История Полтавы

Праздник Котляревского в Полтаве

• 

Подробности

Просмотров: 5588

Свято Котляревського в Полтаві.

Публікується за виданням: Сьвято Котляревского в Полтаві // Газета "Діло", Львів: чис. 143-28.06.(11.07.).1903, стор. 2, чис. 180-12.(25.).08.1903, стор. 3, чис. 195-30.08.(12.09.).1903, стор. 1, чис. 195-30.08.(12.09.).1903, стор. 2, чис. 198-03.(16.).09.1903, стор. 1, чис. 198-03.(16.).09.1903, стор. 2, чис. 199-04.(17.).09.1903, стор. 1, чис. 202-09.(22.).09.1903, стор. 1, чис. 202-09.(22.).09.1903, стор. 2, чис. 203-10.(23.).09.1903, стор. 1, чис. 261-18.11.(01.12.).1903, стор. 3.

Переведення в html-формат — Борис Тристанов. Особливості авторської мови і правопису збережено.

Висловлюю подяку Львівській національній науковій бібліотеці України імені В. Стефаника за надані матеріали.

Діло. Чис. 180, 12.(25.).08.1903, стор. 3

— На відкритє памятнина Котляревского в Полтаві постановила управа київского лїтературно-артистичного товариства вислати адресу на мові росийскій і україньскій від імени товариства і кромі того уповажнило секретаря І. М. Стешенка взяти участь в торжествах відкритя памятника в характері представителя товариства. Харківске ґубернске земство і харківска міска управа висилає також подібну адресу, а надто делєґатів. Управу міста Харкова будуть заступати окремі репрезентанти.

Діло. Чис. 195, 30.08.(12.09.).1903, стор. 1

В день всеукраіньского сьвята!

"Будеш, Батьку, панувати, поки живуть люде,
Поки сонце з неба сяє, Тебе не забудуть".

(Т. Шевченко: На спомин Котляревскому.)

Іван Котляревский.

Кому не в живій ще памяти величні ювилейні дні 1898-ого року, коли вся національно сьвідома австрийска Русь-Україна била чолом незабутній памяти духового Воскресителя україньско-руского народу? Хто міг забути той величний вечер, коли тисячі що найчільнїйшої україньско-рускої інтелїґенциї з усїх кутів Галичини покланяди ся духови першого Сьпівака україньско-руского слова? Кому не лишив ся нестертим і досмертним спогадом потрясаючий до найтайнїйших глубин душі настрій сеї великої хвилї, як з кількох тисяч грудий зібраних сего вечера сьвідомих поклонників україньско-рускої національної ідеї та першого єї піонїра — автора "Енеїди" і "Наталки Полтавки" — могучим ревом людского моря, наче оркан народної думки, загремів имн народного відродженя, имн віри в неспожиту силу Народу, имн надїї на Єго невмиручість, имн спільного а великого бажаня здобути волю україньско-рускому Народови — всїй Руси-Українї? Так, сей великий вечер був переломовою хвилею в житю нашого народу в Галичинї. Се велике сьвято 100-лїтних роковин відродженя україньско-рускої лїтератури, сьвятковане тутки, на тім малім окрайци нашої великої Вітчини, де свобідно може гомонїти україньско-руске слово, було й сьвятом побіди україньско-рускої ідеї в нашій вузшій Вітчинї, було тріюмфальним завершенєм тої революциї, яку перейшов наш нарід в Галичинї від часів першого ученика Котляревского Маркияна Шашкевича — до повного розвитку україньско-рускої національної сьвідомости серед австрийских Русинів. І кождий, хто пережив сей вечер там, серед тисячів мерехтячих сьвітел, з котрими навзаводи йшли тисячі тремтячих в кождім оцї сльоз одушевленя і віри, кождий, чиє серце било там в оден раз з тисячами других сердець, кождий, що був краплиною того гремучого моря, що з него здїймало ся наче могутна молитва к небесам величне "Ще не вмерла", кождий той виходив з сего збору з одною, ясною, твердою, непохитною та горі духа піднимаючою думкою: що галицкі Русини перестали вже бути етноґрафічним материялом, а почули себе і стали вже — Народом! І україньско-руске житє в Галичинї полило ся від сеї хвилї нестримною струєю на всїх полях суспільного розвою.

Нинї таке саме Сьвято сьвяткує й закордонна, росийска Русь-Україна. Нинї, в родиннім городї Пробудителя україньско-руского слова, в Полтаві, злетїли ся сини Руси-України з усїх кінцїв великої своєї Вітчини вдарити чолом сьвятій памяти Івана Петровича Котляревского, зложити поклін високим ідеалам народного відродженя, почтити відслоненєм памятника тому Синови України, що в темну ніч народного сну та отупіня перший запалив духовий каганець народного житя. Нинї і завтра сьвяткує в Полтаві вся Русь-Україна торжественний всеукраїньский день.

І се небувале Сьвято, на яке здобула ся поневолена Україна, се також велика хвиля у єї житю, як і в житю всїх Русинів-Українцїв — усего україньско-руского народу, де би він не жив. Там, де замкнено уста усему Народу, там де сковано Єго слово в тяжезні кайдани, там, де — здаєть ся — увесь Народ засуджено на смерть, там однак — видко — Він живе, Він двигає ся, Він будить ся і Він встає. Полтава, а з нею уся Україна сьвяткує память лїтературного відродженя Народу, та се Сьвято народної лїтератури єсть і Сьвятом народної Ідеї — ідеї довічного житя, щастя, слави і волї усеї Руси-України. І коли там в тій самій Полтаві, що тому майже 300 лїт стала гробом україньскої волї, коли там зійдуть ся зі всїх кінцїв України-Руси, з полїских нив, та з сїверских борів, з надднїпряньских степів та з сонїшних берегів козацького моря, з кубаньских затонів та з волиньских пісків всї сьвідомі дїти поневоленої України, коли там серед них найдуть ся і репрезентанти підбескидскої Галичини та зеленої Буковини, коли там залунають сотки і тисячі привітів з городів цїлої Руси-України по обох боках Збруча, коли вперве Русини-Українцї з обох, розшматованих кордоном, частин своєї нероздїльної Вітчини спільно припадуть перед безсмертною памятию Передтечі україньского відродженя, то ся велична хвиля збратаня всїх Синів одної Матери на гробах колишної слави свого Народу, буде й могучим Символом народного відродженя, народної єдности і віри в красшу, а недалеку, будучність Народу.

Іван Петрович Котляревский єсть Творцем новочасної україньско-рускої лїтератури. Та коли, серед невідрадних відносин нашого народного житя, лїтература стала у значно переважної части народу одиноким висловом народної душі, коли загалом всяка лїтература є найлїпшим висловом животности народу, коди в особенности україньско-руска лїтература так живо, як нїяка друга, відгомонює всї ворухненя народної думки, коли вкінци відродженє лїтературне україньско-руского народу стало вихідною точкою, жерелом і основою всесторонного відродженя на всїх царинах суспільного житя, чого найлїпшим сьвідоцтвом відродженє Галичини, — так будячи народ з духової мертвости тим самим клав Котляревский основи загальному воскресеню Руси-України, став першим піоніром єї духового, суспільно-економічного і національно-полїтичного визволеня. І в тім як-раз лежить всенародне значінє великого Полтавця, в тім лежить Єго загально-національна вага для цїлої Руси-України, поки тілько звенїти бути україньско-руска мова під сонцем. І коли Полтавцї незабутному Синови свого города ставлять крицевий монумент, то ще сто-і тисяч- і стосот-тисяч разів тривкійший памятник — справдї monumentum аere perennius — ставить Єму весь україньско-руский народ, в сучасности і в будуччинї, в теперішних і в будучих поколїнях, на Українї і в не-Українї.

То в нинїшний день все-україньского Сьвята, сьвята відродженя україньско-рускої нациї, і ми, а з нами певно і весь україньско-руский народ в Австро-Угорщинї, однодушно спішимо духом там, де на україньскій поневоленій земли здвигав ся крицевий Символ нашого житя і бючи доземний поклін Духови першого Просьвітителя України, нашим закордонним Братям шлемо зичний привіт й горяче братнє бажанє красшої долї, ясної волї, щастя народу, слави України! Нехай се Сьвято, що вони сьвяткують, стане для них задатком красших днів, гарнїйшої будуччини. Нехай воно буде сходом Сонця, що розсїє темні хмари на народнім небосклонї, нехай воно влиє новий огонь в зневірені душі, новий запал в знеможені серця, нехай додасть нової сили знесиленим рукам, нехай двигне горі народного духа повсюду, де тільки бєть ся україньске серце, нехай укріпить постійнїйшу від Чорногори віру, що

встане Україна
День водї засьвітить
І помолять ся на волї
Невольничі дїти!

Діло. Чис. 195, 30.08.(12.09.).1903, стор. 2

— До Полтави на відслоненє памятника Івана Котляревского виїхали з Галичини й Буковини (о скілько відомо): посол Юлїян Романчук голова "Просьвіти" яко єї відпоручник; прсф. унїв. д-р Кирило Студиньский яко відпоручник Наукового Товариства ім. Шевченка; Кость Паньківский (з женою) яко відпоручник Товариства ім. Котляревского; д-р Ярослав Грушкевич яко упрошений відпоручник "Академічної Громади"; редактори: д-р Евгений Левицкий редактор "Дїла", Лев Лопатиньский редактор "Руслана" і відпоручник "Сокола" д-р Олександер Кульчицкий з Коломиї, редактор "Поступу" і заразом відпоручник тамошних народних товариств. [Знаємо, що лагодив ся поїхати також посол д-р Евгений Олесницкий зі Стрия яко представитель тамошних товариств, та перешкодило єму скликанє соймової сесиї.] З Буковини, як відомо, виїхали проф. д-р Мирон Кордуба за народні товариства і укінч. студ. фільос. Василь Сїмович за академ. тов-о "Сїч".

Діло. Чис. 198, 03.(16.).09.1903, стор. 1

Сьвято Котляревского в Полтаві.

(Ориґінальна допись)

Як можна було надїяти ся, сьвято відкритя памятника Іванови Котляревскому в Полтаві випало незвичайно торжественно та стало небувалою в Росиї манїфестациєю україньского національного ждтя й україньского культурного розвитку. Вже в навечерє сьвята, в пятницю, знати було, що центр колишної Гетьманщини, Полтава, готовить ся до небувалого обходу. Поїзди в напрямі до Полтави були переповнені україньскою публикою з ріжних сторін, що спішила на свій національний празник. Заїздні доми і готелї в Полтаві битком заняті, на улицях рух.

В сам день відкритя памятника, в суботу, Полтава прибрала ся сьвяточно, урочисто. На всїх улицях, площах і бульварах переливають ся товпи сьвяточно настроєної публики, з дахів, вікон і бальконів мають у подуві леготу тисячі фляґ, доми при площи, на якій станув памятник, були декоровані драпериєю і зелению — саме небо, здаєть ся, радувало ся сьвяту, розкинувши ся ясно голубим шатром над сьвяткуючим городом й заливаючи єго майдани промінєм осїнного сонця. А на найкращій площи Полтави приготовлено уже все до торжества. Довкола памятника, заслоненого покровом, від ранку вже збирали ся товпи народу.

Торжество зачало ся о 2-ій годинї панахидою на могилї Котляревского. Панахиду відправив полтавский єпископ, преосв. Іляріон, в асистї всего катедрального і міского духовеньства та процесиї, веденої самим владикою з т. зв. Кладбищеньскої церкви. Панахиди вислухали присутні на могилї репрезентанти україньского дворяньства (шляхти) під проводом своїх ґубернїяльних і уїздних предводителїв (маршалків), гласні (радні) ґубернїяльного земства (ради) і городскої думи, голова ґубернїяльної земскої управи (маршалок видїлу ґуберн. ради), городский голова (президент міста) і делєґати ріжних інституций з цїлої України: земств, унїверситетів, городских дум, та научних товариств, делєґати з Галичини і т. д. Всїх делєґаций з України було поверх 150, галицких делєґатів прибуло 9, буковиньских 2, "славяньский клюб" з ческої Праги теж був заступлений специяльним відпоручником.

По панахидї вся публика двигнула ся в сторону памятника, довкола котрого просторе місце замкнено кордоном. В середину кордону вступ дозволений був лише за перепустками, виданими репрезентантам властий і ріжних інституций, дедєґатам і т. п. За кордоном хвилювали тисячні товпи публики.

Перед памятником уставлено аналой а преосьв. Іларіон відправив в супроводї духовеньства молебен та внїс многолїтя репрезентантам городскої управи і всїм, хто своїми жертвами та трудом причинив ся до здвигненя памятника. Молебен закінчено "вічною памятию" для незабутного поета.

Тепер наступила кульмінацийна точка. Місто-ґубернатор Фон-Візін власноручно здер покров з памятника, а очи всїх звернули ся на купаючий ся в соняшнім блеску монумент. Хвиля урочистої мовчанки, а далї буря, — не буря, але ураган оплесків і окликів з тисячів і тисячів грудий. З десять мінут трівало, заки замовкли грімкі оплески та оклики "слава!? і "гурра!" і впр. Іляріон міг приступити до чину посьвяченя памятника. Тимчасом делєґати скдадали вінцї. З України було поверх 50, від австрийских Русинів 13. Поміж вінцями вісїм було срібних. Написи на лентах декотрих вінцїв відчитано прилюдно.

На тім, около год. 4 ої, сам акт посьвяченя памятника скінчив ся, але публика до пізна в ночи густо окружала памятник, втїшаючи ся єго видом.

Від год. 4-ої до 8-ої вечер була перерва, в часї котрої галицкі і буковиньскі делєґати: пп. Романчук, дир. Паньківский, д-р Евг. Левицкий, д-р Ол. Кульчицкий, д-р Студиньский, дир. Губчак, лїтерат Стефаник, д-р Грушкевич, Лев Лопатиньский, д-р Кордуба, акад. Сїмович були на прошенім обіді в городского голови, п. Трегубова, де серед незвичайної привітливої і справдї по україньски гостинної родини поважаного Голови провели час аж до торжественного прилюдного засїданя городскої думи, що зачало ся о 8. годинї вечером в театрально уладженій сали товариства ім. Гоголя.

Салю удекоровано по україньски. На сценї засїла городска дума в комплетї, під проводом голови, п. Трегубова. В перших кріслах партеру заняли місця делєґати Русинів австрийских, дальше делєґати з України, гостї і проча публика, що битком заповнила салю. В ґубернаторскій льожи засїв містоґубернатор і архиєрей, коло них командант доньских козаків з родиною. Першу льожу по противнім боцї заняла родина городского Голови.

Торжественне засїданє думи зачало ся промовою Голови д. Трегубова (розуміє ся, в урядовій, росийскій мові). П. Голова зазначив, що нинїшнвй день єсть сьвятом відкритя памятника "родоначальнику новаго періода украиньской литературы", розказав історию здвигненя самого памятника і привитав горячо делєґатів і гостий.

По сїм відчитано "історичну записку" о здвигненю памятника, (знов — розуміє ся — в урядовій, росийскій мові), — котра кінчить ось яким горячим уступом:

"...современнымъ украиньскимъ обществомъ осуществлено дѣло, имѣющее высокое культурно-національное значеніе. Воздвигнутъ первый памятникъ украиньскому поэту, явившему-ся первымъ народвымъ писателемъ на своемъ родномъ языкѣ... Слава писателю-поэту, давшему украиньскому народу право на признаніе его однымъ изъ участниковъ въ общемъ поступательномъ культурномъ движеніи человѣчества! Слава! Да будетъ вѣчнымъ наряду съ поставленнымъ Ивану Котляревскому памятникомъ и связанное съ его славнымъ именемъ дѣло развитія украиньской литературы! Слава!"

З черги наступив знаменитий реферат п. Стешенка, співредактора "Кієвскої Старини", про значінє Котляревского для України. Прелєґєнт вказав на стан України в 18-ім столїтю і на тім тлї з'образив ролю автора "Енеїди", що народні елєменти словесности, які тодї зберегали ся серед дяків та "спудеїв", в вертепах і народних піснях, піднїс до лїтературної висоти, давши їм лїтературну форму і вдунувши в них свого творчого духа. Котляревский дав доказ, що тілько україньска мова і народні україньскі елєменти є пригожі для культурного житя України і єї народу. Він рішив раз на все справу укр. лїтератури.

По сїм проґрамовім рефератї виголосили ще два надпроґрамові відчити п.п. Олена Косачева (Олена Пчілка) і Ефименкова, як полтавскі родички. Усї реферати мусїли вправдї бути виголошені до росийски, але коли п-ї Косачева закінчила свій відчит україньским цитатом, на салї запанувало очивидне зворушенє й загреміли гучні, довго невмовкаючі оплески.

Тепер приступлено до дальшої точки проґрами і відчитаня адресів, при чім прийшло до великої і потрясаючої демонстрациї в оборонї україньскої мови.

Як звісно вже нашим читачам з телєґрами, поданої нашою часописею в передпослїднім числї, ґубернатор заборонив Українцям з Росиї відчитаня адресів в україньскій мові, наслїдком чого вони сецесіонували враз з цїлою публикою. Подрібний перебіг подїї був такий:

Ще в пятницю вечером стала звісна заборона україньского тексту адресів з росийскої України, між тим коли нам, Галичанам, дозволено читати адреси по нашому. При самім відчитаню адресів перше місце уступлено нам. Перший зачав п. Романчук, відчитуючи адресу від т-а "Просьвіта". Коли скінчив, амфітеатр гремів якимсь нечуваним, титанїчним аплявзом. Здавало ся, що сей оркан людских голосів і оплесків розсадить склепінє і рознесесь до всїй Українї від Збруча до Кавказу як горячий голос протесту против закованя уст 30-мілїоновому народови, як громовий клич україньского відродженя і з'єдиненя всїх Русинів Українцїв з обох займищ, по обох боках, Збруча. Бито френетичні оплески, кричано "слава", "урра!", "Ще не вмерла Україна", "Слава Галичанам!", а п. Романчука викликано кілька разів. І так повторювало ся без впину при читаню дальших адресів: д-м Студиньским від т-а ім. Шевченка, ред. Лопанатиньским від "Сокола", дир. Губчаком від нар. театру, д-ром Грушкевичем від т-а ім. Котляревского, д-ром Левицким Євг. від стрийских товариств а д-м Кульчицким від коломийских, п. Сїмовичем від Буковинцїв і п Стефаником від "Лїт. Наук. Вістника". Всїх викликувано по кілька разів, заглушувано аплявзами — публика доходила в одушевленю до екстази.

Коли наші делєґати скінчили, зачали читати свої адреси делєґациї з України росийскої. Перше йшли адреси від унїверситетів, городских дум і земств — розуміє ся — по московски. Отже найперше відчитано

Діло. Чис. 198, 03.(16.).09.1903, стор. 2

і зложено адреси від харківского унїверситету (проф. Сумцїв), потім від 7-ох укр. міст (Київ, Харків, Одесса, Чернигів, Кременчуг, Лубни, Миргород), далї від 6-ох лївобережних земств (харківского, чернигівского і полтавского, ґубернїяльних і уїздних) а вкінци приступлено до читаня адресів від товариств. І ту зачала ся демонстрация. Коли прийшла черга на адресу чернигівского драмат. товариства, єго делєґат, п. Коцюбиньский, зачав читати довгу адресу т-а по україньски та без перепони відчитав єї до кінця. В часї читаня містоґубернатор демонстративно опустив свою льожу. Та публика віднесла ся инакше. Адресу відчитану п. Коцюбиньским привитано ентузиястичними оплесками а п. Коцюбиньского викликано кілька разів. Та на тім не конець:

Виходить делєґатка лїтературно-музичного товариства з Чернигова [Андрієвська] і зачинає читати знов по україньски.

В тій хвили підносить ся блїдий з зворушеня голова, п. Трегубов (мимоходом кажучи, сам щирий Українець) і виконуючи свій над міру прикрий уряд, відзиває ся в урядовій мові: "Пазвольтє, но чітать на малорусском язикє запрєщонно". — Тепер счинає ся крик. Голова відзиває ся ще раз тремтячим голосом: "Вислушайтє, ґаспада! Чітать можно только на ґосударствєнном язикє. Саізволїть на малорусскую рєч я нє імєю права."

Тодї делєґатка заявляє: "Коли так, то я не читаю адреси!" і серед оплесків сходить з естради.

Викликують делєґата харківского лїтер. товариства, адвок. Михновского. Сей заявляє: Коли не вільно читати по україньски, то я не буду цїлком читати. Але я мушу тут публично заложити протест. Я протестую, бо не знаю рішеня городскої управи, де би сказано, що при торжестві не вільно уживати україньскої мови. А коли голова твердить инакше, то я прошу єго дати менї відпис дотичного безправного протоколу, для занесеня висше мого протесту. Колиж тепер читати адреси не вільно (ту підходить до голови), то я передаю Вам саму оправу адреси, а адресу задержую при собі".

В тій хвили демонстрация досягла своєї вершини. Заяву п. Михновского приняв амфітеатр потрясаючими оплесками і криком одобреня. Всї встали з своїх місць, ґестикулюючи сильно та кричучи. Тепер зачали виступати дальші делєґати без викликуваня, оден по другім, і кождий закладав протест, даючи самі оправи з адресів. Оден делєґат заявив: "Я мав адресу в росийскій мові. Але, коли україньска мова заборонена, то я і росийскої адреси читати не буду!"

Виступає п. Грінченко-Чайченко і каже: "Я маю адресу україньску. Коли-ж не можна єї відчитати, то я єї дру" — І перед остовпілою думою дре адресу [це твердження Борис Гринченко спростував у своєму допису в "Літературно-Науковому Вістнику" (див. "ЛНВ", т. 24, кн. 11, листопад 1903 р., стор. 138) - Т.Б.].

Тепер підносись ся оклик: "Ходїть відси!" і вся публика до послїдного маєстаточно, тихо і без крику опускає салю.

Так закінчив ся перший день сьвята Котляревского, — завершив ся правом сильного та горячого україньского почутя, ярким зазначенєм животности і незломимости україньского народу в Росиї.

Опис другого дня сьвята подамо в слїдуючій дописи.

Діло. Чис. 199, 04.(17.).09.1903, стор. 1

Другий день сьвята Котляревского в Полтаві.

(Ориґінальна допись.)

Заки приступлю до опису другого дня всеукраїньского сьвята в Полтаві, доповню ще деякими подробицями вчеращне справозданє. А що prima charitas ab ego, так зачну від себе, зглядно від нас — Галичан і Бyвовинцїв. Що нас тутки витали з навтеплїйшою сердечностию і радостию гостили, прямо розривали між собою — про се чей же не потреба навіть розказувати. Досить, що виїзджаючи з Полтави, виносимо найкрасші спомини, та рівночасно певну і тверду віру і надїю, що Україна живе, що там, на тій земли нашої героїчної минувшини, з молодечою силою прозябає україньске народне житє, що відроджує ся україньский народний дух. А пращаючи Полтаву, ми Галичани специально не можемо промовчати своїх особистих симпатин, які здобув в нас на все наш гостинний господар, д-р Перцович, в котрого розкішній палатцї розміщено нас в часї нашого побуту в Полтаві.

А тепер ad publica! Хочу іменно спростувати подану у вчорашній дописи вість, що читанє адрес в україньскій мові заборонив полтавский ґубернатор. Отже по правдї річ має ся не так, бо заборона вийшла від самого мінїстра внутрішних справ, Плєвого. Загально тут звісно, що якраз в справі полтавского сьвята між Плєвим а полтавским ґубернаторством був живий обмін депеш і що Плєве в дуже просторій депеші удїлив ґубернатору інструкций та наказів що-до становища і поступованя супротив обходу Котляревского. Отже між иншим Плєве заборонив в принципі україньску мову цїлком, навіть для Галичан, дав однак рівночасно ґубернатору широку повновласть поступити в разї потреби й відмінно, і якраз на основі ґубернаторского призволу Галичани могли читати адреси по україньски. Тож і описана вчера демонстрация не звертала ся нї против ґубернатора, анї тим менше против городскої управи, але против центрального правительства, іменно якраз против Плєвого.

Вкінци для повноти вчерашного опису додам, що в часї панахиди на гробі поета як і в часї посьвяченя памятника стояли на площах, в доволї приличнім віддаленю, доньскі козаки на поготові. Се тутешна "кінна полїция".

Перебіг нинїшного дня (недїля) був такий:

Рано, около 10-ої години, всї делєґати австрийских Русинів фотоґрафували ся в ґрупі на памятку для полтавских Українцїв, а потім о 11-ій були на приємі в д-ра Перцовича — як се називало ся — "на варениках", до години 1-ої, коли мав зачати ся "сьвяточний поранок" в память Котляревского, в амфітеатрі ім. Гоголя.

Запрошеня городскої управи на сей поранок випечатані в правдї урядовою, московскою мовою, але зазначено там виразно, що поранок відбуде ся в память "славнаго украиньскаго поета И. П. Котляревскаго". На першій сторонї запрошеня красує ся гарний портрет Котляревского, на другій випечатана проґрама в двох частях, а на третій і четвертій україньский текст кантати (З Шевченка "На спомин Котляревскому", урядовою, росийскою правописею.) В проґраму поранку мав входити відчит, однак відпав наслїдком заборони.

Сьвяточні продукциї зачали ся десь перед ½2 ої год. деклямациєю артиста укр. театрів Мик. Садовского, що знаменито виголосив згадану щойно поему Шевченка в память Котляревского. По сїм прольоґу наступили продукциї вокальні, киданє сьвітляних образів відносячих ся до житя поета та до єго творів і деклямация з "Енеїди". В вокальних продукциях взяли участь як солїстки п. Калиновска і тенор п. Внуковский та великий хор з орхестрою під управою самого Мик. Лисенка. Сей хор зложений з хорів полтавских та Лисенкового хору з Київа числив поверх 200 сьпіваків, а що всї сьпіваки і сьпівачки були одягнені в гарні козацкі і народні костюми, так хор репрезентував ся не тілько імпонуючо що до сили і вправи, але й на зверхний вигляд манив око своєю живописностию.

З сольових продукций виконала п. Калиновска дві пісни Шевченка-Лисенка: "Чого менї тяжко?" і "Ой стрічечка до стрічечки", а п. Внуковский, що посїдав чудовий металїчний тенор, відсьпівав Шевченка-Лисенка "Гомонїла Україна" і Кулїша-Лисенка "У досьвіта встав я..."

Хор з орхестрою, ведений незрівнано нашим славним Лисенком, виконав самі Лисенкові композициї: "Пливе човен", "Гей не давуйте, добрії люди, що на Вкраїнї постало", "Ой що ж бо та й за ворон", "Ой у поли озеречко", "Посїю я конопельки" а вкінци новоуложену Лисенкову кантату до слїв Шевченка. Кантата гарна, особливо конець поривав силою. Хор виконав єї знаменито, як не менше гарно випали і прочі хоральні точки (особливо "Пливе човен" і "Гей, не дивуйте!"), а славний композитор і дириґент збирав заслужені лаври.

Деклямацию "Енеіди" виголосив п. Мих. Старицкий, ветеран між сучасними укр. поетами в Росиї. Декламував ту частину, де Еней учить своїх Троянцїв, "обідраних як гиряла цїв", по латиньски, та висилав їх в посли до царя Латина. Але, як деклямував! Наші Галичани знають пориваючу деклямацию сьвіжо помершого Корн. Устияновича. Яка там була сила, яке чутє, яка експресия, який величний патос! Та Старицкий ще перевисшив нашого Устияновича. Тож і викликувано старого "сїчового дїдугана" без лїку разів, оплескувано без упину, доки він, пірваний сам тим одушевленєм, не задеклямував свого стиха "Моя ниво!" — Та "нива" від Карпат до Дону, колись зеленїла, золотим колосом пищала ся — нинї запущена, зтоптана, столочена ворогами. Та колись вона знов зазеленїє, запищає ся красою, зацвите всьому сьвіту на диво... Так деклямував тремтячим з великого зворушеня голосом сивий сьпівак-поет, а в півторатисячній авдиториї, в душах слухачів, росло якесь велике зворушенє, росло, росло, доки з послїдним словом деклямациї не вибухло довго невмовкаючим, якимсь елєментарно-сильним громом, що — вдавало ся — потрясав основами амфітеатру. І так трівало довгих кільканайцять мінут, поки улягло ся розбурхане море патріотичного запалу.

На сьвітляні образи виконані скіоптїконом незвичайно артистично, зложили ся, як сказано, образи дотикаючі житя поета і єго творів. Коли заяснїв перший образ — портрет поета, публика повитала єго довготреваючими, одушевленими оплесками. Далї представлено Котляревского дім, могилу, памятник, сьвіжі сцени з хвилї посьвяченя памятника і т. п., а вкінци артистично виконані малярем Мартиновичем сцени з "Енеіди".

Для доповненя опису концерту треба ще додати, що саля, містяча поверх 1½ тисяча людий, була битком заповнена. Публика явила ся в сьвяточних одягах. Богато пань в льожах було в україньских національних одягах. Всюди гомонїла тілько україньска мова. Загалом відносило ся вражінє, що находимо ся в наскрізь україньскій атмосфері, серед інтелїґентної маси, перенятої національною сьвідомостию, дишучої народним почутєм, вражливої несказано на кождий прояв національного змаганя.

Поранок закінчив ся около 4-ої год. сполудня, а з черги наступив урочистий банкет городскої думи в найбільшій сали готелю "Монголїї". Menu банкету, друковане на ломанім картонї з портретом Котляревского, зложено в україньскій мові та нашою фонетичною правописию, а ориґінальне було тим, що назви всїх потрав взято з "Енеїди." Для наших читачів відписуємо єго дословно:

Карта

обіду вічній памяти І. П. Котляревського.

Борщ з шпундрів з бураками.

Юшка з періжками.

Келебердянська осятрина з підлевою.

Пелюстки до смалцю з сухарями.

Сахарний горох.

Різна дичина до соку.

Заморожена молошна каша з Київськими смаженими горіхами та Полтавськими пундиками.

Трунки.

Медвідики, пунші, Анхизова чикалдиха.

— Овобщі —

В банкеті взяло участь поверх 200 осіб. Ряд тостів зачав п. Голова Трегубів, говорячи про значінє сьвята. Промовляли дальше: Цертелев, (внук того Цертелева, що видав першу збірку україньских дум, дворянин Лизогуб (потомок козац. полковника Лизогуба), що внїс, аби в рік уродженя Шевченка здвигнути єму памятник в Київі, унїверс. проф. Багалїй з Харкова, котрий зазначив з натиском, що переважна часть жертводавцїв (яких 75%), що складали свої лепти на памятник Котляревському, се були селяне та козаки ("козаками" звуть ся до нинї ті селяни по лївім березї Днїпра, що є потомками колишнього козацкого стану). Проф. Сумцїв і т. д. З Галичан промовляли посол Романчук і д-р Студиньский.

Дуже замітна була промова п. Романчука і ми постараємо ся подати єї додатково нашим читачам. Тепер скажемо лише, що п. Ромачук в своїй промові заявив, іменем галицких Русинів, що ми солїдаризуємо ся з суботнїшним протестом рос. Українцїв против заборони укр. мови так, як протестуємо, протестувати будемо все і всюди, де тільки вяже ся наше слово. Протест однак не відносив ся до управи города, котра нїякої вини не поносить, але навпаки, вчинила все для вшанованя памяти поета. За се їй дяка і признанє від Галичан, що не тілько є братами Українцїв, але є з ними одною нерозривною національною цїлостию.

Вечером по банкетї, о год. 7-ій, відбула ся в театрі сьвяточна вистава "Наталки Полтавки", причім ролї виступаючих лиць обняли найлїпші укр. артисти. Возьного грав Карпенко-Карий Тобилевич, Виборного Марко Кропивницкий, Наталку п. Линицка, Терпілиху п-ї Тобилевичева, Петра Жулиньский, Миколу Садовский. І не буде пересади нї дрібки, коли скажемо, що такої артистичної вистави безсмертної пієси Котляревского нам ще не доводило ся бачити. Артистів викликувано і оплескувано, а між актами вручено артисткам букети, артистам вінцї.

По представленю хор Лисенка виконав ще дві продукциї, а потім наступив живий образ "Апотеоза Котляревского". Все скінчило ся около 12-ої год. в ночи.

На закінченє сьвята відбув ся комерс, та що оден льокаль не міг помістити всїх, то комерсовано в двох льокалях: в т. зв. "Чиневницкім садї" і в Европейскім готели. В часї комерсу виголошено численні промови, все по україньски. Комерс скінчив ся около 3-ої в ночи.

Так скінчило ся велике сьвято України, що у всїх учасників лишило могуче вражінє величної національної манїфестациї.

Діло. Чис. 202, 09.(22.).09.1903, стор. 1

До сьвята Котляревского.

Полтавске сьвято закордонної України дало стілько богатого материялу, що подане нами справозданє з самого перебігу дводневних торжеств відкритя памятника, вичерпує єго лише в малій части. Тож — о скілько на се позволить нам місце і біжучі справи — постараємо ся бодай побіжним способом подати єще дещо нашим читачам.

Замітимо тутки, що головну пайку наших даних беремо з "Полтавского Вѣстник'а" — дневника, котрий, бодай що-до кількох надісланих чисел, робить вражінє україньского орґану на росийскій мові. — 212-е число сего дневника, присьвячене памяти Котляревского, заповнене в цїлости статями, що відносять ся до родоначальника україньскої лїтератури, єго житя, творів, споминів по нїм та справи здвигненя і відкритя єго памятника.

В описї сьвяточного засїданя городскої думи подав сей "Полтавскій Вѣстникъ" між иншим і згадану вже в нашім справозданю "історичну записку", що буде цїкава й нашим читачам. Тож подаємо з неї, що важнїйше:

"При всїй вазї нинїшного сьвята як акту україньскої племінної самосьвідомости — стоїть там — факт той (іменно відкритє памятника — Прим. Ред.) не може ще нинї бути доволі ясним в своїх розмірах і наслїдках для культурно-національного розвитку україньского народу. Тож сьвяткованє відкритя памятника Котляревскому буде доперва в будуччинї предметом повного виясненя історичного значіня і ваги сего факту...

"Нема сумнїву, що почитателї памяти Котляревского, кидаючи в 80-их і з початком 90-их років минулого щойно столїтя — думку, щоби на могилї Котляревского поставити нагробний памятник, явили ся висловом розлитої серед окружаючого їх середовища сьвідомости о великім значіню шановавого поета для рідної країни. Тілько тим признанєм мотивовано і щедрі жертви полтавского ґубернїяльного земства, зразу на намогильний памятник, а потім на памятник поета в городї. Висловом тої самої думки були й жертви на сей памятник від полтавского ґубернїяльного і пирятиньского уїздного збору дворян, від 9 уїздних земств, від 9 городских управ міст полтавскої ґубернїї, як і жертви від приватних інституций Полтави. Висловлене тим робом признанє і дяка україньскої суспільности для памяти Котляревского незвичайно тїсно звязані зі зростом самоосьвідомленя тутешної суспільности. Зрозумівши свої сили до культурного розвитку, суспільність наша природним ходом річий, звернула свою увагу на перші жерела укріпленя своєї духової самостійности. Одним із найважнїйших таких жерел для україньского народу і єго суспільности явила ся лїтературна дїяльність Котляревского, що поклав основи художно-лїтературному культивованю україньского слова. Як Котляревский, йдучи за естетичним впливом рідного слова, став речником єго в україньскій лїтературі, так знов україньска суспільність, руководячи ся сьвідомостию самостійности своєї духової орґанїзациї, проголосила перше столїтє своєї лїтератури здвигненєм памятника, котрий присьвячено славному імени Котляревского"..

Переходячи дальше жертви, зложені на памятник, записка зазначує, що суми лепт ростуть в прямім відношеню до близькости даної місцевости до Полтави і до проценту україньского населеня в даних городах і ґубернїях. На памятник жертвувало понад 7.000 осіб, не числячи осіб, що иншим способом (трудом і заходами коло здвигненя памятника та участию в виставах, концертах і т. д.) причинили ся до єго здвигненя. З того загального числа 3800 жертводавцїв було зпоміж селяньского: мужицкого і козацкого населеня Гетьманщини. Вправдї невелика загальна сума тих "мідяних" лепт, але "моральне значінє сих селяньских жертв безмежне" — як сказано в записцї. "Відкритий памятник являє ся затим справдї народним памятником для свого поета."

Далї вичисляє записка всїх артистів, що вложили свій талан і труд в памятник, а кінчить тим одушевленим уступом, який ми навели вже в нашім першім справозданю.

В тім самім "Полтавскім Вѣстник'у" поміщено і справозданє полтавскої городскої управи про здвигненє памятника.

Думка здвигненя памятвика сягає ще властиво 1881. року. Тодї-то, в сїчні згаданого року, "гласний" (радний) городскої думи, А. Олексенко, внїс на засїданю думи, щоби відновити памятник на могилї автора "Енеїди" коштом города. Однак відновлений памятник не простояв уже довго. 1893-ого року полтавске ґубернїяльне земство асиґнує 1000 рублїв на поставленє нового нагробника.

Заінтересованє памятию Котляревского тим часом росло. 1894-ого року, в мартї полтавска городска дума на внесенє голови п. Трегубова рішила, внести до правительства просьбу о дозвіл на здвигненє памятника Котляревскому в городї і на збиранє складок на сю цїль. 1895. р. дозвіл прийшов, однак рейон збирана складок обмежено тілько на полтавску ґубернїю.

В вересни 1895 рожу зачали впливати лепти з Полтавщини і з цїлої України. Чернигівска городска дума внесла також до правительства прозьбу о дозвіл складок на ту саму цїль у своїй ґубернїї, мотивуючи сю просьбу тим, що Котляревский, яко народний поет, так само близький Чернигівщинї, як і Полтавщинї. Але сї заходи остали без успіху.

В цьвітни 1896. р. полтавский родич, артист-різьбар Л. Позен виготовив проект памятника, як і моделї погрудя поета і горорізьб, що мали украшати памятник, на теми з творів Котляревского. Для осуду сего проекту і моделїв та для вибору місця під памятник вибрано в городскій думі специяльну комісию, і на основі опінїй сеї комісиї, зложеної з членів городскої думи і з знатоків річи, городска дума затвердила остаточний проект. Живу участь в комісиї брали: Позен, В. Вовків, А. Зиновїв, А. Ширшів і П. Певний. Первісний проект Позена підпав деякій змінї — іменнож щодо пєдесталу памятника принято проєкт Ширшова. Пєдестал виготовив П. Певний

Діло. Чис. 202, 09.(22.).09.1903, стор. 2

з одноцільної брили днїпрового ґранїту за винагородою чистих коштів. Додати треба, що п. п. Позен і Ширшів клали свою працю цїлком безкористовно. Також фірми, що виконували бюста і горорізьби, зрекли ся заплати, а обмежили ся на зворотї дїйсних коштів.

Що-до вибору місця на памятник, то було аж 9 внесень. Вкінци вибрано найкрасше місце, т. зв. протопоповский бульвар.

Явили ся ще в кінци трудности що до написів на памятнику, і через се в значній части справа відкритя памятника проволокла ся. Іменно городска дума ухвалила ще 1898-го року, в маю, що на памятнику крім деяких україньских цитатів з творів Котляревского і з Шевченкової елеґії "на вічну память Котляревскому" мають бути ще два україньскі написи: "Рідний край своєму першому поетови, Іванови Котляревському" і "Збудовано цей памятник 1899 року заходом полтавської городської думи, коштом земляків та прихильників до рідної мови і працею скульптора Л. Позена." Однак сї рішеня стрінули ся з опором правительства, котре дозволило на україньску мову лише в цитатах, але не в самостійно зложених написах. На тім і стало.

Отсе виписки з сих двох цїкавих документів, що відносять ся до істориї самого памятника, здвигненого в Полтаві.

Діло. Чис. 203, 10.(23.).09.1903, стор. 1

Горі імієм серця!

(По сьвятї Котляревского в Полтаві.)

Найбільше лихо для народу, найтяжша перепона всесторонному розвиткови національної культури і еманципациї спід чужої переваги єсть безперечно розшматованє національного орґанїзму кордонами між кілька державних орґанїзаций. А вже стократ тяжше відбиває ся се розшматованє на нашім народї, україньско-рускім, що втративши перед віками свою власну державну орґанїзацию та цїлі столїтя борючи ся за свою національну еґзистенцию і свободу, серед тих невзгодин та загальної руїни втратив по кілька разів верхні, осьвічені верстви народу і загубив чимало з національної думки, з почутя національної єдности — остав майже без національного ідеалу.

Ось-так і з нашими відносинами до закордонної України. По сам конець шляхоцко-польскої републики, поки ще між надднїпряньскою Україною а Галичиною не було покладено нїякого кордону — не переривали ся живі культурні взаємини між обома головними осередками Руси-України, Львовом та Київом і не вигасало почутє національної єдности та лучности між обома частими Руси-України. Доперва покладенє росийско-австрийского кордону через Волинь і Поділє розірвало одноцїльну доси україньско-руску національну територию на дві, різко відмежовані і двом ріжним культурним осередкам підлягаючі части, поклало важку запору культурному обмінови Галичини з Наддніпрянщиною, пірвяло й ті слабкі нитки національної лучности, що зацїлїли з вікового пожару великих борб за національну еґзистенцию та за полїтичну і суспільну рівність та свободу. Віддїлені від себе через цїле столїтє наче китайскою, непроходимою стїною, обі частини Руси-України — австрийска і росийска, жили своїм осібним житєм, підпадали двом ріжним культурним впливам, розвивали ся майже цїлком независимо — рідко лише і спорадично перекликуючи ся понад темний пояс козацких спис та жандармских баґнетів, що розкраяв народ на двоє.

Закордонні Русини-Українцї, майже несьвідомі були а навіть і є ще, що ту, за Збручем, в "Цїсарщинї" — як каже народ на Українї — живуть таки їх рідні братя, з яких колись виходили фундатори київских церквий і бурс і козацкі гетьмани. Знов-же ми Галичани, звертаючи від часу до часу очи там, на схід, де над срібною лентою могучого Славутицї стілько віків било серце нашого народного житя, представляли собі сю росийску Україну наче одно велике кладовище, наче мертвецки сплячого, на довго-довго заснувшого велитня, що не дає і знаку житя.

І звідси-то як-раз, з того взаїмного незнаня, походило чимало а чимало лиха, що з ним стрічаємо ся в нашім народнім жатю. В тім як-раз розшматованю непроходимим кордоном треба глядати жерел того партикуляризму й несьміливости та вузости нашої національної думки, відродженої в ХІХ-ім віцї. Не бачучи, що дїє ся за кордоном, Русини-Українцї так австрийскі, як і росийскі — з виїмком одиниць — не важили ся до недавна сягнути оком дальше поза межі своєї вузшої вітчини, не сьміли ще тому оден-два десятки лїт шибнути думкою понад наїжений зелїзом кордон й обняти своїм поглядом та своїми змаганями й ідеалами всеї Руси-України, від Сяну по Кубань, від Карпатів по Кавказ. А сей брак почутя національної єдности всїх Русинів-Українцїв і сьвідомости їх стану по цїлім ними заселенім просторі, незвичайно сумно впливав на поступ національної сьвідомости в поодиноких частях нашої Вітчини. Специяльно що до нас, Галичан, то в як-раз в незнаню закордонної України, єї стану і єї житя, треба глядати психічного жерела тої зневіри, котра стілько одиниць вирвала з наших рядів і пхнула їх в обійми москвофільства або ляхоманьства та загалом підривала у нас національну енерґію і ту віру в осущенє національних ідеалів, що єсть найсильнїйшою підоймою відродженя народу. Бо не дасть ся заперечити, і ми не думаємо ховати сего під кіш, що навіть в рядах національно-сьвідомих Галичан не оден був такий, що бачучи над міру тяжке положенє нашої національної справи в Австриї, а за кордоном добачуючи тілько темну й непроглядну мраку — зневірював ся в остаточний рішинець нашої еманципацийної борби й або цїлком опускав руки, або працював вправдї з "собачого обовязку" — як се вирвало ся навіть в хвилї розпуки одному з наших чільних дїячів — та ся праця єго була сумною і лишеною меткости та підприємчивости обороною втраченої — по єго думцї — позициї.

Величне національне сьвято в Полтаві й поважна але рішуча демонстрация наших закордонних братів против закованя україньскої мови, що найшла місце з нагоди сего сьвята, мусять однак раз на все розвіяти туман зневіри в душі кождого, де він лише хоч на хвилину налягав. Хто бачив сї тисячі інтелїґентної україньскої публики, коли вона з пієтизмом і з повною сьвідомостию національної ваги обходженого сьвята, била чолом передтечі нашого народного відродженя, хто бачив і чув сю сьміливу демонстрацию, коли сьвідомі вповнї своїх національних прав патріоти оден за другим закладали публичний протест против закнебльованя уст україньскому народови, хто був там тодї в Полтаві серед тої одушевленої і одним духом перенятої громади, хто запалом з відчиненими очима і ушима, з бистрим обсервацийним зором та чутєм побув на Українї, по тамошних городах, селах, зелїзничих шляхах, по публичних місцях і льокалях та по приватних домах, хто загалом мав нагоду безпосередно обсервувати україньске житє, — сей мусїв винести одно нестерте вражінє, що та "спляча" Україна жиє і жите-ме далї, та що нема в сьвітї такої сили, котра з'уміла би сего невмиручого велитня перетопити в инший національний тип.

На Українї справдї на кождім кроцї почуває ся, що се україньска земля і що нас окружає україньске житє. Се "україньство", накрите лише зверху московским урядовим мундуром, пробиває ся все і всюди. Україньским єсть там мужик, що в такій пропорциї різнить ся від захожого "кацапа", як Італїянець від північного Нїмця; україньскими є там городи, хоч на улицях і по публичних льокалях чути московщину; україньскими по дусї є там городскі думи, дворяньскі збори і земства хоч урядують і обрадують по московски; Українцем, сьвідомим своєї етноґрафічно-національної відрубности від Москвича є там майже кождий україньский інтелїґент і дворянин, піп, учитель, урядник, лїкар, адвокат, фабрикант, директор банку, навіть полковник, ґенерал, офіцир жандармів, хоч майже кождий з них вживає тілько московскої мови. Своєї відрубности не тілько етноґрафічної, але й територияльно-національної є сьвідомі навіть ті, котрі й не мали нагоди або охоти застановляти ся над своєю національною приналежностию. І вони почувають се та нераз дають сему вислів, що полуднева Русь цїлком щось відмінне від Московщини, що вона творить осібну національну територию з відмінною наскрізь культурною характеристикою від "Кацапії". — Україньскою єсть вкінци значна часть видаваної по московски преси, з якої так і проскакує що хвиля україньский дух, україньскими є там всякі лїтературні і драматичні "общества", україньским є театр, концерти, аматорскі вистави, відчити і т. п. Україньство витискає своє пятно і на домашнім житю; на одязї, домашній обстанові і прикрасах, на товариских і домових привичках і звичаях.

До того на Українї незвичайно ще жива історично-національна традиция. Живе она під стріхами селян-козаків, що до нинї переховують старі козацкі збруї та документи, живе в думах відроджуючого ся знова кобзарства, ще яснїйше прозябає по дворах колишної козацкої старшини — тепер "дворян", де стїни саль обвішені памятками колишної родової і народної слави, кидає ся в очи кождому на кождім кроцї де що город, то спомин якоїсь історичної подїї, що ріка, то спогад якогось бою. А сам старий Київ се оден великий національний музей, одна велична катакомба національної минувшини, що так і дише на кождого приїзшого кличами і ідеалами великих лїт кодишних національних змагань.

Одним словом — на Українї чуємо, що живемо в одноцїльній національній атмосфері, витвореній віками минувшини, зродженій з елєментів своєрідної народної культури, пересякнутій сьвідомостию відрубности україньского культурного типу від всїх сусїдів — також від Москалїв-Великороссів. Московщина, що панує по урядах і школах, що розпаношила ся по бульварах і улицях городів, що витиснула старосьвіцку україньску мову з інтелїґентних україньских домів, ся Московщина — се так і відчуває ся з усею силою — то тілько накинений указом мундур, тілько наслїдок урядового зреґляментованя, але нї трохи не наслїдок якої-небудь культурно-національної асиміляциї, якого-небудь культурного обєдиненя України з Московщиною. Не будь сего примусово накиненого мундуру, сеї "московскої шинелї", не будь указу і стоячих на єго розпорядимість зсилки, баґнету та тюрми, а тонка московска плївка, що потягла зверху Україну, пирсне від одного разу, розсаджена україньским житєм, затоне в повени україньского моря!

Так! Справдї треба лише звільненя сих виїмкових оков, серед яких живе Україна, аби вона відродила ся в одну мить наче фенїкс із попелища. Треба тілько легкого подиху свободи, лише такої волї для україньского слова, як мають Поляки для свого у Росиї, аби від разу всї, в прирівнаню до наших галицких або до польских, величезні дневники україньскі на росийскій мові стали виходити по україньски, аби україньский лїтературно-видавничий рух зрівнав ся з польским, а навіть єго перевисшив, аби цїла Україна в рапіднім темпі приняла і на зверх наскрізь україньский характер, та перетворила ся майже в зовсїм чистий національний орґанїзм.

Супротив того сьмішним прямо видає ся ляк, щоби сей одноцїльний кольос, в якім московщина не вспіла вибити нїяких прогалин, коли небудь подав ся та винародив ся. "І неситий не виоре на днї моря поле!" — грімко кликне за Віщим Кобзарем кождий, хто наочно видїв Україну. Щоби захитати сего 30-мілїонового велитня, на се треба не десяток і не сто не двіста лїт винародовлюючої систематичної працї! І хиба можна жалїти над слїпотою сего росийского правительства, котре замість толєранциєю і справедливостию для україньского слова направити заподїяні кривди Українцям і старати ся приєднати їх в той спосіб для своєї державної ідеї, думає здавити рух, який все на ново відроджує ся та знищити се, що невмируче, а тим самим — здержуючи розвиток україньско-рускої культури в загалї, помагає Польщи в єї заборчім походї на західно-рускі окраїни.

Тисячі сьвідомих поклонників ідеї Котляревского, що жертвували на єго памятник, тисячі тих, що брали особисто участь в єго сьвятї та демонстрували в користь україньского слова, ті сотки письм і тисячі телєґрам, що з усїх кінцїв України наспіли на сьвято увраїньского національного відродженя — все те оден доказ, що наша національна ідея жива, що україньский нарід, хочби росийский кнут ще завзятїйше свистїв над єго карками, не вмре і не загине, а що ми, кінчаючи наші рефлєксиї по полтавскім сьвятї можемо сьміло кликнути мілїонам наших земляків:

Горі імієм серця!

Діло. Чис. 261, 18.11.(01.12.).1903, стор. 3

— Пієтизм Українцїв для Івана П. Котляревского, виявлений так сильно й величаво в часї сегорічних торжеств при нагодї відслоненя єму памятника в Полтаві, проявляв ся дальшими фактами гідними зазначена й похвали. Полтавска городска Управа видає на памятну книгу о торжествах з нагоди відслоненя памятника Ів. Котляревского. До укладу сеї книги вибрала Управа окрему комісию, до котрої увійшли Г. І. Маркевич, Л. В. Падалка, Н. А. Дмитриїв і Рудченко. Наспівші на торжества привіти й телєґрами будуть напечатані в памятній книзї в такій мові, в якій наспіли, отже в україньскій, московскій і в инших мовах. — Кромі того вийшов уже в друку "Новый Альбомъ" — Малюнки художника П. Д. Мартыновыча до Энеиды Котляревського. Выдання Полтавськои городськои думы 30. серпня, року 1903". О істориї сего Нового Альбома пише знаний артист Українець А. Сластіонів в "Кіевск'ій Старин'ї" (в книзї за падолист с. p.): На день торжеств з нагоди відслоненя памятника Ів. Котляревскому в Полтаві місцеві артисти віддали честь свому першому славному писателеви, між иншим артистичною виставою в єго честь і память. А коли успіх тої, сказати-б чисто україньскої вистави перейшов їх сподїваня, то і порішено: раз зорґанїзоване товариство україньских артистів удержати й на дальше, устроюючи що-року вистави, як в Полтаві так і в иньших містах України а навіть в Галичинї. На сїй виставі звертали на себе увагу, між иншими роботами, знамениті рисунки, головно оловцем, артиста П. Д. Мартиновича, а серед них 13 невеликих рисунків-ілюстраций до "Енеїди" Котляревского. Ті рисунки видала полтавска городска дума окремим альбомом. Цїкава істория тих 13 русунків. "Се (пише п. Сластіонів) плоди творчої фантазиї молодого ученика головної кляси Академії художеств (штук), котрий в 1874. р. з молодечим жаром взяв ся за першу пробу ілюстрованя любимого автора [Ів. Котляревского]. Однакож до молодого ученика Академії закралась нужда, за дбанєм о хлїб насущний не оставалось єму вільної хвилї на єго любиме дїло, потім тяжка недуга відорвала єго на цїлих двацять лїт від артистичних занять — і так ілюстрованє "Енеїди" осталось недокінченим. Та добре й те, що П. Мартинович зробив. Коли підчас торжеств в честь Котляревского в Полтаві, на музикальнім поранку показувано ті рисунки при помочи скіоптікона, публика одушевлялась деякими сценами і урядила Мартиновичеви заслужену овацию." (Дальше п. Сластіонів, нотуючи вдачність україньскої публики для полтавскої городскої думи за виданє тих рисунків Мартиновича, що лежали трицять лїт під спудом, подав критику того виданя що-до способу репродукциї (фототипії) та формату і бажав, щоби друге виданє вийшло красше.) Із статї п. Сластіонова годить занотувати ще цїкаву вість, що товариство україньских артистів, на памятку першої своєї вистави в честь Котляревского, видає Альбом найтипічнїйших образів і рисунків етноґрафічного та історичного характеру, які були на тій виставі. Альбум буде містити 50 знаменитих репродукций виконаних славним полтавским артистом-фотоґрафом Хмєлєвским. Там, серед робіт других україньских малярів, будуть також рисунки й образи Мартиновича з доби не молодечої а пізнїйшої, коли він став уже типічним артистом.