История Полтавы

Три лета

• 

Подробности

Просмотров: 190

Маланюк Евгений. Три лета.

Подається за виданням: Маланюк Е. Ф. Три літа // Маланюк Е. Ф. Книга спостережень. Проза: У 2 т. — Торонто, "Гомін України", 1962. — Т. 1. — С. 43-54.

Джерело: Електронна бібліотека "Діаспоріана".

Переведення в html-формат: Борис Тристанов.

Маланюк Е. Ф. Три літа — 43

ТРИ ЛІТА

По чотирнадцятьох літах розлуки з батьківщиною здійснюється віддавна наболіла мрія Шевченка, і весну 1843 року він, уже славнозвісний автор "Кобзаря" й "Гайдамаків", зустрічає "на нашій не своїй землі".

Річ ясна, що побачив він не зовсім ту саму "прекрасну й безталанну Україну", що ввижалася йому з далекої майстерні Брюлова. Це була дійсність без жадного серпанку не то що "байронічного туману", а й без тієї неминучої розпливчастости та ідеалізації, що їх натурально спричинюють віддаль та чужина. Поет зустрівся віч-на-віч з своїм народом, зустріч була драматична, хоч зовсім не така катастрофальна, як цього б хотілось творцям і прихильникам теорії "розчарування в національній романтиці" та про "класове прозріння" поета.

Завжди по-селянському тверезий, він зайвих ілюзій не мав ніколи, надто ж тепер, бувши людиною вільною, освіченою і свідомою історичної трагедії України.

 

I.

Шевченко ніколи не був ані "очарований", ані "сліпий."

Задивлений у сліпучий міт своєї України — без чого не був би поетом — він, одначе, ніколи не втрачав відчуття української дійсности. В умінні втримати рівновагу між мітом та дійсністю крилася й таємниця його творчости, таємниця його романтизму. От чому трагічного "зударення" міту з дійсністю в році 1843-му не сталося. Ще з Петербургу в лютому того року писав він до Я. Кухаренка: "... на Україну я не надіюсь, там чортма людей... Я в марті місяці їду за границю, а в Малоросію не поїду, цур їй, бо там, окрім плачу, нічого не почую". Подібну оцінку української дійсности читаємо

Маланюк Е. Ф. Три літа — 44

теж і в листі до того самого адресата з листопада р. 1844, себто по першім повороті поета з України: "Був я уторік на Україні... скрізь був і все плакав, сплюндрували нашу Україну катової віри німота*) з москалями, — бодай вони переказилися".

Щодо знання й відчування тієї дійсности в цілому історичному її обсязі, то "мужик" Шевченко не мав собі рівних навіть серед найвищої інтелігенції тодішньої України. Це знання і це відчування було в нього, перш за все, чинне, динамічне. І в цьому істотна різниця між ним та хоч би таким, безперечно незгіршим представником тої інтелігенції як Е. Гребінка, автором зовсім не плиткої, але якої ж безнадійно-нерухомої історіософії:

"... Нигде преградъ природа не дала
Намъ отъ враговъ...
О, если бы опоясать Украйну
Широкими, глубокими морями
Или вокругъ ея воздвигнуть горы, —
Тогда бы... а теперь..."
                       (З поеми "Богдан")

Такі "зітхання" були властиві тоді не лише Гребінці чи Маркевичу, так "зітхати" міг іноді й Гоголь. "Миновалося ея (України) козакованіе на поляхъ бранныхъ, не полагать уже козаку меча своего на весы судебъ, закозакуе же он теперъ на полях сладкаго пѣснопѣнія", — в цій характеристичній тираді Опанаса Шпигоцького (в листі його до Ізмаїла Срезневського десь біля р. 1834) відбився увесь капітуляційний світогляд покоління.

Шевченко з його повнокровною, суцільною вдачею не міг сприйняти ні безнадійно-мертвих "полей сладкаго

*) Термін "німота" й "німець" — у Ш-ка не має сталого значення. В данім випадку "німота" — урядова адміністрація — російська бюрократія, серед якої не мало було німців.

Маланюк Е. Ф. Три літа — 45

пѣснопѣнія", ні мелянхолійно-замогильних Гребінчиних "если бы" та "тогда бы", яко все ж таки "благоденственної", в останніх її висновках, історіософії.

Він міг би той історичний і геополітичний фатум України проклясти враз з її "малоросійською" дійсністю, міг би "відцуратися" тієї "Малоросії" зовсім, міг би виїхати за кордон, щоб і там творити Україну-міт... Але погодитись з тою дійсністю, заспокоїти себе найбільш навіть "раціональною" ідеологією чи історіософією, хоча б вона найвлучніше ту дійсність виправдувала і обґрунтовувала, — він не міг. Не вмів.

Цілком свідомий страшної віддалі між "своєю" Україною і реальною "Малоросією" він з усім надхненням поета, з усім запалом своєї вогненної натури намагається заповнити ту історичну й соціяльну порожнечу, що побачив на батьківщині. Він намагається оживити гоголівські мертві душі української шляхти і розкрити очі ошуканій кріпацькій масі, себто сполучити й оживити спараліжовані складники нації, вдихнути історичне життя в завмерлий національний організм. Завдання з "раціонального" погляду — абсурдальне. "Москалі зовуть мене ідеалістом, сиріч дурнем... Нехай я буду і мужицький поет, аби тільки поет, то мені більше нічого і не треба..." Більш-менш так само, вже ніби заздалегідь передбачаючи прикрі для поета наслідки його намагань, думали й шляхтич-історик М. Маркевич ("...а як чорт підтиче тебе гетьманувать та на старшин гукать з Мазепиною булавою, тоді, Тарас, не плач: московськой дужою рукою... побють ще й плакать не дадуть..."), і свояк поета — Варфоломей ("буває, що за правду принудять за десятими воротами гавкнути...").

"Аби тільки бути поетом", нехай і "мужицьким", себто в тодішній Україні — живим національно, і він зможе відшукати й показати дорогу "рабам незрящим гречкосіям". Він зможе й мусить знайти історичний вихід із шляхетської мертвоти та сліпої "гайдамацької"

Маланюк Е. Ф. Три літа — 46

безвихідности, з чорної дійсности, що в ній "Україна навіки, навіки заснула" —

...Хто ватажком
Піде перед вами?
Хто поведе? Лихо, діти,
Лихо мені з вами ...
...Піду синів випровожать
В далеку дорогу.
Нехай ідуть, може знайдуть
Козака старого".
                 ("Гайдамаки").

Отже, перше завдання поетове — зв'язати розірвані в "малоросійській" дійсності доби української історії. Цієї відповідальности своєї свідомий був не тільки сам поет. З неї здавали собі справу і побратим Куліш ("нам, що взялись протирати очі землякам..."), і такий земляк, як професор московського університету О. Бодянський ("напишемо дещо тому завзятому петербуржцю, як його дразнять, Кобзарю, чи проводирю усіх нас" — 9.VII.1844.).

Так соціяльно-кріпацька, сказати б, "клясова" свідомість Шевченка, зумовлена його походженням, переісточується, в міру духового його росту, в свідомість вищу й ширшу, в свідомість національно-державну. Ця свідомість врешті знаходить напрочуд просту і в тій простоті та всенародності своїй геніяльну формулу:

"В своїй хаті — своя правда,
І сила, і воля".

Найяскравіший період цього процесу, що його початки вже відчувалися раніше ("Іван Підкова", "До Основяненка"), цілком виразно припадає в житті Шевченка саме на 1843-45 роки, себто на той період його

Маланюк Е. Ф. Три літа — 47

творчости, що з нього залишився зшиток, затитулований поетом "Три літа".

Ці три літа були, безперечно, зенітом поетичної творчости національного генія.

 

II.

Закінчена ідеологічна концепція циклю "Три літа" не з'явилася раптом, як несподіване "откровеніє". Її попередили роки шукань, самотніх мук і вагань, роки висвободження від, може, й нетривких, але натуральних у звільненого чужими людьми юнака, — ілюзій.

Дещо юнак той здоровим розумом своїм завжди знав. "Переписав оце свою "Слепую" та й плачу над нею: який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся кацапам чорствим кацапським словом" (підкр. Шевченка). Дещо тривожно відчував: "...це правда, що окроме Бога і чорта в душі нашій єсть ще щось таке, таке страшне, що аж холод іде по серцеві, як хоч трошки його розкриєш." І ще: "мене тут і земляки, і не земляки зовуть дурнем... але що я маю робити? Хіба ж я винен, що я уродився не кацапом (підкр. Ш-ка), або не французом?" Але він ще немов би вагається в головному: "Що нам робить, отамане-брате: прать проти рожна чи закопатися заживо в землю?" (з листа до Кухаренка).

Ще забагато було перечулености, зрештою природньої у "сироти на чужині". Мінорний мотив цієї перечулености проходить мало не через увесь "Кобзар" 1840 року, залишаючи, напр., на "Катерині" яскраву печать романтичного сентименталізму.

Та й посланіє до Основ'яненка, помимо знаної інвективи ("Смійся, лютий враже..."), закінчується мелянхолійно-безнадійно. Праця в Академії, майстерня Брюлова, зрідка театр, ресторан чи літературний салон Гребінки, листування й самота — це коло його петербурзького життя.

Маланюк Е. Ф. Три літа — 48

Виїзд на батьківщину коло це розриває, розширює його, а зустріч з українською дійсністю розв'язує вагання і хутко кристалізує віддавна наболілі й вже готові до зформулювання думки та ідеї.

У синтетичній поезії, що творить ліричний вступ (а подекуди й підсумок) до циклю "Трьох літ" і носить той самий заголовок, Шевченко з болем стверджує:

Невеликії три літа
Марно пролетіли, —
А багато в моїй хаті
Лиха наробили...
Висушили чадом-димом
Тії добрі сльози,
Що лилися з Катрусею
В московській дорозі.

Згадує далі про інші теми своїх ранніх творів і, перегортаючи нову сторінку свого життя й творчости, стверджує:

І я прозрівати
Став потроху...
Кругом мене, де не гляну,
Не люди, а змії...
І засохли мої сльози,
Сльози молодії.
І тепер я розбитеє
Серце ядом гою,
І не плачу й не співаю,
А вию совою.

Так Шевченко сам одзначив свій перехід од "кобзарської" молодости до суворої мужности, до гіркого досвіду зрілого віку. Характеристично, що крізь гірку супокійність цих віршів та іронію кінцевих рядків ("благоденствіє, указом новеньким повите") бренить ніби передчуття катастрофи 1847 р. Цілий же цикль "Три літа" зовсім не випадково замикається "Заповітом".*)

Образ "не люди а змії", беручи під увагу Шевченкову термінологію ("будьте люди" і людина, яко "образ Божий"), звичайно, в першу чергу треба віднести до "земляків" типу отого Гнучкошиєнко-въ-а, увічненого в передмовах до "Гайдамаків" та другого, невиданого

*) На те, що "Три літа" становлять "одну цілість, один цикль", звернув спеціяльну увагу акад. Ст. Смаль-Стоцький.

Маланюк Е. Ф. Три літа — 49

"Кобзаря", — земляків, що їх Шевченко надто добре пізнав у Петербурзі. Але здається, що образ цей, в своєму часі, міг обіймати і не самих земляків. Згадати хоча б, як петербурзька критика зустріла "Кобзаря".

Занадто гордий і національно живий був Шевченко, щоб дуже перейматися "однодушним глумом" і шовіністичним сичанням "ліберальної" російської преси. Але рецензії такого предтечі сучасних ідеологів СССР, як славнозвісний "западнік" і "лівий" — Бєлінський, що нюхом доброго критика і переконаного імперіяліста відразу оцінив шевченківську небезпеку для Росії, не могли не зробити на душу Шевченка певного враження і не дати поетові цінної науки про "ліберальну Росію".**) Ця наука підтвердила Шевченкові те, що він національною інтуїцією давно відчував, і стала йому в пригоді при зформулюванні його світогляду, що такий закінчений вираз знайшов у циклі "Три літа".

Відношення поета до Росії, як державної конструкції та до москалів, як господарів її, визначилося вже назавжди, і жадних "ліберальних" чи "клясових" ілюзій щодо "спільного (з росіянами) фронту" боротьби з "царатом" Шевченко, якщо й мав їх змолоду, по 1840 році вже не мав. "Царат" був лише найяскравішим образом-символом Росії-імперії, особливо Росії Миколи І, цієї "живої піраміди злочинів", що спиралася на "шестистах тисячах органічних машин з багнетами" (Герцен), країни, де "можна рухатися і дихати не інакше, як тільки з царського дозволу або наказу" (Кюстін), Геніяльний поет, прозріваючи крізь миколаївський режим вічну істоту кожної Росії (і тут наука Бєлінського

**) Дуже цікаво, що саме уступ про "Матрьошу, про Парашу, радость нашу" (в "Гайдамаках") найбільш зачіпив Бєлінського. Шевченкова стріла влучила добре, бо Бєлінський своєю рецензією на "Гайдамаки" в "Отечественныхъ Запискахъ" 1842 p., ніби у відповідь, дав зразок нічим незамаскованої національної ненависти й люто-тупого глузування (В. Г. Белинскій, Полн. собр. сочинений, СПБ. 1904, т. VII. ст. 214).

Маланюк Е. Ф. Три літа — 50

дуже придалася), пророче ствердить, що його "дума-пісня" —

"Упаде колись на землю,
І притчею стане
Розпинателям народнім,
Грядущим тиранам.

Отож у "Сні" й "Кавказі", як ніхто перед ним і після нього, розкриває поет механізм імперії і дає геніяльну аналізу психології російського імперіялізму: "нам тільки сакля очі коле: чого вона стоїть у вас, не нами дана?"

Росію треба було "громадою", "одностайне й односердне" валити цілу, разом із символом ("царем"), а не лише сам символ, як це тепер з великою витратою енергії, часу й паперу стараються нав'язати Шевченкові совєтські дослідники. Звідсіля — прокльони в "Чигирині" й "Розритій могилі" Богданові і реабілітація Мазепи. Тільки на тлі доби, коли і чужі, і свої всіляко вихваляли Богдана за "возсоединеніе", а з Мазепи робили "злодєя", можна оцінити тепер всю ревеляційність ідеологічного кроку поета, всю далекозорість його історіософічних поглядів.

 

IIІ*)

Крім ідеологічного прозріння конечним було "стати людьми", внутіршнім моральним подвигом стопити "людей" в "громаду", осягнути в умовах реальної Ук-

*) Це 3-ій розділ "Три літа", що не ввійшов до ІІІ-го тому Повного Видання Творів Т. Шевченка, вид. Укр. Наук. Інституту в Варшаві.

Маланюк Е. Ф. Три літа — 51

раїни "одностайність і односердність" чи, вживаючи ще більш характеристичного й глибокого виразу Шевченка, — "вміти панувати" (Іван Підкова).

Який же "людський матеріял" побачив поет на батьківщині?

Відповідь на це знаходимо передовсім у деяких фрагментах Посланія — центральнім творі Трьох Літ, у вельми важливім посланії Гоголю, в цілім ряді поем з соціяльно-побутовими описами, врешті в писаних пізніше на засланні мистецько-хибних прозових творах. Але найліпшу й найконкретнішу відповідь на це питання дасть нам творчість і особистість трагічного сучасника Шевченка — Гоголя.

Вже в новелях Миргороду, в зниженім і душнім їх світі, в здеґрадованих і зредукованих до напів-тваринного стану постатях "недолюдків", в їх позаісторичнім, позажиттєвім існуванні — дає Гоголь ґротесково-яскравий і в цілій своїй фантастичності реальний образ суспільно-національного стану України початку XIX ст. На тлі соняшно-багатої країни, серед руїн бурхливого минулого западають в смертельний сон маєтки й хутори решток козацької й гетьманської еліти. Енеїда Котляревського — це останній пізній цвіт тієї української шляхетчини, що вже сама себе пародіює й травестує. В своїм розкладі вона розпадається на дві частини: одну втягає Петербурґ-"атєчество" Розумовських, Безбородьків і Трощинських; друга — підупадає, потрохи розчиняється в закріпаченій регіональній "Малоросії"-"родінє" з її Наталками-Полтавками, "наськими" звичаями й піснями, з її буттям, що звужується в побут, який заховує, одначе, невиразні, хоч і досить міцні ремінісценції історично-культурного життя. З соціяльних відпадків цього процесу повстає кошмарна ґалерія Мертвих душ.

Цвинтарна тиша історії залягає над покопаною країною. Якщо цю тишу іноді розтинає шум, то це або

Маланюк Е. Ф. Три літа — 52

музика балю в маєтку, або пекучий плач кріпацької біди, або п'яний галас бенкетів, де національно-скалічені й морально скарловатілі "славних прадідів великих правнуки погані" роблять те, що можуть: їдять, п'ють і бавляться "перебиранням дівчаток". "І досі нудно, як згадаю"... писатиме поет на засланні про клясичний тип такого "презавзятого патріота". Звичайно, трапляються виїмки. Іноді на тих бенкетах п'яне надхнення щось збуджує і "мочеморда" підносить тост "За українську республіку"... Але хміль зникає і необережного гірко протверезує слідство і буцигарня.

Так — "нагорі". На долі — придушене тягарем напівмертвої шляхти і остаточно затиснуте обценьками кріпацтва — многомільйонове селянство. Воно живе чим далі, тим більш "самовистарчальним" своїм життям. Про його минуле співають йому кобзарі, (живе, але незряче сумління нації) і підтримують в ньому, в часі, коли на нього переходить історична відповідальність за націю, — тяглість історичної пам'яти. Твердо законсервований традиційний побут, міцно вкорінені тисячолітні норми народної моралі, зв'язані з магією пісні — життя й праця, врешті неприступна для зовнішніх чинників — мова, — ось зачароване коло, що ним селянство окреслило себе і борониться перед нечистою силою винародовлення, боронячи тим самим перед загибеллю цілу націю.

Зроджений з лона цього селянства геніяльний національний поет сам писатиме пізніше в передмові до невиданого р. 1847 нового збірника поем, т. зв. "зошита № 3".

Прочитали собі по складах Енеїду та потинялись коло шинку — та й думають, що от коли ми вже розпізнали своїх мужиків. Е ні, братіку, прочитайте ви думи, пісні, послухайте, як вони співають, як вони говорять між собою, шапок не скидаючи або на дружньому бенкеті, як вони згадують старовину і як вони плачуть...

Отже, нащадки великого минулого обернулися в

Маланюк Е. Ф. Три літа — 53

перевертнів, диваків і мочеморд. Герої Трої "козако-руської" травестувалися в героїв "перелицьованої" Енеїди, а Запорозька Іліяда в ліпшім випадку — в гоголівського Тараса Бульбу, в гіршім — в понуро-патологічну "жабомишодраківку" Іванів Івановичів з Іванами Никифоровичами. Пародія й комедія робляться в українському письменстві найулюбленішою формою.*) Осмішування самих себе ("Над кем смєйотєсь? Над собой смєйотесь" — Гоголь), висміюванням власної історії, власного народу, його культури й мітів — при одночасній присутності сталого персонажу — безконкуренційного Москаля-Чарівника, — це був проклятий психологічний шлях філоросійського ренеґатства. Це був шлях гоголівщини взагалі і почасти самого Гоголя, що сміхом намагався обґрунтувати і "осолодити" свою самовбійчу ілюзію, довідавшись аж вже перед смертю, яким гірким і отруйним був той сміх в дійсності. "Сміховинка на московський кшталт", як називав Енеїду Шевченко, при всій своїй історично-об'єктивній вартості, носила в собі занадто зловісне насіння...

Як появився Котляревський із своїм Енеєм, усі зареготали... і той регіт був найстрашніша проба нашому писаному слову українському... Се він глузує з наших звичаїв, з нашої батьківщини... в його Еней про рідну матір перед громадою такі речі говорить, що хоч втікай з хати.

Так вторує кріпакові Шевченкові — "кармазинник" Куліш, один з тих небагатьох, що національно врятувалися і стали при Шевченкові як перша когорта політичного відродження серед мертвої тиші українського летаргу і гоголівських чаклувань.

"Ти смієшся, а я плачу" — пише в посланії до Гоголя Шевченко. Це — закінчена формула відношення

*) Про це докладніш у В. Сиповського "Україна в російськім письменстві" Київ 1928 стор. 315.

Маланюк Е. Ф. Три літа — 54

до української дійсности синів одного народу, що перебував найстрашнішу з криз, які знає історія. І в цім "плачі" разом з "ними" (з "мужиками") вже не було солодких зідхань Гребінки й Квітки, не було "благоденствія" олеографічної "Малороссії" й замогильного "сміху" Гоголя. Цей плач був протестом. Був обудженням національної пам'яти (Розрита могила, Чигирин, Суботів), був зрушенням важкого закляття (Великий Льох), був вибухом свідомости ошуканого народу (Сон, Кавказ), врешті "роздертям мальованої завіси", про яку згідно говорять Куліш і Костомарів, прометеїстичним показом чорної української дійсности і "запаленням поетичного світла", при якім, мовляв Куліш, "стало видно по всій Україні, куди з нас кожен мусить простувати". (Лист III з хутора).

Цей "плач", що, пізніш, пройшовши крізь полум'я гніву, тужавіє й обертається в крицю національної зброї, проходить по Україні очищальною грозою, тамує процес національного розкладу, спалює суспільний непотріб, відділює мертве від живого і стоплює благодаттю любови тих, що "схаменулися" і "стали людьми", в зародок органічної ієрархії нації.

Так започаткував Шевченко в Трьох літах нову добу української історії, новий історично-національний процес, що триває з перервами вже біля віку, потужніючи з кожним десятиліттям.

Тому-то свій центральний твір з циклю Трьох літ, що є найповнішою ідеологічною синтезою цілої творчости Шевченка, поет з свідомістю тієї відповідальности, що на неї можуть собі дозволити лише генії й пророки, присвятив "і мертвим, і живим і ненародженим", утверджуючи тим історичну тяглість і несмертельність української нації на всі потомні часи.

15.II.1935