Капнист, Василий Васильевич

Highslide JS
В. В. Капнист.

С 1820—1823 г.г. Капнист, Василий Васильевич. Литератор. Родился в 1757 году в Обуховке, в Миргородском уезде, в имении, подаренном роду Капнистов Императрицей Елизаветой Петровной. Он был сыном бригадира Василия Петровича, убитого в сражении при Грос-Эгерсдорфе. О первоначальном его образовании сведений нет. Несомненно, он получил домашнее воспитание, что было в обычае того времени среди богатых и знатных. На 16-м году он поступил капралом в Измайловский полк, а через три года в 1775 г. был уже офицером Преображенского полка. В 1782 г. был избран Миргородским предводителем. Через год был контролером главного управления. В 1785 г. Киевским предводителем дворянства, а через два года был назначен надзирателем Киевского шелковичного завода, бывшего под ведением Кабинета Его Императорского Величества. В 1799 г. начал службу в Императорской театральной дирекции, откуда уволился в 1801 году с чином статского советника. Живя в Петербурге, он сближается в кружке Г. Р. Державина, которому приходился родственником, со многими писателями того времени, Богдановичем, Львовым, Хемницером и др. и под их влиянием, написал сатиру "На нравы". Оставив вскоре совсем службу, он поселяется в провинции, где и посвящает себя общественной и литературной деятельности. Им написаны здесь: "На рабство" и "На истребление в России звания раба" и несколько од, воспевающих победу русского оружия в Турции и подвиги Суворова. Но лучшим его произведением была комедия "Ябеда". Это была суровая сатира на судейские нравы конца XVIII века. Был он директором училищ Полтавской губернии. Скончался в 1824 году 1).


1) О нем см. Н. Горчакова — Москвитянин, 1846, ч. 4, № 7, Вестник Европы, 1823 л. 133, Отечественные Записки, 1824, № 52, Рус. Инвалид, 1823, № 285, Полтавские Губ. Ведомости, 1850, № 32, Похвальное слово Писарева — Атеней, 1828 г., ч. 2. На смерть Капниста — Аркадия Родзянко, сочинение в прозе и стихах. Труды Общества Любителей Российской Словесности, 1824, ч. 5. Надгробие, гр. Хвостова, Дамский Журнал, 1823, ч. 4. О кончине его см. воспоминания его дочери, в замужестве С. В. Скалоне — Истор. Вестн., 1891 г.

Источник:

Павловский И. Ф. Полтавцы: Иерархи, государственные и общественные деятели и благотворители. Полтава, 1914. Стр.93-94

 

Полтавские губернские предводители дворянства.

8) В 1820 году — статский советник Василий Васильевич Капнист.

Источник:

Бучневич В. Е. Записки о Полтаве и ее памятниках. 2-е изд. Исправл. и дополн. Полтава. 1902 г. Стр. 45

 

Капніст, Василь Васильович (1758, за іншими даними 1757—1823) — російський поет, драматург, освітній і громадський діяч.

Народився у с. Великій Обухівці (тепер Миргород, р-ну). Початкову освіту здобув вдома. У 16 років поступив капралом в Ізмайловський полк. З 1775 р. — офіцер Преображенського полку (Петербург). Після відставки оселився в Обухівці у садибі Капністів. У 1782 р. обраний предводителем дворянства Миргородського повіту (з 1785 р. — в складі Київського намісництва). Служив у поштовому і театральному відомствах, був директором народних училищ Полтавської губернії, опрацював статут Полтавського "громадського дворянства училища" (гімназії). З 1802 р. — генеральний суддя Полтавської губернії. Перший твір — ода (1775) з приводу укладання миру з Туреччиною. Окремі твори створив на основі українського матеріалу. В "Оді на рабство" (1783 р., опублікована у 1806 р.) виступив проти закріпачення українського селянства. У 1806 р. видав збірку "Лирические сочинения". Найвище творче досягнення — комедія у віршах "Ябеда", де викривалися царські бюрократія і суд. У ліричних поезіях оспівував природу України і духовні надбання народу ("Обуховка", "В пам'ять береста"). Добре володів українською мовою. Написав вірш на честь відкриття монумента Слави у Полтаві, який виконувався хором; залишив переспів вірша Г. Сковороди "Ой ти, птичко желтобоко" ("Чижик"). Один з перших переклав російською мовою "Слово о полку Ігоревім". Помер у Кибинцях, похований у Великій Обухівці.

Маєток Капністів у Великій Обухівці став одним з осередків просвітництва на Україні. Сюди приїздили Г. Державін (липень 1813 р.), М. Гоголь (неодноразово), М. Гнєдич; на початку 20-х рр. IXX ст. збиралися майбутні декабристи С. Муравйов-Апостол, М. Бестужев-Рюмін, М. Лунін, О. Поджіо, П. Пестель. У сім'ї Капністів виховувався декабрист М. Лорер (див. Декабристи на Полтавщині). У В. Обухівці діяв домашній театр. Серед п'єс ставили й комедію "Ябеда" В. В. Капніста. Ролі в ній виконували, зокрема, и батьки М. В. Гоголя.

У 1958 р. з нагоди 200-річчя від дня народження письменника на місці будинку Капністів встановлено гранітну стелу, відкрито меморіальну дошку на фасаді Будинку культури. На території парку збереглися могили В. В. Капніста та його батька В. П. Капніста (Василь Петрович Капніст (р. н. невід.—1757). Походив з роду венеціанського дворянина, грек за національністю. Вступив на службу до російського війська у 1711 р. під час Прутського походу Петра І. Був у 1737—1750 рр. миргородським полковником, бригадиром російської армії. Загинув під час Семилітньої війни 1756—1763 рр.)

Джерело:

Полтавщина: Енциклопедичний довідник (За ред. А.В. Кудрицького.- К.: УЕ, 1992). Стор. 326-327

Фото - http://www.day.kiev.ua/69441/

 

Капніст, Василь Васильович (23(12).02.1758—08.11(27.10). 1823) — письменник і громадський діяч.

Н. в с. Обухівка (нині с. Велика Обухівка Миргород. р-ну Полтав. обл.) в родині бригадира рос. армії Василя Петровича Капніста (див. Капністи) та Софії Андріївни (у дівоцтві — Дунін-Борковської). Здобув ґрунтовну освіту в Санкт-Петербурзі. Вільно володів кількома іноз. мовами. Виховувався на творах М.Ломоносова, кн. А.Кантемира, О.Сумарокова, філос. спадщині Г.Сковороди. Військ. кар’єру закінчив гвардії підпоручиком на поч. 1780-х рр. Після виходу у відставку певний час працював дир. уч-щ та ген. суддею Полтавської губернії. 1782 отримав місце контролера при гол. поштовому управлінні. Цього ж року обраний на маршалка дворянства Миргород. повіту (див. Дворянські збори), 1785 — на посаду губернського маршалка шляхетства Київського намісництва. 1787 призначений гол. наглядачем київ. з-ду з вир-ва шовку. Цього ж року очолив гурток автономістів, який виробив проект відновлення козац. війська. З метою повернення самостійності Укр. д-ви встановив контакти з антицаристськи налаштованими колами Польщі, 1791 вів переговори з прусським королем Фрідріхом-Вільгельмом II про можливість підтримки останнім збройного повстання укр. автономістів проти царського уряду. 1799 зарахований до імператорської театральної дирекції. 1801 вийшов у відставку в чині статського радника. 1812, коли війська франц. імп. Наполеона I вступили в межі України, активно включився у створення укр. козац. ополчення. Залишив по собі помітний слід у справі сприяння розвитку вітчизн. сценічного мист-ва. Від 1812 по 1818 значився службовцем Мін-ва нар. освіти. В останні роки життя брав діяльну участь у роботі Театру Трощинського в с. Кибинці (нині село Миргородського р-ну), де й помер.

Поетичне обдарування К. шліфувалося в літ. середовищі С.-Петербурга, де він зблизився з гуртком Г.Державіна. Першим його віршованим твором стала ода з приводу підписання Кючук-Кайнарджійського мирного договору 1775. 1780 побачив світ перший друкований твір К. «Сатира 1», в якому яскраво виявився гострий критичний погляд автора на сучасне йому сусп-во та притаманні останньому порядки й мораль.

Його реакцією на тогочасний тотальний наступ царизму на автономію України стала «Ода на рабство» (1783), в якій він виступив за відновлення гетьман. правління в Україні. В цілому його лірика увібрала в себе характерні для кін. 18 ст. вияви сентименталізму та класицизму. Досить часто в ній звучать укр. мотиви. Окрім поетичних творів, опублікував працю з теорії літ., за що 1785 був обраний до Петерб. АН. Визнання й славу приніс йому драматичний твір «Ябеда» (1798), в якому засуджувалася централістська політика рос. самодержавства в Україні.

Від 1809 до 1813 працював над адаптацією до сучасної йому рос. мови «Слова о полку Ігоревім», до видання додав свій коментар. Переклав на рос. мову деякі праці Квінта Горація Флакка, а також уривки з «Іліади» Гомера. Разом з І.Дмитрієвим готував до видання твори Г.Державіна, брав участь у вид. праць М.Карамзіна.

Опікувався збереженням пам’яток старовини на Кримському п-ові. Помер у с. Кибинці. Похований у с. Велика Обухівка.

Тв.: Лирические сочинения. СПб., 1806; Сочинения. М., 1959; Собрание сочинений, т. 1—2. М.—Л., 1960; Избранные произведения. Л., 1973.

Літ.: Смирдин А. Лирические сочинения Василия Капниста. СПб., 1806; Бантыш-Каменский Д.Н. Словарь достопамятных людей русской земли, ч. 2. СПб., 1847; Грушевський М. Секретна місія українця в Берліні р. 1791. «ЗНТШ», 1896, т. 9; Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник, т. 2. К., 1910; Поэты ХVIII века М.Херасков, В.Майков, И.Богданович, М.Попов, В.Петров, И.Хемницер, В.Капнист, А.Радищев. Л.,1936; Берков П.Н. Василий Васильевич Капнист. 1757—1823. Л.—М., 1950; Дашкевич Я.Р. Василь Капніст — український політичний діяч. «УІЖ», 1991, № 7; Оглоблін О. Люди Старої України та їхні праці. Острог—Нью-Йорк, 2000.

В.М. Матях.

Джерело:

e-Енциклопедія історії України

 

Капнист, Василий Васильевич [12 (23) II 1758, с. Обуховка Миргородского повета Полтавской губ. — 28 X (10 XI) 1823, с. Кибинцы Полтавской губ.; похоронен в с. Обуховка]. Предок К. Стомателло Капнисси в 1702 был возведен в графское достоинство Венецианской республики за доблесть, проявленную в сражениях с турками (титул был утрачен в нач. XVIII в. и восстановлен потомками К. в 1876). Дед К., П. X. Капнист, в 1711 бежал из Греции в Россию. Отец К., В. П. Капнист, был сотником Слободского полка, затем полковником Миргородского полка; в 1737 отличился при взятии Очакова, за что был награжден имениями в Малороссии (самым крупным из них было с. Обуховка на р. Псёл); погиб в битве при Гросс-Егерсдорфе 19 авг. 1757, за полгода до рождения К. — шестого сына в семье. До 13 лет К. прожил в Обуховке. Его мать, происходившая из рода Дуниных-Борковских, стремилась дать сыновьям хорошее домашнее образование, в частности знание нем. и фр. языков. В имении К. часто гостили поэты и переводчики, принадлежавшие к Нежинскому греч. братству.

В кон. 1770 К. выехал в Петербург для определения в военную службу. В янв. 1771 он вступил капралом в лейб-гвардии Измайловский полк, в школе которого продолжил образование. В сент. 1771 К. был произведен в подпрапорщики, в дек. 1772 — в сержанты (формуляр 1812 г. — РГИА, ф. 733, оп. 86, № 437). В янв. 1773 К. был переведен в лейб-гвардии Преображенский полк, где в то время служили Г. Р. Державин и Н. А. Львов. Знакомство с ними и И. И. Хемницером, перешедшее впосл. в тесную дружбу, сыграло исключительную роль в формировании поэтических воззрений К. Беседы на литературно-эстетические темы и обнаружившаяся общность вкусов способствовали формированию львовско-державинского кружка, история которого распадается на два периода (вторая пол. 1770-х гг. — нач. 1780-х и 1790-е гг.). Помимо Державина, Львова, К. и Хемницера, ощущавших себя центром содружества (см. об этом в письме Державина к К. от 3 янв. 1804 — Державин. Соч. Т. 6. (1871) С. 144), членами кружка во второй пол. 1770-х гг. были М. Н. Муравьев, Ф. П. Львов и некоторое время А. С. Хвостов. Совместная деятельность поначалу выразилась в коллективном чтении, правке и обсуждении стихов, а также в выработке системы литературных приоритетов. Главными авторитетами для членов кружка были Ш. Баттё (в области теоретической мысли) и Гораций (в сфере поэтической практики), что позволяет определить воззрения участников кружка как классицистические в своей основе. Вместе с тем кризис этого литературного направления отразился и в их творчестве. Осмысление необходимости творчества по вдохновению, выдвижение на первый план человеческой индивидуальности и окружающего ее конкретно-чувственного мира, внимание к этическим проблемам, оригинальное решение вопроса о соотношении вечного и индивидуального и т. д. легли в основу поэтики участников кружка. Они во многом продолжали линию, намеченную любовной лирикой А. П. Сумарокова, и его последователей, что предопределило симпатии участников кружка к Я. Б. Княжнину и Д. И. Фонвизину, их сближение с редакцией журнала «СПб. вестн.» в кон. 1770-х гг., а также сделало их соперниками литераторов, объединившихся вокруг Н. П.Николева (Д. П. Горчаков, Ф. Г. Карин, Д. И. и А. С. Хвостовы, Г. И. Шиповский).

Литературный дебют К., вышедшего 10 июля 1775 в отставку, остался незамеченным: в 1775 он опубликовал отдельной брошюрой на фр. языке оду на заключение Кючук-Кайнарджийского мира («Ode à l’occasion еt la paix concluе entre la Russie et la Porte Ottomane à Kaynardgi le 10 juillet. Anno 1774»), о которой автор отозвался позднее следующим образом: «... писана сочинителем на 17 году его возраста, чего, однако ж, он ни себе, ни глупому своему произведению в извинение не ставит» (Соч. 1796. С. 59). Подлинным началом литературной деятельности К. нужно признать напечатание в 1780 «Сатиры I» в журнале «СПб. вестн.» (Ч. 5. Июнь), вызвавшей скандал в литературном мире. Причиной тому были ст. 202, 205 и 206, где под несколько измененными фамилиями в качестве образцов бездарности были упомянуты современные К. писатели: В. Г. Рубан, Ф. Я. Козелъский, Н. П. Николев, И. А. Владыкин, А. Н. Фрязиновский, А. О. Аблесимов, А. С. Хвостов, М. И. Веревкин, Я. И. Кантаровский. Сатира К. вызвала ответные нападки, дав начало ожесточенной полемике. Из участников львовско-державинского кружка в поддержку К. выступил лишь И. И. Хемницер, опубликовавший на страницах «СПб. вестн.» басню «Черви» и несколько эпиграмм. В дальнейшем К., видимо, сожалел о сделанных им выпадах — при переиздании сатиры в «Собеседнике» (1783. Ч. 5) они были опущены, а сама она переименована в «Сатиру первую и последнюю».

В 1781 К. обвенчался с Александрой Алексеевной Дьяковой, на ее сестре Марии в 1780 женился Н. А. Львов, на сестре Дарье в 1794 — Г. Р. Державин. Вскоре К. уехал в Обуховку, где у него проездом в Смирну гостил И. И. Хемницер (см. их совместное письмо Г. Р. Державину от 5 марта 1781 с критическими замечаниями на его «Оду на Новый год»).

В сент. 1782 К. возвратился в Петербург в связи с назначением его по ходатайству Н. А. Львова контролером Гл. почтового правления, откуда он уволился в мае 1783. С этого времени поэт с семьей постоянно жил в Обуховке. В янв. 1785 К. был избран предводителем дворянства Киевской губ. В этом качестве он стал одним из организаторов торжественной встречи Екатерины II в Киеве в марте 1787, за что был 21 апр. 1787 произведен в надв. советники.

В 1780 — 1790-е гг. связи К. с литературными кругами не прерываются, ибо он часто наезжал в Москву и Петербург. Его произведения печатались в «Собеседнике», «Зеркале света», «Новых ежемес. соч.», «Чтении для вкуса», карамзинских «Моск. журн.» и «Аонидах».

В 1783 К. написал «Оду на рабство» (впервые: Лирические сочинения. СПб., 1806), в которой он выразил свое отношение к указу Екатерины II от 3 мая 1783, закрепощавшему крестьян Киевского Черниговского и Новгород-Северского наместничеств. Описав тяготы их нового состояния, К. завершил оду призывом отменить указ, ибо тогда он сможет от чистого сердца воспеть Екатерину и благоденствие ее державы. Острота затронутой темы сделала оду, по мнению его друзей, «неудобной для печати»; тем не менее она была широко известна в литературных кругах, а Е. Р. Дашкова даже хотела опубликовать ее в «Новых ежемес. соч.», как явствует из письма Державина к К. (март 1786): «При сем препровождаю тебе <…> твои сочинения, с которых копии княгине Дашковой я отдал. Она требовала оды и о рабстве, но я сказал, что ты оной не оставил, по причине, что не нашел в своих бумагах; а притом изъяснил ей, что ни для нее, ни для твоей пользы напечатать и показать напечатанную императрице тоё оду не годится и с здравым рассудком не сходно…» (Державин. Соч. (1868—1878). Т. 5 , (1876). С. 848-849).

Отрицательное отношение К. к крепостному праву проявилось и в его «Оде на истребление в России звания раба Екатериною Второю, в 15-й день февраля 1786 года» (Новые ежемес. соч. 1787. Ч. 15), т. е. на указ Екатерины II о том, чтобы впредь подписывать прошения словом «верноподданный», а, не словом «раб», который поэт трактует как закон об освобождении крестьянства от крепостной зависимости, рисуя картины всеобщего благоденствия и всенародного восхваления императрицы. Сохранился подносной экземпляр «Оды» с позднейшей (нач. XIX в.) пометой В. Н. Каразина, зафиксировавшей высказывание Екатерины II о ней: «На подданного». Он остался между бумагами Д. П. Трощинского — доказательство, что она не дала ему цены: «Вы-де хотите на деле. Зась! довольно и слова» (РГБ, ф. 452, № 806, л. 2).

Причиной размолвки К. с Державиным стал «Ответ Рафаила певцу Фелицы» (Новые ежемес. соч. 1790. Ч. 5), пародировавший державинскую оду «Изображение Фелицы», которая была написана к годовщине коронации императрицы (22 сент. 1789) и изобиловала длиннотами и патетическими восхвалениями. Первая редакция «Ответа» была послана Державину с шутливым заглавием «Рапорт лейб-автору от екатеринославских муз трубочиста Василия Капниста», на что Державин ответил разгневанным письмом от 31 дек. 1789. Н. А. Львов принял в этой истории сторону К.; сохранилось его краткое недатированное письмо К. и пометы на тексте «Ответа», многие из которых были автором учтены (РГАДА, ф. 1478, оп. 1, № 79, л. 1—5 об.); именно Н. А. Львов способствовал появлению «Ответа» в «Новых ежемес. соч.».

В 1796 в Петербурге был опубликован первый сборник стихов поэта — «Сочинения Василия Капниста», включавший четыре раздела: «Оды торжественные», «Оды на разные случаи», «Лирические мелочи», «Эпиграммы». Часть стихотворений сборника уже была опубликована в периодике, некоторые же из них появились здесь впервые («Ода на смерть Плениры», «Ода на уныние», «Ода на твердость духа», «Ода на дружество», «Друзьям моим», «Красавице», «Чижик» и др.). «Лирические мелочи» содержали ряд стихотворений, которые К. относил к разряду анакреонтических, — понимание им этого рода поэзии обнаруживает зависимость от идей Н. А. Львова, которые тот изложил в своем предисловии к переводам из Анакреона 1794 (в те же годы создавались «Анакреонтические песни» Державина).

К драматургии К. впервые обратился во второй пол. 1780-х гг., когда им была переведена комедия Мольера «Sganarelle, ou Le cocu imaginaire». Первоначально пьеса получила назв. «Мнимый рогоносец», под которым она, по-видимому, была поставлена в кон. 1780-х гг. на сцене петербургского Каменного театра, однако успеха не имела (ср. автоэпиграмму К. «Никто не мог узнать из целого партера…»). В нач. 1800-х гг. К. несколько переработал текст комедии для ее новой постановки в Каменном театре (премьера состоялась 17 мая 1806). Пьеса вызвала недовольство Цензурного комитета, претензии которого изложены в донесении И. Ф. Тимковского от 5 июля 1808 (РГИА, ф. 177, оп. 1, № 8, л. 118—119). В соответствии с этими требованиями она была переработана автором и получила назв. «Сганарев, или Мнимая неверность» (впервые: Соч. 1849).

Вершиной творчества К.-комедиографа стала его «Ябеда», отразившая историю многолетней тяжбы К. с соседкой по имению Ф. Т. Тарковской и представляющая собой образец исключительной по силе сатиры на систему судебных злоупотреблений. Работа над первой редакцией пьесы с назв. «Ябедник» должна быть отнесена к 1791—1792. Вторая редакция была закончена к 1793; хлопоты петербургских друзей поэта о ее напечатании не сразу увенчались успехом, т. к. политические события во Франции и Польше привели к усилению цензурных строгостей — ср. в письме Г. А. Дьякова к К. от 13 мая 1794: «Теперь же в Польше началась комедь, так о нашей не хотят и слышать» (ЦНБ АН Украины, Ш. 23624, л. 1). Лишь 19 февр. 1798 было получено разрешение на печатание комедии, однако согласно требованиям цензуры в ее текст пришлось внести значительное число изменений (текст без искажений: изд. 1960). В окт. этого же года комедия была издана иждивением актера А. М. Крутицкого отдельной книгой. К этому моменту пьеса была уже четырежды играна на сцене Каменного театра в Петербурге (22 и 26 авг., 16 и 20 сент.) и пользовалась успехом у зрителей. Существует также предание о том, что Павел I, получивший вскоре донос на автора сатирической комедии, приказал сослать К. в Сибирь, однако, посмотрев ее на сцене Эрмитажного театра, распорядился вернуть К. в столицу. Достоверно известно лишь, что по указанию Павла I 20 сент. 1798 «Ябеда» была исключена из театрального репертуара, а 27 окт. печатные экземпляры комедии были изъяты у А. М. Крутицкого в количестве 1211. Пьеса была вновь представлена на рус. сцене лишь в царствование Александра I.

Неясность событий, связанных с запретом комедии, породила версию о двух ее изданиях, из которых одно якобы было нелегальным.

Речь в данном случае должна идти о двух заводах тиража книги, ибо ее текст изменений не претерпел, лишь его расположение стало несколько иным.

Как отмечал позднее сам К., размер стиха (шестистопный ямб с парной рифмой) и свободное использование разговорных оборотов были ему подсказаны предшественником: «Признательно скажу, что если бы почтенный г-н Княжнин в прекрасном “Хвастуне” своем не доказал на опыте возможность писать комедию в стихах простым разговорным наречием, то я бы не осмелился приняться за “Ябеду”» (Капнист В. В. Собр. соч. М.; Л., 1960. Т. 1. С. 447). По своим художественным достоинствам «Ябеда», пожалуй, наиболее совершенная из комедий рус. классицизма. В ней соблюдены единство места, времени и действия, а имена отражают основные свойства характера и привычки действующих лиц (Праволов, Кривосудов, Прямиков, Бульбулькин и т. д.). Однако традиционная фабула классицистической комедии (соединение любящих, преодолевающих препятствия) оттеснена на второй план изображением бесстыдного судебного произвола и мздоимства, перерастающего в фантасмагорию. Хотя благополучная концовка пьесы (благодаря вмешательству высшей власти) выглядит несколько искусственной, достигнутая напряженность действия и мастерское использование возможностей рус. языка стали залогом длительного успеха комедии К. у зрителя.

«Ябеда», по-видимому, все-таки понравилась Павлу I, хотя он и приказал запретить ее. В противном случае невозможно объяснить назначение К. директором имп. театров Петербурга в нояб. 1799. Занимая этот пост, К. стремился улучшить репертуар и добился перевода из Москвы талантливых актеров (Я. Шушерина, А. Пономарева, Н. Сахарова). В это время К. была написана одноактная комическая опера «Клорида и Милон», премьера которой состоялась 6 нояб. 1800 на сцене одного из петербургских театров (изд.: СПб., 1800). Позднее К. возвращался к драматическому роду — в кон. 1800-х гг. им были написаны трагедии «Гиневра» (сохранился лишь «металог» — шутливые стихи о своей трагедии) и «Антигона» (впервые: Соч. 1849).

Убийство Павла I произвело на К. гнетущее впечатление, и в авг. 1801, выйдя в отставку в чине ст. советника, он покинул Петербург. В янв. 1802 К. был избран генеральным судьей Полтавской губ., а в июле того же года назначен там же директором нар. училищ. Об авторитете, приобретенном в эти годы, свидетельствует избрание К. в 1812 в кандидаты (заместители) губернского маршала, а в 1817 — маршалом Полтавской губ., обязанности которого он исполнял до 1822.

В 1806 в Петербурге был опубликован наиболее репрезентативный сборник поэтических произведений К. — «Лирические сочинения», содержавший четыре раздела: «Оды духовные», «Оды торжественные», «Оды нравоучительные и элегические», «Оды горациянские и анакреонтические». Первый раздел составили переложения псалмов, создававшиеся в 1790-е гг. и, опубликованные здесь впервые. Во втором и третьем были помещены уже известные стихотворения (претерпевшие порой некоторые изменения). В четвертом разделе собраны стихотворения, не известные ранее читателю. Не зная лат. языка, К. при работе с текстами Горация пользовался подстрочником, а также фр. переводом Ш. Баттё и нем. переводом И. А. Михельсона. Объединение в одном ряду подражаний столь несхожим поэтам, как Гораций и Анакреон, объясняется художественными задачами, которые ставил перед собой К. В этом отношении наиболее показательны подражания Горацию, которые К. хотел также издать отдельной книгой. В предисловии к подражаниям обосновывалось право на свободу «распространения» подлинника, введение в стихи описаний, «сообразующихся с его духом» (то же прокламировал Н. А. Львов в предисловии к своим переводам из Анакреона): «Что касается до подражаний, то я старался мысли и картины Горация, всем временам и народам свойственные, сохранить в точности; те же, которые относились особенно к римским или греческим эпохам, басням, обычаям и прочая, заменял я приличными нашему времени соотношениями. <….> Такими и подобными сим заменениями перенося Горация в наш век и круг, старался я заставить его изъясняться так, как предполагал, что мог бы он изъясняться, будучи современником и соотечественником нашим» (Капнист В. В. Собр. соч. М.; Л., 1960. Т. 2. С. 46—47).

Задача поэта, по мнению К., — найти выражение для вечного в преходящем, создать в национальной культуре аналог лирике Горация и без буквалистской точности передать авторскую мысль и образный строй его произведений. В значительной мере благодаря оригинальности концепции К. горацианские оды стали вершиной его лирического наследия и в наибольшей мере повлияли на рус. поэтов нач. XIX в. Позднее, уже в сер. 1810-х гг., К. решается переводить Горация с максимальной точностью, однако разностопные ямбы, уместные в подражаниях, сковывали поэта, не давая возможности передать ритмическое многообразие подлинника. С сер. 1790-х гг. К. переводил также сочинения др. авторов (поэму Ж. Делиля «Сады», поэму Оссиана «Картон», «Слово о полку Игореве» и т. д.), однако эти произведения были опубликованы много лет спустя после его смерти.

В 1810—1820-е гг. стихи К. появлялись в «Сыне отеч.», «Чтении в Беседе любителей рус. слова», «Тр. Казанского о-ва любителей отеч. словесности», «Тр. О-ва любителей рос. словесности» и др. Особой известностью пользовалось его стихотворение «Обуховка» (1818), воспевающее вотчину К. и гармоничную жизнь поэта в ней. Несмотря на давние тесные связи К. с Беседой любителей рус. слова, его авторитет был также весьма высок среди литераторов противоположной, «арзамасской» ориентации. Совершенство формы стихов К., их созвучие исканиям рус. поэтов нач. XIX в. сделали его наследие широко читаемым и часто цитируемым (А. С. Пушкин неоднократно парафразировал стихи «горацианских од» К., а М. Ю. Лермонтов процитировал строфу из «Обуховки» К. в поэме «Кавказский пленник»).

В 1815 в «Чтении в Беседе любителей рус. слова» (№ 18) было опубликовано «Краткое изыскание о гипербореанах. О коренном российском стихосложении», которое открывало серию статей К., посвященных проблемам рус. метрики, связям рус. и античной культур. Отстаивая в «Кратком изыскании» достоинства рус. былинного стиха, он высказывает убеждение «об отличном перед прочими народами преимуществе рус. языка, музыки и стихосложения», что объясняется происхождением россиян от древнего просвещенного народа — «гипербореан». По мнению К., древние греки именно от гипербореан почерпнули все свои достижения, изобретения и т. д. Свои произвольные построения К. обильно иллюстрирует ссылками на Геродота, Павсания, Страбона, которых он знал по фр. переводам.

В 1815 К. своим «Письмом первым С. С. Уварову о эксаметрах» (Чтение в Беседе любителей рус. слова. 1815. № 17) принял участие в полемике о размере, которым следует переводить «Илиаду» на рус. язык. Он исходил, однако, из неверной посылки о том, что гекзаметрический анцепс должен быть обязательно спондеическим (почерпнута из статьи П.-А. Малле в «Энциклопедии» Дидро). Это мнение привело поэта к недооценке ритмического многообразия рус. гекзаметра. Считая, что в отечественной культуре следует создавать аналоги явлениям культуры античной, К. предлагал переводить «Илиаду» рус. былинным стихом, иллюстрируя это положение примерами своего перевода. Ненапечатанным при жизни писателя осталось «Письмо второе С. С. Уварову о эксаметрах», в котором он детализировал аргументацию «Письма первого».

В статье «О восстановлении первых шести песней Одиссеи в первобытный их порядок» (опубл. с сокр.: Сын отеч. 1817. № 40; полностью: отд. изд. с фр. переводом — СПб., 1819) К., руководствуясь классицистическими представлениями, разбирает композицию «Одиссеи» и призывает сгладить несообразности и неровности подлинника, переменив местами первую и шестую песни поэмы, ибо, по его убеждению, уже в первой песни речь должна пойти о главном герое («поэма, при самом начале не второстепенным, но главным лицом занимая читателей, заставляет их брать в нем живейшее участие»). К. высказывал в статье и свои мысли об общем замысле Гомера в обеих его поэмах — в «Илиаде», по мнению К., читатель не может не быть поражен «развратностию действующих в оной богов», поэтому задача «Одиссеи» — «восстановить в общенародном мнении достоинство богов». Отсутствие у К. специальных знаний в области классической филологии и своеобразный патриотический уклон наиболее явственно проявились в «Мнении, что Улисс странствовал не в Средиземном, но в Черном и Азовском морях» (Сын отеч. 1819. № 38). Скептические суждения Н. И. Гнедича о гомероведческих построениях К. см. в письме И. М. Муравьеву-Апостолу от 4 дек. 1814 (Рус. лит. 1978. № 2. С. 116).

Последние годы жизни К. провел в Обуховке. Наиболее близкая дружба связывала его с драматургом и переводчиком И. М. Муравьевым-Апостолом, имение которого Хомутец находилось в 20 километрах от села К. Радушие и широта интеллектуальных интересов хозяина привлекали в Обуховку молодежь; частыми гостями в 1810-е гг. здесь были будущие декабристы (сыновья И. М. Муравьева-Апостола, П. И. Пестель и др.). Членами «Союза благоденствия» стали сыновья К., Алексей и Семен, В семье брата К., П. В. Капниста, воспитывался декабрист Н. И. Лорер. К. был связан с родителями Н. В. Гоголя (см: Иофанов Д. Н. В. Гоголь… Киев, 1951. С. 33—44). Наиболее полным научным изд. К. является «Собр. соч.» (Изд. АН СССР; Ред., вступ. ст. и примеч. Д. С. Бабкина; М.; Л., 1960. Т. 1—2). Архив К. раздроблен; хранится в ИРЛИ, РГАДА и ЦНБ АН Украины.

Лит.: Саитов В. И. В. В. Капнист // Батюшков К. Н. Соч. СПб., 1885. Т. 2. С. 492—503; Сухомлинов. Рос. Академия. Вып. 7 (1885); Языков Д. Столетие комедии Капниста // Рус. вестн. 1898. Авг.; Капнист П. И. Соч. М., 1901. Т. 1; Нейман Б. В. К вопросу об источниках поэзии Лермонтова: (Влияние Капниста) // Журн. М-ва нар. просв. 1915. № 4. Отд. 20; Коплан Б. И. Из лит. исканий кон. XVIII — нач. XIX в.: (А. М. Бакунин и В. В. Капнист) // Мат-лы О-ва по изучению Тверского края. 1928. Вып. 6 (отд. изд.: Тверь, 1928); Капнист-Скалон С. В. Воспоминания // Воспоминания и рассказы деятелей тайных о-в 1820-х гг. / Под ред. Ю. Г. Оксмана и С. Н. Чернова. М., 1931; Лернер Н. О. Пушкинологические этюды: Пушкин и В. В. Капнист // Звенья. 1935. Т. 5; Бабкин Д. С.: 1) «Слово о полку Игореве» в переводе В. В. Капниста // «Слово о полку Игореве» / Сб. исслед. и статей. М.; Л., 1950; 2) А. Н. Радищев в оценке В. В. Капниста // Рус. лит. 1958. № 1; Берков П. Н. Капнист (1757—1823). М.; Л., 1950; Мацай А. И.: 1) Подпольное изд. комедии В. В. Капниста «Ябеда»: (Эпизод из истории обличительной лит. XVIII в.) // Науковi зап. Київського ун-ту. 1953. Т. 12, вып. 5; 2) «Ябеда» В. В. Капниста. Киев, 1958; Всеволодский-Гернгросс В. Н. Первые издания комедии В. В. Капниста «Ябеда» (1798) // Ежегодник Ин-та истории искусств. Театр. М., 1955; Орлов В. Н. Из лит. отношений С. И. Муравьева-Апостола // Лит. насл. М., 1956. Т. 60, кн. 1; [К 200-летию рождения К. Статьи] // XVIII век. М.; Л., 1959. Сб. 4; Кузьменко А. Ю.: 1) В. В. Капнист i витчизняна вiйна 1812 р. // Радянське лiтературознавство. Київ, 1959. № 1; 2) I. М. Муравьйов-Апостол. Київ, 1964; Пачовсъкий I. I. Сковорода i Капнист // Науковi зап. Львiвського ун-ту. 1959. Т. 19, вып. 1; Гурьянов В. П. Когда В. В. Капнист познакомился с «Путешествием» Радищева? // Рус. лит. 1968. № 1; Державин Г. Р. Письма В. В. Капнисту 1783–1816 гг. / Публ. Е. Н. Кононко // Рус. лит. 1972. № 3; Громова Т. Н. Лит. взаимоотношения И. М. Муравьева-Апостола и В. В. Капниста // Рус. лит. 1974. № 1; Левин Ю. Д. Поэма Оссиана «Картон» в переложении В. В. Капниста // Изв. AН СССР. Сер. лит. и яз. 1980. Т. 39 № 5; Львов Н. А. Письма В. В. Капнисту / Публ. Е. Н. Кононко // Письма рус. писателей (1980); Тимофеев Л. В. В кругу друзей и муз. Л., 1983; Лихоткин Г. А. К истории создания од духовных В. В. Капниста // Проблемы изучения рус. лит. XVIII в. Л., 1983. Вып. 5: Lauer R. Em unbeobachtetes Gedicht von Vasilij V. Kapnist // Literaturbeziehungen im 18. Jahrhundert: Studien und Quellen zur deutsch-russischen und russisch-westeuropäischen Kommunikation. Berlin, 1986; Лаппо-Данилевский К. Ю. К вопросу о рецепции событий Великой фр. революции в России 1790-х гг.: (В. В. Капнист и его ближайшее окружение) // Рус. лит. 1989. № 3; Вацуро В. Э. Загадочная эпиграмма А. С. Пушкина // Рус. речь. 1992. № 3; Махровская Н. Н. Петербургский адрес В. В. Капниста // XVIII век. СПб., 1996. Сб. 20.

К. Ю. Лаппо-Данилевский, Г. Н. Моисеева

Источник:

http://lib.pushkinskijdom.ru/Default.aspx?tabid=991

 

"Друг Вітчизни і муз"

Василь КАПНІСТ: патріот "безнадійної епохи"

Ігор СЮНДЮКОВ, "День"

Найвища честь для справжнього патріота — бути вірним собі у найважчі для Вітчизни часи, коли за відданість народу "нагороджують" не трояндами, а терновим вінком; коли свята справа любові до людей часто вимагає готовності до самопожертви. Аналізуючи позиції української дворянської та козацької інтелігенції кінця XVIII ст. (а це була справді "безнадійна", здавалось би, для української справи епоха), Михайло Грушевський писав: "Ті зросійщені службисти, що кров свою проливали за російське отечество і з усіх сил будували нові російські порядки на Україні, ширили російську мову і культуру, самі виступали як російські письменники і в своїм обіході перейшли вповні на мову російську — вони заразом із побожною любов’ю збирали пам’ять про українську старовину... а у своїх записках та листах, не призначених для публіки, виславляли колишню українську свободу, хвалили давніх борців за українські вільности. І на грунті сього роздвоєння національної душі української інтелігенції згодом починають виростати серйозніші прояви національного почуття — головно на пункті прив’язання до українського слова — усного і письменного, як найбільш живої й яскравої прикмети своєнароднього українського життя".

Життя Василя Васильовича Капніста (1758 — 1823) – може, найбільш переконливе підтвердження цих слів видатного українського історика. Відомий російський поет і драматург, друг Гаврила Державіна, Івана Дмитрієва, Миколи Львова та інших знаменитих літераторів доби Катерини II, Василь Васильович був серед тих, хто зберігав у своїм серці пам’ять про колишні козацькі вольності рідної України, прагнув, наскільки дозволяла цензура, донести ідеї свободи і гуманізму до найширших верств суспільства; тим самим він став предтечею демократів України майбутніх генерацій і цілком заслужив право на таку шанобливу епітафію: "Друг муз, друг родины он был..."

На портреті ми бачимо обличчя нашого героя. Це людина трохи сентиментальна, з мрійливими, лагідними очима, тонкими, вразливими рисами. А між тим предки Василя Васильовича були людьми вельми далекими від будь-якої рефлексії — вони являли собою натури відважні, войовничі, що почасти пояснювалось їхнім походженням. Дід його, Петро Христофорович Капніст, грек за національністю, багато років вів боротьбу проти поневолювачів-турків і під час Прутського походу армії Петра I (1711 р.) перейшов на бік російських військ (православна єдність, очевидно, була тут вирішальним чинником), привівши із собою озброєний загін греків- добровольців. Після цього Петро Капніст вступив на гетьманську службу і назавжди поселився в Україні.

Син Петра, бригадний генерал Василь Капніст, одружився з дочкою бунчукового товариша, козака з діда-прадіда, Софією Андріївною Дунін-Борковською. В їхньому родинному маєтку, селі Обухівці поблизу Миргорода на Полтавщині, і народився 23 лютого 1758 року майбутній поет.

Батько не дочекався сина: командуючи п’ятьма слобідськими козацькими полками, він загинув у битві з пруською армією при Грос-Єгерсдорфі 19 серпня 1757 року. Виховання сина цілком взяла на себе мати, жінка, що зберегла винятково високий рівень української національної свідомості — сучасники розповідали, що навіть на аудієнцію у імператриці Єлизавети Петрівни, якої Софія Борковська була "милостиво удостоєна", вона з’явилась в українському народному вбранні...

Але для Софії було цілком ясно, що передати малому Василеві любов до рідної України — ще замало. Потрібна справжня, грунтовна, класична освіта. І молода людина отримала її. Насамперед Капніст блискуче вивчив латину, німецьку, французьку мови, ознайомився зі світовою літературною класикою. Цьому не заважало навіть те, що у 13-річному віці він вже був записаний капралом лейб- гвардії Ізмайлівського полку (подібне цілком вкладалось в традиції цього часу; діти з дворянських родин, бувало, у двомісячному віці "записувались" на військову службу, а років у 16 — 18 ставали вже офіцерами)... Що ж до Василя Васильовича, то він закінчив службу гвардії підпоручиком у 1781 році.

Сучасники, які добре знали Капніста, одностайно підтверджували, що він ніколи не прагнув робити кар’єру при петербурзькому дворі, хоч і діставав свого часу досить пристойні посади в Україні (так, був певний період Генеральним суддею Полтавської губернії та Полтавського генерального суду, маршалком (провідником) дворянства Миргородського повіту, а дещо згодом — і Київської губернії). Навряд чи поодинокі досягнення нащадка грецько-української козацької родини на імперській службі так уже радували його (у 1801 році, після сходження на трон Олександра I, він назавжди залишив Петербург у чині статського радника і повернувся в улюблену, рідну Обухівку, де й провів останні 22 роки свого життя...).

Справжнім сенсом життя Капніста були поезія та боротьба проти суспільної несправедливості — причому в його розумінні обидві ці справи часто бували нероздільні, бо поезія для Василя Васильовича передусім — то є виконання високого громадянського обов’язку. А справі захисту покривджених, бідних, ображених він віддавав усього себе, роблячи це із воістину поетичним натхненням. Дочка поета, Софія Капніст-Скалон, згадувала: "Батько мій любив пристрасно батьківщину свою і готовий був жертвувати всім майном своїм для блага Малоросії; при найменшому гнобленні або несправедливості начальників він летів до Петербурга, кидав сімейство своє, робив борги і, воюючи часто з відомими людьми, майже завжди повертався переможцем. Єдиним бажанням його було — відновити колишній добробут і багатство Малоросії і оживити, так би мовити, народ, який ще пам’ятав свою волю..."

Оце і було, очевидно, головним рушійним мотивом для найбільш відважного вчинку нашого поета. У 1791 році Василь Капніст напівтаємно прибуває до Берліна, просить аудієнції в королівського канцлера, графа Герцберга і запитує в нього: чи може пруський уряд надати допомогу (моральну, політичну, а, можливо, і військову) тим в Україні, хто готовий почати боротьбу проти "московської тиранії" та "деспотизму Потьомкіна". До речі, досі неясно, які конкретно дворянські або козацькі суспільні прошарки представляв у даному разі В.Капніст, але ясно одне: український соціум тих років був вкрай неоднорідним, аж ніяк не єдиним у своїх цілях та поглядах, і тільки найбільш радикально налаштовані люди поділяли погляди поета. Зрозуміло й інше: незважаючи на ненайкращі на той час відносини між Прусією та Російською імперією, Василь Васильович дуже ризикував, бо реальною була можливість, що пруський уряд повідомить про його зондаж Петербургу. На щастя, Герцберг дав дуже ухильну відповідь, але не розкрив таємницю петербурзькому уряду. Додамо, що ця історія стала відома лише у 1888 році з паперів, випадково знайдених у пруських архівах.

І все ж таки головним у житті "друга вітчизни і муз" були саме музи, а не політика. Все обурення, гіркий сарказм, що йшов із глибини ображеної душі патріота, всю силу розуму і душі вклав Капніст у знамениту "Оду на рабство" (1783 р.), написану негайно після запровадження Катериною II кріпацтва в Україні. Хай нас не відштовхує архаїчний, дещо важкуватий стиль капністових віршів — без цього твору високої громадянської вартості, без перебільшення, не було б ані Пушкіна, ні Котляревського, ні Шевченка.

Вчитаємось:

Где благо, счастие народно
Со всех сторон текли свободно,
Там рабство их отгонит прочь.
Увы! Судьбе угодно было,
Одно чтоб слово превратило
Наш ясный день во мрачну ночь

Сучасникам в Україні не треба було пояснювати це "слово" – указ імператриці Катерини II. І все ж таки автор знайшов у собі сили залишитися оптимістом — він вірить, що "...перервется в тех краях стенанье, где в первый раз узрел я свет".

Всеросійську славу Капніста ще раз підтвердила його сатирична комедія "Ябеда" (1798 р.). Тут дана нищівна картина звичаїв у тій державі, де голова суду "без наличного довода" (тобто без хабаря) "дел не судит", а прокурор був "нагороджений" такими словами автора:

Где плохо что лежит, 
там метит он далеко, 
Не цапнет лишь того, 
чего не досягнет

Недарма комедія "Ябеда", це, за відгуком сучасників, "дзеркало, в якому багато хто себе побачить", була швидко заборонена імператором Павлом I...

Яким був Капніст-людина? Історик Дмитро Бантиш-Каменський так описав поета: "Він був середнього зросту, собою худорлявий, мав приємне обличчя, на якому розум і жвавість характеру яскравими фарбами відображувалися у вогняних очах і насмішкуватій посмішці. В товаристві відзначався він люб’язністю, гостротою і веселістю розмови; володіючи абсолютно російською мовою (що засвідчують його твори), вправно говорив французькою і німецькою, любив найбільше говорити по-малоросійськи і тим збільшував приємність своїх оповідань, захоплюючих і разом з тим жартівливих. Як син Малоросії, любив він млість; писав, лежачи в постелі, в оточенні книжок та паперів". Так, здавалось би, розслаблена, сентиментальна людина; але не забудемо — його сини співчували декабристам, один із родичів, Петро Капніст, брав участь у декабристському русі, а в рік смерті поета ходив уже по землі Черкащини 9-річний Тарас...

Джерело:

Газета "День", №128, п'ятниця, 19 липня 2002 (http://www.day.kiev.ua/69441/)

 

Василь, Васильович Капніст (23(12).02.1758 — 28.10(9.11).1823)

"Українець Капніст у своїй "Ябеді" дав перший у Росії приклад сміливої політичної сатири і був попередником геніального Гоголя", — так говорив про значення творчості цього письменника І. Франко. "Друг муз, друг родины он был", — так оцінив свою роль В. В. Капніст у своєрідній автоепітафії, яку можна прочитати на його могилі.

Василь Васильович Капніст народився 23 лютого 1758 року в селі Обухівці (тепер — Велика Обухівка) на Миргородщині в сім’ї військового. Його батько, миргородський полковник, загинув 1757 року на війні. Мати походила з української родини Дуніних-Борковських. Дитинство майбутнього поета минуло в рідному селі, серед чарівної природи поблизу ріки Псла. Початкову освіту здобув, очевидно, дома. В 16 років поступив капралом в Ізмайловський полк, а 1775 року вже був офіцером Преображенського полку. Знайомство з відомим поетом Г. Р. Державіним відкрило йому двері до участі в літературному товаристві, де він наполегливо зайнявся самоосвітою. На початку 80-х років, під час закріпачення України, вийшов у відставку і повернувся в рідне село. 1782 року його обирають миргородським повітовим маршалком (предводителем дворянства). Восени 1783 року в Обухівці поет написав "Оду на рабство", як відповідь на покріпачення селян. Це один із найсильніших антикріпосницьких творів кінця XVIII століття. У цьому вірші Капніст підтверив, що до поневолення України російським царизмом тут люди жили вільно і щасливо. Вони, царі, своєю владою зробили "из счастливнх людей несчастньїх и зло из общих благ..." Ця "Ода" стала попередницею, декабристської поезії. Відомий факт поїздки Капніста в 1791 році до пруського міністра Генцберга у справі визволення України з-під влади Росії, тобто він фактично продовжив акцію Пилипа Орлика.

В. Капніст служив на Україні у поштовому і театральному відомствах, був директором народних училищ Полтавської губернії. Він опрацював статут Полтавського "громадського дворянського училища", тобто гімназії, відкритої 1808 року. В 1820 — 1823 роках був членом ради Полтавського дівочого інституту. Але головною його діяльністю була літературна творчість. Капніст написав багато соціальних сатир, од, ліричних віршів та комедію "Ябеда", яка його прославила на віки. І хоч в основі цього сатиричного твору лежали епізоди з життя матері (тяжба з сусідкою-поміщицею), але Капніст зумів окремі конкретні факти підняти до сатиричних узагальнень, виставивши напоказ "рани і хвороби суспільства". "Ябеда" ставилася і в Полтаві.

Василь Капніст любив Україну, називав її "милою вітчизною"; він добре володів українською мовою, писав і розмовляв нею з простими людьми. Свій обухівський "уют-ний домик под соломой", природу рідного села і Псел оспівав у вірші "Обуховка". Його вірш "Чижик" вважають переспівом твору Г. Сковороди "Ой ти, птичко, жолтобоко". В обухівському маєтку Капніста бували письменники Г. Дер-жавін, батько та син Гоголі, В. Ломиковський, М. Гнідич, І. Котляревський, декабристи Муравйови-Апостоли, Пес-тель, Лорер та ін. Сини поета Семен та Олексій, що був знайомий з Т. Г. Шевченком, теж належали до таємної організації "Союз благоденства".

Капніст помер у дорозі, повертаючись із Манжелії. Його могила збереглась і знаходиться в Обухівці. Надгробок промовляє до нас такими словами, які написав сам поет:

Капнист сей глыбою покрылся;
Друг муз, друг родины он был;
Отраду в том лишь находил,
Что ей, как мог, служа, трудился,
И только здесь он опочил.

В селі є меморіальна кімната поета, відкрита 1958 року. Увічненню пам’яті земляка-поета багато сил віддав місцевий краєзнавець М. Брага.

Джерело:

Петро Ротач, "Колоски з літературної ниви” (http://www.pollitra.pi.net.ua)

 

Ссылки на эту страницу


1 В десятую годовщину
[В десяту річницю 22.1.1918-22.1.1928] – Андриевский Виктор (речь на торжественной академии в украинской станице при г. Калише 22.1.1928) // Тиражом "Лагеря". Калиш. 1928. Типография издательства "Черномор"
2 Вайнгортовские чтения - 2002
[Вайнгортівські читання] - материалы первой научной конференции
3 Вайнгортовские чтения - 2003
[Вайнгортівські читання] - материалы второй научной конференции "Вайнгортовские чтения"
4 Воспоминания юношеских дней: 1897-1906
[Юрій Коллард. Спогади юнацьких днів: 1897-1906. Українська Студентсьтка Громада в Харкові і Революційна Українська Партія (РУП)] // Срібна сурма, Торонто, 1972
5 Выдающиеся личности изобразительного искусства Полтавского края периода ХIIIV-ХХ столетий
[Видатні постаті образотворчого життя Полтавського краю періоду ХVІІІ-ХХ сторіч] - Курчакова Ольга, Бочарова Светлана
6 Государственные и местные деятели. Управленцы
[Державні та місцеві діячі. Управлінці] - пункт меню
7 Две веры
[Дві віри] – Виктор Андриевский. Миттенвальд. 1950. На правах рукописи. Речь, произнесенная 27 января 1950 на протестном вече в Миттенвальде против пертрактаций украинских социалистов с группой Керенского
8 Дворянское гнездо Муравьевых-Апостолов на Полтавщине
[Дворянське гніздо Муравйових-Апостолів на Полтавщині] - Шевченко Людмила Станиславовна
9 Декабристы на Полтавщине
Декабристы на Полтавщине
10 Дневник (1907-1917)
[Щоденник (1907-1917)] – Євген Чикаленко. Щоденник (1907-1917). – К.: Темпора, 2011.
11 Записки о Полтаве и ее памятниках
[Записки про Полтаву та її пам`ятники]. Бучневич Василий Евстафиевич. Полтава. 1902
12 Институт благородных девиц
Институт благородных девиц
13 Институт благородных девиц: культуроведческий контекст (к 185-летию со дня основания Полтавского института благородных девиц)
[Дівочий інститут: культурознавчий контекст (до 185-річчя від дня заснування Полтавського дівочого інституту)] - Кочерга Надежда Константиновна
14 Капнист, Иван Васильевич
[Капніст, Іван Васильович] колежский асессор, позднее тайный советник, камергер, полтавский губернский маршал (с 1831 г. — предводитель дворянства) (на протяжение пяти трёхлетий, 1829—1842)
15 Капниста дом
Дом Капниста
16 Капнисты, графы
матеріали до родоводу / материалы к родословию
17 Краткий биографический словарь ученых и писателей Полтавской губернии с половины XVIII века
[Короткий біографічний словник вчених і письменників Полтавської губернії з половини XVIII століття] - И. Ф. Павловский // Полтава. Типо-литография преемников Дохмана. 1912
18 Литературно-мемориальный музей И. П. Котляревского
Литературно-мемориальный музей И. П. Котляревского
19 Личности - К
[Особистості - К] - пункт меню
20 Мужская гимназия первая
Первая мужская гимназия
21 Общественные деятели
[Громадські діячі] - пункт меню
22 Первое дополнение к "Краткому биографическому словарю ученых и писателей Полтавской губернии с половины XVIII века"
[Перше доповнення до "Короткому біографічного словника вчених і письменників Полтавської губернії з половини XVIII століття"] - Павловский И. Ф. // Полтава. Т-во Печатного Дела (тип. бывш. Дохмана), 1913 г.
23 Писатели, публицисты, драматурги
[Письменники, публіцисти, драматурги] - пункт меню
24 Полтава в дни революции и в период смуты 1917-1922 гг.
[Полтава у дні революції та в період смути 1917-1922 рр.] - Несвицкий А. А. Дневник. 1917-1922 г.
25 Полтавский институт благородных девиц Мазанов
Полтавский институт благородных девиц. Мазанов Петр Иванович. Полтава, 1898
26 Полтавцы: Иерархи, государственные и общественные деятели и благотворители
[Полтавці: Ієрархи, державні і громадські діячі і благодійники] - Павловский Иван Францевич // Полтава: Т-во Печатн. Дела (тип. бывш. Дохмана), 1914
27 Поэты
[Поети] - пункт меню
28 Репнина, Варвара Николаевна
[Рєпніна, Варвара Миколаївна] "добрый ангел" Т. Г. Шевченко
29 Русь-Украина и Московщина-Россия
[Русь-Україна та Московщина-Россія] – Историко-политическое исследование Лонгина Цегельского. С картой Украины. Второе, переработанное издание. Царьград. Из типографии Союза освобождения Украины. 1916
30 Трощинский, Дмитрий Прокофьевич
[Трощинський, Дмитро Прокопович] (1754—1829), действительный тайный советник, полтавский губернский маршал, меценат украинской культуры
31 Указатель улиц
[Покажчик вулиць]
32 Цертелев, Николай Андреевич
[Цертелєв, Микола Андрійович] (1790-1869), фольклорист

Если Вы хотите поддержать сайт

Карта ПриватБанка:
5168 7556 1759 9598

WebMoney:

UAH

U424759725951

RUB

R595618315667

USD

Z159829102497

EUR

E256443352919