История Полтавы

Революционная Украинская Партия (РУП) на Полтавщине по архивным материалам 1901-1905 годов

• 

Подробности

Просмотров: 8720

Антонин Дучинський. Революційна Українська Партія (РУП) на Полтавщині за архівними матеріялами 1901-1905 років.

Публікується за виданням: Антонин Дучинський, Революційна Українська Партія (РУП) на Полтавщині за архівними матеріялами 1901-1905 років // За сто літ: Матеріали з громад. й літ. життя України XIX і початків XX століття / Іст. секція Укр. АН ; Під ред. М. Грушевського. — [К.] : Держвидав України, 1927–1930. — 327, [1] с. — Записки кол. Історичної Секції Українського Наукового Товариства в Київі; … Кн. 2. — 1928. — Бібліогр. у підрядк. прим.

Опубліковано у форматі .djvu на сайті "Чтиво. Електронна бібліотека".

Переведення в html-формат — Борис Тристанов. Особливості авторської мови і правопису збережено.

— 283 —

АНТОНИН ДУЧИНСЬКИЙ

РЕВОЛЮЦІЙНА УКРАЇНСЬКА ПАРТІЯ (РУП) НА ПОЛТАВЩИНІ ЗА АРХІВНИМИ МАТЕРІЯЛАМИ 1901-1905 РОКІВ.

Вивчення історії Жовтневої революції на Україні неминучо приводить кожного дослідника історії України до вивчення й тих революційних українських угрупувань, що свого часу проторювали шляхи до Жовтня. Дослідження історії Революційної Української Партії (РУП), як організації, що сприяла своєю працею розбудженню класової свідомости селян і робітників України, стає зараз черговим завданням українського історика. Історія РУП уже має й свою літературу. Історики революційного руху на Україні: Равич-Черкаський, Яворський, Гермайзе, Христюк і Ріш аналізують історичний розвиток РУП і підкреслюють її визначну ролю в підготовлені селянства до наших часів. Старий ерупіст Вол. Дорошенко за кордоном видає свій нарис з історії РУП ¹⁾. Наші журнали: «Україна», «Літопис революції», «Життя й революція» також містять розвідки, присвячені РУП. Не минають РУП й історики селянських рухів (Е. Мороховець у «Пролетар. революции», июнь 1925). Але в цій літературі подано здебільшого загальні характеристики РУП. Гермайзе кладе в основу своєї найвидатнішої праці з історії РУП київські державні й приватні архіви, а тому-то й добре змальовує діяльність ерупістів-Киян, лише частково торкаючись инших груп Революційної Української Партії.

Історія РУП на Полтавщині ще не вивчена. В полтавськім крайовім архіві лежить надавичайно цінний матеріял до історії революційного руху на Полтавщині — це справи полтавської губ. жандарської управи, які крім цікавої в історичному розумінні вільної творчости жандарів, дають багато цінних історичних фактів із життя та праці революційних діячів. На підставі цих хоч і однобоких архівних матеріялів і складено нашу розвідку з Історії РУП на Полтавщині від 1901 аж до 1905 р. включно. Бракує для повноти цієї історії мемуарів полтавських ерупістів, бракує й приватніх архівів, які на нашу думку могли-б поширити й виправити наш дослід. 10 томів жандарських справ, що в подробицях змальовують діяльність РУП у 1903 і 1904 рр., з великою кількістю речових доказів (45 пакетів, 20 протоколів) надіслано свого часу до харк. судової палати. Отже-ж, не дивлячись на відсутність надзвичайно важливих для історії РУП на Полтавщині матеріялів, ми гадаємо, що для освітлення основних моментів з діяльности полтавської організаціїъ в нас є достатня кількість даних. Не зайвим буде наше зауваження, що добра частина архівного матеріялу, що використав Гермайзе для своєї монографії, єсть і в полтавськім архіві. Наша увага звернена головним чином на ті місцеві факти, що ілюструють загально відомі вже твердження про історичний розвиток та діяльність РУП. Ми їх пригадаємо.

РУП засновано в 1900 р. 29 січня на студенському з'їзді в Харкові з участю Михайла Русова з Полтави. РУП у свому розвитку проходить ось які етапи. Спочатку «до РУП увійшли елементи марксівські, революційно-народницькі й національно-революційні» (Гермайзе). «РУП від національного революціонізму через ревізіонізм і народництво еволюціонувала до соціал-демократії» (Андрій Жук. укр. соц.-дем.) ¹⁾. Р. 1902 від РУП відходить права

¹⁾ Петро Бензя, До історії револ. руху на Україні, «Життя й революція» 1926, № 11.

— 284 —

національно-демократична «Укр. Нар. Партія», що стояла на позиції «Самостійної України». В березні 1902 р. у свому органі «Гаслі» РУП відмовляється від принципів, оголошених у «Самостійній Україні». У рр. 1902-3 РУП, як ліва дрібнобуржуазна організація, вживає революційної тактики і надає своїй програмі соціял-демократичного забарвлення. «Гасло» (№ 1) декларує: «Український соціялізм мусить стати тільки революційним соціялізмом. Український соціялізм мусить бути класовою організацією робітників, готовою до боротьби не на життя, а на смерть з головним ворогом царатом з ціллю здобути політичну волю. Масова організація і терор, об'єднані в єдиній обопільній системі — ці найвищі форми боротьби — неминуче повалять царат». У нумері 12 за той самий 1902 рік читаємо: «Застерігши згори свою мету, свій ідеал самостійної непідлеглої української республіки з усуспільненням засобів продукції, націоналізацією землі і диктатурою пролетаріяту у власній соціалістичній державі, ми не спиняємось на розжовуванні ідеологічної будівлі для далекого майбутнього, але передусім звернули увагу на справи дня, на обговорення чинників сучасної революції і на свою ролю в державній акції» ¹⁾. I з'їзд РУП відбувся в 1902 році. РУП у 1903 році розвиває широку революційну пропаганду серед селянства. «Як сніг засипали їхні метелики Україну — пише «Искра». З вікон вагонів, пішки, на велосипедах, проїжджаючи сотні верстов на селянському возі, розвозили і розкидали насіння протесту українські революціонери. Щось нове, незвичайне освітило давно приспану, одіпхнуту від політичного життя країну. Селянин заворушився, заговорив... з великим зацікавленням узявся за киневу йому літературу, та щей його власною мужицькою мовою» ²⁾. Р. 1903 до РУП'у входить Укр. Соц. Партія (СУП) зі своїм закордонним органом «Добра новина». II з'їзд РУП, що скликано р. 1904, мав прийняти нову програму. Революційний марксизм тоді вже захопив багатьох членів РУП. Микола Порш (із Лубень) складає цілком соціял-демократичну програму (диктатура пролетаріяту, конфіскація земель без викупу в нетрудових елементів, націоналізація взагалі всіх засобів виробництва). Делегати II з'їзду поділились нн дві групи. Поршева група обстоювала самостійність України, друга група йшла проти Порша і визнавала за потрібне об'єднатися в РСДРП (Меленевський). З'їзд не відбувся. Остання група відокремилась від РУП й утворила Укр. Соц.-Дем. Спілку, як частину РСДРП для організації пролетаріяту з українською мовою. Лубенська група, а згодом й инші приєднались до Спілки. Для Поршевої групи не було виходу. Антонович змінює свій погляд і пише в «Праці» проти самостійности України. Порш погоджується, що на той час досить для України автономії. Аж у грудні 1905 р. відбувся II з'їзд РУП, де й ухвалено нову назву УСДРП; там-таки затверджено й нову соц.-дем. програму, що повторює Поршів проект, складений ще в 1903 році. Організаційно РУП складалась із громад у Київі, Харкові, Чернигові, Полтаві, Лубнях і на Чорноморщині. Після І з'їзду 1902 р. у Київі — утворено закордонний комітет у Львові, комітети громади: донський, одеський, катеринославський, подільський, волинський.

Вільна громада РУП на Полтавщині складалась із молоди (студентів, семінаристів, учнів фельдшерської школи та инших), яка була вихована під впливом нових соціяльно-економічних умов збіднілого українського села і чуло реагувала на горе селянства. Старе українофільство забарвлювало революційні тенденції молоди і надавало їм націоналістичного характеру. Стежачи за розвитком соціялістичних ідей на українському ґрунті у XX столітті, ми повинні як-найкраще вивчити й оце культурницьке часами й цілком лояльне

¹⁾ М. Яворський, Україна в епоху капіталізму, вип. III.

²⁾ Павло Христюк, 1905 рік на Україні.

— 285 —

оточення, в якому виростали молоді українські революціонери. Українська інтелігенція, що виявляла ідеологію дрібнобуржуазних кол українського населення, об'єднується в культурних центрах України з ліберальною земською опозицією і веде боротьбу проти русифікаторської політики царату. В Полтаві ця боротьба концентрується навколо будування й відкриття пам'ятника І. П. Котляревському. Уряд, що провадивши русифікацію сприяв розвиткові великого неукраїнського капіталу на Україні, заперечує всяким національним вимогам лояльних українських культурників. Несподівана для уряду мобілізація українських сил навколо пам'ятника Котляревському примушує його всякими засобами ослаблювати український національний рух. Досить згадати розповсюдженого листа до міністра Сіп'ягіна з приводу того що він заборонив робити написи на пам'ятнику укр. мовою, а то й укр. правописом, а також енергійні виступи Українців у день відкриття пам'ятника на оборону рідної мови, — це з одного боку, — і заборону уряду щодо вживання мови української в привітаннях російських Українців та пильне стежіння за делегатами, — з другого боку, — щоб уявити собі два ворожих табори, готових на рішучу боротьбу. Табор української інтелігепції робивсь тоді для уряду ще більш загрозливим, бо в ньому виростала нова бойова сила революціонерів-народників. Осінь 1903 р. стає межею двох періодів в історії полтавської вільної громади РУП. Уряд переходить до рішучого наступу проти пропагандистів-ерупістів. Уживаючи всіх засобів, з розпорядження із департ. поліції, полт. жанд. управа з осени 1903 р. провадить так звану ліквідацію РУП; відбувається тоді вдалий для уряду погром рупівської організації. Р. 1904 полтавська організація РУП зазнає кризи, занепадає, переходить на кращу конспірацію, відроджує в 1905 р. свою діяльність, але в серпні знов провалюється комітет; ослаблена йде вона на II з'їзд.

Таким чином, історію полтавської організації РУП ми ділимо на два періоди: 1) мобілізація революційних українських сил, підготовлення й широка пропаганда РУП на Полтавщині до осени 1903 р.; 2) занепад РУП, відродження і знов провал її в Полтаві восени 1905 року.

1-й період. Царські жандарі на початку XX століття ще не добре орієнтуються в напрямках українського революційного руху, часто-густо соціалізм бачать у звичайних національно-культурних думках. Р. 1901 полт. губ. жанд. управа починає справу «об украинской партии социалистов-революционеров» ¹⁾. У цій справі центральне місце займає родина Русових: Олександер — батько (завід. земського стат. бюра), Михайло — син (кол. студент) і мати Софія. Ось як характеризує Русова Олександра департ. поліції:

Русов у 1879 р. був членом Старої Громади в Одесі, допомагав Драгоманову влаштувати в Женеві українську друкарню, приятелював з братами Петрункевичами, Ліндфорсом та иншими неблагонадійними особами, видавав разом із Ліндфорсом у Київі ліберальний часопис «Труд», співробітничив у забороненій у 76 році газеті «Кіевскій Телеграфъ», посилав грошову допомогу політичним засланцям. Р. 1876 його звільнено за політичну неблагонадійність із посади вчителя в Київі. Далі він працює в стат. бюрі чернігівського земства; за протиурядовий напрямок це стат. бюро закрито. Р. 1884 в Одесі обвинувачують Русова в розповсюдженні заборонених книжок, допитують у справі єлисаветградських народовольців (Михалевича, Тарновського та инш.), при чому з'ясовано, що Русов належить до українофільського гуртка і що він перекладав на укр. мову твори тенденційного змісту. Русов жив під доглядом поліції. Р. 1889 Русову заборонено проживати в Дніпровськім повіті й Херсонській губернії. Р. 1890 проживав Русов у Полтаві, Харкові й Київі, де не поривав стосунків з місцевими українофілами, зби-

¹⁾ Архів полтав. губ. жанд. упр. А. 1, 138-2293, 2294, 2295 — 3 томи.

— 286 —

рав на своїй кватирі неблагонадійних людей, тримав нелегальні видання. Р. 1898 Русов працює в чернігівськім земстві і належить там до опозиції, тому й заборонено йому зайняти постійну посаду в земстві так у Чернигові як і в Полтаві, — але на бажання полтавського губернатора йому все-ж таки дозволено зайняти посаду в полт. земстві в статбюрі. Русов, як фаховець, одержував 3000 карб., має хутір у Борзенському повіті, дворянин.

Дружина Ол. Русова — Софія Федорівна Русова-Ліндфорс. Р. 1882 її допитували в справах революційних гуртків у Одесі і в справах осіб, що мали стосунки з революційними харківськими гуртками і визнали за нею цю провину, а через те й віддано її під так званий «гласний надзор» на 5 років.

Михайло Русов — відомий ерупіст — народився 28 жовтня 1876 р.; скінчивши гімназію вступив на фізико-математичний факультет харківського університету в 1895 р., у 1899 р. його звільнено постановою ради професорів на 1 рік, у 1900 р. знов прийнято до університету, але вже 8 березня 1901 р. куратор округи на вимогу губернатора наказує звільнити Мих. Русова, як активного учасника студенських виступів проти влади. Одночасно адміністративним розпорядженням Мих. Русова позбавлено на 2 роки права в'їздити до університетських міст. Сам Михайло Русов пояснював, що «за подпись под жалобою одного побитого нагайкой студента я был выслан из Харькова и осужден на 2 года». Мих. Русов живе при батьках, цікавиться археологією й етнографією, збирає матеріяли для виставки дитячих цяцьок, що мала відкритись при черговому археологічному з'їзді.

Оця інтелігентна родина об'єднувала круг себе опозиційні кола полтавського громадянства і мала однодумців-праятелів по багатьох містах тодішньої Росії. Русови приятелювали з ліберальними Росіянами, не поділяли українських шовіністичних думок і належали до українських федералістів. Русови цікавились укр. закордонною літературою, і буваючи за кордоном, навідувалась і до Львова. Департ. поліції мав відомості, що закордонна революційна українська група поставила своїм завданням утворити із слов'янських народів самостійну соціялістичну державу і з цією метою зняти повстання Українців Росії й Австрії. Гурток полтавських Українців, що мав чималі матеріяльні засоби, провадив стосунки, як зазначає повідомлення департаменту поліції, із згаданою закордонною групою, а Мих. Русов вів розмови з емігрантом Антоном Ляхоцьким про друкування в Женеві революційного журналу «Молода Україна». Жандарська агентура звертає увагу на те, що з Полтави посилають гроші неблагонадійним особам, — наприклад адміністративно висланому з Полтави Сергію Івановичу Лисенкові земська управа переслала 150 крб. Департамент поліції чекав від полт. жандарів кращої інформації про українські гуртки в Полтаві і, розуміється, вимагав певної акції щодо викриття і знищення цих гуртків.

Але акція жандарська починається не в Полтаві. Жандарський підполковник Телегін на вимогу нач. петербурзької жанд. упр. провадить 24 липня 1901 року трус у с. Ковалині ¹⁾ Переяслівського повіту на кватирі студента петербурзького університету Миколи Васильовича Маслова та його сестри Марії Василівни Маслової, де й знаходить програму «української соціялістичної партії (СУП)» — рукопис відбитий на міміографі. Батько Маслова відставний урядовець на пенсії в 25 крб., сестра Маслова вчилась на Лезгафтових курсах у Петербурзі. Цей факт і стає прологом цілої справи українських «соціялістів-революціонерів», як іменує їх жандарське слідство. Жандарі ретельно студіюють соціялістичну програму, перекладають її на російську мову і свої протоколи аргументують цікавими так для них як і для історика цитатами із програми. СУП заснував Богдан Ярошевський — людина польської культури; PPS (польська партія соціял.) була за зразок

¹⁾ А 1/138 — 2293 — том І.

— 287 —

для СУП щодо програми і тактики. СУП є одноліток РУП, що з нею й зливається в 1903 р. «У програмових статтях обох партій ми бачимо, — пише Гермайзе, — однаковий настрій і однакові здебільшого прагнення» ¹⁾. В декларації СУП це й яскраво відбилося. СУП збудовано на принципі інтернаціональному соціял-демократичному. Цей принцип СУП визначила в таких словах: «По отношению других наций мы будем руководствоваться вековечными словами нашего великого учителя Маркса: Пролетарии всех стран соединяйтесь. И далекие от каких-либо воинственных намерений и планов, какими питаются наши народники-патриоты, мы в польских, русских, немецких работниках видим только братьев, протягиваем им руку с братским пожатием, ожидая от них только уважения наших прав»...

Справа далі розгортається, до неї втягаються нові особи — Українці, або близькі до них особи з антиурядовими настроями. Труси провадяться у ст. сов. Беренштама Віліяма Людвиковича, у його сина Волод. Віліям. Беренштама, у вдови дворянина Горбачевської Марії Миколаївни, у дворянина землевласника Івана Микол. Присецького. Присецький належав до рос. соц.-демократів, був на засланні в справах «южнорусского союза рабочих», недавно повернувся до свого хутора Климова. Знайдене у Присецького видання РСДРП «Историческое положение и взаимное отношение либеральной и социалистической демократии в России» — стало за підставу для нового обвинувачування. Віліям Беренштам був відомий жандарям із 1870 р. як українофіл, був членом «громады, находившейся во главе организации киевских украинофилов-социалистов». Беренштам походив із остзейських Німців, народився в 1834 р. 10 листопада у Вильні, одержав вищу освіту на історико-філологічному факультеті київського університету, р. 1862 зайняв посаду учителя історії та географії в київській військовій гімназії (згодом кадетський корпус), цікавився місцевою історією та етнографією, ще в Київі був у дружніх відносинах із Русовими. Як сусіда по Хаткам, Миргородського повіту, Беренштам приятелював і з Присецькими. Згадуючи все минуле і спираючись на знайдену літературу, жандарський протокол ось як формулює обвинувачення Беренштама: «... 3) при обыске 3 августа с. г. (1901) у него найдена а) рукопись-копия с дневника Тараса Шевченка за 1857 и 1858 годы, в котором содержатся крайне дерзкие и оскорбительные выражения против священной особы в бозе почившего госуд. импер. Николая І; сочинение неизвестного автора, изд. в 1897 г. в Австрии в Черновицах «Бесіди про часи козацькі на Україні» на малорусском языке, в коем осуждается присоединенне Малороссии к Великороссси и указывается на целый ряд притеснений, якобы причиняемых русским правительством малорусскому народу, что кроме перечисленного у него Беренштама были найдены учебники для школ и разные сочинения на малорос. языке и при том в нескольких экземплярах, что свидетельствует о принадлежности Беренштама к Украинской Револ. Партии, преследующей полное отделение Малороссии из состава Рос. империи и образование самостоятельного государства на конфедеративних началах, почему по соглашению с тов. прокурора (Вігурою) и постановил: названного выше ст. сов. В. Л. Беренштама привлечь к сему дознанию в качестве обвиняемого в преступлении, предусмотренном 250 ст. Улож. о наказ.». Беренштам заявляв жандарям, шо «Бесіди про козацькі часи на Україні» привіз до нього небіжчик Кониський на рецензію, а «Дневник Шевченка» він одержав від Тарновського для видання.

Труси в инших осіб дають жандарям нову літературу. У Волод. Мих. Шемета (Лубенщина) 28 серпня знайдено багато українських книжок,

¹⁾ О. Гермайзе, Нариси з історії революційного руху на Україні, Т. І. Революційна Українська Партія (РУП).

— 288 —

«Україна Irredenta» — твір Бачинського 1895 р., «Літературно-науковий вістник», «Оповідання» — Грушевського. У Олексія Хведотовича Назар'єва у Прилуці знайдено «Літературно-науковий вістник», «Молоду Україну», «Нарис програму УСП» (52 стор.), лист до міністра Сіп'ягіна з приводу заборони українського тексту на пам'ятнику Котляревському. Подаючи в протоколі зміст «Молодої України», жандар пише: «на 7, 8 и 9 листах находится статья Леонтия Цегельского о Мих. Петр. Драгоманове — этом найбольшем Украинце XIX в., где говорится, если Шевченко был сердцем Украины, то Драгоманов был разумом ее... далее говорится, что Шевченко, Кулиш, Костомаров в 40-х годах, а Драгоманов последние 20 лет направили жизнь украинского народа на новую дорогу и сформулировали те идеи, которые стали проводниками и основою дела для будущего поколения. Драгоманов не знает науки для науки, наука для общества и общественного дела — таково было мнение Драгоманова. В школьном деле Драгоманов сблизился с национальными украинскими кружками, которые трудятся над начальной грамотой на украинском языке». — Цензор, що на його розгляд надіслано № 2 журналу «Молода Україна», так його характеризує: «журнал написан на львовском малорусском языке с фонетическим правописанием, по содержанию своєму, безусловно, не может быть дозволен к обращению в публике, потому что имеет своєю целью поддерживать в малорусской молодежи стремление к политаческой самостоятельности малорусского народа, восхваляет деятельность Драгоманова, описывает студенческие беспорядки в России и говорит якобы о жестоких преследованиях студентов и т. под.».

Так поволі жандарське слідство й підійшло так-би мовити до штаб-кватири українського соціялістичного руху, як гадали сама жандарі, — до родини Русових. Постанову про переведення трусу у Ол. і Мих. Русових 6 жовтня 1901 р. № 9 мотивовано «целью розыска вещественных доказательств, имеющих значение для сего дела. Жандарі забрали листування Русових, багато укр. літератури, ноти з укр. текстом, тощо. Мих. Русова не було вдома на час трусу, напередодні він виїхав до Золотоноші у справах археологічного з'їзду. В Русових був тоді приїжджий гість із Київа, студент київського університету Козиненко Владислав Олексійович, під час трусу до Русових заходили Кохановський Мик. Дм., Торопов Олекса Аристархович із листом від М. Русова та инші (Козиненко й Кохановський — видатні члени РУП). У наслідок трусу 6 жовтня 1901 року з'явилась постанова № 10 такого змісту:

«1901 года, октября 17 дня в г. Полтаве, я отдельного корпуса жандармов подполковник Телегин, при бытности тов. прокур. полтавского окружного суда г-на Вигуры, усматривая из переписки и рукописей, обнаруженных по обыску 6 октября с. г. в квартире Русовых,

1) что отставной надворный советник Ал. Ал. Русов и жена его София Феодоровна, урожденная Линдфорс, привлекавшиеся и ранее сего к таким же формальным дознаниям в г.г. Києве и Харькове по организации украинофильской социальной партии, продолжают по прежнему свою преступную деятельность по Полтавской и Черниговской губерниям, преследующую полное отделение Малороссии от Российской империи и образование самостоятельного государства на конфедеративных началах, распространяя понятия эти в молодежи, которую они для сей цели постоянно собирают у себя в доме, человек по 40 в один вечер, дабы эта молодежь проводила их в народ путем рассказов из народного и деревенского быта, напоминая этим простому народу о его самобытности;

2) что в означенной преступной деятельности участие принимает сын их бывший студент харьковского увиверситета Михаил Александрович Русов, который, по имеющимся в деле сведениям в августе 1900 г. ездил в Женеву

— 289 —

в качестве депутата украинской партии для переговоров с эмигрантом Ляховецким (!) относительно издания печатного органа этой партии «Молодая Украина», каковой журнал издается в настоящее нремя в г. Львове, как видно из отобранного при обыске в г. Прилуках у бывш. студента петерб. университета Алексея Назарьева ч. 2 Рік 1 этого журнала изд. 1901 г.;

3) что все они, т. е. Александр, София и Михаил Русовы бывали неоднократно заграницею, где посещали города Львов, Цюрих, Женеву и Париж, и находятся в сношениях с издателями украинских журналов в г. Львове;

4) что, как видно из переписки Русовых с разными лицами: Вильямом Беренштамом, Михаилом Назарьевым, Иваном Присецким, Леонидом Фроловым и др. неблагонадежными в политическом отношении, Русовы принимали самое деятельное участие в агитации по поводу введення преподавания в народных школах Малороссии на малорусском языке, а также об издании и распространении малорусского букваря, картинок из малороссийского быта, нот с малорос. песнями революционного содержания и других легальних и нелегальных сочинений на малорусском языке для народа;

5)  что Ал. и София Русовы сами признают в своих письмах к сыну Михаилу Русову — существование украинской партии «полтавской громады», украинских кружков, преследующих противоправительственные цели,

и 6) что таковая деятельность Ал., Соф. и Мих. Русовых предусматривается 250-251 ст. ст. Улож. о наказ., а потому по соглашению с товар. прокурора и постановил: названных выше отставного надворного советника Ал. Ал. Русова, жену его Софию Федоровну Русову и сына их бывш. студента Мих. Ал. Русова привлечь к сему дознанию в качестве обвиняемых в преступлениях, предусмотренних 250-251 ст. ст. Улож. о наказ. с принятием мер пресечения против каждого из них, как обнаруживающих стремление к побегу заграницу, — заключение под стражу. Подполковник Телегин».

Тов. прокур. Вігура не цілком погоджується з жандарем щодо «меры пресечения» і тому дописує: «нахожу избрание меры пресечения против Софии Русовой — содержание под стражею несогласным с 421 ст. Уст. угол. судопр. ввиду того, что Русова имеет постоянное местожительство в г. Полтаве и при ней находится 6-летний ребенок (Юрий), которого невозможно оставить без надзора, а потому я полагал бы избрать против Русовой менее строгую меру пресечения — особый надзор полиции. Тов. прокурора Вигура». На тій підставі, що «Русовы находились в самых близких отношениях с дворянином Екатеринославской губернии Леонидом Николаевичем Жебуневым — личностью весьма неблагонадежною в политическом отношении и привлекавшейся в 1881 году к такому формальному дознанию в качестве обвиняемого по делу киевских социально-революционных кружков» — у Жебуньова також розшукувано цікавих для жандарів матеріялів, але без бажаних наслідків. Крім зазначених осіб, труси переведено у студента москов. універс. Миколи Прокоповича Макаренка в Сорочинцях, Володимира Дорошенка, Марії Микол. Чижової, Людмили Митрохванівни Петренкової, Євгена Степановича Дяченка, Людмили Ігнатівни Абрамовички.

Софію Русову, як і Ол. та Мих. Русових, усе-ж таки після допиту заарештовано ¹⁾. Русова одверто висловлює свої думки і досить героїчно тримає себе на допиті. Народництво Русової просякає всі її твердження. «Естественно, — заявляє Русова, — что интелигентное общество в Полтаве, находящейся в центре Малороссии, заботится об окружающем его населении... Каждый, стоящий близко к народной школе в Малороссии, может только страдать, видя, как затрудняется для детей усвоение грамоты азбуками и книгами, переполненными не только русскими, но и специально великорусскими вы-

¹⁾ А. 1/138—2294— т. II.

— 290 —

ражениями. В силу этого и желателен такой букварь, который состоял хотя бы наполовину из слов одинаково понятных великорусскому и малорусскому ученику. Но стоит задумать только такой букварь и стараться о его разрешении цензурой, чтобы на Вас пало обвинение в каком-то украинофильстве, о нелепости какового обвинения и говорится в письме (сына Мих. «Ученый ком. мин. нар. просв. никогда не простит нам украинофильства»)... «Имен своих корреспондентов я не называю» (підкреслено жанд. оливцем)...

«На вопрос «добивалась-ли я преподавания в народной школе на малорус. языке?» я могу сказать, что мое глубокое убеждение, как всякого педагога, знающего школьное дело, что преподавание может вестись толково и с пользой для учащихся только на родном языке, добиваться чего-либо может каждый свойственными ему способами, и я старалась путем печати, официально существующей в России, убедить в необходимости преподавания на малорусском явыке и правительство и общество»...

«Рукопись моя «По поводу столетия украинской литературы» на русском и малорусском языках предназначалась мною в укр. журнал «Літер.-Наук. Вістник». Статью о Гракхах я посылала в московскую цензуру, но она не была мне возвращена... первой мыслью моей было издать ее в Галиции на малорусском явыке»...

«Письмо за № 3 прислано мне одним студентом, имени которого я не называю, как не называю и других своих корреспондентов» (підкреслено червоним оливцем жандаря).

За ці пояснення С. Русова опинилась в окремій камері губ. тюрми (8 листопада 1901 р., пост. № 21).

Ол. Русова після допиту звільнено з тюрми під окремий догляд поліції (1 листопада) ¹⁾.

19 листопада постановою № 27 С. Русову також звільнено, а за звільнення Мих. Русова жандарі вимагали закладу в 3 тис. карб. Зінаїда Олекс. Ліндфорс уносить процентовими паперами 3 тис. і тоді 20 листопада постан. № 28 звільнено й Мих Русова. Мих. Русов у заяві до прокурора 27 жовтня регабілітує себе в таких словах: «я арестован и обвинен по ошибке и что не имеет смысла за это сажать человека в тюрьму, когда его стремления и желания почерпнуты из университета, лекций профессоров и цензурной литературы, между которой упомяну труды Антоновича, Житецкого, Костомарова, Шевченка, Данилевского, Градовского, Ушинского, Ефименка, Лазаревского и tutti quanti, которые достаточно выяснили, что такое Малороссия и малорусский литературный вопрос, еще более ответов можно найти в периодич. печати»...

М. Русов пояснює, що він надсилав до «Літер.-Наукового Вістника» свої наукові праці, а через те й вів листування з секретарем Гнатюком. До Наукового Т-ва ім. Шевченка М. Русов надсилав свої досліди з етнології та етнографії. Статтю «Тип народника в українській літературі» надіслано до «Літер.-Наукового Вістника», де він хотів надрукувати й статтю про «Естественно-Исторический Музей в Полтаве».

Звільнених віддано під «особый надзор полиции». Присецького звільнено від цього «надзору» за 1000 карб.

До справи Русових прилучено й земського статистика Аркадія Кучерявенка, що в нього знайдено 10 січня 1902 р. брошуру «Самостійна Україна» ²⁾. 16 лютого 1902 р. «унтер-офицер дополнительного штата полтавского губ. жандармского управлення» Денисов подає начальникові жандарської управи ось які відомості про Кучерявенка:

«1 марта мной был замечен в политической неблагонадежности бывший

¹⁾ А. 1 138—2294 т. II.

²⁾ А. 1.138 2395 т. III.

— 291 —

реалист Аркадий Юрьев Кучерявенко во время его проживання по Кобелякской ул. в доме Анны Игнатовой Леонтович. Он собирал в своей квартире сходки, передерживая дня по три, по четыре неизвестных лиц, сам Кучерявенко почти постоянно в раз'езде по уездам Полтавской губернии, он часто отлучается в г. Чернигов и Харьков».

«По полученным сведенням от Анны Леонтович хозяйки дома, (у) которой жил Кучерявенко, то он в апреле месяце прошлого года печатовал что-то на гектографе в роде полковых приказов, которые были у него (в) комнате розкладены для просушки, заинтересовавшись Леонтович приказала своей прислуге когда будишь убирать комнату Кучерявенко возьми одну бумагу которыя у него сохнуть когда прислуга взяла один лист рано утром, Кучерявенко заметил вскочил с постели в ночном белье вбежал в комнаты Леонтович и отнял тот лист, который взят был прислугой так, что прочитать ей не пришлось ничего, когда Кучерявенко оделся и явился к хозяйке дома с выговором, какое ваше дело мешаться к нам что мы делаем, та ему ответила, что вы хотя бы мальчишек не збивали столку гимназистов и симинаристов, Кучерявенко ответил, хорошие мальчишки, когда им уже по 18 лет, когда Леонтович ему сказала, что поздно или рано, а попадешся, на это Кучерявенко засвистал и сказал, скорей можно в море иголку найти нежели меня полтавской полиции поймать. Леонтович тогда заявила бывшему помощнику полицеймейстера Андриевскому, а Кучерявенко отказала от квартиры. 12 апреля 1901 г. он перешел на Новопетровскую ул. в дом Роговенка № 12, в августе месяце он переехал на Павленки в д. Паславского, где проживает его сестра и тетка служат они в губ. зем. управе в настоящее время Кучерявенко квартирует по Дворянской ул. в д. Шлюфштейна № 36 принадлежит он к партии украинофилов близкое знакомство ведет с Дмитрием Николаевичем Кохановским, Мих. Русовым, Рклицким, Решетниковым, Кошевым, Ротмистровым и Николаем Завойко, 10 января с. г. в три часа пополудни Кучерявенко с женою шел со службы их нагнал какой-то молодой человек с которым они шли вместе и тот вспросил жену Кучерявенка вы кажись нуждаетесь пишущей машинкой так возьмите у меня ее работайте сколько угодно хоть цельный месяц, около дворянского земельного банка к ним подошел Завойко Николай и пошли вместе с неизвестными, а Кучерявенко с женою проведен на свою квартиру. Унтер-офицер Денисов».

На допиті та-ж сама Леонтовичка виявляє всі подробиці Кучерявенкового життя, розповідає, як одвідували Кучерявенка люди в «барашковых шапках и смазанных сапогах», як Кучерявенко їздив до Харкова і привозив завжди щось у кошику, як до нього заходила молодь; розказує Леонтовичка і про всі суперечки, що були в неї з Кучерявенком, бо вона давно приздрівала його в революційній діяльності, доносила на нього поліції, а ця й прислали до неї в двірники перебраного городовика. Кучерявенко зраву догадався, хто це такий за двірник, і зник на деякий час незнати куди.

«Я как-то сказала Кучерявенко, — заявляє Леонтовичка, — что Вы затеваете, вот Вас вздернут. На это Кучерявенко ответил: большие дела больших жертв требуют. Тысячи погибнут, а миллионы спасибо скажут. Я поняла его слова так: они будут бунтувать, будет много жертв, но в конце концов они возьмут верх... Одно время Кучерявенко старался привлечь на свою сторону меня и говорил мне про неправду на свете и про то, что неправда в Малороссии. Вообще он выражал недовольство правительством»... Кучерявенкова дружина Інна Яківна визнала на допиті, що дійсно вона читала брошури РУП «Дядько Дмитро» і «Чи є тепер панщина», але відмовилась назвати, де вона дістала цю літературу, за це й заборонено їй виїжджати з Полтави.

На той час (січень — лютий 1902 р.) РУП почала вже свою активну пропаганду серед селянства. Селяни читають «Дядька Дмитра» і «Чи э тепер

— 292 —

панщина». Примара селянського повстання за проводом РУП лякає жандарів: вони розшукують центрів РУП, головних її членів та складів її літератури. Труси поширюються на села Лубенщини, де бували Мартос Борис і Русов Михайло, допитують селян с. Литваків, чи не читав хто з них «Дядька Дмитра» (с. Литваки). Селянин Калістрат Паник заявляв, що він ніколи не чув «чтобы Семен Заика (учень Б. Мартоса) говорил, что на государственной службе служат одни дураки, а равно не слыхал, когда Семен Заика говорил: что если бы не жандармы, то Мартос мог бы сделать переворот в России». — Несподівано відкривається новий центр розповсюдження революційної літератури в Костянтиноградському і Полтавському повітах. Харківські жандарі повідомляють полтавських, «что б. студенти харьковского университета родные братья Александр и Анатолий Александровичи Алексенко, проживад в собственном именни при слободе Лисичьей, Белуховской волости Константиноградского уезда, Полтавской губ. раздают крестьянам окружных сел и деревень в большом количестве разные воззвания и книжки преступного содержания и что таковые будто бы имеются в каждом крестьянском доме в деревне Лисичьей». Слідом за цим повідомленням з'явилась постанова начальника полт. губ. жанд. упр. Гангардта № 38 з 8 лютого 1902 року, що з неї ми довідуємось, що «б. студент Анатолій Александров Алексенко заключен в одиночное заключение в тюрьму за распространение книжек преступного содержання на малороссийском языке и преступную пропаганду в народе». В докладі полтавського справника з 10 лютого 1902 року нач-кові жанд. упр. подається й той факт, що на підставі його заарештовано Алексенка: урядник 1 стану 3 уч. Чубенко в такий спосіб пояснює, як з'явилася брошура РУП «Чи є тепер панщина». У с. Сторожевім Первозванівської волости приїхав Алексенко і влаштував ялинку для учнів Лисичанської школи, а після цього й з'явились революційні книжки та почались розмови про повстання проти влади. Костянтиноградський справник 13 лютого 1902 р. доносить, що «подобные брошюры («Дядько Дмитро», "Чи є тепер панщина») разбросаны по дороге от деревни Лисичьей на станцию Кочубеевка, такого ж содержання книжки разбросаны в 1 стане Полтавского уезда и несколько экземпляров отобраны местным урядником». Пристав 1 стана Костянтиноградського пов. 11 лютого 1902 року повідомляє: «Приказчик Коломийца крестьянин Герасим Тинченко передавал, что он слышал от кого-то из крестьян дер. Лисичьей, что книжки распространял в народе студент Анатолий Алексенко приезжавший на праздники.... и что у Алексенко есть доверенные люди, которые распространяют между народом пропаганду». 19 лютого відібрано книжку «Чи є тепер панщина» від учня сторожівської школи Павла Черви. В жандарському протоколі подається й зміст цієї книжки (протокол № 60, див. додатки). Між так вваннми «вещественными доказательствами» по «Делу о преступной агитации, вызвавшей массовые беспорядки крестьян Полтав. и Харьков. губ. в 1902 г.» ¹⁾ ми подибуємо в списку таку літературу, як «Дядько Дмитро», «Чи є тепер панщина», відозви українською мовою, як «41 рік назад 19 лютого люди визволялись...»; в обвинуваченого Бориса Гудима знайдено й брошуру М. Драгоманова «Оповідання про заздрих богів» (вид. 1894 р., Коломия). Ця література РУП разом із літературою РСДРП, опинившися в руках селянства незадоволеного зі свого становища, прислужилася проясненню класової свідомости працівничого люду і безумовно відіграла свою хоч і другорядну ролю в підготовленні селян до боротьба з панами. Справді, ця література розповсюджувалась випадково, неорганізовано ²⁾, але потрапляючи на тери-

¹⁾ А. 1/21—151.

²⁾ С. Дубровский и Б. Граве, "Крестьянское движение", в виданні "Истпарта Ц. К. ВКП(б)" — "1905". Том І, "Предпосылки революции", с. 306.

— 293 —

торію, де жевріли класові загострення, вона була тим подихом вітра, що з іскри творить полум'я. Ми не погоджуємося з версією тодішньої влади, яка визнавала за українськими пропагандистами керівну ролю в розвитку селянських рухів 1902 року, але-ж визнаємо, що та влада дала досить таки влучну оцінку революційній літературі: «У формі приступній для малописьменного селянина, — пише директор департ. поліції Лопухин, — подавалося пояснення всьому тому, чого тягар селяни відчували, але не розуміли, і показувався вихід — іти на багатирів, що живуть їх коштом, іти на владу, яка існує тільки в інтересах багатирів»...

Селянські рухи на який час припинили справу Русових, Кучерявенка та инших. Справа переходить до ротмістра Якубова, котрий 5 серпня робить висновок, що притягши Кучерявенка до відповідальности справу можна вважати за скінчену. Але-ж 6-12 серпня знов переглядається матеріял («вещественные доказательства»), відібраний у Михайла Русова та в його батьків, а саме: рукопис Мих. Русова «Тип активного народника» на 26 аркушах, 3 екземпляри нот «Шалійте, шалійте», «Молитва» Шевченкова. Жандарі розшукують матеріялів щоб можна було визначити, яку ролю відігравали згадані українські революціонери в селянських рухах, але «ничего могущего иметь отношение к производимому дознанию о преступной агитации среди крестьянского населення Полтавской и Харьковской губ., вызвавшей массовые безпорядки весной 1902 года, не найдено, кроме одного письма без конверта» від учительки церковно-парахв. школи в Жуках Каневської Ярини. Каневська познайомилась із Русовим у Диканьці на ялинці, потім одержала від нього українські книжки і роздавала їх для читання своїм учням і робітникам із Кочубеєвої економії, але на вимогу попа Ліпінського Івана мусила вона книжки відібрати, а листи Русова спалити. Цікаве наступне свідчення Ліпінського: «о существовании переписки между учительницей Каневской и студентом Русовым было известно преосвященному Илариону, как я полагаю через жандармского полковника, и владыка предлагал мне настоять, чтобы Каневская прекратила всякие сношения и переписку с студентом Русовым» (10 серпня 1902 р.). Із постанови 14 серпня видно, що ні прокуратура, ні жандарі не знайшли фактів, які-б дали їм підставу прилучити й Мих. Русова до справи про селянські весняні рухи. Під доглядом поліції перебувала і родина Міхновських. «Син священника с. Толкачевки Прилукского у. Владимира. Михновского ведет пропаганду среди крестьян..., крестьянин Мандро заявил уряднику Данилевскому, о чем говорят на собрании: собираются пойти в хутор Пологи, разграбить арендаторов Милорадовича.... на квартире проф. Антоновича Михновский склонял племянника Милорадовича Дм. Дм., студента киевского университета, примкнуть к тайному обществу... он распространяет преступные книжки. Влад. Милорадович знал семью Михновских, как проникнутую украинофильством, при чем и сам священник Михновский постоянно говорит на малорусском языке (12 октября 1902 г.)» ¹⁾. Знову згадуються імена Бориса Мартоса й Мих. Русова в справі про арешт селян с. Литваків, Лубенського повіту, Заїки та Кузьменка. Заїку обвинувачують у тому, що він ніби накликав селян самовільно спашувати поміщицькі засіви, щоб вижити поміщиків з земель, які їм не повинні належати. Заїки ніби казали, що не потрібний нам уряд попів і царя, що добре було-б мати свого кошового, що ці знання вони взяли з книжок, і що якби селяни читали такі книжки, то й трималися-б тих самих поглядів, що й Заїки — козаки Микита, Семен, Петро, Олексій. «Хорошо было бы, если бы в России была республика, — так ніби говорили Заїки, — вибирали бы президента на 3 года, что в Малороссии так

¹⁾ А. 1/21—145.

— 294 —

и должно быть, как прежде Богдан Хмельницкий, Мазепа, что президента можно было бы выбрать из своей среды простого человека». Дошукуючись джерел, із яких іде ця пропаганда, поліційний догляд зупиняється на такому факті: «Борис Мартос жил у Кузьменка в качестве репетитора и готовил одного на Заик в фельдшерскую школу. К Борису Мартосу из Полтавы приезжал Мих. Русов с поручениями от Археологического Комитета» ¹⁾. В руках у жандарів не було достатніх даних для нового обвинувачування названих допіру осіб, тому й справа поволі ліквідується. Жандарі не могли не відчувати, що так звані «соціялісти-революціонери», котрих об'єднали вони в одній справі, в дійсності такої назви всі разом не заслуговували. В об'єднаннях молодої української інтелігенції, в гуртках студенських та середньошкільницьких виховувались нові кадри революціонерів. Учителька І Полтавської міської школи Віра Олександрівна Мачеха заявляє на допиті: «я узнала, что в Полтаве среди учащейся молодежи существует общество украинофилов, задача которого состояла в собирании малорусских песен, выражений, пословиц и записывании обрядов», далі добавляє, що й вона мала пристати в це товариство. Аж 26 листопада 1903 року «по высочайшему повелению» дозволено місцевій владі розв'язати справу Русовых, Кучерявенка та инших — адміністративним порядком: Кучерявенка віддано під прилюдний нагляд поліції на 2 роки.

Так молоді сили починають домінувати в революційному українському рухові. Старі культурники на той час будують пам'ятника Котляревському і ведуть навколо нього боротьбу за волю рідньої мови з російською владою. Революційні народники оголошують новий фронт боротьби на Україні з царатом, панами й фабрикантами разом. Уже в грудні 1902 р. (18 грудня) «Департамент полиции сообщает нач. полт. губ. жанд. упр., что в департ. полиции агентурным путем получены сведения, что из Полтавы рассылаются в другие города Империи преступные возвания революционной украинской партии. Вследствие сего препровождая 1 экземпляр означенного воззвания (До чорноморських козаків), департамент полиции имеет честь покорнейше просить Ваше высокоблагородие принять меры для выяснення лиц, занимающихся рассылкою воззваний, их деятельности вообще и сношениях и о последующем уведомить с возвращеннем приложений» (Див. додатки).

Р. 1903 відкрито в Полтаві після довгих мовляв-би митарств пам'ятника І. П. Котляревському; українська інтелігенція відсвяткувала своє національне свято. Незайвим буде подати в нашій розвідці невідомі ще архівні матеріяли про це свято. Листа до міністра Сіпягіна з приводу заборони написів українською мовою на пам'ятникові Котляревському можна зустрінути не в одній жандарській справі. Цього листа між иншими матеріялами знайдено в Ромнах у студента Барбара, Аркадія Олексійовича. (Барбара звільнено в січні 1901 р. з київського університету і віддано до військової служби, а у вересні того-ж таки року прийнято до університету). «Мне известно, — пише засульський пристав Полянський, — что вся семья Барбара говорит явыком, которым напечатан этот листок». У Барбара цього листа знаходять разом із «Искрою» та иншими революційними виданнями. На допиті Барбар так відмежовує свій світогляд від націоналістичних думок, висловлених у листі до Сіпягіна: «Хотя я и Малоросс по происхождению, люблю язык, но исповедывать химерные идеи украинофилов вследствие их утопийности не могу, и взял этот листок из любопытства». Це досить характерне признання Барбарове певне й цілком щиро відріжняє молодих українських революціонерів від старих українофілів тих часів. Ми не зупиняємось на освітленні українського національного свята, а лише подаємо два листи чернігівського і пол-

¹⁾ А. 1/138—2293.

— 295 —

тавського жандарів про виступи на засіданні міської думи української національної опозиції, що про це так докладно писав у «Київській Старині» за 1903 р. академик Єфремов. Листування жандарів свідчить, як негативно ставилася влада до цього дозволеного українського свята. Незабаром після відкриття пам'ятника, нач. полт. жанд. упр. одержав від нач. чернигівської жанд. упр. листа такого змісту: «Совершенно секретно. Милостивый государь Михаил Николаевич. Возвратившиеся из Полтавы Черниговцы рассказывают о случае, бывшем в Полтаве в городской думе во время торжественного заседания в память Котляревского по поводу недопущения чтения адресов на малорусском языке: в рассказах этих выхваляются некоторые из Черниговцев, заявивших себя особыми протестами по сказанному поводу. В интересах дела и службы, я имею честь покорнейше просить Вас не отказать сообщить мне, кто именно из Черниговцев и чем проявил себя на сказанном заседании, вместе с сим сообщить и подробности всего дела, а также не было-ли замечено за Черниговцами стремлений в устройстве тайных собраний для выработки общей программы действий Малороссов. Примите уверение в искрен. почтении и уважении покорный слуга Рудов» ¹⁾. 10 вересня 1903 р. за № 5716 Рудову надіслано з Полтави таку відповідь: "Милостивый государь Николай Петрович. Из донесення начальника полт. охранного отделения в департамент полиции видно, что 30 августа в 9 часов вечера было открыто торжественное заседание полтав. городской думы речью городского головы, после чего несколькими ораторами была охарактеризована литературная деятельность Котляревского и стали читаться приветственные адреса от различных обществ и учреждений. Первыми говорили приезжие из Галиции на своем языке, за ними представители российских городов, учреждений и обществ на русском языке. О воспрещенни читать адреса и говорить речи на малорусском язике городским головою было об'явлено всем депутациям еще накануне. На кафедру взошел представитель черниговского музыкально-драматического кружка присяжный поверенный Коцюбинский, который начал речь на русском языке, затем перешел на малороссийский и закончил по малороссийски, чем вызвал бурные аплодисменты публики. Вслед за ним на кафедру взошла представительница черниговского театрального товарищества Андреевская-Недоля и начала речь на малорос. яз.; городской голова прервал ее, заявил, что чтение адресов на малорос. языке в заседании думы он разрешить не может. Андреевская сошла с кафедры и передала адрес городскому голове. В публике стали слышаться замечания, что это за закон, что чествование памяти малороссийского поэта не разрешается на родном язике. Вслед за Андреевскою взошел на кафедру представитель харьковской колонии Украинцев присяжный поверенный Михновский, которий начал свою речь так: «Г. городской голова. Я тоже привез с собою адрес на малороссийском язике, но так как Вы не разрешили читать адресы на малороссийском языке, то я прошу выдать копию журнального постановления думы для обжалования в Сенат, и так как адреса читать нельзя, то я его оставляю у себя, а пустую папку вручаю Вам». Выходка эта вызвала крики в публике, и городской голова поспешил закрыть заседание думы. Примите уверение.... Филатьев» ²⁾. Царський уряд поклав свою важку руку на національне свято української інтелігенції, яка ще раз відчула силу русифікаторського режиму: українське життя, збідніле українське село притьмом тоді вимагало від неї не культурницької лояльности, а революційної діяльности. В цьому-ж таки 1903 році молоді полтавські й лубенські ерупісти розвивають надзвичайно активну роботу.

¹⁾ А. 1/23—190 лист із 6 вересня 1903 р.

²⁾ А. 1/23 — 190.

— 296 —

II період. Революційна українська молодь становила основні кадри РУП. Студенти, семинарнстп, учні иншихх шкіл фігурують у справах РУП, як активні діячі. Студенські рухи тих часів зростають під впливом чимраз дужчого робітничого руху і все більше набирають політичного вмісту. Студенство переживає процес політичної диференціяції і ділиться на політичні групи. «Українські студенські громади раніш були позбавлені скільки-небудь виразної політичної фізіономії. Національна робота, самоосвіта, взаємодопомога — цим обмежувалися їхні завдання. Далекі від революційности, вони не зустрічали перешкод для свого існування і з боку поліції. На початку XX стор. українські студенські громади відбивають на собі оживлення політичного життя Росії, виявляють значний інтерес до політики та незадоволення культурницькими напрямками старого українства і далеко відходять від їх попередньої культурної роботи. Ерупізм стає самим популярним лозунгом серед студенства тих часів». «Звичайно, се поширення певних політичних симпатій серед студенства не всюди носило однаково глибокий характер. Центром ерупістського руху був Київ, відповідно до сього найбільш глибокий характер перейняття студенства ерупістськими лозунгами носило іменно в Київі; при близьких стосунках, які були між Київом і Харковом, вплив ерупістських лозунгів там також був дуже значний. Слабше ці впливи сягали на організації Петербургу, Москви, Одеси й Варшави, але се разом з сим не перешкоджало великому поширенню симпатії до РУП серед цілого студенського загалу, не перешкоджало його активній допомозі партійній роботі. Найбільш активні і діяльні елементи студенських громад переходили до роботи в рядах партії, на партію збирались гроші; роблено їй усякі дрібні послуги, в такій великій мірі потрібні нелегальній конспіративній організації, якою була РУП» ¹⁾.

Із споминів Мазуренка Вас. (див. Гермайзе, Нариси рев. руху на Україні, с. 106) ми довідуємось, що

«РУП мала великий вплив на академічну (студенську) асоціацію українських громад, що мала свої громади у всіх університетських містах України, в Петербурзі, Москві, Юр'єві і Томську. Ці громади були школою для майбутніх діячів і революціонерів, крім того вони збирали значні гроші на нелегальну роботу РУП. Заснувалась ця асоціяція якраз у 1901 році на з'їзді, що відбувся під Полтавою на човнах і на березі Ворскли».

«Ми зазначили, — пише далі в своїх спогадах старий студент, — що найбільш повно та інтенсивно вплив РУП иа студенський рух виявився в Київі. Тут він прийняв форму, якої здається не мав у жодному другому місті». «В 1904 р. київська студенська громада вирішила зникнуть, як самостійна організація, і перетворитися в студенську фракцію київського комітету РУП. Відповідно до сього був вироблений і прийнятий Громадою новий статут, яким нищилась попередня організація її на демократичних принципах; натомісць заведена була нова на основі централізму і строгої конспірації — відповідно допопулярних тоді в РУП ленінських організаційних принципів».

«Що вище підіймалась хвиля передреволюційного оживлення на Вкраїні, що більше сил і енергії вимагала зростаюча українська революційна робота, то все більше і більше одходило до неї кращих сил з-поміж українського студенства і зливався рух його з молодим і дужим ерупістським рухом. Коли рух дійшов свого апогея, і почався 1905 рік, тоді український студенський рух, як самостійний, власне не існував. Студенство (маємо передусім громади в українських університетських містах) перейшло до політичної роботи, залишивши свої власні організації, які стали філіяльними відділами партії...» («Спогади старого студента: 3 минулого українського студенського руху» — Укра-

¹⁾ Український студент. Збірник І — 1913 р. Спогади старого студента.

— 297 —

їнський студент, Збірник 1, 1913 р.). У «Селянині» — органі РУП у № 1 наведено вірш «Демонстрація», в якому досить таки вдало відбита участь студентів у політичному житті Росії тих часів. (Див. додатки). Середні школи, зокрема семинарії, організували за прикладом студентів гурти РУП, здобували літературу, студіювали її і давали молоді кадри пропагандистів. По семинаріях, де вчилися здебільшого діти попів та дяків, утворювавсь протестанський настрій: діти духівництва під впливом селянського оточення і політичного оживлення відривались від своєї верстви ідеологічно і ставали в лави революційних народників. У семинаріях повторюються хвилювання з приводу ріжних дрібних фактів (хвилювання в полтавській семинарії в 1902 р. в січні і в наслідок їх звільнення семинаристів), виносяться резолюції протесту проти закриття дороги до вищих шкіл, складаються відповідні петиції; семинаристи йдуть учитись до університету, до відчинених тоді двох факультетів у Варшаві, до всіх факультетів у Юр'єві і Томському. Студенти із семинаристів допомагають утворенню в семинаріях атмосфери негативізму до науки семинарської, так само й до релігійного світогляду. РУП тішиться великою популярністю серед українських семинарнстів. У 1901/2 році в Волинській семинарії (ще в Кременці) розповсюджено видання РУП, відозви львівських т-в про утворення українського університету у Львові, підписні листи на укр. університет ¹⁾. У Полтавській семинарії в 1901/2 році існує ціла книгозбірня укр. книжок і видань РУП (Дядько Дмитро, Чи є тепер панщина). Семинариста Мишту обвинувачують у тому, що він розкидав був революційні книжки в тих селах, де потім вибухло повстання селянське проти панів. У 1903 р. семинаристи серед учнів инших шкіл м. Полтави виявляють помітну революційність. Поліція і жандарі відмічають участь семинарнстів у револ. укр. гуртках, а найбільш у розповсюдженні револ. літератури.

Р. 1903 владу вже менш турбує старе українське культурництво. Фактична пропаганда революційних ідей серед селянства силами революційної молоди, зорганізованої від РУП, загрожує новими селянськими рухами ²⁾. Сотні книжок і відозов, виданих за кордоном, у Київі, Харкові, Умані, Полтаві, широко розкидаються по селах Полтавщини, і селяни їх уважно читають. Уже в січні 1903 р. селяни в с. Черкасівки (по дорозі до Харкова) знов читають брошуру «Чи є тепер панщина» ³⁾. На Лубенщині (Снєтин) розкидається відозва «Про полыцыю», «День 1 травня», «Хто роздає оці листи» (с. Нижн. Булатець). Виступи Українців на відкритті пам'ятника Котляревському стають дрібним епізодом у масі тих революційних фактів, що мали за своє завдання розбудити класову свідомість українського селянства і підняти його на одверту боротьбу проти панів і царату. «Селянин», як орган РУП, надзвичайно вдало змальовує життя українського села, того села, що так чутливо ставилось до порад РУП.

«Яка широка наша Україна, де тільки живуть наші люди на цілому просторі веселих зелених степів; і на багатому Поліссі, і по великих та пишних містах — скрізь горе, скрізь нужда, скрізь стогін чути нашого окраденого, зрабованого, пригнобленого люду. Подивіться Ви на наше село, неначе писанка розкинулось на зеленій леваді, чепурно виглядають білі хатки під солом'яною стріхою, а край села на пригорі пишно та велично стоїть аж сяє великий панський будинок. Любо, мило віддалік подивиться. От-би здавалося роскіш, воля! От-би де жити тай Бога хвалити! Рай на землі тай годі... Але підійдіть трохи ближче до того раю, і Ви побачите пекло. Правда в панському будинку певне й справді і роскіш і достатки, може і справді там мило і весело живеться, але не те діється в білих хатках; ті білі чепурні хатки, що так гарно виглядають віддалік, через їдну почорніли, стріхи на

¹⁾ Із спогадів автора.

²⁾ А. 1/22—158.

³⁾ А. 1/23—175.

— 298 —

них позавалювалися, а що в самій хаті діється? А там в середині горе та нужда, праця до віку, до суду, тяжка праця від ранку до ночи, праця день за день, сьогодні і вчора і завтра. Працюють і чоловіки і жінки і батьки і діти, працюють не доїдаючи, не досипаючи. А знесиляться своєю роботою, покинуть її на коротку ніч, щоб відпочити, та зранку знову до роботи стати, то тут мають гарну зароблену страву — хліб глевкий та юшка, тай того не густо. Та чому се так? Панам належать заводи, фабрики, земля. Селяне продають їм свою працю. Хазяїни, нічого не робивши, тисячі заробляють працею робітників на тих заводах».

«Видає нашу робітничу часопись «Селянин» Револ. Укр. Партія. Так називаєтся спілка людей, що зрозуміли, яке лихо перебувають наші люди на Україні, зрозуміли, що ніхто сему лихові не зарадить крім самих робітників, і наважилися злучитися між собою і єднати до себе всіх скривджених робочих людей, щоб укупі боротися з панами і здобувати собі ліпшої долі. Вже в багатьох містах на Україні є гуртки людей, що прилучилися до нас, і всі ми вкупі складемо єдину революційну українську партію і вкупі переводимо боротьбу з панами гнобителями нашими».

«Вільними громадами називаються більші спілки нашої Револ. Укр. Партії, спілки, що сидять по більших містах і пильнують, аби наша справа росла та ширилася». (№ 1 «Селянина» ¹⁾).

Таких безумовно думок трималася революційна українська молодь, що добре знала селянське життя і ще ліпше відчувала потребу піднести свідомість селян і скерувати її на бік революції. Уряд мобілізує свої сили і вживає всіх заходів, щоб провести повну ліквідацію РУП. Ось як трактує про небезпеку від революційної діяльности нач. полт. жанд. управи у свому черговому донесінні до департ. поліції: «Секретно. Принимая во внимание, что в Полтавской губ. за последние годы лица политически неблагонадежные свили себе достаточно прочное гнездо, успев отчасти распропагандировать и население, среди которого издавна живут украинофильские тенденции если не полного сепаратизма то обособленности и замкнутости, что еврейский элемент растлеваюшим образом действует на низший и средний класс общества, — вполне ясным становится затруднимость борьбы с неблагонадежными лицами, которые пользуясь кроме того срединным положением губернни между Харьковом, Екатеринославом и Киевом, не оставляют работы своей в противоправительственном направлении. По этим данным и полт. розыскное отделение и чины общей полиции по слухам затруднены в всестороннем освещении характера и приемов деятельности неблагонадежных лиц за отсутствием к тому же какого-либо содействия со стороны самого общества, и по этой же причине каждое сведение от лиц стоящих более или менее близко к подобным кружкам является достаточно ценным, если бы таковое сведение давало лишь приблизительные данные». (Лютий 1903 р.) ²⁾. За відомими поліції Українцями встановлено пильний догляд. Департамент поліції керує боротьбою з діяльністю РУП, маючи відомості і про рух закордонної літератури. Полт. жандарі, як і прокуратура, дуже уважно ставляться до анонімних доносів. Не обходиться і без провокації.

25 квітня 1903 р. прокурор передає нач-кові жанд. упр. копію з анонімного листа про «общество имеющее целью отсоединить Малороссию от России». Це товариство діє в районі Баришполя і ніби має й свою друкарню. Автор доноса називає й деяких осіб — членів т-ва, що заховують у себе літературу... ³⁾ Ми не можемо обійти й цього анонімного листа, бо він до деякої міри є типовий для того часу (див. у Гермайзе). Український навіть культурницький рух завдавав страху на обивателів російської орієнтації і штовхав

¹⁾ А. 1/142-2331 (с. 905).

²⁾ А. 1/22—158 (с. 20).

³⁾ А. 1/22—158 (сс. 107-108).

— 299 —

їх на шлях свідомої допомоги царським жандарям. Тай укр. молодь годі ще не була загартована в боротьбі з урядом, виявляла велике довір'я до людей невідомих і непевних у своїх політичних переконаннях, взагалі не звикла ще до потрібної для революційної роботи конспіративности.

На осінь 1908 р. жандарям удалось натрапити на склади ерупівської літератури з участю агентів охранки, що безумовно зуміла пробратися в лави революц. молоди. Настає важка доба для полтавських ерупістів, доба провалів. Департ. поліції готується до ліквідації РУП. Жовтень 1903 р. приносить великі труднощі в розвитку роботи РУП. 4 жовтня 1903 р. чиниться трус у кол. семинаристів козака Миколи Петровича Гмирі, Костянтина Володим. Шаревського, Григорія Степан. Іваницького, учителя 2 міської шк. Івана Яковича Сидоренка — трус дає бажані для жандарів наслідки: в залі 2 міської шк. знайдено кошика з великою кількістю (2½ тис.) революційних відозов і брошур видання РУП ¹⁾. Трусять Олександра Петровича Мишту і Павла Васил. Ластовця. Після трусу ув'язнено Гмирю й Сидоренка. Щоб повикривати всіх товаришів названої групи, взято від ректора семинарії писані роботи (вимагалися зразки письма оливцем і чорнилами) семинаристів старших 3 клас за 1901/2 — 2/3 рр. Трохи згодом у Прилуці заарештовано кол. семинариста Івана Атанасійовича Рудичева також із великим транспортом літератури РУП. Рудичева звільнено із 4 кл. семинарії за «безпорядки», він син дяка із с. Кишенок Кобеляцького повіту, 23 років. У нього знайдено таку літературу: «Добра Новина» з 2 лютого 1903 р., «Хто з чого живе» — Дикштейна, «Страйкуйте» (96 примірників), «Гасло» (41), «Селянин» (117), «Шандрівський страйк» (692), «Страйк чи бойкот» (37), «Чи є тепер панщина» (37), «Козаччина» (19), «Народня справа» (16), «Дядько Дмитро» (8), «Революція 1848 р. у Франції» (4), «Доля працюючого люду» (18), «Дневник київського загального страйку» (123), «День 1 мая — Борітеся — поборете» (82), «Власна земля» (6), «Аграрна програма французької робітничої партії» (3), «Солдатики» (1), «Селянська посілість і економічна еволюція» (2), «До українських селян» (4). Грошей було у Рудичева 3 карб. 9 коп. Жив Рудичев у Прилуці в Шепелявої на заїзнім дворі Топольського. Рудичев ні в якому разі не чекав такої несподіванки, був дуже роздратований провалом, і на запитання поліції: чи роздавав він літературу? відповів, «что роздал 2 милиона изданий, но кому, — не скажет, ничего не будет говорить ни на один вопрос, так как не намерен никого из своих знаконых соучастников выдавать» (31 жовтня). 2-го листопада в Прилуці ув'язнено гімназиста також дякового сина Павла Хведоровича Терлецького, що з його братом Рудичев учився в семинарії і розуміється мав зв'язок товариський. Рудичева й Терлецького виправлено до полтавської в'язниці. Нач. полт. жанд. упр. так дуже був зацікавлений послугами прилуцької поліції, що вимагає, щоб Рудичева й Терлецького виряджено до Полтави навіть у тому разі, коли про це не буде постанови прокурора. Полтавський жандар радить прилуцькому справникові весь зібраний матеріял опечатати, а не надсилати звичайним способом при рапорті, як це зробив той-таки справник, надсилаючи до губернатора 27 примірників нелегальних видань, які вже від губернатора потрапили до жандарської управи. Жандар далі й зауважує, чому він дає таку пораду прилуцькій поліції: «не может быть гарантии в том, что все присланное есть действительно то, что было взято по обыску, а потому возможны возражения со стороны обвиняемого». На Прилуччині також заарештовано дворянина Андрія Івановича Шкуратова, як винного в розповсюдженні револ. видань. Стражник Єфременко і писар Ярмоленко свідчили проти майстрового-дворянина Шкуратова, що він їм давав читати «Дядька Дмитра». Шкуратов опинився в

¹⁾ А. 1/141—2327 (справа на 3 томи).

— 300 —

полтавський в'язниці. Все це провадилося з ініціятиви місцевих жандарів і поліції, поза планом, що накреслив того часу департамент поліції. Департ. поліції, що фактично був поінформований у справі постачання закордонної літератури РУПівським організаціям краще, ніж полтавські жандарі, відкладає т. зв. ліквідацію ерупістів і надсилає 15 жовтвя до полт. жанд. упр. шифровану телеграму такого вмісту (розшифрували жандарі): «Все следственные действия касающиеся укр. револ. партии приостановить впредь до общей ликвидации названной партии (за директора Языков)». Жвава ініціятива прилуцької поліції дивує навіть губернатора кн. Урусова: він хоче її за це нагородити. Так починається справа полтавської групи РУП, як називають протоколи жандарських «дознаній». Усі особи близькі до заарештованих беруться під догляд поліції. Вже 8 жовтня поліціймейстер доносив жанд. упр., що на кватирі в реаліста Ігнатовича відбулися збори підзорих осіб, між якими названо Шаревського, Ів. Бичкова і 4 невідомих. Жандарі складають списки полт. групи РУП і тому прохають дозволу перлюструвати листування учителя реальної школи Мих. Григ. Гнатевича, його дружини Ольги Матв. Гнятевички, названого Шаревського, Миколи Григор. Потоцького та згодом инших. На послугах у прилуцької поліції стає інспектор гімназії Сахаров, що розшукує у гімназистів револ. літературу і дає відомості жандарям та поліції ¹⁾. Відозва «К обществу» засуджує вчинки інспектора і протестує проти тодішнього шкільного режиму. До списку Сахарова потрапляє 12 гімназистів, яких він запризрює в револ. роботі, «хотя никаких особых указаний о их политической неблагонадежности не заявил» — так пише поліція, підкреслюючи цим самим запобігливість інспектора гімназії. Ліквідація РУП призначається на грудень. На Прилуку надсилаються 6 ордерів, «в которые следует вписать тех лиц, которым будет поручено производство обыска». До списку неблагонадійних прилучено: земського лікаря Андріяшева Якова Микол., Михновського Гавр. Іванов., Миколу й Марію Будиків (діти кравця), Олексія і Сергія Назарієвих (студенти петерб. університету), Щербину Марію Гаврилівну.

Нач. полт. жанд. упр. доручає прилуцькій поліції «обыски произвести одновременно, особенно тщательно чинами полиции более опытными, обыски же у Андрияшева в Михновського благоволите взять на себя и своего помощника» (адресовано до справника).

Полт. поліціймейстер одержує розпорядження від нач. жанд. управи (Філатєва) заарештувати селян Іллю Микол. Панченка (ремесн. школа), Олександра Тарасовича Зайцева (фельдшер. школа), фельдшерку Ганну Андр. Приходькову. Вночі проти 9.ХІІ зроблено труси в таких осіб: у згаданих Гнатевичів, у студ. Волод. Олександр. Фідровського, Григ. Степ. Іваницького, Шаревського, Олександри Матв. Осм'яловської, Мик. Дмитр. Кохановського, Арк. Юр. Кучерявенка, студен. Павла Хведор. Комліченка та инших осіб, разом 13 трусів. Фідровського заарештовано.

В Лубнах трусять Миколу Порша (студ.), Левицького Андрія Микол., Вислоуха Волод. Мих., Павла Георг. Крата (син завід. с.-г. школ.), Волод. Мих. Шемета і його дружину Віру Андріївну, Івана Павл. Приходька, Над. Павл. Климову, Пел. Кобця, учителя церк.-парахв. школи Петра Григор. Бабченка, Огороднього Мих. Ів. (дяка Засульського) та инших, разом 20 трусів. Порша заарештовано.

В Москві заарештовують учня консерваторії селянина Юхима Яковича Гаха. В Лубнях труси провадять місцевий жандар Іванов і командирований з Харкова ротм. Лук'янов. Після трусу в Костянтинограді ще 20 травня прилучено до справи ученицю полт. жін. гімназії Марію Микол. Якубовську,

¹⁾ 1/141 — том І.

— 301 —

що над нею встановлено "негласний надзор». Обвинувачують Якубовську в тім, що вона дала брошуру «Дядько Дмитро» відстановн. унтер-офіцеру Подгорному, і від нього книжка потрапила до справника; веде знайомство і приясть із Шаревським, Гмирею, Гахом, звільненими із семінарії «за безпорядки», і Миштою, так само звільненим із семннарії який живе під «особым надзором поліції, з кол. студ. Ів. Мих. Трубою, з Павлом Ваcил. Ластовим, студ. харк. ветер. інституту Яновським, «который часто приезжал из Харькова и останавливался на квартире Якубовской» (у класн. дами Сошальської) ¹⁾. 6 лютого 1904 р. Якубовську звільнено з гімназії на вимогу нач. жанд. упр.

В січні 1904 р. (16) заарештовано Іваницького, а Гайдовська-Потапович Ольга Мих. дає підписку про невиїзд із Полтави (в неї знайдено прокламацію РУП «Некрути»). У Іваницького знайдено «прокламацию, обращенную к укр. крестьянам, в которой они призываются к поголовному восстанию против верховной власти. Прокламация эта была написана рукой Иваницкого и обнаружена в числе других прокламаций и большого числа (2500) запрещенных заграничных изданий на малорус. галицком наречии в корзине принадлежащей обвин. Н. Гмыре. Агентурные сведения указывают на тесную связь Иваницкого с членами РУП Гмырей, Рудичевым, Фидровским и друг., более или менее прикосновенными к преступной деятельности РУП».

У Павла Комліченка (син козака) трус виявив «клочки, рукописнис заметки по поводу выработки программы РУП, соч. Драгоманова «Вільна Спілка», исторические рукописные заметки, в которых изложен постепенный ход и развитие РУП. Агентурные сведения указывают на сношения Комличенка с Кохановским, Фидровским и друг.» Його заарештовано.

У Кучерявенка Арк. Юр. виявлена «переписка, доказывающая, принадлежность к РУП в качестве члена полт. комитета». Кучерявенка заарештовано. У Шаревського — «переписка доказывающая, что он член полтавского ком. РУП, переписка с женой учителя реального училища Гнатевич, которая давала ему читать «Русь — Україна — Москівщина» Цегельського». Шаревського також заарештовано.

В Лубнях РУП мала багато прихильників серед учнів с.-госп. школи. Учень Білошапко із с. Лютенки Гадяцьк. повіту, в якого знайшли нелегальну літературу, назвав практиканта Сосновського Мусія Івановича, що в нього Білошапко ніби й одержав цю літературу. Сосновського заарештовано 27 вересня 1903 р. Ще в вересні (30) заарештовано в Лубнях селянина, що служив писарем, Хведора Гаврил. Шпака, — він передав пастухам «Добру Новыну» ²⁾.

Прилучено до справи за листування з Шпаком і складача роменської друкарні Ів. Мороза. Запризрено й складача Компанейця Менделя Беркова, що від нього листи протиурядового змісту знайдено у Мороза.

Труси захоплюють Лохвицький повіт; у лютому 1904 р. в учителів с. Галенок Мик. Мих. Стришинського, в м. Пісках у Навроцького (9 лютого), в с. Жданах у Марії Терлецької, в с. Ломані в Микити Животкова, в с. Чернухах у Ганни Петр. Негеєвички, у с. Андріївці у Марти Мих. Стришинської — лохвицький справник провів труси з доручення нач. полт. жанд. упр. і вробив це так, щоб цілком задовольнити полт. жандарів. Телеграма «Галенках успехом арестован. Исправник Семенов» — відмічає повне задоволення справника. Стришинського за брошури РУП під конвоєм доставили до полтавської в'язниці. Лубенський справник із неменшою приємністю 22 лютого 1904 р. міг повідомити нач. полт. жанд. упр., що «20 февраля в 11 час. ночи по личному заявленню директора мужской гимназии А. Ф. Круткова у

¹⁾ А. 1/141—2328—том ІІ.

²⁾ А. 1/141 — том. І.

— 302 —

его прислуги мещанки г. Лубен Анны Владим. Брижак найден сверток, где оказалось: 1) 46 экземпляров «Селянина», 2) 11 брошур «Козаччини», 3) 76 брош. «Чи є тепер панщина?», 4) 9 брош. «Страйк чи бойкот», 5) 3 — «Дядько Дмитро», та багато иншої літератури такого самого протиурядового змісту. Після цього трусу заарештовано двох сестер Бакайченкових, одна з них Марія дала пакунок на схованку Брижаковій; від кого саме одержала літературу відмовилась назвати, «заявляя, что изменить клятве не может», за це й потрапила до полтавської тюрми. Слід ізгадати її цікаву історію з арештом зем. лікаря Теохвана Пашкевича в Лохвицькім повіті. Його дружина колишня учителька Тетяна Викторівна Дорошенкова, передаючи школу в с. Мормизівці сільському писареві Вавилі Панченкові, передала йому й декілька брошур видання РУП. Панченко дав брошуру Сліпченкові — писарю с. Матушихини, останній розповів селянам, а в наслідок цього — трус у лікаря Пашкевича, як і у Панченка. Часопис «Селянин», брошури «Козачина», «Чи є тепер панщина?», відозви «Доля працюючого люду», «День 1 мая», «Страйкуйте", тощо — знайдено у Пашкевичів. Лікар Пашкевич визнає їх за свої, — це призводить до заарештування його і дружини. Не дивлячись на вимоги Філатєва (нач. жанд. упр.), щоб Пашкевичів приставлено до Полтави, лохвицький справник скоріш порахувався з протестами земської управи і примушений був звільнити Пашкевичів. Нікому було заступитись за вчителів. Шпигунська запобігливість лохвицького справника переходить через край. Він доносить у Полтаву нач. жанд. упр., що учитель андріяшівської школи, звільнений з духовної семинарії — Василь Петрович Сергієвський пояснював на картинах обрання президента в Америці. Сестра заарештованого Стришинського приятелює з учител. Куценком, а цей приятелює з учит. Борисенком. «Все эти лица имеют между собою большое знакомство и связь, дающие повод подозревать их в политической неблагонадежности. Не имеется ли препятствий для обыска». 11 березня 1904 р. дано дозвіл на трус цих друзів-учителів ¹⁾. Ми не знаємо наслідків. Очевидячки, їх і не було. Але апетит справника задоволено.

В руках у жандарів зібралось багато револ. літератури і легальних українських книжок. Що-ж заборонено і що дозволено, жандарям трудно було орієнтуватись. На запитання департ. пол. 19 березня 1904 р. пише: «Вследствие запроса от 9 минувш. января за № 126 департ. пол. уведомляет Ваше высокобл., что согласно высоч. повеления 18/30 мая 1876 г. все вообще издания на малорусском наречии, отпечатанные вопреки правилам русского правописания, особым шрифтом, известным под именем «кулишовки», безотносительно к их содержанию, запрещены к обращению в пределах Империи. В виду изложенного издаваемый в г. Львове на малорусском наречии под заглавием Галицк. Літер. Наук. Вістник, о различных номерах коего запрашиваете В. в., является недозволенным к обращению в России. За директора Макаров» (№ 3911 — 19 марта 1904 г.). Діючи за директивами департ. поліції, полт. жанд. упр. пильно вивчає ерупістську літературу, часописи, відозви, навіть виписує з департ. пол. відсутні нумері часопису «Гасло» — 2, 3, 6 за 1903 р., «потому что газета «Гасло» является теоретическим органом РУП и заключает в себе разработанные программы и тактические вопросы партии, а также сведения о деятельности отдельных групп партии, ведущих революционную пропаганду в исследуемом дознанием районе».

Заарештованих відразу тримали в губ. тюрмі, далі всіх сконцентрували в «исправ. арест. отд.» (Допр на Пушкинській вул.). Умови перебування у в'язниці були надзвичайно важкі. Книжки передавалися з великими труднощами, всякі листа до заарештованих проходили через хемічний аналіз. Про-

¹⁾ А. 1/141—2328 — том II.

— 303 —

хідки на свіжому повітрі тривали по 15-20 хвил. не більш. У справах є багато прохань заарештованих і листувань начальника испр. арест. отдел., які добре змальовують життя політв'язнів у Полтаві. Ми подаємо декілька яскравих моментів із цих справ. Гмиря пише нач. охр. отд.: «причина ареста мне совершенно непонятна», «в виду ужаснейшей тоски, которая доводит до того, что я готов расшибить голову об стенку, я просил бы Вас (нач. жанд. упр.) разрешить мне получать книги для чтения. Книги эти будет приносить к Вам мой товариш по семинарии Григ. Степ. Иваницкий». Дозвіл дано, але 3 книжки із «обществ. библ.» повернено назад Шаревському, що хотів передати їх Гмирі, і заявлено, що надалі книжок із «обществ. библ.» приймати для передачі Гмирі не будуть.

12 листопада політв'язні оголошують голодівку з вимогою, щоб їм видавали лікарняну їжу. Рудичев, Гмиря, Терлецький, Сосновський, Панфілов, Сидоренко — підтримують вимоги Рудичева і Гмирі. Сидоренко заявляє, що втратив апетит. 15 листопада почали їсти Сосновський, Гмиря, а 16 — решта.

11 грудня 1903 р. політв'язнів перевели до арест. отд., 12 грудня «Фидровский отказался вставать при входе в его камеру кого-лпбо из начал. лиц, за что мною лишен прогулки и письменных занятий впредь до подчинения режиму, существующему в местах заключения» (Рапорт нач. испр. отд. 12/ХІІ-1903 г. № 4697 нач. жанд. упр.). Ротмістру Якубову доручається оглянути книжки, що читав Гмиря, щоб довідатись, «не установлено-ли посредством их сношений, и затем выдать Шаревскому».

19 грудня Рудичева позбавили права писати на 2 тижні і прохідок на 5 день за те, що він відчинив забите гвіздками вікно і «переговаривался с кем-то за стеною», а коли переведено його до иншої камери, то він протестував, «начал кричать, но при угрозе надеть смирительную рубашку успокоился». 21.XII Рудичев «отказался принимать пищу впредь до перевода его в полт. губ. тюрьму». Рудичев пише нач-кові жанд. упр., що в нього знущаються, а за те, що відчинив вікно, його перевели в сиру камеру, позбавили свіжого повітря і права писати. «Бейте, но выслушайте, наказывайте, как хотите, но только за дело». Нач. жанд. упр. накладає резолюцію «отказать, так как помещение в губ. тюрьме признано нездоровым по своей сырости». 23.XII Рудичев відмовляється від їжі, його підтримує Фідровський — 26.XII голодівку припинено. Рудичев і Сидоренко просять збільшити прохідки до ½ години. 23.XII Рудичев пише: «здесь меня положительно истязует, мучает г-н начальник. Своими репрессиями г-н начальник доведет меня до сумашествия или до самоубийства; благодаря г-ну нач-ку я уже голодаю четвертые сутки». Нач. жанд. упр. дає відповідь: «Другого помещения для политических арестантов в моем распоряжении не имеется». 11 березня 1904 в. Рудичев і Фідровський знову просять збільшити їм прохідку (було 15-20 хвилин), але одержують відмову. Шаревський і Гмиря просять, щоб їм дали можливість більше часу бути на свіжому повітрі і проходжатися в парі в товаришом, а не «поодинці» — Відповідь одна: «это зависит от администрации тюрьмы» — «совместные прогулки допущены быть не могут» ¹⁾.

Звільняли заарештованих поволі, віддаючи їх під особливий догляд поліції. Сидоренка звільнили 9 січня 1904 р. «за отсутствием данных о принадлежности к РУП». Ще в грудні 1903 р. звільнено під «особий надзор» Зайцева і Приходька. 27 березня — Шаревського під заклад 1000 к., 31 березня Кучерявенка під заклад 1000 крб., 11 квітня — Сосновського, Шкуратова, Комліченка під «особый надзор» поліції. Звільнено в Лубнях і Мик. Порша. Цікаво, що Олександер Тарасов-Зайцев потрапляє під опіку нач. жанд. упр., який навіть дбає щоб він скінчив фельдшерську школу і

¹⁾ А. 1/141 І. і ІІ томи. 2327 і 2328.

— 304 —

шоб видавали йому земську стипендію. Навпаки, той самий жандар Філатов на запитання ремесн. школи, чи немає перешкод для скінчення освіти Іллі Панченка відповідає: «Илья Панченко не обнаружил при допросе ни сознания ни раскаяния и потому не может заслуживать никакого снисхождения».

15 травня Гмирю звільнено під заклад 1000 карб., він виїхав у станицю Есентуцьку. Рудичев виїхав у Катеринослав, Іваницький у м. Баришівку Переяслівського повіту, Панченко — в Лубні. Звільнено й Стришинського та ин.

Поліція втратила слід, де перебуває Микола Порш, його не знайшли у Київі.

На 7 червня 1904 р. дізнання про 50 осіб закінчено. До 1 групи активних членів РУП зачислено 11 осіб, між ними 6 семинаристів, 1 гімназист, 1 із ремесн. школи, 2 студенти, 1 земський статистик; щодо соціального стану: 2 дворян, 2 з козаків, 1 селянин, 6 діти попівські і дяківські. «Все обвиняемые привлекаются в качестве членов РУП и в распространении среди местного преимущественно крестьянского поселення печатных и гектографированных изданий РУП. Из поименованных лиц Рудичев и Терлецкий действовали в Прилуках, где и были обнаружены в начале своей деятельности. Гмиря, Сидоренко, Фидровский, Панченко, Комличенко, Иваницкий, Кучерявенко и Шаревский, живя в г. Полтаве и образуя тесный кружок, осуществляли преступные цели РУП выпиской из Галиции издания РУП и распространяя их среди крестьянского населения, главным образом Лубен, Полтавы, Прилук, Переяслава и Миргородского уезда. Изобличен в транспортировании значительного количества издания РУП Гмыря, пособниками его в этом предприятии были Сидоренко и Панченко. Кроме того, Иваницкий составлял и воспроизводил на гектографе преступные воззвания к сельскому населенню. Порш, поддерживал тайные сношения с членом полтавского комитета РУП дворянином Арк. Кучерявенко и, проживая постоянно в г. Лубнах, старался заводить противоправительственные кружки, преследующие цели, указанные в програмне РУП, а также распространял среди крестьянского населення Лубенского уезда печатные издания РУП и составлял черновики воззваний от именп РУП к народным учителям украинского района. Все эти лица привлечены по 250-251 ст. Улож. о наказ.».

2 група — 25 осіб віком од 17 до 48 років, між ними: дворян 5, дітей духівництва 5, міщан 3, селян 7, невизнач. інтел. 5 (лікарів 2, дружина учителя 1, дружина лікаря 1, гімназист 1).

«Все означенные лица или распространяли или хранили издания РУП, при чем больщинство их имело тесное общение с членами РУП, поименованными в п. 1 настоящего донесения. Так, Шкуратов изобличен в преступных сношениях с Рудичевым; Сосновский изобличен в преступных сношениях с Поршем; Кохановский поддерживал близкую связь с Кучерявенко, Шаревским, Иваницким, Гмырей, Комличенко, Фидровским и др.; Осмоловский с теми же лицами, Гайдовская-Потапович с Комличенко, Левицкий с Поршем, Гнатевич со всеми членами полтавской группы РУП, а также с членами РУП, действовавшими в Харькове, Александром Михновским и Борисом Мартосом, при чем Гнатевич изобличена в преступных сношеннях с Шаревским; Якубовская поддерживала близкую связь с главными деятелями полтавской группы РУП — Шаревским, Рудичевым, Иваницким, Кучерявенко и Комличенко».

3 група — 14 осіб віком од 24-45: селян 11, козаків 2, міщанин 1.

«Все означенные лица, проживающие в с. Филипповичах, Лубенского у. Полтавской губ., изобличаются в совместных чтениях преступных изд. РУП, а также в распространении между жителями с. Филиппович и соседних сел означенной нелегальной литературы. Дознание вполне точно выяснило, что главным распространителем литературы является крестьянин Иван Фомич Кравченко,

— 305 —

который снабжал крестьян с. Филипповичей и других сел печатными нелегальными изданиями на малорусском языке.

В настоящее время все обвиняемые находятся на свободе.

Ротмистр Якубов» ¹⁾.

«10 томов дознаний о полтавской группе РУП 10 июня 1904 г. № 2466 с 11 октября 1903 г. до 10 июня 1904 г. препровождены прокур. харьковской судебной палаты».

Прокурор окр. суда Хоєцький 23 серпня 1904 р. № 466: «Рассмотрев формальное дознание о полтавской группе РУП, я нахожу, что дознание это подлежит прекращению дальнейшим производством в отношении следующих лиц: 1) сына псаломщика Терлецкого в виду недостаточности улик по обвинению в принадлежности к сообществу, предусм. п. 1 — 102 ст. угол. улож. о наказаниях и ненаказуемости хранения двух нелегальних изданий, т. е. дознанием не доказано, чтобы Терлецкий хранил их с целью распространения».

«Фидровского, Кохановского, Осмоловского, Мишты, Панченко и других (разом 24, з Терлецким 25)... И в виду применения всемилост. манифеста. 11 августа 1904 г.»...

«Дознание должно быть приостановлено в отношении окрывшихся и не разысканных Николая Порша, Менделя Компанейца. Вносится в губ. совещание с приложением 10 томов. И. д. прокурора Хоецкий».

«Журнал полтавского губ. совещания 1904 года 21 сентября. Присутствовали: предс. губернатор кн. Урусов, члены: прокур. окр. суда Хоецкий, нач. полт. губ. жанд. упр. полковник Филатьев.

Слушали: препровожд. нач. полт. губ. жанд. упр. от 24 августа за № 3646. согласно предложения прокурора полт. окр. суда от 23 августа с. г. за № 466 формальное дознание о полтавской группе РУП».

Стверджено пропозицію прокурора, крім 2 осіб — Мишти і Панченка Вавили.

«9 февраля 1905 г. прокурор применил манифеет 11 августа 1904 г. к Фидровскому, Сидоренко, Стришинскому, Бакайченко, Гнатевич и Илье Панченко и отменил особый надзор полиции».

«Харьковская судебная палата 2 ноября 1905 г. в силу п. 1 высоч. указа от 21 октября 1905 г. все дознание по делу о полтавской группе РУП, дальнейшим производством прекратила, в виду чего и розыск Н. Порша должен быть прекращен и учрежденный особый надзор полиции немедленно отменен. Отношение прокурора на имя нач. жанд. упр. 4 сентября 1908 г. № 606» ²⁾.

4 листопада 1904 р. розшукують Гмирю; батько пояснює, що його син Микола вибув із с. Ряшки до Львова, де 20 лютого 1905 р. й помер. Прокурор намагався перевірити таке повідомлення, хоче вичитати в «Селянині», або в другому нелегальному виданні про Гмирину смерть.

Початий у 1903 р. процес закінчено остаточно в 1905 р., коли вже й РУП переходила на инші шляхи свого існування, перейменовуючи себе на УСДРП на 2-му з'їзді в грудні 1905 р.

Робота в 1904 р. занепала, щоб ізнов оживитись у 1905 році, але полтавська влада увесь час чатувала на ерупістів.

У грудні 1904 року від РУП одкололась Українська Соціял-демократична Спілка.

«Загально революційні організаційно тактичні питання, — пише Меленевський, — відограли в цьому розколі РУП багато більшу ролю ніж національно програмові. Революційна праця молодої тоді РСДРП базувалась на

¹⁾ А. 1/141 — том III — 2329.

²⁾ А. 1/141 — III Т. — 2329.

— 306 —

незадоволенні широких мас робітництва, що почало масову організовану економічну боротьбу і масові одкриті протести. Це ширило в свою чергу загальну свідомість сільських робітників в економіях та сільської бідноти. В цих нових обставинах і революційна праця на селі набирала нового змісту й нових широких перспектив, порівнюючи з попереднім «народницьким» періодом. І для тих, хто вже раніш доторкався до революційної праці і підходив тепер до події з марксівським аналізом, було виразно видно, що наближаються рішучі бої з царатом за політичну волю. Перед групою РУП, що згодом утворила Спілку, стояли такі рішаючі тези та факти: «1. Не було сумніву, що лише під спільним напором широких робітничих мас міста й села може бути завойована політична воля і з нею й воля національна для українського народу, 2. Маса промислового пролетаріяту стояла вже під впливом російських соц.-демокр. організацій, в той час як село було ними майже не зачеплено, 3. РСДРП, правда, користувалась у своїй праці на Україні російською мовою, але-ж це в силу того, що міські робітники були зрусифіковані системою царського режиму, але-ж у принципі розв'язання національного питання визнавалось нею конечним».

«З нього ми робили такі виводи: український революціонер мусить в інтересах загальної економії революційних сил, іти насамперед на село. Український революціонер, що хоче йти вкупі з життям та мати на його на Україні свій вплив, не може замкнутися в рамках виключно української мови, українізаторської соціяльно-політичної пропаганди, обмежуючи себе від зрусифікованої частини робітництва, особливо-ж від свідомих вже й зорганізованих в с.-д. організації робітників... Ми казали: Україна — це все, що існує на її етнографічній території, незалежно від мови, й коли воно сьогодня ще не все українське по культурі, то це вже справа могутньої української народньої стихії, після завоювання пролетаріятом цілої Росії політичної волі, переварити неукраїнський елемент в елемент культурно-український, або запрягти його на службу інтересам українського робітництва й селянства. Для нас було ясно, що політична революція наближається швидким темпом, як темп пробудження національної свідомости. Але-ж ми, як Українці, твердо вірили у велику приспану силу української культури в народніх масах нашого села, яка на нашу думку відродить також і з національного боку Україну, як тільки буде опрокинене царське самодержав'є».

«Звідціль і випливало наше тверде рішення конче з'єднатись із РСДРП, як також і пізніший успішний Drang Спілки до включення в її рамки всіх с.-д. організацій, що існували на території України» (Нова Громада 1923, III-IV, сс. 131-132. До історії Укр. С.-д. Спілки, М. Меленевський).

Ми подаємо ці думки Меленевського, визнаючи, що вони цілком правильно, досить об'єктивно пояснюють причини відходу частини ерупістів до РСДРП.

Що-ж діється тоді в Полтаві? За браком точних відомостів про полтавську громаду, ми зупинимось на цікавих жандарських звідомленнях, щоб схарактеризувати стан полтавської групи РУП.

Полтавська губ. жанд. упр. дає цікаве звідомлення про працю РУП у 1904 році:

«По привлечении к дознанию деятелей Револ. Укр. Партии означенная партия прекратила свою работу, т. к. многие раз'ехались из Полтавы, а остальные не находили случая сорганизоваться, но в последнее время партия вновь приступила к работе. Комитет ее составляют известные Управл. следующие лица: Осмоловский, Кошев, Фидровский, Шаревский, Фидровский занимает место организатора. Он назначает места сходок, раздает литературу. К нему должны обращаться за всеми раз'яснениями в случае каких либо недоразумений. Все внимание Комитет обращает на учащуюся молодежь,

— 307 —

среди которой решено вести пропаганду. С этой целью 1 сего октября была назначена сходка в квартире Осмоловского в 1 ч. дня. На сходке присутствовали: Фидровский, Осмоловский, Кошев и Шаревский, а от учащихся были ученики фельдшерской школы: Зайцев, Копиленко и Бондаренко и ученики ремеслен. училища: Горбенко, Гориздра и Турбаба. Кошев читал и раз'яснял реферат о Малороссии и брошюру Драгоманова. Велась беседа о том, что в России не может существовать организация социал-демократов, так как в России мало рабочего класса, а потому должны все считаться революционерами. Разбирали выражения: «украинофил» и «украинец». Пришли к заключению, что украинофил это тот, кто любит Малороссию, ее чудные виды, язык, одежду, но далее этого он не идет и поэтому связь такого лица с Украиной является наружною. «Украинец» же это вполне сознательный сын Украины, желающий ей самобытности, видящий в Украине самостоятельное государство, а отсюда и необходимость для таких лиц борьбы с русским правительством. На сходке предложено молодежи сорганизовать школьные громадки. Об означенном, полученном агентурным способом, доношу и присовокупляю, что наружное наблюдение подтвердило правильность его касательно сходки бывшей 1 октября — Ротмистр Малевич» ¹⁾.

Безумовно, без провокатора й тут не обійшлося. Щоб скласти таке звідомлення, Малевич повинен був мати під рукою точні відомості про сходку не від того агента, що був поза будинком, де відбувалася сходка, а скоріш добути ці відомості від самого учасника сходки. Наступне звідомлення про це прямо каже:

«Деятельность преступных кружков в г. Полтаве за время с 1-го сентября по 1 ноября с. г. выразилась, как видно из сведений агентурных, а также и наружного наблюдения в следующем.

В Полтаве существует партия социалдемократ. и партия украинская.

Работают они вполне самостоятельно, и лишь в последнее время обнаружены некоторые попытки к соединению на общей цели к достижению государственного переворота. Во главе социалдемократич. партии стоит Антон Сандомирский — враг террора и шумных демонстраций. Находит необходимым вести пропаганду среди низших слоев населения крестьян и рабочих; пользуется случаями, когда собирается несколько человек, для произнесения зажигательных речей. Говорит по два часа без перерыва, убедительно, красноречиво. В кружке его называют Бебелем. Добывает нелегальную литературу, но лично не принимает участия в ее получении и распространении.

Вера Гольдман: девица чрезвычайно начитанная, произносит речи на собраниях, сторонница организования кружков учащихся и их просвещения. Братья Левины Моисей и Арон — видные участники организации, получают литературу и занимаются ее хранением и распространением. Обращают на себя внимание: Смолявская Мария Иосиф., Якубовская Мария Ивановна».

«Вообще наблюдением зарегистрировано свыше ста лиц, преимущественно Евреев. Так как в г. Полтаве рабочего люду немного, население представляет преимущественно элемент украинский, поэтому организация социалдемократов поставила задачей вести пропаганду среди учащихся средних учебных заведений: гимназии, реального училища, духовной семинарии, ремесленного училища, фельдшерской школы. Наиболее распропагандированными являются ученики фельдшерской школы: Левин Моисей, Бондаренко, Чумаченко, воспитан. семинарии Юзефович, гимназии Юшевский»...

(Далі йде мова про літературу знайдену в лазні батька Левінів).

«До сих пор они недоумевают, кто мог их выдать. 31 октября на квартире «Тарасова» была сходка, участвовало 6 чел. В. Гольдман читала лек-

¹⁾ А. 1/144—2347.

— 308 —

цию об учении соц.-демократов; было ею поставлено на обсуждение 9 вопросов, которые она и об'яснила. На вопрос, существует-ли в Полтаве партия террористов, она ответила, что полагает, что их нет. При том террористический элемент является проявлением деятельности одной кучки людей, а не всего народа, а потому и бесполезным. Приведение же в исполнение замыслов стоит очень дорого. Так она слышала, что приготовление к убийству Бобрикова 10 тыс. рублей, а Плеве значительно более.

Сотрудником представлено сто экземпляров прокламаций, данных ему для распространения. Украинская партия находится в настоящее время в бездействии. Главные деятели привлечены к дознанию, другие раз'ехались в разные стороны. Оставшиеся же проявляют себя лишь занимаясь пропагандированием путем лекций на сходках, которые впрочем бывают крайне малочисленными. Предлагается ими организация школьных громадок. Ощущается большой недостаток в нелегальной литературе. Каса украинцев тоже очень бедна, наличности 30 р., дефицит 100 руб. 1 октября была сходка у Осмоловскаго; присутствовали Фидровский, Кашев, Шаревский, Тарасов. Кашев читал брошюру: Драгоманов, О происхождении Малороссии. Разбирался вопрос, что такое «украинец» и «украинофил». Первый мечтает о самобытности Украины, а второй любит ее наружно, а потому всем надо быть «украинцами». Вообще украинцы в данное время в Полтаве бездействуют».

«Прогостившая в городе около месяца малорос. труппа Садовского и Саксаганского внесла некоторое оживление в среду украинцев. История появления малорос. театра тесно связана с историей возрождения украинского языка, костюма и проведения их в культурные классы. Заслуживает внимания раскол в самой труппе. Саксаганский, Садовский, Карпенко-Карый (автор многих пьес, где генералы и педагоги в повседневной жизни употребляют малороссийский язык) родные братья, бывшие офицеры. В то время, как Саксаганский и Карпенко-Карый являются представителями умеренного направления, Садовский является «крайним», непримиримым, мечтающем об Украине от Карпат до Урала. Земские учреждения, а особенно статистическое бюро служат по прежнему приютом для неблагонадежных элементов, получающих в них места. Пом. нач. п. губ. жанд. упр. ротмистр Малевич» ¹⁾.

Департ. полиції не задовольнявся роботою полтавської поліції і жандарів. То наїжджають у Полтаву чужоміські філери зі спеціяльними дорученнями, то надсилаються на дослідження копії революційних листів. 24 серпня 1904 р. департ. поліції надіслав копію з перехопленого листа в перекладі на рос. мову, що його заадресовано на ім'я «Александра Вишневского» до Львова, вулиця Понинського 4, за підписом «Твоя Галя»:

«Из Одессы пишут, что на Пересыпе были массовые аресты социалдемократов. Больше 200 душ сидят пока по участкам. Других новостей из Одессы нет. Вот еще новость, о которой я уже писала в прошлом письме, только будь осторожен, когда напечатаешь об этом, а то подведешь публику. Дело вот в чем: в одном из сел Полтавской губернии (более подробно по конспиративным соображениям не сообщаю) в ветряную мельницу была подброшена целая библиотека нелегальных брошюрок преимущественно изд. Револ. Укр. Партии «Дядько Дмытро», «Чи є тепер панщина?», «Власна Земля», «Страйк чы бойкот», «Доля робочого люду», несколько нумеров вчерашнего «Селянина», несколько прокламаций, брошюра Дикштейна «Хто з чого живе», «Роблинецька справа» и несколько брошюр с возваниями РСДРП.

Хозяин мельницы нашел этот тючек, когда входил в нее с работниками ив соседней экономии, которые привезли молоть верно. Часть попала в руки этих работников и была прочитана всеми служащими в экономии, а другая

¹⁾ А. 1/144—2347.

— 309 —

часть пошла по селу. Книжки попали в хорошие руки и обошли все село. Надежным людям давали читать, а менее надежным книжек не давали, так что власти обо всем этом ничего не узнали. Организаторы — некоторые из более надежных интеллигентных селян, которым досталась большая часть этих книжек, хотят передать эту библиотеку в другое село, а затем по прочтении в третье и т. д., пока об этом не узнают власти. Все высказывают сожаление, что в брошюрах нет ничего про войну. Один из организаторов на вопрос, какие книжки им более всего подходят, ответил: те брошюры, которые касаются податей, панов. На такие брошюры селяне набрасываются с жадностью. Я напишу тебе об этом подробнее и тогда напечатаешь именно то, что им белее всего подходит. Надо быть осторожным, а то подведешь и дело это и селян всех. Сейчас еду в город, а потому спешу с окончанием этого письма». «Сегодня пойду в канцелярию генерал-губернатора, узнаю подробности о паспорте, хотя мама и соглашается перевезти меня через границу, если не пустят».

Департ. поліції звертається до нач. п. губ. жанд. упр. і просить «принять меры к разработке тех содержащихся в этом письме данных, которые относятся к местности, вверенной Вашему надзору, и о последующем уведомить». Інформація полтавських жандарів була досить лаконічна, а саме: «по самой тщательной проверке данные, изложенные в письме не подтвердились, и по-видимому являются вымыслом». (11 октября 1904 г. № 4345) ¹⁾.

У даному листі ми безумовно маємо опис одного з найбільш прийнятих тоді способів розповсюджувати нелегальну літературу через своїх людей, що добре орієнтуються в оточенні села і обставляють появу цієї літератури на селі в якийсь таємничий спосіб. Із тих самих справ жандарських ми маємо багато прикладів, — коли революційну літературу ненароком підкидають чужі для села люди, тоді здебільшого вона потрапляє в руки старости, а потім і пристава. Трудно погодитися з думкою полтавського жандаря: департ. поліції краще розумів своє діло.

На 1905 рік полтавська, а особливо лубенська організації РУП відроджують свою діяльність і інтенсивно ведуть пропаганду серед селянства. В руки поліції та жандарів знов потрапляє багато української революційної літератури. Лубенський та инші справники закидають жанд. управу своїми повідомленнями про підібрану в Лубнях на вулицях, або відібрану від селян літературу РУП. Для прикладу деякі подаємо: 19 січня 1905 р. за № 38 лубенський справник надсилає 20 відозов «До запасних», «Що нам робити» (В'язівка, Олександрівка, П'ятигорки), 25 січня той-таки справник за № 53 надсилає 9 відозов «До запасних», «Селянина» за лютий й березень 1904 р. (Базарний майдан у Лубнях). 1 лютого пирятинський справник, надсилаючи 3 екземпляри «Селянина» і брошуру «Німецька революція» та «Страйк і бойкот», так пояснює їх появу: «крестьянин с. Крячковки Никифор Безуглый возил хлеб на станцію Кононовку и потом нашел в санях» названу літературу. 5 лютого від лубенського справника надсилається «Великий хліборобський страйк у Галичині в 1902 році — склав Іван Гилька» (знайшов запасний єфрейтор Ігнат Зінченко). 9 лютого надіслано із Лубень «До запасних», «Що нам зараз робити».

12 лютого помічник начальника жанд. упр. по Лубенському, Переяслівському, Ппрятинському і Прилуцькому повітам ротмістр Іванов пише: «В ночь на 11 сего февраля в г. Лубнах на Подоле были разбросаны неизвестными лицами прокламации и брошюры исключительно на малороссийском языке, издания революционной украинской партии, брошюры под заглавием «Доля працюючого люду» — 3; «Пауки и Мухи» — 1; «Добра новина» — 2; «Селя-

¹⁾ А. 1/144-2347.

— 310 —

нин» — 6; прокламации под заглавием: «Ой високо сонце сходить — низенько заходить» — 20; «До запасних» — 18 и по поводу бывших в Петербурге беспорядков 9 января сего года — 2. К сему присовокупляю, что в последнее время как среди членов революционной украинской партии, так и членов социал-демократической рабочей партии происходит особенно оживленная деятельность, выражающаяся в собраниях и сходках и в этом отношении особенно выделяется еврейская молодежь. В предупреждение сходок желательно было подвергать лиц, принимающих участие в сходках, какой-либо ответственности, так как лица, обнаруженные на сходках остаются безнаказанными». 13 лютого надіслано із Пирятина: "Селянин» (м. Теплівка), 15 лютого — із Переяслава: «Німецька революція», «Страйк чи бойкот», «Павуки та мухи», «Що нам зараз робити?», «Праця», «Селянин», «Послание священника Георгия Гапона к рабочим» (знайдено по дорозі до с Богданівки Пирятин. пов. Уночі проти 19 лютого в Лубнях перед міською школою знайдено брошуру «Сконав» — оповідання М. Поліванова; 28 лютого — в с. Снєтині Лубенського пов. відібрано «Дядько Дмитро». 11 березня із Пирятина: «До селян-робітників». У березні: із Прилуки 3 примірники відозви київ. ком. РУП «Пролетарі всіх країн єднайтесь»; із Лубень: «До селян робітників», «До запасних», «Що нам зараз робити» (с. Солониці). У квітні: «Що нам зараз робити», «День 1 мая» (с. Ковтунівка), «Револ. укр. партія», «Селяни хлібороби» (с.с. Мала Перещепина, Івончинці); «День 1 мая» (на вул. у м. Полтаві). В поштових скриньках м. Костянтинограда (тепер Червоноград) знайдену відозву «Що нам зараз робити». На літошні місяці розповсюдження літератури не припиняється. Згаданий попереду ротмістр Іванов 3 травня 1905 р. повідомляв полт. губ. жанд. управу: «В городах Лубнах и Прилуках членами революционной укр. партии было распространено по 20 экземпляров прокламации под заглавием «День 1 мая». О предполагаемом распространении означенных прокламаций и о принятии соответственных мер мною означенные исправники своевременно были поставлены в известность». Хто цю літературу розкидав, лубенська поліція не мала відомостів: її пояснення завжди мають невиразний і досить трафаретний характер, напр.: «кто подбросил прокламации, выяснить не представляется возможным, так как это было ночью и на проезжей дороге» (Пирятин. уендн. исправник мая 6 дня 1905 г. № 244) ¹⁾.

Краще поінформована жанд. управа про роботу полтавської організації РУП.

Провал полтавської організації РУП у 1905 р. «Наблюдением за членами местной тайной украинской организации было установлено, что организация эта весьма усиленно ведет пропаганду и даже в последнее время обзавелась тайной типографией. Между прочим было выяснено, что большим влиянием в кружке пользуется некий Антон Николаевич (фамилия неизвестна), а затем бывший студент Николай Матвеевич Сахаров, имеющий в виду конспиративных целей две квартиры (по Новополтавской [тепер Шевченківській] ул. в д. Оголевца и в № 73), при чем в д. № 73 он жил вместе с девицей Анастасией Борисовной Гринченко, а в квартиру в д. Оголевца лишь изредка наведывался. К означенному кружку принадлежит некая Евгения Викторова Лагерквист, проживающая на углу Прохоровской и Загородной улиц. По агентурным сведениям собрание членов преступной укр. организации было назначено на 29 августа с. г. на одной из трех квартир: на 2-х квартирах Сахарова и в квартире К. Лагерквист. Поэтому 29 августа и был одновременно произведен обыск в означенных квартирах, давший результаты, вполне подтвердившие агентурные сведения о преступной деятельности означенного

— 311 —

кружка» (із жанд. дізнання) ¹⁾. Дійсно, агентура не помилилась. 29 серпня біля кв. Лагерквіст затримано студента Льва Осиповича Юркевича, козака с. Рублівки Прилуцького повіту Антона Миколайовича Макаренка і козака с. Письменного Кобеляцького пов. Опанаса Омеляновича Бобруна. Після трусу знайдено: у Юркевнча «Основы государственного устройства на Западе»; у Бобруна дві друков. прокламації Револ. Укр. Партії; у Макаренка: гутаперчова печатка з відбитком "Революційна Українська Партія», подушка з червоною фарбою, револьвер з патронами, книжка «Кто чем живет?» з печаткою РУП, три книжки «Проєкт програму РУП» з печатками полт. ком. РУП, дві прокламації «Новые царские милости», № 7 газети «Социалдемократ», дві записки: 1) «Для керування усією організаційно-агітаційною роботою», 2) «Для керування усією пропагандистскою роботою», рукописні прокламації «Под красное знамя», два рукописи "Справо здання», чотири рукописи «Статут і техніка», «Статут Харківського Ком. РУП». Далі на кв. Лагерквіст зроблено трус у пожильця тієї кватири Іваницького Григора Степановича (товариське прізвище «Калоша»), де знайдено: нелегальну літературу, прокламації з печатками, флакон із фарбою для друкування прокламацій, 4 літогр. прокламації РУП, 5 друков. прокламацій РУП, 1 друков. прокл. РУП «До запасних», друков. прокламацію «День 1 мая», 1 подушку з фарбою, 2 флакони фарби.

Тоді-ж таки Юркевича, Макаренка і Бобруна заарештовано і направлено до в'язниці. У кватирі Сахарова в буд. Оголевця ротмістр Якубов виломив двері (Сахарова з 20 серпня не було на кватирі). Знайдено: в літньому пальті кастет, у зимовому пальті 6 примір. друкованих прокламацій, що починалися словами: «До краю намучився бідний пригнічений робочий люд у Росії...», з печаткою «Полт. Ком. Револ. Укр. Партії РУП», 16 брошур «Проєкт програму Рев. Укр. Партії" (7 з печаткою), у грубі револьверний патрон, оголошення і копія з акту обвинувачення від «Одес. судеб. палаты по обвинению Сахарова в государ. преступлен. по 2 ч. ст. 132 Уг. улож.».

На кв. № 73 ні Сахарова ні Грінченкової поліція не знайшла. Хазяйка заявила, що Сахаров виїхав до Крутого Берега, а жандарський полковник мав відомості, ніби Сахаров з Грінченковою пішли до Нижніх Млинів ²⁾. Шукали Сахарова і в Київі на кв. студента Миколи Волод. Порша, але даремне: нач. київської жанд. упр. відповідає, що у Київі не знайшли ні Порша ні Сахарова, які вибули «незнати куди». За те пощастило поліції з другого боку: вартовий, поставлений біля кв. № 73 уночі проти 30 серпня, затримав у дворі невідому людину, що в неї знайдено багато нелегальної літератури. Це був селянин с. Пустовойтова Кременчуцького пов. Володимир Давидович Ковтун, що проживав на Катериненський вул. № 20. У Ковтуна викрито: «Освобождение» № 13. «Последние известия» № 239, «Социалдемократ» № 2. «Добра новина» — 3 нумери, «Селянин» — 8 прим., «Правда» — 4, «Вперед» — 3, «Пролетарий» — 3, «Искра» — 14, «Праця» — 4, «Вестник Бунда» — 1, прокламації: «Уроки войны» — 3, «Револ. Укр. Партія» — 13 прим., «Война против войны» — 4 прим., ріжноманітних прокламацій — 60 прим., «Проєкт програму» — 5, брошури: «Солдатская памятка» — 3, «Демократична республіка» — 5, «Страйк і бойкот» — 5, «Дядько Дмитро» — 1, 42 брошури й книжки «сомнительного содержания» ³⁾. Ковтуна також ув'язнено. 2 вересня 1905 р. ротмістр Якубов під доглядом товар. прокурора Лебединського провадить дізнання:

«Основание возбуждения дознания: обыски, произведенные 29 августа 1905 г. в г. Полтаве у крестьянина Вл. Ковтуна, козака Антона Макаренки, дворянина Николая Сахарова и других, давшие полное основание считать, что Сахаров, Ковтун и Макаренко принадлежат к полт. ком. РУП, т. к. в числе

¹⁾ А. 1/30 — 404 стор.

²⁾ А. 1/146 — 2358 — 10 стор.

³⁾ А. 1/30.

— 312 —

предметов, обнаруженные у названных лиц, были: печать полт. ком. РУП, касовая книжка с печатями полт. ком. РУП, значительное количество нелегальных произведений РУП, печатные и писанные уставы и проэкты уставов революционного сообщества, именующего себя Рев. Укр. Партиею, а также рукописныя воззвания (черновики) от имени полт. ком. РУП».

Незадовго перед цим заарештовано в Кобеляках дворянку Єлисавету Васил. Олексіенкову та козака Облапа Павла (учня андріївської школи) і привезено до полт. в'язниці. В Олексієнкової знайдено крім нелегальної літератури щей «2 подписных листа для сбора пожертвований в пользу украинских эмигрантов и для полт. ком. РУП». Олексіенкову звільнено 7 жовтня під «особый надзор полиции» в Кобеляках. На підставі «Высоч. указа 21 октября» припинено справу Олексієнкової та Макаренка. Проти Ковтуна висунено нове обвинувачення в нападі на зіньківську пошту.

Вже у вересні (25) унтерофіцер Денисов, що мав спеціяльне доручення доглядати за револ. організаціями, у своїй інформації, досить примітивній щодо змісту, приділяє третє місце укр. організації після с.-р. і с.-д. Між иншим він пише нач-кові жанд. упр.: «В Полтаве противоправительственные организации разделяются на партии и кружки. 1 место занимает с.-р... 2 место — с.-д... 3 партию в Полтаве составляют украинофилы эта партия не так многочисленна и (в) действии им плохо везет в декабре 1903 г. из этой партии было привлечено к дознанию несколько человек, человек несколько было заключено в тюрьму после чего они раз'ехались, потом опять было собрались, составили комитет под председательством дворянина Николая Дмитриевича Кохановского студента Николая Матвеевича Сахарова, Константина Владимировича Шаревского и бывшого реалиста Аркадия Юрьева Кучерявенка и Лагерквист. 29 сентября обыском обнаружено литературу и комитетская печать часть их арестована. Сахаров скрылся. Цель этой партии — об'единить Малороссию». Далі Денисов пише про 4 партію «Бунд», 5 — «Сіонистов» і 6 партію «в майстернях залізниці».

На цих архівних матеріялах ми й закінчуємо свою розвідку про діяльність РУП на Полтавщині в 1901-1905 роках. Із архівних матеріалів ми вичерпали все, що хоч трохи могло висвітлити працю полтавської й лубенської організацій РУП. Безумовно, поданих фактів, наведених епізодів в освітленні жандаря та прокурора царської Росії ще не досить для історичного нарису РУП на Полтавщині. Слід-би було прочитати або й послухати спогади живих учасників праці, живих свідків минулих дій РУП, але на жаль нікого з осіб, що згадується за них у жандарських протоколах, не було в Полтаві в 1927 році: дехто з них працюють зараз за межами Полтави, а декого з них уже й важким каменем земля вкрила. На обов'язку живих лежить ось яке правдиве слово про діяльність своєї колишньої організації: вони повинні сказати, чи не помиляється, оцінюючи їхню працю, жандарський протокол, чи правду за них каже в своїх інформаціях постійний доглядач за ними малописьменный жандар Денисов, — узагалі своїми спогадами вони повинні допомогти історикові в освітленні того революційного шляху на Україні, що веде до великого Жовтня, на якому виростає могутня КП(б)У.

Подані матеріяли стверджують визначну революційну працю ерупістів на користь трудящого люду і свідчать про їх щирі бажання повалити царат, а разом із ним і тодішній громадський лад. Жовтень остаточно здійснює давні мрії ерупістів, що так яскраво висловили вони ось у цих загрозливих для царату словах (із «Демонстрації» П. Розвій-Поле):

Кого вбили, закололи, другі повтікали,
Сих по тюрках, по Сибірах люто мордували.
А цар радий у столиці молебні служе.
Радій, радій, недовірку, радій та не дуже!
Вже не довго, тобі, кате нами панувати,
Прийде й тобі час-година, лютий, пропадати:
Розкуються закутиї, пригноблені люди,
Стануть з нами проти тебе, і ніхто не буде
Тебе, звірю, рятувати, бо й твої солдати
Тебе кинуть і вернуться до рідної хати.

— 313 —

І. ВІДОЗВИ РУП.

До чорноморських козаків ¹⁾.

В Ростові та на станції Тихорецькій робітники, котрим дуже мало платили за їхню роботу, не захотіли робити й прохали побільшити місячну платню... Але хазяїни фабрик, заводів та залізних дорог, бачуть що від того, що робітники не роблять вони терплять велику шкоду, счинили гвалт і почали кричати, що робочі бунтують... Правительство, що завше помагає багачам, зразу послало туди козаків, щоб ці усмірили робочих... Й от счинилося страшне діло: козаки по приказу свого начальства," стріляли у безоружних мирних людей, стріляли у жінок, рубали шашками своїх-же братів, робітників. На станції Тихорецькій козаки вривалися в хати робітників, били їх, знущались над ними і поводились так люто, як звірі жорстоко, як поводяться на війні з ворогами. Круг Тихорецької земля полита кровью безвинних й де-кілько з них уже померло... В перший раз чорноморські козаки убивають невинних людей... перший раз беруть на свою душу тяжкий гріх... Убивають безоружних людей... і цим роблять такий тяжкий вчинок, що хай буде проклятий той, хто командує піднімати руку на брата, й той, хто слуха тієї команди. Чи знаєте Ви, козаки, за що били, чи знаєте за що проливали невинну кров?.. Чи знаєте Ви, що слухаючи приказ Ваших командирів Ви піддержуєте велику неправду. Ви помагаєте здирщикам багачам ще більше давити бідних людей... Адже-ж Ви знаєте, що більша частина землі у Росії, на Україні — в руках багачів, що усіма фабриками, заводами, залізними дорогами володіють сам царь, князі, багатирі, купці, пани, получають дуже велики доходи з цього, що вони бенкетують, купаються в роскошах, не знаючи, як то тяжко побиватися за кусок хліба... Гарно живеться багачам, — та не так бідним робітникам. У них землі або стілько, що не стає прокормитися до Різдва єю, або й зовсім немає... У кожного на руках жінка, купа малих дітей, котрих треба прогодувати, кожному треба платити різні податки та налоги в казну... Й от він йде у найми на шахти, залізні дороги, на заводи, щоб хоть що небудь заробити, щоб хоч не вмерти з голоду, щоб прокормити малих дітей та сплатити тяжкі налоги... А фабриканти, бачучи, що робітникам більш нікуди йти, платять їм мало грошей за тяжку роботу і наживають цілі мілійони з праці нещасних робітників... Хіба можна терпіти таку неправду далі?.. Минули уже часи кріпацтва, минув уже той час, коли людину мали за скотину,.. Тепер скрізь і в Росії й на Україні робітники прокидаються і хочуть, щоб їм жилося краще, хочуть, щоб богатирі-фабриканти побільшили ту малу платню, яку вони одержують за свою тяжку працю і з якої не можна прожити в світі, хочуть, щоб їм поменшали число робочих часів... Як-же цього добитись?.. От й надумали робітники робити страйки, себ-то покинути роботу і не братися за неї доти, поки фабриканти-хазяїни не збільшать їм платні... Та тілько не звикли ділитися з тими, хто їх дає, ні гроши, — з робітниками. Як тілько робочі не хотять робити, вони, бачучи, що це їм не на руку, що від цього вони терплять великі убиткі, кричать: "Робочі бунтують"...

А правительство підкуплене грішми фабрикантів, зразу починає нагайками та ружьями усмиряти робочих... Так сталося і в Тихорецькій. Там робітники не хотіли робити й прохали, щоб їм побільшали у 20 коп. на день платні, а залізнодорожне начальство не захотіло помогти бідним робітникам, бо воно тілько звикло гроші класти в свої кишені и давай кричати, що робітники бунтують, та скоріше скликати військо, щоб обороняло їх від робітників та примусило їх і далі робити за мізерну платню... З Катеринодару послано козаків, котрі, забувши хто вони, не знаючи, чого хотять робочі, почали стріляти в безвинних людей і вбивати безоружних... Чорноморські козаки стріляли не в ворогів, а в мирних людей, що хотіли правди, що зважились казати: "й ми люди і нам треба жити, бо так як до цього часу жили — далі не можна". На Ваших головах, чорноморці, лежить прокляттє тих невинних страдальців, що ви убили, прокляттє нещасних їхніх жінок і малих нещасних дітей, котрі остались тепер без хліба... Ви осрамили своє славне ім'я, свою честь, свою минувшу славу. Ваші прадіди, діди бились за волю народню, повставали проти неправди, а ви помагаєте давити бідних людей. Діди билися з дужими ворогами і були героями, а ви як ті злодії в темну ніч убиваєте безоружних і знущаєтесь над бідними людьми і навіть над жінками... Спогадайте, — може забули — хто ви і чиї ви діти... Ваші діди — то було вільне Запорожське військо. Воно не знало ніякого начальства, не слухалось нікого, крім виборного отамана і славилось на цілий світ надзвичайною боротьбою за волю України. Запорожці билися і з Ляхами, щоб не дати рідний Український народ у їхню неволю; запорожці вішали Жидів арендаторів, котрі як ті пьявки, висисали кров з бідного люду; запорожці билися з Татарами, котрі ордою набігали на Україну, грабували її й забирали у неволю дівчат українських... Запорожці на своїх чайках перепливали навіть Чорне море, щоб виривати своїх братів з турецької неволі, і сам Царьград не раз тремтів від ляку, коли під його стінами

¹⁾ Арх. полт. губ. жанд. упр. — А. 1/21—147 (звич. старим правописом гектографовано).

— 314 —

зачувалися войовничі поклики та пісня запорожців... Бились не раз запорожці й з московськими (руськими) царями, котрі хотіли повернути український народ в неволю і заводили кріпацтво на Україні... Запорожці завше були не розбійниками, а оборонцями бідного люду, або оборонцями правди, волі та рівности людей. И ви, козаки, повинні бути не розбійниками, а оборонцями люду. Славними були ваші діда... і чим-же стали Ви? Хлопами московського царя. Царь забрав у Вас волою і честь. Царь заставляє Вас піддержувати та боронити багатих, бо він сам багатирь, бо він сам перший звір і здирщик у купі з фабрикантами, він налогами та податками здирає послідню свитину з бідного. Справді, Ви зробились славних прадідів великих правнуки погані. Не думайте, що багачі та царь — на Вашій стороні. Ось — незабаром і Вам теж буде, що Ви зробили з робітниками в Тихорецькій.

Як стане землі менше, а люду більше (воно йде до цього) і захочете кращого життя, то прийдуть инші козаки чи москалі і будуть робити те, що зробили Ви з невинними робітниками...

Прокиньтесь же Чорноморці!..

Пригадайте, яких славних героїв дідів Ви діти і станьте горою за покривджений люд. Не стріляйте в робітників, коли Вас будуть примушувати це робити. Не вірте, коли Вам будуть казати про присягу. Присяга не від Бога. Христос ніколи не велів людям присягати. Він завше казав (про це в євангелії кажеться), "що присяга — то великий гріх". Невже Христу буде мило, коли Ви будете убивать людей — братів Ваших по команді офіцерів та генералів — цих підлих хлопів та посіпак московського царя. Тепер і солдати прокидаються потроху і між ними уже багато знаходиться таких, котрі не хотять слухати команди офіцерів і не стріляють в своїх братів-робітників. Як не морочать їм голови дисципліною та муштрою і як не забивають їх всякими приказами — все-ж і вони починають розуміти, що робочі студенти стоять за правду, що вони добиваються волі народу, добиваються того, щоб народом управляли не якісь здирщики-пани в голові з найбільшим здирщиком — царем, а виборні від усього народу.

Отже-ж Ви, чорноморці, сини українського народу, що завше боронили правду, і далі будете стояти за неправду, помагати багачам і бути підлими хамами, хлопами московського царя? Невже ви і далі будете піддержувати всяких здирщиків народніх як от фабриканти, заводщики, залізнодорожники, і будете гнобителями бідних робітників?

Знайте, козаки, що царь піддержує багачів, фабрикантів, через те, що він є найбільший багач, що він і усі князі мають страшенну силу заводів, золотих шахт, фабрик, земель, що ці князі беруть участь (компаньонами) в ріжних залізнодорожних товариствах. Що року царь з доходів з усього царства бере собі добрий шматок в свою кишеню. Але й його родичам, котрих розплодилося до біса — й цього мало: вони скуповують землі, будують заводи і беруть участь в ріжних торговельних ділах. Й через це царь й його родичі, і також міністри — є найбільші здирщики і вороги народа. А хіба здирщики і вороги народу не є і ваші вороги, хіба вони не обдирають вас так як обдирають і давлять ваших братів робітників? Робітники встають проти царя, проти пьявок людських... Прокинтесь-ж і Ви! Хай розкриються-ж Ваші засліплені очі і як настане та година, коли наш народ підніметься проти царя і його хлопів-міністрів й захоче собі волі, не заважайте цьому... Не стріляйте в робітників, а сами приставайте до них... Бо вони хотять волі для людей... Ваші діді билися за волю... Згадайте-ж їх і сами ставайте до боротьби за святу правду. Хай згинуть вороги нашої України і нашого люду — царь з його прислужниками. Тоді настане краще життя... Скрізь йде боротьба за волю... И кожному, в кого є серце, хто любе рідний свій народ, треба пристати до других борців і вкупі з ними боротися за кращу долю.

Передавайте з рук до рук, з хати до хати.

1902 року, Р.У.П.

 

Революційна Українська Партія.
Страйкуйте — Борітеся — Поборете ¹⁾.

Панове громадяне. Хто сам про себе не дбає, про того ніхто не пеклується; хто сам не бореться за свою долю, тому доля з неба не упаде. Коли ми хочемо мати собі кращу долю, то самі повинні за неї боротися з ворогами нашими, що украли наш талан. Вороги наші найлютіші — то пани, що запосіли наші землі; вони, ці неситі пани, наживаються, богатіють тим потом крівавим, яким ми поливаємо їхні ниви. Вони п'ють і гуляють на ті гроші, що мають з нашої праці; вони ціле життя своє бенкетують, висмоктуючи наші сили, наше здоровья, що ми лишаємо на їхніх землях. А ми лише працюємо від рана до вечора, робимо на їхніх панських ланах, заробляючи нужденний гріш, терпимо знущання і поневіряння і то все для того, щоб якось перегодувати та завтра знову йти до рана на роботу, йти своїм потом поливати панську землю. Але час уже кінець покласти тому пекельному знущанню, час уже стати до бою за нашу долю, за наш талан. Ми терпіли, довго ми терпіли, та вже мали час переконатися, що терпінням собі долі не здобудемо. Як довго ми будемо терпіти, так довго будемо годувати панів своїм потом, своєю працею, вони-ж ніколи не нап'ються, ніколи не задовольняться.

¹⁾ А. 1/22-153.

— 315 —

Висмокчуть наші сили, смоктатимуть сили дітей наших, і унуки наші так само на їх будуть робити, як тільки ми не скажемо годі, як тільки ми до бою не станемо, щоб кінець покласти сему панському визискові. Тож будемо боротися. Самі пани не стануть нас навчати, як скинути з наших напруджених плечей їхнє панське ярмо; коли ми хочемо боротися з панами, то сами повинні для того способу добрати і такий спосіб ми маємо. Ми маємо могутній спосіб бороти та поборювати панів без гвалту і без насилля; називається той спосіб — страйк. Страйк — то є змова. Змова всіх нас робітників, що потом і кров'ю поливають панські поля, що своєю працею годують неситих панів. Страйк — то є змова всіх нас, робітників, що разом одностайне облишили панові роботу і домагаються від пана кращого заробітку. І доки пан не пристане на наші вимоги, доки не згодиться пан платити скільки ми хочемо мати за нашу роботу, доти вся робота у пана стоїть не зроблена. Така наша змова — то є страйк. Без нашої роботи пан нічого не вартий, най хоч тисячі десятин землі має. Без нашої роботи уся та його земля буде стояти не виорана, без нашої роботи панська земля не засіється, без нашої роботи хліб у пана на пні загине, або висиплеться і пан з торбами по світу пійде. Таж пан не лишається без роботи нашої, бо голод, той найстарший пан, поганяє нас до нього на роботу. То голодали ми багато, тож нехай нам ще доведеться перетерпіти трохи, та почнім боротися з панами, розпочнім страйки. Зараз надходять жнива. Хліба на панських лавах уродилися добрі. Від нас залежить сі хліби вижати та звезти до панських економій. Нам доведеться під гарячим сонцем, обливаючись потом, не розгибаючи спини жати панський хліб — тож нехай пани нам платять хоч за нашу каторжну роботу по людському. Умовляймося всі разом і разом призначаймо панові ціну за нашу роботу. Щоб ніхто, ні оден чоловік не йшов до пана робити, поки пан не зачне платити так, як ми хочемо. Нехай пан сердиться, нехай гвалтує, що у нього бунт, але то все дарма, — ми не піддаваймося. Нехай пан кличе земських посередників, урядників, нехай вони нам грозяться, як знають, — ми на них не зважаймо, бо вони не мають права нас силою до роботи погнати. Посердиться пан, погвалтує, але згодиться на наші домагання, бо не годен без нас обійтися. Нехай попробує не згодитися. Робітників в жнива де-небудь не дістане, а чекати довго йому не вільно, бо хліб висиплеться, і він останеться ні з чим. Нехай пан не згодиться вас задовольнити, нехай йому раз пропадуть цілі жнива, і він знатиме нашу силу, він не заходиться вдруге з нами змагатися як тільки дочекає до другого року. Бо жнива панові пропадуть, то і земля йому жадної користи не дасть, то з чого-ж він житиме? Тож пильнуймо своєї справи, одностайно страйкуймо, всі разом домагаймося від пана людського заробітку. Жнива — то саме наш час заробити. Тож не прогаймо цього року часу і разом всі ставаймо до боротьби з панами, разом починаймо страйкувати. що ми тепер зробимо, який заробіток ми силою видеремо у пана, то то наш заробіток на цілий рік. Кращої доби заробити, як у жнива, для нас немає. Нехай вдвоє нам більше платять пани за нашу роботу, ніж досі платили. А не схочуть — страйк. Хай стоїть хліб у пана, хай сиплеться і ніхто хай не йде до роботи, поки пан не згодиться і не заплатить удвоє. Де від снопа жнуть, там нехай не згоджуються жати менше як за шостий сніп пшениці, а жита за пятий. Де жнуть за гроші, там ніхто хай не стає жати менше, як за карбованець і двайцять копійок у день, а де торік так платили, там цього року хай платять два карбованці. Перед початком жнив усі разом цілим селом обміркуймо, яку ціну призначити панові, і від тої ціни не відступаймо. Коли робити у пана, то хай всі разом стають до роботи, а коли страйк, то там хай ніхто до роботи не йде. І лихо тому, хто зрадить наш страйк, хто піде підлизуватися до пана за злиденний заробіток. Немає тому місця у нашому селі. Тож разом, всі як один, починаймо нашу боротьбу, щоб як робити на пана, то хоч знати за що... Коли вже мусимо своїм потом поливати панські лани, тож нехай пан і платить нам скільки ми хочемо, а не скільки він нам призначить зі своєї ласки. Жнива ось-ось починаються, тож пильнуймо, щоб як-найкраще заробити. Бо коли ми сами за себе дбати не будемо, то ніхто за нас не подбає. Тож годі терпіти панський визиск, годі терпіти знущання. Хай платять пани вам за нашу роботу, а ні — то страйк і вони знатимуть як нас шанувати.

 

Прокламація про поліцію на селі ¹⁾.

Настали тепер вже такі часи, що селяне стали проти своїх гнобителів, панів та дукарів боротися. Ще всі згадують, як селяне торік піднялися на них, і перелякалися-ж тоді пани і сам царь. Не знали вже, що їм робити з селянами: різками пороли їх, стріляли в них, по острогах держали, нарешті за втрати в панських економіях під час розрухів, особливі податки на селян накинули. Але ще й досі пани тремтять од страху, бо бачуть вони, що ви не залякані, знають вони добре, що ви і тепер міркуєте, як би скинути з себе панське ярмо. Оттак налякались царь з панами та дукарями і надумались завести по селах свою поліцію. У Вас і тепер єсть поліція — соцькі та десяцькі, але це-ж ваші люди. Проти Вас йти не будуть, бо вови-ж Ваші вибрані, їм уже не вірять ні цар,

¹⁾ А. 1/142 — 2331, с. 495 (знайдено в м. Баришівці).

— 316 —

ні пани. Ні, вони надумали послати на села таких поліцейських, щоб їм служили. Їм треба собак, щоб гавкали та стерегли панське добро. Хіба-ж нові поліцейські будуть дбати про селян? Ні. Вони добре знатимуть, що не громада їх вибрала. Він, наче той індик, похожатиме по селу та так, як і урядник буде поневірятись над людьми. Бо він-же начальство. Дорогу йому давай! Шапку скидай! Він не дасть у неділю зійтися на вулицю та люльку покурити. Він і на сход притаскається та стане прислухатись, чи не казатиме хто чого проти панів. А як хто на вулиці, або в хаті скаже вільне слово, то через його воно зараз долетить до станового та панів. Як попаде на село книжка, що розказує де правда, де неправда, — він її не дасть прочитати, і того, у кого вона найдеться, зараз потягне до ставового. І оцю панську собаку хочуть держати та ще на Ваші гроші. На всяких станових та урядників казна і так що року дере з Вас до 80 міл., а тут ще й цього на шию посадять. Якраз тепер, по Полтавщині їздять станові та земські начальники та присоглашають сходи прийняти на свій кошт от цих дармоїдів. Та не на дурних наскочили. Скрізь на сходах в одно кричали: "не треба нам їх". І що-ж? Як не кричав, як не лаявся становий, а силою не вдіяв нічого, та вже почали дурити селян, ніби-то скрізь заведено поліцію. І на жаль, як де то і повірили селяне і взяли її на свою шию. А от у Пирогах, Вовчку, Решетилівці та ще в багатьох селах кричали, як не тупав становий, а селяне як не згодилися, то й досі у них цих поліцейських нема. Коли становий на волосному сході у Пирогах, Кремінчуцького повіту, став казати виборним про стражників, вони насамперед спитали його, чи будуть пани платить на це гроші? Становий відповів, що пани не будуть платить, на те мов вони пани. "Дивно, сказали виборні, поліцію заводять для панів, а ми гроші плати". Тоді становий присікався до одного виборного кажучи: "Так ти не хочеш поліції, ти не хочеш?" Але на це виборні відповіли, що вони на сході не за себе говорять, а за селянські громади, що обібрали їх своїми представниками на волосний сход. "Коли я йшов на сход, казав один виборний, то мені десять хат гукали, щоб я не приймав поліції". Становому не подобалась така відповідь виборного і він посадив його і ще де-кілька чоловік на висядку. Вам можуть сказати всякі станові, що як його приймете, то не будете тоді в себе вибірать соцьких та десяцьких. А хіба це полехкість? За це-ж треба гроші платити, на кожну душу треба наложити нові податки, щоб було чим годувати того ирода. Та хоч-би з вас на цих поліцейських і грошей не вимагали, а платили їм жалування з казни, так це хіба полехкість? Хіба казна не здере цих грошей з Вас? накине акцизу на сірники, або що: одно на одно й вийде. Що не кажи, а цих посіпак не слід вам приймати. Так не приймайте-ж їх, не вірте становим, як будуть казати, що скрізь їх уже поприймали. Коли ж Вам їх накинуть силою, то не забувайте, що це поліцейські стражники — ваші перші вороги, все одно чи будуть вони чужі люди, чи з вашого села, бо вони запродали панам свою душу. Хай ніхто з ними не заговорить, не покличе до себе в хату і до нього не ходить. Води котрий з них попросять, і тієї не давати. На вулицю вийде гулять — тікайте від нього, як от чуми. Коли панам він служить, хай до них і ходе. Коли він з чужого села, то не наймайте йому хати, нехай хоч і під тином ночує. Так приймайте-ж Ви їх, держіться всі як один. Нехай знають пани та всякі станові, що й ви люде, що й над вами не можна знущатись до краю. — А то сьогодні поліцейських накинуть цих звісних хабарників, а потім ще й військо на постой приведуть, заведуть на селі таке, що й за кріпацтва того не було. Як будете всі гуртом дружно й твердо держатися, то нічого з Вами не пороблять ні станові, ні сам губернатор.

Март, 1903.                      Вільна громада РУП (Комітет).

Відозва РУП (½ аркуша гектогр. печат. від руки).

 

Некрути ¹⁾.

Настав сумний час в життю Вашому. Прийшло те лихо народне, що рік у рік забирає з України найсильніших, найздоровіших людей на службу "за веру, царя и отечество". Порозсилають Вас, товариші, по далеких, чужих сторонах, де ані слова рідного не почуєте, ані души близької не побачите. Може не в одному хазяйстві, не в одній сімьї зостануться без Вас злидні: бо-ж Вашою працею, Вашими молодими силами ще так-сяк могло держатись злиденне хозяйство ваше. Розлучить Вас ваш ворог, Уряд, з рідними, з батьком, з матір'ю, з братом, сестрою — з усіма любими серцю вашому. А там, в тій далекій стороні, що чекає Вас? — День-у-день муштра, лайка, така лайка, від котрої гидко стає на душі, бійка, не людська дисципліна, котра холодить душу, сушить серце, розум. І так день за днем, тиждень за тижнем, місяць за місяцем, рік за роком минають наче проклята мара, наче страшний, страшний сон. Мимоволі, несміливо у кожного з Вас, товариші, промайне думка: навіщо-б здалось оце мордування людей, навіщо людям воювати, хіба не можна жити любо та мирно, як слід чесним та гарним людям? Промайне несміливо думка та й знов замовкне. Більше сміливости, товариші. Не спиняйте свого розуму. Треба гострим розумом оглядати усе життя людське, усю неправду, треба помагати один

¹⁾ А. 1/22—153.

— 317 —

одному, зрозуміти, що так жити людям не можна, що треба жити поправді. Тим-то й ми хочемо, пояснити Вам, що то за лихо військо, та як з тим лихом боротись. Російський цар має тепер біля півтора міліона війська. Що року витрачае всіх народніх грошей на військові потреби шістьсот сорок міліонів карбованців. Коли-ж усю цю суму розкинено на людей, що живуть в Росії, так вийде по п'ять карбованців на душу чи то малу, чи то велику. Коли-ж у сім'ї душ 5, то й вийде, що платить треба 25 карбованців що року. Тепер-же, коли пригадаємо, що бідні платять налогів більше, то й вийде, що на сім'ю бідного прийдеться карбованців 30, або-ж і 35 що року. Ось що коштує військо народові. Навіщо здалося це військо? Ваше начальство каже Вам, що "внешние враги хочуть покорити землю нашу, повернути нарід у неволю, та знищити віру православну". Чи вірно-ж це? Для чого воюють тепер? Уся земля, усі багацтва, фабрики та заводи в руках багачів. Бідний має лише руки та голову, котрі він віддає на послугу панам. Праця робочих на нивах та фабриках панських дає панам бариші, з котрих складається багацтво панське. Для того-ж, щоб мати більше баришів, кожен пан дбає, щоб у нього більше хліба вродило, або щоб більше усякого товару зробили. Чим більше він продасть товарів і чим дорожче він їх продаватиме, тим більше заробить. Тілько-ж кожен з Вас знає, що чим більше якого товару продається, тим дешевший він. До того-ж обдертий, бідний нарід не має за що купувати багато товарів. Тим то очі панів звертаються на инші краї, де мало фабрик і заводів, як от Китай, щоб його завоювати, та там собі продавати товари та обдирати ще й китайців. Так от за такі то краї і гризуться між собою пани німці, кацапи й инші, та й посилають вас сліпих та темних стріляти в таких-же як ви нещасних та обдертих робочих людей німців, китайців та инших. І б'єте ви "христолюбиве воинство", робочі робочих, замісць того, щоб поєднавшись вдарити на своїх запеклих ворогів: царство та начальство. Стріляєте ви одні в одних, а панство радіє, що от, завоювавши новий край, воно матиме великі бариші з того. Виходить, що внешние враги — це ті робочі, що живуть по чужих краях. Каже Вам начальство, що є багато внутренніх врагов, як от студенти, бунтарі селяне та робітники. Кажуть, що вони і те, що вони і се. Погляньмо-ж, що таке справді ці внутренні враги? Був час, коли усі освічені та чесні люде думали, що усю ту неправду, котра обгорнула робочий народ, винищить царь та полекшить долю працюючого люду. Одне тільки забули, що цар — то найбільший пан, бо він має нечисленні багацтва і тому не може ніколи щиро допомогти робочим людям. Життя нагадало їм це. Доля робочих людей гіршала, помочі ні від царя, ні від панів не було. Треба було шукати порятунку у собі. Як тілько люде це зрозуміли, зразу почалася боротьба між панами і робочими. Панів жменька, робочих міліони. Не сила панам подужати робітників. От тут-то в великій пригоді панам стало військо. Скоро 30 років воює це христолюбиве воїнство тільки з цими знедоленими та обдертими "внутренніми врагами". Кожен день приносить нові й нові сумні звістки. То тут, то там москалі побили, постріляли безоружних людей. За віщо? За те,' що захотілось людської долі, людського життя? За те, що голод примушує їх кричать: "хліба, хліба". Тоді як пани від роскошів зглузду з'їздять. Невже робітник та селянин не людина, невже вони не мають права на щасливе життя? А коли мають право, так вони хотять його здобути собі — вони борються за свою долю і здобудуть її тілько боротьбою, бо з ласки ніхто з панів нічого не дасть. Ще усі пам'ятають, як москалі стріляли в Ростові та на ст. Тихорецькій в робітників та робітниць за те тільки, що вони захотіли кращої платні. Ніхто ніколи не забуде, як христолюбиве воїнство вбивало селян в Карлівці, котрих голод примусив, не діждавшись царської помочі узяти хліб з панських закромів, що тріщали від зерна. В кінці іюля та в початку августа, по наказу лютого уряду пролилась кров робітників в Київі, Катеринославі, Одесі, Миколаїві. Положити цьому кінець може тільки сам народ робочий та москалі, коли зрозуміють, що то за лихо військо. Тим то Ви, товариші, повинні, запам'ятавши добре усе, що тут написано, розказувати москалям, яку неправду чинить військом уряд людям, як шкодить він їм вибороти кращу долю. Цій боротьбі москалі не повинні шкодить, бо цим вони шкодять собі. Що робітники та селяни здобудуть цією боротьбою, те достанеться усім робочим людям, а значить і москалям. Адже-ж коли москаль вернеться до дому, так ніяка служба царська не вирятує його від панського та царського ярма. Для цього розумніші москалі повинні з'єднатись у потайні гуртки, повинні здобувати для читання москалям гарні книжки, в котрих списані усі страждання працюючого люду та показаний шлях боротьби та визволення з неволі. Ці гуртки, коли москалів пошлють усмиряти робітників, або селян, повинні вдержати москалів, щоб не стріляли в цих нещасних бунтарів. Хай краще тим, хто приказує стріляти в безоружних людей, хай смерть начальству та офіцерам, що морочать та туманять ваші і без того темні голови. Хай краще смерть царям, котрі, як от німецький царь Вільгельм, кажуть москалям, що навіть в батька рідного треба стріляти по приказу начальства. Гуртуймося-ж, єднаймося, щоб коли прийде слушний час, коли по усій Україні залунає поклик: "До зброї-ж громадо, ставаймо в ряди, щоб вражою кровью залить борозди". Щоб тоді ми повстали усі, як один чоловік, та й скинули царя і самодержавіє.

2 видання прокламації. На одному підпис "Вільна Громада". 1 вид. 5 прокл. і 2 вид. 5 прокл. при архівн. справі РУП. Папір гарний № 6 або 5.

— 318 —

Прокур. жанд. аналіза РУП'івської "Чи є тепер панщина?".

Із протоколу № 60 ¹⁾.

Книжку відібрано від учня сторожівської школи Павла Черви (19 лютого 1902 р.).

"Брошюра эта заключает в себе 42 печатных страницы, с 1-11 страницы идет что-то вроде введения и рассказывается как в дом грамотного и бывшего кр-на "Алексія" собралось несколько бедных кр-н, служащих в барской экономии и стали жаловаться на небольшой заработок и предстоящее его уменьшение по заявлению управляющего. Учитель высчитал, говорит один из них, сколько служащий в экономии мужчина и женщина получают за свой труд ежедневно. Один старик утверждает, что лучше было в крепостное время, но с ним никто не соглашается. Алексей, сравнивая барщину с раной, говорит, подобно тому, как если невежда перевяжет рану, чтобы ее больной не видел, хотя он всетаки чувствует боль, так дано и кр-м по немногу земли, — чтобы они не видели барщины и полагали бы, что ее уже нет. Между тем она существует невидимо и истощает народ. По желанию кр-н он берется доказать, что барщина действительно и теперь существует.

В 1 гл. от 12-20 страниц он рассказывает о дикарях, поедающих друг друга, о возникновении рабства, о превращении рабов в крепостных земледельцев, и их освобождении от крепостной зависимости, вследствие бунтов или в предотвращение их. В начале 2 главы говорится, что не все кр-не получили землю, а получившве ее уплачивают за нее в рассрочку и платят налоги; вследствие дележа между сыновьями наделы получились маленькие и многим приходится искать работы у господ в городах. На примере доказывается, что лесопромышленник, как и богатый землевладелец вдвое более получают за проданный товар против платы рабочих, которые еле могут выжить на заработанные деньги. Таким образом работают крестьяне в неделю 3 дня на себя и 3 дня для помещика, говорит Алексей, как и во время барщины. Подобная барщина существует и на заводах по его вычислению. Один из присутствующих возмущается, что за горсть украденной в экономии мякины — называют вором и наказывают, а между тем господа и духовенство целые тысячелетия живут таким обкрадыванием. На 35 стр. тот же присутствующий говорит, что царь будто дал свободу, в действительности же только закрыл нам глаза, чтобы мы не видели барщины хуже прежней. Подумаешь, что он в самом деле любит народ, а он указом помог господам нас обирать, а нас сбил с толку, чтобы мы исправнее отбывали воинскую повинность. И он элодей, подобно всем помещикам и богачам. Он получает 45000 руб. в день и на него работает народ, как и на других господ. И поп тот-же барин. Есть земля у него, есть жалованье, и он говорит народу, что нужно повиноваться царю и служить господам. На них всех работает мужик, а они помагают друг другу, чтобы держать народ в невежестве и чтобы им сообща его легче обирать. На 38 стр. говорится, что весь рабочий люд, будь это из деревни или из города, из Украины или из Великороссии или откуда бы то ни было, должны соединиться, друг другу помочь, чтобы принудить господ не эксплоатировать их более, так как помещик, фабрикант, хозяин, поп и царь со своими чиновниками составляют одну шайку разбойников, тесно сплоченную, обирающую людей по всей земле. Немного далее говорится, что рабочий люд, соединившись, составит гораздо большую силу, нежели господа, а теперь легче об'единиться, чем в крепостное время, т. к. народ имеет возможность просвещаться. В форме разговора и оканчивается эта брошюра. Несколько человек из беседующих заявляют: что следовало бы более платить за труд, но так как нет способа добиться этого например стачкой, а если бы хозяева отдавали все продукты или вырученные деньги рабочим, то им ничего не оставалось бы... возражает один из присутствующих, что так и следует "тогда и они примутся за работу и это будет справедливо"... В конце вказано: господа владеют землей и фабриками, а у народа нет ничего. Земля и фабрики должны принадлежать народу и только тогда не будет ни барщины, ни бедности". Об изложенном составлен настоящий протокол. Подполковник Телегин. Тов. прокурора К. Вигура.

 

Демонстрація ²⁾.

На Вкраїні в славнім місті у дзвони дзвонили,
А студенти на майдані у Раді радили,
У Раді радили, як за людей стати.
Тай на Раді присудили геть царя скидати,
Беруть аркуш білий папір, пишуть листи дрібні:
"Геть підводьтесь, прокидайтесь сіромани й злидні,
Годі вже вам подать платить, подушне давати;
Та синів своїх цареві в полки відсилати.
Нема землі у вас люде? Нема і не буде.
Та ще гірше обдеретесь від царської дуди,
Не чекайте царя, братці, що землю поділе;

¹⁾ А. 1/138 т. ІІІ — С. 366.

²⁾ 1/142-2331 — 903 стор. Селянин ч. І.

— 319 —

Він панам вас радий дати, коли-б мались сили.
По три шкури він з Вас лупить, — здере й по чотирі...
Й ніхто за вас ве вступиться при лихій годині.
Царь з панами накладає і Бог на їх боці —
Попи-ж ваші, правдивиї, держать вас в мороці —
Якимсь пеклом вас лякають і кажуть терпіти, —
Щоб і панству і цареві добре було жити,
Щоб і цар, щоб і панство у примхах куняло,
А мужицтво на роботі з голоду вмірало.
Годі-ж, братці, вже терпіти — ще є у вас сила —
Вона степи, вона гори і лани укрила.
Ота сила — це селянство, на спині котрого
Їдуть пани, їдуть царі до попа святого
Скиньмо-ж братці, вражу силу і будьмо братами.
Та щоб усі були рівні до одного між нами.
Ми, селяне, до Вас щире слово засилаєм
І підноги проти царя визенько прохаєм:
Поможіть нам, наші батьки, вражу силу збити,
Тоді добре на всім світі стане людям жити.
Ой ці листи написали, в пакети складали
Та і по всій Україні людям розсилали.
А сами студенти раду в раді, раду знов робили,
Тай на вулицях зійтися в раді положили.
Зійшло сонце, у тумані по над містом стало —
А студенство всі вулиці гобою вкривало,
Попереду прапор несуть з грізними словами:
"Геть царя! До долу ката! — і панство і царство!
"Нехай буде на Вкраїні єдине братерство".
Ідуть собі та співають, царя проклинають,
Усіх людей, ціле місто на царя скликають;
А з заводів та із фабрик робітнича сила
За студентами аж коте, мов у морі хвиля.
І співають і гукають, все місто скликають
Та на царя та на катів словами гримають:
"Годі годі нам терпіти, прокидайтесь люди!
Поки царь над нами праве, щастя нам не буде.
Ой не встигли ті студенти улицю минати,
Ой як стали та студентів кати зупиняти
Скрізь поліція з шпигами студентів хапає,
Скрізь жандарми, мов собаки, .. натовп облягає,
Залягає всю улицю студєнськая сила
А катюги зупиняти москалів пустили.
Не дві хвилі, не дві чорні у морі схожали
То солдати на студентів з багнетами стали,
Ой і стали з багнетами, цілять їм у груди:
"Як хочете живі бути... розходьтеся люди,
"Ой на горе, ой на тяжке мати породила
Тебе синку, що у військо тебе вирядила,
А ще гірше, ще лютіше, ой що ти мій сину,
Із катами став за право й стріляєш в людину.
Ой тут вийшов дядько Дмитро солдатів спиняти
І розумно та правдиво став їм промовляти:
"Ой за кого ви б'єтеся нерозумні діти?
І на кого то ви вийшли із рушниці бити?
З ваших батьків, з ваших братів царь три шкури лупе
А ви його рятуєте, нерозумні люде.
Царь з панами з вас глузують і не знають міри
Киньте-ж братці царя-ката, в'яжіть офіцери.
Ой не встиг-ще дядько Дмитро слова доказати
Як почали офіцери "смірно" скрізь кричати
Затремтіли москалики, як муштру почули,
І на слово дядька Дмитра й усом не моргнули
Добре далась їм та муштра, — хто її не знає?
Вона людей так нівечить, ні на що ломає.
Ой не встиг-же дядько Дмитро сказати удруге,
Як звеліли та стріляти царьські слуги
Прицілились москалики, з мушкетів стрелили

— 320 —

Бодай-же вам тяжко-важко... що ви наробили!
Горе тобі, стара мати, нема твого сина.
Заплакала за вбитими уся Україна.
Кого вбили, закололи, другі повтікали,
Цих по тюрмах, по Сибірях люто мордували
А царь радий у столиці молебні служе,
"Радій, радій, недовірку, радій та не дуже!
Вже недовго тобі, кате, нами панувати —
Прийде й тобі час-година, лютий пропадати
Розкуються закутиї, пригноблені люде —
Стануть з нами проти тебе, і ніхто не буде
Тебе звірю рятувати, бо й твої солдати
Тебе кинуть і вернуться до рідної хати".

П. Розвій Поле.

Примітка: Наведений тут вірш вилився з глибини обуреного серця нашого товариша, що прибув із села до Київа на демонстрацію 2-3 лютого 1902 року. Отже ціле зображення демонстрації подане автором з документальною точністю, може бути віднесене до Харківської демонстрації 15 грудня 1901 р. і особливо до останніх подій у Ростові і взагалі до всіх демонстрацій, що постійно відбуваються в більших осередках України.