История Полтавы

Воспоминания (1861-1907)

• 

Подробности

Просмотров: 82485

Євген Чикаленко. "Спогади (1861-1907)"

Публікується за виданням: Євген Чикаленко. Спогади (1861-1907). Видано Українською Вільною Академією Наук у США і Науковим Товариством ім. Шевченка в Америці за матеріяльною допомогою Східньо-Европейського Фонду // Українська вільна академія наук у США. Нью-Йорк. 1955

Передмова Володимира Дорошенка. Обкладинка П. Холодного. Портрет автора С. Мако. Друкарня Р. Крупка — М. Пирський 133 Е. 4 Ст., Нью-Йорк, Н. Й.

Опубліковано у форматі .djvu на сайті diasporiana.org.ua.

Переведення в html-формат  — Борис Тристанов. Нумерація сторінок перенесена на початок сторінки. Покажчик, складений Д. В. Антоновичем до першого видання "Спогадів", перенесено до зведеного іменного покажчика, а його примітки – до тексту "Спогадів" з позначкою Д.А. Зміст перенесено на початок публікації. Передмова Володимира Дорошенка перенесена на сторінку, присвячену Євгену Чикаленко.

ЗМІСТ

— 13 —

ЧАСТИНА ПЕРША

(1861-1893)

— 14 —

Пуста сторінка

— 15 —

ПЕРЕДМОВА

З 1907 року почав я провадити щоденник. Записував я переважно те, що торкалося газети "Рада", яку я видавав на протязі десятьох років, і писав обережно, щоб не підвести людей і себе, бо "время було люте". А тому про головне, про діяльність нелегальної організації "Товариства Українських Поступовців" (ТУП), я писав езопівською мовою, напр. коли писав про з'їзди ТУП-у, то говорив наче про зібрання членів видавництва "Рада", або співробітників її. Часом, коли я прочитував приятелям дещо з записаного, то майже всі вони радили писати ясніше, одвертіше і записане зараз посилати на схованку до Наукового Т-ва ім. Шевченка у Львові, але я боявся ризикувати і продовжував писати езопівською мовою. Коли ж в 1914 році російське військо зайняло Львів, то порадники мої раділи, що я не послухав їх, справедливо кажучи, що на основі того матеріялу уряд міг би витворити ґрандіозний процес "мазепинців" про державну зраду, або хоч адміністративно позасилати масу людей, як заслав тоді проф. М. Грушевського.

Коли з початком війни закрито було "Раду" і мені стало відомо, що київська поліція допитувалася, куди я виїхав з Києва, то я перестав писати щоденник, бо мусів переїздити з місця на місце, не засиджуючись довго на одному. Літував я вдома, на Херсонщині, де місцева поліція попереджала мене, коли приходив з Києва запит — чи не приїхав я в село? В Києві, під. час війни, я бував тільки переїздом, не ночуючи вдома, а три зими прожив у Фінляндії, тільки на короткий

— 16 —

час наїжджаючи до Петрограду та Москви. А коли настала революція 1917 р. і я, як буржуй, чи навіть феодал, не мав змоги приймати участи в будуванні Української Держави, то виїхав на село, де щоденника не провадив. Вже аж весною 1918 року, після приходу німців, я, живучи в Києві, знов почав писати щоденник і проваджу його й тут, на еміграції, але за браком матеріялу, перемішую його з листуванням з українцями-еміґрантами і зрідка з тими, що лишилися на Україні.

Колись може пощастить мені зредаґувати і видати той щоденник, початий, як я казав, в 1907 році, а тепер випускаю в світ, як вступ до того мого щоденника, конспективні спогади свої за 45 років свого життя (1861-1907), щоб читачі того щоденника познайомились хоч з коротким життєписом особи, що його писала.

Ще одна увага.

В цих спогадах моїх виходить, що я скрізь на перший плян виставляю своє я, але це сталося так тому, що я пишу про те, що я бачив, що я чув, що я переживав у своєму житті і, при всьому мойому бажанні, я не міг уникнути отого неприємного мені "якання". Але в житті своїм я раз-у-раз старався оте своє я не виставляти наперед, а ховати на задній плян; а як мені це вдавалося, про те нехай скажуть мої товариші та сучасники.

Рабенштайн, N. О. 1923 року.

Євген Чикаленко.

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-1869 — 17

І.

Походження мого діда. Заселення с. Перешор і кутка Херсонщини між Дністром та Богом. Бурлаки-міщани. Мій дід і його господарство. Батькова служба, господарювання та родинні обставини.

Рід наш певне походить з Полтавщини, бо там прізвище це досить поширене серед козаків і словом "чикала" називають на Дніпрі знаряддя, яким рибалки лякають рибу, заганяючи її до волока.

Дід мій, Іван Годорожій-Чикаленко, родився в кінці XVIII століття на бувших "вольностях" (землях) Запорозьких, в зимовнику на річці Саксагані, в теперішній Катеринославщині. Батька його, Михайла, як оповідав дід, убили москалі, може при руйнуванні Січі, але дід мій не міг того пам'ятати. Коли землю, на якій був той зимовник, царський уряд подарував графу Канкрину, то прабабка моя з малими дітьми, разом з ріднею, теж Чикаленками, перевезлася на теперішню Херсонщину, де запорожцям одведено було землі між Дністром та Богом на границі з Поділлям. Років сорок тому я записав у Перешорах дві пісні, як потім я довідався, складені Кошовим Писарем Антоном Головатим, в яких співалося про царицю Катерину:

"Дарувала землю
Аж од Дністра до Богу,
Аж по ту границю,
По Бендерську дорогу,
Дарувала, дарувала,

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-1869 — 18

Та й назад одняла,
Бодай тебе, Катерино,
Сира земля не прийняла".

(Див. мій збірник "300 Найкращих Українських Пісень"
стор. 38, вид. "Вік", Київ, 1904 р.).

Коли з Херсонщини бувших запорожців переведено було на Кубань, то дід мій і дехто з родичів його не переїхали туди і були приписані до "Бузького Козачого Війська", в якому дід служив не знаю скільки років, але в церковній Перешорській метричній книзі за 1850-й рік записано, що Іван Михайлович Годорожій-Чикаленко, 76 років, урядник (унтер-офіцер) Бузького Козачого Війська умер і похований в с. Перешорах. Таким робом дід мій не дослужився до офіцерського чину, як деякі з його рідні^*), і не придбав собі тим російського дворянства. Сестри мого діда віддані були одна за мардаровського великого землевласника Мардарія Цигульського, друга за дрібного перешорського — Іовицу, третя за тирашпільського землевласника Федора Унтилова, четверта за єлисаветградського — Поєреля, п'ята за священика Балтського повіту Баскевича, а дід оженився в с. Перешорах, тепер Ананьївського повіту, з дочкою землевласника Пантелеймона Бана, Тодосією, і взяв за нею віна — 150 десятин землі.

Пантел. Бан, як і інші землевласники с. Перешор, був виселенцем з Туреччини, з Балкану, певніше всього з Румунії, може навіть ще й з оселі того ж назвиська, бо я тепер на карті находив у Румунії, над Дунаєм, місто, чи містечко, Перешори. В Балтськім повіті теж є село Гонорат-Перешори, яке херсонці звуть "польськими" Перешорами, бо Поділля, Волинь і Київщину у нас досі звуть "Польщею", а тамошніх

^*) В храмі Спасителя в Москві, де на стінах вирізані імена убитих в Наполеонівську війну офіцерів, стоїть і ім'я прапорщика Годорожія-Чикаленка, кузена мого діда.

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-1869 — 19

українців — "польщаками", а поляків — "ляхами". Херсонські ж Перешори називаються — Ганськими і всю частину Херсонщини між Дністром та Богом звуть Ганщиною, чи Ханщиною, бо вона не належала до Запорозьких вольностей, як той бік Богу, повіти: Єлисаветградський, Александрійський та Херсонський, а належала татарським ханам.

З давнього документу — роздільного акту — видно, що перші осадчі с. Перешор (Бан, Беюл, Гінкул, Іовица, Ласа, Полтарескул, Розміріца, Телеуца та і.) поділилися купленими в кінці XVIII-го століття (по 15 копійок за десятину) у бриґадирші Керстинової шістьма тисячами десятин землі і заснували слободи: Гамбурову, Горієву та Мардарову (тепер ст. Мардаровка Одеської залізниці); з того видно, що начебто Перешори були вже давніше.

Тільки один Маркієвич мав у Перешорах більше тисячі десятин і володів кріпаками, а решта мали по дрібніших кавалках, отже не менше, як по сто десятин. Прадід мій Бан мав 300 десятин, які залишив двом дочкам своїм, що віддані були одна за Розміріцу, теж козака Бузького Війська, а друга за мого діда Івана Чикаленка.

Натурально, що перешорські землевласники не могли власними руками обробляти такої кількости землі і користувалися втікачами з "Польщі", так званими "бурлаками". Заможніші з тих бурлак за великі хабарі приписувалися у міщани гг. Ананьєва, Тирашполя, Акермана та ін., хоч там вони ніколи й не проживали. Міщанські старости видавали їм пашпорти на ім'я померлих міщан, і часом бувало, що зовсім молодий чоловік жив по папшорту померлого 60-літнього діда і декотрі з бурлак таким чином доживали просто до Мафусаїлового віку, як це описано в повісті І. Нечуя-Левицького "Микола Джеря".

Бідніші ж бурлаки, що не мали грошей на приписку в міщани, щоб уникнути переслідування полі-

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-1869 — 20

ції і не бути висланими назад до панів, від яких утекли, мусіли записуватись у піддані до херсонських панів, у яких не тяжко жилося. Взагалі в степах панщина тоді не була тяжкою, бо кожний з панів старався побільше привабити до себе селян, бо й землю служилим панам давали, замість грошової пенсії, з обов'язком оселити на ній у визначений строк відповідну кількість душ. Заможніші з бурлак, як я казав, записувалися в міщани і наймалися найбільше до дрібніших землевласників, що як не дворяни, не мали права мати кріпаків. Але кожний з цих міщан старався стягнутися на власне господарство, та не маючи змоги купити землі у власність, оселявся на панській на правах орендатора, бо в ті часи віддавав землевласникові, турецьким звичаєм, десяту частину врожаю, так звану "дежму", яка поступово збільшувалась і нарешті дійшла до половини, а часом і більше. Таких міщан-десятинщиків у Херсонщині витворилась величезна кількість, і становище їх після визволення селян з кріпацтва стало далеко гіршим, ніж бувших кріпаків, бо землі їм не наділено, як селянам, і вони всеціло підлягали волі землевласника, що міг викинути їх кожної хвилини з хати. Про них у народі і приказки й пісні витворилися: "міщани, що цигани", бо ра-у-раз перевозяться, "а три рази перевезись, як раз погорів!" В Перешорах я й пісню "десятинщицьку" записав, в якій сестра говорить до брата:

"Постаріли, брате, та чужії хати,
Чужа сторононька, тяжка роботонька,
Нічиїм запалити, нічого зварити,
Плачуть дрібні діти, нічим накормити".

(300 Найкращих Укр. Пісень, стор. 8).

Тепер уже бувший кріпосний селянин почав уважати себе вищим за міщанина і вже не хотів віддати дочки за безземельного міщанина, щоб вона не тиня-

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-1869 — 21

лася по чужих хатах. Деякі з міщан під час визволення з кріпацтва повертались до своїх панів в "Польщу" і там, після польського повстання, їх наділено землею, а більшість не добивалася землі, бо вона тоді в Херсонщині була дешева.

Згодом, коли земля подорожчала, тяжке становище цих міщан звернуло на себе увагу земських дослідувачів, і напр. відомий український статистик і діяч О. Русов написав про них велику розправу, яка всебічно освітлила злиденне становище цих "ірландських фармерів". В результаті, коли у 80-их роках засновано було Державний Селянський Банк задля допомоги селянам купувати землю, то в Херсонщині дозволено було користуватися цим банком і міщанам-хліборобам, чим вони й широко скористувалися і поставали земельними власниками. Тільки там міщани ці позоставалися безземельними, де панські землі перейшли до рук бувших німецьких колоністів, бо німці заінтересовані мати у себе залежні всеціло від них робочі руки, якими можна користуватися майже так само, як кріпацькими, а тому й не відступали міщанам-десятинщикам і кавалка з купленої у панів землі.

*   *
*

Кількість "міщан" у Херсонщині значно збільшилася ще й заходами поміщиків не дати селянам землі при визволенні їх з панщини. Розкажу коротенько яскраво-криваву історію "міщанської" громади містечка Окни, що лежить в 20 верствах від Перешор, на річці Ягорлику, що ділить це містечко на херсонську та подільську частини.

Коли гофмайстер двора його царської величности, князь Євген Гагарин довідався напевне, що незабаром має бути визволення селян з кріпацтва з великим земельним наділом, як це плянувалося спочатку, то щоб не дати селянам земельного наділу, поспішив у свій маєток Окну, де мав коло 15.000 десятин зем-

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-1869 — 22

лі, і оголосив своїм незчисленим підданим, що він з ласки своєї випускає їх на волю, а понеже в Росії нема стану вільних селян, то поприписує їх на свій кошт у міщани сусідніх міст. Селяни дуже зраділи, бо тоді міщанський стан, у порівнянні з селянським, був упривілейований; я пам'ятаю, як наш вакар (чередник) Ілько Кривий загрожував тюрмою одному селянинові за те, що той його набив, вигукуючи: "Я тобі покажу, як бити міщанина!"

За землю селяни тоді не думали, бо, як сказано, її тоді в степах було багато, а людей мало, то вона була дешева, і її можна було дістати в оренду, чи за "дежму" скільки душа забажає. Хоч згодом земля й подорожчала, а все таки в перші роки по визволенню селян вона наймалася дешевше, ніж за неї мали платити селяни щорічного викупу, а тому "міщани" містечка Окни жили добре, заможно.

Коли на початку 70-х років умер старий князь, то син його Анатолій став вимагати від міщан орендних контрактів на хати, в яких вони мешкали, кажучи, що хати його. Люди доводили, що хати, в яких вони живуть з діда-прадіда, їхні, а не княжеські і не схотіли підписувати контрактів. Князь подав на них скаргу в суд, але Одеський Окружний Суд признав осадьби (садиби) й хати власністю селян. В цих позвах селянам, чи тепер уже "міщанам" давав поради державний суддя з подільської сторони Окни; тоді на Поділлі ще не було земств, які вибирали мирових суддів, і там судді були державні. Князь, довідавшися про таку ролю того судді і маючи при царському дворі зв'язки, вистарався, що суддю того "задля службової користи" переведено на ту ж посаду в Архангельск, на крайню північ Росії, а сам переніс позов до Судової Палати, яка присудила осадьби з хатами йому, бо окняни, не маючи вже порадника, не взяли собі адвоката, будучи певними, що діло їх праве, та й попропускали всякі терміни. Діставши такий присуд, князь оголосив, що

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-1869 — 23

хто підпише орендний контракт, то платитиме якусь дрібницю і житиме собі спокійно, а хто не схоче підписати, хай вибирається з хати. А коли ніхто не схотів підписати, а судовий пристав не мав сили їх виселити, то князь звернувся до адміністрації, яка силою донських козаків поарештовувала найупертіших і заслала адміністративно в Сибір на поселення, а решту виселила з хат за містечко на шлях, а хати позамикала на колодки. Діло було саме в жнива, і люди, поробивши там шатра, порозташовувались коло свого хліба (збіжжя), який вони сіяли у князя за "дежму". Під осінь, коли після турецької війни 1878 року з Балкану верталися драгуни, то їм визначено було перепочинок в Окні. Квартир'єри, побачивши, що всі хати в містечку, крім жидівських, позамикані, не розпитавшись, наказали людям моментально повідчиняти хати і впустити драгунів. Люди з радістю порозбивали замки, повносились у хати і щиро трактували й частували військо, що їх на зиму впустило додому. Але військо те пробуло день, чи скільки там, та й пішло далі, а на людей знов завзявся князь. Знов прийшли донські козаки, знов людей бито, знов упертих заслано на Сибір, а решта мусіла скоритися князеві і, підписавши контракт, поставала не чиншовиками, якими були жиди, а "десятинщиками", яких власник міг раз-у-раз викинути з хати. Натурально, що люди затаїли злобу проти князя, і коли настала революція 1905 року, то в Окні вона набрала особливо гострих форм. В результаті, за Столипінської реакції, окнян знов катовано і це ще більше їх озлостило, так що за революції 1917 року молодого князя врятував від смерти тільки арешт його комісаром. За гетьманщини вже не донські козаки, а австрійське військо, під проводом російських добровольців-карателів, знову катувало окнян і найбуйніших, поскручувавши руки дротом, вивезло на роботу до Німеччини. Не знаю, що діялося в Окні після повстання проти гетьмана і захва-

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-1869 — 24

ту України большевиками, бо відтоді я не маю зв'язків з Херсонщиною, але судячи по попередньому, з певністю можна сказати, що там не обійшлося без крови, коли родина князя, або його управителя, не встигла втекти, бо самі князі Гагарини і подібні їм підготували ґрунт для того страхіття, що тепер пережила бувша Росія.

Пізніше, коли перестали вже дарувати панам землі для заселення степів, коли перестали спроваджувати колоністів-німців, молдаван, болгар, сербів, то в степах на державних землях часом оселювали селян з північних губерній, що чимнебудь прошпетилися. Так, недалеко від Перешор, в містечку Гоцуловій, с. Пасицелах та м. Ананьєві, здавна заселених молдаванами, в 30-х роках минулого століття поселено українців з Лівобережжя, так званих у нас гетьманців чи задніпрянців, або глузливо задрипанців, які й досі відрізняються від місцевих українців, що походять з "Польщі" як своєю мовою лівобережною, так і своєю буйною вдачею. Мені оповідав один старий задніпрянець Йосип Гоцуленко, що батьки їхні були піддані пана Базилевського, чи Базилевича, десь на Полтавщині; пан той так жорстоко поводився з своїми підданими, що вони не витерпіли і змовилися помститися над ним і його родом. Коли одного разу з'їхалася до Базилевича рідня на якесь родинне свято і, повечерявши добре, всі полягали спати, то селяни понаносили навкруги будинку цілі вали соломи і, попідпиравши всі двері та віконниці, запалили зо всіх боків солому. Ніхто з панів не врятувався, тільки один колисковий хлопець, якого переховала селянка-мамка у своїх родичів на селі. Цар Миколай І звелів на страх іншим селянам спалити все село, зрівняти його з землею і, виоравши, засіяти те місце, щоб і знаку не зосталося від нього. А селян, після катування, деяких заслано в Сибір, а решту порозселювано по степах як державних селян.

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-1869 — 25

Так само за якусь провину в село Антонівку, сумежне з Перешорами, переселено в 40-х роках кацапів з Тульської губернії. Кацапи ті досі зберегли свою московську земельну общину і чисту московську мову, навіть стародавню одежу свою, і коли хто з їхніх парубків убереться в німецьку одежу, в якій тепер ходять наші селяни, то кацапи сміються з того, кажучи, що він вдягнувся "как хахол", тобто як українець. Я ні разу не чув, щоб хто з українців оженився з кацапкою, бо вони, як кажуть наші люди, і брудні і не вміють до пуття ні спекти, ні зварити, а тому антонівці паруються самі між собою та з кацапами інших московських колоній, яких є зо кілька в нашім повіті.

Дід мій, як оповідали мені старі перешоряни, був високий сухий білявий чоловік; всі, як пани, так і люди, ставилися до нього з повагою і називали Іваном Михайловичем; він багато років був незмінним церковним старостою (титарем) і раз-у-раз приходив до церкви у синьому козачому жупані. Дід провадив велике скотарське господарство, мав багато коней, скоту, а особливо овець; у мене аж до 1918 року тягнувся дідів завід сірого українського скоту, овець та степових коней з домішкою інших рас. Хоч землі у нього було й мало, але степу тоді неораного було багато, і він мав змогу дешево випасати свою худобу та косити сіно. Тоді, коли на робочі руки в Херсонщині було сутужно, найвигідніше було провадити скотарство, яке не вимагає стільки робочих рук, як зернове господарство. Дід це розумів, а тому й мав добрий зиск, а через те і змогу потроху прикуповувати землі, а головне держати для своїх дітей учителя, чого не робили в Перешорах навіть. многоземельні пани та ще й, як розказував мені мій дядько, і глузували з діда, що він вчить дітей, предрікаючи, що вчені діти розтринькають та розпустять ті достатки, що він надбав, але він на це не зважав і клопотався, щоб сини вчилися. Він по собі знав, як у ті

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-1869 — 26

часи погано жилося, хоч і заможному, але не дворянинові, а тому всіма силами старався, щоб діти його заслужили собі дворянство. Вивчивши своїх двох синів, Петра і Харлампія, добре читати й писати, дід за великі гроші добився через секретаря суду Каєтана Краєвського, що його обох синів, хоч і не дворян, прийнято було на державну службу в Ананьївський Повітовий Суд, спочатку без платні, записавши їх як "доказующих дворянство". Дядько мій Петро Іванович, прослуживши з десяток років в Ананьєві, перейшов на службу до Херсону в Дворянське Депутатське Зібрання, де прослужив секретарем до самої своєї смерти в 1890 р., а батько зостався в Ананьївському Повітовому Суді, служив до реформи судів в 1864 році і вийшов у одставку секретарем суду, що давало йому тоді ценз на мирового суддю. Будучи секретарем суду, солідним, повним, вищесереднього росту бльондином з рудуватою бородою, він оженився в 1858 році з панною Оленою, дочкою попереднього секретаря суду поляка Каєтана Краєвського, що жонатий був з дуже енергійною українкою Варварою Давидовною Горієнко, родом з Ольвіополя Херсонської губернії.

Материні сестри, хоч не мали ніякого віна, але дякуючи своїй вроді повиходили заміж за багатих поміщиків: Анна — за Унтилова, але скоро вмерла бездітною; Олександра — за Скачевського, але після його смерти добра, непрактична тітка прожила ввесь маєток, щось більше двох тисяч десятин, і вмерла в бідності, не лишивши нічого своїм дочкам Вірі Мазаракій та Лідії Низовець. Мати моя була, як вона сама казала, найпоганіша вродою, а тому й віддалася за найбіднішого і незначного роду урядовця, мого батька. Ще був у матері наймолодший брат Олександер, який умер лікарем у Сибіру, куди поїхав на службу по своїй охоті, залишивши одного сина. На початку 1860 року у моїх батьків уродився син Іван, 9

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-1869 — 27

грудня 1861 року — я, і в 1864-ім році — сестра Галя; своїм невеликим ростом, міцною будовою та чорним волоссям всі діти повдавалися в матір.

По смерті діда батько не розпродав його господарства, а ще поширив його, взявши в Опеки в оренду 1.200 десятин померлої бездітної пані Маркієвички. Разів три у тиждень після служби він виїздив у Перешори за 30 верстов, а рано приїздив на службу; для швидшої їзди він держав на половині дороги в с. Качуровці підставні (перемінні) коні. Про батькове господарювання розповідали мені старі сусіди з великою похвалою; кажуть, що такої енергії, такого уміння не було і в давніх, досвідчених хліборобів. З особливим захопленням оповідали про такий батьків вчинок: молотарок ні кінних ні парових тоді ще в Херсонщині не було і всі, як багаті, так і бідні молотили хліб, ганяючи коней по розстеленому на гармані хлібові (збіжжі). Щоб швидше справитись за погоди з молочею, батько роздав пшеницю озиму гарманувати німцям-колоністам з-під Одеси за міру, бо хліба того року у них мало вродило і охочих найшлося багато. Коли німці згарманували і позгортали зерно у ворохи, то не можна було кілька день віяти, бо не було вітру, а віялок-млинків теж тоді ще не було. Після довгої тиші раптом зірвалася велика буря, а тоді пішов дощ та такий великий та затяжний, що не переставав щось з тиждень; де лежав колосок на землі, там зерно пускало кільця і чіплялося землі; хоч як добре були повкривані ворохи, а пшениця промокла до самого споду і зерно почало грітися, а просушити через дощ ніяк. Всі певні були, що пропаде все зерно, але приїхав батько, розглянувся і зараз порозсилав верхівців до всіх перешорських панів і людей, запрохуючи всіх на толоку з боронами. Зібралося кілька десятків сівачів і стільки ж борін і, по батьковому наказу порозсівали невіяне зерно по неораних стернях "наволоком" і добре позаволочува-

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-1869 — 28

ли. Мовляв батько: "що буде, те буде, бо все одно зерно пропадає!" Погода стояла тепла, вогка, то не минуло й тижня, як усі засіяні стерні зазеленіли і до зими розкішно врунилися і на той рік вродила така пшениця, що батько, як казали люди, "гроші лопатою горнув".

Я вже згадував, що пані Маркієвичка, вмерши бездітною, лишила без заповіту 1.200 десятин землі, за яку почала позиватися її далека рідня, Микулини та Полтарескули; в одній інстанції виграли одні, в другій — другі, і справа перейшла в сенат. Батько, діставши гроші за пшеницю, умовив сторони помиритися на тому, що він Микулину сплатить тридцять тисяч (30.000) карбованців, а що Полтарескули не хотіли одержувати грішми, то дасть їм 300 десятин землі, і таким чином придбав у власність 900 десятин землі, на яких вже кілька років господарив, за 30 тисяч рублів, тобто за помірну в ті часи ціну. А що всіх потрібних грошей він не мав, то позичив частину у дядька та в інших, зробив купчу і, заставивши в херсонському земельному банкові, розплатився з боргами, а гіпотеку ту ще й я виплачував до самого 1918 року.

*   *
*

В ті часи в степах багато енергійних та ділових людей поробилося великими багатирями за короткий час. Сусіда мій А. І. Гіжицький, що придбав Мардаровку, оповідав мені, що від батька свого він дістав 3.000 десятин, але на них було стільки боргів, що й земля того не варта була; він уже думав відмовитися від тої спадщини, коли це приходить до нього якийсь німець, по професії шафмайстер і каже:

— "У вас є земля та нема знаття, як з неї прибуток мати, а в мене є знаття та немає землі". — Я, каже Гіжицький, зацікавився.

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-1869 — 29

Німець запропонував купити по 1 руб. за штуку три тисячі коростявих овець-шпанок (шльонок); він їх вигоїть і тоді буде з землі прибуток. Поєдналися на тому, що німець діставатиме десяту вівцю з приплідку. Років через 15 Гіжицький придбав з банковим боргом 20 тисяч, а німець одну тисячу десятин землі.

Священик о. Петрушевський, тесть мого приятеля Семена Лопатинського і дід розстріляного 1919 року в Києві директора видавництва "Час" [Петрушевського Віктора Дмитровича], як приїхав на свою першу парафію, то взяв за жінкою 500 рублів, а на старість придбав 4.000 десятин землі. Парафія була велика, людей багато і землі було скільки хочеш за дешеву ціну, а люди жили бідно, бо не було чим робити, мало було у людей скотини. Коли о. Петрушевський роздивився, розпитався, познайомився з парафіянами, то поїхав у ярмарок і на своїх 500 рублів купив десять пар двохгідніх биків, такі тоді ціни були. А тоді й каже знайомим людям:

— От, я бачу, що ви люди роботящі, непитущі, а живете бідно, бо не маєте скотини. Даю вам кожному по парі биків, робіть ними, годуйте їх, доглядайте, поки не придбаєте своїх, а тоді мені мої повернете.

Люди просто не вірять своєму щастю, не надякуються. Зібравши грошей, пан-отець знов купив биків і роздав людям і так робив щороку. їздячи й ходячи по парафії, він дивився і на свої бики, і коли хто їх погано доглядав, то відбирав і передавав другому, охочих раз-у-раз було багато. Через років чотири він загадав тим людям, у яких були найстарші бики, повиводити їх у ярмарок: це вже були справжні воли, років по шість. Він їх попродав, може вдвоє чи втроє дорожче як платив, і накупив знов биків і знов пороздавав людям; деякі вже дякували пан-отцеві, бо спромоглися на свої вже власні, а інші знов брали. Через кілька років у нього була на людях з сотня пар волів, яких він не годував, не доглядав, а мав тільки з них прибуток. Правда, він уже сам не міг

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-1869 — 30

управитися з своїм господарством, а держав спершу одного, а потім і більше людей, які здавали бики по контрактах, наглядали за ними і судилися, бо часом траплялися і такі селяни, що продасть воли, а скаже, що поздихали. Років десятка через два о. Петрушевський почав зменшувати своє скотарство, а купувати землю.

А землі тоді, часом після двох-трьох неврожайних років, можна було дешево купити. Деякі необачні пани замість того, щоб держати вівці, скотину, що давала певний прибуток при невеликих видатках, вдарялися в зернове господарство, щоб швидше розбагатіти, бо ціни на хліб після севастопольської війни значно підвищилися. Саме тоді в Херсонщині заснувався перший Земельний Взаїмний Банк, де можна було взяти гроші під заставу землі, і багато поміщиків кинулося позичати гроші, справляти великий реманент та розорювати цілину та засівати її льоном, арнауткою (твердою ярою пшеницею); хто потрапив на добрий врожай, той відразу розбагатів, а багато панів зовсім заплутались. Вдарить, як це на Херсонщині часто буває, посуха років три підряд, або кузка повипиває пшеницю, тоді продати нема чого, а проценти в банк платити треба та й робочі руки дорогі, бо тоді в Херсонщині людей ще мало було. А коли не плачено в банк три півріччя, то землю оголошують в продажу з авкціону (ліцитують), але тоді ще мало було покупців на землю. Селянського Банку ще не було і селяни землі майже не купували, то на продаж часом ніхто й не з'являвся. Банк мусів залишати землю за собою, а потім підшукував охотника, який заплатив би платежі за три півріччя і брав собі у власність маєток. На такі умови йшли найбільше купці; вони скуповували від банку землі майже задурно і здавали їх в оренду скотопромисловцям під випас, або самі випасали скот на продаж у Москву, Петербург та закордон. Таким побитом херсонські куп-

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-1869 — 31

ці кацапи: Агарков, Волохин, Панкеєв, Соколов, Шевяков та інш. скупили по кілька десятків тисяч десятин землі і поставали архимільйонерами; отак і о. Петрушевський придбав собі чотири тисячі десятин землі.

Коли в 80-х роках засновано Державний Селянський Банк і коли міщани-хлібороби почали купувати землю, а селяни з "Польщі" та Полтавщини з торбами за плечима почали ходити від села до села, напитуючи продажних маєтків, то ціна на землю підскочила мало що не вдесятеро. Отоді почали виростати на Херсонщині нові села, заселені переважно "польщаками", на куплених з допомогою Селянського Банку землях. Вони ж порозорювали цілинні землі куплені або взяті під оранку за ¼ частину врожаю панові, а згодом і за половину; тим більше, що саме в цих роках почали входити в практику парові молотарки, їх брали на виплат по заводах машиністи та всякі спекулянти і їздили з молотарками від села до села, обмолочуючи й селянські токи.

Тоді то заснувалося поряд з Перешорами велике село Владимировка, заселене майже все шляхтою з Поділля, так званою глузливо "щабльовою" (бо випадає з воза крізь щаблі), панами: Здєховськими, Маршалковськими, Походзінськими, Гловацькими і т. д., які вважають себе вищими за селян і намагаються говорити московською мовою, але такою, що аж вуха в'януть; наприклад, один з них каже мені:

— "От, у вас велике господарство, а ви вже встигли обработатись (тобто обробитись), а я ще ні". (По московському — "обработатись" значить обкалятись, обпаскудитись, що я йому і пояснив).

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-1869 — 32

II.

(1861—1869).

Моє виховання. — Чабани та підпасичі. — Як я проводив літо й зиму. — Природа: степ, звірі, птаство. — Мій перший учитель.

Вийшовши в одставку, батько мій оселився в Перешорах і цілком віддався господарству, в якому йому, як кажуть, дуже щастило. Але не щастило йому в родинному житті: з матір'ю у нього зачались нелади, які скінчились нарешті тим, що мати моя переїхала в Ананьїв до своєї матері і не хотіла вже вертатись в село. Вона дуже хотіла взяти до себе і старшого брата Івана, але батько не дав їй жадної дитини, і ми всі троє лишились при ньому. Незадовго перед тим сестра батькова, Євдокія Івановна, розійшовшись з своїм чоловіком, хорунжим Азовського Козачого Війська, Методієм Бачієм, родом з Пирятинщини, оселилась у мого батька з своєю дочкою Настею, старшою за мене років на три. Кажуть, що мати моя вимагала, щоб тітка не жила у нас, але батько не хотів розлучитись з незвичайно працьовитою досвідченою господинею, що ще в діда заправляла великим господарством, бо бабка моя Тодосія рано осліпла, чи як у нас кажуть, отемніла. Мати ж моя, міська панянка, що скінчила одеський французький пансіон, нічого в господарстві не тямила, не любила його; вона воліла грати на своїм вивезенім з Марселю фортепіяні, вчити нас французької мови та плести гачком штучні мережані плетива.

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-1869 — 33

До матері в Ананьїв ми часом їздили з батьковим льокаєм та сестриною нянькою. Та я неохоче туди їздив, бо там я чув тільки нарікання на мого батька та тітку, що вони неосвічені мужики, не вміють жити по людському, а тільки й знають, що від світання до смеркання гасати по отому осоружному господарству, що вони загубили її вік молодий і т. д. Від нас, дітей, вимагалось співчуття, і тим ставили нас в ніякове становище, гірке почуття від якого у мене зосталося на ввесь вік. Брат, навпаки, дуже горнувся до матері і французькою мовою, думаючи, що я не зрозумію, скаржився мамі на батька та тітку. Коли наставав час від'їздити в Перешори, то брат з матір'ю за слізьми й світу не бачили, ми ж з сестрою були байдужі.

Батько, занятий господарством, справами (треба сказати, що він уважався ліпшим у повіті знавцем законів, а тому до нього раз-у-раз приїздило багато людей за порадою), не мав часу звертати на нас уваги, і ми були (називалося) під доглядом тітки; але це почасти можна було сказати хіба тільки про сестер, ми ж з братом росли собі зовсім самопасом, а почасти під доглядом батьківського "камердинера", як називали його приїжджі гості.

Звався він Павлушею, хоч уже був не дуже молодий і мав зо скількоро дітей; двірські парубки звали його дядьком Павлушею, або навіть і Павлом Івановичем; на прізвище він був, як і знаменитий французький історик, Олар, бо певне був румунського походження. Завжди одягнений в потертий чорний батьків сюртук, в широчезні сині китайкові штани, він був дуже веселою і милою людиною; знав багато казок, приказок, чудово танцював, грав на сопілці та гайді, зробленій з суцільної козячої шкури; був завжди привітний до нас, як і ми до нього, але двірські наймити, "аргатня", як він їх називав, не любили його і вважали за панського посіпаку та підлизу, хоч зда-

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-1869 — 34

ється безпідставно, бо він часто покривав їх перед батьком. Всі сусіди й гості теж добре ставились до Павлуші і, приїжджаючи, ра-у-раз питалися, як його здоров'я, як йому живеться і т. д. На це він, осміхаючись, незмінно відповідав:

— Отак раз пан питав Івана — чи було тобі, Іване, коли добре?

— "А було, пане, тоді, як женився: тоді був убраний, наїдений, напоєний; так було в суботу, в неділю, в понеділок та ще у вівторок, а як прийшла середа, як вчепилась біда, то й досі одна!"

Як тільки починалась весна, то нас з братом уже мусів Павлуша розшукувати на обід. Зранку, поснідавши молошною локшиною чи затіркою або молоком з рижом і взявши з собою по шматку калача з маслом чи салом, ми з братом рушали до овець. Під час обкоту вівці приходили на ніч додому в кошару, а ті, що з малими ягнятами, паслися коло дому. Їх доглядало кілька хлопчаків на чолі з старшим чабаном, в постолах і мишинах (шкуратяних штанях), обвішаним всякими причандалами: джермарами (пінцет, яким вибирають черви з рани), пущадлом, яким пускають вівцям кров, ріжком з перепаленим синім каменем та баклажкою з дьогтем для ран. Коли окотиться вівця, то її відділяють і стежать — чи вона приймає ягня, чи добре глядить його; коли добре, то її пускають у перший "саґмал" (клясу), потім переводять в другий, в третій і нарешті, коли й ягня добре знає свою маму, пускають у великий "кирд" (гурт), між "ґроси" (ще кітні вівці), що ходять вдень далі в степ. А коли вівця не приймає ягняти, то її закидають в кучку (тісну клітку), щоб вона звикла до ягняти, а коли й тоді вона не дає ягняті ссати, то її в кучці прив'язують за шию або за роги, коли вони є, і плекають ягня силоміць. Кожного "саґмалу" на пастовні доглядає хлопець, і ми з братом ходимо від саґмалу до саґмалу, копаємо й їмо "брандуші"

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-1869 — 35

(просвиренки), спиняємося коло того саґмалу, де нам наймиліший хлопець, і там граємося. Особливо втішно було дивитись на маленьких ягнят, коли вони зберуться всі гуртом окроме від своїх матерів і почнуть гуртом гратись та бігати, наче діти; а ще втішніші козенята, коли вони підскакують і виробляють ніжками всякі піруети; не дурно чабани їх називають чортенятами.

Раз отак ми загралися і не помітили, що вівці зайшли далеко; коли раптом всі вони кинулися бігти до нас, ми посхвачувались на ноги і побачили, що великий сивий пес вхопив ягня і подався в долину; ми наробили крику, вибігли від кошари собаки, а за ними й чабан. Коли я довідався від хлопців, що то не пес, а вовк, то у мене й ноги потерпли, і я не міг поспіти за братом, що побіг за чабаном; через якийсь час я побачив, як вовк, перебігши долину, вискочив на другий бік яру і подався на гору, за ним собаки, а за ними і чабан верхи на коні. Як тільки собаки почали наздоганяти вовка, то він покинув ягня і скрився за гору, а за ним і собаки. Чабан добіг до ягняти, взяв його і вернувся до кошари; ягня було мертве. Коли чабан облупив його, то виявилося, що шкурка була цілою і тільки на м'ясі, з обох боків тулубця було по дві синьо-червоних плями; чабан пояснив, що вовчиця (він пізнав її по вимені) була стара, бо замість іклів у неї були самі пеньки, що не прокусили шкурки, а тільки задушили ягня. — "Десь здалеку вовчиця, поясняв чабан, бо коли у неї є вовченята, то вона близько не робить шкоди, щоб роздратовані люди не прийшли і не повбивали вовченят".

Нескоро-нескоро поверталися собаки з повисолоплюваними язиками, наче незадоволені, що їм не вдалося догнати вовчицю.

*   *
*

Треба сказати, що в ті часи вовків та взагалі всякого звіря водилось по степах гибель. Тоді тільки

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-1869 — 36

рівний степ орався, та й то не раз-у-раз, а поорють його кілька років, а потім покидають на переліг і кілька років косять на ньому сіно, а хліб сіють на свіжім полі, потім знов орють перелоги; схили ж гір, косогори над долиною Кучургана та балками були споконвіку неорані. Кучурган вже аж коло ст. Роздільної, Тирашпільського повіту стає річкою, а в Перешорах, в вершині його — суха долина, по якій вода біжить тільки у весняну повідь та після великих дощів. Часом після раптових тучних дощів і літом йде така велика вода, що рве греблі по долині Кучургана та його одвершках і забирає копиці сіна, копи, а часом то й вівці і скотину. По обох боках Кучургана на перешорській землі, крім ярів-одвершків, є багато коротких, глибоких ярів, що закриті з усіх боків, як кошара, чи обора, і мають тільки вузенький, як ворота, вихід на долину Кучургана і називаються гертопами, понорами, макітрами, в залежності від глибини виходу; більші з них мають і свої назвиська, як напр. Гоморі, Курти, Ісаків та Аврамів гертопи і т. ін. Звідки походять ці назви, я не знаю, бо ніхто з Перешорян не міг мені пояснити. На Куртах та в Аврамовім гертопі є криниці, що звуться турецькими. Зроблені вони невідомо коли, в таких місцях, де вода сама джерелом б'є з землі, як природна артезіянська. Глибиною вони не більше сажня, обкладені каменем і накриті калачами, видовбаними з кам'яної плити. Ці криниці такі багаті водою, що з них можна цілий день виливати воду і не можна вилити всієї, а на "гряді", тобто на рівнім степу, ніде нема доброї криниці.

Неорані схили над Кучурганом були вкриті густо-густо, як повстю, мичкою, тирсою, ковилою (шовковою травою) та всякими пахучими травами, як чебрець, кукурузки (бабки), а по низинах полунишником так густо, що в інше літо і ноги мокрі від подушених полуниць та суниць, бо не найдеш бувало місця,

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-1869 — 37

де б ступити не на ягоди. А тирса в балках була така довга, що з неї виплітали налигачі та волоки до возів, і коли їх в суху погоду одволожувати водою, то вони довго служили. В безсніжну зиму та весною цілинний степ зеленів як рута, а вже в червні ставав бурим, аж жовтим, наче піщана пустиня, і тільки по низах та балках виростала така трава, що можна було косити. Але сіно цілинне недобре, тверде, хоч і дуже пахуче, і його не можна рівняти до переложного, періюватого, а тому цілину рідко коли покидали на сіно, а пасли на ній худобу, а старник весною випалювали, бо гострі остюки з ковили набиваються вівцям у вовну і навіть ранять тіло.

Любив я дивитися, як випалюють степ: пообтягають плугом борозни навколо того степу, щоб вогонь не досяг скирт старого сіна на перелогах, і запалюють суху траву саме під вітер; вогонь швидко з тріском біжить за вітром і лишає за собою вигорілий степ, з якого повтікало все живе, якщо встигло, а через тиждень степ знов, як рута, зелений. Вівці на такій цілині пасуться з ранньої весни до глибокої осени, а в малосніжну зиму, то й цілу зиму гризуть калдани, комиші (торішню траву) і тільки на ніч заганяються зимою в кошару, щоб часом вночі не знявся вітер і не загнав їх безвісти. У фуґу, завірюху вівці йдуть собі за вітром, і коли чабани не зможуть крутити їх на місці, щоб втолочувати під ногами сніг, то вони часом Бог-зна куди зайдуть за ніч. Або зажене їх вітер у балку і замете снігом так, що доводиться другого дня їх відкопувати, а коли завірюха затягнеться надовго, закидає їх глибоко, то вони, траплялося, живуть під снігом і по тижневі, тільки вовну об'їдять та ягнята поскидають, а не померзнуть, бо під снігом тепло.

Глибокі балки були подекуди зарослі низькорослою дубиною та берестиною і таким густим терном, що через них ні проїхати, ні пройти, тільки сподом

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-1869 — 38

поробила ходи всяка звірина — вовки, борсуки, тхори — а лиси плодились на високих горбах, щоб їм видко було здалеку, коли йде до них чи вовк, чи людина, щоб лисенята, що граються на сонечку, могли заздалегідь поховатися в свої штучно заплутані нори. На високих горбах плодилися тоді і дуже корисні величезні полози, з поріддя удавів, що живилися мишами, ховрашками, хом'яками, зайченятами та іншими шкідниками-гризунами; бували такі полози довжезні та грубезні, як полудрабки у возі.

А скільки всякого птаства виплоджувалося на степах: журавлі, табуни бронзових великих, як індики, дрохв, перкосів (хохітва, стрепети) завбільшки, як кури, табуни куріпок, а про перепелів і казати нічого. Найсторожкіші з них перкосі та дрохви: рідко кому вдавалося застрелити їх, зате пізно восени, в ожеледь, коли у них пообмерзають крила, їх десятками забивали люди палицями. А наймилішою пташкою мені завжди були жайворонки: ще сніг на зійшов з землі, а вони вже високо в небі, наче висять на невидимій ниточці, виспівують свою чарівну пісеньку, яка була мені далеко миліша за прославлений поетами спів соловейка.

Але найбільше я любив, та й досі люблю місячної літньої ночі слухати оркестр мільярдів степових коників-цвіркунів; музика їхня така чудово-ніжна й гармонійна, що, здається, слухав би та й слухав.

Блукаючи по степах, ми часто знаходили гнізда всяких птахів і часом забирали їхні яйця і підсипали під квочку або під індичку, і часом вилуплювалися і якийсь час у нас проживали дрохвенята, а журавлів було кілька зовсім свійських, але під осінь всі вони тікали у вирій.

Часом приносили нам чабани маленьких зайченят, лисенят, борсученят, вовченят, але ми їх вигодувати ніколи не могли, бо раз-у-раз їх подушать було батькові хорти.

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-1869 — 39

Сам батько ніколи не полював, а прикажчик або Павлуша часто, сівши на коня, їдуть було з хортами в степ і привозять зайців або лисів.

Коли кінчався обкот і вівці ночували в степу, то ми рідко до них навідувались, хіба з Павлушею, а коли батька не було вдома, то там часом і заночовували. Любив я ходити до овець їсти там мамалиґу з пастрамою (в'яленою бараниною) та полуниці з козячим молоком. В котизі (віз з будою, вкритою овечими шкурами) майже раз-у-раз бували дуже втішні дикі, мов вовченята, цуценята, яких здіймали з котиґи до суки тоді, коли котиґа ставала на полудень, чи на вечерю і хлопець варив мамалиґу або галушки, а собакам — латуру з просяної чи ячмінної дерти і годував їх з "єлака" (корита), стоячи над ними з ґирлиґою, щоб не гризлись.

Любили ми з братом ходити й до свинаря та їздити верхи на кабанах, а найбільше любили такий спорт: підемо до табуна коней, посідаємо на найсмирніших і, вчепившися один одному обома руками в чуба і держачись босими ноженятами за конячий тулуб, силкуємося стягнути один одного додолу; коні собі пасуться, а ми тягаємося, поки обидва не попадаємо на землю, але ніколи коняка бувало не вдарить, хоч і підкотишся їй під ноги, а обережно переступить тебе. Але раз отак упавши з коня, я вивихнув руку в плечі; зараз Павлуша побіг за костоправом, сліпим Колею Полтарескулом, і той розтер мені плече горілкою з милом, натягнув руку так, що я мало не зомлів від болю, а тоді обмотав звихнуте місце прядивом з яєшним білком і з такою твердою, як луб, пов'язкою я ходив якийсь час, поки костоправ не розмочив її і не зняв. А коли бувало заслабнеш чим, то приходить баба Кіндратиха, розтирає кістлявими руками теплою оливою та примовляє:

— "Біг пес через овес, як не вадило псові, так не вадитиме й рабу Божому" такому то і т. д.

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-1869 — 40

Коли ж болить живіт, то візьме горщичок, запалить в ньому віхоть, клоччя, намоченого в спирті, і швиденько прикладе до живота, то горщик так і втягне в себе ввесь живіт і ... помагало.

Ні дифтериту ні шкарлятини тоді ще не було, ці хвороби з'явилися у нас, як доказано, тільки після турецької війни 1878 року і почали видушувати по селах дітей; перше діти по селах мерли тільки від віспи, бо тоді рідко ще хто прищеплював, а у нас віспа була щеплена.

Коло Петра ягнят продавали в Одесу і починали доїти овець в кошарі коло дому. Зганяють дійні вівці в кошару і хлопці гонять їх на "струнґу", в діру, зроблену в перегородці, коло якої сидять на низеньких стільцях чабани з дійницями між коліньми. Коли вівця проходить через дірку (струнґу), чабан бере її за вовну і ззаду здушує обома руками вим'я так, що відразу все молоко виливається в дійницю; смішно було дивитися, коли часом чабан бере у якоїсь вівці хвіст у зуби, коли він такий довгий, що досягає молока в дійниці. Молоко овече чабан у землянці стягає тяґом, ягнячим або телячим ковбиком, коли вони ще нічого, крім молока не їли, або купованим спеціяльно для цього порошком; з ворочка, після одціження, виходять "будзи" або "каші", які потім ріжуть і солять або розтирають на терту бринзу, як хто любить. Ми особливо любили їсти гарячу "вурду", що виварювалася з солодкої свіжої сироватки, а другу сироватку, вже з вурди, давали собакам та свиням.

Коли вівці слабували на телій (сибірську язву), тоді бувало небезпечно наближуватися до них, бо через овечі кліщі хвороба переходить на людей; якщо бувало чабана вкусить тоді кліщ, то він зараз пропікає те місце розпеченою дротиною чи цвяхом. Тітка моя, Олександра Каєтановна, отак і вмерла, коли її укусив кліщ, хоч слабих овець на "телій" (сибірку) тоді й не було у нас.

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-1869 — 41

В жнива, в страшенну спеку, ми, діти, найбільше гралися всі гуртом в нашому розкішному невеликому садку, де саме тоді достигали абрикоси, вишні, ранні грушки, яблука та "дрисливки".

Молотили у нас, як я вже казав, тоді всі кіньми; у нас на току круг величезного гарману закопані були стовпи з сажень заввишки; їх обтягали канатами рядів у три, настилали розв'язані снопи і заганяли в цю загороду табун коней, але без кобил з лошатами; попереду їхав хлопець на звиклій на гармані коняці, а позаду другий хлопець гонив за ним увесь табун. Спочатку коні впірнали в збіжжя так, як у великих хвилях, тільки голови було видко, а потім, коли солома втолочиться, втрамбується ногами — їх, мокрих, потомлених випускають відпочити, а люди дерев'яними вилами збирають зверху солому і знов перевертають перемолочене; так робилося кілька разів, поки не вимолотять майже всі колоски. Тоді згортають все на купу у "ворох" і віють лопатами, коли є вітер, а господар все з острахом поглядає на небо, чи не помочить часом дощ гарману, бо тоді вже не вимолотиш його скоро. Перевіявши ворох, визбоюють зерно граблями, віниками від колосків та "збоїн", тоді виточують на великих шкуратяних решетах, що вміли робити добре тільки кілька душ на селі; вони діставали найбільшу платню та ще й "порцію" (горілку). Оця примітивна молотьба найбільше гальмувала розвиток зернового господарства в степах. Клунь чи стодол у степовій, безлісній Україні нема, там не можна потроху зимою ціпами молотити, а треба швидко за погоди згарманувати ввесь хліб, а це успішно можна зробити тільки паровою машиною. Спочатку вона була приступна тільки великоземельним панам, а дрібні гарманували парою коней або й волами гранчатим кам'яним котком, а згодом завелися кінні молотарки, а нарешті й парові почали обслужувати селянські господарства. Отоді то селяни порозорювали сте-

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-1869 — 42

пи і набили ціну на землю, але згодом так засмітили їх осотом (справжній бич Божий в Херсонщині!), що вона перестала родити й на харчі в посушне літо.

Після молотьби й сівби, коли починається період весіль, до нас приходила кожна пара з калачами, хустками та музиками — скрипкою та бубоном; пізніше бубона замінив клярнет, такий голосний та неприємний, що зблизу я не міг його чути. За хустку батько платив молодятам удесятеро, частував горілкою, і тоді починалися танці. Батько, сидячи на ґанку з люлькою та метровим черешневим цибухом, милувався, коли танцювали "сторбана", мелодію якого я потім чув у чудовій розробці відомого композитора Антона Рубінштайна, родом з Поділля, під назвою "тропак". Мило було дивитись, коли якийнебудь здоровенний парубчище, піднявши голову та заклавши назад руки, стоячи на одному місці, самими тільки підошвами та закаблуками артистично вибиває під такт музики. Тепер вже так не танцюють; наш танець витіснила московська "русская", та "камаринскій", з вихилясами та викрутасами задом. Ці танці, через салдатчину широко розійшовшись по Україні, як у народі, так і серед української інтелігенції, сходять за український "гопак". Один тільки М. Садовський танцює на сцені по-старинному ще. Коли починається гуртовий "козак", в якому попарно брали участь всі, то й ми, діти, йшли танцювати; тепер я той танець бачив у бойків у Славську на Карпатах. А коли весільні гості починали були модних тоді "польки" та "вальця", то батько спиняв музику, і гості розходилися з двору.

Зимою приходив до брата дяк, Онуфрій Гурковський, у підряснику і з кіскою на плечах; він вчився, як казав, в Києво-Печерській Лаврі і був вигнаний за "пиятику", але "Господь йому так дав", що він тепер не п'є і має собі шматок хліба "з маслом". Я тепер не пам'ятаю — чи й я вивчився у нього чогонебудь,

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-1869 — 43

чи ні, бо коли брата відвезено в Одесу, то я ходив учитися до священика, але про це говоритиму далі.

*   *
*

Зимою, коли був сніг, то, як водиться, спускалися на санках, сковзалися по льоду на кінських щелепах. Але найцікавіше було ввечорі, коли після вечері сходилися в нашу столову всі дівчата, що служили у нас, і при світлі лойової свічки, співаючи, пряли з кужелів вовну, яку потім тітка фарбувала всякими спеціями та зіллям для домашнього виробу килимів, або дерли пір'я.

Пам'ятаю такий незабутній випадок: якось повикидали на смітник вишневі кісточки з вишнівки, а гуси наші наїлися і поздихали. Тітка моя аж плакала з горя, але вже не поможеш! — взяла тих гусей пообскубувала ввечорі і поскладала в сінях; яке ж було диво, коли вранці побачили, що ті обскубані гуси ходять по сінях; тітка аж Богу молилась, що не повідрубували їм крил, а відклали це до другого дня; мусіли тих гусей цілу зиму держати в кухні, щоб не позамерзали голі на дворі. А другого дня Павлуша вже навмисне нагодував кісточками свиню і покликав нас дивитися на неї; ми, не тільки діти, а й дорослі, просто падали з сміху, дивлячись, як та свиня, ну, зовсім як п'яний чоловік, заточувалась, плуталась ногами і якось, прижмуривши очі, тонесенько кувікала, наче п'яний чоловік жалібну пісню виспівує, і нарешті впала і заснула, а потім прокинулась зовсім здоровою.

Я сказав, що пряли у нас прядиво тільки на лантухи та рядна, а це тому, що ні полотна, ні сукна в Перешорах і тоді вже не виробляли. Всі перешоряни вбиралися у все куповане з фабричного краму. Жіноцтво вже і тоді ходило в коротеньких кофтах німецького крою та в спідницях з кольорового краму і сорочок не вишивало. Чоловіки ходили в широчезних,

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-1869 — 44

переважно синіх, китайчатих штанях та білих або рябеньких коротких сорочках, які носили поверх штанів і підперезувались кольоровими крамними поясами. Свити з купованого сукна та кожухи шилися не під стан, а на зразок східніх халатів, але свити були з відлогами. До роботи в холодну пору вбирали ватяні коротенькі куртки, як жилетки, але з рукавами, раз-у-раз іншого кольору ніж станок.

З вовни виробляли на варстатах вузенькі кольорові "паратарі", як простилки, якими застилали лави та стіни в хаті. Але в кожнім селі були фахові жінки, що виробляли на стоячих "розбоях" килими ріжних взорів.

В сумежних молдаванських та московських колоніях люди виробляли своє полотно, сукно і ходили у всьому домашньому, а в Перешорах я пам'ятаю тільки двох старих бабів, захожих бурлачок, що носили чорні запаски та вишиті чорною заполоччю сорочки.

На Андрія дівчата гадали в столовій, закликавши знадвору пса, з інтересом слідкуючи, чию балабушку він візьме, то та з них має віддатись; вносили, пам'ятаю, півня; розтоплювали віск над мискою і т. д. Але найбільше я любив, коли Павлуша, чистячи мідяну посуду гущею з ґрисового квасу, або роблячи щось інше, оповідав казки, або всякі небилиці.

Розкажу одну з них, якої мені не доводилося читати в етнографічних матеріялах.

Коли Бог сотворив всякі народи, то апостол Петро каже: — Господи, ти не сотворив ще поляка.

Господь взяв за хвіст пса, що йшов коло них, вдарив ним об землю, то вискочив пан Земницький, вдарив об дуба, вискочив пан Дубинський і т. д.

— Ще, Господи, нема молдавана, сказав апостол Петро.

Господь вдарив ногою в товарячий балиґ (кізяк), що лежав на дорозі, вигукнувши:

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-1869 — 45

— Скали (вставай), румуне!

— То з нього вискочив румун і, вклонившись, сказав:

— Ші (що) требуй, Жупине?

Найбільше нам подобалися оповідання про кацапів-розбійників та про вовків.

Вовків тоді у нас була маса; мало не кожної ночі зимою вони приходили в село і тягали або собак, що не встигли зарання поховатись десь на хліві або на хаті, або підкопувались під хліви і витягали овець, свиней або гусей. У нас раз пізно восени темної ночі вовки взяли в дворі годованого кабана: його випустили з сажу, щоб проходжувався, бо він уже нічого не хотів їсти, а колоти його мали тільки під Різдво; одної ночі його забули на дворі, і він зарився в гній коло стайні та й лежав. Коли це прийшли вовки і потягли його за вуха з двору; він у крик, собаки за ним, а за ними сторож, збіглися люди і одбили ледве живого кабана з розпоротим животом; то щоб він не пропав, його вночі ж при ліхтарні докололи і гуртом перенесли у двір. А раз, коли я вже вчився в Одесі, трапилась просто неймовірна річ: одної ночі у нас вовки задушили в кошарі щось більше двохсот овець! Діло було так: вузьку довгу кошару нашу збудовано не попід гору, а вздовж гори, і в нижчому причілку — брама, а коло неї землянка, в якій літом роблять бринзу, а зимою перегріваються чабани. Саме у Різдвяну ніч, коли піднялася страшенна завірюха, а вартовий чабан спав п'яний у бурдію, вовки підкопалися в кошару з горішнього причілку і почали рвати овець. Вівці з переляку всі кинулися вдолину і, толочачи і давлячи одна одну, набилися в нижчому причілку до самої стріхи; коли собаки, почувши, наробили ґвалту і тим розбудили чабана, то він поскликав людей, які, відчинивши ворота, побачили перед собою від землі до стріхи стіну з овечих трупів: всі вони подушилися самі. Скликали всю двірню, повитягали

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-1869 — 46

мертвих овець по одній з кошари, яких налічили більше двохсот, а розірваних вовками було не більше десятка. Характеристичне те, що кози всі зосталися живі, бо вони повилазили на верх всіх овець. Потім тих овець, облупивши, смажили у великім казані на лій, а м'ясо поїли, ще й вовкам лишилися тельбухи, які поскидали у провалля.

Павлуша оповідав нам, що з селян рідко хто збереже лоша від вовків; коли кобили з лошатами ночують у степу, то вже безпремінно вовки з'їдять одне або двоє, особливо у темну осінню ніч. Люди повиводять на ніч коні, самі повкриваються з головою і, зморені, поснуть міцно, а коні віддаляться від них, тоді вовки нападають на лошат. Якщо коні заздалегідь помітять вовків, то зіб'ються докупи мордами, позбирають всередину лошат, а самі одбиваються задами. Вовки напирають збоку і пересовують їх з місця на місце доти, доки самі коні не придушать якого лошати, тоді вовки і з'їдять його. Коли між кіньми є оґир (жеребець), то він не збивається вкупу з кіньми, а нагне голову до самої землі, щоб не схопили його за горло, і гониться за вовками, б'ючи їх передніми ногами; вовки відбігають і все норовлять забігти ззаду та схопити його за хвіст; старий жеребець знає це і високо підіймає хвоста, а молодого часом вхопить старий вовк і зо всієї сили упреться в землю, аж задом їде, а тоді раптом пустить, то оґир і перекинеться через голову; тоді вовки кидаються на нього і випускають йому кишки або перекусують горло. А корови, навпаки, з голосним ревом відбиваються рогами, затуливши всередині молодник задами.

Здоровенний баран, як каже Павлуша, "з мужицькою дурною головою", мовчки терпить, як його дере вовк, хоч міг би його лобом вбити, а коза "з мудрою жидівською головою", коли до неї тільки наближається вовк, на ввесь голос кричить: "не мене, не мене!", а вовк лякається того крику і покидає її. Як-

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-1869 — 47

що вовкам не пощастить поживитись чимнебудь, то вони посідають рядком, позадирають морди вгору і починають жалібно-жалібно заводити; як почує цей голос яка худобина, то аж затруситься вся, а люди кажуть, що то вовки у Бога просять, щоб назначив їм якусь поживу. І коли Бог назначить, то вже ніщо її не врятує. Літом вовки дуже обережні й полохливі, бо бояться, щоб хто не покалічив їх, не зробив їм виразки на такім місці, що не можна зализати, бо тоді вони пропадуть від черви, а восени, зимою та весною, коли нема мух, вони дуже сміливі, навіть нахабні, хоч на людей не охочі нападати.

Особливо небезпечні скажені вовки. Коли сказиться пес у селянина і піде собі з двору, то наш чоловік, знаючи, що скажений пес ніколи не вернеться і не покусає його та дітей його, на тому й заспокоїться, бо про інших йому байдуже. А німці-колоністи не так — вони женуться за скаженим псом чи вовком, поки не вб'ють його.

Одного разу орав наш чоловік Вивириця на полі, коли дивиться, люди верхи женуться за вовком; він швиденько випряг коня з плуга та з істиком — навперейми вовкові. Вовк, побачивши, що не втече, раптом сів, роззявивши пащеку; кінь так раптовно спинився, що Вивириця злетів з коня просто на вовка.

А Вивириця був сміливий і такий дужий, що раз було п'яненький коло корчми побився об заклад, що обнесе якусь конячку тричі кругом корчми. Зігнувся під черевом конячки, взяв її на карк, як теля, та й поніс; конячина дриґає ногами, видирається йому з рук, ледве-ледве обніс раз кругом шинку — та й програв око (кварту) горілки.

Так оцей Вивириця, впавши з коня на вовка, схопив його за вуха і держав, поки не прибігли верхівці-німці і не вбили. А вовк той, як видно, був скажений, бо через місяць чи що Вивириця вмер в страшних муках, бо вовк якось зачепив його зубом за щоку.

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-1869 — 48

А раз восени вдосвіта скажений вовк забіг у двір до Ксендзюка та й кинувся на нього; той вискочив на віз, вовк за ним, а собаки — ззаду вовка за штани, тоді він за собаками. Ксендзюк кричить до хати, щоб хтось виніс йому рушницю, а челядь боїться.

Саме в той час приїхав сусіда з олійниці і зносив з воза дві баклаги олії під пахвами. Вовк кинувся на нього і, зваливши, почав термосити за кожух. Ксендзюк тим часом вирвав з воза люшню, прибіг та вовка — по крижах, вовк скочив та й сховався в повій, що густо поріс на канаві. Збіглись люди, оточили канаву, та й почали штурхати рушницями, залізними вилами. Раптом вискочив вовк, плигнув на Багрія і, вирвавши йому шматок нижньої щелепи з кількома зубами, зник. Люди так сторопіли від несподіванки, що й не завважили, де подівся вовк. Багрія не довезли до Одеси, він умер, бідака, дорогою, а люди з місяць боялися виходити ввечорі з хати та затуляли вікна, в кого не було віконниць — подушками та всяким лахміттям, бо казали, що скажений вовк скаче на світло в хату крізь вікна.

Розказував Павлуша і смішні оказії з вовками, напр. як раз, у Різдвяну ніч, один чоловік, одягнений в нові китайчані, тверді, як луб, штани, почувши в свининці крик, присів коло зробленої вовком діри і черкнув сірником; звідти вискочив переляканий вовк і попав головою через шириньку дядькові у матню і повіз на собі переляканого дядька; на крик позбігалися люди і вбили вовка, а дядькові тому довго баби переполох виливали, поки очутився, до памяті прийшов з переляку. Та всіх Павлушиних оповідань і не перекажеш...

Нас не так лякали оповідання про вовків, як про розбійників-кацапів, бо нас малими раз-у-раз всі лякали кацапом з ножакою, коли ми бувало безпричинно зноровимось, і ми, лягаючи спати, раз-у-раз заглядали під ліжко — чи нема там часом бородатого ка-

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-1869 — 49

цапа в червоній сорочці з колодачем у руці. Такі кацапи, старовіри з села Плоскої, Тирашпільського повіту, їздили по селах, скуповуючи кури та садову овоч, а на жнива вони часом приїздили десятками підвід, всі бородаті і вбрані у червоне, в чорних повстяних брилях.

Одного разу ми так налякалися, що я й досі не забув того. Якось вночі, коли батька не було дома, а Павлуша ще не прийшов з дому, куди він щовечора ходив, ми прокинулись від тітчиного крику. Вона, відчинивши кватирку, кричала до сторожа "ґвалт". Ми, діти, з нянькою, збилися у купку і, тремтячи зі страху, почули, що собаки страшно в'їдають, а хтось гупає в надвірні двері, наче обухом чи довбнею. Ми певні були, що добиваються страшні кацапи-розбійники. На тітчин крик прибіг з другого кінця садиби сторож, а потім і Павлуша. Виявилось, що наш пес, никаючи вночі, надибав в ґанку глек від молока і встромив туди голову. Не можучи її витягнути, він з переляку бився глечиком то об двері, то об дощані стіни ґанку, а нам здавалось, що то хтось розбиває двері. Позбігалися собаки і, перелякані, підняли галас. Роздивившись в чім діло, Павлуша розбив палицею глек, і наляканий пес побіг з череп'яним нашийником, а за ним здивовані собаки.

Багато разім потім Павлуша з сміхом оповідав про цей випадок.

Приїздили до нас на жнива і страшні пелехаті хотинці, "раяни" (від турецького "рая"), повбирані у все біле полотняне, підперезані широкими чересами, з довгим по плечі волоссям, підстриженим на чолі, але ми їх не боялись, бо знали, що то "свої люди".

Коли в нас починали злипатися очі, нас вкладали спати, а спали ми всі, діти, на одному величезному ліжкові, що звалося "ковчегом"; Галина нянька спала на лежанці, а тітка в їдальні на канапі. Батько спав у своєму кабінеті, а Павлуша в передпокої, а лі-

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-1869 — 50

том на дворі перед ґанком; в гостинній часто спали один, або двоє батькових гостей, чи може клієнтів.

Кімнат у нашому будинкові було всього чотири і умебльовані вони були ріжними меблями: була модерна софа і такі ж м'які фотелі, що мама одержала в придане, були й старовинні, ще дідові, а може й прадідові, низенькі дерев'яні канапи, зроблені довжиною від стіни до стіни, на яких покладені були матраци з кінських грив, застелені старовинними домашньої роботи килимами, на яких лягало вздовж по три чоловіки, не доторкаючися один до одного. Коли мені було років 16, то пам'ятаю, як сусіда наш, пан Носач, — що живучи занадто розкішно, прогайнував свій великий маєток Чубовку і перед авкціоном заїхав до нас, — дивлячись на одну з канапок, промовив з сумом:

— "Ох, свята старовино! Зроблено тебе по стіні, тебе ні переставити, ні з місця зрушити не можна, і стоїш ти на місці від прадіда до правнуків. А теперішня модерна мебель — тонка, гнучка та ще й на коліщатках — сьогодні моя, завтра твоя, сьогодні твоя, завтра моя!"

Під кінець Пилипівки ми вже нудилися і з нетерпінням дожидали Різдва. На Свят-вечір я раз-у-раз з Павлушею носив до свого "нанашка" (хресного батька), батькового кузена Ерофія Іовіци вечерю й курку, а раз, пам'ятаю, ми понесли йому гусака, певне йому треба було, і він заздалегідь умовився з тіткою. Перед Різдвом наткалось у нас маса калачів та великих бубликів, бо на перший день приходили одні за одними цілий день колядники; спочатку двірські парубки співали гуртом, потім приходили групами сільські хлопчаки і навіть чоловіки, дівчата ж у нас не ходили колядувати.

Пізніше я позаписував і видав усі перешорські колядки та щедрівки ("300 найкращих українських пісень").

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-1869 — 51

На Маланки, перед Новим Роком, увечорі в нашу столову приходив дід з козою, Маланкою (перебраним за дівчину хлопцем), Циганом та Жидом і починалась комедія гуртовим співом: "Ой учора із вечора, пасла Маланка два качура" (300 найкращих українських пісень").

Хоч я й знав, що на діда перебраний був наш кучер, захожий з Полтавщини під прибраним назвиськом, Грицько Йосипенко, а все таки мені якось моторошно було дивитися на нього: на ньому була з довгою білою бородою машкара із шкурлата, на якому виголено було чоло й щоки, прорізано діри на ніс і очі, а з рота стирчали білі великі зуби, зроблені з кавалків гусячого пера. Козу приставляв зігнутий і накритий виверненим кожухом парубок, з дерев'яною козячою мордою й рогами, у якої нижчі щелепи з довгою бородою клацали в такт з мелодією гумористичних куплетів, які співав дід, приспівуючи: "Гоц, коза, гоц!"

На жаль, пізніше я не записав тої комедії і тепер уже не згадаю, що саме співав дід, що робила Маланка та інші лицедії. Пам'ятаю тільки, що дід Грицько, держачи аркушик газети, часом догори ногами, наче вичитував якісь довгі вірші; потім уже я довідався, що це була початкова глава з Енеїди Котляревського — "Еней був парубок моторний", яку неграмотний Грицько ще хлопцем вивчив на Полтавщині. На Новий Рік приходили двораки і хлопці з села посипати зерном, і ми теж посипали батька й тітку і всіх старших, примовляючи: "Сію, вію, посіваю, з Новим Роком поздоровляю" та "Сійся, родися жито, пшениця і всяка пашниця, на щастя, на здоров'я!"

На Водохрища ми ходили на Йордань на ставок, де роблено було з крижини великий хрест, пофарбований червоно-буряковим квасом, а потім стріляно з рушниць на знак проводів Свят.

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-1869 — 52

На масниці дівчата чіпляли нежонатим "колодки" з штучних квіток, і ті мусіли платити; на сміх і нам чіпляли цілі поліна.

Піст великий проходив найсумніше, на дворі в цей час було невилазне болото, в їдальню вечорами вже не приходили прясти, бо день вже був довший, вже була робота коло квочок, гусей, і т. д., а тому ми з великою радістю у вербну суботу били одне одного свяченою вербою, примовляючи: "Не я б'ю, верба б'є, за тиждень Великдень!"

Майже ввесь страсний тиждень ми ходили до церкви, вона була близенько коло нашого двору, а в страсний четвер приходили з церкви з свічечкою в паперовім ліхтарчику. Ці свічки потім засвічували, коли літом піднімалася буря та злива з громом та блискавкою, а проти граду викидали на двір ще й кочерги та рогачі.

У великодню суботу, як не заспимо, то було ходимо до церкви дивитися, як святять паски і як хуторяни навипередки роз'їздяться по домах з свяченим, часом обломлюючи один одному повозки, бо задній помре до року. Коли на Великдень була добра погода, то ми майже ввесь час проводили коло церкви, дзвонили у дзвони, гралися у "крем'яшки", мінялися крашанками, писанками і т. д. Шкарлупи з крашанок треба було кидати у воду, щоб дати знати про Великдень якимсь далеким людям, рахманам, до яких шкарлупи допливають аж четвертої середи; того дня люди у нас святкували рахманський Великдень, хоч ніякого церковного свята в той день нема. Це саме свято й повір'я є в гуцулів, про що я довідався, коли жив у Жаб'ю.

На вигоні гралися в м'яча, в гилки, в горобця, дивилися, як боролися парубки. Пам'ятаю, що одного разу в "циганській" борні за пояси, через голову, сина церковного сторожа Микити Кудрика так кинули головою об землю, що скрутили йому в'язи і, не вва-

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-1869 — 53

жаючи на всі зусилля костоправа, він таки помер. З того часу я боявся боротися по-циганському, а раз-у-раз боровся по-нашому: навхрест руками за крижі.

Часом, оточений мало не всіма перешорськими дітьми, приходив до нас у двір циган з ведмедем, якому було випечено очі, повідрубувано кігті і поспилювано ікла; шарпаючи за ланцюг, вчеплений до носа, він заставляв бідного ведмедя на втіху всім показувати, як неохоче баба йде на панщину і як вона з підскоком тюпає до корчми, і т. д. Циганові давали хліба і горілки, яку залюбки пив і ведмідь. Ввесь час, поки у дворі був ведмідь, собаки галасали, коні хропли й тікали, а скотина ревла, копаючи землю ногами, піднімаючи страшне риговище.

Часами заходили до нас сліпці-лірники, що співали духовних псальм та побутових веселих пісень; деякі з них я потім позаписував і передав до "Київської Старини".

Кобзарів-бандуристів, що співають історичних дум, на Правобережній Україні і тоді не було, вперше я почув кобзарів у 80-их роках у Києві, а особливо багато чув їх у Харкові.

Дуже популярним у нашій околиці тоді був сліпий музика Микита, що ходив скрізь без поводатаря і грав знаменито на скрипці, а разом з тим був і листоношею. Через нього пани передавали один одному неспішні листи, щоб не посилати навмисне верхівця, бо пошта по селах тоді не ходила.

І лірників і Микиту Павлуша заводив до нас в їдальню, і ми всі слухали їх, а ввечорі або у свято, в кухні чи на дворі, в залежності від погоди, двірські парубки та дівчата до втоми танцювали під їхню музику.

Треба ще розказати, як одного разу надлетіла до Перешор сарана. Не пам'ятаю, якого це було року, але добре пам'ятаю, що вдень стало раптом так темно, як після заходу сонця. Певне людність була по-

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-1869 — 54

переджена про це заздалегідь, бо всі кинулися косити ще зелені пшениці: як відомо, сарана скошеного не їсть. Не пам'ятаю, чи сіла де на перешорському степу тоді сарана, чи ні, а знаю добре, бо про це й пізніше оповідали, що скошена на сіно пшениця, хоч мала тільки молочко в зерні, а добре дійшла і дала багато доброго зерна, хоч воно й не годилося на насіння, але на продаж та на хліб було, як звичайно достигле зерно.

Коли братові минуло 9 років, то його й кузину Настю відвезено вчитися в Одесу, а ми з сестрою Галею ще зосталися вдома. З осени я почав ходити в науку до о. Василя Лопатинського.

Це був молодий, високий, чорнявий, дуже гарний пан-отець, якого всі парафіяни, як пани, так і люди, дуже любили і говорили про нього як про незвичайного чоловіка, і він, як я потім досвідчився, був дійсно білою вороною серед православних попів. За треби він ні з кого нічого не правив, а приймав, що хто дасть; щотижня він підстригав свою ріденьку борідку й кучеряве волосся, то воно в нього досягало раз-у-раз тільки до плечей; дома і в полі він ходив без підрясника, а в блюзі французького крою з ремінним поясом і через те мав вигляд тодішніх студентів університету. Маючи пару коней та хлопця наймита, він сам ходив за плугом, сам косив, сам возив і взагалі справляв усі господарські роботи. Коли йому не ставало хліба, або паші для кількох корів, які він держав для своїх дрібних, як каша, дітей, то йому всі привозили все потрібне без його прохання, а тільки по слову церковного старости, який знав, чого панотцеві бракує. Він був дуже начитаний як на провінціяльного священика, а головне такий незлобивий, сердечний, яким повинні бути люди по Євангелії; був він і дуже музикальний, мав невеличкий, але дуже симпатичний тенор і чудово співав у супроводі гітари українські пісні. У нього тоді проживав його

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-1869 — 55

брат Семен, мій одноліток, бо ми разом з ним і вчились цілу зиму, а як настала весна, то й о. Василь, за господарством та за требами, мав мало часу, і я не мав охоти, то ми мало що й вчились. Семен на літо поїхав до свого батька священика на Дністро, а я провів весну й літо так само, як і попередні, як описав вище, тільки тепер я більше бував з Павлушею, а в погану погоду — в кімнаті з сестрою Галею.

За свої дитячі роки я так сприятелювався з пастушками, перешорськими хлопцями, що з деякими з них, як наприклад, з Ніканором та Леоном Хилюками, Павлом та Василем Клембищуками та іншими, до старости зостався в якнайкращих відносинах, не вважаючи на велику різницю в соціяльнім становищі та освіті.

Восени, через рік після брата, одвезено й мене в науку до Одеси.

Треба ще сказати, що на сказку перешорян, між Перешорами та станцією Мардаровкою жив "Блуд", такий лихий дух, що збиває людей з дороги і примушує їх блудити. Хоч дорога від Перешор до станції недовга, всього три верстви, а навпростець піхотою, через ліс, не більше двох, але п'яні перешоряни часто блудили на ній, а один, Йосип Клембищук, навіть замерз уночі. Довелося раз і мені побувати в руках того Блуду. Якось після Водохрища ми з сестрою верталися з свят в Одесу. Випроводжала нас тітка, і ми виїхали з вечора, щоб нічним поїздом бути на ранок в Одесі. Наш кучер Григорій Йосипенко зап'янствував на той час, і нас повіз старими смирними кіньми — Білозорим та Цупризом трохи п'яненький Павлуша. Коли ми виїхали з двору, з яру на гору, гряду, звідкіля добре видко, як ходять поїзди, то почалася завірюха: трусив зверху сніг і північний вітер (москаль) бив нам в очі, але нам було байдуже, бо ми були тепло вдягнуті, а дорога недовга, найбільше чверть години до залізничної колії і чверть години попід колію,

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-1869 — 56

всього півгодини... їдемо ми, їдем, пора б уже доїхати до чавунки (залізниці), але щось не видно телеграфних стовпів, а замість них ми побачили якийсь глибокий, темний яр. Сидячи на козлах рядом з Павлушею, я тривожно питаю його:

— Що то за яр?

— То мабуть село Мардарівка, — відповідає він.

— Подержте коні, а я піду розглянуся.

Взяв я віжки в руки, а Павлуша зліз з саней і тільки одійшов на кілька кроків, то вже його й не видко стало, наче провалився, сказано: і мете і зверху йде. Коні не хочуть стояти, я ледве можу їх вдержати, бо без рукавиць у мене руки померзли, а Павлуші нема та й нема. Тітка молиться, а сестра пхикаючи почала питати — чи не видко вовків, а я, куди не гляну, то все мені здається, що скрізь світяться вовчі очі. Щоб налякати вовків і щоб Павлуша не загубив нас, я час від часу став гукати — гоп, гоп! Нарешті бачу, бовваніє людська статура, а далі на мій гук обзивається Павлуша.

— Так, — каже, підійшовши, — це Мардарівка, нам треба взяти уліво.

Коли Павлуша повертав коні, тітка побачила в яру світло і рішуче сказала, що далі вона не поїде і послала Павлушу роздивитися, як заїхати на ніч до когонебудь, щоб не попасти в рипу (провалля). Знов минуло, здавалося, кілька страшних для нас годин. Нарешті прийшов Павлуша, а з ним сусіда наш Полтарескул.

— А ви чого тут, Юхиме Михайловичу? — питаю.

— Як чого? Я вдома, — відповідає він. — Оце чорніє ваша конюшня. Це вас Блуд взяв, я вас завезу на вокзал, — каже Юхим Михайлович.

— Не хочу, — закричала тітка, — везіть нас додому.

— Та до двора Павлуша вас довезе.

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-1869 — 57

— Ні, — обізвався Павлуша, — я не втраплю!

Сів Полтарескул на козли і з сміхом оповідає нам, як він, почувши собачий ґвалт, вийшов з хати і по голосу пізнав Павлушу, який його питав:

— Дядьку, а що це за село?

— Що вам Бог дав, Павлуша? Та це ж я, Фима, осьде моя хата, а онде ваша!

Але Павлуша нічого не розумів; він розказав, що везе панів на станцію і заблудив і попросив Полтарескула допомогти.

Отак йому, та й всім нам, Блуд заморочив голову. Очевидно коням не хотілося бігти проти холодного вітру, і вони потроху завернули назад додому, і ми їх спинили перед своїм яром. Коли Юхим Михайлович завіз нас у двір, то я все таки не міг в ньому нічого розпізнати, навіть будинок наш здавався мені якимсь чужим.

А коли я роздягнувся в теплій хаті і ліг у ліжко, то почував себе таким щасливим, як ніколи.

Є. Чикаленко. Спогади. 1870-1875 — 58

III.

(1870-1875)

Пансіон. — Директор і надзирателі. — Хвороба і смерть батька. — Життя під опікою дядька. — Прогімназія Соколовського. — Л. Смоленський і початок моєї національної свідомости.

Восени 1870 року, коли мені кінчалося дев'ять років одвезено мене у великопанський пансіон англійця, пана Рандаля, що займав на Херсонській вулиці, навскоси проти університету, величезний двір, оточений з усіх боків партеровими будинками. В одному жив сам директор з жінкою француженкою та її сестрою, старою панною, що була в пансіоні за економку, там же була величезна столова та маленький шпиталик. В другому будинку жив брат пані директорової Гужер, учитель французької мови з своєю матір'ю, яка щосуботи нас малих вичісувала і змивала нам голову. В третьому було чотири величезних світлих кляси, рекреаційна заля для забав, танців та гімнастики, а над ними теж величезний дортуар (спальня) та помешкання для двох надзирателів, а під сходами був темний, смердющий щурами карцер. Четвертий будинок при вулиці, як і половина тодішніх одеських будинків, був амбаром для зерна, який наймався зернопромисловцям і в якому зранку до вечора, як це видно було крізь розчинені вікна, робітники-жиди перелопачували і виточували на великих решетах пшеницю. На чорнім дворі були стайні для ко-

Є. Чикаленко. Спогади. 1870-1875 — 59

рів, сажі для свиней, курник та інші господарські забудовання.

Всіх учнів було в пансіоні коло півтори сотні, з яких з півсотні було на повнім пансіоні, а решта тільки вдень приходили на науку. По скінченні навчання в пансіоні хлопці переходили в четверту клясу гімназії, або реальної школи чи кадетського корпусу.

Коли мене батько ввечорі залишив під опікою брата, а сам поїхав до готелю, то брат зараз найгостріше наказав мені не говорити "по-мужицькому", бо він тоді і признаватись до мене не буде.

— Вже лучче, — каже, — говори по-французькому, як умієш.

А я ж цією мовою не міг і речення зліпити, бо позабував те, що від матері навчився. Після вечері, як задзвонив дзвінок і ми з братом за гуртом прийшли в дортуар (спальню), всю заставлену ліжками та столиками коло них, і виявилося, що для мене нема ще ліжка, то брат пішов кудись допоминатись, а я, не знаючи того і бачачи, що всі лягають, звернувся до надзирателя з запитанням:

— Дядьку, а де я буду спати?

Він не второпав і почав допитуватись у хлопців, що я сказав. Коли ті, з реготом, пояснили йому, то він показав мені на велику круглу грубу, що стояла посеред дортуару. Я подивився на неї і гірко заплакав, не уявляючи собі, як я буду спати на тій грубі. Хлопці реготались, перекривляли мене, а синки польських аристократів навіть гукали — "мужик-гадюка"! Нарешті внесли ліжко, і брат, довідавшися, чого я плачу, почав пошепки ганьбити мене ще гірше за чужих хлопців. Отак стрів мене пансіон.

Надзирателів було двоє — один пан Пате, жвавий, рухливий, чорнявий француз з Швайцарії, що з нами грався, бігав і сміючись надівав шапку з ослячими вухами на голову тому, хто заговорив з товаришами по-московському, а той вже мусів підслухува-

Є. Чикаленко. Спогади. 1870-1875 — 60

ти і надівати її другому, хто прошпетиться. Але находилися такі хлопці, що за цукерки, пера тощо носили ту шапку майже цілий день, виправдуючись тим, що недочувають.

Другий надзиратель німець, пан Шілер був повною протилежністю Пате — високий, огрядний бльондин, з спокійними рухами та замріяними очима; він саме тоді був заручений і через півроку оженився з якоюсь Ґретхен, а тому може мало й звертав уваги на те, по-якому говорять хлопці.

Директор, пан Рандаль, говорив з учнями тільки по-англійському, а більшість хлопців відповідала йому французько-німецькою мішаниною; він же давав і лекції англійської мови і був такий сердитий, що рідко коли обходилося без того, щоб він комусь не набив лінійкою рук, не наскуб чуба або не надер ушей.

Я довго не спав першої ночі і все роздумував, як мені бути, і рішив, що краще буду мовчати, ніж терпіти отаке глузування від хлопців та надзирателів. І так спершу й робив, а коли мені необхідно було щось спитати, то я біг до брата і він мені казав по-французькому, як треба казати. Не вважаючи на заборону, все таки хлопці, без надзирателів, раз-у-раз говорили між собою по-московському, і я потроху призвичаювався до цієї мови. Але з великою насолодою при всякій можливості бігав на чорний двір до стайні і там розмовляв "по-нашому" з двірником Іваном, що нещодавно прибув з села і ще не омосковився. Він мені нагадував наших перешорських людей, а тому був милий моєму серцеві; там же я дихав в стайні від корів та сіна сільським духом, там я грався з гарним чорним водолазом Муцом, що нагадував мені собак, з якими я раз-у-раз грався в Перешорах. Муц страшенно любив полювати за щурами, і коли було ми побачимо, що десь пробігає щур, то зараз всі гукаємо: "Муц, криса"! і він прожогом летів туди, і коли бувало побачить, то хапає його й душить; ча-

Є. Чикаленко. Спогади. 1870-1875 — 61

сом, бувало, великий щур вчепився йому за ґембу (в Перешорах кажуть, що у людей губа, а в тварин — ґемба), то він аж скавчить, мотаючи головою, поки не відірве.

*   *
*

Про пансіонських учителів нічого не можу сказати, вони такі були непомітні, що я тепер і не згадаю їх; добре пам'ятаю тільки учителя танців Цорна, бо він був надірвав мені вухо до крови за те, що я незграбно вклонявся, коли він вчив нас всяких манер сальонових: як вклонятись, як передавати листа, як подавати дамам стільця або хусточку з долу і т. д. Я поводився в пансіоні так, що ніхто інший мене не скуб, не штурхав, хоч і надзирателі і учителі били учнів лінійкою по руках, скубли, а директор навіть сік різками за більші провини. Пам'ятаю, як одного сільського хлопця, Мишу Дурбалова, він сік за те. що той втік з пансіону пішки додому за 120 верстов, але хлопець потому вдруге втік, і вже його більше не привозили.

Раз і мені попалося від директора і то зовсім дурнісінько. Одного вечора я засидівся в стайні і спізнився на вечерю; це помітив директор, який з родиною своєю їв з нами всіма, і зробив мені увагу. Другого дня рано виявилося, що хтось наче навмисне увечорі позламував посаджені недавно деревця у дворі. Директор вистроїв всіх нас в ряд і почав вимагати, щоб винуватий признався, тоді йому нічого не буде, а коли не найшлося винного, то він почав пильно вдивлятися в кожного і нарешті спинив свої бистрі очі на мені. Я почув, як кров приплила мені до голови; тоді він став вимагати, щоб я признався, що то я зробив, бо почервонів і вчора пізніше від всіх прийшов на вечерю. Не вміючи говорити ні на якій йому зрозумілій мові, я, запикуючись, всіма мовами відмовлявся, але це ще більше упевнило його, що ту шкоду зробив я,

Є. Чикаленко. Спогади. 1870-1875 — 62

і він тут же набив мені лінійкою руки так, що вони стали як пампушки і я кілька день не міг ні пера, ні ложки добре держати в руці.

Згадалась мені тоді Павлушина наука: "Коли знаєш, що винуватий кацап, то не давай йому говорити, а бий, бо вибрешеться, а коли наш — то дай йому говорити, він ще більше на себе наговорить".

Якби я був мовчав, то може не так роздратував би Рандаля і не так би був битий. Потім ми довідались, хто зробив тую шкоду, але начальству про це не сказали, бо донощиків товариші тяжко карали. Візьмуть бувало, та й погасять газ у тій клясі, де ми ввечорі готуємо лекції, принесуть донощикове пальто і поночі накриють йому голову та зав'яжуть його ж шарфом чи башликом, а тоді б'ють так, що деяких потім до шпиталю відносили. Надзиратель не може зараз засвітити газу, бо його гасили таким способом, що в другій, темній кімнаті дули в рурку доти, доки газ не погасне в клясі; потім він довго не горить, аж поки знов не набереться.

В погану погоду у вільні години ми гралися в рекреаційній залі: в піжмурки, в м'яча, в кляси, розрисувавши їх крейдою на підлозі; грались в пера, в ґудзики, але ніхто з нас не доходив до такого, до чого дійшов один з моїх синів, що одного разу прийшов з гімназії підперезаний мотузочком, бо програв всі ґудзики від штанців!

Коли випадав великий сніг, що в Одесі буває дуже рідко, то ми під проводом директора і дижурного надзирателя робили з снігу дві кріпості-вали — одну для 1-ої і 4-ої кляси, а другу для 2-ої і 3-ої — так, поділившись на два ворожих табори — французів і німців, бо це було під час франко-пруської війни 70 року, — починали воювати сніжками; менші робили снаряди, а старші кидали; одні йшли на приступ, другі відбивали та часом гнали їх аж до їхньої кріпости, а ті вдруге відганяли і т. д. Так воювали у віль-

Є. Чикаленко. Спогади. 1870-1875 — 63

ні від науки години, з великим запалом та захопленням кілька день, поки кріпості не розтопляться від теплого морського вітру; деякі хлопці довго ходили з синяками від сніжків з льодом, що хтось незаконно робив, але всі з приємністю згадували ту війну і дожидали з нетерпінням нового снігу.

Директор вчив нас і на коньках кататись на залитому в мороз дворі, хоч водопроводу тоді в Одесі ще не було, і вода була дорога; тоді всі збирали в цистерни по водосточних рурах з дахів дощову воду, а коли її не ставало, то звідкись водовози привозили бочки кіньми або волами, на моє диво кованими, що я тоді бачив уперше.

Посеред двору були вкопані "па-де-жеан" (гойдалка з чотирма канатами) та гімнастика, до яких в суху погоду чіплялись канати, і хлопці гойдались та виробляли всякі фокуси на гімнастиці. Грали в м'яча, в цурки, в скраклі (городки); учив нас директор і англійського боксу і фехтування на рапірах. В неділю водили нас до моря дивитись на кораблі або купатись; раз я мало не втопивсь весною в гавані; коли ми стояли густою купою, то Муцові хтось кинув в море тріску, і він з такою силою штовхнув мене, що я впав за ним у воду, але мене зараз витягли, і мені після того тільки нездорово було трохи чи від переляку, чи від простуди.

Батько мій восени занедужав на нирки і після Різдва приїхав в Одесу з Павлушею і оселився в готелі на Італійській вулиці, де й лікувався. Санаторій та лікарень тоді ще не було, а був в кінці Херсонської вулиці великий міський шпиталь, але такий брудний, що там лікувалися тільки нижчі кляси людности та й тих туди завозили силоміць, бо тоді в народі була певність, що до шпиталю вивозять тільки вмирати.

Кожної суботи, по скінченні навчання, за нами приходив Павлуша, а в неділю ввечорі знов одводив в пансіон; але ми не сиділи ввесь час коло батька, він

Є. Чикаленко. Спогади. 1870-1875 — 64

нас посилав з Павлушею на прогулянку по місту. Ми ходили дивитися на військові паради коло собору, ходили до замерзлого по берегах моря і дивились на недвижимі в гавані пароходи, але найохотніше ходили дивитись на кулачні бої між Молдаванкою та Бугаївкою (передмістя Одеси). Кулачки починали хлопчаки, плещучи в долоні і викликаючи на бій, потім приставали старші, тоді малі відходили набік, а бій розпалювався між дорослими, майстрами та робітниками, між якими були загально відомі імена, що славилися на всю Одесу, а то й на цілий край, і їх закликали на гастролі в Херсон, Миколаїв і т. д. В кулачних боях були свої правила, свої закони: не можна було нічого брати в руки, а повинно битися порожнім кулаком; заборонялося бити в обличчя або битись ногами, не можна було бити лежачого, і цих законів ніхто не смів порушувати під страхом бути битим усіма. Згодом поліція почала забороняти кулачки, донські козаки розганяли їх нагаями, але неохоче, бо самі любили дивитись і навіть битись. Аж коли в Одесі збудовано водопровод, тоді водою з пожарної кишки швидко розганяли кулачки, особливо в холодну погоду, і скоро зовсім вивели їх.

У великий піст батькові стало зовсім погано, у нього була водянка і після спуску води він незабаром помер, 1871 року, на сорок другому році свого життя. Під час батькового лікування в Одесі до нього часто приїздив брат його, наш дядько. Батько, прочуваючи, що вмре, зробив духовну, по якій все своє майно передав по живоття своєму нежонатому братові, без права продажу й закладу, а по його смерті все його майно переходить порівну всім нам трьом, його дітям. Таким чином мати моя не могла одержати по батькові вдовиної пайки навіть з дідизни, яка була заставлена у дядька за борг.

Ховати повезено батька в Перешори, куди поїхали і ми з братом; в Одесі коло вокзалу (двірця) дядь-

Є. Чикаленко. Спогади. 1870-1875 — 65

ко стрів чеський духовий оркестр і його повіз на похорон. Батькова добра репутація зібрала на вокзалі масу народу з околишніх сіл. Хоч снігу не було, а стояло велике болото, труну батькову везли саньми три пари великих сірих круторогих волів у супроводі оркестру. Коли труну занесли на ніч до церкви і я увійшов у наш будинок, то кімнати в йому, після одеських, видалися мені такими малесенькими, що я їх пізнати не міг.

В Перешорах ми пробули зо три дні в такій товчи, в такому шарварку, як на базарі: на дворі була велика грязюка, тому всі пани товпились в кімнатах, а люди у великому закатному сараї, де були розставлені дошки на козлах і де люди обідали по черзі, бо не могли всі поміститися. Мушу сказати, що смерть і похорон батька не зробили на мене ніякого вражіння, я мабуть і не плакав, бо батька мало знав, мало з ним бував, хіба тільки тоді, як він, по скаргах тітки, бив мене цибухом, витрусивши люльку об закаблук.

З часу смерти батька ми перейшли під дядькову опіку, а мати взяла адвоката і почала в суді доводити незаконність тестаменту; нічого вона не довела, а тільки озлостила проти себе дядька, і вони стали лютими ворогами, між якими нам, дітям, довелось виростати. Дядько перед нами лаяв матір, що нас ображало, і ми огризались, а мати, коли приїздила в Одесу і брала нас до себе, ще гірше лаяла дядька, а особливо батька за його тестамент; нас, принаймні мене, це теж ображало, і я протестував, а тим обурював проти себе матір; в результаті обидві ворожі сторони були мною незадоволені, а я — обома, і нарешті у мене розвинулось вороже почуття як до дядька, так і до матері.

На літо дядько брав відпустку місяців на два-три і забирав нас з Одеси на літні канікули в Перешори. Там, як і перше, ми з братом бігали до овець, коней, свиней, телят, а дядькові не подобалось, що ми ввесь

Є. Чикаленко. Спогади. 1870-1875 — 66

час проводимо з пастушками, і він пробував нам це забороняти, але не міг знайти нам заняття, і ми тікали потаємці і ще більше злостилися проти нього; так що оті перші канікули не були нам дуже приємними, і коли вони скінчилися, то ми їхали в пансіон уже з радістю. Треба сказати, що дядько звільнив Павлушу, і він жив у подарованій йому моїм батьком хаті і наймався на роботи.

Восени того року, коли брат якось в пансіоні біг за своїм товаришем, то вдарився ногою коло кісточки об гострий ріжок парти; нога почала пухнути і так боліти, що він не міг ходити і мусів сидіти в пансіонському шпиталику, прикладаючи всякі примочки, але це не помагало, і лікарі радили повезти його на літо на лиман, куди він і поїхав з матір'ю, а ми з кузиною Настею поїхали в Перешори; дядько ще повіз ревельську німку Каролину Яковну за гувернантку до сестри Галі, яка мала підготувати її за літо в одеський дівочий інститут.

І це літо я проводив, як попередні, а коли дядько став гостріше забороняти мені ходити гратися з хлопцями, то я став більше часу проводити з нашим управителем Саковичем та з о. Василем, особливо коли у нього гостював його брат Семен.

Я досі нічого не сказав про "матушку", жінку о. Василя, але про неї я можу сказати тільки те, що раз-у-раз я її пам'ятаю вагітною і з підв'язаними зубами, бо за кожною дитиною вона губила зуба.

Розказуючи про о. Василя, я нічого не сказав про його передмісника, о. Олександра Івашкевича, кузена нашої матушки. Це був величезний рудий патлатий піп-удовець з червоною від горілки пикою; про нього оповідали цілу низку анекдотів, з яких розкажу, які пам'ятаю.

Одного разу вийшов він напідпитку з буфету на вокзалі; саме тоді під'їхав туди верхи на гарному коні

Є. Чикаленко. Спогади. 1870-1875 — 67

кучер великоземельного пана Балицького за кореспонденцією.

— А чий це такий гарний кінь? — запитав о. Олександер.

А тоді ще попи не мали хрестів на грудях, як потім, і не можна було розпізнати, чи то дяк, чи піп, особливо коли він п'яний. Може кучер не розібрав, а може був таки і дуже гордий, що служить у такого вельможного пана, тільки він при великому натовпі народу відповів:

— "Багато будеш знати — скоро постарієшся".

Не встиг він того докінчити, як о. Олександер розмахнувсь і так його ляснув по пиці, що той злетів з коня додолу, а кінь, задерши хвоста, побіг додому. О. Олександер тицьнув свою руку під ніс засоромленому кучерові й гукнув:

— "На, хамло, цілуй, та другий раз знай, як відповідати священикові".

Другого разу дяк чимсь в церкві розсердив о. Олександра і, коли після служби приніс ключ від церкви, то піп, замкнувши двері, піймав дяка за коси і одшмагав його нагаєм. Чи тому, що батько о. Олександра був усіма поважаний о. благочинний, але цей вчинок, як і багато інших, минувся йому дурно, та ворогів він собі у парафії придбав багато, і вони йому мстилися.

Мало не кожної темної ночі, коли добре смеркне, о. Олександер запряже було в бричку пару коненят і їде за три верстви в Гамбурову (його ж парафії) до одної вдови. Заїде до неї тихенько в двір і, не розпрягаючи коней, поставить їх коло плоту (тину), кинувши їм оберемок сіна, а вдосвіта, коли ще темно, вертається собі додому. Одного досвітку він вийшов від удови, сів у бричку, сіпнув за віжки, а коні не рушають. Що за диво? Коні не норовисті, а не беруться. Він їх батогом — тільки пліт затріщав, а бричка на місці. Зліз о. Олександер з брички, почав придивля-

Є. Чикаленко. Спогади. 1870-1875 — 68

тись, обмацувати — нічого не розуміє; а тут почало вже розвиднюватись, бо було літньою порою, сусіди повставали, почали підходити. Виявилось, що якісь збитошники випрягли вночі коні, простромили дишлі крізь пліт, завели коні з другого боку плоту і знов запрягли, просиливши посторонки крізь пліт. Зійшлась мало не вся Гамбурова помагати попові, а коли владнали, і піп, похнюпившись, сів у бричку і поїхав, то почали реготатися, ухкати та свистати, але піп щодуху погнав коні.

Кажуть, що і це дійшло до духовного начальства, але й це йому минулося, аж доїхав о. Олександра песик. Коли він обходив з хрестом парафію і, вже добре нагрузившись, зайшов до одної пані, окропив кімнати і увійшов у спальню та заспівав голосним басом, то на нього задзявкотів переляканий цуцик, що спав на ліжку. Панотець був у веселому настрої і, хотівши ще більше злякати песика, тицьнув до нього рукою, але не розважив того, що в руці у нього був тяжкий мідяний хрест і так влучив тим хрестом песика в голову, що той, як на гріх, позіхнув, замолов лапками та й дуба дав. Нещасливий випадок! Але ним скористався набитий дяк і послав архиєреєві доноса, що піп хрестом б'є собак, мов гицель безменом. Зачалося слідство, ніхто не схотів попа покрити, і його заслано до манастиря, як у нас кажуть, "муку сіяти". Не дивно, що після такого священика о. Василя люди вважали за чоловіка "святої жизні".

*   *
*

Управитель наш був старий, дуже досвідчений господар, який служив перше в Окні, у князя Гагарина за економа і якого дядько переманив до себе за великі гроші, кажучи, що цей чоловік, з певністю можна сказати, не обкраде його, а "інші управителі на те й сотворені Богом, щоб обкрадати своїх панів".

Є. Чикаленко. Спогади. 1870-1875 — 69

Дядько по смерті батька не зменшив господарства, але сам міг бувати в селі тільки літом місяців два-три, то йому потрібно було мати певного й досвідченого управителя, що провадив би господарство. Управитель був удовець і жив у батьковім кабінеті, а ми з дядьком і братом у великій залі, хоч у добру погоду ми, хлопці, спали на дворі, на возі з сіном. Того літа я вибрав собі з робочих коней найсмирнішого і найгарнішого коника і, коли управитель їхав верхи в степ, то й мені сідлали мого Гнідка. Тільки ми виїздили за село, то управитель моментально починав спати на коні; його добірний верховець ступав широкою мірною ступою, скусуючи по суголовках (обніжках) вершки трави, а управитель коливавсь у сідлі, як п'яний, що мене спочатку дуже лякало, бо я боявсь, що він от-от упаде з коня, але ні! Так само він спав, коли їхав возом і так штовхався, що з ним поруч не можна було сидіти, а тому я раз-у-раз сідав у передку з кучером, від якого брав віжки і правив кіньми, що так люблять діти.

Їдучи верхи, управитель часом прокидався і направляв коня, дивлячись по сезону — чи до плугів, чи косарів та гребців та кладіїв скирт сіна, чи до женців; там ми спинялися, злазили з коней і ходили коло робітників до обіду; дорогою додому ми заїздили до овець, волів, що паслись і ночували в степу. Дядько, а перше і я дивувались, як мало Сакович спить, — не більше чотирьох годин, бо раніше всіх встає, пізніше всіх лягає і по обіді не спить, аж тепер я довідався, що він висипляється, їдучи верхи, чи повозкою, але того дядькові не казав.

У возовицю дядько мене не відпускав від себе, і ми з ним цілі дні проводили на току — я підгрібав колосся, держав воли, обгонив їх від мух, щоб вони стояли смирно, а дядько — високий, сухий, в білих кальсонах, нічній розхрістаній сорочці, в солом'янім брилі і з парасолькою в руках, ходить та стежить, як

Є. Чикаленко. Спогади. 1870-1875 — 70

кладуть скирти або величезні стіжки, і раз-у-раз гукає:

— "Петре, чи Йосипе! Не напускай верстви, напусти снопа, бо видко перевесло нижнього; підклади йому під гузир, бо коски задерлись, та набивай під ноги, щоб ти не впірнав по вуха, бо як уляжеться, то будуть ями" і т. д. і т. д.

Уваги ці всі слушні, бо техніку господарства дядько знав ще змалку, але й самі скиртники це знали, і їх це дратувало; я часом чув, коли вони говорили з серцем:

— "Вже індик розбелькотався!"

Зате в снідання і в підвечірок дядько напував їх горілкою, і вони не ремствували на нього, та й сам з ними таки добре випивав. Наллє було чарку і подає чоловікові, а коли той простягне руку, то дядько швиденько сам вихилить її, так часом і з другою, а скиртників бувало по кілька душ, а чарка така, як сам дядько каже було, "що й пес не перескочить" або "як волова морда". Коли він у доброму гуморі, то й мені бувало усміхаючись пропонує:

— "Пий, дід твій пив, батько пив, дядько п'є, то й ти привчайся: на старість як знайдеш. Тільки пий, та розуму не пропивай!"

А коли, шуткуючи, я простягну руку, то він мені, замість чарки, дулю дасть під ніс. А хоч би й дав чарку, то я не пив би, бо горілка така була смердюча, що гидко було й пригубити.

Коли він бував у веселому настрої, то любо було слухати, як він сипав, як іскрами, приказками, дотепами або веселими оповіданнями, але часом такими нецензурними, що я їх тут не можу переказати.

Як спитає його хто мало знайомий, чи він був жонатий, то він встає і, христячись, каже:

— Слава тобі Господи, ні; мене віл спас. — Як?

— "А так. Коли я служив ще у Ананьївському суді і вже получив колежського реґистратора (перший

Є. Чикаленко. Спогади. 1870-1875 — 71

чин), то мав невісту (наречену). Одної неділі моя невіста переказує, щоб я зараз після служби Божої приходив її сватати, бо хтось інший переб'є. Я вбрався у свій єдиний парадний віцмундир і пішов, а переходити треба було через базарну площу, всю заставлену густо мужицькими возами з кіньми та волами; діло було в маю, за молодої паші, і один віл чисто обкаляв мені костюм, я побіг до товариша, також "високого, молодого і красивого", яким був тоді я (тепер я оставсь тільки високим), щоб позичити у нього віцмундира, але не застав його вдома; побіг до одного чиновника земського суду такого ж сложенія, як я, і того не застав, бо в неділю кожний кудись іде з дому. Поки я отак бігав, невісту мою, хвалити Бога, і засватали, то отак мене віл спас від найгіршого на світі лиха, бо всі жінки к-и опріч моєї покійної матері!"

Треба завважити, що дядько говорив не по-московському і не по-"малоруському", а "мало-по-руському", — якимсь канцелярсько-семінарським язичієм, але приказки, примівки раз-у-раз говорив найчистішою народньою мовою.

Випиваючи, бувало, раз-у-раз, скривившись, скаже:

— Ну, й як цю горілку п'яниці п'ють? Нехай ми, ми вже звикли!

Часто він було каже:

— "З'їсти я не можу більш того, що можу; ну а випити можу много більше, ніж можу!"

І дійсно, він часто випивав більше, як міг, і тоді вже лягав спати, кажучи:

— "Хоч ти, може, й не пив нічого, а коли люди кажуть, що ти п'яний, то лягай спати".

Якось йому один сусіда, його товариш по службі в Ананьєві, завважив, що він почав уже багато виливати, то дядько ущіпливо відповів непитущому і не дуже розумному товаришеві:

Є. Чикаленко. Спогади. 1870-1875 — 72

— А я знаю таких, що нічого, крім води, не п'ють, а раз-у-раз п'яні; я ж по приказці: "п'ян та умьон, два угодя в ньом!"

Мене він раз-у-раз наставляв, научав житейської мудрости, як "кицька — котеня", як він казав.

— Помагай в житті тому, хто хоче стати на ноги, та не може, а не тому, хто може та не хоче; бо хто хоче встати, тому досить пальця подати, а хто не хоче, того й обома руками не підведеш.

— Що маєш зробити завтра, зроби сьогодні, а що маєш з'їсти сьогодні, лиши на завтра.

— Коли хочеш позбутись неприятного чоловіка, то позич йому грошей, але небагато.

— Крути, мотай в житті головою, щоб хто не нас..в!

А коли бував сердитий, то я старався утекти від нього, щоб не слухати його, бо він, як більшість старих кавалерів, паничів (його так "паничем" і називали люди), був страшенним ґдирою. Але й тоді висловлювався найчастіше приказками або сентенціями, напр.:

— Всяк чоловік сукин син, буде не докаже противного, а всяк мужик — злодій, на це не треба й доказів!

Коли я засиджувався було у о. Василя, то він раз-у-раз бурчав і часом незадоволено говорив:

— Ну, що ти там найшов? О. Василь і хороший чоловік, і розумний, а дурак: він останню сорочку з себе віддасть, а на старість буде нищим; якби йому хоч попадя була ощадною, а то з такою вертихвосткою вони нічого не зберуть на старість, а дітей вона навела, як свиня поросят.

На це тітка йому каже:

— Дав Бог діти, дасть і на діти, бо о. Василь чоловік праведної жизні.

То дядько тільки рукою махне:

— Говори... ти багато розумієш!

Є. Чикаленко. Спогади. 1870-1875 — 73

Взагалі він мене ревнував до всіх і намагався раз-у-раз держати коло себе. Але оця дядькова любов гнітила мене, і я охоче з ним їздив тільки у ярмарок на Петра в Балту.

Продажні воли й коні поженуть було з вечора, а ми возом з сіном, виїздимо вдосвіта, їдемо помаленьку, на половині дороги в Бирзулі попасаємо і аж на вечір приїздимо до Балти (50 верстов), де вже нас дожидають наші люди з худобою. Днів три ярмаркуємо, ночуючи на возі. Ярмарки тоді в Балті ставали величезні, навіть з Криму татари нагонили коней, верблюдів; а що наганялося скоту, овець, то й оком не скинеш. З Балти привозилось на ввесь рік запас цукру, чаю, кофію та всякої бакалії.

Їздили ми іноді і в Дубосари на Дністрі, звідтіля привозили дерев'яні вироби: осі, лопати, діжки, дійниці, коновки і т. ін.

Після Спаса ми вже всі троє їхали в Одесу.

Треба сказати, що коли я пробув у пансіоні три роки, то Рандаль, нажившись уже добре, рішив вернутись до Англії і підшукував покупця на пансіон з будинком, а тимчасом передав його своєму шуринові Гужеру і весною виїхав з жінкою. Гужер, видно, не любив, чи не вмів керувати такою справою і продав пансіон Е. Соколовському, а будинок комусь іншому. Соколовський, переіменувавши пансіон в реальну прогімназію з пансіоном, перевів його на Італійську вулицю в дім Раллі.

Тепер я вже їхав сам до Соколовського, а братові лиман нічого не поміг, йому треба було робити операцію; медичного факультету в Одесі тоді ще не було, добрих хірургів теж, то мати, по пораді свого брата, Олександра Краєвського, тоді студента медицинського факультету Київського університету, повезла його туди в університетську клініку. Вичвилося, що у нього розвинувся "костоїд", там йому робили кілька

Є. Чикаленко. Спогади. 1870-1875 — 74

разів операцію, і він там лікувався всю зиму під доглядом дядька Олександра.

Я в своїм пансіоні застав з старих своїх знайомих тільки обох надзирателів — Пате та Шілера, а з учителів — нікого давнішого не було. Соколовський набрав все нових; учителем московської мови був А. А. Андрієвський, українець, з яким років через 25 я був у Одеській Громаді, він умер на посаді директора одеського сирітського дому; учителем географії був наш найталановитіший композитор П. І. Ніщинський, який своїми "Вечорницями", а особливо своєю хоровою піснею "Закувала та сива зузуля" придбав собі безсмертне ім'я, і велика шкода, що він так мало написав; він же перекладчик на українську мову "Антіґони" та "Одіссеї". Тоді це вже був старий чоловік із зовсім білою головою та такою ж гостренькою борідкою; після снідання він приходив на лекції трохи підпитий і тоді був веселий та балакучий. Але найвидатнішим учителем був всіма поважаний і любимий учитель історії Леонід Анастасієвич Смоленський, відомий педагог на всю Одесу. Коли він входив у клясу, то все затихало, наче завмирало, і на його лекції раз-у-раз заходили інші учителі, а часто й сам директор та його жінка і сідали на задніх партах слухати, як Смоленський оповідає задане на будучу лекцію учням 3-4 кляси. Ми, учні, завжди, було, й не зчуємось, як мине година і дзвінок, на наш жаль, переб'є інтересне оповідання Смоленського. Це був середнього зросту, широкий в плечах, трохи сутулий з завжди нахиленою задуманою головою, середнього віку чоловік. Широке чоло, короткий ніс та борода робили обличчя його дуже подібним до Сократового, хоч сам Смоленський, оповідаючи учням про гунів, раз-у-раз усміхаючись, казав, що вони обличчям подібні до нього; але з гунами у нього було спільного хіба тільки обрідне волосся на бороді та вусах, очі ж були не вузенькі монгольські, а великі карі і такі привабливі, що не

Є. Чикаленко. Спогади. 1870-1875 — 75

хотілось відірвати від них своїх очей. Коли він починав говорити, то голову підносив високо, оглядаючи своїх слухачів, і всі слухали його з захопленням, затаївши духа; а коли траплявся якийсь шибеник, що й на його лекціях не сидів тихо, то Смоленський без жалю викидав його з кляси. Навіть в одеській військовій школі, де юнкері до цивільних учителів ставились звисока, як до "шпаків", і не зважали на них, Смоленського поважали і слухали з увагою.

Раз тільки трапився там з ним випадок, про який я пізніше чув від кількох офіцерів. Коли після турецької війни 1878 року у військову школу вступило багато офіцерів, іменованих на війні і тільки для проформи обов'язаних пробути один рік у військовій школі, щоб мати право на дальше авансування, то з цими, переважно георгіївськими кавалерами, не могло собі дати ради навіть військове шкільне начальство, але й вони Смоленського слухали уважно. Та одного разу трохи підпитий офіцер, застромивши в парту відламки пер, почав ними вибренькувати; в тій тиші, що панувала в клясі, Смоленський зараз почув той бренькіт і по звернених в сторону музики головах авдиторії, побачив і автора її.

— Н. Н.! — вигукнув Смоленський, — що то за органчик грає у вас в голові?

— Пане професоре, ви ображаєте мундир георгіївського офіцера! — відповів задерикувато викликаючим тоном Н. Н.

Ця його відповідь викликала співчуття у всіх майже офіцерів, і вони готові були вже зчинити скандал, але раптом Смоленський вигукнув:

— Коли так, то скиньте мундир і покладіть його отут на столі, а вішалка геть з кляси!

Цей дотеп викликав загальний сміх, і засоромлений офіцер, під голосний регіт авдиторії, вийшов з кляси.

Є. Чикаленко. Спогади. 1870-1875 — 76

Через своє "українофільство" Смоленський ніде в державних гімназіях не мав лекцій, тільки ліберальний військовий міністр Мілютін, що при ревізіях військових шкіл бував на лекціях Смоленського і високо його ставив, держав його у військовій школі. Смоленський і в присутності високих осіб тримався вільно і не тратив свого звичайного гумору. З ним не могло трапитися такого випадку, як з учителем історії київського дівочого інституту, Андріяшевим, котрий, як оповідав М. Лисенко, так перелякався царя Олександра II, що не міг і слова вимовити, а коли цар звелів йому продовжувати лекцію, то замість "Імператриця Катерина заключила з турками мир", загикуючись промимрив: "Імператрина Катериця заключила з мирками тур". Щоб не розсміятись, цар, сякаючися в хусточку, швидко вийшов з кляси.

Як високо Мілютін цінував Смоленського, видно з того, що коли напівбожевільний секретар одеського генерал-губернатора Тотлебена, Панютин, повішавши десятки інтеліґентних людей, сотні повисилав без суду в Сибір, то Мілютіну треба було багато клопотатись, щоб визволити Смоленського і зоставити його професором військової школи.

Але Смоленський не каявся: закінчуючи напр. республіканський період римської історії, він говорив своїм учням:

— Тепер починається імператорський період, і я вам вже не буду розказувати лекцій, а задаватиму по книжці — "отселева доселева", бо я цього періоду не люблю і прикладом поясню вам, чому:

— Кожний з вас був на Преображенській вулиці і кожний бачив, який там натовп, шарварок: — той біжить в один бік, той — в другий, штовхають один одного, настолочують на "любиму" нагнітку на пальцях, одним словом — пекло. А коли пройдете Преображенську вулицю до кінця, то входите на кладовище;

Є. Чикаленко. Спогади. 1870-1875 — 77

там тихо, мило, стежки посипані пісочком, розкішні надгробники пообсаджувані тінистими деревами, одним словом — рай. Республіка, або "ріж публіку" — це оте пекло на Преображенській улиці, а імперія — це отой рай на кладовищі. Але я вас запитаю — де б ви воліли бути — у тому пеклі, чи в тому раю?

Коли оповідав про початок московського князівства, то раз-у-раз казав:

— Москва (по-фінському — "каламутна вода"), як кажуть літописи, заснована на території, яку заселяло фінське плем'я "меръ"; значить московський народ, що витворився з тої сумішки — "мерський" (гидотний) , а окремий мешканець — "мерин" (кінь), а по Гоголю — "дурний як сивий мерин". Під час коронації (як він казав "кара нації") царя Миколи II-го ("Голоштанської", тобто Голштинської династії), Смоленський висловив такий віц:

— Родився я під одною палицею (Миколай І), вчився під двома (Олександр II), думав, що вже вмру під трьома (Олександр III), аж несподівано вийшла полегкість — дві палиці (Миколай II).

Хоч як тяжко було в ті часи впливати учителям на учнів в напрямку української національної свідомости, а тим більше у військовій школі, але я зустрічав кілька офіцерів, що тільки дякуючи Смоленському, як вони казали, поставали свідомими українцями, а бувші учні одеської військової школи — український белетрист Василь Кравченко та надзвичайно талановитий, рано померший публіцист Трохим Зіньківський (Певний) зазначили це й в літературі.

В широких колах українського громадянства Смоленський майже невідомий, бо він за все своє життя нікуди з Одеси не виїздив і не написав ні рядка, після того, як йому, по наказу начальства, спалено магістерську дисертацію по історії Болгарії, яку він подав одеському університету в перші роки по закінченні

Є. Чикаленко. Спогади. 1870-1875 — 78

його. А тим часом це був один з найвидатніших українців, яких мені довелося зустрічати в своїм житті; йому можна дорівняти хіба одного Дмитра Пильчика, про якого говоритиму на своїм місці; обидва вони мали величезний вплив на своїх слухачів, яких учили живим словом, а про долю України в майбутньому говорили як надхненні біблійні пророки, і те живе слово багато людей навернуло до української свідомости і поробило їх гарячими українськими патріотами, хоч обидва вони промовляли, як майже всі наші шестидесятники, московською мовою.

Смоленський родився і вчився в Одесі, де його батько був директором гімназії, а університет скінчив у Києві, де під впливом товариства В. Антоновича та М. Драгоманова, став свідомим українцем, але розумовим, бо стихії української у нього не було, і він майже не вмів говорити по-українському. Він завжди, сміючись, казав, що він не українець родом, а "одеський міщанин", але вважає своїм обов'язком, як це писав у своїй знаменитій "Сповіді" В. Антонович, працювати для українського народу, на території якого він живе, хлібом якого він годується, тим більше, що і його рідну Одесу заснували запорозькі козаки під назвою — Хаджибей.

На Різдво і на Великдень ми майже ніколи не їздили в Перешори, бо там, крім тітки та управителя, нікого не було і зоставалися на свята у своїх школах. Пані Соколовська, жінка директора, була родом з Ананьєва, навіть приятелька моєї матері, то до мене вона ставилась дуже добре, як рідна, часто давала мені цукерки та ріжні ласощі, а всі святки я проводив в їх родині і тільки ночувати ходив у нашу гуртову спальню.

Часом у Соколовських збирались вечорами учителі та інші знайомі, між якими звертав на себе мою увагу високий, з довгою ясно-каштановою бородою, дуже гарний чоловік, що все впадав коло не менш гар-

Є. Чикаленко. Спогади. 1870-1875 — 79

ної пані Соколовської; це був, тоді нікому невідомий, а потім прославлений російський революціонер-народоволець Желябов, з яким я, хлопець, тільки здоровкався, але ніколи не промовив і слова.

Одного вечора, на Різдвяних Святах, коли я сидів в гостинній директора і розглядав ілюстрації, зібрались його звичайні гості. Ніщинський грав на роялі, а потім почали співати гуртом; заспівував своїм невеликим, але чулим приємним голосом, Смоленський, а решта підхоплювали. Коли я вслухався в слова, то почув, що співають незнайому мені пісню:

"А вже літ аж двісті, як козак в неволі
Понад Дніпром ходить, викликає долі..."

На мене вона зробила незвичайне вражіння, не мелодією, не змістом, а тим, що Смоленський, цей бог, якому всі поклоняються, співає мовою, за яку мене карали, ганьбили, перекривляли; мовою, якої я почав соромитись, хоч в душі любив, бо нею почав говорити, нею розмовляв з милими моєму серцеві перешорськими хлопчиками-пастушками. Щось підкотилось мені під горло, і раптом я розплакався, голосно схлипуючи. Пісня увірвалась, і перелякана пані Соколовська, а за нею й Смоленський кинулись до мене і почали розпитувати — що і де в мене болить. Я сказав, захлипуючись, що у мене нічого не болить, але не міг пояснити плачу, тоді Соколовська, пошептавшись з Смоленським, принесла мені крапель, почала голубити, цілувати, і я, заспокоївшись, пішов спати. Другого дня Соколовська, очевидно за порадою Смоленського, дала мені читати Гоголя на московській мові "Вечори на хуторі коло Диканьки".

Тарас Бульба зробив на мене таке вражіння, що я цілими днями не міг ні про що думати, як тільки про запорожців у червоних жупанах з оселедцями на голові; вечорами я довго не міг заснути і все мріяв про те, як би його, як Колюмб, найти нову землю і там за-

Є. Чикаленко. Спогади. 1870-1875 — 80

снувати Запорізьку Січ; або величезною китайською стіною обнести давнє Запоріжжя, про яке раніше я читав у нашому підручнику, але не звертав уваги. Я почував якось несвідомо, що й Б. Хмельницький не кацап, а наш, але довго на тому не спинявся. Потім пані Соколовська дала мені кілька книжок "Основи" за 1861 рік, і я з захватом прочитав вірші Шевченка, оповідання Марка Вовчка і взагалі все і поспішив у пансіон Матео до кузини Насті поділитись з нею прочитаним і своїми мріями.

Виявилося, що Настя, з якою я не бачився від літніх канікул, довідалась від Смоленського, який був і її учителем, що батько її, Бачій, теж українець, що озівські козаки — це нащадки запорожців, які в 30-их роках вернулись, на чолі з кошовим Гладким, з Наддунайської Січі в Туреччині і оселились по берегах Озівського моря, де цар Миколай І одвів їм землю. Вона певна, що батько її був свідомим українцем, бо в його речах, по його смерті, вона знайшла збірники українських пісень Лукашевича. Щодо моїх мрій, то вона, як старша, поставилась до них скептично; з того часу, не знаю, з чиєї ініціятиви, ми почали з нею розмовляти, як і в дитячі роки, українською мовою, якої я вже перестав соромитись, бо знав, що й Смоленський вважає її за свою рідну. Думав я було поділитися своїми фантазіями і з сестрою Галею, але в інституті, на побаченнях у великій залі, пепіньєрки та клясні дами пильно прислухалися до того, що говорять гості з інститутками, а тому розмову з нею я відклав до літніх канікул.

Приїхавши в Перешори, я застав там вже брата і зараз же похвалився своїми мріями, але він вилаяв мене і сказав, що коли я їх не викину з голови, то він розкаже дядькові і взагалі прийме міри, щоб мене вилікувавли від тих фантазій. Брат з Києва приїхав зовсім якимсь чужим нам; він зо всіма говорив московською мовою і строїв з себе великого пана, чого він

Є. Чикаленко. Спогади. 1870-1875 — 81

набрався від офіцерів, з якими лікувався. Ми всі, сміючись, називали його "генералом", а тітка, коли було розсердиться на нього, то додає — "з-під ліжка", що його дуже ображало. Незабаром він знов поїхав з матір'ю на лиман.

О. Василь, вислухавши мої мрії, серйозно завважив, що це тепер неможливо, що вже минув час Запоріжжя та й України як самостійної держави, а що дійсно не треба цуратись своєї мови, а треба розвивати, збагачувати літературу і порадив мені записувати пісні, казки, які потім можна десь видрукувати.

Тоді вперше він заспівав під проводом гітари на мотив чумацької — "Ой з-за гори та із-за кручі", — популярну в одеській семінарії пісню:

Ой з-за гори та із-за кручі
Йдуть вози скрипучи.
Попереду йде козаченько
Та вигукує йдучи:
Україно, Україно!
Моя рідна мати,
Чи ще довго над тобою
Будуть панувати?
Чи ще довго кривавицю
З тебе будуть пити,
Та діточок твоїх рідних
В кайданах водити?
Гукни, гукни, Україно,
Нещасная вдово,
Може діти на твій голос
Обізвуться знову.
Може знову в чистім полі
Коник заіграє.
Може знову дівчинонька
Гриця заспіває.
Може знову розв'яжуться
Зав'язані руки,
Може знову бряжчатимуть
Козацькі шаблюки.

Є. Чикаленко. Спогади. 1870-1875 — 82

Може знову нас зазнають
Московськії внуки.
Кров за кроїв катам нашим
І муки за муки!

Радість моя була незвичайна, але й боляче мені було, що о. Василь байдуже ставиться до моїх мрій відновити козацьку Україну, з гетьманами, з запорізьким військом і т. п., а мене ці мрії доводили до того, що часом я слізьми плакав над долею України.

Прихильне відношення о. Василя до українства ще більше прив'язало мене до нього і постепенно ми стали близькими приятелями до самої його смерти.

У Соколовського я пробув два роки і за цей час перечитав багато українських книжок. За всі п'ять років учення в Одесі, коли мені було вже чотирнадцять років, я дійшов до четвертої кляси, тоді дядько перевів мене в "Єлисаветградське Вище Земське Реальне Училище 1-го розряду", як воно офіціяльно називалося і яке дуже розхвалювали земці, особливо голова Єлисаветградської Земської Управи, П. Зелений, відомий потім "українофіл", якого дядько дуже поважав.

Є. Чикаленко. Спогади. 1875-1881 — 83

IV.

(1875-1881).

Єлисавєтградське Реальне Училище і його директор. — Родина Тобілевичів (К. Карий, Садовський, Садовська та Саксаганський). — Українські театральні вистави та Кропивницький і указ 1876 року. — Російський революційний рух. — Др. Михалевич і український гурток. — Штундисти. — Мій переїзд до Києва.

У вересні 1875 року повіз мене дядько в Єлисаветград і, за порадою П. Зеленого, оселив мене на кватирі у M-me Тіссо, вдови по учителю французької мови, у якої вже кватирувало кілька учнів, над якими старшим репетитором був учень 5-ої кляси Андрій Грабенко, якого дядько договорив дещо повторити зо мною перед іспитами.

Треба сказати, що тодішній міністр освіти, страшенний ретроград Д. Толстой, не хотів засновувати державних реальних шкіл; він уважав, що ліпше латиною та грекою забивати голови хлопцям і держати їх в послушенстві, бо реальні школи будуть плодити вільнодумців та революціонерів. Громадянство ж вимагало шкіл, з яких виходили б агрономи, інженери і всякі техніки, а тому за заснування реальних шкіл взялися земства, і одну з перших таких шкіл заснувало єлисавєтградське повітове земство. Воно збудувало величезний будинок, обставило його розкішно і добрало найліпших учителів, що ставились до справи і до учнів не як урядовці. А тому що спочатку було мало учнів, то земство вибирало з сільських шкіл най-

Є. Чикаленко. Спогади. 1875-1881 — 84

талановитіших хлопців і утримувало їх на свій кошт до 5-ої кляси, а тоді одні з хлопців ішли в сільські учителі, а талановитішим находили заробіток (репетиторів і т. д.), і вони вчилися далі. Таким селянським сином був і Грабенко, таранкуватий (рябий від віспи), негарний, але дуже симпатичний і талановитий хлопець: він мав колосальну пам'ять, був добрим математиком, добре малював і був таким музикальним, що самотужки вивчився грати на багатьох струментах. Потім, в зрілім віці, будучи секретарем губерніяльного херсонського земства, він позаписував, а Фесенко в Одесі видав, під прізвищем А. Конощенка кілька його збірників народніх пісень з мелодіями. З першого знайомства ми заговорили з ним по-українському і сприятелювалися так, що й досі приятелюємо.

Пізніше на короткий час вступив в елисаветградську реальну школу і брат мій, але скоро знов заслаб, і дядько забрав його в Херсон, де він в 1876 р. помер і там похований.

З прогімназії Соколовського я мав свідоцтво за три кляси, але тут мене примусили тримати іспити, наслідком чого в моєму іспитовому листку було написано учителями: з історії та географії — годиться в 4-ту клясу, з французької і німецької — в 5-ту, а з російської та математики ледве-ледве — в 3-тю, а тому мене опреділили в 3-тю, де посадили поряд з Панасом Тобілевичем, тепер знаменитим українським артистом Саксаганським, з яким приятелював Грабенко. З Панасом ми зразу перейшли на українську мову і стали на все життя друзями.

Панас Саксаганський тоді вже був гарним співакою і знаменитим оповідачем-коміком; часом на лекціях він пошепки почне було розказувати щонебудь смішне, і ми, забувшись, що сидимо в клясі, раптом вибухнемо голосним реготом; Панас сидить наче він ніде-нічого, а нас було зоставлять за кару в школі на годину після лекцій. В неділю ми часто з Грабенком

Є. Чикаленко. Спогади. 1875-1881 — 85

ходили в гості до Панаса, на передмістя Викову, за річку Інгул, де у його батька був власний будиночок з гарним садком; гуртом ми ходили на прогуляння за місто в "Казенний Сад", "Альгамбру" або купатись; коли було два дні свят, то ми ходили за сім верств в Обознівку до селян — батьків Грабенка, а відтіля нас привозили кіньми. У Панаса я познайомився з старшим братом його Миколою, тепер знаменитим артистом Садовським, тоді учнем 5-ої кляси тої ж школи; я відразу закохався, як дівчина, в цього високого, ставного парубка, і це почуття зосталося у мене й досі.

Тоді ж познайомився я з сестрою їх Марією, потім відомою артисткою Садовською, з старшими братами — Михайлом та Петром, що служили в поліції, та Іваном, секретарем поліції, пізніше нашим найталановитішим драматургом, Карпенком-Карим, з яким я був найближчим приятелем до самої його смерти.

Коли почалося герцеґовінське повстання проти турків, то туди поїхало багато добровільців з України, а з оголошенням Росією війни Туреччині в 1877 році волонтером пішов і Садовський, що він потім і описав в своїх талановитих споминах з цієї війни.

З Саксаганським ми сиділи поряд два роки, а з 4-ої кляси і він теж пішов на військову службу і, по закінченні одеської військової школи, вийшов офіцером в піхоту, де й служив до 1882 року, коли вступив в українську театральну трупу, де вже грав його старший брат Садовський.

В Єлисаветграді тоді при Громадському Клюбі зорганізували брати Тобілевичі, на чолі з старшим братом К. Карим, аматорський театральний гурток, котрий давав регулярно по суботах українські вистави на користь незаможних учнів. Гурток цей запросив до себе за місячну платню знаменитого потім артиста Марка Кропивницького, що проживав у Єлисаветграді у власному будиночку, і він служив в гуртку за режисера, актора та декоратора, а разом з тим був і драматургом.

Є. Чикаленко. Спогади. 1875-1881 — 86

Вперше я побачив М. Кропивницького не як актора, а як маляра. Панас Саксаганський якось повів мене в клюбі на сцену, і там я побачив, як Кропивницький малював декорації. Зблизька це була якась ляпанина, а здалека, при вечірнім освітленні, чудово виглядала сільська хата над річкою з зеленим садком та вербами над водою.

В Єлисаветграді тоді я на своїм віку вперше побачив українську виставу, яка зробила на мене вражіння на все життя: йшла п'єса "Назар Стодоля", і мені здається, що ліпшого Назара (К. Карий) та ліпшого Кичатого (Кропивницький) я вже ніколи потім не бачив; з того часу я не пропускав жадної вистави і бачив: "Сватання на Ганчарівці", "Наталку Полтавку", "Гаркушу", "Дай серцю волю, заведе в неволю", але в травні 1876 року царським указом заборонено було не тільки театральні вистави на українській мові, а навіть концерти, так що українські пісні, не бажаючи співати по-московському, мусіли співати в перекладі на французьку мову.

В реальній школі у нас атмосфера була натурально московська, як по всіх школах в Росії, але з тою ріжницею, що тут нас ніхто не переслідував за розмову між собою на українській мові, як це робилось по державних школах. Навпаки учитель ботаніки раз-у-раз говорив, що таке то зілля по-латині зветься так то, а по-"малорусски" — так то; учитель московської мови навчав, що ѣ (ять) пишеться тоді, коли в "малорусском язике слишится і", і ніхто, ні з учнів, ні з учителів не кпив з української мови, але товариші висміювали мене за мою західньо-українську вимову, перекривляючи, як я вимовляю: "запражу я рабі коні, застелю радном та поїду до цара в Харков". Але характеристично, що найменше говорили українською мовою і найменше цікавились українським рухом селянські хлопці, оті земські вихованці; вони одні й сороми-

Є. Чикаленко. Спогади. 1875-1881 — 87

лись рідної мови і не признавались до неї, за рідкими виїмками, мабуть, бажаючи швидше позбутись отого тавра — "мужицтва".

Треба сказати, що після царського указу 1876 року, яким заборонено українські вистави, атмосфера українська в Єлисаветграді взагалі порідшала, а погустішала загальноросійська революційна, чи радикальна, як тоді казали. В старших клясах, хто-зна якими шляхами, до нас доходила тодішня підпольна революційна преса, спочатку газетка "Земля і Воля", а потім, коли ця партія поділилась на дві, то доходили органи обох — "Народня Воля" та "Чорний Передєл". Ми багато розмовляли про написане і ділились теж на два світогляди — одні, за "Народньою Волею", стояли за здобуття шляхом терору політичної свободи, а другі, слідом за "Чорним Передєлом", казали, що нам потрібна тільки соціяльна революція. Моя душа не лежала ні до тої, ні до другої, бо обидві вони не мали нічого спільного з українством.

Крім революційної літератури, ми захоплювались Добролюбовим, Писаревим, Шелґуновим, а особливо Чернишевським і народницькою та тенденційною белетристикою. Наприклад "Что дѣлать?" Чернишевського зробило на мене таке вражіння, що я, захопившись Рахметовим, зняв матрац з свого ліжка і довший час спав на голих дошках, як і той герой Чернишевського. Багато з нас захоплювались так званим "нігілізмом" і відкидали поезію, музику і взагалі штуку, а деякі доходили і до неґування звичайних правил пристойности: наприклад, скидали на головній вулиці чоботи і сушили на тумбочках умисне найбрудніші онучі і т. д. Я, як і багато моїх товаришів, мріяв про те, що як буду дорослим, то роздам свій маєток селянам, а сам припишуся до селянської громади, провадитиму життя простого селянина і буду таким способом проливати світ в народню масу. Але коли товариші мої мріяли безпремінно про Волгу, де агітував Рахметов,

Є. Чикаленко. Спогади. 1875-1881 — 88

я думав тільки про працю на Україні серед свого народу.

Про вчення в школі і про учителів не буду оповідати, бо особливо замітного в них нічого не було; був між ними, як водиться по всіх школах, і гумористичний персонаж, таким у нас був учитель німецької мови, пастор, у котрого ніхто нічого не навчився, а я навіть позабував те, що знав з Одеси, та так само було і з французькою мовою.

Про директора ж М. Завадського треба розказати, бо це був чоловік видатного розуму і не абиякий педагог: він зумів поставити себе так, що всі учні признавали його безапеляційний авторитет; він володів розумами і серцями всіх, поки дехто з нас не натрапив на інший, рідніший нам, про що мова буде далі. Коли директор, він же учитель російської словесности в старших клясах і клясний наставник, приходив до кляси, то наставала тиша, як бувало в Одесі на лекціях Смоленського, і лекції він провадив так, що всі брали участь в них і увага всіх була скупчена коло того, що говорилося, що діялося в клясі, і ніяких сторонніх зацікавлень чи уваг в той час і не могло бути ні в кого з учнів, а тому всі добре знали його предмет і інтересувались ним так, що з охотою читали і літературу предмету помимо підручників. Коли він на великій переміні приходив до кляси як клясний наставник і сідав на парту, то всі охоче оточували його, бо знали, що він піднесе якесь питання і поставить його під наше обміркування, під дискусію. Пам'ятаю, що після вбивства революціонером Степняком-Кравчинським жандармського генерала Мезенцева він поставив питання про моральність терору і його цілездатність. Більшість висловилась, як і хотілось директорові, проти терору, а меншість, в тім числі і я, доводили, що його треба визнавати як спосіб оборони проти дужчого; ми казали, що коли дужчий повалить слабшого і душить його за горло рукою, то цілком оправдано,

Є. Чикаленко. Спогади. 1875-1881 — 89

коли слабший вкусить за ту руку. Директор доводив, що це не приведе ні до чого, бо тоді дужчий ще більше озлоститься і зможе зовсім замордувати слабшого і послався навіть на тоді ще не відомого мені М. Драгоманова, ученого, професора і політичного емігранта, котрий рішуче висловлюється проти терору, кажучи, що "чисте діло вимагає чистих рук", і всю увагу молодь повинна звернути на придбання найбільше знаннів і в житті боротися зі злом не кинджалом та пистолями, а наукою, розумом.

В державних гімназіях оту меншість, що опонувала йому, викинули б у 24 години і віддали б у розпорядження жандармерії, а нам директор ніколи нічого не сказав, але обережно все вертався до тієї теми, щоб відвернути нас від терору, який тоді інтенсивно вживався політичними партіями в боротьбі з урядом. Так само підняв він у клясі питання і про війну, коли довідався, що між нами дехто висловлює так звані тепер "пораженські" погляди, тобто бажає поразки Росії, бо тільки тоді можна сподіватись назрілих реформ, як це було після севастопольської війни. Але ми не встрявали в дискусію, не висловлювали цих своїх поглядів, боячись не директора, а декого з товаришів, що могли без злої волі проговоритись перед батьками, а в ті часи патріотичного підйому за такі погляди не погладили б по головці. Може з тих причин директор не допитувався, а тільки закликав до нашого патріотизму і казав, що нашою евентуальною нещасливою війною скористуються жадібні сусіди, щоб визискувати нас матеріяльно, а це ляже важким тягаром на трудящі маси.

*   *
*

Моя кватирна господиня була тільки замужем за французом, а родом була єлисаветградська українка. По тодішній моді вона була дуже поступовою, навіть радикальною, а разом з тим і не без українського па-

Є. Чикаленко. Спогади. 1875-1881 — 90

тріотизму. Коли вона довідалась, що я зблизився з Панасом Саксаганським і познайомився з його найстаршим братом К. Карим, то почала мені з захопленням оповідати про нього, як про незвичайну людину, особливо серед поліційних чиновників. Оповідала про перше своє знайомство з ним, коли вона хотіла подякувати йому, як звичайному поліційному урядовцеві, за пашпорт, що він їй швидко без усякої проволочки видав; прощаючись з ним, вона затиснула в свою руку десятку (10 руб.) і хотіла йому її передати з руки в руку, але він поставив свою руку на правець і десятка та впала додолу; тоді він підняв її за ріжок і подав їй, чим несказано засоромив її; вона подумала, що він не взяв, бо мало, і в передпокої витягла 25 руб., вернулась до нього в кабінет, наче щось забула спитати, але при прощанні повторилась та сама історія, при чім він їй пояснив, що звик жити з заслуженого і хабарів не бере. Оповідала п. Тіссо, який К. Карий освічений, хоч скінчив тільки повітову школу, але читанням розвинув себе так, що робить вражіння університетської людини; їй відомо, що його писанням держиться "Єлисаветградський Вісник", в якому він пише передовиці і веде театральний відділ, в якому викладає дуже талановито теорію драматичної штуки; те ж саме я чув не тільки від Тіссихи, а й від багатьох елисаветградців, які вважали К. Карого за людину незвичайну розумом і чесністю.

Проживши два роки у Тіссихи, я рішив шукати собі іншої кватирі, бо у неї не було ніякого ладу; вона, колишня заможна пані, нічого в господарстві не тямила і була дуже непрактичною; коли в неї були гроші, то вона давала нам розкішні обіди й вечері, але це тривало недовго, бо у неї гроші скоро миналися, а кредиту давно не було, тоді вона годувала нас бозна чим.

Буваючи у Панаса, я познайомився і з дружиною К. Карого, Надією Карловною, брат якої Олександер

Є. Чикаленко. Спогади. 1875-1881 — 91

Тарковський теж був в одній зо мною клясі, але він був елементом московсько-польським і тримався від нас осторонь. Він був дуже приємним, навіть особливо благородним хлопцем і мав великий нахил до російських революціонерів. Дружина К. Карого була теж дужо симпатичною жінкою і під впливом свого чоловіка українізувалась і теж грала дуже добре на українській сцені. Коли Саксаганський виїхав в одеську військову школу, то звільнилась кімната, де він жив з братом Миколою Садовським, що ще раніше поїхав на війну, і я запитав дружину К. Карого, чи не прийняла б вона мене після канікул до себе на кватиру, на що вона охоче згодилася.

*   *
*

Літні канікули, як і перше, я проводив в Перешорах. Того літа я записав багато пісень, приказок та незнайомих слів, кузина Настя теж записала багато від дівчат та бабів, і ми той матеріял потім передали до "Київської Старини", а пісні пізніше видало видавництво "Вік", як я вже казав, окремим збірником (300 пісень).

Як і перше, я їздив багато верхи з управителем по степу і проводив багато часу з о. Василем, помагаючи йому в полі і розмовляючи з ним про пережите в Єлисаветі. Церковна руга була недалеко від села, і там був гарний молодий лісок, то й сестри, як спаде спека, теж приходили до нас, збирали полуниці, квітки і часом теж щонебудь робили, коли була по них робота.

Дядько злостився за це на мене, і коли був підпитий, а це з ним траплялось чим далі, тим частіше, то казав:

— От, найшов піп собі дурного робітника!

Сердивсь він і на о. Василя і старався якнебудь вшпигнути його, коли той часом заходив до нас. Одно-

Є. Чикаленко. Спогади. 1875-1881 — 92

го разу, коли о. Василь зайшов до нас з похорону, то підпитий дядько йому ущіпливо сказав:

— Що, заробили якусь гривню? От, мабуть, зраділи б, якби я вмер, бо дістали б з сотню карбованців!

На це о. Василь, сміючись, відповів:

— Так само радів би, як радієте ви, коли у вас згине найкращий бугай, чи баран: ви ж стадо моє, а я ваш пастир, то мені вигідніше вас раз-у-раз доїти та стригти, ніж раз взяти з вас шкуру.

Дядько зостався дуже задоволений відповіддю, бачачи, що справді нема чого о. Василеві бажати його смерти.

Я сказав дядькові, що після канікул думаю оселитись у Тобілевича, пояснивши, чому я не хочу жити у п. Тіссо; дядько на це відповів, що Тобілевича він знає по Херсону, де той перше служив, з якнайкращого боку і нічого не має проти того, що я покину п. Тіссо.

Оселившись у К. Карого, я познайомився з його матір'ю і з батьком, Карпом Адамовичем, що служив окономом по панах на Херсонщині і був нещоденною людиною: в ньому були в зачатку всі ті таланти, що так яскраво розвинулись у його дітей. Приїжджаючи в Єлисавет за покупками, чи в інших справах, він заїздив у свій будиночок, в якому жив старший син його К. Карий, і тут я з ним і познайомився. Коли він було трохи вип'є і почне оповідати всякі події й випадки з свого життя, то всі слухають, затаївши духа, бо оповідав він так образно, мальовничо, так артистично, що коли розказував про щось страшне, то у мене, здавалося, і волосся на голові їжиться, а коли щось смішне — то всі аж за животи беруться від сміху. Багато з його оповідань К. Карий використав у своїх п'єсах, навіть самого батька свого виставив в особі Мартина Борулі, бо й він так само безуспішно добивався дворянства і так само наставляв молодого К. Карого, як Боруля свого Стьопу.

Є. Чикаленко. Спогади. 1875-1881 — 93

Взагалі старий Тобілевич був великий гуморист і "штукар". Для прикладу розкажу одну з його "штук". Була в нього над бровою величенька ґуля, яка не давала супокою молоденькому земському лікареві, все він набивався, щоб старий дав йому її (для практики) вирізати. Старий все відмовлявся, кажучи, що він вже свататись не думає, врешті згодився. Лікар такий радий, надів фартух, почав лагодити струмент; посадив старого як найзручніше і тільки, наблизившись, почав уважно розглядати і обмацувати ґулю, а старий зненацька, як гавкне, клацнувши зубами, то лікар з переляку відскочив і, зачепившись за щось, мало не впав. Присутні і старий аж падають зо сміху, а розсерджений лікар вискочив з хати, вигукнувши: "старий дурак!" З того часу вже ніколи не набивався вирізати ґулю.

Голос і музикальність усі Тобілевичі дістали у спадщину від своєї матері, що до старости співала дуже приємним голосом; так само від неї К. Карий дістав білявий колір волосся, середній зріст і надзвичайно міцну будову тіла, так само, як і Саксаганський, а Садовський вдався ростом і стрункою статурою в материних братів на Катеринославщині, Садовських, від яких узяв і своє сценічне прізвище.

По суботах у К. Карого часом збирались гості, українці: інспектор духовного училища Лащенко та учителі: брати Стиранкевичі¹⁰⁾, Баришевський, Беззабава та члени бувшого аматорського гуртка, між ними і М. Кропивницький. Тоді Надія Карловна грала на роялі, Кропивницький — на скрипці, а Михайло Тобілевич — на басолі, а потім співали дуже гарно хором українських пісень; годин у 10 я йшов спати, а гульня у К. Карого з доброю випивкою часом точилася до світу.

З учителів духовного училища найвидатнішим був високий, ставний, з довгим кучерявим чубом, Кирило Титович Стиранкевич¹⁰⁾, по прізвищу "Владика", автор

¹⁰⁾ Чи не правильніше Старинкевич? (У А. Лотоцького теж Стиранкевич — "Сторінки минулого", Варшава, 1932. Стор. 24). У київській громаді було два брати Старинкевичі: старший, Кирило, що звався "Владика", пізніше постригся у попи і молодший, Іван, що звався "Владичка", пізніше служив у Кишиневі в "дворянській опіці". Д.А.

Є. Чикаленко. Спогади. 1875-1881 — 94

талановитого оповідання "За громаду", пізніше надрукованого в "Зорі" під псевдонімом К. Подоленка. На превеликий жаль, слава українського письменника не звабила його, і він пішов на службу чиновником особливих доручень при губернаторі, а пізніше висвятився на священика і, придбавши репутацію "истинно-русского", став благочинним на своїм ріднім Поділлі. Після старого Тарковського лишалося в с. Кардашовій, при ст. Шестаковці, в 30 верстах від Єлисавету, 600 десятин землі, які по його смерті мали перейти його дітям: Надії, що була за К. Карим, Вірі, що була за офіцером Ільїним, та синові Олександрові, але вони ще не були поділені, бо Олександер ще був неповнолітнім, і маєток той був в опіці, а опікуном був К. Карий. Після старого Тарковського маєток той лишився в таких боргах, що не давав ніякого прибутку, а практичний та економний К. Карий потроху повиплачував борги і очистив маєток. За тодішніми російськими законами дочки одержували з нерухомого майна кожна тільки чотирнадцяту пайку, а решту сини, але Олександер, тоді вже 16-17-літній хлопець раз-у-раз запевняв сестер, що він з ними поділиться порівну. Як скінчився строк оренди найнятій землі, то К. Карий не віддав в оренду жінчиних 200 десятин, а оселив на них свого батька Карпа Адамовича, постепенно збудувавши на тій пайці маленький домок на три кімнати з кухнею, стайню і всякі господарські забудування і постепенно завів своє господарство. З того часу він щоліта брав відпустку і їздив з родиною — жінкою, синами — Назаром, Юрком та дочкою Орисею, на свій хутір. Під впливом статтей в "Отечественних Записках" проф. А. Енґельґардта, висланого з Петербургу жандармерією в свій маєток на Смоленщині, багато інтелігентних людей взялося за працю на землі власними руками. Певне й К. Карий під цим впливом, а може й самостійно, як о. Василь, увесь час своєї відпустки працював, як справжній селянин.

Є. Чикаленко. Спогади. 1875-1881 — 95

Не поспішаючись на канікули в Перешори, хоч мені й хотілося бачитися з сестрами та о. Василем, але боячись гніту дядькової любови, я по дорозі в Перешори щоліта заїздив до К. Карого і там разом з ним працював тижнів зо два, а тоді вже їхав у Перешори. До К. Карого заїздив не тільки я один, а багато наших молодих приятелів; найчастіше бував там, тоді офіцер, М. Садовський. В роботі він гарячився, рубав косою, як велетень, але хутко тупив її і починав іритуватись. К. Карий працював розмірно, спокійно, але найбільше мене дивував старий Карпо Адамович, що косив не поспішаючи, але й не покидаючись від молодих, ні трошечки не втомлюючись, хоч йому тоді було років близько 70. Він кпив з Садовського, кажучи:

— Коса любить хоч маленького, аби розумненького, а ціп — хоч дурного, аби здорового.

А коли зіритований Садовський було каже, що за таким обідом, яким годує нас батько, можна охлянути і з голоду пропасти, то старий сміючись казав:

— Люди добрі, хто з вас чув, щоб люди з голоду помирали за борщем з салом та варениками з сметаною!

— Але ж щодня те саме! — з розпукою вигукував Садовський.

*   *
*

На канікулах в Перешорах я вже по неділях почав двірським парубкам читати Кобзаря, Куліша, Марка-Вовчка і т. п. Дядько, довідавшись про це, почав мене злісно висміювати, кажучи:

— Ти мужикам читаєш, а вони тобі б....ь під ніс!

А коли йому прийшло на думку, що ці мої читання мають зв'язок з "хожденієм в народ", про що він знав з газет, бо тоді ще всі політичні процеси друкувались повністю в газетах, то почав доводити мені,

Є. Чикаленко. Спогади. 1875-1881 — 96

що ладу, встановленого споконвіку, ніколи не зможе змінити якась купка мрійників.

— "Голою с....ю їжака не вб'єш, а тільки поколешся!" — додавав він.

Після турецької війни 1878 року в Єлисаветі оселився лікар Панас Іванович Михалевич. Це був високий чорносивий, міцно збудований чоловік, родом попович з Волині, справжній древлянин. Перед війною він був ординатором київської університетської клініки і разом з тим членом "Київської Української Громади", про яку буде мова пізніше. Він був близьким приятелем В. Антоновича, М. Драгоманова, Ф. Вовка, М. Ковалевського та інших найвидатніших тодішніх українців, та й сам він був нещоденною людиною, а по світогляду так званий драгоманівець. Після того як емігрували закордон Драгоманов та Вовк, а Ковалевського заслано було в Сибір, то й д-ра Михалевича вислано було з Києва. Саме тоді почалась турецька війна, і йому дозволено було поїхати лікарем на війну. По скінченні війни він дістав посаду в полтавськім земстві, де й оженився з простою селянкою, але йому заборонено було лікарювати в "Малоросії", і він, довідавшись, що Єлисаветград офіціяльно находиться не в "Малоросії", а в "Новоросії", оселився приватним лікарем в Єлисаветі. Він мав рекомендацію до інспектора Лащенка і в нього познайомився зо всім його гуртком і з К. Карим, з яким швидко близько зійшовся. Побачивши, що гурток Лащенка більше п'є, ніж щось робить, він потроху від нього відсторонився, а склав свій гурток. Власне це не був організований гурток, чи громада, а так, як в старовину бувало — був учитель (Михалевич) і були у нього ученики: К. Карий, майже одноліток з ним; А. Грабенко, про якого я вже казав; Олександер Федорович Волошин, теж селянський син, дуже тверда послідовна в українстві людина, якою він зостався й досі; він був тоді учителем в Єлисаветі, а потім секретарем ананьївського

Є. Чикаленко. Спогади. 1875-1881 — 97

земства; Микола Левицький⁴⁾, попович з Александрійського пов., відомий тепер кооператор — "артільний батько" — а тоді висланий з московського університету студент; Аркадій Вержбицький, попович з Поділля, тоді учень реальної школи, а потім учитель на Катеринославщині, що й досі зостався діяльним українцем; Михайло Васильєв, теж тоді ще учень реальної школи, а потім директор цукроварні Терещенка, теж до самої смерти своєї був активним українцем; Іван Стиранкевич, з Лащенкового гуртка, що мав нахил до революційної діяльности. До гуртка нашого почасти належали М. Кропивницький та М. Садовський, коли він вийшов з військової служби та проживав у свого брата К. Карого, підшукуючи собі посади. Часом Садовський приходив з своїм товаришем Дяченком, що скінчив реальну школу і відбував військову службу; пізніше цей добродій зіграв ролю Юди-предателя і привів до того, що на наш гурток налетів циклон і розкидав, розметав його членів по ріжних кутках європейської та азіятської Росії, але про це розкажу на своїм місці.

Ми збирались то у д-ра Михалевича, то у К. Карого, спочатку для освідомлення в українстві; говорив раз-у-раз Михалевич, знайомив нас з ученнями М. Драгоманова, читав "Громаду", що тоді почала виходити в Женеві, оповідав про діяльність "Київської Громади", характеризував нам членів її. Читали ми гуртом і свіжу книжку журналу "Отечественныя Записки" і разом обмірковували статті Щедрина, Михайловського, Єлисеєва та інших. Згодом зайнялися ми перекладами на українську мову московських народників-белетристів: Левитова, Наумова [імовірно Микола Іванович], Рєшетникова та інших, над якими працювали гуртом років два; кожний з нас перекладав вдома, а на зібранні гуртом виправляли; д-р Михалевич перекладав з англійської мови Адама Сміта; потім, під час циклону, всі ці переклади попали в руки жандармів і десь загинули.

⁴⁾ В "Спогадах" автор пише "Левіцький". Сам носій цього прізівища настоює, що його треба писати "Левитський". Д.А.

Є. Чикаленко. Спогади. 1875-1881 — 98

Коли за часів Лорис-Мелікова настала ніби полегкість, ми звернулися гуртовим листом до Костомарова та до Пипіна з проханням, щоб вони виступили в друкові з протестом проти указу 76 року. В листі до Костомарова ми згадали один вірш І. Галки (Костомарова), в якому він присягався до смерти боронити українське слово. Костомаров подякував за пам'ять про нього і обіцяв зробити все можливе. Незабаром у "Вѣстнику Европи" з'явилися статті Костомарова і А. Пипіна в оборону українського слова.

Др. Михалевич не мав такого ораторського хисту, як наприклад Смоленський, але промови його були раз-у-раз такими переконуючими, щирими, що підкупали слухачів і вабили їх до нього. Він мав велику здібність до узагальнювання, до роблення висновків з фактів життя, і це надавало його промовам ширини, глибини й змістовности, а не простого нанизування фактів без освітлення, як це найчастіше буває у наших ораторів.

На учнів своїх Михалевич мав великий вплив, не тільки своїм широким розумом, але й своєю сердечністю, щирістю, вірою в людей; він раз-у-раз говорив про обережність в виборі людей, казав, як і мій дядько, що треба на кожного незнайомого дивитись перше всього як на "сукиного сина, буде не докаже противного", а тим часом сам у людині бачив перш за все тільки хороше, шанував перше всього в людині людину і не помічав в ній "сукиного сина", і це багато йому нашкодило в житті, як побачимо далі.

Такою ж здібністю відзначався і К. Карий, але він тоді ще був менш освічений за Михалевича і рідко коли забирав слово, але я раз-у-раз спостерігав, з якою увагою він слухав Михалевича; він, коли можна так висловитись, мав велике уміння слухати: з виразу його обличчя видно було, що він слухає не тільки ушима, а цілим єством своїм, вбирає в себе все, мов

Є. Чикаленко. Спогади. 1875-1881 — 99

губка, і тим підбадьорював промовця, піддавав йому охоти говорити. Але часом Карий не згоджувався з Михалевичем і опонував йому. Михалевич, як драгоманівець і переконаний федераліст, гостро критикував народовольчеську програму, доводячи, що тактика їхня глибоко помилкова; вони хочуть захопити в свої руки центральний державний апарат і шляхом декретів перестроїти ввесь лад в Росії, а це неможливо, бо периферії в разі революції підуть своїм осібним шляхом. К. Карий, що практично добре знав життя, особливо адміністративний лад у Росії, був тої думки, що російський обиватель такий забитий, затурканий, що коли хто захопить центр, то той, опершись на поліцію та військо, не тільки буде правити Росією, а зможе й заводити новий лад, якщо він не буде дуже протиприродний. Тепер життя довело, що К. Карий мав рацію.

Про самостійність України, суверенність її державного життя тоді ще, чи вже, й мови не було. Відсутність якого б не було протесту проти указу 1876 року, яким заборонено було українське слово, доводила повне безсилля української інтелігенції і повну темноту народу. При таких умовах у всіх свідомих елементів на перший плян висувалась потреба скасування того указу; жвавіші елементи сподівалися добитись того дорогою всеросійської революції і здобуттям загальних свобод, а помірковані — дорогою агітування в земствах з штандпункту педагогічного та дорогою поширення національної свідомости серед молоді та широких народніх мас. Про організацію повстання за самостійну українську державу нікому з нас і в голову не могло прийти; найрадикальніші з нас говорили тільки про потребу організації перевозки з-за кордону нелегальної української літератури. Михалевич научав нас, що всі ці шляхи ведуть до відродження української нації і нехай кожний з нас вибирає собі працю по своїй уподобі і здібностях.

Є. Чикаленко. Спогади. 1875-1881 — 100

Помітивши у К. Карого на практиці перекладів літературний хист, він раз-у-раз напосідався, щоб К. Карий спробував написати щось самостійно, і нарешті К. Карий написав дуже гарне оповідання "Новобранець", надруковане пізніше в одному з альманахів. Згодом він написав першу свою п'єсу — "Чабан", що потім, під назвою "Бурлака", так довго чарувала на сцені українських слухачів.

Окремо від нас у Михалевича часом збирались сектанти-штундисти як міські, так і з повіту; вони читали Євангеліє, гуртом поясняючи прочитане. Михалевич очевидно хотів їх українізувати, бо вони перейняли своє учення в московській формі, читали московське Євангеліє, співали псальми. Я одного разу був на їхньому зібранні, і мені не подобались оті містики-раціоналісти, що держались заново вироблених релігійних форм. Тільки один пічник Калина спочатку заінтересував мене. Він перероблював грубку в моїй кімнаті в будинку Тобілевича і, побачивши у мене на столі підручник по закону Божому, почав його, очевидно не вперше, перегортати і найшовши малюнок хрищення Христа Йоаном, прижмуривши хитро око, завважив:

— "В один і той же час один бог купається, другий — голубом летить, а третій з неба кричить, і це єдинобожіє! Отак фарисеї-попи і вас по школах дурять. В V главі Матвія сказано, що фарисеї носять одежди з "воскриліями", а в наших попів на рясах рукава, як крила; ото ж це про них сказано, що вони фарисеї".

Пізніше цей Калина, заходами Михалевича, написав свою автобіографію і те, як він став штундистом, що була видрукована в московському журналі "Устої" в перекладі А. Грабенка.

Але недовго збирались штундисти у Михалевича; приїхав до Єлисавету їхній, тоді знаменитий, пресвітер Рябошапка, засланий потім на Кавказ, і вони зіб-

Є. Чикаленко. Спогади. 1875-1881 — 101

рались у Михалевича. Саме, коли пресвітер поясняв прочитане з Євангелія місце, увійшов у кімнату М. Садовський з своїм псом та ще й цигаркою в зубах; це так обурило тих формалістів, що з того вечора вони перестали бувати у Михалевича, за що він дуже сердився на Садовського.

Довелося мені побувати в Ананьєві на диспуті штундистів з православним священиком місіонером. Знов мене неприємно вразила казуїстика в штундистському толкуванні Євангелія і взагалі в диспуті. Коли місіонер, наговорившись до хрипоти, вийшов за хату і там закурив цигарку і коли це підгледіли штундарі, то головніший з них з хитрою посмішкою почав запитувати місіонера, на що Бог дав тютюн. То піп, як зловлений на шкоді школяр, почав щось поясняти, але штундар перебив його:

— Ні, тютюн Бог создав на те, щоб ним лікувати парші в овець; коли вони їх нападають, то чабани купають овець в тютюні. Ну, це зрозуміло, а що ж лікують ті люди, що пускають тютюн, чи дим з нього собі в середину, — чи не спаршивілу душу?

Всі штундисти дуже були задоволені ніяковим виглядом місіонера, але не сміялись, а якось лукаво поспускали очі. Потім мені довелося ще спостерігати штундистів по ріжних селах. Ті з них, що самі перейшли з православія, дійсно відроджувались морально: переставали лаятися, красти, пиячити, курити, а вже діти їхні, що родились в штунді, так само, як православні, і курили, і пили, і лаялись та крали і взагалі ставали формалістами в релігії.

В ті часи інтелігенція наша надавала великого значіння цій секті, як от др. Михалевич, і сподівались від штундизму якогось оновлення нашого народу. Навіть революціонери російські, от напр. повішений в Єлисаветі Дробязгин довго вів пропаґанду серед єлисаветградських штундистів.

Є. Чикаленко. Спогади. 1875-1881 — 102

*   *
*

По скінченні пансіону кузина моя Настя вийшла заміж за Івановського, російського революціонера, і вони виїхали на Озівщину, де коло Маріюполя Настя дістала у спадщину після батька 200 десятин козачого офіцерського наділу. Незабаром виявилось, що чоловік її, не сказавши нічого їй, повінчався з нею, не розвівшись з першою жінкою, а тому, по доносу першої жінки, за двоєженство по суду його заслано в Сибір, а Настя вмерла в Маріюполі.

Рідна сестра Галя теж почала слабувати, у неї розвинулись туберкульозні жовна на шиї, які треба було вирізати, але того чомусь у свій час не було зроблено, і туберкульоза перейшла на легені, від чого вона і вмерла в Ананьєві у матері, можна сказати, на моїх руках. Смерть ця була першим тяжким горем у моїм житті, бо сестру я дуже любив.

За тиждень чи що перед смертю сестри в Ананьєві на Великодніх святах вибухнув жидівський погром, який я тоді описав у петербурзькій газеті "Страна"; він дуже налякав сестру і нас усіх, бо в материнім дворі жила жидівська родина бляхаря. Коли натовп, переважно з кацапів (жидівських конкурентів), яких жило в Ананьєві багато, з царським портретом і співами "Боже царя храні" показався на нашій вулиці, то мати зняла вивіску бляхаря, а його з родиною заховала в дровітні, і натовп минув наш двір. У всіх вікнах християнських будинків виставлені ікони, паски, а всі жидівські шибки були повибивані, меблі поторощені, а пух з подушок та перин літав, як сніг зимою; до смерти жадного жида не було забито, а крови було пролито немало. Справедливо кажуть: чи вживають жиди на Великдень християнську кров, це ще не доведено, а що християни на Великдень проливають жидівську кров, то це відомо.

Є. Чикаленко. Спогади. 1875-1881 — 103

Того ж таки року 1881-го 1-го марта вбито було царя Олександра II; хоч я і не ставився тоді негативно до терору, але вважав, що цього царя не треба займати, бо він був дуже популярний серед усіх верств людности за визволення селян з неволі, за новий суд, земство та інші реформи, і дійсно це убивство обурило тоді проти революціонерів як більшість інтелігенції, так і все селянство, яке казало, що "пани вбили царя за те, що він відібрав від них кріпаків". Убивство це трапилось якраз тоді, коли, за часів "диктатури серця" Лорис-Мелікова, повіяло ліберальним вітром, і коли на його напосідання цар мав підписати хоч "куцу", та все ж таки конституцію. Через кілька день повели нас, учнів, до церкви присягати новому цареві, від якого всі сподівались ширшої конституції, але він не тільки не дав ніякої, а ще й попсував всі реформи свого батька та запровадив на багато років страшенну чорну реакцію, яка довела до теперішнього стану в бувшій Росії.

Але за царювання Олександра III-го розвинувся блискуче український театр. Ще за попереднього царя, коли в Кременчуці грала російська трупа Ашкаренка, при участі М. Кропивницького, і страшенно бідувала, то комусь прийшло в голову телеграфно просити в Лорис-Мелікова дозволу на українські вистави, і той дозволив. Саме тоді Садовський проживав зо мною у К. Карого в Єлисаветі. Несподівано він одержав від Кропивницького телеграму приїздити негайно до Кременчука для участи в українських виставах. Вистави ті мали колосальний успіх, і з того часу театр український, в якому щасливо скупчились такі високоталановиті артисти, як М. Заньковецька, М. Кропивницький, та родина Тобілевичів (М. Садовський, П. Саксаганський, М. Садовська та К. Карий), став найбільшим фактором у справі відродження української нації. Розвиток того театру описано в дуже інтересних

Є. Чикаленко. Спогади. 1875-1881 — 104

і талановито написаних театральних споминах М. Садовського.

Того ж 1881 року я скінчив єлисаветградське реальне училище, і мені хотілося вступити у вищу агрономічну школу, але на Україні такої не було жадної, та й на цілу хліборобську Росію їх було тільки дві: в Москві та Ново-Александрії (Пулавах), але мені туди не хотілося їхати. Під впливом д-ра Михалевича мене тягло в центр українського життя — в Київ, але тому, що реалістів студентами в університет не приймали, то я рішив вступити хоч вільним слухачем на природописний факультет, аби тільки в Києві.

У вересні 1887 р. О. Тарковський, я та ще третій наш товариш, син великоземельного елисаветградського купця, Г. Волохин поїхали до Києва. Тарковський мав рекомендацію від свого шваґра К. Карого до композитора М. Лисенка, а я від д-ра Михалевича до професора В. Антоновича.

Є. Чикаленко. Спогади. 1881-1883 — 105

V.

(1881-1883)

Приїзд до Києва. — Проф. В. Антонович і М. Лисенко. — Словарна та хрестоматійна громади. — Невдача з університетом. — Московська аґрономічна академія. — Харківський університет. — Стара Громада. — Д. Пильчиків та М. Лобода. — Студентська українська громада та Ф. Єленський.

Приїхавши до Києва і переночувавши в якомусь готельчику коло двірця, ми з Тарковським пішли до проф. В. Антоновича, знаючи що він встає рано, а він того дня не мав іти до університету, бо була неділя. Власний дерев'яний партеровий з мезоніном дімок Антоновича, що стояв, та й досі мабуть стоїть, на розі Жилянської та Кузнечної вулиці, видався нам найкращим в тому кутку Києва, бо навколо були самі якісь халупки; тепер той дім Антоновича сам здається халупкою в порівнянні з величезними будинками-хмародерами, що його тепер оточують. Ми подзвонили на парадному ході з Жилянської, але даремно прождавши якийсь час і не рішаючись дзвонити вдруге, зайшли з Кузнечної вулиці в ворота. В дворі, у садочку, ми побачили невеликого чоловіка з заступом у руках, який мені дуже нагадав наших холмських селян-уніятів, так званих "упорствующих", яких засилали через Єлисаветград на Кавказ за небажання перейти на православіє — довге волосся, голена борода і маленькі підстрижені вуса. Ми певні були, що то двірник, і спитали в нього — чи вдома пан професор Антонович і

Є. Чикаленко. Спогади. 1881-1883 — 106

чи можна його бачити. Він відповів, що вдома і що він зараз нас впустить від Жилянської вулиці. Яке ж було наше здивування та ніяковість, коли цей двірник, впустивши нас у велику залю, всю завішану гетьманськими портретами, і попросивши сісти, сказав:

— "Я до ваших послуг, Антонович".

Зніяковівши і прохаючи в неясних виразах вибачення, я подав йому картку д-ра Михалевича, в якій той просив Антоновича поставитись до мене з таким же довір'ям, як і до нього. Проф. В. Антонович, прочитавши її, запропонував нам закурити і сам, запаливши цигарку, усміхаючись сказав, що він звик до того, що його ніхто за професора не приймає, і розповів, як недавно на розкопках він зайшов до священика і як попадя продержала його в кухні з годину, поки панотець не напився чаю. Видно йому подобалось ставити людей в таке ніякове становище, бо інакше він би зразу рекомендувався як професор, і тоді ніяких непорозумінь не було б. Потім нам оповідав Лисенко, що одного разу київський професор-медик, недавно призначений, оглянувши Антоновича, як пацієнта, сказав йому:

— Ти, мабуть, голубе, випиваєш дуже? Яке твоє заняття, чим живеш,

— Я служу в університеті, — відповів Антонович.

— За педеля (слугу університетського) ?

— Ні, я читаю лекції, я Антонович.

Натурально, що професор-медик був у страшенно ніяковім становищі.

Антонович розпитав нас, як проживає д-р Михалевич, один з найближчих його приятелів, і спитав, чого ми приїхали до Києва.

Ми розказали, що маємо велику охоту вчитись в Києві але бувши реалістами, можемо вступити до університету тільки вільними слухачами. На те він нам сказав, що київська університетська рада (сенат) по-

Є. Чикаленко. Спогади. 1881-1883 — 107

становила не приймати вільних слухачів і що він попросить свого шурина проф. О. Кістяковського, який в добрих відносинах з ректором Рененкампфом, може той зробить для нас виїмок. Ми подякували Антоновичу, і я передав йому етнографічний матеріял, що колись ми з кузиною Настею позаписували: казки, пісні та словарний матеріял, і ми попрощалися. На прощання Антонович назначив нам день, коли ми мали прийти до нього довідатись про результати розмови проф. Кістяковського з ректором. Від Антоновича пішли походити по місту, бо до Лисенка було ще зарано. Антонович нам сказав, що Лисенко після вчорашнього концерту спатиме годин до 12 дня.

Лисенко, обличчям дуже подібний до К. Карого, але з рисами тоншими, аристократичнішими, прийняв нас дуже привітно і, розпитавшись, зараз завважив, що певне ми добрі співаки, а довідавшись, що ми співаємо тільки для себе, не повірив, кажучи:

— Не може бути, щоб степовики та не співали: найліпші пісні я позаписував у степовиків, і саме від єлисаветградських: М. Кропивницького, М. Садовського, О. Волошина та А. Грабенка.

Нарешті він запросив нас на вечір до себе послухати знаменитого кобзаря Остапа Вересая, про якого він в 70-их роках випустив з О. Русовим цілу книжку з нотами.

Прийшовши ввечорі до Лисенка (він жив тоді на Меринґовській вул.⁵⁾), ми побачили у великій залі незвичайно гарну живу картину: душ тридцять дівчат-курсисток та хлопців-студентів у мальовничих народніх убраннях, що обсіли навкруги старезного з лисою головою та білою бородою кобзаря і слухали його співу.

Вересай не мав тоді вже ні зубів, ні голосу, а тому не співав, а скоріше речитативно шамкав, і спів його не зробив на нас ніякого вражіння, зате на кобзі він грав артистично. Ми вперше почули гру на банду-

⁵⁾ Чи не помиляється автор назвою вулиці, де жив Лисенко? Мерінґовську вул. було прорізано значно пізніше (в девятьдесятих роках), коли парцелювали садибу проф. д-ра Мерінґа. Д.А.

Є. Чикаленко. Спогади. 1881-1883 — 108

рі, бо на Правобережній Україні немає кобзарів, що співають історичних дум під бандуру, а є тільки лірники, що співають релігійні псальми та побутові пісні в супроводі ліри.

В одну з павз, коли дружина Лисенка, дуже симпатична Ольга Антоновна, переказала, щоб дівчата привели Вересая до столової чай пити, то панни, як сороки, заскреготали:

— Діду, діду, чаю пить, чаю пить!

— Ось цитьте бо, послухайте, що я вам скажу: мені старому якби чарку горілки, бо від того чаю тільки с...ть хочеться!

Панни зробили вигляд, що не дочули, але й не перепитували, а хлопці пирскали, придушуючи долонями сміх.

На прощання Лисенко запропонував нам вступити до "хрестоматійного гурта", що збирається у нього, пояснивши нам, що педагог Хуторний-Лубенець, випустивши граматку, першу читанку для дітей, організував з студентів два гуртки, що складають матеріял для дальших читанок-хрестоматій; один гурток збирається у д-ра Панченка, а другий у нього, Лисенка; я охоче згодився, подякувавши йому.

Зайшовши в назначений день до проф. В. Антоновича, ми довідались, що проф. Кістяковський несподівано тяжко заслаб і тепер не може бачитись з ректором і дав нам свою візитову картку до проректора. Побачивши, що я збираю словарний матеріял і володію народньою селянською мовою, Антонович запропонував мені прийняти участь в словарній комісії Старої Київської Громади, що впорядковує словарний матеріял для українсько-московського словника, на що я теж охоче згодився.

Проректор сказав нам, що при всьому бажанні своєму прислужиться В. Б. Антоновичу він нас по свідоцтвах реального училища прийняти не може, бо така постанова університетської ради (сенату), але по-

Є. Чикаленко. Спогади. 1881-1883 — 109

радив нам записатися фіктивними чиновниками в якійсь державній канцелярії, то тоді можна буде нам слухати лекції в університеті.

Вертаючись засмучені від проректора, ми стрінули пані Соколовську, жінку директора одеського пансіону, в якому я колись вчився; обоє ми дуже зраділи і почали розпитувати одне про одного. Вона розказала, що розійшлася з своїм чоловіком, вступила на київські акушерські курси при університеті, щоб придбати собі професію, з якої можна було б самостійно жити. А коли довідалася, що ми теж хочемо оселитися в Києві, вступивши вільними слухачами в університет, то почала нас повчати, що тепер молоді не можна займатися самою тільки наукою, а що треба відкликатися і на політичне життя і, понизивши голос, шепотом запропонувала познайомити нас з одним з "членів виконавчого комітету" революційної партії "Народня Воля", що присланий сюди для організації молоді. Хоч мені й цікаво було побачити таку таємничу особу, але я не виявив особливої радости, а Тарковський вхопився за цю пропозицію обома руками і просив Соколовську обов'язково познайомити нас.

Зайшовши невдовзі після того до проф. Антоновича, щоб розказати йому про результат нашої розмови з проректором, ми не застали його вдома, а дружина його Варвара Іванівна повела з нами точнісінько таку саму розмову, як і пані Соколовська, про пропозицію котрої ми їй нічого не сказали. Тарковський і тут виявив великий інтерес, і пані Антоновичка визначила нам день і годину, коли ми повинні були прийти до неї. Прийшовши у визначений час, ми застали у неї білявого молодого москаля, кривого на одну ногу, на прізвище Саранчова, який поговоривши з нами, розпитавшися, запросив у визначений час до себе. Виявилося, що він вже скінчив університет, був кандидатом на судові посади і жив у свого батька генерала з сестрою [Єлизаветою Михайлівною], що потім вийшла заміж за мільйонера Терещенка,

Є. Чикаленко. Спогади. 1881-1883 — 110

батька того Терещенка, що в 1917 році був міністром "Временного Правительства" Керенського і, як і всі Терещенки, нічого спільного з українством не мав, так само як і другий мільйонер, родом українець, Харитоненко.

Саранчов познайомив нас з високим білявим чоловіком, років 30-ти, який поговоривши з нами, але не сказавши свого прізвища, запропонував нам вступити в гурток студентів, що під проводом інструктора студіюють політичні науки, і коли ми згодилися, то сказав, що до нас зайде інструктор невеликого росту з руденькою борідкою. У визначений час дійсно зайшов до нас з такими прикметами дуже симпатичний молодий чоловік, що теж не назвав себе, і звів нас ще з двома студентами — Суворовим з Кам'янця та Івановським з Чернігова, обидва були москалі, і таким чином з нас склалася п'ятка, з якою він раз у тиждень читав 1-ий том Капітала Маркса та поясняв нам програми ріжних соціялістичних партій, віддаючи перевагу народовольчеській. Збиралася п'ятка раз-у-раз у нас, бо ми втрьох мали просторе помешкання з двох кімнат при купі, на Фундуклеївськім Яру.

Пізніше п. Соколовська познайомила нас з тим самим високим добродієм, що ми познайомилися у Саранчова, але він, а за ним і ми, не подали знаку, що вже знайомі. Через кілька років по тім я довідався, що то був "член виконавчого комітету" партії "Народньої Волі" Гартинський, що потім помер на засланні в Сибіру; а Саранчов, арештований, покаявся і заходами свого батька генерала був помилуваний і помер, вже бувши товаришем прокурора орловського суду; прізвища ж і долі нашого інструктора так і досі не знаю.

Хоч Тарковський та Волохин і кепкували з мене, я охоче ходив до Лисенка на зібрання "хрестоматійного гуртка" і переклав для читанки з Брема кілька коротких оповідань про звірів та птахів. З учасників

Є. Чикаленко. Спогади. 1881-1883 — 111

того гуртка я багато позабував, але пам'ятаю, що там я познайомився з студентами: Д. І. Багалієм, потім професором і ректором харківського університету та його жінкою з роду Александровичів; з Л. В. Падалкою, потім полтавським губерніяльним статистиком; з Панфилом Яценком, що був тоді незвичайно діяльним і "многонадійним" українським радикалом, а потім, коли оженився з полькою, то став звичайним земським лікарем; з Костецьким, теж радикалом, який помер молодим, бувши лікарем на Київщині; з кубанцями Волошином та Турубойським¹¹⁾, які потім пощезали з українського круговиду.

Ходив я регулярно і на засідання "Словарної Комісії" до В. Антоновича, М. Комаря, потім відомого бібліографа та автора чи головного редактора московсько-українського словника, що вийшов у Львові під фірмою М. Уманця та А(деської) Спілки, а також до О. Русова, тоді учителя гімназії, а потім відомого статистика ; крім цих трьох в комісії приймали участь відомий наш учений філолог К. Михальчук, проф. Дашкевич, проф. Мищенко та інші.

Слова, записані з народніх уст ріжними людьми по ріжних місцях України і виписані з авторів шестидесятників та старіших, перечитувалися, обмірковувалися в комісії, переписувалися на картки і розкладалися по альфавиту. Хоч я й не філолог, але робив це з інтересом, залюбки, з далеко більшим задоволенням, ніж займався в нашій п'ятці Марксом та соціялістичними програмами. В часи національного відродження народу національна інтелігенція його перше всього і найбільше інтересується філологією та історією того народу.

Бував я часом у Лисенка, М. Комаря та О. Русова на родинних святах — іменинах тощо і завжди там чув я чудовий спів О. Русова, що співав своїм тоді прекрасним тенором під акомпаньямент Лисенка його знамениті композиції на слова Шевченка.

¹¹⁾ Чи не правильніше "Туробойський"?. Автор не точно висловлюється, що він зник з українського круговиду (див. М. Галін "Сторінки з минулого" — спогади. Варшава, 1932. Стор. 56). Д-р Туробойський, переживши у Києві тяжку сердечну драму, переїхав до Петербургу і скоро помер від сухот. Д.А.

Є. Чикаленко. Спогади. 1881-1883 — 112

А раз ми були на великому концерті хору Лисенка, що тоді складався душ з 60-ти, як не більше, студентів та студенток, на чолі з старостою хору Демуцьким, потім відомим організатором хору в Таращанському повіті; концерти тоді, як і театральні вистави, були недавно дозволені, всупереч забороні указу 1876 р., Лорис-Меліковим. Концерт цей зробив незабутнє вражіння не тільки на мене, а й на моїх товаришів москалів.

Професор В. Антонович і всі наші знайомі шукали канцелярії, яка б прийняла нас фіктивними чиновниками, але безуспішно, а тому ми мали багато вільного часу. Я, як вже казав, приймав участь в праці Хрестоматійної та Словарної громади, а Тарковський увійшов у тісні стосунки з революційною партією "Народна Воля" і для пропаганди серед робітників вступив в столярну майстерню, в яку став ходити і я, щоб навчитися столярству, яке мені придалося б в сільському житті; там ми всю зиму стругали та пиляли дошки, а крім того нічого не навчилися.

На Різдво Волохин, втративши надію на вступ в університет і не маючи ніякого заняття, поїхав додому, а ми з Тарковським ще сподівалися дозволу від міністра освіти, що незабаром мав приїхати до Києва.

Живучи в Києві, я завів широке знайомство в українських колах, як серед старших українців, так і серед студентів. Старші всі були націоналісти-культурники, так само як і багато студентів, але між останніми почав уже поширюватися радикальний напрямок, під впливом писань Драгоманова, які нелегально приходили до Києва з Женеви, але найбільша частина студентства захоплювалася російськими революційними програмами, особливо "Народньою Волею".

Коли приїхав міністр освіти, ми подали йому прохання, але він відповів, що вступ до університету вільним слухачам цілком залежить від університетської ради, і він у те мішатись не може.

Є. Чикаленко. Спогади. 1881-1883 — 113

Втративши надію, ми з Тарковським з великим жалем розпрощалися з нашими київськими знайомими і виїхали до Єлисаветграду. Пробувши там з тиждень і розповівши нашому гурткові про все, що ми чули і бачили в Києві, я поїхав на Великодні свята в Перешори.

Давно я весною не бував в степу, ще малим хлопцем, ще до свого пансіонського періоду життя, бо як я вже казав, дядько нас брав у Перешори тільки на літо, коли він сам туди їздив.

Рання весна, коли ще тільки самі жайворонки почнуть співати свою чарівну пісню, найліпший час у степу. Приїхав я саме тоді, коли почався обкот, і знов, як малим, я проводив багато часу коло овець; з великим захопленням сам випалював степ, що через якийсь час вкривався оксамитною зеленню, по якій так і хотілося лягти і покотитися, як ми це робили було малими. Знов їздив з управителем верхи, але тепер вже глибше входив в інтереси господарства, розпитував про те, чого не розумів і що мене цікавило. Натурально знов майже щодня бував у о. Василя, але тепер вже ми помінялися ролями — вже не він мене повчав, а я йому оповідав, освідомлював його про інтереси нашої молоді, про її ідеали, напрями і т. д.

Від часу смерти кузини Насті тітка моя так зажурилася, так за нею засумувала, що зовсім висохла і ходила як тінь, очі їй закрили катаракти, вона перестала бачити, як її мати, і нарешті вмерла, коли я вже був у Харкові.

Літом, ще перед приїздом у Перешори дядька, я поїхав в Єлисавет, а відтіля на хутір до К. Карого, де зібралося кілька товаришів по нашому гуртку — Волошин, Грабенко та Левицький; ми працювали в полі та розмовляли, розмовляли... Тут я вперше побачив Балашова, якого потім К. Карий виставив в своїй комедії "Сто тисяч" під прізвищем Бонавентури-Копача. Варто про нього сказати кілька слів. Бувший ґвар-

Є. Чикаленко. Спогади. 1881-1883 — 114

дейський ротмістр, зовсім змужичілий, характерний чоловік. Зимою він учителював по слободах, де не було школи; він збирав учнів по черзі в кожній хаті і там вчив їх читати й писати; там же ночував і харчувався, як громадський чередник, а разом з тим годував і своє порося, яке водив від хати до хати на мотузочку; весною, коли кінчався "семестр" і хлопці розходилися на роботи в полі, він колов своє тепер не порося, а підсвинка і справляв своїм учням та їх батькам баль, після якого йшов у мандри. Його фахом було точити зерно по господарях, чим він непогано заробляв, але пасією його було — шукання закопаних в землі скарбів; він скрізь розпитував, збирав старі записи про скарби і шукав їх довгим свердлом, з яким літом ніколи не розлучався, але крім деяких старовинних речей ніколи нічого цінного для себе не викопав, а раз мало не наклав життям, як він сам оповідав. Довідався він від людей, що на одній могилі є закопане золото, яке вночі горить, але видно закляте, бо не дається в руки; він пішов туди одної темної ночі подивитися і наткнувся на німців-колоністів, що пасли вночі там коні. Німці запідозріли в ньому конокрада, що хотів у них коні вкрасти; а з конокрадами німці не шуткують — викопають яму, положать туди конокрада і, придержуючи його ногами, засипають живого землею, а потім землю накривають верхніми зеленими дернюгами, які через кілька днів так вростають, що потім самі німці не знайдуть того місця; так конокрад невідомо де й зникне, бо німці вміють мовчати. Оточило його з десяток німців з рушницями, і він, тільки дякуючи свойому щупові (свердлові), упевнив їх, що він не коней шукає, а скарбів. Німці пустили його, але старший з них сказав йому на дорогу:

— Дурний ти! Ти весь вік шукаєш золота свердлом і все голий; ти шукай плугом, як я; я щороку плугом викопую потроху золота, бо пшениця — теж золото, а тому я живу паном, а ти — злидарем!

Є. Чикаленко. Спогади. 1881-1883 — 115

На хуторі К. Карого, порадившись з приятелями, я рішив подати прохання і вступити в московську Петровсько-Розумовську сільсько-господарську академію, куди у вересні і поїхав разом з товаришем Шмитом, який вже вчився там один рік.

Дорогою через Харків до Москви, вже починаючи від Білгороду, мене вражала велика кількість прохачів-жебраків на всіх станціях в Московщині; жебраки ті були не старі діди, як у нас на Україні, а звичайні собі селяни всякого віку, починаючи від дітей; це вони після неврожайного року ходять "в кусочки", тобто випрошувати шматочки хліба.

Москва мені тоді дуже не сподобалася; здоровенне, але страшенно брудне, в порівнянні з нашим Києвом та Одесою, місто; люди грубі, некультурні, нахабні. В перший день зо мною трапився такий інцидент: їхав я трамваєм-"конкою", сидячи нагорі, і коли ми проїздили повз Іверську ікону Матері Божої, всі скидали шапки та христилися, а я, не знаючи, в чім діло, розглядався на всі боки за похоронами; раптом сусіда мій схопив з мене мій бриль і з вигуком — "іш, гішпанець!" жбурнув його на брук; щоб не зостатися без капелюха, я мусів на всім бігу коней злазити і бігти за ним назад.

По склепах-крамницях московські купці поводилися з покупцями так нечемно, так грубо лаялись, коли їм давали дешеву ціну, що наші крамарі-жиди, в порівнянні з московськими, були верхом чемности.

В Петрово-Розумовськім я поселився в одній кімнаті з Шмитом, і це потім принесло мені багато неприємности; діло в тім, як я потім довідався, в Академії вчилося тоді три Шмити, і один з них, як довідалися студенти, служив поліційним аґентом, але невідомо, котрий з них, а тому до всіх трьох Шмитів ставилися з підозрінням. Вступивши до Академії, я почав розшукувати українців, бо Шмит не мав з ними зв'язків, але

Є. Чикаленко. Спогади. 1881-1883 — 116

обіцяв розпитатися, я ж тим часом прислухувався до розмови кожних студентів — чи не по-українськи вони говорять; саме тоді починалися студентські заворушення в зв'язку з переформуванням Академії в закриту школу, і студенти нервово-підозрілі, помітивши, що я прислухаюся до їхніх розмов, і довідавшися, що я живу разом з одним з Шмитів, запідозріли мене в шпигунстві, чого я тоді не знав. Тим часом Шмит, довідавшись, що студент Павло Дубровський був бібліотекарем українського студентського гуртка, порадив мені просто підійти до нього і познайомитися, що я й зробив. Але Дубровський, хоч і почув від мене українську мову, поставився до мене дуже обережно, почав розпитувати — хто я, звідки, і довідавшись, що я скінчив Єлисаветське реальне училище, спитав — чи не знав я там московського студента М. Левицького, з яким він був добре знайомий. Я відповів, що не тільки знаю, а був з ним в одному українському гуртку; Дубровський порадив мені добути від нього запоруку, тоді він мені даватиме книжки з гурткової бібліотеки. Я так і зробив, і через якийсь час Дубровський одержав від Левицького дуже похвальний про мене відклик і тоді розказав мені про запідозріння мене в шпигунстві; це так мене вразило, що я готовий був безвісти забігти, і не міг, не червоніючи, навіть з Дубровським говорити; він заспокоював мене і в першу чергу дав мені прочитати у "Вольному Слові" високоцінну та інтересну статтю Драгоманова — "Історична Польща та великоруська демократія", що потім вийшла і окремою книжкою. З того часу я близько зійшовся з Дубровським і був з ним у приятельських відносинах до самої його смерти в 1916 році. По скінченні Академії він був учителем хліборобської школи в Криму, потім полтавським інспектором сільського господарства, пізніше директором уманської сільсько-господарської школи і скрізь обережно, але послідовно вів українську лінію, за що по доносу переведено його на

Є. Чикаленко. Спогади. 1881-1883 — 117

службу в Петроград, де він і помер редактором хліборобського журналу.

Недовго я пробув в Академії; незабаром там почалися студентські заворушення і Академію було на невідомий час зачинено, а тим часом А. Вержбицький та М. Левицький, мої товариші по єлисаветському гуртку, писали з Харкова, що їх та Тарковського прийнято до харківського університету: першого, як бувшого московського студента, — студентом на юридичний факультет, а других двох, як реалістів, вільними слухачами — на природничий.

Подумав я, подумав та й не схотів в гидкій Москві одиноко ждати, поки відчинять Академію, і рішив їхати до Харкова, тим більше, що як вияснилося напевне, Академія мала бути реорганізована в закриту, як військова, школу, що не дуже вабило.

*   *
*

Як тільки між Білгородом та Харковом я побачив першого жида, то мало не розцілував його, бо він свідчив, що я знов з ненависної мені Московщини, де жидам не вільно було жити, приїхав на рідну Україну. В Харкові я просто поїхав до Вержбицького, що жив в одній кімнаті з Левицьким, і ми, найнявши поряд ще одну, оселилися втрьох у двох кімнатах. Другого ж дня я подав ректорові прохання, і він по свідоцтву реальної школи прийняв мене вільним слухачем на природничий факультет, на якому я пробув три роки, охоче й пильно студіюючи під керуванням лубенського українця, професора агрономії Зайкевича спеціяльно сільське господарство у всіх його галузях. Під проводом професора ми гуртом кілька разів їздили оглядати найкращі господарства, як от Харитоненка, Кеніґа на Харківщині, та Карлівську Кочубея на Полтавщині та ін. Бачачи, що я володію українською народньою мовою, проф. Зайкевич замовив мені скла-

Є. Чикаленко. Спогади. 1881-1883 — 118

сти популярну брошурку для народу про культуру кукурудзи, що я й зробив; не знаю, може вона була складена дуже примітивно, чи з інших яких причин, але вона світу не бачила, а мені ніяково було за неї спитати у професора Зайкевича. В інших професорів я працював тільки постільки, аби дістати від них підпис на право слухати лекції і в наступному семестрі.

Само собою, що по приїзді в Харків я зараз увійшов в Студентську Українську Громаду, де вже були членами Вержбицький та Левицький. Громада та складалася, як і більшість тоді громад, з ріжноманітних елементів; ніяких програм не було, ніякої спеціяльної роботи теж. Функцією харківської Студентської Громади тоді було — улаштовувати Шевченківські вечірки, організувати зустрічі театральній трупі, що приїздила в Харків, улаштовувати концерт-вечірку на користь своєї громади і т. д. Найвидатнішим членом і її головою тоді був Авксентій Корчак-Чепурківський, тепер професор київського університету, що й досі зостався активним і твердим українцем; решта членів були зовсім непомітні і потім безслідно потонули в "житейському морі", окрім хіба одного Феді Єленського, знаменитого тоді своєю оригінальною примітивністю, про якого треба сказати кілька слів. Родом він був дякович з Полтавщини, вчився в духовній школі і тримався там тільки протекцією архиєрея за свій гарний голос; так нічого не роблячи, він і семінарію пройшов, але не схотів іти в попи, а безпремінно заманулося йому бути лікарем; університетський іспит за нього в Одесі видержав товариш його І. Козубов (тоді не вимагалося фотографій), і він зараз же перевівся до харківського університету. Це був великий, ставний, чорнявий парубок, в якого були закохані всі курсистки; говорити він інакше не вмів як по-українському і говорив та співав громовим басом. Коли він здавав професорові хворого, студенти впускали публіку, як у театр, по білетах, так було багато охочих сту-

Є. Чикаленко. Спогади. 1881-1883 — 119

дентів інших факультетів подивитися на ту комедію; я ні разу не ходив, якось ніяково було, бо то ж був мій товариш по студентській українській громаді, але чув про його екзамени багато анекдотів; кажуть, що він та грузин Чиквишвилі просто тероризували професорів і примушували їх ставити їм переходні бали. Мені раз-у-раз здавалося, що Єленський просто приставляє комедію, щоб заховати свою елементарну неосвіченість, бо він, справді, був для університетського студента незвичайно малограмотний, некультурний, зовсім наче сільський парубок, навіть не сільський, а степовий чабан, що ввесь свій вік був у степу коло овець. Подібний тип був, як розказували, і в київськім університеті, відомий в українських колах д-р Гребинюк, який теж славився своєю примітивністю. Тоді ще не було обмеження для пробування у вищих школах, і Єленський просидів в університеті коло десятка років. Не знаю, як, але він скінчив медичний факультет, отже недовго лікарював. Коли Федя служив земським лікарем на Полтавщині і приїздив до хворого, то перше всього давав гроші і посилав по горілку; вип'є з хворим та його домашніми кварту горілки, закусить яєшнею, а тоді вже обслідує хворого. Сільська інтеліґенція кілька разів скаржилася на нього земській управі, але на слідстві селяни раз-у-раз свідчили про нього, якнайліпше. Але одного разу він, п'яний, склав одному селянинові зломану руку так, що коли вона зрослася, то виявилося, що вона складена була долонею до гори; довелося селянинові в шпиталі знов ламати руку і складати її наново; дійшло діло до суду. Суд позбавив його права лікарської практики, і Федя з горя та з досади розпився до краю і вмер.

В Харкові тоді була й Стара Громада, але не організована так, як київська чи одеська, з формальними виборами членів, з постійними членськими внесками і т. д. (про що я буду говорити на своєму місці), а просто збиралися поважні українці на Шевченківське свя-

Є. Чикаленко. Спогади. 1881-1883 — 120

то, відслуживши панахиду, коли находився сміливий піп; або для привітання якогось приїжджого поважного українського діяча, як наприклад Антоновича, Лисенка, або по якому іншому приводу. Взагалі в Харкові ніколи, ні давніше ні потім, не було правильно організованої української нестудентської, тобто "старої" громади. Ми часто задумувалися над причиною цього явища і приходили до того переконання, що Харків найбільше обмосковлений з усіх українських міст; ми його називали сіньми України, де люди не сидять, а розходяться по інших кімнатах. Студентів-українців, навіть організованих в громади, в Харкові було раз-у-раз багато, але по скінченні університету всі вони, за невеликим виїмком, виїздили на службу по інших містах чи селах, а коли хто з них зоставався в Харкові, то оженившись з московкою, найчастіше з купчихою, скоро забував про українські інтереси.

До того гурту, чи кола українського, належали: Дмитро Пильчиков, Михайло Лободовський, Петро Єфименко з дружиною [Єфименко Олександра Яківна], д-р Олександров, адвокат Шиманов та ще кілька менш помітних людей. Мені часом доводилося бувати на їхніх зборах, а найчастіше приватно у Д. Пильчика та М. Лободи.

Дмитро Пильчиков, колишній член Кирило-Методіївського Братства, тоді вже вельми старий, одставний гімназіяльний учитель, з білою бородою і невидющими від катарактів очима. Я вже згадував, коли говорив про Смоленського, що він був організатором фундації друкарні при Науковому Товаристві ім. Шевченка у Львові і що по талантові, значінню його можна було порівняти до Смоленського; це теж був один з найвидатніших українців, яких мені на своєму віку доводилося бачити. Аж моторошно приємно було слухати цього надхненного промовця з невидющими, направленими кудись у просторінь очима, коли він було захопиться якоюсь темою і почне її розвивати, син-

Є. Чикаленко. Спогади. 1881-1883 — 121

тезувати перед слухачами, яких у нього раз-у-раз по суботах збиралось багато.

Промовами своїми він піддержував в своїх слухачах надію на краще будуще України; на те, що ніякі сили ворожі не вб'ють живої душі України; що настане час, коли спадуть всі кайдани, якими сковано її, бо "держави і правителі умирають, а народи — ніколи". Велике вражіння, пам'ятаю, зробила на нас всіх його промова на цю тему в роковини смерти царя Олександра II-го, яку він закінчив словами: "И так пал на Екатерининском канале творец закона 76 года, защищая твердый знак!"

Треба завважити, що по-українському він говорив тільки короткі фрази, а промови, якими запалював до праці на користь України, як і всі наші шестидесятники, говорив по-московському.

З афоризмів його пам'ятаю такий: "Єдинство — так не свобода, а свобода — так не єдинство".

Він завжди доводив, що найкращою формою держави є федеративна республіка.

Часто деклямував він вірш Старицького-Драгоманова:

Чи довго ще кривді й неправді тлумити
Святе наше право розвою!
Хіба ж не одної ми матері діти,
Хіба ж не брати між собою?

Але писати, як і Смоленський, він нічого не написав. Одного разу, коли він сказав чудову промову, направлену проти жидівських погромів, які "Народня Воля" рекомендувала як революційну практику, то його умовили її надрукувати для широкої публіки; він довго писав, нарешті послав її в "Одеський Вісник", що видавав ліберальний "українофіл" П. Зелений; кажуть, що по телеграфу робив поправки, а коли промова та була надрукована, то ніхто її не помітив; ліпше написав би наспіх, на коліні якийсь репортерчик! Але

Є. Чикаленко. Спогади. 1881-1883 — 122

своїм живим надхненним словом він багатьох навернув до українства, зацікавив ним і зробив інтенсивними робітниками на користь відродження української нації. Пам'ятаю, наприклад, як з'явився у нього вперше Д. Еварницький, що тоді недавно скінчив університет, і хтось його направив до Пильчика порадитися про тему для магістерської дисертації; тоді це був кацапик, що не вмів і слова по-українському до пуття сказати; Пильчик порадив йому поїхати подорожувати по землях Запорізьких, а тоді він йому скаже про матеріяли, по яких можна написати працю з історії Запоріжжя; Еварницький поїхав, описав свою подорож, а потім, як відомо, написав і історію Запоріжжя і врешті став таким типовим, етнографічним українцем, яких між нами майже нема.

Карпенко-Карий оповідав, що коли він служив у Херсоні ще молодим писарчуком, то випадково попав на зібрання, на якому промовляв Пильчиков, тоді гімназіяльний учитель, і та промова зробила на нього таке вражіння, що він став свідомим українцем і в нього з'явилася любов до України.

Д. Пильчикову перед смертю зняли з очей катаракти, і він надзвичайно тішився, що знов бачить світ Божий. Пам'ятаю, що коли після канікул я прийшов до нього і поздоровкався з передпокою, то він зараз пізнав мене по голосу, як пізнавав ухом усіх своїх постійних слухачів, і радісно мені сказав, що він вже прозрів і тепер побачить, чи я такий, яким він собі мене уявляв. А коли я увійшов в кімнату то він наче здивовано промовив:

— Зовсім не таким! Я певний був, що у вас слов'янський тип з картопляним носом, але ви чорний з яструбиним носом та очима, справжній "берендей" чи "чорний клобук", які колись потонули в українськім морі!

Розмова у нього раз-у-раз була повна всяких узагальнень та прогнозів. Тепер він був під вражінням

Є. Чикаленко. Спогади. 1881-1883 — 123

відродженого українського театру, який він побачив у Харкові та якому пророкував велику ролю в національному відродженні України. Особливо його тішило, що проводирі театру — Кропивницький та брати Тобілевичі (Іван, Марія, Микола та Панас) були херсонцями.

— Як колись запорожці врятували Україну від лядського ярма, так тепер наші степовики (Пильчиков теж був херсонець, з Олександрійського повіту), нащадки запорожців визволять Україну з-під московського ярма! Ви ще чоловік молодий, то ви ще доживете до того часу!

Багато він говорив на ту тему, що степи наші заселені елементами свободолюбними, що не могли помиритись з польською панщиною в старій Україні і тікали в степи, де примішалась кров теж свободолюбних кочовиків тюркського племени, і з того виробився тип степового українця, який грав і ще гратиме величезну ролю в історії України. А коли я завважив, що батько нашого національного відродження — Шевченко, родився на старій Україні, то він вигукнув:

— Яка ж Звенигородщина стара Україна, коли ще в 17-ім столітті вона вважалася окраїною польської держави, Диким Полем. Поляки й досі тільки стару Київщину звуть Україною, й досі колишню Русь вони ділять на Волинь, Поділля та Україну, тобто Київщину. Це вже ми поширили цю назву на ввесь наш край.

Років через два непомітно згас, стаяв цей незвичайно талановитий і темпераментний український патріот, який не один камінець заклав у фундамент будучої української держави.

Син його Микола [Дмитрович Пильчиков], професор харківського, потім одеського університету, член багатьох наукових товариств, теж свідомий українець, і третини не мав талантів свого знаменитого батька і помер, не лишивши по собі ніякого сліду.

Є. Чикаленко. Спогади. 1881-1883 — 124

Другою характеристичною особою того кола був Михайло Лободовський, відомий тоді загалові, як Лобода, перекладник Гоголевого "Тараса Бульби" на дуже "круту" українську мову; це був міцно збудований, з довгою жовтою бородою середнього віку чоловік, хорий на манію переслідування — йдучи, він раз-у-раз оглядався, йому скрізь ввижалися шпиги, що стежать за ним, а тому він скрізь і зо всіма конспірував. По скінченні в 60-их роках духовної семінарії він не пішов у попи, а взявся учителювати в селі, потім став за волосного писаря і зібрав величезний етнографічний матеріял, який віддав Юго-Западному Відділові Рос. Географічного Т-ва в Києві, а його багатий словарний матеріял увійшов потім в словник "Київської Старини", виданий під ред. Б. Грінченка; в 70-их роках він безпричинно емігрував за кордон і якийсь час працював в Женеві в друкарні Драгоманова, потім у 80-их роках, вернувшись, оселився в своєму рідному Харкові, де служив в банку, і дома потроху перекладав на українську мову Святе письмо, на таку саму "круту" мову, як і його "Тарас Бульба", але переклад той не побачив світу, і я не знаю, яка його доля.

Не вважаючи на те, що Лобода всього боявся, він не міг утриматися, щоб не мати зносин з українською молоддю, не помагати їй освідомлюватися в українських справах, наприклад, він познайомив нас з Пильчиковим, Єфименком, Олександровим та іншими; він опікувався тоді молоденьким учителем Б. Грінченком і підбадьорював його в писанні віршів.

М. Лободовський раз-у-раз доводив, що нам, українцям, треба бути льояльними до уряду, щоб не заборонили нам зовсім української літератури, щоб москалі не знищили нас до краю. Він, слідом за адвокатом Шимановим, всю надію покладав на популярного тоді у всій Европі Бісмарка. Шиманов розвивав ту думку, що німці не потерплять дальшого зміцнення Росії і колись зорганізують коаліцію проти неї і розіб'ють

Є. Чикаленко. Спогади. 1881-1883 — 125

цю величезну державу на її природні складові частини: Фінляндію, Прибалтику, Польщу, Україну і т. д. А до того часу нам треба сидіти смирно, тихо і, в межах дозволеного, працювати над тим, щоб наш народ не зденаціоналізувався до краю.

Само собою, що ми, молоді, не могли згодитись з такою теорією і раз-у-раз висміювали їхні сподіванки на Бісмарка, але бачачи їхню щиру ідейність та любов до України, не рвали з ними відносин.

Одного разу він прийшов до нас і оповів, що бувши у свого товариша попа і почувши, що його квартирантки, три курсистки з Лубенщини, раз-у-раз говорять між собою по-українському, він познайомився з ними і попросив дозволу привести до них трьох студентів-українців, бо у них, як він помітив, бувають переважно самі кацапи студенти; ті згодилися.

— Отож збирайтеся, я поведу вас знайомитися з тими панночками, сказав він нам.

Ми не виявили великої охоти, але він напосівся, кажучи серйозно:

— Ходім! Хто знає, може буде вам по жінці; шкода буде, коли таких українок заберуть кацапи, а ви одружитесь з якимись московками.

Ми згодилися з такими доводами і пішли. Спочатку панни ті сміялися з нашої західньої, майже галицької, вимови, але потім звиклися з нею, та й ми потроху наламались на їхню лівобережну м'яку вимову. Через рік пророкування Лободи збулося, і Вержбицький та я поженилися з тими курсистками, а Левицький не женився тільки тому, що його вибір впав на дівчину, вже заанґажовану одним з нас.

Петро Єфименко, з яким нас познайомив Лобода, тоді недавно повернувся з Архангельщини, куди засланий був разом з О. Кониським, Строніним та іншими за ширення українського "сепаратизму". Там він одружився з московкою, яку заінтересував україн-

Є. Чикаленко. Спогади. 1881-1883 — 126

ським рухом і яка посвятила свої здібності на виучування української історії; написала історію України на премію, оголошену "Київською Стариною" (про що буде мова далі) і нарешті, в 1906 році стала професором української історії на жіночих курсах в Петербурзі, а під час революції в 1918 році була вбита в Харкові якимись бандитами.

Петро Єфименко (псевдонім Одинець) — дуже цінна, розумна людина, але тоді, у 80-их роках, коли я його знав, був хворий напів-інвалід.

Про військового лікаря д-ра Олександрова, автора п'єс "За Немань іду" та "Ой, не ходи, Грицю", що потім М. Старицький приспособив до сцени, можу сказати тільки, що це була дуже гостинна симпатична людина, у якої найчастіше збиралися старі й молоді українці.

До того ж кола треба почасти зачислити і знаменитого ученого філолога А. Потебню, хоч він дуже рідко показувався серед українців, але всі ставилися до нього з великою повагою і в тяжкі моменти раз-у-раз зверталися до нього за порадою, як кияни до проф. О. Кістяковського. Особисто мені не пощастило познайомитись з ним, але в університеті я часто бачив цього дуже приємного на вигляд, з білою бородою, всім відомого вченого.

В замістителі собі він готував молодого, але вже сивого доцента М. Сумцова, про якого всі тоді говорили, як про безталанну людину, і дивувалися, як такий розумний чоловік, як Потебня, не бачить того; але час показав, що Потебня не помилявся і з Сумцова виробився дуже корисний, хоч може й не блискучий професор, працівник на полі української науки. Хоч він і далеко стояв від українського кола, але коли в 1905 році з'явилася можливість, то він перший, одночасно з О. Грушевським в Одесі, почав у харківськім університеті читати лекції, хоч і не дуже чистою, а все таки українською мовою.

Є. Чикаленко. Спогади. 1881-1883 — 127

Того ж 1882 року катедру історії в харківськім університеті зайняв маленький худенький Дмитро Багалій, учень В. Антоновича, якого я стрічав і з яким в Києві познайомився. Про Багалія говорили спочатку те саме, що й про Сумцова, мабуть під впливом його конкурента, що випустив книжкою свою критику на магістерську дисертацію Багалія, доводячи, що праця та не самостійна, а нахватана з інших. І в цьому випадкові час показав, як тоді всі помилялися в Багалієві, з якого згодом виробився дуже солідний історик Слобідської України і добрий лектор-професор. Правда, його раз-у-раз обвинувачували в зайвій дипломатії, в тому, що він ходив поміж дощ, щоб не замочитися. Особливо українці обурені були на нього за хитроумну оборону української мови в школах в Державній Раді, куди він був вибраний від професорської курії. Коли українську мову в школах там відкинуто було тому, що на Україні, крім глухих кутків, всі селяни розуміють московську мову, то Багалій доводив, що треба завести українську мову в школах хоч в тих глухих кутках України, де люди не розуміють московської мови. Але на полі української науки він зробив багато, а при дійсно конституційнім устрої зробив би багато і на громадському полі, бо він людина вельми працьовита і великого практичного розуму.

Є. Чикаленко. Спогади. 1883-1885 — 128

VI.

(1883-1885)

В. Мальований і студентська Драгоманівська Громадка. — Московські народники. — Арешт Драгоманівської Громади і мій. — Розгром Єлисавєтградського гуртка і арешт та заслання в Сибір д-ра Михалевича. — Мій допит і висилка під догляд поліції.

Якось ввечорі прийшов до нас Лобода і, одвівши мене в другу кімнату, почав таємничо говорити:

— Хоч мені й дуже неприємно, але мушу вас познайомити з одним добродієм, якому в Єлисаветграді наказав д-р. Михалевич познайомитися з вами.

— Що за добродій і чому вам неприємно його знайомити зо мною? — здивовано питаю.

— Під великим секретом, так щоб і ваші товариші того не знали, скажу, що це Володимир Мальований, родом з Катеринославщини, бувший секретар одеської Міської Думи, засланий генерал-губернатором Тотлебеном на Сибір і який, недавно втікши звідтіля, тепер оселився під прізвищем Григорія Петрова в Харкові. А неприємно мені тому, що ця людина обов'язково втягне вас у московську революційну авантуру і ви загинете даремно.

Нічого й казати, що Мальований зацікавив мене як своєю біографією, так і тим, що мій учитель-друг др. Михалевич наказав йому познайомитися зо мною. Я одягнувся, і ми пішли на квартиру до Лободи, де нас піджидав Мальований.

Є. Чикаленко. Спогади. 1883-1885 — 129

Це був середнього росту, широкий, середнього віку, шпакуватий чоловік, що передчасно посивів, з сірими гострими очима, з яких так і світилась сміливість, відвага.

Він рекомендувався Петровим і передав мені поклони від д-ра Михалевича, якого назвав "Панасом Обережним" та від К. Карого, якого назвав "Сином риби" (батько його Карп, тобто Короп). Так я потім, для конспірації, і називав їх в розмові з Мальованим і в цидулках, коли доводилося про них йому писати.

Під час нашої розмови Лобода нервувався, все виходив подивитися, чи хто не підслухує під дверима, хоч ми нічого страшного не говорили, дивився раз-у-раз на годинник і нарешті не видержав і сказав, що йому треба йти на визначене побачення, але по очах його видно було, що він це вигадує, аби збутися нас.

— Ой, Лобода, Лобода! Помреш ти ганебною смертю! — з гіркою посмішкою сказав Мальований і перший вийшов з хати, наказавши мені з півгодини ще посидіти.

Слова Мальованого були пророчими: Лобода дійсно кінчив життя своє ганебно, але сам він себе опаскудив, зфальшувавши поему "Марія" Шевченка, бо не міг помиритися з тим, що наш геній міг написати таку антирелігійну, як йому здавалося, річ, як "Марія". А особливо — докладною запискою урядові, в якій доводив, що зібрані на пам'ятник Шевченкові гроші треба повернути на купівлю землі для Шевченкових родичів. Якби він тільки агітував про це серед українського громадянства, то це була б інша річ, а коли він звернувся до уряду, що тільки шукав приключки, аби конфіскувати зібрані гроші, то це було вже річчю ганебною, що обурила всіх і опаскудила Лободу навіки.

В. Мальований по силі духа, по енергії був незвичайною людиною; це був вроджений ватажок, при-

Є. Чикаленко. Спогади. 1883-1885 — 130

відця, який веде за собою юрбу: здавалося, що коли він крикне натовпові: "За мною!" то всі, нероздумуючись, побіжать за ним. Років через 20 по його смерті мені оповідав М. Комар, відомий бібліограф, товариш Мальованого по катеринославській гімназії, що одного разу він, ідучи з кількома товаришами-гімназистами, зустрів двох вартових, що провадили якогось невідомого уголовного арештанта; раптом Мальований з вигуком: "Хлопці! відіб'єм!" кинувся до вартових, а за ним товариші його, розштовхали сторопілих від несподіванки вартових, чим скористався арештант і втік, а Мальований з товаришами зникли в гущині Потьомкінського парку.

Коли було приходив до нас Мальований і говорив нам, що треба зробити те і те, то не диво, що ми, молоді хлопці, наперекір своїм поглядам та переконанням, робили те, чого він вимагав від нас.

Член Одеської Громади, приятель Смоленського, засланий з Одеси на Сибір, Мальований там страшенно нудився. Одного разу, коли одеські політичні засланці випивали з горя та з нудьги та співали рідних пісень, він, раптом вигукнувши:

"Годі, не можу довше, прощайте! " — пішов додому.

Нікому нічого не сказавши, добув десь шапку урядову з кокардою, убрав своє імпозантне ведмеже хутро і під'їхавши на візнику до пошти, закричав грізним голосом: "Лошадей!" додаючи трьохповерхову московську лайку. Переляканий смотритель пошти, принявши його за високого урядовця, зараз подав коней, і Мальований полетів на захід. Поки товариші та місцева поліція довідалися, що його нема в Красноярську, він, тероризуючи смотрителів станцій і даючи добре "на чай" ямщикам, був уже за Уралом, в європейській Росії. Тут, добувши, по рекомендації з Сибіру, у народовольців пашпорт на ім'я Григорія Петрова,

Є. Чикаленко. Спогади. 1883-1885 — 131

оселився в 1883 році в Харкові і отож познайомився зо мною та моїми товаришами.

Розпитавшись про життя молоді, про українську студентську громаду, він почав нам доводити про потребу заснування другої громади, радикальної, на Драгоманівських чи ще Кирило-Методіївських принципах — що Росія повинна бути перебудована на федеративних підставах з самостійних складових частин окремих націй. Через якийсь час він нам назвав прізвища кількох студентів, які могли б увійти в цю нову громаду. Ми захопилися цією думкою, почали вишукувати людей і потроху-потроху, на початку 1884 року згуртувалися в українську радикальну громаду, вийшовши з студентської української громади, де головував Чепурківський і в якій був описаний мною Федя Єленський.

Громадка радикальна, чи гурток, склався: з нас трьох, з Івана Теличенка (імовірно Теличенко Іван Васильович), талановитого автора розвідки про наказ українським депутатам в "Катерининську законодавчу комісію" (на жаль, будучи слабкий духом, він, після арешту й тюрми, відійшов від праці української і зробив високу кар'єру в управі катеринославської залізн. дороги), М. Соколова, сина харківського столяра, многонадійного студента-медика, якого потім, вже лікарем, убито на холерних бунтах в Самарщині.

Увійшов в нашу громаду й Хвощинський, надзвичайно приємний, теж медик, з походження білорус, потім, як військовий лікар, був посланий відбувати службу десь в Сибіру і там безслідно щез; Селех, полтавець, теж лікар, рано померший від туберкульози і ще кілька менш помітних хлопців. Був ще один, Яковлев, родом з Острогорщини, що все навертав нас, але безуспішно, до народовольчеської програми. Ми часто збиралися, розмовляли, читали, одним словом готувалися, під закулісним проводом Мальованого, до праці в будущому над перестроєм російської держави на

Є. Чикаленко. Спогади. 1883-1885 — 132

федеративних принципах і над відродженням української нації.

Пізніше Мальований, зайнявшись агітацією федеративного устрою Росії серед земців, прийшов до вимушеного ними компромісу, ділячи Росію не на національні території, а на області по географічно-економічних умовах, при чому Україну поділено було на три області — Правобережну, Лівобережну та Степову. Склавши з земцями відповідний проект, він повіз його в 1884 році в Женеву (на підставі цього проекту Драгоманов, думаючи привабити широкі українські земські кола, надрукував відому "Вільну Спілку", про що він натякає в своїй коротенькій автобіографії, називаючи Мальованого літерою М.), але вернувся назад до життя в Харкові.

Мальований, нудячись, часто заходив до нас без усякої справи, часом співав добрим чулим голосом сумних українських пісень, найчастіше популярного в Одесі "Софрона" Ніщинського, показував нам фотографії своїх дітей (про яких буде річ далі), за якими дуже сумував і до яких зрідка потаємці навідувався.

Одного вечора він прийшов до нас, одвів мене в другу кімнату, щоб не чули товариші, і запропонував мені поїхати до Києва за типографським (друкарським) шрифтом.

— Що за друкарня? — здивовано спитав я.

— Одверто кажучи, народовольчеська, — відповів він.

— То що я маю ризикувати для партії, програми якої я не поділяю, — відповів я.

— Алеж подумайте, — каже Мальований, — народовольці дали мені пашпорт, вони мені допомагають грішми на життя, то повинен же я прислужитися їм, коли вони звертаються до мене; вони тепер розбиті, у них мало людей, і вони просять мене допомогти їм; та й діяльність народовольців не стоїть в суперечно-

Є. Чикаленко. Спогади. 1883-1885 — 133

сті з українськими інтересами, навпаки, коли вони доб'ються загальних свобод, то це нам буде тільки на користь. Зробіть це для мене.

Говорив він так переконуюче, що я нарешті мусів згодитися, але знаючи, що за нелегальну друкарню карають засланням на Сибір, я поставив умовою, що в Києві я матиму діло з людиною, яку знаю і якій довіряю. Він згодився з цим і сказав, що шрифт я маю одержати від Євгена Борисова, що недавно вернувся з Сибіру, про якого я чув, як про певного українця-драгоманівця, пізніше він був херсонським земським статистиком. А коли не застану в Києві Борисова, то маю звернутися до Миколи Ковалевського, якого теж недавно звільнили з заслання і якого я заочно давно знав по оповіданнях д-ра Михалевича. До обох їх Мальований дав мені пароль "Єнисей" і подав деякі практичні вказівки, як везти ту валізку з шрифтом: нехай її внесе хтось інший і покладе не коло мене; вважати, чи хто не слідкує; приїхавши до Харкова, здати її на вокзалі на схов, а квиток передати на умовленому місці знайомому студентові.

Борисова я в Києві не застав і пішов до М. Ковалевського. Це був хворобливого вигляду чоловік з зовсім лисою головою; я з інтересом слухав цього видатного українця, що тоді уславився успішним збиранням грошей для радикальних видань за кордоном і був великою піддержкою для Драгоманова. Ми умовилися з ним, що мій знайомий по хрестоматійному гуртку, студент Костецький, потім померший лікарем, занесе в вагон валізку з шрифтом і, не признаючись до мене, покладе її на полицю так, щоб я її бачив. Так і було зроблено, і я їхав собі спокійно, але в Харкові хвилювався, коли здавав її на схов і поки не передав квитка.

Мальований дуже дякував, аж поцілував мене; потім я ще кілька таких послуг робив йому. Часом я їздив від нього до д-ра Михалевича, бо той не дові-

Є. Чикаленко. Спогади. 1883-1885 — 134

ряв незнайомим неінтеліґентним людям, кажучи, що всякого півінтеліґента, робітника, жандарми можуть або обдурити або купити.

Справді, наче нарочито, один робітник, що їздив до Михалевича, як пізніше виявилося, був провокатором і розказав жандармам, що їздив по дорученню Петрова до д-ра Михалевича, але той його не прийняв, сказавши, що ніякого Петрова він не знає.

Їздив я по дорученню Мальованого одного разу в Полтаву до В. Лесевича, відомого російського філософа, родом з Лубенщини, якого тоді недавно повернуто було з Сибіру і оселено під доглядом поліції в Полтаві. Мальований нарисував мені плян, по якому я мав найти помешкання Лесевича, нікого не розпитуючи.

В Полтаву я приїхав надвечір, погода була дощова, на вулицях болото, а по незакритих ровах улиць ринула вода. Поки я, не знаючи Полтави, найшов дім, в якому жив Лесевич, то вже добре таки смерклось, а ліхтарі рідко де були. Я подзвонив тричі, як сказав мені Мальований, але ніхто не відчиняв, а тим часом крізь надвірні віконниці видко було в кватирі світло. Прождавши довший час, я рішив заглянути крізь щілину віконниці і, зробивши крок, посковзнувся і впав руками в канаву, повну води і, задираючи голову до гори, щоб не захлиснутися, силкувався вилізти з канави; саме в цей мент одчинилися двері і показався з свічкою в руках високий старий, з величезним чолом чоловік, в якому по опису Мальованого я пізнав Лесевича, який розглядаючись на всі боки, питав:

— Хто там? Хто дзвонив?

Я йому з канави вигукую пароль — "Єнисей", так повторилося зо три рази. Нарешті він догадався і, присвітивши, поміг мені вилізти з канави і завів до кімнати, де перебрав мене в своє величезне на мене убрання, а моє дав сушити в кухню. Я й маленька дочка його, що тепер замужем за В. Леонтовичем, дуже смі-

Є. Чикаленко. Спогади. 1883-1885 — 135

ялися з моєї оказії, а Лесевичі, турбуючись за моє здоров'я, напували мене чаєм з ромом.

Розказав я йому, що мені було доручено, а тоді він почав мене розпитувати про політичні течії серед студентства, про життя в гуртках тощо. По дорученню Мальованого я в подробицях розказав йому про наш федералістичний гурток, але він особливого інтересу до українського гуртка не виявив. Пізніше, в 1903 році Лесевич вже перед смертю оповів мені, що він тепер взявся читати "Громаду" Драгоманова, і з тугою сказав, натурально по-московському:

— Як тяжко, доживши до 75 років, коли вже стоїш одною ногою в могилі, упевнитися, що ввесь свій вік ішов не тудою, кудою треба було йти, що відразу взяв не той напрямок! Я мав давно в руках "Громаду", навіть був знайомий з Драгомановим, але я тоді вважав, що перше всього треба помагати народовольцям здобути політичні свободи...

Одного разу Мальований, прийшовши до мене, попросив мене привести до нього в готель "Руфь" на Рибній вулиці в такий то номер в такий то час Дяченка, про якого я вже згадував як про предателя, коли говорив про наш єлисаветградський гурток; він по скінченню військової служби служив в українській трупі Старицького, що грала тоді в Харкові.

— Та він п'яниця і зовсім безпринципний, — кажу, — на що він вам здався?

— Мені його треба, і я прошу вас привести його до мене в номер і зараз залишити нас вдвох самих.

Хоч мені це не подобалося, як колись Лободі знайомити мене з Мальованим, але я, умовившись з Дяченком, який вже сподівався того, в визначений час привів його в кімнату готелю, яку Мальований умисне для побачення з Дяченком найняв, і пішов собі. Я нарочито в подробицях про це розказую, бо потім про це ще буде мова далі.

Є. Чикаленко. Спогади. 1883-1885 — 136

Незабаром після того в Харкові арештовано було знамениту російську революціонерку Віру Фіґнер, з якою Мальований мав часті зносини і яка потім висиділа в Шлісельбурзькій одиночній тюрмі 20 років.

Певне з обережности Мальований зараз після цього арешту виїхав з Харкова і незабаром опинився в Женеві з земським проектом. По дорозі назад його арештовано і привезено в київську тюрму, де він повінчався з харківською курсисткою, дочкою відомого етнографа Номиса і знов був засланий в Сибір, де й умер 1893 року від раку в шлункові, в Томську, в університетській клініці, вже вертаючись додому, по вибуттю строку заслання. В Сибіру він, кажуть, написав свої спомини і багато віршів. Один його вірш надрукував І. Франко в своїй Антології, виданій у Львові.

При смерті Мальованого, як казала його жінка, що потім вийшла заміж за Непорожнього, були присутніми його товариші по засланню — Шипіцин, Шулепникова та Алєксєєва-Дуброва, жінка Юрковського, а хто з них взяв рукописи Мальованого і де вони поділися — невідомо.

Так, майже марно для України, загинув цей чоловік з феноменальною відвагою, рішучістю та енергією; яка шкода, що він не родився років на 40 пізніше і не був в наші часи боротьби за суверенність України!

*   *
*

В 1883 році до харківського університету вступило багато студентів, що 1881 року були виключені з московського, разом з М. Левицьким, який нас і познайомив з ними. Це були переважно москалі "чорнопередєльці", чи "народники", як їх тоді називали. Найвидатнішим з них був Юлій Бунін, брат теперішнього талановитого московського белетриста Івана.

Є. Чикаленко. Спогади. 1883-1885 — 137

Він розвинув широку агітацію серед студентства, силкувався й наш Драгоманівський гурток втягнути в свою народницьку організацію, а коли побачив, що це безнадійно, то втішався тим, що й ми "народники", хоч і українські, і що нас не захоплять народовольці, з якими він гаряче боровся, виступаючи на широких студентських диспутах з ними. Особисті відносини між членами нашого гуртка і московськими народниками склалися якнайкращі, особливо з талановитим, розумним Юлієм Буніним, який через багато років, будучи редактором педагогічного журнала в Москві, охоче містив гарні статті О. Лотоцького в оборону української мови в народніх школах.

З-між народників ми близько зійшлися і з приятелем Буніна, теж талановитим селянським сином з Вороніжчини, фельдшером Якимом Зубенком, що був теж вільним слухачем в університеті, але він був так обмосковлений, що ніяк не піддавався українізації.

Одного разу Бунін, прийшовши до нас, оповів, що у нього є знайома панна, генеральська дочка, яка хоче вчитися на курсах, але батьки її не пускають, а тому вона рішилася взяти шлюб з кимнебудь, щоб увільнитися від гніту батьків і, діставши від чоловіка окремий пашпорт, бути вільною людиною, і запропонував — чи не згодиться хтонебудь з нас з нею повінчатися. Пропозиція ця не здивувала нас, бо в ті часи такі фіктивні одружіння практикувалися часто, але кожний з нас трьох, маючи таємний намір женитися з одною з лубенських українок, з якими нас познайомив Лобода, відхилили від себе пропозицію Буніна.

Через якийсь час він розказав нам, що шлюб брати з тою панною згодився Зубенко, і треба тільки чотирьох свідків-шаферів (бояр), на що ми згодилися. Увійшовши до церкви, ми побачили дуже гарну, чорняву, з аристократичними рисами панну, а поряд з нею нашого демократичного, але високого і стрункого

Є. Чикаленко. Спогади. 1883-1885 — 138

Зубенка, що поглядали одно на одного з цікавістю, бо бачилися вперше.

Після вінчання Зубенко видав своїй дружині окремий пашпорт і... впав в мелянхолію, бо страшенно закохався в свою жінку, але боявся це їй показати, навіть бачитися з нею боявся, щоб вона, боронь-Боже, не подумала, що він такий нахабний, що хоче вжити відносно неї своїх подружніх прав. З того часу Зубенко зовсім змінився: перше він часто заходив до нас, співав, чудово приграючи на балалайці, завжди був веселий, балакучий, а тепер перестав ходити до університету, не ходив і до нас і або лежав на ліжку, або йшов за місто, де нема людей. Не знаю, як воно у них сталося, але приїхавши після літніх канікул у Харків, я стрів Зубенка в університеті радісного, веселого, і він, нічого не кажучи мені, затягнув мене до себе, де виявилося, що вони з жінкою вже живуть удвох разом вже тижнів зо два. Я розказав їй, як її чоловік мучився, а вона теж оповіла, що з першого ж погляду закохалася в нього і все шукала зустрічі з ним і боліла душею, бачачи, що він наче навмисне уникає її. Вона була така наївна, така незнаюча практичного життя, що другої такої тяжко було здибати; наприклад, вона певна була, що качка і гуска то один птах, тільки качка жіночого роду, а гуска (по-московському гусь) мужеського. Правда, я вже тут на еміграції стрів одного київського українця-офіцера, який певний був, що віл і бугай ріжної породи тварини.

Не знаю, як генеральська дочка зжилася з селянським сином, бо вони незабаром виїхали з Харкова, і потім я про них ніколи нічого не чув.

*   *
*

В початку 1883 року я умовився з одною з лубенок, Марією Садик, а Вержбицький з другою — Павловською, побратися і повідомив про це дядька, але

Є. Чикаленко. Спогади. 1883-1885 — 139

він запротестував, маючи намір оженити мене з нашою далекою родичкою, що мала 1.200 десятин землі в Ананьївськім повіті. Я відповів йому, що вже вибрав молоду собі по душі і іншої не хочу, а тому цими днями маю з нею шлюб брати. Дядько пробував мене залякати тим, що не посилатиме мені грошей на життя, але я відповів, що рішення свого не переміню, не вважаючи на його погрози і, хоч моя молода має всього сім десятин землі, але ми якось проживемо; на тому наша переписка і перервалася.

Разом з Вержбицьким ми повінчалися, разом з товаришами відгуляли весілля, накупивши горілки, пива, шинки та ковбаси; товариш по гуртку Соколов грав на гітарі, і ми провели вечір в співах та танцях "козака". Не дістаючи від дядька грошей, ми якось прожили до літа на невеличкий запас грошей, що був у моєї дружини. На літо ми поїхали до жінчиних родичів на Лубенщину; батько і мати її давно померли, була у неї нерідна бабка в с. П'ятигорцях, друга жінка дідова, що дістала від діда 30 десятин землі, та брат, що господарив на хуторі коло Лубень на сорока десятинах, а у дружини моєї та її сестри було там же по сім десятин. Погостювавши трохи у баби, ми переїхали на хутір до брата й старшої незамужньої сестри, де й прожили ціле літо. Літом я працював у полі так, що сусіди шуринові, заможні козаки, брати Заволошні, певні були, що я селянський син, змалку звиклий до роботи, і я їх в тому не розпевнював. При розділі брата з сестрами, коли шурин виділив їм їхні пайки, один з Заволошних, думаючи, що я заінтересований жінчиною пайкою, радив мені вимагати землі з другого боку, бо там кращий ґрунт, кажучи приказку: "Тесть любить честь, зять любить взять, а шурин очі хмурить, щоб не дать".

Треба сказати, що виїжджаючи до жінчиних родичів, я подав дядькові свою адресу і він, побачивши, що я обходжуся і без нього, мусів помиритися з фак-

Є. Чикаленко. Спогади. 1883-1885 — 140

том і прислав мені своє благословення і гроші та прохав приїхати в Перешори; так ми з ним і помирилися. У вересні несподівано я дістав від Вержбицького листа, в якому езопівською мовою говорилося, що всі члени нашого Драгоманівського гуртка арештовані. Жінка моя була вагітна, і я боявся, що коли приїдуть на хутір арештувати і мене, то перелякають її, а тому, порадившись з жінчиною сестрою, я рішив сам якнайшвидше їхати до Харкова, так мовити, в саму "пащу лева". Не сказавши жінці нічого про арешти, я сказав їй, що Аркадій кличе мене забрати мої речі, бо він виїздить з Харкова; він дійсно писав, що його дружина дістала посаду акушерки в катеринославськім земстві, а він думає зайняти там посаду учителя, і що вони незабаром туди виїздять, а речі мої він залишить у Лободи.

Приїхавши до Харкова, я не наймав кімнати і не прописувався, а проживав по товаришах, розвідуючись про те, що розказують арештовані жандармам на допитах і чи відомо жандармам, що і я був у гуртку, але нічого не довідався. Стрінувшись з Левицьким, ми рішили найняти разом кімнату; я казав, що коли й нас арештують, то значить жандармам відомий склад нашого гуртка, а тому нема рації відпиратися і відкидати того, що він у нас дійсно був, а треба йому надати характер нешкідливого гуртка самоосвіти і розказати, що ми гуртом збиралися і читали цензуровані книжки по економічно-політичних питаннях, нарешті читали писання М. Драгоманова, як відомо жандармам, великого противника політичного терору, що тоді найбільше турбував уряд. Левицький же був тої думки, що чим менше говорити, тим ліпше, а ще ліпше зовсім нічого не зізнавати; так кожний з нас зостався при своїй думці.

В першу ж ніч, коли ми найняли кімнату і прописалися, вдосвіта з'явилася поліція і зробила у нас пильний трус, що тягнувся до дня, навіть порозрізу-

Є. Чикаленко. Спогади. 1883-1885 — 141

вали нам десяток кавунів, що ми гуртом купили у селянина з воза. Привівши нас у жандармську управу, розсадили по ріжних кімнатах і почали допитувати; не знаю, що написав Левицький, а я, стараючись бути щирим, оповів так, як я радив Левицькому, тобто, що ми з арештованими складали гурток самоосвіти. Не пам'ятаю, скільки часу ми висиділи в жандармському арешті, але нас скоро випустили, а слідом за нами і всіх членів гуртка, взявши з нас підписку нікуди з Харкова не виїздити; очевидно, жандарми більше повірили моєму щирому признанню, як тим, що запевняли їх, що ніякого гуртка у нас не було.

В початку жовтня я дістав телеграму від жінчиної сестри, що у мене вродилася дочка і що жінка дуже хвора; стурбувавшись дуже, я з тою телеграмою пішов до свого жандармського слідчого і упросив його пустити мене до хворої жінки.

Від Полтави до хутора треба було їхати кіньми щось коло 60-ти верстов, грязюка була така, що я робив поштовими кіньми не більше трьох верстов в годину, а тому їхав і вдень і вночі. Як тільки ми від'їздили від станції, ямщик зараз починав хропіти, а коні йшли, як самі хотіли; в одному місці вночі зірвалася така буря, що знесла буду з моєї повозки; насилу я розбудив ямщика і сказав йому про це, але він відповів, що візьме її ранком, коли вертатиметься назад; після бурі пішов такий дощ, що промочив мене до ниточки; одним словом, це була не їзда, а мука! Я ввесь трусився від холоду; думав, що схоплю гарячку і приїду хворий до хворої жінки, але все минулося добре — я приїхав здоровий і жінку застав вже поза небезпекою для життя.

Через кілька день я вже мусів вертатися до Харкова, щоб поспіти на визначений час до жандарма, їдучи назад, я переживав душевні муки того зайця з казки Щедрина, якого вовк пустив на побачення додому.

Є. Чикаленко. Спогади. 1883-1885 — 142

Не знаю, що б я робив у Харкові, якби не було тої зими української трупи, в якій грали мої приятелі Саксаганський та Садовський. Вдень, зайнятий в університеті, в лябораторії, я забував якось про родину, а коли надходив вечір, то не знав, що мені робити, де подітися; читати не міг — не давали думки; до товаришів ходити не можна було, бо за мною слідом ходив постійний шпиг. На щастя, приїхала трупа, і я щодня ходив за лаштунки до своїх приятелів, а після спектаклю йшов до них і просиджував там, поки вони не збиралися спати.

Спочатку бував я і у М. Кропивницького, свого давнього єлисаветградського доброго знайомого, але після того, як я, на його запитання, як мені подобається його нова п'єса "Глитай", не похвалив його, вказуючи на деякі ненатуральні місця, він явно розсердився на мене, що й показував недвозначно. З того часу я перестав ходити до нього, а найбільше часу проводив у Садовського, що вже тоді був жонатий з М. Заньковецькою; у них раз-у-раз товпилося багато молоді, а тому й весело було, то я там за свої думки забувався.

Театр грав тоді величезну ролю в українському національному житті; преси не було, книжок через цензурні утиски виходило мало, про українську школу тоді й думати не можна було, тільки в театрі широко лунало українське слово, не вважаючи на те, що п'єс було мало, бо цензура не дозволяла п'єс з інтеліґентського й історичного життя та перекладних; тільки з народнього побутового, та й то на теми соціяльно-економічні вже писати не можна було. Крім того адміністрація вимагала, щоб разом з українською п'єсою в той же вечір обов'язково виставлялася і московська, хоч маленька. Якби не той випадок, що в Петрограді цар Олександер III, сам побувавши в українському театрі, зостався ним дуже за-

Є. Чикаленко. Спогади. 1883-1885 — 143

доволений, то певне адміністрація заборонила б знов український театр, як заборонила на довгий час у Києві, мотивуючи тим, що він пробуджує сепаратистичні мрії у молоді. От чому молодь тоді захоплювалась українським театром і високо цінила заслуги артистів.

Тієї зими велику сенсацію серед харківських українців зробив приїзд М. Лисенка на постановку оперною трупою Медвєдева його опери "Різдвяна Ніч". Опера ця не зробила великого вражіння на харківську змосковщену широку публіку і після двох чи трьох постановок була знята з репертуару. Лисенків талант очевидно замалий для опер, і українська музика ще мусить ждати свого Шевченка; зате невеличкі його речі, особливо на слова з "Кобзаря", високоталановиті й суто національні. В готелі у Лисенка просто двері не зачинялися, така маса народу до нього ходила і по ділу і без діла, аби побачити нашого славного композитора і патріота. Ходив до нього з іншими студентами пробувати голос і Федя Єленський і був дуже задоволений, коли Лисенко сказав, що у нього "степовий голос". Не маючи ніякого діла, я до Лисенка не ходив, а бачився з ним на великому прийнятті, яке йому зробили старі українці в помешканні д-ра Олександрова.

Несподівано одної ночі арештовано було Дяченка, що сполошило всю трупу. М. Садовський кинувся рятувати свого товариша через всяких "сильних мира сего", але йому сказали, що це безнадійно, бо Дяченко замішаний в серйозну політичну справу. Через якийсь час в трупі, серед акторів, почали кружляти чутки, що жандарми сказали його молодій, що коли він все чистосердечно і щиро розкаже, що знає, то його випустять, і дали йому побачення з молодою, а та почала його плачучи просити, щоб він виконав бажання жандармів, тоді вони собі поженяться і поїдуть додому, але Дяченко вагається.

Є. Чикаленко. Спогади. 1883-1885 — 144

Незабаром настав Великий піст, в який тоді театри були зачинені, і трупа українська роз'їхалася, і я зостався сам з своїми думками.

Весною покликано мене до жандармської управи і там сказано, що мене постановлено віддати на три роки під гласний догляд поліції і що я маю вибрати собі "містожительство", тобто місце постійного проживання, крім Харкова, Києва, Москви та Петербургу. Це значило, що я не маю права відлучитися з того місця без дозволу поліції і повинен у визначені нею строки являтися, в доказ того, що я нікуди не втік. Я вибрав с. Перешори Ананьївського повіту, маєток мого дядька, але сказав, що перше маю заїхати за жінкою на Лубенщину.

Перед від'їздом з Харкова почув я, що в Єлисаветграді стався великий розгром і що арештовано багато людей, між ними і д-ра Михалевича та Тарковського. Тарковський, приїжджаючи з Харкова додому в Єлисавет, організував там з молоді гурток народовольців, які друкували на гектографі всякі проклямації та розповсюджували їх. Поліція взяла тропу, тобто напала на слід; почала стежити і виявила, що організатором того був Тарковський, який привозить з Харкова нелегальну літературу, керує всім тим гуртком і часом буває у д-ра Михалевича. Потім виявилося, що арешт Тарковського стоїть у зв'язку з арештом Дяченка, з яким він був у частих зносинах. Арештований в Харкові Дяченко, після довгих вагань, нарешті розказав усе, що знав, і навіть багато повигадував; розказав, що коло Михалевича був революційний гурток і назвав, з кого він складався, самого ж д-ра Михалевича схарактеризував, як дуже розумного та обережного старого революціонера, що керує молоддю не тільки в Єлисаветі, а й в Харкові та Києві. Жандармерія запідозріла і К. Карого в приналежності до гуртка Михалевича, хоч Дяченко його і не назвав, а коли губернатор не повірив і не схотів його

Є. Чикаленко. Спогади. 1883-1885 — 145

увільнити з посади секретаря поліції, то донесла міністрові внутр. справ, який по телеграфу увільнив К. Карого. Не маючи з чого жити в Єлисаветі, він прийняв пропозицію Старицького вступити актором в трупу і виїхав в Новочеркаськ, де трупа зачала з Великодня літній сезон.

Приїхавши в с. П'ятигорці Лубенського повіту, де у бабки проживала моя дружина з дитиною та своєю сестрою, я розказав їм, що мене віддано на три роки під догляд поліції і що нам треба збиратися їхати в Перешори, а що погода стояла холодна, мокра і з дитиною небезпечно було виїздити, то ми рішили вичікувати тепла, а я тим часом зайнявся садком — садив молоде дерево, підрізував старе і т. д. Одного ранку застав мене за тою роботою урядник і сказав, що має мене зараз відпровадити до волости по наказу роменського жандармського полковника, який має сьогодні туди прибути з лубенським товаришем прокурора.

Стиснулось моє серце і я подумав:

— "От не дадуть мені виїхати!"

Розказавши про це жінці і її сестрі, переодягнувшись і взявши харчів, я сів на урядників візок і поїхав з ним в с. Черевки, верстов за п'ять. Коли ми приїхали, то жандарм і прокурор вже були там, і урядник, завівши мене в кімнатку, пішов докладати, що вже привіз мене. Кімнатка, в якій я сидів, відділялася тоненькою дощаною перегородкою від тої, де були жандарм з прокурором, і мені чути було все, що вони говорили.

Теноровий приємний голос, продовжуючи очевидно розмову, спитав, натурально по-московському:

— Як свідка, чи як обвинуваченого?

— Натурально, як обвинуваченого, відповів басовий голос.

— Охота вам, полковнику, допомагати вислужитися якомусь єлисаветградському офіцерові...

Є. Чикаленко. Спогади. 1883-1885 — 146

З того я догадався, що справа йде про єлисаветградський гурток.

— Та воно, положим, так, відповів бас, але побачимо по його зізнаннях.

Я з приємністю побачив, що в теноровому голосі маю захист і оборону, за що йому в душі сердечно дякував. Коли урядник увів мене у велику волосну канцелярію, то я вклонився разом і чорнявому з приємними рисами, одягнутому в цивільне, молодому прокуророві і вусатому, сивуватому опецькуватому полковникові в блакитній жандармській формі, що сиділи поряд за великим столом, накритим зеленим урядовим сукном.

— Сідайте, — сказав жандарм, показуючи на стілець перед столом.

Почався допит: як звуся, коли й де родився, хто батьки і т. д. А тоді, перегортаючи товстий зшиток, писаний рукою, жандарм питає:

— Де й коли ви познайомилися з др. Панасом Михалевичем? — Познайомився, живучи на квартирі у К. Карого, у якого др. Михалевич лікував раз-у-раз хвору жінку його, яка й померла недавно, і мені доводилося ходити за ним часом і вночі.

— Коли й де познайомилися з Олександром Тарковським?

— З Тарковським учився в одній клясі шість років, відповідаю.

Так само спитав про Волошина, Грабенка, Дяченка, Дудина, Хороманського, Дм. Марковича та О. Русова. Я відповів, що перших п'ятьох знаю по реальній школі, а Русова та Марковича ніколи не бачив і не чув про них.

Дудин і Хороманський, учні реального єлисаветградського училища, належали до революційного гуртка Тарковського і, сидячи в тюрмі, так були перелякані, що порозказували все, що знали, а Дудин, та-

Є. Чикаленко. Спогади. 1883-1885 — 147

лановитий маляр, навіть намалював для жандармів обличчя тих осіб, яких не знав на прізвища.

Дмитра Марковича, пізніше нашого талановитого белетриста, я дійсно тоді ще не знав, бо він вже після мого виїзду з Єлисаветграду дістав там посаду товариша прокурора і зблизився з д-ром Михалевичем та К. Карим.

О. Русов, якого я знав добре ще по Києву, як про це говорив раніше, оселився в Єлисаветі, яко земський статистик, теж по моїм виїзді звідтіля. Міністерство освіти заборонило йому учителювати, аби він не впливав шкідливо на учнів, тоді він став статистиком і, як талановитий чоловік, за статистичний опис Чернігівської губернії дістав від Петербурзького Вільно-Економічного Товариства золоту медаль і став одним з найвідоміших статистиків у Росії. Батько й мати його кацапи з Московщини, що оселилися в Києві, де батько його [Русов О.] служив лікарем. Скінчивши гімназію і університет у Києві, О. Русов, під впливом Антоновича та Драгоманова, став одним з найактивніших і найгарячіших українських патріотів, яким зостався до самої своєї смерти в 1915 році в Саратові, куди евакуювався з київським комерційним інститутом, як його професор статистики. За його прекрасні душевні риси, за милу вдачу, його товариші раз-у-раз називали не інакше, як "Саша Янгол".

На допиті я не признався до знайомства з ним, бо в тому не було потреби, тим більше, що він мав репутацію шкідливого для молоді "українофіла" і взагалі політично "неблагонадежного". Але вертаюся до допиту.

— А з Володимиром Мальованим ви коли і де познайомилися? — питає жандарм.

— Я такого не знаю, — відповідаю.

— То певно знаєте Григорія Петрова?

— Ні, й Петрова не знаю.

Є. Чикаленко. Спогади. 1883-1885 — 148

— То певне ви цього добродія знаєте? — і подає мені фотографічне обличчя В. Мальованого.

Я довго вдивлявся в милі мені риси, але відповів, що такого не бачив.

Жандарм, перегортаючи туди й сюди листки зшитку, чогось видимо шукаючи, питає:

— Розкажіть, що знаєте про гурток д-ра Михалевича в Єлисаветграді.

— Ніякого гуртка в Єлисаветграді я не знаю, бо виїхав відтіля вже чотири роки.

— Постійте, постійте, вигукнув жандарм, знайшовши в зшиткові те, чого шукав, ви сказали, що не знаєте Мальованого, а от Дяченко, ваш сочлен по єлисаветградському гуртку, показує, що ви привели його в Єлисаветграді в гостиницю "Руфь"⁷⁾ на Рибній улиці і познайомили з Мальованим...

— Дяченко, — кажу, — рідко коли бував тверезий, то очевидно понаплутував, бо я не знаю в Єлисаветграді ні гостиниці "Руфь", ні Рибної улиці, — сказав я, — скористувавшись помилкою жандарма.

Товариш прокурора, як виявилось, служив кілька років в єлисаветградськім суді і підтвердив мої слова.

Помовчавши трохи, дивлячись в зшиток, жандарм сказав мені вийти і підождати. Увійшовши в кімнатку, я зараз почав прислухатись до розмови за перегородкою і почув голос прокурора, очевидно у відповідь на запитання жандарма:

— Натурально, як свідка; він вже чотири роки виїхав звідтіля, то й не знає, що там діялося.

Жандарм щось пробурчав, а тоді подзвонив до урядника і звелів привести мене; він не знав, що через перегородку можна було покликати мене і без урядника.

Коли я увійшов, жандарм сказав, що покищо мені роблять допит, яко свідкові, а потім видно буде і

⁷⁾ Автор помиляється, називаючи готель у Харкові, де жив Мальований — "Руфь". Він називався "Отель Руфа". Руф — це прізвище властителя. В ті часи це був кращий готель у Харкові. Д.А.

Є. Чикаленко. Спогади. 1883-1885 — 149

сказав мені сісти й написати відповіді на всі запитання. З полегкістю на душі, наче великий тягар звалився у мене з грудей, я сів і понаписував так, як я відповідав жандармові усно.

Приїхавши додому радісний та веселий і порадившись з жінкою, поїхав до Лубень і там найняв повіз до Кременчука, за 90 верстов від Лубень, і через кілька день з жінкою, дівчиною-нянькою та дитиною-лялькою поїхали ми в Перешори.

По справі єлисаветградських гуртків д-ра Михалевича та Тарковського, які жандарми з'єднали в одно "противоправительственноє сообщество", організоване "хитрим і осторожним" д-ром Михалевичем, таємний жандармський суд виніс такий присуд, який сам і виконав: д-ра Михалевича, О. Тарковського і предателів — Дяченка та Хороманського заслано на Сибір на поселення⁸⁾ на п'ять років кожного, К. Карого, О. Русова, А. Грабенка, О. Волошина та мене віддано на п'ять років під гласний догляд поліції, Дмитра Маркевича перенесено на ту саму посаду тов. прокурора з Єлисавету на Кубань, а Дудина, як талановитого маляра, віддано на державний кошт в науку до петербурзької академії мистецтв, скінчивши яку, він, кажуть, талановито ілюстрував "Кобзаря", але малюнки ті чомусь досі не побачили світу, принаймні я їх не бачив.

О. Русов, А. Грабенко та О. Волошин були тоді земськими статистиками в Херсоні, то там їх і віддано під догляд поліції. К. Карого прикріпили під догляд поліції в Новочеркаську, де присуд його застав артистом трупи Старицького, що там тоді грала. Жінка його, Надія Карловна, умерла від туберкульози ще 1882 році, і він одружився вдруге з хористкою трупи, Софією Виталівною, незвичайно доброю і благодушною жінкою, яка походила з дрібної польської шляхти на Київщині і яка раз-у-раз ставилася до живого і до мертвого К. Карого з великим пієтизмом. Вони

⁸⁾ Вислання Михалевича і інших автор не зовсім точно називає "на поселення". На поселення висилалося звичайно безсрочно. Висилку ж на 3 і 5 років звичайно переводили адміністраційно. Автор на протязі своїх спогадів всяку висилку називає "на поселення". Д.А.

Є. Чикаленко. Спогади. 1883-1885 — 150

з дочкою Орисею дуже бідували перший час в Новочеркаську, поки цензура не дозволила К. Карому п'єс до вистави, які мали ґрандіозний успіх на сцені протягом багатьох років; сини К. Карого — Назар та Юрко, вчилися в Єлисаветграді під доглядом діда, Карпа Адамовича.

Родина д-ра Михалевича, що складалася з жінки і чотирьох синів, виїхала з ним на Сибір, де вони разом і проживали до 1890 року, про що розкажу потім. Дяченко, відбувши п'ять років в Сибіру, вернувся і вмер з перепою десь у себе в с. Рівному, Єлисаветського повіту. Щодо мене, то цей присуд покрив попереднього, і мене віддано під догляд поліції на п'ять років в с. Перешорах, в нашому маєтку, про що розказую далі.

Є. Чикаленко. Спогади. 1885-1890 — 151

VII.

(1885-1890)

Приїзд в Перешори. — Зустріч і відносини з дядьком. — Моє господарювання. — Новий священик. — Сусіди: пани, підпанки й селяни. — Мошко.

(Писано в березні 1919 року в с. Славсько, в Карпатах, коло
Лавочного, у свящ. О. Кочмарського).

В травні місяці 1885 року приїхав я з жінкою й дитиною в Перешори. Дядько вислав за нами коні на ст. Мардаровку, але прийняв нас холодно, навіть з навмисною грубістю, щоб на перших же ступнях збити з позиції мою жінку, якби виявилося, що вона була панського виховання, мала якісь претенсії бути поміщицею, панією. Хоч як я попереджав жінку про самодурство дядька, а ця зустріч боляче відбилась в моїм серці; мені було просто соромно за нього перед жінкою, а коли він, привітавшись з нею, сказав, що у нас в родині було вже одно "ледащо" з Полтавщини, натякаючи на чоловіка моєї тітки, Бачія, гіркого п'яницю, то я до крайности обурився, але не промовив ні слова, щоб не озлобити дядька проти жінки. Далі він почав доводити жінці, що ми не "пани", а прості собі "хадзеї" і що їй доведеться не панувати, а працювати коло "хадзейства", бо мужики — нероби, злодії, і коли за ними не наглядати, то вони й сорочку здеруть.

Дядько, як я вже казав, будучи на службі секретарем дворянського депутатського зібрання в Херсо-

Є. Чикаленко. Спогади. 1885-1890 — 152

ні, раз-у-раз брав собі відпустку на все літо і безвиїзно сидів у селі. Властиво господарство провадив управитель Сакович, дуже досвідчений і трудящий старий чоловік, а дядько з самого рання починав випивати по чарці майже з кожним поважнішим робітником, якого зустрічав у дворі, і ввечорі був уже добре на підпитку, а тоді починав чіплятися і до управителя і часом так чоловікові допікав, що той мусів йти з хати ночувати на тік, чи куди інде. Коли не було до кого чіплятись, то дядько часто нападав на мене і просто отруював мені життя, але я, прикріплений поліційним доглядом, не міг нікуди виїхати з Перешор і мусів терпіти. Цілий день я старався бути в полі коло господарства, аби не бути з дядьком. На великий мій жаль, о. Василя Лопатинського, мого великого приятеля і учителя дитячих років, я вже не застав у Перешорах. Обтяжений великою кількістю дітей, на вчення яких в городі треба було багато грошей, він виклопотав собі парафію в передмісті г. Ананьєва, в якому були гімназії хлоп'яча й дівоча і де він дістав посаду законоучителя, а тому діти його вчилися безплатно і жили вдома, в родині і тільки мусіли щодня їздити до шкіл. Замість о. Василя в Перешорах був новий, хоч і симпатичний молодий священик, але він не міг замінити мені о. Василя, бо був мені чужий та й своїм світоглядом дуже різнився від мене, але про це я буду говорити далі.

Господарство в Перешорах провадилося велике: орало дванадцять волових плугів, по три пари волів в кожному, то волів було раз-у-раз коло сотні, та з півсотні бичні; доїлося 25-30 корів, то рогатої худоби було всього до двох сот штук; табун коней більш як півтори сотні штук; до тисячі овець, кодатих волоських, та з півсотні місцевої породи свиней. Завід коней, рогатої худоби та овець тягнувся з діда-прадіда, але провадився без всякої системи, без відповідного бракування та добирання, а через те потроху перево-

Є. Чикаленко. Спогади. 1885-1890 — 153

дився і мало чим відріжнявся від селянського. Раз-у-раз на завід лишалося те, що при продажу бракувалося покупцями, або лишившись сиротою, вигодувалося з рук і було відоме дядькові особисто, хоч би воно було найгіршого складу. Господарство провадилося теж старими, рутинними способами, і дядько не дозволяв заводити ніякої новизни.

Нарешті скінчилося літо, і дядько, від'їжджаючи в Херсон, рішив, що я вже досить призвичаївся до "хадзейства", і тому звільнив управителя і довірив мені все господарство. Коли управитель через якийсь час виїхав, то серце моє стиснулося, бо на мене спадала вся відповідальність перед дядьком за все його майно, за все господарство. Зиму я ще був спокійний душею, бо зимою, крім возки сіна з степу, ніяких робіт не було, а зимівля скотини провадилася давніми служащими по давно заведеному ладу. А коли наблизилась весна і підходив час сівби, то я страшенно турбувався, бо ще не знав, де, що, як сіяти і по скільки, бо я ніколи ранньою весною не бував на селі і ще не проходив всіх сільсько-господарських робіт по календарю за рік. Щоб не показувати того людям, я, поробивши зимою сусідам візити, позаписував собі поради щодо сівби від старого досвідченого господаря Бенедя Павловського і весною відбув сівбу ще краще, як вона робилась за управителя Саковича. В травні місяці я дістав лист від дядька, що він має незабаром приїхати; я сподівався від нього всяких причіпок, докорів, нотацій за невміння "хадзейнувати", за потурання селянам і робітникам, за неекономне розходування на поліпшення їхніх харчів і т. д. Найбільше я боявся того, що він буде напиватись, як звичайно, вичитувати мені за всяку дрібницю. Але приїхавши і об'їздивши всі посіви, дядько дуже похвалив їх і почав скаржитися на своє здоров'я, на те, що лікарі заборонили йому вживати горілки. Посіви й лад в господарстві очевидно подобалися йому; особливо втішило

Є. Чикаленко. Спогади. 1885-1890 — 154

його те, що я встаю ще далеко до сонця, раніше за його. Пив він тільки червоне вино, якого привіз цілу сотню пляшок; не впивався ним так, як горілкою, і рідко бував підпитий. Місяців через два, коли вже було випито все вино, він почав говорити, що йому нема чого тут сидіти, що він літував досі лише для того, щоб управитель не крав при продажу хліба та скотини, а тепер йому нема чого стерегти, то нема чого й нудитись тут; що йому далеко вигідніше і спокійніше жити в городі, і з тим виїхав у Херсон.

Непомітно перебігло й літо за роботою, а роботи тої так було багато і така вона була тяжка, що я просто знесилювався, бо треба раніше всіх встати і пізніше всіх лягти, цілий день бути на ногах або в їзді на бігунках, ходячи й їздячи по господарству вдома або по степу. Але наскільки я втомлювався, худнув і знесилювався в робочу пору, настільки ж я відпочивав зимою.

Я казав уже, що в Перешори я приїхав зданий під догляд поліції на п'ять років; мені не вільно було виїхати з повіту нікуди без дозволу справника, а найгірше було те, що до мене мало не щотижня заїздив урядник освідомлюватись, чи я живий, чи здоровий. Ці візити нервували мене, обурювали, але я мусів їх терпіти мовчки, а коли я зачую бувало дзвінок пристава, який приїздив мало не щомісяця, то я ввесь аж трусився від нервування, і досі поштовий дзвінок виводить мене з рівноваги.

Професор Енґельґардт, засланий в 70-х роках у свій маєток, писав в своїх "Письмах из деревни", що коли він, бувало, зачує поштовий дзвінок пристава, то хапає графин з горілкою і нахильці п'є доти, доки пристав не увійде в кімнату, тоді він його зустрічає вже зовсім спокійно.

Але я боявся наслідувати Енґельґардта, щоб не розпитися.

Є. Чикаленко. Спогади. 1885-1890 — 155

Щоб не мати ніякого діла ще й з справником, я нікуди не виїздив з Перешор цілих п'ять років; літом, як сказано, я працював до втоми, а зимою читав переважно сільсько-господарські часописи та книжки, яких багато передплачував.

З сусідами майже ніякого знайомства я не вів, бо то все були люди іншого світогляду, інших інтересів, інших звичок. Тільки з місцевим священиком я бачився часто, хоч у нього бував тільки на Новий Рік та в день іменин його та його жінки, зате він приходив до мене мало не щонеділі увечорі.

О. Антоній Трехбратський був жидівського походження і дістав таке прізвище через те, що їх трьох братів разом охристили і віддали в духовне училище; два з них вийшло на попи, а третій не знаю, де подівся. О. Антоній виховався в Одесі, ніколи на селі не бував, а через те раз-у-раз говорив з усіма по-російському і був певний, що люди його добре розуміють і треба дбати, аби вони швидше покинули свій "мужичий діялект" і швидше вивчились інтелігентної російської мови, а через те він щиро взявся за заведення школи, якої ніколи в Перешорах не було. Я був зробив заходи, щоб заснувати у нас земську школу, але о. Антоній напосівся, щоб була парафіяльна, щоб придбати собі в архиєрея репутацію енергійного та працьовитого священика. Я довго обмірковував, в якій школі можна буде мені мати більше впливу, і рішив, що — в парафіяльній, бо в ній настоятелем, власне господарем, є священик, який наймає сам учителя і взагалі керує в школі всім, то через нього можна буде хоч непомітно вносити в школу український дух. А в земську школу учителів призначає інспектор народніх шкіл, який стежить за тим, щоб і духом українським там не пахло. Я подарував під школу ґрунт посеред села з будинком, в якому до того часу була скарбова корчма. Натурально, що в школі учено по російських підручниках, але я переконав о. Антонія,

Є. Чикаленко. Спогади. 1885-1890 — 156

що діти не розуміють того, що вчать і що вечорами їм треба читати по-українському і давати читати українських книжок. Спочатку о. Антоній певний був і мене запевняв, що і діти і селяни добре розуміють російську мову і не потребують та й не хотять читати українських книжок. Але якось, після служби, зайшов до мене з церкви соцький і розказав, що "панотець в церкві казали, щоб люди запасалися світлом, бо наступить тьма на кілька день". Саме трапилося так, що й о. Антоній зайшов до мене, і тут виявилося, що він говорив у церкві казання на текст, що "не вісте ні дня, ні часу, в онь же приіде Господь", про тих немудрих дів, що не запаслися світлом, а люди зрозуміли його так, що наступить на кілька день затьміння сонця і що треба запасатися гасом. Другого дня в школі я довів йому, що ученики теж мало що розуміють з прочитаного по-російському, і з того часу він щиро взявся сам за читання українських книжок і впоряджав вечірки, на яких читались українські книжки і співались народні пісні і т. д. Він сам любив співати, учитель теж був співочий, і вони мало не щонеділі ввечорі приходили до мене, і ми співали гуртом під проводом фортепіяна народні пісні по збірниках Лисенка. Пізніше учителював кілька років у нас в школі О. М. Пилькевич, добрий співака, який ставши свідомим українцем, потім пішов на військову службу і тепер займає посаду генерала для особливих доручень при головному військовому штабі в українській армії^*).

Літом знов приїздив дядько, але не сидів довго, бо робити йому нічого було, а горілка була йому заборонена, розмовляти теж ні з ким було, бо всі ми, від світання до смеркання, заклопотані були по господарству.

^*) Помер 1923 року, інтернований поляками в Калішу.

Є. Чикаленко. Спогади. 1885-1890 — 157

Зимою я тільки вечорами сидів у хаті над читанням та з дітьми, а ввесь день проводив на оборах, між скотом, кіньми та вівцями. Я придивлявся до кожної штуки, обмірковував склад чи екстер'єр кожної і намічав тип, який треба викохувати; не диво, що я кожну скотину, кожну коняку знав в обличчя, але особливо я дивував чабанів тим, що пізнавав багато овець, хоч усі вони були однаково білі, без усяких одмін, але у кожної з них був свій індивідуальний вираз, як і у людей, чого чабани не помічали, бо не придивлялися дуже, а я, проводячи цілі дні серед них на обкоті, помічав риси кожної.

В такому житті минало п'ять років, які я, як казав, безвиїзно висидів на селі; мало того, я, через цензурування поліцією моєї кореспонденції, майже не листувався ні з ким з своїх товаришів і однодумців, мало що й знав про те, що з ними діється.

З панами та панками у мене були тільки добросусідські відносини, але близького знайомства я з ними не мав, бо пани зимою провадили вільний час за картами, а панки — за пиятикою, найбільше басарабського вина, яке вони восени бочками привозили з Тирашполя. В урожайний на виноград рік восени на Дністрі можна було тоді виміняти дві порожні дубові бочки на одну повну молодого вина; вино те несмачне, кисле, але перешорські панки пили його залюбки, збираючись гуртом, то в одного, то в другого, поки не кончать всіх бочок. А селяни воліли напиватись горілкою, хоч вона тоді, до монополії, була неочищена і страшенно смерділа сивухою, але мій дядько навіть любив її за цей дух, кажучи, що вона "жидом пахне".

Будучи під поліційним доглядом, — перших п'ять років під "гласним", а потім потаємним, — я й не міг входити з селянами ні в які інші стосунки, крім чисто ділових, господарських.

З сусідів землевласників нікого не було інтересного, а тому я у них майже не бував, а проводив ввесь

Є. Чикаленко. Спогади. 1885-1890 — 158

час, як сказав, вдома, поки не скінчився термін мого поліційного догляду, а тоді вже зимою я став проживати в Одесі.

Все таки розкажу про декого з сусід хоч коротенько, щоб видно було, в якому оточенні мені довелося жити цілих п'ять років.

Найближчий з них і найліпший господар був старий А. Гіжицький, про якого я оповідав у перших главах, що він розбагатів на вівцях в спілці з німцем-шафмайстером; але він рідко коли наїздив у свій маєток Мардаровку, а проживав в своїх інших маєтках.

В перші роки я найчастіше бачився з родиною Балицьких в с. Бадюловій, за 7 верстов від Перешор. Це була великопанська родина польського походження, що ставилася толерантно до того, що у мене родинною мовою була "мужицька", тобто українська мова. Старий, дуже непрактичний благодушний пан, прожив зо два маєтки, але на заміну раз-у-раз діставав свіжу спадщину по своїй рідні. Старший син його, бувший офіцер, дуже інтересувався господарством, і на цім ґрунті ми з ним мали багато спільного. Але ставши земським начальником, зробився таким чорносотенцем, що передплачував часопис "Двуглавый Орелъ", і я мусів демонстративно порвати з ним знайомство. Характеристичне те, що років через тридцять, вже під час революції 1917 року, він написав до мене листа, в якому висловлював свою радість з приводу відродження України і запевняв, що він в душі завжди був моїм однодумцем, але його службове становище не дозволяло йому того виявляти. Незабаром після того якась військова банда, що верталась з фронту, убила його в маєтку. Син його, маляр, був у полоні в Австрії і, кажуть, там зовсім українізувався.

Другий сусіда П. Зарицький, теж бувший офіцер, дуже симпатичний, але такий безпутний, що за кілька років прогайнував розкішний маєток, який дістав у спадщину. На мої уваги, що підносячи артисткам

Є. Чикаленко. Спогади. 1885-1890 — 159

букети, зроблені з сотенних банкнотів, він скоро стане жебраком, відповідав, що лишить собі на білет першої кляси в залізниці та на револьвер, щоб скінчити життя. Але зоставшись без шеляга, він вибрав собі іншу форму самогубства; не маючи нічогісінько спільного з революціонерами-максималістами, він узяв участь в ограбуванні ними 1905 року банку на Фонарному переулку в Петербурзі і при тім був убитий.

Третій сусіда Г. Карузо, бувши "шкаполюбителем", як казав мій дядько, тобто захоплюючись расовими біговими кіньми, теж розпустив майже ввесь свій маєток. Почувши від нього одного разу, що українська мова — "це мова кучерів та куховарок, а не інтелігентних людей", я перервав з ним усякі зносини.

Був ще один інтересний сусіда, панок Іван Комарницький, знаний всім як надзвичайно розсіяний чоловік. Наприклад, коли він був судовим приставом в Ананьєві, то раз-у-раз до нестями грав з суддями в карти і одного разу на судовім засіданні, замість сказати до публіки, щоб встала: "Суд іде!", він по розсіяності вигукнув: "Я пас!", чим поставив суддів у таке ніякове становище, що вони мусіли вернутись назад із судової залі. А раз, їдучи літом залізницею, ліг на лавці і думаючи, що лежить вдома, поскидав черевики за відчинене вікно і приїхав до Одеси босий. Бувши потім членом ананьївської земської управи, часто заїздив до мене по справах і я, бачачи, що він дуже прихильно ставиться до українства, намагався через нього організувати в земській управі продаж українських книжок, але через його розсіяність з ним не можна було нічого улаштувати.

Ще був сусіда землевласник Ксендзюк, зовсім неграмотний селянин. Розказували, що за кріпацтва, коли він був у панськім дворі вночі на варті, коняка привезла у двір повозку кацапа "краснорядця", що часто їздив до пана Кондрацького з усяким крамом. Ксендзюк знав добре, що в нього була в повозці за-

Є. Чикаленко. Спогади. 1885-1890 — 160

лізна шкатула з грішми. Побачивши, що крамаря нема на повозці, він знайшов ту шкатулу, вивів коняку з двору і дав їй кілька буків, то вона й побігла собі далі дорогою, а шкатулу закопав у землю. Через якийсь час прибіг засапаний господар повозки і розказав, що коняка йому втекла, коли він зайшов на хвилину до корчми. А Ксендзюк йому відповів, що чув, як хтось швидко проїхав повз двір, але не бачив, хто, на тому й скінчилося. Через який десяток років, вже по визволенні селян із панщини, Ксендзюк раптом став заможним; взяв у свого пана маєток в оренду, а згодом потроху скупив кілька сот десятин землі, які потім і поділив між кількома своїми синами.

Ні з старим, ні з його синами я не вів знайомства, бо вони, певне знаючи від поліції, з якою жили в приязні, що я під доглядом, уникали зносин зо мною, а горнулись до інших панів, з якими й мову свою перекручували на московську.

Панки перешорські, як я вже казав, були нащадками колишніх молдаванських виселенців, але говорять чистою українською мовою, як і селяни, що переважно походять з сумежного Поділля; тільки старі панки, особливо баби, вживали між собою молдаванської мови, коли хотіли, щоб їх не зрозуміли молоді. Часом зяті їхні, чужосторонні, що поприставали у прийми, вносили покалічену московську мову та взагалі іншу атмосферу в патріярхальне життя перешорських панків, але таких всі не любили; про деяких з них мені ще прийдеться розказувати. Напр., в Перешорах не було звичаю брати спашне за шкоду; вже дуже напрасного примушували платити щось на церкву, але собі ніхто грошей за спаш не брав. А зять одного панка Грозинський, чужосторонній приймак, напосівся, щоб селянин приніс йому три карбованці за те, що коні того вскочили на його землю. Селянин просив, просив, але не помоглося; коли він приніс гроші, то панок той вийшов до нього на ґанок

Є. Чикаленко. Спогади. 1885-1890 — 161

босий. Селянин, дивлячись на панові босі ноги, промовив, даючи гроші:

— Нате, та взуйтесь!

З того часу той панок придбав назву Босий пан.

Розкажу ще про одного зятя.

Якось прийшов до мене один з братів Полтарескулів, Юхим, з яким я був у дуже добрих відносинах, запрошувати мене на весілля своєї небоги, а моєї похресниці. Треба сказати, що у цього панка я колись, ще хлопцем, позичав Кобзаря 1-й том празького видання, за якого він, будучи зовсім неграмотним, не пошкодував заплатити 25 карбованців, суму, за яку в той час у нас можна було купити десятину поля. Але ніякої національної свідомости у нього, як і взагалі у перешорських панків та селян, тоді ще не було, хоч всі вони залюбки слухали, коли я, чи хтось інший, читав їм Кобзаря і взагалі українські книжки.

Юхим Михайлович з гордістю оповів мені, що моя похресниця віддається за "богослова" Клеоповського, якого нараяв наш новий піп, товариш по семінарії його старшого брата. Знаючи, що майже жадне родинне свято у перешорських панків не обходиться без бійки, я, подякувавши за запрошення та передавши похресниці весільний дарунок, відмовився бути на весіллі, але обіцяв прийти до церкви на вінчання. Батько молодої давно помер, лишивши їй 50 десятин землі, і вона жила при матері у свого дядька Юхима Полтарескула, який по біблійному закону жив із вдовою свого помершого брата. Треба сказати, що в Херсонщині взагалі були дуже поширені нешлюбні родини, бо бурлаки, втікачі з Поділля, що проживали під чужими прізвищами, вважали за гріх брати вдруге шлюб при живій жінці, яку вони лишили вдома, і жили тут нешлюбно; тому подоляни і досі називають Херсонщину "невінчаною губернією".

Коли я прийшов до церкви, то молодих уже вінчали, і коли панотець ставав обличчям до вівтаря, то

Є. Чикаленко. Спогади. 1885-1890 — 162

"богослов" виймав з чорної візитки гребінця і, оглядаючи звисока присутніх, розчісував свою густу бороду і патлату голову, з таким виглядом, наче хотів сказати: "Що мені цей храм і люди, коли я от-от стану власником 50 десятин землі!"

Пізно ввечорі, лягаючи спати, я раптом замість музики, що ввесь час грала, почув з того двора, де було весілля, крик і галас. — "Добре, що я не пішов на весілля, певне там б'ються", — подумав я собі.

Другого дня виявилось, що "богослов", випивши добре, почав гостро вимагати від молодої, щоб вона переписала на нього свою землю. Молода з обуренням і страхом розповіла про це матері; саме в той час приїхав на весілля помічник начальника станції, який, як виявилось, був товаришем Клеоповського по духовній школі, і оповів, що він зовсім не "богослов", а вигнаний з 2-ої кляси нижчого духовного училища дяк з-під Єлисаветгороду. П'яна рідня, довідавшись про обман, про те, що зять зовсім не має цензу на священика, та ще обурена його вимаганням землі, завела з ним сварку, набила його й вигнала з весілля. Молодий пішов до попа і впросив його йти помирити їх; але коли панотець не міг потвердити, що Клеоповський дійсно "богослов", бо товаришував з його братом, а його знав тільки малим хлопцем, учнем духовної школи і не знав, чи він скінчив семінарію, то зятя знов набили й вигнали, а самі далі справляли весілля. Весілля тяглося з тиждень, і молодий мало не щодня упрохував когонебудь з рідні йти мирити його з новою родиною, але сам вже боявся наближатись, а слухав і спостерігав своє весілля здалеку. Приходив він і до мене, але я рішуче відмовився мішатись до тої справи.

Коли минула молодому відпустка, він поїхав на місце свого дякування і розказав про свою пригоду своєму попові, той написав рапорта до благочинного, а той до архиєрея, від якого прийшла резолюція, що

Є. Чикаленко. Спогади. 1885-1890 — 163

понеже жонатий дяк повинен жити з жоною, звільнити Клеоповського, доки не зійдеться з жінкою. А разом з тим, на основі слів його, архиєрей написав до губернатора, що жінку Клеоповського родичі силою не пускають до нього, наперекір її бажанню. Губернатор написав справнику, той — до пристава, а пристав послав урядника робити слідство, на якому молода заявила, що Клеоповський загрожував її вбити, коли вона не перепише на нього свою землю, а тому вона боїться і не хоче з ним жити, а зостанеться при матері.

Не маючи що робити, Клеоповський найняв в Перешорах собі кватирю недалеко від двора своєї жінки і почав викликати її амурними цидулками на рандеву. Не дістаючи ніякої відповіді, він виждав, коли старі виїхали з дому, і заскочив до жінки, але та наробила такого ґвалту, що своїм криком зібрала людей і вернула з дороги дядька свого, який знов набив злополучного "богослова". Незабаром в Перешорах звільнилася посада дяка, і Клеоповський упросив архиєрея назначити його, в надії, що тоді жінка згодиться з ним жити. Але марні були його надії, і йому довелося ще не раз бути битим; тоді він з горя та з досади виявив свою натуру: запив-загуляв, аж закуріло, вкупі з новим перешорським попом о. Петром, непросипенним п'яницею. Обидва вони, напившись, робили такі бешкети, що нарешті довготерпеливе консисторське начальство, після багатьох слідств по скаргах парафіян, звільнило обох їх з посад. Клеоповський, допікши всім у Перешорах, мусів виїхати з села і оселився на попередній своїй парафії, де незабаром і помер з перепою.

Таким чином його юридична жінка щось аж років через десять дістала право взяти шлюб знов, але вже не з "богословом", а з звичайним собі панком; а за життя Клеоповського духовне начальство не хотіло давати їм розводу.

Є. Чикаленко. Спогади. 1885-1890 — 164

Найяскравішою особою з-межи перешорських панків був Олексій Тирба, який походив від сестри мого діда, що була за Іовицею, і таким робом приходився мені далеким родичем, про яких у нас кажуть, що "діди їхні на однім сонці онучі сушили".

Бувший писар старого скасованого повітового суду, він уявляв з себе типового сутягу, що не може жити без позвів; коли він не мав своєї справи в суді, то намагався посварити когось з сусід, аби йому провадити справу одного з них в суді, хоч і без платні, задурно, тільки для самого процесування. Він раз-у-раз позивався з своїм рідним братом, дуже лагідним, смирним чоловіком, якого довів до передчасної смерти від перепою; десятки років позивався з своїми братами уперших за спадщину; позивався з селянами, наймитами, яких доводив до того, що вони навіть його й били й палили, але він не каявся. Завів довголітній позов за спадщину між братами Полтарескулами, дуже миролюбними, тихими людьми, що жили між собою по-братерському. Настренчені Тирбою, вони поставали ворогами, але й ворожнеча та була лагідної форми — вони тільки протягом більше десятка років не бували один у одного і не розмовляли. З позвів своїх і чужих Тирба не мав користи, а тільки витрачав на них свій час, свою неабияку енергію, а тому велике й добре господарство, яке він одержав у спадщину від свого дядька, потроху підупадало і нарешті він зовсім скапцанів; жінка й діти покинули його, і він на старість лишився сам, навіть без наймички й наймита, бо ніхто не хотів у нього служити. Мав він довголітній позов і зо мною. Він багато років держав у мого дядька в оренді шматок землі сумежний з своєю і, одвалюючи собі від неї щороку по скибі, за десятки років приорав собі кілька десятин. Коли я поступив на господарство і поновляв границі, то Тирба не згодився на поновлення межі, не вважаючи на те, що я пропонував заплатити йому по існуючій ціні за ту

Є. Чикаленко. Спогади. 1885-1890 — 165

мою землю, що відріжеться від нього. А коли землемір провів таки межу без його згоди, то він, на підставі довголітнього володіння, завів у суді позов, що тягнувся кілька років, а тим часом все намагався ворюватись у мою землю.

Восени перед революцією 1917 року, коли економ мій розповів історію позвів Тирби В. Винниченкові, що бувши тоді нелеґальним, гостював у мене, то Винниченко порадив позакладати фуґаси вздовж границі, які висадили б у повітря Тирбу з плугом, якби він зачепив хоч трохи чужої землі. Ця порада так сподобалась присутнім перешорянам, що вони часто згадували її. Коли Винниченко став Головою Секретаріяту за Центральної Ради і коли перешоряни довідались від мене, що це той самий "чорнявий" добродій, що подав оту дотепну пораду з фуґасами, то далекий родич мій, перешорський панок Іван Розміріца^*) сказав:

— Ну, слава Богу, за таким бистроумним і рішучим головою Україна не пропаде!

Але не так склалося, як гадалося...

*   *
*

З селян, яких я добре знав ще змалечку і з якими завжди був у добрих відносинах, нікого не можу відзначити, такі вони мені здаються одноманітні. Були між ними розумніші й дурніші, але всі вони були неграмотні, байдужі до всього, що не торкалося їхнього матеріяльного життя. Майже всі вони захоплювалися господарством, завжди клопоталися, як би найбільше насіяти, не дбаючи при тім про добрий обробіток землі, мовляв:

— Як Бог хоче, то й на камені вродить!

^*) Розстріляний 1920 року.

Є. Чикаленко. Спогади. 1885-1890 — 166

Були між ними й такі, що попропивали все, що дістали від своїх батьків, і поставали пролетарями. Було кілька професійних злодіїв, які тільки для виду провадили якесь господарство, а більше вдень спали, вночі ж ходили на злодійський промисел, головним чином на крадіжку коней, які передавали своїми спільниками за Дністер в Бесарабію.

Але багато було й чесних, тверезих та роботящих людей, яким не везло в господарстві, і, при всьому своєму бажанні, вони не могли стати господарями. На службі в економії, чи деінде, вони, статкуючи, складали гроші, потроху стягалися на господарство, і коли вже мали тягло-коні та всю господарську снасть — плуг, борону і т. ін., то починали господарювати. Але, дивись, через рік-два все господарське майно в них переводилось, і вони знов мусіли йти в найми. Отак періодично служили у мене напр. Федосій Клембищук, Степан Одайник та інші. Розумні, тверезі, працьовиті, були вони у мене за старших робітників. Послужать кілька років, стягнуться на своє господарство і йдуть додому господарювати. Але в них видно не було адміністративного хисту, вони не вміли і, по м'якості своєї вдачі, не могли керувати своїми дітьми, вже робітниками, які їх не слухали і жили своїм розумом. Та й самі вони не могли й собі дати ладу: у них завжди пізніше від всіх було виорано, не в пору засіяно, а тому й родило гірше як у інших.

Наприклад, їде один з них сіяти. Розсіяв, як слід пшеницю; треба заволочити, аж виявилось, що він забув борону взяти з дому, а на полі нема ні в кого гулящої, щоб позичити; мусить їхати додому за бороною.

— А ви вже вправились, так скоро? — питають його сусіди.

— Еге! Хіба в мене така жінка, як у людей? Знала, що їду сіяти, то хоч би спитала: чи взяв, чолові-

Є. Чикаленко. Спогади. 1885-1890 — 167

че, борону ? — сміючись відповідає він, глузуючи засоромлено сам з себе, щоб люди не сміялися з нього.

А Степан Одайник, як придбає коні, то щотижня міняє їх на базарі на інші, поки не доміняється до того, що нема чим від хати виїхати.

Не диво, що вони потроху, по кавалку, попродавали й землю, що купили у мене з допомогою Селянського Банку, і позоставалися тільки з садибами.

Таким невдахам скільки не дай землі, то вони їй ладу не дадуть і врешті будуть безземельними. Отакі тепер найбільше й стоять за "соціялізацію", кажучи, що земля Божа і повинна бути не приватною, а державною власністю.

Багато було просто невсипущих господарів, наприклад — Ніканор Хилюк, Василь Дехтяренко, Федір Кучерявий т. ін., що каторжно працювали день і ніч. Такі, засіваючи багато хліба на орендованих землях, добилися достатків і покупили потім по десятку й більше десятин землі і поробилися "куркулями". Вони, в кого не було дорослих дітей, все літо тримали наймита з захожих заробітчан, яких визискували безмірно більше, як по панських економіях. Встають такі господарі ще далеко до дня і працюють запопадливо, а опівдня відпочивають, а наймит мусить погнати коні чи воли до води, попасти чи нагодувати їх. В косовицю чи в жнива господар ставить наймита уперед, а сам напирає на нього ззаду косою так, що часом мусить зомлілого наймита водою одливати. У возовицю ще вдосвіта везуть у село з вечора набрані вози, причім на передньому їде й пильнує дороги наймит, а господар досипляє на задньому возі; вдома наймит подає снопи з обох возів, а господар складає на стіжку і т. д.

У молотьбу такі господарі молотять по черзі паровою машиною. Ще вдосвіта "куркуль" ходить по садибі, розшукує сплячих захожих робітників і зле-

Є. Чикаленко. Спогади. 1885-1890 — 168

генька будить їх, а коли ті відворкуються, що ще рано, наливає їм по чарці горілки і дає перекусити, кажучи:

— Та я вас не на роботу збудив, а щоб перекусили, бо тепер ніч вже довга. А курити, хлопці, йдіть до паровика, щоб тут пожару не наробили.

Коли чоловік випив, перекусив, то й сон минає і потроху курці сходяться до паровика. А замогоричені машиніст та кочегар вже з опівночі розпалили паровик, понадівали паси і як тільки коло паровика назбирається купка людей, барабан починає вже густи, а господар, даючи знов по чарці, примовляє:

— А ну, хлопці, Бог раз на рік родить, раз тільки молотимо, а день вже короткий!

І ще до дня у такого господаря вже машина гуде і гуде цілий день аж до смерку, тоді як по панських господарствах робота йде тільки від сходу та до заходу сонця, з перервою в обідню пору та з переміною робітників на інтенсивніших роботах.

А коли в Херсонщині бував великий врожай, що траплялося після мокрої осени та дощового травня, тоді вже заробітчани ставили умови наймачам, диктували їм ціни, а всі господарі, починаючи з великоземельних панів і кінчаючи заможнішими селянами, "куркулями", запобігали коло захожих заробітчан та місцевого сільського пролетаріяту.

Тоді по базарах, на майданах, коло заробітчан зранку збирався великий натовп, що старався наперебій захопити собі робітників на все літо або хоч на жнива. Але заробітчани не спішилися і на запити наймачів про ціну, відповідали:

— Ви вдома поснідали добре, певне вже й тут підкріпилися, а ми ще нічого не їли; як попоїмо, то й скажемо.

Вже аж по обіді, розслухавшись, порадившись, заробітчани кажуть ціни. А в особливо врожайне літо, то й говорити не хочуть, а лежать собі, понапи-

Є. Чикаленко. Спогади. 1885-1890 — 169

сувавши крейдою на підошвах ціну, кажучи, що у них вже язики поболіли, говорячи кожному свою ціну.

До великих господарств, більшими гуртами, заробітчани ще охотніше наймалися, ніж поодиночки до "куркулів", кажучи, що ті їх морять дуже роботою.

— У вас цілий тиждень, як той казав, роби, а в неділю ще пані до косцьолу вези.

— Та зате ж ми платимо і годуємо добре, — відповідають ті.

— У вас, господарів, така робота, що й здоров'я позбудешся!

На це часом дехто з "куркулів" пропонує зважити тепер заробітчанина і платити окремо за кожний загублений на роботі фунт поверх умовленої ціни.

В такі врожайні роки заробітчани раз-у-раз перебирають харчами і вередують всячиною, що страшенно іритує господарів.

Дядько мій в таких випадках, бувало, з обуренням вигукує:

— На них, прости Господи, голоду треба!

— А нехай Бог милує, — завважає, христячись, тітка, та ж неврожай і нам пошкодить.

— Поки жирний схудне, то худого й чорти візьмуть, відповідає дядько. Їх треба годувати так, як та невістка свого свекра годувала, що каже: яйця зварила — юшку дала, картоплю зварила — юшку дала, вареники зварила — юшку дала; три юшки, тату, з'їли та ще й вередуєте! Бо все одно, як той казав: коли чоловік голодний, то ні до чого, а як наївся, то спав би!

Маючи через поліційний догляд стосунки з селянами тільки по господарських справах, я не міг впливати на них словом, розмовами, але я впливав своїм життям, своїм поведенням. Я тримався, як свідомий українець, говорив раз-у-раз зо всіма українською мовою, і тому перешорські селяни і панки не старалися ні з ким в розмові вживати каліченої московщини, як

Є. Чикаленко. Спогади. 1885-1890 — 170

це бувало по інших селах, особливо з тими, що поверталися з війська або з якоїнебудь служби в городі. Коли хтонебудь з перевертнів або з чиновників насміхався з перешорян, що вони говорять "мужицьким", "хахлацьким" язиком, то селяни казали:

— А от наш пан, не то, що ви, а на всю губу пан, вміє говорити на всяких язиках, а з своїми дітьми і зо всіма говорить по-нашому та ще по-стародавньому.

Але я ніколи не робив ніяких уваг щодо мови, не силував нікого, а досягав того своїм прикладом, сам додержуючись чистоти мови.

Впливав я на перешорян ще й через свого економа, перешорського ж селянина Дмитра Лужанського, який служив у мене коло 20 років. Він хлопцем вивчився добре грамоти від свого родича по матері, дяка, а від природи був чоловік розумний, чесний, якого всі перешоряни поважали і слухали ще до того, як він став у мене економом. Довгими зимовими вечорами він перечитав усе, що у мене було з української літератури, і по-московському — Костомарова, бо на українській мові тоді ще історичних книжок не було. Читав він усе з великим інтересом, бо прочитане було для нього несподіваним "откровенієм". Багато ми з ним розмовляли з приводу прочитаного; з ним я говорив на національні теми зовсім одверто; нарешті він став зовсім свідомим та інтенсивним українцем, який впливав і на селян.

Через Лужанського, за допомогою інструктора Шиманського, по моїй ініціятиві, заснувалося в Перешорах кредитове товариство, якому я дав приміщення в своєму дворі, поки воно, розвинувшись, не придбало свого власного будинку.

Робітники у мене в економії були зовсім подібні до описаних В. Винниченком в його прекрасному оповіданні "Голота"; навіть його Трохим, який спересердя гриз коняку, що критикам здавалось неймовірним,

Є. Чикаленко. Спогади. 1885-1890 — 171

зовсім тотожний з перешорським Йосипом Могилевським, що вночі накинув зашморгом канат на шию бугая і завісив його через сволок спересердя за те, що той його вдарив вдень.

З старих батьківських служак були у мене — бувший батьківський "камердинер" Павлуша, що тепер служив за нічного сторожа і звечора розказував моїм дітям все те, що колись розказував мені малому. За кучера був у мене Грицько, тепер Григорій, Йосипенко, той самий бурлака, що за моїх дитячих років в ролі діда з козою говорив на пам'ять початкову главу з Енеїди Котляревського і від якого я хлопцем позаписував багато пісень. Обидва вони пробували у мене наче на пенсії, до смерти, але Грицько, цей останній перешорський бурлака, так і не розказав нікому, звідки він родом і яке його було справжнє прізвище, тільки по вимові його я певний, що він був з Лівобережжя.

До мене він, як і Павлуша, до самої смерти своєї ставився по-батьківському; напр. коли я вже господарем бувши, вийду, бувало, їхати в поле легко одягнений, то він завжди було каже: — "Вдягніться тепліше, бо сьогодні в степу холодний вітер", або: — "Возьміть свиту, бо буде дощ!" Я й досі з подякою згадую цих двох моїх наставників дитячих років так, як і вони завжди з пієтизмом ставилися до пам'яті небіжчика мого батька, що теж до них ставився по-батьківському.

По смерті Павлуші нічним сторожем став у мене Гнат Манастирський. Замолоду він мав такий чудовий голос, що коли було заспіває, пасучи в степу худобу, то люди припиняють роботу, щоб послухати його. Але й на старості він так гарно співав, що композитор Я. С. Степовий, який часом гостював у мене, слухав його з захопленням, та й не тільки він, а всі, що гостювали у мене в Перешорах. Небіжчик Степовий записав багато Гнатових пісень, але так і вмер, не надрукувавши, здається, й жадної з них.

Є. Чикаленко. Спогади. 1885-1890 — 172

Пізніше багато Гнатових пісень перейняв мій син на фонограф, але під час цієї завірюхи, мабуть, пропали і валики з піснями, як багато дечого...

Коли зайшла мова за співаків, то треба згадати і за Трохима Назаровича Собачкина. Син захожого з Московщини муляра і селянки українки Єлисаветградського повіту, він по скінченні Херсонської с.-господарської школи був присланий в мій маєток на практику. До господарства він не виявив великої охоти, але бувши від природи незвичайно музикальним, за короткий час вивчився знаменито грати на бандурі, що була у мене. Я подарував йому ту бандуру, добув ноти дум кобзаря Остапа Вересая, записані в 70-их роках М. Лисенком; потім послав його в Миргород до відомого маляра П. Сластьона, у якого бувало багато полтавських кобзарів і який сам чудово співав історичних дум. Пізніше він вивчив і знаменито співав кобзарські думи, перейняті на фонограф у Миргороді д-ром Ф. Колессою і надруковані в виданнях Наукового Т-ва ім. Шевченка у Львові. В результаті з Собачкина виробився чудовий бандурист, про якого якось мій прикажчик Федор Кучерявий жартома сказав:

— "Якби Трохимові Назаровичу випік очі, то-то з нього був би кобзар!"

Відбувши, прапорщиком японську війну, він служив на Херсонщині агрономом, а під час світової, а потім громадянської війни, мабуть, десь загинув, бо з того часу нічого про його не чуть.

Ще треба розказать про знаменитий народній хор Демуцького, що складався з двох чи трьох сот душ селянських хлопців та дівчат. Д-р Демуцький, бувши студентом медицини в київськім університеті, був помічником М. Лисенка, старостою його хору.

Діставши посаду лікаря в Таращанському повіті, він оженився з дочкою землевласника Яневського (про якого мова буде далі) і оселився в м. Охматові, що

Є. Чикаленко. Спогади. 1885-1890 — 173

лежить над великим ставом-озером, на берегах якого розкинулись, одно коло одного, три села, разом в кілька тисяч душ.

Маючи великий хист і досвід, д-р Демуцький за короткий час зорганізував хор душ з сорока селянських хлопців та дівчат, який спочатку співав тільки в церкві, чим привабив до церкви масу народу.

Забезпечившись таким способом від доносів попа, він почав вчити свій хор і українських пісень. Він вчив тільки цих сорок душ, а ці, по його наказу, вчили вже інших; таким чином постепенно хор став побільшуватись і розрісся до ґрандіозних розмірів, як я казав, в кілька сот душ. У неділі і свята Демуцький робив проби і давав під голим небом концерти, на які з'їздилася околишня інтелігенція і сходились тисячі душ народу.

Одного року на Зелені Свята зо три десятки його хористів пішли на прощу до Києва і впросилися у Володимирському соборі, щоб їм дозволено було проспівати спочатку на пробу хоч один раз "Амінь", а коли вони проспівали, то їм вже дозволено було співати всю службу. Ввесь народ в соборі одразу помітив, що співає якийсь новий надзвичайний хор, і очі всіх людей звернулися на хори, де на своє здивування побачили гурт засмалених, запорошених селян. Другого дня вже їх запрошено співати службу в Софіївському соборі, а далі якийсь підприємець найняв їх співати в міському саду.

Коли про це довідався Демуцький, то поспішив до Києва і умовив хористів їхати додому. Казали, що Демуцький боявся, щоб уряд не звернув уваги на його хор і не побачив в його діяльності "мазепинства" та не заборонив йому любої його серцеві праці. Але земляки таки умовили його не ховатися з своїм надзвичайним хором, і він дав один концерт в найбільшій київській залі купецького зібрання, а другий в Одесі, з величезним успіхом.

Є. Чикаленко. Спогади. 1885-1890 — 174

Після революції 1905-го року, коли настала реакція, Демуцький, боячись звернути увагу уряду на свою діяльність, перестав давати концерти.

Отже мені довелося пізніше почути ще раз його надзвичайний хор, вже у нього в Охматові, але про це я розказую на іншім місці.

Оповідаючи про Перешори, не можна не розказати про Мошка, якого я з дитячих років пам'ятаю все з довгою сивою, як у Мойсея, бородою; йому вже напевне більше 80 років, коли він ще живий. Мошко теж був бурлакою, родом, як він мені оповідав, з Шаргороду на Поділлі. Там його забрали десятилітнім сиротою у так звані кантоністи. За царя Миколая I-го жидівських хлопців силою забирали до військових шкіл, вихрищували їх, переіменовували з Ґольденберґів, Розенталів і т. п. в Золотаревих, Розових і виводили у військові шевці, кравці, музиканти, писарі, але більшість з них гинула від недогляду, смертного бою та взагалі знущання своїх опікунів. Мошкові пощастило втекти з кантоністів і переїхати з земляками на Херсонщину і за хабаря приписатися у балтські міщани під прізвищем Яковиса, але ніхто того його прізвища не знав, а всі називали його Мошком перешорським. По професії він був кравець, але з свого рукомесла не міг прогодувати численної родини, а тому брався за все: був фактором, присівав хліба і шинкував. Власне корчму тримала його жінка, що мала вдачу цілком протилежну своєму чоловікові, була енергійна, сварлива і неперебірлива в засобах, тоді як Мошко був тихий, релігійний і розумний чоловік, з яким приємно було розмовляти і якого шанували всі, хоч ставилися до нього трохи іронічно, як до непрактичного чоловіка.

Бачачи, що він з свого кравецтва не прогодується, бо ніяк не навчиться шити на машині, яку придбав на виплат, а все шиє руками, я вимагав від купців, що купували у мене, кликати Мошка за фактора,

Є. Чикаленко. Спогади. 1885-1890 — 175

кажучи, що я, як пан, не можу обійтися без жида. Хоч Мошко до торгу майже не мішався, а тільки був свідком, він діставав від покупця 1/4 проценту факторового, за те раз-у-раз був при здачі хліба, латаючи подерті мішки. Я з свого боку подарував йому маленьку садибу, давав соломи на паливо і щороку шматочок поля, на якому він щось сіяв. Але він такий був безпорадний, що й в господарстві, як у всьому, йому не щастило. Коли він позичить воли, щоб виорати, чи зралити свою ниву, то довго ходить по степу, поки її найде; а жаліючи воли, пустить їх попастись, то вони, або в шкоду вскочать, або додому приженуться, то так йому й день мине; або піде полоти свою ниву, а виполе помилково чужу, і таких анекдотів багато оповідали про Мошкове господарювання.

А вже діти його повиростали справжніми хліборобами, що їх не можна було відріжнити від селян: в полі робили, як селяни, і говорили чистою українською мовою, без усякого акценту; та й відносини у них з селянами були такі, що один Мошків син навіть кумував у свого сусіди, Дмитра Мазуренка.

— Та хіба ж піп дозволив жидові держати до хреста вашу дитину? — питаю я того селянина.

— Та він до попа не ходив, він у другій парі був у мене за кума, то піп того й не знав, — пояснив Дмитро.

Є. Чикаленко. Спогади. 1890-1894 — 176

VIII.

(1890-1894)

Смерть дядька. — Микола Левицький. — Карпенко-Карий і український театр. — Мої "Розмови про сільське хазяйство" — Листування з І. Рєпіним, Д. Мордовцем. — О. Волошин і Ф. Заїкин.

Весною 1890 року дядько приїхав на короткий час попрощатися, як він казав, бо почував себе зовсім нездоровим. Раптом в жнива я дістав з Херсону телеграму, що дядько дуже захворів. Коли я приїхав до нього, то виявилося, що у нього був удар, але тепер йому краще. Побачивши мене, він почав мені докоряти, що я покинув господарство в саму гарячу пору, що без мене там не буде ладу; але я його заспокоїв, кажучи, що я приїхав на самий короткий час, щоби навідать його, а там без мене догляне жінка та економ. Заспокоївшись за господарство, він повів таку річ:

— "Ну, та воно й добре, що ти приїхав; у мене був перший удар, за ним буде другий, а там і смерть! Я її не боюся і помираю спокійно, бо знаю тебе і твою жінку, і певний, що ви не розтринькаєте того, що ми з діда-прадіда збирали. Все, що я маю, перейде до тебе, бо інших наслідників у мене нема; але тут є такі речі, як золотий годинник, дорогий кожух, то ти їх забери, бо як я помру, то поприходять тут всякі приятелі, будуть жалкувати, плакати за мною і порозбирають ото все на спомин про мене; то лучче ти позабирай, що цінне, і поспішайся додому, бо там без тебе в таку пору, як жнива, буде багато втрат".

Є. Чикаленко. Спогади. 1890-1894 — 177

Я заспокоював його, кажучи, що він ще поправиться, поїде на Кавказ і вернеться зовсім здоровий. Але він, махнувши рукою, відповів:

— "Це всі так мені кажуть, думаючи мене заспокоїти, а я знаю, що коли чоловік мало не все своє життя пив аршинами горілку і дожив до семидесяти років, то це вже забагато; їдь додому, а коли я вмру, то тобі дадуть знати, і ти приїдеш та поховаєш мене тут поруч із Ванею (моїм старшим братом, що вмер у Херсоні). Коли я вмру, то візьмеш метрику о моїй смерті і віддаси всі документи адвокатові Зайчикові, а він уже знає, що робити, а ти зараз вертайся в Перешори, бо без господаря і товар плаче".

Прощаючись, я дивувався тому спокою і навіть гумору, з яким дядько говорив про свою смерть, і від щирого серця пожалкував за ним, прощаючи йому всі ті неприємності й образи, які від нього перетерпів.

Не минуло й тижня, як я дістав телеграму, що він смертельно заслаб, але приїхавши знов до Херсону, я вже його не застав; його за день до мого приїзду поховали, бо в літню спеку не можна було довше держати.

По дорозі з Херсону, в Одесі, я зайшов у справах спадщини до нотаря М. Ф. Комаря і, розговорившись, ми пізнали один одного і згадували, що я у нього бував у Києві 1881 року і зустрічався на словарних засіданнях у В. Б. Антоновича. Він дорікав мені, що я, живучи п'ять років в чотирьох годинах їзди від Одеси, ні разу не був у нього, але я пояснив йому причини, чому я не виїздив нікуди з села, і що тепер, коли термін мого догляду скінчився, то я буду часто бувати в Одесі, бо незабаром маю привезти сюди в гімназію свою старшу дочку.

Побачивши у М. Ф. Комаря галицький журнал "Зорю", я попросив його виписати й мені, і з того часу я почав діставати зі Львова в ковертах на тонесенькім

Є. Чикаленко. Спогади. 1890-1894 — 178

папері "Зорю" та дитячий "Дзвінок", правда неакуратно, а все таки довідувався, що робиться в Галичині і у нас в українських літературних колах.

За цих п'ять років, що я прожив у селі під доглядом поліції, я майже нічого не зробив на українському громадському полі, а впірнув у господарство, яке з кожним роком почало давати мені все більші й більші прибутки, які я по наказу дядька вживав на купівлю землі для округлення маєтку. Дядько раз-у-раз навчав мене, кажучи:

— Коли маєш зайву тисячку, то купуй землі, принаймні на три тисячі, позичивши решту у банку, щоби за неї платили і нащадки твої, що користуватимуться нею; а земля і не згорить і ніхто її не вкраде.

Тоді й в голову не приходило, що її можуть відібрати дурно. Земля наша, коли я сів на господарство, була в п'яти шматках, що дуже було незручно і немало заважало господарюванню. Потроху я скупив від панків всі шматочки землі, що були всередині, і таким робом з'єднав чотири шматки в один і тільки дідових півтораста десятин, по той і по цей бік чавунки (залізниці), лишилися в окремому шматку, бо відділялися від інших багатьома смужками, що належали церкві та дрібним панкам, яких у Перешорах мабуть чи не більше, як селян.

*   *
*

За цих п'ять років ніхто з давніх приятелів, як я вже казав, не листувався зо мною і не заїздив до мене; лиш раз несподівано заїхав Микола Васильович Левицький, який тоді ще не називався "Артільним". Але очевидно вже ідея артільного господарювання достигала в його голові, бо приїхавши до мене разом з Носарем, батьком знаменитого Хрустальова-Носаря

Є. Чикаленко. Спогади. 1890-1894 — 179

Переяславського^*), та ще з одним аґрономом, прізвище якого я забув, почав доводити мені, разом з своїми товаришами, вигоди артільного господарювання взагалі. Нарешті запропонував мені скласти артіль з нас чотирьох, тобто з нього, з двома товаришами, та з мене: вони втрьох вкладуть свої знання і працю, а я — землю і працю. Признаюсь, здивувала мене така пропозиція немало і я, само собою, не пристав на неї по досить переконуючим мотивам, що я землі своєї не маю, а поки живий дядько, хазяїную на дядьковій як управитель його. Особливо напосідався на заснування артілі Носар, величезний дядько, обличчям дуже подібний до М. Л. Кропивницького. М. В. Левицький ставився до нього з величезною повагою, навіть з пієтизмом і вихваляв мені його, як громадського діяча, що за свою політичну діяльність був засланий на Сибір і оце тепер тільки повернувся. На мене Носар зробив вражіння нахабного, самовпевненого самоука, бо з розмов його пробивалась відсутність систематичної освіти, а видко було, що чоловік нахапався модних революційних лозунгів та термінів, яких вживав де треба й де не треба. Після моєї відмови вступити в артіль Носар скинув з себе всю улесливість і ласкавість до мене і холодно, навіть з несхованим незадоволенням попрощавшись, поїхав з обома товаришами на Єлисаветград. Я умовляв М. Левицького лишитись у мене надовше, бо ми не мали як розпитатись один про одного і довідатись, як кожний жив тих кілька років, що ми не бачились, але він не хотів розлучатись з товаришами і обіцяв колись по дорозі в Одесу заїхати до мене.

Через якийсь час від І. Карпенка-Карого, який заїхав до мене, повернувшись з заслання, я почув цікаву історію тої артілі, яку заснували були М. Левицький, Носар та той аґроном, що приїздив з ним до

^*) Голова Совіту Робочих Депутатів в Петербурзі 1905 року.

Є. Чикаленко. Спогади. 1890-1894 — 180

мене. Потерпівши фіяско у мене, вони найняли 400 десятин землі у сестри жінки Карпенка-Карого, яка завідувала і частиною землі брата свого, Олександра Тарковського, що був тоді на засланні в Сибіру. Вона віддала їм землю в оренду, як людям ідейним, по дешевій ціні і вони оселилися в старій панській садибі, недалеко від якої Карпенко-Карий, ще до свого заслання, збудував хутір на частині, що належала його помершій жінці Надії Карловні.

Карпенко-Карий був тоді на засланні в Новочеркаську, а землю, 200 десятин, що належала його дітям по смерті його жінки, віддав у оренду селянам с. Кардашевої. Коли згадана артіль оселилась в Кардашевій і увійшла в ближчі стосунки з селянами, то М. Левицький як юрист, став селянським адвокатом і вважав своїм обов'язком щиро обороняти інтереси селян. З розмов з селянами Носар довідався, що у селян, що держать в оренді землю у Карпенка-Карого, не стає проти контракту кількох десятин землі і таким робом вони вже кілька років платять за неіснуючих кілька десятин, що разом складає суму щось до 500 рублів. Носар обуривсь і підбурив Левицького проти такої "експлуатації бідного селянина", і почали вони підбивати селян, щоб ті позивали Карпенка-Карого. Левицький написав в Новочеркаськ до Карпенка-Карого листа, в якому розповів справу і, як повірений селян та як давній приятель його, додав, що для нього "інтереси народу вище всякого особистого приятельства", а через те він подасть в окружний суд на нього позов. Діставши такий лист, Карпенко-Карий і здивувався і обурився до краю, але відповів, що він сам землі тої не міряв, а здав її селянам по бувшому пляну і що незабаром кінчається йому термін заслання, то він приїде, візьме землеміра і коли виявиться, що справді не стає землі, то він поверне селянам перебрані гроші, або якось зійдеться з ними; крім того ціна, по якій він здавав селянам, була на багато нижча від нор-

Є. Чикаленко. Спогади. 1890-1894 — 181

мальної в той час. Відповідь Карпенка-Карого засоромила селян, і вони зреклися того позву.

Коли Карпенко-Карий повернувся з заслання на свій хутір, то старався оминути своїх тих близьких сусід, що провадили артільне господарство і були підбурили проти нього селян. Але якось раптом уночі приплентався до нього М. Левицький, з плачем оповівши, що Носар набив його і проти ночі вигнав з дому. З оповідання М. Левицького виявилося, що Носар зовсім не політичний засланець, а засланий за шахрайство та розтрату громадських грошей, коли був волосним писарем; що він зробив орендний контракт на своє ім'я, присвоїв собі все спільне майно і став повновласним господарем, а не рівноправним членом артілі і нарешті вигнав своїх спільників. Отака то була перша артіль М. Левицького, в яку він і мене хотів втягнути. Але мало чим ліпші були сільсько-господарські артілі, які закладав М. Левицький потім по селах і якими так уславився. Коли херсонське губерніяльне земство послало відомого українського діяча, свого секретаря Е. І. Борисова, для обслідування артілей, заснованих М. Левицьким, то виявилося, що селяни дурили його, бо в дійсності ніяких артілей нема, а селяни з'єднуються в артіль тільки для того, щоб дістати безпроцентову позичку від земства, а потім, поділившись нею, господарюють собі кожен окремо, як і звикли з діда-прадіда. Видруковане в "Земському Збірнику" справоздання Е. І. Борисова про артілі наробило тоді великого шелесту і полеміки, і земство відмовилось надалі кредитувати артілі. З того часу М. Левицький організував, вже не хліборобські артілі, які всі пощезали, як бульки на воді, а міські, ремісничі, торговельні і взагалі всякі, як тепер кажуть, кооперативи.

В кінці 80-тих років М. Левицький заїхав до мене в Перешори і розповів цікаву і повчаючу історію про те, як він оженився з кацапкою і що з того вийшло.

Є. Чикаленко. Спогади. 1890-1894 — 182

Після нещасливої артілі з Носарем, коли він зайняв посаду секретаря александрійської земської управи, якось прийшло прохання від жінки-лікаря з Тульської губернії. М. Левицький люб'язно відповів приватним листом, що тепер в його земстві нема посади, але коли буде, то він сповістить, бо вважає що в земстві повинна бути якась кількість жінок-лікарів, бо селянки соромляться з своїми спеціяльними хворобами звертатися до лікарів-мужчин. Через якийсь час він дістав від тої лікарки листа з подякою і з її увагами щодо лікарської помочі на селі. Кореспондентка чимсь зацікавила його так, що він знов відповів їй і на цього листа. Таким робом зав'язалося у них листування, що далі, то все цікавіше й інтенсивніше, а далі вони помінялися фотографічними картками і нарешті рішили, що вони зовсім підходять одно до одного. М. Левицький раз-у-раз, ще змолоду, не дуже то надавав значіння національному моментові, то й в такім важнім крокові, як вибір жінки, не звернув уваги на те, що то кацапка, і з легким серцем поїхав у Тульську губернію і не довго думаючи, повінчався там з нею. А коли прожив із жінкою тиждень, то, як сам він скаржився мені, тоді ж побачив, що "вскочив по саме нікуди!" Але думалось йому, що якось то воно буде. Коли вони переїхали до Єлисавету, де він записався в адвокати і познайомив жінку з своїми приятелями українцями, то вона відразу гостро поставилася до них і так зненавиділа українську мову, що протестувала, коли при ній говорили по-українському. Дійшло до того, що вона спалила йому українську бібліотеку, а раз буквально порозганяла з хати українців, коли вони зійшлись було до нього на зібрання, які улаштовувались по черзі у кожного члена громади, вигукуючи: "Ми вас, хахлов, побєділі!"

Все це він сам мені розказував, а я тільки дивувався, як при таких відносинах можна з жінкою жити, та ще й прижити з нею троє дітей! Нарешті во-

Є. Чикаленко. Спогади. 1890-1894 — 183

ни таки розійшлись; вона, забравши дітей, виїхала в свою Тульщину.

Коли скінчився термін засланню Карпенка-Карого, він приїхав на свій хутір, а через якийсь час вступив у трупу Старицького, в якій тоді грали М. Л. Кропивницький, та брати його Микола (по сцені Садовський), Панас (Саксаганський) та сестра Марія (Садовська). Коли вони грали в Одесі, то часом К. Карий або й удвох з Панасом Саксаганським заїздили до мене на день на два в Перешори. Панас, як завзятий мисливець, ходив по степу з рушницею і раз-у-раз з успіхом, бо ніколи не вертався додому без перепелів, куріпок, зайця або лиса, а ми з К. Карим оглядали господарство, скотину, вівці, які особливо любив він, і ввесь час розмовляли на всякі теми. Власне говорив він, а я слухав, бо він багато бачив, чув, їздячи з трупою по всій Росії, а головне, що він умів про все розказати цікаво і спостерігав усе з таких боків, на які інші люди не вважали, і з своїх спостережень раз-у-раз робив характеристичні, оригінальні висновки. Слухаючи його, я раз-у-раз думав про те, що з нього вийшов би надзвичайний професор філософ, якби він був одержав відповідну освіту, а то ж він скінчив тільки чотириклясне повітове училище. Напевне й драматург-письменник з нього вийшов би такий, що мав би не тільки всеукраїнське значіння, а й всесвітнє, і тоді він ще більше прислужився б справі відродження України, як тепер.

Мені не раз приходило на думку, що якби й Т. Шевченко виїхав був перед своїм арештом за кордон і, замість того щоб простраждати десять років у надкаспійських степах серед темних москалів, прожив цей час в Европі, серед людей освічених, культурних, то написав би такі речі, які поставили б його ім'я поряд з Ґете, Байроном і мали б всесвітнє значіння. І Т. Шевченко і К. Карий були тільки самородними діямантами, один більшої, другий меншої величини, але в

Є. Чикаленко. Спогади. 1890-1894 — 184

обох у них не було тої шліфовки, яка побільшує вартість вдесятеро. Але така вже доля мужицької нації, що не мала своєї не тільки державности, а навіть і школи. Але хто знає, якби Шевченко та Карий одержали російську університетську освіту, то чи не вийшли б вони такими ж російськими письменниками, як Гоголь або Короленко?

В ці роки я часто бачився з К. Карим і був у курсі, а часом і свідком тих чвар та інтриґ, які роз'їдали трупу. Спочатку М. Л. Кропивницький та брати Тобілевичі розійшлися з М. Старицьким і заснували свою окрему трупу під кермуванням Кропивницького. Потім брати Тобілевичі та М. К. Заньковецька, не помирившись з Кропивницьким, виділилися в осібну трупу під фірмою Садовського, і нарешті й ця трупа розбилася на дві. М. К. Заньковецька, хоч і геніяльно талановита артистка, не могла перенести й тіні конкуренції і не терпіла поруч з собою ніякої талановитої артистки, а через те всіма засобами намагалася позбутись Марії Садовської, що була хоч менш талановита за Заньковецьку, але мала чудовий голос і високу, струнку, героїчну статуру, чого бракувало маленькій Заньковецькій. Вона зуміла настроїти свого чоловіка М. Садовського проти сестри і намагалася вплинути і на К. Карого, але він як незакоханий, не піддавався тим впливам і рішуче виступив в обороні своєї тихої, несварливої сестри. На цім ґрунті витворилося ціле пекло, в якому всі кипіли, як в огні, і нарешті Марія Садовська мусіла покинути трупу, а разом з нею вийшов і К. Карий. Саксаганський в цих чварах стояв збоку і як безсторонній глядач теж перейшов на бік сестри проти брата і братової, тобто проти Садовського та Заньковецької, і таким робом і ця трупа розкололася надвоє. З колись одної знаменитої мейнінґенської трупи на Україні стало чотири: Старицького, Кропивницького, Садовського та Саксаганського, в яких було по одному, по двох талановитих артистів.

Є. Чикаленко. Спогади. 1890-1894 — 185

Правда, в трупі Старицького видатних талантів не було ; в трупі Кропивницького був тільки він сам високоталановитий, переважно артист-комік з чудовим голосом та статурою, яка під старість стала вже занадто важкою.

В трупі Садовського займала перше місце українська Дузе, як її називали, геніяльна артистка Заньковецька, яка, на жаль, не покинула в свій час сцени і, можна сказати, пережила свою славу, бо хто бачить її тепер на сцені, той не може собі уявити в цій бабусі колишню знаменитість. Садовський, навпаки, з кожним роком все більше й більше входив у силу, і по заслузі придбав собі славу великого артиста і організатора українського театру, що на протязі багатьох років був єдиним українським огнищем, яке відогріло патріотичні почуття публіки і розбудило інтерес до України, в самостійність якої гаряче вірив Садовський з того часу, як побував якийсь час директором українського театру в Галичині.

Трупа Саксаганського складалася крім нього ще з Карпенка-Карого, сестри їх Марії Садовської і вважалася найбільше ансамбльовою, найкраще організованою і взагалі найкращою трупою. Саксаганський дійсно високоталановитий артист, може талановитіший за Кропивницького, але по смерті К. Карого розпустив свою трупу і виступав тільки на ґастролях по дрібних провінціяльних трупах, що складалися з усякої шантрапи, шушвалі, яку він висміяв у водевілі: "Шантрапа". Ці ґастролі не принесли слави Саксаганському, і потроху публіка стала його забувати, в той час як Садовський все більше й більше підвищувався в очах публіки.

Карпенка Карого всі раз-у-раз називали "розумним" артистом, бо він справді був таким, але разом з тим він був і талановитим; він ніколи не впадав у шарж, в ненатуральність, але ролей видатних, героїчних він не грав ніколи, а через те ніякого ефекту на

Є. Чикаленко. Спогади. 1890-1894 — 186

публіку не робив, зате його грі ніхто ніколи нічого не міг закинути. Марія Садовська, як я вже казав, була і талановита і співала дуже гарно і мала ефектну статуру, але, на великий жаль, вона скоро після розколу трупи Садовського вмерла, і Саксаганський замість неї виховав теж досить талановиту артистку Л. П. Ліницьку⁶⁾, яка була у нього прем'єршею ввесь час, поки він держав трупу.

За часів українського національного уряду Міністерство Мистецтва призначило Саксаганського директором державного народнього театру в Києві, куди, наче в архів, перейшли на ролі бабусь і Заньковецька і її конкурентка Ліницька. На цій посаді Саксаганський наче одержав сатисфакцію за те, що публіка його була забула. Але я забіг наперед років на 30, а тому вертаюсь назад до 90-их років.

В початку цих років вернувся з Сибіру д-р П. І. Михалевич, і я зараз же поїхав до нього в Єлисаветгород. Але, на великий жаль, це вже був не той надхненний провідник відродження української нації, яким я його знав перед засланням, а прибитий лихом, пригнічений недолею старий дід. Головою родини стала тепер його жінка, малоосвічена селянка, що клопоталась тільки за свої діти і вороже ставилась до колишніх учнів-приятелів свого чоловіка — отих Грабенків, Чикаленків, Дяченків та ін., що довели його, як вона казала, до Сибіру! Тяжко мені було дивитися на любого доктора. Але що зробиш?

Після заслання Михалевич вже не виявляв інтересу до українських справ, і його постепенно всі забули.

*   *
*

Я вже казав, що літом я до втоми працював по господарству, але ніяких різких змін в ньому не робив, бо дядько тому дуже противився, кажучи:

⁶⁾ У автора незначний анахронізм. Ліницьку, як акторку виховав Кропивницький, до Саксаганського вона перейшла пізніше. Д.А.

Є. Чикаленко. Спогади. 1890-1894 — 187

— "Роби так, як я робив, я ж робив так, як твій батько, а розумнішого за нього я не зустрічав у своїм житті. Отож роби наше дурне, а твоє розумне нехай полежить".

Але в маленьких розмірах, на невеликих шматочках землі, я робив на практиці проби, досвіди з того, що зимою вичитував з книжок та часописів. Велике вражіння на мене зробила праця професора петербурзького лісового інституту П. А. Костичева — "О борьбѣ съ засухами", і я вивірив на практиці те, що цей талановитий мужицький син міркував тільки теоретично.

Спосіб боротьби з засухами — чорний пар — дуже поширений тепер в засушливих місцевостях Америки і почасти і у нас в степах, — полягає в тому, що постійним розворушуванням ріллі не дають їй випарювати й губити вільгости. На добре обробленому чорному пару і посеред літа земля тільки зверху трохи висихає, а в споді, навіть у велику посуху, держиться ще весняна вода.

В Херсонщині літом 1892 року з квітня місяця не було дощу аж до Петра (29-го червня); земля скрізь висохла і порепалася так глибоко, що коли в шпару пустиш палицю, то її не можна було дістати. Всі хліба й трави так посохли, що аж хрустіли під ногами. Перелякані люди скрізь ходили по полях з процесіями, і духовенство правило молебні, щоб Господь змилувався і дав дощ.

І в Перешорах врядили таке молебствіє; пішов і я з людьми в степ з процесією і завів їх на свій чорний пар і підмовив панотця спинитися там і відслужити молебень. Всі люди поставали навколюшки і коли панотець звернувся до Бога з проханням:

— "Отверзи хляби небесния і даждь землі заждущей дождь", то всі люди з дивуванням помітили, що у них під колінами земля вогка і кожний з них по-

Є. Чикаленко. Спогади. 1890-1894 — 188

чав порпатись у землі і мняти вогку землю в руках, а діти то й коники з землі ліпили.

Один селянин пошепки завважав мені:

— То ви в Бога не просите вогкости, так як ми, а видираєте!

Після молебня на запитання вражених селян — яким способом я зберіг в ріллі весняну вогкість, я в подробицях розказав, як це робиться. Таким чином вийшла імпровізована лекція на ріллі, посеред степу. Тоді я рішив написати книжечку на цю тему або ліпше сказати, записати те, що я з цього приводу говорив, поясняв на практиці селянам. Правда, це вже був не перший мій досвід на полі популяризації, бо я ще року 1882 написав у Харкові на пропозицію проф. Зайкевича брошуру про культуру кукурудзи, але вона десь загинула в цензурі.

Записавши свої розмови з селянами про чорний пар, як спосіб проти засухи, і перечитавши їх декому з селян, я повіз брошуру в Одесу, щоб порадитись з М. Ф. Комаровим, куди її направити. Йому так сподобалась мова і виклад, що він зібрав до себе ввечорі кілька душ одеських українців, і я мусів перед ними прочитати брошуру, а потім порішили, що М. Комар повезе її завтра до цензора, з яким він часто бачиться за картами, і попросить його, щоб дозволив надрукувати. Але виявилося, що цензор при всьому своєму бажанні прислужитися Комареві не може дозволити науково-популярного рукопису сам, а мусить переслати його в Петербург в "главное Управленіе по дѣламъ печати". М. Ф. Комар написав в Петербург до своїх знайомих, щоб вони вплинули, коли можуть, на тамошніх цензорів, але минуло з півроку, і я дістав папірець, в якому сказано було, що "рукопись признана неудобною к печати" і зоставлена в цензурному архіві. Тоді прийшло мені на думку послати рукопис в сільсько-господарський журнал "Хуторянин", який видавався на

Є. Чикаленко. Спогади. 1890-1894 — 189

московській мові в Полтаві під цензурою президента "Сільсько-Господарського Товариства", видатного земського діяча Квітки. Через якийсь час я дістав свій рукопис назад при листі члена редакції Л. В. Падалки, який з захопленням вихваляв мою брошуру, але сповіщав, що Квітка має найгострішу інструкцію не друкувати нічого по-українському, під страхом закриття журналу. Під кінець Падалка пораяв мені звернутися до міністра хліборобства Єрмолова з проханням виклопотати у міністра внутрішніх справ дозвіл на видання брошури і пророкував, що коли я доб'юся дозволу, то моя книжечка проб'є дорогу українській книжці на село.

Як російський уряд боявся українського слова і як він його переслідував, видно з того, що я п'ять років добивався дозволу на свою брошуру про чорний пар і тільки 1897 року, тобто через п'ять років, дістав той дозвіл. Писав я на протязі цих п'яти років до проф. Костичева, просячи його поклопотатись за мою брошуру; писав і до міністра хліборобства Єрмолова; подавав міністрові внутрішніх справ скаргу на "Главное управленіе по дѣламъ печати" за заборону брошури. Нарешті послав йому друковане в "Земскому Сборнику" справоздання голови херсонської губерн. земської управи, який оглядав мої посіви на чорнім пару під час об'їзду губернії в голодний рік і дивувався моєму розкішному хлібові, що виріс в такий посушний рік. Я писав Єрмолову, що міністерство хліборобства повинно на свій кошт друкувати і розповсюджувати такі брошури, як моя, а не забороняти їх, бо таким способом можна підняти сільсько-господарську культуру серед селян. Міністру внутрішніх справ я післав свідоцтво від нашого "справника" про те, що за перешорськими селянами нема ніяких "недоїмок" і пояснив це тим, що вони обробляють землю так, як я їм показую, і через те мають щороку добрий врожай, а брошурою своєю я цей спосіб обробітку землі хочу по-

Є. Чикаленко. Спогади. 1890-1894 — 190

ширити і по всьому "Півдню Росії" і написав її так, як розказую селянам, навіть тими самими словами, бо російської мови "південні" селяни не розуміють.

Потім мені оповідав секретар Ученого Комітету при міністерстві хліборобства українець Филип'єв, який дуже захоплювався моєю брошурою, що вона була темою розмов та суперечок на засіданні комітету міністрів, куди міністр Єрмолов передав справу з моєю брошурою тоді, коли міністр внутрішніх справ відмовився, на його прохання, дозволити її. В результаті тої наради я дістав дозвіл з надзвичайним написом: "Дозволено въ виде исключения".

Надалі Филип'єв порадив мені посилати рукописи мої в Учений Комітет міністерства хліборобства і вже з його ухвалою посилати до цензури, але доконче писати в діялогічній формі, щоб виглядало як белетристика, бо наукові книжки гостро заборонені. Я так і робив з дальшими своїми книжечками; писав у діялогах і посилав рукописи до Ученого Комітету міністерства хліборобства, і їх цензура швидко дозволяла. За ті свої книжечки^*) я одержав пізніше від сільсько-господарських товариств дві великі срібні і одну золоту медалі; старанням земств вони розійшлися в кількості півмільйона примірників.

Правду пророкував Л. Падалка, що брошура про "Чорний пар" прокладе дорогу і іншим українським книжечкам в народні маси. З того часу, очевидно під впливом міністерства хліборобства і таких прихильників, як Филип'єв, цензура почала легше пропускати і мої книжечки та й інших авторів.

Сидячи на селі безвиїзно і не маючи змоги як політично "неблагонадежний" приймати участь в земській діяльності і впливати на громадські органи

^*) "Розмови про с. господарство": І. Чорний Пар; II. Худоба; III. Сіяні трави; IV. Виноград; V. Сад; V. Як впорядкувати с. господарство в полі.

Є. Чикаленко. Спогади. 1890-1894 — 191

на користь українства, я іноді впливав у цім напрямі іншим способом. Прочитавши раз в "Одесскому Листку", який я передплачував, глузливий фейлетон талановитого зденаціоналізованого земляка нашого Дорошевича, в якому він ядовито висміював український театр і взагалі українство, я, обурений до глибини душі, написав до незнайомого мені видавця Навроцького гарячого листа, в якому казав, що як "місцевий" землевласник обурююсь проти того, що "місцева" газета, замість того, щоб обороняти інтереси "місцевого" населення, дозволяє якимсь північним зайдам глузувати з "місцевої" мови, культури і т. п. і просив не посилати мені своєї газети, а я з свого боку вживу заходів вплинути й на сусідів, аби й вони не передплачували газети, яка не розуміє "місцевих" інтересів.

На відповідь я, натурально, не сподівався, але, на диво моє, в скорім часі дістав від видавця лист, в якому він просить вибачити, що цей фейлетон з'явився в його газеті без його відома і по непорозумінню, бо він раз-у-раз намагався ставити місцеві інтереси на перший плян (очевидно тільки комерційні), і що надалі таких недоглядів він у своїй газеті не допустить. І справді, доки був живий Навроцький, який нічого спільного з українством не мав, в його газеті ніколи ніяких виступів проти українства не було.

Другого разу якось прочитав я в якомусь журналі листи з закордонної подорожі найталановитішого тоді російського маляра І. Рєпіна, в яких він описував краківську академію мистецтва і зосібна знаменитого польського маляра Матейка. Він писав, що Матейко зробив собі безсмертне ім'я національного польського маляра тим, що він своїми історичними образами будив в поляках любов до своєї старовини і підіймав у них патріотичні почуття і т. д. Під вражінням тих рядків я написав до незнайомого мені особисто Рєпіна приблизно такого листа: "А хто Вам, високошановний Ілля Юхимович, заважає історични-

Є. Чикаленко. Спогади. 1890-1894 — 192

ми картинами будити в українцях любов до своєї старовини, підвищувати у них патріотичне почуття і таким способом придбати собі безсмертне ім'я українського національного маляра?" Підписав своє прізвище і послав на петербурзьку академію мистецтва, професором якої був тоді Рєпін. Через якийсь час я дістав лист, на коверті якого було написано: Мардаровка г-ну Е. Чикаленко. Розгортаю лист, писаний незнайомою рукою, і, здивований, бачу підпис: "И. Рѣпинъ". В листі тому Рєпін доводив, що він справді родом з м. Глухова⁹⁾ (Чернігівської губ.), але не почуває себе українцем та взагалі "Малороссія" так злилася з "Великороссієй", що витворилася вже навіки "нераздельная Россия", і він своїм малюванням раз-у-раз намагався розбудити в глядачах любов взагалі до "русского народа" і брав теми і з українського історичного побуту, напр. як запорожці пишуть відповідь на лист турецькому султанові і т. д. Через кілька років, копи я познайомився з Рєпіним в Петербурзі на ювілеї Д. Мордовця, то він дякував мені за мого листа, який навернув його на думку замовляти українцям, учням академії, образи на історичні українські теми і навіть сам надумався над темою в'їзду Богдана Хмельницького в Київ, але через хворобу і заняття не має змоги вибратися до Києва і взагалі на Україну за студіями.

Треба ще згадати про моє листування з Д. Мордовцем, загально відомим тоді російським письменником, коли я ще не був з ним знайомим, і що з того листування вийшло. Прочитавши в галицькій "Зорі" його "Сорока на тину", щось на кшталт фейлетону, в якому він каже, що український письменник живе в таких умовах в Росії, як сорока на тину, що й рад був би чоловік писати щось, але умови відбивають охоту і т. п., і впевнившись з того фейлетона, що Мордовець не забув ще української мови і володіє нею ще краще, ніж молоді наші белетристи, я написав йому,

⁹⁾ Ілля Рєпін родився не в Глухові Чернігівської губ., а в Чугуєві Харківської губ. Він був сином "білетного солдата" із козаків, обернених у "воєнно-поселенці". Прізвище це в спогадах пишеться "Репин", "Рѣпинъ" і "Репин". Д.А.

Є. Чикаленко. Спогади. 1890-1894 — 193

що даремне він нарікає на умови, що й при цих умовах можна друкувати белетристичні твори, аби охота, а що пише він тільки по-російському тому, що за російські твори йому платять, а за українські — ні, і нарешті запропонував йому писати історичні оповідання по-українському, а я знайду змогу платити йому так само, як платять російські журнали, і друкуватиму ті оповідання в Галичині, коли цензура не пустить їх тут. Я розвивав йому в тім листі свою думку про необхідність викладу всієї нашої історії в белетристичній формі, бо в іншій формі цензура історичних книжок про Україну не пустить, крім того в белетристичній формі народ охотніше читатиме і швидше познайомиться з своїм минулим. Я жалкував, що у нас досі нема свого такого геніяльного брехуна, як Сенкевич, який би історичними оповіданнями розбуджував патріотизм та інтерес до нашого минулого, і раяв йому, як історикові та белетристові, який майстерно володіє народньою мовою, взятися за писання історичних оповідань, а я йому платитиму, як йому платять за російські оповідання. З цього приводу зав'язалося у нас з ним листування, яке скінчилося тим, що він прислав мені досить велике оповідання під заголовком: "Дві долі", з життя Юрка Хмельницького. Оповідання те дуже розтягнуте і написане так нудно, що зовсім не захоплює читача. Нічого було робити, треба було за нього платити, як я обіцяв, але Мордовець не хотів сказати ціни; тоді я запитав редакцію "Київської Старини", по чім вона платила Мачтетові за оповідання "Панна", що друкувалося у неї на російській мові, і, пославши їй оповідання Мордовцева, запропонував надрукувати його в своїм журналі, а гонорар я виплачу авторові сам. Через якийсь час я дістав від В. П. Науменка відповідь, що Мачтетові платилося по 80 руб. за аркуш, а оповідання Мордовця по-українському не пускає цензура, перекладати ж на російську мову таке нудне оповідання не варто. Тоді

Є. Чикаленко. Спогади. 1890-1894 — 194

я послав оповідання у Львів до редакції "Літературно-Наукового Вісника", що тоді почав виходити під редакцією М. С. Грушевського, де воно й було надруковане з великими скороченнями, але все таки розміром вийшло до десяти аркушів, за які я мав заплатити тисячу рублів, які, за згодою Мордовця, послав львівському Науковому Товариству ім. Шевченка для заснування премії ім. Д. Мордовця за кращі історичні оповідання. Через якийсь час Мордовець прислав мені друге оповідання під заголовком "Семен Палій". Очевидно було, що обидва ці оповідання або були у нього давно готові, або писані наспіх і просто начисто, без усякої обробки. Це оповідання було ще нудніше за попереднє і ні "Київська Старина", ні "Л. Н. Вісник" не схотіли його й дурно друкувати, про що звідкісь довідався Мордовець і написав мені, щоб я повернув йому його. Боячись, що Мордовець випустить його окремою книжкою в такому вигляді, як воно написане, і догадуючись, що у нього нема чорновика, ми, разом з М. Комарем, поробили в ньому великі скорочення: повикидали все нудне і недоладне і, переписавши його, я послав Мордовцеві копію, залишивши почерканий манускрипт у себе, який я потім передав до колекції Б. Д. Грінченка. Мої здогадки справдилися, бо коли я прочитав виданого Мордовцем "Семена Палія", то упевнився, що його друковано по моїй копії без усяких добавок, що свідчить про те, що у Мордовця не було чорновика.

Під кінець мого безвиїзного проживання в Перешорах оселився по сусідству в своїм маєтку молодий інженер П. А. Кондрацький, дуже розумний і приємний чоловік; але як я не намагався українізувати його, нічого з того не вийшло, хоч він теоретично згоджувався зо мною, що народня школа і література для народу повинні бути на його мові, але як переходний ступінь до російської школи. Коли його вибрано було за члена ананьївської земської управи, то я через ньо-

Є. Чикаленко. Спогади. 1890-1894 — 195

го просував у земські бібліотеки українські книжки і провів на посаду секретаря управи свого приятеля з юних літ, О. Ф. Волошина, який по справі д-ра Михалевича, як і я, був відданий під догляд поліції в Одесі, де служив коректором в друкарні Фесенка, давав приватні лекції, а по неділях та святах співав в якійсь церкві і таким способом якось перебивався з своєю великою родиною. О. Волошин, людина розумна і тактовна, потроху-потроху придбав довір'я управських панів і ми вдвох з ним попроводили в ананьївське земство багато українців, ідейних робітників, яких ми особисто і не знали, але рекомендованих нам нашими приятелями. Таким робом в Ананьєві склався цілий український гурток, члени якого працювали по всьому повіту. Але це тяглося доти, доки членом управи був мій сусіда і кум Кондрацький, якого сліпо слухався голова земської управи. А коли той умер і в управу вибрано нових людей, з якими не міг ужитись Кондрацький і вийшов із земства, то почалася нагінка на служачих українців і на все українське. Впливовий ананьївський маґнат, придворний камергер Ерделі докоряв попередній управі за те, що вона ширить українські книжки, які мають ціллю не проведення ліпших способів господарювання, а відродження української держави, тобто закидав українцям таке, про що вони тоді й мріяти не сміли і що сталося несподівано тільки тепер після всесвітньої війни і великої російської революції. Натурально, що нова земська управа, не маючи в своєму складі жадного щироземського чоловіка, позвільняла з посад свідомих українців, а між ними і Волошина, хоч вони були найкращими земськими робітниками. Увільнили і агронома нашого Ф. І. Зайка-Заїкина, про якого треба сказати дещо. Коли посада повітового агронома стала вільною, то Кондрацький звернувся до мене з проханням порекомендувати якогонебудь тактовного чоловіка, бо пани наші тоді ще всі були рішуче настроєні

Є. Чикаленко. Спогади. 1890-1894 — 196

проти аґрономів, вважаючи, що кожний з них, та навіть і селянин, з практики знає багато більше, ніж всякий аґроном, який береться їх вчити. Я звернувся до своїх знайомих, і вони мені порекомендували Ф. І. Заїкина, про якого я перше ніколи не чув. Коли він дістав ту посаду і приїхав подякувати мені, то я з острахом помітив, що він майже зовсім глухий і тихої розмови не чує абсолютно. Через якийсь час, коли я зустрівся з Кондрацьким, то почав виправдуватися за глухоту Заїкина, кажучи, що перше він чув добре, і я не знав, що він зовсім оглух. Але Кондрацький, сміючись на це відповів, що оця його вада є величезним плюсом у Заїкина, бо коли він приїздить до панів, то не чує, що йому пани говорять шпильки, глузуючи з агрономії, і провадить свою розмову далі, до якої пани прислухаються і щось з неї почерпують і нарешті зостаються задоволені агрономом, що й висловлюють управі. Заїкин, як виявилося, був дійсно дуже діловитий і практичний аґроном; він завів по повіту масу маленьких зразкових господарств, наймаючи для них землю у найзлиденніших господарів, і їх самих наймав робити на тих землях так, як він велить; і коли у такого найгіршого господаря виростав чудовий хліб, то все село сходилося дивитись і справді навчилося ліпше обробляти землю. Заїкин, жвавий, жартовливий, раз-у-раз веселий, гострий на язик, дуже подобався селянам, і вони любили і слухали його, але ця його жартівливість і наробила йому багато лиха. Коли подекуди по Україні почалися селянські розрухи, трапилось Заїкину попасти на іменини до якогось попа, у якого було багато гостей, і коли один піп у червоній рясі запитав його, чи спокійно в повіті, то Заїкин, жартуючи, але з серйозним виразом, відповів:

— От, пождіть, отче, скоро-скоро, подеремо вашу рясу і з червоними прапорцями підемо з села до села!

Дехто з гостей зрозумів це, як справжню погрозу, і донесли управі; в результаті і нова управа, бажа-

Є. Чикаленко. Спогади. 1890-1894 — 197

ючи збутися його, заявила про це поліції. Почалося слідство, яке нічого не потвердило, але Заїкина звільнили і до нього пристала репутація не тільки "неблагонадежного", але й "опасного" чоловіка. Через цю репутацію він не міг знайти посади і мусів якось перебиватися з жінкою, сидячи на хуторці, який він собі придбав і який засадив садом та виноградом, а коли в 1905 р. почалася справжня революція, а за нею чорна реакція, то він попав на заслання в Сибір, з якого вернувся тільки тепер, після революції 1917 року і дістав в київській земській управі посаду аґронома.

З відомих тепер українських діячів служили тоді в ананьївськім земстві, між іншим, д-р Модест Левицький та д-р Іван Липа^*). Перший з них користувався широкою популярністю серед народу як лікар і як надзвичайно чула і сердечна людина. Він тоді вже починав писати свої невеличкі, але цінні новельки з селянського та жидівського життя, в яких виставляв матеріяльні недостатки та пригніченість населення і викликав до нього співчуття у читача.

Д-р Липа й тоді вже був самостійницького світогляду і проповідував між свідомими українцями ідею самостійности України.

Я ж доводив йому, що оця його пропаганда не тільки не наблизить здійснення ідеї самостійности України, а ще її віддалить. — Нам, казав я, перше всього треба добитися скасування закону 1876 року, щоб мати змогу видавати газети та журнали, а головне добитися української школи, що приведе до національної свідомости, а будучі покоління самі рішать питання про самостійність України. Пропагандою самостійности тепер ми перелякаємо громадянство, бо воно боїться за цілість Росії. Коли відділяться від Росії Фінляндія, Польща, Прибалтика, Кавказ, навіть і

^*) Д-р І. Липа помер 1923 р., на еміграції, у Винниках коло Львова.

Є. Чикаленко. Спогади. 1890-1894 — 198

Сибір, то все таки буде Росія, а коли відділиться від неї Україна, то вже Росії не буде, а лишиться тільки Московщина, Московське царство. От, чому чорносотенці так бояться відродження української нації, називаючи його мазепинством, і накликають уряд до боротьби з ним.

— Подивіться, кажу, на наше земство: поки народ не виступав на боротьбу за свої інтереси, земці грали ролю "батьків народу", дбали про медицинську, агрономічну допомогу народові, про державний кредит на купівлю селянами землі, клопоталися навіть про заведення української мови в народніх школах, а коли почалися аґрарні розрухи, то перелякані земці звернулися до уряду за допомогою, в результаті чого наступила реорганізація земства, суду, заведення земських начальників і т. д. Не треба нам пропагандою самостійництва лякати поступові кола, бо й вони з'єднаються з урядом і задушать нас, а тепер вони готові допомогти нам добитися української школи, яка приведе до відродження української нації і т. д.

Тепер я бачу, що я і мої однодумці помилялися: поступове московське громадянство не допомогло нам добути школи, а народ добув її аж 1917 року шляхом революції, як за революції 1905 року добув право видавати газети та журнали на українській мові.

Коли не стало можливости служити в ананьївському земстві, то М. Левицький переїхав до Києва, а І. Липа до Одеси, де вони працювали, як лікарі і українські громадські діячі, про що мова далі.

Коли мої старші діти підросли, і їх треба було вчити по-московському, то нам нараяли дочку сусіднього попа Кошевича, що недавно скінчила дівочу епархіяльну школу, яка дає права більші за 7-клясову жіночу гімназію. Ця попівна раз-у-раз страшенно дратувала мене тим, що ні за що не хотіла говорити по-українському, хоч ми всі в родині не говорили інакше.

Є. Чикаленко. Спогади. 1890-1894 — 199

Пробував я їй доводити, що українська мова не є тільки мужича, що колись у нас уся інтеліґенція говорила цією мовою і т. д. і т. д., але в школі їй так забили памороки, що вона українську мову вважала за якусь бридку й низьку, що нею соромно говорити інтелігентній людині. Давніше, коли попівни виховувалися вдома, або по манастирських школах, то попаді раз-у-раз говорили по-українському і міцно трималися своєї мови, хоч часом їхні чоловіки, укінчені семінаристи й вимагали, щоб вони до дітей і до гостей говорили по-московському. А коли для попівен позасновували спеціяльно обрусительні епархіяльні школи, то вони стали міцно триматися московської мови, хоч часом чоловіки їхні, укінчені семінаристи, принципіяльно говорили з своїми товаришами і з парафіянами по-українському. Хоч батько нашої учительки говорив гарною, чистою українською мовою, дочка його соромилася й слово сказати не по-російському. Мати моя, що жила в Ананьєві з своїм чоловіком, а моїм вітчимом, і часто бувала у нас, теж спочатку хотіла була говорити до онуків по-московському, але я твердо їй сказав, що коли вона хоче до нас приїздити і бачитися з онуками, то мусить говорити до них по-українському; мати з сльозами на очах виправдувалася тим, що вона української мови не знає, а може говорити "по-мужичому" і говорила до дітей чудовою народньою українською мовою.

Жінки взагалі консервативніші за чоловіків і до чого звикнуть з дитячих літ, то тримаються того міцніше за чоловіків; тим треба пояснити, що на Україні тільки жінки досі зберегли національну одежу; тим треба пояснити, що посеред нашої свідомої інтелігенції дуже мало є родин, в яких мати говорить до дітей по-українському, хоч чоловіки їхні часом мають репутацію видатних українських діячів і їхні жінки мусять вже хоч до гостей українців говорити сякою-такою українською мовою. А багато й досі є таких, що

Є. Чикаленко. Спогади. 1890-1894 — 200

уперто раз-у-раз говорять по-московському, хоч родом вони українки і ніколи нікуди з України не виїздили. Тепер, з проголошенням самостійної української держави, виразно помічається поворот і в настрою жінок; тепер вже жінки молодших українських діячів, хоч родом і не українки, говорять, або намагаються говорити по-українському і дітей своїх посилають до українських шкіл.

— 201 —

ЧАСТИНА ДРУГА

(1894-1903)

— 202 —

Пуста сторінка

Є. Чикаленко. Спогади. 1894-1895 — 203

IX.

(1894-1895).

Переїзд в Одесу. — Одеська громада. — Смоленський і М. Комар.

Коли прийшла пора віддати старших дітей до школи, то ми рішили оселитися всім разом в Одесі, щоб не розлучатися з дітьми. Я поїхав восени 1894 року в Одесу, найняв помешкання, купив сяку-таку мебель, і ми вибралися на зиму з села, а літом, коли кінчалася у дітей наука, всі вони виїжджали з мамою на село. Я ж виїздив з города, як тільки зачиналася весна, часом і в половині лютого, та й зимою навідувався кожного місяця і проживав по кілька день в селі, а коли була робота, наприклад здача проданого хліба, то й довше; всю осінь, аж до зими я сидів в селі і тільки яких три-чотири зимових місяці жив у городі. Оселившись з родиною в Одесі, я часто бував у Комаря та Смоленського і незабаром дістав від них пропозицію вступити в Громаду, на що я з радістю згодився.

Сталих, організованих громад українських було тоді на Україні тільки дві: в Києві — так звана "Стара Громада", і в Одесі; потім пізніше вже заснувалися полтавська і чернігівська. Київська громада, як відомо, зорганізована була ще в початку 60-их років В. Б. Антоновичем, д-ром Панченком, К. Михальчуком, П. Житецьким та іншими, а одеська — в 70-их роках Л. Смоленським, М. Климовичем, М. Боровським, А. Крижановським та іншими. Конституція у

Є. Чикаленко. Спогади. 1894-1895 — 204

обох громад була однакова — по рекомендації не менше як двох членів після оголошення на двох зібраннях, на третьому зібранні новий член приймався після таємного голосування; якщо хоч один голос був проти, то вже такий кандидат не приймався, бо в такому братстві, яким уважалася громада, не повинно було, щоб хтось проти когось щось мав. Багато в 70-х та 80-х роках засновувалося громад по інших містах, навіть і в Києві і в Одесі, так званих молодих громад, але у всіх у них приймалися члени не по одноголосному рішенню, а по більшості голосів і всі вони, може через цей пункт своєї конституції, і не жили довго, а розпадалися, зникали і знов складалися інші, а київська "Стара Громада" і одеська проіснували до 1917 року і ніколи серед них не було й жадного зрадника чи провокатора. За моїх часів в Одесі зорганізувалась була молода громада, але скоро розлізлася; декотрих її членів потім прийняли в Стару Громаду, а більшість зосталася поза громадою і потонула в російськім морі. Найвидатнішими членами нашої одеської громади були: Л. Смоленський, М. Комар та Михайло Климович.

Л. А. Смоленський, якого я описував в перших главах, користувався в одеській громаді безмежним авторитетом та загальною повагою, він був там центром, невибраним головою, бо в одеській та й в київській старих громадах не було вибраного голови, а головував раз-у-раз господар хати, в якій збиралася громада.

Другою найвидатнішою особою в одеській громаді був відомий бібліограф Михайло Комар. Родом з Катеринославщини, з Запоріжжя, з великою круглою лисою головою та з великими запорозькими вусами, він нагадував запорожця, але тільки тоді, коли сидів і коли не видно було його малесенької, щуплої статури. Незвичайно працьовитий, він увесь час поза урядовою службою нотаря, сидів над бібліографією,

Є. Чикаленко. Спогади. 1894-1895 — 205

словником так пильно, що майже нікуди з дому не виходив, тому всі, раз-у-раз сміючись, казали йому, що за сиднею у нього незабаром атрофуються ноги. По вдачі гарячий, нездержливий, а тому в суперечках дразливий та ущіпливий; коли він бувало розгарячиться, то приятелі, жартома, казали йому, що він дзижчить і тне як справжній комар. На старість він почав слабувати на грудну жабу, покинув курити, перестав пити популярне серед одеських громадян червоне басарабське вино "Мерло", але страшні події революції 1905 року прискорили його смерть. Після обстрілу поліцією будинку, в якому він жив, коли йому довелося з родиною ховатися в помешканні за стінами, де не було вікон, він вже не міг видужати.

Одеський мировий суддя Михайло Климович — чорний (бо в громаді був ще молодший брат його Петро, бльондин^*)), як правник був хранителем громадської неписаної конституції і раз-у-раз пильно стежив за її виконуванням, особливо при виборі нового члена; незабаром по моїм вступі в громаду він помер.

Решта членів Громади, душ до двадцяти п'яти, переважно гімназіяльні учителі, були люди ідейні, віддані щиро справі національного відродження українського народу. З них, крім згаданих, були: старий Мих. Боровський, Антін Крижановський, брати Олексій і Григорій Андрієвські, Кость Іващенко, Іван Руденко, Григорій Смирнов, Олексій Левицький, Петро Злотчанський, Антін Синявський, А. Погибка, Дмитро Сигаревич, податні інспектори: Федоренко, М. Білінський, М. Шостаковський та інші, яких тепер не згадаю. Під кінець мого пробування в Одесі увійшли Іван Луценко та Федір Шульга, останній був скоріше російський кадет, хоч родом лубенський козак.

^*) Петра Климовича розстріляно 1920 року в Одесі, як бувшого міністра фінансів за Центральної Ради.

Є. Чикаленко. Спогади. 1894-1895 — 206

Смоленський був касиром громадським та її ідеологом; він не раз доводив, що громада київська, а за нею й одеська, мають через Кирило-Методіївське Братство преємственний зв'язок з тими українськими братствами, що колись врятували Україну від полонізації, і прорікав, що колись отакі організації, як громади, врятують Україну і від московського ярма, а через те надавав великого значіння існуванню громад. Бували такі члени громади, переважно з молодих віком, що нарікали на те, що громада нічого не робить, що збирається тільки для того, щоб повечеряти та випити, або сидить над такою нудною роботою, як складання словника, що не варт і існувати таким громадам. Деякі з них, незадоволені недіяльністю громади, покидали її і потім губилися в російськім загалі; деякі пропонували якісь нездійснимі проекти діяльности для громади, але нічого з того не виходило, бо громада складалася з людей ріжних політично-соціяльних світоглядів, об'єднаних не програмою, бо ніякої програми у громад не було, а тільки любов'ю до українського слова. Я підкреслюю слова, бо крім людей настроєних демократично, які мали на меті інтереси народу взагалі, в громаді були люди далекі від інтересів демоса, але любили і дбали про розвиток українського слова. Смоленський раз-у-раз старався примирити всі елементи, з яких складалася громада, і хоч сам по переконанням був соціяліст, але раз-у-раз дуже толерантно і з повагою ставився до такої праці, як складання російсько-українського словника, над якою працював Комар з кількома громадянами.

В словарній комісії і я охоче приймав участь, бо надавав великого значіння словарю для виучування мови і для перекладів. Комісія словарна, під головуванням Комаря, збиралася раз на тиждень і працювала протягом кількох років. Праця та велася так: одеська громада дістала від київської народній українсько-московський словарний матеріял в картках і

Є. Чикаленко. Спогади. 1894-1895 — 207

обернула їх на московсько-українські. На зібраннях один член комісії голосно читав слово за словом московський словар Даля та Академічний, другий стежив за картками, інші за словниками: Левченка, Шейковського, Партицького, Желехівського, Верхратського (з обережністю, бо він часто сам виковував терміни), Беринди та іншими. Провірені і апробовані слова М. Комар записував у зшиток. Я подавав і пояснював переважно сільсько-господарські слова. Словник той потім вийшов при моїй матеріяльній допомозі у Львові в чотирьох томах під псевдонімом — М. Уманець і А. Спілка, що означає М. Комар і Одеська Громада. По скінченню праці над словником, коло Комаря згуртувалася купка, що працювала над українською бібліографією, але я в тім гурті участи не брав.

Збиралася громада що два тижні по черзі у членів, у яких була більша кватиря, бо в одеській громаді на зібрання приходили члени громади з жінками, а часом і з дорослими дітьми, так що народу збиралося часто-густо більше п'ятидесяти душ. Молодші члени часом висміювали такі родинні зібрання, але Смоленський відповідав:

— Це необхідно, бо коли з'явиться поліція, то попаде на чиїсь іменини, а якби зібрання складалися з самих мужчин членів громади, то ясно було б, що це зібрались якісь "заговорщики".

На таких зібраннях перше всього касир Смоленський вичитував справоздання, з якого видно було, за ким є яка залеглість. Кожний член з початку року сам визначав суму, яку він платитиме в рік і яку вносив помісячно; найменше вносили, як я пам'ятаю, по рублю в місяць, а найбільше по 10 руб., але треба правду сказати, не всі вносили акуратно і не зайве було нагадування на початку кожного зібрання. Коли Смоленському щастило в той вечір зібрати якусь помітну суму, то він весело казав, що це зібрання було дуже продуктивне, бо на ці гроші одеська громада

Є. Чикаленко. Спогади. 1894-1895 — 208

видавала пенсію пані Л. М. Драгомановій по 400 рублів у рік та виховувала двох дітей члена свого, Володимира Григоровича Мальованого, засланого в Сибір, де він потім, як я казав у перших главах, і помер. Правда, з тих вихованців не вийшло ніякої користи для української справи, бо лікар Тарас Мальований та сестра його Марина, учителька в Одесі, виховані на українські громадські гроші, нічим себе як українці не виявили і нічого за них потім і досі і не чути було.

Коли хтонебудь з членів після зібрання ремствував, що даремно пропав йому вечір, то Смоленський і тут находив потіху, кажучи:

— Ми разом повечеряли, а всяке "преломлениє хліба" і споживання вина в гурті зближає людей і з'єднує їх, а це в високій мірі важне, бо коли вся Україна покриється такими громадами, які й нічого не робитимуть, й коли настане такий час, що треба буде виступати організованим гуртом, то їм легше буде зговоритися, бо вони вже з'єднані.

Смоленський раз-у-раз гаряче доводив, що саме вже існування громади, хоч і без усякої роботи має величезне значіння: вона гуртує, підбадьорює людей, не дає завмерти ідеї національного відродження:

— А хіба не робота те, що наша громада видає щороку пенсію вдові М. Драгоманова та виховує дітей нашого громадянина В. Г. Мальованого? Хіба не робота те, що наші громадяни працюють — хто над словником, хто читає публічні лекції в народній авдиторії; інші провадять українську течію в літературно-артистичному т-ві та ведуть свій журнал "По морю и суше"? Так само не було ніякої роботи в одеській громаді, коли Драгоманов виїздив за кордон, а коли треба було добути гроші на видання в Женеві "Громади", то наша громада, як зорганізована група, зібрала в короткий час кілька тисяч рублів.

Є. Чикаленко. Спогади. 1894-1895 — 209

Взагалі Л. А. Смоленський був центром, коло якого гуртувалися і набиралися духу не тільки громадяни, а й так званий "суголосний ґрунт". Кожної неділі, годин з 11 ранку до Смоленського сходилося багато всякого народу. Тут бували люди всяких націй, всякого віку, всі, хто хотів послухати розумної думки, живого слова, бо публічного громадянського життя в Одесі тоді зовсім не було. Бували тут переважно колишні учні Смоленського та товариші його, учителі з гімназій, юнкерської школи, професори університету, як — Овсянико-Куликовський, Маркович, Афанасьєв та всесвітньо відомий Мечников, і багато одеських громадських діячів, які не шуткуючи називали його "нашим Сократом". Розмови велися на всякі теми, в залежності від того, хто був присутній. З конспіративних мотивів люди там не збиралися у великому числі — не більше десятка душ, а коли приходило більше, то перші відходили. Говорили й на біжучі політичні теми та громадські, або й на теоретично-принципіяльні. Найбільше говорив сам господар, який вабив до себе не тільки своїм глибоким і широким розумом, а й надзвичайною щирістю та сердечністю. Часом господар, підогрітий червоним вином, сипав дотепами, влучними афоризмами, які потім розносились по всьому городу, або й розвозилися приїжджими і поза Одесою. Велика шкода, що Смоленський не лишив по собі ніяких літературних праць. Скільки разів ми прохали його написати свої думки по якомусь питанню, але він все відмовлявся тим, що дуже втомлюється, бігаючи цілими днями по дешевих лекціях в приватних гімназіях, а вечорами ходить ревізувати ночліжні приюти і тільки один день на тиждень — в неділю, може відпочити в товаристві своїх приятелів. Але мені здається, що Смоленський, як і Пильчиків, належав до того типу філософів-проповідників, що можуть тільки перед слухачами захоплюватися і промовляти надхненно тільки усно. До

Є. Чикаленко. Спогади. 1894-1895 — 210

таких людей, але меншого калібру, треба зачислити й П. І. Михалевича, і М. В. Ковалевського. Очевидно, цим незвичайно талановитим і розумним людям не дано було дару викладати своїх думок на папері, а тільки в надхненних промовах, як народнім вітіям.

Того ж таки року В. Лесевич, читаючи по Росії публічні лекції по філософії, заїхав і до Одеси.

В Одесі В. В. Лесевич кілька разів бував у мене, я познайомив його з земляками; особливо мені хотілося познайомити і звести його з Смоленським, щоб той зацікавив Лесевича національним питанням, але, на мою досаду, Л. А. Смоленський уперто мовчав і все слухав Лесевича. А Лесевич, як людина, яка звикла, що скрізь всі його слухають, а не розмовляють з ним, не цікавився тим, що можуть сказати йому нового одесити-українці, коли він чув про українство в Петербурзі від Костомарова, а в Києві — від Антоновича та Драгоманова.

Перед самим виїздом Лесевича з Одеси українці рішили привітати його в своїм гурті.

У великій кватирі директора сирітського дому Ол. Ол. Андрієвського зібралася сила народу — зійшлися не тільки громадяни з своїми жінками, а поприходило багато з так званого "суголосного ґрунту", тоб то українців Никодимів, які ховалися з своїм українством не тільки від начальства, а взагалі від усіх. Коли посідали за стіл, то привітне слово сказав хазяїн Андрієвський, який дуже любив промовляти, але ніколи не знав сам, чим скінчить свою промову, а через те ми всі з страхом ждали кінця, бо боялися якогось ляпсуса, чим звичайно кінчалися всі промови Андрієвського. Але, на цей раз він, очевидно, підготувався та порадився з Смоленським, якого одного тільки й слухав, бо в промові нічого несподіваного не було, а тільки звичайні компліменти Лесевичу як ученому і громадському діячеві.

Є. Чикаленко. Спогади. 1894-1895 — 211

В одповідь Лесевич, в довгій і в гарно збудованій промові, сказав, що всі ми, не ділячися на національні групи, повинні працювати для визволення Росії від деспотизму і для заведення конституційного ладу, який забезпечить свободу "личности" всім.

Тут встав Л. А. Смоленський і, зазначивши великі заслуги нашого талановитого земляка, завважив, що конституція, яка забезпечує свободу "личности", може зовсім не забезпечити "личности" колективної, тобто вільного існування національностей, як це ми бачимо в історії і в сучасному житті по інших державах. А без забезпечення національних прав не може бути свободи. Даремно російські радикали (так тоді звалися всі революційні активні течії) не зважають на права націй, стаючи начебто на інтернаціональну позицію, а в дійсності вони стоять на позиції російського централізму — одні свідомо, а інші по непорозумінню. І багато наших земляків пішло цим шляхом і загубилося в російськім революційнім морі, не зазначивши своєї течії, нічим не показавши, що їм не байдужі були інтереси українського народу.

Нам, українським громадянам, закидають, що ми ведемо свою окрему лінію, що ми розбиваємо сили і тим ослаблюємо "натиск" на уряд; що треба, мовляв, разом повалити цей "солом'яний колос на глиняних ногах", а тоді вже визначаться потреби окремих національностей. Але історія каже, що коли яка нація, яко нація, не виступала в боротьбі, то потім нічого не діставала.

Російські радикали не вимагають від поляків, щоби вони злилися з російськими партіями, бо поляки мали, мовляв, свою окрему державу і тепер мають крім загальних з росіянами інтересів і свої власні. Але росіяни забувають або не хочуть знати, що Україна теж мала свою державу, яка добровільно приєдналася до Москви. Вони думають, що "русскій" народ суцільний моноліт з одної глиби ґраніту витесаний, але

Є. Чикаленко. Спогади. 1894-1895 — 212

коли придивитись добре, то на цьому ґранітові виразно видно щілину, де спаяні два народи — московський та український, що вдвох складають "русскій". Поляки теж колись не визнавали окремішности українського народу, через те українці і завалили польську державу. Те ж саме станеться і з російською, коли вона не визнає прав українського народу. Уряд російський, накривши все, а разом і Україну, казенним зеленим сукном, вважає, що українського народу нема, а за ним так само думає і все російське громадянство.

Вони не помічають, що під тим сукном Україна не задихнулася, а заклякла і як тільки сукно прорветься, вона воскресне. Властиво життя і не переставало тліти, але з-під казенного зеленого сукна його не видно. Ті самі братства, що колись витворили силу, яка визволила Україну з-під польського ярма, і досі існують у формі наших громад, які будуть побільшуватись та ширитись і не дадуть Україні завмерти, а згодом витворять силу, яка воскресить український народ. І всі українці, які покладають надії не на себе, а на загальний російський рух і там працюють, роблять велику помилку; треба працювати згідно з іншими, але не гублячи своєї індивідуальности.

Промова ця, коротко тут мною переказана, зробила на всіх, а особливо на Лесевича, величезне вражіння. Хто читав "Громаду" Драгоманова та інші його закордонні писання, тому промова Л. А. Смоленського мало сказала нового, але таких між одеськими громадянами було мало.

Всі страшенно жалкували потім, що не могли стенографічно записати її і доручили Д. Д. Сигаревичу, Є. І. Волянському та ще комусь третьому другого дня зійтись і гуртом записати її по пам'яті, а тоді дати Л. А. Смоленському зредагувати її. Напевне в паперах Сигаревича вона і осталась, хоч можливо, що реакція дев'ятисотих років примусила його і це знищити. Пев-

Є. Чикаленко. Спогади. 1894-1895 — 213

не і в Л. А. Смоленського був конспект цієї промови, бо він напевне готувався до неї, щоб "не ударить лицомъ въ грязь" перед столичним філософом.

Коли, вертаючись з вечері, нас кілька душ сіло з Лесевичем в просторий городський фаетон директора Сирітського Дому, то він сказав нам приблизно так:

— Я розмовляв з багатьма видатними українофілами; я знав Антоновича і Драгоманова; обидва вони намагалися схилити мене до українофільського руху, але й від них ніколи я не чув такого обґрунтування українського питання. Навіть уявити собі не міг, що його можна так глибоко обґрунтувати. Да, надзвичайна людина Смоленський. Я чув про нього в Петербурзі, але він перевищив усі мої сподівання. Я, знаєте, почував себе просто хлопчаком, мені ніяково було, що я нічого в цім питанні не знаю.

Років через два після того я бачився з Лесевичем у його зятя В. М. Леонтовича в Оріховщині. Він, показуючи мені "Громаду" Драгоманова, сказав:

— Все це було у мене в бібліотеці, але в свій час я не читав, вважав це за партикуляризм, що це не важно, і скільки я через це стратив! ... А тепер з великим інтересом читаю, але почуваю, що вже пізно, вже старість прийшла.

А все таки після того він написав у "Рус. Мысли" та "СПБ-ских Ведомостях" кілька великих і цілий ряд дрібних статтей в оборону українського національного відродження.

Отак Л. А. Смоленський міг впливати на людей вже з готовим, виробленим світоглядом, а про молодь і казати нічого — він для неї був "кумиром", якому вона поклонялась, ловила кожне його слово.

В своїх споминах з дитячих літ я вже писав, що Смоленський перший закинув у мене зерно свідомости української.

Але не можна сказати, що одеська громада нічого не робила на своїх зібраннях. М. Ф. Комар, якого

Є. Чикаленко. Спогади. 1894-1895 — 214

ми жартома називали міністром закордонних справ, мав зв'язки з Галичиною, де тоді під доглядом Костя Паньківського друкувався словар. Раз-у-раз він подавав якісь нові відомості про здобутки в боротьбі українців з поляками, чого з російських газет не можна було вичитати; а з початку кожного року, як бібліограф, подавав відомості про книжки українські та московські про Україну, що вийшли минулого року на російській та закордонній Україні.

Хто бував за цей час у Києві, або в інших містах на Україні, або бачився з кимнебудь з приїжджих, оповідав про те, що робиться в українській справі по інших містах України. Хто мав зв'язки з студентами або з семінаристами чи гімназистами, оповідав про те, що там робиться для ширення української справи. Оповідалися і обговорювалися всякі політичні події, про які не писалося в газетах. Принаймні я, що скучив у селі за інтелігентними і ідейними людьми, раз-у-раз з нетерпінням ждав громадського зібрання, на якому я раз-у-раз довідувався про щось цікаве, невідоме мені і майже з кожного зібрання виходив задоволений.

Коли на громадських зібраннях бував талановитий поет А. Бибик, вірші якого тоді друкувалися в галицькій "Зорі" і який дуже любив промовляти, але не мав ніякого ораторського таланту, то громадяни не давали йому говорити, вимагаючи від нього, щоб він свою промову сказав віршами. Бибик відпекувався, а коли на нього дуже насідали, то замовкав і виходив у другу кімнату, з якої через якийсь час виходив і говорив уже віршами, які Комар записував і без відома автора посилав до "Зорі". Я кажу, без відома автора, бо Бибик, як учитель, дуже боявся, щоб до начальства не дійшли відомості, що Бибик і Бобенко (під цим псевдонімом вони друкувалися), одна і та сама особа і щоб його за це не вигнали з посади. Одного разу, коли Комаря не було на зібранні, і Бибика

Є. Чикаленко. Спогади. 1894-1895 — 215

присилували говорити віршем, я вийняв книжечку і почав записувати ті вірші; побачивши це, Бибик перестав говорити, бо мало знаючи мене, не вірив моїй скромності.

Треба зауважити, що між Смоленським та Комарем помічалася скрита конкуренція за головування, за вплив на громадян. Комар, як я казав, надзвичайно працьовита людина, досадував на Смоленського, кажучи:

— Ви й самі нічого не робите на літературному полі та й інших не приганяєте до роботи, а ще й помагаєте їм виправдувати їхні лінощі, їхню неохоту до праці.

На це Смоленський все було відповідає:

— Не дивлячись ні на що, Україна таки воскресне; поки в Росії держатиметься абсолютичний царський уряд, який душить життя у всіх його проявах, доти український народ буде законсервований в своїй етнографічній стихії, бо ні московська школа, ні салдатчина не проходять в глибину народню, а покривають тільки тонкою плівкою зверху, а тому й не зможуть обмосковити український народ.

Смоленський, правда невиразно, висловлювався іноді, що, чи будемо ми працювати над відродженням української нації, чи ні, а вона таки воскресне, бо коли настане в Росії якась конституція, чи взагалі свобода, то народ скористується цією свободою для свого відродження.

— Так було, — казав він, — з чехами, з хорватами, словаками, словинцями і взагалі зо всіма пригніченими націями, так буде і з українською.

Комаря дратували такі висловлювання, він доводив, що без праці не буде й відродження, що треба збирати етнографічний матеріял, творити літературу у всіх її галузях, а особливо дидактичну для народу. Смоленський цього не відкидав, але, видимо, не надавав великого значіння праці, над якою сидить Комар

Є. Чикаленко. Спогади. 1894-1895 — 216

і до якої закликає всіх. Смоленський вважав ціннішою працю над добуванням ліпших політичних та соціяльно-економічних умов життя. Тоді як Комар показував на О. Кониського, М. Старицького та Б. Грінченка, як на зразки, які треба наслідувати, Смоленський доводив, що треба йти за Драгомановим, бо тільки показана ним дорога виведе Україну до бажаної нам мети.

Комар не відважувався одверто нападати на Драгоманова, але зате з усією своєю пристрастю ганьбив Франка і Павлика, та інших учнів Драгоманова за те, що вони розбивають народовецький фронт, вносять своєю радикальною партією розбрат і тим ослаблюють боротьбу українського народу з поляками. Він одверто вороже виступав і проти заходів небіжчиків Миколи Ковалевського, Володимира Мальованого та Євгена Борисова організувати і на Україні радикальну партію, яка, мовляв, як і в Галичині, внесе безладдя і ослаблення в українські ряди.

Ці суперечки між Комарем та Смоленським часто виникали, особливо, коли випивалося багато червоного вина, але розсудливий Смоленський ніколи не давав їм розростися до помітного інциденту. Але одного разу у них мало не дійшло до повного розриву. Діло було так.

Якось на зимовий сезон в Одесі з'їхалися дві тоді ворожі українські трупи — М. Садовського та П. Саксаганського і почали одна з другою конкуренцію. В першій трупі керуючою пружиною була першоклясна артистка Заньковецька, а в другій — першорядний тоді драматург наш Карпенко Карий, між якими була страшенна ворожнеча, як я вже казав, на ґрунті конкуренції Заньковецької з Марією Садовською. Все громадянство українське страшенно жалкувало, що єдина колись, славна не тільки на всю Україну, але й на всю Росію, трупа Старицького розбилася під кінець аж на чотири трупи. Голова кожної з цих труп

Є. Чикаленко. Спогади. 1894-1895 — 217

мав серед українського громадянства своїх прихильників, які всю вину за розпад трупи складали на інших, але всі бажали з'єднання знов в одну знамениту трупу, що було вже не можливо, не тільки через особисте ворогування голів труп, а й через величезну кількість артистів, що згуртувалися в чотирьох трупах; та по суті це й не бажано було, бо одна трупа не могла б обслужити таких просторів, які обслугували чотири, граючи і по дрібних містах України.

В Одесі між громадянством були сторонники і Садовського, власне Заньковецької, і К. Карого. Смоленський дуже любив свого учня по військовій школі М. Садовського і був великим прихильником Заньковецької, як великої артистки і як приятельки його дочки, а Комар високо цінив К. Карого, як драматурга. Як Смоленський, так і Комар мали своїх однодумців в одеській громаді і всі вони щиро бажали помирити між собою братів Тобилевичів і з'єднати обидві трупи в одну. Знаючи, що я змалку в приятельських відносинах зо всіма братами Тобілевичами, Комар пораяв мені закликати до себе на вечерю Заньковецьку та братів Тобілевичів і декого з членів нашої громади і попробувати помирити їх. Але Заньковецька, довідавшись, що у мене буде К.-Карий, рішуче відмовилась приїхати, не приїхав і М. Садовський; таким чином у мене зібралися з артистів тільки К.-Карий та Саксаганський і кілька членів громади, з яких більше було однодумців Смоленського, тобто прихильників Заньковецької та Садовського. Я однаково любив і К.-Карого і Садовського, як рідних мені, і однаково високо ставив їх, одного як драматурга, а другого як артиста, і щиро бажав їх помирити, хоч би вони були і не з'єдналися в одну трупу. Я думав собі, що коли вони помиряться, перестануть ворогувати, то будучи в двох ріжних трупах, зможуть умовлятися заздалегідь, щоб не приїздити одночасно в один город і не конкурувати, як це сталося тепер в Одесі; зможуть

Є. Чикаленко. Спогади. 1894-1895 — 218

мінятися театрами і грати в них по черзі, від чого виграли б і вони і все громадянство. Кожний з них окремо згоджувався зо мною, але все розбивала Заньковецька, яка боялася, що Садовський підпаде під вплив старшого брата, як вона казала, "хитрого й лукавого" К.-Карого.

Смоленський і його однодумці теж дивилися на нього очима Заньковецької і вважали його головним винуватцем розпаду колись одної знаменитої трупи. Коли почалася дискусія про з'єднання, то як водиться, мова перейшла на історію роз'єднання трупи та її причини. Тут Смоленський, як давній приятель Кропивницького і прихильник Заньковецької, почав складати всю вину на К.-Карого. К.-Карий був в той вечір так перестужений, що міг говорити тільки шепотом-хрипом, а тому й не відповідав Смоленському; Саксаганський теж мовчав, але оборонцем їх виступив гарячий Комар, що колись до свого нотарювання був адвокатом.

Очевидно мирити ворогів не можна було, бо присутньою була тільки одна сторона, а тому постепенно вся дискусія зосередилася між двома особами — Комарем, оборонцем К.-Карого, і Смоленським, сторонником неприсутньої сторони. Мало-по-малу початкова тема вислизнула з розмови і вона повернулася на особисті докори, і під впливом червоного вина, прийняла досить гострі форми. К.-Карий поглядав на обох, усміхаючись, і нарешті прохрипів:

— Чи ви, люди добрі, нас мирите, чи самі сваритеся ?

— Вам смішно? — раптом присікався до нього роздратований Комар, — то вставте нас у комедію!

— Може й вставлю, — відповів усміхаючись К.-Карий.

Далі роздратований Комар закинув Смоленському, що тому взагалі байдуже до українського куль-

Є. Чикаленко. Спогади. 1894-1895 — 219

турно-національного руху. Ображений Смоленський, розгарячений вином, нездержливо кинув Комареві:

—Ви... ви. . . іґнорант, ви нічого, крім Кониського та Грінченка не читали ...

Ображений Комар несподівано скочив і побіг до передпокою. Я поспішив за ним і ледве вдержався, щоб не розсміятися, побачивши, як розхвильований Комар замість своєї крилатки накинув на себе рясу перешорського попа, що тоді гостював у мене. Скільки я й інші громадяни не впрохували Комаря залишитися, щоб згладити те, що скоїлося, але роздратований Комар поїхав додому. Смоленський і його сторонники були ні в цих, ні в тих і скоро порозходились; та й нам усім було ніяково, тільки К.-Карий та Саксаганський були у веселому настрої і довго сміялися.

Другого дня, щоб загладити вчорашнє, я пішов провідати Комаря і застав його в доброму гуморі; рано у нього був Смоленський і просив вибачення за різкі слова, що у його вирвалися вчора.

Цей інцидент дав К.-Карому тему для комедії, і він через кілька місяців прислав мені свою п'єсу "Чумаки" з запитанням — чи не подобає вона на пашквіль?

В тій п'єсі, як відомо, жінка одного з чумаків посварила між собою братів, а мандровані дяки, взявшись їх мирити, самі посварилися. Хто був свідком злополучного інциденту, той пізнав у дяках Смоленського та Комаря, а взагалі громадянство і не могло догадатися, що п'єса та списана з живих людей. Я відповів К.-Карому, що ніякого пашквілю на знайомих осіб я в п'єсі не бачу.

Л. Смоленський помер 1906-го року, але духовно він помер років сім до своєї фізичної смерти; з ним трапився удар 1899 року і хоч він володів і руками й ногами, як і перше, але загубив усю свою інтелігентність. З видатного, високоталановитого проповідника відродження української нації став звичайним собі чоловіком, яких було багато в громаді. Він ре-

Є. Чикаленко. Спогади. 1894-1895 — 220

ґулярно ходив на зібрання, мовчки слухав, що там говорилося, голосував разом з іншими, але найбільше інтересувався вечерею, хоч уже нічого не пив. Хто знав перше Смоленського, той з великим жалем дивився на нього і з болем в серці згадував, яким він був до своєї хороби, а молодь, яка його перше не знала, не звертала на нього тепер ніякої уваги і не помічала, що він хворий.

Я, дивлячись на нього, раз-у-раз жалкував, чому він не вмер тоді, коли заслаб, якщо вже йому судилося так заслабнути. В такому стані, всіма забутий, він прожив ще кілька років, а коли вмер то тільки в деяких одеських газетах та нашій "Громадській Думці" були некрологи. А якби він помер тоді, як заслаб, то в той глухий безпросвітній час смерть його була б величезною демонстрацією, як похорон М. В. Лисенка в Києві. За труною Смоленського пішло б пів Одеси, бо він був незвичайно популярний не тільки серед інтелігенції, а й серед нижчих шарів одеської людности, яка зо два десятки років знала його, як сердечного, чутливого попечителя одеських ночліжних приютів.

На цьому я й скінчу спогади про Смоленського та Комаря, цих двох незабутніх українських діячів, що зробили в моїм житті такий глибокий слід, який не затреться до самої смерти.

Є. Чикаленко. Спогади. 1895-1897 — 221

X.

(1895-1897)

М. Коцюбинський. — І. Луценко. — Смерть дочки. — "Київська Старина". — "По морю і суші". — Ювілей Д. Мордовця. — О. Бородай. — Петербурзька Громада. — П. Стебницький.

Тоді ж в Одесі познайомився я з Михайлом Коцюбинським, ще молодим, але вже відомим, найкращим нашим письменником. Він служив тоді в Басарабії в філоксерній комісії і зимою, проживаючи в Одесі, був вибраний в члени Одеської Громади, але скоро переїхав до Чернігова. Вищесереднього зросту, дуже тендітного складу: ряд предків його, здавалося, не знав фізичної праці. Взагалі вдачею, як зовнішньою так і духовною, своєю культурністю він відрізнявся від демократичної української інтелігенції і нагадував собою польського родовитого аристократа, хоч походив з демократичного українського роду. В обличчі його було щось і східнього, румунського, чи мадярського — чорні оксамитні очі, невеличкі, закручені вгору вуса та шпанка під нижньою губою, що почали сивіти ще за його молодих літ; голова у нього і тоді вже була вся лиса, наче голена. В обходженні з людьми він був незвичайно милий, люб'язний і завжди намагався говорити людям тільки приємне; оця, сказати б, сахаринова солодкість його нагадувала польське виховання і відгонила нещирістю, що не наближало до нього людей, а навпаки віддалювало, а тому, хоч усі ставилися до нього з великою повагою й високо ста-

Є. Чикаленко. Спогади. 1895-1897 — 222

вили його як нашого найкращого письменника, майже ніхто з ним близько не приятелював.

В першу ж зиму свого життя в Одесі я познайомився з небіжчиком тепер, д-ром мед. Іваном Луценком. Він жонатий був з товаришкою моєї жінки, лубенською козачкою і, як лубенський гімназист, був хлопцем з моєю жінкою знайомий. Родина Луценків тільки одна тоді в Одесі говорила по-українському, але не принципіяльно, а стихійно, бо Луценко захоплювався тоді есперантською мовою, говорив і писав добре на цій штучній мові і всіх заохочував до неї. Коли ж я намагався навернути його на ідейне українство, то він українською мовою доводив мені, що відроджувати Україну, це все одно, що підкладати під мертвого руки.

— "Людськість, — казав він, — стремить до об'єднання, а не до роз'єднання, а через те більше має сенсу ширити між людьми есперанто, а не відроджувати вже мертву мову; латинська і грецька мови були колись поширені безмірно більше за українську, мали таку літературу, про яку українцям і не снилося, а одначе прийшов час, і вони вмерли, і ніщо не зможе воскресити їх, отак вмирає і українська мова і ніщо не в силі її відродити".

Я доводив йому, що поки є народ, який говорить тією мовою, то вона не вмерла, а наш народ ще тільки починає жити і настане час, що на нашій мові буде і література і наука, бо з кожним роком література наша розвивається, а в австрійській Україні, тобто в Галичині вже є і наука на українській мові. Це його зацікавило і коли я познайомив його з Комарем, то він набрав у нього всяких книжок по ріжних галузях науки і з захопленням почав читати їх. Взагалі Луценко раз-у-раз захоплювався чимнебудь: перед моїм приїздом в Одесу він захоплювався математикою і організував кружок математиків; потім спіритизмом і, кажуть, пресерйозно крутив з дамами столики. Коли я

Є. Чикаленко. Спогади. 1895-1897 — 223

з ним познайомився, то він був головою есперантського гуртка і разом з тим захоплювався гомеопатією, але, як військовий лікар, ще не виступав одвертим прихильником гомеопатії; згодом, коли він покинув військову службу, то став головою гомеопатичного гуртка і популярним в Одесі лікарем-гомеопатом. Всі оці захоплювання Луценка робили його якимсь невиразним, людиною з туманним світоглядом і з несподіваним способом думання; справедливо і образно висловився про нього К.-Карий:

— Луценко нагадує мені лист паперу густо записаний вздовж і впоперек, який почнеш читати з великим інтересом, але не мігши нічого розібрати через отаке писання, візьмеш, та й покинеш.

Познайомившись з Смоленським, Луценко, під впливом його логіки і красномовности, захопився нарешті і українством і не зрадив його до самої своєї трагічної смерти, хоч способи й тактику міняв дуже часто і часом несподівано. Так, будучи далеким від усяких соціялістичних доктрин і належачи до радикально-демократичної партії, він, в 1917 році, за Центральної Ради опинився несподівано в партії соціялістів-революціонерів, а за часів Директорії вже був у партії соціял-самостійників і не можна було з певністю сказати, в якій партії він буде завтра, хоч можна було бути цілком певним, що він буде належати тільки до української партії.

Тоді ж я познайомився і з професором одеського університету Олексієм Марковичем, свідомим українцем, якого Смоленський все намовляв вступити в нашу громаду, але той певне не мав на то мужности і все відхиляв про це розмову.

Одного разу професор Маркович, вертаючись з закордону, спинився у Львові і, зайшовши в Ставропігію купити українських книжок, розговорився з директором книгарні, перед яким висловився неґативно про російський уряд, який забороняє українську лі-

Є. Чикаленко. Спогади. 1895-1897 — 224

тературу та ще й підпирає в Галичині зрадників свого народу, отих москвофілів. Це зараз було донесено до львівського російського консула, а той доніс далі. На границі Марковича потрусили уважніше, ніж звичайно, і найшли на ньому під одежею і відібрали багато заборонених в Росії книжок. А на його заяву, що він, як професор історії, має право для студій мати всякі заборонені видання, йому відповіли, що дійсно так, але ті книжки він повинен виписувати через університет. В результаті Марковича звільнили з професорства, позбавивши пенсії. Тоді Смоленський йому й каже:

— От бачите, якби ви були вступили в українську громаду, то не попали б в таку халепу, бо були б освідомлені, яка у Львові українська книгарня, а яка москвофільська, і знали б, де і як можна говорити.

Але одеське громадянство не дало Марковичу пропасти і вибрало його в число директорів Т-ва Взаїмного Кредиту.

До Української Громади близько стояли і одеські польські поступові елементи і багато з них щороку бувало на нелеґальних Шевченківських святах; пам'ятаю з них учителів гімназії, дуже видатного Тому Милятицького, Шидловського та адвоката Длуського.

*   *
*

Весною 1895 року, поховавши в Перешорах 8-ми річну дочку свою, я рішив поставити їй пам'ятник не на могилі, як звичайно ставиться, а вшанувати її пам'ять чимсь корисним для громадянства. Я постановив всю її частину, яка б їй припадала, як посаг, вжити на громадські цілі. Вважаючи найпотрібнішою книжкою тоді зв'язно написану історію України, хоча б і на російській мові, я вніс в редакцію "Київської Старини" тисячу карбованців на премію за найкраще

Є. Чикаленко. Спогади. 1895-1897 — 225

написану історію України в одному томі, призначену для середнього читача, приблизно з освітою народнього учителя, бо тоді не було у нас такої історії, як історія України Аркаса чи Грушевського, які змогли з'явитися на світ тільки після революції 1905 року. Правда, тоді були вже праці Костомарова, але вони не охоплювали всієї історії України і були мало приступні для широкої публіки, бо не видані були окремо, а всуміш з працями Костомарова з історії Росії, що складало разом десятки великих томів.

Редакція "Київської Старини" охоче прийняла ті гроші і оголосила конкурс, програма, чи краще сказати, конспект котрого був складений проф. В. Антоновичем. Але, на моє диво і жаль, минув призначений термін, я, ніхто не прислав до редакції ніякої праці. І тільки стороною стало відомо, що пані О. Єфименкова, яка до того часу вже написала кілька цінних розвідок з історії українського народу, працює над історією України на конкурс, але через хворобу не могла її скінчити до призначеного терміну. Нарешті, коли чоловік її, відомий етнограф Петро Савич Єфименко (Одинець) дуже заслаб і їй доконче було треба грошей, вона звернулася до редакції "Київської Старини" з проханням дати їй частину грошей, бо їй пильно треба, а вона пришле свій рукопис. Редакція, знаючи, що ніхто більше не працює над історією для конкурсу, і зважаючи на попередні праці пані Єфименкової, рішила видати їй половину грошей. Коли прийшов той рукопис і проф. Антонович прочитав його, то рішуче заявив редакції, що першої частини праці Єфименкової редакція "Київської Старини" не повинна друкувати, бо вона написана з російського державного штандпункту, з яким українські історики ніяк погодитися не можуть, і пораяв замовити написати ці глави молодому вченому В. М. Доманицькому і таким робом видрукувати працю двох авторів, розділивши відповідно і премію. Редакція так і зробила, але пані

Є. Чикаленко. Спогади. 1895-1897 — 226

Єфименкова не схотіла пристати на таку комбінацію, і редакція мусіла вернути їй її рукопис, який вона й видала аж в 1905 році, коли цензура вже не ставила заборон книжкам українським, а тим паче російським, з української історії^*).

В ті часи, коли вмерла дочка моя, я не міг на Україні більше нікуди вжити її посагу, як думав і хотів, на громадські цілі, бо українське життя було так придавлене, так пригнічене, що нічим себе виявити не могло. В Галичині, в порівнянні з нашим, воно било живим джерелом, і мені хотілося, щоб наші юнаки їздили туди вчитись до університету і відтіля приїздили б, набравшись там і свідомости і життьової практики і були б тут тими дріжджами, на яких сходило б українське життя і у нас. Коли проф. М. Грушевський закликав у часописах українське громадянство до збору грошей на будівлю Академічного Дому у Львові, в якому б мали дешеве помешкання студенти університету та політехніки, я послав йому на цю ціль здається 25 тисяч карбованців, з умовою, щоб студентам з наддніпрянської України давались кімнати в першу чергу і таким робом вони були б забезпечені хоч недорогою кватирею. Я собі гадав, що потім я продам якийсь шматок землі і покладу ще гроші і на стипендії для малозаможних студентів з російської України, щоб приваблювати нашу молодь до вчення в Галичині. Але той кар'єризм, матеріялізм, безідейність та кав'ярняне виховання, як сліпе наслідування поляків, які я тоді помітив у галицьких студентів і у наших, що там виховувалися, одвернув мене від думки спроваджувати нашу молодь до Галичини в такій мірі, що коли моя дочка намірилася вступити разом з панною Грінченківною, до львівського університету, то я настояв, щоб вона їхала до Швайцарії, в справжню Европу, а не на "європейський смітник", як тоді називано

^*) Тепер ця праця Єфименкової вийшла і по-українському.

Є. Чикаленко. Спогади. 1895-1897 — 227

на Вел. Україні Галичину, куди австрійський уряд викидав своїх найгірших урядовців. Тодішня галицька молодь вражала мене своїм поверховим лоском та розвитком, відсутністю солідної освіти, бо вона не працювала поза обов'язковою університетською наукою, не читала книжок, а живилася тільки газетками по кав'ярнях, плітками про старших політичних діячів та боротьбою з поляками за посади, зв'язані з матеріяльними інтересами. Їх найбільше цікавило те, хто як "стоїть" матеріяльно, хто як "ситуований", яка в його "реальність", тобто власність, маєток. Тепер, коли в Галичині почалася визвольна боротьба, то й молодь там стала зовсім інша.

*   *
*

Коли київським генерал-губернатором призначено було широко відомого і поза військовими сферами генерала Драгомирова, то в українців з'явилася надія, що через нього можна буде здобути від царського уряду якоїнебудь хоч мінімальної, полегкости для українського слова, хоч якихнебудь змін в законі 1876 року. Треба сказати, що тоді у всіх свідомих українців програмою, чи гаслом було — скасування цього ганебного закону, і всі зусилля, всі заходи направлені були на це. Драгомиров, коли був професором Академії генерального штабу в Петербурзі, то вчив якихось військових наук і царя Олександра III, як той був ще наслідником престолу. Будучи людиною розумною і талановитою, Драгомиров так заімпонував цьому тупому самодержцеві, що він увесь час свого царювання ставився з повагою і увагою до нього, хоч Драгомиров часто-густо, як "ліберал", проявляв свою індивідуальність всупереч установленим традиціям самодержавного урядування, яких ревниво додержувався і навіть зміцняв Олександер III. Але Драгомиров, хоч був справді людиною ліберальною, але разом з тим

Є. Чикаленко. Спогади. 1895-1897 — 228

був і "хитрим малоросом", і свою українську індивідуальність проявляв тим, що іноді на смотрах новобранців-українців уживав в промові до них декілька українських приказок. В своїй військовій окрузі він дозволив салдатам співати українських пісень і навіть через офіцерів пропагував їх, але в приказі мотивував це "хитро-мудро" тим, що це швидше прив'яже новобранця-українця до військової служби, зменшить самогубства від суму за домівкою і підійме військовий дух армії.

Покійні В. Антонович та П. Житецький, до яких часом, ще до свого генерал-губернаторства, Драгомиров заїздив на "вареники та горілку з ковбасою", звернулися до нього з проханням, щоб він ужив у Петербурзі заходів, аби скасувати або хоч полегшити закон 76 року. Вони підказували йому, що в так званому Юго-Западному краю, підвладному Драгомирову, де поляки, як численна і міцна поміщицька кляса, проводять потроху свої політичні тенденції, треба дати змогу розвиватися місцевому "русскому" елементові, який успішніше боротиметься з польською пропагандою, ніж російський уряд. Результатом заходів Драгомирова було справді малесеньке полегшення для українського слова і "Київській Старині" нарешті дозволено було друкувати на своїх сторінках українську белетристику.

Знаючи на досвіді з Мордовцем, що оплата праці подвигне українських письменників до писання, і знаючи, що "Київська Старина" не оплачує своїх співробітників, я звернувся до редактора "Київської Старини" В. П. Науменка з пропозицією, що я буду своїми грішми платити за белетристику на українській мові, поміщену в "Київській Старині" по ціні, яку редакція іноді платила авторам за російську белетристику; в оцінку творів я не входитиму, та цілком довіряю це редакції. З того часу багато українських авторів, а між ними Грінченко, Коцюбинський, Чернявський, а

Є. Чикаленко. Спогади. 1895-1897 — 229

потім Винниченко, помістили багато своїх оповідань в "Київській Старині", але я не пам'ятаю, на яку суму, бо ніколи не записував своїх витрат на громадські справи.

Якось і Одеська Громада задумала видавати свій невеликий тижневий журнал, але ніяк не могла добути дозволу, хоч журнал мав виходити звичайно на російській мові. Довідавшися про це, друкар Кірхнер зробив пропозицію купити тижневий журнал "По морю і по суші", який друкувався в його друкарні і через хворобу видавця-редактора перестав виходити. Щоб заохотити покупців, він оповів, що журнал має стільки передплатників, що оплачуються кошти видання, але громада вагалася, бо журнал цей мав спеціяльно природничо-географічний характер; отже Кірхнер запевнив, що цензура, його заходами, дозволить змінити назву вже існуючого журналу. Кірхнер, хоч і належав до одеського кола лібералів, яке потім звалося "освобожденчеським", а нарешті "кадетським", але, будучи комерсантом, дбав тільки про свій інтерес і попросту обшахраїв "українофілів", бо потім, коли журнал куплено було за 4 тисячі рублів виявилося, що він має не більше кількох десятків передплатників, а цензура нізащо не схотіла перемінити назви, хоч у пропонованих їй назвах: "Степь", "Слово" ніщо не нагадувало про Україну. Нічого було робити, треба було братися за видання журналу і з такою назвою, бо вже гроші були заплачені. Але серед одеських громадян не було досвідчених журналістів чи газетярів, та й справжніх письменників не було, коли не лічити М. Комаря, який писав бібліографічні та критичні статтейки в галицькій "Зорі". Редагування доручено було А. І. Погибці, який колись дописував до київського "Труда", видаваного київськими громадянами. Через якийсь час виявилось, що Погибка ніякого поняття про редагування не має, а при тім поводився з членами редакції так автократично, що розігнав увесь

Є. Чикаленко. Спогади. 1895-1897 — 230

редакційний комітет. Зібравшись на нараду, громада, виганьбивши добре Погибку, скинула його з редакторства і доручила ведення журналу П. Т. Климовичу білому, людині розумній і освіченій, але теж недосвідченій в цій справі. Не вважаючи на силу праці і грошей, яку вложили громадяни в журнал, він не придбав потрібного для свого існування числа передплатників, головним чином через цензуру, яка не дозволяла надати йому виразно українського характеру і не хотіла дозволити зміни назви, що зовсім знеохотило громадян до ведення журналу і багато з них висловлювалося за те, що треба закрити його, але більшість все таки сподівалася дотягнути журнал до ліпших часів, бо число передплатників значно збільшилось. Таким чином журнал проіснував півтора року. Літом, коли всі роз'їхались на вакації, редагування журналу перейшло на руки М. Комаря; але несподівано і йому треба було виїхати до Києва, і він доручив випустити вже зовсім зложене наступне число жидкові, який вів тимчасово хронікальний відділ. Саме того літа приїхали в Росію галицькі москвофіли Марков, Мончаловський і Ко жебрати у царського уряду грошей на свою зрадницьку роботу і скаржилися співробітникам російських газет на ті утиски, які вони терплять в Австрії. Жидок, якому М. Комар доручив випустити вже готове число, знаючи, що журнал наш завжди подавав вісті з Галичини, які допускала цензура, і бажаючи зробити приємність редакції, але не орієнтуючись в тамошніх партіях, подав за російськими газетами замітку повну співчуття і похвали діяльності Маркова і Ко в Галичині. Вийшов страшенний скандал: передплатники обурились, а одеські громадяни так були скандалізовані, що рішили далі вже не випускати журналу і заходами того ж Кірхнера продали його групі лібералів.

Така то історія видання журналу Одеською Громадою; треба сказати, що російські ліберали теж не

Є. Чикаленко. Спогади. 1895-1897 — 231

змогли поставити журналу на власні ноги, хоч цензура й дозволила їм змінити назву на "Степ", і вони мусіли його закрити, бо передплатників мали ще менше ніж українці.

Щоб підбадьорити українців і розворушити трохи український рух, задумали петербурзькі українці скористуватись 35-тилітнім ювілеєм літературної діяльности Данила Мордовця і улаштувати з нього українське свято, бо першим твором Мордовця була поема "Козаки та море" на українській мові. Розписали по всіх містах на Україні, де відомі були якінебудь свідомі українці, щоб вони присилали до Петербургу на 20 грудня 1896 року делегатів з адресами для прилюдного їх вичитування на святі. Хоч українці взагалі ставились неґативно до Мордовця за співробітництво його в "Новому Времени" Суворина і таки невисоко цінили його літературні праці, вважаючи його цікавим тільки для гімназичного віку, проте рішили прийняти участь у святі, але підкреслити, що шанують його, як українського письменника.

Одеська Громада склала адресу, яку написав старим шрифтом і розмалював візерунками член Одеської Громади, дуже талановитий самоук-маляр А. Ждаха, який пізніше, вже в дев'ятисотих роках, уславився своїми мистецькими ілюстраціями до українських пісень, виданих в Празі на поштових картках київським товариством "Час". Мене, як людину незайняту зимою, вибрано від Одеської Громади за делегата, і я поїхав до Петербургу тим охотніше, що я ще ні разу в ньому не був. Характеристично, що як тільки я заявив свій пашпорт в Петербурзі, зараз тамошня поліція по телеграфу доручила одеській поліції подати їй про мене відомості.

Стурбований одеський околодочний не мало перелякав мою родину, коли з'явився випитувати, хто я такий, чим займаюся; а коли довідався, що я великоземельний землевласник, то й сам заспокоївся і роди-

Є. Чикаленко. Спогади. 1895-1897 — 232

ну мою заспокоїв, запевнивши, що ці справки робляться про всякого, хто в перший раз приїздить до столиці.

В Петербурзі я заїхав на кватирю до приятеля свого Єл. І. Волянського, зятя М. Комаря, члена Одеської Громади, військового лікаря, який готувався до іспитів на доктора медицини при Медико-Хірургічній Академії. Волянський, який був у близьких стосунках з петербурзькими українцями, оповів мені, що тутешнє українське життя відживив недавно прибувший з Америки О. І. Бородай, колишній емігрант, а тепер американський громадянин, інженер-електротехнік, людина вже літня, але незвичайно завзята, хоч настроєна вже занадто шовіністично проти всього московського.

Олександер Бородай така замітна особа, що варто на нім спинитися трохи довше. Тоді це вже був зовсім сивий дід, великий на зріст, огрядний, з великою лисою головою і довгими, білими запорозькими вусами. Сам він себе називав "американським гайдамакою". Хоч він справді мав вигляд гайдамаки, але в дійсності це був досить сантиментальний український ідеаліст, що здавалося тільки удавав із себе якогось хижака. Родом з Полтавщини, по скінченні кадетського корпусу, вже бувши офіцером, він примушений був в 70-х роках емігрувати. По скінченні політехніки, здається в Мюнхені, він переїхав до Америки, де змінив своє прізвище Бородаєвського на м-ра Бородая, натуралізувався і прожив там років 20, заробляючи як інженер-електротехнік. Почуваючи, як він казав, наближення смерти, виклопотав собі посаду в американськім електричнім товаристві в Петербурзі, щоб не вмерти на чужині. Про своє життя на Україні до еміграції і за кордоном не любив оповідати, а тому й невідомо, — чи він був свідомим українцем ще тут, чи став таким на еміґрації, але треба сказати, що таких завзятих, інтенсивних українців у нас тоді ще не було. Москалів він ненавидів усією душею і при сутичках з ними губив усяку рівновагу і раз-у-раз попа-

Є. Чикаленко. Спогади. 1895-1897 — 233

дав з ними у конфлікт. З численних "бешкетів", які він виробляв з москалями, розкажу про один з найхарактеристичніших, який я чув від нього самого і від галичан. Коли він якийсь час проживав у Львові, то навмисне шукав сутички з москвофілами, щоб як він казав, "помочити руки в кацапській крові".

Одного разу зайшов він з рецептою до аптеки за ліками. Аптекар-жид сказав йому по-польському:

— Проше за пул-ґодзіни.

— Як? — питає Бородай, наче не розуміючи. Аптекар повторив; тоді Бородай з притиском зауважив йому, щоб той відповів йому по-українському, бо Львів українське місто.

Тут стояв якийсь добродій і думаючи, що Бородай не розуміє польської мови, ввічливо сказав по-московському:

— Они говорят, что будет готово через полчаса.

Бородай скочив, як опечений, і накинувся на того добродія, як лютий звір.

— Ах ти, мордо кацапська! Я виїхав з Росії і думав, що вже не почую цієї "падлючої" мови, а ти, московський запроданець, і тут загиджуєш нею повітря!

А коли обурений добродій щось відповів, то Бородай накинувся на нього з палицею. Переляканий аптекар вискочив з ґвалтом на вулицю. Прибігла поліція і, посадивши обох на фіякра, повезла списувати протокол. Дорогою виявилося, що той добродій зовсім не москвофіл, як думав Бородай, а поляк з Росії, який теж ненавидить москалів. Тоді Бородай чемненько перепросив його, але все ж таки мусів заплатити штраф за бешкет в публічнім місці.

Коли прийшла до Києва звістка про атентат Січинського на А. Потоцького, то Бородай, їдучи зо мною в трамваї, на ввесь ваґон хвалився, що то він подав приклад галичанам, розбивши голову москвофілові у Львові, який наважився заговорити з ним "цією падлюшною мовою".

Є. Чикаленко. Спогади. 1895-1897 — 234

В. Винниченко дуже влучно змалював цей тип в своєму чудовому оповіданні "Поміркований та Щирий". Ця "щирість" переходила у Бородая вже всякі межі дозволеного, а тому з ним небезпечно було бувати між людьми, щоб не вскочити в якусь халепу.

Хоч Бородай робив вражіння варіята, але він зробив і багато корисного. Йому належить ініціятива улаштування ювілею Мордовця, в надії відживити і розголосити український рух; він же ж зацікавив деяких членів Петербурзької Академії Наук перекладом Євангелія Морачевського на українську мову, який переховувався в архіві Академії, і агітував за те, щоб Академія звернулася до Синоду за дозволом видрукувати той переклад. Вкупі з Бородаєм працював лікар Цезар Білиловський, родом жид, що скінчив віденський університет і був там членом студентського товариства "Січ"; з ним я був трохи знайомий ще з Харкова, бо стрічав його іноді у д-ра Александрова і знав його як невеличкого українського поета, який дещо перекладав на українську мову. В заходах Бородая коло опублікування Євангелія помагав йому і полковник генерального штабу Солодило (Саладилов), який був у дуже близьких відносинах з деякими академіками.

Старі петербурзькі українці, бувші члени Київської Громади, В. Л. Беренштам та Ю. Ю. Цвітковський, як оповідав Волянський, стоять в стороні від цих новітніх українців і чомусь не хочуть йти з ними вкупі. Коли я поїхав до Беренштама і Цвітковського і розбалакався з ними про це, то вони висловились, що Бородай якийсь варіят, помішаний на лютій ворожнечі до москалів і скрізь голосно вигукує, що "не вмре, поки не помочить рук своїх в кацапській крові", а Білиловський якийсь непевний тип, про якого ходять чутки, начебто він був у Відні аґентом російського уряду.

Є. Чикаленко. Спогади. 1895-1897 — 235

Коли я познайомився з Бородаєм та відновив знайомство з Білиловським, то, може через упередження, поставився до них з недовір'ям; обидва вони дуже мені не подобались за ту улесливість, з якою вони вихваляли мені в очі мою жертволюбність на українські справи, що здавалося мені нетактовним і дуже неприємним. Коли потім, зустрівшися з ними у відомого філософа Лесевича, я почув, як вони обидва вихваляли його в очі, то вийшовши від нього разом з ними, зауважив їм, що ніяково отак вихваляти чоловіка в вічі і при тім зовсім незаслужено, бо він нічого для української справи не зробив.

— Ми це знаємо, — відповіли вони, — але ми цим хочемо заохотити його до праці на користь України.

І були дуже засоромлені, коли я зауважив їм:

— Ви певне й мене в цій цілі так вихваляєте, а через те похвала ця видається мені нещирою.

Довго після того вони переконували мене в тім, що я помиляюсь, але все таки змінили своє поводження і вже не вихваляли в вічі ні мене ні іншого кого, принаймні, в моїй присутності.

Завітав я й до свого давнього знайомого, вище згаданого В. В. Лесевича, у котрого я бував у Полтаві, коли він там був на засланні і з котрим не бачився коло 15 років. Він дуже зрадів мені і почав розпитувати про тодішніх наших спільних знайомих, про те, що тепер робиться серед інтеліґенції на Україні, чим вона цікавиться, на що надіється і т. д.

Тут у Петербурзі, у Лесевича, я познайомився з зятем його, В. М. Леонтовичем, жонатим з його дочкою, яку я знав у Полтаві ще зовсім маленькою дівчиною. Леонтовича я позаочно вже знав, як відомого вже автора "Пани і люди", "Per pedes apostolorum", що тоді друкувалися в галицькій "Зорі" під псевдонімом В. Левенка, і який мене дуже цікавив, бо ми з ним були однакового соціяльного становища, тобто

Є. Чикаленко. Спогади. 1895-1897 — 236

обидва були великоземельними поміщиками. Ми відразу зблизились і щодня бачились то в нього, то у Волинського, з яким він був і давніше знайомий. Мене цікавило, яким побитом він став свідомим українцем, коли два його старші брати, як я чув, навіть вороже ставляться до українського руху. Він пояснив мені, що його навернув до українства відомий український меценат і патріот Василь Федорович Сіміренко, жонатий з його рідною тіткою, про якого я багато чув, але з яким тоді ще не був знайомий.

Бачачись щодня з Леонтовичем та Волянським і обмірковуючи разом усякі українські справи, ми прийшли до того переконання, що треба і в Петербурзі заснувати таку громаду, які давно існують в Києві та Одесі. Почали перебирати людей, з яких можна було б організувати таку громаду, і побачили, що їх дуже небагато, бо старі петербурзькі українці, як Беренштам, Цвітковський та їхні приятелі, не схотять увійти в громаду разом з Бородаєм та Білиловським, яких, як найенерґійніших людей, обійти не можна було. Проте ми визнавали, що в Петербурзі, центрі адміністративному та інтелектуальному на цілу Росію, необхідно мати організовану групу українців і рішили скласти громадку хоч і з невеликого числа членів, але вже після ювілейного свята, бо може тоді виясняться краще елементи, з яких має організуватися громада.

Ювілейне свято відбувалося, як і всі такого роду свята. У великій залі заставленій столами, накритими до вечері, зібралося і посідало сила всякого народу, переважно російських письменників "малоросійського" походження, та делегатів з України і почалося читання адрес і телеграм та виголошування промов, звернених до ювілята, що сидів на покуті. Всі адреси очевидно виголошувалось по-українському, телеграми-ж по-російському, бо тоді на українській мові телеграм пересилати не вільно було; промови ж говорилися деякі по-українському, але більшість по-ро-

Є. Чикаленко. Спогади. 1895-1897 — 237

сійському. Врешті на всі оті привітання старенький ювілят відповів, з сльозами на очах, прекрасною українською мовою. Після його промови почалася вечеря і промови на загальні теми в зв'язку з відродженням українського слова. Але тільки одна невеличка "Петербурзька Газета" подала опис того першого прилюдно святкованого українського ювілею, назвавши і прізвища делегатів київської та одеської громад. Коли В. П. Науменко прочитав цей опис ювілею, то, похитуючи головою, зауважив мені:

— Вам то нічого, а мене попечитель не погладить по головці за те, що я виступав на ювілеї, як делегат від київської громади, бо чорносотенний "Киевлянин" зараз передрукує це з своїми коментарями!

Але я намагався заспокоїти його, кажучи:

— Чому ж непремінно треба розуміти, що ми були делегатами якихсь організованих "громад", а не просто "від громадянства".

— Та вже доведеться якось вибріхуватись, — одповів Науменко.

Але, як я потім довідався, все обійшлося благополучно, бо російська преса, мабуть умисне, не подала ніяких відомостей про святкування цього ювілею, а "Петербурзька Газета" була зовсім нерозповсюджена по провінції газетка.

На цьому ювілеї я познайомився з багатьма російськими письменниками та громадськими діячами, яких знав тільки по їх праці. Познайомився натурально перш усього з ювілятом, з яким був знайомий листовно, про що я вже писав; познайомився і з Рєпіним, про листування з яким я теж згадував. Він дуже запрошував мене на другий день до себе на обід, але я подякувавши, відмовився, кажучи, що я поспішаюся додому на Святий Вечір, а через те завтра обов'язково мушу виїхати. Познайомився я і з М. Михайловським, відомим на всю Росію публіцистом та критиком, що редаґував тоді журнал "Русское Богатство".

Є. Чикаленко. Спогади. 1895-1897 — 238

Нас кілька душ українців звернулися до нього з питанням, чому його журнал ніколи не обізветься про український рух і не протестує проти нечуваного в світі злочинства, яке робить російський уряд, забороняючи відомим законом 76 року українське слово. На це він відповів приблизно такими словами:

— На пожаре каждый спасает свое имущество; мы спасаем свое, а вы спасайте свое.

По суті він був російський централіст, якому українська справа була не до душі, і він про неї ніколи й словом не обізвався, хоч раз-у-раз звертав увагу в своїх статтях на найдрібніші теми в житті російського громадянства, тому то й відповів нам так невиразно, ухиляючися від правдивої відповіді.

Перебалакавши з людьми наміченими в громаду, ми умовились і другого дня у Леонтовича зійшлися: Волянський, Солодило, Білиловський, Бородай і я, всього з господарем шість душ. Всі присутні знали давно про існування громад у Києві та Одесі, а Білиловський оповів, що й в Харкові теж часто збираються старі українці у д-ра Александрова, але не регулярно, бо організованої громади там нема. Всі зібрані визнали конечним заснування в Петербурзі організованої сталої громади і постановили, що від того дня вона вже існує, визначили, скільки хто буде вносити щомісяця грошей в громадську скарбницю, вибрали Волянського за касира. Нових членів постановили приймати, як в Києві та Одесі, по згоді всіх членів громади, бо складені на такій основі громади, хоч і менші числом членів, не розпадаються так, як ті, що вибирають нових членів більшістю голосів. З того часу Петербурзька Громада існувала і працювала для відродження України аж до большевицької революції, після якої всі члени її повиїздили на Україну.

В перший же рік існування Петербурзької Громади до неї вступив Петро Януарович Стебницький, один з найвидатніших і найвідданіших українських діячів,

Є. Чикаленко. Спогади. 1895-1897 — 239

яких мені доводилося в своїм житті стрівати. Син священика на Київщині, по скінченні математичного факультету в Києві, вступив на службу до міністерства фінансів у Петербурзі. Коли 1903 року кілька професорів та громадських діячів, між якими був і Стебницький, подали цареві Миколаєві II протест проти немилосердного биття поліцією студентів на вулицях в Петербурзі, то цар на тому протесті написав: "Нахали"! і звелів вислати усіх підписавших протест з Петербургу. З того часу тих протестантів сміючись називали "лейбнахалами". Міністер фінансів Вітте, високо цінючи Стебницького, виклопотав, що його не вислано, а тільки звільнено з державної служби, залишивши на тій же посаді приватним урядовцем, яким він і прослужив там до захоплення 1917 року влади большевиками, а тоді переїхав до Києва, де був один час міністром освіти за гетьмана Скоропадського. Маленький на зріст, з лисою головою, він був надзвичайно мовчазливою людиною, але певне за таких і приказка народня повстала, що "хто мовчить, той двох навчить", а Стебницький навчав сотні людей. З того часу, як він вступив у Петербурзьку Громаду, він став її керівником, невибраним головою і був ним до кінця існування тої громади, тобто до 1917 року. Ним держалася та громада, він в ній найбільше працював; він же був фундатором та довголітнім головою знаменитого в ті глухі часи видавничого товариства під московською назвою: "Благотворительное общество издания общеполезных книг на малороссийском языке", що видало з півсотні народніх книжок на українській мові. Він же вкупі з О. Лотоцьким склав одну з найцінніших книжок для поширення української національної свідомости під заголовком: "Украинский Вопрос"^*).

^*) Помер 1923 року в Києві, 60-ти років, від довгого недоїдання.

Є. Чикаленко. Спогади. 1897-1899 — 240

XI.

(1897-1899).

Загальна Українська Організація. — О. Кониський. — П. Житецький. — М. Лисенко. — Продаж землі в Перешорах і купівля Кононівки.

Літом 1897 року, коли у мене в Перешорах гостював М. Ф. Комар, несподівано приїхав до мене О. Я. Кониський, відомий письменник та український громадський діяч, вкупі з молодим тоді ще студентом С. О. Єфремовим. Вони обидва хворі їхали тоді через Одесу до Криму і заїхали до мене, щоб приєднати мене до Всеукраїнської Загальної Організації, яку задумали організувати Кониський з В. Б. Антоновичем. Він розказав нам з Комарем, що вони думають зорганізувати в одну громаду всіх свідомих українців, порозкиданих на всьому просторі російського царства, і з тою метою порозсилали в ріжні сторони аґентів-емісарів, яким дали адреси і рекомендації до відомих їм українців, запрошуючи всіх на установчий з'їзд, який має відбутися у вересні у Києві, і прочитав нам проект уставу тої організації. (На жаль нема у мене того уставу, та сумніваюся, чи й є він у когонебудь).

Вислухавши устав, я звернув увагу на те, що ця організація може внести дезорганізацію в існуючі подекуди громади, бо складається з поодиноких членів, а тим часом багато українців вже належать до громад; то краще було б витворити організацію з існуючих вже громад і подбати, щоб у всіх більших містах

Є. Чикаленко. Спогади. 1897-1899 — 241

України свідомі українці організувалися б в громади, і тоді скликати вже на з'їзди делеґатів від громад. І Комар і Єфремов цілком згоджувалися зо мною, але Кониський доводив, що багато свідомих поодиноких українців, живучи по всяких глухих закутках, відриваються від українського руху, затираються місцевими обставинами і навіки губляться для українського народу і для української справи. Я відповідав на це, що поодинокі особи з близьких місць можуть складати повітові громади, з'їздитися по кілька разів на рік на засідання, або хоч для вибору делеґата на з'їзд, а потім після з'їзду для вислухання справоздання і т. д.

По від'їзді Кониського Комар пояснив мені, що Кониський очевидно не хоче, щоб Київська Громада ін корпоре ввійшла в організацію, а через те й стоїть непохитно на принципі поодиноких осіб, а не громад.

Кониський ще за часів Драгоманова, розходячись з ним радикально в поглядах, вийшов з Київської Громади і з того часу з більшістю членів її, вважаючи їх за "драгоманівців", не зустрічається. Антонович теж вийшов з Київської Громади через те, що громада не прийняла його ученика і улюбленика Арабажина, і з того часу неприхильно ставиться до багатьох членів Громади, хоч все таки він належить до редакції журналу "Київська Старина", що видає Громада.

На той установчий з'їзд ні я, ні Комар не мали охоти їхати, не обрадивши цього питання у своїй громаді, вважаючи себе зв'язаними і невільними входити в інші організації без дозволу своєї громади.

Потім я довідався, що на тому першому з'їзді (1897 р.) не було членів ні київської, ні одеської, ні петербурзької громад. Члени з'їзду певні були, що Київська Громада бойкотує з'їзд через те, що він скликаний Кониським, і не хоче вступити в організацію, вважаючи, що вона засновується для того, щоб пі-

Є. Чикаленко. Спогади. 1897-1899 — 242

дірвати авторитет Старої Київської Громади, яким вона віддавна користувалась в українських сферах. Як вони поясняли відсутність одеських громадян — не знаю, а про існування новозаснованої Петербурзької Громади певне мало хто з приїжджих з глухих закутків і чув.

На з'їзді було тому, кажуть, до 50 душ з ріжних кутків України і постановлено на йому закласти організацію по пропонованому уставу і висловлено бажання притягнути до організації і членів існуючих громад. Рішено заснувати свою книгарню, а що дозвіл на книгарню добути дуже тяжко, то постановили просити редакцію "Київської Старини", аби вона передала Загальній Організації свою книгарню, але під своєю фірмою. Вибрано раду, в яку ввійшли: Є. Тимченко, М. Кононенко, д-р О. Черняхівський, О. Бородай, що оселився в Києві. А В. Б. Антоновича, П. Г. Житецького та М. В. Лисенка вибрано за почесних членів і, на диво та й на жаль, Кониського, ініціятора та організатора тої організації, не обрано не тільки на почесного, а навіть і на звичайного члена Ради. Це свідчить про те, наскільки Кониський був непопулярний на Україні, а тим часом безперечно він був щирим, працьовитим українцем, який за своє життя багато зробив для українського відродження. Непопулярність Кониського треба пояснити почасти тим, що він раз-у-раз різко виступав проти Драгоманова, коли той ще був у Києві, і потім і проти Франка, Павлика і взагалі проти радикальної партії, вважаючи, що вона вносить розбрат в ряди українців. Такої самої думки держався і П. Житецький та й багато старших українців і мені якось прийшлося доводити йому, що такими поглядами старі українці відвертають від себе молодь. Навпаки, в рядах українців повинна бути така ж диференціяція, як і в інших народів; що й у нас повинні бути такі ж самі партії, як і в людей, щоб наша молодь не тікала до російських партій, а мала б

Є. Чикаленко. Спогади. 1897-1899 — 243

відповідні свої. Тоді тільки число свідомих українців буде збільшуватися, а не так, як досі було, що українство представлено у нас тільки старшими людьми, а молодь вся вступає до російських соціялістичних партій. Тому то я дуже співчуваю галицькій радикальній партії і замірам нашої молоді заснувати українську революційну партію. Але Житецький не згоджувався зо мною і до самої смерти був тої думки, що український рух, чи як він казав — "українофільський", повинен бути тільки культурний. Житецький був сам, справді, справжнім останнім могиканом старого "українофільства", він навіть і говорити не міг по-українському на теоретичні абстрактні теми і тільки звичайні, короткі обиходні фрази говорив українсько-полтавською мовою. Коли я якось приїхав до Києва, коли там грав І. К. Карпенко-Карий, то ми з ним ходили до Житецького і В. Б. Антоновича, то й тоді мені кинулася в очі ріжниця між двома найвидатнішими тодішніми стовпами українства.

Антонович вже й тоді був справжнім українцем, не тільки своєю чисто українською інтелігентською мовою, але й світоглядом, бо він, буваючи в Галичині, бачив, що там українське життя постепенно входить в державне русло, чи корито, і колись настане такий час, що й по цей бік Збруча воно прийме такий самий характер. Хоч у своїй знаменитій полемічній брошурі з українофобом проф. Флоринським "По вопросу о галицком литературном языке" він не говорить про це (що йому молодь ставила особливо тоді в вину), але не писав він того тільки з цензурних умов, а в дійсності він певен був, що український рух колись прийме і політичний характер.

Житецький же, як я казав, рішуче відпекувався від політики і тому раз-у-раз був на чолі тої течії в громаді, яка не згоджувалася і ворогувала з Антоновичем. Житецький цікавився тільки філологічними та літературними питаннями на українському полі, і ко-

Є. Чикаленко. Спогади. 1897-1899 — 244

ли познайомився з К. Карим, то, вихваляючи п'єси його з літературного боку, найбільше допитувався у нього про деякі вирази і граматичні форми, яких уживає той в своїх п'єсах, і чи єсть вони в тій місцевості Херсонщини, де живе К. Карий. Так само ж цими питаннями особливо цікавився І. С. Нечуй-Левицький, коли ми побували у нього.

А В. Б. Антонович найбільше цікавився тим, що наштовхнуло К. Карого, секретаря поліції, на українство і на соціяльні теми, які він зачіпає в своїх п'єсах, поскільки це дозволяла цензура. І коли довідався, що К. Карий був у близьких відносинах колись з Пильчиком, а тепер з д-ром П. І. Михалевичем, то зрозумів, що це є результат впливу цих двох найвидатніших пропаґаторів ідеї українського національного відродження, бо добре знав їх обох.

О. Я. Кониського можна поставити, по світогляду, по середині між Антоновичем і Житецьким, бо він був не "українофілом", а справжнім українцем, але виключно культурником. А тим часом громадянство українське ставилося з більшою симпатією до Житецького, ніж до Кониського, не вважаючи на те, що Кониський раз-у-раз проявляв більше заінтересування українським рухом і раз-у-раз мав зносини з молоддю, особливо з духовної семінарії та академії, організував її в громади, освідомлював її і взагалі мав багато духовних учеників, але через свою несимпатичну вдачу майже раз-у-раз з своїми учениками розходився, а часом і ворогував з ними.

Оцим найбільше й треба пояснити те, що Кониського — ініціятора і фундатора Загальної Організації — не вибрано не тільки в почесні, а навіть і в звичайні члени ради, тоді як Житецького, який ставився до організації байдуже, навіть ніякої участи не брав у її заснуванню, бачачи в ній і політичні моменти, вибрано за почесного члена. Цим нанесено Кониському

Є. Чикаленко. Спогади. 1897-1899 — 245

таку образу, якої він не міг забути до самої своєї смерти, а може це й прискорило його смерть, бо він після з'їзду того заслаб і хворів увесь час до самої смерти щось років зо два.

М. В. Лисенко з-поміж старших українців був найвідданніший справі українського відродження і найсимпатичніший по своїй вдачі, а через те і найбільше улюблений всіма без ріжниці віку, світогляду і напрямку. Ще коли я приїхав 1881 року до Києва в перший раз, то й тоді вже Лисенко був найпопулярнішою людиною в Києві, не тільки серед свідомих українців, а взагалі серед київського населення, як артист-музика, який часто уряджував концерти з своїм аматорським студентським хором, бо за часів Лорис-Мелікова дозволено було, всупереч законові 76 року, співати публічно і навіть уряджувати українські вистави на сцені. А серед українців усякого віку він був безперечно найпопулярнішою людиною. В його помешканні збиралися українські студентські гуртки, а хто приїздив до Києва з провінції, то перш усього вдавався до Лисенка, де він знаходив привіт і ласку від господаря і довідувався про все, що діється в українських сферах не тільки Києва, а й всієї України, бо Лисенко раз-у-раз був в курсі всіх справ українських на всьому просторі землі української, довідуючись про них від приїжджих. Він здавна був членом Київської Старої Громади і належав у ній до чисто української, а не українофільської течії і був раз-у-раз з Антоновичем у найближчих відносинах.

Коли почалися заходи коло заснування Загальної Організації, то Лисенко прийняв у них найближчу участь, віддаючись їм всією душею, і напосідався, щоб і старі громадяни увійшли в організацію. Але останні в більшості поставилися до неї з недовір'ям, а декотрі то й неґативно, що страшенно обурювало Лисенка; він дорікав їм за заскорузлість, консерватизм і боязнь всякого поступу в українському рухові.

Є. Чикаленко. Спогади. 1897-1899 — 246

Сам Лисенко був справді дуже чутливий і спочутливий до всього, що могло оживити справу відродження України в якій би то не було сфері, хоч би й зовсім йому чужій і не відповідаючій його вдачі: так він раз-у-раз з особливою повагою ставився до Драгоманова та його діяльности, до Франка та Павлика і до організованої ними радикальної партії. Потім, коли я переїхав до Києва, і мало не щодня бачачись з ним, пізнав його ближче, то всією душею полюбив цього незабутнього, благородного українського "горожанина". Цілком натурально, що перші загальні збори Всеукраїнської Організації вибрали Лисенка на свого почесного члена і він, майже до самої смерти своєї, брав у справах організації найближчу участь і був у ній одним з найдіяльніших членів, але про це мова буде далі.

Ще треба згадати за Миколу Васильовича Ковалевського, який повернувшись 1883 року з Сибіру, оселився в Києві. Колись такий надиво енергійний і діяльний товариш і приятель Драгоманова, який з великим успіхом умів добувати гроші серед незаможного українства великі, як на ті часи, для галицької радикальної партії і її органу "Народ", в ці роки виглядав старезним знесиленим дідом, якого мучили всякі хвороби і не давали працювати на громадськім полі. Так знівечило і постаріло сибірське заслання цього видатного, незвичайно енергійного і невгамовного українського радикала, який намагався втягнути і українців в ту інтенсивну боротьбу з російським урядом, яку у 80-тих роках провадила народовольчеська партія, але разом з тим дбав про те, щоб у цьому співробітництві українці зберегли і вдержали свою національну фізіономію.

Я вже згадував про те, що він вкупі з В. Г. Мальованим та Є. І. Борисовим намагалися у 80-тих роках заснувати українську радикальну партію, але очевидно тоді ще не вистиг для неї ґрунт, бо саме в

Є. Чикаленко. Спогади. 1897-1899 — 247

ці роки запанувала в Росії така реакція, якої давно не було.

Олександер III, вступивши на престол, повів рішучу боротьбу з революціонерами; винищивши майже зовсім народовольців, він заходився коло реформ на користь селян, аби відібрати ґрунт у революціонерів. Він заснував селянський земельний банк, за поміччю якого багато панських земель перейшло в руки селян, тим більше, що жидам було тоді заборонено купувати та орендувати землю, чим відкинуто було одного з діяльних конкурентів, охочих до купівлі землі. Заключення союзу з республіканською Францією подавало облудні надії громадянству на те, що новий цар, як і Олександер II, на початку свого царювання заходиться коло відновлення Росії шляхом реформ, і це в значній мірі відвернуло громадянство від революційного руху і примирило значну частину лібералів з урядом, що нарешті привело до такої реакції у всіх верствах громадянства, яка нагадувала найгірші часи Миколая І.

*   *
*

Проживаючи значну частину року в Одесі, виключно серед членів Громади, людей ідейних, і буваючи часто по громадських справах у Києві, я все більше і більше втягався в український визвольний рух і нарешті захопився ним усією душею. У мене тоді вже упав інтерес до свого господарства і я все менше і менше уділяв йому часу і уваги і вже дивився на нього тільки як на джерело, з якого я черпав ресурси на прожиток та на громадські потреби.

Коли я сидів безвиїзно п'ять років на селі, то я віддавався господарству всією душею, можна сказати з запалом. Мене цікавила при тім найбільше не матеріяльна сторона, а бажання поставити своє господарство зразково, добитись побільшення врожай-

Є. Чикаленко. Спогади. 1897-1899 — 248

ности, заведення кращої худоби, коней і т. п. і тим впливати й на поліпшення селянського господарства своєї округи.

Бажаючи облегшити працю робітників, я позаводив у себе в господарстві американське знаряддя. Американський фармер сяде собі на плуг з сідалом і, не втомлюючись, виоре скільки йому треба; сидячи на дисковій бороні Рандаля, вискородить добре, а потім сяде на сівалку і позасіває; так само сидячи на снопов'язалці, покосить і пов'яже свій хліб.

Але виявилось, що для нашого некультурного робітника це знаряддя не підходить: як тільки господар чи економ скриються з очей, він починає дрімати, сидячи на вигідному пружинистому сідалі, і врешті засне, а коні теж, не чуючи принуки, йдуть повільніше, поки не постають та, гризучи траву, не позаплутуються. Коли робітник прокинеться, порозплутує їх, то починає щосили гонити коней, щоб позначилася робота і так потомить худобу, що вона вхляє, а тим часом знаряддя американське в роботі значно легше і вигідніше за наше. Бачачи це, селяни бувало кажуть мені:

— Нашому чоловікові треба такого плуга, щоб видирався йому з рук, щоб він упрів, держачись за чепіги; щоб за бороною стряг по коліна в ріллі; щоб сіва пригинала його до землі та натирала йому плечі, та щоб від коси йому піт очі заливав, бо інакше засне! Так само як торгувати нашому чоловікові можна тільки дьогтем та білою глиною, чи вапном, щоб не міг з'їсти свого краму.

Справді, довелося більшість американського знаряддя скласти до сільськогосподарського музею. Але врешті я добився таких результатів, що комісія від міністерства хліборобства, оглянувши моє господарство, признала, що воно ведеться "чрезвичайно правильно и искусно" (надзвичайно правильно і майстерно), і

Є. Чикаленко. Спогади. 1897-1899 — 249

міністерство хліборобства присудило мені за нього золотий нагрудний знак.

Але я упевнився, що моє господарство майже ніякого впливу не має навіть і на господарство моїх односельчан, не кажучи вже про вплив на всю округу. Я упевнився в тім, що селяни вважають недоступними для себе всякі поліпшення, які можна легко і їм перейняти, тільки через те, що вони заведені у великому господарстві у великих розмірах, на більших просторах землі. Мені стало очевидним, що тільки маленькі зразкові поля, розміром не більші за середні селянські, можуть впливати на селянські господарства. Коли я в цьому упевнився, то у мене пропало всяке зацікавлення до свого господарства, веденого на великому просторі, тим паче, що воно ще й відбирало у мене час від праці на громадськім полі, яке мене, як кажу, захопило всього без останку. З того часу я почав зменшувати своє господарство і віддавати землю селянам за четверту копу, тобто за четверту частину врожаю: тоді такі умовини були в нашій околиці. Але я віддавав землю з обов'язковим сівооборотом, заведеним в моїм господарстві, з умовою обробляти землю так, як я обробляю, для цього давав селянам і своє знаряддя і краще насіння. Спочатку селяни, що споконвіку служили або поденно робили в економії, неохоче бралися до поширення свого господарства і їх доводилося умовляти брати землю, але згодом, потроху, вони втягнулись і почали почувати смак в самостійному господарюванні^*).

^*) Прикладаю в перекладі на українську мову уривки з опису мого господарства, зробленого урядовцем особливих доручень при міністерстві хліборобства В. А. Бертенсоном. (По югу России — хозяйственные очерки. Випуск IV, Одесса 1902):

"Ми наближалися до Перешор, маєтку Є. X. Чикаленка, великого прихильника парового оброблювання і автора брошур по сільському господарству на українській мові.

"Перешори лежать в надзвичайно пагористій місцевості. В порівнянні з рівним мов скатерть степом, характеристичним для

Є. Чикаленко. Спогади. 1897-1899 — 250

Ставши власником землі, — тобто після смерти дядька, — я почав умовляти безземельних селян, а особливо міщан-десятинщиків, що сиділи в моїх хатах, щоб вони купили в мене за допомогою земельного банку по десять десятин землі на кожного господаря, але вони рішуче відмовлялися, бо тоді ще не мали охоти до самостійного господарювання і боялися зв'язуватись з державним банком, аби не правили з них платежів так, як правила поліція податки, що тоді в Росії робилося, як відомо, в сполученні з грабуван-

більшої частини Херсонщини, маєток, уявляє собою суспіль невигідний ґрунт, який до речі сказати, обробляється і використовується надзвичайно правильно і майстерно. Доказом того, що господарство ведеться майстерно і що не дурио сусідні господарі вважають п. Чикаленка "майстром", "артистом" свого діла, служать результати досягнені ним у виключно сухім 1899 році. Озимина, посіяна по чорному або ранньому (березневому) зеленому пару, дала блискучий врожай як соломи, так. і зерна: на десятині нарахувалося 16-18 кіп важких, високих снопів; урожай можна було обрахувати 120-150 пуд. з десятини; поруч озимина, посіяна не на пару, дала мізерний врожай, зарослий бур'яном. Ріжниця величезна, здатна переконати самого Хому невірного. А що на протязі кількох місяців майже не було дощу, то очевидно, п. Чикаленко дістав урожай завдяки збереженій ще з минулого року вогкості...

... "Завдяки дворічним спостереженням та дослідам над питанням про раціональне оброблення землі в посушливій місцевості, Є. X. Чикаленко прийшов до переконання, що озимину треба сіяти по чорному, або ранньому зеленому парові, а ярину по кукурузному, або взагалі по пів-парові.

... "Заслуга Є. X. Чикаленка полатає не тільки в тому, що він прикладає поліпшені методи оброблення землі, не тільки в тім, що він знайомить і в друку і на прикладі з значінням чорного пару і пр., і пр. — він зробив більше: він ввів ці методи в сільсько-господарську культуру місцевих селян.

"Як відомо, на "півдні Росії" дуже розповсюджено наймання землі з половини. Проти цього і за це писалося дуже багато... Перед відвідинами перешорської економії я чув, що Є. X. Чикаленкові удалося завести прогресивне господарювання "з половини". Цьому тяжко було повірити. В самім розумінні господарювання "з половини" ніби є протиставлення розумінню "прогресивне". В дійсності виявилось інше.

"Господар ввів в своє господарство примусовий плодозмін. В цій примусовості, одначе, нема нічого страшного або здатного

Є. Чикаленко. Спогади. 1897-1899 — 251

ням навіть подушок або й з биттям різками. Коли селяни призвичаїлись до господарювання на моїй землі за копу, то багато з них виявило охоту й купити в мене землю на вічність, бо побачили, що в сумежній Володимировці, яку купила подільська шляхта з допомогою селянського банку, люди живуть добре і акуратно виплачують банкові платежі і не мають ніякої тяганини з поліцією. Щоб заохотити всіх своїх десятинщиків до купівлі землі, я призначив ціну значно дешевшу проти бувшої тоді в нашій окрузі. Але все ж

понизити дохід господаря. Річ у тім, що учасником цього плодозміну, цього установленого порядку є сам господар, його участок служить зразковим полем. Вся орна земля розбита на шість клинів (рук). З кожного клину п. Чикаленко бере собі частину, а решту роздає місцевим хліборобам з тим, що кожний з тих, що взяли землю, має в кожному клині однакову кількість землі. Для полегшення зносин з хліборобами, які беруть землю, установлено такий порядок: вибирається 12 уповноважених, яким і дається по 10 десятин землі в клину; ці уповноважені являються представниками тої групи селян, яка гуртується навколо них. П. Чикаленко має діло не з усіма селянами зокрема, а лише з уповноваженими: вони роздають землю, слідкують за правильним виконанням вимог землевласника, за тим, щоб насіння було чисте і т. д. Уповноважені мають право виключати з групи неточних і нечесних половинщиків, але завжди за згодою землевласника. Плодозмін слідуючий: 1) чорний або ранній (березневий) зелений пар. 2) озимина, 3) прошиті рослини, 4) яра пшениця, ячмінь. Господар оре на пар, те саме роблять і половинщики і т. д. В залежності від того, чи мають час — парова оранка ведеться більш менш правильно і з ріжними наслідками. Нам довелося бачити дуже добрий селянський пар і поганий пар, дуже зарослий бур'яном. Одначе порівнюючи з озимою пшеницею посіяною не по пару, урожай не дає бажати нічого кращого. Наслідки такого способу господарювання очевидні. Вони корисні для обох сторін.

"Одну третину врожаю селянин віддає господарю. А що землевласник має поліпшені молотилку і знаряддя для очистки зерна, то йому вдається дістати насіння високої якості!. Це насіння п. Ч-ко міняє половинщикам за насіння з їхніх участків. Це також в певній мірі сприяє повищенню врожаїв у половинщиків.

"На думку винахідника такого ведення господарства від копи, поступ його може не спинятися на цьому. Можна вести його далі в напрямі розповсюдження серед половинщиків поліпшених сільсько-господарських знарядь. З цього боку вже дещо зроблено: господар Перешор дає своїм половинщикам рядову сіялку для

Є. Чикаленко. Спогади. 1897-1899 — 252

таки не всі десятинщики згодилися купувати землю не тільки через те, що не хотіли її, бо не хотіли зв'язуватись нею з банком, а деякі і через те, що сподівалися дістати землю дурно. Дехто з них казав:

— Видно пан щось чує, що накидається нам з своєю землею; старі люди давно кажуть, що цар має таки дурно дати людям, та пани не хотять.

Нарешті набралося 25 хазяїнів, яким я відвів 250 десятин по сто рублів за десятину. Банк видав по 50 рублів на десятину, а другу половину заплатили самі десятинщики, попродавши зайву худобу. В два роки вони збудували свою слобідку, назвавши її Степанівкою, бо так по документах називався той участок землі, хоч в просторіччі всі його звали і досі звуть "Гоморами", певне це якесь молдаванське назвисько, значіння якого ніхто не міг в Перешорах пояснити.

засіву озимини; охочих окористати сіялку з'явилася стільки, що прийшлося установити чергу; до сіялки економія дає одного чоловіка; скотина — селянська.

"Участь в такому господарстві приймають по можності всі хлібороби села Перешор. У випадку недбалости половинщика, себто невиконання взятих на себе зобов'язань, його тимчасово віддаляють від участи. В більшості випадків такі заходи досягають своєї мети і немає сумніву, що людей, які б хотіли брати землю на таких умовах, не бракуватиме ніколи.

— "Одначе, — запитали ми, — чи селяни, не вважаючи на очевидний зиск такої системи, не дали б переваги звичайній половинницькій системі?"

— "Так, — відповів нам господар, — значна частина половинщиків — старих людей, повернулася б до старого порядку дуже охоче. Але це буває з усіма нововведеннями і поліпшеннями...

"Треба зауважити, що п. Чикаленко поставлений при введенні своєї системи у виключно сприяючі обставини. Він користується любов'ю і довір'ям.

... "В прешорській економії господарство ведеться чисто польове. Коневодство і скотоводство хоч і ведеться, але в невеликих розмірах. Плідник чистокровний клайдесдаль, матки рисисті; коні виходять добрі, що легко знаходять покупців. Скот український дуже добрий.

"Щодо сільсько-господарських знарядь, економія обставлена розкішно; вживаються такі дорогі машини, як дискові борони Рандаля, американські плуги та ін."

Є. Чикаленко. Спогади. 1897-1899 — 253

Вважаючи, що я повинен передати дітям стільки землі, скільки я дістав у спадщину від батька та дядька, я постановив купити землі, замість проданої селянам, але тільки на Полтавщині.

Я вже казав, що коли я проживав у жінчиних родичів на Полтавщині, то мені дуже подобалась тамошня місцевість і люди. Безлісна, безводна Херсонщина, принаймні та частина, в якій я мешкав, заселена була переважно подолянами, здеморалізованими польськими панами, починаючи від часів ліквідації Гайдамаччини; в очі тутешні люди, як і подоляни, приязні, низькопоклонні, але нещирі й лукаві; вони призвичаєні цілувати панів у руки, але ставляться до них з ненавистю.

На Полтавщині, яка жила в інших політичних обставинах, де люди не так були пригнічені, виробився зовсім інший тип селянина. Там селянин держиться з достоїнством (гідністю), не цілує пана в руку, вважає себе рівним з паном, бо знає, що прадіди їхні за Гетьманщини були однаковими козаками, тільки панів прадід був старшиною, а через те дістав від цариці Катерини дворянство, а його прадід був простим козаком, а через те попав у кріпацтво або зостався і досі козаком, який тепер правами не відріжняється від мужика, що робив панщину. Крім того в Полтавщині, де земство було заведене ще в 60-их роках, більше людей грамотних, а на правім березі, де земство заведене тільки в 90-их роках, та й те куце, селян грамотних значно менше.

Їздячи по залізних дорогах, раз-у-раз в третій клясі, я навмисне брав з собою "Кобзаря", якого держав розгорнутим. На правобережних залізних дорогах ніколи ніхто з селян не поцікавився, яку я книжку читаю, хоч я навмисне лишав розгорнутого "Кобзаря" на лавці; на лівобережних дорогах раз-у-раз селяни питали мене про книжку, яку я держав у руках, або просили почитати; декотрі знали "Кобзаря", а

Є. Чикаленко. Спогади. 1897-1899 — 254

більшість, почитавши її уперше, з захопленням просили продати їм книжку, або хоч сказати, де можна її купити. А деякі оповідали про Шевченка якісь леґенди, або й дійсні події, про які вони чули від батьків, бо Шевченко часто бував і подовгу проживав на Полтавщині. Проживаючи у жінчиних родичів у Лубенщині, я був у дуже добрих відносинах з сусідніми козаками Заволошними, раз-у-раз розмовляв з ними про минуле України, про надії на будуче, читав їм і давав читати українські книжки, одним словом пробуджував у них національну свідомість. В Перешорах нічого такого я робити не міг, спочатку через те, що був під доглядом поліції, а потім, як я вже казав, тут селяни були неграмотні.

Зважаючи на оце все, я рішив купити шматок землі десь на Полтавщині, недалеко від залізниці, над річкою, з старинною садибою, з великим парком, чого мені так бракувало в сухій безлісній Херсонщині, і оселитися там серед заможного козацького населення, де я міг би вести пропаганду української самосвідомости і навчати ліпшим способом господарювання, а зиму проживати в Києві, звідки мені ближче було б їздити і на Полтавщину і на Херсонщину, бо ліквідувати родового херсонського маєтку я не мав наміру.

Я написав про це в Ромодан В. М. Леонтовичу і просив його через факторів вишукати мені відповідний маєточок, десятин не більше триста. Леонтович відповів мені, що старовинної садиби з парком трудно знайти в невеликому маєтку, а є кілька продажних великих маєтків, які можна купити в спілці з селянами, і запрошував приїхати до нього на оглядини.

Весною 1899 року, по закінченні сівби, поїхав я до В. М. Леонтовича, разом з приятелем своїм О. Ф. Волошиним, що саме гостював у мене.

Там я знов зустрів В. В. Лесевича, який проживав у свого зятя в Ромодані. На диво моє Лесевич за-

Є. Чикаленко. Спогади. 1897-1899 — 255

хоплювався тоді читанням "Громади" Драгоманова і сам собі дивувався, чому він не читав того давніше, хоч видання Драгоманова, як він казав, мав у свій час у руках, але тоді йому все це здавалося таким дрібним партикуляризмом, що він і не цікавився ним, і аж перед смертю побачив, що саме найголовніше він "прогляделъ" і ввесь свій вік робив не те, що треба було робити.

Закликані Леонтовичем з Ромодану жиди-фактори показали нам в описах цілий ряд маєтків; деякі з них ми їздили оглядати, але всі вони були або не над річкою або з поганенькою садибою та нерозмежовані з селянською землею і підлягали обов'язковому з селянами трипіллю, або занадто великі. Фактори, довідавшись, що на купівлю маєтку я маю готівкою 25.000 руб., казали, що з такими грішми можна купити маєток дорожчий як в 250.000, бо всі вони аж понікуди задовжені в банках, а решту можна відкласти надалі по другій закладній і т. д. Але я дуже боявся такої комбінації, та й маєтку, який би мені дуже сподобався, не було.

Нарешті один фактор, чи комісіонер, як вони себе називають, на прізвище Хитрик, приніс опис маєтку при с. Кононівці Пирятинського повіту, в 1100 десятин, який здався мені підходячим, хоч був і завеликий, але Хитрик запевняв, що половину або й більше можна відпродати місцевим селянам. Маєток цей можна купити дешево, не дорожче як по 200 рублів за десятину, бо там ще залізниці нема, тільки спроектована та, що має з'єднати Полтаву з Києвом.

Не буду описувати 90-верстової подорожі на конях і тих епізодів, які нам траплялися дорогою, зауважу тільки, що коли ми стрічали валки переселенців, що масами виїздили на Сибір, то мені ставало соромно, що я своєю купівлею наче витісняю людність з рідного краю на далеку чужину. В Пирятині до нас пристав, від продавця Кононівки, комісіонер Ґольдштейн.

Є. Чикаленко. Спогади. 1897-1899 — 256

Обидва ці комісіонери були повною протилежністю один одному: Хитрик був незвичайно малесенький на зріст, простий, мовчазний сільський жидок, а Ґольдштейн — високий цивілізований "єврей", який свою високопарну безпереривну розмову на російській мові густо пересипав чужоземними словами, які часто вживав не до речі. Напр., коли він хотів висловити, що має секретні відомості про те, що продавець змушений продати цей маєток, то висловлювався так:

— У мене про цей маєток є цілком "нецензурні" відомості, і т. д.

Він запевняв мене, що я буду мати великі доходи з будучої станційної комерції на проектованій через Кононівку залізниці, що має з'єднати Полтаву з Києвом:

— Жиди такий плодючий народ, — казав він, — як бактерії, коли оселиться один коло станції, то через кілька років їх там буде кілька десятків; подивіться на цього Хитрика: він не більший за якунебудь бацилу, а дітей у нього більше як десятеро.

Виявилося, що кононівський маєток, в чотири тисячі десятин землі, належав колись відомому на Полтавщині Лукашевичу, а по його смерті перейшов до його дочки. Чоловік її, Черепов, петербурзький пшют, людина легковажна і безпутна, за кілька років прогайнував мало не ввесь жінчин маєток, який за борги забрали кацапи скотопромисловці, старовіри з Новозибкова, брати Абросімови, але вмішалися родичі Черепової і остачу, 1100 десятин взяли в опіку; тоді, не маючи коло чого держатись, Черепов покинув жінку, а вона зійшлася з генералом графом Келлером і виклопотала з опіки дозвіл на продаж остачі маєтку. Кононівський маєток найбільше сподобався мені своєю дуже гарною садибою з величезним старовинним парком, в якому більшість дерев були такої грубини, що вдвох і обійняти не можна; з цілим рядом ставків, на невеликій річці Чугмак, добрими будівлями і в двох

Є. Чикаленко. Спогади. 1897-1899 — 257

верствах від наміченої станції Кононівка Києво-Полтавської залізної дороги. Оглянувши садибу і об'їхавши землю, рівну, мов стіл, я заїхав до сільського старости і повів з ним таку розмову:

— Подобався мені маєток вашої пані, хочу його придбати, а коли б може селяни хотіли його купити, то тоді я поїду собі далі, не буду вам перешкоджати.

— Та хотіли б, — відповів здивований староста, Степан Натура, — та купила не маємо; купуйте ви, а потім відпродасте і нам трохи.

Почувши таку відповідь від селян, я вже з спокійною совістю приступив до торгу маєтку, хоч він був і завеликий, і сторгував по 180 рублів за десятину, всього за 198 тисяч рублів. Боргу на маєткові було 90 тисяч, готівкою я дав 28 тисяч задатку, а решту, 80 тисяч, я рішив позичити під заставу перешорського маєтку, поки не продам у Кононівці частини землі селянам.

Потім дійсно я продав кононівським селянам, спочатку 250, а потім 450 десятин, а мені лишилося 400 десятин з садибою.

Під час продажу маєтку гр. Келлер виявив до мене, цілком незнайомої йому людини, несподіване довір'я, запропонувавши мені підождати по векслю 80 тисяч рублів, поки їх мені видасть херсонський банк під заставу мого перешорського маєтку. Я був дуже здивований такому довір'ю, а ще більше здивувався, довідавшись, що це довір'я я заробив своїми "Розмовами про сільське хазяйство". Виявилось, що коли Келлер поїхав у Полтаву за дозволом від банку на продаж землі, то управляючий дворянським банком, Квітка, довідавшись, що землю купую я, а не Абросімови, як він сподівався, почав мене вихваляти Келлерові, хоч не знав особисто, а як редактор "Хуторянина" знав мене тільки як автора "Розмов".

Покінчивши купчу і прощаючись зо мною, Келлер запрошував мене, коли я буду в Петербурзі, за-

Є. Чикаленко. Спогади. 1897-1899 — 258

їздити просто до нього, а коли в мене буде якась справа, то він охоче зробить мені протекцію, бо він у близьких відносинах з міністром внутрішніх справ Сіпягиним та іншими високопоставленими особами. Я подякував йому, кажучи, що у мене ніяких справ нема, а потім прийшло мені на думку попрохати у нього виклопотати мені право на видання сільсько-господарського тижневика на українській мові для селян, що собі в подробицях Келлер і записав у записну книжку.

Потім, коли я привіз в Петербург Келлерові решту грошей, він зараз звернувся до мене з словами:

— Ну й підвели ж ви мене!

— Яким робом, графе? — питаю.

На це він, оглядаючись на всі боки, розказав мені, що коли він зустрівся десь за картами з Сіпягиним і коли зайшла мова про "юг", то він оповів, що там, в "Малороссии" народ говорить такою мовою, що він, Келлер, мало що й розумів і селяни його так само не розуміли і при цьому заговорив за моє прохання видавати тижневик на "малороссийском языке". А Сіпягин, насупивши брови, почав його запевняти, що в цьому ніякої потреби нема, що це польсько-австрійська інтриґа, що видань на українській мові добиваються "сепаратисти", вороги Росії.

— І пішов, і пішов! І мені здалося, що він натякає на нас, остзейських німців, незадоволених теперішньою "квасною" політикою уряду і за те, що ми посилаємо своїх дітей для закінчення освіти до Німеччини. Тепер, знаєте, я боюсь за свою пенсію! . . .

І почав оповідати, як недавно одного знайомого йому генерала позбавили пенсії через те, що його дочку запідозрено було в зносинах з революціонерами. З цього видно, як були тоді залякані російські, навіть вищі кола.

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 259

XII.

(1900-1903).

Кононівка. — Сусіди землевласники: Репнин, Катеринич, Абросімови. — Селяни і відносини з ними. — Заснування Кредитового Товариства. — П. Оправхата.

Кононівка, колишня власність потомка українського козацького старшини Лукашевича, лежить в 20 верствах від м. Яготина, маєтку князя Репнина, у якого в 40-их роках минулого століття проживав Шевченко, малюючи портрет князя, і з дочкою якого [Варварою Миколаївною] він, як відомо з його біографії, сприятелювався. Проживаючи в Яготині, Шевченко часто бував у сусідніх панів Закревських в селі Березова Рудка, у Волховських в Мосівці, де ще недавно я бачив видряпані на кактусі самим Шевченком його ініціяли.

Одного разу, як розказують старі кононівчани, Лукашевич привіз в Кононівку разом з собою Шевченка з Яготина; коли вони ввійшли в передпокій кононівського будинку, то побачили, що слуга, який повинен був зустріти їх, спав собі, сидячи на ослоні в передпокої. Пан Лукашевич так розлютувався на слугу, що розбудив його ляпасами по обличчі. Побачивши це, Шевченко повернувся, вийшов з передпокою і пішов до воріт. Лукашевич вибіг за ним, прохаючи його вернутись, але Шевченко, махнувши рукою, пішов пішки до Яготина. Цей епізод відомий з біографії Шевченка, але не одмічено, де він трапився.

Яка велика сила духа була у нашого національного генія! Мені здається, що й тепер не кожний з нас

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 260

мав би сміливість в подібному випадкові зробити такий благородний жест якому сучасному можновладцеві, яким був тоді великоземельний властитель сотень "душ", дідич Лукашевич, для недавнього "кріпака" Шевченка.

*   *
*

Згадуючи про Яготин, треба розказати про одну історичну подію, що зв'язана з ім'ям князя Репнина.

Під час польського повстання 1830 року мобілізовано було "малоросійських" козаків, що й досі ще є на бувшій Гетьманщині, тобто на Полтавщині та Чернігівщині. Коли скінчилося те повстання і козаків порозпускали по домах, то тодішній "малоросійський" генерал-губернатор кн. Репнин часом збирав тих козаків в Яготин на паради, милуючись їхніми вправами на конях. Про це донесено було цареві Миколаю І в такому освітленні, що Репнин готує українське військо для повстання, в надії стати гетьманом. Миколай І, наляканий недавнім польським повстанням, увільнивши Репнина з посади генерал-губернатора, звелів йому безвиїзно пробувати в своєму маєтку Яготині, а мобілізованих козаків послав завойовувати Кавказ.

Згодом цим козакам одведено землю для поселення по р. Тереку, а для нежонатих зроблено на Полтавщині та на Чернігівщині рекрутський набор дівчат-козачок. Можна собі уявити, який тоді лемент і плач був на тій частині України! Але нічого не помоглося і набраних дівчат спроваджено на Кавказ і там повінчано з козаками. Робилося це, як розказував мені один старий терський козак з П'ятигорська, — просто: один писар по реєстрові викликав козаків, а другий — дівчат і тут їх, незнайомих між собою, вінчали попи в церквах десятками пар заразом.

Терські козаки і досі зберегли чисту українську мову, а з домішкою черкеської крови виробився у них

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 261

такий гарний тип, що терські козачки славляться своєю красою на ввесь Кавказ, на що звертали особливу увагу всякі великі князі, коли приїздили на Кавказ.

При цій нагоді розкажу й про сина князя Репнина, мого сусіду по Кононівці, що я чув від гр. Келлера та інших. Він не кохався в козацтві, як його батько, а шукав собі інших розваг. Подорожуючи за кордоном і побачивши на якомусь озері тоді ще новину — паровий катер, задумав він здивувати ним і полтавців на своїм величезнім озері. Ще граф Румянцев, за цариці Катерини, властитель Яготина, безплатними козачими руками перегатив річку Супой величезною греблею і таким робом зробив собі озеро площею щось більше тисячі десятин. Задумано — зроблено. Купив собі князь катер і чужоземний машиніст та монтер привезли його залізницею в розібранім стані до Києва, а відтіля до Яготина саньми, бо києво-полтавської залізниці ще не було. Цілу зиму вони складали той катер, їли й пили, як пани, з княжеського столу. Весною, на день спуску катера на воду, князь закликав духовенство відслужити молебня і запросив сусідніх панів на цю дивовижу, бо тоді ще й на Дніпрі не було парового судоходства; а народу з околишніх сіл зійшлося видимо-невидимо. Поставили катера на колодки, запрягли кілька пар волів і покотили до озера. Поки воли йшли по сухому, то легко тягли катер, а коли передні пари постепенно входили в воду, то нарешті задні не могли його двигнути; не змогли і люди допомогти, бо берег був мулький, грузький, то так до пізнього вечора не змогли спустити катера на воду, а тільки докотили його до води. Рішили другого дня спустити його в іншому місці, де берег твердіший. Народ розійшовся по селу на нічліг, а запрошені пани — вечеряти до князя, і вже перед світом порозходилися спати по кімнатах, яких у князя побудовано для гостей, як номерів у великому готелі. Не

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 262

встигли гості ще позасипляти, як почули крик, що "пароход" десь щез. На дворі почало вже розвиднятися і коли гості повибігали на берег, то побачили, що все озеро вкрито човнами і люди штилями шукають на дні катера; треба сказати, що в Яготині мало не кожний селянин має човна для рибальства. Виявилося, що вночі повіяв вітер і хвилі, набігаючи до катера, потроху посовували його за собою, а коли він увесь став на воді, то течія понесла його до опусту, де він, вдарившись з розгону об ледоколи, дістав пробоїну і пішов на дно. Дехто казав, що то збитошні парубки допомогли хвилям... Так воно, чи не так, а катер той і досі там, бо дешевше новий придбати, як цей водолазами добувати, але у князя відпала охота до фльоти.

Задумав він тоді збудувати фабрику голяндського полотна, бо на цілинних землях добре родив льон. Наїхали чужоземні інженери — збудовано цегляну фабрику, встановлено машини, насіяно безліч десятин льону і нарешті звезено його і поскладано у величезні скирти навкруги фабрики. Знов князь скликав духовенство, запросив панів на посвячення фабрики, але й на цей раз не довелося йому похвалитися європейською культурою: в ніч перед освяченням зайнялися скирти льону і вся фабрика згоріла; зостався тільки височезний комин, який і досі видно, коли переїздити залізницею ст. Яготин.

Слідство виявило підпал з усіх боків, але паліїв не знайдено, бо селяни поставилися до фабрики як до ворога свого, що відбиратиме від них те волокно з льону, що вони з діда-прадіда брали собі, а зерно віддавали князеві.

Другий мій сусід, М. Катеринич, був, як казали, пригульним сином царя Олександра II, й він таки справді був дуже подібний обличчям до нього, але менший на зріст. Мені оповідав згадуваний вже мною філософ В. Лесевич, теж пирятинець, що батько цього

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 263

Катеринича зводив свою жінку, дуже гарну пані, з царем Олександром II, коли той приїздив у Пирятинський повіт на смотр війська; результатом того і з'явився на світ оцей Катеринич. Цар, через свого фліґель-адьютанта держав його до хреста і до самої смерти своєї, в день іменин свого похресника, присилав йому, відповідно його вікові, дарунки, а номінальний, чи юридичний батько говорив з гордістю:

— А мій Митрофан царського роду!

Як царський похресник він раз-у-раз користувався ласкою і сина і внука Олександра II, але, не мавши великого розуму, далі камер-юнкера, а під кінець життя — харківського губернатора, не пішов.

Недалеко від Кононівки в м. Теплівці був маєток княгині Юр'євської, другої жінки Олександра II, родом княжни Долгорукої. Мені оповідав граф Келлер, що коли Олександер II, роблячи смотр війська, проживав у Теплівці в палаці князя Долгорукого, то зійшовся з його старшою дочкою і взяв її з собою до Петербургу, а коли вона заваготіла, то видав її заміж за Альбединського, зробивши його варшавським генерал-губернатором, якого московський письменник Тургенев вивів, під прізвищем генерала Ратмірова, в романі "Дим". А коли підросла менша дочка князя Долгорукого, то зійшовся з тою. Це так вплинуло на старого князя, що він продав свій маєток селянам і виїхав з Росії. Після смерти цариці Олександер II взяв шлюб з цією княжною Долгорукою, давши їй прізвище княгині Юр'євської, і вона відкупила від селян (без їх згоди) частину маєтку свого батька з величезним парком та руїнами палацу.

Найближчими моїми сусідами були Новозибківські кацапи-старовіри, чотири брати Абросімови, що задешево купили три тисячі десятин землі в Кононівці і кілька тисяч по сусідніх селах і певні були, що куплять і останню тисячу з садибою, що ще залишилася у пані Черепової. Коли я приїхав купувати кононів-

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 264

ський маєток, то пані дала знати найближчому Абросімову, що приїхав покупець, який дає їй по 180 рублів за десятину. Абросімов, звикши купувати по дешевій ціні, відписав їй цидулкою, що вважає цього купця "несерйозним". А коли я дав задаток, то він, як мені розказувала потім пані, навколюшках просив її розкинутись зо мною його коштом, а коли вона не згодилася, то так знервувався, що аж заслаб і мусів їхати на Кавказ лікуватися. Натурально, що Абросімови стріли мене, нового свого сусіду, нерадісно. Та й я не мав охоти вести з ними знайомство, бо вони, не криючись, говорили: "Нешто (хіба) хахол человек?" і ставилися до селян гірше, як до скотини.

Не мав я охоти вести знайомство і з князем Репниним та царським похресником, Катериничем, а живучи літом в Кононівці, мав зносини тільки з селянами; крім того до мене наїздило багато моїх приятелів, однодумців з української інтеліґенції.

Пізніше, коли підросли діти, то й до них наїздило багато товаришів; разом вони організували театральні вистави для селян, а потім і сама селянська молодь давала спектаклі не тільки в Кононівці, а й по інших селах. Але про це мова буде далі.

Коли я прожив якийсь час в Кононівці і познайомився з селянами, то довідався, що вони майже всі письменні, а деякі з них навіть і добре, бо в селі була здавна земська школа. Багато з них передплачували Комаровський "Свѣтъ" або дешеве видання "Биржевых Ведомостей", які після прочитування, розпродували хлопцям на цигарки і таким робом виручали свої гроші. Землі у селян було мало, а через те багато з них ходило на заробітки в Катеринославщину, Таврію, на Кавказ, а найбільше в Київ, куди заможніші возили на продаж кури, яйця та масло, а через те всі вони говорили мішаною російською мовою, і може найбільше через те, що на роботі в Абросімових при-

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 265

кажчики та пригінчі, кацапи, сміялися з української мови і вимагали говорити по-московському.

Я розмовляв з ними натурально тільки по-українському; вони дивувалися тому і з посмішкою деякі казали, що так розмовляли їхні діди та баби, і намагалися говорити зо мною якнайчистішою московською мовою, думаючи, очевидно, що я знижуюсь до їхньої мужицької мови. А коли в Кононівку переїхала вся моя родина і вони почули, що ми всі говоримо раз-у-раз між собою і своїми гостями тільки по-українському, тоді вони зрозуміли, що бачать перед собою українських панів, які вміють говорити і по-московському і на всяких чужоземних мовах, а за рідну свою мову вважають тільки українську, тоді й вони заговорили чистою українською мовою.

З розмов з селянами про їхнє економічне становище виявилось, що коли їм доводиться позичати грошей, то вони за десятку (10 руб.) платять багатим селянам-куркулям, чи глитаям, по рублю в місяць проценту, та ще відробляють басаринок, коли треба багатиреві при сівбі, чи в жнива, чи в молотьбу, а це виходить далеко більше як 120% у рік. Чуючи це, я почав умовляти селян заснувати у себе ощадно-позичкове товариство; розказував їм, як це робиться, а коли вони зацікавились, то я добув нормальний статут і запропонував, як того вимагає статут, вибрати 20 душ чесних селян і підписати прохання до міністра. На моє диво селяни відповіли, що у них не набереться 20 душ таких, щоб їх можна було припустити до чужих грошей, бо у них і громадські гроші раз-у-раз розкрадають. Тоді я почав їм доводити, що й у Перешорах не всі люди чесні, а проте там давно функціонує кредитове товариство і грошей не розкрадають, бо на те є державний контроль; і тут може бути так само, аби хоч у правлінні були вже чесні люди, і раяв їм за наступаюче Великоднє Свято порадитись і найти хоч трьох підходячих людей. На

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 266

самий Великдень, коли я пішов віддати візиту попові, то упевнився, що справді в Кононівці нелегко знайти чесних людей: все подвір'я попове було набите людьми, а посередині поліційний урядник з стражниками робив слідство і допитував, чи не бачили, хто вкрав збрую з коней панка, який у Великодню ніч розпріг коні на подвір'ї у попа, а сам пішов з родиною до церкви. Коли я звернувся до знайомих селян з докором, то вони мені відповіли, що у них це звичайна річ:

— Ми тиждень робимо в Абросимових, а в неділю нас трусять, бо рідко хто не принесе чого з "якономії" додому.

Треба сказати, що коли я восени 1899 року купив Кононівку, то на зиму осадив там за доглядача перешорського селянина Павла Римарчука, з наміром зробити його економом. Римарчук вартий того, щоб про нього сказати кілька слів.

Син бідного безземельного селянина, він з малих літ мусів служити, але бувши працьовитим і статковитим, склав собі за багато років служби кілька сот рублів. Коли я продавав Перешорянам землю, то й він купив за допомогою селянського банку десять десятин, а потім прикупив ще п'ять. Років через кілька він продав землю в Перешорах і разом з іншими переселився на Донщину, де земля була дешевша, і там купив собі вже п'ятдесят десятин і став заможним "куркулем".

Змолоду він мав велику охоту до читання і в той час, як його товариші парубки гуляли, пиячили, він сидів над книжками і постепенно став зовсім свідомим національно українцем. Ставши заможним господарем, вже на Донщині, він передплачував багато українських книжок з книгарні "Київської Старини", по моєму вибору, і став моїм приятелем, з яким ми часто листувались. Так от цього Павла Римарчука, ще тоді парубком, я оселив на зиму в Кононівці.

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 267

Весною 1900-го року, коли я туди приїхав, то Павло стрінув мене словами:

— Ні за що я тут не лишуся і вам раджу скоріше продати цей маєток, бо за зиму я упевнився, що тутешні люди — самі злодії та розбишаки.

Скільки я не намовляв його, доводячи, що якось-то воно буде, але він все таки не схотів бути в Кононівці за економа, а волів вернутися на службу за кучера в мій перешорський маєток.

Від П. Римарчука я одержав на еміграції три листи. Два з них подаю нижче в цілості, а з третього лише частину, без усяких змін щодо правопису й змісту.

19 20/V 24         

Шановний добродію Евгеній Харлампіевичу!

За все моє жетя я ніколи не чувствував себе таким счастлывим, як оце зараз, що получив звістку від Петра Вашого з Кіева, що Ви всі осталися живі. Я настільки радий, що й описать не можу. Мене оповіщено про Вас 17 марта цего року. Я часто споминаю Вас т. е. Ваші лекціи: Ви всю свою жизнь употрибляли і употребляете на те, шоби доказать, як должен поступать всякий честний і благородний чоловік.

Вы всегда рятували проти неправди людської, проти гніту царського, не любили хабарнетства-гнобительства, а всетаки не вгодили людям, та воно нічого дивувати — сказано: не родився ше той, щоб міг каждому угодить.

Міні Петро прислав Вашу адресу а я відрізав тай приліпив на конверті.

Через бісову донську козачню то нам, пришлим людям, приходилося найгірше переживать. Ну та зараз почало жетя налажуватись. Людей садовлять управлять ділами с здравим умом.

Я думаю на осінь побувать в Херсонщині, хотя на місяць поіду. Земля у нас так як була так і пользуемось, лиш би успів оброблять та продналог платив. А в деяких містах і у нас е душова норма. Я прошлий год заплатив продналогу 712 п. по ціні на пшеничну единицю.

Поки я тоже живий со всім своім кодлом, котрого Ви не знаете. Та наверно тепер і Ви мене не пізнали б — міні уже 54

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 268

роки, бороди, вус, чортма, голова лиса, як коліно, а по хозяйству роблю більше як тепер молоді. Коли Ваша ласка, то я пришлю з себе портрет, а Вы будьте так ласкаві, пришліть мені себе, бо наверно побачимось аж на тім світі у пеклі, як що й вітти не вигонят. Коли будете писать, то пришліть конверт з своім адресом.

Ну, бувайте здорові, остаюсь любящий і ніколи не забутий Вас і Ваші совіти та добрую раду Ваш бувший робітник Павло Василевич Римарчук.

Зима у нас була дуже холодна і занослива.

Ох! Дорого дав би як би приставився случай побачитись лично. Я буду увірен, що Ви і на бумаге будете увірені у мені, а я у Вас. Як помрем то ніхто не запхае і пятака.

19 16/VI 24

Шановний добродію і ридний батечку            
                                                      Евгеній Харлампіевичу!

Ваше уважаемое письмо від 29 мая получив у котрім і Ваш портрет. Я коли роспичатував Ваше письмо і в іому побачив Вас мов живого, та й залився гіркими слезами: стало мині так радисно, що іхав с станції додому, не міг із-за слез читати Ваше письмо і заховав листа а на Вас дивлюся всю дорогу та целую, та згадую молодіі літа як то колись жили ми, вмісті росли в своїм ріднім краю, не один т. е. всі ми бідолашні селяни неоднократно прибігали до Вас з разного рода просьбами і ніхто від Вас не виходив неудовлетворений ні в помочи ні в добрім совіті, а потому каждий честний гражданин, хто тільки знае Вас, считае себе во многом обязаним Вам. Но особинно я Вас так здорово шаную, що Ви все время обходилися з своіми робітниками, як с своіми рідними дітьми. Ви в своєму листі сердечно просите извістить Вам за Перешори. Я с Перешор не маю ніякоі звістки уже два годи, пишу туди, но звістки ніякоі не получаю віти. Писав я простими — доплатними — заказними і в каждое письмо клав марку для отвіту, все одно як вводу кинув. Я думав, що навірно в живих нема нікого кому я пишу, чом не хотять мені отвітить на моі письма, аж оце недавно поіхав на станцію 10 мая получать Ваше заказное іще чотирі простих. Я вдома прочитав раньше Ваші, а потім тіі. Письма всі з Перешор і в каждом письмі дуже

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 269

драматичне оповідання. Дуже тяжке та злиденне жетя переживають перешоране. Багато людей нема живих. 4 годи назад померли от хто: мій батько, брат Макар, сестра Марія, Вікентійка Настя, Ивана Розміріцу вбили і його сина. Тирбу з жінкою, Лупшу (Бадилові) з двома синами, Бориса Вевиріцу (Берносова) з двома синами вбили, це два роки назад. Ніканор Хилюк оженився, взяв Тихониху, що колись у Вас служила (з Кондрацького). Миронович Иван Галчук не пишуть коли повісився, Евграф Гидулян помер, Миша Полтарескул помер. Наташа жінка Костя Зарицького померла 2 марта цього року. Це с чотирох писем було від Костя Зарицького. Кошарський Иван умер, Маламана Терентія убили не знаю хто і защо вбито не пишуть, но я так думаю шо с цілію грабіжа.

Тепер напишу Вам про жетя перешоран. Землю получили всі по 1-1/2 десятини на душу. Убіраються дуже роскішно, пишуть мені в трох письмах, що зима у нас була дуже завійна — холодна, даже небувала, поморозили ноги, вуха, одежі ні в кого ніякої нема. На 10 дворів пара мутузяних лаптів, дівки ходят не то в дранті — а просто — голі. Зараз сильна засуха в Херсонщені, Катеринославщені, Донщені, Харьіківщені до 32-35 градусов жара. Хліб скрізь погорів дажей надіі нема, предстоіть знов голод, плоше показуе як у 20 році.

Пишуть перешоране: эх як би Ви приіхали до нас в Перешори, то ей Богу не пізнали б места — скрізь поваляно, по стипах поналіпляли хижинок, та пороссилялись по всім стипам, та скрізь не до ладу, та свараця, та випрікають іден одному. Котрі пришлі укоряють перешоран шо ти туді був дуже рузумний як тобою порадкував пан Чикаленко; як вас перешоран заставляв насильно орати ще з апреля на чорний пар та волочити іого та шей заставляв щоб брали іого сіялку з економіі, та "виполюйте той осет, що позаводили по пшиницях, та кукурузи політь", та дае вам перешоранам с свого амбару сіяти чисту виписану звідкісь пшиницю. От туді ти був хазяін, а забули як ваші батьки хазяйновали. Це кажіть спасибі панові Чикаленко, шо десь доставав таких книжок, шой біз Бога вам хліб родив, а тепер попробуй зроби чорний пар. Ніканор каже: слухай чоловіче, ти нам не нагадуй те та те, шо ти правду кажеш то так! Але ж ти Иване Власовичу бачиш як у нас поділена земля та шей які однообщественники у нас! От я зробив чорного пару одну десятину даже с ноября 1923 года на 1924 і ранею весною поскородив і був би добрий пар коли шо ж із ідного боку оставив Фенко, а з другого Митя

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 270

Оларь^*) під випас другим віддали так, як своеі худоби нема. Оттам і пропав мій пар. От що воно діеться в Перешорах! Кость Зарицький жеве со всім сімейством у свому господарстві, тільки з комірниками. Пише мені шо хоче приїхати до мене на 1-2 місяці отчогото.

Андрій Куцупера, котрий був колись Богом перешоранам, тепер ходить у рогожці по Мардаровці босий стириже жидів.

Я сознаю і сочуствую Вашому положенію і состоянію, но уви! Казав Шевченко: куди доля верне, туди й треба гнутись. Я знаю, що це для Вас важко не чуть журжанія разних насікомих та співи разного птаства^**) та шей не бачити своеі рідної сторони, ніякою щирого приятеля й не почуть від його ніякоі звістки, це одно шой тюрма при строгій ізоляціі. Но я довго Вас підшукував письмами і таке знайшов. Може я Вам і мішаю у Вашій оправі своіми письмами, но повірте шо й до смерти буду Вам писати. Я знаю шой Вам отродиться на душі шо Ваш бувший робітник, котрий дето в донських степах згадуе Вас добром і згадувати буде всю свою жизнь. Та якже його забуть і не згадувать добром! Коли я знаю, шо я замолоду ше був закинутий Богом і людьми но Ви мене вивели на путь истиний: через Ваше посредство я з Дикусарою були на Дону добрими хазяінами й пока і зараз не гнівим Бога маємо свій кусок хліба. Передайте своім дочкам про мене, шо я ше жившй та нехай вони згадають Перешори як колись я був у Вас поганеньким на время кучером та возив іх по степу, та чуть не перекинув, задивившись куди то, а вони сміялись шо так добре катав. Поке живемо стараймось не спати і гнилою молодою по світі валятись, а жити жити і добре творити і Його світ нерукотворений і Його любити.

Я колись звами любив розговорувати та слухать від Вас совіти та добрую раду і тепер буду хоч на бомазі писати Вам про себе де я як. А може Ви і не раді моій докучливости Вам, но як я оце пишу до Вас, то здаеться міні, що я розговорюю з Вами лічно. Були такі багаті люде шо бувало хваляться якими то баришами та як то в його служили робітники та чуть не дожили строка а він іх вибив, а вони повтікали, а другий його хвалить от каже розумний чоловік та хитрий, но я знаю шо Ви страшенно не любили цього і слухать нето робить. Хто держав у Вас аренду

^*) Здавна найгірші господарі в Перешорах.

^**) Я писав йому, що мені ні за чим так не сумно, як за співом жайворонків та за стрекотанням степових коників.

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 271

то коли не платить то Ви іого не позиваете як инші, або прокрадеться таке у Вас, то Ви не стараетесь віддать його в тюрму так як і було з нами^*) но Ви старались іого вговорити наставить на путь і тоді старався каждий совіститися і справлявся і послі дякував. От Ви ніколи не бились і не сварились, а всякий Вас почитав й слухав і боявся гірше як того, шо постоянно лається.

Ну тепер Ви мені вибачайте, шо може дешо не так написав, але Ви добре знаете, шо я неграмотний. Я ціі грамоти тільки второпаю як той Микола шо нанявся сторожом у читальню у книжці Вдосвіта.

Ну бувайте здорові, бажаю Вам іще 64 роки прожити і добра творить. Ви не журіться проте шо уже недоведеться свій рідний куток та людей бачити до смерти та журжанія стиповоі природи. Правда тяжко тому чоловікові переживати котрий так щиро приданий своій отчизні, своім простим звичаям та селянству. Печатую Вам лист і залився гіркими слезами.

Ваш бувший робітник Павло Василевич Р-ук.

Пишуть перешоране, шо тепер у Перешорах хочеш землі більше сіяти то йди до Миті та до Фенка у них всігда е вольна.

...Пише Ніканор, що Килина вмерла, його сестра, Василева жінка. С Перешоран та Гомуран ти брате, Павле Васильевичу, нікогісенько і не пізнав би. Ей Бого, що ні! Повір, що ти тут у нас колись, як жив, то ніколи не бачив старців таких обідраних, як ми тепер. Виїзди теж такі самі, а относительно порадка з землею то бодай не казать: Кождий по своему як хто знае так мовляв і співає. Як з нас хтось казав: що Чикаленко пив знас кров, али лучше булоб, щоб він з нас пив іі і досі. Він як пив з нас, то вона більше прибувала в нас, а тепер іі не стало в нас та нікому і вливати іі в нас. Урожай у нас такий: десятина дала від 20 до 50 пуд. кукурузи: подсонухи вийшли добрі, дощі проходят часто, сіют озимену. Пишут, шо в нас прадиво совсім не вродило, прийдеться совсім ходити босим, бо ні сщого буде плисти лаптів: так шо не буде і на 10 дворів і парі, бо ні защо куплять мутузя.

... Ви радієте, що я пишу Вам всі дрібниці. Я правда шо пишу: бо я Вас кріпко уважаю і шаную за то, що Ви любили з мужиками простими силянами розбалакувати і наставляти во всіх

^*) Коли Павлів брат украв у мене коня, то я впросив земського не садить його до тюрми, щоб він там не попсувався ще гірше.

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 272

ошипках, словом, ні перед ким не гордились. Я помню, як колись орав, як служив у Вас: вище Куртів і випріг напівдня кормить, а сам сів біля воза тай читаю Кобзара. Коли й несчув як Ви с Питром кучиром підіхали до мене, коли я підняв голову Ви стоіте біля мене. Я правда сховав книжку. Ви заметили, шо я сховав, тай дістаете ту книжку с під свити тай самі начали читать; даже помню шо: Не жинися на богаті, бо вижене с хати. Ви чесного робітника лучше поважали, ніж якого пана. Ніхто з перешоран не зазнав того шо я. І не бачив і не мав і не знае і ныколи небуде знать і не чувствуе і не сознае чужому положенію і состоянію, як я. Ви в настоящее время находитись в такім, як був Шевченко в Петровській кріпості, отрізаний от всего свого любимого краю і народу за котрого і душу свою відав. Так і Вам, правда в городі, жить трудно, а більше всего, що ви не бачити і не чуете ніякоі звістки від своіх любимих селян та с свого родового любимого господарства.

Після Великодня, коли посходились селяни, що робили у мене ремонт господарських будівель, то оповіли, що вони радилися на селі і найшли на членів правління двох людей чесних з діда-прадіда — Павла Малинку та Зінька Литвиненка, але обидва вони малограмотні.

Як показало потім моє знайомство з ними на протязі двадцяти років, вони дійсно були бездоганно чесними людьми. Згодом вони стали моїми приятелями, якими зосталися й досі.

На мою пропозицію стати членами управи кредитового товариства, про організацію якого я їм оповів в подробицях, вони спочатку рішуче відмовилися. Вони боялися, що їх, як малограмотних, обшахраять, ославлять; що вони наживуть собі ворогів, які їх спалять і т. д. Але я напосідався, запевняючи, що я наглядатиму за справою, і нарешті умовив їх.

Товариство згодом розвинулося у велику фінансово-культурну інституцію, завдяки головним чином талановитим та енергійним бухгалтерам: спочатку П. Оправхаті, а потім Якову Псяреві.

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 273

На бухгалтера радили сільського писаря Петра Оправхату, якого вихваляли як добре письменного, дуже доброго бухгалтера, але такого чоловіка, що не можна держати близько коло чужих грошей, бо він великий плутяга та шахрай, і оповіли цілий ряд зроблених ним шахрайств. Згодом прийшов до мене і сам Оправхата, який зробив на мене вражіння дуже інтелігентного чоловіка, але з дійсно шахраюватими очима. Років йому було не більше 27, але він вважався за найрозумнішу, найосвіченішу людину на всю округу. Він дуже багато ходив по заробітках, виходив майже ввесь південь, побував майже у всіх містах на Чорному морю, покоштував хліба з усяких печей, пробував усяких служб, але жадна не прийшла йому до смаку; побував у всяких сектах: був штундистом, шалапутом і скінчив цілковитим атеістом і нарешті вернувся в своє рідне село, став сільським писарем. Дізнавшись про мої заміри організувати кредитовий кооператив, він запропонував свої послуги безплатного бухгалтера і виявив великий інтерес до громадських справ та взагалі видався мені людиною, що головою перевищує своїх односельчан. Знаючи вже від людей, який його етичний ценз, я поставився до нього дуже обережно і так держався ввесь час свого знайомства з ним. Я раз-у-раз мав на думці те, що він кожної хвилини може мене продати, питання тільки — за скільки? або шантажувати, а через те в його присутності я ніколи не висловлювався ні проти Бога, ні проти царя, хоч його ці питання видко дуже цікавили. Він гаряче взявся за організацію ощадно-позичкового товариства, робив енергійно всю дрібну роботу і майже кожного дня ходив до мене за порадою та книжками, які читав так страшенно швидко, що я запідозрів, що він читає тільки "де ріденько пописано". Але як я здивувався, коли одного разу він, прочитавши "Історію одного города" Щедрина, яка йому дуже припала до душі, проказав мені на пам'ять цілі сторінки

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 274

з цієї книжки; а такі книжки, як "Спартак", "Історія одного селянина", "За правду", "Богдан Хмельницький" Костомарова він, прочитавши, придбав собі в Києві на власність, і читав селянам та давав читати на сумежні села, або розказував майже дословно. Розмовляючи з ним часом цілими вечорами і бачачи його величезне захоплення українським відродженням, про яке він вперше тільки від мене довідався, я часто подумував про проведення його в українську організацію, але раз-у-раз мене спиняли його скляні, безбарвні, шахрайські очі, що не дивилися просто в вічі, а якось бігали скрізь. Іноді, згадуючи всякі його фиґлі, я казав собі, що то він усе виробляв, поки у нього не було вищих інтересів, поки він був темний селянин, а тепер він став зовсім свідомим українцем, гарячим провідником відродження України. Я згадував, що й один з розбійників, розп'ятих на хресті, увірував і став праведником, але раз-у-раз оті шахрайські очі підривали у мене довір'я до нього, і дійсно, як потім виявилося, я не помилявся, але про це розкажу потім.

Коли почалася японська війна, то цікавість до громадських подій значно підвищилась у свідомих селян і мені часто доводилося говорити з ними на ці теми; ці свої розмови я надрукував в числі 5-ому "Літературно-Наукового Вісника" за 1904 р. Подаю тут уривки з тієї статті, розшифрувавши їх; а щоб ясніші, більше зрозумілі були ці розмови, я коротенько розкажу про минулий і теперішній стан села Кононівки.

Пан Лукашевич за кріпацтва був жорстокий, скупий, а через те селяни були страшенно бідні, разом з тим і страшенно люті на нього, вони вели з ним невпинну потайну боротьбу: розкрадали, псували, що могли, і втікали на Кубань, на Чорноморські степи. По смерті пана новий господар, його зять Черепов, промучившись з селянами кілька років, повіявсь за-

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 275

кордон, віддавши маєток в оренду кацапові-старовірові, який усю землю експлуатував сам (випасом худоби для Петербургу), а людям не давав нічого. Щоб позбутись цього орендатора, почали його селяни викурювати: палять йому хліб у скиртах, сіно, солому, випасають засіви, сінокоси, б'ють прикажчиків; одного разу зробили навіть гуртом напад на двір, але все надаремно. Кацап усе таки багатів, міцнів, бо хліб і все забезпечував, наймитів держав у дворі кацапів та й суд і адміністрацію мав на своїм боці. Тим часом дідич, живучи за кордоном на широку ногу, збанкротував і більшу частину землі продав кацапові орендаторові, а решту (1100 десятин) купив я, продавши потім 700 десятин селянам з допомогою селянського банку по 4 десятини на господаря.

Тепер боротьба села з економією ущухла, зате побільшилась боротьба внутрішня, тобто поміж ріжними групами селян, на які диференціювалось село. Найбільша частина, мабуть чи не половина всіх селян, складається з середніх по заможності, що мають по цілому наділові (4 десятини), по парі коней, по корові; вони спрягаються по два господаря на один плуг, не купують весною хліба, не ходять на заробітки і на поденщину у двір, а добувають гроші, вигодовуючи свиней у Київ на продаж. Друга половина складається з великої більшости незаможних і невеличкої купки дукарів-кулаків, що майже всі наживаються тим, що віддають в позичку гроші та хліб голоті за великі проценти. Незаможні походять найбільше з дворових, що не дістали землі при визволенні з панщини, та з тих невдах, що через пиятицтво, ледарство абощо позбували свої землі дукарям і позоставалися тільки з одними хатами та городами, чи як тут кажуть з одними "ґрунтами". Звичайно між цими шарами селян не можна провести виразних границь, вони не різко відокремлюються одні від одних; так з-між середніх господарів є такі, що близько сто-

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 276

ять до дукарів, знов є й такі, що недалеко втекли від голоти і т. д. Чим далі стоять по своєму економічному стані елементи цих груп один від одного, тим більше вони ворогують між собою, тим більше борються. А боротьба ця ведеться так само, як і з кацапом дідичем: палять один одному хати, клуні, ріжуть у хліві коняку, корову, в сажі — свиняку і т. д. Нерідко на цім ґрунті виникають страшенні бійки, навіть душогубства, але вони нікого не дивують, не обурюють, на них дивляться навіть з гумором. От, як мені розказував Петро Дзуґур про те, як Євдоким Рубан, працьовитий і статечний господар, убив свого брата злодія Самійла.

— Вони, знаєте, давно ворогували; ніяк не могли поділити батьківських гнидників. Ото якось п'яні і зачепились; старший, відбиваючись від меншого, вирвав з воза люшню, та по голові його — раз, другий! а той так і викинувся. Люшня, бачте, була дубова, замашна, а то може й не вбив би. Раз мене один сучий син по голові люшнею телепнув, а люшня була чорзна-яка — осикова, то вона тільки трісь! та й розскочилась надвоє, а в голові тільки зашуміло; ну, тоді вже я йому дав...

Так само порядний господар Іван Лузан убив свого брата злодіячку і п'яницю, а недавно Пилип Малинка убив теж свого рідного брата.

За останні роки з-між описаних груп почала, під моїм впливом, відокремлюватись невеличка купка душ біля десятка, яку можна назвати інтелігентною. Вона складається з елементів середнього віку, не однакових по своєму економічному станові, але з таких, що покінчили школу, передплачують дешеві газети, добувають де можна книжки і читають їх запоєм; вони по моїй ініціятиві заснували кредитове товариство, згуртувались коло цього діла і потроху зачинають керувати всім селом, давати йому тон. За останні часи менше стало підпалів, злодійства; тепер найбільше

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 277

балакають про кредитове товариство, про якунебудь нову сільсько-господарську машину, куплену через це товариство, про те, що пишуть по газетах і т. д.

Згодом балачки наші почали торкатися і загально економічних, національних і політичних питань. Економічне, власне аграрне питання, це найпекучіше в селі; багато селян про нього думають, балакають і рішають дуже просто. От, як формулював його одного разу Павло Малинка, чоловік років 35-ти, тихий, мовчазливий, але дуже вдумливий; він самоучкою вивчився читати і дуже любить історичні і взагалі поважні книжки.

— Земля вся повинна бути державною, так як тепер монополька. Треба тобі землі на оранку — прийшов до чиновника, заплатив йому скільки слід по таксі і взяв квиток, що тамто і тамто і стількито тобі землі.

Петро Оправхата додав:

— І так, як в монополії не дають горілки тому, хто вже дуже напився, так і землі не даватимуть тому, хто вже багато набрав.

— А на мою думку, то треба у вічність нарізати кожному однаково, мужикові й панові, обізвався Коповий, чоловік років тридцять, що сам дістав від батька десятин десять землі; він раз-у-раз говорить дуже голосно, енергійно і різко, але якось наче нещиро; тільки попів він раз-у-раз лає від щирого серця.

— А панам нащо? — відповідає гуморист Андрій Кравченко, — їм так хіба по клаптику, щоб було де в крокет грать, "фізічеським трудом заниматись", як бувало наш пан Череп казав, ловлячи вудкою рибу!

Цей Кравченко вже немолодий чоловік, дуже розумна людина і якби не пив горілки, то був би дуже впливовим на селі; на жаль, він часто запивається, а коли вип'є, то зовсім губить розум. Коли тверезий, то раз-у-раз веселий і говорить з таким гумором, що любо слухати.

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 278

— Ні, знаєте, ділити землю на душі не треба, — каже Оправхата, — бо вийде так само, як тепер. Як давали волю, то всім однаково землі дали, а тепер в одного 20 десятин, а в другого й зовсім нема. Ні, нехай уся земля буде державною.

— Це легко сказати, — кажу я, — та нелегко зробити: ви ж знаєте, як тяжко було визволити народ з неволі, то ще тяжче вивласнити землю.

— То друге діло, тоді одбирали людей, а тепер землю! — відповідає Кравченко. — Панові легше зостатися без землі, ніж без кріпаків, бо він змалку звик, що мужик його одягне, взує, нагодує, а земля що?

— тільки гроші дає; ну, а коли гроші за землю йому казна сплатить, то він і жалкувати за нею не буде! Коли одбирали людей дурно, то землю легше одібрати за гроші. Казна повинна землю відкупити від панів, а мужики будуть казні вічну оренду платити, ми дурно не хочемо.

Я бачив, що про викуп вони говорять, щоб не образити мене, а в дійсності вони стоять за те, щоб землю дурно відібрати.

— Та з цього всього, видне діло, вийде так, як у казці у Щедрина: "Ворон челобитчик": усі знають неправду, яка твориться, та мовчать, завважив Оправхата. — Ловка це казка! Я її та ще ту, як мужик двох генералів прогодував, по нашому склав, та соромлюся вам показати.

(Потім я читав цей переклад: зроблено його так кепсько, що не можна було друкувати.)

— Та, однаково, кажу, її надрукувати не дозволять.

— То-то й горе наше! — завважав Кравченко. — Я хоч і школу скінчив, а як візьмусь читати руську книжку, то може двадцяте слово розберу, а як читаю по-нашому, то хіба двадцятого не розберу, бо в руській школі вчений. Якби не Оправхата, то ми б і з га-

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 279

зет розібрали хіба п'яте десяте. От, якби дозволили газету по-нашому!

— Не дозволять, кажу, — уряд хоче, щоб ми швидше забули свою мову. Він думає, що держава буде міцнішою, коли всі говоритимуть одною мовою, а виходить, як колись генерал Драгомиров висловився, що уряд, замість "единодушия", добивається "единообразия".

— Еге, правду Еварницький каже, — обізвався Коповий, — що гетьман Дорошенко добре розумів, що коли Україну присоєдинити до "единоплеменної і единовірної" Москви, то Україна втратить свою самостійність. Великі, пророчі слова! Я вважаю, що на всю нашу історію не було розумнішого чоловіка за Дорошенка! Я, як читав книжку, то карандашом відзначив: нехай всякий, хто читатиме її, спиниться на цім місці.

*   *
*

З приводу аґрарних рухів (1902 р.) на Полтавщині у мене була така балачка. Коли я висловив думку, що такі розрухи ніякої користи селянам не дають, що вони кінчаються тільки тим, що селян січуть різками, один з селян завважив:

— Еге, скільки наших батьків били за панщини!

— Ну, кажу, — а тепер стріляють, вбивають людей!

— А скільки нашого брата дурно гине на Томському та на Амурі, як ідуть на переселення! — одповів другий.

Очевидно вони похваляли ці розрухи, але не хотіли того одверто сказати мені. Після довгої павзи третій каже:

— А ви пам'ятаєте, як ото колись (1882-83) жидів били? Після того вони років з десять такі шовкові були: то бувало: "мужик-гадюка!", а то вже стало "дядюню, дядюню!"

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 280

Знов павза, після якої четвертий додає:

— Та й начальство побачило і заборонило жидам купувати та орендувати землю. От і тепер може яка переміна вийде. Що ж це? Якийнебудь оконом, чи який дідько, накраде в пана грошей та й бере землю в оренду, а тоді лупе шкуру з мужиків. Ні, треба такий закон, щоб в оренду брав землю тільки той, хто сам коло неї робить!

*   *
*

Коли до села дійшов царський маніфест, виданий 26-го лютого 1903 року проте, які реформи мають бути в Росії, то він викликав багато всяких балачок серед селян, а потім всі упевнились, що це дурниця. Першим питанням, коли побачили мене мої знайомі, було:

— Чи ви читали маніхвест?

— А ви, питаю, — читали?

— Читали, аж замуслили, та нічого не розберем: видно мудрий його складав!

— Як оте місце розуміти? — питає хтось: — В маніхвесті сказано: "облегчить покупки съ крестьянским банком", а в газеті ми начитували циркуляр міністра фінансів, щоб банки не видавали великих позичок на землю, бо ціна на неї дуже підскочила. Як же це? — не заставлять же вони панів дешевше продавати землю. Чи так буде, як цар каже, чи так, як його міністр?

Я не знав, що на це відповісти, бо навкруги було багато народу і тільки руками розвів, але за мене відповів Оправхата:

— Хіба ви не знаєте, як про це давно сказав Тарас Григорович? Він каже: "а Ирод-цар у ликтора халяву лиже, щоб той йому на те, на се, хоч пів динарія позичив, а той кишенею трясе". Ликтор — то міністр фінансів: як він схоче, то так і буде!

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 281

— І як то Шевченко не боявся так писати?! — промовив хтось.

— Бо мужик! — відповів Малинка. — Що ж? Нижче мужика не поставлять, а далі Сибіру не зашлють! А й Сибір нашого царя.

— Е, не кажіть так, — промовив Оправхата, — Петропавловська кріпость ще далі, бо аж під водою.

— Ні, такий він уродився! — завважав Кравченко. — Хіба б його хто знав, якби він боявся? Хіба б насипали йому таку могилу?!

— Про царів Шевченко багато по Біблії писав, — поясняв Оправхата. — От, як наприклад "Саул". В Біблії є багато про царів. Я чув, як один штундистський пресвітер так само, як Шевченко в "Саулі", поясняв молитву Господню. Дійшовши до слів: "да приідеть царствіє Твоє, да будеть воля Твоя" й каже: "Ви щодня промовляєте ці слова і не розумієте їх, а вони от що визначають. У святому письмі сказано, що євреї звернулися до пророка Самуїла, щоб він їм настановив царя, той не хотів, але Бог йому сказав: "Самуїле, не тебе вони образили, а мене, бо не схотіли, щоб я над ними царював, а побажали собі земного царя. Помаж їм на царство Саула, але попереди їх, що царі позабирають синів їхніх і пороблять з них воїнів своїх (от звідки повелася салдатчина); позабирають у їх кращі виноградники і пороздають царедворцям своїм (от через що у панів всі найкращі землі!). Хоч і схаменуться вони колись і бунтуватимуться проти цього, та вже пізно! Отож Ісус Христос, Син Божий, і навчив нас молитись і просити Господа, щоб прийшло Його царствіє, Його воля, а не земних царів".

*   *
*

Після того, як газети розписали про те, як відбулося у Полтаві свято Котляревського, мої знайомі-селяни дуже жалкували, що ніхто з них не був там. Я

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 282

потішав їх, обіцявши повідомити їх, коли будуть святкувати в Києві ювілей Лисенка і радив їм поїхати на те свято. Вони послухали мене і справді Кравченко, Малинка та Оправхата поїхали до Києва і пробули там днів зо два. Я познайомив їх там з деким із українських діячів, які дуже зацікавились, чи розібрали селяни промови галичан, що говорять діялектом значно відмінним від лівобережного, особливо наголосами та деякими полонізмами.

— Та розібрав, — каже Кравченко, — п'яте через десяте. Звісно мужик, як овечка!

— Ну що ж саме вони говорили?

— Та вони всі в одно говорили: "Дав вам Бог Шевченка, він до вас говорив, говорив, а ви, дурні, його не зрозуміли. Дав вам Бог Лисенка, він вам співає 35 років, а ви все спите!"

Ніхто не сподівався, що неосвічений селянин зробить таке резюме з промов галицьких делеґатів, і були здивовані надзвичайно.

Свої вражіння з свята Кравченко висловив так:

— Ото, як в "Різдвяній ночі" картина прояснилась, коли підняли завісу таку плетену, як невод, то так мені тепер світ прояснився. Ми думали, що ви може один такий, аж вас он скільки! — сказав він, показуючи на публіку в театрі.

А Оправхата додав:

— А все таки мало. От якби вас було, хоч половина стільки що нас, то Україна давно воскресла б.

Коли в газетах почали показуватись признаки війни з Японією і селяни сполошилися, то я їх заспокоював, кажучи, що до війни не дійде, бо тепер технічні засоби такі страшні, що всі бояться її і клопочуться, щоб не було війни на світі, а суперечки рішалися полюбовним судом. На це відповів мені Коловий, як і раз-у-раз, гучно і енергійно:

— Це ви говорите про Гаґську конференцію? І ви їй вірите? Та це вони так тільки говорять. Знае-

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 283

те, як Толстой каже: як ріжуть теля, то пані так гидує та жалкує, плаче та труситься, а як поставлять на стіл печеню з того теляти, то так його їсть, аж облизується. Отак і це. Вони так не люблять війни, так не хотять її! А захопити лакомий шматок як Манджурія чи Корея, та ще мужицькими головами, то вони ого! які ласі.

Як настала війна, то село наче прокинулось від віковічного сну: в товариській касі і по хатах народ збирається, читають газети; звичайно один читає вголос, а всі слухають, а потім балакають, балакають ...

— От добре, що у нас є товариська каса, то ми двічі на тиждень, як приходить пошта, збираємось своєю тісною кумпанією, наче по справах товариства, випорожнюємо самовар за самоваром та читаємо газети та розмовляємо про війну. Ви їздите скрізь по світі, то певне чуєте багато такого, чого й в газеті нема?

— Ні, відповідаю, — певного нічого нема з війни, а про внутрішні справи, то дещо є такого, чого в газетах не пишуть. От є чутка, що в Фінляндії та в Польщі неспокійно, та й Кавказ заворушився, навіть в Сибіру буряти незадоволені своїм станом і посилали до царя прохання, щоб не міняли їхніх давніх порядків.

— Он, бач, — каже Оправхата, — всі народи ворушаться, а Україна спить!

— Не дуже й спить! — обізвався усміхаючись Кравченко. — Он як прочитав піп у церкві маніфест про війну, то баби зараз почали журитись: скільки то на нашого повстало — цар Польський, цар Казанський, цар Астраханський та ще якийсь бутербродський (обдорський), чи як його! І то ж кожний добивається за своє: той за батьківщину, той за дідизну. Та вже Лаврін Лукавий їх заспокоїв: — Дурні, каже, чого ви журитесь? — Та він в хаті сидітиме, там мужики головами накладатимуть.

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 284

— Піп розказує в церкві, що це настала війна християн супроти поганих язичників, — каже Коловий, а виходить, що язичники милосердніші за християн. Он у газетах пишуть, що після бою з нашими кораблями японці не дають нашим людям потопать, а виловлюють їх з води, лічать у своїх шпиталях, а наші, розказують салдати, що були в китайську війну, потопили в Амурі кілька тисяч китайських крамарів та робітників, як вигонили з Благовіщенська. От про це в газетах і не писали!

— А нехай спробує яка газета правду сказати, то зараз закриють, — обзивається Оправхата, — он в кожнім числі є звістки, що ту газету закрили на 6 місяців, ту — на 8, а ту й зовсім! От і бояться, бо тепер саме жнива для газет.

— Тепер вони пишуть більше про те, — каже Малинка, — як Куропаткіну в кожнім городі дарують по іконі; не дурно для нього аж два вагони їдуть, буде де складати!

— Ну, видне діло, що тепер японці пропали, — глузує Коловий, — бо нашому поможе як не св. Микола, то св. Юрій.

— Гледіть, щоб йому не було, як тому ляхові, — сміється Кравченко, — що не міг на коня вискочити та став святих просити:

"Свєнти Антоній, поможи вискочити на коня!" та й не вискочив.

"Свєнти Франціску, поможи сісти!" — та й не сяде — і так просив усіх по одному — не помогли. Тоді скрикнув:

"Вшисци свєнці, поможіть!" розігнавсь, та й упав на той бік коня, та й каже: "Та не вшисткі разом!"

Побачимо, як наші на сухопутті воюватимуть, а на морі вони наловчилися: тільки побачать японця, зараз і впірне у воду, от як "Варяг" та "Кореєць", або — бах-бах! та й полетять за хмари, як "Енисей".

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 285

Коли трапилась катастрофа з "Петропавловськом", разом з яким загинув Макаров і всі матроси, а врятувався тільки один великий князь Кирил Володимирович, то хтось завважив: "От щастя князеві".

На це Кравченко відповів:

— Яке там щастя! — просто г...о ніколи не тоне, а раз-у-раз зверху плаває.

— Жарти жартами, а справді, як по-вашому, чим війна скінчиться?

— Хто його знає, — кажу, — мабуть скінчиться тим, що до титула царського додасться ще й цар манджурський.

— Або як наш дяк сказав, що тепер наш величатиметься так: "Государь Великія, Малия, Білия ще й Жовтия Руси".

Дяк наш, Станіславський, теж штукар: ми якось розмовляли про те, що у наших в Порт-Артурі нема вугілля для кораблів, а через те вони й не виходять проти японця, а дяк, моргнувши усом та прижмуривши око, і каже:

"Ми й без вугілля японця поб'ємо, у нас — каже, — ладану багато; будемо кадити та моленія возносити о "дарованії побіди над врагом", то Господь Бог нас швидше послухає, як язичника японця.

— Чи ми поб'єм, чи нас поб'ють, а добра не жди, — завважив хтось. — Накладуть акциз на карасин, на тютюн, на сахар, побільшать податки на землю, то ми й поплатимо розходи за війну.

— Ні, ні, — обізвався Оправхата, — як нас поб'ють, то буде краще. Он, у газеті була перепечатка з "Нового Времени", що хтось каже, що після того, як нас побито під Севастополем, то дали нам волю, новий гласний суд, земство; то коли поб'ють і тепер, то дадуть землю і трошки волі...

— Та землі вони повинні дати хоч покаліченим на війні, — промовив Малинка.

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 286

— Аже ж як чавунка або фабрика покалічить кого, то дають пенсію: неодмінно і вони повинні дати, про це скрізь балачки йдуть; чи нас поб'ють чи ми поб'ємо, а земля хоч покаліченим салдатам буде.

— Як наші поб'ють, то все зостанеться по-старому, — завважив Оправхата, — бо значить у нас все добре, а коли нас поб'ють, то може великі переміни будуть. Адже коли чоловікові невдача, то він радиться, розпитує людей, що йому робити, слухає порад, а коли йому раз-у-раз везе, то він і слухати нікого не хоче, ще й налає того, хто вмішується. Отак і в цьому ділі. Я думаю, що якби нас там побили добре, а тут скрізь, щоб почалися розрухи... от тоді було б діло! А коли тут скрізь буде тихо, то хоч нас там і поб'ють, то все зостанеться так, як було, тільки податки побільшаться.

— Ні, що не кажіть, обізвався іронічно Кравченко, — а японець таки "коварний"! Ну, що б йому було послухати нашого, як він на гаґській конференції казав:

— Нехай буде вічний мир; я заберу Манджурію, Корею, Китай, а ви мовчіть, хай буде мир. Ні, "коварний" японець таки не послухав, а "віроломно" напав на нашого.

Одного разу, коли я приїхав у Кононівку, прийшов до мене Андрій Боровик, заможний господар, раптом впав навколюшки і, знявши руки, як до молитви, почав благати:

— Пане, рятуйте!

Стривожений, я кинувсь до нього, але раптом заспокоївся, почувши від нього дух алькоголю, котрий дав мені зрозуміти, що він напідпитку. Насилу я впросив його сісти і розказати, від чого я маю його рятувати. Він почав говорити, плутаючи язиком:

— Коли не скасують горілки, то всі пропадемо. Ось слухайте сюди. Перше, бувало, коли заїде до мене якийсь приятель по дорозі на станцію, то жінка

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 287

зготує щось їсти, а я посилаю хлопця верхи по горілку, то гість не велить посилати, бо поки сюди та назад, то можна й до поїзду спізнитися, то ми так насухо попоїмо, що Бог послав, поговоримо, то гість і поїде собі по своїх справах у город. А тепер не те, тепер у нас по селах мало не через хату господиня торгує потаємно горілкою. А наш брат, мужик, не те, що жид: жид вип'є чарочку завбільшки з наперсток, що тільки язика помочить, та й шабаш, годі! А наш брат, як допадеться до горілки, то п'є, доки рачки не полізе, забуде за поїзд і за справи, нап'є на карбованця, а втратить на сотні. Отож пишіть в газетах, кричіть скрізь, щоб заборонили горілку зовсім, а то пропадемо всі!

Як відомо, заборона горілки нічого не помогла, бо тепер на Україні, мало не в кожній хаті, гонять той самогон з усячини. Те саме, кажуть, діється з нашим народом і в Канаді.

Та не тільки розпився наш народ, а й здеморалізувався. Я ще пам'ятаю, що у нас по селах хати не замикались, а тільки зачинялись на завертку та підпиралися коромислом на знак, що господарів нема вдома, і рідко коли траплялося злодійство, а тепер рідко в селі знайдеться чоловік з доброю репутацією.

Коли я 1885 року приїхав на своє господарство в Перешори і мені треба було найняти економа з місцевих селян, то я спитав у Мошка, про якого я вже писав:

— Скажіть, ребе Мошку, хто з перешорян не носив до вашої Фейґи, коли вона шинкувала, краденого, чи панського, чи свого батьківського за горілку?

Мошко довго надумувавсь і нарешті налічив трьох: Павла Щербатого, Гната Кучеренка та Дмитра Лужанського; перші два неграмотні, а Лужанський, як я вже казав, по матері дяківського роду, добре письменний, прослужив у мене економом років двад-

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 288

цять і справді чесно, але на старість так розпився, що й умер від горілки.

В Кононівці теж найшлося, як я вже казав, тільки двоє: Павло Малинка та Зінько Литвиненко, зроду ні в чому поганому не замічених.

І так, в Перешорах, мало не на сотню господарів, знайшлося троє з чесною репутацією, а в Кононівці на 160 — тільки двоє. Таке діялося до великої російської революції мало не скрізь на Україні, та те саме спостерігав я і в Галичині, проживаючи у Славську, серед бойків та в Жаб'ю серед гуцулів.

Задумуючись над цим явищем, я прийшов до того переконання, що під пануванням московських та польських бюрократів, прославлених злодіїв, інакше і бути не могло. Ще далеко до всесвітньої війни я висловлював бажання, щоб нас завоювали німці, які за якийсь час потрапили б відучити наш народ від злодійства; отже ести та лотиші, під пануванням німецьких баронів, стали найчеснішим, найкультурнішим народом в Росії. Ці міркування я висловив колись в листі до мого приятеля, П. Я. Стебницького: це так його обурило, що він, зберігаючи всі мої листи, вернув мені того листа, а через якийсь десяток років, коли в початку 1918 року прийшли на Україну німці і завели на Україні лад, порядок і можливість жити по-людському, то Стебницький сказав якось мені:

— Тепер я бачу, що ви мали рацію!

Тепер у мене тільки й надії на те, що під час визвольної боротьби нашого народу, під час підвищення національної свідомости, у нього повинні з'явитися почуття громадських національно-державних інтересів, взагалі вищих за вузько-еґоїстичні, і він оздоровиться і облагородиться душею.

Але вернуся назад. Коли наступила революція 1905 року і в Кононівку, як і в інші села, почали їздити аґітатори всяких партій, які мали таємні наради з

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 289

селянами, то Оправхата почав від мене віддалятися, не раз-у-раз переказував мені зміст тих нарад, але побачивши, що я нічого не маю проти революційно-соціялістичних партій, аби тільки вони стояли на українському національному ґрунті, почав зо мною одверто обмірковувати програми всяких партій. Я певний був, що йому найбільше сподобається програма Р.У.П. (революційної української партії), але тим часом йому і всім Кононівчанам найбільше припала до душі самостійницька програма і число "Самостійної України", що тоді вийшла в Галичині, подобалося кононівчанам більш за всі численні тоді брошурки, може через те, що сумежні поміщики були все ненависні їм кацапи — Абросімови, Баннікови, Благомислови, які до наших селян ставилися з презирством.

А коли полтавська газета "Полтавщина" випустила листок, в якому пропагувалася організація "Української Селянської Спілки", окремої від російського "Крестьянского Союза", і я звернув на неї увагу Оправхати, то він всією душею віддався цій організації; їздив по селах, здержував селян від погромів панських садиб, а закликав до організації селянських спілок, бо цим способом певніше можна добитися землі, ніж через партії. Адміністрація, як відомо, теж вважала, що їй легше буде справитись з революційними партіями, ніж з міцною Селянською Спілкою, а через те найбільшу увагу свою звернула на боротьбу з цією організацією. В результаті організатори спілок були заарештовані, розсаджені по тюрмах, а потім вислані в холодні краї; між ними і Оправхату заслано в Вологодську губернію. Я раяв йому в листах взятися на засланні за самоосвіту, підготуватися на вчителя, але він слушно завважив, що він ніколи тепер вже не дістане учительської посади, а волів би удосконалитись в бухгальтерії і придбати собі диплом бухгальтера. Я пішов у Києві до директора бухгалтерських курсів Бобиря і умовився з ним, що він позаочно, ли-

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 290

стовно, буде вчити Оправхату бухгальтерії. Через місяць, коли я зайшов до Бобиря освідомитись про успіхи Оправхати, то почув від нього, що він на протязі всієї довголітньої практики не стрічав талановитішого учня за Оправхату і навіть зрікся взяти умовлений гонорар.

На засланні Оправхата почав писати свої талановиті сатиричні фейлетони, що друкувалися в "Раді", які звертали увагу на себе навіть російської прогресивної преси, яка взагалі ніколи й словом не відзивалася про українську пресу, а для фейлетонів Оправхати було зроблено виїмок і "Русскія Ведомости", ця солідна професорська газета, надрукувала кілька його фейлетонів з приміткою, що вони перекладені з української мови, але все таки не згадала, що вони були друковані в "Раді". З заслання Оправхата вернувся через два роки зовсім інтелігентним чоловіком і дістав посаду в конторі "Киевскихъ Откликов", але через місяць-два виявилося, що він там учинив розтрату на кілька сот рублів та попідроблював документи, щоб її заховати. Не хотячи доводити справу до суду, редактор Саліковський не підіймав справи, а тільки вигнав його з посади. Оправхаті очевидно соромно було показуватись мені на очі, і він виїхав на Кавказ, написавши мені листа, в якому доводив, що він грошей не крав, а наперекір розпорядженню контори посилав безплатно газету політичним засланцям, а щоб про це не довідалися, попідроблював документи. Але в Баку він теж наробив чогось подібного, потім те саме зробив у харківськім українськім банку і скрізь, жаліючи його, вигонили, не піддаючи судові. Потім те саме зробив у міському золотоноському банкові, ще десь в ощаднім т-ві на Дону і нарешті попав таки в тюрму, де і помер. Я розказав коротенько життєпис одного з найталановитіших селян-самоучок, яких мені доводилося зустрічати в своєму житті, а тепер вернуся назад.

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 291

XIII.

(1900-1902).

Переїзд до Києва. — Київська Стара Громада, склад її і діяльність. — Громадський словник під редакцією Грінченка.

Придбавши Кононівку і постановивши проживати зимою в Києві, я рішив зліквідувати в Перешорах своє велике господарство, а провадити там і в Кононівці тільки невеличкі зразкові. Весною 1900 року я перевіз в Кононівку на завід по десятку коней і скотини і по стільки ж лишив в Перешорах, а решту попродав.

В Києві найняв помешкання на Маріїнсько-Благовіщенській, бувшій Жандармській, вулиці в будинкові ч. 91 і з осени 1900 року з родиною оселився в Києві. Цей будинок був поряд з будинком, в якому жила родина Старицьких, через дім від М. Лисенка, через два — від родини Косачів (Олена Пчілка та дочка її Леся Українка) і майже насупроти будинку О. Кониського; недурно цю вулицю неофіціяльно звали тоді "Українською".

По переїзді до Києва я, можна сказати, з головою впірнув в українську громадську діяльність і з такою інтенсивністю і запалом, що тепер не можу згадати послідовно всього пережитого мною за мій київський період життя. А тут, на еміграції, у мене нема ніяких матеріялів, та нема вже їх і вдома, на Україні! Мені пишуть з Києва, що все моє майно в моєму

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 292

київському будинкові цілком розграбовано і знищено, так само і в Кононівці. Таким чином пропала моя збірка часописів за 30 років по історії відродження української нації, пропали листи до мене видатних українських діячів, пропала бібліотека, в якій було багато книжок з написами від авторів. Тепер доводиться писати все по пам'яті, але треба записати хоч те, що пам'ятаю, може воно здасться історикові нашого національного відродження, хоч воно все й дрібне в порівнянні з тим, що ми тепер переживаємо.

Оселившись в Києві, я заявив знайомим членам Старої Громади^*), що як член Одеської Громади, який оселився в Києві, я хочу вступити в число її членів. Я нагадав їм, що Одеська Громада приймає до себе членів Старої Київської Громади без балотировки. Але виявилось, що Стара Київська Громада вибирає всіх своїх членів, хоч би вони до того часу належали до якоїнебудь громади. Через якийсь час мене повідомили, що мене обрано в члени Старої Громади і запрошено на збори, чи зібрання.

Як відомо, Стара Громада заснована була ще в 60-тих роках минулого століття В. Антоновичем, д-ром Панченком, К. Михальчуком, П. Житецьким та Т. Рильським, яких я знав усіх живими і з якими познайомився ще 1881 року, коли проживав у Києві. Таким чином вона проіснувала коло шестидесяти років без перерви і за своє життя відограла величезну ролю в справі відродження української нації. Довгий час вона була на Україні єдиним організованим гуртком свідомих українців, а до заснування 1897 року Загальної Української Організації була центром всього українського національного руху.

1872-го року вона заснувала в Києві "Південно-Західній Відділ Географічного Товариства", що став

^*) Крім Старої Громади, в Києві було ще кілька українських молодих громад.

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 293

справжньою українською академією наук, коло якої сконцентрувалися всі свідомі українські сили, що під керуванням П. Чубинського зібрали десятки томів українського етнографічного матеріялу, який, крім П. Чубинського, обробляли — В. Антонович, М. Драгоманов, К. Михальчук, О. Русов, М. Лисенко та багато інших членів Старої Київської Громади.

З 1876 року, після розв'язання, по доносу Юзефовича, київського відділу Географічного Товариства і заборони української літератури, навіть пісні на сцені, Стара Київська Громада, — виславши закордон свого члена М. П. Драгоманова голосно протестувати проти такої кривди українському народові, що він блискуче й виконував, видаючи журнал "Громаду" та всякі публікації на всяких мовах, — сама притихла і сховалася в підпілля. До 1876 року вона мала по Україні до сотні своїх членів, а після закону Юзефовича 1876 року оголосила себе зліквідованою, а тим часом зосталася існувати у великій таємниці, навіть між українцями, в числі тільки чотирнадцяти душ.

Як я вже казав, описуючи Одеську Громаду, писаної програми в українських громад не було, і складалися вони з людей, що вірили і по змозі працювали для відродження української нації. Політичного світогляду від членів не вимагалося, а тому між членами були і досить праві люди, але були й такі, що належали до соціялістичних революційних партій, але зате твердо вимагався етичний ценз, через те певне й прийнята була по всіх українських громадах одноголосність виборів; коли хоч один голос був проти, то такого чоловіка в члени громади не приймали. Зате можна з певністю сказати, що між членами громад не було злодіїв, хабарників, чорносотенців і ніколи не було жадного предателя чи провокатора, як це часто траплялося по інших таємних організаціях, а тому ні разу не було й жадної справи у жандармської поліції з якоюнебудь з громад. Революціонери пояснюва-

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 294

ли це тим, що жандарми, мовляв, не звертають уваги на "культурницькі" гуртки, але це не так, бо в ті часи безробітні жандарми з зовсім мирних організацій робили часом революційні, заводили справи, щоб виправдати своє існування. Вже сама таємна підпольна організація — "сообщество" — було по російським законам "преступне", і членів першої української громади — Кирило-Методіївського Братства — зовсім не революційної, покарали засланням. А відношення до українського "сепаратизму", "мазепинства" з тих часів не змінилося, а було однакове до останніх днів не тільки в царського, а й у "временного" правительства з Керенським на чолі.

Завдання Київської Старої Громади, як і всіх громад тоді, було відродити українську націю, а для того, в першу чергу, крім заходів до скасування закону 1876 року, провадилася пропаганда української свідомости у всіх шарах населення шляхом видання в Росії легальних книжок, "метеликів" для народу, та часописів для інтелігенції, як "Київський Телеграф", "Труд" і нелегальних закордоном, як "Громада" в Женеві і участи в виданні "Правди" у Львові, та розповсюдненням їх. З 80-тих років Київська Стара Громада почала видавати "Київську Старину", історично-науково-літературний місячник на московській мові (бо на такій мові тоді тільки й можна було), який проіснував до 1906 року, коли вже можна було видавати журнал і на українській мові.

В 70-тих роках Київська Стара Громада купила у братів Тараса Шевченка, на ім'я свого члена Рубінштейна, право на видання "Кобзаря"¹²⁾; за ті гроші тоді можна було купити більше сотні десятин землі, і Громада пропонувала за їх купити землю у якогось панка в Керелівці.

— Але, — казав мені пізніше Петро Шевченко, Микитів син, — оренда за землю була дешева, то на-

¹²⁾ Варіант продажу авторських прав на твори Тараса Шевченка, переказаний небожем поета — не точний. Київська громада купила право не безпосередньо від братів поета. Д.А.

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 295

ші старі воліли дістати заплату грішми, готівкою, які й пропили за рік, чи за два. Рідко хто з наших людей тоді завбачав, що колись прийде така скрута на землю, яка тепер настала, а тому й не купували землі, а тепер дожилися до того, що й курки нікуди випустити.

З того права на видання "Кобзаря" Київська Стара Громада ніякої матеріяльної користи не мала, бо незабаром заборонено було українське слово в Росії і Громада мусіла видати "Кобзаря" в Празі, під керуванням О. Русова. Аж у 80-тих роках, за міністра внутрішніх справ Лорис-Мелікова, пощастило випустити "Кобзаря" в Києві в кількості 25 тисяч примірників, що великого прибутку не дало, бо продажню ціну назначено було дешеву, щоб ширше його розпустити.

Проте Київська Стара Громада вважала своїм моральним обов'язком допомагати родині Т. Шевченка. Так, вона виховала своїм коштом кілька онуків його, що походять від його братів та сестер, як напр. малярів Фотія Красицького, Федора і Маркіяна Шевченків, учительку Бойко, та техніка Левка Шевченка, який 1918 року став на чолі Звенигородського повстання під час пробування німецького війська на Україні і якого хтось зрадницьки вбив.

Так само Київська Стара Громада придбала на ім'я свого члена К. Гамалії й могилу Шевченка, яку її заходами, по проекту члена її інженера Якубенка, за матеріяльною допомогою золотоноського земства, зремонтовано і поставлено нового залізного хреста, якого видно з Дніпра кілометрів за 20. Збудовано коло могили хату для сторожа з кімнатою для приїжджаючих, прибрану великим портретом Шевченка, роботи І. Рєпіна, обвішану рушниками; в кімнаті на столі лежав "Кобзар" і книжка для підписів приїжджаючих. Розведено навкруги могили на високій безводній горі великий парк і пороблено дерев'яні східці по при-

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 296

крому схилі для виходу на гору і кам'яні на саму могилу. Взагалі Київська Стара Громада ввесь час свого існування дбала про впорядкування цієї святої для українців могили, подібної до якої не має жаден народ на світі.

Коли восени 1900 року я вступив в Київську Громаду, то вона складалася з 20-25 членів. Хоч по статуту обраного голови в Громаді не було, а головував господар хати, в якій по черзі збиралися, але фактичним головою її, керівником був тоді Володимир Павлович Науменко.

Вище середнього росту, тендітного складу з туберкульозним виглядом, з густою русявою бородою і таким же чубом, з ясними очима і дуже приємними рисами обличчя, він здавався років на 20 молодшим за свої 50 років і поряд з своїми синами виглядав скоріше їхнім старшим братом, ніж батьком. Дуже популярний в Києві педагог, незвичайно тактовний, лагідний в обходженні, як казали "дипломат" — що вмів ладити зо всіма, навіть з попечительським округом, від якого, як учитель, а потім директор приватної гімназії, цілком залежав. Добрий промовець як на московській, так і на українській мові, надзвичайно безкорисна і розумна в практичних справах людина, але по інтелігентності він стояв значно нижче від В. Б. Антоновича, який, правда, тоді вже не був членом Громади.

Були членами: К. Михальчук, учений, хоч і не дипломований філолог; письменники — І. Нечуй-Левицький та М. Старицький, всі три дуже симпатичні люди, але по старості літ і слабосиллю дуже рідко і то на короткий тільки час приїздили на зібрання Громади.

В тому ж році переїхав з Петербургу до Києва і В. Л. Беренштам, вислуживши пенсію в тамошнім кадетськім корпусі, куди був у 80-тих роках проти своєї

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 297

волі переведений з Києва за "українофільство". Беренштам, з походження жид, але щирий і гарячий український патріот, активніший за багатьох членів Громади, природжених українців. Я щиро полюбив цього розумного і симпатичного чоловіка і зійшовся з ним близько, але не надовго, бо через років три чи що після свого переїзду до Києва він помер. Він був одним з найакуратніших членів Громади, ніколи не пропускав засідань і не відмовлявся від праці.

П. А. Косач, відомий широкому загалові, як чоловік Олени Пчілки та батько Лесі Українки, білоруського походження з Мглинського повіту Чернігівщини; людина солідна, розумна, великий знавець Правобережної України, бо ввесь свій вік прослужив при генерал-губернаторі Юго-Западного Краю на ріжних посадах. На зібраннях Громади бував рідко, бо ввесь час був у роз'їздах по службі, а коли приїздив, то раз-у-раз оповідав щось надзвичайно цікаве з адміністративних відносин на Правобережжі. Ми кілька разів просили його позаписувати розказане, він збирався, але так і помер, занісши з собою на той світ надзвичайно цінний матеріял для суспільно-економічної історії тої частини України.

Видатним, дуже акуратним членом Громади був Є. К. Трегубов, учитель київського кадетського корпусу, давній твердий і діловитий українець, він, як в Одеській Громаді М. І. Климович²⁾, був "хранителем" неписаної конституції Київської Старої Громади.

Дуже акуратним членом був М. В. Лисенко, якого я вже описував, та П. Житецький, який хоч і не приходив на зібрання, бо був розбитий паралічем, але через других членів був завжди в курсі громадських справ, якими дуже інтересувався до самої своєї смерти.

Регулярно бував на зібраннях і Я. М. Шульгин, автор "Історії Коліївщини", дуже симпатична і мила людина.

²⁾ М. І. Климович — чи не друкарська помилка? Батько Климовичів звався Титом. Д.А.

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 298

Ще були членами Громади: д-р Г. О. Квятковський, теж дуже мила людина, великий колекціонер мистецьких образів; д-р О. Г. Черняхівський, дуже сердечна людина і діяльний член Громади; проф. політехніки О. Леонтович, учений, але "яловий"^*), мало діяльний українець; технік І. В. Охріменко, якого розбив параліч, і він десь зник; Н. В. Молчановський, правитель канцелярії генерал-губернатора, людина великих здібностей, учений історик і щирий українець, але через "неблагонадежность" пішов не по ученій, а по адміністративній дорозі, а тим часом з нього вийшов би не абиякий університетський професор історії; був хворий на серце і рідко приходив на зібрання; так само і учитель історії Е. О. Ківліцький, знавець козацького періоду української історії.

Регулярно ходив на зібрання Громади фабричний інспектор І. О. Новицький, хоч був "яловий", пасивний до українських справ і став членом Громади, мабуть, через давні приятельські відносини з Науменком, Трегубовим та іншими старшими членами; родина його була "общерусская", правда, як і в більшості тодішніх членів Громади і взагалі старої української інтелігенції. Тоді старіші українці не називали себе українцями, а "українофілами", коли хотіли висловити, що вони не тільки українці з походження, а й з переконання. З старших українців тоді тільки у В. Антоновича, М. В. Лисенка, та М. Старицького родинною мовою була українська, а у решти мова ця була тільки для зносин з українцями. Та для людей, що були на державній службі, тоді й небезпечно було розмовляти по-українському навіть в родині, щоби не позбутись посади. В родині Косачів, Шульгиних тільки матері говорили з дітьми по-українському, а батьки не вміли. Ще Я. М. Шульгин якось пробу-

^*) Як таких людей називав М. В. Лисенко.

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 299

вав говорити, а П. А. Косач розмовляв якимсь білорусько-московсько-українським жаргоном.

В більшості тодішньої української інтелігенції старшого покоління часто діти не вміли говорити по-українському, бо не вміли або не хотіли говорити їхні матері, а родинна мова залежить більше від матері, ніж від батька.

Ще були членами Старої Громади Є. К. Тимченко, самоук філолог, що тоді служив в університетській бібліотеці і готувався до матури, бажаючи вступити на філологічний факультет університету. Це була людина надзвичайно працьовита і розумна, але громадяни його не любили і вважали його за інформатора В. Б. Антоновича, у якого він, як рідня по жінці, мешкав. Кажуть, що В. Б. Антонович ставився до Тимченка з надто великим довір'ям і часто розцінював людей по відомостях, які йому подавав Тимченко. Казали, що при В. Антоновичу колись таку ж ролю грав Арабажин, якого він проводив у члени Старої Громади, а коли та не вибрала його, то В. Антонович ображений вийшов з складу Громади. Пізніше Арабажин, хоч і дуже талановита людина, своїм безоглядним кар'єризмом і взагалі своїм некоректним поводженням довів і Антоновичеві, що не варто було через нього виходити з складу Старої Громади. Хоч і казали, що головною причиною його виходу з Старої Громади послужила його друга жінка [Антонович Катерина Миколаївна (уродж. Мельник) - Т.Б.], через яку посварилося між собою багато членів Громади, а тому, після її виходу з Громади разом з В. Антоновичем, Стара Громада постановила, по запорізькому звичаю, не приймати в число своїх членів жінок і додержала тої постанови до самої смерти, тобто до 1917 року, коли вона тихо й непомітно перестала існувати.

Вже після мого вступу в Стару Громаду вернувся на службу в київський державний банк В. В. Ігнатович, давній член Старої Громади; це був щирий ук-

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 300

раїнець, дуже акуратний і працьовитий чоловік і на нього, як на фінансиста, наклали обов'язок громадського касира, яким він і був до кінця існування Київської Старої Громади.

Часом бував на зібраннях і проф. І. В. Лучицький; хоч він був і вчений професор, але такий страшенний "якало", що тільки про себе й говорив, скрізь виставляючи на перший плян своє "я". Пам'ятаю, що коли хтось робив доклад про те, що на земському з'їзді І. Шраг, чернігівський адвокат і земець, підняв питання про автономію України, то Лучицький з серцем вигукнув:

— Зовсім не Шраг, а я; ваш Шраг ще без штанів ходив, коли я вже був автономістом-федералістом!

Це викликало усміх на всіх обличчях, бо всі знали, що то дійсно Шраг, а не Лучицький зняв мову про автономію України.

Я скільки разів задавав питання — що його в'язало з українською громадою і як він до неї попав. Він тільки родом був українець, але відродженням української нації не інтересувався, він був собі просто російським лібералом, потім членом російської кадетської партії, від якої був пізніше депутатом до 2-ої Державної Думи. Мені поясняли його вступ до Громади так: за багато років існування Київська Стара Громада своїм складом членів, їхньою науковою працею, поводженням, придбала собі не тільки в київських, але й в петербурзьких російських інтеліґентських колах репутацію гуртка "прогресивних українофілов", а в Києві за часів Антоновича, Драгоманова, Чубинського це було дійсно одиноке коло інтеліґентних ідейних людей. Це так імпонувало київським інтеліґентам, що вони вважали за честь бути вибраним в її члени. Так вступили в Київську Стару Громаду учений професор політичної економії швайцарець М. Зібер, фінансист-жид Рубінштейн, теж жид

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 301

В. Беренштам, москаль О. Русов, які, як я казав, стали гарячими працівниками за відродження української нації. Таким чином вступив у Стару Громаду і Лучицький, але, як хворобливий еґоцентрик, не підпав впливові Антоновича та Драгоманова і не став працівником на українській ниві, а зробився їхнім ворогом, бо не він, а вони були центром життя в Громаді. Коли не стало в Громаді Драгоманова і Антоновича, то Лучицький вже не мав конкурентів, але все ж таки Лучицький не міг стати центром Громади, бо задалекий був від її ідеології. Коли він бував на зібраннях Громади, то не цікавився українськими справами, не слухав того, що говориться: він раз-у-раз сидів собі з кимнебудь у кутку і, не зважаючи ні на кого, напівголосно розмовляв; очевидно він приїздив послухати новин і самому порозказувати. Найчастіше його слухачем, та ще й уважним був М. П. Василенко, тоді учитель історії, що готувався до університетської катедри; пізніше за гетьмана Скоропадського він був міністром народньої освіти і заступником прем'єра; Василенко, теж російський ліберал, не дуже інтересувався відродженням української нації, але цікавився хоч її минулим, бо спеціялізувався на історії "Малороссии".

Наймолодшим членом Громади був тоді І. М. Стешенко, який був під офіціяльним доглядом поліції, а тому ніякої посади не мав, а живучи у свого тестя М. Старицького, готувався до професури. Ота його, "неблагонадежність" та головування в соціял-демократичнім гуртку, до якого тоді належали Леся Українка, М. Кривенюк, д-р М. Орловський та ін., а також виразна свідомість вже "українця", а не "українофіла" та видатна красномовність робили його дуже популярним серед молоді. Це була людина ріжнородних здібностей, але якогось плутаного розуму. Коли він промовляв, то дійсно захоплював авдиторію молоді, а коли б хто стенографічно записав його промову, то

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 302

виявилося б, що там більше гучних фраз, ніж змісту. Часом писання його, які він подавав до "Київської Старини", були такі мізерні, що члени редакції довго над ними міркували, не хотячи відкинути їх, щоб не образити його; разом з тим він уважався ученим і готувався до професури. На зібрання Громади він приходив регулярно, але з такою злісно-презирливою міною, наче він вищий за всіх цих "буржуїв" та "українофілів", а разом з тим він був людина незлобива і благодушна.

Здається я перечислив всіх членів Громади, яких в ній застав; потім до неї вступили Л. Жебуньов, д-р Юркевич, С. Єфремов, д-р Модест Левицький та інші; але про них розкажу пізніше.

Щодо загальної характеристики членів Київської Старої Громади, то треба сказати, що це був цвіт тодішньої київської старшої української інтелігенції, бо в той час треба було мати багато мужности, віри в справу відродження української нації, щоб людям, бувшим на державній службі, обтяженим родиною, належати до "незаконного сообщества", за яке загрожувало "поселеніе" в Сибіру, або в "не столь отдаленных местах", як Вологодщина, Пермщина і т. д.

*   *
*

По закриттю в Петербурзі 1862 року українського місячника "Основа", що вівся, як відомо, П. Кулішем, М. Костомаровим та Т. Шевченком, до Старої Київської Громади перейшли разом з іншими матеріяли і словарні. З того часу Стара Київська Громада, через своїх членів філологів, та їх знайомих, що жили по ріжних кутках України, продовжувала збирання словарного матеріялу з народніх уст і вибирала слова з друкованих етнографічних матеріялів та з старих наших письменників, що писали до 70-тих років, поки

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 303

ще не почалося "кування", тобто вироблення нових слів. З творів пізніших письменників вже не виписували слів, бо словник мав бути чисто народнім, етнографічним, в якому був би зібраний тільки народній словесний капітал, коли так можна висловитися. З членів Громади фахових філологів і признаних знавців мови склалася словарна комісія, яка, збираючись раз на тиждень, провіряла зібраний матеріял, систематизувала його і т. д.

Року 1900, коли я вступив у Київську Стару Громаду, матеріял той вже був майже ввесь переписаний з карточок у зшитки. Роботу цю під доглядом Науменка зробив спеціяльно до того запрошений Є. К. Тимченко, учений, хоч і не дипломований, філолог, який вступив потім до університету, вже будучи немолодим, а по скінченні філологічного факультету в Києві 1910 року, дістав посаду учителя гімназії у Варшаві. Зайнятий тоді службою в бібліотеці та підготуванням до матури, він не поспішався з громадським словником, а до того він ще перевертав його з української мови на московську і потім видав свій словник московсько-український з додачею багатьох слів галицьких і викованих нашими новішими письменниками. А тим часом Петербурзька Академія Наук оголосила конкурс на український словар за фонд, внесений М. Костомаровим в сумі 4-ох тисяч рублів, зібраних колись редакцією місячника "Основа", то треба було поспіти з словником на термін; хоч була певність, що нікому іншому тої премії не видадуть, бо одній особі за короткий час тяжко скласти відповідний умовам Костомарова та Академії словник. Треба було шукати якогось незанятого службою фахівця, який зредагував би готовий вже словник і, відповідно вимогам Академії, поставив коло кожного слова дату і приклад вживання, бо в громадськім матеріалі не до всіх слів це було зроблено. Науменко пропонував поділити цю працю між фаховими членами Громади і сам

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 304

взявся за перші літери. Я напосідався, щоб за цю роботу Громада платила, а потім з академічної премії покриються видатки за працю, друк і т. д. Але Науменко, як педантичний "безсребренник", не хотів брати платні за громадську роботу, а інші фахівці, обтяжені працею на хліб насушний, не бралися робити дурно, хоч і не казали того, а відмовлялися ріжними причинами; таким чином словарна праця не посувалася наперед. Але якось з Чернігова приїхав колишній київський громадянин, учитель гімназії, а в той час чернігівський земський статистик, О. О. Русов і, довідавшись про справу з словником, пораяв запросити на цю працю Б. Грінченка, бувшого тоді секретарем чернігівського земства. Грінченко вже тоді відомий був як письменник, що писав під псевдонімом В. Чайченко в галицьких виданнях; як редактор "Етнографічних Матеріялів", що видавало чернігівське земство; як видавець книжечок для народу на фонди заможного селянина Череватенка і як знавець української мови, хоч не був дипломованим філологом, а мав звання тільки народнього учителя. Оця остання обставина дуже "шокирувала", коли можна так сказати, наших патентованих філологів, і вони вперто не згоджувалися передати редагування громадського словника самоукові. Але Русов, листами з Чернігова, а Лисенко, я та інші члени Громади не філологи, напосідалися запросити Грінченка. Ми мотивували це тим, що час минає, наближається строк конкурсу Академії, а словник наш не посувається наперед. Науменко відповідав, що академік Шахматов знає про наш словник, покладає тільки на нього надії, і коли він не поспіє на строк, то конкурс відсунуть надалі, поки не буде готовий наш словник, а тим часом він та, певне, ще хтось з наших філологів, от як К. Михальчук та інші, літом на феріях зроблять всю роботу. Але Михальчук слабував; з інших філологів теж ніхто не брався, бо кожний хотів літом відпочити, а сам Науменко

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 305

теж мало зробив, бо на ньому ще лежало редагування "Київської Старини", то минуло літо, а словарна робота стояла. Після канікул ми гарячіше почали на зібраннях Громади напосідатись, щоб закликати якогось фахівця для редаґування словника, коли Грінченко вважається неприємлемим. Але ніхто не находився, бо нікому не хотілося кидати постійної державної служби, хоч і для платної роботи, але такої, що тягтиметься не довше одного року. Нарешті Науменко згодився на Грінченка, а за ним і більшість членів Громади, хоч дехто й казав, що Русов так настирливо радить Грінченка, аби збутись його з Чернігівської Громади, в якій він гнітить всіх членів, а так само і всіх своїх підвладних у земстві. На це ми відповідали, що недоконче ж треба Грінченка приймати в нашу Громаду, а ми його запрошуємо тільки для певної роботи і єсть певність, що він, як працьовитий і педантично чесний чоловік, виконає її не за страх, а за совість, а щодо його знання української мови, то хоч він не дипломований філолог, й сумнівів не може бути для того, хто знайомий з його працями. Науменко завважив, що про вступ Грінченка до нашої Громади і мови не може бути, не через те тільки, що Грінченко має репутацію "невживчивого" чоловіка, а через те, що з досвіду з Тимченком Громада упевнилася, як незручно, коли наймана нею для спеціяльної функції людина разом з тим є й членом Громади. На тому й порішили і для переговорів з Грінченком вибрали комісію з трьох: Беренштама, Трегубова та мене, асигнувавши на оплату праці Грінченка по сто рублів на місяць, тобто середню тоді платню інтелігентній людині і яку Грінченко діставав як секретар земства. Беренштам написав до Русова про згоду Громади запросити Грінченка і просив повідомити про це його, а я написав до Грінченка та Шрага. Останній незабаром приїхав по справах до київської судової палати як адвокат, що він робив частенько. Він

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 306

виявив радість, що нарешті словник рушить з місця, бо опиниться в руках незвичайно працьовитої людини і безспорного знавця української мови. А коли я йому розказав про неохоту наших громадян прийняти Грінченка в число своїх членів, то він цілком це одобрив, бо за його словами Грінченко справді людина тяжка і трудна в громадськім житті, а зате, як окремий робітник-одинак, не має собі тепер рівного.

Через якийсь час приїхав і Грінченко і спинився у мене, бо ми з ним були знайомі ще з Харкова та й недавно поновили знайомство, коли я їздив до Чернігова побачитись з К. Карим, що тоді там з трупою грав, і таки мені хотілося познайомитись з чернігівськими громадянами. Грінченко був середнього зросту, міцно збудований, з ясносірими очима; своєю бородою та всім обличчям він дуже нагадував образ гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного.

Коли почалися переговори Грінченка з словарною комісією, то матеріяльна сторона не викликала ніяких суперечок, він тільки завважив, що за рік, як гадає Громада, він певне не встигне скінчити словника, а тому треба мати на увазі, що праця затягнеться ще на місяць чи два, але у всякому разі мусить скінчитися до конкурсу. Але на заголовкові словника мало не розбилися наші переговори. Я вже казав, що Науменко зредагував перші літери словника, а тому ми стояли на тому, що поряд з Грінченком на заголовку стоятиме й ім'я Науменка. Грінченко напосідався на тому, що він сам зредагує всі літери, аби на заголовку стояло тільки одно його прізвище. Нам хотілося, щоб на словнику стояло і ім'я Науменка, бо він поклав на нього багато праці, і справедливість вимагає моральної заплати за ту його безкорисну роботу протягом багатьох років. Грінченко на це відповідав, що це все можна зазначити в передмові і в ній віддати заслужене Науменкові, але ми твердо стояли на тому, щоб ім'я Науменка стояло і на заголовку

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 307

словника, як одного з редакторів, отже Грінченко на це не згоджувався. А коли гарячий Беренштам рішуче сказав, що він на цю умову Грінченка не піде, а якщо ми згодимося, то він вийде з комісії, тоді Грінченко згодився, але вимагав, щоб прізвища редакторів стояли не в порядку редагування літер, а в азбучному, тобто, щоб спереду стояло його, Грінченка прізвище. Ця дрібничковість обурила вже й мене, не кажучи про Беренштама, але Трегубов умовив нас згодитися, кажучи, що Науменко на перше місце раз-у-раз ставить справу, а не свою особу, а тому для нього це не має значіння. На тому ми й скінчили переговори і написали проект договору, який мала ратифікувати Громада.

Коли на зібранні Громади Науменко довідався про подробиці переговорів з Грінченком, про які докладав Беренштам, то рішуче заявив, що нехай на заголовку словника стоїть одно прізвище Грінченка. Скільки ми не умовляли його, але він твердо стояв на своєму і напосівся на тому, щоб відповідно змінити договір, навіть сам його зредагував. Ми, члени комісії, підписавши його, послали в Чернігів Грінченкові, який очевидно і не сподівався такої радости для себе — тепер на вічні часи громадський словник в публіці буде носити назву "Словника Грінченка"; так воно й сталося.

Незабаром Грінченко оселився в Києві і гаряче взявся за роботу, яку контролювали К. Михальчук та П. Житецький, а комісія відала тільки матеріяльну сторону: виплачувала місячну платню Грінченкові, платила його дружині та студентам за вибір слів з джерел, які вимагала використати Академія. Історичний словарик взявся скласти Тимченко, а я, на прохання Грінченка, перевіряв і додавав сільсько-господарські та ботанічні слова і давав до них пояснення. Грінченко ставився до мене дуже добре, може тому, що завдяки головним чином моїм заходам та напосіданням

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 308

він дістав цю милу його серцеві роботу. Він часто бував у мене і тим робив мені велику приємність, бо в приватнім житті він був надзвичайно милою людиною — розумний, освічений, такий активний українець, яких тоді ще мало було на Україні. Дружина його, родом московка, теж була щирою українкою і писала під псевдонімом М. Загірня дуже добрі книжечки для народу; дочка їх Настя вихована була справжньою українкою. Він часом літом, роблячи собі перерви в роботі, приїздив на відпочинок до нас у Кононівку на пару днів, а дочка його гостювала й по місяцю. Найближче Грінченко зійшовся з членами видавництва "Вік", особливо з С. Ол. Єфремовим.

Коли члени видавництва "Вік": С. Єфремов, В. Дурдуковський та В. Страшкевич були прийняті в члени Старої Громади, то їм дуже хотілося провести туди й Грінченка. Я теж нічого не мав проти того, хоч мене ніколи не покидало оте вражіння, яке він зробив на мене на переговорах з словарною комісією. Особливо клопотався за прийняття Грінченка в Громаду експансивний Лисенко. Він часто на зборах Громади підіймав про це мову, але співчуття мало в кому знаходив, а дипломатичний Науменко поясняв йому, що поки Грінченко не скінчить словника, про це й мови не може бути. Але Лисенко, як страшенний забудько, до незвичайности розсіяний, все забував про це, і зустрівшись з Грінченком, раз-у-раз починав з ним на цю тему розмову:

— От вам треба б вступити до нас в Громаду; — Або: — Чому ви не вступаєте в нашу Громаду?

Це страшенно іритувало Грінченка; він знав, що багато громадян, а особливо Науменко, не хочуть його прийняти, самому ж йому тоді дуже хотілось стати членом статечної поважної Старої Громади. Одного разу, коли Лисенко по своїй розсіяності запитав, чому він не хоче вступити в Стару Громаду, Грінченко,

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 309

певне думаючи, що Лисенко умисне хоче його подратувати, вискочив із рівноваги і з серцем вигукнув: — Не чіпляйтесь до мене з своєю Громадою! Ви самі добре знаєте, що мене там не хочуть, а строїте з себе наївну інститутку!

Засоромлений Лисенко, хоч який був забудько, але з того часу пам'ятав, що Грінченка про це питати не слід.

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 310

XIV.

(1900-1902).

Загальна Безпартійна Українська Організація. — Склад і діяльність її. — Рада Організації. — Зміна статуту. — І. Шраг. — В. Степаненко. — В. Винниченко. — Мої журфікси.

Ще в серпні 1900 року, на з'їзді Загальної Організації, про заснування якої я вже казав, коли стало відомо, що я оселяюся в Києві, мене вибрано в члени ради організації.

Збори, чи з'їзд організації до 1904 року відбувалися раз-у-раз в помешканнях В. Б. Антоновича, М. В. Лисенка та М. П. Старицького, бо тільки у них тоді були відповідні до збору такого великого числа людей кватири. Приїжджі з провінції, хто не знав, де буде перше засідання, раз-у-раз могли довідатись про це в нашій книгарні "Київська Старина" від завідуючого книгарні В. П. Степаненка. В помешканні зборів на дзвінок раз-у-раз виходив хтось з членів ради, що знав найбільше число провінціяльних членів організації, та це не тяжко було знати, бо на збори приїздили майже раз-у-раз ті самі люди, найдіяльніші, найрухливіші з членів організації. Годин у 11 ранку, коли вже всі поїзди поприходили, господар кватири відкривав з'їзд, попереджаючи, що коли несподівано з'явиться поліція, то всі повинні говорити в одно, що прийшли для такої то цілі: коли це було у Антоновича, то зібрались на його приватну лекцію по археології, коли у Лисенка, то посходилися слухати його

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 311

нові музичні твори, а у Старицького — нову театральну п'єсу. За ввесь час існування організації тільки раз, у проф. Антоновича, на з'їзд прийшов околодочний¹⁾, зацікавившись великим числом людей, що зайшли в невеликий будинок професора Антоновича. Коли про це дали знати з сіней, то проф. Антонович став коло великої стінної карти і почав розказувати про результати своїх останніх розкопок. Околодочний спочатку зацікавився, сів і слухав уважно, потім йому це обридло, і він задрімав, але на його радість, його покликали до їдальні, дали йому випити й закусити, і він пішов собі з зборів. Двірники, що повинні були доносити в поліцію про всяке зібрання в їх будинках, звикли вже, що у Антоновича, Лисенка та Старицького часто сходилося багато людей і без з'їздів, то вже й не доносили.

З того часу, як я придбав будинок, а проф. Антонович часто виїздив в теплі краї, а Старицький став хворіти, загальні збори відбувалися переважно у мене. Будиночок мій, як вілла, стояв у глибині двору, закритий від вулиці садком, двірник раз-у-раз був свій, то до мене ні разу не приходила поліція під час з'їзду, хоч не раз робила труси ночами. З того часу, як я почав видавати газету, у нас умовлено було, на випадок приходу поліції на з'їзд, що я, як видавець, зібрав з ріжних кутків України своїх співробітників, щоб умовитись про дальше ведення газети, її розповсюдження і т. д.

Після такого попередження господар пропонував вибрати голову з'їзду, бо йому самому треба часто виходити з залі по господарських справах, тощо. За голову, скільки я пам'ятаю, все вибирали всіма поважаного І. Л. Шрага, з Чернігова.

Син лікаря-німця і чернігівської українки, монументального росту, з громовим басовим голосом, з бісмарківською головою, вусами і обличчям, Шраг з першого ж погляду викликав до себе повагу всіх. А

¹⁾ Здається автор трохи змішав: прихід околодочного на виклад В. Антоновича стався не у нього в домі, а в школі Кононенкової (дружини М. Кононенка) в 1897 році. Виклади приватні відбувалися в клясній кімнаті, де висіла мапа. Д.А.

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 312

хто знав його ближче, той не міг не полюбити за милу, лагідну і тактовну вдачу та за чуле, відзивчиве серце. Свідомим українцем він став уже бувши середнього віку, коли йому, як чернігівському адвокатові, довелося близько сходитися з народом. Тоді він ясно побачив, що нема одного "русского" народу, як запевняли не тільки урядові кола, а й московська навіть радикальна інтелігенція, серед якої Шраг мав здавна широкі зв'язки, а з повішеним російським революціонером Лизогубом був великим приятелем ще з дитинства.

Стосунки з українським народом показали йому, що цей нарід зовсім відмінний від московського, не тільки мовою, а й вдачею, звичаями, культурою, і Шраг став до самої смерти своєї (1919 року) одним з найактивніших, послідовніших працівників на полі національного відродження українського народу. Бувши гласним чернігівського губернського земства, він при всякій нагоді доводив потребу заведення української мови в народніх школах, і чернігівське земство не раз, по його ініціятиві, виносило відповідні постанови і зверталося до уряду, натурально безуспішно, але ці постанови ставали широко відомі серед громадянства і мали на нього великий вплив, бо всякий, хто вагався в цьому питанні, бачив, що того добивається не безвуса жовторота молодь, а статечні досвідчені вибранці заможних кляс людности.

Після переїзду до Києва проф. М. Грушевського, коли вже Шраг по старості літ втомлявся, за голову раз-у-раз вибирано М. Грушевського, а за секретарів були незмінні Ф. Матушевський та С. Єфремов.

Засідання починались з читання постанов попереднього з'їзду, записаних такими гієрогліфами, що розібрати їх міг тільки автор і при тім на таких малесеньких клаптиках паперу, що їх легко було сховати, а в великій крайності й проковтнути. Потім члени ра-

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 313

ди здавали по черзі справоздання з того, що зроблено по тих постановах, і взагалі про діяльність ради, а також касове справоздання, вичитувались залеглості, теж з малесенького папірця, бо в організації, по принципу, велося яко мога менше всяких записів, а особливо прізвищ, щоб не дати матеріялу охранці.

По скінченню і по обговоренню докладів ради, давали справоздання провінціяльні члени організації з того, що робилося на місцях, на провінції. З діяльности Одеської Громади раз-у-раз давав справоздання М. Комар, а по його смерті найчастіше др. Луценко, а часом С. Шелухин, член одеського окружного суду, дуже енергійна людина, щирий українець. Про діяльність Петербурзької Громади оповідав звичайно П. Стебницький, а часом О. Лотоцький, що недавно переїхав на службу до Петербургу з Києва, відомий під псевдонімом Білоусенко, як автор шкільних підручників. Коли заснувалися громади в Чернігові та Полтаві, то від першої раз-у-раз приїздив Шраг, а часом і М. Коцюбинський, а від другої М. Дмитрієв, адвокат, пізніше видавець "Рідного Краю", а після його смерти раз-у-раз приїздив П. І. Чижевський, вже не молодий, але незвичайно енергійний і діяльний чоловік, потім депутат до 1-ої Державної Думи. Найменше інтересні були доклади членів організації одинаків, що приїздили з глухих кутків провінції.

Після докладів рада вносила свої проекти, які обмірковувались з'їздом і або приймалися, або відкладалися, чи відкидалися. По скінченню з проектами ради, обмірковувалися проекти провінціяльних членів, а закінчувались збори вибором ради на новий рік з членів, що мешкали в Києві, бо осідок рада завжди мала в Києві, так само й з'їзди відбувались постійно в Києві, хоч пам'ятаю один з'їзд в Одесі, а другий в Полтаві, де й вибрано було раду з полтавців і вона функціонувала там один рік, але про це скажу пізніше.

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 314

Почесними членами організації, що вважалися і постійними членами ради, були: В. Б. Антонович, М. В. Лисенко та П. Г. Житецький. Звичайними членами ради того 1900 року були вибрані: М. Кононенко (поет Школиченко), Є. Тимченко, д-р О. Черняхівський, О. Бородай, І. Стешенко і я.

Проф. Антонович уже тоді хворів і рідко бував на засіданнях ради, які відбувалися щочетверга по черзі у кожного з нас. Житецький вже був розбитий паралічем і не виходив з дому. М. С. Кононенко (Школиченко) згодом покинув посаду в залізнодорожнім управлінні і, оселившись в Радомиському повіті, теж рідко приїздив на зібрання ради. Ол. Бородай, що завідував, як член ради, організаційною книгарнею, незабаром переїхав знов до Петербургу. Таким робом фактичними членами ради були: Лисенко, Черняхівський, Стешенко, Тимченко і я та ще в спеціяльних видавничих справах С. О. Єфремов, тоді ще студент, який не мав 25 років, а тому по статуту не мав права бути членом ради.

Біжуча праця ради складалася перше всього з видавничої справи, яку провадив видавничий гурток, що складався з С. Єфремова, Ф. Матушевського, що тоді учителював у Черкасах, В. Дурдуковського та В. Страшкевича, обох студентів Духовної Академії; В. Доманицького, що тоді захоплювався кооперацією; В. Прокоповича та О. Лотоцького, який незабаром переїхав до Петербургу. Пізніше з того гуртка склалося перше на Україні велике видавництво "Вік", яке видало найповажніше число українських книжок, а спочатку цей гурток видавав книжки на асиґновані організацією гроші і референтом від цього гуртка в раді і був С. Єфремов. Друга функція ради була в завідуванні книгарнею, що належала організації під фірмою книгарні журнала "Київська Старина", бо право мати книгарню в ті часи не звичайному крамареві не можна було добути, а журнал мав право на свою книгар-

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 315

ню. Після від'їзду О. Бородая завідував книгарнею Є. Тимченко, потім короткий час Б. Грінченко, а після нього книгарня перейшла в моє завідування, й з 1905 року я став її юридичним власником, перейнявши її по купчій від редакції "Київської Старини", і завідував нею з 1902 р. до революції 1917 року, коли передав її С. Єфремову, від якого вона в 1919 році перейшла до "Книгоспілки".

Один член ради раз-у-раз завідував справою підшукування посад для свідомих українців і вишукував таких же українців на вакантні посади, головним чином по земствах, про що ми довідувалися від наших членів на провінції, майже виключно земських служачих, так званого тоді "третього елементу" в земстві^*) — тобто учителів, лікарів, статистиків, техніків, агрономів і т. д.

До функцій ради належала і пропаганда української свідомости, розповсюдження книжок, агітація по земствах за вимагання української школи, організація ювілеїв українських діячів і т. д. і т. д.

Взагалі функції ради були ріжнородні, це був свого роду таємний уряд, що виконував те, що йому доручав потаємний же, нелегальний український парлямент на своїх нелегальних потаємних з'їздах, які відбувалися майже регулярно двічі на рік.

Фонди, як на ті часи, в розпорядженні ради були досить великі. Власне членських внесків (по 3 карб. з душі) збиралося небагато, коло 500 карбованців, але зате були досить великі жертви від окремих осіб, а найбільше від так званого "Хорса" (незабутнього Василя Федоровича Сіміренка) — дві тисячі карбованців річно, що йшли в раду через його приятеля В. Б. Антоновича, уже розподілені на певні цілі комітетом, що

^*) Перший елемент — державний, другий — виборний, третій — найнятий.

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 316

складався з проф. В. Б. Антоновича, М. В. Лисенка, В. П. Науменка, М. Ф. Комаря, І. Л. Шрага, та Л. А. Смоленського, а після того, як його розбив параліч, до комітету того закликано мене.

Загальна Організація тоді складалася з окремих поодиноких осіб, що розкидані були по всій Україні, навіть і по деяких городах Московщини. Це вносило велику плутанину, бо на з'їзди, тобто на загальні збори приїздили і окремі поодинокі особи і члени одеської, петербурзької, чернігівської та полтавської громад, а також члени гуртка, що звався "Тарасівцями" і складався з молодших, виразно націоналістичних українців, розкиданих по всій Україні; до "тарасівців" належали: М. Міхновський, В. Шемет, М. Кононенко, В. Боровик, Є. Тимченко та інші, але той гурток скоро розсипався і перестав існувати.

По тодішньому статуту всі члени Організації, чи належать вони до організованих громад, чи ні, вважалися однаковими членами Загальної Безпартійної Організації, але згодом громади почали посилати на з'їзди тільки своїх делегатів, що мали такі самі права, як і окремі особи, проти чого протестували делегати від громад і вимагали собі стільки голосів, скільки громадян вони заступають на з'їзді. Така плутанина навела нас на думку змінити статут так, щоб Загальна Організація складалася не з окремих осіб, а з громад, а окремі особи повинні поскладати коло себе громадки, хоч з трьох членів, коли не можна з більшого числа.

Оця зміна статуту захопила була тоді всю увагу членів Організації: члени-одинаки рішуче стояли за старий статут, а всі, хто належав до громад, були за реорганізацію. Останні, до яких належав і я, мотивували це тим, що треба якомога поширювати організацію; тепер до неї належить душ коло 150 і на з'їзди приїздить майже третина, але й таке число при тодішніх політичних умовах з великою трудністю мож-

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 317

на була непомітно для поліції примістити на зборах. Доводилося пристосовувати їх до якихсь офіціяльних з'їздів, або вигадувати, на випадок приходу поліції, якісь претексти для зібрання такого великого числа людей приїжджих з ріжних місць. А коли організація пошириться і число членів її збільшиться, скажімо, вдвоє, то яким робом можна буде робити збори такої великої кількости членів, а тим часом з'їзди — тільки єдиний спосіб єднання, зв'язку членів між собою. Коли ж організація складатиметься з громад, то делегатів від них менше буде приїздити і їх легше буде примістити на зборах, а вони, по приїзді додому, розкажуть своїм согромадянам про те, що робилось, що говорилось на з'їзді і які винесено резолюції, постанови і т. д. Нарешті наша думка таки перемогла, і ми виробили проект статуту, по якому наша організація складається не з поодиноких осіб, а з колективних одиниць, тобто з окремих автономних громад, які складаються найменше з трьох членів. А з'їзди складаються з делегатів від тих громад, причім громади, що мають від трьох до п'яти членів, посилають по одному делегату, а більші громади можуть від кожних п'яти членів посилати по одному делегатові. Таким чином громада, що складалася з 15 членів, могла прислати трьох делегатів, або одного з трьома голосами. Коли ж число членів у громаді переходило за 20, така громада повинна була розділитися на дві, щоб збірки такого великого числа людей в малому провінціяльному місті не кинулися в очі поліції.

Загальні збори 1901 року були дуже бурхливі, бо рада внесла цей проект реорганізації. Майже всі три дні з'їзду пройшли в дискусіях та дебатах про реорганізацію, бо одинаки страшенно обороняли старий статут, але на з'їзд з'їхалося багато членів громад і їхніми голосами був прийнятий проект внесений радою і з того часу організація складалася з об'єднаних автономних громад. Це привело до того, що число гро-

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 318

мад згодом значно збільшилося: крім бувших — старої київської, одеської, петербурзької, чернігівської та полтавської, постепенно заснувалися громадки більші або менші в таких містах: Ананьєві, Вінниці, Житомирі, Єлисаветграді, Кам'янці, Катеринославі, Катеринодарі, Лубнях, Москві, Радивилові, Ромні, Севастополі, Смілі, Умані, Херсоні. А в Києві постепенно організувалося коло десятка громадок, всі вони не відрізнялися між собою світоглядом чи напрямком, але в них гуртувалися люди, що ближче стояли один до одного, чи особисто, чи по місцю урядування, чи по професії, чи по місцю мешкання, але не більше десятка душ в кожній, щоб не звертати на себе уваги поліції. Тільки в Харкові не могла організуватися жадна стала довговічна громада. Посилала рада туди не раз спеціяльних емісарів, які зводили до купи тамошніх українців, організовували їх в громаду, але через якийсь час громада та розпадалася і доводилося знов посилати емісара, який робив нове групування і т. д. Таке явище пояснялося тим, що Харків, як ми його називали, "сіни" України, найбільше був обмосковлений. Хоч там раз-у-раз були студентські українські гуртки, але більшість студентів, по скінченні університету, виїздила на провінцію, а в Харкові зоставалося мало інтелігентних українців. А до того там постійно проживали два талановиті, але автократичні українці : адвокат М. Міхновський та інженер Г. Хоткевич; коли вони обидва були в одному гурті, то майже завжди кінчалося розпадом того гурта, бо обидва вони були люди енергійні, надзвичайно активні українці, але страшенні індивідуалісти, і кожний з них хотів грати першу ролю. Хоткевич, талановитий письменник, людина аполітична, а Міхновський вже тоді був гарячим та активним самостійником.

Заходами М. Міхновського, Д. Антоновича (сина проф. В. Б. Антоновича) та М. Русова (сина О. О. Русова) заснувалася 1900 року перша революційна

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 319

українська партія (Р.У.П.), яка поширилася по всій Україні і відіграла значну ролю в справі відродження України^*). Але М. Міхновський скоро вийшов з тої партії і заснував нову "народню українську партію" (Н.У.П.), в якій згуртувалися українські самостійники, але незабаром і ця партія розпалася через автократизм Міхновського.

Всі громади, що належали до Організації, складалися виключно з свідомих інтелігентів, а селян та робітників в них не було, бо тоді на Україні ще свідомих з них було мало, а які й були, то належали до Р.У.П., але народніх учителів, фершалів в наших громадах було багато.

Оскільки я пам'ятаю, то на загальних зборах (з'їзді) 1901 року вперше по ініціятиві В. Доманицького піднялося питання про високу вагу кооперації в справі відродження української нації і винесено було резолюцію, якою зверталося увагу громад на кооперацію, на необхідність стати до неї якнайближче, щоб надати їй національного характеру. І дійсно постепенно українська інтеліґенція майже скрізь прийняла гарячу участь в кооперації і зробила з неї один з найуспішніших способів пролиття національної свідомости в народні маси, що й відіграло таку велику ролю на Україні під час революції 1917 року. Найбільш діяльними кооператорами, крім відомого М. Левицького, спочатку були незабутній небіжчик В. М. Доманицький, полтавець А. Кучерявенко, О. Квасницький, М. Хотовицький, д-р О. Юркевич та інші.

Як я вже казав, Стара Київська Громада з 60-тих років була центром українського руху, а тому коли з'явився новий центр, Загальна Організація, що намагалася об'єднати всі свідомі українські елементи, то багато членів Старої Київської Громади поставилося

^*) Див. книжку В. Дорошенка про Р.У.П. Львів, 1921.

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 320

до неї майже вороже, як до свого конкурента, вбачаючи в ній намір проф. Антоновича та Кониського, бувших членів Старої Київської Громади, утворити новий центр замість того, яким була Стара Київська Громада. Особливо лютував та агітував проти Загальної Організації проф. Лучицький, кажучи, що Антонович як "хитрий лях" навмисне заснував цю організацію, щоб грати в ній першу ролю, як колись він грав у Старій Громаді. Науменко теж поставився, як кажуть, з резервою до Загальної Організації, може й він побоювався, що поряд з Антоновичем втратить репутацію першого чоловіка, "гетьмана України", яким вважався, як голова Київської Старої Громади.

Інші члени Громади ставилися ріжно — ті, що були членами Загальної Організації, натурально гаряче обороняли її, особливо М. В. Лисенко, інші ставилися байдуже.

Вступивши в Київську Стару Громаду і орієнтувавшись в ній, я почав у приватних розмовах з Науменком, Беренштамом та Трегубовим, найвпливовішими членами Громади, доводити, що треба нашій Громаді тісніше, ближче стати до Загальної Організації, бо тепер вона займає невиразне становище — одні громадяни вважають себе членами Загальної Організації і платять членські внески, а інші не платять. Тепер, коли Загальна Організація по новому статуту складатиметься не з поодиноких осіб, а з громад, треба й нашій громаді, як одиниці, вступити в число членів Загальної Організації. Я доводив, що Київська Стара Громада, яка раз-у-раз стояла на чолі українського руху, повинна і тепер, через Загальну Організацію, не випускати з своїх рук впливу на всю українську справу, а тому треба їм всім трьом виставити свої кандидатури в раду Загальної Організації, а я певний, що їх виберуть. Після довгих розмов вони згодилися зо мною і провели постанову в Київській Старій Громаді про вступ інкорпоре в члени Загальної Організації,

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 321

і Науменко та Беренштам згодилися виставити свої кандидатури в члени ради, а Трегубов був такий зайнятий, що не мав на те часу. З того часу Лучицький перестав ходити на збори Старої Громади, хоч офіціяльно з неї не вийшов.

На з'їзді того 1901 року дійсно вибрано в члени ради Науменка, Беренштама та перевибрано Стешенка, Єфремова й мене та ще обрано й Грінченка. Замість вибувшого Є. Тимченка завідувати книгарнею рада доручила Грінченкові, але через якийсь час він, посварившись з керуючим книгарнею В. П. Степаненком, став вимагати від ради або звільнити того з посади, або він покине завідування книгарнею. Рада, високо цінячи чесність і відданість справі В. П. Степаненка, не хотіла звільнити його, а коли Грінченко відмовився завідувати книгарнею, то доручила цю функцію мені, яку я виконував, як сказав раніше, до 1917 року, тобто 15 років підряд, а керуючим, аж до кінця існування нашої книгарні, до 1919, зостався В. П. Степаненко.

Треба сказати скілька слів про цього незабутнього працівника, який за двадцять років керування книгарнею придбав собі широку популярність серед українців ріжних станів. Бувший народній учитель, родом селянин з Канівщини, звільнений з посади за те, що попав у тюрму по справі харківського українського гуртка, надзвичайно відданий справі відродження українського народу, він працював у книгарні цілі дні і вдома вечорами для поширення книжок до перевтоми, до виснаження сил, не хотячи користуватися відпусткою, щоб хтось не наплутав йому рахунків та зносин з покупцями. Чорнявий, потім шпакуватий, високий, худий, з нервовим обличчям, з глибоко запалими очима, хворий на табес, не можучи кімнати перейти без костурів, він 20 років, можна сказати, невідлучно, безвиїзно просидів у книгарні, віддаючи їй всі сили, всі думки, всі інтереси свої. Тільки вже

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 322

під кінець, вже перед війною, він так знервувався, що перестав спати й їсти, і я насилу умовив його поїхати разів зо два до П'ятигорська на Кавказ на місяць покупатися в сірчаних купелях, що він і зробив, бо його місце заступила пані Грінченко, якій він всеціло довіряв. Може з природи, а більше через свою хворобу та втому, він у поводженні з людьми часто бував нечемний, непривітний, що не раз викликало неприємності і скарги на нього.

Пам'ятаю один, власне гумористичний інцидент, що зайняв майже ціле засідання ради. Якось зимою зайшов до книгарні приїжджий панок з панею і почав розглядати книжки, а дама його сидить собі та все носом підтягає. Це сьорбання очевидно нервувало Степаненка, і він нарешті так рознервувався, як він потім виправдувався, що не видержав і завважив їй:

— Та висякайте бо, пані, носа!

Пані образилася, а за нею й пан, що зчинив сварку, яка скінчилася тим, що Степаненко загрозив йому своїм костуром. Пан той поскаржився знайомому членові ради, а той вимагав звільнення Степаненка з посади, бо він не приваблює, а розгонить покупців. Подібних випадків траплялося з ним немало, але все такого ж гумористичного характеру, тому деякі члени ради не вважали можливим держати його довше в книгарні. Але я кожний раз обороняв його, доводячи, що не можна звільняти людини, яка тільки й дише, тільки й живе книгарськими інтересами, тим паче, що під його керуванням книгарня розширюється, і продаж, що почався з якоїсь сотні рублів у місяць, дійшов до кількох тисяч рублів. Крім того, його дуже любили учителі, з якими він раз-у-раз був у зносинах не тільки по книгарських справах, а й як організатор учительських гуртків; любили й поважали його покупці-селяни, з якими він умів говорити, умів заохотити до книжки. А найбільший вплив він мав серед

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 323

півінтеліґентів — військових писарів, фершалів, яких багато було у Києві; під його впливом вони засновували гуртки для розповсюдження українських книжок і взагалі ширили свідомість українську як серед своїх товаришів по службі, так і по селах і з любов'ю ставилися до нього, називаючи його в листах для конспірації "удалим книгопродавцем". Любили його молоді новоприбулі студенти, яких він направляв до керівників студентських гуртків і тим полегшував їм вступ у студентські громади, але керівником для них він не міг бути, вони потім собі находили більш освічених, з ширшим світоглядом людей, як "вузький шовініст і гайдамака" по вдачі, В. П. Степаненко.

У мене, на диво всім, за всі 15 років мого завідування книгарнею, ніколи не вийшло з ним і жадного інцидента, бо ми ставилися один до одного з повагою, і я ніколи не давав йому почувати, що він "наймит", а я "господар", як це, по його словам, робив з ним Грінченко. Одного разу довідався я, що він у книгарні, з-під поли, продає нелеґальну революційну літературу. Коли я обурений почав йому дорікати за це, то він спочатку образився і почав насмішкувато натякати на мою "страхополохливість", а коли я резонно довів йому, що він підводить під небезпеку книгарню, бо коли охранка довідається про це, то закриє нам книгарню, а йому самому повинно бути відомим, що другої нам вже не дозволять, а тому він повинен не тільки в книгарні, а й вдома не держати нелегальних книжок. Він цілком переконався моїми доводами, побачивши з моїх слів, що я в принципі нічого не маю проти революційної літератури, але боюся тільки за громадську інституцію. І коли у нього пізніше робили труси в кватирі, то нічого нелегального не знаходили, хоч 1907 року посадили нас з ним, разом з іншими членами організації, але скоро й випустили, бо нічого нелегального не знайшли і не могли скомпонувати ніякої справи; але я забіг наперед.

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 324

До Степаненка часто приносили молоді автори свої перші твори, особливо селяни; українських редакцій тоді ще не було, а до редакції "Київської Старини" вони не так сміливо йшли, як до книгарні. Він раз-у-раз скаржився, що не має супокою від тих початкуючих письменників і не має часу перечитувати всю оту макулятуру. Певне під таким вражінням, він, як дяк-хиромантик Шевченка, висміяв і В. Винниченка, коли той приніс йому своє перше оповідання. Але Винниченко рішив ще раз попробувати щастя і поніс те оповідання до редакції "Київської Старини", а що з того вийшло, розказую нижче.

Я вже казав, що Київська Стара Громада видавала місячник "Київську Старину" і майже половина її членів складала редакційний комітет, хоч там були членами й такі люди, як відомий історик Орест Левицький, що не належали до громади.

Коли я вступив у Київську Стару Громаду, то мені запропоновано було вступити і в редакційний комітет, на белетристичний відділ, бо я, як вже казав, оплачував белетристику, що там друкувалася. Кожний рукопис читало два члени, а коли голоси їх розходилися в оцінці, то читав ще й третій і тоді доля рукопису рішалася двома голосами проти третього. Але влітку, коли майже всі громадяни роз'їздилися з Києва, В. П. Науменко, як редактор журналу, сидячи у себе на хуторі, на Полтавщині, проти могили Шевченка, або в Києві, сам вирішав долю чергових рукописів.

Якось літом, їдучи з Кононівки в Перешори, я спинився на день в Києві і зайшов до редакції "Київської Старини", що містилася тоді по Маріїнсько-Благовіщенській вул. в домі ч. 60, де застав тільки секретаря редакції, обов'язки якого, замість В. М. Доманицького, виконував на канікулах Ф. П. Матушевський, тоді студент дорпатського університету. Це один з наймиліших людей, яких мені доводилося зу-

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 325

стрічати в своєму житті; він, бажаючи вступити в університет, покинув учителювання в Черкасах і, як семінарист, міг вступити тільки до дорпатського, томського чи варшавського університетів, в інші університети семінаристів тоді не пускали.

Прийшовши в редакцію, я зробив запитання, з яким раз-у-раз звертався до секретаря чи до редактора, коли довго там не був:

— Ну, чи ще не з'явився часом геніяльний письменник?

Я раз-у-раз з розпукою казав, що коли ми не матимем своєї преси, школи, або хоч такого геніяльного брехуна, як Сенкевич, щоб розбудив у широких колах національну свідомість, то станемо провансальцями.

На моє запитання Матушевський відповів серйозно:

— Геній, не геній, а новий талановитий письменник є! Я, каже, "на сон грядущий", взяв читати оповідання якогось невідомого Винниченка — "Красу і Силу", думав швидше заснути, але з перших же рядків захопився і почав голосно читати Єфремову, а як скінчив, то довго не могли ми заснути, розмовляючи про нього. Дійсно талановито написане оповідання, але Науменко не хоче друкувати цієї, як він каже "горьковщини", бо жінка його каже, що тоді в порядних родинах не можна буде держати на столі "Київської Старини".

Я взяв рукопис і тут же, не встаючи, прочитав те оповідання з великим інтересом, тим паче, що автора я знав раніше, бо він разів зо два був у мене разом з іншими студентами, моїми земляками-херсонцями, М. Михалевичем та Р. Лащенком. Я так захопився тим оповіданням, що зараз же пішов до Науменка, який тоді приїхав з хутора, і, хоч з великим напруженням, а таки умовив його надрукувати.

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 326

Оселившись в Києві і придбавши величезне коло знайомих, я вирішив, що треба зафіксувати якийсь вечір, в який знайомі приходили б в гостину до мене. Бо коли один прийде одного дня, другий — другого і т. д., то так всі вечори будуть зайняті і нічого не можна буде ні робити, ні читати. За такий день я вибрав спершу суботу, а потім понеділок, бо в цей день у нас не бувало зібрання ні в Громаді, ні в раді Загальної Організації та й по театрах, концертах в понеділок або нічого не ставилось, або давалися дешеві вистави для народу. Спочатку, поки люди звиклися, по понеділках у мене бувало мало народу, а потім, згодом, часом збиралося і по 20 і по 30 душ. Хто хотів побачитись з людьми, послухати новин, або мав щось цікаве розказати, то йшов у понеділок до мене, і кожний міг не прощаючись, йти собі, коли схоче, додому. Ні карт, ні лукуловських вечер у мене по принципу не було, я не хотів приваблювати людей доброю вечерею та питвом. Правда, як часом бував хтось з співаків, музик, то складався імпровізований концертик; часом читалося щось нове, цікаве, але найчастіше люди сиділи собі гуртками та розмовляли, хоч я раз-у-раз намагався об'єднати всіх, щоб усі зайняті були спільно чимсь одним. Коли бували артисти М. К. Садовський чи П. К. Саксаганський, то завжди ці талановиті люди приваблювали увагу всіх або оповіданнями або співами. Кілька разів ми збиралися придбати фонограф, щоб перейняти для нащадків спів Миколи Садовського, але я не розумівся на тому приладді, то так і не зібралися. А співав він народніх пісень так, як ніхто інший не співав; так само нечувано гарно співав він Думу Степана з "Невольника" та "У тієї Катерини", музика Лисенка на слова Шевченка. Хоч голос мав він від природи не чистий, а якийсь трохи сипкуватий, але це надавало йому простонароднього колориту і якоїсь незвичайної краси. Пізніше, в 1915 році, вже старим, співав Садовський народніх пісень

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 327

на концерті в київськім українськім шпиталі для ранених салдатів, разом з прем'єром паризької опери І. Алчевським, і всі одноголосно, як інтелігенти, так і прості салдати, признали, що старий Садовський ліпше співає народніх пісень, як всесвітній тенор Алчевський, бо в Садовського було якесь чуття, якого не вивчиш і не скопіюєш і яке буває тільки у видатних степових народніх співаків. На жаль, так і не перейнято на фонограф співу Садовського, тільки Індржишек записав і видав на грамофонних пластинках деклямації його, "Чернець" та "Посланіє" Шевченка. Пізніше син мій перейняв на фонограф спів П. Саксаганського, але той не так характеристично співав народніх пісень, як Садовський, хоч голос мав кращий, чистіший, як у Садовського. Так само, як Садовський, співала й сестра їх Марія Тобілевич, але, на жаль, вона вмерла молодою, передавши тільки частину свого голосу дочці своїй Олені Петляш, теперішній видатній співачці київської опери.

А коли був хтось приїжджий з Петербургу, а особливо з Галичини, тоді увага всіх скупчувалась коло цих гостей.

От на таких понеділках, чи ще суботах, і був у мене кілька разів земляк мій, херсонець, студент університету, Винниченко. Пам'ятаю, що перший раз він був у мене, коли співав кобзарських дум маляр П. Ю. Сластіон, а співав він їх так, що рідко в кого не закапають сльози, хоч голос мав невизначний; багато я чув на своїм віку кобзарів і народніх і інтелігентних, але ліпшого не чув. Пізніше д-р Ф. Колесса перейняв на фонограф спів Сластіона, і одна дума, співана ним, надрукована в виданнях Наукового Товариства ім. Шевченка, але нотами співу не передаси. Пам'ятаю, що на Винниченка цей спів зробив велике вражіння, це видно було по його обличчю, і таки сам він про це казав.

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 328

Після того, як надруковано було в "Київській Старині" оповідання Винниченка "Краса і Сила" і він довідався, що то сталося по моєму напосіданню, він став у мене частіше бувати і звав мене своїм "хрищеним батьком". І я з того часу і досі ставлюся до нього, як до рідного сина, хоч ми тепер і розійшлися світоглядами. Коли в "Київській Старині" з'явилися перші оповідання Винниченка, то автором їх дуже заінтересувався П. Г. Житецький. Я часом заходив до нього, хоч ми й розходилися з ним у поглядах на способи відродження української нації, але розумного чоловіка приємно послухати, хоч і не згоджуєшся з ним. Житецький тоді мав дуже імпозантний вигляд: великий, з довгою густою білою бородою і таким же волоссям на голові; з дому він нікуди не виходив, бо не володів правою рукою й ногою, розум же у нього зостався такий же ясний, широкий, а видатна красномовність і охота поговорити ще наче збільшилися.

Одного разу, коли я зайшов до нього, він запитав мене:

— Не знаєте, що то за Винниченко, що пише такі гарні свіжі оповідання в "Київській Старині"? Чи це не син нашого колишнього громадянина д-ра Винниченка?

— Ні, — кажу, — це студент університету, син херсонського селянина, що давно оселився в Єлисаветгороді.

— Характеристичне те, — каже Житецький, — що Херсонщина, ця наша Америка, почала останніми часами давати багато талановитих українців: от, як Кропивницький, Карпенко-Карий та брати його Садовський та Саксаганський, тепер з'явився Винниченко. Та воно й не диво, бо в степи тікали найенергійніші, найздібніші люди з кріпаків України. Коли він працюватиме над собою та не звихнеться, то з нього виробиться неабиякий письменник, бо у нього видатний талант. Ви його колинебудь приведіть до мене.

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 329

— Та я давно раджу вам познайомитися з теперішньою молоддю...

— З отими соціялістами? Ні, вже змилуйтеся наді мною!

— Та й Винниченко, — кажу, — належить до соціалістичної партії, хоч я вважаю, що по вдачі своїй він швидше анархіст.

— Ну, це ще гірше! Не хочу й знайомитись з ним! Бог з ним! Нам, українофілам, не по дорозі з соціялістами.

— Даремне, — кажу, — ви так ставитесь до них. Поки у нас не було соціялістичної партії, то краща, енерґійна молодь наша тікала в російські революційні партії. Згадайте Дебагорія-Мокрієвича, Лизогуба, Стефановича, Кравчинського, Кибальчича, Желябова, та й багато інших, бо молодь не може задовольнитися культурно-національною справою. Я хоч і не соціяліст, а радію, що у нас вже є українська соціялістична партія, бо тепер молодь наша не буде так денаціоналізуватися, як досі, а буде працювати на українськім ґрунті і для нас не пропаде. Подивіться на соціяліста Франка; ще недавно Кониський не хотів підтримати його кандидатури на професора у львівському університеті і не схотів натиснути на О. Барвінського, як того домагалася наша молодь, і Франко мусів шукати заробітку у чужинців. Добре, що Грушевський тримається іншого погляду і притягнув Франка до праці в Науковому Товаристві ім. Шевченка та в ЛНВіснику, а якби не Грушевський, то Франко й досі працював би в польській та німецькій пресі, бо старше галицьке громадянство виелімінувало його за соціялізм.

— Може воно й так, — каже Житецький, — але я вже застарий, щоб міняти свої погляди і не хочу мати діла з соціялістами.

Так він і не схотів познайомитись з Винниченком.

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 330

Пізніше, коли Винниченко звернув з свого первісного шляху і замість художнього малювання справжнього життя, до чого він має від природи великий хист, став публіцистом в белетристичній формі, я дуже жалкував, що не напосівся і не познайомив його з Житецьким; може Винниченко, під впливом такого широкоосвіченого знавця літератури, не звернув би з свого правдивого шляху і тепер став би нашим Чеховим чи Горьким... Правда, Винниченко тепер ще в самім розцвіті своїх літ, може він ще й покине оте своє моралізування в краснім письменстві, а дасть волю своєму стихійному талантові, який так яскраво проявляється в його невеликих, безпретенсійних оповіданнях.

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 331

XV.

(1903).

Ювілейне свято М. Лисенка. — Моя подорож з ним у Львів. — Франко. — Відкриття пам'ятника Котляревському в Полтаві і приїзд галицьких делеґатів. — Початок японської війни і наші надії. — Суперечки з приводу війни. — Відношення селян до української школи.

Мені давно хотілося побувати в Галичині, давно поривало особисто познайомитися з тамошніми діячами, яких позаочно я знав давно, але самому туди їхати зимою мені не хотілося, а літом, коли найбільше наших людей їздило в Галичину, мені не можна було відлучитися від господарства.

1903 року, коли у Львові організовано було святкування ювілею М. Лисенка і запрошено його на те свято, то Лисенко запропонував мені і Єфремову, як людям незайнятим службою, поїхати разом з ним, і ми охоче згодилися. Почалася пашпортна волокита. Перше всього треба було подати прохання поліцмайстрові про видачу свідоцтва "о неимении препятствий" на виїзд заграницю, тоді до пристава, потім до околодочного, який робив одмітку на проханні, тоді знов до поліцмайстра за свідоцтвом, потім в казначейство платити досить великий на той час пашпортовий податок, аж тоді до губернатора за пашпортом, потім ще до австрійського консула за візою. На все оте треба було витратити не менше тижня, чому гали-

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 332

чани не хотіли вірити і докоряли нам, що нас так мало їздить до Галичини.

На кордоні у Волочиську Лисенка стріла делегація, в Тернополі вже великий натовп інтелігенції, а ввечорі, у Львові, Лисенка на вокзалі стріли делегації від ріжних інституцій і сила народу, що вітав його голосними вигуками — "слава". З вокзалу Лисенка повіз Вол. Шухевич до себе, а ми з Єфремовим поїхали до готелю, в якому, як нам сказали, мешкає Федір Кіндратович Вовк, що приїхав з Парижу для антропологічних дослідів в Галичині. Тут уперше я й познайомився з цим відомим емігрантом, приятелем Драгоманова та Антоновича, який в 70-тих роках емігрував закордон і ввесь час жив у Парижі лекціями та працював по антропології, придбавши там титул доктора. Це був тоді вже зовсім сивий, як подобає, по його словах, бути всякому вовкові, незвичайно приємний чоловік. Він стрінув нас дуже радісно, як давно позаочно відомих йому земляків, розпитував нас про український рух на Україні, де він не був більше 29 років.

Коли ми записувалися в готелі на картках для приїжджих, і задумалися над графою — який наш "характер", тобто заняття, то він розказав, що колись Драгоманов в цій графі написав: "весьма строптивый", що певне й було в дійсності, коли судити по його сестрі Олені Пчілці, та по оповіданнях його товаришів.

Ф. Вовк, коли зоставався з нами на самоті, то оповідав багато незвичайно цікавих інцидентів з свого життя в Києві, про Драгоманова, Антоновича та інших українців. Оповідав багато і про Кузьму Ляхоцького, відомого друкаря женевської "Громади", як він утік з київської тюрми до Львова, а відтіля, під час арешту Франка, був несподівано висланий з Галичини; як він у Відні, не знаючи німецької мови і не маючи ні шеляга грошей і не знаючи адреси жадного українця, цілий день стояв на розі якоїсь вули-

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 333

ці і всім, хто подобав на українця, казав: "Січ"; нарешті натрапив на якогось студента галичанина, що завів його до Остапа Терлецького, про якого він чув від Франка.

1905 року в Женеві, частуючи мене й інших земляків чудовим власноручно звареним борщем, Кузьма Ляхоцький, народжений на Правобережжі, посеред польського панства, висловив думку, що "для нас та й для самих поляків ліпше було б, якби їх на Україні всіх вирізати". Оце гайдамацьке розв'язання польського питання на Україні тоді обурило мене і всіх присутніх українців до краю. А тепер...

Тоді у Львові, а потім, бачачись з Ф. Вовком в Петербурзі та у себе в селі, я кілька разів просив його записати свої незвичайно цінні спогади; він все обіцяв і не знаю, може щонебудь і знайдеться в його паперах^*).

У Львові в першу чергу пішли ми з Єфремовим до проф. М. Грушевського, який тоді мав вже славу найчільнішого українського діяча і якого я трохи знав з Києва; потім до Франка, який жив в своєму будиночкові поряд з віллою Грушевського. Вразило нас страшне безладдя, непорядок у помешканні Франка: жінка його, що походить з роду київських Хорунжинських, у яких була фамильною психічна хвороба, була тоді "толстовкою" і проповідувала "опрощение", а тому й не доглядала за порядком і чистотою в помешканні. Мабуть тому Франко зараз повів нас до кав'ярні, де ми й просиділи разом кілька часу. Він зробив на мене надзвичайно гарне вражіння; своїм зовнішнім виглядом, вдачею, поведінкою, він нагадував дуже проф. В. Б. Антоновича: у обох них відразу почувалася нещоденна талановитість, багатство знання і якась

^*) Ф. Вовк умер 1918 року в Жлобині, коли переїздив з Петербургу до Києва.

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 334

особлива простота (яка рідко трапляється у галичан), що вабила до них всіх, хто з ними розмовляв.

Ввечорі запросили нас на вечірку до В. Шухевича, у якого ми познайомилися з силою людей, про яких тільки чули, але тут не було ні Грушевського, ні Франка, що з Шухевичем були тоді в поганих відносинах і нарікали на нього, що він "полонив" Лисенка і показує його тільки там, де сам вважає потрібним.

Другого дня побували ми з Єфремовим і у О. Барвінського, який тоді тримався в стороні від наших знайомих галичан, бо вони ставилися до нього, як до "угодовця", дуже вороже. Проте, цінячи заслуги О. Барвінського в справі відродження галицького українського руху, про що ми знали переважно від його приятеля В. Антоновича, ми вважали потрібним навідати і його, хоч і викликали тим невдоволення у наших львівських знайомих.

Не буду описувати тих ґрандіозних концертів, які впоряджені були у великому театрі та в інших помешканнях в честь Лисенка, в ложу якого запрошувано було й нас. Хоровий спів галичан нам не подобався, що й висловив Лисенко Франкові, коли той запитав його про вражіння, не гадаючи, що Франко надрукує його вираз, що "галичани співають, наче панахиду правлять". На бенкеті в честь Лисенка була величезна кількість народу, безконечне число промов, на які врешті відповідав і Лисенко дуже коротенько, бо промовець з його був слабенький. Після одвітної промови Лисенка почалися промови в честь нас, представників з України, що сиділи всі троє коло Лисенка. Почуваючи, що треба буде котромусь із нас відповісти, я пошепки звернувся до Вовка, щоб відповідав він, але Вовк прошамкав мені, що зубний лікар не встиг полагодити йому челюсти, яку він дав йому латати, а без зубів він не може говорити (потім я переконався, що й з зубами він дуже кепсько промовляв). Єфремов теж відмовився, бо тоді він ще не

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 335

звик публічно говорити; зоставалося відповідати мені, але я промовець ще слабший за Лисенка і ніколи не промовляв прилюдно. Але промови галичан скінчилися, настала павза, і на нас поглядали, ждучи від нас відповіді. Нічого було робити, і я мусів встати і сказати кілька слів про те, що як колись Січ давала захист у себе всім, незадоволеним порядками на Україні, так тепер Галичина дає притулок нашому письменству, яке колись послужить до відродження нашої нації, і закінчив словами, що ми виховалися в країні, де "від молдаванина аж до фіна, на всіх язиках все мовчить", а тому я не звик говорити публічно.

Зі Львова Лисенко і я та ще маляр Ів. Труш, жонатий з дочкою Драгоманова, навантажені вінками та всякими ювілейними дарунками, поїхали до Києва через Чернівці, а Єфремов ще залишився у Львові. В Чернівцях теж гучно вітали Лисенка в народньому домі; там я познайомився з професором С. Смаль-Стоцьким, М. Кордубою та іншими буковинськими діячами, які потім бували в Києві, коли приїздили на ювілей Котляревського, Лисенка та Нечуя-Левицького. Зробив візиту Ользі Кобилянській, що мешкала в малесенькій бідненькій хатині, а до того ще й хворіла.

Здаючи на організаційній раді відчит про подорож до Галичини, я закінчив словами:

— Одеський Смоленський, коли бувало співають "Ще не вмерла Україна", раз-у-раз додавав: "але вмерти мусить, що ляхи не задушили, то москаль додушить". Але тепер я упевнився, що Україна справді не вмре; в Галичині за неї борються не тільки Донкіхоти, як у нас, а вулиця; там навіть за посади жандармів йде боротьба між поляками та українцями.

Пізніше я кілька разів бував у Львові на загальних зборах Наукового Товариства ім. Шевченка і познайомився там з багатьма галицькими видатними діячами. Особливо близько зійшовся я з небіжчиком Франком, який потім, вже бувши хворим, якийсь час

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 336

гостював у мене в Києві. Зблизився я і з д-ром мед. Михайлом Косом, незвичайно талановитою людиною, яка, на жаль, змарнувала свої неабиякі здібності на 30-тилітній австрійській урядовій службі поза Україною, а тим часом він міг би бути знаменитим університетським професором. Д-р Кос теж приїздив до мене в гостину в Кононівку, а коли я 1919 року був конфінований поляками в Мостиськах, коло Перемишля, то д-р Кос виклопотав мені дозвіл переїхати до Перемишля, де я, в його господі і його приятелів братів Дмоховських та п. Греголинського знаходив ласку й втіху в моїй журбі за родиною, що лишилась в Києві.

У Львові познайомився я з незабутнім небіжчиком Костем Паньківським та д-ром Степаном Федаком, яким намагався полегшити їхні страждання, коли вони були 1915 року взяті царським урядом "заложниками" до Києва, але, на жаль, я сам тоді мусів ховатися від царської поліції і в Києві бував нелеґально і дуже рідко.

Буваючи в Галичині і спостерігаючи там широкий, як порівняти з Великою Україною, національний рух, я набирався певности, що й у нас він розів'ється, коли в Росії буде конституція і коли настане воля для прояву національного життя. Тому я завжди раяв нашим українцям по змозі частіше їздити до Галичини, щоб наочно побачити тамошнє життя і укріпитися в вірі в майбутнє відродження української нації на всім просторі України. Тоді Галичина була для нас зразком боротьби за своє національне відродження, який підтримував в нас віру й надію на краще будуче; Галичина була для України справжнім П'ємонтом, бо до 1906 року тільки там могла розвиватися українська преса, наука і взагалі національне життя, яке в російській Україні було суворо заборонене й придушене царським урядом.

Коли стало відомо, що полтавська міська дума дістала від уряду дозвіл на відкриття пам'ятника Котляревському,

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 337

то на чергових загальних зборах Організації постановлено було взяти в цьому святі якнайактивнішу участь, вирядити від кожної громади делеґатів з адресами, писаними українською мовою, і поширити якнайширше відомість про це свято, щоб з'їхалося якнайбільше українців не тільки тутешніх, а й закордонних і таким чином заманіфестувати силу українського руху.

Такі самі постанови роблено було на загальних зборах і щодо ювілею Лисенка, І. Нечуя-Левицького і перед кожним археологічним з'їздом на Україні — 1899 року в Києві, 1902 року в Харкові, потім в Катеринославі і т. д. Так само організація дбала про щорічне, коли можливо, прилюдне святкування роковин Шевченка і т. д.

На всіх цих ювілеях, з'їздах, роковинах організація намагалася показати світові, що українська нація живе, а що її тільки придушено.

На свято відкриття пам'ятника Котляревського, приїхало багато делегатів від галицьких установ і ми з Києва разом виїхали до Полтави в одному поїзді, зайнявши підряд два вагони. Жартуючи казали ми, що коли, боронь Боже, наш поїзд розіб'ється, то надовго припиниться відродження української нації, як чехи казали, що якби завалився будинок, в якому збиралися "будителі" чеського національного руху — Ріґер, Палацький, Ганка та Гавличек [імовірно Карел Гавлічек-Боровський], то може не було б і відродження чеської нації.

Галичани, що переважно уперше були на Великій Україні, дивувалися і захоплювалися її безмежними просторами. Де ж пак! Від Перемишля чи Львова ідеться майже добу до Києва, другої півдоби до Полтави і все територією суцільно заселеною українським народом, і тільки в степах понад Чорним морем можна зрідка наїхати на колонії — волоські, німецькі та інші, а то все одна українська мова, майже

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 338

без одмін, без діялектів від Карпатів до Кавказу. І так можна їхати серед суцільного українського населення і третю добу аж до Дону, де українське населення перемішане з козаками-москалями, а далі, четверту і п'яту доби — серед українського населення, що живе всуміш з останками тубольців-кимликів, киргизів, сартів і т. д.

До Хмельниччини Україна кінчалася Чернігівщиною, Прилуччиною та Лубенщиною за Дніпром, одрізана від Чорного моря татарами, а тепер вона займає вдвоє більші простори на лівім березі Дніпра, ніж на правім і колонії свої розкидала, як аванпости, далеко за Волгою, за Каспієм, по всьому Сибіру аж до Зеленого чи Сірого Клину над Великим океаном. Це компенсація за Вислоччину та Засяння, що поляки забрали у нас силою на заході, певне навіки. А український народ завоював оцю величезну територію не мечем та гарматами, а істиком та плугом і певне завойовуватиме й далі. Пощо наш народ з Західньої України, тиснений поляками, виїздить кудись за море-океан до Канади, Бразілії і в третім поколінні навіки губиться, коли тут, під боком, лежать такі безмежні простори чорноземлі, якої ще не торкався плуг і яка жде трудящих рук та досвідчених голів, що принесуть з собою культуру, розцвіт життя і хліб для всієї Европи. Не страшна українському народові на полі колонізації конкуренція з московським народом, бо він культурно нижчий за наш, не страшні й зусилля російського уряду обмосковити наш народ. Коли в умовах, яких не зазнав жадний слов'янський народ, він витворив літературу, що займає після російської та польської перше місце серед слов'янських літератур, стоїть вище за чеську, як це признають самі чехи, то такого народу вже задушити не можна і він таки колись відродиться національно. Якби Никон, патріярх московський, не поправив був московських церковних книжок і не наблизив московських цер-

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 339

ковних обрядів до українських, то ввесь народ московський, з своєю інтелігенцією, бюрократією і з царями, держався б, як тепер "старовіри", окремої від українців обрядности. Якби й Гоголь написав хоч свого "Тараса Бульбу" українською мовою, то певне, відродження українського народу пішло б швидшими кроками, ніж тепер ...

Так мріяли ми та міркували з галичанами, їдучи до Полтави на свято Котляревського, що перший поставив нашу літературу на міцний народній ґрунт і тим прискорив справу відродження української нації.

Але, як раз-у-раз у житті буває, — з серйозним мішається й комічне: Грінченко, що не переносив тютюнового диму, всю дорогу сперечався з курцями, що приходили в наш вагон. Саме під час такої суперечки з другого вагону увійшов до нас з цигаркою в зубах др. Мирон Кордуба. Роздратований Грінченко, не знаючи його в обличчя, накинувся на нього з голосним вигуком. Кордуба, що пізнав Грінченка по фотографії, чемненько вклонивсь і відповів з ґречністю:

— Досі я мав честь бути знайомим з гострим пером, а тепер познайомився і з грізним голосом пана добродія Грінченка.

Це викликало веселий сміх всього вагону, а засоромлений Грінченко, довідавшись, що це Кордуба, почав прохати у нього вибачення і привітною розмовою з ним старався затерти своє нечемне поводження з галицьким гостем.

Пізніше Грінченко таким же нетактовним способом гостро виступив з статтею в "Раді" проти "засмічування" галичанами української літературної мови, проти чого Франко та інші хотіли голосно протестувати, але їх збив проф. Грушевський.

Ювілей Котляревського 1903 року зробив величезне вражіння не тільки на присутніх на ньому, а через російську пресу і на широкі кола всієї України.

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 340

Заборона читати адреси українською мовою і протест українців проти цього, приїзд великого числа делегатів від ріжних інституцій з Галичини, на чолі з старим Романчуком, головою українського парляментарного клюбу у Відні, їх промови українською мовою, проголошені звиклими, часом дуже талановитими промовцями, багатьом людям вперше розкрили очі на український рух, так що потім з'явилося багато дуже активних українських діячів, що свою свідомість національну датували від свята Котляревськогоо. Багато й селян жалкувало, що не знали про цей ювілей і не приймали в ньому участи і вже на ювілеї Лисенка та Нечуя-Левицького 1904 року приїздили до Києва в значній кількості.

Взагалі такі публічні, прилюдні виступи українців значно розбудили свідомість в широких масах як міських, так і селянських, що виразно помічалося по попиту на українську книжку, який після ювілею Котляревського значно зріс, і багато російських книгарень на провінції почали закуповувати з нашої книгарні книжки, бо їх уже стали вимагати широкі кола.

З українських діячів, що стали свідомими українцями тільки після ювілею Котляревського, на перше місце по активності треба поставити незабутнього Леонида Миколаєвича Жебуньова, який став, можна сказати, найдіяльнішим та найенерґійнішим українським діячем взагалі з-поміж українців в період від 1904 року до революції 1917 року, коли він, хворий, виїхав з Києва до Полтави і помер 1919 року десь, кажуть, в дорозі до Криму.

Л. Жебуньов, син заможного дідича, родився на Катеринославщині мабуть в кінці 50-тих років, бо в 1903 році, під час ювілею Котляревського, йому було коло 50 років, але він виглядав молодшим за свої роки і взагалі дуже не хотів піддаватися старості. Не зважаючи на великопанське виховання, він в 80-тих

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 341

роках захопився, за прикладом своїх кузенів братів Жебуньових [Володимир і Сергій Олександровичі], російським революційним рухом, "ходив в народ", як простий робітник, але, як сміючись оповідали його товариші, не міг там відвикнути від зубної щіточки і, заховавшись десь, ранками, чистив зуби. Не змігши звикнутись серед селянських та робітничих обставин життя, він оселився в Києві і зайнявся революційною пропагандою серед студентської молоді, а 1878 року його арештовано і по видержанню кілька місяців у тюрмі, заслано в Сибір на поселення. Пробувши там п'ять років, він вернувся додому на Україну і оселився в Харкові. Повернувшись з Сибіру, він не застав уже старих рідних йому форм революційної акції; тоді вже серед молоді починав брати гору марксизм, який не припадав йому до серця і до його народницьких переконань, і він узявся за культурно-просвітню працю для народу в харківськім російськім Комітеті Грамотности, але скоро завважив, що майже всі видання того комітету йдуть на Московщину, а тут, на Україні, на місці діяльности комітету, майже зовсім не розходяться. Це знеохотило Жебуньова до праці і, не вдумавшись в причини такого з'явища, він покинув комітет і, продавши свій маєток в Катеринославщині, виїхав до Криму, а потім на Кавказ, де купив собі в Сочі віллу.

Але не маючи родини і не находячи собі там зайняття, занудився і через рік знов вернувся до Харкова. Тут, під впливом родини Єфименків, звернув увагу, вже на старості літ, на український рух, а коли побував на ювілейнім святі Котляревського, то відтіля вернувся гарячим свідомим українцем, всеціло відданим відродженню української нації. Не маючи, як сказано, родини, не зайнятий службою, бувши забезпечений матеріяльними засобами до життя, а разом з тим маючи ненаситну жадобу працювати на користь "меншого брата", він захопився українським рухом всією душею, всіма думками своїми. Щоб вивчитися

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 342

української мови, він оселився в Полтаві, де незабаром був прийнятий в тамошню українську громаду, а років через два переїхав до Києва, був вибраний в члени ради Організації, яким беззмінно був, можна сказати, до самої смерти своєї. В раді він узяв на себе функцію вишукування посад для свідомих українців та розповсюдження книжок серед народу і ввійшов у цю справу ввесь, та й не тільки в цю! Він заснував нову громаду, яка так і звалася "жебуньовською", від якої і був делегатом в раді; позасновував цілий ряд гуртків з гімназистів, навіть з педелів гімназіяльних та університетських; перейняв від Степаненка гуртки військових писарів та фершалів, через які ширив українську літературу, але вимагав, щоб йому давали писані рецензії на прочитані книжки, по яким складав оцінку книжки і ділився своїми спостереженнями у газеті. З ранку до вечора він бігав в українських справах по Києві, ввечорі вдома допізна писав листи в справі посад для українців, ширення книжок, асигнованих йому радою Організації з своєї книгарні і придбаних ним самим за зібрані гроші. Він приймав участь в ріжних московських просвітніх інституціях, де впливав на видання і поширення ними українських книжок, а коли заснувалася в Києві Просвіта, то гаряче віддався праці там, але згодом, не помирившись з автократизмом голови її Грінченкаа, вийшов з ради Просвіти і працював сам.

В раді Організації він був найакуратнішим членом її і раз-у-раз дорікав і картав тих членів, що отягалися, не маючи багато часу на громадську працю. Він не хотів приймати на увагу того, що в кожного з нас була родина, служба, що відбирала частину часу у кожного, і вимагав від кожного повної відданости, яку мав сам. Часом це доводило до абсурдів, а тому й до непорозумінь та суперечок з людьми, що доходили часом до курйозів. Наприклад, доручив він Софії Федоровні Русовій, своїй давній, ще до заслання в Си-

— 343

бір, приятельці, яка тоді, як і він, була тільки російською революціонеркою, поклопотатися за когось про посаду, але у Русової заслаб її єдиний син, і вона не могла покинути хворого, щоб виконати доручення Жебуньоваа. Коли довідався про це Жебуньов, то роздратовано картав її, кажучи:

— "Хто знає, чи вийде з того Юрка свідомий українець, чи ні, а тут мусить гинути без заробітку вже готовий свідомий українець!"

Треба зауважити, що п. С. Русова, шведського походження з роду Ліндфорсів, жінка відомого українського діяча О. Русова, замолоду була російською революціонеркою і тільки з другої половини свого життя направила свою надзвичайну енергію на українську справу, в якій зробила дуже багато, і сина свого, родженого в тюрмі, виховала в тому напрямкові.

Коли Жебуньов довідувався, що в когонебудь в родині говорять московською мовою, то обурювався до краю і гостро того лаяв, хоч сам говорив поганенькою мовою, вживаючи таких виразів, як: "щире сірце", "особистий" замість "особливий", "поспіх" замість "успіх", помилки, що часто роблять "мартовські"^*) українці ще й тепер. Хоч тоді, на мою думку, не можна було ставитися так гостро до того, що в українських родинах уживалася російська мова, бо тоді ж за українську мову позбавляли людей посад не тільки державних та земських, а й часом приватних, коли принципал був інтенсивним "чорносотенцем".

Хворий на нерви, спеціяльно на ішіяс, літом, коли в Києві наставав мертвий сезон, Жебуньов виїздив до Евпаторії або на Кавказ, чи до санаторії Лямана, коло Дрездену, але ніде він не забував за українську справу, скрізь находив українців, ширив між ними свідомість національну, розповсюджував українські книж-

^*) Українці, що поставали свідомими з марта місяця 1917 року.

— 344

ки, а у Лямана, де бувало мало українців, пропаґував "українофільство" і серед москалів, особливо впливових в російському державному житті.

Одного літа він познайомився там з дуже впливовим "сановником", сенатором Брянчаниновим, якого заінтересував українським питанням і зробив з нього прихильника українського руху, а передовсім свого особистого приятеля. Коли міністер внутрішніх справ передав сенатові справу з пам'ятником Шевченкові, яку підняла київська адміністрація, висловлюючись проти постановки пам'ятника, то Брянчанинов повідомив з Петербургу про це Жебуньова і прохав у нього матеріялу і доводів для того, щоб сенат міг розрішити цю справу позитивно. Пізніше, коли знов міністер внутрішніх справ подав на таємний розгляд сенату записку начальника київської охрани Кулябка про небезпеку українського національного руху, страшнішого для Росії за всякі соціялістичні рухи, бо загрожує самій цілості російської держави, то Брянчанинов викликав до Петербургу Жебуньова і домагався, щоб той склав "контр-записку" в оборону українського руху для роздачі сенаторам, що рішатимуть це питання. Жебуньов напосівся на Стебницького, який вкупі з О. Лотоцьким (Білоусенком) склав відповідну записку, що потім була надрукована під заголовком "Украинский Вопрос" і розійшлася в двох чи трьох виданнях. Ця в високій мірі цінна книжка стала, можна сказати, найкращим підручником для ознайомлення з українським рухом і для пропаґанди його серед несвідомих українців. Але коли Брянчанинов перечитав її, то сказав Жебуньову, що з його слів він собі зовсім не так уявляв українське питання; він думав, що це так собі культурно-літературний рух, як провансальський у французів, а прочитавши "Украинский вопрос" переконався, що це справді найстрашніший рух в Росії, як справедливо каже записка київського охранника Кулябка, бо коли йому

— 345

дати розширитися, то цей рух неминуче приведе до розпаду російської держави.

— І я, — каже Брянчанинов, — як "русский человекъ" і як сенатор, по обов'язку сумління свого, повинен не спочувати цьому рухові, а всячески гальмувати його.

Так скінчилася доброзичливість російського високого достойника до українського руху і особиста приязнь до Жебуньова.

Але Жебуньов не падав духом і скрізь вишукував приятелів українського руху, а найбільше дбав про освідомлення українців. Коли він часом літом проживав коло Гадяча, то завів там широкі зв'язки з околичними селянами і раз-у-раз казав, що в селянах він бачить міцніший і більше вдячний ґрунт для справи відродження нашої нації, ніж серед студентства, з яким не любив мати діла, бо багато з них бачили в ньому тільки "вузького націоналіста", якому нема діла до соціяльно-економічного стану українського народу.

Я умисне довше спинився на цій яскравій особі українського пропаґатора, бо він відомий був тільки серед кола своїх особистих знайомих; майже ніколи не виступав він в літературі, пресі, а тому й ім'я його мало відоме поза Києвом, де його знали всі українці і не українці, головне як фундатора і організатора українського клюбу.

Нехай земля буде пером над цим безкорисним працівником, бо у нього й тіні не було амбітности, славолюбія, а віддав він останніх 15 років свого життя безкорисно справі нашого відродження.

Того ж 1903 року³⁾, коли відбулося ювілейне свято Котляревського, почалася японська війна.

Граф Вітте, який дістав своє графство за заключення миру з Японією в Портсмуті, розказує в своїх інтересних споминах, що він був з фінансових міркувань рішучим противником тієї війни, а міністер

³⁾ У автора явно описка. Війна з Японією почалась в 1904 році. Д.А.

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 346

внутрішніх справ Плеве та інші сподівалися побідною війною піднести патріотизм в російськім громадянстві і тим одхилити його від незадоволення царським урядом, яке тоді вже яскраво помічалося у всіх шарах людности Росії. До речі треба сказати, що хто прочитав ці спомини, написані переконаним монархістом, що з пієтизмом ставиться до Олександра III, той не може бути принциповим монархістом.

З початком невдач у війні з Японією почав ширитися серед усього поступового російського громадянства так званий "пораженческий" світогляд. Всі з історії знали, що поразка на війні веде до поступу в подоланій державі, або через реформи, або через революцію, а тому все поступове російське громадянство, а тим більше українське, бажало поразки Росії, після якої повинні були здійснитися "безсмысленныя мечтания", як назвав цар Микола II стремління до конституції.

Але в кого були сини на війні або такі, яких можуть забрати на війну, ті бажали, щоб війна швидше скінчилася. А війна могутньої Росії з малесенькою Японією натурально може скінчитись тільки побідою Росії, хоч на початку і трапляться невдачі, бо Росія завжди "неготова" до війни, а тому дехто з українців бажав швидшої побіди Росії. Почалися в громадянстві суперечки; велика більшість стояла за поразку Росії, а меншість за її побіду; часом суперечки ці доводили до повного ворогування і перерви всяких відносин навіть між близькими людьми.

В Києві грала тоді українська трупа, що недавно склалася з окремих трьох труп — Кропивницького, Садовського та Саксаганського з Карпенком-Карим. Все українське громадянство незвичайно раділо і тішилось, що нарешті корифеї нашої сцени з'єдналися в одну знамениту трупу, але виявилося, що це було ненадовго. Тільки Київ в той один зимовий сезон міг милуватися грою високоталановитих, майже геніяль-

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 347

них, артистів в одній трупі разом, бо вони існували вкупі один тільки той сезон, а потім знов розійшлися. І тому розвалові багато спричинилася війна, як я це міг близько спостерегти, бо три брати Тобілевичі щонеділі бували у мене, і я часто бував у них і в театрі і вдома.

Експансивний, гарячий М. Садовський з захопленням зустрічав усяку газетну вістку про невдачу Росії на війні, а К.-Карий, у якого мобілізовано було обох синів, обурювався тим, що Садовський радіє, що на війні гине цвіт нашого населення, радіє невдачам, які тільки затримують прихід неминучого кінця війни, тобто побіди могутньої Росії над "паршивенькою" Японією.

А Садовський не тільки радів невдачам, а запевняв, що малесенька Японія розіб'є Росію, бо наша держава прогнила наскрізь і тільки зверху має могутню облуду. Тут уже й я не згоджувався з Садовським, бо хоч і бажав поразки Росії, але певний був, що вона врешті таки розіб'є малесеньку Японію, бо у мене була психологія тієї миші, яка вважає, що "за кота нема дужчого звіря на світі".

А К.-Карий просто лютився тими висловами Садовського, хоч і не показував цього, а тільки наче холодно доводив, що Росія просто лигне Японію, нехай тільки підвезе більше війська. Саксаганський гаряче підтримував К.-Карого, а це до краю обурювало палкого Садовського. Я пробував умовити їх не розмовляти на військові теми, але нічого не помагало, і суперечки ті довели до того, що вони один одного бачити не могли, щоб не зчепитися вже по всякому приводу. Ледве-ледве дотягнувши сезон, вони розійшлися, і Садовський, прийнявши посаду директора театру в Галичині, поїхав туди.

Характеристичне те, що у нас в організаційній раді, де виникали суперечки по всяким приводам, була повна згода на ґрунті війни; всі бажали поразки

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 348

Росії, як душного жаркого літнього дня люди бажають грому й бурі, щоб очистилося оте тяжке повітря. А атмосфера була така задушлива, що здавалося, коли вона протягнеться ще з десяток років, то ми, українці, в ній зовсім задушимося і згинемо, як нація, навіть як матеріял для нації, і лишимося тільки "провансальцями".

Тільки серед трудової інтеліґенції, переважно з синів духовенства, ми мали якихсь півтори сотні свідомих людей, організованих у нелеґальні громади, по суті для легальної роботи. При всіх наших стараннях ми не могли багато років перевищити цього фатального числа, бо інтеліґенція була залякана, пригноблена, а народ засліплений темнотою в національнім розумінні до такої міри, що аж страшно ставало за будуче. Розкажу такий приклад: Вітте, бувши міністром фінансів, в фіскальних цілях організував повітові комітети з ріжних станів людности для вияснення способів підвищення добробуту селян. В цих комітетах організація наша спромоглася подекуди через своїх членів або спочуваючих підняти питання про заведення української мови в народніх школах, як спосіб до поліпшення добробуту народу, але в жадному з комітетів той народ не підтримував цих заходів.

А коли пізніше деякі повітові земства скликали на нараду для тої ж мети делеґатів від волостей, то в Кременчуцькім повіті виявилася і причина, чому селяни не підтримували заходів про заведення української мови в школах. Коли з'їхалися волосні делегати селяни, і коли член кременчуцької земської управи одкрив нараду, то делегати почали так енергійно вимагати, щоб голова наради був обраний ними самими, що голова земської управи мусів згодитися на це.

За голову наради вибрано було дуже впливового волосного писаря Краснокутського, що бувши в Ки-

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 349

єві військовим писарем, під впливом книгаря В. Степаненка, став зовсім свідомим українцем.

Натурально першим питанням поставлено було земельне, і зібрання одноголосно винесло резолюцію, по якій велика земельна посілість повинна бути примусово викуплена і розпродана селянам через державний селянський банк. (Тоді ще селяни не насмілювались вимагати передачі їм землі без викупу.)

А коли Краснокутський поставив питання про заведення української мови в школах, то почався гомін і знялися вигуки з місць:

— Це щоб наші діти зосталися навіки мужиками?

— Не треба!

— Тепер хоч дехто з наших дітей виучується на вчителів, попів, лікарів, а то вже годі буде!

Як не бився Краснокутський, як не доводив, що українська мова не мужицька, що треба добиватися заведення української мови і в середніх школах і по університетах, нічого не помоглося, і збори винесли резолюцію, щоб освіта була безплатна і щоб з народньої школи учні без іспитів переходили до середньої, нічого не кажучи про мову, аби селянські діти без перешкод могли виучуватись на "панів".

Такі вислови селян не мало турбували нас, і ми не раз задавали собі питання — чи заведуть селяни українську мову в школах, коли майбутній російський парлямент постановить, що про мову в школах рішає саме населення, — і приходили до негативної відповіді. Ми певні були, що тільки деякі громади під впливом свідомої інтелігенції заведуть українську школу, всі ж інші держатимуться московської, аж поки не побачать результатів навчання рідною мовою.

Новина раз-у-раз тяжко прищеплюється.

Мені згадувалося, що коли замість старих дяківських шкіл, в яких вчилися по Псалтирю та Часослову, земства почали заводити "гражданські" школи,

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903 — 350

то народ страшенно обурювався, що в школі, замість "божественного" читають — "Жил-был у бабушки серенький козлик".

А др. М. Левицький оповідав, що коли він дав своєму сторожеві в лікарні читати українську Євангелію, то той, похитуючи сумно головою, сказав:

— Господи! Вже й з слова Божого сміються!

Ми рішили це питання так, що майбутній парлямент повинен сказати в законі, що на Україні в школах примусово заводиться українська мова. А парлямент той може з'явитися тільки як результат програної війни, а тому ми й прагнули так поразки Росії.

— 351 —

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

(1903-1907)

— 352 —

Пуста сторінка

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 353

XVI.

(1903-1904).

Вироблення плятформи організації — Безпартійна організація переіменовується в Демократичну Партію. — Розклад її і заходи коло заснування радикальної партії. — Діяльність Ради Партії. — В. Сіміренко.

Рада нового складу, крім біжучих справ, найбільшу частину свого часу уділяла обміркуванню плятформи нашої організації, на якій напосідався головним чином Стешенко. Старіші з-межи нас, Науменко та Беренштам, доводили, що ніяких плятформ чи програм виробляти не слід, а треба держатися тільки традиції, яка вимагає від членів громад праці для національного відродження української нації, бо коли в програму внесеться політичний, а тим більше соціяльно-економічний момент, то це розіб'є всі наші громади, бо члени їх не зійдуться на цих пунктах, і це внесе тільки розбрат, нелад між членами і поведе до розпаду організації і громад. Ми, молодші, а за нами й Лисенко, хоч він був літами й старший за Науменка та Беренштама, а душею молодший за багатьох нас молодих, доводили, що пора вже українським громадам, крім культурницької роботи, проявляти й політичну, хоч не такого крайнього напряму, який виявляє революційна молодь, що тоді вже була зорганізувалася в революційну партію (Р.У.П.). Годі вже ставити своєю задачею тільки скасування, чи обход закону 1876 року, як було досі, а треба поглибити й

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 354

поширити свою діяльність, бо інакше ми будемо завмирати, а серед громадянства нашого будуть брати перевагу крайні соціялістичні елементи.

Найбільше з нас Стешенко доводив, що ніякого розпаду плятформа не зробить, а тільки вилучить з організації крайні праві елементи і це буде тільки на користь їй, бо тим привабиться більше свіжих молодих елементів. Решта Ради стояла за внесенням в програму тільки політичних моментів, бо теж боялася, що соціяльно-економічні внесуть в організацію боротьбу членів між собою, яка може скінчитися розвалом всієї організації. Але Стешенко уперто стояв на своєму, хоч в дійсності він був швидше так званий "катедер соціяліст", ніж соціял-демократ в тому розумінні, в якому була тоді загальноросійська соціял-демократична партія. Науменко та Беренштам гаряче доводили, що взагалі ніякої плятформи чи програми нам непотрібно, але більшість рішила, що треба виробити проект плятформи, але без соціял-економічних моментів. Дискусії й дебати над плятформою внесли великі загострення між членів Ради і взагалі серед українського громадянства. Щоб якнебудь об'єднати людей, задумав я з д-ром Модестом Левицьким подати прохання до Міністерства Внутрішніх Справ, щоб дозволили нам видавати тижневик "Селянин", гадаючи, що коло першої української газети об'єднаються всі українські елементи ріжних політичних напрямків. Але заходи наші зосталися марними; тоді ж таки я через студентів М. Порша, чи Ол. Скорописа передав партії Р.У.П., здається, тисячу карбованців на видання української газети за кордоном. Досадував я потім на Р.У.П-івців, що вони свою газетку теж назвали "Селянин", що дало привід людям говорити: "Не дозволили Чикаленкові видавати "Селянина" тут, то він видає його за кордоном".

Але вернуся до відносин між членами Ради.

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 355

Грінченко був, як я вже казав, дуже милий в приватному житті, дуже приємний собесідник на неофіціяльній частині наших зборів, а коли всі сходилися і голова, господар хати відкривав засідання Ради, то Грінченко моментально змінявся — насуплював брови, робився офіціяльним урядовцем, що вимагав від кожного виразного формулювання того, що той хоче сказати, чіплявся до слів, взагалі поводився, наче він сидить не в компанії своїх людей, а десь в суді в ролі прокурора. Висловлював він свої погляди на справи майже раз-у-раз розумно, логічно, так, що не можна було не згодитися з ним, але ота нещаслива вдача його, манера трактувати свого опонента, як лютого ворога, не приводила до згоди з ним, а навпаки дратувала опонента і мимо волі і проти логіки часом приводила до опозиції йому. Він всіх цим дратував, нервував, особливо Науменка, людину звиклу до того, що всі його слухають, погоджуються з ним, а коли и не згоджуються, то висловлюють це в чемній, не образливій формі, Грінченко ж опонував неможливо, не то що в гострій, а в якійсь їдкій, ущіпливій формі. Така його манера неминуче повинна була довести до конфлікту і дійсно довела, в самому пустяковому, зовсім не принципіяльному питанні.

При обмірковуванні справи розповсюдження книжок, і Грінченко запропонував не виставляти на організаційних виданнях ціни книжки; тоді, мовляв, "офені" (дрібні крамарі) охоче забиратимуть наші видання і розноситимуть їх по селах, заробляючи на них скільки їм пощастить дістати від селянина, чи грішми, чи міняючи на щетину, полотно та інше, і таким чином наша книжка піде широко в село. Науменко на це зауважив, що громадській інституції не личить ставати на шлях допомоги експлуатації селян, а ліпше організувати ширший продаж книжок через земські книжні склади, тоді ніхто нам не закидатиме, що наша організація, як лубочні (московські) видавці,

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 356

наживається на темному народові. Грінченко, незадоволений такою відповіддю, почав їдко, ущіпливо докоряти Науменкові за бажання "соблюсти чистоту", і говорив, що цей спосіб доводить до таких результатів, що і "Київська Старина", яку редаґує Науменко, не тільки не дає ніякого прибутку, а мусить звертатися до меценатів, щоб ті покривали хронічні її дефіцити.

Це обурило всіх, а гарячий Беренштам скочив, вигукуючи:

— В порядному товаристві так дебати не ведуться; це якесь ярижництво, канцелярське підступство. . .

Грінченко блідий, видимо розлютований, але в тому ж їдкому тоні, рівним голосом провадив своє, прохаючи не перебивати йому. Але скінчити йому не довелося, бо майже всі члени Ради обурені повставали і почали виходити з кімнати. Одягаючись в передпокої, Лисенко процідив крізь зуби:

— Це другий Панько Куліш! Його треба посадити десь на необитаємому острові, обкласти книжками, нехай працює ...

А Науменко на відході додав:

— Це тільки Кулешик, а вже хоче бути гетьманом Сьогобочної й Тогобочної України, Галичини і Буковини !

Зо два засідання Ради відбулося без Науменка і Беренштама; виявилося, що останній виїхав несподівано на свій хутір, а Науменко на зборах Старої Громади сказав мені:

— Знаєте, одпала у мене охота ходити на засідання Ради. Не звик я, щоб так зо мною говорили, в такому тоні; це мене нервує і колись може довести до грубости з мого боку, а мені цього не хотілося б.

Я заспокоював його, кажучи, що нещаслива вдача Грінченка обурює всіх, як і його, але їм обом з Беренштамом не можна тепер не ходити на збори Ради, бо без них може пройти редакція нашої плятформи,

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 357

ухилившись дуже вліво. Це очевидно вплинуло на нього, та за два тижні він таки й охолов, то на третє засідання прийшов, а потім приїхав і Беренштам. Грінченко теж трохи зм'якшив свій тон і нарешті, після довгих обмірковувань, дискусії, дебатів, ми виробили проект плятформи для внесення його на загальні збори.

Нема в мене тексту тої плятформи, нема його і у Львові, де вона по ухвалі з'їздом, була надрукована на папіросному папері для зручнішої пересилки та розповсюдження на Україні, але зміст її коротко такий: наша організація вимагає автономії для України та інших складових частин Росії; Росія повинна бути збудована на основі федерації цих складових країв; вимагає парляменту для загальноросійських справ і краєвих соймів; повної волі національного життя; української мови по всіх школах, в суді, адміністрації і т. д.

Соціял-економічні питання були зовсім незачеплені, що дало привід Стешенкові заявити, що коли й загальні збори не внесуть цих питань, то його соц.-демократична громада вийде з організації.

Це був початок того розвалу, що його пророкували Науменко та Беренштам.

Проект плятформи розіслано по громадах, або справедливіше сказати, розвезено, бо таких речей посилати поштою тоді небезпечно було. На наступні збори Загальної Організації делеґати повинні були привезти відомості, скільки членів громади за цей проект, а скільки проти. Всі з напруженням ждали цих зборів — одні з страхом, що вони будуть останніми, другі — з надією, що Організація відновиться і стане енергійнішою в праці для відродження української нації.

З'їзд того 1903 року був незвичайно бурхливий, бо проект плятформи викликав гарячі дебати, дискусії і взагалі розбуркав усіх членів зборів. Одні дово-

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 358

дили, що писана плятформа з політичними гаслами, як автономія та федерація, перелякала на провінції багато членів громад і вони, як люди в більшості державні та земські урядовці, вже немолоді віком, боячися через неї зостатися без засобів для удержання родин та може ще й попасти до відвічальности за приналежність до "незаконного сообщества" сепаратистів, повиходять з громад. Інші, молодші члени з'їзду, докоряли старішим за "шкурність", боязливість і висловлювали незадоволення, що не внесено в плятформу соціяльно-економічних моментів, а тому організація наша не приваблює молодших елементів, не має зв'язків і впливу серед широких мас народу, а уявляє собою чисто інтелігентську, буржуазну організацію. Майже всі три дні з'їзду пішли на обміркування і то бурхливе внесеної Радою плятформи. Нарешті, коли почали підраховувати голоси, то виявилося, що проект плятформи прийнято, хоч і невеликою більшістю голосів, і постановлено було її видрукувати в Галичині, розвезти по громадах для розповсюдження. Разом з тим доручено Раді обміркувати і докласти будучому з'їздові проект перетворення нашої організації в партію на кшталт галицької "Національно Демократичної"; проектувалися назви: "Українська Національна", "Демократична", а навіть "Радикальна", і доручено виробити детальну програму партії.

Науменко і Стешенко відмовилися вступити на другий рік в Раду, Беренштам помер того року, то в Раду обрано було: Грінченка, Єфремова, Ю. Квасницького, Модеста Левицького, В. Чеховського і мене.

Зиму 1903/4 року Рада була занята майже виключно програмним питанням і назвою партії, в яку мала перетворитися, наша досі безпартійна організація. Тепер вже не було між нами голосів, що були б проти програми і проти внесення соціяльно-економічних питань, бо з'їзд постановив виробити замість плятформи детальну програму.

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 359

Суперечки й дебати велися про "однопалатність" і "двопалатність" та про соціяльно-економічні питання. Не було між нами сторонників палати панів, а друга палата уявлялася нам складеною з послів від окремих автономних країв; інші стояли тільки за один загальноросійський парлямент і за краєві сойми.

З приводу соціяльно-економічних питань теж не було великих суперечок; одні були поміркованіші, другі радикальніші; я займав компромісову середину, яка взяла гору, і нарешті уложено проект програми партії, яку ми погодилися назвати "Українською Демократичною Партією", і проект той розіслано по громадах.

На з'їзді восени 1904 року програму цю і назву ухвалено невеликою більшістю, але в остаточній редакції послано її до ЛНВісника після Великоднього З'їзду 1905 року^*).

Від Української Демократичної Партії.

Усім відомий лихий стан Росії, головний чинник якою єсть самодержавіє, що нищить і нормальний поступ народів, які належать до російської держави. Поруч із самодержавієм гнітить Росію централізація, яка найбільше тяжить на народах так званих недержавних. Під впливом централізаційного ладу загальна політика не числиться з індивідуальностями окремих народів; вона примушує їх до такого порядку життя, який не відповідає ані їх національним, ані суспільно-економічним основам. Закони, що видаються для всієї держави, дуже часто суперечать потребам і індивідуальностям окремих народів, не числяться як з історичними традиціями, так і з сучасним складом їх життя, не відповідають їх економічним і соціальним потребам. Такий стан держави, впливаючи шкідливо на все її життя, тим більшим тягаром спадає на український нарід, перешкоджаючи його самостійному національно-культурному розвоєві. Ця державна систе-

^*) Програму Української Демократичної Партії надруковано в ЛНВіснику 1905 р. кн. VI за червень.

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 360

ма спиняє його просвіту, його письменство і тяжко відбивається на економічному добробуті народу.

Такий лихий стан російської держави взагалі і України зокрема примушують нас з'єднатися до боротьби за знищені права українського народу і скласти Українську Демократичну Партію. Під її прапор ми закликаємо усіх, хто відчуває і той загальний гніт політичної неволі, і той спеціяльний, що тяжить над самим українським народом; усіх тих, кому милі-дорогі загальнолюдські ідеали, і спеціяльні інтереси і потреби українського народу. Головні принципи нашої партії такі:

1. Знесення політичного абсолютизму, заведення парляментарного ладу, участь народу в державних справах на підставі загального, безпосереднього, рівного, пропорціонального і таємного (без ріжниці полу, віри і національности) голосування.

2. Свобода особи, слова, віри (церква повинна бути відділена від держави). Свобода зборів, спілок, організацій, страйків. Знищення станів (сословій).

3. Заведення народньої мови в школах, судах, адміністрації і у всіх громадських інституціях.

Маючи на увазі шкоду від централізаційної системи, ми визнаємо, що державний лад у Росії повинен бути збудований на принципах найширшої національної автономії.

4. А через те опріч загальнодержавного парляменту ми вимагаємо для території, заселеної українським народом, автономії, заснованої на особливім органічнім статуті, виробленім будучим українським соймом (вибраним на підставі вище сказаного права) і запорученім основними загальнодержавними законами.

5. Щодо економічних питань, то ми вважаємо конечним усю фінансову і економічну політику, опріч потреб загальнодержавного значіння, сконцентрувати в автономнім краєвім соймі, який мусить установити: а) 8-ми годинний робочий день; б) державну пенсію немічним, калікам і всім робітникам, що дожили до 60-ти років; в) прогресивно-доходовий податок. Окрім того сойм повинен дбати про знищення прав спадщини, про те, щоб капітали та промислові оруддя стали власністю тих, хто їх виробляє.

6. Визнаючи, що орудувати землю можуть тільки ті, що самі власноручно її обробляють, уважаємо конечним: а) землі державні (казенні), удільні, кабінетські, та манастирські на території України експропріювати (відібрати) у власність автономно-

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 361

го краєвого сойму; б) всі приватні землі повинні бути викуплені у власність тої ж інституції на умовах, які виробить будущий сойм; крім того потрібно, щоб до викупу всіх земель сойм видав закон, який забороняв би купувати землі більше установленої соймом норми; в) поки викуп не буде доведений до кінця, сойм повинен законом урегулювати орендне право, відповідно місцевим природним умовам.

За народами, які живуть на території України (великороси, жиди, поляки та інші), ми визнаємо рівне право з українцями на задоволення їх національних, культурних, політичних та економічних потреб.

Коли противники цієї програми висловлювали мені дивування, як я, великий землевласник, феодал, згодився на "соціялістичну програму", то я відповідав так:

"Я певний, що в нашій хліборобській країні колись земля мусить перейти в руки народні, то ліпше передати її тепер за викуп, ніж потім її мають відібрати задурно, що я й написав 1905 року в ч. 10 "Сина Отечества", 2-го видання^*). Щождо 8-ми годинного дня та переходу фабрик в руки робітників,

^*) Сынъ Отечества (2-го видання) 1905, ч. 12(15) VIII., №151.

Голос землевладѣльца.

Наші аграріи как при освобожденіи крестьян от крѣпостной зависимости, так и теперь твердо стоят за неприкосновенность частновладѣльческих земель, за созданіе класа безземельных рабочих, необходимых для развитія крупнаго с.-хозяйственнаго производства. Этим путем они хотят сохранить за дворянством всѣ прерогативы этого сословія и его первенственную роль в государствѣ и при будущем представительном строѣ.

А между тѣм у нашего народа есть ясное сознаніе, что земля должна принадлежать тому, кто ее обрабатывает. Прежде это формулировалось словами, что земля Божья и всякій трудящійся имѣет на нее право.

Крестьяне наши, освобожденные от крѣпостной зависимости с земельным надѣлом и таким образом поставленные в положеніе самостоятельных хозяев, всѣми силами стараются сохранить это положеніе и только крайняя стѣсненность в землѣ заставляет их идти в батраки или в городскіе рабочіе, но и в том положеніи они всегда мечтают о самостоятельном хозяйствѣ.

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 362

то й це, на мою думку, колись здійсниться, тільки певне в іншій формі. Взагалі соціялізм я вважаю за путеводну зорю, яка вказує путь по якій людськість повинна йти, але ніколи не досягне його, як не досягнула справжнього християнства, а пристосувала його до життя; так само буде й з соціялізмом. А тому нічого страшного в нашій програмі я не бачу і голосував за неї, щоб притягнути до нашої партії ширші кола людности".

Але не так поставилися до цієї програми старіші українці по всій Україні, а тому й почався по всіх громадах розбрат, чвари, сварки й ворожнеча поміж членами громад.

Малоземелье стало чувствоваться чуть не со дня освобожденія и породило массу толков о новом надѣленіи землей, стало предметом обсужденія в прессѣ, в земских собраніях и вызвало, наконец, учрежденіе крестьянскаго банка. Естественно, что с учрежденіем этого банка крестьяне буквально набросились на землю, и в первое время масса частновладѣльческих земель перешла в руки крестьян, но благодаря такому необычайному спросу, цѣны на землю дошли до такой высоти, что стали недоступными для массы крестьянства, и этот банк тетерь обслуживает интересы только особенно зажиточных крестьян, которые в состояніи сдѣлать солидную доплату из собственных средств. А между тѣм малоземелье росло и во многих мѣстностях стало возникать аграрное движеніе и наконец теперь со всѣх концов Россіи идут вѣсти о самовольном захватѣ помѣщичьих земель, разгромѣ экономій и проч. Словом народ, лишенный возможности пріобрѣтать частновладѣльческія земли легально, стремится захватить их силою. При такой упорной тенденціи во что бы то ни стало "наслѣдовать землю" не нужно быть пророком, чтобы предсказать, что в Россіи вся земля перейдет в руки народа; вопрос только во времени и в способах перехода. Конечно, желательно, чтобы этот процес совершился легальным, а не насильственным путем; такой путь несомнѣнно выгоднѣе для обѣих сторон; землевладѣльцы получат за землю выкуп, а крестьянам достанется земля без кровопролитія, без потери жизни для многих, многих из них. При теперишних земельных отношеніях народ при всяком благопріятном случаѣ будет стремиться самовольно отнять землю, а помѣщики будутъ прибѣгать к военной силѣ и утѣшаться тѣм, что если мужики и отнимут землю, то не на долго — придут, мол, войска, побьют, посѣкут и возстановят порядок. Не знаю, как другіе землевладельцы, а я пред-

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 363

Стара Київська Громада почала, вживаючи теперішнього терміну, "саботаж": більшість перестала платити внески в Центральну Організацію, не хотіла посилати делегатів на з'їзди, взагалі перестала цікавитися нашою партією. Те ж саме діялося і в Одеській Старій Громаді та й в Петербурзькій.

А тому енергійніші, діяльніші члени Київської Старої Громади, як С. Єфремов, д-р М. Левицький, д-р О. Юркевич вийшли з неї і мене намовляли вийти з Старої Київської Громади та й з Демократичної Партії і заснувати нову Радикальну партію. Я доводив, що не бачу в цьому логіки: коли частини громад саботують Демократичну Партію, то нема рації засновувати нову партію, а навпаки, треба держатися старої "Демократичної", нехай відпадають ті члени громад, які не признають її. Тоді Грінченко ви-

почитаю, чтобы землю у меня отняло правительство навсегда, чѣм сам народ ее будет отымать періодически хоть на нѣсколько дней. Я вовсе не хочу находиться на военном положеніи по отношенію к окружающему населенію, быть с ним вѣчно в враждебных отношеніях. Нѣт, бороться с аграрным движеніем необходимо не военной силой, как думают наши землевладѣльцы (кстати сказать и военная сила не всегда будет надежной защитой), а расширеніем крестьянскаго землевладѣенія, проведеніем в народную среду знаній, в освобожденіи его от бюрократической опеки, которая лишает его иниціативы, самодѣятельности; пріучает к инертности, пассивности и вообще деморализует. Несомненно самым раціональным рѣшеніем аграрнаго вопроса нужно признать такое положеніе дѣла, что земля будет находиться в распоряженіи мѣстнаго самоуправленія, избраннаго всѣм населеніем. Землевладѣльцы мотут сохранить за собою усадьбы и небольшіе участкм земли для устройства опытных, показательных полей, необходимых для культурнаго воздѣйствія на народную массу в сельсько-хозяйственном отношеніи.

Вопрос этот обязательно должен быть предметом обсужденія перваго представительнаго собранія и г. г. защитники неприкосновенности частновладѣльческих земель должны примириться с этой мыслью, как они мирятся с лѣсоохранительным законом и с отчужденіем земель под устройство желѣзных и земских дорог.

Е. Чикаленко.

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 364

ступив з проектом викинути Стару Київську Громаду з Демократичної Партії, але ніхто з ним не згодився. В Раді почалося роз'єднання, чвари, а тому й неможливість щось робити, а тим менше впливати на провінціяльні громади.

А тим часом, як результат студентських заворушень по всіх університетах, селянських розрухів на Полтавщині, а особливо, як наслідок нещасної війни з японцями, по всій Росії, а значить, і на Україні, почалися нові віяння, в повітрі запахло великими змінами, революцією, або принаймні реформами. В такий час особливо потрібно було триматися купи, гурту, як тепер кажуть — одного фронту. Я доводив, що в такий час не можна міняти партії, бо це нас тільки ослабить, а треба міцніше згуртуватися в старій Демократичній Партії, щоб одностайно виступити на боротьбу за скасування закону 1876 року, за зрівняння нас в правах з москалями щодо цензури та за українську школу. Досить того, що перетворення нашої безпартійної організації в Демократичну Партію внесло в наші кола розбрат, бо старі міхи не видержали нового вина, то треба не побільшувати того розвалу, а навпаки старатися полагодити його, щоб виступити всім одностайно в цей такий важний історичний момент; мене гаряче підтримував Лисенко та М. Левицький, але безуспішно.

Те ж саме говорив я на зборах Старої Громади, але успіху не мав ні там, ні там. Старі громадяни відмовчувалися і робили саботаж, а молодші елементи, на чолі з Грінченком, гаряче взялися за організацію Радикальної Партії, як у Києві, так і на провінції. Таким чином до двох українських партій, Демократичної та Української Революційної мала ще добавитися третя — Радикальна партія, не рахуючи тих груп, для яких і Демократична була заліва.

Саме в часи оцього розбрату почав я слабувати, почалися у мене тупі болі в шлункові, що кінчалися

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 365

морською хворобою і повним обезсиленням. Київські професори напували мене карлсбадською водою, але це не помагало. Саме приїхав до Києва мій старий приятель-учитель д-р П. Михалевич і порадив мені поїхати до Берліну, до всесвітнє-відомого фахівця Боаза, мотивуючи свою пораду тим, що в Росії майже нема талановитих професорів. Талановиті студенти при теперішньому режимі захоплюються політикою, або просто не хотять прислужництвом робити собі кар'єри, а тому в Росії в професори проходять тупіші, "підлизи", що мають "благонадежну" репутацію, а за кордоном всякий талановитий, працьовитий студент без цих перешкод може стати професором. Те ж саме радив мені і наш земський, дуже знаючий лікар д-р Г. Варавка. Я послухав цих двох своїх приятелів і через Львів поїхав у лютому 1905 року до Берліну. У Львові я пробув тільки день і бачився тільки з проф. Грушевським та Франком, які теж, як і ми, сподівалися від невдачі війни з Японією великих змін в Росії.

Коли в початку марта 1905 року я зовсім здоровий вернувся з Берліну через Швайцарію, Італію, Австрію до Києва, то вже застав майже організованою Радикальну Партію.

З Демократичної Партії повиходили Грінченко, Єфремов, д-р М. Левицький, а замість них Рада кооптувала Є. Тимченка, та д-ра Черняхівського, більше ніякого охочого не знайшла, бо Стара Громада продовжувала саботаж, хоч з Демократичної Партії попереходили в Радикальну всі лівіші елементи. Мені знов Грінченко, Єфремов, д-р М. Левицький пропонували вступити в Радикальну Партію, але я знов відмовився, кажучи, що Радикальна Партія організована на те тільки, щоб викинути з організації Стару Громаду, а я не хочу рвати відносин з громадою, що має великі заслуги перед історією відродження української нації, тим більше, що в руках її і "Київська

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 366

Старина", одинокий орган, в якому друкується українська белетристика. Але Грінченко, гостро осуджуючи Стару Громаду, вороже ставився і до "Київської Старини", яка відкинула його оповіданнячко "Сам собі пан" та надрукувала неґативні рецензії Л. Черняхівської та С. Шелухина на вірші Грінченка, видані "Віком", з чим я цілком згоджувався. З того часу почали псуватися відносини у мене з Грінченком, що мене мало боліло, а боліло мене те, що Єфремов став до мене холодніший, бо був тоді всеціло під впливом Грінченка, який ніколи не перечив Єфремову, а навпаки похваляв усе, що той писав, чи робив. Я ж одверто висловлював свою думку і, наприклад, гостро дорікав Єфремову за те, що він не помістив у збірнику "Вік" жадної речі О. Кобилянської. Мене обурювало те, що він помістив у "Вікові" оповідання Г. Коваленка, дуже здібного популяризатора, але ніякого белетриста, а обминув письменницю безперечно талановиту. Єфремов оправдувався тим, що Кобилянська пише занадто модерно і дуже кепською мовою. Справді, мова у Кобилянської по складові не українська, а швидше німецька, але вона своїми творами довела потім і Єфремову, що вона безумовно талановита белетристка.

Шкода мені дуже було, що такі любі моєму серцеві люди, як С. Єфремов, Ф. Матушевський та д-р М. Лєвицький перейшли в Радикальну Партію і вже не працювали разом зо мною, як було досі, тим більше, що я зостався майже одинаком, бо для Старої Громади я був залівий, а тому й чужий зовсім.

За все своє життя я не стрічав і досі миліших мені людей за цих трьох та ще В. Доманицького й В. Прокоповича, який в ті роки проживав за кордоном. Ніколи за ввесь час спільної роботи та приватних особистих зносин з ними я в жадному з них не помічав і тіні владолюбія, користолюбія, або якого іншого прояву егоїзму. Нема чого казати, що всі вони були

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 367

віддані справі відродження української нації всією душею; працювали вони для неї до втоми, до виснаження сил своїх, як ті коні, що від щирости затягаються в шлеї і падають серед дороги, але, віддихавшись трохи, знов тягнуть з такою ж щирістю^*). Для справи вони всі не цуралися й найдрібнішої праці і хоч занепадали на силах, то все таки працювали і треба було гуртового натиску на них, щоб вони хоч трохи відпочили. Були тоді між українцями люди більших здібностей, талановитіші за них, але щиріших, ліпших душею я не знаю. В особистих, приватних відносинах до людей вони проявляли всі п'ятеро однаково раз-у-раз таку теплоту, таку готовність допомогти кожному в його біді і робили це з такою делікатністю, чулістю, що хто мав нагоду довший час працювати з ними, або мати приватні стосунки, то той ставав їхнім приятелем навіки.

Правда, ота душевна м'якість, ота довірливість часом переходила межі, і вони впадали в помилки, вважаючи за щирих людей і таких, які того не заслуговували, цінили людей вище, ніж ті того були варті, але щоправда, вони не трималися цих помилок з упертістю, як це часто трапляється з нами, українцями.

*   *
*

Цілком справдилися пророкування Науменка та Беренштама, які напосідалися на тому, щоб не виробляти партійної програми, бо на ній люди роз'єднаються і розвалиться вся організація. Тепер до того і дійшло: Демократична Партія майже розвалилася і існувала тільки по інерції, а Радикальна Партія була в зародку. А час був такий, що треба було най-

^*) В. Доманицький помер 1908 р., а Ф. Матушевський 1919 р.

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 368

більшої одностайности, щоб усім українцям виступати однодушно і виявити найінтенсивнішу працю.

Треба було в вітмевських сільсько-господарських комітетах, що мали висловити свою думку про економічні реформи, проводити резолюції про скасування закону 1876 р. і заведення української мови в школах, бо без цього не можливе піднесення сільсько-господарської техніки і взагалі поліпшення сільського господарства, а разом з тим і добробуту сільського населення.

Треба було подбати, щоб університетські сенати, яких думки про закон 1876 року запитував уряд, висловилися за скасування всяких обмежень для українського слова.

Одним словом скрізь треба було напруженої праці, а ми сперечалися, сварилися за програми, або в розпуці від того розбрату відмахувалися руками від праці і відходили розчаровані набік від громадської роботи. Все таки Рада Демократичної Партії упросила професора В. Антоновича, зовсім хворого, скласти відповідну записку для київського університету, а проф. Багалія — для харківського, а коли той відмовився за браком часу, то на наше прохання її склав проф. М. Сумцов. Намовила Рада і Н. Молчановського, правителя канцелярії генерал-губернатора Юго-Западного Краю, написати від його імени записку про потребу скасування закону 1876 року в інтересах боротьби "місцевого русского населення з польським елементом"; Молчановський зробив це охоче, бо був щирим, свідомим українцем, але на жаль, хворий на серце, не дожив до ліпших часів. Заходами Петербурзької Громади Демократичної Партії склала Петербурзька Академія Наук відому записку про українську мову. Крім цих заходів Рада рішила вислати до Вітте, який тоді став прем'єр-міністром, делегацію, яка б особисто довела йому потребу скасування обмежень для українського слова і заведення української

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 369

мови в школах в цілях піднесення грамотности в народі, а через те й його добробуту. З великим напруженням пощастило вирядити до Вітте делегацію, що складалася з таких поважних та солідних осіб, як В. Науменко, І. Шраг, О. Косач (Олена Пчілка) та полтавський адвокат М. Дмитрієв.

Вітте, вислухавши делегацію, твердо обіцяв, що цензурна комісія, під головуванням Кобека, яка виробляє нові закони для друку, підведе під один закон з московською і українську літературу й пресу і каратиме тільки за зміст, а не за мову. Щождо української мови в школах, то це питання складніше і вимагає нарад фахівців та згоди найвищих чинників держави.

Являлася надія на можливість в недалекій будуччині видавати українську газету, але газета вимагала таких великих коштів, на які я сам спромогтися не міг. Хоч я мав великі земельні маєтки, але на них лежав і великий гіпотечний борг, по якому треба було платити щорічно великі гроші; крім того у мене була велика родина, що вимагала на її удержання і великих грошей, а тому з своїх щорічних прибутків я не міг уділяти особливо великих сум на громадські справи. Зоставалася надія на В. Ф. Сіміренка.

Я вже казав, що Рада Загальної Організації користувалася фондами його на всякі біжучі справи; треба розказати про походження отих фондів і про самого В. Ф. Сіміренка, цього найвидатнішого, найщирішого українця з-поміж так званих "буржуїв", який захоплювався українською справою не тільки до глибини своєї щирої душі, а й до глибини своєї кишені. Не маючи дітей, В. Ф. Сіміренко, за порадою свого приятеля проф. В. Антоновича, склав заповіт, по якому все своє майно, що оцінювалося тоді до десяти мільйонів рублів, заповідав у користування своїй дружині, Софії Івановні, а по її смерті все майно

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 370

повинно піти на українські справи, по розпорядженню комітету, у власність якого і переходить те все майно. Комітет цей, як я вже казав, складався з проф. В. Б. Антоновича, М. В. Лисенка, В. П. Науменка, М. Ф. Комаря, Л. А. Смоленського та І. Л. Шрага. По смерті Смоленського, а потім Комаря в цей комітет включено небожа Сіміренка, В. М. Леонтовича, проф. М. С. Грушевського, П. Я. Стебницького і мене. А на той випадок, що по смерті обох Сіміренків рідня їх може буде процесуватись, щоб одержати спадщину, то Сіміренко дав у розпорядження комітету сорок тисяч рублів всякими облігаційними паперами на майбутні видатки по тому евентуальному процесові, а покищо комітет міг розпоряджати тільки процентами з тих паперів, що давали коло двох тисяч рублів річно. Пізніше вже, за конституції, комітет зареєструвався в Товариство Підмоги Українській Літературі, Науці і Штуці, але про це та про те, що сталося з капіталом незабутнього В. Ф. Сіміренка, я розказую в своїм щоденнику.

Батько В. Ф. Сіміренка був кріпаком на Київщині і під впливом свого шурина Яхненка, занявшись орендою млинів по річці Росі, так розбагатів, що викупився з кріпацтва і записався в гільдію купців. Коли гр. Бобринський збудував у м. Смілі цукроварню, то й Федір Сіміренко в спілці з Яхненком теж узялися за цукроварство; тоді це річ була простіша і не така дорога, як тепер, бо цукор добувався пресуванням. Купивши в м. Городищі у гр. Воронцова клапоть землі, вони збудували невеличку цукроварню. Спочатку діло у них пішло дуже добре і Сіміренко послав свого меншого сина Василя, родженого 1835 року, учитися до Франції, що славилася тоді цукроварством. А коли настало польське повстання 1863 року і пани, що позичили спілці Яхненка-Сіміренка гроші, стали вимагати їх назад, а до того ще й гр. Воронцов, збудувавши власну цукроварню, перестав да-

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 371

вати спілці землю під буряки, а земля його оточувала м. Городище верстов на 20 навкруги, то справа Яхненка-Сіміренка попала у безвихідне становище, і вони, збанкротувавши, згодом повмирали. В. Ф. Сіміренко, вернувшися з Франції видатним фахівцем, почав служити за добрі гроші по чужих цукроварнях і, зібравши за скілька років трохи грошей, купив у с. Сидорівці Канівського повіту руїни старої державної цукроварні. А коли дружина його, з роду поміщиків Альбрандів, яку, до речі сказавши, Сіміренко украв у її батька, дістала в спадщину щось коло сотні тисяч карбованців, то він пустив у рух свою власну цукроварню, хоч доводилося на справу позичати гроші, за які, як він казав, доводилося платити (за позичені гроші) часом по 80%. Але невпинною працею, умілістю та ощадністю він за багато років свого життя доробився маєтку, що оцінювали під час його смерти, 1915 року, щось до десяти мільйонів карбованців. Я не знаю, як В. Ф. Сіміренко дійшов до української національної свідомости, але певне вона була в їх у родині, бо старший брат його, як відомо, видав "Кобзаря" Т. Шевченка, зазначивши, що видано коштом Платона Сіміренка. Потім знайомство і близькість з проф. В. Антоновичем зміцнили і поглибили ту свідомість.

Я познайомився з В. Ф. Сіміренком у М. Ф. Комаря, 1890 року в Одесі, коли він там був переїздом з-за кордону. Це був невеликий на зріст, сухорлявий дідусь з дуже приємним голеним обличчям, сірими пронизуватими очима і сивою головою. Він, пам'ятаю, оповідав, що, на жаль, в Европі зовсім не знають нічого про Україну, а тому треба б ужити заходів, щоб у закордонну пресу подавалися відомості про український національний рух, і для тої мети передав через М. Комаря Одеській Громаді щось коло 5.000 карбованців. Тими грішми Одеська Громада помагала Р. Сембратовичу для видавання журнальчика на ні-

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 372

мецькій мові^*), а потім Сіміренко давав через Раду Організації Вол. Кушніру на видавання його "Ukrainische Rundschau".

Оселившись у Києві, я часом зустрічався з Сіміренком на засіданнях редакції "Київської Старини", куди він заходив під кінець року, щоб довідатися, скільки має дефіциту той журнал, бо він з року на рік покривав борги "Київської Старини", а зрідка бував у нього з В. Антоновичем або з М. Лисенком. Для характеристики вдачі В. Ф. Сіміренка розкажу про його таку рису: раз, сидячи у нього, я помітив, що весь куток в його кімнаті заставлений порожніми коробками від сірників.

— Нащо вони вам? — питаю здивований..

— А чого вони мають пропадати дурно, — одповідає Сіміренко, — я за їх вимінюю повні з сірниками...

Нащо вже я ощадний для себе, але мене так вразила ця ощадність людини, яка видає щороку десятки тисяч рублів на українські справи, що я рефлективно встав і вклонився йому мало не до землі. Сіміренко розцілував мене...

На жаль, з причини моєї нервовости, побачення наші з ним перервалися після такого випадку. Не пам'ятаю вже якого року, але це було під час столипінської реакції, зайшов до мене на Великдень Лисенко, щоб разом піти до Сіміренка. Хоч я нікому святочних візит не робив, а до Сіміренка охоче пішов. Вдома ми застали тільки його дружину та її родичів Альбрандів, відомих тоді російських "чорносотенців". Розмова у них велася на ту тему, що нарешті "великий патріот" Столипін розстрілами та вішанням революціонерів утихомирив Росію, яку розбунтував зрадник Вітте, вирвавши у "нещасного" царя конституцію. Коли я вслухався в ту розмову, то у мене від хвилювання відразу розболілося всередині і я, не

^*) "Ruthenische Revue".

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 373

мігши витримати, раптом встав і, вклонившись господині, попрямував до виходу. Господиня і Лисенко почали мене затримувати, але я з серцем сказав, що не можу вислухувати таких розмов і пішов додому. З того дня, коли я заходив до Сіміренка, то слуга раз-у-раз казала, що його нема вдома, і сам він у мене з того часу не бував; хоч коли випадково ми стрівались денебудь, то він цілував мене і виявляв до мене найбільшу приязнь і до самого закриття "Ради" акуратно виплачував свою половину її дефіцитів.

Взагалі під старість він попав під сувору опіку своєї дружини, яка не пускала до нього ні людей, ні листів, які на її думку могли пошкодити його здоров'ю.

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 374

XVII.

(1904-1905).

Результат невдачної війни. — З'їзди журналістів та земських діячів. — Діяльність Радикальної Партії та її непопулярність серед молоді. — Ворожнеча між українськими партіями і успіх кадетської. — Від ношення російських партій до українства.

Чим далі тяглася війна, тим більше було поразок і тим більше ставало надій на краще будуче; всеросійське громадянство підбадьорилось, оживилось, навіть "обнаглѣло", як висловлювались чорносотенці, і почало "дерзать". Земства, міські Думи почали виносити постанови про потребу реформ. Почалися всякі з'їзди, які виносили постанови про потребу для Росії конституції, навіть харківський з'їзд скотозаводчиків виніс резолюцію, що без конституції не можливо провадити скотозаводства; а коли з'їздів не дозволяли, то люди з'їздилися самочинно. На лікарському з'їзді в Москві лікар Довгополов, потім член Української Фракції в Другій Державній Думі, сказав найкоротшу і найзапальнішу промову, яку колинебудь було сказано на світі. Коли він зійшов на катедру і в залі настала тиша, він промовив одне слово — "Бомби!" — і зійшов з катедри, що викликало грім оплесків і крики "браво!"

В марті місяці 1905 року мав зібратись самочинно з'їзд журналістів, щоб умовитися про спільну тактику преси в боротьбі за конституцію. Рада нашої партії постановила, що й українцям треба на тім з'їз-

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 375

ді виступити з протестом проти виключного закону для українського слова, яким заборонено не тільки пресу і науково-популярну літературу, а навіть Євангеліє, і треба вимагати, щоб українське слово було поставлене в однакові цензурні умови з московським. Але серед нас не було не тільки журналістів, а навіть, крім мене, нікого вільного від служби; я ж відмовлявся їхати на з'їзд тим, що я публічно ніколи не виступаю з промовами, і пропонував прохати Грінченка, теж незанятого службою, який, як добрий промовець, зможе виступити голосно з протестом проти утисків української мови. Але Рада не згодилася зо мною, мотивуючи тим, що редакція "Київської Старини" не схоче дати йому уповноваження, а другого українського органу в нас нема. Так само і з тих же мотивів забракували й М. Міхновського, талановитого промовця адвоката, якого я радив замість Грінченка, а І. Шраг, занятий судовими справами, не міг надовго відлучитися з Чернігова. Щождо мене, то на думку Ради, хоч я й не виступатиму публічно, але зможу внести писаний протест, а головне те, що зможу багато зробити в кулуарах, змовившись з іншими "інородцями". Так само підбадьорив мене й Науменко, коли я запитав його — чи дасть мені редакція "Київської Старини" уповноваження на той з'їзд. Нарешті, повагавшись, я поїхав до Петербургу; там, порадившись з членами Петербурзької Громади — П. Стебницьким, О. Лотоцьким та О. Русовим, — я зараз же в канцелярії з'їзду довідався прізвища і адреси делегатів з'їзду "інородців" — грузинів, естів, лотишів і в перший же день познайомився з ними і ми умовилися збиратися щодня в час, коли не буває загальних зборів з'їзду. На перше наше зібрання, крім перечислених вище національних делегатів, прийшли вірмени, поляки та фінляндець, хоч ми запрошували ще й жидів. Та жидів делегатів від усяких партій було так багато, що вони перевищали числом мало не вдвоє нас

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 376

усіх "інородців", але вони ніяк не могли столкуватися між собою. Між ними були асимілятори російські "освобожденцы", з яких пізніше витворилася "кадетська" (Конституційно-Демократична) Партія; були соціял-демократи, соціял-революціонери і націоналісти-бундовці, сіоністи і т. д. В результаті ніхто з жидів до нас, "інородців", не пристав.

Поляки на першому ж засіданні "інородців" заявили, що вони ні на яку федерацію з Росією не пристануть, бо добиваються самостійности, а тому й з нами, федералістами, не мають спільних інтересів, а фінляндець, хоч і "самостійник", бував на всіх наших засіданнях. При обмірковуванні майбутнього федеративного устрою Росії між вірменами та грузинами виникали великі суперечки, бо вірмени, як у нас жиди, розкидані по всьому Кавказові і ми ледве полагоджували міх ними відносини. Але врешті ми гуртом виробили таку резолюцію, яку мав ухвалити з'їзд:

"Признаючи повну горожанську і політичну рівноправність всіх народів, що складають Російську Державу, і право кожного з них на самостійний культурно-державний розвиток, з'їзд уважає необхідним, щоб ця рівноправність і право були ґарантовані основними законами держави і щоб окремим націям дано було право заснування інституцій, здійснюючих свободу національно-культурного розвитку.

Признаючи з одного боку загальнополітичну єдність Російської Держави, представлену загальноросійським парляментом, а з другого боку, необхідність децентралізації державного правління, з'їзд уважає, що окремим краям і народностям в територіяльних границях, які означує само населення, повинна бути дана автономія, заснована на особливім для кожного краю органічнім статуті, виробленім його власними установчими зборами, вибраними загальним, рівним, безпосереднім та таємним голосуванням, санкціонованої всеросійським парляментом".

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 377

Коли делегація, по одному чоловікові від кожної нації, подала президії оцю резолюцію, то президія спочатку зніяковіла, а потім голова її Аненський сказав, що вона зовсім непотрібна, бо вже з'їзд прийняв ширшу — про права націй на повне "самовизначення".

Нате грузин відповів:

— Ми просимо у вас шматок насущного хліба, а ви нам кажете: бери всю вселенну!

Коли ж грузин, на наступних загальних зборах відчитав нашу резолюцію і ми всі "інородці" залящали в долоні, то величезна більшість членів з'їзду сиділа мовчки, хоч інші резолюції раз-у-раз оплескувала.

Тоді всім нам, "інородцям, стало ясно, чого можна в будучому сподіватися від "русской демократіи".

З приводу цієї резолюції у мене була в кулуарах розмова з В. Короленком, визначним російським письменником українського походження. Він рішуче висловлювався проти територіяльно-національної автономії, а стояв за широке областне самоврядування і за повну свободу культурно-національного розвитку.

Пізніше через цю розмову я мав неприємності, про які варто згадати. З мого справоздання про цей з'їзд на зборах Демократичної Партії один з братів Шеметів подав у "Самостійній Україні", що вийшла 1905 року у Львові, розмову В. Короленка з делегатом від "Київської Старини", як зразок відношення московської демократії до українського руху, але помилково приписав Короленкові слова україножера Фальберґа. Обурений Короленко розлаяв в одеському журналі "Юг" делегата "Київської Старини" за неправдивий переказ його слів. Я пояснив за своїм підписом про помилку в дразливім тоні; в результаті Короленко написав мені вибачливого листа, за те, на превеликий жаль, образилися на мене брати Шемети, яких я завжди високо цінив, як щирих та інтенсивних українських діячів.

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 378

Під кінець з'їзду, що тягнувся з тиждень, я подав президії, а потім відчитав на загальних зборах резолюцію, складену разом з Стебницьким, Лотоцьким та Русовим, в якій протестувалося проти виключного закону, яким забороняється українське слово. Характеристично, що ні одна петербурзька газета не надрукувала тої резолюції, хоч усі загальноросійські резолюції, винесені з'їздом, друкувалися цілком і тільки з якоїсь маленької газетки "Київська Старина" передрукувала її, але тут, на еміграції, я не міг її знайти. Хоч я ні разу не виступав на з'їзді з промовою, але моя присутність не зосталася без користи, бо з того часу у нас зав'язалися зносини з "інородцями", які 1906 року, заходами проф. М. Грушевського, зреалізувалися в форму Думської Фракції "Автономістів-Федералістів", під керуванням думського посла В. Обнінського, яка перетворилася пізніше в "Союз федералістів", до якого вступили українці, білоруси, литовці, ести, лотиші, кавказькі народи та москалі-федералісти, про що я розказую ширше в свойому щоденнику.

Я досі з приємністю згадую час, проведений мною в товаристві "інородців" під час того з'їзду журналістів. Ми багато розмовляли на своїх засіданнях і за вечерею про тодішні умовини життя недержавних народів Росії; мріяли про майбутній федеральний устрій її, але й побоювалися співжити в одній державі з напівазіятським, некультурним народом московським. Федерація з ним здавалася нам небезпечною, бо він при своїй некультурності, разом з тим дисціплінований, звик коритися волі старшого в родині, "большака"-батька, чи старшого брата, а тому сліпо кориться всякій державній владі. Мало того, він сам почуває себе народом-господарем у Росії, бо куди він не піде, не поїде — чи у Варшаву, чи в Київ, чи в Тифліс, скрізь з ним говорять його мовою, та й все начальство, бюрократія, починаючи з царя, говорить тою самою

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 379

мовою. По розумінню москаля всі народи нижчі за нього, до всіх він ставиться з презирством: українець у нього "хахол-дурак", поляк — "полячишка", фін — "чухна поганая", кавказці — "татарва безмозґлая", жид — "паршивий" і тд. І дійсно, московський народ уявляє з себе велику силу своєю кількістю, північною витривалістю, стихійною дисциплінованістю та нахабством.

А "інородці" не зможуть протиставити йому відповідної сили, бо по своїй вдачі та по культурі вони індивідуалісти та й кожний з них має свої домашні рахунки з сусідами: українці, білорусини та литовці з поляками; прибалтійські народи — з німцями, вірмени з татарами та грузинами і т. д. Хтось зауважив, — який же московський народ некультурний, коли він витворив таку високу літературу, музику, малярство, на яких виховувалися ми всі і якими захоплюється ввесь світ?

На це йому відповідали, що це не народня московська культура, а загальноросійська, що виросла, як розкішна квітка в теплиці на гної, що її виробляли не тільки москалі, а й "інородці". Роман російський витворив "малорос" Гоголь, музику — білорус Глінка та "малорос" Чайковський, малярство — "малороси" Левицький, Боровиковський і т. д. А народ московський ще перебуває на первісному ступені культури, він іще не має навіть плуга, яким обробляють землю всі культурні народи, він досі оре землю "сахою", на подобу нашого одноручного рала, що не відвортає скиби (борозни), а тільки риє землю і яким у нас переганяють ріллю. У московського народу ще нема приватної власности на землю, у нього досі затрималася первісна комунальна, "общинна" власність. Мало того, у нього досі панує полігамія, так зване "снохачество", при якому старший в родині, "большак" живе з своїми невістками, з жінками своїх синів (снохами), чоловіки яких служать в "отхожих

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 380

промислах" по великих містах, або по фабриках та копальнях на півдні Росії і мусять свій заробіток посилати свойому "большакові". А коли не схотять посилати, або схотять забрати до себе своїх жінок і відділитися від спільної родини, то "большак" може заборонити видачу їм паспортів, без яких у Росії не можна проживати, і вони мусітимуть вертатися додому, а тут "мір" (громада) на сході ще й різками випарить, щоб слухались "стариков", що додержують і бережуть традиції.

А фін додав:

— Навіть прославлену "московську баню" (парову лазню) вони перейняли у нас фінів, як і "овін", "ріґу", в якій сушать вогнем снопи збіжжя.

Під владою московського народу фінсько-монгольські племена, як мордва, чуваші, зиряни та інші ще й досі напівдикуни, досі ще погани, що поклоняються ідолам, тоді як споріднені їм племена, як фіни, ести, що були під владою культурних народів, як шведи та німці в Прибалтиці, перейняли від них лютеранську віру, ґотичний шрифт, взагалі культуру і зробилися найкультурнішими народами в Росії, між якими нема анальфабетів.

Українська культура під владою московською перестала розвиватися, навіть понижчала, бо з Румянцівського перепису видно, що у 18-му столітті народніх шкіл на Україні було більше, як у 20-му; не кажучи вже про 16-ий вік, перед прилученням до Москви, коли подорожуючі по Україні чужинці свідчать в своїх записах, що українці були майже всі грамотні, а тепер на Україні, по свідоцтву офіційної статистики, — 80% анальфабетів. Тоді народ наш брав участь в державному житті, вибирав усі свої уряди, починаючи з сотенного та кінчаючи гетьманом, а тому він був політично і національно розвинутіший. Тепер же, під владою Москви, він є на становищі темного раба, бидла, худоби — йому навіть Євангеліє за-

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 381

боронено читати на своїй мові, не кажучи вже про науково-популярні книжки, а про школу на своїй мові не вільно й голосу подавати, бо це вважається "сепаратизмом", "мазепинством", державною зрадою. А тим часом хто переїздив Росію від Чорного моря до Білого, той ясно бачив, що український народ далеко культурніший за московський.

Для ілюстрації культурности московського народу я розкажу про суперечки з цього приводу власника друкарні в Одесі Фесенка з його жінкою московкою, що народилася в Одесі і ніколи не була в Московщині, звідки родом її батько й мати.

Вона, бачучи в Одесі москалів інтелігентів, а "хахлів" тільки околичних селян, раз-у-раз доводила своєму чоловікові, що москалі культурніші за українців. Він, родом чернігівський козак, з пограниччя з Московщиною, знав добре, що народня українська культура стоїть безмірно вище за московську, але вона й слухати того не хотіла, поки сама не переконалася.

Поїхала вона якось вперше до Москви; з ощадности їхала третьою клясою; поки їхала Україною, то хоч тоді ще не було спальних пляцкарт, могла собі й полежати супокійно, бо коли ввійде у вагон наш селянин і побачить, що пані лежить з заплющеними очима, то не відважиться турбувати її, а пошукає собі іншого місця. Жид трохи посперечається, "погеркотить", але теж воліє вишукати собі місце, ніж тратити час на суперечку з панією.

Коли ж вона в'їхала в Московщину, то десь під Курськом у вагон увійшла артіль (спілка) штукатурів (мулярів) і відразу один з них, взявши її за ноги і посадивши, зробив місце для себе і сів коло неї. Вона підняла крик, кажучи, що не має права стягати її за ноги, а коли нема місця, то повинен сказати кондукторові.

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 382

— Єслі ти такая бариня, то ступай в первий клас, а тут ми платім такії же дєньґі, как і ти", — відповів їй той, пересипаючи свою відповідь звичайними "вставними" московськими словами.

І підняли сварку на ввесь вагон. Тоді старший з них звернувся до того, що сперечався з панею:

— Што ти поднял шум такой, єщо жандарма пазавут; ти должен з дамой обойтісь вєжліво, делікатно: ти вазьмі да тіхонько подпусті ей под нос, так она сама уйдет.

За хвилину пані скочила, затуляючи хусткою носа і кричучи:

— Фу, жівотноє! Точно в хлєву.. .

Коли це й товариш підійшов закурити до її сусіда і повівся так само "вєжліво" і "делікатно", як і той. Обурена пані почала гукати до кондуктора:

— Кондуктор, я заплачу за второй клас, перенесіте мої вещі, я с етімі скотамі не моґу сідєть.

І під голосний і веселий сміх вагону, в супроводі кондуктора, теж з веселою усмішкою на устах, пані перейшла до другої кляси.

Де таке видане, чи чуване серед культурного народу?

Їдучи назад з Москви, пані їхала до Харкова вже в другій клясі, а на Україні знов третьою.

З того часу, казав друкар, його жінка упевнилась, що український народ безмірно культурніший за московський.

По Україні так, як по Европі, можна їздити з простим народом у третій клясі, а в Московщині не можливо, бо крім того свинства, що вона перетерпіла та московської лайки наслухалася, вона ще там набралася паразитів, якими кишить московський народ. Не дивно, що тепер, остерігаючи від зарази тифом, розліплюють скрізь по стінах плякати з заголовкам: "Одна вош вреднее ста Соціял-соглашателей" (меньшевиків та соціял-революціонерів).

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 383

На Великоднім з'їзді Демократичної партії 1905 року я склав у подробицях звіт про з'їзд журналістів, але це мало кого цікавило; з одного боку всі були заняті тоді розколом нашої партії, а з другого політичне життя йшло таким скорим темпом, що ми ледве могли поспівати за ним.

Ледве скінчився з'їзд журналістів, як незабаром мав бути з'їзд представників Земства і нам треба було виступити і на тому з'їзді. По ініціятиві І. Шрага ухвалено для того з'їзду таку резолюцію:

"Представники різних місцевостей України, зібравшися в Києві 21-го квітня, через уповноваженого ними гласного Чернігівського Губерніяльного Земства І. Л. Шрага, мають честь заявити:

Ми визнаємо необхідним невідкладне здійснення в Росії основ політичної свободи, встановлених Установчими Зборами, скликаними на підставі загального рівного, безпосереднього і таємного голосування. Але, крім того, зважаючи на різноплемінність населення Росії і необхідність децентралізації державного управління, вважаємо незвичайно важним звернути увагу зібрання, багатьом членам якого певне прийдеться взяти участь у виробці основних законів обновленої Росії, на те, що справедливе рішення національного питання у великій мірі розрішить і інші питання державного життя і глибоко відіб'ється на добробуті всієї Росії. Справедливе ж і правильне рішення національного питання в Росії можливе лише тоді, коли на майбутніх установчих зборах будуть вироблені основи такого державного устрою, при якому національні інтереси українського, як і всякого іншого населення, будуть здійснені в автономнім соймі, а загальнодержавні питання зосереджені в загальноросійськім парляменті. При чім автономія українського, як і всякого іншого народу, означується особливим органічним статутом, ухваленим усім населенням даної автономної одиниці, і ґарантується основними законами держави.

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 384

Всі мешканці даної території, без ріжниці національности і полу, користуються рівноправністю, ґарантованою основними законами держави".

Ніякі наші старання вернути відпавших членів Демократичної Партії, що згуртувалися в Радикальну, не привели ні до чого. Навіть нової Ради не було з кого вибрати, бо Стара Громада саботувала, як я вже казав, а молодші горнулися до Радикальної, і ніхто не хотів ставити своєї кандидатури до Ради; врешті рішили продовжити повновласті торішнім членам Ради, яка складалася з Є. Тимченка, д-ра О. Черняхівського, В. Чехівського, Ю. Квасницького, мене та ще постійного почесного члена Лисенка, бо проф. В. Антонович майже не бував на зібраннях Ради, а Житецький і не виходив з дому.

Радикальна Партія, згуртувавши під проводом Грінченка таких діяльних та відданих українській справі людей, як С. Єфремов, Ф. Матушевський, д-р М. Левицький та інші, енерґійно взялася за літературну працю — за писання партійної літератури, а для видання її вирядила Матушевського до Львова, де він видав програму Радикальної Партії та інші книжечки. Програма Радикальної Партії по суті мало чим ріжнилася від програми Демократичної Партії і не привабила широких кол інтелігенції, а тим паче народніх. Старші, або зовсім були байдужі до всяких програм, або зосталися в Демократичній Партії, а молодші українці та селяни й робітники гуртувалися в Революційній Українській Партії (РУП), яка перетворилася в Українську Соціял-Демократичну Робітничу Партію (хоч міського робітництва майже не мала), з якої згодом виділилася частина в "Спілку", що з'єдналася з Російською Соціял-Демократичною Партією на Україні, але про це в подробицях розказано в книжці В. Дорошенка.

Радикальна Партія, як я казав, не придбала собі широкої популярности ні в Києві, ні на провінції, тіль-

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 385

ки внесла розбрат, розкол в багатьох Громадах і тим паралізувала їх діяльність. Тільки в Полтаві зовсім не прищепилася агітація радикалів і там провадила інтенсивну працю Громада Демократичної Партії, на чолі якої стояли: адвокат М. Дмитрієв, неофіт Л. Жебуньов та Г. Ротмистров, один з найрозумніших тоді українців, але, на жаль, завжди хворий. З живих тоді українських діячів йому можна було дорівняти хіба В. Науменка, І. Шрага та П. Стебницького, виключаючи В. Антоновича та М. Грушевського, яких по розумі і здібностям я вважаю вищими за всіх нас. Але коли М. Грушевський, вернувшися 1918 року з Житомира з німецькою силою, замість будування дрібно-буржуазної селянської держави, став на чолі Соціял-Революціонерів і голосно в друкові заявив, що Центральна Рада покаже світові "зразок соціялістичної держави", я побачив, що московська приказка — "на всякого мудреца довольно простоты", цілком стосується і до пана професора.

Але я забіг наперед.

Пізніше до Полтавської Громади приєднався і Вол. Шемет, лубенський землевласник, один з найенерґійніших і діяльніших українців, тоді вже самостійницького напряму. Полтавська Громада дуже енерґійно працювала по всій губернії, не тільки серед повітової інтелігенції, а й серед селянства. Коли зорганізувався "Всеросійський Селянський Союз" по ініціятиві братів Мазуренків на Донщині, то Рада Демократичної Партії приклала всіх старань, щоб організувати свою окрему "Селянську Спілку". За це взялася енерґійно Полтавська Громада, виробила Статут Спілки і, видрукувавши його в газеті "Полтавщина", поширила відбитки по всій Україні. Енерґійно агітувала за вибори в майбутню Державну Думу, в надії провести туди свідомих українських послів, що почасти і вдалося, але про це пізніше.

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 386

В Чернігівську Громаду Демократичної Партії радикали теж мало внесли заколоту, і вона, по давньому однопільна, працювала під проводом одного з найчільніших українців, І. Шрага, але не так продуктивно, як Полтавська, може тому, що Шраг, бачачи розвал Демократичної Партії і не маючи надії, що вона проведе своїх послів до Державної Думи, став горнутися до московських лібералів, які тоді вже зорганізувалися в кадетську (Конституційно-Демократичну Партію) і все заманювали його до себе.

В Одесі теж радикали не мали успіху і Одеська Громада, хоч і розкололася на дві — на стару, під проводом М. Комаря і на молоду, під проводом С. П. Шелухина, тепер сенатора, тоді члена Одеського Окружного Суду, людини здібної, енергійної і гарячого українця, але обидві ці громади держалися Демократичної Партії, хоч стара Одеська Громада була такою ж невиразною, чи нейтральною в партійних справах, як і Київська Стара Громада.

Та по інших провіїнціяльних українських Громадах, особливо в катеринославській, радикали внесли повний розбрат і тим звели до нуля роботу тих громад, і там скрізь запанувала "московська демократія".

Так само склалося й в Києві: Демократична Партія майже завмерла, але й радикальна, в якій гуртувалися найенерґічніші люди, не провадила ніякої політичної акції, крім літературно-видавничої роботи, й не мала ніякого успіху серед українського громадянства, навіть серед молоді, яка вся тоді горнулася до РУП і поставилася дуже вороже до радикалів, особливо до Грінченка, як проводиря її. Дійшло навіть до того, що молодь видала і широко розпустила гектографовану відозву, в якій гостро зганьбила Грінченка, обвинувачуючи його в дійсних і вигаданих гріхах. Грінченко викликав авторів на суд чести, на якому від молоді з обвинуваченнями виступав молодий Д. Антонович, але суд той скінчився нічим, тільки

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 387

розвив ще більшу ворожнечу між молоддю та Грінченком, яка, на жаль, безпідставно перенеслася часово і на Єфремова, що був тоді під виразним впливом Грінченка. Таким чином у готуванні до виборів до Державної Думи українці майже ніякої акції не вели.

Революційна Українська Партія, чи тепер Соціял-Демократична, як і всі соціялістичні російські партії, бойкотувала Державну Думу, а українські Демократична та Радикальна Партії вели між собою неперестанну боротьбу, а тому російська "Кадетська Партія", не маючи собі конкурентів, крім російських же "чорносотенців", придбала широку популярність і вплив серед інтелігентного громадянства, не тільки в Києві, а й по всій Україні.

Хоч кадетська партія, згоджуючись на автономію Фінляндії та Польщі, не хотіла включити в свою програму автономії України, проте вона, під натиском життя, признала потребу заведення української мови в народніх школах на Україні, виучування, яко предмету, української мови в середніх школах та заснування по університетах на Україні катедр українознавства: історії України, мови, літератури і т. д.

А тому українська інтелігенція, що задовольнялася цими пунктами кадетської програми, або та, що не вірила в можливість витворення великої міцної української партії, охоче вступила в цю російську партію, а через те вона й грала домінуючу ролю серед інтелігенції на Україні. Правда, в неї не вступили елементи поміщицькі, бо вона стояла за викуп усіх земель в селянські руки, понад 50 десятин. Поміщицькі елементи горнулися коли не до крайніх правих партій, "чорносотенних", то до "октябристів", (партія 17-го октября, день, коли видано було 1905 р. конституцію) , але в кадетській партії зорганізувалася майже вся поступова інтелігенція на Україні — професори, адвокати, лікарі і т. д.

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 388

Приятелі мої з кадетської партії, як В. Лозинський (можливо Лозинський Володимир Устимович - Т.Б.), А. Вязлов та ін. закликали мене вступити в їхню партію; на це я їм відповідав:

— Програма вашої кадетської партії майже нічим по суті не ріжниться від програми нашої Української Демократичної партії, то найліпше було б, якби російська кадетська партія, включивши в свою програму автономію України і скасувавши на Україні відділи своєї партії, ввійшла у федеративний зв'язок з нашою Українською Демократичною партією.

Але вони не згоджувалися на скасування на Україні кадетської партії, пропонували, щоб Українська Демократична партія, зіллявшися з кадетською на Україні, увійшла у федерацію з російською кадетською партією. На це я їм радив провести це питання на свойому партійному з'їзді, а тоді видно буде, як до нього поставиться наше громадянство.

Дійсно вони підняли це питання на своєму всеросійському з'їзді, але московські та жидівські члени кадетської партії на це не згодилися. Взагалі вся московська людність вороже ставилася до відродження української нації, і кожна течія чи партія мотивувала це, чи виходила з свого штандпункту. Крайні праві, "чорносотенці", гостро і брудно боролися з українством, виходячи з того, що в Росії повинен бути "один царь, одна вєра і один народ"; ліберали протиділали делікатніше, але твердо стояли за "єдиную неділимую Росію" і боялися всього того, що загрожує цілості її; а крайні ліві гаряче виступали проти національних рухів "во імя єдинства пролєтаріяту".

Коли українство підіймало голову і виявляло претенсії навіть тільки на самостійне культурне життя, то всі оті ворогуючі між собою російські партії чи течії об'єднувалися в поборюванні українського руху, виступаючи проти українства, як тепер кажуть, "одним фронтом".

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 389

Пам'ятаю, що відомий кадет, публіцист Ізгоєв цинічно одверто висловився друком, що ліпше було б, якби український рух задушено було брудними руками чорносотенного правительства, щоб не довелося його потім душити (чистими!) руками "русской демократіи". Це ми тепер і бачили в Росії... А бувший соціял-демократ проф. Струве та кадет проф. Погодин у цілому ряді статтей в ріжних органах закликали московське громадянство боротися з українським рухом "культурними засобами". Але ті культурні засоби зводилися тільки до доносів урядові на небезпеку українського руху. Наприклад, у московській газеті "Утро Росії" з'явилася редакційна стаття, в якій доносилося, що українська газета в Росії видається за німецькі гроші. Я поставив редакції тої газети ультиматум — або спростувати цей донос, або я потягну її до суду за клевету, бо українська газета в Росії є тільки одна, яку видаю я, а тому я вважаю себе зачепленим цим доносом. Перелякана редакція "Утра Росії" поспішила надрукувати спростування. Може я й сам дав привід до такої сплетні, бо коли мені не стало грошей на видання газети і я продав 200 десятин в Тирашпільському повіті німцям колоністам, то жартуючи, необережно казав голосно, що дійсно українська газета, як кажуть "чорносотенці", видається на німецькі гроші, бо німці колоністи дістають допомогу на купівлю землі з Німецького Державного Банку.

На статтю кадета Маклакова (що потім був послом "Временного Правительства" Керенського в Парижі), в якій він доводив, що ввесь український рух ведеться на німецькі гроші, гостро й образливо відповів йому С. Єфремов і вимагав від Маклакова суду над собою але той промовчав.

Уряд не робив ніякого слідства (доходження) по цих доносах, бо ліпше був освідомлений з "чорносотенних" органів "Новое Время" та "Києвлянина" (газета ренеґата Д. Пихна), в яких ще яскравіший ре-

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 390

неґат А. Савенко не раз доносив, що український рух фінансують Сіміренко та Чикаленко, значно прибільшуючи нашу допомогу проти того, що було в дійсності. Але пізніше навіть міністр закордонних справ Сазонов сказав у Державній Думі, що ввесь український рух ведеться на німецькі гроші, але, на жаль, в Думі не знайшлося жадного посла, який запротестував би проти цієї клевети.

А тим часом ми не тільки ніколи не дістали жадного пфеніга, жадного геллера з-за кордону, а навпаки, ще підпирали своїми грішми Наукове Т-во ім. Шевченка, ріжні українські інституції та видавництва в Австрії.

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 391

XVIII.

(1905).

Селянські розрухи на Херсонщині та Полтавщині. — Сваволя адміністрації і намір заслати мене. — Стешенко і Кулябко. — Загальний страйк і маніфест 17-го жовтня. — Організація контрреволюції. — Наслідки революції 1905 р.

Хоч як я не захоплювався громадською справою, але мусів працювати і в селі коло господарства, бо це було одиноке джерело для існування моєї родини і джерело, звідки я черпав гроші для підтримання української справи.

Як тільки наставала пора сіяти, то я виїздив на Херсонщину, потім на Полтавщину і так в роз'їздах проводив усе літо, а у вересні місяці під час молотьби просиджував на току коло молотилки від світанку до смеркання.

Свої відносини з селянами в Перешорах на Херсонщині я описав на початку цих споминів, а тепер розкажу, що там діялося в бурхливому 1905 році.

Продавши перешорянам рівночасно по недорогій ціні коло 500 десятин землі з допомогою Селянського Банку, я став для них не паном, у якого вони працювали, як наймити на поденщині, а сусідою, правда, великоземельним, але в якого вони могли наймати землю, коли кому мало було своєї, на умовах, про які я вже згадував.

А тому селянські розрухи, що обхопили всю Україну 1905 року, не відбились ніяк ні в Перешорах, ні в Кононівці.

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 392

На Херсонщині взагалі ці розрухи не прибрали спочатку тих руїнницьких форм, які були тоді скрізь по селах на Україні.

Коли весною 1905 року підняли революцію матроси на Чорнім морі, що описав інженер Ол. Коваленко в ЛНВіснику за 1906 р. і коли панцерник "Потьомкин" загрожував розгромити з гармат всю Одесу, якщо вона не дасть йому вугілля та харчових продуктів, то влада одеська розгубилася, зовсім загубила голову, а з нею і всю свою силу. З Одеси це передалося на провінцію, захоплюючи поступово все ширші й ширші обсяги. У великому підгородньому селі Северинівці, де тодішній губерніяльний предводитель дворянства (маршалок) Сухомлинов мав щось більше десятка тисяч десятин землі, селяни на сході постановили присилувати його віддати їм за третій сніп частину землі і всім сходом пішли до економії й примусили Сухомлинова видати їм відповідну розписку. Досягнувши свого, северинівські селяни вибрали з кількох душ комітети, чи "комісії", як вони їх назвали, і послали по сусідніх селах добиватися від панів того самого; за комісіями тими потягнулися десятки підвід, наповнені селянами, щоб надати авторитету і сили тим комісіям. Мені оповідали сусіда мій інженер П. Кондрацький та родичка моя, вдова пані Л. Левицька, як розпоряджалися у них ті комісії. Кондрацький, крім сумежного зо мною, мав щось коло 5 тисяч десятин землі в с. Майорському за 20 верстов по р. Тилігулу, нижче м. Ананьева, що взяв за жінкою, і провадив на них величезне інтенсивне господарство з паровими плугами і з сотнями захожих та місцевих робітників. За день, чи за два наперед він дістав від "комісії" розпорядження наготувати на такий то день хліба й сала щось на скілька десятків душ людей і сподіватися "комісії" до себе.

Знаючи вже від людей, що "комісії" ніякого ґвалту та погрому над панами та їхнім майном не чинять,

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 393

він розпорядився наготувати замовлений харч і спокійно дожидав "комісії". Нарешті, у визначений день приїхала комісія, а з нею кілька десятків підвід з сотнею селян з сумежних сіл, але яких він особисто не знав. Приїжджі селяни, а позаду них місцеві, заповнили ввесь двір, комісія ж, що складалася з кількох душ таких же селян, розсілася на кріслах на терасі. А посеред двору, на високім даху, збудованім над льохом, стояв, як казав Кондрацький, здоровенний "мужичище" і вимахуючи шапкою на палиці, громовим голосом вигукував:

— Люди добрі, не руште й не зачіпайте нічого, а ні галузочки, а ні соломинки і не займайте нікого!

Комісія твердо наказала Кондрацькому зараз видати розписку в тім, що він роздасть Майорським селянам скільки їм потрібно землі за третій сніп. Кондрацький почав доводити, що він дає заробіток сотням захожих заробітчан і коли роздасть, свою землю місцевим селянам, то захожі робітники зостануться без заробітку.

На це голова комісії відповів:

— Ви за них не клопочіться, а зараз звеліть конторі заплатити їм зароблене, вони розбредуться по домах і там зроблять те саме, що ми тут робимо, тоді їм не треба буде ходити на заробітки.

— Але ж хліб поспіває, з ким же я його зберу? — сказав Кондрацький.

— Роздайте тутешнім селянам за сніп, то вони враз його зберуть! — відповів голова; а ви давайте розписку, бо ми без того не виїдемо від вас, а у нас ще багато роботи.

Мусів Кондрацький написати розписку та звеліти заплатити заробітчанам зароблене. А коли вони вирушили на ст. Любашовку, то комісія поїхала до тещі Кондрацького, моєї родички Л. Левицької, в с. Волохонське.

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 394

Там комісія зробила те саме, але характеристично, що деякі члени комісії і всі бувші у Кондрацького селяни, вернулися додому, а комісія поповнилася іншими селянами з ближчих сіл, але невідомих особисто ні Кондрацькому, ні п. Левицькій, так само і натовп, як розказував Кондрацький, був не з тих селян, що були у нього, а з інших сіл. Таким чином і склад комісії і свідки раз-у-раз мінялися і невідомі були тим панам, у яких вони розпоряджалися. Шкоди ніякої ні в Кондрацького, ні в Левицької не зробили, опріч того, що натовп потолочив усі клюмби з квітками, що були перед терасою.

У Левицької, на запит голови комісії у місцевих селян, чи нема яких претенсій до пані, виступила баба з задніх рядів і розказала, що по розпорядженню пані убито її свиню, яка коштувала примірно стільки-то карбованців. Левицька відповіла, що вона вперше про це чує. Тоді виступив її оконом і розповів, що то була не свиня, а підсвинок і вбили його в панськім садку скарбові парубки і з'їли в борщі, а пані про те нічого не знала. Місцеві селяни підтвердили слова оконома.

Тоді голова комісії, поґабзувавши бабу за брехню, звернувся до п. Левицької з словами:

— А все таки заплатіть бідній бабі за оте порося, ви від того не збіднієте. Та давайте розписку, що віддаєте селянам землю за третій сніп.

Тим у Кондрацького і Левицької й скінчилося.

Всім околишнім селянам, а значить і комісії, відомо було, що я здаю землю за третій сніп, то до мене комісія не заїздила, а присланий від неї верховець взяв у перешорського сільського старости посвідчення, на яких умовах я здаю селянам землю.

Так, протягом короткого часу, на всьому просторі від Одеси до Ананьєва ті комісії зробили розпорядок, а під самим Ананьєвом одна комісія напоролася на ескадрон драгунів. Діло в тім, що одеська

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 395

влада вимагала зо всіх місць, де стояло військо, помочі проти панцерника "Потьомкина" та місцевого пролетаріяту, який почав ворушитись, а портові босяки (люмпен-пролетаріят) учинили навіть ґрандіозний розгром товарових складів в порті. Коли кавалерія, їдучи до Одеси, проїздила через ст. Любашовку, то ананьївський ісправник та місцевий земський начальник вигрузили ескадрон драгунів і повели його проти комісії. З властей ніхто не кричав, як той "мужичище", — "не займайте нікого", а били нагаями винуватих і невинних; позасаджували в тюрму сотні людей, повідбирали, де змогли, панські вимушені розписки і повертали їх панам; тільки Сухомлинов не дозволив бити своїх селян і не схотів своєї розписки взяти назад і після тої революції додержав слова і віддав землю селянам за третій сніп. А Кондрацький завернув з ст. Любашовки своїх заробітчан, не дав місцевим селянам збирати свого хліба за сніп і не дав їм землі, як зобов'язався розпискою. Може через те за революції 1917 року, як я чув, селяни спалили його палац та всі забудовання, а сам він з родиною ледве втік автом до Одеси. Родичка моя, стара Левицька, не дожила до такого страхіття, бо вмерла ще 1906 року. Перед смертю вона мені розказувала, вже бувши зовсім хворою:

— Віриш, що коли я вся мокра від страху впала на крісло, то голова комісії, сказавши підвести мене, завважив, що люди ввесь вік стояли передо мною, то й я можу трохи постояти перед комісією; я тоді мало не вмерла і з того часу не можу одужати, певне смерть моя прийшла за мною.

Щаслива вона, що їй не довелося дожити до большевицьких часів!

На Полтавщині, в Кононівці, у нас теж було зовсім спокійно, хоч літом того 1905 року кругом поміщицькі панські садиби горіли і щоночі видно було освітлене вогнем небо, то з одного, то з другого боку.

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 396

Я вже говорив, що я постепенно відпродав і в Кононівці селянам з допомогою Селянського Банку 700 десятин, залишивши собі садибу з садом та величезним парком та 400 десятин землі, з яких 200 віддав у оренду цукроварні, а на решті провадив зразкове господарство та розводив расових коней та український сивий скот, а тому й відносини у мене з селянами були якнайкращі.

Коли я 1905 року приїду було з села до Києва, то книгар Степаненко раз-у-раз питає:

— Ну, пане, що, спалили вас мужики?

— Ні, кажу, бо я давніше попродав їм землі, скільки їм треба було, то тепер у нас приятельські відносини.

То В. Степаненко жартуючи каже:

— От, пан хитрий! Одурив своїх мужиків: в інших панів дурно заберуть землю, а йому мужики заплатили!

А В. Винниченко, бувши в Кононівці і почувши від селян, що від панів треба повідбирати всю землю, нехай вони йдуть собі в город на царську службу, або "квасом торгувати", то, сміючись, каже мені:

— То, вам, пане, доведеться певне квасом торгувати!

— Е ні, кажуть селяни, — ми свому панові лишимо садибу й шматок землі, нехай вони у нас будуть за аґронома та нехай нам лад, порядок у всьому дають.

Зате ненавиділи мене пани і раз-у-раз доносили губернаторові, що я деморалізую селян, намовляю їх на підпали садиб панських, настренчую селянських дітей кидати грудками в панів, коли вони проїздять через село на станцію Кононівку. Натурально, що це все були брехні; навпаки, я намовляв усіх єднатися в "Селянську Спілку" і легальною дорогою, через майбутню Державну Думу, добиватися землі, а не підпалами та погромами панських садиб. Доносили навіть,

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 397

що мої діти виїздять на станцію до поїзду босі(!) стрічати з Києва всяких революціонерів, які наїздять до мене для агітації серед селян. В цьому вони не брехали, бо справді, мої діти, як і селянські, ходили літом босі і до нас літом наїздило багато українців і між ними бували революціонери (Р.У.П.), як напр. В. Винниченко, Ол. Скоропис, Матюшенки, і дехто з них, без мого відома, агітував серед селян.

До 1905 року адміністрація не звертала уваги на ці доноси, а коли настав полтавським віце-губернатором мій сусіда Катеринич, царський похресник, про якого я вже розказував, то тоді адміністрація взялася й за мене, бо Катеринич був особисто лютий на мене через такий випадок:

Його економ вів навпростець через мою землю коні грузити на ст. Кононівку. Його стрів мій економ, селянин Ф. Кучерявий і вимагав, щоб той вернувся на шлях, бо польовою вузенькою доріжкою коні потолочать хліб. Той не слухав, тоді Кучерявий взяв за поводи коні і почав навертати їх на шлях. Економ Катеринича, якийсь панок, бачачи перед собою селянина, що говорить з ним "хохлацьким язиком", почав його хльоськати батогом, а коли Кучерявий вирвав батіг, то панок, злізши з повозки, удвох з кучером почали бити мого економа. На ґвалт прибігло зо скілька кононівчан і, гуртом набивши панка й кучера, завернули їх на великий шлях. Довідавшись про це, Катеринич звелів ісправникові зробити слідство, на якому виявилося, що мене давно не було в Кононівці і я не міг намовити свого економа, як сказано було Катериничу; крім того подія трапилася не на шляху, як доносив економ Катеринича, а на польовій доріжці і що економ Катеринича перший почав бити мого. На тому справа й скінчилася, але Катеринич затаїв на кононівчан і на мене злобу і коли почалися на Полтавщині "карательні експедиції", то поліція почала чіплятись до кононівчан і до мене. Але приче-

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 398

питися не було до чого, бо кононівчани, слухаючись П. Оправхати, не робили ніяких погромів сусідніх панів, а позаписувавшись в "Селянську Спілку", ще й сусід умовляли не робити погромів, а добиватися землі дорогою проведення в Державну Думу своїх людей. Так Катериничу й не вдалося познущатися над кононівчанами, як він знущався над іншими селянами, але він взявся за мене.

Мені розказав залізнодорожний інженер Величковський, мій товариш по реальній школі, що він їхав в однім купе з Катериничем і той оповідав йому, що в Пирятинському повіті все було б добре, якби не кононівський поміщик Чикаленко, котрий з жадоби популярности розіслав по всьому повіті своїх аґентів, що агітують скрізь проти панів, і що всі учителі, фершали і взагалі земські наймані служачі хотять його провести в Думу, але це не вдасться, бо він, Катеринич, вишле його адміністративно до Наримського Краю (Східньопівнічний Сибір). Те ж саме розказував Катеринич і лубенському предводителеві (маршалкові), який порадив мені через свого брата В. М. Леонтовича, щоб я не приїздив у Кононівку, поки не минуться вибори до Державної Думи, бо Катеринич замислив вислати мене до Наримського Краю, куди в той час заслали адміністративно силу народу. Принявши це на увагу, я їздив у Кононівку тільки у великій потребі і то, можна сказати, нелегально. Я попереду писав листа до економа, щоб за мною тоді то вислали коні на станцію, а визначеного дня не їхав. Того ж вечора являвся до мене в двір пристав з поліцейськими стражниками і дивувався, що мене нема коли по його відомостях я повинен бути в Кононівці. Робив трус по всьому обійсті, кажучи, що по їх відомостям у мене повинна бути таємна друкарня; натурально ні мене, ані жадної друкарні не находили.

А коли мені пильно треба було їхати в Кононівку, то я їхав до ст. Яготин, а відтіля до знайомого па-

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 399

на П. Бобиря-Бохановського і його кіньми їздив на кілька годин до себе в Кононівку. А тому, що я через станцію Кононівку не проїздив і садиба моя стоїть з другого краю села, то аґенти пристава довідувались про мій приїзд тільки тоді, коли вже мене не було в Кононівці.

Може комусь здається неймовірним, щоб великоземельний поміщик мусів у свій маєток навідуватись потаємці, але це факт.

Коли я розказав про ці свої пригоди лубенському дідичеві В. М. Шеметові, про якого я вже згадував в цих споминах, то він дивувався моїй покірливості і напосідався, щоб я скаржився на Катеринича до міністра. Шемет оповідав, що коли полтавський губернатор, викликавши його до Полтави, висловив йому догану за його гострі промови, як радного, в Лубенській Думі, то Шемет оскаржив його до міністра внутрішніх справ і ще правив з нього дорожні видатки за вимушений приїзд до Полтави. Взагалі Шемет поводився з адміністрацією гостро-задиркувато, але за те вона й віддячила йому потім. Коли після розпуску Першої Державної Думи, Шемет, разом з іншими думськими послами, відсидів за Виборзьку відозву, адміністрація обвинувачувала його в організації в Лубнях повстання і знов засадила в тюрму, де він зіпсував собі здоров'я навіки.

Я, знаючи, що ворона вороні ока не виклює, волів ліпше не попадатися Катериничу в руки, ніж скаржитися на нього міністрові.

Адміністрація втручалася тоді навіть і в чисто економічні, господарські справи приватних осіб. Напр. ананьївський предводитель дворянства одного разу каже мені:

— Мені скаржаться на вас ваші сусіди землевласники, що ви деморалізуєте селян, здаючи їм дешевше землю, і збираються скаржитись на вас губер-

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 400

наторові. Я, як приятель вашого дядька, радив би вам не дратувати сусід, бо це може скінчитися для вас погано!

Знаючи з досвіду, що в Росії все можливе, я мусів, замість третього снопа, брати з селян за землю половину, як це було у моїх сусід.

Для характеристики беззаконія і свавільства російського самодержавного правительства розкажу ще такий інцидент.

І. М. Стешенко, як я вже казав, був під доглядом поліції і не міг ніде дістати посади та заробітку. Коли київським генерал-губернатором настав відомий генерал М. Драгомиров, що взагалі прихильно ставився до "українофільства", а з проф. В. Антоновичем та П. Г. Житецьким був у таких відносинах, що часом заїздив до них на "вареники та слив'янку", то Житецький, розказавши йому справу Стешенка, попрохав його, щоб той виклопотав йому посаду учителя гімназії в Києві. Драгомиров обіцяв поговорити про це з попечителем округа, але через якийсь час з ніяковістю сповістив Житецького, що міністерство освіти таке консервативне, що з ним нема чого зв'язуватись, а він знайшов Стешенкові ліпшу посаду — особистого секретаря у київського міського голови. На цій посаді Стешенко служив до того часу, поки не настав директором департаменту поліції Лопухин, що придбав собі пізніше загально-російську популярність тим, що повідомив Бурцева про відомого провокатора Азефа, за що уряд заслав Лопухина в Сибір, обвинувативши його в зраді державної тайни. Київський професор Є. Трубецькой, близький родич Лопухина, дав Стешенкові листа до нього, в якому просив дозволити Стешенкові заняти посаду учителя гімназії в Києві, бо він готується на професора університету. З тим листом Стешенко поїхав до Петербургу і, вернувшись звідти, радісно оповідав, що Лопухин, розглянувши його справу, твердо сказав, що посаду учи-

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 401

теля гімназії він дістане, бо справа його і давня і пустякова. Коли Стешенко поніс прохання попечителеві округи, то той, знаючи його особисто, сказав, що він не може дати йому посади через його "неблагонадежність". На це Стешенко відповів, що він був у директора департаменту поліції і той йому особисто сказав, що він пошле до місцевого жандармського правління папір про зняття з нього поліційного догляду і що тепер йому можна служити в міністерстві освіти. Вислухавши це, попечитель сказав Стешенкові прийти по відповідь за тиждень. А коли той прийшов у визначений день, то попечитель сказав, що, на жаль, місцева жандармерія, хоч і підвладна департаментові поліції, не згодилася допустити його до близьких стосунків з молоддю, а тому він не може прийняти його на службу. Розказав це Стешенко проф. Є. Трубецькому, а той написав Лопухину, але в результаті все таки Стешенко не дістав посади учителя і мусів служити на немилій йому посаді секретаря міського голови. Але в 1905 році голова несподівано сказав йому, що жандармська поліція звеліла йому звільнити Стешенка з посади в міській думі. Оставшися без посади і без заробітку, Стешенко почав просити всіх знайомих вишукати йому хоч якунебудь роботу.

Є. Трегубов, товариш Стешенка по Старій Київській Громаді, що був у добрих відносинах з бувшим своїм учнем, а в той час прокурором, Горовим, попросив його замовити за Стешенка слово своєму приятелеві Кулябкові, начальникові охранки, від котрого залежала доля кожного з нас. Через якийсь час Горовий переказав через Трегубова, щоб Стешенко пішов особисто поговорити з Кулябком. Гірко Стешенкові не хотілося йти, але мусів, щоб родина не сиділа без хліба. Кулябко зробив вигляд, наче він не знає, в якій справі до нього прийшов Стешенко, а коли той пояснив, що прийшов просити дозволу служити в міській думі, бо іншої посади він не може діста-

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 402

ти, хоч не почуває себе таким шкідливим, за якого має його уряд, то між ними вив'язалася така розмова:

— Знаю, — каже Кулябко, — що ви не шкідливі, бо інакше я найшов би вам більш відповідне місце для життя (тобто заслав кудись), але все таки не можу дозволити вам служити в інституції, де складаються списки виборців до Державної Думи. Чому ви не йдете служити по своїй спеціяльності — учителем гімназії ?

— Але ж мені попечитель не дає посади, не вважаючи на заходи небіжчика Драгомирова та дозвіл директора департамента поліції, — відповів Стешенко.

— А от, я вам дозволяю, — каже Кулябко і, побачивши, що Стешенко сумнівається, каже:

— Ви не сумнівайтесь, бо моє слово більше важить, ніж слово ген.-губернатора, чи мого начальника, директора департаменту поліції.

І дійсно, Стешенко дістав посаду учителя гімназії, спочатку в Луцьку, а потім і в Києві.

А Молчановський, директор канцелярії ген.-губернатора, оповідав, що коли він їздив з ним до Петербургу, то ген.-губернатор жінці своїй в Києві писав листи на конспіративну адресу, бо Кулябко, прапорщик запасу, перлюструє листи і ген.-губернатора.

Тоді кожний сатрап мав право і силу над душею і тілом кожного з нас і міг без суду, адміністративно вислати кожного, кого вважав шкідливим, з своєї сатрапії, особливо такий, як Катеринич, що мав великі зв'язки при царському дворі. Він, як царський похресник, міг робити безкарно все, що йому в голову приходило, то тоді, бувши полтавським віце-губернатором, сміливо міг мене, що мав репутацію "неблагонадежнаго", вислати і в Наримський край, десь у глухому Сибіру, якби був злапав мене, не зважаючи на те, що я був великоземельним поміщиком.

Не можучи захопити мене в своїй сатрапії на Полтавщині, він звернувся до київського губернатора, гра-

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 403

фа П. Ігнатьєва, щоб мене, як київського домовласника, вислав на заслання, як особливо шкідливу людину, але не стрів співчуття. Діло в тім, що коли Ігнатьєв був ще головою київського губерніяльного Земства, то скликаючи сільсько-господарський з'їзд, за порадою аґронома Сазонова, запросив і мене. На з'їзді тому, коли Сазонов познайомив мене з графом Ігнатьєвим, той став вихваляти мої "Розмови про сільське господарство", але з деяких слів його я помітив, що він їх сам не читав, а тільки, певне, чув про них від Сазонова. Коли він став київським губернатором і дістав про мене листа від Катеринича, то згадав моє прізвище і спитав Сазонова — чи не про того Чикаленка йде мова, що написав "Розмови" і чи справді він такий шкідливий? Але Сазонов, який мені це переказував, переконав його, що це або помилка, або злісна брехня, бо він знає мене добре і знає, що я не революціонер, а зовсім мирний поміщик, але, щоправда, гарячий "українофіл". Ігнатьєв, який сам про себе оповідав, що він походить з чернігівських, а значить "малоросійських" князів, і в "українофільстві" не бачить ніякої шкідливости, не пристав на пропозицію Катеринича вислати мене.

Таку саму невдачу потерпів Катеринич і в херсонського губернатора Андрієвського, бо Андрієвський був у добрих відносинах з моїм дядьком, навіть любив його, як "типичного малоросса", про що він сам мені оповідав, ще бувши головою херсонського Земства, коли приїздив з комісією оглядати мій хліб на чорнім пару в голодний рік, про що я вже говорив.

Таким чином, тільки завдяки випадкам я не попав тоді на адміністративне заслання.

Адміністрація, не мігши після програної війни справитися з розбунтованим населенням, почала організувати так звані "чорні сотні", які виступали проти жидів, студентів, і взагалі поступової інтелігенції,

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 404

обвинувачуючи їх у тім, що вони на японські гроші робили всякі перешкоди урядові в одержанні побіди над японцями. В деяких містах, як напр. в Одесі, Томську, виступи ці кінчились замордуванням цілих сотень інтеліґенції та жидів. Так само уряд організував погроми на Кавказі, нацьковуючи татар на вірменів за протести останніх за відібрання урядом від вірменського духовенства церковних маєтків, так званих "Вакуфних земель", на прибутки з яких удержувалися вірменські церковні школи.

Характеристично, що коли суд потім засуджував цих убивців та погромщиків, то цар всіх їх милував.

Під осінь 1905 року настали часи такого бурхливого, ураганного життя, такого напруження нервів у людей, що я все переплутав у своїй пам'яті і тепер, не маючи тут на еміграції, ні листів тодішніх, ні газет, не згадаю всього в тому порядку, в якому воно діялося. Одна ґрандіозна всеросійська залізнодорожно-поштово-телеграфна забастовка, змова, якої ніколи доти і після неї світ не бачив, надзвичайно схвилювала всіх. Де ж таки: величезна просторами держава лежала як паралізована істота; ні один нерв не функціонував, не міг передати від центру на периферії жадного наказу, жадної звістки, і центр не знав, що діється на периферіях; а провінція не знала, чи є ще той центр, чи вже може бурхлива хвиля революції змела його й занесла в безвість. Ні листів, ні телеграм, ні газет нема, тільки якісь суперечні чутки, яких не можна провірити, бо ніхто не міг нікуди проїхати по залізниці. Переляканий цар вже хотів був тікати з родиною пароплавом за кордон, але придворні, на чолі з Распутіним, умовили його лишитися і піти на уступки громадянству, в надії його заспокоїти. Він знов покликав до влади звільненого, ненависного йому графа Вітте і доручив йому скласти проект конституції, яку сам ще недавно перед земськими делегатами назвав "безсмысленными мечтаниями" (без-

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 405

глуздими мріями), а тепер оповістив її маніфестом 17-го жовтня.

Одних від того страйку охопила радість, що вже самодержавіє нарешті луснуло, — настає давно бажане, давно сподіване людське, як в Европі, життя. Коли настала революція, то ніхто не сподівався, що вона скінчиться страшною столипінською реакцією; всі були тої думки, що вона піде шляхом Великої Французької Революції.

Небіжчик філософ В. В. Лесевич, про якого я кілька разів згадував, проживаючи тоді в Києві у дочки своєї Ю. В. Леонтович, з захопленням фантазував:

— Хоч я й чую вже наближення смерти, але хотів би дожити до найщасливішого часу в моїм житті, коли я міг би слухати на суді, або хоч читати в газетах судове справоздання з суду над Миколаєм Кривавим:

— Підсудний Миколай Романов, встаньте!.. Скільки вам років?.. Чим ви руководились, засилаючи без суда і слідства на Сибір тисячі молодих ідеалістів?.. Що вас примусило веліти стріляти в беззбройний народ, що йшов до вас з петицією, в супроводі священика з церковною процесією?.. і т. д.

Аж очі старому іскрилися, коли він отак мріяв.

Але не так склалось, як йому бажалося... і він помер в осени 1905 року.

А інших обурювало те, що не можна нікуди поїхати в ніяких найпильніших справах, не можна підвезти харчових продуктів, доводиться сидіти без соли, керосину, цукру і т. д., що страйк розлучив членів родини, котрі були не вкупі і не знали нічого про своїх — чи живі вони, чи здорові; що валиться на місцях звиклий порядок, лад і не можна нізвідки викликати помочі, порятунку. Це обурювало не тільки так званих "чорносотенців", або прихильників самодержавія та старого ладу.

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 406

Пам'ятаю, з яким обуренням оповідали мені К. Карий та Саксаганський про те, скільки лиха наробив їм той страйк. Частина трупи виїхала з Саксаганський до Кременчука, а решта ще зосталася на день в Полтаві з К. Карим, у якого були всі гроші і саме тоді їх заскочив страйк, ота змова. Саксаганський не міг зорганізувати спектаклів у Кременчуці, хоч і з частиною трупи, бо не мав декорацій, реквізиту та іншого театрального майна; воно йшло багажем і через страйк десь застрягло в дорозі. К. Карий, теж сидячи без діла у Полтаві, страшенно турбувався за Саксаганського, що сидить без грошей, а послати кіньми не можна було через страшенне болото, й тому він на чім світ стоїть кляв той страйк і революцію. В театрі, в якому він міг би грати з рештою трупи, по цілих днях до глибокої ночі, впоряджалися мітінґи ріжними партіями, а особливо жидівською молоддю. З того часу за К. Карим та Саксаганським закріпилася в українських колах репутація "чорносотенців", хоч в дійсності вони такими не були, а обурювалися тільки на форми революції, а зовсім не жалкували за старим ладом.

На цьому ґрунті у мене з ними, тоді найближчими приятелями, попсувалися були відносини; вони не розуміли, як я можу захоплюватися отою загальною змовою, а я не міг забути, як вони обурювалися на революцію, що не давала їм протягом якогось часу грати в театрі. Потім, коли "чорносотенці" вривалися в театр і примушували всю трупу по скільки разів виходити на сцену і співати — "Боже царя храни", вони ще більше обурювалися на контрреволюцію.

Очевидно, не тільки К. Карому та Саксаганському революція 1905 року причинила матеріяльні втрати, таких людей була сила і по селах і по містах. От, на цьому ґрунті адміністрація і могла успішно, через своїх агентів, організувати контрреволюційні виступи. Нарешті за допомогою цих незадоволених револю-

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 407

цією елементів, а особливо армії, осоромленої втраченою, начебто через революцію, війною, урядові вдалося повернути до страшної реакції, яку запровадив Столипін. А ця реакція підготувала ґрунт для тих крайностей, до яких дійшла революція 1917 року, після теж програної війни.

Я гадаю, що якби Миколай Кривавий не розігнав першої Думи і не завів отої чорної реакції, якби в Росії утвердилося справжнє конституційне життя і здійснена була кадетська аграрна реформа, то не було б і революції 1917 року. Але не було б і Української Держави, а так вона все таки проіснувала хоч два роки.

Все таки не всі завоювання революції 1905 року пощастило урядові вирвати назад. Все таки зосталася хоч "видимість" конституції з Державною Думою. Ми, українці, досягли скасування закону 1876 року і дістали змогу видавати газети на українській мові, хоч, правда, не досягли змоги їх вільно передплачувати.

Але найбільше від революції 1905 року виграло селянство. Тоді поскасовувано було всі обмеження, які були для селян щодо державної служби; скасовано кругову поруку, по якій кожний селянин відповідав усім своїм майном за свого односільчанина; знято викупні платежі за наділену при скасуванні панщини 1861 року землю, і селянин став повним власником своєї землі. Хоч у Московщині і зосталося общинне володіння, але полегшено виділ з общини у приватну власність, чим московські селяни мало користувалися, бо воліють громадську власність; і тільки багатії скористувалися цим полегшенням. Селянському Банкові доручено не тільки допомагати селянам ссудами (позичками) при купівлі ними землі, а й самому купувати панські землі і розпарцельовувати їх селянам, але виключно в приватну, а не

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 408

общинну власність, бо Столипін почав робити заходи до скасування общин і розселення селян по хуторах.

Я не пам'ятаю цифри панської землі, що тоді перейшла в руки селян, але пам'ятаю добре, що за все існування Селянського Банку, тобто за 20 років, не перейшло до селян стільки землі, як за два роки після революції. Правда, не спродували своїх земель власники великих лятифундій, що самі проживали в Петербурзі або за кордоном і особисто не переживали і наочно не бачили страхіть розгромів панських дворів. Не продавали її й дрібні панки, що самі орудували своїми маєточками і не могли з вирученого за землю капіталу прожити в городі і виховувати дітей по гімназіях. Зате середні землевласники, що самі провадили великі господарства і ледве врятували своє життя під час революції, масово почали спродувати свої землі Селянському Банкові та переїздити в міста, де могли жити з будинків, куплених на виручені за землю гроші, або на проценти з капіталу, або продавши землі, будували акціонерними спілками цукроварні, які після тої революції росли, як гриби в дощ.

Таким чином у перші роки по революції 1905 року селяни придбали силу землі, але згодом, коли все заспокоїлось, прийшло до норми, цей продаж землі значно зменшився, і багато панів, що попродали свої землі, стали каятись, і деякі з них, що звикли весь вік жити в селі з господарства, знов покупили маєтки, але вже менші, бо ціна на землю дуже підвищилася.

Але вернуся до нашого партійного життя.

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 409

XIX.

Ослаблення партійного життя. — Об'єднання Демократичної Партії з Радикальною. — Вибори до Першої Думи. — Діяльність українських послів у двох перших Думах. — Занепад Демократично-Радикальної Партії. — Відновлення Безпартійної Загальної Організації під назвою "Товариство Українських Поступовців" (Т.У.П.)

Я вже казав, що через розкол Демократичної Партії партійне життя майже завмерло в Києві. Радикали майже ніде не мали успіху і, крім писання та видавання агітаційних брошурок, не могли провадити ніякої політичної роботи, а тим часом видавання отих брошурок вони могли робити і не виділяючись з Демократичної Партії, бо програми обох партій майже нічим не ріжнились. Я казав про це своїм приятелям з Радикальної Партії і радив їм вернутись назад до Демократичної. А вони намовляли мене перейти з Демократичної Партії до них, але я на це відповідав:

— Я не хочу брати на своє сумління того розколу та розбрату, що робить в наших рядах Радикальна Партія саме в той час, коли нам, українцям, треба найбільше держатися купи, бо надходять вибори до Державної Думи, надходить можливість видавати свою газету. Он, вся московська преса, змовившись, виходить самочинно, обминаючи цензуру.

Грінченко, як розумна людина, і сам це бачив, але його очевидно тішило, що він тепер є першою особою, хоч і серед невеличкого гуртка людей, бо в Де-

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 410

мократичній Партії за такими талановитими людьми, як проф. В. Антонович, В. Науменко в Києві, та І. Шраг, П. Стебницький, Г. Ротмистров, М. Комар, по інших містах, він не міг стати на чільне місце.

Коли він побачив, що йому не пощастило привабити нікого з молоді до Радикальної Партії, коли московські газети почали виходити без дозволу цензури, а значить і нам можна видавати самочинно українську газету, а у Радикальної Партії нема на це грошей, то почав частіше й частіше заговорювати про з'єднання обох партій в одну. Я відповідав йому, що я з дорогою душею піду на це, аби не було того розпаду, роз'єднання, що настали у нас його ж заходами, але, боюся, що на це не підуть ні Київська, ні Одеська старі Громади, та може й деякі інші, а тому радив, щоб радикали вернулися назад до Демократичної Партії.

Він виправдував свої заходи коло організації Радикальної Партії тим, що "старі" громадяни в Демократичній Партії були гальмою, кайданами на ногах, що не давали змоги поступатися наперед.

— Згоджуюся з вами, кажу, — щодо оцінки старих Громад, але ж склад об'єднаної партії буде такий самий, що й Демократичної, то не варто було й розколювати її; тепер же трудніше буде з'єднатися, але треба агітувати за цю думку, як серед громад Демократичної Партії, так і серед радикалів.

На тому ми й погодилися.

Я проводив цю думку в нашій Раді, мене гаряче підтримував Лисенко, але казав:

— Чи не можна якнебудь видалити Грінченка, командирувати його напр. до Львова для якоїнебудь праці, бо тут він зробить знов якийсь заколот.

А проф. В. Антонович, тонко усміхаючись, зауважив:

— Так! Тяжко погодити в одній партії таких "енків", як Грінченко, Науменко, Стешенко та Тимченко!

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 411

— натякаючи на те, що вони один одного бачити не могли.

Але врешті Рада одноголосно висловилася за з'єднання і постановила агітувати за це по провінціяльних громадах, щоб делегати поприїздили на наступний з'їзд уже з готовим рішенням.

Агітували ми з Лисенком за цю думку і в Київській Старій Громаді, але Науменко мовчав, явно не бажаючи з'єднання з Радикальною Партією, або ліпше сказати з Грінченком, а за ним відмовчувалась і більшість громадян.

Восени 1905 року, на з'їзді Демократичної Партії, делеґати від громад мало не одноголосно згодилися на об'єднання обох партій, зважаючи на наближення виборів до Державної Думи та на можливість незабаром видавати газети на українській мові. Вибрали комісію з трьох душ: І. Шрага, Є. Тимченка та мене і доручили їй самій виробити умови об'єднання і йти на всякі уступки, але у всякому разі з'єднатися тільки під назвою "Демократично-Радикальна Партія".

Щодо виборів в майбутню Державну Думу, то, зважаючи на те, що ми майже ніде не спроможемося провести своїх депутатів, постановлено єднатися на місцях з поступовими московськими, чи жидівськими партіями та групами в бльоки, аби провести в Думу якомога більше депутатів, що визнають українську мову в школах та стоятимуть за перебудову Російської Імперії на автономно-федеративних основах. Самостійно не виступати там, де нема певности провести нашого кандидата, щоб не смішитися і не виявляти перед москалями свого безсилля та малочисленности.

Доручено Раді скласти і розіслати скрізь до підписів петицію до майбутньої Державної Думи про заведення української мови в школах. За кілька місяців під петицією тою зібрано було багато тисяч підписів, але, на жаль, я не пам'ятаю цифри.

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 412

Коли зайшла мова про майбутню можливість видавати українські газети, то полтавці заявили, що вони постановили видавати тижневик для народу, а Київ нехай обов'язково спроможеться на щоденну, хоч невеличку, газету. Одеські та катеринославські делегати заявили, що й вони певне спроможуться на тижневики. Таким чином Київ мусів сам стягатися на щоденну газету, бо від провінціяльних громад не можна було сподіватися ніякої матеріяльної допомоги.

Піднялася й мова про правопис, яким мають друкуватися майбутні газети. Делегати провінціяльних Громад напосідалися триматися тодішнього офіціяльного "ярижного" правопису, тобто з ы (йори) та ъ (йор), до якого вже звик народ.

Більшість киян стояла за фонетику, прийняту в Галичині, щоб по обох боках Збруча був один правопис, як у поляків та інших народів.

— Як?! — вигукнув полтавський делегат Жебуньов, — з отим окремим СЯ та отим ПЄ, БЄ? Та ліпше нехай мені рука відсохне, а я таким правописом не писатиму. Його підтримувало багато членів з'їзду.

Я стояв за тим, щоб відділяти СЯ, як це робиться у всіх мовах, крім московської, і сказав з цього приводу такий афоризм:

— Щоб нам не ділитися (з галичанами), треба відділити СЯ! Але я не фаховий філолог, то мене й не послухали.

Після довгих дискусій помирилися на тому, що треба наблизити правопис до галицького і не вживати ы та ъ, але СЯ писати вкупі та дві крапки ставити тільки над йотованим і (їсти, їхати), бо правду Франко казав, що оце і з двома крапками в школі гірше за московське ѣ (ять).

Але ПЄ, БЄ постановлено розділять апострофом, бо наддніпрянці їх вимовляють злитно, вкупі.

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 413

Доручено Раді схиляти до цього й галичан, але галичани слушно висловилися, що правопис може встановити тільки комісія фахових філологів з обох Україн, яку скличе Наукове Т-во ім. Шевченка. Але, на жаль, так і не скликано тої комісії і галичани держалися свого правопису аж до 1917 року і тоді почали дві крапки ставити тільки над йотованим і, та писати вкупі СЯ, а оте ПЄ, БЄ вживають і досі.

Мова про оте СЯ піднімалася у нас не раз і пізніше, і мені шкода, що галичани почали його писати вкупі, а тим часом не змінили того ПЄ, БЄ, які нам, наддніпрянцям, ріжуть вухо. Так само я шкодую, що заведено писати — "сьогодня", "у нього", бо велика частина і Наддніпрянщини виразно каже: "сегодня", "у него" і т. д.

По скінченні з'їзду ми втрьох, Шраг, Тимченко та я, виробили умови, на яких Демократична Партія з'єднується з Радикальною, і постановили, передавши їх Грінченкові, зажадати, щоб і Радикальна Партія виробила з свого боку умови і тоді, як Шраг приїде з Чернігова, ми зійдемося разом і порішимо справу з'єднання обох партій, бо з'їзд уповноважив нашу комісію рішити остаточно це питання позитивно, чи негативно. Через якийсь час, коли приїхав знов Шраг, в моїм помешканні зібралася наша комісія та радикальна, в складі Грінченка та д-ра М. Левицького і не пам'ятаю, хто був третій радикал; якби Єфремов не сидів тоді в тюрмі, то певне він був би тим третім, про що я дуже жалкував, бо з ним та з д-ром Левицьким я сподівався скоро погодитися.

Ми легко погодилися на назві партії — "Демократично-Радикальна", легко зійшлися на програмі, бо обидві вони були майже однакові, але з'єднання мало не розбилося на такому пункті: Грінченко вичитав постанову київської групи радикалів, що разом з тим була й Центральним Комітетом партії, що вона зостається автономною громадою вже з'єднаної

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 414

"Демократично-Радикальної" партії і буде виконувати видавничі функції тої майбутньої партії цілком самостійно, а Демократична Партія повинна видати їй фонди на видання книжок і на щоденну газету, не втручуючись до складу редакційного комітету газети і т. д. А група обов'язується вести газету згідно з програмою "Демократично-Радикальної" партії.

Обурений Шраг аж підскочив і своїм громовим басом відповів:

— Ми нічого не можемо мати проти автономії вашої групи, бо вся наша партія складається з автономних громад, але ми не можемо погодитися на монополії цієї групи у видавничих справах партії.

А я додав:

— Так само ми не можемо згодитися на виплату "контрибуції", яку хоче накласти на нас Радикальна Партія, бо не вважаємо себе подоланими. Газету і ми маємо видавати, але наша партія не спроможеться на такі великі фонди і нам всім гуртом треба їх добувати, а редакційний комітет складуть, певне, ті, що дадуть гроші на видання.

— Ви ж розпоряджаєтесь фондами Сіміренка, — відповів Грінченко.

На це ми йому пояснили, що фонди ті не такі то й великі і що ми розпоряджаємо тільки процентами, в сумі двох тисяч руб., з капіталу, який Сіміренко призначив на певну мету.

Грінченко не повірив нам і уперто стояв за цей пункт. Після довгих дискусій, що затяглися до глибокої ночі, нарешті Грінченко згодився викинути цей пункт.

З того вечора перестали існувати Демократична Партія, що, перетворившись з Загальної Безпартійної Організації, прожила не більше року, і Радикальна, що народилася скілька місяців перед тим, а витворилася нова "Демократично-Радикальна", що складала-

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 415

ся з тих же самих громад, що й Демократична, що й Безпартійна Загальна Організація^*).

Я дуже радів, що нарешті таки пощастило знов з'єднатися всім нам в одній партії для боротьби за відродження української нації, а особливо був радий з того, що я знов працюватиму вкупі з милими мойому серцеві — Єфремовим, Матушевським та д-ром М. Левицьким; а В. Доманицький працював тоді в Петербурзі над повним виданням "Кобзаря", який потім видало, заходами П. Стебницького, "Т-во Допомоги Студентам" в Петербурзі.

^*) Програма Української Демократично-Радикальної Партії.

Російська Держава перетворюється на державу парламентарну. Одначе, яка б не була конституція демократична, вона тільки тоді дасть людності спромогу мирно розвиватися, коли не буде централістичною. Як забезпечуються права одиниці — громадянина, так само мусять бути забезпечені ще й права одиниці колективної — нації, народности. Росія — держава така велика, так багато живе в ній усяких народів, неоднакових і побутом, і культурними та економічними прикметами, що коли до всіх частин держави, до всіх народів прикладатимуться однакові закони і однакові способи порядкування, то неминуче і закони й способи суперечитимуть справжнім потребам і вимаганням народів і країн. Через те децентралізація мусить бути доведена до того, шоб кожна народність на своїй території мала автономію з правом місцевого краєвого законодавства. Коли тепер не всі, може, частини держави розуміють потребу такого ладу, то в усякому разі основні закони держави повинні забезпечити кожній народності, кожній країні змогу завести собі автономію тоді, коли вона цього забажає.

Таким робом Українська Демократично-Радикальна Партія, обстаючи в справах політичних за глибоко-демократичну державну конституцію, в той же час розуміє це так, що реформована держава мусять бути федерацією рівноправних автономних національно-територіяльних одиниць. Такої вимагає Партія і для свого Українського Народу на всій тій території, яку він фактично тепер заселює суцільною масою.

Щодо справ економічних, то Партія бореться проти всякої експлуатації, від кого б вона не йшла — від людини, громади, краю чи держави, і вважає, що соціялістичний лад, до якого прямує людськість, найкраще забезпечить інтереси людей; через те земля з усіма її багатствами, всі фабрики, заводи, робітні і всі способи й знаряддя до праці з часом повинні стати спільною на-

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 416

Після опублікування маніфесту 17 жовтня ми гуртом, разом з Грінченком, взялися гаряче за організацію видання щоденної газети, але про це я в подробицях записав у початку 1907 року під заголовком — "Перший рік першої щоденної української газети на Великій Україні", яку й прикладаю без змін в кінці цих коротких споминів; хоч писав я її тоді, оглядаючись на цензуру, а тому і не згадував про з'їзди партій і взагалі про існування їх.

родньою власністю. Тим і економічну програму Партія виставляє таку, яка веде людськість до здійснення цього ладу.

Заснована на Україні російській, Партія тут і виявляє свою роботу. Але це не значить, що ми відокремлюємо себе від тих частин нашого народу, які живуть поза межами Росії. Думка про відрізнені частки національного тіла ніколи не може покинути живу націю, — не покине вона й нас і виявлятиметься в наших вимаганнях, у нашій тактиці й політичній боротьбі.

І. Загальнодержавні політичні справи.

1. Новий лад мусить забезпечувати загально знані вже людські права і найперше — волю від кари на тілі, від кари на смерть та від кари вічною тюрмою — кари, що часом буває гірша за смертну; потім — незайманість особи, оселі й листування без судового декрету. Опріч того, кожна людина мусить мати волю:

а) оселятися й жити скрізь, добирати собі яке схоче діло й порядкувати своїм добром як схоче, без ніякого окремого дозволу;

б) вживати рідної мови в приватному й громадському житті; в) говорити, писати й друкувати що хоче, відповідаючи тільки перед судом, коли зламала закон; г) належати до якої хто хоче віри, або й ні до якої; д) збиратися на збори, гуртуватися в спілки й товариства, страйкувати. Громадянські права й повинності мусять бути рівні для всіх, усі привілеї кляс, станів, полу, віри, нації мусять бути скасовані.

2. Кожна національність, з яких тепер складається Росія, мусить мати автономію на своїй території з окремою краєвою репрезентаційною радою, якій належатиме право видавати закони й порядкувати у всіх справах в межах цієї території. Кожна така автономна одиниця має право рівне з правом кожної іншої одиниці. Реформована держава мусить бути федерацією таких національних одиниць.

3. Зв'язком, що об'єднуватиме ці автономні одиниці, є парламент, який складається з послів, оплачуваних з державних коштів і вибраних на підставі: а) вселюдного, рівного, безпосереднього

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 417

Коли наблизилися вибори до Державної Думи, то у нас знов зачалися суперечки, бо Грінченко, слідом за Р.У.П. та за російськими соціялістичними партіями, рішуче стояв за бойкот Думи; насилу ми його збили з тої позиції.

Не маючи надії провести від Києва свого посла до Державної Думи, ми увійшли в блок з кадетами та жидівським "Об'єднанням" і провели своїх трьох виборців: Грінченка, М. Левицького та мене. На спіль-

виборчого права з таємним голосуванням, б) пропорціональної системи виборів, яка дала б заступництво і меншості. Право вибирати і бути вибраним має кожен громадянин 21 року без ріжниці полу, віри і національності!.

4. Державний парлямент пильнує, щоб згадані права громадянина і нації були забезпечені скрізь по державі. Опріч того до парляменту належать тільки оці загальнодержавні справи: а) зносини з іншими державами; б) фінанси задля загальнодержавних справ; в) позадержавна торговля і мито; г) загальнодержавна армія та справа війни й миру.

Увага до п. г) Армія має бути реорганізована; служба відбувається в межах рідної країни; час служби має поступово зменшатися, щоб таким рабом перейти від регулярної армії до міліції, а межинародні суперечки залагоджувати полюбовним судом.

II. Лад на Україні.

5. Усіма справами на території України має порядкувати Українська Виборча Народня Рада. Вона складається з послів, оплачуваних з краєвих коштів і вибраних на підставі: а) вселюдного, рівного, безпосереднього виборчого права з таємним голосуванням; б) пропорціональности виборів. Право вибирати і бути вибраним має кожен громадянин 21 року без ріжниці полу, віри і національности. Законодатний період мусить бути не довший як три роки; законодавство народне (референдум та ініціятива). Вибори і голосування мають відбуватися в показані в законі празникові дні.

6. Українська Народня Рада сама виробляє краєву конституцію, яку не може ні відміняти, ні касувати загально-державний парлямент, але ця конституція не може суперечити вищезгаданим основним вседержавним законам.

7. Українська Народня Рада має право рішати всі ті справи, які не належать до державного праляменту. Вона, яко хазяїн краю, порядкує всіми землями й водами української території.

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 418

ній нараді виборців ми вибрали на кандидата в думські посли барона Ф. Штейнгеля, члена кадетської партії, що вважав себе за автономіста-федераліста, а пізніше вступив і до Української Демократичної Партії. Хоч він ніколи не навчився говорити по-українському, але раз-у-раз стояв за вживання української мови серед українців. Пам'ятаю, що коли одного разу ми, українці, зібралися у нього в помешканні на нараду про заснування Українського Кооперативного Банку і коли, бувший на нараді проф. М. Грушевський, зважаючи на господаря, почав свою промову по-московському, то Штейнгель перебив його, завва-

8. Краєва конституція мусить дати право широкого самоврядування громадам сільським і городським і тим округам, у які громади могли б об'єднатися. Кожна така округа має свою окружну раду, з правом самоврядування в межах округи.

9. Краєва Народня Рада (сойм), окружні ради й громади приручають виконувати свої постанови вибраним людям, одвічальним перед тими зборами, які їх вибрали.

10. Ця виборча влада і взагалі всі урядовці мусять бути краєві люди.

11. Урядові люди відвічальні перед судом, до якого може їх позвати кожен, минаючи їх зверхність.

12. Поліцією порядкують органи місцевого самоврядування.

13. Рівний для всіх, прилюдний, виборний суд з широкою компетенцією суду присяжних. Інститут умовного засудження. Всі безневинно обвинувачені чи засуджені мають право на відшкодування.

14. Мова в урядових, освітніх та інших інституціях уживається українська. Інші народності, що живуть на території України, мають рівне з українцями право задовольняти свої національні, культурні й економічні потреби.

15. Ніяка віра чи церква не може бути краєвою. Всі церковні інституції оплачують та ними порядкують ті, задля кого вони існують. Виборне духовенство, як це й було в українського народу в старовину.

16. Освіта початкова має бути обов'язковою, безплатною і світською для дітей. В середніх та вищих школах дітям, що мають видатний хист до науки, безплатна освіта і, коли треба, то й засоби до життя з краєвих або громадських коштів. Автономія вищої школи. Шкільні програми такі, щоб із нижчої школи до середньої, а з цеї — до вищої можна було перейти без спеціяльного екзамену. Справи просвітні мусять так упорядкуватися, щоб

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 419

живши, що тут зібралися українці і тільки він один не вміє говорити по-українському, але все розуміє, а тому просить Грушевського говорити українською мовою, чим не мало засоромив пана професора. Потім, коли в Державній Думі заснувалася українська думська фракція (Український Парляментарний Клюб), то Штейнгель один з перших пристав до неї. За гетьманування Скоропадського він був послом від Української Держави у Берліні.

Ми, київські міські виборці, брали участь в нарадах з губерніяльними виборцями і тут стрінулися з суддею А. Вязловим та селянином Грабовецьким, яких

нарешті вся просвіта від нижчої до вищої зробилася всім доступною і безплатною. Кожна народність має право заводити школи з своєю мовою.

III. Справи економічні.

17. Зазначаючи свій соціялістичний ідеал, окремо в справах економічних Партія вимагає:

а) щоб знищено всі посередні податки і замість їх заведено безпосередній прогресивний (поступовий) податок на прибуток;

б) щоб викупляти на власність краю, округ, чи громад усякі підприємства і поперед усього такі, як залізниці, пароплави, копальні, освітлювання, торговля речами першої потреби і т. і.;

в) щоб підтримувати громадське, товариське (кооперативне) використування підприємств і організувати всім доступний народній кредит.

18. зокрема щодо справ аграрних Партія домагається:

а) щоб усі землі державні (казенні), удільні, манастирські й церковні стали краєвим земельним фондом під порядкуванням саморядних громад чи округ, і той фонд використовувався задля потреб хліборобів;

б) щоб до того ж фонду, коштом краєвим, викуплено примусово всі землі приватних власників і поперед усього ті землі; які не експлуатуються власною працею;

в) щоб води й ліси стали власністю краю.

19. В інтересах цієї операції, а також щоб запомогти зараз же безземельних або малоземельних хліборобів і взагалі поліпшити хліборобство, домагаємося таких законів:

а) край запомагає всяке товариське, спілкове хазяйнування на землі;

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 420

навернули до українства, і вони потім, ставши послами до Державної Думи, теж вступили до української думської фракції. А. Вязлов потім став гарячим і послідовним борцем за відродження української нації, але, на жаль, помер від тифу 1919 р.

Провінціяльні громади, тепер уже Демократично-Радикальної Партії, теж гаряче взялися за передвиборчу агітацію і подекуди, входячи в бльоки з московськими та жидівськими партіями чи групами, попроводили в Державну Думу послів, хоч неворожих до українства, а від Чернігівської губернії пройшов

б) безземельні або малоземельні перші починають користуватися з краєвого земельного фонду;

в) касуються викупна плата і всякі податки, що платять тільки хлібороби; дорожні й усякі інші натуральні відбутки переходять на краєвий, окружний чи громадський кошт;

г) законом установлене орендове (посесійне) право забезпечує орендареві-хліборобові результати його поліпшень і ненадмірну орендову плату; посередницькі бюра мають регулювати цю плату на користь хліборобам і розбирати спірки між хазяями й орендарями (посесорами);

ґ) заводиться добра господарсько-хліборобська освіта як і взагалі професійна освіта.

20. Закони про робітників (дивись далі) прикладаються і до наймитів-хліборобів з одмінами, яких вимагає характер хліборобської праці.

21. У справі робітницького пролетаріяту по фабриках, заводах, майстернях Партія домагається, щоб заведено було:

а) восьмигодинний робочий день найманому дорослому робітникові чи робітниці і шестигодинний підліткам з 14 до 18 років. Заборона робити дітям до 14 років. Щотижня найменше 36 годин відпочинку без перепини. Щороку кожному робітникові, коли він працює на одному місці не менше як рік, два тижні вільних від роботи без утрати заробітку. Заборона працювати над призначені години, також і вночі; тільки дорослим робітникам-мужчинам вільно працювати вночі в тих спеціяльностях, де з причин технічних інакше бути не може; але така праця не може бути примусовою і повинна ліпше оплачуватись. Заборона працювати жінкам там, де праця шкодить жіночому організмові. Вагітні жінки, не втрачаючи заробітку, вільні від праці на 4 тижні до родин і 6 після їх, а також і тоді, коли праця шкодить жінці або дитині.

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 421

один з найвидатніших українців — І. Шраг, але як кандидат кадетської партії.

Тільки в Полтаві, де була міцна українська стихія, громада Демократично-Радикальної Партії, енергійно маніфестуючи партію, провела в Державну Думу єдиного посла на всю Україну від української партії, лубенського землевласника В. Шемета, а інші українські посли, що складали українську думську фракцію (Парляментарний Клюб), пройшли не під українським прапором. І. Шраг, П. Чижевський, М. Біляшевський, А. Вязлов, селянин Грабовецький, про-

б) Усі справи наймання, які можна упорядкувати законом, мають бути впорядковані так, щоб забезпечити найманого від усякої експлуатації. Посередницьке бюро, складене з відпоручників від робітників та хазяїнів (рівно числом від кожних), рішає всі інші справи щодо наймання; бюро це між іншим визначає мінімум зарібної плати; воно, через своїх членів, контролює виплату робітникам заробітку (який має видаватися щотижня і тільки грішми), видавання матеріялу, приймання й оцінку роботи й т. і.

в) Робітникам забезпечується цілковите відшкодування від хазяїнів, коли через нещасливі, не з вини робітників, випадки або через професійну хворобу робітник стає калікою або втрачає змогу працювати.

г) Обезпечування з краєвих коштів робітників від старощів, інвалідности й нещасливих випадків; на капітал для обезпечень оподатковуються задля цього й хазяїни. Порядкувати обезпеченням мають робітники на рівному праві з хазяями.

д) Безплатна лікарська запомога від хазяїв і заробіток за ввесь час нездужання (але опріч хронічних хвороб, які лічуться краєвим коштом). Коли кватири дає робітникам хазяїн, — вони мусять бути гігієнічні; за всіма фабриками, кватирями і роботами має бути незалежний догляд. Гігієнічні умови праці. З кількох однаково продуктивних способів виробу має бути законом заборонений той, який найбільше шкодить здоров'ю.

е) Незалежний інститут виборних фабричних інспекторів та інспектрис. Виразно визначена в законі карна відповідальність хазяїнів, коли не додержуватимуть законів про охорону праці.

ж Посередницькі біржі праці до наймання робітників; відпоручники в цих біржах від робітницьких організацій.

22. Закони про робітників прикладаються й до домашніх слуг з відмінами, яких вимагає характер праці.

Київ, 29-30 студня 1905 р.

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 422

йшли як кандидати кадетської партії, а М. Онацький та П. Зубченко від селянських курій.

Таким чином оте єднання в бльоки з московською кадетською партією, яке багато з нас осуджувало, вважаючи за тактичну помилку, дало змогу пройти в Думу таким видатним українцям, без яких один В. Шемет при всій своїй енергії та відданості, не зміг би скласти української фракції в Думі з самих селян. Правда, селян українців попало в Думу багато, бо уряд сподівався, що селяни будуть консервативніші за інших, і тому виборчий закон до перших двох Дум сприяв селянству. Але всі оті селяни українці були, крім кількох, несвідомі і дбали тільки про земельні інтереси своїх виборців селян, а часом тільки про свої власні. Багато селян, послів до останніх Дум, живучи ощадно в Петербурзі, склали з посольських дієт грошенята, за які покупили собі, з допомогою банку, землі і поставали "куркулями".

Голосну діяльність українців у Державній Думі теж треба віднести до діяльности Демократично-Радикальної Партії. Члени її В. Шемет, І .Шраг, та П. Чижевський, а потім і А. Вязлов гаряче взялися за організацію української Думської фракції на ґрунті програми Української Демократично-Радикальної партії. За допомогою такої незвичайно діяльної та енергійної людини, як проф. М. Грушевський, що оселившись на той час в Петербурзі, організував видання місячника "Український Вісник" на московській мові, пощастило в короткий час скласти українську фракцію, в яку увійшло 44 посли. Якби Дума та прожила довше, то певне і фракція та була б більшою, але, на великий жаль, перша Державна Дума проіснувала всього коло 2-х з половиною місяців і була розпущена за кадетський аграрний законопроект, по якому велика земельна посілість мала бути викуплена для працюючих коло землі.

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 423

Але самий факт існування української фракції в Думі мав величезне значіння: він показав світові, що "русскій народ" не моноліт, як запевняли москалі, а існує і український народ, що домагається своїх прав на існування, на самостійне культурне життя. А для нас цей факт мав величезне агітаційне значіння, як серед обмосковленої інтелігенції, так і серед несвідомого селянства, бо всім показав, що українці вважають себе окремою нацією. За першої Думи, заходами проф. Грушевського, організувалася і велика посольська фракція "Автономістів-федералістів" з представників ріжних націй.

За прикладом першої Думи вже легше було організувати українську фракцію і в другій Думі, хоч жадний член Демократично-Радикальної Партії не попав у посли другої Думи. Для цієї мети, за допомогою Демократ.-Радикальної Партії, оселився в Петербурзі член першої Думи П. Чижевський, що, через підписання Виборзького протесту, позбавлений був виборчих прав, і проявив надзвичайну енергію в справі організації української фракції в другій Думі. В короткий час за допомогою свого шурина (шваґра), члена другої Думи д-ра М. Рубиса^*) він склав українську фракцію, яка називалася Українською Думською Громадою і налічувала 47 членів. Чижевському багато допомагав відомий кооператор, небіжчик В. Доманицький, дуже вміло редагуючи газету "Рідну Справу" ("Вісті з Думи"), що видавалася на кошти фракції. Через цю газету Думська Громада була раз-у-раз у зв'язку з Україною, де вона була дуже популярна серед селянства. В тій же газеті була надрукована деклярація Думської Громади, уложена П. Стебницьким, Ф. Вовком, П. Чижевським та В. Доманицьким, членами Демократично-Радикальної Партії, що проживали в Петербурзі, на основі програми тої Партії.

^*) Розстріляний 1919 року.

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 424

Думська Громада, за допомогою тих же осіб, виробила законопроекти — про автономію України, про мову у школі, в суді, церкві і т. д., які мала внести в Думу. Разом з тим до внесеного в Думу законопроекту про народню освіту фракція українська зробила поправки, домагаючись заснування зараз курсів української мови, літератури та історії для народніх учителів; заведення української мови яко предмету виучування по учительських семінаріях; заснування в київськім, харківськім та одеськім університетах катедр української мови, літератури та історії.

Але, на жаль, і ця Дума проіснувала тільки три з половиною місяці, але з певністю можна сказати, що якби вона прожила довше, то членів української фракції було б значно більше.

По розпущенні другої Думи, виборчий закон змінено так, що в третю Думу пройшли вже майже самі поміщики та капіталісти, між якими не було свідомих українців.

Але все ж таки і в цю Думу гурток українських послів, переважно священиків, заходами О. Лотоцького та В. Піснячевського, їхніх товаришів по духовній семінарії та академії, вніс законопроект про заведення української мови в народніх школах, складений Петербурзькою Громадою, але він не обміркувався Думою.

Коли настала конституція, то громади Демократично-Радикальної Партії енергійно взялися коло заснування Просвіт, які закладалися не тільки по великих містах, а й по містечках та великих селах. А коли вийшли "Временныя Правила" (Тимчасові) про пресу, громади Демократично-Радикальної Партії почали видавати українські тижневі газети, які, правда, виникали і щезали, як бульки на воді, то за браком передплатників, коштів, то почасти й за відсутністю літературних сил, а найбільше через утиски уряду.

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 425

Я вже казав, що уряд не забороняючи видавати українські газети, заборонив їх передплачувати. Нікому, залежному від уряду, не вільно було одержувати української газети. Досить було показати начальству бандеролю, по якій одержував урядовець українську газету, щоб той позбувся посади. Піп на селі боявся передплачувати, щоб на нього не доніс дяк, учитель народній боявся попа, навіть лікарів земських подекуди позбавляли посад за передплачування української газети; а в селянина просто з рук видирали її, наказуючи, щоб не смів читати таких газет; навіть начальникам пошт таємно наказано було не приймати від селян грошей, адресованих на українські газети. Деякі селяни та народні вчителі приїздили раз чи двічі на місяць до редакції, забирали з собою газету і вдома, позатулявши вікна, читали її, наче нелеґальне видання.

Тільки незалежні від уряду люди вільних професій, як адвокати, лікарі, комерсанти і то у великому місті, могли безборонно передплачувати українську пресу, бо там адміністрація не так могла це завважити, і таки там не можна було вживати брутальних способів заборони. А державні урядовці, навіть високої ранґи, не могли передплачувати вільно українських газет.

Для прикладу розкажу такий факт. Директор департаменту міністерства фінансів, в завідуванні якого були комерційні школи, викликав до Петербургу директора катеринославської комерційної школи А. Синявського і почав йому загрожувати, що коли він передплачуватиме українську газету, то він примушений буде звільнити його з посади; а треба сказати, що міністерство фінансів вважалося за найліберальніше.

А. Синявський почав запевняти його, що він українських газет не передплачує. Тоді директор департаменту показує йому бандеролю від "Ради".

— А це що?

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 426

— Це ж, каже Синявський, глянувши, — госпожа Синявська, а я ...

— А мені донесено, що то ви одержуєте цю газету. Хто ж така ця пані?

— Це моя дружина, — відповів Синявський.

— От бачите...

— Але я цієї газети не читаю, — поспішив додати Синявський.

— Припустім, що так, але все таки ця газета приходить в помешкання директора комерційної школи, а я цього дозволити не можу!

В своєму щоденнику я записав силу таких фактів. Але вертаюся назад.

Можливість легальної культурно-просвітньої праці коло Просвіт, клюбів, коло газет, постепенно внесла занепад, а потім і параліч Демократично-Радикальної Партії, що повстала в глухі часи реакції і була пристосована до потаємної, нелегальної діяльности, а коли вийшла на ясний світ сонця, то скоро зів'яла, змарніла на ньому. Спочатку громади нашої партії були центрами, ядром, який керував та організував всі оті Просвіти, клюби, оті недовговічні газетки, а згодом всі оті громади порозпускалися в масі нових українців, що випірнули з глибини, після революції 1905 року, але яких не можна було вводити в партійні громади. Поволі наші громади перестали платити центрові членські внески, бо гроші потрібні були для всяких місцевих потреб, що тепер виникли у великій кількості. Перестали посилати делегатів на партійні з'їзди, бо місцеві інтереси відбирали всю увагу, ввесь час. Згодом перестали збиратися, позавмирали, бо з'явилися нові угруповання, з новими людьми коло легальної культурно-просвітньої роботи.

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 427

Майже цілковита відсутність зв'язків у партії з широкими народніми масами; повний брак свідомих українців серед нашого поміщицтва та буржуазії; свідомість свого безсилля і певність в неможливості власними силами провести своїх українських послів до Державної Думи привели до того, що багато членів Української Демократично-Радикальної Партії увійшло в загальну російську кадетську партію.

З Київської Старої Громади першим, натурально, туди увійшов проф. Лучицький і потягнув за собою М. Василенка, проф. Леонтовича, нарешті й Науменка і багато інших.

Те ж саме діялося і по провінціяльних громадах, а найтяжче для нас було те, що й І. Шраг увійшов у кадетську партію. Хоч вони всі формально не виступили з Демократично-Радикальної Партії, але ще більше ослабили її, віддаючи всі свої сили і енергію російській партії, яка, згоджуючись на українську мову в школах, суді, церкві, все таки не визнавала автономії для України, хоч Польщу та Фінляндію признавала достойними автономії.

В. Науменко навіть став на чолі російської кадетської газети і, натурально, не мав часу й охоти працювати в українській, тим більше, що в ній домінуючу ролю грав осоружний йому Грінченко.

Партійне життя наше в Києві зовсім завмерло, бо частина членів Української Демократично-Радик. Партії впірнула всеціло в легальну культурно-просвітню працю в Просвіті, в організації Народнього Університету, а друга — в працю в першій українській щоденній газеті "Громадська Думка", в місячнику "Нова Громада", та в журналі "Україна", в який переіменувалася "Київська Старина" після відсвяткування свого 25-річного ювілею.

Грінченко, Єфремов, Матушевський, др. Левицький та я одночасно були членами Ради Демократич-

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 428

но-Радикальної Партії і членами редакційного комітету газети, а Грінченко ще й головою Просвіти.

Часто бувало так, що по закінченні нарад редакційного комітету ті самі люди, з домішкою одного, чи двох, починали засідання партійної Ради. Стомлені роботою в газеті, а особливо тими суперечками та чварами, які я описую в розділі "Перший рік української газети", ми не мали сил, енергії проявити ініціативу в керуванні партійним життям, а поволі йшли за тим, що воно нам накидало. Чим далі, тим рідше відбувалися наші партійні засідання, наради, бо провінціяльні громади, як сказано вже, — теж мало проявляли партійного життя і не підштовхували кас, будучи самі заняті своїми місцевими культурно-просвітніми справами.

Тільки одна Полтавська Громада, в якій зосередилися такі надзвичайно енергійні люди, як В. Шемет, Л. Жебуньов, П. Чижевський та В. Кошовий, незаняті в своїм маленькім тижневику "Рідний Край", який провадив не менше їх діяльний М. Дмитрієв, виявляла голосну на всю Україну партійну діяльність. Бачачи, що центр, тобто Київ, зовсім завмер і не виявляє ніякого партійного життя, Полтавська Громада взяла на себе ініціятиву і скликала літом 1906 року в Полтаві з'їзд Української Демократично-Радикальної Партії, на якому і вибрано партійну Раду з полтавців з осідком у Полтаві.

Але це мало помогло справі і не оживило діяльности партії на Україні, бо вже всі звикли до керування з Києва і таки через причини, про які я вже казав.

Таким чином з розцвітом українського культурно-просвітнього життя, постепенно завмирало партійне, а після розпуску другої Державної Думи, коли почалася страшенна столипінська реакція, і зовсім завмерло. Демократично-Радикальна Партія постепен-

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 429

но вмирала і, нарешті, 1907 року зовсім умерла, хоч і без офіціальних похорон, а просто перестала існувати.

Коли настала чорна столипінська реакція, коли позакривано Просвіти і майже всі українські клюби, коли позникали всі провінціяльні українські газети і зосталася тільки щоденна "Рада" в Києві, та "Рідний Край" в Полтаві, що ледве-ледве животіли під пресіею адміністрації, яка, як вже я казав, не забороняючи видавати, забороняла передплачувати, тоді українське громадянство виразно почуло потребу знов у нелегальній підпольній організації.

Після довгих нарад, обмірковувань, рішили ми 1908-го року відновити давню безпартійну загальну організацію, що існувала від 1897 до 1904 року, але тепер вже під назвою "Товариство Українських Поступовців" (так званий ТУП), без усякої програми, лиш на плятформі федеративного устрою Росії та автономії України, в яке увійшли ті самі Громади, що входили в Демократично-Радикальну Партію, і яке дожило до революції 1917 року і з Ради якого в березні 1917 року витворилася загально відома "Центральна Рада".

Діяльність ТУП-у за все його існування (1908-1917 р.) я описав у Щоденнику, хоч і "езопівською" мовою, щоб не підводити під небезпеку людей і себе.

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 430

XX.

(1905-1907).

Перший рік першої щоденної української газети на Великій Україні.

(Писано 1907 року у Києві.)

Коли 1905 року настав так званий визвольний рух, то з'явилася надія і на нашу пресу. Депутації, яка їздила до Вітте (В. Науменко, О. Пчілка, І. Шраг та М. Дмитрієв), сказано було, що в нових правилах про пресу не зроблять винятків про "інородческу" пресу, і тоді нам вільно буде на загальних підставах видавати газети, журнали та ін.

Почали ми обмірковувати справу про нашу пресу; спочатку була думка про тижневик для селян.

Я вже склав був собі плян; навіть обговорював з деким про ведення відділів: Б. Грінченкові пропонував складати до кожного числа біографію якогонебудь великого чоловіка; я думав на першій сторінці в кожному числі давати портрети такого діяча; О. І. Левицькому пропонував складати історію України; С. Єфремова та д-ра Модеста Левицького запрошував у редакційний комітет.

Коли в газетах почали з'являтися звістки про роботи "комісії Кобека", то все реальніше вирисовувалися сподіванки і на нашу пресу. Полтавці^*) висловилися твердо, що вони видаватимуть тижневу газе-

^*) На з'їзді Демократично-Радикальної Партії.

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 431

ту, а Київ мусить видавати щоденну. В Старій Громаді почалися розмови про те, щоб реорганізувати "Київську Старину" в журнал на зразок "Основи", навіть назву думали дати "Київська Основа". Але молодші елементи не горнулися до "українофілів", києво-старинців, а через те якось нерішуче висловлювалися за журнал, проектований В. Науменком, хоч і не висловлювались проти нього.

Тим часом з усіх кутків України нам писали, що обов'язково треба видавати щоденну газету і що тільки Київ може на це спромогтися. Багато людей писало до мене, щоб я взявся за організацію цієї справи. Я стояв на своїй думці — видавати тижневу газету для народу, а люди напосідалися на щоденній, вказуючи, що тижневу газету видаватимуть полтавці. Нарешті я піддався і завів про це розмову з В. М. Леонтовичем (белетристом В. Левенком) та з В. Ф. Сіміренком. Вони охоче згодилися мене підтримувати матеріяльно (фінансово). Тоді я почав обмірковувати цю думку з молодшими українцями: С. Єфремовим, М. Левицьким, В. Дурдуковським та ін.

В таких розмовах та обмірковуваннях дожили ми до оголошення маніфесту про конституцію 17. жовтня 1905 р. В цей день в годин 11 ранку увійшло до мене разом зо скілька душ: Грінченко, Єфремов, М. Левицький та ін. з вигуком: "Христос Воскрес!" і почали цілуватися, як на Великдень.

Коли ми обмінялися вражіннями, які зробив на нас маніфест про конституцію, надрукований того ж дня в газетах, то почали розмову про заснування української газети. Всі були тої думки, що маніфестом вже дано право видавати "явочним порядком" і українську газету, тобто треба тільки подати заяву адміністрації. Я з цим не згоджувався і доводив, що на це повинні бути ще видані спеціяльні закони; взагалі я, по своїй песимістичній вдачі, не вірив, що у нас настала конституція. Я казав:

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 432

— Ніяк я не можу повірити, щоб сьогодні мені щиро простягали руку, коли ще вчора били по щоках.

Грінченко доводив, що настав час, коли нам треба починати цю справу, і вимагав, щоб я зараз подав заяву губернаторові, що через два тижні почну видавати газету. Мені ж усе здавалося, що на це ще повинні бути вказані якісь правила, але всі настоювали на тому, що маніфест дає таке право і що треба зараз подавати заяву. Написавши заяву до губернатора, я послав її рекомакдованим листом, і всі ми пішли дивитися на вуличне торжество, умовившися в той же день зійтися ввечорі у Грінченка і обміркувати подробиці щодо видання газети.

Вулиці всі були повні народу, особливо Хрещатик та Володимирська; здавалося, що всі кияни повиходили з своїх помешкань і майже всі поначіпляли на груди червоні значки, і поліція не арештувала їх і не зривала тих значків, але я завважив, як один старий поліціянт лагідно сказав:

— Панове, я б вам радив поздіймати оті червоні значки, бо хто-знає, що ще буде.

Але публіка тільки сміялася з нього.

Коло університету та коло Думи і в інших місцях виступали всякі оратори з промовами: одні виявляли радість з приводу "дарування" конституції, а другі закликали до дальшої боротьби не тільки з урядом, а й з "буржуазією, ворогом пролетаріяту".

Під вечір, наслухавшись промов Шліхтера (тепер совєтський достойник у Харкові) та інших ораторів, я почав губити веселий настрій. Я побачив, що пахне кров'ю, бо добродії "товариші" не думають задовольнитися "буржуазною свободою", що їм треба зараз соціяльної революції, треба барикад, треба брати Бастілію.

Якийсь молодий жидок, згорнувши в рурку газету з маніфестом, тикав її під ніс козакові-поліціянтові, кажучи:

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 433

— На, понюхай, чим це пахне!

А той, наче спокійно, одводячи від себе газету рукою, цідив крізь зуби:

— Увойди! Проходь далі, не скопляйся!

— Нет, ти понюхай, ето єщо цветочки, а ягоди ще будуть, ще буде соціяльна революція, — чіплявся настирливо жидок.

По виразу обличчя козака видно було, що він з великою насолодою одшмагав би того жидка нагаєм, але, нажаль, "не приказано" сьогодні.

В другім місці якийсь добродій, наче крамар, доводив цілому гуртові, що у нас давно була б конституція якби не жиди:

— Цар давно хотів дати конституцію, але все жиди перешкоджали, і за це їх треба бити...

Я на нього визвірився, і він мовчки щез у натовпі.

Увечорі справді вже пролилася кров і не тільки жидівська.

Тількищо ми почали у Грінченка розмову про газету, як хтось вбіг у хату з запитанням, чи нема між нами лікаря? Д-р Модест Левицький вибіг, за ним ще хтось, і через кілька хвилин ми довідалися, що коло Думи салдати стріляли в публіку, що почався жидівський погром і хулігани розбили голову якомусь студентові, до якого й покликано лікаря. Я зараз побіг додому, бо всі мої діти були в місті, коли я виходив з дому.

Я згадав, що коли я йшов годин у 7 вечора до Грінченка, то почув якусь тріскотню; візник завважив, що йде стрілянина в місті. Знаючи, що Левко, мій 17-літній син, з фотографічним апаратом, пішов з Вікторією, молодшою дочкою, та Петрусем, 12-літнім сином, на Думську площу, я переполошився і звернувся до стрічного офіцера з запитанням:

— Чи правда, що це стріляють?

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 434

Саме тоді не чути вже було тріскотні. Він мені у відповідь каже:

— Нєт, не может бить.

Я й пішов спокійно на нараду і вже після того, як д-ра М. Левицького покликано до раненого студента, я довідався, що діється в місті і поїхав додому. Вдома застав жінку у великому неспокої, що досі нема дітей, хоч вона й не знала про стрілянину та про погром.

Знаючи, що Левко мав фотографувати демонстрацію з Шульгиним (б. посол У.Н.Р. у Болгарії, потім голова Дипломатичної Місії У.Н.Р. в Парижі, тепер професор у Празі), я побіг до них. Виявилося, що вони сидять собі і проявляють фотографії з демонстрації, нічого не знаючи про те, що робиться на Хрещатику, бо вони давно вже сидять вдома. З Вікторією та Петрусем вони розійшлися ще на Думській площі. Схвилювався я за них страшенно і побіг додому довідатись, чи не вернулися діти. Вдома застав уже обох. Вікторія, біла, як стінка, розказувала, як стріляли, як падали коло неї люди, як від куль сипалася з стін штукатурка їй на голову і т. ін. Петрусь весело оповідав, що коли почали стріляти, то він побіг до москалів (салдат), став поруч з ними і дивився на цю подію.

Другого дня, тобто 19-го, я пережив стільки, що й повік того не забуду. Я пішов зранку до В. Леонтовича обговорити фінансовий бік видання газети. На Хрещатику я почув якийсь ґвалт, побачив метушню — то, як мені сказали, йшов жидівський погром. У Леонтовичів я застав усіх дуже схвильованими. Його тесть, відомий філософ В. В. Лесевич, з обуренням розказував, як він тількищо бачив той погром і оповідав усякі епізоди. Пробувши у Леонтовичів недовго, я пішов додому через Бесарабську. Там я побачив уже розбиті крамниці, особливо по Великій Васильківській і коло їх стояли вартові салдати по одному, по два.

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 435

Один підійшов до мене і почав мене облапувати. На моє здивоване запитання про причину, він відповів, що може я наховав з погрому яких речей. Стрівши візника, я сів і поїхав додому, щоб не вскочити в якусь халепу. Дорогою візник розповів мені, що коло театру і сьогодні салдати стріляли і вбили зо скілька душ. Я певен був, що погромщиків, але він запевняв, що як раз навпаки, постріляно студентів, що обороняли жидів. Я не йняв віри.

Спускаючись від університету по Караваївській, я нагнав і порівнявся з фаетоном, в якому їхали якісь дві панни і два хлопці. Коли я глянув у лице одному з них, то так і обімлів: це був мій Левко, білий, аж зеленуватий; я скочив з дрожок, підбіг до нього, а він якось поспішно сказав:

— Не бійся, рука прострелена, кістка.

Я зараз скочив на дрожки, попередив жінку, а сам побіг назустріч Левкові. Він заспокоював мене, що сам зможе вийти на другий поверх (я жив тоді на Караваївській 35), але він так стік кров'ю, що ледве виліз по сходах з поміччю моєю та свого товариша Свирського, з яким приїхав; панни теж помагали. З їхнього оповідання я довідався, що на Володимирській вулиці, проти Золотих воріт, коли Левко з товаришами відбирали від грабіжників награбоване жидівське добро і складали його в редакції "Київської Мисли", то хулігани покликали салдат, які почали стріляти в оборонців жидів, і Левкового товариша Буслова вбили на місці, а Левкові прострелили праву руку понижче плеча. Я зараз кинувся за лікарем, але не знав, де його шукати. Згадавши, що близько живе др. Каміонський, я поїхав до нього; насилу я до нього добився; вияснилося, що вже по Благовіщенській вул. почався погром і він, як жид, боявся, що погромлять і його. Я прошу його їхати зо мною, а він не хоче і каже привезти раненого до себе. Вибіг я від нього і побіг до другого, адресу якого він мені ска-

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 436

зав; того лікаря я не застав удома і вернувся знов до Каміонського. Очевидно вигляд мій був такий, що він переміг свій страх і поїхав зо мною, взявши фельдшерицю з припасами. Перев'язав руку і сказав, щоб я покликав хірурга; за перев'язку не схотів узяти грошей, а ще заспокоював мене і поцілував Левка. Я ще раніше, коли побіг за Каміонським, послав Петруся за д-ром Модестом Левицьким і за д-ром Юркевичем. М. Левицький зараз же приїхав і привіз з собою спеціяліста-хірурга. Вони перев'язали рану вже по хірургічному і заспокоїли нас, кажучи, що нічого страшного нема. З того часу Модест Левицький став ходити щодня на перев'язку. Левко почав набирати сил, і я став заспокоюватись, але з того часу у мене почало боліти під грудьми: ниє, наче зуби, а до болю примішується якась моральна нудьга, одним словом, почалося те саме, тільки в гіршій мірі, що було в попередньому році і що примусило мене тоді їхати до Берліну.

А тим часом треба було ходити на наради про газету. Від губернатора через поліцію я дістав папір, щоб на свою заяву я приклав марки. Я послав, забув скільки, а відповіді все нема. (Аж через три роки прийшла негативна відповідь). Тим часом ми обмірковували внутрішній бік видання газети. На цих обмірковуваннях вияснилося, що між нами є велика ріжниця в поглядах: з одного боку Грінченко, Єфремов, а за ними й інші йшли за московським "Сыном Отечества", який тоді друкував просто ессерівські проклямації в своїх передовицях, з другого боку В. Леонтович, якого цей напрямок обурював. Я намагався примирити ці дві сторони і раз-у-раз підкреслював, що ми спочатку рішили видавати газету в межах програми Демократично-Радикальної Партії, в якій тоді було сказано, що земля повинна бути викуплена, а не одібрана задурно у поміщиків, то того й треба держатись. Цей пункт програми найбільше хвилював

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 437

Леонтовича, бо він ясно бачив, що Грінченко і Ко радо проповідували б одібрати землю дурно; він раз-у-раз запевняв мене, що вони тайні ессери. Я заспокоював його, говорячи, що я теж маю землю; що він забрав у дворянському банкові все, що можна було взяти, а я додаткової осуди (позички) не брав, то мені є більша рація боятися проповіді одібрання землі задурно, але я не боюся, бо певен, що ніколи дурно її у нас не відберуть. Та таки Грінченко і Ко й не будуть цього в газеті проповідувати, бо вони обов'язалися держатись в межах програми Д.-Р. Партії. Щоб уникнути сварок, непорозумінь, я на одному з зібрань запропонував приблизно таку конституцію між видавцями і редакційним комітетом: газета є власністю видавців (В. Ф. Сіміренко, В. М. Леонтович і я); видавці завідують всією фінансовою частиною та конторою газети і входять в склад редакційного комітету, як окремі члени редакції. Редакційний комітет складається з Б. Грінченка, його жінки Марії Миколаївни, С. Єфремова, Ф. Матушевського, М. Левицького, В. Дурдуковського, В. О. Козловського і нас трьох, всього з десяти осіб. Редакційний комітет складає кошторис і вибирає редактора, видавці їх затверджують, а коли ні, то редакційний комітет переіначує кошторис і вибирає другого редактора. Редакційний комітет закликає співробітників, визначає гонорари, але мусить вести газету в межах кошторису і по програмі Д.-Р. Партії. Всі погодилися на таку конституцію і вибрали заочно за редактора Ф. М. Матушевського (він тоді був за кордоном) а в секретарі його товариша по університету В. О. Козловського, якого я мало що й знав. Ми, видавці, згодилися; власне, я найбільше й настоював на Матушевському, бо знав його лагідну вдачу, широку освіту, знав, що він зуміє привернути до газети симпатії всіх українських поступових кол. Кошторис взявся скласти С. Єфремов, бо він найбільше знався у видавничому ділі, як голова видавництва

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 438

"Вік". Разом з цими обмірковуваннями ми зо скілька разів збиралися у В. Ф. Сіміренка і обговорювали фінансовий бік справи. Міркували ми приблизно так: кошторис зложено річно на 50 тисяч рублів видатків; передплату назначили 4 руб. на рік; найменше у нас буде передплатників 5 тисяч, грошей вони дадуть 5 х 4 = 20 тисяч, значить докласти доведеться 30 тисяч рублів.

В. Ф. Сіміренко та В. М. Леонтович вагалися, чи варто затрачати такі великі гроші, але я доводив їм потребу газети, запевняючи, що на перший рік ми докладемо 30 тисяч, на другий рік 20 тисяч, на третій — 10, на четвертий газета вже стане на ноги, а на п'ятий ми вже матимемо прибуток. Я тоді в цьому був певний. Треба сказати, що ми багато зібрань затратили на обміркування про те, яка повинна бути газета: чи для інтелігенції чи для народу. Я стояв на тому, що треба видавати газету для народу.

— Тепер, — казав я, — коли настала конституція, треба давати народові на нашій мові відомості про новий лад, бо коли дорогі йому вістки про землю тощо подадуть йому російські газети, то потім він уже не схоче читати газети на своїй мові; в глухі часи можна ще було обійтися без газети для народу, а тепер вона потрібна далеко більше, ніж газета для інтелігенції.

Грінченко, навпаки, доводив, що перше всього треба газети для інтелігенції, і багато голосів схилялося на його бік, але я твердо стояв на газеті для народу. Мене дуже енергійно підтримував М. Славінський (за Директорії посол У.Н.Р. в Празі), який тоді відбував військову службу в Києві і приймав участь в наших нарадах. Грінченко найбільше опонував, доводячи, що не можна бути інтелігенції без органу і що коли ми вже рішуче стоїмо за газету для народу, то треба для інтелігенції видавати журнал-місячник. Я упирався, кажучи, що є "Київська Старина", яка

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 439

перетвориться в чисто український журнал. На це Грінченко завважив, що той журнал буде нам чужий, бо ним заправлятимуть "українофіли" з Науменком на чолі. Так само енергійно він виступив, коли завважено, що крім "Київської Старини" у нас є у Львові "Літературно-Науковий Вісник". Він доводив, що ЛНВ для нас чужий, видається за кордоном і не може стежити за нашими справами і т. ін. Всі інші не ставилися вороже ні до "Київської Старини", ні до "Літературно-Наукового Вісника", бо майже всі вони писали в обох журналах, а дехто з них, а між ними і я, були тоді навіть членами редакційного комітету "Київської Старини". Під гарячим і рішучим натиском Грінченка, нарешті, більшістю голосів рішили видавати і свій журнал. Треба зауважити, що після такого рішення я дуже напосідався, аби газету видавати не щодня, а через день, як видавалося колись львівське "Діло". Я боявся, що у нас не вистане літературних сил випускати щоденну газету і журнал. Справжніх газетних робітників між нами не було й жадного, були тільки такі, що пробували свої сили в місячних журналах. За справжніх письменників я вважав тільки Єфремова, Грінченка, Матушевського та Леонтовича, решта ж або писали досі дуже мало або й зовсім нічого не писали. Окрім же цих людей, що увійшли в редакційний комітет у Києві зовсім не було письменників, та й поза Києвом їх було мало. Власне, українських письменників може було й до сотні, але всі вони були десь на службі, в занятті і не можна було рахувати на їхню систематичну участь в газеті. Тим то я так і боявся щоденної газети, яку мали вести ті самі люди, що й журнал. Але всі одноголосно стояли за щоденну газету, кажучи, що тепер навіть щоденна газета не поспіває за подіями, що російські газети випускають ще вечірні видання і т. д. Таким чином рішено було видавати щоденну газету для народу і журнал-місячник для інтелігенції. Власне газета, на нашу

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 440

думку, мала бути не просто для народу, який ледве може слебезувати друковане слово, а для сільської інтелігенції: для учителів, фельдшерів, писарів, через яких газета вже доходила б до народу.

Б. Грінченко і С. Єфремов запевняли, що на журнал треба тільки на перший рік докласти тисяч 10 карб., а на другий рік він стане на ноги. Таким робом кошторис ще побільшився на десять тисяч рублів, але мене це не страшило, бо я певен був, що передлатників набереться стільки, що ми може і не докладемо нічого.

Тим часом приїхав з-за кордону Ф. П. Матушевський і привіз від проф. М. Грушевського пропозицію перенести "Літературно-Науковий Вісник" до Києва. Писав він і мені про це, кажучи, що він і близькі співробітники "ЛНВ" вважають необхідним перенести це видання до Києва, в центр України, боячися, щоб не виробилося дві українські літератури: галицька та українська, як сербська та хорватська у сербів; що треба зляти обидві частини української землі в одну і т. д. Я вхопився за цю думку, але Грінченко з усією своєю енергією виступив проти неї. Він доводив, що це значить рискувати єдиним покищо нашим органом, бо політичне становище в Росії непевне, що раз-у-раз можуть тут закрити "Л. Н. Вісник".

— Коли закриють "Л. Н. В.", то він собі повернеться знов до Львова, — зауважив я.

Грінченко почав доводити, що журнал, який ведеться галичанином Франком та погаличеним Грушевським не матиме на Україні успіху, що тут треба журналу, який би вели тутешні українці. Коли завважалося, що у нас же буде ще обновлена "Київська Старина", то він відповідав, що то буде журнал не український, а "українофільський". В результаті таки вирішено було видавати тут журнал, а Грушевському написати, що тепер переносити "ЛНВ" до Росії небезпечно.

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 441

Тим часом у Лубнях вийшов, явочним порядком, під редакцією В. Шемета, "Хлібороб". Він зробив у Києві цілу сенсацію: на вулицях просто виривали його з рук у газетчиків. Писалося в йому дуже сміло і гостро, хоч такою штучною мовою, що мене аж сум брав. Всі почали дорікати одно одному, чому й ми не почали видавати газети зараз, а постановили випускати з нового 1906 року. Але по газетах пройшла чутка, що незабаром будуть оголошені правила для друку, а явочним порядком видавати не можна, то ми й рішили вже чекати нового року.

Врешті вийшли правила про друк, і ми рішили, на основі їх, подати заяву, що я видаватиму щоденну газету "Громадське Слово" та місячник "Нове Життя". Почали ми складати плякат, який мали розсилати скрізь, оголошуючи про наші видання. Грінченко з Єфремовим склали такий проект наче якусь проклямацію: там було, що ми стоїмо за Установчі Збори, за соціялістичний устрій і т. д. Насилу мені, та особливо Леонтовичу, пощастило збити трохи запал усіх, що стояли за цей проект, а все таки він вийшов такий гострий, що хоч цензура й дозволила надрукувати його, але дала знати губернаторові, що видавати газету з такою програмою дозволити не можна^*). Коли я, подавши заяву губернаторові, через кільки день на-

^*) "Громадське Слово", щоденна політична, економічна і літературна газета почне виходити в Києві з 1-го січня року 1906.

"Громадське Слово" даватиме щоденний огляд життя політичного, громадського, економічного і літературного на Україні, в Росії і по чужих землях; звістки про всякі світові події цікаві нашим людям, поезії та оповідання, наукові фейлетони і т. і.

"Громадське Слово" буде стояти за рівне усім право і справжню волю особи, слова, друку, віри, зборів і спілок; права ці повинен забезпечити закон, що видадуть народні посли вибрані вселюдним, рівним, безпосереднім і таємним голосуванням.

"Громадське Слово" оборонятиме право українського народу на своє національно-політичне життя і через це вимагатиме авто-

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 442

відався до правителя його канцелярії, Дашкевича, то він мені сказав, що губернатор напевне не дозволить мені видавати не тільки газети з такою програмою, а й журнала. Я кинувся до небіжчика Н. В. Молчановського, той сказав, що вони можуть карати газету за зміст, але не дозволити не мають права і пообіцяв поговорити з своїм кумом Дашкевичем, а з губернатором Савичем нічого балакати, бо він, мовляв, нічого не тямить ні в яких справах.

Тим часом вже й половина грудня минула, ми вже скрізь розіслали плякати про видання "Громадського Слова" та "Нового Життя", а дозволу нема.

номії України, щоб народ український сам порядкував своїми справами і мав .свою краєву народню раду (сойм), а іншим народам на українській землі, щоб забезпечені були також їхні національні права.

"Громадське Слово" відстоюватиме за такі ж самі права усім іншим народам Росії і через те вимагатиме, щоб Росія була федерацією (спілкою) вільних народів.

"Громадське Слово" буде обороняти інтереси робочих людей, виясняючи потреби їх та вимагаючи, щоб уся земля стала власністю народу на основах, які виробить краєва народня рада; щоб найманих робітників, поки є найми, закон оборонив від експлуатації (кривди).

"Громадське Слово" буде стояти за прогресивний податок — щоб хто більше має, той з кожного карбованця свого прибутку більше і податку платив.

"Громадське Слово" вимагатиме широкої і безплатної освіти рідною мовою для всього народу.

"Громадське Слово" говоритиме до своїх читачів простою, усім зрозумілою мовою, щоб скрізь поширились думки наші, єднаючи до одного гурту інтелігенцію і народні маси на шляху до нового життя.

В "Громадськім Слові" досі згодилися писати: Балабуха С., Боржковський В., Василенко М., Верзилов А. [Верзилов Аркадій Васильович?], Волох С., Вороний М., Ганейзер Е., Гнатюк В., Грінченко Б., Грінченко М. (Загірня), проф. М. Грушевський, Грушевський О., Дмитрієв М., Дніпрова Чайка, Доманицький В., Дорошенко В., Дорошенко Д., Єфремов С., Жебуньов Л., Житецький П., Квасницький Е., Коваленко Гр., Козловський В., Комар М., Комарова Г., Конощенко (Грабенко) А., Коцюбинський М., Кошовий В., проф. А. Кримський, Левицький М., Леонтович В., Липа Ів., Липковський С. (можливо Липківський Сергій Онуфрійович), Лисенко М., Лісовський Ол. [Лісовський, Олексій Миколайович?], Лозинський М., Лотоцький Ол., Маковей О.,

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 443

Рішили ми з Матушевським, яко видавець і редактор, іти до губернатора. В прийомній була маса поміщиків, що поприїздили з своїх маєтків просити у губернатора то воєнної сили, то зброї для оборони від селян: настрій був страшенно тривожний. Губернатор, стоячи з правителем канцелярії, заявив нам, що він не може дозволити видання, які будуть проповідувати федеративний устрій Росії, чотиричленну формулу виборів і т. ін., бо це карається такими і такими статтями уголовних законів. Ми пробували опонувати, але він погірдливо вклонився на знак того, що авдієнція скінчилася, і ми мусіли піти.

Маркович Д., Матушевський Ф., Мирний П., Мировець В. (Дурдуковський), Науменко В., Падалка Л., проф. В. Перетц, Русова С., Русов О., Самійленко В. (Сивенький), Славінський М., Сластьон О., Смуток П. (Стебницький), Степаненко В., Тимченко Е., Франко Ів., Чернявський М., Чикаленко Є., Шраг І., Ярошевський Б. та інші.

Ціна "Громадському Слову" на рік 4 карб., на 1/2 року 2 карб., на 3 місяці 1 карб., на 1 місяць 50 коп. з пересилкою. За кордон на рік 9 карб., на 1/2 року 4 р. 50 коп.

"Громадське Слово" виходитиме щодня, окрім понеділків та після свят. Перші числа "Громадського Слова" вийдуть у грудні (декабрі). Передплатники "Гр. Сл." на 1906 р. відбиратимуть ці числа, що вийдуть до 1-го січня, нічого не доплачуючи. Адреса редакції "Гр. Сл." у Києві, Михайловська вул. ч. 10.

Видає Євген Чикаленко. Редактор Федір Матушевський.

"Нове Життя", літературно-науковий місячник, почне виходити з січня раку 1906.

"Нове Життя" міститиме твори красного письменства (поезії, оповідання, повісті, драматичні твори), наукові й публіцистичні статті, огляди політичного й громадського життя на Україні і поза межами її і т. ін.

"Нове Життя" має тих самих співробітників, що й "Громад. Сл.,", виходитиме щомісяця книжками по 10 аркушів друку. Ціна з пересилкою на рік 6 карб., за кордоном 8 карб. 50 коп.; окремо книжка коштує 75 коп.

Адреса редакції Н. Ж. у Києві, Михайловська вул. ч. 10.

Видає Євген Чикаленко. Редактор Сергій Єфремов.

З друкарні С. А. Борисова Мал. Житомирська, 16.

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 444

Треба сказати, що ми найняли вже досить велике помешкання в домі ч. 10 на Михайловській вул. поближче до друкарні Борисова, в якій малося друкувати газету. Зібралися ми в редакції і рішили, що треба подати скаргу в Сенат, яку й написав мені тоді І. Л. Шраг^*). А тим часом треба було добути дозвіл на іншу газету та журнал, та ще й мати і запасний дозвіл на той випадок, що впаде заборона. В. Леонтович взявся подати заяву на видання газети "Громадська Думка" та місячника "Нова Громада", а Б. Грінченко подав заяву на видання газети "Рада".

А ми вже розіслали скрізь мало не 100.000 плякатів про видання "Громадського Слова" та "Нового Життя", так вони й пропали дурно, та ще й нашкодили може, бо зараз по газетах пішла звістка, що в Києві адміністрація вороже поставилася до української газети та певне й не дозволить. До нового року зосталося всього два тижні, і ми страшенно боялися, що до нас прикладуть той закон, що до газет на "иностранных языках", і задержать нам дозвіл на місяць.

Тим часом ми все таки збиралися на наради майже щодня. Розбирали програми газети, намічали відділи і людей, що мають їх вести. Я вже сказав, що за редактора ми вибрали Ф. П. Матушевського, якому було призначено по сто карб. на місяць. Обов'язком його було редагувати всі статті, фейлетони, "З газет та журналів", Закордонний відділ та бібліографію. За секретаря вибрано В. Козловського за плату 75 карб. на місяць. На його обов'язку було редаґувати інформаційні відділи: По Росії, По Україні, кореспонденції, київську хроніку та телеграми. На відділ "З газет та журналів" закликано було В. Павленка, на "По Росії" — А. Хотовицького, "По Україні" —

^*) Відповідь я дістав аж 1906 р., що скарга моя зоставлена Сенатом без "послѣдствій" (наслідків).

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 445

М.Грінченко (Загірню); Закордонний відділ — Б. Ярошевського, київську хроніку дали Сміщуку, перекладати телеграми — М. Виноградовій. Всім завідуючим відділами призначили по 50 руб. на місяць; від рядка визначено по п'ять копійок, компіляції — 3 коп., переклади — 2 коп. за рядок. Редактором журналу "Нове Життя" обрано С. Єфремова, за 75 руб. на місяць, а секретарем — М. М. Грінченко, вона ж вела відділ "По Україні" в газеті і за ці обидва обов'язки мала 50 карб.

Тим часом В. Леонтович, всякими заходами до адміністрації, добився дозволу на газету та журнал менше як за два тижні. Він прийшов до редакції з радісною звісткою, що нам "крамольникам" заборонено, а йому дозволено.

Почалася у нас тоді страшенна метушня; завідуючим конторою у нас був М. С. Синицький, касиром І. М. Бабенко, експедитором — К. Хохлик, та ще конторщиця, дочка Грінченка, Настя. Треба було улаштувати всілякі дрібниці щодо газетної техніки, якої у нас ніхто не знав. Хтось порекомендував бувшого колись завідуючим конторою "Київських Новостей", організувати техніку в конторі. Поробили всілякі книги конторські, позаводили порядки, але коли почала вступати передплата, то виявилося, що порядку у нас не було ніякого.

Почали з'являтися до нас аґенти по організації продажу газети у роздріб, по збору передплати, оповісток. Якийсь аґент Винокуров, коли довідався, що газета коштуватиме 4 карб. річно, почав завіряти нас, що коли ми визначимо ціну на рік три карб., по копійці за число, то він нам ручить, що у нас буде 100 тисяч тиражу. Другий, Компанієць, завіряв, що й при чотирьох карб. у нас буде не менше передплатників. Правда, не вірилося, що буде сто, а все ж таки думалося, що буде 20 або хоч 10 тисяч. Але друкарня наша не мала ротаційної машини і до виходу пошти мо-

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 446

гла випустити тільки не більше 5 тисяч примірників. Що ж робити? Шукати іншої друкарні? Але виявилося, що в Києві нема вільної ротаційної машини: значить треба її виписувати. Зараз найшовся аґент, який мав у Петербурзі подержану вже машину і хотів за неї 12 тисяч карб. Леонтович доводив, що краще взяти нову; але за новою треба було їхати за кордон. Вже обмірковувалося, куди мав їхати В. Леонтович за новою машиною, коли аґєнт уважив свою за 8 тисяч карб., і ми згодилися, але на другий день аґент приніс телеграму з Петербургу, що машина вже продана.

А тим часом передплата не лилася вже так, як у перші дні, бо вже свідомі українці попідписувалися, і ми почали потроху отверезюватися, почали у нас закрадатися сумніви, чи треба ж ротаційної машини? Нарешті рішили, що треба підождати, що діло покаже само; що можна буде поставити в друкарні Борисова ще одну машину і випускати на двох зразу тисяч 10-12. На тому й стали.

Наближався день випуску газети, я страшенно хвилювався, боявся, що у нас не стане літературних сил випускати газету щодня. Мені це здавалося трудністю такою, що аж жах брав. А за передплату я не боявся.

А тут ще якраз перед самим новим роком, здається 28 грудня, зовсім несподівано арештували С. О. Єфремова. Це був єдиний між нами чоловік, котрого можна було вважати за справжнього журналіста. Людина талановита, освічена, з здоровим, тверезим розумом, а головне, що може писати дуже швидко. У мене аж душа упала. Мені здавалося, що без нього не можна й газети починати. Принаймні, я не міг уявити собі газети без нього. Раз-у-раз коли у мене з'являлася думка про якенебудь літературне діло, я зв'язував його з іменем Єфремова. Помимо того, що я цінив його, як літератора, я любив його, як рідного, за його вдачу, за те, що діло він ставив раз-у-

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 447

раз вище своїх особистих інтересів, вище свого самолюбства і т. ін. Арешт його мене страшенно засмутив. Я бігав до Молчановського, просив його вжити всіх заходів, аби визволити Єфремова. Він сам, здавалося, щиро спочував Єфремову і обіцяв зробити все можливе. Ходив я до тов. прокурора Горового, племінника покійного ген. Драгомирова, з яким познайомився у М. К. Садовського. Горовий теж обіцяв, і я сподівався, що не сьогодні-завтра Єфремова визволять. На літературну продукцію Матушевського мала була надія: перш за все через те, що йому, як редакторові і без того повинно бути багато праці, а друге, що Матушевський до того часу зовсім мало писав, а коли й писав що, то далеко не так швидко, як Єфремов. За редактора я вважав його більше підхожим, ніж Єфремова, з тих причин, які я висловив вже раніше. Єфремов гарячіший і задерикуватіший. Він, на мою думку, міг би швидше вскочити в конфлікт з співробітниками, з видавцями, з цензурою і т. ін., а як літературний робітник, він, на мою думку, був центром всієї газети. На Грінченка я не покладав великих надій, бо він пише пиняво та й освітою він стояв далеко нижче, ніж Єфремов та Матушевський; він визначався раз-у-раз між всіма тільки своєю надзвичайною працьовитістю та енергією. З літературних людей між нами були ще В. Леонтович та Модест Левицький, талановиті белетристи, але на них, як на журналістів, я не мав ніяких надій, бо обидва вони були обтяжені своїми справами. М. М. Грінченко — чудова популяризаторка, але знов і на неї, як на журналіста, я не рахував. Решта ж нас: В. Козловський, В. Дурдуковський, я та інші писали взагалі мало і до газетної праці зовсім, як мені справедливо здавалося, нездатні були.

Як почала виходити газета, то почалася й мука для всіх нас. Але буду розказувати по порядку, наскільки згадаю. Треба сказати, що тоді я вже так

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 448

розхворівся, що мало не ввесь день голова моя була як у тумані, то всього тепер і не пам'ятаю. Склали якось перше число і поздавали матеріял у друкарню. Я ввесь вечір пересидів у друкарні, там і Новий Рік зустрів вкупі з секретарем В. Козловським та коректорами М. Павловським і Трейманом (Ю. А. Квасницьким). Випустили ми перше число, здається, в кількості 5 тисяч примірників. Передплатників у нас було тоді коло тисячі, але ми, як я вже сказав, сподівалися на багато більше число. Другого дня, себто 1.І.1906 року, я зранку вийшов на вулицю придивлятися, чи розкуповують "Громадську Думку" у газетчиків. Помітив я, що публіка справді зацікавилася новою українською газетою й охоче її купує.

На другий день, коли я прийшов до редакції, та довідався, що наше перше число вже сконфісковано, що була поліція, забрала кілька сот примірників, а решту встигли сховати... Невідомо було, чи закрито газету, чи тільки сконфісковано перше число. Синицький побіг у цензуру, і там виявилося, що газета не закрита, але її закриють, якщо вона й надалі так гостро писатиме.

Матеріял був заготовлений і на друге число, але ми так перелякалися, що я пішов у друкарню і поодкидав гостріші статті, так що ні з чого було скласти цілого числа, і ми випустили половину. Третє число склали вже обережніше та таки й з цензурою полагодили діло "миром", себто з того часу ми стали для неї дійною коровою, мусіли щомісяця платити хабаря цензорові Сидорову та секретареві Опатовському, як і російські газети платили.

Полагодилося діло з урядовою цензурою, але почалися страшні суперечки з цензурою видавця-редактора В. Леонтовича. Як я вже казав, всі члени редакційного комітету і співробітники розбещені були "явочною літературою", особливо "Сыном Отечества". Всім здавалося, що чим гостріша буде газета, тим во-

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 449

на буде цікавіша, тим більше вона привабить передплатників. Леонтовича це обурювало. Не так він обурювався за статті політичного змісту, як за економічні, особливо аграрні. Скрізь — в статтях, у хроніці він убачав бажання підбурити селян на аґрарні ексцеси, вбачав проповідь одібрати дурно землю. Одверто сказавши, я й сам це помічав, але не надавав цьому такого значіння, як Леонтович. Я певен був, що такий напрямок газети привабить до неї передплатників, що газета широко піде в народні маси, розіллє там національну свідомість, пробудить у селян національне почуття, а це я вважав за найпекучішу справу. Мені і не вірилося, що можуть одібрати землю дурно: я певен був, що її може й одберуть, але за заплату і я всіма силами намагався заспокоїти Леонтовича. Я раз-у-раз йому казав, що "Бог не дитина, не послухає дурного Литвина", себто того, що писатимуть в газетах. Але він все таки не міг з тим примиритися; страшенно іритувався, виходив з себе і бачив співчуття аґрарному рухові там, де його й не було, навіть у простій передачі фактів і у всьому обвинувачував фактичного редактора Ф. П. Матушевського. Той, по своїй м'якій вдачі, слабо парирував, зате коли доводилося Леонтовичеві зрізуватися з Грінченком, то він діставав одсіч у такій гострій формі, що аж збоку ніяково було слухати. Мене обурював не зміст думок Грінченка, а форма, в якій він їх висловлював. Вона була така груба, тон такий докторальний, наче генерал говорить з прапорщиком, що аж душу вивертало. Леонтович виходив з себе і вигукував, що він не хоче, щоб під його іменем виходила газета, що підбурює проти заможних кляс. Бачачи, що діло може дійти до розриву і до гибелі газети, я почав умовляти Леонтовича, щоб він передав Ф. П. Матушевському офіціяльне редакторство. Він наче згоджувався, а коли я підняв це питання на редакційнім комітеті, то Леонтович почав мене попрікати, що я умовився з Грінченком

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 450

і Ко і ми хочемо його виперти з газети. Одним словом почалося таке, чого я й описати не можу. Мені здається, що ввесь тягар становища падав на мене, бо я був тим буфером, об який билися обидві ворожі сторони. Я заспокоював і ту і другу сторону, але кожна з них вважала мене союзником другої сторони, і я остався самотній з своєю невідступною думкою: як би зберегти газету, як би не дати їй пропасти через внутрішні сварки.

Треба ще при цім завважити, що у мене було й своє особисте горе й клопіт: у Левка почала підійматись температура, лікарі порішили, що йому треба робити операцію. Після операції, вже вдома Левкові стало гірше, температура підійнялася так, що він почав марити. Я певен був, що це затроєння крови, але потім виявилося, що йому прищепили, при операції в університетській клініці, бишиху (рожу). Я не знаю, як я пережив цей час: вдома мучило становище Левка, боязнь за його життя, а в редакції щоденні сварки. Там раз-у-раз діло доходило до того, що на завтра може газета й не вийде. Леонтович, доведений Грінченком до крайньої міри роздратування, кричить:

— Чорт з нею, з газетою, як терпіти отакі образи!

Ф. П. Матушевський так було рознервується, що аж плаче просто в голос, а Грінченко білий, як крейда, рівним авторитетним голосом хоче довести свою думку до кінця. Леонтович, обурений, вибігає з кімнати; я, хворий, змучений, з страшенним болем під грудьми, майже силою завертаю Леонтовича і встряю в спірку з Грінченком і часом, спересердя, такого наговорю, що потім самому соромно стане, і я цілу ніч не сплю з досади на самого себе. Правда, такі вибухи у нас були не щодня, але атмосфера була така напружена, що можна було щохвилини сподіватися вибуху.

Але потроху, потроху всі почали втягатися в роботу; з'явилося багато нових співробітників, матеріялу

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 451

присилали нам силу, хоч три чверті з нього було і ні до чого. Ф. П. Матушевському було сила роботи. Про справжню редакторську працю, тобто про контроль всієї газети, йому нічого було й думати, він увесь час мусів сидіти над виправлюванням рукописів: доводилося правити не тільки зміст, а й мову. Розділити ці дві функції ніяк не можна було, бо коли, скажемо, редактор виправить статтю по змісту, то справщик мови своїми справленнями надасть не той зміст: редакторові знов треба правити. Коли попереду справщик виправить мову, то часом зовсім його праця пропадає, бо редактор, або повикидає цілі шматки статті, або й зовсім забракує всю статтю по її змісту. Таким робом Ф. П. Матушевський мусів правити рукописи і по змісту і по мові та при тім ще треба було вважати на дві цензури: внутрішню та урядову. Окрім того ще ж треба було думати про склад всього числа, а коли мало матеріялу, то й самому писати статті. Найчастіше йому доводилося писати передовиці. Спочатку ми умовлялися, що їх писатиме Єфремов, Грінченко та Леонтович. Єфремова арештували, Грінченко відмовлявся, бо його статті часто доводилося бракувати через цензуру, а Леонтович, за своїми справами, не мав часу часто писати. Одним словом, якби не Ф. П. Матушевський, то ми напевне не змогли б видавати газети: по совісті треба сказати, що він сам її тоді виніс на своїх плечах. Я мало міг йому помагати, бо був зовсім хворий; я полегшував працю Матушевському тільки тим, що читав надіслану белетристику, на це я мав досвід ще з "Київської Старини", де я теж читав українську белетристику. Постійні болі під грудьми так мене знесилили, що я ледве міг виходити по сходах на другий поверх. А коли траплялися якісь непорозуміння і біль збільшувався, то я вже мусів лежати і прикладати гарячу грілку. Пам'ятаю, що одного разу, з приводу Державної Думи у нас у редакції вийшли такі суперечки, що я зовсім зліг. Якось на за-

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 452

сіданні редакційного комітету підійнялося питання — як нам ставитися до Державної Думи. Треба сказати, що на ці засідання тепер сходилися і всі ті, хто вів відділи, і таким робом засідання були многолюдні. Грінченко і ще кілька душ висловлювалися, що ми повинні бойкотувати (це першу!) Думу, бо вона вибирається не на основі загального, рівного, прямого і таємного виборчого права. Тепер аж смішно про це згадувати, а тоді це викликало такі гострі суперечки, що мало не розбіглися всі, а в результаті я так захворів, що рішив поїхати за кордон в якусь санаторію. Левкові знов треба було робити операцію, бо рана гноїлася, а коли переставав текти гній і закривалася рана, то підіймалася температура.

Рішили, що поїдемо вдвох до Галі (старша, дочка, що вчилася в женевському університеті) в Женеву, там я житиму в санаторії, а Левкові зробить операцію відомий на всю Европу хірург Реверден. Так ми й зробили. До нас ще пристав В. К. Винниченко, і ми втрьох поїхали в кінці лютого за кордон. Всю дорогу мене страшенно нудило, і я так ослаб, що в Женеву приїхав зовсім майже непритомний. Левко і В. К. Винниченко, як розказували потім, дуже боялися, що я умру в дорозі.

Пам'ятаю, що за всю подорож тільки раз у мене перестало боліти і я на короткий час прийшов до пам'яті.

Проїздили ми, здається, по Тиролю, коло якогось замку, збудованого на височенній, стрімкій горі. Винниченко, дивлячися замислено на той замок, промовив наче сам до себе в голос:

— Ну, як він додому вертається п'яний?

— Хто ? — питаю.

— Та господар цього замку!

Я несамохіть розсміявся, як здорова людина, і забув на мент за свою хоробу.

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 453

Здається, тільки горожанин російської держави міг зробити таке запитання.

Проживши півтора місяці в санаторії, я, без усяких ліків, так поздоровшав, що наче й не слабував ніколи. Спав спочатку по 12 годин на добу та їв по шість разів на день потроху — молошної страви і тим одужав.

В Женеві я тоді познайомився з багатьома емігрантами з Росії, але розкажу тільки про свідомих українців.

Я вже раніше казав, що там я познайомився з відомим складачем Драгоманова — Кузьмою Ляхоцьким, про якого я багато чув від проф. Ф. Вовка і який так просто розрішав польське питання на Україні. Тоді це вже був старий чоловік з великою сивою бородою, але ще такий міцний, що ходив по горах, несучи часом на плечах панночок, які приставали з незвички ходити по горах.

Після Драгоманова йому лишилася була маленька друкарня, власне тільки скриньки з літерами, з яких він складав еміґрантам російські та українські книжки, а відбивати возив тачкою до французької друкарні і з того жив, правда, далеко не розкішно.

Був у нього і склад "Громади" та інших Драгоманівських видань, але вони не розкуповувались, бо всі вони були заборонені не тільки в Росії, а й в Австрії, а з емігрантів рідко хто їх купував.

Кузьма страшенно сумував за кордоном і рвався на Україну, щоб хоч умерти дома, сторожем на могилі Шевченка. Але так і не здійснилися його мрії, і він умер в Женеві, бо незабаром в Росії настала страшна столипінська реакція, і Кузьма не міг вернутися на Україну.

Перед смертю всі Драгоманівські видання він перевіз до д-ра Юр'єва, що мав власну віллу коло Льозанни.

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 454

Познайомився я тоді і з О. М. Коваленком, одним з найсимпатичніших людей, яких мені доводилося стрічати в житті. Він був інженером-механіком на панцернику "Потьомкин", бунт якого він описав у ЛНВіснику за 1906 рік, під псевдонімом О. Журбенко — "Одинадцять днів на панцернику Князь Потемкин Таврическій". По ліквідації бунту, він з Румунії переїхав до Женеви, де й жив на гроші, що дістав від американського часопису за опис того бунту.

Саме тоді він клопотався, щоб перевезти до себе з України свою стареньку матір, що дуже сумувала за своїм одинаком. Він листовно порозумівся з земляками у Львові та Відні, щоб там стрінули її і допомогли доїхати до Швайцарії. У Львові стрінув її, як умовлено було, на двірці галичанин студент соц.-демократ. Він взяв від неї сторублевий банкнот, щоб купити далі білет і ... втік з тими грішми, покинувши напризволяще на двірці стару, неграмотну жінку, без копійки грошей! На щастя, вона знала прізвище Грушевського та Франка у Львові, якось добилася до них, і вони вже допомогли їй доїхати до Женеви^*).

Левкові зробили дуже добре операцію: повиймали шматочки кістки, які не позросталися, рана перестала гноїтися, стала заростати.

Вийнявши першу найбільшу кісточку, проф. Реверден,

^*) Виходить, що не тільки серед нашого темного народу, як я писав, мало трапляється чесних людей, а так само мало їх і посеред нашої інтелігенції, бо соц.-демократ, це ж вибрана з поміж гурту інтелігенції людина! А скільки виявилося отаких "ідейних борців" між іншою інтелігенцією під час останньої революції!

Чому ж опінія не карає їх?

Мовляв Шевченко:

"Чому на його не плюють?
"Чому не топчуть? Люди, люди!"

А люди наші, нація наша — "паскудна", "гнусна", як часто з болю у серці казав Лисенко. І працюєш для неї, як сказав Франко, — "тільки з песього обов'язку!"

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 455

який знав історію ранення мого сина, усміхаючись сказав:

— "Envyez ä votre Tzar!" (Пошліть свому цареві.)

Покинувши його в Женеві з Галею, щоб набирався сили, я зовсім здоровий поїхав через Італію, Австрію додому.

У Львові від проф. М. С. Грушевського довідався я, що він, купно з усіма галичанами, ображений статтею в "Громадській Думці", направленою проти галичан, відмовилися бути співробітниками нашої газети і навіть хотіли про це заявити голосно в пресі. Це була мені перша неприємна звістка про газету за тих півтора місяці, що я пробув за кордоном.

Живучи в Женеві, я ні з ким з редакційних не листувався, а жінка моя обминала питання про газету, хоч я, з того часу, як почав видужувати, раз-у-раз її допитувався. Вона писала мені про фінансовий стан газети, про хід передплати, а про внутрішнє життя нічого не писала, щоб не турбувати мене. Мене кортіло розпитатися у Ф. П. Матушевського, але соромно було його турбувати. Я знав, що у нього нема буквально й хвилини вільної, а щоб написати мені листа про внутрішній стан, треба було і спокою і часу. Я знав, що газета виходить, бо читав її щодня в Женеві, знав з листів жінки, що всі живі й здорові і на тому й заспокоювався.

Коли я приїхав до Києва, то довідався, що напруження в редакції дійшло до крайнього ступня. Леонтович не міг згадати прізвища Грінченка; на одну згадку про нього він затремтить увесь, і лице йому аж перекоситься. Після привітання зо мною, після мого першого запитання про внутрішню атмосферу редакції, Леонтович зараз же почав нервово лаяти всіх, а потім почав обвинувачувати мене за те, що це я склав такий редакційний комітет, понабирав таких співробітників. Обвинувачував їх у тім, що вони

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 456

газету погубили, що вони грають на найгірших інстинктах маси; своєю газетою вони нацьковують селянство і взагалі голоту на заможні кляси, розвивають в них інстинкти заздрощів до всіх власників і т. д. Я відповідав йому, що він перебільшує; він дратувався ще гірше, почав докоряти мені, що я втягнув його в таку компанію, осоромив його перед ріднею, перед знайомими і т. д.

— Не я вибирав, — кажу, — а ми гуртом складали спис співробітників.

Він мені на це:

— Я кажу про склад редакційного комітету, про Грінченка, який дає ввесь напрямок газеті і який її погубить. Вони, себто Грінченко і Ко, бажаючи опертися на голоту, потураючи їй, відвернули від газети заможні елементи, які могли б газету підтримати, поставити на ноги. Грінченко і Ко сподівалися, що газета широко піде серед голоти, аж виявилося, що ця голота може тільки палити й руйнувати все, а до українських культурних справ їй байдуже, газети нашої вона й не читає. В результаті така газета нікому й не потрібна, ніхто її не передплачує і її треба закрити.

— Газета ведеться по тій програмі, на якій ми умовилися, — кажу я йому, — може це була помилка наша в тім, що ми завели таку конституцію, при якій господарем справи являється редакційний комітет, а не видавці, але дотягнути газету до кінця року на таких умовах ми мусимо, бо ми обіцяли.

— Як собі хочете, а я вийду з газети, — каже Леонтович, — я не хочу себе соромити; треба обміркувати, кому я повинен передати редакторство і право на видання.

Стурбувало мене це немало. Боявся я, що коли він відмовиться бути видавцем, то може й Сіміренко не дасть грошей на видання до кінця року, а у мене тоді грошей зовсім не було. Почав я умовляти його,

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 457

щоб він зостався хоч видавцем, а редакторство нехай передасть Матушевському.

— Я ж давно вам казав, — кажу йому, — щоб ви скинули з себе редакторство на ім'я фактичного редактора, бо тепер через те і виходять непорозуміння, а ви мене за це обвинувачували, що я умовився з Грінченком і Ко і хочемо випхати вас з газети.

Справді було дуже незручно, що він був юридичним, одвічальним редактором, а фактичним був інший: він раз-у-раз боявся, що його можуть посадити в тюрму якраз за те, з чим він боровся, що вивертало його душу. Це справді трагізм. Нарешті він згодився передати редакторство, а видавцем зостався надалі.

Коли, повернувшись з-за кордону, я в перший раз прийшов до редакції і побачив Матушевського, то аж ахнув: він страшенно зблід, пожовк, виглядав зовсім хворою людиною. Та й не диво, бо окрім каторжної праці, окрім убивчої атмосфери в редакційнім комітеті, він ще не доїдав і не досипляв увесь час. Жив він у Боярці, де дружина його служила земським лікарем; щодня і в дощ і в завірюху, треба було бігти на двірець, їхати до Києва, сидіти по кілька годин у редакції не ївши, потім знов їхати в Боярку. Часто-густо треба було ще зоставатися і на вечір, бо він разом з тим був і членом ради Демократично-Радикальної Партії, значить доводилося харчуватися бозна як. Це з його боку була така саможертва, таке геройство духа, що коли наша преса матиме будуччину, коли вона розів'ється так, як у людей, то ім'я Ф. П. Матушевського повинно нею возвеличитися на вічні времена, яко нашого першого мученика преси" який не шкодував свого здоров'я, можна сказати свого життя, для її існування. (Ф. П. Матушевський помер 1919 року в Греції, бувши там послом У.Н.Р.). До початку нашої газети я любив Ф. П. Матушевського за його надзвичайно симпатичну вдачу, а з цього часу почав його глибоко поважати і дивувати-

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 458

ся його нелюдському терпінню, енергії, його вірі в нашу справу. Одним словом, у мене нема такого хисту, щоб змалювати заслуги цього чоловіка перед нашою газетою. Я б на його місці плюнув на все і безвісти забіг би. На мені сто разів менше лежало праці, але я не видержав, звалився і забіг аж у женевську санаторію.

Інша редакційна братія жила собі як поденщики, аби день до вечора, аби побільше дістати гонорару. Коли я не видержав якось і сказав:

— Люди добрі, як же можна домагатися побільшення гонорару, коли газета дає страшні втрати, треба ж мати совість.

То Грінченко, образившись, кинув мені:

— Я двадцять літ робив дурно на користь українського народу, а капіталісти наші, визискуючи той нарід, придбали собі гроші, то повинні вони тепер платити за мою працю як слід.

— Ну, що ти йому скажеш на це? Не доведи Господи робити якенебудь гуртове діло з такими прямолінійними людьми! Грінченко прекрасний робітник, але, мовляв М. В. Лисенко: "треба, щоб він собі працював на необитаємому острові".

Коли Леонтович заявив, що він передає редакторство Матушевському, то у всіх полегшало на душі, мов якась вага зсунулася з плечей. Коли оформилося діло, настав у редакції спокій, і я теж з спокійною душею виїхав на літо в Кононівку, тим паче що С. О. Єфремов був уже на волі, а значить газета була забезпечена з літературного боку.

Літо 1906 року на селі було неспокійне. В Думі піднялося аграрне питання, уряд уперся, не схотів допустити примусового викупу великих посілостей. Я певен був, що коли не дадуть селянам землі, то підійметься Жакерія, Пугачовщина, хоч за себе і за свою сім'ю я був спокійний: я знав, що у селян я заробив "полегкість".

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 459

Про цю "полегкість" оповідав мені один старий поляк Чайковський: коли під час польського повстання 1863 року він студентом їхав на вакації з Києва додому, то розпитував у свого візника про настрій селян до його батька, бо саме тоді було щось на взір Жакерії на Правобережжі. Хлопець заспокоював його, кажучи:

— Я чув поміж людьми, що вам буде полегкість.

— А яка саме? — питає Чайковський зрадівши.

— Та казали люди, що ви добрі пани, то вас довго мордувати не будуть, а одразу голову до порогу.

— Отака "полегкість". Правда, я не такої полегкости собі сподівався, я певен був, що коли почнеться "Жакерія", то найбільше, що мені зроблять, те, що скажуть кучерові: "Запрягай коні та вивези їх на станцію, нехай їдуть собі в город". Так що я, не вважаючи на те, що мало не все літо кожну ніч світилося від пожарів сусідніх панських садиб та скирт, не турбувався, а жив собі спокійно.

Але не прожив я й місяця, як дістав од Леонтовича рішучого листа; він писав, що Матушевський забракував його статтю по аграрному питанню, а через те він виходить з редакційного комітету і вимагає, щоб я зараз приїхав і перевів на своє ім'я газету. Треба сказати, що статтю свою він читав мені в черновику; він в ній проводив думку, що дурно землю одібрати не можна і несправедливо, що треба її викупити, себто висловлював ті думки, що й я в своїх фейлетонах "Розмовах про всячину" і які цілком відповідали програмі Демократично-Радикальної Партії, на основі якої ми умовилися вести газету. Якось при мені він сказав Матушевському, що виправить трохи свою статтю, перепише і дасть в газету. Я, сміючися, кажу:

— Глядіть, ви так виправите, що ще редактор не схоче її друкувати.

Так воно й сталося.

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 460

Я поспішив у Київ до Леонтовича і застав в крайньому роздратуванні на Матушевського, на ввесь редакційний комітет і на мене. Він знов обвинувачував мене в тім, що я підібрав таких людей до редакційного комітету, які з заздрости до заможних людей, готові проповідувати грабежі і т. д. Я намагався його заспокоїти, кажучи:

— В моїх статтях провадяться ті самі думки, одначе їх друкували, хоч часом і не зараз, а після деяких поправок, зроблених відповідно до уваг Ф. П. Матушевського. Діло очевидно в виразах, а не в думках, бо думки ці відповідають програмі, по якій ми погодилися вести газету.

Але Леонтович дратувався ще дужче, казав, що Матушевський очевидно не хоче друкувати його статті і звертає на редакційний комітет, на засіданні якого ще більше буде образ для нього, тобто Леонтовича. Жінка В. М. Леонтовича теж його заспокоювала, але він не вважав на нас обох і загрожував, що відчитає на засіданні комітету цій "компанії" ...

Дорогою мені здавалося, що наче він заспокоївся, але на засіданні він знов роздратувався і так себе поводив, що всіх страшенно обурив проти себе. Почав він з того, що заговорив російською офіціяльною мовою і якось, погірдливо, звисока докоряв і обвинувачував усіх у змові проти нього. Врешті скоїлася дуже бурна сцена: щось образливе сказав Матушевський, щось гостро вигукнув Єфремов, їдке Грінченко, але я вже не пам'ятаю деталів, бо сам був дуже схвильований. Скінчилося тим, що він скочив, промимрив якусь лайку і вийшов, не прощаючись, з кімнати. Ми посиділи трохи мовчки, обмінялися вражіннями і розійшлися.

З тугою в душі, з страхом за існування газети я прийшов додому і сів за листа до В. Сіміренка. Написав я йому, що В. М. Леонтович очевидно розхворівся нервами, що тепер він бачить у всьому змову

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 461

проти себе, як ще недавно бачив у себе всі прикмети туберкульози, що йому треба б виїхати на спочинок за кордон і т. ін., що газету я перейму на себе і сподіваюся, що він не відмовиться її підтримувати до кінця року.

Другого дня прийшов до мене Леонтович, почав скаржитися, що він розійшовся з усіма своїми бувшими однодумцями, а тепер лишився зовсім одиноким. Він ясно бачить, що сучасний рух веде до погибелі конституції, але цього не хотять бачити ліві і грають в одну дудку з "чорносотенцями", що такою ж дорогою іде й наша газета, яка одвернула від себе всі заможні умірковані елементи, на яких тільки й можна заснувати міцний національний український рух. Одним словом, настрій у нього був миролюбивий: видко було, що він хотів загладити вчорашній інцидент, але все таки рішуче стояв на тому, що він газету передасть мені і ніякої участи в ній приймати не буде.

Незабаром я дістав від В. Ф. Сіміренка лист, в якому він пише, що нічого не має проти того, щоб газета була переведена на моє ім'я і обіцяє підтримувати її до кінця року, але шкодує, що редакційний комітет так несправедливо обійшовся з В. М. Леонтовичем.

І так газету Леонтович перевів на мене, а сам зовсім відсахнувся від неї, навіть не хотів, щоб йому нагадували про неї.

В редакції все прийшло в норму, потроху всі заспокоїлися, але Матушевський зовсім вибився з сил і мусів узяти на місяць відпустку, щоб трохи відпочити. Єфремов згодився той місяць працювати за нього, і я спокійний виїхав у Кононівку, а потім на молочу в Перешори.

18 серпня 1906 року, коли я був у Перешорах, в редакції "Громадської Думки" зробили трус, познаходили у декого в столах Виборзьку відозву (розпуще-

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 462

ної 1-ої Державної Думи), протоколи московського з'їзду Крестьянського Союзу і т. ін. Синицький послав мені телеграму, що газету закрито.

Мене це стурбувало, і в Київ я приїхав зовсім хворий. Од Синицького довідався от що: Виноградова, що перекладала тоді телеграми, завела в редакції есдецьку явку, куди заходили соціял-демократи за всякими справками. М. Синицький розказав про це С. Єфремову, який тоді заміняв Матушевського. С. Єфремов розсердився і сказав, що він збере редакційний комітет і позвільняє тих, що заводять нелеґальщину в редакції і тим підводять газету під небезпеку. А тим часом уночі з'явилася поліція і почала трус, який тягся аж до півдня. Поарештовували кількох співробітників, в тім числі С. О. Єфремова, К. Хохлича, Ю. А. Квасницького, а разом з тим забрали і декого, що прийшли до редакції, зовсім нам невідомих, може справді вони були есдеки і зайшли по даній їм явці.

Хто зостався живий з редакційного комітету, зійшлися у мене і порішили, що мені, видавцеві, і Ф. П. Матушевському, редакторові, треба йти до генерал-губернатора і просити дозволу видавати газету далі.

Першого ж прийомного дня ми з Матушевським пішли до генерал-губернатора Сухомлинова (пізніше військовий міністер), за відсутністю якого тоді заступав генерал Шміт. Довго ми сиділи в прийомній, врешті нас покликали. Увійшли ми, вклонилися Шмітові, що стояв посеред кабінету, а по обидва боки його, як архангели, цензори — Сидоров та Нікольський. Шміт зробив рух, наче він подає мені руку, але так невиразно, що я боявся попасти в ніякове становище і рішив краще закласти свої руки за спину. Я почав з прохання дозволити мені продовжувати видання газети.

— Ні в якім разі, — каже генерал-губернатор, — у вас там найдено цілі склади революційних видань.

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 463

— Повірте, — кажу, — ваше пресвосходительство, що я про це нічого не знав і вперше почув тільки після трусу.

— Ну, вже цьому трудно повірити. Як ви не знали, що у вас робиться в редакції?

— Це ж дорослі люди, — кажу я, — як же я буду заглядати до них у шухлядки? Я дуже дорожу виданням газети і якби я підозрівав щонебудь подібне, то я прийняв би міри.. .

— Але у вас там якийсь революційний притон. Там арештовано революціонерів з принесеними проклямаціями.

— В редакцію заходить маса народу, і редакція не може за них відповідати, а також за те, що у них в кишенях.

— Говоріть! Чому ж до мене не приносять? — каже посміхаючись Шміт.

Я тільки знизав плечима. Взагалі він розмовляв досить добродушно, і я насмілився знов просити, щоб він дозволив "Громадську Думку".

— Ні в якім разі! Всі давно говорять, що ви взяли протидержавний, дуже різкий, ворожий фронт.

— Це, кажу, ваше превосходительство, непорозуміння, основане на нерозумінні мови української.. .

— Що ви мені кажете, — каже Шміт ламаною українською мовою, — я сам полтавець і добре понимаю, в чім тут "заковика". Знаєте, що? Я не хочу закривати ваше підприємство і позбавляти заробітку тої маси людей, котра працює при газеті, наборщиків та інших служачих і дозволю вам видавати газету, але тільки під іншим назвищем.

— Це не комерчеське підприємство, ваше превосходительство, — обзивається Сидорів, — вони хотять відновити малоросійський язик . . .

— А ... а ... понімаю: це значить сепаратизм ...

Мене така злість взяла на Сидорова, що я мало не сказав: "І чого ще ви хочете від нас, ми ж вам і

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 464

так платимо по 50 карбованців місячно, та ще й на Новий Рік і на Великдень посилаємо на ралець по сто карбованців", але вдержався, бо чого доброго цього не докажеш, він же бере без свідків. Я тільки з презирством глянув на нього та й кажу до Шміта:

— Дякую, але вже видавати газети я не маю наміру, вона мені принесла стільки неприємностей, що Бог з нею. А прошу тільки розпечатати редакцію для ліквідації діла. Я сподівався, що Сухомлинов дозволить мені видавати "Громадську Думку" далі.

— За цим зверніться в Жандармське Управління.

На прощання він подав мені руку вже виразно, і ми вийшли.

Почалися мої митарства: пішов я в Жандармське Управління — нема прийому. Насилу мене впустили, коли я сказав, що мене послав генерал-губернатор. Поніс унтерофіцер мою карточку. Кажуть прийти в прийомний день. Приходжу через кілька день. Кажуть написати заяву. Пишу прохання, щоб розпечатали редакцію; кажуть, що відповідь дадуть через поліцію.

— Помилуйте, — кажу, — та це ж буде через місяць!

— Ну, приходьте в наступний прийомний день.

Приходжу, посилаю картку. Виходить ротмістр і каже:

— Це не Жандармське Управління опечатало, а по розпорядженню генерал-губернатора — поліція, чого очевидно Шміт не знав.

Іду в поліцію. Добився прийому у поліцмайстра, розказую йому, він каже:

— Не знаю, спитайте пристава.

Пристав каже, що він сам зацікавлений розпечатанням редакції, бо там стоїть наряд поліцейських, який йому дуже потрібний, але розпечатати не може, поки не буде розпорядження поліцмайстра.

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 465

Другого дня йду до поліцмайстра. Каже, що буде у губернатора і розпитає, бо невідомо, хто запечатав. Захворів я ще більше, ледве ноги волочу. Далі поручив ходити в поліцію Синильному.

Коли вернувся з відпустки справжній генерал-губернатор Сухомлинов, то я поїхав до нього в тій надії, що він дозволить мені продовжувати "Громадську Думку". Я ще від покійного Молчановського чув, що він, як учень Драгомирова, не вороже ставиться до українства. Але Сухомлинов рішуче відмовив мені, кажучи з докором:

— В мою відсутність ви підложили мені свиню.

Але що це повинно було значити, я не допитувався і явно бачив, що історія з "Громадською Думкою" була йому дуже неприємна.

Тим часом усі, хто працював у газеті, мало не щодня збиралися у мене та радилися, як бути далі. У нас був запасний дозвіл Грінченкові на "Раду". В. М. Леонтович сказав мені, що В. Сіміренко обіцяв" підтримувати до кінця року "Громадську Думку", а чи схоче він підтримувати "Раду", то невідомо і через те не давав Сіміренкових грошей. Я йому доводив, що Сіміренкові однаково, під якою назвою не була б газета, бо очевидно, що це та сама. Він стояв на свойому і казав, що треба запитати Сіміренка, який виїхав за кордон, а без його згоди грошей на "Раду" не дасть; ждемо відповіді від Сіміренка і радимося.

Треба сказати, що нам вже ясно було, що газета наша не має і десятої частини того успіху, на який ми сподівалися, починаючи її видавати. А тут ще після заборони "Громадської Думки" по всій Україні, мало не у всіх її передплатників зробила поліція труси, багатьох заарештувала і тим стероризувала, залякала їх. Ми почали обмірковувати причини неуспіху її. Матушевський бачив найбільшу причину неуспіху газети в тому, що ми мало її реклямували; він напосідався,

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 466

що обов'язково треба рекламувати по всіх видатніших російських газетах; розсилати агентів по провінції для організації продажу в роздріб, збору передплати, бо без цього жадна газета не може мати успіху. Синицький і я доводили йому, що ми обмінювалися оголошеннями майже зо всіма поступовими російськими газетами; аґент до продажу газети, Компанієць, має до тисячі агентів в українських губерніях, що він скрізь розповсюдив "Київську Мисль" і нашу газету розсилає всім своїм аґентам, але вона не має ходу на місцях.

Я твердив, що нас не то що не знають, а не хотять знати: тому свідчать цифри. В першу половину 1906 року "Громадську Думку" передплачувало — 4.093 душі, а тепер зосталося всього — 1.509 душ передплатників. Мало не п'ять тисяч душ зацікавилося нашою газетою і передплачувало її, хто на місяць, хто на три, хто на півроку, і тільки душ коло 500, цілком свідомих передплачували на весь рік. Очевидно, вона задовольнила тільки невелику частину, а решта через щось покинула її передплачувати. Грінченко доводив, що "Громадська Думка" не має успіху тому, що вона зовсім не українська газета, а російська, тільки писана українською мовою і обвинувачував Матушевського в тому, що він не надає їй українського характеру, веде її взагалі нецікаво і не може бути редактором. Матушевський відповідав, що спеціяльно українськими питаннями цікавиться не більше тисячі душ свідомих українців, а решта вимагає від газети загально російських вісток, якими тепер нервово живе вся Росія. Дехто завважав, що неуспіх газети залежить від того, що наші звістки систематично спізняються, що "Київська Мисль", тільки завдяки великій кількості телеграм від власних коресподентів, побила рекорд над усіма київськими газетами; але для цього треба багато грошей, яких видавці не вважають потрібним затрачувати. На це я відповів:

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 467

— Газета наша єдина на всю Україну і хоч би вона друкувалася вся по телеграфу, то й тоді вона спізнялася б проти російської газети, бо в Харкові, Катеринославі, Одесі і т. д. наші передплатники раніше дізнаються новини з місцевих російських газет, ніж поки до них з Києва дійде наша газета. По-мойому мале розповсюдження газети найбільше залежить від того, що публіка, як інтелігентна, так і неінтелігентна, не звикла зовсім до української газетної мови. Це, по-мойому, найголовніша причина — це видно і з листів, які нам пишуть, і з розмов з нашими читачами. Не звикли вони до абстрактних понять, яких нема у народу. Мова нашої газети для них зовсім чужа, нею обурюються й люди, які щиро хотіли б, щоб розвинулася наша преса. Один полтавський поміщик, Бобирь-Бохановський, людина з вищою освітою, цілком прихильна до розвитку нашої літератури, з обуренням читав мені деякі фрази з "Громадської Думки" і казав:

— Ну, хіба це по-нашому? Це по-хорватськи, або по-словацьки, тільки не по-нашому: ну, прочитайте самі хоч оцю передову статтю: "Суспільний рух з протягом часу набрав такої сили і прибрав таку форму, що уряд наш" і т. д. Ну, хто розбере цю фразу? Що таке "суспільний", що таке "рух" ?

Після моїх пояснень він і каже:

— От і треба було так і сказати: "С теченіем времені наше движеніє приняло такії розміри і форму, що правительство наше" і т. д.

Знов і народня мова на Україні не однакова: полтавці не розуміють і обурюються словами подільськими, навіть київськими. Один селянин полтавець, П. Оправхата, великий націоналіст, з жалем казав мені, що ми самі відвертаємо читачів від нашої газети якимись видуманими словами, виразами, що їх ніхто не розуміє і для прикладу навів таку фразу з газети: "Не варто було в'язневі тікати, бо на брамі стояла варта". Виявилося, що на Полтавщині не розуміють

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 468

слів: не варт, в'язень, брама і варта. Окрім того багато шкодив і правопис: всі звикли до російського і зразу не розбирають нашої газети і з обуренням кидають її і не хотять читати. Треба ще й додати, що нема у нас видатних талантів, щоб приваблювали читача; нема таких публіцистів, щоб до голосу їх прислухалися, нема гумористів, фейлетони яких передплатник читав би своїм сусідам і тим заохочував їх до газети і т. д. Російські газети можуть без цього обходитися, бо до їх публіка звикла, вона не може вже обійтись без них і вимагає тільки свіжости новинок. А наша газета, як я вже сказав, не може поспіти за російськими місцевими газетами і не має таких талантів, які зробили б газету цікавою з літературного боку. А найбільше гальмує розповсюдження газети те, що українство досі було синонімом "крамоли", "сепаратизму": провінціяльні власті вважають все українське тільки здобутком революції, як і всяку літературу, видану "явочним порядком", самочинно. А до того ще й газета наша, як справедливо каже В. М. Леонтович, взяла тон занадто ворожий до всіх заможних кляс та до духовенства і ставилася прихильно тільки до робітників та до селянства, а вони нічого не знали про газету, бо або неграмотні, або так малограмотні, що не вчитають газети. При таких умовах пани, панки, заможні козаки, священики страшенно обурювалися на "Громадську Думку" і за її зміст; земства не допускають її в свої інституції, попи не дозволяють дякам та вчителям передплачувати її, говорять проти неї в церкві до парафіян, поліція видирає її від дрібної сільської інтелігенції, не кажучи вже про селян. Один земський страховий аґент, свідомий українець, казав мені, що "Громадська Думка" обходиться йому не 4 карб. на рік, а 16, бо він, щоб могти спокійно її одержувати, мусить ще передплачувати чорносотенного "Кіевлянина" за 12 карб.; якби він передплачував саму "Громадську Думку", то його вигнали б з посади.

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 469

От при яких умовах довелося жити першій українській щоденній газеті. Одна надія, що тільки час зробить своє діло. Тільки через якийсь десяток років люди привикнуть до газети, і тоді вона стане на ноги. Само собою, якби у нас була своя школа, то діло пішло б далеко швидше, але школи ще не видно: принаймні за свого життя я й не сподіваюся її побачити.

А тим часом треба не дати завмерти нашій пресі, треба, щоб вона не переривалася, а для того треба грошей. Кожного місяця тоді на газету і журнал видатку було по 6 тисяч руб., передплата давала мало, а тому доводилося докладати, у мене тоді грошей мало було. Леонтович дав п'ять тисяч і відсахнувся. М. М. Аркас обіцяв дати 3 тисячі, дав 2.500 руб., а надалі відмовився, вся надія була на Сіміренка, і ми ждали від нього відповіді. Почали у нас виникати думки — чи не почати нам тепер, після закриття "Громадської Думки", не щоденну газету, а тижневу, або двічі, тричі на тиждень, щоб поменшити видатки на газету. Я обстоював, щоб газету випускати через день, але мені довели, що видатки на неї будуть мало чим менші, ніж на щоденну.

Саме під час нарад приїхав зі Львова проф. М. С. Грушевський. Після того, як у нашій газеті з'явилася редакційна стаття, написана Грінченком, в якій зганьблено галичан за їхню не українську мову і відмовлено було надрукувати статтю проф. С. Томашівського про десятилітній ювілей Грушевського, Грушевський, як я казав уже, дуже образився на наш редакційний комітет і тепер мало цікавився газетою, а підняв питання про журнал. Він приїхав із звісткою, що рішив перенести з 1907 року "Літературно-Науковий Вісник" до Києва.

Мені хотілося з'єднати "Нову Громаду" і "Літературно-Науковий Вісник" в одно видання. Очевидно було, що "Нова Громада", яка за рік придбала ледве 400 передплатників, не зможе окупити себе на той рік,

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 470

а грошей добути для неї я не сподівався; у мене всі думки були про те, як би знайти грошей хоч на видання газети. Грушевський спочатку піддержував мене в пропозиції з'єднати обидва журнали в одно, але коли побачив, що проти цього рішуче повстає Грінченко, то вже й не настоював і мене просив не підіймати більше мови про з'єднання. Він мотивував це тим, що коли спільний журнал не піде, то Грінченко і його друзі будуть в цьому обвинувачувати "Літературно-Науковий Вісник" і галицьких співробітників, а коли піде, то причину успіху приписуватимуть собі і в редакції неминуче виникнуть непорозуміння і т. ін.

З цим не можна було не згодитися: Грушевський та Грінченко ніколи не вжилися б в одній редакції та й ні в якій справі, як товариші. Обидва вони такої вдачі, що на другорядній ролі не помиряться, кожний з них схоче бути першим і один одному старшинства, булави, не попустить. Але Грушевський незрівняно талановитіший, освіченіший та вченіший за Грінченка. Перед його авторитетом схилилися всі українці, крім тих, що претендували на гетьманство, як напр. Науменко та Грінченко. Останній ясно бачив, що з переходом сюди Літературно-Наукового Вісника переїде сюди і Грушевський, до якого само собою перейде і булава, перейде перша роля серед українців, от через що він рішуче стояв проти перенесення ЛНВ, до Києва ще в кінці 1905 року і тепер, але Грушевський рішуче заявив, що вже з Нового Року Вісник буде виходити в Києві, хоч би там що, з тих самих мотивів, про які він писав нам рік тому назад, себто, щоб не виробилося двох літератур: галицької та української.

Тим часом прийшла відповідь від Сіміренка, що він слова свого не міняє і допоможе дотягнути газету і журнал до кінця року. Хоч Матушевський і був страшенно змучений, але мусів був знов узяти на себе мученичеський хрест редактора, бо більше нікому.

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 471

Між нами не було нікого здатного на це, крім Грінченка, але він заступав в журналі Єфремова, якого не випускали з тюрми, та він таки й не хотів братися за газету. За секретаря ми взяли бувшого коректора М. Павловського, бо В. Козловський втік за кордон; у відділах теж були переміни, бо деяких попередніх відділоводів арештовано, а деякі виїхали з Києва, бо газета не виходила цілий місяць. Але Матушевський згодився вести газету тільки часово, доки ми знайдемо собі редактора: він почував себе зовсім хворим, знервованим і втомленим.

Коли ми перебирали в думці людей, що могли б бути за редактора, то нам спало на думку ім'я О. О. Русова, колишнього редактора газети "Труд". Справді, кращого нам і не найти: хоч він і старий і, як казали, дуже млявий, але на всю Україну вславився своєю надзвичайно симпатичною вдачею, всі товариші знають його під прізвищем "Саша-Янгол".

Я вхопився гаряче за цю думку: я певен був, що ім'я О. О. Русова вплине і на розповсюдження газети і от з яких причин: скільки мені доводилося помічати, то майже всі старші свідомі українці, а про соціял-демократів і казати нічого, холодно, або навіть вороже ставилися до газети; майже всі вважали "Громадську Думку" органом не всеукраїнським, а органом маленького гуртка, який вони називали "Грінченко і Ко", а його недолюблювали скрізь, як найстаріші, так і наймолодші.

По всіх більших городах українці намагалися заснувати свій орган і зовсім не дбали про розповсюдження нашої газети. Я певен був, що коли на чолі газети стане Русов, всіма поважана людина, то українці вже не вважатимуть нашої газети гуртковим органом, а всеукраїнським і дбатимуть про її розповсюдження. Окрім того я вже знав, що В. Леонтович ні копійки не дасть на газету, коли в ній Грінченко грати-

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 472

ме ту саму ролю та певне і Сіміренко відмовлятиметься, а коли на чолі стоятиме Русов, то може він не ворогуватиме з газетою. Я зараз написав гарячого листа до Русова, до П. Я. Стебницького в Петербург, до Л. М. Жебуньова в Полтаву, бо знав, що Русов скоро має приїхати туди на кооперативний з'їзд. Всіх умовляв, заклинав умовити Русова взяти редакторство, бо на цей склад редакційного комітету грошей не дадуть і ми останемося без газети.

А тим часом ми знайшли кватирю на Підвальній ч. 6. і почали випускати "Раду". За офіціяльного видавця був Грінченко, а редакторство він зараз же передав на ім'я М. І. Павловського, фактичним редактором покищо згодився бути Матушевський.

Русов на мій лист відповів, що з Полтави він заїде побалакати зо мною, а покищо нічого рішучого сказати не може, бо вважає себе зовсім нездатним на посаду редактора; що він у цьому упевнився ще тоді, коли був за редактора "Труда", здається 1881 року. З Полтави він справді разом з д-ром Юркевичем та Матушевським заїхали до мене в Кононівку, куди я виїхав зовсім хворий на відпочинок. В Кононівці ми втрьох насіли на Русова, і він згодився ліквідувати свої справи в Петербурзі і переїхати до Києва.

Радісний я поїхав у Київ і пішов з цією вісткою до Леонтовича, але він холодно віднісся до неї і сказав, що всеодно він не дасть і копійки на газету, бо вважає її нікому непотрібною, ніхто нею не цікавиться і т. ін. Я йому кажу, що все таки вважаю його за спільника, бо він вже дав 6 тисяч карб., а коли не дасть на той рік, то так і буде, може на третій рік дасть, але він рішуче відмовився від усякої участи в газеті.

Тоді я рішив піти до небіжчика проф. В. Антоновича, який тоді недавно повернувся з Криму. В. Антонович, можна сказати, єдиний з старих киян, що

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 473

з самого початку існування газети ставився до неї з великим інтересом і спочуттям. Він залюбки читав її, стежив за всім, що там писалося, раз-у-раз висловлював певне задоволення газетою і підсміювався з києво-старинців, що, як він знав, мало не вороже ставилися до "Громадської Думки". Правда, і він раз-у-раз морщився, коли при ньому згадували Грінченка, називав його раз-у-раз "кулешиком" (маленький П. Куліш), "бактерією розложенія" і висловлював побоювання, як би через нього не розпалася компанія, що веде газету, але все таки роля Грінченка в газеті не відвернула його від неї, як інших старих. Я розказав йому ситуацію справи і просив, аби він вплинув на Сіміренка, щоб той підтримав газету і в 1907 році. На жаль, проф. Антонович зимою не виходив з хати, то треба було, щоб Сіміренко сам заглянув до нього, але викликати його він не вважав можливим. Я кажу йому, що В. М. Леонтович дуже вороже ставиться до газети, і я боюся, як би це не вплинуло на Сіміренка. Тоді проф. Антонович каже:

— От, якби була тепла погода, то я поїхав би до Сіміренка і в присутності Леонтовича та Софії Івановни (жінки Сіміренка) і завів би розмову про газету, щоб їх доводи тут же при ньому паралізувати, то було б добре. А так, хоч він і заїде до мене сам, то вдома вони можуть його розрадити.

Тим часом холод міцнів, і я тратив усяку надію на те, що В. Антонович побуває у Сіміренка. Тоді я почав закликати В. Леонтовича до проф. Антоновича, якого він дуже поважав і з поглядами якого раз-у-раз рахувався. У В. Антоновича я звів розмову на газету. Леонтович почав доводити, що вона нікому не потрібна, що лучче за ці гроші видавати брошури, книжки і т. д. В. Антонович, своєю сталевою логікою, довів йому, що без газети нам тепер існувати не можна, що це є тепер найважніша справа українська. Леонтович сперечався:

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 474

— Помилуйте, — каже, — та ця газета сіє ворожнечу до заможних кляс, вона підбурює, щоб одібрали землю від поміщиків і т. д.

Проф. Антонович відповів:

— Я сам уважаю, що земля повинна належати народові, а не панам: народ її заселив, культивував, обороняв і т. д. та й в народі наша національність, а не в поміщиках, які або пополячились, або покацапились.

На це Леонтович каже:

— Я можу ще згодитися, щоб землю викупили, а газета підбурює, щоб мужики дурно видерли її силою; вона спочуває, мало не намовляє палити панські садиби і т. ін.

Треба сказати, що Леонтовича в 1906 році палили безпричинно зо скілька разів якісь хулігани, на радість адміністрації та панам, які вважали Леонтовича за ліберала. Це його дуже нервувало, дратувало; от причина, чого він так дразливо ставився до того, що в нашій газеті ніколи не здіймали голосу проти аграрних ексцесів, підпалів і т. ін. На його обурення проф. Антонович завважав:

— Я, правда, не помічав, щоб газета підбурювала до підпалів. А якби й було так, то це ж не обов'язково для кожної газети. Ця газета, припустім, підбурювала, а ви видавайте таку, щоб не підбурювала.

— Що ж ви зробите, коли Грінченко і Ко раз-у-раз це робитимуть, хоч ви їм що кажіть, — відповідав Леонтович.

Тоді я кажу, що за редактора ми закликали Русова, людину, як відомо, розумну, тактовну і впливову; при йому Грінченко не матиме такого впливу, як досі. В. Б. Антонович цілком зо мною погодився, бо Русова він знав давно з найкращого боку. Леонтович почав здаватись, але все таки сказав, що сам він не може брати участи в газеті з такою компанією, а Сіміренко може й не відмовиться помогти дечим.

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 475

Видно було, що на велику поміч Сіміренка рахувати не можна було, тоді я рішив продати 200 десятин землі в Тираспільськім повіті, за яку німці-колоністи давали мені по 300 карбованців за десятину. Я завів переписку з ними, згодив землю по 325 карб. за десятину; вони згодилися, але, щоб не разом давати гроші. Дали мені задатку 10.000 карб., а 25.000 я вимагав при підписанні контракту, бо цю суму я винен був за будинок, куплений мною на Маріїно-Благовіщенській вул. ч. 56 і платив за них 8% по закладній, а решту грошей згодився розсрочити їм на 6 років.

І так на газету було забезпечено моїх 10.000 рублів, а ще треба було принаймні з 15.000 карб., якщо не видавати журналу й скорочувати видатки до крайньої міри. Я сказав Леонтовичу, що дам на 1907 рік своїх 10.000 карб., і хотів побачитись з Сіміренком, щоб довідатись, скільки він зможе дати. Але до Сіміренка я так і не добився: коли не підеш до нього, то не додзвонишся, бо дзвінки познімано, і не достукаєшся, бо ніхто не виходить.

Приїхав знов проф. Грушевський, і я прохав його підтримати мене своїм авторитетом. Почали ми сходитися у Леонтовича на наради, але Леонтович твердо стояв на своєму, що з цією компанією не хоче мати ніякого діла: власне, він не зносив у першу голову Грінченка.

М. Грушевський подав думку організувати справу так, щоб справжніми господарями газети були видавці ; ніякого редакційного комітету не повинно бути, тільки редакційні наради співробітників на чолі з редактором і при участі видавців і сказав, що при таких умовах він охоче стане спільником і дасть тисячу карбованців. Леонтович обіцяв нам улаштувати побачення з Сіміренком, але нарешті, через кілька день сказав, що Сіміренко дуже втомлений і не може нас прийняти, але обіцяє дати на газету 5.000, більше дати ніяк не може, бо капіталу зачіпати не хоче, а тільки

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 476

проценти, бо він торік витратив занадто багато. Сам Леонтович нічого не може дати, бо заходжується будувати дім, але візьме участь в газеті, яко довірений Сіміренка. Ми завважили, що він і сам має право, бо торік дав п'ять тисяч та жалкували, що нема більше грошей. Порадившись, ми рішили побільшити ціну на газету. Грушевський, опираючись на приклад галицького "Діла", найдорожчої, як він казав, на світі газети, напосідався, щоб назначити 10 рублів на рік, але я упирався, і нарешті зупинилися на 6 рублях.

Тепер я думав, що це була моя помилка, треба було в перший же рік призначити рублів 12, то напевне число передплатників було б те саме, що й при 4 руб., а виручка була б далеко більше; напевне оцих 1.500 душ, що передплачують тепер, були б і тоді. Але тоді причину малого числа передплатників ми складали б напевне на високу ціну і жалкували, чому не призначили чотири рублі...

І так ми побільшили ціну на два рублі, і рахуючи, що у нас буде не менше двох тисяч передплатників, склали приблизний кошторис і рішили, що докласти доведеться тисяч двадцять. Треба було шукати грошей. Я почав розписувати листи до заможніших українців. Аркас відповів, що дав би з дорогою душею, та затіяв видавати свою "Ілюстровану історію України", яка вимагає дуже багато грошей, а прибутків з маєтку через заколот нема. Обізвалися тільки М. Ф. Комар та П. Я. Стебницький, що можуть дещо урвати з свого заробітку, і обидва пообіцяли по тисячі; потім обіцяв тисячу д-р Юркевич і таким робом наскладалося 19.000, з якими вже нестрашно було починати газету з 1907 року.

Про результати цих наших нарад я розказував Матушевському та Грінченкові і взагалі всім, хто особливо цікавився долею газети. Я казав, що на ведення газети на тих основах, які були в 1906 році, грошей видавці не дають, а керуватимуть самі з Грушевським

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 477

на чолі, але всіх попередніх членів редакційного комітету запросять до газети, як співробітників. Матушевський, д-р М. Левицький та інші дуже радісно прийняли звістку, що газета не вмре, а буде виходити і на той рік. Грінченко ж явно був незадоволений тим, що Грушевський став спільником і взявся за газету. Він з обуренням висловлював мені, що видавці нарушили своє слово, бо обіцяли давати кошти редакційному комітетові на три роки.

— Слава Богу, кажу, що й так склалося, що й на таку комбінацію згодилися, та й то через те тільки, що за неї гаряче взявся Грушевський і що за редактора згодився бути Русов. Добре, що вдалося врятувати газету, а вже з журналом, себто "Новою Громадою", кажу, — як самі знаєте, так і рішайте, я за неї не клопочуся, бо у всякім разі у нас журнал буде, бо "Літературно-Науковий Вісник" Грушевський переводить до Києва.

Але Грінченка це не тішило, він ставився до мене явно вороже. Помітивши це, я йому якось сказав:

— Я готовий порвати всі особисті приятельські відносини, аби врятувати газету; я готовий зо всякою компанією працювати, аби не дати пропасти газеті, а про журнал мені байдуже. Коли знайдеться компанія, що візьметься видавати "Нову Громаду", то я, фактичний і юридичний видавець, охоче передам їй права на видання.

Грінченко дуже шкодував, що Єфремов сидить у тюрмі, а через те не знати, чи зможе "Вік" взятися за видання журналу, але він у всякім разі попробує зібрати декого і буде радитися.

Треба сказати, що разом з долею "Нової Громади" важилася й доля "Київської Старини". В. Науменко якось запросив мене до себе на нараду. Прийшовши, я застав у нього О. І. Левицького, Е. К. Трегубова, В. М. Леонтовича і П. А. Косача. В. Науменко розповів, що з цим роком кінчиться як раз 25 років

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 478

існування "Київської Старини" і він, перше ніж говорити на Громаді, зібрав людей, з якими хоче порадитися, — чи закривати журнал, чи тягти далі. Як рішимо, що треба тягти далі, то чи по такій самій програмі, як і досі, чи змінити відповідно новим умовам. О. І. Левицький гаряче настоював, що треба вести по тій самій програмі, але Науменко довів йому, що це неможливо, бо "Київська Старина" зовсім не має передплатників, їх тоді було щось не більше трьох сотень; не має ніяких субсидій та й робітників нема вже коло неї. Він виложив плян, як обновити "Київську Старину", зробити її журналом науково-літературно-публіцистичним, на взірець російського "Вѣстника Европи". Плян цей у нього вже був вироблений, бо він з папірця читав кошторис. Пам'ятаю, що він рахував на 800 передплатників, але все ж таки треба буде докласти тисячі дві-три на рік, і просив, щоб з присутніх, хто може допомогти грішми, працею або чим небудь, обізвалися. Всі нерішуче мовчали. Тоді я сказав:

— Всі свої зайві гроші і час я вважаю потрібним витрачувати на щоденну газету і ніякої участи в журналі прийняти не можу, щождо обновлення "Київської Старини", то моя думка така: відсвяткувати 25-ти літній ювілей і закрити, сказавши: "Нині отпущаєш", бо вже з'явилися справжні українські журнали, як "Нова Громада" та "Літературно-Науковий Вісник". Не слід братися за видання третього однохарактерного журналу, бо у нас не стане ні літературних сил, ні передплатників, ні платячих дефіцити на три однакові органи, тим паче, що принципіяльно, треба всі сили з'єднати на два існуючі.

На це О. І. Левицький гостро завважив, що наш журнал найстарший, то з якої речі ми його будемо закривати. На це я відповів:

— Від нашого рішення залежить тільки доля "Київської Старини", і ми не можемо рішити, щоб не

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 479

виходила ні "Нова Громада", ані "Літературний Вісник" не переходив до Києва. Краще всього закрити "Київську Старину", а науковим силам приєднатися до "Записок Наукового Товариства ім. Шевченка" які М. Грушевський теж переведе сюди. Леонтович якось нерішуче говорив ні за, ні проти, а Науменко був дуже заінтересований ним, як довіреним Сіміренка, од якого сподівалися субсидії. Науменко оповів, що "Нова Громада" не буде виходити, що є молоді літературні сили, які обіцяв приєднати до обновленої "Київської Старини" В. М. Доманицький, який і сам охоче візьметься працювати в ній; з обіцяних молодих сил він назвав: Д. Дорошенка, А. Яковлева. Конкуренції "Літературно-Наукового Вісника" він очевидно не боявся.

На тому нарада скінчилася, і мене більше вже не кликано. На зібранні Старої Громади Науменко все оце повторив, але детальніше й рішуче рекомендував з'єднати видання премійованого Академією Наук словаря, редагованого Грінченком, з обновленою "Київською Стариною", що це забезпечить передплату і т. ін. Всі, проти мого одного голосу, рішили видавати в 1907 р. замість "Київської Старини" — "Україну". І так В. П. Науменко відстояв свій орган. Грінченко ж клопотався, щоб не дати вмерти "Новій Громаді", але Єфремова не було і в нього не було на кого опертися. Матушевський зробив був спробу зібрати "Вічан", але без Єфремова вони нічого не могли рішити, та мабуть таки й не посходилися.

Тоді Грінченко якось на нашому редакційному зібранні "Ради" виступив з таким пляном: організувати товариство на паях, або зібрати хоч таку суму грошей, щоб оплатити друк і папір; до письменників звернутися з проханням працювати тим часом дурно, а коли з'явиться можливість і буде якийсь прибуток від видання, то тоді й їм виплачуватиметься, який припаде, гонорар. Зараз же він почав опитувати присутніх, хто згоджується взяти пай. Коли дійшла чер-

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 480

га до мене, то я сказав те саме, що й на нараді за "Київську Старину":

— Я всі свої зайві гроші вкладу в газету, бо вона єдина, а журналів на 1907 рік уже є два: "Україна" і "Літературно-Науковий Вісник", то нащо ж видавати третій, краще ж з'єднати всі сили і поставити добре ці два.

Коли Грінченко довідався, що "Київська Старина" перетворилася в "Україну" і що В. М. Доманицький пообіцяв привабити до неї молодші літературні сили, тобто підтримувати той журнал, то втратив усяку надію на свій журнал і зо всією своєю пасією напав на Грушевського за те, що він переводить Л. Н. Вісник до Києва; розпалившись, почав обвинувачувати Грушевського в некоректності, але раптом одчинилися двері, і ввійшов Грушевський. Грінченко замовк, насупився і так уже й сидів увесь час, але видко було, що він себе ледве здержує.

З того часу у нас з Грінченком установилися холодні, навіть ворожі відносини. В редакцію він майже не заходив, а коли заходив, то холодно привітавшись до мене, виходив у другу кімнату.

Нарешті прийшла від губернатора резолюція, що "Рада" переходить від Грінченка до мене і треба було вже друкувати в газеті оповістку на новий рік. Грушевський склав коротенький проспект, що газета буде безпартійною, поступово-демократичною і т. д.

Але з газетою на той рік знов трапилася причина: Русов рішуче написав, що він не може виїхати з Петербургу. Що його робити? Я почав говорити, що треба просити лишитися Матушевського, можна якось облегшити його працю, напр. взяти від нього фейлетони; Грушевський мене підтримував, а Леонтович і слухати не хотів: почав казати, що це знов виходить по-торішньому, що його втягають в ту саму компанію. Грушевський його заспокоював, кажучи, що він узяв відпустку і майже ввесь рік буде в Києві, буде сам за

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 481

головного редактора, а Матушевський буде тільки його помічником.

Леонтович висловив думку запросити М. М. Коцюбинського. Мені теж сподобався цей вибір.

М. Коцюбинський, як був у Києві, то дивувався, що на "Громадську Думку" пішло так багато грошей, що коли він працював у редакції "Волині", то вони щось утрьох складали все число та ще й завідували конторою: він певен, що так само можна організувати справу і в нашій газеті, що просто гріх витрачати так марно гроші.

Написали ми до Коцюбинського і просили його приїхати на переговори; Коцюбинський приїхав і після довгих розмов сказав, що коли Статистичне Бюро в Чернігові скасують, про що йдуть наради в Земстві, то він згоджується взяти на себе редакторство на тих умовах, що ми йому пропонували: 100 карб. місячної платні та жінці його посада в конторі на 50 карб., та ще думалося, що він 50 карб. на місяць заробить рядковою платнею, то вийде всього 200 карб. на місяць. Але по приїзді у Чернігів він незабаром написав, що зостається на службі з Земстві.

Треба було когось знов шукати, але де і кого? Нарешті я рішив, що "якось воно буде" і почав доводити Грушевському і Леонтовичу, що коли нікого не знайдемо, то будемо якось редаґувати гуртом, а теперішнього секретаря М. Павловського поставимо за помічника редактора. Він буде сортувати матеріял, правити мову, а ми будемо рішати, який матеріял пускати. Грушевський згодився, а Леонтович застеріг, що він зовсім зрікається приймати ближчу участь у газеті і не може взяти на себе участи в редагуванні.

Керувати всією літературною справою покищо взявся Грушевський, а я мав йому помагати в редагуванні фейлетонів. На тому ми й стали і почали обмірковувати склад постійних співробітників, що вестимуть відділи в газеті. За секретаря, по ініціятиві

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 482

Грушевського, взяли С. Петлюру (пізнішого Головного Отамана У.Н.Р.). Взагалі треба сказати, що коли есдеки почули, що газета з нового року буде давати висловлюватися всім напрямам, то вони завели стосунки з Грушевським і він гаряче напосівся, щоб приєднати і ці елементи до газети. Леонтович не перечив, бо він взагалі не був ворогом соціял-демократичного напрямку, тільки раз-у-раз дражливо ставився до есерства і вбачав його навіть там, де його й не було. Коли зайшла мова, чи запросити на той рік М. М. Грінченко, яка вела відділ "По Україні", то Леонтович рішуче виступив проти того; його підтримав Грушевський. Леонтович доводив, що вона навмисне систематично підбирає факти підпалів економій, аграрних ексцесів і т. ін.

Я завважав, що вона констатує те, що є в житті, але Леонтович з обуренням доводив, що вона явно симпатизує тим фактам, обминає інші, а ці старанно нанизує і дає їм заголовки надзвичайно тенденційні.

Я боронив М. М. Грінченко, скільки міг, бо раз-у-раз вважав її дуже цінною робітницею й дуже симпатичною людиною. Грушевський висловлювався проти неї з інших мотивів; він казав:

— Грінченко зайняв відверто вороже становище проти видавничого комітету, і незручно мати за постійного робітника його жінку, бо при всіх своїх добрих прикметах М. М. Грінченко все ж таки жінка свого чоловіка; їх обох треба запросити тільки як співробітників від рядка.

Я не вважав можливим робити з цього "міністерського питання" і мусів згодитися, хоч згоджувався я дуже неохоче, шкодуючи за М. М. Грінченко і таки боячися через це чвар і ворогування проти газети. Так воно потім і сталося.

Щодо інших завідуючих відділами, то рішили зоставити всіх тих самих, окрім Л. Пахаревського, проти якого гаряче виступав Леонтович. Він вважав його

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 483

через щось за есера і як доказ приводив одно його оповіданнячко, в якому вбачав співчуття аграрним розрухам. Коли я завважив, що М. М. Грінченко та Л. Пахаревського нема ким замінити, то Грушевський запропонував Л. М. Старицьку-Черняхівську і викликати М. Лозинського зі Львова, бо він талановитий публіцист, швидко тут зорієнтується і буде дуже корисним для газети робітником. Ми згодились.

Коли вже у нас рішено було, що газета буде виходити в 1907 році і що нею будуть керувати самі видавці, а не дотеперішній редакційний комітет, то вивісили в редакції оповістку, що всі умови з постійними редакційними співробітниками кінчаються з 1906 роком. Ніхто з цих співробітників не знав, чи запросять його на 1907 рік чи ні, а через те в редакції була якась напружена атмосфера. Я розказував тільки Матушевському, д-ру Мод. Левицькому та Грінченкові, до чого ми договорилися нарешті, а завідуючі відділами не знали, на яких саме основах буде виходити газета, вони тільки знали, що вона буде. Правда, ще М. Павловському я сказав, що коли Матушевський не буде редагувати газети, то його запросимо за помічника редактора до Грушевського. Тим часом ми з Грушевським все не тратили надії на те, що Матушевський зостанеться. Особливо напосідався на ньому я, бо боявся, що коли Грушевський виїде, то нікому буде керувати газетою. Я з весни до осени був занятий господарством і таки не почував себе до того здатним. Коли ми звернулися з проханням до Матушевського, щоб заступав редактора, коли виїде Грушевський, то він рішуче відмовився, кажучи, що він зовсім затомивсь, але я ясно бачив, що є ще якась причина. Між Матушевським і мною в той час установилися якісь холодні відносини: хоч він ясно бачив, що я клопочуся тільки про те, щоб урятувати газету, але йому прикро було, що всі наші обмірковування йдуть без нього, хоч я йому одверто оповідав про ввесь хід на-

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 484

тих нарад, про нові умови, при яких має виходити газета. Ця холодність у наших відносинах боляче відзивалася в мені, а в ньому, певне, ще гірше, але я певен був, що згодом відносини між нами, як воно дійсно сталося, знов налагодяться. З Модестом Левицьким у мене ніколи не було ніякої нещирости, він раз-у-раз піддержував у мені дух, радів, що газета не вмре і обіцяв усіма силами підтримувати її і на той рік. Про відносини з Грінченком я вже казав; ще був один член бувшого редакційного комітету — В. Ф. Дурдуковський, який взагалі ніколи живої участи в газеті не брав, а тепер і зовсім зник, а Єфремов сидів у тюрмі. Коли Матушевський рішуче відмовився бути за редактора, то ми спинилися на тому, що М. С. Грушевський буде головним редактором, а М. Павловський помічником.

Тим часом коли пройшла чутка, що на будучий рік видавці не запросять Мар. Мик. Грінченко, то в редакції почалися наради, якісь обмірковування, але вони раз-у-раз переривалися, коли я заходив у ту кімнату: видко було, що про щось радяться, змовляються і не хотять, аби я чув. Нарешті якось до мене додому прийшли Д. Дорошенко і Б. Ярошевський з заявою, що їх послали співробітники довідатися — кого з них запрошено буде на той рік, щоб їм знати, як поводитися і т. д. Я запросив їх прийти ввечорі до Грушевського, і там вияснимо усе. Коли ми зійшлися у Грушевського в гостиниці, то він звернувся до посланців приблизно з такими словами:

— В 1906 році газетою заправляв редакційний комітет, і газета не придбала успіху. Тепер видавці у відновленому складі хотять попробувати керувати газетою самі і просять співробітників не заважати їм, коли вони одних з теперішніх постійних співробітників запросять і надалі вести відділи, а інших запросять писати тільки від рядка. Всім співробітникам відомо, що видавці дбають тільки про те, аби газета

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 485

була і ніяких комерційних цілей не мають, а значить всім свідомим людям треба їм тільки помагати, а не вставляти патики в колеса.

Дорошенко і Ярошевський цілком з цим погодилися і пішли на зібрання співробітників. Другого дня вони прийшли і заявили, що співробітники, порадившись, рішили не робити ніякої обструкції і зовсім не будуть в претенсії, коли з них кого не запросять на той рік для ведення відділу. Тоді Леонтович і Грушевський просили мене скликати всіх постійних співробітників і оголосити їм, хто з них остається на свої відділах, себто, щоб я оголосив, що М. М. Грінченко та Л. Пахаревський не запрошуються для ведення відділів, а тільки писати від рядка. Я рішуче відмовився оголошувати рішення, яке склалося наперекір мойому бажанню. Я сказав їм:

— Ви обидва були проти цих осіб, то ви й оголошуйте самі.

Їм обом теж не хотілось; нарешті Грушевський згодився оголосити, але з умовою, щоб на це зібрання пішли ми втрьох.

Редакція складалася з таких осіб: помічник редактора М. І. Павловський, секретар — С. В. Петлюра; відділи: З газет і журналів — А. М. Хотовицький, "По Україні" — Д. І. Дорошенко, "По Росії" — Л. М. Старицька-Черняхівська, закордонний відділ — М. Лозинський, а для Б. Ярошевського завели польський відділ. Перше число 1907 року цензура сконфіскувала, так само, як і перше число 1906 року. Коли Синицький поїхав до начальника цензурного комітету Сидорова просити зняти конфіскату, то він сказав:

— Це зроблено по наказу губернатора, то треба звернутися до нього, але нехай не їде отой "жовчний господин издатель", тобто я, бо проти нього настроєна адміністрація.

Є. Чикаленко. Спогади. 1903-1907 — 486

Очевидно Сидоров запам'ятав вираз мого погляду тоді, коли ми разом з ним стояли перед генерал-губернатором, і боявся, що я можу сказати, що він бере з нас хабарі.

До генерал-губернатора поїхав М. С. Грушевський, і там йому сказали, що коли "Рада" не понизить тону, то її зовсім закриють, бо вона зайняла вже дуже ворожу позицію супроти уряду.

Коли через якийсь час Грушевський виїхав, то фактичним редактором став М. Павловський: правда, він і в бутність Грушевського в Києві робив усю редакційну роботу сам і тільки в сумнівних випадках радився з ним, тепер же радився зо мною. Коли я сам не рішався в деяких випадках, то кликав на раду секретаря та декого з відділоводів, а Леонтович рішуче відмовлявся ходити до редакції і ніколи не навідувався туди.

З того часу, як скасовано було редакційний комітет, то настав у редакції і внутрішній спокій, хоч секретар С. Петлюра, есдек, якось не пазував до нашої компанії, все держався осторонь, наче "на службі у капіталу". Незабаром він вийшов з редакції, а його заступив В. К. Королів, який світоглядом зовсім підходив до решти співробітників.

При такому, досить дружньому складі редакції, газета почала другий рік свого існування.

Найтяжчий рік був перший, так сказати, республіканський, коли газету провадили гуртом, бо був повний гризні, сварок, клопоту й страху за існування газети, а коли настав "просвєщенний абсолютизм", то настав у редакції спокій, тиша і мирна праця.