История Полтавы

Иван Котляревский. Его жизнь и творчество

• 

Подробности

Просмотров: 272

Возняк Михаил. Иван Котляревский. Его жизнь и творчество.

Подається за виданням: Возняк М. С. Іван Котляревський. Його життя й творчість // Твори Івана Котляревського — Львів, «Просвіта», 1928. — XXVIII, 344 с.; 1 л. портр. (Видання т-ва «Просвіта», ч. І. Українське письменство). Стор. V—XXVIII.

Джерело: Електронна бібліотека "Чтиво".

Переведення в html-формат: Борис Тристанов.

Возняк М. С. Іван Котляревський. Його життя й творчість — V

ІВАН КОТЛЯРЕВСЬКИЙ.
ЙОГО ЖИТТЯ Й ТВОРЧІСТЬ.

Припадковість дати першої книги нового українського письменства. Нова доба українського письменства починається від 1798 p., се-б-то від року, коли в Петербурзі вийшли друком три пісні травестії Івана Котляревського Вергіліївої "Енеїди" п. н. "Енеида на малороссійскій языкъ перелиціованная И. Котляревскимъ". Дата 1798 р. припадкова: "Енеїда" вийшла без волі й без відома автора. Що більше, коли в 1808 р. передруковано перше її видання, Котляревський сам зредагував текст трьох перших пісень і додав четверту пісню для видання з 1809 р. В цьому виданні лишив Котляревський свідоцтво, що "Енеїда" з 1798 р. вийшла навіть проти його волі. Про це свідчить та строфа, яку вмістив Котляревський у третій пісні видання під своєю редакцією на першого видавця своєї "Енеїди". Для нього Котляревський визначив місце між грішниками, що мучилися в пеклі, а саме в оцій строфі:

Якусь особу мацапуру
Там шкварили на шашлику,
Гарячу мідь лили за шкуру
І розпинали на бику.
Натуру мав він дуже бридку,
Кривив душею для прибитку,
Чужее оддавав в печать:
Без сорома, без Бога бувши
І восьму заповідь забувши,
Чужим пустився промишлять.

Возняк М. С. Іван Котляревський. Його життя й творчість — VI

Меценат першої книги нової української літератури. Наведеною злісливою строфою ціляв Іван Котляревський у Максима Парпуру, що й зазначений як накладець на першому виданні "Енеїди". Про мотиви, якими керувався видавець, свідчить вимовно сама посвята книги "Любителям малороссийского слова". Ця присвята говорить про ідейність мецената першої книги нового українського письменства, тим замітнішу, що у виданні "Енеїди" з 1809 p., під редакцією самого Котляревського, згадана ідейна з громадського погляду посвята заступлена особистою присвятою автора Семенові Кочубеєві, що його коштом вийшло третє з черги видання "Енеїди" Котляревського. А що Котляревський назвав саме Максима Парпуру мацапурою у вище наведеній строфі, це ствердив Стеблин-Каменський, що особисто знав автора "Енеїди".

Але характеристика Парпури в "Енеїді" Котляревського цілком незаслужена й несправедлива. Не заслужив він собі на поміщення в пеклі за те, що став меценатом першої книги нового українського письменства, а на вдячну згадку попри імення Котляревського. Бо хто-ж такий був Максим Парпура? Це був багатий конотопський шляхтич із старого козацького роду, на свій час дуже освічена людина, зацікавлена письменством, як за цим промовляє те, що дав наклад на кілька книжок, між ними кількох власних перекладів медичних творів. Парпура помер 1828 р. В своєму заповіті він показався щедрим меценатом, записавши трохи не сто тисяч карбованців на школи й шпиталі на Україні, між иншим і на харківський університет. Отже Парпура не потребував прибутків від "Енеїди" Котляревського й не задля сподіваних прибутків дав наклад на неї, але він бажав дати можність

Возняк М. С. Іван Котляревський. Його життя й творчість — VII

ширшому громадянству зазнати з читання знаменитого твору Котляревського такої самої насолоди, якої він сам зазнав, читаючи "Енеїду" в рукописному відписі.

Поширення рукописної "Енеїди" та її перша редакція. Парпура надрукував "Енеїду" Котляревського на підставі одного з рукописних відписів, що кружляли тоді по всій Україні. Такий спосіб поширення твору Котляревського був причиною, що його текст псувався. Тому Парпура не був винуватий у попсуванні тексту "Енеїди", за що гнівався на нього Котляревський. А само в передмові до видання "Енеїди" з 1809 р зазначував Котляревський, що "вона дісталася панам видавцям із багатьома помилками та пропусками, які виникли від переписування, а крім того й видавці багато в ній по своєму переробили" й "почти испорченную" випустили під іменням автора.

Найдавніший досі відомий рукописний текст "Енеїди" переховався в збірці рукописів при соборі св. Софії в Київі. Згаданий текст (на жаль зшиток із другою піснею не задержався) є відписом із автографу або апографу й має такий наголовок : "Перецыганенная Енеида съ Рускаго языка на Малоросійскій 1794 года октября 11-ть дня". Цей наголовок цікавий поперше тим, що в ньому зазначене головне джерело травестії Котляревського, а саме російська травестія "Енеїди", а по-друге датою: 1794 р. 11 жовтня. Головним джерелом твору Котляревського послужила травестія Миколи Осіпова "Виргиліева Енейда, вывороченная на изнанку". Перша пісня української травестії відповідає в своїй першій частині першій пісні травестії Осіпова, в другій частині четвертій пісні, а друга українська пісня відповідає п'ятій

Возняк М. С. Іван Котляревський. Його життя й творчість — VIII

російській. Третя й четверта пісні української "Енеїди" відповідають третій і четвертій частині російської травестії. Перші дві частини травестії Осіпова з п'ятьма піснями "Енеїди" вийшли в Петербурзі 1791 p., третя частина з шостою піснею 1794 p., а четверта частина з сьомою піснею 1796 р. Від восьмої пісні почавши, докінчив травестії Олександер Котельницький: з них восьма й дев'ята пісні вийшли як п'ята частина "Енеїди" 1802 p., а дев'ята до дванадцятої як шоста частина 1808 р. А що копія рукописної "Енеїди" з 1794 р. відповідає трьом пісням видання "Енеїди" з 1798 p., з цього можна зробити висновок, що перша редакція трьох пісень травестії Котляревського, відомих із видання 1798 p., була готова найпізніше в жовтні 1794 р.

За 1794 p., коли Котляревський утворив і закінчив першу редакцію перших трьох пісень своєї травестії, промовляє також лист Котляревського до приятеля, українця родом, і перекладчика Гомерової Іліяди на російську мову Миколи Гнідича з 27 грудня 1821 р. В цьому листі Котляревський подав початкову дату своєї праці над "Енеїдою", пишучи: "Я над малороссийскою Енеидою 26 лет баюшки баю". Треба зауважити, що перші три пісні травестійованої "Енеїди" Котляревського роблять вражіння, що вони писані за одним розмахом. Відмітив це проф. Микола Дашкевич, назначуючи, що "сліди юнацького розмаху думки, неохолодженої ще досвідом життя, слідні в перших трьох піснях "Енеїди", хоча нема ніякої підстави твердити, що її зачато на шкільній лавці". Після того, як став відомим лист Котляревського до його приятеля Гнідича, можна з певністю твердити, що Котляревський не почав травестіювати "Енеїди"

Возняк М. С. Іван Котляревський. Його життя й творчість — IX

на шкільній лавці та що в роках шкільної науки він писав инші вірші, за що й одержав назву римача. Варта уваги також оця думка Дашкевича, oо саме подав звістку про найстарішу копію рукописної "Енеїди": "Правдоподібно автор первісно не призначував свого твору до друку, коли вживав, не гамуючися, нецензурних слів і виразів. Може поема Котляревського була зразу свого роду літературним жартом. Цьому не перечив-би пізніший замисел автора й пізніша переміна "Енеїди" в епопею українського козацтва, що скиталося після зруйнування Запорозької Січи".

Живі історичні традиції в Полтаві на весні життя Котляревського. Це останнє завдячував Котляревський тим живим історичним традиціям, якими впоювався від свого дитинства. Сила історичних традицій буває то більша, то слабша, залежно від історичного моменту й положення місцевости. Що-до історичного моменту — то молодість Котляревського припала на переходову добу в житті Східньої України, а свої хлоп'ячі роки прожив Іван Котляревський в Полтаві, де прийшов на світ 9 вересня (29 серпня ст. ст.) 1769 р. В тому часі родинне містечко Котляревського доживало своїх останніх днів як полковий город: більша частина сотень, що творили полтавський полк, уже відійшли до т. зв. Новоросії, се-б-то полудневої частини України, й недоставало всього кілька літ до того часу, коли й сама Полтава мала стати повітовим містом новоросійської губернії. Коли в 1767 р. полтавські громадяни давали наказ своєму депутатові до Катерининської комісії, що мала уложити щось в роді нової конституції, вони писали про Полтаву, що "вона не має жадних публичних будівель і потрібних при-

Возняк М. С. Іван Котляревський. Його життя й творчість — X

крас". I дійсно всі мандрівці, що відвідували Полтаву, свідчать одноголосно про те, як нужденно виглядала тоді Полтава. Яка тисячка маленьких хатин серед непрохідного болота, що правда, чистеньких і оточених вишневими садками, з одним готелем як свідком, що не сами хлібороби жили в Полтаві — ось як виглядало родинне містечко Котляревського.

Та не зважаючи на нужденний вигляд Полтави, в другій половині XVIII в., вона все-таки була як не адміністративним або торговельним осередком Лівобічної України, то бодай одним із тих пунктів, де живий відгомін находило все, що несла з собою хвиля історичного життя Лівобічної України, бо Полтавщина, положена в середині краю, й була вільніша від чужих впливів і тим самим могла краще вдержати поодинокі риси окремішности, й була близька до Запорозької Січи та мала постійні зносини з нею. Де як де, а в Полтаві й мусіла бути сильна традиція могутньої течії історичного життя України від Богдана Хмельницького почавши, й з'окрема сильно відчувано тут довгий і тяжкий процес перероблення громадських сил і елементів та приладження їх до нових вимог, диктованих із Петербурга. Хоча гетьманська влада Кирила Розумовського була тільки фантомом, слабою тінню політичної влади, але Катерина II постановила усунути негайно й цей фантом, "щоб ім'я гетьманів щезло, не тільки щоб якусь особу піднесено на ту гідність". Місце усуненого гетьмана заступала формально "Малоросійська колегія", президент якої Рум'янцев обнян ролю керманича України, "главного малороссийского командира", як тоді висловлялися. Гетьманський уряд скасувала цариця п'ять літ перед народженням Котляревського (1764 p.), а коли він

Возняк М. С. Іван Котляревський. Його життя й творчість — XI

був шостилітнім хлопчиною, зруйновано Запорозьку Січ (1775 p.). Практичні цілі політики цариці, прикриті зразу ліберальними засадами, швидко визволилися від них, коли цариця побачила, що українське громадянство того часу шукало чогось кращого для себе не там, де знайшла його Катерина II. На Україну посипалися одна за другою царицині реформи, що мали на меті цілком переробити старий лад українського громадянства в дусі російських державних установ. А щоби спараліжувати сподіване невдоволення, цариця зробила бувшу козацьку старшину пануючою клясою українського громадянства. В 1782 р. введено на Україні "Установу про губернії", в тому-ж самому році зроблено ревізію, се-б-то зроблено спис кріпацьких душ, а в 1783 р. вийшов указ, що забороняв селянам вільно переходити з одного села в инше, словом робив їх панським інвентарем, вповні залежним від волі дідича. Инший указ перемінив козачі полки в правильні полки російського війська. Кілька указів і ними "Вторая доконала вдову-сиротину". Козацька старшина змосковщилася, а українським зосталося тільки темне закріпощене селянство й горстка інтелігенції, що стояла ближче до селянства, головно нижче духовенство. Що правда, крім згаданих двох протилежних верств, новоспеченої шляхти й свіжо закріпощеного селянства, була ще незначна, хоча немаловажна, верства, яка користувалася деякими громадськими й економічними правами. До неї наближувалось і міщанство, куди записалося також багато козаків, що не попавши в "генеральний опис", міщанством і козацтвом рятувалося перед закріпощенням. Ця козача верства мала ще якусь військову силу й свою опору до 1775 р. в Запо-

Возняк М. С. Іван Котляревський. Його життя й творчість — XII

розькій Січі, а по її зруйнуванні в задунайській Січі й кубанському козацтві. Ця козача верства й міщанство вважали себе головним представником українського народу, властивим "козацьким народом", а з ним дуже тісно в'язалися й інтереси дрібношляхетської сем'ї Котляревського, предки якої вийшли з козацької верстви.

Роки науки Котляревського. Батько Івана Котляревського був канцеляристом, се-б-то служив писарем у полтавському городському магістраті, а дід його був діяконом у тій-же Полтаві. Не знаємо напевне, де одержав Котляревський початкову освіту, але з великою правдоподібністю можна припускати, що першу освіту він одержав у місцевій школі при парохіяльному соборі, яка істнувала ще в XVII в. Учили по таких школах дячки, культурну ролю котрих серед українського народу вперше ясно освітив Павло Житецький. В 1779 р. при словенському архиепископі Никифорі Теотоки, що поселився в Полтаві та звідсіль управляв словенською єпархією, основано тут семинарію, що називалася від місця свого осідку полтавською, а від назви єпархії, для якої призначувалася, словенською; коли-ж у 1786 р. словенська єпархія одержала назву "єпархії катеринославської й Херсону Таврійського", то й семинарію почали називати катеринославською. При семинарії була й бурса. Згадуючи про свій вступ до бурси чотирнадцятилітнім хлопцем, давав сам Котляревський свідоцтво своєї освіти, буцім-то він тоді й "ази" знав "по слуху". До семинарії вступив Котляревський 24 (13) лютого 1780 р. й був у ній до літніх ферій 1789 р. В списі учнів катеринославської семинарії за 1789 р. відмічений в числі 9 учнів богословської кляси "Іван Котляревський,

Возняк М. С. Іван Котляревський. Його життя й творчість — XIII

полтавського повіту, син помершого канцеляриста города Полтави Петра Котляревського, 21 років". Вийшовши з богословської кляси влітку 1789 p., Котляревський уже не вернув сюди й таким робом не скінчив повного семинарського курсу. В списі учнів богословської кляси за 1790 р. Котляревський уже не зазначений, хоча всі його товариші, що приходять у списі з 1789 p., подані також у списі з 1790 р.

Яку освіту виніс Котляревський із семинарії, можна здогадуватися з звісток, що їх маємо про його відомих учителів. Одним із них був Іван Башинський, українець із города Слав'янська, що одержав освіту в харківській колегії. В катеринославській семинарії він учив від травня 1784 р. до половини січня 1786 р. риторики й поетики, а від лютого 1786 p., коли відкрито в цій семинарії богословську клясу, він став учителем богослов'я й префектом і на цих становищах лишився також у 1790 р. Таким робом протопоп Башинський був коло трьох років префектом (неначе-б інспектором) семинарії при Котляревському та вчив його богослов'я і правдоподібно риторики й поетики. Другий педагог, що вчив Котляревського, учитель філософії, Яків Артемів, українець, син міщанина Хведора Артемова, одержав освіту в київській академії. Артемів викладав філософію в катеринославській семинарії від грудня 1784 р. й таким робом був учителем Котляревського в часі всього перебування його в клясі філософії. Крім цих двох педагогів, що без сумніву вчили Котляревського, треба ще згадати архимандрита Гаврила, що трохи не рік перед відходом Котляревського був ректором семинарії (це був емігрант із Семигороду й одержав освіту в рідному краю в гимна-

Возняк М. С. Іван Котляревський. Його життя й творчість — XIV

зії та грецьких школах), й попа Івана Станиславского, українця, сина протопопа в Полтаві; він учив також правдоподібно Котляревського, бо від жовтня 1783 р. по вересень 1786 р. учив катеринославських семинаристів "латинської поезії", отже був у цій семинарії учителем риторики й поетики, латинської й російської. Що-до загального погляду — можна здогадуватися, що семинарія, в якій учився Котляревський, мала переходовий характер. З одного боку в ній без сумніву лишилося дещо з давньої української шкільної традиції, яка виробилася по школах, де вчителювали вихованці київської академії або її доньки, харківської колегії, з другого боку до катеринославської семинарії добули собі доступ і нові течії, бо-ж її основник, тогочасний словенський архиепископ Никифор Теотоки, молдаванин з походження, одержав освіту в закордонних університетах. Тому можна думати, що програма науки була в катеринославській семинарії дещо ширша ніж в инших семинаріях. Крім давніх клясичних мов учили тут і нових мов, французької й німецької, та філософічних наук. У семинарії мав Котляревський нагоду познайомитися з Вергіліем і його "Енеїдою": звідти він виніс і знання французької мови.

Протоптаною стежкою. А вже в першій мірі виніс Котляревський із семинарії знання російської літератури, бо-ж на добре вивчення російської вимови й на російську літературу звертали пильну увагу наставники тодішніх шкіл на Україні. Та й залежність перелицьованої "Енеїди" Котляревського від російського прототипу гармоніює з сучасним напрямком російського письменства. "Енеїда" Котляревського це комічна або, ще краще, героїчно-комічна епопея, а така поема була мож-

Возняк М. С. Іван Котляревський. Його життя й творчість — XV

ливою тільки в добу фальшивого клясицизму. Її завданням було малювати в формах і висловах героїчної поеми поступки й розмови простих смертельників, головно людей нижчих станів, видобуваючи таким робом смішне з протилежности між поважною формою й буцім-то нікчемним змістом. У такому змислі завдання героїчно-комічної поеми творило повну протилежність завданню жартовливої (бурлескної) поеми, предметом якої було переносити дії й розмови героїв у прозові обставини щоденного життя й народнього побуту. А втім звичайно обидва роди поеми змішувалися між собою. Це й природня річ, бо в основі одного й другого лежало панське покепкування над побутом народніх мас. А під літературним оглядом і в одній і в другій формі можна бачити протест, хоча-б і не цілком свідомий, против однобічного тріюмфу штучної епопеї в користь реалізму в мистецтві. Що торкається будови комічної поеми, приписувалися ті самі правила, які саме вказувано для героїчної епопеї, так що комічна була неначе пародією на героїчну. Притім також у героїчно-комічному епосі займав місце елемент чуда, що приймав форму якоїсь мітологічної істоти або алегоричної особи.

В другій половині XVIII в. хвалено в Росії як першу правильну жартовливу поему, видану друком 1771 р., поему в п'ятьох піснях п. н. "Елисей или раздраженный Вакх" Василя Майкова (1728—1778), що переніс грецьких богів в обставини російського народнього життя. В цій поемі, що ходила, як і пізніше "Енеїда" Котляревського, по руках в рукописному тексті перед своїм видрукуванням, основна канва повстає цим робом, що події найбуденнішої дійсности, а саме

Возняк М. С. Іван Котляревський. Його життя й творчість — XVI

пригоди російського візника, сплітаються з акцією олімпійських богів — згідно з вимогами давньої поетики: волею Вакха Єлисей втягається в злочини, за які знову карає його воля Зевеса. Своїм змаганням до пародії поема Майкова найбільше зближується до типу бурлеску й нагадує зразкову в своєму роді травестію Скаррона Вергіліївої "Енеїди".

Та й сам Вергілій тішився в другій половині XVIII в. великою популярністю на території російської держави. Тоді наслідувано й пародійовано Вергіліїві еклоги в російській літературі. Під впливом зазначеної течії російської літератури переодяг і Опанас Лобисевич Вергіліївих пастухів (буколіки) по українськи, стаючи таким робом одним із предтеч Івана Котляревського. На жаль досі не відкрито жадного писання Опанаса Лобисевича, а про саму його літературну діяльність знаємо тільки з згадки в його листі до Юрія Кониського. Прохаючи його 1794 р. прислати українські інтермедії з його драми про воскресения вмерлих, додавав Лобисевич: "Згори сплачую довг вашому преосвященству: посилаю притім Вергіліївих пастухів, що я переодягнув їх в український кобеняк. Мала моя заплата наслідком малоцінности моєї копії, але прошу прийняти це так, як із огляду на щирість прийнято дві вдовині лепти". На думку Миколи Петрова дата Лобисевичевих пастухів може припадати на десятиліття 1767—1776, се-б-то попереджує виступ Котляревського трохи не двадцятьма роками.

Опанас Лобисевич, син прапорового товариша, був родом із Погара на Чернігівщині. Вчився в Київі й опісля при помочі брата, що був при гетьмані, дістався до петербурзької академії наук, звідки став перекладчиком у гетьмана. Потому

Возняк М. С. Іван Котляревський. Його життя й творчість — XVII

подорожував із гетьманом Кирилом Розумовським, одержав від нього село, звільнився зо служби в ранзі полковника, оженився, дістав за жінкою село й жив дідичем у новгород-сіверському намісництві. Вернувши 1767 р. з подорожи по чужих землях до Петербурга, поселився Розумовський тут і близьким собі людям нераз показував у своєму кабінеті пастушу сопілку й народній кобеняк, який в молодості носив лемегаківський козак Кирило Розум. Догоджуючи привичкам Розумовського, Лобисевич переодягнув Вергіліївих пастухів в український кобеняк. На прикладі Лобисевича бачимо, як тут зливалися старі традиції Гетьманщини з новими культурними течіями, а це явище тим замітніше, що таке злиття характеризує взагалі початки українського відродження на кінці XVIII та з початку XIX в.

Перемога впливів українського грунту на Котляревського. Що Котляревський зайняв найпочесніше місце в українському відродженні кінця XVIII й початку XIX в. та дав сильний імпульс до відродження українського письменства, це завдячував він перемозі впливів українського грунту на нього. Останній здержав його від того, що Котляревський не пішов слідами довгої низки тодішніх українців, між ними й шкільного товариша Котляревського Миколи Гнідича, що пристали до російського літературного й наукового життя. Перемозі впливів українського грунту на Котляревського треба завдячувати також, що його «Енеїда» не була вислідом боротьби з псевдоклясичним напрямком, як це було з пародією Осіпова на російському грунті, й не була висловом зміни літературного напрямку, навпаки з'являлася завершенням напрямку, що на довгі десятки літ був улюбленим на Україні й зазначився не тільки

Возняк М. С. Іван Котляревський. Його життя й творчість — XVIII

в святкових різдвяних і великодніх віршах, у поемі про Марка проклятого, але й у виродженні набожних і світських пісень, а також і думи в пародію. Тон, мотиви й спосіб трактування предмету в травестії Котляревського аж до карикатурного малюнку включно, навіть націоналізація теми, все те було відоме з попереднього розвитку українського письменства, все те з одного боку робило вражіння чимсь знайомим і з другого наводило вдумливого читача на порівняння, скільки нового вина, етнографічного й поетичного реалізму, влив у старий міх Котляревський. Це останнє було наслідком того, що Котляревський, не скінчивши семинарського курсу, став мандрівним дячком у кращому розумінні, проживаючи довгі роки по шляхетських домах на становищі домашнього вчителя панських дітей. По свідоцтву Стеблин-Каменського Котляревський в юних літах «бував на сходинах і іграх простолюддя й сам переодягнений брав участь у них, пильно вслухувався й записував слова української мови, виучуючи таким робом язик і спостерігаючи звичаї, обичаї, повірки й перекази українців». Тут джерело багатих малюнків етнографічного побуту українського народу в «Енеїді» Котляревського, знання уборів дівчини, замужньої жінки й мужчини, сільських і панських страв і напитків, панського бенкету з школярами, циганами й кобзарями, танців і ігор, музики й пісень, стінних малюнків, народніх обичаїв: вечерниць, ворожби, похоронів, поминок тощо. А зокрема багаті етнографічним реалізмом перші три пісні "Енеїди", написані під свіжим вражінням спостережень над життям українського народу.

Дальший життєвий шлях Котляревського. Нещасливе кохання й відмова дідича

Возняк М. С. Іван Котляревський. Його життя й творчість — XIX

видати за нього свою доньку звернули дальший біг життя Котляревського в иншому напрямку. В 1796 р. вступив він до військової служби, на якій перебув до початку 1808 p., коли покинув її в ранзі капітана. Тоді довелось йому відбути в 1806 р. похід у Туреччину. Словами самого поета Стеблин-Каменський передав такий характеристичний епізод із того походу. При переправі через Дунай гребці-запорожці, пізнавши в Котляревському українця, запитали його, хто він такий. Котляревський назвав себе. Гребці переглянулися й запитали його: «Чи не той, що скомпонував «Енеїду»?» — «Той самий», відповів Котляревський. — «Так це ти, батьку наш!»« скрикнули гребці, кинувшися цілувати його по руках і ногах. «Іди, батьку, до нас, ми тебе зробим старшим». В тому-ж поході одержав Котляревський небезпечне поручения удатися до буджацьких татар і склонити їх на бік Росії, одначе виконав його з успіхом. Із часу його військової служби відома його ода в честь Куракина, зложена при кінці 1804 р. Не легко було Котляревському достати службу по виступленні з війська, але якось удалось йому стати в Полтаві наглядачем «дому для виховування дітей убогих дворян» із платнею 300 карб, на рік. Відтоді до смерти, що наступила 9 листопада (28 жовтня ст. ст.) 1838 p., проживав у Полтаві, рідко віддаляючися з неї, от як напр. в серпні 1812 р. до Горошина, хорольського повіту, для формування козацьких полків у зв'зку з походом Наполеона на Росію або з важними порученнями від генерал-губернатора князя Лобанова-Ростовського до царя Олександра І 1813 р. за кордон й двічи, в 1813 і 1814 рр., до Петербурга. Цінив Котляревського й наслідник князя

Возняк М. С. Іван Котляревський. Його життя й творчість — XX

Лобанова-Ростовського кн. Микола Репнін, що його заходами яко нагороду за працю над поправою «дому дворян» одержав Котляревський у жовтні 1817 р. рангу майора, брилянтовий перстень і пенсію 500 карб. Той самий князь Репнін спровадив у 1818 р. театральну трупу Штейна з Харкова до Полтави, віддаючи дирекцію театру управителеві своєї канцелярії А. Імберхові й Котляревському. Від 1818 до 1826 р. істнувала в Полтаві філія Біблійного товариства, в якому брав Котляревський живу участь, будучи бібліотекарем полтавської філії. Був також членом масонської ложи «Любов до правди», що істнувала в Полтаві в 20 pp. XIX в. й належала до спілки «Астрея», головної петербурзької ложи. В масонській ложі сповняв Котляревський обов'язок вітії. Коли на початку 1826 р. заарештовано полтавських масонів, в їх списі не було Котляревського.

Наслідком хороби покинув Котляревський службу в 1835 р. й до кінця життя жив у своєму невеличкому дімку на краю Соборної або т. зв. Подільської гори. В липні 1837 р. відвідав його Ізмаїл Срезневський. Котляревський говорив мало, але просто, розумно, виразно й — по-російськи. Нарікав, що «скарби щораз більше пропадають, і швидко не буде над чим і працювати; бувало десятками й сотнями чуєш старовинні пісні й думи, а тепер раз на рік доведеться почути одну». Срезневський оповів йому про свою працю над збиранням згаданих скарбів, подав свої думки, висловив свої надії, говорив, як думав, як почував. Тоді щойно Котляревський сказав по-українськи: «Коли-б то так усі за діло приймались! Та ще коли-б не москалі, а наші». Срезневському вручив Котляревський рукописи обох своїх драматичних творів

Возняк М. С. Іван Котляревський. Його життя й творчість — XXI

для надрукування в «Украинскому Сборнику»: «Наталка Полтавка» вийшла 1838 р., а «Москаль-чарівник» побачив світ щойно 1841 р., при чому наслідком виїзду Срезневського за кордон догляд над друком останньої речи взяв на себе славний драматичний артист Михайло Щепкин. Розмова російською мовою з Срезневським по-російськи нічого не поясняє, але не без значіння є такий факт: Котляревський не тільки свої урядові письма писав по-російськи й свій денник як ад'ютант барона Мейндорфа від 15 листопада до 16 грудня (ст. ст.) 1806 p., але й склав улесливий російсько-патріотичний гимн до Олександра І з приводу його перемоги над Наполеоном п. н. «Малороссийских губерний общий хор» і тією ж російською мовою написав оду «Сафо» в 1819 p.; такою-ж мовою писав свій автобіографічний рукопис «Размышления о расположении, с каким должно приступать к чтению и размышлению о св. евангелии Луки», продовжуваний протягом довгих років, а саме згідно з звісткою біографа Котляревського Терещенка від жовтня 1823 р. по 17 липня (ст. ст.) 1838 р. «Размышления» Котляревського це переклад французького твору ігумена Дюкеня з деякими доповненнями. Довга праця Котляревського над цією темою свідчить про глибоко-релігійний настрій, яким він перейнявся в останній добі свого життя. Після Котляревського полишився будинок, записаний вдові одного підофіцера, й велика левада на Подолі, яку записав дружині управителя канцелярії губернатора Стеблин-Каменській. В міському полтавському архіві заховався документ, який стверджує, що Котляревський мав двоє душ кріпаків; перед смертю дав їм волю та їх причислено до полтавських міщан.

Возняк М. С. Іван Котляревський. Його життя й творчість — XXII

"Енеїда" Котляревського та її роля в історії української літератури. Студії над Котляревським виказують, що особисті читацькі інтереси Котляревського не переступили межи інтересів так званої читацької маси того часу, він читав переважно романи й инші речі ходовитих у тому часі письменників. Не знаємо, що читав Котляревський замолоду, але правдоподібно помічання про його читацькі інтереси в пізнішій, повійськовій, добі його життя мають свою силу й про юні роки поета. Вказує на це також його «Енеїда». Заки Еней опинився на Полтавщині, переодягнувшися тут в українську свитку й чоботи, він відбув далеку дорогу й перемінив на собі не один костюм і не одну маску. Одною з найважніших і найкращих перерібок Вергіліївої «Енеїди» була німецька перерібка Блюмавера, що появилась у Відні в 80 pp. XVIII в. Ця німецька перерібка попала в руки Миколи Осіпова, представника не верхів тодішньої російської літератури, а другої, нижчої її лінії. Нема сумніву, що російська травестія Вергіліївої «Енеїди» надхнула Котляревського й піддала йому думку української травестії, се-б-то ширших розмірів твору, українські зразки якого без сумніву були відомі Котляревському з різдвяних і великодніх вірш та инших подібних плодів бурсацько-дячківської музи. Від Осіпова запозичив Котляревський не тільки розмір і канву своєї травестії, але нераз брав від нього й рими, звороти та слова. Та запозичивши канву оповідання від Осіпова, Котляревський перероблював епізоди його «Енеїди» зовсім самостійно й оригінально. До цієї самостійности причиняється багато український етнографічний елемент, що виступаэ сильно в першій

Возняк М. С. Іван Котляревський. Його життя й творчість — XXIII

пісні увесь час побуту троянців у Дідони з іграми, танцями й обідом цариці, в другій в приготуваннях троянців до поминок, в нових іграх і бою навкулачки, в третій в описі пекла й раю, в четвертій в натяках на школу, домашній лад і такому иншому. Зокрема самостійність Котляревського видко в масі діялогів, які він переробив инакше в порівнянні з Осіповим. Що більше, Котляревський скоротив оповідання свого джерела й викинув багато епізодів, а навіть цілі пісні. Таким робом «Енеїда» Осіпова послужила для Котляревського тільки зразком і канвою, на якій він своїм талантом створив цілком оригінальний світ українського життя. Саме видатному поетичному хистові Котляревського завдячуємо той самостійний колорит, якого надав своєму творові український поет, ту свіжість і дотепність, яких даремне шукати в Осіпова, далі чисто український національний і народній характер героїв «Енеїди» з їх вірно змальованими типово українськими характерами та психікою, з українським зверхнім виглядом і українською обстановкою. Завдяки живим спостереженням поета над українським життям і разом із цим його видатному поетичному хистові всякий його опис, бенкету, битви, бурі чи чого иншого, дише живою правдою й талановитістю, блищить своєрідними українськими барвами. В низці описів бенкетів автор завсіди потрапив внести якусь нову подробицю, нову страву й новий напиток. Навіть у простому перечисленні українських імен троянців, що їх стрінув Еней в пеклі, не відбився Котляревський від народнього грунту. З незрівняним гумором малює жіночі хитрощі й залицяння. Словом, як влучно піднесено в одній із найкращих статтей про Котляревського, в статті

Возняк М. С. Іван Котляревський. Його життя й творчість — XXIV

Мінського, «забави, пісні, гри в карти українців, їх забобони й віра в чари, патріярхальність звичаїв, простота характеру, змішана з деякими хитрощами, пристрасть випити й сито з'їсти, залицяння молодих людей, — все це описав Котляревський зо справжнім мистецтвом». Тому не диво, що коли травестія Осіпова пішла в забуття, написаний на її зразок твір Котляревського завжди матиме глибоке літературне значіння. Зокрема в перших чотирох піснях виявив Котляревський почуття міри, властиве тільки великому поетичному хистові.

Маючи зразу одну свідому ціль: смішити читацьку масу сценами з народнього життя, написаними українською мовою, Котляревський несвідомо виконував велику історичну місію, вносячи не тільки українську мову, але й українське життя до свого твору. Перейнявшися глибше українським життям, він використовує його не на те, щоб покепкувати над ним, але щоб його поетично змалювати в своїх творах. А що, як згадав Стеблин-Каменський, «вся Україна читала «Енеїду» з захопленням», таким робом твір Котляревського викликував у читачів любов до мови й побуту української народньої маси. Та почавши свою «Енеїду» жартом, сам автор не міг дивитися на свій твір як на жарт, але без сумніву дивився як на поважний твір, коли посвятив йому стільки років свого життя. З характеру добродушної людини, що не була "мастаком до жалю", що боялася "сліз і охання" й сама ніколи не журилася, як признається автор до цього в "Енеїді", випливає той доброзичливий сміх із усіх верстов тодішнього українського суспільства, якого повна всенька "Енеїда". Не дурно Стеблин-Каменський бачив в "Енеїді" не погану сатиру на простоту й оби-

Возняк М. С. Іван Котляревський. Його життя й творчість — XXV

чаї народу, а повне спочування, розумне й веселе оповідання добродушної людини. Але своєму гуморові й талантові завдячував Котляревський щось більше: один і другий завели Котляревського далеко на шляху реалізму, а навіть і сатири на панів і урядовців. Свого сміху не покинув Котляревський, змінив тільки його предмет: він сміявся далі вже не над народом, а над тим, з кого сміявся сам народ: над хабарниками, цехмістрами, ротмістрами, бургомістрами, суддями, підсудками й писарями. Свій вершок осягає сатира Котляревського в славній строфі, де описані грішники, стрічені в пеклі. В останніх піснях "Енеїди" її насмішкуватий тон уже не цілком витриманий, а в одному місці поет із справжнім патосом згадує про козачі полки Гетьманщини, говорячи про приготування троянців до битви. В останніх піснях трапляються й нудні та воднисті місця, але головна хиба "Енеїди" Котляревського це недостача суцільности в задумі й виконанні, від чого й виплила невидержаність характерів її героїв, недодержаність її тону та взагалі велика нерівність. Мова твору — українська народня в полтавській говірці, що від часу Котляревського лягла в основу нашої літературної мови. Мова Котляревського повна мистецької образности й багата лексикою, але не вільна від вульгаризмів і досить густо перетикана москалізмами як під впливом первотипу "Енеїди", так і наслідком того, що російської мови почали щораз частіше вживати українські освічені верстви в щоденному житті. Але ці хиби "Енеїди" аж надто надолужують її цінності: живий і талановитий малюнок українського життя й народній гумор, розлитий по всій "Енеїді". Цінності "Енеїди" разом із її ролею

Возняк М. С. Іван Котляревський. Його життя й творчість — XXVI

започаткування нової доби українського письменства роблять твір Котляревського вічним у нашій літературі. Відчув це Шевченко й, знаючи добре, що "Енеїда" це "сміховинка на московський шталт", звернувся до Котляревського з приводу смерти останнього з віщим запевненням, що його слава

Сонцем засіяла,
Не вмре кобзар, бо навіки
Його привітала.
Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди;
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть!

Котляревський як реформатор українського драматичного письменства. Коли для «Енеїди» Котляревського можна вказати низку невеличких творів, що з'явилися перед нею й різними нитками в'яжуть її з попереднім розвитком українського письменства, цього не можна сказати про обидва драматичні твори Котляревського. Тут він явився рішуче реформатором на українському грунті, перенісши до нас із російського письменства невідомі до того часу в нашому письменстві сценічні форми, а саме комічну оперу в своїй «Полтавці» чи, як досі її називали, в «Наталці Полтавці» й водевіль у «Москалі-чарівнику». Обидва драматичні твори Котляревського написані 1819 p., наперід «Полтавка», а потому «Москаль чарівник». Проф. Дашкевич указав на зв'язок генези «Полтавки» з рецензією на харківську виставу «Казака-стихотворца» кн. Шаховського в грудневій книзі 1817 р. «Украинского Вестника». Йдучи на виставу, рецензент сподівався побачити щось в роді незрівняної «Енеїди». Ледви міг дослухати річ до кінця, бо ні з одного боку не побачив тут російського твору, ні з другого, хоча жив уже

Возняк М. С. Іван Котляревський. Його життя й творчість — XXVII

п'ять літ на Україні, не пізнав ніодного українського характеру в дієвих особах. А втім і самі натяки в «Полтавці» на малоросійську «кумедію», де «була Маруся, був Климовський, Прудіус і Грицько», се-б то дієві особи «Казака-стихотворца? кн. Шаховського, й дуже подібний сюжет роблять із «Полтавки» мистецьку критику невдатного твору кн. Шаховського, де, як оповідає Петро, оспівали московські пісні на наш голос. Климовський танцював з москалем, а що говорили, то трудно розібрати, бо цю штуку написав москаль по-нашому і дуже поперевертав слова». Таким побитом Котляревський звернув свою мистецьку критику невдатного твору в напрямку реалізму, бо ж «не чепурно, що москаль взявся по-нашому і про нас писати, не бачивши зроду краю і не знавши звичаїв і повір'я нашого». Як в «Енеїді», так і в «Полтавці» тільки видатна творча індивідуальність Котляревського зробила з теми кохання, без якогось особливого соціяльного забарвлення, твір, який куди вище від «Енеїди» ставив Олександер Котляревський. На його думку в «Полтавці» «стільки життя, простоти й драматичности та все відбувається в такій буденній сфері, без усяких замотаних зав'язок і розв'язок, так багато української природи й легкого гумору, що рішуче не пізнаєш в її творці автора перелицьованої «Енеїди»». Правда, закидали «Полтавці» сентиментальність. Але сентиментальність «Полтавки» має своє джерело в самих тайниках національного духа українців, як звідти-ж узяв Котляревський иншу основну рису українського характеру, а саме гумор. Між сентиментальністю «Полтавки» й сентиментальністю російських письменників, Карамзіна та його школи, лежить ціла

Возняк М. С. Іван Котляревський. Його життя й творчість — XXVIII

безодня. Не тільки визначний талант Котляревського, але й поетичний реалізм, із яким змальовано в «Полтавці» українське життя й національний характер, зложилися на те, що «Полтавка» мала великий вплив на увесь пізніший хід розвитку українського драматичного письменства сливе через усе XIX століття, коли Карамзін не мав ніяких визначних наслідувачів. Коли-ж візьмемо під увагу, як спочуває тут Котляревський народові, як вірно схарактеризував своїх героїв, як розлив по всьому творі гумор і ту рису українського національного характеру, в якій дехто бачив сентиментальність, коли пригадаємо собі гарні пісні «Полтавки», її мову, що безперечно віддає тогочасну живу розмову, живість дії та сценічність, і коли усвідомимо собі, що все те дав Котляревський сам, не маючи ніяких українських зразків, тоді й стане перед нашими очима в повному блеску роля Котляревського як реформатора українського драматичного письменства й виявиться, які глибокі причини має довговічність «Полтавки» на українській сцені. Ось чому по вислову В. Горленка «вічно молода «Полтавка» забезпечить батькові української літератури незабутню славу».

Куди слабіший від «Полтавки» «Москаль-чарівник», де й українського колориту менше, й гумор більше грубуватий, і дія розвивається не так по мистецьки, як у «Полтавці», й діялоги менше жваві та яскраві, й багато моральних поучень і дидактизму. Одначе в цілості й цей водевіль Котляревського розвивається жваво та носить печать талановитости свого автора, що не допустив до свого фарсу різких фальшивих і надмірних карикатурних тонів.

М. Возняк.