Симон Петлюра
- Подробности
- Просмотров: 3975
Андрій Жук. Симон Петлюра
Публікується за виданням: Андрій Жук. Симон Петлюра // Календар-альманах "Дніпро" на звичайний рік 1934. Річник XI. Львів. 1934. Накладом Українського Товариства Допомоги Емігрантам з України у Львові (Ринок, 10). Стop. 101-114.
Переведення в html-формат — Борис Тристанов. Особливості авторської мови і правопису збережено.
Висловлюю подяку Львівській національній науковій бібліотеці України імені В. Стефаника за надані матеріали.
— 101 —
Андрій Жук.
Симон Петлюра.
(Зі споминів).
На політичний формуляр Симона Петлюри складається не тільки голосна й усім відома його роля в подіях на Україні по вибуху революції 1917. р., а також менше відома, тиха й непомітна його сімнадцятилітня революційна та культурна праця перед революцією. За ці сімнадцять літ сформувався Світогляд Петлюри, виробився його характер, набув він потрібного знання й життьового досвіду та виступив на широку арену політичних подій 1917 р. і наступних років зрілою політично людиною, загартованоію в праці і боротьбі за свої ідеали.
Належав Симон Петлюра до тих нечисленних одиниць серед українського громадянства колишньої російської України, що з їх іменами звязаний рішучий перелім в українському визвольному руху під кінець минулого і на початку біжучого століття. Молоде покоління українських громадських діячів почало тоді рвати з мертвим українофільством, з аполітизмом українського руху попередньої доби й ставало на дорогу політичної боротьби за національне та соціяльне визволення рідного народу.
Були це скромні й непомітні каменярі, що лупали стіну російської тюрми народів і клали перші камінці під свою власну національну будівлю. Петлюра стояв у перших рядах цих каменярів. Ця праця Петлюри, у сполуці з його особистими прикметами, й винесла його наверх у часі революції 1917 р.
Що Петлюра не утримався нагорі разом із політичним середовищем, до якого належав, і що місце в політичному житті нашого краю зайняли инші політичні сили, які з українством не мали й не мають нічого спільното — це не зменшує заслуг Петлюри та його політичного середовища перед рідним народом у його визвольних змаганнях.
* * *
В березні 1900 р. на Шевченківських роковинах у Полтаві виголосив покійний Микола Міхновський святочну промову, в якій закликав українське громадянство до боротьби за «єдину, вільну, самостійну Україну»...
Полтавське свято влаштувала й М. Міховського на це свято з Харкова спровадила Українська Громада в полтавській духовній семинарії, якої ватажками були Симон Петлюра й Володимир Міхновський, небіж Миколи.
— 102 —
Разом із М. Міхновським приїздив із Харкова на Шевченківське свято до Полтави Дм. Антонович, репрезентуючи тут українську громаду студентів вищих шкіл Харкова.
Два тижні пізніше відбулося Шевченківське свято в Харкові, зорґанізоване тамошньою Українською Студентською Громадою. Репрезентантом Української Громади при полтавській семинарії на цьому святі був Симон Петлюра. Тут М. Міхновський повторив свою промову, виголошену в Полтаві.
Виступ М. Міхновського в Полтаві й Харкові перед громадянством, що складалося головно зі шкільної молоді, з ідеєю боротьби за державну самостійність України стояв у безпосередньому звязку з заснуванням Революційної Української Партії, першої взагалі української політичної партії на колишній російській Україні.
Ідея цієї партії зародилася в Полтаві в гуртку молоді, до якої належав і С. Петлюра. Автором ідеї був Михайло Русів, син визначних українських громадян, покійного проф. Ол. Русова та Софії Русової. Орґанізаційно оформилася ідея РУП в Харкові кілька тижнів перед виступом М. Міхновського заходами головно Дм. Антоновича. Промова Міхновського була видрукована того самого року у Львові, як перша публікація РУП., п. н. «Самостійна Україна».
Бачимо отже Симона Петлюру при народинах новітнього українського національно-політичного руху. Він бере в ньому живу, активну участь.
* * *
Кінець минулого й початок біжучого століття це був час загального оживлення революційного руху в Росії. По університетах та инших вищих школах відбувалися студентські розрухи, зростав робітничий рух, прибираючи виразну політичну закраску. Українська молода інтеліґенція намагалася внести в цей рух на Україні національний елємент, надати йому національнії форми, щоб він не був відірваний від основної маси населення краю — селянства і мав на увазі також його культурні, економічні та політичні потреби.
Була це важка робота, з огляду на наводнення України російською інтеліґенцією та значну денаціоналізацію місцевої інтеліґенції, а навіть робітництва. Російська й зросійщена інтеліґенція ставилася байдуже, а то й вороже не тільки до політичних, а навіть до культурних домагань українців. Треба було відтягати українську молодь від російщини і спрямувати її на українську дорогу визвольної боротьби. А при помочі освідомленої національно молоді втягти до українського визвольного руху робітництво й селянство.
Таке завдання визначила собі молода українська інтеліґенція. Цею дорогою пішов і Симон Петлюра.
— 103 —
На весні 1901 р. відбуваються в полтавській семинарії розрухи, в яких головну ролю відограє С. Петлюра. У цих, формально академічних, а властиво політичних розрухах вибивається український національний момент уперше. Полтавські семинаристи перші виставляють домагання українізації науки в школах, заведення в навчальні проґрами семинарій української мови й предметів українознавства.
За це С. Петлюру й кількох його товаришів викидають із семинарії. Коли решта семинаристів стала в обороні звільнених і почала обструкцію викладів, начальство закриває середні, найбільш зреволюціонізовані кляси й додатково видалює зі школи півсотні инших товаришів Петлюри.
Отсі то видалені з полтавської семинарії молоді люди, здебільшого сини сільського духовенства і селян-хліборобів, і творять перші пропаґаторські кадри Революційної Української Партії. Розсипаються вони по селах і містечках України, ідуть у народню масу з пропаґандою боротьби за політичну свободу, ширять революційну літературу по селах, творять завязки орґанізації селянства, на ґрунті його економічних інтересів.
Під впливом революційно-соціялістичної пропаґанди РУП на весні 1902. р. повстають великі селянські розрухи в полтавській і харківській ґуберніях, що були прольоґом першої революції в російській державі. В історії цих розрухів першорядну ролю відіграли полтавські семинаристи, на яких великий вплив мав саме Симон Петлюра.
* * *
В кожному більшому провінціяльному місті України, де були середні школи, складалися тоді гуртки революційної української молоді незалежно від якихсь орґанізованих впливів ґуберніальних і університетських центрів.
Скрізь народжувалася Молода Україна. Був це рух стихійний, викликаний перемінами в економічному житті країни й соціальній структурі суспільности. Україна упромисловлювалася, зростали міста, притягаючи з сел найактивніший елємент. Середні школи почали заповнятися в значній частині селянським елєментом. Урядництво демократизувалося. Свіжі виходці з села вносили в життя міст українську стихію. Загальні обставини життя в державі пхали молодь до політичної праці для народу. А бажання праці для народу провадило людей до національного самопізнання.
Був у тому часі український революційний гурток і в Лубнях, повітовому місті полтавської ґубернії, де я тоді жив. Складався він із учнів середніх шкіл, студентів та дрібного молодого урядництва. Належав і я до цього гуртка. Єднала нас усвідомлена національна окремішність Українців від Росіян, опозиційний настрій супроти уряду й усякого начальства; співали ми українських пісень, читали укра-
— 104 —
їнські книжки, але не знали, що далі робити, не мали провідної ідеї й не знаходили практичної ціли для свого українства. Прояснення справи прийшло до нас через Полтаву.
В літі 1900. р. до Лубень приїхала з Полтави партія статистиків ґуберніяльного земства переводити міський подворний перепис. Серед них були товариші й приятелі Петлюри, що разом із ним улаштовували в березні цього року Шевченкові роковини в Полтаві й жили під свіжим вражінням проголошеної там ідеї боротьби за державну самостійність України: покійні вже тепер Василь Кошовий і Сергій Андрієвський, визначні члени РУП, що замешкали в тому самому домі, що й я. З ними часто я сходився й вони ввели мене в круг нових для мене національно-політичних ідей. Від них я вперше почув про Петлюру.
Сергій Андрієвський, товариш Петлюри по семинарії, оповідав про Петлюру, як про незвичайно милу людину й здібного та великонадійного українського діяча, ворожачи йому велику будучність. Він порадив мені навязати зносини з полтавською семинарською громадою й дав адресу Петлюри.
Перебування в Лубнях статистиків внесло значне оживлення в місцеве українське життя. До статистичної роботи було втягнено багато місцевих студентів. Появилися нові книжки — галицькі й женевські видання. Відбувалися дискусії на актуальні політичні теми. Полтавці оповідали про шевченківське свято й промову Міхновського...
Все це вплинуло на піднесення настроїв лубенської молоді. Зустрічні впливи прийшли й з Київа, через покійного В. Шемета. Наш гурток поширився й на весні 1901. р. проявив себе аґітаційними екскурсіями на села. З членів цього гуртка склалося опісля ядро лубенської орґанізації РУП.
Найважнішим виступом гуртка було поширення вночі під великдень 1901. р. відозви по підміських селах. Кілька днів по тім приїхав із Полтави до Лубень жандармський офіцер переводити слідство в справі тієї відозви. Почали тягати на допити всіх підозрілих для місцевої поліції людей, у тому й мене. Моє начальство в Повітовій Земській Управі, де я служив урядовцем, налякалося присутности в Управі «крамольника» й звільнило мене зі служби. В пошукуванні нової посади опинився я в Полтаві й першим ділом зайшов до С. Петлюри. Це була перша моя особиста знайомість із С. Петлюрою.
* * *
Батьки Петлюри жили край міста, на так званому «Новому Строєнії». Було це колись підміське село, що вже давніше ввійшло в межу міста. Предки Петлюри були ко-
— 105 —
заками, а батько його вже називався полтавським міщанином.
Але присадкувата старенька хата, в якій мешкали Петлюри, клуня на подвірі й инші селянського типу будівлі нагадували скорше житло селянина, ніж міщанина. Від усього віяло бідністю й тяжкою працею. Старий Петлюра займався фірманкою й це було, здається, головним джерелом утримання родини.
З останнього тягся старий Петлюра, щоб дати дітям освіту. Старший брат Симона, Федір, теж уже покійник, учився тоді в аґрономічній школі, двоє менших від Симона дітей, хлопець і дівчина, ходили ще тоді до народньої школи. А Симон, на якого батьки покладали найбільше надій, був тепер поза школою.
Зрозуміла та холодність і навіть ворожість, із якою зустріла мене мати покійного Симона, коли я появився на дверях хати з запитом: Чи дома Симон? Багато заходило до Симона чужих, незнайомих родині людей і його бідна мати припускала, мабуть не без підстави, що знайомість Симона з цими людьми й є причиною видалення його зі школи й «звихнення з правої путі...» Вона хотіла його бачити священником, а він сидить тепер дома і веде знайомість з якимись підозрілими людьми...
Коли я назвав себе Симонові, він сердечно привітався зі мною, як із старим знайомим. Середнього росту, худорлявий, із високим чолом русявої, гладко зачесаної назад голови, з добрими, трохи засмученими очима, живий, рухливий — зробив на мене Симон від перщої-ж хвилі дуже симпатичне вражіння.
Застав я його в маленькій хатинці за перекладом на російську мову Франкових «Перехресних стежок», що перед роком були видруковані в Літературно-Науковому Вістнику. Хотів він цей переклад примістити в якомусь російському журналі, спопуляризувати серед російської читаючої публики імя Франка і щось за переклад заробити. Але з цих його заходів нічого не вийшло.
Розмова від «Перехресних стежок» швидко перейшла на полтавські й лубенські «злоби дня». Опісля Симон провіз мене до Василя Петровича Кошового, що жив поблизу, і я в нього замешкав.
* * *
Кілька днів по приїзді до Полтави знайшов я тимчасову роботу в Статистичному Бюрі Полтавського Ґуберніяльного Земства, на чолі якого стояв Ол. Русів, що приймав переважно українців, і за короткий час познайомився з усією полтавською молоддю.
Місцем сходин був звичайно великий сад при домі ч. 8. на Архиєрейській вулиці, недалеко від духовної семинарії,
— 106 —
в якому жила родина Комличенків. Старший син вдови Комличенкової, Павло, також бувший семинарист, давав притулок у своїй хаті та в саду при домі для товариських сходин.
В саду Комличенків збиралися всі семинарські вигнанці, що жили в Полтаві, й дехто з урядничої публики, а крім того багато студентів і студенток із инших місцевостей, що були тоді вислані під поліційний догляд до Полтави з Петербурґу, Москви та инших університетських міст за участь у студентських розрухах.
Душею цілого товариства був звичайно Симон Петлюра. Він був загально любленим у товаристві. Завжди поява Симона, — веселого, живого й жартовливого, — вносила в товариство рух, оживлення, сміх, спів. А заразом Симон вносив і повагу в дискусії на ріжні теми, якими заповнялося товариське життя тодішньої молоді.
Характеристичною рисою характеру Симона були несподівані зміни настрою: від глибокого суму, яким світилися його задивлені в далечінь очі, й поважної задушевної розмови під впливом сумного настрою він раптом «кидав лихом об землю», вибухав веселим сміхом, жартував або затягав пісню, — а співав із великим чуттям і мав гарний теноровий голос.
В літі того року відбувся в Полтаві загально-український студентський зїзд, на який прибули делєґати всіх українських студентських громад, що існували тоді по цілій Росії. На зїзді брав участь також С. Петлюра, репрезентуючи українську громаду полтавської духовної семинарії, хоч учнем її він уже тоді не був.
Одночасно відбулася перша конференція РУП, на якій між иншим було вирішено видавати за кордоном партійний орґан (Гасло) та наладнано орґанізаційний апарат і навязано через замісцевих студентів і семинаристів необхідні в партійній роботі звязки. І про ці справи С. Петлюра був поінформований.
* * *
Через два чи три місяці я виїхав із Полтави й приїхав сюди знову під кінець року, вже як салдат царської армії.
Не вважаючи на гострий касарняно-вязничий режім, під яким я опинився, як запідозрілий у політичній «нєблаґонадьожності», я всеж підтримував зносини зі своїми товаришами в місті, заходив до Комличенків, але рідко коли зустрічав там Симона. Він цілий день був занятий лекціями, які давав школярам по заможних домах, щоб підтримувати родину, а решту вільного часу тратив на підготовлення до вступу у вищу школу, тому в партійній роботи не брав тоді значнішої участи.
— 107 —
В кожну інтеліґентську родину, де Симон бував, вносив він українську стихію. Під його впливом зукраїнізувалося чи дерусифікувалося багато молодих і старших людей. За приклад його українізаторської роботи може бути сімя багатих полтавських купців Виноградових, де Симон вчив кількох дітей. Ціла ця сімя, від малих до старих, зукраїнізувалася до такої міри, що стала одним із осередків товариського життя активного українства в Полтаві.
Селянські розрухи на весні 1902. р. зробили на Петлюру, як і на всіх нас, що посередньо чи безпосередньо причинилися до їх вибуху, велике вражіння своїм розмахом і силою. Вони показали, що селянство здатне на боротьбу за свої інтереси і може бути союзником революційної демократії в боротьбі з царатом. Але ми були засмучені незорґанізованністю, стихійністю й бунтарським характером цього імпонуючого виступу.
Петлюра вважав просто за злочин пхати темних селян на такі виступи і виявляв культурницькі нахили. Та й для всіх нас стало ясним, що революційна пропаґанда серед селянства мусить іти в парі з інтензивною просвітньою роботою, щоб його економічна боротьба могла прибрати відповідні форми, велася зорґанізовано й стала за підготовчу школу для політичної боротьби. Після цих розрухів РУП особливу увагу звернула на пропаґанду серед селянства економічних страйків.
* * *
Моя участь у партійній роботі переривалася то салдатчиною, то сидінням у тюрмах. В літі 1902. я виїхав із Полтави і від того часу аж до літа 1906. р. не бачився з Петлюрою.
За цей час РУП виросла в поважну політичну силу, створила досить багату соціялістично-революційну літературу, розвинула кольосальну аґітаційну роботу серед селянства на ґрунті його економічних інтересів, викликала масовий страйковий рух по панських економіях, особливо на Правобережжі, придбала майже монопольний вплив на молоде українське покоління і не останню ролю відограла в революційних подіях 1905-1906. рр. по містах. Петлюра увесь цей час стояв у перших лавах партії.
Восени 1903. р. відбулися масові провали партійних орґанізацій у Харкові, Київі, Полтаві та в инших місцевостях, унаслідок провокаційної роботи Івана Доброскока, що, будучи аґентом царської охрани, вдерся до партії, щоб її знищити. Було скрізь багато арештувань, трусів. Я тоді жив у Харкові, працював у місцевій партійній орґанізації і разом із багатьма нншими товаришами попав у тюрму.
С. Петлюра відбувся в Полтаві тільки трусом, але, чуючи не дуже певним для себе лишатися далі в Полтаві,
— 108 —
переїхав разом із близьким своїм приятелем, П. Понятенком, на Кубань.
За ними потягнулося на Кубань багато инших вигнанців із полтавської семинарії. Подіставали вони там, при помочі визначного українського діяча на Кубані, С. Ерастова, учительські посади в школах по козачих станицях та урядничі посади в ріжних установах в обласному місті Катеринодарі. Петлюра служив, здається, в Катеринодарській міській управі.
Разом із Понятенком і Ткаченком та кількома місцевими українцями, як Ерастів, Ротар, Безкровний та инш., засновує Петлюра в Катеринодарі партійну орґанізацію, що розвиває широку національно-культурну й революційну роботу, як у самому Катеринодарі, так і в цілій області, спираючися головно на іміґрантів із Полтавщини, що були розкидані по станицях, як учителі.
Під кермою Ф. Щербини, відомого статистика, займається Петлюра збиранням матеріялів до історії кубанського війська, над якою тоді працював Щербина. Кілька цікавих документів до історії кубанських козаків Петлюра оголосив тоді в «Київській Старині» та в місцевих «Областних Ведомостях».
Недовго, одначе, довелося Петлюрі працювати на Кубані. В осени 1904. р. кілька людей із Катеринодарської партійної орґанізації попадає в тюрму, а між ними й Симон. Випущений до суду на поруки еміґрує Петлюра за кордон і під кінець того року бере участь, як представник катеринодарської орґанізації, в партійному зїзді, що був скликаний у Львові.
* * *
На зїзді у Львові наступив розкіл партії. Причиною розколу була національна справа. Як знаємо, РУП народилася під знаком «єдиної, нероздільної, самостійної України». Але це був далекий ідеал. Практичним постулятом партії стала територіяльна автономія України, в межах російської держави.
Та в міру того, як партія зростала і від роботи в селянстві бралася до роботи серед міського робітництва, почало виявлятися, що національні постуляти партії дуже слабо прищеплюються в народній масі — така ця маса була зденаціоналізована і темна.
Національна форма орґанізації й роботи партії давала привід російським соціялістам обвинувачувати нас у націоналізмі, малоросійському партикуляризмі й прочих «ізмах», орудуючи цими арґументами також серед робітництва й відтягаючи його від нашої партії.
Поширення партійних впливів не тільки в містах, а також на селах, напотикало на великі труднощі. Партія була
— 109 —
вже значною силою, але не такою великою, щоб бути головним революційним чинником на Україні, щоб панувати над масами й їх вести за собою. Перше місце займали російські революційні орґанізації.
І це було причиною, що деякі члени нашої партії почали домагатися понехання національного принципу орґанізації й заперестання аґітації за автономією України. Казали вони, що покищо треба якнайменше виявляти своє національне обличчя, брати масу такою, якою вона є, старатися опанувати революційний рух по селах і містах орґанізаційно, а для цього влитися в російську соціял-демократичну партію, зміцнити там український елємент і працювати над утворенням із комітетів російської партії обласної української орґанізації.
Цю течію репрезентував на зїзді у Львові М. Меленевський (Басок). Колиж виявилося, що більшість з'їзду стоїть при самостійному національному характері партії і в програмі партії хоче далі залишити постулят автономії України, то Меленевський із кількома товаришами вийшов із партії їй заснував иншу орґанізацію, під назвою «Укр. Спілка», яка вступила до російської соціял-демократичної партії.
До автономістичної більшости на зїзді належали між иншими: Петлюра, Порш, Понятенко, Винниченко — пізніші реалізатори цього постуляту в демократичному періоді революції 1917. року. Вони стояли на ґрунті орґанізаційної самостійности й національного характеру партії, як запоруки національного самоозначення працюючих мас, що в консеквенції має привести до самоозначення нації. Найяскравішим противником пропонованого Меленевським самознищення партії був саме Петлюра.
Треба зазначити, що Меленевський та инші спілчани не були засадничими ворогами політичної самостійности України. Вони тільки вважали цю справу за передчасну. Першим ділом, на їх гадку, треба було опанувати робітничу й селянську масу в територіяльному українському маштабі, зревольтувати її, скинути царат, разом із революційними орґанізаціями Росії, а тоді вже, при перебудові держави на нових основах, прийде черга й на розвязку національної проблеми, на здійснення постуляту автономії України, а може й державної самостійности, залежно від обставин.
Доказом цього є політична позиція Меленевського і другого спілчанина, Скорописа, в часі світової війни. Вони тоді пристали до СВУ., орґанізації, що виставила постулят державної самостійности України, коли УСДРП, під прапором якої працювали Петлюра, Порш, Винниченко й тов.,
— 110 —
стояли при автономії не тільки в часі війни, але довший час і по вибуху революції 1917 р.
Майже цілий 1905. р. Петлюра сидить у Львові, бере участь у редаґуванні часопису «Селянин» та инших партійних видань, стараючись вносити до них трохи українського духу, якого вони були перед тим позбавлені; ходить на університет слухати викладів, як вільний слухач; цікавиться галицьким життям та інформує про це життя українське громадянство на Великій Україні своїми дописами до полтавської ґазети «Полтавщина», під псевдонімом «Таґон»; займається перекладами й містить їх у виданнях «Видавничої Спілки»; співробітничає в галицьких періодичних виданнях; обертається в кругах галицької поступової молоді, скрізь люблений і шанований.
Коли в Росії, в звязку з невдачною війною в 1904-1905 рр. на далекому сході, починає розвиватися революційний рух, Петлюра й инші товариші-еміґранти, а їх було тоді у Львові багато, вертаються під кінець року на Україну й кидаються у вир революційної боротьби.
* * *
Я в 1904-1905 рр. був при війську, поза межами України, й участи в партійній роботі не брав. Повернувся я з війська тільки в листопаді 1905. р. і почав працювати в харківській партійній орґанізації. Під кінець грудня поїхав до Київа на партійний зїзд і тут зустрівся з Петлюрою. Його дуже засмутила тоді дезорґанізація в партії, що від цього зїзду почала називатись українською соц.-дем. робітничою партією, наслідком виходу спілчан та невиразного становища деяких визначних партійних діячів, які або тягнули до «Спілки», або взагалі усувалися від роботи в партії. Але він оставав далі вірним партійцем.
По київському зїзді, в Петербурзі, де були легші цензурні умови, почав виходити наш партійний орґан «Вільна Україна» і книжкове видавництво, під фірмою «Боротьба», під колєґіяльною редакцією Петлюри, Порша та Понятенка. В видавництві «Боротьба» вийшла між иншим зладжена Петлюрою брошура п. з. «Добра порада в лиху годину», в якій пропаґувалося збройне повстання й подавалися вказівки, як його робити. На сторінках «Вільної України» Петлюра містить статті на політичні теми, які можуть служити за зразок політичної публіцистики. В цих статтях стояв він, згідно з ухвалами партійного зїзду, за дальшою рішучою боротьбою з царатом.
Реакція, що наступила в другій половині 1906. р., перервала нашу видавничу діяльність у Петербурзі й Петлюра з иншимн товаришами по редакції вернувся до Київа.
У Київі стає він за секретаря в першій українській щоденній ґазеті «Громадська Думка», що почала виходити
— 111 —
з початком 1900. р., а рівночасно працює в місцевій партійній орґанізації.
В 1907. р. стягнулися ми на свій власний орґан, що почав виходити в середині літа, під назвою «Слово». Петлюра був спочатку співробітником, а опісля редактором цього тижневика, що виходив аж до літа 1909. р., коли припинився через недостачу засобів та через руїну партійної орґанізації.
В 1907. р. брав Петлюра близьку участь в історичному журналі «Україна», що почав виходити замісць «Київської Старини»; взагалі він мав інтерес до історії, цікавився передусім політичною і культурною історією рідного народу.
В рр. 1906-7. я теж жив переважно в Київі, брав участь у центральних установах партії та в партійних видавництвах, часто зустрічався з Петлюрою, близько з ним зжився і дуже його полюбив як людину, незвичайно чутливу, щиро віддану ідеї, якій присвятив своє життя, з великим почуттям перейняту обовязком, працьовиту, чесну й благородну. Гнітили його тільки матеріяльні злидні; він усе журився своїми старими батьками, меншою сестрою й братом і докладав усіх сил, щоб їм допомогти.
Восени 1907. р. я з Винниченком і Степанківським еміґрували за кордон, тікаючи від суду за революційну діяльність, але листувався з Петлюрою, як з близьким товаришем і редактором «Слова», постійним співробітником якого я був, сидячи у Львові. Безпосередньо я вже не мав змоги стикатися з Петлюрою й спостерігати його життя й діяльність зблизька.
* * *
Партійна робота на Україні, по припиненню в літі 1909. р. журналу «Слово», також спиняється, бо поліційні відносини не давали для неї місця. А в тім, це був занепадний час реакції. Партійна публика входить у культурну й кооперативну роботу, — єдину тоді можливу форму масової роботи. В пошукуванні за зарібком кидає Петлюра Київ і їде спершу до Петербурґу, а опісля до Москви, де дістає посаду бухгальтера в асекураційному товаристві «Россія».
Українські демократи або поступовці все привязували багато значіння для освідомної роботи серед російської й зросійщеної інтеліґенції про українську справу, надіючися на підтримку росіянами українських визвольних змагань. З цією метою в 1906. р. видавали в Петербурзі «Украинскій Вѣстникъ», а в Москві від 1912. р. місячник «Украинская Жизнь». Петлюра стає спершу співробітником цього поважного журналу, а далі нач. редактором його, зближуючись до українських поміркованих політичних кол, знаних пізніше під назвою есефів (соціялістів-федералістів). Сам Петлюра писав в «Укр. Жизні» мало, але статейки його на бі-
— 112 —
жучі політичні й культурні теми читалися з інтересом. Від часу до часу я листувався з ним, коли він був у Москві. Вибух війни урвав це листування.
* * *
В грудні 1914. р. одержано за кордоном лист від Петлюри, призначений для політичних українських кол, і те число «Украинской Жизни», де редакція журналу, себто Петлюра з своїми співробітниками, вмістила відому деклярацію, в якій без застережень заявляла про льояльність українців до Росії й запевняла, що український рух не має ніяких відосередних тенденцій, що взагалі українці розвязку своєї справи бачать у рамах Росії, в співжитті з російським народом. Більше-менше такий зміст мав і лист Петлюри.
Отже наші дороги розійшлися. Мене війна застала самостійником і пораженцем, Петлюра був оборонцем Росії й автономістом. Я орієнтувався зі своїми товаришами по Союзу Визволення України на центральні держави, Петлюра на Росію й Антанту...
З вибухом революції 1917. р. Петлюра й мої колишні товариші по партії починають відогравати визначну ролю в подіях. Особливо швидко й зовсім не на сподіваному терені, на терені орґанізації війська, вибивається Петлюра й добуває великої популярности в народніх масах України.
Секрет цієї популярности лежить, як мені здається, в духових прикметах Петлюри, як людини незвичайно ніжної, доброї, люблячої. Ця його доброта й любов пробивалася в його слові. А слово його було щире, що глибоко заходило в душу слухачеві. Коли додати, що Петлюра був гарним бесідником, то стане ясним його успіх і популярність серед маси...
* * *
Не торкатимуся тих подій із нашого національного життя, які наступили по революції 1917. р., а які звязані з імям Петлюри. Ці події ще засвіжі й роля в них Петлюри загально знана. Згадаю ще тільки про три свої останні зустрічі з ним.
По довгій перерві побачився я з Петлюрою у Київі аж у квітні 1918. р., коли я вперше за час своєї еміграції відвідав Україну [див. спомини А. Жука "Вербна неділя у Києві 1918 року" - Т.Б.].
Це було зараз по гетьманському перевороті, коли Петлюра мусів усунутися в тінь і почував себе дуже непевно.
На Україні панували німці, прихильником яких він ніколи не був, на Україну їх не закликував, як це твердили й твердять його вороги й політичні противники, і уважав перебування німців на Україні за найбільше нещастя...
Петлюра був проти миру з німцями і за дальше провадження війни по стороні Антанти — проти німців і проти большевиків. Вірив у власні сили народу, який, на його
— 113 —
погляд, міг сам дати раду з усіма труднощами й доконати ворогів...
З нього зробився тепер великий самостійник, мабуть під впливом подій під Крутами і в Київі під кінець 17. і з початку 18. р. (Муравйовщина).
Що впадало в очі, коли я розмовляв з Петлюрою, це його огірчення на російську революційну демократію, що топтала завойовану українським народом свободу. А він іще недавно такі великі надії покладав саме на цю демократію!
Як відомо, за Скоропадського запроторено Петлюру до тюрми, а пізніше Петлюра скинув Скоропадського з гетьманства.
І від цього часу провід української визвольної боротьби опинюється майже виключно в руках Петлюри.
В прикрих обставинах було моє побачення з Петлюрою на весні 1919. р. в Бродах, по Оскілковій спробі перевороту. Тоді вже був повний розклад війська, створеного Петлюрою з пливкого й малосвідомого національно матеріялу. Все валилося.
Петлюра тепер сподівався на поміч Антанти. Але ці надії завели. Одначе тодішні обставини не давали ще приводу до капітуляції й Петлюра далі вів боротьбу — бадьорий, хоч не дуже певний успіху. Але «як узявся за гуж, то не кажи, що не дуж» — казав він жартовливо. Треба, мовляв, тягти до кінця, який би він не був...
Востаннє бачився я з Петлюрою в листопаді 1919. р., в Камянці, за кілька днів перед полишенням його українцями. Застав я його в дуже сумному настрої. Становище тоді було безвихідне. Треба було тільки про одно думати, якби рятувати людей від певного загину.
Що сталося далі, всім відомо.
* * *
Ось так перейшов я в головному життя Петлюри та його передреволюційну діяльність, в звязку з фактами нашого громадського життя й визвольної боротьби нашого народу. В світлі наведених фактів не був Петлюра якимсь новиком в українському житті 1917 і пізніших років, що не знати звідки взявся, а мав усі дані в минулому, щоби зайняти відповідальне становище, яке зайняв.
* * *
Петлюра впав у Парижі жертвою ніби-то пімсти за жидівські погроми, що мали місце на Україні. Всі вороги українського відродження хопилися нагоди, щоби за всяку ціну зробити Петлюру винним жидівських погромів, кидаючи заодно темну тінь погромництва на ввесь український визвольний рух.
— 114 —
В такому дусі поведено оборону на суді вбивника Петлюриного Шварцбарта. Цілий той суд обернувся проти українства й був використаний для дискредитації в очах західньо-європейського громадянства й самого Петлюри й тої справи, що її він заступав.
Тимчасом Петлюра ніколи антисемітом і погромщиком не був, навпаки, своэю інтервенцією спас від смерти багато жидівських істот, на яких нападали темні маси, часто підбурювані провокаторами...
Петлюри вже давно нема в живих. Але імя Петлюри буде жити віками й перейде до історії не з тавром погромщика, чи зрадника народнього, — бо й таке тавро до нього дехто пришиває, а з печаттю мученика за ідею національного визволення рідного народу, за державну самостійність України.
Петлюра може не все йшов до здійснення цієї ідеї відповідними дорогами. Петлюра міг наробити багато помилок, — за ким із історичних діячів нема помилок! Але Петлюра робив усе з безмежної любови до свого народу і його свободи. А за це народ простить йому його помилки і буде зберігати його в своїй памяті, як одного з найкращих своїх синів.
* * *
У моменти смутку ціла душа Симонова виливалася в Франковій пісні — «Не забудь, не забудь юних днів, днів весни»...
Лиш хто любить, терпить,
в кім кров в жилах кипить,
в кім надія ще лік,
кого бій ще манить,
людське горе смутить,
а добро веселить
— той цілий чоловік!
. . . . . . . . . . . . . . . . .
Тож як всю життя путь
чоловіком цілим не прийдесь тобі буть —
будь хоч хвилечку ним!..
Цими словами великого каменяра старався Симон Петлюра підтримувати себе на дусі, на висоті завдання людини. І сам був у повному значінні цілим чоловіком і таким перейде до історії.
