История Полтавы

Рецензия: П. Житецкий. «Энеида» И. П. Котляревского и древнейший список ее

• 

Подробности

Просмотров: 234

Франко Иван. Рецензия: П. Житецкий. «Энеида» И. П. Котляревского и древнейший список ее.

Подається за виданням: Франко І. Рецензія: П. Житецкий. «Энеида» И. П. Котляревского и древнейший список ее. // Франко І. Зібрання творів у 50-ти т. Київ, 1976—1986. Т. 33: Літературно-критичні праці (1900—1902) — К.: Наукова думка, 1982. Стор. 30-50. Примітки: стор. 461-464.

Вперше надруковано в ЗНТШ, 1900, кн. 6, с. 24-41. В архіві І. Франка (ф. 3, № 779) збереглися уривки автографа статті (стор. 5-7; 27-30; 32-52). Подається за першодруком.

Джерело: Електронна бібліотека "Чтиво".

Переведення в html-формат: Борис Тристанов. Примітки перенесено під відповідні абзаци. Зважайте на рік написання коментарів - 1982.

Франко І. Рецензія: П. Житецкий. «Энеида» И. П. Котляревского и древнейший список ее — 30

П. ЖИТЕЦКИЙ. «ЭНЕИДА» И. П. КОТЛЯРЕВСКОГО И ДРЕВНЕЙШИЙ СПИСОК ЕЕ («Киевская старина», 1899, X—XII, 1900, I—III)

Оця найновіша праця многозаслуженого автора «Очерка звуковой истории малорусского наречия» дає далеко більше, ніж велить надіятися титул. Із 17 розділів її тільки чотири останні зайняті характеристикою поглядів Котляревського на основі детального розбору його «Енеїди», а один кінцевий подає розбір нововіднайденої копії початкових пісень сеї поеми, зладженої ще 1799 p., отже, найдавнішої з усіх досі звісних рукописних копій і значно відмінної від першого видання з 1798 р. Оці п'ять розділів, що справді відповідають титулові, — се цілість, окрема для себе і зовсім викінчена; її зв'язок з першими 12 розділами статті майже ніякий або дуже невеликий. В тих початкових розділах, що й творять головний інтерес праці д. Житецького, подано перший у тім роді нарис українсько-руського письменства в XVIII в. в зв'язку з громадським і духовим розвоєм усеї суспільності в тім часі. Являючись подекуди доповненням, а подекуди розширенням давніших праць автора на полі нашої духової культури XVII—XVIII в., особливо ж статей, злучених докупи під заголовком «Мысли о народных малорусских думах», оці статті малюють нам духову фізіономію України в часі, який, по думці деяких не дуже-то й давніх істориків, зовсім не мав ніякої духовної фізіономії, не мав літератури, був якоюсь добою застою і хаосу, з якого ні відси, ні відти виринула талановита, наскрізь національна пародія Котляревського. І коли обік д. Петрова* головно д. Житецький уже своїми давнішими працями значно причинився до усунення такої думки, то його найновіша праця, основана на багатім матеріалі, опублікованім в новіших часах, оперта на бистрій обсервації і поставлена на широкій ідейній ос-

* Петров Микола Іванович (1840-1921) — російський та український літературознавець, автор «Очерков истории украинской литературы XIX ст.» (1884), академік АН УРСР (з 1919 р.).

Франко І. Рецензія: П. Житецкий. «Энеида» И. П. Котляревского и древнейший список ее — 31

нові, являється першою пробою одноцільного оброблення і освітлення дотеперішніх здобутків, найкращим з того, що ми досі маємо про сей донедавна темний період нашого письменства.

Працю д. Житецького ми мусимо цінити тим вище, що йому в значній мірі приходилося першому прокладати собі дорогу, збирати факти і документи з перших джерел, із рукописів, а тільки декуди він міг опиратися на давніших працях, що не раз дають також мало що більше понад звід сирого матеріалу. З огляду на важність сеї праці ми й бажаємо присвятити їй трохи детальніший розбір, провірюючи висновки, до яких доходить автор, або доповнюючи його виклад новими матеріалами, наскільки вони можуть чи то підперти, чи декуди спростувати висновки д. Житецького.

Поперед усього скажемо кілька слів загальної характеристики сеї нової праці шановного київського вченого (раз назавсігди зазначую, що тут і далі говорю тільки про перших 12 розділів його статті, лишаючи студію про Котляревського зовсім набоці). Вона визначається тими самими добрими прикметами і хибами, що й давніші його історико-літературні праці. До добрих прикмет треба зачислити поперед усього живість викладу, так що праця читається з великим зацікавленням, далі широку ідейну підкладку, котра позволяє авторові й читачеві всі наведені факти відразу бачити в належнім світлі і являється наслідком не тільки доброї історично-філософічної школи автора, але також основного передумання поданих історичних фактів. Разом з тою шириною погляду являється у автора також певний широкий розмах малюнка; він не любить губитися в накопичуванні дрібних деталей, малює двома-трьома широкими штрихами і вміє всюди віднайти характеристичне, щиро людське навіть серед найсухішої, здавалось би, мертвеччини. Але власне в тій широті розмаху лежить для історика велика небезпека, особливо там, де йому приходиться замість оперування значним засобом звісних уже і критично провірених фактів самому порпатися в сирім матеріалі, шукати стежки, шпотатися на кожнім кроці. Сих небезпек не всюди здужав устерегтися д. Житецький у своїх давніших, а також і в найновішій праці; в деяких, на щастя, досить рідких, випадках і тут маємо занадто поспішні узагальнення, кульгаві присуди і ілюзію закінченої будови там, де на ділі ще й фундаментів гаразд не розкопано або

Франко І. Рецензія: П. Житецкий. «Энеида» И. П. Котляревского и древнейший список ее — 32

хіба перші засновини покладено. Взагалі д. Житецький усюди дає готовий синтез, лишаючи критичну працю, якою він дійшов до нього, зовсім за кулісами. Для читача се дуже вигідно, бо дає йому одноцільне, заокруглене враження, в інтересі науки було би далеко ліпше, якби автор позазначував прогалини й щерби там, де їх добачив, поклав знаки запитання або висловив desiderata¹ там, де предмет не дозрів іще до основного обговорення.

Друга важна хиба нової праці д. Житецького, звісно, більше формальна, — се брак одноцільного, прозорого плану. Про сей брак свідчить уже се, що, задумавши написати працю про «Енеїду» Котляревського і її нововіднайдену копію, автор дав до сеї праці вступ, що розрісся на 12 розділів, тобто втроє або вчетверо більше самої властивої праці. Але й сам той вступ, що «по милості судеб» зробився самостійною працею сам для себе, не визначається одноцільним, добре обдуманим планом. Ділячи українсько-руське письменство XVIII в. на дві категорії: пам'ятки, писані «церковно-малоруською» і «книжно-малоруською» мовою, він роздивляється насамперед одні, потім другі. Се, може, й мало би деяку рацію, коли б автор вияснив, чи справді був який антагонізм між писателями одної і другої категорії і які були причини того антагонізму; тоді ми мали би ясно зазначені окремі течії чи літературні школи, і окреме роздивлення кожної з них кинуло би світло не тільки на саму літературу, групуючи її пам'ятки відповідно до їх духовної приналежності, але також на духовне або громадське життя суспільності, що виплодило ті контрасти. Тим часом автор у сьому випадку не пробував аналізувати границь сього контрасту і його причин; при ближчім огляді ми переконуємося, що й контрасту ніякого не було, особливо в початках. В тім самім часі, в тій самій місцевості один автор писав мовою, ближчою до церковної, «твердшою», старомоднішою, а другий — живішою, ближчою до народної. Недосить сього: один і той сам автор писав раз так, а раз сяк; у одній і тій самій книжці одні частки писані такою, другі сякою мовою (див. цитоване д. Житецьким «Народовещание»* або літопис Величка* і доданий до нього самим Величком переклад Твардовського*, доконаний Савицьким*). Погнавшися за фікцією язикового дуалізму, д. Житецький розбив одно-

¹ Побажання (лат.)* — Ред.

* «Народовіщаніє» — збірка повчань з додатком оповідань, притч та легенд на релігійно-моралізаторські теми; видана у Почаєві 1756 р.

* Величко Самійло Васильович (1670 — після 1728) — український козацький літописець, автор «Летописи событий в Юго-Западной России в XVII веке» (т. 1—4, 1848-1864).

* Твардовський Самуїл (близько 1600-1660) — польський поет.

* Савицький Степан — писар Лубенського полку, перекладач книжки С. Твардовського «Wojna domowa» (1660).

Франко І. Рецензія: П. Житецкий. «Энеида» И. П. Котляревского и древнейший список ее — 33

родні пам'ятки на дві групи; говорить два рази про козацькі літописи і дневники, два рази про драми, два рази про вірші, вносячи в свій план певну хаотичність.

Розуміється, се закид формальний, і він не зменшує вартості праці д. Житецького. Ми перейдемо її розділ за розділом, зупиняючися там, де се вважатимемо потрібним.

По короткім вступі (розд. І), де подано звістку про нововіднайдену копію «Енеїди» і її першого писця, дяка Заградського, автор рядом фактів характеризує ті змагання, які від 1686 p., тобто від остаточного прилучення Києва до Московської держави, йшли з Москви з метою затерти окремішності українського типу зразу в релігійних віруваннях (заборона церковних, догматичних і проповідницьких книг українського друку — вони вичислені в нотці стор. 4, поминемо перший том «Мінеї» Димитрія Ростовського*, вид[аної] 1683 в Києві), далі в дрібних відмінах у церковних книгах (регламентація і цензура для церковних книг, що мали всі бути однакові з московськими з огляду на «правописание и правоверие»), вкінці навіть у букварях. Д[обродій] Житецький колись обіцював дати спеціальний огляд букварів і граматок, друкованих на Вкраїні протягом XVIII ст. і показати, як систематично московщено їх зовсім навпаки потребам і бажанням народу, що ще 1768 p., як посвідчував києво-печерський архімандрит Зосима, не хотів купувати московських букварів (стор. 7). На жаль, сього детального огляду букварів тут не дано.

* Димитрій Ростовський (Данило Савич Туптало, 1651-1709) — український і російський церковний діяч і письменник. У 1684-1705 pp. створив багатотомний звід житій святих «Четьї-мінеї», використавши російські, грецькі та латинські матеріали.

Д[обродій] Житецький наводить також факти, які посвідчують, що московські регламентації в справі церковних книг не виконувались так докладно, як того хотілося московським централістам. Кілька разів наказувано українським архієреям відбирати по всій Україні церковні книги старого друку і заміняти їх московськими — та що, коли московські друкарні не могли настачити книг і прийшлось послугуватися старими. Зрештою сама заміна книг також не була би осягнула мети, бо українське духовенство здавен-давна привикло ті самі церковнослов'янські слова виголошувати зовсім інакше, ніж їх виголошувано в Московщині. На се д. Житецький не звертає уваги, а тим часом, по моїй думці, се факт дуже важний, який мусив поперед усього звертати на себе увагу москалів. Ми маємо ще з XVII і з XVIII в. дуже цікаві свідоцтва про той український виговір церковнослов'янських текстів у тих молитовниках чи требничках, що були друковані латинськими бук-

Франко І. Рецензія: П. Житецкий. «Энеида» И. П. Котляревского и древнейший список ее — 34

вами і з польським перекладом en regard¹ — очевидно, для таких, що ані не розуміли церковщини, ані не вміли читати кирилиці. Про такі молитвослови згадує вже Йохер* («Obraz literatury polskiej», III, 152-153, і ноти, 248-254); у мене під руками є один із XVIII в., на жаль, без початку і кінця, де, крім молитв ранішніх і вечірніх, містяться акафісти до Ісуса Христа, Марії-діви і св. Миколи. Подаю тут початок акафіста Ісусовіг

* Йохер Адам (1791-1860) — польський бібліограф.

«Wzbranyy woiewodo і hospody, ada pobidytelu, iako izbawl sia ot wicznyia smerty, pochwalnaia wspysuim tebi, sozdanyie у rab twoy: no jako ymiiay myłoserdyie neyzreczennoie, ot wsiakich mia bid swobody zowuszcza: Jysuse syne boży pomyłuy mia.

Anhełow tworcze у hospody sył, otwerzy mni nedouminny um у iazyk, na pochwału preczystaho twoieho imene, iakoże hłuchomu у huhnywomu drewłe słuch у iazyk otwerzł iesy, у hłahołasze zowyi takowaia: Jysuse preczudnyi, anhełow udywłenyie: Jysuse presyłny prarodytełey yzbawłenyie» і т. д.

Читаючи отсю транскрипцію, що була призначена, певно в першім ряді для уніатів, але, без сумніву, передавала загальний виголос церковнослов'янщини по всій Україні, ми будемо розуміти значення тих цитованих д. Житецьким підручників («Киевская старина», 1899, дек., 290-291), видаваних 1772, 1782 і 1787, «о произношении российских букв и исправном тех же употреблении» і правописні правила «по свойству украинского диалекта для употребления малороссиянам дополненные». Хоча призначені зразу для писань «гражданского письма», вони з часом мали вплив і на читання церковних текстів, переробивши їх виговір на московське. Там, де не дійшов вплив московщини, отже, в Галичині і на Угорській Русі, виговір лишився й досі український.

В розд[ілі] III д. Житецький роздивляє мову тих письменників XVIII в., що намагались писати церковнослов'янською мовою, отже, Прокоповича* (київської доби), літописця Грабянки* і подорожника Барського*. Чи тільки ті три писателі писали такою мовою? Д[обродій] Житецький лишає нас у тій думці, що більше їх не було, а се очевидна помилка. Так само замість характеристики літературного боку творів сеї категорії, їх стилю, способу представлювання автор надто охоче хапається характеризувати самих писателів, а се хоч оживлює статтю, але лишає не-

¹ Паралельно (франц.). — Ред.

* Прокопович Феофан (1681-1736) — український і російський письменник і церковний діяч.

* Грабянка Григорій Іванович (? — близько 1738) — український козацький літописець.

* Барський Василь (справжнє прізвище — Григорович, 1701-1747) — чернець-мандрівник, автор подорожніх записок, що вийшли кількома виданнями вже після його смерті («Странствования Василия Григорьевича Барского по святым местам Востока с 1723 по 1744 гг.»).

Франко І. Рецензія: П. Житецкий. «Энеида» И. П. Котляревского и древнейший список ее — 35

виясненими важні питання літературного хисту і смаку, літературної школи тих людей.

Від прози переходить автор до поезії XVIII в. і, згадавши коротко про принагідні вірші або памфлети, розбирає чотири драми, написані церковнослов'янською мовою, а власне Прокоповича «Владимир», незвісного автора «Милость божия», Лащевського* «О тщете мира сего» і Кониського* «Воскресение мертвых». Автор вірно зауважує, що «коли в них і нема живої течії поетичної творчості, то бодай мається громадська думка, висловлена з щирим переконанням і поетичним талантом».

* Лащевський Варлаам (близько 1704-1774) — український письменник, педагог, церковний діяч.

* Кониський Георгій (1717-1795) — український письменник, церковний і культурний діяч.

Дальше зауважує д. Житецький певний прогрес від двох перших драм до останніх — від історичних споминів до живої сучасності. Сі висновки цінні, але висять потроху в повітрі; чотири драми чотирьох різних авторів — се трохи замалий матеріал. Чи не було інших драм в такім роді? Сам д. Житецький («Киевская старина», XI, 129) подає, що були й інші, на абстрактні, церковно-теологічні теми, — та для чого ж він не пробував і їх аналізувати? А коли в них не було «громадської думки», то чому д. Житецький лишив без уваги інші пам'ятки віршарства на церковнослов'янській мові, такі як памфлети на політичні події і особи, епітафії, як віршовану історію козацтва, опубліковану в «Киевской старине», і т. ін.? Розбір усіх тих пам'яток дав би йому, без сумніву, багатший матеріал до висновків, ширше і виразніше історичне тло.

В розд[ілі] V автор хоче показати «нові літературні подуви в Київській академії і упадок «слов'яно-малоруської» мови. Які се були нові подуви — ми з тексту статті не дізнаємося. Автор зазначує на вступі — мабуть, надто категорично, — що по р. 1743, коли була написана драма Щербацького* про Фотія, в мурах Київської академії вже не появилась ані одна нова драма.

* Щербацький Георгій (? — 1754) — викладач Київської академії, автор твору «Трагедокомедия, нарицаемая Фотий».

Але ж сам автор перед тим зазначував («Киевская старина», 1899, X, 16), що драма Кониського «Воскресение мертвых» появилася 1746, отже, три роки по драмі Щербацького. Взагалі все те, що говорить автор про причини упадку шкільної драми в Київській академії, здається мені дуже слабо мотивованим. Козацька старшина закріпощувала посполитих; з другого боку, московський уряд давив старшину, гонив козаків на канальні роботи. Яке ж супротив того було положення авторів малоруських драм? —

Франко І. Рецензія: П. Житецкий. «Энеида» И. П. Котляревского и древнейший список ее — 36

запитує себе д. Житецький і відповідає ось як: «їх твори були призначені не для читання, а для вистави, і тут уже мусили виступати живі особи, з живим словом і ділом, і всі ті Гіпомени і Діоктити в сценічнім виконанні мусили недвозначно показувати дразливу дійсність. Чи можна було без шкоди для школи вносити в драму, призначену для виставлювання в школі, малюнок громадських хиб того часу? Не треба забувати при тім, що самі ті хиби не були припадковим відступленням від закону, але самі готові були зробитися законом. Отим-то ясно, чому малоруські драми громадського змісту мусили замовкнути» (стор. 129).

Зовсім не ясно — мусимо сказати на се. Поперед усього що се за беззаконня, що «готовляться стати законом?» Доки вони не зробилися законом, доти вони беззаконня по всій формі. Закріпачування народу на Україні аж до 1783 р. було таким беззаконням, то чому ж би українська драма вже від 1746 р. переставала протестувати проти нього? По-друге, крім закріпачування і московського гноблення, чи ж не було інших громадських хиб на Вкраїні, котрі могла б малювати драма? По-третє, коли-то форма закону спиняла поетів бичувати зло там, де вони бачили і відчували його? І чи драма в тисячних випадках не повстає проти зла, хоч воно має форму закону? І чи громадська думка, коли їй не вільно виявляти себе в формі образів із сучасності, не зуміє виявити себе в образах із минувшини? Одним словом, резони д. Житецького зовсім не резони. Не резон і се, що ті драми були шкільні драми. Адже й драма Кониського з її ярким змалюванням громадських хиб України була шкільною драмою. Для чого ж таких драм не було більше? На простий розум, тут можливі дві відповіді; або їх не допускала власть, цензура, або ж їх не хотіли більше писати самі автори, чи то вважаючи форму шкільної драми непридатною, застарілою, чи, навпаки, вважаючи громадські явища довкола себе не хибами, а нормальними, справедливими явищами або бодай дрібницями, не вартими уваги. На жаль, д. Житецький своїми вищенаведеними розумуваннями заслонив собі ті прості можливості і не зібрав ніякого матеріалу, що зробив би можливою їх оцінку. Тільки per indirectum¹ ми можемо догадуватися, що московська

¹ Посередньо (лат.) — Ред.

Франко І. Рецензія: П. Житецкий. «Энеида» И. П. Котляревского и древнейший список ее — 37

регламентація, викорінюючи у учителів і школярів українську мову і український виговір, мусила наложити руку й на подуви свобіднішого духу, які десь-не-десь проривалися в шкільних драмах; що, з другого боку, молодші українські покоління, засмакувавши в ширшій, європейській освіті, почали вже коло половини XVIII в. відвертатися від старомодної схоластики і старомодної шкільної драми, культивованої в київській академії; що, вкінці, дехто на Україні, за почином Сковороди, почав відвертатися від «дрібних» нужд рідного народу, від «політики» і громадських питань, а заглиблюватися в абстракційну гуманітарність «гражданина всемирного». Ось де були, по нашій думці, причини упадку старої шкільної драми, хоча сам сей упадок не був ані таким наглим, ані таким повним, як би виходило зі слів д. Житецького.

Кінчить д. Житецький сей п'ятий розділ своєї праці оглядом постанов російського правительства, що мали метою витіснити у учителів і учеників українську мову і український виговір, оглядом поступів омосковлення української інтелігенції в другій половині XVIII в. (подає каталог видніших вихованців Київської академії, що зайняли визначні місця в російських школах і в російському письменстві), зазначуючи також бажання самих українців, висловлене 1764 р. перед Катериною II, щоб замість Київської академії засновано в Києві університет із чотирьох факультетів. Не розуміємо, чому д. Житецький якось згірдно дивиться на се бажання, бачачи в нім «суєтность, навеянную модными течениями жизни» (стор. 131). Дивна «суеєность», що бажала мати свою освіту, і дивні «модні теченія», що проявлялися ще в однім із пунктів Гадяцької умови* так само, а навіть в ширшій формі, як і сто літ пізніше перед Катериною II!

* Гадяцька умова — зрадницька угода гетьмана України І. Виговського з польським урядом, укладена 16 вересня 1658 р. під містом Гадячем, про передачу України під владу шляхетської Польщі. Польський уряд, обіцяючи козацько-старшинській верхівці шляхетство і деякі поступки в релігійних і культурних питаннях, домагався колишніх маєтностей і відновлення феодальних повинностей українського селянства у формах і розмірах, які існували до народно-визвольної війни 1648-1654 pp.

Дальший (VI) розділ присвячений характеристиці Гр. Сковороди, тої оригінальної появи, що, з одного боку, має в собі дещо з типу давнішого «мандрованого дяка», а з другого доторкається тогочасної західної містики і філософії. Д[обродій] Житецький дуже вірно зазначує, що називати Сковороду філософом нема потреби, бо він, властиво, не філософ, а мораліст, і то такий мораліст, що свою мораль опирає не на розумових, а на чуттєвих основах, отже, мораліст з містичним підкладом. Як у всіх таких моралістів, власне «я», його поступ, його внутрішнє почуття у нього на першім плані; се етика егоїс-

Франко І. Рецензія: П. Житецкий. «Энеида» И. П. Котляревского и древнейший список ее — 38

тична і аскетична. На жаль, д. Житецький не пробував зв'язати сю появу з іншими появами тогочасного духовного життя на Вкраїні: що було спільного між Сковородою і тогочасними франкмасонами*, вольтеріанцями, мартиністами*, релігійними містиками вроді гернгутів* і раціоналістами, яких тоді було немало на Вкраїні? Загалом усі ті течії вимагали би ще докладного освітлення і розсліду; досі нам приходиться про саме їх існування догадуватися не раз із принагідних натяків. Пошукування в родинних архівах українських панів, у книгах, друкованих у тих часах, могли би дати не одну цікаву вказівку. Приміром, ми знаємо, що протоієрей Леванда* стояв у якихось зносинах зі Сковородою, а з другого боку, він же належав до близьких приятелів Котляревського. Сей Леванда лишив цілі томи проповідей і інших писань; сучасні вважали його настільки визначною людиною, що по його смерті написано і видано його двотомову біографію. Жаль, що ті матеріали досі ніхто не використав для характеристики часу і людей. Д[обродій] Житецький показує на Сковороді тільки перехідний ступінь від «слов'яно-малоруської» до «російської» мови; характеристика самого Сковороди і його поглядів лишається якоюсь ізольованою; на приятелів Сковороди і його учеників, з яких часть своїми складками швидко потім здвигнула Харківський університет, не звернено майже ніякої ближчої уваги.

* Франкмасони — масони, представники релігійно-етичного руху, що виник на початку XVIII ст. в Англії і поширився згодом на інші країни. У масонстві ідеї буржуазного антиклерикалізму переплітаються з елементами релігійного містицизму.

* Мартиністи — містична секта, заснована в XVII ст. Мартинесом Паскалесом

* Гернгути, або богемські, чи моравські, брати — релігійна секта, що виникла в Богемії в XV сі. Назва — від саксонського містечка Герренгут, де була їхня община.

* Леванда Іоанн (1734-1814) — автор численних казань, повчань і листів, з 1786 р. кафедральний протоєрей Києво-Софійського собору.

Тепер (розд. VII) автор переходить до творів, писаних тою літературною українсько-руською мовою, яка була вироблена в XVI—XVII в. на правім боці Дніпра. Автор показує, що з переходом лівобережної України під Росію друкування книжок сею мовою було тут не на місці: православія боронити не було треба; освіта, церков і уряд мали органом своїм російську мову. В друку вживалася давня книжкова мова тільки на правобічній Україні, що, завдяки таким єпископам як Шумлянський*, Винницький* і т. ін., з початком XVIII в. перейшла вся на унію. Значить, література, що продовжує стару українську традицію в друкованих книжках, у XVIII в. — вся уніатська. Характеристиці тої літератури д. Житецький присвячує VII р[озділ] своєї праці. Ся уніатська література досі не мала щастя. Петров у своїй праці про українське письменство XVIII в.* навіть не згадав про неї; цікавіше те, що так само поминув її без найменшої уваги й Ом. Огоновський

* Шумлянський Йосип (1643-1708) — уніатський церковний діяч, львівський єпископ.

* Винницький Іннокентій — перемиський єпископ, 1861 р. став на бік унії з Й. Шумлянським та Варлаамом Шептицьким, львівським єпископом у 1710-1715 pp.

* Петров у своїй праці про українське письменство XVIII в. ... — Йдеться про працю М. Петрова «Очерки из истории украинской литературы XVII и XVIII веков. Киевская искусственная литература, преимущественно драматическая», К., 1880.

Франко І. Рецензія: П. Житецкий. «Энеида» И. П. Котляревского и древнейший список ее — 39

у своїм компендіумі*. Нарис Житецького — се перша проба розібратися в ній, проба, треба сказати, дуже слаба і зроблена прихапцем. Д[обродій] Житецький, здається, не знає ані бібліографії тої літератури, ані праць, які досі були присвячені її поодиноким появам (прим., книжечки Мировича про «Богогласник»*), а в додатку цілий свій дослід ставить відразу на фальшивім ненауковім грунті. Унія, по його думці, то не «релігійне одушевления, а політичний опортунізм»; коли унія запанувала в Польщі і рівночасно щез страх перед козацтвом, тоді «замість політики дволичності настала політика явного насилля» з боку не знати кого — чи правительства польського, що, як стверджує сам автор, не мало ніякої сили, чи з боку когось іншого. «Пам'яткою того насилля була уніатська література XVIII в.» (стор. 155). Дарує д. Житецький, але такий висновок нам видається чимсь диким. Які сліди насилля бачить він в уніатській літературі XVIII в.? «Вона хотіла регламентувати народне сумління», — каже наш автор. А московське православіє хіба не регламентувало його? Унія «зводила все питання про народну просвіту на спасеніє душі під умовою злуки з римською церквою». Що унія вважала злуку з римською церковою умовою спасенія, се так, але се була догма така сама, як догма православної церкви, що обіцювала спасеніє в злуці з Москвою. А щоб унія все питання про народну освіту зводила на спасеніє душі — се повна нісенітниця. Для народної просвіти унія була не менше, коли й не більше толерантна, як православіє; навіть більше остільки, що не витискала народної мови з проповіді, з катехізації, з початкоюї школи. А вже зовсім негарне, бо тенденційно невірне те, що говорить д. Житецький, буцімто василіани*, бажаючи ширити унію за поміччю школи, «з тим наміром опанували школи як нижчі, так і вищі» (стор. 155). При тім д. Житецький покликається на Лукашевича* «Historya szkół», т. І, 354 і т. II, 263-277. Отже, зауважу поперед усього, що цитата із другого тому зовсім фантастична; у покликанім місці говориться про реформи комісії едукаційної, і нема ніякісінької згадки про василіан і їх школи. А цитата із першого тому виразно говорить про школи, з акладані уніатами; опановувати які-небудь інші школи (очевидно, підсувається розуміння, що православні) не було ніякої можності, бо таких шкіл при кінці XVII в. не було, а одинока, яка була, львівська ставропі-

* ... Ом. Огоновський у своїм компендіумі. — Йдеться про працю українського літературознавця буржуазно-націоналістичного напряму Омеляна Михайловича Огоновського (1833-1894) «Історія літератури руської» (1886-1894).

* «Богогласник» — збірка релігійно-моралізаторських віршів і пісень з нотами. Вперше надрукована в 1790-1791 pp. Тут ідеться про працю Н. Мировича «Библиографическое и историко-литературное исследование о «Богогласнике» (Вільно, 1876).

* Василіани — ченці василіанських уніатських монастирів, заснованих на початку XVII ст. на українсько-білоруських землях у зв'язку з насадженням унії.

* Лукашевич Юзеф (1799-1873) — польський буржуазний історик, дослідник історії народної освіти, автор чотиритомної «Історії шкіл в Королівстві і Великому князівстві Литовському з найдавніших часів до 1794 р.» (1849-1851).

Франко І. Рецензія: П. Житецкий. «Энеида» И. П. Котляревского и древнейший список ее — 40

гійська* і по прийнятті унії не була опанована василіанами. Так само неправда й те, буцімто в тих школах учили по-польськи, зовсім лишаючи набоці науку церковнослов'янської мови. Василіанські школи були уладжені на взір єзуїтських, отже, викладова і розговорна мова школярів і учителів у школі і поза школою була латинська; ані польської, ані церковнослов'янської мови спеціально (бодай до реформ едукаційної комісії) не вчили. До тих шкіл ходили однаково русини й поляки; можна догадуватися, що русинів учили бодай читати церковнослов'янські книги, бо ж їх виховували головно на попів.

* Ставропігія — Ставропігійське братство, національно-релігійна організація українських міщан у Галичині, заснована у Львові в XV ст. Братство мало школи, сприяло книгодрукуванню та розвитку культури.

Загалом, говорячи про різницю між унією і православієм, д. Житецький якось несвідомо кидає твердий науковий та логічний грунт. Він нізащо не хоче припустити, щоб серед уніатів були люди, щиро переконані, щиро релігійні, з чистими намірами; се все опортуністи, що в додатку «дивилися на унію як на перехідну стадію» до латинства (стор. 156). Жаль, що д. Житецький не заглянув от хоч би до Гарасевичевих* «Annales» та не прочитав собі в них історії довгої і завзятої боротьби уніатів проти латинщення русинів, таких гарячих уніатів, як Рутський*, Кишка*, Шептицький*, — тоді був би, певно, не написав таких слів. Так само тяжко зрозуміти ті слова д. Житецького: «Уніати розуміли, що православіє з його соборними основами церковно-релігійного життя більше відповідає народному світоглядові, ніж унія з її «подавляющим» авторитетом церковної ієрархії». Тут що слово, то непорозуміння. Як виглядали «соборні основи» православної церкви на Україні, се ми знаємо з історії унії, а історії конфлікту між Петром Могилою і Йовом Борецьким*, з історії «вибору» ієрархів XVII в., от хоч би Щумлянського і Свистельницького. Чим зробилися ті соборні основи в Росії від часів Петра Великого, се також повинно бути звісним д. Житецькому. Прикладати до тих історичних форм який-будь «народний світогляд» зовсім не годиться¹. Так само не можна так категорично говорити про страшну перевагу ієрархії в уніатській церкві, що також заховала собори з участю світських людей і виборне нижче духовенство аж до австрійських часів. Д[обродієві] Житецькому не подобається навіть те, що уніати в своїх

¹ Про «соборні основи» в староруській церкві існують також невірні погляди, див. «Записки», XII, бібл., стор. 28.

* Гарасевич Михайло (1763-1836) — український історик церкви, уніатський церковний діяч.

* Рутський Веліамін (1574-1637) — київський уніатський митрополит.

* Кишка Лев (1668-1728) — київський уніатський митрополит.

* Шептицький Атанасій (1715-1746) — київський уніатський митрополит.

* Борецький Іов (? — 1631) — український церковний, політичний і освітній діяч.

Франко І. Рецензія: П. Житецкий. «Энеида» И. П. Котляревского и древнейший список ее — 41

писаннях і проповідях уживали мови, близької до народної. Те, що у православних полемістів XVI—XVII вв. було добре, у уніатів XVIII в. було лихе, бо тут «в народній мові шукали опори для того, щоб прищепити народні поняття, чужі його духовній істоті. Тут уже не було симпатичного поважання до народу і його мови, не було віри в народ, в його творчі сили. Тут панувала одна думка, одне бажання, що виплило не з релігійних потреб народу, а з клерикальних намірів і планів, що не мали нічого спільного з релігією». Дивують нас такі слова в устах д. Житецького. Прищеплювання народові поглядів, чужих йому досі, при помочі його мови, се ж основа всякої просвітньої діяльності, і аргумент такий в устах історика-українця щонайменше нетактовний. Чи у писателів-уніатів було поважання для свого народу, віра в його сили і т. д., се в значній мірі річ їх сумління; історик може говорити тільки про те, що видно з їх писань; та, на жаль, д. Житецький не навів, бо й не міг навести, ніякого свідоцтва на те, що уніатські письменники писали в злій вірі, з поганим наміром, під впливом пристрасті, далекої від усякого релігійного чуття. Ми далекі від того, щоб бути апологетами уніатів і зовсім не високо цінимо більшу часть уніатської теологічної літератури XVIII в., але мусимо протестувати проти тих апріорних і наскрізь ненаукових поглядів, які висловив у тім розділі д. Житецький.

Та й якби подані ним історично-літературні факти хоч крихітку оправдували такі погляди" На жаль, д. Житецький фактів подає дуже мало. Із уніатської літератури XVIII в. він цитує тільки «Народовещание», та й то з хибною датою, бо подає, що воно було видане 1778 p., коли в дійсності се було третє видання, перше вийшло ще 1756 p., а четверте 1866 р. у Львові. Д[обродій] Житецький цитує з сеї книги тільки долучену при кінці «піснь катехизмову», але про саму книгу, один із цікавіших творів нашої літератури, не каже нічого. Тим часом сам титул міг показати авторові її значення. Сказано в тім титулі, що вона повстала з практичних катехітичних наук, подаваних народові василіанами в Кременецькім повіті. Книга складається з двоякого тексту: «Катехізації» (поученія) і прикладів. Поученія писані мовою майже чисто народною, а приклади, в котрих подано кількасот оповідань, легенд та притч із різних старших збірок (із «Gesta Romanorum»*, «Speculum Exemplorum»* і т. «н.), зложені церковною

* «Gesta Rоmаnorum» («Римські діяння») — середньовічний літературний збірник, що складається з повістей псевдоісторичного характеру.

* «Speculum Exemplorum» («Великое зерцало») — середньовічний збірник моралізаторських оповідань з апокрифічної, житійної та світської літератури.

Франко І. Рецензія: П. Житецкий. «Энеида» И. П. Котляревского и древнейший список ее — 42

мовою. Пояснено тут основні питання християнської догматики, етики і обрядів; про якісь клерикальні плани, про виключне бажання підхилити народ під послух папі нема тут мови більше, як у всякім, хоч би й православнім, трактаті того роду.

Далі згадує д. Житецький про книжку «Собрание припадков краткое и духовным особам потребное», видану 1722 р. з порученyя Замойського собору*, що була підручником не тільки в практичній діяльності маловчених духовних, як вірно зазначує д. Житецький, але містила в собі minimum (або, коли хочете, maximum) того, що повинен був уміти кандидат на священика. З того, що до книжки доданий словарець, де церковні слова витолкувано на польське, д. Житецький зараз поспішився виводити «загальнозвісну правду, що унія опиралась на польську культуру і польську мову». Коли се така загальновідома правда, то ми не будемо з нею сперечатися, скажемо тільки, що вона не зовсім для нас ясна. Що се значить, що унія опиралася на польську культуру? Ми знаємо, що в XVIII в. українці-уніати належали до Польщі, що више уніатське духовенство було сполонізоване, видавало багато польських книжок, навіть в обороні руських партикулярних інтересів — се факти, і їх ми розуміємо. Але не менше певні факти, що русини-уніати не зробилися поляками, писали по-руськи, не любили поляків і польського панування, а належність до унії не перешкоджувала їм бути й вільнодумцями, і українськими патріотами.

* Замойський собор — уніатський синод, відбувся 1720 p., узаконив обрядові нововведення, взяті із римокатолицької церкви.

Згадавши про Замойський собор, д. Житецький додає, що се «той самий собор, від якого вийшов цілий ряд постанов, звернений на зілляння унії з католицтвом», себто з латинством. Жаль, що д. Житецький не показав хоч одної такої постанови або не заглянув хоч би до друкованих постанов сього собору; він був би побачив, що там зазначено досить широку і як на ті часи свобідну та автономну організацію руської церкви, подбано про усунення безладдя, яке лишилося по упадку в тих сторонах православія, офіціально признано в заряді церквами значний голос церковним братствам, з натиском підноситься характер уніатської церкви яко «восточної» з властивими їй обрядами, змодифікованими актом унії (признання папи як голови церкви, признання чистилища і походження св[ятого] духа від отця і сина). Д[обродій] Житецький ци-

Франко І. Рецензія: П. Житецкий. «Энеида» И. П. Котляревского и древнейший список ее — 43

тує з окружного послання А. Шептицького наказ повписувати ті зміни в церковних книгах як приклад «педагогічних способів уніатських просвітителів» без потреби; се не була ніяка педагогія, тільки та догматична основа, на якій стоїть унія, і уніати мусили її держатися. [...]

Зацитувавши ще титули «Богословия нравоучительного» з 1751 і «Бесед парохиальных» з 1789, д. Житецький трохи довше зупиняється при «Науках парохиальных» з 1794, цитуючи з передмови сеї книжки гарний уступ про потребу вживання народної мови в проповідях, а кінчиться сей огляд короткими увагами про «Богогласник», хоч і тут автор майже не входить у детальний розбір книги і немов не підозріває її великого значення, що кидається в очі кожному, хто, прочитавши «Богогласник», переглядає, прим., «Труди» Чубинського*, «Калики перехожие» Безсонова*, лірницькі пісні, зібрані Гнатюком*, або рукописні українські співаники XVIII—XIX в. Не диво, що й остаточні висновки д. Житецького про уніатську літературу такі ж недокладні, як і його преміси. По думці д. Житецького, уніатська література не мала таких визначних діячів, як Прокопович, Кониський, Сковорода; її характер був церковно-офіціальний і не виходив за межі релігійних потреб; вона не мала навіть нічого такого, як українські вірші, зложені під режимом старої «благочестивої віри, що визначалася толеранцією» (стор. 162). Може бути, що, переглянувши мій нарис карпаторуського письменства XVII—XVIII в.* , отже, в значній мірі уніатського, д. Житецький де в чому й сам змодифікує сей свій осуд. Не слід би також забувати історикові, що як Прокопович, Сковорода, Кониський, Грабянка* належать до української літератури на основі своєї діяльності, а не мови, то ж так само треба до неї зачислити тих учених василіан, що писали по-польськи і по-латині про наші справи, отже, такого Кишку, Стебельського*, Кульчинського*, Гудза, Коса, Бродовича* і інших.

* «Труды» Чубинського — «Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западнорусский край, снаряженной императорским Русским географическим обществом (1873-1878)» в семи томах (1872-1879) за редакцією українського етнографа буржуазно-демократичного напряму Павла Платоновича Чубинського (1839-1884).

* Безсонов Петро Олексійович (1828-1898) — історик російської літератури. Йдеться про укладену ним збірку духовних віршів «Калики перехожие» (2 т., 1851-1864).

* Гнатюк Володимир Михайлович (1871-1926) — український фольклорист і етнограф демократичного напряму.

* ... нарис карпаторуського письменства XVII-XVIII в...— Йдеться про працю І. Я. Франка «Карпаторуське письменство XVII-XVIII вв.», надруковану в ЗНТШ, 1900, кн. 5 і кн. 6 та видану тоді ж окремим відбитком (див. т. 32 цього видання).

* Грабянка — у першодруці: «Гребінка». Виправлено нами.

* Стебельський Гнат (?-1790) — український церковний історик.

* Кульчинський Ігнатій (1704-1747) — український церковний діяч, автор першої історії церкви на Україні.

* Бродович Теодосій (?-1803) — уніатський церковний діяч, автор записок «Widok przemocy na stabą niewinność srogo wywartej roku 1789».

Кінчиться сей розділ праці д. Житецького коротким нарисом першого пробудження галицьких русинів під Австрією і упадком того першого руху коло р. 1810-[18]15. Не згадано тут про такі характерні появи, як «Світська політика», видана ставропігією* 1790 р.

Після сеї не зовсім успішної екскурсії на поле уніатського письменства д. Житецький вертається (розд. VIII) на грунт ближчий і звичайний для нього і показує, як

Франко І. Рецензія: П. Житецкий. «Энеида» И. П. Котляревского и древнейший список ее — 44

протягом XVIII в. в лівобережній Україні не тільки «слов'яно-малоруський», але і «книжно-малоруський»» язик витіснявся московським. Автор оглядає літописи Величка та Лукомського*, дневники Ханенка* та Маркевича*, заглядає до приватних листів тогочасних, згадує про «Краткое описание о козацком малороссийском народе» П. Симоновського*, написане вже майже чисто по-російськи, і кінчить оглядом сатири на українські порядки, зложеної за гетьманства Розумовського*, та кількома увагами про політичну віршу «Разговор Великороссии с Малороссией». Оглянувши ті твори, писані мовою зразу книжно-малоруською, а дедалі все ближчою до російської, автор завдає собі питання, чи чиста українська мова була в літературнім уживанні до Котляревського.

* Лукомський Степан Васильович (1701-1779) — український дворянський історик, автор хроніки з історії України XIV-XVI ст. («Зібрання історичне», 1770).

* Xаненко Микола Данилович (1691-1760) — автор мемуарів «Щоденник генерального хорунжого Миколи Ханенка 1727-1753 pp.», де містяться відомості з історії України.

* Маркевич Микола Андрійович (1804-1860) — український дворянський історик, письменник, етнограф. Автор п'ятитомної «Історії Малоросії» (1842-1843).

* Симоновський Петро Іванович (1717-1809) — український історик, автор праці «Краткое описание о казацком малороссийском народе и о военных его делах» (1765).

* Розумовський Кирило Григорович (1728-1803) — останній гетьман Лівобережної України (1750-1764).

В відповідь на се питання д. Житецький обертається до роздивлення драм і інтермедій, писаних книжною малоруською мовою. Сей розбір (розд. IX) починається апріорним і, по нашій думці, невірним твердженням, що «по мере падения книжной малорусской речи все настойчивее и чаще начала заменять ее народная малорусская речь». Здається, з попередніх розділів праці д. Житецького випливало зовсім не те. Протягом XVIII в. на лівім боці Дніпра переводиться церковнослов'янська мова і книжна українська, а на їх місце настає московська; на правім боці і в Галичині запановує польська, але обік неї держиться і книжна українська до кінця XVIII в., і церковна, що бере перемогу в львівських викладах до 1806 p., поки вкінці ще раз не перемагає польщина аж до хвилі національного відродження коло 1830 р. Сих географічних поділів треба би держатися при роздивленні укр[аїнської] літератури XVIII в. Надто треба звернути увагу ще на одну обставину, не зовсім виразно зазначену д. Житецьким. Він підносить факт, що майже чиста народна українська мова знаходиться ще в інтермедіях Гаватовича*, якого він уважає без підстави русином, далі факт, що подібні інтермедії на простонародній мові мазурській, русинській і т. ін. були писані в Польщі ще в другій половині XVI в.; в зв'язку з оглядом вертепної драми, де побутові сцени також зложені майже чистою народною мовою, ті факти повинні би навести автора на думку, що власне для малювання щоденного побуту, комічних ситуацій і типів здавна в Польщі вживано народної мови, і то залюбки української або білоруської,

* Гаватович Якуб (1593-1679) — польський письменник, автор містерії про Івана Хрестителя, до якої входили й дві найраніші анонімні українські інтермедії.

Франко І. Рецензія: П. Житецкий. «Энеида» И. П. Котляревского и древнейший список ее — 45

коли тим часом поважні партії писано або латинською або польською, по-тодішньому густо натицьканою латинськими словами і фразами. Розміркувавши се, автор був би бачив, що протягом XVII і XVIII в. зовсім нема того поступу, який він зазначив на вступі: що чиста українська мова не здобуває собі ширшого поля в міру упадку давньої книжкової. Поступ хіба в тім, що в міру упадку драми і інтермедії настає вірша, де в такім самім гумористичнім тоні малюються події біблійної історії всуміш зі сценами і фігурами з народного українського побуту. Можна сказати сміло, що від Гаватовича аж до «Енеїди» народна українська мова в літературі держиться в одній і тій самій домені гумористично-сатиричного віршування; бодай нам не звісний ані один факт (і д. Житецький не вказав його), де би українська чисто народна мова зайняла місце давнішої книжкової чи то в теологічнім трактаті, чи в друкованій проповіді, чи в літописі. Pardon, один такий факт звісний нам — се була згадана вже «Світська політика», видана ставропігією 1790 р. в додатку до букваря. Що віршів на чистій українській мові з XVIII в. дійшло до нас більше, ніж інтермедій із XVII в., се зовсім зрозуміле, але се ще не дає підстави говорити про поступ української народної мови в письменстві в міру упадку книжної мови.

Розвідка про драми і інтермедії XVIII в. у д. Житецького трохи хаотична. Поперед усього він зовсім вірно підносить, що українсько-руська драма не мала ніколи містеріального характеру, не була зв'язана з богослужінням, але появилася у нас із Польщі вже як шкільна драма. Її попередницями були шкільні діалоги, з яких д. Житецький наводить два: діалог Памви Беринди* з р. 1616 і різдвяний діалог Ставровецького*, надрукований у «Перле многоценном» 1646 р. До сеї самої категорії треба зачислити віршовані діалоги Йоаникія Волковича*, учителя при львівській ставропігії, друковані 1630 р. і 1631, перший із них п[ід] заголовком] «Розмышлянє о муце Христа», звісний по Каратаєву* під хибним титулом «Верше из трагедии Григория Богослова» (опис сеї книжечки — див. мої «Пам'ятки», II*, стор. XXVIII-XXX).

* Беринда Памво (між 50—70-ми роками XVI ст. — 1632) — діяч української культури та освіти, один із зачинателів шкільної драми.

* Ставровецький Кирило Транквіліон (? — 1646) — український письменник, автор віршів, поученій та ряду богословських творів.

* Волкович Іоаникій — український письменник першої половини XVII ст.

* Каратаєв Іван Прокопович (1817-1886) — російський бібліограф, збирач слов'янських стародруків, автор праці «Описание славяно-русских книг, напечатанных кирилловскими буквами. Т. I, с 1492 по 1652 г.» (Спб., 1883).

* ... див. мої «Пам'ятки», II ... — Йдеться про працю І. Я. Франка «Апокрифи і легенди з українських рукописів (Пам'ятки українсько-руської мови і літератури). Т. 2. Апокрифи новозавітні» (Львів, 1899).

Д[обродій] Житецький здіймає питання про те, як дивилися давні автори на свої драми, і показує неясне розуміння трагедії, комедії і трагедокомедії у них. Питан-

Франко І. Рецензія: П. Житецкий. «Энеида» И. П. Котляревского и древнейший список ее — 46

ня цікаве для історії поетики, але чим воно цікаве для теми д. Житецького — сього годі зрозуміти.

В дальшім (X) розділі д. Житецький говорить про різдвяні і пасхальні вірші і мандрованих дяків та бакалаврів, що були їх авторами. Про сю тему він говорив ширше в своїх «Мыслях о народных малорусских думах». Тут він доторкається тільки питания про зв'язок віршів з драмами, а спеціально твердження пок[ійного] Драгоманова, що вірші були подекуди скороченням драм. Хоча в однім випадку (щодо пасхальної вірші) ся думка Драгоманова знайшла підтвердження вже по його смерті в віднайденім мною «Слові о збуренні пекла», то проте д. Житецький справедливо остерігає перед її генералізуванням. В сьому скріпляють нас два факти: один той, що віршу на народній мові, де святі події мішаються з побутовими сценами, знаходимо в Галичині вже в половині XVII в., отже, сто літ перед упадком драм і інтермедій (див. моє «Карпаторуське письменство», стор. 8); а другий той, що такі ж вірші знаходимо від XVI в. в польськім письменстві, відки мода на них перейшла й до нас. Із рукописної збірки кінця XVIII в. я подав одну таку віршу про Юду («Пам'ятки», II, стор. XLIX—L); тут подаю одну на різдво, досі, здається, ніде не друковану:

Krzyk po niebie, po obłokach
słychać przy wesołych skokach;
aniołowie święci, radościąg objęci,
wyśpiewują, wykrzykują.

Nuże bracia aniołowie,
wspołem z nami, kumpanowie!
Bog się człekiem staje, życie ludziom daje
zagubione, utracone.

Już skrzydła połamali,
kiedy z radością latali:
Michał między trzodę zleciawszy na grzędę,
w bok się ubił, skrzydła zgubił.

Gabryel kiedy zmiarkował
Boga, tagże przylatowal:
natrafił na dudu, zbił biodra у udy
і szwankował, nachromował.

Rafał, który leczył oczy
Tobiasza, gdy przyskoczy,
zbił olejek drogi о baranie rogi,
gdy do trzody wleciał przody,

Франко І. Рецензія: П. Житецкий. «Энеида» И. П. Котляревского и древнейший список ее — 47

Gdy tak skrzydła połamali,
iak barany się, tarali.
Jeden przez drugiego skakał z ochoczego,
a spiewali, choc! wołali¹ і т. д.

Таких віршів маємо немало і в друкованих польських «Kantyczkach»*, хоча тут вони просіяні крізь сито духовної цензури. Вони почали складатися, мабуть, не раніше XVII в., бо в рукописних збірках XV—XVI в. їх ще нема. Зате маємо дещо аналогічного в німецьких віршах XVI—XVII і в французьких XV—XVI в. Ітак, у збірці Монтеглона «Recueil des poésies françaises des XV-e et XVI-e siécles» знаходимо гумористично-сатиричні пародії на «Отченаш» (т. І, 68, 125, IX, 202), опис раю (III, 155), пародію похоронної пісні «De profundis» (IV, 206), пародії двох інших духовних пісень (VIII, 270), пародії на «Богородице-діво» (IX, 191, 204), на часті служби божої (IX, 254, 276), гумористичні життя святої

* «Kantyczka» — збірник католицьких духовних пісень.

Франко І. Рецензія: П. Житецкий. «Энеида» И. П. Котляревского и древнейший список ее — 48

Цибулі (І, 204), святого Селедія (II, 325), святого Гроздія (II, 112). В зв'язку з нашими віршами духовного змісту і гумористичного тону треба би студіювати також і ті гумористично-сатиричні легенди, антифони та тропарі, які цитував д. Житецький у своїй праці про думи при характеристиці дяків-пиворізів а яких колекцію можна би значно збільшити. Згадаю тут гумористичне величання шевця, вареників-мучеників, горілиці-мучениці, подорож Хими до Єрусалима, характеристику попа, далі зложені церковною мовою загадки про горнець, про жебрака (Номис)*, гумористичні церковні легенди про свиню («Карпаторуське письменство», 94), про святого Пахомія і його стрічу з бісом («Иде преподобный Пахомий во Єрусалим хиротонисатися и виде беса на древе сидяща и удом яки цепом пшениця молотяща. И глагола ему бес: «Хощеши, да аз хиротонисаю тя бренным удом сим?» И отвещав ему Пахомий рече: «Аще имаши таковый уд» — и показа ему свой. И быст бес посрамлен и рече: «Дивен бог во святых своих! Не имам таковаго!») Студіюючи наші вірші в зв'язку з тими проявами гротескової коміки, ми побачимо, що погляд д. Житецького про їх виключну приналежність мандрованим дякам-пиворізам занадто односторонній. Загалом нам здається, що д. Житецький перецінює роль тих скромних дяків у нашім культурнім житті XVII—XVIII в. Розділ між інтелігенцією і простим народом у тім часі, особливо в першій половині XVIII в., не був ще так великий, як пізніше; навіть такому чоловікові, як Сковорода, легко було знайти стичні точки з народом і зробитися зрозумілим для нього. Сю роль посередників, яку признає д. Житецький мандрованим дякам, можна з неменшим правом признати і більшині сільських священиків і різним писарям, канцеляристам, письменним козакам і навіть більшині поміщиків, особливо менше заможних. До сеї категорії належить і священик Некрашевич*, якого віршам д. Житецький присвячує гарну характеристику при кінці тої глави. Я певний, що таких самоділкових поетів духовного і світського стану знайдеться у нас з часом більше; д. Житецький не згадує про віднайденого Кулішем Климентія*; зі свого боку подам ще один приклад. В рукописі Оссолінських* у Львові, ч. 2703, знаходимо записки якогось духовного, ведені в головному по-польськи, а в них ось який уступ:

* Номис (літературний псевдонім Матвія Терентійовича Симонова; 1823-1901) — український етнограф і фольклорист. Мається на увазі його праця «Українські приказки, прислів'я і таке інше» (1864).

* Некрашевич Іван Георгійович (1742 — після 1796) — український письменник, автор духовних віршів, віршованих діалогів, листів-послань.

* ... винайденого Кулішем Климентія...— тобто Климентія Зіновієва, українського поета XVII — початку XVIII ст. Мається на увазі стаття П. Куліша «Обзор украинской словесности. І. Климентий» («Основа», 1861, січень, с. 159-234), в якій є тексти творів Климентія.

* «Основа» — український суспільно-політичний і літературно-мистецький журнал ліберально-буржуазного напряму. Виходив у Петербурзі у 1861-1862 рр.

* В рукописі Оссолінських ... — тобто в рукописі, що належав бібліотеці Оссолінеуму — культурно-освітньої установи, заснованої 1817 р. польським бібліографом та істориком Юзефом Максиміліаном Оссолінським (1748-1826).

Франко І. Рецензія: П. Житецкий. «Энеида» И. П. Котляревского и древнейший список ее — 49

«Roku 1769 powietrze Łuck у cały Wołyn opanowało. Było у ро innych kraiach, nie tak atoli silne, jak na Wołyniu у od granic tureckich. Byłem na owczas w Katedrze łuckiey od Wnego imc. Xa Sylwestra Lubenieckiego biskupa łuckiego у pasterza swego do rządu klerem przy katedrze będącym zesłany. Z okoliczności trwogi w powietrzu zwyczajney złożyliśmy pieśsn po rusku, która jest niby sporem między mną obawiąjqcym się tego powietrza a rzeczonym Imc. Xm Scholastykiem perswadującym, aby oddać się na wolę pana boga. Так on tedy zaczyna¹:

Rozum

Нащо сушиш голову, небоже?
Жура біді порадити не може.
Бог тільки сам нещасливим потіха.
Удай ся до него серцем й устами,
А бог добрий, змилует ся над нами,
С тим позбудеш туги, смутку й лиха.

Wola

Сам не знаєш, що до мене мовиш:
Спиш подобно, чи в поли вітер ловиш!
Пробуди ся, а зваж, що ся діє:
Ото в той годині люб по малой хвилі
Будут темни очи твои в могилі,
А язик твой на вікі оніміє.

Rozum

Гнієть зерно, жеби плод родило;
Гнієть жолнір, бо звитяжити мило;
Сієть орач з охотою и тучи пожадаєть,
Ты смерти боишься власне як би тіло
Не повставши на суд страшный вічне гнити міло, —
Такая то любов бога в твоєм серці палаєть?

Wola

Бог єсть силен, трудно не признати,
Але трудно смерти ся не лякати:
Плачуть люде по улицях, плач их єсть безмерный.
Гради, веси, поля, лєси трупов полни,
Смутний погреб пси и круки, звіри в собі ледве чинити здолни
Сами навет священики одмели люд свой вірний.

¹ Року 1769 моровиця опанувала Луцьк і цілу Волинь. Була і по інших краях, але не така сильна, як на Волині і біля турецького кордону. Був я на той час у костьолі луцькому від його милості ксьондза Сильвестра Лубенецького біскупа луцького і пастиря мого до керівництва клиром при костьолі посланий. Через зрозумілу тривогу з приводу моровиці склали ми пісню по-українському, яка є ніби суперечкою між мною, що боїться тої моровиці, і названим його милістю ксьондзом Схоластиком, який закликав віддатися на волю господа бога. Він починається так: (польськ.).— Ред.

Франко І. Рецензія: П. Житецкий. «Энеида» И. П. Котляревского и древнейший список ее — 50

Wola

Смерть при муці и смерти Христовой
Увольнит нас з погибелі гріховой,
З любве бога принята з охотою.
Готов будь умерти, то для бога мало,
Хотяй би ся при найтяжших болезнех умирало, —
Так учини и ти разом чо мною.

Rozum

Ах боже мій, нех же умираю
И в повітру нехай нагле сконаю, —
Прийми тильки смерть за гріхи смерти сина твоєго;
И немощну волю для Христовой страсти
Тримай сам при твоєй воле, крепи, не дай упасти,
А ото я в руці твои даю духа моєго.

Розд[іл] XI праці д. Житецького присвячений українським віршам історичного змісту, а розд[іл] XII — віршам і пісням любовним і загалом таким, що малюють індивідуальне життя. Розуміється, д. Житецький не мав тут претензії вичерпати весь звісний уже матеріал, хоча дає дещо і з рукописних джерел. Він заповідає, що при нагоді ще вернеться до тих творів, бо вони «вносять нове світло в студії над народною ліричною поезією» («Київська старина», 1900, II, 170). Сказати по правді, докладна студія над сими творами ще не можлива, поки велика сила рукописного матеріалу лежить не опублікована, а те, що опубліковано, порозкидано по різних виданнях, не зведено докупи і не оброблено як слід.

Оце і все, що зібрав д. Житецький для вияснення генези «Енеїди» Котляревського. Правда, він якось мов урвав своє орання на тім широкім перелозі, лишив на боці деякі твори, дуже важні для зрозуміння духу і стилю «Енеїди», як ось прозові і віршовані повісті, поему про пекельного Марка, і т. д. З тим усім його праця має велику вартість, як перша проба обняти весь досі запущений обшир і вказати еволюцію та боротьбу там, де досі історики літератури бачили або пустиню, або хаос.