История Полтавы

Вербное воскресенье в Киеве 1918 года

• 

Подробности

Просмотров: 3731

Андрій Жук. Вербна неділя у Києві 1918 року.

Публікується за виданням: Андрій Жук. Вербна неділя у Києві 1918 року // Календар-альманах "Дніпро" на звичайний рік 1938. Річник XV. Львів. 1937. Накладом Українського Товариства Допомоги Емігрантам з України у Львові (Ринок, 10). Стop. 22-40.

Переведення в html-формат — Борис Тристанов. Подається без будь-яких виправлень.

— 22 —

АНДРІЙ ЖУК.

Вербна неділя у Києві 1918 року.

(Уривок із споминів).

 

ТРІВОЖНІ ВІСТІ З КИЄВА.

Від 21 лютого до 25 квітня 1918 р. перебував я в Німеччині. Об'їхав усі табори полонених, в яких Союз визволення України провадив українську пропаґанду. Докладно зазнайомився зі станом справ у цих таборах, зокрема зі справою комплєтування дивізій т. зв. "Синіх жупанів". Направляв, як міг, нефортунні розпорядження української делєґації в Бересті й німецьких військових властей у справі вирядження на Україну "синьожупанників", без порозуміння з проводом СВУ. Це викликало в таборах полонених значні тертя й завдало працівникам СВУ багато клопотів. Виряджав на Україну деякі ешелони "синьожупанників", а відтак і сам мусів виїхати до Києва, щоб навязати безпосередній контакт з українськими державними чинниками й вияснити цілий ряд справ, звязаних з дальшою роботою серед полонених у Німеччині й Австрії.

І незалежно від цього хотів я побувати в Києві, взагалі подивитися на Україну, котрої я не бачив більш, як десять років. Кидав я її в 1907 році "малороссійским краєм", у складі єдиної царської Росії. Тепер вона була самостійною державою. Хотілося на власні очі побачити ті переміни, що зайшли за цей час у житті Рідного Краю, — чи справді він став самостійним, чи може це яка омана!

Що раз частіше до Берліну доходили вістки про непорозуміння між правительством Української Центральної Ради і командуванням німецької армії на Україні, про ворожі виступи українського населення проти німців і навпаки. Ситуація особливо загострилася від середини квітня, коли командування німецькою армією видало пару розпорядків, які були явним втручанням у компетенцію української державної влади.

Ті німецькі круги в Берліні, з якими доводилося стикатися працівникам СВУ, виявляли поденервовання і знеохочення до всього, що торкалося українських справ. Щось у Києві діялося таке, що псувало німецько-українські відносини. Але що саме там діялось, про це докладних відомостей ми не мали. Отже треба було самому побувати на місці, щоб зорієнтуватися в ситуації.

Разом зі мною вибиралися до Києва наші прихильники зпоміж німецького громадянства — проф. д-р Павло Рорбах і редактор Аксель Шмідт, але їх ще щось затримувало в Бер-

— 23 —

ліні, коли я вже був приготований у дорогу, тому виїхав сам, вночі 25 квітня.

ПІД ВАҐОНОВЕ КОЛИСАННЯ.

Сідав я до ваґону поспішного поїзду, який відходив із Берліну до Берестя через Варшаву, зі змішаним почуттям радости і смутку. Радувало мене, що по десятьох літах примусової еміґрації побачу рідні сторони, рідню, старих знайомих і приятелів. Сумом огортало мою душу, коли я думав про внутрішні відносини на Україні, витворені війною з Росією і приходом німців.

Примостившись у ваґоні, віддався я своїм, переважно сумним думкам. Пригадалася мені гостина проф. М. Грушевського в бюрі СВУ у Відні, в перших місяцях війни, перед його поворотом на Україну, і моє тодішнє відношення до можливої окупації України німцями, висловлене в розмові з професором. Такої евентуальности я не тільки не боявся, але, навпаки, бажав її, виходячи з того становища, що ми народ молодий, до самостійного державного життя ще не зрілий, а німці можуть нам помогти державно зорґанізуватися. Це буде трохи коштувати, але за поміч і добру науку не шкода й заплатити. У всякому разі територією ми німцям платити не будемо, хочби тому, що ми з ними безпосередньо не сусідуємо.

Проф. М. Грушевського така перспектива не захоплювала. А втім, він був дуже здержливий у висловлюванні своїх поглядів. Вичувалось, що він не поділяє ані орієнтації на осередні держави, яку заняв СВУ, ані не вірить у розторощення Росії у війні і можливість революції в Росії, на чім СВУ будував свою політику, виставляючи постулят державної самостійности України. Одначе своїх думок професор отверто не висловлював. Тепер він є головою революційного українського парляменту і на "власне запрошення" "гостить" німців у самостійній українській державі, визнаній німцями в Бересті...

Далі пригадав я собі лист від С. Петлюри, надісланий до нас за кордон у кінці 1914 р. Петлюра рішуче осуджував у свойому листі заняту українцями по цей бік боєвої лінії політичну позицію. Він був переконаний у побіді Росії і навіть бажав цієї побіди, бо надіявся на прилучення до України Галичини. На умотивування своєї російської орієнтації натякав на федералістичні традиції української політичної думки, згадував про Драгоманова, тощо. Тепер він — національний герой України, сепаратист, ворог Росії... Яке його становище супроти німців?

Далі прийшли на гадку ріжні виступи українців у Росії в часі війни, між иншим стаття проф. М. Грушевського

— 24 —

в "Рѣчи", з осени 1915 р., в якій він за себе й за ціле українство запевняв москалів, що всякі запідозрювання українців у сепаратизмі безпідставні та що помилку робить той, хто накидає Мазепу в патрони українському рухові... Тепер обставини змушують проф. М. Грушевського грати несподівану для нього ролю провідника "мазепинців"...

Свіжі були в памяті ґазетні вістки про імпозантні українські маніфестації і з'їзди, про "Вільне Козацтво", про національні полки імени гетьманів, про привязання населення до своєї національної влади... І про залишення Центральною Радою Києва перед большевиками та блуканину осамітненого гуртка її членів, з головою М. Грушевським на чолі, по закутках Волині, аж поки німці не прийшли і для народньої влади дороги до столиці Української Народньої Республики не проложили...

Грається доля людьми, як осінній вітер сухим листям. Куди вона тепер їх кине? Що є і що буде з Україною?

Такі і подібні думки роїлися в моїй голові, схиленій до переділки сидіння, аж поки її не заколисав швидкий рух поїзду...

ВІД ВАРШАВИ ДО БЕРЕСТЯ.

Прокинувся я на другий день ранком, як поїзд стояв на стації у Варшаві. Людей на пероні, крім кількох військових німців, майже не було. Написи на стації німецькі. В кіоску виключно німецькі ґазети й книжки. Вражіння таке, наче б це була стація не столиці Польщі, державну самостійність якої заповіли центральні держави ще восени 1916 р., а якесь провінціяльне містечко Познанщини. Може і в Києві доведеться побачити щось подібне?

Дорога від Варшави до Берестя промайнула без замітних вражінь. Природа бідна, багато пісків, подекуди вкритих шпильковим лісом. Сільські оселі нужденні, люди дрібні, виснажені, прибиті. В Білій пильніше придивлявся до людей на пероні стації, в надії когось побачити з наших полонених, що провадили в німецькій окупації на Холмщині й Підляшші культурну роботу, народні школи закладали, аматорські вистави робили і т. п., а в Білій український часопис "Рідне Слово" видавали, — але нікого не зауважив.

До Берестя приїхав пополудні. Спалений в часі облоги кріпости двірець німці згрубша направили і пристосували до стаційних потреб. У почекальні за буфетом стояла жвава молодиця німкеня. Взяв у неї щось перекусити і сів за порожнім столом, на якому стояла металева фіґурка німецького вояка, з жовто-блакитним прапорцем у руці! Ця фіґурка символізувала німецько-українські відносини і відбивала стан річей на Україні...

— 25 —

Пригадав, що цією самою дорогою переїхало недавно кілька ешелонів "Синьожупанників". Де вони тепер і як справуються? Чи міцно тримають у своїх руках жовто-блакитний прапор?..

Перейшовся по місті, в якому недавно сталася така важна історична подія, — підписання мирового договору між Україною і державами почвірного союзу. Тут зовнішні сили визнали Україну самостійною державою. А як-же справа стоїть із внутрішніми силами для вдержання тої самостійности? Оглядини міста не давали мені ніякого матеріялу для відповіди на це трівожне питання. А в уяві зявилася фіґурка німецького вояка з жовто-блакитним прапорцем...

СТАРА ТРІВОГА.

Надвечір вирушив із Берестя до Києва поспішний поїзд, маючи маршруту на Сарни, переповнений військовими німцями. У цей поїзд і я сів, щоб їхати далі. Але близько за Берестям, здається коло Голобів, поїзд спинився в полі і я мусів разом із кількома иншими цивільними пасажирами залишити його та пішки перейти добрий шмат дороги до другого поїзду, що мав прямувати до Києва дещо кружним шляхом — на Ковель, Шепетівку, Бердичів, Хвастів.

Зараз відчулася велика ріжниця між німецькими та у німецькому заряді перебуваючими залізницями і залізницями українськими, між німецькими і українськими, а вірніше революційними порядками. Там скорість, чистота, взірцевий порядок. Тут ваґони обдерті й засмічені, поїзд посувається вперед черепашими кроками, цілими годинами вистоює на стаціях, а то й серед поля стає, наче зморена шкапа...

Пасажирів спочатку було мало, але з кожною новою стацією прибувало їх чимраз більше. У ваґоні ставало тісно, безтолково. Почалася боротьба за місця. Люди якісь поденервовані, злі, в розмовах здержливі, недовірливі, наче їх хтось підстерігає і їх жде якесь лихо.

Мене також почала обхоплювати якась внутрішня трівога, в якій я жив на Україні десять літ тому. Цей трівожний стан особливо давався мені в знаки безпосередньо перед еміґрацією. Я ждав суду й боявся, щоб мене часом не заарештували, заки здійсню задуману з товаришами втечу за кордон. Кожний стук у хату, кожне гавкання собаки на подвір'ї заставляло насторожуватись. Кожний стрічний на улиці чоловік видавався шпіцлем, що стежить за тобою. Все це непокоїло, нервувало.

Свобідно я зідхнув аж тоді, коли пачкарі перевели мене на другий бік Збруча і я опинився в Галичині. І цілих десять літ свобідно я дихав у межах австрійської держави, не зна-

— 26 —

ючи ніяких спеціяльних трівог щодо своєї безпеки. А тепер знову повернулася до мене стара трівога, неначе я приїхав не на вільну Україну, а до царської Росії...

МОЇ СПІВПОДОРОЖНІ.

Прислухаюся до розмов пасажирів. Стараюся збагнути, чим живуть мої земляки, чи відчувають, що мають свою власну державу і як це приймають. На жаль, нічого веселого в цьому напрямі не почув. Усе те, що мене займало й хвилювало, було чуже й байдуже для инших подорожніх. Вони говорили про свої буденні домашні справи, дуже далекі від актуальних питань українського політичного життя. А втім, були це переважно жиди. Кругом мене тріскотав жидівський жарґон, або російська мова в жидівській вимові. Під жидівське ґерґотання я заснув. Коли прокинувся ранком, то побачив, що ціло купе і проходи були забиті людьми так, що не можна було просунутись.

У проході коло мого переділу стояла ґрупа інтеліґентів неозначеного стану. Підозріло оглядаючись на незнайомих, вони говорили півголосом між собою по-російськи щось про Центральну Раду, про німців, большевиків. Могли це бути або вчителі, або залізничі урядовці, або врешті переодягнені військові. Те, що я міг схопити з їх розмов, говорило, що вони вороги німців, але не приятелі й України. З вимови було видно, що самі вони не росіяни. Тільки ренеґати потраплять так зневажливо говорити про українство, як ці панки говорили.

Можливо, що це були большевицькі аґенти, яких німецька "окупація" заскочила на далекій провінції і вони пробиралися тепер до Києва "на роботу".

Був гарний теплий весняний день. Зеленіла буйна озимина на полях, поміж чорною ріллею, незасіяною ще яровим збіжжям. На вигонах коло сіл повно худоби й дробу. Пастухи, як звичайно, весело зустрічають і провожають поїзд. Села, здається, жили мирним господарським життям, забуваючи про війну, про яку нагадували хіба тільки стоси всякого військового лому на деяких більших стаціях.

У Хвастові довелося пересідати до другого поїзду, страшно переповненого людьми. Довший час стояв я на буфері ваґону, а діставшись до середини, попав у цікаве товариство. Цілий ваґон був битком набитий поляками, одягненими по військовому. Багато з них спало, хто де міг і як міг примоститися до сну, а ті, що бодрствували, — говорили між собою пошепки, наче чогось остерігалися. Пробував я довідатися, звідки, куди й пощо їдуть, але вони неохоче вступали зі мною в розмову і ухилялися від ясної відповіди на питання.

— 27 —

Виявилося, що це була ґрупа жовнірів леґіону ґенерала Галлєра, роззброєна десь на Київщині чи Поділлі, яка переносилася кудись в инше місце. Чим ближче до Києва, говорили поляки все тихше, видно непокоїлися, чи вдасться їм передістатися через Київ далі, де їм визначено збірку. Побоювання їх, одначе, були даремні. Вони напевно проїхали без перешкод, куди їм було треба, бо на Україні вільно було кожному робити, що захоче...

ПЕРША НІЧ У КИЄВІ.

Опівночі 27 на 28 квітня доплентався якось наш поїзд до Києва. Знайома стара буда головного двірця. Засмічений, смердючий, повний народу в сірих шинелях — зробив на мене двірець пригноблююче вражіння. Насилу пропхався я до виходу. Спочатку мав намір заїхати до якогось готелю, але візник сказав, що в готелях важко дістати свобідний покій. Почав перебирати в памяті старих знайомих, до кого міг би заїхати, й спинився на Антоновичі. Візник заправив якусь неймовірно високу, як мені видалося, ціну за те, що завезе на ріг Жилянськой й Кузнечної, тому я рішив іти пішки.

Жилянська ул. тягнеться довгим півколом рівнобіжно залізничим торам двірця, в сторону Троїцького базару на Великій Васильківській. Світла на улиці мало. Де-не-де блимали слабі огники ґазових ліхтарень, а поза тим на широкій улиці, обсадженій густо деревами, панувала темрява. Від залізничих торів доносились часті постріли з рушниць. Глухий уривчастий відляск стрілів чергувався з пронизливим свистом гудків маневрових льокомотив. Цей свист нагадував, що залізниця жила своїм життям. Але хто там стріляє? І для чого це робиться, — для постраху, чи з перестраху? Улиця спала мертвим сном, по дорозі ні душі. Робилось моторошно.

Спотикаючися на попсованих хідниках, із маленькою валізкою і торбою з паперами в руках, утомлений і знервований, дібрався я нарешті до дому Антоновичів. В одній кімнаті від улиці світилося. На дзвінок вийшов сам господар, Дмитро Антонович, званий у товариських кругах Мухою. Більше десяти літ не бачив я Мухи і з почуттям радости привітався з ним, як зі старим товаришем по революційній праці — в рядах РУП. Мали ми відомості, що він і до політики СВУ відноситься нібито прихильно. Це також притягало мене до Мухи.

Антонович щойно вернувся до хати з міста з засідання міської Думи. По революції в гласні (радні) до Думи попало й кілька українців, а серед них і Антонович, від партії УСД. Був він змучений, якийсь замислений, неговіркий. Я потрібував відпочинку і також не був настроєний до розмови.

— 28 —

Обмінявшися звичайними при зустрічі, по довшій розлуці, взаємними запитами особистого характеру, налагодилися спати. Поклав мене Антонович у вітальні на канапі, а сам тут же примостився на якомусь імпровізованому ліжку. З цього я вивів, що хата переповнена мешканцями, може такими несподіванками, як і я.

Але заснути я довго не міг. Думки оберталися коло минувшини, яку бачила ця хата, де я лежав. Коло покійного професора Вол. Антоновича протягом десятиліть гуртувалися головні культурні сили України. Тут клалися фундаменти українського національного відродження. Скільки в цій хаті було сказано важних слів, скільки передумано здійснених і нездійснених плянів!

Коло мене спав спокійним сном достойний свого батька син. З малих літ вбирав він у себе культурну атмосферу цієї хати і вже молодиком-студентом був одним із тих, що дали почин до політичного руху, з якого родиться тепер самостійна українська держава.

Так, я лежав у хаті, яка була колискою української політичної думки й кузнею політичної акції, в якій відтворювалася стара українська історія й творилася нова. Між иншим із цієї хати висилано кілька разів у часі війни делєґата за кордон для звязку з Союзом визволення України. Під дрімоту, в нічній темноті хати привиджувалися тіні старих поважних професорів і молодих рухливих студентів. А між дорослими крутилося мале хлопя, перелітало, як муха-бджілка, що збирає мед із цвіту... Муха...

ОГЛЯДИНИ КИЄВА.

Недовго й погано я спав. До хати діставався вже сіруватий світ, як почувся дзвін з якоїсь церкви поблизу: був ранок вербної неділі. В цілому домі стояла мертва тиша. Я тихенько одягся й вийшов із хати. Тягнуло мене на місто. Хотілося чимскорше подивитися на місця, що були свідками свіжих історичних подій.

На улицях починався вже рух. В сторону Троїцького базару тяглися візки перекупок з продуктами живности. Пішов по Великій Васильківській в сторону Хрещатика. На Бесарабці, що тепер звалася площею Богдана Хмельницького, кинулась у вічі поважна будівля критого ринку, якої раніш не було. На Бібіковському бульварі (пізніше бульвар Т. Шевченка) сумно виступали діряві стіни великого кількаповерхового будинку, спаленого підчас бомбардування Києва Муравйовим.

На Хрещатику панувало ще сонне царство. Після берлінських і віденських улиць, принципальна улиця Києва видалася гіршою за другорядні улиці тамтих столиць. Будинки облуп-

— 29 —

лені, неохайні. На хідниках повно сміття. Але це була головна артерія коханого Києва, в далекій минувшині стежка понад потічком до місця хрещення Руси над Дніпром, а в нових часах широка, асфальтом залита улиця, дуже людна і весела в пополудневих і вечірніх годинах, тепер порожня й сумна. На деяких каменицях видніють сліди куль. Вітрини багатьох маґазинів забито дошками. Вивіски переважно старі російські, а подекуди писані каліченою українською мовою.

Серед високих калькаповерхових камениць черепахою виглядав старий партеровий будинок музичного маґазину Ідзиковського. Розтріпаною потворою сторчала якась незакінчена будівля з протилежного боку.

А ось і Дума. Атракційна точка революційних маніфестацій, що від вибуху революції пересувалися Хрещатиком. З балькону Думи робилися перегляди революційних сил, приймалися паради війська, говорилися промови...

Від памятника Столипінові перед Думою лишився сам підмурок. Революційний народ України не міг стерпіти памятника тому, хто був таким маркантним виразником політичної реакції, російського імперіялізму і ворогом України. Це власне Столипін кинув був у Державній Думі крилате слово на адресу революційної демократії: "Вам нужны великія потрясенія, а нам Великая Россія". І "потрясенія" дійсно прийшли та й Великої Росії не стало. Не стало й памятника Столипінові, а пізніше й слід його затерся.

За Думою проти Інститутської пишалися два новенькі, монументальні будинки. На Інститутській незграбно якось примостився попід узгірям височенний, на яких десять поверхів, хмародер. Київ будувався, ріс.

В ниші коло входу до Купецького саду стояв памятник Олександрові II., "царю освободителю". Зрусифікована управа міста прикрашувала його памятниками російського панування на Україні. Всі вони згодом щезли з площ і улиць столиці України, — сумна доля памятників наїздників на чужу землю.

ПІД ПАМЯТНИКОМ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО.

Зпід памятника "царю освободителю" повернув я назад до Думи і якоюсь вузенькою уличкою піднявся вгору на Софійську площу, під памятник освободителя України, Богдана Хмельницького. Таблиці на памятнику з анахронічним написом: "Богдану Хмельницкому — Єдиная недѣлимая Россія" вже не було. Батько Богдан скакав на коні з булавою в руці, неначе похід козаків на Москву вів. Адже з такою мрією він передчасно помер, його наслідники були заслабі, щоб перевести в діло пляни Великого Гетьмана.

Тут коло Батька Богдана, в сусідстві св. Софії, під гу-

— 30 —

діння її дзвонів, збиралися новітні козаки й на вірність Україні присягали... Тут проголошені були памятні слова першого універсалу Центральної Ради — "Однині самі будемо творити нашу долю". А опісля важні слова четвертого універсалу впали: "Однині Українська Народна Республика стає самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу". Чи стали ці слова дійсністю і символом віри та реґулятором вчинків кожного українця? Сумніви закрадалися в душу. Неждано, навіть для провідних одиниць, все це прийшло. А що ж говорити про масу, сиру й пухку, як тісто на дріжджах, з якого можна ліпити все, що хто захоче...

Пригадались описи маніфестацій перед памятником Богданові Хмельницькому, які доводилося читати в київській пресі. Дуже кольоритні, повні поезії й історичного епосу в українофобській "Кіевской Мысли" і безбарвні, нудні — в "Новій Раді" й инших українських орґанах. Годі поясняти це талановитістю репортерів російської преси і нездарністю репортерів української. Причина такої ріжниці літературного зафіксування історичних подій лежить мабуть в тім, що ренеґати і москалі краще від "свідомих" українців розуміли зміст подій і їх значіння, з остраху глибше їх відчували та мимоволі ними переймалися, коли "свідомі" українці від несподіванки голови губили, річі брали поверхово, не розуміли, що властиво з ними й коло них робиться, й не знаходили відповідних слів та відповідного тону для опису подій великої ваги.

Які ще події буде бачити ця широка площа, навкруги памятника Великому Гетьманові України?

НА ВОЛОДИМИРСЬКІЙ ГІРЦІ.

Від памятника Богданові Хмельницькому попрямував я попри "Присутственныя мѣста" в сторону Михайлівського манастиря. По дорозі звернула мою увагу вітрина з українськими книжечками. Була це Книгарня "Робітничої Газети", орґану укр. соц. демократів. З вибухом революції досить розвинувся український видавничий рух, але серед виставлених у вітрині книжок нічого поважного не було, крім дрібних аґітаційних брошурок. Місце для книгарні зовсім невідповідне, глухе, цікаве хіба тим, що напроти містився в будинку "Присутственных мѣст" "Старокиївський участок", до якого ще недавно садовили за ширення соціялістичної літератури і в якому перебували в ріжні часи майже всі ті, що мали яке-кебудь відношення до згаданої літератури. Побував і я колись у цьому "участку" і не можу сказати, щоб у мене лишилися про це приємні спогади.

Коло входу до Михайлівського скверу, побіч Михайлів-

— 31 —

ського манастиря, стояла висока фіґура поважної жінки, з суворим виразом обличчя. Був це недавно збудований, дешевенький памятник княгині Ольги, якого, проходячи, можна було й не зауважити. По сусідству за високими мурами виднілися золочені бані Михайлівського манастиря. Трохи далі виступали незграбною масою манастирські "номера" — місце для мене тим памятне, що в цих "номерах" пару разів мав я конспіративні сходини за час своєї підпольної праці в Києві, а підчас виборів до Думи в 1907 р. мав я тут передвиборчі збори виборців робітничої курії з київської ґубернії.

Вийшов я на Володимирську гірку. На взгір'ї за Михайлівським манастирем, гарно розплянованому й упорядкованому, по старому стояла на високому пєдесталі величава фіґура Володимира Великого, хрестителя Руси, з хрестом у руці, символом страждань за ідею. Навкруги ніде ні душі, тільки на верху гірки, попід мурами манастиря, розміреним кроком ступав вояк-вартовий. Це мене здивувало, бо не було тут чого стерегти. Потім довідався, що ночами під тими мурами відбувалися безсудні розправи. Щоб покласти цьому край, поставлено тут сторожу.

З Володимирської гірки відкривається прекрасний вид на Дніпро й Задніпровя. Над широким повноводним Дніпром простиралася сірувата ранішня мряка. Серед неї виділялись на Дніпрі білясті точки пароплавів, а далі темнуваті будівлі Труханового острова. Золоті хрести церков і залізні дахи будівель на Подолі відбивали на собі косе проміння сходячого сонця. За Подолом на оболоні виступав червонявою масою високий, свіжо насипаний залізничий насип. Дніпро перерізував новий залізничий міст на Чернігів, псуючи перспективу.

Перенісся думками в недавнє минуле. Тут, на Володимирській гірці уряджували ми свою "біржу" — рухомі віча — збірки. Це було місце побачень із товаришами по революційній праці. А там, за Дніпром, у корчах верболозу, тайні збори робили. Тепер усе це здавалося дитячими забавами — таке воно було дрібне й малозначуче супроти того, що тепер діялось. А проте ота дрібна робота була початком теперішньої великої, важним кільцем у ланцюгу історичного процесу.

Мені захотілося довідатися, що властиво робилося тепер великого у Києві й на широкій Україні, й я пішов до середини міста, на Хрещатик, шукати за свіжими ґазетами.

СИТУАЦІЯ НА УКРАЇНІ.

Накупивши свіжих і зперед кількох днів ґазет, попрямував я до Купецького саду й, полюбувавшися ще раз видом на Дніпро, присів на лавці й почав їх переглядати. Загальне вражіння від ґазет було таке, що всі на Україні невдоволені

— 32 —

існуючим станом річей. Українці були невдоволені з німців, росіяни з українців. Німці дуже легко давали собі раду з большевиками, випирали їх з України на схід, але не вміли наладнити відносин з українцями. Підносила голову землевласницька реакція. Росіяни єдиним фронтом із жидами йшли наступом проти української самостійности. Українці не відбивали якслід цих атак, бо самі були заатаковані німецьким командуванням.

Звільнення України від большевиків майже закінчувалось. Німецько-українські війська зайняли вже тоді Старобільське на Харківщині, Бахмут і Авдіївку в Донецькому басейні, Маріюпіль на Таврії й Симферопіль у Криму. Большевицьке правительство для України втекло до Таганрогу. Тої самої ночі, як я приїхав до Києва, з Києва виїхала делеґація Центральної Ради до Курська назустріч большевикам в справі мирових переговорів. Чічерін протестував проти просування німецького війська далі на схід, бо курська ґубернія вже Великоросія! Повернувся до Києва Винниченко, що в часі большевицької інвазії втік був із Києва й перебував десь на півдні України. По дорозі його большевики ограбили, забрали гроші й білизну.

В опорожнених від большевиків місцевостях відбувались арешти соціялістів, не дозволялися соціялістичні зібрання. Натомість вільно гуляла реакція. Землевласницькі і промислові круги насідали на Раду, домагалися "законности", понехання "соціялістичних експериментів", привернення приватної власности на землю, виступали проти "привілеїв" робітництву, проти заведення української мови і проти скликання українських Установчих Зборів, а одночасно аґітували отверто за "єдину неділиму Росію".

В Одесі відбувся з'їзд поміщиків, який гостро виступив проти соціялізації, проти Центральної Ради й ухвалив звернутися до австро-німецького командування з проханням — проголосили диктатуру! В Києві на з'їзді залізничників, з якого сецесіонували українські націоналісти, били трівогу, що насувається реакція, домагалися скликання Установчих Зборів, але одночасно осуджували "націоналістичний і шовіністичний" курс політики Центральної Ради та виставляли домагання скасувати "житомирський" закон про горожанство й припинити "насильну українізацію". Це було становище російських демократичних і соціялістичних кол!

Атакована з усіх боків Центральна Рада видимо бачила вихід із ситуації в скликанні Установчих Зборів і в тих днях займалася цією справою, хоч вибори не скрізь могли відбутися і на виборах пройшло багато большевиків. Але серед українців у Раді щось недобре діялось, бо есефи відкликали з уряду своїх міністрів — Шелухіна й Фещенка, а в правительстві зосталися майже самі есери з Голубовичем на чолі.

— 33 —

ВІДНОСИНИ З НІМЦЯМИ.

Та в центрі всього стояла справа відносин між німецьким командуванням і правительством Центральної Ради. Ці відносини були кепські і нічого доброго не ворожили. Побачивши безладдя на Україні й безсилля української влади, почали німці втручатися у внутрішні українські справи. Дня 25/IV командуючий німецькою армією на Україні ґен. Айхгорн видав приказ, яким віддавав під юрисдикцію німецьких полевих судів ворожі виступи проти німецьких горожан, тобто проти німецького війська, й обмежував горожанські свободи всіх мешканців краю.

Розпорядок цей був викликаний справою банкіра Доброго, що грав велику ролю в переговорах про товарообмін між Україною і Німеччиною, і, видно, занадто йшов на руку німцям, коли його фіктивний, здається, "Союз рятунку України" арештував і десь тайно перетримував.

В приказі ґен. Айхгорна про полеві суди говорилося, що "безвідповідальні особи і союзи пробують тероризувати населення... переводять арешти, з ціллю застрашити тих, хто в інтересах вітчини і новоутвореної держави хотять працювати рука в руку з Німеччиною". В дійсності цей справді невідповідальний крок, що став безпосередньою причиною дальших траґічних подій у житті України, був ділом дуже відповідальних одиниць зпоміж членів українського правительства...

Ще раніш ґен. Айхгорн видав приказ у справі засівів, який сягав далеко в царину аґрарних відносин краю.

Приказ цей був викликаний безпорадністю земельних комітетів, які порядкували земельними справами і в розпорядженні яких була соціялізована велика земельна посілість. Німецьке командування боялося, чи буде поміщицька земля засіяна і чи в краю буде подостатком збіжжя й инших хліборобських продуктів, що їх Україна мала доставити Німеччині й Австрії по берестейському договору. Ці оправдані побоювання німецького командування зійшлися з натиском земельних власників, які домагалися повороту ім сконфіскованого майна.

Численні делеґації великих і малих землевласників до Центр. Ради і до німецького командування з домаганням скасування закону про соціялізацію землі, були покажчиком аґресивних настроїв цих кол супроти Ц. Р., що знаходили прихильний відгомін і у німецького командування. Але, обєктивно беручи річи, приказ Айхгорна про засіви мав на увазі не так інтереси великих землевласників, як інтереси народнього господарства краю, в нормальному розвитку якого була велико заінтересована Німеччина. І видано було цей приказ,

— 34 —

як пізніше виявилось, за відомістю українського міністра земельних справ...

Німці певно сподівалися ворожої реакції на приказ в справі засівів з боку українського селянства і це також могло бути мотивом для запровадження полевих судів.

Як грім з ясного неба, вразила мене вістка про роззброєння німцями, в ніч із 26 на 27 квітня, дивізії "синьожупанників", тих самих, що я їх виряджав недавно з таборів у Німеччині на Україну, щоб зміцнити оружну силу української держави власним військом. Самі німці дозволили на сформування дивізії з полонених, її озброїли та на Україну привезли, а тепер ту зброю назад відібрали й вояків на всі чотири сторони розпустили! Пощо це зроблено, яка причина?

Газети подавали, що в суботу 27/IV. на засіданні Центральної Ради міністер війни Жуковський, відповідаючи на інтерпеляцію в цій справі, заявив, що розформування, як дивізії "синьожупаників", так і дивізії "сірожупанників" було порішене самим українським правительством, у порозумінні з німецьким командуванням, але німці несподівано на власну руку роззброїли дивізію, пояснюючи це потребою "зберегти майно"...

Ясно було для мене, що сформованим Союзом Визволення України з полонених військовим частинам не довіряло ані українське правительство, ані німецьке командування. Але що німці випередили українське правительство і дивізію роззброїли, це вже був акт недовіря їх не тільки до "синьожупанників", але й до самого українського правительства, акт, за яким крилося щось недобре.

Приголошений цією вісткою, вичуваючи, що непорозуміння між правительством Центральної Ради й німецьким командуванням готово вилитися в дуже гострий і небезпечний конфлікт, я пішов на місто шукати людей, від яких міг би довідатися, що властиво діється в Києві.

ПОШУКУВАННЯ ЗА ЛЮДЬМИ.

Місто спало мертвецьким сном, коли я вийшов на нього, не прокинулось воно ще зовсім зі сну й тепер, десь коло години 9-ї, коли я з Купецького саду попрямував через Хрещатик і Фундукліївську на Велику Володимирську шукати Педаґоґічного Музею, в якому містилася Українська Центральна Рада. Перед моїм виїздом із Києва цього будинку ще не було, але шукати його довго не прийшлось. Близько за рогом Фундукліївської ул. в сторону університету, коло колеґії П. Галагана, побачив я новий незграбний двоповерховий будинок, що був осідком революційного українського парляменту.

Вхід до будинку був відчинений, але у вестибюлі і в су-

— 35 —

сідніх приміщеннях була порожнеча, живої людини не застав. Був іще, правда, ранній час, як на київські звичаї, а все ж мене здивувало, що коло будинку і в самім будинку, в якім зосереджувалося українське життя, була повна тиша в такий гарячий і трівожний час. Можливо, що десь у глибині будинку й було якесь життя, але я рішив далі не заглядати, прийти сюди пізніше, а тимчасом пошукати льокалю, в якому можна б було поснідати, бо вже починав докучати голод.

Повернувши назад й перейшовши Фундукліївську, натхнувся я на "Фінляндську молочарню", проти театру й зайшов туди. Була це властиво реставраційка, в низькому партері старого будинку, що складалася з двох чи трьох доволі темних і неохайних убікацій та служила, місцем сходин українських політиків із Центральної Ради, про що я знав іще в Берліні, від членів якоїсь української місії. Але тепер у Фінляндці також не було ні душі.

Поснідавши, рішив я, заки робити дальші пошукування за людьми, показатися господарям хати, в якій ночував, отже пішов до Антоновичів. Мухи вже не було дома, вийшов до міста, а в їдальні сиділи за сніданням сестра й племінниця Антоновича — пані й панна Геркен — та проф. Бойчук, що мешкав у Антоновичів. Жінка Антоновича з дітьми перебувала тоді в Харкові. Посидів я трохи в цьому товаристві, розпитався про це та про те, наслухався оповідань про страхіття, що їх пережив Київ за большевиків, і пішов знову на місто.

ЗУСТРІЧ ІЗ С. ПЕТЛЮРОЮ.

Була приблизно одинадцята година, коли я знову підійшов до Центральної Ради. У вестибюлі будинку сновигали вже якісь люди, переважно у військових одягах, але без зброї. Від них довідався, що сьогодні має бути важне засідання Центральної Ради в справі приказу Айхгорна про полеві суди, але коли воно буде — ніхто мені нічого конкретного не міг сказати. Питаюся одного пана, з поведінки якого можна було виводити, що він сповняє тут якусь чинність, чи є тут проф. Грушевський, з яким хотілося мені побачитися в першу чергу. Відповідає, що є (здається професор у будинку Ц. Р. й мешкав), але занятий. Питаюся, де можна знайти Петлюру, й довідуюсь, що Петлюра мешкає в готелі "Прага" і там треба його шукати.

Я знав, що С. Петлюра з приходом німців відійшов у тінь. Але мусів далі якусь ролю грати, і мене цікавило його відношення до подій, як він оцінює ситуацію.

Пішов я до "Праги". Був це новий, величавий кількаповерховий будинок на Великій Володимирській, між театром і Софійською площею. Питаюся у портієра, чи є Петлюра

— 36 —

вдома, а він відповідає, що Петлюра щойно вийшов із другим паном до міста, в сторону Фундукліївської і я його можу наздогнати. Значить, я з Петлюрою перед самим готелем розминувся, не зауваживши його серед прохожих. Повертаю скорим кроком назад і коло театру наздоганяю двох панів в сірих військових шинелях, і в одному з них пізнаю Петлюру. Спиняю його, а він, здивований, спочатку не пізнає мене, — адже минуло десять літ, як ми в останнє бачились — а відтак досить сухо зі мною вітається, хоч між нами були колись дуже близькі й сердечні товариські відносини.

Питаюся, що діється в Києві. "А діється щось таке, що важко збагнути, — відповідає. — В усякім разі нічого доброго. По старому треба оглядатися на всі боки, бо не знати, звідки тебе лихо підстерігає. Зайдіть колись до мене до хати та й поговоримо про все докладно. А тепер, прошу мені вибачити, я мушу спішитися, бо на мене там чекають". І стиснувши мені руку, повернув на Фундукліївську вниз, наздогоняти того другого пана, з яким разом вийшов із готелю. Маю вражіння, що був це ґенерал Греків, тодішній товариш міністра військових справ.

Дивлюся я вслід Петлюрі з якимсь неприємним почуттям. Не було в нього тепер колишньої простоти, безпосередньости й сердечности. І вичув я в його словах і в тоні, яким вони були сказані, щось схоже на докір, неначе я був винен за те, що у Києві недобре діється. З цим неприємним почуттям попрямував я до Центральної Ради.

В КУЛЮАРАХ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ.

На цей раз у будинку Центральної Ради було вже більше людей. Публика все незнайома. Чекають на відкриття засідання Ради. Фракції Ц. Р. відбували свої наради перед засіданням пленуму. Проф. М. Грушевський був присутній на нараді фракції партії соціялістів-революціонерів, до якої й сам належав, і я з ним так і не міг побачитись.

За иншими людьми вийшов на другий поверх до салі, де мало бути засідання Ради. Саля була ще майже порожня, а її обстанова зовсім не нагадувала, що це саля засідань такої важної установи, як законодатний орґан держави. Стіни порожні. Під стіною в протилежному від головного входу до салі боці стояв довший стіл для президії, збоку від нього до надвірньої стіни — катедра для промовців. Перед президіяльним столом кілька рядів звичайних крісел, а за ними кілька ослонів, мабуть для публики. Решта простороні досить великої салі була порожня — це були "кулюари" Ради.

Обстанова дійсно бідна і на парляментарну салю мало схожа. А втім, була це запасова саля для засідань Малої Ради, коли вони були людними, бо звичайно Мала Рада від-

— 37 —

бувала свої засідання в якійсь меншій салі. Для засідань повної Ради існувала велика саля, десь по поверсі, чи в партері. Вона й була відповідно до цього пристосована й уряджена, та її я не бачив.

З кількох бічних дверей почала саля поволі наповнятися людьми. Одні займали місця на кріслах або ослонах, другі шпацерували по вільній простороні салі. Годі було розібрати, де члени Ради, а де публика. Я також сновигав собі по "кулюарах", вичікуючи, чи не зявиться на салі хтонебудь знайомий. Довго це тяглося і я вийшов на сходи покурити. Вертаюся до салі й натикаюся на Бориса Мартоса, свого земляка з Лубенщини й старого товариша по РУП.

Нарешті маю з ким розговоритися й щось довідатись. Привіталися. Мартос був визначним членом соціял-демократичної партії і в першому складі Генерального Секретаріяту Ц. Ради займав становище Секретаря земельних справ. Отже був він особою поінформованою про всякі державні справи й компетентною спеціяльно в земельних справах, що стояли в центрі внутрішнього життя України й були причиною непорозуміння із німецьким командуванням. Висував він досить тверезий проект розвязання земельної справи, але не виявляв, як показалося, тверезого відношення до справ, звязаних із присутністю німців на Україні.

Коло цих справ головно й оберталася наша розмова, при чім Мартос не щадив слів обурення на німців, що вони втручаються у наші внутрішні справи і хотять тут запроваджувати свої порядки. Трактував він німців як щось таке, що лихом спало на Україну, казав, що ми самі дали б собі раду з большевиками і зовсім не потрібували німецької помочі, за яку так дорого доводиться платити. А втім, німці своє вже зробили і більше непотрібні та можуть собі відійти і лишити нас в спокою. А якщо хотять тут далі бути, то мусять підпорядкуватися українському правительству, тоді може й дістануть те, що їм треба, инакше буде зле...

Такий, більше-менше, був зміст виводів Мартоса. Також цікавився він, коли вже почнеться революція в Німеччині й Австрії...

Знав я безпосередність і прямолінійність Мартоса, тому його задиракуватий тон супроти німців мало мене здивував. Але в даному випадку обставини вимагали від відвічального політика розважливости й обережности і я звернув увагу свого старого товариша на потребу рахуватися з фактами та шукати якогось компромісового виходу з тяжкої ситуації. Також перестерігав, щоб українські політики не спекулювали на революцію в Німеччині, на яку зовсім не заносилось. На мою увагу Мартос знову почав своє і заповів, що власне сьогодні має забрати голос на Раді, в дискусії над справою приказу Айхгорна про полеві суди, і все те скаже...

— 38 —

Коли я розмовляв із Мартосом, через салю скорим кроком переходив В. Винниченко. Забачивши мене, іронічно каже до мене, вітаючись: "А, державу приїхали будувати!" — "Ні, будуйте вже ви самі" — відповідаю. Винниченко, видко, не мав часу більше зі мною розмовляти й побіг собі кудись далі. В цій хвилі Мартоса зайняв розмовою хтось инший, я з цього скористав і вийшов із салі на сходи, побути на самоті. Швендяли сюди й туди незнайомі люди, одні заклопотані, другі з байдужним виглядом. Нічого їх лиця мені не говорили і я теж байдужно палив папіроску, почуваючи себе самітним і зайвим серед цих людей.

Розмова з Мартосом зробила на мене прикре вражіння. Виходило, що взаємини Центральної Ради з німецьким командуванням увійшли вже в гостру фазу отвертої боротьби, про висліди й наслідки якої ніхто, здається, з українців не думав і цим питанням не журився.

Час ішов, а фракції все радили й радили. Публика, видко, до цього була призвичаєна й терпеливо чекала. Чекав і я якийсь час, але мені це чекання остогидло і я вийшов на місто.

Зайшов до "Фінляндської молочарні". Був уже обідній час і в "Фінляндці" було повно народу. Насилу знайшов собі місце за столом, де сиділо троє мужчин у військових блюзках. Видко, я їх стісняв, бо вони обережно, натяками критикувалиповедення німців, але не одобрювали й поведення Ради. Скорше були на стороні німців, ніж Ради. Говорили по російськи й не можна було зорієнтуватися, хто вони такі — місцеві українські люди, чи, може, втікачі з Московщини, якими був переповнений тоді Київ.

ДЕБАТА В ЦЕНТРАЛЬНІЙ РАДІ НАД ПРИКАЗАМИ АЙХГОРНА.

Коли по обіді я вернувся назад до салі Ц. Р., там нарешті відбувалося засідання Ради. За президіяльним столом сидів проф. М. Грушевський, погладжуючи свою сиву борідку, а коло нього похнюплений С. Веселовський. На трибуні стояв В. Винниченко й увесь червоний від хвилювання, з властивим йому темпераментом щось доказував, чого я в першій хвилі не розумів і навіть не слухав. Всі крісла й лавки були заняті й частина публики стояла за лавками й попід стінами салі. Але народу було небагато. Половина салі, не заставлена кріслами й лавками, була майже порожня. Видко, публика не дуже то цікавилася дебатами в Раді і мабуть самою Радою, коли така важна справа, яка того дня була предметом дискусії в Раді, притягла так мало людей.

Став я під внутрішньою стіною коло шафи й розглядаюся по салі, чи нема яких знайомих. Але крім названих уже тут осіб та ще М. Порша і М. Левитського нікого більше не зау-

— 39 —

важив і почав вслухуватися в те, що говорив Винниченко.

Зміст і тон його промови був такий, наче б він говорив у тісному гуртку своїх однодумців, конспіруючи, застановляючися над тактикою боротьби з ворогом, з яким не було, нема і не може бути нічого спільного. Німців, правда, ми запросили, але це ворожа здобуткам революції сила. Айхгорн дозволяє собі видавати свої прикази тому, що не числить на дружний відпір з нашого боку. Треба на цей відпір спромогтися й опертися на українське селянство. А для цього не сміємо нічого жертвувати зі здобутків революції, тим більше, що революція мусить вибухнути і в самій Німеччині та в инших воюючих державах. На це ми мусимо бути приготовані, щоб прилучитися до революції на заході за соціяльне визволення...

І все це говорив публично колишній президент міністрів УНР, на засіданні законодатного орґану держави, яка німцям завдячувала своє реальне буття!

Адже сам промовець ховався від тих, хто в імя "соціяльного визволення" вимордовував недавно у Києві й по цілій Україні інтеліґенцію. Самого його "соціяльні визволителі" ограбили й мало не замордували. А він далі співає про соціяльні здобутки революції й на революцію в Німеччині орієнтується, провокуючи ту силу, яка дала йому можливість вилізти зі схованки на світ божий і свобідно ходити по Києву!

Дитинство це, чи помішання умів — висловив я півголосом своє невдоволення з промови Винниченка. А хтось із сусідів мені каже, що попередні бесідники — Порш і Мартос — виголосили ще гостріші промови...

На що ж вони рахують, ці сліпі люди? — думав я. Невже припускають, що Айхгорн налякається їх гострих слів, прийде й перепроситься, або забереться собі геть! А як не захоче? А з ним чейже, треба порозуміватися, якось ладити, инакше... І тут для мене цілком ясно стало, що німці мусять шукати когось иншого, з ким могли б порозумітися й не потрібувати вислухувати дитинних погроз.

По Винниченкові почав хтось говорити по-російськи й співати на ту саму нуту. Мені було вже цього досить і я вийшов геть із салі і з будинку Ради на улицю.

Але куди йти й чого шукати? Адже тут, у цьому будинку, було зосереджене українське життя й були зібрані відвічальні за долю України й її державности люди. Поза ними не було для мене инших людей, не було й инших національних інстанцій.

Виряджаючи "синьожупанників" із Німеччини на Україну, я вмовляв у них, що Центральна Рада висловлює збірну волю української суспільности, що провідники її загально знані українські діячі й патріоти та заслуговують на повне довіря, що попровадять державні справи якнайкраще. Сам я в це ві-

— 40 —

рив і тяжко було розставатися з цією вірою, — а може воно якось уладиться, адже переживаємо воєнні й революційні часи, коли все перевертається горі дном і звичаї міняються, — і я повернув назад до салі засідань Ради.

"РУКІ ВВЄРХ!"

Кінчив промову якийсь селянин і почав говорити рудий жид. Був це провідник жидівського "Бунду" Рафес. Не встиг вів розговоритись, як біля головного входу до салі почувся шум і крик, з розгоном відкриваються двері й на салю впадає кільканадцять озброєних німецьких вояків, з наставленими на публику баґнетами, й залунала команда по російськії: "Рукі вверх!"

Люди сторопіли від несподіванки, в метушні схопилися з місць і попіднімали руки догори. Один проф. Грушевський непорушно сидів на своєму місці. До нього підійшов молодий німецький офіцер, що вдерся на салю з вояками, і з зухвалим виглядом щось до нього говорить. Проф. Грушевський спокійно йому відповідає і не рухається з місця.

Офіцер зажадав, щоб йому вказали міністрів Ткаченка, Жуковського, Ковалевського й ще когось. Але на салі знайшлося тільки двоє людей, за якими полював офіцер, і вони були тут же арештовані. Це був міністер закордонних справ Любинський і директор департаменту мін. вн. справ Гаєвський.

Одночасно офіцер завізвав присутніх на салі, щоб хто має зброю, склали її на стіл. Не зауважив я, щоб хтось це зробив. Можливо, що ніхто й не мав при собі ніякої зброї. Потім офіцер заявив, що посторонні особи, себто не члени Ради, можуть залишити салю й будинок, вилєґітимовуючись перед ним.

І я поспішив чимскорше втекти від цієї зневаги й цього сорому, що його зазнала Центральна Рада й усі присутні на салі. Показав я офіцерові свої папери і одним із перших був випущений із салі через протилежні від головного входу двері. Проходячи поуз президіяльний стіл, уклонився я проф. Грушевському, який далі непорушно сидів на своєму місці, й, наче ошпарений окропом, побіг сходами до виходу з будинку.

Ніколи в своєму житті не переживав я таких прикрих хвиль, як у той момент. Все це мене так заболіло, наче мені хтось, кого я поважав і від кого добродійства ждав, в лице наплював. Вийшов я на улицю цілком очманілий і не знав, що з собою робити...