История Полтавы

Праздник в Полтаве

• 

Подробности

Просмотров: 13271

Свято в Полтаві.

Публікується за виданням: Сьвято в Полтаві // Газета "Руслан", Львів: чис. 196, 30.08.(12.09).1903, стор. 1, чис. 198, 02.(15.).09.1903, стор. 2, чис. 201, 05.(18.).09.1903, стор. 1, чис. 201, 05.(18.).09.1903, стор. 2, чис. 202, 06.(19.).09.1903, стор. 1, чис. 202, 06.(19.).09.1903, стор. 2, чис. 203, 07.(20.).09.1903, стор. 1, чис. 203, 07.(20.).09.1903, стор. 2, чис. 203, 07.(20.).09.1903, стор. 3, чис. 204, 10.(23.).09.1903, стор. 2, чис. 204, 10.(23.).09.1903, стор. 3, чис. 205, 11.(24.).09.1903, стор. 2, чис. 205, 11.(24.).09.1903, стор. 3, чис. 208, 14.(27.).09.1903, стор. 3, чис. 209, 16.(29.).09.1903, стор. 1, чис. 209, 16.(29.).09.1903, стор. 2, чис. 210, 17.(30.).09.1903, стор. 1, чис. 210, 17.(30.).09.1903, стор. 2, чис. 211, 18.09.(01.10).1903, стор. 1, чис. 211, 18.09.(01.10).1903, стор. 2

Переведення в html-формат — Борис Тристанов. Особливості авторської мови і правопису збережено.

Висловлюю подяку Львівській національній науковій бібліотеці України імені В. Стефаника за надані матеріали.

Руслан. Чис. 196, 30.08.(12.09).1903, стор. 1

Всенародне сьвято Івана Котляревского
в Полтаві.

"Будеш, Батьку, панувати, поки живуть люде,
Поки сонце з неба сяє, Тебе не забудуть".

(Шевченко: На вічну память Котляревскому.)

(+) Сегодня обходить вся Україна-Русь велике народне сьвято в родиннім місцї Івана Котляревского, в Полтаві. В містї, де перед 134 роками побачив сьвіт Іван Котляревский, де провів частину свого житя і на віки спочив, відкривають сегодня памятник, щоби почтити память першого україньско-руского поета, котрий дав почин до відродин України-Руси.

Розірвана Андрусівским миром поміж Польщею а Московщиною на дві половини, втративши ще останки своєї автономії після знесеня Гетьманщини і зруйнованя Сїчи, занепала страшно Україна. З адмінїстрацийним, полїтичним і горожаньским обєдиненєм України мало довершити ся також обєдиненє україньско-рускої народности і мови з верховладною народностю московскою. Московщина втискала ся не тільки в урядове житє і в адмінїстрацию, але й у висші верстви суспільні, поміж україньске дворяньство, яке тепер почало виріжнювати ся від мужицтва і присвоювати собі чужу мову і звичаї, і весь побут. Таким чином роздїлила ся суспільність на Українї на два табори, що відріжняли ся від себе не лише мовою, але й звичаями, одежою і народним побутом. Україньске дворяньство затрачувало щораз більше свій питомий характер і московщило ся, а лише закріпощене селяньство зберегло свою предківску мову, яка здавала ся новомодному дворяньству простою, свої звичаї і обичаї, які здавали ся сьмішними, і свій народний побут.

Одначе вдача і прикмети україньско-руского народу так виріжняли ся від московского, що самому народови кидала ся в очи та ріжниця, маса україньско-руского народу була так велика, що не могла потонути хочби в широкім московскім морі. Хоч як важко полягла на україньско-руский нарід московска перевага, почала ся серед україньскої суспільности реакция проти нового ладу, проти чужоземщини. По україньских хуторах не перевели ся ще люди, що й переіменовані в дворян не цурали ся своєї рідної мови, своїх давних звичаїв. Чимало з тих щирих прихильників давного україньского побуту, набравши ся просьвіти за границею, переняті поволи ідеями про волю і права чоловіка, починали одушевляти ся колишньою славою Гетьманщини, вступати ся за давною автономією, а в сатиричних та гумористичних творах підіймати на глум нові порядки. Тай україньске селяньство в своїх неписаних творах повстало проти всего, що заведено проти єго волї і розуму. Отже в хвилї, коли україньско-руский нарід дійшов до найбільшого занепаду, коли здавало ся, що він не вспіє удержати ся під напором великої і могутної адмінїстрациї і зберегти своєї окремішности і самостійности супроти московскої мови і лїтератури, коли здавало ся, що нічого не остає більше україньско-рускому народови, як зжити ся з верховладною урядовою народностю московскою, почала серед сего згнобленого і занедбаного народу проявляти ся та невмируща сила житєва, що відродила єго до нового самостійного житя. Учені й етноґрафи звернули бачність також і на засоби україньско-рускої народности, які не перестали жити в народї, а з тих дослїдів виринув, як з попелу фенїкс, до нового житя забутий україньско-руский нарід.

А з сеї живущої і цїлющої криницї зачерпнув животворної сили також Іван Котляревский. Він видобув живу народну мову україньско-руску з наруги і занедбаня і зробив її лїтературною мовою. Правда, що для безсмертного свого твору Енеїди вибрав він жартовливу форму, ідучи під лад тогочасному смакови, одначе і в сїй формі зумів він висловити чимало високих думок, розбудити ними приспану сьвідомість україньско-рускої суспільности і загріти нею до любови своєї рідної мови, народности і минувшини.

Але крім Енеїди поставив Котляревский на народній видівнї "Наталку Полтавку", яка й до нинї не сходить з репертуару народного театру задля вірного зображеня україньского побуту.

Отсими творами пробудив Котляревский не лише Україну до нового житя. Єго Енеїда і Наталка Полтавка стали так само популярними творами і в Галичинї і на Буковинї, і тут поруч инших творів україньских довели також до відродин рускої народности, до нового національно-полїтичного житя.

Сегодня і Галичина і Буковина бере участь у всенароднім сьвятї Івана Котляревского в Полтаві, відпоручники народних товариств і дневникарства з Галичини і Буковини стають там сьвідками народної єдности всеї України-Руси, у стіп памятника здвигненого і відкритого сегодня Іванови Котляревскому складають чолобитню першому будителеви народу, віддають честь єго безсмертній памяти. Сегодня, коли струя народного житя захопила найширші верстви нашої суспільности, коли імя Котляревского відоме добре вже селянинови, коли "Наталка Полтавка" появляє ся і на сїльскій видівнї, виставлювана по Народних Читальнях, наведені в горі слова Шевченка стали дїйсною правдою. А все те може стати несхитним доказом невмиручої сили україньско-руского народу, якого нїякі невзгодини не зуміють вичеркнути з істориї і з житя.

Всенародне сьвято Котляревского, котре дало нагоду зібрати ся вкупі заступникам росийскої і австрийскої України-Руси, повинно стати понукою до дальшої, пильнїйшої і видатнїйшої працї для національно-культурного розвитку україньско-руского народу.

Руслан. Чис. 198, 02.(15.).09.1903, стор. 2

— Відкритє памятника Ів. Котляревского в Полтаві. З Полтави пишуть нам під днем 11. н. ст. вересня: В четвер вечірним поїздом виїхали з Київа проф. Студиньский, п. Романчук, ред. Лопатиньский, дир. Губчак і др. Грушкевич і через ніч прибули о год. 11. перед полуднем до славного города Полтави. В поїздї віднайшли ся ще буковиньскі відпоручники пп. Кордуба і Сїмович, які їхали прямо з Новоселицї. В Київі остали єще др. Левицкий і др. Кульчицкий з Коломиї, які приїдуть завтра рано до Полтави. Поїздом їхало понад 300 осіб, самих Українцїв на торжество відкритя памятника. Між подорожними були виднїйші представителї україньства, які по дорозї майже на кождій стациї прибували з ріжннх сторін. Сим поїздом їхав і хор з Київа та орхестра. В Полтаві приняли галицких делєґатів вельми гостинно. Найшли ся ту і зааклїматизовані Галичани. Ту перобуває вже п. Кость Паньківский з родиною, що прибув сюда днем скорше. Так отже всїх гостий з Галичини і Буковини буде на торжестві 12 осіб. Гостий з Галичини розміщено у адв. Петра Александровича Перцовича, який з незвичайною гостинностию відступив для них свій дім, мимоходом кажучи величаво уряджену палатку. Одною немилою тїнию, яка лягає на завтрішне торжество, є заборона мінїстерства внутрішних справ всяких промов і відчитань на україньскій мові навіть для прибувших галицких відпоручників. Нинї ще відбуде ся нарада, яке заняти становиско супроти сего факту. Імовірно торжество відбуде ся мимо того з повним порядком, уложеним городскою управою, а спосіб зазначеня україньского становиска найдеть ся. Про подробицї донесу пізнїйше.

— На сьвято відкритя памятника Іванови Котляревскому вислав голова "Союза сьпівацких і музичних товариств у Львові" такий привіт на руки городскої управи Полтави: "Україньско-руські сьпівацкі і музичні товариства, сполучені в "Союз" шлють Вам, Братам Полтавцям, щирий привіт в день відкрита памятника бл. п. Іванови Котляревскому. Най дух першого нашого епіка і драматурґа витає заєдно між нами і бодрить нас до витревалого труду на полї рідного письменьства. Ми душею з Вами! — Анатоль Вахнянин".

Ґімнастичне товариство "Сокіл" у Львові вислало до Полтави отсю адресу: "До Сьвітлої Городскої Думи в Полтаві. Честь Тобі, славний Городе, що кладеш видний символ памяти найбільшому свому синови, нашому безсмертному поетови Івану Петровичу Котляревскому. Та зложи і від нас україньских "Соколів" з Галичини глубокий поклін і сокільску пошану у підніжа його памятника, бо і ми хочемо належати до тих синів України, що вміють цїнити заслуги начальника нової доби в духовім житю рідного народу. Честь славним Полтавцям! Слава батькови Котляревскому! Гаразд". — Сю адресу артистично і стильово малював в красках артист-лїтоґраф п. Андрейчин. Адресу вислано в пушцї обтягненій червоним плюшом в робітнї п. Сножарского, а відпис з адреси вручено також делєґатови "Сокола" п. Л. Лопатиньскому, аби на случай сконфіскованя адреси росийскою цензурою можна єї відчитати в часї сьвята.

"Академічна Громада" вислала отсю телєґраму: ЄВ. Полтавскому Городскому Голові. Поклін щирим синам України в день великого народного сьвяткованя памяти Котляревского. — Товариство "Академічна Громада" у Львові. — Крім того се товариство вислало вінець з лентами в народних красках з відповідною написию.

Руслан. Чис. 201, 05.(18.).09.1903, стор. 1

Сьвято в Полтаві.

З бючим серцем ми, галицкі делєґати, доїздили до Полтави. Вже в Київі ми відчули, що дїє ся щось незвичайне, що прокидає ся зі сну великан, роїть ся сотнями своїх вірних, визначних синів, змагаєсь до спільної всїм, а нам так дорогої цїли. На київскім двірци загомонїла неподїльно україньска мова. Здивовані урядники та прислуга допитують що се за переміна, куда вибирають ся ті всї пасажири? До Полтави, кождий з них до Полтави! Мусїли додавати ваґонів; ще нїколи новий шлях до Полтави не нїс по собі нараз такого збору людий.

Доперва в поїздї ми могли познакомити ся з виднїйшими представителями київскої, україньскої громади. Перейшли також і до хору, який разом з орхестрою їхав тим самим поїздом, а там на привитанє залунала таки зараз україньска пісня. Та тільки, що ми просили самі шанувати голоси на сьвяточні концерти, а товарискою гутіркою виповнили короткий час першого познакомленя. Бо отсе вже північ минала і треба було удати ся на супочпнок, щоби випочати по трудах дороги і покріпити ся сном задля дальшої участи в торжестві.

Не стану описувати догідностий подорожи на росийских зелїзнпцях. Досить, як скажу, що знаменито переспавши ся, ми заїхали о год 10½ рано до Полтави. Полтавщина, се вже степовий край: рівний-рівний в безконечність, тільки де-неде огороджений лїсом, або перерізаний незнатними долинами, в яких зараз понад ледви слїдний потічок кидає ся широкий, густий очерет та гаї кучерявих лоз. Біля таких долин положені і села, взагалї розкинені дуже рідко. Земля урожайна, чорна, а управа єї трипольова, так, що третина лежить два роки облогом.

В Полтаві ми заїхали до гостинного дому д. Перцовича, який відступив для делєґатів цїлий свій виставно устроєний дім. Пос. Романчук і проф. Студиньский станули в "Европейскій гостинници", в призначених для них комнатах; там було місце нашого збору задля порозуміня і ґреміяльного виступованя. Тудаж ми і подали ся зараз, перебравши ся на скорі, щоби ґреміяльно представити ся городскому голові д. Трегубови. Решта дня зійшла на знакомленю ся із щораз то прибуваючими представителями з цїлої майже України. З наших галицких делєґатів найскорше прибув до Полтави дир. Кость Паньківский як представитель "Кредитового Союза" зі своєю подругою і племянкою п-ною Скобельскою. Відтак згаданим що йно поїздом прибули пос. Романчук, відпоручник "Просьвіти", проф. Студиньский, представитель тов. ім. Шевченка, др. Грушкевич, представитель Тов. ім. Котляревского і "Акад. Громади", ред. Лопатиньский, представитель ред. "Руслана" і "Сокола", дир. Губчак в імени галицко-україньскої, театральної дружини, др. Кордуба і студент Сїмович — представителї буковиньских товариств. Слїдуючим поїздом прибули єще др. Левицкий, як представитель ред. "Дїла", письменник Василь Стефаник, як представитель "Лїтерат.-наукового Вістника" і др. Кульчицкий з Коломиї, як представитель ред. "Поступу" і коломийских товариств. Разом було отже 13 делєґатів, вчисляючи в те вже і панї, які заступали жіночі товариства: "Клюб Русинок" і "Кружок україньских дївчат".

Вечером зібрав ся ширший кружок Українцїв при вечері в Европейскім готелю. Туди явили ся вже і україньскі артисти, що приняли участь в "Наталцї Полтавцї" і Лисенко, який вчаснїйше виїхав був з Київа задля підготованя хорів. Прибули також писателї як: Старицкий, Коцюбиньский, Грінченко, Мирний, Кравченко, Хоткевич, Стешенко, Вороний, Ефименко, композитор "Катерини", підполковник Микола Аркас, звісний "артельщик" Микола Левицький, Ефремов і богато инших визначних дїячів України, яких тут не перечислити всїх поіменно.

В суботу рано Полтава пристроїла ся торжественно. Було тодї церковне сьвято, тож торговлї були позамикані, але у богато виставах повиставлювано транспаренти в честь Котляревского. З вікон і бальконів звисали килими та хоругви, а біля самого памятника, довкола бульвару, огородженого дротяною решіткою, повівав цїлий лїс хоругов, звичайно... з росийско-державними красками. По обох боках бульвару

Руслан. Чис. 201, 05.(18.).09.1903, стор. 2

заняли становиско дві почетні компанїї доньских козаків.

В полудне відбула ся торжественна панахида на кладовищи при могилї Котляревского, куди полтавский епископ о. Іларіон удав ся процесіонально із Кладбищеньскої церкви, в окруженю соборного і городского духовеньства та могутного, величавого хору сьпіваків. При могилї україньского соловія зібрали ся полтавскі представителї властий, дворяньства, земства і думи, делєґати з Галичини та з инших городів України. На кладовищи товпила ся широким перстенем інтелїґентна публика довкола могили, а поза парканом несчислимі филї народа. Рахувати можна осіб на тисячів до десяти. На могилї, огородженій широко зелїзними штахетами, стоїть обелїск з сивого мармору з плоскорізьбою погрудя покійного і написию:

"Будеш, Батьку, панувати,
Доки живуть люди,
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть!"

По відправі старенький єпископ Іларіон держав довшу промову до поминателїв памяти україньского поета, однак задля слабкого, старечого голосу сеї промови вислухало тілько найблизше окруженє. Відтак духовеньство скинуло ризи, а народ рушив лавою до міста. Несчислиме число повозок, переважно однокінних, рушило до міста, скорим бігом, по росийскому звичаю. Тумани пороху зняли ся і покрили весь широкий шлях, якого краями плили филї народа. Серце росло в груди, коли побачило ся і почуло ся ті тисячі україньского люду, міщаньства і інтелїґенциї, як они однодушно і з одушевленєм бажали як найсьвітлїйше звеличати наше всенародне торжество.

Тож коли ми прибули на Мало-Петровску улицю, де посеред бульвару стояв, ослонений полотном памятник Котляревского, вже дахи сусїдних домів були на цїлу свою ширінь затовплені цїкавим народом, так що справдї належить ся дивувати, що не прийшло до якого нещастя. Так само вікна і балькони домів були щільно обсаджені публикою, зложеною переважно з пань. Запрошені гостї входили за білєтами в середину загороди бульвару довкола памятника, шкільна молодїж заняла місце по лївій сторонї решітки, а дальше вже народ чимраз густїйше заливав широку площу. Але і серед решітки було так тїсно, що публика прямо дусила ся. В такім натовпі відправлено молебен, а єпископ Іларіон звернув ся знов до представителїв городскої управи і всїх, що причинили ся чи то складками чи трудом до здвигненя памятника та подякувавши їм, пожелав многолїтствя. Відтак почтив Котляревского заінтонувавши "Вічную память!", яку хор відсьпівав разом з підхопившим сей сьпів народом. Тепер віцеґубернатор С. І. Фонвізиний стягнув заслону памятника, а чудовий памятник повитала публика одушевленими окликами і оплесками, що рівнали ся правдивому гураґанови переливаючого ся, а довго здержуваного учутя.

Памятник построєний в видї чотиробічного обелїска на широкій підставі, уміщеній на триступневім підвисшеню. На вершку обелїска виднїє бронзове погрудє Котляревского, більше чим природної величини. На обелїску виднїють написи: на фронтї: "Рідний край своєму першому народному поетови Іванови Котляревскому 1798—1898" (по московски), а по боках цитати з "Наталки Полтавки":

"Де згода в симействи, де мыр
                               [и тышина,
Щаслыви там люды, блаженна
                                 [сторона".

і з посьвяти Шевченка Котляревскому:

"Слава
Сонцем засыяла:
Не вмре кобзар, бо на викы
Його прывытала".

На підставі памятника заміщені пласкорізьби з бронзу, які представляють: сцену з "Наталкп Полтавки", як підчас залицянок Возьного до Наталки, надходить Виборний; дальше сцену з "Москаля Чарівника" коли він являв ся в хатї в повнім лаштунку і з "Енеїди" хвилю, коли Троянцї-козаки спускають чайки, щоби вибрати ся у поход. Різьби визначують ся високо артистичним викінченєм, плястикою і знаменитою перспективою, яка найлїпше увидатнює ся на фотоґрафічних знимках тих чудових картин. Творцем сих архитворів скульптури є різьбар Л. В. Позен, який надто пожертвував свій труд безплатно, узгляднюючи скупі средства вплинулих складок, а бажаючи причинити ся до здвигненя тревалої і артистичної вартости памятника для родоначальника україньскої поезиї. Мармурові роботи доставив також по цїнї власних коштів П. М. Певний, а коло проєкту пєдесталу потрудив ся також безкорисно А. Ширшов.

Довго довго оплескували Українцї, та величали окликами "слава" свій дорогий памятник, аж почали делєґати складати свої вінцї у єго стіп. Серед товпи, держачи вінцї понад головами, посували ся відпоручники поволи довкола памятника і обійшовши єго навкруги, складали відтак на підніжю. Сей похід витано новими сальвами оплесків і окликів, а тимчасом віддалило ся духовеньство, а за ними і власти. Коли вже всї вінки поскладано, почали домагати ся з публики, щоб відчитано написи на лентах. І ось д. Грінченко виступив на ступнї памятника і почав в голос читати привіти на лентах і написи, від кого они подані. Ті короткі, уривані слова хватала публика, як жаждучий на пустинї каплї здорової водицї, одушевляла ся ними, плескала в долонї і підносила оклики, що широким гомоном відгукували ся по широкому майданови, у вікнах домів та на їх дахах. Особлпво синьо-жовті ленти галицкпх вінцїв і їх написи визивали вибухи одушевленя. Стільки то і було живого слова при відкритю вікопамятного памятника на тім кладовищи україньскої волї-долї...

Публика стала відтак розходити ся. Але при самім памятнику панувала ще більша глота, бо всякий хотїв єго бачити з близька, приглянути ся докладно тому видимому знамени україньского відродженя. І взагалї через усї чотири дни, які ми перебули в Полтаві, скілько разів не ішли чи не їхали попри памятник, завсїгди, в кождій порі дня і до пізної ночи можна було стрінути спорий гурток Полтавцїв, які безнастанно оглядали і тїшили ся своєю дорогою памяткою. Справдї славний народ, ті Полтавцї!

(Дальше буде).

Руслан. Чис. 202, 06.(19.).09.1903, стор. 1

Сьвято в Полтаві.

Заледви ми трохи причепурили ся з пороху, яким припали наш "фрак, кляк і ляк", — вже і треба було спішити на запрошений обід до голови міста д. Трегубова. Чотири повозки зачали туркотїти по кільчастім полтавскім бруку. Але всеж таки в Полтаві ще лїпший брук як в Київі, хотяй в обох тих містах зроблений з більших ріняків, укладаних на сторч, як се буває по наших менших місточках. По такій терлицї садить вихром росийский "рисак", тягнучи за собою невеличкий фаєтоник на маленьких колесах і з таким малим сидженєм, що дві особи доконче мусять обнимати ся, щоби не злетїли при скрутї. Тільки двокінні фякри мають боки і буду до затяганя, а часто густо також ґумові обручі на колесах.

У голови д. Трегубова приняв нас господар і єго сїмя дуже сердечно, а надто найшов ся там гурток запрошених, дуже замітних гостий. І так був д. Хрульоф, директор двох банків, полтавского земского і петербурского, — впливова і знатна в будучности птиця в Росиї; різьбар Позен, згадуваний вже творець памятника Котляревского, д. Гнатевич, Галичанин, наш опікунчий дух і дорадник, професор нїмецкого язика при полтавскій реальній школї і другий професор тої-ж школи, аклїматизований Чех.

Не дав би я повного образу наших помічень на Українї, колиб тут не згадав про квас, сей національний трунок майже в цїлій Росиї. Тим квасом ми найбільше любували ся за всї трунки, таж бо і чудові були кваси на столї. Їх можна би прирівняти з нашими овочевими винами, бо роблять із яблок, з порічок, з дерену, але найбільше розповсюджений, смачний і без всякого алькоголю є хлїбний квас, роблений з хлїба. Ось і дехто у нас висловив увагу, що у нас то і тяжко стати елєвтериком через те, що нема відповідного, неалькоголїчного трунку, а ще тяжше приходить ся удержати тверезість між простолюдєм. На те пояснено нам, що і квас не є добрим ремедіюм, бо він пє ся на зимно, отже добрий тілько в лїтї, та і то скоро дасть пити ся. Найлїпшим випробуваним средством тверезости і семейности є питє чаю. Чай не дасть випити ся душком, треба до него сїсти, сербати поволи, він розгріває а не морочить, от і навязує ся розмова між пючими чай і переходить довший зимовий вечер приємно і пожиточно. Тому повинно ся як найусильнїйше пропаґувати за самоваром між простим народом та подбати о достарченє доброго і дешевого чаю.

При обідї було богато промов, з яких ми довідали ся дещо і про Полтаву. Давнїйше були у Полтаві славні ярмарки, на які з'їздили ся торговельники аж з далекого Сходу та з північних окраїн Росиї. Обертали ся тут мілїони, а сила всякого товару находила добре приміщенє і певний захист у великих складах та маґазинах, які тут побудовано. Але з часом, коли потягнено зелїзницї, а Полтава остала ся від них побіч, упав торговельний рух, місто збіднїло, будинки опустїли, або розпали ся в румовище. І справдї ми бачили у містї кілька таких величезних, партерових домів, побудованих з аркадами, які або перемінено на війскові маґазини, або зовсїм оставлено на жертву зубови часу. Однак за старанєм городскої управи і теперішного голови города, почало ся упорядковуванє міста. Особливо відколи повстала нова зелїзниця з прямим полученєм до Київа, Полтава зачала двигати ся зі свого упадку. Заведено водопроводи з фільтрованою водою з ріки Ворскли, елєктричне осьвітленє луковими лямпами в цїлім містї, телєфони, а небавом має улекшити комунїкацию елєктричний трамвай.

Та мимо того всего і мимо 60 тисячів мешканцїв, Полтава не робить вражіня великого міста, хотяй має і дуже богаті склепи, гарні церкви, палати, театр, мужеску ґімназию і реальну школу, жіночу ґімназию і проґімназию, кадетский корпус, городску біблїотеку, музей, два памятники [Монумент слави та Пам'ятник на місці відпочинку Петра І], добре удержані бруки і хідники, бульвари і публичні сади. А не робить тому вражіня наших міст, що цїла сповита і захована в зелень дерев, в ті безконечні алєї височенних дерев, якими засаджені всї широченні улицї того прегарного города. Можна сьміло сказати, як се твердять самі-ж Українцї, що Полтава се малий Київ, бо і єї стрімкі береги над рікою Ворсклою пригадують живо надднїпряньскі яруги.

Розпрощавши ся з привітливими господарями, ми удали ся до "Европейскої гостинницї", щоби нарадити ся, як роздїлити між себе репрезентованє ріжних товариств, яких мандатів було в двоє стілько, що нас репрезентантів. Отже передовсїм роздїлено ті адреси, які були у нас в руках, до відчитаня кождому з делєґатів, підчас торжественного засїданя городскої думи, а крім того кождий одержав ще заступництво кількох товариств, яких він є членом, або видїловим. Рішено також зараз по прочитаню адрес віддалити ся з салї, щоби при евентуальній демонстрациї, про яку вже ходили чутки, оминути всякий закид чи підозрінє, що ми як гостї в чужій державі беремо в демонстрациї участь. Наше становиско супроти заказу відчитуваня адрес на україньскій мові рішено зазначити в инший спосіб.

Торжественне засїданє городскої думи відбувало ся в сали Просьвітного Дому товариства ім. Гоголя. Се прямо театр, устроєний зі смаком і комфортом. З широкої, догідної, входової сїни, де містять ся і ґардероби, веде двоє камяних сходів до партерових місць і льож. По боках біжать широкі коритарі, а радше сальони, де публика в антрактах може проходжувати ся догідно. На першім поверсї находить ся просторе foyer з отвертим бальконом на фронтї театру. В сїй великій сали розміщені удачні портрети природної величини україньских писателїв: Квітки-Основяненка, Гулака-Артемовского, Котляревского, Шевченка, Гребінки, Костомарова і Кулїша. Другий поверх так само уладже-

Руслан. Чис. 202, 06.(19.).09.1903, стор. 2

ний догідно. Сама амфітеатральна саля має вид подовжного чотирокутника і уладжена на 1000 сидячих місць. Підвисшенє в партері досить знатно, так що вигляд для публики знамени тий. Орхестра заглублена, сцена доволї широка, а надто і посїдає знатну глубину. Театральна саля, як і побічні убікациї мальовані на біло зі скромними, ґустовними золоченями.

Однак сегодня зелені ґірлянди, перетикані ріжними чічками, прикрасили сьвяточно довгі ґалєриї. Надто комітет переніс всі вінцї зпід памятника Котляревского до салї торжественного засїданя в єго честь і розмістив їх на обох бальконах поміж ґірляндами. Було тих вінцїв, як ми начислили, 38, в переважній части металевих, а деякі з них величних розмірів і дуже гарного виконаня. Широкі ленти з написями додавали ще більше краси, а заразом торжественности сїй вимовній декорациї. Особливо галицкі синьо-жовті ленти, з синїми і золотими написями, як також червона лента "Просьвіти" з золотою написию, зврртали на себе загальну цїкавість. Крім тих вінцїв було ще і вісїм срібних, між якими відзначав ся гарним викінченєм вінець від Тов. ім. Шевченка у Львові, а величиною вінець від київских писателїв; ті срібні вінцї зложено відразу до музея.

На отвертій сценї, до якої вело кілька сходів через закрите місце для орхестри, засїла городска дума в комплєтї. Поважних і образованих "батьків міста" має Полтава. Дві третини членів городскої думи се люди з унїверситетским образованєм, більша частина тої решти посїдає середне образованє з покінченою проґімназиєю, а всего 6 є богатих купцїв і підприємцїв з низшим образованєм народної школи. При президияльнім столї засїли члени городскої управи з широкими, срібними ланцухами на грудях, а серед них голова д. Трегубов і містоголова, сьвідомий і щирий Українець д. Маркевич.

Засїданє отворив голова промовою на росийскій мові, в якій зазначив значінє і цїль сьвята, коротко розказав історию здвигненя памятyика і привитав сердечно делєґатів і гостий. Відтак містоголова відчитав історичну записку про здвигненє памятника, видану впрочім окремою брошурою. Там при кінци справозданя зазначено виразно культурно-національне значінє здвигненого памятника для україньского народа і україньскої лїтератури. Опісля наступив реферат молодого київского ученого д. Стешенка, не тілько опрацьований знаменито, але і виголошений з великою вмілостию, зі спокоєм і унимаючою свободою. Деякі горячійші уступи і отверті, а як на росийскі відносини, сьміливі поміченя, оплескувала публика демонcтрацийно і при кінци нагородила прелєґента гучними оплесками.

Після сего проґрамового реферату, рішено в послїдній хвилї допустити ще два надпроґрамові реферати женщин, іменно п. Олени Пчілки і п. Ефіменкової, родовитої Московки. Перша з них закінчила свою промову україньскою апострофою і тим рідним словом немов зелєктризувала цїлу україньску публику в авдиториї. Буря оплесків зірвала ся силою грому, а з салї було чути немов голос народної душі, оклики: просимо! ще по україньски! просимо! І довго мусїла блїда зі зворушеня женщина виходити перед сю публику, затронену в своїх найсьвятїйших почуванях і кланяти ся на всї боки і заспокоювати розбурхані филї одушевленя, доки змогла виступити на естраду єї наслїдниця. П-нї Ефіменкова заповіла зразу безсторонність, як родовита Московка, супроти нинїшного сьвята і єго спричинника Котляревского. Вказавши на невеличку лїтературну дїяльність Котляревского, обнимаючу одну, хоч і ґенїяльну, але всеж таки тілько парафразу "Енеїду", одну оперету "Наталку Полтавку" і одну комедию "Москаль Чарівник", підняла прелєґентка питанє: в чому лежить загадка величезного значіня і далекосяглих наслідків сеї спадщини по Котляревскім? Ся загадка є для нас ясним як сонце і загально звісним фактом, але сконстатованє перед офіцияльними, московскими сферами, та ще з уст Московки, що виною нинїшного величавого сьвята є культурна і національна відрубність україньского народа, було не малої ваги і публика оцїнила се вповнї, нагороджуючи прелєґентку живими оплесками.

Тепер приступлено до відчитуваня адресів.

(Дальше буде).

Руслан. Чис. 203, 07.(20.).09.1903, стор. 1

Сьвято в Полтаві.

При відчитуваню привітних адрес та телєґрамів дали нам першеньство, галицким делєґатам, як заграничним гостям. Цїкавість цїлого амфітеатру звернула ся на наш гурток, що засїв в першім і другім рядї крісел зараз перед естрадою. А до цїкавости прилучали ся ще і якась непевність і ожиданє чогось надзвичайного, бож звісно було вже від пятницї, що мінїстерство внутрішних справ заборонило відчитуваня адресів на україньскій мові, та аж опісля ґубернатор, а зглядно віцеґубернатор на представленє голови Трегубова згодив ся допустити до відчитаня галицких адресів, які в тій цїли казав собі предложити. Але що адреси були зредаґовані вельми осторожно, хотяй горячо та промовляючо до україньскої душі, то ґубернїяльна цензура заквестіонувала тілько в адресї редакциї Лїтературно-наукового Вістника кінцевий оклик: "Ще не вмерла Україна!", замість чого відчитано: "Ще не вмерла україньска Русь!"

Перший з галицких делєґатів виступив посол Романчук на естраду. Зняла ся цїла хуртовина оплесків. Розклонюючи ся на всї сторони вийшов пос. Романчук на катедру, що була уставлена на підвисшеню побіч просценїової льожі городского голови. З противолежної льожи ґубернатора, де сидїв і сивий як голуб єпископ Іларіон, звернули ся льорнетки з цїкавостию па поважного галицкого делєґата. Амфітеатр ще довго не давав прийти до слова галицкому гостеви, наче любуючись самою єго присутностию, єго самим видом. Коли притишило ся, пос. Романчук відчитав адресу тов-а "Просьвіти", яка звучить:

"Братя Полтавцї! Сердечна подяка Вам, що поставленєм памятника віддали належну честь мужеви, котрий визволив нашу лїтературу з 800-лїтних пут церковно-славянщини а відтак ще й польщини та дав почин новій україньско-рускій лїтературі народній. Лїтература для нас щось далеко більше як для инших народів, се нинї майже єдиний обяв всего нашого культурного житя...

"Галицкі Русини беруть живу участь в нинїшнім сьвітлім празнику народнім. Твори Котляревского мають для нас і специяльне значінє: они перед сїмдесятьми роками причинили ся до розбудженя нового лїтературного руху серед нас, до нашого духового розвою і народної просьвіти, і коли ми нинї плекаємо спільну нам з Вами народну мову, коли через ню бистрійше ширить ся просьвіта межи нашим народом, коли рідна наша мова змогла розвинути ся так, що знайшла приступ до шкіл, навіть до найвисших, до урядів, судів і тїл репрезентацийних, то в великій части завдячуємо се Вашому але не менше і нашому Іванови Котляревскому.

"Товариство Просьвіта, що має своєю метою "просьвіту і піднесенє добробиту руского народу" в Галичинї, зі своїми 28 філїями і 1300 читальнями витає також щирим привітом всїх зібраних на сьвятї відслоненя памятника Іванови Котляревскому і кличе: Незабутна вічна память родоначальникови нової україньско-рускої лїтератури і народної просьвіти!"

Не стану описувати вражіня тої адреси на україньску публику, яке проявило ся не тілько в грімких, неумовкаючих оплесках і окликах "Слава! Слава Галичанам!", але і в тихих сльозах, які ми завважали в зріницї неодного, а в яких мішали ся і радість і туга і жаль...

Другий виступив делєґат тов-а ім. Шевченка проф. Студиньский та мусїв знов довго чекати, заким успокоїв ся амфітеатр. Відтак вийшов на катедру і став відчитувати адресу. Безперечно ся адреса зробила найбільше вражінє, а то завдяки поетичній апострофі, яку проф. Студиньский виголосив з памяти в середині адреси. Сама адреса звучить:

"Українсько-руське Наукове Товариство імени Шевченка засилає свій щирий привіт на сьвято отвореня памятника Івана Котляревського — се знаменне сьвято української лїтератури і українського слова, що своєю силою злучило розсипані й напів винародовлені части українського народа і вливши в них почутє своєї єдности, відтворило історичну традицию та подвигнуло до працї коло національного відродження". Тут перервав бесїдник читанє і промовив в ось якім змислї: "Коли орли учать лїтати своїх молодих, так звертають їх до сонця, щоби за єго ясним сьвітлом підносили ся як найвисше, буяли як найсвобіднїйше. Так і ви, україньскі орли і орлицї, глядїть на ясне і тепле, хоть далеке сонце нашого ідеалу, злїтайте до него та вчіть ваших дїтий туда линути, як справжні орли правди і свободи". — Сю поетичну апострофу приняла публика з великим одушевленєм, аплявдуючи через довгу хвилю, а і відтак часто згадувано і навязувано в розмовах та бесїдах до того прирівнаня "орлів сонця", "орлів правди і свободи". Дальше читав бесідник вже адресу, яка кінчить ся ось як: "Ми згуртовані коло національної наукової й лїтературно-культурної роботи в Товаристві імени Шевченка, витаємо земляків зібраних на се сьвято в імя національно-української ідеї й кличемо: "Успіху й поступу невпинного в другім столїтю відродженої україньскої лїтератури!"

Руслан. Чис. 203, 07.(20.).09.1903, стор. 2

Третий виступив др. Грушкевич і відчитав коротку адресу тов-а ім. Котляревского, а відтак ред. Лопатиньский адресу "Сокола", опісля дир. Губчак від театральної дружини, др. Евг. Левицкий від стрийских товариств, др. Кульчицкий від коломийских товариств, академик п. Сїмович вельми горячу адресу від буковиньскої молодїжи, а наконець лїтерат Василь Стефаник адресу від Лїтературно-наукового Вістника, яка звучить:

"Редакция Лїтературно-Наукового Вістника у Львові засилає свій щирий привіт землякам зібраним на велике сьвято відкритя памятника батькови нової української лїтератури. Признаючи в Іванї Котляревськім першого талановитого поета, що промовив рідним українським словом і на українськім ґрунтї сполучив європейські поступові ідеї з національними українськими традициями, бачимо в тім власне запоруку його великої популярности, його історичне значінє. Простуючи шляхом, який зазначив Котляревський, а який протерли його наступники, ми в тім почутю солїдарности з кращими синами України і з чільними сїячами людського поступу знаходимо непохитну віру, що дїло розпочате Котляревським не вмре, не загине і кличемо з повної груди: Ще не вмерла Україна!"

Сей виступ Галичан був кульмінацийною точкою довгого вечера. Українцї чули промовляючих закордонових не братів, як після казали, але таки власних людий, себе самих, бож тою самою бесїдою, в якій столїтний роздїл і кордон не зміг виробити жадних ріжниць. Они набрали певности і вірі в ті звістки, що ось мала Галичина виборола для україньскої мови пошану і право горожаньства в урядї і в школї, в церкві і законодатних тїлах, в лїтературі і науцї, в публичнім житю і в сальонї. Се одушевляло, розпалювало публику, уносило єї в країну красших надїй, оптимістичнїйшого настрою. Горіли очи, плескали долонї, а невгомонно було чути оклики: "Слава!" "Ще не вмерла Україна!" "Слава!"

Характеристичним було, що також один з росийских Українців прийшов до слова, іменно п. Немолуцкий [Немоловський], який зголосив ся до президиї як делєґат з Буковини від Хотиня. Іменно бесарабску ґубернїю називають також Буковиною і тому ради сеї ідентичности назви президия допустила єго промову. П. Немолуцкий [Немоловський] в пламенній бесїдї виповів завіт нашої народної ідеї і одушевив собою публику тим більше, що промовляв до неї без макуляра, живим словом, і з власним горячим запалом.

Опісля прийшла черга на тукраєвих делєґатів. Наші галицкі делєґати, як вже було зазначено в горі, віддалили ся домів, а остали тілько оба редактори зі свого дневникарского обовязку. В імени харківского унїверситету виступив проф. Сумцов і відчитав довженну адресу по росийски. Взагалї деякі росийскі адреси були такі обємисті, як цїлі розправи, а зовсїм лишно занимали ся дїяльностию і значінєм Котляревского, про що вже доволї було сказано аж в трех відчитах сего вечера. Тому ся часть вечера випала монотонно, навіть скучно так, що нїхто навіть не слухав відчитуваних тихше чи голоснїйше, а переважно одностайно цїлого ряду адрес. Для памяти наводимо всї по черзї: Після проф. Сумцова виступили делєґати города Київа, відтак города Харкова і Чернигова з головою Рудневом на чолї; делєґат города Одесси п. Климович, з Кременчуга, делєґат з города Лубни, який закінчив свою гарну адресу україньскою пословицею: Не вважай на врожай, — сій жито, хлїб буде!, вкінци від міста Миргорода. Дальше ішли адреси від земств а іменно: від чернигівского ґубернского земства; від харківского ґубернского і від харківского уїздного земства; від чернигівского уїздного земства (п. Шраг); від полтавского уїздного і від полтавского ґубернского земства. Наконець пішли адреси заведень і товариств, а іменно прислали своїх делєґатів: Полтавский кадетский корпус; Slavansky club v Praze; Київске історичне общество Нестора; харківске археольоґічне общество; полтавский кружок любителів фізико-математичних наук(!); Чернигівска учена архівна комісия; Харківске общество грамотности; нежиньска городска дума.

Тепер виступив на мовницю делєґат "Чернигівского музикально-драматичного кружка" звісний письменник п. Коцюбиньский і почав відчитувати свою адресу по україньски. Радісна дрож і тиша непевности перелетїли через салю. Очи всїх звертали ся то на ґубернаторску льожу, то на президуючого городского голову. Якісь два війскові достойники, що сидїли при посадничім столї на сценї, встали і хотїли вийти, але взрівши, що всьо довкола заховує ся спокійно а і ґубернатор сидить дальше в льожи, вернули на свої місця. Сам прелєґент зачав відчитувати очивидячки зденервований трохи поквапно і легко дрожачим голосом. Але незабаром відзискав певність і з єго уст поплила донесло, як струя животворного жерела, чиста україньска мова. Увага всїх від офіцияльних личностий звернула ся і скупила ся до змісту адреси. А адреса в спокійнім та щирім тонї згадувала про нашу бувальщину та загрівала до будуччини. Оплескувано єї одушевлено і окликувано демонстративно. Коли скінчило ся читанє, ґубернаторска льожа опорожнила ся, а разом віддалили ся і згадані вже дві офіцияльно-правительственні особи від посадничого стола.

Тут треба висказати признанє голові п. Трегубови, що він оцінюючи ситуацию, дав вислухати до кінця гарної, україньскої адреси і не перериваючи єї, дав час охолонути тій горячій атмосфері, яка могла би була довести до вибуху. Аж коли після п. Коцюбиньского виступила на естраду п-на Алексієвска [Андрієвська] і в імени чернигівского драматичного товаристви почала відчитувати адресу по україньски, президуючий голова звинив ся, що в виду мінїстерского заказу не є в можности допустити до відчитуваня адрес на україньскій мові. Хоть і як в делїкатній формі був висказаний сей заказ, всеж він був заказом і обидою для україньскої мови. Тож зірвала ся нечувана буря на ґалєриях і на цїлій салї, а серед громового крику було чути лиш одно: "Просим читати дальше!"

Довго дзвонив президияльний дзвінок, заки голова міг промовити кілька слів, в яких заапелював до присутних, щоби не мішали гарного сьвята, а заразом заявив, що не є в можности відступити від даного єму з гори приказу. Але наново зірвав ся ще загальнїйший гомін і крик з протестами та завзивами, щоб розходити ся. Публика підняла ся ґреміяльно з місць, а з соток грудий підносив ся зичний протест.

Тоді виступив харківский адвокат п. Міхновский і звертаючи ся до салї, відозвав ся по україньски: Утишіть ся, панове, щоби я міг висказати тим панам, чого ми бажаємо і задля чого ми покидаємо салю на нинїшнім торжестві Котляревского. І стало тихо на салї, а п. Міхновский, звертаючись до городскої управи в "урядовій мові" зложив менше-більше таку заяву: "Маю припорученє відчитати тут україньску адресу, але ви отсе зборонюєте се. Я такого закона не знаю і коли заборона походить від мінїстра, то він не має права до сего. Тому прошу шановного голову о відпись протоколу сего засїданя, щоби я міг внести жалобу до сенату. А тепер я не можу анї читати инакше моєї адреси, анї оставити вам єї, бо інтенциєю тих, що мене делєґували, було, щоб она була відчитана прилюдно, а не пішла незамітно до архіву. Тому я можу пожертвувати вам хиба саму папку (з тим передав бесідник окладинку адреси президиї), а саму адресу беру назад!" Голова п. Трегубов взяв власноручно окладинку і зложив єї до гурту инших адресів.

Публика нагородила п. Міхновского живими оплесками і спішачи ся, немов щоби зазначити свою однодушність, тиснула ся до виходових дверий. На естраду виступали дожидавші своєї черги україньскі делєґати, яких було ще кільканайцять і складали свої адреси, заявляючи, що в виду заборони они зрікають ся читаня своїх адрес на "урядовій мові", однак складають

Руслан. Чис. 203, 07.(20.).09.1903, стор. 3

їх до городского архіву на вічну памятку україньского сьвята в честь Котляревского. Поскладавши адреси і сї делєґати оставляли скоро салю так, що в виду пустих лавок голова бачив себе спонуканим закінчити "торжественне засїданє", сконстатувавши тільки, що крім відчитаних і відданих адресів надійшло ще коло 1000 привітних письм, адресів і телєґрамів так з росийскої, як і з австрийскої України, яких "задля спізненої пори" не будуть відчитувати а заховають в городскім архіві як дорогу памятку для Полтави.

(Дальше буде).

Руслан. Чис. 204, 10.(23.).09.1903, стор. 2

Сьвято в Полтаві.

Памятна демонстрация в оборонї україньского слова на торжественнім засїданю полтавскої городскої думи скінчила ся вже по 1. годинї в ночи. Та мимо того Полтава ще довго в ніч гомонїла ріжними толками на сю тему; люди оповідали собі взаїмно віднесені вражіня, пригадували подробиці, застановляли ся над наслїдками. Одушевленє було загальне, щире, горяче. І ми, галицкі делєґати, одушевляли ся сею проявою україньскої твердости супроти абсолютного, росийского правательства, тимбільше, що она виявила ся в тактовнім, хоть рішучім протесті, який вказує на полїтичну зрілість україньскої громади. Три вечери в ширшім гуртї україньских патріотів ми мусїли просидїти аж понад ранок, хотяй не одного утома валила прямо з ніг.

На другий день треба було спішити ся, бо вже о 10. годинї рано ми мали зібрати ся у фотоґрафа задля знимки ґрупи галицких делєґатів. О год. 11. ми були запрошені нашим господарем п. Перцовичем "на україньскі вареники", а о год. 12. мало зачати ся "лїтературно-музикальноє утро" в честь Котляревского. Знимка фотоґрафії, яку ми опісля оглядали, випала дуже добре; инакше і не могло випасти у такого артиста-фотоґрафа, яким є полтавский фотоґраф п. Хмєлєвский. Про єго праці буду мав нагоду згадати деинде. Що-до "вареників", які заставив наш господар п. Перцович, мимо неприсутности своєї родини, що ще не скінчила була свого лїтного побуту на "дачі", то ми сконстатували з вдоволенєм, що як богато дещо иншого, они є ідентичні з нашими галицкими "пирогами", та що взагалї не єствують жадні етноґрафічні ріжницї між Українцями по тім і по тамтім боцї кордону. Не обійшло ся без того, щоби і сей короткий час снїданка не виповнено численними промовами, з яких визначала ся гарна річ господаря п. Перцовича і п. Соколовского.

Лїтературно-музикальний поранок зібрав знов повну салю публики по самі береги. Зачав ся відчитанєм поеми Шевченка "На вічну память Котляревскому" артистом Садовским. Вразило нас се, що таку звісну річ і в таку виїмкову хвилю декляматор відчитував і то навіть затинав ся, а не говорив з памяти. З уст хотьби молодшого, і менше справного декламатора, але присвоївшого собі памятево сей гарний привіт Котляревскому, була би випала ся точка богато ліпше. Дальша проґрама була вже виконана вповні артистично. Іменно сьпівав п. Внуковский "Гомонїла Україна" своїм рівним, шовковим тенором зі знаменитшим виголошенєм і вправною модуляциєю голосу. Мішаний хор зложений коло 150. людий відсьпівав баркаролю "Пливе човен" в тім тонкім модульованю, яке лише хиба Лисенко уміє надати гуртовому сьпівови. Як пяту точку виповнила п. Калиновска з Київа двома піснями: "Чого мені тяжко" і "Ой стрічечко до стрічечки" — нові композициї Лисенка. Сьпівачка володїє ясним, вирівнаним голосом і вкладає в свій сьпів богато чутя, а навіть сили. Відтак перший віддїл проґрами закінчив хор відсьпіванєм маршу в супроводї орхестри після гармонїзациї Лисенка: "Гей не дивуйте!" Були також сьвітляні картини, з альбому полтавскоґо артиста Мартиновича, пояснюючі сцени з Енеїди. Та хотяй самі картини випали дуже гарно, не було відповідного до них поясненя в слові і тому они були більшости присутних незрозумілі, так що відзивали ся голоси з авдиториї: "Просимо о поясненє!"

Другу часть проґрами зачав мужеский хор "Ой щож бо то тай за ворон", а на домаганя публики докинув єще "Ой сїв пугач". Відтак мішаний хор сьпівав: "Ой у поли озеречко" і "Слава нашим козаченькам" з Чорноморцїв, та веселу шутку "Як писаря не любить?" Тепер наступило те, що злучене з сьвітляними образами, було би може взаїмно доповняло ся, але і так виявило усю плястику і гумор музи Котляревского. Іменно читав Михайло Старицкий уривки з "Енеїди". Треба бачити власними очима сю ґіґантичну постать з вельми характеристичним лицем і кущатим звисаючим вусом давного запорожского характерника, треба було чути той громовий, а гнучкий голос, як він малював то за україньску добродушність, то знову запорожске завзятє, — щоби зрозуміти те одушевленє, з яким приняла Старицкого вся публика. Богато разів виходив дякувати за горяче принятє, а далі промовив до одушевленого збору, одушевленим, поетичним словом, віддеклямувавши свій власний вірш "Нива". Важке зворушенє у голосі "кошового дїда" падало глубоко у душу слухаючих, оно крицевим рильцем різьбило те, про що слова тілько натякали, тілько образово уявляли.

Після такого одушевленя менше вражінє зробив сьпів п. Внуковского "У досьвіта встав я", хотяй зовсім не з єго вини, бо навіть противно, він в тій пісни станув найвисше під зглядом експресиї і сили сьпіву. Продукциї закінчила окремо на се торжество написана кантата Лисенка до слів згаданої вже з початку і прочитаної п. Садовским поезиї. Кантата зачинає ся дияльоґом між баритоном а тенором, відтак переходить в квартет, і повний хор. Опісля вертає знов початковий мотив в формі дияльоґу, а кінчить сильний хор в формі маршу, з повторюванєм послїдних слів поезиї: "Будеш, батьку, панувати, доки живуть люди, поки сонце з неба сяє, Тебе не забудуть". Не чуючи ся в силї до подрібного критичного розбору сего найновійшого твору Лисенкової музи, зазначимо тілько, що загальне вражінє кантати вийшло вельми хороше і стрітило ся з загальною похвалою, самому-ж композиторови і діриґентови устроєно таку овацию, якої нам ще не доводило ся бачити на адресу майстра тонів. Лисенкови подано величавий лавровий вінець з синьо-жовтими лентами, а публика і хор на сценї оплескували єго і аклямували з таким пієтизмом і одушевленєм, підчас коли музика ударяла туш за тушом, що треба хиба приписати обутю Лисенка з публичними виступами, та з такого рода овациями, що він остав спокійний.

Алеж бо і треба видїти той спокій, а заразом і темперамент, як великий композитор і діриґент стає при пультї. Незрівнана прецизия, побудженє уваги виконуючих, точне маркованє всїх переходів і подробиць, а при тім артистична міра в уживаню ефектів, отсе цїхи, які Лисенка як діриґента високо ставлять понад богато діриґентами сьвітової слави, яких ми пр. мали нагоду пізнати на концертах львівскої Фільгармонїї. Тож і хор під єго палочкою доходить до совершеньства. На полтавскім сьвятї сьпівав пр. хор, зложений з трех: київского, полтавского і харківского, а треба було бачити, що з него зумів Лисенко зробити в однім дни! Передовсїм се гарно сьвідчить про серіозне трактованє сьпіву любителями, як і про карність чи повагу діриґента, що з малими виїмками, майже всї сьпівали без нот, цїлу довгу кантату на память! Тому і сьпів виходив надзвичайно тїньований, а палочка дириґента викликувала чудові зміни динаміки, такту, задивляючу прецизию в видержуваню павз і впаданю. Піднести треба ще і те, що хори нїколи не форсували голосом, а найбільшу вагу кладено на виконанє чудових пяно і пянїссімо.

"Музикальноє утро" скінчило ся о год. ½5, тож прямо звідтам ми удали ся на півофіцияльний обід городскої управи (бо від устроєня офіцияльного обіду відступлено), який був назначений на 4. год. в ресторанї "Моголїя", який, ми-

Руслан. Чис. 204, 10.(23.).09.1903, стор. 3

моходом кажучи, посідає реставрацийну салю, що і Львів такою не міг би повеличати ся, з устроєвою постійною сценою і орхестрою з 24 людий, яка пригравала підчас обіду. Там було також промов без лїку, так що один бесїдник видирав другому слово з уст. Не обійшло ся без того, щоби не виступали Москалі зі своїми "обєдинительними мечтами", однак понад всї ті бесїди лишила трівке вражінє промова пос. Романчука, в якій в імени галицких делєґатів запротестував против заборони україньского слова. "Ми, як горожани чужосторонної держави — говорив бесідник — стояли осторонь підчас вчерашної демонстрациї супротив заборони відчитуваня україньских адресів на сьвятї в память родоначальника україньскої лїтератури Івана Котляревского, — стояли осторонь не тому, щоби не відчували разом і однодушно з прочими Українцями, але тому, щоби не надужити гостинности, якої нам удїляє отся держава. Однак ось тут уважаю відповідним заявити, що ми, галицкі відпоручники, а з нами і весь україньский народ в Галичинї і Буковинї солїдаризуємо ся цїлковито з вчерашним протестом Українцїв против тяжкої обиди, нанесеної тій мові, якою писав Котляревский, Шевченко, Кулїш і другі визначні писателї, яка в Австриї здобула собі право горожаньства між иншими культурними мовами, та яка є рідним, найдорозшим і неодолимим скарбом цїлого україньского народа". В сїй формі висказаний протест прямо поразив присутних Росиян, а в дальшім ходї підпер єго чимало п. Ханько, який один з нечисленних на сїм обідї Українцїв зважив ся промовити по україньски, а промовив щиро, горячо, з запалом.

Не хотячи спізнити ся на представленє, ми прямо "по анґлїйски" винесли ся з того обіду, оставляючи живо єще розправляючі ґрупи при чорнім "кофе". Представленє зачало ся о год. 8. "Наталкою Полтавкою" в обсадї найзнаменитших україньских сил.

(Дальше буде).

Руслан. Чис. 205, 11.(24.).09.1903, стор. 2

Сьвято в Полтаві.

Четвертий раз в часї двох днїв заповнила ся театральна саля "просьвітительного зданїя ім. Гоголя" по самі береги добірною публикою, вирядженою по сьвяточному. Для харектеристики Полтави треба єще додати, що перебуваючий там росийский театр драматичних артистів рівночасно в той сам вечір в лїтнім театрі "чиновничого саду" поставив також "Наталку Полтавку" ради відкритя памятника Котляревского і осягнув випроданий збір. Се вказує не тілько на велике число полтавскої інтелїґентної публики та єї артистичні уподобаня, але також на єї україньске почутє.

"Торжественне представленє "Наталки Полтавки" було інтересне тим, що виступили в нїй корифеї україньскої драматичної штуки, самі визначні і голосні артистичні сили. Особливо для нас Галичан було цїкаво побачити Марка Кропивницкого в ролї Виборного, Карпенка-Карого як возьного Тетерваковского, єго жінку п-ню Тобилевичеву як Терпилиху, і Садовского як бурлаку-Миколу. Саму Наталку віддала менше нам звісна доселї п. Лїницка, а єї жениха Петра також незвісний нам тенор п. Жулиньский. Однак мимо тої визначної обсади, представленє на нас Галичан зробило менше вражінє, чим звичайно робить у нас знаменита пєса Котляревского, а судячи по оплесках публики, також і єї не змогло заняти інтензивнїйше*.

З думкою автора статті не погоджується "Літературно-науковий вісник" (див. ЛНВ. Том 24, кн. 10, стор. 56): "Всї ґазети, що писали про се сьвято, зазначують виразно, що вистава — як і хори попередні — випала знаменито та що артистів і співаків оплескувано без кінця. Один лише "Руслан" подав иньші думки. З того одначе, що автор відповідної статї в "Русланї" не лише ганить гру артистів, але порівнує її з грою в галицько-руськім театрі, та каже, що Осиповичева, Ґембіцький і ин. грають ті самі ролї далеко лїпше, ми, знаючи сю гру, перекопані вповнї, що иньші ґазети мають слушність та що автор статї в "Русланї" заїхав за далеко в приперчуваню своєї "критики".

Думаю, що не буде від річи порівняти гру наших артистів з тамошними. Передовсїм возьний в інтерпретациї Карпенка-Карого вийшов за поважний. Артист уникав всякого комізму і надав єму вигляд поважного і розважного московского підчиновника, говорячого поправним "урядовим" язиком, який сїльскі люди розуміють, не дивують ся єму і не сьміють ся з него! Але вжеж прецїнь в самій ситуациї підстаркуватого Тетерваковского, що залицяє ся до молодої сїльскої дївчини, тьопаючи далеку дорогу з міста до неї з нараженєм себе на посьміховиско людий, або і на прочуханку від парубків — лежить чи малий підклад комізму. До того на нашій сценї говорить Тетерваковский "іскуственною паламарщиною" і се будить вибухи сьміху серед публики. Тож прямо незрівнаним станув нам перед очи тип, який відтворював Кость Підвисоцкий в сїй роли, увидатнюючи всї черти доброї в ґрунтї, але бюрократичною службою зіпсованої натури Тетерваковского, який "до благородних дїл завсїгди бил розположен, але доселї нї одного не мог сповнити"...

Виборний Макогоненько в інтерпретациї Кропивницкого також не зовсїм відповідав інтенциям автора, який каже про него, що "хитрий як лисиця, перекидає ся то в сей бік то в другий, а де сам чорт не поможе — післати єго, а він справу переробить; до того хапун і тільки дивить ся, де курить ся з комина". Марко Кропивницкий, вже може ради свого поважного віку не в силї вляти в постать виборного тої рухливости, проворности і меткости, яку нам дає подивляти пр. наш не менше може віковий ветеран-артист Ґембіцкий, не згадуючи вже про спокійну, але не менше поражаючу коміку пок. Стечиньского. Однак горяче принятє, яким публика витала "батька україньского театру" вказує на заслужену єго добру традицию, а може і на колишні лучші часи.

Терпилиха в інтерпретациї п. Тобилевичевої зійшла зовсїм на другий плян. Мимохіть нагадав ся нам той знаменитий тип колишної богачки, а тепер горем прибитої удовицї, який представляє нам наша Осиповичева. Чи то в трогаючій сценї примусової згоди Наталки, чи в веселім, підохоченім виходї з хати разом з зятем і старостою — не замарковано було достаточно характеристичних моментів і настрою. Роля Миколи випала під зглядом гри дуже добре, а навіть виявила деякі нові моменти, як сцену прибираня в драну свиту перед входом Миколи у хату — але недостаток голосу псував цїлість і прямо разив своїм хриплим звуком. Петро не відзначив ся нїчим, нї грою, нї сьпівом, а сердечну сцену резиґнациї, яка остаточно розброює залюбленого Тетерваковского, віддав досить сухо. За теж Наталка старала ся може занадто драматизувати, попадаючи через те місцями у штучність, зовсїм не відповідну сїльскій дївчині. До того і сьпів п. Лїницка розтягала "по оперовому" і через те всї гарні ариї робили ся отяжілими і не робили вражіня. Тільки терцет "Де згода в сїмействі" повторювано на домаганє публики.

При такій торжественній нагодї річева критика стає може і не відповідною річию. Але ми зважили ся на неї тому, що не так скоро доведе ся знов побачити закордонний україньский театр. А з другого боку варто сконстатувати, що коли ми в 1898. р. обходили столїтню річницю відродженя україньскої лїтератури, то наша "Наталка Полтавка" в тодїшнім скарбківскім театрі, коли не лїпше, то зовсїм не випала гірше полтавскої. І справдї наші артистичні сили нїчим не уступають закордонним, хиба в тім, що тамті беруть товсті ґажі і тантиєми, мають власні хутори-фільварки, а наші в злиднях та недостатку коротають свій вік. В тім недостатку материяльних средств лежить і вся вина повільного розвою і тяжких условин нашої суспільної жизни. Але чиж не тим більша в тім заслуга?

По скінченім представленю піднесено кожному з беручих участь в представленю лаврові і пальмові вінцї з лентами, а публика зготовила артистам сердечну овацию. Відтак наступила друга часть, в якій повторено відсьпівані вже на поранку продукциї хору з орхестрою, іменно народну пісню "Гей не дивуйте!" і "Кантату" Лисенка. Обі точки випали дуже гарно, а публика дякувала композиторови невмовкаючими оплесками і окликами, при чім вручено єму, як

Руслан. Чис. 205, 11.(24.).09.1903, стор. 3

ї солїстам лаврові вінцї. Послїдною точкою була апотеоза Котляревского при співучасти гарно уґрупованого цїлого хору.

Представленє закінчило ся по год. 1. в ночи, а відтак мав відбути ся загальний комерс в салї "чиновничого саду", якого устроєнєм заняв ся п. Микола Вороний. Однак там прибуло стілько осіб, що коли ми явили ся, не було місця не тілько сїсти, але і станути де було годї. Тож походивши трохи по гарному парку, якого дерева осьвітлені ріжнобарвними електричними лампочками, ми завернули у "Европейску гостинницю", а з нами ширший гурток прибувших у Полтаву Українцїв, а між ними і всї артисти. Тут в крузї коло 60 осіб пішла знов бесїда за бесїдою, у яких визначало ся одно загальне бажанє: доконечна потреба піддержуваня взаємин між Україною по обох боках кордону, та як найчастїйшого взаїмного відвідуваня.

Доперва коло год. 5. рано ми розпрощали ся та розійшли ся до дому, умовивши ся на другий день рано в понедїлок до спільної фотоґрафії з ширшим кругом прибувших делєґатів. Натомість п. Кость Паньківский з женою і п-ною Скобельскою відїхали вже о год 7. рано через Київ до Галичини.

(Конець буде).

Руслан. Чис. 208, 14.(27.).09.1903, стор. 3

— Три дни в Полтаві описує п. Алчевска в "Южнім Краю", а між иншим пише про галицких делєґатів: "Скажемо лише кілька слів про те сильне вражінє, яке зробили на нас галицкі гостї. Перший з них говорив депутат Галичини в австрийскім райхсратї Романчук, який привитав Полтаву в імени львівского товариства "Просьвіта". Перед нами стояв енерґічний старик з таким умним, правильним лицем, які інодї стрічаємо на старинних портретах. Він говорив так плавно, з таким достоїньством і енерґією, що публика притаїла віддих і слухала єго, як слухають знаменитих сьпіваків. Грім оплесків закінчив єго промову, повну симпатин до України і до знаменитого починника торжества. Свою бесїду він виголосив по україньски і се, здає ся, визвало особливше одушевленє в наелєктризованій подїєю публицї. Взагалї україньску мову чути було зі всїх сторін і навіть до офіцияльних осіб публика відносила ся на рідній мові. Вслїд за Романчуком вийшов на мовницю професор львівского унїверситету Студиньский. Се справжнїй ентузияст і сам єго вигляд з блискучими очима і повним виразу лицем викликав вже приємне вражінє. Але коли він заговорив на прекрасній україньскій мові, бесїда єго була повна такої енерґії і сили, що прямо мов би елєктрична іскра перебігла по всїй публицї. Він прирівнав Україну до орла, який вчить лїтати своїх дїток все висше і висше, до самого сонця, і закінчив свою промову словами; "До сьвітла!! до сонця!!" Умілий бесїдник сам був подібний в сїй хвилї до орла.. В морі сьвітлих вражінь пережитих трех днїв яркійше всього повставали в уяві слова галицкого бесїдника: До сьвітла! до сонця!"

Руслан. Чис. 209, 16.(29.).09.1903, стор. 1

Сьвято в Полтаві.

Час вже був розпрощати ся з гостинною Полтавою, але нас задержали єще на понеділок. Городска управа просила нас, галицких делєґатів, разом з ними відфотоґрафувати ся. В тій цїли ми явили ся всї о год. 11. в ателїє п. Хмєльовского. За годину пізнїйше мала відбути ся фотоґрафічна знимка всїх делєґатів, прибувших до Полтави. До просторих сальонів п. Хмєльовского почали сходити ся делєґати зі всїх сторін України, а п-нї Хмєльовска і єї красива донька студентка цюрихского унїверситету сповняли завданє господинь. При тій нагодї не помину зазначити, що паньство Хмєльовскі, хотяй Поляки, знаменито говорять по україньски і цїлий час уживали з нами сеї бесїди, як і взагалї Поляки на Українї, о скілько доводилось нам стрічатись з ними, иншим духом дишуть до Українцїв, чим тутешні наші вшехпольскі шовінїсти.

До фотоґрафії явило ся коло 100 осіб з тих делєґатів, що єще остали в Полтаві, так що чимало було клопоту з уставленєм в ателїє такої маси осіб. Явила ся також п-нї Олександра Кулїшова, вдова по незабутім поетї, і Олена Пчілка, які заняли почесне місце в серединї ґрупи. Усї фотоґрафії, як запевнював п. Хмєльовский, випали удачно, а нам обіцяно прислати по примірникови. Галичани виложили аркуші з просьбою до присутних Українцїв, щоби на памятку зложили свої підписи. Справдї, иншим разом треба би цїлий рік їздити по широкій Українї, щоби зібрати стільки цїнних підписів, як нам довело ся в протягу години.

Вкінци зачало ся пращанє з громадою. По сто сердечних устисків, по тисяч сердечних слів, по тисяч ріжних запросин і надїй, — замінив кождий з нас, та єще важко якось було розлучати ся з сею однодушною, а такою щирою громадою, перенятою одною ідеєю, одним бажанєм, одною цїлию. Але треба було спішити ся. Бажало ся звидїти єще виставку образів, устроєну "в память Котляревского".

Будинок "городскої біблїотеки і музея" стоїть зараз біля "просьвітительного дому ім. Гоголя". В партері устроєна біблїотека з постійними урядниками і знаменитим порядком. Як я мав нагоду пересьвідчити ся за коротку хвилю поверховного огляданя устроєня, рух в сїй біблїотецї знатний. Перший поверх цїлий занятий виставкою. Катальоґ уложений після альфабетичного порядку імен малярів, але назначені числами образи порозміщувані в суміш, так що відшуканє образів, як і обнятє цїлої, виставленої творчости даного маляря досить утруднене. Сама виставка презентує ся величаво. Числить після катальоґу 296 образів; часто заміщено під одним числом цїлу збірку скіців, студий та дрібнїйших циклїв. Крім того фотоґрафічна виставка Хмєльовского числить 30 образів; виставлено пречудні різьбарскі твори, моделярскі і збірку старинних україньских килимів з ориґінальними взорами.

Особливо на Галичанина, що привик тілько оглядати чуже, та на тім образувати ся, робила ся виставка сильне, радісне, трогаюче вражінє. Свій власний сьвіт, власна народна душа розкривала ся перед ним, всьо що серцю любе, дороге, овіяне згадками молодих лїт, поезиєю і любовю — повставало тут перед очима в чудових барвах, в нескінчених відмінах, в безмірних овидах. Особливо Мартинович виставив колєкцию 30 образів, відносячих ся до полтавскої ґубернїї. Всї єго малюнки відзначають ся живим кольоритом і доброю перспективою, а над все реальним і оживленим представленєм побутових сцен україньского народа. Деякі з них мають і велику етноґрафічну вартість при цїлім своїм артистичнім викінченю, як пр. "внутреність хати" (зовсїм похожа на нашу подільску хату), "Чумак", "Ганчар", "Козак Бондар" і др., а також рисунки, зібрані в чотирох великих рамах, які обнимають циклї: ярмарка, лїрники і кобзарі, чумаки і ріжні. Вкінци виставив п. Мартинович свої рисунки до "Енеїди" Котляревского, які ми вже бачили в сьвітляних репродукциях; разом тих рисунків 35.

Другий по Мартиновичу найбільше виставив україньских малюнків Васильковский. Коли тамтой більше рисовник і етноґраф, то сей кольорист і компонїст. Єго "Раннє утро в степу" викликує знаменитий настрій, а так само відзначають ся образи "У воріт монастиря", "Конець ярмарки", "Отара на пасовиску", "Про-

Руслан. Чис. 209, 16.(29.).09.1903, стор. 2

дажа кіс", "Плавба на Днїпрі" і др. Визначне місце занимають єго акварелї для альбома "Із україньскої старини", до яких доробив винєтки рисовник Самокиш. Акварелї обіймають портрети: гетьманів Сагайдачного, Хмельницкого, Кисїля, Голоти, Ґонти, фільософа Скороводи, дальше типи: полковника реєстрових полків, хорунжого, сотника, війскового писаря, пушкаря з часів гетьмана Мазепи, вартового, запорожця, запорожця в кармазиновім жупанї, задунайского запорожця, сїчового дЇда, міщанина, посполитого (мужика), козачка, знаменитої панї (полковнички) і кобзаря.

Відтак Сластьонов виставив велике число малюнків з україньского побуту: етюди з Днїпра, з Полтавщини, волиньскої, чернигівскої ґубернїї, з Тавриї і Азовского моря. Крім того 55 етюдів на майолїцї. Також і Рощина крім портретів виставив 8 малюнків, відносячих ся до україньского житя і землї та ще і 29 менших етюдів. Так само і Василев, крім кількох пейсажів з Криму і "баварского лїса", у всїх инших 10 образах малює картини з України (харківскої ґубернїї). Та ще і богато инших, як Беркос, Бухгайм, Кульчицкий, Лойко, Пимоненко, Товстолужский, Жемчужников, Шевченко присьвячують свій талан україньским степам та україньскому побутови. У них всїх попри вельми розвинену кольористику та імпресіонїзм, можна слїдити передовсїм надзвичайний розвиток перспективічного розмаху. І справдї нїгде око не обнимає такого безмежного овиду, як на широких україньских степах, та нїгде не може маляр виробити собі такої перспективічної умілости як тут. Доперва стоячи в Київі, в "купеческім садї", я зрозумів образи Івана Труша з околиць Київа, коли глядїв у ту нескінчену даль, у якій земля і Днїпро і небо зливає ся в одну невиразму смугу, як олицетворенє безмежности, якої і оком не досягнеш, нї умом не збагнеш.

(Конець буде).

   Руслан. Чис. 210, 17.(30.).09.1903, стор. 1  

Сьвято в Полтаві.

Над усї образи найбільше вражають два своєю композициєю: один одинокий образ Богданова "Опізнилась" і Красицкого "Як би ви не панич"... Перший стоїть богато висше так викінченєм, як і ідейним підкладом, другий носить більше на собі цїху гумору, але оба дають ся так легко толковати і посїдають тілько змісту, що можуть послужити взірцем малярскої композициї. Тому спокушу ся описати їх.

Образ "Опізнилась" представляє сїльске опістє. Три боки чотирокутника творять хата, стодола і стайня, четвертий, переднїй то кусень тина і ворота. Воздух затягнений легко синенькою мракою — знать сумерк. Але там, позад стодоли висока груша, вся вкрита білим цьвітом, а той цьвіт закрашений рожевим, соняшним сьвітлом. Так сьвітить тілько сходяче сонце — з того довідуємо ся, що се ранний ранок, коли ще перші лучі сонця не змогли прогнати нічні мраки та тїни. У тій ранній годинї вибігла дївчина до відчинених воріт, та з якогось смутку-горя заслонила рукавом личко і сумно похилила ся на ворота. Певно плаче горячими сльозами. Заспала, спізнила ся! Єго вже нема, поїхав, не попращавши ся, чи то в поле на цїлий день, — а для кохаючого серця який жеж той "цїлий день" довгий на самотинї! — чи може дальше де на чумачку, що і кілька тижнїв не буде єго бачити... Біля неї переходить старша женщина з ведром в руках, в якім носила їсти пацятам, які ось там в глубинї так причепили ся до їди, що одно почерез друге тисне ся до коритка. З єї острого виразу лиця видно зараз, що се не мати, бо не має нї крихітки співчутя для горя молодої дївчини, а мов би зі строгим вигуком говорила до неї, бідної наймички, чи може сироти-приймачки: Глядїть, яка цяця, слини розпускає за коханцем, а не чуєш, що свинї голодні мало клучі не розвалять; чи робота сама зробить ся за тебе?!

Як бачимо, маляр вложив в той сюжет цїлу драму дївочого серця, і стоячи перед сим визначним образом, видець огортає думкою сейчас цїлу ситуацию, так она висказана ясно, виразно, консеквентно. З настроєвим змістом лучать ся в тім образї також перворядні технїчні прикмети кольористики і перспективи.

"Як би ви не панич"... зображує нам в глубинї україньский овид: край села левади і річку, а трохи побіч дворок паньского хутора з природним парком біля него. На передї тин, а перед ним стоїть молоденька сїльска дївчина, убрана по буденному і боса — але красить єї власна краса, що бє з молоденьких висок. В сїй хвилї дївчина почервонїла аж по уха, видно, засоромилась, бо ось панич перейшов їй дорогу біля перелазу та перехиливши ся через тин, взяв єї за руку і зробив якусь там пропозицию... Чи осьвідчає єї вірну любов, чи може зводить хитрими словами? Сего з образу годї вичитати, як і в житю тяжко відгадати любовні тайни між коханцями, та всеж таки молоденька дївчина не довіряє тим словам і не піде за ними, бо автор підписав свою працю: "Як би ви не панич"... Як сказано було, під технїчним зглядом се образ один зі слабших, але завдяки своїй пікантериї стягав на себе загальну увагу на виставі і завсїгди мав перед собою цїлий гурток видцїв.

Крім сего образу виставив Красицкий ще другий більших розмірів і вельми інтересний: "На пасїцї гість з Запорожя". До дїда-пасїчника, як видко, вислуженого Сїчовика, прибув гість з Запорожя, молодий, сильний та дужий, узброєний лицар-козак. Коло кипячого казана завели гутірку, аж ось і невістка приводить свої потїшки, привитати ся з рідким гостем. Дївчинка, трохи старша, моторно споглядає на козака, а хлопчик геть завстидав ся, заслонив ся ліктем і тілько позирцем заглядає на одного з тих, про яких наслухав ся стілько від дїда-пасїчника. А дїд кличе свого малого любимця до себе, вказуючи єму на Запорожця, як на живий доказ того, що дїдо не брехав, а всьо, що оповідав, то сьвята правда. — Сей образ що-до викінченя стоїть богато висше від попередного, хотяй може історичне тло не всюди заховано вірно. Чотири инші пейсажі і етюди тогож маляра не відзначають ся нїчим виднїйшим.

З инших малярів, які виставили образи не торкаючі переважно України, не було однакож нї одного, що би бодай одну-дві, чи кілька праць не присьвятив україньскій природї та україньскому побутови. З між них на першім місци треба навести знаменитого хистця кисти, академика В. Г. Казанцева, якого посмертну виставку устроєно в Полтаві. Картини Казанцева чудові, зі скінченою технїкою і дивною настроєвостию. Автор любує ся в тихих, відлюдних закутках природи і їх представляє з дивною нїжностию. Теми брав, мовби для контрасту, з півночи і з полудня: "Весна на сєвєрє", "Весна на юґє", "Дача в Малоросії", "Кладьбище в Вильнї", "Уголок Малоросії", "Утро на сєвєрє", "Вечер" (черниг. ґуб.), "Храм" (черниг. ґуб.), а відтак такі уривки природи, як: алея, запущений сад, бесїдка і др. Також акварелї Казанцева визначують ся перворядними прикметами, як: рожі, мохровий мак, азалїя, яблоня, а надівсе величаві етюди, виконані водними фарбами з незрівнаним хистом.

З образів Мясоїдова, які обертають ся коло рівнодушних для Українця тем, треба піднести хиба більших розмірів картину "Сївач", де на що йно зоранім поли кидає сївач зерно. Постать сЇвача є вірним портретом Льва ґр. Толстого. Задля того образ набирає символїчного

Руслан. Чис. 210, 17.(30.).09.1903, стор. 2

значіня. З між портретів інтереснїйші для нашого загалу портрет Кропивницкого, кисти Волкова і Животкова-Вільшаньского, кисти Циса. Тут згадаю не про маляра, а про мальованого, бо він представляє характеристичну постать на тамошні відносини. П. Животков-Вільшаньский є учителем в Полтаві, а заразом автором-любителем. Однак тому, що акторска штука не тілько приємна, але і поплатна як в цїлій Росиї, так і на Українї, тож п. Вільшаньский зі своїх аматорів орґанїзує дружину і виїздить на час ферий грати по більших містах. В тій цїли він має цїлу театральну ґардеробу і біблїотеку, а що они несугірше скомплєтовані, сьвідчить те, що на торжественні представленя в Полтаві п. Вільшаньский достарчив ґардероби для цїлого величезного хору, який брав участь в концертї. П. Животков-Вільшаньский змальований на портретї в червонім, козацкім жупанї і представляє собою знаменитий тип козарлюги-Запорожця.

На конець наведу одного з інїцияторів виставки і завідовника полтавского музея п. Кричевского, щоби свій огляд закінчити визначним і многонадїйним талантом. П. Кричевский є малярем і архітектом заразом, а крім того визначним орнаментистом. Се другий тип звісного закопяньского Віткевича, який старає ся убогі зразки польскої людової орнаментики примінити до артистичних і промислових цїлий. Кричевский виставив зі своїх образів три більших розмірів види з Криму. Виконані водними фарбами на бібулястім, тектуровім папері, на якім фарби не дають розводити ся, але всякають. Очивидно, що через те трудність виконаня далеко збільшена. Та мимо того автор представляє нездоганну чистоту синього, південного неба, дивну прозорість морских фпль в лиманї з задивляючою тонкостию. Кольорит у тих образах незмірно сильний і ориґінальний, так що они зовсїм не роблять вражіня акварель, які, як звісно, не могуть дати сильного кольориту, але мають сьвіжість і яркість пастель. Однак мають се першеньство перед пастелями, що фарби не стирають ся і тому не потребують оправи за склом. Два дальші, великі паспарту обнимають "околицю Лебедина" і етюди лебединьского уїзда. Суть се збірки малих і маленьких картинок акварель, в яких видець мусить подивляти правдивий артизм, велику штуку переношеня природи на папір в мінятурі. На стяжцї паперу два пальцї ширини, а долоню завдожки бачить счудований видець перед собою степ широкий, край далекий на десятки миль! Є се немов якась дивна галюцинация перспективи. При тім всїм Кричевский уміє розвинути в своїм мінятуровім сьвітї дивну докладність в детайлях. Єго хмара так і здає ся посуватись та перескорювати ся під подувом вітру, єго филї на ріцї наче колихають ся, хутір десь далеко у степу сьвітить своїми білими стїнами серед зелени так само і ялиця визначує ся ген — ген на далекім овидї не імпресіонїстичною плямою, але якимсь конкретнїйшими, реальнїйшими формами. Окрім малярскої творчости сей артист виступає самостійно на поли архитектури. Отсе власне викінчив шкіц пляну на будинок полтавского земского правлїня в україньскім стилю. Тут архітект дуже щасливо зужиткував первістки хатної укра-їньскої криші, староцерковних копул і ганків та богатої україньскої орнаментики. Цїлість представляє ся після шкіцу вельми ориґінально і величаво. Мимоволї прийшов менї на гадку, при огляданю сего шкіца, плян нового народного театру у Львові. Замовлено єго прямо у віденьского архітекта без пожитку і принуки для україньскої архітектонїчної штуки. Чи не було би тут відповіднїйшим розписанє конкурсу з узглядненєм україньско-руского будівництва і орнаментики. Але про се треба би хиба окремо писати обширнїйше....

Бою ся знудити моїми описами, так що нераз приходить менї гадка запитати ся П. Т. читачів, чи дальше казати, чи вже перестати? Стільки вражінь і помічень назбирало ся за короткий час побуту в Полтаві, що і сам не можу обчислити ся з материялом. Тому мимо заповіданого вже двічи кінця, прошу о ласкавий призвід на єще одну кінцеву статю.

(Конець буде).

Руслан. Чис. 211, 18.09.(01.10).1903, стор. 1

Сьвято в Полтаві.

Крім образів були єще на виставцї окази різьбарскої штуки, які викликували загальний подив. Іменно в місточку Великі Будища, полтавскої ґубернїї, зїнківского уїзда цвите різьбарство з дерева, як орнаментика до церков, і стильових меблїв, а також як самостійна галузь пластичної штуки. З сеї послїдної области були два гарні окази на виставцї. Федот Н. Єрименко виставив ґрупу, виконану з дерева: на неосїдланім кони нагий воїн боронить ся списою від тигра, що впялив ся кігтями в шию коня. Виконанє вельми артистичне, тілько сюжет старий, запозичений. За те правдиве одушевленє викликала плоскорізьба П. Юхименка, також мистця з Великих Будиш, як казали, простого козака, який після рисунку художника Сластьонова вирізав з дерева історичну алєґорию нашої бувальщини. Біля верби при жерелї стоїть козак при своїм кони-товаришу та грає на бандурі. Біля него лежить зломаний спис, а кінь супокійно скубе траву. Так і нагадує сей образ висказ Тараса:

Сьмій ся, лютий враже!
Та не дуже, бісів сину —
Слава не поляже!

Дарма би тут розводити ся над усїма детайлями сеї мистецької працї, над незрівнаною пластикою та знаменитою перспективою, над задивляючою нїжностию чертів в такім непевнім материялї як дерево, над незвичайним артизмом в композициї і уложеню — треба власними очима глядїти на те чудо різьбарскої штуки, щоби набрати понятя про хист того божого художника у глухім кутку зїнківското уїзда...

Не згадую про дальші поменші працї з поля різьбарства, а згадаю єще про кілька бюстів, вилитих з ґіпсу, о які полтавский музей постарав ся задля розповсюдненя їх між Українцями.

Передовсїм бачили ми великий і менший бюст Тараса, а ріжнили ся тим від розповсюднених у нас, що над чолом Тараса виднїв підчесаний до гори чубок волося, який цїле лице робив богато симпатичнїйшим. У нас представляють Шевченка, певно з послїдної доби єго житя, цїлком лисим, або для закритя лисини — в шапцї. Одно і друге, думаю, непотрібне, а запозиченє моделю з Полтави висьвідчило би в тім зглядї велику прислугу. Дальше були там, о скілько пригадую собі, бюсти Лисенка і овальна плоскорізьба, вилита з ґіпсу, Котляревского (подібно, як у нас плоскорізьба Омеляна Огоновского, тільки богато удачнїйше виконана).

Вкінци згадаю ще про виставку фотоґрафічного віддїлу п. Хмєльовского, устроєного в партері, в окремій комнатї. Крім удатних портретів артистів Кропивницкого, Садовского і Саксаганьского в історичних ролях (¼ природної величини) були там ще і инші портрети, знимки комнат в серединї будинків, звірят і др. Не диво, що всї роботи носять цїху артистичного виконаня, бож сей полтавский фотоґраф одержав золотий медаль на парискій виставі за свої працї, а особливо з области україньского побуту. І власне ті картини спонукують нас присьвятити ширшу згадку виставцї п. Хмєльовского.

Види з околицї Полтави чарують на тих фотоґрафіях своєю природною красою, а надто цїнні схопленими там україньскими типами. Поєнє коний у Ворсклї, корови з пастушками на вигонї, стадо гусий, жінки при праню біля, мужики при роботї, все те щасливо і з правдиво артистичним почутєм схоплене на тих фотоґрафіях. Та над усе визначують ся три великі образи своєю гарною композициєю. На однім, після мого осуду найкрасшім, представлена вузка уличка в україньскому селу, загороджена плотами, заквітчена садками, яка вє ся довгим вужем, серед неї трохи в глубинї віз запряжений сивими волами, біля яких стоїть невеличкий погонич. Сам хозяїн на передї попрохав води у дївчини, що на характеристичнім, україньскім, вигненім коромеслї несе ведра з водою, і нахилившись до одного ведра пє з него воду. Нїчого штучного, нїчого уложеного нема в тій картинї так, що не знати, що більше подивляти, чи щасливу хвилю схопленя сего образка на клїш, чи таке артистичне упозованє серед природи відфотоґрафованого жанра. Се вже артистична тайна автора... Другий образ представляє двох парубків, сидячих на лаві під тином біля хати, як одному з них дївчина, зайшовши ззаду зажмурує долонями очи. Упозованє сего образу здогадує ся хиба по тім, що в україньскій, гарній дївчинї пізнати п-ну Хмєльовску. Впрочім цїлий образ дише такою природностию, що виглядає немов знятий блискавичним апаратом з природи. Третий образ представляє тую саму ґрупу у поли, біля характеристичного, окраїньского тягарового воза, при випочинку по працї. На останок не від річи тут згадати і про знимки з памятника Котляревского та єго плоскорізьб, які зладив і видав навіть у переписних картках сей фотоґраф.

Розписую ся ширше про те з тої причини, бо знаю нашу мізерию під зглядом украшеня наших мешкань. Прямо нема образів, щоби чим стїни прикрасити. Традицийні "Гуцул і Гуцулка" Обста, виконані вельми примітивно, дві картини з "Тараса Бульби", премія польского товариства штук красних з видом церкви, заповненої наро-

Руслан. Чис. 211, 18.09.(01.10).1903, стор. 2

дом зі своїм сьвящеником в сьвітлих ризах — отсе вже здає ся всї побутові картини, якими може почванити ся пересїчний сальон руского інтелїґента. Часами виповнюють сей недостаток оправлюванєм за рамки кепских ілюстраций "Ниви", або з нїмецких ґазет, представляючих Чорногорцїв, Сербів і т. д. Виставка Хмєльовского вказує, як сей брак можна виповнити для тих, що мають вироблений артистичний смак, а не розпоряджують такими средствами, щоби могли набути ориґінальні мальовила. Може би наше "Тов. для розвою рускої штуки" приймило ся тут за хосенну інїциятиву.

Огляданє полтавскої виставки се було вже майже пращанєм зі славною Полтавою, яке заняло стілько часу, що вже просто звідтам треба було іти в Европейску гостинницю, щоби звідтам разом удати ся на прошений, пращальний обід у п. Хрульова, назначений на год. 6. вечером. В невеличкім кружку, на верандї, ми там ще раз мали нагоду пізнати ту гостинність, яку ми всюда стрітили в Полтаві і в сердечних словах дати вираз нашим милим згадкам, які звідтам вивозимо. Прямо звідтам, ледви схопивши дома свої "чамодани" та розпрощавши ся з нашим вічливим господарем п. Перцовичом, ми поїхали на дворець зелїзницї. Разом з богатьма Киянами, повертаючими з полтавского сьвята, ми заняли свої місця в поїздї та через вікна аж до відходу пращали ся ще з проводившими нас Полтавцями.