Из моих петербургских воспоминаний
- Подробности
- Просмотров: 2827
Ісак Мазепа. З моїх петербурзьких спогадів
Публікується за виданням: Ісак Мазепа. З моїх петербурзьких спогадів // Календар-альманах "Дніпро" на звичайний рік 1938. Річник XV. Львів. 1937. Накладом Українського Товариства Допомоги Емігрантам з України у Львові (Ринок, 10). Стop. 113-124.
Переведення в html-формат — Борис Тристанов. Особливості авторської мови і правопису збережено.
Висловлюю подяку Львівській національній науковій бібліотеці України імені В. Стефаника за надані матеріали.
— 113 —
ІСАК МАЗЕПА
З моїх петербурзьких спогадів.
(1904 — 1910).
З Петербурґом звязана найкраща й найважніша доба моїх шкільних років. Тут власне почав я виступати активно на українському ґрунті. Умови мого життя до приїзду в Петербурґ були несприятливі для оформлення мого світогляду. Місцевість, в якій я народився й виріс (село Костобібр, Новгород-Сіверського повіту на. Чернігівщині), лежить у тій північній частині України, де надзвичайно переплелися впливи українські, російські та білоруські. Правда, переважали елєменти українські (напр. у нашому селі був відомий "Кобзар" Шевченка, і я сам бачив, з яким захопленням його слухали селяни); але загалом панувала, особливо щодо мови, якась мішанина, що затемнювала національну свідомість тих, що розмовляли цією "лапацонщиною". Тим то мої національно-політичні погляди скристалізувалися лише пізніше, поза впливами того оточення, в якому я перебував перші 20 років свого життя.
Середню освіту я одержав у духовній бурсі в Новгород-Сіверську та в Чернігівській духовній семинарії, куди мій батько-селянин віддав мене за порадою місцевого вчителя, бувшого семинариста. Хоч учнями в бурсі та семинарії були переважно попівські діти, що знали українське село, але через несвідомість панував "русскій дух" як серед учнів, так і серед учительського персоналу. Не було ніяких українських гуртків і ніяких українських книжок. Мені довелося пережити не мало неприємностей у звязку з своїм "історичним" прізвищем. В Новгород-Сіверському, як і в Чернігові, збереглося не мало ріжних памяток із часу гетьмана Мазепи, як напр. "печера Мазепи" в Новгород-Сіверську (так звався підземний хід, що ніби то проходив від Спасько-Преображенського манастиря до Успенського собору), дім Мазепи в Чернігові, тощо. Це давало постійну нагоду моїм докучливим товаришам для ріжних "шпильок" і жартів на мою адресу. В Чернігові, крім того, щороку в першу неділю великого посту в головному соборі відбувалася урочиста процедура проголошення анатеми "зрадникові Мазепі". Я ні разу не був на цьому видовищі. Для мене було досить тих "вражінь", що їх із захопленням переказували мої товариші. Все це дуже мені допікало, так що я нераз мусів просити свого батька, щоб він подумав про зміну свого "нещасливого" прізвища. В такій атмосфері я, само собою, був у душі проти всіх тих, що глузували з "Мазепи", але це ще не було тим, що зветься національна свідомість.
— 114 —
Духовна школа мене не задовольняла. На цю тему мені досить часто доводилося розмовляти з своїм шкільним товаришем О. Грищенком (тепер відомим українським малярем), що був родом із Кролевця. Врешті ми обидва, по закінченні четвертої кляси, залишили семинарію й склали ґімназіяльну матуру. З усіх моїх товаришів Грищенко був єдиний, якого можна було назвати стихійним українцем. Ентузіяст взагалі по своїй вдачі, він майже не розлучався з "Кобзарем" Шевченка, захоплювався всім українським, говорив і писав доброю українською мовою. Памятаю, вже в Чернігові він захоплювався малюванням і часто відвідував місцевих українців, як Б. Грінченка, М. Коцюбинського, І. Шрага, тощо. Від них він приносив ріжні українські літературні новинки. Ми з ним приятелювали ще з бурси, куди він вступив до старшої кляси. Але ця наша приязнь базувалася не на українстві. Якось не вмів він свої думки та почування прищепити иншим, хоч напр. у Чернігові ми з ним жили мало не два роки в одній хаті. Та чого не зробив Грищенко своїм впливом, те сталося само собою в нових умовинах життя, в яких я опинився з приїздом до Петербурґу. Як це не парадоксально, але лише тут, на далекій півночі, я став почувати себе свідомим українцем.
До петербурзького університету я приїхав повний невирішених запитів життя. Це було саме напередодні революції 1905 року. Масовий студентський рух, що почався в той час, не сприяв спокійним академічним студіям. Бурхливе темпо життя в столиці ще більше відвертало мою увагу від науки в бік ширших громадських інтересів. Тому, приїхавши до Петербурґу восени 1904 року, я швидко перейнявся революційними настроями, якими тоді жила переважна частина студентства. В самім університеті мене найбільше приваблювали суспільно-економічні науки. Багато часу я віддавав слуханню лекцій з історії, права та фільософії (Тарлє, Платонов, Петражицький, Введенський), з політичної економії (Туган-Барановський, Святловський), тощо. Все-таки після деяких хитань я вирішив залишити остаточний вибір професії на пізніше, а насамперед прослухати природничий факультет в цілях загально-освітніх. Ще в семинарії я начитався творів відомого російського критика Писарева з його апотеозою "точних наук". Крім того, це була свого роду психольоґічна реакція на семинарську схолястику, що залишила в мене взагалі певне упередження щодо гуманітарних наук.
Та революційні події почалися, коли я ще й не думав сідати як слід за точні науки, продовжуючи слухати та читати з тих галузів університетського знання, що мене найбільше цікавили. Підо впливом революційного руху почав я захоплюватися політичним життям, але не знав, куди й до кого йти. Саме в цей час (здається в жовтні 1905 р.) я позна-
— 115 —
йомився з студентом гірничого інституту Миколою Шадлуном. Здибався я з ним на чергових сходинах "Українського літературно-вокально-музичного товариства", що майже що тижня відбувалися в помешканні Андріївської школи на Васильківському острові. Під таким леґальним титулом у Петербурзі існував тоді український хор, що своїми виступами багато допомагав при влаштуванні ріжних українських концертів, вечірок, тощо. Управителем хору був студент-технольоґ М. Дулбін. Взагалі ця орґанізація стояла під ідейним проводом революційно настроєного українського студенства, що в більшості стояло на плятформі Р.У.П. Тому крім учасників хору на сходини завжди приходило чимало української молоді, головно студентів із ріжних петербурзьких шкіл. Фактично це було українське земляцтво, що обєднувало молодь із ріжних кутків України. Крім Шадлуна, на сходинах хору я познайомився також із багатьома иншими представниками тодішньої української молоді в Петербурзі, як І. Личко, В. Павленко, О. Назаріїв, Д. Донцов, тощо.
Це був час, коли я, шукаючи відповіді на "прокляті питання", не мало перечитав ріжних книжок, починаючи від "Историчних писем" Лаврова та "Что такое проґрес" Михайловського й кінчаючи ріжними підпольними брошурами Степняка-Кравчинського, Крапоткіна, деяких видань РУП, тощо. Памятаю, що книга Бельтова (Плеханова) "К вапросу о развітіі моністічєскаво взґляда на історію", ця тодішня "євангелія" марксистсько настроєної молоді, зробила на мене, як своїм змістом, так і формою, сильне вражіння. Я був просто захоплений блискучим, талановитим викладом теорії історичного матеріялізму. Ця книга наче відкрила мені очі на цілий світ. Я тепер тільки побачив, у чому полягає ідеольоґічна ріжниця між партіями соц.-демократів і соц.-революціонерів, що в той час були дуже популярні серед поступового російського й почасти українського суспільства. Це дало мені можливість швидче вирішити, з ким маю йти: в кінці 1905 р. я вступив до петербурзької ґрупи укр. соц.-дем. партії, що саме тоді на своєму зїзді в Києві приняла назву УСДРП замість РУП.
В той час українська кольонія в Петербурзі поділялася на два головні табори. Один із них складався переважно з старшого громадянства, що перебувало під "українофільськими" впливами й уникало "політики", проповідуючи неполітичне "культурництво". До другого табору належала головним чином молодь, що не поділяла "українофільських" поглядів своїх батьків, була настроєна революційно і йшла за соціялістичними партіями. Очевидно, що я міг приєднатися тільки до цього другого табору.
Згадане вище українське товариство-хор, а особливо українські шевченківські концерти, що влаштовувалися що-
— 116 —
року, відогравали наче б то й непомітну, але заразом велику позитивну ролю в пробудженні національної свідомости серед української молоді в Петербурзі. Самий інтернаціональний характер Петербурґу, з його розмірно великою кількістю чужинців, як напр. німці, фіни, лотиші, тощо, давав не мало психольоґічного ґрунту для гуртування "земляків з України" в свій окремий табор: в умовах чужого оточення якось сильніше збуджується почуття свого національного "я". Моє почуття українця зміцнилося особливо після того, як я познайомився з теоретичними підставами необхідности автономного життя на Україні. Памятаю, що з того часу, як я переконався, що централістична Росія гальмує й нищить нормальний розвиток українського народу, гасло вільної України стало в моїх очах доґмою. Розібрати теоретично національну проблему допомогла мені проґрама УСД партії.
Так на ґрунті свого загально-політичного усвідомлення прийшов я до усвідомлення національного.
Основне ядро петербурзької ґрупи УСД складалося з людей старшого віку, як Л. Бич, Д. Лаврентієв, Л. Мацієвич, А. Шабленко, К. Арабажин, тощо. Із студентської молоді до ґрупи належали: В. Мазуренко, М. Шадлун, І. Личко, Н. Шумицька, М. Дулбін, О. Назаріїв та инші. Трохи пізніше до ґрупи вступили: Бєліч, М. Петрова, Н. Сінгалевич, Н. Калинович і з Києва (здається на початку 1907 р.) приїхали Д. Донцов і К. Чайківська. Значно пізніше (восени 1909 р.) до Петербурґу приїхав В. Садовський. Взагалі ґрупа росла й користувалася значним впливом серед членів української кольонії.
Найяскравішою постаттю серед членів ґрупи був Лев Мацієвич, один із орґанізаторів РУП. Я вперше бачив людину з визначним урядовим становищем (він саме тоді робив блискучу урядову карієру як морський інженер), що не вагалася брати участь у нелеґальних революційних орґанізаціях, дуже щедро допомагаючи їм рівночасно матеріяльно. Коли б не його передчасна смерть (траґічно загинув підчас авіяційних вправ у 1910 р.), він напевно відограв би в нашій визвольній боротьбі не малу ролю. Завжди зрівноважений і спокійний, перейнятий глибокою вірою в українську справу, він навіть у колах своїх політичних противників користувався загальною пошаною.
Другою визначною фіґурою в ґрупі був колишній редактор петроградського "Северного Курьера" К. Арабажин. Він мав иншу репутацію, ніж Мацієвич. Талановитий критик і журналіст (його публичні лекції на літературні теми завжди збирали велику авдиторію й користувалися широкою популярністю в цілому Петербурзі) він, як людина, не тішився симпатіями навіть у крузі своїх товаришів. Особливо його не любили наші "старі", бо ніхто з нас, "молодих", у своїх
— 117 —
виступах не критикував так безпощадно й дошкульно їх "аполітичного українофільства", як Арабажин, що був досвідченим і гарним промовцем. Після кожного його виступу старі буквально не знали, куди подітися від люті, тим більше, що відповісти Арабажину так же майстерно, як він це умів, у них не завжди було кому. На жаль, Арабажин не належав до людей твердих морально-громадських переконань: згодом він відійшов від українського життя й помер (в р. 1923) професором російського університету в Естонії.
На початку 1906 р. до Петербурґу приїхали С. Петлюра, М. Порш і П. Понятенко для редаґування с.-д. місячника "Вільна Україна", що почав виходити заходами петербурзької ґрупи. Приїзд партійних лідерів дав мені нагоду ближче ознайомитися з ідеольоґією партії. Особливо мені став у пригоді пропаґандистський гурток, що його зорґанізувала наша ґрупа під керуванням Порша. Поза політичними та економічними проблємами, в гуртку широко обговорювалася також проблема національна. Порш надавався на ролю керманича такого гуртка: він мав необхідну підготовку і взагалі визначався здібністю до вирішення теоретичних проблем. На жаль, за кілька місяців редакція "Вільної України", через припинення самого видавництва, виїхала з Петербурґу і гурток припинив свою діяльність.
Підо впливом подій серед українців у Петербурзі виникла думка заснувати український політичний клюб з метою "зєднати українців на ґрунті широкої демократичної програми для поширення та забезпечення нац.-політичних прав українського народу й для розвитку його економічних і духових сил". Це було восени 1905 р. Через рік клюб був зареєстрований постановою "Особаго по дѣлам об обществах і союзах совѣщанія". Але через місяць на вимогу міністра внутрішніх справ Сенат скасував постанову "Особаго совѣщанія", мотивуючи це тим, що "стремління товариства до поширення та забезпечення нац.-політичних прав українського народу може бути толковане як вираз тенденції протиставлення політичних інтересів малоруського населення таким же інтересам великоруського населення, що є недопустиме з погляду збереження політичної єдности імперії".
Отже замість "політичного клюбу" на початку 1907 р. повстав новий клюб "Громада", само собою, вже з иншою програмою: "щоб дати українцям, що проживають у Петербурзі, можливість корисного й приємного проводження часу".
Саме в цей час, у звязку з сесією 2-ої Державної Думи в Петербурзі, заходами нашої ґрупи почала виходити ґазета "Наша Дума" при співробітництві членів Думи Федорова і Вовчанського (обидва соц.-демократи українці) і під редакцією В. Мазуренка, К. Арабажина, Д. Донцова, тощо, але розпорядженням влади була швидко закрита.
— 118 —
Ось такі "можливості" утворила революція 1905 р.: царському режимові був нанесений тяжкий удар, але кайдани неволі ще тяжіли над українським народом.
Щодалі мене все більше захоплювало політичне життя. Можливо цей мій "революційний ентузіязм" був причиною того, що в березні 1907 р. мене делеґувала наша петербурзька ґрупа на черговий зїзд партії, що відбувався у Києві. Участь у цьому (нелеґальному) зїзді дала мені можливість познайомитися з иншими визначнішими членами партії, як В. Винниченок, Д. Піщанський, А. Жук, П. Дятлов, Блонський, О. Мерклінґ, тощо. Від української с.-д. партії Галичини в зїзді брав участь Вол. Старосольський. На нарадах зїзду найбільший вплив мав Порш, що був тоді фактичним лідером партії. В порівнанні з иншими учасниками зїзду, що переважно складалися з зеленої молоді, він визначався найбільшою ясністю та уґрунтованістю своїх поглядів, хоч сам був тоді студентом київського університету. Пригадую, що ні Винниченко, ні С. Петлюра не були делеґатами зїзду і у зїздових нарадах майже не брали участи. Винниченка я бачив лише на одній нараді, де намічався склад керівних орґанів партії. Палкий і дуже самолюбний, він відразу вніс у дискусії нездорову атмосферу особистих порахунків і швидко покинув нараду.
З Петлюрою я бачився переважно підчас конспіративної ночівлі в його помешканні, здається на М. Благовіщенський, недалеко від двірця. Жив він по студентському в одній кімнаті. В розмовах зі мною більше цікавився питаннями літератури та мистецтва. Особливо його цікавили літературно-критичні статті Луначарського, що друкувалися тоді в ріжних журналах; на цю тему він говорив із захопленням. Я спостеріг, що в питаннях теоретично-політичних і особливо економічних він не почував себе сильним. Цим я пояснив собі той факт, що в петербурзькій "Вільній Україні" Петлюра вів головно огляди внутрішнього життя та літературну хроніку, тимчасом, як майже всі статті теоретично-програмового характеру належали иншим авторам. Поза всім цим Петлюра справляв вражіння дуже скромної і симпатичної людини, для якої загальні інтереси стояли на першому пляні.
Від зїздових нарад я виніс вражіння, що партія репрезентує собою молодий, але здоровий соціялістичний і національно-революційний рух, що має ґрунт в українських масах. Це зміцнило моє почуття як члена орґанізації. Я вертався до Петербурґу задоволений тим, що бачив. Одна лише справа не давала мені спокою й стояла передо мною, як щось незрозуміле й загадкове. В Києві я довідався, що мій товариш О. Грищенко, який був тоді на природничому факультеті в київському університеті, ніби то так захопився своїм мистецтвом, що революція вплинула на нього зовсім инакше, ніж на мене: він залишився пасивним щодо українського руху.
— 119 —
Мені не довелося тоді побачитися з Грищенком особисто. Я й досі не знаю, що власне було причиною того, що він, живучи спочатку в Києві, а потім у Москві, не брав активної участи в нашій визвольній боротьбі ні тоді, ні підчас революції рр. 1917-1920. Але, вертаючися з Києва, я собі думав: які ми, українці, ще заслабі, коли навіть ті з нас, що виросли під безпосереднім впливом української стихії, не усвідомлюють собі необхідности активно боротися за національне визволення.
Праця серед інтеліґентських гуртків у Петербурзі мене не задовольняла. Хотілося безпосереднього звязку з українськими робітниками та селянами там на Україні. Ще перед з'їздом (влітку 1906 р.) я коло двох місяців прожив у Гайсині на Поділлі, куди був запрошений за репетитора (інструктора). Раніше мені не доводилося бувати в "корінних" районах України, тому ця подорож до нашої "української Швайцарії" зробила на мене велике вражіння. З тим більшим захопленням літом 1907 р. залишив я всі инші "земні турботи" й поїхав до Полтави для роботи в нелеґальних орґанізаціях партії.
В Полтаві я пробув до кінця літа. Вже з перших днів я побачив, як помиляються Тучапський і Ко, іґноруючи українську дійсність: полтавські робітники, здебільшого пекарі, залізничники, друкарі, тощо, йшли за гаслами укр. соц.-дем. партії, як за своїми. Українська стихія в думках і почуттях цих людей фізичної праці, що були звязані з українським селом, виступала виразно. Національний момент так захоплював робітників, що в пропаґандистських гуртках, а також на мітинґах, що з метою конспірації здебільшого улаштовувалися по ріжних балках навкруги Полтави, доводилося присвячувати головну увагу українській справі. Не менше зворушливу картину уявляло полтавське село, куди мені доводилося виїжджати на прохання самих селян. З яким зацікавленням і жадобою нерідко вже сивоволосі дядьки слухали не тільки про землю та волю, але й про те, що таке Україна й як вона повинна визволитися зпід гніту Москви! Ці розмови про волю соціяльну й національну часто затягалися до глибокої ночі. І тільки вишневі садки, під захистом яких відбувалися наші сходини, були свідками того, в якому революційному піднесенні перебувало вже тоді наше українське село. В Полтаві в цей час грала трупа Саксаганського. Я вперше бачив тут "Наталку Полтавку" Котляревського. Театр був повнісінький. Почувалася та сама українська стихія, що заливала вас усюди, куди б ви не потрапили на Полтавщині. Представники місцевої влади по своєму реаґували на успіхи української трупи: незабаром дирекції театру заборонено було друкувати афіші українською мовою.
— 120 —
З інтеліґенції, крім мене та Ніни Шумицької (жінки П. Дятлова, що жив тоді на еміґрації в Празі), активну участь в полтавській орґанізації брали місцеві студенти Б. Юріїв-Пековець ("Берко"') і Буцький. З робітників своєю активністю виділялися брати С. і П. Горіздри і В. Буймистренко. На кінець літа в Полтаві була призначена ґуберніяльна конференція партії. В звязку з тим мені довелося відвідати майже всі головніші осередки Полтавщини, як Ромен, Хорол, Прилука, Золотоноша, для підготовки цеї справи. На жаль, мій "полтавський дебют" скінчився невеселою подією. Конференція відбувалася в призначений день (кінець серпня) на човнах на Ворсклі. Але коли пізно ввечері учасники верталися до міста, поліція зробила засідку і багатьох заарештувала. На другий день мене також арештували, але випустили з умовою негайно від'їхати до Петербурґу.
Поза цим перебування на Полтавщині, з її чарівною природою й якимсь особливим типом зворушливо милих і гостинних людей, залишило нестертий слід в моїй душі. Коли в Петербурзі я більше теоретично, розумом пізнав українську проблему, то тут я душею й серцем переконався, що ця проблєма живе в масах українського народу, що її не стерли, не знищили століття національної неволі. Праця "серед народу" була вершком мого "політичного хрещення": вже ніколи потім у мене не виникало сумнівів щодо правильности шляху, на який я став.
В Петербурзі я мусів жити якийсь час нелеґально, поки не було закінчене слідство. Майже всі арештовані були звільнені, крім студента одеського університету Буцького (батько якого був видним урядовцем полтавської поліції) і робітника П. Горіздри, у яких підчас трусу знайшли печатку Полтавського Комітету УСДРП, нелеґальну друкарню й ріжну нелеґальну літературу. Обом їм виточено обвинувачення в тому, що вони "брали участь у товаристві, яке звало себе УСДРП і ставило своєю метою насильне, через всенароднє озброєне повстання, знищення існуючого в Росії правління та заміну його на демократичну республіку разом із відділенням від імперії українських ("малоросійських") її ґуберній".
Приблизно за рік (у жовтні 1908 року) виїздна сесія харківської судової палати засудила Горіздру на заслання, а Буцького на 8 місяців до кріпости.
Починалися сумерки революції. Серед студентства також запанувала реакція. Замість політики, всі кинулися до науки. Було дивно бачити, як відомий "Абрам" (псевдонім недавнього большевицького ґенерал-прокурора Криленка), без якого в попередні роки не відбувалося майже ні одного мітинґу в Петербурзі, тепер сидів у наукових семинарах університету.
— 121 —
В українській кольонії в Петербурзі також відбулися значні зміни. Товариство-хор зовсім перестало існувати: замість співів у ньому почали займатися політикою, аж поки товариство не розпалося. Зате підо впливом революції по високих школах Петербурґу виникло чимало українських гуртків, що спричинилися до пропаґанди української справи серед студенства. Такі гуртки були засновані на Вищих Жіночих Курсах (Бестужівських), у Жіночому Медичному Інституті, в Гірничому і Лісовому Інститутах, тощо. Памятаю, в Інститутах Електротехнічному й Політехнічному енерґійну українську пропаґанду провадили: хаотичний і нестриманий у своїй енерґії Є. Неронович і не менш експанзивний О. Ковалевський. Підо впливом революції 1917 р. Неронович траґічно скінчив своє життя: із завзятого націоналіста-самостійника він на початку 1918 р. став большевиком і навіть членом "Українського совітського правительства", але швидко розчарувався в гаслах "всесвітньої революції" й коли втікав від своїх "товаришів", був заарештований українським відділом під командою О. Шаповала і розстріляний.
З українських гуртків найжвавішу діяльність виявляв "гурток українознавства" при університеті, заснований восени 1906 р. Основне ядро гуртка складалося з студентів фільольоґів, як К. Широцький, Г. Голоскевич, П. Балицький, В. Ярошенко й инші. Дуже милі й симпатичні як люди, вони були настроєні аполітично й тулилися більше до табору старих. Це відбилося на характері діяльности гуртка, що уникав "політики". Одним із перших на зборах гуртка читав реферат проф. Бодуен де Куртене на тему: "Українська мова, її особливості й права". Трохи пізніше при гуртку під проводом акад. Шахматова була заснована окрема лінґвістична секція з метою скласти підручник для записування живої української мови. Це був початок тої наукової праці, яку Голоскевич і почасти Широцький так успішно потім розвинули по закінченні університету. На жаль, обидва вони передчасно відійшли від нас: Широцький помер від туберкульози ще в 1919 р., а Голоскевич у 1935 р. скінчив самогубством на засланні в Сибіру.
Я особисто почав брати активнішу участь у гуртку лише з 1908 р., коли підо впливом загальних настроїв також нарешті взявся за науку. Якраз влітку цього року я брав участь у статистичній експедиції міністерства хліборобства для дослідження киргизького та переселенського господарства в Західньому Сибіру (Акмолинська й Семипалатинська області), де мав нагоду познайомитися з положенням переселенців з України. Про свої вражіння з цієї подорожі я прочитав реферат у гуртку, а крім того вмістив ряд статтей на тему "Сибірські вражіння" в київському тижневику "Слово" (жовтень 1908 р. і далі, підписані псевдонімом "А. Андрієвський").
— 122 —
В "гуртку українознавства" брали участь також студенти з инших шкіл Петербурґу. Памятаю, майже постійним гостем гуртка був В. Піснячевський, студент воєнно-медичної академії. Він співробітничав тоді в київській "Раді", де друкував дописи з петербурзького життя. Завжди маломовний, він лише спостерігав життя гуртка, але сам не любив виступати з рефератами. Володіючи добре пером, він зовсім не мав хисту до виступів навіть перед найменшою авдиторією. Не знаючи цієї його риси, я одного разу наразився на неприємний конфлікт із ним. Влітку 1908 р. в Празі відбувався з'їзд славянської молоді, на який наш гурток делеґував Піснячевського. Минуло більше як пів року з того часу, а від нашого делеґата ніякого звідомлення. Прозьби й нагадування не помогли. Тоді довелося, не називаючи прізвища делеґата, порушили цю справу в одному з дописів на сторінках "Слова". Це обурило Піснячевського, але ніякої доповіді про з'їзд ми так і не дочекалися. Наступного літа на з'їзд українського студенства у Львові гурток делеґував уже не Піснячевського, а Широцького. Крім того, з Петербурґу їздила Н. Сінгалевич від гуртка в Жіночому Медичному Інституті.
Мої особисті відносини з Піснячевським після цього були надовго зіпсовані. Вже аж восени 1919 року, коли я був головою українського уряду, а Піснячевський редактором віденської "Волі", він якось приїхав літаком: до Камянця й сам зголосився до мене. Ми поговорили про справи, забувши про все те, що колись нас розєднало.
Політична реакція, що наступила після революції, не перешкоджала тому, щоб поділ на "старих" і далі існував серед членів української кольонії в Петербурзі. Навпаки, революція, принаймні на якийсь час, ще більше поглибила й загострила відносини між цими двома таборами. Найяскравіше це виявилося в житті українського клюбу "Громада", що мав коло 400 членів.
Протягом першого року (1907-8) "Громада" розвинула досить жваву діяльність: прочитано коло 20 рефератів, на які ходило мало не по 200 слухачів, улаштовувалися вечірки, тощо. Молодь творила в клюбі переважаючу більшість членів, що поділялися на дійсних (щорічна вкладка 10 крб.) і постійних гостей (вкладка 1 крб.). Але в клюбі були люди ріжних політичних напрямків і це привело їх до взаємної боротьби між собою. Вже від самого початку помічалися ріжні непорозуміння, що чим далі все більше набирали характеру боротьби між двома частинами клюбу.
Клюб виразно поділився на "старих", поміркованих, і "молодих", настроєних далеко радикальніше. У старих була тенденція, щоб постійних гостей, до яких належала головно молодь, зовсім позбавити як активних, так і пасивних прав,
— 123 —
а залишити їм лише право ходити до клюбу. Ця боротьба між старими, що мали більшість у "раді старшин", і молодими закінчилася поразкою "старих" на загальних зборах клюбу (восени 1908 р.). Нова рада старшин була обрана з людей, що репрезентували більшість клюбу, а крім того загальні збори відкинули внесок "старих" щодо обмеження прав постійних гостей.
Відносини між двома частина клюбу особливо загострилися в інциденті, що виник між мною й О. Русовим, який жив тоді в Петербурзі. Суть інциденту була в тому, що в березні місяці, як звичайно, в Петербурзі улаштовували концерт на память Шевченка. За кілька днів до концерту я з доручення його орґанізаторів заніс професорові Бодуен де Куртене почесний квіток і на його заввагу, що саме в день концерту призначена його лєкція в українському клюбі, я сказав, що, здається, вживаються заходи до того, щоб лекцію перенести на инший день (рада старшин дійсно таких заходів уживала). Це дало притоку "старшим" для нападу на мене, як представника ґрупи "молодих". О. Русов негайно вмістив у "Раді" допис із Петербурґу, де висвітлював справу з лекцією Бодуена де Куртене так, ніби то я "самочинно, від імени ради старшин заявив Бодуенові, що лекція відкладається". Одночасно до ради старшин за підписом 24 членів клюбу, на чолі з найбільш непримирним "українофілом" С. Афанасієвим, поступила заява — протест проти мого "самозванного вчинку".
Щоб ліквідувати цю справу, я мусів іти до Бодуена і він дав мені власноручного листа (опублікований у "Слові" за 1908 р.), де зазначив, яка саме розмова відбулася між нами, й підкреслив, що "ані тіни якого будь самозванства" в моєму поступованні не було. Коли на загальних зборах клюбу був прочитаний цей лист і взагалі була доведена цілковита безпідставність виступу "старих" проти мене, то збори висловили догану тим, що підписали заяву до ради старшин за "нечесний і негромадський вчинок". На це старі відповіли демонстративним виходом з клюбу. Кілька десятків їх дійсно покинули клюб, але не надовго...
В наступному (1909) році заходами нової ради старшин влаштовано дуже імпозантний концерт на памятник Шевченкові. Концерт мав великий успіх, так що О. Білоусенко (О. Лотоцький) написав у київській "Раді": "за цей концерт багато гріхів нехай проститься "Громаді"...
Починаючи з весни 1908 року, в клюбі брав активну участь С. Петлюра, що переїхав тоді до Петербурґу. Він, звичайно, стояв на боці "молодих". Восени 1908 р. він увійшов до нового складу ради старшин і був одним із найбільш постійних референтів у клюбі, виступаючи майже виключно
— 124 —
на теми про українську літературу, театр, тощо. Протягом 1908 р. він прочитав реферати на такі теми, як: "Заслуга Карпенка Карого для розвитку української драми", "Питання полу в сучасній українській літературі", "Український театр і сучасний український актор", "Поезія шахти в українській літертурі" й инші. Він же читав вступний реферат на згаданому концерті памяти Шевченка в залі Дворянського Зібрання.
Одним із останніх рефератів у клюбі, які я памятаю, був реферат М. Грушевського (в 1909 р.). Я вперше слухав Грушевського і пригадую, що його виклад, сухий і строго академічний, не залишив у нас, молоді, того вражіння, якого ми чекали від найвизначнішого провідника українського руху. Правда, то був час, коли чорні хмари реакції згущалися щораз більше й не так легко було збуджувати боєву енерґію мас, не порушуючи "основних законів" хоч би вже й напівзахитаної тоді царської імперії...
Року 1910 я скінчив університет. Памятаю, як дошкуляв мені Петербурґ своїм кліматом, з його вічним туманом, "білими ночами", постійними змінами погоди, тощо. Який я був щасливий, коли знову бачив наше ясне небо й дихав повітрям нашого благодатного лісо-степу! Але позатим я не жалую тих років, що довелося прожити в болотяному Петербурзі. Хто знає, чи знайшов би я в иншому місті такі умови для "вищої освіти", які всетаки дала мені ця забута нині російська столиця.
