История Полтавы

Мазепа, Иван Степанович

• 

Подробности

Просмотров: 119136

Портрет Івана Мазепи. Гріпсхольм, Швеція

Мазепа, Іван Степанович — Мазепа Иван Степанович — (20.03.1639 — 21/22.09.1709) — політичний, державний і військовий діяч, дипломат, полководець; гетьман України (1687 — 1709 рр.).

Гетман Іоанн Мазепа. Снимок с наиболее достоверного портрета, хранящегося в Галиции, в м. Подгорцах, Злоговского уезда, в замке князей Сангушков. (В. Л. Модзалевский. Малороссийский родословник. Том 3. Киев. 1912

Належав до шляхетського роду на Білоцерківщині, відомого з серед. XVI ст. Батько — Степан-Адам, білоцерківський отаман, з 1658 р. перебував на службі в польського короля. Мати — Марина Мокієвська теж належала до шляхетського стану. Вчився у Києво-Могилянськїй академії та єзуїтському колегіумі у Варшаві. Потім служив "покойовим" у короля Яна Казимира, який послав здібного хлопця для завершення освіти за кордон. У 1656—1659 pp. І. Мазепа перебував у Німеччині, Італії, Франції, Нідерландах. Повернувшись, продовжив службу при дворі. Виконував низку дипломатичних доручень в Україні. В 1669 р. вступив на службу до гетьмана П. Дорошенка. Тоді ж одружився з Ганною Половець (+ 1702), дочкою генерального обозного Семена Половця й удовою білоцерківського полковника Самійла Фридрикевича. Спочатку був ротмістром надвірної хоругви (командиром гетьманської гвардії), згодом генеральним осавулом. Брав участь у війні П. Дорошенка проти Польщі (1672 p.), відбував дипломатичні місії до Криму, а також лівобережного гетьмана І. Самойловича. Під час чергової поїздки до Криму влітку 1674 р. був полонений запорожцями І. Сірка й виданий І. Самойловичу. Здобувши довіру нового покровителя, неодноразово їздив з його дорученнями до Москви, брав участь у Чигиринських походах. У 1682 р. був призначений на посаду генерального осавула. Після усунення І. Самойловича за згодою моковського уряду був обраний гетьманом козацькою радою на Коломаку. Основними цілями політики І. Мазепи як гетьмана були: об'єднання українських земель у складі єдиної держави і встановлення міцної гетьманської влади. Сподіваючись здійснити свої плани за допомогою царського уряду, брав активну участь у війнах Росії з Туреччиною й Кримом, підтримав Петра І на початку Північної війни. Це дало змогу опанувати в 1704 р. Правобережну Україну. Всередині країни намагався створити сприятливі умови для розвитку господарства і культури, був щедрим меценатом. Курс гетьмана на створення станової держави європейського типу викликав старшинську опозицію й недовіру народних мас.

Довідавшись про плани Петра І скасувати самостійне існування Української держави, І. Мазепа в 1708 р. прилучився до антимосковської коаліції й уклав союзний договір із Швецією [див. Карл XII - Т.Б.]. Після поразки у війні з Росією 1708—1709 pp. із рештками війська подався на еміграцію до Туреччини. У віці 70 років помер у Бендерах. Був похований спочатку у Варниці, а потім у монастирі св. Юрія в Галаці. Могила не збереглася. Петро І оголосив І. Мазепу "зрадником" і наказав православній церкві виклясти його ім'я. Відтоді російська і радянська пропаганда й історіографія майже 300 років очорнювала І. Мазепу. Українські націоналісти, навпаки, перетворили ім'я І. Мазепи на символ патріота-державника. І. Мазепі присвячено багато творів світової й української літератури та мистецтва.

Джерело:

Білоусько О. А., Мокляк В. О. Нова історія Полтавщини. Друга половина XVI — друга половина XVIII століття. Стор. 199

 

Портрет Івана Мазепы в латах з «андріївською» стрічкою.
Невідомий художник кінця XVIII ст. Дніпропетровський художній музей

Іван Степанович Мазепа (Іван Мазепа-Колединський, пол. Jan Mazepa Kolędyński) (*20 березня 1639 — †21 вересня 1709) — гетьман України в 1687—1709 рр.

Спочатку вважав можливою співпрацю з Москвою, але політика Петра I в Україні в період Північної війни призвела до розриву Мазепи з Росією. У 1708 р. уклав угоду з Карлом XII про приєднання до антимосковської коаліції. Після поразки шведської армії під Полтавою емігрував. Помер у Бендерах, похований у Галаці.

Мазепа народився в Мазепинцях, на шляхетськім хуторі Київщини, неподалік Білої Церкви, що його надав польський король Зігмунд-Август у 1592 р. шляхтичеві Михайлові Мазепі-Колєдинському зі славного роду Курчів.

Батько Мазепи займав велику посаду в окрузі Білої Церкви; його мати походила із знаменитого українського роду Мокевських. Вони мали двоє дітей: доньку Олесю і сина Івана, майбутнього гетьмана.

Дитинство Мазепи припало на час невпинних боїв козаків із Польщею. Ще змалку мусив він навчитися їздити верхи, володіти шаблею та засвоїти всі ті військові вправи, які вабили нащадка козаків. А при цьому він не занедбував своєї освіти. Адже належав до інтелігентної родини, де наука була завжди в пошані.

Герб І.С.Мазепи "Курч"

Його мати Марія, що була жінкою освіченою, сміливою й свідомою патріоткою, мала великий вплив на нього. Мати відправила його на навчання до Києва, чиї тодішні школи славились на весь європейський Схід. Викладали там професори, що здобували освіту на Заході, а заснував їх київський митрополит Петро Могила, давній учень Єзуїтської Колегії "Ля Флеш", звідки запозичив методи навчання.

Мазепа студіює три роки риторику та латину. Ціцерон, Тит, Лівій і Таціт стають його улюбленими авторами і їхня мова та гармонійний стиль залишаться для нього зразками та чаруватимуть його все життя. Мазепа добре володів пером, у хвилини дозвілля писав вірші й цікавився всіма родами літературної творчості. Знав 8 мов.

Коли скінчив студії і вернувся до рідної хати, батько, що мріяв про велику кар'єру для свого сина, вислав його як пажа на двір польського короля Яна-Казимира. Молодець зумів швидко завоювати прихильність короля. Мазепа вже тоді вмів чарувати людей; аж до пізньої старості зберіг тайну привабливості; королі, князі, жіноцтво, вояки, козаки, а навіть духовні не вміли боронитися перед його дивною силою полонювати серця.

Новий польський король Ян-Казимир, син Сигізмунда III та Констанції Австрійської, був у близьких взаєминах із західною цивілізацією, підтримував з нею зв'язки з практичних оглядів. Мав звичку висилати щороку на чужину трьох талановитих молодців шляхетського походження, щоб вони покращували свою освіту. Мазепа також потрапив до цих вибранців. Він відвідав Німеччину, Францію та Італію, бажаючи так само, як пізніше Петро I, на все поглянути власним оком та все зрозуміти; врешті-решт почав знайомитися з політикою і повернувся з чужини як людина світового знання та поглядів.

У 1659 р. він знову при дворі Яна-Казимира ще у більших ласках, ніж коли-небудь. Тим часом події міжнародної політики надали зовсім інший напрям його бурхливій долі.

Шляхта не могла зректися своїх ілюзій, і між давніми противниками вибухнула нова війна. Цим разом Україна, що мусила наблизитися до молодої православної Москви, не мала щастя. Ян-Казимир опинився у скрутному становищі: Польща мала з усіх боків ворогів, на неї наступала Швеція, Бранденбург, Трансильванія, Москва та Україна, а навіть одна частина збунтованих польських магнатів звернулася проти неї. Ян-Казимир бачив уже свій кінець. Мазепа допомагав йому усіма силами. Король доручав йому кілька разів нелегкі дипломатичні місії в Україні, з якими він вдало впорався.

Але Мазепа був українцем, і польські магнати не могли йому вибачити ні його походження, ні його успіхів. Під час однієї із своїх подорожей Мазепа мав нагоду підтвердити королевi зрадницьку поведінку одного із шляхтичів, Пасека.

Ян Казимир, якому Мазепа розкрив очі, наказав арештувати Пасека, але цей великий крутій зумів викрутитися і присягнувся помститися смертю Мазепі. Вони зустрілися за рік в королівських передпокоях. Пасек, п'яний, а може, тільки прикинувшись нетверезим, виганьбив Мазепу. Цей замахнувся шаблюкою, а такий жест у королівській палаті вважали злочином. Мазепі занадто сильно заздрили придворні, що могли би бути справедливими свідками інциденту; крім цього, він був козак, і Ян Казимир, людина слабкої волі, не завагався, коли треба було жертвувати Мазепою, щоб задовольнити апетити своєї шляхти. Мазепа втратив становище.

Та й ця невдача Мазепи не наситила помсти Пасека, який мав добре перо. Він залишив по собі "Спомини", які належать до найживіших творів польської літератури, написані з темпераментом, багатою, різкою й живою мовою, стилем блискучого полеміста та майстра шпади.

Пасек вигадав у своїх "Споминах" славну легенду про розгнузданого коня, що на перший погляд осліплювала своєю пластикою, а в дійсності, як більшість поетичних образів, надто далека від правди своєю бурхливою романтичною уявою. Легенда ця каже, що Мазепа мав коханкою дружину визначного польського магната; коли ошуканий чоловік дізнався про це, наказав своїй службі зловити винуватця, прив'язати його нагого до дикого коня і пустити степом, що аж із Польщі помчав із ним в Україну. Пасек у ролі оборонця чесності так захопився власною уявою, що вигукнув: "Бачиш, Мазепо, до чого доводить підлота та чужоложство! Тьфу! Чи шляхтич може бути брехуном і злодієм?"

Не було доведено, що в дійсності така подія була. Але Пасек використав реальнїсть того факту, що Мазепа користувався успіхом серед жіноцтва. Ця історія була в усіх подробицях занадто гарна й мала свою привабу: маса схопила її і перетворила в епопею, а поети, маляри та музики — Байрон, Гюго, Верне, Булянже, Ліст — покористувалися нею і звеличили її героя, що зріс до величини символу. Едгар Кіне порівняв раз нещасливу Францію до замученого Мазепи, перед яким простягалося славне майбутнє.

Портрет гетьмана Івана Мазепи. Невідомий художник XVIII ст.
Національний музей історії України

Невдача нагадала Мазепi про рідний край. Він зрозумів, що Україна — це досить широке поле для його діяльності, для його могутнього темпераменту і для його мрій — спрагнених влади та володіння. Невдячність чужинця розбудила в його враженій душі патріотичні почуття, досі невиразні. У 1663 р. Мазепа входить у політичне життя України.

Коли Ян-Казимир перейшов удруге Дніпро і пішов війною на Україну, Мазепа належав до його дружини. Але коли двір польського короля зупинився в Білій Церкві, Мазепа покинув його і поїхав на хутір свого батька до Мазепинців.

Саме тоді на Україну споглядали заздрим оком три могутні суперники: Варшава, Москва й Константинополь. Кожна з цих держав мала там свою партію і свого гетьмана. Найславніший був Петро Дорошенко, який мріяв з'єднати Україну, що була під Польщею, в одну державу під номінальною опікою султана.

Мазепа прийшов до Дорошенка. Маючи певний інстинкт та деякий досвід, придбаний на польськім дворі, пильний, зручний, елегантний та освічений, він негайно зробив кар'єру: спершу його призначили комендантом гетьманської гвардії, а потім він став генеральнім писарем, тобто фактично був головним дипломатом у козацькій державі.

У той час він переживає чимало любовних пригод. Із матеріальних оглядів він одружується із багатою вдовою, яка швидко після цього помирає, залишаючи йому велике майно.

Новий генеральний писар Дорошенка ввійшов до доброї школи, де міг ще більш розвинути свій незрівняний вроджений дипломатичний хист. Він мусить виступати як посередник у переговорах з усією Європою: ладити між султаном, кримським ханом, польським королем, московським царем і бранденбурзьким електором. Сам Людовик XIV пробував нав'язати зносини з Дорошенком через свого варшавського посла для того, щоб отримати від нього допомогу-корпус для боротьби проти цісарської армії.

Всі землі на правому березі Дніпра були об'єднані Дорошенком; Лівобережжя визнало Москву, представником якої був гетьман Самойлович, бідний попівський син. Українські патріоти мріяли про велику Козацьку Державу, що охопила би землі, які опинилися під владою обох цих гетьманів. Із тією метою не раз починалися переговори між Дорошенком і Самойловичем; Мазепа брав у них участь у 1674 р. і вперше зустрівся із московськими боярами.

Виконуючи дипломатичну місію, Мазепа потрапляє в полон до запорожців, які видають його гетьманові Лівобережної України Іванові Самойловичу. Тонкий політик, Мазепа намагається перетворити потенційно катастрофічну для себе ситуацію на особистий тріумф. Своєю досвідченістью в міжнародних справах і бездоганними манерами він переконує Самойловича зробити його довіреною особою. Він був обраний воєнним осавулом.

Булава гетьмана Лівобережної України до рук Івана Мазепи потрапила в 1687 р., коли в результаті чергової антигетьманської змови генеральної старшини, інспірованої фаворитом тодішньої російської правительниці Софії князем Василем Голіциним, гетьмана Івана Самойловича не лише було позбавлено влади, а й заслано до Сибіру. Невдовзі й сам фаворит потрапив в опалу і попрямував слідами Самойловича. Втратила владу і Софія. Здавалося, за такого розкладу сил гетьманувати Мазепі залишилося також лічені дні. Однак у таких непевних умовах Івану Степановичу не лише вдалося втриматися при владі, а й істотно зміцнити власні позиції.

Він мав тоді вже 50 років і був людиною з величезним життєвим та політичним досвідом. Обрання Мазепи пов'язане було з підписанням нових, "Колмацьких статей". В основу яких покладено "Глухівські статті" Многогрішного 1669 року, але з деякими додатками на користь Москви.

Так, було застережено, що Україна не сміє порушувати вічний мир з Польшою і повинна підтримувати добросусідські стосунки з Кримом. Знову заборонено Україні мати дипломатичні стосунки з іншими державами. Крім залог та воєводів, що були в Києві, Чернігові, Ніжені, Переяславі та Острі, московська залога мала стати в гетьманський резиденції - Батурині - для постійного контролю над гетьманським урядом. Заборонялось "голосов испущать", що "Малороссийский край гетманского регименту", а тільки казати, що він належить до єдиної держави з Великоросійським краєм. Тому мусить бути вільний перехід з Москви на Україну. Гетьман і старшина повинні дбати про зміцнення зв'язків між двома народами.

Протягом майже всього 21-річного гетьманування Мазепа проводив традиційну для гетьманів Лівобережної України політику. З послідовністю він зміцнює становище старшини, роздавши їй понад тисячу дарчих на землі. Завдяки щедрим дарам від царя Мазепа накопичує близько 20 тис. маєтків і стає одним із найбагатших феодалів Європи. Ревний покровитель православ'я, він будує по всій Гетьманщині цілу низку церков, споруджених у стилі українського бароко. Заходами Мазепи Києво-Могилянський колегіум набув статусу академії (у цей час відомої як "Могило-Мазепивіанська") (завдяки матеріальній підтримці гетьмана вона спромоглася спорудити нові корпуси і збільшити кількість спудеїв до 2 тис.).

Після великого Богдана Мазепа вперше поставив особу гетьмана на рівень державного володаря, монарха. Недарма в народі побутувала приказка: "від Богдана до Івана не було гетьмана". Свою владу він ототожнював з могутністю держави. Мазепа якнайрішучіше захищався від будь-яких посягань з боку запорожців, що боролися за свою автономність, і від деяких старшин, які посилали донос за доносом цареві. У своїй зовнішній політиці гетьман відмовився від орієнтації на Польшу, Крим і Туреччину. Боротьба з Росією видавалась на той час безнадійною, тому тривалий час Мазепа просто продовжував лінію Самойловича, спрямовану на забезпечення максимально можливої автономії.

Його відкрита й послідовна підтримка старшини збуджувала повсюдне невдоволення серед народних мас та настроєних проти старшини запорожців. Потенційно вибухова ситуація виникла у 1692 р., коли Петро Іваненко (Петрик), військовий канцелярист втік на Січ і став піднімати там заколот проти гетьмана. Оголосивши, що настав час повстати проти старшини, яка "смокче народну кров" і "визволити нашу батьківщину Україну з-під влади Москви", Петрик заручається підтримкою кримських татар. Проте коли замість допомоги татари стали грабувати населення, популярність Петрика серед народу похитнулася й повстання згасло.

Коли 1689 року на трон зійшов молодий і енергійний Петро І, гетьман уже вкотре застосував свій дар чарувати можновладців. Він надавав царю активну допомогу в грандіозних походах на турків і татар, кульмінацією яких стало здобуття 1696 року Азова — ключової турецької фортеці на Азовському морі. Старіючий гетьман також постійно давав молодому монархові поради у польських справах: згодом між ними виникла тісна особиста дружба. Козацькі полковники із сарказмом зауважували, що "цар скоріше не повірить ангелові, ніж Мазепі", а російські урядники заявляли, що "ніколи ще не було гетьмана кориснішого і вигіднішого для царя, як Іван Степанович Мазепа". Від Петра I Мазепа отримав чимало нагород, серед іншого, він став другим кавалером ордену св. Андрія Первозванного, за клопотанням Петра, отримав титул князя Священної Римської Імперії.

Завдяки близьким стосункам із Петром I Мазепа зміг скористатися великим козацьким повстанням, що вибухнуло на підлеглому полякам Правобережжі у 1702 р. Після того як цей район знову було заселено, польська шляхта спробувала вигнати звідти козаків. Правобережне козацтво на чолі з популярним у народі полковником Семеном Палієм підняло повстання. Сили повстанців налічували 12 тис., коли до них приєдналися інші козацькі ватажки — Самійло Самусь, Захар Іскра, Андрій Абазин. Незабаром перед повстанцями впали такі польські твердині, як Немирів, Бердичів та Біла Церква. З утечею на захід польської шляхти схоже було на те, що розгортається щось на зразок меншого варіанту 1648 року. Однак у 1702 р. полякам удалося відвоювати значну частину втрачених земель і взяти Палія в облогу в його "столиці" Фастові. Саме в цей час у Польщу вторгається найбільший ворог Петра І — король Швеції Карл XII. Скориставшися замішанням, Мазепа переконує царя дозволити йому окупувати Правобережжя. Знову обидві частини Наддніпрянської України були об'єднані, і заслугу здійснення цього міг приписати собі Мазепа. Щоб гарантувати себе від загрози з боку популярного в народі Палія, Мазепа за згодою Петра І наказує заарештувати того й заслати до Сибіру.

Проте на початку XVIII ст. у стосунках із царем з'являється напруженість. 1700 року вибухнула Північна війна. У виснажливій боротьбі за володіння узбережжям Балтійського моря головними супротивниками виступали російський цар Петро І, 18-річний король Швеції Карл XII — обдарований полководець, але кепський політик. Зазнавши ряду катастрофічних поразок на початку війни, Петро І, цей палкий прихильник західних звичаїв, вирішує модернізувати армію, управління й суспільство взагалі. Значно зміцнювалася централізована влада, пильніше контролювалися всі ділянки життя, відмінялися також "застарілі звичаї". В межах цієї політики під загрозу потрапляла гарантована у 1654 р. традиційна автономія Гетьманщини.

Під час війни цар висунув перед українцями нечувані раніше вимоги. Замість того щоб захищати свою землю від безпосередніх ворогів — поляків, татар і турків, українці були тепер змушені битися зі шведськими арміями у далекій Лівонії, Литві чи Центральній Польщі. У цих походах стало до болю очевидним те, що козаки не могли рівнятися з регулярними європейськими арміями. Регулярно їх полки поверталися з півночі, зазнавши втрат, що сягали 50, 60 і навіть 70 % складу. Коли, намагаючись узгодити дії своїх військ, Петро І поставив на чолі козацьких полків російських і німецьких командирів, моральний дух козаків занепав. Чужоземні офіцери ставилися з презирством до козацького війська, яке вважали гіршим і часто використовували просто як гарматне м'ясо. Коли поповзли чутки про наміри Петра І реорганізувати козаків, старшина, положення якої було пов'язане з військовими посадами, занепокоїлася.

Війна викликала ремствування також серед українських селян і міщан. Вони скаржилися, що в їхніх містах і селах розмістилися російські війська, які завдавали утисків місцевому населенню. "Звідусіль,— писав цареві Мазепа,— я отримую скарги на свавілля російських військ". Навіть гетьман став відчувати загрозу, коли пішли поголоси про наміри царя замінити його чужоземним генералом чи російським вельможею.

Загальне невдоволення нарешті штовхнуло Мазепу шукати іншого покровителя. Коли польський союзник Карла XII Станіслав Лещинський став погрожувати нападом на Україну, Мазепа звернувся по допомогу до Петра I. Цар, чекаючи наступу шведів, відповів: "Я не можу дати навіть десяти чоловік; боронися, як знаєш". Це було для гетьмана останньою краплею. Петро І порушив зобов'язання обороняти Україну від ненависних поляків, що являло собою основу угоди 1654 р., і український гетьман перестав вважати себе зобов'язаним зберігати вірність цареві. 7 листопада (28 жовтня) 1708 р., коли Карл XII, який ішов на Москву, завернув в Україну, Мазепа, в надії запобігти спустошенню свого краю, перейшов на бік шведів. За ним пішло близько 3 тис. козаків і провідних членів старшини.

Мазепа звертається до війська з яскравою промовою: Братія, прийшла наша пора; скоритаємось цим випадком: помстимося москалям за їх тривале насилля над нами, за всі скоєні ними жорстокості й несправедливості, збережемо на майбутні часи нашу свободу і права козацькі од їх посягань! Ось коли надійшов час скинути з себе їх остогидле ярмо й зробити нашу Україну країною вільною й ні від кого незалежною.

Умови, за яких українці приєдналися до Карла, були встановлені у пакті, підписаному наступної весни. За надання військової допомоги та провізії Карл обіцяв захищати Україну й утримуватися від підписання миру з царем аж до повного звільнення її від влади Москви та відновлення її давніх прав.

Карл XII і Мазепа на Дніпрі після Полтави

Петро І дізнався про "вчинок нового Іуди Мазепи з великим здивуванням". Через кілька днів після переходу Мазепи до шведів на гетьманову столицю Батурин напав командуючий російськими військами в Україні князь Меншиков і вирізав усіх жителів: 6 тис. чоловіків, жінок і дітей. Звістка про бойню в Батурині й терор, що його розпочали в Україні російські війська, заарештовуючи й страчуючи за найменшою підозрою в симпатіях до Мазепи, змінила плани багатьох із потенційних прибічників гетьмана. Тим часом Петро І наказав старшині, що не пішла за Мазепою, обрати нового гетьмана, й 11 листопада 1708 р. ним став Іван Скоропадський. Страхітливий приклад Батурина, жорстокість російських військ сіяли жах серед українців, водночас протестанти-шведи викликали в них настороженість. Тому велика частина українського населення не захотіла підтримати Мазепу. Як не дивно, але єдиною значною групою українського населення, що таки стала на бік гетьмана, були запорожці. Хоч вони й часто сварилися з ним за потурання старшині, та все ж вважали Мазепу меншим злом порівняно з царем. Але за це рішення вони мали дорого заплатити. У травні 1709 р. російські війська зруйнували Січ, а цар видав постійно діючий наказ страчувати на місці кожного пійманого запорожця.

Протягом осені, зими й весни 1708—1709 рр. військові сили суперників маневрували, прагнучи знайти для себе стратегічно вигідні позиції та заручитися підтримкою українського населення. Нарешті 28 червня 1709 р. відбулася Полтавська битва — одна з найважливіших битв у європейській історії. Переможцем у ній вийшов Петро І, у результаті чого провалилися плани Швеції підпорядкувати собі Північну Європу. Росія ж забезпечила собі контроль над узбережжям Балтійського моря й почала перетворюватися на могутню європейську державу. Тепер остаточне поглинення Гетьманщини міцніючою Російською імперією було тільки питанням часу.

Втікаючи після поразки від переслідування російської кінноти, Мазепа і Карл XII знайшли притулок у Молдавії, що належала Османській імперії. Тут, біля міста Бендери, 21 вересня 1709 р. Іван Мазепа помер. Похований у Галаці.

Рішення Мазепи відмовитись від союзницких стосунків з Московією досi розглядується офіційною російською (як раніше і царистською, і радянською) iсторєю як зрада і порушення Переяславської угоди. За часів перебудови 1986—1991 рр. в СРСР уперше були дозволени публикації з іншію трактовкою дій гетьмана. Післе проголошення незалежностi Україною 1991 року, I.C.Мазепа став національним героєм в офіційних історічних дослженнях, підручниках і центральних мас-медіа.

По розпорядженню Петра I, Московська православна церква оголосила анафему Іванові Мазепі. Пряма цитата: Новый изменник, нарицаемый Ивашка Мазепа (какое презрение даже к имени!), бывший гетман украинский, или паче - антихристов предтеча, лютый волк, овчею покрытый кожею, и потаенный вор, сосуд змеин, внешне златом блестящий, честию и благолепием красящийся, внутри же всякой нечистоты, коварства, злобы диавольской, хитрости, неправды, вражды, ненависти, мучительства, кровопролития и убийства исполненный. Ехиднино порождение, как змей вселукавый, яд своего злого умышления на православное государство изблева в 1708 г. в месяце декабре... Как второй Иуда-предатель, отвержися Христа Господа и благочинной державы...

До цього часу Російська православна церка та Українська православна цервка (Московського патріархату) анафему не зняли. Тому в Києво-Печерській лаврі Мазепу досі піддають анафемi, а у Михайлівському монастирi моляться за упокій його душі.

Історічні події часів Мазепи дали натхнення багатьом літературним та музичним творам:

Лорд Байрон — Мазепа, поема (1818)

Олександр Пушкін — Полтава, поема (1828—1829)

Віктор Гюго — Мазепа, поема (1829)

Юліуш Словацький — Мазепа, поема (1840)

Ференц Ліст — Мазепа, симфонічна поема (1851)

Петро Чайковський — Мазепа, опера(1881—1883)

Михаел Балфе. "Сторiнкова" кантата. (1861)

Тарас Шевченко — різнi вірші

Кондратій Рилєєв

У 2001 році режисером Юрієм Іллєнком було знято україномовний фільм "Молитва за гетьмана Мазепу"

Джерело:

http://uk.wikipedia.org/wiki/Мазепа_Іван_Степанович

Дивись: http://ru.wikipedia.org/wiki/Внешность_гетмана_Мазепы

 

Мазепа, Іван Степанович (20.03.1639–22.08.1709) – державний діяч, полководець, гетьман України (1687–1709), меценат наук, фундатор храмів.

Вихованець Києво-Могилянської колегії (згодом – її опікун), єзуїтської колегії, камерпаж польського короля Яна-Казиміра (1659–1665), чернігівський ген. осавул, ген. писар при гетьманах П. Дорошенкові й І. Самойловичу, гетьман з 1687, кавалер орденів св. Андрія Первозваного і польського Білого Орла (1703), кн. Священної Римської імперії (1707). Фундатор величних храмів у Києві, Глухові, Батурині, Чернігові, монастирів Полтавщини й Чернігівщини. На кошти М. споруджено муровані храми – Преображенський собор (1687–1694) і трапезну Мгарського монастиря, собор Петра і Павла та Святої Трійці (1695) Густинського монастиря, кафедральний Вознесенський собор (1695–1698) і дзвіницю у Переяславі.

Будову храму Вознесіння розпочато у зв’язку із прагненням М. відновити переяславське єпископство, що діяло в часи княжої України. Гетьман щедро обдарував переяславську кафедру, про що свідчив свого часу антимінс із таким написом: «опустелый через полтопяста престол Переяславской отновлен, построен, надан й крашен всем коштом Ясне Вельможн. Е. М. пана Іоанна Мазепи гетмана й кавалера войск Его Цар. Пресвет. Вел. Запорожских». До собору М. подарував унікальний мистецький твір доби українського Відродження – рукописне Пересоп-ницьке євангеліє (1556–1561) з дарчим написом: «Сіє Євангеліє прислано и дано єсть от Ясне Велможного Его Милости Пана Иоанна Мазепы, Войск єго Цар. Пресветл. Вел. Запорозких обоих сторон Днепра Гетмана й Славного Чина Святого Апостола Андрея кавалера до Престола Переяславского Епископского, Который от Єго ж Ктиторской Милости Создан отновлен й драгоценными утвари церковными украшен, при Преосвященному Епископе Захарии Корниловиче. Року 1701 Априля 16 дня». Євангеліє передано до Полтавської духовної семінарії, 1906 – до Полтавського єпархіального давньосховища, ПКМ і ПХМ, нині – у НБУВ НАНУ. До давньосховища надійшла також рідкісна плащаниця 1561 як внесок молдовського воєводи до Вознесенського собору. Вознесенський собор у Переяславі відтворили акварелісти: Т. Шевченко (1845, Інститут літератури НАНУ), В. Заболотний, Д. Яблонський (портали храму, 1953).

Портрети М. були мальовані в Успенському соборі і Троїцькій надбрамній церкві Києво-Печерської Лаври (знищені), замку кн. Сангушків у м. Підгірцях на Галичині, у монастирі під Лисянкою відлито на дзвоні роботи Карпа Балашевича (1699) для Воскресенської церкви м. Батурин (до 1941 зберігався у Чернігівському ІМ), намалював Самійло Величко у своєму «Літописі», бл. 20 портретів присвятили українські гравери Іван Щирський, Захарій Самойлович, Іван Мигура (1706), Данило Галаховський (1708), награвірував Мартин Бернінгротт для німецького тижневика «Европеїше Фаса» (Ляйпціг, 1706), зберігалися у Церковноархеологічному музеї Київської духовної академії, у збірці Бутовичів, музеї К. Скаржинської (з 1906 – іст.-природничому музеї Полтавського губернського земства, ПКМ, втрачено), музеї Полтавської битви (7 портретів, серед них олійними фарбами портрет роботи полтавця, учителя малювання Дмитра Сплітстессера за 1830-ті, гравірований Шварцманном, втрачені; акварель Є. Путрі (1991), мальований олійними фарбами М. Підгорним (1992), портрет у маєтку с. Коритно на Волині, 1932 передано до Краківського Національного музею, представлені у музеях: НХМ України, у Королівській Гріпсгольмській галереї у Швеції, Дніпропетровському ІМ ім. акад. Д. Яворницького (походить із зібрання дідича М. Родзянка у с. Попасне Новомосковського пов. на Катеринославщині), Львівському ІМ, Державному іст.-культурному заповіднику на ові Хортиця. Авт. портретів, погрудь і пам’ятників є: малярі Петро Андрусів (1959), Максим Окопний (1983), Левко Воєдило (1989), І. Рєпін (малюнок у Дніпропетровському ІМ ім. акад. Д. Яворницького), скульптори С. Литвиненко (у Кергонсоні, США, відпочинкова оселя «Союзівка»), Г. Кудрявченко (у с. Мазепинці на Білоцерківщині), карбований на міді Є. Путрею (1991, приватна збірка у Києві), пам’ятний знак на честь М. у Батурині (1991) та ін.

Недостовірні портрети М.: «Портрет напольного гетьмана» пензля І. Нікітіна (1720-ті, ДРМ в С.-Петербурзі), «Портрет орендаря Мазепи з маєтку князя Чарторийського» (1775, офорт, Національна бка в Парижі) француза Ж.П. Норблен де ля Гурдена.

Літ.: Арандаренко, 1849. – С. 277; 1852. – С. 275, 303; Памятная книжка…, 1865. – С. 103, 104; Архивные отрывки для истории Полтавской епархии // ПЕВ.ЧН. – 1886. – № 6. – С. 243; Заметки о портретах Мазепы // КС. – 1883. – Июль. – С. 594-596; Модзалевский, 1911. – С. 288-289; Грушевський М. Ілюстрована історія України. – К.; Львів, 1913. – С. 368; Січинський В. Гравюри на честь Мазепи і гравіровані портрети гетьмана // Пр. Українського наукового інституту. – Варшава, 1938. – Т. 46. – С. 154-155; Величко С. Літопис. – К., 1991. – Т. 2. – С. 488; Андрусяк М. Гетьман Іван Мазепа як культурний діяч. – К., 1991; Січинський В. Зиждитель храмів і скарбів духовних // ПУ. – 1991. – № 6. – С. 21-24; ЕУ, Т. 4, 1994. – С. 1430-1432; Спасо-Преображенський Мгарський монастир // Наша віра. – К., 1994. – Лист.-груд. – Ч. 20-23 (77-80). – С. 12; Ханко В. Чи створив француз Норблен портрет гетьмана Мазепи? // Артанія: Альм. – К., 1995. – Кн. 1. – С. 46; Мистецтво України: Енциклопедія. – К., 1995. – Т. 1. – С. 365-366; Ханко, 2007. – С. 147.

В. М. Ханко

Джерело:

Полтавіка. Полтавська енциклопедія. Том 12. Релігія і Церква.— Полтава: «Полтавський літератор», 2009 - http://history-poltava.org.ua