Кадетский корпус

Микола Бутович. "Кадетський корпус".

Публікується за виданням: Микола Бутович. Кадетський корпус // "Вісник". Суспільно-політичний місячник Організації оборони чотирьох свобод України. Нью-Йорк. Рік XIII. Ч. 5 (127). Травень 1959. Стор. 24-29; Ч. 6 (128). Червень 1959. Стор. 19-22; Ч. 7-8 (129-130). Липень-серпень 1959. Стор. 19-23

Опубліковано у форматі .pdf на сайті diasporiana.org.ua: Ч. 5 (127), Ч. 6 (128), Ч. 7-8 (129-130).

Переведення в html-формат і — Борис Тристанов. Текст подається без будь-яких виправлень.

Микола Бутович

КАДЕТСЬКИЙ КОРПУС

   

Нове життя моє почалось у якійсь метушні. По медичнім огляді — турецька "баня", цебто парня, що в ній і дихати тяжко, далі нумерована не на той зріст білизна, якісь завеликі, або замалі штани. Багато малих, страшенно галасливих хлопців, "служителі" офіцери-виховники. Баня на всі боки шипить — випускає і всередину і надвір пару, наші кроки під округлими сходами глухо гупають, як у бочці. Парами, ще недисциплінованим кроком, як курята за квочкою, поспішаємо за виховником до головної триповерхової, з червоної цегли, будови, — до своєї роти. Тут все свіжопомальоване, дуже чути фарбу. Паркети блищать, як дзеркало, — ідеш, — слизько, як на льоду. Дістаємо свіжопереплетені підручники. Вирівнюють цілу роту по росту, дають нумери, приділюють ліжка. З гори чути, якісь труби грають, шум міста через відчинені величезні вікна. Величезні коритарі, клясові кімнати такі великі й високі, що до кожної селянська хата з дахом і комином влізла б, ще й бузьок зверху міг би приміститись. Нараз страшний грохіт бубна і команда шикуватись до обіду. Велика їдальня з круглою стелею, стіни грубі на метр. Знову бубон і спів молитви п'ятьох соток хлопців про "всякоє жівотноє благоволеніє". Напруження і шок нових заспокоює рідний, знайомий запах українського борщу, гречаної каші і кави зі солодкими пампушками.

І так цілий день метушня. Події трусять вами, як грушею. Кипите, як в гущі гороху, тільки замість гороху, низько стрижені під корінь новоспечені кадети, уже попідбивані, зі синцями, з обірваними часом пагонами, з пальцями в чорнилі і колінами чорних штанів у крейді.

А вечером, перехрестивши подушку, пустивши сльозу за домом, засипляєте камінним сном здорового хлопця.

*   *
*

Коли цар Микола перший казав ставляти Кадетський Корпус у Полтаві, то вибрав це місто не випадково. Упокорене, прибите українське шляхетство було майже стерте Петром. Частина ж його, що показала, або з мусу вдавала вірність, дістала "лакомство нещасне", а пізніше "жалованую грамоту" і була зарахована до служилого "дворянства". От цьому дворянству і підсунено кадетський корпус, щоб діти у вірнопідданости виростали, як раз там, де ця вірнопідданість була порушена.

Корпуси були вперше засновані ще за цариці Єлисавети, як говорилось у статуті: "для шляхотських дітей". Навіть термін "шляхотський" було з України позичено.

Як не помиляюсь, у Росії було всього 32 корпуси, але на Україні тільки чотири: у Києві, Полтаві, Одесі і Сумах. Цей останній був побудований і державі подарований мільйонером-цукроваром Харитоненком з тим, щоб до нього було приймано і не-шляхотських дітей.

У Полтавськім корпусі були самі дворянські діти, але неконечно місцеві, — багато було офіцерських дітей з гарнізонів на Україні. Місцевих було може третина, що пізнати було з прізвищ: Миклашевські, Горленки, Значко-Яворські, Сливинські, Старицькі, Максимовичі і т. д.

Відомо, що російську імперію побудовано при допомозі малоросів, але й німці багато помогли, не говорячи вже про царів, що були німецької крови. В складі російського кадрового офіцерства був дуже високий процент чужинців, особливо німців. Це кидалось в очі і в Полтавськім корпусі, де і директор і багато виховників та кадет було з німців. Були, очевидно, і поляки, лотиші, литовці, естонці, грузини, осетини, вірмени, греки, татари і т. д., що були громадянами імперії, але й ірляндців, данців, французів, шведів теж було досить. Ще треба згадати, і про сербів, чорногорців та болгар, що по скінченні науки вертались на свою батьківщину. Також варто зазначити, що ніколи, ані від виховників, ані від кадетів, не можна було почути, що коли в тебе не російське прізвище, то ти вже і не росіянин: і Бушен і Бардес, і О'Рук і Манштайн і Отсоліґ і Міц були такими ж росіянами, як і Петров чи Іванов. Вони мали бути і були такими ж патріотами і опорою царського престолу, як і інші. В кожній клясі в золотій рамі на центральнім місці висів вірш К. Р., присвячений кадетові: "Ти не одін, орліная ви стая! Настанет день і крилья росправляя ви рінетесь отважно в смертний бой!"

*   *
*

Тим часом "бой" уже йшов, хоч і не смертний. Малі хлопчаки у перервах товклись і кричали так, що треба було подивляти терпеливість дижурних виховників.

Одного разу котрийсь сидів на мені і товк, як належиться, куди попало, а я, звичайно, боронився. Коли чуємо: "А ти чому товчеш мого земляка? — Пусти його зараз же!" — Несподівана оборона прийшла від виховника іншої кляси — підполковника Ромашкевича. Як довідався я пізніше, був він теж гадячанин, а тато його був колись міським головою Гадяча.

Отже, вступив я до першої кляси. Всіх кляс було сім і нормально кінчалося корпусну науку за сім років, — діставалося матуру (без латини й греки) і йшлося звичайно до котроїсь військової школи: піхотної, кавалерійської, артилерійської, інженерної чи топографічної. Але великий процент репетував науку і то часом двічі й тричі в котрійсь клясі. Невелике число абсольвентів йшло на університети й політехніки. Вищу ж військову освіту діставалося у Військових академіях: генерального штабу, артилерійській, інженерній, інтендантській, воєнно-медичній, правничій і т. д. Моряки мали свої школи. Окреме місце займав "Пажеський корпус" — для дітей вищої аристократії та заслужених генералів. Цілий корпус складався з чотирьох рот. Наймолодша була четверта. Кожна кляса мала два паралельних відділи, десь коло тридцять людей, а приблизно дві кляси творили роту. Командиром роти був полковник, а директором корпусу звичайно генерал генерального штабу. По лінії науки був інспектор і підлеглі йому учителі, переважно цивільні.

Потроху я зорієнтувався, що корпус це цілий комплекс мурованих будов, де приміщувались не лише кадети, а й корпусна велика церква, шпиталь, майстерні, електрівня, баня, швальня, різні господарські будови, помешкання для родин виховників, окрема будова для канцелярії, дім для директора, інспектора і т. д. Було кілька садків для прогульок і великанська, травою заросла, акаціями обсаджена площа для вправ, парад і спорту. Крім того за містом, коло "Шведської могили" був свій табір зі садами й городами.

Кадети мали свою уніформу: чорні довгі штани, білі ґімнастьорки з погонами, або чорні парадні мундури зі золотими нашивками, кашкети чорні теж, з червоними "околишами" й "кокардами". Очевидно золоті ґудзики й золоті бляхи на чорних поясах найбільше кидались в очі.

Наші виховники офіцери, це звичайні офіцери з армії різних родів зброї, що спеціялізувались у військовій педагогіці і дотримувались певного стилю у вихованню. Не можна сказати, щоб тримано нас у дуже гострій дисципліні, але дисципліна таки була, а попри неї прищеплювалось нам почуття певної вищости проти цивілів, почуття патріотизму і військових доблестей і т. д. На стінах коридорів висіли ілюстровані геройства з різних воєн, які певно і тепер прикрашають т. зв. "Суворовські" школи, що заступили у большевиків кадетські корпуси.

Зовнішньо ж наші виховники тримались стилю доби царя Александра першого, почасти Миколи першого та героїв оповідань Лєрмонтова. Любили "бачки", високі ковніри, тримались штивно, — певно носили корсети. В цілому панував стиль романтичної панськости далекий від стилю звичайних піхотних старшин — "замухришок", що їхні жовніри пахли печеним хлібом і капустою. Дехто з виховників, зокрема ж директор, любили носити т. зв. "миколаївську шинель" з пелериною, що надавала їм особливо підкресленої аристократичности. У відносинах між собою кадетам прищеплювалось солідарність, товариськість. Суґерувалась думка полагоджувати свої непорозуміння самим, а не доносити начальству, — не бути "ябедниками".

Звертались виховники й учителі до нас на "ви", фізичної кари не було, хіба в окремих випадках і то лише з дозволу батьків, яких запитувано про це телеграфічно. Найбільша, і то ганебна кара, це було зрізання погонів. Такий покараний йшов завжди окремо у хвості. Дуже неуспішних в науці протримавши кілька років звільнювано, але великих розбишак, що завдавали багато клопоту, але були здібні до науки, переводжувано до окремого карного кадетського корпусу у місті Вольськ над Волгою. З них переважно виходили потім добрі старшини.

Мені, селюхові, що недавно ще бавився з хлопцями в "квача", "горюдуба" й "вовка за горою", вже через рік прийшлось стати старшим в "отдєленії". Мабуть, причиною до цього була моя спокійна, опанована вдача та і вчився я не зле, хоч першим учнем був лише раз під час епідемії кору, коли дві третини кляси були у шпиталі. Покарано мене було за сім років лише раз у першій клясі. Як відомо, мрією моєю було стати, як не бондарем, то бодай чоколядовим фабрикантом, а тут трапилась нагода підсмажити на залізній лопатці у клясовій печі кавальчик цукру, щоб зробити "леденець" — першорядний цукорок. І тут виховник піймав мене і дуже покарав і то по солодкій лінії, бо "без сладкаво", себто без тісточка на обід. Це мене страшенно пригнітило, що виховник зауважив і під час обіду дозволив їсти солодке, але я, гордий у своїй образі, відмовився і героїчно витримав, навіть не доторкнувшись тісточка.

Наука починалась молитвою: "Преблагий Господи... ", де просилося "О благодать Духа святого Церкві і отечеству на пользу". Предмети навчання були ті ж, що і в реальних школах.

Очевидно, як і у всіх, хто пише спомини про шкільні роки, у пам'яті залишились певні образи учителів з їх курйозними рисами, спомини про ті збитки, що їм робилося, а попри те й лиця товаришів, що в тім були майстрами.

Характерною постаттю був географ Лопатин [Лопотинов] (певно з діда — Лопата) з бородою лопатою і українським акцентом. Він, видно, багато подорожував за кордоном і радо оповідав про всякі особливі місцевості та диктував нам дуже сконденсовані характеристики різних країн, "наприклад: "сухість при мокроті", або "гористість при низинності". Це виглядало часом дуже дивоглядно.

Француз Жаке — у чорнім сурдуті і все в крейді, знав лише один анекдот про верблюдів і ми навчились провокувати його оповідати цей анекдот знову й знову.

Природник Шевельов — сухорлявий гостроязикий бльондин середніх літ, що пізніше відкрив у Полтаві свою приватну гімназію, зумів викликати в мені зацікавлення до природознавства. Ще з того часу пригадую собі про пепсіни й птіаліни.

Лисий, як коліно, але з чорними, мабуть найчорнішими на білім світі фарбованими вусами, учитель "чістопісанія і рісованія" Здановскій, теж свіжо стоїть перед моїми очима, як акуратно вирисовує на клясовій дошці симетричний орнамент.

Про інших скажу пару слів іншим разом, а тепер звернусь до виховника нашого "отдєлєнія" капітана генерального штабу Цедерберґа. Подібний він був до добре звареного блискучого вареника в цвікерах, повнів і наливався. Під час гімнастики з білого робився червоним. Особливо ж цікаво було дивитися на нього, коли, показуючи якусь гімнастичну штуку, присідав. Я все мав страх за нього, що присідаючи, наколеться на свої остроги з малиновим дзвоном і що тоді буде, — невідомо. Такий виховник мав на собі сто обов'язків: прищеплювати нам патріотизм, шляхетність і військовий дух, почуття обов'язку, керувати непомітно нашим особистим життям, карати й милувати, вести цензуру нашої переписки з батьками, вести книгу наших грошей, робити для нас закупи (зубна паста, мило, цукорки і т. д.), помагати нам при приготовленню лекцій, вчити нас муштри й гімнастики, читати нам щось дуже виховного у неділю і бути дижурним у роті кожного четвертого дня.

Дальшою більшою рибою був ротний командир. У наймолодших це був полковник Нікушкін, що воював ще в Балканській війні, мав солідне черевце, а на нім іконостас орденів з "бантами" і без бантів, а все це прикрашала розлога сива борода на два боки. Вдачі був дуже приємної, дітей своїх не мав і почував себе батьком всіх нас разом. Особливо це було помітно вечорами під час перерви, коли сідав у великій залі на м'яку софу, надував великий гумовий бальон і кидав його в нашу гущу. Тоді починався рейвах, якого певно не бувало ані в домі варіятів, а Нікушкін сидів і вдоволено щурився, як ситий кіт. Хто набігався, присідав коло нього і прислухався до оповідань про турецьку війну, болгар, "горния доліни"...

Паралельний відділ нашої кляси вів підполковник Купчинський, сухорлявий службіст з рудими, тараканячими вусами. На нього все треба було вважати, щоб не попасти в біду. За кару було не трудно: раз, два і нещасливець уже сидів на лавці під годинником в той час, як товариші метались, як оглашені і вдавали, як не індіян з томагавками, то просто бандитів.

*   *
*

Минуло кілька років. Ми переїхали зі села Бобрик до села Броварки. Це село було близько Гадяча, — через луки, рукою подати. Тут колись на хуторі, коло села, виростав мій тато, що тепер працював у редакції повітової газети, що частинно виходила українською мовою, а мама учителювала. Вліті тут було прекрасно. Броварки і Гадяч, це для мене щось ціле. Спершу — про Гадяч. Востаннє бачив я його ще хлопцем.

Розсипався він по горі своїми низенькими будинками і вкрився високим, соняшним, гарячим небом. Трохи збоку над Броварками — велике скитське городище курганів. З гори розкішний краєвид на луки внизу, на річку Псьол з допливом Ґрунею, а за ними — великий сосновий бір. Не дивуюсь, що царські скити вибрали це місце для осідку.

По скитах, по княжих дружинниках, під цим самим небом з безжурними хмарками, за гетьманів було тут полкове місто. Тутешній замок знав Мазепу, Виговського, Сомка й Брюховецького. Вже Хмельницький мав Гадяч, як "гетьманський ключ". В році 1637 реєстрові обнесли його валом, а останки старовинного замку були пізніш перероблені на символ російської імперії — на глум минулому, — на повітову в'язницю.

За моїх дитячих літ, це було місто просто з Гоголя. У центрі велика квадратова площа, як в містах з маґдебурзьким правом. Від площі прямокутно, вулиці. Не бракувало між ними і Дворянської з дворянами в т. зв. дворянських кашкетах з червоними "околишами". Не далеко вони втікли від Гоголівських Івана Івановича та Івана Никифоровича.

На площі великий собор з козацьких часів, довкола кілька поверхових мурованих домів "казьонних присутствій", "дворянское собраніє", каланча (водокачка), земство, "потребіловка", "постоялий" двір Гайдабури, городське, раніш повітове училище. Колись в цім училищі вчився гоголівський Іван Федорович Шпонька, а мій дід ще недавно був директором цього училища, доїзджаючи бричкою зі свого хутора. У сімнадцятім столітті протопопом собору був один з моїх прадідів о. Григорій Бутович.

Довкола площі було теж багато жидівських склепів, далі чеська ковбасня, де ковбасниця вміла так апетитно краяти ковбасу, а головне для мене — на розі стояла турецька цукорня з правдивим турком у червоній фезі. Не вірю, щоб хтось міг спекти смачніші тісточка, як цей горбоносий турок. Правдоподібно, ані полтавський Кандиба, що славний був своїми "картошками", не міг би змагатись з гадяцьким турком. До того турок умів якось увесь вихилятись і розвіватись своїми білими хвартухами і "кісейними" прикривалами, що захищали тісточка від мух.

Були, самозрозуміло, і обов'язкові в повітових містах кіоски зі содовою водою. Кожному вода приємно била в ніс і кожен потім, в задумі переживаючи ще раз пережиту приємність, тупцював подіравленими дерев'яними хідниками пильно вважаючи, щоб не зломити ногу, або й дві.

Та на спеціяльну увагу, на мій погляд, заслуговувала сластьонниця, та сама, що виробляла на всю Полтавщину славні сластьони. Сиділа вона у своїй буді при спуску до ріки і творила ... В долину, до ріки, і від ріки вгору до міста, їхали цілий день селянські вози, візники, або просто бочки з водою, коли ще не було водокачки. І кожен проїжджий подивляв акробатичне уміння баби-сластьонниці. Я теж належав до її щирих прихильників і не раз купував за копійку завернені в грубий папір, сіллю присипані гарячі ще сластьони. Треба було мати не абиякі вправні пальці, щоб так зручно щипати тісто від чубка з макітри і фахово, з надхненням і так сміливо кидати його до кип'ячої олії.

По місті ж тим часом сонливо сновиґали, ревматично переставляючи свої штивні ноги, напівзгорблені емеритовані державні урядники, спираючись на традиційні ковіньки. Часом ці довгочхунні дідусі спускались попри сластьонницю аж до Псла, щоб зануритись в прозору воду в купальні, що пухко трималась на воді на порожніх бочках. Далеко було чути ритмічні удари праників по мокрій білизні та мичання корів, що їх приганяли напувати. Тривожні бойові часи давнини відійшли геть у далеке минуле.

Тим часом бувший казначей, з лопатою в руках і люлькою в зубах, ходив по своєму чистому дворику, приглядався до своєї рябої корови і, коли треба було, брав акуратно на лопату те, що було зайве.

На Дворянскій же пан Ліхопой-хвастун і "задавака" терпеливо і безнадійно чекав, чи не заспіває крашений горобець канариком, бо його, як водиться, знова обдурено.

І було кому — жиди тримали повітову торгівлю в своїх руках. А якийже ж би то був купець, який би не потрапив обдурити! І пильні вони були і працьовиті, — метались і в найбільшу спеку по нашому богоспасаємому місту, розмахуючи руками, ногами, як вітряки, бо того вимагав ґешефт.

А колись на цій площі, що попід нею йшли ще не досліджені підземні ходи аж до замку, вправляли й герцювали козаки та учні полкової "еґзерсиції". Колись Сомко на свині возив, посадивши задом наперед, Брюховецького. Та краще і не згадуймо, — все яке було.

Ще донедавна славний був Гадяч, як Гоголь згадує, картузами, а я б добавив і ярмарковими кавунами.

З новіших гадячан знаємо про Драгоманова. Жила тут і Леся Українка, до якої водив мене знайомити тато. Сиділа тут і одна моя тітка у в'язниці за революцію, а я з околодочним надзирателем, князем рюриковичем, здається, Ухтомським, ходив аж до камери її відвідувати.

Через луки на горі, — рукою подати, стоїть невеличке село Броварки. Певно колись тут гетьманам пиво варили. Трохи далі був колись наш хутірець зі садом і забудованнями, а тепер порожнє місце з ямою там, де стояв дімок. Лишився ще малий родинний цвинтар з білими хрестами прадідів. Наш рід походив від сотника Михайла Бутовича з Чернигівщини. Був в нашім роді і відомий козацький дипломат протопоп Григорій Бутович — за Самойловича посол до Москви. Здається він же і автор відомого стародруку "Запах духовних цнот усмаковий през Григорія Бутовича — учня Замойської Академії", здається, з 1642 року. Не так давно в журналі "Державницька Думка" була надрукована фотокопія Універсалу Богдана Хмельницького в обороні посілости о. протопопа, де наказувалося полковникові Переяславському "своеволныковъ", що чинили б перешкоду в посіданню ґрунту, строго карати "иначей не чинячи".

Так от у цих Броварках провів я не одні вакації, з найвищої скитської могили малював прикрасну панораму на Гадяч, купався у Пслі, плавав човном аж до Гадяча, ходив по гриби, слухав оповідань баби Карандашки, ще колишньої кріпосної мого діда, прочитав, мабуть, усю бібліотеку у невеличкого дідича Вечірки, що був моїм вуйком та їздив до с. Плішивець оглядати церкву — копію Запорізької, що її побудував на свій кошт єпископ Парфеній Левицький, перекладач євангелія на українську мову. Дитячі враження часом залишаються в нашій пам'яті на ціле життя.

Як згадував уже, тато мій в той час працював у повітовій газеті і я за його порадою спробував силу свого пера — написав невеличку історію України дещо просто списуючи з книжок. З деякими поправками тато помістив мій "історичний труд" у газеті, я дістав гонорар, а за нього купив собі олійні фарби і полотна і почав малювати збільшені копії з листівок.

 

Ювілей Полтавської битви, кадетське життя, виховники,
учителі, урочистості, екскурсії.

Чепурні, поверхові й партерові будинки Полтави утопають в зелені дерев. Це місто-сад. Місто Котляревського й Петра Першого. Місто кореня української мови і її неволі.

В 1909 році, коли я перейшов до четвертої кляси Кадетського Корпусу, Полтава готувалась до великих урочистостей — 200-ліття Полтавської битви. Кадети мали у червні перервати літні вакації і з'явитись на велику параду. Мав приїхати цар Микола II-ий з найвищими достойниками. Мав бути великий збір "вєрноподданих" і війська, велике ура і "лікованіє".

Кілька років тому у Полтаві був інший здвиг, — з'їзд верхівки свідомого українства на відкриття пам'ятника Котляревському. Теперішній же здвиг мав більше натягти обручі української неволі, стерти слід мазепинства й котляревщини.

Я, на пораду тата, на "торжества" не поїхав, а преспокійно "торжествував", заїдаючи вареники з вишнями й медом, купався у Пслі та малював з великого кургану над Броварками панораму Гадяча.

Ціла околиця Гадяча пригадувала між тим ті події з-перед 200 років. Тут скрізь були бої і за Гадяч, і за Рашівку, а головне за Веприк — місто сотника дідичного Масюка, що його онуки стали вже Масюковими — московськими супер-патріотами і, поставляючи за Кримської війни харчі для російської армії, волам, від великого усердія, навіть роги позолотили. Сам же сотник дуже прислужився перед Петром, бо доніс російському штабові, що у Веприку переховується аж двоє мазепинських сердюків.

Коли вже згадувати ті часи, то згадаймо передовсім систему забезпечування і способи, якими викорінювано мазепинство, а насаджувалося малоросійський-черкаський, як тоді у нас називано, патріотизм. Довідавшись про союз І. Мазепи з Карлом ХII Меншіков послав наказа новому гетьманові Скоропадському, щоб тих, які провіянт шведам будуть привозити: "ловить і вскорє вєшать, не отпуская нікуда". Натомість тих, що покажуть вірність і будуть шведів ловити, або забивати — нагороджувати після такої табелі з Петрового маніфесту: "Кто із малороссійскої народності із непріятельского войска возьмет в плєн генерала шведского, получіт 2 тисячі рублей, полковніка 1 тисячу, за офіцера в завісімості от чіна, за солдата 5 рублей, за убієніє по свідєтельству явному 3 рубля". Підкупав Петро і Січ Запорізьку. Запорожці гроші взяли, але листа йому відписали "с нареканієм і безчестієм... чіня многіє непрелічния запроси"...

Полтава в ті часи було маленьке, валом і тином укріплене, місто на високім березі Ворскли, і мало всього 4 тисячі населення. Мазепа заготував в нім великі запаси харчів для шведів, універсали його читалися в церквах "з великим почетом", а сам полковник полтавський Левенець ніяк не хотів їхати на вибори нового гетьмана всіляко викручуючись, помимо того, що Петро його аж тричі кликав. Мусів поїхати, аж по нього прислано було князя Волконського з Інґерманландським полком, три ж інші російські полки стали гарнізоном у Полтаві під загальною командою полковника Келіна.

То ж не дивно, що Петро взявся до радикальних засобів — казав виклясти Мазепу, знаючи, що це матиме якийсь вплив на народні маси та одночасно всім, хто зраджував Мазепу, давав великі нагороди, а в першу чергу зрадникам у Батурині — Стіжкові і Носові.

Після Полтавської битви було "лікованіє" і знову "лікованіє", потім Петро вступив до Полтави. Місце, де його зустрів і вітав полковник Келін, стало таким історичним, що "малоросійський генерал-губернатор князь Куракін" сто років пізніше поставив на нім пам'ятник — високу колюмну з орлом зверху. Ця колюмна виглядає, як символ, як кілок в могилу Мазепи, як кілок в могилу волі українців, вона стала центром Полтави. Довкола неї постав кадетський круглий сад, а навколо його побудовано "казьонние учрежденія": дім губернатора, Маріїська гімназія, окружний суд і кадетський корпус. Маленька Спасска церква, де Петро зайшов на молебен, дістала кам'яний футерал назовні, а з решток будівельного матеріялу коло неї, на тому місці, де Петро зволив відпочивати, побудовано за царя Миколи I-го пам'ятник Полтавської побіди. Проти цього стоїть "Інститут Благородних Дєвіц", — середня школа для полтавських шляхтянок.

Як казав у своїй привітальній Петрові промові Феофан Прокопович: "при громі Полтавской бітви роділся новий велікій народ", "черкас" уже не було. Разом зі забитими шведами їх було символічно поховано у шведській могилі на місці бою.

Літній табір Кадетського Корпусу був при шведській могилі. В таборі був один з московських редутів з того часу. Його стало відновлювано, щоб кадети бачили і пам'ятали. Щоб підсилити сприймання, для цієї цілі угорі, у входовій клітці корпусу приміщено величезний малюнок Полтавської баталії, а навпроти неї плян битви. Щодня переходячи попри них, кадети мали собі пригадувати цю подію. Пригадувано її і в обов'язкових піснях: "Царь Пьотр покрил нас славою побєд і помніт бой Полтавскій, помніт швед" а в другій — "Било дєло под Полтавой..."

Олійний портрет Петра — оригінал, висів у парадній залі першої роти на центральнім місці.

*   *
*

Повернувшись восени до корпусу, я застав над входом до 1-ої роти мармурову дошку, а на ній напис золотими буквами зі словами Петра: "А о Петре вєдайте, что жізнь єму не дорога, жіла би только Россія, щастє і благоденствіє єя". Той же напис був і на медалях, що ми всі дістали і на своїм серці мали носити. Дехто з наших корпусних дістав від царя золоті годинники з чорними двоголовими орлами, дехто підвищення в ранзі.

Шведська могила, що була близько корпусного літнього табору, була відновлена, як і російський редут з-перед двісті років, що був у самім таборі. До корпусного музею прибавилось ще крісло, що на ньому сидів цар, а вже раніш зберігалась там найбільша реліквія — табакерка Петрова.

Дві маленькі мідяні шведські гарматки теж зберігались при корпусі. Наші силачі часом пробували свої мускули, підіймаючи їх догори. Це, мабуть, гарматки з числа тих чотирьох проти семидесяти московських, що з них стріляли шведи у цій трагічній баталії, бо не мали пороху для решти — двадцяти двох. Як пам'ятка тих трагічних часів залишилась народня пісня: "Ворскла річка невеличка, тече здавна, дуже славна, — не водою так волною, де швед поліг головою".

Цікаво, що в підручниках російської історії, що ми з них вчилися, не було подробиць про дальші події у зв'язку з Полтавською перемогою. От хоч би парада у Москві, де полонені шведи маршували попереду, як трофеї і де Петро мав нагоду показати свою несамовиту лютість. Якийсь російський салдат зле тримав у марші рушницю, як описує це один з чужинецьких послів. Розлючений Петро вискочив на коні вперед, гарненько розмахнувся шаблею і відрубав йому руку разом з рушницею.

Також замовчувано і поразку Петрову на Пруті у 1711 році у війні проти турків, де Петро був цілковито оточений і тільки великими грішми викупився у Великого Візіря.

Реасумуючи все, мимоволі пригадуються слова Мазепиної Думи: "Нехай вічна буде слава, же през шаблю маєм права!"

Немає сумніву, що совєти цього літа, коли сповняється 250 років після Полтавської баталії, теж справлятимуть "торжества", як і царі, парадуватимуть на полі битви, відновлятимуть шведську могилу і редут московський та славословитимуть Петра і, хто зна, чи не накажуть відновити анатему Мазепі й мазепинцям по церквах, бо це впливає "на народниє масси" по лінії воззєднання і укріплення "шатости черкасской". Знайдеться не один Феофан Прокопович, що скаже промову про "один великий совєтський народ".

*   *
*

Отож виростали ми на опору трону і "защіту родіни". Вростали у свою будучу військову кар'єру і жили у свідомості того, що ми певна воєнна каста зі своїми обов'язками і привілеями та традиціями. Були у нас і свої корпусні неписані закони: респект перед старшими клясами, полагодження всіх непорозумінь між собою без апелю до начальства і т. д. Хто це порушував, — тих каралося, — в темноті "цейхгаузу" накидалося на донощика шинелю і молотилося по заслугам. Була в кожнім корпусі і своя "звєріяда", себто віршована історія корпусу. Кожен річник абсольвентів дописував один куплет, в якім, звичайно, висміювалось якесь нелюбиме начальство. Вихвалялись у цій "звєріяді" в першу чергу сумнівної якости "воєнні доблесті": "курітє, пєйтє, веселітесь..." Молодша кляса були "звєрі" — звідси і "звєріяда".

У підростаючих, зрозуміло, мінялись зацікавлення й забави. Почали цікавитись паннами, ходили до міста, щоб переїстись у змаганнях важкими тісточками "картошками" у цукорні Кандиби, розповідалось про неіснуючі пригоди...

З забав уже відпали такі важливі гри, як у пера, блошки. Перестали збирати марки та наліплювати "переснімательные" образки. Вже не читалося Нат-Пінкертона та Шерлока Гольмса. Не стрілялося більше через паперову рурку чорнильними кульками в потилицю нелюбому педагогу. Не було вже черги, щоб з розгону бити в живіт "служителя" Івана, не стрибалося по поличках на стінах і навіть такий акробат, як Шнітніков [21 апреля 1910 г. уволен на попечение родителей] перестав скакати з високої печі у клясі ціляючи акуратно помежи лавиць.

Коли траплялись непорозуміння, то на більшу скалю, — от хоч би відірвання цілої поли учителеві математики роззлощеним кадетом, чи голосні кахикання зі строю, реагуючи на лайливу промову директора, що йому від злости аж борода тряслася, а голос переходив у смішний фальцет. Кари, — річ ясна, були в цих випадках дуже солідні, аж до виключення з корпусу.

В старших клясах було дозволено курити в "курильці". Закон малпування тут вилазив на яву на всі сто процентів. Бо ж курець, то був правдивий мужчина, що й неприличні анекдоти знав розповісти, а по суботам, то голив його приходячий "парикмахер". Силачі вже не бігали по слизьких паркетних коридорах, трохи не збиваючи з ніг дижурних виховників, тільки ходили статечно, випираючи груди колесом, руки ж тримаючи півколесом. Гімнастьорки їм, якимсь чудом, скорочувались і складались з заду у дрібнесенькі фалдочки під сильно притягненим поясом. Така була мода. Кара, коли така траплялась, була більш достойна мужчини — "карцер з твердим ложем, на хлібі й на воді".

Збитки теж дещо змінились, хоч не конче були дотепні, от хоч би зав'язування у ґудзи простирал і рушників тим, що пішли до театру. Театрали повернувши пізно з театру, довго морочились, аж нарешті лягали спати, клянучи і Шекспіра і Тьотю Мотю. А все ж, помимо того, що багатьом "вус вже сіяв", часом відбувались традиційні, досить дитячі нічні паради-забави. По півночі, коли черговий виховник спав міцним сном у своїй кімнаті, збиралась "кавалерійська" охоча команда у парадній залі зі швабрами (ликовими мітлами) в руках замість списів, і осідлавши дерев'яні стільці, в уніформі з нічних сорочок і підштаників, гарцювала, як на конях, міняючи формації і скорість їзди. Майбутні кавалеристи любили величати себе "корнетами", себто молодими кавалерійськими старшинами.

Помимо того, що в цілому акцентувалось ті позитивні прикмети, які прищеплювалось виховниками, — все ж негативний балянс малпування військовости в розумінні випивки, погірдливого відношення до молодших, до цивілів, до осіб іншої, не-воєнної касти, тримався і переходив від ґенерації до ґенерації. Бували випадки і якоїсь хворобливої, часом безглуздої звироднілої жорстокости. Пригадую, як навіть у старших клясах мучили одного дуже релігійного кадета, сина полтавського "предводітеля дворянства" Максимовича. Він з набожности носив на грудях під сорочкою цілий іконостас образків і хрестиків. Зате певна група садистів буквально переслідувала його: тягали до спальні перед великий образ, кидали на землю, казали виціловувати його образки нашийні, били, щипали, плювали на нього, мов би в них чорт вселився. Він все мовчки зносив і ніколи не зголосив жалоби начальству. Нераз і я розганяв ту прикру групу, як черговий. Слухали, бо я був старшої кляси.

Або трапився незрозумілий випадок, коли малий Радович плюнув на храмовий образ у церкві, підходячи до нього в черзі до цілування. — Був негайно виключений з корпусу [7 августа 1907 г. из 1 кл. уволен на попечение родителей].

Траплялось, що й "силачі", переважно не дуже успішні в науці, що посиділи вже 2 або й 3 зайвих роки, поглиблюючи свої знання в альґебрі, пробували тероризувати, вибравши собі якусь слабосильну жертву. Та це нерідко кінчалось зле для самого силача, що діставав іноді рану ножем, чи ножицями. Не обходилось іноді і без смішного та курйозного. В першій клясі наш поет — молдаванин Журярі, що збирав марки, постановив в секреті зав'язати переписку з китайським імператором. Написав він в цій справі відповідного листа, але тому, що у нас була цензура листів виховниками, лист цей було прочитано перед цілою ротою і бідний поет-філятеліст довший час мусів зносити насмішки товаришів.

Були випадки і втечі до Америки. Звичайно цих молодих американців ловлено вже на стації.

Або трапився один бідака — заіка, що спотикався на якімсь слові і ні руш далі. Помагало йому, коли натягав максимально свого носа і тоді бажане слово вистрілювалось само. — Пізніше мусів перейти до цивільної гімназії.

Річ ясна, — головне було наука і було її досить, особливо математики. Не всі її осилювали легко, так, що процент старожилів був досить великий. Траплялись і непересічно здібні. Пригадую з моєї кляси кадета Кривошию [24 июня 1912 г. уволен на попечение родителей], що був і здібний, і мав знамениту пам'ять. Ідучи в заклад за день вивчив напам'ять цілу сторінку льоґаритмів. Поет Журярі, що про нього вже згадував, почав друкувати свої вірші в полтавських газетах. Малярів і здібних музик теж було немало. Дехто з музик, властиво, музикою жив, а наука була так, — між іншим. Трапився і солідний астроном, який углибився в цю науку через туберкульозу. Він все перебував десь по санаторіях і приїздив лише на іспити. Був і "вундеркінд" в трохи молодшій від моєї клясі. Очитаність і інтелігенція хлопця, на прізвище Гребінка, була надзвичайна. Умер на запалення мозку.

Питань національних, або соціяльних для пересічного кадета не існувало, хоч було між нами багато різних націй, але всі вони автоматично, силою військово-виховного "прешюркукера", ставали росіянами великої "недєлімої".

Як згадував уже, було між кадетами багато чужинецького походження. Не говорю вже про німців, французів, данців, шведів, швайцарців, що були правнуками ще офіцерів чужинців, що пішли на службу Петрові й Катерині, але чимало приїздило кадетів із "покореного" Кавказу, часом і мусульман, що їли вже солонину й співали молитву "перед обідом". Перед тут вели, очевидно, грузини зі своїм "Ала верди" й лезґінкою. Об'єднання імперії йшло одночасно і згори і знизу через танці. Вчились ми танцювати і мазурку з краков'яком, що пришили з "Привіслянського краю". Цей край мав уже у Варшаві Суворовський кадетський корпус, бо Суворов колись покоряв Варшаву. Тепер під його іменем існують усі совєтські кадетські корпуси. — Мали ми і православних виховників польського походження, як Квятковскій [Квітковський] чи Пшеждзєцкій [Пржездзецький]. Вчили танцювати і венґерки, — хоч хрущовського "визволення" ще не було, тільки з попереднього — подавлення російськими військами мадярської революції.

Сербів і болгар не упокорювано ще, бо Тіта ще не було, але в полтавській газеті появилась була стаття генерала Четиркіна, тата одного з наших кадетів [брати Олександр  та Володимир], про Балкан. Вчений генерал доводив, що вже час болгарам і сербам покинути власну мову і перейти на "общепонятну". Наші балканці страшенно обурювались, та їх обурення для пересічного кадета було цілком не зрозуміле.

Про українство в корпусі скажу пізніше.

В старших клясах зайшли зміни і в виховниках і в педагогах.

Наш Цедерберґ став помічником інспектора. На виховника прийшов капітан, а потім скоро підполковник Фон-Кноррінґ — дуже пристійний балтійський німець. До нас зле не ставився, а ще краще ставився до полтавських гарних дівчат. Виховник паралельного відділу підполковник Купчинський, муштруючи своїх хлопців, пішов угору і став ротним другої роти і так уже її бідну муштрував, що шкода було на неї дивитися. Треба сказати, що в своїй амбітності був послідовний і з вибухом першої світової війни пішов на фронт і скоро був генералом. За гетьмана командував котроюсь кадровою дивізією.

Ротним командиром першої роти був полковник Биков, — сестрінок Гоголя. Чоловік добрячий, але якийсь дерев'яний, штивний, без емоцій. Мав властивість щось наплутати. Читаючи корпусні накази перед ротою звичайно причитував щось, що нас зовсім не торкалось і тоді преспокійно заявляв — "переплутал". Признавався, що все життя його було переплутане, навіть в кавалерію пішов тому, що писар переплутав папери.

Грізного директора корпусу з трясучою бородою, що, казали, вчив колись царя фехтованню, замінив генерал Клінґерберґ [Клінгенберг]. Нічим особливим, крім вусів, він не визначався. Вуси ж мав порядні: один вус стирчав догори "на страх врагам", другий вниз — "любві покорно". Хоч попереднього Попова, що тряс проголеною бородою, ми і не любили, але якось шкода було його втрачати, як шкодується часом за старим просидженим кріслом, що його час уже викинути. Він був справжнім актором. Голос мав грізний, носальний, остроги важкі артилерійські, а що найбільш було характерне — генеральська шинеля т. зв. Миколаївська з пелериною, на червоній підшивці. Взимі, коли в полудниковій перерві ми йшли хідником довкола круглого саду, любив він "прокатітся" на своїм воронім рисаку з вилізлим хвостом. Спереду в санях сидів "кучер", грубий, мов периною обложений, в короні під короля папуасів, ззаду сидів Попов у романтичній шинелі. Шинеля на вітрі розвівалась, борода теж, грізний голос підхоплював вітер, чулось "зрастє кадети". Ми горохом сипали привіт. Одним словом театр.

Серед нових учителів прибавилось кілька цікавих постатей, от як фізик підполковник Люсін. Всі знали його симпатію Мусю і ціла кляса безцеремонно й голосно постійно згадувала це ім'я. Люсін червонів до фіялкового кольору і крейдою на дошці виписував якісь формули. Дуже любив покликатись на авторитет свого харківського професора Пільчікова, обов'язково фальцетом. Ми йому помагали вимовити це ім'я причіпляючи при тім і Мусю.

Учитель "словесности" Тичінін недавно приїхав з-над Волги, привізши з собою порцію російського духу. Привіз теж і московське "чаво ето". Дивно мені, але чомусь клясі це "чаво" не сподобалось. Почали на запит відповідати: "чаво ето?"

Хемії вчив наш лікар Левченко. Не був дуже вимагаючий, але й від себе теж багато не вимагав і викладав в такім поспіху, як би мав зараз бігти до дуже хворого пацієнта. Але з хворими дуже не церемонився: помазать під вухами йодиною, а в горлі 3%-вим ляпісом та евентуально в журналі відмітка "без прогулкі". Це було дуже бажане, бо нас закалювано так, що ми вічно перемерзали, обморожували пальці й вуха, а потім ходили пообмазувані гусячим смальцем.

Француз звавсь Маріні. Ножки іксом, борідка під Наполеона третього, кольорова камізелька в білі крапки. Нагадував відому карикатуру з підписом: "французік із Бордо", а потім "Бордо із французіка". Від релігії був благообразний, під малюнки Васнецова, священик Четверіков, академік "обремененний" великою родиною, але й немалого значіння — був губерніяльним релігійним цензором і першим кандидатом від білого духовенства до сенату.

Варто згадати ще Королькова [Королев] — учителя рисунків. Хоч і був в уніформі зі золотими ґудзиками, але виглядав злякано і авторитетом не користався. Говорилось про нього, що додому, на передмістя Кобіщани, зимою їздив на дерев'янім "коньке" — себто лижві причепленій дротом до кальоші. Був мовчазний, як і ті гіпси, що ми їх відрисовували, хіба що трохи в непевнім шуканні авторитетности трохи баском прикашлював.

Не можна оминути якоїсь абстрактної, як математична формула, людини в чорнім сурдуті, — математика Щиголіва. Це був чоловік без емоцій і жалю, хоч казали, що дуже добре грав на скрипці.

Але найбільш розвеселював нас і дававсь "натягати'' історик Іван Францевич Павловський, той що написав книжку про Полтавську битву і дістав золотого годинника від царя. Головним заняттям його було знімати цвікера з носа, протирати його хустинкою і знова сідлати на старе місце. Побічними заняттями було: кусати цілу жменю більшої бороди, відкашлюватись і дивитись на царського годинника. Нашим спільним заняттям було — наголос рахувати котрий раз він знімає цвікера, або як казалось тоді "пенсне". Часом протягом лекції це робилось дев'ятдесят разів. Правдоподібно йому ціле навчання остогидло до тієї міри, що він майже не слухав, що ми йому, викликані до катедри, відповідали. Часом до відповіді впліталось і "Отче наш" і все сходило без пригод. Та раз сталась таки пригодонька, коли було зорганізовано механічний "фокус-покус". По стінах висіли різні мапи й портрети. Штудерним способом, базованим на засадах механіки, що ми її тоді вивчали, було мотузами пороблені скомпліковані потягайла до цих всіх мап і портретів. Коли настав слушний час — потягнено за мотузи і всі мапи перекосились на стінах на 45 степенів. Не вірячи своїм очам Іван Францевич перетер подвійно своє "пенсне" і почав придивлятись до рідкого видовища. Мапи перемінили позицію, потім знову і знову, міняючи кути і темпо. Іван Францевич заревів як конаючий лев. Тоді з високої печі полетіла на підлогу ціла в'язанка порожніх бляшанок. Лишилось Івану Францевичу лише відступати. Побіг на коридор і кричав "пробі" — рятунку. Дижурний виховник очевидно "розпік" цілу клясу і гуртом солідно покарав. Після цієї події ображений історик почав більше прислухатись і придивлятись і вже неохоче показував нам царського годинника.

Тут слід більше сказати про особу нашого учителя співу Ризенка — свідомого українця, що вчив співу теж і в Полтавській Духовній Семінарії. При війську, а з тим також і в кадетських корпусах, було дозволено співати українських пісень. Цей дозвіл дістав від царя особисто колишній командувач Київської війскової округи генерал Драгоміров, що був українського походження і мав певний український сантимент.

Тому Ризенко мав цілком легальну можливість прищеплювати нам через українські пісні теж сантимент до України. Я певний, що у багатьох з бувших кадетів Полтавського корпусу цей момент відіграв немалу ролю, оскільки йшло про пізніший вступ їх до українського війська.

Очевидно в першу чергу йшло навчання обов'язкових російських "берьозок" та військовопатріотичних пісень, але попри них ми мали досить багатий український репертуар, яким пописувались на концертах. Співали цілою ротою "Закувала та сива зозуля", "Засвистали козаченьки", а "Слово о полку Ігоревім" на слова Шевченка, вивчали навіть цілим корпусом. Знали ми й колядки й щедрівки.. Отак в офіційно відчинену хвіртку проникала певна доза українства до корпусу.

Другим надзвичайно впливовим і рішальним моментом, у закріпленні українських симпатій між полтавськими кадетами, був "Тарас Бульба" Гоголя, який належав до обов'язкової недільної лектури. Надзвичайно майстерно і технічно дуже вміло читав "Тараса Бульбу" мій земляк полковник Ромашкевич. Перед ним лежала відкрита книга. Він до неї на секунду зиркав і читав так, як би говорив з пам'яти дивлячись до очей авдиторії.

Свою ролю, і то очевидно несвідомо, відіграла і наша прислуга т. зв. "служітеля", які були місцевого походження, по-російськи вони лише калічили, уживаючи позатим української мови. Ця мова, хоч ми її і не уживали, була для наших кадетів не чужа. Тому, мабуть, "чаво", учителя Тичініна з-над Волги, нас так разило. Безперечно певна кількість кадетів місцевого походження, що мала більший чи менший контакт з селом, українську мову до певної міри знала. Все ж мова ця для них лишалась офіційно признаною мовою смішної постаті "Шельменка денщика" з п'єси Квітки-Основ'яненка, що гралась в гарнізонах солдатами.

Як би то не було, але пізніше в українській армії з-поміж кадрового старшинства був чималий відсоток власне полтавських кадетів. За революції зміни щодо українізації відбились і на Полтавськім корпусі. Знайшлось досить і старшин виховників і учителів, що спромоглись в потрібній мірі перевести цю українізацію. Один з корпусних учителів — історик Голобородько заснував навіть українську гімназію в Полтаві.

Корпус брав участь теж в українській демонстрації Полтавського гарнізону йдучи з жовто-блакитними прапорами.

Але це шило з мішка вилізло вже пізніше. Дотепер же все трималося в імперсько-малоросійських межах і було дуже скромне щодо вияву українських симпатій. Наприклад, полковник Ромашкевич назвав свою доню Оксаною, а не Ксенією, кілька виховників запускали вуси під Тараса Бульбу, кілька носило криву шаблю. Під час кожнорічного великого свята — іменин царя, коли в корпусі був великий баль — одна із заль прикрашалась в "украінском стілє". Меблі, образи, килими, декоративне начиння, бандури і зброя позичались для цієї залі з музею Полтавського Земства, що ним завідував професор Щербаківський [завідував археологічним відділом].

Цей баль 6-го грудня перевертав ціле життя корпусу догори ногами. Вже пару тижнів наперед починались приготовлення. Декорувався цілий поверх драперіями в національних російських кольорах. Вішались щити, зброя, транспаренти, викочувались шведські гарматки. Зі зв'заних табуретів пооббиваних картоном робилось ґроти, ставились фонтани, млини, що крутили крилами. На стінах в золотих рамах вішано портрети колишніх директорів. Босі "служителі" натирали воском паркети, залі прикрашались в різних стилях, навозилось силу декораційних дерев, малювались програмки. Пригадую і я зробив не один десяток рисунків пером, копіюючи Самокиша-Судковського. Розсилались спеціяльні запрошення на баль. Ну, найголовніше для молодших, з Харкова, просто з фабрики виписувався, як казали, вагон чоколядових цукорків, які всі не сила було з'їсти під час балю, тож потім кожен з нас діставав ще по фунту, або й більше до власного ужитку.

Вже зранку того "тезоіменинного" дня оркестра грала "зорю". На коцах, або й просто голіруч підкидувано якнайвище іменинників Миколаїв. Коли це був котрийсь не дуже долюблюваний виховник, то частенько траплявся "аксідент" і такий іменинник, ніби випадково, все трохи потовкся.

Кілька старших кадетів діставали того ранку "несподівані" золоті нашивки на погони і ставали т. зв. віцеунтерофіцерами. Трапилось це й мені, до того ж ще став я і свічкопродавцем у церкві, отже не мусів стояти стовпом у строю. Очевидно Служба Божа була того дня дуже "торжественна" при повній ілюмінації. Корпусні пані й панянки виряжалися наввипередки, затикаючи де слід струсові пера, не менше й офіцери — у повній параді при "жирних еполетах". Особливо кидався в очі підполковник Байдак з брильянтовою "персидською" звіздою. Бідний протодиякон ризикував того дня підірвати свого баса вопіючи за здравіє цареві, а по Службі Божій в парадній залі кричали ми таке ура, що потім на п'ять мінут глохли й хрипли.

Була очевидно й парада у великій залі. Перед вели бувші кадети "однокашники", що приїздили спеціяльно для цього на відвідини. Виглядало це на оперету. Збиранина лисих, череватих та чаплюватих генералів, полковників та різних камергерів з великими ключами при білих штанях шкундиляли бундючно радіючи такій оказії.

Парадний обід під музику обов'язково з питним Диканським медом, а вечером великий баль з двома полковими оркестрами. Тут полковник Ромашкевич — все легкий на ходу і в танці, погладивши свої кучеряві вуси, відкривав баль мазуркою. Квітник полтавських пань і панночок, про котрих кажуть, що немає кращих на цілій Україні, своїми ясними кольорами прикрашав танцюючу чорну кадетську лаву.

Траплялись й інші урочистості, от хоч би приїзд височенного Великого князя Константина Константиновича, що був головним начальником усіх військових учбових закладів. Мав він феноменальну пам'ять і любив цим пописуватись, пригадуючи прізвища кадетів, що пізнав кілька років тому під час попередніх відвідин.

Щодо цілого стилю корпусного життя, то треба сказати, що від дійсного життя ми були досить відірвані, як то взагалі буває в учбових закритих закладах. Ми мали варитись в тім військово-патріотичнім соку, що був для нас приготований програмою. Крім особистого впливу виховників, оточення, традицій, була ще й велика бібліотека та читальня. Очевидно, крім клясиків у бібліотеці було багато патріотично-виховних історичних романів, як, наприклад, графа Саліаса, літератури чисто воєнної та самовиховної. Багато було оповідань з життя англійських каледжів, описів з життя японської аристократичної молоді — самураїв і т. д.

В читальні — були самі праві газети, як "Новое Время", "Київлянін" та чисто військові, як "Русскій Інвалід" зі знаними "Вторніками у генерала Бетріщева".

В старшій клясі вже багато з нас зупинялося над проблемою будуччини, опреділенням свого "я", остаточним вибором професії, бо можна було ще залишити військову кар'єру і перейти в цивілі, що невелика кількість і робила, головно через стан здоров'я. Майбутні ж військовики рішали про вибір вужчої спеціяльности: піхота, кіннота, артилерія, чи воєнна інженерія. Дехто, що мріяв про дальшу військову кар'єру — про академію генерального штабу, починав поважніше ставитись до воєнної літератури. До таких належав розумово і я, хоч в душі лишався все ще фабрикантом чоколяди, або бодай агрономо-пасічником. Про малярську кар'єру мріяв хіба лише у сні та трохи займався малярством головно вліті на вакаціях. По сусідству від нас жив приженений до місцевої дідички з Москви маляр-музика зі своїм приятелем малярем-адвокатом. Вони безжалісно переводили полотно й фарби побільшуючи листівки до колосальних розмірів. Я їх наслідував, але в менших розмірах. Був у мене і один приятель повітовий агроном, що з ним я об'їздив більші пасіки в повіті. Природознавство в цілому мене теж дуже цікавило. Збирав я і колекції пташиних яєць, метеликів, жуків, гербарій сушив, ну, але свідомий був того, що від війська мені не втекти, бо на зміну професії не було коштів.

Підготовлювано нас до будучої військової кар'єри і задачами на писання на такі теми, як "О патріотізмє і народной гордости", "О дісціплінє" і т. д.

Ходили ми і до театру на концерти, до кіна. Очевидно жадного українського театру ми не бачили, як і не було жадної української книжки в бібліотеці.

Науки чисто військової було порівнюючи мало. Знали "строєвой устав", робити строєві вправи, ходили на парадах рівним шнурочком зі штиками стрункою щетиною, стріляли з малих карабінів Сколлера, робили "глазомірні с'ємкі". Очевидно, ґімнастика і спорт (футбол, теніс, легка атлетика, фехтування), мали поважне значення. Коли нашу футбольну команду набила така ж команда одної з полтавських гімназій, ціла команда відсиділа за це в карцері. Була велика ганьба. Слідкувалось за чистотою і випуцованістю, особливо ж, коли хто йшов на відпустку до міста.

Щоб посилити в нас дух російського патріотизму возили нас вліті на екскурсії до "матушкі" Москви, — побачити "царь-пушку" і "царь колокол". І те і друге — непридатне, властиво, до вжитку. При цій нагоді трапилось декому з нас побити рекорд в "чаєпітії" в жіночім монастирі коло Бородіна.

Зупинились ми, здається, в 3-ім Московськім Кадетськім Корпусі, що містився в однім із бувших палаців котроїсь з цариць. Врізались мені до пам'яти величаві сходи з рожевого мрамору та зустріч з кадетами-кубанцями з Катеринодару. Сіли вони по-козацьки на підлозі колом і заспівали нам "Повій вітре на Вкраїну"...

Та найсильніше враження з усіх екскурсій лишилося у мене від походу до села Василівки Гоголя. Похід тривав щось тиждень. Йшли ми з наплечниками, з рушницями. Їхала з нами і оркестра. Ночували ми в шатрах. Почасти самі ж і їсти варили.

Погода була чудесна, лиш під кінець тижня пішов дощ. Вступаючи до якогось села оркестра грала марша, труби блищали, багнети на рушницях вирівнювались, ми задирали носи і пчихали від куряви. Діти й собаки галасливо нас вітали, а молодиці підпираючись лівою долонею, правою втираючи сльозу: "такі молоді, а вже в салдатах".

За селом здіймали ми все зайве, лягали при дорозі і відпочивали по-американськи, поклавши ноги на свої наплечники. І далі похід. Високі зелені жита обгортали нашу колону, як своїх рідних і тільки багнети стирчали поміж колосків, а волошки весело вітали нас своєю блакиттю.

Невеликий маєток при селі Василівці, колишня власність Гоголів, належав тепер нашому полковникові Бикову, що був, як я уже згадував, сестрінком Гоголя.

Відразу ж у Василівці відчувся Гоголь. Був він і в тих домиках з ґалерійками, і в тім зарослім парку зі ставом, де колись прохожався Афанасій Іванович, і в тих густих лопухах, що Хома Брут в них висиплявся, і в тім селі з "Майської ночі", що так щедро світила своїми ясними зорями над нашими шатрами. У неділю наш хор співав на крилосі в церкві, що коваль Вакула його розмалював особисто. Я придивлявся до дяка, чи це не той з "Вечорів на хуторі коло Диканьки".

Вертаючись до Полтави ми поклали рушниці до возів і простували доріжками, або й просто межами навпростець. Топтали ту землю, де колись шведи товклись, де колись Мазепа зі запорожцями проїздив і думав свої думи — "як през шаблю" здобути волю.

Ми були вже по іспитах і мали роз'їхатись по домах, щоб восени йти вже до Військових шкіл, вчитись на офіцерів — опору трону і воз'єднаної "родіни". Не було вже на Україні ні гетьмана, ні Запоріжжя. Правда, не було вже ні Кодака, ні Камінного затону і Самарських городів з московськими гарнізонами, бо були вони вже скрізь. Учорашні "шаткіє черкаси" здавалось, раз на завжди перестали бути "шаткіми", себто непевними. Про минуле нагадували хіба лише старі старшинські прізвища багатьох з бувших полтавських кадетів: Міклашевські, Значко-Яворські, Горленки, Старицькі, Максимовичі, Глоби, Галамаї... Малороси ж, як каже Бєлінскій "Слівшісь навєкі с єдінокровной Россією отворілі себє двері к цівілізації, просвєщенію, іскуству і наукє" ... — На те й кіт, щоб його хвостом обертати. Хто кому дорогу показував до цивілізації? Помимо того злиття "навєкі" все ще тих "малоросов" "возз'єднують" і запроторюють, як колись, так і тепер, бо вони, як казала Катерина — німкеня, "імєют превратноє мнєніє", що є відрубною, від московської, нацією. А справа проста, як каже Д. Н. Овсянико-Куликовський у своїх "Воспоминаніях":

"Рідне, співзвучне швидко асимілюється, входячи до складу особи і перетворюється в своє. Чуже, не співзвучне, навіть коли й засвоюється, раніше чи пізніше відкидається, коли особа має міцні заложення самобутности".

І цією дорогою багато з бувших кадетів, що їх старанно виховувано на стопроцентових росіян, повернулось до матірного пня, коли надійшов слушний час.

 

Ссылки на эту страницу


1 Бутович, Николай Григорьевич
[Бутович Микола Григорович] - пункт меню
2 Указатель книг и статей по названиям
[Покажчик за назвами] - пункт меню

Если Вы хотите поддержать сайт

Карта ПриватБанка:
5168 7556 1759 9598

WebMoney:

UAH

U424759725951

RUB

R595618315667

USD

Z159829102497

EUR

E256443352919