История Полтавы

Украинский университет в Полтаве

• 

Подробности

Просмотров: 38114

Віктор Андрієвський. Український університет у Полтаві.

Публікується за виданням: Віктор Андрієвський. Український університет у Полтаві // Календар-альманах "Дніпро" на звичайний рік 1938. Річник XV. Львів. 1937. Накладом Українського Товариства Допомоги Емігрантам з України у Львові (Ринок, 10). Стop. 97-102.

Переведення в html-формат — Борис Тристанов. Подається без будь-яких виправлень.

— 97 —

Віктор Андрієвський

Український університет у Полтаві.

Двадцять літ тому в Полтаві відчинено український університет, якому доля не судила довгого віку. Але подія та, як і дальша боротьба за існування цієї наукової інституції, що виникла й існувала якийсь час виключно громадською ініціятивою і силою духа її професорів та студентів, заслуговує на те, щоб у двадцяту річницю згадати про вогнище вищої освіти, якому, хоч і не судилося тепер, та, вірю, призначено ще в будуччині відограти визначну ролю в історії української культури.

Вісім років тому, в р. 1930. студент полтавського університету С. Наріжний докладно й яскравими барвами описав боротьбу за існування цієї дитини полтавського українського громадянства (С. Наріжний, Полтавський Університет, "Тризуб", 1930, чч. 6-8). Присвячуючи кілька теплих спогадів і мені, якому доля судила офіціяльно відкрити полтавський університет, С. Наріжний ніби докоряє мені, чому я про історію цієї установи не згадав нічого у своїх спогадах "З минулого". Щоб поповнити той брак, роблю це тепер, а на своє оправдання мушу хіба сказати от що: саме перед тим і в той час, як зявилися згадані спогади С. Наріжного, кінчав я свої

— 98 —

мемуари п. н. "Три Громади", в яких докладно описано й історію відкриття полтавського університету. Та ці мої мемуари й доси чекають на видавця. Тож може й не моя вина, що справу ту у свій час я не міг представити перед очима українського громадянства. Уважав же я за відповідне про полтавський університет згадати не в спогадах "З минулого" [див. перелік праць В. Андрієвського], тільки у "Трьох Громадах" власне з тої причини, що полтавський університет, як і чимало инших українських інституцій у Полтаві, своїм народженням дякувати мають у найбільшій мірі полтавській "Старій Громаді", хоч про це може й мало хто знає, а в тім часі, то й догадуватися не міг, тим більше, що тоді полтавська "Стара Громада" офіціяльно вже й не існувала (перестала існувати вже на весні 1917 р. незабаром по першій "безкровній" російській революції).

Рождество же полтавського університету сице бі.

В осени 1917 року новий "демократичний" склад полтавської міської думи вибрав нову управу, на чолі якої, як полтавський міський голова, став адвокат Семенченко (малорос із партії російських Конституціонно-Демократів, або скорочено — К-Д.). Він, як і я, були радними ще царської думи: він від К-Д., я від українців, саме — полтавської Української Громади, що існувала і працювала конспіративно (українці на виборах до думи, десь у році 1912. ішли разом із кадетами). В новій думі наші дороги розійшлися, але мої старі союзники деколи кликали мене на нараду, тим більше, що мене уважано за лідера маленької (сім чоловіка) несоціялістичної ґрупи українців — полтавських міських радних. На одній із таких нарад Семенченко і його близький співробітник та приятель Саков (з роду грек), також полтавський адвокат, сповістили мене, що управа вносить у думу проект орґанізації в Полтаві відділу правничого факультету харківського університету та просила мене, щоб і наша фракція піддержала цей проект. Я охоче згодився на пропозицію, але поставив за умову, щоб викладова мова була українська. Вони, як правовірні російські К-Д., не пристали на те і повели свою аґітацію серед инших "демократів" із полтавських радних. В результаті на пленумі моя поправка до їх пропозиції перепала і в осени 1917 року міська управа відкрила у Полтаві правничий факультет із московською мовою навчання. Пізніше, коли я був обраний радним полтавського ґубернського земства, я докоряв голові того земства і радникові міської думи Михайлові Токаревському (укр. С.-Д.), що їх ґрупа в думі, підлягаючи загально-соціялістичній орґанізації міських радних, у свій час пропустила нагоду зробити правничий факультет у Полтаві українським.

—  То нічого — відказав він мені: — ми відкриємо в Полтаві український університет.

—  Говоріть! А професори і гроші де?

— 99 —

— Ви достарчите професорів і ще що треба для науки, а ми — гроші. (В той час я був ґуберніяльним комісаром освіти на Полтавщині від Укр. Центральної Ради і головою комісії для освіти ґуберніяльного земства, так що навіть мав і свою канцелярію в земськім будинку).

Із дальших розмов вияснилось, що він докладно обміркував фінансовий бік справи і лишав мені подбати про решту. Я приобіцяв йому, що зроблю все можливе, і поручився, що на перші часи університет наш матиме порядну салю на виклади і прекрасну українську бібліотеку. Мав я на увазі салю і книгозбірню полтавського Українського Клюбу — дитини нашої старої Громади — книгозбірню дійсно рідку багатством творів українознавства. Її нам удалося випадково набути від одного старого українця-бібліофіла, котрий збирав її ціле своє життя, та поповнити за пять літ існування клюбу всіма, що за той час виходили, творами з українознавства. Для цілей нашого університету мали служити також багаті музеї полтавського земства: природничий, де помічником директора був Вадим Щербаківський, та етнографічний, яким кермував К. Мощенко, обидва члени нашої громади.

Щодо лекторів, то поза професорами харківського університету, які на зразок професорів правничого факультету мали доїжджати до нас із Харкова, мав я на увазі ще й наші місцеві наукові сили: насамперед членів громади Вадима Щербаківського та Володимира Щепотієва, а потім директора яворівської й першої полтавської української ім. Ів. Котляревського гімназії Івана Прийму, що перебував в Полтаві як "закладник", та мого товариша по службі в комерційній школі Івана Чаленка.

Перевести у життя наші пляни з огляду на першу московську навалу (січень-березень 1918 р.) нам удалося тільки восени 1918 р. вже за гетьманування ґенерала П. Скоропадського. На своїй історичній сесії вліті 1918 року полтавські ґуберніяльні збори під головуванням Андрія Лівицького між иншими пропозиціями управи приняли й асиґновку 40.000 карбованців на полтавський університет. В тім році малося на увазі відкрити лише два факультети: історично-фільольоґічний та математично-природничий. Опісля мав прийти медичний факультет, для котрого наукові матеріяли, деякі приміщення та нижчий лекторський персонал мала достарчити велика лічниця полтавського земства ("Полтавскоє Боґоуґодноє Заведєніє"). А ще згодом до нас перейшов би й факультет правничий, що не міг лишатися сам, ізольований від инших факультетів. Отже в дійсности в осени 1918 р. в Полтаві відкрито не історично-фільольогічний факультет, як дехто думає, тільки, як правдиво про те згадує С. Наріжний, два перші відділи університету (істор. філ. та природничо-математичний).

— 100 —

Гетьманська влада в той час не тільки нічим не допомогла орґанізації вищої школи в Полтаві, а зробила все від неї залежне, щоб цьому перешкодити, як робила й усе можливе, щоб не дати розвинутися українському середньому шкільництву на Полтавщині.

Тому, що земська управа мала багато власної роботи, а я також був переобтяжений працею по орґанізації середнього і нижчого шкільництва, рішили ми передати офіціяльну частину орґанізації університету якійсь иншій поважній українській установі, що дала б йому і свою фірму. Отже, офіціяльно університет відкривала й брала його під свою опіку полтавська Просвіта, енергійний голова котрої Ол. Левицький поклав багато сил для залагодження ріжних звязаних із тим формальностей. Ще два тижні перед офіціяльним відкриттям університету на зборах Просвіти він заявляв, що міністерська комісія для справ вищої освіти у Києві відмовила признати права вищої школи полтавському університетові. Тимчасом полтавський ґуберніяльний староста (прославлений на цілу Полтавщину малорос Нога) не затвердив асиґновки земства на університет. Просвіта збиралася посилати ще якісь делегації до гетьманських урядовців, хоч у тих делегаціях ніхто не хотів брати участи, знаючи наперед наслідки. Та полтавське українське громадянство нічого не робило собі з тих заборон. Ми рішили відкрити університет незалежно від влади, як і взагалі не одну українську інституцію ми відкривали й удержували тоді "явочним порядком". Отже запросили харківських професорів (між иншими Д. Багалія й Сумцова, котрого ми думали просити на першого ректора нашого університету), а напередодні врочистого його відкриття сама тільки Спілка споживчих товариств на Полтавщині асиґнувала на університет 15.000 карбованців. Пізніше за нею пішли й инші полтавські громадські та фінансові інституції (Повітове Земство, Український Банк, міське самоврядування).

В неділю 23.IX. стар. стилю (6.. н. ст.) 1918 р. в полтавськім театрі в присутності представників від Просвіти, міського та земського самоврядування, громадських інституцій, кооперації, прибувших із Харкова професорів, повної салі урочисто настроєного громадянства і у відсутності представників гетьманської влади я іменем уряду Української Держави, як її офіціяльний представник *), відкрив перший Український Університет у Полтаві.

В дійсності той уряд, в особі тодішнього міністра освіти

*) З часів Центральної Ради я лишався ґуберніяльним комісаром освіти на Полтавщину; гетьманський уряд так і не встиг скинути мене з цієї посади, хоч і ставив мені всякі перешкоди у моїй роботі.

— 101 —

М. Василенка, й не думав мені нічого доручати *), але, шануючи як-ні-як "українську" владу, з котрої тоді просто і прилюдно глузували наші "общероси" усякого ґатунку, я вважав за потрібне заманіфестувати свою пошану перед її авторитетом, хоч вона сама в той час робила все, щоб той авторитет підкопати й принизити. Мав я на думці ще й иншу сторону: числив на те, що чейже влада, іменем якої прилюдно відкрито університет, бодай надалі повстидається чинити йому перешкоди, як то вона робила досі. І присутні на тій урочистості полтавські громадяни однодушно заманіфестували свою пошану (бодай зовнішньо) перед тою владою, до якої в дійсності певно ніде не ставилися з такою, делікатно кажучи, "резервою", як у нас у Полтаві. Власне, коли читано привітну телєґраму від гетьмана, ціла саля вислухала її стоячи. А телєґрама була така: "Палко вітаю полтавське товариство Просвіта. Маю надію, що майбутня вища українська школа, котру Ви відчиняєте, буде дійсно джерелом української національної освіти. Гетьман всієї України Павло Скоропадський".

В тім самім роді, хоч може й не так "палко", вітав наш університет і гетьманський міністер освіти. Він навіть перепрошував, що сам особисто не може бути присутній на врочистості, бо саме в той день має бути на відкритті київського українського університету.

Як би там не було, а полтавці коректно приняли ті "палкі" привітання, а по них щиро й тепло — дійсно сердечно вітали голову Просвіти, професорів і ріжних делеґатів, особливо ж представників від Земства та кооперації, що їх матеріяльною допомогою були усунуті найголовніші перешкоди при народженні так вимріяної нами інституції. Професор Багалій виголосив довшу інавгураційну промову — лекцію, полтавський національний хор під проводом Верховинця виконав український національний гимн та кілька патріотичних пісень відповідно до нагоди, і полтавський український університет почав свою тернисту дорогу. Її яскраво й тепло описав один із його відданих питомців — С. Наріжний, який цілком справедливо зауважив, що "Полтавський університет своїм повстанням завдячує виключно громадській ініціятиві" та що: — "Державним він ніколи не уважався".

*) В кн. IX. "Вістника" за 1934 р. видруковано уривок із моїх мемуарів п. н. "Полтавська Стара Громада". На стор. 638 згадано м. и., що: "я дістав офіційне припоручення з міністерства освіти в Києві відкрити її (полтавську вишу школу) в імени уряду"... — В дійсності того не було. Помилку мою треба пояснити тим, що згадані мемуари я кінчив у 1932 р. в Каліші і писав усе з памяти. Нижче надану телєґраму міністра М. Василенка я й пригадав собі помилково, як "припоручення з міністерства освіти"... Тепер же, маючи під рукою архівні джерела, я нагадав собі, як то було насправді, і на цьому місці виправляю свою помилку.

— 102 —

Справді, при описаних обставинах, годі було вважати його за державний: він був передовсім дитиною тої старої понадклясової української інтелігенції, яка, за царів іще гуртуючися по нелегальних "громадах", робила свою службу майбутнім українським поколінням і лишила їм у спадщину впорядковану могилу Шевченка, чверть міліона по грошові зібраних на його памятник жертв, Наукове Т-во його імени у Львові, Просвіти, клюби, музеї й бібліотеки та муравлиною працею своїх робітників назбираний величезний науковий матеріял. Вона, без огляду на кпини й байдужність пересякнутого соціялістично-революційними ідеями молодого українського покоління тих часів, виорала й засіяла ниву, чекаючи, що — "хоч не ми, так наші внуки дочекають того жнива".

Але тих жнив не зібрав, на жаль, і досі ніодин із дотеперішніх "наших" урядів: соціялістична "клясократія" бідніших із Центральної Ради — за ріжними проектами соціялізації не нею надбаного майна — не мала на то часу. Гетьманська "клясократія" багатших, боронячи свої матеріяльні надбання, боялася за них і робила все, щоб тим жнивам поставити можливі перешкоди. Нарешті всеруйнуюча рука всеросійського пролєтаріяту змела всі засіви й запаскудила ту многотерпеливу нивку!...

Та глибоко у нашім плодючім чорноземі лишилося коріння від тих давніх батьківських засівів. З того коріння зійдуть колись нові парости, процвітуть і зазеленіють, а з них одною із найперших, найкращих і найміцніших — буде Український Університет у Полтаві!