История Полтавы

Традиции и новаторство в лексике и стилистике И. П. Котляревского

• 

Подробности

Просмотров: 325

Шевелев Юрий. Традиции и новаторство в лексике и стилистике И. П. Котляревского.

Подається за виданням: Шевельов Ю. В. Традиції і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського. // Шевельов Ю. В. Доеміґраційне (Публікації 1929—1944 рр.) / Юрій Шевельов; упоряд. передм. і примітки: С. В. Вакуленко, К. Д. Каруник; худож.-оформлювач М. С. Мендор. — Харків: Фоліо, 2020. — 762 с. Стор. 312-374.

Вперше надруковано: Учені записки Харківського державного університету. — 1940. — № 20: Збірник праць Кафедри мовознавства. — № 1. — С. 131-170.

Переведення в html-формат: Борис Тристанов.

Шевельов Ю. В. Традиції і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського — 312

Традиції і новаторство в лексиці і стилістиці
І. П. Котляревського

[...] он [...] сделал смелую попытку соединить малорусскую речь и содержание с современными формами господствующей русской литературы и таким образом дать этой речи и содержанию большую подвижность и возможность дальнейшего развития¹.

М. I. Петров

Еще удерживается остов классического произведения [...], еще помнится напыщенность декламации, которая одна считалась соответственной важности этих произведений, но в эти формы влагается непосредственное наблюдение явлений народной жизни, и язык отвлеченный заменяется живым².

О. О. Потебня

Бувають такі постаті в історії літератури й літературної мови, які, підхоплюючи чимало елементів літературної і літературно-мовної традиції, починають використовувати їх по-новому, збагачують їх новими елементами, надають їм зовсім нового резонансу і тим закладають підвалини для нової якости літератури і літературної мови. Стоячи на грані двох епох, вони завершують і увінчують старе, а водночас виступають як фундатори і зачинателі нового. З приводу таких постатей звичайно точаться дискусії: де їх розглядати? в історії попередньої епохи, як найяскравіший вираз багатьох закладених у стилі літератури і літературної мови цієї епохи властивостей і можливостей; чи в історії нової епохи, як той вихідний пункт, з якого починається широкий і могутній розлив нової течії, нового стилю? Нема потреби доводити марність і непотрібність таких дискусій.

¹ Петров Н. И. Очерки истории украинской литературы XIX столетия. — Киев, 1884. - С. 29.

² Потебня А. А. Из записок по теории словесности. — Харьков, 1905. — С. 393.

Шевельов Ю. В. Традиції і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського — 313

В них не помиляються обидві сторони, і істина лежить якраз у поєднанні обох поглядів.

Саме так стоїть справа з І. П. Котляревським в історії української літератури і української літературної мови. Незаперечні, хоч і не вивчені ще докладно зв'язки Котляревського з українською літературою XVIII сторіччя в її демократичній лінії. Живі нитки зв'язують його з інтермедіями, з побутовими поезіями Некрашевича, з масовою піснею і творчістю дяків-пиворізів. Не можна відкидати і його зв'язків з традицією російського клясицизму XVIII сторіччя, якщо не прямо в творчості видатніших представників його, то в тих loci communi* клясичного стилю, які були підхоплені і безконечно відтворювані другорядними представниками клясицизму і епігонами його в кінці XVIII сторіччя. Отже, Котляревський — завершитель. Він замикає коло його традицій, востаннє підносячи їх на видатний рівень.

Але з другого боку — з творчістю Котляревського вперше в друковану літературу і в літературну мову входять народність, фолкльор, при чому входять міцно, входять назавжди, — подія колосальної ваги і маштабу. Так вимальовується Котляревський — зачинатель.

Не можна правильно висвітлити творчість Котляревського, її вагу, її ролю в літературному процесі і в процесі формування нової української літературної мови, не усвідомивши того, що вся творчість Котляревського становить собою поєднання цих двох елементів — традиційного і новаторського, поєднання часом органічне, часом механічне, змагання їх, боротьбу, іноді — синтезу. Творчість Котляревського — це міст між старою традицією і новими повівами. І його «Енеїду» — "плід двадцятишестилітньої праці" — і не так довго виношувані менші твори його не можна до кінця зрозуміти, коли не відзначити в них традиційного і нового, способів і принципів їх поєднання.

Ці зауваження, що стосуються до творчости Котляревського взагалі, стосуються і до його ролі в історії української літературної мови. При всій тій відмінності, яка є між старою (XVII—XVIII ст.) і новою українською літературною мовою, при наявності безперечного стрибка в її розвитку, все таки нова українська літературна мова виростає із старої і не зрікається

* Загальне місце (лат.) — Т.Б.

Шевельов Ю. В. Традиції і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського — 314

кращих її традицій. Хибно думати, ніби Котляревський і Шевченко цілком заперечили і відкинули стару книжну мову і збудували нову на голому місці. Геніяльну синтезу елементів живої народньоїмови з найпотрібнішими елементами старокнижної мови дав справжній основоположник нової української літературної мови — Т. Г. Шевченко. У Котляревського цю синтезу ще не викувано, не завжди елементи старого і нового поєднані органічно, але без мови Котляревського не могло б бути і мови Шевченка. Сама неврівноваженість, подекуди строкатість мовно-стилістичних елементів, яку помічаємо у творах Котляревського, підготовувала новий стрибок в розвитку літературної мови, здійснений величним генієм і упертою працею славного Кобзаря.

Завдання цієї роботи — на матеріялі лексики і стилістики «Енеїди» і почасти п'єс Котляревського показати ті елементи, які входять у мову їх автора, висвітлити, що старого і що нового в них є і як це старе і нове поєднуються, а тим самим наблизитися до розв'язання питання про місце І. П. Котляревського в розвитку української літературної мови. Окремі моменти з синтакси наводяться тільки тоді, коли вони ілюструють і додатково підкреслюють якесь твердження, що стосується до лексики і стилістики. Цілковита ізоляція від синтаксичних явищ при аналізі мови художнього твору видається авторові штучною, непотрібним принесенням чіткости картини у жертву хибно витлумаченій стрункості системи. Але загалом синтакса творів Котляревського заслуговує спеціяльного дослідження, і автор гадає, що це становитиме тему його найближчої роботи.

* * *

На початку XIX сторіччя в російській періодичній пресі відбувається дискусія про доцільність чи недоцільність "подлого языка" в творах художньої літератури, зокрема драматургії¹.

¹ Розпочата, власне, ще в XVIII ст. Див., напр., Тимофеев Л. И. Реализм в русской литературе XVIII века // Проблемы реализма в русской литературе XVIII века. — Москва; Ленинград: Издательство Академии наук СССР. — С. 63.

Шевельов Ю. В. Традиції і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського — 315

Для Котляревського як автора «Наталки-Полтавки» і «Москаля-чарівника» це питання, треба думати, ніколи не було дискусійним.

Типізація мови дійових осіб зв'язує його п'єси з інтермедіями XVII і XVIII ст. Типові інтермедійні маски: мужик, козак-запорожець, "москаль", "литвин", лях, єврей, піп або дяк, говорять кожний своєю мовою. Своєю мовою часто в буквальному розумінні слова: козак — по-українськи, "литвин" — по-білоруськи, лях — по-польськи або з значними елементами польської мови, мова попа забарвлена церковнослов'янізмами, певні умовні особливості (напр. уживання звуків з, ц, с замість ж, ч, ш тощо) має мова єврея. От приклади (по одному-два рядки) їхніх реплік з інтермедій М. Довгалевського:

Не менш властива для XVIII сторіччя і типізація мови за допомогою густого добору професіоналізмів. Особливо характерно це щодо типової маски чиновника.

Не важко встановити зв'язок мови п'єс Котляревського з цією традицією. Особливо це стосується до «Москаля-чарівника», в якому москаль розмовляє російською мовою інтермедійного москаля, Финтик — міщанським російсько-українським жарґоном, а Тетяна і почасти Михайло — досить чистою українською селянською мовою Полтавщини.

У «Наталці-Полтавці» особливо впадає в очі зв'язок мови Возного з традиційною "мовною маскою" дрібного чиновника.

¹ Цитую за книгою: Петров Н. Очерки из истории украинской литературы XVIII века. Киевская искусственная литература XVIII века, преимущественно драматическая. — Киев, 1880. — С. 71-76.

Шевельов Ю. В. Традиції і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського — 316

Зв'язок з традицією безперечний, але безперечне і подолання її, яке виявляється у глибокій індивідуалізації мови дійових осіб. В інтермедіях ми зустрічаємося з масками-узагальненнями, недаремно ж вони і виступають під загальними назвами. Це козак, лях чи москаль взагалі, а не конкретні індивіди з-поміж них; індивідуальних імен вони здебільшого не мають і по самій структурі образу не повинні мати. Не те у Котляревського. Більшість персонажів його п'єс — живі реалістичні образи.

Принцип типізації він поєднує з принципом індивідуалізації, що проводиться іноді дуже тонко. Так, Михайло у «Москалеві-чарівнику» говорить загалом так само чисто по-українськи, як і його дружина. Але він чумак, виїздив не раз за межі свого села, обертався поміж різними людьми і навчився окремих російських слів, які і демонструє в своїй розмові з москалем:

Вибачайте, судир, будьте ласкаві. Я вернувся з дороги та з жінкою і розбалакався (Ява V)¹.

Здорові були, господа служба (IX).

У Тетяни такі слова може були б зривом, і ми їх у неї не знаходимо. Мова її, крім поодиноких і нетипових проривів книжної структури, дуже рідких, як от:

Пропаде Финтик даром, і я без умислу буду виною його смерти ... (VII), —

відзначається своєю чистотою і витриманістю.

Мова Финтика і Возного має дещо спільне — це канцеляризми і певна двомовність, мішання елементів української і російської мови. Як це типово для двомовних людей, вони обоє часто вживають поруч українське і російське слова одного значення, напр. Финтик: "Знаю трохи-немного" (І); "Добре-хорошо" (І); Возний: "Полно, довольно, годі, буде балакати" (II, 7)²; "Бо ти, кажеться — бачиться — здається, між нами лишній" (II, 11). Але цікаво, що у Финтика

¹ Цитати з Котляревського звірено з виданням: Твори Івана Котляревського / За ред. С. Єфремова. — Харків: Державне Видавництво України, 1930. Слово ява далі в посиланнях не вживається. — Прим. ред.

² У цитатах із «Наталки-Полтавки» римською цифрою позначається дія, арабською — ява. — Прим. ред.

Шевельов Ю. В. Традиції і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського — 317

звичайно іде спершу слово українське, а у Возного — російське. Це говорить про те, що для Финтика природніше мислити по-українськи, і його намагання говорити мовою сентиментальної російської літератури — штучне модничання; а для Возного, спеціяліста в усяких судових справах, людини, що все життя віддала канцелярії, навпаки, українська мова — не основна, а другорядна.

Такі чисто індивідуальні мовні рисочки становлять типову ознаку не лише майстерности Котляревського, а і самого його стилю. Не маска-тип, а типова людина — герой його п'єс, особливо — «Наталки-Полтавки». Не ставлячи завдання подавати тут повної характеристики мови дійових осіб «Наталки-Полтавки», підкреслю лише кілька таких індивідуальних рис у мові дійових осіб.

Коли Возний освідчується Наталці в коханні за допомогою канцеляризмів:

Бачив я многих — і ліпообразних, і багатих; но серце моє не імієть — теє то, як його — к ним поползновенія. Ти одна заложила йому позов на вічнії роки [...] (І, 2), —

то це риса маски-канцеляриста, і тут Котляревський ніякою мірою не оригінальний. Не дуже оригінальний він і тоді, коли сповнює мову Возного архаїчно-церковною лексикою і формами на зразок:

Блаженна ложь, єгда буваєть в пользу ближніх ... а то біда — теє то, як його — що часто лжемо илі ради своєя вигоди, илі на упад других (І, 3).

Але те, що з усіх персонажів «Наталки-Полтавки» в уста Возного проти сподівань вкладено найбільше число приказок і прислів'їв:

Наука [...] в ліс не йде (І, 3),

Копійка волочиться і про чорний день іміється [...] (І, 3),

Нігде [...] правди діти [...] (1,3),

Лучче синиця в жмені, як журавель в небі (І, 3),

[...] туди запроторимо, де козам роги правлять (II, 11), —

Шевельов Ю. В. Традиції і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського — 318

це вже індивідуалізує його мову, показуючи, що зв'язки його з селом органічні і глибокі, що хоч тепер основна його мовна стихія — канцелярська російська мова, але з народження, мабуть, його рідною мовою була українська.

Індивідуальною рисою являється також його нахил до ампліфікацій і вставних слів (теє то, як його), що характеризує певну старечу млявість його мови, а можливо і його манеру обережно вибирати слова, манеру, типову для старого сутяжника і хапуги.

Особливо чітко виступають індивідуальні риси його мови при порівнянні з іншим представником влади на селі — Виборним. Відмінність їхньої мови спеціяльно підкреслюється в тих випадках, коли один з них по-своєму повторює сказане другим, але, звісно, оформляє той самий зміст у цілком іншому мовному стилі, що відповідає його характерові і соціяльному станові, напр.:

Слов'янізованим і архаїзованим виразам Возного відповідає у Виборного народня лексика з поодинокими тільки канцелярсько-адміністративними термінами, а замість завуальовано перифрастичного характеру висловів Возного, досвідченого крутія і волокитчика, мова Виборного відзначається одвертою грубуватістю, властивою представникові тогочасної влади на селі, виконавцеві розпоряджень вищого начальства.

Розрізнення мовних рис, індивідуалізація мови образу поширюється і на окремі слова і навіть форми слів. Так, коли Возний каже (співає):

Всякого прихоті водять за ніс [...] (І, 3),

то Виборний уживає інше, синонімічне слово:

Чи не з города ти таку примху принесла з собою (І, 6).

Шевельов Ю. В. Традиції і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського — 319

У мові Виборного дієслова і дієвідміни в третій особі однини кінчаються на {-е (-є)}, у мові Возного вони мають закінчення {-еть {-єть)}:

Виборний: [...] вона поважає матір свою, шанує всіх старших [...] (І, 3).

Возний: Тахтаулівський дячок, чоловік знаменитий басом своїм, ізучен ярмолоя і даже знаєть печерськи-лаврський напів [...] (І, 3).

Так само і в пісні Возного:

Настал мой час, і серце все стонеть;
Как камень, дух в пучину зол тонеть.

Думаю, що цих прикладів досить, щоб показати, як чітко і послідовно, аж до дрібниць, індивідуалізує Котляревський мову дійових осіб своїх п'єс. Завдання ж повної характеристики мови кожного героя в зв'язку з його характеристикою не має значення для з'ясування елементів старого і нового в мові Котляревського.

Тому можна було б уже зробити певні висновки про мову драматургії Котляревського, але, щоб вони були переконливіші, — ще кілька зауважень про мову Наталки і Петра. Ці зауваження потрібні в зв'язку з тим, що дуже поширений погляд, ніби образи ці бліді, не відзначені індивідуальними рисами.

Справді в мові обох молодих героїв "української опери" є багато спільного, особливо в лексиці. Порівняємо два їх монологи:

Наталка: Петре, Петре!.. Де ти тепер? Може, де скитаєшся у нужді й горі і проклинаєш [...] Наталку, що через неї утеряв пристанище, а може ... може й забув, що я живу на світі!.. Ти був бідний, любив мене, і за те потерпів і мусів мене оставити; я тебе любила і тепер люблю ... Ми тепер рівня з тобою: і я стала така бідна, як і ти, — вернися ж до мого серця!.. Нехай глянуть очі мої на тебе йще раз і навіки закриються ... (1,1).

Петро: Гірко мені слухати, що Терпилиху зове другий, а не я, тещею. Так Наталка не моя, — Наталка, котору я любив більше

Шевельов Ю. В. Традиції і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського — 320

всього на світі, для которої одважував жизнь свою на всі біди, для которої стогнав підтяжкою роботою, для которої скитався на чужині і заробленую копійку збивав до купи, щоб розбагатіти і назвати Наталку своєю вічно! І коли сам бог благословив мої труди, Наталка тоді достається другому!.. О, злая доля! Чом ти не такая, як других?.. (II, 8).

Як бачимо, у обох на народньо-селянську основу нашаровується невеличка кількість слів і словосполучень, що своїм значенням і вживанням (не будучи чужими фолкльорній мові) забарвлені до певної міри і в дусі сентиментально-книжному: вернися до мого серця; очі навіки закриються; бог благословив мої труди; о, злая доле і т. п.

Сюди ж можна прилучити і спільне для обох монологів слово скитаєшся ("скитаєшся у нужді й горі" — Наталка; "скитався на чужині" — Петро).

Однак ця спільність не повинна затушковувати відмінності. У Петра більше слов'янізмів і зворотів високого штилю: одважував жизнь свою на всі біди, стогнав під тяжкою роботою, бог благословив мої труди. А синтакса монологу Петра вже зовсім не така, як у Наталки. Наталчин монолог характеризується переважно нескладними реченнями, пов'язаними єднально або протиставно. У цій простій і невибагливій, хоч і зігрітій щирим чуттям, мові ми зустрічаємо і часте повторення тих самих слів, повторення нериторичного характеру, типове для невимушеної усної мови (любив — любила — люблю), і одноманітну будову речень з початковими займенниками-підметами (ти — я — ми — я — ти).

Не така синтакса монологу Петра. Повтори в ньому організовані анафорично, речення з'єднані в складне ціле з ґрадаційно наростаючими частинами, що нагадує період, і тим то закономірно те, що монолог кінчається риторичним звертанням і риторичним питанням. Якби не вкраплення слів і виразів, типових саме для парубка-наймита ("зароблену копійку збивав до купи" тощо), то монолог набув би патетично-книжного характеру. В усякому випадку мова Петра, безперечно, ближча до мови традиційного героя-любовника, ніж мова Наталки, хоч

Шевельов Ю. В. Традиції і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського — 321

і в основі мови Петра відчуваємо народньо-селянські елементи, відтворені реалістично. Ця відмінність мови може бути зв'язана і з індивідуальними рисами характеру (більша палкість, експансивність Петра?) і з подробицями біографії обох героїв: життьовий досвід Петра, либонь, більший, ніж у Наталки, йому більше довелось мандрувати, здибатися з різними людьми. Він і в театрі бував — все це могло піднести його мову, трохи наблизити її до книжної.

Таким чином, наша коротка і побіжна аналіза мови драматичних творів Котляревського дає змогу твердити, що Котляревський у своїх п'єсах спирався на традицію інтермедій XVIІ— XVIII ст., наділяючи дійових осіб різними національними мовами або підкреслено поданими професіональними діялектами. Не обійшлося і без певного, правда, не дуже значного, впливу клясичного стилю драматургії, очевидно, за російськими зразками. Але, спираючися на традиції, Котляревський їх поглибив, від національно-професіональної типізації мови перейшов до індивідуальної, сполучаючи обидва способи типізації на засадах реалістичного відтворення життя.

Так уявляється переплетіння старого, традиційного і новаторського в мові драматичних творів Котляревського. Слід було б ще окремо спинитися на піснях у «Наталці-Полтавці», за які І. Срезневський справедливо назвав п'єсу "первым сборником памятников украинской народности"¹, але це — тема окремої розвідки, що мала б порівняти ці пісні з фолкльорними в їх текстуальних і структурних збігах і подібностях. Значно складніша і значно уважнішої аналізи потребує мова основного твору Котляревського — «Енеїди».

Не підлягає ніякому сумніву революційна багатьма своїми сторонами роля «Енеїди» в історії української літературної мови. Але при визначних провідних прогресивних тенденціях мова «Енеїди» становить собою дуже складний конґльомерат різних, а іноді протилежних одне одному мовно-стилістичних повівів, явищ, систем, синтеза яких здебільшого ще не зна-

¹ Стешенко И. И. П. Котляревский в свете критики // Киевская Старина. — 1898. — T. XLI. — Июль-август. — С. 86.

Шевельов Ю. В. Традиції і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського — 322

йдена (її здійснить — на дещо відмінній основі — Т. Г. Шевченко). Не вся поема однакова щодо своєї мови, поруч нового, оригінального, ще небувалого в українській літературній мові знайдемо старе — часом потрібне, а часом зовсім застаріле, обмежене, зайве.

Основу мови «Енеїди» становить усна народня мова. Це загальновідомо, цього ніхто ніколи не заперечував. Усна народня мова виступає тут в обох своїх головних аспектах: переважно це мова розмовна, але представлені, використані і елементи мови фолкльорно-пісенної.

Мертві мови, які ще не так давно, в XVIІ, а почасти і в XVIII столітті претендували на Україні на ролю літературно-книжної мови, витискаючи живу мову на скромну ролю обслуговувача другорядних за ієрархією тогочасної поетики або низьких жанрів (інтермедії, сатиричні і жартівливі вірші, повісті тощо) або на ролю посередника між високоосвіченими колами суспільства і "черню", "поспольством", міщанством або нижчим духівництвом, — ці мови в Котляревського виступають як засіб гумору, як об'єкт висміювання. Так, концентрована слов'янщина, хотів того чи не хотів Котляревський, розвінчана постаттю Возного, його примітивним тугоязиким витійством. Об'єктивно це удар по відмираючій тоді в позацерковному вжитку церковнославенській книжній мові, можливо, якоюсь мірою удар і по шишковщині на українському ґрунті.

А латинські макаронізми в'їдливо висміяні в славнозвісній промові посла Енея, адресованій до Латина:

А старший рацію сказав:
"Енеус ностер магнус панус
І славний Троянорум князь,
Шмигляв по морю як циганус,
Ад те, о рекс! прислав нунк нас.
Роґамус, доміне Латине,
Нехай наш капут не загине.
Пермітте жить в землі своєй,
Хоть за пекунії, хоть ґратіс,
Ми дякувати будем сатіс
Бенефіценції твоєй" (IV, 45-46 і далі).

Шевельов Ю. В. Традиції і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського — 323

У Осіпова це подано значно скромніше — на весь монолог, який, до речі, і в нього зветься "рацією", подано якихось п'ять латинізмів¹. Звичайно цей монолог у Котляревського розглядають просто як наслідування і продовження старобурсацьких пародій на високостильні і пишномовні рації, пародій, сповнених макаронізмами. Думається, що це не вичерпує суті питання. Якби ці макаронізми були для Котляревського тільки засобом легкої і веселої словесної гри, то він би використав їх і у відповіді Латина, — адже мішана мова могла б тут бути сюжетно виправдана (і троянці, і латинці не опанували мови своїх співрозмовників, і плутають свої мови). Проте, цього нема. Коли ж згадаємо, як посли, разом з іншими троянцями вивчали латинську "граматку":

Еней тут зараз взяв догадку,
Велів побігти до дяків,
Купить Піярськую граматку,
Полуставців, октоїхів;
І всіх зачав сам мордувати,
Поверху, по словам складати
Латинськую тму, мну, здо, тло;
Троянське племя все засіло
Коло книжок, що аж потіло
І по-латинському гуло.

Еней від них не одступався,
Тройчаткою всіх приганяв;
І хто хоть трохи лінувався,
Тому субітки і давав.
За тиждень, так латину взнали,
Що вже з Енеєм розмовляли
І говорили все на ус:
Енея звали Енеусом,
Уже не паном — домінусом,
Себе ж то звали — Троянус (IV, 33-34), —

¹ Ирои-комическая поема / За ред. Б. Томашевського. — Ленинград: Издательство Писателей, 1933. — С. 427. «Енеїду» Осіпова і Котєльніцького скрізь цитую за цією книгою.

Шевельов Ю. В. Традиції і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського — 324

то переконаємося, що це саме сатира на ту схоластичну освіту, яка цуралась живої народньої мови і штучно насаджувала вже непотрібну в другій половині XVII і в XVIII ст. (раніше вона була потрібна і в суді, і в науці тощо) і мертву латину, глушачи паростки живої української мови.

Отже, здається, можна твердити, що об'єктивно в «Енеїді» Котляревський послідовно виступає проти мертвих мов. І провадяться ці виступи в ім'я живої народньої ядерної, соковитої, сповненої життям і життьовою силою народньої селянської мови, яку Котляревський чув навколо себе в "славній Полтаві" і її околицях.

Поет захоплений силою виразу, гнучкістю, багатством і красою цієї мови, і в своїх творах він раз-у-раз демонструє ці властивості народньої мови. Часто він, зачарований тими скарбами, які йому відкрилися, немов забуває про рух сюжету і починає ніби навмисне, свідомо демонструвати ці скарби, знайдені ним, даючи накопичення цих засобів там, де інший поет обійшовся б без них. Поет милується красою і гнучкістю живої мови, бавиться нею і пишається.

От він пише:

Еней по берегу попхався
І сам не знав, куди слонявся.
Аж гульк — і в город причвалав [...] (І, 20).

Чи було обов'язково потрібно давати тут — і до того ж в межах одного речення — три синоніми з синонімічного гнізда до слова ходити: попхався, слонявся, причвалав? Можна було б обійтися і одним або двома. Але як утриматися від спокуси показати, яка вона виразна, ця сторіччями занедбувана народня мова? Аналогічний приклад:

Троянські плакси тут ридали,
Як на завійницю кричали,
Еней зарюмав басом сам [...] (VI, 77).

Припустимо, що в цих прикладах нагромадження синонімів ще можна обґрунтувати тим, що кожний з них надає нового, яскраво-конкретного відтінку образові. Але навряд чи є різка відмінність між синонімами:

Шевельов Ю. В. Традиції і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського — 325

Вбирали січену капусту [...]

[...] поїл и з маху
І всі строщили сухарі (IV, 29).

і, без сумніву, нема такої відмінности в прикладах, подібних до

Не так то робиться все хутко,
Як швидко оком ізмигнеш
Або як казку кажеш прудко [...] (І, 42)

або:

[...] судьби єсть воля,
Щоб я дочки не оддавав
За земляка, а то зла доля
Насяде [...] (VI, 121).

В «Енеїді» Осіпова теж використовується по змозі синоніміка, але Осіпову далеко до тієї щедрости, з якою розсипає синоніми Котляревський. Там, де в Котляревського три синоніми, у Осіпова — два, де у Котляревського два синонімічні слова — в його російському зразку одне — так дуже часто. Приміром, наведеному вище уривку (І, 20) відповідає в Осіпова:

Пошел по бережку гулять.
Вдоль берега пошел слоняться [...] (с. 280).

У Осіпова, як бачимо, двічі вжито термін ідентифікації (пошел), а з синонімів конкретно-образного характеру є лише один (слоняться). Таких випадків, коли Котляревський уживає термін ідентифікації без або замість конкретно-образних синонімів при наявності останніх у живій мові, — дуже мало; припадають вони переважно на IV частину, яка взагалі, здається, менше оброблена і місцями випадає з загального стилю. От приклад такого нетипового для Котляревського добору загальних, блідо-нехарактерних слів:

Посли, прийшовши до столиці,
Послали до царя сказать,
Що до його і до цариці
Еней прислав поклон оддать [...] (IV, 36).

Шевельов Ю. В. Традиції і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського — 326

Такі місця — рідкі винятки. Котляревський навіть вигуки і прийменники добирає в паралельних зворотах не однакові, а синонімічні, як от:

Од злости, з хмелю ввесь трусився [...] (IV, 70).

"Еге!" Юнона закричала [...]
"Ого!" Провчу я висікаку [...] (IV, 58).

Це синоніми вжиті поруч, у сусідніх реченнях або частинах речень. А що, якби зібрати з усього твору синоніми до таких понять, як їсти, пити, бити, вмерти, убити, іти тощо? Це був би цілий словник. Демонстрування багатства, різноманітности і різнобарвности синоніміки селянської лексики становить дуже важливий елемент всієї стилістичної системи «Енеїди» і, зокрема, її гумору.

Загальновідоме те місце поеми, де Котляревський добивається гумористичного ефекту перетворенням слів звичайної мови:

Борщів як три не поденькуєш,
На моторошні засердчить,
І зараз тяглом закишкуєш,
У буркоті закендюшить [...] (IV, 1).

Джерело цього засобу слід шукати, до речі, не лише в Осіпова, який пише:

Как едки трои не посутчишь,
Так на тошне заживотит;
На всем нытье ты зажелудчишь
И на ворчале забрюшнит (с. 405), —

а в селянському фольклорі, де це — один із засобів гумористичної розповіді, напр.:

Чи не телячили бачів моїх? — Телячили: під нашим ночом стоговали, дак трохи їдун не пововчив; брехало пособачив, а гукало почоловічив, дай задрали лози да побігли в хвости¹.

¹ Малорусские народные предания и рассказы. Свод Михаила Драгоманова. — Киев, 1876. — С. 373.

Шевельов Ю. В. Традиції і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського — 327

Але подібного ефекту досягає Котляревський і своїм використанням нагромаджень конкретно-образних синонімів, без деформації слів. Як у цих деформаціях перестановка "голови" одного слова до "тулуба" другого створює певну незвичність сприймання і тим підкреслює семантику слова, освіжує її, конкретизує образність сприймання, так і там накопичення синонімів дає подібний ефект. А комізм, який тут досягається перерозподілом частин слів між ними, там часто витворюється в результаті складання значень використаних поетом синонімів.

Не рідше, ніж на правах окремо поставлених, більш-менш самостійних членів речення, використовується в «Енеїді» і безпосередні скупчення синонімів — ампліфікації.

От кілька прикладів:

[...] там заснули,
Сопли, харчали і хропли (І, 32).

Доріжки всі, всі уголочки,
Всі закоморочки, куточки [...] (III, 39).

Той пхавсь, той сунувсь, інший ліз,
Всі м'ялися, перебирались [...] (III, 56).

Ввійшла к Юноні з ревом, стуком,
З великим тріском, свистом, гуком [...](IV, 60).

Голяк, втікач, приплентач, ланець! (IV, 70).

І няньчину всю рать розбили,
Скалічили, розпотрошили [...] (IV, 83).

Звелів з досади, гніву, злости [...] (V, 108).

Смрад, чад і дим кругом носились [...] (VI, 91).

І в ампліфікаціях Котляревський найохочіше добирає синоніми конкретно-образного характеру, при тому здебільшого емоціонально забарвлені. Саме це забарвлення відповідно до жанру травестованої гумористичної поеми в переважній більшості випадків — грубувате, бурсацько-чоловіче (перефразовуючи відомий вислів Каченовського в його примітці до вміще-

Шевельов Ю. В. Традиції і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського — 328

ної в «Вестнике Европы» балади Гулака-Артемовського «Пан Твардовський»)¹.

Різко переважають в «Енеїді» ампліфікації двочленні.

Це — найпростішій тип ампліфікації, але може бути, що до його частого застосування в поемі Котляревського спричинилося і велике поширення цього типу ампліфікацій у пісенному фолкльорі.

Ось кілька прикладів таких парних ампліфікацій лише з перших трьох частин «Енеїди»²:

Еней прочумався, пpoспaвся [...] (І, 19).

І зараз миттю всі пустились [...] (II, 12).

Розсердився і роз'ярився [...] (II, 38).

Пробуркайся і проходись.
Се твій прийшов до тебе батько,
То не сполохайсь, не жахнись (ІІ, 64).

Поплакавши і поридавши,
Сивушкою почастувавсь [...] (IІІ, 1).

Як ось забачив щось і уздрів [...] (IІІ, 11).

Дрижав од страху і трусивсь [...] (IІІ, 19).

І на огні пеклись, горіли [...] (IІІ, 69).

Було їм вільно [...]
І думати, і мізкувати [...] (IІІ, 96).

Тут всяк сміявся, реготався [...] (ІІІ, 106).

Принцип ампліфікаційного використання синонімів настільки важливий у мовно-стилістичній системі «Енеїди», що коли авторові не вистачає синонімів українських, він сміливо використовує слова російські, почасти полонізми, щоб тільки подати виклад ампліфіковано:

¹ Г. [= Гулак-Артемовський П.] Твардовськый // Вестник Европы. — 1827. — № 6. — С. 121-129. Жадних приміток до тексту в журналі не подано; у передмові Михаила Каченовського подібних слів немає. — Прим. ред.

² Однак не менше їх і в дальших частинах. Див., напр.: IV, 38; IV, 88; IV, 119; IV, 128; V, 38; V, 88; V, 97; V, 111; VI, 43; VI, 15.

Шевельов Ю. В. Традиції і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського — 329

Геть, преч вбирайтесь відсіль к чорту (III, 62),

О  всіх спитатись, розпросити [...] (III, 128),

І вголос грімко закричали [...] (IV, 95)

або подає антонім з запереченням:

І весело, і так не скушно [...] (III, 121).

Навіть таку, здавалось би, позбавлену синонімів частину мови, як займенник, Котляревський умудряється ампліфікувати:

Відьомських різних-всяких трав (III, 136).

Ампліфікації в поемі згущують образ, роблять його конкретнішим, наочнішим; тим самим вони служать засобом гумору. Крім того, саме накопичення їх, демонструючи мовні багатства, поскільки воно подається в перебільшеній кількості, являється засобом чисто мовного комізму. Таким чином в них сполучається дуже часто комізм образу і комізм мовний. Останній особливо виразно виступає в відомому пародійному надгробному слові Філозопа, де виразна тяжкоязикість і недорікуватість поєднується з загальною тавтологічністю, яка має тим комічніший вигляд, що пародіює "організовану" тавтологічність схоластично-риторичних орацій:

Сказав: "Се мертвий і не дишеть,
Не видить, то єсть, і не слишить,
Єй! єй! уви! он мертв ... амінь!" (VI, 79).

З розгляду того, як Котляревський використовує синоніми, бачимо, що його приваблює в них не тільки сторона кількісна — демонстрування багатства їх, — а і сторона якісна — конкретність їх, чуттєва наочність, "грубість, зримість". Від худосочних, часто штучних слів тогочасної традиційно-книжної мови вони вирізняються раз-у-раз своїм конкретно-образним характером. Вони не просто називають річ або дію, вони часто ніби показують її. Конкретна основа селянського словника, селянської лексики — річ загальновідома. Поскільки «Енеїда» в межах певного літературного жанру спеціяльно вводить у літературу розсипи конкретного селянського слова, — при-

Шевельов Ю. В. Традиції і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського — 330

родно, що конкретна лексика — її сильна сторона. Коли можна використати або слово з загальнородовим значенням, або слово з конкретно-видовим, можна не сумніватися, що Котляревський в абсолютно переважній більшості випадків вибере друге, хай навіть для потреби розгортання образу така деталізація — конкретизація образу — й не потрібна. Особливо це стосується, природна річ, до лексики конкретної, зв'язаної з селянським, дрібнопоміщицьким і почасти козацьким побутом.

Так, згадуючи коротко (епізод для «Енеїди» цілком другорядний!) про суд Паріса, Котляревський пише:

[...] його покійний дядько,
Парис, Пріямове дитятко,
Путивочку Венері дав (І, 3).

Чи змінилося б щонебудь, якби це була не путивка, а антонівка, чи, припустимо, ранет, чи будь-який інший сорт яблук? Безперечно, що всякий інший поет поставив би тут слово, що означає загальне поняття — яблуко. Але Котляревський будь-що, незалежно від потреб сюжетного і образного розгортання, повинен поставити слово з гранично конкретним значенням.

Смерть Анхіза сталася не від пияцтва, не від горілки — це були б надто загальні означення, — а від чикилдихи:

В цей день його отець опрягся,
Як чикилдихи обіжрався [...] (II, 9).

Цербер — не просто пес з трьома головами, він — бровко, а горло йому Сівілла заткнула не хлібом взагалі, а — надто вдале як на ситуацію конкретне слово — глевтяком:

Аж баба хліб бровку шпурнула
І горло глевтяком заткнула,
То він за кормом і погнавсь [...] (III, 67).

Кара для Парпури в пеклі — не просто горіти:

Якусь особу мацапуру
Там шкварили на шашлику [...] (III, 82).

Шевельов Ю. В. Традиції і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського — 331

В наслідок чар Цірцеї кожному троянцеві загрожує участь бути перетвореним у вола. Але це ще надто загальне поняття, і Котляревський його конкретизує:

І будеш в плузі похожати,
До броваря дрова таскати,
А може підеш бовкуном (IV, 10).

Ми точно знаємо, що курив Еней:

Еней, по човну похожая,
Роменський тютюнець курив (IV, 17), —

точно знаємо, якою рослиною користувався аркадський підкоморий, відганяючи мух від трупа царевича Палланта:

Над ним Аркадський підкоморий
Любистком мухи обганяв (VI, 77).

Килим-самольот придатний не лише для різних чудес, але

І тарадайку закривать [...] (IV, 48), —

і т. д., і т. д.

У багатьох місцях Котляревський дає не окремі елементи такої конкретно-побутової лексики, а цілі довжелезні списки її, справжні сюїти на теми їжі, питва, танців, збруї, зброї тощо. Ось кілька прикладів із дуже і дуже численних місць такого типу:

Їжа:

Свинячу голову до хріну
І локшину на переміну,
Потім з підлевою индик;
На закуску куліш і кашу,
Лемішку, зубці, путрю, квашу
І з маком медовий шулик (І, 27).

[...] їли бублики, кав'яр;
Був борщ до шпундрів з буряками,
А в юшці потрох з галушками,
Потім до соку каплуни;
З отрібки баба, шарпанина,

Шевельов Ю. В. Традиції і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського — 332

Печена з часником свинина,
Крохмаль, який їдять пани (IV, 53).

[...] мусіли підогрівать.
Просілне з ушками, з грінками,
І юшка з хляками, з кишками,
Телячий лизень тут лежав,
Ягнй і до софорку кури [...] (V, 19).

Посуд:

Барильця, пляшечку, носатку,
Сулії, тикви, баклажки —
Все висушили без остатку [...] (IV, 31).

Екіпажі:

Щоб ні в берлині, ні в дормезі,
І ні в ридвані, ні в портшезі,
А бігла б на перекладних [...] (IV, 59).

Зброя:

Для сильной армії своєї
Рушниць, мушкетів, оружжин
Наклали повні гамазеї,
Гвинтівок, фузій без пружин,
Булдимок, флинт і яничарок,
А в особливий закамарок
Списів, пік, ратищ, гаківниць (IV, 103).

Етнографічно-пізнавальна цінність «Енеїди» з цього погляду вже давно високо оцінена. Так, М. Ф. Сумцов перелічує назви дитячих ігор, танців, гадань, "відьомських" трав¹ використовуючи поему саме як етнографічне джерело. При належному вивченні «Енеїди», каже він, "матимем гарний причинок до українського фольклора", — і далі: "взагалі з всіх цих рисів виходе фольклорна збірка"². Було б дуже цікаво і повчально

¹ Сумцов Н. Малюнки з життя українського народного слова. — Харьків, 1910. — С. 81-82.

² Там таки. — С. 82. Пор. ще: Житецкий П. Энеида Котляревского и древнейший список ее в связи с обзором малорусской литературы XVIII века. — Киев, 1900. — С. 135; Дашкевич Н. Малорусская и другие бурлескные (шутливые) Энеиды // Киевская Старина. — 1898. — Т. XLII. — Сентябрь. — С. 177.

Шевельов Ю. В. Традиції і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського — 333

скласти, базуючися на «Енеїді» маленькі галузеві словнички-реєстрики. Вони показали б на повний зріст і лексичні багатства поеми в галузі конкретної лексики, і мали б при критичному підході певне практичне значення для лексиколога і для школи.

Подібні до щойно наведених сюїти конкретно-побутової лексики, правда, властиві взагалі для жанру бурлескної поеми, але досить порівняти хоч би відповідні місця поем Осіпова і Котляревського, щоб переконатися, що останній не тільки перевищує першого розміром таких місць і кількістю лексем конкретного значення, а і далеко свідоміше, організованіше здійснює накопичення їх як принцип організації мовно-стилістичної системи свого твору.

Приміром, у Осіпова читаємо:

Напитками лишь не ленися,
Хоть пруд из них себе пруди;
Лишь только сам в том не плошися,
А то на них хоть не гляди.
Вином шампанским хоть облейся,
Не только досыта напейся
И наливай себе живот [...] (с. 289).

Цьому досить загальному описові, в центрі якого стоїть загальне, не деталізоване, не конкретизоване, не розкрите поняття напитки і в якому є лише одна конкретна назва напоїв — шампанське, — у Котляревського відповідає:

І кубками пили слив'янку,
Мед, пиво, брагу, сировець,
Горілку просту і калганку,
Куривсь для духу яловець.
Бандура горлиці бринчала,
Сопілка зуба затинала,
А дудка грала по балках;
Санжарівки на скрипці грали,

Шевельов Ю. В. Традиції і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського — 334

Кругом дівчата танцювали
В дробушках, в чоботах, в свитках (І, 28).

Як бачимо, загальному поняттю "напитки" з тексту Осіпова відповідає в Котляревського цілий реєстр з семи конкретних назв напоїв, а в дальших рядках Котляревський додав список пісень і танців, який уже не має відповідника в цьому місці поеми Осіпова, а появу дівчат використав для того, щоб подати хоч кілька назв частин їхньої одежі.

З другого боку, таке ж захоплення конкретно-побутовою лексикою позначається почасти і на п'єсах Котляревського. Пригадаймо хоч би репліку Тетяни, яка на запитання москаля, що є в неї в коморі, починає охоче перелічувати назви різних господарських речей:

Тетяна. Діжка, корито, ночви, горшки, макітра, поставець, гладушки, козубенька, кошик, діжа, підситок, решето? («Москаль-чарівник», ява VII, а Михайло додає до цього чималенького списку ще бодню).

Багатством конкретної, зокрема побутової лексики, Котляревський нагадує Дєржавіна в російській поезії. Але схожість між ними лише в тому, що обоє вони охоче використовують конкретно-побутову лексику, саме ж використання її в них далеко не однакове. Дєржавін насамперед змальовує світ, його цікавить речовість цієї лексики, матеріяльність, земні і важкі, блискучі, пишні фарби, наочність уявлення. Для Котляревського основне — не живописання предметів, а називання їх, перелік самих слів¹, ефект, справлюваний не так речами, як словами; хоч не можна сказати, що його не цікавить конкретність уявлення, але основне для нього — грудки слів, списки їх, аромат самої мови.

¹ 3 нахилом до переліку замість опису зв'язана і не раз уже відзначувана дослідниками більша стислість «Енеїди» Котляревського проти його першовзорів — Осіпова і Котєльніцького. Пор.: Стешенко І. Енеїда Котляревського і Котельницького в порівнянні з иншими текстами // Записки українського наукового товариства в Київі. — 1911. — С. 68; Марковський М. Найдавніший список «Енеїди» І. П. Котляревського й деякі думки про генезу цього твору. — Київ, 1927. — С. 48.

Шевельов Ю. В. Традиції і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського — 335

І через це він не спиняється здебільшого на одному якомусь слові, не супроводжує його кольоровими або якимись іншими епітетами, не затримується на ньому, а громадить слово за словом, назву за назвою, впливаючи на читача самим накопиченням, самим розміром цих списків. Характерно, що і подаючи назви різних ігор, звичаїв, ворожінь і т. д., Котляревський здебільшого не розкриває їх суті й змісту, а обмежується лише на переліку їхніх назв. Отже, і для етнографа це не стільки точні відомості, скільки список назв, які визначають йому, що він повинен вивчити і знати, але ще не навчають його самої суті звичаїв, позначуваних цими назвами.

Хіба тільки в порівняннях застосування конкретної лексики, меншою мірою піддаючися принципові перелічення-накопичення, приводить передусім дуже часто до великої конкретности, наочности уявлення. Для порівнянь Котляревського характерно те, що він здебільшого порівнює не просто явище з явищем, річ з річчю, а явище або річ з іншим явищем або річчю, взятими в конкретних обставинах. Так, Еней

[...] заліг, мов в грубі пес (І, 46);

троянцям

[...] море дуже надоїло,
Як чумакам дощ в-осени (II, 68);

Сівілла перед пророкуванням,

Упавши на землю, качалась,
У барлозі мов порося (III, 19).

У кожне порівняння з наведених Котляревський вводить якусь виразно конкретизуючу обставину, яка льокалізує образ або безпосередньо (у грубі, у барлозі), або посередньо, вставляючи його в певну конкретну географічну і історичну ситуацію (чумакам). Без цих конкретних по своєму значенню лексем порівняння були б цілком можливі, звичайні, але це не були б порівняння Котляревського. Конкретність льокалізації порівнянь, їхній наочно-матеріяльний склад споріднює їх з порівняннями приказково-прислівного фолкльору.

Шевельов Ю. В. Традиції і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського — 336

От іще кілька прикладів порівнянь подібної будови без спеціяльного до них коментарія:

На ярмарку як слобожани,
Або на красному торгу
До риби товпляться миряни —
Було на цьому [за Стіксом. — Ю. Ш.] так лугу (III, 56).

Анхиз кричав, як в марті кіт (III, 140).

Горілку всю повипивали,
Як на вечері косарі (IV, 29).

Надувсь, мов на огні лопух (IV, 42).

Вертілась, як в окропі муха [...] (IV, 44).

Пороснули і Рутуляни.
Мов од дощу в шатер цигани [...] (V, 67).

Не так розсердиться добродій,
Коли пан возний позов дасть,
Не так лютує голий злодій,
Коли не має, що украсть —
Як наш Латин тут розгнівився [...] (IV, 86).

Пор. у «Москалеві-чарівнику»:

Хто проступиться, то той виля, як собака в човні (XI).

Рідше порівняння конкретизуються через обставину не локалізуючого, а способового характеру:

[...] од страху так трусився,
Мов сидя охляп на коні (III, 51);

Тут їх чиновники тузились,
Як півні за гребні возились [...] (VI, 115).

І тут, у порівняннях, Котляревський незмірно конкретніший від Осіпова. Обмежуся одним прикладом. Осіпов дає порівняння:

Душил их так, как волк овец (с. 272).

Котляревський, як і слід було сподіватись, подаючи подібне порівняння (в застосуванні до іншої дійової особи), локалізує

Шевельов Ю. В. Традиції і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського — 337

його, від чого воно одразу стає значно конкретнішим, наочнішим:

[...] поравсь, мов в кошарі вовк (V, 90)¹.

Але вершин конкретности, ядерности і влучности досягає Котляревський, напевне, в використанні народньої фразеології. «Енеїда» становить собою, крім усього іншого, ніби збірник народніх, селянських фразеологічних зворотів у широкому розумінні цього слова. Тільки й того, що розташовані вони, звичайно, не за алфавітом і не за значенньовими гніздами, а за потребою розгортання сюжету і характеристики образів. Тут і приказки, і прислів'я, і традиційні порівняння, і фразеологічні вирази в вузькому розумінні слова (ідіоми), але найбільше тут зворотів перифрастичного характеру на ознаку тих самих понять ('їжа', 'питво', 'бійка', 'смерть', 'втеча', 'балачка' і т. п.), які мають у «Енеїді» найбільшу кількість синонімічних позначень.

От кілька таких яскраво-конкретних фразеологічних зворотів перифрастичного характеру на ознаку 'биття' і сумежних понять:

Дали нам греки прочухана [...] (І, 23).

Получиш добру халазію,
Він видавить з тебе олію [...] (І, 49).

Покуштувати стусанів (11,21).

Я бебехів вам надсажу [...] (II, 21).

Йому хвоста щоб не вкрутили [...] (II, 32).

Уже заллє за шкуру сала [...] (II, 34).

[...] хто з Олимпа кучму дав (II, 41).

Почешуть ребра вам і спину [...] (IV, 92).

¹ Пор. ще приклад з оди кн. Куракіну:

Писарів там тучі, тучі,
Мов в Петрівку косарів.

[Кулиш П. Обзор украинской словесности. II. Котляревский // Основа. — 1861. — Январь. — С. 253].

Шевельов Ю. В. Традиції і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського — 338

Рутульців добре тасували
І од Рутульців получали
Квитанцію в своїх долгах (V, 124).

Всіх за все по спині стриг (VI, 24).

І добре так його уладив,
Що цей вильнув наверх денцем (VI, 41).

Вліпив такого макогона,
Що пан Талес шкереберть став (VI, 46).

Вам дасть Еней міцной кабаки,
Що будете за Стиксом чхать (VI, 54).

Список цей далеко не вичерпний, але і його досить, щоб оцінити багатство фразеології Котляревського на означення конкретних понять. При цьому важливо відмітити, що в протилежність, приміром, Гулакові-Артемовському, який володіє дуже яскравими фразеологічними зворотами, але в порівняно обмеженій кількості і тому нерідко повторює їх у своїх не таких уже численних і великих на розмір творах, Котляревський на протязі всієї своєї чималої на розмір поеми майже зовсім не повторює без змін фразеологічних зворотів, а здебільшого знаходить нові і нові, почерпаючи їх, очевидно, з живої народньої мови, з спілкування з навколишнім українським населенням.

Знову доводиться згадати, що складення словничка фразеологічних зворотів «Енеїди» було б дуже корисною справою. Фразеологія «Енеїди» в своїй переважній частині зберігає свою актуальність і для нашого часу. Тут обмежуся тільки ще кількома прикладами, беручи їх лише з І і II частини поеми. Вичерпати тут усі фразеологічні розсипи «Енеїди» — річ неможлива.

От кілька використаних Котляревським ідіомів перифрастичного і неперифрастичного характеру:

П'ятами з Трої накивав (І, 1).

Він, взявши торбу, тягу дав [...] (І,1).

Ізбий Енея з пантелику [...] (І, 5).

Тоді від мене возьмеш чвирк (І, 8).

Шевельов Ю. В. Традиції і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського — 339

І буде бісики пускать (І, 18).

В три вирви вигнала відтіль [...] (І, 23).

І з голоду в кулак трубили [...] (І, 24).

І молодиці-цокотухи
Тут баляндраси понесли [...] (І, 31).

Точила всякії баляси
І підпускала різні ляси [...] (І, 35).

Все на ус собі мотала [...] (І, 52).

Нагріла в пазусі гадюку,
Послала пуховик свині!.. (І, 53).

Вона мені щось по знаку (II, 5).

Мисліте по землі писав [...] (II, 16).

Венера, облизня піймавши,
Слізки пустила із очей¹ (II, 36).

Цибульки б дать йому під ніс (II, 37).

Сердечний об землю упав.
Чмелів довгенько дуже слухав [...] (II, 38).

І в голові так коверзнула,
Щоб зараз учинить ярміс [...] (II, 41).

Ось так на лід їх посадім! (II, 47).

Не знав же, на яку ступити,
Еней [...] (11,58).

[...] добре знав греблі гатить (II, 59).

Легко було б розклясифікувати ці вирази за значенням чи за походженням, але це не має істотного значення при аналізі мови «Енеїди». Котляревський не вигадує їх, він старанно добирає їх з уст народу і дбає за те, щоб максимально їх використати. Не раз він накопичує їх, як це видно між іншим і з позначення строф при наведених мною прикладах, накопичує за тими са-

¹ Пор. у «Наталці-Полтавці» репліку Возного: "Коли другії о близня піймали, то і ми остерегаємся" (І, 3).

Шевельов Ю. В. Традиції і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського — 340

мими принципами, за якими він накопичував синоніми. І, як і синоніми, фразеологічні звороти в його поемі мають, як правило, такий же конкретно-образний характер. Ніякої посутньої різниці у вживанні тих і других нема, і те, що говорилося вище про синоніми, mutatis mutandis* стосується до фразеологічних зворотів.

Милування кількістю і якістю зібраних і використаних фразеологічних зворотів від автора передається і його героям, і, приміром, у «Москалеві-чарівнику» знаходимо таке змагання дійових осіб у використанні фразеологем різного типу:

Михайло, Тетяна. Гарно, гарно, нічого сказати.

Михайло. Утяв до гапликів.

Тетяна. Аж пальці знати (VII).

Різнонаціональні герої характеризуються відповідними фразеологемами:

Москаль. И небо в овчинку покажется.

Тетяна. І в могилі боляче буде (XI).

Все сказане стосується і до фразеологічно усталених порівнянь, вживаних широко в народній мові. Обмежуся кількома прикладами з I-II частини «Енеїди»:

Еней тут крикнув, як на пуп [...] (І, 9).

Охляли, ніби в дощ щеня! (І, 24).

Енеєві так, як болячці
Або лихій осінній трясці
Годила пані всякий день (І, 38).

Троянці стали всі як хлюща (II, 57).

Загалом, щедро і творчо використано незчисленні скарби народнього гумору, запаси хвистких виразів, розроблені в сатиричному фолкльорі, переважно розмовному, а не пісенному, з усією їх конкретністю і солоністю.

Орієнтація на розмовну усну мову, на відтворення її в поемі виявляється і в тому, що часто в поемі чуємо ніби безпосеред-

* З відповідними змінами (лат.) — Т.Б.

Шевельов Ю. В. Традиції і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського — 341

ньо вихоплену розмовну інтонацію. Вона створюється різними способами. То це невимушене перебивання свого власного викладу вигуком і сентенцією:

Хоть він за нею і журився
І світом цілий день нудився, —
Та ба! бач треба покидать (І, 51), —

то це діялогізація викладу, зв'язана з певною синтаксичною "розхристаністю" його:

А скільки-ж всіх? — того не знаю:
Хоч муза я — не одгадаю,
По пальцям тож не розлічу;
Біг-ме! на щотах не училась,
Над карбіжем тож не трудилась, —
Я, що було, те лепечу (VI, 29), —

то усномовним уживанням діялогізуючого займенника:

Гаса, финтить своїм зикратим, —
Що ваш против його Полкан! (VI, 48), —

то усномовним уживанням емоціонально забарвлених слів з прямо протилежним звичайному емоціональним забарвленням їх у даному тексті:

Воно так, бачиш, і негарне;
Як кажуть то — не регулярне,
Та до війни самий злий гад [...] (IV, 102),

то цілим рядом інших засобів.

Поставивши в основу своєї поетичної мови реалістично відтворену усну народню мову, Котляревський в своїй поемі, загалом беручи, досить послідовно уникає архаїзмів (як на той час). Правда, досить важко щодо деяких слів установити, чи вони сприймались уже тоді як архаїчні. Адже ми надто мало маємо від того періоду творів, писаних живою народньою мовою, а пізніші твори в значній частині копіюють «Енеїду» або принаймні продовжують її мовні традиції. Тому прилучення того чи іншого слова з поеми Котляревського до числа архаїзмів часто річ досить непевна і умовна. Однак, і при найширшому розумін-

Шевельов Ю. В. Традиції і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського — 342

ні терміну архаїзм небагато їх знайдемо в словнику «Енеїди», і для деяких з них знайдуться raisons d'etre в їх стилістичному оточенні.

Слово верцадло, можливо, ще не було тоді цілковитим архаїзмом, яким воно стало, приміром, у часи Щоголева, котрий його вживав. Принаймні контекст не говорить про його архаїчність:

Дочка Лавися чепуруха
В німецькім фуркальці була,
Вертілась, як в окропі муха,
В верцадло очі все п'яла (IV, 44).

Окремі архаїзми явно ведуть своє походження з фолкльору:

Князь Турн йому війну писав!
Не в пир, бач, запрошав напитись,
А в поле визивав побитись [...] (IV, 84),

І як війну вести без збруї,
Без війська, хліба, без гармат,
Без грошей?.. Голови ви буї! (IV, 91), —

інші — з поширеної в народі лубочної повістевої літератури:

Фарона першого погладив
Потім'ю гострим кладенцем [...] (VI, 41).

Можна було б навести ще кілька прикладів архаїзмів (клейноди, животи — V, 39; воїв — V, 88 і т. д.), але загалом їхня кількість незначна, і спеціяльної стилістичної функції вони не мають.

Те саме доведеться сказати в загальних рисах і про використання Котляревським церковнослов'янізмів. Їх кількість дещо більша, але досить порівняти її хоч би з кількістю церковнослов'янізмів у поезіях Сковороди, щоб переконатися, що загалом Котляревський відвів їм ролю цілком другорядну. Але коли змінилась кількість церковнослов'янізмів, то не змінився підхід до них.

Для Сковороди в його поезіях слов'янізми не відмежовуються стилістично від слів живої мови. На вибір слов'янізму

Шевельов Ю. В. Традиції і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського — 343

чи іншого, паралельного своїм значенням слова частіше впливають причини метричні, ніж стилістичні — крім поодиноких випадків. Так, Сковорода пише

Что то за волность? Добро в ней какое?
Ины говорять, будто золотое.
Ах! не златое; если сравнить злато [...]¹, —

вільно вживаючи з однаковою стилістичною і семантичною функцією церковнослов'янський і східньослов'янський варіянти злато ~ золото. Те саме і в Котляревського. Варіянти град ~ город, враг ~ ворог для нього стилістично рівноцінні, і він їх уживає поруч:

Тут буде град над городами [...] (V, 8).

Тобі латинці вороги;
Я твій товариш буду щирий,
Латинці і мені враги (V, 14).

Джерела церковнослов'янізмів у творчості Котляревського різні. Одні слов'янізми йдуть безпосередньо від церковних і церковномовних впливів. Хоч мова церкви тоді була вже чітко відмежована від мови світської, мирської, тим більше народньої, все ж, поскільки нижча освіта перебувала в руках церкви та і в дальшому житті людина не раз зустрічалася з церквою і її представниками, то певного впливу церковної мови на усну відкидати не можна, хоч ясно, що в цю епоху вплив цей уже не був таким значним, як у попередні епохи. До числа таких слов'янізмів церковного походження можна віднести, приміром, такі, як прах ("черв і прах" — V, 136), порождені (І, 23), сліпорожденні (III, 123), осуждені (III, 94), може — жизнь (І, 63), гряде (IV, 123).

Другі мають своє джерело в канцелярській мові: розпреділивши (IV, 100), може предводитель (VI, 13).

Деякі можна розглядати як уже засвоєні живою мовою певних місцевостей, отже, як діялектизми. Сюди належать врем'я

¹ Сковорода Г. С. De libertate // Сборник Харьковского Историко-филологического общества. — Харьков, 1894. — Т. 7: Сочинения Григория Саввича Сковороды, собранные и редактированные проф. Д. И. Багалеем. Юбилейное издание (1794—1894 год). — С. 290-291.

Шевельов Ю. В. Традиції і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського — 344

(IV, 84), нужда (V, 83), совіт (IV, 38), також у кількох місцях враг у розумінні диявола.

Решта, очевидно, становить собою результат впливу літературно-мовної традиції, традиції, яка йшла як від староукраїнської книжної мови XVI—XVIII сторіччя, так і — й цього впливу не треба применшувати — від російського клясицизму XVIII сторіччя. Сюди відношу порівняно більшу кількість церковнослов'янізмів, а саме: брань (V, 12); взвилось (полум'я, не плам'я (V, 58); вздихав (III, 1); возвеселився (VI, 133); воздала (III, 45); вражда (V, 83); вспалали (контамінація українського слова з церковнослов'янським префіксом (VI, 118); (що-най) главніший (II, 74); глас (V, 102); іскореним (IV, 87); лікували (III, 116); лобзала (VI, 123); надежда (VI, 59); облако (V, 30); плам'я (VI, 91); повелитель (VI, 13); пред (I, 15 — і взагалі часто); прелестниця (IV, 117); принуждали (VI, 149); розсуждаєш (V, 77); со (V, 78); храбрий (VI, 107) і храбрість (V, 36); чрез (III, 52).

Трапляється і церковнослов'янізована або архаїзована флексія, напр., за смертію (III, 46); ціє (IV, 112); безсмертіє (VI, 61). Деякі церковнослов'янізми трапляються по кілька разів, тому питома вага цього лексичного елементу у творі не цілком вичерпується наведеним списком. Проте вона все таки невелика.

При цьому, як помітно з посилань при словах, особливо мало слов'янізмів у І і II частині. Поява їх у дещо більшій кількості в III частині зумовлена до певної міри тематично: III частина присвячена описові пекла, і тема ця природно викликає деякі ремінісценції церковної і апокрифічної літератури. Досить різко зростає кількість слов'янізмів у IV—VI частинах¹, мова яких взагалі трохи дальша від усної народньої, має в собі більше книжних елементів.

Як оцінити в цілому ролю церковнослов'янізмів у «Енеїді»? Думається, що, поскільки вони, як правило, не несуть ніякої

¹ Ця кількість ще більша була б, якби включити всі слов'янізми. Тим часом у поданий вище список я не включив слов'янізмів із кількох строф поеми, що мають своєрідне стилістичне оформлення і через це будуть мною далі спеціяльно окремо розглянені.

Шевельов Ю. В. Традиції і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського — 345

спеціяльної стилістичної функції, вживання їх, крім кількох органічно засвоєних мовою, слід визнати просто даниною старовині. А поскільки це так, то слов'янізми ці не були потрібні Котляревському. Отже, треба бути послідовним і поставити крапки над і. Слов'янізми в мові «Енеїди», виходить, частіше засмічували мову, ніж збагачували її. Тільки тоді, коли для них було відшукане стилістичне виправдання, вони змогли увійти всклад нової літературної мови на правах її органічного і доконечного компонента. Але це було зроблено тільки Шевченком, а Котляревському якщо і належить у цій справі якась заслуга, так це те, що він не занедбав слов'янізми остаточно. Але заслуга ця, як бачимо, проблематична, бо він вводив їх у мову «Енеїди» без внутрішньої потреби і всупереч провідним проґресивним тенденціям мовно-стилістичної системи своєї травестованої поеми.

І тут ми підходимо до тих рис обмежености, в яких було б дико винуватити Котляревського, але які все таки були і до певної міри знижували його ролю в історії української літературної мови і які об'єктивний дослідник мусить відзначити з такою ж повнотою, як і проґресивні риси.

Передусім для мови Котляревського типово те, що мова ця ніякою мірою не нормалізована, а значить і не може сама бути нормою. І фонетика, і морфологія, і синтакса, і лексика творів Котляревського сповнені дублетів, паралельних варіянтів звукового або морфологічного оформлення того чи іншого слова, словесного виразу того чи іншого поняття або думки. Маю на увазі при цьому не синонімічність — синонімічні слова або конструкції завжди корисні, бо відрізняються одне від одного смисловими відтінками або стилістичним забарвленням, — маю на увазі дублети в точному розумінні цього слова, вибір яких у кожному даному випадку не зумовлений ніякими семантично-стилістичними відтінками і являється наслідком випадковости або "зовнішніх" міркувань (звичність даного варіянту, технічна його вигідність з погляду кількости складів або звукового складу тощо). Мова творів Котляревського аж надто рясніє такими дублетами.

Шевельов Ю. В. Традиції і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського — 346

В літературі висловлювано думку, що "варіабільність усіх елементів мови, що так різноманітно виявляється в мові Котляревського, є неминуча на перших етапах розвитку всякої літературної мови"¹. Думка ця правильна лише почасти. Справа в тому, що від доброї волі письменника залежить, дати цим дублетам місце в своєму творі чи намагатися їх обмежити. Вони існують у літературній мові, яка тільки оформляється, — це обов'язково і само собою зрозуміло. Але зовсім не обов'язково, щоб письменник відбив їх у своєму творі в усій їх повноті і нестійкості. Коротше кажучи, крім стану мови, багато важить іще сама настанова письменника.

Щодо Котляревського, то аналіза його творів дозволяє говорити, що він швидше ставив перед собою завдання відбити усну мову навколишньої людности в усій її (мови) різнокольоровості і багатобарвності, в усій її неусталеності і неврівноваженості, ніж збирався хоч якоюсь мірою нормалізувати цю мову і очистити її від усього неоформленого, нестрункого, хаотичного, випадаючого з системи. Відносна чистота його мови — його заслуга лише постільки, поскільки він більш-менш послідовно (саме більш-менш, а не цілком послідовно) відтворював у своїх творах властивості полтавської говірки, яка більшістю своїх рис увійшла в формовану тоді літературну мову (не без великого впливу на це самого Котляревського).

Приклади дублетности в мові творів Котляревського можна знайти на першій-ліпшій сторінці. Коли, приміром, Микола в «Наталці-Полтавці», змальовуючи Полтаву, каже: "[...] там так улиці застроюють новими домами, та кришки красять, та якісь пішоходи роблять, щоб в грязь добре, бач, ходити було пішки, що аж дивитись мило" (II, 3), а Петро про театр у Харкові каже: "Ні, се не город і не містечко, а в городі вистроєний великий будинок" (II, 6), — то вживання двох лексичних дублетів — дім і будинок — тут нічим не виправдане. В одній і тій самій строфі «Енеїди» читаємо:

Та вже для тебе обіщаюсь
Енеєві я ляпас дать!

¹ Янко-Триницька [Н]. Паралелізми [? — Ю. Ш.] в мові Ів. Котляревського // Мовознавство. — 1936. — № 10. — С. 79.

Шевельов Ю. В. Традиції і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського — 347

Я хутко, миттю постараюсь
В трістя його к чортам загнать.
Прощай-же! швидше убирайся
Обіцянки не забувайся [...] (І, 8), —

і наявність тут двох варіянтів кореня об{іц-} ~ об{іщ-} явно говорить про елементарне недбання автора за нормалізацію літературної мови.

Такі приклади можна наводити в дуже великій кількості, але не буду цього робити, поскільки значне число фонетичних, морфологічних і лексичних дублетів Котляревського наведено в уже згадуваній статті Янко-Триницької. Правда, вони там не вичерпані, і спосіб подачі, зокрема лексичних дублетів, не цілком задовольняє: справжні лексичні дублети (на зразок: ад ~ пекло, вещ ~ річ, врем'я ~ час, совіт ~ рада, товпа ~ юрба і ін.) не відмежовані від дублетів фонетичного оформлення (куда ~ куди, хоть ~ хоч і т. п.) і від варіянтів історично і семантично нерівнозначних (напр. церковнослов'янські варіянти поруч українських: враг ~ ворог, глас ~ голос, плам'я ~ полум'я та інші). Отже, клясифікація, зроблена автором статті, не задовольняє, але кількість наведеного фактичного матеріялу¹ сама по собі достатньо переконлива. Таким чином дублетність — це перший наслідок недбання Котляревського про нормалізацію літературної мови.

Другим наслідком цього недбання є те, що Котляревський не володіє ніяким критерієм добору діялектних елементів. Власне, і саме питання про такі критерії навряд чи поставало перед ним. Цим він продовжує ту лінію безоглядного копіювання говіркової мови, яка зв'язана історично ще з іменем Якуба Ґаватовича з його інтермедіями і яка залишилась типовою і для всіх інтермедій XVIII ст., а також і для тих творів І. Некрашевича, які спираються на усну мову і фіксують її.

Різниця тільки в тому, що говірки, копійовані в інтермедіях і в творах І. Некрашевича, були досить далекі від того центрального ядра новоукраїнських (південно-східніх) говірок, риси якого склали основу нової української літературної мови,

¹ Див. особливо там таки. — С. 71-76.

Шевельов Ю. В. Традиції і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського — 348

а полтавська говірка, використана Котляревським, належала до цього ядра, хоч і була на його периферії.

Коли не розглядати тут фонетико-морфологічних діялектних рис, що характеризують мову «Енеїди» або трапляються в ній, а зосередитися виключно на лексичних діялектизмах, то все таки і тоді кількість їх буде надто велика. Знайдемо серед них і досить поширені на території України (здебільшого в Східній Україні) і досить вузькі щодо поширення діялектизми. До перших можна б віднести: річ ('промова' — II, 10), год (III, 3; зустрічається і в Шевченка), начинав (III, 32), лишнє (III, 108), оддихать (III, 127), первий (V, 40), послідній ("Тут їх застав послідній час!" — V, 86; пор. "[...] до останньой каплі крови [...]" V, 107), луччий (VI, 4; зустрічається і в Шевченка; пор. також у Котляревського в оді до кн. Куракіна прислівник лучш¹) і ін. До вужчих діялектизмів можна віднести такі слова і варіянти слів, як послі (І, 31), сідий (II, 53; зустрічається і в Шевченка), посіділа (III, 15; у редакції Парпури — варіянт посивіла), вещ (IV, 50), єднаково (V, 7), п'ятна (V, 30), пужав (VI, 10), галасає (VI, 146) та ін.²

Що ці і подібні до них слова характерні саме для полтавської говірки, можна перевірити і на діялектних записах, і на живих спостереженнях над сучасною полтавською і колополтавською говіркою, і, нарешті, тим, що такі ж слова і варіянти слів зустрічаємо в мові дійових осіб «Наталки-Полтавки». Так Наталка каже: "Дала слово за первого вийти заміж [...]" (І, 5). Микола вживає слово вовся: "Се не із нашого села і вовся мені незнакомий" (II, 2) — подібних збігів дуже багато, а мова більшости персонажів «Наталки-Полтавки» в цілому, як ми вже бачили, характеризується саме досить послідовно здійсненою настановою на фіксацію рис полтавської говірки.

Відповідно до такого ставлення до говіркових рис подаються і іншомовні слова. Іншомовні слова в «Енеїді» або оформ-

¹ Купиш П. Обзор украинской словесности. II. Котляревский // Основа. — 1861. — Январь. — С. 254.

² На вживання деяких з цих слів, імовірно, могла вплинути і літературно-книжна традиція.

Шевельов Ю. В. Традиції і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського — 349

ляються говірково з погляду фонетичного (калавур — III, 45, IV, 108; анахтем — V, 66; по трахтирах — VI, 6; шкелет — VI, 28; цилюрик — VI, 135; шпигон — IV, 118; кватері — II, 7 — і поруч кватиру — V, 84), або підлягають частковому морфологічному осмисленню відповідно до живих морфологічних елементів-формантів говірки (амуниця — IV, 107 — нібито з суфіксом {-иц(я)}; обтекар — IV, 118 — нібито з префіксом {об-}; копитан — VI, 82 — нібито з коренем {кол-}), або в цілому етимологізуються в дусі народньої етимології (крутопопи — замість протопопи — III, 74; "мишаком їх поморили" — III, 87; "красовулю піднесли" — V, 80; може сюди ж і наведене вище обтекар, якщо в ньому осмислювано не лише префікс, а і корінь). Нарешті, ряд слів подається в просто перекрученому звуковому оформленні, імітуючи сприйняття їх на слух неосвіченою людиною: пашкети (II, 8), патинки (II, 41) і інш.

Можна думати, що таке оформлення, такі способи подачі іншомовних слів продиктовані не тільки бажанням відтворити діялектні риси, що Котляревський тут навмисне перебільшував ті відхилення від книжної мови, які трапляються в говірці, використовуючи ці відхилення і перекручення як засіб комізму. Але про це докладніше — далі, де йтиметься про особливості мови «Енеїди», зумовлені жанрово-стилістичною приналежністю поеми.

Кількість польонізмів у «Енеїді» невелика, і це природно, бо Котляревський не мав перед собою безпосередніх польських зразків¹. Можна відмітити: в стьонжках (І, 29); цера ("як циган, смуглой цери був" — III, 53; пор. ще VI, 152); пошмалитись (III, 95; III, 132); пахолок (III, 109); гура ("печені різної три гури" — V, 19); прасунок ("її спіткав прасунок" — V, 72).

¹ У своїй праці Мих. Марковський доводить, що Котляревський користувався і польським варіянтом травестованої «Енеїди» [див. Марковський М. Найдавніший список «Енеїди» І. П. Котляревського й деякі думки про генезу цього твору. — Київ, 1927. — С. 42]. Якщо це і справді так (а Марковський цього не довів), то, однаково, вся мовно-стилістична система «Енеїди» Котляревського веде нас (у своїх ненародніх елементах) все таки до традицій української старокнижної літератури і, особливо, — російського клясицизму XVIII ст., а не до польської літератури.

Шевельов Ю. В. Традиції і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського — 350

Загалом, «Енеїда» написана за російським зразком. Безперечні її зв'язки з Осіповим, але не треба забувати і про загальні зв'язки Котляревського з російським клясицизмом XVIII сторіччя. В лексиці «Енеїди» знайдемо чимало слів або і цілих словосполучень, живцем вихоплених із російської клясичної літератури XVIII сторіччя і перенесених в інше мовне оточення без серйозних змін. Найбільше число зв'язків встановлюється з жанрами низького стилю, за традиційною клясифікацією літературної теорії клясицизму, насамперед з жанром "ірої-комічної поеми". Саме звідси можна, очевидячки, вести походження таких російських слів і зворотів у тексті української «Енеїди», як:

Зефір-же, давній негодяй [...] (І, 7).

Ти знаєш, він який парнище? (II, 34).

По саме нільзя нахлестався [...] (II, 74).

Сюди привів Анхиз Енея
І між дівок сих посадив;
Як неука і дуралея
Принять до гурту їх просив [...] (III, 133).

Цей переряжен в обезьяну (IV, 12).

А Ванька-Каїн впереді (IV, 41).

Нехай видумують гостинні
Енею нашому в із'ян [...] (IV, 120).

Годящі парні: ти — і я! (VI, 72).

Еней був п'яний, єле жив (VI, 73)¹.

З вищими стилями, з серйозними жанрами клясицизму можна зв'язати (або принаймні не зв'язувати обов'язково з комічними, гумористичними стилями) також чимало російських

¹ Пор. в оді кн. Куракіну:

Аж нельзя пропхнутись мні [...],
Не дають пахати нив [...]

[Кулиш П. Обзор украинской словесности. II. Котляревский // Основа. — 1861. — Январь. — С. 253].

Шевельов Ю. В. Традиції і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського — 351

слів і зворотів, які точно і об'єктивно в сумі своїй свідчать про те, що Котляревський як автор «Енеїди» виховався і на російському клясицизмі XVIII сторіччя. Сюди, крім кількох місць, які я спеціяльно розгляну далі, можна віднести, приміром, такі слова і звороти — особливо часті в останніх частинах поеми:

Щоб не втопив їх у волнах (II, 69).

Хиба, читателі, пождіте [...] (III, 41).

Молилися без остановки [...] (III, 85).

Влюблених ти докупи зводиш [...] (V, 4).

Вокруг себе все побиває [...] (VI, 45).

Їх палять Турнові уроди [...] (V, 65).

Коп'є булатне направляє [...] (V, 99).

Як кнур свиріпий роз'ярився [...] (V, 141).

Тут військо стройными рядами [...] (VI, 126).

Буває, що російські вирази не переносяться безпосередньо, а підлягають калькуванню, яке однак не спроможне їх цілком українізувати:

Чи глузд за розум за вернув?.. (IV, 90).

Потямить, якова то я!.. (IV, 58), —

пор. російське ум за разум зашел, какова¹.

Поодинокі російські вирази вкраплені в «Енеїду» з офіціяльно-казенних стилів в різних їх виявах, напр. традиційне звертання офіцера до солдатів:

Ребятушки, — кричав, — постійте! —
[...]
Одкиньте страх і не робійте [...] (V, 68),

або офіціяльно-канцелярські формули, формули ввічливости:

¹ Хоч слово яковий уживалося в старокнижній українській літературній мові, пор., наприклад, у лексиконі Памви Беринди: "[...] непожиточнаго до яковои справы чиню кого" [Сахаров И. Сказания русского народа. — Санктпетребург, 1849. — Т. II. — Кн. V: Словари русского языка. — С. 109].

Шевельов Ю. В. Традиції і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського — 352

Евандр і празник учредив (V, 21).

А вас, Анхизович, покорно
Прошу Палланта доглядать [...] (V, 37).

Усіх цих елементів у мові «Енеїди» в сотні раз менше, ніж, приміром, у мові Г. С. Сковороди. Але все ж наявність їх говорить нам про те, що Котляревський у кожному даному випадку цікавився тим художнім ефектом, яке справить на читача дане місце, а не частотою, усталеністю і виробленістю мови свого твору, а тому він ніколи не зупинявся перед тим, щоб порушити чистоту його мови. Щодо цього — він іще в річищі старих традицій, за якими літературний твір фіксує (часто в гіперболізованому вигляді) льокальні і соціальні діялекти, а не витримується послідовно в дусі загальнонаціональної мови. Той факт, що мова Котляревського не відзначається особливою чистотою, пояснюється не лише тим, що це — перший крок нової української літературної мови, а і тим, що поет, зв'язаний з традиціями XVIII століття, не надавав вирішального значення проблемам чистоти мови¹.

Використовуючи сміливо в одному творі вузькоговіркові слова і форми, слова різних стилів і навіть різних мов, Котляревський дуже часто ставиться до цього як до засобу гумористично-бурлескного стилю. З бурлескністю, з завданням розсмішити читача зв'язані замилування і в конкретній побутовій лексиці з її речовістю і соковитістю, і в різностильних і різноплянових словах і виразах, і в перекрученому вживанні іншомовних слів,

¹ Пор. щодо цього характеристику, дану І. Стешенком (хоч він хибно зводить питання лише до вживання російських слів): "[...] в литературе искусственной писание на украинском языке было до некоторой степени mauvais ton. Естественно поэтому, что к времени Котляревского украинских пуристов относительно языка не могло и быть. Итак, уже одним этим указывается действительная причина внесения Котляревским в его Энеиду руссизмов; несомненный же факт подражания Осипову еще лучше уясняет эту причину. Сличение обоих произведений [...] показывает, что почти все руссизмы украинской пародии взяты из великорусской [...]" [Стешенко И. И. П. Котляревский в свете критики (продолжение) // Киевская Старина. — 1898. — Т. XLII. — Сентябрь. — С. 285].

Шевельов Ю. В. Традиції і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського — 353

і т. д. Спричиняється бурлескність стилю і до частого добору слів за принципом більшої їх забарвлености відтінком грубости, лайливости, подеколи навіть вульґарности. Вульґарности в «Енеїді» Котляревського менше, ніж в одноіменному творі Осіпова, та все ж вона є. Обмежуся мінімальною кількістю прикладів:

З двора [Еней] в собачу ристь побіг (І, 58).

Мазкою хоче хто умитись? (II, 21).

Сам чорт заліз в його кабак (V, 56).

І злому Трої супостату
Макітру одділив од плеч (V, 88)¹.

Подеколи такі прийоми механічно переносяться і на зображення позитивного героя — це вже риса стилю. Так, Котляревський, очевидячки, розцінює позитивно троянців Геленора і Лика, але про смерть останнього він все ж пише так:

Із носа бризнула кабака,
У Турна околів в ногах (V, 125).

Ще Потебня з приводу подібної картини загибелі Низа і Евріяла зауважив, що в таких випадках "самая форма пародий изменяет Котляревскому"².

Дослідники варіянтів і різних редакцій «Енеїди» встановлюють, що в пізніших варіянтах Котляревський обмежував і підчищав вульгаризми³. Встановлення хронології різних

¹ На подібні приклади вказував і М. Дашкевич [Дашкевич Н. Малорусская и другие бурлескные (шутливые) Энеиды // Киевская Старина. — 1898. — Т. XLII. — Сентябрь. — С. 177].

² Потебня А. А. Из записок по теории словесности. — Харьков, 1905. — С. 393. Пор. також в оді кн. Куракіну в описі позитивного героя, адресата оди:

[...] од стрічок шия гнеться,
[...] іззаду ключ товчеться

³ Кулиш П. Обзор украинской словесности. II. Котляревский // Основа. — 1861. — Январь. — С. 252.

Див., напр. Марковський М. Найдавніший список «Енеїди» І. П. Котляревського й деякі думки про генезу цього твору. — Київ, 1927. — С. 11, 22.

Шевельов Ю. В. Традиції і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського — 354

редакцій «Енеїди» — річ не цілком певна, але цьому твердженню, здається, можна довіритися, бо його підтримують деякі факти мовно-стилістичного порядку, до розгляду яких зараз переходимо.

Як розцінювати вульґаризми в мові «Енеїди»? Відповідь на це залежить від прийнятої точки зору. Якщо виходити з вимог жанру, з вимог бурлескного стилю, то вони цілком закономірні, і внесення в літературний твір такого жанру елементів народнього гумору в усій їх солоності, міцності і часом рискованості — річ потрібна і доцільна.

Інакше доведеться розцінити їх, коли, абстрагувавшися від вимог жанру і літературного задуму твору, подивитися на них з погляду становлення літературної мови. З цього погляду виключний нахил до вульґаризмів не можна оцінити інакше, ніж як вияв певної обмежености мови, обмежености не страшної, поки йдеться про один або кілька творів, але дуже небезпечної, коли вона запанує в літературній мові і буде покладена в основу останньої на певному етапі її розвитку (як це і сталося з українською літературною мовою, доки цей стиль не був переборений романтичними спробами Гулака-Артемовського, сентиментально-реалістичними повістями Квітки-Основ'яненка, виступами романтиків, а далі знятий творчістю геніяльного народнього поета, основоположника нової українськоїлітературної мови Т. Г. Шевченка).

Засвоєна як принцип, бурлескна манера письма призводила до застиглости літературної мови, до зв'язаности її з певним, досить обмеженим запасом лексичних і стилістичних засобів, до недбання про нормалізацію і чистоту літературної мови, до зв'язаности (часто) викладу з певною маскою оповідача. Бурлескна манера викладу, виконавши значну проґресивну ролю — вона відкрила в літературу шлях народній мові в значній частині елементів останньої, — далі перетворювалась у гальмо розвитку літературної мови, в фактор її консервування, застиглости, обмежености.

Звичайно, в період, коли писалася «Енеїда», більше відчувалися і об'єктивно, і суб'єктивно прогресивні елементи цієї ма-

Шевельов Ю. В. Традиції і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського — 355

нери викладу. Саме тому і була поема так захоплено зустрінута сучасниками, саме тому вона стала любимою книгою мало не кожного освіченого українця, поки не з'явився «Кобзар» Шевченка¹. Та все таки і тоді не можна було не відчувати, що «Енеїда» відбивала тільки одну сторону народнього життя і народньої мови і що її було не досить, щоб пізнати народі його мову. Як відзначив Шевченко, помилялися ті, хто "прочитали собі по складах «Енеїду», та потинялись коло шинку, та й думають, що от коли вже ми розпізнали своїх мужиків. Е, ні, братіки ..."²

Чи відчував сам Котляревський ці риси обмежености, чи робив він спроби поширити свої стилістичні можливості, вирватися за межі бурлескної манери викладу, яка хоч і не стала тоді цілком зашкарублою, але вже позначалася окремими елементами закостенілости?

Здається, на це запитання можна дати стверджувальну відповідь. Спиратися при цьому доведеться не на факти біографії Котляревського — її, на жаль, ми надто мало знаємо, надто мало дійшло до нас фактів і свідчень про смаки, погляди Котляревського на художню літературу взагалі і на його власну творчість зокрема. Спиратися доведеться на саме вивчення мовно-стилістичної будови його творів, і, передусім, звичайно, «Енеїди». Уже здавна відзначалося, що в другій половині своєї поеми Котляревський часто виступає з серйозним обличчям, як моралізатор, як свого роду проповідник, без намагання викликати сміх або посмішку в свого читача. Але стилістичні особливості і стилістичні першоджерела цих місць лишились невивченими.

¹ Це констатував ще О. Павловський, пишучи: "[...] напечатанная, и публикою с удовольствием принятая, перелиціованая Виргилиева Енеида" [Павловский А. Грамматика Малороссийского наречия, или Грамматическое показание существеннейших отличий, отдаливших Малороссийское наречие от чистого Российского языка, сопровождаемое разными по сему предмету замечаниями и сочинениями. — Санктпетербург, 1818]. Інші відгуки сучасників див. Стешенко И. И. П. Котляревский в свете критики. // Киевская Старина — 1898. — Т. XLI. — Июль-август. — С. 89-91.

² Шевченко Т. [Передмова до другого видання «Кобзаря»] // Шевченко Т. Повне зібрання творів в десяти томах. — Київ: Видавництво Академії наук УРСР, 1939. — Т. 1: Поезії 1837-1847. — С. 375.

Шевельов Ю. В. Традиції і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського — 356

Придивившися уважно до мовно-стилістичного оформлення останніх частин «Енеїди», ми зможемо виділити, крім поодиноких речень, кілька строф, написаних цілком або частково не в бурлескній манері. Побудуємо наш опис "серйозної" манери «Енеїди» на аналізі стилю 96-ї, 112-ї, 114-ї, 116-ї і 122-ї строф IV частини, 2-ї, 10-ї, 50-ї і 94-ї строф V частини і 53-ї і 110-ї строфи VI частини поеми.

При аналізі цих строф впадає в очі, насамперед, їх висока синтаксична організованість. Їхня синтаксична організація — явно риторично-ораторська за своїм принципом. Застосовується система риторичних звертань, до того ж підкреслених анафоричністю вживання:

Вельможі царство збунтували,
Против царя всіх наущали.
Вельможі!, лихо буде вам,
Вельможі! хто царя не слуха,
Таким обрізать ніс і уха,
І в руки всіх оддать катам (IV, 96).

Трохи далі ще раз зустрічаємо подібну будову:

Жінки поставлять на своє!
Жінки! коли б ви більше їли,
А менш пащикувать уміли,
Були-б в раю ви за ціє! (IV, 112).

Характерно, що в Осіпова і Котєльніцького цих місць з таким синтаксичним оформленням ми не знаходимо.

Анафорично-наростаюча система будови розгорненого складного речення може кінець-кінцем оформлятися в періодичну, з властивим періодові чітким ритмо-інтонаційним членуванням і з наростаючою емфазою паралельно побудованих частин:

Не хмара сонце заступила,
Не вихор порохом вертить,
Не галич чорна поле вкрила,
Не буйний вітер це шумить:
Це військо йде всіма шляхами,

Шевельов Ю. В. Традиції і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського — 357

Це ратне брязкотить збруями,
В Ардею-город поспіша (IV, 122)¹.

Любов к отчизні де героїть,
Там сила вража не устоїть,
Там грудь сильніша од гармат,
Там жизнь — алтин, а смерть — копійка,
Там лицар — всякий парубійка,
Козак там чортові не брат (V, 94).

Така синтаксична структура дуже легко в'яжеться з риторичним перебільшенням (гіперболи) або з антитетичним нагромадженням контрастних понять:

Зробився Турн несамовитий,
Ярився, лютував неситий,
Троянськой крови забажав.
Всі страсті в голову стовкнулись,
Любов і ненависть прочнулись:
"На штурм, на штурм!" — своїм кричав (V, 50).

Воєнна буря закрутила
Латинське серце замутила,
Завзятість всякого бере;
"Війни, війни!" — кричать, бажають,
Пекельним пламенем палають
І молодеє, і старе (IV, 116)².

¹ Останнього часу нерідко висловлювалась думка [див., напр., Стебун І. І. П. Котляревський. Критично-біографічний нарис. — Київ: Державне Літературне Видавництво, 1938. — С 59], ніби цей уривок становить наслідування «Слова о полку Ігореві». Якщо навіть вбачати схожість у окремих образах (чорна галич тощо), то все ж слід не забувати, що загальна риторично-періодична структура веде нас не до «Слова», а до монологів героїв у клясичних творах високого стилю. Та й щодо образів, можна сумніватися, чи вони позичені з «Слова о полку Ігореві», чи з пісенного фолкльору, де всі вони широко відомі. Ще М. Дашкевич указував з приводу саме цього місця, що тут використані "поэтические приемы серьезных народных песен" [Дашкевич Н. Малорусская и другие бурлескные (шутливые) Энеиды. // Киевская Старина. — 1898. — Т. XLII. — Сентябрь. — С. 180].

² Антитетичні сполучення друкуються буйною розбивкою, гіперболи — звичайною.

Шевельов Ю. В. Традиції і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського — 358

Наближення до періодичної мови і гіперболізм патосу в сполученні з наростанням — підготовкою, проведеною за допомогою риторично-антиципаційних питань, — знаходимо в уривку:

Но що за стук, за гомін чую?
Який гармидер бачу я!
Хто землю так трясе сирую,
І сила там мутить чия?..
Як вихрі на пісках бушують,
В порогах води як лютують,
Коли прорватися хотять, —
Еней так в лютім гніві рветься,
Одмстить Палланта смерть несеться,
Сустави всі на нім [sic!] дрижать (VI, 53).

Звідки йдуть такі принципи синтаксичної організації поетичної мови? Ні в інтермедіях, ні в бурлескних жанрах у їх чистому вигляді ми цього не знайдемо. Думається, що джерело цього стилю можна і треба шукати не в українській літературній традиції, поскільки важко припустити глибоку обізнаність Котляревського з уже мертвою тоді шкільною драмою першої половини XVIII сторіччя (Т. Прокопович або «Милость божия, Украину от неудобь носимых обид лядских [...] свободившая [...]» і т. п.), а в літературній традиції російського клясицизму XVIII століття.

Саме там, у монологах героїв трагедії, у оді і в героїчній поемі, зустрінуться в патетичних місцях такі і подібні зразки синтаксичної будови мови¹. Думка ця потверджується й тим, що часто

¹ Ось кілька паралелей антитетично-гіперболічної будови в поезії російського клясицизму XVIII ст.:

Как дни при вас светлы мне ночи,
Чист воздух мне во время туч.

[Ломоносов М. Ода которую в торжественный праздник высокого рождения всепресветлейшего державнейшего Великого Государя Иоанна Третияго, Императора и Самодержца Всероссийского 1741 года Августа 12 дня веселящаяся Россия произносит // Ломоносов М. Стихотворения. — Москва: Советский писатель, 1935. — С. 19].

Что сердце так мое пронзает?
Не дерзк ли то гигант шумит?
Не горы ль с мест своих толкает?

Шевельов Ю. В. Традиції і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського — 359

такі місця в Котляревського становлять собою буквально російський текст, тільки фонетично злегка українізований. Так уривок

Холмы сорвавши в твердь разит?
Края небес уже трясутся!
Пути обычны звезд мятутся!
Никак ярится Антей злой!
Не Пинд ли он на Оссу ставит?
А Этна верьх Кавказской давит?
Не Солнце ль хочет снять рукой?

[Там таки. — С. 20]. Пригадаймо також відоме гіперболізоване до краю зображення Суворова в «Песни Екатерине II на победы графа Суворова 1794 г.» (рядки 27—48) Г. Дєржавіна [Державин Г. Песнь Е. И. В. Екатерине II на победы графа Суворова-Рымникского 1794 года // Державин Г. Стихотворения. — Ленинград: Издательство Писателей, 1933. — С. 189-190].

Легко підібрати в поезії російського клясицизму і паралелі до такої будови періоду — заперечного порівняння, як наведене вище місце «Не хмара сонце заступила». Див., наприклад:

Не так поля росы желают,
И в зной цветы от жажды тают,
Не так способных ветров ждет
Корабль, что в тихий порт плывет:
Как сердце наше к ней пылало,
Чтобы к нам лицо ее сияло.

[Ломоносов М. Ода на прибытие Ея Величества Великия Государыни Императрицы Елисаветы Петровны из Москвы в Санктпетербург 1742 года по коронации // Ломоносов М. Стихотворения. — Москва, 1935. — С. 39].

Не столь сияют в небе звезды,
Не красен столь зари восход,
Ни Римлян в град преславны въезды,
Побед гремящих лестный плод,
Во веки тако не блистали,
Коль красны Россы днесь предстали.

[Петров В. Ода на карусель [1766] // Русская поэзия. Собрание произведений русских поэтов. — Санкт-Петербург, 1897. — С. 364].

Наводячи тут і далі паралелі з Ломоносова і інших представників російського клясицизму XVIII століття, я зовсім не думаю цим встановити безпосередній зв'язок мовно-стилістичних засобів Котляревського і Ломоносова абощо. Останнього я тут розглядаю як представника клясицизму, представника, чиї способи будови поетичного образу і фрази були засвоєні і відтворювалися цілою масою послідовників і епігонів, від яких і засвоїв їх Котляревський. Поскільки моє завдання — встановити не контекстуальне позичення, а спільність принципів, то я можу наводити паралелі з творів першого, фундаторського, і другого покоління представників російського клясицизму, не беручи епігонів клясицизму.

Шевельов Ю. В. Традиції і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського — 360

Еней ту бачив страшну тучу,
Що на його війна несла;
В ній бачив гибель неминучу
І мучивсь страшно, без числа.
Як хвиля хвилю проганяла,
Так думка думку пошибала,¹ —
К Олимпським руку простягав,
Надеждою хоть підкріплявся,
Но переміни він боявся,
І дух його ізнемогав (V, 2)

весь, крім слів хвиля, думка, бачив, написаний словами або спільними з російською мовою, або притаманними переважно чи виключно їй (гибель, надеждою, переміни, ізнемогав), а початок і кінець уривка можна без усяких труднощів просто переписати російською мовою:

¹ Така будова фрази з плеонастичним посиленням іменників ("поліптот") дуже типова для серйозних (високих) стилів клясицизму, пор., наприклад:

Нам в оном ужасе казалось,
Что море в ярости своей
С пределами небес сражалось,
Земля стонала от зыбей.
Что вихри в вихри ударялись,
И тучи с тучами спирались,
И устремлялся гром на гром,
И что надуты вод громады
Текли покрыть пространны грады,
Сравнять хребты гор с влажным дном.

[Ломоносов М. Ода на день восшествия на престол Ея Величества Государыни Елисаветы Петровны Самодержицы Всероссийския, 1746 года // Ломоносов М. Стихотворения. — Москва, 1935. — С. 50].

І навіть у обережнішого в уживанні риторичних заходів Сумарокова:

Вам басня басню производит
И мысли здравые мрачит.
Сим ложь за ложью происходит,
Святая истина молчит.

[Сумароков А. Ода Государыне Императрице Екатерине Второй, в день ея восшествия на всероссийский престол, Июня 28 дня 1772 года // Сумароков А. Стихотворения. — Москва: Советский писатель, 1935. — С. 55-56].

Шевельов Ю. В. Традиції і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського — 361

Эней ту видел страшну¹ тучу,
Что на него война несла;
В ней видел гибель неминучу²
Он, мучась страшно, без числа.
[...]
К олимпским руку простирал,
Надеждою хоть подкреплялся,
Но перемены он боялся,
И дух его изнемогал.

З арсеналу стилістики клясицизму позичений також і алегоризм деяких місць «Енеїди», написаних у "серйозній" манері з елементами персоніфікації абстрактних понять. Ось як алегорично-персоніфіковано подає Котляревський образ війни:

Там крик, тут галас, там клепало,
Тісниться люд, і все тріщало ...
Війна в кривавих ризах тут;
За нею рани, смерть, увіччя.
Безбожність і безчоловіччя
Хвіст мантії її несуть (IV, 114)².

¹ Вживання коротких прикметників в атрибутивній функції — цілком у дусі мови російського клясицизму XVIII століття.

² Ось деякі паралелі алегоричного подавання абстрактних понять:

Стояща одаль зависть рдится,
Смотря на зрелище чудится,
Забывшись свой воздержит яд.

[Петров В. Ода на карусель [1766] // Русская поэзия. Собрание произведений русских поэтов. — Санкт-Петербург, 1897. — С. 363].

Тогда божественны науки
Через горы, реки и моря,
В Россию простирали руки,
К сему монарху говоря [...]

[Ломоносов М. Ода на день восшествия на всероссийский престол Ея Величества Государыни Императрицы Елисаветы Петровны, 1747 года // Ломоносов М. Стихотворения. — Москва, 1935. — С. 59].

Там смерть меж Готфскими полками
Бежит, ярясь, из строя в строй,
И алчну челюсть отверзает,
И хладны руки простирает,
Их гордый исторгая дух.

[Ломоносов М. Ода на прибытие Ея Величества Великия Государыни Императрицы Елисаветы Петровны из Москвы в Санктпетербург 1742 года по коронации // Там таки. — С. 31-32].

Шевельов Ю. В. Традиції і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського — 362

Змальовуючи подорож Енея до Евандра по допомогу, Котєльніцький пише:

Леса и Тибр сам удивлялись
Сиянью ружей и щитов;
Меж лодками две отличались
Рисовкою своих носов (с. 485).

Персоніфікація навколишньої природи, що нібито не може стриматися від захвату і захоплення вчинками героя — типовий засіб стилістики оди. Котляревський у відповідному місці ще підкреслює це, хоч внутрішньої причини до цього захвату природи по суті за ходом розвитку сюжету в даному місці і нема:

Ліси, вода, піски зумились,
Які це два човни пустились
З одвагою по Тибру плить (V, 10).

Стилістичне джерело Котляревського тут яскраво викривається вживанням російського слова зумились (= изумились¹). Характером і стилістичною ролею цей спосіб поетичного оформлення образу іде ще від відомого ломоносовського

Брега Невы руками плещут,
Брега Ботнийских вод трепещут².

Іноді Котляревський доходить до чеканности і афористичности мови, властивої кращим зразкам клясицистичного монологу, наприклад у монолозі Турна:

¹ Хоч є це слово і по говірках, — див. у словнику Грінченка.

² Ломоносов М. Ода на прибытие Ея Величества Великия Государыни Имератрицы Елисаветы Петровны из Москвы в Санктпетербург 1742 года по коронации // Ломоносов М. Стихотворения. — Москва, 1935. — С. 25. Ось ще паралеля з тієї ж оди:

Но холмы и древа скачите,
Ликуйте множество озер,
Руками реки восплещите,
Петрополь буди вам пример [...]

[Там таки. — С. 31-32].

Шевельов Ю. В. Традиції і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського — 363

Коли-ж до мира я поміха,
Коли Еней мене бажа
I смерть моя вам єсть потіха —
Моя душа не єсть чужа
Од храбрости і од надії:
Іду, де ждуть мене злодії,
Іду і б'юся з втікачем! (VI, 110).

Анафорично-періодична структура початку цього уривка підготовляє pointe кінцевої його частини, закріплений до того ж використанням форми теперішнього часу в функції майбутнього (іду, б'юся).

Але звернім увагу на синтаксу цього уривка. Вживання дієслівної зв'язки єсть при присудковому іменнику (потіха) і надто при присудковому прикметнику (чужа)¹; керування цього прикметника, здійснюване за допомогою прийменника од; сполучне слово де без відповідника туди — все це віддаляє синтаксу уривка від синтакси живої мови, — уривок справляє враження ніби буквально перекладеного з якоїсь іноземної мови. Таке враження ще посилюється лексикою уривка: російські слова потіха і особливо поміха, російське слово злодії (і наголос, і значення показують, що це не українське слово злодій, а російське злодей) — все це сприяє враженню штучности цього уривка в українській «Енеїді».

¹ Пор. у оді Котляревського «Малороссийских губерний общий хор», написаній з приводу перемоги над французами 1812 р. російською мовою:

Кто с Богом, с кроткою душою,
Для блага общего дерзал,
И кто с сердечною слезою
Злодеев самых поражал;
Тот есть велик, велик стократы!
Он друг есть истинный людей!

[Стебницький П. До біоґрафії І. П. Котляревського // Наше Минуле. — 1918 — Ч. 2. — С. 167]. Взагалі ця коротенька ода, що не має бурлескного забарвлення зовсім, яскраво доводить стилістичні зв'язки поезії Котляревського з поезією російського клясицизму.

Щодо схожости з наведеним уривком з «Енеїди», — пор. ще однакове вживання в обох уривках слова злодеи.

Шевельов Ю. В. Традиції і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського — 364

Це вже не перелицювання. Це і не творче відтворення. Це пряме перенесення певних стилістичних, синтаксичних і лексичних штампів російського клясицизму XVIII сторіччя в твір з зовсім іншими завданнями, в твір і написаний у іншу епоху, коли копіювання клясицистичних стилістичних зразків неминуче сприймалося як епігонство. Саме ці риси епігонства, наслідування вже застарілих зразків російської літератури і літературної мови проникливо відмітив Шевченко, сказавши про «Енеїду», що вона "добра, а все таки сміховина на московський шталт"¹.

Самий факт звернення до російської літературно-мовної традиції при формуванні нової української літературної мови був проґресивний, і ми повинні розцінити це звернення як заслугу Котляревського. Але вибрано було джерело вже мертве стилістично; російська література жила тоді вже іншими процесами, в російській літературній мові вже виступав Карамзін, починав виступати Жуковський, далі, в 20-ті роки, творив чудеса з російською літературною мовою О. С. Пушкін, а Котляревський переносив в українську літературну мову в свій час грізну, але тепер уже поламану, зігнуту, пощерблену і заржавілу зброю з арсеналу клясицизму XVIII сторіччя. Не ці елементи мови російської літератури могли дійсно глибоко прислужитися для розвитку молодої української літературної мови, не ці елементи могли прищепитися до неї і запліднити її.

Можна думати, що Котляревський і сам іноді розумів, що ці джерела мертві, можна думати, що він іноді підносився до вельми критичного сприймання і тверезої оцінки того штучного і застарілого, що було в стилістиці клясицизму і навіть сентименталізму. Де-не-де зустрічаються у нього коротенькі, але досить ущипливі пародії на ці стилі.

Так викриття книжних джерел вигука "уви":

Амати смерть ся бусурменська
Як до Лавінії дійшла,
То крикнула "уви!" з-письменська [...] (VI, 152), —

очевидно, б'є по штампах сентименталізму.

¹ Шевченко Т. [Передмова до другого видання «Кобзаря»] // Шевченко Т. Повне зібрання творів в десяти томах. — Київ, 1939. — T. 1. — С. 375.

Шевельов Ю. В. Традиції і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського — 365

Промову київського студента

[...] "горе грішникові сущу",
Так Київський скубент сказав:
"Благих діл вовся не імущу!.." (IV, 74)

можна розглядати як пародію на штучний слов'янізований жаргон, культивований певного часу учнями Києво-Могилянської Академії, а знижуючий pointe наступного уривка:

Еней з покійником прощавсь,
Сказав: "О жизнь! бурливе море,
Хто цілий на тобі оставсь?
Прости, приятелю любезний,
Оддячу я за вид цей слезний,
І Турн получить з баришком" (VI, 81), —

гостро викриває фальш клясицистично-риторичної системи патосної мови, синтаксичну основу якої становлять риторичне звертання і риторичні запитання в зв'язку з періодичною структурою. Остання тут і мала б бути, і ефект комічности досягається не тільки зниженням лексики в останньому, pointe'номy реченні, а і тим, що це речення несподівано зриває очікуване періодичне наростання.

Припускаючи, що Котляревський усвідомлював застарілість клясицистичних джерел своєї "серйозної" манери, ми повинні відповісти на питання, чому ж він не звернувся до новіших, сучасніших мовних стилів російської літератури. Таке питання не зовсім точне і вимагає фактичної поправки. Котляревський звернувся до цих стилів і пробував ними писати; але зробив він це в своїх російських спробах. От, приміром, уривок (третя строфа) з його російського перекладу оди Сафо (1817 p.):

Темнеет свет в глазах: слух ничему не внемлет:
Пот хладный на челе, бледнею — чуть дышу,
В смятении, страшусь, в беспамятстве дрожу,
И представляется, что смерть меня объемлет¹.

¹ Филипович П. П. Переклад Котляревського із Сапфо // Записки Історично-Філологічного Відділу Української Академії Наук. — 1927. — Кн. XIII — XIV: Юбілейний збірник на пошану академика Дмитра Ивановича Багалія з нагоди сімдесятої річниці життя та п'ятдесятих роковин наукової діяльности. — Част. II. — С. 51.

Шевельов Ю. В. Традиції і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського — 366

Хоч певні прослідки клясицистичної стилістики є і тут, але вільність від риторичних правил і від навмисне хаотичного в випадках "парения" розташування слів, відсутність особливо архаїчних або надто книжних слів при використанні таких "простих" слів, як глаза (а не очи), пот, дрожу — все це зближає уривок з тогочасною російською літературою, в її виявах, позбавлених крайностей сентименталізму і романтизму.

Тут намічається той "середній" стиль звичайної літературної мови без крайностей бурлеску з одного боку і фальшивої патетики з другого, який потім, розвинений, збагачений і синтезований з іншими стилями в творчості Пушкіна, ляже в основу літературної російської мови, справедливо названої великою, могутньою і вільною.

Писати таким стилем по-українськи Котляревський не міг. І не тільки Котляревський не міг. Очевидно, в ті часи це було взагалі неможливо. Молода українська літературна мова була ще надто зв'язана з говірною мовою. Звідси — або пряма фіксація говірної мови (в п'єсах Котляревського), або використання однієї сторони цієї говірної мови — її гумору (в «Енеїді»).

Патетичний стиль можна було (хоч по суті тільки зовнішньо, наслідувально) створити перенесенням штампів піднесеної книжно-клясицистичної мови російської літератури XVIII сторіччя. "Середній" стиль в такому значенні, як я вище вжив, механічним перенесенням чужих зразків створити не можна було. Для його створення потрібно було вивчення і органічне засвоєння літературою мови пісенного фолкльору, потрібні були спроби романтиків дати переклади з Ґете, Міцкевіча, Жуковського і Пушкіна, нарешті треба було, щоб з'явилася людина, кровно зв'язана з народом, яка добре знала, як люди "говорять між собою, шапок не скидаючи"¹ (Шевченко), яка зуміла синтезувати багатства живої народньої мови, мови пісенного фолкльору і потрібні елементи української старокнижної і новолітературної і російської літературної традиції. Тільки ця людина — Шевченко — і закінчує процес формування нової української літературної мови. В ті роки, коли писав «Енеїду»

¹ Шевченко Т. [Передмова до другого видання «Кобзаря»]. — С. 375.

Шевельов Ю. В. Традиції і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського — 367

Котляревський, ґрунт для такого розвитку літературної мови ще не був створений, і, якщо Котляревський і хотів би так писати, то навряд чи це йому вдалося б.

В зв'язку з висловленим треба кинути погляд на ролю елементів пісенно-фолкльорноїмови в творчості Котляревського, і після того можна вже буде підбити певні підсумки цій роботі, встановивши, що нового і що традиційного було в мові Котляревського, і тим самим намітивши його місце в історії формування нової української літературної мови.

Елементи фолкльорно-пісенної мови розкидані по всій «Енеїді», але питома вага їх невелика, і рідко вони скупчуються в одному місці, надаючи цьому місцю пісенного забарвлення. Швидше це якраз окремі елементи, розкидані то тут, то там, але не систематизовані. Нема сумніву, що Котляревський володів ними майстерно — згадаймо хоча б пісні з «Наталки-Полтавки». Але, очевидячки, він не ставив ще перед собою проблеми перетоплення народньої пісні, мови народньої пісні в мовно-стилістичний матеріял інших жанрів, і, зокрема, в травестованій поемі і мислив собі елементи пісенно-фолкльорної мови лише як поодинокі вкраплення, а не як основний будівний матеріял. Тільки у романтиків питання про використання пісенних засобів у різних жанрах художньої літератури було поставлене на всю широчінь, і тільки в творчості Шевченка воно було розв'язане.

Чітко позначились елементи фолкльорно-пісенної мовностилістичної системи в уривку з IV частини, який я вже наводив вище (хоч синтаксична структура споріднює його, як я вже вказував, з стилістикою російського клясицизму XVIII ст.):

Не хмара сонце заступила,
Не вихор порохом вертить,
Не галич чорна поле вкрила,
Не буйний вітер це шумить:
Це військо йде всіма шляхами,
Це ратне брязкотить збруями,
В Ардею-город поспіша (IV, 122).

І сама конструкція заперечного порівняння, і епітети (буйний вітер, чорна галич), і прикладка родового значення

Шевельов Ю. В. Традиції і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського — 368

(Ардєя-город), і використання прикметника в ролі заступника іменника, до якого цей прикметник мав би бути епітетом (ратне = військо), і самий добір слів, вживаних у своїй більшості в пісенному фолкльорі — все це веде нас до мовностилістичних рис пісенного фолкльору.

Традиційно-фолкльорний образ можна вбачати і в заперечному порівнянні:

Князь Турн йому війну писав!
Не в пир, бач, запрошав напитись,
А в поле визивав побитись (IV, 84).

Характерні також фолкльорні звертання, якими починається монолог покинутої Енеєм Дідони, монолог, вставлений автором в І частину пізніше, для видання 1809 року¹:

Ганнусю, рибко, душко, любко,
Ратуй мене, моя голубко,
Тепер пропала я навік! (І, 60).

Але не менш характерно і те, що далі, за винятком одного порівняння (злий змій) стиль цей не витримується. Монолог цей продовжується далі безпосередньо так:

Енеєм кинута я бідна.
Як сама паплюга послідня ...
Еней злий змій, — не чоловік.
Нема у серця мого сили,
Щоб я могла його забуть.
Куди мні бігти? — до могили:
Туди один надежний путь!
Я все для його потеряла,
Людей і славу занедбала ... (І, 60-61)

Так бідна з горя говорила
Дидона, жизнь свою кляла [...] (І, 63).

Ми бачимо, як фолкльорні звертання заміняються мовою з книжними конструкціями (на зразок пасивної конструкції:

¹ Див. Марковський М. Найдавніший список «Енеїди» І. П. Котляревського й деякі думки про генезу цього твору. — Київ, 1927. — С. 16.

Шевельов Ю. В. Традиції і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського — 369

"Енеєм кинута я бідна"), а далі весь монолог оформляється в чисто книжні тони, характерним показником чого в Котляревського завжди буває поява живцем перенесених з літератури російських слів і цілих зворотів, тільки транскрибованих на український зразок. Те саме і тут — в рядках:

Туди один надежний путь!
Я все для його потеряла [...]

Так фолкльорно-пісенна стилістика не витримується послідовно, однак не можна і сказати, що вона синтезується, органічно поєднується з іншою або іншими стилістичними системами; ні, вона просто витіснюється, іноді глушиться, порушується і забивається ними. Оцю боротьбу різних стилістичних систем можна простежити на багатьох їх елементах — і на лексиці, і на порівняннях, і на епітетах, і т. д.

Щодо порівнянь, то основний, найхарактерніший і найбільш поширений тип їх у Котляревського становлять порівняння конкретизуючі, вже розглянені вище. Але можна знайти і інші порівняння. Так, відокремлене розгорнене порівняння

Спасались бідні на одвагу
Від супостатів, ворогів.
Так пара горличок невинних
Летять спастись в лісах обширних
Од злого кібчика когтей.
Но зло, назначене судьбою,
Слідитиме скрізь за тобою.
Не утечеш за сто морей (V, 97), —

основний елемент якого міг би бути і фолкльорно-пісенного походження, системою епітетів (невинних, обширних) і узагальнюючою кінцівкою-сентенцією з словами книжного характеру (назначене судьбою) або по-книжному оформленими (морей, а не морів) виявляє свій зв'язок з сентименталістичною літературою.

Таке ж поєднання елементів пісенно-фолкльорних і книжних можна вбачати і в цьому уривку:

Біда не по деревах ходить,
І хто-ж її не скуштував?

Шевельов Ю. В. Традиції і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського — 370

Біда біду, говорять, родить,
Біда для нас — судьби устав!
Еней в біді — як птичка в клітці,
Заплутався, мов рибка в сітці, —
Терявся в думах молодець (V, 1).

Після перших трьох рядків, витриманих у фолкльорно-приказковому стилі, четвертий рядок подає сентенцію того ж змісту, але оформлену по-книжному. Щождо дальших двох порівнянь, то вони належать саме до тих, де народньо-пісенне перекликається з літературно-сентименталістичним і розмежувати одне від одного важко. Те саме стосується і до порівняння

Як травка, скошеная в полі,
Ув'яв Паллант, судеб по волі [...] (VI, 50).

Саме порівняння — часте в фольклорі, порівн. його використання в «Сліпому» Т. Г. Шевченка:

Як билина підкошена,
Ярина схилилась [...] (р. 388—389)¹.

Але дальша метафора ув'яв у застосуванні до людини, а особливо закінчення — судеб по волі — переводять виклад знову таки в плян книжної мови.

Тільки про небагато порівнянь можна не вагаючись сказати, що вони цілком витримані в дусі фолкльору, але й це — переважно сатирично-гумористичні порівняння на зразок:

Скрізь йорзає, як чорт в болоті [...] (VI, 39).

Серед епітетів питома вага фолкльорних елементів більша. Досить часто зустрічаються в «Енеїді» постійні пісенні епітети, що, напевне, пояснюється тим, що вони, саме як постійні, не чужі і усній говірній мові. Розподіляються вони досить рівномірно по всій поемі, а що кількість їх загалом не дуже велика, то це пояснюється тим, що для мови «Енеїди» взагалі дієслово і іменник мають більшу ролю, ніж прикметник, становлячи

¹ Шевченко Т. Повне зібрання творів в десяти томах. — Київ: Видавництво Академії наук УРСР, 1939. — Т. 1: Поезії 1837-1847. — С 283.

Шевельов Ю. В. Традиції і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського — 371

основу улюбленого стилістичного засобу Котляревського — перелічень дій або предметів. Ось кілька прикладів фолкльорних епітетів у «Енеїді»:

Але і система епітетів в «Енеїді» надто різноманітна і невитримана. І хоч кількісно переважають фолкльорні епітети, але, як це видно хоч би і з наведених прикладів, їхня роля для значенньової сторони твору надто мала. За винятком може (3), (4) і (8) вони не домальовують нічого істотного до образу, не вносять ніякої характеризуючої риси, вони просто заповнюють певні ритмічні прогалини, супроводячи іменник, але ніяк не впроваджуючи його до руху сюжету або до руху характеру образу. І коли Котляревський відчуває потребу в характеризуючому епітеті, то він вдається до епітета оригінального, спрямованням своїм реалістичного, наприклад:

Шевельов Ю. В. Традиції і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського — 372

Прямий, як сосна, величавий,
Бувалий, здатний, тертий, жвавий,
Такий, як був Нечеса князь! (VI, 155) —

хоч своєю структурою цей епітет і спирається іноді на зразки клясицистичної літератури:

І зараз сам пішов з кімнат
Бундючно-грізною ходою [...] (IV, 94).

Користається Котляревський і сентименталістичним епітетом почуттєво-оціночного характеру, особливо тоді, коли має висловити своє ставлення до описуваного. Такі епітети типовіші для другої половини поеми:

"За вас охотно умираю", —
Так мовив чулий Евріял.
"Не бійся, добрий Евріяле",
Іул йому сей дав одвіт [...] (V, 84).

К господі тільки що вернувся
Наш смутний лицар, пан Еней [...] (VI, 82).

[...] махнув рукою
Над Тибром, чудною рікою [...] (V, 66).

Отже, не цураючись фолкльорної мови, широко використавши сатирично-приказковий фолкльору «Енеїді», а пісенний у «Наталці-Полтавці», Котляревський у своїх спробах "серйозної" манери в «Енеїді» не зміг іще використати елементи пісенно-фолкльорного стилю. Окремі мовно-стилістичні елементи пісенно-фолкльорного стилю губляться серед інших, не скупчуються більш-менш компактно і часто виконують зовсім другорядну ролю.

Пісня лишалась для Котляревського піснею, він її любив і шанував, але він ще не вмів синтезувати пісенну мову з розповідною і розмовною. І те, що дав у цій галузі Котляревський — на його час значний крок вперед. Адже не забуваймо, що тільки в 1819 році виходить перша невеличка збірка українських народніх пісень (Цертелєва), а збірники пісень Максимовича з'являються ще пізніше. За часів, коли писано основні твори

Шевельов Ю. В. Традиції і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського — 373

Котляревського, українська народня пісня ще не була вивчена і записана (за незначними винятками), хоч, правда, і фігурувала в деяких співаниках. Не дивно, отже, що в порівнянні з його наступниками романтиками, а особливо з Шевченком, використання засобів народньо-пісенної мови у Котляревського ще бідне і негнучке.

Так поєднуються в творчості Котляревського різні мовностилістичні прошарки: стилі живої усної розмовної мови, і стилі фолкльорні — гумористично-приказковий і — меншою мірою — лірично-пісенний, стилі, позичені з книжної російської літератури — клясицистичної і — меншою мірою — сентименталістичної, і уламки стилів канцелярських, бурсацьких тощо. Переможцем виходить жива розмовна мова, то фіксована в різних своїх соціальних і національних відмінностях з урахуванням індивідуальних рис (драматичні твори), то підібрана під кутом зору травестовано-бурлескного жанру переважно в своїх гумористично-сатиричних, подеколи дещо вульгаризованих проявах («Енеїда»).

Котляревському як авторові «Енеїди» належить не тільки та заслуга, що він широко і плідно вніс у літературу, в поезію живу розмовну мову. Йому належить ще й та заслуга, відмічена ще Петровим у фразі, наведеній епіграфом до цієї роботи, що він, пробуючи деколи перейти до "серйозної" манери, звернувся до традицій російського письменства. Хай стиль було вибрано невдало, хай на основі цього мертвого класицистичного стилю Котляревський не зміг побудувати синтези, — але важливо, що він був піонером у цій справі.

Саму народню мову Котляревський використовує ще однобічно, не дбаючи про піднесення її до рівня справжньої літературної, фіксуючи її не тільки в її загальних і усталених елементах, а часто і в випадкових і чужорідних, неорганічних, добираючи, за законами бурлескного стилю, не всі елементи її, а переважно комічні, — щодо цього Котляревський ще не пориває з старими традиціями використання народньої мови (інтермедії, дяки-пиворізи). Але він демонструє колосальні можливості народньої мови на основі полтавських говірок, показує заворожено-

Шевельов Ю. В. Традиції і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського — 374

му читачеві скарби, заховані в цій так довго занедбуваній мові, і тим самим відкриває їй широкий і прямий шлях у літературу.

Не мова Котляревського лежить в основі нашої сучасної мови, як її золотий нерозмінний фонд. Багато елементів мови Котляревського не витримало випробування часом, застаріло, стало далеким і чужим. В основі нашої літературної мови лежить, не старіючись і не меркнучи, хоч, звичайно, збагачуючись і де в чому переосмислюючись, мова «Кобзаря». Але без Котляревського з його «Енеїдою» і «Наталкою-Полтавкою» не могло б бути і «Кобзаря», і чимало елементів мови останнього виросло саме на основі творчого, критичного засвоєння і переборення мови «Енеїди» і «Наталки-Полтавки»¹, творів, які встановлюють зв'язок між дотогочасною демократичною лінією розвитку української літературної мови і Шевченком як починателем зовсім нового етапу в історії української літературної мови.

Ю. В. Шевельов

¹ Ці висновки повинні бути перевірені на матеріялі синтакси, фонетики і морфології мови Котляревського. Цим питанням автор має намір присвятити окрему роботу. Тут же питання фонетики і морфології лишились зовсім не порушені, а питання синтакси порушувано тільки принагідно і не висвітлювано систематично.