История Полтавы

Мои воспоминания о давнем прошлом (1901-1914 годы)

• 

Подробности

Просмотров: 50231

Дмитро Дорошенко. Мої спомини про давнє минуле (1901-1914 роки)

Публікується за виданням: Дмитро Дорошенко. Мої спомини про давнє минуле (1901-1914 роки) // Накладом видавничої спілки "Тризуб". Вінніпег, Манітоба. 1949

Опубліковано у форматі .djvu на сайті diasporiana.org.ua.

Переведення в html-формат і складання покажчика імен — Борис Тристанов. Текст подається без будь-яких виправлень.

Висловлюю подяку Полтавській обласній універсальній науковій бібліотеці імені І. П. Котляревського за допомогу у роботі над публікацією.

ЗМІСТ:

ДМИТРО ДОРОШЕНКО

 

Мої спомини про давнє минуле
(1901-1914 роки)

  

НАКЛАДОМ ВИДАВНИЧОЇ СПІЛКИ ТРИЗУБ

Вінніпег, Манітоба

1949

  

Printed and published by:
Trident Press Limited,
214 Dufferin Ave., Winnipeg, Man.

 

Printed in Canada.

 

— 3 —

І.

Дещо про себе самого. Джерела моєї національної свідомости. Українство в нашій родині. Львівська „Зоря". Білоруський поет Ф. Богушевич.

Починаючи свої спомини про давно минулі часи, хотілось би мені сказати кілька слів про те, під чиїми впливами і як пройшов я до української національної свідомости, бо це може кинути деяке світло взагалі на шляхи, якими проходили до неї люди мого покоління — років 50 тому назад, і на джерела тої свідомости. Одже мушу сказати, що свідомість національну я завдячую свойому покійному батькові Іванові Дорошенкові, який, виховуючи мене у Вільні, на чужині, з малих літ прищепив мені любов до далекої батьківщини України, а я, підростаючи, вже сам плекав у своїй душі посіяні ним зерна. Походив мій батько з Чернігівщини і належав до старого козацького роду, який мав за свого предка козацького гетьмана Михайла Дорошенка, що поляг у бою під Бахчисараєм в поході на Крим 1628 року. Один з унуків Михайла був відомий гетьман Петро Дорошенко, що боровся за самостійність України в союзі з Туреччиною. Від рідного брата Петра Дорошенка — Никона Дорошенка — і пішов наш рід. Син цього Никона, сотник Василь, дістав р. 1696 від гетьмана Мазепи "Хутір Дорошенків" у Глухівському повіті, і цей хутір зробився нашим родовим гніздом. Один з нащадків сотника Василя Дорошенка, мій дід Яків (1807-1893), був поміщиком середніх достатків; проте він усіх семеро синів вивів у люди: вони всі вчилися в Новгород-Сіверській ґімназії, в якій учився і він сам. Потім уже вони докінчували свою освіту по ріжних високих школах, а дехто пішов служити у війську. Щоб не ділити хутір на малі частини (дід мій окрім синів мав іще трьох дочок, з яких дві повиходили заміж за сусідніх панків), дід записав його одному з своїх старших синів, що був професором Гірничого Інституту в Петербурзі. Батько мій скінчив Ветеринарний Інститут у Харькові й служив військовим ветеринарним лікарем у Вільні. Там я і виріс. Як тільки я трохи підріс, батько кожного літа відвозив мене на хутір до свого

— 4 —

брата професора, а з 12 років віку я їздив уже сам, хоч це була й далека дорога — два дні і ніч.

Хутір Дорошенків лежав серед глухих лісів на самій гряниці Чернігівщини й Московщини (колишня Орловська ґубернія), і за моїх молодих років найблища станція залізниці до його був Путивль, яких 120 верств від хутора. Місцевість була дуже глуха. Свідомости національної серед населення не було ніякої. Тільки й того, що люди відчували свою відрубність від сусідів москалів, а ця відрубність в побуті, звичаях, одежі, мові була дуже помітна і кожному впадала в око. Мішаних шлюбів між українцями й москалями не траплялось. А чи була якась національна свідомість у нашій родині? Свідомости в сучасному розумінні слова не було, але українська стихія давала себе чути. Дід мій, скінчивши ще в 1820 році науку в ґімназії, ніде не служив, нікуди далеко не їздив (він за увесь свій вік не бачив залізниці), засів на хуторі і зовсім відучився говорити по російськи. Як я його памятаю, то він з усіма і зі мною говорив тільки по українськи. Не знаю, під чиїм впливом передплачував він усі важніші українські видання: у зібраній ним бібліотеці були "Исторія Малой Россіи", Бантиша-Каменського, "Исторія Малороссіи" Маркевича, "Чорна Рада" і "Записки о Южной Руси" Куліша, український місячник "Основа" 1861-1862 років, Шевченків "Кобзар" 1860 року та інші українські видання.

Виявилася певна українська течія і серед синів Якова Дорошенка. Старший його син Василь, що скінчив університет у Москві, написав і видав українською мовою роман "На Україні" (1863). Він був замолоду "хлопоманом", як у ті часи казали, і ходив завжди в українському вбранні. Був він дуже гарний на вроду, і за ним гинули глухівські панночки. Гонорар за свій роман одержав він "метеликами" (так звалися українські брошури, видавані в 1860-62 роках Кулішем для народу) і привіз їх та роздав цілі сотні між селянами на хуторі і в околиці. Коли в 1861 році везли труну з тілом Шевченка через Глухів, він зорґанізував у Глухові урочисту зустріч. Звікувавши увесь свій вік на посаді повітового судді у Глухові, він, так само як і мій дід, забув чи відучився говорити офіційною російською мовою, і скільки я його знав, говорив лиш по українськи. В році 1918 його забили большевики, захопивши Глухів. Найбільше "українофільства" виявив наймолодший з моїх дядь-

— 5 —

ків Петро Дорошенко. З професії лікар-хірурґ, він мав велике замилування до історії і до мистецтва. Він зібрав прекрасну українську бібліотеку, цінну колекцію автографів українських історичних діячів і збірку образів, серед яких було кілька власноручних малюнків Шевченка. В 1917 р. він зорґанізував українську ґімназію у Чернігові. За гетьманування Павла Скоропадського, з яким він приятелював з давніх часів, дядько Петро був призначений заступником міністра освіти й завідував Відділом Національної Культури і Мистецтва, орґанізував Українську Академію Мистецтва, Українську Національну Бібліотеку, Державний Архів, Національну Оперу і ряд інших установ. За Директорії він залишився на своїй посаді і був забитий большевиками літом 1919 р. в Одесі.

Мій батько став "українофілом" під впливом своїх братів. Активним українофілом проте він не був, але любив українську мову, пісню, театр, збирав українські книжки. Коли приїздила до Вільна українська театральна трупа, завжди ходив на її вистави. Одного разу я упрохав батька взяти мене з собою до театру, і перша вистава, яку я побачив у своїм житті, була "Наталка-Полтавка". Батько добув собі пражське, заборонене в Росії, видання Шевченкового "Кобзаря" і беріг його як святощі. Був він романтик у душі і щирий демократ-народолюбець. Своє романтичне захоплення Україною прищепив він і мені малому. Живучи у Вільні, де я вчився в клясичній ґімназії, я цілий шкільний рік мріяв про хутір, про Україну, і літні місяці, які я там перебував, були найщасливішим часом для мене, хоч я не мав на хуторі відповідного мому віку товариства. Дядько-професор був нежонатий, і господарство в домі провадила його сестра, старша панна. Вона дуже любила мене. Скінчила вона дівочий інститут у Києві, де її вчителем був Микола Ковалевський, відомий радикал і приятель Драгоманова. Тьотя, здається, була закохана в свого вчителя, і коли його було заслано на Сибір, вона не хотіла виходити заміж і залишилась на все своє життя на хуторі. Вона берегла памятку по Ковалевському, — подарований їй ним "Кобзарь" Шевченка, на якому Ковалевський написав своєю рукою слова з Шевченка: "Обідрана, сиротою понад Дніпром плаче" і т. д. Коли я був уже дорослим і знав уже добре, хто Ковалевський, і сам писав про нього, тьотя любила говорити зі мною про Ковалевського. Знаючи, що я належу до

— 6 —

"Революційної Української Партії", вона нераз потихенько давала мені якийсь десяток рублів на партію; робила вона це мабуть на спомин про Ковалевського, що на все життя зостався її ідеалом. В 1918 р., коли большевики зруйнували і спалили наш хутір, тьотя була ними по звірськи замордована.

Перебуваючи хлопцем на хуторі, я перечитував книжки з дідової бібліотеки, їздив по пасіках (ще дід завів був велике бджоляче господарство на три тисячі вуликів) і слухав оповідань старих пасічників про давні часи. На мене завжди робив вражіння великий олійними фарбами портрет гетьмана Мазепи, замовлений дідом; цей портрет висів у вітальні, і під ним було прибито мідяну табличку, на якій було вирізьблено, що це є портрет фундатора "Хутора Доро-шенкового", і зазначено дату його універсалу про надання хутора сотнику Василю Дорошенку. Там же висіла прекрасна копія Шевченкового портрету, мальованого відомим художником Рєпіним. Дядько-лікар, коли я відвідував його у Глухові, оповідав мені про своїх знайомих українських діячів; він добре знав ще з Києва проф. В. Антоновича, й листувався постійно з істориком О. Лазаревським, В. Тарновським (основником Українського Національного Музею у Чернігові), етноґрафом В. Горленком; писали до нього у свій час Куліш і Грінченко. Показував мені свої колекції й дарував книжки-дуплєти з своєї книгозбірні. До Вільна я вертався з великим запасом "українських" вражінь.

Серед моїх ґімназіяльних товаришів я не мав з ким поділитись тими вражіннями й ріс самотним мрійником. Та й мій батько рідко коли зустрічав у Вільні українців, а тим паче свідомих національно. Коли я вже кінчав ґімназію, він познайомився з білоруським поетом Францішком Богушевичем, який іноді нас відвідував. Богушевич був один з визначних діячів білоруського національного відродження. Замолоду він служив судовим слідчим на Чернигівщині і прекрасно говорив народньою українською мовою. Одного разу, коли він у нас був, прийшло число львівської "Зорі". Я з захопленням почав щось з нього вичитувати. Богушевич слухав, а потім узяв і поцілував мене в голову, промовивши. "Добре, хлопче, що ви любите свою мову і все своє рідне! Любіть завжди і зоставайтесь свойому народу вір-

— 7 —

ні". Цей заповіт білоруського патріота глибоко запав мені в душу. В 1898 р. Богушевич помер у Вільні*).

Якось в осени 1896 р. батько, вернувшись з службової подорожі, розповів, що він познайомився у вагоні залізниці з одним паном, який сказав йому, що у Львові в Галичині виходить "малоросійська ґазета", називається "Зоря"; але той пан не міг сказати, як і звідки можна її запренумерувати. Ми взялися самі розшукувати й написали до редакції петербурзької ґазети "Новости" (батько передплачував цю ґазету тому, що вона прихильно ставилася до українства, містячи іноді статті Д. Мордовця про українську літературу), — чи не може вона вказати, звідки можна запренумерувати "Зорю". За пару тижнів прийшла відповідь: "Ґазета виходить у Львові, а передплату можна вислати на адресу книгарні Ставропігійського Інституту" (вже потім довідались ми, що це була москвофільська книгарня). Ми вислали гроші і за якийсь час одержали оказове ("пробне", як у нас казали) число, а з нового 1897 р. "Зоря" почала приходити регулярно на моє імя. Дивувало тільки нас обох те, що "Зоря" друкується на дуже тонкому папері і висилається в замкнених конвертах. Ми і в думці не мали, що це — заборонена в Росії, нелєґальна часопись! Вона акуратно доходила цілий 1897 рік. Коли з кінцем 1897 року "Зоря" перестала виходити, я "автоматично" передплатив "Літературно-Науковий Вістник", що став виходити замість неї і доходив уже до мене за дозволом цензури лєґально аж до 4 книги 1901 року, коли доступ "Вістника" до Росії був заборонений.

"Зоря", а потім "Л.-Н. Вісник", стали для мене так би мовити за школу національної української свідомости. Вони відкрили мені новий світ. Тепер уже не батько мене, а я батька почав "усвідомлювати". З "Зорі" я довідався про українське життя в Галичині, про наші тамошні товариства, довідався про імена Франка і Грушевського, які стали "властителями" моїх дум. Тепер я мріяв, що коли скінчу ґімназію, то вступлю до києвського університету, де я сподівався зустрінутись з студентами українцями, познайомитись з представниками українського громадянства. В 1901 році весною я скінчив ґімназію, але не все так склалося, як я думав. Саме того року вийшов "циркуляр" міністерства

*) Памяті Богушевича я присвятив свої спомини, видруковані на сторінках "Запісоу Беларускага Навуковага Тавариства", Вільня, 1938, т. 1.

— 8 —

освіти, який наказував, щоб абітурієнти ґімназій вступали лиш до своїх університетів, себто до тих, які належали до тих самих шкільних округ, де була й дана ґімназія; а в якій окрузі не було зовсім університету, то абітурієнти мусіли вступати до університету сусідньої шкільної округи. Отже вихованці віденської ґімназії (у Вільні університет було зачинено ще в 1832 р. по приборканні польського повстання 1831 р.), були прикріплені до Варшавського університету. Правда, хто б поклопотався, міг вступити і до петербурзького або московського університету, але не до києвського. Одже я мусів їхати до Варшави. Думка була перейти звідти до Києва, а як ні, то до Петербургу.

II.

Українське студентство у Варшаві і заложення студентської громади. Відгук на сецесію львівських студентів.

До Варшави я поїхав на початку вересня 1901 р., мавши твердий намір при першій же змозі перейти до петербургського університету. Думку про Київ мусів я на деякий час залишити, бо директор віленської ґімназії запевнив мене, що Києва я не побачу "як свого власного носа". Тому що саме тоді впроваджено в життя правило посилати секретні характеристики кожного абітурієнта до ректорату високої школи, до якої абітурієнт вступав, то я вірив, що погроза директора не була порожньою фразою: я розумів, що в моїй характеристиці буде прописане моє "українофільство"*).

З Вільна до Варшави їзди було залізницею всього 8 годин. Місто мені сподобалося, але було помітно, що населення його відчуває російську владу як чужинну окупацію. Кидалось у вічи присутність великого числа російського вій-

*) Ще як я був учнем VI кляси, гурток моїх товаришів почав друкувати на шапіроґрафі літературний журнальчик зовсім невинного змісту. Господар кляси "зловив" одне число журналу. Над учасниками журналу переведено слідство і дуже суворо покарано: залишено на другий рік у тій самій клясі. При тім ґімназіяльному начальству впало в око, що я в тому журналі писав виключно на українські теми: стаття про Котляревського, переклади з Федьковича і т. п. Крім того звернуло увагу, що коли кляса писала домашні вправи (т. зв. "сочиненіе") на тему "Поет — учитель суспільства", то я написав, як про таких учителів, про Шевченка і Міцкевича. Ні про того, ні про другого не випадало учневі російської ґімназії писати, і тому ґімназійне начальство переконалося в моїй "неблагонадійності" і — сепаратизмі. Господар кляси просто загрожував, що шлях до університету буде мені закритий.

— 9 —

ська. Вивіски (шільди) на крамницях були у двох мовах: російській і польській. Середні школи були російські, але існували й приватні ґімназії польські, чомусь — тільки для дівчат. В театрах грали польською мовою. Скрізь на вулицях чути було тільки польську мову, якою говорили й російські урядовці, які вже довший час служили в Польщі. В університеті виклади відбувалися російською мовою. Професори були всі росіяни за виїмком Вєржбовського, який викладав історію польської літератури, але — російською мовою; так само по російськи викладав філософію й психольоґію старенький проф. Струве, що по його підручнику вчився я в ґімназії. Я вступив на історично-фільольоґічний факультет (відповідав фільософічному факультету середнєевропейських університетів). Він не виблискував визначними силами. Взагалі до варшавського університету російські професори йшли неохоче; служба в Польщі була непопулярна, і кожен професор старався, попавши до Варшави, скоріше перейти до іншого університету в Росії. Атмосфера у варшавському університеті була справді неприємна. Переважаюча більшість студентів були поляки, вони давали відчути, що тільки з примусу слухають російських викладів, і старалися навіть самою одежою відріжнятися від своїх товаришів росіян. Як і всі студенти російських університетів, вони мусіли носити спеціяльну уніформу, але цій уніформі вони надавали фасон, який одріжнював її від загально-російської: замість сурдутів носили короткі "тужурки" і навіть мундури, яких я потім не бачив ані в Петербурзі, ані в Москві, ані в Києві; і кашкети носили особливої форми. Від своїх товаришів-росіян трималися зовсім осторонь, старалися й не балакати з ними, а коли балакали, то тільки по польськи. Треба знати, що вихованці духовних семінарій у Росії мали право вступати лиш до варшавського або до дорпатського університету; це було в цілях обрусіння: у Варшаві — поляків, у Дорпаті — німців. Тому, наприклад, у Варшаві майже всі немісцеві студенти були або семінаристи, або абітурієнти приписаних до варшавського університету ґімназій віленської шкільної округи. Треба сказати, що вони, прибувши до Варшави, першим ділом сідали вчитись польської мови і скоро її опановували. Проте студенти поляки ставились до них неприязно, яко до непрошених зайд.

Ці ненормальні відносини побачив я перш за все на свойому факультеті. На перший курс вписалось небагато сту-

— 10 —

дентів, усього яких півтора десятка. Більшість були росіяни з духовних семінарій. Поляків було 2-3. Вони сідали окремо від нас і не забалакували до нас, тримаючись зовсім осторонь. Я виріс у Вильні, де все польське було абсолютно заборонене, і де за польську мову на вулиці виключали учнів з ґімназії. Я розумів, що таке національний утиск і спочував полякам. Через те мене дуже дивувало, коли я вичитав із "Зорі" та з "Літер.-Наук. Вістника", що поляки в Галичині самі виступають в ролі гнобителів українців. Дивувало це мене тим більше, що батько мій мав у Вільні знайомих поляків, які ставились до нього і до мене з симпатією як до українців. Вже як я був студентом університету, то один поляк привіз мені зі Львова Євангеліє українською мовою і "Фавста" Ґете в перекладі Франка; другий подарував батькові дуже рідку книгу Михайла Чайковського (Садика Паші) "Kozaczyzna w Turcii" з прегарними малюнками, видану в Парижі в 1856 році; а знов третій подарував нам в гарній оправі картину Юлія Коссака "Зустріч Богдана Хмельницького з Тугай-Беєм під Жовтими Водами", — дарма, що цей сюжет не міг бути особливо приємний для польського серця! Я постеріг також, що у Вільні поляки, ніколи не відвідуючи російського театру, ходили на вистави українських театральних труп, коли вони приїздили до Вільна.

У Варшаві, коли я познайомився з студентами-українцями, я довідався, що польсько-українські відносини не були такі ідилічні, як мені здавалося у Вільні. Як тільки я трохи розглянувся в університеті, я почав шукати серед студентів земляків-українців. Одночасно зі мною приїхав з Вільна і вступив на перший курс історично-фільольоґічного факультету Іван Красковський, що скінчив духовну семінарію у Вільні. Він був білорус з Городненщини, син священика. Він ще не був національно свідомим білорусом, але згодом став таким. Ми з ним близько зійшлися. Пізніше я його влаштував у часі першої світової війни на службі у Всеросійському Союзі Міст у Києві; він там зукраїнізувався, працюючи в окупованій москалями Галичині. В 1917 році за моєю рекомендацією він став ґубернатором Галичини з резиденцією у Тернополі; пізніше за моєю ж таки порадою В. Винниченко, як був головою українського уряду, призначив Красковського товаришем міністра внутрішніх справ, а за Директорії він був висланий до Грузії як посол Української Народньої Республіки. Така була карієра цього білоруса на

— 11 —

українській службі. Але у Варшаві він цікавився ще тільки наукою. Взагалі в Університеті я знайшов небагато українців. Памятаю лиш мого земляка з Глухівщини Дмитра Марченка і медика Пантелеймона Блонського (з Поділля). В кінці жовтня приїхав до Варшави з Ніжина і вступив на третій курс історично-фільольоґічного факультета вже старший студент Вячеслав Лащенко. Перед тим він учився в Київському університеті, а потім у Ніженському Історично-Фільольоґічному Інституті. Це був студент з певним орґанізаційним досвідом і традиціями. Він порозшукував студентів-українців і у Варшавському Політехнікумі та у Ветеринарному Інституті і подав думку заложити Українську Студентську Громаду. Виявилося, що нас, українців-студентів у Варшаві набереться понад два десятки і є з кого скласти громаду. Лащенко познайомив мене і з одним старшим українцем у Варшаві: це був військовий урядовець Онуфрій Василенко. Був він трохи письменник, видав у Севастополі українське оповідання і, що було для мене особливо цікаве, мав у себе аж кілька річників "Зорі" та інших українських часописів, яких я до того часу ще не читав. Він мав помешкання на головній вулиці "Краківське Передмістя" у дворі величезного будинку колись ґрафа Замойського, де містився штаб військової округи (за польської держави там було міністерство внутрішніх справ), аж на шостому поверсі під стріхою. У хаті Василенка ми частенько збіралися, а коли приїхав був до Варшави відомий український кооперативний діяч, "артільний батько" Микола Левитський, то за його порадою ми заложили студентську їдальню. Взялася провадити їдальню дружина Василенка, і господа Василенків стала першою домівкою Громади. Це було для Громади дуже зручно: будинок був державний, військовий; нікого не дивувало, що один з урядовців дає "домашні обіди" для студентів, та що в його помешканні сходяться студенти; очевидно для військового населення величезного будинку ми були просто "русскіе студенти", отже не поляки, і до нас ставились прихильно, як до "своїх".

Зібрати Громаду до купи й обєднати студентів-українців допомогла подія, яка відбулася тоді у Львові. Це був один з етапів боротьби за український університет, а саме відома "сецесія" українських студентів, які потому як польська університетська влада відкинула українські домагання, масово, в числі кількох сот люда, покинули Львів і ви-

— 12 —

їхали на студії до чеської Праги. Ця національна демонстрація розворушила українське громадянство в Галичині і знайшла свій відгук на Україні російській. Відгукнулися на неї і варшавські студенти-українці. З ініціятиви Лащенка було вирішено вислати львівським студентам адресу з заявою про нашу з ними солідарність, а також зробити збірку грошей, які мали піти у фонд на допомогу львівським студентам. Уложити текст адреси, зібрати під нею підписи а також зібрати гроші було доручено Лащенкові й мені. При цій оказії мало виявитися і число українців, членів варшавської кольонії. Я із завзяттям узявся до цієї праці, це ж був мій перший у житті виступ на українському громадському полі!

Адресу уложив сам Лащенко. Памятаю, вона була уложена доволі в уміркованому тоні щодо поляків. Лащенко казав, що треба додержуватись певної дипльоматії. Пригадую, що кінчалася адреса уступом з якогось віршу: "Ми бороним наші хати, наші тихиї гаї". Саме тоді співала у варшавській польській опері відома українська співачка Соломія Крушельницька. Поляки вважали її за польку і вона, здається, того не заперечувала. Але Лащенко, який чув її перед тим, здається, в Одесі, твердив, що вона українка, і поніс їй адресу на підпис. І Крушельницька підписалася першою, а на збірку записала 25 рублів. Це нас підбадьорило. Підписало адресу, коли не помиляюсь, 35 людей, майже самі виключно студенти. Грошей зібрали кілька десятків рублів і вислали до Львова. Певна річ, що львину частину збірки складала жертва Крушельницької, бо решта пожертв були скромні студентські карбованці. Текст адреси в російському перекладі я вислав до редакції ґазети "Новости", і вона його надрукувала в скороченні.

Збіраючи підписи, познайомився я ще з одним старшим українцем, це був субінспектор*) варшавського університету Матвієв, член старої київської Громади, український археольоґ. Він зустрів мене дуже привітно і все казав: "Їдьте, їдьте до Києва! Там усі наші вчені й наші діячі, а тут нема вам що робити". Та я й сам бачив, що у Варшаві не маю що робити, та тільки не так просто було для мене дістатися до Києва. Я вже згадав, що Варшавський університет взагалі, а історично-фільольоґічний факультет зокрема, не мав визначних наукових сил, а хто й був, то викладав так нудно, що відбирав усяку охоту слухати. Безперечно великим фаховцем у своїй ділянці — славянська мова — був білорус проф. Карський.

*) В давніх російських університетах існувала адміністраційна посада інспектора (головно для догляду за студентами), а в його було кілька помічників субінспекторів. Звичайно посаду субінспектора займали ґімназійні професори, сполучаючи її з своїми педагогічними обовязками.

— 13 —

Але він викладав страшенно монотонно і вяло. Зовсім безбарвний був проф. Смирнов, що викладав стару російську літературу. Історію західно-європейських літератур викладав проф. Созонович. З великим темпераментом викладав російську історію приятель галицьких москвофілів проф. Ів. Філевич, але він не мав ніякого авторітету в науці і був скоріше публіцистом, та й то слабеньким, ніж істориком. Був серед професорів і старенький священик о. Пилип Дячан, галичанин, автор "Малоруської граматики", виданої колись у Львові. Він викладав грецьку мову, примушуючи студентів перекладати з грецької мови по підручнику, з якого я вчився в ґімназії. Він кричав на студентів як на школярів, і на його виклади ходило всього 1-2 студента. Більш нікого з професорів я не пригадую, — знак, що вони не залишили по собі глибшого вражіння.

Коли перед самим Різдвом 1901 р. я дістав повідомлення, що Петербурзький університет приймає мене в число своїх студентів, я з приємністю переїхав туди на початку 1902 року. Я вже знав з листів товаришів, що в Петербурзі дуже розвинуте студентське життя, що там дуже гарні професори і значна українська студентська громада. Останнє найбільше мене приваблювало.

III.

Українці в Петербурзі. Студентська українська молодь та її національно-політичні стремління. Російська інтелігенція й український рух.

В кінці січня 1902 року я приїхав до Петербургу. Вперше побачив я тоді цю пишну столицю величезної російської імперії, й вона дуже мені заімпонувала своїми широкими, правильно розплянованими вулицями, величавими церквами, роскішними палацами, величніми будинками урядових установ, широчезною Невою, що ділила місто на дві половини, перерізані її протоками й каналами. Тепер Нева була під кригою, й її переходили з одного берега на другий по замерзлому леду. Для українця Петербург був повний істо-

— 14 —

ричних споминів. Он по тім боці Неви, насупротив "Зімового" царського палацу, Петропавловська фортеця, де сконав гетьман Полуботок, і де сиділи пізніше кирило-методіївські братчики Шевченко, Костомаров, Куліш... Он далі Академія Мистецтва, де жив і помер Шевченко... Ця столиця, побудована на кістках українських козаків, була тісно звязана з долею українського національного руху, тут вийшла в 1798 році "Енеїда" Котляревського, а в 1840 році Шевченків "Кобзар"; тут друкував у 1850-ох роках у спеціяльно заложеній українській друкарні свої "Записки о Южной Руси", "Чорну Раду" та інші видання Куліш, тут виходила в 1861-62 роках "Основа", звідси керувала за тих часів петербургська громада українським рухом, аж поки той рух перенісся до свого природного осередку, до Києва. Тут кувалася доля величезної імперії, в тім числі й України, і звідти йшли царські накази й міністерські циркуляри, які мали своєю метою спинити розвиток українського національного життя...

В Петербурзі, як у столиці держави, завжди була численна українська кольонія. Тут служило багато наших земляків по всяких урядах, а імператорська ґвардія, яка стояла залогою в Петербурзі, складалася здебільшого з українців, і царська поліція також складалася значною мірою з наших таки земляків, вислужених у війську жовнірів! Нарешті тут по високих школах училося багато студентів-українців. Коли я приїхав до Петербургу, там уже була українська старша громада, як філія всеукраїнської орґанізації, заложеної у Києві в 1897 році. Складалася вона з двох десятків людей і була строго законспірована. Де з ким з її членів познайомився я вже трохи пізніше, в роках 1903-1904. Існували вже й два лєґальних українських товариства: "Товариство імени Т. Г. Шевченка" й друге — під офіційною назвою: "Благотворительное Общество изданія общеполезных книгъ для малорусскаго народа". Обидва були дозволені в один час — вкінці 1898 року — й обидва розпочали свою діяльність в 1899 році. Перше товариство мало допомагати матеріяльно українській студентській молоді, що вчилася в столиці, друге видавало популярні книжки для народу українською мовою. Про обидва товариства я ще буду далі говорити, в міру того як мені довелося близче з ними познайомитися.

В Петербурзі було зосереджено багато високих шкіл: Університет, Гірничий Інститут, Академія Мистецтва, Істо-

— 15 —

Дмитро Дорошенко

рично-Фільольоґічний Інститут (Педаґоґічний), Військова Медична Академія, Лісовий Інститут, Технольоґічний Інститут, Інститут Цивільних Інженерів, Політехнічний Інститут, Електротехнічний Інститут, Духовна Академія. Тому що жінки в той час не допускалися до спільних з мужчинами високих шкіл, то для них існували окремі високі школи: Медичний Інститут, Бестужівські Вищі Курси (відповідали історично-фільольоґічному факультету університету), Курси Лесгафта (інститут фізичного виховання, називався по імени свого основника) і Рождественські курси (медичні, звані по імени "Рождественського" передмістя Петербурга). По всіх цих школах училися українські студенти і студентки. Тому що високих жіночих шкіл в Росії в той час більше не було, то наплив слухачок з України був ще більший, ніж слухачів.

Улаштувавшись на швидку з помешканням, яке я знайшов собі на т. зв. Василівському острові, я пішов до Університету, який містився в кольосальному будинку коллегій часів Петра І. над самою Невою; тут же недалеко був Історично-Фільольоґічний Інститут, далі Академія Мистецтв, ще трохи далі Гірничий Інститут, усе понад Невою, а в глибині Острова були й жіночі Бестужівські Курси, так що Василівський Остров був до певної міри академічним кварталом, так як Латинський квартал у Парижі. Полагодивши деякі формальности в канцелярії Університету, я пішов знайомитись з авдиторіями, розміщеними вздовж безконечно довгого коритаря на другому поверсі й довідався, що в актовій залі Університету відбувається саме в той час студентська "сходка" (віче), і пішов з цікавости на це віче. Я зразу зустрівся там з моїм кузеном Миколою Дорошенком, який скінчив ґімназію у Полтаві в одному році зі мною. Він був сином мого дядька Василя, автора роману "На Україні", але хоч учився в Полтаві, але не мав у собі нічого україн-

— 16 —

ського і був російським соціял-демократом большевиком. В Петербурзі він вступив до місцевої соціял-демократичної орґанізації, сидів пізніше в тюрмі, мав політичний процес і відсидів уже по суду рік у тюрмі. Як особисто знайомий з Лєніном, він по большевицькому перевороті служив на високій посаді у Харькові, але десь в кінці 1930-их років був заарештований і безслідно зник, як більшість тих, кого запідозрено в якій нелояльності супроти большевицького уряду. Мав він дуже нестриману вдачу, багато критикував, і це його й згубило. Ми оселились в Петербурзі спільно на одному помешканні, і я не мало терпів від його вічного глузування з мого українства, так що я вкінці не витерпів і переїхав на окреме помешкання. Але при першій зустрічі ми зраділи один одному, і я зразу використав цю зустріч, розпитуючи його, чи не знає він кого з студентів-українців: я сам ще не знав нікого і на початку не мав, до кого звернутися. Мій кузен назвав мені свого товариша з ґімназії Сергія Веселовського, сина полтавського адвоката, з яким я незабаром і познайомився. Веселовський помалу ввів мене в українські студентські круги в Петербурзі.

В Університеті студентів-українців було порівнюючи не багато. Перед у студентському українському житті вели, як я скоро спостеріг, гірняки і технольоґи. Один з перших моїх нових знайомих, студент-гірняк Микола Сахаров, гарний як херувим, предложив мені зайти в найближчу суботу ввечері до т. зв. Андріївської школи на Василівському Острові, де, по його словах, сходиться українська студентська молодь, і де відбуваються зуспіви (проби) студентського хору.

Ледве дочекався суботи і був у призначену годину в школі. Це була звичайна міська школа. Директором її був відомий російський поет Ф. Сологуб, який прихильно ставився до українців (між ін. він переклав на російську мову "Кобзаря" Шевченка) і дозволив робити в школі що-суботи по вечорах сходини українського хору. Сюди сходились не тільки учасники хору, але взагалі студенти українці, й Андріївська школа зробилася немов клюбом української молоді, куди студенти й студентки приходили, щоб побачитись, побалакати про свої справи і взагалі провести вечір у своїй українській компанії. І справді, прийшовши до Андріївської школи, я зауважив, що тільки одна частина присутніх співала — саме тоді розучували пісні для Шевченківського концерту — а більшість сиділа по кутах і потихенько розмовляла про всякі свої справи. В школі я придбав цілий ряд но-

— 17 —

вих знайомств, між іншим познайомився з кількома студентками (за тих часів студенток називали загально "курсистками", бо вони вчилися на тих або інших курсах). Це знайомство зробило на мене певне вражіння: це ж я вперше в своїм життю побачив інтелігентних дівчат українок, які говорили українською мовою, цікавились українською справою, брали участь в національному рухові.

Знайомлячись помало з українською студентською молоддю на сходинах в Андріївській школі, я побачив, що більшість приїздила до Петербургу вже освідомлена національно. Цю свідомість вона здобувала ще вдома на Україні, належачи до українських гуртків, які існували, розуміється, нелєґально, по багатьох ґімназіях, головно на Полтавщині (Прилуки, Лубні), Чернігівщині (Ніжин), у Києві. Абсольвенти духовних семінарій, як я вже згадував, за тих часів не мали доступу до інших високих шкіл окрім як до Варшави, до Юрієва (Дорпат), та ще до далекого Томску в Сибірі. А по духовних семінаріях існував уже з досить давніх часів сильний український рух, існували численні українські громади. Тим то я зустрічав студентів українців у Варшаві, а в Дорпаті існувала доволі сильна студентська громада. До Петербургу семінаристів не пускали, хіба що до Духовної Академії, де існував невеличкий український гурток, з яким я познайомився пізніше. В Петербурзі, на далекій чужині, в чужій обстанові життя, українці якось інстинктивно горнулися до своїх земляків, зближались між собою, і навіть ті, що вдома були байдужі до українського руху, входили до українських гуртків і освідомлювались національно, вступаючи до українського хору або просто відвідуючи сходини в Андріївській школі. Перші часи я й не знав, що в Петербурзі існує строго законспірована українська студентська Громада. Андріївська школа й була тереном, де члени цієї громади сходились, знайомились з новоприбулими студентами, придивлялись до них і тих, хто по свойому успосібленню і своєю зацікавленістю українством надавався до орґанізованого життя, приєднували до Громади. Таким чином до Громади попадав вибраний, більш певний з національного й політичного погляду елемент, і вона обхоплювала своїми впливами всіх студентів українців столиці. Мене з існуванням Громади познайомлено аж влітку 1902 р., підчас моєї подорожі на Полтавщину, а в осени, коли почався новий шкільний рік, мене принято в число членів Громади. Отже цілу весну до мене придивлялись, я пе-

— 18 —

ребув непомітний для мене іспит, і аж тоді, коли я цей "іспит" склав, я став членом Громади. Неофіційно українські гуртки існували майже в кожній високій школі, а в 1903 р. Громада їх орґанізувала і обєднала в одну широку орґанізацію, під своїм безпосереднім впливом, і ця орґанізація обхопила понад 300 людей.

Я тільки що згадав, що до кандидатів у члени Громади придивлялися з погляду їх політичної певности. Щоб для читачів у Канаді було це більш зрозуміло, я мушу зробити невеликий історичний відступ (екскурс). Річ у тім, що ціла Росія переживала на переломі 19. і 20. століть підйом опозиційних настроїв і революційного руху. Цей рух розпочався фактично вже в перших десятиліттях 19-го віку, переходив ріжні форми й етапи, але весь час змагав до одного й того самого: повалити царське самодержавіє й запровадити в Росії конституційний устрій; крайні ж, "ліві" революційні партії, змагались до запровадження відразу соціялістичного ладу. Цей рух досяг свого верху в 1881 році, коли революціонери замордували царя Олександра II. Але вони не досягли своєї безпосередної мети. Російське правительство здавило революційний рух, і в Росії наступила на деякий час політична реакція, яка тяглася аж до вступу в 1894 році на трон нового царя Миколи II., що так трагічно закінчив своє царювання. Тоді революційний рух почав знову оживати. Провідники того руху, такі як Лєнін, сиділи за кордоном і звідти керували розвитком руху, маючи своєю остаточною метою соціяльну революцію. Російська інтелігенція помалу втягалася в революційну боротьбу, і в авангарді цієї боротьби йшло студентство. З кінцем 19-го віку почалися постійні студентські розрухи по всіх високих школах Росії. Студенти виставляли гасло для своїх виступів поруч домагання високошкільної автономії чисто політичні вимоги: широкі політичні й соціяльні реформи і повалення самодержавного ладу. Правительство відповідало репресіями, закривало на деякий час високі школи, арештовувало провідників руху, засилало студентів на Сибір, віддавало їх в салдати, але це не помагало. Опозиційні й революційні настрої опанували суспільством, і молодь ще на шкільній лаві переймалася ними. Серед революціонерів змагались між собою дві течії, два напрямки: партія соціялістів-революціонерів, яка хотіла репрезентувати інтереси селянства, і соціял-демократи, які опиралися на молоду верству робітників; в 1903 році соціял-демократи поділилися на дві те-

— 19 —

чії: т. зв. "большевиків" і на "меншевиків", які боролися між собою. Студентство також поділилося у своїх симпатіях між

соціял-революціонерами і соціял-демократами. Не всі студенти, у своїй масі, розуміється, "визнавали" ту або іншу соціялістичну віру, не всі були обзнайомлені докладно з тою або іншою соціялістичною доктриною, але настрої серед молоді були такі, що стояти зовсім осторонь від руху вважалося за ознаку реакційности, і люди соромилися не піддержати революційний рух по високих школах, навіть ті, що в душі йому не спочували.

Яке ж було становище українства взагалі і українського студентства зокрема супроти всеросійського революційного чи, як за тих часів казали, "визвольного" руху? Відомо, що українське національне життя протягом цілого 19-го століття було розвинуте дуже слабо. Українську національну ідеольоґію визнавала й плекала дуже нечисленна частина інтелігенції, ціле суспільство стояло осторонь від неї, народня ж маса була темна і національно несвідома. Російське правительство боялося примари українського сепаратизму не менше як революційного руху і робило все, що тільки могло, аби не допустити української національної свідомости в масах і умисне гальмувало розвиток української літератури і народньої просвіти. Воно не вірило, що українці обмежаться тільки народньою школою в українській мові, і вважало, що навіть скромний розвиток української літератури, театру, мистецтва — приведе льоґічно до сепаратизму, себто до відокремлення України від Росії. І українські патріоти не бачили іншого виходу для українства, як тільки прилучитися до загально-російського революційного руху і, піддержуючи цей рух, причинитися до визволення рідного народу. Вони вважали, що у вільній обновленій Росії й Україна знайде свою долю. Тому то українці брали дуже активну участь у російському революційному рухові, переймаючись особливо його соціяльними гаслами. Вони складали обильну жертву на вівтар всеросійської революції, дуже ослаблюючи тим ряди борців за українське національне визволення.

Російська інтелігенція неприхильно ставилася до українства. Вона не розуміла його й не хотіла розуміти. Сама не зазнаючи національних обмежень і утисків над російською мовою, літературою, наукою й мистецтвом, вона не могла зрозуміти, чому українці так хвилюються з приводу утисків над їх національним життям. Перш за все в їх очах українці

— 20 —

були той же самий народ, як і росіяне, отже ніякої окремої української культури не існувало та й непотрібно її підтримувати, бо це лиш зайва трата сил. Український рух, на її думку, це був витвір купки романтиків, або шовіністів, який тільки міг загальмувати всеросійський поступ. Тому вона за дуже нечисленними виїмками ставилася негативно до українських домагань, ігнорувала їх, замовчували їх у своїй пресі, або отверто глузували з них, як глузував ще сто років тому відомий російський критик Бєлінський з поезій Шевченка. Коли ж в кінці 19-го віку рух український виріс уже на стільки, що ігнорувати його далі було не можна, тоді почалися ворожі напади на його в пресі.

Українська молодь в час мого приїзду до Петербурга почала вже помало визволятись з-під гіпнозу всеросійських ідей і приходила до думки, що українці мають свої власні цілі й завдання, а тому повинні йти своїм окремим шляхом, хоча й в контакті з загально-російським визвольним рухом. Але ще не у всіх викристалізувалася свідомість потреби не оглядатись на росіян, а робити своє діло. Тому немало українців як що не співпрацювало безпосередно з російськими революційними орґанізаціями, то в тій чи іншій мірі допомагало їм. В 1899 році було піднесено одночасно у Львові та в Полтаві й Харькові гасло самостійної України, як остаточної мети стремлінь української молоді — у Львові отверто й прилюдно, на російській Україні на нелєґальних таємних зборах. В слідуючому 1900 році повстала "Українська Революційна Партія", і це сприяло консолідації українських студентських орґанізацій на Україні й поза її межами. Мені довелося близько спостерігати цю консолідацію на петербург-ському ґрунті й самому взяти в ній участь.

IV.

Шевченківські концерти. Данило Мордовець. Український театр у Петербурзі. Моя подорож на Полтавщину 1902 р.

На весну 1902 року, десь у березні чи на початку квітня українська кольонія в Петербурзі святкувала Шевченкові роковини. Звичайно в день смерти поета відправлялася урочиста панахида в Казанському Соборі, що стоїть на головній вулиці — Невському Проспекті — і є одною з головних церков столиці. На цю панахиду сходилося багато людей, і тут можна було побачити визначних діячів, письменників, учених і мистців, які явилися віддати поша-

— 21 —

ну памяті великого українського поета. У вечорі (не завжди того самого дня, часом і значно пізніше), відбувався концерт, чи як казали в Галичині, академія. Порівнюючи не так давно перед моїм приїздом уряд почав дозволяти Шевченківський концерт, перед тим святковано память Шевченка на-пів приватним бенькетом десь у ресторані. Для концерту винаймалася одна з найбільших і найкращих заль столиці. Концерт, на якому я був, відбувся в залі "Благородного Зібрання" (себто шляхетського клюбу) під фірмою "Товариства імени Шевченка" й на його користь. Це вперше в моїм життю я був на Шевченківському концерті, і можна собі уявити, як жадібно придивлявся і прислухався до всього, що відбувалося в мене перед очима! Входячи до залі, я побачив, що багато студентської молоді — студентів і курсисток — були в національних убраннях, це давало мальовничий вигляд публиці, а було присутніх певно не менше, як дві тисячі, а може й більше, бо на початок концерту заля була виповнена по самі береги. На сцені стояв гарно удекорований великий бюст Шевченка. Концертова програма була складена добірно. Окрасою її була деклямація батька українського театру Марка Кропивницького, який на той час грав із трупою О. Суслова в Петербурзі. Він деклямував "Чернець" Шевченка, що вважався за його "коронний" нумер. Співав цілий ряд артистів імператорської опери, в якій завжди служили українці-співаки, які взагалі славилися своїми голосами. Незадовго перед тим членам імператорських театрів було заборонено виступати на публичних вечорах під своїм іменем. Вони обходили цю заборону в той спосіб, що замість імени ставили три зірки, але публика знала, хто ховається під тими зірками й оваційно вітала появу на естраді знаменитих співаків. За моїх часів найчастіше виступав тенор Григорій Морський. Співав, розуміється, і прекрасний студентський хор, що розучував свої номери в Андрієвській школі. Репертуар сольових і хорових точок складався з безсмертних композицій Лисенка, цієї найкращої музичної інтерпретації "Кобзаря". Для мене одначе найбільшою атракцією концерту було вступне слово, яке мав промовити голова товариства імени Шевченка, відомий український письменник Данило Мордовець, сеніор українських письменників у Петербурзі. Це я вперше у своїм житті мав почути прилюдну промову в українській мові. Мордовець, товариш і майже одноліток Костомарова, був відомий серед широкої публи-

— 22 —

ки в Росії, як автор цілої низки історичних повістей російською мовою на українські сюжети. Особливо популярні були його повісти "Сагайдачний", "Цар і гетьман", "Архи-мандрит-гетьман", "Тиміш" та інші. Навіть у своїх повістях з московського життя вводив він українські моменти, підкреслюючи вищість українського побуту і народньої культури в порівнанні з московськими. Писав Мордовець і українською мовою невеличкі оповідання з народнього життя, а під кінець життя писав по українському й повісти історичні ("Палій, воскреситель правобережної України", "Дві долі", "Келих Карла XII" та інші). На сторінках петербурзьких ґазет ліберального напрямку, головно в "Новостях", виступав Мордовець з статтями в обороні української справи проти нападів і глузування з боку російських літератів націоналістичного напрямку. Серед українських кругів був він дуже люблений за свою мягку, лагідну вдачу й готовість помогти землякові у кожній справі. Був популярний "дід Мордовець" і серед молоді, як її приятель і опікун.

З довгою білою бородою, мов патріярх, зійшов він на естраду, — його піддержували при тім під руки, був уже доволі немічний. Низенько уклонився перед бюстом Шевченка і вийняв з кишені якийсь часопис. Розгорнув — це було число американської "Свободи". Про існування української преси за океаном у нас мало хто за тих часів і знав, а своєї в Росії не було ще й духу. На тому й побудував Мордовець свою промову. От дивіться, казав він, куди сягнули слова Шевченка — аж за океан. І там знають та шанують нашого Кобзаря.... Очевидно, старий не міг додати: за океаном вільно лунає наше слово, а у нас йому нема волі! Старого довго й одушевлено вітали рясними оплесками. Програма концерту й ціле виконання були бездоганні й могли задовольнити найвибагливішого слухача, але закінчився він так, що засмутив і розчарував не тільки мене, а ще й багато кого з присутніх: після концерту почалися танці! Це була специфічність українських концертів у Петербурзі*), з якою боролися члени Громади, але усунути яку цілком удалось лиш згодом; здається, що вже в слідуючім 1903 році Шевченкові роковини обійшлися без танців, які по суті виявляли неповагу до памяти поета. Коли в розмовах з упорядчиками концерту висловлював я своє обурення з приводу танців, то мені пояснили, що для широкої публики "ма-

*) Цього ніколи не бувало у Києві та інших містах на Україні підчас Шевченкових роковин.

— 23 —

лоросів" оті танці являються одною з принад українських вечорів, а що метою концерту є також мати як найбільший прибуток, то й доводиться, мовляв толерувати танці на Шевченкових роковинах.

Данило Мордовець.

Між іншим я тільки пізніше, вже як став членом української студентської громади, дізнався, що більша частина доходу, по умові між управою Товариства імени Шевченка і управою студентської української Громади, йшла до каси Громади на політичні ціли. Робилося це в той спосіб, що певні члени Громади вносили прохання до управи Товариства про уділення їм матеріяльної допомоги. Одержавши

— 24 —

цю допомогу, вони вносили її до каси Громади, і сконтролювати це влада не мала способу. Навіть не всі члени управи Товариства були втаємничені в цю патріотичну махінацію, бо не всі, наприклад, поділяли характер тієї політичної діяльности, яку провадила молодь. Прибутки з Шевченківських вечорів бували великі, і до каси Громади переходило часом по кілька тисячів рублів. Ніхто й не догадувався, що видання "Української Революційної Партії" у Чернівцях або у Львові друкувалися на гроші з доходу Шевченківських вечорів у Петербурзі.

Я згадав за участь Кропивницького в Шевченківському концерті. З Петербургом були звязані початки його сценічної діяльности, коли він стояв на чолі своєї славної трупи і пожинав лаври серед столичної публики, коли він грав перед самим царем Олександром ІІІ, а петербурська преса співала йому дітірамби. В його трупі були тоді такі сили, як Марія Заньковецька, Микола Садовський, Опанас Саксаганський, Ганна Затиркевич-Карпинська, ці корифеї українського театру, які піднесли його на небувалу височінь. Столична публика, яка мала своїх визначних акторів і бачила ріжних славних артистів закордонних, була захоплена грою трупи Кропивницького, і навіть сам принціповий ворог українства, видавець україножерної ґазети "Новое Время", Суворін присвятив українському театру цілу книжку, в якій з особливим захопленням писав про гру Заньковецької й самого Кропивницького. Тепер ці часи минули. Трупа Кропивницького давно розпалася, і він грав по чужих трупах та гастролях (гостинних виступах). Сам Кропивницький вже постарів, став трохи глухий, але в своїх ролях драматичних і комічних, був незрівняний. До Петербургу наїздили час від часу другорядні українські трупи, в яких іноді виступали й Кропивницький або Заньковецька, але колишнього фурору, як це було в 1886 році, спектаклі тих труп вже не викликали. Грали вони вже не в центрі столиці, а на її периферії, і вже не збирали тої численної публики, як було колись. Але для свідомішої частини української кольонії в Петербурзі приїзд української театральної трупи по старому був свого роду святом. Зпосеред цих труп визначалася трупа під управою О. Суслова (грала в 1902 і 1903 роках), яка мала в своїм складі дуже гарні співочі сили, між ін. артистку Зарницьку, яку називали "Заньковецькою в мініятурі". От в цій труні виступав і Кропивницький. В іншій трупі, під управою А. Волика (1904 р.), виступали і Заньковецька і Кропивницький

— 25 —

разом. Виступи обох славних корифеїв були їх справжнім тріумфом. Суслов, так само як і Волик, давав вистави, дохід яких призначався на користь Товариства імени Шевченка, або Добродійного Видавничого Товариства.

Літом 1902 року я поїхав на Полтавщину. Вперше відвідав я тоді цей край, який справедливо вважався за "серце України" (по скільки мова йшла про Наддніпрянщину), бо тут найбільше збереглася народня українська стихія, народній побут, мова, убрання. Тут жило заможне козацтво, яке складало окрему суспільну верству, не зазнало кріпаччини і відзначалося більшим добробутом. Зпочатку заїхав я до села Яготина, колишньої маєтности князя Рєпніна, Шевченкового приятеля; тут частенько перебував наш великий поет, приятелюючи з дочкою Рєпніна княгинею Варварою. В Яготині я відвідав свою нову петербурзьку знайому Олену Корольову, яка перебувала тут підчас ферій у своїх знайомих. Вона мені сказала, що мене намічено прийняти до Громади, та що в осени після ферій мене буде принято. З Яготина я поїхав новою, тільки що відкритою київо-полтавською залізницею, до стації Сорочинці, щоб відвідати в містечку Сорочинцях родину Козиненків. Ще у Вільні в останнім році моєї науки в ґімназії познайомився я з молоденьким офіцером Іларіоном Козиненком. Він тільки що скінчив офіцерську школу в Києві і був призначений на службу до Вільна. Він належав у Києві до таємного українського гуртка і тепер передплачував зі Львова "Літературно-Науковий Вістник". Довідавшись, що у Вільні є ще один передплатник "Вістника", він прийшов познайомитись. Був це дуже симпатичний юнак. Ми з ним зразу ж заприязнились. Він дав мені тільки що видану брошуру "Самостійна Україна", видання Української Революційної Партії. Тільки недовге було наше з ним знайомство. Він скоро від'їхав до ляґерів (літній побут війська для вправ), застудився там, дістав сухоти і вже не вернувся до Вільна. Його брат, студент київського університету, повіз його для лікування за кордон, до Мерану в Австрії, де він скоро й помер. Так от батько й мати бідного Козиненка, захотіли познайомитись зо мною, щоб почути дещо про їх сина з часу, коли ми з ним приятелювали у Вільні. Мене на стації зустрів брат покійного Володислав і завіз своїми кіньми на їх хутір під самими Сорочинцями. Пробув я в гостях у Козиненків кілька день. Виявилося, що ціла молодша генерація Козиненків були свідомі українці. Володислав був головою української студентської

— 26 —

громади у Києві й товаришем В. Винниченка. Молодший брат Клавдій ще кінчав ґімназію й належав уже до ґімназіяльної громади. Дві сестри збиралися на осінь на вищі жіночі курси до Петербургу. Я з ними справді там і зустрінувся в Українських гуртках. Познайомився я там же у Козиненків ще з одним студентом, що гостював у них: це був Олександер Моргун, пізніший земський діяч у Полтаві. Він одружився по якомусь часі з одною з сестер Козиненківен. Доля хотіла, щоб я зустрівся з ним рівно 42 роки після нашого знайомства вже на теперішній скитальщині, як з чоловіком проф. Наталії Полонської-Василенкової. Він давно повдовів, а пані Полонська теж втратила свого чоловіка, відомого українського історика Миколи Василенка, і от вони побралися. Тепер панство Моргуни перебувають в одному з таборів у Баварії. Побут у Сорочинцях був для мене дуже цікавий, але весь час падав дощ, і полтавський чорнозем обернувся в таке болото, що я не зміг обдивитись прекрасний собор у Сорочинцях, де був похований гетьман Данило Апостол. Я тільки здалеку бачив цю величаву памятку українського будівництва. На жаль, вона вже не існує більше: собор зруйновано і при тім спрофановано останки гетьмана Апостола. Так я читав у часописах.

З Сорочинців я поїхав до Полтави. Там я поклонився могилі Котляревського, на якій уже стояв гарний мармуровий памятник. Оглянув місто, де був ряд памяток по нещасливій для нас битві 1709 року, але я не хотів на їх дивитися. Памятник Котляревському стояв ще загорнений на тім місці, де його відслонено рік пізніше. Подивився я ще на будиночок, де мешкав Котляревський, на горі над Ворсклою, але він був уже перебудований супроти того, в якому мешкав поет, і який так гарно змалював Шевченко, на бані собору, — прекрасної пятибанної в українськім бароковім стилю будови. Вона вже сьогодні, на жаль, не існує, зруйнована тою самою рукою, яка зруйнувала й церкву в Сорочинцях, де спочивав гетьман Апостол. У Полтаві в той час не було у мене нікого знайомого, і я, не затримуючись довго, помандрував далі на свій хутір на Чернігівщину, зупинившись по дорозі на один день у Харькові, щоб подивитись на цей тоді цілком зросійщений осередок Слобідської України. Так закінчилася моя перша більша подорож по лівобережній Україні.

— 27 —

V.

Українська Студентська Громада в Петербурзі. "Українська Революційна Партія". Приїзд Ол. Ол. і С. Ф. Русових до Петербургу.

В осени 1902 р. я був принятий до Громади. Вона була не дуже численна. Головою був студент-гірняк Василь Павленко. Серед членів памятаю студентів технольоґії Василя Мазуренка, Степана Тищенка, Степана Лаврентієва, Володимира Баланина, Володимира Хрінникова, Дмитра Шантгая, Михаїла Дулбина, Івана Трубу; гірняків Сергія Калиновського, Миколу Стасюка, Гліба Бокія, Якова Греченка, Миколу Сахарова, Миколу Скрипника (пізніше — відомого большевицького діяча); студентів цивільної інженерії Володимира і Сергія Тимошенків; студентів університету Сергія Веселовського, Олексу Назарієва, Олександра Новодворського; студенток медицини Віру Попову, Ольгу Косач (сестра Лесі Українки), Настасію Щербань, Олену Королеву; трьох сестер Шликевичівен, студенток Бестужівських Вищих Курсів. Що до політичного напрямку, то майже всі члени Громади були членами "Революційної Української Партії", або солідаризувалися з нею. А що Революційна Українська Партія вважалася за соціял-демократичну, то й всі громадяни мали стати соціял-демократами.

Протягом зими 1902-1903 років число членів Громади дуже побільшилося і в осени 1903 р. дійшло до 60. Розуміється, при такому великому числі членів тяжко було збиратися і влаштовувати збори для вислухання якогось реферату. Поліція дуже пильно стежила за всякими більшими сходинами; їй допомагав інститут т. зв. дворників: це були сторожі будинків, які окрім звичайних обовязків прибирати подвіря, несли ще обовязок доглядати за мешканцями і доносити поліції, як що помічали, що десь в якому помешканню сходилося більше число людей. За студентами був особливо пильний догляд, як за людьми, що так би мовити з "політики" зробили свого рода професію. Багато студентів були у поліції на особливій прикметі, і за ними стежили спеціяльні шпиги. Такі шпиги звичайно ходили за обєктами свого догляду, стараючись установити їх знайомства та звязки. Само собою розуміється, малося на увазі викрити найбільш активних членів якоїсь революційної орґанізації; особливо стежили за членами партії соціялістів-рево-

— 28 —

люціонерів, яка починаючи з 1902 року стала виконувати замахи на членів уряду. В 1902 р. студент Бальмашов застрілив міністра внутрішніх справ Сіпягина. Він явився до міністра переодягнений в уніформу гвардійського офіцера, і коли сторожа не підозріючи нічого лихого з боку елегантно убраного офіцера, який зголосився як адютант одного з членів імператорської фамілії, пропустила його до кабінету міністра, Бальмашов вийняв револьвер і поклав міністра трупом. Кілька місяців пізніше студент Карпович попросився на авдієнцію до міністра просвіти Боголєпова і застрілив його. Далі пішла ціла серія атентатів на інших високих достойників. Царське правительство не дало одначе себе стероризувати. Воно загострило репресії й взяло під пильний догляд усі непевні з політичного погляду елементи. Студенти-українці, хоч самі не виявляли політичної активности на петербурзькому терені, але мали знайомства серед політично підозрілих студентів-росіян і завжди могли стягнути на себе підозріння й арешт. Сам по собі такий випадковий арешт не був страшний, як що підчас ревізії в арештованого не було знайдено нелєґальних брошур, революційних відозв або взагалі чогось забороненого. Тому членам Громади рекомендовано було не тримати в себе нелєґальної літератури, адрес товаришів, взагалі всього, що могло навести поліцію на слід якоїсь таємної орґанізації. Не рекомендувалося збиратись на помешканні у товаришів, що до яких було стверджено, що вони перебувають під таємним доглядом та що за ними стежать шпиги. Певна річ, що при такому стані особливої чуйности поліції не можна було робити частих зборів, і фактично працювала лиш управа Громади, яка складалася з шости осіб, сходини яких не звертали на себе особливої уваги.

Памятаю, що на початку 1903 р. рада Громади зважилася таки влаштувати ширші сходини, щоб вислухати реферат свого голови Павленка на тему про участь українців у загально-російському революційному рухові. Вибрано було месшкання одного зі старших українців Шликевича, дідича з Чернігівщини. Він мав значну посаду в російському асекураційному товаристві "Надежда" і займав доволі велике панське помешкання. Ціла родина була українська, а три доньки Шликевичівни належали до студентської громади. Отже мала бути це гостина з нагоди якогось родинного свята, і присутність великого числа молоді-гостей, здавалось, не повинна була особливо дивувати. Та не так склалося,

— 29 —

як думалося. Не встиг Павленко прочитати багато з свого реферату, як почувся дзвінок — поліція! Зразу ж хтось заграв на клявірі й пари стали шикуватися до танцю. Читання, очевидно, мусіло припинитись, і поліція почала списувати всіх присутніх. Та на тому й покінчилося. Ми побачили, одначе, що робити ширші сходини в таких умовах неможливо.

Але молодь — на те вона й молодь — не дала себе залякати інцидентом в домі Шликевичів і пару місяців згодом зробила нову спробу, яка могла мати більше серйозні наслідки. В осени 1902 р. приїхала до Петербурга родина Русових: Олександер Олександрович Русов і його дружина Софія Федоровна Русова з малим синком Юрієм (старші їх діти, син Михайло і дочка Люба, вчилися тоді за-кордоном). Пані Русова належала до радикального політичного напрямку і вже тричі сиділа в тюрмі. В тюрмі народився в неї син Юрій (тепер доцент університету в Монтреалі). Вона сама не брала участи в активній політиці, але завжди готова була помогти й дійсно помагала ріжним революційним підприємствам. Через те її вічно переслідувала поліція. З-за неї терпів і її чоловік, член старої києвської Громади, учений фільольоґ і етнограф. Він мусів покинути наукову й журналістичну діяльність і віддався статистиці. На цім полі він поклав великі заслуги, ставши творцем т. зв. земської статистики. Була це людина дуже спокійної лагідної вдачі і уміркованих поглядів. Але йому поліція не давала спокою, вічно підозрюючи в якихсь анти-урядових конспіраціях. В хаті Русових постійно відбувалися ревізії, паню Русову, як я казав, раз-у-раз арештовувано, а самому Русову раз-у-раз заборонювано мешкати то в одному, то в другому більшому місті України. Він мусів по черзі покинути Херсон, Харьків, Чернігів, де він скрізь орґанізував статистичні досліди народнього побуту й економічного стану. І ось він улаштовувася нарешті в Полтаві, як голова статистичного відділу при ґуберніяльному земстві. Він зібрав цілі кадри земських статистиків, майже виключно ідейних українців, які виконували дуже солідну працю, досліджуючи народне життя. Літом 1902 року на терені Полтавщини й Харьківщини вибухли селянські розрухи на ґрунті тяжкого економічного стану біднішої частини сільського населення. Ці розрухи дуже налякали російський уряд, і для їх приборкання було вжито військову силу. Сам міністер внутрішніх справ Плеве виїхав на місце подій. Тут у Полтаві відбулися наради урядо-

— 30 —

вих чинників, і за причину розрухів було визнано агітацію земських статистиків, які, мовляв, підбурювали народ і розкидали серед нього революційні українські брошури! Тому що на чолі земської статистики стояв Русов, то його зробили відповідальним за розрухи, і Плеве наказав Русову протягом 24 годин опустити Полтаву й заборонив взагалі працювати на полі статистики. І от родина Русових мусіла пакуватись на спіх, як підчас пожежі, і виїхати з Полтави. Плеве дозволив Русову оселитись у Петербурзі, але під "гласним" (себто явним) поліційним доглядом. У Петербурзі Русов знайшов собі працю в Т-ві "Надежда", де мав впливову посаду його земляк і приятель, згаданий тільки що Шликевич.

Приїзд Русових дуже оживив і освіжив діяльність петербурзької Громади. Він, так би мовити, зактивізував її працю, особливо в українському видавничому "Добродійному Товаристві". А найбільше радісно привітала приїзд Русових українська студентська молодь. Хата Русових зробилася немов якимсь студентським клюбом. У їй вічно товклися студенти й студентки, не думаючи про те, щоб дати час господарям для відпочинку й праці. Вічно молода душею, експанзивна, жвава Софія Федоровна й серйозний, похмурий, ніби суворий Олександер Олександрович — на ділі безмежно добрий і кроткий, — приваблювали з якоюсь необорною силою молодь, яка їх глибоко шанувала і любила. Але та сама молодь втяла, як то кажуть, штуку, яка могла мати для подружжа Русових дуже прикрі наслідки. Не памятаю вже, кому з управи нашої громади прийшла до голови думка ще раз обдурити чуйність поліції й скликати ширші збори Громади в Андріївській школі: малося на увазі оповістити членів хору, що в одну з субот проби хору не буде, а натомість усіх громадян сповіщено, що вони мають зійтися у вечері в школі. Не пригадую також, для якої мети скликалися збори, чи для вислухання якогось реферату, чи для якоїсь наради, але чомусь на ці збори було запрошено обох Русових. Це була зовсім безглузда ідея: як що для кожного з нас ціла справа могла в разі, коли б поліція "накрила" нас, так як це було у Шликевичів, скінчитись тим, що нас знову перепишуть, то для Русових сама присутність їх, людей старшого віку, до того політично скомпромітованих і перебуваючих під явним поліційним доглядом, — могла скінчитись чимсь значно гіршим, якимсь новим засланням

— 31 —

кудись на далеку північ. От цього наші громадяни й не взяли на увагу.

Олександер Русов.

Русови згодились прибути. Пішов на призначену годину і я. Коли ось, не доходячи до школи, на одному з вуличних перехресть зупиняє мене коллєґа і каже, щоб я далі не йшов, бо в школі поліція й зробила там засідку: чекає поки збереться більше людей. Виявилося, що поліція прийшла трохи зарано. Хтось із студентів поткнувся був у двері, побачив одного з поліціянтів, мерщій вискочив назад і почав перепиняти всіх товаришів, щоб до школи не входили. Так за короткий час установлено було варту, яка й чатувала на всіх перехрестях, перепиняючи всіх громадян і громадянок. У мене зараз же майнула думка: а як же Русови? Чи вони вже дійшли до школи, чи їх удалося попередити? І я пішов ближче до школи і, не заходячи до середини, почав стежити, що коло неї діється. Коли бачу: над'їздить фіякер, і з нього вискакує Софія Федоровна, та прожогом у двері. Ні я, ні другий товариш, що теж чатував, не встигли її й затримати. Вона вскочила і зараз, побачивши поліцаїв, кинулася назад, зробивши вигляд, що помилилася й не туди попала. Було темно, її обличча не знали, могли й справді подумати, що це якась старша дама помилилася дверима. А ми тимчасом пояснили Русову, в чім діло, і він повагом, не поспішаючи, заплатив візникові, і обоє Русови пішли далі, найняли іншого фіякра та й поїхали до дому. Поліція зробила велику помилку, явившись дуже рано: прийшло мало студентів, ті що поприходили, казали, що мала відбутись звичайна проба хору, та тільки не відбудеться, бо не всі хористи явились. Поліція й не робила "перепису", почекала ще пару годин, випустила присутніх на вулицю і сама вийшла з школи. Очевидячки думала, що сталося якесь непо-

— 32 —

розуміння. Дійсно, це було непорозуміння, але не в тім сенсі, як думали поліціянти!

Пізніше, вже зимою 1903-1904 років, коли до Громади вступило двоє студентів Лісового Інституту, Громада почала збиратись у них: вони мешкали поза Петербургом в глибокому лісі (бо й Інститут сам містився в лісі), куди треба було їхати більше як годину паровим трамваєм. І здавалося, хто там буде дошукуватись якихсь студентських сходин серед лісу в заметеній снігом хаті? Стався такий, памятаю, курйоз: громадян було поінформовано, що вони мають висідати на такій то й такій зупинці трамваю. І в певній добі до трамваю сідають ґрупи студентів українців і їдуть на вказану адресу. Розмовляють, звісно, по українськи. Їду вкупі з іншими й я. Починається ліс. Ми придивляємось, де, на якій зупинці маємо вставати. Коли ось на одній зупинці кондуктор і каже нам: "Вставайте, панове, ось тут, бо всі ваші тут вставали!" Ми тільки переглянулися між собою, от, думаємо, й конспірація! А справа була проста: кондуктор або сам був українець, або розумів по українськи й догадався, що то українці їдуть кудись до "Лісного" (так звалася та околиця під Петербургом), і хотів улекшити нам знайти, куди нам треба. Але збори громади відбулись без усяких пригод, і ми так заохотилися, що ще й другі збори відбули в гостинному "Лісному". А ще роком пізніше, з кінцем 1904 року, поліційні приписи після убивства ненависного для всіх міністра Плеве, дуже полекшали, і ми вже зовсім вільно збіралися в будинку студентського інтернату Політехнічного Інституту, також поза містом. Але про ці збори і взагалі про події кінця 1904 р. буде мова далі.

Весною 1903 року була переведена реорґанізація Громади, й було остаточно вияснено її політичне обличча: вона офіційно вся, в цілому приєдналася до Української Революційної Партії, а тому що сама партія перетворилася в "Українську Соціял-Демократичну Партію", то й ми всі стали соціял-демократами, подобалось це комусь із нас, чи не подобалося. А треба признатися, що певна опозиція до такого перетворення була. В складі Громади знайшлася невелика ґрупа, так би мовити національного напрямку, яка вважала, що "Українська Соціял-Демократична Партія" по перше зрікається первісного гасла, яке висунула була на початку "Українській Революційній Партії" — гасло самостійної України, ставлючи в свою програму постулят усього лиш автономії України. По-друге,

— 33 —

опозиція знаходила, що українська соціял-демократія не уділяє належної уваги національному моменту, ставлячи на першому місці справи соціяльно-економічні. До опозиційної ґрупи належали Настасія Щербань, Олекса Назаріїв, Микола Стасюк, і до неї прилучився й Д. Донцов, який вступив до Громади в 1903 році. Але треба сказати, що опозиція не покинула Громади, щоб не порушувати товариської солідарносте й не виломлюватися з орґанізаційної дисціпліни. Мушу по щирости признатися, що соціял-демократична доктрина була й мені не дуже до смаку, і гасло самостійної України було мені дороге, причарувавши мене від самого свого проголошення, коли я дістав у Вільні від Козиненка і прочитав брошуру під цією назвою; мені було жаль, що керовники партії так скоро його зрікаються, міняючи на доволі таки прозаїчне гасло автономії. Але я думав: провідники партії, певно — досвідчені й мудрі політики, вони знають, що роблять; певно так треба, і наше діло слухатись, і виконувати директиви, що йдуть з нашого центру, — Києва. Одже, чи це мені подобається, чи не подобається, — мушу дисціпліновано підлягати наказам з центру і не "мудрствуючи лукаво" слухатись старших товаришів, які тримали в своїх руках провід. Так я тоді думав і відповідно до того поводився.

VI.

Свято відкриття памятника Котляревському в Полтаві літом 1903 р. і всеукраїнський характер того свята.

В кінці літа 1903 року сталася подія, яка відограла до певної міри переломову ролю в діях українського руху в Росії: це було урочисте відкриття у Полтаві памятника батькові нової української літератури Івану Котляревському. Це відслонення обернулося, несподівано для нас усіх, у величаву національну маніфестацію, зробилося справжнім "святом української інтелігенції", як влучно назвав його Сергій Єфремов, подаючи звіт з того свята на сторінках "Кіевскої Старини", одинокого в тих часах українського орґану в Росії. Столітній ювілей "Енеїди" було дуже урочисто відсвятковано в кінці 1898 року ві Львові. Відбулася величава академія, концерт, "Літературно-Науковий Вісник" надрукував три промови на тій академії, виголошені трьома виднішими професорами з обсягу українознавства: Михайлом Грушевським і Олександром Колессою зі Львова і Стефаном Смаль-Стоцьким

— 34 —

з Чернівців. В память ювілею було заложено "Українсько-Руську Видавничу Спілку" ві Львові, яка так багато причинилася до розвитку українського видавництва. Далеко скромніше святковано ювілей "Енеїди" на Україні російській. Здається, що відбувся у Києві літературний вечір у російському "Літературно-Артистичному Товаристві" (про українське товариство тоді ще не сміли й думати!), та "Кіевськая Старина" присвятила одне своє число Котляревському, і в тім числі були надруковані дуже цінні розвідки Івана Стешенка і проф. Миколи Дашкевича про творчість Котляревського. Оце і все. Недурно петербурська ґазета "Новости", що прихильно ставилася до українства, писала про "Замовчаний ювілей" — маючи на увазі ювілей Котляревського. Ще раніше перед тим з ініціятиви Полтавського Ґуберніального Земства було здійняте питання про памятник Котляревському в Полтаві. Адже творець "Енеїди" був полтавець, він жив, писав і помер у Полтаві. Кілька років тяглася справа, поки російський уряд дав дозвіл на той памятник, поки збирано гроші, поки сперечалися, на якій вулиці чи площі у Полтаві монумент поставити, поки самий монумент опрацьовувався, — пройшло кілька років. Громадянство вже трохи призабуло за памятник, коли з початком літа 1903 року полтавська міська управа почала розсилати запросини на святочне відкриття памятника ріжним громадським установам і окремим особам. Відкриття визначено на 30 серпня.

Літом 1903 р. я, як звичайно, поїхав до себе на Чернігівщину. Я умовився з товаришами, що приїду до них до Ніжина. Тоді Ніжин був осередком доволі розвиненого українського руху, і з Ніжина було чимало студентів і студенток в Петербурзі. Цікаво було мені подивитися на це місто, що колись в 17-18 століттях було осередком української торговлі, де в 1663 році відбулася "Чорна Рада", де вибрано гетьманом Бруховецького, де з початком 19 століття князь Безбородько заложив ліцей, в якому вчилися Гоголь, Гребінка, Глібов, де інспекторами були Морачевський, перекладчик Св. Письма на українську мову і Чалий, біоґраф Шевченка.... Ніжин розкинувся серед рівного степу і весь потонув у садах, нагадуючи з цього погляду Полтаву. На окраїні міста серед густого парку величезна будова Безбородькового Ліцею, що був російським урядом перетворений р. 1875 в Історично-Фільольоґічний Інститут, який випускав учителів грецької й латинської мови на цілу Росію (другий

— 35 —

такий інститут був у Петербурзі), але втратив усяке значіння для України, яка потрібувала не клясиків, а техніків, агрономів, природознавців. Ніжин мав ще з часів Богдана Хмельницького велику кольонію греків, які мали навіть свій власний окремий магістрат; але з бігом часу греки так засимілювалися з українцями, що забули зовсім свою мову і зберегли лишень свої грецькі призвіща, по яких тільки можна було пізнати, якого вони роду.

Я застав у Ніжині чимало моїх петербурських товаришів і товаришок. Ми збиралися вечорами в тінистому інститутському парку, серед якого виділялася величезна будова інститути, виставлена ще з тих часів, як у ньому вчився Гоголь; співали хором українських пісень, згадували наше петербурзьке життя, і тут хтось сказав, що в Полтаві проектується зїзд української молоді, та що слід, щоб і від нас хтось туди поїхав. Урадили, щоб поїхав я і ще один товариш. Не можна було гаяти часу, зближалося святочне відкриття, і ми вирушили через Київ до Полтави.

У Києві ми довідалися, що на полтавське свято їде багато народу. Весь поїзд в напрямку до Полтави говорив українською мовою. В Полтаві на двірці вказували мені то на одного, то на другого українського письменника чи діяча: це приїхав Коцюбинський, казали, а це Чикаленко, а це Єфремов. Ми пройшли пішки з двірця на т. зв. Архієрейську вулицю, що в її садибі стояла деревляна церква, збудована останнім кошовим Запорожської Січи Кальнишевським, перевезена недавно з Ромнів; я ще бачив її в Ромнах, де вона стояла на передмістю Засулля [мова йде про Покровську церкву, але автор не міг її бачити в 1903 р. - її перенесли до Полтави у 1908 р. - Т.Б.]. Тут на краю великого яру, що весь поріс деревами, в садибі родини Комличенків знайшли ми пристановище й прожили там цілий тиждень. Не було що й думати, щоб знайти кімнату десь в отелі: все було переповнено. Казали, що Полтава ще ніколи не бачила такого великого з'їзду. Крім нас замешкало у Комличенків ще кілька приїзших, серед них ми стріли і наших петербурських громадян — Назарієва та других. Родина Комличенків була чисто українська: син Павло був студентом Одеського університету, дочка вчилася в Петербурзі на курсах; двоє менших хлопчиків що вчилися в ґімназії, говорили між собою по українськи, що мене дуже приємно здивовало, я ще не бачив таких ґімназистів. Садиба була дуже затишна, кругом густий сад, зпоза дерев видко по той бік яру Хрестовоздвиженський манастир. Я скоро зорієнтувався в полтавських урочистостях. Зїзд був справді небувалий, можна ска-

— 36 —

зати, зїхалася вся свідома національно Україна з усіх частин нашої землі; оповідали, що приїхали гості з Галичини, називали всім відомі імена.

Панував якийсь веселий радісний настрій, люди легко знайомились між собою, сходились мов близькі приятелі, і я за короткий час пізнав чи побачив силу людей, про яких до того часу знав хіба з літератури або з часописів. Полтава, в якій українська стихія була помітніша ніж в якомусь іншому більшому місті, відразу вся заговорила українською мовою, іншої на вулицях не було чути. Казали, що розклад свята має бути такий: 30 серпня відслонення памятника, у вечорі урочиста академія. На другий день 31 серпня вранці панахида на могилі Котляревського; у вечорі концерт. На третій день перед полуднем літературний ранок, у вечорі вистава "Наталки-Полтавки". В межичасі — вистава українського мистецтва. Мене попередили, що треба заздалегідь дістати карту вступу на академію, бо вже всі місця розкуплені або роздані. Я пішов до канцелярії міської управи, де мені сказали, що вже справді вільних місць нема, що тільки можна дістати карту вступу як кореспонденту якоїсь ґазети. Я заявив, що зголошуюсь як кореспондент одної російської ґазети у Вільні і дістав місце на сцені, що, як виявилося, було дуже зручно, бо я все міг бачити й чути.

Було 29-го серпня, на передодні головного свята. Товариші сказали мені, що увечері має бути за містом таємне віче української молоді, влаштоване проводом Української Революційної Партії, щоб обговорити становище в звязку з забороною українських промов і привітів на святі. Над вечір вибрався я з невеликою компанією товаришів над річку Ворсклу. Ми мали плисти човном до якогось лісу далеко вже поза містом. Задля конспірації не віталися з другими компаніями, що так само плили до означеної місцевости. В короткому часі ціла Ворскла вкрилася фльотилією човнів, що плили на захід, за водою. Мало виглядати, мов якась прогулька на лоно природи. А день був чудовий! Кінець літа на Україні завжди буває дуже гарний, вже нема великої спеки, природа ще в повнім розцвіті. Оттак доплили ми до вказаного кожній ґрупі місця і виладувалися в ріжних пунктах, де вже чекали вартові і вказували, куди маємо йти далі. На широкій поляні серед дубового лісу зібралося понад сотня людей. Тут були представники українських студентських громад мабуть з цілої Росії. Були й члени Української Революційної Партії,

— 37 —

Памятник Івана Котляревського в Полтаві.

— їх не кожен з нас мусів знати, тим більше, що дехто з них виступав не під своїм власним імям. Декілька товаришів мусіли пожертвувати собою, щоб виконувати обовязок вартових і повідомити нас на випадок небезпеки, себто як би наскочила поліція. Але все обійшлося гаразд. Головою віча обрали Федора Матушевського, нині вже давно небіжчика, тоді — студент університету в Дорпаті. Він повідомив, що прийшла телєґрама від міністра внутрішних справ Плеве на імя міського голови Трегубова, яка забороняла промови і привітання українською мовою. Отже тре-

— 38 —

ба вирішити, яке становище має супроти цього факту заняти українська молодь. Першим зголосився до слова Андрій Жук. В гарячій промові він заявив, що ми мусимо зробити збройну демонстрацію під червоним прапором. Те саме радив зробити і другий промовець Олекса Назаріїв. Але дальші промовці виступили проти такої пропозиції. Вони казали, що уряд стягнув і тримає на поготові військову силу, і кожна спроба зробити якусь демонстрацію, та ще збройну, буде зразу ж приборкана і приведе до даремного проливу крови; крім того вона приведе до арештів і взагалі до тяжких жертв з боку нашої, ще так нечисленної інтелігенції. Як що заборона буде здійснена, то ми маємо запротестувати в іншій формі: закликати публику, щоб вона опустила залю. Ця мовчазна маніфестація також зробить своє вражіння. В такому дусі й було винесено ухвалу. Вже зовсім стемніло, коли ми всі верталися назад до Полтави, вже не додержуючись попередньої конспірації. Настрій був піднесений, і далеко понад тихою Ворсклою розлягалися наші співи. Памятаю, співали ми пісню на мотив "Ой, у лузі, та й при березі", а слова були: "Встане знову мати — Україна, вільна, самостійна, від Кавказу аж до Сяну-річки одна, нероздільна!" Мені припало їхати в одному човні з Василем Сімовичем, головою черновецької "Січи", якого ми вважали спеціяльно за нашого гостя. Він був захоплений усім, що бачив і чув, радів, що перебуває серед української молоді, яка бореться за будучність нашого народу, і вірив, так само як і ми всі, що виборемо Україні цю будучність, та що Україна стане вільна й самостійна не тільки в словах пісні!

На другий день почалися свята. Бульвар, на якому стояв памятник, був з двох боків оточений лавами кінного війська, але всіх вільно пропускали. Оповідали, що малі військові відділи були приховані в кількох дворах поблизу. Монумент — мідяний бюст поета на високому мармуровому постаменті виглядав дуже гарно: він був прикрашений з трьох боків барельєфами-сценами з "Енеїди", "Наталки-Полтавки" і "Москаля-Чарівника". Напис був простий: "Іван Котляревський. 1769-1838". На другому боці слова з "Наталки-Полтавки": "Де згода в сімействі, де мир-тишина, щасливі там люде, блаженна сторона". Первісний напис мав звучати інакше: "Рідний край своєму першому поетові Іванові Котляревському", але уряд такого напису не дозволив. Цілий памятник, виконаний полтавським різьбарем Л. Позеном, був дуже зграбний і робив надзвичайно миле вражіння. Я трохи спі-

— 39 —

Могила Ів. Котляревського.

знився на момент відслонення, але здається, воно відбулося мовчки: просто було знято запону, яка обгортала бюст. Я застав лиш, як Борис Грінченко складав вінки у стіп монументу і відчитував голосно написи. Публика витала кожен вінок голосними оплесками. От і все. Церемонія відбулася просто і спокійно. Військо могло сміливо залишатись у своїх касарнях! Населення Полтави приймало участь в святі: було видно силу міщанської молоді, хлопців і дівчат, у мальовничому національному вбранні, і це надавало веселий, святочний вигляд цілому натовпові.

Та "головний бій" мав бути даний у вечері на академії. Вже перед самими зборами розійшлася чутка, що гостям з Галичини та Буковини дозволено виголосити привіти в українській мові, але більше — нікому. Академія відбулася в обширному й гарному "Просвітному будинкові ім. М. Гоголя". Це був властиво великий театр з партером, ґалєрїями, льожами і великою сценою. Заля була вщерть заповнена публикою,

— 40 —

так що справді "не було де впасти яблукові". В одній з льож сидів віце-ґубернатор [Фонвізін Сергій Іванович - Т.Б.], в другій — архієрей [Іларіон - Т.Б.]. На сцені за великим столом засідала президія міської ради з "міським головою" Трегубовим на чолі. Я промостився на сцені збоку разом з кореспондентами. Академія складалася з двох відчитів про Котляревського: один відомої дослідниці історії України Олександри Єфименкової, другий — Івана Стешенка. Обидва відчити були виголошені мовою російською. Потому наступили привіти, спершу — від закордонних гостей, себто від галицьких та буковинських делєґатів. Приїхало їх десятеро: Юліян Романчук, голова української парляментарної репрезентації й віце-голова віденського парляменту; Кирило Студинський, проф. університету у Львові; письменник Василь Стефаник; Євген Левицький, редактор "Діла"; Мирон Кордуба, історик; Лев Лопатинський, директор українського театру; Микола Михайло Губчак, театральний діяч; Лесь Кульчицький, редактор одного українського часопису на провінції (забув його назву); лікар д-р Теофіль Грушкевич [Ярослав Грушкевич - Т.Б.]; Василь Сімович, делєґат "Січи".

Як тільки появився на сцені Романчук, розляглися такі овації, що він довго не міг говорити. Як тільки він промовив перші слова: "честь тобі, славний городе...." знову овації потрясли цілою залею, й по скінченні привіту знову буря оплесків. Здавалося, що від гуркоту заваляться стіни! Безконечні овації супроводили слова кожного промовця. Вся заля злилася в оному пориві, люди впадали в екстаз, звуки рідної мови електризували публику, і тяжко передати словами той настрій, який опанував усіх нас. Та ось появляється ще один промовець, він говорить в імени "Зеленої Буковини" і кінчає своє слово енерґійним віршом: "Мусить щиро наше серце за народ свій битись! Будь що буде, грім чи пекло — не будем журитись!" Хто ж це такий, питаємо один одного, коли трохи стихли оплески. Та це, кажуть, доктор Немоловський з Хотина, з північної Бесарабії, що прилягає до Буковини. Це спантеличило голову зборів, що мав нещасливий обовязок не допустити до слова українських промовців з Росії: він порахував Немоловського за гостя з-за кордону і тому не перепинив його. Зближається одначе черга на "своїх" промовців. Вони мають говорити за азбучним порядком, отже першою говорить Ольга Андрієвська, делєґатка від чернігівського літературно-театрального товариства. Говорить тихим голосом, але українською мовою. Як тільки це розібрав Трегубов, підводиться з свого крісла,

— 41 —

перебиває Андрієвську, сам блідий, і заявляє, що має наказ від міністра не допускати українських привітів. В залі констернація. Не всі ще розуміють, що сталося. Тоді встає і наближається до столу президії Микола Міхновський. Серед мертвої тиші він заявляє, що прибув як делєґат від харьківської адвокатури, що він привіз привіт українською мовою, але тому, що українські привіти не допущені, він передає одну тільки окладнику, а текст привіту повезе назад до Харькова. З цими словами він кидає свою окладнику на стіл*). Серед мертвої тиші підходить Михайло Коцюбинський і робить те саме, віддаючи саму окладнику без адреси [у статті "Свято української інтелігенції" (Киевская старина. 1903, № 10, с. 168-202) Сергій Єфремов пише, що Коцюбинський виступав перед Андрієвською і промовляв по-українськи - Т.Б.]. Трегубов, мов у якомусь пів-сні, мовчки приймає обкладинки, і їх скоро набралася ціла гора на столі. В цей час з ґалєрії чуємо голос: "Виходьте всі з залі". І вся публика як один муж підводиться з своїх місць, і протягом короткого часу театр опорожнів. Все сталося так швидко, що я, наприклад, лиш тоді отямився, як опинився на чистому повітрі, на площі перед театром. Нерви були такі напружені, що й думки не було йти до дому.

В цей мент хтось каже: "Ходімо всі до Купецького Парку!" Зібрався численний гурт людей і пішли до парку, де було мало публіки, але як звичайно грала військова орхестра, — грала як раз попуррі з українських пісень. Це всім дуже вподобалося, і ми привітали музикантів гарячими оплесками. Диріґент був здивований цею несподіваною овацією і кланявся до новоприбулої публіки. Ми зняли довгий стіл, але надходило все більше й більше людей, і до нашого столу приставляли все нові столи, так що вкінці зібралася велика громада. З ініціятиви Кордуби урядили студентську "кнайпу" на німецький зразок, понаставляли великі кухлі пива, і ми з цікавістю приглядалися цій кнайпі, яка відбувалася згідно з особливим ритуалом. Обрали за голову кнайпи самого Кордубу, за "капустоміра" Дмитра Антоновича, що буваючи за кордоном знав усі звичаї і обряди "кнайпи". До нашої громади пристав старий Романчук, прийшов Стефаник, Леся Українка та інші визначні особи. Серед веселих жартів Кордуба диріґував кнайпою, і пісня раз-у-раз перери-

*) Полтавська міська Дума (управа) подала до сенату скаргу на міністра за заборону українських привітів. Лиш за три роки сенат виніс рішення: заборону "скасувати" (?!) і звернути увагу міністрові на його "неправильний вчинок". Але сталося це вже по революції 1905 року при змінених політичних обставинах, а головно — Плеве вже не було в живих: він упав жертвою атентату.

— 42 —

ГРУПА УЧАСНИКІВ СВЯТА КОТЛЯРЕВСЬКОГО 1903 р. В ПОЛТАВІ.
(Спис імен поданий на 43-ій стороні).

[Список перенесено із стор. 43] Стоять: 1 ряд: 1. Ол. Пилькевич, 2. Арк. Верзилів, 3. Ів. Луценко, 4. Мир. Кордуба, 5. Ів. Демченко, 6. Мих. Кохановський, 7. В. Кошовий, 8. Вас. Цимбал. 2. ряд: 9. Вол. Леонтович, 10. Лев Лопатинський, 11. (не усталено), 12. Юрій Колярд, 13. Віра Коцюбинська, 14. Віт. Боровик, 15. Ів. Липа, 16. Вас. Кравченко, [17. (не усталено)], 18. С. Єфремов, 19. Арк. Слатов. 3 ряд: 20. Мик. Аркас, 21. Віра Вербицька, 22. Зах. Краковецький, 23. Гр. Ротмистров, 24. Ів. Стешенко, 25 Леонид Жебуньов, 26. Христя Алчевська, 27. Ст. Єрастов, 28. Мик. Левитський, 29. Мих. Губчак, 30. Мик. Дмитрієв, 31. Олекс. Осмяловський, 32. Ол. Яновська (Кохановська), 33. Мик. Сахаров, 34. Сергій Шемет.

Сидять: 1. ряд: 35. Фед. [Пилип] Немоловський, 36. Лесь Кульчицький, 37. Мих. Комаров, 38. Леся Українка, 39. Кир. Студинський, 40. Олена Пчілка, 41. Юл. Романчук, 42. Ганна Барвінок, 43. Мик. Федоровський, 44. Мих. Старицький, 45. Мих. Коцюбинський [Мик. Міхновський], 46. Евг. Чикаленко. 2. ряд: 47. Вас. Стефаник, 48. Мих. Коцюбинський, 49. Гн. Хоткевич, 50. Надія Кибальчич, 51. Оксана Стешенкова, 52. Настя Шавернівна, 53. Гр. Коваленко, 54. Сев. Паньківський, 55. Левко Мацієвич. 3. ряд: 56. Вол. Самійленко, 57. Евг. Левицький, 58. Володислав Козиненко, 59. Кат. Сулимовська, 60. Волод. Розторгуїв, 61. Т. [Я.] Грушкевич, 62. Андрій Шелухин, 63. Ілля Шраг. 4. ряд: 64. Петро Розов, 65. Мих. Мороз, 66. Вас. Сімович, 67. Корчинський; стоїть окремо збоку 68. Іван Сокальський.

— 43 —

вала її хід. Поет Микола Вороний виголосив свій відомий вірш на свято Котляревського: "Був один такий час, на важких терезах вже хиталася доля Вкраїни" і т. д. До глибокої ночи засиділася компанія в парку і розійшлася спати у бадьорому, піднесеному настрою.

На другий день 31-го серпня в центрі загальної уваги був концерт, уладжений в тім самім будинку імени Гоголя. В концерті взяв участь великий хор, зложений з хору Миколи Лисенка, що прибув на свято з своїми співаками, і з місцевого українського хору під орудою Попадича. Було виконано кантату "На вічну память Котляревському", написану нашим ґеніяльним музикою на слова Шевченка, і відому пісню "Гей, не дивуйте добрії люде, що на Вкраїні повстало". Ця пісня в чудовому виконанню під орудою самого маестро, робила потрясаюче вражіння! Це був справжній національний гимн, зложений народом після перемоги Хмельницького над Польщею на ознаку свого тріюмфу. В аранжуванні Лисенка, що створив чудовий музичний супровід до величавої мельодії, пісня-марш захопила слухачів. Особливе вражіння вона зробила на наших галицьких гостей, — вони її ще ніколи не чули, бо в Галичині не вільно було її виконувати під польською владою. Виступали в концерті й солісти. Памятаю, Микола Садовський відспівав знамениту думу Шевченкової поеми "Невольник". Величезний успіх мала полтавська співачка Калиновська, що проспівала кілька народніх пісень, аранжованих Лисенком. Взагалі концерт 31-го серпня був справжнім мистецьким тріюмфом нашого

— 44 —

славного музики і напевно приніс йому велике моральне задоволення.

В такій же мірі святом українського мистецтва була й вистава "Наталки-Полтавки", що відбулася в тім же гоголівськім будинку на третій день свят. Вже сама участь у виставі чотирьох корифеїв нашого театру: Карпенка-Карого, Садовського, Саксаганського і Затиркевич-Карпинської — може дати уяву, що це була за вистава. За диріґентським пюпітром сидів Лисенко, автор музики до "Наталки-Полтавки". Сміливо скажу, що це була одинока і неповторна вистава, бо тих корифеїв уже давно нема на світі... Ще мушу згадати за літературний ранок перед полуднем 1 вересня. В залі гоголівського будинку (бо це була найбільша заля в Полтаві) показували чарівним лихтарем сцени з "Енеїди" — по малюнках відомого українського артиста маляра й етнографа, Порфіра Мартиновича. До кожної картини текст з "Енеїди" виголошував Микола Сахаров, студент з Петербурга. Згадаю також за виставу українського мистецтва, що відбулася в тих днях. Тут загальну увагу викликав проект будинку Полтавського Ґуберніяльного Земства, зроблений в українському стилю Василем Кричевським і ним же виконаний кілька років згодом. Це була прекрасна памятка українського мистецтва, де все репрезентувало те мистецтво, кінчаючи кольосальними пляфонами в залі засідань, мальованими славним харьківським малярем С. Васильківським (малюнки уявляли собою "Полтавський степ", "Полтавське село" й історичну сцену "Вибір Мартина Пушкара на полтавського полковника"), і — меблями в українському стилі. Цей будинок, в якому містився в останніх роках історично-етноґрафічний музей, уже не існує: його висадили в воздух німецькі варвари, відступаючи в 1944 році з Полтави [будинок був спалений німцями і згодом відновлений - Т.Б.].

Цілий тиждень пробув я у Полтаві, і цей тиждень зробив на мене незабутнє на віки вражіння. Мушу щиро сказати, що такого підйому духа, такого одушевлення, я не пережив навіть в момент відродження української державности в 1917-1918 роках: дні полтавських свят показали всім, хто був на них присутній, що ми — не купка якихсь кольоністів на рідній землі, які живуть відокремленими гуртками, а що ми є — громадянство, що нас є цілі тисячі, що у нас усіх бється в грудях одне серце, що всі ми одушевлені однією думкою, однією ідеєю, не вважаючи на всі кордони, якими нас переділили чужі держави. Полтавські дні звістували, що вже наступає справжнє національне відродження. І це була не тіль-

— 45 —

ки моя думка, мабуть це відчував кожен, хто пережив ці ясні соняшні дні у Полтаві. Вже одне те, що я побачив стільки наших славних діячів, які вже війшли до історії рідного краю! Частина учасників свята сфотографувалася тоді в Полтаві на одній спільній ґрупі. Ця ґрупа нераз уже була репродукована по ріжних виданнях, бо вона дійсно має історичний інтерес. Кого тільки не бачимо на ній! Це справжній український іконостас: ось в центрі сидить старенька Ганна Барвінок (Олександра Кулішева), коло неї Олена Пчілка, а там далі — професор Студинський, Михайло Старицький, Міхновський, Чикаленко, Леся Українка, Хоткевич, Коцюбинський, Стефаник, Самійленко, Аркас, Леонтович, Стешенко, Єфремов, Микола Левитський, Шраг — і цілий ряд старших та молодших діячів. Де б можна було їх усіх вкупі побачити? На полтавські свята, як я вже казав, прибула значніша ґрупа українців з Галичини, дехто приїхав разом з дружиною. Це вперше наші люди познайомилися зблизька з своїми галицькими братами. І я також тоді вперше у своїм житті побачив галицьких земляків і познайомився де з ким із них.

VII.

Зріст політичної активности українського студентства в Петербурзі. "Революційна Українська Партія" і петербурське студентство.

Довго ще перебував я під вражінням полтавських днів. На зборах Громади в Андріївській школі Сахаров робив доповідь про полтавське свято, і всі були захоплені. В самій Громаді життя в кінці 1903 року дуже пожвавилося. Повернувся з заслання до Сибіру, де він пробув цілий рік, студент Гліб Бокій, і Громада обрала його своїм головою замість Павленка, який готовився вже до кінцевих іспитів і не мав часу. Бокій покинув весною 1902 р. Петербург завзятим націоналістом, а перебуваючи на засланні, зовсім перемінився: став не менш завзятим аж до фанатизму соціял-демократом большевицької фракції. Ми його обрали, щоб виявити йому своє признання за ті прикрости, які він зазнав на засланні; він той вибір прийняв, але видко було, що українські справи його вже мало цікавили, його інтереси лежали вже де-інде. Громада з кінцем року стала збиратись за містом в будинку Політехнічного Інституту. Як я згадував, наступило деяке полекшення поліційного режіму, і в Інтернаті, де ме-

— 46 —

шкали студенти Політехніки, що дня відбувалися збори ріжних орґанізацій, і адміністрація Інституту дивилася на це крізь пальці. Недурно називали в ці часи садибу Політехніки "російською Швейцарією", маючи на увазі "свободу", яка панувала в її мурах. До Інституту вступило двоє наших громадян: Дмитро Розов (з Києва) і Петро Дятлов (з північної Чернігівщини). Отож в їх великій кімнаті (Інтернат Інституту був вибудований розкішно, і студентські кімнати були великі мов залі), ми і збирались. Бокій звичайно відкривав збори і потім передав їх ведення мені — я був постійним заступником — а сам ішов кудись до одної з сусідних кімнат, де відбувались якісь інші збори, правдоподібно російської соціял-демократичної орґанізації. Ми скоро зауважили його байдужність до справ Громади і запропонували йому зясувати своє становище. Він признався отверто, що його більше цікавить "загально-революційний" рух, і сам зрікся головування в Громаді. Тоді на його місце обрано мене. Бокій помало якось зник з мого горизонту. А взагалі він виплив на поверхню вже за революції 1917 р., як один з большевицьких лідерів. Він став широко відомий як один з найбільш жорстоких керівників терору. Один час він стояв на чолі петербурської "Чека" (пізніше "ГПУ", а ще пізніше "НКВД") і посилав на смерть сотки й тисячі людей.

Мені оповідали, що саме в розпалі терору після замордування комісара Урицького, до нього прийшла одна наша громадянка Кр-ка і прохала помогти їй виїхати з матірю до Одеси. Звичайно вона звернулася до Бокія українською мовою й нагадала йому, що вони ж були разом в українській Громаді, та що і Бокій частенько бував у них в хаті. На це Бокій холодно відповів по російськи: "Забудьте все це! Цього ніколи не було". Певна річ, прохання Кр-ої він не задоволив. Те саме про його вирафіновану жорстокість оповідав мені вже закордоном один швайцарський лікар, який відвідав Бокія в 1919 році, як представник "Міжнароднього Червоного Хреста", клопочучись за якихсь вязнів. Згадаю, що й Дятлов, що в його кімнаті збиралась Громада, теж став, перебуваючи ще з 1907 р. на еміграції, большевиком. Але це була зовсім інша натура. Він сидів на еміграції аж до 1923 р., і зустрічаючись зі мною у Відні і в Берліні, все умовляв мене вертати на Україну, щоб узяти участь в праці над відбудовою рідного краю. Він не вірив, що в Україні лютує терор. Коли він приїхав до Харькова, то зразу дістав високу посаду, але за пару років був уже деґрадований, пі-

— 47 —

зніше заарештований і всякий слід по нім згинув. Не знаю, як закінчив свої дні Бокій, але судячи з того, що я ні разу, ніде не вичитав жадної звістки про нього, думаю, що його стріла та сама доля що й Дятлова, цього ідейного комуніста й дуже милу, лагідну людину.

Петро Стебницький.

Мені довелось тепер багато часу й енерґії віддавати справам Громади. Університетські студії я зовсім занедбав і досі за цим жалую. Ми мали тоді в університеті прекрасних професорів, і під їх проводом можна було багато навчитися. Доволі назвати професора російської історії Платонова, проф. західно-европейської історії Форстена, історії Риму Ростовцева (тепер в Америці), історії російської літератури Шляпкина. Не можу не згадати тут про один випадок зі мною на іспитах. Шляпкин був син бідного селянина і своєю працею досяг становища професора столичного університету. Був звичай, що на іспити з літератури студент окрім відповіді професору з цілого курсу, мав назвати якогось автора, що його він студіював спеціяльно. Я не був дуже пильним студентом, нікого спеціяльно не студіював, але коли до мене дійшла черга, я назвав Куліша. Думаю, що мені на це професор скаже! Але Шляпкин немов зрадів, сказав, що це дуже добре, і почав ставити мені запити. Побачив я, що він таки добре знає Куліша (а Куліш був моїм улюбленим українським автором, і його твори я справді добре знав). Питав мене дуже докладно і, видко, з приємністю. Іспит скінчився на наше обопільне вдоволення: професор більше мене ні про що не питав і дав мені дуже прихильну оцінку. Взагалі я був рідким гостем на викладах, бо гасав увесь час в справах Громади по місту з кінця в кінець, висиджуючи цілими годинами на "імперіялі" кінної залізниці (електричного трамваю в Петербурзі в ті часи ще не було, а паровий їздив тільки поза місто, наприклад, до Лісного). Коли ж зближався

— 48 —

час іспитів, що відбувалися звичайно в червні, я сідав "зубрити" скрипти й висиджував цілі ночі. Память мав тоді ще добру, і "зрізався" всього лиш один раз — на іспиті з психольоґії; мусів явитись удруге на іспит вже в осени. Вчився в т. зв. "білі ночи", ті славні, оспівані Пушкіним, петербурські літні ночі, коли тільки що почне сутеніти, а вже край неба палає, знову стає видко, так що можна читати без лямпи. В такі білі ночі молодий Шевченко, як був підмайстром у маляра Ширяєва, бігав у Літній Сад змальовувати статуї богів та богинь.

Саме в час мого головування Громада ставала соціял-демократичною орґанізацією, немов філією Революційної Української Партії, а крім того закладала скрізь по високих школах українські гуртки. Між іншим я мав завдання заложити гурток в Духовній Академії, яка містилася далеко на периферії міста в Александро-Невській Лаврі. Я поїхав туди й зібрав студентів-українців. Їх було всього четверо; це були солідні, старші студенти. Памятаю тільки трьох: Демяновського, Озерянського й Станіславського. З Демяновським пізніше я зустрівся у Києві, вчителюючи разом із ним в комерційній школі. По революції він був директором української ґімназії в Баришполі на Полтавщині. Це була дуже мила людина, щирий український патріот. Станіславський написав кілька українських книжок на релігійні теми, виданих петербурським "Добродійним Товариством". Щоб допомогти Революційній Українській Партії не лиш матеріяльно (засилаючи їй прибутки з наших концертів), але і в її практичній діяльності, Громада виділила з поміж себе "Північний Комітет", що складався з семи людей, що всі вже були формально членами Партії. Належали до Комітету: Сергій Тимошенко, Василь Мазуренко, Іван Вовкушевський, Петро Дятлов, Наталка Шликевичівна, Володимир Баланин і я. Головним завдання Комітету було транспортувати ненелєґальну літературу, яка висилалась з Австрії через Фінляндію, треба було виїздити за нею до якогось ближчого фінляндського міста (до Фінляндії книжки приходили без перегляду), забрати пакунок і привезти до Петербургу непомітно, на Фінляндський двірець, а звідти вже перевезти в Петербурзі на якусь безпечну адресу. З Петербургу ж книжки вже пересилалися поштою або відвозилися кимсь до Києва чи до якого іншого міста в Україні. До Фінляндії їздила Шликевичівна, дуже елегантна, гарна панна, і привозила в якімсь елегантному куфрі свій небезпечний багаж. На двірець

— 49 —

виїздив хтось із нас, так само мусів бути елєґантно убраний, щоб не збудити у поліції підозріння. Виглядало, що якийсь панич із вищого суспільства зустрічає панну, може свою наречену, і помагає їй нести куфро. Вся штука полягала в тому, щоб підчас звичайної цлової ревізії на двірці не збудити підозріння, та щоб цлові урядовці оглядали лиш формально, поверхово. Розуміється, що ціла операція була сполучена з великим ризиком, а в першій мірі для самої Шликевичівни. Але, дякувати Богові, не трапилося ані разу пригоди, Шликевичівна мала щасливу руку!

Коли вже по всіх високих школах повстали українські гуртки, зявилася потреба мати якийсь показчик літератури, щоб вишукувати матеріял для освідомлюючої праці по гуртках — з обсягу українознавства. За тих часів література з українознавства була ще не така велика як тепер. Вона була розкидана по ріжних періодичних виданнях і її було не легко знаходити. Головно треба було знати, де і як шукати. Енерґійна Настасія Щербань, яка особливо близько приймала до серця справу освідомлюючої праці по гуртках, подала думку, щоб я склав такий покажчик. Зупинилася на мені тому, що я вже трошки писав і друкував*), любив книжки і особливо цікавився бібліографією. Отже я взявся за справу. За порадою Щербанівни звернувся я до Олександра Лотоцького, що служив у Державному Контролі. Це був уже відомий в українських кругах діяч і письменник. Між іншим, він мав право діставати з-за кордону без цензури українські наукові видання з Галичини, отже міг не тільки вказати чи порадити літературу, але й дати дещо переглянути або прочитати. Явився я в Лотоцького, і це було моє перше знайомство з людиною, яку я сердечно полюбив, яку глибоко шанував, і яка була моїм другом аж до самої своєї смерти в трагічних обставинах облоги німцями Варшави в кінці 1939 р. Поки я сидів у Лотоцького, зайшов до нього Петро Стебницький, другий визначний діяч старшої петербурської Громади, з яким я тоді теж уперше стрінувся. Це була людина зовсім відмінної вдачі ніж Лотоцький: по скільки Лотоцький був повний життя, експанзивний, веселий, на стільки Стебницький був завжди замкнений в собі, задуманий, ніби чогось засмучений, — і літературний псевдонім, під

*) Уперше почав я виступати в друку, посилаючи короткі дописи й замітки до "Літературно-Наукового Вістника" в 1899 році. Потім писав я в "Києвскій Старині" та по деяких провінціяльних часописах.

— 50 —

Ол. Лотоцький.

яким він найчастіше писав, був "П. Смуток". Але на громадському полі вони прекрасно доповнювали один одного, і на них двох лежав головний тягар літературної й взагалі громадської української праці в Петербурзі. Лотоцький справді дав мені цінні поради щодо задуманої мною праці по складанню покажчика, як також дав і багато ріжного матеріялу. Коли мій покажчик був уже готовий, Лотоцький узяв на себе весь клопіт з цензурою, а потім і з друкарнею. Рукопис пролежав у цензурі рівно вісім місяців і був скорочений рівно на одну третину: цензор викреслив більшість назв книжок і статей, друкованих у Галичині. Але я все-таки дав рукопис до друку, і в 1904 році появився мій "Указатель источниковъ для ознакомленія сь Южной Русью". Лотоцький порадив мені скласти одночасно і другий покажчик — вибір рецензій на українські популярні видання для народу, і цей покажчик вийшов одночасно з першим під назвою "Народная украинская литература"*). Лотоцький же заохотив мене писати популярні книжечки для "Добродійного Товариства", яке він фактично провадив. В 1906 році вийшли накладом цього товариства дві моїх брошури: "Як відкрито новий світ — про Христофора Колумба" і "На громадській роботі (про П. Куліша)".

Весною 1904 р. дійшла до Петербурга вістка, що "Товариство прихильників української науки, літератури і штуки" у Львові, де головою був проф. М. Грушевський, оголосило на літо українські університетські курси, на які закликало молодь з російської України. Я рішив поїхати на ці курси. Але початок їх був призначений дуже незручно для студентів з Росії: на 4-го червня. У нас іще скрізь відбувалися по високих школах іспити. Ми написали до Львова, щоб курси почали трохи пізніше, але

*) На видання обох книжочок дав мені гроші мій батько, а вже коли вони вийшли, то "Літературно-Артистичне Товариство" у Києві, яке було в українських руках, призначило мені сто чи двісті рублів підмоги (точної суми вже не памятаю), — без мого про це прохання.

— 51 —

нам відповіли, що далі як на тиждень відкласти не можуть. Це було причиною, чому на курси поїхало значно менше людей, ніж хотіло. Я сам, щоб попасти на курси, мусів відкласти пару своїх іспитів аж на осінь. Паспортових труднощів особливих не було, і на початку червня я виїхав до Києва, щоб звідти рушити до Львова. У Києві я зустрів невеличку ґрупу товаришів, що так само вибиралися до Львова: це був мій тезко і приятель Володимир Дорошенко, студент московського університету; Михайло Деркач, студент московської технічної школи; Дмитро Розов, студент петербурзького політехнікума, і Марія Дверницька, студентка вищих курсів фізичного виховання в Петербурзі. Ми вирішили їхати разом. Довідалися, що вже виїхали, або мають виїхати й інші ґрупи або окремі особи.

VIII.

Українські університетські курси у Львові влітку 1904 року. М. Грушевський. Іван Франко. Українська політична еміграція у Львові.

З Києва до Львова їхалося поспішним поїздом одну ніч. Вранці ми були вже на кордоні в Радивилові. Паспортові формальности не забрали багато часу, і за яких дві години ми вже побачили високу гору з якимсь шпилястим горбом зверху, — це був Львів. Ми висіли на двірці Підзамче, звідки, як нам казали, було найближче до міста. Та ось тут і почалися наші митарства. Але, щоб теперішньому читачеві було зрозуміліше, я мушу зробити деякі пояснення. Років 45 тому львівське життя (маю на думці українське суспільство) значно відріжнялося від того, що я сам бачив, коли в 1914 році побував у Львові вдруге. Воно носило ще тоді більш патріярхальний, як що можна так висловитись, характер, і як нам, приїзжим, здавалося, — більш старосвітський. Особливо ми це відчули, побачивши, яке становище займала в суспільстві жінка. Ми звикли в Росії і в Україні до свобідніших, вільніших товариських відносин. У нас жінка завоювала вже собі зовсім рівне місце поруч з мужчиною і була вже не лялькою, не "окрасою", а рівнорядним і рівноправним членом суспільства. Тут же у Львові ми побачили, що вона живе ще під опікою "мами" або "тьоті", не сміє появлятися на вулиці в товаристві чужого мужчини, хіба що це був уже її наречений; не могла заходити до помешкання

— 52 —

мущини або приймати в себе візити мужчини. Безперечно, це був вплив польського суспільства, серед якого жили українці й переймалися поглядами і поняттями того суспільства, що стосувалося товариських відносин. Коли небіжчиця Марія Грінченко привезла до Львова свою дочку Настю, щоб вона вписалася до львівського університету, і не знаючи львівських обичаїв, зупинившись в отелі, записалася під своїм імям, то до неї цілу ніч стукали якісь люди, а вранці вона довідалася, що мусіла б записатися під мужеським імям: те, що вона записалася як жінка, давало право стукати до неї, як до дами легких обичаїв. На другий день вона пішла по знайомих — її як відому письменницю "Марію Загірню" знали у Львові — то скоро знайшла в родині українця-професора кімнату для своєї Насті, і господиня сказала, що бере Настю на повний пансіон і даватиме наймичку, яка буде відпроваджувати панночку до університету. Коли здивована пані Грінченкова сказала, що Настя не потрібуватиме такої послуги, то господиня, також, видко здивована, запитала: "Як, то може вашу дочку провожатиме якийсь академик?" — "Може і провожатиме", відповіла пані Грінченкова. "Вибачте, пані, почулася відповідь, я не можу винайняти покою для вашої дочки: у мене самої є дорослі доньки, то який вони матимуть примір?" Отже вкінці Настя Грінченкова попала до жіночої бурси ім. св. Ольги, де ми її скоро й побачили.

Певна річ, що в цьому питанні жіночої еманципації виявилася ріжниця "культури", — східної, в якій виховувалися ми в Росії, і "західної", яку мала Галичина під австро-польським режімом. Треба при цім памятати, що Галичина вважалася за найбільш відсталий край в цілій Австрії, а галицькі поляки — за найбільш відсталих поляків, в порівнянні до тих, що жили під Росією або під Прусією. І скажу, що, наприклад, поляки у Вільні або у Варшаві дивились на своїх галицьких земляків, на "галілеушів", як їх називали, з певною погордою, як на людей з кожного погляду відсталих. Тепер, по тому як Галичина стільки пережила, перетерпівши ріжні війни, ворожі інвазії, всякі зміни режіму, еміграцію, коли галицько-українська молодь обох статей брала таку активну участь у визвольній боротьбі, — відносини радикально змінилися; вони змінилися вже десять років пізніше, як я бачив на власні очи, але в 1904 роді львівське українське громадянство жило ще в значній мірі в старих поняттях, і стає зрозумілим, чому, наприклад, ці поняття (не

— 53 —

лиш в обсягу жіночої еманципації) так вражали М. Драгоманова, як це ми читаємо в його "Австро-руських споминах".

Не заімпонувала нам столиця галицької України й своїм зовнішнім виглядом. Вузенькі, покручені вулички, якими їхали ми з Підзамча, оті мізерні жидівські крамнички з їх польськими написами, здалися нам такими провінціяльними в порівнання до Києва, з його широкими розлогими вулицями, пишними бульварами, величними церквами з їх золотими банями, з густою зеленню міських парків. Самий розмах київського життя, рух на вулицях, блискучі ваґони електричного трамваю (до речі — перший електричний трамвай у цілій Росії було заведено у Києві), величавий Дніпро — все це давало в наших очах перевагу Києву. Але вертаюсь до свого оповідання.

Треба сказати, що упорядчики курсів абсолютно не подбали, щоб улекшити приїзжим побут у Львові, ані що до пришукання помешкання, ані що до улаштування з харчуванням. Ми були здані на власні сили, й помагали нам улаштуватися тих кілька політичних емігрантів, що перебували у Львові в звязку з роботою Революційної Української Партії, і українські студенти соціял-демократи, що перебували в тісному звязку з ними: Микола Ганкевич, Теофіль Мелень, Юліян Бачинський. З двірця ми заїхали до отелю й взяли нам два покої: один для нас трьох хлопців, один для панни Дверницької. Вмилися, переодяглися й побігли до "Академічної Громади", яка мала свою окрему кімнату в помешканні "Руської Бесіди" в будинку "Просвіти" на Руській вулиці. Там застали ми кілька студентів, але ніхто не міг дати нам якихось вказівок що-до помешкання, аж поки не надійшов Левко Ганкевич, який і взяв нас під свою опіку. Він сказав, що є підходяще помешкання в одного українця, який виїздить на час ферій на село і може винайняти помешкання на тих пару місяців, які мали тривати українські університетські курси. До нас мав приїхати ще студент Назаріїв і студентка Щербанівна. Отже рішили найняти ціле помешкання. Ходили дивитись і знайшли, що воно дуже зручне: посередині велика кухня, направо дві кімнати, — це мало б служити для хлопців, на право — одна кімната, як раз для двох панночок. Ми умовилися що-до ціни й рішили переїхати того ж дня у вечері. Пішли обідати. Виявилося, що українські студенти своєї кухні не мали, а ходили на обід до польської студентської їдальні "Bratnia pomoc". Пішли й ми туди і там стріли своїх земляків-еміґрантів з

— 54 —

Ґрупа учасників українських наукових курсів у Львові 1904 р.
(Спис імен на 55 стороні).

Києва. Це були чоловік та жінка Голицинські (партійний псевдонім "Лозенко"), Семен Мазуренко (псевдонім "Карась"), Ол. Скоропис (псевдонім Вишнівський), "Кавун"  (дійсне прізвище не можу пригадати); там же стріли Михайла Кривинюка, що не був емігрантом і затримався у Львові в переїзді з Праги. Тут же в їдальні довідались, що десь

[Список перенесено із стор. 55] Стоять: 1-ий ряд: Юл. Ситник, 2. Ол. Скоропис, 3. Дм. Розов, 4. Вол. Загайкевич, 5. Т. Єрми (п-ні Боднарова), 6. Мих. Мочульський. — 2-ий ряд: 7. Вол. Лаврівський, 8. Е. Голицинський, 9. Юл. Бачинський, 10. М. Крушельницька (Дроздовська), 11. Дм. Дорошенко, 12. Я. Грушкевич, 13. Л. Чикаленко, 14. Д. Шухевичівна Старосольська, 15. Мих. Грушкевич, 16. Ст. Дольницький, 17. А. Хомик, 18. М. Росткович. — 3-ий ряд: 19. Вол. Дорошенко, 20. М. Підлісецька (Мудракова), 21. Г. Чикаленківна, 22. К. Голицинська, 23. О. Андрієвська, 24. М. Липа, 25. І. Липа, 26. Ф. Шолудько, 27. В. Панейко, 28. Л. Сміщук, 29. Л. Гарматій. Сидять: 1-ий ряд: 30. П. Рябков, 31. Т. Ревакович, 32. І. Брик, 33. М. Ганкевич, 34. Ф. Вовк, 35. М. Грушевський, 36. І. Франко, 37. М. Грушевська, 38. Вол. Гнатюк. — 2-ий ряд: 39. М. Дверницька, 40. В. Чикаленківна, 41. А. Трушева, 42. І. Труш.

— 55 —

о пятій годині буде в каварні "Монополь" Іван Франко, який заходив що дня о цій порі. Рішили піти «познайомитись. Вернувшись до отелю, довідалися, що прибігав схвильований власник помешкання з Куркової вулиці і заявив, що не може нас прийняти, бо власниця будинку — полька, сказала, що викине його самого, як що він візьме тих українських "гайдамаків".... Що тут робити? Нічого не придумали й рішили йти до "Монополю" познайомитись з Франком, а там — що Бог дасть. Почувши про наш клопіт, Франко сказав: "Ідіть жити до мене, у мене хата простора". Були при цьому Кривинюк та ще дехто з львовян, і ніхто не сказав нам, що до Франка йти незручно, що пані Франкова хвора психічно, що вона не любить "еманципованих" дівчат і вже зробила авантуру двом приїзжим на курси панночкам з Чернігова. А ми зраділи: от, думаємо, будемо жити у самого Франка! Та це ж мов у Христа за пазухою....

Франко предложив іти разом з ним просто до його віллі (на вул. Понінського). Рішили, що ми з Володимиром Дорошенком підемо до отелю, спакуємо наші речі, візьмемо фіякра й завеземо просто до Франка. Вся компанія з Франком на чолі пішла до нього на віллю. Не поспішаючи, спакували ми речі, розплатились з отелем, узяли фіякра та й поїхали на вулицю Понінського. Дорога підіймалася все вгору, показався місяць, по обох боках дороги пішли сади й городи — вілля Франкова була вже за містом. Слідуюча за нею вілля була Грушевського. Доїздимо вже ближче, коли бачимо, по обох боках дороги залягла в траві купка людей і нас зупиняє. Що сталося? А сталося таке, чого можна було наперед сподіватися: пані Франкова була незадоволена, що у неї мала мешкати панна з України, очевидно — "еманципована" (сама пані Франкова була киянка). Вона почала оповідати, що у неї недавно замешкали дві панни з Чернігова, так це були такі невиховані, "не хтіли у неї й

— 56 —

шклянки молока випити", і пані Франкова скваліфікувала їх таким словом, що всі почервоніли й зрозуміли, що мешкати у Франка не випадає. Потихеньку змовилися, що вийдуть нам з Дорошенком на зустріч і скажуть, щоб далі не їхати. Рішили, що зустрівши нас, залишать фіякра з речами на дорозі й почекають, а ми у-двох з Дорошенком підемо до Франка, подякуємо за готовість примістити нас у своїй хаті, але скажемо, що вже нема в цьому потреби, бо для нас знайдено хату в місті. Франко, розуміється, догадався, в чім діло, і тільки сказав: "Бачите, яка в мене жінка: ніяк її вперед не зміркуєш". Тоді ми зрозуміли цілу трагедію великого письменника, що мусів зносити крім усяких інших тягарів свого життя ще й цей тягар у родині.

Мусіли ми вертатись до того самого отелю, де обслуга була немало здивована нашим несподіваним поворотом. Скінчилося тим, що на другий чи на третій день ми знайшли для себе кімнату в партері на тій самій Курковій вулиці, а панну примістили в жіночій бурсі св. Ольги, що стояла вже порожня з огляду на літні ферії. Там уже мешкала Грінченківна під опікою настоятельки Паславської. Ні Назаріїв, ні Щербанівна не приїхали. Взагалі ж приїхало на курси не багато: дві сестри Чикаленківни з братом Левком, панни Андрієвська і Божинська, Дмитро Розов, Михайло Деркач, Ф. Шелудько, Сміщук, М. Дверницька та нас двоє Дорошенків. Вписалися на курси всі наші емігранти, Грінченківна й др. Іван Липа з дружиною, що гостював тоді у Львові. Більшість слухачів були львовяни, всього учащали на курси 135 людей.

Курси були задумані по доволі широкій програмі. Мали приїхати для викладів проф. А. Кримський з Москви і проф. М. Сумцов з Харькова, але вони не прибули, і викладали фактично: проф. М. Грушевський (історія України), Ів. Франко (українська література), проф. К. Студинський (відродження Галичини в половині 19 віку), др. Ів. Брик (українська мова), проф. Ст. Томашівський (Угорська Русь), Хведір Вовк (українська антропольоґія), проф. Ів. Раковський (онтоґенезіс чоловіка) і Микола Ганкевич (огляд соціялістичного руху в 19 в.). Виклади відбувалися в залі якогось жидівського товариства — забув, як воно називалося. Найбільше цікавили мене й усіх нас приїзжих виклади Грушевського, і вони нас дуже розчарували: викладав Грушевський князівську добу і викладав страшенно нудно, не давав ширших узагальнень, а переказував, і то дуже одноманітно, са-

— 57 —

Михайло Грушевський.

му лишень фактичну історію, — коли який князь панував, а ким воював або переговорював. Читав з рукопису, якось монотонно і з незвичним для нас наголосом на кінці слів (напр. "князя", "віка" і т. п.). Ті з нас, що чули прекрасних лекторів у Петербурзі, або в Москві, були здивовані: ми сподівалися почути щось "нове", щось захоплююче, пориваюче, адже тут була конституційна Австрія, можна було про все вільно говорити! Слухаючи Грушевського пізніше на засіданнях Центральної Ради у Києві, я спостеріг, що він промовляв значно цікавіше, живіше. Взагалі я помітив, що коли Грушевський говорив експромтом, то виходило дуже добре, і він міг захопити авдиторію. Але коли він вичитував з рукопису, то виходило доволі нудно. Ще більше розчарував нас Томашівський, особливо своєю дивною манерою викладати: ставав спиною до слухачів, а обличчам до географічної мапи, на якій довго вишукував якусь річку, чи якесь село. Він так знудив свою авдиторію, що за другим разом прийшло всього кілька слухачів.

За те вподобали ми всі Франка. Він викладав спокійним рівним голосом, без зовнішніх ефектів, і хоч викладав старе українське письменство, але виклади були такі цікаві, такі глибокі змістом, що ми слухали з найбільшою увагою, не пропускаючи ні одної лекції великого ученого. Гарно викладали Студинський, Брик, Раковський, Ганкевич викладав ефектно, як добрий промовець, але його виклади здавались мені більше промовами на вічу, як науковими лекціями. Дуже припали нам до смаку виклади Вовка. Говорив він дуже тихим голосом, так, що треба було сідати ближче, щоб краще чути, але самі виклади були дуже живі і змістовні. Вовк тоді ще жив на еміграції в Парижі й приїхав звідти спеціяльно задля викладів. Нам була дуже симпатична сама особа старого професора, і ми дуже тішилися, коли він часом ходив з нами на прогульку в околицях Львова і опові-

— 58 —

дав нам про пригоди зі свого життя. Колись це було дуже бурхливе життя революціонера, але тоді Вовк уже не брав участи в жадних революціях, а працював тільки для науки. Іноді приймав участь в наших прогульках і Франко, що був дуже простий і милий в товаристві. Я був щасливий, що мав змогу говорити з тим, кого вважав за свого духового вчителя з часів, коли складався мій світогляд, коли формувалися мої національні й літературні погляди.

Перебуваючи у Львові, ми потрохи знайомилися з духовим життям його українського громадянства, хоч особливого зближення з ним у нас не було. Ми трималися своєї тіснішої емігрантської компанії й близько звязаної з ними ґрупи галицьких соціял-демократів: Лев і Микола Ганкевичі, Теофіль Мелень, Юліян Бачинський, Ярослав Веселовський, Семен Вітик. Мене спеціяльно цікавило Наукове Товариство імени Шевченка. Я заходив до його бібліотеки, якою керував тоді Михайло Павлик. Мене дивувало, що Павлик випозичав нам до хати книжки в необмеженому числі, без усяких формальностей, а книжки часом були дуже рідкі й цінні. В нашій хаті не було зовсім меблів крім двох ліжок (на яких ми спали по двоє на одному ліжку), і ми складали цілі стоси випозичених книжок, сиділи на них і снідали. Наукове Товариство містилося у власній великій камяниці при вулиці Чарнецького ч. 26. В липні місяці, у залі Т-ва, прикрашеній гарними портретами його фундаторів — Єлисавети з Скоропадських Милорадовичевої, Михайла Жученка і Олександра Кониського — відбулися річні збори. В Т-ві заіснувала опозиція проти його голови — Грушевського. Вона складалася з семи осіб під проводом Володимира Шухевича і Михайла Павлика. Щоб збільшити число голосів на зборах в користь Грушевського, Володимир Гнатюк, один з головних стовпів Т-ва, предложив мені вступити в число членів Т-ва. Я вступив і дістав право голосу. Збори тяглися цілий день і мали дуже драматичний перебіг. Скінчилися вони перемогою Грушевського. Тоді вся опозиція в числі семи осіб демонстраційно покинула залю засідання. Памятаю, становище Грушевського дуже гаряче обороняв священик Михайло Зубрицький, автор розвідок з обсягу етнографії галицької України.

Я вже згадав, що ми зразу близько зійшлися з нашими емігрантами "ерупівцями" (членами Революційної Української Партії — скорочення "РУП"). Вони провадили життя справжньої богеми, що дуже підходило під наші звички.

— 59 —

Федір Вовк.

Щоб втягнути нас в круг партійних інтересів, ерупівці стали уряджати дискусійні вечори, на яких велась завзята полеміка між соціял-демократами, соціялістами-революціонерами й анархістами, яких репрезентував Михайло Лозинський, що видавав один час ґазетку польською мовою "Wolny Swiat". Іноді появлявся на тих зборах Богдан Ярошевський, дуже симпатичний українець польської культури, що заложив був окрему "Українську Соціялістичну Партію" на зразок відомої "Польської Партії Соціялістичної" (P.P.S.). Українська Соціялістична Партія злилася пізніше з Р.У.П. Сам Ярошевський був родом з Київщини. Наші сходини відбувалися у нашій хаті й носили назву "зборів за запросинами", себ-то кожен учасник діставав запросини на письмі, які треба було показати на випадок приходу поліції. Сходилося звичайно людей 20-25. Жінки сідали на ліжках, а ми, хлопці, стояли. Ми мало звикли до прилюдних дискусій, не те що наші товариші-галичани, виховані в умовах конституційного життя. Тому ми більше мовчали і слухали. Суперечки йшли майже виключно на тему аграрного питання, як мала бути розвязана земельна справа згідно з соціял-демократичною програмою. Головою зборів був звичайно Юліян Бачинський, автор книги "Україна ірредента", в якій він доводив неминучість повстання самостійної української держави через розвиток капіталістичних відносин. Пізніше він побував в Америці й видав книгу про заокеанську еміграцію.

Який часом бував тон наших дискусій, показує, наприклад, виступ Миколи Ганкевича, що почав одного разу свою промову буквально такими словами: "Соціялісти-революціонери, анархісти та інші ідіоти твердять, що ...." і далі спростовувалися погляди тих "ідіотів" на земельну справу. Соціял-революціонерів репрезентував тоді хіба що один Володимир Дорошенко,

— 60 —

а анархістів Лозинський. Обоє були присутні. Дорошенко, що був дуже смішливий, почувши таку кваліфікацію, так і приснув зо сміху. Саме тоді приїхав з Києва російський меншевик Ларин (властиве його імя було Луріє). Він теж ходив на наші збори, і тоді завязувалися особливо гарячі спори про "отрѣзки"*).

Щоб використати мій деякий літературний досвід, мене запрягли до коректи "Праці" (орґану Р.У.П.) та інших ерупівських видань, до редагування перекладів брошур Енгельса й Каутського, та до складання хроніки в "Праці". Я мусів висиджувати іноді по кілька годин в друкарні. Там раз-у-раз зустрічав В. Будзиновського, який редагував якийсь радикальний орґан. Одного разу відбувався у Львові якийсь з'їзд, здається, українського учительства. Він засідав у доволі імпозантній залі "Народного Дому", що був тоді в руках москвофілів. На з'їзді виступав, памятаю, священик Данило Танячкевич, старий народовець, дуже гарний бесідник. Хтось подав думку покликати до слова когось з приїзжих гостей — наддніпрянців, або хоч показати їх учасникам з'їзду. Почувши це, наші зараз же кудись поховались. Піймали лиш нас трьох: Дорошенка, Деркача й мене. Витягли нас на сцену й привітали оплесками. Але ми так змішалися, що не могли вимовити й слова і так постояли мовчки перед публикою, ніяково посміхаючись. Так ще було нам тяжко виступати прилюдно з промовою.

IX.

Моя подорож по Гуцульщині. Святкування ювілею Миколи Лисенка в Петербурзі. Політична демонстрація 28.XI.1904 в Петербурзі й участь у ній українського студентства.

Перед кінцем курсів я перервав на кілька день вчащання на виклади, щоб зробити подорож в Карпати, — не хотілося виїздити, не побачивши ті наші славні українські гори, не побачивши гуцулів, знаних мені змалку з повістей Федьковича. Я виїхав залізницею через Станиславів, Коломию й Вижницю до Кутів, куди мав рекомендацію до священика о. Стефановича. Переночував у йото в Кутах і рушив далі кіньми через Косів до гуцульської столиці, села Жабйого над Черемошем. Там я переночував і за допомогою місцевої учи-

*) Так називалися по російськи додаткові наділи землі, якими соціял-демократи збиралися задоволити селян.

— 61 —

тельки, пані Корженської, домовився з одним старим гуцулом, щоб винайняв мені свою коняку і сам перейшов зі мною, як провідник, на той бік Карпатів до Ворохти. За це мав дістати від мене вісім чи десять "левів" (гульденів) —. щось дуже дешево. Набрали ми трохи харчів на дорогу і рушили вдосвіта. Цікава то була подорож. Ще в дорозі між Неполоківцями й Вижницею спостеріг я, що тамошні селяни говорять чистісінькою українською мовою, мов десь на Полтавщині, і своїми розмовами, усім своїм поводженням і вдачею зовсім нагадували мені наших дядьків. Від Косова вже почалася Гуцульщина. Народ був дуже гарний на вроду, ставний, з інтелігентними рисами обличча. Серед мужчин траплялись просто красуні. Всі в мальовничих убраннях, у своїх "сардаках", "кептарах", у "крисанях" з павячими перами, у "ногавицях", — наче жива етноґрафічна вистава. Але край був ще дуже глухий, майже не заторкнутий зовнішньою цивілізацією. Туристика тоді була ще мало розвинена, і "пани" з міста рідко тут показувалися. Переїздив я через Буркут, що славився своєю водою з джерел. Тут був маленький курорт, але там я застав дуже мало пацієнтів. Дорога підіймалася все вище та вище вгору, я сидів на своїй конячці, а її господар ішов поруч зі мною пішки. Часом він казав мені: "їдьте, паничу, далі, а я на вас чекатиму оттам" — і показував на якусь далеку гору. Я їхав далі серпантиновою стежкою, а він дряпався мов коза навпростець по скелях. За якусь годину бачу: мій гуцул сидить уже на камені, мов той "Чугайстер", дожидає мене й усміхається.

Ми зійшли на Говерлю, на Чорну Гору. По дорозі траплялися чудові зелені полонини, і ми там відпочивали. На ніч добрили до "колиби", де ночував пастух із своїми вівцями, а з ним кілька молодих хлопців. Він дуже сердечно привітав нас, нагодував кулешею з бриндзею, і потім питав, звідки: по старо-українському звичаю, що його пильно додержувалися козаки-запорожці — гостя зпочатку нагодуй, а тоді вже розпитуй! На запит звідки, я сказав, що з Києва. Бачу, що це йому неясно, незрозуміло. Тоді кажу, що зі Львова. "О, так далеко!" Пастух поклав мене на кожусі, багато щось оповідав, але я вже не слухав, був дуже стомлений, і скоро заснув як убитий. Вранці, коли я вийшов з колиби, побачив, що нас оточувала тісним колом овеча отара, так що не можна було пройти, не наступаючи на овечі голови. Пастух мусів відігнати свої вівці, щоб проложити мені шлях. Коли зійшло сонце, і розвіявся ранішній туман, перед моїми очима

— 62 —

далеко навкруги розстелялася величня панорама. Весь карпатський хребет з своїми гребнями і шпилями гір, скільки оком сягнути, простягся надокола, немов хвилі застиглого моря. І тихо-тихо, ніде ні згуку.... Наче вся природа кругом заніміла.

Почався спуст до Ворохти. Коли я почав розплачуватися з гуцулом, щоб сідати на поїзд, то побачив, що у мене не вистарчить на білет щось пару "левів", і кажу гуцулові, чи не може він почекати, поки я доїду до Львова і вишлю гроші на адресу пані Корженської. "Добре, паночку, каже гуцул; пришлете — добре, а ні, то Христос з вами". Ми сердечно попрощалися, і я на другий день ранком був уже у Львові, звідки зразу вислав милому гуцулові гроші.

Курси скінчилися, і треба було збиратись назад до Києва. Знов їхали цілою компанією. Разом з нами їхала родина Чикаленків: пані Чикаленкова, дочки Ганна й Вікторія, син Левко і двоє малих хлопців, Петрусь і Івашко. Я тільки тоді довідався, що пані Чикаленкова перебувала весь час у Львові з малими дітьми, поки старші ходили на курси. Наші ерупівці дали мені й панні Дверницькій доручення: перевезти через границю розібрані частини друкарської машини, запаковані серед інших річей у наших валізках. Небезпечне доручення, але відмовитись не стало духу. А Настя Грінченківна повезла з собою ще й револьвер, заховавши його на голові у волоссі своєї буйної куафюри. Потім боліла у неї весь час голова, поки не переїхала гряниці і револьвер можна було покласти до кишені. У вагоні їхав разом з нами й о. Данило Танячкевич до своєї стації Ожидова, близько від кордону. В оживленій розмові скоро проминули дві години їзди. Дуже потерпали ми на російському кордоні в Радивилові, поки відбувся огляд баґажу. На наше щастя огляд був дуже поверховий, і ми благополучно довезли наш небезпечний баґаж до Києва, де й здали його на руки пані Матюшенковій, що була видним членом Революційної Української Партії.

У Києві почули новину: в Петербурзі було вбито міністра Плеве, і в українських кругах запанувала з цього приводу велика радість, занадто бо Плеве був зненавиджений. Почувалося, що має наступити певна зміна політичного курсу. І вона справді наступила. На місце Плеве був призначений ліберальний князь Святополк-Мірський. Приїхавши в осени до Петербургу, я довідався про певні ознаки зміни курсу щодо українства: було дозволено видати Св. Єванге-

— 63 —

ліє українською мовою, а слідом за тим рада міністрів зробила постанову про полекшення цензури популярних книжок, бо заборона популярної української літератури, мовляв, шкідливо позначилася на культурному рівні селян "малоросійських ґуберній". У Києві відбулося в кінці 1904 р. гучне українське свято: ювілей 35-літньої літературної діяльности Івана Нечуя-Левицького. Воно, як торік свято Котляревського в Полтаві, стало широкою національною маніфестацією. Ювілей Нечуя був помітний між іншим ще й тим, що в ньому взяли участь аж дві чи три делєґації від селян, і коли про ювілей Котляревського Єфремов писав, що це було "свято української інтелігенції", то про ювілей Нечуя можна було б написати, що це було всенароднє українське свято. Після грандіозного, як на тодішні відносини, відсвяткування ювілею Лисенка у Львові й у Чернівцях в кінці 1903 року, а потім у Києві, петербурська стара Громада запросила славного музику до Петербургу, щоб справити ювілей на очах столичної публики при участи визначних артистичних сил.

Лисенко приїхав, і в одній з найкращих концертових заль Петербургу відбувся концерт, в якому взяв участь сполучений хор імператорської опери, державної консерваторії й український студентський, так само й орхестри опери й консерваторії; співали найкращі артисти й артистки опери. "Гвоздем" програми було виконання спільними силами хору й орхестри кантанти Лисенка "Бють пороги". Диріґував цю річ сам великий наш музика.

Цілий концерт був тріюмфом української національної музики. Але серед публики не було того одушевлення, яке мусілоб бути, як би не прикрий факт відсутносте на концерті українського студентства. А сталося це тому, що студентство, посварившись за щось з "старими", оповістило, що збойкотує концерт, не вважаючи на протест з боку кількох членів Громади, в тім числі й мене. І дійсно збойкотувало. А тому хоч холодна петербурська публика й дуже вітала самого маестро й справді високо-мистецьке виконання, але не було того ентузіязму, який могла виявити лиш своя українська молодь. Я не міг узяти участь в бойкоті хоча б уже через те, що був заанґажований в реклямуванні концерту в російській пресі: з доручення Лотоцького я, так само як і він, мусів написати ряд статей про Лисенка для преси і предложити редакціям. З того, що я написав, тільки дві чи три ґазети видрукували замість статей короткі замітки;

— 64 —

більше успіху мав Лотоцький, тому що в його були деякі звязки з редакціями, я ж був нікому невідомий. Що-до самого Лисенка, то імя і творчість його, видко, не цікавили російську пресу. Вже по концерті зявились прихильні звіти й рецензії.

Наша Громада, щоб показати, що вона зовсім не виступала проти самого Лисенка, не явившись на концерт, рішила зробити приняття ювілятові в Андрієвській школі в імени хору. Лисенко охоче приняв запросини. Влаштували у вечері скромний чай і вітали славного музику співами його композицій. Диріґував студент Духовної Академії Балабан. По співах пішли промови. Довелося говорити й мені в імени Громади. Лисенко відповідав на кожну промову і, видко, був задоволений. Мені було доручено відвезти Лисенка до дому. Я сів із ним в санки, і ми поїхали аж на другий кінець міста, — Лисенко був гостем Ір. Житецького, члена старої Громади, який мешкав аж під Александро-Невською Лаврою. Була морозяна місячна ніч. Лисенко був у дуже доброму настрої й виявив бажання проїхатись по-над Невою, повз Літний Сад, хотів пригадати свої молоді роки, коли він якийсь час жив у Петербурзі. Я сказав візникові їхати не простою дорогою через Невський Проспект, а кругом по набережній Неви і потім повз Літній Сад. Лисенкові було тепло в його бобровому кожусі, а я таки добре змерз в моїй студентській шинелі (плащі). Але Лисенко, відомий з своєї розсіяности, цього не зауважив. Я довіз його до дому, де мешкав Житецький, ми любенько попрощалися, і я побіг, скільки було сили, щоб зігрітись, до Николаєвського двірця, а звідти вже поїхав до дому "конкою" (кінний трамвай). На другий день заходжу в якійсь справі до Житецького. Зустрічаю там і Лисенка. Обоє, і Лисенко і господар, питають, чому я вчора не зайшов до хати, щоб загрітись? Я промовчав, бо що міг відповісти, коли мене не було запрошено!

В осени 1904 р., особливо після убивства Плеве, визвольний рух у цілій Росії набирав усе більшої сили, і молодь, як звичайно, вела в ньому перед. На кінець листопада мала відбутись скомбінована демонстрація: на Невському Проспекті (головна артерія міста) мало виступити студентство, а з передмість мали прийти туди робітники. Демонстрація підготовлялася заздалегідь. Справою керував комітет, який складався з представників ріжних партій і орґанізацій. Наша студентська Громада дістала запрошення прислати свого представника для обміркування програми демонстрації.

— 65 —

Я пішов як голова Громади. Збори комітету відбувалися в помешканні адвоката М. Маргуліеса. Здається, що Маргуліес і був головою того комітету. Це був той самий Маргуліес, що пізніше, вже за української влади, брав участь в 1919 році в зборах російської правої еміграції в Ясах у Румунії, де обмірковувалися ріжні анти-українські пляни тої еміграції. Маргуліес запитав мене, скільки наша Громада може виставити учасників демонстрації. Я подумав і сказав, що "кілька сот". Не дуже багато, а все-таки — щось. Демонстрація відбулася 28 листопада. Коли я прийшов на Невський Проспект, то побачив ціле море студентсьских кашкетів і уніформи "всіх родів зброї", як тоді казали, маючи на думці, що студенти носили особливу уніформу військового зразку, кожна висока школа з окремими відзнаками (наплечниками з царським вензелем). Видно було й багато курсисток. Потім казали, що явилось коло 20,000 молоді. Але дуже рідко бачив я когось з дорослої цивільної публики. Мабуть мало хто виходив у той день на Невський, щоб не попасти у перепалку. Поліція очевидно була попереджена і змобілізувала свої сили. По проспекту їздили кінні патрулі, на ріжках вулиць стояли густі відділи пішої поліції. Демонстранти мали по певному гаслу розгорнути червоні прапрори, а бесідники спробувати звернутись до натовпу з промовами. Не бачив я ані прапорів, ані бесідників, але поліція мабуть дістала своє гасло й кинулася в певний момент розгоняти демонстрантів, бючи нагайками й кулаками. Юрба, до якої я був прилучився, кинулася тікати в якусь бічну вулицю. Я бачив, як поліціянти били студентів і особливо студенток. Я сам дістав двічи по шиї, але встиг добігти до нового ріжка другої вже вулиці й заховався десь за браму. Довго одначе не міг там ховатись, бо з дворів вискакували "дворники" (сторожі) і теж били. Мені ця бійка безборонних людей зробилася дуже гидка, і я вибрався подалі від головного "пляцу бою" й подався до-дому. Оповідали потім, що багато студентів було дуже побито. З наших земляків дуже потерпів Сергій Тимошенко, його потоптали коні, в його зломлено було кілька ребер, і лиш якимсь чудом він зостався живий і видужав. Я сам бачив, як поліцаї вели кудись попід руки одного студента, і його обличча було залляте кровю. Оповідали, що сильні відділи жандармерії й поліції перегородили всі вулиці з фабричних передмість, і робітники не могли прорватись до осередку міста.

— 66 —

У вечері того ж дня був призначений мітинг (віче) в залях Технольоґічного Інституту. Я пішов туди. Поліція не перешкоджала відбутись тому мітингу. Зійшлося, як казали, 12,000 студентської молоді. В ріжних залях промовляли промовці від окремих партій. В інших знов залях співали революційних пісень. Серед публики було багато з перевязаними головами, — це ті, що потерпіли підчас ранішного бою на Невському Проспекті. З наших крім Тимошенка, на щастя, ніхто більше не потерпів. Я був стомлений переживаннями "боєвого" дня і пішов раніше до дому.

X.

Моя подорож до Полтави весною 1905 р. Подорож до Німеччини й до Австрії. Евг. Олесницький. "Україніше Рундшау". Київ в кінці 1905 р. і оживлення українського національного руху. Революція 1905 р. та її відгуки в Києві й на Чернігівщині.

9 січня 1905 року сталася в Петербурзі подія, яка була немов прелюдією для першої російської революції: священик Гапон (родом з Полтавщини), який користувався великою популярністю в робітничих масах, намовив робітників піти великою масою до Зимового Палацу і там подати цареві петицію про задоволення економічних потреб робітництва. Мовляв, робітники звертаються до царя, як діти до батька. 9 січня десятки тисячів робітників вирушили з корогвами й образами під проводом Гапона до царського палацу. Але їх зустріло, не допускаючи до палацу, військо і почало стріляти до натовпу. Сотні людей було вбито й поранено. Ця крівава масакра остаточно вбила віру в царя, як оборонця й заступника трудящого люду. Гапон десь зник. Виявилося, що він був провокатор, і революціонери його вбили, заманивши ніби для переговорів на порожню вілю в Фінляндії, недалеко від Петербурга. Подія 9 січня розворушила ціле населення столиці, і з того часу революційний рух став зростати з кожним днем. Високі школи було зачинено на необмежений час, і я вже не поїхав до Петербургу.

Я залишився деякий час у батька у Вільні й звідти дописував до ґазети "Полтавщина", яка почала виходити у Полтаві під редакцією Я. Головні й запросила мене писати на українські теми. Це вже була вповні українська ґазета, хоч

— 67 —

виходила ще в мові російській. Перед Великоднем 1905 року я поїхав до Полтави, щоб на місці порозумітися з редакцією. В Полтаві я завязав знайомство з рядом місцевих українських діячів, — з адвокатом Миколою Дмитрієвим, що в кінці того року почав видавати тижневик "Рідний Край", з головою Статистичного Відділу Полтавського Земства Григорієм Ротмистровим, з Леонидом Жебуньовим, з поміщиками Михайлом Ганьком і Віктором Василенком. Зустрівся де з ким з моїх молодших знайомих з днів свята Котляревського. Один з них, Володимир Міхновський (небіж відомого українського діяча Миколи Міхновського) запросив мене в гості на Великодні свята, що вже зближалися, до села Товкачівки, Прилуцького повіту, де його батько був священиком. Ми поїхали залізницею до Прилук, а звідти 15 верств кіньми до Товкачівки. В самих Прилуках ми зайшли до адвоката Гаврила Міхновського, рідного брата Миколи Міхновського, якого він дуже нагадував і обличчам і всією своєю постаттю, і своїм патріотизмом в самостійницькому дусі. Я завважив, що на його канцелярії напис був українською мовою, що тоді було рідкістю. Взагалі ціла родина Міхновських була щиро-українська. Та й самі Прилуки з околицею зробили на мене дуже приємне вражіння своєю українською національною стихією, яку було помітно на кожному кроці; я чув там раз-у-раз українську мову не тільки серед міщан та селян, але й серед міської інтелігенції.

Влітку мені довелося везти хворого батька за кордон: він слабував на гостру форму неврастенії, і лікарі порадили їхати за-кордон, щоб лікуватись гідропатією у відомій санаторії Ламана під Дрезном. Але Ламановська санаторія не задовольнила батька, він знаходив, що в ній лікують не дуже енерґійно, і ми тоді рішили за порадою відомого галицького діяча Евгена Олесницького, що лікувався в тій санаторії, переїхати до санаторії проф. Вінтерніца в Кальтенлейтгебені під Віднем. Місяць, який ми пробули під Дрезном, для мене був особливо цікавий через оте знайомство з Олесницьким. Це була з кожного погляду дуже визначна постать: політик європейського масштабу, він сміливо міг заняти пост міністра у великій державі, тимчасом йому довелося сидіти послом до парляменту у Відні й змагатися там з поляками, вириваючи з їх рук згоду на якусь нову ґімназію чи семінарію, або боротися із зловживаннями й шахрайствами польської адміністрації в своїм Стрию. Не судило йому дожити до від-

— 68 —

родження української державности, якій би дуже придався його політичний розум і досвід. Ми з батьком з глибоким інтересом слухали його оповідань про відносини в Галичині, де з кожним роком тоді зростав український національний рух.

Перебуваючи з батьком у Ламановській санаторії, я їздив на пару день до недалекої звідти Праги, щоб побачитись з нашими українськими студентами. Я застав знайомих зі Львова — подружжа Голицинських (Лозенки), петербуржан Левка Фролова й Володимира Хрінникова, та ще кілька галичан, які залишалися кінчати студії в Празі після львівської сецесії. Познайомився я також з Павлом Фраткиним, це був жид з Херсонщини, який пристав до української громади. На його обовязку лежало гостити у себе приїзжих студентів українців, тому що в його була велика кімната з двома ліжками. На одному з них ночував і я. Фролов водив мене по Празі й показував мені місто. Не передчував я тоді, що мені доведеться колись майже двадцять років прожити емігрантом у Празі й працювати там в українському університеті!

За порадою Олесницького ми зупинилися у Відні в однім отелі на вулиці Ґрабен, в центрі міста, близько до славної катедри св. Стефана. Це був скромний отель на тихій вулиці, в ньому, як казав Олесницький, спинялися українські посли до парляменту, приїздячи до Відня. Батько хотів порадитися ще з віденськими лікарями, і я побіг шукати д-ра Романа Яросевича, відомого радикала й близького приятеля Драгоманова. Він практикував тоді у Відні як лікар-дентист, і мусів знати, певна річ, відомих лікарів спеціялістів від нервових хвороб, отже міг дати пораду, до кого з них слід звернутися. Яросевича я не застав вдома, натомість застав його дружину, молоду гарну пані. Ми познайомилися, і виявилося, що вона українка з Одеси, товаришка дочки Миколи Ковалевського, Драгоманового приятеля. Він збірав на Україні гроші на видання Української Радикальної Партії й возив їх до Львова. На ці гроші виходили "Народ", "Хлібороб" та інші радикальні видання в Галичині. Пані Яросевичева оповідала мені про родину Ковалевського та її траґічну долю: жінка Ковалевського, російська революціонерка, була заслана на каторгу до Сибіру й там покінчила з собою, а одинока дочка Ковалевських Галя, діставши про це звістку, кинулася під поїзд залізниці. Побачивши, що я дуже цікавлюся Ковалевським,

— 69 —

Евген Олесницький

пані Яросевичова подарувала мені його фотографію, яку я одвіз до Дорошенкового Хутора як подарунок для моєї тьоті, що, як я вже згадував, була великою поклонницею Ковалевського. Коли вернувся до хати Яросевич, він не тільки дав поради що-до лікарів, але й взявся сам повести мого батька до двох спеціялістів і служити йому за перекладача (батько мій слабо знав німецьку мову). Від Яросевича ми почули багато цікавого про Драгоманова. З доручення Драгоманова Яросевич їздив колись до Києва й до Одеси, щоб встановити безпосередній звязок з тамошніми українськими громадянами.

Віденські лікарі порадили батькові їхати таки до санаторії Вінтерніца, і ми поїхали до Кальтенлейтгебена під Віднем. Час був літній, ферії, але я рішив пошукати у Відні когось із наших студентів і поїхав туди в надії, що може знайду кого в "Січі" (їзда до Відня була пів-години залізницею). "Січ" — це було відоме студентське товариство, заложене ще на початку 1870-их років. Я розшукав його льокаль, портієрка мене впустила туди, але в "Січі" не було нікого. Я написав картку, в якій подав свою адресу і просив, щоб хто-небудь із "Січі" мене відвідав. За пару день приїхав до нас у Кальтенлейтгебен Володимир Кушнір, з яким завязалося у мене з того часу близьке знайомство і оживлене листування. Кушнір редагував тоді український місячник у німецькій мові "Ruthenische Revue", заложений Романом Сембратовичем, що саме перед роком помер. Фінансував видання один з прихильних до українства австрійських політиків. Кушнір хотів унезалежнитись від фінансової допомоги чужої, хоч і прихильної людини, і видавати журнал далі виключно на кошт самих українців. Ми умовилися, що я, коли поверну до Росії, буду умовляти наших земляків, щоб складали гроші на видання

— 70 —

журналу німецькою мовою вже під зміненою назвою "Ukrainische Rundschan". Дійсно мені пощастило переконати земляків у Києві, що таке видання дуже корисне для української справи, особливо коли воно буде трактувати її в широкому всеукраїнському масштабі. Я почав просто збірати по людях гроші, і в рр. 1906-1907 міг вислати Кушнірові кілька сот рублів, які допомогли йому стати з виданням на ноги. Крім того я мусів сам і писати до "Ukrainische Rundschan" статті про українську справу в Росії, особливо коли ця справа по революції 1905 року стала дуже актуальною. Протягом 1906-1909 років я умістив в "Ukrainische Rundschan" більше десятка статтів. Журнал піддержували згодом українські парляментські круги, і він виходив аж до вибуху першої світової війни.

Лікування в санаторії Вінтерніца не помогло мойому батькові, навпаки — воно ще більше розстроїло його, і ми на початку осени покинули Австрію та виїхали до Вільна. Там батько зовсім покинув службу і переселився до Глухова, де винайняв собі хату на околиці міста. Я вже до Петербургу не вернувся, думаючи перейти до києвського університету, як тільки там знову почнеться нормальна наука. В Росії вже починалася революція. То тут, то там починалися розрухи, вибухали військові бунти. Я довго не всидів у Глухові й поїхав до Києва, де все більше розростався український рух. Усі з дня на день сподівались, що ось-ось упадуть обмеження й заборони, які тяжили над українським словом, і готовилися до орґанізації української преси. Цензурні заборони зовсім ослабли. Сергій Єфремов видрукував у російській ґазеті "Кіевскіе Отклики" (відгуки) статтю українською мовою: "Чи буде суд, чи буде кара?" Це була перша українська стаття в щоденному часопису. Грінченко доручив мені перекласти з французької мови промову Жореса "Рідний край і робітники" для майбутнього українського місячника. На початку жовтня батько захотів поїхати до Києва на пораду з лікарями, і я повіз його, задоволений, що маю нагоду знову побувати в Києві.

А в Києві українське життя вже кипіло як у котлі. Я раз-у-раз залишав батька самого в отелі й біг на ріжні збори та засідання, які відбувалися вже зовсім вільно, без огляду на якусь там конспірацію. Десь коло половини жовтня було оповіщено, що в університеті відбудеться українське віче. Це мало бути перше українське віче в Києві. Відбулося воно в

— 71 —

одній з найбільших авдиторій університету. Коли я прийшов туди, то заля вже була заповнена людьми і багато стояло в коритарі попід вікнами (вікна залі виходили з одного боку на коритар) і в дверях. Зійшовся весь український Київ. Кого там тільки не було! Загальну увагу звертав на себе козак з довгими вусами, в мальовничому вбранні, що стояв, спершись на кий. Це був відомий у Києві за тих часів Куцевіл, що служив за натурщика (модель) для малярів, як справді тип козака або чумака. Я побачив багато знайомих — зі старшого громадянства і з молодих. Головою віча був Дмитро Антонович, син знаменитого історика, один з основників Революційної Української Партії. Я застав таку картину: на одній стороні залі під стіною стояв на стільці Борис Грінченко, а на протилежному боці, також під стіною, стояв Микола Порш, і вони провадили понад головами присутніх спір: Грінченко боронив засади аграрної реформи в програмі Української Радикальної Партії (що перед тим була заснована), а Порш боронив програму соціял-демократії. Сперечалися довго і завзято, а публика слухала. Мене дивувало, що в такий момент іде суперечка не за якісь засади загально-політичного або загально-національного значіння, а за партійні ріжниці. Але такий вже був тоді дух часу. Не памятаю, хто переміг у цім спорі, але симпатії молоді явно були по стороні Порша.

Батько скінчив свої справи з лікарями, і треба було вертатись до Глухова, хоч мені й не дуже того хотілося. В ранці 16-го чи 17-го жовтня я сказав портієрові отелю, що ми у вечері їдемо і просив приготовити рахунок, коли портієр каже: "Не поїдете, бо всі поїзди станули: страйк!" Це був початок загально-російського страйку залізниць, який змусив царя Миколу скапітулювати й видати свій знаменитий маніфест 17 жовтня 1905 року з обіцянкою конституції, широких реформ і скликання парляменту. Але треба було думати, як же нам вернутися до дому? Саме в той час дістаємо телєґраму від дядька з Дорошенкового Хутора, щоб ми їхали пароплавом по Десні до Новгород-Сіверського, а туди по нас вишлються коні. Нічого було довго думати. Спитали по телефону, чи пароплави ходять. Так, ходять, страйк їх не зачепив. Ми спакувались, взяли фіякра й поїхали на пароплавну пристань. Плили цілу ніч і на другий день в обідню пору прибули до Чернігова.

За ніч сталися події: було скрізь оголошено царський

— 72 —

маніфест, і слідом за тим починалися жидівські погроми, а подекуди й погроми інтелігенції, заздалегідь підготовлені в порозумінні з поліцією. Погроми робили т. зв. "чорносотенці", члени "Союза русского народу". Стався погром у Києві, але ми його вже не бачили. У Чернігові настрій був дуже неспокійний, скрізь по вулицях ходили патрулі війська, всі крамниці були замкнені. Ми зупинилися в "Царьгородському" отелі, де колись мешкав Шевченко, перебуваючи в Чернігові, і я побіг до Іллі Шрага, відомого українського діяча, щоб довідатися, що діється в місті. В Чернігові треба було пересідати на другий, вже менший пароплав з тим, щоб у Макошині пересісти ще на менший, який плив до Новгород-Сіверського і далі аж до Трубчевська. Наш пароплав з Києва спізнився, і треба було чекати аж до слідуючого ранку. Шраг мешкав далеко на окраїні міста, і до нього треба було переїздити через річку Стрижень т. зв. Червоним мостом. Шрага я застав у трівожному настрої: в місті сподівалися погрому. Поліція явно держала сторону погромщиків. Поки ми сиділи з Шрагом, прибігли його діти й сказали, що на мітинг, що відбувався в будинку ґуберніяльного земства напали чорносотенці й стали бити учасників; старшого пасерба Шрагового було поранено в толову, так що довелося кликати лікаря. Вже зайшов вечір. Лікар приїхав, зробив перевязку і сказав, що на Червоному мості засіли чорносотенці і бють усіх, хто вертався з мінтинґу, особливо студентів. Другої дороги до міста не було як тільки через міст, мені в моїй студентській шинелі (плащі) вертатись було небезпечно, — пізнають і накинуться. Лікар запропонував, що перевезе мене, сховавши під фартух фіякра. Не було іншої ради, і я поїхав таким способом, поки ми опинились уже в осередку міста. Але нас ніхто не чіпав.

На другий день поплили далі до Макошина, де колись переправлявся Карл XII, ідучи на зустріч Мазепі, там пересіли на малий пароплав і так плили ще цілу добу, помалу посуваючись вгору Десною. Пароплав став зовсім порожній, бо в такий трівожний час мало хто їхав. На останній перед Новгород-Сіверськом пристані Пирогівці до нас в каюту вбіг поліцай, подивився, хто їде, і вибіг зразу назад, а пароплав рушив далі. Це мало, як побачимо, свої наслідки. Вже надходила ніч, коли ми наближались до Новгород-Сіверського. Десна тої осени розлилася дуже широко і пристати до берега було доволі тяжко. Коли ми були вже зовсім близько, то

— 73 —

побачили, що на березі ціла купа людей і щось гукають. Капітан пароплаву — це був жид — щось перегукнувся з юрбою і зразу ж дав знак відплисти від берега на середину Десни. Тоді з берега почали стріляти. Я — до капітана: в чім діло? Він каже, що в місті погром, хтось пустив чутку, що з Києва "пливе на допомогу жидам 300 студентів". Отже поліцай, який вскочив був на пароход у Пірогівці, побачив мене в уніформі студента, переконався, що чутка справджується, і очевидно дав знати до Новгород-Сіверського, щоб там готовилися до відсічи.... Виладуватись було не можна. "А щож ваші люди (кілька матрозів), надійні?" — запитав я капітана. "Так, це все свідомі люди", відповів капітан, маючи на думці, що матрози — поступового напрямку, не якісь "чорносотенці". А що ж робити, коли нас заатакують на пароплаві? — запитав я. "Не бійтесь, — відповів капітан, — ми приготовили пожарні рури, опаримо їх, як що почнуть лізти на абордаж." Відплили на середину Десни, яка розлилася мов те озеро і ждали до ранку. Нападу не було. Вранці ж ми побачили на березі знову купу людей і серед них поліційного офіцера. Тоді батько — він був у військовій уніформі в полковницькій ранзі — закликав поліцая до нас на пароплав і запитав, в чім діло, чому нас зустрічають наче яких ворогів, стріляють? Поліцай був сконфужений, він сказав, що в місті стався погром, що тепер їхати небезпечно, і тут виявилося, що трівогу викликала моя студентська шинеля, яка підтвердила чутку про приїзд "300 студентів". Батько наказав строгим тоном, щоб з міста прислали по нас двох фіякра, бо нас чекають коні, вислані до нас з маєтку. За годину приїхав фіякер, ми попрощались з капітаном пароплаву і поїхали в гору до міста (Новгород-Сіверський, як і Київ, стоїть на високій горі над Десною). По дорозі бачили картину погрому: повибивані шиби у вікнах, порозкидане по вулиці вбоге майно жидівської бідноти, випущене з подушок піря, що мов пух укривало вулицю, а з вікон виглядали перелякані обличча жидівських жінок і дітей. На одному майдані бачили юрбу селян, які явилися з торбами, щоб поживитися жидівським добром на погромі; в осередку юрби стояв офіцер поліції й про щось говорив селянам. Наша з батьком поява викликала певну сензацію: що це таке? полковник і студент, що це означає? Ми дуже зраділи, коли на одній вулиці проти жидівського заїзду, Лейби Талалая, де звичайно зупинявся мій дядько, приїздячи з Хутора і куди ми тепер пряму-

— 74 —

вали, побачили нашого Микиту з Дорошенкового Хутора: він уже другий день чекав на нас з кіньми, бачив жидівський погром, дуже налякався, боявся заїхати навіть до "заїзду" і ночував з кіньми просто на вулиці. Ми казали зараз же запрягати коней і рушати до дому. Тільки що ми хотіли сідати до нашого фаетону (легка коляса), як прибіг до нас молодий жид, родич винокура з нашої ґуральні на Хуторі, кинувся батькові в ноги і благав, щоб ми вивезли з собою на хутір його жінку, бо тут, мовляв, невідомо, що ще буде, а на хуторі жінка буде в безпеці. Ми не могли відмовити, жидівка сіла поруч батька до фаетону, я сів на козли біля Микити, і ми рушили. Їхати довелося не звичайною дорогою з перевозом на поромі через Десну, а кругом, через Пирогівку й Шостку, яких 80 верств замість звичайних 50. Весь час, доки доїхали до Пирогівки, де переправилися через Десну, зустрічали цілі юрби дядьків з торбами й кошелями, це щоб зпакувати жидівське добро по погромі. Я мимоволі думав про колишні часи Гайдамаччини, які гарно виглядали в літературі, але далеко не такі принадні були в дійсности!

XI.

Повстання української преси. "Хлібороб", "Громадська Думка" та інші українські видання. Українські політичні партії і вибори до російської державної Думи.

Не міг я довго всидіти ані на хуторі, ані в Глухові, мене тягло до Києва, де саме розвивався наш рух, де орґанізовувалася українська преса, і мені хотілося брати в цьому участь. Я залишив батька на Хуторі, а сам знову поїхав до Києва, як тільки почався на ново рух поїздів. У Києві я замешкав у Володимира Різниченка, українського вченого-ґеольоґа і талановитого маляра-карикатуриста. Він жив на горі над самим Подолом в доволі глухому закутку, вдвох з своєю старенькою мамою. Місце було саме придатне для того, щоб укритися, як би наскочила поліція: можна було втікти сусідніми дворами й городами зовсім на іншу вулицю. Мабуть тому до Різниченка часто заходили ночувати Микола Порш і Володимир Степанківський, — видні тоді члени Революційної Української Партії. Обидва перебували в Києві на нелєґальному становищу. Вони являлися пізно й клали на ніч біля себе револьвер, на випадок як би заскочила поліція і довелося б відстрілюватись. Мав револь-

— 75 —

Федір Матушевський.

вер і Різниченко, та й я мав також при собі, отже були ми готові на все. Але нам не довелося вживати нашої зброї, бо поліція до хати Різниченка не навідалася. Мені одначе прийшлося пересидіти у Різниченка довше, ніж я сподівався: за кілька день по моїм приїзді до Києва почалося повстання у Москві, й для його піддержки вибух новий залізничий страйк. Цим разом він тягнувся три тижні, й я просидів у Києві цілий місяць.

Між російським урядом і революціонерами ще раз завязалася боротьба, в якій і цим разом уряд переміг. Орґанізація українського політичного й культурного життя відбувалася саме в розпалі цієї боротьби, яка надзвичайно утруднювала розвиток українського життя: скрізь було заведено як не військовий стан, то стан "надзвичайної охорони" з військовою цензурою, військовими судами й взагалі з необмеженими повновластями адміністрації. Вже було здобуто концесію на видавання щоденної ґазети "Громадське Слово" й місячника "Нова Громада". Обидва видання зорґанізував Евген Чикаленко при матеріяльній співучасти Василя Симиренка і Володимира Леонтовича. Редактором ґазети мав бути Федір Матушевський, місячника — Борис Грінченко. І ґазета і місячник видрукували вже докладні плякати в дусі програми Української Радикальної Партії: автономія України й земельна реформа. Вже було найнято доволі велике помешкання для редакції на Михайлівській вулиці ч. 8, умебльовано, і там щодня сходилися члени й прихильники партії, до якої все більше схилявся й я: мене ще перед тим розчарувала відмова Української Революційної Партії від постуляту самостійної України, потому як партія перетворилася в соціял-демократичну. Знов же таки й діячі Української Радикальної Партії були мені особисто

— 76 —

симпатичні, такі як Єфремов, Грінченко, Матушевський, і я охоче співпрацював з ними, хоч формально й не вступив до Української Радикальної Партії. А Грінченко поводився щодо мене так, наче я вже прилучився до радикалів, і доручав мені ріжні ризикові справи. Наприклад, одного разу, коли я зайшов у вечері до нього, він сказав, що сподівається вночі поліційної ревізії й просив забрати в нього і примістити десь на схованку транспорт заборонених брошур, виданих нелєґально у Петербурзі і привезених до нього В. Щербаківським (нині — ректор Українського Вільного Університету в Мінхені). Я до Різниченка везти їх не міг, бо в його часто ночували нелєґальні гості Порш і Степанківський, а існувало правило — не перетримувати заборонені видання в помешканні, яке не хотілося "компромітувати". Згадав я, що маю в Києві далеку рідню, людей зовсім непричетних до "політики", і рішив спробувати повезти книжки до них. Узяв фіякра, навантажив пакунки з книжками і поїхав. Коли довідалися мої родичі, який "подарунок" я до них привіз, не хотіли приймати. Ледве я їх ублагав узяти хоч до завтра, бо куди ж я з книжками подінуся на ніч. На другий день книжки кудись забрали.

Тимчасом у Києві появився лубенський "Хлібороб", що розпочав видавати молодший з братів Шеметів Микола в Лубнях на Полтавщині. Не знаю вже, яким способом довожено його до Києва, але він зробив сензацію: це було перше українське видання, і хлопчики-продавці вигукували на вулицях: "малоросійська соціял-демократическая ґазета!" Публика розкуповувала геть чисто весь наклад. Мені казали, що розходилося 8,000 в самому лишень Києві. "Соціял-демократичною" ґазетою "Хлібороб" не був, видавано його в самостійницькому дусі, але все соціял-демократичне було в тих часах модне, і тому його публика розхоплювала.

Успіх "Хлібороба" заохочував і видавців "Громадського Слова"; при мені заходив до редакції комісіонер, що розповсюджував ґазети у Києві (був це жид, називався Компанієць) і запевняв, що "Громадського Слова" треба друкувати що найменше 60,000 примірників. Видавці були дуже підбадьорені й вели переговори з друкарнями, щоб друкувати великий наклад. Ждали лиш, поки скінчиться страйк. В склад співробітників ґазети і місячника ввійшли найкращі літературні сили: Єфремов, Леся Українка, Винниченко

— 77 —

й цілі десятки менш голосних імен. Та не так склалось, як бажалось: на передодні виходу ґазети прийшла від адміністрації заборона видавати "Громадське Слово", а поліція перевела арешти серед гурту майбутніх співробітників. Було арештовано Єфремова, якого тримано в арешті аж до літа. Довелося орґанізувати склад близших співробітників і адміністрації ґазети наново. Видавці мали вже про запас концесію на другу ґазету під назвою "Громадська Думка", і Володимир Самійленко умістив у її першому числі дуже дотепний фейлетон під назвою: "Як я від слова перейшов до думки". Очевидна річ, що "Громадську Думку" довелося друкувати вже в числі не 60,000 примірників, а всього 10,000, і це число в наслідок систематичних урядових репресій зменшувалося помалу, аж поки не дійшло до кілька тисяч. Уряд відразу зарахував "Громадську Думку" не лише до опозиційних, але й до ворожих собі орґанів і тому всіми способами її поборював: передовсім раз-у-раз накладав на видавців штрафи (грошеві кари), часом за якусь кореспонденцію з провінції або за хронікальну замітку; ще дошкульніше для ґазети було те, що окремі уряди забороняли своїм службовцям передплачувати "Громадську Думку", наприклад духовна влада заборонила передплату духовенству, так само шкільна влада вчителям; раз-у-раз пошта не доручувала ґазету передплатникам; взагалі треба було немалої цивільної відваги, щоб пренумерувати нелюбий для властей орґан. Уряд ще не здав своїх старих позицій, і фактично між ним та громадянством продовжувалася боротьба. На Україні ця боротьба загострювалася ще й тим, що тут до неї прилучався момент національний. Місцеві російські чи зросійщені реакційні елементи були дуже сильні, мали в своїх руках пресу й гостро виступали проти революційних стремлінь, а особливо проти українства.

Та, не вважаючи на всі перешкоди, Україна дістала свою пресу, а Київ свою щоденну українську ґазету. Почали виходити українські періодичні видання й по інших містах: у Полтаві, Одесі, Москві, Катеринославі. Здебільшого це були тижневики. Одні з них забороняла влада (напр. лубенський "Хлібороб", припинений на 5-му числі). Тоді редакція або переносила видання до другого міста, або закладала новий орґан під іншою назвою. Повставали українські товариства, т. зв. "клюби", типу Народних Домів: в Одесі, в Петербурзі. Роблено спроби закладати "Просвіти", але адміністрація не давала дозволу, покликаючись на "виїмковий

— 78 —

стан". Так тяглося, аж поки не зійшлася Державна Дума, і політичний режім був ослаблений.

В кінці грудня приїхав до Києва інженір Левко Мацієвич (талановитий авіятор, що загинув пару років згодом в авіяційній катастрофі), з яким я познайомився в Полтаві на святі Котляревського. Він прибув, щоб приєднати співробітників для соціял-демократичного місячника "Вільна Україна", що мав виходити в Петербурзі. Він запросив мене до співробітництва (я дав статтю про Драгоманова)*) і прохав познайомити його з Лесею Українкою, щоб і її запросити до співорбітництва — я вже бував у домі Косачів. Ми застали Лесю в хаті. Вона, як відомо, прихилялася до соціял-демократичного напрямку, тому охоче згодилася й дала до "Вільної України" свою відому поему в прозі "Одне слово", яка й появилася в журналі. При тім вона вийняла 3 рублі й передала Мацієвичу, як пренумерату на журнал. Я зі свого боку попросив Лесю помогти мені щодо замовленої редакцією "Рідного Краю" (в Полтаві) праці — нарис з історії Ірляндії. Леся добре знала англійську мову, стежила за англійською літературою, і моя просьба була, щоб вона порадила мені якісь матеріяли про Ірляндію (я мав лише те, що було в російській мові), а коли можна, то й переклала. Леся Українка вволила мою просьбу, переклала, й переслала мені ряд своїх перекладів і виписок, що дуже мені придалися. А сама вона використала нагоду й написала статтю про питання мови в ірляндців, ця стаття була надрукована в "Новій Громаді" 1906 р. Мої ж нариси друкувалися в "Рідному Краї" протягом 1906 р. і були видані окремою книжкою в Києві 1907 р.

Поки я перебував цілий грудень у Києві, довелося мені взяти близьку участь в одній політичній акції, що скидалася більше на авантуру: це була "Українська Селянська Спілка". Двом-трьом людям у Києві спало на думку заложити таку спілку й скликати у Києві селянський зїзд. Зібрали десяток людей, проголосили себе комітетом і видрукували в десятках тисячів примірників плякат із закликом селян на зїзд, на якому мало бути обговорене земельне питання. До

*) Моїй статті не судилося побачити світ: саме на початку 1906 року мене виключено з числа членів Української Соціял-Демократичної партії за "співробітництво з буржуазною пресою" і тому статтю не уміщено. Це мене більше зблизило з радикалами, хоч формально до них я не прилучився. Я справді писав у "Громадській Думці", "Новій Громаді", "Рідному Краю", "Хліборобі" та ін. "буржуазних" виданнях. Я вважав, що українська справа переросла вже вузькі партійні рямки та що підкресленя партійних ріжниць розбиває наші ще не дуже численні сили.

— 79 —

комітету війшли: Всеволод Козловський, Сергій Тимошенко, Кость Хохлич, Петро Оправхата (що виявився пізніше провокатором), я та ще кілька людей — прізвища я вже забув. Знайшли друкарню, яка видрукувала заклик, а Хохлич, який служив на пошті, взявся поширити заклик, поки ще не ходили поїзди, за допомогою українців-поштовиків, всякими іншими способами комунікації. Тимошенко мешкав у домі свого батька, що мав камяницю в Києві на Фундуклеївській вулиці ч, 50; у дворі була прибудова, і там у сутеренах уміщено Комітет Спілки, там ми збирались і цілими днями писали адреси: малося розіслати заклик по всіх "волостях", а було їх на Україні тисячі. Коли адміністрація довідалася про намірений зїзд, то дуже переполошилася, і київський ґубернатор оголосив відозву, в якій заявив, що не допустить ніякого зїзду і в разі потреби розжене його військовою силою. Прочитавши це, ми вже не збиралися у Тимошенка. Саме перед новим роком пороблено в Києві арешти, про які я вже згадував. Було захоплено й кілька членів "Комітету" Селянської Спілки, в тім числі Хохлича. Бідного Хохлича присуджено до трьох років тюрми, які він і відсидів. Я мешкав у Києві ніде не замельдований, ніде мене не затримано десь у гурті, і я щасливо виїхав до Глухова як тільки припинився страйк залізниць. "Селянська Спілка" скінчила своє існування, завдавши даремне багато страху адміністрації.

Пригадую собі, що як тільки почалися арешти, поліція явилася до Винниченка, зробила ревізію, забрала рукописи і книжки, але його самого не застала вдома. Зовсім випадково я зустрів Винниченка на вулиці й перестеріг його, щоб він не заходив до своєї хати, бо його напевно чекає засідка, та порадив йому, щоб він старався виїхати кудись з Києва, найкраще до Галичини. Винниченко був страшенно зіритувався, почувши, що в його забрали рукописи, сказав, що й сам думав їхати до Львова, вже добув і паспорт. Тепер же треба брати новий паспорт на чуже імя, а тимчасом десь переховатись.... Для його всякі пригоди революційного життя не були новиною. Ми попрощалися, і він, як я пізніше довідався, щасливо доїхав до Львова.

Весна 1906 р. проходила в цілій Росії під знаком виборів до Державної Думи, цього першого парляменту обновленої російської імперії. Уряд одною рукою переводив вибори, а другою приборкував революційні виступи, які вибухали то тут, то там. Половина імперії перебувала в стані "надзвичай-

— 80 —

ної охорони", і в тих областях діяли військові суди, які присуджували або до розстрілу, або на заслання. Тисячі людей прилапаних на проти-урядових виступах, гинули на шибеницях чи від розстрілу, а ще більше пішло до Сибіру. Вибори до Думи відбувалися серед дуже напруженої атмосфери. На Україні (так само як і в цілій Росії) ліві соціялістичні партії бойкотували вибори, і їх змалпували українські соціял-демократи, чим улекшували виборчу більшість російських ліберальних партій, головно конституційних демократів (т. зв. у скороченні "ка-детів"), які розвинули на Україні широку агітацію. Чимало українців було обрано по списках кадетської партії, яка зобовязувалася обстоювати в Думі й українські національні домагання. На Полтавщині діяла зовсім самостійно Українська Радикально-Демократична Партія й провела кілька своїх кандидатів.

Думу відкрив дуже урочисто 27 квітня, 1906 р., сам цар Микола II. За кілька день редакція "Громадської Думки" дістала від свого спеціяльного кореспондента Віктора Піснячевського сензаційну телєґраму: в Думі сформувалася Українська Парляментарна Громада, до якої приступило понад 40 послів. Це була радісна і несподівана для нас усіх звістка; в серці у нас розцвіли надії.

XII.

Перша російська "Державна Дума" і орґанізація Української Парляментарної Фракції. Українські посли-селяне. "Украинскій Вѣстникъ". Приїзд М. Грушевського. Розгром редакції "Громадської Думки" в Києві. "Рада".

В кінці квітня 1906 р. я одержав листа з Петербургу від С. Ф. Русової: вона викликала мене в імени редакції "Украинского Вѣстника" заняти становище секретаря редакції й дуже прохала не відмовлятись. Та мене не треба було довго прохати: хто б на мойому місці відмовився їхати до Петербургу, де кувалася тоді, як ми вірили, доля не тільки цілої Росії, але й нашої України! За кілька день я був вже в Петербурзі. Українська Парляментська Громада вже уконститувалася, обрала головою адвоката з Чернігова Іллю Шрага, й до неї прилучилося разом 45 послів. Серед них були інтелігенти: Володимир Шемет (дідич з Полтавщини), Павло Чижевський (дідич з Полтавщини, доктор університету в Ціріху), Микола Біляшевський (директор Історичного Музею

— 81 —

Ілля Шраг.

в Києві), барон Федір Штейнгель (посол від міста Києва), Андрій Вязлов (суддя з Волині), решта були переважно селяни. Українська Громада в Петербузі, на чолі якої стояли Ол. Лотоцький, П. Стебницький і Ол. Русов, узялась орґанізувати орґан для Парляментарної Громади — тижневик "Украинскій Вѣстникъ", що мав служити українською трибуною для цілої Росії й тому друкувався російською мовою.

На редактора запрошено Максима Славинського, що був секретарем редакції найповажнішого російського місячника "Вѣстникъ Европы", на секретаря — мене. В половині травня вийшло перше число "Украинского Вѣстника". Наш тижневик згуртував біля себе цілий ряд добрих співробітників - фахівців від політики, народнього господарства, справ освіти й культури. Його сторінки прикрашували своїми статтями такі визначні сили, як от проф. М. Туган-Барановський (економічні теми) і проф. О. Овсянико-Куликовський (психольоґія національної творчости); прекрасні статті на теми біжучої політики, земельної справи, фінансів і статистики писали Лотоцький, Стебницький і Русов; статті з Галичини присилали Ів. Франко і В. Гнатюк. Нарешті приїхав до Петербургу зі Львова проф. М. Грушевський і взяв у журналі як найближчу участь. Редакція "Укр. Вѣстника" поруч з помешканням Української Парляментарної Громади стала головним осередком українського життя в Петербурзі. Щотижневі збори редакції відбувались переважно в хаті Русових; у цих зборах приймали участь члени Української Парляментарної Громади, співробітники і гості, часом 30-40 осіб, обмірковували не тільки редакційні справи, але й парляментські: тут намічалися й обмірковувалися виступи з думської трибуни, промови і взагалі політичні питання. Редактор Славинський був дуже занятий в редакції "Вѣстни-

— 82 —

ка Европы", крім того він мешкав поза містом, тому мені доручено було провадити хроніку, бібліографію й мати діло з друкарнею. Я дістав карту вступу до льожі журналістів у Державній Думі й відвідував її засідання, особливо, коли виступали українські посли.

Володимир Шемет.

Мене, як і всіх нас, найбільше цікавили українські посли-селяни, серед яких, як я вже чув, були дуже розумні, інтелігентні й свідомі національно діячі. Скоро я дістав нагоду пізнати їх близче. Редакція "Украинского Вѣстника" задумала зробити анкету: як дивляться українські посли-селяни на земельну справу. Мені було доручено відвідати кожного з них і просити дати на письмі свою відповідь або ж самому записати з їх слів. Почав я з Івана Тарасенка, з Чернігівщини (фершала — лікарського помічника з професії). З ним я не мав жадних труднощів: Тарасенко був співробітником "Громадської Думки" і надсилав до неї статті. Тоді пішов я до Гаврила Зубченка. Це була вже старша людина, волосний старшина (війт) з Київщини. Коли я пояснив йому ціль моєї візити, він сказав: "Добре, я вам зразу напишу, пождіть, як що маєте час". Я згодився, але подумав: "Що він понаписує? Мабуть буде сила помилок!" Писати треба було російською мовою. В гостях у Зубченка й застав гостя селянського посла з Київщини, Степана Тарана, і розмовляв з ним, а Зубченко писав, раз-у-раз вкидаючи якесь слово до розмови. На моє диво, Зубченко вернув мені за яких пів-години листок, писаний доброю російською літературною мовою, з дуже цікавим оригінальним змістом. Редакції не довелось робити ніяких поправок, і рукопис був зданий безпосередньо до друкарні.

Таке саме приємне розчарування зустрів я, відвідавши послів Евгена Миколу Онацького (козак з Полтавщини) і Аркадія Грабовецького

— 83 —

Андрій Вязлов.

(Київщина), одинокого, що, наскільки мені відомо, живе й досі, як понад 80-літній дідуган, в таборі Ашафенбург, де я з ним зустрівся в осени 1945 р. Обидва вони відзначалися високою інтелігентністю й могли зробити честь кожній парляментарній репрезентації. Вони робили вражіння вже одною своєю зверхністю: обидва високого зросту, ставні, стрункі, гарні; ходили в українській національній одежі і, сидячи разом з товаришами-послами, що також були в національному вбранні, на своїх місцях в Думі являли мальовничу ґрупу. Численні панночки, що служили в канцелярії Думи, заглядались на красеня-козака Грабовецького. Онацький і Грабовецький, хоч добре знали російську мову, промовляли в Думі мовою українською, і голова Думи (проф. Муромцев) їх не зупиняв.

Приїзд Грушевського мав велике значіння. На той час проф. Грушевський уважався всіми нами за провідника українського національного руху в Росії. Його великі наукові й громадські заслуги, його надзвичайний орґанізаційний талант, створили йому великий авторітет і глибоку пошану. Він був у наших очах символом всеукраїнського єднання, його слово було для нас за тих часів законом. Він був саме в розцвіті своїх сил, повний енерґії й широких плянів. З прибуттям Грушевського до Петербургу, всі підпорядкувалися йому без застережень, і він став ідейним провідником як редакції "Украинского Вѣстника", так і Української Парляментарної Громади. В кожному числі "Украинского Вѣстника" появлялася його провідна стаття; трохи згодом усі ці статті були видані окремою книжкою під назвою "Украинскій вопросъ и освобожденіе Россіи". Орґанізаційний хист Грушевського виявився в повнім блиску. Він зєднав біля "Украинского Вѣстника" цілий ряд нових визначних сил і всій роботі редакції надав більш систематичного й широко-

— 84 —

Гаврило Зубченко.

го характеру. Тижневі збори редакції з його участю здобули особливий інтерес, і недурно покійний проф. Ол. Русов узявся сам провадити протоколи тих зборів, щоб зберегти їх для потомства.... На тих зборах, памятаю, зявився й одинокий член "Державної Ради" (верхньої палати) українець — проф. Дмитро Багалій. Його дуже сердечно привітали, і він дав свою статтю для чергової книжки журналу. Приходив на засідання і гість з Галичини, проф. В. Герасимчук, що перебував на студіях у Петербурзі, висланий туди Науковим Товариством імени Шевченка.

Політичною плятформою Української Парляментарної Громади була автономія України, її треба було офіційно деклярувати, і проф. Грушевський склав текст деклярації, яка мала бути виголошена з думської трибуни головою Громади. По ухвалі деклярації на зборах Громади Грушевський мав виїхати до Галичини, щоб спочити після напруженої праці. Ми рішили влаштувати йому на другий день урочисті проводи. На зборах редакції ми умовилися з Лотоцьким, у якого мешкав наш гість, щоб він забрав його раніше до дому, а ми тимчасом обговоримо програму урочистої вечері-бенкету. Так і зробили. Лотоцький попрощався і відійшов, забравши з собою М. Грушевського й його брата Ол. Грушевського, що приїхав з Києва до Петербургу і також замешкав у Лотоцького. Орґанізувати вечерю і сповістити учасників доручено було Ол. Русову й мені. На другий день ми взялися удвох до праці, наняли залю в ресторані "Квісісана" на Невському проспекті й почали сповіщати гостей. Русов мав сповістити членів Думи і старших гостей, а я мав сповістити решту, головно представників молодшої публики. Авт тоді не було, не скрізь були й телефони, треба було їздити фіякрами або й трамваями. Мені й на думку не спало сповістити самого Грушевського, я покладався на Русова, як на

— 85 —

Микола Онацький.

старшого, а він чомусь думав, що це зроблю я. За цілий день я дуже набігався й утомився, не поспішав, і явився до "Квісісани" вже по 6-ій увечері. В Петербурзі обідали чи властиво вечеряли пізно. В ресторані я побачив багато людей у святочній одежі, побачив Шрага, і всі накинулися на мене: хто ж запросив самого Грушевського? Виявилося, що Русов не запрошував, думаючи, що то зробив я.... Скандал! Всі до мене, щоб я негайно їхав до Лотоцьких, перепросив Грушевського і привіз його до ресторану. Авт, кажу, тоді ще не було, я взяв візника "лихача" (так звались люксусові фіякри з добрим конем і на грубих ґумових шинах) і помчав на другий кінець міста.. "А що, думаю, як Грушевського нема вдома, що тоді робити?" Дуже билося моє серце, поки я домчав до будинку Лотоцького. Підїхав, бачу — з будинку виходить Олександер Сергієвич. Питаю: де Михайло Сергієвич? Каже: пообідав і спочиває. Я коротко зясував йому, в чім діло, і побіг скільки духу на гору до помешкання Лотоцького, а сам — ні живий, ні мертвий. Грушевський тільки усміхнувся, коли я схвильовано оповів йому про прикре непорозуміння з запросинами; він швиденько одягнувся, і я повіз його до "Швісісани", де вже дожидала соленізанта сотня людей в непевности, чи приїде, чи ні. Додати треба, що я в поспіху не встиг сказати ні Лотоцькому, ні Ол. Грушевському, в якому ресторані бенкет, і вони мусіли обійти мало не цілий Невський проспект, допитуючись, чи не тут збираються українці.

Не вважаючи на непорозуміння на початку, бенкет пройшов у дуже гарному настрої, говорено було багато промов, усі в бадьорому тоні, повному надій. Промовці вказували на великі заслуги Грушевського перед українським національним рухом, дякували за його приїзд і за його працю, звязану з діяльністю Української Парляментарної Громади в Думі.

— 86 —

Володимир Самійленко.

Один промовець, памятаю, висловив побажання, щоб Грушевський скоріше став ректором українського університету у Львові. На це відповів Грушевський, що ми мабуть скоріше діждемось українського університету в Києві ніж у Львові. Його слова були пророчі: вже в жовтні 1918 року гетьман Павло Скоропадський відкрив урочисто Державний Український Університет у Києві, а ві Львові не діждалися українці свого університету ані під Австрією, ані під Польщею. Деклярації про автономію України не судилося бути виголошеною в Думі: саме того дня, коли Шраг мав її проголосити, Думу було царським наказом несподівано розвязано. Вона проіснувала всього 72 днів. Як не стало Думи (друга Дума зійшлася по нових виборах аж в 1907 році), то перестав виходити й "Украинскій Вѣстник". Починалася загальна політична реакція. Уряд продовжував боротьбу з революцією. Я вернувся до Глухова й рішив продовжити свої університетські студії вже в Києві, куди й поїхав у вересні 1906 року.

Тимчасом поліція перевела в редакції "Громадської Думки" ревізію, познаходила в столиках співробітників багато революційних видань і заарештувала кілька з них, у тім числі Єфремова, незадовго перед тим випущеного з тюрми. Ґазету було закрито. Цілий місяць вона не виходила, і аж тільки в кінці вересня було дозволено випускати вже під новою назвою "Рада". Редактором став Методій Павловський. Скоро по мойому приїзді видавець Є. X. Чикаленко запропонував мені відділ телєґрам, себто перекладати на українську мову телєґрами, які надсилало щодня до всіх київських ґазет Російське Телеграфне Агентство. Я згодився, хоч дуже неохоче, бо думав узятись вже як слід до науки, а праця над телєґрамами була напів нічняна. Праця в редакції "Ради" була поділена на відділи, кожен відділ провадив окре-

— 87 —

Евген Чикаленко.

мий співробітник. Усього було 8 відділів. Цілий персонал складався, разом з корекеторами, з 12-14 людей. Редактор переглядав зміст статтей і головно мову, секретар редакції правив матеріял, подаваний керовниками відділів. Питання мови відогравало дуже велику ролю. Молода українська преса не мала властиво фахових робітників, не була вироблена й ґазетна мова, а тимчасом читач ставив що-до мови дуже великі вимоги. Здається, в цілому світі не було таких вибагливих читачів, як українці! Школи української ані підручників не існувало, люди вчилися літературної мови з книжок і дуже вередували, вимагаючи, щоб ґазета писала "мовою Шевченка". Не можна було взяти просто мову українських ґазет у Галичині та Буковині: і там мова була ще мало вироблена й повна польонізмів та взагалі чужих слів, для звичайного читача з якоїсь Полтавщини зовсім не зрозумілих. Отже доводилося просто виробляти, творити — дуже обережно — нову ґазетну мову, на грунті мови народньої й літературної. Завдання було дуже тяжке і відповідальне.

Відділ телєґрам був спеціяльно важкий. Їх наспівало дуже багато, і зложені вони часто бували такою крутою мовою, що й по російськи не все второпаєш. Працювати треба було в друкарні, куди починали приносити телєґрами між 5-6 год. увечері і носили до год. 1-2 вночі, коли вже більше телєґрам не надходило, а те, що вже було переложено, йшло просто до друку. Ґазета ж виходила вранці. Ще довше ніж перекладач телєґрам, мусіли сидіти в друкарні коректори. Коли я став на роботу коло телєґрам, коректорами були: поет Володимир Самійленко, Григорій Коваленко-Коломацький і Юрій Осинський, усі дуже милі люди. Самійленко був добрий знавець романських мов — французької, італійської й еспанської, само собою розуміється, він знав чу-

— 88 —

РЕДАКЦІЯ "РАДИ":
Стоять (зліва на право): Максим Гехтер, Прокіп Понятенко, Методій Павловський, Петро Гаєнко, Петро Сабалдир, Степан Васильченко, Ол. Олесь. Сидять: Ол. Кузьминський, Спиридон Черкасенко, Леонид Пахаревський, Евген Чикаленко, Григорій Шерстюк, Сергій Єфремов, Федір Матушевський.

— 89 —

дово і мову українську. Я не давав йому спокою, раз-у-раз запитуючи, як би краще перекласти з російського те, або інше слово, і він терпеливо вислухував і давав поради. В той час, як я з ним познайомився, він бідував, не мав власного кутка і ночував у редакції на канапі. Тільки по неділях, коли в редакції не було праці, він мав спокій і тоді перекладав на українську мову Молієра, Сервантеса або Данте. За його мяку, лагідну вдачу всі його дуже любили. Я попрацював над телєґрамами місяців чотири і перейшов на відділ "З ґазет та журналів" (здебільшого — полеміка з російською та польською пресою). Мене заступив П. Сабалдир (псевдонім: Майорський), талановитий белетрист. Взагалі редакція "Ради" служила свого роду школою мови, яку перейшло чимало людей, які пізніше визначилися на літературному полі. Самійленка весною 1907 р. заступив як коректор Павло Тичина, відомий сьогодні на совітській Україні поет.

XIII.

Кампанія за українські університетські катедри в Києві. Приїзд М. Грушевського і переміни в редакції "Ради". С. Петлюра секретарем "Ради". Музично-Драматична Школа М. Лисенка. Місячник "Україна". Б. Грінченко і Києвська "Просвіта".

В осени 1906 р. я вписався на історично-фільольоґічний факультет київського університету і почав знайомитись з українською студентською громадою. Я побачив, що життя в ній дуже ослабло. В результаті бурхливих революційних подій 1905-1906 рр. число її членів дуже зменшилося, дехто покинув Київ, дехто вже готовився кінчати студії й думав більше про іспити, ніж про політику. Коли в початку жовтня з ініціятиви студентів Валентина Садовського й Якима Міхури було скликано сходини громади, то явилося всього чоловік 40-50, і це були майже виключно молоді студенти перших курсів. Сходини мали характер установчих зборів, і було видко, що орґанізацію треба починати наново. Було намічено плян діяльности. Між іншим було постановлено на порядок дня справу заложення на університеті катедр українознавства. Ми знали, що в Харьківському університеті професор Микола Сумцов оголосив курс української народньої словесности і викладав українською мовою. Так само викладав в Одеському університеті

— 90 —

українську історію доцент Олександер Грушевський (брат Михайла) — теж українською мовою*). Ми рішили домагатись від сенату київського університету, щоб і в Києві було заложено катедри українознавства. Не мали великої надії, щоб наше бажання було задовольнене сенатом, зложеним з реакційних і ворожих до українства професорів, але гадали, що хоч наробимо розголосу. Отож постановили скликати студентське віче з рефератом про українські катедри. Революція 1905 р. принесла певні свободи в університетське життя, принаймні тепер стало можна скликати студентські віча (т. зв. "сходки") навіть без особливого дозволу, повідомляючи лиш адміністрацію університету про день і годину віча — й місце, себто певну авдиторію. Віче було визначено на 16-го жовтня.

Успіх віча перевищив усі наші сподівання. Зібралося більше тисячі студентів, і одна з обширніших авдиторій ледве могла вмістити всіх учасників. Головою віча мав бути я, і мені ж було доручено виголосити реферат про катедри. Я дав короткий огляд науки українознавства взагалі, зясував її потреби і поставив мотивоване внесення, щоб на київському університеті було засновано чотири катедри: три на історично-фільольоґічному факультеті (історія України, українська мова й історія української літератури) й на юридичному (історія українського права). По рефераті я відкрив дискусію **). Зразу вихопився один молодий студент (Грищинко) і, попросивши слова, почав говорити російською мовою щось "від Маркса" про розвиток продукційних відносин на Україні і далі в тім же роді. Серед слухачів почався гамір незадоволення. Ті, що стояли близче до катедри почали казати мені: "Перепиніть його, позбавте слова!". Я спинив промовця, прохаючи говорити на тему. "Чи ви можете мене перепиняти?" — запитав промовець. "Так, можу," відповів я, можу і позбавити вас слова," — додав я. Почувши з усіх боків одобрення, я справді позбавив молодого марксиста голосу, і він покинув мовчки катедру. Після цього інціденту все пішло гладко. Один з промовців заявив, що потреба в катедрах українознавства так для нас ясна й очевидна, що нема потреби дискутувати над нею, і тому він вніс ухвалити резолюцію в дусі моїх предложень без дальшої

*) На початку 1907 р. уряд заборонив ці виклади, дозволивши проте викладати ці самі курси в мові російській.

**) Мій реферат був видрукований в ч. 11 "Нової Громади" за місяць листопад 1906 року.

— 91 —

дискусії й подати її ректорові університету. Авдиторія прийняла його предложення. Було списано резолюцію й обрано делєґацію, яка мала передати її в імени віча ректорові. До делєґації обрано мене, Міхуру й Віктора Андріевського (він перебуває тепер у Міттельвальді на еміграції).

Ми понесли резолюцію до ректора — професора політичної економії Цитовича. Ректор приняв нас дуже сухо, не привітався за руку, як це було в звичаю в таких випадках, не попрохав сісти, переглянув резолюцію й сказав, що сам не може дати нам ніякої відповіди, а доложить справу сенату; про рішення сенату нас буде повідомлено. На тім авдієнція скінчилася. Ми вивісили на коритарі текст резолюції й аркуш паперу з просьбою підписуватись, хто хоче приєднатись до резолюції віча. За пару днів набралося підписів коло 1,500. Це був величезний успіх.

Але на тім справа не закінчилася. За кілька день до редакції "Ради" надійшов лист від одної низчої сільсько-господарської школи, підписаний кількома десятками учнів. Вони вітали студентів з ухвалою віча й "гаряче до неї прилучалися". За кілька день надійшов другий лист теж від якоїсь школи, і далі такі листи почали надходити щодня. Розпочався справжній рух за катедрами. Надходили листи від селян з сотнями підписів, настало ніби якесь змагання, головно між молоддю, всі ці листи "Рада" друкувала. Дехто в редакції рахував число підписів, і памятаю, що за пару місяців число перейшло 10,000. Це був справжній плебісцит, який дуже спопуляризував справу українських катедр і дуже підбадьорив нашу студентську громаду. Число членів її дуже зросло. Коли громада пару місяців пізніше влаштувала друге віче (не памятаю вже — з якого приводу), на якому промовляли В. Винниченко (він уже не був студентом і, здається, перебував на той час у Києві нелєґально) і я, то зібралося знову більше тисячі учасників.

В грудні 1906 р. приїхав до Києва М. Грушевський і привіз проєкт реорґанізації української преси. Мабуть цей проект був уже наперед обміркований з видавцем "Ради" Є. Чикаленком і полягав він головно в тому, що "Рада" з початком 1907 р. мала змінити свій характер на-пів популярної ґазети і стати орґаном чисто політичним, обрахованим на інтелігентних читачів. "Нова Громада" мала перестати виходити, а натомість до Києва мало бути перенесено зі

— 92 —

Борис Грінченко.

Львова видання "Літературно-Наукового Вістника" — під претекстом концентрації літературних сил. Це все означало, що тепер загальне керівництво переходило до Грушевського, і само собою, що Грінченко, який заступав так би мовити популярний напрям "Ради", мусів усунутись, тим більше, що він позбавлявся й свого орґану "Нової Громади". Єфремов сидів у тюрмі, коли пізніше з неї вийшов, то до "Літературно-Наукового Вістника" не приєднався. Чикаленко скликав нас, співробітників "Ради", і заявив, що в звязку з переміною характеру ґазети мають бути переведені й певні зміни в персональному складі редакції. Ми вже знали, що "Раду" покидають Борис і Марія Грінченки, а також що має бути звільнений і Л. Пахаревський, студент університету й Музично-Драматичної Школи М. Лисенка. Один з видавців "Ради" В. Леонтович чомусь уважав його за соціяліста-революціонера і заявився проти нього.

Тоді ми скликали свою "Чорну Раду" і постановили заявити видавцям, що не хочемо, аби хтось з співробітників був усунутий і, якщо видавці будуть стояти на свойому, то ми всі покинемо ґазету. Вибрали делєґатів, які мали передати нашу постанову видавцями. На делєґатів обрано Богдана Ярошевського й мене, мабуть з огляду на те, що ми обидва були люди мирної, спокійної вдачі й могли легше порозумітись з видавцями. Умовилися про місце і час зустрічі і явилися до Чикаленка, де чекав на нас і Грушевський. Леонтович зовсім не явився. Чикаленко, видко, дуже хвилювався, і було зрозуміло чому: адже справа йшла про те, чи бути ґазеті, чи не бути. Як би ми збойкотували зреформовану "Раду", то не було б кому в ній працювати. Кадри українських журналістів були ще занадто нечисленні, і нас не було би ким заступити. Коли я розповів про нашу по-

— 93 —

Орест Левицький.

станову, про те що ми протестуємо проти звільнення когось із наших товаришів і загрожуємо бойкотом, Грушевський відповів в імени видавців: "Найлекше нашим грошам залишитися при нас, але хочеться, щоб у Києві була українська ґазета". Тоді й Чикаленко зі свого боку почав просити, щоб не утруднювати становища видавців і не вязати їх своїми умовами й погрозами. Властиво, мова йшла лиш про Пахаревського, бо Грінченки все одно самі б не залишилися при новій ситуації. Ми розказали товаришам про нашу конференцію з видавцями, й було вирішено працювати далі, але просити спеціяльно про залишення Пахаревського. Видавці погодилися, і справа була полагоджена компромісово. Одначе склад співробітників було поширено: Грушевський привіз із собою галичан Мих. Лозинського, Ів. Кревецького й Ів. Джиджору, а крім того було запрошено Л. М. Старицьку-Черняхівську. Само собою розуміється, що приємні відносини нашої редакційної братії з Чикаленком захмарилися, і пройшло чимало часу, поки привернулася "згода в семействі, мир — тишина". Нові колєґи-галичани також почували себе ніяково в нашій компанії, особливо перші часи. Та вони й недовго залишилися у Києві й за кілька місяців повернули до Львова, де кожен мав свою роботу, Джиджора і Кревецький в Науковому Товаристві імени Шевченка, а Лозинський працював головно для "Літературно-Наукового Вістника", надсилаючи свої статті зі Львова. Старицька-Черняхівська теж недовго залишалася в "Раді", видко було, що ґазетна співпраця була їй зовсім не по душі.

Весною 1907 р. до складу редакції прибув новий член, Симон Петлюра, український соціял-демократ. Відсидівши якийсь час у тюрмі, він виїхав був до Львова і повернувся по революції до Росії, спочатку до Петербургу, де працював

— 94 —

у "Вільній Україні", коли ж уряд заборонив "Вільну Україну", він переїхав до Києва. Тут йому запропоновано секретарство в редакції "Ради". Я вже був знайомий з Петлюрою заочно і ще в Петербурзі старався з доручення С. Ф. Русової пристроїти до друку зроблений ним у тюрмі переклад "Перехресних стежок" Франка. Мої заходи не увінчалися успіхом і дуже гарний переклад прекрасної повісти Франка не побачив світ. Тепер ми зустрілись з Петлюрою вже як товариші по роботі в "Раді". Петлюра виявився людиною дуже приємної товариської вдачі, був живий, веселий, дотепний, мав гарний голос і любив співати. Ми скоро зійшлися з ним і заприятелювали. Тому що в редакції було аж кілька таких співаків, то вони частенько співали хором, і відвідувачі редакції немало бували здивовані, коли ще на сходах чули співи, а зайшовши до помешкання, заставали імпровізований концерт. Я саме тоді одружився з слухачкою української Музично-Драматичної Школи Миколи Лисенка — Наталею Васильченко. Ми познайомилися в театрі на виставі драми Грінченка "На новий шлях", де вона грала ролю героїні. Це була одна з вистав, що їх уряджала школа Лисенка. До речі буде сказати, що Лисенкова Школа була поставлена дуже гарно й мала визначних лекторів: університетські професори ґраф де-ля-Барт (західно-європейська література), проф. В. Перетц (історія драми), Ів. Стешенко (українська драма), відомий проф. Сікорський (психольоґія); спеціально клясу української драми провадила артистка Марія Старицька (сестра Л. Старицької-Черняхівської), крім того викладали проф. Г. Любомирський (теорія музики), Ф. Мишуга (спів) і ряд відомих викладачів ріжних галузей музики. Н. Васильченко була улюбленою ученицею М. Старицької й самого директора школи Лисенка. За яких пару місяців після знайомства ми побралися. Петлюра був великим любителем театрального мистецтва, він писав у "Раді" рецензії на українські театральні вистави, і його рецензії були дотепні, оригінальні, талановиті. Писав він і про виступи Наталії Васильченко. Спільність мистецьких інтересів привела до приязні між ними, і ця приязнь залишилася у них і тоді, коли я сам уже розійшовся з Петлюрою в 1918 році на ґрунті ріжниці політичних поглядів, яка тоді повстала між нами.

В складі української преси у Києві зайшли з початком 1907 р. ще деякі зміни. Старий заслужений місячник "Кіевская Старина", що цілих 25 років був одиноким орґаном українознавства, перейшов цілком на українську мову і при-

— 95 —

Василь Доманицький.

йняв назву "Україна". Покійний Василь Доманицький, що вже давно працював у редакції "Кіевскої Старини", покидаючи в кінці 1906 р. Київ, порадив редакції запросити до близшої участи в журналі когось із "молодших", щоб оживити його і надати йому більш сучасний характер. На початок закликали мене. Редагував "Кіевскую Старину" Володимир Науменко, що мав тоді свою власну приватну ґімназію, редакція ж містилася в "Народньому Домі", де Науменко був головою. На долині в Народнім Домі була театральна саля, в якій з весни 1907 р. постійно грала українська театральна трупа під дирекцією М. Садовського, і велика авдиторія для викладів; на горі винайняла помешкання київська "Просвіта", а пору неї містилася редакція "України". Що-вівторка відбувалися сходини редакційної колегії, і ось на такі сходини попав і я. Простора кімната була уставлена великими шафами, в яких містилася бібліотека, що як я довідався, належала ще до редакції "Основи" 1860-их років. У нижніх частинах тих шаф зберігався архів "України" — справжня скарбниця, яка далеко ще не була використана. На засідання редакційної колегії прийшли самі старші люди: Орест Левицький, Яків Шульгин, Єлисей Трегубов, Євген Кивлицький, усі — вчителі київських ґімназій. Старий сторож редакції, дуже інтелігентного вигляду, — всі звали його Варфоломій Степанович — вніс самовар, поставив хліб, перекуску і пляшку червоного вина. Зпочатку сіли вечеряти. Буваючи й далі на сходинах редакційної колегії, я спостеріг, що вони відбувалися по певному ритуалу: незмінно подавалася на стіл одна й та сама перекуска, чай і вино. Зпочатку старі вечеряли, розмовляли про події з життя шкільної округи, критикуючи окружне начальство, а потім приступали до редакційних справ. Мені ще раніше було замовлено через Доманицького огляд українського життя в 1906 році. Я приніс з собою рукопис і читав його. Старі ухвалили його до друку. Я

— 96 —

предложив колегії запросити до співробітництва в журналі й Петлюру. Це було прийнято, і з того часу Петлюра зробився так само як і я відвідувачем редакційних сходин і до кожної книжки журналу давав якусь статтю.

Симон Петлюра.

З початком 1907 року Олена Пчілка, яка перебрала була по трагічній смерти М. Дмитрієва видання "Рідного Краю", перенесла друк журналу до Києва, де й видавала його разом з дитячим часописом "Молода Україна". Я продовжував писати в "Рідному Краї". Так само я писав і в тижневику "Слово", що його заложив Петлюра, як неофіційний орґан українських соціял-демократів. На моє зауваження, що не випадає мені писати в "Слові" потому, як торік мене виключено з редакції "Вільної України" в Петербурзі за моє "співробітництво в буржуазній пресі", Петлюра відповів, що це виключення було зроблене зовсім даремно, та що ось він сам, хоч соціял-демократ, а таки працює в буржуазних "Раді" й "Україні". Ми погодилися, що я писатиму на "нейтральні" теми.

Грінченко, залишившись без свого орґану, яким була "Нова Громада" і почасти "Рада", звернув усю свою енерґію на працю в київській "Просвіті", яка повстала в осени 1906 року, головно з його ж ініціятиви. В той час у Києві було троє людей, з яких кожен був лідером окремої ґрупи, кожен мав свою особливу "парафію", і кожен хотів мати коли не свій власний орґан, то хоч стояти на чолі осібної установи. Це були: М. Грушевський, Б. Грінченко і В. Науменко. Безперечно, Грушевський користувався найбільшим впливом і авторітетом, маючи у Києві в своїх руках "Раду" і "Літературно-Науковий Вістник", мав він і найбільшу "владу". Науменко мав "Україну" і гурт її близших співробітників. Грінченко мав тепер "Просвіту". Всі троє були люди сильної, автократичної вдачі, і особисті відносини поміж ними були до-

— 97 —

сить холодні. Грінченко зібрав біля "Просвіти" певний гурт членів радикально-демократичної партії, яка фактично, як партія, в 1907 році вже не виявляла політичної діяльности, натомість обєдналася в "Просвіті" на ґрунті національно-культурної праці. Це були: Ол. Волошин, В. Дурдуковський, Модест Левицький, Б. Страшкевич, до них же прилучився й С. Єфремов, коли його було випущено з тюрми. Зібрався в "Просвіті" й доволі численний гурт студентської молоді, який постачав кадри лекторів для популярних викладів, і молодих артистичних сил, які давали від "Просвіти" театральні вистави і концерти. "Просвіта" поділилася на секції: видавничу, лекційну, бібліотечну і артистичну. На чолі видавничої секції стояв сам Грінченко, і вже в 1907 році "Просвіта" видала ряд популярних книжок і календарів. Лекційна секція уряджала популярні виклади на периферії міста, на Курінівці, Лукіяновці, Демієвці. Лекторами виступали здебільшого студенти Політехнічного Інституту, з яких деякі згодом визначилися на науковому полі, як наприклад П. Холодний, Ів. Фещенко-Чопівський, Яната та ін. Бібліотечна секція взялася енерґійно до збирання книжок, і вже за пару літ "Просвіта" мала бібліотеку з яких 10,000 томів. Найбільш була помітна на зверх діяльність артистичної секції: вона уряджала кожного місяця великий літературно-артистичний концерт в "Народній Авдиторії" (на Бульварно-Кудрявській вулиці), присвячуючи майже кожен з них якомусь українському письменникові з нагоди його ювілею або смерти. В цих концертах виступали найкращі музично-вокальні й артистичні сили, хор "Просвіти", а перед початком концерту виголошувано відповідний реферат. Так, пригадую, один такий концерт-академію було влаштовано в память Марка-Вовчка, що померла в 1907 році. Відсвятковано й ювілей 25-літньої діяльности Грінченка. На обох цих академіях мені довелося виголосити реферати. Час від часу "Просвіта" уряджала театральну виставу, де грали учні школи Лисенка під орудою М. Старицької. В тих виставах, як і в концертах, постійно виступала моя жінка. Взагалі в праці "Просвіти" довелося мені взяти близьку участь, бо мене весною 1907 р. було обрано її секретарем. З самим Грінченком та з його дружиною виробилися у нас з жінкою дуже приязні відносини. Пані Грінченкова листувалася з нами аж до 1928 р. (вона померла в тім році), коли ми перебували на еміграції. Працювати з Грінченком було не так то й легко; з його був невсипущий, невтомний робітник, який не знав для себе спо-

— 98 —

чинку, але за те вимагав такої ж праці і від своїх співробітників. Натомість прохололи трохи мої відносини з Грушевським, який взагалі не доцінював особистих відносин і не вязався ними.

В осени 1908 року дехто з старших громадян, дбаючи про те, щоб не затратилася память про початки Громади в 1860-их років, порадив мені списувати під диктат основоположника київської "Старої Громади" проф. Володимира Антоновича, його спогади про ці часи. Антонович почував себе зовсім немічним, і заходила обава, що він не залишить по собі спогадів. Одже умовилися з проф. Антоновичем, що я буду приходити до нього до хати, і він буде мені диктувати свої спогади. Антонович звичайно в останні роки свого життя вже не виходив з хати, починаючи з осени аж до весни. Мешкав він у своїм будиночку на Жилянській вулиці під ч. 20. Цей будиночок можна би назвати історичним, бо він бачив у своїх скромних стінах неодного з визначних українських діячів, тут було започатковано не одну справу загально-національної ваги, звідси Антонович керував фактично цілим українським рухом протягом останніх десятиліть XIX віку, і його впливи сягали далеко поза межі України наддніпрянської, аж до Львова й Чернівців. Коли я став приходити до Антоновича, він виймав маленьку нотатку, де містився конспект його спогадів, і ми зразу приступали до праці. "Сеанс" тягнувся звичайно одну годину. Пані Антоновичева попередила мене, щоб не дуже втомляти старого диктуванням. Звичайно ми ні про що між собою не говорили, і я, скінчивши записування, зараз же відходив. Антонович встиг продиктувати мені свої спогади про кінець 1859 року, про свої сходини з своїми однодумцями та про розмови з ними в справі заложення української громади по зірванні взаємин з польською орґанізацією, до якої він сам і всі вони належали, і так довів оповідання до початку 1860 року. Тут я мусів виїхати на три дні до Глухова, куди мене викликав мій батько в якихсь родинних справах. У Глухові я одержав телєґраму від жінки, що Антонович помер. Хвороба — запалення легенів — скосила його дуже скоро, як це буває з старими людьми. Спомини залишились недокінченими. Те, що збереглося, було видруковане на сторінках "Літературно-Наукового Вістника" 1909 року.

По смерти Антоновича залишався в живих лиш один з фундаторів Громади — відомий український мовознавець Кость Михальчук. Є. Чикаленко, що був ініціятором запи-

— 99 —

М. ЛИСЕНКО СЕРЕД ПРОФЕСОРІВ І СЛУХАЧІВ СВОЄЇ ШКОЛИ:
В горі: С. Николаєв; посередині зліва: проф. М. Старицька, М. Лисенко,
проф. Любомирський, пр. Ів. Стешенко; внизу зліва: П. Коваленко,
Н. Голутвина, О. Плохий.

— 100 —

сування мною споминів Антоновича, порадив мені звернутися за тим самим до Михальчука. Але я був уже занятий підготовкою до іспитів в університеті і відклав свою візиту до Михальчука аж на весну 1909 року. Про своє знайомство з Михальчуком і мої з ним відносини, які завязалися між нами скоро потому, як ми познайомилися, я буду говорити трохи далі.

XIV.

Орґанізування "Товариства українських поступовців", "Українське Наукове Товариство" в Києві. Іван Франко приїздить до Києва.

Після розпущення другої Державної Думи (літом 1907 року), в якій, так само, як і в першій Думі, сформувалася українська парляментарна фракція, в Росії запанувала політична реакція, яка дуже відбилася й на становищу українського руху. Нова виборча ординація до Думи була уложена так, що до Думи вже не могли пройти крайні опозиційні елементи, а представники поміркованих ліберальних партій проходили в незначному числі й не відогравали рішаючої ролі. Хоча до третьої Думи (а пізніше й до четвертої) проходили й помірковані українці, але вони вже не могли скласти окремої ґрупи, а їхні виступи в обороні, наприклад, прав української мови, звичайно не давали ефекту, і їхні пропозиції переголосовувались реакційною більшістю. Правительство провадило систематичний наступ проти українства, помалу ліквідуючи уступки, зроблені в перші роки революції. Київ зробився осередком російського націоналізму, який звернув усю свою агресію проти українства. Орґаном націоналізму була ґазета "Кіевлянинъ", яка провадила систематичну кампанію проти всіх проявів українського руху на полі громадського життя, літератури і мистецтва. Становище українства у Києві було тим тяжче, що по стороні російських націоналістів була адміністрація, шкільна влада, високі школи (Університет і Духовна Академія) і цензура, яка контролювала українську пресу.

Одначе українські політичні круги ясно відчули потребу в тіснішому обєднанні своїх сил, щоб спільно відбивати натиск реакції. Ще в 1897 році було заложено в Києві Всеукраїнську Орґанізацію, яка й керувала цілим українським рухом у Росії. В час революції 1905 р., коли повстали були на

— 101 —

якийсь час лєґальні українські партії, звязки, які тримали українські політичні ґрупи вкупі, якось ослабли, так що в 1908 році явилася потреба реорґанізуватись і відновити загальну орґанізацію на дещо змінених основах. Думка про таке відновлення орґанізації була здійснена з переїздом до Києва Ол. Русова, і саме відновлення відбулося, здається, з його таки ініціятиви.

Весною 1908 р. зійшлася в редакції "Ради" громада людей, і Русов виступив з проектом нової орґанізації, яка мала би обєднати українські політичні елементи на загальних засадах конституціоналізму й парляментаризму, не вяжучи своїх членів якоюсь партійною програмою, так що до неї могли належати представники ріжних напрямків, ріжних партій. Орґанізація мала б свій керівний орґан Раду. Проєкт був прийнятий, і орґанізація дістала назву "Товариство Українських Поступовців", у скороченні ТУП. Орґанізація залишалась нелєґальною, хоч і не переслідувала якихсь революційних цілей. Головним її орґаном був з'їзд, скликуваний періодично Радою. Дуже скоро ТУП обхопив своїми громадами всю Україну, і вже на першому з'їзді зявилися делєґати цілого ряду міст. В самому Києві орґанізувалося кілька окремих громад ТУП-а, тому, що всім разом було тяжко з конспіраційних причин зійтися.

Другою визначною подією всеукраїнського значіння було засновання "Українського Наукового Товариства" в Києві. Думка заложити таке товариство вийшла від В. Науменка. Памятаю, він читав проект статуту на засіданні редакції "України". Тоді ж був намічений і склад членів. Науменко подав статут на затвердження влади ще в кінці 1907 року. Дозвіл прийшов у 1908 р., і було скликано установчі збори. На цих зборах головою Українського Наукового Товариства було обрано М. Грушевського. Науменко не попав

— 102 —

навіть у члени Ради Товариства, що, здається, дуже його знеохотило. Треба віддати честь Грушевському: з властивою собі енерґією він зразу пустив машину в рух, обєднав біля Товариства десятки членів, старших і молодших наукових діячів, серед них кілька визначних російських членів, які своєю участю не тільки піднесли авторітет нового товариства, але й містили в його виданнях свої праці українською мовою. Такі були: професори Володимир Перетц, Ол. Шахматов, Федір Корш — усі члени Російської Академії Наук. Українське Наукове Товариство почало видавати свої "Записки", і вже в 1908 р. вийшов 1-ий том. Воно уряджало прилюдні наукові засідання, які відбувалися в залі Української Музично-Драматичної Школи М. Лисенка. Грушевський тепер ділив свій час між Києвом і Львовом.

Помалу українська преса майже ціла зосередилась в Києві. Повстали крім давніших видань нові, так що в Києві в рр. 1908 і далі виходили такі періодичні видання: "Записки Українського Наукового Товариства" (і "Збірники" його секцій), щоденна "Рада", місячники: "Літературно-Науковий Вістник", "Українська Хата", "Дзвін", "Світло" (педагогічний орґан), "Сяйво", "Вістник Культури і Життя"; тижневики: "Рідний Край" з додатком "Молода Україна", "Маяк", "Село", "Засів", "Рілля", "Наша кооперація" і "Муравейник-Комашня". "Україна" з кінцем 1907 р. перестала виходити. Поза Києвом залишились: "Сніп" у Харькові", "Світова Зірниця" у Могилеві Подільському, "Життя і Знання" у Полтаві, "Каневська Неділя", і "Дніпрові Хвилі" у Катеринославі.

Розвинулося й видавництво, доказом чого служив зріст українських книгарень: крім старої книгарні "Кіевскої Старини" повстала книгарня редакції "Літературно-Наукового Вістинка" й Е. Череповського. Українські книгарні повстали у Полтаві, Кременчуці, Харькові, Катеринодарі, Катеринославі, Одесі, Петербурзі, з філіями по менших містах. Українська книжка, хоч помалу, але безупинно знаходила собі все ширший збут.

Хоч я вписався ще в осени 1906 р. до київського університету, але, занявшися ґазетярською й громадською працею, мусів занедбати свої університетські студії й дуже рідко бував на викладах. Та властиво й слухати не було кого: проф. В. Антонович був уже в стані відпочинку, а його наступник проф. Голубовський, що на його курс я записався, скоро по-

— 103 —

мер. Проф. Довнар-Запольський (білорус) викладав спеціяльно з історії Московщини, і це було мені нецікаво, бо з історії Московщини я слухав прекрасні курси в Петербурзі. Інші курси також були нецікаві, і я рішив просто готовитись до державних іспитів. Мій батько спонукував мене скоріше кінчати університет, кажучи, що вже давно пора мені, жонатому чоловіку, заняти якесь "певне" становище в житті. Мою літературну працю він не вважав за щось "певне"! Отже ранньою весною 1909 р. я покинув роботу в "Раді" і взявся до іспитів. На початку квітня я склав усі іспити і дістав дипльом 1-ої степени, який відповідав докторату західно-європейських університетів. Тепер залишилося пришукати собі якусь посаду вчителя в середній школі. Та з тим не пішло легко. Київська шкільна округа ані чути не хотіла про мене, — я занадто намулив усім очи, виступаючи під своїм імям в українській пресі. Так само не було надії, щоб мене залишено при університеті для підготовки до наукової праці. Для професорів я також не був якимсь бажаним кандидатом.

Десь перед великодніми святами розійшлася по Києву чутка, що приїхав Франко. Оповідали, що його побачили на похоронах Петра Косача (чоловіка Олени Пчілки), куди він прийшов, видко, просто з поїзда. Пригадав собі адресу Косачів ще з свого колишнього побуту в Києві, явився просто туди й попав на похоронну відправу. Дехто пізнав Франка і спитав, чи він є дійсно Франко. Той сказав, що так. Пізнати було доволі тяжко: Франко був дуже обшарпаний, і від нього страшенно тхнуло креозотом; руки мав спараліжовані, він їх мачав у сильний розчин креозоту, щоб відігнати від себе "дух Драгоманова", який його переслідував.... ясно було, що великий письменник був психічно хорий. Забрав Франка поки що до себе Чикаленко.

На другий чи на третій день потому заходжу я до Української Книгарні на Безаковській вулиці, і мені зразу кинувся в ніс гострий запах креозоту, який видко йшов від одного пана, що сидів у книгарні, розмовляючи з В. Степаненком (управителем книгарні). Я зразу догадався, що це був Франко. Боже, як він змінився з того часу, як я бачив його ві Львові 1904 року! Це вже був каліка. Він не володів пучками рук, не міг сам без сторонньої помочи їсти, вдягатись, сякатись, і через те його старе зимове пальто з баранячим ковніром було страшенно брудне. Шкіра на пучках рук облізла, пальці були скорчені і час від часу нервово здрігалися.

— 104 —

Я привітався з ним, він відповів, але коли я спитав його, чи пізнає мене, сказав, що ні. Розмова з Степаненком ішла про те, як би Франкові лекше дістатись до редакції "Літературно-Наукового Вістника". Я запропонував Франкові, що довезу його, куди йому треба, та що взагалі дуже радо стану товаришувати йому скрізь, куди він схоче. Франко відразу згодився, і ми поїхали до редакції "Літературно-Наукового Вістника". По дорозі в трамваї Франко сказав, що він хотів би пошукати деяких старих книжок у якогось антикваря. Я сказав, що ми можемо по дорозі до редакції вступити до антикваря Семінського, бо це зовсім близенько. Встали з трамваю і зайшли до Семінського. Франко привітався українською мовою, і Семінський відповів також по українськи. Це сподобалося Франкові: "О, у вас можна говорити по нашому", зауважив він. Я розказав Семінському, що пан доктор хочуть переглянути книжки з історії літератури. І Семінський почав викладати цілі стоси книжок. Франко дуже оживився, повеселішав — перед тим він був трохи сумний, похнюплений.

Франкові тяжко було тримати книжки й переглядати, і я мусів тримати кожну книгу й показувати йому, а він відкладав книжки одну за другою і навіть не питав за ціною. Серед книжок було багато таких, що мали лиш дуже далеке відношення до нашого старого письменства. Я пробував зауважити це в легкій формі, але моє втручування не сподобалося Франкові. Коли Семінський зібрав усі відложені Франком книжки, то вийшов чималий пакунок карбованців на 130. Франко казав запакувати й відіслати на адресу Чикаленка. Там же мав бути оплачений і рахунок.

По тій операції пішли ми до редакції "Літературно-Наукового Вістника", це було зовсім близенько. Бажаючи показати гостеві щось цікавого, я запропонував зайти по дорозі до помешкання "Українського Клюбу", подивитись на портрети письменників, що там висіли (Шевченка, Драгоманова, Куліша, Антоновича), Франко мовчки згодився. Помешкання справді було доволі імпозантне, але коли ми вже ввійшли до нього, я пригадав собі, що побачити Драгоманова Франкові може бути неприємно, і я старався провести гостя через головну салю не затримуючись. Але Франко на все дивився байдуже, або краще сказати ні на що не дивився, а перейшов ціле помешкання зовсім машинально. В редакції він одержав належний йому гонорар, і я одвіз Франка до Чикаленків.

— 105 —

Того дня у Чикаленків було звичайне понеділкове приняття. Зрозуміла річ, що в центрі загальної уваги був Франко. Гості вже знали, що деяких тем не слід було чіпати, щоб не дратувати хорого. Хтось запитав Франка, над чим він тепер працює, і дістав відповідь, що він недавно переклав з латинської мови роман Апулєя "Золотий осел", та що йому дуже приємно, що й сам автор дуже з того перекладу вдоволений (Апулей жив ще перед народженням Христа!). Помітивши, що дехто з товариства не зміг укрити своє здивовання, Франко додав: "так, так, він це сам мені сказав; він явився мені у сні й сказав: "das ist interessant".... Не памятаю, хтось згадав про Драгоманова, — не знаючи, що не слід цієї теми чіпати. "Ах, сказав на це Франко, Драгоманов це дуже мстивий чоловік: він переслідував мене цілу дорогу до Києва, сідав на даху ваґона й дражнив мене; я мусів відганяти його, кроплячи крезотом, він тоді пищав і ховався...." Я постарався перевести розмову на другий предмет і спитав, чому він не видає свої передмови до Кулішевих перекладів із драм Шекспіра, вийшла б цікава студія про Шекспіра. Франко відповів, що він і сам про це думав, але це вина Грушевського, що така книга не появилася.

Я розпитував Чикаленка, яким це способом дістався Франко до Києва, хто допоміг йому дістати паспорт і візу, купити квіток на поїзд і виїхати, — виходило, що за Франком не було догляду й опіки.... Чикаленко казав, що він сам тому дивується і додав, що довго перебувати Франкові у його хаті буде незручно, бо треба, щоб Франка доглядав мужчина, його треба роздягати і вдягати, помагати при відправленні фізіольоґічних потреб, не кажучи, що треба годувати як дитину; тимчасом він сам мусить виїхати до свого маєтку, бо вже почалися господарські роботи в полі, і тоді вдома залишаються самі жінки .... Одже, на його думку, треба відвезти Франка до Львова, і він спитав мене, чи не міг би я це взяти на себе. Я сказав, що тепер саме я вільний і можу поїхати з Франком до Львова, коли ж не дістану перепустки через гряницю, то в усякому разі довезу до самої гряниці, до Радивилова, а там служить при залізниці д-р Модест Левицький, лікар, який напевно легко дістане перепустку і завезе Франка до Львова. Треба лиш його попередити. На тому ми й порішили.

На другий день по обіді в "Просвіті" мало бути засідання видавничої комісії, де головував Грінченко. Ми всі зібра-

— 106 —

Іван Франко.

лися в призначену годину, але Грінченко довго не приходив, хоч він був звичайно дуже точний. Нарешті він явився разом з пані Грінченковою — і з Франком. Виявилося, що Франко зайшов до Грінченків, і це їх затримало. Сталося так, що того дня комісія мала розглядати рукопис книжки В. Доманицького "Про Галичину". Звичайно кожен рукопис давано комусь для оцінки перед ухвалою до друку. Коли Грінченко звернувся до присутніх, запитуючи, хто візьме на себе зрецензувати рукопис, Франко озвався, кажучи, що він прочитає рукопис і дасть рецензію. Звичайна річ, що кращого рецензанта й бути не могло, бо хто ж краще від Франка знав Галичину, але на лихо Франко був хорий і навіть тримати рукопису в руках не міг. Але з пошани до великого письменника всі присутні заявилися, що комісія буде лиш рада мати такого компетентного резензента, але що хотіла б мати рецензію по змозі швидче. На це Франко заявив, що він буде готовий за два дні. Тоді призначили надзвичайне засідання комісії на третій день, і всі зійшлися вдруге. Яке ж було здивовання нас усіх, коли Франко проказав нам (уст-

— 107 —

но) прекрасну рецензію, яка свідчила, що він вповні зберіг память і всі свої великі знання. Його високий інтелект виявився в повнім блеску, і здавалось, що тяжка хвороба не відбилася на ньому. Франко признав, що рукопис Доманицького написаний дуже гарно і цілком заслуговує друку. Ще того самого 1909 р. книжка Доманицького була видана "Просвітою".

Я рішив виїхати з Франком до Львова в неділю у вечері. На ранок ми умовилися поїхати на Подол пошукати старих книжок, які виносилися по неділях букіністами (антикварями) на торг. Я мав заїхати ранком до Чикаленків і забрати з собою Франка на Подол. Та зпочатку я зайшов чогось до редакції "Ради", і там мені показали телєґраму, що в неділю рано приїде до Києва Андрій Франко (старший син письменника). Що тут робити? В телєґрамі не було сказано, куди він має зайти з двірця. Я рішив чекати на нього в редакції*). Минає година — Андрія нема. Я починаю хвилюватись. Виходжу в Золотоворотський садок коло редакції і сідаю на лаві, думаю, може Андрій Франко не знає докладно адреси редакції, — так я проведу його. Андрія Франка я ніколи не бачив у-вічи. Але нікого нема. Я придивляюсь до кожного молодого чоловіка, а одного — у вишиваній сорочці з червоною стрічкою — навіть запитую: "Чи ви не Андрій Франко?" — Ні, каже. Нарешті бачу, що вже минуло дві години, як я чекаю, і їду до Чикаленків. Застаю, як у прихожій одягають Франка, він дуже незадоволений і каже, що дане слово треба держати. "Але ж, пане докторе, поясняю: от телєґрама від пана Андрія, він має приїхати нині. Я чекав на нього!" — "Що мені до Андрія! Ми умовились, що поїдемо на Подол, то й треба їхати, а то не застанемо книжок." — Нема ради, мусимо їхати на Подол. Може Андрій і сам знайде будинок Чикаленка.

На Подолі повторюється сцена, як було у Семінського: Франко набирає цілу купу книжок, не торгуючись, і я мушу тягти їх з собою. Франко хоче пити. Веду його до кіоску, де продають квас з клюкви**). Франко випиває цілу велику пляшку й каже: "благодать!" Давайте, каже, купимо собі пару пляшок на дорогу. "Пане докторе, та цей квас можна буде купити в кожній крамниці коло Чикаленків! По що будемо тепер волочити з собою грубі важкі пляшки?" — До-

*) Дружина Франка сиділа в психіатричній лікарні, була вже здавна душевно хвора.

**) Клюква — північна ягода, з якої з якої вироблявся дуже смачний напиток — "квас".

— 108 —

бре, каже Франко. Тут мені приходить до голови щаслива думка: "Пане докторе, кажу, ми тепер коло самого будинку Духовної Академії. Сьогодні неділя, а в неділю завжди отворений Музей і Бібліотека Академії. Давайте, коли ми вже тут, зайдемо і оглянемо Бібліотеку. Франко охоче на це пристав.

За хвилину ми ввійшли до старого Мазепинського корпусу, де містились Музей і Бібліотека. Нікого в цілім будинку не було, тільки недалеко входу стояла за бюрком висока постать в золотих окулярах. Це був сам директор Музею, відомий історик української літератури професор Микола Петров. Щоб Петров знав, якого гостя він має перед собою, я представив йому Франка. Петров тільки глянув і звернувся зразу до нього так, наче вони тільки що перервали розмову і тепер її продовжують: "От ви кажете, що така то інтермедія (він назвав її титул, — я вже не памятаю, як він звучав) належить Довгалевському; а я вам кажу, що я натрапив на рукопис, з якого видко, що автором був Лащевський!" На це Франко: "Я, пане професоре, також мав у руках рукопис, з якого бачу, що це таки твір Довгалевського!" — І між обома вченими завязався науковий опір. Я мовчки прислухався цьому спору, щасливий, що доля так несподівано дала мені звести між собою цих двох великих дослідників історії українського письменства і чути їх імпровізований диспут. Обидва диспутанти залишились дуже задоволені один одним, і на ознаку свого задоволення Петров вийняв з шафи кілька грубезних томів своїх праць і звітів Музею та Бібліотеки і подарував їх Франкові. Франко дуже втішився з цього подарунку. Не так був втішений я, бо це ж мені доводилося тягти всі книжки, і куплені і подаровані. Коли я дозволив собі зауважити Франкові, — на що йому всі ці товстелезні звіти, він сказав: "що ви там розумієте! Книжки друкуються на те, щоб їх читати". Франко не схотів оглядати Музей, він був стомлений, я взяв візника й ми поїхали до Чикаленків. Приїхавши, я першим ділом запитав, чи був Андрій Франко. Ні, не був. Тоді я умовився з Франком, що заїду за ним коло 7-ої вечером, і ми поїдемо на двірець.

У вечері я взяв із собою малу валізку — на випадок, як що доведеться їхати до Львова, і коло 7-ої години був у Чикаленків. Андрій Франко не зявився, отже він, треба думати,

— 109 —

не приїхав. Сторож будинку Чикаленка привів двоє фіякрів. На один спокували книжки, і з ними поїхав сторож, на другий сіли ми з Франком і поскладали дрібніші річи, серед них був мідяний самовар, завязаний просто в червону хусточку. Я обняв Франка за талію, як даму, щоб він часом не звалився на скруті вулиці, і ми рушили. Їдучи я зауважив, що мене щось муляє з боку Франка: виявилось, що це пляшки з клюквеним квасом. Отже Франко за їх не забув! В дорозі я, знаючи, що Франка можна зацікавити лиш розмовою про книжки, почав оповідати, що недавно я був на розкопках в селі Білогородці під Києвом, і там у церкві XVII віку бачив рукописне Євангеліє XVI віку. Франко оживився, слухаючи, і сказав: "Знаєте, що? Я приїду влітку до Києва знову, ми поїдемо з вами до Білогородки і ми оглянемо докладно те Євангеліє. Може, Бог дасть, до того часу вернуться мені мої руки...." Розуміється, я сказав, що буду дуже радий йому товаришувати.

Під'їхавши до двірця, я побачив на площі перед двірцем невеличку постать, яка зразу нагадала мені Франка — і зростом і тим задуманим виглядом, і очима, спущеними до долу: це й був Андрій Франко. Разом із ним був студент Трегубов, син члена редакції "України". Трегубов пояснив мені, що Андрій приїхав вранці, вступив просто до них*) і тепер, бачучи, що я маю везти Франка до Львова, Трегубов прохав залишити Андрія ще на пару день, щоб він оглянув Київ, — а я би повіз Франка до гряниці. Мене взяла досада: як же так — зателєґрафував про свій приїзд, цілий день не дав про себе знати, а тепер замість вести батька до дому, доручити це сторонній людині, а самому залишитися оглядати Київ! Я заявив, що в такому разі я не поїду, а нехай Андрій і везе батька, як що він по нього приїхав. Цікаво, що сам Франко ледве глянув на свого Андрія і, здається, й словом до нього не озвався. І сам Андрій мовчав увесь час, ставлячись до всього так, наче це його зовсім не обходило. Я вже по від'їзді Франка сам жалував, що не поїхав з ним, — на стільки Андрій здався мені несолідним. Та я надіявся, що М. Левицький стріне батька й сина і дасть з ними раду. Так воно, як я потім довідався, і сталось. Їзди було поспішним поїздом усього одну ніч.

*) Франко був одружений з Ольгою Хорунжинською. Дві другі Хорунжинські вийшли заміж одна за Трегубова, друга за директора Державного Банку В. Ігнатовича. Обидва були членами київської Старої Громади.

— 110 —

Посадовив я Франка з сином до ваґону, купив їм квітки, — в цей час стався наче якийсь вибух, —це вискочила пробка з пляшки з квасом! Франко аж затрусився весь, і його руки нервово почали курчитись і здрігатись Ми попрощались — і більше мені вже не довелося Франка побачити. Весною 1918 р., приїхавши до Львова, я пішов на Личаківський цвинтар уклонитись його могилі, — але не знайшов її: виявилось, що труна стояла тимчасово в якійсь чужій гробниці, і ніхто не міг мені вказати, в якій саме.

XV.

Моє знайомство з Костем Михальчуком. Вячеслав Липинський і "українці польської культури". Осередок білоруського руху у Вільні і моя подорож в гості до білорусів.

Весна 1909 року була для мене добою цілого ряду цікавих зустрічів і знайомств. Я вже згадував, що я познайомився тоді з Костем Михальчуком, який мав мені диктувати свої спогади про заложення Старої Київської Громади в 1860 р. Особа Михальчука так мало відома нинішньому поколінню, що я гадаю буде не зайвим сказати про його кілька слів. Батько Михальчука (народився 1840 р.) був поляк-дідич, мати — селянка українка. Прізвище Михальчук дістав по матері. Виховувався він як поляк, вчився в ґімназії у Житомирі й по скінченні її вступив до київського університету. Ще в ґімназії захопився він читанням повістей польських авторів т. зв. "української школи", які змальовували українську козаччину й взагалі польсько-українські історичні відносини в ідилічному дусі. В університеті Михальчук вступив до польської студентської корпорації, до одного з чотирьох її відділів, до т. зв. "української ґміни", яка мала, певна річ, не національний, а лиш територіяльний характер. До цеї ґміни належали Вол. Антонович, Тадій Рильський, Борис Познанський та ще кілька студентів, в душі яких уже пробуджувалось українське національне почуття. Під впливом Антоновича вони визнали, що їх місце — не серед польської шляхти, а серед українського народу, працею якого вони всі виховувалися і стали членами панської привілейованої верстви. Саме тоді поляки готовилися до повстання проти Росії, і польські студенти збирались іти в повстанці. Антонович і його товариші вирішили, що тому, що це повстання має метою відбудувати історичну Польщу з її пануванням над укра-

— 111 —

Кость Михальчук.

їнським народом, вони не можуть узяти в ньому участь. Після гарячих спорів Антонович вийшов з польської корпорації, і з ним пятнадцять його товаришів, у тім числі Михальчук. Вони заложили окрему "Українську Громаду". Поляки окричали їх усіх "зрадниками", "перевертнями"; вони мусіли зірвати з цілим своїм польським оточенням, зі своєю ріднею. Антонович тоді видрукував на сторінках петербурської "Основи" свою славнозвісну "Сповідь", у якій доводив, що він і його однодумці не зробили нічого неморального, нечесного, коли з табору панів-гнобителів і визискувачів перейшла на бік пригнобленого українського народу та хочуть зєднати свою долю з його долею. Люди, що пішли з Антоновичем, це були виїмково талановиті люди, які згодом дуже прислужилися українській справі. До гурту Антоновича прилучилося кілька студентів з Лівобережної України (П. Житецький, Т. Панченко та ін.), і так повстала славна в діях нашого національного руху "Стара Києвська Громада".

Дехто з її членів, бажаючи реально служити українському народу, щоб піднести його свідомість і просвіту, пішли в народні вчителі, поставали писарями в сільських громадах, і за це стягнули на себе переслідування з боку російської влади. Дехто був заарештований, дехто висланий поза межі України. Серед інших потерпів і Михальчук. Він був виключений з університету, не докінчив студій, і мусів заробляти на хліб приватною службою. Дістав посаду бухгальтера на одному броварі в околиці Києва і на цій посаді звікував цілий свій вік. Але цей скромний бухгальтер виявив себе визначним ученим-мовознавцем: він писав наукові розвідки з обсягу української діялектольоґії (наука про народні говірки), які принесли йому славу в цілому науковому світі; з його думкою рахувалися академії наук російська, поль-

— 112 —

ська, чеська, й посилали йому для оцінки наукові праці. Не маючи жадного наукового титулу, Михальчук зробився великим науковим авторітетом, став окрасою української науки.

Коли я завився до нього, Михальчук мешкав на далекій київській окраїні, в кінці Подола на Кирилівській вулиці, де займав скромне помешкання в будинку бровару, що належав одній жидівській спілці. На цім помешканні жив Михальчук з своєю родиною уже понад 40 років. Занятий постійно своєю службою, він мало де бував у місті, мало кого бачив; він дуже зрадів мойому візиту, залишив мене вечеряти і зразу по вечері запропонував, що буде мені диктувати спогади. Але показалося, що не так то легко було їх записувати: він не мав готового конспекту, імпровізував, а при тім оповідав так живо і цікаво, що я просто заслухався і не встигав нічого записувати. Вже за другим разом ми умовилися з Михальчуком, що він буде хоча б олівцем сам писати, по скільки матиме вільний час, і передаватиме мені, а я вже буду розшифровувати й переписувати його писання. І так з того часу ми й робили, аж поки я виїхав з Києва в кінці літа 1909 р.

Михальчук очарував мене з першого разу. Була в ньому якась невимовна лагідність, якась чутливість, що кожного прихиляла до нього. А розповідав він так, що можна було слухати його спогади, мов якусь казку, мов роман. Скільки то цікавих річей почув я від нього, таких, що перед тим не мав про них і поняття! Наприклад, його оповідання про те, як перед початком польського повстання 1863 р. поляки ширили чутки, що вони напевно побють москалів і опанують Київ. Хоч які безглузді були ці чутки, але вони створювали дуже трівожний настрій серед населення. Тоді українська громада завела зносини з київськими міщанами з таких околиць як Куренівка та Преварка*). Почалася підготовка формування міщанських відділів, щоб не попустити полякам заволодіти Києвом, коли б російське військо справді його

*) В половині 1840 років російський уряд, скасувавши київську міську самоуправу на основі т. зв. маґдебурського права, насильно виселив з центра Києва сотні міщанських родин, а на їх місце спровадив москалів. Наших було поселено на передмістях Куренівці, Преварці, Демієвці. Ці виселенці зберегли свій національний характер і опозиційний настрій що до Московщини. З біоґрафії Шевченка знаємо, що його так принадила до себе чисто українська обстанова життя на Преварці, що він наняв собі кімнату в одній міщанській хаті й прожив там кілька місяців. Вже в пізніші часи проф. М. Грушевський збудував на сусідній Куренівці школу імени свого батька (по його спеціяльному заповіту), в надії, що колись у цій школі наука відбуватиметься в українській мові.

— 113 —

Вячеслав Липинський.

залишило. Та до цього не дійшло. Як відомо, коли польська молодь почала втікати з Києва "до лясу", щоб там формувати свої загони, то українські селяни нападали на ці загони, жорстоко їх били, хапали недобитків і віддавали до рук російської поліції. Спроби польського повстання в Україні були придушені самими ж українськими селянами. Та й тяжко було сподіватись чогось іншого від наших селян, які з молоком матері всисали ненависть до польських дідичів, від яких вони стільки натерпілися за кріпацтва, а те кріпацтво тільки що перед тим було скасоване російським урядом. І хто ж міг повірити польським повстанцям, ніби вони йдуть битись "за нашон вольносьць і вашон!" Цікаво було почути з уст Михальчука, як багато з того, про що мріяли ми, українська молодь початку 20-го століття, було вже предметом заходів і плянів українського студентства з-перед 40 років, — тільки що про це вже давно забулося, бо не збереглося про те памяти, не збереглося традиції...

Саме в квітні, коли я почав відвідувати Михальчука, я познайомився з новою цікавою постаттю, що зявилася на київському горизонті: це був Вячеслав Липинський. Мене познайомив з ним Ф. Матушевський, який оповідав перед тим про Липинського, як про великого українського патріота й дуже симпатичну людину. Липинський уже був відомий в українських кругах з того, що він обїхав цілий ряд міст на правобережній Україні, виголошуючи відчити, в яких закликав місцеве польське громадянство до повороту до своєї, себ-то до української народности. Свої відчити він видав 1909 р. книжкою у Кракові під назвою "Szachta na Ukrasnse i jej udział w życiu narodu ukraińskiego". Ця книжка наробила великого розголосу: поляки її скуповували по книгарнях і нищили. Липинський був син польського дідича з Волині, вчився в Києві у ґімназії і вже учнем 5-ої кляси вступив до

— 114 —

української громади*), отже ще на шкільній лаві зробив те, що Антонович зробив уже бувши студентом університету. Ми скоро зійшлися з Липинським, і вже при другому чи третьому побаченні він запросив мене бути присутнім на з'їзді "українців польської культури" у Києві. Цей з'їзд відбувався в помешканні пані Стефанії Вольської на Фундуклеївській вулиці, в глибині двору. Щоб не звертати непотрібно увагу сторонніх, учасники зїзду являлись до помешкання Вольської вранці й залишались аж до вечора. Там обідали й вечеряли. Так було протягом трьох днів. В зїзді брали участь виключно правобережці, римо-католики. В якости гостей було запрошено четверо лівобережців — отже православних — Є. Чикаленка, С. Єфремова, Ф. Матушевського й мене. Зїзд був цікавий передовсім тим, що учасники його, в нашому звичайному розумінні — поляки (бо римо-католики), проголосили себе "українцями польської культури", і всі дебати провадилися мовою українською. Всього учасників того зїзду було (крім нас лівобережців) чоловіка 35. За цей довгий час, що минув, я призабув багато прізвищ, але памятаю, що в з'їзді брали участь крім самої пані Вольської (дві її дочки помагали мамі обслуговувати так численних гостей), В. Липинський, А. Станевич, Людвиґ Седлецький (Сава Крилач), Й. Волошиновський (редактор "Світової Зірниці"), Хорват, Мазараки, Васютинський, ґраф Ґрохольський, Рокицький. Не можу пригадати й дискусій, які велися на зїзді, але памятаю, що була винесена резолюція в тім сенсі, що присутні проголошували себе "українцями польської культури"; визнаючи себе громадянами України, тісно звязаними всіми своїми інтересами з її господарем — Українським Народом, вони ставали до праці, щоб допомогти тому народові в його політичному, соціяльно-економічному й культурно-національному відродженні, отже — в справах земського самоурядовання, кооперації, просвіти, в домаганні української школи і т. д. Для поширення своїх ідей серед спольщеного громадянства на Україні мав бути заложений у Києві тижневик "Pszeglad Krajowy", а також засноване видавництво популярних книжок для народу в мові українській.

*) Липинський був шкільним товаришем Бориса Матюшенка (пізніше професора Українського Вільного Університету, дуже талановитого лікаря). Вони разом вступили до української середнє-шкїльної громади і на все життя залишилися приятелями, не вважаючи на ріжницю політичних поглядів: Матюшенко був соціял-демократ, а Липинський державник-гетьманець. На жаль, Матюшенко, померши в Празі 1944 року, не залишив своїх спогадів, які мали бути дуже цікаві.

— 115 —

Борис Познанський.

Зїзд відбувся з великим одушевленням і закінчився бенкетом в однім з отелів, де виголошено було кілька промов як з боку українців правобережних, так і нас, лівобережних, співано хором українських пісень. В тодішніх обставинах прилучення до українського руку кількох десятків високо культурних, активних людей, було для нас великою моральною допомогою. Це було продовження традиції, започаткованої славної памяти Антоновичем, Михальчуком, Рильським, Познанським, та їх товаришами. Акція Липинського була по суті продовженням цієї традиції, з тою хіба відміною, що Антонович клав натиск головно на культурний бік справи, тримаючись аполітичної позиції, тоді як Липинський головну увагу поклав на політично-національний бік української справи. Властиво кажучи, традиція Антоновича не переривалася на правобережній Україні в кругах місцевого спольщеного громадянства. З тих кругів раз-у-раз виходили одиниці, що прилучалися до українського руху, доволі назвати К. Ухача-Охоровича, д-ра Осипа Юркевича, графа Мих. Тишкевича, Омецінського (трьох останніх я знав особисто). Не дуже численний був гурт людей, що їх обєднав Липинський, та й не всі зпоміж них виявили активність, — дехто під натиском своєї родини й блищого оточення відійшов, але залишилося кілька активних одиниць, які дуже прислужилися нашій справі.

"Pszeglad Krajowy" виходив цілий рік. Його дуже гарно провадив сам Липинський, що обєднав гурт співробітників з "обох боків Дніпра". З лівобережців писали в ньому Доманицький, Єфремов і я. Секретарем редакції був дуже симпатичний білорус Ольгерд Бульба. Популярне видавництво випустило дві книжки В. Доманицького про кооперацію. Липинський, який студіював на університеті у Женеві і в

— 116 —

Кракові, був талановитий історик. Він написав величезну монографію про часи Хмельниччини і видав її у Кракові в 1912 році під назвою "Z dziejów Ukrainy" — в польській мові. В тій же книзі він передрукував дві статті М. Грушевського про Мазепу мовою українською. Видаючи свою книгу польською мовою, він мав на увазі спольщене громадянство, щоб знайомити його з українським минулим в дусі ідеї української державности. Але книга була зустрінута з польського боку цілковитою мовчанкою, і Липинський не раз пізніше жалував у розмові зі мною, що не видав її по українськи, та нарікав, що ніхто з українців не переклав її на нашу мову. Частину її сам Липинський видав уже пізніше на еміграції під назвою "Україна на переломі" (роки 1657-1659)". В 1910 році Липинський виїхав до свого маєтку на Київщині, щоб провадити там господарство, і ми з ним бачилися з того часу лиш зрідка, але постійно між собою листувалися.

На початку літа 1909 р. я поїхав до Вільна, щоб відвідати моїх приятелів білорусів, які розвинули у Вільні по революції 1905 р. дуже жвавий національний рух. Я вже згадував про моє знайомство з білоруським поетом Ф. Богушевичем, ще як я був учнем ґімназії. З того часу я живо цікавився початками білоруської літератури, яка щойно ставила свої перші кроки. На сторінках "Ради" я написав ряд статей, які вийшли в 1908 р. окремою книжечкою під назвою "Білоруси та їх національне відродження". Ця книжечка так сподобалася білорусам, що вони видали її в білоруському перекладі й запросили мене до Вільна, щоб познайомитись зі мною персонально. Цілий білоруський рух був ділом невеликого гурту людей, дуже енерґійних і гаряче відданих інтересам свого народу. На чолі цього гурту стояли брати Антін й Іван Луцкевичі, перший був письменник, другий археольоґ й історик мистецтва. Крім них в осередку руху стояли Олександер Уласов, поет Янка Купала, історик В. Ластовський, бібліограф Ромуальд Зенкевич, повістяр Зьмітрок Бядуля. Вони видавали прекрасно редагований тижневик "Наша Ніва", і редакція цього часопису служила осередком, де всі сходилися, працювали, навіть дехто й мешкав там. Вечорами в редакції "Нашої Ніви." відбувалися курси: це деякі співробітники, що не мали регулярної освіти, готовилися під проводом своїх старших, освічених земляків, до матури. Таким був, наприклад, Янка Купала, талановитий

— 117 —

Сергій Єфремов.

поет. Він був простий сільський парубок і працював як наймит в одному панському маєтку. Він прислав до редакції кілька своїх віршів, які виявили справжній талант, його виписали до Вільна й засадили за науку. Дуже здібний, він добре вчився і скоро став інтелігентним освіченим чоловіком. Білоруси сподівалися, що він стане їхнім Шевченком. Правда, Шевченко з його не вийшов, але він зробився справді добрим поетом, і його твори стали окрасою молодої білоруської літератури.

Білоруси були словянським народом, серед якого найпізніше прокинувся національний рух, хоч вони колись мали своїх власних князів і під пануванням Литви створили спільно з українцями багате письменство, а їх мова в XV-XVII століттях була офіційною мовою Великого Князівства Литовського. Під пануванням Польщі Білоруси втратили свою освічену верству, і перші проблиски національного відродження позначилися у них лиш в XIX столітті. Білоруські діячі, які взяли провід у національному рухові після першої російської революції, повели справу дуже талановито й енерґійно, їх "Наша Ніва" могла служити зразком народньої часописі, вона мала своїх дописувачів з усіх кутків Білорусі й виховала цілий ряд молодих письменників зпоміж селян, народних учителів, діячів. Білоруський рух носив від самого початку щиро-демократичний характер. Білоруси дивилися на українців як на своїх старших братів і старалися наслідувати їх в методах і формах своєї праці. За кілька день мого побуту в гостях у віленських білорусів у мене завязалися з ними сердечні звязки, які продовжувалися десятки років аж до останніх часів, коли дехто з моїх білоруських приятелів поляг жертвою своєї любови до батьківщини від рук нашого спільного ворога на сході. Я повернувся до Києва, підба-

— 118 —

дьорений віденськими вражіннями й свідомістю, що ми маємо в білорусах наших щирих і вірних приятелів.

XVI.

Мій переїзд на службу до Катеринославу. Директор Комерційної Школи А. Синявський. Подорож на Хортицю. Українське життя в Катеринославі. "Архівна Комісія". Проф. Д. Яворницький. Музей запорожської старовини. "Дніпрові Хвилі".

Літом 1909 р. переїздив через Київ А. Синявський, директор комерційної школи (торговельної академії) в Катеринославі, бачився з Є. Чикаленком, казав, що він шукає для своєї школи учителів українців і просив порадити когось із знайомих земляків. Спеціяльно потрібний йому був учитель історії. Чикаленко сказав, що як раз є такий і вказав на мене. Ми почали листуватись з Синявським, в осени я поїхав до Катеринославу і дістав посаду вчителя історії в "Комерційній школі імп. Николая II". Сам Синявський, був цікавою постаттю. Учень В. Антоновича й товариш М. Грушевського, він був членом української студентської Громади у Києві, а потім в Одесі, де по скінченні історично-фільольоґічного факультету в Києві він скінчив іще правничий факультет. Був прихильником ідей Драгоманова. Зпочатку був директором комерційної школи десь у Польщі, а потім його закликано на посаду директора до Катеринославу. Комерційні школи в Росії підлягали не міністерству просвіти, а ліберальному міністерству торговлі й промисловости й визначалися ліберальним поступовим напрямом. Наука в них була поставлена дуже добре і відріжнялася своїми методами від ґімназій. Серед директорів цих шкіл я знав кілька свідомих українців, як наприклад Ю. Цвітковський, Д. Сигаревич, В. Олександрів, А. Морачевський та інші. Синявський був людина дуже енерґійна, з великим розмахом і любив у всьому пишність. Він вибудував для своєї школи в Катеринославі величавий будинок, справжній палац, — такого я ніде не бачив на Україні і в Росії. Школа "ім. імп. Николая II." утримувалася на кошти спілки власників копалень вуглю і заліза на Катеринославщині й розпоряджала великими фондами. Це й допомогло Синявському поставити для своєї школи такий пишний, з модерним урядженням будинок. У великій парадній залі школи вгорі понад вікнами на-

— 119 —

мальовані були великі медальони-портрети Хмельницького, Сагайдачного, Мазепи, Петра Могили й ще когось з наших історичних діячів. В бібліотеці шкільній було багато українських книжок. Серед учителів школи було кілька українців, але було зовсім мало українців-учнів. Діло в тім, що до комерційних шкіл приймалося без обмежень учнів жидівської народности, і в школі Синявського майже половина всіх учнів були жиди. Друга половина були звичайні "русскіе", поляки (в Катеринославі була велика польська кольонія), німці-меноніти з кольоній на Катеринославщині. Українців (свідомих) за весь час мого побуту в Катеринославі (4 роки), я знав не більше десятка. Серед них памятаю Сокола, брата співачки Марії Сокіл, що перебуває тепер в Америці.

Катеринослав був одним з найкращих і багатших міст України. Положений над Дніпром перед самим початком порогів, він був заснований в 1787 році на місці запорожського села Половиця відомим фаворитом Катерини II. князем Потьомкиним, і сюди проектувалося перенести — не більше й не менше — як столицю цілої російської імперії. Тому то пляновано місто в грандіозних розмірах: усі пляци й вулиці будувалися широченні; ціле місто перерізував проспект, довгий на кілька миль — таким він залишився й до останніх часів; в горішній частині міста почато будівлю величавого собору, що мав бути "на один фут ширший від собору св. Петра в Римі"; в Катеринославі мав повстати університет, до якого було вже законтрактовано професорів з Німеччини й Франції. Але в 1791 році Потьомкин несподівано вмер, і всі його проекти розвіялися як дим. Катерина II. знайшла собі іншого чергового фаворита, і за Катеринослав було забуто. На місці величавого собору повстав малий звичайний собор, і його камяна огорожа показує лиш контури мурів проектованої будови. Університету жадного не відкрито, Катеринослав залишився звичайним ґуберніяльним містом, і став оживати лиш в 1870-их роках, коли опинився в осередку вугляних і залізних копалень та звязаної з ними промисловости. Тоді він почав забудовуватися модерними будинками і населення стало зростати "американським", як у нас говорилося, темпом. Окрасою його став Проспект, обсаджений високими деревами в кілька рядів, вздовж його проходила лінія електричного трамваю. Посередині Проспекту місцевий богач Хрінников (мій това-

— 120 —

риш з петербурської Громади) вибудував прегарну камяницю в українському стилю. До Проспекту прилягав міський парк, в одному з кутків якого стояв скромний памятник запорожцю Ґлобі, що на місці парку був колись його овочевий сад. В місті був високий Гірничий Інститут і багато середних шкіл. Прикрашав місто і Музей запорожської старовини, де директором був відомий історик Запорожжа проф. Д. Яворницький. З високої гори біля Музею видко було на десятки миль степ за Дніпром, і в гарну погоду можна було побачити як білів на горизонті девятибанний запорожський собор в Новомосковську, цікавий між іншим тим, що цілий був збудований з дерева. Яких 5-6 миль низче міста був уже перший (Койдацький) поріг на Дніпрі.

Населення Катеринослава було мішане, інтернаціональне, але основа його була українська. В самому місті було багато української свідомої інтелігенції й був дуже розвинутий український рух. Тут виходив якийсь час тижневик "Добра Порада", потім "Запорожжа". Обидві були закриті адміністрацією. Катеринославська "Просвіта", де головою був Сергій Липківський (брат митрополита Української Автокефальної Церкви Василя Липківського) провадила живу діяльність. В Катеринославі перебувала головна управа Катерининської залізниці, і серед її численних службовців було багато свідомої української інтелігенції. Коли я приїхав до Катеринославу, в місцевому українському громадському житті вели перед такі особи: інж. Ів. Труба, проф. В. Біднов, інж. М. Нечипоренко, лікар Ю. Павловський, Мик. Богуславський, проф. М. Рогович, Ів. Рудичів, М. Ємець, М. Биков, Ан. Куличенко (власник маєтку під самим містом), П. Сіренко. Чимало жінок українок діяльно працювало в "Просвіті": сестри Гарькавцеви, Л. Біднова, В. Труба, Н. Щоголева, А. Ткаченко (сестра Б. Грінченка). Серед моїх товаришів по комерційній школі були вчителі-українці: В. Литвинський, П. Доманицький, С. Комарецький, Б. Павловський, Гр. Черняхівський, В. Петрушевський, а за якийсь рік прибув і Евг. Вировий.

Кругом Катеринослава лежали села, в яких вже пробудилося свідоме українське життя, а в деяких з тих сел повстали вже за мого часу філії "Просвіти". Селяни Катеринославіцини відріжнялися від селян, яких я знав на Київщині та й на своїй Чернігівщині, сміливою, незалежною вдачею, з великим почуттям своєї особистої гідности. В знач-

— 121 —

ній мірі це були нащадки запорожців, вони зберігали козацьку вдачу своїх предків. Коли я побував на підміських селах і познайомився з селянами, мене приємно здивувала їх висока національна свідомість, нічого подібного я досі не бачив, і тому, скажу по правді, я з захопленням пристав до культурно-просвітної праці, що вже велася по селах. Коли рік пізніше переїхала з Києва до Катеринославу моя жінка, вона теж із неменшим завзяттям пірнула, як то кажуть, із головою в цю працю, близько зійшлася і заприязнилася з селянами околишніх сел, орґанізувала там український народній театр, сама грала у тому театрі, або виступала з деклямацією по "Просвітах". Це вперше довелося нам з нею так близько зіткнутись з народньою стихією, і ми почували себе щасливими, що потрапили на такий вдячний ґрунт і маємо змогу працювати в таких сприятливих умовах, несучи в маси національну свідомість. Мій чотирьохлітній (а у моєї дружини трьохлітній) побут у Катеринославі став для нас, коли так вільно висловитись, героїчною добою життя, і залишив у нас на все життя незабутні спомини.

Я оселився в хаті інж. Труби, котрий служив в управі Катерининської залізниці і саме тоді будував для "Просвіти" в с. Мануйлівці домівку. Він запропонував мені якось у неділю поїхати разом з ним на будову і познайомитися з просвітянами. Мануйлівка лежала на другому боці Дніпра, і до неї треба було їхати залізницею яких 5-6 кільометрів. Це було велике село на шляху до повітового міста Новомосковська*), його мешканці працювали здебільшого в майстернях залізниці присілку Нижнєдніпровськ, який прилягав до самої Мануйлівки, і де були великі майстерні, в яких робили вагони. Заложивши у себе філію "Просвіти", мануйлівчане конче хотіли збудувати для неї власний будинок. Сільська громада призначила безплатно пляц, просвітяни склали капітал у 6000 карбованців, закупили матеріял, коли ж забракло зібраних грошей, заложили свої садиби і зібрали ще пару тисячів — і взялися до праці. Будували здебільшого самі власноручно по неділях і взагалі коли було кому вільніше, а Труба склав проект мурованої будівлі в українському стилі й доглядав за роботою. Будова вже наближалася до кінця. Будинок містив театральну залю зі сценою на 300 глядачів, помешкання для бібліотеки, кооперативної

*) За часів Запорожжа називалось Самарь, росіяни переіменували в Новомосковськ.

— 122 —

крамниці і ще пару кімнат. Ми застали управу "Просвіти" за працею, і я тут же познайомився з усіма. Головою був селянин Хома Сторубель, членами управи Т. Митрус, Т. Татарин, Герус, Томильченко, Ларин і ще двоє чи троє, прізвищ уже не пригадую. Це все були молоді господарі років 30-35 кожен. Сторубель був здоровий козарлюга, енерґійний, завзятий. Ми згодом з ним близько зійшлися і покумалися — я хрестив у його дитину. Він мав шматок поля, город, і крім того ще працював як слюсар у майстернях. Цікавий був Татарин: молодий ще хлопець, інтелігентний, завжди мовчазний, мав хист до писання і до фанатизму був відданий українській справі. Здається, був він з якогось дальшого села і працював в канцелярії майстерень. Мав якийсь особливий талан аґітувати й приєднувати людей до національної роботи. Як він це робив — Бог його знає, був, кажу, дуже неговіркий, мовчазний, суворий на вигляд. В кінці року будинок стояв готовий, і просвітяне бучно відсвяткували його відкриття. На головній вулиці посеред села пишалася дуже чепурна будова і милувала око своїми сталевими оздобами й написом "Просвіта".

Стояла гарна, тепла осінь, і директор Синявський запропонував мені їздити з моєю клясою (я дістав як вихователь — господар кляси — пяту клясу) на острів Хортицю, це взяло б туди й назад пару днів. Я дуже охоче скористався з цієї пропозиції, зібрав свою клясу, хлопців 35-40, та й поїхав. Управа залізниці дала нам окремий ваґон, ми взяли трохи харчів і вирушили. Їхати треба було залізницею годин 5-6 до міста Олександровська, а звідти кілька кільометрів пішки, весь час Дніпровим берегом. Місто Олександровськ лежить при самому початку "плавнів", того лябіринту протоків, озер, малих островків, що його запорожці називали "Великим Лугом", де вони полювали на дичину, ловили рибу і могли легко заховатись від ворога, бо все поросло в плавнях дрібним лісом, а вода очеретом і камишами. В пісні співалося: "Ой, Січ мати, а Великий Луг — батько".

Острів Хортиця лежить серед Дніпра, там де він виривається з вузьких тіснин низче порогів і розливається широким плесом, а серед того плеса довгий вузький острів з високими скелястими берегами, він має понад 20 кільометрів в довжину і 3-4 кільометри в ширину. На північ він звернутий високим і крутим берегом понад 20 стіп висотою. На Хортиці князь Байда-Вишневецький збудував в 1550-их ро-

— 123 —

ках укріплення, щоб відсиджуватись, як би напали турки, припливши Дніпро з Чорного моря. По традиції довго вважали Хортицю за першу Запорожську Січ. Але Січи тут ніколи не було: вона містилася низче Хортиці над одним з Дніпрових допливів: на Микитиному Розі, на острові Базавлуку, на Чортомлику (т. зв. Стара Січ, зруйнована москалями в 1709 році) і остання Січ на річці Підпільній, зруйнована теж москалями в 1775 році. На Хортиці запорожці тримали табуни своїх коней, бо звідси коні не могли розбігтись і повтікати — кругом вода. А коли Запорожжа було зруйноване, цариця Катерина II. подарувала Хортицю кольоністам менонітам. Тому й читаємо у Шевченка: "А на Січі мудрий німець картопельку садить". І сама Хортиця нераз згадується в поезіях Шевченка, як символ запорожської свободи.

Ми наближались до Хортиці, йдучи лівим берегом Дніпра. Сонце вже хилилося до заходу і кидало останні проміння на високі хортицькі береги, які стрімко здіймалися вгору на фоні низьких тут Дніпрових берегів. Величня, повна якоїсь чарівної краси картина! Ми взяли кілька човнів, переправились на острів і почали дряпатись на високі скелі. А звідти з гори ще кращий краєвид. Скільки тут дорогих для українця споминів.... Я читаю своїм учням імпровізовану лекцію про запорожських козаків, про Січ. Але моїх слухачів, помічаю, це мало цікавить, бо нема серед них українців.... На самій Хортиці подекуди, бачимо, визирають зпоміж дерев і кущів окремі добре побудовані хати: це тут мешкають меноніти. Але сонце вже заходить, і нам пора рушати до-дому. Знову переправляємось човнами на суходіл і йдемо понад берегом до Олександровська. Беріг піщаний, хлопці потомились і полягали на піску спочити. Пізно вночі ми добились до стації, де на нас чекав наш ваґон.

В Олександровську довелося мені ще раз побувати три роки згодом, коли я їздив порозуміватись з тамошніми українцями в справі вибору спільного з російськими кадетами посла до Державної Думи. Тоді я відвідав, між іншим, заслуженого українського етнографа Якова Новицького, що зібрав багато українських пісень і оповідань на тій самій Хортиці. Щоб зблизитись з старими дідами українцями, які винаймали у менонітів на літо баштани, і заслужити їх довіря, Новицький і собі наймав протягом 25 літ що-літа баштани і записав з уст тих дідів багато цінного словесного матеріялу. Записані ним пісні й оповідання я друкував пізніше у Ка-

— 124 —

теринославі, але про це ще згадуватиму далі. Тоді ж відвідав я на міському цвинтарі й могилу кошового Задунайської Січи Осипа Гладкого, що зрадою перетягнув частину запорожців у 1828 році на бік Росії. На його могилі я бачив на камяній плиті виритий напис з поезії Шевченка: "Бють пороги, місяць сходить, як і перше сходив, — нема Січи" і т. д. Хтось вшанував Гладкого цим віршом зовсім незаслужено!

Дуже скоро я перезнайомився з катеринославськими земляками і війшов у їх життя. В Катеринославі існувала від 1903 р. "Учена Архівна Комісія", офіційна установа, яка мала завданням оберігати й досліджувати місцеві архіви і взагалі старовину. Такі комісії закладалися з кінцем XIX століття по цілій Росії. Ті, що повстали в Україні, напр. Чернігівська, Полтавська, Катеринославська, відразу опинилися в українських руках і стали науковими осередками, які купчили місцевих дослідників і підтримували українські наукові інтереси. На чолі комісій стояли звичайно ґуберніяльні маршалки дворянства, але їх у фактичній роботі заступав хтось з місцевих діячів. У Катеринославі головою був князь Урусов, а його заступником Синявський. Але що Синявський вічно був занятий, то всі справи провадив проф. В. Біднов як секретар. Він редагував і "Лѣтопись" Комісії й заповнював її своїми розвідками й матеріялами з історії Запорожжа та працями других дослідників на українські теми. Яків Новицький містив у їй свої записи пісень та лєґенд. Коли я приїхав, Біднов готовився до викладів в Харьківському університеті, куди його мали обрати на катедру історії Церкви, і не маючи часу, пропонував обрати за секретаря мене. На найблищих зборах комісії мене було обрано. Став я редаґувати "Лѣтопись", випускаючи одну, а часом дві книжки на рік.

Другою науковою, з чисто вже українським характером, установою був "Музей імени А. Поля". Фактично це був музей запорожської старовини, названий іменем німця Поля, котрий збирав памятки старовини й записав свої збірки катеринославському земству.

Справжнім орґанізатором Музею став проф. Д. Яворницький, археольоґ, етноґраф і дослідник Запорожжа. За його керівництвом Музей дуже розрісся, і коли я приїхав, він уже поділявся на три відділи: археольоґії, природи степової України і запорожський. Найціннішим був цей третій відділ, де були зібрані памятки запорожського побуту: зброя, одежа, сволоки запорожських куренів з написами, образи, чаші,

— 125 —

Іван Нечуй-Левицький.

Євангелії в дорогих оправах та інші церковні предмети, малюнки, портрети і т. ін. Це був одинокий у своїм роді музей, і другого такого не можна було б зібрати, бо вже багато памяток запорожської старовини загинуло. При вході до Музею красувались, мов сторожа на варті, дві камяні "баби", які стояли колись на степових могилах. В Музею раз-у-раз перебував хтось із кобзарів. При мені гостювали в Музею Пасюга, Гащенко, Кучеренко, які виступали на концертах "Просвіти". Яворницького всі ми називали (звісно, за очи) "Дідом". Він робив популярні виклади про Запорожжа в "Просвіті" і взагалі, можна сказати, ціле своє життя присвятив культу запорожського козацтва. Коли ви входили до Музею, вас огортала якась романтична атмосфера, на вас дивилися запорожські гармати, малюнки козака "Мамая" (в Музеї були цілі десятки тих Мамаїв), колєкція козацьких шабель, мушкетів, і цікаво було слухати в тій обстанові оповідання Діда, який був знаменитим оповідачем. Був з його і талановитий белетрист, хоч його письменницька манера була трохи старосвітська.

Серед катеринославців виникла думка видавати часопис, присвячений спеціяльно місцевому життю. Ініціятором тої думки був старий Микола Богуславський, що був, між іншим незрівняним аґітатором серед молоді, вміючи притягати її до національної праці, ширення української книжки, закладання гуртків аматорів гри на бандурі. Пізніше він переїхав на Кубань і там продовжував свою скромну але корисну для національної справи працю. Він умовив мене взятись за редагування часопису, пришукав відповідального перед адміністрацією видавця в особі місцевого дідича і домовласника Кузьми Котова, придумав і назву для часопису: "Дніпрові Хвилі". Цікава людина був цей Котов; колишній драгомановець, він тепер нічого не робив, не провадив господарства,

— 126 —

Дмитро Яворницький.

і в родині всім керувала його жінка; його шестеро дітей були виховані в українському дусі; троє синів учились в школі Синявського, троє дочок — в ґімназії. Згодом всі брали участь в українському громадському житті. Але мав Котов одну маленьку ваду: мав нахил до писання віршів, і з ним прийшлося наперед умовитись, щоб забезпечити себе від його претенсій на друк віршів у "Дніпрових Хвилях". Погодилися на тому, що Котов буде підписувати часопис як "редактор-видавець", а я буду пускати дві його поезії на рік: одну на Різдво, другу на Великдень. Та й набрався я клопоту з його віршами: доводилося немало попрацювати, щоб привести їх до "христіянського" вигляду, щоб не сором було виступати з твором, під яким стояв підпис "редактора". Не маючи сам поетичного хисту, я на всі способи переробляв вірш, так що й сам автор ледве міг впізнати свій твір. Але Котов був задоволений і, діставши свою сатисфакцію, до справи ведення часопису зовсім не мішався. Фактично мені довелося його вести майже самому, писати вступні статті і взагалі на всякі теми, провадити хроніку, писати огляди і рецензії на нові книжки. Моє імя притім ніде не фігурувало. Лиш згодом стало мені лекше, коли біля "Дніпрових Хвиль" обєднався вже цілий гурт сталих співробітників.

Перше число "Дніпрових Хвиль" вийшло весною 1910 р., і виходили вони до кінця 1913 року. Друкував їх дуже дешево власник друкарні українець К. Андрущенко, кошти друку і клішів для малюнків покривала передплата, праця редактора була безплатна, гонорару нікому не платилося, отже "Дніпрові Хвилі" були зовсім "самовистарчальним" виданням. Писали в них майже виключно катеринославці: Д. Яворницький, Мик. Биков, А. Кащенко, Т. Татарин, К. Корж, Т. Митрус, Т. Романченко, А. Гладченко, М. Новицький, В. Біднов і його дружина ("Л. Жигмайло"). Несподівано на другий рік видання почав присилати з Києва статті Ів. Нечуй-Левицький:

— 127 —

йому вподобалася мова "Дніпрових Хвиль". Розуміється, це була честь для скромних "Дніпрових Хвиль", друкувати твори знаменитого письменника, але власне на ґрунті мови треба було з ним бути дуже обережним: Нечуй під старість трохи здивачів, став уживати відміни і форми говірки своєї околиці, звідки сам родом, посварився через мову з редактором своїх творів С. Єфремовим і не брав участи в українських часописах. Не міг і я обійтися без того, щоб не змінювати деяких занадто вже своєрідних його висловів, але старий не гнівався і продовжував писати далі. Я старався, щоб "Дніпрові Хвилі" давали писання місцевих авторів, особливо селянські дописи, друкував праці давніших авторів, напр. видрукував невідому ще до того часу поему Ів. Манжури "Трьомсин-Багатир", давав причинки до біоґрафії місцевих діячів, друкував дуже цікаві етнографічні записи Я. Новицького. Взагалі дбав про те, щоб "Дніпрові Хвилі" відзеркалювали культурно-національне життя на Катеринославщині, відгукуючись у той час і на справи загально-українського значіння. Мали "Дніпрові Хвилі" кілька сот передплатників, здебільшого то були селяни, члени філій "Просвіти".

XVII.

Літній побут в с. Будаївці під Києвом. Приїзд до Києва буковинських учителів під проводом В. Сімовича. Їду з ними до Межигірря. Подорож до Берестечка. Відвідини бар. Ф. Штейнгеля і Д. Маркевича в їх маєтках на Волині.

Ми так були привязані до Києва й до київського життя, що на літо виїздили на час літніх ферій до с. Будаївки під Київом (22 кільометрів їзди залізницею до ст. Боярки), як це ми робили ще в роках 1908 і 1909. Наймали у селян хату й жили у ній червень, липень і до кінця серпня. Коло Будаївки був прекрасний сосновий ліс, що тягнувся аж до м. Василькова. Місцевість була дуже здорова, особливо коли хто був хворий на легені. Ми наймали хату під самим лісом. До Будаївки виїздило на дачу (літниско) багато киян, особливо таких, що були звязані службою й мусіли щодня їздити до міста. І я собі взяв добровільно "службу": умовився з редактором "Ради" М. Павловським, що буду його заступати протягом місяця, коли він виїздив для відпочинку на село. Це не було для мене тяжко, буваючи в Києві, я довідувався близ-

— 128 —

че про всі новини українського життя, бачився з київськими громадянами і з приїзжими людьми. До Києва раз-у-раз приїздив хтось влітку, особливо з Галичини. Я звичайно виїздив з дому вранці, а десь між 5-6 год. веч. вертався. Та живучи в Будаївці я не сидів увесь час на місці, а робив ріжні екскурсії, навідувався до батька до Глухова, або до Дорошенкового Хутора. Щодо "Дніпрових Хвиль", то я випускав влітку подвійні числа і пересилав матеріял до Катеринослава поштою.

У Будаївці мали ми дуже приємне сусідство: близько від нас, під лісом, був земський шпиталь, де управителькою була лікарка Віра Матушевська, моя товаришка з студентської Громади в Петербурзі, з нею жив і її чоловік Федір Матушевський; покинувши працю в "Раді" він служив в українськім кооперативнім союзі; коло нас мешкав улітку з родиною П. Понятенко, адміністратор "Ради"; далі — А. Вязлов, член 1-ої Державної Думи, який стративши через це державну посаду судді, служив у банку; мешкав близько і А. Макаренко, в майбутньому член Директорії, а тоді скромний дрібний урядовець на залізниці. Літом 1909 року перебував у Будаївці хворий на сухоти Б. Грінченко. В осени він виїхав до Італії, де й помер весною 1910 року.

Одного разу я дістав в редакції телєґраму від В. Сімовича, що він їде до Києва й везе цілу екскурсію учнів учительської семінарії в Чернівцях. Поїзд прибував на другий день рано, і я ледве встиг попередити, щоб для гостей приготовили приняття в "Українському Клюбі" й замовили кімнати в отелі при Михайловському манастирі. Поїзд прибував через станцію Боярка, і я вийшов зустрінути екскурсію просто на станції, щоб разом їхати до Києва. Управа залізниці дала для екскурсії окремий ваґон від самої гряниці в Новоселицях. Всіх екскурсантів було 25-30, при них Сімович з своєю дружиною. За пів-години ми вже були в Києві й просто з двірця поїхали трамваєм до помешкання "Українського Клюбу", де нас чекали земляки, кого встигли попередити. Обід пройшов із звичайними промовами дуже весело. Наші кияне повели гостей до отелю й мали показувати їм місто, а я пішов до редакції. Умовилися, що в найблизшу неділю я приїду й повезу екскурсію на пароплаві до Межигірського манастиря під Києвом.

Межигірський манастир лежав яких 25 кільометрів вище Києва над самим Дніпром в чудовій місцевості, на висо-

— 129 —

кій горі, серед густого дубового лісу. Це було улюблене місце для прогульок киян. Манастир мав славну минувшість: він вважався офіційно "Парафією Війська Запорожського", і з посеред його ченців вибирався настоятель церкви св. Покрови на Січі. Запорожці щедро обдаровували "свій" манастир, і не один старий січовик постригався в ньому в ченці, попрощавшись з світом та його спокусами. Кожен знає чудову поему Шевченка "Чернець", де змальовано, як іде в ченці й доживає в Межигіррі віку "Семен Палій — запорожець, лихом недобитий". По зруйнуванні москалями Січи підупав і манастир, який Москва перетворила з мужеського в жіночий. Один час Межигірря віджило, коли в яру коло манастиря було знайдено чудову порцелянову глину, з якої вироблявся прекрасний посуд. Але глина ця вичерпалася, і вироби з неї зберіглися хіба по музеях, де їх високо цінено, як дуже гарні зразки українського мистецтва.

Ми оглянули чудову манастирську церкву в стилі українського бароко, збудовану на запорожський кошт, спускалися в глибокий яр до "Дзвінкової" керниці, прославленої Шевченком у його поемі, і пили з неї холодну, чисту як кришталь воду, обідали в манастирській трапезі (їдальні). З нами їздило кілька киян і киянок, серед них наш поет Петро Гаєнко. Я росповідав гостям про Межигірську старовину, і вони слухали з великим інтересом, уважніше ніж мої чужоплеменні катеринославські учні на острові Хортиці! Буковинці ніколи не бачили великої річки, і величавий Дніпро зробив на них велике вражіння. Сімович повіз їх з Києва до Канева на Шевченкову могилу, до Катеринославу й до Криму.

Літом 1911 р. приїхав до нас в Будаївку проф. Ів. Зілинський і запропонував зробити з ним подорож на Волинь: він дістав доручення від Російської Академії Наук дослідити архаїчні українські говірки, вже побував на Поліссю, на північній Чернігівщині, а тепер хотів побувати й на Волині. Я охоче пристав до його пропозиції, бо я сам ще не бував на Волині, хіба в переїзді, і мене дуже цікавила волинська старовина, а особливо поле нещасного для нас бою на берестецькому полі. Умовились, що поїдемо до Берестечка на галицькій гряниці. У Радивилові служив залізничним лікарем український письменник Модест Левицький, ми списались з ним, і він охоче пристав до нашої компанії щоб разом з нами зробити невелику екскурсію до Берестечка і до деяких інших місцевостей на Волині. Годиться сказати бодай кілька слів про

— 130 —

самого Левицького — вже давно небіжчика. Він був з роду ґрафів Рогуля-Левицьких, — але сам зрікся ґрафського титулу, відкинув першу частину свого прізвища, і навіть мало хто знав, що він — ґраф. Правдоподібно його рід був український, але спольщений. Дістав він прекрасне виховання, чудово володів французькою й польською мовами. Був щирим демократом-народолюбцем і справжнім лікарем-гуманістом, другом-опікуном бідноти, серед якої тішився великою любовію й популярністю. Я сам це бачив на власні очи підчас нашої спільної подорожі. Його повісти й оповідання овіяні духом вищої людяности, зогріті глибоким співчуттям до всіх понижених і покривджених, між іншим з життя жидівської бідноти. Я познайомився з ним у Києві, як з членом ТУП'у; він був директором школи для фельдшерів (лікарських помішників), але адміністрація звільнила його за українську пропаганду. Тоді він знайшов собі посаду лікаря на залізниці в Радивилові, на самому австрійському кордоні. Маючи безплатний білет від залізниці, він часто приїздив до Києва і підтримував з київською громадою постійний звязок.

Виїхавши з Зілинським із Боярки на ніч, ми ранком були в Радивилові. Трохи відпочивши, рішили вирушити до Берестечка кіньми, — іншого способу комунікації й не було. Левицький замовив візника — жида з парою коней. Я був здивований, що Левицький говорив з жидом жидівською мовою, а той ставився до його з якоюсь особливою любовію й пошаною. Віз був не дуже зручний, ми розмістилися сяк-так, і Левицькому припало якесь невигідне місце, але він не озвався на те ані словом. Коли я в дорозі звернув на це увагу візникові, з яким мені довелося сидіти поруч, він відповів: "А хіба вони самі скажуть, признаються?" Їхати треба було години три-чотири, по дуже поганій дорозі, весь час понад самим австрійським кордоном, і ми бачили галицькі села. Берестечко було досить великим місточком. Положене далеко від залізниці, воно зберігало старосвітський характер, що було помітно в убранні, яке носили міщани і селяни, таких "байбараків" на жінках і каптанів на чоловіках я ніде більше не бачив. А вже Зілинський, — той мав прекрасні жнива, прислухаючись до мови, якою говорили люди, і раз-у-раз записуючи до своєї нотатки цікаві слова й звороти. Справді, мова носила архаїчний характер, такою мовою безперечно товорили тут ще за Хмельниччини.

Але мене тягло скоріше на поле бойовища. Та ми не

— 131 —

встигли ще розташуватись в жидівському заїзді, щоб трохи підкріпитись з дороги, як повна хата набилася жидів, старих і малих! І як вони довідалися про наш приїзд? Очевидно, звістка про приїзд популярного "доктора" миттю розійшлася по Берестечку, і всі хворі посунули до нього. Жінки поприносили замурзаних, худих, рахітичних дітей. Левицький брав їх на руки, гладив по голові, вислухував, розпитував матерів, і ці виливали свої жалі. Розмовляли по жидівськи. Ми ледве могли вирвати нашого доктора і увільнити його від настирливих пацієнтів.

Бій, що вирішив долю нещасливої для нас кампанії, відбувся 28-30 червня (за старим календарем) 1651 р. на розлогому полі за місточком, між річками Стиром і Пляшевою. З одного боку стояла польська армія силою 80,000 людей, в тім числі 20,000 німців, не рахуючи узброєної челяді, з дуже сильною артилерією. Проти неї стояла українська армія числом коло 100,000 козаків і 50,000 татар під проводом хана Іслам-Гірая. Українські позиції прикривала збоку Стир, з тилу болотяна Пляшева. Татари стояли окремо під лісом, який зберігся ще тоді, коли ми оглядали поле бойовища. Треба було перейти яких 6-7 кільометрів, поки ми дійшли до кінця поля, до річки Пляшевої.

До недавніх часів панував погляд, що причиною поразки козаків була зрада хана, який, тікаючи з поля бою, захопив з собою насильно і Богдана Хмельницького. Новіщі досліди довели, що причиною польської перемоги була перевага польської артилерії, участь 20,000 німецької піхоти, високі бойові прикмети польської кінноти, а головно — перевага польського пляну бою, виробленого німецькими ґенералами. Татари не витримали згубного гарматного вогню, сконцентрованого проти їх позицій, почали в паніці тікати, і відкрили козацькі позиції з флянґу. Але козацький табор устиг замкнутись і успішно видержував польські атаки і облогу цілих десять днів. Хмельницький поспішив на Україну орґанізувати оборону, а провід перебрав талановитий Іван Богун. Вночі на одинадцятий день Богун почав потихеньку виводити своє військо з табору, поробивши на спіх греблі через багнисту Пляшеву. Він уже вивів значну частину артилерії й кінноти, але тут счинилася фальшива трівога, поляки спостерегли відступ і вдарили на табор. Почалася паніка, і наступила катастрофа: 30,000 людей, переважно обозної челяді, потопилося в багнистій Пляшеві або полягло під шаблями ворога.

— 132 —

Тепер береги Пляшевої поросли дрібним лісом. Сама Пляшева — не широка, але глибока і повноводна. Певна річ, що 300 років тому в їй було ще більше води. В одному місці ми побачили на островку Журалисі фундамент якоїсь будови: це монахи недалекої звідси Почаївської Лаври позбирали кістки густо порозкидані по полю, поскладали їх до мурованих з цегли скринь і розпочали будування церкви над тими кістками. Коли ми були там, то вже були виведені мури до вікон і коло будівлі стояв високий хрест з написом: "Русскіе люде! Тут 30,000 твоїх предків полягло за віру православну і за свою народність". До цієї майбутньої церкви на Журалисі вже відбувалися хрестні ходи (процесії), в яких брали участь десятки тисячів наших селян. Так почаївські ченці використовували память про нашу національну катастрофу для пропаганди своїх русифікаційних ідей. Тут же коло кісток були зібрані й знахідки зброї, що їх знаходили селяни, орючи землю: заржавілі шаблі, мушкети, остороги, залізні кулі. Сумно було нам дивитись на ці реліквії — в чужих руках.

Оглянули ми острів Волицю, де 300 козаків, оточені ворогами, не захотіли піддатись, билися до останнього, і коли залишився живий останній козак, то й той не схотів піддатись — хоч йому обіцяв життя сам король, який прибіг подивитись на цю дивовижу, — і теж поклав свою голову, але не посоромив козацької слави. Пройшли ми далі ще один кільометр і побачили мале село Острів, а в ньому стареньку церковцю, що була збудована саме рік перед берестецьким боєм. В цій церковці гетьман на передодні бою сповідався й приймає св. Причастіє з рук митрополита Йосафа Коритського, що привіз гетьману, як борцеві за православну віру, меч, посвячений на Гробі Господнім в Єрусалимі. Митрополит Йосаф в момент катастрофи намагався з хрестом у руках зупинити втікачів і поляг геройською смертію від ворожої руки. Його тіло було знайдено, і король наказав поховати митрополита в церкві с. Острова, Але ми оглянули церковцю і не знайшли ніякого сліду могили. Та невідомо, чи збереглася тепер, — коли я пишу ці рядки, — і сама церковця....

Берестецьке поле, де відбулася національна катастрофа 1651 року, оглядав в 1845 р. наш славний історик Костомаров, а Шевченко, перебуваючи на засланні, написав 1848 р. свій вірш "Ой, чого ти почорніло, зеленеє поле", в якому з ґеніяльною силою змалював в коротких словах фатальне значіння берестецького бою в нашій історії.

— 133 —

Модест Левицький.

З Радивилова ми роз'їхалися: Зілинський поїхав ще далі на північну Волинь, до околиць Луцька і Звягеля, а ми з Модестом Левицьким поїхали на схід, щоб відвідати наших земляків барона Штейнгеля коло Рівного і письменника Дмитра Марковича коло Острога. З Радивилова залізницею 3 години їзди до станції Здолбуново, там переночували на двірці, і на другий день одна станція їзди — до Рівного. Левицький мав під своїм доглядом у Здолбунові маленьку амбуляторію для залізничників, і там ми й заночували. Коли ми висіли з поїзда і зайшли до стаційного будинку, повторилася та сама сцена, що й у Берестечку: до Левицького почали товпитися хворі, ріжниця була та, що пацієнтами в Берестечку були жиди, а в Здолбунові христіяни, мешканці Здолбунова. Левицький всіх приймав з однаковою увагою, і мені здавалося, що сама його людяність, його сердечна, щира мова, впливали заспокоююче на хворих, сповнювали довіррям до лікаря. На другий день рано за пів години їзди ми були в Рівному, де наняли коней до маєтку Штейнгеля в с. Городку (яких 10 кільометрів). Штейнгеля ми застали вдома. Я був знайомий з ним ще з літа 1906 року, коли він був членом 1-ої Державної Думи, як посол від міста Києва, але наші зустрічі були короткі й побіжні. Пізніше, вже перед самою першою війною і в часі війни довелось мені зійтися з ним ближче, і між нами тоді завязалася сердечна приязнь.

Мало мені доводилося бачити на своїм життєвім шляху таких прекрасних шляхетних людей, як барон Федір Штейнгель. Це був джентльмен в повнім розумінню слова, чоловік високих моральних принціпів, людина, на слово котрої можна було цілком покластися. Він приймав живу участь в українському житті, був членом ТУП'у, товаришем голови Українського Наукового Товариства в Києві, підтримував україн-

— 134 —

ський театр, в Думі належав до української парляментарної фракції. Він підписав відому виборгську відозву з протестом проти розвязання Думи, відсидів за це три місяці в тюрмі й був позбавлений виборчих прав. Маєток Штейнгеля був куплений ще його батьком в 1870-их роках. Колись він належав фамілії Шептицьких, один з яких збудував тут в 1640 році православну церкву. Вона була зєднана з палацом так, що можна було безпосередно переходити до неї з палацу, що стояв на високому острові, який обпливала річка — забув уже, як вона звалася; взагалі Волинь була дуже багата на річки. Недалеко від палацу Штейнгель вибудував спеціяльний будинок, в якому умістив відомий, зібраний ним самим, Волинський Музей. Оглянути цей Музей і було метою нашої мандрівки.

Штейнгель освітою був природознавець і особливу увагу приділював природі Волині, зразкам її фауни і флори. Недалеко від Городка була "стоянка" неолітичної (ново-камяної) доби, яка достарчала багатий матеріял памяток життя первісної людини. Крім природничого Музей мав багатий етнографічний відділ, який показував побут, працю волинського селянина і його народне мистецтво. Третій відділ був церковно-історичний; він містив між іншим цінну колекцію образів, церковних хрестів і облаченій. Орґанізатором Музею і його директором на протязі кількох літ був відомий український археольоґ Микола Біляшевський, пізніший директор Київського Історичного Музею. Власник Музею сам опроваджував нас по його салях і показував нам зібрані його коштом і працею культурні скарби. Він казав нам, що має на думці подарувати свій музей котрійсь укрїнській національній установі, але вибухла перша світова війна. Музей було вивезено на Кавказ, і він там загинув в часі революції. Ми пообідали у Штейнгеля, гостинний господар упрошував нас залишитися в його довше, щоб показати нам установи, що він побудував для селян — лікарню, кооперативну крамницю, читальню (пізніше вона була перетворена на "Просвіту"), але ми поспішали, щоб встигнути побувати ще й в Марковича і, переночувавши, виїхали раненько до Рівного.

На другий день погода зіпсувалася і вже зранку порошив дощ. До Рівного ми доїхали на Штейнгелевих конях ще добре; від Рівного два перегони до станції Оженин, а там до маєтку Марковича треба було їхати селянським возом. Ми з Левицьким понадіялись, що дощ перестане, але він як вчистив,

— 135 —

то ми за ті дві годині, що треба було їхати, змокли так, що приїхали до Марковича мокрі наче скупались у воді. На нас, як то кажуть, нитки не залишилося сухої. На наше щастя застали старого Марковича вдома. Він дуже зрадів приїзду гостей і першим ділом казав нам роздягтись, щоб висушити наше змокле убрання, а нас на той час одягнуто у якісь старомодні довгі сурдути, в яких ми дуже смішно виглядали. Веселий, говірливий Маркович запросив нас до столу — була як раз обідня пора, ми випили "по чарці", щоб зігрітись; і не мало було сміху й жартів з нашої маскаради. У Марковича гостював його син Левко, пізніший — вже по війні — член польського сойму, він мав уже маленького сина, з якого дід дуже утішався.

Маркович був далекий родич Оп. Марковича (чоловіка Марка-Вовчка), мав юридичну освіту і служив суддею. Вийшовши на пенсію, оселився в маєтку своєї жінки на Волині й брав живу участь, не вважаючи на свої вже старші літа, в українському громадському житті. Але був більше знаний як талановитий хоч не дуже плодовитий письменник, автор оповідань з народнього життя, де героями виступали злочинці й люди "з дна суспільства", в яких він проте умів показати іскру Божу й здатність до добра, до великодушних вчинків. Довголітня судова практика дала Марковичу багатий запас помічень і спостережень. Був з його дуже дотепний оповідач і скрізь, де він появлявся на людях, ставав він душею товариства. Так і тепер, коли ми в його гостювали, він розважав нас майстерними оповіданнями з своєї довгої життєвої практики і особливо з життя Волині, що за тих часів уважалася за найтемніший, дуже відсталий куток на цілу Україну. Прочитав нам старий і одне з своїх нових оповідань, яке незабаром появилося в "Літературно-Науковім Вістнику". Вільний від урядової служби, Маркович із запалом віддався кооперації, яку ширив серед селян своєї околиці. Через те він добре знав обставини волинського життя.

Подивилися ми здалеку на стародавнє місто Остріг, — його було видко з горбка садиби Марковича, але вже їхати туди не було часу. Переночували й подалися на станцію Оженин, звідки розїхались в протилежні боки: я до Києва, Левицький до Радивилова.

— 136 —

XVIII.

Подорож на Волинь: Кремянець; Почаїв; о. Віталій Максименко; Луцьк. Я знайомлю В. Липинського з К. Михальчуком. Труднощі з затвердженням мене на службі в Катеринославі. "Просвіта" в с. Перещепиній.

Мої оповідання про Волинь так заохотили катеринославців*), що на слідуюче літо 1912 року вибралася невеличка компанія: проф. В. Біднов, лікар Ю. Павловський і я, в подорож, знов таки на західню Волинь. Біднов з Павловським приїхали до нас в Будаївку, і звідти ми вирушили просто до Кремянця, маючи на думці поїхати далі до Почаєва. Кремянець — невелике, надзвичайно мальовниче місто в долині річки Ікви, з усіх боків оточене горами, відногами недалеких вже звідси Карпатів. Посередині, пануючи над містом, висока крута гора "Бона" з руїнами замку королеви Бони (жінки короля Жиґимонта-Авґуста). Колись це була така неприступна фортеця, що її не міг здобути Батий і обминув її. Гора така стрімка, що на неї дуже тяжко видряпатись. Кремянець був відомий своїм ліцеєм, який заложив

на початку XIX віку польський діяч Т. Чацький, маючи зробити з його огнище польської культури на правобережній Україні. І дійсно, ліцей справляв свою місію аж до 1832 р., коли російська влада зачинила його разом з польським університетом у Вільні. Натомість було відкрито університет у Києві й перенесено до його колекції й ґабінети з Кремянця та Вільни. Поляки дуже пишалися кремянецьким ліцеєм, називаючи його "волинськими Атенами", але це була пишна квітка, зрощена на українському ґрунті, яка жила працею українського мужика й нічого не давала українському народу, хіба що згадати, що з Кремянцем була в значній мірі звязана т. зв. "українська школа" в польській літературі. Від ліцею залишилися величезні муровані будинки, в яких містилася, коли ми там були, православна духовна семінарія, і роскішний парк, насаджений мабуть ще за часів Чацького. В Кремянці було багато чехів-кольоністів; ми ночували в отелі, власником якого був чех, і обідали в чеському ресторані,

*) Я понаписував про свої подорожі статті, друкуючи їх в "Раді" й "Дніпрових Хвилях". З тих статтів склалася книжечка "По рідному краю", видана в Києві в 1919 році і вдруге у Львові 1930 р. В ній я подав подорожні вражіння й замітки з мандрівок по Лівобережжу (Петро-Павловський монастир під Глуховом, Гамаліївський монастир, Глухів, Новгород-Сіверський, Чернигів), по Волині: Берестечко, Кремянець, Почаїв, Луцьк і про Бахчисарай у Криму.

— 137 —

як що можна назвати цими іменами брудненький заїзд і такуж брудну їдальню. І одинока в місті ковбасня теж належала чехові. Одним словом чехи грали в Кремянці ролю культуртреґерів.

Більш нічого не було цікавого дивитись у Кремянці і ми рушили далі до Почаєва, яких 30 верств. Найняли дядька з повозкою, запряженою худою конячиною, що раз-у-раз приставала по розмитій дощами нерівній дорозі, так що ми їхали добрих чотири години. За те місцевість, якою ми проїздили, була дуже гарна й милувала око. Це була "волинська Швайцарія": високі гори, вкриті лісом, серед них одна навіть дуже висока, звалась "Черча". Більшу частину дороги ми проїхали густим грабовим або й дубовим лісом. Коли він скінчився, перед нами на високому горбі виринула в усій своїй красі Почаєвська Лавра. Велика біла церква в стилю українського барока, з двома стрункими вежами, панувала над цілою околицею, наче висіла в повітрі. Шевченко побував тут на початку 1840-их років і змалював Почаєвський манастир. Це один з найкращих його малюнків.

Ми зупинилися в манастирській гостинниці, подали наші візитівки келейникові настоятеля і просили, щоб він визначив годину, коли може нас прийняти. Келейник вернувся з відповіддю, що о. настоятель прийме нас перед вечірнею. То й добре: матимем час оглянути Успенський собор. Він робив вражіння і зблизька, хоч те вражіння псувала менша церква в типово московському стилі з цибулястими банями; збудована, видко, не так давно, вона зовсім не пасувала до стилю всіх будівель почаєвського манастиря. Собор був поставлений на підвищенні, на терасі, яка оточувала його подібно до Андрієвської церкви в Києві. З тої тераси був чудовий вигляд на околицю, особливо в бік Галичини, де вже на австрійському боці, зовсім недалеко, стояв католицький манастир в м. Підкамені, і обидва манастирі, наче два суперники, ніби дивилися один на другий. Почаєвський собор робив не менш імпозантне вражіння й в середині: повний світу, з прегарним іконостасом, з дуже гарними великими малюнками, що висіли по стінах і зображали чуда ікони Почаєвскької Божої Матері. Ці малюнки зацікавили нас особливо тим, що дієві особи на них були намальовані в стародавніх українських костюмах, наприклад, чудо, що сталося з самим фундатором церкви Миколою Потоцьким, що розізлившись на свого візника, хотів його застрілити, але той звернувся до Божої Матері з гарячою молитвою, і пістоль

— 138 —

Потоцького не вистрілив. Внизу під собором бачили "стопку" (слід від ноги Божої Матері), до якої прикладуються прочани, і склеп з мощами св. Йова Почаєвського.

Почаїв був відданий в XVIII. століттю Василіянам і зробився з своєю друкарнею одним з осередків культурного життя на Волині. Тут в 1790 році був видрукований знаменитий "Богогласник", збірка духовних віршів в народній українській мові. Але василіянські монахи скоро зовсім спольщилися і перейнялися польським патріотизмом на стільки, що брали участь в підготовці повстання 1830 р. За те російський уряд, приборкавши повстання, віддав манастир в православні московські руки. Тепер ролі перемінилися: Почаїв став осередком православної пропаганди в боротьбі з католицизмом не тільки на Волині, але й для сусідньої Галичини, звідки на свято Успенія Богородиці приходили тисячі прочан. На початку XX ст. Почаєвський манастир під кермою спритних ченців, особливо настоятеля (ігумена) Віталія, зробився цитаделею т. зв. чорносотенного руху, який, виставляючи своїм гаслом боротьбу з польським та жидівським елементами і укріплення самодержавія, був по суті проявом російського націоналізму і з особливим завзяттям виступав проти "мазепинства", себто українства на сторінках видаваного манастирем "Почаевского Листка". Але Віталій з своєю компанією, як спритні демаґоґи, не цуралися вживати українську мову, коли це було їм потрібно, і в устній пропаганді і в друку: з почаївської друкарні виходили відозви і цілі брошури українською мовою, звісно — в чорносотенному дусі. Опорядження козацьких могилок під Берестечком і орґанізація масового до них паломництва також було виявом почаївської демагогії.

Навідавшись до Почаєва, ми не могли пропустити нагоди, щоб не побувати в самій "пащі лева", не побачитися з керовником руху, який виходив з келій Почаєвської Лаври. За претекст для нашої візити було бажання відвідати земляка-катеринославця, бо Віталій Максименко таки був катеринославець родом. Прийняв нас він дуже чемно і навіть привітно, потрактував чаєм з "варенням" (конфітурами), обдарував цілою купою друків, серед яких були й доволі цінні видання з історії Лаври і взагалі Православної Церкви на Волині. Як людина розумна, він збагнув, з ким має до діла, говорив стримано й обережно, так само як і ми зі свого боку. Але для нашої розмови була тема, на якій ми зійшлися, хоча й підходили до неї й трактували її не з однакового штанд-

— 139 —

пункту: інтереси українського (чи "малоруського", як казав Віталій) населення та його колізія з інтересами польськими чи жидівськими на Волині. Так само як і наше спільне, багато в чому згідне, становище в обороні православія супроти латино-польського натиску, який давався відчути тут на погряниччу між Галичиною й Волинею. Ми з похвалою відізвалися про опорядження козацьких могил на Берестецькому полі, це, видно, було приємно почути Віталію, і він докладно розповів нам про свої пляни в цій справі. В цілому наша доволі довга розмова була цікава, гадаю — обопільно. Почувалось таки, що це говорили між собою "малороси", хоч ріжних чи навіть суперечних політичних, і національних орієнтацій.

З Почаєва поїхали ми до найближчої станції залізниці Рудні-Почаєвської, а звідти через Дубно й Здолбуново до Луцька. Це взяло кілька годин їзди. Луцьк зробив на нас вражіння модерного міста, з гарними будинками, з добрими отелями й ресторанами, з величавими памятниками старовини. Коло міста протікала річка Стир, яка тут розлилася широким озером, серед того озера на острові добре ще збережені руїни замку князя Любарта Гедиміновича початку XV століття, з трьома вежами. Ще старшою була православна Хресто-Воздвиженська церква, реставрована в другій половині XIX століття. Прекрасно збереглася жидівська синаґоґа XV віку і другий, т. зв. Окільний замок. Дуже імпозантна будівля римо-католицької катедри. Луцьк мав за собою славну минувшість, доволі пригадати блискучий зїзд 1429 року, з нагоди коронування великого князя Вітовта королівською короною; на цей зїзд прибув цісар Жигимонт, донський король, московський великий князь і цілий ряд інших потентатів. Але корону перехопили в дорозі поляки, і коронація не відбулася.

З історією українського культурно-просвітного руху тісно звязане славне луцьке Хресто-Воздвиженське братство, відоме вже з 1483 року. Пізніше, по війні, вже за польської влади Луцьк став головним містом західної Волині з осідком воєводи. Тут перебував православний єпископ Полікарп (теперішній митрополит Української Автокефальної Церкви), тут існувала українська ґімназія, товариство ім. Петра Могили, виходили українські часописи. Луцьк став відогравати ролю осередку українського життя на Волині під польською займанщиною.

— 140 —

З Луцька ми повернули просто до Києва, і там я попрощався до осени з своїми катеринославськими спутниками. Перебуваючи в Києві чи в Будаївці, я не пропускав нагоди побачитись з К. Михальчуком. Одного разу я відвідав його разом з Ол. Русовим, його старим товаришем по київській Громаді 1870-их років. Вони не бачились вже цілих 30 років, і було дуже зворушливо дивитись на зустріч цих двох могиканів українського руху, слухати їх розмови та спомини про давнє-минуле. Русов пригадав, що як раз у цій самій хаті, де мешкав Михальчук, збіралася в 1876 році "рада дванадцяти", яка виробляла інструкції для М. Драгоманова, якого Громада виряджала за кордон, властиво — на еміграцію, де він мав заложити українську вільну трибуну в Европі. Другого разу я приїхав до Михальчука знову у двійку. До Києва приїхав В. Липинський і прохав мене поїхати з ним до Михальчука, з яким він ще не був знайомий особисто. Я з приємністю виконав просьбу Липинського. Він віз з собою подарунок Михальчукові — свою книгу "Z dziejów Ukrainy", яка недавно вийшла у Кракові. Михальчук був дуже зворушений візитою Липинського і привітав його словами: "Нині відпускаєши", натякаючи на те, що він щасливий бачити перед . собою того, хто продовжує діло, розпочате Антоновичем і його товаришами в 1860 р. Він дуже дякував за книгу і додав, що вже пять її примірників купив і розіслав по своїх старих знайомих, очевидно таких, задля кого Липинський її видав: спольщених українців. Коли взяти на увагу, що примірник "Z dziejów Ukrainy" коштував 5 рублів 50 копійок — дуже дорого, а знов же Михальчук жив на свій дуже скромний заробіток, то можна зрозуміти, як він мусів високо цінити книгу Липинського, коли витратив на неї такі великі гроші. Михальчук багато розпитував Липинського про життя польського громадянства на Правобережжу, про ідейні течії серед нього і особливо про ту течію, яка стояла за поворот до української народности. Старий тішився і з моїх оповідань про зріст українського руху на Катеринославщині, особливо про сільські "Просвіти".

Український національний рух на Катеринославщині робив справді великі успіхи, і не можна було не тішитись з того, особливо коли пригадати, як повільно, з якими перешкодами він розвивався наприклад у самому Києві. В осередку національного руху в Катеринославі стояла "Просвіта" з своїми філіями. В осени 1910 року С. Липківський покинув головування в "Просвіті", бо перейшов на службу до Маріу-

— 141 —

поля. Мені довелося з часу мого приїзду стати близько до справ "Просвіти", мені було пропоновано взяти на себе обовязки голови. Але директор Синявський не радив мені занадто експонуватись і фігурувати в характері голови товариства. Діло в тім, що кожного урядовця державної установи в Росії мав по закону затверджувати ґубернатор. Але коли Синявський вніс мене на затвердження, то ґубернатор Шидловський [Костянтин Михайлович - Т.Б.] відповів, що не може мене затвердити, бо дістав з Києва негативні відомости щодо моєї політичної "благонадійности". Синявський одначе не вважав, що справа програна. Перш за все прийшов на допомогу такий випадок. Ґубернатор, на лихо собі, любив волочитись за гарненькими жінками і завів роман з жінкою одного інженіра. Муж тої дами застукав одного разу ґубернатора у себе в хаті у-двох з своєю жінкою й зі скандалом викинув його на вулицю. Злі язики оповідали, що ґубернатор вискочив на вулицю без верхньої одежі. Чи так було воно справді, чи ні, але скандал був занадто голосний, і уряд мусів ґубернатора звільнити. Тимчасом Синявський порозумівся з правителем канцелярії, щоб той сховав негативну відповідь в справі мого затвердження "під сукно", як казали в старій Росії, себ-то приховав її. Я ж тимчасом поїхав до свого дядька П. Дорошенка у Чернігів і розповів йому про свою пригоду. Дядько був у добрих відносинах з чернігівським Ґубернатором Маклаковим, пізнішим міністром внутрішніх справ*), і попросив його помогти мені в лєґалізації на посаді в Катеринославі. Маклаков написав до ісправника (начальника повіту) у Глухові і дав йому зрозуміти, що мені потрібно свідоцтва "благонадійности". Ісправник (на прізвище Конашевич), дуже добродушна людина, а до того — він знав мене особисто і хотів бути в добрих відносинах з моєю глухівською ріднею, — написав офіційно, ніби я три роки перебував безвиїздно у Глухові і ні в чому "предосудительному" (поганому) не був замічений. Цей відзив ісправник заслав до ґубернатора в Чернігів, а той на цій піставі дав прихильну атестацію мене до Катеринославу на запит з канцелярії катеринославського ґубернатора. Тимчасом до Катеринославу був призначений новий ґубернатор, який не знав, що вже про мене була справа у його попередника — і затвердив мене.

*) Цей Маклаков був останнім міністром внутрішніх справ перед упадком монархії, відогравав дуже непочесну ролю при царському дворі, був арештований при перевороті й потім розстріляний большевиками.

— 142 —

Я навмисне, може занадто докладно, розповів про справу з моїм затвердженням, бо вона характеризує адміністраційну практику передреволюційної Росії й показує, як багато залежало тоді від протекції і від особистих звязків. Я був затверджений на посаді, але коли я радився з Синявським, чи брати мені головування в "Просвіті", він рішуче не радив того робити. Я послухав його ради, тим більше, що саме в той час один з учителів школи, москаль Вертоградов, посварившись з директором, подав на його донос, обвинувачуючи, між іншим в тому, що Синявський взяв на посаду "українофіла Дорошенка". Але з того доносу нічого не вийшло, і Синявський помстився Вертоградову в той спосіб, що позбавив його лекцій в своїй школі за виїмком всього двох годин. Вся ця історія з моїм затвердженням показує також, як важно було мати своїм шефом українця, який зумів відстояти свого земляка, навіть сам наражаючись на небезпеку.

На голову "Просвіти" обрано було людину незалежну, пані М. Хрінникову, жінку згадуваного вже інженіра Хрінникова, мого товариша з петербурської Громади, чоловіка дуже заможного, мільйонера, але феноменально скупого. На цьому ґрунті з ним траплялося чимало траґікомічних історій, які тут я вважаю не на місці оповідати. Але пані Хрінникова, даючи свою згоду, поставила умову, щоб їй було дано заступника для ділової роботи. На заступника вибрано мене. Майже два роки ми працювали в повній згоді, поділивши між собою функції: вона взяла на себе репрезентацію на зовні, а я провадив усю внутрішню ділову роботу. Але згодом пані Хрінникова почала капризувати й вередувати, раз-у-раз відмовляючись від головування, так що треба було її умовляти. Раді "Просвіти" це нарешті обридло і ми вибрали нового голову, інженіра Герасима Денисенка. Людина, незвязана державною службою, він готовий був увесь свій вільний час віддавати "Просвіті". Це був щирий український патріот, скромний, відданий справі, і працювати з ним було легко й приємно. Приклад Мануйлівської "Просвіти" мав свій вплив на інші села в околиці Катеринославу, і до управи "Просвіти" почали надходити заяви з ріжних сел з просьбами поклопотатися перед адміністрацією про дозвіл відкрити у них філію "Просвіти". Новий ґубернатор (забув його прізвище [Якунін Владислав Васильович - Т.Б.]) виявив себе доволі ліберальним адміністратором і здебільшого давав дозвіл. Та головне, що згаданий вже управитель

— 143 —

канцелярії, родич пані Павловської, ставився до українства прихильно, і ми звичайно всі наші прохання передавали йому через неї, а він уже підсував її ґубернаторові очевидно з порадою — задовольнити, однаково, чи це справа йшла про великий концерт у Катеринославі, чи про нову філію "Просвіти". Ще й те слід згадати, що взагалі політична атмосфера в Катеринославі була до українства не ворожа, не так як у Києві, де на сторожі боротьби з "мазепинством" стояли місцеві чорносотенці й вічно цькували адміністрацію на українців своїми доносами в пресі й особистими впливами. Доволі сказати, що в Києві опорою анти-українства були університет і Духовна Академія, їх професори постійно нацьковували уряд на українство в таких орґанах преси як "Кіевлянинъ" або "Кіевъ". У Катеринославі нічого подібного не було, тут навіть чорносотенна преса не зачіпала українців, скеровуючи своє вістря на жидів і на "кадетів" (членів Конституційної Партії). На моїм обовязку, як секретаря Архівної Комісії, лежало між іншим, подавати до місцевих ґазет звідомлення з засідань комісії, особливо, коли на їх читалися якісь наукові доповіди. Щоденних ґазет у Катеринославі було три: ліберальна і до українства прихильна "Южная Заря", орґан промисловців "Приднѣпровскій край", і орґан "Союза Русскаго Народа" чорносотенна "Русская Правда". Я писав звіти майже однакового змісту (певна річ — без свого підпису) і давав до всіх трьох ґазет. В редакції "Рус. Правды" завжди зустрічали мене дуже чемно і друкували без усяких змін та без коментарів, хоч по суті діла мої звіти служили цілям української пропаганди. Ми мешкали в будинку секретаря "Союза Русскаго Народа", учителя духовної семінарії, і господар не давав спокою моїй жінці, прохаючи, щоб вона виступила з своєю українською деклямацією на концерті "Союза". Звісна річ, виступати їй на концерті одіозного для всього поступового громадянства чорносотенного "Союза" було неможливо, і моя жінка під ріжними претекстами ухилялася від тої "чести".

Одже ми не мали свого місцевого "внутрішного ворога", який би не давав нам спокою своїми нападами, так як це було в Києві, та й по деяких інших важніших містах в Україні. Це й дало нам змогу повідкривати філії "Просвіти" в цілому ряді сел; за Мануйлівкою пійшли: Дієвка, Сурсько-Михайлівка, Перещепина, Лоцманська Камянка, Гупалівка, Петриківка, слобода Амур. Особливо памятною було мені

— 144 —

відкриття "Просвіти" в Перещепиній на Великодньому тижні 1912 року. На свято відкриття філії рада Просвіти делєґувала голову Денисенка й мене. Перещепина лежала далеко від залізниці, більш як 90 кільометрів, і їхати до неї треба було кіньми. Ми взяли поштових коней, яких треба було міняти на кожній поштовій станції. Стояли чудові весняні дні, степ укрився зеленою травою. В небі співали жайворонки. В кожному селі, яке ми переїздили, дзвонили в усі дзвони: то був старий звичай дзвонити на Великдень усі три перші дні свят, і це збільшувало святочний настрій тих днів. Першою станцією після Катеринославу був Новомосковськ. Я скористувався перепочинком, поки запрягли свіжих коней, і пішов з Денисенком подивитись на знаменитий запорожський собор, який досі міг бачити тільки з гори в Катеринославі, як далеку білу пляму на обрію. Собор збудував у половині XVIII віку, — отже ще за часів Запорожжа — майстер Яким Погребняк. Видко, це був великий знавець свого діла: неписьменний, отже не якийсь там учений архітект, він потрапив збудувати чудо архітектурного мистецтва — великий собор, цілий з дерева, навіть без єдиного залізного цвяшка. Собор увінчаний девятьма банями, і на фоні низеньких хаток малого повітового міста й зелених дерев його садків, робить величаве вражіння. Цікаво, чи він зберігся підчас останньої руїни, була чутка, ніби він згорів, запалений німцями.... Коли це так, то Україна втратила одну з дорогоцінних памяток свого народнього мистецтва.

Село Перещепина лежить над річкою Ореллю на самій межі Катеринославщини й Полтавщини. Річка Орель доволі велика, вона служила колись гряницею між Гетьманщиною й Запорожжам. Село велике, многолюдне й заможне. Положене далеко від залізниці, воно зберігало багато старосвітчини в побуті, одежі і — натурально — в мові. Але разом з тим в ньому прокинулася вже національна свідомість, про що свідчило хоча б те, що воно мало кілька передплатників "Ради", "Літературно-Наукового Вістника" і навіть пару передплатників львівського "Письма з Просвіти". Отже не диво, що воно закладало філію "Просвіти". Коли ми прокинулися на другий день (а ночували ми в одного місцевого крамаря), то побачили, що ціла площа перед церквою уставлена возами: це позїздилися на відкриття "Просвіти" люди з околишніх сел. Після молебна відбулося свято відкриття в будинку місцевого кредитового товариства. Набилося повно людей.

— 145 —

Денисенко оповістив іменем "Просвіти"-матері офіційне відкриття філії і сказав відповідне слово. За ними промовляв я, а далі місцеві люди. Потому — парадний обід в хаті нашого господаря, а у вечері вистава "Наталка-Полтавка" в залі місцевого просвітного товариства, яке тепер ставало нашою "Просвітою". В члени філії записалося відразу понад сотню людей, і тут же нам подало 15 чоловік з сусіднього села Гупалівка заяву про бажання відкрити філію "Просвіти" також і в їхньому селі. Ця філія й була відкрита в осени того року. Розмова з місцевими інтелігентами (учителі, фельдшер, кооператори) й селянами робила надзвичайно приємне вражіння. Ми зауважили, що душею цілого українського руху в Перещепиній був молодий поет Віталій Самійленко, що учителював у тамошній школі. Він нам оповідав, між іншим, що перещепинці мають у себе кілька ілюстрованих історій Аркаса й Грушевського і взагалі багато українських книжок. Ми вертались до Катеринославу в дуже гарному, бадьорому настрої. Те, що ми бачили й чули, підбадьорувало й заохочувало до дальшої праці на українському культурно-просвітному полі, ми бачили, що ця праця здобуває для себе певний ґрунт.

XIX.

"Просвіта" в с. Дієвці. Як вона повстала та як її відкрито. Катеринославська "Просвіта". Подорож Хоми Сторубля до Галичини. Похорон Лесі Українки. Я переселяюся до Києва. Прощання з катеринославськими просвітянами.

Хочу пригадати також і відкриття філії "Просвіти" в селі Дієвці. Це село лежало зовсім близько до Катеринославу, на правому березі Дніпра (Мануйлівка була на лівому березі), всього одну станцію їзди залізницею. Цікава була історія, як взагалі прийшло до заложення в Дієвці "Просвіти", і варто про неї тут розповісти. З Дієвки забирали молодих рекрутів до війська й посилали їх відбувати військову службу аж до Сибіру, десь аж за Байкальським озером. Отож післали туди разом з іншими і молодого селянина Павла Білецького, вже жонатого. І от його жінка здала одну хату в найми Татаринові, члену Мануйлівської "Просвіти", який служив на залізничих майстернях на двірці в Катеринославі. Татарин був, як я вже згадував, надзвичайно зручний національний агітатор. В його завжди були українські книжки, се-

— 146 —

ред них — повість Б. Грінченка "Під тихими вербами". Читав він у голос цю повість у гурті сусідів-селян, слухала і молодиця — жінка Білецького, а сама вона неписьменна. Дуже вподобалась їй ця книжка. Ото як мусів покидати в неї квартирю Татарин, бо перейшов працювати на другий завод, — далеко йому з Дієвки, молодиця і просить: "Покиньте мені цю книжку, ось скоро вернеться мій чоловік "на побивку" (урльоп, відпустку) з москалів, то хай прочитає". Добре, каже той, залишив книгу. Прибув молодий "москаль"*), — звісно як москаль: "штока" (себ-то говорить уже по московськи) на "хохлів" як на "мужиків репаних" дивиться. Прочитав, задумався. Подивився: яка ціна? "На, каже жінці, пять злотих, передай тому постояльцеві через його товаришів, хай собі нову таку саму купить, а я візьму її з собою". Скоро треба було знов рушати на службу в далеку сторону. Минуло два місяці, і приходять поштою з Сибіру до молодиці два карбованці. Це чоловік просить, щоб йому купити й вислати ще книжок Грінченка. За якийсь там час присилає пять карбованців, уже не від себе тільки, а ще від трох товаришів-москалів: просять вислати Грінченкових творів. І лист прийшов — уже українською мовою. "У нас тепер тільки, пише, розкрилися очи, хто ми такі, чиї сини; тепер тільки зрозуміли ми, що рідну мову треба любити й шанувати, бо веде вона до світла, до науки, навчає любити рідний край і братів своїх. Розкрилися в нас очи...." За півроку виписано було в далекий Сибір молодими москалями аж на 40 рублів українських книжок, цілу бібліотеку. Знайшлося багато земляків, які прозріли на чужині і тільки там збагнули, що таке рідний край і рідна мова. Вернулося до Дієвки з служби четверо москалів — уже вони свідомі українці.

Вони захопили своїм ентузіязмом ще кількох молодих дієвців, і то наслідком їх старань зявляється в раді головної "Просвіти" делєґація з проханням від численного гурту селян відкрити у них філію "Просвіти". Багато я бачив на своїм віку людей, щиро відданих українській справі, але мало зустрічав навіть серед інтелігентів таких, які були б на стільки захоплені українською ідеєю, як селянин Білецький. Він можна сказати жив нею, віддаючи їй всі свої помисли, всі свої сили і свій час. Адміністрація дала дозвіл на філію в кін-

*) Москалями наш народ називав салдатів (жовнірів), які відбували військову службу. Так називав їх у своїх творах і Шевченко.

— 147 —

ці січня 1913 року, за місяць відбулися установчі збори, які обрали раду товариства, якій доручено було придбати пляц і деревляну буду, що вже стояла на ньому, а на літо возити цеглу, щоб збудувати тепле помешкання на зиму. Гроші постановлено позичити в котромусь банку під заставу ґрунтів членів ради. Визначено гроші на передплату десятка українських часописів.

РАДА КАТЕРИНОСЛАВСЬКОЇ "ПРОСВІТИ" В С. ДІЄВЦІ:
3-ий ряд з гори; 5. Зліва Хома Сторубель, 6. Ольга Кривинюкова (сестра Лесі Українки), 7. Павло Вілецький (голова "Просвіти" в селі Дієвці, 8. Евген Вировий, 9. Томильченко, 10. Д. Дорошенко, 11. Юх. Павловський. Сидять з ліва: 2. А. Ткаченкова ("сестра Б. Грінченка), З. Е. Гарькавцева, 4. Н. Дорошенко, 5. Марко Нечипоренко.

На початку березня відбулося урочисте відкриття "Просвіти". На свято прибуло багато гостей: з Катеринославу прибуло кілька членів Ради, прибули звичайні члени "Про-

— 148 —

світи", представники товариства "Народня Торговля", всього більше 30 людей; прибула трохи не вся рада Мануйлівської "Просвіти", а також гості з Запорожжа-Камянського і з с. Лоцманської Камянки. Була неділя, і людей зійшлося дуже багато — набився повний будинок, І кругом на дворі. та на вулиці стояла велика юрба. Казали, що було людей коло тисячі. На сцені було намальовано могилу Шевченка і висіли уквітчані рушниками портрети Шевченка, Драгоманова і Грінченка. Місцевий пан-отець відправив молебен, співав церковний хор. Після молебна я, як товариш голови Катеринославської "Просвіти", оповістив офіційно відкриття філії, сказав привітання від Катеринославської Ради і висловив молодому товариству побажання, щоб воно з малого вогника, ледве помітного для чужого ока, зробилося цілим багаттям і своїм світлом розганяло народню темряву. Промовляли ще член катеринославської Ради лікар Павловський і голова Мануйлівської "Просвіти" Хома Сторубель. Відповідав на промови і дякував Павло Білецький — уже голова діївської "Просвіти". Потому відчитано привітання, надіслані поштою і телєґрафом. Прийшли телєґрами з Києва, Камянця-Подільського, Кубані, Варшави та других міст — від тамошнього громадянства, від студентських громад, від редакцій українських часописів, від цілого ряду письменників і громадських діячів, прийшли десятки листів. Після читання привітів зроблено на нову "Просвіту" збір грошей, який дав понад сотню рублів.

Я докладніше зупинився на опису цього скромного свята на селі, — воно живо збереглося в моїй памяті, — мені хотілося показати, як щиро відгукнулося на це свято українське громадянство, для якого ця сільська "Просвіта" здавалася мов ясний промінь світла на захмареному небі, а саме в ті часи нависли над українством темні хмари нових утисків, доволі згадати закриття київської "Просвіти", закриття "Українського Клюбу" в Києві, переслідування української преси.... Діївська "Просвіта" під кермою своїх енерґійних керманичів розвинула дуже активну діяльність: відбувалися театральні вистави, концерти, популярні виклади, дитячі вечірки, пізніше уладжено на Різдво ялинку для дітей, при "Просвіті" повстала своя власна орхестра, заложено кооперативну крамницю. Моя жінка зорґанізувала театральну дружину з селянських хлопців та дівчат, сама грала і нераз залишалася в Дієвці по цілому тижневі, підготовляючи якусь

— 149 —

виставу. Взагалі вона ділила свій час між Дієвкою і Мануйлівкою, де вона також стала на чолі театрального гурту з місцевих сил, серед яких були люди з неабияким хистом. А вже не кажу про її постійну участь в театральних та концертових імпрезах у самому Катеринославі. Мені ж довелося також бувати частим гостем як у Дієвці, так і в Мануйлівці, виступаючи там з відчитами. Згадаю тут, що Павло Білецький і його брат Андрій були розстріляні большевиками.

Взагалі мені прийшлося раз-у-раз- викладати для селян та робітників по цілій околиці Катеринославу, де були величезні фабрики, наприклад Брянський машино-будівельний завод, де працювали тисячі людей. Українських лекторів було взагалі мало, наприклад, проф. Яворницького, хоч його виклади про Запорожжа були надзвичайно цікаві, не можна було занадто надуживати, як людину вже старшу; отож мені, як молодшому, довелося за все одбувати, особливо коли наставав сезон Шевченківських свят: кожна фабрика, кожна велика майстерня хотіла справити своє свято Шевченка, і не можна було відмовитись. Це ж була велика радість бачити таке поширення Шевченківського культу, і як тут було відмовлятись, хоч іноді не ставало часу й сил!

Мої виклади і подорожі в справах "Просвіти" причинилися до того, що в мене завязалися широкі знайомства серед катеринославського й Новомосковського повітів. Не раз бувало, що я, вертаючись з служби в школі до дому, заставав біля нашої хати (а мешкали ми на окраїні міста) пару селянських возів, а на лаві біля дверей сиділи сивоусі дядьки й дожидали мене. Це приїхали до мене люди на пораду в справах "Просвіти" — як заложити у них на селі філію. Я йшов з дядьками до себе на гору, а біля коней залишалися хлопці — внуки. Коли одного разу на таку сцену потрапив приїзжий з Києва покійний Л. Жебуньов, то страшенно втішився і казав потім мені, що тепер він починає вірити, що український рух уже пустив коріння на селі, коли в українській справі приїздять до міста не лиш молоді господарі, але й старі люди, які мають дорослих внуків.

Катеринославська "Просвіта" в 1911-1913 роках теж розвинула широку діяльність у самому місті, улаштовуючи концерти й відчити. Особливо урочисто справлялося свято Шевченка. Наймалася одна з найкращих заль Катеринославу, напр. заля Англійського клюбу або Комерційного зібрання. Артистична програма стояла на високому рівні: запро-

— 150 —

шувалися визначні співаки й співачки з Києва або з Харькова; з деклямацією виступала звичайно моя жінка. Співав великий хор, зорґанізований учителем співу в школі Синявського В. Петрушевським. Перед концертом вступне слово виголошував проф. Яворницький, Гр. Черняхівський або я. Великий успіх мав улаштований "Просвітою" "Вечір української пісні, музики й поезії". Чимало людей прибуло на цей вечір здалеку, з сел Камянки, Мануйлівки, Дієвки, приїхала молодь з Новомосковська. Підчас вечора було продано багато українських книжок, портретів українських письменників і кустарних (народніх) виробів, спеціяльно закуплених і привезених з Полтави. Заложила "Просвіта" своє видавництво й видало протягом 1913 р. кілька книжок. Взагалі діяльність "Просвіти" помітно оживила український рух у Катеринославщині. Повстала в місті українська кооператива "Народня Торговля" і українська книгарня "Слово".

Просвіта брала участь в святкуванні ювілеїв українських діячів. На ювілейне свято Котляревського у Полтаві (75-ліття зо дня смерти поета) виїздила делєґація від Ради "Просвіти" і від філій у Дієвці та Перещепиній. 40-літній ювілей Франка святкували всі філії, а катеринославська улаштувала академію, на яку я приїздив уже з Києва (в осени 1913 р. я переїхав до Києва, про що буде мова далі) і виголосив лекцію про Франка, як про письменника і громадського діяча. Так само в ювілеї 30-літньої ученої діяльности проф. Яворницького взяли участь катеринославська, дієвська і мануйлівська "Просвіти". Коли прийшла звістка про смерть М. Лисенка (в жовтні 1912 р.), "Просвіта" вислала мене своїм делєґатом до Києва. Так само доручено було моїй жінці поїхати на похорон М. Коцюбинського до Чернігова (в квітні 1913 р.), де вона поклала на могилу письменника вінок від "Просвіти".

Хочу ще пригадати тут, що коли літом 1912 або 1913 р. (не можу точно згадати) відбувався в Галичині "Січовий З'їзд" — здається в Іспасі на гряниці з Буковиною — катеринославська "Просвіта", щоб зробити щось приємне голові мануйлівської філії Хомі Сторублеві й подякувати йому за його щиру працю, виасиґнувала кошти на його подорож до Галичини на той зїзд. Поява гостя-селянина з Наддніпрянської України зробила на зїзді певну сензацію. Випадок хотів, щоб я зустрівся з Сторублем у дорозі. Саме того літа, перебуваючи в Києві, я поїхав у гості до Русових, які тоді жили "на дачі" коло Вінниці на Поділлю. Юрко Русов запро-

— 151 —

понував мені поїхати з Вінниці трохи далі й відвідати родину проф. Лотоцького, яка перебувала теж на дачі коло міста Лятичева. Їхати треба було через вузлову станцію Жмеринка. Яке ж було моє здивовання, коли в Жмеринці війшов до ваґону Хома Сторубель у своїм синім каптані й сивій шапці! Це він їхав до Галичини. Я трохи полаяв його за неконспіративність — кожен в Галичині зверне увагу на його козацьку постать в такім убранні, — але він пояснив, що іншого убрання в його не було. Одначе всяка конспірація була ні до чого: про Сторубля писала вся галицька преса і містила його фотографію, де він був знятий поруч з К. Трильовським та іншими керманичами зїзду як гість з Запорожжа".

РАДА ПРОСВІТИ В СЕЛІ ДІЄВЦІ.
Вгорі зліва голова П. Білецький.

Ми проїхали пару станцій вкупі — на станції Деражня я з Русовим висідав. Я ще надавав Сторублеві кілька практичних порад що до переїзду кордону і що до Львова, і ми попрощалися.

Довелося мені побувати й на похоронах Лесі Українки в Києві літом 1913 року, хоч уже не як делєґатові, а як людині приватній. Похорон Лисенка, як відомо, обернувся у величаву національну маніфестацію. Такого похорону Київ ще не бачив. Прибуло більш десятка делєґатів з Галичини. Десятки тисячів людей йшли в безконечній процесії за труною. Студенти творили живий кордон по обох боках жалібного

— 152 —

походу, і порядок ніде не був порушений. Поліція не втручалася, і тільки вже після похорону зробила директору українського театру М. Садовському неприємности, за те що його орхестра, коли тіло везли повз будинок театру, грала "марш гетьмана Дорошенка". Але коли вже ховали у Чернігові Коцюбинського, то посипалися заборони: не дозволено везти вінки, заборонено співати підчас походу, заборонено промови над могилою; цвинтарь був оточений поліцією, яка зараз же як тільки опущено труну в могилу, наказала всім учасникам похорону розійтися. Дещо подібне було й на похоронах Лесі Українки. Я саме перебував у Києві, коли туди привезено тіло Лесі Українки, яка померла, як відомо, на Кавказі. Час був літний, багато громадян повиїздило з міста, та все-таки на двірці, куди привезено труну, зійшлося людей 700-800. В дорозі прилучалися все нові гурти людей. Ховали 26 липня (за старим калєндаром). За добу до похорону стало відомо, що згідно з бажанням небіжчиці проводи труни відбудуться без участи духовенства. І справді попереду жалібної процесії несено тільки чорний хрест. Але за труною йшло, я бачив, троє священиків: о. Павло Погоріло, о. Марко Грушевський і ще хтось третій. Це дивувало перехожих, і вони запитували, кого це так ховають. За походом ішли лави поліції, пішої й на конях. Вінці було заборонено нести, і їх поскладали на катафалк з труною. Кілька разів гурт молоді намагався співати "Святий Боже" або "Вічну память", поліція зараз же припиняла спів. Заборонено було й промови над могилою. Ховали Лесю Українку на Байковому кладовищі, але не на т. зв. новому, де вже спочивали Лисенко, Грінченко та інші видатні наші люди, а на старому; пояснювано це тим, що сама Леся виявила бажання бути похованою поруч із батьком, що помер кілька років перед тим і був похований на старому Байковому кладовищу. На похороні були й приїзжі з Галичини: д-р О. Назарук, Р. Стефанович, В. Панейко і ще кілька людей. Могилу вкрито рясно живими квітами, і аж тоді коли її було засипано, почали співати "Вічну память", і поліція вже не забороняла.

В осени 1913 року я переїхав до Києва. Хоч нам з жінкою добре жилося в Катеринославі, і праця в ньому була нам люба, але Київ усе-таки вабив до себе. Коли мені з початком літа М. Демяновський, що служив у Києві учителем одної комерційної школи (їх було в Києві аж чотири), написав, що у них увільняється вакансія вчителя історії й запропонував

— 153 —

помогти мені її заняти, я згодився. Директором школи був українець, член ТУП'у, Гр. Козленко. Школа була бідна і склад учителів був "інтернаціональний", але все ж таки перспектива жити в Києві, в осередку українського національного життя була занадто приваблива. І мій батько, що жив з нами в Катеринославі, теж охоче згодився переїхати до Києва. Моя рідня в Дорошенковому Хуторі також була задоволена з того, що ми будемо жити в Києві, бо Київ був значно ближчий до Глухівщини ніж Катеринослав. Я заявив директору Синявському, що з осени покидаю його школу. Прикро це було йому, але він розумів, що кожен українець був радий улаштуватись у Києві, коли була до того можливість. Ми наняли на літо дачу в селі Мотовиловці (третя станція від Києва за Бояркою), і моя жінка виїхала туди зразу на початку літа. Дуже жаль мені було кидати і працю в "Просвіті" і "Дніпрові Хвилі", але я сподівався, що знайдеться для мене праця і в Києві. Так воно і сталося. Подружжа Біднових обіцяло мені, що доведе редагування "Дніпрових Хвиль" до кінця року, а далі вже видання довелося припинити.

В осени я прощався з Катеринославом. Рада "Просвіти", а потім ще окремо місцева громада ТУП'у улаштували мені вечерю, підчас якої, як звичайно, говорилися промови, а найближчі загальні збори "Просвіти" обрали мене і мою дружину почесними членами товариства. Та найбільш зворушливим було моє прощання з мануйлівчанами. Зійшлися в степу над річкою Самарою члени мануйлівської "Просвіти" і взагалі мешканці ближчих селищ: Ігрень, Амур, Нижнєдніпровськ — разом з своїми жінками; тут "на лоні природи" варили обід, говорили промови, в яких висловлювався жаль, що доводиться нам розлучатись. Потім усі гуртом фотографувалися. Мені самому було невимовно жаль покидати милих просвітян, серед яких я багато попрацював протягом чотирьох років, і з боку яких я зустрів за цей час стільки ознак щирої приязні і прихильности. Мої обіцянки не поривати звязку і співпраці з катеринославцями справдилися: ще тої самої осени я двічи приїздив до Катеринославу — один раз для участи в ювілеї Яворницького, а другий для викладу про Франка. Так само двічі приїздила й моя дружина: її було запрошено для участи у "'Вечері української пісні, поезії й музики", а потім в концерті в честь Франка. Перебування в Катеринославі залишило в нас обох на завжди найкращі спомини.

— 154 —

XX.

У Києві. Секретарство в "Українському Науковому Товаристві", Справа головування М. Грушевського в "Науковому Товаристві імени Шевченка" у Львові. Демонстрації у Києві з приводу заборони святкування Шевченкових роковин. Смерть К. Михальчука.

Переселення до Києва було для нас все одно що поворот на старе місце побуту, все було нам знайоме, та й живучи в Катеринославі ми раз-у-раз навідувались до Києва, особливо влітку, коли жили на дачі близько до Києва. Лекцій у школі я мав небагато, всього 12 годин тижнево, але мене запросили вчити ще 4 години в іншій комерційній школі, директором якої був відомий український діяч і артист-маляр П. Холодний. Це була школа, яка була власністю спілки учителів і в якій педагогічний персонал був дуже великий, бо тут справа ішла про те, щоб підтримати "своє" підприємство; тому багато вчителів приймало в ній участь, беручи хоч по кілька годин. З українців викладали в школі С. Русова, В. Прокопович, Л. Біленький, Ол. Дорошкевич та ще дехто. Вони то й напосіли на мене, щоб я пристав до їх гурту. Особливо настоював на цьому Прокопович, який приймав близько до серця інтереси цієї школи. На жаль, склад учнів школи, так само як і по других комерційних школах у Києві і в Катеринославі, був дуже мало український: половину учнів складали жиди (їх приймали до комерційних шкіл без обмежень, не так як до ґімназій, де їх приймали дуже незначний процент), а решта була мішанина росіян, малоросів, поляків і т. д. За два роки своєї праці в цій школі я знав лиш одного свідомого учня-українця: це був син відомої української артистки Линицької, талановий хлопець, який помер ще не скінчивши школи. Між іншим в школі цій вчились разом хлопці і дівчата. Взагалі своїм напрямом школа вважалася за дуже поступову, але порядку в ній було мало, і дисціпліна серед учнів стояла дуже невисоко.

Але, правду сказати, сама по собі школа цікавила мене мало: педагогічної праці я не любив і коли став учителем, то тільки тому, що це був, так би мовити, натуральний шлях для абсольвентів історично-фільольоґічного факультету, які не могли, так як оце я, взятись відразу до наукової праці. Вабила мене найбільше праця громадська і літературна. Щодо цеї другої, то скоро по моїм переїзді до Києва звернула-

— 155 —

ся до мене С. Русова, щоб я взяв на себе редагування педагогічного місячника "Світло", в якому я брав участь ще в попередних роках. Не дуже мені було по серцю редагувати педагогічний часопис, і як би мені пропонував це хтось інший, то я би не згодився, але С. Русовій відмовити я не міг.

Літературної праці в Києві мені взагалі не бракувало. Ще в Катеринославі один видавець (Л. Ротенберг) що мав власну друкарню і випускав дешеві видання російських клясиків, предложив мені зредагувати повний збірник творів Шевченка з біоґрафією поета, вступною статею й примітками. Я поставив умовою, щоб видання мало вповні українську зовнішність, себто, щоб титул видання, імя видавця і т. д. — усе мало бути українською мовою. Видавець погодився, і вже літом 1913 року я взявся до праці. "Повний збірник творів Т. Шевченка" — так було затитуловане видання — мав містити не тільки поезії Шевченка, його "Кобзарь", але й всі його російські повісти в перекладі на українську мову. Частину перекладів я мав зробити сам, а частину замовив С. Буді (був такий український літерат у Києві, нині вже покійний). Приваблювало мене видання Ротенберґа тим, що він мав спеціяльний апарат для поширення своїх друків: його агенти їздили по всій південній Україні й збірали передплатників на рати; скажем, передплачуючи твори Шевченка за 3 рублі передплатник сплачував по 25 копійок що-місячно, які відбирав у нього агент Ротенберґа протягом цілого року. Таким способом були поширені в сотнях тисячів примірників твори Пушкіна, Лєрмонтова та ін. російських клясиків, усі в гарних оправах, однакового формату, з ілюстраціями. Перспектива, що тим же способом буде поширено 10,000 творів Шевченка, без усяких заходів з нашого боку, дуже мене приваблювала і властиво й спонукала мене взятися за справу. Видання мало бути закінчено до р. 1914, і я в Києві взявся за працю. "Кобзарь" мав бути ілюстрований, і якийсь Б. Смірнов зробив 50 малюнків. Але, видко, він не знав добре українського побуту та й не відзначився малярським хистом, його ілюстрації, на мій погляд, лиш зіпсували видання, але Ротенберг поспішав випустити книгу до ювілейних Шевченкових днів 1914 року, і довелося помиритись з нехудожніми ілюстраціями. Книга вийшла весною 1914 року. Вона була вже наперед замовлена передплатниками і

— 156 —

через те скоро розійшлася. Здається, вона навіть не продавалася по книгарнях.

Виклади в обох школах давали мені разом менше платні, ніж я мав у Катеринославі з одної школи, і щоб трохи побільшити свої заробітки, я взяв у Києві посаду бібліотекара в Історичному Музеї, де директором був українець М. Біляшевський, відомий археольоґ, та й взагалі весь персонал Музею крім одного чеха Хвойки, складався з самих українців. Помішником Біляшевського був Д. Щербаківський. Я умовився, що працюватиму в пообідних годинах по три години денно. Головна праця була — орґанізувати в бібліотеці спеціяльний відділ "Старого Києва". Цей відділ дуже розрісся і заняв самостійне місце в бібліотеці Музею.

У вересні 1913 р. приїхав до Києва проф. Грушевський. Казали що біля нього в Науковому Товаристві імени Шевченка у Львові утворилася така атмосфера, що йому вже тяжко було там працювати, і він уже серйозно подумував, чи не покинути йому зовсім Львів, переселитися до Києва і зосередити в ньому всю свою діяльність. З його приїздом знову оживилася після літніх ферій праця в Українському Науковому Товаристві, знову стали відбуватися засідання секцій Товариства і публичні наукові засідання з доповідями, як і колись, в залі Музично-Драматичної Школи М. Лисенка. На одному з перших засідань Грушевський предложив мені стати секретарем Товариства. Я знав з досвіду, що з Грушевським не легко працювати, що він багато вимагає від своїх близьких співробітників, але мені було приємно стати близче до Наукового Товариства і працювати під проводом знаменитого вченого і будь що будь такої визначної людини як Грушевський. Я згодився і приступив до виконання секретарських обовязків. Українське Наукове Товариство мало своє помешкання на Великій Підвальній вулиці ч. 36. Там містилася і його велика бібліотека, що належала колись до редакції "Кіевской Старини", а ще раніше — редакції петербурської "Основи". По припиненні "Кіевской Старини" (останній рік вона виходила як "Україна") В. Науменко передав її Науковому Товариству. На тій самій Великій Підвальній вулиці була й школа Лисенка, ґімназія Науменка, в тім самім будинку, що й Товариство, мешкали Ф. Матушевський і Ол. Волошин, — це був такий український куток. Недалеко (на Львівській вулиці) знайшов собі помешкання і я. Моя жінка була обрана членом управи клюбу "Родина"

— 157 —

— таку назву мав тепер колишній "Український Клюб", закритий в кінці 1912 р. адміністрацією.

З моїм переїздом до Києва я став частіше писати до "Ради" і навіть до "Украинской Жизни" в Москві. В Катеринославі весь час забирали в мене школа з її мало не щоденними конференціями (Синявський був великий любитель усяких засідань і мучив нас усіх тими конференціями!) і "Просвіта"; розмірно найменше часу забирали "Дніпрові Хвилі". У Києві школи крім викладів не вимагали окремого часу, бібліотекарство в Музеї забирало три години денно, а на все інше якось ставало часу. З Катеринославу я в 1912 і 1913 роках на Різдвяних феріях (вони тяглися у нас два тижні) їздив до Петербургу, щоб відвідати мого приятеля Ол. Лотоцького і взагалі трохи відпочити від праці й метушні шкільного року. По дорозі я кожного року зупинявся на один день у Москві і проводив той день у хаті С. Петлюри. Я вже згадував, що Петлюра, потому як київський ґубернатор не затвердив його на посаді секретаря міської управи, поїхав до Москви і там знайшов собі посаду в асекураційному товаристві "Надежда". Видко, що нова праця так його абсорбувала, що він перші два роки навіть не писав мені. Потім прийшов лист, в якому він признавався, що так відійшов від українських справ, що навіть не знає, які нові книжки повиходили, і вислав мені десять рублів з тим, щоб я на ці гроші купив по свому вибору якісь цікаві книжки і вислав йому в Москву. Коли на Різдво 1912 року я їхав до Петербургу, то змовився наперед з Петлюрою, що їхатиму в неділю, і він вийшов на двірець, повіз мене до себе, і я пробув у його аж до пізна, коли він провів мене на двірець до нічняного поїзда. Ми говорили про всякі справи, найбільше про "Украинскую Жизнь", яку він редагував і якій віддавав багато часу й уваги. Він справді вів її дуже цікаво, згуртував біля часопису видатних співробітників і зробив його українською трибуною в Росії, з якою рахувалася російська преса. В "Украинской Жизни" писали Грушевський, Єфремов, Лотоцький, Стебницький, Липинський, Донцов, Бочковський, а з прихильних до нас росіян академик Корш, Обнинський, акад. Шахматов та інші. Петлюра умовляв мене частіше писати до "Укр. Жизни", але, з Катеринославу тяжко мені це було робити за всякою іншою працею. На Різдво 1913 року я знову заїхав до Москви і знов провів цілий день у Петлюри. Тепер з Києва я міг більше пи-

— 158 —

сати до "Укр. Жизни" і взагалі близше до неї станути. Петлюра розповідав про життя української кольонії в Москві і з захопленням говорив про акад. Ф. Корша та його виступи в обороні українства.

В кінці вересня 1913 р. Грушевський скликав на довірочну нараду київських членів львівського Наукового Товариства імени Шевченка, щоб обміркувати становище, яке утворилося для нього у Львові й попрохати у нас поради, як йому бути. Зійшлося нас чоловіка 10-12, памятаю, були: М. Біляшевський, М. Василенко, С. Єфремов, Ор. Левицький, В. Леонтович, проф. Перетц, Ол. Русов, Є. Чикаленко. Вже перед тим ходили чутки, що проти Грушевського ведеться завзята кампанія, на чолі якої стояв його учень і раніше близький співробітник Ст. Томашівський. Грушевському закидали автократизм, самодержавне керування Товариством і самовільне порядкування його засобами. Що Грушевський був тяжкий чоловік, мав необмежену амбіцію, не зносив нікого з визначніших людей поруч з собою, оточував себе малими людьми, які вміли підхліблювати йому, що досить було, наприклад, в якійсь рецензії на його книгу не вповні її похвалити й вказати в найделікатнішій формі на її недостачі, щоб він це приймав як образу для себе — все це ми знали, але це було в наших очах дрібницею в порівнанні до його великих заслуг перед українством, і ми охоче прощали йому, або, краще сказати, не зважали на його "гріхи", тим більше, що в очах ворогів він втілював у своїй особі цілий український рух, і вони зосереджували на ньому всю свою ненависть, він служив постійною метою їх злобних нападів, вигадок, доносів і клевети. В таких умовах не кожен заховав би рівновагу духа і здорові нерви!

Ми знали також, що причиною походу на Грушевського з боку опозиції в Науковім Товаристві були ріжниці в поглядах на місцеву галицьку політику між Грушевським і його противниками, його виступи в пресі, де він осуджував деякі потягнення Національно-Демократичної Партії, яка керувала тоді галицькою політикою. Була тут і ображена амбіція і проста заздрість. Але ми ніяк не могли погодитись з методами і формою виступів проти Грушевського і вважали за свій обовязок заступитись за його. Літом 1913 р. відбулися у Львові загальні збори Наукового Товариства імени Шевченка. Перед зборами була розіслана членами Товари-

— 159 —

Микола Василенко.

ства анонімна брошура (автором її був Ст. Томашівський), в якій виставлено Грушевського як самовладного деспота, що наживав великі гроші на своїй праці в Товаристві і який властиво немає ніяких заслуг, а репутацію вченого здобув собі самореклямою. Ця брошура зробила вражіння, вона скріпила опозицію проти нього в Товаристві, і Грушевський був обраний на ново головою більшістю всього лиш трьох голосів, а цілий Виділ було обрано з людей ворожої до нього партії.

Грушевський заявив на нараді, що з таким Виділом він не може працювати і хоче зріктися з головування в Товаристві. Ми рішили, що справа не тільки в особі самого Грушевського. Новий Виділ розіслав членам Товариства проект нового статуту, який обмежував права членів Товариства, які проживали в Росії і які досі могли голосувати на загальних зборах через своїх заступників, передаючи їм формально свій голос. Це було установлено з огляду на те, що не завжди і не всім членам з Росії було легко приїздити звідти до Львова. Взагалі членів Наукового Товариства ім. Шевченка було не дуже багато, не більш двох десятків. Звичайно вони віддавали свої голоси за Грушевського та його прихильників. Позбавити їх права голосування через уповноважених своїх заступників означало ослабити перш за все позицію Грушевського, а крім того взагалі це мало метою ослабити вплив російських українців на львівське Наукове Товариство. Тому ми на це погодитись не могли. Зречення ж Грушевського з головування в Товаристві ми одобрили, але рішили домагатись від найблизших загальних зборів, щоб його було вибрано на ново і тим дано йому моральну сатисфакцію. Збори доручили проф. Перетцу й мені скласти меморіял під назвою "В справі зміни статуту Наукового Товариства імени Шевченка" і вислати його до Львова. Цей меморіял я уло-

— 160 —

жив і дав на перегляд Перетцу, який погодився з ним без усяких змін*).

Тоді ми всі зібрались ще раз, прочитали, підписали в числі 15 людей, дали видрукувати і вислали, як довірочну заяву до Львова. На 13-го грудня (за старим календарем) були призначені загальні збори Наукового Товариства у Львові, і наш гурт членів Т-ва делєґував на ці збори Є. Чикаленка, В. Леонтовича і В. Шемета. Вони мали заявити, що в разі позбавлення закордонних членів права передавати свої повновласти, ми всі виходимо зі складу членів Товариства. Так само вони мали домагатись, щоб було прошено Грушевського залишитись головою Товариства. Делєґати поїхали, виконали дане їм доручення і привезли звістку, що у Львові принято обидві наші вимоги, хоч і не дуже охоче. Але Грушевський уже не вернувся до Наукового Товариства імени Шевченка і залишився в Києві. За те він віддав усю свою енерґію, весь свій орґанізаційний хист Українському Науковому Товариству в Києві. Він мав тепер у своїм розпоряджені місячник "Літературно-Науковий Вістник" і популярний тижневик "Засів". В обох він містив свої талановиті статті на ріжні теми біжучого життя. Друк своєї монументальної "Історії України-Руси" Грушевський ще з VII. тому переніс до Києва і тепер друкував там VIII-ий том.

Праця в "Українськім Науковім Товаристві" розвинулася в осени 1913 р. дуже широко. Грушевський умів не тільки згуртувати людей біля праці, він умів також притягати й кошти. Було відновлено до видання, крім звичайних "Записок", ще цілий ряд збірників окремих секцій Товариства і спеціяльних збірників, напр. Шевченківського, Етнографічного та ін. Було рішено видавати з початком 1914 р. новий науковий квартальник "Україна", присвячений українознавству і призначений для широкої публики. Придивляючись тепер до праці Грушевського зблизька, я просто дивувався його невтомній енерґії, його широкій ініціятиві й сміливим пля-

*) Покійний Є. X. Чикаленко каже в своїм "Щоденнику" (Львів, 1931, ст. 398), що скласти цей меморіял було доручено С. О. Єфремову. Але він помилився: я дуже добре памятаю, що написав його я. Він був видрукований, і я ще не так давно випадково знайшов один примірник у Празі. Єфремов мав написати на основі цього меморіялу лиш статтю до "Ради". Спростовую помилку Є. Х. Чикаленка за-для того, щоб хтось, прочитавши в "Щоденнику" одну верзію, а в мене другу, не дістав вражіння. що я подаю неправдиву звістку. Само собою, "авторство" меморіялу є зовсім дрібною справою, але мені не хотілося, щоб на правдивість моїх споминів лягла якась тінь, якийсь сумнів.

— 161 —

нам. По його вказівках я розіслав багато листів з запросинами до співробітництва до ріжних учених в Росії — чужих, але симпатизуючих з українством, так само і до своїх українців, про яких майже ніхто не знав, що вони причетні до української науки. Всі прихильно відгукувалися, бо всі знали працю Грушевського, і його імя мало в наукових сферах великий авторітет. Таким робом реєстр співробітників "України" прикрасився такими відомими іменами, як акад. Шахматов, акад. Корш, тільки що обраний в члени Російської Академії Наук проф. Перетц, проф. Ілїнський, проф. пражського університету Кадлец, а що до українців, то здається всі визначніші наші вчені в Росії й Австрії стояли в тому реєстрі. Згідно з пляном Грушевського перші дві книги "України" мали вийти в 1914 р. перед літніми феріями, а дві після ферій.

На Великдень 1914 р. Українське Наукове Товариство і взагалі українська наука понесли тяжку втрату: помер Кость Михальчук. Була це втрата і для мене особисто: я щиро любив цю милу, шляхетну людину, до якої можна було з повним правом прикласти слова Шевченка: "Раз добром налите серце вік не прохолоне". Небіжчик з усім жаром своєї душі присвятив увесь свій вільний від нудної службової праці час Українському Науковому Товариству, редагував "Записки", провадив працю фільольоґічної секції, але його сил уже не вистарчило, і він саме на перший день Великодніх свят спочив на віки. Ховали його на Подолі, на стародавньому цвинтарі на горі Щекавиці. Через свята не можна було широко оголосити про похорон. Зійшлися лиш найближчі знайомі. Був, памятаю, Грушевський, Біляшевський, Тимченко. Коли Михальчука поховали, то виявилось, що він залишив свою дружину без усякого забезпечення. Всі три його доньки були замужем, дві в Москві за росіянами, одна в Києві за чехом. Вдова мусіла спродати меблі з помешкання і переселитись до малої кімнатки на Подолі. Бровар, на якому прослужив Михальчук 40 років і віддав йому всі свої сили, на шкоду для української науки, не призначив удові ніякої пенсії. Ми розкупили між собою невелику бібліотеку покійного вченого, щоб вона не опинилася па подільській "толкучці" (базар, де продавалися всякі випадкові книжки — куди я водив хворого Франка підчас його останнього приїзду до Києва). Проф. Перетц виклопотав у російському товаристві допомоги ученим в Петербурзі сотню рублів — вдові Михальчука була призначена урядом державна пенсія.

— 162 —

Я зберіг чернетки споминів Михальчука і передав їх С. Петлюрі в Москву, де вони й були видруковані на сторінках "Украинской Жизни" вже в осени того ж 1914 року. Зі споминами про початки "Старої Громади" у Києві сталося щось фатальне: так Антонович, як і Михальчук перервали свої спогади, можна сказати, на початку свого оповідання. Так само залишив тільки початок спогадів Борис Познанський: з його чорнеток надрукувала їх "Украинская Жизнь". А Рильський і Житецький так і померли, не залишивши нам своїх спогадів.

Століття народження Шевченка ціла Україна збиралася відсвяткувати яко мога більш урочисто. Скрізь по більших, а подекуди й по малих містах, повстали офіційні комітети для вшанування памяти великого поета. Але ці приготовлення громадянства дуже занепокоїли російський уряд, підбурюваний реакційною пресою. Чорносотенні орґанізації розпочали скажену кампанію проти свята, проти памяти Шевченка і проти "мазепинського" руху взагалі. І от на передодні ювілейних свят посипалися заборони. Насамперед Синод заборонив духовенству правити по Шевченкові панахиди. Міністерство просвіти заборонило учням середніх шкіл ходити на академії, концерти та інші свята в честь Шевченка. Нарешті міністр внутрішніх справ розіслав усім ґубернаторам обіжник, в якому "рекомендувалося" забороняти публичне вшанування памяти Шевченка, називання його імям вулиць і шкіл, урядження академій, а що до відкриття памятників і бюстів Шевченка, то, як стояло в обіжнику, "ці акти не повинні були мати характер публичного свята". В наслідок цього обіжника київський генерал-ґубернатор закликав до себе голову міста Києва Дякова й заявив йому, що ніякі публичні свята памяти Шевченка допущені в Києві не будуть. Тоді міська ювілейна комісія склала свої повновласти, заявивши, що з незалежних від неї причин вона не може виконати даною їй радою міста Києва доручення урядити ювілейне свято. З усіх кінців України що-дня надходили вісти про всякі заборони. Здається, що тільки в Катеринославі та ще в двох-трьох містах відбулося урочисте святкування. У Катеринославі відбулася академія-концерт, в якому між іншим взяла участь моя жінка, яка на запросини місцевого ювілейного комітету їздила задля цього до Катеринославу.

— 163 —

Коли у Києві стало відомо, що всі урочисті свята заборонено, і що навіть традиційної панахиди в св. Софії не буде, українське студентство рішило улаштувати 25-го лютого (за старим календарем) демонстрацію на вулицях. Старші громадяни умовили її не робити цього, щоб не допустити проливу крови і погрому українських установ, як це вже було в осени минулого року, коли чорносотенні розбишаки нищили вивіски українських редакцій і книгарень, розбивали шиби у вікнах, кидали каміння і т. д. Молодь послухала ради старших громадян і обмежилася тим, що проголосила страйк на знак свого протесту. Одначе вулична демонстрація таки відбулася, але вона склалася зовсім стихійно, незалежно від домагань українського громадянства.

Виступили перш за все студенти грузини, які з великою пошаною, з пієтизмом ставилися до Шевченка за його поему "Кавказ". Тоді до них прилучилися українці. Але у відповідь на українську демонстрацію зявилася контр-демонстрація чорносотенної студентської орґанізації "Двохголовий Орел". Почалася взаїмна бійка. Були поранені. Поліція арештувала кілька десятків демонстрантів, головно кавказців. Чорносотенці волочили по вулиці й топтали ногами портрет Шевченка. Якісь провокатори ніби вигукували перед будинком австрійського консуляту: "Хай живе Австрія! Геть Росію!" Цього ніхто в дійсності не чув, але на другий же день реакційна російська преса надрукувала, ніби такі вигуки були і почали домагатись, щоб уряд закрив усі українські установи і завісив часописи. Сама київська поліція обурилася нахабствам чорносотенців і звернулася до ґубернатора з просьбою спростувати офіційно їхню брехню. Ґубернатор справді надрукував у петербурській ґазеті "Новое Время" (найбільш реакційна і україножерна ґазета в столиці) спростування, що ніяких анти-російських вигуків у часі демонстрації не було. А в Державну Думу фракції трудовиків (радикалів) і кадетів внесли інтерпеляцію з приводу заборони шевченківських свят у Києві і по всій Україні. До цієї інтерпеляції прилучилися октябристи (умірковані ліберали), і Дума приняла інтерпеляцію.

Всі ці події одначе якось слабо залишилися в моїй свідомості, бо саме в тих днях я переживав своє особисте горе — смерть батька. Щоб трохи розважитися і разом із тим відпочити від інтенсивної праці, я рішив узяти на літо відпустку й виїхати на якийсь місяць до Швайцарїї, заїхавши

— 164 —

по дорозі до Львова. Мені чомусь і на думку не спало, що може вибухнути війна. В половині червня я виїхав з Києва, задержався кілька день у Львові й подався далі на захід. Але мене захопила у Швайцарії війна, і я тільки з великими труднощами і з усякими пригодами міг повернути до Києва. Та про це і взагалі про війну та революцію я розповів у своїй книзі "Мої спомини про недавнє-минуле", виданій 1923 року у Львові.

— 165 —

ЗМІСТ:

— 166 —

— 167 —

 

   Покажчик імен   

      

 

Алчевська Христина Олексіївна: 42

Андрієвська Ольга Трохимівна: 40-41, 54, 56

Андрієвський Віктор Никанорович: 91

Андрущенко К.: 126

Антонович Володимир Боніфатійович: 6, 98, 100, 102, 104-105, 110-111, 114-115, 118, 140, 162

Антонович Дмитро: 41, 71

Антоновичева: 98

Апостол Данило: 26

Апулей: 105

Аркас Микола Миколайович: 42, 45, 145

      

 

Багалій Дмитро Іванович: 84

Байда-Вишневецький: 122

Балабан: 64

Баланин Володимир: 27, 48

Бальмашов: 28

Бантиш-Каменський Дмитро Миколайович: 4

Барвінок Ганна: 42, 45

Батий: 136

Бачинський Юліян: 53-54

Бачинський Юліян: 58-59

Безбородько: 34

Бєлінський: 20

Биков Мик.: 120, 126

Біднов В.: 120, 124, 126, 136, 153

Біднова Л.: 120

Біленький Л.: 154

Білецький Андрій: 149

Білецький Павло: 145, 148-149, 151

Білецький: 146

Біляшевський Микола Федотович: 80, 134, 156, 158

Біляшевський: 161

Блонський Пантелеймон: 11

Боголєпов: 28

Богун Іван: 131

Богуславський Микола: 120, 125

Богушевич Ф.: 116

Богушевич Францішек: 6-7

Божинська: 56

Бокій Гліб: 27, 45-47

Бона: 136

Боровик Віталій Гаврилович: 42

Бочковський: 157

Брик Ів.: 54, 56-57

Бруховецький Іван Мартинович: 34

Буда С.: 155

Будзиновський В.: 60

Бульба Ольгерд: 115

Бядуля Зьмітрок: 116

      

 

Василенко Віктор Іванович: 67

Василенко Микола Прокопович: 26, 158

Василенко Онуфрій: 11

Васильківський Сергій Іванович: 44

Васильченко Наталія: 94

Васильченко Степан: 88

Васютинський: 114

Вербицька Віра Миколаївна: 42

Верзилов Аркадій Васильович: 42

Вертоградов: 142

Веселовський Сергій: 16, 27

Веселовський Ярослав: 58

Вєржбовський: 9

Винниченко Володимир Кирилович: 10, 26, 76, 79, 91

Вировий Евген: 120, 147

Вілецький Павло: 147

Вінтерніц: 67

Вітик Семен: 58

Вітовт: 139

Вовк Хведір Кіндратович: 54, 56-58

Вовкушевський Іван: 48

Волик А.: 24-25

Волошин Ол.: 97, 156

Волошиновський Й.: 114

Вольська Стефанія: 114

Вороний Микола Кіндратович: 43

Вязлов Андрій: 81, 128

      

 

Гаєнко Петро: 88, 129

Ганкевич Левко (Лев): 53, 58

Ганкевич Микола: 53-54, 56, 58-59

Ганкевич: 57

Ганько Михайлом: 67

Гапон Георгій Аполлонович: 66

Гарматій Л.: 54

Гарькавцева Е.: 147

Гарькавцеви: 120

Гащенко: 125

Гедимінович Любарт: 139

Герасимчук В.: 84

Герус: 122

Гехтер Максим: 88

Гладкий Осип: 124

Гладченко А.: 126

Глібов Леонід Іванович: 34

Гнатюк В.: 81

Гнатюк Вол.: 54

Гнатюк Володимир: 58

Гоголь Микола Васильович: 34-35

Голицинська К.: 54

Голицинський Е.: 54

Голицинські: 68

Головня Я.: 66

Голубовський: 102

Голутвина Н.: 99

Горленко Василь Петрович: 6

Грабовецький Аркадій: 82

Грабовецький: 83

Гребінка Євген Павлович: 34

Греченко Яків: 27

Грищинко: 90

Грінченки: 93

Грінченко Борис Дмитрович: 6, 39, 70-71, 75-76, 92, 94, 96-97, 105-106, 120, 128, 146-148, 152

Грінченко Марія: 52, 92

Грінченко Настя (Грінченківна): 52, 56, 62

Грінченкова: 97, 106

Грушевська М.: 54

Грушевський Марко: 152

Грушевський Михайло Сергійович: 7, 33, 50, 54-58, 81, 83-86, 91-93, 96, 98, 101-102, 105, 112, 116, 118, 145, 156-161

Грушевський Ол.: 84

Грушевський Олександер Сергієвич: 85

Грушевський Олександер: 90

Грушкевич Мих.: 54

Грушкевич Ярослав Теофілович: 40, 42, 54

Губчак Михайло Ігнатович: 40, 42

      

 

Ґете: 10

Ґлоба: 120

Ґрохольський: 114

      

 

Данте: 89

Дашкевич Микола Павлович: 34

Дверницька Марія: 51, 53-54, 56, 62

Де-ля-Барт: 94

Демченко Іван Олександрович: 42

Демяновський М.: 48, 152

Денисенко Герасим: 142, 144-145

Деркач Михайло: 51, 56, 60

Джиджора Ів.: 93

Дмитрієв Микола Андрійович: 42, 67, 96

Довгалевський: 108

Довнар-Запольський: 103

Дольницький Ст.: 54

Доманицький Василь: 95, 106-107, 115

Доманицький П.: 120

Донцов Д.: 33, 157

Дорошенко Василь: 3-4, 6, 15

Дорошенко Володимир: 51, 54-56, 59-60

Дорошенко Дмитро Іванович: 54, 147

Дорошенко Іван: 3

Дорошенко Микола: 15

Дорошенко Михайло: 3

Дорошенко Н.: 147

Дорошенко Никон: 3

Дорошенко Петро Дорофійович: 3

Дорошенка Петро Якович: 5, 141

Дорошенко Яків: 3-4,

Дорошкевич Ол.: 154

Драгоманов Михайло Петрович: 5, 53, 68-69, 78, 103-105, 118, 140, 148

Дулбин Михаїла: 27

Дурдуковський В.: 97

Дяков: 162

Дятлов Петро: 46, 48

Дятлов: 47

Дячан Пилип: 13

      

 

Енгельс: 60

Ерастов Степан Іванович: 42

      

 

Ємець М.: 120

Єрми Т. (п-ні Боднарова): 54

Єфименко Олександра Яківна: 40

Єфремов Сергій Олександрович: 33, 35, 41-42, 45, 63, 70, 76-77, 86, 88, 92, 97, 114-115, 127, 157-158, 160

      

 

Жебуньов Леонід Миколайович: 42, 67, 149

Жигимонт: 139

Жиґимонт-Авґуст: 136

Житецький Іродіон Олексійович: 64

Житецький Павло Гнатович: 111

Житецький: 162

Жорес: 70

Жук Андрій: 38

Жученко Михайло: 58

      

 

Загайкевич Вол.: 54

Замойський: 11

Заньковецька Марія Марія Костянтинівна: 24

Зарницький: 24

Затиркевич-Карпинська Ганна Петрівна: 24, 44

Зенкевич Ромуальд: 116

Зілинський Ів.: 129-130, 133

Зубрицький Михайло: 58

Зубченко Гаврило: 82

      

 

Ігнатович В.: 109

Іларіон, єпископ: 40

Ілїнський: 161

Іслам-Гірай: 131

      

 

      

 

Кадлец: 161

Калиновська Наталія Євгенівна: 43

Калиновський Сергій: 27

Кальнишевський Петро Іванович: 35

Карл XII: 72

Карпенко-Карий Іван Карпович: 44

Карпович: 28

Карський: 12

Катерина II: 119, 123

Каутський: 60

Кащенко А.: 126

Кибальчич Надія Костівна: 42

Кивлицький Євген: 95

Ковалевська Галя: 68

Ковалевський Микола Васильович: 5-6, 68-69

Коваленко Григорій Олексійович: 42

Коваленко П.: 99

Коваленко-Коломацький Григорій: 87

Козиненки: 25

Козиненко Володислав Олексійович: 25, 42

Козиненко Іларіон: 25, 33

Козиненко Клавдій: 26

Козленко Гр.: 153

Козловський Всеволод: 79

Колесса Олександр: 33

Колярд Юрій (Георгій) Жерардович: 42

Комарецький С.: 120

Комаров Михайло Федорович: 42

Комличенки: 35

Комличенко Павло: 35

Компанієць: 76

Конашевич: 141

Кониський Олександр Якович: 58

Кордуба Мирон Михайлович: 40-42

Корж К.: 126

Корженська: 61

Коритський Йосаф: 132

Королева (Корольова) Олена: 27, 25

Корчинський Мартин Іванович: 42

Корш Федір: 102, 157-158, 161

Косач Ольга: 27

Косач Петро: 103

Коссак Юлій: 10

Костомаров Микола Іванович: 14, 21, 132

Котляревський Іван Петрович: 8, 14, 33-34, 40, 43, 63, 67, 78, 150

Котов Кузьма: 125, 126

Коханівський Микола: 42

Коцюбинська Віра Устимівна: 42

Коцюбинський Михайло Михайлович: 35, 41-42, 45, 150, 152

Кошовий Василь Петрович: 42

Кравченко Василь Григорович: 42

Краковецький Захар Іванович: 42

Красковський Іван: 10

Кревецький Ів.: 93

Кривинюк Михайло: 54-55

Кривинюкова Ольга: 147

Кримський А.: 56

Кричевський Василь Григорович: 44

Кропивницький Марко Лукич: 21, 24

Крушельницька М. (Дроздовська): 54

Крушельницька Соломія: 12

Кузьминський Ол.: 88

Куличенко Ан.: 120

Куліш Пантелеймон Олександрович: 4, 6, 14, 47, 50, 104, 105

Кульчицький Лесь Григорович: 42

Кульчицький Лесь: 40

Купала Янка: 116

Куцевіл: 71

Кучеренко: 125

Кушнір Володимир: 69

      

 

Лаврентієв Степан: 27

Лаврівський Вол.: 54

Лазаревський Олександр Матвійович: 6

Ламан: 67

Ларин (Луріє): 60

Ластовський В.: 116

Лащевський: 108

Лащенко Вячеслав: 11, 12

Левитський Микола Васильович: 11, 42, 45

Левицький Євген Йосипович: 40, 42

Левицький Модест Пилипович: 97, 105, 109, 129-131, 133-135

Левицький Орест Іванович: 95, 158

Леонтович Володимир Миколайович: 42, 45, 75, 92, 158, 160

Лєнін Володимир Ілліч: 16, 18

Лєрмонтов: 155

Линицька: 154

Липа Іван Львович: 42, 54, 56

Липа М.: 54

Липинський Вячеслав Казимирович: 113-116, 140, 157

Липківський Василь: 120

Липківський Сергій: 120, 140

Лисенко Микола Віталійович: 21, 43-44, 63-64, 92, 94, 97, 99, 102, 150-152, 156

Литвинський В.: 120

Лозинський Михайло: 59, 60, 93

Лопатинський Лев Васильович: 40, 42

Лотоцький Олександр: 49-50, 63-64, 81, 84-85, 151

Лотоцький Ол.: 157

Луценко Іван Митрофанович: 42

Луцкевич Антін: 116

Луцкевич Іван: 116

Любомирський Г.: 94, 99

      

 

Мазараки: 114

Мазепа Іван Степанович: 3, 6, 72, 116, 119

Мазуренко Василь: 27, 48

Мазуренко Семен: 54

Макаренко А.: 128

Маклаков: 141

Максименко Віталій: 138-139

Манжура Ів.: 127

Маргуліес М.: 65

Маркевич: 4

Маркович Дмитро Васильович: 133-135

Маркович Левко: 135

Маркович Оп.: 135

Марко-Вовчок: 97, 135

Мартинович Порфірій Денисович: 44

Марченко Дмитро: 11

Матвієв: 12

Матушевська Віра: 128

Матушевський Федір Павлович: 37, 75-76, 88, 113-114, 128, 156

Матюшенко Борис: 114

Матюшенкова: 62

Мацієвич Левко Макарович: 42, 78

Мелень Теофіль: 53, 58

Микола II: 18, 80

Милорадович Єлисавета Іванівна: 58

Митрус Т.: 122, 126

Михальчук Кость: 98, 100, 110-113, 115, 140, 161-162

Мишуга Ф.: 94

Міхновський Володимир Володимирович: 67

Міхновський Гаврило: 67

Міхновський Микола Іванович: 41-42, 45, 67

Міхура Яким: 89, 91

Міцкевич: 8

Могила Петро: 119

Молієр: 89

Морачевський А.: 34, 118

Моргун Олександер: 26

Мордовець Данило: 7, 21-22

Мороз Михайло Наумович: 42

Морський Григорій: 21

Мочульський Мих.: 54

Муромцев: 83

      

 

Назаріїв (Назарієв) Олекса: 27, 33, 35, 38, 53, 56

Назарук О.: 152

Науменко Володимир Павлович: 95-96, 101, 156

Немоловський Пилип Іринейович: 42, 40

Нечипоренко Марко: 120, 147

Нечуй-Левицький Іван Семенович: 63, 126-127

Николаєв С.: 99

Новицький М.: 126

Новицький Яков: 123-124, 127

Новодворський Олександр: 27

      

 

Обнинський: 157

Овсянико-Куликовський О.: 81

Озерянський: 48

Олександр II: 18

Олександр ІІІ: 24

Олександрів В.: 118

Олесницький Евген: 67, 68

Олесь Ол.: 88

Омецінський: 115

Онацький Микола Степанович: 82-83

Оправхата Петро: 79

Осинський Юрій: 87

Осмяловський Олександр Матвійович: 42

      

 

Павленко Василь: 27-29, 45

Павлик Михайло: 58

Павловська: 143

Павловський Б.: 120

Павловський Методій: 86, 88, 127

Павловський Юх.: 120, 136, 147-148

Панейко В.: 54, 152

Панківський Северин Федорович: 42

Панченко Т.: 111

Паславська: 56

Пасюга: 125

Пахаревський Леонид: 88, 92-93

Перетц Володимир: 94, 102, 158-161

Петлюра Симон Васильович: 93, 94, 96, 157-158, 162

Петро І: 15

Петров Микола: 108

Петрушевський В.: 120, 150

Пилькевич Олександр Меркурійович: 42

Підлісецька (Мудракова) М.: 54

Піснячевський Віктор: 80

Платонов: 47

Плеве: 29-30, 32, 37, 41, 62, 64

Плохий О.: 99

Погоріло Павло: 152

Погребняк Яким: 144

Позен Леонід Володимирович: 38

Познанський Борис: 110, 115, 162

Полікарп, єпископ: 139

Полонська-Василенко Наталія: 26

Полуботок Павло Леонтійович: 14

Поль: 124

Понятенко Прокіп Дмитрович: 88, 128

Попадич Федір Миколайович: 43

Поповf Віра: 27

Порш Микола: 71, 74, 76

Потоцький Микола: 137-138

Потьомкин Григорій Олександрович: 119

Почаєвський Йова: 138

Прокопович В.: 154

Пушкін Олександр Сергійович: 48, 155

Пчілка Олена: 42, 45, 96, 103

      

 

Раковський Ів.: 56-57

Ревакович Т.: 54

Рєпін Ілля Юхимович: 6

Рєпнін Микола Григорович: 25

Рєпніна Варвара Миколаївна: 25

Рильський Тадій: 110, 115, 162

Різниченко Володимир: 74-75

Різниченко: 76

Рогович М.: 120

Розов Дмитро: 46, 51, 54, 56

Розов Петро: 42

Розторгуєв Володимир Андрійович: 42

Розторгуєва (Шавернівна) Настя: 42

Рокицький: 114

Романченко Т.: 126

Романчук Юліан Семенович: 40-42

Росткович М.: 54

Ростовцев: 47

Ротенберг Л.: 155

Ротмистров Григорій Григорович: 42, 67

Рудичів Ів.: 120

Русов Михайло: 29

Русов Олександер Олександрович: 29-31, 81, 84-85, 101, 140, 158

Русов Юрій: 29, 150-151

Русова Любов: 29

Русова Софія Федоровна: 29-31, 80, 94, 154-155

Русови: 150

Рябков П.: 54

      

 

Сабалдир П.: 89

Сабалдир Петро: 88

Сагайдачний: 119

Садовський Валентин: 89

Садовський Микола Карпович: 24, 43-44, 95, 152

Саксаганський Опанас Карпович: 24, 44

Самійленко Віталій: 145

Самійленко Володимир Іванович: 42, 45, 77, 87, 89

Сахаров Микола Матвійович: 16, 27, 42, 44-45

Святополк-Мірський: 62

Седлецький Людвиґ (Сава Крилач): 114

Сембратович Роман: 69

Семінський: 104, 107

Сервантес: 89

Сигаревич Д.: 118

Симиренко Василь: 75

Синявський А.: 118-119, 122, 124, 126, 141, 150, 153, 157

Ситник Юл.: 54

Сікорський: 94

Сімович Василь Іванович: 38, 40, 42, 128-129

Сіпягин: 28

Сіренко П.: 120

Скоропадський Павло Петрович: 5, 86

Скоропис Ол.: 54

Скрипник Микола Олексійович: 27

Славинський Максим: 81

Слатов Аркадій Григорович: 42

Смаль-Стоцький Стефан : 33

Смирнов: 13

Смірнов Б.: 155

Сміщук Л.: 54

Сміщук: 56

Созонович: 13

Сокальский Іван: 42

Сокіл: 119

Сокіл Марія: 119

Сологуб Ф.: 16

Станевич А.: 114

Станіславський: 48

Старицька Марія Михайлівна: 94, 97, 99

Старицька-Черняхівська Людмила Михайлівна: 93-94

Старицький Михайло Петрович: 42, 45

Стасюк Микола: 27, 33

Стебницький Петро: 49, 81

Стебницький: 157

Степаненко В.: 103, 104

Степанківський Володимир: 74, 76

Стефаник Василь Семенович: 40, 41-42, 45

Стефанович: 60

Стефанович Р.: 152

Стешенко Іван Матвійович: 34, 40, 42, 45, 94, 99

Стешенко Оксана Михайлівна: 42

Сторубель Хома: 122, 147-148, 150-151

Страшкевич Б.: 97

Студинський Кирило Йосипович: 40, 42, 45, 56-57

Сулимовська Катря: 42

Сумцов Микола Федорович: 56, 89

Суслов О.: 21, 24, 25

      

 

Талалай Лейба: 73

Танячкевич Данило: 60, 62

Таран Степан: 82

Тарасенко Іван: 82

Тарновський В.: 6

Татарин Т.: 122, 126, 145-146

Тимошенко Володимир: 27

Тимошенко Сергій: 27, 48, 65-66, 79

Тимченко: 161

Тичина Павло Григорович: 89

Тишкевич Мих.: 115

Тищенко Степан: 27

Ткаченко А.: 120, 147

Томашівський Ст.: 56-57, 158, 159

Томильченко: 122, 147

Трегубов Єлисей: 95

Трегубов Віктор Павлович: 37, 40-41

Трегубов: 109

Трильовський К.: 151

Труба В.: 120

Труба Іван: 27, 120-121

Труш І.: 54

Трушева А.: 54

Туган-Барановський М.: 81

      

 

Українка Леся: 27, 41-42, 45, 76, 78, 147, 151-152

Уласов Олександер: 116

Урицький: 46

Ухач-Охорович К.: 115

      

 

Федоровський Микола Федорович: 42

Федькович: 8, 60

Фещенко-Чопівський Ів.: 97

Філевич Ів.: 13

Фонвізін Сергій Іванович: 40

Форстен: 47

Франко Андрій: 107-108

Франко: 7, 10, 54-58, 81, 94, 103-110, 150, 153, 161

Фраткин Павло: 68

Фролов Левко: 68

      

 

Хвойка: 156

Хмельницький Богдан-Зиновій Михайлович: 35, 43, 119, 131

Холодний П.: 97, 154

Хомик А.: 54

Хорват: 114

Хорунжинська Ольга: 109

Хоткевич Гнат Мартинович: 42, 45

Хохлич Кость: 79

Хрінников Володимир: 27, 68, 119, 142

      

 

Цвітковський Ю.: 118

Цимбал Василь Павлович: 42

Цитович: 91

      

 

Чайковський Михайло: 10

Чалий: 34

Чацький Т.: 136

Череповський Е.: 102

Черкасенко Спиридон: 88

Черняхівський Гр.: 120, 150

Чижевський Павло Іванович: 80

Чикаленки: 56, 107

Чикаленко (дружина Є. Чикаленко): 62

Чикаленко В.: 54

Чикаленко Вікторія: 62

Чикаленко Ганна: 54, 62

Чикаленко Євген Харламович: 35, 42, 45, 75, 86, 88, 91-93, 98, 103-105, 107, 109, 114, 118, 158, 160

Чикаленко Івашко: 62

Чикаленко Левко: 54, 56, 62

Чикаленко Петрусь: 62

      

 

Шантгай Дмитро: 27

Шахматов Ол.: 102, 157, 161

Шевченко Тарас Григорович: 4-6, 8, 14, 16, 20-23, 25-26, 34, 43, 48, 72, 87, 104, 112, 117, 123-124, 129, 132, 137, 146, 148-149, 155, 161-163

Шекспір: 105

Шелудько Ф.: 56

Шелухін Андрій Павлович: 42

Шемет Володимир Михайлович: 80, 160

Шемет Микола: 76

Шемет Сергій Михайлович: 42

Шептицькі: 134

Шерстюк Григорій: 88

Шидловський Костянтин Михайлович: 141

Ширяєва: 48

Шликевич: 28, 30, 49

Шликевич Наталка: 48

Шликевичі: 27

Шляпкин: 47

Шолудько Ф.: 54

Шраг Ілля Людвигович: 42, 45, 72, 80, 85-86

Штейнгель Федір: 81, 133-134

Шульгин Яків: 95

Шухевич (Старосольська) Д.: 54

Шухевич Володимир: 58

      

 

Щербаківський Вадим Михайлович: 76

Щербаківський Д.: 156

Щербанівна: 53, 56

Щербань Настасія: 27, 33, 49

Щоголева Н.: 120

      

 

Юркевич Осип: 115

      

 

Яворницький Дмитро Іванович: 120, 124-126, 149-150, 153

Якунін Владислав Васильович: 142

Яната: 97

Яновська (Коханівська) Олександра Іванівна: 42

Яросевич Роман: 68, 69

Яросевичова: 69

Ярошевський Богдан: 59, 92