Воспоминания о моих встречах с украинскими деятелями старшего поколения
- Подробности
- Просмотров: 2503
Володимир Леонтович. Спогади про мої зустрічі з українськими діячами старшого покоління
Публікується за виданням: Леонтович, Володимир Миколайович. Зібрання творів [Текст] : в 4-х томах / В. М. Леонтович. - К. : Сфера. - (Б-ка газети "Рада"). Т. 3 : Повість. Спогади. - 2004. - 356 с. Стор. 302-335.
Опубліковано у форматі .djvu на сайті Libruk. Українська електронна бібліотека.
Перша публікація: «З минулого». Збірник. – Варшава, 1938. – Т.1. – С.71-99.
Переведення в html-формат — Борис Тристанов.
— 302 —
СПОГАДИ ПРО МОЇ ЗУСТРІЧІ
З УКРАЇНСЬКИМИ ДІЯЧАМИ СТАРШОГО ПОКОЛІННЯ*
Якось наприкінці минулого століття Володимир Боніфатієвич Антонович, згадуючи про стан українського руху за його молодих років, казав, що коли він молодим студентом приїхав уперше в 1850-м році до Києва й пильно шукав там свідомих українців, то знайшов на весь Київ тільки п'ятьох, та й то двоє з них, додавав він посміхаючись, були чудаковаті, з чудернацькими ґедзиками в своїй психіці. Порівнюючи поступ українського руху наприкінці століття з рухом, що був за його молодих літ, Володимир Боніфатієвич казав, що він спокійний за дальшу долю українства, бо той поступ дає сподіванки майбутнього розквіту. Так, наприклад, у 50-х роках, коли свіжа була пам'ять про розгром Кирило-Методіївського Братства, у Києві, в центрі українського руху, частіше, а по менших містах та селах тільки зрідка можна було здибати інте-
* Джерело друку невідоме [З минулого. Збірник. – Варшава, 1938. – Т.1. – С.71-99 - Т.Б.].
— 303 —
лігентів до деякої міри з національними симпатіями. Але то переважно були люди недіяльні, ні до якої організації вони не належали, ніякого національного програму в них не було. Читали вони переважно московські книжки, розмовляли здебільшого по-московські (хоч любили часом закидати по-українськи). Лише дехто з них робив якусь національну роботу, наприклад, збирав етнографічні матеріали, рідше літературні. Для поширення в громадянстві своїх думок та національних симпатій вони не робили майже нічого — навіть у своїх родинах здебільшого не змогли ні виробити національної свідомости, ні воскресити національних традицій, і діти їх часто зовсім відступалися від свого народу. Пізніші покоління обвинувачували їх у боягузстві та надмірній обережності, але тяжко сказати, в якій мірі їх національна бездіяльність залежала від страху, а в якій — від безнадійности і втрати віри.
З одного боку, Москва раз у раз чинила Україні з самої хвилини її приєднання малі й великі погроми — від військових навал та заборони літератури й мови почавши й на переслідуванні окремих людей скінчивши — в цілях її денаціоналізації та позбавлення прав, з другого — анархічність нашої людности, через яку вона сама не здатна була оборонятися, та ще й поборювала тих, хто на те зважувався, — усе це відбилося на психіці найвидатніших наших людей і витворило в них зневір'я та безнадійність, що обмежували їх активність та звужували їх бажання.
Ще гірше впливало у тому ж напрямі ослаблення почуття національної гідности серед дезорганізованих, самотньо розкиданих українофілів тих часів під гіпнозом самозадоволеної пихи москалів та самоповажання зденаціоналізованих українців, яким москалі позабивали памороки, настирливо вихвалюючись більшим поступом своєї культури, хоч не був він природний, а з'явився лише як наслідок державного тиску на українську культуру та внаслідок державної підпори московської культури.
Наші інтелігенти тих часів, якщо й мріяли про поліпшення долі рідного краю, то або зовсім не думали про політичні досягнення, або уявляли їх у дуже обмежених розмірах, та ще й не важилися тих своїх думок висловлювати. Треба признати, що це справді немало загрожувало тому, хто їх насмілювався висловлювати.
Та помічалося дещо гірше: наші інтелігенти тих часів не тільки не важилися на це, а часто не важилися навіть визнавати себе за українців та розмовляти по-українськи, і це не з остраху перед урядом, лише від ослаблення почуття національної гідности та із страху перед глузуванням з боку московського та змосковщеного оточення.
Проте, не вважаючи на малу національну свідомість, і тоді на Україні було дуже поширене несвідоме невдоволення централізаційною політикою московського уряду та тим становищем громадян другого сорту,
— 304 —
яке гостро відчували і українці, й інші піддані російської держави немосковського походження.
Але, незважаючи на те що кількість зденаціоналізованих елементів на Україні дедалі збільшувалася, денаціоналізація та не робила із зденаціоналізованих — російських патріотів. За малими винятками, зденаціоналізовані українці не почували себе росіянами та російськими патріотами. З них вироблявся тип людей без батьківщини, що вважали себе членами всесвітнього людства, байдужими до успіхів чи невдач московської держави. Такі, придбані шляхом денаціоналізації, новоповсталі росіяни не тільки не збільшували сили Росії, а навпаки — тільки її ослаблювали, бо їхній апатріотизм переносився, як пошесть, з людности залежних народів на людність російську та сильно відбивався на боєвій здатності російського війська під час японської та всесвітньої воєн. Національна інертність старшого українського покоління тих часів мала між іншим той лихий наслідок, що молодь тих часів виховувалася без проводу старших людей і без пошани до національної традиції. Особливо яскраво це виявлялося на провінції. Тому, наприклад, у тих двох гімназіях, де я вчився в рр. 77-84 (спочатку в лубенській, а далі в прилуцькій), дарма що майже всі гімназисти були українці й що в обох гімназіях директорами були українофіли, що належали до покоління дещо старшого від покоління В. Б. Антоновича, серед учнів не було зовсім національної свідомости. До речі, за тих часів серед учительського персоналу досить часто траплялися свідомі українці.
* * *
Директором лубенської гімназії тоді, коли я починав з другої кляси свою гімназіяльну науку, був відомий український етнограф і подекуди белетрист, Матвій Терентійович Симонів (Номис). Але саме тоді уряд вирішив його звільнити, і за три місяці після мого вступу до гімназії його позбавили директорської посади, не давши ніякої іншої. Після того він служив по виборах у земстві (повітовому лубенському), обраний на предсідника з'їзду мирових суддів. В земстві він був на чолі поступової партії та енергійно воював проти правої, що клопоталася перед урядом про зменшення селянського представництва в земстві, на чолі якої був німець з походження, землевласник К. Вульферт. Пізніше законом царя Олександра III селянське представництво в земстві було таки дуже обмежене.
Лубенська гімназія повстала не зовсім звичайно. Вона була другою клясичною гімназією на цілу губернію, і уряд заснував її після кількаразових допоминань полтавських губерніяльних земських зборів, які звертали увагу уряду на те, що одна-єдина гімназія в Полтаві не може задовольнити потреб цілої губернії. Уряд погодився на це, але лише під умовою, що губерніяльне земство сплачуватиме половину коштів, потрібних на ут-
— 305 —
римання тієї гімназії. Беручи на себе таке зобов'язання, губерніяльне земство вибороло собі право призначати для лубенської гімназії директорів з-поміж людей відповідної освіти. Якось це земству пощастило, хоч те й не годилося з законом. Земство обрало на ту посаду середнього землевласника лубенського ж повіту М. Т. Симонова, що походив з заможної козачої родини з села Зарога (мав власних коло 400 десятин). Симонів скінчив фільольогічний факультет київського університету. Був високий, статурний, надзвичайної сили чоловік, але одне око в нього було вибите. У повіті розповідали, ніби колись, коли Симонів був іще немовлям, батько його якось напідпитку бив матір батогом і якось ненароком вбив око дитині, що лежала в колисці.
Як директор, Симонів нічим не виявляв перед учнями своїх українофільських поглядів та вистерігався впливати на них у національному відношенні, але зумів повести справу так, що до педагогічного персоналу лубенської гімназії було призначено кілька чоловік українофільського напряму: інспектор Л., один учитель, відомий перекладач на українську мову Євангелії — Морачевський та один надзиратель, а одночасно й учитель підготовчої кляси — Ф. І. Камінський. Прізвища інспектора не пам'ятаю, бо, коли я вступив до гімназії, то Л. був уже звільнений з посади за українофільство.
Симонів часом робив дуже значні ухили від законів, або й їх порушення, але (і це було дуже характеристичне для наших людей тих часів) це робив не з уваги на національні, а на якісь інші причини. Так, наприклад, щоб сприяти більшому поширенню освіти між незденаціоналізованими та демократичними верствами, Симонів, приймаючи до гімназії учнів, робив дітям селянських та взагалі незаможних родин різні полекші: приймав до нижчих клясів хлопців старшого, ніж дозволяв закон, віку, або приймав до другої, а то й до третьої кляси хлопців, що не знали навіть латинської абетки, з умовою, щоб вони за рік наздогнали своїх одноклясників у латинській мові. Крім цих, може ще й не так значних, ухилів від закону Симонів зважувався часом і на більші. Так, наприклад, знайшовши якось в учня восьмої кляси Іванова нелегальні часописи, Симонів ті часописи забрав, а Іванову висловив тільки тайну догану, цілковито покривши його перед начальством. Але, підкреслюю, до ніяких ухилів від закону зі своїх національних переконань Симонів ніколи не допускався.
До учнів Симонів ставився суворо, але справедливо й приязно, хоч, треба це признати, добрим педагогом він не був. Без потреби обтяжав їх безліччю всяких приписів, що їх часто сам видумував, — наприклад, щодня дуже рано об'їздив помешкання гімназистів та будив їх, власноручно стукаючи ціпком у вікна, або витрачав дуже багато праці й часу на покарання за пустування якогось малого першоклясника. Взагалі був
— 306 —
досить дріб'язковий і через те не раз попадав у смішне становище. Одного разу за якесь хлоп'яче пустування наказав Симонів посадити малого першоклясника Р. до карцеру, але той утік із гімназії і перестав до неї ходити в надії відсидітися вдома, поки його провина забудеться. Симонів послав по нього горбатого та лихого гімназіяльного сторожа, якого гімназисти прозивали Горизонтом, щоб привів Р. до карцеру. Але ледве Горизонт з'явився в помешканні Р., той вистрибнув через вікно та виліз на самий вершок високої груші, звідки почав дратувати Горизонта. Примушений був той повернутися до гімназії без арештанта. Тоді другого дня дуже рано, коли Р. іще спав, Симонів сам пішов з Горизонтом забрати в полон бахура. Горизонта поставив за вікном, а сам пішов до кімнати, де спав Р. Хлопець був спритний, кинувся, побачивши директора, через вікно рятуватися на спасенну грушу у самій сорочці, але за вікном попав до рук Горизонта. Його обгорнули в ковдру і так неодягненого Горизонт у супроводі Симонова заніс до карцеру. Це було не дуже доцільним педагогічним заходом та наробило сміху на всю гімназію.
Про інспектора Л-ського пригадую, хоч не зовсім виразно, випадково чуті від декого з учнів старших клясів спогади. Це була менш обережна, ніж Симонів, людина щодо насадження національної свідомости серед учнів. Тому-то його першого, а слідом за ним і Морачевського за національну агітацію уряд позбавив посад у лубенській гімназії, перевівши кудись на північ поза межі України.
Проте, хоч як була велика обережність Симонова, вона його не врятувала. Був він директором усього щось років із п'ять, після чого уряд, скоро по звільненні згаданих учителів, визнав, що умова з земством його в'яже, і скасував її, звільнивши земство від виплат на утримання гімназії, а разом із тим звільнив і Симонова з посади. Мені було тоді одинадцять років, і я переказую усе те так, як розповідали мені згодом про те старші місцеві мешканці.
* * *
Коли я був у шостій клясі, мені довелося перейти до іншої гімназії в Прилуки. Директором прилуцької гімназії був тоді Теодосій Якович Вороний, видатний педагог, дуже поважна та гарна людина, приблизно одного віку з Симоновим і теж українофільського напрямку. Доля його була ще сумніша від долі Симонова. Так само, як і той, він не провадив серед учнів ні українофільської, ні якої-будь іншої політичної агітації, якщо не вважати за таку агітацію того, що він часто радив гімназистам старших клясів читати твори Костомарова та взагалі книжки історичного змісту, переважно з історії України, на своїх викладах з «російської словесности» часом для порівняння згадував коротко українських письменників та ще, коли одного літа (здається, року 1883-го) приїхав на При-
— 307 —
луччину на літній спочинок до маєтку своєї дружини, с. Дідовців, Костомаров, Ф. Я. дуже спритно подав учням думку, щоб вони вислали до Костомарова трьох представників і висловили пошану великому історикові (в числі тих трьох представників був і син Теодосія Яковича).
Але, незважаючи на обережність Теодосія Яковича, уряд чіплявся до нього та переслідував упродовж цілого його життя. За молодих років був Теодосій Якович професором у Ніжинському ліцеї. З тієї посади його перевели директором до бердянської гімназії (це перенесення його на нижчу рангу було службовим пониженням). Не вдержався він і там, його перевели до прилуцької прогімназії, яку, правда, було на меті переробити на гімназію і за його директорування це й зробили, але це перенесення ще було більшим службовим пониженням Т. Вороного. Та й у прилуцькій гімназії Теодосій Якович тримався лише доти, поки був живий Г. П. Галаган, почесний попечитель тієї гімназії. Г. П. Галаган дуже поважав Теодосія Яковича, а завдяки своєму становищу члена державної ради мав великі зв'язки в урядовому світі. По смерті Галагана уряд позбавив Теодосія Яковича посади, звільнивши його з так званим вовчим білетом, цебто без права займати яку-будь державну службу. Так поставився уряд до Вороного, не вважаючи на те, що з учнів прилуцької гімназії, які скінчили її за його директорування, ні один не пристав до революційних партій. Тим часом за директорування в лубенській гімназії тих директорів, що їх призначував уряд для поборювання неблагонадійних настроїв серед учнів, вийшло з-посеред них немало революціонерів, в тім числі Кончир, Волохов та Гаркун, що збиралися зробити замах на Олександра III-го. Видко, що українство, навіть і неактивне, видавалося урядові небезпечнішим, ніж революційність.
Вороний був людиною незвичайної енергії та видатним педагогом, хоч мав, може, трохи загарячий характер і взагалі погукував іноді на учнів старших клясів так, що іншому директорові вони того не подарували б та зчинили б бучу. Вороного учні поважали та любили й дарували йому трохи закострубате з ними поводження. Секрет тієї любови та авторитету Вороного був у тім, що він любив молодь та дуже сердечно до неї ставився. Своїх учнів він рішуче, іноді з небезпекою для себе, боронив і перед округом, і перед вчителями, і перед поліцією та приймав до своєї гімназії багатьох виключених з інших гімназій, а одного навіть прийняв із «двійкою» з т. зв. поведенія. Цей останній був виключений з іншої гімназії за те, що побив там учителя. Був це надмірний неврастеник. На нього нападала часом дика лють, але Вороному він корився навіть у хвилині такої люті, почасти з почуття вдячности, а почасти відчуваючи його моральну силу. Другим чинником авторитету Вороного серед учнів та впливу на них були його справедливість, розуміння молодечої психіки, а найбільше те, що коли він іноді не мав
— 308 —
рації, одверто признавався до цього. Одного разу був навіть такий випадок, що він просив цілу клясу пробачити його за те, що в запалі поставився до них несправедливо, і з того часу любов до нього учнів та його авторитет іще дужче зросли.
Обидва директори, і Симонів, і Вороний походили з заможних козачих родин (цебто, по-сучасному, з куркулів) села Зарогу Лубенського повіту, а вчилися обидва у Київському університеті, — здається, одночасно.
* * *
Такі були стан та характер українського руху за часів, коли В. Б. Антонович починав свою національну роботу. Згодом іще довго український рух лише поволі набирав сили та енергії, аж поки в семидесятих роках московський уряд знову не поклав на нього своєї важкої лапи. У 80-х та 90-х роках український рух у межах російської держави, хоч і значно зріс і був у Києві представлений вельми поважними силами, все ж виявлявся переважно тільки в науковій та літературній роботі, а свідомі українці, порівнюючи із загальною кількістю української маси, давали ще дуже малий відсоток.
Мала свідомість загалу громадянства та розуміння того, що більших наслідків своєї праці можна сподіватися тільки в далекому майбутньому, позбавляли навіть свідомих українців завзяття та енергії. Вони провадили національну роботу завзято, з упертістю, але без запалу, що є так потрібний, щоб прищеплювати свої ідеї іншим, особливо молоді. До того ж було їх замало для широкого впливу на молодше покоління. В додатку й молодь тих часів, захоплюючись політичною та соціяльною агітацією, що йшли з московських кіл та літератури, мало переймалася національними завданнями й мало цікавилася українським рухом та українським письменством.
Молодь виховувалася під впливом двох сильно денаціоналізаційних чинників: незвичайного урядового протиукраїнського тиску та революційної й соціялістичної агітації, що йшла до нас з московських кіл та літератури. Вони сполучувалися, хоч і з прихованим, але впертим і невідступним московським націоналізмом та відхиляли увагу нашої молоді від своїх національних потреб і національної роботи. Особисто для мене, як і для багатьох людей з тогочасної молоді, денаціоналізаторські впливи мали той наслідок, що я поїхав до університету без найменшої національної свідомости, без розуміння окремішности своєї нації та, здавалося, і без почуття синівської любови до неї, не думаючи про її інтереси та долю, хоч тоді зовсім не вважав себе за росіянина, а за якусь ніби інтернаціональну людину, громадянина всесвіту.
З таким настроєм я, не роздумуючи багато, поїхав до московського, а не до якогось іншого університету на Україні тільки тому, що в мос-
— 309 —
ковському університеті студіював один із моїх кревняків. Але саме цей від'їзд із рідного краю та враження відчужості московських звичаїв, побуту й людности збудили в мені, хоч, правда, тільки ще стихійне, але дуже гостре національне почуття у формі нудьги та жалю за своїми, ближчими мені побутом людьми, а разом із тим відчуття різниці побутів та людей нашого й московського дали мені свідомість, що свої — для мене ближчі та кращі, а відчуження від них є для мене втратою. Коли по кількох місяцях перебування в Москві я, їдучи на літо додому, побачив з вікна вагону українських людей, українські хати, українське вбрання, — це викликало таку сильну радість, як зустріч із рідними. Національне почуття народилося, та бракувало йому ідейного уґрунтування та ознайомлення із своєю історією, літературою національно свідомих українців (виключенням був М. П. Старицький, але він тоді був дуже обтяжений та заклопотаний справами свого театру). Тільки після скінчення університету довелося мені ближче зійтися з чоловіком моєї тітки (з матірнього боку) Василем Федоровичем Симиренком — відомим українським патріотом та меценатом, і саме він дав більше уґрунтування та свідомість моїм почуттям та ознайомив мене дещо з українським рухом.
Раніше він не міг мати на мене впливу. До скінчення університету я бачив його тільки три чи чотири рази, і то в дитячих моїх роках, ще до мого вступу до гімназії. Між моїми батьками та Симиренками були теплі родинні відносини, але вони бачилися дуже рідко. Симиренки мешкали на Київщині, мої батьки в самому осередку Полтавщини; найближча залізнича станція тоді була від нас щось за сто з чимось верстов, отже, їздити в гості одні до одних було не так легко. До того ж обидві родини віддавали багато праці й часу господарствам, а Василь Федорович, як видатний фахівець цукроварства, що зробив багато винаходів нових цукроварних апаратів та в цукроварній техніці (список його винаходів можна знайти в енциклопедичному словнику Брокгауза та Ефрона), поки був молодий, виїздив щороку на довший час за кордон, щоб знайомитися з новинами цукроварської техніки та новинами у цьому виробництві.
Від часу ж, як мене віддали до гімназії аж до закінчення університету, я ні разу не бачився з Симиренками, бо вони приїздили до нас здебільшого в той час, коли мене дома не було.
Та з дитячих літ залишилися в мене дуже малі спогади про Василя Федоровича. Завжди, і вдома, і за кордоном, він працював дуже багато, а коли приїздив погостювати, то мав цілковитий відпочинок і навіть наказував вдома, щоб ні про справи цукроварні, чи про господарство йому нічого не писали. Пам'ятаю його завжди елегантним, веселим, привітним та бадьорим. Любив він бавитися з дітьми та вмів вигадувати для них розваги. Мені в дитинстві особливо подобалося, як вони вдвох із тіткою (вона, співаючи, пригравала на фортеп'яні) співали українських пісень,
— 310 —
причому Василь Федорович співав із надзвичайною експресією. Дивувалися ми, діти, також і з його незвичайного сприту. Він перескакував через довгий та широкий обідяний стіл, обходив на руках довкола нашу велику залю, підкидав та ловив три м'ячі відразу й т. ін. Розповідав він нам також багато прегарних народних українських казок, а знав їх безліч, багато більше, ніж наша няня, причому розповідав так, що нам здавалося, немов усе те, про що говорилося в казці, відбувалося у нас перед очима.
Тільки по скінченні університету, коли я оселився на Полтавщині з батьками, ми з Василем Федоровичем ближче познайомилися та бачилися все частіше. Мені здається, що він звернув на мене більшу увагу та частіше й більше почав зо мною розмовляти після того, як я написав перше моє оповідання українською мовою. Він висловив бажання взяти на себе клопіт його видання, а коли цього не можна було зробити в Росії, видав його своїм коштом у Галичині. Василь Федорович також перший подав мені думку, що мені треба познайомитися з українськими колами в Києві, і коли зібрався їхати до Києва, викликав і мене туди та познайомив з В. Б. Антоновичем, В. П. Науменком та ще з кількома особами з-поміж старших діячів, причому поїхав зо мною з першою візиток) до Володимира Боніфатієвича та до редакції «Кіевской Старины».
Що не часто трапляється в людей, у Василя Федоровича його надзвичайні добрість та м'якість характеру сполучувалися з твердою і міцною волею та з великою витривалістю і в праці, і в боротьбі, і в приватних своїх, і в громадських справах. Скоро по тому, як він оселився у Сидорівці (село, де були його цукроварня і маєток), він упорядив був там українську, з українською викладовою мовою, народню школу (само собою, українська мова була там викладовою de facto, а не офіційно!), поставив для неї будинок на краю своєї садиби, впорядив добру бібліотеку, накупив багато знаряддя для показового навчання, справив потрібні меблі, утримував учителів своїм коштом. Але школа та не проіснувала довго. Пішли доноси, відбулася ревізія — і школу закрили. Тоді В. Ф. звелів замкнути весь шкільний інвентар до комори і замкнув його там навіки, а до московської школи не дав нічого. Я бачив все те, складене у коридорі, ще перед самою революцією. А з шкільного помешкання зробив кватирі для службовиків цукроварні.
На жаль, я в свій час не розпитав у Василя Федоровича, як і де він познайомився з Володимиром Боніфатієвичем. Знаю тільки, що ще в його дядька (Яхненка) та батька були зв'язки з українськими патріотами тих часів. Своїм коштом вони видрукували перше видання «Кобзаря» Шевченка. У їх великому підприємстві (Мліївська цукроварня), що через нещасливі обставини зовсім занепало, ще коли Василь Федорович вчився у політехніці в Парижі, юрисконсультом був професор О. Кістяківський. Займав там якусь посаду і Чубинський.
— 311 —
Василь Федорович дуже поважав Володимира Боніфатієвича. Саме йому та через нього передавав він більшу частину тих грошей, що призначав на українські справи, і дуже числився з думкою Володимира Боніфатієвича, на які потреби вони в ту хвилину були найпотрібніші. Свої датки на українські справи Василь Федорович почав робити зараз по тому, як тільки трохи впорядкував свої справи після руїни великого підприємства своїх дядька та батька. Свою повагу до Володимира Боніфатієвича Василь Федорович не раз висловлював і мені. Між іншим, до ювілею Володимира Боніфатієвича Василь Федорович замовив одному з відомих скульпторів, не пригадую вже, якому саме, два мармурові погруддя Володимира Боніфатієвича в натуральному розмірі; один із них подарував на пам'ятку ювілярові, а другий стояв завжди у Василя Федоровича в його кабінеті.
Проте вже з першої моєї візити з Василем Федоровичем у Володимира Боніфатієвича я набув враження, якого не змінив і згодом, що між ними не було особливо близьких дружніх відносин. Це були скоріше взаємини однопартійців (які навіть не на всі справи мали однакові погляди), з додатком поваги й довір'я одного до одного, але зустріч їх не виглядала на зустріч зовсім близьких друзів, і поза громадськими справами вони майже не здибалися один з одним. Я знаю тільки один випадок, коли Володимир Боніфатієвич гостював довший час у Симиренків у Сидорівці (Канівський повіт), а коли Василь Федорович оселився в Києві, вони тільки дуже зрідка бували один в одного, знову тільки в різних справах. Правда, обидва вони були вже тоді старі, але ґрунтовною причиною таких їх відносин були, певне, різниці їх вдачі та різниці умов їх життя.
Володимир Боніфатієвич взагалі був, здається, нетовариської вдачі, трохи відлюдний і, як я міг з боку спостерегти, в нього був, мабуть, тільки один справді близький приятель — це Тадей Ростиславович Рильський. Від усіх інших, хоч і однодумців, тримався Володимир Боніфатієвич на деяку віддаль (з ким — ближче, з ким — далі) і відносини з ними підтримував більше на ґрунті спільних громадських інтересів, а не з особистого до них почуття.
Та й у Василя Федоровича не було з кимось особливо дружніх відносин, не було таких близьких приятелів, що їх близькість була б для нього внутрішньою потребою та втіхою. Приймаючи на увагу його привітну чутливу та щиру вдачу, це було навіть трохи дивно, і я можу це пояснити тільки тим, по-перше, що його праця, якою він вельми цікавився, забирала в нього дуже багато часу, а по-друге, тим, що властива йому потреба приязни задовольнялася його незвичайно дружніми відносинами з дружиною. Подружжя з таким глибоким почуттям і такою взаємною пошаною та розумінням між чоловіком та жінкою, які були в Симиренків, є справді надзвичайно рідким у житті явищем.
— 312 —
Коли згодом, далеко не відразу, наші відносини з Василем Федоровичем робилися усе ближчі, я врешті мав щастя стати чи не єдиною, крім Софії Іванівни, людиною, з якою зав'язалася у Василя Федоровича справжня глибока приязнь. Відчуваю це завжди з почуттям гордощів, бо його приязнь була для мене великим щастям. Цьому, мабуть, сприяло й те, що Василь Федорович справедливо вважав мене своїм національним вихованцем, як, може, й те, що він був тоді менше обтяжений працею.
* * *
Щодо Володимира Боніфатієвича, то був він, здається, людиною дуже замкненою і ставився до людей з деяким недовір'ям, навіть з упередженням. Не раз під час його розмови з людьми дуже поважними (винятків було мало, серед них насамперед Василь Федорович) я спостерігав його гострий, сухий, пильний погляд на співбесідниках або блискіт іронії, що, бувало, мов блискавка, замиготить йому на момент в очах. Володимир Боніфатієвич взагалі не дуже високо цінив людей. Якось, прояснюючи, як він розуміє інтелігентність та які прикмети вважає зв'язаними з інтелігентністю, Володимир Боніфатієвич сказав:
— Інтелігентом я вважаю того, хто здібний, доводячи якусь думку, логічно скласти принаймні три послідовні сильогізми, роблячи дальші висновки з висновку попереднього сильогізму, з додатком відповідних других посилок, цебто так, щоб для кожного дальшого сильогізму першою посилкою був би висновок з попереднього. Але таких людей трапляється мало.
Володимир Боніфатієвич робив враження людини дуже сильної волі, з виробленим на основі своїх поглядів на закони суспільного розвитку пляном національної роботи на довге майбутнє. Згідно з тими поглядами він не тільки не мав віри в можливість більших досягнень у ближчому майбутньому, а був певний, що це неможливо, і для сучасного моменту визнавав лише підготовчу працю та обмежені завдання. Таке обмеження та брак віри в швидке здійснення остаточних та найголовніших засад часто знеохочують людей до роботи, або принаймні зменшують їх роботоздатність. Але все старше українське покоління тих часів у значній мірі таки вміло не піддаватися тій знеохоті та працювати й на далеке майбутнє. Що ж до Володимира Боніфатієвича, то оця прикмета в нього була особливо сильна. Може й на нього часом находила ця знеохота, але він не давав їй волі. Міцна вдача та переконання в своїх передбаченнях допомагали йому.
Щоб доконати свій план, Володимир Боніфатієвич ішов, хоч і вперто, але обережно та насторожено, ніколи не випускаючи з очей своєї мети, проте завдяки своїм поглядам на людей, далеко не з повною одвертістю навіть із тими, з ким укупі працював. Конспірація в тодішніх умовах була
— 313 —
дуже необхідна, але конспіративність та замкненість Володимира Боніфатієвича були занадто великі й подекуди переходили міру потрібного. Він кермував українським рухом, не цілком відкриваючи громадянству свої пляни та свої думки, причому робив усе не на підставі загальної згоди, а так, як хотів та розумів сам, і, як часто люди сильної волі, не був вільний від деякого честолюбства, хоч і вмів того не показувати.
Молодь, а часом і старші люди пояснювали конспіративність та замкненість Володимира Боніфатієвича надмірною обережністю і не раз докоряли йому, немовби він, оберігаючи себе, зовсім покинув громадську роботу. Між іншим, часто ремствували на нього за те, що він віддає багато часу таким далеким від життєвих потреб наукам, як археологія та нумізматика, не вірячи, щоб він ними дуже захоплювався, а вважали цю його працю за «надмірну мімікрію».
— Здається, історичні досліди, — казав дехто, — не можна вважати за антиурядову діяльність. Що ж до археології, то це тільки спосіб далі відсуватися від громадянської праці...
Ці обвинувачення не були справедливі. Саме тоді Володимир Боніфатієвич широко розвинув зносини з галицькими земляками, а це не було зовсім безпечно за тих часів. Та й взагалі не було такого моменту, щоб він сторонився від громадської роботи, але значна її частина була схована навіть від однодумців. Безперечно, через це вона мала менший та повільніший вплив на суспільність та розвій руху, але треба взяти на увагу, що Володимир Боніфатієвич справді був на індексі в уряду, яко неблагонадійний, та ходив, так би мовити, понад безоднею. Дякуючи обережності та об'єднаності українців старшого покоління, уряд не знав нічого певного про його задуми й роботу, але дивився на Володимира Боніфатієвича завжди з великим підозрінням, і не могло бути певности, що колись урядовий терпець урветься і він уживе проти Володимира Боніфатієвича свої «мѣры административного воздѣйствія».
Як курйоз, згадаю те, як через безладдя в своїх установах уряд, не зважаючи на свої підозріння, надав, не хотячи того, Володимирові Боніфатієвичеві великий чин (не пам'ятаю — дійсного, чи тайного совітника). Був у Києві ще один професор Афіноген Антонович, правого напрямку, якого у Петербурзі вирішили були покликати на міністерську посаду. З тієї причини видали розпорядок надати професорові Антоновичеві в Києві той високий чин. Але Афіноген Антонович, як зовсім не визначний, був для тих урядовців, що той наказ повинні були виконати, невідомий, і чин надали Володимирові Боніфатієвичеві. Згодом, наприкінці ХІХ-го століття, коли український рух поширшав і з ініціятиви молодшого покоління засновалася загальноукраїнська організація ТУП (Товариство українських поступовців) та почала провадити національну акцію енергійніше та рішучіше, Володимир Боніфатієвич дещо зменшив свою
— 314 —
конспіративність і навіть виступав із промовами на засіданнях ТУПу, але роки й хвороба підірвали його сили і можливість працювати далі. Року 1908-го 8-го березня, по кількох роках терпінь від тяжкої недуги серця, він упокоївся в 74-му році життя (народився в січні 1834-го року).
На українських наукових засіданнях у Празі, присвячених пам'яті Володимира Боніфатієвича, порушувалося питання, як ставився він до соціялізму та чи можна, і в якій мірі, визнавати його погляди за соціялістичні. З цього приводу проф. В. Щербаківський пригадував свої розмови з Володимиром Боніфатієвичем в господі в Рильських, де вони якось гостювали одночасно, на тему про доктрину К. Маркса, і на основі тих розмов цілком заперечував нахил Володимира Боніфатієвича до соціялістичних поглядів. Професор Щербаківський був тоді ще молодою людиною і домагався від Володимира Боніфатієвича відповіді на питання, що його тоді хвилювали, між іншим і щодо доктрини К. Маркса. Володимир Боніфатієвич висловився тоді проти марксизму. На цій розмові з ним проф. Щербаківський і базував своє заперечення.
Особисто я на ці теми ніколи з Володимиром Боніфатієвичем не розмовляв, бо ніколи соціялізмом не захоплювався й не цікавився, але доводилося мені від Володимира Вікторовича Лесевича дещо про це довідатися. В. В. Лесевич згадував, як якось, бувши у Києві, заходив до Володимира Боніфатієвича і в розмові з ним про український рух Володимир Боніфатієвич висловився, що, на його думку, «областничество», цебто, як тоді розуміли це слово, і український рух — «без соціялізму не має рації». В тих словах Володимира Боніфатієвича можна вбачати ніби задаток того напряму дальших наших поколінь, що змагав до визволення України через соціялізм.
Цю протилежність твердження проф. Щербаківського з цим посвідченням Лесевича можна, мабуть, пояснити так: Володимир Боніфатієвич, що за тих часів було характеристично як для української, так і для московської інтелігенції, мабуть, таки не погоджувався з ближчими послідовниками Маркса, з соціял-демократами та комуністами, але вбачав, що в різних країнах, в залежності від місцевих умов, соціялістичні погляди прибирають дуже відмінні форми. У нас, як у країні за тих часів виключно хліборобській, легко прищеплювалися та поширювалися соціялістичні погляди людей, що за пізніших часів названі були соціял-революційними та народньо-соціялістичними (народовольці, чорнопередільці, були забарвлені соціялістичними ідеями й лівіші народницькі течії). Безперечно, всі вони належали до соціялістичних напрямів, бо до права власности, принаймні в більших розмірах, відразу визнавали правним примусове вивласнення без відшкодування, несприятливо ставилися до багатих, допоминалися викликати клясову боротьбу супроти заможних. Дещо з цих поглядів можна помітити і в історичних працях
— 315 —
Володимира Боніфатієвича. Погляди його таки треба признати забарвленими поміркованими соціялістичними ідеями. Мабуть, він не погоджувався з тактикою соціялістичних партій, і соціялістичні досягнення його менше цікавили, ніж досягнення національні. Але доказом нечужости в поглядах Володимира Боніфатієвича так тоді дуже поширеного соціялістичного забарвлення може бути якось висловлена ним серед кількох старших громадян у моїй присутності за вечерею в його господі думка про російське красне письменство. Володимир Боніфатієвич доводив тоді, що в російському красному письменстві сорокових-шестидесятих років, крім Герцена, не було ні одної здорової та талановитої сили.
* * *
Молоді письменники часто охочі читати прилюдно свої ще не видруковані, а навіть і ще не викінчені твори. Не обійшлося без цього гріха і в мене. Схотілося почути думку старших та компетентніших людей про мою другу, тоді ще не закінчену, повість «Пани й люди». Звернувся я з тим проханням до Володимира Боніфатієвича, а він, мабуть, із «псячого обов'язку», але нічим своєї знеохоти не виявляючи, запросив до себе на моє читання кількох старших громадян. Здається, це було саме за тих часів, коли у Володимира Боніфатієвича вийшли якісь непорозуміння з «Старою Громадою». Мабуть, цим пояснюється те, кого саме він запросив на це читання. Зібралися мене слухати: Рильський, Кониський, Вовк-Карачевський та тоді ще молодий доцент М. Грушевський. Тому, що тоді я ще мало знав українські кола, а навіть українську літературу, я доти ні з ким із них не був знайомий та небагато знав про них та їх діяльність. Наприклад, творів Кониського тоді ще не читав. Деяким оправданням мені може бути те, що публіцистичні твори Кониського друкувалися виключно в Галичині, без підпису або під псевдонімом, і повного видання його белетристики не було, а старі видання окремих його оповідань зробилися раритетами, й мені, що жив на селі, не можна було їх добути. Про громадянську діяльність його я тільки чув, знав, що він один із старих українських діячів, що в Полтаві брав діяльну участь в організації недільних викладів для народу та був засланий до Вологодської чи Архангельської губернії. Мало що знав я й про інших, хто зробив мені честь та ласку слухати мою повість.
Та коли я так мало чув та знав про громадянську роботу Кониського, я багато більше встиг почути і від київських українців, і від різних полтавських мешканців розмов про його родинне життя та про його адвокатську діяльність у Полтаві. Родинні відносини — річ темна і не легко довідатися, хто в родинних незгодах більше винний. Скільки було правди, а скільки неправди або непорозумінь у тім, що оповідали про адво-
— 316 —
катську діяльність Кониського, я не знаю, але тоді, признаюся, в мені ворушилося упередження проти нього. Може, через те, а може, через деяку протилежність у наших вдачах, Кониський тоді не зробив на мене приємного враження і, склавши йому на знак подяки візиту, я не шукав далі нагоди ближче з ним познайомитися. Але мені довелося і згодом декілька разів із ним зустрінутися. На основі тих зустрічей мені здається, що серед київських українських діячів тих часів він був найзавзятіший та найпристрасніший, а може й найдіяльніший. Він найбільше та з найбільшою пристрастю провадив національну агітацію серед молоді, переважно серед слухачів духовної академії та старших клясів семінарії, й користувався в колах академічної молоді великим впливом та повагою, навіть захопленням. Сам він походив із духовної родини, і в його кімнаті висів на стіні великий портрет, зроблений олійними фарбами, архієпископа Кониського, що походив з їх родини*.
З дальших наших зустрічей особливо яскраво пригадую, як на одній вечірці, уладженій для об'єднання молоді зі старшими земляками, що звичайно (бо інакше не можна було) відбувалися як родинне свято в приватнім помешканні, співав хор молоді, переважно академіків, а між ними старий, зовсім уже білий Кониський, та яке сильне враження зробив на слухачів і весь хор, і сам Кониський, і не лише співом, а ще більше та дужче тим захопленням та пристрастю, якими вони горіли при тому співі, особливо, коли заспівали «Закувала та сива зозуля». В ту хвилину постать Кониського видавалася немов вищою. Увесь напружений, з затисненими кулаками, з одним оком (на друге був він сліпий), що горіло, як полум'я, з білою чуприною, яка немов підіймалася та розвівалася від внутрішньої пристрасти, і досі стоїть він у мене перед очима.
Через свою пристрасність не був він, мабуть, людиною завжди рівною, в усіх учинках та поводженні однаковою, так би мовити, людиною одноцільної вдачі, а підлягав у різних справах та випадках різним, не все внутрішньою дисципліною скерованим, бурхливим почуттям. Може тому не на всіх однаково він і впливав та не всі однаково до нього ставилися. Було серед молоді немало таких, що він їх захоплював та прихиляв до себе тільки часово, а після хвилин захоплення вони сторонилися від нього, дехто навіть ставився неприязно та гостро осуджував його. Чомусь це частіше траплялося серед університетської, ніж серед академічної молоді. З багатьма навіть старшого покоління українцями були в нього не дуже добрі відносини. Може це залежало від властивого йому надмірного честолюбства.
Я був у нього в хаті тільки разів зо три й кожного разу недовго. Але одну з тих візит треба згадати. Зійшлося тоді в Кониського нас три
* Священиком був дід О. Кониського — Корній. — Прим. редакції.
— 317 —
з молодшого покоління: М. Міхновський, здається — М. Коцюбинський та я. Саме тоді серед українців нуртувала думка, що треба збільшити активність та створити організацію, яка об'єднала б національно свідомих українців усіх напрямів на національній роботі. Думка та тоді ще не прибрала виразної форми і не було ще пляну такої організації. Треба було зробити постанову та передбачити можливі перешкоди та небезпеку. Цим разом знову зайшла про те мова і, здається, Міхновський вперше подав в загальних рисах плян такої організації: щорічні з'їзди представників від місцевих громад та обрання з-поміж київських українців уряду з кількох людей. Уряд той мав би обміркувати та провадити, чи безпосередньо сам, чи через інших членів організації, усі громадські справи згідно з ухвалою з'їздів, а на випадок негайности справи — згідно з ухвалою самого уряду. В загальних, ще не докладно окреслених рисах це й було те, що пізніш було здійснене в організації ТУПу.
Кониському ця думка подобалася, він обіцяв допомагати її здійсненню і справді діяльно агітував за нею, а коли організація утворилася й зібрався перший з'їзд, виступав на перших засіданнях кілька разів із промовами та кандидував на члена уряду. Але, як видно, більшість громадян ставилася таки до нього неприхильно, і його не вибрали. Це так його образило, що він покинув засідання і до кінця життя не брав участи в організації.
* * *
Сливе протилежної до Кониського в багатьох відношеннях вдачі був серед українських діячів старшого покоління Володимир Павлович Науменко. У протилежність до Кониського він був виїмково зрівноважений та спокійний, і в ньому зовсім не помітно було пристрасности, а своїми соціяльними поглядами був він поміркованіший і від Володимира Боніфатієвича, а тим паче майже від усіх молодших українців, що тоді дедалі все подавалися в бік лівіших поглядів. Проте було б помилкою сказати, що він принципово занадто обмежував національні українські завдання (нижче наведу розмову з ним на цю тему). Було в нього тільки деяке маловірство. На його думку, сили українського суспільства були заслабі для здійснення остаточних досягнень, і через те він вважав за необхідне тимчасово обмежуватися меншими завданнями, а сполучення агітації національної з соціяльною визнавав за шкідливе.
Це та спокійна вдача робила його непопулярним серед української молоді, серед якої невдоволення з тодішнього стану речей дедалі дужче загострювалося. Він бачив це відношення до себе і тому дещо сторонився від молоді, принаймні там, де вона виступала в більшій кількості, хоч декого з молодих, навіть і зовсім лівих (напр. Винниченка), приєднував до співробітництва в «Кіевской Старине», цебто виявляв згоду з ними
— 318 —
співпрацювати, але тільки там, де мав з ними діло поодинці й де право остаточного рішення належало йому як редакторові. Що ж до справ, що мали хоч трохи політичний характер, то він волів працювати разом лише зі старшими громадянами. З роками, особливо за часів передреволюційних та революційних, коли український рух набирав усе більшого політичного та соціяльного розгону й усі українці (і правіші, і лівіші) не обмежувалися вже самою національно-культурною діяльністю, а висували також завдання політичного, а більшість — і соціяльного характеру, відчуженість Володимира Петровича [Павловича] від молодших українців усе зростала.
Вже віддавна молодші українці ставилися до нього холодно та несправедливо, мало його цінячи, а більшість і зовсім мало знали його велику культурну роботу для України, а з початком революції, коли, як завжди буває в таких умовах, від усіх вимагали безоглядности поглядів, відношення українського загалу до Володимира Петровича [Павловича] ще погіршилось. Йому закидали байдужість та брак глибшого почуття, а один молодий радикального напрямку українець не інакше іменував Володимира Петровича [Павловича], як: «З одного боку,.. а з другого...» Не раз ставилися до нього несправедливо й лівіші люди старшого віку. Наведу два характеристичні факти.
Володимир Петрович [Павлович] був ініціатором заснування в Києві Українського Наукового Товариства. Він уложив статут того товариства, виклопотав його затвердження, він таки й запросив до участи в ньому обраних ним людей. Та коли в новім товаристві прийшло до виборів, ці люди обрали на голову не Володимира Петровича [Павловича], а М. С. Грушевського. Зрозуміло, що це образило Володимира Петровича [Павловича], тим паче, що М. Грушевський теж ставився до нього більше ніж неприхильно і не раз дозволяв собі підбурювати проти Володимира Петровича [Павловича] громадянство. Проте коли з початком війни М. Грушевського вислали з Києва до Симбірська, а для порятунку товариства від закриття його урядом треба було обрати на голову людину авторитетну в очах суспільства, з якою числився б і уряд, члени товариства звернулися до Володимира Петровича [Павловича] з проханням прийняти на себе кермування товариством. Вважаючи на національне значення цієї установи, Володимир Петрович [Павлович] на те погодився, але зазначив, що приймає головування лише на той час, поки не повернеться із заслання Грушевський. І справді, як тільки той до Києва повернувся, Володимир Петрович [Павлович] від головування у товаристві відмовився і, здається, вже після того не бував у товаристві.
Знаю, що й Володимир Боніфатієвич ставився (принаймні з деякого часу) неприязно до Володимира Петровича [Павловича], але не знаю, через що та з якого приводу сталася та неприязнь. Як можна догадуватися з деяких ознак (бо Стара Громада трималася дуже конспіративно), корінь цієї неприязні лежав у внутрішніх відносинах Старої Громади. Виявилася для мене ця неприязнь з такого факту. Коли В. Ф. Симиренко заклав із своїх
— 319 —
пожертв т. зв. залізний український фонд (з умовою, щоб з нього можна було витрачати на біжучі потреби тільки відсотки, а самий фонд мусів залишатися непорушним), доручив він розпоряджатися тим фондом раді з кількох українських діячів, яких обібрав для того за порадою Володимира Боніфатієвича. Серед членів тієї ради був і Науменко. Члени її були призначені ніби на все життя. Хоч виразно це не було висловлено, та впродовж кількох років ніяких виборів не робилося. Але по кількох роках деякі члени ради померли або так постарілися, що, живучи поза Києвом, не могли приїздити на наради. Тоді виникло питання про потребу поновити її склад, а властиво поповнити його. Знаю зі слів В. Ф. Симиренка, що Володимир Боніфатієвич радив йому виключити Володимира Петровича [Павловича] зі складу ради (чим обґрунтував свою пораду Володимир Боніфатієвич, я від В. Ф. Симиренка не довідався). Це був один із нечисленних випадків, коли Василь Федорович не погодився з Володимиром Боніфатієвичем, бо поважав і Володимира Петровича [Павловича], і його працю та справедливо вважав, що таке виключення було б для нього образою.
Таке відношення земляків до Володимира Петровича [Павловича] не було оправдане. На можна сумніватися в щирій та діяльній любові Володимира Петровича [Павловича] до України. Досить згадати його безкорисну впродовж багатьох років працю редагування «Кіевской Старины» та ту відданість, з якими він завжди, коли було треба, брав участь в інших українських справах. На жаль, несправедливе відношення до своїх людей на ґрунті політичної незгоди, а часом і особистих антипатій, не раз відпихали від української роботи дуже цінних людей, і часто ті, хто до того спричинявся, не могли згодом того ні зрозуміти, ні до того признатися.
Щодо тих обвинувачень, що так щедро закидали ними земляки Володимира Петровича [Павловича], цікаво для характеристики суспільної психіки нагадати, що серед того самого покоління свідомих українців, до яких належав Володимир Петрович [Павлович], немало бути людей, які справді зовсім сторонилися всяких політичного характеру справ, а працювали виключно на полі науковім, літературнім, взагалі культурнім. Навпаки, Володимир Петрович [Павлович] зовсім не відхилявся від політичної роботи. Він не був кабінетною людиною. Читав він багато, в усіх галузях українознавства був широко освідомлений, був з нього дуже добрий редактор «Кіевской Старины», та сам він працювати вперто над розроблюванням наукових питань не мав охоти й небагато наукових праць лишив після себе. З природи його вдача була відповідніша до практичної, прикладної, а тому й до політичної роботи, ніж до наукової. Вельми характеристичним для суспільної психіки є те, що, коли тих, виключно культурних діячів, що ніколи ні в яких політичних справах участи не брали, ніхто за те не винуватив і їм не докоряв, а їх культурну працю цінили, на Володимира Петровича [Павловича] багато людей обурювалося та його судило.
— 320 —
Крім зазначених вище причин, що відхиляли Володимира Петровича [Павловича] від українського загалу, впливала на це ще одна його хибна ідея. Він, здається, вважав, що скоріше можна досягти автономії України у російській федеративній державі (далі того за тих часів іще мало в кого сягали бажання) за допомогою російських лібералів, ніж співпрацею із земляками (на цьому теж політичний вплив його маловірства), і тому став діяльним членом київського відділу російської кадетської партії. Та й у кадетській партії він таки силувався робити українську роботу. В значній мірі під його впливом та тиском у київському відділі тієї партії утворилася група кадетів-українців, які на загальних з'їздах кадетської партії підносили українське питання та вимагали визнання і підтримки українських домагань. Кільки членів тієї групи згодом перейшло з кадетської до українських партій. Наведу згадану вище мою розмову з Володимиром Петровичем [Павловичем]. Думаю, що викликало її почуття образи за відношення земляків, а може, й бажання пояснити причини своїх непорозумінь та незгод з ними.
Це було пізно восени 1917-го року, невдовзі по оголошенні української самостійности. Стрінулися ми тоді якось з Володимиром Петровичем [Павловичем] випадково в Києві на Малій Підвальній, недалеко Великої Володимирської. Володимир Петрович [Павлович] дуже боявся перестуди і на холоді обгортався великим теплим шарфом та ухилявся розмовляти, бо легені в нього були слабі. Проте цим разом він забув за обережність, спинив мене та довго розмовляв зо мною на вулиці. Очевидячки, хотів пояснити свій погляд та мотиви свого поводження, мабуть, хотів, щоб через мене почули їх земляки. Посилався на те, що в нас замало справжньої інтелігенції, що менше людей із досвідом у справах вищого урядування та міжнародньої політики, а тих здатних до цих справ людей, яких таки маємо, не вистане для впорядкування самостійного державного життя. Тому, на його думку, краще було б тим часом залишитися у федеративнім зв'язку з Росією, бо за браком досвідчених діячів ми можемо програти справу та пошкодимо собі в майбутньому досягти самостійности.
Безперечно, це було хибне переконання, бо до політичної роботи можна привчитися, лише треба на ту роботу раз зважитися. Але з тих його слів знати, що він не відкидав принципово української самостійности, а з тактичних причин, боячися, як завжди, ризикувати, тимчасово відсував її надалі, бо вважав поки що її нездійснимою.
Згодом і сам Володимир Петрович [Павлович] працював на різних посадах самостійної України, займав посади віце-куратора шкільної округи, куратора, а пізніше й міністра народньої освіти. На цій посаді бувши, дав він свій підпис на акті, що виголошував поновлення федеративного зв'язку з Росією. Як я чув (самому мені після того не доводилося з ним зу-
— 321 —
стрічатися), мотивував він свою згоду тим, що той акт творив лише jus nudum; бо, мовляв, за панування большевиків у Росії, федерація з нею була вже річчю нездійснимою, а Україна, живучи якийсь час самостійно, за той час зміцніла б та й залишилася б самостійною.
Які б не були помилки небіжчика Володимира Петровича [Павловича] та як би до них не ставитися, але не можна забувати про його працю на користь України (за часів революції мало було людей, що не помилялися). А вже зовсім боляче довідуватися, що до його насильної смерти доклав рук один із тих, хто теж тоді залічував себе до українських діячів, один із братів Касьяненків (не знаю, котрий із двох). Про участь одного з них у вбивстві большевиками Володимира Петровича [Павловича] знаю від двох певних осіб, що належали до зовсім різних кіл, але обидва мали нагоду про той злочин Касьяненка дізнатися.
* * *
Як я вже казав, безупинний упродовж понад двісті років утиск українського суспільного життя Москвою, переслідування національно свідомих українців та примусове відсунення нашого громадянства від громадських та політичних справ і інтересів так відбилися на психології українського суспільства, що і серед свідомих національно та перейнятих глибоким почуттям до свого народу українців тих часів більшість втратила нахил і здатність до політичної діяльности, до участи в політичнім житті, відійшла від усього, що нагадувало політичну діяльність, хоч одночасно з відданістю та упертістю робила національно-культурну роботу, задовольняючи нею свою внутрішню потребу служити своєму народові. Цього не можна пояснювати тільки обережністю або заляканістю. В людях через брак звички та досвіду, через постійне відсунення від справ та стількиразове понесення попередніми поколіннями великих жертв, згубився інтерес та охота до політичної діяльности. Хоч теоретично вони й розуміли вагу політичного ладу для суспільства, проте вони просто нездатні були до такої роботи, була вона для них нудна та нецікава. Серед українців старшого покоління було таких аполітичної вдачі людей багато і серед них немало видатних у своїм фаху та талановитих. Були між ними варті значно гучнішої слави, ніж могло їм дати тоді вельми нечисленне українське громадянство. Працюючи на іншому полі, вони, певне, здобули б і більшого розголосу та визнання своєї роботи, і кращого становища, та це не спокушало і наче не торкалося їх. Спокійно й уперто робили вони українську роботу, як показували їм почуття та сумління. Праця їх мала велику вагу, і наслідки її будуть корисні назавжди, хоч на розвій сучасного руху вона діяла лише поволі.
Ні з ким із них дуже близьких відносин в мене не було і не часто я з ними зустрічався. Але в моїй пам'яті лишилося кілька фактів із їх
— 322 —
життя, може дрібних, що не мають широкого громадянського значення, але все ж шкода було б, якби вони згубилися в непам'яті. Тому я їх тут і подаю.
I) Орест Іванович Левицький — видатний історик українського права та українського побуту. Людина привітна, спокійна, вдумлива, стримана, а разом з тим і з великим вродженим гумором. Бачився я з ним майже виключно в редакціях «Кіевской Старины» та «Літературно-Наукового Вістника», де друкувалися його речі. Ні на яких громадських зібраннях, скільки знаю, він не бував, у ТУПі участи не брав. Може, за науковою та обов'язковою для заробітка працею не мав часу бувати, а скоріше, думаю, не цікавився ними або, може, й остерігався. Мало та лише уривками доводилося з ним розмовляти, але, думаю, варто, як образ старовинного побуту, переказати тут почутий якось від нього спогад з історії його родини.
Орест Іванович походив із старовинної української священничої родини. Прадід чи прапрадід його був священиком у козачому селі на Київщині. Пізніше їх роду було тоді не Левицькі, а Носи. Чому та коли воно змінилося, того сам Орест Іванович не знав. В роді їхньому заховалася згадка, що коли зайшла руїна та не можна вже було жити на Київщині, люди з їх села подалися на переселення на вільні місця на Полтавщині, де тепер Костянтиноградський повіт. Порозбирали свої хати, годяще дерево з хат, усі свої припаси — й усе це навантажили на паровиці. Так само зробили і з своєю невеличкою дерев'яною церквою та з панотцівським будинком. Посадили панотця і його родину на вози зверху й подалися на Костянтиноградщину, де й осадили нове село, що тепер іменується Нехворощею. З роду Левицьких вийшов і славнозвісний маляр.
II) Іван Семенович Левицький-Нечуй, видатний український белетрист 70-80-х років, може, з невиробленою технікою та з нескладним світоглядом, але з незвичайним знанням українського побуту та з таким замилуванням до українського народу й звичаїв, що твори його все робили сильне вражіння й особливо захоплювали селян, їм найбільше подобалися з його творів «Кайдашева сім'я» та «Старосвітські батюшки й матушки». Ті книжки на селі переходили з хати в хату, ними зачитувалися до того, що папір обертався в клоччя, але ніколи «на цигарки» вони не йшли. Так само дуже подобалися багатьом селянам баби Параска та Палажка, хоч були з-поміж менше розвинених селян і такі, що на ту книжку ображалися. Такі казали: «Це пан з нас, селян, глузує».
Іван Семенович увесь середній свій вік, саме творчі роки свої, проучителював у провінціяльній гімназії в Кишиневі, де український елемент за тих часів був дуже слабий. Жив там самотньо серед чужого своїм
— 323 —
духом оточення, не маючи з ким ділитися спостереженнями, враженнями, почуттями, нізвідки не чуючи співзвучної думки чи спочуття, і самотньо писав там свої твори.
Коли на старість уже вийшов на скупу пенсію, приїхав доживати віку до Києва. Мабуть, сподівався, що хоч решту життя житиме у рідному колі своїх людей. Та замолоду ні з ким із київських земляків не заприятелювався, бо жив не в Києві. Не вмів перейнятися інтересами, які в той час хвилювали київське громадянство. Усі появи життя розумів та ставився до них якось по-своєму, в освітленні своїх самотньо виплеканих почувань та образів. Не мав хисту ті почуття обґрунтовувати, ті образи узагальнювати ідеями, коли брався до теоретичних узагальнень, часто те йому не велося. Ніхто з громадянства цим сильніше не цікавився. Так і не витворилося в нього зв'язків з ним. Хіба вряди-годи хтось із двох-трьох людей з обов'язку зрідка відвідували його. Здається, і він не бував ні в кого. Хоч був м'якої та привітної вдачі, але разом з тим занадто соромливий, нерішучий, самолюбний та амбітний, щоб запобігати приятельства... Так самотній, нічиєю приязню не зігрітий, жив він у Києві ще багато років. Мешкав спочатку в садибі свого знайомого пана Сегеда на Пушкінській вулиці.
В садибі Сегеда стояли стародавні одноповерхові дімки і був густий гарний садок. У тому садку Іван Семенович пролежував улітку в холодку й тішився його красою, а взимі відсиджував у своїй хатині, що винаймав в одному з тих дімків. Жив бідно, дошкуляли йому й хвороби. Тільки зрідка можна було побачити його десь у місті в старому, вже витертому, хохулевому кожушку. Був дуже засмучений, коли Сегед чи сам задумав поставити в своїй садибі великий будинок, чи комусь її спродав під таку будівлю. Довелося Іванові Семеновичу переїхати до нового мешкання, де не було вже такого гарного садка.
Через хвороби та лікування малої його пенсії не вистачало на життя, а літературна праця нічого майже на давала. Та й писав він тепер мало, до того не белетристику, а якісь нецікаві філологічні розвідки. Хоч як ощадно витрачав Іван Семенович гроші, а їх йому не ставало. Нарешті земляки таки звернули увагу на його скрутне становище й Українське Літературне Товариство призначило йому невеличку щомісячну допомогу. І. Левицький дуже тому зрадів. «Зможу, — казав, тепер їсти на вечерю щодня не одну, а дві крашанки».
Доживав так віку ще не зовсім як письменник, але як людина, остаточно всіма забутий. Хоч наше українське громадянство взагалі не вельми охоче до читання, а надто своїх письменників, усе ж Левицький-Нечуй належав до тих, кого свого часу найбільше читали.
Коли доводилося з ним стрінутися, ущипливо діймало мене кожного разу сумління за те, що не відвідую його, не закрашую добрим відно-
— 324 —
шенням та належною до нього пошаною його останніх днів. Усе щось заважало, все було ніколи. І тепер часом гризе мене думка, чи це така вже доля призначена всім громадським робітникам, тим принаймні, чиє ім'я не мають молодші використовувати для якихось своїх намірів чи завдань? І робиться від цих думок соромно та лячно!
III) Михальчук Кость Петрович. У господі в нього я був, як пригадую, тільки один єдиний раз з кимось із земляків, з одним чи з двома. Та цього зовсім вистарчило, щоб у мене залишилося найтяжче почуття, найдужчий жаль з приводу гіркої долі цієї нещасливої людини. Мав він великі наукові здібності й такий потяг до наукової праці, що, не зважаючи на переобтяженість іншою працею та на всі несприятливі обставини, таки дав цінний вклад у нашу науку. Щоб працювати науково, мусів увесь свій вік побагато годин щодня працювати як бухгалтер великої київської броварні на Подолі. Був перейнятий національним почуттям, хоч жив відірваний від близького духом оточення серед своєї, ворожої його почуттям та думкам, родини. Не знаю, хто з походження була його жінка, але вона визнавала вартість лише багатства та розкішного життя, ненавидячи нахил чоловіка до науки, а ще дужче його національні почуття, в яких вбачала перешкоду до заробітків і яких соромилася, бо вважала це за вияв його мужицького походження. Не лише не співчувала, не лише не примушувала себе з обов'язку їх поважати, а ще й знущалася з його поглядів, а до нього самого ставилася, мов до робочої худобини, що повинна знати лише одно — більше для неї заробляти. А він, людина кволої волі, цілком скорився перед жінчиним утиском. Коли ми приїхали до нього, жінки й дочок його не було вдома, та не можна було не відчувати, як господаря весь час гнітить якийсь страх. Він не знаходив собі місця, через силу, ледве підтримував з нами розмову, все прислухаючись нервово, чи не чути дзвінка і, знати було, тільки того й жадав, щоб ми швидше від'їхали, поки не повернеться додому родина. Та в нас була якась справа, й ми не могли зробити того так швидко. А коли, ще при нас, приїхали жінка й дочки Михальчукові, він гнувся під їхніми поглядами, мов корж на сковороді. Був, очевидячки, під безмірним родинним тиском та не мав сили його позбутися. Як він здолав у тих умовинах таки зробити щось для української науки — це загадка. Треба тільки собі уявити, яких терпінь він повинен був зазнати при тім! Та скрізь упокорений, від цього останнього він таки не відмовився. Тут-таки проявив він свою непохитну волю, і ця його сила серед тих обставин заслуговує на нашу добру про нього пам'ять та пошану.
— 325 —
* * *
Зв'язані національними інтересами та роботою з київським українським громадянством старшого віку, відомі із зацікавлення літературою, мистецтвом, давньою приязню та укладом свого життя, були особливо між собою близькі три родини старшого українського покоління в Києві: Старицьких, Лисенків та Косачів. Михайло Петрович Старицький та Микола Віталієвич Лисенко були приятелями з дитячих літ, а згодом стали й близькою ріднею: Михайло Петрович оженився з сестрою Миколи Віталієвича. Особливо загострена була в них любов до української літератури й мистецтва. Розвиткові рідного письменства та мистецтва надавали вони найбільше значення, і не лише самі, а й кілька молодих членів їх родин працювали на літературному полі (дочка О. П. Косач — Леся Українка, син — М. Обачний [Михайло Петрович Косач] і невістка — Грицько Григоренко [Судовщикова-Косач Олександра Євгенівна], друга дочка М. Старицького — Людмила Михайлівна). В їх господах завжди відбувалися розмови на літературні й мистецькі теми, завжди збиралася молодь, що шукала там порад для себе, читали свої твори молоді письменники.
Але не тільки політична чи літературна робота для Старицького та Ольги Петрівни Косач, а музика для Лисенка складали головний зміст їх життя. Ні Старицький, ні Лисенко ніколи не відмовлялися від будь-якої громадської, хоч би й політичної справи, коли до них із тим зверталися чи до того їх закликали. Це вони робили, може, з більшою сміливістю та рішучістю, ніж інші. Так, наприклад, коли потрібне було помешкання для громадських зборів багатьох людей, що тоді було зв'язане з небезпекою, то найчастіше Старицькі та Лисенки гостинно приймали людей у своїх помешканнях. Упродовж багатьох років ці родини відогравали дуже значну ролю в українському руху самим своїм перебуванням у Києві, способом свого життя, своєю українською гостинністю, тим, що трималися завжди з молоддю як рівні з рівними, тим, що з нею в них завжди знаходився спільний інтерес, а молоді гості знаходили в їх господі щиро національне середовище, в якому завжди всі розмовляли по-українськи, що за тих часів траплялося дуже зрідка. Молодь знаходила в них завжди щире співчуття в усіх прикростях свого життя, допомогу при потребі знайти працю чи заробіток і т. д.
М. П. Старицький походив з української шляхетської родини з Полтавщини. Рід Старицьких був на Полтавщині дуже численний та розгалужений. Було дві його галузі: полтавська та хорольська, досить уже віддалені одна від одної. Михайло Петрович належав до хорольської галузі й замолоду дістав на Хорольщині, десь над Сулою, спадковий маєток, де близько був і маєток батьків Миколи Віталієвича Лисенка. Не кохаючись у господарстві, він той маєток згодом втратив.
— 326 —
Хорольські Старицькі у великій більшості визначалися експанзивністю, сангвіністичним темпераментом та буйною уявою, легко захоплювалися та легко й знеохочувалися, а тоді втрачали всю свою енергію. Буйна уява часом малювала їм факти та речі або в занадто прикрашеному, або в занадто огидженому вигляді та викликала в їх перебільшені пересадні почуття та настрої. До деякої міри ці родинні риси відбилися і на творчості Михайла Петровича. Вони надавали часом сили його ліричним поезіям, а іноді й спокушали його надавати драматичности подіям у його творах та понад міру перебільшувати пристрасті героїв у драмах, наділяти їх пересадними почуттями.
Але ця характеристична особливість його натури не ослабила ні його національного почуття, ні його заохоти та енергії до літературної та театральної роботи. Ще гімназистом полтавської гімназії, як розповідав пізніше нам, своїм учням, директор прилуцької гімназії Вороний, Михайло Петрович відчув потяг до української поетичної творчости і на викладах так заглиблювався в складання віршів, підшукування рим, влучних слів та виразів, що нічого не чув і не бачив, що діється в клясі, за що бував часто караний. Та й до старости, поки тяжка сердечна хвороба не позбавила його сил, не зважаючи на часто скрутне матеріяльне становище та несправедливо причепливе відношення критики, не кидав він пера. Українське письменство, письменницька праця були головним змістом та окрасою його життя.
Відповідно до вдачі Михайла Петровича праця його не була рівна, а його твори не всі однакової вартости. Тим-то вороги українського руху й письменства особливо охоче нападали на нього, не цураючись у своїй критиці нахабної брехні та перекручувань. Варто згадати хоч два-три такі констштюки, хоч би й з Піхнового «Кіевлянина». «Кіевлянинъ» свою нагінку на українство взагалі, а на Михайла Петровича зосібна збільшив саме тоді, коли відновив та збільшив свою нагінку уряд. «Кіевлянин»-ський критик, наприклад, нахабно брехав, ніби в своєму перекладі «Гамлєта» Старицький переклав відомий монолог чудернацьким: «Бути чи не бути, ось в чім заковика», тоді як в дійсності було перекладено: «Бути чи не бути, ось в чім річ». Той самий критик з того приводу, що на обкладці книжки віршів Михайла Петровича підпис «Старицький» було надруковано нижче малюнка селянського обійстя, хихикав по-дурному: «Під тином Старицький», аби як-будь висміяти ті вірші в очах нетямущих читачів.
На сором нашому суспільству, ці брехні й ці дурні хихикання таки впливали на тих з походження «земляків», що самі не хотіли читати української книжки і взагалі мало тямили на літературі. Ще й у десятих роках нашого століття доводилося мені часом чути повторювання українцями цих дурниць «Кіевлянин»-ської критики.
— 327 —
Варто розповісти, хто був той моторний критик із «Кіевлянина». Не пам'ятаю, як він там підписувався, але справжнє його прізвище було Сладковський. Був він родом із мого повітового міста Лубень та вчився в тій самій гімназії (лубенській), що й я, одночасно зі мною, тільки на кілька клясів старше від мене. Чи скінчив він гімназію — не пам'ятаю. Гімназіяльний вчитель «словесности» вихваляв його «сочиненія», як найкращі в клясі. Сладковський складав тоді сатиричні вірші на всякі лубенські оказії. Але в родині його було щось недоладно-дегенеративне: усі діти скінчили життя якось дивно, а меткий автор видатних гімназіяльних «сочиненій» запродався ще студентом ворогам свого народу. Був, отже, з землячків того сорту, що, за Гоголем, «сповняють ябедою суди». Такими засобами й такими людьми доконував «Кіевлянинъ» тих часів свою «боротьбу» з українством.
Замолоду, поки не спродав маєтку, Михайло Петрович часом мешкав у ньому та досить часто наїздив у гостини до сусідів і рідні. Мені не доводилося тоді з ним зустрічатися, бо я був іще малий та нікуди не їздив, а коли виріс, Михайло Петрович уже кудись виїхав з Хорольщини. Але від знайомих та рідні старшого віку згодом я чув деякі згадки про нього. Згадували його як привітну та веселу людину, казали, що хоч не мав доброго голосу, а любив співати українських, переважно жартівливих, пісень, сам собі приграючи на фортеп'яні. Дехто з його однолітків ті пісні від нього повиучував та перейняв.
Стрінувся я з ним уперше в Москві, коли вчився в московському університеті, здається взимі 86-87-го року (а може, 87-88-го). Тоді українські вистави в Києві були заборонені, й Михайло Петрович заснував українську трупу та й приїхав із нею до Москви. Я часто ходив на українські вистави й запізнався з кількома артистами, які згодом і познайомили мене з Михайлом Петровичем. Він зустрів мене дуже привітно, відразу почавши іменувати мене небожем. Ми й справді були свояками, правда, дуже далекими.
Поки до Москви не приїхав із своєю трупою М. Л. Кропивницький, справи Михайла Петровича йшли добре. Українськими виставами, побутом та типами захоплювалася вся Москва: і земляки наші, що з різних причин мешкали в Москві, і природні москвини. Незважаючи на деяку літературну невиробленість тодішнього нашого драматичного репертуару та дещо надмірне переповнення п'єс чисто етнографічними образками, в них справді було щось оригінальне, чого не було й не могло бути в російських творах із народнього життя. Може навіть, дякуючи домішці етнографічного елементу, селянське життя відбивалося в них яскравіше та правдивіше, бо селяни в своєму житті більше від усіх інших верств додержувалися різних старовинних звичаїв (хоч таки треба признати, що Михайло Петрович у своїх оперетах зловживав етнографічні мате-
— 328 —
ріяли надміру). З другого боку, поетичніший та культурніший психічно склад життя нашого селянства (в залежності й від національних особливостей, і від кращого матеріяльного становища нашого селянства, що, в свою чергу, залежало і від значної домішки в селянстві козачого елементу, і від багатшої природи краю) захоплював глядачів своєю красою та робив враження більшої щирости й природности народолюбства українських письменників, порівнюючи з тенденційним народолюбством письменників російських, в творах яких народне життя все виглядало темно-безрадісним, беззмістовним та безбарвним, а звідси й народолюбство їх нагадувало скоріше жалість, ніж любов.
Вчащали до українського театру всі студенти-українці, і свідомі, і несвідомі, підлягаючи стихійному потягові до свого. Вони перезнайомилися з артистами, ходили до них та переймалися їх інтересами. Так, наприклад, коли до Москви приїхала трупа Кропивницького, вони гостро осудили його за те, що приїхав конкурувати зі своїми ж людьми, і на знак протесту майже не ходили до театру Кропивницького, тримаючись театру Михайла Петровича.
Михайло Петрович був вельми обтяжений працею: і театральним господарством, і режисерством, і писанням нових п'єс, і клопотами в офіційних установах у справах театру, і підтримуванням приязних відносин з театральними критиками та журналістами — тим-то з ним рідко коли можна було бачитися, а ще рідше розмовляти.
Хоч на початках театр заробляв добре, сам Михайло Петрович і артисти жили, мов на бівуаках. Михайло Петрович займав одну, правда велику, кімнату в готельчику середнього сорту, де мешкали й усі артисти його трупи, обідав та вечеряв найчастіше в тому-таки готелі (приносили йому страви до нього в кімнату), але не в призначених на обід годинах, а тоді, коли була вільна хвилина. Завжди їв він похапцем, часто перестояну страву.
Артисти мешкали так само по готелях, лягали й уставали, коли доведеться, здебільшого дуже пізно. Вільного від гри та репетицій часу раз у раз забігали посидіти одні до одних, переважно без усякого діла, часто цілими гуртками. У найгостинніших з них у кімнатах було завжди повно чужих людей. Найчастіше осуджували відсутніх товаришів та товаришок, часом сварилися з приводу того, що одним публіка плеще дужче, а іншим менше. Здебільшого скоро мирилися. Але були випадки й запеклої ворожнечі, переважно між видатнішими артистами чи артистками, а все за ті нещасні лаври. Михайла Петровича у ті сварки не втягали, і він жив окремим життям, мало й зрідка буваючи серед артистів. Та не мав він на те й часу. В мене було таке враження, що артисти ставилися до нього з деякою пошаною, осуджували його рідко, а обмежувалися здебільшого жартами про властиву йому неуважність і розсіяність, розповідаючи про нього різні анекдоти.
— 329 —
Коли до Москви приїхала трупа Кропивницького, це дуже зле відбилося на матеріяльних справах Михайла Петровича. Двох українських театрів для Москви було забагато, а драматичні сили в трупі Кропивницького були куди кращі: сам він, брати Тобілевичі [Іван Карпович, Микола Карпович, Панас Карпович], Заньковецька, Затиркевич, ще у додачу ще й новий репертуар, бо обидва антрепренери виставляли переважно свої речі. Невдовзі Михайло Петрович був змушений переїхати зі своєю трупою до Петербургу. Як ішли його справи там — не знаю. Коли років три по тому я поїхав до Києва, Михайло Петрович був уже там і театру в нього тоді не було. Помітно було, що матеріяльні справи його не були добрі. Жив він дуже скромно, а в додаток до всього помітно старівся, допікали йому сердечні хвороби. Зрідка вже бував на громадських зібраннях, але так само, як і давніше, з великим зацікавленням ставився до рідного письменства та його розвою. У його хаті так само, як і раніш, завжди можна було стрінути молодих українських письменників.
Микола Віталієвич Лисенко був теж родом із Хорольщини, з тих самих околиць, що й Михайло Петрович, походив теж з українського шляхетства. Один із маєтків його батьків, в якому вони жили (Гриньки), та маєток батьків Михайла Петровича були у найближчому сусідстві. Микола Віталієвич та Михайло Петрович з малих літ були приятелями. Михайло Петрович рано осиротів і виростав у родині Лисенків. Дружина Михайла Петровича була сестрою Миколи Віталієвича, який дуже любив усю родину Старицьких.
Він так само не кохався в господарстві й маєтку свого не втримав, та мусів до старости заробляти на прожиток тяжкою працею вчителя музики. Добре хоч те, що, дякуючи його славі, платили йому за його музичні лекції незле, і це давало йому змогу жити з родиною хоч не розкішно, але й не в біді.
Та забезпечувала йому засоби до життя не його творча, мистецька, найвартісніша в громадському відношенні праця, що і йому могла б давати духове задоволення, не його композиторський талант, навіть не талант віртуоза, а нудна праця навчання, і то часто початкового навчання учнів-неуків, іноді й нездібних до музики. Вона забирала в нього безліч часу та сил, заважаючи творити стільки й так, щоб це відповідало його таланту та натхненню. Видатні його музичні твори не мали такого попиту, якого були варті, й не могли самі давати потрібних до життя засобів...
А музична творчість, музичне натхнення були справді головною й основною властивістю його духовного «я», цілої його натури, і варто було простежити непомітно за Миколою Віталієвичем в таких хвилинах, коли обставини дозволяли йому відірвати від цілоденної праці трохи часу та решту сил для творчости. Якось мені пощастило, бувши в його господі, спостерігати його з сусідньої кімнати, непомітно для ньо-
— 330 —
го, в хвилину натхнення та творчої роботи. Природа цілковито позбавила мене музикального відчуття та розуміння, а навіть і любови до музики, але досить було побачити Миколу Віталієвича такої хвилини, щоб відчути усю силу його натхнення. Він був наче над землею, десь у якихось надземних просторах, загіпнотизований своїм настроєм. Навіть із моїми дубовими вухами не можна було того не відчути.
Треба сказати, що багато земляків, хоч любили та поважали Миколу Віталієвича за його незвичайну моральну лицарськість (був він особливим винятком серед людей, бо не мав ворогів та ні з ким не сварився), але здебільшого вважали його за не дуже розвинену, а навіть з природи не дуже розумну людину. Іноді й справді він відповідав чи говорив щось, здавалося, не до речі. Та від часу, коли я його тайно обсервував, я освідомив, що це зовсім не було виявом якоїсь нерозвинутости Миколи Віталієвича. У таких випадках він, фізично присутній у товаристві, не був тут, усе єство його бувало у сфері звуків, що цілковито ним панували.
Виключна була і його моральна лицарськість. До кожної події, до кожного питання він не міг ставитися інакше, як з погляду порядности, правди, — усе інше його не цікавило. Обережности, страху він ніколи, мабуть, не знав і в кожній справі не міг поводитися інакше, як тільки так, як того вимагали правда та честь. Теоретично, певно, знав, що пересічні люди не все поводяться бездоганно, що немало є й лихих людей, які роблять лихі вчинки, а в кожному окремому випадку не міг того припускати, і це часом ставило його в прикре становище та викликало сумні розчарування. Ця властивість його теж багатьом видавалася наївністю.
Завдяки цій рисі його вдачі він був нездатний щось розраховувати чи рахуватися з дійсним станом речей. Кошти, які були в розпорядимості українців на національні видатки, були дуже обмежені в порівнянні з дійсними потребами, і це вимагало скупого поводження в асигнівках. Урядовий тиск на українство вимагав великої обережности, а часом і стримання в діяльності, а Микола Віталієвич ніколи не міг з цим погодитися і завжди висловлювався за потребу кожного видатку та за енергійне переведення всяких плянів у життя. З ним часто не погоджувалися, та часто й не можна було погодитися, але знати його погляд чи його настрій всі хотіли, і люди старшого покоління завжди бажали його бачити на своїх нарадах. А Микола Віталієвич, хоч і був стомлений та хоч не всі питання, які обговорювалися, його ближче цікавили, ніколи не ухилявся брати участь в тих нарадах. З нього досить було, що річ заходила про українські справи, а це було для нього «ultima ratio»*.
До тих гарних мистецьких та моральних особливостей Миколи Віталієвича додаймо ще дуже гарний зовнішній його вигляд: юнацькі очі,
* «Ultima ratio» (лат.) — «останній» вирішальний доказ.
— 331 —
свіжий колір обличчя під рясним білим та блискучим, мов срібло, волоссям, вихованість, гарні манери, привітливість та майже завжди добрий гумор.
Уже в старших роках пощастило якось Миколі Віталієвичеві заснувати та впорядити в Києві музичну й артистичну школу. Грошей на неї було не так багато, і часто бувало скрутно, але і сам Микола Віталієвич і його помічники працювали там з відданістю. Ця школа після смерти Миколи Віталієвича залишилася як його пам'ятник.
З українцями старшого покоління, що мешкали поза Києвом, доводилося мені стрічатися рідше, і то доривочно. Найчастіше з Михайлом Федоровичем Комаровим, який, хоч мешкав тоді в Одесі, щороку раз або й двічі навідувався до Києва. Давніше, до переїзду до Одеси, де він улаштувався нотарем, він мешкав у Києві та був у тісному зв'язку з київськими «старими громадянами».
В питаннях соціяльних та політичних тримався він поміркованіших поглядів, ніж більшість українців свого віку, але в національному відношенні був палкий та завзятий український патріот. В одеській громаді працював із Смоленським. Коли Смоленський більше цікавився та найдужче впливав на одеських громадян у питаннях політичних та соціяльних, то Михайло Федорович був для них авторитетом у питаннях національної гідности та національного обов'язку. Діяльність Смоленського виявлялася майже виключно в запальних промовах на зібраннях одеської громади, і вплив його обмежувався на ґроні її членів. Натомість Михайло Федорович по змозі брав участь і в загально-українських справах і віддавав їм багато упертої та постійної праці.
Мати його була з походження українка, батько москаль, проте Михайло Федорович був багато відданішим та завзятішим українським патріотом, ніж багато природних, без чужої домішки, українців. В історії нашого руху дивним дивом не раз бачимо, що люди мішаного походження були глибшими та кращими українськими патріотами, ніж чисто природні українці. Може причиною цього, з одного боку, була чарівна привабливість українського побуту, природи та людности, а з другого — наша надмірна м'якість та мрійливість, що часто сполучуються з егоїзмом, байдужістю та браком ініціятиви в громадських справах.
Михайло Федорович був людиною незвичайно працьовитою, практичної, ділової вдачі та реального думання. Ці риси, властиві йому з природи, були розвинені в ньому завдяки також його фаху. Але подиву гідна його працьовитість виявлялася виключно в обсягу, так би мовити, кабінетної, книжкової роботи. Над найнуднішою роботою міг він працювати днями й ночами, ніколи не відчувати потреби в розвагах, а якщо зрідка й віддавався ним, то теж лише з громадського обов'язку.
— 332 —
Так, наприклад, якщо й бував зрідка в театрі, то лише в українському, і не стільки для власного задоволення, як з обов'язку.
В протилежність до такої дивної книжної працьовитости, найменше фізичне напруження його обтяжувало. Наприклад, якщо треба було перейти кудись, хоч би й недалеко, він зараз кликав візника. А може, просто шкодував витрачати час на ходження. Зате в книжній роботі не мав конкурентів щодо працьовитости, роблячи найнецікавішу працю пильно, енергійно, ретельно та, здавалося, залюбки. Нотаріяльна контора його в Одесі мала широку клієнтуру та постачала йому стільки праці, що хтось інший після неї, певне, не мав би сили на іншу роботу, а Михайло Федорович, ледве скінчивши працю в конторі, брався зараз за таку саму книжну національну роботу, та ще й вибирав для себе таку, яка інших зовсім занудила б і до якої у тих часах (при малій кількости свідомих людей) ніхто б не взявся. Так, наприклад, він перший почав укладати бібліографічний покажчик української літератури, а для того мусів провадити велике листування з українськими письменниками та видавництвами. В своїх листах до письменників він разом із тим висловлював часами, особливо молодшим письменникам, свої завваги щодо їх творів. Через те, що в тих часах у нас не було (чи майже не було) ще своєї критики, був він ніби основником, першим піоніром української критичної літератури та доконував дуже важливе завдання, направляючи працю молодих письменників і заохочуючи їх до неї, бо цілковита відсутність єднання з читачем, яка тоді була в нас звичайним явищем, знеохочувала письменників та ослаблювала їх літературну працьовитість.
Михайло Федорович також склав перший просторний російсько-український словник (під псевдонімом «Уманець та Спілка»), в якому в тих часах відчувалася така величезна потреба.
З одеських громадян зустрічався я ще кілька разів із Климовичем. Був він одним із директорів одеського Товариства Взаємного Кредиту. З'їхавшись якось із Василем Федоровичем Симиренком в Одесі, я заїхав разом із ним до того банку, бо Василь Федорович, знаючи, що той банк заснований переважно українцями, усі свої грошові справи в Одесі полагоджував через нього. При тій нагоді Василь Федорович познайомив мене з Климовичем. Але від тієї першої зустрічі з ним не залишилося в мене ніяких спогадів. Багато років пізніше побачив я вдруге, та й то лише мигцем, Климовича, коли український уряд (не пам'ятаю вже — який) викликав його на посаду міністра фінансів. Побачив я його тоді в почекальні, куди він прийшов, щоб прийняти призначення від вищої влади. Було видно, що страшенно, аж до болю всіх нервів та зміни усього
— 333 —
обличчя, хвилювався, — може тому, що сумнівався, чи буде в стані таке доручення виконати, а може й тому, що, приймаючи з патріотичного обов'язку, як він розумів, ту посаду, він не співчував із загальною політикою цілого уряду. Бачачи, що йому не до привітань, я тим разом не підійшов до нього, щоб привітатися. Дуже недовго був він на тій посаді та повернувся знову до Одеси.
Довелося мені ближче з ним познайомитися, коли Одесу зайняли французи, а Український Червоний Хрест послав мене туди як свого уповноваженого. Там пробув я тоді яких три чи чотири місяці, поки Одесу не захопили большевики. Французьке представництво в Одесі підкреслено трималося на боці москалів у їх боротьбі з українцями (французи лютували на українців за замирення з німцями) і вередувало, закидаючи нам часом одне, а часом зовсім інше. Одного разу таким черговим закидом проти нас було в нього те, що українську справу ніби висуває сам пролетаріят та що в українському руху зовсім не бере участи буржуазія (закид, який французам підшептували москалі).
Хоч це була тільки причіпка, а не справжня причина неприхильности до нас французів, це їх відношення мало тоді таку велику вагу, що в українських колах вирішили інтервеніювати в цій справі у французькому представництві і з тією метою були обрали з-поміж тодішньої одеської свідомої української буржуазії делегацію з п'яти осіб, яка мала виступити перед французьким представником паном Ансельмом та його помічником паном Фрейденберґом в обороні українських інтересів. До тієї делегації обрано було, між іншим, Климовича та мене. Через те, що крім Климовича ніхто з членів делегації не володів вільно французькою мовою, йому доручили говорити від делегації.
Приймав делегацію тільки пан Фрейденберґ. Климович теж не зовсім певний у своїй французькій мові, пильно підготовлявся до своєї промови, але, бувши з натури людиною соромливою та самонепевною, почував себе дуже ніяково, хоч говорив щиро, переконливо й широко. Фрейденберґ слухав його з підкреслено недоброзичливим виразом та знеохотою. В політиці гарними та високими словами чи доказами нікого не переконаєш: вони вживаються з обов'язку, тільки для закраси егоїстичних намірів. До того ж, тоді вже заносилося на те, що французи покинуть Одесу. Річ ясна, що від них ми нічого доброго не добилися. Поверталися ми у пригніченому настрої. Мені з Климовичем припало досить довго йти вдвох в однім напрямі. Одеса тоді, крім самого центру, не освітлювалася. Ночі були темні й хмарні. Вечорами на вулицях часто грабували та роздягали, і не лише тих, хто йшов пішки, а й тих, хто їхав. Не давали спокою сумні думки за майбутнє. Невесела була й наша розмова. Не приходило й на думку мені, що Климовичеві вже залишалося жити так мало. Невдовзі по тому французи раптово поки-
— 334 —
нули Одесу, а слідом за ними, просто крок за кроком, прийшли большевики, а властиво григорівці, що незадовго перед тим були в складі українського війська, але передалися на бік червоних. В Одесі почалися грабунки, труси, арешти та розстріли. Між іншими розстріляно тоді й Климовича, як одного з колишніх українських міністрів, а може й із помсти когось, хто тепер попав у пани становища, за відмову в банковому кредиті. Упродовж кількох днів розстріляно було тоді в Одесі ще двох міністрів гетьманського уряду: військового — генерала Рогозу й Петра Яковича Дорошенка, що був за гетьмана товаришем міністра народньої освіти на правах міністра у справах української культури й мистецтва. Видно було, що вже тоді большевики тільки приховували свої імперіялістичні та централістичні нахили, виголошуючи на словах для агітації визнання прав України, а одночасно користуючись станом безладдя, щоб нищити чільних українських людей, до якої б партії вони не належали, якого напряму не були б та в якому б українському уряді не брали участи.
В 1896-1897 рр. мені довелося перебути зиму в Петербурзі. Тоді я познайомився там з двома давніми київськими громадянами-українцями: Вільямом Людвиговичем Беренштамом та Юрієм Юрковичем Цвітковським. Раніш обидва вони вчителювали в Києві та належали до українського товариства, але коли уряд завзявся «розметати українське київське гніздо», їх переведено було на вчительські ж посади (як видатних педагогів) до Петербургу. У Петербурзі в літературних російських колах, з якими у них були знайомості й зв'язки, за ними залишилася репутація представників українського громадянства, але в час, про який я згадую, вони лише слідкували за новими працями з українознавства, цілком злившися з російськими літературними колами, і ніякої української роботи, поза щорічною участю в шевченківському святі, не провадили та взагалі не виявляли себе нічим у праці на користь української справи. Не заснували, наприклад, у Петербурзі української громади, хоч там мешкало дуже багато українців з походження, а між ними і таких, що не були цілком позбавлені патріотичного почуття. Така громада там заснувалася того року, але не з їх ініціятиви та без їх участи, а саме зусиллями молодших українців, і та громада розвинула дуже широку та вельми корисну діяльність.
Маємо тут перед собою повчальне явище соціяльної психології, коли люди, що в товаристві організованих однодумців були діяльні та виявляли таке велике національне значення, що уряд визнавав потрібним їх з Києва вислати, потрапивши в чуже середовище та залишившись без впливу організованих однодумців, втратили охоту до тієї роботи, а перейнялися чужими інтересами. Трапляються поодинокі люди міцнішої волі, більше сталого почуття, яким громадське попертя непотрібне і без
— 335 —
нього вони в кожних умовах не схиблять з обраного раз шляху й не складатимуть рук при роботі, та такі люди, на жаль, є винятками. Цей факт навчає, в якій мірі організація та моральна підтримка громадянства необхідні для великої більшости людей.
Наведу ще цікавий факт із життя згаданих двох старших земляків, факт, що виявляє ту саму людську властивість. Згодом, коли можливість сприяла цьому, Вільям Людвигович повернувся на Україну та оселився в Києві. Тут відновив він старі зв'язки, знову перейнявся українськими інтересами і взявся за українську роботу: співробітничав у «Кіевской Старине» та діяльно допомагав В. П. Науменкові її редагувати. Ю. Ю. Цвітковський залишився у Петербурзі і, хоч принципово тримався української плятформи, для України робив дуже мало.
Ще один приклад такої людської властивости знаходимо в особі Данила Лукича Мордовця, такий, живучи в Петербурзі, було (особливо після смерти Костомарова) зовсім відійшов від українських справ і не мав своєї ініціятиви щось у тому напрямі робити. А тим часом він визнавав себе українцем і не був позбавлений бажання щось для України робити. Треба було, щоб хтось його до того заохочував та вказував, що саме йому треба робити. Коли в Петербурзі заснувалася громада, він зробився її членом.
З походження Вільям Людвигович був жид, але лютеранського визнання. Історія українського руху знає кілька прикладів щирих українських патріотів із жидів. Загалом же жиди ставилися й ставляться до українства недоброзичливо, навіть вороже, і на багатьох із них тяжить провина, що вони, живучи на Україні, були проти її визволення. Причиною тому є, мабуть, згадки про давні непорозуміння, в яких і жиди були небезвинні. Жидівський народ, як і кожен інший, має свої властиві йому добрі та лихі риси. До лихих рис жидів належить нездатність забувати давні непорозуміння та перебороти в собі почуття ворожости, що на тім ґрунті виникає, і це є очевидною шкодою для своїх же інтересів.
Те, що Вільям Людвигович переборов у собі ті упередження свого народу та того середовища, серед якого зріс, і почував себе з українцями спорідненим, як, природно, й повинно бути внаслідок так довгого спільного співжиття та спільних місцевих інтересів цих двох народів, свідчить про неабияку силу волі та видатну ясність розуміння, що були властиві Вільямові Людвиговичеві.
