер за наші часи московські большевики вже довершили. Український народ тільки плугом завойовував територію, і коли порівняти карту 16-го віку з теперішньою, то побачимо, що за сей час народ наш проявив таку життєздатність, що збільшив в Європі свою територію втроє, не приймаючи на увагу того, що окремими поселеннями він дійшов через всю Сибір, аж до Японії. Оця живучість українського народу і заставляє вірити, що колись, коли зникнуть на світі війни, він виступить на історичну арену, як молодий, дужий член світової сім'ї народів і гратиме в ній одну з перших ролей.

17.VI.1920. [Карлсбад].

Хоч Петрусь довго не подавав мені звістки з Києва, але він улаштував мені більшу радість — він організував приїзд з Києва моєї жінки, Ю.М., яка 13.VI приїхала сюди з новим тов. міністра закордонних справ д-ром Є. К. Лукасевичем. Вже четвертий день потроху, з переривами вона оповідає мені про те, що пережив Київ і вся моя родина за цих півтора роки, що я прожив за кордоном. Після виїзду Директорії і відступу її військ большевики довго не входили в Київ, бо не думали, що Директорія без бою здасть Київ, нарешті Рябцов, городський голова, поїхав автомобілем на той бік Дніпра і запросив їх увійти в город, бо яка не тяжка большевицька влада, а все-таки вона ліпша, як безвластіє, користуючись яким, подонки грабували всіх і вся не тільки вночі, а й посеред дня. Большевики, увійшовши, натурально скасували думу, яка їх запросила, і встановили ревком, совнархоз, ісполком, в який увійшли переважно місцеві жиди і захожі московські большевики, так що влада робить враження диктатури не пролетаріату, а диктатури жидівської нації. Завели чрезвичайку і почали чистку Києва.

В квартирі у нас тоді, крім Ю.М., жив Левко з жінкою і двома дітьми, Петрусева жінка і Івашко, який ходив до гімназії, значить всі кімнати були зайняті. Харчів в запасі було ще трохи, а коли не стало, то добували дещо з "Дніпросоюзу", платячи величезні гроші, а коли не стало їх, бо ціни стояли величезні, то Ю.М. продавала дещо з одежі та білля, наприклад продасть простиню за 5 тис. карбованців, то стане прохарчуватись днів два, три, а харчі ті складались з хліба, супчику, часом борщу та каші з салом, а більшість обивателів жила на самому супчикові, бо ні хліба, ні каші, особливо сала чи масла, не можна було добути на базарах, через те, що селяни нічого не вивозили на продаж; кияни так ослабли, що багато людей умлівало на улиці, на місці служби, а у багатьох жінок закрились місячні регули, бо їх голодних виряжали на громадські роботи: прати большевицьке біллє, мити поли та клозети в казармах і т.д. і це ще щасливіші, бо деяких повіддавали на

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 348

гуртове користування червоноармейцям, чого не могло бути навіть за страшних царських часів! В. М.[О.] Матушевська* цілі сутки везла з дітьми саночками дрова з Святошина. Д-р Требинський на базарі розкладає для продажу свої галстуки, одежу, кофейник... Через А. Г. Терниченка, Ю. М-ні пощастило дістати посаду в просвітнім відділі губ-земвідділа з платою по 5 тис. в місяць. Це все-таки була якась підмога, але головне те, що ся посада давала гарантії від сваволі і грабунку, так наприклад, коли її по дорозі на службу арештували, щоб вирядити на громадські роботи, то в участку, побачивши у неї совітську посвідку, випустили; так само увільнили від роботи і ввесь дім, бо там, крім неї, був на службі учителем Левко, а Івашко вчився в гімназії, а невістка учителювала. Перед Великоднем явилась вночі політична поліція, що складалась з трьох цивільних жидів і шести красноармейців, після щільного трусу арештувала Левка і посадила в "чрезвычайку", де вже між іншими сиділи українці: В. О. Садовський [можливо Валентин Васильович], П. Д. Понятенко, С. О. Єфремов, П. Я. Стебницький і багато інших. Ю.М. ходила його визволяти до Хейфица, що був на чолі ісполкому, до Рафеса, нарешті до Полозова, який взяв його на поруки і таким робом Левко, висидівши більше місяця, в Страсну Суботу вернувся додому. Обвинувачували його в участі в контрреволюційних селянських повстаннях, організованих Зеленим, хоч Левко в них не брав ніякої участі.

Другий раз увірвались вночі, під видом трусу, просто для грабіжа червоноармейці, але, заставши у нас скілька робітників з Шрамківської цукроварні, що саме тоді покотом ночували в гостинній, нічого з одежі не забрали, бо вся вона була під головами постелена у робітників-ночліжників, і на вішалці нічого не було, а забрали тільки портмоне з грішми у Івашка і портфель у Левка, думаючи, що там є гроші, але роздивившись, викинули на дворі на сніг. У наших же квартирантів Требинських позабирали масу одежі і дорогоцінних речей.

В політичнім житті українці, за виключенням деяких одиниць комуністичного напрямку, майже жоден не приймав участі, бо вся влада мала жидівсько-російський характер, а українців називала "жовто-блакитною сволочью". Коли виділ, в якому служила Ю.М., написав папір по-українському, то влада вернула його з надписом: "делопроизводство должно вестись на общегосударственном языке", тобто так само, як і царська самодержавна влада. Так звані незалежні соціал-демократи та боротьбисти, як поодинокі люди повходили в партію комуністів України, що переважно складалась з великоросів та жидів. Українці всі зайнялись просвітною діяльністю та працею в кооперативах, що видно з докладу Голоскевича, який нижче прикладаю.

* Дружина Ф. Матушевського. — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 349

Взагалі, життя було таке тяжке, що всі кияни, без огляду на партії і нації, невимовно зраділи, коли нарешті большевики покинули Київ, під напором "петлюринців" з правого берега і денікінців — з лівого. Але радість українців була не довга, бо денікінці другого дня виперли галицьких Січових стрільців і запанували в Києві. Як се саме сталось Ю.М. докладно не знає, бо ходила тоді на Ірпінь, де переховувались Требинські, яких большевики як лікарів хотіли забрать з собою, але ходили чутки, що Кравс зрадив, зробивши якусь таємну умову з Бредовим. Денікінці почали чистку Києва, натурально, з свого боку. Коли в бувшій чрезвичайці вони найшли трупи проф. Флоринського, Армашевського, Щоголева; українців — Науменка, Петрушевського і багатьох невідомих українських учителів і кооператорів на провінції, яких большевики порозстрілювали, то взялись за жидів і за українців.

Багато видатних українських діячів, Єфремов, Ніковський, Стебницький, Саліковський т.і., як і за большевицького ладу мусили жити під чужими паспортами, так само і за денікінського, і так само не ночували дома. Денікінці розстріляли не менше, як большевики, переважно жидів, але найбільше вони їх грабували і просто оббирали; кажуть, що на цьому вони страшенно понаживались всі, не виключаючи і начальника краю ген. Драгомірова, сина знаменитого батька.

Коли Левко, прийшовши з Кам'янця, поїхав до Ростова по політичних справах, до нас в квартиру прийшла "Государственная охрана", як вона себе назвала, з ордером потрусить і арештувать Левка Чикаленка, секретаря Директорії. Очевидно, вони змішали Левка з Петром, бо Левко після розгону Ц. Ради, до політики не мішався, а займався виключно педагогічною працею. Не заставши Левка, вони арештували гімназиста Івашка і продержали його цілий тиждень. Ю.М. скрізь ходила, клопоталась і нарешті їй пощастило довести, що 17-літній хлопець не брав ніякої участі в політиці і що за гріхи братів його не можна карати. Це нагадує мені характерний вираз охранника Кулябки прокуророві Горовому, до котрого я ходив в справі реабілітації від неблагонадежності Петруся, коли його забрали в 1913 році до війська. На основі моїх слів Горовий сказав Кулябкові, що охранка очевидно помилково змішала Петра з Левком. На це Кулябко йому одповів: "Поверьте, дорогой, что если бы обоих братьев Чикаленок повесили вместе с их папенькой, то большой ошибки бы не было!" Так само і тепер денікінський охранник сказав Ю. М-ні, що "если бы не было старого Чикаленка, то не было бы и украинского движения". Я вже, здається, писав в цих записках, що після ліквідації корніловщини, один чорносотенець сказав Левкові: "Счастье ваше, что Керенский взял верх, а то вашего отца, Грушевскаго и стараго Антоновича решено было повесить, и тогда никакого украинского сепаратистическаго движения не было бы". От, яке чорносотенці мають поняття про український національний рух!

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 350

Після одходу Денікіна, большевики вже обережніше і толерантніше ставились до українців і до українського руху, хоч робили всякі йому перепони, як це видно з докладу Голоскевича. ("Громадська думка", Львів від 9.VI.1920. № 133)

Коли прийшла звістка, що Грушевський та Винниченко признали радянські форми влади на Україні, то большевики (Затонський*) ширили цю звістку, кажучи, що Винниченко "наконец сознался в своем тупоумии". А коли Левко спитав Рафеса, чи вони йому повірять? То Рафес відповів: "Сначала, конечно, нет, как и мне не верили, а потом все убедятся в искренности Винниченка; если же он потом и переменит свои взгляды, то это тоже будет искренне".

За тиждень до зайняття Києва поляками, большевики, які і за перших два своїх одхода почали вивозити з Києва все, що бачили: хліб, всяку живність, машини і всяке технічне знаряддя, чим обурили навіть робітників, які повстали проти них оружно. Одступаючи, вони почали брати заложників українців, а найбільше — поляків. Забрали М. П. Понятенкову, жінку Дмитра Прокоповича [імовірно Прокопа Дмитровича], а двоє маленьких дітей лишились самі, бо батько їх був в складі варшавської місії; забрали Мицюка та інших невідомих нам; приходили й до нас, але наші, научені досвідом, не тільки не ночували дома, а й вдень забігали додому з великими пересторогами, бо — тепер большевики, теж навчені досвідом, приходять арештовувати посеред дня, бо знають, що вночі можна не застать дома.

Незабаром прийшли й до нас. Поставили постой в 20 червоноармійців, так званих таращанців, що складались переважно з селянської молоді Чернігівської губернії, а у нас в кватирі оселився червоний офіцер. Для характеристики його досить привести таку рису: коли у нього вийшло якесь непорозуміння з Ю.М., то він вигукнув, що донесе на неї, що вона невінчана живе з чоловіком!!! Це большевицький офіцер!

На провінції, як я вже сказав, багато порозстрілювано українських учителів та кооператорів, натурально, все свідомих українців. І це невипадково, бо делегації від кооператорів та від Червоного Хреста голова "Української Соціалістичної Совєтської Республіки" Раковський сказав одверто, що вони вважають за два найбільших зла на Україні: кооперацію та українську школу. Селянство ставилося до большевиків дуже вороже, не тільки через те, що вони противники приватної власності, а найбільше через реквізицію, чи просто грабіж, всякої апровізації і, взагалі, всього, що бачили і могли реквізувати. Крім того, їх обурювало, що большевицька влада складалась переважно з жидів. Як взірець відношення селян, Ю.М. розказує про Бориспіль, який в останні дні, після відходу з Києва большевиків, відбив самостійно сім большевицьких атак, поки допросився від по-

* Затонський: "Теперь началась националистическая война, а до сих пор была социалістическая. Если бы я не так был обременен, то я пошел бы воевать с кацапами" — Є.Ч.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 351

ляків помочі, і це робили бориспільці, які за Ц. Ради та Директорії називали себе большевиками! Взагалі, селянство дуже поправіло і прагне влади, при якій можна було б хоч за гроші придбати у власність землю і спокійно володіти нею, натурально, не платячи ніяких податків. Жадоба освіти не ослабла, і вони по-прежньому содержують на свій кошт школи і подекуди перші класи гімназій. В Кононівці селяни по-прежньому ставляться до наших добре, і як до революції держали шматок землі з половини, то так і тепер привозили половину, хоч ніхто, натурально, того не добивався і не контролював їх. А коли в'ївся їм в печінки повітовий комісар, і вони рішили його вбити, то не зробили цього, коли він ночував у нас в домі, аби не навести за це на наших помсти, а вбили його тоді вже, коли він виїхав з села. Наші дами і наїздом Івашко проживали в кам'яному домі, а в дерев'яному лежав хворий на дизентерію шурин Петруся, то дім той називався госпіталем, а через те большевики його обминали, боячись тифозної зарази, яка косила народ. Коні, натурально, большевики забрали всі, пощастило врятувати, переховавши в саду, тільки одну кобилу, а корів і дрібну худобу порозпродував вже сам Івашко, лишивши дві корови; так само порозпродував він і пороздавав на схови селянам ввесь с. господарський інвентар, вози, плуги, сівалку і проч. Про Перешори Ю.М. нічого не чула, бо ніякого сполучення з ними не було, але з оповідання сина Садовського та одного Січового стрільця, який був у нас в економії восени 1919 року, видно, що до того часу ніяких грабунків не було, бо управитель казав, що все зосталось по-старому, і, дійсно, Садовський бачив на току у нас скирти хліба.

Г. Голоскевич

"З Києва"

"Наш шлях" з 27 м.м. подає інформації про переходи українського громадянства в Києві. Інформації подав доц. київського університету Гр. Голоскевич. Ось вони: "Ми, яким довелося перебути в Києві під час другої гостини большевиків і Денікіна, твердо рішили зоставатись на свойому місці й провадити, оскільки буде можливо, культурну українську роботу. Ми уважали, що при всіх політичних експериментах, це буде завжди тим, на чому фактично базується державна робота.

Гурток наш був не так то й малий, і далі, в процесі роботи, наші ряди остільки збільшилися, що тепер ми твердо й впевнено можемо сказати, що Київ незвичайно зукранізувався. Це в наслідок багатьох умов, що прискорили цей процес. Перша — повна дискредитація большевизму й особливо уряду останнього приходу. Коли раніше були в їх уряді люде зі знанням свойого діла, то сим разом стали коло влади явні спекулянти. Крадіж, спекуляція, крутійство, хабарництво — ось головна причина була та, що московська інтелігенція ліва й права так скомпромітувала себе підчас короткого панування Денікіна в Києві, що мусила втікати разом з Бредовим. І я не прибільшу, коли скажу, що їх виїхало понад 60 тисяч. Багато виїхало також з поміж багатших поляків. Зосталися безсребренники, яким не лишилося нічого іншого, як признати нову владу.

Та се було тільки поверхове визнання нової влади. І коли найшлася

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 352

можливість стати біля праці цілком української, то люди пішли туди сотками.

Як відомо, денікінці закрили та заборонили українські школи й дозволили вдержувати їх лиш на приватні кошти. Денікінці нищили безпардонно українську книжку. Комісія військово-історична, яка ніби мала збирати матеріяли до історії російської революції, нищила кожду українську книжку, яка тільки попала під руки, між ін. повість Грінченка "Під тихими вербами", надруковану ще за царських часів.

Наші кооперативні організації взяли шкільництво на свій кошт. Субсидії на шкільництво не припинилися і з приходом большевиків, коли вже можна було відчинити українські державні школи, гімназії, народний університет та інші виклади.

Кооперативні організації крім сього зачали об'єднувати круг себе велику кількість своїх певних людей, пр. "Дніпро-союз" мав 700 душ робітників, "Централ" 600 і т.д. І все це були українці, які з повною свідомістю провадили свою органічну й державну роботу. Там найшла собі кусок хліба наша краща інтелігенція (напр. Сергій Єфремов працював у "Книгоспілці" яко редактор бібліотеки європейських класиків, а Ніковський — кермував "Україн-фільмою", яка розвинула діяльність на велику скалю і т.д.).

Велику роботу зробили також інші наукові та освітні організації. Пр. університет працював майже нормально. Коли при денікінцях за браком відповідного помешкання були об'єднані два університети в будинку на вул. Володимирській то адміністрація університету св. Володимира — московські професори всякими способами перешкоджали праці українського університету. Доходило до того, що замикали двері авдиторії. Тепер, коли професори — москалі вивтікали, університети були об'єднані, й праця йшла майже нормально, коли не рахувати матеріяльних перешкод: брак дров, світла і т.д.

Академія Наук працювала також майже нормально. Деякі відділи її, як історично-філологічний та природничий зібрали силу цікавого матеріялу, якого не могли видрукувати раз через те, що була пеперова криза, а друге — через крутійство большевицьких комісарів, від яких це залежало. Але нав'язано вже певні зв'язки і матеріял буде надрукований в Німеччині. Кермують цим проф. Багалій, Кримський і ін.

В Академії мистецтв, на чолі якої стоїть професор Нарбут (тепер тяжко хворий), працювали м.ін. Кричевський і Бурячок (імовірно Бурачек Микола Григорович). В Академії большевики казали отворити комічний відділ: "художню майстерню по виробленню плакатів".

Був також відчинений Народний університет, кілька гімназій і вечірніх курсів. Все те радо й густо відвідувалося і майже нормально працювало.

Підкреслюю, що український свідомий елемент так збільшився, Київ так українізувався, що можна самопевно сказати: до праці став сам народ, широкі кола громадянства. — Прикладом може бути історія релігійної боротьби.

До денікінців українці мали чотири церкви: Миколаївський Собор на Печорську, Св. Софію, Андріївську та одну церкву на Благовіщенській вулиці. Денікінці їх відібрали диким способом: нагайками з церкви, перепалося і панотцеві, а вигнавши, замкнули церкву на ключ і заборонили відправляти. За большевиків українці вернули до своїх церков, а щоби погоди-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 353

тися з москалями — взяли собі малу церкву Св. Софії, а їм дали великий собор. Собор, і що ж? Українська церква завжди повна, а в Соборі пустка.

Стало соромно москалям, і вони самі запропонували українцям на Великдень перейти до великого собору.

Відправлялося і відправляється в Київі в укр. церквах українською мовою. Це війшло вже в життя і укріпилося.

Київ не сподівався так скоро бачитися з вами. Нічого не знав про наступ. Але вже за кілька днів большевики почали метушитися і вивозити все, що попало в руки: посуд, меблі, електричні проводи, телефони, шиби з вікон, харчі, одяг, обув.

Вже під час евакуації українське громадянство почало формувати орган, який би міг перейняти владу в місті. Після виходу большевиків ніхто не приходив майже два дні. Щойно 7.V. під вечір війшли перші польські частини.

На другий день ми вже бачили досить великі відділи. Вони поставили щось півтораста тяжких гармат біля Лаври, у Царському Саду, але стрілянини не було.

Коли ввійшли польські війська, то в Києві вже функціонувала влада Київського Громадського Комітету. Стрінено перші й дальші відділи військ спокійно й з рівновагою. Характерне відношення місцевих поляків до українців.

Після входу на Крещатик, командантові польських військ поляки запропонували вивісити на Городській думі свій прапор, але він відповів, що це столиця України і личить вивісити лише український прапор. А коли до нього підійшли запобігливі жидки з хлібом і сіллю, він відповів, що приїде Головний отаман — президент України — він, як господар цієї землі, може прийняти хліб і сіль.

Не обійшлося й без курйозів. До Гром. Комітету звернувся якийсь польський офіцер з пропозицією стати йому в допомозі в боротьбі з ворожим елементом. На незрозумілу з початку пропозицію Комітет не відповів. І почув, що вони кермуються думкою: Польща для поляків, а Україна для українців, і хто буде перешкоджати тому, того зараз відси викинуть. Комітет знову відмовився. Але ми знаємо, казали військові поляки, у нас є розвідка й відомості, що тут є багато москалів і жидів, ворогів України. То ваше діло, ми жандармськими справами не займаємося, — була відповідь Комітету.

Знову ж — на складах "Дніпросоюза" було багато мануфактури, харчових продуктів і т.ін. Польський офіцер, гадаючи, що воно лишилося після большевиків, хотів усе зареквірувати. Йому на те заявили, що це майно українських кооператив. "Яких українців?" — "Таж тут немає українців. Українці з Головним отаманом у Вінниці, й Україну тільки ми починаємо будувати" — сказав офіцер. Звичайно, на це йому показано, що цей "Союз" має річного обороту 7 мільярдів, об'єднує стільки кооператив, має такі й такі відділи. Все те здивувало офіцера. Пішов до командата армії по інструкції, а цей прибув негайно і з вибаченням ліквідував неприємний інцидент.

Українські частини увійшли в місто днів через три. Їх виглядали всі. Населення натерпеливилося, а коли українське військо ввійшло, радість була безмежна. Я пережив усі входи і в'їзди у Київ і був їх свідком, але кажу, що такого щирого, одностайного і тріумфального входу, як українців, я не бачив. Що їх обсипали квітами, вітало все населення — це знаєте. А я

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 354

додам, що інтересні не так ті квіти, як ті сльози, якими зустрів народ "своє військо", "своїх козаків". Баби перекупки, міщани плакали з радості й сіяли від радощів своїми козаками. Я відчув, що ось тільки тепер між армією й отсим байдужним до всякого уряду населенням сталось внутрішнє, глибоке єднання. Вони поріднились.

Справу харчевої кризи поладнано в той спосіб, що заосмотрення міста взяли на себе кооперативи. Польське військо не йде в Києві на села переводити реквізиції.

Київське громадянство під большевицьким ярмом вилічилося з партійного сектанства до грунту. Як умову взяти участь у формуванні кабінету київське громадянство поставило Гол. отаманові діловий, етичний принцип і ні в якому разі партійний. Боротьба партій доводила до диктатури одної якоїсь партії, до безладдя, що ніколи було поза партійними інтересами бачити державні.

18.VI.1920. [Карлсбад].

Прикладаю лист О. Ф. Скорописа в відповідь на мій до нього, копію з якого я записав тут 26.V.

[О. Скоропис-Йолтуховський — Є. Чикаленку]

Aspang, ІІ.VI.1920.

Дорогий Євгенію Харлампійовичу!

Під холод і дощ перебралися ми на село; сидимо в мансарді, слухаємо, як внизу річка шумить, як по даху дощ капотить, дивимося крізь сивий серпанок туману-дощу на клаптики поля й городу, на лісові горби і терпеливо чекаємо кращої погоди. Вчора збирали в лісі шишки й гіллячки, знайшли пару десятків суниць і 1 сироїжку; підемо і сьогодні по теж саме, як дощ перестане.

Їхати ж до "відповідної праці через Варшаву на Україну", як телеграфував Лівицький, не збираємося поки що; хіба аж справді до краю дійде з грошима і виясниться, що тут справді зробити нічого не можна. Що тут тільки з гетьманом можна б було щось серйозне розпочати, то це для нас абсолютна і ясна істина, про яку, очевидно, з Вами нам листами трудно буде договоритися, як це ясно з останнього Вашого листа видко. Ви пишите, що щеб зрозуміли нас, коли б ішли з Вишиваним. Ми не лише про це думали, але, як Ви з газет знаєте, добилися навіть можливого об'єднання обох цих позитивних чинників, наскільки це можливо на те-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 355

перішні, безнадійно сумні з політичного погляду, часи. Сливе все, що Ви про гетьмана в цім листі написали, зовсім не відповідає дійсності. Слово "дегенерат", яке і Ви вживаєте, чув я не раз ще у Києві. Тоді, коли він був перепрацьований, затурканий і нашими, і німцями, і москалями, з тягарем моральної відповідальності за неморальний спосіб одержання влади — цей первородний гріх його гетьманату, [тоді] я не знав, як поставитися до цього твердження. На щастя, тепер, коли я мав змогу кілька тижнів сливе з дня в день зустрічатися з ним, обговорювати самі різнородні справи як теперішні, так і гріхи його гетьманування, які він сам тепер бачить, з яких деякі бачив він і тоді вже — на щастя, кажу, можу Вас запевнити, що це абсолютно морально і розумово здорова людина, без сильної волі, щоправда, але наскрізь чесна й порядна, з державним розумом далеко ширшим, ніж, скажімо, партія соціалістів-федералістів, з лідерами якої (Кушнір, Мацієвич, Славинський, Лотоцький) оце тепер довелося мені балакати про справи державного будівництва. Коли Ви вдумаєтеся в трагічне становище українського гетьмана, який став гетьманом всупереч і під гул прокльонів цілого УКРАЇНСЬКОГО громадянства, яке зробило все, щоб відштовхнути од себе і кинути його в обійми москалів і, одірвавши од землі, а значить, і сили, в руки всевладних і русофільськи настроєних німців, то, може, з того, що Ви кладете у вину гетьманові, впаде добра частина і на наші українські плечі. І, власне, це розуміння зробило з мене за гетьманщини прихильника Скоропадського, хоч особисто він не зробив нічого, що хоч би трошки мене могло притягнути до його особи, як такої. Основне для тодішнього, як і теперішнього співробітництва при будові української держави є для мене те, що поза ним Ви не вкажете мені ані одної особи, яка могла б зробити принаймні те, що вже досягнув був Скоропадський.

Вашу фразу — "за ввесь час революції ніхто Україні не зробив стільки зла, як Скоропадський з Тренером" — я ніколи не написав би сам, і Ви могли написати її тільки не беручи речей порівнюючи, а беручи помилки Скоропадського + Тренера + НАШІ (найбільші! Як я завжди твердив) на рахунок його одного. Коли Ви спокійно, не думаючи про гетьмана як про особу, запитуєте себе, коли і що позитивне мала Україна з початку революції, то скажете безперечно, що поза величезним підняттям національного романтично-держав-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 356

ного настрою за часів Центральної Ради, позитивно-державне, дійсно реальне, бо має свою культурну вартість (отже, не секретаріати і міністерства, не гарні слова і універсали), збудоване було за часів гетьмана: два університети, академія наук, покладений початок національної армії, доконаний психологічний здвиг як у масах селянства, так і зденаціоналізованої і чужої інтелігенції, що українська держава може справді бути дійсним фактом, а не "радянською опереткою", досягнене справжнє, хоч і неофіціальне признання за кордоном, і то в наших етнографічних, а не петлюрівсько-варшавських межах, налагоджений був сякий-такий державний апарат. Щоб із-за злочинів тих, що зуміли нам наставити українського гетьмана, забувати це все і казати, гетьман крім зла нічого нам не зробив, це значить не бачити об'єктивних фактів, значить не рівняти з тими "народними героями", які все це вже збудоване, завойоване зруйнували. Я чув ще й таке:

"Я б задушив власними руками Скороп.!

— За що?

— За розстріли, вішання українців.

— По його власному наказу?

— Атож!"

Коли ж я на це попросив назвати хоч одного "п. Дорошенка, Науменка чи Болбочана, розстріляних Скоропадським", то мені у відповідь пішли знов-таки карательні експедиції німців і москалів, які робилися під покровом гетьманського імені. Але скажіть же: чи менше людей розстріляли петлюрівські атамани? І все ж таки казнив українця Болбочана не гетьман, а Петлюра. — Як бачите, Євг. X., тема без кінця. Може вже незадовго вийде наш хліборобський збірник; там Липинський розбирає ці справи більш докладно. Вам одно можу сказати: ми балакали і з Грековим, і з Вишиваним, і зі Скоропадським.; балакали не од нічого робити, а справді шукали творчих державних сил і перше місце на нашім трагічнім безлюдді одвели ми Скоропадському. По чистій совісті, по глибокому переконанню, що це справді творча державна сила, абсолютно і наскрізь чесна людина і, будьте ласкаві, не лайте його не лише у листах до мене, але і взагалі, бо Ви ж в душі у нього не були. Його особисто — одне побачення у Києві у рахунок іти не може — не знаєте, а я Вам ще раз отут посвідчую, що, зазнайомившись з ним ближче, пізнав у нім надзвичайно симпатичну, одверту і щиру людину, з державним розумом, вищим од нашого ук-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 357

рейнського середнього, а може й "вище середнього" рівня, який за цей час своєї еміграції передумав все, що було у нього негативного в державній праці, і який ні на які авантюри не піде, так само, як і наш гурт, але якому, так само як і нам, так само як і Вам, хочеться мати українську державу на всій нашій землі — од Сяну по Донець, — в якій було б українським громадянам добре, спокійно жити й працювати.

Ви питаєте, при яких комбінаціях вважаємо ми можливим його працю? — Не при тих, які зараз є — це ясно. Що зараз є лиш переходові комбінації, на яких нічого тривкого не збудуєш, то ми і не перешкоджаєм ані словечком "петлюрівській" комбінації. Самі ж мусимо підготовляти лиш грунт для здорової, справді державної нашої комбінації. Чи нам удасться це? — Господь його знає. Але своє мусимо ми робити, бо поза нашим гуртом не бачимо нічого справді державного — самі Петлюри, Винниченки і сивобороді есери [Грушевський], яким, очевидно, ні при яких комбінаціях держави не збудувати!

Ще Ви дивуєтеся, як ми, Липинський і я, "люди, яких вважаю за розумних та чесних, встряєте в справу з таким заплямованим чоловіком, як Скоропадський". Коли Ви нас справді вважаєте за розумних і чесних, то не дивуйтеся, а зробіть той висновок, який з Вашого признання виходить: що ми на дурне і нечесне не підемо; що нам наш розум і наша честь наказують іти з державно будівничим Скоропадським, хоч на нього тюкають всі наші щирі українці, бо в цім ми бачимо порятунок нашої державності, і, навпаки, не бачимо його ніде інде. Якщо Ви бачите — чому Ви нам очей не розкриєте?!

Щодо себе особисто, то я по натурі не політик, бо не крутій. Встряю в політику тоді, коли це абсолютно необхідно, коли поза політикою немає праці (революція 1905, війна). І поки що можу твердити, що встряю я туди де не гарні слова, а де діло робиться, хоч би на мене за це собак вішали. Тому я не маю чого червоніти за моє спільчанство, не червонію за те, що Грушевський не хотів мене прийняти прилюдно за працю в таборах, і не боюся, що на мене гриматимуть наші свідомі за скоропадщину.

Без кінця, справді! Я не думаю, щоб Ви на мене за цього листа сердилися. Тут же одверто написане те, що думаю у відповідь на Ваш такий же одвертий лист. — Пхатиму нонче у Німеччину. По дорозі туди або звідти конче вступлю до Вас; бо на поїздку нас обох справді у нас з грошима скрутно.

Щиро Ваш Олександр.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 358

19.VI.1920. Карлсбад.

Несподівано швидко починають збуватись мої пророкування про те, що поляки не вдержаться довго на Україні. Але я не гадав, що так скоро їм доведеться евакуювати Київ. Днів два вже, як в німецьких та чеських часописах з'явилась звістка, що поляки, під напором большевиків мусили покинути Київ і спішно відступають з України. Але така звістка не раз вже появлялась в тутешніх газетах, а потім її замовчували, а через те й тепер я не довіряв їй, хоч на цей раз чехи з обуренням описують, що поляки, відступаючи, зірвали собор Св. Володимира, електричну станцію і водопровід, які ніякого відношення не мають до військової техніки, а тільки наражають мирне населення на бідування та пошесті. Але у вчорашньому номері "Вперед", значить, з дозволу польської цензури надруковано повідомлення польського Генерального штабу, що 30-ти тисячна большевицька кінниця під проводом вже відомого з большевицько-денікінської війни Буденного зайшла на зади польської армії і перервала комунікацію, зайнявши Фастів, а через те польська армія мусила евакуювати Київ, зірвавши мости на Дніпрі. Про зрив електричної станції, водопроводу і собора Св. Володимира нічого не говориться, та це, певне, і брехня, бо це було б вже варварство далеко гірше большевицького, яким обурюються так поляки.

Звістка ця безмірно засмутила мене, хоч я і сподівався її, але аж на осінь. Засмутила вона мене і по особистих, і по загальних причинах. Тепер всі три мої сини в небезпеці. Найменший, Івашко, під час зайняття Києва поляками був у Кононівці, одрізаний фронтом, що починався за Борисполем. Боязно, щоб большевицьке військо не розгромило Кононівки, не розстріляло Івашка або не захопило його до війська, бо хоч йому ще тільки 17 років, а росту він величезного. Петрусь, приїхавши з українською владою до Києва, ввесь час поривався перебратись через фронт до своєї жінки в Кононівку і тепер напевне не виїхав з поляками з Києва, а приховався десь, щоб потім перейти до Кононівки. Це страшенно небезпечно, бо хоч він і має досвід добре пристосуватися, як бувший солдат, до червоноармейців, але все-таки коли його пізнають, то можуть розстріляти. Напевне, він вже почув, що Винниченко переїхав з Відня через Германію на Московщину, а відтіля в Харків. Якщо Винниченко буде стояти на чолі української Совєтської Республіки, а це можливо під час війни з поляками, то Петрусь непевне увійде з ним в зносини, якщо буде живий, і знов піде до нього секретарювати. Так принаймні він казав мені ще в січні, коли збирався до Києва, бо служба під Петлюрою йому страшенно не подобалась, і він, приїхавши у Варшаву, голосно висловлювався, що Петлюра ліпше зробив би, якби застрелився на Україні після катастрофи, ніж мав втекти під опіку поляків у Варшаву. Це, очевидно, донесли до ушей Петлюри, бо він ввесь час ставився дуже холод-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 359

но до Петруся, а може ще й через те, що Петрусь був близьким чоловіком до Винниченка і за Ц. Ради, і за Директорії.

Але доля Винниченка непевна. Поки йде боротьба з поляками, то він потрібний большевикам, а по скінченні її, його напевне зішлють в почесну ссилку комісаром в якийсь Царево- чи Пролетарококшайськ, як колись заслали москалі П. Дорошенка воєводою в Ярополче.

Щодо Левка, то він вже був на підозрінні у большевиків і посидів з місяць в чрезвичайці за другої їхньої офензиви чи навали на Україну. А тепер він зовсім скомпрометувався, бо, бувши членом горожанського комітету, що організували українці замість гр. думи і большевицького Ісполкома, підписував всякі прикази, напр. про організацію міліції, тощо, бо інші члени робить-робили, а підписувати паперів боялись. Не знаю, що він з собою зробить чи подасться з петлюринцями за поляками, чи теж переховуватиметься в надії випірнути, коли на чолі української Совєтсь-кої Республіки, буде стояти Винниченко і, взагалі, українці, які завжди його мали за порядного культурного робітника, який ніколи виразних буржуазних "замашек" ні контрреволюційних тенденцій не мав. В будинку у нас зосталась тільки жінка Левкова, яка учителювала зимою в Бориспільській гімназії, а обоє їх дітей зостались в Кононівці. Але й сам будинок за час польської окупації, як оповідає Ю.М., дуже був скомпрометований: за большевицьких часів його й помітно не було, бо він стоїть собі в садку і ніякого руху коло нього не було. А коли прийшли поляки, то в йому оселився Петрусь та Романченко, який робив реєстрацію військових українців для петлюринського війська. Раз у раз перед будинком стояв автомобіль, ходила маса народу, і большевики, яких багато в суміжнім будинку Каміонського, розпитували, що те все значить; крім того, вони ще за большевицької влади бачили, що нам з села привозили харчі, а з шрамківського заводу — цукор, то певні були, що то наш бувший власний завод, а значить, ми настоящі буржуї. Коли перше вже большевики оглядали будинок, щоб його, як "народное достояние" розібрать на паливо, бо він дерев'яний, і не розвалили тільки через те, що в йому жили "советские служащие" — учитель Левко і "служащая" Ю.М., то тепер вони його розвалять з помсти, що в йому жили петлюрівці; пропаде тоді все наше добро, яке збиралось роками, а дещо й десятками років, як, наприклад, мебель — придане моєї матері від діда. Але, Бог з ним! Взяв чорт дитину, нехай бере і колиску. Мені шкода і журба тільки за дітьми, а Ю.М. дуже жалкує за цим всім і кається, що приїхала сюди; вона гадає, що якби вона була дома, то їй пощастило б все те відстояти. Але я не думаю.

Шкода мені велика, крім дітей моїх, всієї української інтелігенції, яку Петлюра мимоволі спровокував, як Денікін — російську, яка потім мусила з ним тікати з України. Українці якось жили собі притаївшись і робили культурну роботу за большевицької влади, а коли увійшли по-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 360

ляки з Петлюрою, то вони заснували Горожанський Комітет, замість Городської Думи, вітали, як визволителів поляків і Петлюру, скаржились на большевиків і виразно виявили себе ворогами "советской власти". Тепер, коли знов увійшли в Київ большевики, вся українська інтелігенція мусить ховатись або тікати з поляками. Коли большевики виженуть поляків з України, але не матимуть сили розгромити їх і йти на Варшаву, то вони за посередництвом Антанти заключать з ними Андрусівський договір, і тоді поляки будуть виміщати свою невдачу на українцях, як вони це робили і в 17 віці над Виговським і його сподвижниками, яких розстріляли у Вінниці, та над народом, який, тікаючи від поляків, заселив Слобідську Україну. Певне, тепер поляки не будуть розстрілювати інтелігенції, але інтернують її по лагерах, а коли й пустять її далі на Захід, то вона там мусить загибати з голоду, бо місії вже не матимуть ніяких фондів, а "товарищи", що понакрадали мільйони, не схотять помогти їй, як помагали поміщики поляки, своїм землякам за кордоном, куди вони разом тікали після невдачних повстаннів проти Російського уряду. Наша інтелігенція вся складається з пролетарів, а грошей зараз в українського уряду нема, навіть українських, які були торік у Директорії і які тоді можна було ще так-сяк виміняти на закордонну валюту.

Після нового Андрусівського договору візьмуться за заспокоєння поляки своєї частини України, а большевики — своєї. Поляки квапливо будуть колонізувати її мазурами, намагатимуться швидше ополячити українське населення, що вони вже й тепер роблять у Галичині та відданій їм Петлюрою українській землі, а тоді візьмуться ще енергічніше, не жаліючи ніяких адміністративних та матеріальних засобів. Большевики, які й тепер вважають українську школу за найбільше зло, яке роз'єднує "єдиний пролетаріат", з неменшою енергією візьмуться за обрусіння. Але це все мене не страшить, бо раз розбуджена національна свідомість в широких масах народа не може вже бути приспаною.

Я пам'ятаю, що коли я ще малим хлопцем вчився в пансіоні в Одесі, то там якийсь час був сторож, не пам'ятаю вже його ні імені, ні прізвища, який з захопленням читав нам, хлопцям, "Запорожців" Ів. Нечуя і, як тепер я згадую, поясняв нам, що це були якісь зверхлюди, що обстоювали правду, рівність, точнісінько так, як уявляє собі тепер народ большевиків в тих краях, де вони ще не побували. Згадую, що в Перешорах один панок добув за величезні тоді гроші, аж за 25 рублів, празьке видання "Кобзаря" і давав його читати мені й іншим сусідам тільки у себе в хаті. Ніхто того панка, як я добре знаю, не освідомлював національно, так само певне, і того сторожа, але в них говорила, просто, кров, бо це були люди, яких не захоплювало дочиста буденне життя, клопоти про щоденний хліб, вони шукали чогось духовного, але не релігійного. Згадую, як єлисаветградський штундист Калина, людина, над якою попрацювали і потім повішений революціонер Дроб'язгін, і драгомано-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 361

вець д-р П. Т. Михалевич, оповідав нам про такий випадок. Коли послано його було в якесь село на пропаганду штундизму, то там на таємному зібранні, коли він говорив зібраним про святість і велич Євангелії, один селянин поклав перед ним Кобзаря, сказавши: "От, наша Євангелія!". Хитрий Калина почав перегортати книжку, наче ніколи її не бачив і, найшовши наче випадково, голосно прочитав вірш: "І день іде, і ніч іде. І голову схопивши в руки, дивуюся, Чому не йде Апостол правди і науки". Очевидно, й тоді, в найглухіші часи російської реакції, в народі вже пробивались подекуди малесенькі джерельця національної свідомості, які потроху зливались в струмочки, поширювалась і нарешті за цих три роки свідомість так розвинулась, так обхопила масси, що тепер вже ніяка полонізація чи обрусіння не страшні нашому народові.

22.VI.1920. [Карлсбад].

Прикладаю листа дочки Галі, який має загальний інтерес.

[Г. Чикопенко-Келлер — Є. Чиколенку]

15.VI.1920.

Дорогий батьку!

Дістала твою картку і лист. Щодо грошей нашої місії, то можу тобі сказати лише, що нам і досі не заплатили за май, що Василько ще сидить в Відні, жде з'їзду голов всіх місій і міністрів, а після того має поїхати до Румунії ладнати румуно-український союз. Чи будуть гроші для місій виясниться, кажуть, в Відні, а в залежності від того і можна буде чи написати до Василька, чи почекати його приїзду; наш радник тільки знає, скільки і я, чи будуть гроші, чи ні, себто нічого не знає. Про Празьку, Берлінську і Віденську місії кажуть, що у них є гроші, а решта сидить без копійки, в такому становищі, як наша. Перше платили самі собі по 15 тисяч фр. щомісяця, як Лукасевич робив і Левицький (берестейский), а тепер і на марки немає. Звичайна історія, як допадуться до громадських грошей.

На конгресі я товклась цілий тиждень, зав'язала багато знайомств, робила пропаганду і т.д. Дуже задоволена з того, що поїхала, хоч не було ні коштів, (їздила, розуміється, за свої гроші), ані уповноважень, які прийшли (мандат від Союзу українок і телеграма від уряду про офіціальне призначення мене делегаткою) тоді, коли Конгрес закрився. Це зви-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 362

чайна українська риса: "не знав, забув, спізнився, помилився". На щастя треба всюди приятеля мати: секретарка Міжнародної жіночої організації — моя колега з Едінбурзького університета. Вона мені допомогла, мене допустили сказати коротеньку промову (5 хв.) по-англійськи, допустили до всіх дискусій, конференцій і т.д., але без права голосу; врешті все, що могла одна душа зробити, то я зробила, я напишу справоздання до "Нашої мети" і також пошлю Черняхівській (вона президент "Союзу українок"), і її попрошу десь в газетах умістити, бо не знаю, чи є де газети. Сьогодні є звістка, що Київ евакуювали: здається, тому кінця не буде.

Твоїх листів за 19021906 рік на жаль у мене тут немає, вони або в Кононівці, або в Штутгарті; я кілька часу тому назад писала до Зигмунда про мої папери (листи рукописи різні і т.д.), і він обіцяв привезти або прислати їх, якщо той портфель в Штутгарті, але Зігмунд тепер в Кілі і в Штутгарті буде тільки в августі.

Дякую тобі за Федьковича, я тобі писала, що знайшла нарешті Коцюбинського. Франкові дві невеличкі речі ("Малий Мирон" і "Грицева шкільна наука") прийняли до одного швейцарського журналу, я потроху буду містить то в швейцарських, то в французьких журналах, а колись можна буде видати збірником, якщо тепер трудно.

Цими днями до тебе може заїде в Карлсбад один дуже інтересний чоловік: Николай Николаєвич Ге (Nicolas Gay). Це син відомого художника, бувший приятель Толстого, з яким він, правда, розійшовся. Ге жив довго на Чернігівщині (Конотопський пов.) де мав невеличкий маєток; знає добре відносини на Україні, історію і т.д. З 1895 р. він живе за кордоном (він тепер французький підданий), був професором в Сорбоні, відомий журналіст і впливовий чоловік в Франції і Швейцарії. Тут, під впливом Тишкевича, Коваленка, а може просто стихійно він зайняв цілком певну українську позицію, багато пише в журналах за Україну, а що дуже добре пише, то робить враження; я тобі посилаю збірник його статей з Journal de Geneve, який породив багато розмов, дискусій в пресі, і т.д. Це для нас дуже цінний чоловік. Крім того, він тепер без заробітку і вже старий чоловік (62 роки), був експертом російського міністерства земледєлія по вивозу з Швейцарії племінного скота і був би в пригоді колись і українській державі. Я так розписалась про нього, бо це мій дуже добрий і близький приятель, він до мене дуже добре відноситься, радиться, розпитує про історію національного ру-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 363

ху, про людей і т.д. Про тебе він чув і раніш, і я б дуже хотіла, щоб ти з ним познайомився, побачиш із його книжки (чи ти читаєш по-французьки? Може маєш кого, щоб переказав тобі?), із нього самого, яка це цінна людина. Він би хотів якось увійти в зв'язок з нашою пресою, не соціалістичною, бо він дуже скептично до соціалістів відноситься, а з національними партіями, він дуже антимосковського і антиросійського напряму, але як європеєць, а не українець.

Крім того, дуже несподіваний факт, мама все казала, що мати її батька була з роду Ге, отже, розпитавшись Никол. Никол., я можу догадуватись, що вона була рідною сестрою батька Ге, так, що він нам далекий, але родич.

Щодо твоєї оборони Скорописа, можу тобі сказати, хоч він і разом з Липинським, і Липинського можно високо ставити як історика, то все-таки авторитет істориків не заважає їм робити такі помилки, як робить Грушевський: його лист в "Новій добі" є зразок того, як великий розум і ерудиція можуть годитись з дрібно-егоїстичними амбіціями, прочитай той лист. А що у Скорописа ні великого розуму, ні освіти (не кажу вже про ерудицію) немає, то він і того оправдання не має, яке мають Липинський, йдучи (не знаю з яких мотивів) таким антидемократичним, антиморальним шляхом; Дорошенко, хоч і порядний, але безхарактерна і не дуже розумна людина, я придивилась тут до нього, як він переживав переворот Директорії і як трусився за своє "Міністерство"; Шемета я мало знаю. А все те, що говорять про "Союз визволення" незацікавлені люди, про ролю грошей німецьких, як вони витрачені були і т.д., то краще не зачіпати, мені дуже боляче, що, хоч через Вікторію, наше чесне ім'я вплутано в такий бруд, в таку мерзость. А що Скоропис так скоро перейнявся класовими інтересами поміщиків, то [ще] більш дивно, взявши на увагу його недавнє соціалістичне минуле. Правда, таких радикалів, у яких повідпадали букви, дуже багато, але, додаю, мені все ж шкода, що він у нашій родині, бо досі у нас таких не було.

В Швейцарії можеш мати все, що треба: хліб білий, масло, молоко, зимою є топливо, але все коштує досить дорого, навіть і на ці гроші, не кажучи про іншу валюту. Я б хотіла, щоб ти приїхав сюди, якщо виясниться з Васильком і коштами нашої місії.

Посилаю тобі фотографію зі з'їзду, мене пізнаєш під написом на моїм стільці "Ukraine" в першому ряді.

Цілую тебе кріпко. Напиши, як іде лікування, чи краще

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 364

тобі. Як була в Женеві, заходила до Шелухина, він лічиться, уяви собі в твоєму "посижу" Clinique de Beausejous. Всі женевські українці, Шелухин, Чижевський, Вілінські [Олександр Валер'янович та Валерія Олександрівна] і Коваленко, тобі кланялись.

Кріпко цілую, Галя.

23.VI.1920. Карлсбад.

Страшенно я жалкую, що не прийшло мені в голову, коли я закликав жінку приїхати сюди, написати їй, щоб вона привезла сюди мої спомини. Одна частина, власне дневник за Гетьманщини, був захований у Біляшевського в музеї, а початок моїх мемуарів, від 1861 року до 1885, схований був в банку, де служив М. П. Василенко. Я певний був, що ця частина вже пропала, бо всі банки большевики реквізували. Аж вияснилось, що Ю.М. врятувала їх. Коли реквізували банки, то Ю.М. пішла до боротьбиста Полозова і розказала йому, що в одному з банків лежать мої спомини і листування, єдине, що лишилось мені з власності. Коли він вважає їх цінними для історії українського національного руху, то нехай допоможе їх врятувати. Він чув про те, що я пишу записки, і схопився за думку: зараз добути їх від "чрезвычайки", видать, заплативши мені гонорар, але Ю.М. запротестувала, кажучи, що це можна зробити тільки під моєю редакцією, бо без мене в тих помітках ніхто не розбереться. Полозов одповів, що він поговорить про це з своїм ЦК і з комісаром просвіти Шумським. Коли Ю.М. прийшла до нього другого дня, то він сказав, що вони рішили передать мої папери в розпорядження Академії Наук, тоді вона звернулась до А. Ю. Кримського з проханням віддать їх їй, коли вони будуть передані Академії, але Кримський одповів, що мені можна видать хіба копію, бо передача та зробиться офіціально, про що вже говорив йому по телефону Шумський. Тоді вона звернулась до Багалія, але той порадив згодитись на це, бо іншого виходу нема. Академія доручила відшукати ті мої записки своєму урядовцеві, але він їх не знайшов. Ю.М. була певна, що вони вже пропали, а розпитатись не було в кого, бо М. П. Василенко був між денікінцями в Ростові, а замістителя директора банку взято кудись на громадські роботи. Коли приїхав Василенко, то виявилось, що сторож банку, думаючи, що це Василенкова шкатулка, переховував її десь з його речами. Нарешті Ю.М. найшла ту шкатулку і, виїжджаючи сюди, доручила Левкові і Петрусеві передать її в музей Біляшевському, де вже є на схові мій портфель з дневником за гетьманські часи; думаю, що Левко чи Петро зробили це. Решта моїх мемуарів, що писав я вже в Галичині, переховуються в бібліотеці Дівочого Інституту в Перемишлі, куди їх поклав д-р Греголинський. Шкода, що нема їх тут, бо від 1861 до 1901-го, що у мене вже приготовлено до друку, можна було б тут продати "Часові" або

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 365

"Дніпросоюзові" і на ті гроші проіснувати якийсь час. Тепер, не знаю — коли їх можна буде перевезти сюди, бо поляки, певне, вже не спроможуться вдруге зайняти Київ, а коли його захоплять врангелевці, які оце вже зайняли Мелітополь і все східне побережжя Ч. моря, то мені туди появлятись небезпечно та й, певне, ніякої комунікації через Польщу чи через Румунію з Києва не буде.

24.VI.1920. [Карлсбад].

Мабуть під впливом страшних оповідань Юлії Миколаївни, а головне, через боязнь за життя моїх хлопців при тій небезпеці, що тепер склалась на Україні, у мене вже третій день десь в глибині шлунку починає нити, як хворий зуб. Біль перестала була ще дорогою до Варшави, і не боліло два місяці, а тепер серед лікування карлсбадськими водами, ваннами, радіональними грязевими припарками знов починає, і я страшенно боюсь, щоб знов не звалитись з ніг. Намагаюсь заспокоювати себе всякими логічними доводами, але прокляття отого інстинкту продовження роду не дає мені спокою. Що значить життя моїх — Івашка, Петруся, Левка в той час, коли ввесь народ український продирається на волю через дрімучий, колючий ліс чи поміж тісних гострих скель на ясний простір, лишаючи на колючках та гострих скелях криваві клапті одежі з мясом, проливаючи кров по дорозі? А отой егоїстичний, животний інстинкт продовження роду примушує серце боліти за отими кривавими клаптями, бо боязно, щоб то не були мої хлопці! Ю.М. оповідає, що Івашко скілька раз поривався вступити до повстанців, то тепер, коли мобілізують його большевики, він, певне, втече і пристане до повстанців; хлопець він сільський, міцний, добре їздить верхи, а стріляє артистично, бо змалку возиться з рушницями, почавши з монтекрісто, з якого не раз прострелював собі то плече, то ногу, а раз справжня рушниця мало не одірвала йому пальця на руці. Петрусь, певне, притаїться і спробує добитись до жінки в Кононівку, а Левко, можливо, подасться з поляками, і коли буде функціонувати український університет в Кам'янці, то читатиме там лекції по археології.

26.VI.1920. [Карлсбад].

Прикладаю листи О. Ф. Скорописа, д-ра Б. П. Матюшенка та судового надрадника Р. Т. Дмоховського з Перемишля*, бо вони мають загальний інтерес.

* Лист Р. Дмоховського в матеріалах щоденника не виявлено — Ред.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 366

[О.Скоропис-Йолтуховєький — Є.Чикаленку]

Aspang, 19.VI. 1920.

Дорогий Євгенію Харлампійовичу!

У Відні застав я одного Вашого листа; вернув сюди, а тут вже другий є з такими хорошими (на ці часи) звістками*. Щирий привіт Юлії Миколаївні! Добре все ж, що так щасливо минув ще й цей період.

На жаль, з Вашим листом Neue Fr. Presse принесла знов сумну звістку, що фронт полъсъко-болъшевицъкий пересувається з Борисполя аж на лінію Кам'янець-Рівне! Якщо це справді так, то це велике лихо, бо ж Прокопович і навіть Єфремов дуже заангажувалися у петлюрівську "польську інтригу" (мені здається, цей Ваш вираз тут більше пасує, ніж там, де Ви його уживали)**. Чи читали Ви промову Єфремова на банкеті у Києві?

Але ми себе тут потішаємо, що може це ще лиш газетно-державна спекуляція на дальше пониження подібної польської марки. А проте, щоб там не було, то порадити Вам спішить до Києва не можу, коли Ви мені, молодшому так одраджували подаватися у той край політичного божевілля. Якби я хоч крихітку мав віри у петлюрівську здібність до державної організації, я б поїхав туди, бо вважав би своїм обов'язком, коли не на відповідальній, то, бодай, на невідповідальній праці, вносить елемент спокійної тверезої недемагогічної поведінки. Але доки ця петлюрівська зграя не скінчиться повним крахом, гадаю, що це безнадійна, нікому не корисна справа і я в надії, що, може, сидячи тут, удасться хоч трошки підготовити грунт до справді будівничого державного виступу, сидітиму, поки брак грошей не змусить нас пуститися у мандри. Цей місяць з переїздами та всякими закупками вивів наш бюджет з норми, і ми живемо надією, що дальше життя тут, коли убудемося, знатимемо, де, що купувать можна і т.ін., принесе нам економію. Але за те, з другого боку, у нас все гаразд: Вікторія пригадує, що у Кононівці більш 2-х вареників не їла, а тут вже цілому десяткові раду вчора дала. Це значить, що є добрий апетит, а при тім ще й кашлю не чути; так що ми вже й не дуже здивувалися, коли вона позавчора, опершися на молодий дубок виважила його з коренем!..

* Що приїхала моя жінка, Юлія Миколаївна — Є.Ч.

** В моїм листі до нього про аграрну реформу по програмі хліборобів-державників — Є.Ч.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 367

Листа Вашого до Юлії Миколаївни — повертаю Вам, бо пересилать його тепер можна тільки до Карлсбада. Під цей побут у Відні я нікого з тих людей, про яких Ви говорили в ваших листах, не бачив особисто і до "Українського прапору" цим разом написав. Минулого разу я був особисто; редактор обіцяв мені це особисто зробити, і мені це прикро, що так вийшло.

Заїхати я до Вас, розуміється, збираюся, думаю, що це станеться в початку липня при проїзді до Німеччини, або в кінці — при повороті звідтам. Можливо, що Вам тепер, з приїздом Юлії Миколаївни потрібні будуть Ваші гроші — напишіть, бо 500 марок я можу спокійно з собою Вам перевезти; тоді як висилати почтою чи банком звідси вільно лиш по 500 австр. корон.

Щиро Ваш (Підпис).

  

[Б. Матюшенко — Є. Чикаленку]

Berlin, Geisbergstr. 22 21.VI.1920.

Високоповажаний Євгене Харламповичу!

Не гнівайтеся, що так довго не відповідав на Ваш лист. Річ у тому, що весь цей час жилося якось так заклопотанно і нервово, що ніяк не міг зібратися. Хотіли ми їхати до Києва шукати своїх родичів. Все міркували, чи вдвох їхати, чи мені лише самому, врешті вирішили, що я сам поїду, а Маруся зостанеться в Берліні. Почали лаштуватися до мого від'їзду, купувати деякі речі, аби завезти в Київ, клопотатись за візи. Все вже було готово і всі справи, на минулому тижні я вже мав вирушити, коли маєш! — "Київ евакуйовано", читаємо в газетах. Так і пішли на марно всі клопоти, не встиг використати момента. Тепер вже залишили, розуміється, всякі мрії про можливість близького побачення своїх і сидимо поки що в Берліні.

Як воно далі буде, ще нічого не знаємо. Треба вибиратися кудись в інше місце, бо при берлінській дорожнечі на довший час не стане коштів прожити.

Я певен був, що вся ця польська авантюра зірветься, але не гадав, шо так скоро, сподівався, десь на осінь. Але виявилося, що внутрішній розклад польської армії пішов скоріше, ніж думалося, й глибше. Відомості, що доходять сюди, говорять про колосальне збольшевичення польського війська, та

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 368

й, взагалі, я сумніваюся, аби ще вдалося полякам після отриманої поразки знову "вирівнятися". А з тим вже остаточно наступає кінець петлюровщини, кінець польського зближення. І з історичною послідовністю маятник української політики одкидається в другий бік — в сторону Росії. Дуже симптоматичною являється вістка, що була на днях в німецьких газетах: ніби московський уряд звернувся до українського (очевидно, несовєтського українського) з пропозицією миру на умовах визнання самостійності України, але з тим, що Україна заведе у себе совєтський лад і вступить в союз з Росією проти Польщі. Від формульовки цієї так і тхне Винниченком, не дурно кажуть, що большевики прийняли його дуже радо. Наскільки вірна ця звістка — невідомо, але як симптом вона цікава, і треба думати, що, власне, в цьому напрямі розвиватиметься акція переважаючої більшості українських політиків як лівих наддніпрянців, так лівих і правих галичан.

Мушу сказати, що від усієї лінії, коли її зручно повести, я готов сподіватися далеко більше користі, ніж від польсько-українського флірту. Тут, в Берліні, живемо ми дуже замкнено, з усієї української колонії піддержуємо стосунки тільки з кількома людьми, а більшість публіки як офіціальної, так неофіціальної нашої так розпаскудилась, що противно і бачить їх, не те, що говорити. Цьому вскриванню всяких таємностей, і, звичайно, брутальностей, дуже спричиняється діяльність тутешньої фінансової ревізійної комісії (Мірний, Галин і Сокович). Як прийде Галин чи Мірний та пооповідають про розкриті ними "художества" таких-то та таких панків — просто аж жах бере! Між іншим оказується, що і за Вашим сусідою по пансіону п. Шрагом рахується отримання від п. Супруна 75 тис. нім. марок напередодні його одставки з посади радника англійської місії. Та й хто тільки не фігурує в цій "свистоплясці" коло українських народних грошей!

Як же Ви почуваєте себе, Євгене Харламповичу?

Чи підкріпилися добре, чи заспокоївся шлунок Ваш? Ви не рахуйтеся, буть ласка, з тим, чи відпишу я Вам зараз, чи ні, бо писака з мене завжди був поганий. Повірте щиро, що отримати від Вас листа — це завжди така велика приємність для нас! Вже як матимемо вільну хвилину — не забувайте щиро вдячних Вам

М. і Б. Матюшенків

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 369

P.S. Чи читали Ви в "Газеті Варшавській" від 12 червня інтерв'ю з Ніковським, де він говорить про курс політики здорового національного егоїзму в відношенні до меншостей на Вкраїні? Як це безтактно! Або промова Єфремова на урочистім обіді з польським генералом в Києві, де він розвивав думки про глибину польсько-українських симпатій? Ця промова тепер, після вступу большевиків, може коштувати Серг. Олек. дуже дорого, якщо він зостався в Києві. Взагалі, читаючи відомості про настрій наших людей, що проживають сей час в тих страшних обставинах, бачиш, як це на всіх вплинуло. Я отримав листа з Вінниці від 1/VI, де мені пишуть, що моїм партійним товаришам моя позиція видалася надто лівою (?!) і, як бачите із вступу с.д. в кабінет, вони не поділили її.

Всього Вам найкращого!

Ваш Б. Матюшенко.

1.VII.1920. Карлсбад.

Вчора я вернувся з Праги, куди їздив, аби скористуватись пропозицією д-ра Є. Лукасевича і позичити у нього грошей. Коли він ще за гетьманщини їхав на чолі місії до Швейцарії, то продав в Києві свій дім і, перевівши гроші на швейцарську валюту, має тепер колосальний капітал, бо курс тоді був дуже добрий. Коли я тут, в Карлсбаді, висловлював йому свої песимістичні міркування щодо результатів петлюринсько-польського альянсу і обаву, що уряд далі не зможе видавати мені обіцяної пенсії, то він запропонував мені позичити у нього хоч і тисяч сто ч. корон, тобто коло двох мільйонів (!) карбованців по теперішньому курсу. Я доводив йому, що коли большевизм запанує на Україні надовго, то я не дістану платні за маєтки і не зможу йому віддати позичених грошей, але він так певний був в успіхові польського наступу, що напосідався, аби я таки взяв у нього грошей. Я побоявся брати багато і попросив тільки 50 т. ч. корон. Тепер, розмінявши франки на корони, він викликав мене до Праги. Я, будучи певний, що большевики візьмуть таки верх над поляками, і я останусь без пенсії, поспішив поїхати і взяти ті гроші. Тепер, коли поляків виперто з Києва, Лукасевич дивиться не так оптимістично, а всетаки не вірить в остаточне торжество большевизму і ще марить про купівлю в Києві будинку з великою усадьбою, щоб мати і сад, і город. В Празі цих три дні був "Злет соколів" і конгрес письменників, а через те натовп був величезний; кажуть, що приїхало більше сотні тисяч душ; скрізь по улицях видно було мужчин і дівчат в сокольськім убранні, всі доми і балкони прикрашені прапорами, килимами, скрізь чутно гуртові

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 370

співи сокільських товариств зо всієї Чехії. На це торжество чи, власне, на конгрес журналістів, приїхали з Відня — Олесь, Сірий та В. Кушнір, з якими ми разом обідали і вечеряли. Олесь страшенно потовщав, роздувся від пива, а Сірого й пізнати спочатку не можна, так він розгодувався в "голоднім" Відні. Взагалі, наші емігранти, що виїхали з України за часів Директорії, живуть так розкішно, як не жили й справжні буржуї та поміщики за царських часів. Наприклад, коли в ресторані, де ми обідали, господар запропонував доброго коньяку, якого він випадково добув, то М. Шаповал, випивши чарку і скривившись, сказав, що "це чорт-зна що, а не коньяк". Я не втерпів і оповів, як в Херсонщині коло Кривого Рогу, де на селянських наділах найдено всякі руди, селяни порозпаскуджувались всякими напитками. На одній станції сидять і випивають, розмовляючи з інженерами та директорами, приїжджі бельгійські акціонери; коли це входить селянин, на землі якого знайшлась дуже цінна руда, і він продав її за великі гроші і купив собі скілька сот десятин пахотної землі. Знайомий директор любезненько пропонує йому випити з ними коньяку. Селянин подивився звисока і знехотя каже: "Не хочу!.. а втім, якщо "Мартель", то питиму". І це говорить селянин, який перше радий був смердючій сивусі, а тепер перебирає фірмами найдорожчого коньяку.

Отак тепер поводяться і наші соціалісти-емігранти, що або понаспекулювали на валюті, або просто понакрадали державних грошей. А будущі емігранти, що тепер втікають з України з поляками, вже не матимуть ні грандіозних окладів, ні мішків з гривнями, бо тепер український уряд зовсім не має ніяких грошей, а якби й були, то ціна їм тепер як за простий білий папір, тоді як за часів відступу Директорії, в початку 1919 року, гривня коштувала дорожче австрійської корони!

Сірий привіз мені з Відня дуже приємну для мене вістку, яка дуже зворушила мене і підбадьорила. Він сказав, що В. К. Винниченко, виїжджаючи на Україну, доручив Сірому довідатись про мій матеріальний стан і, коли мені треба грошей, то я можу брати в "Дзвоні" скільки мені треба з тих, що йому належать. Дуже мені приємно було почути це, але я подякував, сказавши, що мені ніяково брати гроші від автора "Відродження нації", який в третім томі дуже негативно поставився до мене, хоч і не назвав мого прізвища, привівши мій лист до нього, який я йому послав через Левка Ганкевича у відповідь на його пропозіцію допомогти мені. Але Сірий одповів, що Винниченко це передбачав, бо доручив сказати мені, що хоч він вважає мене за свого політичного противника, але все-таки вважає мене за свого "батька-приятеля". Це дуже приємно мені було почути, але я і від рідних дітей своїх стараюсь не діставати допомоги, а тим паче від духовних. Батькам легше давати дітям, ніж брати від них. Взагалі приємніше давати кому-небудь, ніж брати, бо всяке діставання накладає на людину якийсь моральний

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 371

обов'язок, якусь тяготу. Врешті я сказав, що коли мені доведеться звертатись за грішми, то хіба в формі авансу на видання моїх споминів. Що не кажи, а стара російська приказка дуже мудро говорить: "Не имей сто рублей, а имей сто друзей".

6.VII.1920. Карлсбад.

По газетах видно, що справа польсько-петлюринська рішучо не вдалась і становище поляків загрожуюче. Вони мусили віддати Мозир та Калинковичі, якими володіли майже півроку і які були ключем до Києва; на Україні бої йдуть на Случі, значить майже на тій границі, яку вони провели по договору з Петлюрою і по яку володіли Україною всю зиму. Головнокомандуючий гр. Шептицький польський в розмові з інтерв'юером висловився, що громадянство польське розбилось на партії, які ворогують між собою, в той час, коли само існування держави польської загрожене і коли треба всі сили напружити для її рятунку. Видно, справді, становище Польщі загрожуюче, бо там витворилась диктатура військової Ради, що складається з 19 членів, в склад якої входять: начальник Держави, прем'єр-міністр, військовий, закордонний та апровізаційний міністри та по одному представнику від сеймових фракцій. Цій Раді передано всю рішаючу владу щодо військових справ та заключення миру. Що діється тепер на Україні, нічого не відомо, промайнула тільки звістка, що уряд петлюринський і сам він урядують в вагонах, в Кам'янці! Тобто знов та сама ситуація, що була в 1919 році. Про Київ та большевицьку Україну теж нічого не чути, є тільки звістка, що комісаром, тобто генералом-губернатором України, знов настановлено чужинця Раковського, а на 18 членів українського "Совнаркома" є всього 5 українців, але Винниченка між ними нема; кажуть, що його большевики досі не перепустили через свою границю, і він сидить з Розалією Яковлевною в Ревелі; певне, вона знов веде переговори з большевицьким урядом, але тепер вони до неї ставляться вже не так привітно, як за часів гетьманщини. Я думав, що большевики розумніші і скористаються Винниченком, аби одвернути українців від польсько-петлюринського альянсу, але, очевидно, вони певні, що й самі справляться з поляками, не ускладнюючи справи ще питанням про українську державність, якої буде добиватись Винниченко. Де мої сини і що з ними, абсолютно ніяких вістей не маю, але чомусь щодня сподіваюсь вістки про Левка, який, напевне, подався з петлюринським урядом на захід і може пристроївся лектором по археології в Кам'янецькому Університеті або теж сидить десь в Кам'янці в вагоні, але знаючи нехіть Левка до писання, не сподіваюсь, щоб він сам написав мені про себе та про братів, хоч знає добре, що це мене страшенно турбує.

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 372

7.VI1.1920. [Карлсбад].

Прикладаю листи О. Скорописа, Б. Матюшенка, які торкаються сучасних подій.

[О. Скоропис-Йолтуховський та В. Скоропис — Є. Чикаленку]

3.VII.1920.

Дорогий Євгенію Харлампійовичу!

Тут все дощі та зливи.

Вчора не були ми на пошті, а нині наспіла ваша листівка, де Ви говорите про вашу поїздку до Праги та позичку грошей. Таким чином, моя пропозиція в листі, який тут вкладений, вже не може бути прийнятою Вами під розвагу. Лишається ще справа з Ніковським. Але я пригадую, що у Києві у Вас були не дружні відносини з ним, то і тут прошу Вас зробити заходи лиш в тім разі, коли це не зв'язане буде з якими небуть неприємними для Вас переживаннями. Німецькі ваші марки, згідно з цею вашою одкриткою, вводимо й тепер у наш, бюджет і дуже Вам вдячні за них, бо це значить: ще цілий місяць життя забезпечений і критичний час одсувається надалі. Якби найти сякий-такий заробіток, щоб можна було продержатися ще цю зиму як минулу, то все здається, що тоді можна б було на ту весну спокійніше податися в Перешори, навіть тоді, коли б абсолютно всі політичні комбінації не принесли нам жодного порятунку. З "Волею" зараз, на жаль, нічого зробити не можу, бо оце 6-го ми збираємося у Райхенау Липинський все ще хворий, — і до Відня я поїду не раніш, як за яких два тижні. Я їм писав і говорив, так що думаю, що справа тут стоїть так само, як і зі мною: позавчора одержав <...>, що моя передплата вичерпана вже: як не пришлю дальшої, то припиняють висилку. Вам цього, очевидно, не хотять лиш написати. В "Українському Прапорі" я був знов особисто і переконався у адресовій їх книжці, що адреса Ваша внесена. З того, що Ви про "Український прапор" тепер не згадуєте, виходить, що його вже висилають Вам.

Що Олесь і Сірий на віденських харчах виховали собі "товсті телеса" — це не диво. Всі дійсні наші пролетарії у Відні виглядають досить добре; хлібороби вже значно гірше. Але одколи ми тут оселилися, научилися діставати масло, молоко і яйця, то Вікторія своїми варениками, коржами

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 373

на завтра проектує навіть справжній струдель! — доведе і мене скоро до пролетарського товстотелесія...

6-го ж, можливо, вирішимо чи можна тепер буде мені (з Дорошенком) вирушити до Німеччини, чи треба із-за браку грошей, що певніше одкласти на пізніше. Тоді Вам про це докладніше напишу. Щиро вітаємо вас обох.

Ваш Олекса.

Ол. Філ. писав, що я прихворіла, але зараз я знов здорова: то були вісті з фронту та спека передгрозова, що і вплинуло на нерви, а тоді, як звичайно, і на живіт. За весь час мого заміжнього життя, здається, тільки третє таке заболіваніє було: одно після Берестя, друге після переїзду з Варшави до <Ці...> і оце тут, може і через різку зміну харчів, там жили впроголодь, а тут зразу і масло, і молоко <...>

У мене передчуття, що ось-ось Левко або напише звідкись, або і сам приїде — не знаю звідки вже. Шкода, що так неудачно скінчилася і ця українська справа, але дуже ловко, що полякам наб'ють трохи морди! Аби хоч у самій державі їх трохи дістали, то тоді б може од злорадства трохи легше на душі стало за ті шкоди, які вони не тілько нам, а й багатьом зробили. Ну прощай, чи пише Галя, до нас — ні.

Цілую, Вітя.

  

[Б. Матюшенко — Є. Чикаленку]

2.VII.1920.

Berlin, Geisbergstr. 22 bei Harbig

Високоповажаний Євгене Харламповичу! Одержали вчора Вашого цікавого листа. Велике, велике спасибі Вам і Юлії Миколаївні за передані відомості. Хоч як не сумні, але для нас це властиво перші, так мовити, аутентичні вістки про життя декого з близьких нам людей в Києві. Так мучає нас, що прогавили момент і не встигли бодай заскочити до Києва, може хоч витягли б кого-буть звідти! А то тепер вже зовсім відрізані і, видко, вже надовго. Як так жилося всім тоді, то тепер, особливо ж [для] українців, треба сподіватися ще різного лиха. Де то тепер вся та українська інтелігенція, яка так легковірно полетіла на заблищавший їй промінь визволення, який побачила вона в польсько-українській згоді? Не могли ж вони всі евакуіруватись. Та коли і виїхали, то може ще гірше для них буде, бо випнуться за корбон і пропадатимуть тут. Зараз трудно

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 374

мати надію, щоб хоч маленький клаптик територій зостався у т. зв. української влади. Коли вірити газетам ("he Matin" від 30/VI), то вже і Кам'янець евакуйовано, і большевицька кіннота зайняла вже передмістя Дубна. Які у Вас є відомості? Може більше доходить, бо Вам ближче до сходу, до Польщі. Тут, крім скупих газетних відомостей, нічого не маємо. Посольство тутешнє, наше, знає, звичайно, ще менше ніж ми, бо ми хоч з французьких газет дещо довідуємося, а вони і того не читають.

Чи запаслися Ви грішми настільки, щоб могли довший час без т. зв. пенсії прожити? З цим дуже треба тепер рахуватися, бо у наших урядових установ грошей вже обмаль, а скоро і зовсім не буде. А видатки у Вас тепер, з приїздом Юлії Мик., будуть ще більші. Будь ласка, Євгене Харламповичу, якщо буде у Вас з грішми скрутно, напишіть просто, без церемоній, ми постараємося тоді улаштувати Вам якусь позичку. Маючи на увазі можливе дуже довге перебування тут в Європі, ми вже старалися до тіпітит'а скоротити видатки. Оце останній місяць живемо в Берліні, шукаємо іншого місця, якщо не зовсім десь в іншому городі, то бодай десь на околицях Берліна.

Погано, що знову ваш шлунок непокоїть Вас. Бажаємо від душі, щоб бодай цей фізичний біль не мучив Вас, щодо моральних, якими всі ми зараз боліємо, то на них, на жаль, не найдеш ліків тимчасом.

Щиро вітаємо Вас і Юл. Миколаївну!

Не забувайте відданих Вам Б. і М. Матюшенків.

Сьогодні приїхав сюди лікуватись празький посол М. А. Славинський. Хоч він, окрім газетних новин, нічого нового не дістав з України, а все-таки настроєний оптимістично і не вірить чеським та німецьким газетам, в яких говориться, що поляки вже почали евакуювати Львів. Він завіряє, що поляки одступили не в результаті нещасливих боїв, а в цілях збудувати тісний, суцільний фронт, щоб большевики не змогли знов продертись їм в зади (тил), як це недавно зробив Буденний, перервавши в кількох місцях залізницю, і тим ускладнив апровізацію і амунізацію польської армії. Поживем — побачим. Юлія Миколаївна дуже жалкує, що не знала про від'їзд з Відня до Києва санітарного поїзда Межинародного Червоного Хреста, в якому їхали знакомі лікарі — Холодний та Горбенко. Вона б пристроїлась там "сестрою" і, здавши в Києві комусь квартиру нашу і поховавши всяке майно, вернулася б сюди і привезла мої спомини, про які я щодня згадую і які мені дорожчі за життя. Вона дивується, що мене не тягне в Київ, не цікаво, що робиться

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 375

з будинком, який без ремонту так спустошиться, що большевики розберуть його на паливо. А мене дійсно зовсім не цікавить ніяка моя власність, навпаки, я з неприємністю згадую про неї. Дім в Київі такий, що неварто затрачати великих грошей (та їх і нема) на грунтовний ремонт. Маєток в Перешорах згадується мені тільки тими неприємностями, які я там раз у раз мав, то переорюванням сусідами границь, то порубками в посадках, які насаджував однолітніми сіянцями і які селяни рубали вже на полудрабки, на дишлі, а тепер може й зовсім повирубували на паливо. Не кортить мене вертатись на Україну, хоч Ю.М. запевняє, що й за большевицької влади я міг би спокійно жить у Києві, взявши в "Часі" посаду одного з редакторів видавництва, разом з П. Я. Стебницьким, як пропонує М. С. Синицький. Але це мене не вабить. Боюсь я отих насмішечок всяких добродіїв, які з насолодою запитуватимуть: — "Ну, як Вам, пане, живеться на пролетарському положенню? Хто тепер їздить на Ваших чудових жеребцях в Херсонщині?" і т.д. Не кортіло мене вертатись в село і за гетьманщини — коли всі мої права на землю повернулись. Якось соромно мені було їхати туди і жити там під охороною німецького війська. Не поїду я й тепер, коли якась реакційна влада поверне мені маєтки, хіба тільки для того, щоб ліквідувати там все. Загубив я всякий смак до власності і волію жити собі на пенсії, де схочу, де мені вигідніше, і наймать собі кімнатку до вподоби, не прив'язуючись до власних будинків, віл, маєтків. І мені якось чудно слухати, коли Шаповал, дивлячись на гарненьку віллу, сказав: "Я б хотів мати отаку вілку!". Він самозакоханий в себе соціаліст марить про власність, а я, з діда-прадіда буржуй-власник, ніякої до того охоти не маю!

Якби мені знати, що діти мої живі-здорові та якби були тут мої мемуари, то я б з насолодою сидів би тут, редагував їх та друкував і був би цілком щасливий.

12.VII.1920. [Карлсбад].

Прочитав я книжку О. Назарука "Рік на Великій Україні", що недавно вийшла у Відні. Страшна книжка! Якби я не захворів раніше, ніж почав її читати, то я певний був би, що я захворів від неї. Знаючи вже добре галичан, я відкидаю 75% страхіття на галичанську психіку, але й тих 25%, що лишаються, роблять страшне враження. Період до 25 січня 1919 року я знаю сам, бо пережив те все, сидячи в Києві, і описав в своїм дневнику, а те, що діялось восени того року в Кам'янці, я знав тільки по газетах та по чутках, які доходили до мене в Галичину, але я і не уявляв собі й половини того, що описано Назаруком, навіть приймаючи на увагу те, що зроблено воно, очевидно, односторонньо. Ясно, що не доросла ще Україна до своєї державності — маси тільки починають освідомлюва-

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 376

тись, а інтелігенція складається переважно з "головотяпів" ще дрібніших за Микиту Шаповала, який вважає себе за великий державний розум і кається в своїй помилці, що "посадив" на директора замість себе Швеця, бо розумнішого не було тоді між есерами, чи, як каже Шаповал, "в моїй партії", а сам він, як мені ще в Києві казали, "змалодушествував" і поїхав з Винниченком, а то був би він директором замість Швеця. Напевне можна сказати, що Україна не виграла б від того, коли замість дрібного "шевця", членом Директорії був би такий же дрібний ремісник "шаповал", але з більшою енергією та з гарячішим темпераментом, то, може, більше й нашкодив, як нікчемний Швець.

13.VII.1920. [Карлсбад].

Мій сусід по помешканню есер М. І. Шраг, син мого приятеля небіжчика І. Л. Шрага, одержав листа від M. M. Єремієва есдека, бувшого секретаря Ц. Ради. З дозволу Шрага я переписую того листа для нащадків. Характерно, що ні Шраг, ні Шаповал, ні Кондратенко, всі три есери, не вірять тому, що пише Єремієв, бо він став "петлюринцем", тимчасом, як Юлія Миколаївна каже, що нічого неправдивого в тому листі вона не бачить.

[М. ЄреміївМ. Шрагу]

Варшава 28.VI.20.

Любий Миколо! Випадком мені вдалося побувати у Києві, і я хтів написати тобі, що довідався про твоїх рідних, але якраз над'їхав Ол. Іл., котрий, очевидно, напише тобі про них, і тому я тільки обмежусь тим, що передам тобі свої безпосередні враження з України. Перше про Київ: він є умираюче і вимираюче місто, в котрому живуть люди, які стоять на степені розвитку справжніх дикунів. Єдине, про що можна говорити з мешканцем, коли він взагалі схоче говорити, бо більшість, пам'ятаючи досвіди ЧК ("чрезвычайки") навіть і рідним ні про що не говорить, єдине — це хліб і дрова. В Києві в сей час немає жодного поділу населення на класи. Всі, хто лишився в живих: професори, адвокати, лікарі, візники, бувші робітники (бо робітництво майже не існує), всі вони зайняті одною думкою — що обміняти на їжу і дрова. Серце Києва — це товкучка на Жидівськім базарі; з 4-5 годин ранку і до пізнього вечора тут товчеться 30-40 тис. люду, котрий міняє посліднє, щоб проживотіти ще кілька днів. Я бачив сцени продажу, котрі не уступають по трагізму продажу рабів чи дітей

Є. Чикаленко. Щоденник. 1920 р. — 377

кріпосних. На моїх очах професор університету, босий, скинув з себе піджак, продав його за муку. І так вже більше півроку. Внутрішнє почуття таке: життя мого брата: живе в одній кімнаті з родиною, бо все, що було в помешканні, спалили червоноармійці. Просто палили тому, що було холодно. Почали з бібліотеки. Має лише те, що на ньому, бо решта пограбована, або випродана. Півроку рубав дрова на Поліссі, бо за це давали хліб, а в Києві не можна було прожити навіть при 3-х посадах. Одна сестра торгує молоком на базарі, а друга — має малу дитину і голодує. Такі факти. Зовнішній вигляд Києва такий: справжніх руїн мало, хоча багато вигорілих домів, що, на перший погляд, непомітно. Спалено все, за винятком телеграфних стовпів: паркани, тумби, мостки з-під трамваю, брами, зовнішні двері і т.ін., шиб дуже мало. Фундуклеївська на долину від Тимофієвської ул. — розкопаний яр, де трудно пройти. Візників немає зовсім, і через те деякі вулиці зеленіють. Під університетом бур'ян поріс; трамвайні рельси іноді трудно знайти під шаром сміття. Все падає і нищиться. Неопалені цілий рік будинки на очах облуплюються і гинуть. Серед моїх особистих знайомих вимерли майже всі старі і діти. Тепер скілька слів про режим. Його трудно описати, бо він не мав жодної системи. Всі були совєтськими служащими, але навіть при шести посадах не можна було виж