Помочь сайту

4149 4993 8418 6654

Котляревський

Микола Зеров. Котляревський.

Подається за виданням: Микола Зеров. Котляревський. // Нове українське письменство : історичний нарис / М. Зеров. – Мюнхен: Інститут літератури, 1960. Вип. 1. - 1960. - 306, [4] с. Стор. 39-94.

Джерело: бібліотека "Діаспоріана".

Переведення в html-формат: Борис Тристанов.

Зеров М. Нове українське письменство. Котляревський — 39

Розділ II.

Котляревський. Біографічні дані. Котляревський і Осіпов. «Енеїда»;
її літературний жанр. Герої «Енеїди». Художнє виконання «Енеїди».
Вірш і мова «Енеїди». Драматичні твори Котляревського. Література
про Котляревського.

§ 1. Котляревський. Біографічні дані. Перший, відомий нам твір нового українського письменства — «Енеїда» Котляревського — переносить нас на саму межу XVIII та XIX століть. Дві історичні доби виразно позначаються на ній: стара Гетьманщина, з її старосвітським життям, якою була вона до Рум'янцевських реформ («Так вічной пам'яті бувало — у нас в Гетьманщині колись»), і та нова Україна, що настала з губернськими установами та поширенням на українське шляхетство «жалованої» грамоти дворянству. З одного боку, троянський кіш, козацькі звичаї Енеєвих сопутників, боги і богині в старокозацьких убраннях; з другого — кріпацтво, селяни «панські і казенні», тиск чиновництва, «судді і стряпчі безтолкові, повірені, секретарі»... І не тільки «Енеїда», сам Котляревський теж був продуктом переходової доби, — з живими симпатіями до кольоритного минулого він сполучав уважне прислухання до нових культурних та літературних смаків, що йшли з російських центрів.

Зеров М. Нове українське письменство. Котляревський — 40

Першими роками життя і першим вихованням він міцно був зв'язаний з культурною українською старосвітчиною. Народився він восени 1769 року в глухій провінціяльній Полтаві, його батько був маленький магістратський урядовець, дід належав до духовного стану; першу науку він дістав старовинним звичаєм у дяка. Але дедалі то все сильніше озиваються до нього впливи російські. Року 1783—1784 його віддають до Словенської, пізніше Катеринославської семінарії, що саме на той час перебувала в Полтаві. Що являла собою ця семінарія, можна гадати різно. З одного боку, в ній повинно було щось зостатися давнього, традиційного, спільного з тими «училищными колониями», які пішли від Київської Академії; з другого — на неї положив, мабуть, свою печать тогочасний архиєпископ Словенський Никифор Теотокі, людина великої, і не тільки богословської освіти. Відомо, що програма Словенської семінарії була поширена; крім давніх мов, введено нові: французьку й німецьку; можливо, звернуто було увагу і на російську словесність. Вийшовши з семінарії, Котляревський якийсь час жив на селі, учителюючи по поміщицьких домах. Тут він, як свідчить біограф, «бывал на сходбищах и играх народных и, сам переодетый, участвовал в них, прилежно вслушивался в народний говор, записывал песни и слова, изучал язык, нравы, обычаи, обряды, поверья и предания украинцев, как бы приготовляя себя к предстоящему труду». Але характерно, що цей самий «труд» виникає під впливом російського твору, а форма його

Зеров М. Нове українське письменство. Котляревський — 41

стоїть у зв'язку не з Кониським та Некрашевичем, не з силабічним їх віршем, а з чотиристоповим ямбом російських поетів.

Дальша кар'єра Котляревського ще більше втягає його в оборот російського культурного життя. В 1796 р. він вступає на військову службу, бере участь у Молдавськім поході 1806— 1807 р., а в наступному році виходить уже в одставку, щоби через два роки перейти на службу гражданську, зайнявши посаду надзирателя в Полтавському домі виховання дітей бідних дворян. Ця служба, сама по собі незначна, ввела Котляревського в круг губернського чиновництва та дворянства і допомогла йому зайняти в цих колах помітне місце, завдяки своєму «уму и талантам». Він зійшовся з тодішнім ген.-губернатором Малоросійським, кн. Лобановим-Ростовським, був його співробітником у справі організації козацького ополчення 1812 р., а потім, в обставинах мирного часу, одним з найвидатніших аматорів полтавського театру, при чому дуже вдатно виконував комічні ролі в п'єсах популярного тоді російського драматурга Княжніна. Ще більше, як висловлюється біограф, «любил и ласкал» Котляревського наступник Лобанова-Ростовського на генерал-губернаторстві, кн. Рєпнін, людина широких і ліберальних поглядів, той самий Рєпнін, що під час польського повстання 1831 р. проєктував відродити козацтво, доповідаючи Миколі І, що «малороссийские крестьяне» поневолені силоміць «происками царедворцев и малороссийских старшин, пожертвовавших счастьем родины

Зеров М. Нове українське письменство. Котляревський — 42

для своих выгод». Для нього Котляревський написав свою «Наталку-Полтавку», а для його дружини, що була кураторкою дівочого інституту) «предпринял огромный и напрасный труд», переклавши з французької мови «Размышления о расположении, с каким должно приступать к чтению... св. Евангелия от Луки». В той самий час він належав до Полтавської філії Біблійного товариства і був членом масонської ложі «Любви к Истине», що проіснувала в Полтаві вісімнадцять років, до закриття всіх масонських організацій наприкінці царювання Олександра 1-го. Який був з Котляревського масон і яким чином взагалі можна погодити його тверезий, трохи скептичний розум з масонською містикою — це питання досить цікаве. На думку П. Житецького, масонство могло хіба тільки «укріпити Котляревського в його недовір'ї до філософської мудрости, що спирається на студіюванні природничих наук», і ще почасти в «його опозиційному відношенні до духовенства, з яким масони не згоджувались у багатьох релігійних питаннях». Але чи не помилково буде виключно на рахунок масонських поглядів віднести численні випади «Енеїди» проти духовенства і вчених, «попів і філозопів» і той знаменитий образ ученого в пеклі, що в товаристві «сутяги» і «мартопляса»

          фізику провадив
І толкував якихсь монадів,
І думав, звідки взявся світ.

Як би там не було, але масонство і театраль-

Зеров М. Нове українське письменство. Котляревський — 43

не аматорство, знайомість з драматичною літературою росіян і приналежність до «Товариства любителів російської словесности», державна служба і російська лектура — все це в великій мірі ослабило в Котляревському голос попередньої української традиції. Переглядаючи «Москаля-Чарівника», ми легко можемо побачити обличчя Котляревського, російського чиновника і «службіста». Один з персонажів п'єси, Михайло Чупрун, чумак, з великим патріотизмом одповідає москалеві на його приказку: «Хохлы никуда не годятся, да голос у них хорош»: — «Ні, служивий, така ваша пословиця тепер нікуди не годиться... Тепер уже не те, що давно було ... Ось заглянь у столицю, в одну і другу, та заглянь і в сенат, та кинься по міністрах, та тоді й говори, чи годяться наші куди чи ні?» Що це таке, як не простодушна гордість провінціяльного чиновника, що пишається високозаслуженими земляками? — А от іще приклад. Біограф поета, уже цитований, С. П. Стеблин-Каменський оповідає про те, як зустрічав Котляревський російських літераторів. «Все почти посещавшие Полтаву путешественники и литераторы бывали у него (припоминаю Свиньина, Измайлова, Погодина, Маркевича, Гоголя); в подобных случаях Котляревский говорил немного, но все сказанное им было полно живого интереса и глубокомыслия». Що це таке, як не пієтет провінціяльного літератора перед наїжджими з столиці гостями? І хіба не характерне це стремління Котляревського підтримати свою гідність, не принизити репутації, не випасти з

Зеров М. Нове українське письменство. Котляревський — 44

тону? Хіба перед нами не живий образ українського письменника — представника російської літературної провінції? — Таким Котляревський в дійсності й був — і тому, може, його «Енеїду» раціональніше розглядати в зв'язку з російським травестуванням, аніж з великодніми та різдвяними віршами, а «Наталку-Полтавку» та «Москаля-Чарівника» зіставляти не з інтермедіями та інтерлюдіями, а з драматичною творчістю тогочасних російських авторів — «колкого» Шаховського та «переимчивого» Княжніна...

В 30-х роках Котляревський вважав своє діло закінченим і сам немов підводить підсумки своїй сорокалітній праці: переглядає і виправляє востаннє «Енеїду», яку передає для друку харківському книгареві Волохинову, наділяє Срезневського текстом «Наталки-Полтавки», закінчує свій переклад «Евангельских размышлений». На початку 1835 р. він звільняється від обох посад, які займав — надзирательства в домі виховання дворянських дітей та попечительства над «богоугодным заведением» і скоро після того — восени 1838 р. умирає, одпустивши на волю кілька душ своїх кріпаків.

Смерть Котляревського, як людини, причетної до російського літературного життя, одмічено було кількома некрологами в російських часописах.

§ 2. Котляревський і Осіпов. Ми вже стрівалися з твердженням, що творчість Котляревського найкраще з'ясовується з погляду психології читача. І це в великій мірі так. Котляревський

Зеров М. Нове українське письменство. Котляревський — 45

не належав до письменників з покликання, для яких все життя полягає в їх літературній праці; непереможна потреба ділитися своїми думками з широким світом не була йому відома, принаймні в тій мірі, як її знали Шевченко, Франко, Леся Українка. Його твори всі постали немов випадково, не з внутрішньої потреби вислову, але з якогось зовнішнього підгону, і являють собою коректив, а то і простий відгук на відповідні твори російські. «Мирный обыватель», «любимец публики», «веселый рассказчик, душа дружеских компаний, остроумный балагур, чтимый... за свою приветливость и хлебосольство», — Котляревський писав помалу, в хвилини відпочинку од службових та товариських обов'язків, писав для розваги, не надаючи своїй праці якогось більшого значення, не поспішаючи з друком, задоволений авдиторією кількох приятелів та знайомих.

Все це в достатній мірі з'ясовує, чому найбільший його твір — «Перелицьована Енеїда» — писалася на протязі цілих тридцяти літ. Існує переказ, ніби Котляревський розпочав її ще на семінарській лаві, отже перед 1789 роком, і що саме за неї дістав він од шкільних своїх товаришів назву «рифмача». Але текстові порівняння1) дають нам підстави гадати, що «Енеїду» до-

1) Після того, як ці рядки було написано, до Києва дійшов лист Котляревського до Гнєдіча з дня 27 грудня 1821 р., опублікований в Петербурзі і раніше відомий з короткого переказу П. І. Зайцева (в статті «Свідомість чи стихія», з приводу 150-их роковин народження Котляревського, «Книгар», 1919, ч. 25-26, стор. 1657-1662). Лист цікавий тим, що в ньому сам

Зеров М. Нове українське письменство. Котляревський — 46

правди було розпочато пізніше, десь коло 1794 —1795 р., уже після того, як з'явилися в світ перші частини російської «Энеиды, вывороченной на изнанку» Осіпова та Котельніцького. З цією датою сходиться і твердження біографа, що, живучи на селі, по виході з семінарії, Котляревський ще тільки «готувався до майбутньої праці». Закінчено «Енеїду» на початку 20-х років2).

З перших же рядків поеми Котляревського виясняється, що це твір не цілком оригінальний, що його замисел, композиція і навіть художні засоби запозичено з чужомовного зразка. Таким зразком для Котляревського була «Энеида» Осіпова, твір не першорядної ваги літературної, але популярний і жвавий, широко закроєний і не зле, як на свій час, виконаний. Як і оскільки Котляревський користується Осіповим, який справжній взаємостосунок обох «Енеїд» — це питання ще не вирішене остаточ-

Котляревський подає початкову дату своєї праці над «Енеїдою»: «Я над малороссийскою Энеидою 26 лет баюшки баю», — пише він. Одрахувавши від 1821 р. двадцять шість літ, маємо рік 1795-й.

2) В дев'яностих роках Котляревський мав викінченими лише три частини. Ці три частини і з'явилися друком у першому Парпуриному — в 1798 і в другому — передрукованому з Парпуриного — виданні 1808 р. Четверта частина з'явилася тільки в третьому виданні, авторовому (1809 р.). Цілковито ж уся «Енеїда» вийшла в світ уже по смерті автора, в харківському виданні Волохинова (1842). Волохиновський текст нещодавно передруковано під редакцією В. Щурата: І. Котляревський. Віргілієва Енеїда. Передрук першого повного видання з 1842 р., накладом книгарні Наукового Товариства ім.

Зеров М. Нове українське письменство. Котляревський — 47

но. Акад. Петров3) гадав, що Котляревський запозичив в Осіпова «самую идею перелицованной Энеиды»; а його критик, київський проф. Дашкевич, вагався, чи не слід навіть Осіпова вважати наслідувачем Котляревського і, коли кінець-кінцем не пристав на те, то тільки зважаючи на «более раннее появление Осипова в печати», при повній неможливості припустити його знайомство з рукописом Котляревського. Не бракує й інших, більш складних і плутаних поглядів. Але досить поверхового розгляду, щоб установити велику залежність української «Енеїди» Котляревського од російської — Осіпова та Котельніцького. Поперше — що торкається пляну поеми. Як відомо, Осіпов, одкинувши славнозвісний вступ Верґілія з його «Arma virumque cano» («співаю, славлю») та «Музою» («Musa, mihi causas memora»), розпочинає свою поему, як і його зразок, німецький травеститор

Шевченка. Львів 1918. З новіших видань найкраще — видання «Віку»: Твори Івана Котляревського, під редакцією, з переднім словом та примітками Сергія Єфремова, Київ 1909 (1 вид.), 1917 (2 вид.). Спеціяльно для школи текст Енеїди (скорочений) випустило в-во «Криниця»: Іван Котляревський, Енеїда з примітками та критичними статтями. Шкільна бібліотека під редакцією Олександра Дорошкевича, № 1, Київ 1919.

3) Книга проф. М. І. Петрова: Очерки украинской литературы XIX столетия, Киев, 1884, була першим більшого розміру оглядом нового українського письменства (стор. 457 + XII). М. П. Дашкевич на загад Російської Академії Наук написав на книжку Петрова докладну і ґрунтовну рецензію. Видрукувано її в «Отчете о 29 присуждении наград гр. Уварова», прилож. к LIX т. Записок Акад. Наук, Спб. 1888, стор. 37, 301.

Зеров М. Нове українське письменство. Котляревський — 48

Блюмауер, безпосередньо з характеристики героя:

Эней был удалой детина
И самой хватской молодец.

Крок за кроком він іде за Верґілієм, на свій копил переробляючи кожен його епізод, обертає його «погудку» на жарт, повертає її «на русской лад», не пропускаючи нічого більш-менш важливого, не минаючи «ні титла, ніже тії коми». Котляревський в основу свого твору покладає плян Осіпова, вслід за ним він починає своє оповідання характеристикою Енея:

Еней був парубок моторний
І хлопець хоть куди козак

і далі всі головні епізоди Верґілієвої поеми переказує за Осіповською поемою: нема ні одної Верґілієвої риси, яку б він вніс у своє оповідання незалежно од російської «Енеїди». Юнона та Еол, буря на морі, роман Енея й Дідони, посольство Меркурія, втеча Енея, прощальна сцена, докори та смерть Дідони — в 1-ій частині; поминки Анхіза в Сіцілії, поєдинок Ентелла й Дареса, пожар Троянської фльоти, промова Енея до богів, смерть Палінура — в частині ІІ-ій; зустріч з Сівіллою, сцени в підземному царстві, картини пекла і раю, висадка в Ляції, троянське посольство в Латина, розрив дипломатичних зносин між народами через хатнього цуцика, що належить «царской мызнице» чи то царській «няньці» — все це Котляревський подає нам у тій версії, в тому гумористичному освітленні,

Зеров М. Нове українське письменство. Котляревський — 49

яке він знайшов в Осіпова. В Осіпова він запозичає і більшу частину своїх характеристик: «не плоху» Дідону, її сестру й порадницю Ганну («навсправжки дівку хоть куди»), олімпійського гінця Меркурія, такого подібного своїм виглядом до російського поштаря, «балагура» й гуляку Палінура-«поромщика», перевізника Харона, засмальцьованого, але зарозумілого («раздутой, будто бы павлин»), миролюбного царя Латина, що знав одну тільки війну — «со вздорливой своей женою» і Латинову дочку Лявінію, «девку, отменную от прочих всех», що стала яблуком незгоди поміж Енеєм і Турном4). І не тільки характеристики, не тільки гумористичні коментарі з приводу тих чи інших епі-

4) Для прикладу порівняймо характеристику Лявінії. У Котляревського:

Дочка була зальотна птиця,
Іззаду, спереду й кругом;
Червона, свіжа, як кислиця,
І все ходила павичом;
Дородна, росла і красива,
Приступна, добра, не спесива.
Гнучка, юрлива, молода.

В Осіпова:

Но дочь сия была и девка,
Отменная от прочих всех,
Резвиться с нею не издевка,
Отведает всяк с горем смех.
Она была как холь и нега:
Лицо ее белее снега,
А щечки точно маков цвет,
Росла, стройна, свежа, красива,
Приступна веем и не спесива,
И было уж осьмнадцать лет.
               (ч. IV, п. VII, 30).

Зеров М. Нове українське письменство. Котляревський — 50

зодів, але й окремі вирази, порівняння, влучні афоризми, кмітливі спостереження, веселі «словоизвития», макаронічні промови — багато дечого, що ставиться на кошт стилістичного хисту Котляревського, часто-густо показується звичайним собі перекладом з Осіпова. — В російській «Енеїді» знайдемо ми і характерне, глибоко-сухопутнє міркування троянців про те, що «в бурю морем їхать слизько, човнів ніхто не підкує»5), і цей образ ходового вітру, вітру «в потилицю» («А вітри ззаду все трубили В потилицю його човнам»)6), і жарґоновий вступ до IV-ої частини — «Борщів як три не поденькуєш»7), і такі навіть дрібненькі рисочки, як плач «гуртових» дітей у пеклі, що кричать і репетують, нарікаючи на своїх паньматок8).

Але, наслідуючи Осіпова, переказуючи і пе-

5) Порівн.:

А в бурю морем ехать склизко...
               (ч. II, п. V, 7).

6) Порівн.:

А ветры между тем подули
В затылок сильно кораблям...
               (ч. II, п. IV, 7).

7) Порівн.:

Как едки трои не посутчишь,
Так на тошне заживотит;
На всем нытье ты зажелудчишь
И на ворчале забрюшит...
               (ч. IV, п. VII, 1-3).

8) Порівн.:

...Высокой небольшой пригорок
Уставлен был в три полосы
Красавицами площадными,
Любовницами заводными
И подмастерьями мужей
С толпами щоголей нахальных
И кучей девок театральних,
И общих даровых детей.
               (ч. III, п. VI, 33).

Зеров М. Нове українське письменство. Котляревський — 51

рекладаючи його, Котляревський ніде не стає слугою свого літературного зразка. Він поводиться з ним, як рівний з рівним. В одних випадках, де його зразок занадто багато слів витрачає на фактичне оповідання, Котляревський стискає його і з 5-6 строф робить щонайбільше три-чотири — порівн. строфи, присвячені першим враженням троянців від Тібра та латинської землі (Осіпов, ч. III, 19-26; Котляревський IV, 16-18). У других випадках, де Осіповська канва дає простір його уяві, він залюбки поширює рамки оповідання, вносячи в нього силу живих, конкретних подробиць9). У третіх (на жаль, це трапляється не часто) він цілком покидає свій зразок, а з ним і традиційні, Верґілієві або з Верґілієм зв'язані образи, віддаючися потужній течії власної образотворчости, і тоді складає свої найяскравіші, найталановитіші

9) Так, напр., у III частині, де описується відплиття Енеевої фльоти од берегів Сіцілії, Осіпов зазначає коротко:

На палубе гребці рассевшись
И будто белены об'евшись,
Кричали песни, кто что знал.

Котляревський цим не задовольняється і додає цілу строфу, точно й докладно зазначаючи «репертуар» троянців:

Про Сагайдачного співали,
Либонь, співали і про Січ;
Як в пікінери набирали,
Як мандрував козак всю ніч.
Полтавську славили Шведчину... і т. д.

«В Осіпова тільки натяк, — пише з цього приводу Житецький, — у Котляревського — цілий малюнок, повний спогадів про минуле, які й по сей час лунають в народніх піснях» (Енеїда Котляревського в зв'язку з літ. XVIII в., укр. перекл., стор. 100).

Зеров М. Нове українське письменство. Котляревський — 52

сторінки. До них безперечно належать описи пекельних мук — у третій частині (строфи 69-80, 83-101) і почасти — воєнних зборів у Латинській землі (IV, 101-122). Тут матеріал Котляревському дали його юнацькі етнографічні студії, його широке й докладне знайомство з народнім світоглядом.

Взагалі виклад у Котляревського яскравіший, ніж в Осіпова. У нього єсть мистецтво згустити враження, підкреслити думку, ретушувати готовий уже неґатив. Пам'ятаєте муку невдатних піїтів у підземному царстві? Про неї докладно говорить Осіпов, але як слабо:

Писатели стихов негодных,
Которы в свете живучи,
Всех слушателей благородных,
Как ночью мерзкие сычи,
Всегда стихами заглушали
И до зарезу досаждали
Читанием Парнасских дел, —
От всех здесь во презреньи были
И никого не находили,
Кто бы послушать их хотел.

Котляревський додає до рисунка всього дві-три лінії: злегенька зідхає напочатку, трохи іншу, суворішу кару добирає та ще в кінці ледве-ледве, півнатяком торкається себе самого — і як оживає, як міниться від того весь образок.

Гай, гай!., та нігде правди діти,
Брехня ж наробить лиха більш:

Зеров М. Нове українське письменство. Котляревський — 53

Сиділи там скучні піїти,
Писарчуки поганих вірш.
Великії терпіли муки:
Їм зв'язані були і руки, —
Мов у татар терпіли плін.
От так і наш брат попадеться,
Що пише ... Не остережеться —
Який же втерпить його хрін?..

Котляревський взагалі переважає свого російського попередника літературним хистом. Але хист у нього своєрідний. Він не вільний од деякої грубости: його «Енеїда» сміється часом занадто голосно і безпардонно. Він не вміє або лінується на власну руч розробляти сюжет: плян його «Енеїди» запозичений, і художні засоби, мотиви, більшість картин — чужі, взяті напрокат, але зате в чужих рамках і по чужому контурові він уміє покласти густі фарби, дати живі й теплі кольори. Котляревський яскравіший од Осіпова в побутових картинах, багатший на живі деталі в оповіданні, правдивіший у психології; майстерно і дотепно зумів він переповісти свій літературний зразок. Такий уже був у нього дар — спеціяльно до лицювання та переробки.

§ 3. "Енеїда"; її літературний жанр. Літературний жанр, до якого належить «Енеїда» Котляревського, звичайно зветься травестованою поемою або травестією, «изнанкою», як говорили тодішні теоретики літератури, розуміючи під цим словом «описание шуточным и даже низким слогом тех самых происшествий, кой преж-

Зеров М. Нове українське письменство. Котляревський — 54

де по важности своей были описаны слогом высоким». Так само визначає свій твір і Микола Осіпов — у присвятному листі до свого мецената, Шешковського:

Я, выбрав древнюю побаску,
Скропал из ней смешную сказку,
По новому совсем одел;
И обернувши на изнанку,
Как будто свойскую землянку,
На новый лад в стихах запел.

Цими формулами цілком визначається стосунок поеми Котляревського до Верґілієвої «Енеїди». Це не пародія, бо «пародия состоит в применении того же сочинения к другим происшествиям и другим лицам с переменой некоторых выражений», і разом з тим не переклад, навіть не «переклад з перекладу», бо переклад прямує до найточнішого відтворення тону і «духу» первотвору, а тон і стиль «Перелицьованої Енеїди» часами просто протилежні тонові Верґілієвої поеми.

Твір Котляревського являє собою короткий10) і стислий, зумисне одмінний щодо тону, переказ фабули латинського первотвору, з пропуском багатьох характерних і важливих епізодів останнього, — і при тому переказ, зроблений не з оригіналу, а з далекої своїм духом од нього переповідки.

10) У Котляревського — 6 частин і 7500 ямбічних рядків супроти 12 пісень і 10 тисяч гексаметрів Вергілія.

Зеров М. Нове українське письменство. Котляревський — 55

Верґілієва поема була великим патріотичним твором, що давав вислів римським національним гордощам, зв'язуючи Рим з давньою і на всі віки славетною Троєю (Рим — друга Троя) і зодягаючи в стислі і красні формули тодішнє переконання у світовій місії Римської імперії. З цього погляду центральне місце в поемі належить таким епізодам, як пожежа Трої і вихід Енея звідти, з батьком на плечах та статуями богів-заступників (ІІ-ІІІ пісні); та ще — так зване пророцтво Анхізове в кінці VI-ої пісні, те місце, де батько Анхіз в Єлісейській долині показує нероджені душі нащадків, оповідає про майбутню їх долю та заслуги перед державою і закінчує своє оповідання такою характеристикою національного генія Риму:

Інші зручніше, як ти, одливатимуть статуї з міді
І з мармурової брили живі різьбитимуть лиця,
Краще в судах промовлятимуть і докладніше від тебе
Сферу окреслять небесну і зір кругове обертання:
Ти ж пам'ятай, громадянине римський, як правити світом.
От де мистецтво твоє: в супокої тримати народи,
Милувать щирих підданців і вкрай довойовувать гордих.

У Котляревського оповідання про пожежу Трої пропущено зовсім (в Осіпова воно займає весь кінець І частини), а красномовне пророцтво Анхіза зведено до розміру двох неповних строф:

Енею годі вже журитись,
Од нього має розплодитись

Зеров М. Нове українське письменство. Котляревський — 56

Великий і завзятий рід;
Всім світом буде управляти,
По всіх усюдах воювати,
Підверне всіх собі під спід.

Крім патріотичних тирад та історичних екскурсів у формі пророцтв, у Верґілієвій «Енеїді» певне місце займають численні топографічні та генеалогічні вказівки й натяки. До них належать: смерть Палінура, що має пояснити назву Палінурового мису на півдні Італії, смерть і похорон сурмача Мізена (од нього — мис Мізен в околиці Неаполя), спогад про Каєту, мамку Енеєву, що, померши, передала своє наймення одному з прибережних міст Кампанії. Навіть імена сподвижників Енея — Серґеста, Мнестея, Клюенція та інш., введено не спроста: наймення Серґеста дає змогу поставити в зв'язок з патріотичною легендою аристократичний рід Сергіїв, наймення Мнестея — рід Мемміїв, а наймення Кльоанта — рід Клюенціїв. Те саме значення має й ім'я Капія, осадчого Капуї. Це «той, — говориться про нього, — що наймення своє передав кампанському місту» (Верґілій, Енеїда V, 117 sqq.). У Котляревського замість цього весела неохайність і в іменах, і в генеалогічних тонкощах. Йому однаково назвати Палінура — Палінуром і Тарасом; Люцетій легко перетворюється в нього на Лутеція, а троянець Серест показується в рутульській лаві і на додачу попадає в руки Енеєві, який тут же — не знаючи, що він робить — і забиває його на смерть:

Погиб тут также храбрий Нума,
Убив Сереста, його кума...

Зеров М. Нове українське письменство. Котляревський — 57

Взагалі все, що в Верґілієвій «Енеїді» є специфічно римського, становить її римську душу — її патріотична ідея, археологічні екскурси, її генеалогічні догадки — все це у Котляревського жадного відгуку не знаходить11).

Інакше ставлення у нього до епічної манери Верґілія. Власне манера Верґілія не належить йому самому. Вона — традиційна і виросла на ґрунті визнання Гомерівських поем творами канонічними, зразками, від яких не може відходити ні один поет-епік. Закликання муз, многословні й докладні, так звані епічні порівняння і подвійне мотивування подій: одно натуральне, з психології дійових людей, а друге надприродне, через втручання в людські справи богів — от головні характерні ознаки вишуканої і штучної манери, якої додержувались римські поети і якої великим майстром був Верґілій. Син скептичного віку, він, розуміється, був дуже далекий од наївної віри Гомерівських поем в Аполлона та муз, богинь співу та поезії; його звертання до муз було наскрізь літературним засобом, — але цим засобом він користався часто й охоче. Так, на початку 1-ої книги він просить музу викласти причини Юнониної ненависти супроти Енея, а на початку книги VII-ої, де починається оповідання про війни в Ляції, «римська Іліяда» — розповісти йому про становище італійських племен під час Енеєвої висадки. В середині тієї ж книги музи мають

11) В Осіпова часами виявляється.

Зеров М. Нове українське письменство. Котляревський — 58

пригадати всіх ватажків, що виступили в похід проти Енея.

Ви бо богині і знаєте все, — а до нас долетіли
Лиш відгомони слабенькі переказів тих героїчних.

Трапляються ще звертання до муз у піснях IX і Х-ій, кожного разу на початку якогось нового епізоду. Із цих п'яти вступних закликів Верґілія Котляревський (вслід за Осіповим та Котельніцьким) зберігає три останні, але всі переводить з «високого» стилю в низький, уявляючи поважну музу в образі старої провінціяльної панни, «од старости сварливої», з якою ніхто «не женихавсь, не жартував»:

Ох, скільки муз таких на світі
У кожнім городі й повіті —
Укрили б зверху вниз Парнас.
Я музу кличу не такую —
Веселу, гарну, молодую:
Старих нехай брика Пегас.

Переходимо до інших особливостей епічної манери Верґілія, до подвійного мотивування подій. Втручання богів у людські справи — друга риса цієї манери — зберігається у Котляревського не завжди. Поет задовольняється іноді природним лише мотивуванням. Зразком може послужити згадуваний уже епізод смерти Палінура. У Верґілія цей головний керманич троянської фльоти гине від руки самого бога сну:

Темрява ночі уже досягала середини неба;
Тяжко стомились плавці і — знесилені — кинули весла
Та на помості мулкім та по лавах твердих полягали.

Зеров М. Нове українське письменство. Котляревський — 59

На той час з високого етеру злітає на корабель бог сну; він приймає на себе вигляд одного з товаришів Палінурових, намагається вирвати у нього з рук кермування, але досвідчений стерник не дається, не пускає кормила

І не одводить очей од зір на високому небі.

І тільки коли бог бере в руки галузку, окроплену водами підземних рік, старий досвідчений слуга Енеїв западає в сон.

Знявшись угору тоді і на керму упавши звисока,
Бог одриває стерно і стерничого в море скидає.
Марно кричав Палінур, на поміч сопутників кликав, —
Бог легкокрилий, як птах, злетів і щез у повітрі.
Мирно тим часом пливли кораблі по широкому морю,
Мирно дрімали плавці, забезпечені словом Нептуна,
І наближались уже до бескетів сирен, до тих білих
Скель лиховісних, засіяних густо кістьми мореходців,
І зачували здалека, як бухає море об камінь, —
Глянув до керми Еней і побачив: нема Палінура;
Сів до стерна і повів корабель свій по темрявих водах,
Тяжко зідхаючи й сльози ллючи над недолею друга:
«О Палінуре, для чого повірив ти небу і морю? Будеш лежать, непохований, ти на пісках невідомих!»

У Котляревського смерть приходить по керманича в інших обставинах і з іншої причини. Прощаючися з сіцілійцями, старий Палінур «нахлистався горілочки» «по саме нільзя». Завваживши небезпеку (п'яний коло стерна), Еней наказує забрати його з чардака:

Но видно, що пану Тарасу
Написано так на роду,

Зеров М. Нове українське письменство. Котляревський — 60

Щоб тільки до цього він часу
Терпів на світі цім біду, —
Бо, розхитавшись, бризнув в воду,
Нирнув, і, не спитавши броду,
Наввиринки пішла душа.

В інших випадках втручання богів зберігається, але характер йому надасться різко гумористичний. От, напр., епізод з бурею в Середземнім морі, що з нього розпочинається «Енеїда». У Верґілія цю бурю підіймає Еол, бог вітру, з наказу цариці богів Юнони, що намагається одвернути ненависних троянців од улюбленої Картагени. Те саме і в Котляревського, за вийнятком дикої, ефективної обстанови, в яку вводить нас латинська поема: ні дощового острова серед морської пустині, ні високої скелі, де на троні сидить з берлом у руках владика вітрів, ні замкненої печери, де ті вітри бурхають — перед нами звичайна хата з лавами коло стін, заможний хазяйський двір; і вітри у Котляревського просто ледачі та вайлуваті наймити, і сам Еол у нього неспроможен одразу вволити богинину волю: вся його челядь розбрелася з двору —

Борей недуж лежить з похмілля,
А Нот поїхав на весілля,
Зефир же, давній негодяй,
З дівчатами заженихався,
А Евр у винники найнявся, —
Як хочеш, так і промишляй!

Зеров М. Нове українське письменство. Котляревський — 61

Буря скінчилась. У Верґілія морський бог Нептун, з тризубцем у руках, проноситься в колісниці по самій поверхні вод; у Котляревського він з'являється не в колісниці — ні!

... миттю осідлавши рака,
Схопивсь на нього, як бурлака,
І з моря вирнув, як карась ...

Або от іще приклад, останній, з VII книги Верґілієвої поеми: початок війни в Ляції. Мотивування подвійне. Війна розгоряється тому, що 1) Юнона викликає з пекельної темряви фурію Аллекто, якої страшиться сам Плутон і якій до душі «лише сумна війна та гнів, та злочинне підступство»; Аллекто ходить поміж троян та рутульців, одвідує сім'ю Латинову, Турна і скрізь запалює серця ворожнечею, 2) троянці порушують права полювання: син Енеїв Асканій-Іул ранить на вловах прирученого оленя, що належить латинянові Тіррові. Котляревський зберігає обидва моменти. Але у нього фурія Тізіфона мало чим нагадує Верґілієву Аллекто. І хоч вона так само люта й несита, «яхидніша од всіх відьом», але в її появі нема нічого імпозантного: в дім царя Латина вона «вкочується клубочком», а смертельну ненависть до троянців розпалює звичайними баб'ячими нашептами й намовами. Щождо історії з Тірровим оленем, то її перетворено (вслід за Осіповим і німецьким травеститором Блюмауером) в найвеселіше оповідання про «няньчиного цуцика», що дочасно загинув од троянських хортів і своїми обгризе-

Зеров М. Нове українське письменство. Котляревський — 62

ними й обсмоктаними кісточками прислужився як привід до першого «штурхобочного бою».

І так всюди. З зовнішнього боку поетичні засоби Верґілія зостаються ніби непорушеними: втручання богів, закликання муз, навіть широкомовні, картинні порівняння (див. V, 93—94), — але тон взято діяметрально протилежний: де у Верґілія — драматизм, героїзм, урочиста мова, зворушливі сцени, там у Котляревського — фарс, весела легковажність і влучні, хоч не завжди високої проби дотепи.

Але вся сіль «Перелицьованої Енеїди» — не тільки в цій різкій невідповідності гумористичного стилю поважному, оточеному певним пієтетом сюжетові, але і в тому, що намагався показати в своїй, російській, травестії Осіпов — в умінні надати своєму гуморові національного характеру, накласти на вчинки Енея й троянців густий український кольорит. Перше, що використовує в цьому напрямку Котляревський, це імена. Ми бачили вже, як в епізоді з Палінуром троянського керманича названо Тарасом. В іншому місці перед нами троянський ворожбит Невтес, «пройдисвіт і непевний», спеціяліст «гатить греблі». Про нього читаємо:

Невтесом всі його дражнили,
По-нашому ж він звавсь Охрім.

Ще приклад, Еней сходить до пекла побачитися з батьком Анхізом і по дорозі зустрічаєть-

Зеров М. Нове українське письменство. Котляревський — 63

ся з «громадою знакомих душ», з усіма тими троянцями, що загинули в дорозі. Всі «троянські душі» носять суто українські імена:

Педька, Терешка, Шеліфона,
Панька, Охріма і Харка,
Леська, Олешка і Сизьона,
Пархома, Ісьха і Феська.

Пісні цих троянців, забави і психологія, їх убрання і звички — все чисто українське. Пливуть вони морем десь коло Сіцілії — співають пісень «козацьких, гарних, запорозьких», приїздять до Картагени — розважаються на дозвіллі «хрещиком і горюдубом», «візком» і газардовою грою «в сім листків»; прибувають до царя Латина і приносять старовинним звичаєм «на ралець»

Пиріг завдовжки із аршин
І соли — кримки і бахмутки...

Старовинний побут, старосвітське життя всюди вплітається в поетичну тканину греко-римської леґенди. Двір царя Латина, обсаджений клечанням, світлиці, пооббивані шпалерами, заслані килимами та рядняними доріжками, обвішані портретами «всіх багатирів», уявляються нам як заможна домівка провінціяльного полупанка; троянське плем'я, що обливається потом над латиною, старанно виробляючи латинські тму, мну, здо, тло, переносить нас в обстанову старої української школи, з її «Піяр-

Зеров М. Нове українське письменство. Котляревський — 64

ською граматкою» та неминучими «субітками»; а опис учти у царя Латина або картини раювання праведників у Єлісейських полях знайомлять нас з усіма розкошами традиційної української кулінарії: «отрібками та шарпанинами», «ганусівками та калганівками», «варениками пшеничними білими та пухкими до кав'яру буханцями». До цього приплітається безліч натяків і образів, узятих з живої сучасности або недавнього минулого. Троянці, «закуривши» — розгулявшися в Сіцілії, справляють на богів враження села, понятого жахом перед татарами:

В Сіцілії таке твориться,
Що вам би треба подивиться:
Там крик, мов підступа орда.

Еней, зустрічаючись з Аркадським царем Евандром, рекомендується йому: «я — кошовий Еней троянець»; Евріял заспокоює свого бойового товариша Ніза, посилаючись на свого батька:

Мій батько був сердюк опрічний...

І навіть Латин, мирний, старий царок, «серцем і душею далекий од війни», і той у розмові згадує про нашу Січ. А порівняння: «Не так розсердиться добродій, коли пан возний позов дасть», а мрійні зідхання за старовиною: «Так вічной пам'яті бувало» — все це не тільки смішить читача, але й зацікавлює, заінтриґовує, не тільки на гумористичний лад переробляє поважну клясичну фабулу, але й животворить її, вправляючи в її рамки широко схоплену і правдиво змальовану картину укра-

Зеров М. Нове українське письменство. Котляревський — 65

їнського побуту. Цей етнографічний реалізм «Енеїди» і єсть третя характерна риса травестійної манери Котляревського. До того самого, видима річ, змагав і Осіпов, надаючи своїй Дідоні та її картагенському дворові кольориту російської поміщицької старосвітчини, коли ще процвітали «барские барыни» та «сенные девушки», а «кокошник» та «телогрейка» не були ще вижиті «ветренной французской модой», — але його реалізм бідніший на фарби; йому не завжди вдається повернути Верґілієву «погудку» на такий бажаний йому «русской лад». І як не звучить перебільшенням фраза О. Я. Єфименко, що «"Енеїда" Котляревского относится к «Энеиде» Осипова как живой цветок к жалкому тряпичному изделию» — в глибині її лежить вірне спостереження; поряд з живими картинами Котляревського справді може здатися, що Осіпов та Котельніцький, у своїм стремлінні відтворити великоросійський побут, «только сочиняют — грубо-прозаически, тускло и многословно».

§ 4. Герої "Енеїди". Далеко менше мистецтва у Котляревського в характеристиках дієвих осіб. Тут Осіпов значно переважає його витриманістю образу і тону. Пригляньмося хоча б до головних персонажів Котляревського: його трактування Зевса та олімпійців, Енея і троянців увесь час зміняється. На нім одбиваються то Осіпов, то Котельніцький, то намагання Котляревського протиставити їм свої образи, виплоди українського ґрунту. Його каприз травести-

Зеров М. Нове українське письменство. Котляревський — 66

тора підказує йому все нові й нові повороти в порівняннях та епітетах, не оглядаючись на те, оскільки вони в'яжуться з попередніми характеристиками.

Еней Котляревського, розуміється, не має нічого спільного з блідим, пасивним героєм Верґілія: він не ставить, як той, своїх вчинків у залежність од волі богів, виявленої в пророцтвах та таємних познаках. У перших чотирьох частинах, де Котляревський переробляє Осіпова, це активний, жвавий, «моторний» «парубок», удатний «на все злеє», що завзято «садить гопака» в Картагені, зводить з ума Дідону, «купається в бразі», бурлака «веселого кшталту», що ні над чим не задумується і в якого навіть смерть Дідони не викликає нічого, крім цинічного:

... Нехай їй вічне царство,
Мені же довголітнє панство
І щоб друга вдова знайшлась!

В частині V і VI ми бачимо Енея далеко поміркованішим у пияцтві, розсудливим і обачним. Він складає договори, розпоряджається військовими частинами і цілком поважно бере свою місію осадчого нової Трої. Давня характеристика, повторена в VI-й частині:

Еней пройдисвіт і не промах,
В війні і зріс, і постарів,
Привідця був по всіх содомах,
Ведмедів бачив і тхорів —

видається тепер несправедливою і неслушною. В Енеєві виявились нові риси: він талановито

Зеров М. Нове українське письменство. Котляревський — 67

несе дипломатичне представництво, він уміє в тонкій і вишуканій формі віддати останню шану забитому на війні союзникові (промова над тілом Паллянта, VI, 81); в ньому багато самоповаги; тепер він лицар, «к добру з натури склонний», він намагається перепинити непотрібну бійку, бо — «про що всіх сангвіс проливать?» ... одно слово, це вже не перший-ліпший бурлака, а мудрий та розважний батько козацький, на зразок сучасних Котляревському кубанських та наддунайських отаманів, що так уперто домагались на чужині нових земель для козацької колонізації.

Так само нелегко на суцільну постать складаються і ті окремі риси, що мають схарактеризувати Венеру. Венера з'являється в поемі кілька раз: інтригуючи на Олімпі в синових інтересах, вона то накладає з Зевсом, то робить вихватки проти нього. В кінці ІІ-ої частини вона виїздить з візитою до Нептуна. Її зовнішній вигляд— постава, поводження, убір — свідчить про певну витонченість. Вона має власний ридван і сидить у ньому, «мов сотника якогось пані»; її коні править «машталір», одягнений, як належить панському машталірові:

Була на ньому біла свита
Із шаповальського сукна... і т. д.

І раптом в VI-ій частині, в яскравій сцені божеської наради, ми знаходимо нову — цілком одмінну — характеристику богині:

Венера — молодиця сміла,
Бо все з воєнними жила

Зеров М. Нове українське письменство. Котляревський — 68

І з ними бите м'ясо їла,
І по трахтирах пунш пила,
Манишки офіцерські прала,
З стрючком горілку продавала ...

Що б тут не було — запозичення в Котельніцького чи власний каприз Котляревського, навіяний офіцерськими спогадами, — але перед нами не український, хуторський, а російський «армійський» побут, не поважна сотничиха, а жвава маркитантка, що торгує в поході і «трясеться» в обозі за військом.

Більше витриманости в другорядних постатях поеми — мирному Латинові, характерній Аматі, войовничому Турні з його звичками «одставного воєнного», цьому аматорові «охтирського меду» та «чаю з горілкою», взагалі в усіх тих постатях, що характеризуються в одному-двох місцях і «короткими ударами».

Правда, і тут трапляються часом художні помилки. Так, безперечно невдатною вийшла у Котляревського мати Евріяла. Сцена її плачу над сином належить до найфальшивіших сцен «Енеїди». В іншім місці, де перед Котляревським була подібна ситуація — смерть Паллянта і «батьківська печаль» Евандра, він наперед одмовився од опису і сам навів тому мотиви:

Та ба! Не всякий так змудрує,
Як сам Вергілій намалює,
А я до жалю не мастак.

Нездатність Котляревського до «жалю» виявляється тут повною мірою. Після стриманого

Зеров М. Нове українське письменство. Котляревський — 69

оповідання про подвиги й смерть Евріяла та Ніза, травестованого з певним артистичним тактом, так неприємно читати про Евріялову матір, що вона, зачувши про смерть сина, —

Кричала, ґедзалась, качалась,
Кувікала, як порося...

Неправдоподібно, по-балаганному трагічно, звучать і її прокляття рутулам:

А ви, що Евруся убили,
Щоб ваш пропав собачий рід!...
Ох, чом не звір я, чом не львиця,
Чом не скажена я вовчиця,
Щоб мні рутульців розірвать,
Щоб серце вирвать з требухою,
Умазать морду їх мазкою,
Щоб маслаки їх посмоктать !...

Антихудожність цієї сцени прекрасно відтіняється поетичним плачем Евріялової матері у Верґілія. Там, приголомшена горем, вона не знаходить сили для проклять; вона вся розливається в тужливих скаргах: нехай рутульські стріли і в неї одберуть непотрібне їй життя, а великий батько богів змилосердиться над нею, пославши їй смерть і право увійти в Тартар.

§ 5. Художнє виконання "Енеїди". Поруч невидержаности характерів на карб «Енеїді» треба покласти ще загальну недодержаність тону. «Перелицьована Енеїда», що торкається виконання, твір дуже і дуже нерівний. Причини такої нерівности стануть для нас ясні, коли ми пригадаємо, що «Енеїда» писалася на протязі

Зеров М. Нове українське письменство. Котляревський — 70

цілих тридцяти літ і що на протязі цих тридцяти літ змінялися смаки, повіви і впливи, громадянство й побут, змінявся нарешті сам автор, його погляди, оцінки, його ставлення до громадянства, до власної своєї творчости і до знаряддя тієї творчости — народньої мови. Як же зберегти єдність тону в поемі, розпочатій за молодих літ, а закінченій на порозі старости!

З погляду стилю й виконання «перелицьована Енеїда» представляє три варіяції травестійної манери. Перші дві частини вражають грубим, але щирим, непідробленим комізмом, подібним до комізму бурлескних віршів XVIII в. В частинах III—IV-ій гумор автора витончується, оповідання стає докладнішим, Котляревський дозволяє собі все більше й більше відступати од первотвору, докладно розробляючи окремі епізоди, забарвлюючи їх нотками громадської сатири. Останні дві частини показують певну втому авторову; Котляревський, видимо, поспішає закінчити розпочату працю, переказує в одній частині по 2—3 пісні Верґілія; оповідання ведеться сухо, вироджуючися часами в якусь реляцію про успіхи і втрати троянської ватаги. Сам автор признається, що йому тяжко стало писати:

Тепер без сорома признаюсь,
Що трудно битву описать,
І як ні морщусь, ні стараюсь,
Щоб вірші гладко шкандувать, —
Та бачу по моєму виду,
Що скомпоную панахиду... і т. д.

Зеров М. Нове українське письменство. Котляревський — 71

І справді: варт розгорнути V-ту частину, прочитати її початок «Біда не по деревах ходить» і порівняти його з початковими строфами III або IV частини, щоб побачити, як тон оповідання стає вимушено реторичним, а живі деталі заступаються млявими промовами та втертими розумуваннями12), так зв. «загальними місцями»:

О, сон! з тобою забуваєм
Все горе і свою напасть,
Чрез тебе сили набираєм,
Без тебе ж мусіли пропасть.
Ти ослабівших укріпляєш,
В тюрмі невинних утішаєш,
Злодіїв снищами страшиш... і т. д.

Тільки в двох сценах останні частини «Енеїди» підіймаються на висоту попередніх — в нараді богів на Олімпі («Олімпська карвасарь») та Паллянтовому похороні. Чи не наводить це на думку, що Котляревський сам прохолов під кінець до своєї поеми? Стеблин-Каменський принаймні свідчить нам, що в 20-30 рр. він «трудно соглашался» читать «неотпечатанные еще V и VI-ую части» «Енеїди», так що йому, синові давнього приятеля поетового, тільки одного разу й довелося почути авторове читання.

12) Порівн. у Н. М. В. (Мінського): "Главный недостаток «Энеиды» — это отсутствие цельности в замысле и исполнении: народная поэма была написана с целью позабавиться на счет народа! Цельность поэмы страдает и от того, что последние песни, когда отношение Котляревского к народу стало изменяться, написаны в другом тоне, нежели первые". «Новь», 1885 р., № 4, стор. 708.

Зеров М. Нове українське письменство. Котляревський — 72

§ 6. Вірш і мова "Енеїди". Віршова форма «Енеїди» на той час, коли поема з'явилася у світ, була для українського письменства великою новиною. Десятирядкова строфа з правильним і строгим чергуванням рим, чотиристоповий ямб, легкий та дзвінкий, нічого спільного не мають з силабічним у своїй основі, не цілком тонізованим віршем Некрашевича та анонімних авторів бурлескної літератури. Це пересаджений на український ґрунт російський вірш допушкінської, добатюшковської доби, хоч, правда, взятий не у видатних, як Державін або Капніст, але середніх, «пересічних» літературних діячів. Для нас фактура цього віршу видається тяженькою, такою стала вона з часів Шевченка, що прищепив нашому письменству легкий зреформований ямб пушкінської пори, — але для сучасників Котляревського це було справжнє версифікаційне диво.

У вірші «Енеїди» нам одразу впадають в око дві характерні особливості: 1) незручне, неприродне і немелодійне розміщення слів, що так утруднює часом читання — особливо заважають сполучники в середині рядка: «До лясу мов ляхи шатнулись», «Анхиза щоб не прогуляти», «Пером в папері як писнеш», «Ізгину без води мов рак» — і 2) повільний, немов затриманий темп його віршу. Залежить цей темп од характерного для всіх тогочасних поетів засобу — не робити ритмічного наголосу на другій

Зеров М. Нове українське письменство. Котляревський — 73

стопі, напр., «Прокинувшися, весь трусився», «Завзятіший од всіх бурлак», «Путивочку Венері дав». — Схема:

˅ — | ˅ ˅ | ˅ — | ˅

Крім цього ритмічного ходу, Котляревський частенько користується і другим, ще більше затримуючим ритм. Він практикує одночасову заміну другого і третього ямба стопами без наголосу, т. зв. пірихіями13) — напр., «Яга ця і заговорила», «Іскорчившуюся в дугу», «О пуцьвірінку Купидоне»14). Схема цих рядків така:

˅ — | ˅ ˅ | ˅ ˅ | ˅

Здебільшого рядки з пірихіями в другій і третій стопі бувають важкі і немузичні; але Котляревський уже вміє надати їм легкости та мелодійности. Він підбиває в рядок двоє слів, довгих, але з однаковою або приблизно однаковою кількістю складів, іноді з тими самими звуками на початку кожного слова, і немилого враження уже немає. Такі рядки, як: «Розжеврілось і загорілось», «Поплакавши і поридавши», «Посватались і покумались», або: «З обстриженими головами, З підрізаними пеленами» — читаються так само легко, як Лермонтовські

13) Про всі ці терміни див. у Якубського «Наука віршування», Київ, 1922, особливо стор. 34, 47.

14) Котляревський дуже любить цей ритмічний хід. У першій частині, на 660 рядків він користається ним 16 раз; у другій, на 750 — 23 рази; у третій, на 1410 — 68 раз.

Зеров М. Нове українське письменство. Котляревський — 74

«Кочующие караваны В пространстве брошенных светил» або Жуковського: «Как облачко при ясном дне Затерянное в вышине И в солнечных его лучах Ненужное на небесах»15).

Взагалі, з ритмічного погляду вірш Котляревського багатий і різноманітний. Позичивши у росіян їх чотиристоповий ямб, він одразу дорівнявся їм технічною досконалістю свого ямба і своєї «децими». В «Енеїді» можна вказати цілу низку прекрасно збудованих, бездоганних щодо ритму, строф. Такі в III-й пісні строфи 79, 80, 82, в IV-й — 101, 114 («Гуде в Латії дзвін віщовий»), 118 («Були златії дні Астреї»), 122 («Не хмара сонце заступила»). Трохи гірше стоїть з евфонією: в «Енеїді» не виїмок зустріти сполучення звуків, які з великим трудом надаються до вимови («К чортам і щоб і дух не пах», І, 2, або «Як галич в врем'я непогодне», IV, 28).

15) Цікаво порівняти вірш Котляревського з віршем Осіпова. Для Осіпова так само і в тій же мірі характерні і сполучники в середині рядка («Но в баньке чтоб замерзлы кости Распарить добрым чередом», «Как овцы в тесном де загоне, Квасная гуща как на дне») і пірихії в 2 та 3 стопі чотиристопового ямба («Красавицами площадными, Любовницами заводными»; «Причалилися не спросяся», «Простительно и подивиться», «Приклеивая, прибивая», «Поморщился и почесался» і т. д). Навіть одно і те саме розміщення слів в додаткових реченнях; в Осіпова: «На палубе гребцы рассевшись», у Котляревського: «Послухавши Еней Охріма». Може, звідси, з Осіпова та російської версифікації XVIII в., через Котляревського, походить і Шевченкове: «Розбивши вітер чорні хмари, ліг біля моря одпочить», і нема підстави вважати цей зворот особливістю народньої синтакси, як це робили Куліш та Грінченко.

Зеров М. Нове українське письменство. Котляревський — 75

Мова «Енеїди», так само, як і вірш її, були для свого часу величезної ваги придбанням. Давніші письменники, що послугувалися народньою мовою в інтермедіях та побутового змісту віршах, брали цю мову в її північно-українських діялектичних формах. Звідси у Кониського, Довгалевського і в інших авторів такі форми, як «плуд» зам. плід, «віт» (війт) і «вуйт», дуйдуть зам. дійдуть, орюм і сіюм зам. оремо і сіємо, кажють зам. кажуть, «пойшол» зам. пішов і т. д. У Котляревського українську мову ми чуємо в її центральній, полтавсько-київській говірці, яка з того часу і входить у літературний ужиток. Остаточно утвердив її, як основу літературної мови, Шевченко.

Українська народня мова у давніших авторів не визначалася чистотою словника. В ній повно було польських, слов'янських і навіть латинських слів. Лексичний матеріял Котляревського далеко чистіший, хоч і в нього трапляється досить старослов'янських, польських («цера», «прасунок», «ізвомпити») і особливо російських елементів («храбрий», «хвастун», «исполин», «гонить ахинеї», «судеб по волі» etc.). Але не в чистоті справа; найбільша заслуга мови Котляревського — це надзвичайне багатство її словника. «Енеїда» зафіксувала і донесла до нас силу прекрасних архаїзмів, провінціялізмів, технічних виразів. Котляревський знав ціну своїм скарбам і любив їх показувати. Осіпов у своїй «Вывороченной на изнанку Энеиде» часто пишається багатством своєї мови, пересипається синонімами, кохається в епітетах (порівн. ха-

Зеров М. Нове українське письменство. Котляревський — 76

рактеристики Лявінії його і Котляревського на стор. 49). Але Котляревський ніде не хоче поступитися йому місцем. От характеристика його Дідони:

Розумна пані і моторна,
Для неї трохи цих імен:
Трудяща, дуже працьовита,
Весела, гарна, сановита... (І, 21).

Або от опис тієї муки, якої завдавала грішним у пеклі фурія Тізіфона:

Вона без всякого обману
І щиро, без обиняків,
Робила грішним добру шану,
Ремнями драла, мов биків,
Кусала, гризла, бичувала,
Кришила, шкварила, щипала,
Топтала, дряпала, пекла,
Порола, корчила, пиляла,
Вертіла, рвала, шпигувала
І кров із тіла їх пила.

З художнього боку ця мова занадто конкретна, груба, хоча влучна й образна. От як, напр., «наочно» показано авторитет Турна в Італії:

Та й видно, що не був в зневазі,
Бо всі сусідні корольки
По прозьбі, ніби по приказі,
Позапаляючи люльки,
Пішли в поход з своїм народом,
З начинням, потрухом і плодом...

Зеров М. Нове українське письменство. Котляревський — 77

Порівняння Котляревського прекрасно віддають народню психологію: їм властива промовиста ляпідарність приказок. Море обридає троянцям, «як чумакам дощ восени». Еней, перелякавшись, труситься од страху, «мов сидя охляп на коні»; благодатна теплінь і щасливе дозвілля раю нагадують про сіряк і великодні свята:

Ні холодно було, ні душно,
А саме так, як в сіряках;
Не весело і так не скушно,
На великодніх як святках.

А поява ранішньої зорі викликає образ пшеничної варениці:

Уже світовая зірниця
Була на небі, як п'ятак
Або пшенична варяниця,
І небо рділося, як мак.

Ця конкретність виразу, що часто-густо переходить у вульгарність, прекрасно відповідала формі травестійної поеми, з її нахилом до карикатури, з її тяжінням у бік шаржовано-реалістичного відтворення життя. Котляревський був великим майстром «травестійної» мови і на довгий час утвердив її в українській літературі.

§ 7. Драматичні твори Котляревського. Крім «Енеїди», Котляревський лишив після себе тільки дві речі більшого розміру — двоактову оперету «Наталка-Полтавка» та одноактовий водевіль «Москаль-Чарівник». Писано їх одночасо-

Зеров М. Нове українське письменство. Котляревський — 78

во з V—VI-ю частинами «Енеїди», десь коло 1819 р., а видрукувано значно пізніше: «Наталку-Полтавку» — в «Украинском Сборнике» Срезневського за 1838 р., а «Москаля-Чарівника» — там же, але через три роки по смерті автора, в кінці 1841 р.

Утворено їх для Полтавського театру, де Котляревський один час завідував репертуаром: в його посмертних паперах знайдено власноручно переписаний для вистави текст однієї з Криловських комедій. Репертуар Полтавського театру складався з популярних тоді російських п'єс Крилова, Княжніна, кн. Шаховського. Одна з комедій останнього — «Казак-Стихотворец», виставлена в Харкові і в Полтаві, п'єса, не позбавлена хисту, але позначена поверховим і трохи карикатурним трактуванням українського життя, і спричинилася до написання «Наталки-Полтавки». В одній із сцен «Наталки» знаходимо виразну на це вказівку. Виборний Макогоненко розпитує Петра про Харків, харківські новини і харківський театр:

Виборний. Скажи ж, братіку, яке тобі лучче всіх полюбилося, як каже пан возний, лицемірство?

Возний. Не лицемірство, а лицедійство!...

Петро. Мені полюбилася наша малоросійська кумедія. Там була Маруся, був Климовський, Продиус і Грицько.

Виборний. Розкажи ж, що вони робили, що говорили?

Зеров М. Нове українське письменство. Котляревський — 79

Петро. Співали московські пісні на наш голос. Климовський танцював з москалем, а що говорили, то трудно розібрати, бо цю штуку написав москаль по-нашому і дуже поперевертав слова.

Виборний. Москаль? Нічого ж і говорити. Мабуть, вельми нашкодив і наколотив гороху з капустою.

Розмова точиться далі, але Виборний ніяк не може заспокоїтись:

Виборний. От то тільки нечепурно, що москаль взявся по-нашому і про нас писати, не бачивши зроду краю і не знавши звичаїв і повір'я нашого16).

16) «Казак-Стихотворец», як назвав його Шаховськой, «анекдотическая опера-водевиль», написаний в 1812 році і тоді ж уперше виставлений на сцені. Його сюжетна канва і ситуації у великій мірі використані в «Наталці» Котляревського. Героїня «Казака» Маруся, дочка вдови Добренчихи, любить Климовського, «хорошого стихотворца, храброго воина», але, скоряючись матері, дає згоду вийти за козацького тисяцького (?) пана Прудіуса. З Прудіусом заодно працює і Грицько, «повітовий писар», Макогоненко «Наталки». Прудіус впевняє Марусю, що її милий загинув на війні (дія пристосована до 1709 р.), а коли Климовський тут же повертається з-під Полтави, обидва приятелі намагаються довести, що Климовський злочинно розтратив царські гроші, які мали піти на відшкодування мирного населення. Але князь, що береться за розслідування справи, і його чесний денщик Демин виводять лиходіїв на чисте, а Марусю з'єднують з Климовським.

Українська мова Шаховського справді жахлива, хоча російські автори, вводячи українські фрази для місцевого кольориту, і тепер пишуть не краще.

Зеров М. Нове українське письменство. Котляревський — 80

Автор, видимо, хоче протиставити «Казаку» свою «Наталку», давши в ній правдиву картину українського «звичаю».

Як же виконав Котляревський це своє завдання?

Знання українського побуту було в нього різноманітне і глибоке (це ми знаємо з «Енеїди»); не бракувало йому й тверезого, спостережливого розуму, що вміє розпізнати і відтворити життьову правду. Мова дійових осіб безперечно віддає тогочасну живу розмову, навіть у репліках Возного, не вважаючи на деяку їх штучність.

От приклади. Маруся співає:

— Коли на войни вин ляже,
Куля серденько пробьеть,
Умиравши, вирно, скаже:
Милая за мной умреть.

Прудиус. А вот же ни; умир то вин умир, и то-то не сказав.

Маруся (почти падая). Вин умир!

Прудиус. А що же ти, змилуйся, не валися. Сядь же тут на приизбок.

Ще кращий дует Прудиус-Грицько:

— Гей, гей, Грицко!

— Що там за крик?

— Гей, гей, Грицко!

— А, пане! — вмиг!

— Довго ждать мни не годится, Треба зараз здись явиться.

Ну же скорій! Ну же скорій! Поскорій!

— Тотчас иду!

— Гей, торопись!

— Тотчас иду!

— Зараз явись!

Вздить жупан я тороплюся, И як раз к тебе явлюся ...

Вот я и здись, вот я и здись, я и здись!

Зеров М. Нове українське письменство. Котляревський — 81

У характеристиках немає жадних прибільшень. «Хапун і завзятий юриста» Возний, хитрий, як лис, Виборний, що «де не посій, там і вродиться», Терпилиха, Микола — це все «по благости Всевишнего люди», з усіми людськими чеснотами і хибами. Виборний, при всій своїй запобігливості перед сильним, не позбавлений почуття справедливости: він не вагається оддати належне Петрові, коли той дарує Наталці всі свої заробітчанські гроші. Навіть хабарник Возний «от рождения расположен к добрым делам» і, коли досі їх не робив, то виключно за «недосужностию по должности». Менше живого й характерного в «позитивних» постатях — Наталці й Петрові, але нічого неправдоподібного, надуманого немає і в них.

Єдине, що ослабляє реалізм «Наталки-Полтавки», — це її запозичена з сучасного російського письменства форма оперети: оте розбивання живої розмови вокальними нумерами, що робить діялоги занадто штучними, та ще сантиментальне забарвлення романсів, які автор вкладає в уста героїні:

Чи щаслива та билина, що росте у полі,
Що на полі на пісочку, без роси на сонці?
Тяжко жити без милого і в своїй сторонці...
     Ой, мати, мати! серце не вважає,
     Кого раз полюбить, з тим і помирає.

У свій час це справляло враження. «Многие места оперетты», — писав рецензент «Северной Пчелы», — «согреты непринужденной теплотой

Зеров М. Нове українське письменство. Котляревський — 82

чувства и истинно могут тронуть хотя несколько чувствительное сердце». Для сучасного читача ці «зігріті почуттям» місця, чулі монологи Петра та Наталки, солодкі романси та злегка підправлені народні пісні, дидактичні репліки в розв'язці («Наталко! Тепер ми ніколи не розлучимось. Бог нам допоміг перенести біди й напасті. Він поможе нам вірною любов'ю і порядочною жизнію» ... і т. д.) — становлять найслабішу сторону «Наталки». Ці риси сентиментальної манери заглушають реалістичний тон п'єси, справді далекий в цілому од «солоденького переборщеного сантименталізму, який знаємо, напр., з Карамзіновських оповіданнів» (Єфремов).

«Москаль-Чарівник» з художнього боку значно поступається «своїй знаменитій літературній сестрі». «Наталка-Полтавка» майже бездоганна в розумінні архітектоніки та художньої економії. Дія в ній розвивається швидко; всі повороти інтриги мотивовані — ніщо не загромаджує простого і ясного пляну. Навіть розумування героїв, крім одного, що торкається харківського поставлення «Казака-Стихотворца», внутрішньо зв'язані з дією. В «Наталці-Полтавці», — писав проф. О. О. Котляревський, — «много жизни, простоты и драматичности», «все совершается... в обыденной сфере, без всяких запутанных завязок и развязок», «все полно малороссийской природы и юмора». В «Москалі-Чарівнику» українського кольориту менше, гумор елементарніший, дія розвивається не так майстерно, діялоги не такі яскраві. Вся перша

Зеров М. Нове українське письменство. Котляревський — 83

сцена, до появи на кону москаля, розтягнена; дещо в ній видається ненатуральним і зайвим, — наприклад, полеміка між Тетяною і Фитиком стосовно Іосифа Прекрасного. Занадто карикатурно звучать пісні: москалева «Девчина моя переяславка... Родная меня чуть не ушибла» — і Финтикова:

Перо ти лебедине,
Хрустальний каламар ...

Елемент дидактизму займає в «Москалі» далеко більше місця, ніж у «Наталці». Сентенції сиплються, як із міха: «В свете часто случается, что и добродетель кажется подозрительной», «Не будьмо неумолимі для других, одним собі зазорного не прощаймо», «Шутка, кстати сделанная, больше делает пользы, чем строгие наставления» і т. д. Моралізує не тільки москаль, що немов спеціяльність має виголошувати повчаючі речі, але і Михайло, і Тетяна, і навіть Финтик, коли, виведений на чисту воду, обіцяє стати прикладом «ко исправлению всех и каждого».

При всім тім з «Москаля-Чарівника» водевіль талановитий і жвавий, без різкого фальшу і надмірної карикатури.

Єдиний, хто не погоджувався з цією оцінкою, був Куліш. Оглядаючи українське письменство на сторінках «Основи», він закинув п'єсі її крайню неправдоподібність, яка, на його думку, полягає найголовніше в тім, що в ролі одуреного чоловіка в Котляревського фігурує чумак: чумаки ж, як відомо, належать до найроз-

Зеров М. Нове українське письменство. Котляревський — 84

виненіших елементів людности, і трудно пристати на думку, щоб бувалий чумак повірив таким наївним чарам і закляттям, як москалеві.

Міркування Куліша, як завжди, сторонничі і несправедливі. Варт порівняти «Москаля-Чарівника» з усією водевільною літературою, не минаючи легкого типу комедій, як Винниченкова «Панна Мара», і нам стане ясно, що художні хиби «Москаля» — шарж, пересада — властиві всьому цьому літературному жанрові, а його сильні риси, як кольоритна мова і жвавий діялог, повинні бути поставлені на кошт літературного хисту Котляревського.

§ 8. Література про Котляревського. Письменницька діяльність Котляревського і значення її в історії літературного відродження стали предметом найжвавішого і найрізноголосішого обміркування в науковій і критичній літературі.

Перший, хто спробував оцінити літературне надбання Котляревського, був Костомаров. Його стаття: «Обзор сочинений, писанных на малороссийском наречии» уміщена під псевдонімом Ієремії Галки в альманасі «Молодик» на 1844 р. Значення Котляревського, на думку І. Галки, полягає в тім, що він перший угадав «потребность времени», повставши проти клясицизму і виявивши українську народність в ориґінальнім утворі раніше, аніж появилися перші видання пісень. Протест проти клясицизму та інтерес до народньої своєрідности визначили зміст і форму його літературної діяльности. «Во время упадка

Зеров М. Нове українське письменство. Котляревський — 85

классицизма и вторжения в европейские литературы романтических идей, — писав Костомаров, — вкус общества принял самое странное направление: не смели расстаться с верою в заветные предрассудки, не смели принять форм нового рода, казавшихся еще дикими, смеялись над тем и другим; плодом такой нерешительности явился особый род сочинений... Писатель брал предмети классические, одевал их в романтическую одежду и таким нескладным нарядом смешил публику». Весь ефект «Енеїди» і полягає в різкій невідповідності клясичної фабули та її української рамки. «Чего лучше? Малороссийский язык — самая романтическая форма. "Энеида" — самое классическое содержание». Але тепер (тобто в 40-х рр.) доба травестій минулася — «роматическая форма стала нам нечужда, а классическому содержанию мы возвратили должное уважение». Значення Котляревського і його творчости від того однак не зменшилося. Втративши своє значення як травестія, «Енеїда» (Костомаров головним чином говорить про «Енеїду») набула нової ваги, як перший реальний побутово-описовий твір народньою мовою. «Мы видим в ней... — писав Костомаров — 1) верную картину малороссийской жизни: автор хорошо знал Малороссию, жил в ней и с нею, пользовался всем, что было у него перед глазами... 2) Она драгоценна для нас по неподражаемому юмору, с которым автор изображал пороки и смешную сторону своего народа. Стоит только вспомнить описание ада: все грешники носят на себе черты малорос-

Зеров М. Нове українське письменство. Котляревський — 86

сийские и даже осуждены на такие муки, какие только придут в голову малороссиянину. 3) Язык его, правильный, блестящий, народный в величайшей степени, останется самым лучшим памятником, и надобно сознаться, что едва ли у кого он достигает такой правильности и непринужденности речи».

В 50-60-х роках для Котляревського настала пора різких негативних оцінок. Перша з них належить скубентові Чуприні (проф. О. О. Котляревському, «Моск. Ведом.», 1856, ч. 41). Скубент Чуприна виводить з-під свого удару «Наталку-Полтавку» (його високу оцінку останньої ми бачили вище), але з тим більшим запалом він нападається на «Енеїду». «Енеїда», на його думку, «не была вызвана потребностями украинского общества», вона була «плодом современного направлення русской словесности», а для автора її «не более, как шуткою, забавою». «При всей выдержанности в изображении малороссийского характера в "Перелицованной Энеиде", мы не можем назвать это произведение вполне народным; уже одно то, что оно было явлением случайным, в значительной степени уменьшает его народность; далее, вглядываясь в него пристальнее, мы не встречаем того милого простодушия, того природного юмора, который составляет коренную черту природного малороссийского характера. Взгляд автора, имеющий целью смешить своих читателей во что бы то ни стало, выставляющий потех ради, воочию мира, все со смешной стороны, совершенно про-

Зеров М. Нове українське письменство. Котляревський — 87

тивен коренным чергам малороссийского характера».

Те, що у скубента Чуприни висловлено обережно, стримано і стосується виключно до «Енеїди», в Куліша переходить у справжній акт обвинувачення і поширюється на весь літературний набуток Котляревського. На погляд Куліша, літературна діяльність Котляревського — одна з форм українського ренегатства. В українськім житті завжди боролися дві стихії: міста та шляхетські маєтки, що раз-у-раз одривалися од народньої основи, — і села та хутори, що вірно при тій основі зоставалися і які Куліш називає «миром свежим, полным юношеских великодушных стремлений и поэтических грез». Під ту добу, коли Котляревський вийшов на «літературну ниву», тобто в кінці XVIII — на початку XIX віку, верхи українського народу відділилися од простого люду і являли зразки антинароднього смаку і побуту, бо набували народність великоросійську, великоросійське культурне обличчя; низи, маси лишилися вірні старовині, але втрачали свідомість, безсилі були на своїх речників здобутися. Нещастя Котляревського в тім, що він поплив за течією і в своїх творах висловив те презирство й глум, з яким вершки одверталися од народнього життя. Як людина талановита, Котляревський не міг зостатися сліпим до тих скарбів, які таїв у собі люд, але, не маючи здібностей геніяльних, він не подужав стати понад поняття свого віку і дати народньому світоглядові і народньому побутові правдивий, не карикатурний вираз. Він

Зеров М. Нове українське письменство. Котляревський — 88

з легким серцем пішов слідами українських анекдотистів, яких багато було в дворянському і недворянському товаристві. «Троянский герой в виде украинского бродяги смешил товарищей Котляревского до слез, і рукопись его начала ходить по рукам. Помещики украинские рассмеялись над «Энеидой» не хуже офицеров, расхохотались над ней и их лакеи, уже не похожие на тех, от кого они были оторваны дворовой жизнью... Одни простолюдины не смеялись, — им было не до "Энеиды"». — Висновки Куліша дуже суворі. В мові Котляревського він бачить «кабацкую речь», в «Енеїді» — «бурлацкое юродство», в «Наталці-Полтавці» — афектовано-фальшиву оперету, вокальні нумери якої недалеко одійшли од перебільшено сантиментальних романсів XVIII в. У Котляревського не було поважання ні до себе, ні до народу, ні до народньої мови: «самая мысль написать пародию на языке своего народа показывает отсутствие уважения к этому языку». І тільки в одному добачає Куліш право Котляревського на деяку пільгу — в тому, що він сам «смутно почуял беззаконие своего смеха и под конец смеялся уже без искренности».

Сімдесяті-вісімдесяті роки — доба певної «реабілітації» Котляревського в критичній літературі. Сюди стосуються: оцінка Костомарова в його статті про українську поезію в хрестоматії Ґербеля («Поэзия славян», 1871 р.), стаття-передмова Катранова до видання 1874 р., «Відчити з історії українсько-руського письменства» О. Кошового в закордонному «Світі», 1881, 1-2

Зеров М. Нове українське письменство. Котляревський — 89

(з характерною оцінкою, діяметрально протилежною присудам Куліша: «Ми наперед усього в писаннях Котляревського бачимо його глибоку скорб про народню недолю») і нарешті стаття Н. М. В. (відомого російського поета Н. М. Мінського) в «Нови» за 1885 р. — Навіть Куліш у цю пору відходить од свого давнішого погляду і в передмові до своєї «Хуторної поезії» (Львів, 1882) визнає за творами Котляревського певне художнє і навіть громадське значення: «В ній побачили земляки своє поспільство, побачили хоч з вивороту, та все ж таки не сліпуючи, як сліпували, захилившись до чужомовної книжки». Щодо свідомости Котляревського Куліш зостається давнішої думки: «Котляревський покорявсь недовідомому велінню народнього духа, був тільки сліпим знаряддям українського світогляду» і тому «сам не знав добре, що він робить».

В науково-критичній літературі 90-х рр. — в загальних оглядах і спеціяльних розвідках — розпочинається уже детальне вивчення літературних джерел Котляревського (М. П. Дашкевич: К вопросу о литературном источнике «Москаля-Чарівника», Малорусская и другие бурлескные «Энеиды» — «Киевская Старина», 1893, XII і 1898, IX).

З загальних питань наукових дослідників цікавить найбільше одно: оскільки органічною ланкою входить Котляревський, як автор «Енеїди», в розвиток українського письменства і чи не в тіснішому зв'язку стоїть він з сучасним йому російським літературним рухом. Цьому пи-

Зеров М. Нове українське письменство. Котляревський — 90

танню П. Житецький присвятив спеціяльну працю: «Энеида Котляревского и древнейший ее список в связи с общим обзором малорусской литературы XVIII века», Киев, 1900 (український переклад — Київ, 1919). Всупереч попередникам, Петрову та Дашкевичу, Житецький пробує довести, що «Енеїда» Котляревського виросла безпосередньо з української традиції XVIII в. З цією метою він підкреслює одміни в тоні й виконанні в Осіпова і Котляревського і розглядає «Енеїду» останнього як особливий, своєрідний тип травестії. Поема Осіпова, на його думку, є пародія «виключно літературна»; її роля — дискредитувати старий набридлий літературний напрямок, — тим часом як Котляревський «не має жадного наміру втручатися в боротьбу з псевдоклясичним напрямком, боротьбу, що кінець XVIII століття виникла в московській літературі, — так само вірші-пародії, що користувалися біблійними та євангельськими оповіданнями, зовсім не мали на увазі підкопуватись під їх авторитет». «З цього погляду Енеїда Котляревського є органічне продовження місцевих віршів, на які багата була українська література в XVIII столітті».

З пізніших статтей найважливіші дві, діяметрально протилежні висновками: «Котляревський» С. О. Єфремова, переднє слово до видання «Віку», і «Іван Котляревський в світлі сучасного йому російського письменства» М. Євшана (Федюшки) — в «Сборнике Харьковского Историко-филологического О-ва», т. XX. Єфремов поділяє з Житецьким його пе-

Зеров М. Нове українське письменство. Котляревський — 91

реконання, що Котляревський «міцним корінням держиться» в українському минулому, що попередники його «Енеїди» — це інтермедії та інтерлюдії, вертеп та творчість невідомих на ймення мандрованих дяків, «українських бардів, що, юродствуючи, несвідомо робили великої ваги діло, кладучи перші підвалини народнього письменства». М. Євшан, навпаки, певен, що літературна діяльність Котляревського є лише відгук сучасного йому російського літературного життя з усіма характерними для останнього поглядами та засобами.

На статті Єфремова лежить виразна печать того загального погляду, яким перейнята його велика історія письменства: для нього все нове українське письменство має одно обличчя — визвольне, народолюбне, демократичне, а український письменник за нечисленними виїмками повторює один і той самий тип гуманіста-демократа. Цей погляд затирає певні границі між психологією поколінь і постаті Котляревського, «інтеліґента своїх часів, сковородинця і масона», надає рис українського інтеліґента 90-900-х рр. В освітленні С. О. Єфремова Котляревський не тільки свідомо приступає до своєї літературної праці, але й формою своєї свідомости наближається до нас. Його метою нібито було поставити перед «равнодушные очи» гірке народне життя споневаженого українського «смерда»; його фрази про колючу мужицьку правду і на всі боки гнучу панську були не просто стилізацією під народні приповідки, які йому доводилося чути на селі, але безперечним

Зеров М. Нове українське письменство. Котляревський — 92

голосом його справжнього переконання; його вихватки проти старих муз, проти старих панянок:

Я музу кличу не такую,
Веселу, гарну, молодую:
Старих нехай брика Пегас —

таять у собі натяк на «ідею оновлення», з якою він «заходжувався коло літературної ниви», а його картини «абсолютистично-бюрократичного Олімпу» та земних палаців являють собою гостру сатиру на тогочасний соціяльно-політичний лад. — А в Євшана? В Євшана Котляревський людина, що виросла в поняттях XVIII в., з його погордою до народу; людина з вузьким світоглядом і суто офіцерським ставленням до «таких речей, як честь, мораль та інше». Громадської сатири в «Енеїді» він не бачить і тіні. Як назвати сатириком письменника, який не має, в усякім разі не вміє «показати суспільності своїх ідеалів», який сам розкошує з своїх «бридких та стидких сцен» і «в боротьбі з неморальністю являється занадто уступчивим»? Патріотизму та національної свідомости Котляревського Євшан так само не бере поважно. Коли б поет був патріотом або мав живе почуття традиції, то не казав би про Січ, що там «вдень п'яні сплять і крадуть вніч», не називав би шведів при згадці про Полтавську битву «прочварами». І далі в молодечім захваті критик повертає до Куліша і повторює його давнє твердження, що Котляревський творив несвідомо. «Що надає

Зеров М. Нове українське письменство. Котляревський — 93

такого значення творові Котляревського, що він викликав нову епоху в українській літературі? Нових ідей він не мав — лиш ті, які були утерті, не був він жадним дороговказом на будучність... Мова його робила новим, слово!» Але... «сам Котляревський не був свідомий величини того історичного факту, і скажемо, що не Котляревський воскресив українське слово (бо воно жило в народі), — а слово цілого українського народу винесло Котляревського».

Такі в короткому викладі головні критичні оцінки літературного надбання Котляревського. Як бачимо, всі вони кружать коло трьох основних питань: 1) яке становище займає Котляревський супроти української традиції XVIII в. і сучасного йому російського письменства, 2) оскільки він є громадським сатириком, а його «Енеїда» поважним, ґрунтовно задуманим побутоописовим твором і 3) оскільки сам Котляревський був свідомий справжньої ваги розпочатої ним праці. Відповіді, які дають на ці питання окремі автори, розбивають їх на дві розбіжні течії: одна підносить Котляревського як великого художника слова і добачає в ньому свідомого своєї мети сатирика і оновителя української літератури — іде вона од Костомарова, поймає Кошового та Житецького, а найкрасномовніший вираз знаходить у С. О. Єфремова; друга намагається умалити письменницький хист Котляревського, бере під сумнів його українську свідомість літерата і громадянина, добачає в його творчості запізнений відгук російського літературного життя — ця течія, що пли-

Зеров М. Нове українське письменство. Котляревський — 94

не від Шевченківської характеристики «Енеїди», як «сміховини на московський кшталт», панує в українській критиці з Кулішевими статтями в 60-х рр., а р. 1909 дає себе знати різкою статтею М. Євшана.

Щодо праць біографічного змісту, то їх дуже небагато: життя Котляревського ще вимагає пильних студій — праця І. М. Стешенка — «И. П. Котляревский, автор украинской Энеиды», Киев, 1902, хоча й має підтитульну кваліфікацію «критическая биография», але містить у собі досить неперевірених даних і явних вигадок (напр., з повною вірою переказану анекдоту про зустріч Котляревського з козаками, що, дізнавшися про його авторство «Енеїди», запрошують його до себе за старшого). Цікавий портрет Котляревського на тлі історичних обставин дає О. Я. Єфименко (Ефименко А., «Котляревский в исторической обстановке», збірник «Южная Русь», 1905, т. II). Котляревського в обстанові побутовій малюють артистичні етюди Горленка, «Воспоминания» Стеблина-Каменського (Полтава, 1883) та документи І. Ф. Павловського — в книзі «Полтава», исторический очерк... 1802—1856 рр. (Полтава, 1910).

Літературу до окремих питань див. у великій «Історії українського письменства» С. О. Єфремова та в бібліографічнім показнику Комарова з Єфремовським додатком.

 

Ссылки на эту страницу


1 И. П. Котляревский
И. Я. Айзеншток. И. П. Котляревский. // Котляревский, Иван Петрович. Сочинения. Вступит. статья и примеч. И. Я. Айзенштока. [Пер. с укр.]. Л., «Сов. писатель», Ленингр. отд-ние, 1969. 363 с.; 1 л. портр. (Б-ка поэта. Основана М. Горьким. Большая серия. 2-е изд.). Стр. 5-42.
2 К началам новой украинской литературы
Марковський М. М. До початків нового українського письменства. — «Україна», 1930, заг. числа кн. 42, липень—серпень, с. 8-34.
3 Про "Энеиду" и ее автора. Указатель по авторам
Про "Енеїду" та її автора. Покажчик за авторами
4 Про "Энеиду" и ее автора. Указатель по названиям
Про "Енеїду" та її автора. Покажчик за назвами
5 Про "Энеиду" и ее автора. Хронологический указатель
Про "Енеїду" та її автора. Хронологічний покажчик
6 Семантика котляревщины
Грабович Г. Семантика котляревщини // Грабович Г. До історії української літератури: Дослідження, есе, полеміка. — К., 1997. — С. 316-332.

Помочь сайту

4149 4993 8418 6654